Муніципальна школа Порткерріса розташувалася на півдорозі з центру містечка до самотньої верхівки крутого пагорба, порослого вересом. Масивна, мурована з гранітних блоків вікторіанська будівля мала троє вхідних дверей, позначених табличками «Хлопці», «Дівчата» і «Початківці», що залишилися ще із часів роздільного навчання. Оточена асфальтованим двором і кованою залізною огорожею, школа демонструвала світові свою сувору й вимогливу вдачу. Однак цього грудневого дня велична споруда стояла залита світлом, а з розчахнутих дверей ураз ринула юрма збуджених дітей зі шкільними ранцями, торбинками зі змінним взуттям, повітряними кульками й пакетиками солодощів. Юрма розділялася на галасливі групки, що з вереском, штовханиною, глузами й смішками розсипалися навсібіч, розтікаючись по домівках.

Таке пожвавлення мало подвійну підставу: по-перше, зимові канікули, а по-друге, різдвяне свято. Діти сьогодні водили таночки зі співанками; бігали естафету, передаючи одне одному напханий квасолею м’яч-грушу; під бляшані звуки старого шкільного рояля вистрибували «Сера Роджера»[1]; ласували шотландськими сконами[2] з вершками та джемом, шафранними булочками й газованим лимонадом. Насамкінець вони вишикувалися й одне по одному тиснули руку містерові Томасу, директорові школи, бажали йому веселого Різдва та отримували по пакетику солодощів.

Таке святкування повторювалося з року в рік, але його щоразу однаково нетерпляче очікували, і воно незмінно дарувало всім море радощів.

Потроху галасливий дитячий потік змалів до струмочка — виходили ті, хто забарився, шукаючи рукавичку до пари чи загублений черевик. Шкільний годинник дзеленькнув за чверть п’яту, коли на вулицю вийшли останні дві дівчинки, Джудіт Данбар та Гітер Воррен, обидві чотирнадцятирічні, обидві в темно-синіх пальтах, гумових чобітках і спущених на вуха вовняних шапках. Цим, зрештою, й обмежувалася їхня подібність одна до одної: веснянкувата Джудіт мала дві коротенькі русяві кіски й блакитні очі, а Гітер успадкувала зовнішність від батька, далекого нащадка іспанського моряка, винесеного хвилею на корнволлський берег після розгрому Великої Армади. Тож дівчинка мала оливкову шкіру, волосся барви ґав’ячого крила і темні очі, подібні до двох стиглих чорних виноградин.

З усіх учасників і учасниць різдвяного свята ці двоє йшли останніми через те, що Джудіт, яка залишала школу Порткерріса назавжди, мала попрощатися не тільки з містером Томасом, а й з рештою вчителів, а також із місис Тревортою, шкільною куховаркою, і зі старим Джиммі Річардсом, до чиїх скромних обов’язків належала робота в шкільній котельні й прибирання в туалетах надворі.

Зрештою, нікого не оминувши з прощанням, дівчата рушили через шкільний двір до воріт. Сіренький день передчасно перейшов у сутінки, замрячив дощик, мерехтливо мінячись у сяйві вуличних ліхтарів. Вулиця стрімко збігала додолу, виблискуючи чорною вогкою землею. Подружки почали спускатися до міста. Якийсь час вони простували мовчки. Тоді Джудіт зітхнула.

— Що ж, — мовила вона приречено, — оце й усе.

— Чудне́, либонь, відчуття — знати, що вже сюди не повернешся.

— Так, чудне. Але що найчудніше з усього, це те, що мені сумно… Ніколи не думала, що сумуватиму за якою-небудь школою… а, як на те, — сумую.

— Без тебе все буде не так.

— Мені без тебе теж усе буде не так. Але тобі щастить принаймні в тому, що можеш далі дружити з Елейн і Крістін. А я муситиму в «Святій Урсулі» все починати наново, намагатися когось там собі знайти. А на додачу доведеться носити оту їхню форму.

Гітер співчутливо промовчала. Форма — це чи не найгірше з усього. У Порткеррісі всі ходили кожне у своєму, і від того мали веселіший вигляд — у барвистих светрах, а дівчата — з яскравими стрічками у волоссі. Натомість приватна школа Святої Урсули була закладом до архаїчности старомодним. Дівчата носили темно-зелені твідові пальта, грубі коричневі панчохи й темно-зелені капелюшки — настільки неоковирні, що найвродливіші в них гарантовано ставали геть непривабливими. Частина учениць «Святої Урсули» перебувала на повному пансіоні, а інші приходили в школу тільки на уроки. І Джудіт, і Гітер, і їхні співучениці щиро зневажали цих нещасних, вважаючи їх цілком виправданою мішенню для кепкування, коли тим траплялось опинитися з ними в одному автобусі. Прикро було усвідомлювати, що Джудіт випало приєднатися до цієї когорти чванькуватих і самозакоханих святенниць і плаксійок.

Найжахливішою видавалася перспектива інтернату. Воррени були напрочуд згуртованою родиною, тож Гітер не могла собі уявити долі гіршої за розлуку з батьками й двома старшими братами, вродливими та чорнявими, як їхній батько. У школі Порткерріса брати уславилися зухвалістю й непослухом, та коли перейшли до окружної школи в Пензансі, тамтешній грізний директор дещо їх приструнчив і переконав виправитися й узятися як слід до навчання. Попри те, вони залишалися найкращою на світі компанією: саме вони навчили Гітер плавати, ганяти на велосипеді й ловити неводом скумбрію з їхнього малого дерев’яного човника. А що цікавого можна робити в компанії самих дівчат? І що з того, що школа Святої Урсули розташована в Пензансі, тобто заледве за десять миль звідси. Десять миль — це на краю світу, якщо ти змушена там жити без мами, і тата, і Педі, і Джо.

Однак скидалося на те, що сердешна Джудіт не має вибору. Її батько працював у Коломбо, на Цейлоні, і впродовж чотирьох років Джудіт із матір’ю та маленькою сестричкою жили без нього. Тепер місис Данбар і Джесс поверталися на Цейлон, а Джудіт залишали тут, без чіткого розуміння, коли вона знову побачиться з матір’ю.

Утім, як учила місис Воррен, «що з горняти вибігло, того не позбираєш». Гітер шукала, що б такого сказати подрузі на розраду.

— Будуть же якісь канікули.

— У тітки Луїзи.

— Ох, не накручуй себе. Принаймні будеш тут, поряд. У Пенмарроні. Уяви, якби твоя тітка мешкала казна-де, далеко від узбережжя чи якомусь місті. А ти б там нікого не знала. А так ми зможемо бачитися. Ти приїдеш, і ми разом сходимо на пляж. Або, скажімо, у кіно.

— Ти впевнена?

— Щодо чого? — перепитала Гітер.

— Щодо того, чи… Я маю на увазі, ти впевнена, що схочеш зі мною бачитись і дружити? Коли я сама буду зі «Святої Урсули» і… Ти не матимеш мене за манірне опудало?

— Отакої! — Гітер жартома ляпнула її по сідалу торбинкою зі змінним взуттям. — А ти мене за кого маєш?

— Хоч якийсь буде ковток свободи…

— Так кажеш, ніби до в’язниці йдеш.

— Ти сама знаєш, про що я.

— Який він, той будинок твоєї тітки?

— Доволі великий, стоїть просто на верхівці пагорба, над полем для гольфу. Всередині він напханий усілякими мідними тацями, тигровими шкурами та слонячими ступнями.

— Слонячими ступнями? Вмерти-не-жити! Навіщо вони їй?

— На підставки для парасольок.

— По-моєму, це огидно. Та, зрештою, ти не зобов’язана весь час на це дивитися. У тебе ж там є своя кімната?

— Так, у мене окрема кімната. Найкраща з усіх вільних кімнат, у якій навіть є власний умивальник і достатньо місця, щоб поставити мій письмовий стіл.

— Непогано, як на мене. Не розумію, чого ти робиш із цього трагедію.

— Я не роблю трагедії. Просто я там не вдома. До того ж там завжди холоднеча й вітер гуляє. Будинок називається «Вітряний кряж», і таки недарма. Навіть коли навколо ніде ні шелесь, у тітки Луїзи вітрюган мало вікна не вивалює.

— Моторошно.

— На додачу, будинок стоїть зовсім на відлюдді. Я не зможу скористатися із залізниці, а до найближчої автобусної зупинки дві милі. А возити мене машиною тітка Луїза не матиме часу, бо вона вічно грає в гольф.

— Може, вона й тебе навчить?

— Ха-ха. Дотепно.

— Я б сказала, тобі потрібен велосипед. Тоді ти зможеш поїхати куди завгодно і коли тобі заманеться. До Порткерріса горішньою дорогою заледве три милі.

— Блискуча ідея. Про велик я ніколи не думала.

— Я не розумію, чому в тебе досі його немає. Мені тато подарував, щойно мені виповнилося десять років. Не так, щоб із нього було багато втіхи з нашим горбкуватим ландшафтом, але там, де ти мешкатимеш, — річ незамінна.

— Вони дуже дорогі?

— Новий фунтів п’ять потягне. Але ти могла б узяти вживаний.

— Моя мама не надто знається на велосипедах.

— Насправді, як будь-яка інша, думаю. Але сходити у велосипедну крамницю не бозна-як складно. Попроси, нехай подарує тобі на Різдво.

— Я вже попросила в неї на Різдво кофту водолазку.

— Попроси на додачу велосипед.

— Не можу.

— Звісно, можеш. Навряд чи вона тобі відмовить. Сама їде, навіть не знаючи, коли знову тебе побачить, — ясно, що купить тобі все, що ти забажаєш. Нуте, «коваль клепле, доки тепле», — придалося чергове прислів’я місис Воррен.

— Побачимо, — ухильно відказала Джудіт.

Вони йшли якийсь час мовчки, порушуючи тишу тільки чваканням гумових чобітків по мокрій бруківці. Проминули яскраво освітлений зсередини рибний ресторанчик, із якого тягло гарячим жиром і оцтом, від чого в роті набігала слинка.

— Та твоя тітка, місис Форрестер, вона сестра твоєї матері?

— Ні, батькова. Вона набагато старша за нього — їй близько п’ятдесяти. Вона жила в Індії. Вона звідти слонячу ногу й привезла.

— А що твій дядько?

— Він помер. Вона вдова.

— А діти є?

— Ні. По-моєму, вони дітей ніколи не мали.

— Дивно, скажи? Як думаєш, це тому, що вони самі не хотіли чи в них… щось не той… не склалося? У моєї тітки Мей немає дітей, і я чула, тато сказав, це тому, що дядькові Фреду дечого бракує. Як по-твоєму, що він мав на думці?

— Не знаю.

— Може, це пов’язано з тим, що нам Нора Елліот розповідала? Пам’ятаєш, тоді, під велосипедною повіткою?

— Вона те все вигадала.

— Звідки ти знаєш?

— Бо це надто огидно, щоб бути правдою. Тільки Нора Елліот здатна вигадати щось настільки відразливе.

— Та вже ж…

До обговорення цієї захопливої теми подруги вдавалися не вперше, але ніколи не доходили жодного практичного висновку, поза ствердженням факту, що від Нори Елліот постійно тхне, а шкільна блузка в неї завжди брудна. Втім, зараз теж не лишалося часу на розв’язання цієї замороки, оскільки за балачками вони незчулися, як дісталися центру міста й публічної бібліотеки, де їхні дороги розбігалися. Гітер належало прямувати далі, у бік порту, дедалі вужчими вулицями й переплутаними брукованими провулками, аж до кубічного гранітного будинку, де мешкала родина Ворренів, просто над бакалійною крамницею містера Воррена, а Джудіт мала дертися на черговий пагорб і прямувати до залізничної станції.

Вони зупинилися під мрякою, коло вуличного ліхтаря, і повернулись одна до одної очі в очі.

— Певно, час прощатися, — мовила Гітер.

— Так. Напевно.

— Ти мені пиши. Адресу маєш. Або телефонуй до крамниці, якщо хочеш лишити повідомлення. Наприклад, ну… про свій приїзд, на канікулах.

— Так і зроблю.

— Я не думаю, що в тій школі буде аж так погано.

— Ні, не думаю.

— Ну, то бувай.

— Бувай.

Але ні та, ні друга не ворухнулися. Їхня дружба тривала вже чотири роки. Зараз була щемлива мить.

— Гарного Різдва, — побажала Гітер.

Знову мовчанка. Раптом Гітер нахилилася до Джудіт і поцілувала її в мокру від дощу щоку. А тоді, нічого не кажучи, розвернулася й побігла вулицею — кроки її, віддаляючись, лунали дедалі тихше, аж нарешті Джудіт перестала їх чути. Лише тоді, почуваючись ніби осиротілою, вона самотою рушила у свій бік вузьким тротуаром, обабіч якого тяглися крамнички з яскраво освітленими різдвяними вітринами, у яких були виставлені оздоблені сухозліткою коробки з мандаринами й перев’язані червоною стрічкою флакони з ароматичними солями для ванни. Навіть торговець залізним крамом долучився до святкових приготувань. «Практичний і доступний подарунок», — написав він на картці, притуленій до страхітливого молотка із цвяхотягом, прикрашеного гілочкою штучного гостролиста. Джудіт проминула останню крамницю на самісінькій вершині пагорба, місцеву філію мережі «В. Г. Сміт», де її мати щомісяця купувала черговий журнал «Вог», а щосуботи позичала нову бібліотечну книжку. Звідси дорога побігла пласко, будинки розступилися, із чого одразу скористався вітер, легкими поривами кидаючи Джудіт в обличчя надокучливу мряку. У навколишньому мороці вітер створював особливу атмосферу, доносячи знизу, з узбережжя, гуркіт навального прибою.

За мить вона зупинилася, спершись на гранітну балюстраду, щоб віддихатися після того, як піднялася стрімким схилом. Перед собою дівчинка бачила імлистий краєвид із вулицею, що сповзала в темний келих гавані, і набережну, позначену звивистим намистом вуличних ліхтарів. Червоні й зелені навігаційні вогні рибальських суден занурювалися у хвилі, кидаючи на чорнильно-чорну поверхню моря мерехтливі відблиски. Далекий обрій потонув у темряві, а бурхливий океан линув у безмежжя. Там, удалині, застережливо блимав маяк. Один короткий спалах, тоді два довгих. Джудіт уявила буруни, що безнастанно накочуються й розбиваються об його кам’яну основу.

Вона здригнулася. Не варто стояти отак на холодному вогкому вітрі. Потяг мав відходити за п’ять хвилин. Джудіт припустила в бік станції. Торбинка з черевиками стукала її по стегну. Дівчинка добігла до гранітних сходів і, за багаторічною звичкою, впевнено помчала вниз, до перону.

На колії чекав невеличкий потяг місцевого сполучення. Локомотив, два вагони третього класу, один — першого й вагон для персоналу. Джудіт не потребувала квитка, оскільки мала шкільний проїзний, а на додачу містер Вільям, провідник, знав її практично як рідну дочку. Машиніст Чарлі теж знав Джудіт і був такий прихильний до неї, що коли дівчинка припізнювалася вранці в школу, він затримував потяг на станції Пенмаррон і давав гудок, спостерігаючи, як вона мчить підстрибом через садочок свого «Будинку над річкою».

Поїздки до школи й назад маленьким поїздом — цього їй теж бракуватиме, цих трьох миль краєм звивистого крутобережжя, звідки видно все, чого око бажає. Зараз, у темряві, око не могло бачити нічого, проте Джудіт знала, що там усе, як завжди. Скелі й глибокі затоки, бухти й пляжі, охайні котеджі, стежки між крихітними луками, що навесні розквітають нарцисами. А тоді піщані дюни й величезна безлюдна затока, яку вона вже звикла вважати своєю.

Часом люди жаліли Джудіт, дізнаючись про те, що вона живе без батька, бо той працює на іншому кінці світу, у престижній судноплавній компанії «Вілсон — Мак-Кінон». Либонь, тяжко без батька! Чи тужить вона за татом? Як воно, коли в домі нема чоловіка, бодай вихідними? Коли вона знову з ним побачиться? Коли він має повернутися?

Вона відповідала на такі запитання доволі туманно — почасти тому, що просто не хотіла обговорювати, а почасти тому, що точно й не знала, як воно. Натомість вона чітко усвідомлювала, що так буде завжди, бо така доля всіх сімей Британської Індії, у яких діти змалечку мусили прийняти факт неминучости розставань і тривалої розлуки.

Джудіт народилася в Коломбо й мешкала там до десяти років, тобто на два роки більше, ніж зазвичай дозволяли залишатися у тропіках дітям із британських родин. Упродовж цього періоду Данбари тільки раз їздили додому, у Велику відпустку, та оскільки Джудіт було тоді заледве чотири рочки, спогад про англійські канікули з часом майже стерся з її пам’яті. Вона ніколи не сприймала Англію як рідний дім. Ним був Коломбо, просторе бунгало із зеленим садом на Галле-роуд, відділене від Індійського океану одноколійною залізничною лінією, що пролягала на південь, до міста Галле. Завдяки близькості моря спека не дошкуляла, бо хвилі прибою супроводжувалися повівами свіжого бризу, а в кімнатах застояне повітря розганяли дерев’яні стельові вентилятори.

Однак неминуче настав день, коли вони мусили все це покинути. Попрощатися з будинком і садом, з Амою, з дворецьким Джозефом і старим тамілом, який доглядав сад. І попрощатися з татом. «Чому ми маємо їхати?» — знай питала Джудіт, навіть уже коли він віз їх до порту, у якому, розводячи пару, стояло на якорі судно Піренейської та Східної компанії[3]. «Бо час їхати, — відповідав батько, — на все буває свій час».

Ніхто з батьків не повідомив їй, що мама вагітна, і тільки аж по тритижневій морській мандрівці, коли вони знов опинилися в оповитій туманом Англії, Джудіт відкрили таємницю про те, що невдовзі до них приєднається немовля.

Оскільки вони тут не мали власного житла, у яке могли б повернутися, тітка Луїза, на прохання брата Брюса, взяла справу у власні руки, знайшла мебльований «Будинок над річкою» і орендувала його. Невдовзі по тому, як вони влаштувалися на новому місці, у лікарні Порткерріса народилася Джесс. А тепер настав час для Моллі Данбар повертатися в Коломбо. Джесс вона забирала із собою, а Джудіт залишала. Та неабияк заздрила мамі й сестрі.

У Корнволлі вони прожили чотири роки, що склали майже третину її життя. Загалом роки були радше приємні. Будинок зручний, місця нікому не бракувало, простора ділянка з галявинами і яблуневим садом розкинулася на схилі пагорба кількома терасами, з’єднаними кам’яними сходами.

Але найбільше Джудіт тішилася враз отриманою свободою. Причин для такої свободи було дві: Моллі за турботами про малу Джесс бракувало часу на те, щоб наглядати за старшою, тому Джудіт мала дбати про себе сама. Крім того, попри схильність до надмірної тривоги за дітей і бажання їх оберігати, Моллі невдовзі переконалася, що ні маленьке сонне село, ні його мирні околиці не становлять жодної загрози для жодної дитини.

Досліджуючи обійстя, Джудіт стала наважуватися на перші обережні рейди за межі ділянки, аж нарешті залізниця, сусіднє квітникарське господарство й береги над гирлом річки перетворилися на її ігровий майданчик. Посмілішавши, дівчинка надибала провулок, що привів її до церкви одинадцятого сторіччя з прямокутною дзвіницею в норманському стилі й пошарпаним вітрами цвинтарем із давніми, порослими мохом кам’яними надгробками. А якогось дня, коли Джудіт сіла навпочіпки перед одним із них, намагаючись розшифрувати викарбуваний на камені напис, її заскочив вікарій, приваблений допитливістю дівчинки. Він запросив її в церкву, переповів історію храму, показав цікаві архітектурні деталі й скромні храмові реліквії. Вони разом піднялися на дзвіницю й, стоячи в поривах вітру, оглядали довколишні визначні місця. Перед Джудіт ніби розгорнувся цілий світ у вигляді величезної, дивовижно розмальованої мали: фермерські землі, поділені на барвисті латочки шотландського пледа — зелений оксамит пасовищ, коричневий вельвет ріллі; далекі пагорби, увінчані кам’яними курганами, спорудженими за незапам’ятних, предковічних часів; лиман, дзеркальна поверхня якого відбивала небесну блакить, подібний до великого озера, але насправді нітрохи не озеро, бо наповнюючись і міліючи, внаслідок регулярних припливів і відливів, лиман з’єднувався з морем глибокою протокою, званою Протока. Того дня припливна течія Протоки мала насичений колір індиго, натомість океан мінився бірюзою, накочуючи хвилі на безлюдний пляж. Довжелезна піщана лука вигиналася на північ, у бік скелі, на якій стояв маяк. У морі виднілися рибальські човни, а в небі ширяли галасливі мартини.

Вікарій пояснив, що церкву звели на цій кручі над морем для того, щоб її дзвіниця правила за звідусіль помітний дороговказ для кораблів у пошуках безпечного підходу до берега й тихих вод. Джудіт уявила всі оті галеони з напнутими вітрилами, що разом із припливною течією заходили в гавань.

Відкриваючи нові місця, Джудіт знайомилася також із місцевими мешканцями. Корнволлці люблять дітей, тож хоч би де вона з’являлася, її так привітно зустрічали, що дівчинка скоро позбулася притаманної їй із дитинства сором’язливости. У селі не бракувало цікавих персонажів, як, наприклад, місис Беррі, що тримала крамничку і власноруч готувала морозиво із заварного крему-концентрату; старий вугляр Гербі зі своїм візком чи місис Савті на пошті, яка загородила свою конторку камінними гратами, щоб захиститися від грабіжників, і навіть поштову марку не могла продати без того, щоб помилитися з рештою.

Ще цікавіші особистості мешкали дещо віддалік. Один із них — містер Вілліс. Той чималу частину життя пропрацював на олов’яних копальнях у Чилі, але зрештою, по численних пригодах, повернувся до рідного Корнволлу і вкоренився в дерев’яній хижі, просто на піщаних дюнах над Протокою. Вузька смужка берега перед його хатиною була всіяна розмаїтим морським мотлохом: уривками канатів, потрощеними ящиками з-під риби, пляшками й подертими гумовими чоботами. Якогось дня містер Вілліс побачив Джудіт, яка саме збирала мушлі, розговорився з нею й запросив до себе на горнятко чаю. Відтоді вона завжди намагалася зустрітися й побалакати з ним.

Як на те, містера Вілліса аж ніяк не можна було назвати гулящим пляжником, бо він мав аж дві роботи. Одна полягала в тому, щоб стежити за припливами та відпливами й подавати сигнал, коли вода підіймалася настільки, що завантажені вугіллям судна могли пройти через мілину. А на додачу він працював перевізником. На хижі почепив ринду з якогось старого корабля. Хто бажав переправитися на інший берег Протоки, дзвонив у неї, після чого містер Вілліс виходив з халупи, перетягував по піску свою незграбну шлюпку до води й сідав за весла. За послугу перевозу, пов’язану з незручностями й навіть небезпекою в разі бурхливого відпливу, перевізник брав два пенси.

З ним жила місис Вілліс, але вона працювала дояркою у фермера, в селі, тож її часто не бувало вдома. Втім, за чутками, вона нібито взагалі була не місис Вілліс, а міс Дехто чи Хтось, і ніхто з нею без гострої потреби не розмовляв. Таємниця місис Вілліс була явно пов’язана з таємницею згадуваного Гітер дядька Фреда, якому «чогось бракувало», однак варто було Джудіт зачепити це питання в спілкуванні з матір’ю, та стуляла губи й міняла тему розмови.

Джудіт ніколи не розповідала матері про свою дружбу з містером Віллісом. Вона інтуїтивно передбачала, що та навряд чи схвалить їхню дружбу й напевне заборонить заходити до містера Вілліса в його хижу, на чай. Що було б доволі безглуздо. Чим здатний містер Вілліс будь-кого скривдити? Мамі таки часто бракувало здорового глузду.

А вже цілковитою дурістю з її боку було ставитися до Джудіт точнісінько як до малої Джесс, якій було лише чотири рочки. Натомість Джудіт у свої чотирнадцять вважала себе достатньо зрілою людиною, щоб очікувати, що з нею ділитимуться й обговорюватимуть важливі рішення, принаймні коли вони стосуються її безпосередньо.

Але ж ні. Мама ніколи не обговорювала. Вона просто повідомляла.

— Я отримала листа від вашого батька — ми з Джесс маємо повертатися в Коломбо.

Як обухом по голові, делікатно висловлюючись.

І то ще квіточки.

— Ми вирішили влаштувати тебе до «Святої Урсули», на повний пансіон. Директорку звуть міс Катто, я вже з нею бачилася і ми про все домовились. Великодній триместр починається п’ятнадцятого січня.

Наче вона собака, якого можна посадити у вольєр «на перетримання».

— А як же канікули?

— На канікули поїдеш до тітки Луїзи. Вона дуже люб’язно зголосилася подбати про тебе, і буде твоєю опікункою, допоки ми за кордоном. Вона обіцяла віддати тобі найкращу з гостьових кімнат у своєму будинку, і ти зможеш туди забрати свої речі.

Оце лякало чи не найбільше. Не так, щоб Джудіт тітку Луїзу не любила. Свого часу, впродовж їхнього перебування в Пенмарроні, вони чимало часу згаяли в тітчиному товаристві, і вона була до них незмінно приязною. Водночас із нею все було негаразд. Вік — щонайменше за п’ятдесят. З нею якось незатишно, ба навіть трохи лячно. А «Вітряний кряж» — просто якийсь старечий будинок, мовчазний і педантичний. Дві сестри — Една й Гільда — працювали в тітки кухаркою та покоївкою, обидві підстаркуваті й непривітні, нітрохи не схожі на милу Філліс, яка не тільки виконувала всю домашню роботу в «Будинку над річкою», а ще й устигала пограти з Джудіт за кухонним столом у «моторного демона»[4] чи поворожити на чайному листі.

Можливо, цьогорічне Різдво вони зустрінуть у тітки Луїзи. Спершу підуть до церкви, тоді буде печеня з гуски на обід, а тоді, ще до сутінків, вони швиденько прогуляються полем для гольфу до білих воріт, що стоять високо над морем.

Не надто захопливо, але у свої чотирнадцять Джудіт уже втратила більшість ілюзій щодо Різдва. Бо воно мало б відбуватися, як у дитячих книжках і на різдвяних листівках, але в житті так не бувало ніколи, бо мама не дуже переймалася різдвяними приготуваннями, незмінно демонструючи похмуре небажання оздоблювати хату гілками гостролиста чи прикрашати ялинку. І ось уже другий рік, як вона заявляє Джудіт, буцімто та вже завелика дівчина, щоб чекати на різдвяну панчоху з подарунками.

Насправді коли Джудіт про це думала, то доходила висновку, що мама взагалі не визнає розваг. Вона не любить пікніків на пляжі, знаходить будь-який привід, щоб не відзначати дні народження. Навіть керувати автомобілем боїться. У них, звісно, є машина, маленький пошарпаний «Остін», але мама завжди знайде підставу для того, щоб не виводити його з гаража, переконана, що неодмінно вріжеться в інше авто, не впорається з гальмами або не зуміє перемкнути передачу перед тим, як підніматися на пагорб.

Повернімося до Різдва. Хоч би чим воно обернулося цього разу, Джудіт була впевнена, що однаково не буде гірше, ніж два роки тому, коли мама запропонувала згаяти святкові дні в її батьків, сім’ї преподобного Еванса.

Дідусь був вікарієм крихітної парафії в Девоні, а бабуся — старенькою леді, яку доконало життя, змарноване в боротьбі з благородною бідністю й велетенськими будинками, у яких вони селилися в парафіях, — будинками, розрахованими на багатодітні вікторіанські сім’ї. Вони з бабусею нескінченну кількість разів ходили до церкви, а на Різдво та подарувала онуці молитовник. «Ой, бабусю, спасибі, — чемно подякувала Джудіт, — мені завжди хотілося мати молитовник…» Вона не додала вголос: «…хоча й не дуже». А ще Джесс, яка завжди примудрялася все зіпсувати, захворіла на дифтерію й заволоділа всією маминою увагою і часом, а на десерт щодня подавали тушкований інжир і бланманже.

Ні, гірше за це вже нічого не може бути.

Та хоч би там що (мов собака до вже гризеної кісточки, Джудіт подумки повернулася до висхідного предмета своїх прикрощів), тема «Святої Урсули» здавалася найбільш нагальною. Джудіт досі ніхто не показав ту школу, а її саму ще не показали ймовірно страхітливій міс Катто. Можливо, мама обрала таку тактику, побоюючись раптового бунту дочки? Однак це не мало особливого сенсу, зважаючи, що Джудіт зроду ні проти чого не бунтувала. Гм, може тепер, коли їй чотирнадцять, варто спробувати? Гітер Воррен, та завжди вміла домогтися свого, задурювала батькові голову й крутила ним, як тільки хотіла. Але батьки в них різні. І Джудіт наразі фактично без батька.

Потяг уповільнив хід. Він проїхав під мостом (це завжди чути з того, як змінюється гуркіт його коліс) і, скрегочучи гальмами, зупинився на станції. Джудіт узяла свої речі й вийшла на платформу перед маленьким, розцяцькованим ліпниною дерев’яним будиночком вокзалу, схожим на павільйон для гри в крикет. Проти світла у відчинених дверях вимальовувався силует начальника станції, містера Джексона.

— Вітаю, Джудіт. Ти сьогодні пізненько.

— У нас було шкільне свято.

— Оце славно!

Останній відтинок маршруту був гранично коротким, оскільки будинок станції розташовувався одразу навпроти нижніх воріт до садиби «Будинку над річкою». Джудіт пройшла через зал очікування, у якому завжди немилосердно відгонило вбиральнею, і опинилася в неосвітленому провулку за вокзалом. Зупинившись, щоб дозволити очам пристосуватися до темряви, вона помітила, що дощ ущух. У верхівках сосен, шпалера яких захищала станцію від негоди, завивав вітер. Моторошний звук не викликав у неї страху. Джудіт перейшла через дорогу, намацала клямку на воротах і відчинила їх. Вона ввійшла в сад і рушила стрімкою стежкою вгору, по кам’яних сходах і терасах. Нагорі темнів будинок, привітно сяючи заштореними вікнами. Над головним входом світився розмальований ліхтар, у світлі якого Джудіт побачила на втолоченому гравії чужий автомобіль. Поза сумнівом, тітка Луїза завітала на чай.

Великий чорний «Ровер». Стоячи отак, він мав цілком невинний вигляд, сумирний, солідний і надійний. Та будь-кому з тих, кому випадало опинитися на вузеньких шляхах Західного Пенвіту, варто було зважати на появу цього автомобіля, з уваги на його потужний мотор і на те, що тітка Луїза, загалом добропорядна громадянка, регулярна відвідувачка церкви, ключова особа в керівництві гольф-клубу, сідаючи за кермо, зазнавала особистісної зміни, з ревінням мотора долаючи сліпі повороти на швидкості п’ятдесят миль на годину[5], щиро впевнена в тому, що доки вона тримає долоню на клаксоні, буква закону безоглядно на її боці. Тож коли їй траплялося зачепити бампером крило іншого автомобіля або переїхати чиюсь курку, вона й на мить не допускала думки про ймовірність власної провини й так експресивно наскакувала з докорами та звинуваченнями на постраждалих, що їм бракувало духу вступати з нею в суперечку і вони чимдуж щезали з місця аварії, не наважуючись висувати претензії щодо завданої шкоди чи вимагати відшкодування за мертву курку.

Джудіт не хотілося отак одразу зустрічатися з тіткою Луїзою, тому вона проминула головний вхід, обійшла будинок і через задній двір та посудомийню прослизнула на кухню. Там вона побачила Джесс, яка сиділа за начисто вискобленим кухонним столом із книжкою-розмальовкою й кольоровими олівцями, і Філліс, вбрану в пополудневу форму — зелену сукню і мусліновий фартух, — за прасуванням випраної білизни.

Після холоду та мряки на вулиці кухня огорнула Джудіт благословенним теплом. Зрештою, це було найтепліше приміщення в будинку, бо тут ніколи не згасав вогонь у корнволлській плиті з круглими мідними ручками й графітовим покриттям. Зараз на тихому рівному вогні пихкав, закипаючи, чайник. Навпроти плити стояв буфет, заставлений тарелями для м’яса, салатницями й супницями, а поруч із плитою — плетене крісло Філліс, у яке вона падала, щоб дати на мить відпочинок ногам, коли траплялася така нагода — а траплялася вона, треба зазначити, нечасто. На прилаштованій під стелею сушарці була розвішана випрана білизна, і в кухні приємно пахло щойно випрасуваним одягом.

Філліс звела очі на Джудіт:

— Вітаю. Чого це ти прокрадаєшся чорним ходом?

Вона всміхнулася, показавши нерівні зуби. Плоскогруда, кістлява дівчина з блідою шкірою і прямим, мишачого кольору волоссям, Філліс була водночас найприємнішою в спілкуванні особою, яку тільки знала Джудіт.

— Побачила машину тітки Луїзи.

— Це не привід… Свято гарно минуло?

— Так.

Джудіт сягнула рукою в кишеню пальта.

— Ось, тримай, Джесс, це тобі, — подала вона сестричці пакетик із солодощами.

Джесс подивилася на пакет:

— Що це?

Гарненька, пухкенька малеча, зі сріблясто-білявими кучерями, вона бувала, однак, нестерпно наївною, доводячи тим Джудіт до відчаю.

— Звісно що — солодощі, дурненька!

— Я люблю фруктові желейки.

— То подивися, чи вони там є.

Джудіт стягнула із себе пальто й вовняну шапку й кинула їх на стілець.

Філліс не сказала їй: «Повісь одяг на вішак». Вона радше сама це зробить замість Джудіт.

— Я не знала, що тітка Луїза приїде на чай.

— Вона зателефонувала, десь о другій.

— Про що вони балакають?

— Цікава, як та Єва.

— Про мене, либонь.

— Про тебе, про ту школу, про правників і платню, про канікули й телефонні дзвінки. До речі, вранці телефонувала тітка Бідді. Розмовляла з твоєю матір’ю хвилин десять щонайменше.

— Тітка Бідді? — пожвавішала Джудіт.

Тітка Бідді була маминою рідною сестрою й улюбленою ріднею Джудіт.

— А що вона хотіла?

— Я ж не підслухувала. Чи як ти собі уявляєш? Запитаєш у своєї мами.

Філліс відставила праску й стала застібати ґудзики на вихідній блузці місис Данбар.

— Іди лишень до них, у вітальню. Я поставила для тебе чашку, а до чаю скони й лимонний пиріг, якщо ти зголодніла.

— Конаю з голоду.

— Як завжди. Хіба в школі не було частування?

— Було. Шафранні булочки. Але я однаково голодна.

— То йди мерщій, бо у твоєї матері виникнуть запитання.

— Щодо чого запитання?

На що Філліс тільки й мовила:

— А спершу перевзуйся й вимий руки.

Джудіт виконала рекомендацію Філліс і вимила руки в посудомийні її милом «Каліфорнійський мак», а тоді знехотя залишила затишну кухню з таким приємним товариством і попленталася через хол до вітальні, з-за дверей якої долинав тихий гомін жіночих голосів. Вона відчинила двері — але так обережно, що співрозмовниці не зауважили, як вона ввійшла.

Моллі Данбар та її зовиця Луїза Форрестер затишно влаштувалися коло каміна, одна навпроти одної, за розкладним чайним столиком, накритим гаптованою лляною скатертиною. На ньому стояв найкращий у домі чайний сервіз із тонкої порцеляни й тарелі з наїдками до чаю — сандвічами, глазурованим лимонним тортом, гарячими сконами з вершками й полуничним джемом, а також два види печива — пісочне й шоколадне.

Оксамитові штори були щільно запнуті, у каміні рівним тихим полум’ям горіло деревне вугілля. Не надто велика й аж ніяк не розкішна вітальня орендованого разом з умеблюванням «Будинку над річкою» не вирізнялася також і витонченим стилем: крісла оббиті линялим ситцем, підлога застелена турецьким килимом, а випадково дібрані столи та книжкові шафи радше практичні, аніж красиві. Попри те, у кімнаті панувала приємна жіночна атмосфера, яку створювало м’яке електричне освітлення і всі ті милі дрібнички, що Моллі привезла з Цейлону. Вони додавали кімнаті особистих рис, ці декоративні вироби з нефриту і слонової кістки, червона лакована сигаретниця, біло-синя ваза з гіацинтами, сімейні фотографії у срібних рамках.

—…Матимеш докласти чимало зусиль, — говорила тітка Луїза. — Якщо я можу допомогти…

Вона нахилилася вперед, щоб поставити на столик порожню чашку з блюдцем, і, ковзнувши поглядом довкола, побачила Джудіт, що стояла у дверях.

— Погляньте лишень, хто до нас завітав…

Моллі обернулася.

— Джудіт! Я вже боялася, що ти запізнилася на потяг.

— Ні. Це я з Філліс забалакалася.

Вона зачинила двері й підійшла до жінок.

— Вітаю, тітко Луїзо.

Джудіт поцілувала підставлену тіткою щоку. Тітка Луїза прийняла поцілунок, але не обернулася до небоги, щоб поцілувати її у відповідь.

Луїза Форрестер була не з тих, хто показує власні почуття. Струнка жінка сорока кількох років, з красивими, ніби точеними ногами, з вузькими ступнями, взутими в начищені до каштанового блиску броги[6]. Вона була вбрана у твідовий англійський костюм зі спідницею; коротке шпакувате волосся з гарячою завивкою надійно закріплювала невидима сіточка. Її низький голос, хрипкуватий від куріння, додатково підкреслював щось невловимо чоловіче в її поставі, тож навіть одягшись у вечірню оксамитову сукню чи гаптований жакет із найжіночнішими аксесуарами, вона трохи нагадувала чоловіка, що заради жарту чи на маскарадну вечірку вбрався в речі дружини й веселить компанію, викликаючи вибухи реготу.

Ефектна жінка, але не вродлива. Зрештою, якщо вірити пожовклим світлинам, навіть у юності не була красунею. У віці двадцяти трьох років вона ще не була заручена, і в перспективі теж претендентів не передбачалося, тож батьки вирішили відправити її до рідні, в Індію, у сім’ю військового, що служив у Делі. Коли настала спекотна пора, уся родина разом зі слугами перебралася на північ, до прохолодних пагорбів Пуни[7], і саме там Луїза зустріла Джека Форрестера, майора Бенгальського стрілецького полку. Джек щойно приїхав у відпустку після цілорічного животіння в богом забутому гірському форті, де він час від часу вступав у сутички з войовничими афганцями. У Пуні, по місяцях вимушеного целібату, коли він відчайдушно жадав жіночого товариства, а Луїза, молода, рожевощока, незаміжня, спортивна, енергійно вистрибувала на тенісному корті, вона, у його засліплених жаданням очах, була найпривабливішою істотою у світі. Відтак надзвичайно завзято, хоч не надто вишукано — бо на вишукані витребеньки бракувало часу — він почав домагатися її прихильности й незчувся, як виявився зарученим.

Як не дивно, їхній шлюб виявився міцним, хоча й… а, може, саме через те, що… бездітним. Натомість їх об’єднувала пристрасть до активного відпочинку на свіжому повітрі, до ігор і розвинених в Індії видів спорту. Вони влаштовували полювання й походи в гори, їздили верхи й грали в поло й теніс, а особливо — в гольф, у якому Луїза була неперевершеною. Коли Джек нарешті вийшов у відставку й подружжя повернулося в Англію, вони оселилися в Пенмарроні, з тієї головно причини, що поряд було поле для гольфу, а гольф-клуб став їхнім другим, справжнім домом. У негоду вони перебувалися грою в бридж, але в будь-який інший час їх найпевніше можна було побачити на зелених галявинах. Втім, якусь частку вільного часу Джек гаяв у барі, де зажив сумнівної слави, довівши, що здатний будь-кого перепити. Він хвалився, буцімто в нього шлунок як діжка, і з цим погоджувалися всі його друзі, аж доки одного чудового суботнього ранку він упав мертвий на чотирнадцятому майданчику. Після цього друзі засумнівалися.

Коли сталася сумна подія, Моллі була на Цейлоні, тож написала зовиці листа зі щирими співчуттями, не в змозі уявити, як та житиме далі без Джека. Вони ж були такою парою, такими друзями. Та коли дві жінки знову зустрілися, Моллі не побачила в Луїзі жодної зміни. Зовні така, як була, вона мешкала в тому самому будинку та провадила той самий спосіб життя: щодня на гольфовому полі. Блискучій гольфістці з винятково потужним ударом, їй ніколи не бракувало партнерів чоловічої статі.

Зараз вона дістала свій портсигар, розкрила його, витягла турецьку цигарку і вставила в мундштук зі слонової кістки. Тоді запалила її, клацнувши золотою запальничкою, що колись належала покійному чоловікові.

— То що, — запитала вона Джудіт крізь хмару цигаркового диму, — як минуло твоє різдвяне свято?

— Нормально. Танцювали «Сера Роджера». І були шафранові булочки, — зиркнула Джудіт на чайний столик. — Але я однаково голодна.

— Ми лишили тобі всього потроху, — заспокоїла її Моллі.

Джудіт присунула низький табурет і вмостилася між двома дамами, носом до приготованих Філліс ласощів.

— Хочеш чаю чи молока? — поцікавилася в неї мати.

— Мені молока, будь ласка.

Вона потяглася до тарілки, взяла скон і почала їсти — обережно, бо вершків і джему було так рясно, що начинка могла запросто втекти з випічки й усе заляпати.

— Ти попрощалася з усіма своїми друзями?

— Так. Також із містером Томасом і з рештою всіма. Нам роздали по пакетику солодощів, але я віддала свій Джесс. А потім ми з Гітер спускалися з пагорба…

— Хто така Гітер? — перервала її тітка Луїза.

— Гітер Воррен, моя найкраща подруга.

— Донька місис Воррен, знаєш? — уточнила Моллі. — Бакалійниці з Базарної площі.

— Ага! — лукаво посміхнулася тітка Луїза, піднявши брови. — Бравий іспанець. Такий привабливий чоловік. Навіть якби він не продавав мій улюблений мармелад «Тіптріз», я б напевне все одно залишалася його постійною клієнткою.

Очевидно, вона в доброму гуморі, подумала Джудіт і вирішила, що зараз найдоречніша мить для порушення питання про велосипед. Коваль клепле, поки тепле, як любить повторювати місис Воррен. Бери вола за роги.

— До речі, Гітер підкинула геніальну ідею. Що мені потрібен велосипед.

— Велосипед?!

— Мамо, ти так реагуєш, ніби я прошу спортивну машину чи коня. А я справді думаю, що це гарна ідея. Бо «Вітряний кряж» не розташований, як наш будинок, поруч зі станцією, а навпаки — за кілька миль від автобусної зупинки. А якщо я матиму велосипед, то зможу їздити на ньому куди завгодно, і тітка Луїза не муситиме возити мене машиною. А тоді, — лукаво додала Джудіт, — вона матиме час на гольф.

Тітка Луїза реготнула:

— Ти, безперечно, гарно все продумала.

— Але ж ти, тітко Луїзо, ти не заперечуєш?

— З якого дива я мала б заперечувати? Тільки рада тебе здихатися, — пожартувала вона у своїй манері.

Моллі віднайшла дар мови:

— Але ж, Джудіт… велосипеди страшенно дорогі?

— Гітер каже, близько п’яти фунтів.

— Я так і думала. Страшенно дорогі. А нам ще так багато треба купити. У тебе ще немає форми для «Святої Урсули», а в них там список обов’язкового одягу з пів милі завдовжки.

— Я думала, ти могла б мені його подарувати на Різдво.

— То я купила вже тобі подарунок. Власне те, що ти просила…

— Гаразд, велосипед міг би бути мені подарунком на день народження. Тебе тут не буде на мій день народження, ти будеш у Коломбо. А так ти зможеш заощадити на відправленні посилки.

— Але тобі доведеться виїжджати на шосе. Ти можеш потрапити в аварію…

Тут вступила тітка Луїза:

— А ти вмієш їздити на велосипеді?

— Звісно, вмію. Але я ніколи не просила, щоб мені його купили, бо в ньому не було потреби. А зараз визнай, тітко Луїзо, він був би страх який доречний.

— Джудіт, послухай…

— Моллі, облиш, не гарячкуй. Що такого може дитині статися? Якщо потрапить із тим велосипедом під автобус, сама буде винна. Я куплю тобі велосипед, Джудіт, але оскільки він такий дорогий, то буде тобі за подарунок і до Різдва, і на день народження. Так я заощаджу на платні за посилку.

— Серйозно? — Джудіт просто не вірилося, що її аргументи спрацювали, що вона зуміла наполягти на своєму й домоглася бажаного. — Тітко Луїзо, ти просто золото!

— Що завгодно, аби ти не плуталася під ногами.

— Коли ми зможемо його купити?

— Як щодо Святвечора?

— Ох, ні… — стиха охнула Моллі.

Почувши в її голосі збентеження, Луїза насупилася.

— Що ще не так? — запитала вона різко.

Джудіт подумала, що тітка не мала підстав для такого неприязного тону, та Луїза не вперше втрачала терпіння в спілкуванні з Моллі, сприймаючи її скоріше як недорікувату дурепу, ніж як невістку.

— У тебе ще якісь заперечення?

— Ні… не в тім річ, — трохи зашарілася Моллі. — Просто нас тут не буде. Я тобі не розповіла, Луїзо, бо хотіла спершу сказати Джудіт.

Вона обернулася до дочки.

— Дзвонила тітка Бідді.

— Я знаю. Філліс мені сказала.

— Вона запросила нас на Різдво та Новий рік до себе, у Плімут. Тебе, мене і Джесс.

Джудіт на цю мить мала рот, набитий економ із вершками, і відчула, що зараз подавиться, але неймовірним зусиллям зуміла ковтнути. Різдво з тіткою Бідді.

— А що ти відповіла?

— Що ми приїдемо.

Це було так неймовірно захопливо, що решта думок, зокрема й про велосипед, враз випарувалися з голови.

— То коли ми вирушаємо?

— Думаю, напередодні Святвечора. Потяги ще будуть не такі переповнені. Бідді зустріне нас у Плімуті. Вона перепросила за те, що так запізнилася… із запрошенням, бо це була спонтанна ідея. Вона подумала, якщо це наше останнє Різдво на кілька років уперед, мабуть, варто було б зустріти його разом.

Якби не тітка Луїза, Джудіт стрибала б із радощів, вимахувала руками й пустилася б у танок. Однак було б неввічливо так бурхливо виявляти свій захват перед тіткою, зважаючи, що її не запрошено з усіма. Тож вона звернулася до тітки, стримавши своє піднесення:

— У такому разі, тітко Луїзо, може, ми купимо велосипед після Різдва?

— Схоже, тепер інших варіантів не маємо. Насправді я мала на думці запросити вас усіх на Різдво до себе, але виходить на те, що Бідді звільнила мене від клопоту.

— Ох, Луїзо, мені так прикро. Тепер я розумію, що засмутила тебе.

— Нісенітниці. Нам усім на користь буде трохи розмаїття. А їхній малий буде?

— Нед? На жаль, ні. Він їде до Церматта, кататися на лижах, з друзями з Дартмута.

Тітка Луїза підняла брови на знак несхвалення екстравагантного марнотратства. Що ж, не випадає дивуватися, Бідді завжди розбещувала свого одиначка, не могла йому відмовити в жодній забаганці.

— Шкода, — коротко зауважила вона вголос. — А так склав би компанію Джудіт.

— Тітко Луїзо, Неду шістнадцять! Він би мене взагалі не помітив. Я сподіваюся, без нього мені буде тільки веселіше…

— Імовірно, ти маєш слушність. Знаючи Бідді, передбачаю, розваг тобі не забракне. Цілу вічність її не бачила. Моллі, коли вона востаннє приїжджала сюди, до тебе?

— На початку того літа. Ти пам’ятаєш, певно. Було таке приємне потепління.

— Це тоді вона вийшла до вечері в химерній пляжній піжамі?

— Атож, саме тоді.

— А ще я натрапила на неї у вашому саду, коли вона засмагала в роздільному купальнику. Тілесного кольору. З таким самим успіхом вона могла б і голяка лежати.

— Бідді завжди стежила за модою, — Моллі відчула інстинктивну потребу бодай трішки заступитися за свою легковажну сестру. — Я припускаю, мине трохи часу — і ми всі ходитимемо в пляжних піжамах.

— Боронь боже.

— Луїзо, а що ти робитимеш на Різдво? Сподіваюся, не почуватимешся покинутою?

— Господи, звісно, ні. Я радше насолоджуватимуся самотою. А може, запрошу Біллі Фосетта на келишок, а тоді ми спустимося на святковий обід у клуб. Там зазвичай усе буває на висоті.

Джудіт намалювала собі в уяві картину свята в гольф-клубі, де гості в бриджах і спортивних черевиках, з паперовими ковпаками на голові лускають хлопавки.

— А потім, може, зіграємо одну чи дві партії в бридж.

Моллі наморщила лоба:

— Біллі Фосетт? Здається, я не знаю такого.

— Ні. Навряд. Мій давній друг, ще з часів мого перебування у Кветті. Тепер він вийшов у відставку й думає, чи не спробувати оселитися в Корнволлі. Наразі він орендував одне з тих нових бунгало, що звели на моїй вулиці. Я хочу представити його нашому колу. Тобі теж треба з ним познайомитися, поки ви не поїхали. Він також запеклий гольфіст, тож я рекомендувала його кандидатуру до клубу.

— Тобі пощастило, Луїзо.

— Пощастило в чому?

— Та вже ж… Давній друг оселився поряд. Так само, як ти, гольфіст. Хоч тобі й без нього партнерів ніколи не бракує.

Луїза, однак, не схильна була брати на себе якісь зобов’язання. Вона грала в гольф тільки з найкращими.

— Усе залежить від того, — мовила вона, гасячи недопалок у попільничці, — який у нього рейтинг.

Вона глянула на свій годинник.

— Боже милий, яка пізня година! Мені час їхати.

Луїза взяла свою торбину й рішуче звелася на ноги. Моллі та Джудіт теж підвелися.

— Подякуйте від мене Філліс за чудову випічку. Вам бракуватиме цієї дівчини. Вона вже знайшла собі нове місце?

— Не думаю, що вона шукала.

— Комусь пощастить мати цей скарб. Ні, не викликай її. Мене Джудіт проведе. Моллі, якщо не побачимося до свят, гарного тобі Різдва. Подзвони мені, коли повернешся. І повідомиш, коли схочеш перевезти речі Джудіт до «Вітряного кряжу». Ага, так, Джудіт, велосипед ми купимо на початку великодніх канікул. Раніше він тобі однаково не знадобиться.

Темний зимовий ранок був таким холодним, що напівсонній Джудіт власний ніс видавався стороннім предметом, примерзлим до обличчя. Коли вона вчора ввечері вкладалася, у кімнаті було надто холодно, щоб бодай прочинити вікно, проте вона наважилася трохи відіпнути фіранки, і тепер крізь морозне мереживо на шибці бачила тьмяне жовтувате світло вуличного ліхтаря. Знадвору не долинало ні звуку. Можливо, ще глупа ніч? Аж ось почулося цокання кінських копит, і Джудіт зрозуміла — то фургон молочника, отже, зараз уже не ніч, а ранок.

Треба було зважитися на дію непересічної мужности. Один, два, три! Джудіт вистромила руку з-під теплої ковдри й потяглася до вимикача лампи на нічному столику. Новий годинник — від дядька Боба, один із найкращих подарунків — показував за чверть восьму.

Вона швидко забрала руку назад під ковдру і сховала її між стегон, щоб зігріти. Ще один день. Останній. Ця думка трохи засмутила дівчинку. Різдвяні канікули закінчувалися, вони з мамою й сестричкою повертаються додому.

Джудіт ночувала в кімнатці на мансарді, другій за рейтингом гостьовій спальні в будинку тітки Бідді. Мамі з Джесс відвели найкращу вільну кімнату на другому поверсі, але Джудіт більше подобалася саме ця, з похилою стелею й маленьким віконцем, запнутим квітчастими фіранками з цупкої бавовни. Щоправда, слабеньке опалення з нижчих поверхів до мансарди геть не доходило і тут панувала холоднеча, але тітка Бідді видала Джудіт маленький електрообігрівач, і в поєднанні з двома пляшками гарячої води в ліжку він забезпечував їй комфортне існування.

Бо акурат напередодні Різдва температура впала катастрофічно. Ведучий радіопрогнозу погоди застерігав про різке похолодання, але ж ніхто не очікував, що йдеться про настання арктичних морозів! Мандруючи вглиб країни на експресі «Корнволлська Рив’єра», Данбари бачили пагорби Бодмін-Муру вкритими снігом, а зійшовши з потяга в Плімуті, де крижаний вітер розганяв сльоту по перону, вони ніби опинилися в Сибіру.

Сувора погода виявилась особливо недоречною з огляду на те, що тітка Бідді та дядько Боб мешкали в чи не найхолоднішому будинку всього християнського світу. Не з власної волі, а тому, що житло це йшло сукупно зі службою дядька Боба, капітана ВМС, який керував Військово-морським технічним коледжем у Кейгемі. Високий, із тонкими стінами будинок стояв на північному схилі, з усіх боків відкритий для наскрізних вітрів. Найтепліше приміщення, кухня на цокольному поверсі, цілковито належала місис Кліз, куховарці, і Гоббсу, відставному військовому музикантові з морської піхоти, який щодня приходив, щоб начистити всім взуття й принести вугілля. Непересічний персонаж Гоббс мав прилизане поперек лисини сиве волосся й пильні очі, як у дрозда, жовті від тютюну пальці та коричневе обличчя, вкрите рубцями й шрамами, схоже на старий потертий саквояж. Під час вечірок він ошатно вбирався, надівав білі рукавички й розносив напої.

Попри морозну погоду, вечірки влаштовували безперервно. Різдво виявилося справді чарівним — таким, яким воно, за уявленням Джудіт, мало би бути, і якого вона, здається, до цього року ще ніколи не мала. Бідді, яка ніколи нічого не робила впівсили, прикрасила цілий будинок — наче крейсер на параді, зазначив дядько Боб, — а сама різдвяна ялинка, що стояла в холі, сповнюючи весь дім пахощами хвої, сяйвом вогнів і відблисками гірлянд і мішури, здавалася Джудіт найпишнішою з усіх, які вона будь-коли бачила. Не менш ошатний вигляд мала решта кімнат, оздоблених незліченними різдвяними листівками в бантах і гірляндами із зеленого гостролиста і плюща, заплетеними навколо камінів у їдальні й вітальні, де палахкотів вогонь, ні на мить не згасаючи, як у корабельних топках, бо Гоббс невтомно підкидав у кожен із них дров, а на ніч іще й насипав дрібного вугілля.

У домі постійно щось відбувалося, щомиті було чим зайнятися. Святкові ланчі й бучні вечірки завершувалися танцями під патефон. Повсякчас приходили друзі, на чай чи на келишок, а коли раптом веселощі стихали чи випадав вечір без гостей, тітка Бідді нізащо не змирялася з перспективою бездіяльности, пропонуючи сходити в кіно або на криту ковзанку.

Джудіт знала, що її матір це все виснажує: час від часу та тихенько йшла до себе нагору, щоб відпочити в ліжку, а Джесс полишала на Гоббса. Мала так прив’язалася до Гоббса й місис Кліз, що більшу частину всього часу гаяла з ними на кухні, де її абсолютно безвідповідально напихали ласощами. Це цілком задовольняло Джудіт, якій не дуже-то й треба було, щоб малеча всюди ходила за нею хвостиком.

Зрештою, Джесс і без того достатньо привертала до себе уваги. Як тоді, коли дядько Боб купив квитки на пантоміму[8] і вони всі вирушили до театру, разом з іще однією родиною, зайнявши цілий ряд у партері, а дядько Боб купив на всіх програмки й велику коробку шоколадних цукерок. Та коли на сцену вийшла Дама[9] в розпатланій рудій перуці, корсеті й шарлатових шальварах, Джесс пронизливо заверещала зі страху й не вгамовувалася доти, доки мама таки вивела її із зали, і вони вже на виставу не поверталися. На щастя, інцидент стався на початку вистави, тож глядачі змогли далі спокійно додивитися дійство.

Дядько Боб був найкращий. Перебування в його товаристві, спілкування з ним стало головною подією всього свята. Джудіт досі не уявляла собі, що чийсь батько може виявитися таким уважним, таким терплячим, таким цікавим, таким веселим. З нагоди Різдва він не мусив щодня бувати в коледжі, тож вони чимало часу гаяли у святилищі — його кабінеті, де дядько показував Джудіт свої фотоальбоми, дозволяв їй програвати платівки на патефоні й навчав друкувати на старенькій портативній друкарській машинці. А коли вони пішли на ковзанку, саме він допомагав Джудіт звикнути на льоду, аж доки вона зрештою засвоїла те, що він називав моряцьким триманням рівноваги; а на всіх вечірках він стежив, щоб Джудіт не була на самоті, представляв її гостям, достоту як дорослу.

З власним татом, хоч яким любим і жаданим, їй ніколи не бувало так цікаво. Визнаючи це для себе, Джудіт почувалася наче трохи винною, бо ж упродовж останніх двох тижнів заледве згадувала про

Різдво. Та звісно ж. Різдво в Коломбо було незабутнім, бодай уже своєю невідповідністю класичним уявленням про нього, сліпучим тропічним небом, вбивчою спекою, плеском хвиль Індійського океану, бризом і шелестом пальмового листя. На відкритій повівам вітерцю терасі їхнього будинку на Галле-роуд, під гуркіт прибою, Джудіт розпаковувала свої різдвяні подарунки, а на святкову вечерю в готелі «Галле-Фейс» подавали не індичку, а традиційне карі. Так відзначали Різдво багато інших людей, тож свято нагадувало величезну дитячу вечірку, де всі, з паперовими ковпаками на головах, дмуть у пищики. Джудіт пригадала ресторанну залу в готелі — численні родини за столиками запихаються святковими стравами, з океану повіває прохолодний бриз, під стелею повільно обертаються лопаті вентиляторів.

Допомогло. Тепер вона чітко його побачила. Тато сидить на чолі столу, з паперовою короною на голові, синьою із золотими зірками. Цікаво, як він відзначив цього року своє самотнє Різдво? Коли вони з мамою поїхали чотири роки тому, до нього заради компанії підселився нежонатий друг. Проте Джудіт складно було уявити їх наодинці за святковим столом. Імовірно, вони, зрештою, пішли в клуб і приєдналися до решти парубків і солом’яних вдів. Джудіт зітхнула. Їй здавалося, що вона нудьгує за батьком, але не так просто нудьгувати за людиною, з якою нарізно прожила третину життя і тільки отримуєш від неї раз на місяць листи тритижневої давнини, до того ж не надто зворушливі.

Зараз новенький годинник показував восьму. Час уставати. Нуте, один, два, три! Вона відкинула ковдру, вистрибнула з ліжка, підбігла до електрообігрівача й увімкнула його. Тоді швиденько загорнулася в халат від «Єйгер», а босими ногами пірнула у смушкові капці.

Її різдвяні подарунки були акуратно розкладені на підлозі. Джудіт узяла маленьку китайську валізку-кошик, плетену з лози, з ручкою й застібками, і поставила на підлозі, щоб наповнити багатою здобиччю. Вона сховала в кошик годинник і дві книжки від тітки Бідді: новий роман Артура Ренсома «Зимові канікули» і гарне, у шкіряній палітурці видання «Джейн Ейр». Книжка містила довжелезний текст, набраний щільним шрифтом, але також багато кольорових ілюстрацій, захищених аркушами цигаркового паперу, таких яскравих, що Джудіт насилу втрималася від спокуси тут-таки взятися до читання. Далі вовняні рукавички від бабусі з дідусем і скляна куля, всередині якої, якщо потрусити, здіймається хурделиця. Це від Джесс. Мама подарувала пуловер із круглим вирізом. Він дещо розчарував Джудіт, бо вона замовляла водолазку. Натомість тітка Луїза вразила сюрпризом, бо, попри її обіцянку обмежитися самим велосипедом, Джудіт знайшла під ялинкою оздоблений гостролистом пакет від неї, у якому виявився оправлений у шкіру, подібний до Біблії, щоденник на п’ять років. Подарунок від тата ще не дійшов. Той ніколи не переймався щодо вчасного відправлення, та й пошта працювала дуже неквапом. З іншого боку, завжди приємно було чекати на дальші сюрпризи. Найпрактичніший подарунок Джудіт отримала від Філліс — саме те, що їй завжди потрібне: пляшечка клею з маленьким пензликом і ножиці. Вона триматиме ці інструменти в замкненій на ключ шухляді свого столу, подалі від бешкетних ручок Джесс, і тепер, коли в неї виникне потяг до творчих справ, захочеться щось змайструвати, вирізати чи просто наклеїти листівку у свій альбом, не буде потреби просити в матері ножиці (яких, до того ж, ніколи ніде не знайдеш) чи робити клейстер, розводячи крохмаль у воді. Ніколи він як слід не клеїть, а пахне огидно. Володіння невигадливим канцелярським приладдям забезпечувало Джудіт відчуття самодостатности.

Вона акуратно склала подарунки в плетену валізку, у якій тепер не залишалося вільного місця, хоча вона закрилася легко. Джудіт застебнула її й поставила на ліжко, а тоді швидко одяглася. Сніданок, либонь, уже готовий, а вона зголодніла. Дівчинка сподівалася, що на сніданок цього разу будуть сосиски, а не яйця пашот.

Бідді Сомервілль сиділа за столом у їдальні, пила чорну каву й намагалася не звертати уваги на легке похмілля. Учора, уже після вечері, прийшли з візитом два лейтенанти з чоловікового коледжу, щоб засвідчити свою шану. Боб дістав пляшку бренді, і, доки господарі частували гостей, Бідді сама трохи перебрала. Нині легкий пульсівний біль у скронях нагадував їй, що треба було зупинитися на другій чарці. Вона не сказала чоловікові, що зле почувається, бо знала наперед його неспівчутливу відповідь. Він зазвичай прирівнював похмілля до сонячних опіків у пляжників: заслужене покарання.

Боба така позиція влаштовувала, бо сам він ніколи від похмілля не страждав. Зараз він сидів при іншому кінці столу, відгородившись від дружини розгорнутою «Таймс». Відпустка з нагоди свята закінчилася, тому він був у військовій формі, лаштуючись іти на службу. За мить він згорне газету, покладе її на стіл і оголосить, що йому час виходити. Гості ще не спустилися до сніданку, і Бідді це тішило, оскільки в неї з’являвся шанс випити другу чашку кави й поліпшити своє самопочуття до їхньої появи.

Сьогодні гості від’їжджали, і Бідді було прикро, що настав час прощатися. Вона запросила родичів на ці свята з кількох причин. Це було останнє Різдво Моллі перед поверненням на Схід, а вона — єдина сестра Бідді. З огляду на те, що робиться у світі, складно передбачити, коли вони знову зустрінуться. Крім того, Бідді почувалася трохи винною, бо здавалося, що за останні чотири роки вона не так багато зробила для Данбарів; не так часто з ними бачилася, не надто чимось допомагала. Нарешті, вона запросила їх тому, що Нед поїхав кататися на лижах у Швейцарію за кордон, а думка про Різдво без молоді в домі була аж надто безрадісна, щоб із нею змиритися.

Усвідомлюючи, що має мало спільного із сестрою й заледве знайома з її дівчатками, Бідді не була впевнена щодо успіху їхньої гостини. Та на диво, усе склалося якнайкраще. Моллі, щоправда, час від часу уникала гучних розваг, приголомшена запаморочливим вихором святкових заходів, утікала до своєї кімнати, щоб відпочити в ліжку, задерши ноги, а Джесс, треба визнати, показала себе розпещеним і вередливим дівчиськом, якому потурають у всіх забаганках, варто їй тільки запхинькати.

А от Джудіт стала для Бідді справжнім відкриттям — саме такою дівчинкою, яку вона хотіла б мати за дочку. За потреби вміє сама дати собі раду, не втручається в розмови дорослих, завжди з удячністю приймає пропозиції щодо того, як їй згаяти час. Крім того, на думку Бідді, вона надзвичайно вродлива дівчинка… чи принаймні такою стане за кілька років. Джудіт нітрохи не бентежила відсутність однолітків, натомість на всіх вечірках дівчинка намагалася стати в пригоді господарям дому, розносячи тарілки з горішками й печивом, і тактовно відповідала всім, хто бажав до неї заговорити. Додатковою перевагою стали теплі стосунки, що зав’язалися в неї з Бобом, позаяк очевидно було, що він сам тішиться спілкуванням із небогою не менше, ніж вона — увагою, що їй приділяє дядько. Йому подобалася розважливість дівчинки, її делікатність, манера говорити, дивлячись у вічі співрозмовнику, до того ж саме приналежність до протилежної статі сприяла тому, що в них склався дует на мотив стосунків батька й дочки, яких обом так чи інак бракувало.

Можливо, Сомервіллям варто було мати донечок? Можливо, їм треба було мати кількох дітей? Проте в них був тільки Нед, якого у вісім років віддали до підготовчої школи, а потім до Дартмуту[10]. Роки летіли швидко, і здавалося, ще вчора він був малюком із пухкими щічками та лляним волоссям, брудними колінами, шорсткими й теплими долоньками. Аж ось йому вже шістнадцять, і він наздогнав зростом батька. Не встигнеш озирнутися, як він закінчить навчання й піде служити на флот. Стане дорослим. Одружиться. Заведе власну родину. У Бідді розігралася уява. Вона зітхнула. Перспектива стати бабусею її не надто приваблювала. Вона ще молода. Почувається молодою. За будь-яку ціну треба відтягнути наближення поважного віку.

Двері відчинилися, і в кімнату з рипінням увійшов Гоббс, несучи ранкову пошту й гарячу чорну каву. Він поставив кавник на тацю на буфеті, підійшов до столу, щоб покласти листи біля Бідді. Вона подумала, що йому треба б щось зробити зі своїми рипучими черевиками.

— На вулиці лютий мороз, — почав він патякати, — канави наскрізь заледеніли. Я посипав сіллю сходи перед вхідними дверима.

Бідді обмежилася коротким: «Дякую, Гоббсе», бо в разі розгорнутої відповіді він би почав балачку на пів години. Розчарований її мовчанням, Гоббс ображено пожував губами, поправив виделку на столі, щоб виправдати свою присутність, і нарешті здався й неохоче пішов геть. Боб тим часом далі читав свою газету. Бідді переглянула пошту. Від Неда була тільки листівка, натомість від матері — цілий лист, імовірно з подякою за плетений плед, що Бідді надіслала їй на Різдво. Вона взяла ніж, щоб розпечатати конверт. Цієї миті Боб різко опустив газету, склав її та сердито кинув на стіл.

— У чім річ? — звела на нього очі Бідді.

— Роззброєння. Ліга Націй. І мені недобрим відгонить те, що відбувається в Німеччині.

— Лишенько.

Вона не любила бачити його пригніченим або засмученим. Що до неї самої, Бідді читала тільки приємні новини та квапливо перегортала сторінку, якщо заголовки видавалися похмурими.

Боб глянув на свій годинник.

— Мені час.

Він відсунув масивне крісло й підвівся, високий, кремезний чоловік, особливо імпозантний у темному двобортному кітелі із золотими ґудзиками. Над чисто поголеним, мовби вирізьбленим із каменю обличчям нависали кущисті брови. Густе, шпакувате, коротко підстрижене волосся акуратно лежало на голові, напомаджене бальзамом «Королівська яхта» і пригладжене щіткою.

— Гарного тобі дня, — побажала йому Бідді.

Він обвів поглядом порожній стіл.

— А де всі?

— Ще не спустилися.

— Коли в них потяг?

— По обіді. «Рив’єра».

— Я навряд чи встигну. Ти зможеш їх відвезти?

— Авжеж.

— Попрощайся з ними від мене. Вітання Джудіт.

— Тобі її бракуватиме.

— Я… — Людина беземоційна, чи, точніше висловлюючись, чоловік, що звик ховати свої почуття, Боб затнувся, добираючи слова. — Мені не подобається, що її полишають саму.

— Вона буде не сама, а з Луїзою,

— Вона потребує більше, ніж їй може дати Луїза.

— Знаю. Я завжди вважала Данбарів найнуднішою сімейкою у світі. І ось тобі маєш. Моллі породичалася з ними і цілковито їм уподібнилася. Я або ти навряд чи здатні щось із цим зробити.

Він замислився над її словами, дивлячись у вікно, на похмурий, темний ранок, брязкаючи монетками в кишені штанів.

— Ти могла б запрошувати її до нас на кілька днів. Джудіт, я маю на увазі. На канікули. Чи тобі це було б обтяжливо?

— Анітрохи, ні. От тільки сумніваюся, що Моллі погодиться. Вигадає будь-яку причину, тільки щоб не образити зовицю. Вона цілковито в Луїзи під каблуком. Луїза має Моллі за нетяму, а та з усім мириться.

— Ну, будьмо щирими, твоя сестра таки трохи нетяма. Але ти однаково спробуй.

— Я їй натякну.

Боб підійшов, щоб поцілувати дружину в лоб.

— Ну, тоді до вечора.

Він ніколи не приїжджав на ланч додому, а йшов до офіцерської їдальні.

— Бувай, любий.

Він пішов. Бідді залишилася сама. Вона допила каву й підвелася, щоб налити собі ще, тоді повернулася до столу й стала читати листа від матері. Невпевнене, кривулясте письмо виказувало руку дуже літньої людини.

Надто рання година для читання цієї іпохондрії. Вона відклала листа й повернулася до кави, обпершись ліктями на стіл і обхопивши довгими пальцями теплу чашку. Вона думала про цю скорботно стару пару, своїх батьків, вкотре зуміваючись у тому, що вони спромоглися на нечуваний акт статевої пристрасти та спричинилися тим до народження двох дочок, Бідді та Моллі. Але ще неймовірнішим здавалося те, що обидві дочки примудрилися вирватися з парафіяльної задухи, знайти собі чоловіків і назавжди позбутися смертельної нудоти й шляхетної бідности, в атмосфері яких були виховані.

Жодна з двох не готова була до життя, не вступила до університету, не вивчилася на медсестру, не вміла друкувати на машинці. Моллі мріяла про сцену, про кар’єру балерини. У школі вона завжди була зіркою танцювального класу і пристрасно жадала піти стежкою Ірини Баронової та Алісії Маркової[11]. Проте від самого початку її боязкі амбіції наштовхнулися на несхвалення з боку батьків, брак грошей і неартикульоване переконання преподобного Еванса, що дівчині зійти на сцену — це те саме, що спуститися на тротуар. Якби Моллі не запросили тоді на теніс до Ласкомбів, де вона познайомилася з Брюсом Данбаром, який щойно приїхав із Коломбо у свою першу тривалу відпустку й гарячково підшукував собі дружину, хтозна, яка доля чекала б на бідолашну дівчину. На все життя перестарок, допомагала б матері оздоблювати церкву квітками.

Бідді була іншою. Вона завжди знала, чого хоче, і домагалася свого. Від раннього дитинства вона усвідомила, що має сама про себе подбати, якщо хоче якогось пристойного життя. Це усвідомлення зробило її дипломатичною й вигадливою, у школі вона водилася винятково з тими дівчатками, дружба з якими, на її думку, з часом могла допомогти їй у здійсненні її честолюбних намірів. Найближчою подругою Бідді стала донька офіцера з командування Королівських ВМС, яка мешкала у великому будинку під Дартмутом. На додачу та ще й мала братів. Бідді оцінила цей ґрунт як плодючий, тож за допомогою ненав’язливих натяків здобула запрошення в гості на вихідні. Вона вірила у свій світський успіх, і недарма. Приваблива, з довгими стрункими ногами та блискучими темними очима, з густими каштановими кучерями, вона була також досить молодою, щоб не надто переживати через брак необхідних у вишуканому товаристві туалетів. Натомість вона завжди інтуїтивно відчувала, чого саме від неї очікують — коли бути чемною, а коли чарівною, як фліртувати зі старшими чоловіками, які мали її за розпусницю й ляскали по сідницях. Та найліпшим з усього були брати; брати мали друзів, а ті друзі мали своїх друзів. Коло знайомств Бідді розширювалося дивовижно легко, і незабаром її прийняли як повноцінного члена в цю своєрідну велику сім’ю, у якій вона гаяла істотно більше часу, ніж у родині власних батьків, на чиї тривожні вмовляння, нотації та зловісні пророцтва звертала дедалі менше уваги.

Легковажним способом життя Бідді створила собі специфічну репутацію, але не надто на це зважала. У свої дев’ятнадцять вона уславилася тим, що була заручена одночасно з двома молодшими лейтенантами й міняла обручки на пальчику залежно від того, судно якого з двох наречених заходило у порт. Та щойно їй виповнився двадцять один рік, Бідді вийшла заміж за серйозного Боба Сомервілля, і відтоді ніколи не пошкодувала про своє рішення. Адже Боб став не лише її чоловіком і батьком Неда, але також другом, який дивився крізь пальці на її численні легковажні знайомства, проте завжди виявлявся поруч, коли вона його потребувала.

Вони добре ладнали, оскільки Бідді любила подорожувати, а тому ніколи не нарікала на переїзди й залюбки пакувала речі та вирушала за Бобом, хоч би куди його виряджали. Два роки на Мальті стали найкращими, але подружжю ніде не бувало кепсько. Ні, щодо цього жодних сумнівів. Їй дуже пощастило.

Годинник на камінній полиці в їдальні відлічив пів години. Пів на дев’яту, а Моллі досі немає. Бідді на цей час уже трохи відпустило голову, і вона вирішила, що готова викурити першу цигарку. Попрямувала до буфета, де лежала срібна сигаретниця, а дорогою підхопила залишену Бобом газету, щоб переглянути заголовки. Новини, як на те, виявилися не дуже втішними, і Бідді зрозуміла, чому Боб прочитавши їх, так незвично спохмурнів. Іспанія, схоже, рухалася до кривавої громадянської війни, гер Гітлер виголошував гучні промови на користь ремілітаризації Рейнської области, а в Італії Муссоліні нахвалявся зростанням своєї військової потуги в Середземному морі. Не дивно, що Боб аж зубами скреготав. Він терпіти не міг Муссоліні, якого називав «жирним фашистом», і не сумнівався, що кількох залпів з одного з британських лінійних кораблів було б достатньо, щоб збити з нього пиху.

Від усього цього ставало трохи лячно. Бідді випустила газету на підлогу, намагаючись не думати про те, що її шістнадцятирічний Нед, приписаний до Королівських ВМС, достиг до морських боїв, як те солодке яблуко. Відчинилися двері, і до їдальні ввійшла Моллі.

Бідді не перевдягалася до сніданку. На ній був так званий домашній халат, який вона щоранку вдягала поверх нічної сорочки. Тому поява ретельно вбраної Моллі з акуратною зачіскою на голові й легким макіяжем на обличчі викликала в сестри миттєвий приплив роздратування.

— Вибач, я запізнилася.

— Нітрохи не запізнилася. Зрештою, яка різниця. Ти виспалася?

— Не так щоб. Кілька разів підхоплювалася. Бідолашну Джесс мучили кошмари, вона безнастанно прокидалася. Їй снилося, що Дама з пантоміми в спальні й намагається її поцілувати.

— Що, у корсеті й тому всьому? Страшніше не вигадаєш.

— Вона досі спить, бідна крихітка. Джудіт іще не спускалася?

— Либонь, збирає речі. Не переймайся за неї. Зараз прийде.

— А Боб?

— Був і пішов. Треба на роботу. Відпустка скінчилася. Просив попрощатися з тобою за нього. Я відвезу вас на вокзал. Візьми собі поїсти — місис Кліз приготувала сосиски.

Моллі підійшла до буфета, підняла кришку каструлі й, завагавшись, опустила її. Налила собі кави й повернулася до сестри.

Бідді здивовано підняла брови:

— Ти не голодна?

— Насправді ні. Я з’їм тост.

Врода Моллі Данбар крилася в певній інфантильності її рис, пухнастому білявому волоссі, пухких щічках і виразі збентеженої невинности в очах. Вона не вирізнялася гострим розумом, не одразу доходила до сенсу дотепу, будь-яке висловлювання сприймала буквально, хоч би яким очевидним був його double entadre[12]. До неї завжди повільно доходила сіль жарту. Чоловіків це розчулювало, вони поруч із Моллі почувалися її заступниками, що ж до Бідді, її радше дратувала невигадлива наївність сестри. Однак зараз вона дещо стривожилася. Під легким шаром пудри Бідді помітила темні кола навколо очей Моллі, а її щоки були незвично блідими.

— Ти добре почуваєшся?

— Так. Просто я не голодна. І, звісно, я не виспалася, — вона випила кави. — Терпіти не можу прокидатися серед ночі. Наче опиняєшся в якомусь іншому світі, все видається набагато жахливішим.

— А що, взагалі, жахливо?

— Ох, не знаю… Усе, що треба буде зробити, коли я повернуся додому. Купити Джудіт шкільну форму, про все подбати. Звільнити будинок. Допомогти Філліс знайти нове місце. Тоді треба їхати до Лондона, сідати на корабель, повертатися в Коломбо. Геть усе. Усе, що я викинула з голови, поки гостювала у вас, про що не думала всі ці дні. А тепер треба знову братися до справ. Крім того, я вважаю, що зобов’язана вибратися на кілька днів до батьків. А це теж не так просто.

— Гадаєш, ти зобов’язана?

— Так, я думаю, це мій обов’язок.

— Любителька самокатування. Я от листа від матері отримала.

— У них усе гаразд?

— Ні. Усе погано, як зазвичай.

— Я почуваюся винною через те, що вони залишилися самі на Різдво.

— А я — ні, — відрубала Бідді. — Я, звісно, запрошувала їх. Я щороку їх запрошую й молюся, щоб вони відмовилися. Слава богу, вони вдалися до традиційних відмовок. Батько зайнятий, дороги занесло снігом, мотор у машині підозріло торохтить, у матері напади ревматизму… Вони нестерпні. Закопались у своїй рутині. Немає сенсу намагатися чимось розцвітити своє життя, бо тоді не буде приводу для скиглення.

— Вони старі люди…

— Ні, вони не старі. Вони з власної волі спорохніли. Тобі не треба зараз щодо них перейматися, коли свого клопоту повна голова.

— Нічого не можу із собою вдіяти.

Моллі трохи завагалася, перше ніж продовжити доволі різко:

— Жахливо те, що зараз, на цю мить, я була б ладна що завгодно віддати, аби тільки не їхати. Мені тяжко залишати Джудіт. Мені тяжко від того, що ми всі відірвані одне від одного. Мені через це здається, ніби я взагалі не маю свого місця на землі. Знаєш, мене іноді охоплює таке дивне відчуття… ніби я перебуваю десь у чистилищі, позбавлена особистости. Воно мене охоплює, коли я менш за все його очікую. Коли їду нагорі лондонського автобуса або на океанському лайнері, коли, схилившись на поручні, дивлюся, як піниться вода за бортом і залишається позаду, в минулому. А я думаю, навіщо я тут? А де мені призначено бути? А хто я є?

Їй надломився голос. На мить Бідді злякалася, що сестра зараз розридається.

— Ох, Моллі…

—…А тоді я розумію: ось що означає жити між двома світами, причому найстрашніше стається, коли ці світи наближаються один до одного так, що майже стикаються. Як оце зараз. І я відчуваю, що не належу ні тому, ні іншому. Просто… збита з пантелику…

Бідді здалося, що вона розуміє, про що йдеться.

— Якщо тобі з цього бодай якась розрада, у такому становищі, як ти, перебувають тисячі жінок, дружини Британської Індії, перед якими та сама дилема…

— Я знаю. Жодної розради це не дає. Я що далі, то більше почуваюся самотньою.

— Причина в тому, що ти втомлена. Не виспалася. Через це почуваєшся пригніченою.

— Так, — зітхнула Моллі.

Принаймні не почала плакати. Вона допила свою каву й поставила чашку.

— Однаково, мені б хотілося, щоб мій Брюс працював у Лондоні, або у Бірмінгемі, або де завгодно… аби тільки ми могли мешкати в Англії, усі разом.

— Дещо запізно про таке мріяти.

— То нехай би ми з ним геть не одружувалися. Нехай би навіть не познайомилися. Нехай би він знайшов собі іншу жінку.

— Навряд чи ти знайшла б собі іншого чоловіка, — грубо заперечила їй Бідді. — Уяви собі альтернативу. Життя в парафіяльному будинку з матір’ю. Без твоїх прекрасних донечок.

— Мені нестерпна думка про необхідність починати… знову… збирати речі. Не належати самій собі…

Її голос ослаб до тиші. Між ними в повітрі зависли невимовлені слова. Моллі спустила очі долу, на її щоках проступив слабкий рум’янець.

Бідді мимоволі переповнилася співчуттям до сестри. Вона знала, що стоїть за нехарактерно бурхливою сестриною сповіддю. Усе це було не про необхідність збирати речі й лаштуватися в далеку путь, не про неминучу розлуку з Джудіт. Ішлося винятково про Брюса. Самій Бідді шкода було Брюса, попри все його занудство. Чотирирічна розлука не на користь шлюбу, до того ж Бідді сумнівалася, що Моллі, ніжна, витончена й сором’язлива, здатна яскраво виявити себе в ліжку. Бідді питала себе, як усі оті самотні чоловіки задовольняють свої природні сексуальні потреби, і не знаходила відповіді — це було за межами її уяви. Втім, якщо добре подумати, не така вже це й велика загадка. Найочевиднішим розв’язанням проблеми була б інтимна домовленість між партнерами про певну свободу, але навіть легковажна Бідді з дитинства була обтяжена притаманними її поколінню забобонами й тому, вчасно зробивши ментальне зусилля, припинила міркування на цю тему.

Рум’янець зійшов з обличчя Моллі. Бідді вирішила змінити тон розмови на позитивний. Вона почала бадьоро:

— Знаєш, я впевнена, що зрештою все владнається, — це пролунало геть непереконливо навіть для її власних вух. — Я до того, що… Гадаю, все це доволі захопливо. Щойно сядеш на корабель, ти відчуєш себе іншою жінкою. Уяви лишень, яке блаженство на тебе чекає — впродовж трьох тижнів тільки й роботи, що лежати в шезлонгу. А щойно у Біскайській затоці минеться морська хвороба, у твоєму житті, можливо, настане найкраща пора. Повернешся до сонця, до тропіків, до старих друзів, у тебе буде безліч слуг. Слухай, я майже заздрю тобі.

— Так… — винувато всміхнулася Моллі. — Так, безперечно. Я просто дурна. Пробач. Я знаю, ти вважаєш мене дурною.

— Та ні, що ти, дурненька! Я тебе розумію. Я пам’ятаю, як важко мені було залишати Неда, коли ми з Бобом виїжджали на Мальту. Але таке воно, життя. Ми не можемо бути всюди одночасно. Головне, щоб ти була впевнена, що залишаєш Джудіт у приязній школі, де про неї гарно подбають. Як називається заклад, що ти для неї підшукала?

— Школа Святої Урсули.

— Тобі сподобалася директорка?

— У неї дуже добра репутація.

— Гаразд, а тобі вона сподобалася?

— Та наче сподобалася, щойно я подолала страх перед нею. Я страшенно боюся розумних жінок.

— Вона має почуття гумору?

— Я ж їй анекдотів не розповідала.

— Але школою ти задоволена?

— О так. Навіть якби я не їхала на Цейлон, гадаю, мені треба було б віддати Джудіт до «Святої Урсули». Школа в Порткеррісі чудова в академічному плані, але там дуже мішаний контингент дітей. Кращою подругою Джудіт була дочка бакалійника.

— Що в цьому поганого?

— Нічого. Але така дружба ні до чого не веде. У суспільній перспективі, тобто.

— Отакої, Моллі, — розсміялася Бідді. — Ти завжди була нестерпним снобом.

— Я не сноб. Але коло спілкування має значення.

— Кому, як не тобі, це знати.

— На що ти натякаєш?

— На Луїзу.

— Вона тобі не подобається?

— Так само, як і я їй. З ким би я не хотіла зустріти Різдво, то це з нею.

У відповідь Моллі враз розхвилювалася:

— Ох, Бідді, благаю, не втручайся й не висувай свої заперечення. Про все вже домовлено, усе спаковано й нема чого обговорювати.

— Хто сказав, що я маю намір висувати якісь заперечення? — запитала Бідді й тут-таки почала їх висувати. — Вона та ще хитра пташка. Зануда, схиблена на своєму гольфі, бриджі й святому храмі — гольф-клубі. Їй бракує жіночности, у ній немає ні краплини щирости, вона така…

Бідді наморщила лоба, добираючи виразний епітет, але спромоглася тільки на «…не душевна».

— Насправді ти помиляєшся. Вона дуже добра. Вона — джерело наснаги для мене. І вона сама запропонувала прийняти в себе Джудіт. Мені не довелося просити. Це великодушно з її боку. А ще вона обіцяла подарувати Джудіт велосипед. Це теж великодушно, адже вони страшенно дорогі. А головніше, вона людина надійна. З нею Джудіт буде в безпеці… Я зможу не хвилюватися…

— А може, Джудіт потребує чогось важливішого за безпеку?

— Чого, наприклад?

— Емоційного простору, свободи самовиявлення, можливости розвиватися відповідно до своїх нахилів. Їй невдовзі виповнюється п’ятнадцять. Вона захоче розправити крила, знайти себе в чомусь. Захоче нових друзів. Захоче спілкування з протилежною статтю.

— Бідді, я так і знала, ти що-небудь ввернеш на статеву тему. Вона ще занадто юна, щоб думати про таке…

— Облиш, Моллі, будь дорослою. Ти ж бачила її впродовж цих двох тижнів. Вона буквально розквітла в атмосфері свята. Ти не повинна позбавляти її природних радощів життя. Ти ж не хочеш, щоб вона, як ми свого часу, росла серед безглуздих обмежень і гнітючої сіризни?

— Байдуже, чого я хочу. Я сказала, це не підлягає обговоренню. Вона буде в Луїзи.

— Піп своє, а дідько своє. Я знала, що тебе марно переконувати.

— То навіщо було взагалі порушувати цю тему?

Бідді захотілося дати їй ляпас, але вона подумала про Джудіт і стримала роздратування. Натомість вирішила вдатися до іншого, м’якого підходу. До делікатного вмовляння.

— Хіба Джудіт не було б на користь іноді відвідати нас? Не дивися на мене з таким жахом, це цілком практично. Насправді це Боб запропонував. Йому дуже подобається Джудіт. Для неї це буде як відпочинок, і Луїза від неї відпочине.

— Я… Я маю обговорити це з Луїзою…

— Ох, заради господа, Моллі, чи ти не маєш трохи власної кебети?

— Я не хочу засмучувати Луїзу…

— Бо Луїза не схвалює мене.

— Ні, бо я не хочу розхитувати човен, баламутити Джудіт. Принаймні не зараз. Зрозумій, Бідді, благаю тебе. Нехай, може, згодом…

— Хтозна, чи буде те «згодом».

— Про що ти? — не на жарт сполошилася Моллі.

— Почитай газети. Німеччина обрала націонал-соціалізм, але Боб вважає, що геру Гітлеру не можна довіряти ні на йоту. Те саме стосується товстуна Муссоліні.

— Ти хочеш сказати… — Молі проковтнула клубок у горлі. —…війна?

— Ох, хіба я знаю. Але я вважаю, нам не варто щось відкладати на потім і легковажити нашим приватним життям, бо завтра його може в нас не бути. От зараз ти вагаєшся, бо не хочеш, щоб Джудіт приїжджала до мене. Мабуть, ти вважаєш, я погано на неї впливаю. Усі ці гріховні вечірки, молоді лейтенанти. У цьому річ. Ти можеш чесно це визнати.

— Неправда! — розмова переросла в гостру суперечку, і обоє вже підвищували голос. — І тобі відомо, що це не так. Я вдячна вам із Бобом. Ви були такі гостинні.

— Заради всього святого, у твоїх вустах це звучить наче єпитимія. Ми запросили вас на Різдво, і ми разом гарно згаяли час. Та й годі. Але я думаю, ти безхарактерна та егоїстична. Ти точно як наша мати… терпіти не можеш, коли людям весело.

— Це неправда!

— Гаразд, забудьмо, — у розпачі Бідді схопила «Таймс», різким рухом розгорнула газету й відгородилася нею від сестри.

Мовчанка. Моллі буквально тіпало від усього лиха, що на неї звалилося, — загроза нової війни, непевність в особистому житті, та ще й сестра на неї розгнівалася. Як же це несправедливо. Вона докладає таких зусиль. Хіба це її провина? Мовчазна напруга не спадала, і Моллі відчула, що більше не витримає ні секунди. Вона відгорнула манжету свого кардигана і глянула на годинник.

«Де Джудіт?» Нагода подумати про щось інше, про когось іншого дозволила звільнитися від напруги, спрямувавши всю свою тривогу деінде. Моллі різко підвелася, відсунувши стілець, підійшла до дверей у хол і розчахнула їх, наміряючись погукати голосно загайну дочку. Та виявилося, що немає потреби гукати, бо Джудіт була вже тут, сиділа навпроти дверей, на сходах.

— Що ти тут робиш?

— Зав’язую шнурок.

Вона відвела очі, уникаючи погляду матері, і Моллі пройняло холодком. Загалом не дуже прониклива, жінка все ж одразу збагнула, що дочка перебуває тут уже якийсь час — її затримали перед дверима до їдальні різкі голоси, вона не наважилася ввійти, а натомість чула кожну гостру репліку їхньої прикрої суперечки.

Ситуацію врятувала Джесс:

— Маму-у-усю!

Моллі звела очі й побачила нагорі свою молодшу, яка дивилася на неї крізь балясини сходового майданчика. Джесс нарешті прокинулася і стояла там у кремовій нічній сорочці, з розпатланими кучериками.

— Маму-у-у-сю!

— Іду, моє сонечко.

— Я хочу вдягатися.

— Я вже йду!

Моллі рушила сходами, зупинилася на мить.

— Іди, там сніданок чекає, — звеліла вона Джудіт і поспішила нагору.

Джудіт зачекала, доки мати піде, тоді звелася на ноги й увійшла до їдальні. Тітка Бідді сиділа на своєму звичайному місці. Вони збентежено подивилися одна на одну через усю кімнату.

— Ох, серденько… — мовила тітка Бідді.

В руках у неї була газета. Тітка склала її та знову впустила на підлогу.

— Мені прикро, що так сталося. Вибач.

— Та… пусте.

Джудіт не звикла приймати вибачення від дорослих.

— Візьми собі сосисок. На мою думку, тобі треба підживитися.

Джудіт зробила, що їй наказали, проте гарячі зі скоринкою сосиски зараз уже не здавалися аж таким принадними. Вона повернулася з тарілкою за стіл і сіла на своє звичне місце, спиною до вікна. Поглянувши на страву, дівчинка подумала, що навряд чи зможе що-небудь з’їсти просто зараз.

По короткій мовчанці тітка Бідді запитала:

— Ти все чула?

— Більшу частину.

— Це моя провина. Я виявилася непередбачливою. Обрала невідповідну мить для розмови. Твоя мати зараз не в змозі обмірковувати будь-які плани. Я мала це усвідомлювати.

— Мені не буде погано в тітки Луїзи.

— Звісно, ні. Я не твоїми побутовими гараздами переймалася, а радше тим, що тобі в неї, ймовірно, буде не дуже весело.

— Мені ніколи не бувало по-справжньому весело серед дорослих, — зізналася Джудіт. — Ніколи до цього Різдва.

— Хочеш сказати, людині не може бракувати того, чого вона ніколи не мала?

— Так, щось у такому дусі. Але було б добре знову приїхати до вас.

— Я спробую знову. Трохи згодом.

Джудіт узяла ніж і виделку й розрізала сосиску навпіл.

— А що, — запитала вона, — справді буде нова війна?

— Ой, серденько, сподіваюся, що ні. Тобі ще рано турбуватися про такі речі.

— Але дядько Боб турбується?

— Та він не так стурбований, як роздратований. Скрегоче зубами на саму думку, що хтось наважується кидати виклик Британській імперії. Розлютившись, він може перетворитися на справжнього старого бульдога.

— Якщо я приїду до вас у гості, я приїду сюди?

— Складно сказати. Призначення в Кейгем було на два роки. Наприкінці літа нам час міняти місце.

— Куди ви поїдете?

— Жодного уявлення. Боб хоче знову служити на кораблі. Якщо так станеться, я, мабуть, спробую купити невеликий будинок. Ми ніколи не мали власного кутка, завжди нам надавало житло військове відомство. Мені здається, однак, непогано б мати щось постійне. Я подумую про Девон. У нас друзі в тих краях. Десь у Ньютон-Ебботі або в Чегфорді, недалеко від твоїх дідуся з бабусею.

— Ваш власний будиночок! — це була чарівна перспектива. — Купуйте будиночок у селі. Тоді я зможу приїжджати й зупинятися у вас.

— Якщо захочеш.

— Я завжди хотітиму.

— Ні. Життя така кумедна штука. Ти ще можеш і передумати. У твоєму віці все швидко змінюється, а один рік здається цілим життям. Я пам’ятаю по собі. У тебе з’являться нові друзі, нові бажання. А в твоєму випадку це особливо важливо, оскільки ти муситимеш сама ухвалювати рішення й визначати, чого ти хочеш. З тобою поруч не буде мами, і хоча ти часом почуватимешся покинутою і самотньою, певною мірою, це на краще. Коли мені було чотирнадцять чи п’ятнадцять, я б усе на світі віддала, щоб мене тільки відірвали від батьків. Зрештою, — додала Бідді задоволено, — я доволі добре дала собі раду, але саме тому, що взяла свою долю у власні руки.

— Не так просто взяти долю у свої руки, коли перебуваєш у школі-інтернаті, — зауважила Джудіт. Їй здалося, що тітка Бідді намагається надто все спростити.

— Я думаю, ти маєш навчитися випереджати події, замість того щоб просто дозволяти їм відбуватися. Тобі треба навчитися бути вимогливою у доборі друзів і книжок, які ти читаєш. Я б назвала це незалежністю духу, ось про що я, — Бідді всміхнулася. — Джордж Бернард Шоу казав, що «молодість марнується на молодих». Тільки коли сама старішаєш, починаєш розуміти, що він мав на увазі.

— Ти не стара.

— Можливо. Але, поза сумнівом, давно вже не жовторотий пуцьвірінок.

Джудіт поклала в рот шматочок сосиски й задумливо жувала, розмірковуючи над тітчиними порадами.

— Чого я справді терпіти не можу, — зізналася вона зрештою, — так це коли зі мною поводяться так само, як із Джесс. Мама ніколи ні про що не питає мене й ніколи не розповідає. Якби я не почула, як ви гримаєте одна на одну, я б ніколи не дізналася, що ти запрошувала мене знову до вас приїжджати. Вона б мені зроду не сказала.

— Я знаю. Уявляю, як це бісить. Я б сказала, твоє обурення не безпідставне. Але тобі не треба саме зараз бути надміру суворою до матері. Нині вона переживає велику пертурбацію у своєму житті, тож не варто суворо судити її, якщо вона лопоче крилами й квокче, як сполохана курка.

Бідді засміялася й отримала у відповідь слабку посмішку Джудіт.

— Суто між нами, — додала вона, — у мене враження, що вона тремтить перед Луїзою.

— Так і є, — підтвердила Джудіт.

— А ти?

— Я її не боюся.

— От і розумниця.

— Знаєш, тітко Бідді, мені справді було у вас добре. Я ніколи не забуду цих днів.

Бідді була зворушена.

— Нам теж було з тобою добре. Зокрема Бобові. Він просив переказати тобі вітання. Шкодував, що не може особисто попрощатися з вами. Що ж… — Вона підвелася й відсунула свій стілець. — Я чую, твоя мама з Джесс уже спускаються сходами. Доїдай сніданок, і нехай наша розмова залишиться між нами. Пам’ятай, головне — не падати духом. А мені зараз треба йти одягатися…

Не встигла вона підійти до дверей, як до їдальні ввійшли Моллі та Джесс. Малеча була вбрана в комбінезончик і білі шкарпетки, з розчесаними шовковистими кучерями. Бідді зупинилася, щоб цьомнути Моллі в щічку.

— Ні про що не хвилюйся, — кинула вона сестрі фразу, що була найбільш наближеною до вибачення формулою, на яку Бідді спромоглася, а тоді вийшла в хол і збігла сходами вгору, до свого персонального храму — спальні.

Суперечку зам’яли й під килим забгали, відтак справи пішли своїм ладом. Джудіт відчула величезне полегшення з приводу того, що напруга між мамою й тіткою спала, неприємне відчуття більше не тяжіло над ними. І тільки вже стоячи на пронизливому вітрі, на пероні, в очікуванні на прибуття «Рив’єри», яка мала доставити їх назад, до Корнволлу, вона отримала час і нагоду для жалю: з ними не було дядька Боба.

Страшенно прикро було їхати, не попрощавшись із ним. Звісно, вона сама винна, що запізнилася на сніданок, проте було б так чудово з його боку, якби він зачекав якихось п’ять хвилин, щоб попрощатись як годиться. Вона ж так хотіла йому подякувати, а подяки в листах не замінять висловлених наживо.

Найбільше з усього Джудіт припав до серця його патефон. Попри материні дитячі мрії про сцену й балет, ні вона, ні батько не захоплювалися музикою, натомість години, згаяні з дядьком Бобом у його кабінеті, розбудили в Джудіт чуттєву схильність, про яку вона сама досі навіть не підозрювала. У дядька Боба зберігалася розмаїта колекція музичних записів, і хоча Джудіт найбільше подобалися пісні Ґілберта й Саллівана з дотепними текстами та причепливими мелодіями, чимало інших композицій підносили її, аж коло серця лоскотало, або навіювали таку щемливу тугу, що аж сльози на очі набігали. Арії з «Богеми» Пуччіні, концерт для фортепіано Рахманінова, музика з «Ромео і Джульєтти» Чайковського. А як зачаровувала «Шехеразада» Римського-Корсакова із соло на скрипці, від якого йшов мороз поза шкірою! Був ще один запис того ж таки композитора, який дядько називав «Джмелі в голові в Римського-Корсетова», цим жартом викликаючи у Джудіт напади реготу. Вона й не підозрювала, що з дорослою людиною може бути так весело та цікаво. Тепер вона твердо знала, що їй неодмінно потрібен власний патефон, щоб вона могла так само, як дядько Боб, зібрати колекцію записів і програвати їх, коли тільки заманеться, а чарівна сила музики переноситиме її в дивовижний світ, раніше їй невідомий. Треба негайно почати відкладати на це гроші.

У неї заклякли від холоду ноги. Намагаючись повернути в них життя, Джудіт стала тупцювати на місці, розбризкуючи сльоту по платформі. Тітка Бідді з мамою обмінювалися випадковими репліками, як буває, коли люди чекають на потяг. Важливі теми для розмови вони, схоже, вичерпали. Джесс сиділа на краю багажного візка й гойдала в повітрі повними ніжками в білих гетрах. Дівчинка голубила свого Ґоллівоґа[13], огидну ляльку, з якою вона завжди спала. Джудіт була переконана, що іграшка страшенно брудна, але бруд не помітний, бо лялька чорна. Не просто брудна, а вся в бацилах.

А потім раптом сталося дещо дивовижне. Тітка Бідді затнулася на півслові, дивлячись кудись понад материною головою, і вигукнула вже іншим тоном:

— Ой, дивіться. Там Боб!

У Джудіт тьохнуло серце. Вона різко розвернулася, забувши про закляклі ноги. То справді був він: характерна кремезна постать у флотській шинелі й офіцерському кашкеті, зсунутому набік, у стилі Бітті[14], на одну з щетинистих брів. Він ішов по платформі, у їхній бік, широко всміхаючись. Ноги Джудіт уже не відчували холоду, вона стала як укопана, насилу стримуючись, щоб не кинутися йому назустріч.

— Бобе! Яким робом ти тут?

— Випало кілька вільних хвилин, вирішив приїхати й помахати ручкою нашим гостям на дорогу. — Він глянув на Джудіт. — Я не міг дозволити тобі поїхати, не попрощавшись як годиться.

Вона променисто всміхнулася йому.

— Я рада, що ти прийшов! Я хотіла за все подякувати. Зокрема за годинник.

— Не забувай заводити його.

— А, неодмінно…

Усмішка не сходила з її обличчя.

Дядько Боб схилив голову набік, прислухаючись.

— Здається, потяг прибуває.

Його слова підтвердив характерний звук, загули рейки, і Джудіт побачила, як удалині, з-за повороту поза платформою залізниці, показався величезний, зелений із чорним паротяг, з латунними деталями, начищеними до блиску, і плюмажем чорного диму. Уповільнюючи хід, він велично рухався вздовж перону, зустрінутий побожним трепетом. Замурзаний машиніст вихилився зі свого майданчика, і Джудіт устигла побачити полум’я, що палахкотіло в топці. Масивні поршні, подібні до велетенських залізних рук, оберталися дедалі повільніше, аж нарешті чудовисько зашипіло, випускаючи пару, і зупинилося. Як завжди, хвилина в хвилину.

Почалося невеличке стовпотворіння. Розчахнулися двері вагонів, звідти посунули пасажири, витягаючи свій багаж. Панувала метушня, типова для посадки. Носій завантажив у вагон валізи Данбарів і пішов шукати місця. Дядько Боб, виявляючи сумлінність морського офіцера, рушив за ним назирці, щоб переконатися, що роботу буде виконано як належить. Моллі, у стані легкої паніки, підхопила на руки Джесс і чимдуж заскочила у вагон, а вже тоді мусила вихилитися, щоб поцілувати на прощання сестру.

— Ви дуже гостинні. У нас було чудове Різдво. Джесс, помахай ручкою тітоньці Бідді.

Джесс, нерозлучна зі своїм Ґоллі, змахнула лапкою в білій хутряній рукавичці.

Тітка Бідді повернулася до Джудіт:

— До побачення, люба дитино. Ти була молодчагою, — вона нахилилася і поцілувала Джудіт. — Не забувай нас. Я завжди готова допомогти. У твоєї матері є мій номер телефону в записнику.

— До побачення. І щиро дякую.

— Мерщій. Поквапся, щоб потяг не рушив без тебе.

— Простеж там, щоб дядько Боб вийшов, — гукнула Бідді голосніше, — бо інакше повезете його із собою.

Якусь мить вона зберігала серйозний вигляд, але тепер знову сміялася. Джудіт усміхнулась у відповідь, помахала на прощання й пірнула у прохід за рештою пасажирів.

У їхньому купе, крім них самих, перебував лише один молодик, який спокійно сидів нога за ногу з розгорнутою книжкою на коліні, доки носій запихав багаж на полицю в нього над головою. Коли все було розкладене по місцях, дядько Боб дав носієві чайові й відпустив його.

— Тобі теж треба йти, — нагадала Джудіт дядькові, — бо потяг рушить, і ти втрапиш у халепу.

— Досі такого зі мною не траплялося, — всміхнувся він їй. — До побачення, Джудіт.

Вони потиснули одне одному руки. А коли вона відпустила його долоню, побачила у своїй вовняній рукавичці банкноту. Цілих десять шилінгів.

— Ой, дядьку Бобе, дякую!

— Витрачай із кебетою.

— Обіцяю. До побачення.

Він вийшов. А за мить вони з тіткою Бідді з’явилися на пероні, під вікном їхнього купе.

— Щасливої дороги!

Потяг рушив.

— Щасливо дістатися!

Потяг почав набирати швидкість.

— Бувайте!

Платформа й вокзал пропливли за вікном. Дядько Боб і тітка Бідді залишилися позаду. Все скінчилося. Тепер вони знову в дорозі.

Кілька хвилин їм знадобилося для того, щоб гарно влаштуватися. Їхній супутник сидів біля дверей, і їм дісталися місця біля вікна. Опалення у вагоні працювало на повну, в купе було дуже тепло, тож дівчата могли скинути рукавички, пальта й шапки. Моллі залишалася в капелюшку. Джесс посадили до вікна, і вона, ставши коліньми на грубий плюш сидіння, приліпилася носом до закопченого скла. Джудіт сіла навпроти неї. Їхня мати, поскладавши пальта на полиці й витягши з дорожнього несесера альбом і кольорові олівці для Джесс, нарешті опустилася на сидіння поряд із нею й полегшено зітхнула — так, ніби вся ця діяльність висотала з неї останні сили. Вона склепила очі, але за якийсь час широко їх розплющила й почала обмахуватися долонею.

— Господи, як парко, — сказала вона, ні до кого конкретно не звертаючись.

— Як на мене, те, що треба, — відгукнулася Джудіт.

У неї ще досі не відійшли закляклі на морозі ноги.

Проте її мати була непохитною.

— Я от думаю…

Тепер вона зверталася до молодика, спокій якого вони так безцеремонно порушили. Він відірвався від читання й був негайно обеззброєний її усмішкою.

— Ви не заперечували б, якби ми трішки прикрутили опалення? Або навіть прочинили вікно?

— Чом би й ні.

Він виявився дуже ввічливим. Відклав книжку й підвівся.

— Що саме зробимо? Чи, може, і те, й інше?

— Ні, гадаю, достатньо буде впустити трохи свіжого повітря.

— Згода.

Він рушив до вікна. Джудіт підібгала ноги, пропускаючи його, і стежила, як він відпустив грубий шкіряний пас, опустив трохи шибу і знову зафіксував пас.

— Так достатньо?

— Досконало.

— Глядіть, щоб вашій дівчинці не запорошило очі сажею.

— Бог милуй…

Він повернувся на своє місце і знову взявся до читання. Прислухатися до чужих розмов, спостерігати за незнайомими людьми, намагаючись уявити, на що схоже їхнє життя, — це була одна з улюблених справ Джудіт. Мама називала це «витріщанням». «Джудіт, не витріщайся».

Але зараз мама читала журнал, і можна було скористатися з нагоди.

Джудіт почала потай вивчати незнайомця. Книжка його видавалася дуже товстою й нудною, тож незрозуміло було, чого він так захоплений читанням — плечистий, кремезної статури, молодик не справляв враження науковця. Міцний і спортивний, постановила Джудіт. На ньому були вельветові штани, твідовий піджак і щільний сірий светр із високим коміром, а шия ще й обернена довжелезним вовняним шарфом у яскраві смужки. У молодика було невизначеного кольору волосся — ні світле, ні темне, скуйовджене й давно не стрижене. Вона не могла також визначити колір його очей, доки він був занурений у читання, але на носі він мав окуляри в масивній роговій оправі, а на підборідді — виразне заглиблення, надто чоловіче, щоб назвати його ямкою. Джудіт замислилася про його вік і зупинилася на двадцяти п’яти роках. Утім, вона могла помилятися. Не маючи достатнього досвіду спілкування з молодими чоловіками, вона не могла бути впевненою.

Джудіт обернулася до вікна. За мить вони проїжджатимуть мостом Солташ[15], і прикро було б проґавити видовище всіх отих військових кораблів, що стоять на якорі в гавані.

Джесс натомість уже набридло дивитись у вікно. У пошуках нової розваги вона спробувала підстрибувати на сидінні, а тоді з’їхала з нього на підлогу й стала видиратися назад. Проробляючи цей маневр, вона боляче копнула Джудіт черевиком по гомілці.

— Ой, Джесс! Сядь по-людськи.

Джесс у відповідь жбурнула в сестру своєю лялькою. Джудіт запросто могла б викинути огидного Ґоллі за вікно, у щілину для провітрювання, і було б тоді по ньому, але вона стрималась і просто шпурнула його назад. Ґоллі влучив Джесс в обличчя. Джесс завила.

— Ох, Джудіт, — відреагувала мати, садячи Джесс собі на коліна.

Коли та вгамувалася, Моллі попросила пробачення в молодика.

— Вибачте. Ми вам спокою не даємо.

Він підвів очі від книжки й усміхнувся. Винятково чарівна усмішка відкрила рівні білосніжні зуби, ніби з реклами зубної пасти, і осяяла прості риси його обличчя, враз надавши їм особливої привабливости.

— Мені не заважає, — запевнив він Моллі.

— Ви їдете з Лондона?

Вона явно була налаштована побалакати. Молодик, схоже, зрозумів це, бо згорнув і відклав свою книжку.

— Так.

— Виїжджали на різдвяні свята?

— Ні, я працював на Різдво та Новий рік. А зараз саме їду відпочивати.

— Господи, яка прикрість. Як дивно мати роботу на Різдво. Ким же ви працюєте?

Джудіт подумала, що її мати дещо безцеремонно розпитує сторонню людину, проте молодик наче не бентежився. Навпаки, здавалося, він охоче підтримує розмову, радий нагоді відірватися від своєї нудної книжки.

— Я стажер при лікарні Святого Томаса.

— А, то ви лікар.

— Саме так.

Джудіт, на свій жах, мало не вставила: «Ви на вигляд замолодий, як на лікаря», що всіх би поставило в незручне становище, але вчасно стрималася. Тепер з’ясувалася, як на те, природа великої, важкої книжки. Ймовірно, він читав опис симптомів якоїсь складної хвороби.

— Не дуже веселе вам випало Різдво.

— Навпаки. Різдво в лікарні — це дуже цікаво. Палати прикрашені до свята, медсестри співають різдвяні колядки.

— А тепер ви ідете додому?

— Так. До Труро. Там мешкають мої батьки.

— А ми їдемо далі. Майже до самого кінця маршруту. Ми були в гостях у моєї сестри та її чоловіка. Він капітан, керівник Військово-морського технічного коледжу.

Це прозвучало так, наче вона хвалиться. Тож, щоб відвернути увагу від неделікатних висловлювань матері, Джудіт повідомила:

— Осьде й міст наближається.

На її превеликий подив, чоловік був збуджений цією новиною не менше за саму Джудіт.

— Я маю це побачити, — заявив він, підводячись і стаючи поруч із нею, спершись рукою на край прочиненого вікна. Він усміхнувся до дівчинки, і вона побачила, що очі в нього і не карі, і не зелені, а в цяточку, як плямиста форель. — Надто розкішна картина, щоб її проґавити.

Колеса потяга стали крутитися повільніше. Повз вікна мигтіли, металево відлунюючи, сталеві ферми мосту, а далеко внизу виблискувала холодна поверхня річки, на якій роїлися незліченні судна — сірі елегантні крейсери, есмінці, пінаси, маленькі жваві катери й корабельні шлюпки, усі під білим прапором Королівських ВМС[16].

— Я думаю, — поділилася Джудіт, — цей міст особливий.

— Чому? Бо переносить нас через річку в інше графство?

— Не тільки тому.

— Шедевр Брюнеля.

— Перепрошую?

— Брюнель. Він спроектував і побудував цей міст на замовлення Великої західної залізниці. Унікальна конструкція на той час. Та, зрештою, сьогодні теж справляє дивовижне враження.

Відтак вони мовчки споглядали краєвид. Молодик стояв перед вікном, аж доки потяг проминув міст і в’їхав до міста Салташ на корнволлському березі Тамару, а тоді повернувся на своє місце і знову взявся до читання.

Невдовзі в купе зазирнув провідник і повідомив, що у вагоні-ресторані накривають столи до підвечірку. Моллі запитала молодого лікаря, чи хоче він приєднатися до них за чаєм, але той чемно відмовився, тож вони залишили його на самоті й вирушили хиткими гуркітливими коридорами до вагона-ресторану. Тут їх усадовили за накритий білою лляною скатертиною столик, на якому стояв порцеляновий чайний сервіз. Тепле рожеве світло з маленьких світильників створювало відчуття затишку і вишуканости, за контрастом із холодним зимовим присмерком, що гуснув за вікном. Скоро до них підійшов кельнер із чаєм у порцеляновому чайнику, невеличким молочником, карафкою з окропом і цукорницею з грудковим цукром. Моллі не встигла оком змигнути, як Джесс запхала собі в рота три шматочки. Інший кельнер подав сандвічі, гарячі намаслені булочки з родзинками, нарізаний кекс «Данді» й загорнуте у фольгу шоколадне печиво «Джекобз».

Моллі наповнила всім чашки, і Джудіт пила міцний гарячий чай із намащеними маслом булочками. Вдивляючись у непроглядну темряву за вікном, вона постановила для себе, що врешті-решт день був не таким уже й поганим. Почався він доволі сумно, з усвідомлення того, що свята скінчилися, і почав набирати катастрофічних ознак під час сніданку, коли мама з тіткою Бідді жахливо посварилися. Проте вони скоро зуміли помиритися й знову були приязні одна до одної, та ще з усього цього інциденту Джудіт дізналася, що тітка Бідді та дядько Боб полюбили її настільки, що хотіли б її знову в себе бачити, хоча вона, ймовірно, не отримає на це дозволу. Тітка Бідді виявила до неї особливу приязнь і розуміння, говорила з нею як з дорослою і дала поради, які Джудіт завжди пам’ятатиме. Іншою приємною подією стала несподівана поява на вокзалі дядька Боба, який захотів особисто з ними попрощатися і провести до купе, а на додачу подарував Джудіт десять шилінгів. Стартовий внесок на покупку патефона. І, нарешті, розмова з молодим лікарем у купе. Було б також чудово, якби він пішов із ними на чай, хоча, можливо, вони вже вичерпали теми для спільного обговорення. У будь-якому разі він приємний у спілкуванні, простий у поводженні. Доки вони їхали через міст до Салташа, він стояв упритул до Джудіт, і вона відчувала приємний запах твіду «Гаріс» від його піджака, а кінець його довгого шарфа лежав на її коліні. Він сказав — Брюнель. Цей міст збудував Брюнель. Їй спало на думку, що когось такого вона б хотіла мати за старшого брата.

Доївши булочку, вона взяла бутерброд із лососевим паштетом і уявила собі, буцімто мама і Джесс — це сторонні люди, а вона сама перетинає Європу в «Східному експресі», везучи у своїй плетеній китайській валізці таємні державні документи, а попереду на неї чекають захопливі пригоди.

Згодом, коли вони вже повернулися в купе, потяг підійшов до Труро, а їхній супутник поклав книжку в торбу на блискавці, ретельніше обгорнув шарфом шию й попрощався. Джудіт спостерігала у вікно, як він пройшов пероном, освітленим ліхтарями. А тоді зник у натовпі.

Дальша подорож було доволі нудною, але їхати залишалося недовго, а Джесс, на щастя, заснула. На пересадній станції Джудіт знайшла носія, який узяв великі валізи, а сама вона несла дрібніший багаж. Моллі взяла на руки напівсонну Джесс. Коли вони проходили естакадою на інший перон, до потяга на Порткерріс, Джудіт відчула вітер із моря, і попри те, що він теж був холодний, цей холод здавався не таким, як у Плімуті, — так, ніби їхня коротка подорож привела їх у геть іншу країну. Тут не було такого різкого морозу, м’яке й вологе нічне повітря повнилося солоними пахощами моря, вогкої землі та соснової глиці.

Вони влаштувалися у вагоні маленького потяга, який незабаром неквапливо рушив. Тук-туду-дук. Геть інакше вистукували його колеса, ніж у великому лондонському експресі. За п’ять хвилин вони вже виходили на станції в Пенмарроні, де, з ліхтарем у руці, містер Джексон зустрічав їх на пероні.

— Місис Данбар, допомогти вам із багажем?

— Ні, я думаю, великі валізи ми залишимо тут, а із собою заберемо дрібні речі. Одну ніч ми якось перебудемо без решти багажу. Можливо, вранці носій міг би доставити його до нас, нагору, візком.

— Ваш багаж буде в безпеці.

Вони пройшли через зал очікування, тоді багнистою ґрунтовою дорогою, увійшли у ворота і стали підійматися темними терасами саду. Моллі важко було нести Джесс, і вона повсякчас зупинялася, щоб відсапатись. Нарешті вони досягли горішньої тераси саду й побачили світло ліхтаря над ґанком. А коли видерлися стежкою до будинку, внутрішні засклені двері відчинилися й назустріч їм вийшла Філліс.

— Гляньте лишень, хто вночі швендяє, мов ті розбійники, — вона збігла до них східцями. — Мем, давайте мені дитину, ви, мабуть, геть знесилені. Що це ви собі вигадали, нести її на руках на таку гору… при тому, що вона добряче поважчала, я відчуваю.

Дзвінкий голос Філліс розбудив Джесс. Дівчинка сонно закліпала очима, заледве розуміючи, де вона.

— Нуте, Джесс, скільки різдвяних пудингів ти ум’яла? Прошу, заходьте швиденько в тепло. Я нагріла води для ванни, розпалила камін у вітальні, а на вечерю є варена курятина.

Філліс — просто скарб, думала Моллі, без неї їхнє життя вже ніколи не буде таким затишним. Вислухавши стислу розповідь про те, як минуло їхнє Різдво й поділившись порцією сільських пліток, Філліс віднесла Джесс нагору, щоб викупати її, погодувати теплим хлібом із молоком і вкласти в ліжко. Джудіт зі своєю плетеною валізкою у руках пішла за нею, не припиняючи теревенити.

— Дядько Боб подарував мені годинник, він у спеціальному шкіряному футлярі, Філліс, я тобі покажу…

Моллі подивилася їм услід. Звільнившись нарешті від турбот про малу Джесс і залишивши позаду пов’язані з мандрівкою клопоти, вона раптово відчула себе геть виснаженою. Скинула шубу й залишила її просто на поручнях. Тоді взяла стос листів, що чекав на столику в холі, і пішла до вітальні. У каміні яскраво палахкотів вогонь, і вона зупинилася перед ним на якусь мить, зігріваючи руки й намагаючись розслабити закляклі плечі та шию. Потім умостилася в кріслі й стала переглядати пошту. Один із листів був від Брюса, але вона не стала розпечатувати його відразу. Просто зараз їй хотілося тільки посидіти отак, у тиші та спокої, погрітися біля каміна й зібрати думки докупи.

Сьогоднішній день, почавшись після безсонної ночі жахливою суперечкою з Бідді, мало не доконав її. «Ні про що не турбуйся», — сказала їй сестра й поцілувала, так, ніби не тримає на Моллі зла, проте перед ланчем, коли вони сиділи вдвох, посьорбуючи херес, в очікуванні гонга до столу, Бідді знову почала на неї тиснути.

Цього разу вона взялася до справи дуже м’яко, ніби в жартівливій формі, але натяки були досить виразними й однозначними.

— Прислухайся, будь ласка, до моїх слів. Ідеться так само про твоє благо, як про долю Джудіт. Ти не можеш залишити її на чотири роки геть не підготованою до цього найскладнішого періоду в житті підлітків. Я із жахом пригадую себе в чотирнадцять, коли я почувалася ні рибою ні м’ясом.

— Бідді, вона не так, щоб геть не підготована…

Бідді запалила чергову цигарку. Випустила хмарку диму.

— У неї вже почалася місячка?

Моллі бентежилася від такої прямоти — навіть із боку сестри, але не бажала виявити свого зніяковіння.

— Так, звісно, ще пів року тому.

— Що ж, це тільки на краще. А що в неї з одягом? Їй знадобляться більш дорослі, елегантні речі, а з Луїзи в цьому сенсі небагато пожитку. Джудіт матиме власні гроші на одяг?

— Так, я про це подбала.

— Та сукня, що була на ній учора ввечері. Доволі симпатична, але радше дитяча, ніж дівоча. А ще ти мені сказала, що вона хоче на Різдво книжку Артура Ренсома, тому я, звісно, її купила.

— Вона любить Артура Ренсома…

— Згода, але їй треба б уже читати дорослі романи… чи принаймні починати знайомство з ними. Саме тому я на Святвечір спеціально вибігла, щоб купити «Джейн Ейр». Нехай тільки почне, зануриться в сюжет — і вже не зможе відірватися, аж доки перегорне останню сторінку. Найімовірніше, вона шалено закохається в містера Рочестера, як це буває з усіма дівчатками в її віці, — очі Бідді глузливо виблискували. — Хоча, можливо, ти не була в нього закохана? Може, ти зберігала себе для Брюса?

Моллі розуміла, що сестра її дражнить, але постановила, що не дозволить вивести себе з рівноваги.

— Це моя особиста справа.

— А тоді ти вперше побачила його, і в тебе ноги помліли…

Слова сестри прозвучали ущипливо, а водночас так кумедно, що Моллі не змогла втриматися від сміху. Попри все, вона серйозно поставилася до застережень Бідді. Але найприкрішим було те, що критика, справедливість якої Моллі цілком визнавала, дійшла до неї занадто пізно, коли нічого вже не випадало змінити на ліпше, оскільки Моллі, як завжди, дотягнула до останньої миті, а нині перед нею бовваніла гора справ, які треба було терміново залагодити.

Вона широко позіхнула. Годинник на камінній полиці пробив шосту. Час вечірнього ритуалу передбачав, що вона піде нагору, поніжиться у ванні й переодягнеться до вечері. Моллі щовечора перевдягалася до вечері впродовж усього свого заміжнього життя, попри те, що останні чотири роки компанію за столом їй складала тільки Джудіт. Це була одна з дрібних умовностей, що підтримували її самотнє життя, запроваджуючи систему та порядок у повсякденне існування, хоч би яким одноманітним воно залишалося. З цього приводу сестра теж її дражнила, оскільки сама Бідді, якби мала перебувати в розлуці з чоловіком, після ванни накинула б на себе отой свій домашній халат або навіть жалюгідний старий пеньюар, взула б домашні капці та звеліла Філліс подати варену курятину на таці до каміна у вітальню.

Вона також не відмовила б собі у великій порції віскі із содовою. У «Будинку над річкою» Моллі вечорами дозволяла собі випити, повільно смакуючи, один келишок хересу, але перебування в Бідді позначилося нескінченними учтами, тож вона перехиляла віскі не гірше за решту — після розваг просто неба, на морозі або після того невдалого походу на пантоміму. Думка про віскі зараз, коли вона почувалася такою втомленою й виснаженою, була неймовірно спокусливою. Впродовж якоїсь хвилини вона розважувала, чи не варто їй випити. Принаймні чи варта справа зусиль, потрібних для того, щоб плентатися в їдальню по пляшку віскі, сифон і склянку. Урешті-решт вона вирішила, що віскі, суто з медичною метою, їй зараз просто необхідне, відтак припинила внутрішню суперечку, підвелася з крісла й пішла налити собі спиртного. Вона мала намір випити лише одну склянку, тому зробила напій доволі міцним. Повернувшись до вогню і зручно вмостившись у кріслі, зробила великий ковток, що відразу зігрів і заспокоїв її, поставила важку склянку на столик і простягла руку до чоловікового листа.

Поки Філліс поралася з Джесс, Джудіт почала заново влаштовуватися у своїй спальні. Розпакувала торбинку з нічною білизною і несесер із купальним начинням, а тоді — китайську валізку з різдвяною здобиччю. Вона розклала подарунки на своєму столі, щоб похвалитися Філліс і розповісти, від кого що отримала, щойно та вкладе Джесс. Подаровану дядьком Бобом банкноту в десять шилінгів Джудіт сховала в шухляду, яка замикалася на замок маленьким ключиком, а дядьків годинник поставила на нічний столик. Коли в кімнату зазирнула Філліс, Джудіт сиділа за столом, виводячи своє ім’я на титульній сторінці нового щоденника.

— Джесс у ліжку, — повідомила Філліс, — розглядає малюнки у книжці. Зараз знову засне, наче й не прокидалася.

Вона ввійшла й гепнулася на ліжко Джудіт, яке та вже розстелила до сну, запнувши перед тим фіранки на вікні.

— Ну, показуй, що гарного дістала.

— Твій подарунок найкращий, Філліс, дякую тобі, серденько!

— Принаймні не матимеш потреби щоразу просити в мене ножиці. Тільки сховай їх подалі від Джесс. А я тобі дякую за ті ароматні солі. Мені «Паризький вечір» сподобався більше, ніж «Каліфорнійський мак». Я вже спробувала його вчора, коли приймала ванну. Відчула себе просто кінозіркою. Тепер подивімося, що тут у тебе…

Показ подарунків забрав певний час, оскільки від природи великодушна Філліс мала ретельно оглянути кожну річ і якнайбурхливіше виявити свій подив.

— Ви подивіться на цю книжку! Таку за один місяць не прочитаєш. Справжнє доросле чтиво. А джемпер! Який м’який на дотик. А це, значить, твій щоденник. У шкіряній палітурці, він зберігатиме свої таємниці.

— З боку тітки Луїзи це було дуже щедро, бо вона вже пообіцяла мені велосипед. Я ніяк не очікувала аж двох подарунків.

— А який годинничок! Тепер не матимеш відмовки, якщо запізнишся на сніданок. А що тобі тато подарував?

— Я просила кедрову скриньку з китайським замочком, але посилка ще не дійшла.

— Пусте, ще дійде.

Філліс умостилася зручніше на ліжку.

— Ану ж бо… — вона аж мліла з цікавости. — Розкажи, як там усе було.

Джудіт розповіла все про будинок тітки Бідді («Там стояла люта холоднеча, Філліс, я вперше побувала в такому промерзлому будинку, але у вітальні завжди палахкотів вогонь у каміні, взагалі про холод якось забувалося за розвагами й веселощами»), про пантоміму, про катання на ковзанах, про дядька Боба та його патефон, друкарську машинку й цікаві світлини, про вечірки та різдвяну ялинку, про святковий обід за столом, оздобленим вазою з гілками гостролиста й різдвяними трояндами[17], про червоні й золотаві хлопавки, про срібні тарілочки з шоколадними цукерками.

— Овва… — заздрісно приказувала Філліс. — Звучить звабливо.

Її щирий захват викликав у Джудіт відчуття провини, бо вона знала напевне, що у Філліс Різдво було більш ніж скромним. Її батько працював на олов’яних копальнях в околицях містечка Сент-Джаст, а її мати, жінка з великим бюстом і великим серцем, весь час у фартуху, завжди мала при собі меншеньке дитя, що тулилося їй до коліна. Філліс була старшою з п’ятьох дітей у родині, і Джудіт видавалося нерозв’язною загадкою, як вони всі вміщаються у своєму крихітному кам’яному будиночку в рядній забудові. Якось Джудіт пішла з Філліс до Сент-Джаста на свято відкриття мисливського сезону, а потім вони завітали до неї додому на чай. Вони сиділи всімох, тісно збившись навколо столу й пили міцний чай із шафранними булочками, а батько родини влаштувався окремішньо, коло плити, поклавши ноги в черевиках на її лискучу мідну ґратку, і сьорбав чай із ківшика.

— А ти, Філліс, що ти робила на Різдво?

— Та чимало всього. Мама нездужала, у неї був грип, гадаю, тож мені випало все в домі робити самій.

— Ой, як прикро… Їй уже ліпше?

— Вона вже на ногах, але кашель дуже діймає.

— Тобі на Різдво щось подарували?

— Так, мама подарувала блузку, а Сиріл — комплект хусточок.

Сиріл Едді, хлопець Філліс, теж працював у копальні. Вони разом ходили в школу і ще з того часу стали зустрічатися. Вони не були заручені в точному значенні слова, проте Філліс плела гачком оздобні серветки та складала їх у нижню шухляду комода. Бачилися вони нечасто, позаяк Сент-Джаст — неблизький світ, а Сиріл працював позмінно, проте коли їм щастило зустрітися, вони вирушали на велосипедні прогулянки або сиділи обійнявшись на задньому ряду в Порткерріському кінотеатрі. Фотопортрет Сиріла стояв на комоді у спальні Філліс. Він не відзначався привабливою зовнішністю, але Філліс запевняла Джудіт, що в нього гарні брови.

— А ти йому що подарувала?

— Нашийник для його гончака. Він був зворушений, — Філліс лукаво посміхнулася. — Ти в тітки познайомилася з якими-небудь приємними хлопцями?

— Облиш, Філліс, звісно, ні.

— Даремно ти так полохаєшся. У цьому немає нічого неприродного.

— Більшість гостей тітки Бідді були дорослими. Хіба що напередодні нашого від їзду двоє юних лейтенантів завітали на келишок після вечері. Але було вже так пізно, що я скоро мусила йти вкладатися і не мала нагоди багато з ними поспілкуватися. Та й, зрештою, — додала вона, вирішивши бути чесною до кінця, — їх так гарно розважала тітка Бідді, що на мене вони й не дивилися.

— Особливість твого віку. І не дитина, і не панянка. Мине зо два роки, подорослішаєш, хлопці кружлятимуть довкола тебе, як джмелі коло горщика з медом. На тебе заглядатимуться, — знову посміхнулася Філліс. — Тобі подобається хтось із хлопців?

— Кажу тобі, я насилу з якимсь знайома. Хіба що… — завагалася Джудіт.

— Сміливіше. Мені можна.

— Коли ми поверталися з Плімута, з нами в купе їхав один молодик. Він уже лікар, але на вигляд аж надто молодий. Мама розмовляла з ним, а тоді він розповів мені, що міст у Салташі збудував такий собі Брюнель. Він був дуже милий. Я б не проти з таким познайомитися.

— Може, ще познайомишся.

— Не в «Святій Урсулі».

— Ну, в такі місця йдуть не з хлопцями знайомитися, а здобувати освіту. І не треба гордувати такою нагодою. Я от змушена була залишити школу, коли ще була навіть молодшою за тебе, щоб іти в служниці, тож усе, що я вмію тепер, це читати, писати й додавати. Коли досягнеш мого віку, ти вже складатимеш іспити й отримуватимеш нагороди. А я єдину відзнаку дістала хіба за вирощування крес-салату на вогкій фланельці.

— Мабуть, через хворобу твоєї мами й решту всього ти не мала часу, щоб знайти собі якусь іншу роботу?

— Якось наче не могла наважитися. Щиро кажучи, не хочеться мені залишати вас усіх. Ти не бери в голову. Твоя мати обіцяла допомогти — вона дасть мені гарну рекомендацію. Річ у тім, що я також не хочу працювати далеко від дому. У мене забирає кілька годин доїхати велосипедом звідси до Сент-Джаста. Я так більше не витримаю.

— Можливо, у Порткеррісі комусь потрібна покоївка.

— Це було б ліпше.

— Тобі може більше пощастити з умовами на новому місці — коли на кухні є з ким перекинутися словом, а роботи як такої менше.

— Ну, не знаю. Я не хочу опинитися на побігеньках у якої-небудь стервезної суки куховарки. Я радше ладна робити все сама, попри те, що мені важко даються здобні вироби й руки не стоять до того віничка для збивання. Твоя мати завжди каже…

Вона раптом затнулася на півслові.

Джудіт трохи зачекала. Тоді:

— Щось негаразд?

— Дивно… Пані досі не підіймалася, щоб прийняти ванну. Подивися лишень, уже двадцять на сьому. Я тут із тобою незчулася, як час минув. Може, вона думає, що я ще не викупала Джесс?

— Не знаю.

— Гаразд, тоді будь розумницею, перекажи їй, що ванна вільна. Тією курятиною хай не переймається, я можу подати тоді, коли пані буде готова вечеряти. Бідолашна, вона, либонь, не може отямитися після подорожі залізницею. Але не в її стилі пропускати ванну, — Філліс звелася на ноги. — Я тим часом піду подивлюся, що там із картоплею.

Однак після того, як Філліс пішла, Джудіт ще трохи забарилася в себе в спальні, прибрала зі столу подарунки, поправила зім’яту ковдру, а новенький щоденник поклала на середину столу. З першого січня вона щодня робила в ньому записи своїм акуратним почерком. Подивилася на титульну сторінку. «Джудіт Данбар». Подумала, чи не зазначити тут також свою адресу, але не схотіла, адже ця адреса не буде чинною. Вона вирахувала, що закінчить заповнювати цей щоденник у грудні 1940 року. Їй тоді буде дев’ятнадцять. Від цього ставало трішечки моторошно, тому вона сховала щоденник у шухляду, розчесала волосся й побігла сходами вниз, щоб повідомити матері, що якщо вона поквапиться, то ще матиме час прийняти ванну.

Вона вбігла до вітальні.

— Мамусю, Філліс сказала, якщо ти хочеш…

Вона не доказала фразу, оскільки явно трапилося щось украй неприємне. Її мати сиділа в кріслі біля каміна, проте на її обличчі, оберненому до Джудіт, припухлому від ридань, застиг вираз розпачу. На столику поруч із кріслом стояла склянка з недопитим спиртним, а на підлозі, у неї під ногами, як опале листя, розсипалися щільно списані аркушики листа.

— Мамусю! — Джудіт інстинктивно зачинила за собою двері. — Що сталося?

— Ох, Джудіт.

Дочка пробігла через застелену килимом вітальню й опустилася навколішки біля її крісла.

— Що сталося?

Побачити маму в сльозах було, втім, жахливіше за все, що та могла б сказати їй у відповідь на це запитання.

— Лист від твого тата. Я щойно його розпечатала. Я цього не витримаю.

— Що з татом сталося?

— Нічого, — Моллі промокнула обличчя вже просяклим сльозами носовичком. — Річ у тім… що ми вже не залишимося в Коломбо. Йому дали нове призначення… ми маємо їхати в Сінгапур.

— А чому це тебе так засмутило?

— Бо ми знову переїжджаємо… Щойно я прибуду на місце, треба знову збирати речі та знову переїжджати… Знову кудись, де все чуже. Де я нікого не знаю. Мені повертатися в Коломбо досить обтяжливо було, хоча там я принаймні мала власну домівку… а це буде ще далі… і я там ніколи не бувала… і мені ще доведеться… Ох, знаю, що так поводитися безглуздо… — Їй з очей знову полилися сльози. — Але це, мабуть, стало останньою краплею. Я почуваюся такою втомленою, і це настільки…

Вона нездатна була говорити далі через ридання. Джудіт її поцілувала. Від матері відгонило віскі. Вона ніколи не пила віскі. Моллі простягла руки до дочки й незграбно обняла її.

— Мені зараз потрібна чиста хусточка…

— Я принесу.

Джудіт залишила матір у вітальні, збігла сходами нагору, до себе в спальню, витягла з верхньої шухляди комода один із великих, добротних шкільних носовичків. Різко засунувши шухляду, вона глянула в дзеркало над комодом і побачила в ньому своє відображення — вираз обличчя в неї був розгублений і стривожений, майже як у матері, там, у вітальні. Що аж ніяк не пасувало до обставин. Бодай одна з них мала виявити витримку і зберегти ясну голову, інакше все почне розвалюватися. Вона раз чи двічі глибоко зітхнула й опанувала себе. Як учила тітка Бідді? Випереджати події, замість просто дозволяти їм відбуватися. Якщо зважати на таку настанову, то скористатися нею варто саме в цій ситуації. Отож Джудіт розправила плечі й рушила вниз, до вітальні.

Повернувшись туди, вона побачила, що Моллі теж зробила над собою зусилля, позбирала з підлоги розкидані аркуші й навіть усміхнулася тремтячими губами до Джудіт, коли та ввійшла.

— Ой, серденько, дякую тобі… — вона взяла чистий носовичок і висякалася. — Мені так прикро. Не знаю, що мене пойняло. Сьогодні випав надзвичайно важкий день. Напевно, я перевтомилася…

Джудіт сіла на табурет при каміні.

— Можна мені прочитати листа?

— Звісно.

Мати подала їй конверт.

Його письмо чітке й рівне, густо чорне. Він завжди писав чорним чорнилом.

Там ще було далі. Джудіт не мала потреби все те читати. Склала аркуші й повернула їх матері.

— На позір усе доволі добре, — зауважила вона. — Добре для тата. Мені здається, тебе це не повинно засмучувати.

— Я не засмучуюся. Просто мене це… доконало. Я усвідомлюю свою егоїстичність, але я не маю бажання переїжджати в Сінгапур. Там спекотно й вогко, і там якийсь новий будинок, нові слуги… і треба заводити нові знайомства… і решту всього. Надміру всього…

— Тобі ж не самій це робити. З тобою буде тато…

— Знаю…

— Це буде так захопливо…

— Я не хочу захоплюватися. Я хочу миру та спокою й жодних змін. Я хочу рідний дім, а не переїзди з будинку в будинок і нескінченні розлуки. Коли всі від мене чогось вимагають і кожне мені вказує, що я все роблю не так, а я знаю, що я безпорадна нездара…

— Ти не така!

— Бідді має мене за дурепу. Луїза теж.

— Ой, та не зважай ти на Бідді та Луїзу…

Моллі знову висякала носа і зробила добрячий ковток зі склянки.

— Я не знала, що ти п’єш віскі.

— Зазвичай ні. Мені треба було випити. Може, тому я розкисла. Мабуть, я п’яна.

— Я так не сказала б.

Мати посміхнулася до неї — радше боязко, намагаючись посміятися із себе. А тоді сказала:

— Мені прикро за те, що сталося сьогодні вранці. За ту нашу безглузду суперечку з Бідді. Я не знала, що ти слухаєш, але нам у будь-якому разі не личило поводитися так, наче ми малі діти.

— Я не підслуховувала…

— Я знаю. Я сподіваюся, ти не вважаєш мене аж такою егоїстичною й несправедливою до тебе. Я про те, що тітка Бідді хотіла тебе запросити, а я не приставала на її пропозицію. Річ у тім, що Луїза, вона не надто схвально сприймає Бідді, а з цього могла б виникнути ще одна проблема, яку я мала б розв’язувати… Мабуть, я не дуже правильно до цієї ситуації підійшла.

— Мене це взагалі не зачіпає, — щиро запевнила її Джудіт і додала те, що так чи інак треба було коли-небудь висловити, — мені не принципово, поїду я до тітки Бідді чи муситиму перебути в тітки Луїзи або ще десь. Мені прикро, що ти ніколи не обговорюєш зі мною того, що має статися. Тобі ніколи не спадає на думку запитати мене, чого хочу я.

— Те саме сказала мені Бідді. Вона перед ланчем знову на мене напосілася. І я почуваюся винною за те, що, мабуть, часто полишала тебе на Божу волю й ухвалювала рішення щодо твоєї долі, не обговорюючи їх із тобою. Про школу й решту всього, про тітку Луїзу. А тепер я відчуваю, що пізно вже намагатися щось удіяти.

— Тітка Бідді не мала права тобі вичитувати. І нічого ще не пізно.

— Але стільки ще треба зробити, — знову розхвилювалася Моллі. — Я полишила все на останню мить, навіть не купила тобі шкільну форму, а ще про Філліс поклопотатися, спакувати речі, і ще, і ще…

Вона здавалася такою змученою, такою безпорадною, що Джудіт враз відчула себе неймовірно сильною, зібраною і здатною захистити.

— Ми тобі допоможемо. Я допоможу. Ми все зробимо разом. А щодо тієї жахливої шкільної форми, то чому б нам не поїхати й не придбати її завтра? Де її купувати?

— У «Медвейз», у Пензансі.

— Гаразд, у такому разі ми поїдемо в Пензанс і візьмемо все, що треба, одним махом.

— Та треба ж іще купити хокейні ключки, Біблію, футляри якісь.

— Ми все це купимо. Не повернемося додому, доки не закупимо все до останньої дрібнички. Поїдемо машиною. Ти маєш набратися мужности й сісти за кермо, бо ми не зможемо допхати все це додому, якщо поїдемо залізницею.

Моллі пожвавішала й підбадьорилася. Схоже, вона почувалася веселіше, коли хто-небудь ухвалював рішення замість неї.

— Гаразд, — погодилася вона й, поміркувавши, додала, — Джесс ми залишимо із Філліс, бо вона втомиться й вередуватиме. А ми принагідно трохи розвіємося. З’їмо ланч у «Мітрі». На той час нам це буде вже заслуженою винагородою.

— А потім, — твердо постановила Джудіт, — поїдемо до «Святої Урсули», і я принаймні подивлюся, на що воно схоже. Бо як я піду до школи, якої ніколи навіть не бачила?

— Але ж зараз канікули. Там нікого не буде.

— Тим краще. Ми тихенько все обійдемо, зазирнемо у вікна. Відтак план ми маємо, тож не журися. Ти вже ліпше почуваєшся? Хочеш прийняти ванну? Чи, може, вкладешся, а Філліс принесе тобі вечерю на таці?

Моллі заперечно похитала головою.

— Ні. Жодної із цих спокус. Зі мною вже все гаразд. Ванну я прийму пізніше.

— То я піду і скажу Філліс, що ми можемо братися до її вареної курки, якщо вона готова.

— Стривай лишень. Дай мені кілька хвилин. Я не хочу, щоб Філліс побачила мене заплаканою. Що з моїм обличчям?

— Усе гаразд. Трохи розчервонілося від того, що ти сиділа коло вогню.

Мати нахилилася й поцілувала її.

— Дякую. Завдяки тобі я відчула себе геть іншою людиною. Ти така чудова.

— Пусте, — Джудіт на мить замислилася, шукаючи підбадьорливу формулу. — На тебе просто найшло.

Моллі розплющила очі, зустрічаючи новий день. За вікном ледь розвиднювалося, вставати було ще рано, і вона ніжилася в теплому ліжку, загорнувшись у лляні простирадла, сповнена вдячности за те, що заснула, щойно торкнувшись головою подушки, і проспала всю ніч без сновидінь, не потурбована нічим і ніким. Навіть Джесс її не розбудила, що було маленьким дивом, з огляду на примхливий характер малої. Вона якщо не прокидалася в перші години після півночі, починаючи кликати маму, то схоплювалася перед світом і залазила до Моллі під ковдру.

Але, схоже, учора вона втомилася не менше за матір, бо о пів на восьму ранку ще не подавала жодного звуку. Можливо, це завдяки віскі, подумала Моллі про свій стан. Може, варто випивати по склянці щовечора — і тоді завжди матиму гарний сон? А може, таки фізичне виснаження взяло гору над усіма тривогами й прикрощами вчорашнього дня. Та хоч би що це було, воно допомогло. Моллі виспалася. Вона була сповнена свіжими силами, у доброму гуморі, готова зустріти все, що їй готує новий день.

Зокрема передбачалося придбання шкільної форми для Джудіт. Моллі встала з ліжка, наділа халат, пішла до вікна, щоб зачинити його, і відіпнула фіранки. За вікном вона побачила блідий туманний ранок. Ще не до кінця розвиднилося, надворі стояла тиша. Під вікном розкинувся нерухомий мокрий сад, що спускався терасами до залізничної станції. З морського берега долинали крики кроншнепів. Небо, втім, було ясне, і Моллі подумала, що сьогоднішній ранок перейде в один із тих днів, які весна викрадає в корнволлської зими, коли все навколо напоєне відчуттям пробудження, коли крізь м’яку чорну землю починає пробиватися зелень, бубнявіють бруньки на деревах, а перелітні птахи заводять співи. Вона збереже в пам’яті — окремо, як дорогоцінний образ — цей день, цілком згаяний зі старшою дочкою. Він залишиться в пам’яті яскравою чіткою світлиною, без жодних сторонніх деталей чи плям, у витонченій рамці.

Вона відступила від вікна, сіла за туалетний столик і дістала із шухляди товстий конверт із крафтового паперу зі списком обов’язкового одягу для вихованок школи Святої Урсули, разом із багатослівними інструкціями для батьків:

Правила та розпорядження, здавалося, були так само суворі для батьків, як і для бідолашних дітей. Правило на правилі їде і правилом поганяє. Моллі взяла список обов’язкових предметів одягу та пробігла його очима. Повних три сторінки. «Артикули, позначені зірочкою, можна придбати в авторизованій крамниці „Медвейз, тканини та одяг“, у м. Пензанс». Позначені зірочкою були практично всі артикули. Що ж, якщо можна придбати все в одному місці, то цілий клопіт забере не так багато часу. Зрештою, треба це зробити.

Моллі вклала папери назад у конверт і вирушила по Джесс.

Під час сніданку, годуючи її з ложечки вареним яйцем (ложечку за тата, ложечку за Ґоллі…), Моллі повідомила малій, що та сьогодні залишається вдома на цілий день.

— Не хочу залишатися, — заявила Джесс.

— Як це — не хочу? Ви з Філліс чудово згаєте час.

— Я не хо-о-чу… — висунула мала нижню губу, як шухляду.

— Ви з Філліс поведете Ґоллі на прогулянку, купите фруктові желейки в місис Беррі…

— Ти намагаєшся підкупити її, — стиха зауважила Джудіт з іншого кінця столу.

— Принаймні це краще за істерику…

— Не хо-о-чу…

— Однаково ж не допомагає.

— Але ж, Джесс, ти так любиш фруктові желейки…

— Не хо-о-о-очу!

По обличчю Джесс побігли сльози, рот перекривився. Вона завила.

— О господи, — зітхнула Джудіт, — оце вже розійшлася…

Аж тут увійшла Філліс із гарячими тостами на ґратках і, поставивши їх на стіл, тільки й мовила:

— А хто тут у нас плаче? — узяла зарюмсану Джесс на руки й рішуче винесла її з їдальні, зачинивши за собою двері.

Доки вона йшла з Джесс до кухні, виття почало стихати.

— Слава тобі, господи, — зітхнула Джудіт, — можемо закінчити сніданок у тиші. А ти, мамо, не йди до неї прощатися, бо вона знову почне.

Моллі змушена була визнати для себе, що Джудіт має слушність. П’ючи каву, вона позирала на свою старшу, яка сьогодні спустилася до сніданку з новою зачіскою — волосся було зачесане назад і схоплене темно-синьою стрічкою. Моллі не впевнена була, чи дівчинці личить новий стиль, який помітно змінив її зовнішність. Зараз вона мала не такий дитячий вигляд, а вуха, тепер відкриті, були далеко не ідеальними. Моллі нічого не сказала з цього приводу і подумала, що Бідді схвалила б таку її тактовність.

Натомість запропонувала:

— Думаю, нам варто виїхати одразу після сніданку. Інакше нам забракне часу на все. Бачила б ти довжину списку! А на додачу треба ще попришивати до всіх речей стрічки з твоїм ім’ям. Подумай лишень, скільки мороки. Хіба, може, Філліс мені допоможе.

— А чому не скористатися зі швацької машинки?

— Блискуча ідея. Набагато швидше й акуратніше. А мені й на думку не спало.

За пів години вони вже були готові. Моллі озброїлася списками, інструкціями, торбинкою та чековою книжкою і передбачливо взула практичні черевики на випадок дощу — бо ніколи не знаєш, — наділа плащ «Барберрі» й бордовий капелюшок бренду «Генрі Гіт». Джудіт одяглася у старий темно-синій плащ із картатим шотландським шарфом. Плащ був їй закороткий, худенькі ноги здавалися довжелезними. Вона спитала в матері:

— Ти взяла все, що треба?

— Наче так.

Вони завмерли, прислухавшись, але з кухні долинали звуки цілком миролюбної розмови Джесс і Філліс, яка, здається, збивала заварний крем чи то мила підлогу.

— Треба вийти так, щоб нічого не рипнуло, бо вона почує й захоче з нами.

Вони безгучно вислизнули з будинку й прокралися навшпиньки по гравію до дерев’яного сараю, що служив за гараж. Джудіт відчинила двері, а Моллі обережно пробралася всередину, сіла за кермо маленького «Остіна 7», по кількох спробах завела мотор, дала задній хід і ривками вивела машину у двір. Джудіт улаштувалася поряд, і вони рушили. Моллі знадобився деякий час, щоб подолати знервованість, і лише коли виїхали із села на трасу, вона розігнала автомобіль до тридцяти миль на годину.

— Не можу збагнути, чому ти так боїшся водити. У тебе чудово виходить.

— Бо мені бракує практики. У Коломбо ми завжди мали водія.

Так вони обережно їхали, згодом потрапили в туман із мрякою і змушені були ввімкнути очисники вітрового скла, але на дорозі траплялося дуже мало машин (воно й на краще, сказала собі Джудіт), і Моллі стала почуватися не так напружено. Якоїсь миті з туману просто перед ними виринув кінь, запряжений у підводу з горою ріпи, але Моллі бездоганно впоралася з надзвичайною ситуацією — посигналивши, вона зменшила швидкість і майстерно об’їхала рипучий віз.

— Блискуче, — похвалила її Джудіт.

Так само раптово, як упав, туман незабаром розвіявся, і вдалині заясніло інше море, перлово-синє у м’якому світлі ранкового сонця: перед ними розкрилася широчінь затоки Маунтс-Бей, над якою височіла гора Святого Михаїла із казковим замком на вершині. Був час припливу, тож острів від материка відділяла вода[19]. Потім дорога побігла між залізничною лінією та положистими схилами фермерських полів, укритих зеленим килимом броколі, а попереду вже виднілися містечко й гавань із численними рибальськими човнами. Вони проїхали повз зачинені на зиму готелі, залізничний вокзал, а тоді — вгору по вулиці Маркет-Джу, у бік пам’ятника серу Гемфрі Деві з гірничою лампою в руці[20], що стояв перед увінчаною банею будівлею «Ллойдс Банку».

Вони припаркували «Остін» на Грінмаркет, біля магазину овочів і фруктів. Перед дверима стояли бляшані відра з першими ніжними блідо-жовтими нарцисами, а зсередини крамниці долинали запахи землі, порею та пастернаку. Тротуарами сунули численні покупці, селянки з важкими кошиками. Збиваючись у невеличкі групки, вони жваво обмінювалися місцевими новинами.

— Гарна сьогодні погода!

— Як у Стенлі з ногою?

— Розпухла, що твій дирижабль!

Приємно було б отут затриматися, прислухатися до балачок, однак Моллі, не бажаючи марнувати ні секунди, вже переходила вулицю в напрямку «Медвейз». Джудіт мусила трохи підбігти, щоб не відстати від матері.

У скляній вітрині старомодної похмурої крамниці були виставлені зразки верхнього одягу — твідові пальта й жакети, вовняні светри, капелюхи й плащі — жіночі та чоловічі. Усередині приміщення було оздоблене темним деревом, у повітрі стояв важкий дух гасових обігрівачів, прогумованих дощовиків і затхлих продавців. Один із них, у якого голова, здавалося, була прикріплена до плечей безпосередньо високим стоячим комірцем, шанобливо виступив назустріч відвідувачам.

— Я можу чимось прислужитися, мем?

— Ох, дякую. Нам треба купити шкільну форму для «Святої Урсули».

— На другому поверсі, мем. Рекомендую використати сходи, коли ваша ласка.

— А що зробити зі сходами після використання? — прошепотіла Джудіт, коли вони підіймалися.

— Тихше, він же почує.

Широкі величні сходи були обгороджені розкішною балюстрадою з полірованими поручнями із червоного дерева, по яких за інших обставин було б зручно з’їжджати. Відділ дитячого одягу розкинувся на весь просторий другий поверх. Обабіч тягнувся довгий полірований прилавок і ряд високих вікон, що виходили на вулицю. Цього разу їх зустріла літня продавчиня в понурій темній сукні. Жінка рухалася так, ніби в неї болять ноги, що й не дивно, беручи до уваги роки стояння в торговій залі.

— Доброго ранку, мем. Я можу вам чимось допомогти?

— Так, — Моллі покопалася в торбинці, виловлюючи список. — Шкільна форма для «Святої Урсули». Для моєї дочки.

— Як чудово. То ти підеш до «Святої Урсули»? Що саме вам потрібно?

— Усе.

— Це забере якийсь час.

Відтак їм принесли два стільці з гнутого дерева, і Моллі, скинувши рукавички, озброїлась авторучкою і приготувалася до масштабних закупівель.

— З чого б ви хотіли почати, мем?

— З початку, думаю. Зелене твідове пальто.

— Дуже приємна тканина, маю вам сказати. Я одразу принесу жакет і спідницю. Це недільний комплект. Ходити до церкви…

До Джудіт, яка сиділа спиною до прилавка, долинали їхні голоси, але незабаром вона перестала прислухатися, оскільки її увагу привернуло дещо цікавіше. По інший бік зали, коло іншого прилавка, інша мати з дочкою так само скуповувалися, ставлячись, однак, до цієї справи радше легковажно, ніж серйозно, судячи з балачок і сміху, що звідти долинали. Продавчиня, що їх обслуговувала, теж була юна й життєрадісна, і всі троє, схоже, веселилися, не тямлячи себе. Це здавалося неймовірним, оскільки вони теж купували повний комплект шкільної форми для «Святої Урсули». Точніше, уже придбали, і зараз, на завершення купівельного марафону, продавчиня загортала сувої новенького вбрання, здебільшого тьмяно-зеленого кольору, у шурхітливий білий папір і вкладала у великі картонні коробки, міцно стягуючи їх ярдами білого шпагату.

— Якщо бажаєте, місис Кері-Льюїс, ми можемо доставити ваші покупки. У вівторок наш фургон їде у ваш бік.

— Ні, ми заберемо все зараз. Мері хоче попришивати до речей стрічки з ім’ям. А я на машині. Мені тільки треба, щоб якась добра душа донесла до неї пакунки й завантажила в багажник.

— Я покличу нашого Вілла зі складу. Він вам допоможе.

Вони сиділи спиною до Джудіт, але це не грало жодної ролі, оскільки на дальній стіні висіло велике дзеркало, у яке спостерігати за місис Кері-Льюїс із дочкою було навіть зручніше, бо це зменшувало ризик, що вони помітять її неделікатну поведінку.

Отже, «Свята Урсула». Дівчинка йде до школи Святої Урсули. Ця обставина посилювала інтерес Джудіт і схиляла її уважніше придивитися до незнайомки. На вигляд тій мало бути близько дванадцяти чи, може, тринадцять. Худюща, цибата і плоскогруда, схожа на хлопчиська, вона мала на собі потерті босоніжки «Кларкс», гольфи до коліна, плісировану спідницю з шотландки й дуже старий темно-синій светр, що, ймовірно, колись належав істотно плечистішому й вищому на зріст родичеві. Безнадійно зношена одежина з обстріпаними берегами, церована на ліктях. Це нітрохи не позначалося на привабливості гарнюні з довгою тонкою шиєю і коротко підстриженими кучерями, голівка якої нагадала Джудіт пишну хризантему на стеблині. Дівчинка мала бузково-сині очі під виразними темними бровами, шкіру з медовою засмагою — чи радше такого кольору і таку гладеньку, як шкаралупа добірного коричневого курячого яйця, і пустотливу хлоп’ячу усмішку.

Вона сиділа, спершись ліктями на прилавок і сутулячи кістляві плечі, обплівши свої тонкі циби навколо ніжок стільця. Не граційна, проте не позбавлена елегантности, дівчинка виявляла своїм виглядом природну самовпевненість і розкутість, яка свідчила, що нікому ніколи в житті не спало б на думку назвати її незграбною, нездарною чи нецікавою.

Останній вузлик було зав’язано, а шпагат обрізано величезними ножицями.

— Як ви бажаєте цього разу сплатити, місис Кері-Льюїс?

— Ох, запишіть на мій рахунок, це найпростіше.

— Мамусю! Згадай, татусь казав тобі за все одразу сплачувати готівкою, бо всі рахунки, які тобі надходять, ти викидаєш у смітник.

Усі троє знову розреготалися.

— Серденько, ти не повинна розголошувати мої таємниці.

Місис Кері-Льюїс мала глибокий голос, сповнений радісної енергії. Насилу вірилося, що ця особа просто чиясь мати. Вона уявлялася скоріше актрисою, кінозіркою, чиєюсь ефектною старшою сестрою чи гламурною тітонькою. Будь-ким, тільки не матір’ю. Витонченість рис її порцеляново-блідого обличчя підкреслював макіяж, чіткі дуги брів, шарлатово-червоні губи. Пряме й шовковисте золотаво-русяве волосся було підстрижене простим каре, що не мало нічого спільного з модою, але демонструвало особистий стиль. Вона була вдягнена у… що видавалось особливо outré[21]… у штани. Так звані слакси. Сірі фланелеві штани щільно облягали її вузькі стегна, а внизу досягали неосяжної ширини славетних «оксфордських мішків», популярних серед студентів-першокурсників. На плечі вона накинула короткий жакет із темно-коричневого хутра, найніжніший і найлегший, який тільки можна собі уявити. В одній руці з яскраво-червоним манікюром місис Кері-Льюїс недбало тримала такий само яскраво-червоний шкіряний повідець, інший кінець якого був прикріплений до нерухомої пухнастої подушки кремового кольору.

— Що ж, гадаю, це все, — вона ковзнула руками в рукава жакета, при цьому випустивши повідець. — Ходімо, люба, нам час їхати. Це забрало не так багато часу, як я боялася. Можемо випити кави, і я куплю тобі морозиво, або тістечко Кунзля[22], або якусь рівноцінну гидоту.

Звільнена від припону кошлата подушка враз ожила, звелася на чотири оксамитові лапи, позіхнула на всю пащу і спрямувала на Джудіт погляд пари темних лупатих очей, схожих на два самоцвіти, вмонтовані в приплюснуту морду. Ззаду, над спиною, закрутився бубликом пухнастий хвіст. Уповні позіхнувши, істота струснулася, принюхалася, поворушила маленькою випнутою нижньою щелепою, після чого, на радість Джудіт, велично попрямувала по килиму просто до неї, тягнучи за собою пурпурний повідець, наче королівський шлейф.

Собака. Джудіт обожнювала собак, але з низки вагомих причин їй ніколи не дозволяли завести свого власного. Пекінес. Чарівний. На якусь мить Джудіт забула про все на світі. Вона зісковзнула зі стільця песикові назустріч і сіла навпочіпки.

— Вітаннячко, — поклала вона долоню на його опуклу голову.

Шерсть пекінеса була м’якою, мов кашемір. Він підняв до неї мордочку і знову принюхався, а Джудіт ковзнула долонею йому під підборіддя й попестила кудлату шию.

— Пеко! Ти що там задумав?

Господиня підійшла по свого пса, і Джудіт випросталася, намагаючись не показувати зніяковіння.

— Він терпіти не може ходити по крамницях, — сказала місис Кері-Льюїс, — але ми не любимо залишати його самого в машині.

Вона нахилилася, підібрала з підлоги повідець, і на Джудіт війнуло її парфумами, солодким насиченим ароматом квіток храмового дерева в садах Коломбо, що пахнуть тільки після заходу сонця, у темряві.

— Дякую, що приголубила його. Ти любиш пекінесів?

— Я люблю всіх собак.

— Він особливий. Собака-лев. Правду я кажу, мій голубчику?

Незмигний погляд її яскраво-синіх очей, обрамлених довгими чорними віями, зачаровував. Джудіт під його дією нездатна була ні думати, ні говорити — тільки дивилася. Ніби розуміючи її стан, місис Кері-Льюїс усміхнулася й, повернувшись, пішла до виходу з виглядом королеви, супроводжувана почтом із Пеко, дочки й хлопчини Вілла, який похитувався під вагою коробок. Проходячи повз Моллі, вона затрималася на мить.

— Ви теж споряджаєте дитину до «Святої Урсули»?

Заскочена зненацька Моллі трохи розгубилася.

— Так. Так, я теж…

— Ви бачили коли-небудь за все своє життя стільки огидного манаття? — засміялася місис Кері-Льюїс.

Вона не стала чекати на відповідь. Змахнула рукою в невизначеному жесті прощання й повела свою маленьку процесію вниз сходами, і далі, аж поки вони зникли з поля зору.

Присутні провели їх поглядами. Якийсь час усі мовчали. Їхній відхід залишив по собі порожнечу, своєрідний вакуум. Так, наче раптово згасло світло чи то сонце зникло за хмарою. Джудіт спало на думку, що таке, імовірно, відбувається щоразу, коли місис Кері-Льюїс виходить із приміщення. Вона забрала із собою весь гламур і залишила по собі тільки сіру повсякденність.

Мовчання порушила Моллі. Вона прочистила горло.

— Хто вона?

— Вона? Місис Кері-Льюїс із Нанчерров.

— Де це, Нанчерров?

— Неподалік Роузмалліона, на Лендс-Енд-роуд. Приємна місцина над морем. Я колись туди їздила на цвітіння гортензій. На екскурсію з недільною школою. Ми їхали шарабаном[23], із повітряними кульками, влаштували пікнік, розважалися на славу. Ніде більше я не бачила таких садів, як там.

— А то її дочка?

— Так, це Лавді, її молодшенька. У неї ще двоє, але ті вже майже дорослі. Дочка й син.

— У неї є дорослі діти? — у голосі Моллі прозвучала недовіра.

— Скажіть, неможливо в це повірити, дивлячись на неї? Струнка, як дівчинка, на обличчі жодної зморшки.

Лавді. То її звуть Лавді Кері-Льюїс. Джудіт Данбар звучить як важке гупання плоскостопих ніг, а от Лавді Кері-Льюїс — чарівне ім’я, легке, як повітря, як метелики, підхоплені літнім бризом. З таким ім’ям не пастимеш задніх.

— Вона піде до «Святої Урсули» на повний пансіон? — спитала Джудіт у дами в похмурій сукні.

— Ні, не думаю. На п’ятиденку, гадаю: на вікенди — вдома. Полковник і місис Кері-Льюїс відправили її до великої школи під Вінчестером, але вона побула там заледве пів триместру і втекла. Приїхала додому потягом і заявила, що назад не повернеться, бо сумує за Корнволлом. Тоді вони й вирішили віддати її до «Святої Урсули».

— Судячи з того, що ви розповіли, — зауважила Моллі, — вона розпещена дитина.

— Наймолодша в сім’ї, звикла, що все за її хотінням.

— Так, — зам’ялася Моллі, — розумію.

Треба було повертатися до справи.

— Отже… На чому ми зупинилися? Блузки. Чотири бавовняні й чотири шовкові. Тим часом, Джудіт, піди в примірочну та приміряй оце спортивне трико.

До одинадцятої вони все переміряли та покінчили з «Медвейз». Поки гору придбаного одягу акуратно складали й пакували, Моллі виписала чек на величезну суму, однак ніхто не запропонував їм доставити покупки фургоном чи вирядити хлопчину, щоб доніс коробки до машини й допоміг завантажити. Може, подумала Джудіт, якщо маєш власний рахунок у «Медвейз», то тебе вважають важливішою клієнткою й виявляють шану та послужливість? Але якщо місис Кері-Льюїс викидає надіслані їй рахунки в кошик для сміття, вона б не мала бути особливо бажаною клієнткою. Ні, річ у тім лише, що вона та, хто вона є — місис Кері-Льюїс із Нанчерров, страшенно ефектна і вродлива. Нехай би Моллі мала власний рахунок у дюжині крамниць, нехай би блискавично сплачувала всі покупки, до неї ніколи б не ставилися як до королівської особи.

Відтак, навантажені як пара тяглових коней, вони вдвох дотягли свої коробки на Грінмаркет, де нарешті завантажили їх на заднє сидіння «Остіна».

— Добре, що ми не взяли із собою Джесс, — нагадала Джудіт, зачиняючи дверцята, — бо їй однаково не було б де сісти в машині.

Отже, вони впоралися з «Медвейз», але не закінчили справу. Треба було ще відвідати взуттєву крамницю і спортивний магазин (хокейна ключка та щитки для ніг обов’язкові на Великодній триместр), магазин канцелярського приладдя (набір поштового паперу та конвертів, олівці, гумка, готовальня, Біблія) та шкіряної галантереї (футляр для письмового приладдя). Вони переглянули чимало моделей, але, ясна річ, Джудіт захотіла той, що коштував у чотири рази дорожче за решту.

— Чому тобі не подобається оцей на блискавці? — питала Моллі благально.

— Мені здається, він замалий. А цей — на зразок портфеля «дипломат». Тут є секретна кишенька й маленький записничок на адреси. Подивися лишень. А ще він із замочком і ключиком. У ньому я зможу зберігати свої таємниці. Я зможу тримати тут свій щоденник на п’ять років.

Кінець кінцем, «дипломат» таки купили. Виходячи з магазину, Джудіт сказала матері:

— Ти дуже добра до мене. Я знаю, він дорогий, але я його берегтиму, і він мені служитиме все життя. У мене ніколи не було свого записничка на адреси. А він мені дуже знадобиться.

Ще одна ходка на Грінмаркет і чергове завантаження пакунків на заднє сидіння. Зараз було пів на першу, тож вони попрямували по Чепел-стріт до ресторану «Мітр», де замовили розкішний ланч із ростбіфом, йоркширським пудингом, свіжою брюссельською капустою і смаженою картоплею з м’ясною підливкою, а на десерт — шарлотку з корнволлським кремом і по склянці сидру.

— Що б ти хотіла робити далі? — спитала Моллі, сплативши рахунок.

— Їдьмо до «Святої Урсули», роззирнемося там.

— Ти справді цього хочеш?

— Так.

Вони пішли до «Остіна», сіли в машин); проїхали все місто аж до околиць на протилежному кінці, де громаддя міської забудови маліло до кількох окремих будинків і знов починалася сільська місцевість. Тоді повернули на бічну дорогу, що вилася вгору схилом пагорба до його верхівки й закінчувалася по лівий бік, перед воротами з дощечкою «Школа Святої Урсули. Приватна територія». Не зважаючи на застереження, вони в’їхали через ворота на під’їзну алею, облямовану широкими травниками й кущами рододендронів заввишки зі справжні дерева. За мить вони побачили будівлю школи з посипаним гравієм майданчиком перед масивними вхідними дверима. При сходах, що вели на ґанок, були припарковані два невеличких автомобілі, проте ніде не видно й не чути було живої душі.

— Як гадаєш, може, варто подзвонити у двері й повідомити про себе? — запитала Моллі, яка завжди соромилася порушити приватну територію, побоюючись раптової появи розгніваного охоронця, який дасть їй нагінку.

— Ні, не треба. Якщо хтось запитає, що ми тут робимо, ми просто скажемо, як є.

Дивлячись на будівлю, вона відзначила, що основна її частина доволі стара, з характерними кам’яними підвіконнями та здерев’янілими пагонами дикого винограду по гранітних стінах. Але до цієї давнішої частини прибудоване було нове, сучасніше крило з рядами великих вікон і кам’яною аркою на дальньому кінці, що вела до прямокутника маленького внутрішнього двору.

По гравію, що стривожено рипів у них під ногами, вони пройшли вздовж причілку, періодично зупиняючись і заглядаючи у вікна. Класна кімната, ряди парт із відкидними стільницями й заглибленнями для чорнильниць, замурзана крейдою класна дошка; далі — природничий кабінет із дерев’яними лабораторними столами й газовими пальниками Бунзена.

— На вигляд доволі понуро, — виснувала Джудіт.

— Порожні класи завжди навіюють нудьгу. Це якось пов’язано з вивченням теорем і зубрячкою французьких дієслів. Хочеш зайти всередину?

— Насправді ні. Огляньмо сад.

Так вони й зробили, рушивши звивистою стежкою, що бігла через чагарники до трав’яних тенісних кортів. Зараз, у січні, нерозмічені й нескошені, вони здавалися занедбаними й не поєднувалися з уявленням про спортивну гру. Поза тим, усе було дуже охайно, гравій розрівняний, живопліт підстрижений.

— У них, либонь, чималий штат садівників, — припустила Моллі.

— Можливо, тому вони беруть таку височенну платню за навчання. Тридцять фунтів за триместр!

Скоро вони натрапили на вимощене каменем затишне осоння зі зручною лавочкою, де приємно було посидіти якусь хвилинку, розкошуючи в променях зимового сонця. Перед собою вони мали вид на затоку, смужку моря і бліде небо в обрамлені пари дерев. Кора їхня полискувала сріблом, а в запашному листі шурхотів таємничий, невідчутний бриз.

— Евкаліпти, — пригадала назву Джудіт. — Такі росли на Цейлоні. Вони пахли олійкою для розтирання грудей.

— Твоя правда. У глибині острова. У Нувара-Елія. Смолисте дерево з лимонним ароматом.

— Я досі ніде більше їх не бачила.

— Напевно, тут м’який клімат, дуже помірний, — Моллі відкинулася на спинку лави, підставила обличчя сонцю й заплющила очі.

За якийсь час вона запитала:

— То що ти думаєш?

— Думаю щодо чого?

— Щодо цього місця. «Свята Урсула».

— Тут гарний сад.

Моллі розплющила очі й посміхнулася.

— Тебе це втішає?

— Безперечно. Якщо тебе десь зачиняють, має значення, чи це гарне місце.

— Ох, не кажи так! У мене відчуття, ніби я залишаю тебе в якійсь в’язниці. А я взагалі не хочу тебе ніде залишати. Я хочу тебе взяти із собою.

— Усе буде гаразд.

— Якщо… якщо ти колись захочеш до Бідді… можеш до неї поїхати. Я поговорю з Луїзою. Слово чести. Ми тоді влаштували бурю в склянці води, а я насправді хочу тільки, щоб ти була щасливою.

— Я теж. Але не завжди так трапляється.

— Ти маєш подбати, щоб траплялося.

— Ти теж.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти не повинна їхати в Сінгапур у такому пригніченому стані. Можливо, тобі ще там сподобається більше, ніж у Коломбо. Це як із тими вечірками. Та, від якої чекаєш найбільшого розчарування, часто виявляється найприємнішою у твоєму житті.

— Так, — зітхнула Моллі, — ти маєш слушність. Я поводилася безглуздо. Сама не знаю, чому я так панікувала. Мене раптом охопив справжній жах… Можливо, я просто втомилася. Я знаю, що варто ставитися до цього як до пригоди. Татове підвищення, більший добробут. Я все розумію. Але все одно не можу позбутися страху перед необхідністю щось змінювати, знайомитися з новими людьми, заводити нових друзів.

— Тобі не треба так далеко заглядати в майбутнє. Думай про те, що буде завтра, а тоді приймай зміни одна по одній.

Серпанок, надто тонкий, щоб назватися хмарою, набіг на сонце. Джудіт здригнулася.

— Я трохи змерзла. Ходімо.

Залишивши маленьке осоння, вони почимчикували поритою корінням стежкою, яка вела назад, нагору пагорба. Тут вони побачили обгороджену муром ділянку саду, де овочі та квіти поступилися місцем асфальтованому майданчику для нетболу[24]. Садівник розклав кілька багать і палив у них листя, замітаючи його з доріжки. Приємно пахло солодкуватим фруктовим димом. Коли мати з дочкою наблизилися, він глянув на них, торкнувся пальцями кашкета й привітався:

— Добрий день.

Моллі зупинилася.

— Гарна погода.

— Так. І мряки нема.

— Ми просто оглядали територію.

— Нікому не шкодить, як на мене.

Вони залишили його і пройшли через хвіртку у високому мурі, за яким виявили спортивні поля з хокейними воротами й дерев’яний павільйон. На відкритій місцевості холод і вітер були набагато відчутнішими. Вони прискорили ходу, скулившись під поривами пронизливого вітру, перетнули ігрові поля й опинилися перед фермерськими будівлями й повітками. Ґрунтівка вела повз ряд сільських будинків назад, до головних воріт, під’їзної алеї та переднього двору «Святої Урсули», де на них чекав маленький «Остін».

Вони сіли в машину й зачинили двері. Моллі потяглася до ключа запалювання, але не обернула його. Джудіт чекала, що мати щось скаже, але та тільки повторила вже мовлене раніше, ніби повторення могло б якось спричинитися до здійснення побажання:

— Я справді хочу, щоб ти була щасливою.

— Ти маєш на увазі, щасливою в школі чи щасливою взагалі?

— І так і так, я б сказала.

— Щастя на ціле життя — це казки.

— Хотілося б, щоб було реальністю, — зітхнула Моллі, запускаючи мотор. — Таке казати, звісно, дитяча наївність.

— Дарма. Ти дуже гарно сказала.

Вони рушили додому.

Вдалий був день, постановила Моллі. Конструктивний підхід до проблем дозволив їй подивитися на них принципово інакше, ніж досі. Відколи вони гостро посперечалися із сестрою, Моллі потерпала від почуття провини — не тільки через те, що вона їде на Цейлон і полишає Джудіт саму, але й через усі минулі непорозуміння з дочкою і власну недалекоглядність. Гірше за почуття провини було усвідомлення того, що їй практично не залишилося часу на те, щоб уладнати їхні стосунки, і це завдавало їй таких страждань, у яких вона не наважувалася зізнатися навіть собі самій.

Однак зараз картина змінилася. Не тільки тому, що вони з Джудіт досягли згоди, а ще й тому, що все відбулося в приємному і дружньому кліматі. Моллі усвідомила, що вони обидві доклали для взаємного порозуміння граничних зусиль, і вже саме це сповнювало її серце вдячністю. Наодинці з Джудіт, без відвернення уваги на вередливу Джесс, вона ніби згаяла час із подругою, ровесницею, а всі невеличкі поступки та спонтанні витрати, на кшталт ланчу в «Мітрі» чи покупки неймовірно дорогого «дипломата», що так сподобався Джудіт, становили насправді нікчемно малу ціну за той місточок, який Моллі пощастило вибудувати в стосунках зі старшою дочкою. Імовірно, їй не треба було відкладати це на останню мить, та головне, що все владналося.

Зараз вона почувалася сповненою спокоєм і силою. Приймай зміни одна по одній, радила їй Джудіт, тож, підбадьорена і заохочена її підтримкою, Моллі прислухалася до доньчиної настанови й вирішила, що не повинна пасувати перед масою всього, що ще належало зробити. Вона склала перелік справ, розташувавши їх за пріоритетністю, а впоравшись із черговим завданням, позначала його в списку галочкою.

У такий спосіб усі заходи зі звільнення «Будинку над річкою» було виконано сповна і в чіткій послідовності впродовж кількох наступних днів. Особисті речі, які Моллі привезла з Коломбо, а також ті, що накопичилися в домі за чотири останні роки, вона позбирала з різних кімнат і з комодів, переписала, запакувала і приготувала, щоб відправити на зберігання. Новенький, окутий міддю шкільний кофр Джудіт стояв відкритий нагорі, на сходах і поступово наповнювався предметами шкільної форми, у міру того, як їх споряджали нашивками з її ім’ям і акуратно згортали.

— Джудіт, можеш мені допомогти?

— Я вже допомагаю, — відгукується Джудіт зі своєї спальні.

— А що ти робиш?

— Пакую свої книжки, щоб завезти до тітки Луїзи.

— Усі книжки? І дитячі теж?

— Ні, дитячі я складаю в окрему коробку. Вони підуть на зберігання разом із твоїми речами.

— Але тобі вже ніколи не знадобляться твої дитячі книжки.

— Звісно, знадобляться. Я зберігатиму їх для своїх дітей.

Не знаючи, сміятися їй чи плакати, Моллі не наважилася сперечатися. Зрештою, що змінять дві чи три додаткові коробки?

— Он як? Гаразд, — погодилася вона й поставила в нескінченному списку галочку навпроти пункту «хокейні бутси».

— Я знайшла нове місце для Філліс. Принаймні вакансію. Післязавтра вона йде на співбесіду.

— Де саме?

— У Порткеррісі. Насправді це ще й краще. Їй ближче додому.

— У кого?

— Місис Бессінгтон.

— Хто така місис Бессінгтон?

— Ой, Джудіт, ти її знаєш. Ми іноді зустрічали її, коли їздили по покупки, а вона завжди зупинялася побалакати. Вона ходить із кошиком і білим скотчтер’єром. Вона мешкає на верхівці пагорба.

— Вона стара.

— Ну… в літах. Але жвава. Служниця, яка працювала в неї двадцять років, хоче звільнитися, бо має варикозне розширення вен. Думає оселитися у брата й допомагати йому в господарстві. То я й запропонувала Філліс.

— А місис Бессінгтон має куховарку?

— Ні, Філліс сама буде за куховарку.

— Що ж, це чудово. Філліс казала, що їй краще все робити самій. Вона б не хотіла бути на побігеньках у стервезної суки куховарки.

— Джудіт, тобі не треба вживати таких слів!

— Я тільки цитую те, що чула від Філліс.

— Гаразд, їй теж не треба.

— А взагалі «сука» — це нормальне слово. Якось же треба називати собаку жіночої статі. Немає в цьому нічого вульгарного.

Останні дні промчали страхітливо швидко. Позбавлені світлин, картин і будь-яких оздоб, кімнати «Будинку над річкою» втратили індивідуальність і здавалися вже покинутими. Вітальня без квітів і особистих речей мала безбарвний і безрадісний вигляд. Усюди стояли запаковані ящики й коробки. Тим часом як Джудіт і Філліс і далі самовіддано працювали, Моллі подовгу розмовляла телефоном — з транспортною компанією, паспортним відділом, складом, залізничною станцією, відділом банку, адвокатом, Луїзою, своєю сестрою Бідді та, нарешті, зі своєю матір’ю.

Останній дзвінок був найвиснажливішим, оскільки місис Еванс останнім часом чула дедалі гірше, а крім того, не довіряла телефону, підозрюючи телефоністок у тому, що вони підслуховують чужі розмови, а тоді переповідають їх іншим. Тому Моллі замало не зірвала голос і нерви, перш ніж крига скресла й місис Еванс здатна була щось сприйняти.

— Про що йшлося? — запитала Джудіт, увійшовши до кімнати наприкінці переговорів.

— Ох, із мамою так складно. Але здається, нарешті про все домовилася. Після того як я завезу тебе до «Святої Урсули», ми з Джесс переночуємо в Луїзи. Вона обіцяла, що дуже мило з її боку, відвезти нас на вокзал. А тоді ми побудемо тиждень у твоїх бабусі з дідусем.

— Ох, мамо, воно тобі треба?

— Це найменше, що я маю для них зробити. Вони вже такі старенькі, і господь лише знає, коли я знову їх побачу.

— Ти маєш на увазі, вони можуть померти?

— Ну, я не про це казала, — замислилася Моллі. — Хоча, звісно, можуть. Але я не хочу про це думати.

— Так, розумію. Проте, мені здається, ти надміру вимоглива до себе. Ти ніде не бачила моїх гумових чобіт?

До дверей «Будинку над річкою» під’їхала запряжена конем підвода вокзального візника, на яку завантажили письмовий стіл Джудіт і решту майна, що передбачалося перевезти до тітки Луїзи. Знадобився якийсь час, щоб надійно закріпити речі мотузкою, а тоді кінь рушив однохіддю у тримильну путь до «Вітряного кряжу». Джудіт дивилася, як віз віддаляється, похитуючись на вибоїстому шляху. Потім приїхав власник сільської бензоколонки з пропозицією щодо «Остіна 7». Пропозиція така собі, але ж і машина не бозна-яка. Наступного дня він повернувся з чеком на скромну суму, забрав покупку й уже на ній поїхав геть. Дивлячись їм услід, Джудіт почувалася так, наче попрощалася зі старим собакою, якого ветеринар забрав до лікарні, щоб приспати.

— Як ти завезеш мене до «Святої Урсули», якщо в нас тепер немає машини?

— Ми викличемо таксі. Твій кофр однаково не вліз би в «Остін». А потім, коли ти влаштуєшся на місці, таксі відвезе нас із Джесс додому.

— Насправді я не хочу, щоб Джесс їхала з нами.

— Ох, Джудіт. Бідолашна крихітка Джесс. Чому ні?

— Вона тільки заважатиме. Заплаче, либонь. А якщо вона заплаче, ти теж почнеш, а тоді і я не витримаю.

— Ти ніколи не плачеш.

— Так, але може статися. Я можу з нею попрощатися тут, коли прощатимуся з Філліс.

— Це здається дещо несправедливим.

— Гадаю, це милосердно. У будь-якому разі, я думаю, вона й не зауважить нічого.

Проте Джесс зауважила. Вона була недурною дитиною, і вже доволі стривожилася четвертуванням свого дому, що відбувалося в неї на очах. Усе змінювалося. Зникали знайомі предмети, у холі та в їдальні стояли запаковані ящики, а її мати була цілий час заклопотана й не приділяла їй достатньої уваги. Її ляльковий будиночок, червона конячка-гойдалка, песик на коліщатках учора ще були тут, а сьогодні вже зникли. Їй залишався тільки Ґоллі, якого мала всюди тягала за собою, тримаючи за ногу однією рукою і посмоктуючи великий палець другої.

Вона не мала жодного уявлення, що відбувається з її маленьким світом, але знала, що їй це не до вподоби.

В останній день, коли в їдальні вже не було ні столового срібла, ні порцеляни, вони вчотирьох, сидячи на кухні, за вискобленим столом Філліс, обідали печенею й ожиновим крамблом[25] зі щербатих некомплектних тарілок, наданих в оренду разом із будинком. Вчепившись у Ґоллі, Джесс милостиво дозволила матері годувати її з ложечки, щоб знову відчути себе малятком, а після пудингу отримала пакетик з улюбленими фруктовими желейками. Розпаковування й дослідження солодощів, вибір кольору, з якого почати, відвернули увагу Джесс, і вона заледве помітила, що доки Філліс прибирала зі столу, мама з Джудіт подалися нагору.

А далі ситуація повернула на гірше. Філліс саме драїла каструлі в посудомийні, коли Джесс побачила з вікна, як у ворота в’їжджає дивна чорна машина, повільно рухається по гравію і стає просто перед вхідними дверима. З набитим солодощами ротом вона побігла з цією новиною до Філліс.

— Там машина!

Філліс струсила воду з почервонілих рук і потяглася до посудного рушника, щоб витерти їх.

— Це, мабуть, таксі…

Джесс пішла за нею в хол, і вони відчинили чоловікові, що приїхав на машині. На голові той мав формений кашкет, як у листоноші.

— У вас є багаж?

— Так, оце все.

Багаж був складений перед сходами. Окутий міддю кофр, валіза й сумка, хокейна ключка й новий «дипломат». Шофер ходив туди й назад, переносячи речі до машини, де складав їх у відкритий багажник, міцно прив’язуючи мотузками, щоб дорогою нічого не випало.

Куди він усе це забирає? Джесс стояла і спостерігала. Не припиняючи роботи, таксист усміхнувся дівчинці та спитав, як її звуть, але вона у відповідь не всміхнулася й не мала наміру видавати йому своє ім’я.

А тоді спустилися мама і Джудіт, і це було найгірше з усього, бо мамуся була в пальті й капелюшку, а Джудіт убрана була в зелений костюм, якого Джесс ніколи раніше не бачила, з комірцем і краваткою, як у чоловіка, взута в коричневі черевики на шнурівці — усе це видавалося настільки незручним, жорстким і завеликим на Джудіт, а сама вона такою страхітливо чужою, що налякана Джесс не витримала й вибухнула істеричним плачем.

Вони обидві виїжджають, а її полишають саму й назавжди. Досі в неї було неясне лихе передчуття, а тепер воно справджувалося. Вона верещала благально до матері, щоб не кидали її, взяли із собою, чіплялася за материне пальто, намагаючись видертися їй на руки, як видираються на дерево.

Натомість саме Джудіт підхопила її на руки й міцно стиснула в обіймах, а Джесс відчайдушно, як потопельник, що хапається за соломинку, обняла Джудіт руками за шию, притислася мокрими щоками до її обличчя й гірко захлипала.

— Куди ви їдете?

Джудіт зроду не припускала, що станеться щось настільки жахливе, і зрозуміла, як недооцінювала молодшу сестру. Вони поводилися з Джесс як із немовлям, вірячи, ніби кілька фруктових жуйок дозволять їм уникнути потенційної кризи. Вони помилялися, а ця болісна сцена стала результатом їхньої помилки.

Притискаючи Джесс до себе, Джудіт тихенько колисала її.

— Ох, Джесс, не плач. Усе буде гаразд. Філліс тут, із тобою, а мамуся дуже скоро повернеться.

— Я хочу з вами.

Невимовно рідним було це важкеньке тільце, з ніжними, пухкими ручками й ніжками. Воно пахло грушевим милом. Біляве волоссячко було м’яким і шовковистим. Не варто згадувати численні випадки, коли Джудіт бракувало терпіння й вона сердилася на молодшу сестру, бо тепер те все пішло в минуле, а нині важливо тільки те, що вони прощаються і що Джудіт по-справжньому любить її. Вона розцілувала Джесс у щічки.

— Не треба плакати, — умовляла вона сестричку. — Я тобі писатиму, а ти надсилай мені свої малюнки. Ти тільки подумай, коли ми знову зустрінемося, тобі вже буде вісім, і ти станеш на зріст майже такою, як я.

Ридання трохи вгамувалися. Джудіт знову поцілувала сестру і, розмикаючи руки, сплетені навколо її шиї, ступила крок до Філліс, щоб передати їй дитину. Та й далі схлипувала, але вже не кричала, а тільки смоктала знов великий палець.

— Ти подбай про Ґоллі. Простеж, щоб він не впав за борт. До побачення, люба Філліс.

Вони обнялися, але Філліс не могла як слід стиснути Джудіт, бо мала на руках Джесс. Що сказати на прощання, вона теж не дуже знала, окрім побажання:

— Хай щастить.

— І тобі нехай щастить. Я напишу.

— Не забудь.

Усі разом вони вийшли з дому надвір, де чекало таксі. Мати поцілувала Джесс у заплакане личко.

— Я скоро повернуся, — пообіцяла вона. — Будь розумницею, слухайся Філліс.

— Ви не поспішайте, мем. Ні про що не хвилюйтеся.

Після цього Моллі з Джудіт улаштувалися в машині, таксист зачинив за ними дверцята й сів за кермо. Загарчав мотор. Вихлопна труба викинула хмарку їдкого диму.

— Помахай ручкою, Джесс, — сказала Філліс. — Попрощайся ручкою, як годиться гарній дівчинці.

Джесс помахала своїм Ґоллі, наче прапорцем. Гравій заскрипів під колесами машини, і вони побачили обличчя Джудіт, притиснуте до заднього скла: вона теж махала їм рукою, махала весь час, доки таксі не зникло за поворотом.

Моллі зупинилася, поклала ручку та перечитала написане. Лист видався їй непристойно емоційним. Вони з Брюсом не звикли звірятися одне одному, не вміли обговорювати інтимне й не ділилися таємницями. Вона спитала себе, чи буде він засмучений її відвертими переживаннями, І зважувала, чи не подерти списані сторінки й не написати листа наново. Але насправді, виливши душу, вона відчула полегшення. Вона не мала ні рішучости, ні сил, щоб удавати, буцімто все було просто й легко.

Вона взяла ручку і продовжила.

Перечитавши лист іще раз, Моллі згорнула його, вклала в конверт, запечатала й написала адресу. Справу зроблено. Вона сиділа, прислухаючись до дедалі потужнішого вітру, що завивав і аж гупав у вікно за щільно запнутими шторами. Схоже, надворі розгулялася буря. Маленький письмовий стіл був яскраво освітлений лампою, але спальня за спиною Моллі лежала в сутінках і тиші. На одному з двох односпальних ліжок спала Джесс, притуливши до щоки Ґоллі. Її мати підвелася, поцілувала донечку, підіткнула ковдру. Потім підійшла до дзеркала над туалетним столиком, поправила зачіску, розправила шовкову хустку на плечах. Її бліде відображення в темному дзеркалі нагадувало примару. Вона вийшла з кімнати, обережно зачинивши за собою двері. Перетнула сходовий майданчик і рушила сходами вниз.

Моллі давно визначила, що «Вітряний кряж» не пасує ні в тин ні в ворота. Зведений одразу після Першої світової війни, будинок не був ні достатньо сучасним, щоб забезпечувати комфорт, ні настільки старим, щоб чарувати історичністю. Натомість, розташований на верхівці пагорба, над полем для гольфу, він стояв на перехресті всіх вітрів. Однак найприкрішою рисою будинку залишалася вітальня, яку горе-архітектор, якому, як уявляла собі Моллі, щось ударило в голову, спроектував як вестибюль або хол: у це приміщення спускалися внутрішні сходи, і сюди ж безпосередньо відчинялися вхідні двері. Таке планування забезпечувало як люті протяги, так і незатишне відчуття перебування в залі очікування на вокзалі.

Та хоч би там як, Луїза сиділа тут, у своєму м’якому кріслі, біля вогню, що аж ревів у каміні, з цигаркою й віскі із содовою, зайнята плетінням. Вона плела вовняні мисливські шкарпетки. Вона завжди плела мисливські шкарпетки. Доплівши пару шкарпеток, Луїза ховала її в комод до чергового церковного розпродажу або благодійного базару й починала наступну пару, записуючи її до своїх Добрих справ.

Почувши кроки Моллі на сходах, вона підвела голову.

— Ага, осьде й ти! Я вже думала, що ти заблукала.

— Вибач. Я писала Брюсу.

— Джесс спить?

— Так. Міцно.

— Тобі треба випити. Налий собі чогось.

На сервірувальному візочку під стіною вишикувалися численні пляшки, чисті склянки та сифон із содовою. Ця чоловіча деталь інтер’єру нагадувала про покійного Джека Форрестера. Втім, від часу його смерті в будинку не змінилося нічого. Його нагороди з гольфу були виставлені на камінній полиці, армійські світлини з часів перебування в Індії висіли на стінах, і по всьому будинку траплялися його мисливські трофеї: слоняча ступня, килими з тигрових шкур, роги забитого оленя.

Моллі налила собі трохи хересу і влаштувалася в кріслі по інший бік каміна. Луїза покинула плести й простягла руку по своє віскі.

— Будьмо, — вона відпила великий ковток і глянула на Моллі поверх окулярів. — У тебе не дуже веселий вигляд.

— Усе гаразд.

— Розумію, тобі важко розлучатися з Джудіт. Ти не переживай. Час усі рани гоїть. Ти впораєшся з цим.

— Сподіваюся, — промимрила Моллі.

— Принаймні тепер усе позаду. Минулося. Справу зроблено.

— Так. Справу зроблено, — замислилася Моллі над цією фразою. — Мені здається…

Вона не закінчила речення. Її увагу привернув звук, що долинав знадвору крізь завивання вітру. Рипіння гравію під чиїмись ногами.

— Надворі хтось є.

— Це, ймовірно, Біллі Фосетт. Я запросила його на чарку. Подумала, що він нас розважить.

Вхідні двері відчинилися, і ззовні добряче війнуло холодом, аж килими заляскали по підлозі, а з каміна бухнула хмара кіптявого диму.

— Біллі, старий дурню, двері зачини! — гримнула Луїза.

Двері захряснулися. Килими вляглися, полум’я в каміні вирівнялося.

— У такий вечір та ще прогулянка. Заходь лишень.

Моллі була водночас заскочена й роздратована цим невчасним і неанонсованим вторгненням. Наразі вона найменше потребувала компанії. Вона не мала жодного бажання розмовляти з незнайомими людьми, і з боку Луїзи було абсолютно недоречно запрошувати свого друга саме цього вечора. Проте зараз уже нічого вдіяти не можна було, тож, придушивши гнів, вона поставила свій келишок, надала обличчю приязного виразу й обернулася в кріслі, щоб привітати гостя.

— Молодчага, Біллі, що завітав! — вигукнула Луїза.

Він постав перед ними не відразу, бо, ймовірно, скидав пальто й капелюха. А коли нарешті ввійшов, потираючи змерзлі долоні, вигляд мав такий, ніби своєю появою обдаровує їх, як янгол із неба.

— Ось і я, мої любі, пошарпаний бурею.

Чолов’яга не високий, але жилавий, мав на собі костюм у велику яскраву кратку, з дуже широкими бриджами, що сягали середини сухорлявих, обтягнутих яскраво-жовтими вовняними гольфами гомілок, схожих на пташині лапки. У Моллі виникло запитання, чи не Луїза сплела йому шкарпетки, І якщо так, то хто з них обирав колір. Крізь сиве волосся гостя просвічувала шкіра черепа, а на щоках виступала сіточка тоненьких вен. Образ довершувала армійська полкова краватка, тоненькі вусики й блакитні очі з веселим вогником. На вигляд він міг мати близько п’ятдесяти років.

— Моллі, це мій сусід, Біллі Фосетт. Або полковник Фосетт, якщо офіційно. Біллі, познайомся з моєю невісткою, Моллі Данбар.

Моллі силувано посміхнулася, подала йому руку й мовила:

— Добрий вечір.

Замість потиснути їй руку, як вона очікувала, він схопив її пальці й низько схилив голову. Злякавшись, що він наміряється поцілувати їх, Моллі замало не висмикнула руку. Однак він просто демонстрував свою галантність.

— Щасливий познайомитися… багато чув про вас, — докинув він фразу, яка гарантовано усуває перспективу невимушеної розмови.

Луїза відклала своє рукоділля й, підводячись із крісла, вступила в обов’язки господині.

— Сідай, Біллі. Тобі з дороги не завадить віскі із содовою.

— Не відмовлюся.

Однак, замість сісти, він підійшов до каміна і став навпроти вогню, поплескуючи себе по стегнах, від чого його мішкуваті штани стали трохи парувати, поширився слабкий запах давніх багать.

Моллі зручніше влаштувалася у кріслі й узяла свій херес. Біллі Фосетт змовницьки посміхнувся до неї. Зуби в нього були рівні й жовті, як у здорового коня.

— Я чув, ви останнім часом у клопотах, упорядковуєте будинок перед поверненням на Схід.

— Так. Ми тепер перелітні птахи. Луїза люб’язно запросила нас перебути дві ночі тут, у неї, перед нашим від’їздом.

— Мушу зізнатися, я вам заздрю. Сам би не відмовився від променів старого доброго сонця. Ох, люба Луїзо, дякую — оце те, що треба.

— Ти, Біллі, сідай, доки штани не спалив. Сюди, на диван, між нами.

— Хочу трохи зігрітися. Що ж, ваше здоров’я, леді.

Він зробив великий ковток дуже темного алкоголю й потішено зітхнув — так, ніби цілий тиждень чекав цієї миті, і аж тоді відійшов від палючого вогню, як йому наказано було, щоб сісти на запропоноване місце на дивані. Моллі зауважила для себе, що він тримається суто як у себе вдома. Цікаво, як часто він отак навідується до Луїзи й чи не обмірковує можливости влаштуватися у «Вітряному кряжі» на більш сталих умовах.

— Луїза згадувала, що ви не так давно оселилися в Пенмарроні, — мовила вона вголос.

— Я тут уже три місяці. В орендованому будинку, знаєте.

— І ви граєте в гольф?

— Так, люблю зіграти раунд, — він підморгнув Луїзі, — хоча до рівня вашої зовиці мені далеко. Га, Луїзо? Колись ми разом грали в Індії. Ще за життя Джека.

— Давно ви вийшли у відставку?

Моллі було до того геть байдуже, але вона відчувала, що заради Луїзи має виявити ввічливу зацікавленість.

— Зо два роки тому. Комісувався й повернувся до своїх пенатів.

— Довго ви прожили в Індії?

— Весь термін служби.

Неважко було уявити, як він грає в поло або гримає на ад’ютанта.

— Я починав у дев’ятнадцять років молодшим офіцером на Північно-західному кордоні. Марудна це була робота, скажу вам, тримати афганців у шорах. Нікому з наших не хотілося потрапити в лапи до тих харцизяк. Га, Луїзо?

Луїза виразно промовчала, показуючи, що не схильна підтримувати розмову на цю тему, але Біллі Фосетта це нітрохи не збентежило.

— Після Індії, — ділився він із Моллі, — я зрозумів, що з холодом не потоваришую. Подумав, чом би не спробувати Корнволлську Рив’єру? Крім того, знайомство з Луїзою… спрацювало як entrée[26]. Коли роками живеш за кордоном, то вдома відчувається брак друзів.

— А ваша дружина з ним товаришує?

Вона трохи спантеличила його цим запитанням, як і намірялася.

— Перепрошую?

— Ваша дружина, як вона ставиться до холоду?

— Я нежонатий, моя люба. Так і не зустрів свою крихітку мемсаїб[27]. У тих місцях, де я воював, небагато траплялося гарненьких дівчат.

— Авжеж. Уявляю собі.

— Зрештою, ви не згірш за мене знаєте, яке воно, життя на околицях Великої Імперії. Де вам випало його спізнати? Луїза казала, що в Рангуні?

— Ні. Коломбо. Але мій чоловік отримав нове призначення, і ми переїжджаємо в Сінгапур.

— Еге, лонгбар у готелі «Раффлз». Оце життя!

— Здається, нам пропонують житло на Орчард-роуд.

— У вас ще юна дочка? Гостюватиме в Луїзи на канікулах? З нетерпінням чекаю на зустріч із нею. Нам тут бракує молодої крови. Я покажу їй околиці.

— Вона чотири роки прожила в Пенмарроні, — холодно зауважила Моллі, — тож навряд чи потребує оглядової екскурсії.

— Ні. Звісно, ні, — грубошкурий полковник не відчув її шпильки. — Але добре мати поруч надійного друга.

Сама згадка про ймовірність спілкування Джудіт із Біллі Фосеттом викликала в Моллі відчуття глибокої огиди. Він їй не подобався. Вона не змогла б чітко визначити причину — радше інтуїтивна антипатія. Можливо, він цілком нешкідливий, до того ж давній друг Луїзи. Луїза не в тім’я бита, її не надуриш. То як вона терпить його присутність? Чому не візьме його за шкірки й не викине за двері, як собаку, що надзюрив на дорогий килим?

Жар від каміна раптом наповнив усю вітальню і став нестерпним. Усе її тіло охопила гаряча хвиля, що досягла щік і запалила їх вогнем. Її кинуло в піт. Враз вона відчула, що не може тут перебувати ні секунди. Одним ковтком допила свій херес. Позірно відгорнувши манжет, ніби для того, щоб глянути на годинник, мовила:

— Сподіваюся, ви мене вибачите — я на хвилинку…

Якщо вона негайно не вийде, не вдихне свіжого повітря, то, ймовірно, тут-таки зомліє.

— У Джесс дуже неспокійний сон… Я маю перевірити, як вона там… — Моллі підвелася й позадкувала до сходів. — Я за мить повернуся.

Луїза, на щастя, не помітила її дивного стану й гарячкового рум’янцю.

— Як повернешся, вип’єш іще келишок.

Залишивши їх, Моллі піднялася нагору. У їхній спальні Джесс мирно спала. Навіть не поміняла позу. Моллі дістала з гардероба тепле пальто й накинула собі на плечі. Вона вийшла зі спальні, спустилася задніми сходами до їдальні, де вже був накритий стіл до вечері на них двох із Луїзою, пройшла в дальній кінець приміщення. Звідси скляні двері вели в садочок із мощеними стежками, оточений високим живоплотом з ескалонії, який частково захищав цей куточок від вітру. Тут Луїза вирощувала скельні рослини та запашний чебрець, а в погожі літні дні влаштовувала аперитиви на свіжому повітрі або неформальні вечері. Моллі відіпнула важкі оксамитові портьєри, відімкнула двері й вийшла назовні, де на неї одразу накинувся вітер, вириваючи з рук стулку дверей. Їй довелося докласти зусиль, щоб акуратно зачинити її, не дати гучно захряснутись, привертаючи увагу всього дому. Тоді вона обернулася до темряви й підставила своє розпашіле тіло під пронизливу холоднечу, ніби стала під крижаний душ, набрала повні легені чистого холодного повітря і вдихнула запах далекого моря. Вона не зважала на вітер, що куйовдив волосся, відкривши вологе чоло.

Їй стало легше. Вона заплющила очі й уже не відчувала нестерпної задухи. Охолола, заспокоїлася, освіжилася. Розплющивши очі, подивилася в небо. Там світила половинка місяця, то згасаючи за чорними хмарами, то знову спалахуючи. А далі за ним були зорі, Всесвіт, нескінченість. Вона змаліла на ніщо, на мікроскопічну часточку людства, І враз її охопив невимовний страх, стародавня паніка заблуканости. Хто я? Де я? Куди я йду і що на мене там чекає? Вона знала, що цей страх ніяк не пов’язаний із розбурханими стихіями цієї ночі. Вітер і морок

Моллі здригнулася. Дрож чистого жаху. «Привид пройшов над моєю могилою»[29], — подумала вона. Намацавши береги товстого пальта, вона загорнула їх на грудях. Спробувала думати про Джудіт, але це було найважче — ніби згадувати дитину, якої вже немає на світі, з якою ніколи вже не побачишся.

Вона заплакала сльозами материнського горя. Сльози підступали до очей, переповнювали їх і збігали по обличчю, одразу висушувані вітром, залишаючи тільки смак солі на щоках. Плач полегшував біль, тож вона не намагалася стримувати сльози, дозволяла їм вільно бігти. Зрештою все минулося, панічне відчуття пішло, вона знову стала сама собою. Моллі не мала уявлення, скільки часу тут стоїть, але дуже змерзла й не могла вже лишатися надворі. Повернулася до їдальні, замкнувши за собою двері й завісивши портьєри. Зійшла нагору так, як спускалася, — задніми сходами, ступаючи м’яко, щоб не почули. Вона повісила пальто в шафу, скинула оком на ліжко й відчула, що понад усе хоче вкластися в нього, скулитися, заснути. Але замість цього витерла обличчя змоченим у гарячій воді фланелевим рушником, припудрилася й зачесала волосся. Давши таким чином собі лад зовні, Моллі повернулася до вітальні.

— Моллі, де ти так забарилася? — звела на неї очі Луїза.

— Сиділа з Джесс.

— Усе гаразд?

— О так, — відказала Моллі, — гаразд. Усе гаразд.

Роль старости школи у «Святій Урсулі» виконувала висока на зріст взірцева учениця, на ім’я Дейрдре Ледінґем. Вона мала дві довгі каштанові коси й розкішний бюст, а її темно-зелений спортивний костюм прикрашали численні нагороди й відзнаки. За чутками, по закінченні школи вона думала вступати до Бедфордського коледжу фізичної культури, щоб навчатися на тренерку з ігрових видів спорту. Її опорні стрибки через гімнастичного коня були незабутнім видовищем. На додачу Дейрдре співала соло в шкільному хорі, тож не варто дивуватися, що вона була предметом пристрасного обожнювання з боку дрібніших і вразливіших дівчаток, які писали їй анонімні любовні листи на видертих із зошита аркушиках і густо червоніли, варто було їй мимохідь кинути бодай слівце якійсь із них.

Дейрдре виконувала численні й розмаїті обов’язки, ставлячись до них дуже серйозно й відповідально. Вона давала дзвінки, супроводжувала міс Катто на ранкову молитву, шикувала дівчат попарно до щотижневого походу в церкву. Крім того, вона видавала адресовані ученицям листи й посилки, які доставляв поштовий автофургон. Цей захід відбувався щодня впродовж півгодинної перерви перед ланчем, коли Дейрдре ставала за великий дубовий стіл у головному вестибюлі, а тоді, з виглядом досвідченої крамарки, видавала конверти й пакунки.

— Емілі Бекхаус. Дафна Тейлор. Дафно, тобі не завадить зачесати волосся до ланчу, геть розпатлана. Джоан Бетворті. Джудіт Данбар.

Велика й важка посилка, обтягнута товстою мішковиною, міцно перев’язана, обклеєна закордонними поштовими марками й багажними ярликами.

— Джудіт Данбар?

— Її немає, — відгукнулася котрась.

— Де вона?

— Не знаю.

— Так, чому вона відсутня? Хто-небудь, сходіть по неї. Хоча ні, не треба. Хто з її спальні?

— Я.

Староста школи пошукала очима дівчинку, що озвалася, і побачила позаду тісної юрми Лавді Кері-Льюїс. Дейрдре насупилась. Вона вже встигла налаштуватися проти самовпевненої новенької, яка, на думку старости, забагато із себе корчить і яку вона вже двічі спіймала, коли та бігала коридором, що становило тяжкий прогріх, а раз застукала її в роздягальні з м’ятною цукеркою в роті.

— Джудіт має бути з усіма.

— Я їй не сторож, — огризнулася Лавді.

— Не пащекуй.

Схоже, зухвала новенька заслуговує на невеличку покуту.

— Краще віднеси їй сама цю посилку. І перекажи, що по пошту вона має з’являтися щодня. І зважай, посилка важка, не впусти.

— Де я її маю шукати?

— Мені звідки знати? Подивися всюди. Розмарі Кесл. Тобі лист…

Лавді підійшла і взяла величезний пакунок, притиснувши його до кістлявих грудей. Посилка була важезною. Міцно притуляючи її до себе, Лавді попрямувала по натертій до блиску підлозі в довжелезне приміщення їдальні, а звідти — у коридор, що вів до класних кімнат. Вона спершу зазирнула до класу Джудіт, але там нікого не було, тож повернула назад і стала підійматися широкими незастеленими сходами, що вели до спалень.

Назустріч їй спускалася чергова.

— Господи, що це в тебе?

— Це для Джудіт Данбар.

— Хто тобі сказав її сюди нести?

— Дейрдре, — зухвало відказала Лавді, почуваючись недоторканною, оскільки воля начальства була на її боці.

Чергова знітилася.

— А, ну то гаразд. Але зважайте обидві, на ланч не запізнюватися.

Лавді, показавши язик черговій у спину, рушила далі. Тягар із кожним кроком здавався важчим. Що там, у дідька, може бути? Діставшись другого поверху, вона знову рушила довгим коридором, дочалапала до дверей своєї спальні, штовхнула їх плечем і вломилася всередину.

Джудіт була тут, мила руки, стоячи біля єдиної на шістьох мешканок раковини.

— Я знайшла тебе, — видихнула Лавді, впустила пакунок на ліжко Джудіт і сама впала поруч, імітуючи знемогу.

Її раптова поява — чисто заєць із конопель, — і неочікуваний привід такої появи, і той факт, що вони вперше опинилися віч-на-віч, без сторонніх, все це викликало в Джудіт напад болісного, запаморочливого зніяковіння. Лавді зачарувала її ще з тієї пам’ятної зустрічі в «Медвейз», і Джудіт дуже хотіла познайомитися з нею ближче. Тому найбільшим розчаруванням для Джудіт упродовж перших двох тижнів перебування у «Святій Урсулі» стало те, що Лавді не помічала її, усталюючи Джудіт у переконанні про свою безнадійну нікчемність, якщо Лавді її навіть не впізнала.

«Вона має подругу, Вікі Пейтон», написала вона в листі до матері, але це побіжне коротке речення було ретельно сформульоване так, щоб мама не відчула, як насправді байдужість Лавді зачепила почуття Джудіт. На перервах і після спортивних ігор вона заздрісно спостерігала нишком, як нерозлучні Лавді й Вікі разом п’ють ранкове молоко, теревенять і регочуть, повертаючись до школи після хокею.

Не так, щоб Джудіт сама ні з ким не товаришувала. Вона вже познайомилася з усіма своїми однокласницями та знала на ім’я всіх завсідниць шкільної кімнати відпочинку, але серед них не знайшлося щирої подруги, якою була Гітер Воррен, а задовольнятися сурогатом справжньої дружби Джудіт не бажала. Вона пригадувала батькові слова: «Остерігайся першого, хто заговорить із тобою на борту лайнера, бо це гарантовано буде головний зануда на борту». Мудра порада закарбувалася в пам’яті. Зрештою, приватна школа подібна до лайнера в тому розумінні, що тут теж опиняєшся в товаристві безлічі людей, з якими в тебе мало спільного, і потрібен час, щоб відокремити зерна від полови.

Але Лавді Кері-Льюїс щось невловиме вирізняло з-поміж решти. Вона була особливою. І ось вони з нею наодинці.

— Мені звеліли вичитати тобі за те, що ти не прийшла на отримання пошти.

— Я заправляла ручку й забруднила руки чорнилом. А воно не хоче відмиватися.

— Спробуй пемзою.

— Я на дотик терпіти її не можу.

— Так, я знаю, вона жахлива. Хоч би там як, Дейрдре наказала тебе знайти й віддати тобі оце. Воно важить тонну. Розпаковуй лишень, я хочу побачити, що там.

Джудіт струсила воду з долонь, узяла рушник і почала витирати руки.

— Думаю, це різдвяний подарунок від мого тата.

— Різдвяний подарунок! То вже ж лютий.

— Знаю. Ішов цілу вічність.

Вона теж сіла на своє ліжко. Між нею й Лавді лежав чималий пакунок. Оглянувши марки, поштові штемпелі та митні ярлики, Джудіт усміхнулася:

— Так, це він. Я вже думала, ніколи не прийде.

— Чому так довго?

— Бо йшов із Коломбо. З Цейлону.

— Твій батько живе на Цейлоні?

— Так. Він там працює.

— А що твоя мати?

— Вона оце нещодавно поїхала до нього. І мою молодшу сестру забрала із собою.

— Хочеш сказати, ти взагалі сама? Де ти мешкаєш?

— Наразі ніде. Тобто ми зараз не маємо свого житла в Англії. А я тимчасово — у тітки Луїзи.

— А хто вона тобі?

— Кажу ж тобі, моя тітка по батькові. Вона мешкає в Пенмарроні.

— А братів чи сестер у тебе немає?

— Тільки Джесс.

— Та, що поїхала з матір’ю?

— Саме так.

— Жах господній. Я тобі співчуваю. Я й не знала. Коли я побачила тебе в крамниці…

— То ти мене бачила?

— Звісно, що так. По-твоєму, я що, сліпа?

— Ні. Просто ти не заговорила до мене. Я думала, може, ти мене не впізнала.

— Ну, ти сама не заговорила до мене.

Це було резонне зауваження. Джудіт спробувала пояснити:

— Ти завжди ходиш із Вікі Пейтон. Я думала, ви подруги.

— Звісно, подруги. Ми разом ходили до початкової. Я її знаю все своє життя.

— Я так розуміла, що вона твоя найкраща подруга.

— Ох, «найкраща подруга»! — передражнила її Лавді пустотливо. — Ти говориш чисто як героїня з книжки Енджели Брезіл[31]. Та хоч би як, — зауважила вона, — зараз ми розмовляємо, тож усе гаразд. — Вона поклала долоню на пакунок. — Нумо, розпаковуй. Мені аж свербить подивитися, що там. Я допхала його сюди з першого поверху. Найменше, що ти можеш зробити для мене, — це розпакувати його й показати, що там усередині.

— Я знаю, що всередині. Те, що я просила. Кедрова скринька з китайським замочком.

— Тоді поквапся. Хутчіш. А то продзвенить дзвінок на ланч, і треба буде бігти.

Але Джудіт не хотілося робити це поспіхом. Вона так довго чекала на цей подарунок, а тепер він лежав перед нею. Їй хотілося натішитися сповна радісним збудженням, а розгорнувши подарунок, уважно оглянути кожну деталь омріяного скарбу.

— Зараз немає часу. Я це потім зроблю. Перед вечерею.

Лавді була вкрай розчарована.

— Але я хочу побачити.

— Ми розпакуємо разом. Обіцяю, я не дивитимуся без тебе. Ми страшенно швидко переодягнемося до вечері, і в нас залишиться купа часу. Тут хтозна скільки поморочитися треба, щоб зняти всі обгортки. Я це бачу, можеш мені повірити. Краще зачекаймо. На додачу приємніше буде чекати вечора.

— Ох, ну гаразд, — неохоче дозволила переконати себе Лавді. — Звідки в тебе така сила волі?

— Я просто хочу розтягти задоволення.

— У тебе є світлина твого батька? — Лавді кинула оком на її комод, який нічим не відрізнявся від решти п’яти.

— Так, хоча й не дуже вдала.

Джудіт узяла картку й подала її Лавді.

— Це він, у шортах? Показний. А це твоя мати? Так, звісно, вона. Я її впізнала теж. А чому тут немає Джесс?

— Бо вона тоді ще не народилася. Їй лише чотири роки. Тато ще ніколи її не бачив.

— Ніколи її не бачив? Неймовірно. А що він скаже, коли нарешті її побачить? Вона подумає, що він просто якийсь чоловік, чи там дядько, чи ще хтось. Хочеш подивитися мої світлини?

— О так, залюбки.

Вони підвелися з ліжка й перейшли в інший кінець кімнати, де спала Лавді, — затишніший і світліший завдяки сусідству з великим вікном. Шкільні правила дозволяли мати лише дві світлини, але в Лавді їх було шість.

— Ось, це мама така гарна в манто з песця. А це татко… хіба не чудовий? Того дня він полював на фазанів, тому з рушницею. З ним також Тигр. Тигр — це його лабрадор. А тут моя сестра Атена й мій брат Едвард, а це Пеко, пекінес, ти його теж бачила тоді, у крамниці.

Джудіт була ошелешена побаченим. Вона не уявляла собі, що хтось може мати таку кількість вродливих, успішних і елегантних родичів, які всі ніби зійшли зі сторінок глянсового часопису на кшталт «Татлера».

— Скільки років Атені?

— Вісімнадцять. Торік вона відбула свій перший Лондонський сезон[32], а потім поїхала у Швейцарію, вивчати французьку. Вона ще й досі там.

— Вона працюватиме вчителькою французької чи щось у цьому роді?

— Якої там працювати! Вона за все своє життя пальцем не ворухнула.

— То що вона робитиме, коли повернеться зі Швейцарії?

— Побуде в Лондоні, мабуть. У мами є будиночок на Кедоган-М’юз. Атена має купу кавалерів, її постійно куди-небудь запрошують на вікенди тощо.

Такий спосіб життя видавався спокусливим.

— Вона схожа на кінозірку, — замріяно мовила Джудіт.

— Та є трохи.

— А твій брат?

— Едвард? Йому шістнадцять. Він у Гарров[33].

— Моєму кузенові теж шістнадцять. Він навчається в Дартмуті. Його звуть Нед. Твоя… — Джудіт завагалася, — твоя мама на вигляд не в такому віці, щоб мати майже дорослих дітей.

— Усі таке кажуть. Аж нудно.

Лавді поклала останній знімок на місце й гепнулася на своє застелене білим покривалом вузьке ліжко.

— Тобі тут подобається? — раптом спитала вона.

— Де? У школі, ти маєш на увазі? Тут нормально.

— Ти тут хотіла вчитися?

— Насправді ні. Але мусила. Мені треба було на повний пансіон.

— Через те, що твоя мама виїжджає?

Джудіт ствердно кивнула.

— А я хотіла саме сюди, — зізналася Лавді, — бо хотіла бути поряд із домом. Торік у вересні мене відправили в найпаскудніше місце в Гемпширі, і мене така туга брала за домом, що я плакала тижнями, а потім утекла.

Джудіт, на яку ця історія справила враження ще тоді, коли її розповіла продавчиня з «Медвейз», знову відчула щирий захват.

— Я не знаю, хто б ще повівся так сміливо!

— Нічого особливого. Просто я сказала собі, що вже не можу залишатися в тому огидному місці жодної миті. Я мала будь-що повернутися додому. Здається, що втекти складно, а насправді все дуже легко. Я просто доїхала автобусом до вокзалу у Вінчестері, а там сіла на поїзд.

— Тобі треба було робити пересадки?

— Ох, так, двічі, але я просто питала в людей. А коли зійшла в Пензансі, зателефонувала мамі з телефона-автомата і сказала, щоб вона по мене приїхала. Коли ми повернулися додому, я сказала їй, щоб вона ніколи не відправляла мене так далеко від дому, і вона пообіцяла, що не буде. Так я потрапила сюди, а коли міс Катто дізналася про ту мою втечу, вона запропонувала мамі забирати мене на вихідні, бо не хотіла, щоб таке повторилося.

— Отже… — Вони вже не мали часу на продовження цієї захопливої розмови, оскільки наступної миті вся будівля раптом здригнулася від пронизливого шкільного дзвінка, що скликав учениць на ланч. — Хай тобі! Це нестерпно. Ненавиджу дзвінок, а сьогодні в нас вівторок, то на десерт буде чорнослив із заварним кремом. Нумо, ходімо швидше, бо дістанемо нагінку.

Вони помчали сходами додолу, повертаючись кожна до свого класу. Та перед тим, як розбігтися нарізно, вони обмінялися останніми фразами.

— Перед вечерею, у спальні. І разом розпакуємо.

— Не можу дочекатися.

Після цього Джудіт здалося, ніби навколишній світ у дивний спосіб змінив свої кольори й форми. У неї, звісно, і раніше траплялися характерні для підлітків перепади та різкі зміни настрою, безпричинні припливи щастя, екстатичні стани. Але зараз було щось інше. Подія. Низка подій. Прийшов нарешті її різдвяний подарунок, а завдяки йому розігралася увертюра до дружніх стосунків із Лавді Кері-Льюїс, і попереду на них чекало врочисте розпакування кедрової скриньки. З наближенням вечора інші неочікувані бонуси підтримували піднесений стан, у якому перебувала Джудіт, і їй уже здавалося, що цей день зачарований і ніщо не може піти косяка. На десерт подавали не чорнослив із заварним кремом, якого вона терпіти не могла, а ванільний бісквіт із патокою, такий, що язик проковтнеш. Потім вона отримала вісім балів із десяти за тест із французьких дієслів, а коли настав час вдягати спортивну форму й вирушати на вітряне хокейне поле, вона побачила, що сірого дощового ранку наче й не було. Небо сяяло бездоганною блакиттю, легенький вітерець не дошкуляв, а вздовж доріжок, що вели на ігрові поля, почали розпускатися жовті нарциси. Переповнена енергією, Джудіт натхненно переміщалася туди й сюди по хокейному полю, точними ударами посилаючи шкіряний м’яч щоразу, як він потрапляв до неї. Вона так добре показала себе на полі, що тренерка міс Феншов, дебела пані з короткою стрижкою і свистком, зазвичай скупа на похвалу, таки підбадьорила її:

— Молодчага, Джудіт. Продовжуй так грати, і ми візьмемо тебе до шкільної збірної.

Потім був підвечірок, приготування домашніх завдань, і нарешті настав час перевдягатися до вечері. Джудіт, перескакуючи через дві сходинки, помчала на другий поверх, у спальню, запнула свій бокс білою бавовняною завісою й зірвала із себе одяг. Вона спромоглася першою зайняти душову, але хоч як поспішала, повернувшись у спальню, побачила там Лавді, яка вже чекала на Джудіт, сидячи на її ліжку, вбрана в статутну габардинову сукню брудно-зеленого кольору, з білими лляними манжетами й комірцем, яку обов’язково належало вдягати до вечері.

— Нічого собі, яка ти швидка! — вигукнула Джудіт.

— Ми грали в нетбол, тож я не дуже спітніла. Одягайся мерщій, і берімось до справи. Я дістала свої манікюрні ножиці, щоб розрізати мотузку.

Джудіт поспіхом натягла на себе сукню, застібаючи ґудзики на ліфі й одночасно запихаючи ноги в черевики, пройшлася щіткою по волоссю, перев’язала його ззаду стрічкою. Готова. Ножицями Лавді вона розрізала мотузку, а тоді ще мала розпороти грубі шви, що тримали мішковину. Під нею виявився шар обгорткового паперу, а далі — товста протиударна прокладка з покритих химерними східними текстами газетних аркушів, доволі екзотичних. Усе це пахло заморськими прянощами. Останнім було зірвано білий глянсовий папір, і нарешті їхнім очам відкрився різдвяний подарунок. Дівчата сиділи мовчки, нездатні відвести від нього погляд.

Лавді першою порушила тишу.

— Вона божественна, — слова її пролунали як задоволене зітхання.

Скринька справді була така розкішна, на яку Джудіт навряд чи наважувалася сподіватися. Медового кольору дерево, гладеньке, як атлас, було вкрите витонченим різьбленням. Срібна клямка, прикрашена квітковим орнаментом, була замкнена на мініатюрний китайський замочок. Ключик до нього прикріплений смужкою клейкого паперу до віка скриньки. Лавді відразу відчепила його й подала Джудіт, а та вклала ключ у замочок. Спрацювала прихована пружинка, і замочок відімкнувся. Джудіт розчепила клямку, підняла віко, і зверху вислизнуло дзеркало, підперши віко у відчиненому стані. Передню частину скриньки можна було розгорнути надвоє, як крила, завдяки чому відкривалися два вертикальні ряди мініатюрних шухлядок. Повітря в кімнаті наповнилося пахощами кедра.

— Ти знала, що вона буде саме така? — запитала Лавді.

— На кшталт. У матері була така в Коломбо. Я тому й попросила її в подарунок. Але мамина й близько не була така, як ця.

Вона потягла одну із шухлядок. Та м’яко ковзнула назовні, демонструючи з’єднання деталей «ластівчиним хвостом»[34] і глянсове червоне лакування.

— Ідеальне місце для зберігання скарбів! Ще й замикається на ключик. А ключик вішаєш собі на шию. Як же тобі пощастило… Нумо, зачинімо її та замкнемо, а тоді я теж зможу відімкнути ключиком…

Вони б могли бавитися так нескінченно, якби в спальню не припхалася сестра-хазяйка. Вона почула їхні голоси й різко відіпнула фіранки боксу, які зі скреготом роз’їхалися, і дівчата зустрілися очима з поглядом економки, грізний вигляд якої не пом’якшувала медсестринська шапочка, яку вона носила низько насунутою на брови, наче сестра милосердя в монастирському шпиталі.

— Про що ви тут перешіптуєтеся? Вам добре відомо, що запинатися вдвох у боксі заборонено!

Джудіт була розтулила рота, щоб перепросити, бо вона побоювалася сестри-хазяйки, натомість Лавді не боялася нікого.

— Ви тільки гляньте, мем, яка дивовижа! Джудіт отримала її від свого батька з Цейлону на Різдво, але посилка тільки тепер дійшла.

— А чому ти сидиш на ліжку Джудіт?

— Я допомагала їй розпакувати. Ох, ні, ви подивіться лишень, тут є справжній замочок і малюсінькі шухлядки…

Демонструючи унікальні особливості скриньки, Лавді навіть витягла одну із шухлядок, роблячи це з такою гіпнотичною чарівливістю, що гнів сестри-хазяйки дещо влігся і вона підступила ближче, щоб оглянути крізь окуляри екзотичний предмет на ліжку.

— Треба визнати, — підсумувала вона, — зроблено на совість. Дуже мила річ.

Тут-таки вона повернулася до своєї звичайної гнобительської манери.

— Джудіт, де ти сподіваєшся тримати це одоробло? У твоїй шафці воно не вміститься.

Про цю проблему Джудіт не встигла подумати.

— Може… я заберу її до тітки Луїзи на канікулах.

— А у вас не знайдеться надійного сховку, мем? — улесливим тоном вклинилася Лавді. — У карантині чи десь іще? В одній із медичних шаф? Суто до канікул…

— Ну… Побачимо. Можливо. А ви тим часом приберіть оцей весь мотлох і наведіть лад навколо до дзвінка на вечерю. А ти, Лавді, марш до свого боксу! І начувайтеся, якщо я знову вас застукаю на одному ліжку.

— Так, мем. Вибачте, мем. І дякуємо вам, мем.

Лавді промовила все це таким солодким і сповненим каяття тоном, що сестра-хазяйка насупилася. Вона підозріливо глянула Лавді в очі. Та у відповідь невинно всміхалася, тож, не знайшовши приводу для дальших претензій, сестра-хазяйка відвернулася й поважно пішла геть. Дівчата зберігали серйозний вигляд, аж доки вона віддалилася на безпечну відстань, а тоді вибухнули нестримним реготом.

Наступного тижня, у середу, коли Джудіт слухняно прийшла з усіма на отримання ймовірної пошти, Дейрдре Ледінґем повідомила їй, що листів для неї немає, натомість міс Катто хоче негайно бачити її, ще до дзвінка до ланчу.

Джудіт враз похололо на серці від страху. Вона відчула, що на неї спрямовані погляди всієї школи, сповнені трепету й мимовільної поваги, ніби вона, виявивши небачене зухвальство, скоїла якесь жахливе неподобство.

Вона швиденько прозондувала свою совість і нічого такого не виявила. Не бігала коридором, не балакала після вечірнього відбою. Набравшись мишачої відваги, вона запитала:

— Чому вона мене викликає?

— Жодного уявлення. Там дізнаєшся. Хутко, не моняйся. Вона в себе в кабінеті.

Перелякана Джудіт слухняно рушила.

Директорка міс Катто, вплив якої на шкільне життя був повсюдним і постійним, трималася — можливо, навіть, цілком свідомо — на відстані від повсякденної роботи свого закладу. На відміну від решти педагогічного персоналу, що мусив задовольнятися скромними спальнями й тісними учительськими кімнатами, заваленими чайним посудом і підручниками, міс Катто мала власні невеликі апартаменти на другому поверсі старого корпусу будівлі, а її кабінет, розташований на першому поверсі, був святилищем і нервовим центром усього шкільного комплексу. Міс Катто зажила загальної пошани, і варто було їй з’явитися у своїй чорній розмаяній мантії на ранковій молитві або в їдальні, де вона посідала центральне місце за головним столом, як усі навколо замовкали і як один підводилися.

Оскільки викладала вона тільки в старших класах, де дівчата змагалися за атестат або зарахування до вищого навчального закладу, з ученицями молодших класів вона особисто майже не контактувала, а Джудіт із нею розмовляла тільки раз, у свій перший день у школі, коли міс Катто назвала її ім’я, привітала її та побажала успіхів. Проте, як будь-яка інша учениця, Джудіт невиразно відчувала постійно присутність директорки, яку вони час від часу бачили здалеку.

Тож виклик до директорки був неабияким випробуванням.

Кабінет директорки містився в глибині довгого коридору, обабіч якого розташовувалися численні класні кімнати. Пофарбовані в коричневе двері були зачинені. У Джудіт пересохло в горлі. Вона постукала у двері кісточками пальців.

— Увійдіть.

Джудіт відчинила двері. Міс Катто сиділа за столом. Вона звела очі й поклала ручку.

— А, Джудіт. Заходь.

Джудіт зачинила за собою двері й ступила вглиб кабінету. Стояв ясний ранок, кімната була вікнами на південь, на шкільний сад, залитий сонячним світлом. На столі міс Катто стояв глечик із букетом первоцвіту, а на стіні в неї за спиною висіла олійна картина, що зображала бухту, море кольору індиго й витягнутий на берег човен.

— Бери стілець і сідай. І не дивися на мене як жертовне ягня, бо я на тебе ні за що не гніваюся. Просто хотіла з тобою поговорити, — вона відкинулася на спинку крісла. — Як тобі ведеться?

Як на свою високу посаду й пов’язану з нею відповідальність, міс Катто була відносно молодою жінкою, їй ще не було сорока, а здоровий колір обличчя і пружна хода свідчили, що вона по-справжньому відпочиває, тільки займаючись фізичними вправами на свіжому повітрі. Ледь посріблене сивиною волосся було зачесане з гладкого чола назад і зібране в бездоганний вузол. Пронизливий погляд її ясно-синіх очей, залежно від обставин, міг бути як чарівним, так і грізним. Під директорською мантією вона носила темно-синій англійський костюм і шовкову блузку з бантом. На її пальцях не було каблучок, але у вухах директорка мала невеличкі сережки з перлами, а до лацкана ділового жакета приколота була перлова брошка, схожа на чоловічу шпильку для краватки.

Джудіт відсунула стілець, сіла й повернула голову до міс Катто.

— Усе гаразд, міс Катто, дякую.

— У тебе непогані оцінки, я задоволена твоєю роботою.

— Дякую, міс Катто.

Міс Катто всміхнулася, і суворий вираз її обличчя поступився природній теплоті.

— Ти маєш звістки від матері?

— Так, я отримала від неї листа, надісланого з Гібралтару.

— Усе гаразд?

— Здається, так.

— Приємно це чути. Відтак до справи. Ти, здається, подружилася з Лавді Кері-Льюїс?

(Невже ніщо не уникає її уваги?)

— Так.

— У мене від початку було відчуття, що ви двоє поладнаєте, саме тому я наказала сестрі-хазяйці влаштувати вас в одній спальні. Річ у тім, що мені зателефонувала місис Кері-Льюїс з приводу того, що Лавді хоче запросити тебе до себе додому на вікенд. Вона щось тобі казала про такі свої плани?

— Ні. Ані слова.

— Молодчага. Мати взяла з неї обіцянку, що вона мовчатиме, поки сама місис Кері-Льюїс не поговорить зі мною. Ти хочеш до них поїхати?

— Чи я хочу?.. — Джудіт заледве вірила власним вухам. — Ох, міс Катто, я б залюбки!

— У такому разі ти маєш розуміти, що, даючи тобі дозвіл поїхати, я роблю для тебе виняток, оскільки за правилами учениці на повному пансіоні можуть залишати школу тільки на канікули. Але з огляду на ту обставину, що вся твоя сім’я за кордоном, гадаю, такий вікенд може бути тобі на користь.

— Ой, дякую вам!

— Ти поїдеш разом із Лавді в суботу вранці й повернешся з нею в неділю ввечері. Я зателефоную твоїй тітці Луїзі, оскільки вона твоя офіційна опікунка й має бути в курсі всього, що з тобою відбувається.

— Я впевнена, що вона не заперечуватиме.

— Я теж так думаю, але правила і ввічливість вимагають дотримуватися всіх формальностей. Отже…

Директорка всміхнулася і підвелася, показуючи, що розмова закінчена, тож Джудіт притьмом підхопилася.

— Отже, домовилися. Я повідомлю місис Кері-Льюїс. А ти йди, і можеш знайти Лавді й переказати їй приємну новину.

— Так, міс Катто, і щиро вам дякую…

— Пам’ятай, — міс Катто підвищила голос, — коридорами не бігати!

Джудіт надибала Лавді в її класі, де вона разом із рештою чекала на дзвінок до ланчу.

— Лавді, бездушна, уперта бестія!

Але Лавді, побачивши розпашіле щасливе обличчя подруги, радісно завищала:

— Котик Катто сказала «так»!

Вони схопилися за руки й стали стрибати в несамовитому ритуальному танці щастя й перемоги.

— Вона сказала «так». Я не думала, що вона дозволить.

— Але ти мені навіть не натякнула, що просила свою маму…

— Я пообіцяла їй, що не скажу. Ми боялися, що міс Катто не дозволить, а на світі немає нічого гіршого за розчарування. І мене мало не розірвало, так важко було тримати в собі секрет! То була мамина ідея. Я розповіла їй про тебе, а вона каже: «Запроси Джудіт до нас», а я їй кажу, що тебе не відпустять зі школи, а вона тоді: «Довірся мені». Я так і зробила. І справа вигоріла. У мамусі завжди вигорає. Татко каже, що в неї винятковий дар переконання. Оце буде забава! Скоріше б усе тобі там показати. Не можу дочекатися… Чого це ти раптом засмутилася?

— Просто згадала, що не маю нормального одягу. Всі мої речі в тітки Луїзи.

— О господи, було б чим перейматися. Вибереш із моїх.

— Ти худенька й нижча за мене.

— То позичиш в Атени. Або в Едварда. Чи не байдуже, у чому ти будеш? А я покажу тобі…

На дальші теревені не було часу, бо пролунав дзвінок до ланчу.

— Найкраще вдома — це те, що там немає бісових дзвінків, — у повний голос заявила Лавді й отримала від шокованої класної старости галочку за поведінку, на що відреагувала своїм типовим нешанобливим хихотінням.

Від’їзд був призначений на десяту ранку. Обоє вже вдяглися, спакувалися й були готові вирушати, коли Лавді осяяла чергова блискуча ідея.

— Твоя кедрова скринька.

— Що з нею?

— Візьмімо її із собою. Тоді зможемо показати її мамі.

Джудіт засумнівалася.

— А вона схоче на неї дивитися?

— Таке скажеш, звісно, схоче. Я вже їй розповідала.

— Сестра-хазяйка розгнівається.

— Нема чого їй гніватися. Тільки рада буде здихатися зайвої речі, звільнити місце в шафі. Зрештою, якщо й гніватиметься, нам на те байдуже. Якщо хочеш, я сама до неї піду…

Вони пішли разом. Сестру-хазяйку вони знайшли в медпункті, де вона частувала якусь худеньку дівчинку липким солодовим екстрактом із ложечки. Як очікувалося, вона нітрохи не зраділа їхньому візиту.

— Ви досі ще тут? — сестра-хазяйка не схвалювала того, що міс Катто поступилася правилами закладу, відпускаючи Джудіт на вікенд, і не приховувала свого невдоволення цим планом від миті, коли була про нього поінформована. — Здається, вас би вже не повинно тут бути.

— Ми саме лаштуємося, мем, — примирливим тоном почала пояснювати Лавді. — Але нам оце спало на думку взяти із собою скриньку Джудіт. Так вона вам уже не заважатиме, — додала вона лукаво.

— Що ви хочете з нею робити, що вона вам раптом знадобилася?

— Мамуся страшенно хоче її оглянути. І в мене є мушлі, які ми хотіли б сховати в шухлядки.

— Он як? Дуже добре. Вона в шафі Червоного Хреста, внизу. Але не здумайте приносити її назад, бо в мене немає місця на зберігання цяцянок. Так, Дженніфер, не вдавай, буцім тебе нудить. Це всього лише солод, він корисний для здоров’я.

Дівчата визволили скриньку з її схованки, попрощалися із сестрою-хазяйкою й рушили — Джудіт зі своїм віднайденим скарбом, а Лавді з вікендовими торбами в кожній руці. Вниз сходами, тоді довгим коридором, чимчикуючи так швидко, як тільки могли, щоб не зірватися на біг. Через їдальню, через вестибюль…

Дейрдре Ледінґем пришпилювала розклад ігор до обтягнутої зеленим сукном дошки оголошень.

— Куди це ви двоє прямуєте? — запитала вона начальницьким тоном.

— Додому, — відказала Лавді, і вони не зупиняючись вискочили у відчинені двері й притьма подолали кам’яні сходи, залишивши старосту школи стояти з роззявленим ротом.

Стояв чудовий день, справжня субота, холодна й вітряна, з кудлатими білими хмарами, що мчали крохмально-блакитним небом.

Місис Кері-Льюїс уже чекала на дівчат за кермом автомобіля, припаркованого перед школою, а на сидінні біля неї сидів пекінес Пеко.

Автомобіль справляв враження вже як такий — новенький темно-синій «Бентлі» з видовженим лискучим капотом і масивними сріблястими фарами. Попри прохолодну погоду, дах кабріолета був опущений. Місис Кері-Льюїс була в хутряному манто, а голову вона пов’язала яскравим шовковим шарфом, щоб вітер не навівав волосся в очі.

Вона піднесла руку, щойно побачивши дівчат.

— Осьде ви, серденька! Я думала, ви ніколи не вийдете. Запізнилися на п’ять хвилин.

— Ми ходили по скриньку Джудіт. Мамусю, це Джудіт.

— Вітаю, Джудіт, рада тебе бачити. Лишенько, вона важезна. Складайте речі на заднє сидіння, і ти, Лавді, сідай ззаду й візьми до себе Пеко, а Джудіт сяде поруч зі мною. Який розкішний ранок. Я не втрималася, опустила дах — такі навколо пахощі. Пеко, не вередуй, ти ж любиш сидіти позаду. Лавді, тримай його міцно, бо він кинеться за якоюсь вівцею чи коровою. То що, всі влаштувалися…

Не гаючи більше ні миті, вона обернула ключ запалювання, потужний мотор видав рівний гул, і вони рушили. Джудіт відкинулася на м’яку шкіряну спинку й потай глибоко зітхнула з утіхи, позаяк останні кілька днів вона прожила в передчутті, що станеться щось… що-небудь… що поламає їхній план. Але не сталося, і все було гаразд. Вони виїхали з воріт, помчали дорогою, і «Свята Урсула» розчинилася в минулому, позаду них.

Лавді весь час теревенила.

— В останню мить ми вирішили взяти із собою скриньку, а сестра-хазяйка аж побуряковіла, скажи, Джудіт? Не знаю, чому вона завжди не в гуморі, чому вона не може бути, як Мері. Боюся, ми з Джудіт їй не дуже подобаємося, як гадаєш, Джудіт? Мамусю, хто в нас буде на ці вихідні? Хтось цікавий?

— Я б так не сказала. Тільки Томмі Мортімер приїхав із Лондона.

— Ого-го! — насмішкувато вигукнула Лавді й поплескала матір по плечу. — Томмі Мортімер. Це мамусин закоханець, — пояснила вона Джудіт. — Він завжди привозить їй найдорожчі шоколадні цукерки з «Герродз».

— Ох, Лавді, не сміши людей.

Проте її мати нітрохи не розсердилась, а радше розвеселилася.

— Джудіт, не варто вірити в жодне слово з того, що верзе ця дитина, втім, ти, мабуть, уже й сама це зрозуміла.

— Я правду кажу, і ти це знаєш. Атена каже, що Томмі роками за тобою вмліває, і саме тому він так і не одружився.

— Атена нісенітниць вигадує більше за тебе.

— Від неї не було листа?

— Ох, серденько, що за дурне запитання! Ти знаєш, яка Атена безнадійна в цьому сенсі. Едвард, той нашкрябав цидулку — пише, що він другий із рекетс[35]. Сьогодні вранці ще завітав Джеремі Веллс. Татусь його запросив, і вони втрьох, разом із Томмі, подалися в ліс стріляти голубів.

— Ой, Джеремі. Це добре. Я не бачила його цілу вічність, — Лавді стала люб’язно пояснювати Джудіт: — Він чудовий. Він був репетитором Едварда, коли той готувався до вступу в Гарров. І так ніби колишній бойфренд Атени. Він супроводжував її на вечірки, коли їй було шістнадцять. Його батько — наш сімейний лікар. А татусь любить Джеремі, бо той класно грає в регбі та крикет, і він капітан команди графства.

— Серденько, він не тільки за це його любить.

— Він завжди їздить у Твікенгем, коли грає Корнволл, а влітку — в Лорд. І він повсякчас нахвалює Джеремі, який той цілкий і скільки фазанів він настріляв.

Даяна Кері-Льюїс поблажливо засміялася.

— Таки правда, — погодилася вона, — але я все ж не думаю, що їхня дружба зводиться до відстрілювання всього, що літає…

Джудіт перестала слухати. Її трохи збентежила кількість щойно згаданих незнайомих їй осіб. Стільки людей і стільки всього, напівжартівливого й дуже світського, нескінченно далекого від усього, до чого вона звикла. Джудіт хотіла сподіватися, що впродовж найближчих двох днів вона впорається з круговертю спілкування і світських заходів, не осоромиться мимовільною помилкою й не поставить у прикре становище всіх навколо, а найперше — саму себе. Що ж до Лавді, то Джудіт ніколи не чула, щоб хтось із дітей так розмовляв зі своєю матір’ю, обмінюючись із нею плітками, ніби з ровесницею, та ще й піддражнюючи на тему її закоханця. Томмі Мортімер. Він був джерелом здивування Джудіт більше, ніж будь-хто з решти згаданих. Ні в кого з матерів, яких Джудіт знала, не бувало жодних залицяльників, а якщо й були, то такий факт тримали в таємниці. Натомість місис Кері-Льюїс, схоже, нітрохи не соромилася — ба навіть пишалася своїм шанувальником. Вона не тільки не переймалася тим, що вся сім’я, зокрема чоловік, знає про її романтичну історію, а й спокійно дозволяла їм цю тему обговорювати й брати на кпини.

Вікенд обіцяє бути напрочуд цікавим, вирішила Джудіт.

Тим часом вони виїхали за місто, проминули маленьке рибальське селище й, подолавши стрімкий схил, виїхали на безлюдну рівнину. Вузька дорога зміїлася меандром, повторюючи примхливий контур зведених сухим муруванням кам’яних стін — межі розкиданих по місцевості ферм зі старовинними низькими будівлями, що тулилися одна до одної, ховаючись від вітру. Положисті схили, увінчані каїрнами, складеними з граніту доісторичними спорудами, спускалися до крутобережжя й до визолоченого сонцем іскристого моря. У далині крихітні рибальські суденця змагалися з хвилями, у височіні кружляли галасливі мартини, спостерігаючи за орачем із плугом і його конем, в очікуванні нагоди попастися на щойно відгорненій борозні.

Краєвид у цій частині Корнволлу відрізнявся від того, який звикла бачити Джудіт.

— Тут дуже гарно, — зауважила вона.

Місис Кері-Льюїс усміхнулася.

— Ти ніколи раніше не їздила цією дорогою?

— Ні. Ніколи. Так далеко ні.

— Це не так далеко від Пенмаррона. У Корнволлі взагалі немає великих відстаней.

— Насправді є, якщо немає машини.

— У твоєї матері не було машини?

— Була. «Остін», сімка. Але вона неохоче з нього користалася, тому ми зазвичай діставалися до Порткерріса поїздом.

— Як прикро. Вона не любить керувати машиною?

— Не дуже. Вона завжди бувала знервована, казала, це тому, що в Коломбо в неї завжди був водій. Але це безглуздя насправді, бо вона чудово керує. Вона тільки чомусь думала, що це не так.

— Який сенс у машині, — вклинилась Лавді, — якщо на ній не їздиш?

Джудіт відчула, що виявила надмірну нелояльність і має радше заступитися за відсутню матір.

— У будь-якому разі краще взагалі не їздити машиною, ніж керувати, як моя тітка Луїза, яка розганяє свій «Ровер» мало не до ста миль на годину, та ще й зазвичай зустрічною смугою. Мама завжди страшенно боялася їздити з нею.

— Та й хто б не боявся, — погодилася місис Кері-Льюїс. — А хто така тітка Луїза?

— Сестра мого батька. Поки мама за кордоном, я гаятиму в неї канікули. Вона мешкає в Пенмарроні.

— Сподіваюся, тебе вона не возитиме на швидкості сто миль на годину?

— Ні, вона обіцяла купити мені велосипед.

— Розумна пані. А таки шкода, що твоя мати не любить керувати машиною, бо в цій частині Корнволлу багато чудових бухт і пляжів, до яких без машини складно дістатися. Ну, та пусте — ми тобі покажемо ці куточки, і нам буде ще веселіше, бо ти ніколи раніше їх не бачила.

На якусь мить вона замовкла, а потім спитала:

— Як ти звертаєшся до матері?

Джудіт подумала, що це досить дивне запитання.

— Мамуся.

— А як ти до мене звертатимешся?

— Місис Кері-Льюїс.

— Дуже правильно й шанобливо. Мій чоловік схвалив би. Але можна я тобі дещо скажу? Я терпіти не можу, коли мене називають «місис Кері-Льюїс». У мене тоді виникає відчуття, що люди звертаються до моєї свекрухи, яка була древньою, як сам бог, і вдвічі за нього страшнішою. Слава небесам, вона вже померла, тож принаймні її тобі боятися не випадає.

Джудіт не знала, як на такі слова відреагувати, однак не було й потреби, бо місис Кері-Льюїс вела далі.

— Мені насправді подобається, коли мене називають «Даяна», або «люба», або «мамуся». А оскільки ти мені не дочка, а «люба» звучало б недоречно інтимно, гадаю, тобі краще називати мене Даяною.

Вона обернулася до неї з усмішкою, і Джудіт зауважила, що яскраво-синій візерунок хустки ідеально пасує до очей місис Кері-Льюїс, і спитала себе, чи вона знає про це і свідомо дістала із шухляди саме таку хустку.

— Але чи це буде ввічливо?

— Мені це буде приємно. І варто почати просто зараз. Бо ти як почнеш звати мене місис Кері-Льюїс, то вже не зможеш перейти на Даяну, а мені це, по щирости, буде нестерпно.

— Я ніколи раніше не зверталася до дорослих просто на ім’я.

— І це доволі абсурдно. Нас охрещують цими красивими іменами, то чому ж нам не вживати їх? Мері Міллівей, з якою ти скоро познайомишся, нянька Лавді — принаймні була її нянькою. Але ми ніколи не називали її «няня», адже Мері — це таке гарне ім’я. Взагалі я терпіти не можу цього слова, «няня». Воно викликає в мене згадку про занудних матусь.

Вона скопіювала з артистичною точністю великосвітську інтонацію:

— «Наша няня така невдоволена через те, що я дозволила Лусінді сидіти з нами після дитячої години…» Занудство. Почнімо одразу. Скажи голосно моє ім’я.

— Даяна.

— Вигукни на цілий світ.

— Даяна!

— Вже краще. А тепер так голосно, як тільки можемо. Один, два, три, разом…

— ДАЯНА!!!

Вітер відніс їхні голоси високо в небо. Дорога сірою стрічкою бігла їм назустріч, а вони, усі троє, реготали.

Через десяток миль краєвид знову несподівано змінився, вони опинилися серед укритих лісом долин зі швидкими потічками. При одній із таких долин розташувався Роузмалліон — групка побілених будиночків, обгороджений двір ферми, паб і старовинна церква з квадратною дзвіницею, оточена похиленими кам’яними надгробками, жовтими від лишайника. Дорога вела через горбатий міст над дзюркотливою річкою, тоді знову стрімко вгору, а на гребені пагорба вирівнювалася й бігла до величної брами обведеного кам’яними мурами маєтку. У рамі відчинених кованих воріт відкривалася картина під’їзної алеї, що тяглася, звиваючись, углиб обійстя й губилася вдалині. Даяна повернула, і «Бентлі» проїхав у браму.

— Це тут? — поцікавилася Джудіт.

— Так. Це тут. Це Нанчерров.

Дорога повертала, петляла і, здавалося, вела в нікуди. Джудіт мовчала, почуваючись незатишно в цьому самотньому і трохи моторошному місці. Їй ніколи ще не траплялося житло з таким нескінченно довгим під’їзним шляхом, і вона почала підозрювати, що Нанчерров — це взагалі не будинок, а замок, імовірно, з кріпосним ровом, звідним мостом і напевне ж із власним привидом із відтятою головою. Її охопило тривожне відчуття зустрічі з чимось невідомим.

— Почуваєшся тривожно? — запитала Даяна. — Ми завжди називали це «лихоманкою на під’їзді». Це задушливе відчуття, коли вперше наближаєшся до незнайомого місця.

Невже вона, на додачу до всього, читає чужі думки, спитала себе Джудіт.

— Така довга під’їзна алея.

— А ти, либонь, відповідно уявляєш собі будинок? — засміялася Даяна. — Не хвилюйся, він нітрохи не страшний. Жодних привидів. Усі вони згоріли разом зі старим будинком у пожежі 1910 року. Мій свекор просто знизав плечима й побудував на цьому місці новий, набагато просторіший і зручніший. Яка ж утіха, — вела вона далі, всміхаючись, — що ми маємо все найкраще з минувшини й сучасности — однак без привидів чи таємних ходів. Просто чудовий будинок, який ми всі обожнюємо.

Коли вони нарешті під’їхали до Нанчерров, Джудіт зрозуміла, що мала на увазі Даяна. Зустріч відбулася враз і несподівано. Дерева вздовж дороги порідшали й залишилися позаду, ще раз блиснуло зимове сонце, дорога зробила останній поворот, і перед ними постала садиба. Зведений із місцевого граніту будинок був накритий сланцевим дахом, як будь-який фермерський будинок у цих краях, і мав два ряди видовжених вікон на двох поверхах, а над ними ще ряд мансардних вікон. Перед будинком розкинувся паркувальний майданчик, вкритий світлою морською галькою. Східна стіна будинку була густо заплетена клематисом і виткими трояндами. Парадні двері були розташовані в основі круглої вежі із зубчастим верхом, як у норманській фортеці, а навколо розкинулися зелені галявини з вигадливими клумбами, жовті та бузкові килими нарцисів і крокусів, оточені чагарниками й лісом. З південного боку, до якого будинок був обернений чолом, галявини набували форми терас, розділених посередині кам’яними сходами. Вдалині виднілася синя лінія обрію, де небо зустрічалося з морем.

Попри всю свою велич, комплекс садиби не гнітив і не лякав. Джудіт із першого погляду закохалася в Нанчерров і відчула, що відтак набагато краще розуміє Лавді. Адже тепер їй нескладно було здогадатися, чому Лавді втекла зі школи в Гемпширі, зуміла повернутися в це чарівне місце й вимагала в матері обіцянку ніколи більше не виряджати її далеко звідси.

«Бентлі» поважно зупинився біля парадних дверей, і Даяна вимкнула мотор.

— Що ж, приїхали, зайченята. Ми вдома, живі-здорові.

Вони вийшли з машини, витягли з неї речі й попрямували в будинок на чолі з діловитим Пеко. Джудіт зі своєю важкою кедровою скринькою йшла у хвості процесії. Кам’яними сходами вони зійшли на викладений плиткою круглий ґанок і через внутрішні засклені двері потрапили до центрального холу. Будинок був напрочуд просторий, однак доволі пропорційно спроектований. Стелі не надміру високі. Одразу виникало відчуття родинного дому, сільської оселі, гостинної та непретензійної, тож Джудіт від самого початку почувалася тут як удома.

Стіни холу були обшиті деревом, лакована підлога застелена зношеними, полинялими перськими килимами. Широкі, вкриті товстим килимом сходи підіймалися трьома маршами на другий поверх, а із широкого сходового вікна, обрамленого важкими портьєрами із жовтої парчі, лилося сонячне світло. У середині холу стояв круглий стіл на одній ніжці, а на ньому — глазурована супниця, у якій ясним місяцем красувалися білі нарциси. Поруч лежала книга відвідувачів у потертій шкіряній палітурці, кілька собачих повідців, чиїсь рукавички, стос листів. Різьблена полиця розташованого навпроти сходів каміна була прикрашена оздобними дрібничками. У каміні лежала купка згаслої золи, але Джудіт здогадувалася, що невдовзі одне чи два сухих поліна і струмінь повітря оживлять полум’я.

Тим часом як вона роззиралася довкола, вбираючи враження, Даяна зупинилася біля столу, скинула шовкову хустку і сховала в кишеню манто.

— Лавді, потурбуйся про нашу гостю. Думаю, Мері зараз у дитячій. Хлопці повернуться до ланчу, на першу, тож не запізнюйтеся. Чекаю на вас у вітальні за чверть до першої.

Відтак вона взяла зі столу свою пошту й попрямувала довгим широким коридором, обставленим старовинними полірованими меблями, велетенськими порцеляновими вазами та дзеркалами у вишуканих рамах. Пеко почимчикував слідком за елегантними високими підборами господині.

— Не забудьте вимити руки…

Дівчата подивилися їй услід, і Джудіт немов приросла до місця, нездатна відвернутися, зачаровано стежачи за тим, як Даяна віддаляється — як тоді, коли побачила її вперше у крамниці «Медвейз». Дівчата стояли так, аж доки вона дійшла до зачинених дверей у глибині коридору, відчинила їх і зникла в сонячному сяйві, що ринуло з дверного прорізу.

Її раптовий відхід цікаво висвітлив взаємини матері й дочки Кері-Льюїс. Лавді поводилася за панібрата з матір’ю чи пак розмовляла з нею як із сестрою, але такий привілей мав свою ціну. Якщо до неї ставилися як до ровесниці, то у відповідь чекали від неї дорослої поведінки, зокрема виявлення відповідального ставлення до власної гості. Напевне це було нормою, з огляду на те, що Лавді впевнено взялася до своїх обов’язків.

— Вона пішла читати свою пошту, — пояснила Лавді очевидний факт. — Ходімо, знайдемо Мері.

З вікендовими торбами в руках Лавді рушила вгору сходами. Джудіт поспішила за нею, трохи відстаючи, зі своєю скринькою, що почала видаватися їй украй важкою. На другому поверсі був такий точнісінько коридор, як і поверхом нижче, де вони спостерігали граційний відхід Даяни.

Лавді раптом кинулася бігти цим коридором. Торби били її по тонких ногах.

— Мері!

— Я тут, мій горобчику!

Джудіт не мала великого досвіду ні з англійськими няньками, ні з англійськими дитячими. Няньок вона бачила на пляжі в Порткеррісі: суворі огрядні дами у практичних бавовняних сукнях, у капелюшках і панчохах навіть у нестерпну спеку, вони плели на спицях і невпинно закликали своїх підопічних то зайти в море, то з нього вийти, то надіти панамку, то з’їсти пряничка, то відійти від поганої дитини, від якої можна ще й заразу якусь підхопити. У неї самої, на щастя, ніколи няньки не було.

На згадку ж про «дитячу» в уяві поставав дитячий медичний кабінет[36] сестри-хазяйки у «Святій Урсулі», з коричневим лінолеумом на підлозі, з вікнами без фіранок і химерним поєднанням запаху ліків з ароматом кориці.

Тому Джудіт заходила в дитячу Нанчерров не без певного трепету, який тут-таки минувся, у мить, коли вона усвідомила безпідставність своїх упереджень. Дитяча виявилася не медичним кабінетом, а просторою сонячною вітальнею з великим еркером на південний бік, з якого відкривався краєвид на сад і на іскристе морське видноколо вдалині.

Тут був відкритий камін, заповнені книжками скляні шафи, зручні дивани та крісла, накриті квітчастими чохлами, товстий турецький килим і круглий стіл, покритий важкою синьою скатертиною з орнаментом з птахів і листя. Всюди були розставлені забавки: красиві картини, радіо на столі біля каміна, портативний грамофон і стос платівок, кошик із плетивом, купа журналів.

Про специфічно дитяче призначення кімнати свідчили тільки високі камінні ґрати з мідними полірованими перекладинами, пошарпана безхвоста конячка-гойдалка і прасувальна дошка.

За цією останньою зосереджено працювала Мері Міллівей. На підлозі коло неї стояв плетений кошик із випраною білизною, на столі височів стос бездоганно випрасуваних речей, а на дошці була розкладена наполовину випрасувана синя сорочка. У повітрі стояв приємний запах чистої теплої бавовни, що нагадав Джудіт кухню «Будинку над річкою», а відповідно — Філліс. Джудіт блаженно всміхнулася, на мить відчувши себе так, ніби вона повернулася додому.

— Осьде й ти…

Мері поставила праску й, покинувши недопрасовану сорочку, розкрила обійми для своєї улюблениці. Лавді, кинувши торби на килим, упала в міцні обійми Мері. Та підхопила дівчинку, легеньку, як пір’їна, і розгойдувала її, наче маятник годинника.

— Моя мала пестушка…

У кімнату вступила Джудіт, і Мері, поцілувавши Лавді в кучеряву голівку, гучно опустила дівчинку назад, на підлогу.

— А оце твоя подруга! Нав’ючена, мов той віслючок. Що це ти притягла із собою?

— Це моя кедрова скринька.

— Схоже, вона важить цілу тонну. Постав її на стіл, заради бога.

Джудіт вдячно послухалася Мері.

— Навіщо ти її привезла?

Лавді пояснила замість подруги:

— Ми хотіли показати її мамусі. Вона нова. Джудіт отримала її в подарунок на Різдво. Мері, це Джудіт.

— Я вже здогадалася. Вітаю, Джудіт.

— Вітаю.

Мері Міллівей. Не огрядна, не стара, не сувора, а висока сухорлява корнволлка, віком десь до тридцяти п’яти. Вона мала жорстке русяве волосся, веснянкувате обличчя з чіткими рисами — приємними не стільки красою, скільки пропорційністю і злагодженістю. На Мері не було ніякої спеціальної форми, лише сіра твідова спідниця, біла бавовняна блузка з брошкою при комірці й димчасто-синій шетландський[37] кардиган.

Вони придивилися одна до одної.

— Ти здаєшся дорослішою, ніж я думала, — зауважила Мері.

— Мені чотирнадцять.

— Джудіт на один клас старша за мене, — пояснила Лавді, — але ми в одній спальні. До речі, Мері, ти маєш нам допомогти, бо у Джудіт немає домашнього одягу, а мої речі на неї замалі. Немає чогось в Атени, щоб позичити?

— Беручи речі Атени, ти ризикуєш ускочити в халепу.

— Я не мала на увазі її речі як такі, а те, що вона вже не носить. Ой, ну ти знаєш, про що я…

— Ще б пак. Я не зустрічала такої іншої дівчини, яка, раз вдягнувши щось, потім викидає його геть…

— То підбери що-небудь. Знайди що-небудь просто зараз, щоб ми змогли скинути цю огидну форму.

— Я тобі ось що скажу, — Мері спокійно і впевнено взяла праску, — ти зараз покажи Джудіт, де вона спатиме…

— Яка це кімната?

— Рожева, у кінці коридору…

— О, гарнюсінько! Джудіт, це найкрасивіша…

—…а тоді, коли закінчу прасування, я подивлюся у своїй особливій шухляді, що можна дібрати.

— А тобі прасувати оцю всю гору?

— Не більше, ніж п’ять хвилин. Ви йдіть, а коли повернетеся, у мене все буде готове.

— Згода. Ходімо, — підморгнула подрузі Лавді.

Наступної миті вона була вже за дверима, і Джудіт, затримавшись тільки для того, щоб прихопити свою сумку, мусила бігти, аби наздогнати її. Обабіч довгого коридору розташувалися ряди зачинених дверей із віялоподібними віконцями над ними, завдяки яким тут було досить світло, У дальньому кінці він повернув праворуч, виводячи в інше крило будівлі, і Джудіт уперше усвідомила розміри будівлі. Тут із високих вікон було видно галявини за будинком, що тяглися до високого живоплоту з кущів ескалонії, за яким розкинулися огороджені кам’яними мурами фермерські землі, де паслися череди гернсійських корів[38].

— Поквапся! — Лавді затрималася на мить, чекаючи на подругу, тож не залишалося часу, щоб зупинитись і як слід усе оглянути.

— Будинок такий великий, — захоплено мовила Джудіт.

— Це правда, він велетенський, але це тому, що нас так багато, до того ж завжди приїжджає чимало гостей. Увесь цей флігель призначений для гостей, — тепер Лавді відчиняла й зачиняла двері всіх кімнат, повз які вони проходили, щоб Джудіт могла зазирнути всередину. — Це жовта кімната. Ванна кімната. А це синя кімната… Тут зазвичай зупиняється Томмі Мортімер. Ага, точно, це він, упізнаю його щітки для волосся. І його запах.

— А чим від нього пахне?

— Чимось райським. Чим він собі мастить волосся. А ось велика кімната на двох. Як тобі ліжко з пологом на чотирьох стовпчиках? Страх яке старовинне. Я гадаю, у ньому спала королева Єлизавета. Тут іще одна ванна кімната. А тут гардеробна, і тут теж є ліжко, на випадок, що в гостей маленька дитина чи ще якийсь жах у цьому роді. Якщо це немовля, Мері ставить дитяче ліжечко. Знову ванна кімната. А оце вже твоя.

Вони дійшли до останніх дверей, і Лавді не без гордости запросила подругу до кімнати. Так само, як решта кімнат у цьому дивовижному будинку, вона була обшита дерев’яними панелями, але тут було аж два вікна, з фіранками з набивного ситцю «туаль де Жуї». На підлозі рожевий килим, високе ліжко з мідними бильцями застелене білим, хрустким, як свіжий сніг, лляним покривалом, гаптованим стокротками. Джудіт поклала на підставку для валіз свою сумку, і вона видавалася там скромною, маленькою й ніби якоюсь беззахисною.

— Тобі подобається?

— Тут просто чарівно.

Вона побачила бобовидної форми туалетний столик, декорований тією самою тканиною, з якої були фіранки, а на ньому — тристулкове дзеркало й розписану трояндами порцелянову тацю з порцеляновим глечиком, у якому стояв букет оксамитного високого первоцвіту. В кімнаті була також велика вікторіанська одежна шафа, крісло з рожевими подушками, а на маленькому столику біля ліжка стояв нічник, карафка з водою і склянка, а ще накрита кретоновою серветкою бляшана коробка з — неважко здогадатися — бісквітним печивом, на випадок, що Джудіт зголодніє посеред ночі.

— А це твоя ванна кімната.

Дива не закінчувалися. Джудіт пішла оглядати ванну й побачила чорно-білу шахівницю підлоги, величезну ванну, золоті крани із широким виливом, махрові білі рушники, флакони з олійками для ванн і скляні слоїки із запашним тальком.

— Моя особиста ванна?

— Узагалі ти користуєшся нею спільно із сусідами з кімнати навпроти, але оскільки в ній зараз ніхто не мешкає, то ванна повністю твоя, — Лавді повернулася до спальні, відчинила вікно й вихилилася з нього. — А це твій особистий краєвид. Втім, щоб побачити море, треба дуже добре придивлятися.

Джудіт підійшла до неї, і так вони стояли пліч-о-пліч, спершись руками на кам’яне підвіконня й відчуваючи на обличчі прохолодний солоний вітер.

Витягнувши шию, Джудіт, як належить, помилувалася на далеке море, проте значно цікавішим було те, що відбувалося безпосередньо під ними, на просторому, вимощеному каменем внутрішньому дворі, з трьох боків замкненому одноповерховими будівлями, критими сланцевим шифером. У центрі двору височів голубник, навколо якого пурхали білі голуби, обираючи, де сісти й почистити дзьобом пір’ячко, задоволено туркочучи. По краях двору були розставлені дерев’яні діжки з жовтофіоллю, а також більш рутинні господарчі знаряддя — прикомірок для впольованої дичини, завбільшки з гардероб; кілька сміттєвих баків; мотузка для білизни, на якій сушилися білосніжні рушники. За двором виднілася гравійна дорога — повз скошений луг, до шереги ще безлистих дерев. Свіжий вітер із моря хилив їх, розхитував і трусив їхніми гілками.

Здавалося, що у дворі нікого немає, але поки вони милувалися краєвидом, внизу відчинилися двері, і з них вийшла дівчина у світло-бузковому фартуху. Подружки дивилися згори, на її маківку. В руках у неї була миска з овочевим лушпинням, яке вона викинула в один зі сміттєвих баків.

— Це для свиней місис Мадж, — багатозначно прошепотіла Лавді, начебто вони були шпигунками й мали залишатися непоміченими.

Дівчина у фартуху на них не озиралася. Вона брязнула кришкою, накриваючи бак, зупинилася, щоб помацати рушники, перевіряючи, чи вони висохли, а тоді знову зникла в будинку.

— Хто це?

— Гетті, нова помічниця на кухні. Напохваті у місис Неттлбед. Місис Неттлбед — це наша куховарка, вона дружина містера Неттлбеда, а він наш мажордом. Вона чудова, а він буває дуже не в гуморі. Мама каже, це в нього через шлунок. У нього виразка.

Мажордом. Що далі, то грандіозніше. Джудіт вихилилася трохи далі, щоб краще оглянути двір.

— А це стайня, де ти тримаєш свого поні?

— Ні, це кочегарка і дровник, а також вугільний сарай тощо. І вбиральня для садівників. Стайні розташовані так, що звідси їх не видно. Я відведу тебе туди по обіді, щоб познайомити з Тінкербелл. Покатаєшся на ній, якщо захочеш.

— Я ніколи не їздила верхи, — зізналася Джудіт, приховавши, однак, що вона взагалі боїться коней.

— Тінкербелл — не конячка, а поні. Вона солодятко і ніколи не брикається й не кусається.

Лавді на мить замислилася.

— Сьогодні субота, тож, імовірно, там буде Волтер.

— Хто такий Волтер?

— Волтер Мадж. Його батько економ Ліджі… Це наша родинна ферма, і він допомагає татусеві керувати маєтком. Волтер чудовий. Йому шістнадцять. Він іноді приходить на вихідні — чистити стайні та допомагати садівникові. Так він збирає гроші на мотоцикл.

— Він теж їздить верхи?

— Він вигулює татусевого мисливського коня, коли татусеві самому бракує часу. Якщо він засідає в суді або їде на яку-небудь зустріч, — Лавді різко відхилилася від вікна. — Я змерзла. Нумо, розпакуємо твої речі.

Вони зробили це разом. Речей було не надто багато, але кожній із них треба було знайти належне місце. Пальто та шапку — у шафу. Пальто повісили на м’якому, обтягнутому рожевим оксамитом вішаку. Всередині шафи пахло лавандою. Нічну сорочку поклали на подушку, халат повісили на гачок за дверима, щітку для волосся та гребінець прилаштували на туалетному столику, чисту спідню білизну сховали в шухляду, а зубну щітку та фланелевий рушник для обличчя вмістили в неосяжній ванній кімнаті. Свій щоденник і авторучку Джудіт поклала на нічний столик, поруч зі своїм новеньким годинником і новою книжкою Артура Ренсома.

Коли вони закінчили, Джудіт роззирнулася довкола й дійшла висновку, що її скромні пожитки практично загубилися в розкішному інтер’єрі кімнати, натомість Лавді не мала часу стояти й роздивлятися. Як завжди нетерпляча, вона вже занудилась екскурсією будинком і роллю господині дому. Вона копняком закинула порожню сумку під ліжко.

— Справу зроблено. Ходімо тепер до Мері та побачимо, що їй пощастило накопати для тебе з одягу. Не знаю, як ти, але якщо я найближчим часом не скину із себе цю огидну форму, в мене почнеться істерика.

Вона тут-таки вискочила з кімнати та знову помчала коридором, гучно тупаючи ногами, ніби демонстративно всупереч усім шкільним правилам, які втовкмачували в її вперту голову, бо ж нині вона вдома, а отже — вільна.

Мері вже закінчила прасування, склала прасувальну дошку й поставила праску остигати. Зараз вона стояла навколішки перед найімпозантнішим предметом меблів у дитячій — високою шафою, містка нижня шухляда якої була витягнута, а навколо Мері був розкладений акуратними купками різний одяг.

Лавді не могла дочекатися.

— Знайшла що-небудь? Не принципово щось ошатне. Згодиться будь-що…

— Як це — згодиться будь-що? Ти ж, мабуть, не хочеш, щоб твоя подруга мала такий вигляд, ніби вона щойно з благодійного базару…

— Мері, це геть новий пуловер. Атена купила його на останні канікули. Як він потрапив у спецшухляду?

— Гарне запитання. Вона зачепилася ліктем за колючий дріт. Я зацерувала дірку, але чи стане вона його носити? Не вона, не юна леді.

— Він розкішний, кашемір. Тримай… — Лавді кинула пуловер подрузі.

У Джудіт було відчуття, ніби вона впіймала пушок із кульбаби, такою невагомою й ніжною була вовна. Кашемір. У неї ніколи не було кашемірового пуловера. А цей був до того ж червоний, як ягоди гостролисту — один із її улюблених кольорів.

—…А ось мила бавовняна блузка з принтом «гінем» і комірцем «Пітер Пен». Бозна-чому Атена її викинула. Просто набридла, либонь. І пара шортів. У школі вона в них грала в хокей. Я їх зберегла з думкою про Лавді.

Мері продемонструвала шорти. Вони були з темно-синьої фланелі, плісовані на кшталт спіднички.

— Те, що треба, — схвалила Лавді. — Підхожі речі, що скажеш, Джудіт? Ох, Мері, ти незрівнянна!

Вона прихилилася до Мері й стиснула її шию тоненькими руками.

— Мері, ти найкраща у світі! Мерщій, Джудіт, іди до себе й переодягайся, бо я хочу показати тобі решту всього.

Джудіт віднесла позичені речі до себе в спальню. Зачинила двері й урочисто розклала на діжку шорти, пуловер і блузку — так, як робила її мати, вбираючись до вечірки. Насправді, попри те, що була цілком звичайна субота, Джудіт почувалася так, ніби вона таки переодягається до вечірки, бо все в цьому казковому домі, тутешня атмосфера як така, створювали відчуття свята.

А ще… і це було навіть важливіше… вона зараз опинилася на самоті. Джудіт насилу могла пригадати, коли вона востаннє залишалася сама, так щоб ніхто не діймав її розмовами, не ставив запитань, не штовхав, не смикав, не наказував чи не забороняв щось робити, не дзвонив у дзвінок чи не вимагав її уваги. Вона відкрила для себе найбільшу втіху. На самоті. У своїй індивідуальній спальні, просторій і спокійній, в оточенні приємних на вигляд речей і тиші. Вона підійшла до вікна, відчинила його, вихилилася й почала спостерігати за білими голубами, слухати їхнє ніжне туркотання.

На самоті. Стільки всього відбулося, скільки часу минуло. Тижні. Навіть місяці. Різдво у Плімуті, і всі клопоти з пакування речей у «Будинку над річкою», і приготування до школи, і, нарешті, прощання з рідними. А потім «Свята Урсула», де ні на мить не можеш лишитися сама із собою.

На самоті. Джудіт усвідомила, як їй бракувало привілею усамітнення, і зрозуміла, що ця рідкісна втіха завжди залишатиметься для неї

Здалеку, з боку віддаленої смужки лісу, долинула тріскотнява пострілів. Чоловіча частина нанчерровського товариства досі стріляла птахів. Раптові різкі звуки розривали тишу, змушуючи білих голубів здійматися в повітря, сполохано лопочучи крильми, аж доки вони переконувалися, що небезпека загрожує не їм, і знову всідалися по сідалах. Джудіт дивилася, як вони гуртуються при голубнику, надимають білосніжні груди й повертаються до чищення пір’ячка.

Лавді все ще не було. Може, підбирає собі щось демонстративно босяцьке з одягу, якомога більш віддалене від безлицьої охайности шкільної форми. Надивившись на голубів, Джудіт зачинила вікно, скинула шкільну форму і неквапом, упиваючись новизною, вбралась у знехтувані Атеною Кері-Льюїс недоноски. Потім пішла у ванну й вимила руки (милом «Шанель»), розчесала щіткою волосся й зав’язала його ззаду новенькою темно-синьою стрічкою. Аж тоді тільки, повернувшись у кімнату, оглянула себе у високе дзеркало на дверях шафи. Вражало, наскільки незвичним виявився її вигляд. Геть інша дівчина, майже доросла й незнайома. Вона всміхнулася, зауваживши вдоволений вираз обличчя у свого відображення. Джудіт подумала про свою матір, оскільки зараз саме та мить, яку мати з дочкою мали б розділити. А водночас Джудіт була впевнена, що мама насилу впізнала б її зараз.

Двері різко відчинилися.

— Ти готова? — запитала Лавді. — Що ти робила весь цей час? Вічність минула. Господи, яка ти гарненька. Либонь, завдяки речам Атени. У неї завжди приголомшливий вигляд, вона, навіть якщо надіне старий мішок, то буде в ньому елегантна. Мабуть, вона зачаровує все, що на себе одягає, і її чари залишаються на речах. Гаразд, що ти хочеш робити зараз?

Джудіт промимрила несміливо, що не знає, чому віддати перевагу, але це була правда, і вона не змогла б вигадати іншої відповіді. У теперішньому стані ейфорії будь-яка пропозиція видалася б їй досконалою.

— Можна б сходити подивитися на Тінкербелл, але це забере чимало часу, а скоро ланч. Тому повештаймося ще по всьому будинку, і я тобі покажу кожну кімнату, щоб ти змогла орієнтуватися.

Джудіт не помилилася щодо Лавді. Та вбралася в подерті верхові галіфе, уже надто короткі для її цибатих ніг, і темно-бузковий светр. Колір зрілого тернослива вигідно підкреслював фіалковий відтінок її синіх очей, але, беручи до уваги, що Лавді аж ніяк не була чепурухою, навряд чи вона обрала светр із цієї причини — радше завдяки церованим ліктям і тому, що внаслідок тривалого носіння й багаторазового прання він став приємно безформним.

— Гаразд, — погодилася Джудіт. — Огляньмо будинок. Звідки почнемо?

— Згори. З мансарди.

Так вони й зробили. Численним приміщенням із похилими стелями, здавалося, не буде кінця: комори, прикомірки, дві маленькі ванні кімнати, чотири спальні.

— Тут сплять покоївки, — наморщила носа Лавді. — Тут завжди відгонить спітнілими ногами й пахвами.

— Скільки у вас покоївок?

— Троє. Дженет прибирає, Неста прислуговує за столом, а Гетті допомагає місис Неттлбед на кухні.

— А де місис Неттлбед спить?

— Подружжя Неттлбедів має квартирку над гаражем. Зараз ми спустимося задніми сходами, а оскільки ти вже бачила гостьове крило, ми почнемо з маминої кімнати…

— А нам туди можна?

— Ой, так, звісно, вона не заперечує, за умови, що ми там не дуже хазяйнуватимемо й не прискатимемося її парфумами, — Лавді відчинила двері й перша заскочила всередину. — Скажи ж, тут прегарно? Мама нещодавно зробила ремонт: із самісінького Лондона приїхав страшенно модний чоловічок. Татусь гнівався через те, що той помалював панелі, але, як на мене, вийшло дуже симпатично. А ти як вважаєш?

Джудіт вважала таку оцінку категорично заниженою. Вона ніколи не бачила спальні настільки великої й настільки жіночної, наповненої безліччю чарівних речей. Роззолочені сонцем стіни мали невимовно ніжний відтінок між білим, рожевим і персиковим. За важкими щільними шторами, розцвіченими трояндами, прозорі білі фіранки колихалися під повівом прохолодного вітерцю, що линув із моря крізь прочинене вікно. Широке білосніжне двоспальне ліжко, на якому лежали купкою мереживні гаптовані подушки, було застелене такою ж тонкою білою тканиною, а балдахін, прикрашений у центрі маленькою золотою короною, наводив на думку, що тут могла б спати принцеса.

— Ти зазирни лишень у ванну. Тут теж усе новісіньке…

Оніміла Джудіт пройшла за подругою й побачила блискучу чорну плитку, рожево-сяйні дзеркала, білу порцеляну й товстий білий килим. Килим у ванній кімнаті! Цілковита, остаточна розкіш!

—…А ось поглянь, її дзеркало все навколо окантоване лампочками, як у вбиральні актриси, а коли відчиняєш дзеркала, там, за ними, шафи, де зберігається вся мамина косметика, парфуми й решта.

— А це що?

— Це? А, це її біде. Французьке! Це щоб підмивати дупу.

— Або мити ноги.

— Татусь був нажаханий.

Вони аж зігнулися від нестримного реготу, тримаючись за боки. Джудіт дещо спало на думку. Стримуючи сміх, вона повернулась у спальню, сповнену солодким запахом квіток, і, роззирнувшись довкола, не виявила жодних ознак чоловічої присутности.

— Де твій батько тримає свої речі?

— А, він тут не спить. У нього своя спальня на дальньому кінці, над головним входом. Він любить вранішнє сонце, і йому треба спати чимдалі від усіх, бо він хропе так, що поруч ніхто не засне. Ходімо далі, я покажу тобі решту…

Вони покинули казкову спальню й рушили далі.

— Отут спить Атена, а тут Едвард. А це ванні кімнати. Кімната Мері поряд із дитячою, бо колись тут була дитяча спальня, і Мері тут просто залишалася на ніч. Тут ось дитяча ванна, а в куточку — щось на кшталт кухоньки, щоб Мері могла приготувати чай і щось іще. А це моя кімната…

— Я і сама здогадалася б.

— Із чого?

— З одягу на підлозі та поні на стіні.

— Також відзнаки поні-клубу і всі мої ведмедики, я збираю їх від свого народження. У мене їх зараз двадцятеро, і кожен має своє ім’я. А ще мої книжки й мій старий ляльковий будиночок, бо Мері сказала, що вони захаращували дитячу. Моє ліжко навпроти вікна, щоб можна було дивитися вранці, як сходить сонце… Зараз ходімо, бо нам ще купу всього оглянути. Це комірчина покоївки, де тримають мітли й усе таке, а це комора для білизни, а ця кімнатка — запасна, на випадок, якщо гості не вміщаються в гостьовому крилі.

Вони зробили повне коло і знову опинилися нагорі центральних сходів. Останні двері на протилежному боці сходового майданчика були зачинені.

—…А оце тут саме спить татусь.

Кімната була не дуже великою й на тлі пишноти решти будинку здавалася аскетичною та похмурою. Усе бездоганно чисте. Меблі у вікторіанському стилі були незграбні, односпальне ліжко — вузьке й високе. Штори з темної парчі. На високому комоді, точно посередині, розкладені чоловічі щітки для волосся з держачками зі слонової кістки. Тут також стояла світлина Даяни в срібній рамці, однак більше не було майже нічого з речей інтимного характеру. Ця кімната не виказувала таємниць.

— Тут дуже похмуро. Але таткові ця кімната подобається такою, як вона є, бо вона завжди була такою. Він не любить змін. Натомість він любить свою ванну, бо вона кругла… Вона розташована у вежі, просто над ґанком, і він може сидіти у своїй кумедній старовинній ванні й чути, що хтось приїхав — із голосів він здатен визначити, хто саме. Якщо гості йому не до душі, він просто не виходить із ванни, доки не почує, як вони їдуть. Як ти можеш здогадатися, він не дуже товариський.

— А про мою гостину він знає? — запитала Джудіт занепокоєно.

— Ох, та звісно, так. Мама йому сказала. Не хвилюйся, ти йому сподобаєшся. То він її занудних друзів намагається уникати.

Відтак вони спустилися на перший поверх і вирушили в останній етап туру. Джудіт на цей час почувалася трохи очманілою від вражень. І голодною. Відколи вони снідали, минула не одна година. Лавді ж була невтомною.

— Гаразд, хол ти бачила. А це татусів кабінет і чоловіча вбиральня. Дивовижне місце, щось на кшталт чоловічого клубу, татусь тут щоранку усамітнюється після сніданку і сидить годинами, читаючи свій «Кінь і хорт»[39]. Дивись лишень, справляє враження? Мама називає це його тронною залою. Ходім. А отут більярдна, де чоловіки збираються часом після вечері й грають годинами, до пізньої ночі. Втім, гарна розвага в дощові дні. Що ж, тут у нас їдальня… стіл уже накрито до ланчу, як бачиш. Це ось маленька вітальня, але ми в ній збираємося хіба що тільки дуже морозними вечорами. Не веду тебе до великої вітальні, бо її ти однаково побачиш перед ланчем. Ходімо, я познайомлю тебе з місис Неттлбед.

Отак вони прийшли на кухню, серце будь-якого дому. Вона була такою, як більшість корнволлських кухонь, хіба що набагато просторішою, а на місці звичної корнволлської плити стояла кремового кольору «Ara»[40]. Решта обстави була знайома, з темно-зеленими стінами, почепленим під стелею вішаком для просушування білизни, традиційним буфетом для порцеляни, неодмінним неосяжним, чисто вискобленим столом посередині.

Біля столу стояла місис Неттлбед, яка викладала цукати на трайфл[41]. Низенька опасиста жінка в білому фартуху поверх рожевого кухарського халата, з винятково недоладним білим ковпаком на голові, який насунувся їй на брови. У неї було розпашіле обличчя й набряклі від стоячої роботи щиколотки, та коли Лавді кинулася до неї: «Вітаннячко, місис Неттлбед, це ми…», — та не насупилася, не попросила дівчат із кухні, адже саме лаштувалася подавати на стіл. Навпаки, її круглі щоки розпливлися в щирій радісній усмішці, яка показувала, що Лавді — її золотко, її щастя.

— Безцінна, дитинко моя! Ну, ходи, поцілуй гарненько свою місис Неттлбед… — вона розкинула руки, розставивши липкі пальці так, що її долоні стали схожими на морські зірки, і нахилилася вперед, підставляючи для поцілунку щоку, яку Лавді й поцілувала. — Погляньте лишень, як виросла. Скоро будеш вищою за мене. Оце подруга, яку ти привезла…

— Її звуть Джудіт.

— Дуже приємно, Джудіт.

— Добрий день, мем.

— Ти приїхала на вікенд? Тут не журитимешся. З малою шибеницею безнастанні веселощі тобі гарантовані.

— Місис Неттлбед, а що на ланч?

— Мисливське рагу з картопляним пюре та відвареною капустою.

— А капуста з мускатним горіхом?

— Коли ж це я подавала капусту, та без мускатного горіха?

— У такому разі я її, можливо, їстиму. Чоловіки не повернулися?

— Щойно чула, як вони на подвір’ї підраховували трофеї. Завтра на ланч пиріг із кролятиною. Думаю, зараз вони в зброярні, чистять рушниці. Хвилин за десять упораються.

— Десять хвилин, — скривилася Лавді. — Я конаю з голоду.

Вона підійшла до буфета й взяла з бляшаної коробки два шматочки печива. Один дала Джудіт, а другий запхала собі в рота.

— Лавді…

— Знаю. Я переб’ю собі апетит, а потім за столом не їстиму твого чудового ланчу. Джудіт, ходімо знайдемо мамусю й побачимо, чи вона не дасть нам чогось попити.

Дівчата знайшли Даяну у вітальні. Вона зручно вмостилася, підібгавши ноги, у куточку великого кремового дивана, читала роман і курила запашну турецьку сигарету, вставлену в нефритовий мундштук. Поруч із диваном, на столику стояли попільничка та коктейль. Коли дівчата вбігли до кімнати, вона підвела голову і всміхнулася до них.

— Осьде й ви, серденька. Як чудово. Як ви, гарно розважаєтесь?

— Так, ми обійшли весь будинок і оглянули кожну кімнату, а потім навідалися до місис Неттлбед, а тепер можна нам чогось попити?

— Чого ви хочете випити?

На дзеркальному столику під стіною були акуратно розставлені пляшки, сяяли й вилискували склянки. Лавді підійшла до столика, щоб ознайомитися з пропозицією.

— Я б насправді хотіла «Оранж Корону», а її тут немає.

— Це та жахлива шипучка, від якої потім рот помаранчевий? Може, у коморі ще є запас. Подзвони Неттлбеду і спитай, чи він не призапасив для тебе пляшечки.

Дзвінок був на стіні над столиком. Лавді натиснула великим пальцем на кнопку. Даяна всміхнулася до Джудіт.

— Що скажеш про мій улюблений дім?

— Він прекрасний! Але я вагаюся, чи ця кімната не найкрасивіша з усіх.

Либонь, так. На стінах дерев’яні панелі, на паркетній підлозі — килими, вітальня наповнена сонцем і квітами. Не скромними нарцисами, а більш екзотичними оранжерейними квітами — з ліловими, білими та пурпуровими квітками, а в одному з кутків стояла біло-синя фаянсова діжка з деревом камелії, на тлі темного лискучого листя якої вирізнялися насичено-рожеві квітки. На вікнах висіли портьєри з кремової парчі, на диванах і кріслах лежали покривала з такої самої тканини, а також пухкі атласні подушки найніжніших відтінків зеленого, рожевого й блакитного, схожі на велетенські різнобарвні льодяники. На центральному столі були розкладені обов’язкові для будь-якої респектабельної сільської садиби часописи: журнал світської хроніки «Татлер», присвячений театру й балету «Скетч», часопис поточних подій «Ілюстровані лондонські новини» і огляд кінного спорту та перегонів «Спортін драметік». Крім того, «Поле, кінь і хорт», останні номери «Вог» і «Жіночого журналу» і стос щоденних газет, яких, здається, ніколи не розгортали.

Джудіт зараз хотілося б бути самій, дивитися на все це так довго, щоб увібрати кожну деталь, і якщо їй уже ніколи не випаде повернутися в цей будинок, у її пам’яті збережеться його досконалий образ. Нанчерров. На пофарбованій у біле високій камінній полиці стояла група чарівних фігурок із майсенської порцеляни, мавпочки-музиканти. Над каміном висів портрет Даяни, на якому її тендітні плечі покривав димчасто-синій шифон, промінь сонця золотив її волосся кольору стиглої пшениці. Її сині очі іскрилися сміхом, на вустах блукала тінь усмішки, так, ніби їх із художником пов’язує якась дуже інтимна й трішечки кумедна таємниця.

Простеживши за її поглядом, Даяна запитала:

— Подобається?

— Вона — копія ти, Даяно.

Даяна засміялася.

— Витончений комплімент. Зрештою, де Ласло завжди був підлесником.

Вид, що відкривався з високих вікон вітальні, був уже знайомий. Доглянутий сад спускався терасами по схилу, зливаючись удалині з чагарниками й луками, порослими травою, у якій рясніли блідо-жовті нарциси. Засклені двері вели на маленьку криту терасу — своєрідну кімнату, винесену в сад. До неї прилягала оранжерея, по скляних стінах якої вилися жасмин і виноградна лоза, а всередині можна було побачити старомодні плетені меблі, що навіювали спокусливі думки про літо, пекуче сонце, пополудневі лінощі з прохолодними довгими коктейлями. А може, про китайський чай у філіжанках із тоненької порцеляни з огірковими сандвічами.

До зануреної в чарівні видіння Джудіт підійшла Лавді.

— Це мамусине улюблене місце. Правда, мамусю? Вона тут вилежується й засмагає голяка.

— Тільки якщо нікого поблизу немає.

— Ну, от я ж бачила, як ти це робиш.

— Тебе до уваги не беремо.

Цієї миті двері позаду них тихо відчинилися, і глибокий низький глухий голос мовив:

— Ви дзвонили, мадам?

Містер Неттлбед. Згадки Лавді про його виразку й пов’язані з нею непередбачувані зміни настрою недостатньо підготували Джудіт до величної постаті цього високого сивого чоловіка, дещо похмурого й по-своєму показного. На кшталт надійного й поважного директора похоронного бюро. Таке враження підкреслювали його чорний піджак із чорною краваткою і чорно-сірими смугастими штаньми. Він мав бліде, посічене зморшками обличчя, навислі над очима брови й загалом сповнений такої гідности вигляд, що Джудіт питала себе, як хтось може набратися достатньої рішучости, щоб звернутися до нього хоча б з проханням, не те щоб з якимсь розпорядженням.

— Так, Неттлбеде, дякую вам, — відгукнулася Даяна. — Лавді хоче лимонаду чи чогось такого.

— Я хочу «Оранж Корону», містере Неттлбеде, а на столику її немає.

Запала тривала багатозначна пауза. Неттлбед не ворухнувся, мовчки пронизуючи Лавді холодним поглядом — наче мертвого метелика довгою сталевою шпилькою. Даяна теж не промовляла ні слова. Мовчанка тривала. Стала незручною. Даяна обернулася до Лавді й пильно подивилася на неї.

Лавді, з виразом покори на обличчі, переформулювала запит:

— Містере Неттлбеде, не могли б ви, коли ваша ласка, перевірити, чи не залишилося в коморі трохи «Оранж Корони»?

Невеличка напруга вмить розрядилася.

— Безперечно, — відповів Неттлбед. — Думаю, на полиці ще є один ящик. Я піду і впевнюся.

Він лаштувався йти, але його затримала Даяна.

— Неттлбеде, чоловіки вже повернулися?

— Так, мадам. Вони у зброярні, чистять рушниці.

— У них вдалий був ранок?

— Кілька кроликів і голубів, мадам. І два зайці.

— Боже милостивий. Бідна місис Неттлбед. Скільки дичини вона муситиме випатрати.

— Можливо, я допоможу їй, мадам.

Він вийшов, зачинивши за собою двері. Лавді скорчила гримасу:

— Можливо, я допоможу їй, мадам, — передражнила вона його. — Пихатий старий осел!

— Лавді, — голос Даяни став крижаним.

— Так його Едвард називає.

— Едвард міг би бути розумнішим. А ти чудово знаєш, що просячи про щось Неттлбеда чи будь-кого, треба говорити «будь ласка», а потім — подякувати, коли твоє прохання виконали.

— Я просто забула.

— Надалі не забувай.

Вона повернулася до своєї книжки. Джудіт почувалася незграбною й жалюгідною нездарою, ніби догана призначалася їй, натомість Лавді нітрохи не зніяковіла. Підлещуючись до матері, вона перехилилася до неї через спинку дивана, наблизившись темними кучерями до гладкого золотистого волосся Даяни.

— Що ти читаєш?

— Роман.

— Як він називається?

— «Погода на вулицях»[42].

— Про що він?

— Кохання. Нещасливе кохання.

— Я думала, кохання завжди щасливе.

— Ох, серденько. Не завжди. Не всім жінкам випадає щастя.

Даяна сягнула по свій коктейль. Тригранна склянка наповнена золотистою рідиною. На дні склянки рідкісним морським самоцвітом чи химерною морською істотою причаїлась оливка. Даяна відпила маленький ковток, поставила склянку на місце, і цієї миті двері вітальні знову відчинилися, але на порозі постав не містер Неттлбед, як можна було припустити.

— Татусю! — вигукнула Лавді, залишила матір і кинулася в його обійми.

— Привіт, моя дитинко.

Вони обнялися й розцілувалися, для чого він нахилився до Лавді.

— Ми так сумували за тобою. І ось ти знову вдома, з нами…

Він скуйовдив Лавді волосся, усміхаючись своїй молодшенькій так, ніби вона найдорогоцінніша істота на землі.

(Як же вони люблять Лавді. Усі до одного. Почуваючись трішечки сторонньою і спостерігаючи за таким відкритим виявом почуттів, якого вона сама ніколи не знала, Джудіт складно було не відчути легкого нападу заздрощів.)

— Даяно.

З Лавді, що кошеням повисла в нього на руці, він перетнув вітальню, підійшов до дивана, де сиділа його дружина, і нахилився, щоб поцілувати її.

— Вибач, люба, ми запізнилися?

Схиливши голову набік, вона всміхнулася йому.

— Нітрохи. Зараз тільки за чверть перша. У вас у всіх був хороший ранок?

— Чудовий.

— Де Томмі та Джеремі?

— Томмі зараз буде. Джеремі чистить мою рушницю.

— Славний хлопчик.

Стоячи дещо осторонь і спостерігаючи за цією розмовою, Джудіт мала час підготувати приязну міну і ввічливу посмішку та приховати своє спантеличення. Зовнішність полковника Кері-Льюїса стала для неї цілковитою несподіванкою, бо він виявився літнім чоловіком, і Джудіт подумала, що на вигляд він схожий радше на батька Даяни, ніж на чоловіка, і запросто міг би бути дідом Лавді. Щоправда, тримався він по-армійськи струнко й рухався легким розгонистим кроком фізично активної людини, але його волосся, чи пак його залишки, геть посивіло, а посаджені глибоко в поритому зморшками обличчі блакитні очі були вицвілі, як у старезного селянина. Його обвітрені щоки були мертвотно-блідими, а над підстриженими на військовий манір вусиками загинався довгий дзьобатий ніс. Високий, сухорлявий, він мав на собі твідовий піджак, молескінові бриджі, з-під яких виглядали тонкі лелечі ноги в мисливських гетрах, взуті в начищені до каштанового блиску броги.

— Він сказав, це найменше, що він може для мене зробити.

З цими словами полковник випростався, вивільнився з чіпких лапок Лавді, пригладив долонями волосся й обернувся до Джудіт.

— А ти, мабуть, подруга Лавді?

Вона подивилася йому в очі й побачила в них увагу та доброту, але разом із тим — глибокий смуток. Що, знов-таки, було дуже дивно, беручи до уваги, скільки непідробних радощів викликала його поява в дочки й дружини. А тоді він усміхнувся — і смуток наче зник з очей. Він рушив до Джудіт і простягнув руку.

— Як приємно, що ти змогла приїхати до нас.

— Її звуть Джудіт, — підказала Лавді.

— Добрий день, — привіталася Джудіт, і вони потиснули одне одному руки.

Його пальці на дотик були сухими й шорсткими. Джудіт відчула солодкуватий запах від його твідового піджака і радше інстинктивно виявила, що цей чоловік так само сором’язливий, як вона. Вона враз перейнялася до нього симпатією й бажанням звільнити його від ніяковости.

— Лавді добре тебе приймає?

— Так. Вона показала мені весь будинок.

— Добре. Тепер ти знаєш, де тут що.

Полковник зам’явся. Він не вмів вести салонні розмови, тож дуже до речі їх перервала поява іншого джентльмена, одразу за яким увійшов також Неттлбед, несучи перед собою, немов жертовний дар до олтаря, срібну тацю з пляшкою «Оранж Корони».

— Даяно. Ми впали в неласку, забарившись на стільки часу?

— Ох, любий Томмі, не верзи дурниць! Вдалий був ранок?

— Розвага на славу.

Томмі Мортімер затримався у дверях, потираючи руки, ніби тішачись теплом приміщення після морозної прогулянки і сподіваючись тепер на склянку чогось гарячливого. Він теж був одягнений по-мисливськи, в елегантний твідовий костюм із канарково-жовтим жилетом. Його хлоп’яче, засмагле, бездоганно виголене обличчя світилося вдоволеною усмішкою. Складно було б визначити його вік, оскільки густа чуприна майже геть посивіла, що радше підкреслювало юнацьку пружність його ходи й театральність, із якою він себе подавав, усім своїм виглядом ніби кажучи: «Осьде я, тепер можемо починати тішитися життям».

Томмі перетнув вітальню, простуючи до Даяни, поцілував її в щоку, а тоді переніс свою увагу на Лавді.

— Вітаннячко, вертухо! Маєш цілуночок для свого названого дядечка? Що там у школі? Вони вже зробили з тебе маленьку леді?

— Ой, Томмі, облиш ці дурні запитання.

— Ти принаймні могла б представити Томмі своїй подрузі, — зауважила її мати.

— Ой, мені дуже прикро, — трішечки манірно похопилася Лавді й перейшла до ефектного представлення. — Прошу любити й шанувати, Джудіт Данбар, з якою ми разом у тій самій школі, а це, трам-па-па-бам, наш Томмі Мортімер.

Томмі засміявся, розважений її зухвалістю.

— Вітання, Джудіт.

— Добрий день.

Полковник натомість уже втомився від обміну світськими люб’язностями. Час був на аперитиви. Неттлбед, що стояв біля столика, наповнив склянки: сухий мартіні для містера Мортімера, пиво для полковника, «Оранж Корону» для дівчаток. Даяна, ліниво потягуючи свій мартіні, відмовилася «освіжати» свою порцію. Томмі з келишком у руці влаштувався поруч на дивані, обличчям до неї, граційно закинувши руку на подушки спинки. Джудіт запитала себе, чи не актор він. Вона не часто бувала у справжньому театрі, але разом із Гітер вони переглянули достатньо кінофільмів у кінотеатрі Порткерріса, щоб упізнати характерне позування в жестах рук і положенні невимушено схрещених ніг. Можливо, Томмі — зірка сцени, а вона через своє невігластво чи брак ерудиції не впізнала його. З іншого боку, якби це було так, Лавді не оминула б їй повідомити.

Неттлбед, подавши напої, пішов геть.

Джудіт покуштувала свій лимонад. Напій був смачний, газований, насичений і дуже солодкий. Вона сподівалася, що газ не викличе в неї відрижки. Стоячи трохи осторонь від решти, вона потягувала напій повільно й обережно, щоб уникнути можливих непорозумінь. Зосередившись на цьому завданні, Джудіт не помітила, як до вітальні ввійшов останній учасник ранкового полювання.

Він так м’яко ступав у своїх черевиках на гумовій підошві, що його появу не одразу помітили. Молодик в окулярах, вбраний у вельветові штани й товстий светр зупинився у просвіті відчинених дверей. Джудіт відчула на собі його погляд. Обернулася й побачила, що він її розглядає так само, як свого часу вона розглядала його. Не вірячи своїм очам, вони якусь мить спантеличено дивилися одне на одного, а тоді він усміхнувся, після чого не залишилося жодних сумнівів, бо все в ньому було їй надто знайоме.

Через усю вітальню він попрямував до неї.

— Це ти, правда? — запитав він. — Дівчинка з потяга?

Джудіт із радощів не могла промовити слова, тож лише ствердно кивнула.

— Який дивовижний збіг! Ти шкільна подруга Лавді?

Її губи самі собою розтяглися в усмішці. Вона відчула це, попри брак свідомого наміру. Вона б не змогла стримати усмішку, навіть якби хотіла.

Вона знову ствердно кивнула.

— Як тебе звати?

— Джудіт Данбар.

— А мене — Джеремі Веллс.

Джудіт нарешті віднайшла мову.

— Я знаю. Я здогадалася.

— Джеремі! Я не чула, як ти ввійшов, — озирнулася на нього Даяна. — Ти, мабуть, навшпиньки прокрався. Ти представляєшся Джудіт?

— У цьому немає потреби, — всміхнувся він у відповідь, — ми вже знайомі. Зустрічалися в потязі. Коли поверталися з Плімута.

Вони враз опинилися в центрі загальної уваги. Усі були вражені таким збігом і хотіли почути подробиці того знайомства. Як вони опинилися в одному купе, як дивилися із салташського мосту на військові кораблі та як нарешті розпрощались у Труро.

— Як твоя маленька сестричка? Та, що була з Ґоллівоґом? — поцікавився Джеремі.

— Вона виїхала з мамою. Вони повернулись у Коломбо.

— Лишенько. Я не знав. Тобі їх бракуватиме.

— Вони вже, мабуть, на місці. Але далі вони переїжджають до Сінгапуру. Мій батько отримав там нову посаду.

— Ти до них скоро приєднаєшся?

— Ні, принаймні не найближчими роками.

Як приємно склалося. Так, ніби вона, доросла, одягнена в дорогі речі Атени, попиваючи аперитив, вразила всіх тим, що має власного друга тут, серед них. Вона й далі крадькома позирала в обличчя Джеремі Веллса, бажаючи переконатися, що він справді тут, у Нанчерров, як частина клану Кері-Льюїсів, а водночас — як незалежна особистість. Вона згадала, як тоді, у поїзді, коли він відчиняв вікно, кінець його довгого шарфа торкнувся її коліна. Вона згадала, як розповідала про нього Філліс. «Він був чудовий, — сказала вона тоді, — я б не проти познайомитися з таким, як він».

А тепер це сталося. Ось, він тут. Вони познайомилися по-справжньому. Це справді сталося…

З холу долинув дзвінок до ланчу. Даяна допила коктейль, віддала порожню склянку Томмі Мортімеру, підвелася, зібрала навколо себе всю компанію й повела їх до їдальні.

— Тепер, — не вгавав полковник, — ти маєш пояснити мені, як ви познайомилися з Джеремі.

— Це сталося в потязі з Плімута. Одразу після Різдва. Ми опинилися в одному купе.

— А що ти робила у Плімуті?

— Гостювала в тітки з дядьком. Він капітан ВМС, зараз служить у Кейгемі. Ми їздили до них на Різдво.

— Ми — це?..

— Моя мати, моя молодша сестра і я. А тоді він зійшов у Труро, а ми поїхали далі, до Пенмаррона.

— Розумію. Ви тоді здогадалися, що він лікар?

— Так, він нам сказав. А ще… Даяна сказала мені сьогодні вранці, що його батько — ваш лікар.

Джудіт трохи завагалася, перш ніж назвати дружину поважного й літнього полковника на ім’я, але він, здається, не звернув на це уваги. Імовірно, звик до того, що Даяна легковажить приписами етикету.

— Він славний хлопчина, — полковник глянув через стіл на Джеремі. — Блискучий гравець у крикет. Капітан корнволлської збірної з регбі. Я бачив їхню гру торік. Їздив у Твікенгем. Захопливе видовище.

— Даяна мені про це теж розповідала.

Він усміхнувся.

— У такому разі не хочу бути занудою. Розкажи мені краще про свою сім’ю. Вони зараз на Сході?

— Так, у Коломбо.

— Ти там мешкала?

— Я там народилася. А додому повернулася, аж коли мені виповнилося десять. Моя мати очікувала на народження Джесс. Їй тепер чотири рочки.

— Твій тато на державній службі?

— Ні, у транспортній компанії. Фірма називається «Вілсон — Мак-Кіннон». Його переводять у Сінгапур, тож вони скоро вирушають на нове місце, — додала вона. — Моя мати не дуже хотіла переїжджати, але я сподіваюся, їй там сподобається.

— Так, я гадаю, їй сподобається.

Джудіт подумала, що це дуже шляхетно з його боку — вести з нею розмову, виявляючи гостинність, щоб вона почувалася як удома — так, ніби вона якась справді поважна особа. Полковник сидів на чолі довгого обіднього столу, а Лавді й Джудіт — по обидва боки від нього. Даяна сиділа на протилежному кінці, ліворуч від неї — Томмі, а праворуч — Джеремі. Мері Міллівей, яка нагодилася щойно всі повсідались, влаштувалася між Джеремі й Лавді. Вона була акуратно зачесана, з напудреним носиком, і трималася за столом упевнено й цілком вільно, балакала з Джеремі, якого знала, ясна річ, віддавна, ділячись із ним останніми чутками про легендарну Атену, а він, своєю чергою, розповідав їй про свої успіхи в роботі при лікарні Святого Томаса.

Доволі невибагливе меню, у яке дівчат ще раніше втаємничила місис Неттлбед, містило прості, але дуже смачні страви. Мисливське рагу було темне й насичене, з грибами й під винним соусом. Пишне картопляне пюре чудово вбирало жирну підливу… а зелена солодка капуста, посипана тертим мускатним горіхом, була хрусткою, як горішки. З напоїв — вода, а також пиво для чоловіків. Неттлбед, подавши овочі та простеживши, щоб усі склянки були наповнені, тихенько пішов із їдальні. Джудіт враз полегшало. У неї аж спина терпла в його присутности: здавалося, від його крижаного погляду хто завгодно може переплутати ніж із виделкою, перекинути склянку з водою чи впустити на підлогу лляну серветку.

Щоправда, наразі Джудіт ще не вчинила жодного із цих злочинів, а тепер, не відчуваючи на потилиці пронизливого погляду Неттлбеда, вона почала отримувати задоволення від ланчу.

— А як щодо тебе самої? — запитав полковник. — Даєш собі раду без матері? Як тобі у «Святій Урсулі»?

Вона стенула плечима.

— Усе гаразд.

— Що робитимеш на шкільні канікули?

— Побуду в тітки Луїзи.

— Де це?

— У Пенмарроні. Поряд із полем для гольфу.

За столом на якусь мить запала мовчанка, як це буває, коли одночасно в усіх розмовах виникає пауза. Джудіт додала:

— Будинок називається «Вітряний кряж», — її голос пролунав у повній тиші.

Лавді з іншого боку столу захихикала.

— У чому полягає гумор? — запитав її батько.

— Я не називала б його «Вітряний кряж». Я б назвала його «До вітру пердіж», — розреготалася вона так нестримно, що, ймовірно, подавилася б своїм рагу, якби полковник вчасно не постукав її по спині, запобігши катастрофі.

Джудіт зніяковіла й завмерла в передчутті скандалу, очікуючи шквалу докорів, а в гіршому випадку — гнівного наказу негайно залишити їдальню. Такі вислови, та ще й за ланчем.

Проте ніхто, як виявилося, не був нітрохи шокований цією витівкою, усі тільки посміялися, ніби Лавді видала бозна-який блискучий дотеп. Хіба тільки Мері Міллівей пробурмотіла: «Отакої… Лавді…», але ніхто не звернув на неї уваги — а найменше Лавді.

Переставши сміятися й витерши сльози крихітною хустинкою з мереживною облямівкою, Даяна зауважила впівголоса:

— Нам неабияк пощастило, що Неттлбеда не було на цю мить у їдальні. Лавді, ти жахлива дитина, але така кумедна, що не випадає тебе сварити.

З першою стравою покінчили й викликали дзвінком Неттлбеда, щоб прибрав зі столу. Після цього він подав десерт. Тарт із патокою, сливи в сиропі й корнволлський крем. Полковник, виконавши світський обов’язок щодо доньчиної гості, переніс свою увагу на Лавді, яка мала що йому розповісти про шкільні несправедливості, про свавілля Дейрдре Ледінґем, про принципову неможливість вивчення алгебри та про упередженість сестри-хазяйки.

З того, як чемно й уважно полковник вислуховував поточні нарікання, не сперечаючись і не перериваючи, Джудіт здогадалася, що він чув усе це раніше й не раз. Таке його ставлення до дочки викликало в Джудіт тим більшу повагу до полковника, адже вона усвідомлювала необґрунтованість усіх нарікань Лавді, якщо підійти до них критично. До всього, він, імовірно, примирився з тим, що Лавді — нехай хоч каміння з неба — стоятиме на своєму і якщо не доможеться чогось лестощами й чарами, вдасться до найницішого шантажу. Як у випадку з її першою приватною школою, до якої вона відмовилася повертатися хоч би під страхом смертної кари.

Накладаючи вершки на свою порцію тарту, Джудіт прислухалася до розмов за столом. Томмі Мортімер із Даяною укладали плани на літо в Лондоні — на події майбутнього сезону, виставку квітів у Челсі, Вімблдон, Генлі й Аскот[43]. Слухати їх було надзвичайно цікаво.

— Я маю квитки на Центральний корт і на Королівську трибуну.

— О господи! Мені треба буде купити кілька капелюшків.

— Як щодо Генлі?

— Ой, поїдемо. Я обожнюю Генлі. Усі ці чудові старигани з рожевими краватками.

— Влаштуємо спільну вечірку… Коли ти будеш у Лондоні?

— Я ще про це не думала. Може, за два чи три тижні. Поїду на «Бентлі». Мені треба замовити дещо з одягу, сходити на примірку тощо. Зокрема маю знайти художника з інтер’єрів, який узявся б до будинку на Кедоган-М’юз раніше, ніж Атена повернеться зі Швейцарії.

— Я знаю чудового фахівця. Я дам тобі його телефон.

— Дуже мило з твого боку. Я повідомлю тобі, коли їхатиму.

— Сходимо до театру, а потім запрошу тебе на вечерю в «Савой».

— Розкішно.

Даяна раптом згадала про Джудіт.

— Вибач, серденько, — всміхнулася вона, — ми тут обговорюємо якісь свої нудні плани. Сьогодні ж твій день, а про тебе забули. Скажи лишень, що ти хочеш далі робити?

Вона трохи підвищила голос, привертаючи загальну увагу:

— Кажіть, хто що робитиме після ланчу?

— Я хочу покататися на Тінкербелл, — відгукнулася Лавді.

— Серденько, це дещо егоїстично. А як же Джудіт?

— Джудіт не їздить верхи. Вона не цікавиться кіньми.

— У такому разі, можливо, було б краще зайнятися чимось таким, чим вона цікавиться?

— Не турбуйтеся про мене, — озвалася Джудіт, побоюючись, щоб не спалахнула суперечка.

Натомість Лавді, схоже, не лякала перспектива ні суперечки, ні навіть сварки.

— Мамусю, ні! Я неодмінно маю покататися на Тінкербелл. Ти сама знаєш, її треба регулярно вигулювати.

— Я не хочу, щоб ти їздила верхи сама. Може, татусь тобі складе компанію?

— Вона не буде сама, — втрутився полковник, — сьогодні в стайні працює юний Волтер. Я перекажу йому, щоб підготував і засідлав коней.

— Татусю, а чому ти не можеш зі мною піти?

— Тому, крихітко моя, що маю владнати деякі справи. Мені треба написати кілька листів, зробити деякі телефонні дзвінки, а о четвертій у мене зустріч із Маджем, — він перевів поблажливий погляд через стіл на дружину. — А ти як думаєш згаяти решту дня?

— Ми з Томмі не нудьгуватимемо, не хвилюйся: я запросила Паркер-Браунів на бридж. Але це не розв’язує проблему з нашою гостею…

Джудіт зніяковіла через те, що вона враз ніби стала для всіх набридливою перешкодою, і справа тільки погіршилася, коли Даяна звернулася до Мері Міллівей.

— Мері, може?..

Її, однак, перервав Джеремі Веллс, який досі не брав участи в дискусії.

— Чому б мені не подбати про Джудіт? — викликався він. — Ми разом із Лавді навідаємося до стаєнь, там ми з Джудіт заберемо собак і прогуляємося до бухти.

Він усміхнувся до Джудіт, а та сповнилася вдячности до нього, бо Джеремі побачив, у якій вона халепі, і так ефективно прийшов їй на допомогу.

— Тебе влаштував би такий план?

— Так, мені дуже подобається. Але вам не варто непокоїтися про мене. Хочу сказати, що можу й сама дати собі раду.

Даяна, задоволена з того, що все так гарно владналося, відкинула її боязкі заперечення.

— Звісно, що ти не повинна залишатися сама. Це чудова ідея, Джеремі, якщо тільки твої батьки не заперечуватимуть, що ти затримуєшся в нас на цілий день. Зрештою, ти приїхав додому лише на вікенд, а вони, либонь, уже скучили за тобою…

— Я поїду додому після підвечірку. Батько сьогодні однаково на виклику. Але вечір ми згаємо разом.

Даяна засяяла з утіхи.

— Хіба не чудово? Усе влаштувалося і всі задоволені. Джудіт, ти будеш у захваті від бухти, нашого власного затишного пляжу. Але неодмінно надінь курточку, або нехай Мері знайде для тебе ще один джемпер, бо коло моря завжди прохолодніше. А ти, Лавді, не забудь надіти жорсткий шолом. Гаразд… — вона підвелася, відсунувши свій стілець. — Чому б нам усім тепер не піти у вітальню, щоб випити по чашечці кави?

Запрошення, певно, не поширювалося на двох дівчат. Коли дорослі пішли, обидві залишилися в їдальні, щоб допомогти Мері та Неттлбеду прибрати зі столу, і тільки тоді піднялися нагору й почали збиратися на прогулянку. Для обох було приготовано ще по додатковому пуловеру, а для Лавді також шолом, чоботи та рукавички для верхової їзди.

— Ненавиджу цей шолом, — поскаржилася вона. — Мені ремінець давить під підборіддям.

Однак Мері була непохитна.

— Не вигадуй і не смій його скидати, коли ти верхи.

— Я не розумію, навіщо він. Купа дівчат дають собі раду без нього.

— Ти не купа дівчат, і нам не треба, щоб ти висадила собі мізки об каменюку. Ось твій стек, а оце вам іриски на доріжку.

Вона дістала з камінної полиці скляний слоїк і видала по одній ірисці кожній.

— А для Джеремі з Волтером? — обурилася Лавді.

Мері засміялася, видала їй ще дві штуки й поквапила ляпанцем по сідницях.

— Марш звідси, — скомандувала вона. — Коли повернетеся, на вас чекатиме підвечірок біля каміна.

Як двоє цуценят, вони підстрибом збігли сходами й помчали коридором до дверей у вітальню. Перед дверима Лавді зупинилася.

— Заходити не будемо, бо ми там застрягнемо.

Вона відчинила двері й просунула голову в щілину.

— Джеремі! Ми готові!

— Зустрінемось у зброярні, — пролунала відповідь. — За хвилинку. Я візьму Пеко. Тигр уже там, обсихає після полювання.

— Згода. Мамусю, хай щастить у бриджі. Татусю, до зустрічі! — Лавді зачинила двері. — Ходімо тепер на кухню, візьмемо кілька шматочків цукру для Тінкербелл і Рейнджера. А якщо місис Неттлбед даватиме цукерки, не пробалакайся, що Мері вже дала нам іриски.

Місис Неттлбед не пропонувала цукерок, але почастувала маленькими кексиками, щойно з духовки, приготованими до чаю у вітальні. Кексики були ще теплими й надто апетитними, щоб залишати їх на потім, тож дівчатка з’їли їх тут і тепер, вчинили наліт на цукорницю й помчали далі.

— Гарної вам прогулянки… — линув їм услід голос місис Неттлбед.

Задній коридор вів до зброярні, де стояв приємний дух мастила, лляної олії, старих дощовиків і собак. По всьому периметру вздовж стін тяглися замкнені шафи з рушницями та шомполами, на спеціальних полицях зберігалися остроги, болотяні та гумові чоботи. Тигр, великий чорний лабрадор із квадратним носом і темними очима, куняв у своєму ліжечку-кошику, але, почувши їхні кроки, підхопився і струснувся, готовий до чергових вправ на свіжому повітрі. Хвіст його калатав, як пістон у поршневому моторі.

— Вітаю, любий Тигре. Як минув твій ранок? Сподобалося тобі приносити дичину?

Пес привітно забурчав. Він поводився надзвичайно приязно, що було дуже доречно з огляду на його розміри й силу.

— Ти підеш із нами на прогулянку?

— Звісно, піде! — відповів за нього Джеремі, заходячи слідом за дівчатами, з Пеко під пахвою. Він поставив пекінеса на підлогу і став вдягати свою куртку, знявши її з гачка на стіні, а собаки тим часом виявили інтерес один до одного, Тигр обнюхував малого Пеко, який перекинувся горічерева й розмахував лапами так, ніби пливе на спині.

— Вони разом такі кумедні, — засміялася Джудіт.

— Ще б пак, — посміхнувся Джеремі. — Нумо, дівчатка, ходімо, не барімося. Там Волтер уже чекає, либонь.

Вони вийшли через інші двері на брукований двір, де білі голуби пурхали навколо голубника. Це було ніби вийти в справжню зиму — морозне повітря заскочило Джудіт зненацька. У будинку з центральним опаленням, залитому блідим сонцем і пахощами квіток, нескладно уявити, ніби вже настала справжня весна. Та варто було вистромити носа надвір, як холодний вітер розвіяв цю ілюзію. Сонце світило ще яскраво, але різкий східний вітер із моря періодично наганяв на сонце темні хмари. Джудіт нагадала собі, що, зрештою, ще тільки середина лютого. Попри додатковий светр, вона здригнулася від холоду. Помітивши це, Джеремі підбадьорив її:

— Не хвилюйся. Щойно рушимо в дорогу, зігрієшся, як хлібець у тостері.

Стайні розташовані були дещо віддалік будинку, приховані мальовничою молодою дібровкою. До будівель вела гравійна доріжка, і скоро Джеремі й дівчата побачили стайні — чепурні, раціонально спроектовані на плані каре, з внутрішнім двором. У дворі вже стояли напоготові двоє засідланих коней, прив’язаних до вмонтованих у мур залізних кілець. Тінкербелл і Рейнджер. Тінкербелл була чарівною сірою крихіткою-поні, натомість гнідий Рейнджер видався Джудіт величезним, як слон. На вигляд він був страхітливо могутнім, з потужними кінцівками, з налитими силою м’язами, що перекочувалися під блискучою випещеною шкурою. Джудіт ладна була попестити поні й навіть почастувати шматочком цукру, але від мисливського коня полковника вирішила триматися якнайдалі.

При конях порався молодик — він саме підтягував попругу сіренької. Помітивши їх, він швиденько закінчив справу, опустив попону й випростався в очікуванні, поклавши руку на шию поні.

— Волтере, вітаю, — першою озвалася до нього Лавді.

— Вітаю.

— Ти все приготував! Знав, що ми прийдемо?

— Містер Неттлбед повідомив через Кітті, — він кивнув Джеремі: — Привіт, Джеремі. Не знав, що ти тут.

— Приїхав на вікенд. А тобі як ведеться?

— Дуже непогано! Їдеш із нами?

— Ні, не сьогодні. Ми хочемо відвідати бухту. Вигуляємо собак. Познайомся, це подруга Лавді, Джудіт Данбар.

Волтер ледь повернув голову в бік Джудіт і кивнув їй:

— Вітаю.

Напрочуд привабливий юнак, стрункий, чорнявий і засмаглий, як циган, він мав кучеряве чорне волосся й очі кольору обсмажених кавових зерен. Вбраний був у вельветові бриджі, біло-синю смугасту сорочку з цупкої тканини та шкіряний жилет. Засмагла шия пов’язана жовтою бавовняною хусткою. Скільки йому років? Шістнадцять чи сімнадцять? На вигляд він здавався старшим, цілком зрілим, з натяком на справжню чоловічу бороду. Джудіт він чимось нагадав Гіткліффа з «Буремного перевалу», і вона одразу зрозуміла, чому Лавді так жадала покататися сьогодні на Тінкербелл. Навіть Джудіт потягнуло б до коней, якби випало дбати про них у товаристві такого, як Волтер Мадж.

Вони стояли й дивилися, як він сідає верхи. Волтер знехтував стременом і скочив у сідло з легкістю і грацією, що виказували його — можливо, несвідоме — бажання трішечки похизуватися.

— Гарної прогулянки, — побажала Джудіт подрузі.

Лавді піднесла стек.

— Вам теж.

Копита двох коней процокали через двір, а тоді звук тупотіння змінився, коли вони досягли гравійної дороги. У яскравому холодному світлі пара вершників справляла чарівне враження. Вони перейшли на рись і зникли за дібровою. Тупіт копит завмер удалині.

— Куди вони прямують? — спитала Джудіт.

— Стежка веде в бік Ліджі, а далі вони, мабуть, виїдуть на вересові пустища.

— Мені навіть забажалося полюбити коней.

— Ти їх або любиш, або — ні. Ходімо, бо так стояти холодно.

Вони рушили тим шляхом, яким промчали вершники, а потім повернули праворуч, стежкою, що збігала схилом через сади в бік узбережжя. Собаки метнулися вперед і невдовзі зникли з поля зору.

— Вони не заблукають? — непокоїлася Джудіт, почуваючись відповідальною за тварин, але Джеремі заспокоїв її.

— Вони все тут знають не згірш за будь-кого з місцевих. Коли ми дістанемося бухти, собаки вже будуть там, а Тигр устигне навіть викупатися.

Джеремі йшов попереду, а Джудіт — за ним, звивистою гравієвою стежкою, що вела в бік моря. Позаду залишилися доглянуті трав’яні лужки й клумби. Вони пройшли через ковані залізні ворота, стежка звузилася й занурилася в нетрі субтропічної рослинности — камелій, пізніх гортензій, величних рододендронів, пишних заростей бамбука, пальм із високими стовбурами, порослими чимось на кшталт грубого темного хутра. Високо над головою шурхотіли потурбовані вітром голі гілки в’яза та бука, на яких сиділи, крякаючи, граки. З-під папороті, моху й виткого плюща вигулькнув струмок і поплинув, булькаючи та дзюркочучи кам’янистим річищем уздовж їхньої стежки. Перетворюючись на річечку, потік періодично перетинав їм шлях, і тоді вони долали його через вигадливо оздоблені дерев’яні місточки у східному стилі, що викликали в пам’яті пейзажі на китайській порцеляні. Чути було тільки дзюрчання води й шелест вітру. Ноги безгучно ступали по товстому шару прілого листя, і лише коли вони переходили через місточки, дошки відлунювали в такт їхнім крокам.

Після останнього місточка Джеремі зупинився, чекаючи Джудіт. Собак досі ніде не було видно.

— Як почуваєшся?

— Усе гаразд.

— Молодчага. Зараз маємо пройти через тунель.

Він знову рушив уперед. Джудіт подивилася й побачила, що похила стежка пірнає в печеру, утворену паростями гунери, почварної рослини з колючим стеблом і великим, як парасольки, листям. Джудіт раніше бачила гунеру, але не такі страхітливі хащі. Вони стояли, як зловісні інопланетні прибульці, тож треба було зробити над собою певне зусилля, щоб, пригнувши голову, пірнути за проводирем у цей природний рослинний тунель, куди не проникало світло. Джудіт почувалася наче під водою, таким вологим і зеленим було все навколо.

Вона насилу встигала за Джеремі, повсякчас ковзаючи на слизькій, дедалі крутішій стежині.

— Не люблю гунеру! — вигукнула вона.

— У Бразилії, — обернувся Джеремі, посміхаючись, — під її листям ховаються від дощу.

— Я б краще змокла.

— Ми зараз звідси виходимо.

Справді, за якусь мить вони виринули з первісного мороку тунелю на яскраве світло сонячного зимового дня. Джудіт побачила, що вони опинилися на краю покинутої каменоломні. Доріжка перейшла в зиґзаґоподібний марш грубо витесаних сходів, що вели на дно кар’єру. Потічок, що весь цей час залишався в межах чутности, знову потрапив у поле зору, іскристим водоспадом зриваючись із крутої скелі в кам’янисте провалля, смарагдово-зелене від моху й папороті, оповите водяним пилом. Тепер шум води панував над рештою звуків. По стінах каменоломні росла «крижана травичка», чи пак мезембріантемум, а встелене камінням дно за роки перетворилося на дикий сад ожини, деревоподібної папороті, сланкої жимолости, жовтоцвіту і кремової барви аконіту. Повітря наповнювали солодкі, мигдальні пахощі дроку й солонуватий дух морських водоростей, з чого Джудіт зрозуміла, що вони вже нарешті наблизилися до моря.

Вони обережно спустилися видовбаними у стрімкому схилі сходами. Внизу стежка стала вузькою, як ниточка. Петляючи між похмурими брилами, рухаючись уздовж потоку, вони дісталися давнього входу в каменоломню на протилежному її краю. Тут плаский, порослий травою бережок підіймався до дерев’яних воріт, а потік зникав в отворі дренажної труби. Вони видерлися берегом до брами й зістрибнули на асфальтовану смугу вузької сільської дороги, по той бік якої тяглася кам’яна огорожа, зведена сухим муруванням, а за нею нарешті починалися прибережні кручі та море. Поки Джудіт і Джеремі спускалися до моря теренами Нанчерров, їх захищала рослинність, а тепер вони опинилися під поривами південно-східного вітру. Насичено-синє море під яскравим сонцем було вкрите білими баранцями. Джудіт і Джеремі перетнули дорогу й перебралися через кам’яну огорожу перелазом, обладнаним сходами. Прибережні схили були не дуже стрімкими. Дерниста стежка звідси до берегових скель збігала поміж кущів колючого дроку, деревоподібної папороті й острівців первоцвіту. Був саме період відпливу, який оголив вилукувату смугу білого піску. Їхній приятель, потічок, знову вигулькнув і ринув схилом додолу, на пісок і далі — до берегових скель, розділяючи пляж надвоє й живлячи води бухти. Вітер не вщухав. Над головою ширяли галасливі мартини, хвилі невтомно підіймалися пінистими гребенями, били в берег, а тоді відкочувалися із сердитим шипінням.

Собаки, як обіцяв Джеремі, були вже тут, і Тигр був мокрий, бо таки встиг скупатися, а Пеко рив ямку, нанюхавши залишки тельбухів десь у піску. Більше навколо не було живої душі. Тільки собаки, мартини та вони двоє.

— Сюди взагалі хто-небудь приходить? — запитала Джудіт.

— Ні. Гадаю, мало хто навіть підозрює про існування цієї бухти.

Джеремі став спускатися вниз, обминаючи брили й гострі виступи, а Джудіт посувалася за ним. Зрештою вони дісталися широкого виступу скелі, що нависав над піщаним пляжем. Кам’яна поверхня була вкрита тріщинами, засіяними рядником[44], і пожовкла від лишайника.

— Бачиш, тут берег стрімкий, тож під час припливу вода підіймається на двадцять футів[45] і більше. Прозора як скло. Зручно пірнати, — усміхнувся він до неї. — Ти вмієш пірнати?

— Так. Мене батько навчив, у басейні готелю «Галле-Фейс».

— Тобі треба приїхати сюди влітку, щоб похвалитися майстерністю. Місце для цього ідеальне. На цій скелі ми зазвичай влаштовуємо пікніки, не боячись, що термос змиє в море хвилею. До того ж тут відносно затишно, не так вітряно. Посидьмо тут трошечки?

Так вони й зробили, підшукавши більш-менш зручне місце на твердому камені. Джудіт уже не мерзла — зігрілася від руху, від сліпучого сонця, що пронизувало її товстий светр, від невимушеного товариства її непретензійного супутника.

— Не знаю, — мовила вона, — чи тобі траплялося бувати на узбережжі Пенмаррона, але воно дуже відрізняється від тутешнього. Воно просторе, як пустеля, і власне пустельне, а щоб сховатися від північного вітру, просто видираєшся на дюни. Там дуже красиво, але тут більш…

Вона затнулася, добираючи слово.

— По-домашньому? — підказав Джеремі.

— Так, я це мала на увазі. Я… рада, що ти привів мене сюди. Сподіваюся, ти не почуваєшся так, наче був зобов’язаний. Насправді я добре даю собі раду на самоті.

— Не сумніваюсь. Але ти не хвилюйся. Я сам хотів сюди навідатися. Люблю це місце. Завжди любив. Сказати б, відсвіжує душу, — він сидів, спершись ліктями на коліна, і мружив очі на море крізь окуляри. — Бачиш бакланів на тій скелі? Іноді в теплу погоду туди вилазять тюлені — погрітися на сонечку. Собаки просто шаліють. Не знаєш тоді, що з ними робити.

Вони замовкли. Джудіт думала про Лавді з Волтером, які зараз, мабуть, галопують вересовими луками, але вона вже не відчувала легких заздрощів, що були кольнули їй тієї миті, коли елегантна пара хвацько рушила скоком. Тут краще, у цьому місці, з цим чудовим молодиком. Поруч із ним було майже так само добре, як на самоті.

Витримавши паузу, вона заговорила.

— Ти так добре все тут знаєш… Я маю на увазі — Нанчерров. І Кері-Льюїсів. Практично як рідний дім і власну родину. Хоча це не зовсім так.

Джеремі відхилився назад, обпершись на лікті.

— Нанчерров для мене — як друга родина. Я приїжджаю сюди вже багато років. Я знаю Кері-Льюїсів завдяки тому, що мій батько — їхній сімейний лікар, а коли я почав грати в регбі та крикет, полковник, скажімо так, узяв мене під своє крило, заохочував і підтримував. Він великий aficionado[46]. Був на всіх моїх матчах, вболівав за команду. Згодом він почав запрошувати мене на полювання, що було дуже люб’язно з його боку, оскільки батько, за браком часу, не міг дозволити собі такого роду захоплення, а отже, не мав змоги віддячити полковникові за його гостинність.

— А діти? Я маю на увазі, Атена й Едвард. Вони теж твої друзі?

— Взагалі вони набагато молодші за мене, але так, ми дружимо. Коли Атена почала ходити на танці, мені доручили роль її партнера — не в тому сенсі, що я мав би з нею танцювати, але мене вважали достатньо надійним для того, щоб супроводжувати її на вечірку, а потім доставити додому живою і здоровою.

— Тебе не зачіпало, що вона не з тобою танцює?

— Не надто. У мене завжди було багато знайомих дівчат.

— Вона вродлива?

— Запаморочливо. Чарівна, як її мати. Чоловіки падають коло неї, як збиті кеглі.

— А Едвард?

— Едварда я знаю дуже добре, оскільки в студентські роки мені постійно бракувало грошей, і полковник пропонував мені на канікулах додатковий підробіток. Думаю, за браком точнішого слова, це можна назвати репетиторством. Едвард ніколи не хапав зірок із неба в академічних дисциплінах, тож потребував додаткових занять, щоб успішно скласти іспити та вступити до Гарров. Я також тренував його з тенісу й крикету, а крім того, ми їздили до Пензанса на заняття в клубі вітрильного спорту. Славно було. Тож, як бачиш, я частину свого життя віддав Нанчерров і Кері-Льюїсам.

— Розумію.

— Що саме ти розумієш?

— Як ти став ніби частиною цієї родини.

— Родина мене прийняла. А ти? Мала якісь конкретні очікування, коли тебе запросили на вихідні до Нанчерров?

— Насправді ні.

— Перше враження, звісно, незабутнє. Але не думаю, щоб ти була ошелешена.

— Ні, — визнала вона й замислилась. — Але тільки тому, що вони всі такі приязні. Інакше мені було б трохи боязко через усе це… багатство. Я маю на увазі, у них там мажордоми, поні, няні, полювання… Я досі не знала в Англії жодної домівки з мажордомом. На Цейлоні інша річ — там у всіх є слуги, але тут у більшости родин є хіба що куховарка, вона ж і покоївка. Полковник Кері-Льюїс либонь… неймовірно заможний?

— Не заможніший за будь-якого іншого землевласника в Корнволлі.

— Але ж…

— Гроші належать Даяні. Єдина дитина дуже багатого джентльмена, лорда Оліскама. Після його смерті вона була гарно забезпечена.

Даяна, схоже, нічим не була обділена в житті.

— У неї, мабуть, за хрещену була дуже добра фея. Така вона і вродлива, і багата, і чарівна. Більшости хотілося б бодай одне з цих благ. А вона ж не просто вродлива, а ще така молодява. Хто повірив би, що в неї дорослі діти!

— Їй було заледве сімнадцять, коли вона вийшла за Едґара.

— Едґар? Так звуть полковника?

— Так. Він набагато старший, але обожнював її все її життя й таки домігся Даяни. У них дуже щасливий шлюб.

— Якщо він так її кохає, то чому терпить коло неї чоловіків на кшталт Томмі Мортімера?

Джеремі засміявся.

— Ти вважаєш, він має не терпіти?

Джудіт зніяковіла так, наче виступила зараз жахливою резонеркою.

— Ні, звісно, ні. Просто мені здалося… він видався мені… — вона заплуталася. — Я подумала, чи він не актор?

— Усі ці його експансивні жести й медоточивий голос? Нескладно помилитися. Ні, він не актор. Він ювелір. Його сім’я володіє ювелірною майстернею «Мортімерс» на Риджент-стріт. Знаєш, це там, де купують непомірно дорогі весільні подарунки, обручки тощо. Моя мати зайшла туди один раз, щоб проколоти вуха. Каже, вийшла звідти, почуваючись мільйонеркою.

— Він не одружений? Томмі Мортімер тобто.

— Ні. Знай твердить, що кохає тільки Даяну, але я думаю, правда полягає в тому, що йому подобається парубкувати і шкода розлучитися зі свободою. Зрештою, він близький друг Даяни. Він дбає про неї, коли вона занурюється в лондонське світське життя, і сам вряди-годи навідується до Нанчерров, якщо відчуває потребу розслабитися й подихати свіжим повітрям.

Однаково, їй це не вкладалося в голові.

— А полковника це не турбує?

— Не думаю. Вони, кожне, облаштували своє життя, кожне має свої інтереси. У Даяни є невеличкий м’юхауз[47] у Лондоні, на випадок, якщо їй треба час від часу втікати до великого міста. Едґар не любить Лондон і навідується туди тільки на зустріч зі своїм біржовим маклером або на матч із крикету на стадіоні «Лордз». Причому він ніколи не зупиняється в будиночку Даяни, а ночує у своєму клубі. Він за натурою сільський мешканець. Завжди ним був. Його життя — це Нанчерров, ферма, маєток, його полювання, його фазани та його ловля лосося в Девоні. А ще він мировий суддя і член Ради графства. Постійно зайнятий чоловік. Крім того, як я вже згадував, він набагато старший за Даяну. Навіть якби захотів, не витримав би розваг, яким вона надає перевагу.

— Це які, наприклад?

— Ну, поїздки по магазинах і бридж, відвідування лондонських ресторанів, нічних клубів, концертів і театрів. Якось вона взяла полковника на концерт, і він спав у кріслі майже весь час. У його уявленні гарна музика — це «Якби ти була єдиною дівчиною у світі» і «Край надії та блаженства»[48].

Джудіт засміялася.

— Мені він подобається, — зізналася вона. — У нього таке добре обличчя.

— Він такий є. А ще він хворобливо-сором’язливий. Але ти, схоже, знайшла спільні теми для розмови з ним і зуміла розтопити кригу…

На цьому їхньому мирному спілкуванню несподівано поклали край собаки, видершись до них на скелю. Тварини вже переситилися піском і морем. Тигр був мокрий від другого купання, а на шубку Пеко налипла товста шкорупа мокрого піску. Обоє показували своєю поведінкою, що їм набридло товктися на пляжі й вони хочуть продовжити прогулянку. Сонце сховалося за великою темною хмарою, море набуло свинцевого відтінку, вітер став холоднішим — усе свідчило про те, що час би й додому.

Поверталися вони не тією дорогою, через сади, якою прийшли, а сільським шляхом, уздовж берега, і за милю чи ще й далі повернули й попрямували вглиб терену, вгору, стрімкою долиною, вздовж неглибокої річечки, обабіч якої росли пригнічені вітрами дубки. Діставшись її гирла, вони опинилися просто перед вересовими пустищами. Звідси громадська дорога[49] вела в бік Нанчерров через луки, на яких паслися череди корів. Між обгородженими пасовищами замість хвірток були влаштовані незграбні перелази у вигляді гранітних плит, укладених упоперек глибокого рову.

— Це винахід раннього британського скотарства, — зазначив Джеремі, першим долаючи таку перешкоду, — набагато ефективніші за хвіртки, що їх туристи чи подорожні часто залишають після себе відчиненими.

Тигр сприйняв перелази як дуже неістотну перепону, а ось Пеко застряг на першому ж, і його треба було щоразу переносити на руках.

Коли вони наблизилися до садиби, була вже майже п’ята і день потроху згасав. Небо затягнуло хмарами, сонце зникло безповоротно, спустилися сутінки.

Джудіт почувалася втомленою.

— Цікаво, Лавді вже вдома? — запитала вона вже на останньому повороті під’їзної алеї.

— Найімовірніше, так. Волтер не допустив би, щоб їх накрила темрява в дорозі.

Навіть собаки вже ледве плентались, але й додому було близесенько. Дерева розступилися, алея завершила останній поворот, і перед ними постав будинок із яскраво освітленими вікнами й заскленими вхідними дверима. Щоправда, Джудіт і Джеремі не скористалися з парадного входу, а ввійшли так само, як виходили, із заднього двору, через зброярню.

— Таке правило, — пояснив Джеремі, — собакам зась у головну частину будинку, поки вони не обсохнуть. Інакше дивани й килими були б постійно брудні.

Він налив собакам свіжої води в емальовані миски й почекав, доки вони нап’ються. Вгамувавши спрагу, песики струснулися і, задоволені, повкладалися у свої кошики.

— Гаразд, — мовив Джеремі, — тепер пошукаймо Мері. Вона вже, либонь, чекає на нас із чайником на вогні. Але я спершу хочу помити руки. Зустрінемося в дитячій.

Джудіт стомлено попленталася нагору, до своєї кімнати. Але цього разу все було інакше. Усе навколо знайоме, а не чуже. Вона поверталася в Нанчерров, а не вперше знайомилася із садибою. Вона була тутешньою мешканкою, своєю, а оце її кімната. Джудіт зняла товстий светр, кинула його на ліжко й пішла у свою ванну кімнату, щоб вимити руки духмяним милом і витерти власним махровим рушником. Після цього вона розчесала сплутане вітром волосся і стягнула його ззаду стрічкою, прибравши з обличчя. Її лице відображалося у дзеркалі, рум’яне від прогулянки на свіжому повітрі. Вона позіхнула. Сьогодні був довгий день, і він ще не скінчився. Джудіт вимкнула світло й вирушила пити чай.

Джеремі випередив її — він уже сидів за чайним столом, разом із Мері та Лавді, і намащував маслом гарячий скон.

— Ми вже не знали, куди ви запропалися? — вигукнула Лавді, коли Джудіт увійшла. — Вас не було хтозна скільки часу. Ми з Мері думали виряджати когось на пошуки.

Джудіт відсунула стілець і приєдналася до чаювання. Яке блаженство — нарешті сісти. Яскраво палав вогонь у каміні, за вікном сутеніло, і Мері вже запнула фіранки.

— Тобі сподобалася бухта?

— Дуже мальовнича.

— Ти як любиш чай? — запитала Мері. — З молоком, без цукру? Після такої прогулянки тобі не завадить гарна чашка міцного чаю. Я оце казала Джеремі, що не було потреби тягти тебе в таку далечінь.

— Дарма. Мені сподобалося. А ти, Лавді, гарно покаталася?

Так, Лавді чудово згаяла час, їм не бракувало пригод, Тінкербелл перестрибнула хвіртку на чотири поперечини, а Рейнджер схарапудився, бо злякався старого мішка, що лопотів на вітрі, зачепившись за живопліт із глоду, але Волтер блискуче впорався і вгамував коня. «Бо я вже боялася, що ми вскочимо в страхітливу халепу». А нагорі, на вересових пустирищах, вони мчали галопом кілька миль, і це було райське блаженство. Повітря було таке прозоре, що видно аж до небокраю. Райське, просто райське блаженство, і вона не може дочекатися наступної прогулянки з Волтером.

— З ним навіть веселіше, ніж із татусем, бо татусь завжди такий обережний.

— Сподіваюся, Волтер не наражав вас на небезпеку, — суворо зауважила Мері.

— Ой, Мері, багато галасу знічев’я! Я цілком здатна подбати про себе.

Вони закінчили їсти й пити, аж коли відчули, що не в змозі більше проковтнути ні крихти з усіх тих гарячих сконів, глазурованих кексиків, пісочного печива чи сандвічів із мармайт[50]. Джеремі відкинувся на спинку стільця і всмак потягнувся. Джудіт злякалася, що стілець зараз трісне під його вагою. Але стілець витримав.

— Не хочеться, — мовив Джеремі, — але треба лаштуватися в дорогу, бо я не встигну додому на вечерю.

— Не уявляю собі, як ти можеш думати знову про якусь їжу після всієї спожитої випічки — зауважила Лавді.

— Не рівняй інших до себе.

Щойно він підвівся, як двері відчинилися і ввійшла Даяна.

— Гм, осьде ви всі, ласуєте булочками. Як зручно влаштувалися.

— Місис Кері-Льюїс, ви вже пили чай?

— Так, а Паркер-Брауни поїхали, бо вони запрошені до когось на коктейль, а чоловіків не відірвати від газет. Джеремі, у тебе такий вигляд, наче ти вже йдеш.

— На жаль, так. Мені вже час.

— Невимовна втіха з тобою побачитися. Переказуй від мене найщиріші вітання батькам.

— Дякую за обід і решту всього. Я зазирну до полковника й Томмі, щоб попрощатися.

— Неодмінно. І приїжджай знову.

— Не знаю, коли випаде така нагода, але хотілося б чимшвидше. Бувайте, дівчата. Бувай, Джудіт, приємно було тебе знову побачити. До зустрічі, Мері… — він поцілував її. — Даяно, — її він теж поцілував, наблизився до дверей, підніс руку на знак прощання і вийшов.

— Він не з тих, хто став би марнувати час, — усміхнулася Даяна. — Який же чудовий хлопчина.

Вона підійшла до канапи й сіла на краєчок, ближче до вогню.

— Дівчатка, ви спуститеся на вечерю в їдальню чи перехопите що-небудь у дитячій разом із Мері?

— До вечері в їдальні треба буде перевдягатися? — запитала Лавді.

— Ох, серденько, що за безглузде запитання? Звісно, треба.

— У такому разі, мабуть, ми залишимося тут — з’їмо яєшню або щось таке.

Даяна підняла ідеальні брови.

— А Джудіт?

— Я люблю омлет, — озвалася Джудіт, — та й сукні не маю.

— Що ж, якщо таке ваше бажання, я скажу Неттлбеду. Кітті може принести вам вечерю на таці.

Даяна сягнула рукою в кишеню блідо-сірого кардигана й витягла цигарки та золоту запальничку. Закурила й потяглася по попільничку.

— Джудіт, а де та гарна скринька, що ти привезла із собою? Ти обіцяла показати її мені після чаю. Принеси лишень її сюди — і подивимося разом.

Відтак наступні хвилин із десять вони згаяли у спогляданні чарів кедрової скриньки й хитромудро влаштованого замочка. Даяна виявилася вдячною оглядачкою екзотичного скарбу, вона захоплено витягувала й засувала крихітні шухлядки, пообіцявши заповнити одну з них своєю колекцією мушель каурі.

— Ти можеш зберігати в цій скриньці свої прикраси. Усі свої каблучки й коштовності. Вони тут будуть як у сейфі.

— У мене немає каблучок і коштовностей.

— Ти придбаєш собі, — Даяна востаннє опустила віко й замкнула замок. — Де ти її триматимеш?

— Напевно, у тітки Луїзи… Відвезу скриньку до неї на канікули.

— Так, — утрутилася Лавді, — стара огидна сестра-хазяйка сказала, що вже не надасть для неї куточка у своїй медичній шафі!

— Чому б тобі не лишити її тут? — запропонувала Даяна.

— Тут?

— Так. У Нанчерров. У своїй спальні. Відтак щоразу, коли приїжджатимеш до нас, вона чекатиме там на тебе.

— Але ж… — (Її знову запросять — це все, про що вона здатна була думати. Це не одноразова гостина. Їй запропонують приїжджати знову.) —…вона вам не заважатиме?

— Аж ніяк. І коли наступного разу приїдеш, прихопи що-небудь з одягу. Залишиш свої речі тут — так, ніби це твій другий дім. І тоді тобі не доведеться ходити в ношених речах Атени.

— Мені приємно було вдягати ці речі. Я ніколи не мала кашемірового пуловера.

— Тоді залиш його собі. Ми його повісимо у твою шафу. Закладемо початок твоєму гардеробу в Нанчерров.

Лавінія Боскавен, яка давно примирилася з тим фактом, що старенькі потребують не так багато сну, лежала у своєму м’якому двоспальному ліжку обличчям до вікна і спостерігала, як зоря висвітлює нічне небо. Портьєри були розсунуті до самісінького краю, бо вона вважала неоціненними скарбами і нічний морок із сяйвом зірок, і нічні запахи та звуки.

Портьєри були дуже старі… не такі, як сама місис Боскавен, але такі, яким тривалим було її перебування у «Вдовиному будинку», тобто майже півстоліття. Вони полиняли від сонця і зносилися, там і там стирчали назовні клапті товстої підкладки, схожі на вовну старої вівці, шнури на ламбрекенах і вигадливі підхоплювачі порозпліталися і звисали безладними бородами. Пусте. Колись вони були ошатними, вона сама їх обрала, і портьєри їй подобалися. Це вони вже колись попрощаються з нею.

Сьогодні зранку не дощило. Вона була вдячна за це. Упродовж зими дощів було забагато, а попри те, що з вісімдесяти п’яти вона припинила прогулянки в село й назад чи піші виправи на далекі відстані, однаково приємно мати можливість вийти в сад і попоратися годинку чи дві на свіжому повітрі, замульчувати троянди або посплітати в охайні коси листя відцвілих нарцисів. У цьому їй допомагала лавочка — щоб стати на коліна. Її спроектував і виготовив на лісопильні свого маєтку Едґар, племінник місис Боскавен. Лавочка була обладнана гумовою подушечкою, що берегла від вогкости старечі коліна, і міцними поручнями, на які зручно було спиратися, зводячись на ноги. Такий простий засіб, а який практичний. До певної міри, як той-таки Едґар, якого Лавінія, не маючи власної родини й дітей, завжди любила як рідного сина.

Небо світлішало. Погожий холодний день. Неділя. Вона згадала, що сьогодні Едґар із Даяною приїдуть до неї на обід і привезуть із собою Лавді, Томмі Мортімера і шкільну подружку Лавді. Томмі Мортімера вона знала віддавна й зустрічала за різних нагод, коли Томмі тікав із Лондона на сільські вікенди в Нанчерров. Оскільки він був близьким другом Даяни, запопадливим і відданим, та ще й невичерпним джерелом цвітистих компліментів, Лавінія спочатку ставилася до Томмі насторожено, підозрюючи негідні наміри й обурюючись із приводу того, як він увивається навколо Едґарової дружини. Проте із часом Лавінія змінила своє ставлення до Томмі, переконавшись, що він не з тих, хто становить загрозу будь-чиєму шлюбу. Вона тепер підсміювалася з його екстравагантної поведінки й навіть полюбила його. Що ж до шкільної подруги Лавді — це «невідома величина». Цікаво буде побачити, кого притягло додому на вікенд бешкетне й норовливе дівча.

Загалом передбачається ціла подія. На обід будуть дві качки, свіжі овочі, лимонне суфле й консервовані нектарини. На полиці в продуктовій коморі с витриманий сир стілтон. Треба нагадати Ізобелі, щоб охолодила рейнвейн.

Ізобель. У свої літа Лавінія мала небагато приводів для занепокоєння. Ще в середньому віці вона дійшла висновку, що немає сенсу хвилюватися через те, що від тебе не залежить. До цього списку вона долучила майбутню власну смерть, погоду і прикрий хід подій у Німеччині. Тому, старанно переглянувши газети, вона рішуче переносилася думками деінде. Замовити новий трояндовий кущ, підстригти будлею, погортати книжки в бібліотеці, відповісти на листи старих друзів. Крім того, належало посидіти за гаптуванням гобелена та провести щоденну нараду з Ізобеллю щодо загального перебігу справ у невеличкому хатньому господарстві.

Однак саме Ізобель і була приводом для занепокоєння. На десять років молодша за Лавінію, а вже насилу давала собі раду з готуванням, прибиранням і рештою, чому вона віддала сорок років свого життя. Періодично Лавінія набиралася духу й заводила мову про відхід Ізобелі на спочинок, але та щоразу сприймала цю тему вкрай болісно — наче Лавінія намагається її здихатися, і неминуче по тому один чи два дні в домі трималася гнітюча атмосфера. А проте компромісу було досягнуто, і нині щоранку до них на пагорб підіймалася із села дружина листоноші. Залучена спочатку до «важкої» роботи надворі, вона поступово проникла на кухню, а тоді перебрала частину домашніх справ: натирала підлогу, чистила сланцеву плитку на ганку і взагалі забезпечувала чепурний порядок, приємний запах і бездоганну чистоту. Спершу Ізобель ставилася до цієї доброї душі з холодною зневагою, але, треба віддати належне дружині листоноші, та з честю витримала тривалий період відмови від співпраці, зрештою зламавши ворожість Ізобелі, і зуміла з нею подружитися.

Як на те, у неділю дружина листоноші не приходила, тож сьогоднішній обід передбачав купу роботи для Ізобелі. Лавінії хотілося б допомогти їй, попри те, що вона не так багато здатна була зробити, бодай навіть яйце зварити. Але на кону, як завжди, стояв гонор Ізобель, тож було простіше не втручатися.

Десь у саду заспівав чорний дрізд. Внизу відчинилися й зачинилися двері. Лавінія посовалася на подушках і, повернувшись, простягла руку по окуляри, що лежали на нічному столику. То був доволі великий столик, завбільшки з невеличкий письмовий стіл, позаяк на ньому мали вміщатися всі важливі дрібниці, яким завжди належало бути напохваті. Її окуляри, її склянка з водою, бляшанка здобного печива, маленький блокнотик і гострий олівець, на випадок, що посеред ночі її осяє якась блискуча думка. Фото її покійного чоловіка, Юстаса Боскавена, який суворо глядів із синьої оксамитової рамки, її Біблія та книжка, яку Лавінія нині читала, «Барчестерські вежі». Чи не вшосте вже, але ж Троллоп такий утішливий автор: він наче ніжно бере читачку за руку й ненав’язливо веде за собою в таке відрадне минуле. Лавінія насилу намацала окуляри. «Принаймні, — сказала вона собі, — на мене не шкіряться зі склянки вставні щелепи». Вона пишалася своїми зубами. Скільки жінок у свої вісімдесят п’ять можуть похвалитися власними зубами? Принаймні з тих, що лишилися. А ті, що пішли в засвіти, до уваги вже не беруться. Лавінія ж досі могла всміхатися й реготати, не ризикуючи нікого шокувати беззубою гримасою та протезом на тарілці.

Вона глянула на годинник. Сьома тридцять. Ізобель підіймається нагору. Почулося рипіння сходів, човгання старечих ніг перед дверима. Ізобель постукала й, не чекаючи на запрошення, відчинила двері. Вона ввійшла, несучи тацю з неодмінною ранковою склянкою гарячої води зі скибкою лимона. Не було жодної потреби зберігати цю давню традицію — Лавінія могла чудово перебутися без гарячого лимонаду, проте Ізобель упродовж сорока років його подавала, тож не хотілося припиняти зараз цей порядок.

— Доброго ранку, — привіталася вона. — Холодно, одначе.

Ізобель розчистила місце на столику й поставила тацю. Долоні в неї були кострубаті, червоні, суглоби опухлі від артриту. Поверх синьої бавовняної сукні вона мала білий фартух із нагрудником. У давніші часи надівала на голову ще й величезний, безглуздий білий чепець, однак Лавінія переконала її відмовитися від цієї емблеми лакейства, і без нього Ізобель мала набагато приємніший вигляд, зі своїм сивим кучерявим волоссям, зібраним ззаду в невеликий вузол, скріплений чималенькими чорними шпильками.

— Ох, дякую тобі, Ізобеле!

Ізобель перетнула кімнату, щоб зачинити вікно, перекривши пташині співи. Під чорними панчохами в неї випирали розпухлі щиколотки над зношеними черевиками з ремінцем. Їй самій треба було б зараз лежати в ліжку і щоб хтось подавав на таці тепле питво. Як же ж Лавінія жадала б звільнитися від постійного почуття провини…

Натомість у пориві цього почуття вона мовила:

— Сподіваюся, ти не матимеш сьогодні надміру багато роботи. Можливо, нам варто припинити прохані обіди?

— Цур вам, не починаймо знов, — знервована Ізобель квапливо поправляла портьєри. — Так кажете, ніби я вже на тонку пряду, завтра похорон.

— Нічого такого я й на думці не мала. Я лише хочу бути впевненою, що ти із себе жили не висотаєш.

Ізобель зневажливо пирхнула.

— Ото вигадали. У кожному разі справа вже на мазі. Стіл я накрила вчора ввечері, коли ви їли вечерю в себе, з таці. Овочі вже теж готові. Гарна брюссельська капуста — її ледь приморозило, хрумтітиме. Я зараз братимуся за суфле. Лавді мені не подякує, якщо не буде суфле.

— Ти її розпещуєш, Ізобеле, балуєш, як, зрештою, усі решта.

— Вони всі розпещені, — пирхнула Ізобель, — усі діти Кері-Льюїсів, якщо хочете знати мою думку, але це їм нітрохи не шкодить.

Вона нахилилася, щоб підняти тонкий вовняний халат Лавінії, що сповз на підлогу зі стільця.

— І мені не подобалося, що вони тоді вирядили Лавді до тієї школи… Чи для того маєш дітей, щоб відправляти їх із дому світ за очі?

— Мабуть, вони вважали, що їй це на користь. Та хоч би там як, це в минулому, і вона, здається, обвиклася у «Святій Урсулі».

— Гарний знак — те, що вона запросила додому подружку. Якщо вона там заводить подруг, значить, призвичаїлася.

— Так. Ти маєш слушність. І нам треба пам’ятати, що це нас не обходить.

— Можливо, але ми маємо право на власний погляд.

Висловивши свою думку, Ізобель рушила до виходу.

— Бажаєте яєчню на сніданок? — обернулася вона від дверей.

— Дякую, люба Ізобеле, було б чудово.

Служниця пішла. Її кроки ставали тихішими, поки вона обережно спускалася стрімкими сходами. Лавінія уявила собі, як Ізобель долає східці одна по одній, тримаючись за поручні. Почуття провини не піде ніколи, та що вдієш? Нічого. Випивши свій гарячий лимонад, вона почала думати про проханий обід і вирішила, що надіне нову синю сукню.

З того, як поводилася Лавді наступного ранку, було ясно, що двоюрідна бабуся Лавінія була однією з небагатьох осіб — а може, єдина така особа, — здатних якось вплинути на норовливу онучку. Почати з того, що Лавді навмисне встала вранці раніше, щоб вимити голову, а потім без жодних нарікань убралася в речі, що Мері приготувала для неї звечора: картату вовняну сукню з білосніжним комірцем і манжетами, білі гольфи та чорні лаковані черевички з ремінцями й ґудзиками.

Знайшовши Лавді в дитячій, де Мері сушила й розчісувала їй волосся, Джудіт занепокоїлася щодо власного вигляду. Побачивши подругу такою незвично чепурною та охайною, вона відчула себе нікчемною бідною родичкою. Червоний, як ягоди гостролиста, кашеміровий светр був, як і перше, розкішним, але…

— Я не можу йти на проханий обід у шортах, — звернулася вона до Мері. — А шкільна форма така потворна. Я не хочу йти у формі…

— Звісно, ні, — відгукнулася Мері, як завжди чуйна і практична. — Я пошукаю в гардеробі Атени й доберу тобі гарну спідничку. А в Лавді ти можеш позичити пару білих гольфів, як оці, що на ній, а я начищу твої черевики. Сяятимеш, як нова монета… Лавді, заради всього святого, не крутись, бо я ніколи не висушу оцю твою куделю.

Спідниця, безцеремонно реквізована з Атениної шафи, виявилася картатим шотландським кілтом, з ремінцями і пряжками на талії. Мері почала її нахвалювати.

— Кілти дуже зручні, — пояснила Мері, — бо, незалежно від того, гладка ти чи худорлява, їх завжди легко припасувати.

Ставши навколішки, вона обернула спідницю навколо талії Джудіт і закріпила ремінці.

Лавді захихотіла, спостерігаючи за цими приготуваннями:

— Трохи схоже, як затягуєш попругу на Тінкербелл.

— Дарма. Ти сама знаєш, як Тінкербелл при цьому надимає боки, мов дирижабль. Ось так. Досконало. І по довжині теж. Якраз до середини коліна. А в «шотландці» є трохи червоного, який пасує до твого светра, — задоволено всміхнулася Мері, зводячись на ноги. — Ти просто чарівна! Нема потреби і з королем родичатися[51]. Тепер скидай черевички, і Мері начистить їх, що можна буде в них дивитися.

Попри те, що у неділю сніданок у Нанчерров подавали не раніше дев’ятої, на час, коли дівчата в супроводі Мері спустилися в їдальню, решта вже ласувала гарячою вівсянкою з ковбасками на грилі. Простора їдальня була залита ранніми променями зимового сонця й пахощами свіжої кави.

— Вибачте, ми запізнилися… — перепросила Мері.

— Ми були заінтриговані, що ви там робите, — озвалася з дальнього кінця столу Даяна, струнка, як диригентська паличка, у бездоганно скроєному блідо-сірому фланелевому костюмі.

Синя шовкова блузка підкреслювала сапфірову глибину її очей, вушка були прикрашені перлово-діамантовими цвяшками, на шиї, при комірі, мерехтіли три нитки перлового намиста.

— Приготування забрали трохи часу.

— Пусте, — всміхнулася вона до дівчат. — Вигляд цієї елегантної пари все вичерпно пояснює. Мері, ти блискуче впоралася!

Лавді підійшла поцілувати батька. Він і Томмі Мортімер були однаково офіційно вбрані в костюми з жилетами, сорочки з жорсткими комірцями і шовковими краватками. Полковник поклав виделку, звільняючи руку, щоб обійняти дочку.

— Тебе просто не впізнати. Справжня маленька леді в сукні. Я вже був почав забувати, на що схожі твої ніжки.

— Ет, татусю, не корч дурника, — огризнулася Лавді, вочевидь не бажаючи відповідати образу золотої дитини. — Поглянь лишень, старий ненажеро, у тебе аж три сосиски. Сподіваюся, ти нам бодай по одній лишив…

Згодом цього ранку, зручно розмістившись усі вп’ятьох у величезному «Даймлері» полковника, вони проїхали коротку відстань від Нанчерров до Роузмалліона. У церкву Даяна наділа сірий фетровий капелюх із крисами-ореолом і кокетливою вуалькою, а на плечі накинула хутро чорнобурки, оскільки день був сонячний, але холодний.

Припаркувавши машину під муром церковного цвинтаря, вони рушили разом із місцевими мешканцями по стежині між стародавніми надгробками й віковими тисами. Церква була крихітна й дуже-дуже стара, навіть древніша, як припустила Джудіт, ніж церква в Пенмарроні. Від часу вона, здавалося, вросла в землю, й із сонячного дня відвідувач ступав у холодний підвальний присмерк, пропахлий вогким камінням, шашелем і прілими молитовниками. Лавки були жорсткі й дуже незручні. Щойно вони повсідалися в першому ряду, з дзвіниці над ними долинуло надтріснуте калатання дзвона.

О чверть на дванадцяту почалася відправа. Вона тривала досить довго, оскільки вікарій, служка й органіст, древні, майже як сама церква, повсякчас щось плутали й збивалися. Єдиним, хто, здавалося, чітко знав свою роль, виявився полковник Кері-Льюїс, який упевнено пройшов до поставця, впевнено зачитав уголос уривок зі Святого Письма й впевнено повернувся на своє місце. У належний момент вікарій прочитав безладну проповідь, тема якої, від початку аж до кінця, так і залишилася неясною; тоді проспівали три псалми; зібрали пожертви (десять шилінгів із кожного дорослого та по пів крони з Джудіт і Лавді); тоді, нарешті, настав час завершальної молитви з благословенням, та й по всьому.

Після сирого холоду церкви сонце надворі здавалося по-справжньому теплим. Вони трохи постояли, доки Даяна й полковник перемовилися кількома словами з вікарієм, ріденьке сиве волосся якого тріпотіло на вітрі, а просторий стихар майорів і плескав, як простирадло на мотузці. Парафіяни, прямуючи додому, шанобливо торкалися пальцями капелюхів:

— Доброго ранку, полковнику. Доброго ранку, місис Кері-Льюїс…

Знуджена Лавді почала застрибувати й зістрибувати з укритої мохом могильної плити.

— Нумо, ходімо вже, — тягла вона батька за руку, — я голодна…

— Доброго ранку, полковнику. Приємний день…

Зрештою всі навколо розбрелися по домівках, час було рушати. Полковник подивився на годинник.

— Маємо десять хвилин у запасі, — оголосив він, — тож ми залишимо машину тут і прогуляємося. Трохи фізичної активности не зашкодить, натомість нагуляємо апетит. Дівчата, ходімо…

Вони рушили вузькою звивистою стежкою, що від села бігла вгору пагорбом. Обабіч тяглися високі, порослі плющем кам’яні мури, голі в’язи підносилися до бездоганно чистого неба кронами, обліпленими граками, що крякали безладним хором. Схил ставав дедалі стрімкішим, і всі захекалися.

— Якби я знала, що ми підемо пішки, не стала б узувати свої черевики на найвищих підборах, — поскаржилася Даяна.

Томмі обійняв її за талію.

— Можу я взяти тебе на руки й понести?

— Це заледве було б пристойно.

— Тоді я маю хіба тільки підганяти тебе вперед. Подумай лишень, як чудово буде повертатися. Ми зможемо просто збігти вниз! Або з’їхати на дупі, як на тобогані[52].

— Принаймні всі матимуть про що побалакати.

Не дослуховуючись до їхнього обміну дотепами, полковник бадьоро маршував в авангарді. Стежка знову повернула праворуч, але тепер, схоже, на стрімкому розі вони досягли пункту призначення. У високому мурі з правого боку дороги вони побачили відчинені ворота. За ними вузька під’їзна алея зміїлася вглиб ділянки, між трав’яними бордюрами й акуратно підстриженим живоплотом з ескалонії. Було приємно опинитися на рівній поверхні, попри те, що алея була посилана морською галькою, по якій не надто комфортно йти.

Томмі Мортімер насилу плентався, сяк-так бадьорячись. Фізичні навантаження не були його пристрастю, якщо не брати до уваги вимахування ракеткою на тенісному корті та прогулянок із мисливською рушницею.

— Як гадаєш, — запитав він мрійливо, — мені запропонують рожевий джин?

— Ти не вперше тут обідаєш, — різко нагадала йому Даяна. — Тебе почастують хересом чи, можливо, мадерою. І не смій питати про жоден рожевий джин.

Він покірливо зітхнув.

— Люба дівчино. Заради тебе я випив би напій із цикути! Але визнай, мадера має присмак Джейн Остін[53].

— Ні Джейн Остін, ані мадера не завдадуть тобі жодної шкоди.

Подорожні обійшли живопліт, і перед ними постав «Вдовиний будинок». Не великий і аж ніяк не імпозантний, він справляв враження скоріше витриманістю стилю й зашифрованою в ньому особливою гідністю. Квадратний на плані, симетричний і масивний будинок, з побіленими стінами, готичними вікнами, дахом із сірого сланцевого шиферу й кам’яним ґанком, заплетеним ломиносом. Розташований на відлюдному пагорбі, будинок, здавалося, повернувся спиною до цілого світу й непомітно куняв тут роками, так довго, що ніхто вже не пам’ятав, скільки саме.

Стукати чи дзвонити в дзвіночок не було потреби. Щойно полковник наблизився до входу, двері відчинилися й на ґанок вийшла старенька жінка. На ній була форма покоївки з мусліновим фартухом, а на сивій голові — чепчик, облямований оксамитовою стрічкою.

— Я так і думала, що ви зараз будете. Ми готові приймати гостей.

— Доброго ранку, Ізобеле!

— Доброго ранку, місис Кері-Льюїс… погожий день сьогодні, га, хоча холод іще тримається.

У неї був різкий голос і виразно корнволлська вимова.

— Ізобеле, ти пам’ятаєш містера Мортімера?

— Так, звісно. Доброго ранку, сер. Прошу заходити й зачинімо чимшвидше двері. Дозвольте, я візьму ваші пальта. Лавді, серденько моє, ти виросла. А це твоя подруга? Джудіт? Дозвольте ваше боа, місис Кері-Льюїс, я покладу його гарненько…

Розстібаючи шкільне зелене пальто, Джудіт крадькома роззиралася довкола себе. Знайомство з чужими будинками зачаровує. Варто вперше переступити поріг чийогось житла, як одразу відчуваєш атмосферу будинку, а відтак отримуєш уявлення про його мешканців. «Будинок над річкою», нехай навіть тимчасовий і мізерний притулок, був домом лише завдяки постійній присутності мами, бавилася вона з Джесс, складала на кухні список покупок для Філліс чи відпочивала у своєму затишному кріслі біля каміна, в оточенні своїх чарівних дрібничок. З іншого боку, у «Вітряному кряжі» завжди відчувалася певна безликість, що наводила на думку скоріше про гольф-клуб, а Нанчерров завдяки Даяні нагадував розкішну лондонську квартиру, реалізовану в колосальному масштабі сільської садиби.

«Вдовиний будинок» натомість справляв особливе враження, якого Джудіт раніше ніколи не зазнавала. Тутешня атмосфера ніби переносила тебе назад у часі. Дуже старий — поза сумнівом, довікторіанський, — бездоганно пропорційно спроектований, будинок був таким тихим, що за бурмотінням голосів виразно чулося неспішне цокання прадідівського годинника. Підлога в холі була викладена кам’яною плиткою й застелена килимами, легкі гвинтові сходи на другий поверх робили граційний поворот під готичним вікном із лляними гардинами пшеничного кольору. Все тут було позначене зачаруванням давнини, шо збереглася в поліруванні старовинних меблів, у пахощах квітів, у вогкій прохололі підвалів. Тут жодного центрального опалення, лише яскраво палахкотить вогонь за камінними гратами, а з відчинених дверей у вітальню падає на підлогу прямокутник сонячного світла.

— Місис Боскавен у вітальні.

— Дякую, Ізобеле.

Полишивши Ізобель тягти пальта гостей нагору, Даяна повела всю компанію до них відчинених дверей.

— Тітонько Лавініє, — у її голосі звучало тепло і щира приязнь. — Осьде й ми, виснажені стрімким сходженням на пагорб. Це Едґар нас змусив. Тітонько, ти свята, що миришся з таким вторгненням…

— То ви всі були в церкві? Які ви молодці. А я не пішла, бо відчула, що не зможу витримати чергову проповідь нашого вікарія. Лавді, мавпенятко, іди сюди, поцілуй мене… Едґаре, любий… І ти, Томмі. Як приємно всіх вас бачити.

Джудіт трималася позаду решти, не стільки через сором’язливість, скільки тому, шо в неї очі розбігалися від усього, на що варто було подивитися. Кімната в блідих тонах, залита сонячним світлом, шо ллється у високі вікна на південній бік. М’які кольори, рожевий, кремовий і зелений, збляклі від часу, не були яскравими ніколи. Довга книжкова шафа, заповнена фоліантами у шкіряних палітурках. У горіховому серванті із заскленими дверцятами колекція майсенських тарелів для фруктів. Вигадливе венеційське дзеркало над пофарбованою в білий колір камінною полицею. У каміні тьмяно мерехтить вугілля, сонячні промені приглушують яскравість полум’я, а самі спалахують веселкою в гранчастих підвісках кришталевої люстри. І всюди квіти, і знову квіти. Усе тоне у пахощах лілей. Джудіт перехоплювало дух.

— …Джудіт.

Вона здригнулась, усвідомивши, що місис Кері-Льюїс вимовила її ім’я. Жахливо, якщо місис Боскавен подумає, шо Джудіт зарозуміла чи невихована.

— Пробачте.

— Ти наче заворожена, — посміхнулася Даяна. — Підійди, серденько, привітайся.

Вона жестом запросила Джудіт приєднатися, а тоді поклала їй руку на плече.

— Тітонько Лавініє, ось подружка Лавді, Джудіт Данбар.

Джудіт раптом знітилася. Місис Боскавен чекала, сидячи дуже прямо в низькому кріслі, упівоберта до світла, вбрана в синю вовняну сукню, що сягала їй щиколоток. Вона була старенька… на восьмому, а може, й на дев’ятому десятку. Її щоки під шаром пудри були вкриті сіткою зморщок, а збоку від неї стояв напохваті ціпок із чорного дерева зі срібною маківкою. Стара. Дивовижно стара. Але її вицвілі блакитні очі сяяли щирою цікавістю, і було нескладно зрозуміти, що свого часу вона була дуже вродливою.

— Люба моя, — її голос був чистим і лише трішечки тремтів. Вона взяла долоню Джудіт у свою. — Як втішно, що ти змогла відвідати мене разом з усіма. У мене, може, не так весело, але я люблю знайомитися й заводити нових друзів.

— Я запросила Джудіт до нас, бо її родина зараз у Коломбо і їй нема куди подітися, — прямолінійно заявила Лавді.

— Ох, Лавді, — насупилася Даяна, — це звучить як доволі холодне запрошення. Адже ти запросила Джудіт тому, що сама хотіла. Ти мені спокою не давала, доки я не зателефонувала міс Катто.

— Ну гаразд, але це була одна з причин.

— Дуже добре, що ти подумала про це, — запевнила її тітка Лавінія й посміхнулася до Джудіт. — Утім, Коломбо справді далеченько.

— Вони там затримаються не на тривалий час. Тільки щоб спакувати речі, звільнити будинок і вирушити в Сінгапур. Мій батько отримав там нове призначення.

— Сінгапур! Як романтично. Сама я там не бувала, але один мій кузен служив там в адміністрації губернатора, то він казав, що Сінгапур — одне з найвеселіших місць. Нескінченні вечірки. На твою матір там чекають незабутні роки. Тимчасом… знайди собі місце і влаштовуйся. Такого погожого дня не варто юрмитися всім навколо каміна. Едґаре, будь ласка, подбай про напої. Простеж, щоб ніхто не залишився без хересу. Даяно, люба, що чути від Атени? Вона повернулася зі Швейцарії?

На низькому підвіконні лежала довга подушка. Переставши бути в центрі уваги, Джудіт підійшла до вікна, стала на неї коліньми й дивилася поверх широкої критої веранди на сад, що розкинувся на схилі пагорба. За лугом лежав ліс променистих сосен[54], верхівки найвищих із яких перетинали синю смужку крайнеба. Видовище темного хвойного лісу на тлі позірно літнього моря створювало враження перебування десь за кордоном — так наче якісь чари перенесли їх усіх із Нанчерров на італійську віллу, що купається в сонці, на середземноморському пагорбі. Ця ілюзія сповнила Джудіт невимовної втіхи.

— Тобі подобаються сади? — знову звернулася до неї старенька леді.

— Цей мені подобається особливо, — відповіла Джудіт.

— Ми з тобою, дитино, споріднені душі. Після обіду ми надінемо пальта й підемо оглядати обійстя.

— А можна, справді?

— Я не піду, — встряла Лавді. — Там холоднеча, і я все там бачила вже тисячу разів.

— Я не думаю, що взагалі хтось захоче, — лагідно зауважила тітонька Лавінія. — Точнісінько як ти, Лавді, усі решта добре знають мій сад. Але нам із Джудіт це не перешкодить потішити себе невеличкою прогулянкою на свіжому повітрі. Принагідно ми побалакаємо й ліпше познайомимося одна з одною. То що, Едґаре, як твої справи? А, мій херес. Дякую, — піднесла вона келих. — Щиро дякую вам усім, що відвідали мене,

— Джудіт, — почула вона в себе за спиною голос полковника.

Вона обернулася.

— Лимонад, — усміхнувся він.

— Ой, дякую.

Джудіт перемінила позу, сівши там-таки, на підвіконні, і прийняла склянку з його рук. Лавді, навпроти, теж отримала свій лимонад. З якоїсь причини вона влаштувалася в широкому кріслі, поруч із Томмі Мортімером, і тепер сиділа вчавлена між ним і бильцем. Вона впіймала погляд Джудіт у тісному просторі, що їх розділяв, і її личко розпливлося в усмішці, по-хлоп’ячому пустотливій. Через ту усмішку вона здавалася такою пронозою й водночас такою гарненькою, що серце Джудіт враз переповнилося любов’ю до неї. Любов’ю, а також удячністю за те все добре, чим Лавді вже поділилася з нею, і за те, що завдяки Лавді вона була зараз тут.

—…А оце мої найбільш ранні цибулинні, аконіти, ранні крокуси й проліски. Тут, як бачиш, місце таке захищене, що на Новий рік у мене стало звичаєм виходити в сад, щоб подивитися, як вони почуваються. Я тоді викидаю осоружний, припалий порохом гостролист, а натомість збираю букетик первоцвітів, такий, що вміщається в підставку для яйця. І тоді я відчуваю, що новий рік почався і що весна не за горами.

— Я думала, треба чекати на свято Трьох Королів[55]. Я маю на увазі, щоб гостролист викидати. А це що за рожева квіточка?

— Viburnum fragrans[56]. Вона розпускається ранньої весни й чарує запахами літа — дивно, правда? А оце моя будлея. Зараз у неї сумний вигляд, натомість улітку навколо неї аж рояться метелики. Бачиш, яка велика, хоча я посадила її два чи три роки тому…

Вони чимчикували пліч-о-пліч гравійною стежкою, що спускалася схилом додолу. Тітонька Лавінія дотримала слова й, пам’ятаючи про свою обіцянку, по обіді відіслала решту гостей у вітальню, де вони могли бавити себе, хто як уміє, а Джудіт повела на невеличку екскурсію до саду. На цю виправу вона взула міцні садівничі чоботи, накинула на себе неосяжну твідову пелерину, а голову обернула хусткою. Ціпок допомагав їй твердо триматися на ногах, а також служив за указку.

— Як можеш бачити, моє обійстя лежить на схилі пагорба. Там, коло підніжжя — мій город, а на півдні межу позначають оті сосни. Коли ми переїхали сюди, тут були самі тераси, я хотіла, щоб сад був розбитий на окремі секції, як кімнати просто неба, кожна у своєму, секретному, несподіваному стилі. Отож ми понасаджували живоплоти з ескалонії та бирючини, а проходи перетворили на зелені арки. Стежка привертає увагу, правда ж? Спонукає дослідити, побачити, що там далі. Тебе охоплює бажання вирушити на розвідку й дізнатися, куди вона веде і що приховує. Ходімо. Я покажу тобі. Бачиш? — Вони пройшли першою аркою. — Мій розарій. Усі старовинні сорти. Це ось «розамунда», найстаріша троянда з усіх. Зараз вона ніби занепала духом і видається пониклою, проте коли цвіте, то пелюстки в неї в рожеву й білу смужку. Наче дівчатка в бальних сукнях.

— Як давно ви тут мешкаєте?

Тітонька Лавінія знову зупинилася, і Джудіт подумала, що особливо приємно перебувати в товаристві дорослої особи, яка нікуди не поспішає й готова залюбки побалакати, ніби в неї необмежений запас часу.

— Уже майже п’ятдесят років. Але, бачиш, у дитинстві мій дім був у Нанчерров. Не теперішній будинок Даяни, а старий — той, що згорів. Мій брат був батьком Едґара.

— Отже, ви завжди мешкали в Корнволлі?

— Не завжди. Мій чоловік був королівським адвокатом, а потім окружним суддею. Спершу ми жили в Лондоні, потім в Ексетері, але на вихідні та на свята завжди поверталися в Нанчерров.

— Ви також привозили із собою дітей?

— Моя люба, я ніколи не мала дітей. Моїми дітьми стали Едґар і Даяна, а їхні діти мені як онуки.

— Ой, лишенько, як прикро.

— Що саме? Що я не маю дітей? Що ж, знаєш, немає такого злого, щоб на добре не вийшло. До того ж, імовірно, я не була б зразковою матір’ю. У будь-якому разі не зосереджуймось на минулому. Про що ми говорили?

— Про ваш сад. І про ваш будинок.

— А, так. Про будинок. (Ось найкрасивіший рожевий бузок. Я не дозволяю йому надміру розростатися.) Про будинок. Ми оселилися у «Вдовиному будинку». Тут мешкала моя бабуся в такому віці, як я зараз. А коли мій чоловік вийшов у відставку з посади окружного судді, ми винайняли будинок, а потім спромоглися викупити його. Ми були тут дуже щасливі. Мій чоловік тут помер, мирно заснувши в шезлонгу, на моріжку біля будинку. Це сталося влітку, знаєш, теплого дня. Ну ось. Зараз ми заходимо до дитячого саду. Думаю, тобі він сподобається найбільше. Лавді тобі розповідала про хатину?

Джудіт, заскочена, заперечно похитала головою:

— Ні.

— Ні, звісно, ні. Вона тут дуже мало бавилася. Хатина належала радше Атені й Едварду, а не Лавді. Вона набагато молодша за них і не мала з ким тут розважатися.

— Це будиночок для ігор?

— Зараз побачиш. Мій чоловік збудував хатину тому, що Атена з Едвардом гаяли в нас багато часу. Вони проводили тут цілі дні, а коли стали старшими, їм дозволялося в хатині ночувати — це либонь цікавіше навіть, ніж спати в наметі. Вранці вони самі готували собі сніданок…

— То там є також плита?

— Ні, бо ми страшенно боялися пожежі й що діти постраждають. Але на безпечній відстані там вогнище з цегли, де Атена з Едвардом могли підсмажити бекон і закип’ятити воду у своїх жерстяних баклажках. Ходімо лишень, оглянемо хатину. Я прихопила ключик, на випадок, що ти забажаєш зазирнути всередину…

Вона простувала попереду, а Джудіт, сповнена радісного передчуття, ішла назирці — через прохід у живоплоті з бирючини, а далі вниз, кам’яними сходами, у маленький фруктовий сад, із яблунями та грушами. Висока трава тут була нестрижена, але поміж сучкуватих стовбурів фруктових дерев траплялися острівці білих, блакитних і синіх пролісків, а з жирної землі пробивалися зеленими шпажками перші паростки блідо-жовтих нарцисів і лілей. Вочевидь все тут незабаром буде охоплене буянням жовтих і білих барв. На голій гілці чорний дрозд виливав душу в пісні, а в далекому кінці фруктового саду, у затишному куточку, стояла хатина. Вона була зведена з цілих колод, як мисливський будиночок, крита просмоленим ґонтом, з двома вікнами по обидва боки від пофарбованих у синє дверей, із широким ґанком, на який вели дерев’яні сходи з різьбленими поручнями. Це був не дитячий будиночок, а нормальне житло, заходячи до якого, дорослій людині не треба було пригинатись, а всередині — сідати на дитячі стільчики.

— А хто ж приходить сюди нині? — запитала Джудіт.

— Який журливий тон, — засміялася тітонька Лавінія.

— Просто вона така казкова й чарівна. У ній би бавитися в усі часи і дбати про неї…

—…Про неї хтось дбає. Я про неї дбаю. Я її регулярно провітрюю й відсвіжую. І щороку тут усе як слід промазують креозотом. Хижа збудована на совість, завдяки чому всередині завжди сухо.

— Не можу збагнути, чому Лавді ні словом про неї не обмовилася.

— Її ніколи не приваблювало хатнє господарювання. Вона радше чиститиме стайні та дбатиме про свого поні, що аж ніяк не погано, як на те… А ще тут вряди-годи бувають діти. Так, недільна школа Роузмалліона проводить тут свій щорічний пікнік, і тоді хатина знову стає сама собою, хоча іноді трапляються також жахливі суперечки, бо хлопці хочуть грати в індіанців і щоб хатина була фортецею, а дівчатка надають перевагу грі в «татусі-матусі». Ось, тримай ключик. Піди, відімкни мені двері, а я покажу, як там усередині.

Джудіт узяла ключ, пройшла вперед, пригинаючись під низьким гіллям яблунь, і піднялася двома сходинками на ґанок. Ключ м’яко ввійшов у замкову шпарину і плавно обернувся. Вона натиснула на клямку, і двері відчинилися всередину. Приємно війнуло креозотом, і Джудіт увійшла в хатину. Там було доволі світло, на задній стіні — ще одне, третє вікно. Вона побачила двоярусні ліжка з обох боків, під схилом даху, дерев’яний стіл і два стільці, книжкові полиці, дзеркало, обрамлену картину з краєвидом (лісова галявина з дзвіночками), зношений килимок на підлозі. Перевернутий ящик з-під апельсинів служив за буфет, у якому були складені залишки з різних сервізів, закопчений чайник і почорніла сковорода. Вікна оздоблені картатими синьо-білими фіранками, ліжка з подушками застелені синіми ковдрами. На гаку, що спускався з центрального сволока, висіла гасова лампа. Джудіт уявила собі хатину в темний час доби, із запаленою лампою й запнутими фіранками, та із сумом усвідомила, що у свої чотирнадцять вона вже надто доросла для таких суто дитячих забав.

— То що ти про це скажеш?

Обернувшись, Джудіт побачила у дверях тітоньку Лавінію.

— Досконало.

— Я так і знала, що ти будеш зачарована.

Старенька леді потягла носом.

— Жодної вільготи. Тільки прохолодно. Бідолашний будиночок. Йому бракує товариства. Нам потрібні дітки, скажи? Нове покоління.

Вона обвела кімнату очима.

— Мишачих слідів немає? Сюди іноді пробираються польові миші, проїдають дірки в ковдрах і влаштовують собі гніздечка.

— Коли я була малою — років десяти, — я душу віддала б за такий будиночок для ігор.

— Власне гніздечко? Іще одна польова мишка.

— Либонь, так. Спати літньої ночі на свіжому повітрі. Вдихати пахощі росяної трави. Дивитися на зорі.

— Лавді ніколи не мала бажання спати тут на самоті. Казала, тут чути химерні звуки і блукають привиди.

— Я не боюся спати надворі. А от у темних будинках справді буває моторошно.

— А також самотньо. Певно, тому я гаю так багато часу в себе в саду. Що ж… — тітонька Лавінія поправила на голові хустку і щільніше загорнула твідовий плащ. — Здається, холоднішає. Мабуть, час нам повертатися до решти. Вони вже, либонь, непокояться, куди це ми поділися…

Вона всміхнулася.

— Зможеш угадати, що робить Лавді, доки чекає на нас? Грає в «короля»[57] з містером Мортімером.

— У «короля»? Звідки ви знаєте?

— Вона завжди це робить, коли приходить до мене в гості. Попри свою примхливість, Лавді раба традиції. Я рада, що ти її подруга. Я думаю, ти на неї добре впливаєш.

— Я нездатна припинити її витівки в школі. Вона завжди дістає зауваження за поведінку.

— Вона неслухняна. Але чарівна. Я боюся, ці її чари її ж таки занапастять. Що ж, замикай двері та підемо.

Тут Джудіт зупинилася і стала гризти ручку, намагаючись розв’язати певну дилему. Вона любила батьків, але добре їх знала й була свідома їхніх невинних слабкостей. Через них не так легко було розповісти їм про Нанчерров, просто тому, що все тут було занадто схоже на чарівну казку, і Джудіт боялася, що вони її неправильно зрозуміють.

Бо самі вони ніколи не втішалися таким гламурним стилем життя, навіть ніхто з їхніх друзів не мешкав у таких великих будинках, де розкіш і комфорт сприймаються як щось належне. Життя на Сході, серед суворих звичаїв Британської Індії, вкоренило в них жорстке підпорядкування соціальним і расовим умовностям, службовій ієрархії, а головне — неписаному закону, за яким кожен має знати своє місце — високе чи низьке — і з нього не рипатися.

Тому, якщо вона розписуватиме й оспівуватиме вроду і шарм Даяни Кері-Льюїс, у Моллі Данбар, аж ніяк не найбільш впевненої в собі жінки, може виникнути підозра, що її дочка тепер вважає свою матір непримітною, непоказною особою.

А якщо вдатися в детальне змалювання розмірів і величі Нанчерров, садів і обійсть, коней у стайнях, штату прислуги, мисливської забави, і згадати, що полковник Кері-Льюїс — мировий суддя, то її батько сприйме це як образливий натяк на одноманітність свого сірого повсякдення.

І нарешті, якщо вона опише світські подробиці вікенду, який минув у коктейлях, партіях із бриджу та проханих вечерях, то видаватиметься, ніби вона в такий спосіб вихваляється, а може, навіть опосередковано засуджує скромний спосіб життя своїх батьків. Менш за все їй хотілося б засмучувати їх. Одне поза сумнівом: вона ні словом не обмовиться про Томмі Мортімера, інакше батьки запанікують, вирішать, що Нанчерров — це кубло розпусти, і напишуть міс Катто, щоб вона заборонила Джудіт там бувати. Що було б немислимо.

Однак лист потребував якоїсь відправної точки, згадки про подію, якою безпечно було б поділитися. Враз її осяяло. Джеремі Веллс, який так несподівано з’явився, а тоді, жертвуючи власним дозвіллям, узяв Джудіт під своє крильце й показував їй бухту. Таким чином він ніби вдруге прийшов їй на підмогу. За таким вдалим зачином дальша розповідь покотиться, як помащена. Джудіт присунула до себе аркуш і знову взялася до письма, слова самі собою лягали на папір.

Вона стояла біля вікна своєї спальні у «Вітряному кряжі», дивилася на поле для гольфу й на бухту вдалині, але нічого не могла розгледіти детально через суцільну пелену дрібного, щільного, неослабного дощу. На очі так само невпинно наверталися дурні дитячі сльози, бо її раптом пройняла гостра туга за домом.

Це доволі несподівано, оскільки зараз була вже середина триместру, і вона не відчувала такої журби від часу, коли мамуся попрощалася з нею й поїхала, залишивши дочку в «Святій Урсулі». Зрештою, у школі вона просто не мала часу на ностальгію, так багато треба було зробити, встигнути, вивчити, обміркувати й запам’ятати, стільки людей безнастанно товклися навколо неї, так часто дзеленчали дзвінки, чергуючись із рясними дозами примусової фізкультури, що коли Джудіт нарешті вкладалася в ліжко й надходив класичний час інтимного плачу в подушку, вона почувалася такою втомленою, що, нездатна на щось більше, прочитавши одну чи дві сторінки, міцно засинала.

Так само в Нанчерров — згадування про батьків і сестру, коли вона в розмові ввічливо відповідала на ввічливі запитання, не викликало ні пронизливої туги, ні болю. Правду казавши, впродовж того чарівного вікенду вона не дуже й згадувала про маму з татом, ніби вони належали до зниклого світу, який тимчасово перестав існувати. А може, вбравшись у речі Атени Кері-Льюїс, Джудіт набула нової ідентичности, яка вже не мала нічого спільного з родиною — людини, цілковито зануреної в теперішній час, людини, яка очікує чергових життєвих насолод.

Нині спогади про Нанчерров навіювали тужливе й нездійсненне бажання опинитися там, із Лавді, у домі, сповненому сонця, квітів і світла, замість того, щоб нидіти в компанії самих тільки трьох жінок середнього віку, у незатишному будинку тітки Луїзи, що стирчить на вершині пагорба. Втім, здоровий глузд ішов їй на допомогу, нагадуючи, що весь Корнволл зараз мокне під дощем, і Нанчерров потерпає від огидної сльоти разом із рештою. Ще у шкільній спальні, де вона прокинулася сьогодні вранці, вогкий морок за вікнами провіщав негоду, а повсякденна форма учениць за розпорядженням адміністрації була доповнена дощовиками та гумовими чоботами. О десятій юрма пансіонерок ринула з парадних дверей надвір і почалапала по калюжах до розмаїтих автомобілів, що мали забрати їх на короткі канікули. Завжди пунктуальна тітка Луїза вже чекала на Джудіт у своєму старому «Ровері», а по Лавді ще не приїхали, на що вона гірко нарікала, змушена марнувати час, тиняючись по шкільному дворі.

(У певному сенсі, так було навіть на краще, бо Джудіт не дуже хотілося представляти Даяні тітку Луїзу. У цих двох було небагато спільного, а тітка Луїза всю дорогу до «Вітряного кряжа» неодмінно відважувала б уїдливі коментарі на адресу Даяни.)

Попри негоду, ранок минув доволі приємно. Вони зупинилися в Пензансі, щоб зробити покупки й відвідати банк — зняти для Джудіт гроші на час канікул (але не на велосипед, бо тітка Луїза обіцяла сама сплатити за нього). Потім зайшли до книгарні, де погортали книжки, і Джудіт купила собі нову авторучку, оскільки стару вона позичила у школі однокласниці, а та попсувала перо. Тоді вони ще випили кави в чайній крамниці, з’їли тістечка Кунзла, а потім поїхали сюди. Поїздка в дощ на пасажирському місці поруч із тіткою Луїзою, яка завзято перемикала передачі й начищеним черевиком втискала в підлогу педаль газу, була, м’яко кажучи, ризикованою, і Джудіт заплющила очі, готуючись до миттєвої смерті, коли тітка обігнала акурат на повороті незграбний автобус або стрімко скерувала машину на вузьку верхівку пагорба, не думаючи про те, що хтось може вихопитися їй назустріч із того боку. Як на те, вони таки доїхали до Пенмаррона, і саме коли проїжджали через село, Джудіт охопила туга за «Будинком над річкою» і за мамою з Джесс, бо здавалося неправильним мчати далі трасою замість того, щоб повернути ліворуч, на путівець, що біг через поля до лиману й залізничної станції. Тоскне відчуття посилилося від вигляду оповитого імлою непривітного будинку, який не обіцяв затишку, і доглянутого, але негостинного саду без дикорослих дерев.

Гільда, покоївка, підійшла до дверей, щоб допомогти з валізами.

— Я занесу їх нагору, — оголосила вона.

Джудіт рушила за нею сходами, бачачи перед собою ноги в чорних бавовняних панчохах. Знаючи цей дім не гірше, ніж «Будинок над річкою», вона ніколи раніше не залишалася тут на ніч, і тепер усе здавалося їй незнайомим і чужим, навіть пахло якось не так, і їй понад усе хотілося опинитися в будь-якому іншому місці у світі. Аби лише не тут.

Для розпачу не було видимої причини, крім невиправданого відчуття бездомности. Адже її кімната, колишня гостьова, була дуже ошатна, її речі, перевезені з «Будинку над річкою», були акуратно розставлені або розкладені по шафах і шухлядах. Під вікном стояв її письмовий стіл, на полицях — її книги, а на туалетному столику — квіти. Але нічого більше. А чого ще тут бажати? Чим можна заповнити цю жахливу порожнечу, яка відчувалася як величезна рана в серці?

Гільда зробила кілька банальних зауваг — про сльоту надворі, про близькість ванної кімнати, про те, що ланч о першій — і пішла. І ось, залишившись сама, Джудіт підійшла до вікна й залилася цими безглуздими сльозами.

Їй бракувало «Будинку над річкою», мами, Джесс і Філліс. Їй бракувало знайомих краєвидів, звуків і запахів. Саду, що лежить на схилі, і тихого лиману, що наповнюється припливами, заспокійливого гуркотання маленького поїзда, що повідомляє про новий день. Скромного затишку заквітчаної вітальні та брязкоту каструль і мисок, що долинає з посудомийні, де Філліс готує овочі до ланчу під нескінченний акомпанемент дзвінкого голосочка Джесс. Запахи, вони особливо причепливі й ностальгійні. Чистий лавандовий аромат мила «Вім-енд-Ярдлі», що плинув із ванної; солодкі пахощі бирючини від живоплоту біля вхідних дверей; гострий запах морських водоростей під час відпливу. Спокусливий дух гарячої їжі, від якого в роті набігає слинка, коли повертаєшся додому голодна. Свіжа випічка в духовці, смажена цибуля на пательні…

Недобре це. Не буде з цього добра. «Будинок над річкою» перейшов до іншої родини. Мама, і тато, і Джесс за океаном, на іншому кінці світу. Плачучи, як дитина, їх сюди не повернеш. Джудіт знайшла носовичок і висякала носа, розпакувала речі, походила туди й сюди по кімнаті, висуваючи шухляди й відчиняючи дверцята, оглядаючи свої речі, добираючи щось на заміну шкільній формі. Не кашеміровий пуловер, звісно. Стара спідниця і светр із шетландської вовни, який від нескінченного прання перестав колотися. Вона розчесала волосся, що заспокоїло її, і спробувала думати про щось приємне. Новий велосипед, що його передбачалося купити сьогодні в Порткеррісі. Чотири дні, вільних від школи. Вона доїде велосипедом до моря та прогуляється піщаним пляжем. Можливо, зазирне до містера Вілліса. Зателефонує Гітер і домовиться з нею про побачення. Сама тільки перспектива побачення з Гітер була достатнім приводом для доброго гумору. Поступово туга розвіялася, Джудіт стягнула волосся стрічкою ззаду і спустилася на пошуки тітки Луїзи.

Під час ланчу, що складався з баранячих відбивних під м’ятним соусом і тушкованих яблук, тітка Луїза виявила цікавість щодо візиту небоги до Кері-Льюїсів.

— Я в їхніх краях не бувала, однак чула, що в них дивовижний сад.

— Так, це правда. Чого там тільки нема. Під’їзна алея всуціль обсаджена гортензіями. І камелії, і решта. А ще вони мають власний маленький пляж.

— А що їхня дитина?

— Лавді? Вона бешкетна, але нікого це наче не бентежить. У неї страшенно мила няня, на ім’я Мері, яка прасує їм усю білизну.

— Ти почнеш тепер замислюватися про своє становище.

— Та ні, дарма. У мене все по-іншому, але все гаразд.

— Що ти думаєш про місис Кері-Льюїс? Вона справді така легковажна, як про неї говорять?

— Про неї так говорять?

— І чимало. Повсякчас навідується в Лондон або на південь Франції. І оточення в неї там відповідне.

Джудіт подумала про Томмі Мортімера і знову вирішила, що найбезпечніше взагалі не згадувати його. Натомість почала, як у листі до батьків.

— Там був страшенно милий молодик, на ім’я Джеремі Веллс. Він лікар, і ми з мамусею познайомилися з ним у потязі з Плімута. Ми їхали в одному купе. Він не ночував у Нанчерров. Приїжджав до них на один день.

— Джеремі Веллс?

— Ти з ним знайома?

— Ні, але його всі знають за його спортивні здобутки. Він капітан корнволлської збірної з регбі, і за Кембридж він грав. Він заробив три спроби[59] на останньому університетському матчі. Пам’ятаю, я прочитала про це в газеті. Джеремі був героєм дня.

— Він грає також у крикет. Мені полковник Кері-Льюїс так сказав.

— Он як. Бачу, ти запанібрата зі знаменитостями. Сподіваюся, тобі не буде в мене аж надто нудно.

— Я не можу дочекатися купівлі велосипеда.

— Купимо сьогодні ж. Мені сказали, найкращий у Порткеррісі — це магазин Пітвея, тому поїдемо просто до нього. Містер Пітвей має фургон, тож він нам швидко доставить покупку. Я думаю, тобі не варто ганяти на велосипеді по шосе, доки не навчишся як слід керувати ним. Попрактикуєшся в околицях села, навчишся викидати руку на поворотах. Мені б не хотілося повідомляти твоїй матері, що її дочка скінчила життя під колесами вантажівки.

Луїза зареготала так, ніби це був блискучий дотеп, і Джудіт теж засміялася, хоча їй це не здалося особливо дотепним.

— Що ж до решти вікенду, сподіваймося, дощ припиниться, і ти зможеш досхочу покататися. У неділю, боюсь, я змушена буду залишити тебе саму, оскільки цілий день гратиму в гольф. Една й Гільда теж їдуть додому, на вісімдесятиріччя своєї тітки, їх попросили допомогти з ювілейною вечерею. Тож ти залишишся сама, але я впевнена, зумієш дати собі раду.

Перспектива згаяти неділю на самоті була досить привабливою, але ще краще було б згаяти цей день із Ворренами.

— Я подумала, що могла б зателефонувати до Гітер, якщо ти не проти. Я б змогла відвідати їх у неділю. Або Гітер приїхала б до мене.

— Дівчинка Ворренів? Яка гарна ідея. Усе на твій розсуд. Це правильно — не забувати старих друзів. То що, хочеш іще яблук? Ні? Тоді подзвони, щоб Гільда прийшла і прибрала зі столу, я тоді вип’ю чашечку кави, і приблизно о пів на третю ми поїдемо в Порткерріс. Встигнеш зібратися?

— Так, звісно.

Джудіт умирала з нетерплячки.

Дощ періщив невблаганно. Крізь його пелену вони в’їхали в Порткерріс, похмурий як ніколи, з переповненими дощовою водою канавами, оточений свинцево-сірим морем. Велосипедна крамниця «Пітвейз» розташувалася біля підніжжя пагорба. Тітка Луїза припаркувала «Ровер» у сусідньому провулку, і вони зайшли в магазин. Усередині відгонило гумою, мастилом і вичиненою шкірою, усюди стояли велосипеди всіх гатунків, від дитячих триколісних до спортивних моделей із хвацько вигнутим донизу кермом — вони, на думку Джудіт, компрометували саму ідею велосипедної прогулянки необхідністю несамовито крутити педалі з головою між колінами, не помічаючи нічого, крім шляхового полотна перед собою.

До них підійшов містер Пітвей у комбінезоні кольору хакі, відтак почалася відповідальна процедура вибору. Урешті-решт вони зупинилися на темно-зеленому «Ролі» із чорним сідлом. Велосипед мав захисний щиток над ланцюгом, три швидкості та зручні товсті держаки з гуми, а також власну помпу для накачування шин і приторочену до сідла торбинку з набором інструментів і бляшанкою мастила. Він коштував рівно п’ять фунтів, і тітка Луїза рішуче витягла гаманець і відрахувала банкноти.

— Отже, містере Пітвею, я хочу, щоб покупку було доставлено якнайшвидше. Як щодо сьогодні ж таки?

— Гм, я зараз сам у крамниці…

— Нісенітниці. Ви можете на пів години залишити на хазяйстві дружину. Просто закидаєте велосипед у свій фургон і везете його до «Вітряного кряжу» в Пенмарроні.

— Так, я знаю, де ви мешкаєте, але…

— Чудово. Отже, домовилися. Чекаємо на вас десь о четвертій годині. Глядіть, не підведіть нас.

Уже на півдорозі до дверей вона обернулася:

— І дякуємо вам за допомогу.

— Дякую за покупку, — пробелькотів ошелешений містер Пітвей.

Неабияк настрашений тіткою Луїзою, він дотримав слова. Погода по обіді дещо покращилась. Хоча небо залишалося непроглядно сірим, а навколо все сочилося водою, дощ люб’язно припинився. Тож коли за п’ять до четвертої у воротах садиби показався синій фургон, Джудіт, яка вже чекала біля вікна, чимдуж вискочила на вулицю, щоб допомогти містеру Пітвею витягти з фургона дорогоцінний вантаж. Тітка Луїза, яка теж почула наближення машини, вийшла тут-таки за Джудіт, щоб переконатися, що все гаразд і велосипед не подряпався й не пошкодився під час перевезення. Нічого такого вона не виявила. Подякувала містерові Пітвею і дала йому пів крони за його клопоти й за бензин. Той прийняв чайові дещо збентежено, але вдячно. Зачекав, доки Джудіт, осідлавши велосипед, зробить два кола стежкою навколо галявини, торкнувся пальцями картуза, прощаючись, сів у свій фургон і поїхав геть.

— То що? — поцікавилася тітка Луїза. — Як тобі?

— Абсолютно досконало. Ох, дякую тобі, тітко Луїзо, — схилившись над кермом, вона поцілувала тітку в щоку. — Це найкращий велик у світі й найрозкішніший подарунок. Я страшенно його хотіла, і це найліпший подарунок, який я будь-коли отримувала.

— Не забувай ставити його в гараж і ніколи не лишай під дощем.

— Ніколи, ні, не залишатиму. Я поїду кататися. В околицях села.

— Ти знаєш, як гальмувати?

— Я все про нього знаю!

— Тоді паняй. Гарної прогулянки.

Сказавши так, вона повернулася до будинку, до свого плетіння, до свого підвечірку, до свого читання романів.

Просто раювання — це дивовижне відчуття польоту. Стрімголов з’їхавши з пагорба, вона покотила через село, повз пам’ятні їй крамнички та будиночки на головній вулиці. Вона пропливла повз пошту й паб, проминула поворот, що вів у бік будинку вікарія, а потім на вільному ходу стрімко помчала вниз лісистим схилом у бік дальньої частини лиману, де поверх вигнутої дамби лежав шляховий насип. Вона обрала стежку, що огинала фіалкову ферму, і погнала по ній, розбризкуючи калюжі, а тоді — по вибоїстій дорозі, уздовж залізничної лінії. Ця частина терену між пагорбів була захищена від вітрів, а обернені до моря схили розквітли зірочками первоцвіту. Похмуре сіре небо вже не гнітило. Свіже повітря було насичене вологою й запахами землі, товсті шини легко долали горбки та калюжі. Вона була сама собою і цілковито вільна, сповнена невичерпної енергії. І якби її попросили, вона б могла так мчати на край землі. Її потягнуло на співи, і оскільки ніхто не чув, вона заспівала:

Стежка закінчувалася, починалися перші будинки. Великі імпозантні будинки Пенмаррона, з тінистими затишними садами, обгородженими високими кам’яними мурами. Вежами підносилися в небо сосни, на верхівках яких галасували граки. Залізнична станція. «Будинок над річкою».

Джудіт загальмувала й зупинилася, поставивши одну ногу на землю. Вона не мала наміру сюди заїжджати, але велосипед, здавалося, сам знайшов дорогу, наче вірний кінь, і приніс її до старого дому, без свідомого керування з її боку. Вона подивилася на будинок і не відчула жодного жалю. Боляче, але не так, щоб нестерпно. Сад мав доглянутий вигляд, заквітчаний ранніми нарцисами. Хтось повісив дитячу гойдалку на одній із яблунь. Приємно було дізнатися, що там мешкають діти.

Постоявши якусь мить, вона поїхала далі, через гай і повз джерело, із якого вода виливалась у ставок, де завжди добре ловилися пуголовки й жаби. Стежка вела вгору й виходила на шосе біля церкви. З хвилину Джудіт зважувала, чи не спуститися їй до моря, відвідати містера Вілліса, але наближався вечір, лягали сутінки, а на велосипеді не було ліхтарів. Наступного разу в Порткеррісі вона неодмінно придбає пару: велику передню фару й червоний задній ліхтар. Але наразі час повертатися додому.

Дорога йшла вгору схилом пагорба, між полями з одного боку й гольфовими лінками[61] з іншого. Несамовито натискаючи на педалі, Джудіт невдовзі переконалася, що схил набагато стрімкіший, ніж вона собі

— Агов, вітаю!

Джудіт зупинилася й обернулася на цей оклик. З воріт гольф-клубу сходами спускався на дорогу чоловік, одягнений як до гри — у мішкуваті, до середини гомілки штани і жовтий пуловер. Зсунуте на вухо твідове кепі надавало йому підозрілої подібности до сумнівної репутації букмекера.

— Ти, либонь, Джудіт, або я дав-таки маху.

— Так, я Джудіт, — підтвердила вона, не уявляючи, ким би міг бути цей чоловік.

— Твоя тітка мені сказала, що ти приїдеш на вікенд. На короткі канікули, — проникливо дивилася на неї пара ясних очей із рум’яного обличчя з короткими вусиками. — Ти не знаєш мене, бо ми ніколи раніше не бачилися. Полковник Фосетт. Біллі Фосетт. Давній друг Луїзи, ще з Індії. А нині її сусід.

Тепер усе склалося.

— А, так, я згадала. Тітка розповідала про вас мамі й мені. Ви дружили з дядьком Джеком.

— Точно. Служили в одному полку на північно-західному кордоні. Що це в тебе? — кинув він оком на велосипед.

— Це мій новий велосипед. Тітка Луїза купила мені його сьогодні. У нього три швидкості, але я однаково не можу подолати схил, тож мушу його тягнути.

— У цьому полягає недолік велосипедів, але я маю зазначити, у тебе першокласна модель. То ти пішки? Я приєднаюся, якщо не заперечуєш…

Їй геть не до шмиги було товариство цього причепи, але вона ввічливо відповіла:

— Так, прошу.

І вони рушили разом, полковник — чітко в ногу, поруч із нею.

— Ви грали в гольф? — запитала Джудіт.

— Один раунд сам із собою. Мені треба гарно потренуватися, перш ніж вступати в суперництво з твоєю тіткою.

— Я знаю, вона гарно грає.

— Неперевершено. Удар у неї не гірший, ніж у будь-якого чоловіка. А точність убивча. Як тобі в Пенмарроні, після тривалої розлуки?

Ведучи таку ввічливу й порожню розмову, вони дісталися до повороту, від якого шлях вів до «Вітряного кряжу» і бунгало, розташованих трохи далі. Дорога тут вирівнялася, і Джудіт могла далі їхати велосипедом, залишивши полковника Фосетта, але це могло б видатися непоштивою поведінкою, тож вона втрималася.

Біля воріт садиби вона зупинилася, чекаючи, що полковник попрощається й піде своєю дорогою, але той, схоже, не прагнув завершувати їхню зустріч. Надворі вже споночіло, і через запнуті штори вітальні тітки Луїзи в сутінки цідилося тепле світло, явно спокушаючи полковника Фосетта мовчазним запрошенням. Мить повагавшись, він театральним жестом відгорнув манжет свого пуловера і примружено глянув на годинник.

— Чверть на шосту. У мене є трохи вільного часу, то чому б мені не зайти з тобою й не засвідчити Луїзі по-сусідськи свою повагу? Ми вже день чи два не бачилися…

Джудіт не було чого заперечити, надто що тітка Луїза навряд чи мала б щось проти. Відтак вони разом увійшли до воріт і попрямували до будинку гравійною стежкою.

— Мені треба поставити велосипед у гараж, — сказала вона вже перед дверима.

— Не хвилюйся. Я дам собі раду.

Він дав. Навіть не подзвонивши й не постукавши в засклені внутрішні двері. Просто відчинив їх і погукав:

— Луїза?

Вона, імовірно, щось відповіла, судячи з того, що він увійшов і захряснув за собою двері.

Лишившись сама, Джудіт скорчила гримасу вслід новому знайомцеві. Вона не впевнена була, чи їй подобається полковник Фосетт, але точно не схвалювала його безцеремонности. Втім, можливо, він подобається тітці Луїзі, і вона буде тільки рада його несподіваному вторгненню? Джудіт задумливо завела велосипед у гараж і передбачливо поставила його на безпечній відстані від «Ровера». З огляду на водійську манеру тітки Луїзи, краще поберегтися.

Джудіт навмисне тягла час, неквапливо зачиняючи й замикаючи гараж. Вона не поспішала йти в будинок. Найкраще було б непомітно прослизнути нагору, у свою кімнату, і дочекатися, поки полковник Фосетт піде, але конструкція будинку виключала таку можливість. Варто відчинити вхідні двері — і вона відразу опиниться в їхньому товаристві, у холі, що служить водночас за вітальню, а просто так піти звідти було б непристойно.

Коли вона ввійшла, гість уже розташувався біля каміна з таким виглядом, ніби він сидить тут хтозна скільки, а тітка Луїза, чайну тацю якої забрала Гільда, наливала йому випивку.

— А як ви думаєте згаяти вікенд? — запитав він, любовно погладжуючи короткими пальцями склянку, з якої вже відпив добрячий ковток міцного. — Маєте плани? Що каже штаб?

Тітка Луїза повернулася до плетіння. Собі вона спиртного не наливала, бо для цього було зарано — як кажуть, сонце ще не сіло за нок реї. Вона суворо дотримувалася правил. Коли живеш сама, інакше не можна.

— Ми ще не обговорювали детально. У неділю я граю в гольф із Поллі та Джоном Річардсами і з другом, що в них гостює. Він член клубу в Раї і, як видається, хороший гравець…

— А ти як думаєш згаяти день? — зиркнув Біллі Фосетт на Джудіт.

— Я, можливо, відвідаю свою подругу в Порткеррісі. Я ще маю їй зателефонувати.

— Не діло нудитися на самоті. У разі чого, я завжди готовий скласти компанію.

Джудіт удала, що не почула пропозиції.

Тітка Луїза змінила спиці.

— Буде дуже добре, якщо місис Воррен запросить Джудіт залишитися в них на неділю, бо Гільда й Една теж беруть вихідний саме в неділю. У порожньому будинку самій буде тоскно.

— Я завжди можу десь поїхати велосипедом.

— А якщо буде злива? Тоді тобі знадобиться такий, знаєш, довгий дощовик, до самих кісточок. А в цей час року тільки господь знає, яка буде погода.

Біллі Фосетт поставив свою склянку й, ледь вигнувшись корпусом убік, поліз у кишеню штанів по портсигар і запальничку. Він закурив, і Джудіт помітила, що його пальці пожовклі від тютюну. І вуса в нього теж були закопчені, аж закучерявилися в одному місці.

— Як щодо сходити разом у кіно? — несподівано запропонував він. — Я був сьогодні вранці в Порткеррісі — у кінотеатрі йде «Циліндр» із Фредом Астером і Джинджер Роджерс. Має бути гарна картина. Дозвольте запросити вас завтра ввечері. Моїм коштом, звісно.

Тітка Луїза здавалася трохи заскоченою. Біллі Фосетт чи не вперше викликався за щось сплатити.

— Дуже мило з твого боку, Біллі. А ти що скажеш, Джудіт? Хочеш піти в кіно, на «Циліндр»? Чи ти вже бачила цей фільм?

Ні, Джудіт фільму не бачила, проте цілу вічність мріяла про нього. У журналі про кіно, який Лавді таємно пронесла до шкільної спальні, Джудіт бачила фотографії гламурної пари, що кружляла й ковзала танцювальним майданчиком. Вона — у сукні з розмаяним пір’ям. А одна дівчинка з п’ятого класу вже двічі переглядала це кіно в Лондоні, закохалася у Фреда Астера і приклеїла світлину з його життєрадісним портретом у щоденник.

З іншого боку, вона б радше пішла на «Циліндр» із Гітер. Вони б смоктали м’ятні льодяники «бичаче око» в задушливій темряві кінотеатру. З тіткою Луїзою та Біллі Фосеттом буде зовсім не те.

— Ні. Я не бачила, — відповіла Джудіт.

— Ти б хотіла піти?

— Так, — єдине, що залишалося відповісти. — Так, залюбки.

— Досконало, — схвалив їхнє рішення Біллі Фосетт, ляснувши себе долонею по обтягнутому твідом коліні. — У такому разі домовилися. На який сеанс підемо? О шостій? Боюся, Луїзо, тобі доведеться сісти за кермо — моя чортопхайка щось покашлює. Треба везти її до механіка.

— Гаразд. Приходь о пів на шосту, і ми поїдемо всі разом. Дякуємо за запрошення.

— Дарма. Я щасливий буду супроводжувати двох чарівних леді. Хто може побажати чогось більшого?

Він узяв своє віскі, допив його й так і сидів із порожньою склянкою в руці, покурюючи цигарку.

— Ще скляночку, Біллі? — підняла брови тітка Луїза.

— Що ж… — подивився він на порожню склянку здивовано, ніби спантеличений таким її прикрим станом. — Гаразд. Якщо ти наполягаєш.

— Наливай собі.

— А тобі, Луїзо?

Вона глянула на годинник.

— Трішечки, будь ласка.

Він підвівся й попрямував до столика-візочка з напоями, щоб виконати почесну місію. Спостерігаючи за ним, Джудіт подумала, що він поводиться в цьому домі підозріло впевнено. Вона спробувала уявити собі бунгало, в якому він живе, і вирішила, що там має бути незатишно, безрадісно й холодно. Імовірно, він жахливо бідний і не може дозволити собі пляшечки віскі коло розпаленого каміна, домашньої служниці й решти зручностей, яких потребують самотні чоловіки. Може, саме тому він силкується влізти в упорядковане й заможне життя тітки Луїзи. А може… і це був би жах жахливий… він, у свій спосіб, залицяється до тітки Луїзи, з потаєною думкою про одруження.

Ця ймовірність була настільки страхітливою, що її не хотілося навіть розглядати. А з іншого боку, чом би й ні? Він старий приятель Джека Форрестера, і тітку Луїзу явно тішить його товариство, інакше вона б давно його відшила. Вона не з тих, хто терпітиме коло себе кожного бовдура. Можливо, спершу вона його просто пожаліла, а з часом їхні стосунки переросли в щось більше. Такі речі трапляються.

— Прошу, моя люба…

Джудіт уважно спостерігала за нею, але тітка прийняла склянку у своїй звичайній незворушній манері й поставила поруч, на столик. Жодних потайних перезирань, жодних багатозначних посмішок. Джудіт відчула полегшення. Тітка Луїза надто раціональна, щоб ухвалювати безрозсудні рішення, а що може бути безрозсуднішим, ніж пов’язати своє життя зі злиденним пияком Біллі Фосеттом.

— Дякую, Біллі.

Чудова тітка Луїза! Джудіт вирішила відкинути всі свої інстинктивні побоювання, просто забути про них, однак переконалася, що думка, раз посіяна у свідомості, пустила коріння, і ймовірність лиха вже неможливо було ігнорувати. Отож їй залишалося тільки спостерігати й чекати.

Наступного ранку вона зателефонувала Гітер. Їй відповіла місис Воррен, яка, упізнавши Джудіт, привітала її радісними вигуками, а тоді пішла кликати до телефона дочку.

— Джудіт?

— Вітаю.

— Як твої справи?

— Зараз короткі канікули. Я в тітки Луїзи.

— Велик тобі купили?

— Так, учора, у Пітвея. Суперський. Я вчора ввечері його випробувала на великій дистанції. Єдине, до нього потрібні ліхтарі.

— Яка модель?

— «Ролі». Темно-зелений. Три швидкості.

— Непогано.

— Я хочу з тобою побачитися. Ми могли б завтра зустрітися. Можу я до вас приїхати?

— От халепа.

— Що не так?

— Ми їдемо на вікенд у Бодмін, до моєї бабусі. Ми вирушаємо за п’ять хвилин, тато вже вивів машину з гаража. Повернемося аж пізно ввечері в неділю.

— Я цього не витримаю, — не стримала вона розчарування. — Чому вам треба було їхати саме на цей вікенд?

— Так попередньо домовлено було. Я ж не знала, що ти будеш удома. Треба було загодя мені зателефонувати.

— Я в понеділок іще вільна.

— Кепсько. Мені в понеділок зранку вже до школи. Зможеш приїхати в понеділок на підвечірок?

— Ні, бо о четвертій я вже маю бути у «Святій Урсулі».

— Яка халепа, — засмутилася Гітер, — просто лють якась. Я так хотіла з тобою побачитися. Про все дізнатися. Як тобі там? Знайшла собі подруг?

— Так. Одну чи двох. Там незле.

— Тужиш за мамою?

— Трапляється. Але журитися — не порятунок.

— Вони вже туди дісталися? У Коломбо, я маю на увазі. Маєш від них листа?

— Так, багато листів. У них усе гаразд, і з Джесс усе гаразд.

— Елейн про тебе питала. Тепер я зможу їй щось розповісти. Слухай, ми побачимося на великодніх канікулах.

— Згода.

— У тебе коли вони починаються?

— У перший тиждень квітня.

— Гаразд. Телефонуй мені одразу, як приїдеш, і ми про щось умовимося. Мама каже, ти можеш приїхати й пожити в нас кілька днів.

— Залюбки, так, перекажи мамі.

— Джудіт, мені треба бігти. Тато в машині, сигналить нам, а мама вже надіває капелюшок і скаче нетерпляче, як блоха по ковдрі.

— Гарного вам вікенду в бабусі.

— Навзаєм. Не забудь. Побачимося на Великдень.

— Не забуду.

— Бувай.

Геть пригнічена, Джудіт поділилася прикрою новиною з тіткою.

— Воррени їдуть на два дні до Бодміна, до бабусі Гітер. Тож завтра їх тут не буде.

— От невдача. Суцільне розчарування. Але ти не впадай у відчай, ви зможете зустрітися на наступних канікулах. А якщо пощастить, завтра буде погожий день. Якщо так, я скажу Едні, щоб приготувала тобі кошик до пікніка, і ти десь поїдеш велосипедом. Наприклад, до моря. Або на Веглос-гіл. Там зараз порозцвітали примули. Ти можеш назбирати мені там перший букет сезону.

— Гаразд. Я так і зроблю.

Та Джудіт однаково почувалася розчарованою. Вона ляпнулась у крісло, витягнувши ноги, і стала несамохіть смоктати пасмо волосся, що вибилося з-під стрічки. Вона думала про змарновану неділю і сподівалася, що тітка Луїза не розповість Біллі Фосетту про зміну планів. Розтулила рота, щоб сказати про це вголос, але передумала та стулила. Краще нічого не казати. Краще навіть натяком не виказувати своєї інстинктивної антипатії до невинного старого дивака, якого тітка Луїза явно вважала близьким другом.

Після чергового мрячного ранку субота розцвіла ясним полуднем, сонце визирало та знов ховалося за величезними хмарами, що пливли на континент із моря. Тітка Луїза оголосила, що йде працювати в саду, і Джудіт зголосилася їй допомогти. Вони виполювали бур’яни з м’якої вогкої землі й вивозили на тачці сухе пагілля, що тітка Луїза позрізала з трояндових та інших кущів. У будинок не поверталися аж до пів на п’яту, але в них іще лишалося достатньо часу, щоб вимити руки, опорядитися й випити по чашці чаю, перш ніж на стежці, що пролягла від воріт, показався Біллі Фосетт, маршуючи бадьорим кроком, готовий до світського вечора.

Вони сіли в «Ровер», Біллі на пасажирському сидінні, Джудіт — позаду, і рушили.

— Чим ви сьогодні займалися вдвох? — поцікавився він.

— Садівництвом, — відповіла йому тітка Луїза.

Він обернувся до Джудіт і посміхнувся, показавши жовті зуби й лукаво блиснувши очима.

— Не дуже веселі канікули, коли мемсаїб ставить до роботи.

— Я люблю працювати в саду, — заперечила Джудіт.

— А як щодо завтра? Зв’язалася з подружкою?

Джудіт подивилась у вікно, вдаючи, що не почула його, тож він повторив запитання.

— Домовилась про побачення?

— Не зовсім, — пробурмотіла вона, не вигадавши нічого кращого й молячись, щоб тітка Луїза притримала язика за зубами й ця тема вичерпалася.

Як на те, тітка Луїза, нічого такого не підозрюючи, простодушно пробовкнулася:

— На жаль, Гітер поїхала на весь вікенд. Але то пусте, зустрінуться на наступні канікули.

Джудіт розуміла, що це не тітчина провина, проте ладна була заверещати на неї.

— Отже, муситимеш сама себе розважати, га? Якщо потребуватимеш компанії, моя хатина за два кроки.

Він відвернувся, і Джудіт, у стилі Лавді, показала язика його потилиці. Він міг це помітити у дзеркало заднього огляду, але навіть якщо так, їй було начхати.

З’їхавши з пагорба, вони опинилися в Порткеррісі, який цього вечора мав геть не такий похмурий вигляд, як напередодні вранці. Небо вияснилося, і останні промені призахідного сонця скупали сірий камінь старих будинків у золотаво-рожевому світлі, надавши їхнім мурам напівпрозорости блідих морських мушель. Вітер стих, спокійне море вигравало сріблом, а по вигнутому півмісяцем просторому пляжі, там, унизу, простувала пара — чоловік і жінка, залишаючи за собою подвійний рядок слідів на гладенькому щільному піску.

Коли автомобіль заглибився в лабіринт вузьких вулиць, із відчинених дверей закладів потягло смаженою рибою з картоплею. Біллі Фосетт підніс голову та принюхався, роздмухуючи ніздрі, наче собака, що бере слід.

— Враз набігає слинка, га? Фіш-енд-чипс[62]. Може, після сеансу нам варто разом повечеряти рибою?

Але тітка Луїза не вважала, що це хороша ідея. Імовірно, причина полягала в її небажанні зіткнутися із суперечками щодо рахунку і щодо того, хто платитиме.

— Ні, Біллі, тільки не цього вечора. Една чекатиме на нас із Джудіт удома, з холодною вечерею.

Біллі Фосетт явно не запрошений був розділити з ними скромний бенкет. У глибині душі Джудіт ладна була пожаліти його. Але тітка Луїза додала:

— Можливо, іншим разом, — це пом’якшило відмову.

«Цікаво, якою буде сьогодні його вечеря, — подумала Джудіт. — Найпевніше — віскі із содовою і пакетик картопляних чипсів. Бідолашний старий». Та однаково вона була рада, що тітка Луїза не запросила його знов до «Вітряного кряжу». Мабуть, вона вирішила, що після перегляду вже захоче відпочити від його товариства.

Тітка Луїза припаркувала машину біля банку, і вони перейшли на другий бік вулиці, до кінотеатру. Черги при вході не було, проте до глядацької зали заходило багато людей. Біллі Фосетт став у чергу по квитки. Тітка Луїза з Джудіт оглядали тимчасом чорно-білі глянсові світлини, що представляли кадри з фільму. Картина обіцяла бути сповненою романтики, гумору та гламуру. У Джудіт од передчуття задоволення аж морозець по спині пробіг, натомість тітка Луїза презирливо чмихнула.

— Сподіваюся, це не буде цілковита нісенітниця.

— Закладаюся, тітко Луїзо, тобі сподобається.

— Побачимо. Мене влаштує бодай гарна музика.

Вони відвернулися від світлин і виявили, що Біллі Фосетт зник із поля зору.

— Куди він, до лиха, знов подівся? — спитала тітка Луїза таким тоном, наче йшлося про неслухняного собаку десь на пікніку.

Він з’явився майже відразу, з маленькою коробкою шоколадних цукерок «Кедберіз Мілк Трей», куплених поруч у газетному кіоску.

— Треба ж тримати стиль. Вибачте, що змусив чекати. Що ж, прошу до зали.

У кінотеатрі, де свого часу містилися рибні ряди, було напхано й задушливо, а на додачу відгонило засобом від бліх, яким регулярно обприскували крісла. Дівчина з ліхтариком провела їх на місця, не вмикаючи, втім, ліхтарика, бо в залі ще не вимкнули світло. Джудіт лаштувалася прослизнути між рядами, але Біллі Фосетт зупинив її.

— Спершу дами, Джудіт. Подбаймо, щоб твоїй тітці було зручно.

Це означало, що Джудіт сидітиме між тіткою Луїзою ліворуч і Біллі Фосеттом праворуч. Коли вони влаштувалися, скинувши пальта, він розпакував цукерки й почастував їх. Шоколад на смак був застоялий. Цукерки, мабуть, пролежали на полиці кіоску не один рік.

Світло згасло. Глядачам показали трейлер до наступної кінокартини… Захопливий вестерн, дія якого розгортається, як можна здогадатися, у Південній Америці. «Незнайомець із Ріо». Білява героїня в ефектному лахмітті, а також із бездоганним макіяжем, важко дихаючи, пробирається крізь зарості високої трави в пампасах. Герой у широчезному сомбреро переїжджає річку на білому коні, розмахує над головою своїм ласо. «Дивіться в цьому кінотеатрі. Наступного тижня. Унікальний шанс. Не проґавте».

— Гм, я точно проґавлю, — гмикнула тітка Луїза. — Одразу видно, що мотлох.

Потім була кінохроніка. Гер Гітлер розгулював у своїх галіфе, приймаючи якийсь парад. Король розмовляв із корабелами після спуску на воду нового судна на півночі Англії. Тоді кілька кумедних кадрів із цуценятами з виставки собак. Після новин була ще «Кумедна симфонія» про бурундука[63], а тоді «Циліндр».

— Слава небесам навіки, — картинно зітхнула тітка Луїза. — Я вже думала, ніколи не почнеться.

Та Джудіт заледве почула її. Зручно вмостившись у своєму кріслі, вона прикипіла очима до екрана й занурилась у знайому магію світла і звуку, що розгорталася в захопливу історію «Циліндра». Не забарився з’явитися Фред Астер, кружляючи по сцені й відбиваючи чечітку, походжаючи перевальцем і жонглюючи ціпочком. А щойно він зустрівся з Джинджер Роджерс і став присмалювати за нею, сюжет швидко набрав обертів. Вони заспівали «Чи не погожим є той день, коли дощ разом звів двох людей» і знову танцювали, цього разу так само вже вдвох. А тоді Фред Астер і Едвард Еверет Гортон поплуталися, і їх самих переплутали одного з одним. Джинджер Роджерс вважала свого коханого Едвардом Еверетом Гортоном і розлютилася на нього, оскільки Едвард Еверет Гортон був одружений на її найближчій подрузі Мадж…

Саме в цей момент Джудіт усвідомила, що відбувається щось дивне. Біллі Фосетт совався й вовтузився на своєму місці, відволікаючи її від фільму. Вона трохи змінила позу, даючи його ногам більше простору, і одразу по тому відчула щось на своєму коліні. Це щось виявилося рукою Біллі Фосетта, яка ніби випадково там приземлилася, але й далі залишалася лежати, важка й неприємно тепла.

Потрясіння від цього факту не дозволяло стежити за подіями на екрані, руйнувало будь-яке задоволення від фільму. «Циліндр», із його пишнотою й чарами, перестав існувати. Джудіт нездатна була чути ні діалоги, ні жарти, ні сміх. Вона дивилася на екран, але нічого не бачила, бо переляк і тривога, спричинені несподіваною бідою, не давали сприймати перипетії сюжету. Що вона мала робити в такій ситуації? Чи він знає, що його рука лежить у неї на коліні? Може, йому здається, що він поклав її на вузьке бильце, що розділяє тісні, оббиті оксамитом сидіння? Чи має вона сказати йому про це? І якщо вона скаже, чи забере він свою руку?

Тоді його пальці стиснули її коліно й почали м’яти його, відтак вона зрозуміла, що вторгнення його долоні було не випадковим, а спланованим. Пестячи її стегно, його рука рушила вище, під спідницю. За мить він дістанеться її штанців. Вона заціпеніла, охоплена жахом, у вогкій темряві зали питаючи себе, де він зупиниться, що їй робити, і навіщо він це робить, і як їй звернутися по порятунок до тітки Луїзи…

На екрані відбувалося щось кумедне. Публіка в залі, зокрема тітка Луїза, вибухнула реготом. Під прикриттям цього галасу Джудіт сповзла зі свого крісла, вдаючи, ніби щось упустила, і приземлилася колінами на підлогу, в затхлому вузькому просторі між двома рядами.

— Що, до лиха, ти там робиш? — обсмикнула її тітка Луїза.

— Я загубила шпильку.

— Я не бачила, щоб у тебе була шпилька.

— Була, я її загубила.

— Облиш, знайдемо після сеансу.

— Цитьте там! — люто зашикали із заднього ряду. — Тихше, будь ласка!

— Вибачте.

Джудіт насилу залізла назад у своє крісло і цього разу так тісно притулилася до тітки Луїзи, що бильце вп’ялося їй у ребра. Тепер він зрозуміє натяк і дасть їй спокій.

Але ж ні. За якихось п’ять хвилин його рука знову липне, як відразлива повзуча істота, яку не вб’єш, хоч скільки лупцюй її згорнутою газетою. Вона пестила, шмугляла, повзла вгору…

Джудіт підхопилася на ноги.

Тітка Луїза, природно, роздратувалася.

— Джудіт, заради всього святого…

— Мені треба у вбиральню, — прошипіла Джудіт.

— Я казала тобі сходити перед від’їздом.

— Чш! Тут люди кіно дивляться. Можна тихіше?

— Вибачте. Тітко Луїзо, пропусти мене.

— Пройди з того боку. Тудою ближче.

— Мені треба сюдою.

— Гей, або йди, або сядь; псуєш усім задоволення.

— Вибачте.

Вона попхалася до проходу, протискаючись повз коліна тітки Луїзи та решти невдоволених глядачів, яким не пощастило сидіти в їхньому ряду, квапливо пройшла темним бічним проходом, шмигнула за завісу в глибині зали і знайшла маленьку та брудну жіночу вбиральню. Замкнувшись усередині смердючої кімнатки, вона сіла, замало не плачучи від огиди та відчаю. Чого йому треба, цьому жахливому типу? Навіщо йому мацати її? Чому він не хоче дати їй спокій? Її найменше зараз непокоїло те, що вона не додивиться фільм. Від самої думки про повернення до зали її мороз поза шкірою продирав. Усе, чого вона зараз хотіла, це вийти на свіже повітря та їхати додому, і ніколи вже не бачити цього типа, ніколи з ним не розмовляти.

«Як щодо сходити разом у кіно?» — запросив він їх, не зморгнувши оком, схиливши тітку Луїзу повірити, буцімто робить це з душевної доброти. Він обдурив тітку Луїзу, що свідчить як про його підступність, так і про небезпечність. Навіщо йому було мацати її коліно й ковзати своїми огидними пальцями по її стегну, залишалося незбагненним, але викликало в неї відчуття осквернення й образи. Біллі Фосетт не надто сподобався їй від самого початку, але спершу він здавався просто нікчемним і комічним. Тепер вона сама почувалася комічною і приниженою. Такою приниженою, що вона навряд чи зможе коли-небудь примусити себе розповісти тітці Луїзі про те, що сталося. Її палив пекучий сором на саму думку про те, як вона, дивлячись тітці в очі, матиме сказати: «Біллі Фосетт намагався засунути руку мені в штанці».

Одне вона твердо знала. Зараз вона повернеться до зали, пропхається своїм рядом так, як вона з нього вийшла, і не зрушить із місця, аж доки тітка Луїза підведеться, пересяде на місце Джудіт поруч із Біллі Фосеттом і поступиться своїм місцем Джудіт. Цього можна було б досягти впертістю, суперечкою і за сприяння розлюченої пари, що сиділа позаду них. Тоді тітка Луїза змушена буде поступитися суто для того, щоб уникнути конфузу, і, якщо вона потім гніватиметься й питатиме, що, до лиха, Джудіт пойняло, що має означати її поведінка, Джудіт може просто пропускати це все повз вуха, позаяк тітка Луїза опосередковано сама винна в тому, що сталося. Біллі Фосетт — її друг, тож вона чудово могла б сама сісти поруч із ним, а Джудіт була впевнена, що він зроду не наважився б лізти рукою в штанці до тітки Луїзи.

Ясне небо, осяяне яскравим повним місяцем, враз потемніло, ні з того ні з сього здійнявся поривчастий вітер, що став завивати попід будинком голосами заблуканих привидів. Вона лежала в ліжку, скута жахом, прикипівши поглядом до чотирикутника вікна, чекаючи на те, що неминуче має статися, хоча й не уявляла, що саме. Джудіт знала: якщо вона вискочить із ліжка й кинеться до дверей, покладаючись тільки на втечу, як на єдиний порятунок, то двері виявляться зачиненими. Крізь завивання вітру вона розчула рипіння гравію під чиїмись ногами, а потім глухий удар приставної драбини проти зовнішнього підвіконня. Наближається. Він наближається, видираючись драбиною безгучно, як кіт. Вона дивилася, серце гупало, а вона лежала нерухомо, бо нічого не можна було вдіяти. Він наближався, сповнений злих намірів, маніакально зблискуючи очима, ворушачи хтивими пальцями, а вона, у своїй безпорадності, усвідомлювала, що не зможе закричати, бо з її рота не пролунає ні звуку й ніхто її не почує. Ніхто не порятує. Вона скам’яніла, не зводячи очей із вікна, і ось над підвіконням показалася його голова. Попри темряву, вона ясно бачила риси його обличчя, і він посміхався…

Біллі Фосетт.

Вона різко сіла в ліжку й заверещала, і знову заверещала, а він так само був там, але зараз уже було світло, стояв ранок, і вона прокинулася, а нічний жах тримався одну секунду, а тоді, на щастя, розвіявся, і не було жодної драбини, тільки в її прочинене вікно лилося ранкове світло.

Сон. Серце калатало, як барабан, від жахів, породжених як її перевтомленими нервами, так і пережитою реальністю. Поступово серце вгамувалося. У роті було сухо. Вона випила води зі склянки, що стояла на нічному столику. Тремтячи всім тілом, знеможено опустилася на подушки.

Зараз вона думала про неминучу зустріч із тіткою Луїзою за вранішньою яєчнею з беконом і сподівалася, що тітка вже не гнівається на неї за вчорашній вечір, зіпсований інцидентом у кінотеатрі. Нічний жах розвіявся, але проблема з Біллі Фосеттом залишалася в реальному житті, лежачи важким тягарем на серці. І Джудіт знала, що нескінченне пережовування тієї катастрофи не розв’яже проблеми і зрештою нічим не допоможе.

«Як щодо сходити разом у кіно?» Такий приязний і добротливий. А насправді наперед спланував це. Він обдурив їх обох, отже виявився хитрим, отже — ворогом, якого треба остерігатися. Пояснити сенс завданої ним образи Джудіт не могла. Вона тільки здогадувалася, що це все якось пов’язане із сексом і тому є особливо жахливим.

Від самого початку він їй не сподобався… Не до порівняння з милим містером Віллісом чи навіть полковником Кері-Льюїсом, з яким вона відразу знайшла спільну мову… А цей — радше якийсь карикатурний персонаж, посміховисько. І ось тепер, із його ласки, вона сама почувається посміховиськом, бо поводилась по-ідіотськи. Не можна було також не рахуватися з тіткою Луїзою. Біллі Фосетт її давній знайомий, він живий зв’язок із минулим — із Джеком Форрестером і їхніми щасливими роками в Індії. Розповісти їй усе — означало б зруйнувати довіру та їхню дружбу. А Джудіт, попри всі прикрощі, нездатна була на таку жорстокість.

Надто, що тітка Луїза виявила виняткову делікатність щодо провального візиту в кіно й не дорікнула Джудіт жодним словом, доки вони не повернулися додому й не залишилися наодинці. По закінченні сеансу публіка підвелася на прослуховування рипучої фонограми «Боже, бережи короля», тоді вони вийшли надвір, у холодну вітряну темряву, сіли в «Ровер» і рушили назад, у Пенмаррон. Біллі Фосетт усю дорогу жваво просторікував, цитував діалоги з фільму, пригадував найкумедніші моменти й насвистував мелодії.

Джудіт дивилася йому в потилицю й бажала йому смерті. Коли під’їжджали до воріт «Вітряного кряжа», він сказав:

— Луїзо, люба, пригальмуй, я звідси прогуляюся пішки. Дякую, що завезла нас. Я чудово розважився.

— Ми теж розважилися, Біллі. Скажи, Джудіт?

Машина зупинилася, він відчинив двері й вийшов.

— Дякуємо за приємний вечір, Біллі.

— Радий був прислужитися, моя люба… Бувай, Джудіт, — він мав нахабство зазирнути в передні двері й підморгнути їй.

Потім двері зачинилися, і він пішов геть. Машина повернула у ворота садиби. Вони вдома.

Тітка Луїза була не стільки розгнівана, скільки спантеличена, і не могла второпати, який дідько пойняв Джудіт.

— Ти поводилася як біснувата. Я подумала, чи не блохи на тебе напали. Тебе тіпало, як хвору на танок святого Вітта. Ти щось губила, впускала якісь речі, підняла цілий ряд ні в чому не винних глядачів, які просто хотіли спокійно дивитися кіно. А ще шарварок, який ти вчинила, домагаючись мого місця. Зроду не бачила такої поведінки.

Що ж, цілком резонні закиди. Джудіт перепрошувала, запевняла, що міфічна шпилька була її улюбленою, похід у вбиральню продиктований критичною необхідністю, а прохання помінятися місцями — бажанням уникнути чергового переступання через тітчині коліна й небезпеки завдати їй травми. Джудіт насправді думала тільки про тітчин комфорт, пропонуючи помінятися місцями.

— Мій комфорт! Мені це подобається, зокрема якщо згадати пару позаду нас — тих, що кляли мене в батька-матір і ще погрожували викликати поліцію…

— Вони б не стали цього робити.

— Не в тім річ. Я сорому натерпілася.

— Вибач.

— До того ж мені сподобався фільм. Усупереч моїм очікуванням, кіно виявилося доволі цікавим.

— Мені теж сподобалося, — злукавила Джудіт, хоча насправді не пам’ятала нічого з фільму від тієї миті, коли почалося мацання її стегна. — З боку полковника Фосетта було великодушно запросити нас, — додала вона, затираючи сліди до справжньої причини інциденту.

— Атож. Бідолашний перестарок сидить на широті 00 — пенсія мізерна…

На цьому скандал, як видавалося, завершився. Тітка Луїза, скинувши пальто й капелюшок, налила собі солідну порцію віскі із содовою і зі склянкою в руці попрямувала до їдальні, де Една залишила їм холодну баранину з нарізаним скибочками буряком, що, за її уявленням, становило доречну закуску після походу в кіно.

Джудіт не відчувала голоду. Тільки смертельну втому. Вона подлубала виделкою баранину й випила води.

— Ти як почуваєшся? — спитала тітка Луїза. — Ти геть бліда. Мабуть, від надмірного збудження. Чому б тобі не вкластися в ліжко?

— Якщо не заперечуєш…

— Чого б це.

— Мені дуже прикро, що так сталося.

— Облишмо цю тему.

Вранці, пригадуючи ту розмову, Джудіт усвідомила, що тему справді закрито. Вона була вдячною за це, проте почувалася приниженою. Не тільки приниженою, а ще й закаляною, брудною аж до свербежу. Осквернена масними дотиками Біллі Фосетта, вона відчувала на собі бруд також фізично, наче її тіло ввібрало прокислу затхлість задушливої зали кінотеатру та сморід вбиральні, куди вона втекла, рятуючись від його хтивих пальців. Її волосся огидно просякло тютюновим димом. Учора ввечері вона була надміру змучена й не прийняла ванну, тож вирішила зробити це зараз. Вона рішуче відкинула зібгані простирадла, пішла у ванну кімнату й відкрутила крани на повну.

У ванні було чудово, гаряче й глибоко — саме як вона хотіла. Джудіт намилила кожен дюйм свого тіла й вимила також голову. Насухо витершись, припудрившись парфумованим тальком і ретельно почистивши зуби, вона відчула себе трохи ліпше. Повернувшись до кімнати, кинула учорашній одяг у куток, щоб ним зайнялася згодом Гільда, і знайшла чистий. Свіжа спідня білизна й панчохи, випрасувана сорочка. Інша спідниця й пісочно-рожевий пуловер. Вона висушила рушником волосся й зачесала його назад, прибравши з обличчя, взула черевики, зав’язала шнурівку і спустилася в їдальню.

Тітка Луїза вже сиділа за сніданком, намащуючи тости маслом і сьорбаючи каву, вбрана для гольфу — у твідові штани й застебнутий на всі ґудзики кардиган поверх чоловічої сорочки. Зачіска, закріплена сіточкою для волосся, мала бездоганний вигляд. Тітка звела очі на Джудіт.

— Я була подумала, що ти проспала сніданок.

— Вибач. Я вирішила прийняти ванну.

— Я викупалася звечора. Після походу в кіно завжди залишається таке відчуття, наче ти брудна.

Очевидно, вчорашні вихватки Джудіт були пробачені й забуті. Тітка Луїза перебувала в піднесеному настрої, наперед смакуючи гру.

— Як тобі спалося? Снився тобі Фред Астер?

— Ні. Ні, не снився.

— Мені найбільше сподобався актор, який удавав священника…

Джудіт поклала собі яєчні з беконом і сіла.

—…через те, що він англієць, він був такий кумедний…[64]

— О котрій починається твій гольф?

— Ми домовилися зустрітись о десятій. Почнемо, ймовірно, десь о пів на одинадцяту, а потім пообідаємо в клубі. А ти що думаєш робити? — Луїза подивилась у вікно. — День обіцяє бути погожим. Покатаєшся на велосипеді чи хочеш зайнятися чимось іншим?

— Ні. Гадаю, таки проїдуся до Веглосу і назбираю тобі примул.

— Скажу Едні, щоб вона приготувала тобі сандвіч і запакувала в наплічник. Ну і, може, яблуко та пляшку імбирного пива. Вони з Гільдою їдуть до тітки на день народження о пів на одинадцяту. По них кузен приїде машиною. Кумедно. Ніколи не знала, що в них є кузен, та ще з машиною. Я б радила тобі зачекати, доки вони поїдуть і залишать тобі ключ від задніх дверей. Я візьму ключ від парадного входу, так ми не залежатимемо одна від одної. Я перевірю, щоб усі вікна були замкнені. Ніколи не знаєш. Раніше навіть дверей не замикала, однак відколи пограбували місис Баттерзбі, я ні в чому не впевнена. До речі, візьми із собою плащ, на випадок дощу. І повертайся додому до сутінків.

— Це без варіантів. У мене ж немає ліхтаря на велосипеді.

— Оце сплохували. Треба було подумати про ліхтарі, коли купували велосипед, — вона налила собі другу чашку кави. — Гаразд, про все домовилися.

Вона підвелася й попрямувала зі своєю чашкою до кухні, щоб дати Едні вказівки щодо провізії для Джудіт.

Невдовзі, уже взута в броги та з беретом на голові, вона надійно замкнула за собою вхідні двері на ключ, поклала ключки для гольфу на заднє сидіння «Ровера» й поїхала до клубу. Джудіт, провівши її, повернулася до будинку через кухню. Една і Гільда з нагоди ювілею були ошатно вбрані.

Гільда наділа довге бежеве пальто й капелюшок із крисами у формі гало. Една вбралась у вихідний англійський костюм, а бузковий шотландський берет прикрасила брошкою. Цю з двох сестер Джудіт любила найменше: Една нескінченно нарікала на варикозні вени й печіння в підошвах і виявляла дивовижну здатність знаходити поганий бік у будь-якій ситуації. Легше було сироватку з каменю вичавити, ніж її розсмішити. Проте вона мала добре серце. Їжа в дорогу для Джудіт була вже запакована в маленький наплічник, що лежав на кухонному столі.

— Щиро дякую, Едно. Сподіваюся, це не завдало тобі багато клопоту.

— Двох хвилин не забрало. Сандвіч із м’ясним паштетом. Пані сказала, ти візьмеш ключ від задніх дверей. Коли повернешся, залиш їх для нас відчиненими. Ми будемо вдома близько дев’ятої.

— Нічого собі гулянка.

— Включи сюди прибирання.

— Упевнена, буде весело.

— Та вже ж напевне. Хто б сумнівався, — саркастично мовила Една.

— Едно, облиш, — встряла Гільда. — Там будуть усі наші. Звісно, буде весело.

Една тільки похитала головою:

— Вісімдесят — це тяжке випробування. Бідолашна тітонька Лілі не встає з крісла, їй щиколотки так розпухли, що вона ледве може звестися на ноги. А важка! Двоє людей треба, щоб довести її до вбиральні. Я б воліла радше на цвинтарі лежати, ніж дожити до такого стану.

— Не в нашій волі обирати, — зауважила Гільда. — А вона принаймні не розучилася сміятися. Мало не луснула з реготу, коли її стара коза зжувала всю білизну, яку місис Деніел вивісила сушитися…

Їхня суперечка, можливо, тривала б нескінченно, якби її не перервав кузен, що приїхав на машині. Сестри заметушилися, наче сполохані кури, збираючи докупи торби, парасольки, спечений ними іменинний торт, загорнутий у газету букет блідо-жовтих нарцисів.

— До завтра.

— Бажаю гарно повеселитися.

Джудіт дивилася, як вони, збуджено зойкаючи, залізли в стареньку автівку й рушили. Вона помахала їм услід, а вони помахали у відповідь. Машина викинула хмару чорного диму з труби і швидко поїхала геть.

Вона залишилася сама.

І Біллі Фосетт знав, що вона сама. Близька відстань до бунгало, де він зачаївся, трохи далі дорогою, означала, що він може наскочити будь-якої миті. Вона зняла свій плащ із гачка в гардеробній, згорнула його й запхала в наплічник поверх провіанту. Почепивши його на плече, вийшла через задні двері й ретельно замкнула їх. У гаражі вона поклала величезний ключ у велосипедну торбинку для інструментів. Тоді вивела велосипед на гравій, роззирнулася навсібіч і, переконавшись, що його ніде поблизу не видно, стрибнула в сідло й помчала геть.

Це нагадувало втечу. Крадькома, швидко, потай. А найжахливіше було те, що, доки Біллі Фосетт крутитиметься десь поблизу, так буде завжди.

Веглос-гіл, за чотири милі від Пенмаррона, попри скромну висоту, становив важливу частину місцевого ландшафту. Вузькі стежки тяглися на його вершину і вздовж схилів, а навколо розкинулися вересові луки, невеличкі ферми, діброви й зарості глоду, з деревцями, похиленими й покрученими постійними вітрами. На плоскій верховині пагорба височіли каїрни, складені з гранітних кругляків у формі буханів, а шлях сюди лежав за муром. Нижче схили густо поросли ожиною, орляком і колючим дроком, крізь хащі яких зміїлися дернисті стежки. Тут завжди рясно було квітів: попелястого вересу[65], чистотілу й первоцвіту, а влітку з канав підіймалися на високих стеблах довгасті дзвіночки наперстянки.

Це стародавнє місце зберігало також відповідну атмосферу. На горішніх схилах, у затишку каїрнів, можна було розгледіти залишки людського поселення, кола підвалин із кам’яної доби. Дощового дня, коли напливала мряка з океану, застилаючи все навколо, а з боку Пендіна долинали крізь імлу корабельні сирени, можна було уявити собі, що душі тих низькорослих темношкірих пралюдей, невидимі, досі наглядають за Веглосом.

Ще мешкаючи в «Будинку над річкою», Данбари іноді навідувалися на Веглос-гіл — навесні або у вересні, коли достигала ожина. Такий похід забирав цілий день, а оскільки ніжки Джесс були заслабкі для подолання солідної відстані до пагорба, Моллі, набравшись відваги, сідала за кермо й підвозила родину на маленькому «Остіні». Їх також завжди супроводжувала Філліс, і всі, навіть Джесс, несли потім нагору якусь провізію.

Ці пікніки закарбувалися в пам’яті Джудіт як особливо щасливі дні.

Але нині вона вперше приїхала сюди велосипедом, і це був виснажливий маршрут, більшу частину якого довелося підійматися вгору. Врешті-решт вона подолала його: пагорб підносився просто перед нею, оточений старовинним муром. До стежки треба було просуватися по сланцевих уступах, тобто на велосипеді проїхати було б неможливо, тож Джудіт заховала його в кущах папороті й ожини, почепила на плече наплічник і почала довге сходження на верховину.

День був холодний, але ясний, по блідому небу пливли хмарки, а обрій застилала легка мла. Дернина приємно пружинила під ногами.

Час від часу Джудіт зупинялася, щоб віддихатися і скинути оком на околицю, що розгорталася внизу мальовничою мапою. Зусібіч місцевість охоплювало море: на півночі синя затока вигиналася лукою до віддаленого маяка, на півдні мерехтіли в синявому серпанку Маунтс-Бей і Англійський канал[66].

Нарешті Джудіт дісталася пласкої верховини, і перед нею стала диба кам’яна піраміда. Цей останній етап сходження вона долала, видираючись на каїрн, вишукуючи між брилами виїмки для пальців рук і носаків черевиків, обминаючи колючки. Нарешті опинилася на вершечку, на пронизливому вітрі, підносячись над цілим світом. Було близько першої пополудні. Коли вона сховалася від вітру, присівши навпочіпки за жовтим від лишайників валуном, то відчула на щоках тепло сонця.

У цьому тихому самотньому місці їй товаришили тільки пташиний гомін і подих вітру. Розслабившись, сповнена відчуття осягненої мети, вона милувалася краєвидом і визначала орієнтири. Вона бачила клаптики полів, невеликі ферми, зменшені відстанню до іграшкових розмірів, орача, що йшов за своїм конем, супроводжуваний хмарою білих чайок. Півострів Лізард тонув у розсіяному світлі. Натомість вона могла розрізнити вдалині бліді контури Пензанса з церковною дзвіницею й куполом банку. За Пензансом морський берег губився з поля зору. Джудіт подумала про шлях уздовж прибережних скель, що вів до Роузмалліона й Нанчерров. Подумала про Лавді й про те, чим може бути сьогодні заповнений її день. Подумала про Даяну.

От якби Даяна була зараз тут. Тільки Даяна. Якби вони сиділи поруч, наодинці, Джудіт могла б їй звіритися, могла б розповісти про Біллі Фосетта, попросити поради. Вона могла б запитати в Даяни, як їй, до лиха, бути, що робити. Адже навіть на вершині Веглос-гіл Біллі Фосетт сидів чорним собакою[67] в неї на плечі. Можна крутити педалі чи йти не озираючись, аж доки впадеш від знемоги, але це не вгамує невідступну тривогу, щура, який підгризає свідомість.

Найгірше те, що немає кому відкритися. Упродовж усього ранку вона підсвідомо перебирала близьких у пошуках повірниці, але щоразу зазнавала невдачі.

Мама. Виключено. Вона на іншому краю світу. Та навіть якби була тут, у «Будинку над річкою», Джудіт усвідомлювала, наскільки мати наївна та вразлива, щоб шокувати її такою страхітливою проблемою. Вона розгубилася б, впала в типовий для неї істеричний стан, і з цього вийшло б більше шкоди, ніж хористи.

Філліс. Вона тепер працює в місис Бессінгтон у Порткеррісі. Але Джудіт не знала, де саме мешкає місис Бессінгтон, і не дуже собі уявляла, як вона подзвонить у двері, постане перед насилу знайомою їй місис Бессінгтон і проситиме про розмову з її куховаркою.

Тоді тітка Бідді. Тітка Бідді її вислухає і, можливо, пирсне сміхом, а тоді обуриться, зв’яжеться з тіткою Луїзою і влаштує скандал. Стосунки між двома геть не подібними одна до одної тітками Джудіт ніколи не були близькими, а давши тітці Бідді привід до звинувачень проти тітки Луїзи, Джудіт впустила б лисицю до курника. Про наступну за цим криваву баню і її наслідки страшно було й подумати.

Гітер. Чи Лавді. Але вони обоє ще молодші за Джудіт і так само недосвідчені. Вони тільки витріщатимуться, або хихотітимуть, або ставитимуть купу запитань, на які немає відповіді, тож із цього дива не буде пива.

Отож уся відповідальність поверталася до Джудіт і лягала на її плечі. Правдами й неправдами, вона має протидіяти Біллі Фосетту самотужки. І якщо її гірші побоювання справдяться, якщо з якоїсь неймовірної причини тітка Луїза збожеволіє й, піддавшись на лестощі Біллі Фосетта, погодиться вийти за нього, Джудіт залишить «Вітряний кряж», спакує свої речі й переїде в Плімут, до тітки Бідді. А доки Фосетт сидить у своєму бунгало, далі дорогою, вона якось та може дати собі із цим раду. Але за найменшого натяку, що він наміряється стати містером Луїзою Форрестер і заволодіти «Вітряним кряжем», ноги Джудіт не буде в цьому домі.

Отже, до якогось рішення вона прийшла. Відтак присилувала себе рішуче викинути з голови все неприємне й тішитися своїм самотнім пікніком. Якийсь час пішов на те, щоб обстежити всі каїрни, потім вона з’їла припаси з наплічника, а далі сиділа на сонечку, аж доки на нього набігли хмари і стало прохолодно. Тоді вона зібрала наплічник і попрямувала схилом униз, туди, де в дернистих видолинках рясно цвіли примули, і почала рвати квітки, перев’язуючи букети вовняними нитками, коли вони вже не вміщалися в руці. Від повзання навпочіпки в неї отерпли плечі й ноги. Закінчивши третій букет, Джудіт підвелася, даючи відпочинок спині й колінам. Вона подивилася в небо й, побачивши, як із заходу насувається чорна хмара, зрозуміла, що незабаром уперіщить дощ і час повертатися додому. Вона витягла з наплічника й наділа дощовик. Його місце поверх залишків їжі зайняли примули. Вона застебнула ремінці, закинула наплічник на спину і побігла стежкою вниз по схилу, до місця, де лежав прихований кущами велосипед.

Джудіт була на півдорозі до села, коли небо набуло кольору чорного граніту і вдарила злива. Вона не почалася поступово, а ринула суцільним потоком, і за лічені секунди Джудіт змокла до рубця. Байдуже. Насправді було весело мчати крізь дощ, назустріч струменям, що січуть обличчя і краплями стікають із волосся по потилиці, тиснути на педалі, здіймати хвилі, розсікаючи колесами калюжі. Угору схилом (занадто стрімко для велосипеда, тож мусила його пхати), потім через село й далі по шосе. Повз неї пролітали автомобілі; хлюпаючи, прогуркотів у бік Порткерріса автобус, за його стуманілими вікнами не видно було облич пасажирів. На додачу до холоду, разом із дощем здійнявся різкий вітер, але, попри задубілі руки, Джудіт докладала сил, щоб кермувати впевнено і вправно.

Нарешті «Вітряний кряж». Під’їзною дорогою, у ворота, а далі — садовою стежкою. Джудіт поставила мокрий велосипед у гараж, дістала з торбинки для інструментів ключ від задніх дверей і поспішила до будинку. Тепер вона прийме гарячу ванну, розвісить мокрий одяг сушитися на кухні та приготує собі чашечку чаю.

Приємно опинитися в оселі. У кухні було тепло і, без Едни з Гільдою, дуже тихо. Тільки цокав старий годинник на стіні й гуділо полум’я у плиті. Джудіт скинула мокрий плащ і залишила його на стільці. Знайшла порожні слоїки з-під джему, набрала води й поставила в них букети первоцвіту, щоб вони оговталися після подорожі. Залишивши банки з квітками й наплічник на кухонному столі, вона вийшла з кухні, перетнула вітальню й почала підійматися сходами.

Цієї миті задзвонив телефон на комоді. Вона повернулася і зняла слухавку, щоб відповісти, але на тому кінці заговорили, перш ніж вона встигла щось вимовити.

— Джудіт.

Вона заціпеніла.

— Джудіт, чуєш? Це Біллі Фосетт. Я виглядав тебе. Побачив, як ти повернулася. Трохи хвилювався, що ти потрапила в мусон. Подумав, треба перевірити, — у нього трохи заплітався язик, він, либонь, уже встиг прикластися до пляшки. — Я зазирну, вип’ємо з тобою чаю.

Вона заледве могла дихати.

— Джудіт? Джудіт, ти слухаєш?..

Джудіт обережно опустила слухавку на важіль. Вона стояла нерухомо, у стані розпачливого спокою. Її думки були гранично ясні. Біллі Фосетт вийшов на полювання. Але вона в безпеці. Дякуючи славній тітці Луїзі, вхідні двері й усі вікна першого поверху були замкнені. Залишалося тільки замкнути задні двері…

Вона кинулася назад тим шляхом, яким прийшла, — на кухню, через посудомийню до задніх дверей, дістала ключ, захряснула їх і замкнула зсередини. Добре змащений старовинний механізм спрацював бездоганно. Перший поверх тепер був надійно захищений. Але ж другий?.. Вона прожогом метнулася назад у вітальню й побігла нагору, перескакуючи через дві сходинки, бо не можна гаяти ні секунди. Тієї ночі, у її сні, він озброївся драбиною, щоб удертися через її відчинене вікно. Нічний жах знову наринув у всіх страхітливих подробицях. Його голова і плечі вималювались у вікні, на тлі нічного неба, його жовтозуба посмішка і його проникливі очі.

Вікна у спальнях і на сходовому майданчику були відчинені. Джудіт бігала з кімнати в кімнату, зачиняючи й замикаючи кожне. Останньою була спальня тітки Луїзи. Зашпортавшись коло клямки, Джудіт побачила крізь пелену дощу, як у ворота саду вступає Біллі Фосетт у мокрому макінтоші й швидким кроком прямує по гравійній стежці до будинку. Перш ніж він устиг би помітити її у вікні, Джудіт упала на килим і, перекочуючись, як колода, зашилася в тісну задушливу темряву під тітчиним величезним двоспальним ліжком із червоного дерева.

Серце калатало їй у грудях, важко було дихати.

«Я виглядав тебе. Побачив, як ти повернулася». Вона уявила, як він сидить біля вікна, озброєний склянкою віскі — а може, й біноклем, ніби на чатах у прикордонному форті, виглядаючи якого афганця, щоб його вбити. Він чатував і чекав. І був винагороджений за своє терпіння. І він знав, що Джудіт сама-самісінька.

Крізь шум дощу вона чула, як рипить гравій під його черевиками. Як він грюкає кулаком у вхідні двері. Пронизливо задзеленчав дзвінок на кухні. Різкий звук прокотився порожнім будинком. Вона лежала не ворушачись.

— Джудіт. Я знаю, що ти там.

Вона затиснула кулаком рот. Із жахом згадала про завжди відчинене віконце в коморі. Однак здоровий глузд прийшов їй на допомогу, оскільки в те віконце протиснулася б хіба тільки дуже худенька дитина, до того ж воно було обладнане густою дротяною сіткою від ос і трупних мух.

Його кроки віддалялися — він рухався вздовж стіни будинку — і стихли десь за рогом. Імовірно, він мав намір перевірити чорний хід. Джудіт пригадала міцний, в’язничного типу замок і піднеслася духом.

Вона лежала тихо і прислухалася, її слух став гострим, як у підозріливого собаки. Тільки барабанні дрібушки дощу і вкрадливе цокання годинника на нічному столику тітки Луїзи.

— Цок-цок-цок, — цокотів він дуже швидко.

Після, як здавалося, цілої вічности, знову почулися кроки — він повернувся до головного входу.

— Джудіт! — ревнув під вікном, і їй аж душа в п’яти забігла.

Мокрий як хлющ і розчарований, він втрачав самовладання і перестав удавати дружелюбність.

— Ти у що надумала зі мною гратися, га? Вкрай неввічливо. Спускайся і відчини мені…

Вона не ворухнулася.

— Джудіт!

Він знову штурмував парадні двері, грюкав у міцну деревину із шаленством божевільного. Потім у кухні знову різко пролунав дзвінок.

Нарешті гармидер припинився. Запала тривала тиша. Вітер завивав, ломився у вікна, деренчав шибками. Джудіт вдячна була вітру й немилосердній зливі, які подбали, щоб він не зміг вічно там стовбичити. Він скоро змокне до кісток, визнає свою поразку й забереться геть.

— Джудіт!

Зараз це вже було ридання. Останнє розпачливе благання. Він втрачав надію. Вона не відповіла. Потім почула, як він промовив — надто голосно для людини, яка говорить до себе самої:

— А бодай… твою, стерво, матір…

Він ще трохи потупцював на місці, а потім почвалав стежкою до воріт.

Нарешті пішов. Дав їй спокій.

Джудіт зачекала, доки його кроки стали майже нечутними, викотилася з-під ліжка, підповзла до вікна й, ховаючись за фіранками, вкрай обережно виглянула надвір. Він був уже за воротами — вона побачила тільки маківку його голови над живоплотом з ескалонії: він понуро рухався в бік свого бунгало.

Усе, його немає. Від різкого полегшення Джудіт стала слабкою, мов кошеня. Вона почувалася повітряною кулькою, з якої вийшло повітря, безвладно повислим, зморщеним клаптиком кольорової гуми. У неї підігнулися коліна, вона опустилася на підлогу і якийсь час залишалася так сидіти. Вона перемогла в сутичці, але це була гірка перемога, і Джудіт почувалася геть виснаженою й надто наляканою, щоб тішитися успіхом. До того ж вона змерзла. Досі мокра після велосипедної прогулянки, вона тремтіла всім тілом, але не мала сили, щоб звестися на ноги, доплентатися до ванної, вставити корок і відкрутити кран гарячої води.

Усе, його немає. Раптом стало нестерпно. Вона відчула, що обличчя їй морщиться, як у немовляти. Вона притулилася чолом до твердої полірованої панелі туалетного столика тітки Луїзи, і сльози беззвучно побігли їй струмками по щоках.

Наступного ранку тітка Луїза завезла Джудіт назад, до «Святої Урсули». Короткі канікули скінчилися, Джудіт знову наділа шкільну форму.

— Сподіваюся, ти гарно згаяла час.

— Дуже гарно, дякую.

— Невдало склалося, що я змушена була покинути тебе на самоті в неділю, але я знаю, що ти не з тих дітей, яких треба постійно бавити. Та й узагалі. Терпіти не можу вередливих дітей. Шкода, що ти не побачилася з Гітер Воррен, але ми розробимо кращий план на великодні канікули.

Про великодні канікули Джудіт думати не хотіла.

— Мені дуже подобається мій велосипед, — запевнила вона тітку.

— Я догляну його, доки тебе не буде.

Джудіт не знала, що ще сказати, бо велосипед був єдиним, що потішило її на канікулах, а тепер усе, чого вона хотіла, — це звичної рутини У знайомому шкільному оточенні.

Єдине, про що вона щиро шкодувала, це те, що не відвідала містера Вілліса. Сьогодні вранці вона мала вільний час і можливість, але знайшла для себе низку виправдань, щоб не скористатися з нагоди. Вона знала, що негоже забувати старих друзів, але Біллі Фосетт і тут їй перепаскудив.

Про вихідні досить. Більше не лишалося нічого, про що безпечно було писати. Однак лист виходив закороткий, тож вона доповнила його чим могла.

Партнери Луїзи Форрестер із гольфу, подружжя Поллі та Джон Річардси, після виходу Джона у відставку з Королівських ВМС знехтували Альверстоком і Ньютон-Феррарз, а натомість купили солідний кам’яний будинок поблизу Гелстона[68], з кількома службовими спорудами та садом, що розкинувся на три акри. Батько Поллі був успішним броварем, і якась частка його статків, імовірно, перейшла до неї, судячи з того безжурного стилю життя, який дозволяло собі подружжя, на відміну від більшости таких, як вони, військових пенсіонерів. Зокрема вони мали хатню прислугу й постійного садівника — відставного чиф-петті офіцера і його дружину, що тішилася іменем Мейкпіс. Садівник був мовчазним суворим чолов’ягою, який працював від світанку аж до сутінків, коли, прибравши реманент, ховався, як борсук у норі, у своєму будиночку за оранжереями.

Не скуті господарчими турботами, Річардси провадили активне й насичене світське життя. Вони тримали власну яхту в Сент-Мовзі, тож літні місяці присвячували плаванню під вітрилом у прибережних водах південного Корнволлу і брали участь у численних регатах. Впродовж цілого року не припинявся потік знайомих, що воліли погостювати в них, а коли Річардси не ходили під вітрилом і не розважали гостей, вони відвідували поля й карткові столи гольф-клубу в Пенмарроні. Власне там доля звела їх із Луїзою, а тривале суперництво на гольфових лінках зміцнило дружні стосунки.

Поллі зателефонувала Луїзі й, обмінявшись із нею невідбутними салонними зворотами, перейшла до справи.

— Воно, звісно, в останню мить запрошення, але чи не приїхала б ти до нас завтра ввечері на партію бриджу? Атож, у середу, двадцять другого.

Луїза перевірила свій щоденник. Крім візиту до перукаря, жодних планів.

— Залюбки. Дякую за запрошення.

— Молодця. У нас гостює давній приятель Джона, то він дочекатися не може бриджу. Будеш у нас на шосту? Трохи наче ранувато, але так ми зможемо зіграти партію до вечері, і тобі не пізно буде повертатися додому. Бо на наших дорогах — як у кози на рогах.

Образна мова Поллі походила з її захоплення парусним спортом: легендарними стали її барвисті прокльони, що їх далеко було чути, коли раптовий шквал розвертав їхню яхту й ніс по свинцево-сірих хвилях Фалмутської протоки на який-небудь бакен.

— Щодо цього не мороч собі голову. Передбачаю гарну гру.

— Тоді до завтра.

Без дальших просторікувань Поллі поклала слухавку.

Дорога справді була непроста, проте Луїза знала, що справа варта заходу, і не помилилася. Неповторний вечір. Другом Джона Річардса виявився генерал Королівської морської піхоти, показний чоловік із почуттям гумору та критичним розумом, блискучий співрозмовник. Виняткові аперитиви. Розкішна вечеря з вишуканим вином. До того ж Луїзі весь вечір випадали гарні карти, які вона бездоганно розігрувала. По завершенні останньої партії було підбито підсумок, і невеликі грошові суми перейшли з одних рук до інших. Луїза дістала гаманець і сховала свій виграш. Годинник на камінній полиці пробив десяту, вона застебнула свою торбинку й оголосила, що їй час лаштуватися у зворотну путь. Її просили залишитися, зіграти ще одну партію, випити келишок, але вона, попри спокуси, стояла на своєму та ввічливо відмовилася від усіх пропозицій.

У холі Джон ґречно подав їй шубу й після того, як Луїза розпрощалася з рештою компанії, вийшов із нею в темну вогку ніч і провів до автомобіля.

— Луїзо, з тобою все буде гаразд?

— Абсолютно.

— Обережно за кермом.

— Дякую за вечір. Було чудово.

Вона їхала з увімкненими склоочисниками, що ритмічно ходили туди й сюди, шосе розгорталося перед нею, волого виблискуючи у світлі фар, ніби чорний атлас. Вона прямувала через Маразіон, у бік Пензанса, а наближаючись до повороту на автостраду в напрямку Порткерріса, в одну мить вирішила: ніч така непогожа, а шлях такий далекий, що варто його зрізати, обравши коротшу дорогу — вузький путівець, що біг через пагорби вересовими луками. Це була обгороджена живоплотами, звивиста й незручна дорога, із численними підйомами та спусками, зі сліпими поворотами, однак Луїза добре знала її. На ній у цей час не передбачалося руху, а виграти можна було щонайменше п’ять миль.

З таким рішенням вона повернула ліворуч замість праворуч, а за мить повернула знову — вгору по крутому порослому лісом схилу, що виводив на вересові пустища. На чорному небі не видно було жодної зірки.

За чотири милі попереду Луїзи, у тому-таки напрямку рухалася стара роздовбана вантажівка, за кермом якої сидів Джиммі Джелкс. Джиммі повертався до Пендіна. Його батько, фермер Дік Джелкс, сяк-так провадив у тій околиці невелике господарство, розводив свиней і курей, вирощував картоплю та броколі, прославивши свій двір як найбрудніший в окрузі. Двадцятиоднорічний Джиммі жив із батьками, які його нещадно гнобили й принижували, та, оскільки йому бракувало як мізків, так і вміння залицятися, здавалося малоймовірним, що він десь піде у прийми й вирветься з батьківського кріпацтва.

Пополудні він виїхав до Пензанса, щоб розпродати на ринку вантаж броколі. Передбачалося, що він повернеться додому, щойно збуде весь товар, але батько того дня був геть не в гуморі, тому Джиммі піддався спокусі затягти час і блукав по ринку з готівкою в кишені, зупиняючись, щоб потеревенити з кожним, хто зласкавиться на спілкування з ним. Врешті-решт, у пошуках компанії, він не втримався, зайшов у гостинно відчинені двері «Голови сарацина» і справляв там сидні до самого закриття.

Зараз розігнати стару вантажівку до відчутної швидкости не випадало. Чортопхайка загрозливо здригалася й деренчала. Дік Джелкс купив її з четвертих рук, у торговця вугіллям, і від самого початку машина виявляла всі можливі технічні несправности. Вікна, раз опущені, відмовлялися підійматися, дверні ручки відвалювалися, крила були наскрізь іржаві, а ґрати радіатора примотані шпагатом. Запускання мотора щоразу ставало поєдинком характерів людини і машини із залученням неймовірних фізичних зусиль і накрутної корби, і не часто минала без тілесних ушкоджень — таких, як викручування великого пальця або травма коліна. І навіть коли мотор нарешті здригався і прокидався з важкого сну, машина відмовлялася співпрацювати з водієм, не переходила на швидкість, вищу, ніж друга, закипала, вибухала зношеними камерами й давала такий оглушливий вихлоп, що міг би спричинити серцевий напад у будь-кого, хто перебував поблизу.

Сьогодні, простоявши цілий день під дощем, машина поводилась особливо по-свинськи. Фари, що ніколи не були яскравими, тепер — наче зранку не поснідали — у пів свічки освітлювали заледве кілька дюймів шляху попереду. Двигун раз у раз заходився в кашлі, як сухотний, і завмирав, погрожуючи будь-якої миті геть заглухнути. Болісно скрегочучи з перенапруги, вантажівка долала нескінченні пагорби, та коли вона насилу випхалася по особливо стрімкому схилу на рівну поверхню, мотор нарешті здався й випустив дух. Фари згасли, мотор кахикнув востаннє, і вичовгані колеса припинили обертатися.

Джиммі рвонув ручне гальмо й вилаявся. Навколо було чорно й періщив дощ. Джиммі чув тоненьке квиління вітру, бачив крихітний, як кінчик голки, вогник далекого сільського будинку, і розумів, що звідти йому помочі не буде. Він підняв комір пальта, узяв корбу, виліз із кабіни й обійшов вантажівку спереду, лаштуючись до бою. І тільки по п’яти хвилинах несамовитого крутіння корби, коли він уже забив гомілку і в кров обдер кісточки пальців, істина осяяла його затуманений мозок. Акумулятор здох, і кляте стерво на колесах уже не зрушить із місця. Замало не плачучи з люті й досади, він закинув корбу в кабіну, захряснув двері й, устромивши руки в кишені й втягнувши голову в плечі, почвалав під дощем до Пендіна, до якого залишалося близько семи миль.

Повертаючись додому в доброму гуморі, Луїза Форрестер подумки хвалила себе за те, що обрала короткий маршрут, і раділа випробуванням, які пропонував їй неосвітлений путівець, геть безлюдний у таку пізню годину і за такої негоди. Вона любила відчуття особливого піднесення, що виникало в неї за кермом потужного автомобіля.

Натискаючи педаль газу, вона зазнавала фізичного збудження від того, як слухняно збільшує оберти мотор. Тоді з юнацькою відчайдушністю вона проводила свій «Ровер» найнебезпечнішими поворотами, ні на йоту не зменшуючи швидкости. Їй пригадалася відповідна до настрою пісенька, але вона не могла пригадати слів, тож зімпровізувала:

«Поводжусь я легковажно, — подумала вона, — достоту, як недоумкувата Бідді Сомервілль». Але ж вечір був таким чудовим. А це запаморочливе повернення додому через безлюдні вересові луки як ніщо інше пасувало до його завершення. Як розмашистий розчерк пера. Вона була не з тих жінок, які будь-що роблять не на повну.

Дорога звивисто побігла донизу, спускаючись у неглибоку долину, досягнувши якої, Луїза переїхала через горбатий кам’яний місток на дні западини й далі знову скерувала машину вгору. Вона перейшла на третю швидкість, і «Ровер», світячи фарами в небо, помчав схилом, як верховий кінь на маршруті з перешкодами.

Її нога впевнено тиснула на педаль газу. Вона встигла побачила кинуту вантажівку з погашеними фарами, але тільки за частку секунди перед тим, як урізалася в неї. Скрегіт роздертого металу та брязкіт скла злились у страхітливий гуркіт, якого Луїза вже не почула. Зіткнення викинуло її із сидіння, вона пробила головою лобове скло, і згодом судовий медексперт у своєму висновку зазначив, що смерть місис Форрестер настала миттєво.

Проте щодо цього ніколи не можна бути впевненим. Десь із пів хвилини після зіткнення майже нічого не відбувалося. Тільки дрібні уламки скла з брязкотом сипалися на узбіччя і повільно оберталося колесо, криво націлившись у небо. У безлюдній темряві дощової ночі ніхто не став очевидцем аварії, ніхто не викликав швидку й не надав допомоги. У тьмяній масі покрученого й почавленого заліза складно було розрізнити контури двох автомобілів, зчеплених між собою, як двоє собак під час парування.

А тоді, приголомшливо раптово, з важким ударом, що прокотився в мороці ночі, як гуркіт грому, спалахнувши, вибухнув бензобак «Ровера». Пожираючи темряву й розливаючись у небі шарлатовими спалахами, високо піднісся вогненний стовп, схожий на сигнальне багаття, а з ним піднялася чорна хмара смердючого диму, отруюючи свіже вологе повітря смородом палаючої гуми.

Дейрдре Ледінґем відчинила двері бібліотеки й промовила:

— Еге, то осьде ти…

Джудіт піднесла очі від сторінки. Цього четверга по обіді Джудіт мала трохи вільного часу, тож пішла в бібліотеку, щоб почитати твори Елізабет Баррет Браунінг і підготуватися до написання есе з літератури. Її увагу відвернув, однак, останній випуск тижневика «Ілюстрованих лондонських новин», який регулярно доставляли до «Святої Урсули», оскільки міс Катто вважала його корисним джерелом знань. На сторінках видання, крім новин, висвітлювали теми з розмаїтих царин, як, наприклад, археологія та садівництво, публікували статті про природу — зокрема про спосіб життя химерних тварин, що повзають по деревах, або птахів із кумедними назвами на кшталт грицик малий. Джудіт, як на те, не надто цікавилася зоологією, натомість вона занурилась у тривожний матеріал про виникнення й розвиток у Німеччині організації «Гітлер’югенд». Цей молодіжний рух явно не був подібним до організації бойскаутів, які не робили нічого загрозливішого за походи з наметами, розпалювання багать і хорове виконання пісні «Під розлогим каштаном». Німецькі ж підлітки в шортах і військових пілотках, із нарукавними пов’язками зі свастикою здавалися справжніми солдатами. Їхні заходи як такі мали агресивний, войовничий характер, а одна зі світлин, що зображувала групу красивих білявих хлопчиків, сповнила Джудіт лихим передчуттям. Їм би грати в крикет або футбол чи видиратися на дерева, а вони натомість маршують на якомусь параді, насуплені, вимуштрувані, як підрозділ регулярних військ. Джудіт спробувала уявити собі, як би вона почувалась, аби такий загін промаршував гусячим кроком по Маркет-Джу-стріт, і перспектива здалася їй неприпустимою. На противагу її відчуттям, обличчя публіки, що зібралася подивитися на цю молодь, сяяли задоволенням і гордістю. Напевно простий люд у Німеччині чогось такого хотів…

—…Я тебе де тільки не шукала.

Джудіт згорнула «Ілюстровані лондонські новини».

— Навіщо? — запитала вона.

Спливло вже багато тижнів триместру, Джудіт призвичаїлася до шкільної рутини, як до домашнього життя, стала впевненішою в собі, уже не мліла побожно перед Дейрдре Ледінґем. Підучувана Лавді, яка не схилялася перед жодними авторитетами, Джудіт вирішила, що зарозумілість Дейрдре часом межує з комічністю. Як частенько повторювала та ж таки Лавді, Дейрдре лише одна з дівчат, попри весь свій начальницький вигляд, свої значки та свій дорослий бюст.

— Навіщо?

— Міс Катто чекає на тебе у своєму кабінеті.

— З приводу?

— Жодного уявлення. Але краще не змушуй її довго чекати.

Навіть попри те, що після тієї пам’ятної розмови з директоркою Джудіт уже не боялася міс Катто, вона мала достатньо пошани до неї, щоб учинити так, як їй порадила Дейрдре. Джудіт склала книжки, закрутила ковпачок авторучки й зайшла до вбиральні, щоб вимити руки і дати лад волоссю. Охайна й дещо стривожена, вона постукала у двері кабінету міс Катто.

— Прошу.

Так само, як того разу, директорка сиділа за столом. Щоправда, сьогодні сонце ховалося за хмарами, день був сірий, а на столі стояли анемони, а не первоцвіти. Джудіт любила анемони — рожеві, бузкові й кольору морської хвилі.

— Джудіт.

— Дейрдре сказала, ви хотіли мене бачити, міс Катто.

— Так, моя люба. Заходь і сідай.

Для неї вже був підготовлений стілець. Джудіт присіла навпроти міс Катто. Цього разу директорка без жодних передмов перейшла до справи.

— Причина, через яку я тебе викликала, не має нічого спільного з твоїми успіхами чи школою. Йдеться про геть інше. Але я боюся, це буде для тебе ударом, тому я хочу, щоб ти приготувалася… Річ у тім, що… твоя тітка Луїза…

Джудіт перестала слухати. Вона вмить здогадалася, що саме намагається повідомити їй міс Катто. Тітка Луїза виходить заміж за Біллі Фосетта. Долоні стали холодними й липкими, і вона відчула, як кров відхлинула їй від обличчя. Її таємні страхи втілювалися в дійсність. Вона молилася, щоб цього не сталося, і ось воно відбувається…

Міс Катто вела далі. Неуважність вважалася в школі тяжким гріхом. Джудіт опанувала себе та спробувала зосередитися на тому, що казала директорка. Щось про вчорашній вечір.

—…Їхала додому на машині, близько одинадцятої вечора… була сама… нікого поруч…

Джудіт осяяло. Міс Катто говорила про тітку Луїзу і її машину. Про Біллі Фосетта не йшлося. Джудіт мимоволі розтулила губи, полегшено зітхнувши, і кров повернулася їй до обличчя, запалюючи щоки майже непристойним рум’янцем.

—…аварія. Жахливе зіткнення.

Міс Катто зупинилася, Джудіт глянула на неї й помітила на її спокійному обличчі спантеличений і стурбований вираз.

— Джудіт, ти добре почуваєшся?

Вона ствердно кивнула головою.

— Ти розумієш, про що я тобі кажу?

Вона знову кивнула. Тітка Луїза потрапила в автомобільну аварію. Ось через що веремія. Тітка Луїза, вона завжди перевищує швидкість, обганяє на поворотах, лякає овець і курей своїм клаксоном. Але цього разу, схоже, вона таки вскочила в якусь халепу.

— Але ж з нею все гаразд, міс Катто?

Тітка Луїза в місцевій лікарні, із забинтованою головою й рукою в гіпсі. Оце й усе. Дістала травму.

— З нею все гаразд?

— Ох, Джудіт, ні! На жаль, негаразд. Це була аварія зі смертельним наслідком. Вона загинула на місці.

На обличчі Джудіт, яка дивилася на міс Катто, написане було вперте небажання повірити, адже вона знала, що таке жорстоке й непоправне лихо не може бути правдою. А тоді вона побачила біль і співчуття в очах міс Катто, і зрозуміла, що так, може.

— Це те, що я мала тобі повідомити, моя люба. Твоя тітка Луїза загинула.

Загинула. Її вже немає. Назавжди. Яке жахливе слово «смерть». Як останнє «цок» годинника чи клацання ножиць, що перерізають нитку.

Тітка Луїза.

Джудіт почула своє глибоке зітхання, що пролунало, як судомне хрипіння.

— Як це відбулося? — спитала вона геть неемоційно, просто поцікавилася.

— Як я сказала. Зіткнення…

— Де?

— На старій дорозі, що біжить через вересові пустища. Там стояла вантажівка: вона зламалася, і водій пішов. Фари не світилися. Вона врізалася в неї ззаду.

— Вона їхала на великій швидкості?

— Я не знаю.

— Вона завжди жахливо керувала. На жахливій швидкості. Усіх обганяла.

— Я думаю, ця аварія сталася не з її провини.

— Хто її знайшов?

— Там була пожежа. Її помітили й викликали поліцію.

— Хтось іще загинув?

— Ні. Твоя тітка була сама.

— Звідки вона їхала?

— Здається, вечеряла з друзями. Під Гелстоном.

— У капітана та місис Річардс. Вона грала з ними в гольф.

Джудіт уявила собі, як тітка Луїза в темряві повертається на машині додому, вона робила так незліченну кількість разів… Джудіт глянула на міс Катто.

— Хто вам повідомив?

— Містер Бейнс.

Джудіт це ім’я ні про що не говорило.

— Хто це?

— Він повірений твоєї тітки, з Пензанса. По-моєму, він також опікується справами твоєї матері.

Джудіт пригадала містера Бейнса.

— Мама вже знає про смерть тітки Луїзи?

— Містер Бейнс надіслав телеграму твоєму батькові. Він, звісно, доповнить її детальним листом. А я, зрозуміло, напишу твоїй матері.

— Що ж буде з Едною та Гільдою?

Уперше в голосі Джудіт прозвучав розпач.

— Хто вони?

— Куховарка та покоївка тітки Луїзи. Вони сестри. Прослужили в неї багато років… вони будуть дуже засмучені…

— Боюся, що так. Вони не одразу помітили, що твоя тітка не повернулася додому. Занепокоїлися аж уранці, коли одна з них понесла їй тацю з уранішнім чаєм і виявила, що ліжко з вечора недоторкане.

— Що вони тоді зробили?

— Вони вчинили розумно, зателефонували парафіяльному священникові. А потім до них прийшов місцевий констебль і повідомив про трагедію. Природно, вони обидві були глибоко вражені, але вирішили поки що залишитися в домі твоєї тітки.

Чомусь найсумнішим було думати про Гільду й Едну, осиротілих і самотніх, у порожньому будинку, як вони п’ють чай, чашку за чашкою, і намагаються втішати одна одну. Без тітки Луїзи їхнє життя втратило і звичний порядок, і сенс. Марно було сподіватися, що вони знайдуть інше місце, бо, на відміну від молодої енергійної Філліс, вони були літніми, незаміжніми й безпритульними. А якщо вони не знайдуть іншого місця, де вони житимуть? Що робитимуть? Вони завжди були нерозлучними. Вони не зможуть жити нарізно.

— Буде похорон? — запитала Джудіт.

— Так, звісно, у належний час.

— Я маю піти?

— Тільки якщо захочеш. Але гадаю, тобі годилося б. А я, звісна річ, піду з тобою й буду весь час поруч.

— Я ніколи не бувала на похороні.

Міс Катто промовчала. Тоді підвелася, вийшла з-за столу й, перетнувши кабінет, стала коло вікна, кутаючись у чорну мантію, як у шаль, мовби шукаючи затишку. Якийсь час вона дивилася у вікно, на мокрий сад під дрібним дощем, вигляд якого, на думку Джудіт, не давав жодної розради.

Міс Катто, здається, теж дійшла такої думки.

— Який сумний день, — зауважила вона, тоді відвернулася від вікна й посміхнулася. — Похорон є частиною смерті, Джудіт, так само, як смерть є частиною життя. У твоєму віці важко з цим змиритися, але кожне з нас має через це пройти. Знай, що ти не сама. Бо я поряд із тобою, щоб тебе підтримати. А ти маєш прийняти неминуче. Адже смерть не тільки є частиною життя, а й також тим єдиним у житті, у чому ми можемо бути цілковито впевнені. Я усвідомлюю, що такі слова підтримки звучать банально, коли трагедія трапляється з близькою людиною й так несподівано. Ти дуже мужня й чуйна. Думаєш про інших. Але не замикайся у своєму горі. Знаю, я для тебе директорка, але зараз я просто твоя подруга. Ти можеш поділитися зі мною своїми почуттями, думками. І не бійся плакати.

Але сльози, з їхньою здатністю давати полегшення, були далекі, як ніколи.

— Зі мною все гаразд.

— От і розумниця. Знаєш, про що я думаю? Я думаю, було б добре випити чаю. Як тобі?

Джудіт кивнула головою. Міс Катто підійшла до каміна й натиснула на дзвінок збоку камінної полички.

— Класичний засіб у будь-якій ситуації. Чашка гарячого чаю. Не знаю, чому мені раніше не спало на думку.

Вона не повернулася за стіл, а розташувалася в маленькому кріслі біля каміна. Він не був розпалений, але сухі тріски й вугілля вже підготували, тож вона мовчки взяла сірники, нахилилася й підпалила зім’яту газету, а тоді — скіпки для розпалювання. Відкинувшись на спинку крісла, вона споглядала, як зайнялося й затанцювало полум’я над купкою вугілля.

— Я зустрічалася з твоєю тіткою лише двічі чи тричі, але вона мені дуже сподобалася. Своєю раціональністю передовсім. Жодних антимоній: зосереджена, ділова людина. Цілісна особистість. Я була спокійна, знаючи, що вона опікується тобою.

Так розмова у природний спосіб повернулася до принципових питань. Джудіт відвернулася до вікна і спитала, намагаючись, щоб її голос пролунав невимушено:

— Де я тепер житиму?

— Маємо з цим визначитися.

— У мене є тітка Бідді.

— Авжеж. Місис Сомервілль у Плімуті. Твоя мама розповідала мені про Сомервіллів, у мене є їхня адреса й номер телефону. Розумієш, Джудіт, коли батьки дитини за кордоном, ми маємо бути в змозі будь-якої миті зв’язатися з її близькими родичами. Інакше на нас лягала б аж надміру велика відповідальність.

— Тітка Бідді завжди казала, що я можу будь-коли приїхати до неї. Вона вже знає про тітку Луїзу?

— Ще ні. Я хотіла спершу поговорити з тобою. Але я неодмінно їй повідомлю.

У двері постукали.

— Увійдіть, — мовила міс Катто, і в кабінет зазирнула одна з покоївок.

— А, Едіт, дуже добре. Чи не могла б ти принести нам чаю? Дві чашки і, мабуть, трохи печива.

Дівчина запевнила, що вмить упорається, і зачинила двері. Міс Катто продовжила так, наче їх не переривали.

— Ти хотіла б їздити на канікули до своєї тітки Бідді?

— Так, охоче. Я її люблю, і дядька Боба теж. Вони добрі й веселі. Але річ у тім, що вони не вічно залишатимуться в Плімуті. Рано чи пізно вони поїдуть із Кейгема, і дядько Боб, можливо, знову піде служити на судні. Тітка Бідді думає купити будиночок. Вони ніколи не мали власного житла…

Голос їй затремтів.

— Є ще хтось, крім них?

— Ще місис Воррен. Гітер Воррен була моєю найкращою подругою в порткерріській школі. Містер Воррен бакалійник, моя мама любила їхню родину. Я впевнена, що іноді можу в них побути.

— Що ж, — усміхнулася міс Катто, — зрештою ми вирішимо, як нам учинити. Головне, пам’ятай, що навколо тебе друзі. А осьде наш чай… Дякую, Едіт, постав, будь ласка, на стіл… А ти, Джудіт, залиш той незручний стілець і перебирайся сюди, ближче до вогню.

Отже, сказала собі Мюріел Катто, найгірше позаду, сумну звістку вона повідомила, і дівчинка, як видається, прийняла її, на позір зберігаючи самовладання. Упродовж своєї кар’єри в ролі директорки вона двічі вже змушена була виконувати цей сумний обов’язок, повідомляти комусь із дівчат про смерть матері чи батька, і щоразу почувалася вбивцею. Оскільки носій такої звістки виступає вбивцею. Доки фатальні слова не промовлені, кохана людина ще жива — міркує, спить, займається своїми справами, робить телефонні дзвінки, пише листи, ходить на прогулянки, дихає й дивиться на світ. Убиває саме повідомлення.

Від самого початку своєї кар’єри міс Катто встановила для себе суворі правила — а саме неупередженість і жодного фаворитизму. Однак Джудіт несамохіть зробила пролом у її захисті. Міс Катто, за всієї своєї несхильности до материнського ставлення до учениць, не зуміла уникнути особливого зацікавлення цією дівчинкою. Джудіт призвичаїлася до правил «Святої Урсули» й зажила популярности серед товаришок, попри відмінність у її попередньому вихованні й суспільному походженні. Вона мала непогані успіхи з усіх предметів і показувала добрі результати в спортивних іграх. Зв’язок із Кері-Льюїсами був за бонус, і навіть сестра-хазяйка не знаходила приводу нарікати на її поведінку.

Аж ось тепер таке. Удар, що міг неабияк хитнути човен душевної рівноваги дівчинки, спричинити до того, що вона замкнеться в собі. Сидячи у своєму кабінеті в очікуванні Джудіт і зберігаючи зовнішню незворушність, попри гостру душевну тривогу, Мюріел Катто впіймала себе на жахливому побажанні — нехай би ця трагедія сталася радше з якою-небудь іншою дівчинкою з її школи.

Річ не тільки в тім, що Джудіт була відірвана від своєї родини, що поруч із нею не було братів чи сестер. Мала значення також її особистість. Її стоїчне прийняття перспективи тривалої розлуки (вона ніколи не дозволяла собі сліз чи нападів роздратування), її щирість і прямота, а водночас м’яка делікатність були закладені в ній від природи, бо міс Катто знала, що такі риси неможливо прищепити вихованням.

На додачу Джудіт здавалася їй чарівною. У зовнішності дівчинки були присутні типові вади підліткового віку: цибаті ноги, кістляві плечі, ластовиння, великі вуха, проте вони не робили її менш привабливою, а тільки надавали певної хлоп’ячої грації. З іншого боку, вона мала по-справжньому гарні очі. Сіро-сині й дуже великі, обрамлені темними довгими віями, вони мали кришталево чисті зіниці. А на її живому виразному обличчі віддзеркалювалася кожна потаєна думка, як буває в маленьких дітей, ніби вона досі не познайомилася з мистецтвом хитрування. Міс Катто благала небо, щоб вона такою лишалася завжди.

Вони пили гарячий духмяний чай і розмовляли, уже не про тітку Луїзу, а про Оксфорд, де міс Катто згаяла своє дитинство.

—…Я щаслива, що мені випало там зростати. Місто замріяних шпилів, місто дзвонів, і велосипедів, і молоді, і безміру знань. У нас був старий будинок на Банбері-роуд, великий, із безладними добудовами й обведеним мурами садом, у якому росла шовковиця. Мій батько був професором філософії, мати теж мала науковий ступінь, вона весь час писала, викладала, займалася науковими дослідженнями. Поза періодом канікул, у нас удома постійно товклися студенти, які приходили на консультації, — я пам’ятаю, що вхідні двері ніколи не зачинялися, щоб відвідувачам не було потреби дзвонити в дзвінок, а через це по всьому будинку гуляли протяги, — вона всміхнулася. — А ще запахи… атмосфера, у якій ми живемо в дитинстві. А потім ти зустрічаєш ці запахи знову — їх зберегли старі книжки, лак, старі меблі, волога стародавнього каменю — і враз знову поринаєш у ту атмосферу, де тобі щось так із вісім рочків.

Джудіт спробувала уявити собі міс Катто восьмирічною дівчинкою, але марно.

— Я розумію, що ви маєте на увазі, — запевнила вона її. — У нашому будинку в Коломбо пахло океаном, бо ми мешкали просто поряд з океаном, а в саду росло храмове дерево[69], ночами воно поширювало солодкі пахощі. Проте були також інші запахи. Дезінфектанти, каналізація, а ще засоби від паразитів, якими ама[70] обприскувала все навколо.

— Паразити? Який жах! Терпіти не можу комах. Там було багато цього летючого й повзучого жахіття?

— Так. Москіти, павуки, руді мурахи. Іноді також змії. Якось раз до нас у сад заповзла кобра, і тато пристрелив її з рушниці. А гадюки дабоя зазвичай ховалися у ванній кімнаті. Вони заповзали по каналізаційних трубах. Ми мали бути дуже обачними, бо вони страшенно отруйні.

— Як жахливо! Я не дуже смілива, коли йдеться про змій.

— У Петта[71] ми бачили заклиначів змій. Вони сиділи на траві, схрестивши ноги, і грали на флейтах, а змії звиваючись підводилися з кошиків. Мама їх терпіти не могла, а мені подобалося дивитися. — Джудіт узяла черговий бісквіт і задумливо надкусила його. — А в Оксфорді я ніколи не бувала, — додала вона.

— Я думаю, тобі саме туди й треба. Я маю на увазі, в університет. Для цього тобі треба залишатися в нашій школі, а потім скласти вступні іспити, але знаючи твої здібності, я не сумніваюся, що ти без проблем витримаєш іспити і вступиш до Оксфорду.

— А скільки часу там треба буде вчитися?

— Три роки. Але зваж, яка перспектива. Я не можу уявити собі нічого захопливішого, ніж поринути у глибочінь академічних знань… і не в алгебру чи зоологію, які, схоже, не надто тобі цікаві, а, скажімо, в англійську літературу чи філософію…

— Це, либонь, коштує купу грошей?

— Це не дешево. Але все найкраще в житті має свою ціну.

— Я не люблю просити в батьків те, що ми, можливо, не можемо собі дозволити…

Міс Катто усміхнулася.

— Я тільки висловила спонтанне припущення. У нас буде достатньо часу, щоб виробити практичний підхід. Хочеш іще чашечку чаю?

— Ні, дякую. Було дуже смачно.

Вони замовкли. Це не було напружене мовчання. Вони просто розслабилися. Чаювання виявилося дуже доречним. На обличчя Джудіт повернувся природний рум’янець, перше потрясіння минулося. Настав час обговорити принципові питання. Міс Катто стала поступово підводити до них розмову.

— Знаєш, у разі потреби ти завжди можеш скористатися з мого телефона й подзвонити будь-кому зі своїх друзів. Я найближчим часом зателефоную місис Сомервілль і ознайомлю її зі станом речей, а ти могла б, якщо хочеш, поговорити з Едною чи Гільдою або зі своїми друзями в Пенмарроні.

Джудіт якусь мить мовчки дивилася на вогонь у каміні, а тоді заперечно похитала головою.

— Ні. Не думаю. Не зараз. Але дякую за ласку.

— Імовірно, містер Бейнс захоче зустрітися й поговорити з тобою, але це станеться не раніше, ніж за день чи два. На той час ми вже знатимемо детальніше щодо похорону.

Джудіт глибоко вдихнула й повільно видихнула.

— Так, — невпевнено мовила вона.

Міс Катто відкинулася на спинку крісла.

— Є ще одна річ, про яку я маю тебе запитати, — почала вона. — Будь ласка, не подумай, ніби я намагаюся втручатися, і можеш не відповідати мені, якщо не схочеш. Та коли я почала розповідати тобі про те. що трапилося, у мене виникло відчуття, що ти… що ти подумала про щось геть інше… Можливо, звісно, це було хибне відчуття.

Запала тривала пауза. Джудіт так само дивилася на вогонь у каміні. Тоді наче несамохіть потяглася до пасма, що вибилося з-під стрічки, і стала його накручувати на палець.

— Тебе щось тривожило ще раніше? Бо в тебе був наляканий вигляд.

Джудіт прикусила губу, а тобі щось пробурмотіла.

— Перепрошую, — обережно наполягла міс Катто, — я не почула.

— Я подумала, що тітка Луїза виходить заміж.

Спантеличена міс Катто заледве могла повірити своїм вухам.

— Заміж? Ти подумала, місис Форрестер має намір вийти заміж? За кого, ти думала, вона виходить?

— За полковника Фосетта.

— Хто такий полковник Фосетт?

— Він її сусід. Був її сусідом, — виправилася Джудіт. — Старий друг з Індії.

— А ти, мабуть, не хотіла, щоб вони одружилися?

— Так.

— Він тобі не подобався?

— Я ненавиділа його, — вона відвела погляд від каміна й подивилася директорці просто в очі. — Він потвора. Якби він одружився з тіткою Луїзою, він став би жити в її домі. Я це знаю. Я цього не хотіла.

Міс Катто вмить осягнула ситуацію, але зберігала незворушний вигляд.

— Він чіплявся до тебе?

— Так.

— Що він робив?

— Він запросив нас у кіно й там поклав руку мені на коліно.

— Гм. Розумію.

— Він двічі так зробив. І обмацував мені стегно.

— Ти розповіла місис Форрестер?

— Ні, — похитала головою Джудіт, — я не змогла б.

— Гадаю, на твоєму місці я б теж навряд чи змогла. Дуже складна ситуація, — директорка посміхнулася, ховаючи за усмішкою гнів на цілим відразливий світ хтивих стариганів. — У Кембриджі ми таких називали кавалерами ордену жіночої підв’язки.

Очі Джудіт округлилися.

— Ви хочете сказати… таке… з вами теж таке траплялося?

— Будь-яку студентку вважали законною здобиччю. Ми швидко засвоїли тактику поведінки й розробили систему захисту. Звісно, нас, дівчат, було там багато — безпека також у кількості, плюс подруги можуть ділитися між собою. Ти не мала такої можливості, тож тобі, либонь, було набагато складніше.

— Я не знала, що мені робити.

— Уявляю собі.

— Насправді я не вірила, що вона вийде за нього, але відколи мені таке спало на думку, я не могла здихатися страху. Він переслідував мене безнастанно. Я не знала, що робити.

— Що ж, тепер саме цього тобі боятися не випадає. Хоч би й у такий трагічний спосіб, але ця проблема розв’язалася. Кажуть же, кожне лихо не без добра. А ти молодчага, що мені розповіла. Тепер ти можеш дивитися на всю цю історію як на прикрий досвід минулого.

— Якщо ми підемо на похорон, він, можливо, теж там буде.

— Я щодо цього не сумніваюся. Ти покажеш мені на нього. Ти скажеш: «Он полковник Фосетт», а я не відмовлю собі в задоволенні загилити йому парасолькою по голові.

— Ви справді так зробите?

— Імовірно, ні. Уяви собі заголовки у «Вестерн Морнінг Ньюз»: «Місцева директорка школи напала на відставного полковника». «Святій Урсулі» це навряд чи буде на користь.

Дотеп вийшов так собі, але вперше за цей день вона побачила на обличчі Джудіт усмішку й почула її сміх.

— Що ж, гаразд, — глянула на годинник директорка, — тобі час іти, а мені треба знову братися до поточних справ. Зараз у вас починаються спортивні ігри. Я гадаю, тобі хотілося б трохи побалакати з Лавді. Я попрошу Дейрдре переказати міс Феншов, щоб вона сьогодні звільнила вас від хокею, і ви зможете побути вдвох, наодинці. Прогуляйтеся територією, повидирайтеся на дерево чи посидьте на осонні. Тобі полегшає, коли ти поділишся з подружкою.

— Про полковника Фосетта я їй не скажу.

— Звісно, ні. Це залишиться суто між нами.

Міс Катто звелася на ноги, Джудіт теж підвелася.

— Гаразд, Джудіт, це все. Мені жаль, що так сталося з твоєю тіткою, але, бачу, ти мужньо тримаєшся. Не хвилюйся за своє майбутнє, бо це моя відповідальність. Запевняю тебе, ти в надійних руках.

— Так, міс Катто. Дякую вам. І дякую за чай.

— Іди з богом…

Коли Джудіт переступала поріг кабінету, міс Катто знову перетворилася на директорку:

—…і пам’ятай, жодної біганини коридором.

На цьому місці Джудіт застрягла. Спогади про похорон були туманними. Перед її внутрішнім поглядом час від часу поставали ще якісь обличчя, до яких вона не могла допасувати конкретних імен. Там був також Біллі Фосетт, але вона не хотіла навіть зазначати його ім’я на папері. Вона помітила його наприкінці служби, коли вийшла з міс Катто в боковий неф храму й попрямувала до виходу. Він стояв ближче до дверей. Джудіт побачила, що він дивиться на неї. Підбадьорена присутністю директорки, вона сміливо зустріла його погляд і змусила відвести очі. Він відвернувся, але вона встигла помітити на його обличчі вираз чистої ненависти, спрямованої вочевидь саме проти неї. Ненависти до неї. Замкнених дверей «Вітряного кряжа» він не забув і своєї принизливої поразки не пробачив. Їй це було байдуже. На цвинтарі його вже не було. Ображений і роздратований, він забрався геть, і Джудіт була вдячна богові за цю маленьку милість. Хоча він залишався з нею, як привид, що приходить у нічних жахах. Можливо, тепер, без тітки Луїзи, яка наглядала за ним, спілкувалася та споліскувала своїм віскі його спраглу пельку, він залишить Корнволл і пошукає іншого місця, де б дожити свої понурі дні. Хоч би й у Шотландії. Полів для гольфу в тих краях не бракує. Нехай би він перебрався в Шотландію, щоб вона вже ніколи його не побачила. Втім, імовірно, він нікого в Шотландії не має. Насправді вона не могла собі уявити, щоб у такого відразливого типа будь-де взагалі був якийсь друг. Тому вірогідно, що він залишиться тут, де й був, сидітиме у своєму орендованому бунгало, тинятиметься, мов той заблуканий собака, навколо гольф-клубу в Пенмарроні, зрідка навідуючись машиною до Порткерріса, щоб запастися провізією. Він завжди вештатиметься поблизу. Вона відчувала, що не здихається його цілковито, аж доки він не вріже дуба. Тремтячи на пронизливому вітрі, там, на цвинтарі, вона не змогла втриматися від побажання, нехай би краще його, а не тітку Луїзу, опускали зараз навічно в могилу. Яка кричуща несправедливість. Чому передчасна смерть вирвала із життя тітку Луїзу, дієву, сповнену енергії та доброчинних планів, а цього хтивого «кавалера жіночих підв’язок» оминула, щоб він далі займався своїми брудними справами?

Недоречні міркування в такий сумний, урочисто-трагічний день. Однак потім Джудіт примітила серед присутніх містера Вілліса й так зраділа йому, що враз забула про Біллі Фосетта. Містер Вілліс шанобливо стояв віддалік, делікатно утримуючись від втручання в чужу жалобу. Він був чисто поголений, вбраний у лискучий синій костюм із пощербленими ґудзиками, а тісний комірець, здавалося, ось-ось його задушить. Він тримав у руках капелюх-котелок, і Джудіт, що не зронила й сльозинки під час церемонії, зворушило до сліз те, яких зусиль він явно доклав, щоб мати гідний вигляд. Поки міс Катто й містер Бейнс розмовляли з вікарієм перш ніж піти з цвинтаря, Джудіт попростувала до свого старого друга по зарослих травою проходах між старовинними надгробками.

— Містере Віллісе.

— Ох, моя люба, — він надів капелюх і взяв її руки у свої. — Лихо, коли таке трапляється. З тобою все гаразд?

— Так, зі мною… так. Дякую, що прийшли.

— Я був геть приголомшений, коли дізнався. У четвер увечері пішов у паб, і Тед Барні сказав мені. Просто вірити в таке не хочеться… той тупоголовий Джиммі Джелкс…

— Містере Віллісе… Я вас не відвідала під час канікул. Мені так соромно. Я мала намір, але… не складалося… і я так і не зібралася. Я сподіваюся, ви не образилися?

— Ні, я здогадався, що тобі не бракує справ і без того, щоб ще волочитися в таку далечінь, аж до переправи.

— Іншим разом, коли буду в Пенмарроні, неодмінно до вас навідаюся. Я маю стільки всього вам розповісти.

— Як твоя мама і Джесс?

— Наскільки мені відомо, у них усе гаразд.

— Хто тепер піклуватиметься про тебе?

— Припускаю, тітка Бідді з Плімута. Я не пропаду.

— Тяжка трагедія як така, але тебе вона особливо боляче зачепила. Безноса косить своєю косою, а ми нічого не можемо проти неї вдіяти.

— Містере Віллісе, це правда, але що поробиш. Мушу йти. На мене чекають. Приємно було побачитися з вами.

Вони досі трималися за руки. Вона подивилася містерові Віллісу в обличчя й побачила, що на очі йому набігли сльози. Джудіт нахилилася до нього й поцілувала в шорстку щоку, що пахла сумішшю туалетного мила «Рятувальний круг» і тютюну.

— До побачення, містере Віллісе.

— До побачення, серденько.

Трохи сумно було тепер згадувати це все, оскільки вона, імовірно, ніколи більше не побуває в Пенмарроні. Тож їхня зустріч на похороні могла бути останньою. На неї наринули давніші спогади, про численні щасливі пополудневі години, згаяні в його товаристві. Погожі дні, коли він сидів, схилившись на підгнилий корпус свого човна, курив люльку й гомонів по-товариськи, чекаючи на приплив, коли вугільні баржі зможуть подолати мілину. А у сльотаві та холодні зимові дні було ще й ліпше, бо вони тоді ховалися в його хижці й заварювали чай на старій приземкуватій плиті.

Ні, не було часу поринати в давноминуле, треба було закінчувати лист.

Якусь хвилину Джудіт розмірковувала, чи варто згадувати в ньому про присутність містера Вілліса на похороні. Вона завжди приховувала від матері свою дружбу з ним, почасти для того, щоб уникнути втручань, а почасти — через сумнівну репутацію так званої місис Вілліс. Зрештою вона зважилася — раз по козі смерть: за теперішніх обставин особисте життя містера Вілліса небагато важить. Він був Джудіт другом і ним залишиться. А якщо мамуся прочитає між рядків якусь зловісну таємницю, однаково мине шість тижнів, доки на цей лист надійде відповідь, а на той час хтозна, як цілий світ зміниться.

І взагалі, їй просто хотілося написати про містера Вілліса.

— Осьде ти, Джудіт…

Містер Бейнс, імовірно з дозволу міс Катто, уже розташувався за її столом, поклавши на нього також свій портфель і якісь папери. Дуже високий на зріст, він мав пістряве густе волосся, що нагадувало шерсть тер’єра, а на носі — величезні окуляри в роговій оправі, у своєму твідовому костюмі з картатою сорочкою уособлюючи успішного провінційного юриста. Розташована в Алвертоні[74], у престижному будинку в стилі епохи Регентства, юридична контора, одним зі старших партнерів якої він був, діяла в Пензансі з давніх-давен. Джудіт знала це, бо щонеділі, вишикувані парами, вихованки «Святої Урсули» проходили повз контору, а крім того, їй відомо було, що Данбари є клієнтами цієї фірми, і вона не оминала нагоди помилуватися на витончені пропорції невеликої будівлі та прочитати на відполірованій до блиску мідній дощечці збоку від вхідних дверей знайомі прізвища: «Трегартен, Оупі та Бейнс». Проте вона ніколи особисто не зустрічалася з містером Бейнсом аж до дня похорону тітки Луїзи, коли він виявив виняткову тактовність і послужливість, завіз їх із міс Катто на власній машині, почастував ланчем у «Мітрі» і взагалі зробив усе від нього залежне, щоб полегшити Джудіт тягар сумного дня. Завдяки цьому вона мала зараз відчуття, ніби суспільний бар’єр між нею й містером Бейнсом усунуто, і це було добре. Вона не мала уявлення, про що він хоче говорити з нею, але принаймні їм не було потреби вдаватися до церемонії офіційного знайомства й обміну формальними зворотами, що в таких ситуаціях забирає купу часу.

— Як тобі ведеться?

Джудіт відповіла, що ведеться їй добре, після чого він вийшов з-за столу, відсунув для неї стілець і запропонував сісти. Тоді повернувся на трон міс Катто і знову схилився над паперами.

— Перш ніж ми почнемо розмову про щось інше, я хочу заспокоїти тебе щодо долі Едни й Гільди. Мені здається, я знайшов для них хороше місце в моєї давньої клієнтки, яка живе поблизу Труро. Я влаштую їм співбесіду. Якщо сестри пристануть на пропозицію, думаю, вони не пошкодують. Самотня пані, приблизно такого самого віку, як була місис Форрестер, і комфортні умови роботи, — він усміхнувся, усмішка робила його ніби молодшим і надавала обличчю ще більшої привабливости. — Отож про них можеш уже не хвилюватися.

— Ох, дякую вам, — Джудіт сповнилася почуттям вдячности. — Як гарно ви це влаштували. Я думаю, це саме те, що їм потрібно. Я знаю, їм важливо залишитися разом.

— Отже, одну справу ми владнали. Тепер до наступної. Ти знаєш, я повідомив твоєму батькові телеграмою про те, що сталося з місис Форрестер. Тож ось, зо два дні тому я отримав від нього відповідь, і він переказує тобі свою любов. Обіцяє написати тобі листа. А ти вже написала батькам?

— Так, і я розповіла в ньому все про похорон.

— Розумниця. Тобі нелегко було про це писати.

Він переклав деякі папери на столі, щось упорядковуючи. Здавалося, він був не впевнений, з чого почати.

— До речі. Будь ласка, нагадай мені. Скільки тобі років? Чотирнадцять? П’ятнадцять?

— У червні виповнюється п’ятнадцять.

— Еге ж, так. Моїй старшій ще тільки вісім. Наступного року вона йде до «Святої Урсули». Тобі пощастило, що ти вже тут призвичаїлася. Ти отримуєш чудову освіту. Ми з міс Катто говорили про тебе, вона вважає, що ти маєш нахили для навчання в університеті. Ти хотіла б цього? — усміхнувся він.

— Насправді я про таке не думала. Боюся, це коштувало б скажені кошти.

— Так, — кивнув головою містер Бейнс, — я розумію.

Запала мовчанка, але перш ніж вона стала незручною, містер Бейнс зібрав думки докупи, присунув до себе течку з документами, взяв свою авторучку і проголосив:

— Що ж. Візьмімося до справ.

Джудіт ввічливо помовчувала.

— Перед смертю твоя тітка склала детальний заповіт. У ньому передбачені щедрі щорічні виплати Едні та Гільді. Решту свого рухомого й нерухомого майна вона заповіла тобі.

Джудіт мовчки чекала.

Містер Бейнс скинув окуляри. Він короткозоро примружився, ніби пильно вдивляючись у співрозмовницю. Сидячи навпроти, вона зустріла його погляд.

— Усе, чим вона володіла…

— Це звучить як страшенно багато, — віднайшла мову Джудіт.

— Це багато, — м’яко підтвердив містер Бейнс.

— Усе мені?

— Усе тобі.

— Але ж…

Вона знала, що поводиться безглуздо, проте містер Бейнс виявляв безмежне терпіння. Він чекав, спостерігаючи за нею.

—…але чому саме мені? Чому не татові? Він же її брат.

— У твого батька гарна робота, успішна кар’єра, з регулярною платнею, нещодавнім підвищенням на посаді й забезпеченим майбутнім.

— Але я… ну, я думала, такі люди, як тітка Луїза, самотні леді, заповідають свої гроші на доброчинність, на притулки для тварин. Гольф-клуб завжди влаштовував змагання з вісту чи конкурси з бриджу, щоб сплатити за центральне опалення, за обслуговування переодягальні чи ще там за щось.

Містер Бейнс дозволив собі посмішку.

— Мабуть, твоя тітка Луїза вирішила, що роздягальні в гольф-клубі вже обладнані на належному рівні.

Він ніби не хотів зрозуміти, про що вона.

— Але чому саме мені?

— У неї, Джудіт, не було ближчих спадкоємців. Не було дітей. Не було утриманців. Родини. Упродовж років нашого знайомства вона багато розповідала мені про себе. За часів, коли вона була молодою жінкою, дівчат не заохочували здобувати університетську освіту, вони не йшли працювати, не робили кар’єру. Якщо ти була вродливою та із заможної родини, це не мало аж такого значення, але для звичайної дівчини із середнього класу єдиною перспективою пристойного життя було заміжжя. Твоя тітка не була ні заможною, ні вродливою. Так вона сама мені сказала. В Англії вона не мала успіху в потенційних наречених, тому батьки, зрештою, вирядили її до Індії, щоб вона там сама знайшла собі чоловіка. Вона згадувала про це спокійно, без гіркоти, але з усвідомленням того, наскільки це було принизливо. Вона була однією з багатьох… незаміжніх, доволі привабливих дівчат, які перепливали океан із єдиною метою на думці.

— Ви маєте на увазі — знайти чоловіка?

— А найгірше те, що вони були широко відомі під узагальненим прізвиськом «риболовна флотилія», бо пливли в колонії на лови чоловіка.

— Для тітки Луїзи це мало бути нестерпно.

— Її історія мала щасливе завершення, бо вона вийшла за Джека Форрестера й прожила з ним у злагоді довгі роки. Їй пощастило. Та вона знала інших, чия доля не склалася.

— Як гадаєте, вона страждала, що в неї не було дітей?

— Ні, я так не думаю.

— Тоді до чого ви хилите?

— Гм, здається, я дещо заплутав тебе. Я намагався тобі пояснити, що твоя тітка Луїза дуже любила тебе. Імовірно, вона розгледіла в тобі добрі здібності. Вона не хотіла, щоб ти проходила через те, через що випало пройти їй. Вона хотіла забезпечити тебе тим, чого сама не мала. Можливістю бути самою собою, робити власний вибір уже в юності, коли все життя ще попереду.

— Але ж вона це мала. Вона вийшла за Джека Форрестера й згаяла щасливі роки в Індії.

— Так, у неї склалося непогано. Але вона не хотіла, щоб ти мусила випробовувати долю.

— Розумію.

Джудіт була ошелешена, ба навіть стривожена новиною, яка впала на неї й передбачала також певну відповідальність.

— А могли б ви повторити? Я маю на увазі, про рухоме й нерухоме майно?

— Авжеж. Вона залишила тобі свій будинок і все, що в ньому є. А що найважливіше, свій капітал, у цінних паперах.

— Що мені робити з будинком?

— Я радив би виставити його на продаж, а одержану з продажу суму розумно інвестувати.

Він поклав авторучку й нахилився вперед, схрестивши руки на столі.

— Я бачу, тобі складно це все осягнути, і мене це не дивує. Ти маєш усвідомити тільки те, що твоя тітка Луїза була дуже заможною особою. Я маю на увазі, дуже заможною.

— Багатою?

— Послугуймося радше словом «заможна». Інше доречне слово — це «забезпечена». Вона гарно забезпечила тебе. Ти, ймовірно, не підозрювала про її статки, позаяк вона, хоча й жила в комфорті, не схильна була хизуватися.

— Але ж… — не могла оговтатися Джудіт, — Данбари ніколи не були багатими. Мама з татом вічно говорили, що треба заощаджувати, а моя шкільна форма була ударом для сімейного бюджету…

— Статки місис Форрестер не походять із маєтностей Данбарів. Джек Форрестер був військовим, але, крім того, людиною із солідним достатком. Він не мав ні братів, ні сестер, тому все заповів дружині. Твоїй тітці. Вона, своєю чергою, передає статки у твої руки.

— Думаєте, вона знала про його багатство, коли виходила за нього?

Містер Бейнс засміявся.

— Знаєш, я підозрюю, вона цього навіть не припускала.

— То це мало стати для неї приємною несподіванкою.

— А тобі приємна ця несподіванка?

— Не знаю. Мені складно уявити, що це означає, — наморщила чоло Джудіт. — Містере Бейнсе, а тато все це знає?

— Ще ні. Я хотів найперше повідомити тобі. Я, звісно, ознайомлю його зі станом речей, щойно повернуся до себе в контору. Надішлю йому телеграму. А щодо того, «що це означає», я тобі поясню, — повів він далі натхненно. — Це означає забезпеченість і незалежність до кінця твого життя. Ти зможеш спокійно навчатися в університеті, а коли вийдеш заміж, не залежатимеш від свого чоловіка. «Закон про майнові права заміжніх жінок», один із найкращих законодавчих актів, будь-коли ухвалених парламентом, гарантує, що ти завжди зможеш сама давати лад своїм справам у такий спосіб, як забажаєш, і так, як будеш до цього здатна. Тебе лякає така перспектива?

— Трішки.

— Не лякайся. Хороші чи погані гроші, залежить від того, якими є люди, що ними володіють. Їх можна марнотратити й пустити за вітром, а можна витрачати розумно, зміцнюючи добробут. Та хоч би там як, наразі ти можеш не турбуватися про відповідальність. Доки тобі виповниться двадцять один рік, спадщина перебуватиме під контролем опікунської ради. Я буду одним із її членів, і я подумав, можливо, нам варто запросити до нашої команди капітана Сомервілля?

— Дядька Боба?

— Гадаєш, це гарна ідея?

— Так, безперечно.

Містер Бейнс вочевидь сумлінно виконав домашнє завдання.

— Я підготую попередні варіанти документів. А тим часом оформлю для тебе якесь грошове утримання. Тепер, коли ти сама за себе відповідаєш, муситимеш купувати собі одяг, книжки, подарунки друзям на день народження… робити всі ті дрібні витрати, які зазвичай перебувають у віданні батьків. Ти занадто юна, щоб мати чекову книжку, але невдовзі вже матимеш таке право. А до того, мабуть, відкриємо ощадний рахунок на пошті. Я про це подбаю.

— Дякую вам.

— Принаймні ти зможеш самостійно робити покупки. Жінки люблять ходити по крамницях. Я впевнений, є щось таке, що ти мріяла придбати.

— Я все життя мріяла про велосипед, але мені його тітка Луїза купила.

— Є що-небудь іще?

— Гм… Я відкладаю на патефон, але поки що не так багато зібрала.

— Ти можеш купити собі патефон, — запевнив її містер Бейнс, — і комплект платівок до нього.

Джудіт була дещо заскочена.

— Справді? Мені можна буде? Ви мені дозволите?

— Чом би й ні. Це доволі скромне бажання. А може, ти хочеш залишити собі на згадку що-небудь із речей тітки Луїзи? У твоєму віці не варто обтяжувати себе нерухомістю чи меблевим гарнітуром, але, наприклад, якась порцеляна чи красивий годинник?..

— Ні.

Джудіт мала свій письмовий стіл, книжки, велосипед (у «Вітряному кряжі»), китайську скриньку (у Нанчерров). Зайві речі стануть лише тягарем. Вона подумала про підставку для парасольок зі слонячої ступні, тигрові шкури, оленячі роги, гольфові трофеї дядька Джека, і зрозуміла, що не хоче нічого цього. «Вітряний кряж» був домом, сповненим чужих спогадів. Нічого в ньому не промовляло до її серця.

— Ні, я нічого не хочу собі залишати.

— Гаразд, — він почав збирати документи. — У такому разі ми закінчили. Маєш іще якісь запитання?

— Ні, не думаю.

— Якщо тобі щось спаде на думку, можеш телефонувати мені. Але ми, безперечно, ще зустрінемося, і я ознайомлю тебе з усіма деталями справи…

У цей момент двері відчинилися, і до кабінету ввійшла міс Катто в розмаяній чорній мантії, зі стосом зошитів на перевірку під пахвою. Джудіт інстинктивно підхопилася на ноги. Міс Катто перевела погляд із неї на містера Бейнса.

— Я не перешкодила? Ви мали достатньо часу?

Містер Бейнс теж підвівся, піднісшись над ними обома.

— Цілком достатньо. Ми все з’ясували, хоча й не обговорювали детально. Повертаю вам ваш кабінет, міс Катто, і дякую за те, що дозволили ним скористатися.

— Як щодо чашечки чаю?

— Дякую, але мені час повертатися в контору.

— Що ж, гаразд. Джудіт, не йди, я маю до тебе розмову.

Містер Бейнс уже склав документи в портфель і застебнув його. Він вийшов з-за столу.

— До побачення, Джудіт, — обдарував він її приязною усмішкою. — Скоро побачимося знову.

— До побачення, містере Бейнсе.

— Ще раз дякую, міс Катто.

Джудіт відчинила йому двері, і він розгонистим кроком вийшов. Вона зачинила за ним і обернулася до директорки. Запала нетривала мовчанка, а тоді міс Катто сказала:

— Отже?

— Отже що, міс Катто?

— Як воно, знати, що університет уже не становить фінансової проблеми, коли твоє життя стало забезпеченим?

— Я ніколи не знала, що тітка Луїза заможна.

— Бачиш, цілковита безпретензійність була однією з її найкращих рис, — міс Катто поклала стос зошитів на стіл і, нахилившись, обперлася на нього так, що її очі опинилися на одному рівні з очима Джудіт. — Мені здається, твоя тітка зробила тобі великий комплімент. Вона знала, що ти не пустоб’яха й ніколи такою не будеш.

— Містер Бейнс сказав, я можу купити патефон.

— Ти хочеш патефон?

— Так, я заощаджувала на нього. І на колекцію платівок, як у дядька Боба.

— Похвальне бажання. Прослуховування музики стоїть на другому місці після читання, — усміхнулася директорка. — У мене теж є новини для тебе. Думаю, сьогодні ти напишеш у своєму щоденнику: «Це мій щасливий день». Я розмовляла зі своєю матір’ю телефоном, і вона в захваті від ідеї про твій приїзд до нас, в Оксфорд, на частину або й на всі великодні канікули. Але ти маєш ще одне запрошення і можеш не вагаючись прийняти його, якщо тобі буде приємно. Я мала тривалу телефонну розмову з місис Кері-Льюїс. Вона глибоко засмучена звісткою про смерть місис Форрестер… Вона прочитала трагічну новину й нотатку про похорон у «Корніш Гардіан» і одразу мені зателефонувала. Вона сказала, що ти неодмінно маєш приїхати в Нанчерров на цілі великодні канікули. У них більш ніж достатньо вільного місця, ти їй дуже подобаєшся, і вони матимуть за честь, якщо ти пристанеш на їхнє запрошення, — вона зробила паузу, а тоді всміхнулася. — У тебе такий збентежений вигляд… Але ж ти задоволена?

— Так. Так, я… Але ваша мама…

— Ох, моя люба, тобі будуть раді в Оксфорді. Будь-коли. Але мені здається, що в Нанчерров буде набагато веселіше. Я знаю, як ви з Лавді обидві тішитеся з вашої дружби. Наразі ти маєш подбати насамперед про себе. Зроби те, що до вподоби тобі.

Нанчерров. Місяць у Нанчерров, у Кері-Льюїсів. Їй ніби запропонували канікули в раю, неждано-негадано, але водночас Джудіт не на жарт боялася повестися неввічливо чи невдячно.

— Я… я не знаю, що сказати…

Міс Катто, розуміючи всю драматичність дилеми, взяла справу у власні вмілі руки.

— Непросте рішення! — засміялася вона. — Чому б мені не ухвалити його замість тебе? Поїдь на Великдень у Нанчерров, а колись потім, можливо, ти приїдеш на кілька днів до нас в Оксфорд. Ось так. Компроміс. Життя складається з компромісів. Я нітрохи не засуджую тебе за те, що ти так хочеш у Нанчерров. Це казкове місце, і я впевнена, що полковник і місис Кері-Льюїс — винятково гостинні та приязні господарі.

— Так, — зважилася Джудіт. — Так, я хотіла б туди поїхати.

— У такому разі поїдеш. Я поговорю з місис Кері-Льюїс і попередньо перекажу твою згоду.

— Попередньо? — насупилася Джудіт.

— Я маю владнати це питання з твоєю матір’ю. Отримати її дозвіл. Втім, я можу надіслати їй телеграму, і тоді ми отримаємо відповідь за день чи два.

— Я впевнена, вона дозволить.

— Я теж у цьому впевнена.

Але Джудіт однаково супилася.

— Тебе ще щось непокоїть?

— Ні, просто… усі мої речі… Усе, що я маю, зберігається в будинку тітки Луїзи.

— Я згадала про цю обставину в розмові з місис Кері-Льюїс, і вона пообіцяла про все подбати. Полковник спорядить одну з вантажівок із їхньої ферми, і всі твої речі перевезуть до Нанчерров. Місис Кері-Льюїс каже, що в тебе вже є власна спальня в Нанчерров, і там навіть є деякі твої особисті речі, і запевняє, що для решти всього не забракне місця.

— Навіть для мого письмового столу й велосипеда?

— Навіть для твого столу й велосипеда.

— Але ж це все одно, що замешкати в них!

— Хоч би куди ти поїхала, Джудіт, ти повинна мати свій куток. Це не означає, що тобі не вільно погоджуватися на інші запрошення. Це означає тільки, що, поки ти дорослішаєш, у тебе є дім, куди ти завжди можеш повернутися.

— Неймовірно, які вони добрі!

— Доброта в людській природі.

— Я справді хочу побувати в Оксфорді. Коли-небудь.

— Ти побуваєш. І ще одне. Завдяки великодушності твоєї тітки і оскільки в майбутньому ти станеш забезпеченою жінкою, скориставшись зараз чиєюсь гостинністю, ти не повинна почуватися так, ніби отримуєш благодійність. Ти абсолютно незалежна. Матеріальна забезпеченість — неабиякий підсилювач можливостей, вона змащує коліщатка суспільних механізмів. Однак пам’ятай: говорити про гроші, про їхній надлишок чи їхній брак — украй вульгарна манера. Це завжди сприймається або як хизування, або як ниття, що не сприяє гідному спілкуванню. Розумієш, про що я?

— Так, міс Катто.

— От і розумниця. Найголовніше, ти маєш пам’ятати й бути вдячною своїй тітці за те, що вона заповіла тобі не тільки матеріальні блага, а й також привілей, доступний небагатьом. Це право бути самою собою. Особистістю. Жити за власними правилами, нікому не звітуючи. Можливо, ти зумієш оцінити це тільки з віком, але я гарантую тобі, що одного дня ти неодмінно зрозумієш значення того, про що я тобі зараз кажу. А тепер мені треба перевіряти есе з історії, а тобі теж є чим зайнятися, — міс Катто глянула на свій годинник. — Чверть на четверту. Останній урок ти вже пропустила, а на спортивні ігри ще зарано, тож маєш трохи вільного часу. Можеш піти в бібліотеку і щось почитати.

На думку про бібліотеку Джудіт відчула щось на кшталт клаустрофобії: задушлива, запилена кімната, світло в яку просочується крізь зачинені вікна, запах старих книжок, гнітюча тиша (розмовляти заборонено). Якщо вона піде до бібліотеки й там сидітиме, то задихнеться. З розпачу набравшись мужности, Джудіт наважилася:

— Міс Катто…

— Що таке?

— Замість бібліотеки… чого б я хотіла понад усе, це піди кудись, де я могла б побути на самоті. Тобто по-справжньому на самоті. Я б хотіла піти, подивитися й подумати, призвичаїтися до всього, що сталося. Тільки на одну годину, до підвечірку. Якби лишень я могла сходити до моря?..

Попри всю свою витримку, міс Катто була ошелешена цим зухвалим, нечуваним проханням.

— Сходити до моря! Самій! Але ж для цього треба пройти через усе місто.

— Я знаю, нам заборонено, та, може, ви дозволите мені, тільки цього одного разу? Прошу вас. Я не буду ні з ким розмовляти, не їстиму солодощів і нічого такого. Мені лише треба трохи… — вона хотіла сказати «спокою», але це прозвучало б дещо грубувато, тож вона замінила на: —…побути наодинці із собою. Прошу вас, — повторила вона, і міс Катто, попри професійний інстинкт, почула крик, що линув із глибин серця.

Поки що вона вагалася. Дозвіл означав би порушення одного з найсуворіших шкільних правил. Дівчинку помітять, почнуться розмови…

— Прошу вас.

Украй неохоче міс Катто поступилася.

— Гаразд. Але тільки цього разу й ніколи більше. І тільки тому, що тобі багато про що треба поміркувати, і я розумію, як тобі потрібен час, щоб дати лад думкам. Але нікому про це ні слова — навіть Лавді Кері-Льюїс! І, зважай, маєш повернутися до підвечірку. І щоб жодних мені кафе-морозиво!

— Обіцяю!

— Тоді марш, — глибоко зітхнула міс Катто. — Хоча з мого боку це безумство.

— Ні, — заперечила Джудіт, — не безумство.

І чкурнула з кабінету, доки директорка не передумала.

Вона вийшла зі шкільних воріт у блідий тихий день. Сонце ховалося за хмарами, наповнюючи їх світлом. Вітру не було, проте з півдня плинув потік імлистого повітря — такий слабенький, що навіть не ворушив гілля дерев. На деяких уже набубнявіли бруньки, а інші залишалися з голими ще гілками. Тиша стояла така, що гавкіт собаки або гурчання автомобіля луною прокочувалося по всій околиці. Джудіт ішла містечком, що здавалося безлюдним. Трохи згодом, коли закінчаться уроки в школі, вулиці озвуться гороб’ячим цвіріньканням дітей, що дорогою додому бавитимуться на тротуарах і закидатимуть каміння в канави. А поки що тільки рідкісні перехожі стояли на зупинках, чекаючи на автобус, або дивилися на вітрину м’ясної крамниці, розмірковуючи, що купити на вечерю. На кам’яній лавці біля банку сиділи, занурені в мовчання, двоє стареньких, спираючись на ціпки, а коли годинник на будівлі банку бамкнув, відлічуючи чергові пів години, у небо знялася зграйка голубів. Стривожено полопотіли крильми якусь мить, знову опустилися на землю і стали гордо походжати туди й сюди і чистити дзьобом пір’ячко.

Голуби нагадали Джудіт Нанчерров, і найприємніше було усвідомлювати, що вона туди знову поїде — цього разу на цілі великодні канікули, і що вона туди повертається не тому, що Лавді упросила батьків, а тому, що Даяна і полковник Кері-Льюїс самі її запросили, бо вони її полюбили й хочуть знову побачити. Вона повернеться до рожевої спальні, яку Даяна обіцяла віддати їй назовсім і з якої вікна виходять на внутрішній двір з голубами, там на її повернення чекає китайська скринька. І вона знову вбиратиметься в речі Атени і знову стане тією іншою собою.

Дивним чином вона вже й тепер почувалася тією іншою собою, бо все довкола було іншим, ніж раніше. На завмерлих вулицях, де, крім неї, не було дітей, її самотність переміняла вигляд усього довкола. Знайомі будівлі поставали в новому світлі — так, ніби вона ніколи раніше тут не бувала, ніби вперше досліджує якесь чужоземне місто. Ніби в неї з’явилося третє око — для сприйняття світла й тіні, каменю і форми. Незнайомий провулок, стрімке скрадання чорного кота. У вітринах крамниць вона бачила своє рухоме відображення, у пляшчано-зеленому твідовому пальті й потворному капелюшку, що засвідчував її приналежність до «Святої Урсули». Та внутрішньо вона вже була тією справжньою особистістю, елегантною, дорослою, яка носить кашемірові пуловери й одного чудового дня з’явиться на світ, як метелик із лялечки.

Вона повернула на Чепел-стріт і пройшла повз антикварні крамниці, готель «Мітр» і магазин килимів, перед яким були виставлені рулони аксмінстерських килимів і орнаментованого лінолеуму. Продавець уживаних речей сидів у кріслі біля дверей своєї крамнички, покурюючи люльку в очікуванні покупців, яких сьогодні явно не передбачалося. Коли Джудіт проходила повз, він вийняв люльку з рота, кивнув їй і мовив: «Привіт!» Якби не обіцянка, яку вона дала міс Катто, Джудіт неодмінно зупинилася б, щоб побалакати з ним.

У кінці Чепел-стріт починався брукований узвіз, що тягнувся вниз, до гавані. Була година припливу, і рибальські шхуни, погойдуючись, немов дихаючи, поволі рухалися в масних хвилях, високо, врівень із дорогою, несучи свої щогли. У солоному повітрі різко відгонило рибою й водоростями, викинутими хвилею на берег. На пристані рибалки готували снасті до нічного лову.

Якусь хвилю Джудіт спостерігала за їхньою роботою. Вона подумала про тітку Луїзу і зробила спробу викликати у своєму серці щире почуття сумної вдячности, але виявилася нездатною зараз на якісь глибокі почуття. Вона почала думати про те, що означає бути багатою. Ні, не багатою. Містер Бейнс намагався уникати цього вульгарного слова. Дуже заможною, так він висловився. Я дуже заможна. Якби я захотіла, то могла б, певно, купити… оту шхуну. Але вона хотіла шхуну не більше, ніж того-таки коня. То чого ж їй хочеться понад усе? Коріння, мабуть. Дому і родини, такого місця, куди повертаєшся і яке було й буде завжди. Рідного місця, а не просто свого місця в когось — у Кері-Льюїсів, у тітки Бідді, у міс Катто чи в безжурної родини Ворренів. Однак за всі гроші світу не можна купити коріння, і це Джудіт розуміла ліпше за будь-що, тож полинула думками до інших шалених забаганок. Автомобіль. Коли вона стане дорослою, то зможе придбати машину. Або будинок. Будинок став її новою і спокусливою фантазією. Не «Вітряний кряж», який ніколи їй не подобався, а сільський котедж із граніту чи каменю, з пальмою в саду. Він мав би стояти чолом до моря й мати зовнішні сходи, заквітчані геранню аж до верху. Герані у глиняних горщиках. А ще коти. І собака або двоє собак. А всередині дров’яна плита, як у містера Вілліса, щоб готувати всілякі страви.

Однак усе це на майбутнє. А що зараз? Вона має змогу придбати патефон, але знайдуться також інші заповітні бажання. Зрештою, вона вирішила, що, можливо, зробить собі стрижку каре, під пажа, як у Джинджер Роджерс. І купить зелені гольфи, щоб носити їх у школі замість коричневих фільдекосових панчіх, що «не дихають». Якогось дня вона зайде в «Медвейз» і сама купить собі гольфи. На власні гроші.

Помилувавшись на гавань і на кораблі, Джудіт рушила далі вздовж берега, повз відкритий плавальний басейн, і вийшла на променаду. Тут стояли альтанки, у яких можна було сховатися від вітру й погодувати хлібними скоринками невситимих мартинів, а з іншого боку дороги, білі, як весільні торти, готелі дивилися на море порожніми вікнами. Вона сперлася на оздобні металеві поручні й глянула вниз, на кам’янистий пляж і сріблястий, як загата коло млина, океан. Крихітні хвилі набігали на вкритий галькою берег, дробилися і всмоктувалися назад у морську безодню, з торохтінням тягнучи за собою гальку. Пляж був доволі бляклий, не до порівняння із захопливим узбережжям у Пенмарроні, ані з чарами маленької бухти в Нанчерров, однак море як таке залишалося незмінним, як найнадійніший, вірний друг. Воно додало їй сил, так необхідних зараз, щоб дати лад думкам, переплутаним бентежними відкриттями цього дня.

«Право бути самою собою. Особистістю». Достоту, як міс Катто, випускниця Кембриджу, магістерка мистецтв, упевнена в собі й незалежна. Можливо, Джудіт стане як міс Катто, блискуче закінчить університет, здобуде ступінь бакалавра або навіть магістра, а тоді — посаду директорки. Хоча насправді ставати директоркою їй не хотілося. Не більше, ніж виходити заміж.

«Коли вийдеш заміж, не залежатимеш від свого чоловіка». Так сказав містер Бейнс, який, найімовірніше, знається на таких речах. Проте заміжжя, з усіма його складнощами, не належало до питань, над якими Джудіт схильна була зараз сушити собі голову. Вона була впевнена, воно включає речі, які відбуваються у двоспальному ліжку, а спогад про налазливі руки Біллі Фосетта (нехай навіть нейтралізований саркастичним коментарем міс Катто) залишався ще достатньо живим, щоб відвертати від думок про будь-який фізичний контакт із чоловіками. Звісно, коли виходиш заміж, ідеться про дуже особливого чоловіка, та однаково, усе це таємниче й незбагненне не обіцяло їй нічого приємного.

Може, вона взагалі не вийде заміж, але, оскільки це питання не нагальне, то й немає сенсу зараз про це турбуватися. Поки що варто зосередитися на тих справах, що передбачаються найближчим часом. Великодні канікули в Нанчерров, потім знову до школи. У «Святій Урсулі» ще чотири роки, а тоді, якщо все складеться, подорож до Сінгапуру. Зустріч із родиною, з мамусею, татом і Джесс, знайоме з дитинства сліпуче сонце Сходу, пахощі вулиці, аромати ночі, темний оксамит неба, сповнений діамантами зірок, як скринька з коштовностями. Після Сінгапуру, можливо, знову повернення до Англії. Оксфорд або Кембридж. Катання велосипедом по Гай-стріт[75] або плоскодонкою в Бекс[76]. Далі уява Джудіт вичерпалася. Вона впіймала себе на тому, що позіхає.

Вона відчувала знемогу. Втому від занурення в доросле життя з дорослими рішеннями й дилемами. Їй потрібна була Лавді. З нею можна сміятися й перешіптуватися, вигадувати плани на прийдешні канікули в Нанчерров. На додачу вона зголодніла, тож навіть зраділа, коли міський годинник на будівлі банку в неї за спиною пробив четверту. Час було повертатися до школи, якщо вона хоче встигнути на підвечірок. Хліб із маслом, джем, якщо пощастить, то й пишний кекс. Чай у компанії Лавді враз видався напрочуд привабливою перспективою. Вона повернулася спиною до моря, перейшла через дорогу і швидким кроком рушила в неблизьку путь назад, до школи.

Понад усе Даяна Кері-Льюїс терпіти не могла писати листи. Навіть начеркати листівочку з подякою за гостинність після проханої вечері чи вікенд у гостях було таким обтяжливим завданням, виконання якого вона відкладала так довго, як могла, а свої повсякденні справи залагоджувала за допомогою дивовижного новітнього винаходу — телефона. Та, як на те, Едґар наполягав, що вона просто зобов’язана написати Моллі Данбар, матері Джудіт.

— Чому я маю їй писати?

— Бо ти маєш висловити їй співчуття з приводу смерті місис Форрестер, а елементарна чемність передбачає, що ти запевниш її в нашій готовності подбати про Джудіт.

— Я переконана, вона жодних запевнень із мого боку не потребує. Міс Катто у своїй звичайній коректній манері вже зробила всі належні повідомлення.

— Даяно, люба, річ не в тім. Ти особисто маєш написати їй. Я впевнений, місис Данбар хотіла б зв’язатися з нами, і перший крок маєш зробити ти.

— То чому б мені не зателефонувати їй?

— У Сінгапур? Бо це неможливо технічно.

— Я могла б надіслати їй телеграму, — замислилась Даяна, а тоді захихотіла. — Як щодо такого:

Але Едґар не сприйняв її дотепу.

— Даяно, облишмо жарти.

— Ти знаєш, як я терпіти не можу писати листи. То чому б тобі самому не написати їй?

— Бо ти маєш це зробити. Напиши просто зараз, та й по всьому, головне — вияви тактовність, увагу й співчуття.

Ось чому вона сиділа цього ранку з виглядом мучениці за своїм письмовим столом і збиралася на силі, щоб узятися до нудної справи. Даяна неохоче потяглася до аркуша щільного паперу з блакитним тисненням, узяла авторучку з широким пером і почала. А вже раз почавши, не зупинялася й дедалі пристрасніше вкривала аркуш розгонистими й не дуже розбірливими, але щирими рядками. Зрештою, треба все робити за одним махом.

«Під час моїх частих поїздок у Лондон…» Думки Даяни поблукали деінде. Вона поклала ручку, відкинулась у кріслі й подивилась у вікно на оповитий туманом квітневий сад, острівці жовтих нарцисів, молоді листочки на деревах, імлисте море. Просто зараз, коли надходили великодні свята, не час було тікати з Нанчерров, але вона так давно не відвідувала Лондон, що її раптом охопив шалений потяг, непереборне бажання їхати.

Перебування в Лондоні означало романтику, піднесення, давніх друзів, крамниці, театри, галереї, музику, вечерю в «Берклі» чи «Ріці», поїздку на автомобілі в Аскот, на День Золотого Кубка[77], ланч у «Білій вежі» — тайкома, із чужим чоловіком, — або танці всю ніч у «Мірабелі», «Багателі» чи «Чотирьох сотнях».

Звісно, її дім — це Корнволл, але Нанчерров належить Едгару. Корнволл — це сім’я, діти, обслуга, гості. А Лондон належить їй, тільки їй самій. Даяна була єдиною пізньою дитиною дуже заможних батьків. Після смерті батька, лорда Оліскама, його маєток у графстві Глостершир і великий будинок на площі Берклі разом із титулом успадкував далекий кузен. Однак коли вона сімнадцятирічною вийшла заміж за Едґара Кері-Льюїса, то її солідний посаг включав, серед іншого, будиночок-м’юз неподалік площі Кедоган. «Ти мешкатимеш у Корнволлі, — напучував її батько, — але мурована нерухомість завжди залишатиметься вигідною інвестицією. А власний куточок теж буває не зайвим у житті». Даяна не ставила під сумнів батькових пояснень щодо цього рішення й ніколи не переставала відчувати вдячність за його мудрість та прозірливість. Іноді Даяна питала себе, як би вона виживала без свого будиночка, оскільки лише в його мініатюрних стінах відчувала, що належить собі.

У неї в голові зринула мелодія. Меланхолійна пісня Ноела Каварда[78], під яку вони з Томмі Мортімером танцювали у свій останній вечір у «Квагліносі»[79].

Даяна зітхнула. Щойно великодні свята закінчаться, пообіцяла вона собі, неодмінно поїду. Візьму Пеко та свій «Бентлі» — і мерщій у Лондон. Є про що думати. Є чого жадати. Життя чогось варте, коли на щось очікуєш. Підбадьорена такою перспективою, вона знову взяла ручку й зосередилася на листі до Моллі Данбар.

Нарешті. Даяна промокнула свій підпис преспап’є, пробігла очима списані сторінки, згорнула їх у товстий сувій і запхала в конверт. Вона лизнула клейку смужку, запечатала листа ударом кулака й написала адресу, яку міс Катто продиктувала їй телефоном.

Справу зроблено. Обов’язок пошановано. Едґар буде нею задоволений. Вона встала з-за столу, Пеко вислизнув їй з-під ніг, і вони разом вийшли з кімнати й попростували довгим коридором до холу, де на круглому столі стояла срібна таця, призначена спеціально для кореспонденції. На неї Даяна кинула листа. Рано чи пізно хтось, скажімо, Неттлбед чи Едґар, помітить його, наклеїть марку й відправить.

Справу зроблено. А за місяць вона вже мчатиме до Лондона. У раптовому нападі радісного піднесення Даяна нахилилася, згребла Пеко в оберемок і поцілувала його м’яку, шовковисту маківку.

— Ти теж поїдеш зі мною, — пообіцяла вона, відтак вони разом вийшли через вхідні двері в прохолодну й вогку свіжість квітневого ранку.

— Джудіт! — гримнула сестра-хазяйка у своїй начальницькій манері. — Заради всього святого. Я тебе по всій школі шукаю. Що ти тут робиш? З Нанчерров машина приїхала, на тебе чекають. Поквапся!

Заскочена зненацька, Джудіт підхопилася, намагаючись одночасно згорнути аркуші свого листа й закрутити ковпачок авторучки.

— Вибачте, мем. Я писала листа мамі…

— Ну, ви бачили таку маруду? Немає зараз часу на листи. Потім допишеш. Де твоє пальто й капелюшок? А всі твої речі?

Її гарячковість передалася Джудіт. Вона поспіхом сховала незакінчений лист і ручку в дипломат, опустила кришку й ледве встигла заклацнути замки, як сестра-хазяйка вхопила його, а доки Джудіт натягувала пальто й капелюшок, вона вже енергійно простувала у своєму накрохмаленому фартуху по довгому, до блиску надраєному коридору. Джудіт припустила бігцем, щоб устигнути за нею: по сходах додолу, через їдальню, вестибюль — і у відчинені парадні двері.

У першу секунду вона відзначила прикмети погожого ранку: ясну блакить неба, білі хмарки, духмяне після нічного дощу повітря. Її речі були вже завантажені в автомобіль, що поважно стояв посередині порожнього гравійного майданчика. Був, це не «Даймлер» і не «Бентлі», а схожий на автобус, старий імпозантний мисливський фургон, з високою посадкою, обшитий дерев’яними панелями. Поруч, притулившись до капота й невимушено балакаючи, стояли двоє чоловіків. Одним із них був Палмер, садівник у Нанчерров, убраний у старий робочий одяг, доповнений для такої нагоди пошарпаним шоферським кашкетом. Другим виявився незнайомий білявий молодик у білому пуловері з високим коміром і мішкуватих вельветових штанях. Коли Джудіт і сестра-хазяйка вийшли з дверей, молодик відліпився від фургона й попрямував через гравійний майданчик їм назустріч, і, поки він ішов, Джудіт зрозуміла, що він не такий уже й незнайомий — вона знала його за численними світлинами, розставленими по Нанчерров. То був Едвард Кері-Льюїс. Брат Лавді.

— Вітаю, — простягнув він їй руку. — Ти Джудіт. Дуже приємно. Я Едвард.

У нього були материні сині очі й виразні, добірні риси обличчя. Високий на зріст і широкий у плечах, засмаглий, лице він мав іще хлоп’яче, з ніжною свіжою шкірою, а привітна усмішка демонструвала рівні сліпучо-білі зуби. Попри недбалий стиль вбрання й виношені шкіряні черевики, загалом його вигляд справляв приємне враження чистоти — як вибілена сорочка, вивішена на сонце сушитися після прання. Він постав таким ефектно дорослим, що Джудіт враз пошкодувала про свій поспіхом насунутий на голову потворний капелюшок і абияк зачесане волосся.

— Вітаю, — ввічливо потиснула вона його руку.

— Ми вже дивувалися, чи не передумала ти їхати. Ми, щоправда, завчасно прибули, але нам ще треба владнати деякі справи в Пензансі. Твій багаж у машині. Ти сама готова?

— Авжеж, так. До побачення, мем.

— До побачення, люба, — очі сестри-хазяйки за склом окулярів світилися вболіванням за підопічну, втягнену в життя вищого класу: мисливський фургон, шофер, вродливий і впевнений у собі кавалер… — Гарних тобі канікул.

— Дякую, мем. Навзаєм…

— Дякую, мем, що розшукали її… — делікатно перебрав ініціативу Едвард, взявши в сестри-хазяйки дипломат, який вона досі тримала в руках, і поквапив Джудіт, легенько торкнувши за спину. — І перекажіть міс Катто, — додав він, обернувшись на ходу, — що ми добре про неї подбаємо.

Сестра-хазяйка, замість повернутися в будинок, застигла перед ґанком. Вітер теліпав фартух і шаль, вона дивилася, як вони сіли в машину, захряснули дверцята й рушили. Коли фургон покотився обсадженою рододендронами під’їзною алеєю, Джудіт обернулася й побачила, що сестра-хазяйка так само стоїть на місці, чекаючи, поки масивний автомобіль зникне з її поля зору.

Джудіт зручно влаштувалася на сидінні й скинула капелюшок.

— Ніколи не бачила сестри-хазяйки такою люб’язною.

— Бідолашна стара корова. Либонь, для неї зараз відбулася найбільш хвилююча подія за цілий день, — кинув Едвард, прибираючи неслухняне пасмо волосся з очей. — Вибачай, що це ми по тебе приїхали, а не батьки. Бо в татуся якась зустріч, а мамуся повезла Лавді на збори поні-клубу. Ми насилу спромоглися запхати вередливу конячку у фургон, та добре, що з ними поїхав Волтер Мадж, то мама не матиме великого клопоту, коли вони туди дістануться.

— А куди саме?

— Я не в курсі. Десь у районі Фалмута. Ти любиш коней?

— Не так щоб дуже.

— Слава богу! Однієї на родину достатньо. Особисто я ніколи не знав, з якого боку до них підійти: спереду — кусаються, ззаду — хвицають і збіса незручні посередині. Ось чому приїхали ми з Палмером. Ти ж знайома з Палмером?

Джудіт подивилася на червону потилицю водія.

— Ми бачилися в Нанчерров, але не пам’ятаю, щоб нас представляли одне одному.

— Пусте, — озвався Палмер, ледь обернувши голову. — Я про тебе все знаю. Їдеш трохи погостювати?

— Так, на великодні канікули.

— То буде чудово. Приєднуйся до гурту, як я зазвичай кажу.

— Десь за місяць, — похвалився Едвард, — я міг би приїхати по тебе сам, бо на той час я вже сяду за кермо. Я маю на увазі, легально. Я їжджу територією Нанчерров, але не маю права виїжджати на шосе, поки мені не виповниться сімнадцяти. Суцільне занудство, але нічого не вдієш, надто коли маєш законослухняного батька — мирового суддю. Тож довелося відірвати Палмера від його турнепсів і залучити до справи.

— Я раніше не бачила цього мисливського фургона.

— Ти не мала нагоди. Його використовують лише в екстрених або ж особливих випадках. Йому вже років тридцять, але татусь не хоче з ним розлучатися, бо, він каже, фургон має подвійне застосування — для полювання в дощовий день і для виїзду на пікніки. А ще на ньому зручно зустрічати гостей на вокзалі або їздити по провізію, коли гостює багато люду. До речі, ти не проти, якщо ми не поїдемо одразу додому? Мені треба в «Медвейз», до кравця, — маю замовити новий твідовий костюм, то я подумав, чому не впіймати за одним разом двох зайців?

— Ні, я не проти.

Навпаки, їй приємно було б забаритися, бо це означало триваліше перебування в товаристві цього привабливого молодика.

— Гадаю, впораюся швидко. Ти могла б тим часом походити по крамницях. А ще татко дав мені п’ять фунтів і сказав, що я можу почастувати тебе ланчем. Він згадав про «Мітр», але це такий затхлий старомодний заклад, і мені трохи набрид уже ростбіф із підливою, тож я подумав, ми могли б знайти цікавіше місце, — він нахилився вперед. — Палмере, як називається той паб на Ловер-лейн?

— Едварде, ти не можеш запросити юну леді в паб. Вона неповнолітня.

— Ми можемо вдавати, що вона старша.

— Не тоді, коли вона у шкільній формі.

Едвард глянув на Джудіт. Та сподівалася, що не дуже помітно зашарілася.

— Ну, так, мабуть, — пробурмотів він, і це дещо згнітило Джудіт, наче її ретельно обстежили й визнали непридатною.

— Ти можеш піти в паб сам, якщо хочеш, — запропонувала вона, — А я візьму собі сандвіч і з’їм його в машині.

Він на це засміявся.

— Ти, одначе, згідлива дівчина. Бракувало тільки, щоб ти сиділа в машині. Ми обов’язково знайдемо щось розкішне, і це не буде «Мітр».

Джудіт нічого не відповіла. У її уяві «Мітр» завжди був взірцем шикарного ресторану. А тепер виявилося, що він затхлий, старомодний, а Едвард має інші й, безперечно, цікавіші варіанти. Хоч би куди вони пішли, Джудіт сподівалася, що не осоромиться, зуміє правильно вибрати напій, не впустить свою серветку на підлогу й не змушена буде піти у вбиральню в недоречний момент. Піти на ланч з Едвардом Кері-Льюїсом — геть не те що з містером Бейнсом, і попри всі дрібні тривоги, у її душі переважало приємне піднесення.

Вони саме дісталися центру міста й рухалися по Алвертон-роуд у бік Грінмаркету.

— Палмере, можеш висадити нас коло банку. Забереш нас на цьому-таки місці десь, скажімо, за дві години.

— Мене це влаштовує. Я саме маю виконати кілька доручень полковника.

— Візьмеш собі щось перехопити?

— Про мене не турбуйся, — усміхнувся Палмер.

— Не буду. Просто я точно знаю, що ти вже достатньо дорослий для відвідання пабу.

— Я ніколи не випиваю на роботі.

— Гаразд, повірю тобі на слово, хоча багато хто не став би. Так, Палмере, чудово. Ось тут.

Він потягнувся повз Джудіт і відчинив двері.

Якусь мить Джудіт вагалася, чи треба їй знову надівати капелюшок. Капелюшок був обов’язковою, невіддільною частиною шкільної форми, тому Джудіт зроду не ризикнула б розгулювати з непокритою головою в період навчання. Але зараз канікули, і вона почувалася безвідповідально й зухвало. Та зрештою, хто її побачить, а якщо по щирості, то кого це взагалі обходить? Ненависний капелюх, покинутий, залишився лежати там, де й був, на підлозі. Джудіт вийшла з машини, за нею — Едвард. Він зачинив дверцята, і масивний фургон рушив далі вулицею. Вони провели його очима, а тоді повернули й попростували вдвох залитим сонцем, людним тротуаром у бік «Медвейз».

Цікаво було знову повернутися сюди. Той самий похмурий інтер’єр, поліровані прилавки, продавці у високих комірцях. А однак по-іншому. Бо того разу Джудіт заходила в ці двері з мамою, і вони обидві несміливо, навпомацки торували свій шлях до нового життя — до розлуки та «Святої Урсули». Того дня Джудіт уперше побачила Даяну і Лавді Кері-Льюїс, ще не знаючи навіть, як їх звуть, і крадькома спостерігала, вражена їхнім невимушеним спілкуванням, а надто — вродою й шармом Даяни. І ніщо не віщувало, ні натяку не було на те, наскільки вона зблизиться з цими двома незбагненними метеликами в людській подобі.

А от сталося ж. І тепер, кілька місяців по тому, Джудіт ніби знічев’я заходить до «Медвейз» у товаристві показного старшого брата Лавді, вже як особа, вповні приналежна до клану Кері-Льюїсів. Звісно, це не тільки її заслуга, Джудіт розуміла це. Непередбачені обставини круто змінили її життя. Ще не так давно майбутнє не обіцяло їй нічого, крім розлуки з родиною і необхідности примиритися з чотирирічним перебуванням у закритій школі та в тітки Луїзи. Але тітка Луїза померла, а її відхід відкрив для Джудіт двері в Нанчерров і райдужні перспективи, які, здавалося, простягалися в нескінченність.

— Едварде, доброго ранку.

Її глибокі й бентежні роздуми вчасно перервала поява кравця, що вийшов із напівтемної задньої кімнати. Зраділий клієнтові, він поспішив їм назустріч, із сантиметром на шиї, виблискуючи гладенькою, наче відполірованою, лисиною.

— Доброго ранку, містере Такетте.

Кравець і Едвард потиснули один одному руки. Містер Такетт перевів погляд на Джудіт.

— Це ж не юна Лавді? — насупив він брови.

— Боже, звісно, ні. Це її подруга, Джудіт Данбар. Вона гостює в Нанчерров.

— Що ж, тоді зрозуміло. Я так і подумав, що це не може бути Лавді. Отже… Полковник телефонував мені сьогодні вранці й попередив, що ти заїдеш. Він сказав, твідовий костюм для полювання.

— Атож. Я вже виріс із усього старого одягу.

Містер Такетт скинув оком на Едварда і дозволив собі бліду посмішку.

— Так, я бачу. Вас там, либонь, добре годують у коледжі. То з чого почнемо: виберемо тканину чи спершу знімемо мірку?

— Почнімо з мірок. Щоб уже їх здихатися.

— Гаразд. У такому разі прошу сюди…

— Джудіт, не занудишся?

— Усе гаразд. Я зачекаю.

— Знайди собі стілець.

Та коли вони зникли за чорною фіранкою, що відгороджувала святилище містера Такетта, Джудіт піднялася на другий поверх, у відділ шкільного одягу, і купила собі три пари гольфів, щоб уже ніколи не надівати коричневих фільдекосових панчіх (хіба що за наказом). Цей невеличкий вияв незалежности додав їй упевнености в собі, і вона, весело збігши сходами вниз, знайшла стілець і сіла в очікуванні Едварда.

Чекати довелося доволі довго. Але зрештою Едвард і містер Такетт вигулькнули з-за фіранки. Едвард на ходу натягував через голову светр.

— Вибач, — перепросив він Джудіт.

— Пусте.

— Цілковито нові розміри, — пояснив містер Такетт. — Тепер це розміри дорослого чоловіка. Цей мисливський костюм прослужить Едвардові не один рік.

Настав час вибирати твід, що забрало чи не більше часу, ніж обмірювання. На прилавку було розкладено товсті альбоми зі зразками тканини, над якими належало поміркувати. Вони жваво обговорювали відносні переваги гаріс-твіду чи йоркширського твіду. Який малюнок обрати — «зубчик», «ялинку» чи «лавет»? Зразки були оглянуті й вивчені з усіх боків. Урешті-решт Едвард зупинився на невразливому до колючок шотландському твіді болотяного кольору в бліду червоно-бежеву ґратку. Подумавши, Джудіт схвалила його вибір.

— Дуже практичний матеріал, — зазначила вона. — На полюванні костюм тебе досконало маскуватиме, а водночас буде цілком придатним до неофіційних ланчів чи навіть до відвідин церкви.

— Саме так, міс Джудіт, — схвально кивнув містер Такетт і, загнувши краєчок вибраного зразка, заколов його шпилькою. — Я негайно замовлю матеріал і беруся до роботи, щойно прибуде замовлення. Костюм має бути готовим до кінця великодніх свят. Можливо, тобі ще щось треба з одягу? Сорочки? Краватки? Шкарпетки? Спідня білизна? — тактовно притишив він голос на останньому артикулі.

Але Едвард мав уже цього по зав’язку. Час було йти. Містер Такетт провів їх до дверей із пишністю й гідністю, вартих самого Неттлбеда, і побажав їм гарного дня.

Коли вони опинилися надворі, Едвард полегшено зітхнув.

— Хух… Нарешті це позаду. Ходімо, пошукаємо, чого б нам випити й поїсти.

— Я думала, тобі це було за втіху.

— До якоїсь міри. Однак забирає до біса часу.

— Мені сподобався той твід.

— У кожному разі кращий за «зубчики». У цьому принаймні я не буду схожим на другорядного букмекера. Гаразд, ходімо?

Він узяв її під руку й повів через дорогу, мало не потрапивши з нею під колеса двох автомобілів і одного велосипеда.

— Куди ми йдемо? — запитала Джудіт, ледве встигаючи за Едвардом, що широко ступав по тротуару.

— Не знаю. Знайдемо що-небудь.

Знайшли вони паб із крихітним садом, тож Джудіт могла не заходити в приміщення бару. Садок був обгороджений низьким кам’яним муром, поверх якого відкривався гарний краєвид на гавань і море. У саду стояли столики, більш-менш захищені від вітру й холоду. Едвард улаштував її за один із них і запитав, що вона питиме. Джудіт замовила «Оранж Корону», яка залишалася її улюбленим напоєм. Едвард засміявся, зайшов, пригнувши голову, у низькі двері пабу й незабаром повернувся з лимонадом для неї, кухлем пива для себе й написаним від руки меню із загнутими кутиками.

— На жаль, тут немає такого асортименту, як у «Мітрі», але принаймні на нас не тиснутиме тиша, порушувана тільки відрижкою чи, ще гірше, мишачим шкрябанням столового срібла об фарфор.

Він наморщив чоло, вивчаючи меню, і трохи перебільшено скривив губи.

— «Жабка в ямці»[81]. Ковбаски з картопляним пюре. Домашній корнволлський пиріг. Покуштуємо пиріг?

— Згода.

— Тобі смакують пироги?

— Страшенно люблю.

— А на десерт можна взяти трайфл, желе або морозиво. Теж усе домашнього приготування.

— Після пирога я, мабуть, уже не матиму місця на десерт.

— Може, й ні.

Він підняв очі на жінку у фартуху, яка вийшла з пабу, щоб прийняти їхнє замовлення. Едвард замовив у дорослій владній манері, що заледве відповідала його віку. Джудіт була вражена його невимушеністю.

— Ми візьмемо корнволлські пироги.

— Яснесенько… любий, — додала вона у відповідь на його усмішку.

Місце було справді гарне. Він мав слушність. Набагато краще за «Мітр». У пальті вона не мерзла, і було приємно сидіти під високим небом, по якому вітер жене хмари, а над щоглами й палубами рибальських суден квилячи кружляли мартини. Був час припливу, і гора Святого Михаїла в дальньому боці затоки, здавалося, пливла в синьому морі, а зубці мурів замку на її вершині вимальовувалися чітким різьбленням у прозорому повітрі.

Відкинувшись на стільці, Джудіт потягувала лимонад.

— Коли у вас почалися канікули? — поцікавилася вона.

— Два чи три дні тому. Атена досі у Швейцарії. Господь знає, коли вона приїде, якщо приїде.

— Я й не знала, що ти вже вдома.

— А мала б знати?

— Лавді могла б мені сказати.

— Не тіш себе ілюзіями. Усі її думки про вередуху Тінкербелл, — усміхнувся він до Джудіт. — Тебе тішить перспектива цілого місяця в Нанчерров чи радше їдеш, згнітивши серце?

Вона здогадалася, що він її піддрочує.

— Ні. Радше тішуся.

Він раптом посерйознішав.

— Мама розповіла мені про твою тітку, як вона загинула. Жахливо. Мені дуже прикро. Уявляю собі, який це був для тебе шок.

— Так, це правда. Але треба визнати, вона ніколи не була обережною за кермом.

— Я їздив до її будинку.

— Ти їздив до «Вітряного кряжу»?

— Так. Палмера й мене вирядили з фургоном на перевезення твоїх речей. У перший день своєї свободи я мусив працювати як віл.

— Дуже мило з твого боку.

— Не так щоб я мав вибір.

— А як… як тобі «Вітряний кряж»?

— Дещо похмурий.

— Една й Гільда там були?

— Дві старенькі служниці? Так, вони ще на місці, допомогли нам позбирати й попакувати твої речі. Дуже акуратно.

— Будинок завжди був доволі похмурий…

Джудіт цікаво було, чи не помітив він Біллі Фосетта, що нишпорить навколо і спостерігає за їхніми діями, але вона втрималася від прямого запитання.

—…і там повнісінько химерних сувенірів, що тітка Луїза привезла з Індії, — продовжила вона, морщачи носа, — шкури, слонячі ноги, мідні гонги.

— Я не заходив у ту частину будинку, тож не можу коментувати її смаки.

— А що мої речі?

— Думаю, Мері Міллівей розібрала їх. Розставила по місцях і, можливо, розпакувала твій одяг. Мама твердо заявила, що рожева спальня відтепер твоя.

— Вона така приязна до мене.

— Їй це нічого не варто. Вона любить, щоб у домі товклася купа людей. — Едвард глянув у бік пабу. — А осьде й наші пироги. Я просто конаю з голоду.

— Прошу, мої любі, — брязнула тарілками кельнерка, — беріться до страви, і тоді нічого поганого вам не станеться.

Велетенські пироги в їхніх тарілках ароматно парували. Джудіт узяла ніж і розрізала свій навпіл: зсередини, пускаючи бульбашки, показалася начинка — шматочки яловичини й картопля. Джудіт відчула запах печеної цибулі, від якого покотилася слинка. Порив морського бризу розтріпав їй волосся. Вона прибрала його з обличчя й усміхнулася до свого супутника.

— Я дуже рада, — зізналася вона йому в пориві щасливої вдячности, — що ми не пішли до «Мітра».

Дорогою до Нанчерров, коли фургон котився схилом у бік Роузмалліона, Едварда осяяла чергова блискуча ідея.

— Завітаймо разом до тітоньки Лавінії. Я досі з нею не побачився. Крім того, можливо, нам пощастить випросити в Ізобелі чашку чаю.

— Я ще пирога не перетравила.

— Я теж, але це байдуже.

Він схилився вперед і плеснув Палмера по масивному плечі:

— Палмере, тобі ж не горить повертатися до грядок?

— У мене деякі речі, що я забрав для полковника. Він на них чекає. Я обіцяв не баритися.

— У такому разі завези нас на пагорб і залиш там, а додому ми повернемося пішки.

— Як бажаєш.

— Згода. Тоді їдьмо, — він відкинувся на сидіння і прибрав пасмо волосся з очей. — Ти ж не проти, Джудіт? Ні з ким так щиро не побалакаєш, як із Лавінією.

— Якщо тобі так хочеться, згода. Однак чи зручно наскочити отак, без попередження?

— Вона не образиться. Вона любить приємні несподіванки.

— Зараз ще тільки пів на четверту. Імовірно, вона відпочиває?[82]

— Вона ніколи не відпочиває, — коротко запевнив її Едвард.

Як на те, він мав слушність. Тітонька Лавінія не відпочивала. Вони ввійшли абсолютно безцеремонно в будинок і знайшли господиню в її сонячній вітальні: вона сиділа за письмовим столом і розбирала кореспонденцію. У каміні тихенько палахкотіло полум’я. Так само, як минулого разу, чарівна кімната вся іскрилася й сяяла в променях світла. Двері розчахнулися, і Лавінія швидко обернулася в кріслі, піднісши руку, щоб скинути окуляри. Вираз легкого подиву на її обличчі, викликаний таким несподіваним вторгненням, зберігався лише коротку мить. Щойно впізнавши Едварда, вона засяяла радістю.

— Мій любий! — вона поклала ручку. — Який чудовий сюрприз! Едварде. Я навіть не знала, що ти приїхав додому.

Вона простягла до нього руку, він підійшов до неї, обійняв і поцілував. Джудіт звернула увагу, що цього разу тітонька Лавінія одягнена була не так ошатно, як до проханого обіду тієї неділі. Щільна твідова спідниця, товсті панчохи і швидше зручні, ніж елегантні черевики. Поверх кремової шовкової блузки на ній був довгий кардиган на ґудзиках, а на шиї вона мала золотий ланцюжок і перлове намисто.

— Ми вирішили завітати дорогою. Повертаємося в Нанчерров із Пензанса. Палмер довіз нас сюди, а додому підемо пішки.

— Сили небесні, скільки енергії. Ще й Джудіт із тобою. Дедалі красивіша. У шкільній формі. Перший день канікул? Яка втіха для мене! Що ж, сідайте обоє, влаштовуйтеся зручно, а ти Едварде, маєш розповісти мені геть усе, чим ти був зайнятий… скільки ти вже вдома?

Вона відкинулася в кріслі, Едвард присунув ближче низький табурет, а Джудіт сіла на підвіконня — вона дивилася на них двох і слухала про життя в Гарров, про ймовірність бути обраним старостою класу, про успіхи й поразки команди з регбі. Далі посипалися запитання про результати іспитів, про шанси вступу до Оксфорду чи Кембриджу, тоді вони розмовляли про спільних друзів і того хлопчину, якого Едвард запрошував торік на літні канікули до Нанчерров, і Джудіт дивувалася, як така старенька особа може виявляти живу зацікавленість і проникливість. Як людина, що ніколи не мала власних дітей, може бути такою чуйною до молодого покоління й так добре усвідомлювати його потреби. Вона, зрештою, пояснила це собі тим, що тітонька Лавінія, мабуть, завжди мала тісний зв’язок із дітьми Кері-Льюїсів і ніколи не дозволяла собі віддалитися від них.

Усе вислухавши і отримавши відповіді на всі свої запитання, вона вдовольнилася, але насамкінець зажадала також поточних новин:

— А що ви вдвох сьогодні робили?

Едвард розповів їй. Як забирали Джудіт зі «Святої Урсули», як їздили замовляти йому новий твідовий костюм і як потім їли корнволлський пиріг у садочку маленького пабу.

— Ох, як я вам заздрю. Що може бути смачніше за хороший пиріг, з’їдений просто неба! А тепер, я припускаю, ви знову зголодніли, — глянула Лавінія на маленький золотий годинник у себе на зап’ясті. — Зараз близько четвертої. Едварде, любий, може, тобі зазирнути на кухню й попросити Ізобель, щоб вона принесла нам чай? Сподіваюся, у неї знайдеться для нас трохи пісочного печива. Чи, може, гарячі тости і «Джентльменз реліш»[83]?

— Чудово. Я не міг дочекатися, коли ти порушиш тему чаю.

Едвард підвівся, потягнувся всім тілом і пішов на пошуки Ізобель.

Коли двері за ним зачинилися, тітонька Лавінія звернулася до Джудіт.

— От тепер я можу поговорити з тобою.

Вона наділа окуляри й поверх них подивилася на Джудіт. Вираз її обличчя знову став серйозним.

— Я не хотіла обговорювати все це в присутності Едварда, але мене неабияк засмутила звістка про загибель твоєї тітки в тій жахливій автомобільній катастрофі. Як ти почуваєшся?

— Зі мною все гаразд, дякую.

— Найгірше, що така трагедія сталася, коли ти сама, а батьки за кордоном.

— Мені було б набагато важче, якби не та доброта, яку всі до мене виявили. І міс Катто, і містер Бейнс, і Даяна.

— Даяна — щира душа. А головне, що ти стала бажаною гостею в Нанчерров. Вона мене дуже розрадила, коли поділилася своїми планами щодо тебе. Я тоді перестала непокоїтися. Бо тепер у тебе є дім, де на тебе чекають, і ти все можеш витримати, маючи якусь подобу сім’ї, нехай навіть не кревних родичів.

Джудіт відчула, що має дещо пояснити.

— Насправді я маю рідню в Англії, як-от тітка Бідді та дядько Боб. Вони чудові, але тітка Бідді зараз зайнята купівлею нового будинку, а дядько Боб і Нед, мій кузен, обидва служать на флоті. Але я можу в будь-який час поїхати до них. Разом із тим, відвідини Нанчерров — це зовсім інша річ…

— Дім сповнений веселощів! Там завжди щось відбувається. Інколи мені навіть здається, що бідолашний Едґар іноді почувається там, як очманілий. Ти будеш там щаслива, я знаю, але пам’ятай, люба Джудіт, якщо з якоїсь причини на тебе нападе хандра, чи ти відчуєш самотність, чи тобі треба буде порадитися про щось, чи просто поговорити, я завжди чекаю на тебе тут, у «Вдовиному будинку». А оскільки мій чоловік був адвокатом, за роки життя з ним я навчилася досконало слухати. Ти не забудеш про це?

— Ні, не забуду.

— Я чую, Едвард повертається. Я послала його на кухню, бо Ізобель його обожнює, а я зазвичай починаю підвечірок не раніше за пів на п’яту, і мені не хотілося квапити її й бачити, як вона дметься. Але для Едварда вона й тости зробить, і «Джентльменз реліш» знайде, і на сяйних усмішках до кінця дня не заощаджуватиме.

У Сінгапурі, в бунгало на Орчард-роуд, Моллі Данбар різко здригнулася і прокинулася зі сну, пройнята холодним потом і несвідомим панічним жахом. Замало не в сльозах. «Що таке? — питала вона себе, — що сталося?» Це просто смішно, адже зараз навіть не темно. Перші пообідні години. З високої стелі над головою звисає велика москітна сітка. Сієста. Жодних вампірів, змій, жодних нічних страхіть. А однак зуби судомно стиснуті, дихання часте й нерівне, а серце скажено калатає. Якусь хвилю вона лежала в заціпенінні, очікуючи, коли те жахливе щось на неї скочить. Але нічого не скочило. Паніка потроху вляглася. Напевне таки щось наснилося, але хай що це було, воно безслідно пішло з її свідомости. Моллі зробила зусилля, вирівнюючи дихання, розслабила напружені м’язи. Невдовзі безпричинний страх остаточно випарувався, а залишену ним порожнечу в грудях поступово заповнило пасивне відчуття полегшення.

Отже, усе гаразд. Просто її неспокійна уява не знаходить собі спокою, навіть коли сама вона відпочиває у власній спальні, у безпеці, поряд із чоловіком. Вона обвела очима кімнату, шукаючи підтримки й розради у звичному оточенні. Білі стіни, мармурова підлога. Її туалетний столик, задрапірований білим мусліном із торочками, оздоблена вигадливим різьбленням тикова шафа. Плетені з ротанга крісла й кедровий комод. Поряд — відчинені двері до гардеробної Брюса, а вгорі, на високій стелі, важко розмішують густе повітря дерев’яні лопаті вентилятора, творячи слабку подобу прохолоди. На протилежній стіні застигли дві ящірки, схожі на химерні брошки, приколоті до вилоги піджака.

Моллі перевела погляд на годинник. Третя пополудні, квітневий день пашить вологою, задушливою спекою, майже нестерпною. Вона лежала майже гола, у самому тоненькому батистовому дезабільє, а по її щоках, шиї, волоссю й попереку збігав піт. На іншому боці ліжка, трохи посопуючи, куняв Брюс. Вона повернула голову, придивляючись до нього й заздрячи його здатности безтурботно проспати пік нестерпної спеки тропічного дня. Втім, вона знала, що рівно о четвертій він прокинеться, встане, піде в душ і, одягнувшись у все свіже, повернеться до себе в офіс, де працюватиме ще дві чи три години.

Вона поворушилася й заплющила очі, але відразу розплющила їх знову. Більше неможливо було лежати без сну. Обережно, щоб не розбудити чоловіка, вона сіла і спустила ноги з ліжка, запахнула дезабільє й сунула ноги у в’єтнамки зі шкіряними ремінцями. М’яко ступаючи, перетнула кімнату й через фільончасті двері вийшла на широку веранду, що оперізувала бунгало по всьому периметру. Похилий дах веранди не пропускав у приміщення жодного промінчика сонця. Тут теж над головою оберталися лопаті вентиляторів. На дальньому кінці веранди, біля відчинених дверей у вітальню, стояли столики й крісла. У цій своєрідній кімнаті на свіжому повітрі Моллі гаяла більшу частину свого часу. У великих синьо-білих вазонах цвіли кущі гібіскусу й апельсинові деревця, а поза рятівним затінком веранди, під вибіленим спекою небом, паленів сад. Листя пальм і червоного жасмину застигло в абсолютно нерухомому повітрі, аж раптом по стовбуру бугенвілії жваво видерся деревний щур, спричинивши квітковий дощ: повільно кружляючи в повітрі, пелюстки опускалися на сходи веранди.

Навколо стояла цілковита тиша. Джесс, слуги, собаки — усі ще спали. Хляпаючи в’єтнамками по дерев’яній підлозі, Моллі пройшла вздовж веранди до свого куточка, де опустилася в один із ротангових шезлонгів із підставкою для ніг. На плетеному столику поруч містилися всі необхідні дрібнички її неквапливого, малорухливого життя: книжка, скринька з голками-нитками, журнали, кореспонденція, діловий щоденник (найважливіше) і вишивання. Сьогодні тут лежала також тритижневої давнини лондонська «Таймс», яку Брюсу регулярно надсилали з Англії. Він стверджував, що хоче читати «справжні новини», як він це називав, хоча Моллі підозрювала, що по-справжньому ретельно він відстежував тільки результати матчів із регбі та крикету.

Моллі зазвичай «Таймс» не читала. Але зараз, за браком іншої справи, взяла знічев’я газету й розгорнула. То було число від п’ятнадцятого березня, тож заголовки постали перед нею зловісними чорними примарами: дванадцятого березня нацистська Німеччина окупувала Австрію.

Застаріла новина, звісно, бо про окупацію вони почули по радіо ще три тижні тому, майже відразу після того, як ця жахлива подія сталася. Брюс, хоча й спохмурнів, багато на цю тему не говорив, за що Моллі була йому тільки вдячна, сама воліючи радше викинути прикрі думки з голови. Навіщо впадати в песимізм? Можливо, станеться щось непередбачене, і все саме собою залагодиться. Надто, що їй не бракувало своїх турбот: простежити за тим, щоб Джесс зробила уроки, обговорити меню з куховаркою, виконувати свої світські обов’язки. Останнє, на її думку, потребувало найбільших зусиль.

Однак зараз… на самоті, коли навколо не було нікого, хто звернув би увагу на її реакцію, вона зібралася на мужності й подолала спокусу відкинути газету із жахливими повідомленнями. Там була світлина. Гітлер гордо їде у відкритому автомобілі вулицями Відня в супроводі військового ескорту. На тротуарах повно люду — не проштовхнутися. Моллі придивилася до окремих постатей у цьому натовпі й була неабияк спантеличена побаченим, бо, попри вираз жаху на деяких обличчях, більшість людей явно тріумфувала й захоплено вітала нового вождя, вимахуючи прапорцями з ламаним чорним нацистським хрестом. Як таке в голову ввібгати? Як може патріот своєї країни радіти іноземному вторгненню? Намагаючись знайти відповідь на це запитання, вона почала читати розповідь про те, як усе сталося, а почавши, уже не могла зупинитися, оскільки похмурий колорит і стриманий стиль тексту повністю заволоділи її увагою, подаючи винятково яскраву картину нечувано зухвалого поневолення однієї країни іншою. Якщо сьогодні допустили таке, запитала себе Моллі, закінчивши читання, то що станеться завтра?

Нічого доброго не передбачалося. В Лондоні у парламенті панував важкий настрій. У палаті громад виступив із промовою Вінстон Черчилль. Роками його сприймали як таку собі Касандру, що пророкує потрясіння й загибель, поки всі навколо, сповнені радісних надій, дбали про свої справи. Аж тепер виявилося, що він від самого початку мав слушність, і його застереження зазвучали як похоронний дзвін. «…Європа опинилася перед загрозою ретельно спланованої агресії… маємо тільки один вибір… або підкоритися, або вжити ефективних заходів…»

Годі. Вона згорнула газету і впустила її на підлогу. Ефективні заходи означають війну. Навіть така дурепа, як вона, здатна зрозуміти підтекст. Грозові хмари, що з’явилися на видноколі буденного життя Моллі ще до від’їзду з Англії до Коломбо, не тільки не розвіялися, не зникли, а, навпаки, почорніли, розрослися й будь-якої миті могли занурити в темряву всю Європу. І Англію? І Джудіт?

Джудіт. Моллі знала, що їй мало би бути соромно. Їй належало б думати про інших, про народи, гідність яких зневажено, про всіх пригноблених, проте на першому місці в її свідомості залишалася безпека власної дитини. Якщо вибухне війна в Європі, якщо Англія вступить у цю війну, що буде з Джудіт? Чи не викликати її до себе просто зараз? Забути про школу, знехтувати всіма планами, які вони вигадували для дочки й чимшвидше перевезти її в Сінгапур? Сюди війна ні за що до них не дотягнеться. Вони знову будуть усі разом, а Джудіт уникне небезпеки.

Однак у мить, коли такий план спав їй на думку, Моллі вже знала, що Брюс його не схвалить. Рішучий прихильник уряду, переконаний консерватор і палкий патріот, він не допускав найменшої можливости, що Англія може перебувати в смертельній небезпеці, що вона може бути окупована чи переможена. Він готовий був на будь-які сумніви дружини нагадати їй про неприступність лінії Мажино, про абсолютну перевагу британського Військово-морського флоту, про всесвітню владу Британської імперії. Джудіт ніщо не загрожує. Безглуздо піддаватися паніці. Не треба бути такою наївною.

Моллі все це знала наперед, бо вже чула раніше. Коли Луїза Форрестер загинула в жахливій аварії і прийшла телеграма від містера Бейнса з повідомленням про трагедію, першим почуттям Моллі був не жаль за Луїзою, а тривога про Джудіт, а миттєвим пориванням було взяти квиток на перший же корабель до Англії й повернутися на батьківщину. Натомість Брюс, хоч і глибоко вражений звісткою про смерть сестри, затявся у своїй британськості, не показуючи почуттів, ходив із міцно стуленими вустами й рівною спиною. Гірше того, він переконував хвору від розпачу дружину в недоцільності імпульсивних дій. Джудіт перебуває в школі на повному пансіоні, міс Катто тримає все під контролем, а в разі чого, завжди є Бідді Сомервілль. Суто емоційно мотивоване повернення матері не полегшить становища Джудіт. Набагато краще дати дівчинці спокій, щоб вона могла зосередитися на навчанні, і нехай усе йде своєю чергою.

— Але ж у неї немає свого дому. Їй нема куди подітися! — бідкалася Моллі.

Однак Брюс залишався непохитним.

— Чим ти зможеш їй зарадити? — питав він, втрачаючи терпіння.

— Я буду поруч із нею…

— Поки ти дістанешся до неї, кризова ситуація мине, і ти виявишся там зайвою.

— Ти не розумієш.

— Ні, не розумію. Тому опануй себе. Напиши їй листа. Тільки не квокчи. Діти терпіти не можуть батьків, які квокчуть над ними.

І вона нічого не могла вдіяти, оскільки своїх грошей не мала. І якщо Брюс не хотів піти до транспортної контори, замовити квиток на корабель і заплатити за нього, Моллі була безпорадна. Вона намагалася змиритися зі становищем, однак наступні два чи три тижні стали періодом терзань у нездійсненній потребі фізично наблизитися до Джудіт, побачити її миле обличчя, стиснути в обіймах, почути її голос, розрадити та втішити дочку.

Зрештою вона переконалася, що Брюс мав слушність. Якби Моллі тоді вирушила до Джудіт, дорога забрала б п’ять чи шість тижнів, а за цей час усі проблеми в дивовижний спосіб розв’язалися, і порожнечу, що утворилася по смерті Луїзи, заповнила собою доброзичлива, хоча й незнайома їй родина Кері-Льюїсів.

Віртуальне удочеріння ними Джудіт було здійснено просто й по-діловому. Міс Катто у своєму листі представила полковника й місис Кері-Льюїс у найвигіднішому світлі й додала, що, на її думку, їхня гостинність буде тільки на користь Джудіт. Вона подружилася з юною Лавді Кері-Льюїс, рід їхній давній і дуже шанований у графстві, а місис Кері-Льюїс висловила щире бажання прийняти Джудіт як рідну у своєму домі.

Тут-таки, відразу за листом від міс Катто, надійшов лист від самої місис Кері-Льюїс, написаний дуже великими літерами, геть нерозбірливо, але на найдорожчому папері, щільному, блакитному, з тисненням. Лист справив на Моллі враження як такий, вона була мимоволі потішена, а коли розшифрувала його текст — зворушена й обеззброєна. Джудіт, поза сумнівом, показала себе з найкращого боку, тож Моллі відчувала законну материнську гордість. Поза тим, вона тільки сподівалася, що її дочка не буде надміру приголомшена пишнотою садиби цих поміщиків-аристократів.

Нанчерров. Моллі згадала той день, коли вперше — і єдиний раз — у «Медвейз» побачила Даяну Кері-Льюїс. Їхні життя стикнулися тільки на мить, немов кораблі, що пропливли вночі один повз інший, але пам’ять зберегла яскравий образ вродливої молодої жінки, недбало одягненої дівчинки із живим розумним обличчям і пекінеса на червоному повідці. На запитання, хто це, їй відповіли: «Місис Кері-Льюїс. Місис Кері-Льюїс із Нанчерров».

Усе буде гаразд. Немає причин для вагань, немає підстав для сумнівів. Моллі відповіла на лист подякою і згодою й доклала певних зусиль, щоб придушити болісне відчуття, що вона віддає Джудіт у чужі руки.

Брюс був задоволений.

— Я ж казав тобі, що все владнається.

Його підхід неабияк дратував дружину.

— Легко так тепер казати. А що ми робили б, якби вчасно не нагодилися великодушні Кері-Льюїси?

— Навіщо якісь припущення? Усе владналося. Я завжди казав, що Джудіт здатна подбати про себе.

— Звідки тобі знати? Ти не бачив її п’ять років! — не могла вгамуватися роздрочена Моллі. — Крім того, я не вважаю, що їй треба весь свій час гаяти в Нанчерров. Зрештою, Бідді тут-таки, в Англії. Вона залюбки будь-коли прийме Джудіт.

— Вони мають самі між собою домовитися.

Моллі надулася, не бажаючи залишити за ним останнє слово.

— Просто в мене таке відчуття, ніби я віддала Джудіт чужим людям.

— О боже, не влаштовуй трагедії. Просто будь їм вдячною.

Вона придушила ресентимент і ревнощі в душі, твердо запевнила себе, що має щасливу долю, і зосередилася на вдячності до доброчинців і на листуванні з дочкою. Відтоді минуло два роки — у червні Джудіт виповниться сімнадцять, — і впродовж усього цього часу, майже щотижня, до них на Орчард-роуд надходив пухкий конверт, надписаний рукою Джудіт. Довгі ніжні листи, повні дорогоцінних новин, які хоче знати будь-яка мати. Кожен із них Моллі перечитувала по кілька разів, упиваючись, а тоді клала у величезну коробку з коричневого картону на нижній полиці гардероба. У цій коробці містився літопис життя Джудіт, віртуальний реєстр усього, що сталося з нею з того незабутнього дня, коли розпрощалися мати з дочкою.

Перші листи розповідали про школу, уроки, новий велосипед і про життя у «Вітряному кряжі». Потім вона писала про потрясіння від трагічної смерті Луїзи, похорон, потім була перша згадка про містера Бейнса та приголомшлива звістка про отриману Джудіт спадщину. (Ніхто з них не здогадувався про справжні розміри Луїзиних статків. Але ж приємно було знати, що Джудіт ніколи не змушена буде просити в чоловіка гроші, бо це одна з найбільш неприємних сторін шлюбу.)

Потім перший візит до Нанчерров і поступове залучення Джудіт до клану Кері-Льюїсів. Листи Джудіт стали нагадувати роман із величезною кількістю дійових осіб… дітей, друзів, родичів, не згадуючи вже про мажордома, обслугу, куховарок, няню… Мало-помалу Моллі спромоглася дати собі раду з усією купою дійових осіб, а відтак стало нескладно стежити за розвитком сюжету.

Згодом знову пішли новини зі шкільного життя. Концерти, спектаклі, хокейні матчі, результати іспитів і невеличка епідемія кору. Різдво з Бідді та Бобом у Дартмуті, короткі канікули в середині триместру з Ворренами в Порткеррісі. (Моллі раділа, що її дочка зберегла дружбу з Гітер. Прикро було б, якби Джудіт запишалася та знехтувала старими друзями.) Потім була ще літня поїздка з Даяною Кері-Льюїс і Лавді до Лондона, де вони зупинилися в будиночку Даяни й зробили рейд по магазинах і ресторанах, який увінчався відвіданням театру «Ковент Гарден», де вони дивилися балет із Тетяною Рябушинською.

Усі виклики й радощі звичайної дівчинки в період дорослішання. А Моллі, її мати, була усунена від цього процесу. Яка несправедливість, обурювалася вона. Так не має бути.

Утім, Моллі знала, що не самотня у своєму горі. Такою самою була доля тисяч інших британських дружин і матерів. У Сінгапурі чи в Англії, вони ні там, ні тут не перебували по-справжньому вдома і приречені були на постійну розлуку. Так і вона — відважно терплячи холод і дощі батьківщини і мріючи про тропічне сонце чи то споглядаючи зі своєї тераси обпалені сонцем сади Орчард-роуд, подумки линула до імлистих Доріжок у саду навколо «Будинку над річкою», якими Джудіт простує від станції. Вона йде, бачить матір, наближається до неї, торкається її щоки, озивається до неї. Так зворушливо. Іноді Моллі притискала до щоки аркуші листів Джудіт, яких торкалася доччина рука, і це була найтісніша близькість із нею, на яку мати могла сподіватися.

Вона зітхнула. З приміщення позаду неї долинули звуки, мешканці бунгало заворушилися. У спальні Джесс лунав ніжний голос ами, яка будила малу. Сієста скінчилася. На дальньому кінці галявини показався хлопчик-слуга, тягнучи повну по вінця садову лійку. Скоро вийде Брюс, бездоганно вбраний до служби, а там і настане час пити п’ятигодинний чай. Срібний чайник, бутерброди з огірком, тоненькі скибочки лимона. Соромно буде, якщо мажордом А Лін застане господиню в дезабільє. Треба зібратися на силі, повернутись у спальню, піти в душ, одягнутись і зробити зачіску, щоб знову постати перед усіма в ролі поважної мемсаїб.

Та перш ніж вона встигла зібратися на силі, до неї підбігла Джесс, чистенька й свіжа, у короткому платтячку без рукавів. Ама вже ретельно розчесала її біляве, з молочним відтінком, блискуче шовковисте волосся.

— Мамусю!

— Ох, сонечко, — простягнувши руку, вона обняла донечку й поцілувала в маківку.

Шестирічна Джесс витяглася і стала стрункішою в умовах сінгапурської спеки, наче квітка, якій на користь тепло й волога. Обличчя її почасти втратило дитячу пухкість, але очі були, як колись, круглими й волошково-синіми, а щічки, оголені руки й ніжки засмагли до ніжного кольору щойно знесеного коричневого курячого яйця.

Її поява викликала в Моллі раптовий напад почуття провини: вона так занурилася в думки про Джудіт, що Джесс на якусь хвилину ніби геть зникла з її свідомости.

— Як ти? — докори сумління зробили її голос особливо ніжним. — Яка ти гарненька й ошатна.

— Чому ти в льолі?

— Бо я розлінилася й досі не одягнулася.

— Ми підемо плавати в клуб?

Моллі зосередилася, пригадуючи вже визначені плани на день.

— Так, звісно, підемо. Я геть забула.

— А потім зможемо пограти в крокет?

— Не цього вечора, серденько. Я не матиму часу. Мені треба буде повернутися додому, щоб переодягнутись у вечірню сукню.

Джесс цю інформацію сприйняла цілком спокійно. Вона давно змирилася з тим, що батьки більшу частину вечорів кудись ідуть, а якщо лишаються вдома, то самі приймають гостей. Спокійні сімейні вечори майже не траплялися.

— Куди ви йдете?

— На проханий вечір у казарму на Селарінг. Нас запросив полковник.

— Що ти надінеш?

— Я думала про нову бузкову муслінову сукню. Ту, що кравчиня закінчила на тому тижні. Що скажеш?

— Я могла б переглянути твій гардероб і допомогти тобі з вибором.

Джесс цікавилася вбранням і часто дибуляла по хаті в материних черевичках на підборах чи обвішувалася її біжутерією.

— Чудова ідея. Ходімо разом, поки А Лін не заскочив мене в такому вигляді.

Вона звісила ноги із шезлонга й підвелася, сором’язливо притримуючи на собі поли дезабільє. Джесс узяла матір за руку й підстрибом припустила по веранді. Маленький деревний щур досі шмигляв по бугенвілії, і пелюстки повільно опадали вниз, лягали пурпуровою ковдрою на землю й на сходи веранди.

Був час, коли Джудіт з розчаруванням згадувала святкування Різдва. Тоді, у роки життя в «Будинку над річкою», брак ентузіазму Моллі Данбар щодо щорічного свята, її небажання прикрашати будинок гостролистом і навіть байдужість до традиційних страв замість піднесення створювали радше понуру атмосферу в домі, тож десь до четвертої по обіді, на Різдво, Джудіт готова була усамітнитися зі своєю новою книжкою, радіючи, що цей день нарешті минає.

Звісно, відповідальність не лежала винятково на Моллі. Вона опинилася в непростих життєвих обставинах. Моллі ніколи не сходилася з людьми легко, а за браком гурту молоді в домі — друзів чи рідні, — складно було створити коловертень святкових веселощів для двох дочок. Без моральної підтримки чоловіка, який міг би вбратися Татом Різдвом, напхати подарунками панчоху й нарізати різдвяну індичку, її пасивний характер брав гору, і вона рухалася шляхом найменшого опору.

Нині це змінилося, разом із низкою інших речей. Три Різдва вже минуло від часу безрадісних свят у «Будинку над річкою» — кожне з них особливе. Оцінюючи ретроспективно, кожне наступне було навіть краще за попереднє. Найперше — пам’ятні два тижні в Кейгемі з тіткою Бідді та дядьком Бобом. Ті канікули відродили в Джудіт віру в чарівну сутність Різдва. Потім перше Різдво в Нанчерров, де весь будинок виблискував святковими оздобами і був завалений подарунками. Свято зібрало разом усіх Кері-Льюїсів і силу-силенну гостей, а розваги не припинялися від Святвечора й опівнічної Різдвяної відправи аж до довгої пішої прогулянки після Дня подарунків[84] з урочистим збором місцевих мисливців. Даяна подарувала тоді Джудіт її першу довгу сукню з тонкої блакитної тафти. Джудіт убрала її на різдвяну вечерю, а потім кружляла в ній по вітальні, вальсуючи з полковником.

Торік, 1937 року, вона знову відзначала Різдво в Сомервіллів, але вже не в Кейгемі, а в їхньому новому будинку, на околиці Дартмута. Там був Нед зі своїм другом, молодшим лейтенантом, з яким вони служили на одному кораблі. Тими днями випало багато снігу, тож вони каталися на санчатах, а якогось вечора вирушили до Плімута, на незабутню вечірку в офіцерській кают-компанії одного з крейсерів Його величности.

Цього року знову передбачалося Різдво в Нанчерров, і у свої сімнадцять Джудіт хвилювалася в очікуванні свята достоту як маленька дитина й лічила дні до кінця триместру. З Лавді, яка так само їздила додому на кожен вікенд, вона по понеділках витягувала по крихтах промовисті подробиці приготувань, планів, списку запрошених.

— Передбачається гігантський наплив гостей. Мері Міллівей, наче божевільна, перераховує простирадла, а місис Неттлбед загрузла по горло в м’ясному фарші, пудингах і пирогах. Я тобі не передам словами, які пахощі стоять на кухні! Усі прянощі світу, настояні на бренді. Атена приїжджає з Лондона, а Едвард спершу їде в Арозу кататися на лижах, але обіцяв повернутися вчасно.

На останнє повідомлення Джудіт засмоктало коло серця, бо ж як було б жахливо, якби він не приїхав. Едвард, тепер уже геть дорослий, закінчив Гарров і відбув свій перший семестр у Кембриджі, а надія знову його побачити становила важливу частку радісного піднесення й передчуття свята, яким зараз жила Джудіт. Взагалі, головну частку. Вона не була в нього закохана, ні. Закоханість — це те, що відчуваєш до кінозірок, театральних кумирів. Натомість участь Едварда у будь-якій події надавала всьому навколо такого життя і блиску, що свято без нього здавалося б неповним.

— Я сподіваюся, він устигне. А що Джеремі Веллс?

— Про нього мамуся не згадувала. Імовірно, він на Різдво працює, а може, зустрічатиме зі своїми батьками. Але я закладаюся, він до нас неодмінно зазирне. Він завжди так робить. Мама ще запросила Пірсонів із Лондона. Якісь далекі родичі татуся, але вони доволі молоді… Думаю, їм близько тридцяти. Їх звуть Джейн і Алістер, а на їхньому весіллі я була подружкою нареченої. Неймовірно шикарне! Вони вінчалися в соборі Святої Маргарити, у Вестмінстері. У них уже двоє дітей, і вони теж будуть, зі своєю нянею.

— Як звуть дітей?

— Камілла й Родді, — зморщила носа Лавді. — Треба ж, яке невдале ім’я, Камілла, правда ж? Звучить, як бретеля. Вони ще геть малі. Сподіваймося, не будуть весь час пхинькати.

— А може, вони виявляться чудовими.

— Ну, я тільки знаю, що в мою кімнату їм буде зась.

— Я так не переймалася б. За ними ж нянька наглядатиме.

— Мері каже, якщо нянька почне хазяйнувати в дитячій, то хай начувається. Ох, а в суботу ми з татусем ходили в ліс і вибрали ялинку…

Задзеленчав дзвінок і перервав їхню розмову. Джудіт вирушила на урок французької в піднесеному гуморі, тішачи себе передбаченням того, що цьогорічне Різдво буде кращим за всі попередні.

Тим часом у «Святій Урсулі» початок різдвяного посту позначився помірковано релігійною нотою. На ранковому зібранні співали відповідні церковні гімни.

Дні стали коротшими, а вечірня темрява тривала довше. На уроках образотворчого мистецтва учениці майстрували святкові листівки й паперові різдвяні прикраси. Упродовж музичних занять розучували різдвяні колядки, а хор дівчат опрацьовував несамовито складне середньовічне багатоголосся «Першого Різдва» і «О прийдіть, усі вірні». Потім відбувся щорічний шкільний бал, тему якого змінювали щороку. Цього разу призначено було маскарад, костюми на який належало виготовляти з паперу, і вони мали коштувати учасницям не дорожче за п’ять шилінгів. Джудіт пошила на швацькій машині сестри-хазяйки пишну циганську сукню з гофрованого паперу й доповнила костюм сережками з портьєрних кілець, закріпивши їх на вухах нитками, натомість Лавді просто склеїла купу старих газет, наділа на голову жокейський кашкет і назвала свій костюм «Прудкі новини». Під час енергійних ігор, якими вони розважалися на святі, цей костюм розпався на частини, і решту вечора вона хверцювала в темно-синіх панталонах і старій сорочці фірми «Ертекс», які в неї були під шарами «Дейлі Телеграф».

Навіть погода по-своєму доклалася до створення різдвяної атмосфери, ставши незвично холодною для м’якого клімату Корнволлу, оточеного морями «кігтя Англії». Сніг так і не випав, але лютий мороз посріблив моріжки інеєм, а ігрові поля зробив непридатними для ігор, тому ігри скасували. У садах похилилися померзлі пальми й субтропічні чагарники, важко було собі уявити, що вони коли-небудь отямляться після такого жорстокого випробування.

Утім, були важливіші речі, варті обміркування. Нарешті настав останній ранок триместру, у капелі відбулося щорічне Різдвяне богослужіння з колядками, час було по домівках. На гравійному майданчику вишикувалися автомобілі, таксі й автобуси, які мали забрати зграйки щебетух-школярок. Попрощавшись із міс Катто й побажавши їй веселого Різдва, Джудіт і Лавді, з повними книжок руками та з торбинками зі взуттям через плече, вибігли назустріч морозному повітрю і свободі. Палмер чекав на них із мисливським фургоном, на який уже були завантажені їхні речі. Піднялися на борт і відчалили.

У Нанчерров вони прибули в розпал останніх приготувань: скрізь палали каміни, а в холі стояла величезна ялинка. Щойно ввійшовши, вони побачили Даяну, яка бігла вниз сходами їм назустріч, із вінком гостролиста в одній руці та з довгою золотистою гірляндою в другій.

— Ох, сонечка мої, осьде й ви, живі-здорові. Який, одначе, жорстокий мороз! Зачиняйте мерщій двері, не напускайте холоду. Я не думала, що ви будете так скоро. Джудіт, серденько, яке щастя бачити тебе! Господи, як же ти виросла.

— Хто вже приїхав? — запитала Лавді.

— Наразі тільки Атена, а від Едварда жодної звістки. Втім, це означає тільки те, що він гарно розважається. Пірсони будуть сьогодні ввечері. Вони, бідолашні, їдуть із Лондона машиною. Сподіваюсь, дороги в стерпному стані.

— А що Камілла та Родді з їхньою нюнею?

— Люба, не називай її нюнею. Це суто приватний дотеп. Вони прибувають завтра, потягом. А післязавтра прибуде Томмі Мортімер, і він, як людина розсудлива, теж їде потягом. Уяви собі, яку купу людей нам треба буде зустріти на вокзалі!

— Гаразд, а де всі?

— Татусь і Волтер Мадж узяли трактор із причепом і поїхали по наступну партію гостролисту для мене. А Атена пише різдвяні листівки.

— То вона ще не розіслала різдвяні листівки? Вони вже ні до кого не надійдуть вчасно.

— То й що… Можливо, вона допише «…із Новим роком!», — припустила Даяна й, подумавши, додала зі сміхом, —…а заодно вже й «з Великоднем!». А зараз, серденька, мені треба… Що це я робила? — здивовано подивилась вона на гірлянду й гостролист у своїх руках. — Прикрашала хол, мабуть. Стільки всього треба зробити. Чому б вам не піти нагору та не знайти Мері?

Вона вже віддалялася в напрямі великої вітальні.

—…Розпакуйте речі, влаштуйтеся у своїх кімнатах. Побачимося за ланчем…

Сама у своїй рожевій спальні, Джудіт роззирнулася, оглядаючи знайомі речі довкола, кілька секунд змагалася з морозом, вихилившись із відчиненого вікна, а тоді скинула шкільну форму й перевдяглася в нормальні зручні речі, гідні дорослої дівчини. Тепер вона готова була братися до розпакування багажу. Вже навколішки перед розкритою валізою, шукаючи в ній свою щітку для волосся, почула голос Атени, яка озивалася саме до неї.

— Я тут! — відгукнулася вона, перервавши бабрання у валізі й обернувшись до відчинених дверей.

Почулися легкі швидкі кроки, а наступної миті на порозі постала Атена.

— Вирішила зазирнути принагідно, привітати, сказати традиційні побажання й решту всього.

Вона ввійшла до кімнати і зморено бухнулася на ліжко Джудіт. Усміхнулася їй.

— Я щойно бачила Лавді й дізналася, що ти теж тут. Як воно взагалі?

— Добре, — Джудіт сіла на підлозі, підібгавши ноги.

Атену Джудіт знала гірше, ніж решту клану Кері-Льюїсів, внаслідок чого при перших зустрічах із нею губилася та трішечки соромилася. Але це не означало, що Атена не була до неї привітною, приязною або невимушено дружньою, як старша сестра. Бо вона саме такою була. Але водночас — такою неймовірно чарівливою й витонченою, що сама її поява викликала заціпеніння. Крім того, вона не так часто навідувалася до Нанчерров. Відбувши свої перші столичні бали і Швейцарію, з якої вона повернулася цілком дорослою, Атена більшу частину часу гаяла в Лондоні, як сибаритка, у самих розвагах і втіхах, обживаючи материн будиночок на Кедоган-М’юз. Не маючи жодного постійного заняття (вона казала, що робота завадила б імпровізованим зустрічам), на закиди про її неробство Атена сліпуче всміхалася й бурмотіла щось про благодійний бал, який вона допомагає організувати, чи про виставку, покликану привернути увагу суспільства до якогось розбещеного художника чи скульптора, чиїми творами вона нібито захоплюється.

Її особисте життя було напрочуд насиченим і розмаїтим. Чоловіки крутилися навколо неї, мов ті бджоли навколо меду, а приїжджаючи до Нанчерров, вона годинами розмовляла телефоном, розраджуючи своїх лебедів-закоханців, обіцяючи подати звістку, щойно повернеться до Лондона, або ж вигадуючи експромтом неймовірні історії про те, чому вона зараз недоступна для побачень. Полковник якось не втримався від зауваження, що, з огляду на те, скільки разів він був, за її словами, тяжко хворий, дивно, що він узагалі досі ряст топче.

Але Джудіт Атені щиро симпатизувала. Зрештою, така феноменальна врода — це жахлива відповідальність. Довге біляве волосся, бездоганна шкіра й величезні сині очі, обрамлені чорними віями. Висока на зріст, як мати, так само струнка й довгонога, вона фарбувала губи й нігті в яскраво-червоний колір і носила шикарні нові строї, за останнім криком моди. Сьогодні вона вбралася «по-сільському», у штани чоловічого крою, шовкову сорочку й жакет із верблюжої вовни, з підбитими плечима, доповнений діамантовою брошкою на вилозі. Джудіт бачила цю брошку вперше й здогадалася, що це один з останніх подарунків від якогось шанувальника. Ще одна особливість Атени — вона постійно отримувала подарунки. Не тільки на Різдво та дні народження. І не тільки квіти й книжки — їй дарували коштовності й брелоки для її золотого браслета, дорогі боа із соболя й норки. Зараз, сидячи на ліжку, вона сповнила кімнату романтичним ароматом своїх парфумів, і Джудіт уявила собі величезний кришталевий флакон, піднесений черговим обожнювачем і недбалим рухом поставлений на туалетний столик, до дюжини чи більше таких самих або схожих.

Попри всю свою популярність, Атена була милою та щедрою, запросто позичала речі зі свого гардероба, давала поради щодо догляду за волоссям і, як не дивно, не була зарозуміла. Чоловіки, натякала вона, хоч і не стверджувала прямо, доволі нудні, тож їй завжди приємно втекти від їхніх залицянь, щоб згаяти трохи часу — звісно, тільки трохи — зі своєю родиною.

Атена підібгала ноги, зручно вмощуючись, щоб побалакати.

— Я в захваті від кольору твого светра. Де ти його надибала?

— У Плімуті, на минуле Різдво.

— А звісно ж. Адже ти тоді не з нами відзначала? Нам тебе бракувало. Як школа? Тебе ще не нудить від неї? Коли мені було сімнадцять, я мало не божеволіла з нудьги. І всі їхні безглузді правила. Але то пусте, скоро школа скінчиться — і ти майнеш до Сінгапуру. Едвард каже, що не усвідомлював, якою задушливою була атмосфера в Гарров, доки не випустився. Думаю, у Кембриджі йому відкрився новий світ.

— А… ти давно з ним бачилася?

— Ні, він приїжджав на один день до Лондона й переночував у мене, перш ніж їхати в Арозу. Ми приємно згаяли час, за біфштексами й шампанським, обмінялися новинами. Знаєш, чим він займається? Не повіриш. Він вступив до університетського авіаклубу і вчиться керувати літаком. Правда ж, це напрочуд сміливо й героїчно?

— Авжеж, — погодилася Джудіт.

Сама тільки думка про те, щоб навчатися керувати літаком, видавалася їй лячною.

— А він просто в захваті. Каже, це найдивовижніша річ у світі. Птахом ширяти в небі й дивитися на крихітні поля внизу.

— Як гадаєш, він приїде на Різдво?

— Неодмінно. Рано чи пізно. Що ти одягнеш на різдвяні святкування? Щось маєш новеньке?

— Ну, так, маю. Не так, щоб по-справжньому нове, але я ще ні разу не вдягала.

— Отже, нове. Розкажи детальніше.

— Сукня, перешита із сарі. Мама прислала мені на день народження справжнє сарі, а твоя мама допомогла мені зробити ескіз, ми занесли сарі до її кравчині, і та пошила з нього сукню.

З Атеною приємно було по-дорослому розмовляти про вбрання. Лавді ніколи не обговорювала одяг — такі розмови наганяли на неї нудьгу, і самій їй було байдуже, який у неї вигляд. Атена ж одразу зацікавилася.

— Як із твоїх слів, то це щось незвичайне. Покажеш? Вона тут?

— Так, у шафі.

— Ой! То мерщій!

Джудіт звелася на ноги, підійшла до шафи, відчинила дверцята і зняла дорогоцінну сукню на м’якому підбитому вішаку, загорнуту в тонкий чорний папір.

— Цей папір для того, щоб золота нитка не втратила блиску. Я не дуже розумію чому… — пояснювала вона, знімаючи папір. — Дуже складно було розробляти ескіз, бо ми хотіли використати візерунок облямівки, але Даяна вигадала, як це зробити…

Останній аркуш легкого паперу повільно опустився на підлогу, і Джудіт підняла сукню перед собою, розправляючи спідницю, щоб продемонструвати її ширину. Шовк був такий тонкий, що сукня здавалася легкою, як повітря. Вздовж усієї облямівки і манжетів коротких рукавів тягнувся орнамент, що виблискував золотом.

Атена роззявила рота.

— Люба моя, вона дивовижна. А колір який. Щось між бірюзовим і синім. Остаточна досконалість.

Джудіт зашарілася з насолоди. Непідробне захоплення Атени переконувало більше, ніж будь-чия думка.

— А які до нього черевички? — примружилася вона. — Золоті чи сині?

— Золоті. На кшталт сандалів.

— Звісна річ. І неодмінно золоті коштовності. Масивні сережки. У мене такі є, я тобі позичу. Господи, та ти підкориш усіх чоловіків у залі. Божественна річ, я тобі шалено заздрю. Загорни її знову в той папір, доки золото не почало тьмяніти, чи що там із ним має відбутися…

Вона сиділа, спостерігаючи, як Джудіт порається коло сукні, обгортаючи її й ховаючи назад до шафи, тоді широко позіхнула й глянула на свій годинник.

— Хто б міг подумати: уже за чверть перша. Не знаю, як ти, а я просто конаю з голоду. Ходімо вниз, не чекатимемо, коли Неттлбед почне калатати в гонг, — закликала вона, граційно підводячись із ліжка, провела рукою по своєму блискучому волоссю й роззирнулася в очікуванні. — Ти практично не розпакувала свої речі. Моя провина — я тобі перешкодила. Пусте. Встигнеш іще. Скажи, насолода — знати, що в тебе канікули й попереду ще днів і днів? Стільки часу, скільки світу.

Джудіт розбудив штормовий вітер, що знявся вночі, а зараз повідомляв про бурю на морі, гупаючи в шибки й трусячи віконні рами. Було ще темно. Вкладаючись спати, вона трішечки, на щілинку, відчинила вікно, а тепер протяг підхопив фіранки, і вони танцювали, як привиди, тож, повагавшись трохи, вона таки вилізла з-під теплої ковдри, тремтячи від холоду, захряснула вікно й зачинила його на шпінгалет. Шибки й далі деренчали, але фіранки вгамувалися. Вона ввімкнула нічник і побачила, що була сьома ранку. Ранкова зоря ще не продерлася крізь морок світанкової негоди, тому Джудіт стрибнула назад у гостинне ліжко й натягнула пухову ковдру аж до підборіддя. Остаточно прокинувшись, вона лежала, обмірковувала день попереду й згадувала вчорашній вечір. Нанчерров потроху наповнювався людом. Останні гості, Джейн та Алістер Пірсони, прибули саме до вечері, героїчно подолавши автівкою довгий і складний через ожеледицю шлях із Лондона. Ціла родина збігла в хол, зустрічаючи їх. Усі цілувалися й обіймалися під лапатими гілками щедро прикрашеної сяйної ялинки. Новоприбулі, приємна пара, на вигляд молодша за свої роки, принесла із собою дух столичної вишуканости й лоску. На чоловікові було темно-синє пальто з фуляровим шарфом, а на дружині — шарлатове, з песцевим коміром. Вона мала на голові шовкову хустку, але, увійшовши в теплий хол, скинула її — і по м’якому хутру коміра розсипалося темне волосся.

— Ох, люба, — вітала її щиро схвильована Даяна, — як чудово, що ви приїхали. Страхітлива була мандрівка?

— На дорогах дуже слизько, але Алістер ні на мить не втратив самовладання. Ми думали, випаде сніг. Слава богу, з нами не було малечі й няньки. Вона б налякалася до смерті.

— Де ваш багаж? У машині?

— Так, і близько мільйона пакуночків під ялинку.

— Ми все занесемо до оселі. Де ж Неттлбед? Неттлбеде!

Але мажордом уже простував коридором із кухні.

— Не турбуйтеся, мадам, я про все подбаю.

Що він у належний спосіб і зробив, а Пірсонів улаштували у великій спальні, з ліжком на чотирьох стовпах, завішеним пологом, де пара, мабуть, і досі спала, якщо не прокинулася так само як Джудіт, потривожена бурею.

А та ніяк не бажала вщухати. Після чергового різкого шквалу у вікна забарабанив дощ і побіг струмками по шибках. Джудіт хотілося вірити, що така негода не триватиме цілий день. Утім, ця обставина становила найменшу з її турбот. Нагальніша проблема полягала в тому, що поки під різдвяною ялинкою росла гора пакетів і пакунків, Джудіт не мала ще жодного подарунка для жодної особи. Якийсь час вона обмірковувала ситуацію, і далі ніжачись у ліжку, а тоді встала, накинула халат, сіла за стіл і стала складати список. У підсумку вийшло сімнадцять імен. Треба купити сімнадцять подарунків, а до знаменного вечора залишається тільки три дні. Не можна гаяти ні хвилини. Вона швиденько визначила план дій, почистила зуби, умилася, розчесалася, одяглася й пішла вниз.

Була восьма ранку. У Нанчерров сніданок починався о пів на дев’яту, але вона знала, що полковник Кері-Льюїс завжди сідає до столу раніше, щоб натішитися кількома хвилинами спокою, з’їсти в тиші яєчню з беконом і спокійно дочитати вчорашню газету, як слід переглянути яку напередодні не мав ні часу, ні нагоди.

Відчинивши двері до їдальні, вона побачила, що він уже сидить у своєму кріслі на чолі столу. Здригнувшись від несподіванки, полковник опустив газету й зиркнув поверх окулярів роздратовано, але, побачивши Джудіт, ввічливо надав обличчю подобу приязного виразу. Вона вкотре подумала, що зроду не зустрічала більш чемної людини.

— Джудіт.

— Пробачте.

Вона зачинила двері. У каміні палахкотів вогонь, у кімнаті відчувався гіркуватий, їдкий запах вугілля.

— Знаю, що завадила вам, і ви не схильні зараз до розмов, але в мене проблема, і я подумала, що ви, ймовірно, могли б мені допомогти.

— Безперечно. У чім річ?

— Тут таке, знаєте…

— Ні, стривай, нічого не кажи, доки не поїси. Тоді обговоримо твою проблему. Ніколи не ухвалюй жодних рішень на порожній шлунок.

Вона всміхнулася, сповнена вдячности до нього. Упродовж кількох років її знайомства з Нанчерров Джудіт устигла щиро полюбити полковника, а їхні стосунки швидко звільнилися від початкової взаємної сором’язливости й стали якщо не щирими, то щонайменше невимушеними. Що ж до полковника, він ставився до Джудіт майже як до рідної дочки, і що вже напевне — як до улюбленої небоги. Вона слухняно попрямувала до буфета й, узявши собі варене яйце та чашку чаю, повернулася до столу й сіла поруч із ним.

— Гаразд. То в чім річ?

— Подарунки до Різдва, — пояснила вона. — Я нічого не купила. У школі не було як, а дорогою сюди не мала часу. Своїм я подарунки давно вже відправила, бо їх треба відсилати дуже загодя, щоб дійшли до Сінгапуру до Різдва. А зараз склала список, і мені треба підготувати сімнадцять подарунків для всіх, хто тут.

— Сімнадцять? — здивувався полковник. — Невже нас так багато?

— До Різдва нас акурат стільки має бути.

— Гаразд, то що я маю для тебе зробити?

— Взагалі, нічого такого. Я тільки подумала, чи не їде хто в Пензанс на машині, щоб я могла теж поїхати й скупитися. Я не хотіла звертатися до Даяни, остільки вона має клопоту з улаштуванням гостей і рештою. Але я подумала, може, ви могли б допомогти…

— Ти правильно зробила, що звернулася до мене. Даяна крутиться як швець у ярмарок. Від неї зараз слова путнього не доб’єшся, — посміхнувся полковник. — Чому б нам із тобою вдвох не з’їздити в Пензанс, сьогодні ж уранці?

— Ой, я не мала на увазі, що ви мене повезете…

— Знаю, що не мала, проте мені в будь-якому разі треба в Пензанс, до банку, тож я можу поїхати сьогодні вранці, так само, як в інший день, — розважив він і подивився у вікно, у яке вітер із моря кидав струмені дощу. — У таку погоду інших справ не вигадаєш.

— А вам справді треба в банк?

— Так, треба. Як ти могла помітити, я не дуже люблю і вмію робити покупки. Тому всі мої близькі отримують від мене на Різдво конверт із грішми. Такий невигадливий подарунок я намагаюся зробити цікавішим, стежачи за тим, щоб усі банкноти були новенькі та хрусткі. Саме по такі я поїду сьогодні.

— Але ж це забере якусь хвилину, а мені знадобиться години дві, не менше. Не хочу, щоб ви на мене чекали.

— Я зайду в клуб, погортаю газети, побачуся з друзями, а в належний момент куплю собі випивку, — він відгорнув манжет і глянув на годинник. — Якщо не гаятимемося, то о десятій будемо в Пензансі, що дозволить нам без надмірного поспіху вчасно повернутися додому на ланч. Треба домовитися про місце зустрічі. Я пропоную — у готелі «Мітр» о пів на першу. Це дає тобі дві з половиною години, щоб зробити покупки. Якщо по покупки їде Даяна, двох годин буває замало. Як слону травинки. Щоб вибрати капелюшок, їй потрібно пів дня.

Він так нечасто вдавався до жартів, що Джудіт захотілося обійняти його. Натомість вона сказала тільки:

— Ой, це так великодушно. Я вам щиро вдячна. У мене наче камінь від серця відпав.

— Ти ніколи не ховай своїх труднощів. Обіцяй мені. Крім того, я завжди радий твоєму товариству. А зараз, коли твоя ласка, налий мені ще чашечку кави…

У Пензансі погода була не кращою. Насправді, мабуть, ще й гіршою. Вулицями бігли потоки води, у переповнених канавах дрейфувало всіляке сміття й обламані бурею гілки. Заскочені негодою перехожі боролися зі своїми парасольками, які вітер вивертав і виривав їм із рук, а підхоплені ним капелюхи злітали з голів і мчали перекотом у невідомість. Подекуди з дахів зривало шиферні плитки, і вони падали на тротуар, вибухаючи уламками, а ранок залишався таким темним, що у крамницях і установах не вимикали електричного світла. З узбережжя виразно долинав страхітливий гуркіт навальних хвиль, а розмови точилися суто про стихійні лиха: затоплені будинки, повалені дерева й загрозу плавальному басейну, набережній і порту.

Відчуття обложеного міста було моторошним, але водночас — по-своєму захопливим. Узута в гумові чоботи, закутавшись у чорний цератовий плащ і натягнувши на вуха вовняну шапку, Джудіт уперто прокладала собі шлях із крамниці до крамниці, поступово обростаючи пакунками, пакетами та згортками.

О пів на дванадцяту в канцелярській крамниці «В. Г. Сміт» вона усвідомила, що має подарунки для всіх, крім Едварда. Купівлю цього подарунку вона залишила наостанок із двох причин. Вона не могла вигадати, що йому купити, а з іншого боку, вона не могла дозволити собі повірити в те, що він справді буде в Нанчерров на Різдво. Даяна обіцяла, «він повернеться з Арози», але хто може гарантувати таке напевно, а Джудіт так жадала знову побачити його, що стала щодо цього дуже забобонною. Це як за прикметою — прихопи парасольку на пікнік, і дощу гарантовано не буде. Так само, якщо вона не купить для нього подарунка, він неодмінно приїде, а їй нічого буде йому подарувати. А якщо вона щось для нього купить, це означатиме, що вона спокушає долю, і тоді — ясно, як сонце ясне — Едвард в останню хвилину вирішить залишитися в Арозі з друзями. Вона уявила собі, як у Нанчерров доставляють телеграму зі Швейцарії, Даяна розпечатує конверт і читає вголос: «Вибачайте, залишаюсь тут на Різдво. Побачимося на Новий рік». Або щось на кшталт. Імовірно…

— Чи не могли б ви посунутися? — перервав її бентежні роздуми роздратований голос якоїсь пані з коробкою писального паперу, яка намагалася дістатися прилавка.

— Перепрошую…

Джудіт зібрала свої пакунки й відступила вбік, але цей невеличкий зовнішній подразник повернув її до тями. Звісно, вона має купити подарунок Едварду. Якщо він не приїде додому на Різдво, вона вручить йому подарунок згодом. Стоячи в оточенні стосів гарних нових книжок, вона вже ладна була вибрати якусь для нього, проте передумала. Натомість… Вона рішуче пірнула знову в дощ і бурю й обрала чіткий курс на Маркет-Джу-стріт, у бік «Медвейз».

Навіть цей старомодний магазин, завжди такий тихий і похмурий, не оминула передсвяткова атмосфера. З ламп звисали паперові дзвіночки, а покупців було більше, ніж зазвичай, — поважні домогосподарки купували своїм благовірним стримані сірі вовняні шкарпетки або ж мучилися над розміром коміра сорочки. Купувати Едварду шкарпетки Джудіт не хотіла, і вона була впевнена, що сорочок у нього не бракує. Занурившись у непрості роздуми, вона, можливо, отак до кінця світу стояла б у калюжі води, що накапала на лаковану підлогу з її цератового плаща, якби не старенький продавець, що підійшов до неї. Якимсь чином його поява підштовхнула її до рішення:

— Шарф?

— На різдвяний подарунок? — уточнив він.

— Так, — задумалася вона, — щось яскраве. Не темно-синій і не сірий. Червоний, можливо.

— Може, картатий? У нас є чудові шарфи із шотландки. Щоправда, кашемірові, тож ціна відповідна.

Кашемір. Шотландський кашеміровий шарф. Вона уявила собі Едварда з таким розкішним шарфом, недбало пов’язаним на шиї.

— Байдуже, якщо він буде трохи дорожчий, — запевнила вона продавця.

— У такому разі оглянемо?

Вона вибрала найяскравіший, у червону, із зеленим і жовтим, клітинку. Продавець відійшов, щоб загорнути покупку, а Джудіт витягла чекову книжку й авторучку і стала чекати на його повернення. Стоячи біля прилавка, вона зворушено роззиралася навсібіч, адже з цим старомодним, консервативним закладом були пов’язані спогади про знаменні події. Тут вона вперше побачила Даяну Кері-Льюїс і Лавді, і сюди вона прийшла того пам’ятного дня разом з Едвардом, допомогла йому вибрати твід для костюма, а потім він частував її обідом.

— Ось, прошу, юна леді.

— Дякую вам.

Він запакував шарф у папір із різдвяним гостролистом.

— Прошу, ось ваш рахунок…

Джудіт виписала чек. А наступної миті за її спиною відчинилися вхідні двері. Торговою залою пробігла хвиля холоду, і двері зачинилися. Джудіт поставила підпис, вирвала чек із книжечки й простягла його продавцеві.

Позаду хтось вимовив її ім’я. Здригнувшись від несподіванки, вона обернулася й опинилася віч-на-віч з Едвардом.

Заціпеніння тривало коротку мить, а тоді серце їй заграло. Вона відчула, як її обличчя розпливлося в усмішці, а вуста розтулилися з подиву.

— Едварде!

— Сюрприз-несподіванка!

— Але що ти… Звідки ти… Як ти тут опинився?

— Тебе шукав.

— Я думала, ти досі в Арозі.

— Повернувся сьогодні вранці — нічним потягом із Лондона.

— Але ж…

— Послухай, — поклав він руку їй на плече й легенько стиснув. — Тут незручно розмовляти. Ходімо лишень кудись.

Едвард глянув на численні пакети й пакунки, якими вона була оточена.

— Це все твоє? — недовірливо запитав він.

— Різдвяний шопінг.

— Ти вже закінчила?

— Щойно, так.

— У такому разі ходімо!

— Куди?

— У «Мітр». Куди б іще? Хіба не там ви зустрічаєтеся з татком?

Вона насупила брови.

— Так, але ж…

— Я потім усе поясню.

Він зібрав її пакунки і з повними обома руками рушив до виходу. Вона швиденько підхопила з підлоги два чи три залишені Едвардом пакети й поквапилася за ним. Хлопець відчинив плечем важкі скляні двері, притримав їх, поки дівчина виходила, відтак вони опинилися на вулиці під холодним дощем. Пригинаючи голови проти вітру, перебігли через дорогу, зі звичайною для Едварда необережністю, і погнали підтюпцем по Чепел-стріт, у напрямку старого готелю «Мітр». Коли вони забігли під його дах, у тепло, Едвард повів її до зали відпочинку, де з учора не вивітрився пивний дух і цигарковий сморід, зате привітно палахкотів вогонь у каміні і, крім них, не було ні душі.

Вони почали влаштовуватися по-домашньому. Едвард склав усі пакунки Джудіт акуратною пірамідкою на підлозі.

— Скидай мокрий плащ і посувайся ближче до вогню, — клопотався він. — Мабуть, я замовлю каву? На смак, імовірно, буде огидна, але якщо пощастить, гаряча.

Роззирнувшись, він знайшов біля каміна клавішу дзвінка виклику й натиснув її. Джудіт розстебнула і скинула плащ. За браком доречнішого місця, повісила його просто на спинку крісла: з церати, як зі зламаного крана, стала повільно скапувати вода на вицвілий турецький килим. Джудіт скинула вовняну шапку, струснула головою — і волосся розсипалося їй по плечах.

У дверях з’явився дуже старенький кельнер.

— Нам, будь ласка, кави, — звернувся до нього Едвард. — Багато кави. Два кавники. І печиво.

Джудіт витягла з торбинки гребінець, наміряючись дати лад своєму волоссю. Над камінною полицею висіло дзеркало. Ставши навшпиньки, вона могла побачити в ньому своє відображення. Щоки їй розчервонілися на вітрі, очі сяяли, як зірки. Щастя не сховаєш, подумала вона. Тоді поклала гребінець у торбинку й обернулася до Едварда.

Він мав пречудовий вигляд. Був неголений, але прекрасний: засмаглий, міцний, поставний. Замовивши каву, він скинув наскрізь мокру лижну куртку й залишився у вельветових штанях і темно-синьому светрі з високим горлом. Штани потемніли від вологи, і від них пішла легка пара, коли він став біля каміна, у якому аж гуло полум’я.

— У тебе чудовий вигляд, — мовила вона.

— У тебе теж.

— Ми не знали, що ти вже їдеш додому.

— Я не став надсилати телеграму. Але я від початку знав, що приїду. Я не проміняю Різдво на жодні лижні сезони у світі. Та якби я повідомив, коли приїду, мама влаштувала б метушню щодо зустрічі на вокзалі й решту всього. Краще не зв’язувати термінами, надто коли їдеш із континенту. Ніколи не знаєш, чи встигнеш на потяг і чи не скасують порома.

Джудіт зрозуміла його філософську позицію й вирішила, що він має слушність. Але ж…

— То коли ти приїхав? — запитала вона.

Він сягнув у кишеню штанів по цигарки й запальничку, і вона мусила зачекати, доки він закурить. Едвард випустив клубок диму й усміхнувся їй.

— Як я й казав. Нічним потягом. Прибув сьогодні, о сьомій ранку.

— Ніхто тебе не зустрічав.

Він пошукав очима, де сісти, і обрав старовинне крісло, перетягнув по килиму, маневруючи ним, ближче до вогню. Тоді втомлено бухнувся в нього.

— То що ж ти робив?

— О такій порі не хотілося телефонувати додому, просити, щоб надіслали по мене машину, а я надто скупий, щоб узяти таксі, тому залишив свої речі на вокзалі, пішов до таткового клубу і грюкав у двері, аж доки мене впустили,

— Не знала, що ти член того клубу, що й твій батько.

— Та не член, але мене там знають, і я вигадав жалісливу історію, щоб мене впустили. А коли я розповів, що два дні поспіль перебуваю в дорозі, втомлений і брудний, вони дозволили мені скористатися з ванни, і я годину відмокав у гарячій воді, а потім одна чудова леді приготувала мені сніданок.

— Едварде, у тебе залізне самовладання, — мовила Джудіт у щирому захваті.

— Я сказав би радше, то була дотепна витівка. Чудовий сніданок. Яєчня з беконом, сосиски й гарячущий чай. І, благослови господи мою душу, саме коли я закінчував бенкет у стилі Ґарґантюа, — а я перед тим дванадцять годин нічого не їв, — хто ж увійшов до клубу, як не татко.

— Він був вражений так само, як я?

— На кшталт того.

— Це була небезпечна витівка з твого боку. Що, якби в нього стався інфаркт…

— Не вигадуй нісенітниць. Він просто був дуже радий бачити мене. Татко сів, ми разом випили ще чаю, і він розповів мені, що привіз тебе на різдвяний шопінг і що ви зустрічаєтеся тут о пів на першу. Отож, я пішов тебе шукати, щоб поквапити.

— Як ти здогадався, що я в «Медвейз»?

— Що ж, тебе не було в інших крамницях, і я дійшов аж туди. Успішно, — усміхнувся він.

Думка про те, як він блукав у жахливу погоду по всьому Пензансу, шукаючи її, глибоко зворушила Джудіт і сповнила серце ніжним теплом.

— Ти міг просто посидіти в затишку, в клубі й почитати газету.

— Я не мав бажання сидіти в будь-якому затишку. Насидівся в задушливих поїздах. Розкажи краще трохи про себе…

Але перш ніж вона встигла щось сказати, повернувся старезний кельнер, несучи на таці кавники, чашки з блюдцями й тарілку з двома неймовірно крихітними коржиками. Едвард знову сунув руку в кишеню штанів, витягнув звідти жменю монет і сплатив.

— Решти не треба.

— Дякую, сер.

Коли він пішов, Джудіт опустилася коліньми на потертий килимок перед каміном і розлила каву по чашках. Кава була дуже чорна і з дивним запахом, але принаймні гаряча.

— Чим ти займалася весь цей час? — повернувся до свого запитання Едвард.

— Нічим таким. Здебільшого — школа.

— Господи, я тобі співчуваю. Не зважай, скоро школа буде позаду, і ти дивуватимешся, як могла витримувати це занудство. А що Нанчерров?

— Стоїть на місці.

— Дурне дівчисько, я маю на увазі, що там діється? Усі з’їхалися?

— Уся сім’я. Ну, тепер, коли ти приїхав.

— А друзі й родичі?

— Пірсони з Лондона. Приїхали вчора ввечері.

— Джейн і Алістер? Це добре, з ними весело.

— А їхні діти з нянею прибувають, здається, сьогодні вечірнім потягом.

— Ох, що ж, кожне з нас має нести свій хрест.

— Томмі Мортімер теж має бути на Різдво, але я не впевнена, коли саме.

— Він неминучий. «Даяно, дівчинко моя, крапельку мартіні?» — скопіював він медоточивий голос Томмі Мортімера.

— Ой, облиш, ти передаєш куті меду.

— Та я насправді його люблю, старого дивака. А що Атена? Привезла якого-небудь воркітливого голубка?

— Цього разу ні.

— Окремий привід для радощів. Як поживає тітонька Лавінія?

— Я ще з нею не бачилася. Я тільки вчора приїхала зі «Святої Урсули». Але я знаю, що вона буде на різдвяній вечері.

— Велична у своїй чорній оксамитовій сукні, мила бабусенька.

Він відпив кави з чашки і скривився.

— Господи, справді гидота!

— Розкажи про Арозу.

Він із брязкотом поставив чашку, ніби демонструючи, що більше цієї кави не торкнеться.

— Це щось! — похвалив він Арозу — Усі підіймачі справні, а лижників не так багато. Сніг фантастичний і весь день сонце. Ми каталися на лижах із ранку до вечора, а більшу частину ночі танцювали… там новий бар, Die Drei Husaren[85], до якого всі ходять. Ми звідти виміталися хіба десь о четвертій ранку. «Дівчата створені для поцілунків, визнай це, моя чаклунко», — заспівав він. — Ми змушували музикантів грати цю пісеньку щоночі.

«Ми». Хто такі «ми»? Джудіт придушила раптовий приплив ревнощів.

— З ким ти там був?

— Та-а… суто з друзями з Кембриджу.

— Це має бути чудово.

— Ти ніколи не каталася на лижах?

— Ні, — заперечно похитала вона головою.

— Коли-небудь я візьму тебе із собою.

— Я не вмію на лижах.

— Я тебе навчу.

— Атена казала, ти вчишся літати.

— Я навчився. Маю посвідчення пілота.

— Це страшно?

— Ні, це захопливо. Почуваєшся недоторканим. Надлюдиною.

— А складно?

— Так само просто, як керувати автомобілем, і в мільйон разів цікавіше.

— Однаково, я думаю, ти страшенно мужній.

— О так, звісно, — покепкував з неї Едвард, — безстрашний чоловік-птах.

Раптом він відгорнув м’який манжет свого светра і, примруживши очі, подивився на годинник.

— Чверть на першу. Незабаром приїде татко, щоб забрати нас додому. Сонце вже над ноком реї, чого б нам не випити по келиху шипучки?

— Шампанського?!

— Атож.

— А не треба дочекатися, коли прийде твій батько?

— Навіщо? Він терпіти не може шампанське. Але ж тобі смакує?

— Я його ніколи не пила.

— У такому разі саме час почати.

Перш ніж вона встигла заперечити, він підхопився й знову підійшов до каміна, щоб натиснути на клавішу дзвінка.

— Але ж, Едварде… зараз же тільки полудень?

— Атож. Шампанське можна пити в будь-яку годину дня чи ночі, у тому й полягає його привабливість. Мій дідусь називав шампанське багатійським «Ено»[86]. Зрештою, це найкращий спосіб почати відзначати Різдво, хіба ні?

Джудіт сиділа перед туалетним столиком і, стурбовано схилившись до дзеркала, накладала туш на вії. Вона ніколи ще не послуговувалася тушшю для вій, але ж Атена подарувала їй на Різдво розкішний косметичний набір від «Елізабет Арден», і найменше, що могла Джудіт зробити, щоб висловити їй подяку, — це опанувати техніку макіяжу. До коробочки з тушшю додавалася маленька щіточка, яку вона змочила під краном і зробила з туші щось на кшталт пасти. Атена підказувала їй, що ліпше розводити туш слиною, щоб краще трималася, проте Джудіт було огидно плювати в туш, тому вона скористалася водою.

Була сьома вечора, Різдво, і Джудіт готувалася до святкової вечері. Вона заколола волосся шпильками в маленькі спіральні завитки по всій голові, очистила шкіру обличчя новим очисним кремом, наклала тональний крем, а тоді припудрила дивовижно ароматною пудрою. До рум’ян вона сьогодні ще не була готова, натомість туш для вій стала випробуванням, яке вона прагнула подолати. На щастя, справа посувалася добре. Головне, їй вдалося не штрикнути собі щіточкою в око. Закінчивши, вона відкинулася на спинку стільця й, намагаючись не кліпати очима, чекала, доки туш висохне. З дзеркала на неї дивилося обличчя з витріщеними, як у ляльки, очима, але напрочуд гарненьке. Вона дивувалася, чому раніше ніколи не підфарбовувала вій.

Сидячи так, в очікуванні, вона прислухалася. За зачиненими дверима її кімнати будинок сповнювався окремими, віддаленими звуками. Брязкання посуду в кухні, гучний голос місис Неттлбед, яка кликала свого чоловіка. Десь далі лунали звуки вальсу. «Граф Люксембург»[87]. Імовірно, Едвард перевіряє радіолу на випадок, якщо мати вирішить улаштувати танці після вечері. А плюскіт води й дитячий вереск лунали зовсім поруч, з ванної для гостей, де героїчна няня Пірсонів намагалася підготувати до сну своїх підопічних. Обоє дітей після довгого дня на новому місці були перевтомлені й перезбуджені, і їхні тоненькі голоси раз у раз переходили в жалібне пхикання або зривалися на виття й ридання, коли вони вередували чи чубилися одне з одним. Джудіт пройнялася співчуттям до сердешної няні, яка цілий день ганялася за ними. Зараз, либонь, вона бажала тільки, щоб вони нарешті позасинали міцним сном у своїх ліжечках, що дозволило б їй піти в дитячу, задерти на ослінчик ноги з набряклими щиколотками й потеревенити з Мері Міллівей.

Туш наче висохла. Джудіт витягла шпильки, розчесала блискуче волосся й уклала його в зачіску «паж», ретельно закручуючи кінчики всередину. Тепер сукня. Вона вислизнула з халата й підійшла до ліжка, на якому заздалегідь розклала синім метеликом свою екзотичну сукню-сарі. Піднесла її над головою, невагому, як павутинка, встромила руки в рукава й відчула, як тонкий шовк ніжно огортає тіло. Дівчина застебнула ґудзичок на шиї та блискавку на талії. Сукня була трохи задовга, але проблема розв’язалася, щойно вона взула взуття на підборах. Це майже все. Золоті сережки, люб’язно позичені Атеною, засилені в мочки. Нова, коралового кольору, помада, нові парфуми — і вона готова.

Джудіт підвелася й вперше оглянула себе у високих дзеркальних дверях шафи. Усе гаразд. Точніше, усе чудово, оскільки вигляд вона мала досконалий. Висока, струнка, а головне — доросла. Щонайменше — вісімнадцять. А сукня — просто мрія. Вона крутнулась — і спідниця здійнялася виром навколо неї, акурат як у Джинджер Роджерс. Вона так само майорітиме, якщо Едвард запросить її на танець. Вона жадала, щоб так сталося.

Час іти. Джудіт вимкнула світло, вийшла з кімнати й рушила коридором, відчуваючи ступнями крізь тонкі підошви взуття ворс товстого килима. З-за дверей ванної тягнуло парою й милом «Пірс»[88], а голос няні вмовляв малих: «Навіщо бути такими дурненькими?» Джудіт ладна була зазирнути й побажати на добраніч, але передумала, побоюючись, щоб Родді й Камілла не підняли знову лементу. Вона спустилася чорними сходами до великої вітальні. Двері були відчинені. Дівчина глибоко вдихнула й увійшла, почуваючись так, наче виходила на сцену, беручи участь у шкільному спектаклі. Величезна, витримана в пастельних тонах кімната, осяяна яскравим електричним світлом, мигтіла й мінилася у відблисках полум’я в каміні, свічок і різдвяних іграшок. У кріслі біля каміна Джудіт побачила тітоньку Лавінію, величну в чорному оксамиті й діамантах, в оточенні полковника, Томмі Мортімера й Едварда. Вони стояли з келихами в руках і за розмовою не зауважили появи Джудіт, але тітонька Лавінія помітила її одразу й привітально піднесла руку, після чого чоловіки обернулися, щоб побачити, хто їм перебив розмову.

Вони заніміли. На мить запанувала цілковита тиша. Її порушила Джудіт.

— То я спустилася перша?

— Боже милостивий, та це Джудіт! — вражено похитав головою полковник. — Моя люба, я насилу впізнав тебе.

— Що за дивовижне видіння нас відвідало! — підхопив Томмі Мортімер.

— Не знаю, що вас так заскочило, — присадила їх тітонька Лавінія. — Звісно, вона вродлива дівчина… а який колір, Джудіт! Чисто рибалочка[89].

Що до Едварда, той нічого не казав. Натомість поставив келих, перетнув кімнату і взяв Джудіт за руку. Вона подивилася хлопцеві в очі й зрозуміла, що йому немає потреби нічого говорити, бо все читалося в очах.

— Ми п’ємо шампанське, — нарешті спромігся він на слово.

— Знову? — пожартувала вона, і Едвард засміявся.

— Приєднуйся до нас.

Коли згодом, по багатьох роках, Джудіт згадувала ту різдвяну вечерю 1938 року в Нанчерров, вона ніби дивилася на імпресіоністську картину: всі різкі краї розмиті м’яким світлом свічок і легким сп’янінням від шампанського. У каміні палахкотить вогонь, потріскують полінця, але меблі, дерев’яні панелі, стіни, старовинні портрети відступають на задній план і зливаються, перетворюючись на затінене тло для святкового столу. Посередині нього вишикувалися срібні канделябри в оточенні гілочок гостролисту, шарлатових хлопавок, тарелів із горіхами, фруктами й шоколадними цукерками «Флоріс». Темне червоне дерево накрите білими лляними сервірувальними килимками й серветками, виблискує вишукане сімейне столове срібло й тонкі, як мильна бульбашка, кришталеві келихи.

Джудіт назавжди запам’ятала, хто де сидів і як був одягнений. Чоловіки, звісно, у вечірніх костюмах — смокінгах і накрохмалених сніжно-білих сорочках із чорною краваткою-метеликом. Полковник ще й доповнив цей ансамбль стоячим комірцем із «крильцями», що надавав йому такого вигляду, ніби він зійшов із вікторіанського портрета в позолоченій рамі. Що ж до жінок, то вони ніби попередньо провели нараду, в стилі королівської родини, і домовилися про гармонійне поєднання кольорів їхніх суконь, щоб жодна з леді не затьмарила інших.

Полковник сидів, як завжди, на чолі столу у своєму широкому кріслі, а в нього за спиною шанобливо височів Неттлбед. Праворуч від полковника сиділа тітонька Лавінія. Джудіт опинилася між нею та Алістером Пірсоном, за яким сиділа Атена, подібна до богині літа, у білій сукні з «акулячої шкіри»[90], без рукавів. З іншого боку від полковника розташувалася Джейн Пірсон, яскрава, як папуга, у своєму улюбленому червоному кольорі, а ліворуч від неї — Едвард. Таким чином, Едвард сидів навпроти Джудіт, і час від часу вона ловила його погляд, а він посміхався так, наче вони обоє приховували від решти якусь прекрасну таємницю, підіймав келих, киваючи їй, і потягував шампанське.

Поруч із Едвардом сиділа його молодша сестра. У свої шістнадцять Лавді все ще поєднувала дитячі риси з ознаками дорослішання, але з невідомої причини це незатишне становище нітрохи її не турбувало. Вона й далі жила головно верховою їздою й більшу частину вільного часу гаяла у стайні, прибираючи там і вичищаючи збрую в товаристві Волтера Маджа. Вбрання, як і раніше, геть не цікавило її, зазвичай вона парадувала в поплямованих та пошарпаних бриджах у поєднанні з яким-небудь старим светром, який вона знаходила в дитячій. Того вечора на ній не було жодної біжутерії. Темне кучеряве волосся зачесане абияк, а живе обличчя з неймовірними бузковими очима сяяло без жодної косметики. Але її сукня — її перша довга сукня, куплена в Лондоні, різдвяний подарунок від Даяни, — була просто чарівною. Пошита із зеленого органді, кольору молодого березового листя, з глибоким вирізом і брижами на комірі й подолі. Навіть Лавді піддалася спокусі й вдяглася, не виявивши жодного невдоволення. Це стало великим полегшенням, зокрема для Мері Міллівей. Вона, як ніхто інший, знала примхливий характер своєї колишньої підопічної.

Біля Лавді сидів Томмі Мортімер, а по інший бік від нього, на дальньому кінці столу — Даяна в елегантній атласній сукні сталевого кольору. Коли Даяна рухалася, складки тканини мінилися, від чого сукня здавалася то синьою, то сірою. З коштовностей на Діані були перли й діамантові прикраси, при цьому яскравими штрихами були її червоні губи й нігті.

Розмова ставала жвавішою, а голоси гучнішими мірою того, як наповнювалися келихи й мінялися частування. Тоненькі, як папір, рожеві скибки копченої сьомги, тоді індичка, бекон, ковбаси, печена на грилі картопля, брюссельська капуста й морква з вершковим маслом, хлібний соус, желе із журавлиною, густий темний винний соус. Коли тарілки прибрали зі столу, сукня стала здаватися Джудіт трохи затісною, але, звісно ж, бенкет на цьому не скінчився. Далі подали різдвяний десерт від місис Неттлбед: масляний крем із бренді, пиріжки з фруктовою начинкою, тарілки зі збитими вершками по-корнволлськи. Потім кололи горіхи, чистили солодкі мандаринки, вистрілювали хлопавки. Урочиста вечеря переросла в дитячу вечірку з набакир надітими паперовими ковпаками, ущипливими дотепами й кумедними загадками.

Та зрештою все закінчилося. Жінкам належало залишити чоловіків. Дами підвелися з-за столу, тепер засіяного шматками паперу, обгортками з-під шоколадних цукерок і горіховою шкаралупою, і попрямували на чолі з Даяною у вітальню, пити каву. Дорогою вона нахилилася до чоловіка й поцілувала його.

— Десять хвилин, — застерегла вона його, — стільки маєте часу, щоб посидіти з портвейном. Інакше вечір зійде на пси.

— То як ми згаємо решту часу?

— Танцюватимемо решту ночі. Як іще!

І справді, на момент, коли чоловіки приєдналися до дам у вітальні, Даяна вже все організувала: дивани й крісла були відсунуті, килими згорнуті, а коло радіоли стояли напоготові платівки з її улюбленою танцювальною музикою.

Музика того вечора теж запам’яталася Джудіт на все життя. «Дим щипає тобі очі», «Ти є вершками моєї кави», «Глибокий пурпур» і «Ч’любов».

Під цю пісню Джудіт танцювала з Томмі Мортімером, таким вправним танцівником, що їй навіть не було потреби стежити за тим, що роблять її ноги. Наступним її партнером став Алістер Пірсон, з яким усе було геть по-іншому, оскільки він просто жваво переміщав її по всій кімнаті, наче вона — пилосос. Після цього поставили вальс, суто заради тітоньки Лавінії, і тут вони з полковником показали себе найкращими й утерли всім носа, бо єдині вміли робити поворот у протилежний бік. Тітонька Лавінія підіймала однією рукою важкий оксамитовий поділ сукні, демонструючи черевички з діамантовими застібками, на ніжках, що ковзали й оберталися з легкістю й жвавістю, притаманними юній дівчині, якою тітонька колись була.

Вальсування спричиняє спрагу. Джудіт підійшла до столу, щоб налити собі помаранчевого соку, а обернувшись, побачила поруч Едварда.

— Я залишив найкраще наостанок, — заявив він. — Виконав свій обов’язок щодо близьких і рідних. Тепер ходи сюди, потанцюй зі мною.

Вона поставила склянку і впала в його обійми.

Але її серце не стояло. Воно калатало так, що він не міг не відчувати цього гупання. Він міцно притискав Джудіт до себе й тихенько наспівував їй на вухо слова пісні, а їй хотілося, щоб музика лунала завжди. Але вона, звісно, скінчилася, і їхні обійми скінчилися. І Едвард сказав:

— Тепер ти можеш випити помаранчевого соку, — і пішов по її склянку.

Настала невеличка пауза, так ніби всі вже почувалися трохи знесиленими й ладні були б трохи перепочити. Усі, крім Даяни. На її думку, кожна мить мала бути насичена дією, тож, коли знову заграла музика — а цього разу лунала класична «Ревнощі», — Даяна підійшла до крісла, у якому розлігся знеможений Томмі Мортімер, взяла його за руку й змусила звестися на ноги. Покірний, як завжди, її волі, він притиснув партнерку до себе, і вони — єдина пара на майданчику — віддалися пристрасному танго.

Вони виконували танець не згірш за професіоналів, але — в гумористично шаржованій манері, судомно притискаючись одне до одного, конвульсивно підносячи наче закостенілі руки. Кожне па, кожен крок чи завмирання були перебільшено артистичними, а партнери при цьому з кам’яними обличчями невідривно дивилися одне одному у вічі. Це блискуче виконання було водночас напрочуд кумедним і закінчилося винятково ефектно, коли на останньому акорді гітари Даяна різко вигнулася назад, спершись талією на руку Томмі, який пристрасно схилився над нею, і її біляве волосся майже торкнулося підлоги. І аж тоді тільки, коли Томмі під бурхливі оплески повернув її у вертикальний стан, Даяна дозволила собі розреготатися. Тоді сіла біля тітоньки Лавінії, яка витирала сльози від сміху.

— Даяно, серденько, ваше танго було незрівнянне, але ваші серйозні міни мене доконали. Вам треба на велику сцену. Ох, любонько, не пригадаю, коли мені було так весело, але, знаєш, уже майже північ. Треба мені міру знати, час лаштуватися додому.

Полковник, намагаючись не надто показувати свою радість із приводу того, що має нагоду вислизнути з вечірки, викликався прислужитися тітоньці Лавінії:

— Я тебе відвезу.

— Мені прикро, що розладную вам забаву… — підвелася вона з крісла, прийнявши допомогу полковника, —…але найкраще йти саме тоді, коли тобі по-справжньому весело! Отже… моя шаль… мабуть, вона в холі, — тітонька рушила по кімнаті, цілуючись і бажаючи кожному на добраніч, а вже у дверях обернулася. — Даяно, люба моя… Такий чудовий вечір! Я зателефоную вранці, — і послала поцілунок здаля.

— На добраніч, тітонько Лавініє, гарно вам відпочити.

— Старатимуся. Милої всім вам забави. І на добраніч.

Вона вийшла в супроводі полковника. Двері за ними зачинилися. Даяна зачекала якусь мить, а тоді повернулася й сягнула по цигарку. У вітальні виникла дивна атмосфера — так, наче вони всі діти, що залишилися нарешті без дорослих, які не давали їм як слід розгулятися.

Закуривши, Даяна обвела очима своїх гостей.

— Що влаштуємо тепер?

Ніхто не виступив із жодною цікавою пропозицією.

— Я знаю, — розцвіла Даяна сліпучою посмішкою. — Зіграємо в сардинки.

Атена, потягуючи шампанське, простогнала:

— Мамусю! Час подорослішати…

— А чому б не в сардинки? Ми сто років не грали. Адже всі знають правила?

Алістер Пірсон зізнався, що грав колись давно, тож забув правила. То чи не міг би хтось…

— Одна особа ховається, — став пояснювати Едвард. — У всьому домі темно. Світло скрізь вимикаємо. Решта всі чекаємо тут. Рахуємо до ста, а тоді йдемо шукати. Хто викриває того, хто сховався, не подає іншим знаку, а просто тихенько ховається тут-таки у тій самій схованці, доки всі не напхаються в шафу, чи в кошик для білизни, чи ще кудись, як сардинки в бляшанці. Хто знайде всіх останнім, той гава.

— А, так… — промимрив Алістер не надто піднесено, — тепер я пригадав.

— Додаткове правило, — оголосила Даяна, — граємо тільки на першому поверсі. Місць, де ховатися, не бракує, а якщо почнемо вештатися нагорі, хтось ризикує розбудити дітей.

— Або потрапить у ліжко до їхньої няні…

— Едварде.

— Помилково, я маю на увазі.

— А як ми визначимо, — поцікавився доскіпливий Алістер, — хто ховатиметься перший?

— Тягтимемо карти. Вино козир, а старша карта виграє, — постановила Даяна.

Вона підійшла до ломберного столика, висунула шухляду й дістала колоду. Розгорнувши її віялом, сорочкою догори, почала обходити присутніх, даючи витягти одну карту. Джудіт перевернула свою карту. Туз вина.

— Мені ховатися, — визнала вона.

Даяна доручила Лавді повимикати всюди світло.

— Геть усюди, по всьому домі? — запитала вона.

— Ні, серденько, на майданчику між поверхами не треба. Бо няня нагорі злякається, а люди падатимуть зі сходів.

— Але тоді ми все бачитимемо.

— Заледве бодай щось. Біжи лишень, мерщій.

— Отже, Джудіт, — перебрав ініціативу Едвард, — ми рахуємо до ста і йдемо тебе шукати.

— Є місця поза грою?

— Гадаю, кухня. Імовірно, Неттлбеди ще там пораються. А поза тим, у тебе карт-бланш.

Повернулася Лавді.

— Скрізь морок і моторошно, — вдоволено оголосила вона. — Не видно ні-чо-гісінько, хоч в око стрель.

Джудіт зі збудження пойняла дрож. Як не смішно, вона б воліла, щоб виграшну карту витяг будь-хто інший. Вона ніколи нікому не зізнавалася, до якого прикрого стану її допроваджують такі розваги: ті ж таки хованки в саду завжди ставали для неї тяжким випробуванням, хоч би тому, що в розпал гри їй неодмінно кортіло в туалет.

Та нічого не вдієш, залишалося тільки бути мужньою до кінця.

— Тоді починаємо. Джудіт, приготуватися. На старт, увага, руш!

Вона ще з вітальні вийти не встигла, як вони почали відлік. «Один, два, три…» Джудіт зачинила за собою двері — і її одразу приголомшила темрява. Немов на голову наділи мішок із чорного оксамиту. Джудіт панічно намагалася пригадати якесь затишне місце, де вона могла б скулитися тихенько, перш ніж гравці кинуться переслідувати її, як зграя хортів. Вона тремтіла, а за дверима голосно рахували: «Тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять». Однак на цю мить її очі трохи призвичаїлися до темряви, і вона розрізнила в дальньому кінці холу слабке світло, що цідилося згори сходів, від лампи, що горіла біля дверей у дитячу.

Тепер її становище поліпшилося. Але не можна було гайнувати час. Джудіт рушила вперед, здебільшого наосліп, обережно й нерішуче, побоюючись перечепитися через яке-небудь крісло чи стіл. Де сховатися? Намагаючись зорієнтуватися, вгадуючи відстані, вона несміливими кроками пробиралася через хол і потроху визначалася у просторі. Праворуч від неї була маленька вітальня, далі — їдальня. По інший бік — більярдна й кабінет полковника. Поки вона перетинала хол, тьмяне світло, що падало зі сходів, служило їй головним орієнтиром. Джудіт повернула ліворуч, торкнулася рукою стіни й, намацавши ліпний карниз, рушила вздовж нього. Наштовхнулася на стіл, відчула холодний дотик листя на оголеному передпліччі. Вона намацала одвірок, масивну лиштву, знайшла клямку, обернула її і прослизнула всередину.

Більярдна зала. Занурена в непроглядну темряву. Джудіт тихенько зачинила за собою двері. Відчула знайомий запах грубого сукна оббивки, просяклого сигарним димом. Порушуючи правила, намацала вимикач і клацнула ним. З темряви враз виринув більярдний стіл, накритий чохлом від пилу. У приміщенні панували охайність і порядок, киї стояли в підставці, в очікуванні чергової гри. Камін не розпалений, важкі парчеві портьєри щільно запнуті. Джудіт оцінила свої можливості, вимкнула світло й, безгучно ступаючи по товстому турецькому килиму, перетнула залу.

Високі вікна в цій залі мали глибокі, високо розташовані підвіконня, на яких у дощові дні вони з Лавді часом сиділи, спостерігаючи за грою й намагаючись стежити за рахунком. Не надто вигадлива схованка, проте нічого ліпшого Джудіт не спадало на думку, а останні секунди збігали. Вона відсмикнула портьєру, підібрала довгий поділ і видерлася на підвіконня. Потім швидко запнула портьєри знову, розрівняла складки, щоб вони здавалися недоторканими і щоб жодна щілинка не виказала її відблиском світла знадвору.

Готово. Упоралася. Вона в схованці. Джудіт посунулася вбік і притулилася плечима до грубої поверхні віконниці. Стало страшенно холодно, ніби в маленькій льодовій хатинці, бо шибка була просто крижаною, а важкі портьєри не пропускали сюди тепла від радіаторів. Темне небо за вікном було вкрите сірими хмарами, які лише зрідка розступалися, щоб пропустити світло мерехтливих зірок. Джудіт придивилася до темряви й розгледіла силуети зимових дерев, крони яких гойдав вітер. Досі вона не думала про вітер, однак тепер, усім тілом тремтячи від холоду, чула, як він свистить у щілинах вікна, ніби вимагаючи, щоб його впустили.

Якийсь звук. Вона підвела голову й прислухалася. Десь далеко відчинилися двері. Гучний голос: «Готова чи ні, а ми йдемо!» Отже, вони дорахували. Тепер ідуть по її слідах, полюють. Джудіт подумала, чи не треба їй у туалет, але тут-таки заборонила собі такі думки. А ще сподівалася, що всі знайдуть її до того, як вона сконає від холоду.

Вона чекала. Їй здавалося, цілу вічність. Знову голоси. Кроки. Пронизливий жіночий сміх. Збігали хвилини. Тоді дуже тихо відчинилися й знову зачинилися двері. Двері в більярдну залу. Джудіт виразно відчувала присутність іншої людини, і її пройняло жахом. Однак жодного звуку. Товстий килим приглушував кроки, але вона раптом усвідомила, що хтось скрадається в її бік. Вона затамувала подих, побоюючись виказати себе диханням. Портьєри м’яко розсунулися, і голос Едварда прошепотів:

— Джудіт?

— Ох, — мимоволі зітхнула вона полегшено, ніби скидаючи нервове напруження. — Я тут, — прошепотіла у відповідь.

Він легко стрибнув на широке підвіконня й засмикнув за собою портьєри. Він стояв тепер поруч із нею, впритул. Високий і міцний. І теплий.

— Знаєш, як я тебе знайшов?

— Не говори. Нас почують.

— Не знаєш?

— Ні.

— За запахом.

— Який жах, — знервовано захихотіла вона.

— Та ні, чарівно. Твої парфуми.

— Я замерзла.

— Тут холод собачий. Ану лишень… — притягнув він до себе Джудіт і почав енергійно розтирати її вкриті гусячою шкірою плечі, так, наче витирав мокрого собаку. — Господи, ти справді мов бурулька. Як воно? Краще?

— Так. Краще.

— Ми ніби в хатинці, га? Стіна, вікно і трохи місця для нас двох.

— Надворі вітер. Я не знала, що сьогодні вітряна ніч.

— Ночами завжди вітер. Подарунок від моря. А цієї ночі — це різдвяний подарунок.

По цих словах, і без дальших балачок, він стиснув її в обіймах і поцілував. Вона завжди уявляла собі, що перший справжній поцілунок чоловіка стане для неї неприємним і неприродним досвідом, з яким нелегко буде змиритися. Натомість міцний, вправний і цілком природний поцілунок Едварда відгукнувся всередині неї дивовижною втіхою, про яку вона невиразно мріяла місяцями.

Він перервав поцілунок, але й далі обіймав і притискав її до своїх грудей, терся щокою об її щоку й пестив губами її вушко.

— Я хотів цього цілий вечір. Від тієї самої миті, як ти ввійшла до вітальні, як… як там сказала тітонька Лавінія… наче рибалочка.

Він трохи відсторонився і глянув на неї зверху вниз.

— Як те кумедне миле пташеня виросло у прекрасну лебідку? — усміхнувся він.

У тьмяному світлі Джудіт побачила його усмішку. Вона відчула, як його тепла рука ковзнула з її плеча вниз по спині, і далі, пестячи крізь тонкий шовк її сукні талію і стегна. Він знову поцілував її, але цього разу вже по-іншому, бо його вуста були розтулені, язик настирно намагався проникнути їй до рота, а його рука лягла їй на груди і м’яла ніжну плоть.

Цієї миті жах повернувся. Той жах, що тривалий час не тривожив її, враз суцільно заволодів її свідомістю. Вона знову сиділа в темному брудному залі кінотеатру, а на її коліні лежала рука Біллі Фосетта, мацаючи, вдираючись у її особистий простір, в інтимне…

Її панічна реакція була суто інстинктивною. Те, що було приємним і радісним, враз стало загрозливим, і марно вона твердила собі, що це Едвард, бо не мало значення, хто то був, вона просто знала, що нездатна дати собі раду із сексуальним вторгненням. Джудіт не хотіла його й не могла прийняти так само, як тоді, у чотирнадцять. Вона не змогла б зупинити себе, хоч би й намагалася — різко вперлася руками Едвардові в груди та із силою відштовхнула його.

— Ні!

— Джудіт?

Вона почула спантеличення в його голосі, а, глянувши йому в обличчя, побачила, як він сторопіло насупився.

— Ні, Едварде, — повторила вона, відчайдушно мотаючи головою. — Ні.

— Чого ти панікуєш? Це ж тільки я.

— Я не хочу. Ти не повинен…

Джудіт відштовхнула його, і він відпустив її. Вона відсунулася далі, знову притуляючись спиною до жорстких віконниць. Між ними запала тиша, порушувана тільки тоненьким співом вітру. Поступово безглуздий, безпричинний страх минув, і Джудіт відчула, що її оскаженіле серце повернулося до нормального ритму. «Що я накоїла?» — вжахнулася дівчина й спалахнула від сорому, адже вона так прагнула бути дорослою, а натомість повелася як незграбна дурепа й остання ідіотка. Біллі Фосетт. Їй раптом захотілося заверещати від злости на саму себе. Якби вона могла щось пояснити Едвардові… І зрозуміла, що ніколи не зможе.

— Вибач, — вичавила вона із себе зрештою, і це прозвучало нікчемно й недоречно.

— Ти не любиш, коли тебе цілують?

Едвард був явно ошелешений. Джудіт питала себе, чи діставав він досі відкоша бодай від якоїсь дівчини? Едвард Кері-Льюїс, блискучий представник золотої молоді, либонь, зроду ні від кого не чув відмови.

— Це моя провина, — похмуро мовила Джудіт.

— Я думав, ти цього хотіла.

— Я хотіла… тобто… я не знаю…

— Мені прикро бачити тебе такою засмученою… — ступив він до неї, але вона в розпачі витягла вперед руку. — У чім річ?

— Ох, ні в чім. Це ніяк не пов’язано з тобою.

— Але ж…

Він не договорив. Повернув голову, прислухаючись.

Там, за портьєрами, відчинилися, а потім тихенько зачинилися двері до більярдної. Їх ось-ось викриють, а отже, запізно намагатися щось виправити. У відчаї дивлячись на профіль Едварда, Джудіт сказала собі, що втратила його назавжди. На жодні пояснення не залишалося часу. Портьєра відхилилася.

— Я так і думала, що ти тут сховаєшся, — прошепотіла Лавді.

Едвард нахилився, подав їй руку й допоміг вилізти до них, на підвіконня.

Тієї ночі повернувся давній сон. Нічний жах, який Джудіт, здавалося, поховала й назавжди забула. Її спальня у «Вітряному кряжі», колихаються фіранки на відчиненому вікні, а Біллі Фосетт видирається приставленою драбиною, щоб дістатися до неї. Вона лежить, паралізована жахом, чекаючи, коли над підвіконням з’явиться його голова з блискучими, проникливими очима й жовтозубою посмішкою. І в мить, коли він з’явився, Джудіт підхопилася зі сну, ніби громом розбуджена, у холодному поту, з роззявленим у безгучному зойку ротом.

Це було так, ніби він переміг. Усе їй зіпсував, бо, у якийсь огидний, збочений спосіб, вона переплутала з ним Едварда, і руки Едварда стали руками Біллі Фосетта, і раптом прокинулися всі її внутрішні заборони, а вона була надто юна й недосвідчена, щоб із ними впоратися.

Джудіт лежала у своїй заштореній спальні в Нанчерров і плакала в подушку, бо вона так любила Едварда й тепер сама все зруйнувала, і вже ніколи не буде, як раніше.

Але це було її відчуття, а не Едварда. Вранці, коли вона ще спала, саме він її розбудив. Вона почула делікатний стукіт, і двері в її спальню відчинилися.

— Джудіт?

У кімнаті було темно, але раптом спалахнуло верхнє світло, на мить засліпивши її. Вихоплена зі сну, вона сіла в ліжку, збентежено кліпаючи очима.

— Джудіт.

Едвард. Вона тупо вирячилася на нього. Чисто поголений, одягнений, із ясним поглядом і готовий до нового дня, він не був схожий на когось, хто вклався спати о третій ранку.

— Що сталося?

— Не треба лякатися.

— Котра зараз?

— Дев’ята.

Він підійшов до вікна, розсунув фіранки, і кімнату наповнило сіре світло пізнього грудневого ранку.

— Я заспала.

— Пусте. Сьогодні всі заспали.

Він повернувся до дверей і вимкнув світло, потім підійшов до її ліжка й безцеремонно всівся на краєчок.

— Нам треба поговорити, — заявив він.

Спогади про вчорашній вечір затопили її свідомість.

— Ох, Едварде…

Вона відчула, що з очей ладні знову ринути невтримні сльози.

— Облиш цю мученицьку міну. Ось… — нахилився він, щоб підняти її халат із килимка біля ліжка. — Надінь, бо ще змерзнеш на смерть.

Вона слухняно просунула руки в рукави й закуталася в халат.

— Як спалося?

Джудіт згадала свій знайомий нічний жах.

— Добре, — збрехала вона.

— Радий це чути. Слухай, я тверезо все обміркував, тому я тут. Те, що сталося вчора…

— Це моя провина.

— Нічия це не провина. Імовірно, я неправильно оцінив ситуацію, але я не перепрошуватиму, бо, на мій погляд, я не зробив нічого, за що треба просити пробачення. За винятком, може, того, що забув про твій вік. У тій сукні ти була така гламурна, що на мить видалася мені цілком дорослою. Але, звісно, ніхто не дорослішає вмить. Внутрішньо ти ще не змінилася.

— Ні, — підтвердила Джудіт, понуривши очі й споглядаючи свої пальці, що бгали край підковдри.

— Насправді я хотіла, щоб ти мене поцілував, — проказала вона з болем у голосі. — Я хотіла танцювати з тобою, а потім хотіла, щоб ти мене поцілував.

— Але ти не відчуваєш неприязні до мене?

Джудіт подивилася просто в його щирі сині очі.

— Ні, — відповіла вона, — я надто люблю тебе, щоб відчувати до тебе неприязнь.

— У такому разі можемо це забути й не згадувати.

— Заради цього ти прийшов і розбудив мене?

— Не зовсім. Я просто хотів переконатися, що ми зрозуміли одне одного. Між нами не повинно бути неприязні чи незгоди. Річ не тільки в тобі й мені, а в усіх у цьому домі. Ми всі будемо разом ще кілька днів, і нічого немає гіршого за атмосферу недомовок, двозначних реплік і понурих облич. Розумієш, про що йдеться?

— Так, Едварде.

— У моєї матері дуже гостре око, коли доходить до взаємин між іншими людьми. Я не хочу, щоб вона проводжала тебе здивованими поглядами або ставила мені запитання з підтекстом. Ти ж не вдаватимеш із себе леді Шалотт?[91]

— Ні, Едварде.

— От і розумниця.

Джудіт ніяк не відповіла на його останню репліку, бо не знала, що сказати, а лише мовчки сиділа, томлена суперечливими почуттями.

Насамперед — їй таки полегшало. Полегшало від того, що Едвард не ігноруватиме й не зневажатиме її до кінця життя, що він забажав поговорити з нею, що вони залишаться друзями. І що він не думатиме про неї, як про двоєдушну малу запальничку-динамницю. (Вона запозичила цей яскравий зворот у Гітер Воррен, яка, своєю чергою, почула його від свого брата Педді. У Педді була подружка, за якою він тривалий час упадав, проте від якої — попри її фарбоване волосся, короткі спідниці й звабливі виверти — нічого так і не домігся. «Вона просто мала запальничка-динамниця», — зрештою пожалівся він сестрі й пішов собі в найлютішому гуморі, а Гітер за першої ж нагоди поділилася корисною інформацією з Джудіт, ясно давши тій зрозуміти, що така поведінка найбільше бісить чоловіків.)

Звідси й полегшення. Крім того, Джудіт була зворушена здоровим глуздом Едварда, який виходив передовсім із турботи про свою матір, про різдвяні свята в її домі, але й про неї, про Джудіт, теж подумав.

— Ти цілковито маєш слушність, — підсумувала вона свої міркування.

— Отже, — усміхнувся він, — сімейна прихильність?

— Я ж не належу до сім’ї.

— Усе одно, що належиш.

Від цих слів її серце сповнилося любов’ю до Едварда. Джудіт простягла до нього руки, пригорнула юнака до себе й поцілувала в гладеньку щоку. Від нього пахло лимонною свіжістю. Едвард і ясне ранкове світло прогнали Біллі Фосетта, натомість любов повернулася на своє місце. Вона відкинулася на подушки.

— Ти вже снідав?

— Ще ні. Залагодити інцидент було важливіше.

— Я конаю з голоду, — сказала Джудіт і аж тоді усвідомила, що справді голодна.

— Ти говориш, як Атена, — він підвівся з її ліжка. — Я спускаюся в їдальню. Скільки тобі треба часу?

— Десять хвилин.

— Зачекаю на тебе.

Актовий день[92] у «Святій Урсулі» відбувся за традицією в останній день літнього триместру й усього навчального року, на останньому тижні липня. Урочиста церемонія розгорталася за освяченою часом процедурою: збори батьків і учениць у великій актовій залі, молитва, одна чи дві промови, вручення нагород, виконання шкільного гімну, благословення єпископа, тоді чаювання — у їдальні або в саду, залежно від погоди. По завершенні всі роз’їжджаються по домівках, на літні канікули.

Текст запрошення на цю щорічну подію теж завжди залишався незмінним:

Красива товста листівка із золотими берегами. Письмо у стилі гравіювання по металу. Деяким батькам запрошення нагадувало королівську грамоту.

У будь-якому разі вони слухняно прибували в призначений час. За десять друга велична, оздоблена дубовими панелями зала була вщерть наповнена людом. Попри відчинені вікна, у ній стояла спека, оскільки у відповідь на молитви небо подарувало цього дня справжню літню погоду, без жодної хмаринки. Зазвичай у великій актовій залі гуляли протяги і стояла холоднеча, як у неопалюваній церкві, а за єдині оздоби служили дошки пошани, одна чи дві спортивні нагороди та вітраж із зображенням мученицької смерті святого Себастьяна. Але сьогодні зал був рясно прикрашений квітами — вазони й горщики з рослинами поприносили сюди з оранжереї, і в теплому повітрі стояли густі пряні пахощі.

У північному кінці зали підносилася сцена, на яку з аудиторії, з обох боків, вели дерев’яні сходи. Звідси, стоячи за кафедрою, міс Катто читала щоденну ранкову молитву, давала поточні розпорядження, оголошувала подяки й догани і взагалі підтримувала школу в належному тонусі. Сьогодні на авансцені було влаштовано справжнісіньку клумбу з пеларгоній у горщиках, а за нею розташувався ряд подібних до трону крісел для почесних учасників церемонії: єпископа, голови правління школи, лорда-намісника графства, леді Бізлі (на яку лягла місія вручення нагород) і міс Катто. Саме на прибуття цієї групи визначних осіб чекали присутні в залі.

На дві третини аудиторія складалася з урочисто виряджених батьків і родичів учениць. Матері виступали в елегантних капелюшках, білих рукавичках, квітчастих шовкових сукнях і черевичках на високих підборах. Їхні чоловіки здебільшого були одягнені в темні костюми, за винятком тих, що мали на собі військові однострої. Молодші братики й сестрички були вбрані в батистові блузи й сарафанчики з тканини бренду «Ліберті»[94], зі стрічками у волоссі, або в матроські костюмчики з білими ремінцями, взуті в начищені білою глиною полотняні черевички[95]. Малечі було жарко й нудно, про що вони заявляли на всю залу своїм пхиканням.

Едґар і Даяна Кері-Льюїси, а також адвокат містер Бейнс із дружиною становили частину врочистого зібрання. Свою малечу Бейнси не взяли, а завбачливо залишили вдома з нянею.

У передніх рядах сиділи учениці: попереду на низеньких лавах — дівчатка з молодших класів, позаду них — старші. Усі вони були в так званій святковій формі, яка передбачала кремову чесучеву сукню з довгими рукавами й чорні шовкові панчохи. Тільки небагатьом обраним було дозволено білі гольфи. На крайньому місці в кожному ряду сиділа вчителька в академічній чорній мантії. Та навіть ці архаїчні шати мали сьогодні святковий вигляд, бо кожна з учительок накинула поверх мантії свій університетський каптур із шовковим підбоєм рубінового, смарагдового чи сапфірового кольору.

Джудіт, яка сиділа в останньому ряду учениць, відгорнула манжет рукава й подивилася на годинник. За дві хвилини друга. Ось-ось високі особи вийдуть із кабінету міс Катто й займуть свої місця на сцені, запрошені старостою школи, Фредою Робертс. Джудіт була старостою класу, але до старости школи не виросла. Пам’ятаючи застрашливу Дейрдре Ледінґем, вона дякувала долі, що уникла цієї посади.

Позаду неї якийсь малюк вовтузився, знемагаючи від незручностей.

— Я хоцу цогось попити, — запхикав він, і його негайно стали зацитькувати.

Джудіт щиро йому поспівчувала. Актовий день завжди був тяжким випробуванням, і його не робило анітрохи легшим навіть усвідомлення того, що їй вісімнадцять і вона залишає школу назавжди, а це її останній Актовий день. Важка сукня із чесучі не пропускала повітря, і Джудіт відчувала, як струмки поту збігають їй під пахвами й між стегнами. Щоб відволіктися від власного дискомфорту, вона почала подумки складати список позитивних і радісних подій, що вже відбулися або невдовзі очікуються.

Найважливішим було сподівання, що вона достатньо добре склала вступні іспити до університету. Результати ще не оприлюднили, але міс Катто була впевнена щодо успіху і вже почала обмірковувати майбутнє влаштування Джудіт в Оксфорді.

Але навіть якщо її зарахують до університету, в Оксфорд вона поїде не раніше, ніж за рік, бо на жовтень їй уже замовлено квиток на корабель до Сінгапуру, і щонайменше десять місяців Джудіт перебуватиме зі своєю сім’єю. «Усе своєю чергою, — казала вона собі всі ці роки, схиляючись над парапетом набережної в Пензансі й спостерігаючи, як сірі хвилі накочуються на вкритий галькою берег. — Закінчити школу, скласти іспити, а тоді повернутися на Схід і бути з мамою, татом і Джесс». Джесс нині вже вісім. Джудіт не могла дочекатися миті, коли побачить їх усіх.

Інші приємні події мали відбутися ще раніше. Закінчення школи, свобода, літні канікули. На канікули було визначено плани: два тижні в серпні вона пробуде в Порткеррісі з Гітер Воррен і її батьками, а потім, можливо, поїде до тітки Бідді. Утім, дати цього візиту належало ще уточнити. «Просто зателефонуй і повідом, коли хочеш приїхати, — писала їй Бідді в листі. — Запрошення чинне в будь-який час, решта — на твій розсуд».

В іншому разі — Нанчерров. А це означає — Едвард.

Сидячи в задушливій шкільній залі, Джудіт наперед смакувала побачення. Події Різдва, його різко перервані залицяння за портьєрами в більярдній, її інфантильна реакція на них і те, як він залагодив непорозуміння, — усе це піднесло відносини Джудіт і Едварда на новий рівень, і вона таємно відкрила йому своє серце й остаточно закохалася в нього. Вона уявити собі не могла, як такий привабливий, такий жаданий чоловік може бути водночас чуйним і терплячим. Завдяки йому невинний інцидент, що міг вилитися в руйнівну халепу, збіг непомітно, наче потічок під мостом. Почуття вдячности й захвату були частиною її кохання. Propinquitas… — вона знайшла це слово в словнику латинської мови, «спорідненість між людьми, близькість природи між речами» — була іншою частиною.

Розлука теж відіграла свою роль. Розлука, як вітер, здатна загасити свічечку, але сильне полум’я вона роздмухує ще яскравіше. Джудіт не бачила Едварда із січня. Він згаяв великодні канікули на ранчо в Колорадо, куди його запросив університетський приятель, здібний молодий американець, який здобув стипендію в Кембриджі. Друзі допливли на «Королеві Марії» із Саутгемптона до Нью-Йорка, а звідти вирушили потягом до Денвера. То мала бути справжня пригода, і Едвард, яким не надто любив листування, таки надіслав Джудіт дві яскраві кольорові листівки із зображенням Скелястих гір та індіанців, що торгують кошиками. Ці дорогоцінні пам’ятки вона зберігала між сторінками щоденника, разом зі світлиною, викраденою з фотоальбому Лавді, Якщо та й помітила втрату, то нічого не сказала. А просто зараз Едвард перебував на півдні Франції, куди поїхав з Кембриджу, і компанією друзів — погостювати на віллі чиєїсь тітоньки.

Розповідаючи дівчаткам про цю останню пригоду, Даяна реготала й зачудовано хитала головою, явно розчулена популярністю дорогоцінного синочка.

— Як той кіт, завжди падає на всі чотири лапи! Мало того, що примудряється заводити багатих друзів, та ще й домівки в них у найбільш екзотичних куточках світу. І його запрошують погостювати. Що, звісно, добре для Едварда, але прикро для нас. Дарма. Сподіваймося, на якусь частинку літа він таки навідається додому.

Дарма, погоджувалася подумки Джудіт. Надія на побачення сповнювала її радістю.

Неабияким приводом для радощів стало несподіване рішення містера Бейнса, який дав Джудіт дозвіл на купівлю власного невеликого автомобіля. Вона згаяла великодні канікули (канікули без Едварда), навчаючись керувати машиною й, на свій подив, із першого разу склала тест на права. Але в Нанчерров не так просто було знайти чим керувати. Про «Бентлі» Даяни чи «Даймлер» полковника навіть не йшлося, бо обидві автівки були такими шикарними, що катастрофою було б навіть пошкрябати бампер. А старомодний сімейний мисливський фургон нагадував радше автобус, ніж автомобіль.

Вона поділилася своїми клопотами з містером Бейнсом.

— Щоразу, як я хочу з’їздити по якусь дрібницю в Пензанс, мушу чекати, коли хтось збереться туди на машині, і просити, щоб мене взяли, а це не завжди зручно.

Той вислухав її співчутливо.

— Так, розумію, — мовив він і впав у задуму, обмірковуючи проблему, а тоді ухвалив рішення. — Знаєш, Джудіт, я думаю, тобі потрібен власний автомобіль. Тобі вісімнадцять, ти достатньо відповідальна особа. І, безперечно, ти повинна мати можливість їздити куди тобі треба, не обтяжуючи проханнями Кері-Льюїсів.

— Справді? — не могла вона повірити власним вухам. — Мій власний автомобіль?

— Адже ти хотіла б його мати?

— Понад усе на світі, але мені й на думку не спадало, що ви мені таке запропонуєте. Якби я мала свою машину, я б дбала про неї, мила, заправляла тощо. І я б на ній їздила. Свого часу мене засмучувало, що мама боїться керувати нашим «Остіном». Було багато чудових місць, куди ми могли поїхати, — парки, маленькі пляжі. Але ми ніколи нікуди не їздили.

— Ти б хотіла надолужити?

— Не в тім річ. Головне — знати, що маю таку можливість, якщо схочу. Натомість я могла б зробити щось інше, таке, що тривалий час не дає мені спокою. Філліс, яка працювала в нас, у «Будинку над річкою». Вона знайшла інше місце в Порткеррісі, а потім вийшла заміж за свого хлопця й переїхала до нього в Пендін. Він шахтар, і гірнича компанія надала їм маленький будиночок, а нещодавно в них народилася дитина, і я дуже хотіла б їх відвідати. На машині я могла б це зробити.

— Філліс. Так, я пам’ятаю Філліс, вона відчиняла мені, коли я приїжджав побачитися з твоєю мамою. Вона весь час усміхалася.

— Вона чудова. Одна з моїх найкращих подруг. Ми підтримуємо зв’язок, листуємося, обмінюємося листівками, але не бачилися чотири роки, відколи я вступила до «Святої Урсули». Навіть коли я гостювала в Порткеррісі у Ворренів, ми не могли побачитися, бо єдиний автобус до Пендіна ходить раз на тиждень, а на велосипеді туди — надто далеко.

— Кумедно й сумно. Живемо в такому маленькому графстві, а віддалені одне від одного так, наче ми на різних планетах, — поспівчував містер Бейнс і всміхнувся. — Власна машина й незалежність, яку вона дає, здається мені необхідністю, а не розкішшю. Закінчуй школу, складай іспити до університету, і ми обговоримо цю справу. Я поговорю з капітаном Сомервіллем.

На цьому розмова скінчилася. Але Джудіт була сповнена надією, адже, по щирості, вона не могла собі уявити, щоб дядько Боб сказав «ні».

Тепер їй спало на думку, що, за щасливого перебігу справ, вона могла б отримати машину ще до того, як вирушить у гості до Ворренів, і тоді зможе приїхати в Порткерріс за кермом власної автівки. Лавді теж запросили приєднатися до веселої компанії над бакалійною крамницею, але вона ще не визначилася, оскільки їй треба було виїздити свого нового поні, готувати до різних виставок і змагань, у яких вона хотіла брати участь і, бажано, перемагати. Однак перед спокусою подорожі вдвох, на Джудітиній власній машині, Лавді може не встояти і приєднається бодай на кілька днів. На думку про те, як вони вдвох із Лавді мчать дорогами графства в маленькому спортивному автомобілі з валізами на задньому сидінні, у Джудіт голова пішла обертом, і їй захотілося поділитися з Лавді, але та сиділа на два ряди попереду, тож залишалося тільки чекати.

Сімнадцятирічна Лавді теж назавжди залишала школу. Вона ніколи не робила шалених успіхів у навчанні, тож обмежилася іспитом на свідоцтво про закінчення школи і ясно дала зрозуміти багатостраждальним батькам, що без Джудіт її перебування у «Святій Урсулі» буде нестерпним.

— Але ж, серденько, що нам із тобою робити? — збентежено спитала Даяна.

— Я буду собі вдома.

— Ти не можеш просто байдикувати вдома. Ти перетворишся на овоч.

— Я могла б поїхати до Швейцарії, як Атена.

— Ти завжди казала нам, щоб ми ніколи не відправляли тебе далеко від дому.

— Швейцарія не береться до уваги.

— Що ж, я б не заперечувала. Хоча Атені Швейцарія нічого не дала. Вона тільки того й навчилася, що кататися на лижах і закохуватися в інструктора.

— Тому я туди й хочу.

Даяна розсміялася, обійняла свою молодшеньку й пообіцяла обміркувати цю можливість.

Друга пополудні. Якийсь рух у глибині зали, і всі присутні радо зводяться на ноги. Нарешті церемонія почалася. Трохи схоже на шлюбну, подумала Джудіт, з оцим морем квітів, коли всі урочисто вбрані, матері обмахуються аркушами з текстом гімну, і за мить наречена попливе білим лебедем, під руку з батьком. Ця ілюзія була такою переконливою, що на мить, коли в проході між рядами з’явився єпископ на чолі невеликої процесії, Джудіт здалося, що зараз ревне орган, виконуючи належну до події токату.

Зрозуміло, однак, що жодної нареченої не було. Натомість свої місця на сцені посіли члени президії. Єпископ виступив уперед і промовив коротку молитву. Усі повсідалися. Церемонія пішла за сценарієм.

Промови. (Голова правління щось бубонів нескінченно довго, зате промова міс Катто була меткою, лаконічною й дотепною, тож раз чи двічі залою пробіг схвальний сміх.)

Вручення нагород. Джудіт передбачала, що може отримати приз за найкращі успіхи з англійської серед випускників — так і сталося. А потім знову підіймалася на сцену по нагороду за успіхи з історії, що стала неочікуваним бонусом. Нарешті останнє нагородження. Заповітний кубок Карнгейл.

Джудіт насилу стримувала позіхання. Вона чудово знала, хто отримає кубок. Улеслива й запобіглива Фреда Робертс, яка цілими днями підлизувалася до всіх учительок.

Кубок Карнгейл, своїм дзвінким голосом пояснювала міс Катто, щорічно вручають за голосуванням усього педагогічного колективу випускниці, яка найбільше прислужилася школі. Тож маються на увазі не суто академічні успіхи, а три найцінніші риси, три ключові «Х»: Хист, Характер і Харизма. Цього року переможницею обрано… Джудіт Данбар.

Джудіт отетеріла від несподіванки, не вірячи власним вухам. Сусідка штурхнула її під ребра — «Дурепо, іди лишень» — і вона втретє звелася на ноги, що підгиналися, і подибала отримувати престижну нагороду. Через раптову слабкість у колінах вона перечепилася на сходах і мало не запорола носом землю.

— Молодчага, — широко всміхнулася їй леді Бізлі.

Джудіт прийняла кубок, зробила реверанс і повернулася на місце під бурхливі оплески, червона мов буряк.

Тоді нарешті заспівали шкільний гімн. Учителька музики, уже напоготові, вдарила по клавішах фортепіано, усі звелися на ноги, і вісімсот голосів враз мало що не зірвали дах.

Музика завжди глибоко хвилювала Джудіт, відгукуючись у серці пливким відчуттям то смутку, та радости. Нині завершувалася певна доба, і вона знала, що відтепер, чуючи знайомі слова великої поеми Баньяна[96], вона завжди мимоволі пригадуватиме кожну деталь цього дня: спекотне літнє сонце, пахощі квітів, піднесений хоровий спів, їй складно було визначити, почувається вона щасливою чи сумною.

Щаслива. Вона була щаслива. Типова для юного віку життєва енергія піднесла її дух. А співаючи, вона усвідомила ще одну приємну обставину. Здобутий Кубок Карнгейл ставив її в сильну позицію в переговорах про власний автомобіль і підвищував імовірність того, що вони з Лавді вирушать ним до Порткерріса. Вони керуватимуть разом. Дві подруги, що закінчили школу. Дорослі.

Актовий день закінчився, усі роз’їхалися, школа і спальні збезлюдніли. Сама тільки Джудіт лишилася сидіти на ліжку, перебираючи вміст торбинки, щоб якось згаяти час до шостої вечора, на котру їй призначена була прощальна зустріч із міс Катто в її кабінеті. Пошарпаний кофр Джудіт і решта її багажу вже прямували до Кері-Льюїсів у багажнику полковникового «Даймлера». Згодом, коли завершиться їхня розмова з міс Катто, містер Бейнс, який сам на це зголосився, приїде по неї й завезе до Нанчерров. Ця подорож стане чудовою нагодою порушити тему придбання для неї власного автомобіля.

Закінчивши з торбинкою, Джудіт перетнула спальню й вихилилась У відчинене вікно. Вона скинула оком на порожні галявини, що спускалися терасами до тенісних кортів і чагарників. Сліди чаювання в саду були прибрані, а на вичовгану сотнями ніг траву лягли довгі тіні. Вона пригадала той полудень, коли вперше побачила цей краєвид — того дня, коли приїхала з матір’ю з неофіційним візитом. Чотири роки, що минули відтоді, пролетіли значно швидше, ніж Джудіт могла собі уявити. Той давній полудень ніби лишився в якомусь далекому-далекому житті.

За п’ять шоста. Час іти. Вона повернулася до порожньої спальні, узяла торбинку і спустилася вниз. Величні сходи були незвично порожніми, стояла цілковита тиша. Ні тобі гомону голосів, ні дзеленчання дзвоника, ні віддаленого цокання метронома з музичної кімнати, коли яка-небудь учениця відпрацьовувала пропущені години занять. Вона постукала у двері кабінету, і міс Катто відгукнулася:

— Прошу.

Увійшовши, Джудіт застала директорку не за столом, а в зручному кріслі, оберненому вздовж широкого вінка. Поклавши ноги на ослінчик, вона читала «Таймс», та, коли Джудіт увійшла, згорнула газету і впустила її на підлогу поруч із кріслом.

— Джудіт. Проходь. Я не вставатиму, бо геть виснажена.

Її мантія й каптур лежали на столі, і без цих службових елементів одягу вона мала дуже відмінний від звичного вигляд. Тепер можна було помилуватися на шовкову пообідню сукню й навіть на її стрункі ніжки в тонких шовкових панчохах. Її темно-сині черевички на невисоких підборах були оздоблені сріблястими пряжками. Комфортно розслаблена після важкого дня, вона здавалася напрочуд жіночною і привабливою, і Джудіт упіймала себе на думці: «Гм, трохи шкода, що містер Бейнс уже має дружину і власну родину».

— Не дивно, що ви втомлені, — мовила вона вголос. — Ви не перепочили жодної хвилини за цілий день.

Поряд із кріслом міс Катто було приготоване ще одне м’яке крісло, коло нього стояв низенький столик, а на столику — срібна таця з пляшкою хересу й келишками. Побачивши цей натюрморт, Джудіт наморщила чоло. Ніколи в цій кімнаті алкоголем навіть не пахло. Міс Катто, помітивши її здивування, всміхнулася.

— Три келишки — це для тебе, для мене і для містера Бейнса, коли він нагодиться. Але ми не чекатимемо. Налий нам по келишку, люба, а тоді сідай.

— Я ніколи не пила хересу.

— Що ж, сьогодні найбільш підхожий день, щоб почати. І я думаю, нам обом зараз буде на користь.

Джудіт слухняно налила два келишки, а тоді опустилася в подушки другого крісла. Міс Катто підняла келих.

— За тебе і твоє майбутнє, Джудіт.

— Дякую.

— І доки я не забула, вітаю з кубком Карнгейл. Май на увазі, що голосування було майже одностайним, і я до цього не маю жодного стосунку.

— Рішення було трохи несподіваним… Я думала, кубок віддадуть Фреді Робертс. Я через це мало не беркицьнула, підіймаючись тими сходами…

— Ну, втрималася на ногах, і це головне… То що, яка програма на канікули?

Херес гарно подіяв. Розлився в грудях теплом, Джудіт почувалася комфортно й невимушено. Сіла нога на ногу, чого зроду не наважилася б зробити в присутності міс Катто, і розповіла їй про свої плани.

— Найперше я повертаюся до Нанчерров, а потім місис Воррен запросила мене до Порткерріса на два тижні.

— До твоєї подруги Гітер, — міс Катто ніколи не забувала імені жодної людини. — Тобі буде приємно.

— Так, Лавді теж запросили, але вона не може визначитися, поїде до них чи ні.

— Типово, — засміялася міс Катто. — Може, вона трохи соромиться?

— Ні, дарма. Це через її нового поні. Вона вже була зі мною в Порткеррісі. Ми поїхали спершу на один день, а потім на цілий вікенд.

— А Лавді була задоволена?

— Неабияк. Я, по щирості, була здивована.

— Троє друзів іноді не дуже ладнають між собою.

— Я знаю, але Лавді й Гітер зійшлися, як булка з маслом, а містер і місис Воррен вважають Лавді неординарною особистістю. Брати Гітер її дражнили, але Лавді залюбки приймала виклик і завжди дотепно їм відповідала.

— Їй на користь утекти від рафінованого аристократичного стилю життя. Побачити, як інші люди живуть і спробувати й собі, на що воно схоже.

— Я маю надію, що вона поїде і що я зможу відвезти її туди на власній машині. Містер Бейнс вам про таке не згадував?

— Він щось таке зауважив.

— Це була його ідея. Він сказав, що мені треба бути незалежною, і, можливо, якщо я складу вступні іс… — Джудіт завагалася, не бажаючи видатися самовдоволеним хвальком. — Але тепер, як я отримала кубок Карнгейл?

— Я думаю, це доречно! — засміялася міс Катто, зрозумівши, куди вона хилить. — Надай цей аргумент, щоб йому легше було зважитися. Незалежність! Яке це щастя. Тепер розкажи мені решту. Що в дальших планах?

— Мабуть, я трохи побуду з тіткою Бідді. Дядько Боб у морі, а Нед пішов служити на «Роял Оук»[97], тож їй не завадить моє товариство. Ми планували поїхати в Лондон на день чи два, щоб вона допомогла мені купити новий одяг для Сінгапуру. Я ж не можу туди приїхати нечупарою.

— Безперечно, ні. Тільки пообіцяй мені одну річ. Не закохуйся, доки будеш у Сінгапурі, не одружуйся й не знехтуй Оксфордом. У тебе є все життя на те, щоб закохатися й одружитися, але в тебе ніколи вже не буде нагоди вступити до університету.

— Міс Катто, я не маю наміру одружуватися ще сто років. Тобто не раніше, ніж мені виповниться двадцять п’ять.

— Розумне рішення. І стережися корабельних романів. У мене ніколи їх не бувало, але я чула, ця зараза буває смертельною.

— Я зважатиму.

— Мені бракуватиме тебе, — усміхнулася міс Катто. — Але це твоє життя, і ти маєш рухатися далі, ухвалювати власні рішення, встановлювати власні правила замість того, щоб їх встановлювали для тебе інші люди. Просто пам’ятай, що найважливіше — бути щирою із самою собою. Якщо триматимешся цього принципу, ти не схибиш… принаймні серйозно.

— Ви завжди були такою доброю до мене…

— Люба дитино, облиш. Я просто виконую свою роботу.

— Ні. Ви робите більше. І я завжди почувалася невдячною через те, що так і не скористалася з вашого запрошення відвідати ваших батьків в Оксфорді. Я б дуже хотіла познайомитися з ними, але якось…

Вона затнулася, вагаючись. Міс Катто засміялася.

— Ти знайшла собі добрих опікунів. Набагато більш відповідне й природне розв’язання. Зрештою, правильний керунок, розумний вибір — ось те, у чому може допомогти директорка школи. Відчуття дому, приналежність до сім’ї — це має походити від когось іншого. Дивлячись на тебе зараз, я можу визнати, що місис Кері-Льюїс чудово виконала роботу. Але, з іншого боку, думаю, тобі час повернутися до власної родини. А тепер…

Цієї миті їхню розмову перервав рішучий стукіт у двері й поява містера Бейнса.

— Я вам не перешкодив?..

— Анітрохи, — запевнила його міс Катто.

Він поплескав Джудіт по плечу.

— Ваш шофер до ваших послуг, юна леді. Сподіваюся, не надто завчасно?

— Ми підбадьорюємося келишком хересу, — всміхнулася йому міс Катто зі свого крісла. — Посидьте з нами за компанію.

Містер Бейнс охоче прийняв запрошення, зручно розсівся у кріслі, взяв свій келишок і закурив цигарку, від чого набув нетипово колоритного вигляду. Вони розмовляли. Під час чаювання в саду він уже привітав Джудіт із кубком Карнгейл і явно не бачив приводу згадувати про це знову, натомість гаряче вихваляв міс Катто, а також загальний успіх заходу.

— Нас, звісно, потішила погода, — зазначила міс Катто. — Мені тільки хотілося б, щоб хтось відредагував щорічну промову голови правління. Кому хочеться слухати детальну розповідь про суху гниль на кроквах каплиці? Або про епідемію кору під час весняного триместру.

— Це свого роду неминуче лихо, — реготнув містер Бейнс. — Коли він устає, щоб виступити на засіданні ради графства, усі вмощуються зручніше, щоб як слід покуняти…

Та нарешті настав час урвати балачки. Келишки спорожніли, і містер Бейнс подивився на годинник.

— Думаю, час нам рушати.

Вони підвелися.

— Я не піду вас проводжати, — похитала головою міс Катто. — Терпіти не можу махати рукою вслід. Але, будь ласка, не пропадай, давай мені знати, як твої справи.

— Неодмінно.

— І гарних тобі літніх канікул.

— Теж неодмінно…

— До побачення, моя люба.

— До побачення, міс Катто.

Вони потиснули одна одній руки. Вони не поцілувалися. Вони ніколи не цілувалися. Джудіт розвернулась і вийшла з кімнати, а містер Бейнс рушив за нею й зачинив за собою двері. Міс Катто залишилася сама. Якусь мить вона стояла нерухомо в задумі, а тоді повернулася до газети, яку впустила з появою Джудіт. Щодня новини ставали дедалі смутнішими. Дві тисячі озброєних нацистських штурмовиків перемістилися в Данциг[98]. Рано чи пізно Гітлер намірявся вторгнутися до Польщі, так само як він анексував Чехословаччину й Австрію. А це означало нову війну, і ціле молоде покоління, що стоїть на порозі багатих і плідних життів, буде натомість втягнуте в жахливий фатальний конфлікт.

Вона акуратно склала газету й поклала на стіл. Вона знала, що має залишатися сильною й рішучою, але саме в такі моменти, як зараз, коли Джудіт залишила її школу назавжди, передчуття великої трагедії краяло їй серце.

Її мантія й каптур лежали там, де вона їх поклала. Тепер вона взяла їх зі столу, згорнула щільно і притиснула до себе, ніби шукаючи в цьому жесті розради. Актовий день був важким випробуванням, яке вона змушена була долати щороку, і він завжди виснажував її, але це не причина поринати в такий розпач, у такий біль. Раптом на очі їй навернулися сльози, а коли потекли по щоках, вона мовчки сховала обличчя у брудну чорну тканину. Її душила лють проти неминучої війни й жаль за молодь, за Джудіт, за можливості, що будуть назавжди втрачені.

Зараз серпень і мрячний ранок понеділка. У Нанчерров іде м’який, але щедрий літній дощ. Низькі сірі хмари напливали з південного сходу, оповили скелі й море, а дерева вклякли під рясними струменями — з гілок і густого листя скапує вода. У ринвах і водостічних трубах шумує і клекоче, а щотижневе прання перенесли на один день. Ніхто не нарікає. Після тривалого періоду сухої спекотної погоди волога прохолода безумовно тішила. Дощ лив невблаганно й безнастанно, і спраглі квіти, фрукти й овочі вдячно всотували вологу, а повітря наповнювали пахощі напоєної землі.

Лавді, супроводжувана Тигром, через кухню й посудомийню вийшла на подвір’я й на мить зупинилася, щоб понюхати це неймовірне повітря й наповнити легені солодкою свіжістю. Поверх шортів і смугастого бавовняного пуловера на ній був старий плащ, на ногах — гумові чоботи, а голова непокрита, тож коли вона рушила в напрямку ферми Ліджі, дощ лив їй просто на волосся, від чого темні пасма закучерявилися ще щільніше, ніж будь-коли.

Вона рушила дорогою, що вела до стаєнь, але, не дійшовши до них, повернула на зриту коліями стежку, що тяглася в бік боліт. Тут стародавні, порослі лишайниками кам’яні мури були відділені від стежини глибоким ровом, яким зараз бігла вода, і колючими заростями дроку. Від його жовтих квіток линув запах мигдалю. Уздовж дороги буйно цвіла також наперстянка, блідо-рожеві мальви та клубки дикої жимолості, а на темному граніті скель виділялися оксамитові плями лишайників шафранового кольору. За стіною розкинулися пасовища, на яких паслися гернсійські дійні корови містера Маджа. Тут і там стриміли китовими спинами гребні загрузлих у землю брил. Трава між ними була яскраво-зелена, а в небі кружляли й скрикували мартини, переміщаючись, разом із дощовою погодою, вглиб суходолу.

Лавді насолоджувалася дощем. Вона звикла до нього, дощ її надихав. Тигр біг попереду, а вона поспішала за собакою, прискорюючи крок. Невдовзі їй стало парко, вона розстебнула плащ і дозволила йому маятися позаду, наче непрактичній парі крил. Лавді не зупинялася, стежка зигзагами побігла вгору, на пагорб. Ферма Ліджі лежала просто перед Лавді, але вона не бачила її через мряку, що не мало жодного значення, оскільки Лавді знала, що ферма там є. Вона взагалі знала весь Нанчерров, ферми і маєток, як свої п’ять пальців. Ці акри землі, які належали її батькові, були її світом, вона із зав’язаними очима могла б знайти безпечну дорогу в будь-якому його куточку. Навіть униз, через тунель гунери й через давній кар’єр, до скель і бухти.

Нарешті останній поворот стежки — і попереду вигулькнув із темряви міцний присадкуватий будинок Ліджі, з господарськими будівлями, стайнями та свинарниками. Кухонне вікно місис Мадж світилося, як жовта свічка, що не було дивним з огляду на похмуру погоду, бо на кухні місис Мадж навіть у найясніші дні бувало не надто світло.

Діставшись до воріт ферми, Лавді на мить зупинилася, щоб віддихатися. Тигр, випередивши її, уже пробрався на обійстя, тож вона перелізла через ворота й перетнула брудний двір, де різко відгонило худобою. Посеред двору парувала кам’яна споруда, доверху наповнена гноєм, що тихо дозрівав до миті, коли його розкидають на полях перед оранкою. По всьому двору дибали квокчучи червоно-руді кури місис Мадж, шукали й клювали зернятка, хробаків, комах та інші ласощі, а на мурі стояв навшпиньки красень півень, гордо розправляв крила й несамовито кукурікав. Лавді пройшла слизькою бруківкою через двір, пірнула у відчинену другу браму й потрапила в сад, що розкинувся навколо дому. До вхідних дверей вела посипана морською галькою доріжка. На порозі Лавді скинула гумові чоботи й у самих шкарпетках увійшла в оселю.

У холі з низькою стелею панувала напівтемрява. На верхній поверх вели дерев’яні сходи. Лавді натиснула на залізну клямку кухонних дверей, штовхнула їх, і враз їй в обличчя вдарила тепла хвиля апетитних пахощів. Овочевий бульйон і свіжий хліб.

— Місис Мадж?

Місис Мадж стояла біля раковини й чистила картоплю, оточена звичним безладом. На одному кінці кухонного столу вона розкачувала тісто, але оскільки кухня правила водночас за вітальню, другий кінець столу був завалений газетами, каталогами насіння, брошурами з магазинів залізних виробів і рахунками, що чекали на оплату. Біля плити стояли нечищені чоботи, над плитою висіли кухонні рушники, а на решітці, підтягнутій мотузкою зі шківом до стелі, провітрювалася випрана білизна. На останнє чітко вказували довгі кальсони містера Маджа, що звисали звідти. На кухні стояв також пофарбований у блакитний колір буфет, на полицях якого були не тільки різні фарфорові предмети, а й скручені листівки, пачки таблеток від глистів, старі листи, собачі повідки, шприц, старомодний телефон і кошик брудних яєць, які належало вимити. Кури місис Мадж неслися аби де, а найчастіше — за собачою будкою.

Лавді не надто зважала на безлад. Кухня Ліджі завжди мала такий вигляд, і Лавді це подобалося. У цьому була запорука певного затишку. Сама місис Мадж була затишно брудною, в оточенні закопчених казанів, тарілок із курячим кормом і купою немитих каструль і мисок. На ній був фартух і гумові чоботи. Вона завжди мала на ногах чоботи, бо постійно заходила й виходила з хати, кидала курям скоринки, заносила скалки для розпалювання, виносила з пральні кошики з білизною, тож чоботи навряд чи варто було скидати. Вимощена плиткою підлога й потерті килими теж були помітно брудними, але бруд не так щоб аж надто впадав в око — принаймні містер Мадж і Волтер не знаходили приводу для нарікань, так добре їхня дружина й мати їх годувала, так про них дбала й настільки не обходили їх такі дрібниці. (Зрештою, Лавді знала, що молочарня, за яку відповідала винятково місис Мадж, була чистою, бездоганною з погляду гігієни й ретельно дезінфікованою. А це, з огляду на кількість людей, які пили молоко та їли масло й вершки, що тут виробляли, справді, мабуть, було добре.)

Місис Мадж відвернулася від раковини, тримаючи в одній руці картоплину, а свій смертоносно гострий кухарський ніж — у другій.

— Лавді!

Як завжди, вона була в захваті від нежданого візиту. Ніщо її так не тішило, як непрошена гостя. Чудовий привід поставити чайник, заварити чай і попліткувати.

— Який ше ш приємний шюрприз.

Місис Мадж була беззуба. Вона мала знімні протези, але надівала їх лише в компанії чи за таких оказій, як церковне свято, коли мала проблеми з крихтами від мигдального тістечка. Через брак зубів вона видавалася старою, хоча насправді була відносно молодою, бо мала трохи більше, ніж сорок. На голові з прямим розпущеним волоссям у неї був коричневий берет, який вона носила так само постійно, як гумові чоботи, з тієї-таки причини.

— Пішки прийшла, га, у цю негоду?

— Зі мною Тигр. Не заперечуєте, якщо він зайде?

Це було доволі безглузде запитання, бо Тигр був уже на кухні, весь мокрий, обнюхував відро з помиями для свиней місис Мадж. Вона весело вилаяла його й занесла ногу, ніби хотіла копнути, тож Тигр відступив до ганчір’яного килимка біля плити, сів на нього й почав недбало і повільно вилизуватися.

Лавді стягнула плащ і розвісила його на спинці стільця, тоді простягла руку, взяла шматочок сирого тіста для випічки й з’їла його. Місис Мадж розреготалася.

— Бачили ви таку любительку сирого тіста!

— Воно смачнюще.

— Хочеш чашку чаю?

Лавді відповіла ствердно, але не тому, що аж так хотіла чаю, а тому, що чаювання з місис Мадж становило частину традиції.

— Де Волтер?

— На верхньому полі з батьком, — місис Мадж покинула картоплю, налила повний чайник і поставила його на вогонь. — Ти хочеш його побачити?

— Ну, сьогодні вранці я його не застала на стайні. На час, коли я туди прийшла, він уже вигнав коней.

— Він спустився до стаєнь рано, бо його тато хотів, щоб Волтер допоміг полагодити один із мурів. Уночі дві корови вийшли на дорогу, тупоголові скотиняки… А навіщо тобі Волтер?

— Просто маю щось йому сказати. Або можете ви переказати йому повідомлення. Завтра я їду на тиждень у Порткерріс, тож він має подбати про коней. Але там багато сіна, і я вчора ввечері почистила всі стійла.

— Я йому перекажу. Простежу, щоб він не забув.

Місис Мадж підвелася, взяла з камінної полиці заварник, оздоблений портретами королівської родини, а тоді, збоку від плити, закопчену коричневу бляшанку з чаєм.

— Навіщо ти їдеш до Порткерріса?

— У гості до Ворренів, з Джудіт. Мене теж запросили. Джудіт збирається на два тижні, а я була вже й відмовилася, але потім подумала, що там, у них, може бути весело. Щоправда, у мене муляє на серці через те, що залишаю нового поні. Але ж татуньо сказав, що я просто зобов’язана поїхати. Крім того — і ви, місис Мадж, ніколи в це не повірите, — ми з Джудіт плануємо їхати самі! Джудіт сьогодні поїхала з містером Бейнсом, адвокатом, і він допоможе їй купити машину. А їй лише вісімнадцять. Скажіть, яка щасливиця? І в неї машина буде нова. Невживана.

Місис Мадж, яка саме брязкала чашками й блюдцями, почувши цю новину, завмерла, роззявивши рота.

— Власна машина! Важко в таке повірити. А ви, двійко юних леді, поїдете на ній самі. Сподіваймося, не вскочите в аварію і не позбавите себе життя.

Заваривши чай, місис Мадж витягла з керамічної хлібниці шафрановий кекс і нарізала скибки завтовшки в дюйм.

— Воррени? Це родина Ієна Воррена, бакалійника?

— Атож. У нього є донька, на ім’я Гітер. Вона була подружкою Джудіт у школі в Порткеррісі. І в неї є двоє страшенно гарних братів — Педді та Джо.

— Еге! — крекнула місис Мадж. — То ось чому ти їдеш!

— Ох, місис Мадж, які нісенітниці, звісно, ні.

— Я їх не так добре знаю, хоча Воррени — моя далека рідня. Дейзі Воррен була кузиною моєї тітки Фло. Тітка Фло вийшла заміж за дядька Берта. У них велика родина, у Ворренів. А Ієн Воррен ще той був замолоду — що твій дикий козел, ніхто з нас ніколи не повірив би, що він коли-небудь дійде розуму.

— Та він і досі той ще задирака.

Місис Мадж налила чаю, відсунула стілець і вмостилася з наміром ґрунтовно побалакати.

— А що там іще у вас удома відбувається? Ви вже в повному складі?

— Геть навпаки. Там тільки тато, Джудіт і я. Атена досі в Лондоні, а Едвард розкошує на півдні Франції, і ми, як завжди, не знаємо, коли він повернеться додому.

— А як щодо твоєї матері?

— Вона вчора поїхала до Лондона, — скривилася Лавді. — Поїхала на «Бентлі» й узяла із собою Пеко.

— Вона поїхала до Лондона? — місис Мадж видавалася щиро здивованою. — Саме тоді, коли ви всі повертаєтеся додому, просто посеред канікул?

Даяна Кері-Льюїс справді ніколи раніше так не чинила. Проте Лавді, попри певне своє роздратування з приводу материної втечі, схильна була з розумінням поставитися до її вчинку.

— Суто між нами, місис Мадж, я думаю, що вона стала трохи пригніченою й нещасною. Їй треба було якось розвіятися. Атена завжди підносить їй гумор, тож я припускаю, їй хотілося змінити оточення.

— Що ж це їй оточення не догодило?

— Ну, визнайте, усе взагалі трохи гнітюче. Я маю на увазі новини й нескінченні розмови про війну, а Едвард записався до резерву Королівських ВПС, і я думаю, що це її лякає. І татко теж став якийсь мовчазний і постійно вмикає всі випуски новин на повну гучність, а там, у Гайд-парку, копають землю, щоб облаштувати бомбосховища. І він, здається, думає, що ми всі будемо потруєні газами. Насправді не дуже весело жити в такій атмосфері. Тож вона просто спакувала валізу й поїхала.

— Довго її не буде?

— Хіба я знаю. Тиждень. Два. Гадаю, стільки, скільки їй знадобиться.

— Що ж, якщо вона така, уся на нервах, то хай краще десь перебуде. Я маю на увазі, це ж не так, що без неї щось розладнається? Принаймні доки Неттлбеди й Мері Міллівей про все дбають.

Місис Мадж довго й голосно сьорбала чай, а потім задумливо вмочила свій шматочок шафранового кексу в те, що залишалося в чашці. Така вогка липка маса, для споживання якої не треба було зубів, найбільше смакувала їй.

— Не знаю… Зараз ні для кого не добрий час. Єдине, я не думаю, що Волтера заберуть до війська. Його тато каже, землеробство передбачає звільнення від мобілізації. Він сам не впорається з господарством.

— А якщо він піде добровольцем?

— Волтер? — голос місис Мадж був сповнений гордого презирства. — Він не квапитиметься в добровольці. Ніколи не любив, щоб йому наказували. У школі він вічно вскакував у халепу саме через правила й приписи. Не дуже собі уявляю, як Волтер виструнчується — «Так точно, сер!» — перед яким-небудь старшим сержантом. Ні. Хай краще тут лишається. Більше пуття.

Лавді допила чай. Глянула на свій годинник.

— Леле, час би мені повертатися. Тут іще одна річ. Мені треба взяти у вас позачергову банку вершків, бо в місис Неттлбед вершки закінчилися, а вона хоче приготувати на вечерю малиновий фул[99]. Власне, я заради цього прийшла, ну і принагідно — щоб повідомити Волтерові про свій від’їзд.

— У молочарні повнісінько вершків, можеш набрати, скільки треба, але не забудь повернути мені мій бідон.

— Я не зможу, бо завтра їду. Але скажу місис Неттлбед.

У молочарні було холодно, приміщення виблискувало чистотою і пахло карболовим милом, що ним місис Мадж драїла плиткову підлогу. Лавді знайшла вершки та стерилізований бідон і наповнила його за допомогою черпака з довгим держаком. Тигр, якому Лавді не дозволила ввійти, скиглив у відчинені двері, а коли вона знову вийшла у двір ферми, впав у екстаз блаженства І скакав навколо неї колами — так, ніби вже почувався навіки покинутим. Лавді сказала псові, що він дурний, а Тигр сидів і посміхався до неї.

— Нумо, твердолобий, час додому.

Вона повернулася через весь двір до головних воріт, вилізла на них і трохи посиділа там, нагорі. Поки вони балакали з місис Мадж, дощ трохи вщух, з моря потягнув легкий вітерець. Сонце світило десь над хмарами, проштрикуючи їх окремими довгими променями, як на малюнках з ілюстрованої Біблії. Туман розступався, як напівпрозора завіса, і тепер можна було побачити тихе сріблясте море.

Лавді думала про Волтера і про наближення війни й тішилася з того, що він не залишить Нанчерров заради війська, бо Волтер був частиною Нанчерров, частиною всього, що досі становило її життя, а вона боялася змін. Крім того, вона дуже любила Волтера. Він був грубим і лайливим і, за чутками, почав гаяти більшість своїх вечорів у пабі в Роузмалліоні, але однаково він був постійною частиною її існування й одним із небагатьох знайомих їй молодиків, з ким вона почувалася невимушено. Відколи Едвард перед коледжем пішов у підготовчу школу, він приводив друзів додому, але вони здавалися Лавді прибульцями з якогось іншого світу, з їхніми гугнявими аристократичними інтонаціями та млявою поведінкою. Поки Лавді чистила стайні чи їздила верхи з Волтером чи своїм батьком, ті парубки лежали в шезлонгах або грали в не надто енергійний теніс, а за столом вічно розводилися про людей, яких вона не знала, з якими ніколи не зустрічалася і не мала бажання знайомитися.

Волтер, попри його дикі манери, здавався їй неймовірно привабливим. Іноді, коли він чистив одного з коней або возив сіно, вона тайкома спостерігала за ним і сповнювалася задоволенням від споглядання його сили й легких рухів, засмаглих м’язистих рук, темних очей і чорного, як ґав’яче крило, волосся. Він скидався на красивого цигана з книжки Д. Г. Лоуренса[100], і її перші відчуття власної сексуальности, невиразний біль десь глибоко в животі, були породжені саме присутністю Волтера. Щось подібне було пов’язане з хлопцями Ворренів у Порткеррісі, з їхніми корнволлськими голосами й манерами, їхніми жартами та кепкуванням. З ними Лавді ніколи не ніяковіла й не нудьгувала. Їй спало на думку, що, можливо, це перевага, яку вона надавала… кому? Вона підшукувала підхожий вираз. «Нижчий клас» — просто жахливе. «Малоосвічені» — ще гірше. Вона зупинилася на «реальні люди», бо це співвідносилося з тим, як її виховували, оберігали й пестили все життя в безпечній гавані Нанчерров. Та хай там як, вона тримала свій досвід у таємниці, якою не ділилася ні з Джудіт, ні з Атеною.

Волтер. Вона думала про війну. Щовечора о дев’ятій, рад не рад, усі вони слухали новини, і щовечора справи у світі здавалися дедалі гіршими — вибудовувалася монументальна катастрофа. І, як у разі наближення землетрусу чи виверження, ніхто не міг нічого вдіяти, щоб запобігти лиху. Дзвони Біг-Бена, що їх транслювали о дев’ятій вечора, звучали тепер для Лавді як сурми Апокаліпсису. Вона була стурбована перспективою війни набагато більше, ніж будь-хто з родини, але заледве могла уявити собі, як усе відбуватиметься — зокрема в контексті її власного дому, її сім’ї та їхнього найближчого оточення. Вона не вирізнялася багатою уявою, через що завжди мала в школі проблеми з творами та есе. Чи падатимуть бомби з чорних літаків і вибухатимуть, руйнуючи будинки? Чи, можливо, німецька армія висадиться десь у Лондоні й сунутиме далі країною? І чи дійдуть вони до Корнволлу? А якщо так, то як вони перетнуть Тамар, через яку перекинутий лише один залізничний міст? Імовірно, будуватимуть спеціальні понтонні мости або ж веслуватимуть у човнах, що мало б аж надто примітивний вигляд.

А якщо вони прийдуть, що буде? Майже кожен чоловік, якого знала Лавді, усі друзі її батька мали рушниці, з яких стріляли фазанів і кроликів або клали край мукам пораненого собаки чи коня. Якщо всі підуть із цією зброєю проти німців, загарбники не матимуть жодного шансу. Вона згадала стару корнволлську пісню, яку вболівальники зазвичай ревли на трибунах під час матчів із регбі на першість графства.

Внизу Тигр нетерпеливився й гарчав на неї. Лавді зітхнула, викинула з голови похмурі думки, злізла з воріт І припустила чвалом по зритій коліями дорозі, а бідон із вершками несамовито гойдався в неї у руках. Щоб підбадьорити себе, думала про завтрашній день, як поїде до Порткерріса, до Ворренів. Знову побачити Гітер, Педді та Джо, і як вони сидітимуть на людному пляжі й ласуватимуть морозивом. І про машину Джудіт. Можливо, це буде маленький кабріолет «Ем-Джі». Їй не терпілося побачити нову автівку.

На момент, коли вона, з усіма цими думками, добігла додому, гарний настрій уже повністю відновився.

На відміну від Нанчерров, у Ворренів за стіл сідали їсти в різний час і в менш формальній атмосфері. Чоловіки в родині мали різний розклад праці, при цьому містер Воррен спускався до своєї крамниці, а Джо йшов на пляж задовго до того, як будь-яка з дівчат уставала з ліжка. Опівдні чи пополудні місис Воррен годувала чоловіка, залежно від того, коли випадало затишшя в торгівлі й він міг утекти від своїх кілець ковбаси, пакетів чаю й фунтів масла. Оскільки він був на ногах із раннього ранку, мав тепер зручно посидіти, переглянути місцеву газету, натішитися тарілкою супу, скибкою хліба із сиром і чашкою чаю. Місис Воррен не сідала. Тим часом як її чоловік їв, вона прасувала, або випікала пиріг, або мила підлогу на кухні, або стояла біля раковини й чистила кілограми картоплі, приязно вислуховуючи, як він зачитує уривки новин, результати з крикету чи скільки Жіночий інститут Сент-Енедока заробив на розпродажі типу «принеси та купи». Допивши чай і викуривши зім’яту самокрутку, він повертався до роботи, і тоді наставала черга Еллі чимось підживитися. Еллі суп не подобався. Вона робила собі бутерброди з м’ясним паштетом і хрумкала шоколадним печивом, одночасно розповідаючи місис Воррен, що сказав їй Рассел Оутс, коли вони стояли в черзі до кінотеатру, і питала, як думає місис Воррен, чи варто Еллі зробити собі перманентну завивку? Вона була легковажною дівчиною, схибленою на хлопцях, але місис Воррен знала Еллі ще з часу, коли та була маленькою дівчинкою в школі Порткерріса, і їй подобалося товариство Еллі. Місис Воррен ще й цінувала дівчину за те, що та була енергійною, справжньою трудівницею, кмітливою й завжди доброзичливою з клієнтами.

— На цьому тижні фільм із Джанетт Мак-Дональд і Нельсоном Едді, — повідомляла Еллі. — Як на мене, вони надміру сентиментальні, але музика приємна. А на минулому тижні бачила Джеймса Кегні в гангстерському фільмі. Страшно там у них, у Чикаго.

— Я не розумію, Еллі, як ти можеш дивитися на всю цю стрілянину і вбивства.

— Це захопливо. А якщо картина стає аж занадто кривавою, я просто ховаю голову за сидіння попереду.

Лавді відбула весь тиждень, і Джудіт не переставала дивуватися, як досконало її подруга пристосувалася до життя в тісній для такої кількости людей оселі над бакалійною крамницею, радикально відмінній від маєтку, у якому її виховували. Кері-Льюїси були «джентрі»[101]… нікуди не подінешся від цього незручного слова. І Лавді була відповідно вихована, розпещена, оточена відданими нянями та слугами, обожнювана батьками, які потурали всім її забаганкам. Однак від свого першого візиту до Порткерріса, коли вони обоє ще вчилися в школі, Лавді була зачарована Ворренами й усім, що з ними пов’язано. Їй полюбилося жити посеред жвавого маленького містечка, виходити з дверей просто на вузьку бруковану вулицю, що вела до гавані. Коли містер Воррен чи Джо починали її піддражнювати, вона завжди вміла гідно відповісти, а заради місис Воррен навчилася сама застеляти своє ліжко, допомагала мити посуд і розвішувати білизну на подвір’ї позаду пральні. Бакалійна крамниця, де ніколи не бракувало покупців, привертала увагу Лавді постійним рухом, а свобода, яку молодші Воррени сприймали як належне, здавалася їй дорогоцінною. Достатньо було просто гукнути зі сходів: «Я пішла / пішов!», і ніхто не питав, куди ти йдеш і коли повернешся.

Але найбільше їй подобалося на багатолюдному пляжі, де вона гаяла багато часу разом із Джудіт і Гітер. Погода завжди була ідеальною, з прохолодним вітерцем і безхмарним небом, з пісочком і яскравими смугастими тентами й парасольками від сонця, з гамірними, веселими компаніями відпочивальників. Даяна купила Лавді новий роздільний купальник, а дівчина доповнила його парою темних окулярів, щоб мати змогу відверто розглядати людей, уникаючи закидів у неделікатності. Крім того, Джудіт підозрювала, що так Лавді сподівалася стати схожою на кінозірку. Зрештою, струнка, засмагла й сліпуче вродлива, вона неминуче привертала захоплені погляди, і небагато часу мусило минути, перше ніж якийсь молодик «випадково» відбивав пляжний м’яч у їхній бік і зав’язувалося нове знайомство. Не бувало такого дня, щоб трьох дівчат не запросили приєднатися до гри у пляжний футбол чи волейбол, поплавати на плоту чи позасмагати на мокрому кокосовому килимі.

Приватна бухта Нанчерров ніколи не жила таким розмаїтим життям. Та час збігав швидко, і вони й незчулися, як настав останній день перебування Лавді. Вечір у Ворренів був єдиним часом упродовж доби, коли вся родина й будь-хто інший, кому треба підживитися, збиралися за довгим, чисто вишкребеним столом на кухні місис Воррен, щоб побалакати, посміятися, посперечатися, подражнитися і взагалі надолужити за цілий день. Нікому навіть на думку не спадало переодягатися до столу. Передбачалося хіба тільки сяк-так вимити руки. Усі сідали в одязі, який носили цілий день: чоловіки в сорочках із відкритою шиєю, а місис Воррен, як була, у фартуху.

Їжу подавали о пів на сьому. Попри те, що то була вже радше вечеря, за традицією її називали «чаєм». Їли баранину, або каплуна, або смажену на грилі рибу, з гарніром із пюре чи смаженої картоплі, з трьома стравами з овочів, соусами й маринованими, знов-таки, овочами, з насиченими темними підливами. На десерт бували желе й заварні креми, страви з вершками, а тоді домашній пиріг або печиво та сири. Запивали це все кухлями міцного чаю.

Цього вечора на кухні зібралися всі. Старші Воррени, Джо і троє дівчат у бавовняних сукнях без рукавів, які вони накинули поверх купальників після цілого дня на пляжі.

— Нам тебе бракуватиме, — звернувся містер Воррен до Лавді. — Без тебе все буде якось не так — не буде кому допікати нам.

— Тобі справді конче треба їхати? — запитала місис Воррен із нотками щирого суму в голосі.

— Так, нема ради. Я пообіцяла Фліт, що скоро повернуся, і ми маємо чимало попрацювати разом. Я сподіваюся, що Волтер виїжджав її, інакше вона буде неслухняна й норовлива.

— Що ж, тобі точно пощастило із сонечком, — усміхнувся містер Воррен. — Що скаже твоя мама, коли ти приїдеш додому чорна, як індіанка?

— Вона в Лондоні, тому нічого не скаже. Але якби побачила мене, то позаздрила б. Вона завжди намагається гарно засмагнути. Вона іноді приймає сонячні ванни геть без одягу.

Джо звів брови.

— Перекажи їй, нехай приїжджає до нас на пляж. Ми могли б улаштувати платне шоу.

— Ти дурний. Вона цього не робить на громадських пляжах. Тільки на приватному, на скелях, або іноді в саду.

— Не дуже це її рятує, якщо ти знаєш. Підглядаєш, либонь?

Лавді скачала хлібну кульку й поцілила його, а місис Воррен підвелася й заходилася ставити чайник.

Лавді поїхала наступного ранку — по неї приїхав Палмер мисливським фургоном із Нанчерров. Не найкращий транспорт для стрімких пагорбів, вузьких вулиць і тісних перехресть Порткерріса: в’їхавши до міста, Палмер був дещо збентежений і швидко втратив орієнтацію в лабіринті незнайомих брукованих вулиць, тож до дверей бакалійної крамниці Воррена він дістався радше завдяки щасливому випадку, ніж водійському досвіду.

Так чи інак, він прибув. Валізи Лавді спустили додолу й повиносили через крамницю. Усі повиходили на вулицю, щоб провести її, з безліччю поцілунків, обіймів і обіцянок, що незабаром вона приїде знову.

— Коли ти повернешся? — запитала вона Джудіт, вихилившись із відчиненого віконця фургона.

— Мабуть, у неділю вранці, Я зателефоную попередньо. Переказуй там усім вітання.

— Перекажу…

Фургон, здригаючись, завівся і, з гідністю монстра, рушив геть.

— До побачення! До побачення!

Вони всі стояли, махали руками — втім, лише коротку мить, бо майже одразу величезний автомобіль повернув за ріг біля ринкової площі й зник.

Спершу було дещо незвично без Лавді. Як, зрештою, усі в родині Кері-Льюїсів, вона володіла даром вносити певні нотки гламуру в майже будь-яке товариство. Та, з іншого боку, було також приємно побути наодинці з Гітер, мати можливість поговорити про старі часи, згадати давніх друзів, без відчуття, ніби вони залишають Лавді осторонь розмови, чи щоразу плутано пояснювати їй, про кого йдеться чи коли, чому і як те чи те сталося.

Вони сиділи вдвох за кухонним столом, пили чай і обговорювали плани на день. Вирішили не йти на пляж Порткерріса, бо Лавді нічого іншого робити не хотіла, а тепер її від’їзд видавався гарною нагодою помандрувати трохи далі.

— Зрештою, у мене ж машина. Поїдьмо кудись, у малодоступне місце.

Вони все ще намагалися вирішити, куди саме податися, коли до них приєдналася місис Воррен, яка піднялася з крамниці, щоб перепочити, і саме вона підказала їм рішення.

— Чому б вам не поїхати до Тріна? Машиною дорога не забере багато часу, а берегові скелі прекрасні такого погожого дня. До того ж там, мабуть, жодної душі. Майте тільки на увазі, що спуститися там до піщаного пляжу — не така проста справа, але ж у вас є на те цілий день.

Відтак вони поїхали до Тріна через Лендс-Енд-роуд, Пендін і Сент-Джаст. Дорогою Джудіт згадала про Філліс.

— Я маю коли-небудь поїхати й побачитися з нею. Вони мешкають десь поблизу, але я не знаю точно, де саме. Доведеться написати їй листа, бо доступу до телефона вона точно не має.

— Тн можеш зробити це просто на цьому тижні. Можеш принагідно йу Пеммаррон заїхати, якщо схочеш.

— Ні, не дуже, — зморщила носа Джудіт.

— Викличе в тебе напад ностальгії?

— Не знаю. Просто не хочу ризикувати.

Вона подумала про маленьку залізничну станцію та «Будинок над річкою», про можливість відвідати містера Вілліса. Але це були щасливі спогади, а є інші, які вона воліла б тримати глибоко похованими.

— Можливо, краще пам’ятати все таким, яким воно було, — ухильно пояснила вона.

У Тріні вони припаркували машину біля пабу, взяли наплічники з купальними речами та сандвічами й рушили через поля. Ще один безхмарний день із дзижчанням бджілок у насичено-рожевих дзвониках еріки, з розчиненим у спеку сонячним промінням, що мерехтить на поверхні лінивого моря нефритової барви. Скелі були надзвичайно високими, а серп відлюдної бухти лежав далеко внизу, але дівчата успішно подолали карколомний спуск урвистою стежкою, а коли нарешті досягли піщаної смути при воді, їм здалося, що їх покинули на безлюдному острові.

— Немає навіть потреби надівати купальники, — постановила Гітер, тож вони роздягнулися і вбігли голяка у хвилі м’якого прибою. Вода була крижаною й водночас ніжною, як шовк. І вони плавали, доки вже не могли витримати холоднечі й вискочили з води, а тоді пішли по пекучому піску, щоб дістати рушники, витертися й лягти на камінні, на сонці.

Вони розмовляли. Гітер зізналася, що тепер у неї є справжній бойфренд, такий собі Чарлі Леньйон, син заможного торговця лісом у Маразіоні. Вона познайомилася з ним на обіді у крикет-клубі, але тримала Чарлі в таємниці від родини, боячись неминучих братових кепкувань, якби Джо дізнався про їхню дружбу.

— Чарлі чудовий. Не так щоб вродливий, але милий. Красиві очі й чарівна усмішка.

— Що ви з ним робите?

— Ходимо на танці в «Пале де Дане», у паб на келих пива. У нього є машина, і ми зазвичай зустрічаємося на автобусній зупинці.

— Тобі колись доведеться запросити його додому.

— Я знаю, але він трохи сором’язливий. Ми поки що відкладаємо, це може зачекати.

— Він працює у свого батька?

— Ні, він навчається в технічному коледжі в Камборні. Йому дев’ятнадцять. Але він планує зайнятися бізнесом.

— Він здається путящим хлопцем.

— Він такий і є, — усміхнулася Гітер.

Джудіт, лежачи на спині, затулила очі рукою й замовкла. Деякий час вона зважувала, чи варто розповісти Гітер про Едварда. Після звірення Гітер вона відчувала, що має відповісти щирістю на щирість, але потім передумала. З якоїсь причини те, що вона відчувала до Едварда, було надто цінним, надто делікатним, щоб ділитися з кимсь, навіть із Гітер. Вона знала, що та ніколи не зрадить довіри, але таємниці, раз вимовлені, втрачаються назавжди.

Сонце було надто палючим — її плечі й стегна почервоніли. Вона перевернулася долілиць і, як уміла, вмостилася на шорсткій поверхні невблаганно твердого каменю.

— Ви плануєте заручитися? — запитала вона.

— Ні. Який сенс у заручинах? Якщо буде війна, його, імовірно, заберуть у військо, і ми не побачимося, може, кілька років. Крім того, я не хочу виходити заміж і обтяжувати себе дітьми. Не зараз. Це можна зробити в будь-який час.

Раптом вона почала хихотіти.

— Що тебе смішить?

— Я щось пригадала. Ту Нору Елліот і що вона розповіла нам тоді, за тентом для велосипедів. Про те, звідки діти беруться…

Джудіт, яка чудово пам’ятала, і собі пирснула:

— А ми думали, що це брехня, І що тільки хтось такий огидний, як Нора Елліот, міг вигадати щось настільки відразливе.

— А як на те, вона казала правду…

Коли вони нарешті вгамували сміх і витерли сльози з очей, Гітер запитала:

— Хто тобі розповів?

— Про що? Про секс?

— Так. Я маю на увазі, мені мама сказала, але твоєї мами поруч із тобою не було.

— Мені сказала міс Катто. Вона розповіла всьому нашому класу. Це називалося «Фізична освіта».

— Ух, це мала бути незручна ситуація.

— Як не дивно, аніскілечки. Ми всі вивчали на той час біологію, тож це не стало надто великою несподіванкою.

— Мама була дуже делікатною. Вона сказала, що це звучить не дуже приємно, але любов до когось робить це чимось особливим. Ну, знаєш. Почуття й решта всього.

— Ти щось таке відчуваєш до Чарлі?

— Я не хочу лягати з ним у ліжко, якщо ти про це.

— Ні. Я маю на увазі… ти його кохаєш?

— Не так щоб… — замислилася Гітер. — Не настільки. Я не хочу зв’язувати себе.

— То що ти плануєш? Оту роботу в Лондоні?

— Зокрема. Мати власну квартиру, хорошу зарплатню…

— Я бачу, як ти в чорній сукні з білим комірцем сидиш на колінах у боса й пишеш з його голоса.

— Я не сидітиму ні в якого боса на колінах, запевняю тебе.

— Ти не сумуватимеш за Порткеррісом?

— Так, але я не маю наміру просидіти тут усе своє життя. Я знаю надто багато дівчат, які мають купу дітей і майже ніколи не виїжджали за межі свого міста. Я хочу побачити світ. Я б хотіла поїхати за кордон. В Австралію, наприклад.

— Назовсім?

— Де там. Ні. Врешті-решт, я б неодмінно повернулася, — запевнила Гітер подругу, сіла й позіхнула. — Скажи, яка спека? Я голодна. Давай щось поїмо.

Вони згаяли весь той день на сонці, на скелях, на піску і в морі. У другій половині дня почався приплив, розпечений пляж залило водою, і на мілині, що утворилася, не було такого холоду, тож вони могли гойдатися на хвильках горілиць, дивлячись у небо. О пів на шосту похолодало, і подруги вирішили, що їхній день минув достатньо приємно та їм варто повертатися. Вони почали лаштуватися до довгого підйому на прибережні скелі.

— Трохи шкода, що треба йти, — зітхнула Гітер, коли вони вдягнули свої відкриті бавовняні сукні й сховали в наплічники купальники й мокрі рушники, а також залишки їжі.

Вона обернулася, щоб подивитися на море, яке в мінливому передвечірньому світлі в дивовижний спосіб набуло іншого відтінку — тепер уже не нефриту, а насиченого аквамарину.

— Знаєш, — продовжила свою думку Гітер, — такого вже ніколи не буде. Ніколи. Тільки ти, і я, і це місце, і цей час. Усе трапляється тільки раз. Джудіт, ти коли-небудь про це думала? Звісно, щось подібне може колись повторитися, але це ніколи не буде тим самим.

Джудіт зрозуміла її.

— Я знаю.

Гітер зупинилася й закинула наплічник на спину, просунувши оголені руки в лямки.

— У такому разі рушаймо. Альпіністки!

Підйом справді тривав довго, вимагав чималих зусиль і був не таким захопливим, як спуск. Досягши вершини без нещасних випадків, вони відчули певне полегшення й на мить зупинилися, щоб віддихатися, стоячи на густій дернині й дивлячись униз, на безлюдну бухту, незмінні скелі та спокійне море.

Усе трапляється тільки раз.

Гітер мала слушність. Це ніколи не буде тим самим. Скільки часу мине, питала себе Джудіт, перш ніж вони знову приїдуть до Тріна.

Вони повернулися до Порткерріса о шостій, засмаглі, просолені та втомлені. На крамниці вже висіла табличка «Зачинено», але двері не були замкнені. Увійшовши, дівчата знайшли містера Воррена в його маленькому кабінеті, де він, скинувши піджака, підбивав підсумки виторгу за день. Коли вони стали на порозі, він підняв голову від колонок цифр.

— Подивіться лишень, хто прийшов. Гарний був день?

— Чудовий… Ми їздили до Тріна.

— Я знаю. Мені мама казала… — він перевів погляд на Джудіт. — Десь із годину тому тобі телефонували.

— Мені?

— Так. Він просив передзвонити йому, — відклавши авторучку, містер Воррен пошукав на столі. — Ось… я записав.

Він передав Джудіт клаптик паперу. На ньому були написані два слова: «Подзвони Едварду».

— Він сказав, що ти знаєш номер.

Едвард. Джудіт відчула, як її тіло вбирає радість — достоту, як суха турецька губка[102] воду. Солодка млість швидко піднялася від підошов її ніг до маківки, і вона відчула, як усмішка підтягнула кутики рота. Едвард.

— Звідки він телефонував?

— Цього він не сказав. Сказав тільки, що він удома.

Гітер була заінтригована.

— Джудіт, це хто?

— Лише Едвард Кері-Льюїс. Гадала, він досі у Франції.

— То ти краще зателефонуй йому просто зараз.

Джудіт вагалася. Телефонний апарат на столі містера Воррена був єдиним у домі. Гітер вловила її вагання.

— Тато не буде проти. Правда, тату?

— Я не проти. Почувайся як удома, Джудіт.

Він підвівся. Джудіт відчула глибоке збентеження.

— Ой, будь ласка, не думайте, буцімто вам треба виходити. Тут нічого особистого. Це ж лише Едвард.

— Я наразі закінчив. Решту підрахую пізніше. Хочу піти, випити пива…

Гітер, виблискуючи чорними очима, підхопила:

— То я піду й наллю тобі… Джудіт, дай мені свій наплічник, я порозвішую наші мокрі речі…

Виявивши досконалу тактовність, вони залишили її саму. Джудіт подивилася, як вони дружно підіймаються сходами, а потім сіла за стіл містера Воррена, зняла слухавку старомодного телефона й назвала операторці номер Нанчерров.

— Алло.

Це був Едвард.

— Це я, — озвалася вона.

— Джудіт.

— Я щойно повернулася. Містер Воррен переказав мені твоє повідомлення. Я думала, ти досі у Франції.

— Ні, я ще в четвер повернувся додому, у практично порожній будинок. Ні мами, ні Джудіт, ні Лавді. Ми з татусем провадимо парубоцьке життя.

— Але ж Лавді повернулася.

— Авжеж, та я заледве її бачу. Вона цілими днями порається у стайні, навчає нового поні.

— Гарно було у Франції?

— Дивовижно. Я хочу тобі розповісти. Коли ти повернешся?

— Ще аж за тиждень.

— Я не можу дочекатися. Як щодо цього вечора? Я подумав, що міг би заїхати до Порткерріса й запросити тебе кудись на келишок, або щось подібне. Воррени не образяться?

— Та ні, звісно ж ні.

— У такому разі як щодо восьмої? І як я можу тебе знайти?

— Спускаєшся з пагорба і прямуєш до гавані. Це відразу за старою ринковою площею, «Бакалія Воррена». Крамниця буде замкнена, але є бічні двері, вони не замикаються, і ти зможеш увійти. Яскраво-сині двері з латунною клямкою.

— Не помилишся, — у голосі його чути було усмішку. — Отже, о восьмій. Побачимося.

І він поклав слухавку.

Вона трохи посиділа, замріяна й усміхнена, перебираючи в пам’яті все, що він сказав, і кожну його інтонацію. Він повернувся. Він хоче розповісти їй про Францію. Він не може дочекатися. Він хоче з нею побачитися. Він приїде по неї.

Треба було переодягнутися, викупатися, вимити сіль із волосся. Не варто марнувати час. Вона негайно взялася до справи. Підхопилася з-за столу, побігла сходами нагору, легко, перестрибуючи через сходинку.

Вона була у спальні, підмальовувала губи помадою, коли почула, як із-за рогу виїхала машина й зупинилася перед вітриною зачиненої бакалійної крамниці. Вона відклала губну помаду, підійшла до відчиненого вікна, вихилилася й побачила внизу темно-синій «Тріумф» і Едварда, що саме виставив із машини довгі ноги, вилазячи з водійського місця. Він тихенько зачинив за собою дверцята.

— Едварде!

Почувши її голос, він завмер, а тоді подивився вгору. Його постать здавалася короткою в перспективі її погляду згори додолу.

— Ти схожа на Рапунцель, — гукнув він їй. — Спускайся.

— Пів секунди.

Вона відвернулася від вікна, вхопила білу торбинку через плече, востаннє скинула оком на своє відображення у дзеркалі, а тоді вийшла з кімнати, збігла сходами вниз, крізь сині двері й далі на вулицю, де на бруківці, ще теплій від денної спеки, лежали довгі тіні і, притулившись до блискучого капота своєї автівки, чекав на неї Едвард. Він простягнув руки, вона підійшла до нього, і вони поцілувалися — спочатку в одну щоку, потім у другу. На ньому були іржаво-червоні лляні штани, еспадрильї та смугаста синьо-біла сорочка з відкритим коміром і закасаними до ліктів рукавами. Він був дуже засмаглим, а його волосся вигоріло на середземноморському сонці.

— У тебе чудовий вигляд, — сказала вона.

— У тебе теж.

Його неформальний вигляд заспокоїв Джудіт. Сама вона встояла перед спокусою вичепуритися й після купання наділа чисту бавовняну блакитно-білу смугасту сукню. На босу ногу взула білі сандалі.

— Я ревную. Мені здається, ти засмагла краще за мене.

— У нас була чудова погода.

Едвард відступив від машини. Заклавши руки в кишені штанів, він оглядав високий і вузький кам’яний будинок.

— Приємно зупинитися в такому класному будинку.

— Він побудований на схилі, як, зрештою, більша частина міста, — пояснила Джудіт, — тому з цього боку три поверхи, а ззаду тільки два. Кухня на першому поверсі, задні двері виходять у двір. Там місис Воррен вирощує рослини в горщиках і розвішує прання. А справжнього саду в неї немає.

— Ти не запросиш мене ввійти?

— Так, прошу, якщо хочеш. Але там нікого, крім мене. На стадіоні для регбі літній ярмарок, Гітер із батьками пішла покататися на каруселях і позмагатися у збиванні кокосів[103], щоб виграти призи.

— Рожевих плюшевих слоників?

— Саме так, — засміялася вона. — А Джо, брат Гітер, — десь подався зі своїми друзями.

— То куди підемо? Який нічний заклад став модним у цьому сезоні?

— Не знаю. Думаю, ми могли б спробувати «Рухомий такелаж».

— Чим не геніальна ідея. Сто років там не бував. Ходімо, подивимося на тамтешній рух. Ти хочеш під’їхати чи підемо пішки?

— Прогуляймося. Навряд чи варто брати машину.

— У такому разі en avant[104].

Вони рушили спроквола вузькою вуличкою, що спускалася до Будинку рятувальних шлюпок і гавані.

— Ти їв що-небудь? — похопилася раптом Джудіт.

— А що? У мене якийсь особливо голодний вигляд?

— Ні. Але я знаю незгірш за тебе, що вечеря в Нанчерров о восьмій, тому припускаю, що ти її пропустив.

— Ти вгадала. Я не їв і не хочу. Я вирішив, що ми всі вдома забагато їмо. Я пов’язую це, зокрема, з кухнею місис Неттлбед. Не можу уявити, чому мої батьки не жирні, як дві головки сиру, — натомість вони їдять чотири рази на день і нітрохи не набирають ваги.

— Це пов’язано з тим, що називається метаболізмом.

— Де ти вивчила таке довжелезне слово?

— О, нам давали гарну освіту в «Святій Урсулі».

— Давали гарну освіту, — повторив Едвард із притиском на минулому часі. — Хіба не втішно усвідомлювати, що все позаду? Я ще тривалий час не міг у це повірити, коли нарешті покинув Гарров. Мене переслідували нічні жахи — ніби я туди повертаюся, і я прокидався вночі, обливаючись холодним потом.

— Облиш, тобі не могло там бути аж так погано. Закладаюся, тобі клубок стає в горлі, коли ти чуєш хлоп’ячі голоси, які співають старих шкільних пісень.

— Та ні, дарма. Але припускаю, що коли мені виповниться п’ятдесят, можливо, так воно й буде.

Вони повернули за ріг Будинку рятувальних шлюпок і рушили вздовж гавані. Стояв золотий вечір, і на вулиці було людно. Відпочивальники гуляли вздовж краю набережної, періодично зупиняючись, щоб перехилитися через поручні й подивитися вниз на рибальські шхуни; неквапливо лизали морозиво або їли фіш-енд-чипс[105] зі згорнутих ріжком газет. Те, що вони не місцеві, визначити було нескладно, бо вдягнені були доволі дивно, від незвичного сонця червоні, як варені омари, і розмовляли з манчестерським, бірмінгемським чи лондонським акцентом. Був момент високого припливу, і в небі кружляли численні жадібні до поживи мартини, а деякі літні мешканці, які досі жили в будинках біля гавані, виносили надвір кухонні стільці й сиділи, одягнені в чорне, голосно перемовляючись, споглядаючи навколишнє життя й насолоджуючись останнім теплом цього дня. Біля «Рухомого такелажу» група молодих відпочивальників, засмаглих і галасливих, сиділа за дерев’яним столом і пила пиво.

— Сподіваюся, там не надто людно, — скривився Едвард. — Коли я заходив сюди останнього разу, взимку, відвідувачів було один чи два підтоптаних пацани, які відпочивали від своїх дружин. Втім, коли вже прийшли, треба спробувати.

Він першим ступив усередину, схиливши голову під кривою перемичкою дверного отвору. Джудіт увійшла за ним у напівтемряву, з якої війнуло запахом пива й міцного алкоголю та гарячим духом людських тіл. У пабі клубочився дим цигарок і стояв гомін піднесених голосів. Вона не зізналася Едварду, що це її перший візит до «Рухомого такелажу», бо чоловіки родини Ворренів зарезервували право відвідування цього закладу суто для себе. Зараз вона із цікавістю роззиралася довкола, намагаючись визначити, чим їх так приваблює це місце.

— Гірше, ніж я міг собі уявити, — зауважив Едвард. — Втечемо чи залишимося?

— Залишимося.

— Згода. Ти стій тут і займай столик, якщо якийсь звільниться. Я принесу випивку. Ти чого хочеш?

— Шенді[106]. Або сидру. Байдуже.

— Я принесу тобі шенді.

Джудіт спостерігала, як майстерно Едвард проштовхується до бару, рішуче й водночас надзвичайно ввічливо:

— Вибачте… Перепрошую… З вашого дозволу…

Він був уже на відстані, що уможливлювала викрикнути барменові замовлення, коли, за дивовижним збігом обставин, компанія, що сиділа під крихітним віконечком, почала поводитися так, ніби лаштується йти. Зі швидкістю, яка здивувала навіть її саму, Джудіт підскочила до їхнього столика.

— Вибачте, ви вже йдете?

— Атож. Нам ще треба видертися на пагорб, до нашого пансіонату. Вам потрібен столик?

— Було б добре сісти.

— Розумію. Тут просто Калькуттська чорна яма[107].

Їх було четверо, і вони не відразу зуміли підвестися, але Джудіт стояла напоготові, охороняючи місце від вторгнень, і, щойно четвірка пішла, сіла сама на вузьку дерев’яну лавку й поклала поруч торбинку, зайнявши місце для Едварда.

Повернувшись до неї зі своїм кухлем та її келихом, він був приємно вражений її кмітливістю.

— Яка ти неймовірна дівчина, — він обережно поставив їхні напої, а тоді опустився на лавку поруч із нею. — Як ти це зробила? Корчила божевільні гримаси, щоб налякати їх?

— Ні. Вони вже самі хотіли йти. Назад, до свого пансіонату.

— Пощастило. Простояти цілий вечір було б тортурами.

— Я ніколи не думала, що «Рухомий такелаж» такий тісний.

— Мікроскопічний, — Едвард витягнув цигарку й закурив. — Але всі хочуть сюди ввіпхатися. У місті багато інших пабів, але я думаю, усі вважають це місце найбільш характерним. Що, звісно, справедливо. Але ж яка, справді, тіснява. Немає місця навіть для скромної гри в дартс — напевне б комусь одразу вибили око. У будь-якому разі, — підніс він келих, — будьмо! Неймовірно приємно бачити тебе знову. Скільки часу минуло…

— Від Різдва.

— Аж стільки?

— Ну, всі великодні свята ти пробув в Америці.

— Та вже ж.

— Розкажи мені про Францію.

— Там було чудово.

— А де саме?

— На віллі, на пагорбах під Каннами. Біля села під назвою Сіллянс. Дуже колоритна місцевість. Оточена виноградниками й оливковими гаями. На віллі була тераса, заплетена виноградною лозою, де ми зазвичай їли, а в саду — маленький басейн із крижаною водою, який живився з гірського струмка. Були, ясна річ, цикади і рожева герань, а в домі пахло часником, соняшником і цигарками «Голуаз». Раювання.

— Кому належить та вілла?

— Доволі милій літній парі на прізвище Біт. Я підозрюю, він був пов’язаний із Міністерством закордонних справ.

— То ти їх не знав?

— Зроду їх не зустрічав.

— Тоді як…

Едвард тяжко зітхнув.

— Я поїхав до Лондона, щоб піти на вечірку з Атеною. І саме там познайомився з однією веселою дівчиною, яка розповіла мені, що її тітка й дядько мають віллу на півдні Франції. Вони, мовляв, запросили її погостювати, причому запрошення включає одного або двох друзів.

— Едварде, ну, ти…

— Чому ти смієшся?

— Бо тільки ти міг піти на вечірку в Лондон, а в кінцевому підсумку згаяти два тижні на півдні Франції.

— Я припускав би, що це демонструє мою кмітливість.

— Вона, мабуть, була страх якою гарненькою.

— Вілли на півдні Франції зазвичай роблять дівчат гарненькими. Акурат як шалений рахунок у банку робить найогиднішу із жінок сексуально привабливою. Для певного типу чоловіків.

Він дражнив її. Вона всміхнулася. На Різдво, коли Едвард розповідав їй про свою швейцарську відпустку, вона насилу могла вгамувати напад ревнощів до незнайомих дівчат, які каталися з ним на лижах і з якими він танцював ночами під мелодії Ріхарда Таубера. «Дівчата створені для поцілунків». Однак тепер вона геть не відчувала ревнощів — мабуть, тому що стала набагато старшою і впевненішою в собі. Зрештою, Едвард, повернувшись до Нанчерров і не знайшовши там Джудіт, насамперед зателефонував їй і приїхав, щоб із нею побачитися. Це наочно вказувало на те, що вона була для нього кимсь важливим, і що він не віддав своє серце іншій і не залишив його десь на півдні Франції.

— Едварде, то що сталося далі?

— Вибач?

— Ти сказав, що запрошення включало одного або двох друзів.

— Так, саме так. Тож вона вирішила взяти подругу, але всі хлопці, які їм подобалися, вже були зв’язані іншими домовленостями. Отже… — він стенув плечима, — вона запропонувала мені. А як людина, яка ніколи не знехтує гарною нагодою, я погодився, перш ніж вона встигла передумати. А потім вона сказала: «Знайди ще друга», — і я сходу запропонував одного хлопця, на ім’я Ґас Каллендер.

Джудіт уперше чула це ім’я.

— Хто він?

— Чорнявий похмурий шотландець, із дикої верховини. Він вчиться зі мною в Пембруці[108], на інженерному відділі, але я по-справжньому роззнайомився з ним цього літа, коли в нас були кімнати на одному поверсі. Він досить сором’язливий, замкнутий хлопчина, але дуже славний, він одразу мені пригадався, бо я був цілком упевнений, що він не має жодних особливих планів на канікули. Принаймні нічого такого, що не можна було б змінити.

— І він пасував би до вашої компанії на тій вечірці?

— А звісно ж, — здивувався Едвард, як Джудіт могла поставити під сумнів його бездоганну соціальну інтуїцію. — Я знав, що пасуватиме. Одна з дівчат потім шалено закохалася в його задумливий імідж Гіткліффа[109], а місис Біт постійно казала мені, що він її улюбленець. Крім того, він також трохи митець, що додавало його перебуванню на віллі додаткового виміру. Він написав олійну картину із зображенням вілли, окантував її в раму й залишив Бітам на знак подяки. Вони були в захваті.

Джудіт визнала, що Ґас має бути цікавою особистістю.

— Інженер і художник. Дивне поєднання.

— Насправді нічого аж такого дивного. Подумай про всі ті технічні креслення. Найскладніша геометрія. І, до речі, є велика ймовірність, що ти з ним познайомишся. Після того як ми поїхали додому й нарешті прибули до Дувра, я запросив його до нас, у Нанчерров, але він мав повернутися до Північної Шотландії, щоб побути якийсь час зі своїми старими мамою й татом. Він мало розповідає про сім ю, але в мене складається враження, що вони не найвеселіші батьки у світі.

— То звідки ймовірність мого з ним знайомства?

— Можливо, він приїде трохи згодом. Мені здалося, його неабияк спокусила ця ідея. Не так, щоб він за неї одразу вчепився, але він ніколи ні на що не кидається стрімголов.

Едвард подивився на Джудіт і побачив, що вона всміхається.

— Що смішного?

— Сподіваюся, він має підборіддя й не нудний, інакше Лавді його розіпне.

— Лавді — та ще колька в дупі. І, звісно, Ґас має масивне підборіддя. У всіх шотландців солідне підборіддя.

— Він бував у Корнволлі?

— Ніколи.

— Якщо він художник, то зачарується, як решта художників, і ніколи не захоче поїхати звідси.

— Знаючи Ґаса, я думаю, його кар’єра в безпеці. Він надто сумлінний, щоб робити різкі повороти в житті. Традиційно шотландці дуже поважають освіту. Ось чому вони такі розумні й винаходять такі дива, як макінтоші, надувні шини й асфальтовані дороги.

Джудіт достатньо наговорилася про Ґаса Каллендера.

— Розкажи мені більше про Францію. Розкажи про дорогу на південь. Вона мальовнича?

— Їхати на південь було чудово, а от повертатися — не так весело. Після Парижа дороги до Кале були переповнені транспортом, і ми мусили чекати пів дня, перш ніж сісти на пором.

— Чому так сталося?

— Паніка. Нерви через війну. Усі скромні британські сім’ї, що відпочивають у Бретані та Бельгії, раптом вирішили скоротити своє перебування й — бігом додому.

— Чого вони так побоюються?

— Не знаю. Я припускаю, того, що німецька армія раптово прорве лінію Мажино і вторгнеться у Францію. Чи щось таке. Не пощастило готельєрам. Можеш уявити собі витягнуті обличчя мсьє та мадам Дюпон із «Готель дю Пляж», які спостерігають, як їхні хліб із маслом утікають назад, до Англії.

— Едварде, невже все так погано?

— Досить погано, я гадаю. Бідолашний старий татусь охоплений страхом.

— Я знаю. Я думаю, саме тому твоя мати втекла до Лондона.

— Вона ніколи не бувала готова стикнутися із жорсткими фактами. Досконало вміє тримати їх на відстані, але не знає, як протистояти їм. Вона зателефонувала вчора ввечері, щоб переконатися, що ми благополучно виживаємо без неї, і повідомити нам лондонські новини. В Атени новий бойфренд. Його звуть Руперт Райкрофт, і він служить у Королівській драгунській гвардії.

— Боже, який бравий.

— Ми з татусем заклалися, як довго це триватиме. По п’ятірці в обидва боки. Я візьму собі ще пива. Як щодо тебе?

— У мене все гаразд. Я ще не допила.

— Не пускай нікого на моє місце.

— У жодному разі.

Він залишив її, щоб знову проштовхатися до бару. Джудіт це не бентежило, бо навколо було на кого й на що подивитися. Мішаний контингент, вирішила вона. Двоє чи троє літніх чоловіків, явно місцевих, міцно вмостилися на дерев’яних лавах поруч із вогнищем. У покручених працею долонях вони голубили кухлі й перемовлялися між собою, з приклеєними до нижньої губи тліючими недопалками. Вигляд у них був такий, ніби вони там сидять із години відкриття. Імовірно, так і було.

Була також інша, досить велика група людей, що, певно, зупинилися в одному з великих готелів на пагорбі, але здійснили цей набіг до «Рухомого такелажу», щоб подивитися, як живуть тубільці. Вони голосно розмовляли, з інтонаціями представників вищого суспільства, і вигляд мали різко невідповідний до цього місця. Потім, здається, теж вирішили, що з них досить, бо вже допивали свої напої, ставили порожні склянки на стіл і лаштувалися йти.

Коли вони пішли, утворилася прогалина в натовпі, яка не одразу заповнилася, і Джудіт отримала перспективу всієї зали, аж до лавки в найдальшому кінці. Там сидів самотою чоловік, перед яким стояла наполовину наповнена склянка. Він дивився на Джудіт. Витріщався. Вона побачила колючі немиготливі очі, обвислі, пропалені нікотином вуса, твідовий кашкет, низько насунутий на лоба. Він не спускав із неї блідого погляду з-під щетинистих брів. Вона потягнулася до свого келиха, зробила ковток, а потім швидко поставила келих на стіл, бо в неї почала тремтіти рука. Вона відчувала, як калатає серце в грудях, а кров відступає з лиця, як вода крізь сито.

Біллі Фосетт.

Вона не бачила його й не чула про нього з дня похорону тітки Луїзи. З роками — а від її чотирнадцятиліття, здавалося, минуло ціле життя — підліткова травма поступово затерлася. Але так і не зникла назовсім. Останнім часом, доросліша і краще обізнана, вона навіть намагалася виявити поблажливість до жалюгідного збоченця, але це було геть неможливо й ніяк не допомагало. Навпаки, пам’ять про нього майже зруйнувала її стосунки з Едвардом, і саме він, звісно, був причиною того, що вона ніколи не дозволяла собі навідатися до Пенмаррона.

Під час своїх перших кількох візитів до Ворренів, ще школяркою, вона постійно боялася випадково зустріти Біллі Фосетта — можливо, на вулиці, або виходячи з банку чи перукарні. Але страшний сценарій так і не реалізувався, і поступово, з роками, її страхи вичахли, і вона посміливішала. Можливо, він виїхав із Пенмаррона, покинув своє бунгало й гольф-клуб, перебрався за місто. Можливо, щаслива думка, він навіть помер.

Але він не помер. Він був тут. У «Рухомому такелажі». Сидячи в іншому кінці зали, він пожирав її немиготливими очима, що горіли, як два яскравих камінці, на його червоному обличчі. Вона виглядала Едварда, але він застряг у барі, купуючи собі пиво, і вона не могла навіть покликати його на допомогу. «О Едварде, повернися, — подумки благала вона. — Повертайся мерщій».

Але Едвард барився, обмінюючись дружніми зауваженнями із чоловіком, який стояв поруч. Тим часом Біллі Фосетт підвівся, узяв свою склянку й подибав по плитковій підлозі туди, де Джудіт сиділа скам’яніла, як кролик, загіпнозований змією. Вона дивилася, як він наближається, на вигляд такий самий, як колись, але постарілий і пошарпаний. Його щоки ще дужче почервоніли і взялися фіолетовими жилками.

— Джудіт.

Він стояв поруч, тримаючись вузлуватою старечою рукою за спинку стільця.

Вона нічого не відповіла.

— Не заперечуєш, якщо я приєднаюся? Посиджу?

Він відсунув стілець і обережно опустив на нього свій зад.

— Побачив тебе й одразу впізнав, коли ти ввійшла, — його подих відгонив старим тютюном і віскі. — Ти подорослішала.

— Так.

Едвард повертався. Вона звела на нього очі, поглядом передаючи йому німе прохання про допомогу, а Едвард, дещо збентежений, помітно здригнувся, побачивши за їхнім столиком нікчемного старого пияка. Він ввічливо кинув незнайомцеві:

— Привіт, — але голос його прозвучав не надто привітно, а вираз обличчя був настороженим.

— Мій любий хлопчику. Я перепрошую… — вимовляння останнього слова забрало в Біллі Фосетта трохи часу, тож він почав знову: —…я перепрошую, що перериваю, але ми з Джудіт давні друзі. Треба було перемовитися слівцем. Фосетт мене… Біллі Фосетт звуть. Колишній полковник індійської армії, — він придивився до Едварда. — Не думаю, що мав честь…?

Його голос затихнув.

— Едвард Кері-Льюїс, — представився Едвард, але руки не подав.

— Радий із вами познайомитися, — шукаючи, чим зайняти руки, Біллі Фосетт побачив своє віскі, відсьорбнув великий ковток, а тоді грюкнув склянкою об стіл. — А звідки ти, Едварде?

— Роузмалліон. Нанчерров.

— Не в курсі, любий хлопчику. Останнім часом небагато подорожую околицями. Чим ти заробляєш на життя?

— Я в Кембриджі.

— Замріяні шпилі, га? Незабутні сині гори. Багато мандрував я в царствах золотих[110], — примружився він, ніби обмірковуючи якийсь хитрий план. — Я оце думаю, Едварде, чи ти не маєш при собі такої штуки, як цигарка? У мене, схоже, закінчилися.

Едвард мовчки витягнувся пачку «Плеєрс» і запропонував Біллі Фосетту. Той насилу виколупав одну цигарку, а потім покопався в обвислій кишені куртки й видобув звідти металеву запальничку смертоносного вигляду. Йому знадобилося певне зосередження, щоб обернути коліщатко й запалити полум’я, а потім сумістити вогник із кінчиком цигарки, на цей момент уже трохи зігнутої. Але зрештою він упорався з цим завданням, глибоко затягнувся, жахливо закашлявся й потягнув черговий великий ковток віскі, а потім сперся ліктями на стіл, прибравши таку позу, ніби збирається залишитися тут навічно.

— Джудіт раніше мешкала зі мною по сусідству, — став він звірятися Едвардові, — зі своєю тіткою Луїзою. У Пенмарроні. Ми чудово гаяли час. Чудова жіночка, Луїза. Мій найкращий друг. Мій єдиний друг, як на те. Знаєш, Джудіт, якби ти не нагодилася, я, мабуть, одружився б із Луїзою. Вона приділяла мені багато часу до того, як ти з’явилася. Добрі друзі. Мені її пекельно бракувало, коли вона вбила себе в тій своїй машині. Пекельно сумував за нею. Ніколи не почувався таким самотнім. Покинутим.

Голос йому затремтів. Він підніс старечу плямисту руку й витер сльозу. Біллі Фосетт дійшов плаксивої стадії сп’яніння, жадав співчуття й потопав у самозабутньому жалю до власної особи. Джудіт втупилася у свій келих шанді. Вона не хотіла дивитися на Біллі Фосетта, і їй було нестерпно соромно дивитися на Едварда.

— Тобі, Джудіт, по-іншому склалося, га? — не припиняв варнякати Біллі Фосетт. — Ти непогано влаштувалася. Загребла гарний кусень — знаєш, із якого боку свою булку маслом намастити. До мене тобі діла не було. Ти все мені поламала. Навіть не схотіла зі мною розмовляти на похороні Луїзи. Ігнорувала мене. І забрала всю здобич. Луїза завжди обіцяла, що подбає про мене, а натомість не залишила мені нічого. Навіть жодного з клятих Джекових кубків із гольфу.

Він трохи поснував у себе в голові думку про цю несправедливість, а тоді випалив, бризнувши слиною:

— Підступна мала сучка!

Плювки пролетіли в повітрі й ляпнули на стіл близько до руки Джудіт.

Запала мовчанка, а потім Едвард трохи поворухнувся на стільці.

— Джудіт, — мовив він тихо, — ти не хочеш уже слухати це лайно?

— Ні, — похитала вона головою.

Едвард неквапом звівся на ноги, підносячись над старим п’яницею.

— Я думаю, вам краще піти, — ввічливо запропонував він йому.

Біллі Фосетт підніс своє апоплексичне обличчя й подивився на нього знизу вгору, розгублено-недовірливо.

— Піти? Юний жевжику, я піду, коли вважатиму за потрібне. Я ще не закінчив.

— Закінчив. Закінчив свою випивку й закінчив ображати Джудіт… Геть, цієї миті.

— Здрисни, — відказав Біллі Фосетт.

У відповідь на це Едвард ухопив Біллі Фосетта за комір обвислої куртки й підняв його на ноги. Поки той обурювався — «Не смій розпускати руки, жевжику… як ти смієш… я тобі не волоцюга якийсь, я… Я тебе притягну, за законом…», — Едвард акуратно відштовхнув його геть від столу, до виходу, через поріг і надвір, з відчинених дверей. Там він випхав його на бруківку, і Біллі Фосетт, нездатний триматися на ногах, упав і скотився в канаву. Навколо було багато людей, і всі вони стали свідками цього приниження.

— І не повертайся сюди, — дав йому напутнє слово Едвард. — Більше не показуй тут свою огидну пику.

Але, навіть лежачи горілиць у канаві, Біллі Фосетт зберіг іскру старого бійця.

— Ти кляте стерво, — верещав він, — я не допив свою чарку!

Едвард повернувся до бару, забрав його склянку із залишками віскі, виніс її на вулицю й вихлюпнув її вміст Біллі Фосетту в обличчя.

— Тепер допив, — підсумував він, — тож іди додому.

Після чого Біллі Фосетт утратив притомність.

Повертаючись додому по Фіш-стріт, після вечора, згаяного в компанії свого товариша Роба Педлов, Джо Воррен саме вчасно вийшов на портову дорогу біля «Рухомого такелажу», щоб стати свідком захопливої сцени.

Купа людей стояли в позах, що засвідчували сторопіння, а старий дивак лежав горілиць у канаві, тим часом як високий білявий молодик вилив йому в пику віскі, після чого повернувся в паб.

Джо не мав був наміру заходити в «Рухомий такелаж», але драматична сцена потребувала розслідування. Старий дивак, здавалося, знепритомнів, тому Джо переступив через його ноги й пішов за нападником у паб, де, на своє дедалі більше здивування, побачив, що білявий молодик сидить за столом під віконцем у товаристві Джудіт.

Джудіт мала обличчя біле, як простирадло.

— Що це було? — запитав Джо.

Вона підняла голову й побачила, що він стоїть поряд, але спромоглася тільки похитати головою. Джо перевів очі на її супутника.

— Ти брат Лавді?

— Так. Едвард.

— Я Джо Воррен, — він відсунув стілець, із якого щойно було силоміць стягнуто Біллі Фосетта, і всівся. — Навіщо ти його так? — м’яко запитав він Едварда.

— Він старий брутальний п’яниця, тому я допоміг йому вийти на свіже повітря, а потім він вилаявся на мене і сказав, що хоче допити свою чарку, тож я допоміг йому допити. Ось так просто.

— Ну, зараз він у нокауті. Він засмутив Джудіт? — насупився Джо, дивлячись на неї. — Ти геть бліда. З тобою все гаразд?

Джудіт глибоко вдихнула, а тоді видихнула. Вона постановила не тремтіти, не плакати й не поводитися як ідіотка.

— Так, я в нормі. Дякую, Джо.

— Ти знаєш старого дивака?

— Так. Це Біллі Фосетт.

— А ти його знаєш? — запитав Едвард у Джо.

— Тільки з лиця, бо він регулярно просиджує тут свої два чи три вечори на тиждень. Однак зазвичай він доволі ґречний. Досі ніхто не мав потреби викидати його із закладу. Джудіт, він тебе ображав?

— Ох, Джо, усе скінчилося.

— У тебе вигляд такий, ніби ти зараз знепритомнієш, — Джо звівся на ноги. — Я принесу тобі випити. За мить.

Він звіявся раніше, ніж Джудіт устигла його зупинити.

— Я ще цей келих не допила, — сумно зауважила вона, звертаючись до Едварда.

— Я думаю, Джо має на увазі щось міцніше. Скажи мені, чи справді цей старий краб, чи справді він був приятелем твоєї тітки?

— Так.

— Вона, мабуть, була божевільна.

— Ні, не так щоб дуже. Просто добра. І вони із чоловіком знали його в давні часи, коли всі були в Індії. Я припускаю, вона відчувала певну відповідальність за нього. Вони грали в гольф. Він мешкає в убогому маленькому бунгало у Пенмарроні. Ох, Едварде, як він потрапить додому?

— Я залишив його в оточенні натовпу цікавих. Припускаю, хтось із них помилиться настільки, що пожаліє його.

— Але чи нам не треба щось зробити?

— Ні.

— Я завжди підозрювала, що він хоче одружитися з тіткою Луїзою, — пригадала Джудіт. — Звісно, заради її комфортного будинку, її грошей і віскі.

— Схоже, він завжди був старою п’явкою.

— Я ненавиділа його.

— Бідолашна Джудіт. Як жахливо.

— А він…

Вона подумала про руку Біллі Фосетта, яка повзла по її стегну, і спитала себе, як, на бога, змогла б вона пояснити Едварду так, щоб він зрозумів. Але цієї миті повернувся Джо, і нагода зникла.

— Ковтни оце — і тобі стане ліпше, — подав він їй маленьку чарочку бренді.

— Джо, ти дуже милий. І ти ж нічого не скажеш батькам? Тепер усе закінчилося. Я не хочу, щоб хтось дізнався.

— Я не бачу, про що тут говорити. Старий п’яниця в стічній канаві. Тебе це ніяк не стосується. Можливо, я просто піду й подивлюся, що там відбувається.

Він пішов і за мить повернувся з новиною, що якийсь милосердний перехожий зглянувся на нього й викликав таксі. Біллі Фосетта запхали в машину, і він уже в дорозі. Повідомивши про це, Джо заявив, що йде додому.

— Міг би я чимось почастувати тебе? — запитав Едвард.

— Ні, я вже потребую тільки сну у своєму ліжечку. Добраніч, Джудіт.

— На добраніч, Джо. І ще раз дякую.

— «Ти випий бренді свій, моя любове…»

Проспівавши цей рядок, він пішов.

Деякий час вони сиділи мовчки. Джудіт сьорбнула бренді, і він вогнем обпалив їй горло, але м’яко ковзнув у шлунок і допоміг угамувати паніку в серці.

Едвард знову закурив і присунув до себе попільничку.

— Я думаю, тобі треба поговорити? — перервав він нарешті мовчання. — Бо якщо так, то я цілком готовий вислухати.

Вона нічого не відповіла, просто сиділа, дивлячись на свої руки.

— Ти ненавиділа його. Звісно, не лише тому, що він був п’яницею.

— Ні. Не за це.

— То в чім річ?

Джудіт почали розповідати йому, і щойно почала, це вже не було так складно, як вона передбачала. Розповіла про від’їзд Моллі та Джесс, про те, як залишила «Будинок над річкою» і перейшла під опіку Луїзи Форрестер. Про появу на сцені Біллі Фосетта і його явно близьку дружбу з Луїзою.

— Він мені ніколи не подобався, від миті, коли я його вперше побачила. У ньому було щось таке недолуге, — поморщилася вона. — І він завжди був таким ніби веселуном, підморгував і… чомусь не викликав довіри.

— Твоя тітка цього в ньому не бачила?

— Не знаю. Тоді я боялася, що вона вийде за нього, але тепер, озираючись у минуле, я майже впевнена, що вона зроду не вчинила б такої дурниці.

— То що трапилося?

— Він запросив нас у кіно. На «Циліндр». Мені випало сидіти біля нього, і він почав мене обмацувати і стискати мені стегно, — вона подивилася на Едварда. — Мені було чотирнадцять, Едварде, я гадки не мала, що він задумав. Я запанікувала та втекла з кінотеатру, а потім мала жахливу нагінку від тітки Луїзи.

Вона насупилася.

— Ти ж не намагаєшся стримувати сміх?

— Про що ти. Ні. Облиш. Ти розповіла тітці Луїзі?

— Я просто не могла. Я не знаю чому. Я просто не змогла б.

— Це все?

— Ні.

— Тоді розкажи мені решту.

Відтак вона розповіла йому про дощову неділю, коли залишилася сама й поїхала до Веглосу на велосипеді, щоб утекти від Біллі Фосетта.

— Він спостерігав за нами зі свого бунгало. Я впевнена, що він мав бінокля. І він знав, що того дня я була сама, бо тітка Луїза, у своїй наївності, усе йому наперед розповіла. У будь-якому разі, коли я повернулася додому…

— Не кажи мені, що він тебе підстерігав?..

—…Я заледве повернулася додому, коли він зателефонував і сказав, що прийде. І я замкнула всі двері й вікна, метнулася нагору й сховалася під ліжком тітки Луїзи. І близько десяти хвилин він кричав, лаявся, грюкав у двері, дзвонив і намагався дістатися до мене, а я скута жахом лежала під ліжком. Ніколи, до чи після, я не бувала така перелякана. У мене були нічні жахи про нього. Ще й досі трапляються. Той самий жах: що він заходить до моєї спальні. Я знаю, що це дуже дитяче, та коли я побачила його сьогодні ввечері, я просто скам’яніла від жаху…

— Я перший, кому ти розповіла про це все?

— Ні. Після загибелі тітки Луїзи я розказала міс Катто.

— А вона що?

— Ой, вона була милою, але дуже діловою. Просто сказала, що він хтивий стариган і я більше не маю про це думати. Але ти не можеш контролювати все, що відбувається у твоїй голові, ні? Якби я мала вчинити щось на фізичному рівні, наприклад, убити Біллі Фосетта або розчавити його, як таргана, можливо, було б простіше. Але я нічого не можу вдіяти з тим, що моя психіка починає скакати вгору-вниз, як навіжена, щоразу, коли хтось вимовляє його ім’я або я сама про нього згадую.

— З цим пов’язане те, що сталося на Різдво, коли я поцілував тебе за фіранками більярдної?

Вона була настільки збентежена самим спогадом і тим, що Едвард згадав цей випадок, що їй наче вогнем залило щоки.

— Едварде, це було нітрохи не схоже на Біллі Фосетта. Ти не повинен так думати. Просто коли ти… торкав мене… усе пішло не так.

— Гадаю, це в тебе травма.

Вона обернулася до нього, мало не плачучи з розпачу.

— Але чому я не можу звільнитися від цього? Я не хочу жити з цим до кінця своїх днів… І я досі боюся його, бо він мене жах як ненавидить…

— За що він тебе аж так ненавидить?

— За те, що не підпустила його до себе. І тому, що тітка Луїза, коли померла, залишила всі свої гроші мені самій.

— Розумію. Я цього не знав.

— Мені порадили ніколи про це не говорити. Не тому, що це таємниця, а тому, сказала міс Катто, що говорити про гроші вульгарно. Твоя мати знає, звісно, і твій тато. Але це все.

— Багато грошей? — Джудіт сумно кивнула. — Але ж це чудово.

— Радше, так. Це означає, що я можу купувати близьким подарунки, і тепер у мене є власний маленький автомобіль.

— І цього Біллі Фосетт ніколи тобі не пробачить?

— Він був на похороні тітки Луїзи. Того дня він дивився на мене так, ніби хотів убити.

Едвард нарешті таки посміхнувся.

— Якби погляди вбивали, ми давно вже були б усі мертві.

Він загасив цигарку, обійняв Джудіт і нахилився, щоб поцілувати її у щоку.

— Люба Джудіт. Це дуже неприємна буря в дуже маленькій склянці води. Знаєш, що я думаю? Я думаю, тобі потрібен якийсь каталізатор. Не питай мене, що саме це має бути, але раптом щось трапиться, спрацює певний механізм, і ти здихаєшся всіх своїх привидів. Ти не повинна дозволяти одному нещасному спогаду стати між тобою і коханням. Ти занадто мила для цього. І не кожен чоловік буде таким відданим і терплячим, як я.

— Ох, Едварде, мені так соромно.

— Нема чого соромитися. Тільки не забудь повідомити мені, коли все буде позаду. А тепер я справді думаю, що мені варто провести тебе додому. Вечір виявився незабутнім.

— Найкраще в усьому цьому, що ти приїхав.

— Коли ти повернешся до нас у Нанчерров?

— У неділю, на наступному тижні.

— Ми чекатимемо на тебе.

Він підвівся і стояв, чекав, поки вона вийде з-за столу, вставши з вузької лавки. Надворі спустилися чарівливі сутінки. Сонце зайшло, сховалося за море, і небо стало сапфіровим. Уздовж набережної хлюпали легенькі хвилі, гавань виблискувала вогниками рибальських човнів. Навколо все ще прогулювалися люди, не бажаючи розлучатися з вечірнім теплом і замикатися в оселях. Але Біллі Фосетта не було.

Едвард узяв її за руку, і вони разом повільно пішли назад туди, де він залишив машину.

Наступного ранку він знову зателефонував. Джудіт була на кухні, допомагала місис Воррен приготувати посуд для сніданку, коли Еллі галопом збігла сходами з крамниці.

— Джудіт, тобі хтось телефонує. Каже, що він Едвард.

— Едвард! — місис Воррен виразно глянула на Джудіт. — Цей часу не марнує.

Джудіт удала, що не почула. Не скинувши смугастого синьо-білого фартуха, вона спустилася вниз, до кабінету містера Воррена.

— Едварде?

— Доброго ранку.

— Ще тільки дев’ята. Чому ти дзвониш?

— Я хотів запитати, чи добре тобі спалося.

— Тю, дурненький. Звісно, добре. Мені прикро, що вчора ввечері так сталося, але я не могла нічого зробити, щоб цього уникнути. Ти нормально повернувся? Дурне запитання, звісно, нормально.

— Так, я повернувся. Але… — він завагався. — Є ще одна причина, чому я телефоную. Річ у тім, що тут знялася легка паніка.

У Джудіт стислося серце.

— Щось негаразд?

— Ні, не дуже. Втім, так, негаразд. Тітонька Лавінія вчора ввечері захворіла. Напередодні вона була в саду, затрималася надворі більш ніж звичайно, і трохи застудилася. Вона залишилася в ліжку, але її стан погіршився, зараз у неї пневмонія. Бідолашна Ізобель зателефонувала до Мері Міллівей. Тітоньку Лавінію відвідує лікар, а медсестра її доглядає цілодобово, але всі трохи хвилюються. Усе сталося дуже швидко.

— Ох, Едварде, це нестерпно…

Тітонька Лавінія здавалася такою непохитною.

—…Вона ж не помре?

— Ну, вона доволі старенька. Гадаю, ми всі колись маємо померти, але ніхто з нас поки що не хоче, щоб вона померла.

— Твоя мама вдома?

— Татусь зателефонував їй учора пізно ввечері. Сьогодні вона повертається.

— А як щодо Атени? Атена так любить тітоньку Лавінію.

— Атена помандрувала до Шотландії з Рупертом Райкрофтом… Думаю, вони поїхали на початку тижня. Ми трохи сумнівалися, повідомляти їй чи ні, а потім татусь вирішив, якщо станеться найгірше, а Атена навіть не знатиме, що Лавінія хвора, вона ніколи йому не пробачить. Тож він дізнався її номер від мами й зателефонував у якусь віддалену гірську долину, але Атена вже подалася на екскурсію в гори, тож усе, що він міг зробити, це залишити їй повідомлення.

— Бідолашна Атена. Як гадаєш, вона повернеться додому?

— Не знаю. Це до біса довгий шлях. Тож побачимо.

— А Лавді? З нею все гаразд?

— Так, у неї все гаразд. Трохи очі на мокрому місці, але Мері Міллівей уміє якось її розрадити. А коли мама повернеться додому, з Лавді все буде добре.

— Ти можеш відвідати тітоньку Лавінію?

— Татко в неї був. Тітонька його впізнала, але вона явно дуже хвора. Якщо я отримаю дозвіл, я, можливо, сьогодні вдень поїду з ним до «Вдовиного будинку».

— Звучить усе це не надто обнадійливо…

— Не впадаймо у відчай. Стара птаха ще літатиме. Хтозна, чи вона всіх нас не переживе.

— Я сьогодні ж повернуся в Нанчерров, якщо від мене буде користь.

— Цього не треба робити. Я сказав тобі лише тому, що ти була б засмучена, якби тобі ніхто не повідомив. Я знаю, що ти ставишся до тітоньки Лавінії так само, як ми всі. Але не переривай відпочинок. Побачимося наступної неділі чи будь-коли. До речі, Ґас теж тут буде. Учора ввечері, коли я повернувся, на мене чекало повідомлення. Він уже їде із Шотландії.

— Ох, Едварде. Який недоречний час для гостей. Його візит не можна відкласти?

— Ні. Я не знаю, де він. Імовірно, у Бірмінгемі чи в якомусь іще жахливому місці. Нема як його перехопити.

— Бідолашний хлопець. Іде в пошуках спокою, а потрапить у сум’яття.

— Облиш, усе буде гаразд. Він свій хлопець. Він зрозуміє.

Джудіт вирішила, що чоловіки — навіть Едвард — іноді можуть бути надзвичайно тупими. Він усе своє життя, запрошуючи друзів до Нанчерров, сприймав як належне всю напружену роботу й ретельну організацію, пов’язані з цими тривалими візитами. Вона ж могла одразу уявити собі, скільки додаткових клопотів звалилося зараз на Мері Міллівей, яка водночас мала справу із сімейною кризою. Місис Неттлбед належало подбати про додатковий раціон для гостя. Покоївкам додається роботи з білизною й підготуванням іще однієї кімнати, а ще треба простежити за рушниками, свіжим милом, перевірити вішаки для одягу, приготувати чайне печиво в бляшанці на столику біля ліжка.

— Можливо, мені таки варто повернутися.

— Абсолютно виключено. Я забороняю.

— Гаразд. Але я вам усім дуже співчуваю. Переказуй усім мою любов. І особисто — твоєму батькові.

— Я перекажу. Постарайся не хвилюватися.

— Тобі теж моя любов.

— Навзаєм моя тобі, — вона почула в голосі Едварда усмішку. — Бувай, Джудіт.

Ґас Каллендер за кермом своєї темно-зеленої «Лагонди» залишив позаду Окегемптон, а далі скерував машину стрімким схилом угору, по дорозі, яка вела з містечка на пагорби, що здіймалися за ним. Стояв ясний і свіжий серпневий ранок, і все навколо здавалося приємно новим і незнайомим, бо ж він ніколи раніше не бував у цих краях. Сільські краєвиди з пасовищами та стернищами розкинулися щедрим золотом під сонцем пізнього літа. Фризи старезних в’язів удалині позначали межі живоплотів.

Він їхав два дні, не поспішаючи, тішачись свободою самоти й бездоганним ходом свого потужного автомобіля. (Він купив «Лагонду» рік тому за гроші, що йому подарували на його двадцять перший день народження, і це був чи не найкращий подарунок, який він будь-коли отримував.) Щоправда, було трохи ніяково знову їхати з дому: батьки вважали, що, згаявши ті два тижні у Франції, решту канікул він проведе з ними. Але Ґас пояснював, умовляв і обіцяв невдовзі повернутися, аж доки його мати, згнітивши серце, дала згоду і змахнула вслід білою хусточкою, як прапорцем. Попри свою рішучість, його на мить укололо гостре почуття провини, але щойно матінка зникла з поля зору, син без особливих труднощів видалив її з поточних думок.

Ґас обрав маршрут із Дісайда до Карлайла, а тоді з Карлайла до Глостера. Тепер він долав останній етап довгої мандрівки. Після Шотландії (мокрої) та Центральної Англії (сірої) йому здавалося, що він потрапив У цілковито новий світ, залитий сонцем і пасторальний. На верхівці видовженого пагорба виднівся Дартмур, довгі милі безлюдних торфовищ і скелястих кряжів, що мінилися у грайливому світлі, коли над ними котилися хвилясті хмари, роздмухувані й гнані західним вітром. Він бачив вигадливі вигини схилів, які, здавалося, тяглися до неба, смарагдову зелень боліт, гранітні скелі, перетворені вітром на первісні, але несподівано модерністичні скульптури. Його погляд художника привертала кожна деталь, і йому аж руки свербіли взятися до олівця й пензля, кортіло зупинитися тут і там і спробувати зафіксувати назавжди, у своєму альбомі для ескізів, це місце й це світло.

Однак Ґас знав, що варто йому зупинитися, і він застрягне серед цієї краси аж до вечора, а тим часом у Нанчерров на нього чекають уже цілий день. Малярство має зачекати. Він подумав про Францію й картину з віллою Біттів, яку він там написав. А подумавши про віллу, почав наспівувати пісню, яка стала музичною темою цих канікул, яка лунала по радіо чи програвалася на патефоні, коли вони засмагали біля басейну чи сиділи на терасі в запашні сині вечори, п’ючи вино і спостерігаючи, як сонце сідає за гори Міді й вогні Сіллянса спалахують один по одному, творячи на протилежному схилі різдвяні гірлянди на темній ялинці.

Лонстен. Він згадав маленький місток і зрозумів, що вже перетнув межу графства. Він у Корнволлі. Попереду лежали пустища Бодмін-Мура. Десь неподалік розташований паб «Джамайка Інн». Залишалося пів години до полудня, і Ґас зважував, чи не варто зробити там зупинку, щоб чого-небудь випити і з’їсти, але зрештою відкинув цю ідею. Натомість вирішив чимшвидше доїхати до Труро. Перед ним лежав порожній шлях. Він натиснув на педаль газу й дозволив собі зануритися в незвичне для нього піднесення.

Труро дрімав у своїй долині під полуденним сонцем. Наближаючись до міста, Ґас побачив шпиль собору, срібний відблиск обрамленої деревами води. Він заїхав у місто, на широку головну вулицю, припаркувався біля «Червоного лева», зайшов усередину й підійшов до бару. В оздобленому дерев’яними панелями приміщенні було прохолодно, дуже темно й пахло пивом. Один чи двоє старих сиділи, читали газети й курили люльки, але Ґас умостився біля бару й, замовивши пів пінти гіркого пива, запитав бармена, чи можна щось перехопити.

— Ні. Тут ми їжу не подаємо. Щоб поїсти, треба піднятися нагору, в обідню залу.

— Треба бронювати столик?

— Я повідомлю метрдотеля. Ви самі?

— Так, тільки я.

Бармен націдив пів пінти й поставив на шинквас.

— Ви подорожуєте?

— Так. Моя машина надворі.

— Здалеку їдете?

— Насправді так. З Абердина.

— Абердин? Це в Шотландії? Неблизький світ. Скільки часу це забрало?

— Два дні.

— Ви подолали чималий шлях. Далеко ще вам їхати?

— Аж до кінця. За Пензансом.

— Практично Лендс-Енд — Джон-о’Гротс?[113]

— Десь так.

— Ви мешкаєте в Шотландії?

— Так, уроджений шотландець.

— У вас немає акценту, вибачте за неделікатність. Місяць чи два тому в нас був шотландець із Глазго, то я не міг розібрати й слова з того, що він казав.

— У Глазго своя говірка.

— Ще і яка своя.

У заклад зайшли кілька нових клієнтів, і бармен, перепросивши, залишив Ґаса й пішов їх обслуговувати. Лишившись на самоті, Ґас намацав цигарки, взяв одну й закурив. У глибині бару стіна за полицями з пляшками була дзеркальна. У її темних глибинах, за пляшками, він бачив частинки свого відображення. Чорнявий молодик, на вигляд, як він вирішив, старший за свої роки. Темні очі, темні кучері, бліда шкіра, чисто поголене обличчя. Він мав на собі синю бавовняну сорочку, а на шиї замість краватки була зав’язана хустка, але навіть ця неформальна деталь не розвіювала образу похмурого хлопця. Навіть понурого.

«Розвеселись, похмурий друже, — по думки мовив він своєму відображенню. — Ти в Корнволлі. Ти подужав. Нарешті ти тут». Так, ніби його відображення ще не знало цього. «Ви подолали чималий шлях», — зауважив був бармен, але, сам того не знаючи, висловив глибшу правду, ніж мав на увазі.

Ґас підняв кухоль, тостуючи до свого відображення. «Ви подолали чималий шлях». Він пив прохолодне, з присмаком дубової діжки, пиво.

Едвард Кері-Льюїс першим почав називати його Ґасом, і прізвисько причепилося. До цього він був Анґусом, єдиною дитиною двох літніх батьків. Його батько, Дункан Каллендер, був спритним і успішним підприємцем з Абердина, який, почавши більш ніж скромно, чи не з торгівлі шнурками до черевиків, спинався невпинно драбиною комерційного успіху й на момент, коли на світ прийшов Анґус, уже накопичив значний капітал як судновий постачальник. З роками його бізнесові інтереси поширилися також на гуртову торгівлю залізними виробами й на міську нерухомість: недороге житло в оренду в багатоквартирних блоках і терасних будинках.

Раннє дитинство Анґуса минуло в центрі Абердина, у солідному гранітному будинку з власним садом, обгородженим кам’яним муром. Сад складався з галявини перед будинком, зеленого майданчика для просушування білизни, а також невеликого городу, на якому його мати вирощувала боби й капусту. Маленький затишний світ для маленького хлопчика, і він був цілком задоволений.

Однак Дункан Каллендер не був. Він досяг успіху власною наполегливою працею, чесністю й відповідальністю, чим заслужив повагу як своїх працівників, так і партнерів. Але цього було замало. Щодо свого єдиного сина він мав певні амбіції, сповнений рішучости виростити й виховати його джентльменом.

Відповідно до цього плану, коли Анґусу було сім років, сім’я переїхала. Зі зручного непретензійного будинку, що був їм домом, до величезного вікторіанського маєтку в селі Дісайд, на березі річки Ді. Звідси Дункан Каллендер щодня виїжджав до офісу в Абердині, тоді як Анґусу з матір’ю належало миритися з новим для них середовищем. Після міських вулиць, крамниць і привітного деренчання трамваїв величні пагорби й широкі гірські долини з річкою здавалися водночас дивними і приголомшливими, як і їхня нова оселя, з усім тим надміром мореного дуба, вітражів, тартанових килимів і велетенських камінів, у яких, за бажання, можна було б засмажити цілого вола.

Крім того, порядкування в цьому велетенському будинку вимагало великої кількости слуг. Якщо раніше місис Каллендер дуже добре давала собі раду з кухарем і покоївкою, то тепер на накази від неї чекав персонал із шести осіб безпосередньо в будинку і двоє садівників, один із яких мешкав у хатинці біля в’їзної брами. Вона була відданою дружиною й матір’ю, але проста душею, тож необхідність постійно підтримувати вельможний імідж була для неї обтяжливим випробуванням.

В Абердині вона почувалася комфортно, знаючи своє місце у світі, перебуваючи в безпеці й гідності скромного, добре доглянутого дому. А в селі над річкою вона ніби втратила саму себе. Ні риба, ні м’ясо, ні добрий копчений оселедець. У неї ніяк не виходило порозумітися із сільським людом, і вона переконалася, що їхні похмурі обличчя, уривчасті відповіді на її невпевнені спроби зближення свідчать про те, якої вони невисокої думки про прибульців, статки й заможний стиль життя яких на місцевих не справляють жодного враження.

Інші її сусіди, старовинні шляхетні родини, які поколіннями посідали свої замки й маєтки, були ще страшнішими, подібними радше до мешканців іншої планети. Леді Така-і-Така чи Маркіз Такий-і-Такий, з їхніми дзьобатими носами й довгими твідовими строями. Місис Гантіндон-Ґордон, яка розводила лабрадорів і княжила у старовинній фортеці на пагорбі, ніби яка всемогутня воєначальниця. Чи генерал-майор Робертсон, який щонеділі читав зі Святого Письма в церкві — таким тоном, ніби виголошував накази про початок бою, і ніколи не стишував голосу, навіть коли грубіянив священникові.

То був дуже складний період, але для Анґуса він тривав недовго. У вісім років його відправили до школи-інтернату, дорогого підготовчого закладу в Пертширі, і його дитинство практично закінчилося. Спершу його дражнили й цькували. За його абердинський акцент, за неправильний кілт, за не таку авторучку; а за те, що він став кращим у своєму класі, його охрестили зудилом. Проте він був м’язистим хлопчиком і добре грав у футбол, і після того, як Анґус розквасив носа головному кривднику школи на очах у всіх, хто трапився на майданчику, йому дали спокій і він швидко призвичаївся до обставин. На час, коли він повернувся в Дісайд на різдвяні свята, він виріс на два дюйми, а його акцент залишився в минулому. Мати таємно сумувала за своєю дитиною, яку вона втратила, натомість Дункан Каллендер був у захваті.

— Чому ти не запросиш когось зі своїх нових друзів додому? — запитав він, але Анґус удав, що не чує його, і вийшов надвір, щоб покататися на велосипеді.

Закінчивши підготовчу школу, він вступив у Регбі, де заслужив репутацію надійного універсального гравця[114]. Саме в цей період він відкрив для себе дива мистецької кімнати, де раптом розкрився його хист до малювання, про який він досі навіть не підозрював. За підтримки співчутливого викладача мистецтв хлопець почав заповнювати альбом, неухильно виробляючи власний стиль. Малюнки олівцем, делікатно тоновані… ігрові поля. Хлопчик, який працює за гончарним кругом, вчитель, який простує зі школи з оберемком книжок, а його чорна мантія має на вітрі, наче крила.

Якогось дня, гортаючи примірник «Студіо», він натрапив на статтю про корнволлських художників, Ньюлинську школу. Статтю ілюструвала кольорова вкладка з репродукцією картини Лори Найт, на якій дівчина стоїть на скелі й дивиться на море. Море павино-синє, але на дівчині светр, отже, погода не спекотна, а її мідяно-руде волосся заплетене в товсту косу, яка спадає через плече на груди[115].

Звернувши увагу на репродукцію, він прочитав статтю, і з якоїсь причини вона розпалила його уяву. Корнволл. Можливо, він міг би стати професійним художником, поїхати в Корнволл і там оселитися, як чимало хто зробив до нього. Він носив би чудернацький поплямований фарбою одяг і довге волосся, курив «Жітан», а поруч із ним завжди була б екзальтована, віддана дівчина, домосідка, звісно, але вродлива. Вона мешкатиме з ним у його рибальській хатині чи, можливо, у переобладнаній під житло коморі із зовнішніми сходами з гранітних блоків і пофарбованими в синій колір дверима, а в глиняних горщиках цвістимуть червоні калачики…

Ілюзія була такою сильною, що він майже відчував тепло сонця й запах морського вітру з ароматом польових квіток. Але ж тільки фантазія. Він роззирнувся по безлюдній мистецькій кімнаті, подивився у високе вікно на вітряне зимове небо Середньої Англії. Фантазія школяра. Він ніколи не стане професійним художником, бо обрав математику й фізику, налаштований на отримання інженерського диплома Кембриджського університету.

Проте мрії та фантазії були надто цінні, щоб зректися їх раз і назавжди. Він дістав свій складаний ножик і обережно вирізав кольорову вкладку. Поклав її в течку з кількома власними малюнками і, придушивши докори сумління, забрав із собою. Згодом він окантував репродукцію і повісив її у себе на стіну — так незнайома дівчина на березі Корнського моря стала оздобою його кімнати.

Регбі розширило його суспільний досвід. Занадто замкнений за характером, він ні з ким не заводив близької дружби, однак був популярний завдяки спорту, тож його періодично запрошували відвідати на канікулах чиїсь заміські будинки — у Йоркширі, Вілтширі чи Гемпширі. Він чемно приставав на запрошення, його гостинно приймали, і він спромагався уникати грубих помилок у спілкуванні.

— Звідки ти родом? — могла запитати його якась мати за першою чашкою чаю.

— З Шотландії.

— То ти щасливчик. Звідки саме?

— Мої батьки мають маєток у Дісайді.

А тоді, перш ніж вона почне розводитися про лосося, риболовлю на Ді й рябчиків на болотах, він міняв тему, питаючи, наприклад, чи не можна йому шматочок пряника. Після чого, якщо щастило, тему вже не порушували.

Повернення додому після цих візитів незмінно гнітило його. Правда полягала в тому, що він переріс своїх літніх батьків, розложистий будинок викликав клаустрофобію, а тоскні дні урізноманітнювалися тільки втомливими прийомами їжі. Материні надмірні турботи душили його, а батькова бентежна гордість та інтерес до його справ тільки погіршували становище.

Утім, не все було так безнадійно. Коли йому виповнилося сімнадцять, він отримав несподіваний бонус, чи пак неоднозначне благословення. По околицях ширилася чутка, що юний Каллендер, попри своїх посполитих батьків, не лише вродливий, а й також презентабельний у великосвітських колах, і якщо якійсь дамі потрібен вільний кавалер…? Почали надходити вишукані запрошення, які відкривали Анґусові двері, зачинені для його матері й батька, на такі заходи, як вечірки й літні бали, де його партнерки мали імена на кшталт леді Генрієтта Мак-Мілан або високоповажна Камілла Стокс. На цей час він уже керував автомобілем, тож на врочисті заходи діставався імпозантним батьковим «Ровером», належним чином убраний у повний великосвітський однострій, з накрохмаленою білою сорочкою й чорною краваткою. Достопам’ятні тренінги в заміських будинках Йоркширу, Вілтширу й Гемпширу тепер стали йому в пригоді, і він запросто справлявся з хитромудрими формальностями проханих вечер і танців до ранку — всміхався, був уважним до всіх важливих осіб, коротко кажучи, до загального задоволення, виправдовував свою присутність.

Та все це нагадувало акторську гру. Він усвідомлював себе тим, ким був, без жодних ілюзій щодо свого походження чи виховання. Якось, повертаючись додому здаля, після чергового балу, і споглядаючи темний порожній краєвид під безбарвним досвітнім небом, він подумав, що, відколи йому виповнилося сім років і сім’я назавжди покинула Абердин, він не міг пригадати жодного місця, де почувався б удома. У жодному разі не в будинку свого батька. Не в школі. Не в тих гостинних заміських котеджах у Йоркширі, Вілтширі чи Гемпширі, де його так гарно приймали. Попри те, що Анґус загалом був собою задоволений, він завжди відчував, що в житті лише стоїть осторонь і спостерігає за іншими. А він хотів до чогось належати.

Можливо, колись це станеться. Можливо, це як закохатись. Або почути голос із неба. Або зайти в незнайому кімнату і вмить упізнати її, навіть якщо ніколи раніше її не бачив. Місце, де ніхто не буде зверхньо поблажливим і не буде потреби в рекомендаціях чи привілеях. Де його радо зустрінуть просто тому, що він є самим собою. «Анґусе, любий друже. Як добре, що ти прийшов, і як приємно тебе бачити».

Геть неочікувано ситуація змінилася на краще. Після непростого підліткового періоду, який для Ґаса був особливо болісним і важким, Кембридж став для нього відкриттям і звільненням. З першої миті він подумав, що це наймиліше місто, яке він будь-коли бачив, а Трініті-коледж — архітектурна мрія. Впродовж перших кількох тижнів більшу частину свого дозвілля він присвячував прогулянкам містом, поступово пізнаючи старовинні, просочені історією вулиці й дворики. Вихований у традиціях пресвітеріанства, він, однак, відвідував ранкову службу в Королівській каплиці — суто заради задоволення, яке отримував, слухаючи хор, і саме там він уперше почув григоріанське «Мізерере» — і його пройняла незбагненна радість, коли хлоп’ячі голоси злетіли до висот, ні для кого не досяжних, крім, хіба що, ангелів.

Згодом, коли він ближче познайомився з новим оточенням, краєвиди й образи Кембриджа глибоко сколихнули Ґаса як художника, і незабаром його альбом для ескізів швидко наповнився блискавичними олівцевими замальовками. Плоскодонки на облямованій вербами річці в парку Бекс, Міст зітхань, внутрішні дворики Корпус-Крісті, вежі-близнюки Королівського коледжу на тлі неосяжного небосхилу. Величні розміри, чистота пропорцій і перспективи стали для нього принадним викликом. Відтінки блакиті й зелені неба та галявин, вітражі, осіннє листя просилися на папір. Ґас відчував, що в Кембриджі він оточений не тільки глибокими джерелами науки, а й красою — створеною не стільки природою, як не дивно, скільки людиною.

Його коледжем був Пембрук, а головним предметом — інженерія. Едвард Кері-Льюїс теж навчався в Пембруці, але студіював англійську

Попри те, Ґас неминуче бачив Едварда то тут, то там. На протилежному кінці обідньої зали коледжу, на офіційних заходах, коли всіх студентів запрошували на бенкет. Чи коли Едвард катався по Трініті-стріт у своєму темно-синьому «Тріумфі» — завжди з гарненькою дівчиною, що тулилася до нього. Іноді його можна було побачити в переповненому пабі, осередку галасливих збіговиськ, де він зазвичай сплачував за спільну випивку. Щоразу Ґаса вражала Едвардова самовпевненість, показний вигляд, самовдоволеність. Інстинктивна антипатія (породжена заздрістю? — він би не зізнався в цьому навіть сам собі) переросла в неприязнь, але вроджена обачність Ґаса схиляла його тримати почуття при собі. Не було сенсу заводити собі ворогів, тим паче що він ніколи навіть не розмовляв із тим хлопцем. Просто було в ньому щось надто гарне, щоб бути правдою. Едвард Кері-Льюїс. Ніхто не буває таким бездоганним. Десь у цьому фрукті ховається якась червоточина, але не Ґасові її виколупувати.

Відтак він забув про Едварда й зосередився на навчанні. Але грайлива доля мала власний план. Того літнього семестру, 1939 року, Ґасу Каллендеру та Едварду Кері-Льюїсу виділили кімнати на одному поверсі, і вони мали спільну мініатюрну кухню. Якось надвечір Ґас поставив чайник, щоб заварити чай, і почув кроки на кам’яних сходах позаду себе — хтось збіг знизу й зупинився біля відчинених дверей.

— Вітаю, — пролунав голос.

Він обернувся й побачив у дверях Едварда Кері-Льюїса. Білявий чуб спадав йому на чоло, шия була закутана в довге кашне кольорів коледжу.

— Вітаю.

— Ти Анґус Каллендер.

— Так.

— Я Едвард Кері-Льюїс. Здається, ми сусіди. Як тобі твоя кімната?

— Нормально.

— Готуєш чай? — нахабно натякнув він.

— Так. Хочеш?

— А поїсти що-небудь маєш?

— Так. Фруктовий пиріг.

— Це добре. Я голодний.

Так Едвард завітав до Ґаса, у його кімнату, вони сиділи біля відчиненого вікна, пили чай із кухлів, Ґас курив, а Едвард з’їв більшу частину фруктового пирога. Вони розмовляли. Ні про що конкретне, але за чверть години Ґас зрозумів, наскільки він помилявся щодо Едварда Кері-Льюїса, бо той не був ні снобом, ні дурнем. Його невимушені манери та прямий погляд синіх очей свідчили про щирість, а його впевнену поведінку обумовлювало не виховання на принципах вищости, а саме його усвідомлення себе не кращим і не гіршим за будь-кого з однолітків.

Коли спорожнів чайник, а пиріг, на жаль, закінчився, Едвард звівся на ноги й почав безцеремонно оглядати кімнату Ґаса, читати назви книжок, гортати журнали.

— Мені подобається твій тигровий килимок перед каміном.

— Я купив його в тандитника.

Едвард став розглядати картини Ґаса, переходячи від однієї до іншої — достоту, як роблять покупці, прицінюючись.

— Гарна акварель. Де це?

— Озерний край.

— У тебе тут чимала колекція. Ти їх усі купував?

— Ні. Я їх намалював. Це мої роботи.

Едвард обернувся й уважно подивився на Ґаса.

— Ти серйозно? То ти страшенно талановитий. Непогано знати, що якщо завалиш випускні іспити в універі, то завжди зможеш прогодуватися, натхненно квецяючи пензликом.

Він став уважніше оглядати експозицію.

— А олійними фарбами ти пишеш?

— Так, інколи.

— Це ти намалював?

— Ні, — зізнався Ґас. — Мені соромно згадувати про це, але я поцупив цю репродукцію з журналу, коли навчався в школі. Вона мені так подобається, що я завжди її беру з собою — вішаю так, щоб її весь час бачити.

— Твою хлопчачу уяву привернула вродлива дівчина чи скеля й море?

— Уся композиція, мабуть.

— Хто художник?

— Лора Найт.

— Це Корнволл, — зазначив Едвард.

— Я це знаю. А ти як здогадався?

— Ніде більше такого немає.

— Тобі знайомий Корнволл? — наморщив лоба Ґас.

— Ще б пак. Я там живу. Від народження. Там мій дім.

— Неймовірно, — помовчавши, прокоментував Ґас.

— Що неймовірного?

— Не знаю. Просто мене завжди надзвичайно цікавили корнволлські художники. Мені здається дивовижним, що стільки талановитих людей гуртуються в такому віддаленому місці та при цьому залишаються такими відомими у світі мистецтва.

— Я не дуже на цьому знаюсь, але Ньюлин аж кишить художниками. Як мишами. Там їх цілі колонії.

— Ти знайомий із ким-небудь?

Едвард заперечно похитав головою.

— Не можу таким похвалитися. Боюся, я трохи філістер, коли йдеться про мистецтво. У Нанчерров у нас багато спортивних світлин і потемнілих сімейних портретів. Ти в курсі, мабуть: пращури з похмурими пиками й собаками. — Він на мить замислився. — За винятком того, що мою маму намалював де Ласло. Класний портрет. Він висить над каміном у вітальні.

Едвард раптом ніби вичерпався.

— Боже, я втомився, — позіхнув він у весь рот. — Тепер я хочу прийняти ванну. Дякую за чай. Мені подобається твоя кімната.

Він добрів до дверей, а відчинивши їх, обернувся.

— Що ти робиш сьогодні ввечері?

— Нічого істотного.

— Нас, кілька приятелів, їде в Грантчестер, щоб випити в тамтешньому пабі. Хочеш до нас приєднатися?

— Залюбки. Дякую.

— Я постукаю у твої двері о чверть на восьму.

— Згода.

Едвард усміхнувся.

— До зустрічі, Ґасе.

Ґасу здалося, що він не розчув. Едвард уже виходив.

— Як ти мене назвав?

Голова Едварда вистромилася з-за краю дверей.

— Ґас.

— Це чому?

— Чомусь я думаю про тебе як про Ґаса. Я не думаю про тебе як про Анґуса. У Анґуса руде волосся, величезні броги, схожі на ботфорти, і просторі бриджі, виготовлені з іржавого кольору твіду.

Ґас упіймав себе на тому, що сміється.

— Ти зважай! Бо я родом з Абердинширу.

Але Едварда це нітрохи не збентежило.

— У такому разі, — заявив він, — ти точно знаєш, про що я.

На цій завершальній репліці він залишив сцену, зачинивши за собою двері.

Ґас. Він був Ґасом. І вплив Едварда був такий, що після того першого вечора Ґаса вже ніколи не можна було назвати інакше.

Ґас одразу відчув, що він дуже голодний. Нагорі, у напівпорожній обідній залі — старосвітські турецькі килими, накрохмалені білі скатертини, притишені голоси й боязке шкрябання столового срібла по порцеляні — він з’їв свій суп, варену яловичину з морквою й королівський пудинг. Почуваючись так, ніби знов на світ народився, сплатив рахунок і чимшвидше повернувся на свіже повітря. Він трохи погуляв брукованими тротуарами, а, натрапивши на книгарню, зайшов туди й купив детальну мапу західного Корнволлу. Потім, уже в машині, він закурив цигарку, розгорнув мапу і спланував свій маршрут. Нанчерров. Едвард телефоном дав йому кілька загальних інструкцій, але тепер, оглядаючи все це в масштабі одного дюйма до однієї милі, Ґас вирішив, що тільки несосвітенний дурень міг би заблукати. З Труро до Пензанса, а потім — узбережжям, що веде до Лендс-Енду. Його палець пробіг по шорсткому паперу й зупинився на Роузмалліоні, чітко позначеному церквою, річкою й мостом. А потім «Нанчерров»: слово, написане курсивом, пунктирна лінія під’їзної дороги, крихітний символ будинку. Було приємно знайти його на мапі, ретельно зафіксованим якимсь знавцем. Відтак його кінцевий пункт призначення набував рис реального географічного об’єкта, а не ефемерної назви, випадково згаданої в розмові, чи плоду його уяви. Він згорнув мапу й поклав на сидіння поряд, докурив цигарку й обернув ключ запалювання.

Він їхав голим, безрадісним хребтом графства, вздовж якого виднілися залишки покинутих олов’яних копалень, старі машинні відділення з розваленими коминами. Жодної краси. А коли він побачить море? Йому не терпілося до моря. Аж нарешті дорога попереду побігла схилом додолу, і краєвид змінився. Тепер праворуч від нього тяглися піщані дюни, а потім показалося глибоке гирло річки, і нарешті мандрівник отримав жадану винагороду, вперше побачивши Атлантику. Тільки блискучу смугу вдалині — не більше — смарагдових хвиль, що набігали на піщану косу. За лиманом дорога повертала вглиб суходолу, де розкинулися луки, на яких паслися череди молочної худоби, а південні схили були засаджені городиною. Поля й ділянки неправильної форми були обгороджені кам’яними стінами сухого мурування, які, здавалося, стоять тут вічно. У садах навколо сільських будинків і котеджів росли пальми. Мури будинків мали крейдяний наліт від вапнування. Вузькі вулички, що вели від головної дороги, спускалися в лісисті долини, заманливо позначені дороговказами з таємничими назвами або іменами святих. Усе навколо куняло під теплим пообіднім сонцем. Дерева відкидали на темний асфальт шосе тіні з украпленням золота. Панувала надзвичайна позачасова атмосфера: здавалося, тут завжди буде літо, листя ніколи не впаде з віковічних дерев, а пологі схили фермерських угідь ніколи не відчують жорстоких поривів зимового шторму.

Невдовзі попереду замерехтіло в розсіяному сяйві інше море, буйновище Маунтс-Бей, синє роздолля, що губилося в розмитому видноколі. Зграйка невеликих суден вийшла на воду — можливо, регата. Червонокрилі шлюпки, похитуючись на вітерці, щільною юрмою, з напнутими шарлатовими вітрилами, прямували до якоїсь далекої мети.

Усе це було Ґасові пронизливо знайоме, ніби він усе це бачив раніше, а зараз просто повертався в місце давно знане і глибоко кохане. Так. Ось воно все, рідне. Таке, як завжди було. Так, як, я знаю, завжди буде. Захисний пірс порту, хащі високих щогл, крики мартинів у небі. Маленький паротяг, що, відійшовши від станції, діловито пихкає вздовж луки берега. Розташовані терасами будинки доби Регентства мерехтять вікнами на яскравому сонці, сади пишаються магноліями й кущами камелії, а у відчинене вікно автомобіля ллється свіжий, прохолодний, солоний запах припливу й відкритого моря.

Це все складалося в подію. Ґас відчув себе людиною, яка повертається до свого коріння, наче все, що він досі робив, кожне місце, де він досі мешкав, було частиною періоду очікування, інтермедією. На перший погляд — дивно, але, якщо замислитися, нічого аж такого дивного, бо він просто повертався в реальності до того досвіду, з яким давно був знайомий віртуально завдяки корнволлським митцям, творчість яких так захоплено вивчав весь останній час. Лора Найт, Ламорна Бірч, Стенгоуп, Елізабет Форбс і незліченні решта. Йому пригадалася дитяча фантазія, народжена його уявою в мистецькій кімнаті в Регбі: оселитися в Корнволлі, провадити богемне життя, малювати, купити білий, залитий сонцем будиночок і посадити перед ним червоні калачики. Він усміхнувся, згадавши, що та фантазія надавала йому дещо невизначену супутницю. Неконкретизовану особу, обличчя якої не мало чітких рис, — але, звісно, вона була молодою, вродливою, чудово малювала і смачно готувала. І була його коханою, ясна річ. Зараз, за кермом своєї машини, Ґас голосно засміявся з невинности власної втраченої молодости й наївних мрій дурноголового пацанчика, яким колись був. А тоді враз перестав сміятися, бо нині й тут, коли він справді сюди дістався, ті мрії здавалися цілком життєздатними та в жодному разі не виходили за межі здійсненного.

Доки він занурювався у спогади, шлях вивів його через місто в сільську місцевість на іншому боці. Він виїхав на пагорб, стрімкий, як дах будинку, і, досягнувши вершини, побачив, що краєвид знову різко змінився, і поля відокремлених одна від одної ферм перейшли в порослі вересом пустища, увінчані каїрнами. Море ліворуч від нього постійно залишалося в полі зору, але його запах тепер перекривали солодкуваті мохові пахощі струмків і боліт, а здалеку долинав протяжний, булькітливий крик кроншнепа.

А була також інша фантазія, теж ніби давно притлумлена й забута, що раптом знову стала щемлива й дуже наближена до реальносте: про те, що одного дня він прийде до якогось місця, де ніколи раніше не бував, і миттєво усвідомить, що він до цього місця приналежний, оскільки ніколи не належав ні до похмурого вікторіанського маєтку в Дісайді, ні до гостинних домівок шкільних друзів. Кембридж досі був найближчим до цієї фантазії, але Кембридж був університетом, центром навчання, продовженням школи. Не інтимне пристановище, а куточок світу, де пускаєш коріння, до якого повертаєшся, знаючи, що він завжди буде на місці, нічого від тебе не вимагатиме, затишний і зручний, як старі черевики. Твій власний. «Ґасе. Любий Ґасе. Ти повернувся».

Фантазії, мрії, давно забуті. Сни наяву — це прерогатива зовсім юних. Опанувавши себе, Ґас рішуче викинув усе це з голови й знову зосередився на поточному завданні — не збитися з маршруту. Аж тут він побачив на перехресті дерев’яний дороговказ із написом «Роузмалліон» і зрозумів, що йому залишилося проїхати лише десять миль, і здоровий глузд вилетів у вікно, а на його місце прийшло безпричинне збудження хлопчика, який повертається зі школи-інтернату на канікули. Повертається додому. І це відчуття було дуже дивним, оскільки повернення додому ніколи не асоціювалося в Ґаса з чимось, що приносило б йому особливе задоволення. Навпаки, повернення додому бувало чимось на кшталт болісного обов’язку, який він виконував украй неохоче. Він віддано повертався, щоб побути з батьками… але ніколи не витримував більше, ніж два чи три дні, а тоді починав відчайдушно шукати будь-якого приводу для втечі. Нічого не можна було вдіяти з тим фактом, що його мати й батько — літні люди, зашкарублі у своєму стилі життя. Вони неймовірно пишалися своєю єдиною дитиною, але чомусь це тільки погіршувало становище. Це не означало, буцімто Ґас соромився їх. Насправді він скоріше пишався ними, і батьком зокрема. Але він віддалився від свого старого й мав із ним так мало спільного, що насилу знаходив, що сказати батькові в найбанальнішій розмові. А все через те, що доблесний Дункан Каллендер колись постановив, що його син стане джентльменом, наполягав на дорогій приватній освіті й у такий спосіб підніс сина у світ, якого вони з матір’ю Ґаса не знали й ніколи не пізнають.

Це була жорстока ситуація. Іронічна. Але не Ґас створив бар’єр, що стояв тепер між ним і батьками. Ще до того, як він покинув Регбі, хлопець змусив себе змиритися з незручним становищем і заспокоїти власне сумління, щоб нарешті позбутися будь-якого почуття прогріха. Це було необхідно зробити, бо інакше він решту життя носив би на шиї тяжкі жорна провини.

Лавді зачинилася в ягіднику і збирала малину. Можливість чимось зайнятися була порятунком, бо все зараз було жахливим. Тривога і страх за тітоньку Лавінію опустилися на весь дім важкою хмарою, торкнувши всіх. Для її батька ця обставина переважила навіть новини. І замість того, щоб слухати радіо, він тепер весь час сидів за телефоном — розмовляв із лікарем, із Даяною, яка перебувала в Лондоні, переказував повідомлення Атені в Шотландію, організовував постійні чергування денних і нічних медсестер у «Вдовиному будинку». Якийсь час точилися дискусії щодо того, чи треба перевезти тітоньку Лавінію до лікарні, але зрештою зійшлися на тому, що умови подорожі на машині швидкої допомоги та страждання від перебування в незнайомому оточенні, певно, завдадуть більше шкоди, ніж добра, і тітоньці Лавінії треба дозволити мирно залишитися там, де вона була, у своєму будинку і у своєму ліжку.

Лавді вперше зіткнулася із ситуацією, коли близькій людині загрожувала, можливо, смертельна хвороба. Люди помирають, звісно. Вона це знала. Але то не були свої, рідні. Не тітонька Лавінія. Час від часу Лавді робила зусилля, намагаючись уявити собі життя без старенької, але та завжди була такою невіддільною частиною Нанчерров, а її вплив на всю родину був таким сильним і доброзичливим, що завдання виявилося неможливим. І, зрештою, думати про це було нестерпно.

Вона рухалася вздовж шпалери, збираючи солодкі червоні ягоди обома руками й кидаючи їх у міцний кошик, який вона підвісила на мотузці, обв’язаній навколо талії. Був яскравий сонячний день, але з моря віяв пронизливий вітер, тож вона наділа старий Едвардів вовняний пуловер для крикету, пожовклий і пошарпаний. Пуловер був їй задовгим, звисав низько на бавовняну спідницю, а тим часом сонце гріло їй плечі крізь товсту вовну, і Лавді була вдячна сонечку за його братерську ніжність.

Вона зараз сама, бо по обіді батько, Едвард і Мері Міллівей, усі подалися до «Вдовиного будинку». Татусь умовився про зустріч із лікарем, Едвард хотів трохи посидіти з тітонькою Лавінією, а Мері супроводжувала їх, щоб скласти компанію бідолашній старій Ізобелі. Вони посидять удвох з Ізобеллю на кухні, вип’ють чаю. Можливо, Ізобель потребувала розради більше, ніж будь-хто з них. Вони з тітонькою Лавінією разом понад сорок років. Якщо тітонька Лавінія помре, Ізобель від неї не надовго відстане.

— А ти, моя люба? — звернувся до Лавді батько. — Ти теж хочеш із нами?

І вона підійшла до нього, обійняла його за талію й притислася обличчям до його жилета. Він зрозумів і обійняв її міцніше.

— Ні, — приглушено вимовила вона.

Якщо трапиться найгірше, вона б хотіла запам’ятати тітоньку Лавінію такою, якою вона була, пильною й доброзичливою, учасницею всіх сімейних забав, а не хворою старенькою, прикутою до ліжка, заледве присутньою серед них.

— Це негарно? Я маю піти?

— Ні. Я думаю, тобі з нами не варто.

Вона плакала, а тато поцілував її та витер їй очі своєю величезною чистою білою лляною хусточкою. Вони всі були дуже добрі до Лавді. Едвард обійняв її і сказав:

— У будь-якому разі тут має бути хто-небудь, коли приїде Ґас. Він має прибути сьогодні вдень, і було б негостинно, якби його ніхто не зустрів. Ти можеш стати одноособовим вітальним комітетом.

Лавді, усе ще похнюплена, цю ідею не дуже вітала.

— Я маю тут на нього чекати?

— Ні, звісно, ні, — засміялася Мері. — Роби, що тобі до вподоби. Я впевнена, Фліт оцінить гарний галоп.

Однак цього разу Лавді не хотілося навіть кататися верхи. Вона вважала за краще лишитися в межах Нанчерров, де почувалася затишно й безпечно.

— Я каталася на ній учора.

— Тоді, можливо, ти могла б назбирати малини для місис Неттлбед. Вона хоче варити джем. Ти могла б допомогти їй перебрати і зважити ягоди.

Не сказати, щоб надзвичайно захоплива ідея, але принаймні краще, ніж нічого не робити.

— Гаразд, — зітхнула Лавді.

— От і розумниця, — обняла й ніжно поцілувала її Мері. — А ми перекажемо тітоньці Лавінії, що ти любиш її й відвідаєш, щойно їй стане трохи краще. І не забувай, твоя мама сьогодні повертається з Лондона. Вона буде втомлена й засмучена, і ми не хочемо, щоб вона, приїхавши додому, побачила самі сумні обличчя. Постарайся заради неї не сумувати надміру.

Отож вона збирала малину. Щоб наповнити два кошики, які їй дала місис Неттлбед, знадобилося чимало часу. Трохи ягід вона з’їла, але небагато. Нарешті, тримаючи в кожній руці по важкому кошику, ущерть наповненому стиглою малиною, вона пробралася вузьким проходом між шпалерами, вийшла з ягідника й акуратно зачинила за собою ґратчасті дверцята: жодна пташка не мала залетіти всередину, щоб поласувати ягодами, а потім забитися на смерть, намагаючись випурхнути на волю.

На кухні місис Неттлбед покривала глазур’ю шоколадний торт, прикрашаючи його численними завитками й шматочками цукатів.

Лавді поставила кошики на стіл.

— Що скажете, місис Неттлбед?

Місис Неттлбед була дуже вдячна.

— Чудово. Ти просто золотко.

Лавді перехилилася через стіл, зачерпнула пальцем трохи глазурі з миски й обсмоктала його. Вона зробила висновок, що смак шоколаду і смак малини не поєднуються.

— Серденько, ти подивись на себе! Що за вигляд у тебе. Весь джемпер у гілочках і вимазаний малиновим соком. Тобі треба було надіти фартух.

— Нема потреби. Це лише старий, зношений пуловер. Хочете, я допоможу вам варити джем?

— Зараз на це немає часу. До джему я згодом візьмуся. А тобі теж є чим зайнятися, бо вже приїхав гість.

— Гість?

Лавді підплигнуло серце. Доки збирала малину, вона геть забула про того Едвардового друга, що мав приїхати на гостину.

— От лихо, він уже тут? Я сподівалася, що він не приїде раніше, ніж повернеться Едвард, — наморщила вона носа. — Що він за один?

— Жодного уявлення. Неттлбед впустив його й відвів до гостьової спальні. Він, мабуть, зараз там, розпаковує багаж. Тобі треба б піднятися до нього, привітати, сказати «ласкаво просимо».

— Я навіть його імені не можу згадати.

— Містер Каллендер. Ґас Каллендер.

— Мені точно треба це робити? Я б краще варила джем.

— Ох. Лавді! Не вередуй, — місис Неттлбед легенько ляпнула її по сідниці, спрямовуючи в путь.

Лавді неохоче попленталася. Вона піднялася задніми сходами і пройшла по коридору в частину будинку, призначену для гостей. Двері однієї з кімнат були відчинені. Лавді підійшла до них і нерішуче зупинилася. Він стояв у спальні, спиною до неї, з руками в кишенях штанів, і дивився у відчинене вікно. Його багаж був складений на дерев’яній підставці біля ліжка, але валізи були застебнуті, і, схоже, він ще навіть не починав розпаковувати речі. Доки Лавді йшла в м’яких тенісних черевиках по накритому килимом коридору, її кроки були абсолютно безгучними, і зараз вона зрозуміла, що гість не помічає її присутности, через що виникла незручна ситуація. З подвір’я під вікном долинало голубине туркотіння. За якусь хвилину вона таки подолала ніяковість:

— Вітаю.

Здригнувшись від несподіванки, він обернувся. Якусь мить вони дивилися одне на одного з різних кінців кімнати, а тоді він усміхнувся.

— Вітаю.

Лавді була збентежена. Такого вона не очікувала. Вона очікувала побачити когось, хто був би двійником інших приятелів Едварда, яких він запрошував додому під час канікул, коли ще вчився у школі. Ті видавалися зліпленими за одним взірцем, і їй завжди складно було розворушити будь-кого з них. Але зараз перед нею був молодик геть іншої породи, яку Лавді миттєво розпізнала. По-перше, він на вигляд здавався старшим за Едварда, дорослішим і досвідченішим. Чорнявий, худорлявий і серйозний. Цікавий. Не з тих, хто кепкуватиме чи ставитиметься до неї, молодшої сестри Едварда, як до ідіотки. Дотепер Волтер Мадж і Джо Воррен були для неї мірилом того, кого вона сприймала хвилююче привабливими, з їхньою маскулінністю й невимушеністю. Ґас Каллендер був на диво подібним зовні до цих двох — те саме чорне волосся й темні очі, але вищий на зріст і менш кремезний, ніж Волтер чи Джо, а коли він усміхався, його обличчя змінювалося, і він уже не здавався таким серйозним.

Умить вона перестала соромитися.

— Ти Ґас Каллендер.

— Точно. А ти, мабуть, Лавді.

— Вибачай, що зараз нікого, крім мене. А я малину збирала.

Вона ввійшла в кімнату і сіла на високе ліжко.

— Усе гаразд. Ваш мажордом…

— Містер Неттлбед.

—…зустрів мене.

Лавді подивилася на його валізи.

— Щось ти небагато ще розпакував.

— Ні. Щиро кажучи, я вагався, чи варто це робити.

— Що ти маєш на увазі?

— Містер Неттлбед дав мені зрозуміти, що у вас у родині зараз проблеми. Хворіє тітка Едварда, яку він пішов провідати…

— Бабця у других. Лавінія. Так. У неї пневмонія. І вона страшенно стара, тому історія доволі тривожна.

— Не дуже доречний час, щоб приймати гостей. Я відчуваю, що мені належало б тактовно поїхати геть.

— О ні, ти не повинен цього робити. Едвард був би дуже засмучений і розчарований. У будь-якому разі для тебе все є, і ми всі готові, тому в цьому не було б особливого сенсу.

— Даремно Едвард не зателефонував мені й не змалював ситуацію. Я просто не приїхав би.

— Він не міг, бо тітонька Лавінія щойно захворіла, і він не знав, де ти. Чи далеко ти заїхав? І геть не переймайся з цього приводу. Абсолютно байдуже, приїхав ти чи поїхав.

Це прозвучало не дуже гостинно, похопилася Лавді.

— Усі були б на мене розлючені, якби я дозволила тобі втекти. Я точно знаю, мама захоче з тобою познайомитися. Вона була в Лондоні, але сьогодні повертається додому через тітоньку Лавінію. А татусь розмовляє з лікарем, а Мері Міллівей підбадьорює Ізобель. А Джудіт, вона моя подруга, вона мешкає тут досить часто, вона досі в Порткеррісі.

Тепер трохи збентеженим, з очевидної причини, здавався вже Ґас. Лавді постаралася з’ясувати ситуацію:

— Мері Міллівей була моєю нянею, вона янгол, вона робить геть усе, а Ізобель — стара покоївка тітоньки Лавінії.

— Розумію.

— Я знаю, що вони всі повернуться до чаю, тоді ти побачиш Едварда. Котра зараз?

Він подивився на масивний золотий годинник зі шкіряним ремінцем на своєму жилавому зап’ясті.

— Щойно третя.

— Гаразд, — на мить замислилась вона. — Що б ти хотів зараз робити? — їй не дуже притаманна була роль господині. — Розпакувати валізи? Чи піти погуляти?

— Я хотів би подихати свіжим повітрям. Розпакуватися я можу пізніше.

— Ми могли б спуститися до бухти. Ти можеш там поплавати, якщо хочеш, але зараз холодний вітер. Я не проти холодної води, але не люблю виходити з води на холодний вітер.

— Тоді не будемо плавати.

— Гаразд, просто прогуляємося. Тигр пішов із татом, інакше ми могли б узяти його із собою.

Вона підвелася з ліжка.

— Стежка до моря досить стрімка й подекуди слизька. У тебе є гумове взуття? І, можливо, светр. На скелях вітер пронизливий.

Він посміхнувся на її начальницький тон.

— Є обидва артикули.

Його светр із темно-синьої шетландської вовни висів на спинці стільця. Ґас його зняв і накинув собі на плечі, зав’язавши рукава на шиї, на зразок кашне.

— Показуй дорогу, — кивнув він Лавді.

Оскільки Ґас був щойно прибулим гостем, вона провела його не задніми сходами, а по коридору, вниз по головних сходах і через передні двері. Там була припаркована його машина, і Лавді зупинилася, щоб помилуватися на неї.

— Боже, яка несамовита автівка. Вона супершвидка?

— Вона може.

— Як новісінька. Блискучі фари і решта.

— У мене вона близько року.

— Я хотіла б на ній покататися.

— Це ми влаштуємо.

Вони почали прогулянку. Варто їм було завернути за ріг будинку, як їх пронизав вітер, холодний і солоний. По крохмально-блакитному небу в них над головою пливли величезні білі хмари. Вони спустилися терасами до облямованої чагарниками й недоречними пальмами стежки, що вела вниз до моря.

Через деякий час ця стежка стала надто вузькою, щоб іти поруч, тож вони вишикувалися в один ряд, Лавді йшла попереду, дедалі швидше, випереджаючи Ґаса, якому знадобилося чимало фізичних зусиль і гранична зосередженість, щоб не відстати від прудкої провідниці. Він питав себе, чи вона робить це навмисне, піддрочує його, коли мчав за нею легким галопом, пірнав у тунель гунери, ковзаючи на слизькому, збігав униз по стрімких сходах на дно каменоломні. А тоді — через кар’єр, перелізли через ворота, перетнули сільську дорогу, перелізли через кам’яний мур (трохи схоже на біг із перешкодами) і нарешті дісталися скель.

Вона чекала на нього на кручі, стоячи на густому зеленому дерені, розцвіченому чебрецем. Бурхливий вітер розмаяв її бавовняну спідницю, надувши її куполом навколо довгих засмаглих ніг, а живе обличчя й бузкові очі Лавді іскрилися сміхом, коли він, ледь захеканий, підбіг до неї.

— Ти бігаєш, як кролик, — дорікнув їй Ґас, відсапуючись.

— Не зважай. Ти не відставав.

— Тобі надзвичайно пощастило, що я не завдав собі непоправної тілесної шкоди. Я думав, ми йдемо на прогулянку, а не на марафон.

— Але ж воно того варте. Визнай, що воно того варте.

Ґас подивився й побачив темно-бірюзове море, клаптик пляжу й велетенські буруни, що набігали на скелі біля підніжжя кручі. Прибій шипів, мов мильна піна, а бризки в райдужних вибухах води злітали в повітря на двадцять або більше футів угору. Усе це було дуже видовищно й дуже підносило. Тим часом Лавді здригнулася.

— Тобі холодно? — запитав її Ґас.

— Трішечки. Зазвичай ми спускаємося на скелі, але сьогодні високий приплив, і ми змокнемо через бризки.

— Тоді не спускатимемося.

Натомість вони знайшли захист від вітру за величезною брилою, жовтою від лишайників і заячої капусти. Лавді вмостилася на товстій подушці дернини, підтягнула коліна, обхопивши їх руками, і закуталась у светр, щоб зігрітися. Ґас лежав біля неї горілиць, витягнувши ноги і спершись на лікті.

— Так воно краще, — зауважила Лавді. — Моря ми не бачимо, але ми його чуємо, і принаймні не змокнемо.

Вона заплющила очі й обернула обличчя до сонця. За деякий час знову озвалася:

— Так набагато краще. Тепер мені тепліше. Шкода, що ми не взяли чогось поїсти.

— Я насправді не голодний.

— А я — так. Завжди. Так само, як Атена. Я думаю, Атена повертається додому. Через тітоньку Лавінію. Вона була в Шотландії. Ти живеш у Шотландії, я чула?

— Так.

— Де?

— Абердиншир. У Дісайді.

— Поблизу Балморала?

— Не дуже.

— Поблизу моря?

— Ні. Є тільки річка.

— Але річки — це не те саме, що море?

— Ні. Нічого спільного.

Лавді замовкла, обмірковуючи це, упершись підборіддям у коліна.

— Я не думаю, що змогла б жити далеко від моря.

— Це не аж так погано.

— Це гірше, ніж погано. Це тортури.

— Так погано? — усміхнувся Ґас.

— Атож. Я це знаю, бо коли мені було близько дванадцяти, мене відправили до школи-інтернату в Гемшпирі, і я мало не померла. Там усе було не так. Я почувалася інопланетянкою. Усе було неправильної форми, будинки, живоплоти й навіть небо. Я постійно відчувала, як небо лежить у мене на голові, тисне на мене. Від цього в мене були жахливі головні болі. Думаю, я б там померла, якби довше залишилася.

— Але ти не залишилася?

— Ні. Я протрималася пів триместру, а тоді повернулася додому. Втекла. Відтоді я завжди тут.

— А школа?

— У Пензансі.

— А зараз?

— Я залишила школу.

— І на цьому все?

— Не знаю, — стенула вона плечима. — Атена їздила до Швейцарії. Я могла б теж поїхати у Швейцарію. Але, з іншого боку, якщо буде війна, я можу не поїхати.

— Розумію. Скільки тобі?

— Сімнадцять.

— Занадто юна для призову.

— Якого призову?

— На війну. Служити. Виготовляти набої.

Лавді здавалася нажаханою.

— Я не маю наміру стояти біля конвеєра й виготовляти кулі. Якщо я не поїду до Швейцарії, я не поїду нікуди. Якщо буде війна, бути сміливими й мужніми буде досить складно навіть тут, у Нанчерров. Тож я точно не зможу бути сміливою й мужньою в Бірмінгемі, Ліверпулі чи в Лондоні. Я там збожеволію.

— Не обов’язково, — спробував заспокоїти її Ґас, шкодуючи, що взагалі зачепив цю тему.

Вона трохи подумала, а потім запитала:

— Як думаєш, буде війна?

— Імовірно.

— Що тоді з тобою буде?

— Мене призвуть.

— Одразу?

— Так. Я в територіальній обороні. «Гордонські горяни». Мій рідний полк. Я приєднався до батальйону 1938 року, після того як Гітлер удерся до Чехословаччини.

— Що означає «в територіальній обороні»?

— Означає, що я професійний військовий поза штатним розкладом.

— Навчений?

— До певної міри. Два тижні в таборі тероборони щоліта. Зараз я вмію стріляти з гвинтівки й убивати ворога.

— За умови, що він не вб’є тебе першим.

— Так. У цьому сенс.

— Едвард іде до Королівських ВПС.

— Я знаю. Можна сказати, що ми обоє побачили напис на стіні[117].

— А як же Кембридж?

— Якщо грім смальне, ми не повернемося. Наші останні іспити муситимуть зачекати.

— На кінець війни?

— Думаю, так.

— Яке марнотратство, — зітхнула Лавді.

Якусь хвилину вона обмірковувала почуте.

— Усі в Кембриджі почуваються так само, як ви з Едвардом?

— У жодному разі. Політичні настрої серед студентів дуже різні. Деякі належать до лівого політичного крила — так, як вони можуть це собі дозволити, не роблячи останнього кроку й не стаючи відданими комуністами. Найбільш рішучі з них уже зникли, воюють в Іспанії.

— Страшенно сміливі.

— Так. Хоробрі. Не надто розумні, але надзвичайно хоробрі. Є також інші, які вірять, що відповідь у пацифізмі, а є такі, хто обирає політику страуса, ховаючи голову в пісок і поводячись далі так, наче нічого поганого ніколи не станеться.

Про щось ніби згадавши, він раптом засміявся.

— Є один неймовірний хлопчина, якого звуть Переґрін Хаслгерст…

— Я тобі не вірю. У людини не буває такого імені!

— Я запевняю тебе, це правда. Час від часу, коли він на мілині, Переґрін шукає мене й люб’язно дозволяє почастувати його випивкою. Завжди заводить винятково тривіальну розмову, а до серйозних тем його ставлення таке легковажне, що іноді сягає межі божевілля. Для нього нова війна є не більшим викликом, ніж матч із крикету чи примурку в Ітоні[118], де Переґрін згаяв підліткові роки.

— Можливо, він просто вдає. Можливо, він насправді так само наляканий, як усі ми.

— Ти маєш на увазі англійське sang-froid[119]? Британське самовладання? Зневагу до труднощів?

— Не знаю. Я тільки припускаю.

— Вислови, які мене радше дратують. Наводять на думку про Пітера Пена, який літає зі своєю шабелькою і вступає в бій із Капітаном Гаком.

— Я терпіти не могла Пітера Пена, — підхопила Лавді. — Мене просто бісила ця книжка.

— Це ж треба — мене теж. «Смерть стане страшенно цікавою великою пригодою». Це, мабуть, найбезглуздіший рядок прози, будь-коли будь-ким написаний.

— Я не думаю, що смерть може бути цікавою пригодою. І, мабуть, тітонька Лавінія теж так не думає.

Лавді замовкла, згадавши про тітоньку Лавінію, про яку вона на якусь мить фактично забула.

— Котра година? — запитала вона.

— Пів на п’яту. Хтось має купити тобі годинника.

— Мені купують, а я завжди їх гублю. Імовірно, нам час повертатися, — вона випростала довгі ноги й різко підвелася, демонструючи нетерплячість. — Скоро всі наші будуть удома. Сподіваюся, там не сталося нічого непоправного.

Ґас розважив, що будь-яка його репліка у відповідь прозвучить недоречно, тож промовчав. Було приємно сидіти на сонці, притулившись спиною до теплої брили, але він підвівся й одразу відчув порив вітру, що пройняв його холодом крізь товсту вовну светра.

— Тоді рушаймо. Як щодо дотримання помірного темпу?

Він промовляв безжурно, усвідомлюючи, однак, що йдеться про серйозне. Утім, його тон особливого значення не мав, бо Лавді й не слухала. Вона замовкла, відвернувшись від співрозмовника, ніби не бажала залишати скелі, галасливих мартинів і бурхливе море й повертатися до реальности. Цієї миті Ґас побачив не Лавді, а дівчину Лори Найт із репродукції, яку він тайкома вирізав колись із примірника «Студіо». Навіть її одяг був таким самим: зношені тенісні черевики, смугаста бавовняна спідниця, старий пуловер для крикету (так чарівно поплямований малиновим соком). Тільки волосся було іншим. Не руда коса, канатом перекинута через плече, а скуйовджена вітром хризантема блискучих темних кучерів.

Вони повільно поверталися тією самою стежкою, якою Ґас нещодавно мчав за Лавді. Тепер дівчина, здавалося, геть не поспішала. Вони перетнули дно кар’єру й подерлися нагору сходами, що вели на вершину глинистої кручі. Потім далі вгору, через ліс, періодично зупиняючись, щоб звести дух, посидіти на одному з дерев’яних місточків, спостерігаючи, як темні води струмка біжать у них під ногами. Коли вони нарешті вийшли з лісу й за деревами вигулькнув будинок, Ґасові було жарко від напруги. Затишні сади ніжилися на сонці, що виливало тепло на скошені галявини. Він на мить зупинився, щоб скинути светр, стягнув його через голову й накинув собі на одне плече. Поки він це робив, Лавді чекала на нього. Він перехопив її погляд, і вона всміхнулася.

— Прикро, що не було нагоди поплавати, — мовила, коли вони знову рушили, — бо такого спекотного дня — це саме те, чого насправді хочеться, коли вже так далеко прогулялися…

Вона різко зупинилася. Її вухо вловило якийсь звук. Усмішка згасла, і вона стояла непорушно, прислухаючись. Ґас теж почув дирчання автомобіля, що наближався. Наступної миті він побачив величного «Даймлера», що вигулькнув із-за дерев на віддаленому відтинку під’їзної алеї, перетнув гравійний майданчик і зупинився біля будинку.

— Вони повернулися.

На зворотному шляху, невимушено балакаючи, Лавді здавалася цілком безтурботною, а зараз її голос був сповнений тривоги.

— Татусь і Едвард повернулися. Ой, цікаво, що трапилось…

Покинувши Ґаса, вона побігла вперед, просто по траві, вгору, по схилах терас. Він почув, як вона до них гукає здаля:

— Чому ви так довго? Що там відбувається? Усе гаразд?..

Ґас, благаючи небо, щоб так було, ішов за нею на відстані, навмисне повільним кроком. Уся впевненість його розвіялася, і він волів би бути де завгодно, аби не тут і не зараз. За цих обставин Едвард мав усі підстави забути про свого кембриджського приятеля, колись мимохідь запрошеного в гості. Тепер, побачивши його, відчує себе зобов’язаним удавати радість і гостинність. На якусь мить Ґас щиро пошкодував, що не дослухався до свого початкового відруху, не забрав одразу свої валізи назад у машину й не поїхав геть. На гріх, Лавді переконала його лишитися. Мабуть, помилково. Вкрай недоречний час для гостини.

Однак виправляти ситуацію вже не випадало. Він повільно піднявся широкими кам’яними сходами на верхню терасу й рушив у бік «Даймлера»; той уже з відчиненими дверцятами, припаркований біля його власної машини. Пасажири «Даймлера» стояли щільною групкою, але Едвард, побачивши Ґаса, відділився від решти й пішов йому назустріч із розпростертими обіймами.

— Ґасе! Радий тебе бачити.

Його захват був таким щирим, що всі застереження враз розтанули.

— Навзаєм, — сповнений вдячности, відгукнувся Ґас.

— Вибачай за це все…

— Це мені треба просити пробачення…

— А тобі за що?

— Я відчуваю, що не повинен тут бути.

— Ох, не поводься як бовдур. Я тебе запросив…

— Ваш мажордом розповів мені, що ваша тітонька дуже хвора. Ти впевнений, що мені варто залишитися?

— Те, що ти тут, так чи інакше нічого не змінить. За винятком того, що твоя присутність усіх нас підбадьорить. Що ж до тітоньки Лавінії, то вона, схоже, тримається. Вона таки міцна стара пташечка. Я відмовляюся вірити, що вона здатна розчарувати нас. Розкажи краще, як ти доїхав? Скільки часу забрала дорога? Сподіваюся, тебе якось по-людськи зустріли й Лавді не покинула тебе напризволяще. Я суворо наказав їй подбати про тебе.

— Вона подбала. Ми спускалися до бухти.

— Дива ніколи не припиняться. Зазвичай вона не така товариська. Наразі ходімо, я познайомлю тебе з моїм батьком і Мері… — Едвард повернувся до решти й на мить завмер здивовано: — за винятком того, що Мері кудись зникла, — знизав він плечима. — Сподіваюся, вона пішла поквапити місис Неттлбед, щоб та поставила чайник. Але принаймні познайомся з моїм батьком. Тату!

Полковник був заглиблений у розмову з дочкою і явно робив усе можливе, щоб розрадити й заспокоїти її. Але почувши, що Едвард звертається до нього, він замовк, звів очі, побачив Ґаса й обережно відсторонив Лавді. Він ступив уперед, гравій рипнув під його брогами, — високий, худий, як опудало, весь у твіді. Якщо Едвардів батько мав якісь застереження щодо незнайомця, який нагодився в невідповідний момент, він у жодний спосіб їх не показував. Ґас бачив тільки приязнь у його ясних очах, а на вустах — усмішку, щиру й сором’язливу.

— Ґасе, це мій батько, Едґар Кері-Льюїс. Тату, це Ґас Каллендер.

— Дуже приємно, сер, — потиснув Ґас простягнуту руку.

— Ґасе, любий друже, — привітав його полковник, — як добре, що ти приїхав, дуже приємно з тобою познайомитися.

О десятій наступного ранку Едвард Кері-Льюїс зателефонував у бакалійну крамницю Воррена в Порткеррісі й попросив до телефона Джудіт.

— Сказати, хто її просить? — запитав із корнволлською вимовою невідомий жіночий голос.

— Просто Едвард.

— Зачекай.

Він чекав. «Джудіт у вас там? Скажи, її до телефона», — почув він у слухавці жіночий голос уже віддалік — вона, імовірно, гукала десь на сходах. Едвард чекав. Вона підійшла.

— Алло? — голос її від тривоги звучав вище, ніж зазвичай. — Едварде?

— Доброго ранку.

— Що там?

— Усе добре. Гарні новини.

— А тітонька Лавінія?

— Схоже, вона викараскається. З «Вдовиного будинку» надійшло обнадійливе повідомлення: вона прокинулася сьогодні вранці, запитала нічну медсестру, що та робить, чого сидить біля її ліжка, і попросила чашку чаю.

— Я не можу повірити!

— Отож татусь і мамуся відразу вирушили, щоб побачити тітоньку й перевірити загальне становище, а я подумав, що варто тобі зателефонувати.

— Ой, я уявляю, яке ви всі, мабуть, відчули полегшення. Любесенька старенька.

— Яка там любесенька, так нас налякала. Усі мчать сюди з усіх кінців світу, щоб бути поруч із нею. Мама прибула вчора ввечері, геть виснажена на вигляд, а Атена й Руперт уже їдуть із Шотландії. Яку випадку з Ґасом, ми не знаємо, де вони, тому не можемо їм зателефонувати і сказати, щоб поверталися до Аухнафехле чи де там вони зупинилися. Уся історія перетворилася на цілковитий цирк.

— Байдуже. Головне, щоб вона одужувала.

— Коли ти повернешся?

— У неділю.

— Якщо тітоньку Лавінію можна буде відвідувати, я завезу тебе до неї.

— У неділю вранці. Я повернуся в неділю вранці.

— Отже, про побачення домовились. Як твої справи?

— Я, мабуть, воліла б зараз бути з вами всіма.

— Не поспішай цього бажати. Тут у нас трохи схоже на життя в районі Пікаділлі-серкус. Але мені бракує тебе. Без тебе в тутешньому житті діра.

— О Едварде.

— Побачимося в неділю вранці.

— До побачення. І дякую, що зателефонував.

Руперт Райкрофт у свій перший ранок заспав. Коли він нарешті прокинувся, розплющив очі й туманно втупився у протилежну стіну, то відчув, що втратив орієнтацію. У гранично короткий проміжок часу вклалося стільки мандрівки, стільки дивних ліжок, що тепер, побачивши латунну спинку ліжка, смугасті шпалери й густо оздоблені квіточками фіранки, він не міг зрозуміти, де, в біса, перебуває.

Але тільки одну мить. Враз наринули спогади й відновили хроніку подій. Корнволл. Нанчерров. Він нарешті повернув Атену додому, проїхавши всю країну, причому весь час сам був за кермом. Вряди-годи Атена знехотя пропонувала помінятися місцями, але Руперт вважав за краще самому контролювати ситуацію, а автомобіль був йому надто дорогий, щоб комусь його довірити. Навіть Атені.

Він вистромив голу руку з-під ковдри й сягнув по годинник. Десята. Він застогнав. Десята ранку. Жах. Але полковник, проводжаючи його До спальні, казав: «Сніданок о восьмій тридцять, але рекомендую виспатись як слід. Ми чекатимемо на вас, коли будете готові», — і якийсь механізм у мозку Руперта автоматично виконав те, що було наказано. Ніби у зворотний спосіб до ситуації, коли, хоч і приголомшений алкоголем після вечірки, цей-таки механізм удосвіта нагадував, що о сьомій тридцять ранку треба бути на шикуванні.

Вони прибули о пів на першу ночі, тож їх зустріли тільки батьки Атени, а решта родини вже повкладалася спати. Атена, яка більшу частину шляху була досить жвавою й балакучою, в останню годину подорожі замовкла, і Руперт зрозумів, що вона водночас і жадає, і боїться прибуття додому. Вона прагнула опинитися в затишку, в лоні родини, і боялася новини, яку, як вона припускала, їй мають повідомити. Її тривога була надто особистою, і Руперт розумів, що не може втручатися, тому нічого не казав і не займав її.

Врешті-решт з’ясувалося, що все буде гаразд: хвора старенька тітонька вирішила наразі не помирати. Шляхетний жест Руперта, який пожертвував тижнем полювання на орябків, і його марафонські зусилля з повернення Атени до її родини виявилися марними. Непотрібними. Довелося проковтнути цю гірку пігулку, але він героїчно зберіг вираз задоволення на обличчі.

Натомість Атена, що цілком природно, була в захваті. Стоячи у високому, яскраво освітленому холі, вони з матір’ю стискали одна одну в обіймах, а їхні екстатичні напівречення лунали звуковим феєрверком емоційного позитиву.

— Я не можу повірити…

— Такий довгий шлях…

—…Я так боялася, що вона помре…

— О, моє серденько…

—…Ми їхали цілий день…

— Такі втомлені…

—…Вона справді одужає?..

—…Сподіваюся, так. Такий довгий шлях. Можливо, нам не треба було повідомляти…

—…Я мала тут бути…

—…Зіпсували вам відпочинок…

—…Це не має значення… ніщо не має значення…

З Даяною Кері-Льюїс він уже зустрічався. Вона була з Атеною в маленькому будиночку на Кедоган-М’юз, куди Руперт приїхав по Атену, щоб відвезти її в Шотландію. Тоді йому видалося, а нині він тільки зміцнився на думці, що вони більше схожі на сестер, ніж на матір і дочку. Цього разу, о пізній годині, Даяна, цілком природно, вже була закутана в довгий, до п’ят, халат із рожевої вовни. Натомість полковник залишався повністю вбраним. Поверх голів двох розчулено-щасливих жінок Руперт зустрівся очима з господарем і, зауваживши літній оксамитовий піджак і шовкову краватку-метелик, відчув щось по-сімейному затишне й рідне. Полковник явно переодягався щовечора до вечері — точнісінько як батько Руперта. Зараз він ступив до гостя і простягнув йому руку.

— Едґар Кері-Льюїс. Дуже мило з вашого боку, що доставили Атену до нас додому. А тепер вам, імовірно, здається, що всі ваші зусилля були витрачені намарно.

Він демонстрував такий щирий жаль і таке співчуття, що Руперт забув про свою досаду й заходився розраджувати старого.

— Не треба так думати, сер. Це той випадок, коли, як кажуть, кінець діло хвалить.

— Це шляхетно з вашого боку. А однак, вам має бути прикро через перерване полювання, — і в очах його зблиснула недоречна, але вкрай зворушлива іскорка зацікавлення. — Скажіть мені, чи щастило з тетеруками?

— У нас було два чудових дні.

— Що в ягдташі?

— Понад шістдесят пар. Чудові особини.

— Тепер, мабуть, ви плануєте повернутися?

— Воно того вже не варте, сер, — похитав головою Руперт. — Мене запрошували тільки на тиждень.

— Вибачайте. Ми вам усе зіпсували.

— Не думайте так.

— Що ж, то ласкаво просимо, од щирого серця. Просимо залишатися, скільки забажаєте, — він схвально подивився на Руперта. — Мушу зазначити, ви стоїчно все це сприймаєте. Я б на вашому місці бурчав і бурмосився. Дозвольте почастувати вас чаркою на сон грядущий.

Десята ранку. Руперт устав з ліжка й підійшов до вікна. Розсунувши фіранки, він побачив унизу вимощений бруківкою двір, сповнений воркотінням білих віялохвостих голубів. По краях двору стояли шаплики з калачиками, вітер маяв розвішену на мотузці накрохмалену білизну. За подвір’ям розкинулася зелена галявина, трохи далі — групка дерев із густими кронами. Вихилившись із вікна й трохи витягнувши шию, він був винагороджений морським краєвидом із далекою блакиттю обрію. Усе навколо було вмите ясним сонячним промінням чудового літнього ранку, і він філософськи постановив, що поза Глен-Фрокі, де без нього триває полювання на орябків, це місце, безперечно, найкраще. Руперт відійшов від вікна, позіхнув і потягнувся всім тілом. Відчув, що страшенно голодний. Чоловік пішов у ванну й почав голитися.

Унизу його дещо збентежило те, що він там спершу нікого не знайшов. Але трохи поблукавши, Руперт потрапив у їдальню, де порався високий ставний джентльмен — явно мажордом. Неттлбед. Атена згадувала такого собі Неттлбеда.

— Доброго ранку, — привітав його Руперт.

Той відвернувся від буфета, де переставляв посуд на портативній плиті.

— Доброго ранку, сер. Капітан Райкрофт?

— Атож. А ви Неттлбед.

— Так, сер.

Руперт підійшов до мажордома, і вони потисли один одному руки.

— Я безнадійно спізнився.

— Полковник сказав, що рекомендував вам виспатися, сер. Але я впевнений, що ви схочете що-небудь з’їсти… Тут є бекон і сосиски, а якщо бажаєте смажених помідорів, місис Неттлбед залюбки приготує для вас. І кава. Але якщо ви віддаєте перевагу чаю…?

— Ні, кава — це чудово, — Руперт подивився на довжелезний стіл із червоного дерева, на якому було накрито лише на одну особу, збоку. — Схоже, я останній.

— Не снідала ще тільки Атена, сер. Місис Кері-Льюїс казала не чекати її раніше ланчу.

— Ні. Їй потрібен сон.

Руперт з’їв бекон і сосиски, а Неттлбед налив йому кави.

— У вас була довга подорож, сер?

— Приблизно через усю країну. Скажіть мені, де решта всі?

— Полковник і місис Кері-Льюїс у «Вдовиному будинку»… Вони щоранку відвідують місис Боскавен, щоб переконатися, що в медсестри все під контролем. А Едвард повіз Мері Міллівей у Пензанс, щоб скупитися й забрати продукти для місис Неттлбед. Тим часом Лавді повела містера Каллендера на пошуки мальовничого куточка, де він міг би зробити ескізи.

— Хто такий містер Каллендер?

— Містер Ґас Каллендер, сер. Друг Едварда з Кембриджу. Як видається, він художник-аматор.

— Він теж у вас гостює? Чимало люду маєте під своєю опікою. Не дивно, що Едвард поїхав по провізію.

— Нічого незвичайного, сер, — скромно запевнив його Неттлбед. — Ми з місис Неттлбед звикли до аншлагів.

— Гаразд. То, коли я з’їм свій сніданок і до часу, коли прокинеться Атена, що ви порадите мені робити?

Неттлбед дозволив собі всміхнутися, оцінивши пряму манеру молодого джентльмена.

— Ранкові газети у вітальні, сер. Або, з огляду на такий приємний ранок, можливо, ви схочете почитати просто неба, на осонні. За дверима на терасу є садові крісла. Чи, може, вам приємно повправлятися? Невеличка прогулянка?

— Ні. Я думаю, вправи можуть зачекати. Радше лежатиму на сонці й переглядатиму новини.

— Чудова ідея, сер.

Він забрав із вітальні останнє число «Таймс», виніс на терасу, але так і не прочитав. Сидів у плетеному шезлонгу й примруженими очима споглядав чарівну перспективу саду. Пригрівало сонце, десь співала пташка, а трохи нижче садівник косив траву на тенісному корті, залишаючи за собою акуратні прямі смуги зелені. Цікаво, подумав Руперт, чи очікується, що він пізніше гратиме. А тоді він перестав думати про теніс, а натомість замислився про Атену.

Озираючись, Руперт насилу міг зрозуміти, як він ускочив в історію, що змінила його життя в найменш очікуваний спосіб і у вкрай незручний час. Йому двадцять сім, він кавалерійський офіцер, капітан Королівської драгунської гвардії, і він завжди цінував і оберігав своє доволі дике парубоцьке існування. Чергова війна насувалася неминуче, і він опиниться в її епіцентрі, у якомусь пекельному місці, де його обстрілюватимуть, бомбардуватимуть, поранять чи, можливо, вб’ють. Останнє, що йому зараз потрібне було, — це одруження.

Атена Кері-Льюїс. Він і двоє його полкових друзів поїхали з Лонг-Відона на вечірку до Лондона. Холодний зимовий вечір, тепло освітлена вітальня на другому поверсі в Белгравії. І майже відразу він побачив її в іншому кінці зали й подумав, що вона неймовірно вродлива. Вона, звісно, була заглиблена в розмову з огрядним і порожнім на вигляд чоловіком, і коли він підпустив якийсь дурний жарт, вона розсміялася, дивлячись йому просто в очі. І усмішка її була чарівна, її ніс неправильної форми, її очі кольору дуже темних гіацинтів. Руперт не міг дочекатися, коли вже зможе її вхопити. Згодом, і аж ніяк не передчасно, їх познайомила господиня. «Атена Кері-Льюїс, любий. Ви напевне ж зустрічалися раніше? Ні? Атено, це Руперт Райкрофт. Хіба він не милий? Такий весь шкірястий і засмаглий. А келих у нього порожній! Дозволь, я тобі освіжу…»

Після вечірки він покинув приятелів, посадив її до своєї машини, і вони поїхали до «Мірабель», а потім до «Багатель», і тільки тому, що він мав повернутися в Нортгемптоншир і бути на шикуванні о сьомій тридцять ранку, він нарешті завіз її додому й висадив біля дверей будиночка з гаражем на Кедоган-М’юз.

— Це твій будинок?

— Ні, моєї матері.

— Вона вдома?

— Ні. Там нікого. Але тобі туди не можна.

— Чому ні?

— Бо я не хочу, щоб ти заходив. А ще тому, що тобі треба повернутися в Нортгемптоншир.

— Ми побачимося знову?

— Не знаю.

— Я можу тобі зателефонувати?

— Якщо хочеш. Ми єдині Кері-Льюїси в довіднику, — вона поцілувала його в щоку. — Бувай.

І перш ніж він устиг її зупинити чи бодай супроводити, вона вийшла з машини, перетнула брукований тротуар, відчинила вхідні двері, прослизнула всередину й зачинила та замкнула їх за собою. Якусь мить він сидів, дивлячись на ці двері, розмірковуючи в дещо безладний від алкоголю спосіб, чи міг він ще недавно уявити собі всю цю зустріч. Тоді глибоко зітхнув, увімкнув передачу й загуркотів по М’юз — і під арку в кінці вулиці. Він устиг повернутися в Лонг-Відон акурат на ранкове шикування.

Він телефонував, але жодного разу йому не відповіли. Написав листа, листівку, але відповіді однаково не було. Нарешті якогось суботнього ранку він підійшов до вхідних дверей будиночка з гаражем, погрюкав по них кулаком, а коли Атена відчинила, одягнена в шовковий халат і босоніж, він тицьнув їй оберемок квіток і покликав:

— Тікаймо зі мною у Глостершир.

— Чому Глостершир? — поцікавилася вона.

— Бо там я мешкаю.

— А чому ти не в Нортгемптонширі, не виїжджаєш коней?

— Бо я тут, і я не маю звітувати до завтрашнього вечора. Прошу, їдьмо зі мною.

— Гаразд, — миролюбно погодилась Атена. — Але що від мене очікується?

— Нічого, — дещо неправильно зрозумів він її.

— Я не це маю на увазі. Я про те, яке вбрання. Ну, ти знаєш. Одяг для балу, одяг для прогулянок по багнюці, може, чайна сукня?

— Для верхової їзди.

— Я не їжджу верхи.

— Узагалі?

— Ні, я терпіти не можу коней.

Рупертові завмерло серце, бо його мати не розмовляла й не думала ні про що інше, як про коней. Але серце завмерло тільки на мить, і він уперто домагався свого.

— Щось до вечері та щось до церкви, — все, що спало йому на думку.

— Божечки, які несамовиті розваги передбачаються. Твоя мама знає, що я приїду?

— Я дав їй штормове попередження. Сказав, що можу привезти тебе.

— Я їй не сподобаюся. Я матерям ніколи не подобаюся. І не вмію підтримувати з ними розмову.

— Ти сподобаєшся моєму батькові.

— Недобре це все. Тільки зайві проблеми.

— Атено, прошу тебе. Дозволь мені зайти, а сама збирай речі. Немає часу на те, щоб стояти тут і сперечатися.

— Я не сперечаюся. Я тільки застерігаю тебе, що можу виявитися страхітливим провалом.

— Я перейду цей рубікон тоді, коли ми до нього дістанемося.

Візит Атени в Глостершир не став успішним. Родинним будинком Руперта був Теддінгтон-Голл, вікторіанський велет, в оточенні суворо впорядкованого парку й саду. Поза ними розташувалися маєтки, домашня ферма, доглянуті ліси, річка з фореллю й мисливські угіддя, що славилися величезною кількістю фазанів, які щороку падали мертвими з неба. Батько Руперта, сер Генрі Райкрофт, був лордом-лейтенантом графства, полковником свого старого полку, власником розплідника лисячих гончаків і головою місцевих консерваторів, а також він керував радою графства й виконував функції мирового судді. Леді Райкрофт була так само активною у своїй роботі в комітеті, і, якщо не організовувала роботу асоціації дівчат-гайдів[120], чи сільської лікарні, чи місцевої ради з питань освіти, то рибалила, займалася садівництвом і їздила верхи. Поява Атени стала чималим потрясінням для обох батьків, і коли та не вийшла за розкладом до сніданку, мати Руперта визнала за доречне розпитати сина.

— Що вона робить?

— Спить, гадаю.

— Вона точно чула гонг.

— Я б не був таким упевненим. Хочеш, щоб я пішов і розбудив її?

— Навіть не згадуй про таке.

— Гаразд, не буду.

— А чим дівчина займається? — підключився батько.

— Не знаю. Мабуть, нічим.

— Але хто вона? — наполягала леді Райкрофт. — З якої вона родини?

— Ви їх не знаєте. Вони корнці.

— Ніколи не бачила такої млявої дівчини. Учора ввечері вона просто сиділа. Вона мала б узяти із собою якесь рукоділля.

— Ти маєш на увазі шитво? Думаю, вона нитку в голку засилити не вміє.

— Я ніколи не думала, Руперте, що ти пов’яжеш долю з ледачою дівчиною.

— Мамо, я не пов’язував із нею долі.

— І вона не їздить верхи. Дуже дивна… Маю зазначити…

Але цієї миті двері відчинилися, і на порозі постала Атена, у сірих фланелевих штанях і блакитному светрі з ангори, гарна, як пушок для пудри.

— Вітаю, — озвалася вона. — Я не знала, у якій кімнаті мені снідати. У вас такий величезний будинок, що я наче заблукала…

Ні, візит не був успішним. Як старший із двох синів Руперт мав успадкувати Теддінгтон, а його мати мала чітке й непохитне уявлення про те, з якою дівчиною йому треба одружитися. Найвищим пріоритетом було її шляхетне походження та зв’язки. Зрештою, Руперт був капітаном королівської гвардії, а в такому полку соціальний статус дружини напрочуд важливий. Трохи статків теж не завадило б, хоча полювати на багатий посаг Рупертові поки що не було потреби. А зовнішність узагалі не мала значення, за умови, що обраниця матиме відповідний голос і пристойну пару стегон для розпліднення майбутніх самців породи Райкрофт і, таким чином, забезпечить продовження лінії. Звісно, вона має добре триматися на коні й, коли настане час, гідно порядкувати в Теддінгтоні, дебелому й неоковирному будинку, і на гектарах саду, закладеного у величезних і показних масштабах, як любили вікторіанці.

Атена була прямою протилежністю цього взірця.

Та Руперту було до того байдуже. Він не був закоханий в Атену й не мав наміру з нею одружуватися. Але він був зачарований її зовнішністю, її пустотливим стилем розмови, її цілковитою непередбачуваністю. Іноді вона доводила його до сказу, а іноді зворушувала дитячою безпосередністю та невимушеністю. Вона, здавалося, не уявляла, який має на нього вплив, і могла помандрувати на вікенд із якимось іншим молодиком або зникнути без попередження, щоб покататися на лижах у Церматті чи відвідати давніх друзів у Парижі.

Нарешті, ближче до серпня, він таки притиснув її до муру.

— У мене незабаром відпустка, — заявив він Атені без передмови, — і мене запросили постріляти орябків. У Пертширі. Вони кажуть, ти теж можеш приїхати.

— Вони — це хто?

— Монтегю-Крайтони. Ми з Джеймі Монтегю-Крайтоном вчилися разом у Сандгерсті[121]. У нього чудові батьки, і вони мають прекрасний мисливський будиночок просто на Глен-Фрокі[122]. Нічого, крім пагорбів, вересу і торф’яних пожеж увечері. Скажи, що поїдеш.

— Я матиму їздити верхи?

— Ні, просто пройтися трохи пішки.

— Там падатиме дощ?

— Ні, якщо пощастить, а якщо задощить, ти можеш сидіти вдома й читати книжку.

— Насправді я не проти що-небудь робити. Я просто терпіти не можу, коли від мене чогось очікують.

— Я знаю. Я розумію. Тож їдьмо. Буде весело.

Вона вагалася, закусивши рожеву нижню губу.

— Скільки часу ми там пробудемо?

— Тиждень?

— А коли збіжить тиждень, ти ще будеш у відпустці?

— Чому ти питаєш?

— Я пропоную тобі угоду. Якщо я поїду з тобою до Шотландії, ти поїдеш зі мною до Корнволлу? І погостюєш у Нанчерров, познайомишся з мамусею, татком, Лавді й Едвардом? І з милими песиками, і всіма людьми, яких я люблю?

Руперт був одночасно заскочений і надзвичайно задоволений несподіваною пропозицією. Атена досі так мало заохочувала Руперта в його залицяннях, так знехотя приставала на його запрошення, що він ніколи не бував упевненим, чи їй узагалі приємне його товариство, чи вона просто терпить його. Останнє, чого він очікував од неї, — це запрошення додому.

Він зробив зусилля, щоб приховати своє задоволення. Надмірний вияв емоцій може налякати її, і вона передумає. Тому Руперт удав, ніби обмірковує пропозицію, а тоді вже відповів згодою:

— Так. Так, гадаю, можна було б так зробити.

— О, чудово. У такому разі я поїду з тобою в хоч як би воно називалося.

— Глен-Фрокі.

— Чому шотландські назви завжди звучать як пчих? Мені треба накупити багато всього з колючого твіду?

— Тільки хороший плащ і пару зручних черевиків. І одну-дві бальні сукні для гірських танців.

— Божечки, як велично. Коли ти хочеш їхати?

— Виїжджаємо з Лондона п’ятнадцятого. Дорога далека, забере чимало часу.

— У дорозі треба буде ночувати?

— Якщо захочеш.

— Руперте, окремі кімнати.

— Обіцяю.

— Згода, я поїду.

Наскільки Теддінгтон був провалом, настільки Глен-Фрокі став успіхом. Погода була ідеальною, небо синім, а пагорби — багряними від вересу, і в їхній перший день Атена весело пройшла кілька миль, сиділа з Рупертом у засідці й тримала язик за зубами, коли він їй казав. Інші учасники походу були дружніми й неформальними. Атена, від якої не чекали на виконання хоч би чого, розцвіла, як квітка. До вечері вона наділа сукню насичено-синього кольору, яка перетворила її очі на сапфіри, і всі чоловіки трохи закохалися в неї. Руперт був напрочуд гордий.

Наступного ранку, на його подив, вона прокинулася ранесенько, готова до чергового дня на пагорбі.

— Ти не зобов’язана йти, — нагадав він Атені за столом у їдальні, побоюючись, щоб вона не перевтомилася.

— Ти не хочеш, щоб я йшла? — спитала вона, з апетитом поглинаючи сніданок.

— Хочу понад усе. Але я не ображатимусь, якщо ти вирішиш уранці або й на цілий день залишитися тут, відпочити. Або ти можеш приєднатися до нас із кошиками до ланчу.

— Щиро тобі дякую, але я не хочу бути кошиком для обіду. І я не хочу, щоб ти ставився до мене як до хирлявої фіалки.

— Я не знав, що так ставлюся.

На перші гони того дня Руперт витягнув номер на верхівці пагорба, маршрут до якого передбачав сходження, не без елементів альпінізму, довгим стрімким схилом, порослим вересом заввишки до колін.

Знову їм випав чудовий серпневий ранок. Прозоре повітря було сповнене дзижчання бджіл і співу вересових чечіток, а також бризками струмочків, що котилися перевертом від торф’яних боліт до річки біля підніжжя пагорба. Руперт з Атеною періодично зупинялися, щоб освіжити зап’ястя й обличчя крижаною водою. Спітнілі й захекані, вони врешті подолали свій шлях, і винагородою їм став захопливий краєвид, що відкривався з вершини. А з північного заходу, від сливово-синіх схилів далеких Грампіанських гір віяв свіжий вітерець.

Пізніше, стоячи в засідці, з Атеною при боці, Руперт, як решта стрільців, терпляче й мовчки чекав. З півночі, приховані від них пагорбами, через трясовини маршували єдиною лінією загоничі, озброєні прапорцями, палицями й брутальною лайкою, і гнали перед собою зграї тетеруків. Пташки ще не підійнялися високо в небо, але це був класичний момент сильного хвилювання, і раптом Руперта охопило відчуття безмежного, пронизливого щастя, безпричинного екстазу, якого він не відчував, відколи був зовсім маленьким хлопчиком.

Обернувшись до Атени, він імпульсивно нахилився й поцілував її в щоку.

— Чого це ти? — засміялася вона.

— Жодного уявлення.

— Ти маєш зосередитися, а не цілуватися.

— Річ утім…

З долішнього номера пролунало: «Горі!», і один тетерук проплив у них над головою, але доки Руперт похопився, підніс рушницю й вистрелив, було запізно. Птах полинув далі неушкодженим. Знизу пролунав голос, чітко чутний у нерухомому повітрі:

— Дурна голова.

— Я тобі казала, зосередься, — задоволено докинула Атена.

Вони повернулися до будинку о шостій вечора, засмаглі та втомлені. Спускаючись останнім відрізком стежки, що вела з пагорба, Атена заявила:

— Я провалюсь у дуже глибоку, темно-коричневу, торф’яну… гарячу ванну. А потім ляжу на своє ліжко й, мабуть, засну.

— Я тебе розбуджу.

— Зроби це. Я ні за що не хочу пропустити вечерю. Я ненажерлива.

— Джеймі казав щось про сільські танці цього вечора.

— Не бал?

— Ні. Просто згорнуті килими і грамплатівки.

— Сили небесні, яка енергія. Єдине тільки, я не вмію танцювати сільські танці.

— Я тебе навчу.

— А ти вмієш?

— Не дуже.

— Це жахливо. Ми зіпсуємо всім забаву.

— Ти нічого не можеш зіпсувати. І ніщо не може зіпсувати сьогоднішній день.

Знакова остання фраза. Коли вони зайшли в будинок, сходами спустилася місис Монтегю-Крайтон, яка не брала участі в подіях на пагорбі, оскільки клопоталася домашніми справами.

— Атено, моя люба, мені дуже прикро, але тобі телефонували з дому.

Атена завмерла, і Руперт побачив, як вона зблідла.

— Це був твій батько. Він хотів тобі повідомити, що місис Боскавен дуже хвора. Він пояснив мені, що вона вже у вельми поважному віці. Він подумав, що, можливо, ти захочеш повернутися додому.

Саме реакція Атени на це повідомлення змінила все для Руперта. Бо Атена розплакалася, як дитина. Він ніколи не бачив, щоб якась дівчина так, в одну мить, емоційно спустошилася. Її плач украй засмутив місис Монтегю-Крайтон, істинну шотландку, яка не допускала можливости вільного вияву почуттів. Зрозумівши це, Руперт узяв Атену в обійми й рішуче повів нагору до її спальні, зачинивши за собою двері, у надії, що так менше буде чути її ридання.

Він припускав, що вона кинеться долілиць на ліжко й віддасться горю, а натомість, усе ще схлипуючи й задихаючись, вона дістала із шафи свою валізу, кинула її на ліжко і стала складати одяг, витягаючи його жменями із шухляд і абияк запихаючи у валізу. Він ніколи раніше не бачив такої сцени — хіба у фільмах.

— Атено.

— Я мушу їхати додому. Я візьму таксі. Сяду на потяг.

— Але ж…

— Ти не розумієш. Це тітонька Лавінія. Тато ніколи б не подзвонив, якби думав, що з нею все буде добре. А якщо вона помре, я просто не зможу цього витримати, бо вона була з нами завжди. І я не можу дозволити, щоб татусь і мамуся були нещасними, а я не буду нещасною поруч із ними.

— Атено…

— Я маю їхати негайно. Будь янголом і дізнайся про потяги — мабуть, із Перта. Подивися, чи можу я взяти спальне місце або щось таке. Що завгодно. Ох, чому я опинилася так далеко?

Це змусило його відчути, ніби він у чомусь винен. Її страждання краяли йому серце, і він не міг витримати її нещасного вигляду.

— Я завезу тебе… — постановив він.

У відповідь на цю неймовірно безкорисливу пропозицію він очікував просоченої слізьми вдячности. Натомість, як завжди непередбачувана, Атена роздратувалася й стала вичитувати йому.

— Ти що, дурний? — відчинивши дверцята шафи, вона знімала одяг із вішаків. — Ти не можеш нікуди їхати. Облиш, — кинула вона одяг на ліжко й повернулася по решту. — Тобі треба стріляти орябків. Ти для цього сюди приїхав. Ти не можеш просто поїхати й залишити містера Монтеґю-Крайтона без стрільця на номері. Це було б нечемно.

Вона зібгала свою синю вечірню сукню й запхала її в куток валізи, а тоді повернулася до нього.

— Ти так гарно проводиш відпустку, — трагічним тоном мовила вона, і її очі наповнилися свіжими слізьми, —…і я знаю, що ти чекав цього… так… довго…

Усе це було щирою правдою, яка, однак, нічого не міняла, тож він узяв її в обійми й дозволив плакати. Руперт був приголомшений. Він ніколи не міг уявити, що, завжди спокійна та легковажна, Атена здатна на такої сили емоції, на таку любов, таку відданість родині. Вона, можливо, навмисне приховувала від нього глибші почуття, але тепер, усвідомив Руперт, він побачив прихований бік її особистости, справжню Атену.

Його носовичок був брудний, вимазаний потом і рушничним мастилом, тож він потягнувся по рушника для обличчя й подав їй, щоб вона висякала носа й витерла очі.

— Я завезу тебе, — твердо повторив він. — Ми однаково планували їхати в Корнволл, тож це просто означає, що ми прибудемо трохи раніше, ніж планували. Я все поясню Монтеґю-Крайтонам, і я знаю, що вони зрозуміють. Але я маю прийняти ванну й переодягнутися в чисте. І тобі пропоную зробити те саме. Після цього ми поїдемо — щойно ти будеш готова…

— Я не знаю, чому ти такий милий.

— Не знаєш? — усміхнувся він. — Таке трапляється.

Навіть йому самому ці його слова здалися доволі безглуздими. Він недооцінював її та недооцінював себе.

Усі виявилися напрочуд добрими й чуйними. Машину Руперта вивели з гаража й підігнали до вхідних дверей. Хтось виніс їхні валізи й поскладав у багажник. Джеймі пообіцяв зателефонувати в Нанчерров і повідомити батькові Атени, що відбувається. Місис Монтеґю-Крайтон зробила сандвічі й налляла чаю в термос, «про всяк випадок». Вони з усіма попрощалися і нарешті вирушили довгою дорогою через вузьку лісисту долину до шосе.

Атена, яка вже перестала плакати, сумно дивилась у вікно.

— Це нестерпно, щоб усе було так красиво. Я тільки-но сюди дісталася, і ми вже їдемо геть.

— Ми повернемося, — пообіцяв він їй, але чомусь ці слова пролунали глухо, і вона нічого не відповіла.

Доки вони перетнули кордон і наблизилися до Скотч-Корнера[123], спустилися сутінки. Руперт зрозумів, якщо він не виспиться, то, найімовірніше, закуняє за кермом і вони опиняться в канаві.

— Я думаю, нам варто зупинитися в готелі на ніч, — запропонував він. — Завтра вранці ми встанемо на світанку і, якщо нічого не перешкодить, подолаємо решту шляху за один день.

— Гаразд.

Атена здавалася виснаженою, і він усміхнувся, намагаючись підбадьорити її.

— Окремі кімнати.

Атена промовчала. За деякий час озвалася:

— Це твоє бажання?

Запитання його спантеличило.

— Хіба це не твоє бажання?

— Не доконечно.

Її тон був дуже невимушений, не імперативний. Вона дивилася вперед, на темну дорогу, кудись аж поза довге світло потужних фар.

— Ти мені нічого не винна, — застеріг він, — ти це знаєш.

— Я не думаю про тебе. Я думаю про себе.

— Ти впевнена, що хочеш цього?

— Я не в такому настрої, щоб залишатися на самоті.

— Тоді містер і місис Сміт.

— Містер і місис Сміт.

Ось так склалося, що вони спали разом, їхню втому і його бажання вгамовував анонімний і непорушний комфорт величезного двоспального ліжка. І на останнє, непоставлене запитання, він отримав відповідь, бо тієї ночі виявив, що Атена, попри всі її походеньки, купу шанувальників, вікенди в Парижі, досі незаймана. Дізнатися про це було чимось найбільш зворушливим і дивовижним, що з ним будь-коли траплялося. Ніби вона безоплатно подарувала йому щось неоціненне, що він берегтиме до кінця життя.

Звідси дилема, яка ніби підкралася до нього ззаду, і він підсвідомо відчував її наближення, відчував, що вона якоїсь миті невідворотно постане перед ним, а сам уперто твердив собі, що Атена — це просто чергова пригода, просто ще одна дівчина. Брехня. І який сенс було брехати самому собі, коли правда полягала в тому, що перспектива будь-якого існування без неї була б нестерпною? Вона, по суті, стала його майбутнім.

Так воно ліпше. Визнати. Прийняти. Він глибоко вдихнув і полегшено видихнув.

— Це пролунало дуже трагічно.

Він обернув голову — Атена стояла у відчинених дверях на терасу й усміхалася йому. На ній була кремова лляна сукня без рукавів, а тонка талія перехоплена кремово-синім шовковим шарфом.

— Ти схожа на театральну зірку, що виходить з-за куліс. Хто гратиме в теніс?

— А ти схожий на приреченого. Який зручно вмостився. Не підводься.

Вона вийшла на терасу й підтягнула шезлонг ближче до місця, де він лежав. Сіла боком, обличчям до Руперта.

— Що означало твоє зітхання?

Він взяв її руку у свою.

— Можливо, я просто позіхнув. Як ти спала?

— Як колода.

— Ми не чекали на тебе раніше ланчу.

— Мене розбудило сонце.

— Ти поснідала?

— Філіжанка кави.

— Насправді я не позіхав. Я думав.

— То он що ти робив? Це мало бути страшенно виснажливо.

— Я думав, можливо, нам варто одружитися.

Атена здавалася трохи ошелешеною. За якийсь час вона сказала:

— О боже.

— Що, це така приголомшлива пропозиція?

— Ні, просто надійшла в досить кумедний момент.

— У чому його кумедність?

— Не знаю. В усьому, насправді. Тітонька Лавінія вмирає, а потім не вмирає, а ми мчимо додому із Шотландії… Я просто не знаю, що буде далі. За винятком того, що ми, здається, балансуємо на порозі жахливої війни.

Руперт уперше почув із її вуст серйозні та зважені міркування про ситуацію в Європі. Втім, за весь їхній час разом вона показувала себе такою тривіальною, легковажною і милою, що він ніколи не порушував цієї теми — бодай заради того, щоб нічого не псувати. Він хотів, щоб Атена залишалася такою.

Тепер Руперт запитав:

— Тебе це лякає?

— Звісно. На саму думку мені серце холоне. Крім того, я терпіти не можу чекати. Або слухати новини. Це все одно, що спостерігати, як пісок перебігає з конуса в конус пісочного годинника, і з кожним днем усе стає дедалі жахливішим і безнадійнішим.

— Якщо тобі від цього буде хоч трохи комфортніше, то згадай, що ми в цьому човні всі разом.

— Я боюся за таких людей, як милий татусь. Він уже проходив через усе це раніше, і мама каже, він у розпачі, хоча щосили намагається приховати свій стан. Не від себе, а від усіх нас. Особливо від Едварда.

— Через війну ти не хочеш одружуватися?

— Я цього не казала.

— Чи можеш ти уявити себе дружиною звичайного офіцера?

— Не дуже, але це не означає, що мені це не сподобається.

— Переїжджати за місцем служби чоловіка?

— Якщо зірветься шура-буря, я не думаю, що буде нагода переїжджати за чоловіком.

— Цілком слушно. Отже, наразі я не так багато можу тобі запропонувати, крім, імовірно, багатьох років розлуки. Якщо ти думаєш, що не зможеш з цим упоратися, я зрозумію.

— О! З цим, — заявила вона впевнено, — я могла б дуже легко впоратися.

— То з чим ти не могла б легко впоратися?

— Ой, дурні упередження, які ти навряд чи вважаєш вагомими.

— Ану лишень…

— Що ж… я не хочу видатися грубою і я нікого не критикую, але не думаю, що гарно вписалася б у вашу сім’ю. Зізнайся, Руперте, я не справила на твоїх особливого враження.

— Я знаю, що моя мати не взірець делікатности, — співчутливо посміхнувся Руперт, — але вона не дурна. Вона здатна повернути на краще будь-яку ситуацію. Я сподіваюся, що успадкую Теддінгтон і переберу на себе відповідальність за маєток не раніше, ніж за кілька десятиліть. Крім того, так, я поважаю своїх батьків, але ніколи їх не боявся.

— Та ти сміливець. Ти маєш на увазі, що пішов би проти їхньої волі?

— Я маю на увазі, що маю намір одружитися з тією, яку кохаю, а не з леді Повелителькою Лисячих Гончаків і не з потенційною кандидаткою від консерваторів.

Останнє чомусь насмішило її так, що вона розреготалася й раптом знову стала його рідною Атеною. Він обняв її за шию рукою, притягнув до себе й поцілував. Після поцілунку Атена зазначила:

— Я точно не належу до жодної з цих категорій.

Він відкинувся на спинку шезлонга.

— Щодо одного дурного упередження з’ясували. Яке наступне?

— Ти не сміятимешся?

— Обіцяю.

— Річ у тім, що я насправді ніколи не хотіла весілля.

— Весілля чи шлюбу?

— Я маю на увазі саме весілля. Я терпіти не можу весіль. Я навіть ходити на них не люблю. Весілля здаються мені найжахливішим випробуванням, причому — для всіх. Особливо для сердешної нареченої.

— Я думав, що день весілля — це мрія кожної дівчини.

— Не моя. Бувала я на багатьох, іноді як подружка нареченої, а іноді як гостя, і всі вони однакові, за винятком того, що кожне здається трохи екстравагантнішим і претензійнішим за попереднє. Ніби вся ідея полягає в тому, щоб перевершити останню виставу та влаштувати ще дорожчий спектакль. На організацію весілля потрібні місяці, з примірками та списками запрошених, з літніми тітоньками, цікавими щодо подробиць медового місяця, із чиєюсь жахливою кузиною в ролі подружки нареченої. А тоді сотні химерних весільних подарунків. Підставки для тостів, японські вази й картини, які ніколи, навіть через мільйон років, ти не захочеш повісити на стіну. І ти марнуєш купу часу на написання нещирих листів подяки, схрестивши пальці, і всі стають напруженими й нещасними, і вічно хтось розплачеться. Це диво, що хтось узагалі одружується, але я впевнена, що в більшости дівчат трапляються нервові зриви під час медового місяця…

Він терпляче все це слухав, доки Атені нарешті не забракло віддиху. Після її пристрасного монологу запала довга мовчанка. Тоді вона похмуро докинула:

— Я сказала тобі, це дурне упередження.

— Ні, — заперечив Руперт, — зовсім не дурне. Але я думаю, ти зациклюєшся на неістотному. Мені йдеться про все життя, а ти говориш про один день. Традиція. Я думаю, що світ розвивається, і ми маємо повне право викинути традицію за вікно.

— Мені прикро це говорити, Руперте, але моя мати була б розчарована.

— Звісно, вона не буде розчарована. Вона любить тебе, тож зрозуміє. Тепер ми все обговорили, плюси й мінуси. Що ж до весілля… коли справа доходить до вирішального моменту, насправді нікому немає потреби там бути, крім нас із тобою.

— Ти справді так вважаєш?

— Авжеж.

Вона взяла Руперта за руку й поцілувала його долоню, а коли знову глянула на нього, він побачив, що в її очах стоять сльози.

— Плачу, як остання дурепа. Просто я ніколи не думала, що таке може статися. Щоб можна було мати найкращого друга й коханця в одній особі. Ти, Руперте, мій коханець зі Скотч-Корнера. Звучить, як назва роману. Але найкращий друг — найважливіший, бо це те, що назавжди.

— Це правда, — погодився Руперт, доклавши певних зусиль, щоб голос його прозвучав рівно, так його зворушили її сльози, і так переповнила його любов і прагнення захистити кохану, — саме це по-справжньому важливо.

— У тебе є носовичок?

Він дав їй свій, чистий, і вона висякалася.

— Руперте, котра година?

— Близько полудня.

— Швидше б уже ланч. Я голодна.

Аж у суботу, в останній день свого перебування в Порткеррісі, Джудіт вирушила до Пендіна, щоб побачитися з Філліс. Причини такої затримки були різні. Ішлося, звісно, не про те, що вона не хотіла бачити Філліс чи ставилася до цього побачення як до якогось обтяжливого обов’язку, просто дні спливали з неймовірною швидкістю, і кожен був наповнений численними подіями. Крім того, знадобився певний час, щоб налагодити листування. Джудіт надіслала Філліс поштову листівку, пропонуючи одну чи дві дати, і нарешті отримала відповідь на розлінованому аркуші, видертому із зошита.

Субота.

— Це мій останній день у вас! — пожалілася Джудіт подрузі. — От халепа, я сподівалася, ми зможемо умовитися на раніше.

— Пусте. Мама хоче поїхати в Пензанс, щоб купити капелюшок на весілля Дейзі Парсон, а якщо я не поїду з нею, вона повернеться додому з чимось схожим на казанок. Натомість ми з тобою можемо запланувати що-небудь на вечір. Попросимо Джо відвезти нас на танці до «Пале де Данс».

Отож у суботу пополудні Джудіт виїхала з дому своєю автівкою — на пагорб, а тоді за місто. Позаду залишалися крамниці, її стара школа, кам’яні будинки, посаджені на схилі, мов велетенські сходинки. Затока й гавань розчинилися вдалині, у дзеркалі заднього огляду. Доїхавши до перехрестя, вона повернула на Лендс-Енд.

Погода була ще гарна, сонячна й спекотна, але з моря віяв сильний вітер, і Атлантика була всіяна білими баранцями. По небу бігли хмари, і коли машина на третій передачі рушила через вересові луки, Джудіт побачила, як розлогі тіні пливуть по рудих пагорбах. З височини відкривався приголомшливий краєвид: зелені оброблювані ділянки на уступах, далекі скелі, жовті зарості дроку, витягнуті миси, чистий горизонт і море кольору індиго. На мить вона відчула спокусу з’їхати на узбіччя, опустити вікно і трохи посидіти, милуючись на цю красу, але Філліс чекала, тож не варто було баритися.

«Я приблизно за милю за Пендіном. Ряд котеджів ліворуч.»

Дотриматися вказівок Філліс було нескладно, бо за Пендіном, щойно Джудіт проминула шахту Гівор, де саме зараз бідолашний Сиріл працював глибоко під землею, характер місцевости різко змінився. Усе навколо набуло похмурого вигляду. Первісного. Майже неприязного. Немає вже маленьких ошатних ферм, розташованих посеред зелених пасовищ, оточених кам’яними мурами часів бронзової доби; не видно жодного деревця, бодай навіть покрученого вітром.

Шахтарські котеджі, розташовані на терасі, мали вигляд ізольований, безрадісний і незатишний. Ніби хтось намурував абияк прості цегляні конструкції, а тоді скинув їх абиде й покинув у безладі там, де вони попадали. У кожній цегляній коробці було вікно нагорі, вікно внизу і дверний отвір, і всі були криті сірим шифером. Від узбіччя їх відділяв кам’яний мур і невеликі занехаяні палісадники. У садочку ділянки номер два буяла трава, кілька братків і багато бур’янів.

Джудіт вийшла з машини, взяла з пасажирського сидіння великий букет квіток і пакуночки із частуваннями та подарунками для Філліс, відчинила хиткі ворота й рушила стежкою. Джудіт була ще на півдорозі до будиночка, як двері розчахнулись і їй назустріч вийшла Філліс із малою Анною на руках.

— Джудіт! Ми у вікно тебе виглядали — дивилися, де ти там їдеш, чи не заблукала…

Вона недовірливо подивилася на дорогу.

— То це твоя машина? Я повірити не могла, коли ти написала, що приїдеш на власній машині. Вона гарна і така… Я зроду не бачила такої новісінької…

Вона змінилася. Не постаріла, ні, але схудла й наче зів’яла. Спідниця й вовняний джемпер висіли на ній так, наче вона доношувала ці речі після якоїсь огряднішої особи, а її пряме волосся здавалося сухим, як солома. Проте очі її сяяли з хвилювання, і усмішка була щирою, як завжди.

— Ох, Філліс.

Вони обнялися. Багато років тому Джесс на руках у Філліс перешкоджала їм стиснути одна одну в обіймах. Тепер на заваді стала Анна — не так, щоб це мало значення, але вираз обличчя в малої був глибоко несхвальним.

— Вона дивиться так, ніби ми погано поводимося, — засміялася Джудіт. — Вітаннячко, Анно! — Анна сердито витріщилася на неї. — Скільки їй?

— Вісім місяців.

— Вона пухкенька.

— Вона в нас хитра пташка. Ходімо лишень у хату, бо вітер. Та ще сусіди дивляться…

Вона розвернулася й пішла в будинок, а Джудіт — за нею, через вхідні двері, просто в маленьку кімнату, яка, очевидно, становила єдине житлове приміщення. У віконце проникало небагато світла, тож у кімнаті стояли сутінки, але чавунна корнволлська плита забезпечувала тепло, а один кінець столу був турботливо накритий до чаю.

— Я маю для тебе кілька дрібничок, — Джудіт вивалила пакунки на вільний край столу.

— Джудіт. Це абсолютно зайве…

Та насправді очі Філліс, на думку про сюрпризи, засяяли радісним очікуванням.

— Зачекай хвилинку, я поставлю чайник, щоб ми могли випити по чашечці чаю.

Притискаючи однією рукою дитину до себе, вона виконала цей свій намір, а тоді відсунула стілець і сіла, влаштувавши Анну на колінах. Та потягнулася до чайної ложки й, накапавши навколо себе, запхала її собі в рота.

— У моєї манюні ріжуться зубки.

— Можливо, нам варто поставити квітки у воду.

— Квітки! Троянди! Знаєш, я сто років не бачила троянд. Ну, таких, як ці, розкішних. А пахощі! Куди мені їх поставити? У мене ж немає вази.

— Можна просто в глечик. Або в слоїк з-під варення. Скажи, де його взяти.

Філліс почала обережно знімати тонкий обгортковий папір із ніжних пуп’янків на довгих стеблах.

— Отам, у буфеті є стара банка з-під соління. А кран — у пральні, за отими дверима. Ох, ви подивіться, яка краса! Я й забула, на що схожі троянди.

Джудіт підійшла до кухонної шафи, відчинила дверцята, знайшла банку з-під маринованих огірків і пішла з нею через задні двері в глибині кімнати, спустилася двома сходинками вниз і опинилася у схожій на печеру пральні, прибудованій до двокімнатного котеджу. У пральні з мощеною плитками підлогою й порепаними біленими стінами було вогко й холодно, пахло господарським милом і мокрою деревиною сушильної дошки. У кутку громадився величезною потворою котел для виварювання одягу, під яким містилася глиняна раковина з одним краном і жерстяна ванна. До кімнати на горішньому поверсі вели відкриті дерев’яні сходи. Дитина вочевидь спала з мамою й татом.

Через погано підігнані засклені двері в глибині пральні відчувався протяг. Крізь двері можна було побачити зацементований двір, мотузку для білизни, на якій сушилися пелюшки та робочий одяг, хиткий дитячий візочок і похилений туалет. Незатишна пральня, мабуть, і була місцем, де Філліс гаяла більшу частину дня, то розпалювала вогонь під котлом, то набирала в чайник гарячої води, щоб помити посуд у раковині. Джудіт прикро було уявити собі всю ту тяжку працю, якої потребувало саме тільки виконання повсякденних домашніх справ. Не дивно, що Філліс так змарніла. Яка людина могла звести такий недоладний будинок, не подумавши про жінку, що змушена буде в ньому працювати. Тільки чоловік, — гірко підсумувала вона.

— Що ти там робиш? — гукнула до неї з кімнати Філліс. — Я тут дочекатися не можу!

— Уже йду!

Джудіт відкрутила єдиний кран, наповнила банку водою й занесла назад, у вітальню, щільно зачинивши за собою двері.

— Бридке, похмуре місце та пральня, га? А взимку мало не крига намерзає, якщо не розпалиш котел.

Філліс поділилася цим спостереженням доволі весело, явно не вважаючи, що в таких примітивних умовах є щось погане. Вона поставила троянди одну по одній у банку з-під маринованих огірків, а тоді відкинулася на спинку стільця, милуючись ними.

— Квітки все змінюють, скажи? Ніби ти вже в іншому домі.

— Філліс, розпакуй решту.

Їй знадобився на це певний час, бо Філліс акуратно розв’язувала мотузочки й ретельно згортала папір, щоб зберегти це все для повторного використання.

— Мило! «Лаванда Ярдлі». Таке саме, яким користувалася твоя мама. Я збережу його на потім. Поклади його в шухляду з моєю білизною. А це що?

— Це для Анни.

— Ой, ви погляньте. Маленьке пальто, — підняла його Філліс. — У неї майже нічого не було нового від самісінького народження, усе тільки ношене, після старших дітей. Анно, ти подивися, хіба не розкіш? Ти зможеш одягнути його в неділю, як підеш до бабусі. А яка ж м’яка ця вовна. Ти будеш як маленька принцеса.

— А це для Сиріла. Але ви їжте самі, якщо йому не сподобаються. Я думала про цигарки, але не знала, чи він курить.

— Ні, він не курить. Випиває келих пива, але не курить. Йому тютюн шкодить на легені. Він кашляє просто жахливо. Я думаю, що це якось пов’язано з роботою в шахті.

— Але з ним усе гаразд?

— О, з ним усе гаразд. Вибачай, що його сьогодні не було. Ти ніколи не зустрічалася з ним у часи, коли я у вас працювала?

— Я познайомлюся з ним іншим разом.

— У певному сенсі, — зауважила Філліс, — без нього простіше. Зможемо досхочу побалакати.

Вона зняла обгортковий папір з останнього пакета.

— Вмерти-не-жити! Шоколадні цукерки. Сиріл обожнює шоколад. Анно, подивись, яка гарна стрічка й коробочка. А бачиш маленьке кошеня й цуценя в кошику? Це так зворушливо, Джудіт. Усе таке розкішне. Яка ж ти щедра…

Вона всміхалася захоплено, а в її очах блищали сльози, аж Джудіт кольнуло почуття провини. Вона привезла такі дрібнички, і ось Філліс ледь не плаче з удячности.

— Здається, чайник кипить, — похопилася Філліс. — Точно.

Вона підхопила Анну, підводячись, і поспішила по чайник, що плював окропом.

Упродовж років вони підтримували зв’язок, нехай епізодично, поштівками й різдвяними листівками, але тепер важливо було обговорити деталі численних подій, які вони пережили. Найголовнішим для Філліс був той факт, що Джудіт у свої вісімнадцять була власницею персонального автомобіля. І самостійно ним керувала! Філліс це все видавалося навіть не мрією, а невеличким дивом. Таке в голову не ввібгати.

— Коли ти його отримала? Як ти, в бога, впоралася?

Мовою Філліс «впоратися» означало спромогтися сплатити. «Я не можу впоратися з новою сукнею», казала вона, або «Ми цього року не впораємося зі святом».

Джудіт вагалася. Здавалося жахливо несправедливим сидіти в цьому мерзенному маленькому будиночку, коли Філліс має такий змучений вигляд, і говорити про гроші. Тутешні мешканці явно не мали зайвих коштів. З іншого боку, Джудіт прагнула скинути з душі тягар недомовки. Коли з’ясувалася справа зі спадщиною, вона не спромоглася написати про це в листі до Філліс. Не знайшла таких слів, що дозволили б обминути меркантильний бік справи. Але ж у давні часи, у «Будинку над річкою», Філліс була для Джудіт найдорожчою й найбільш довіреною подругою, і вона не хотіла, щоб це змінилося через таємницю, Що стане між ними.

— Філліс… то все тітка Луїза, — нарешті зважилась вона. — Я тобі не писала про це, бо хотіла розповісти очі в очі. Розумієш, коли вона померла, вона залишила мені всі свої гроші, і свій будинок… і решту. У своєму заповіті.

— Ох! — аж роззявила рота Філліс, почувши таку дивовижну новину. — Я не думала, що такі речі відбуваються з реальними людьми. Мені вони видавалися схожими на історії з «Пегз Пейпер»[124].

— Я теж насилу могла в це повірити. Мені знадобився час, щоб звикнути до факту як такого. Щоправда, доки мені не виповниться двадцять один, я не маю права витрачати кошти, але адвокат містер Бейнс і дядько Боб Сомервілль, мої довірені особи, можуть дозволити мені деякі витрати, коли йдеться про щось, що, на їхню думку, мені справді потрібне.

Філліс аж зашарілася від хвилювання.

— Я дуже рада за тебе…

— Ти така чудова. І мені так пощастило… і мені трохи соромно.

— Чого тут соромитися? Місис Форрестер хотіла передати тобі спадщину, то чому ти не мала б її отримати? Хто, як не ти, заслуговував би на це. Місис Форрестер дуже добре все зважила, скажу я тобі, вона не була дурною. Я завжди вважала її доброю жінкою, хоч вона бувала доволі дивною. Людина щира і пряма, сказала б я про неї… — зворушено похитала Філліс головою. — Життя кумедне, скажи? Ось ти мала шість пенсів кишенькових грошей на тиждень, а нині в тебе власна машина. Це ж лишень уявити! Та ще й сама за кермом. Згадай свою маму, як вона тремтіла щоразу, коли треба було виводити з гаража малюка «Остіна». Зауважте, вона мала причини боятися, якщо згадати, як закінчила місис Форрестер. Жахлива історія. Яка страхітлива пожежа на пустищах. За кілька миль видно було. І подумати, що то була вона. Я не хотіла вірити, коли наступного ранку прочитала в газеті. Не могла прийняти. Щоправда, вона була необачною за кермом. Це знала кожна душа в Західному Пенвіті. Але від цього нітрохи не легше.

— Ні, — погодилася Джудіт, — нітрохи не легше.

— Я хвилювалася, що буде з тобою. У той час, я маю на увазі. А потім я подумала, що ти, ймовірно, влаштуєшся в Сомервіллів. До речі, я не спитала про них. Як там місис Сомервілль? Мені вона дуже подобалася, вона завжди смішила мене своїми кумедними вихватками. Раніше я з нетерпінням чекала, коли вона навідається в «Будинок над річкою». Про неї нічого не чути.

— Наскільки мені відомо, вони всі в чудовій формі. Знаєш, мої дідусь і бабуся померли з різницею в кілька місяців, і хоч як би це було сумно для мами та тітки Бідді, я думаю, це також стало для них деяким полегшенням. Тітка Бідді згаяла прірву часу в дорозі, їздячи в дідову парафію, щоб переконатися, чи все з ними гаразд, чи не померли вони з голоду, чи щось іще.

— Страшна річ старість. Пригадую свою бабусю. Вона жила сама й часто чи то не дбала про те, щоб поїсти щодня, чи то забувала. Іноді я приходила до неї й не знаходила в домі жодного шматочка їжі, а вона собі сиділа з котом на колінах. Я розумію твою тітку Бідді й те, що вона відчула певне полегшення.

— У неї милий будиночок під Бові-Трейсі. Я бувала там двічі чи тричі. Але переважно я, звісно, у Кері-Льюїсів у Нанчерров. Я завтра знову туди повертаюся…

Коли вона промовляла останню фразу, Джудіт почула нотки задоволення у власному голосі й відчула усмішку на своєму обличчі. Едвард. Завтра вона знову побачить Едварда. Вона не думала про нього весь час і не прагнула, щоб він був там, у Нанчерров. Вона не марила коханням, не страждала на любовне сновидство, та коли Едвард таки спадав їй на думку чи його ім’я мимохідь згадували в розмові, вона не могла ігнорувати миттєве відчуття запаморочливого щастя і те, як ураз тьохкало їй серце. І зараз, у бідному будиночку Філліс, їй спало на думку, що, можливо, квінтесенція щастя — бути далеко від коханої людини і знати, що дуже скоро ти знову зустрінешся з нею.

—…Завтра вранці.

— Чудово. Тепер ти либонь сприймаєш їх як власну родину. Коли ти написала мені про них і що плануєш залишитися з ними, я перестала про тебе непокоїтися. Я зрозуміла, що з тобою все буде гаразд. А потім ще той молодик, якого ти знову там зустріла…

Джудіт наморщила лоба. На мить вона не могла збагнути, про кого Філліс говорить.

— Молодик?

— Ну, ти знаєш. Ти мені розповідала. А тоді написала. Той молодик, із яким ви познайомилися в потязі того вечора, коли втрьох поверталися з Різдва в Плімуті. І от ти теж зустріла його в Кері-Льюїсів…

— А! — її нарешті осяяло. — Ти маєш на увазі Джеремі Веллса.

— Атож. Молодий лікар. Він ще й досі там буває?

— Так, він регулярно навідується, але облиш цю багатозначність. Зараз ми його нечасто бачимо. Він залишив лікарню Святого Томаса й повернувся до Труро, де в нього тепер спільна практика з батьком, тож тепер він сільський лікар, у якого мало часу на спілкування. Але іноді він заміняє батька також у ролі сімейного лікаря, якщо хтось хворіє в маєтку. У мене був жахливий грип на минулий Великдень, то він мене лікував і був дуже уважним.

— Він тобі вже не подобається? Бо наче припав був до серця, там, у потязі.

— Це було сто років тому. У будь-якому разі йому зараз за тридцять. Він для мене занадто старий.

— Але ж…

Філліс не мала наміру зіскакувати з теми й залюбки заглибилася б у сердечні справи Джудіт. Але та навіть із Філліс не схильна була ділитися таємницею Едварда. У прагненні якось перевести розмову в більш матеріальне річище, Джудіт звернула увагу на вигляд Анни.

— Філліс, мені здається, Анна хоче спати.

Філліс перевела погляд на дитину. Анна, випивши молока із жерстяного кухля і з’ївши з тарілки хліба з маслом, тепер устромила великий палець до рота. Вона сонно заплющувала очі, її довгі вії опускалися на рожеві щічки.

— Так, — Філліс притишила голос до шепоту. — Вона недоспала сьогодні зранку. Я покладу її у візочок. Вона може трохи поспати…

Філліс підвелася на ноги, ніжно гойдаючи малу на руках.

—…Моє кохане малятко. Мама покладе тебе у візочок, — вона відчинила двері в глибині кімнати й спустилася у пральню. —…Спи, моя крихітко, а тато скоро буде вдома…

Залишившись сама, Джудіт не зрушила з місця. Вітер надворі посилювався, завивав десь на пустищах і поміж скелями, термосив погано припасованим вікном. Голублячи теплу чашку в долонях, вона озирнулася навкруги й сумно визнала, що це житло малопридатне для існування. Благеньке, ненадійне. Усе, що вона бачила навколо себе, свідчило про брак грошей і сутужні обставини. Усе, звісно, було чисте, як вибілена кістка, — і настільки ж безрадісне… Підлога була застелена лінолеумом — потрісканим і таким затертим, що візерунок майже зник. Біля каміна лежав випраний джутовий килимок, а з вицвілої оксамитової оббивки єдиного м’якого крісла стирчав кінський волос. У кімнаті не бачила вона ні радіо, ні телефона, ні картин на стіні. Лише прикріплений канцелярською кнопкою крикливий календар від мандрівного крамаря. Тільки відполіровані латунні клямки та блискуча латунна камінова ґратка якось ожвавлювали інтер’єр. Джудіт згадала, як Філліс складала у свою шухляду плетені гачком серветки, і спитала себе, куди поділося це рукоділля. Тут його й сліду не було. Можливо, у їхній спальні…

Тим часом Філліс повернулася. Джудіт обернулася до неї, коли подруга зачинила за собою двері.

— Усе гаразд?

— Моментально заснула, мале зайчатко.

Філліс узяла заварник і знову наповнила їхні чашки.

— Тепер, — вона вмостилася зручніше на стільці, — найсмачніше на закуску: розкажи мені про свою маму і Джесс…

Розповідь забрала якийсь час. Джудіт привезла із собою останній лист із Сінгапуру й фотоальбом зі світлинами, що зробив її батько.

—…Це їхній будинок… А це ось Джесс із садівником-китайцем.

— Погляньте лишень, як виросла!

— А це знімок із якоїсь вечірки в Сінгапурському крикетному клубі. Чи ж мама не вродлива? А тут вони плавають у басейні. А ось мама лаштується грати в теніс. Вона знову повернулася до тенісу і грає вечорами, коли прохолодно.

— Схоже, там райське місце… — знай гортала світлини Філліс.

— А пам’ятаєш, як вона боялася й не хотіла їхати? А тепер задоволена! І так багато там усього відбувається. Вечірки на кораблях і в армійських казармах. Звісно, там нестерпна спека, набагато жорстокіша, ніж у Коломбо, бо клімат набагато вологіший, але мама, здається, до нього звикла. І вдень вони там усі сплять.

— А тепер ти закінчила школу і приєднаєшся до них! Ти тільки уяви. Коли ти до них вирушаєш?

— У мене заброньований квиток на жовтень…

— Мало лишилося. Скільки часу ти плануєш там пробути?

— Рік. А далі, якщо пощастить, університет, — сказала вона й задумалася про це, а потім зітхнула. — Не знаю, Філліс, ох, не знаю.

— Що ти не знаєш?

— Я не знаю, що робити, якщо почнеться війна.

— Ти маєш на увазі Гітлера? Він не зможе завадити твоїй зустрічі з мамою, татом і Джесс.

— Я сподіваюся, що судноплавні лінії функціонуватимуть і далі. Якщо тільки всі лайнери не перетворять на військові кораблі, чи шпитальні судна, чи щось іще.

— Облиш, вони плаватимуть, як раніше. Ти маєш поїхати. Ти стільки років на це чекала.

Філліс на якийсь час замовкла, а тоді похитала головою.

— Жахливо, га? В усьому така непевність. Усе так неправильно. Якого дідька той Гітлер такий зажерливий? Чому не може дати людям спокій? А бідолашні євреї! Що поганого в тому, що ти єврей? Жодна душа не обирає, ким народитися. Усі ми творіння Божі. Навіщо перевертати світ із ніг на голову, розділяти сім’ї…

Зараз її тон став розгубленим, і Джудіт спробувала її підбадьорити.

— З вами, Філліс, усе буде гаразд, добувна галузь дуже важлива. Її працівники неодмінно отримуватимуть бронь. Сирілу не треба буде йти у військо. Він просто працюватиме далі в Гіворі.

— Марні сподівання, — похитала на це головою Філліс. — Він неодмінно піде. Твердо вирішив. Бронь чи не бронь, як почнеться війна, він наміряється піти до військово-морського флоту.

— Він збирається йти служити? Але навіщо йому йти до військово-морського флоту, якщо його не мобілізують?

— Правда полягає в тому, — зізналася Філліс, — що йому набридло видобувати олово. Його батько був гірником, але Сиріл ніколи не хотів працювати в копальні. Він із самісінького дитинства хотів на море. Торговий флот чи щось на кшталт. Але його батько навіть чути про таке не хотів, а Сиріл, живучи тут, нічого не міг удіяти. Залишив школу в чотирнадцять, та й годі.

Хоч як Джудіт переживала за Філліс, вона несамохіть відчула певне співчуття до Сиріла. Вона не могла уявити собі нічого гіршого за примус спускатися на роботу під землю, якщо ти не хочеш туди йти. Та хоч би там як, тепер він був батьком родини з певними обов’язками.

— То ти хочеш сказати, що в разі війни, він скористається із шансу?

— Якось так.

— А як же ти? А дитина?

— Я не знаю. Припустімо, ми впораємося.

Ну ось, нова тривога. У голові роїлися запитання без очевидних відповідей, але одне було особливо важливим.

— Кому належить цей будинок?

— Добувній компанії. Вони запропонували його Сирілу ще до того, як ми побралися. Якби не це, ми б досі ходили засватані. У нас навіть меблів не було, але наші родини нам допомогли. Моя мама дала нам ліжко, а бабуся Сиріла — стіл і кілька стільців.

— Ви сплачуєте за оренду?

— Ні. Це ніби службове житло.

— Отже… якщо Сиріл піде на війну, ти муситимеш звільнити будинок?

— Мені не дозволять мешкати тут самій. Їм житло знадобиться для когось іншого.

— І що тоді?

— Мабуть, повернуся до мами.

— У ваш будинок у Сент-Джасті? Філліс, ви там усі просто не вміститеся!

— Де тісніше, там тепліше.

— Ох, це жорстоко.

— Джудіт, я намагалася переконати його. Щоб він побачив це моїми очима. Сиріл, я маю на увазі. Але він упертий. Кажу тобі, море — це вершина його жадань, — пирхнула вона. — Іноді я підозрюю, він молиться, щоб почалася війна.

— Ні, не треба так думати. Я впевнена, що він цього не бажає. Він має розуміти, які небезпеки йому загрожують. Ідеться ж не тільки про море, там гармати, торпеди, підводні човни й бомби.

— Я йому все це казала. З іншого боку, як можна зупинити людину, яка йде воювати за свою країну? І як можна відмовити чоловікові в єдиному, чого він будь-коли прагнув.

— Я вважаю, це страшенно несправедливо. А чого прагнеш ти?

— Чого я прагну? Ти знаєш, чого я прагну. Я іноді думаю про це. Мешкати в якомусь гарному місці, з квітами і справжньою ванною кімнатою. Мене дуже розпестило життя з вами в «Будинку над річкою». Там я вперше побачила ванну. Завжди гаряча вода з-під крана, запах мила твоєї матері. І сад. Ніколи не забуду той сад, посиденьки літніми вечорами, чайні пікніки… І всюди квіти. Я тут посадила братки перед будинком, а там сонця немає. Нічого, крім вітру. А на задньому дворі — жодного клаптика землі. Я не скаржуся. Маємо дах над головою, і я знаю, це, мабуть, найкраще житло, яке я коли-небудь матиму. Але ж за помріяти грошей не беруть?

— Ні, — похитала головою Джудіт, — мріяти всім вільно.

Вони знову замовкли, бо раптом ніби не стало про що розмовляти. Надто все виявилося непроглядним і гнітючим. Зрештою Філліс зламала похмуре закляття.

— Навіть не знаю, чого це ми так, — усміхнулася вона, відкинувшись на спинку стільця, — сидимо тут, ніби двоє стареньких на похороні.

І Джудіт із ніжною вдячністю пригадала, як Філліс у будь-якій, навіть найнеприємнішій ситуації завжди спромагалася знайти смішний бік.

— Витягнуті обличчя, наче нас обох ведуть на розстріл.

— Як казала твоя мати, Філліс? «Не переймаймося, найгірше може ніколи й не статися…»

— «…а якщо станеться, то випереться й вивітриться», — Філліс зняла кришку із заварника й перевірила його вміст. — Чай став холодним і чорним, як чорнило. Чому б нам знову не поставити чайник і не випити свіжого?

Коли вони попрощалися й Джудіт вирушила назад до Порткерріса, уже вечоріло й погода змінилася. Поки вони з Філліс розмовляли, з моря набігли темні хмари й принесли із собою густу мряку, що поширювалася хвилею вглиб суходолу, як туман. Анну довелося розбудити й забрати з дощу додому, і Філліс відчинила дверцята плити — суто заради задоволення споглядати живе полум’я.

У машині склоочисники ковзали туди й сюди, а поверхня звивистого болотистого шляху набула свинцевого кольору й темною атласною стрічкою зміїлася серед мокрих вересових пустищ.

Понура атмосфера посилювала занепокоєння щодо майбутнього Філліс, яке заволоділо нині Джудіт. «Нам надають будинок, — колись писала їй Філліс. — Ми плануємося одружитися». А згодом: «У мене буде дитина», — і все здавалося таким правильним і саме тим, чого Філліс завжди бажала, ба більше, на що вона, безперечно, заслуговувала. Проте реальність стала розчаруванням, і Джудіт боляче було залишати Філліс у цьому неприємному, примітивному житлі, зведеному посеред непривітного ландшафту. Після того як вони попрощалися, і Джудіт, розвернувши машину, виїхала на дорогу й вирушила додому, Філліс залишилася з дитиною стояти у відчинених дверях котеджу, махаючи рукою, і Джудіт спостерігала за їхнім відображенням у дзеркалі заднього огляду. Постаті їхні дедалі меншали, а Філліс знай махала рукою, а потім дорога повернула, і вони зникли з поля зору.

Несправедливо. Усе було вкрай несправедливо.

Джудіт згадала Філліс у давні дні «Будинку над річкою». Усі вони любили її, покладалися на неї і ставилися до неї як до рідні, то й недивно, що вона залишалася з ними до самісінького кінця. Неможливо було пригадати жодного випадку, коли вона була б сварливою чи нелагідною, а її кухня завжди була теплим притулком для сміху й балачок. Джудіт пригадувала прогулянки з Філліс, коли вони збирали польові квітки й Джудіт дізнавалася їхні назви, а потім ставили букет у слоїк посеред кухонного столу. Пригадувала, як Філліс, у бавовняному комбінезоні в рожеву й білу смужку, женеться за Джесс по сходах або несе чай для пікніка через галявину туди, де вони зазвичай сідали під шовковицею. Найщемливішою стала згадка про солодкий тальковий запах Філліс після ванни, і те, як її волосся розпушувалося, щойно вимите з шампунем…

Утім, не варто розводити сентименти. Зрештою, Філліс сама обрала вийти заміж за Сиріла, вона справді чекала багато років на свій шлюб із ним. Життя дружини гірника передбачувано важке, і Філліс, дочка гірника, знала це краще за будь-кого. І дитина в них чудова, і щонайменше їжі їм, мабуть, не бракує, але… однаково це несправедливо.

Чому з усіх людей Філліс має жити й виховувати дитину в таких умовах тільки тому, що її чоловік гірник? Чому гірники не можуть мати гарні будинки, як у Ворренів? Чому суспільний статус бакалійника має бути настільки вищим від становища гірника? Поза сумнівом, люди, які тяжко працюють у жахливих умовах під землею, мали б отримувати більше грошей, ніж люди, які мають приємніші заняття. І чому деякі люди, як-от Кері-Льюїси, мають бути такими багатими, такими привілейованими, такими… і треба було б сказати… зіпсованими, коли така справді чудова людина, як Філліс, має кип’ятити воду в чайнику, щоб помити посуд, і незалежно від погоди перетинати цементний двір щоразу, коли їй треба в туалет?

А якщо буде війна, Сиріл піде на фронт і залишить Філліс саму з дитиною. І, здається, не з патріотичних міркувань, а лише тому, що він завжди прагнув утекти від Пендіна й видобутку олова й потрапити на море. Джудіт питала себе, скільки тисяч молодиків у цій країні відчувають те саме? Хлопці, які майже ніколи не покидали рідних сіл, крім хіба що заради екскурсії церковним автобусом до найближчого міста чи поїздки на чемпіонат із дартсу.

Джудіт знала, що винайдення велосипеда зробило революцію в сільському житті в Англії, бо вперше хлопець міг легко проїхати п’ять миль і залицятися до дівчини в сусідньому селі, і ця мобільність звела до мінімуму інбридинг і вроджені вади в досі ізольованих громадах. Якщо простий велосипед міг спричинитися до таких наслідків, то сучасна війна, безперечно, рознесе на друзки й назавжди розсіє суспільні звичаї й традиції, які світ поважав з непам’ятних часів. У своєму теперішньому настрої Джудіт вирішила, що, зрештою, це й не було б погано, але безпосередня перспектива національної мобілізації, бомб і газових атак однаково залишалася досить страхітливою.

То що станеться з Філліс і Анною? «Мені не дозволять мешкати тут самій. Мабуть, я повернуся до мами». Позбавлені житла. Заміжня жінка без гідности власного дому, нехай навіть дуже скромного. «Ти знаєш, чого я прагну: мешкати в якомусь гарному місці, з квітами і справжньою ванною кімнатою».

Якби тільки можна було щось удіяти. Якби тільки існував спосіб допомогти. Але не було. А якби й був, то йшлося б про недоречне втручання. Усе, що Джудіт могла зробити, це тримати зв’язок, повертатися до Пендіна, щоб якомога частіше відвідувати Філліс і бути поруч, якщо тій знадобиться її підтримка та порада.

Годинник на церковній вежі видзвонював п’яту, коли вона під’їхала «Моррісом» до бакалійної крамниці Ворренів. Крамниця була відчинена і мала працювати ще годину. На суботні вечори часто припадали гарячі години, бо люди приходили в останню мить, щоб докупити провізії на святу неділю: запас бекону на сніданок, консервованого горошку й Бердового заварного крему[125] для великої обідньої трапези. Цього вечора, однак, Джудіт здалося, що в крамниці навіть більш людно, ніж зазвичай у суботу: з півдесятка клієнтів стояли в черзі, чекаючи, щоб їх обслужили, а за прилавком була сама тільки Гітер — трохи розгублена, та героїчно тримала марку.

Це видавалося незвичним, бо Гітер, хоча й цілком компетентна у справах сімейної крамниці, не мала працювати за прилавком — її залучали до роботи тільки в разі кризової ситуації.

— Ви сказали пів фунта цукру?

— Ні, фунт. Але я хочу не гранульований, а цукрову пудру.

— Вибачте…

Обернувшись, щоб зняти з полиці іншу торбинку, Гітер побачила Джудіт і закотила очі, однак неможливо було зрозуміти, благає вона про допомогу чи демонструє стан стримуваного роздратування. Очевидно було тільки, що Гітер на межі нервового зриву.

— Утім, може, я візьму краще півтора фунта.

— Бетті, визначайся, заради бога.

— Гітер, а де твій батько та Еллі? — запитала Джудіт.

— Нагорі, — кивнула головою Гітер, зважуючи цукор.

— Нагорі?

— На кухні. Тобі теж варто до них піти.

Відтак Джудіт покинула подругу напризволяще й, дещо спантеличена, пройшла вглиб крамниці й підійнялася задніми сходами на кухню. Завжди відчинені, двері на кухню цього вечора були щільно зачинені, а зсередини долинало гучне ридання. Джудіт відчинила двері, увійшла й побачила Ворренів і Еллі, які сиділи за кухонним столом. Плакала Еллі. Судячи з її вигляду, вже певний час, бо обличчя набрякло, сухе світле волосся було скуйовджене, а в руці вона стискала наскрізь мокрий носовичок. Місис Воррен сиділа поруч із нею, а містер Воррен дивився на них через стіл, схрестивши руки на грудях, і на його зазвичай веселому обличчі застиг суворий вираз. Джудіт охопило неприємне передчуття лиха. Вона акуратно зачинила за собою двері.

— Що сталося?

— В Еллі сталася неприємність, — пояснила місис Воррен. — Вона саме розповідала нам. Еллі, ти не проти, якщо Джудіт знатиме?

Еллі у відповідь знову зайшлася плачем, але похитала головою — «ні, не проти».

— Нуте, годі плакати, серденько. Усе позаду.

Джудіт, нічого не розуміючи, відсунула стілець і приєдналася до групи за столом.

— Вона потрапила в якусь аварію?

— Ні, нічого такого, але дуже огидна історія, — місис Воррен поклала свою долоню на долоню Еллі й міцно стиснула її.

Джудіт чекала на пояснення, і місис Воррен розповіла їй, що трапилося. Еллі була в кінотеатрі, дивилася фільм із Діною Дурбін. Вона хотіла піти на нього зі своєю подругою Айріс, але та в останню мить відмовилася, і Еллі пішла сама. Посеред сеансу до зали ввійшов чоловік і сів поруч із Еллі, а потім він поклав руку їй на коліно і став пхатися вище по стегну, а тоді вона побачила…

У цей момент Еллі роззявила рота, як немовля, і знову заридала, сльози бризнули з її очей, як дощова вода з жолоба.

— Що вона побачила?

Місис Воррен не могла добрати слів на визначення того, що побачила Еллі. Вона спаленіла, відвела очі й стиснула губи. Натомість містер Воррен не страждав на хворобливу делікатність. Він насилу стримував лють.

— У паскудника ґудзики на матні були розщібнуті, і прутень стирчав зі штанів…

— Налякав Еллі на смерть. Нуте, Еллі, годі. Не треба плакати.

—…Але вона вчинила розумно. Втекла звідти, із зали, і прийшла сюди, до нас. Сказала, що надто засмучена, щоб іти додому. Не набралася мужности, щоб розповісти мамі.

Так воно бувало й раніше. Юні дівчата, навіть такі, з радше вуличним вихованням, як Еллі, не наважувалися розповісти ні своїм матерям, ні тітонькам. Їм бувало соромно, їм бракувало слів, щоб до ладу пояснити. Вони просто втікали й ховалися в жіночому туалеті або вибігали, істерично плачучи, надвір, відчайдушно шукаючи якогось прихистку.

— Ти поскаржилася директорові кінотеатру? — запитала Джудіт, знаючи наперед, якою буде відповідь.

— Ні… я не могла… і хто мені повірить? — пробелькотіла Еллі, схлипуючи й витираючи очі мокрою хусточкою, —…скажуть, вигадую… ніби я могла б таке вига…

Перспектива звинувачень у брехні була такою жахливою, що їй знову бризнули з очей сльози.

— Але ти бачила обличчя того чоловіка? — наполягала Джудіт.

— Я не хотіла на нього дивитися.

— Ти принаймні маєш уявлення, якого він віку? Ну, молодий чоловік? Чи… старший?

— Він був немолодий, — зробивши нелюдське зусилля, Еллі опанувала себе. — У нього долоня була така… кістлява. Він мацав мені… стегно і під спідницею. І від нього відгонило. З рота. Схоже, як віскі…

— Я заварю міцного чаю, — оголосила місис Воррен, підводячись.

Вона взяла чайник і наповнила його з-під крана.

Джудіт якусь хвилину сиділа мовчки. Вона подумала про Едварда. Як він сказав? «Я думаю, тобі потрібен якийсь каталізатор. Не питай мене, що саме це має бути, але раптом щось трапиться, спрацює певний механізм». Каталізатор. Привід дати відсіч, назавжди покінчити з Біллі Фосеттом і нарешті загоїти травму, якої він завдав їй багато років тому. Сидячи за кухонним столом у Ворренів, Джудіт нітрохи не сумнівалася щодо особи кривдника сердешної Еллі, за винятком того, що тепер він став ще гіршим, ніж просто нікчемний стариган, бо вже не тільки мацав дівчаток, а ще й показував прутень. Вона здригнулася на саму думку про це. Не дивно, що бідолашна Еллі в такому стані. Щодо неї самої, то Джудіт перестала відчувати найменший жаль до Біллі Фосетта, а гнів був набагато здоровішим почуттям, ніж безглузде співчуття. Каталізатор. Причина дати відсіч. Чи це назвати помстою? Так чи інак, їй було байдуже. Вона знала тільки, що треба це зробити і що вона отримає від цього найбільше задоволення.

Джудіт глибоко вдихнула й твердо заявила:

— Ми маємо поскаржитися директорові кінотеатру. А тоді зможемо разом звернутися в поліцію й висунути звинувачення.

— Ми не знаємо, хто він, — зауважив містер Воррен.

— Я знаю.

— Звідки ти знаєш? Тебе там не було.

— Я знаю, бо знайома з ним особисто. І він зробив мені те саме, коли мені було чотирнадцять.

— Джудіт! — вражено зойкнула місис Воррен. — Він те саме зробив?

— Так. Насправді він тоді не показував, але я майже впевнена, що рано чи пізно він намірявся це зробити. Його звати Біллі Фосетт. Полковник Фосетт. Він мешкає в Пенмарроні. І він — найогидніша людина з усіх, кого я зустрічала у своєму житті.

— Краще буде, якщо ти розкажеш нам усе.

Вона їм розповіла. Усю історію з того часу, коли вона гостювала в тітки Луїзи у «Вітряному кряжі». Про відвідування кінотеатру та його спробу проникнути в будинок, коли вона була сама, про його зловісну появу на похороні тітки Луїзи й, нарешті, про інцидент у «Рухомому такелажі» того вечора, з Едвардом Кері-Льюїсом.

Захоплена перипетіями драматичної саги, Еллі аж забула плакати, а коли Джудіт дійшла до місця, де Едвард вилив віскі в обличчя старого, навіть усміхнулася.

Місис Воррен, як на те, не побачила в цій історії нічого кумедного.

— Чому ти не розповіла нам про це одразу? — обурено запитала вона.

— Що я могла вам сказати? Заради чого? Що б ми могли зробити?

— Притиснути старого соромітника.

— Ось, зараз ми можемо це зробити. Через те, що сталося з Еллі, — Джудіт обернулася до Еллі, обійняла її за худі плечі й легенько стиснула. — Ти вчинила дуже правильно, що прийшла сюди й розповіла про все місис Воррен. Якби я свого часу була розумнішою, я б сказала тітці Луїзі, але я не була такою хороброю, як ти. І не дозволяй цьому випадку зіпсувати тобі життя. Більшість чоловіків милі, добрі й відповідальні, лише деякі нахаби й покидьки. Тепер ми маємо подбати, щоб це ніколи не повторилося. Заявити в поліцію і простежити, щоб Біллі Фосетт постав перед суддею чи магістратом і дістав покарання, щоб він ніколи вже такого нікому не заподіяв. Я буду свідком обвинувачення, якщо знадобиться, а якщо його ув’язнять, буду тільки рада. Байдуже. Знаю лише, що хочу покласти край знущанням збоченця — заради Еллі, заради мене і всіх юних дівчат, яких він мацав.

Після цієї довгої палкої промови вона відкинулася на спинку крісла, щоб звести дух. Якусь мить усі мовчали. Потім заговорила місис Воррен:

— Що ж, маю визнати, Джудіт, що ніколи раніше не чула від тебе нічого схожого.

Джудіт мимоволі розсміялася. Раптом вона відчула себе сильною, дорослою, сповненою рішучости.

— Може, усе й на краще, — обернулася вона до містера Воррена. — Що ви скажете?

— Я кажу, правильно, — і він звівся на ноги. — Треба діяти. Зараз. Не гаймо часу. Ти, Еллі, підеш зі мною і Джудіт, хочеш ти цього чи ні. І все з тобою буде добре. Ми будемо поруч, підтвердимо кожне твоє слово. А потім я відвезу тебе додому, до твоєї мами, і ми разом їй усе пояснимо. Тільки пам’ятай, що жодної непоправної шкоди не було завдано, і якщо з цього вийде трохи користі, то ти знатимеш, що виконала свою частку справи, — він поплескав Еллі по плечу й нахилився, щоб поцілувати її у скуйовджену маківку. — Не твоя провина, дівчино, що так сталося. Ти за це не відповідальна.

Так вони вчинили. Забрало це чимало часу. Черговому сержанту в поліційній дільниці ніколи раніше не випадало розглядати таку делікатну справу — йому звичні були скарги на п’яниць і викрадення велосипедів. Ретельно додержуючи всіх необхідних процедур, він оформив заяву, звинувачення й інші папери. Потім інформація мала бути викладена й записана із жахливою повільністю. Похмура офіційність поліційної дільниці справила гнітюче враження на Еллі, яку довелося знову заспокоювати і щоразу щось їй підказувати. Коли нарешті болісна процедура була завершена, Еллі належало доставити додому, що передбачало чергові пояснення, материне потрясіння й незліченні чашки гарячого чаю. Нарешті пристрасті вляглися, і містер Воррен і Джудіт, почуваючись геть знесиленими, повернулися додому. Крамниця на той час давно була зачинена й замкнена, а Гітер, місис Воррен і Джо чекали на них нагорі, на кухні, з готовою вечерею. Але містер Воррен не схильний був миттєво сідати до столу.

— Я маю випити, — заявив він і підійшов до шафки, де тримав пляшку віскі «Блек-енд-Вайт» на випадок кризового становища. — Хто до мене приєднається? Джо?

Джо, спантеличений нехарактерною поведінкою батька, заперечно похитав головою.

— Ти, матусю? Гітер? Тоді Джудіт?

Оскільки охочих не було, він налив собі самому чималу порцію й обережно перехилив. Після чого грюкнув порожньою склянкою по столу й оголосив, що готовий і здатний накраяти смажену свинину.

Згодом, коли всі розмови було завершено, посуд помили, а в кухні поприбирали, Джудіт спустилася в кабінет до містера Воррена й зателефонувала містерові Бейнсу. Розмова з ним виявилася передбачувано тривалою: він спочатку був дещо збентежений тим, що Джудіт не довірилася йому раніше, не розповідала про свій прикрий підлітковий досвід із Біллі Фосеттом. Але він недовго сердився і знову став спокійним, розсудливим і діловитим. Він ствердив, що містер Воррен і Джудіт вчинили абсолютно правильно і що старий соромітник таки має дістати покарання за свої мерзенні вчинки. Що ж до необхідности давати свідчення, містер Бейнс пообіцяв, що коли справа надійде на розгляд до суду присяжних у Бодміні, він подбає про те, щоб Джудіт не мусила виступати там у ролі свідка особисто, натомість він представлятиме її та сам з усім упорається.

Джудіт висловила містерові Бейнсу глибоку вдячність.

— Не бери в голову — це моя робота, — запевнив він її, а потім змінив тему й запитав, як їй ведеться в Порткеррісі.

Вони ще трохи порозмовляли про те й про се і нарешті попрощалися.

Тієї ночі, лежачи в тихій темряві у своєму ліжку, Джудіт дивилася у стелю й думала, що дивним чином цей день ознаменував кінець певних речей. Не тільки останній день її гостини у Ворренів, не тільки довгоочікуване побачення з Філліс, а й чітке усвідомлення того, що історії з Біллі Фосеттом нарешті покладено край. Вона казала Едвардові, що ладна була б «убити Біллі Фосетта або розчавити його, як таргана». Зрештою, вона вчинила краще. Вкупі з містером Ворреном, заплаканою Еллі й насупленим сержантом поліції, вона урухомила невблаганні механізми закону, і в такий спосіб змусить Біллі Фосетта сплатити за його жахливу діяльність, а сама назавжди позбудеться свого індивідуального привиду. Вона порахувалася з ним і тепер знає, що нічний жах уже ніколи не переслідуватиме її, не видиратиметься по драбині у відчинене вікно її спальні. Ніколи вона не прокинеться в холодному поту з німим криком на вустах. І ніколи він не стане між нею та її жаданням. Це було чудове відчуття. Ніби звільнення від нестерпного тягаря, примарної тіні, яка чотири роки витала на краю свідомости й мало не зруйнувала її стосунки з Едвардом.

Так, цілком природно, роздуми привели її до Едварда. Завтра вранці вона повернеться до Нанчерров і знову зустрінеться з ним. Якщо тітонька Лавінія почуватиметься достатньо добре, вони разом її відвідають. Нагода побути з ним наодинці, подалі від решти, можливість і час поспілкуватися. Розповісти йому, що він мав слушність щодо каталізатора. Пояснити, що сталося. І великодушно дати йому нагоду похвалитися: «А я що тобі казав».

Це буде ніби новий початок, бо тепер вона вже інша людина. Тепер немає потреби сахатися, відсторонюватися, боротися з дитячими страхами, бо не було чого боятися. Щоб перевірити себе, вона уявила, що Едвард її цілує, як він цілував її того Різдва, коли вони стояли за портьєрами більярдної в Нанчерров. Пригадала його обійми, його руку, що пестить її груди, тиск його рота на її рот, а потім його язик, що примушує її розтулити губи…

Її раптово охопило жадання, біль глибоко в животі, приплив тепла, від якого перехопило подих. Вона заплющила очі й різко повернулася на бік, згорнувшись калачиком, як немовля, міцно обхопивши коліна руками. На самоті, у темряві, вона всміхалася, бо відчувала, що дійшла згоди з якоюсь чудовою правдою.

У Нанчерров Руперт Райкрофт, сам у своїй спальні, перевдягався до вечері. Він уже поголився і вдруге за день скупався, а тепер натягнув штани і шкарпетки, застібнув ґудзики чистої білої сорочки й зав’язав краватку-метелика. Для цього треба було стояти перед дзеркалом, і він змушений був, через свій високий зріст, трохи зігнути ноги в колінах. Закінчивши з краваткою, він на мить зупинився, розглядаючи власне відображення — звичайне, нічим не примітне обличчя, яке все життя дивилося на нього з дзеркала. Трохи завеликі вуха, очі, що видаються сонними через опущені кутики, і зрізане підборіддя, що ніби тягнулося до коміра. З іншого боку, акуратно підстрижені військові вуса надавали неузгодженим рисам обличчя певного порядку, а жорстоке сонце Палестини та Єгипту вичинило його шкіру й викарбувало мережу зморщок навколо очей і рота, створивши враження, що це обличчя зрілого, досвідченішого за свої роки чоловіка.

Він сподівався справити таке враження.

Його палевого кольору волосся було густим і м’яким, а після купання — геть неслухняним. Але застосування лосьйону «Королівська яхта» лондонського бренду «Містер Трамперс» і двох щіток для волосся повернуло його чуприну до суворо дисциплінованого стану військової зачіски.

Він відвернувся від дзеркала, підтягнув штани, а тоді спробував трохи відполірувати черевики брудною хусткою. Ця процедура не набагато покращила вигляд взуття, і він із тугою пригадав рядового Стаббса, свого джуру, який за допомогою слини, старанности й сьомого поту наводив дзеркальний блиск на пару військових чобіт.

Але Стаббса тут немає. Яке є взуття, таке й мусить узути. Він вдягнув оздоблений шовком смокінг, зібрав дрібні речі й порозсовував їх по кишенях, потім вимкнув світло, вийшов із кімнати й спустився на перший поверх.

Була сьома, а вечерю подають не раніше, ніж о восьмій. Але у вітальні Руперт побачив полковника Кері-Льюїса, який, уже вбраний до вечері, сидів у кріслі, на самоті, читав газету й відновлював сили за допомогою віскі із содовою, доки решта мешканців Нанчерров не посходилися сюди, щоб порушити його спокій. Руперт саме цього й очікував — так робив його батько, коли до Теддінгтону з’їжджалися гості.

Потурбований появою гостя, полковник опустив свою газету й не став показувати, який він засмучений. Він був напрочуд ввічливою людиною.

— Руперте.

— Прошу, не підводьтеся, сер. Вибачте. Я дещо завчасно…

— Дарма. Усе гаразд. — Газету згорнуто й відкладено. — Заходьте. Налийте собі аперитив. Прошу, сідайте.

Підбадьорений можливістю набратися додаткової відваги із чарки, Руперт виконав усе, що йому запропонували.

— Сподіваюся, ви зручно влаштувалися. Гарячої води достатньо? Хороша ванна?

— Усе чудово, сер, дякую, — запевнив він полковника й сів поруч із ним, примостившись зі склянкою на табуреті біля каміна й підігнувши довгі ноги, як два складаних ножики. — Я почувався трохи спітнілим. Атена запросила мене пограти в теніс…

Хоча Руперт навмисне спланував цю інтерлюдію наодинці з господарем дому, він трохи непокоївся щодо її успішности, бо, попри всю свою чарівність, полковник Кері-Льюїс був вочевидь сором’язливою людиною, а салонні балачки не були його коником. Як на те, побоювання виявилися марними. Двоє чоловіків легко зав’язали розмову, а спільні інтереси, як полювання, коні та регулярне військо, надали достатньо тем для обговорення. Потім полковник став розпитувати Руперта про особисте, і той розповів про Теддінгтон, про батьків і свою кар’єру. Ітон, Сандгерст, Королівська драгунська гвардія. Перебування в Єгипті й Палестині, а тепер — у Військовій школі верхової їзди в Нортгемптонширі.

— Біда в тому, що Лонг-Відон надто близько до Лондона. Неможливо опиратися спокусі за кожної нагоди втекти з казарми до міста, а потім, звісно, повертаєшся десь уже під ранок, із жахливим похміллям, щоб устигнути на шикування.

— Одна з типових проблем і недоліків молодости, — усміхнувся полковник. — Щось чути про механізацію Королівської гвардії?

— Поки що ні, сер. Але, щиро кажучи, у сучасній війні кавалерійський полк справді здається анахронізмом[126].

— Як би ви поставилися до танків?

— Мені було б шкода прощатися з кіньми.

Полковник ворухнувся в кріслі. Він підвів голову та блідими очима поглянув крізь відчинене вікно на сади, що лежали омиті золотом вечірнього сонця.

— Прикро, що нам доведеться брати участь у війні, — мовив він. — Стільки місяців минуло, сповнених компромісів і угод. Безрезультатно, як бачу. Надії згасають одна по одній. Так само, як згасла Австрія, потім Чехословаччина, а тепер Польща. Раптом стає запізно. Польща — це лише питання часу. У Гітлера немає інших причин для мобілізації. Німецька армія готова до маршу, щойно отримає наказ. Це має відбутися дуже скоро. У перші тижні вересня, до того, як почнуться жовтневі дощі. І перш ніж листопадова багнюка зупинить їхні танки.

— А Росія?

— Великий знак питання. Якщо Сталін і Гітлер підпишуть пакт, Росія дасть Німеччині добро на дальші дії. І це буде початок, — він подивився на Руперта. — Що тоді? Що станеться з вами?

— Мабуть, назад, до Палестини.

— Це буде війна повітряних сил. Едвард служитиме в Королівських військово-повітряних силах, — він потягнувся до своєї склянки й раптово перехилив увесь її вміст собі в горло, наче то були ліки. — Налийте мені ще, любий друже. Як ваша власна склянка?

— У мене ще є, дякую, сер.

Руперт підвівся, пішов, щоб наповнити склянку полковника, а потім повернувся на своє місце.

— Насправді, — почав він, — сподівався з вами поговорити.

— Мені здавалося, ми оце говоримо, — стримано пожартував господар дому.

— Ні, я про… — завагався Руперт — він робив це вперше й дуже не хотів сплохувати. — Я хотів би просити вашого дозволу одружитися з Атеною.

На мить запала тиша здивування, а тоді полковник Кері-Льюїс відреагував не менш несподівано:

— Боже милий. Навіщо?

Утім, Руперт гідно тримав марку.

— Ну, я безмежно її кохаю й вірю, що вона кохає мене. Я усвідомлюю, що зараз не найдоречніший час для одруження, ми на порозі війни й наше майбутнє вкрай непевне, але я однаково вірю, що це гарна ідея.

— Я не знаю, якою б вона стала дружиною.

— Сер, у ваших словах чути сумнів.

— Вона завжди була такою непостійною. Вся у свою матір, я припускаю.

— Але ви одружилися з її матір’ю, сер.

— Так, я одружився з нею. І вона ніколи не переставала вабити й чарувати мене. Та я одружився з Даяною, коли наше кохання тривало вже багато років. Ви з Атеною не так давно пізнали одне одного.

— Достатньо давно, сер.

— Ви з нею це обговорювали?

— Так, сер. Так, ми це обговорювали.

— Дружина військового. Роки розлуки. Усе це обговорювали?

— Так. Усе це обговорювали.

— А майбутнє? Дальше майбутнє, коли це жахливе лихо, що тяжіє над нами всіма, залишиться в минулому. Що тоді?

— Я не можу сказати. Знаю тільки, що коли мій батько помре, права на Теддінгтон перейдуть до мене.

— Атена і Глостершир? А це гарна ідея? Вона терпіти не може коней, як вам відомо. Вона на гарматний постріл не підійде до жодного.

— Так, — засміявся Руперт, — я в курсі.

— І ви однаково хочете одружитися з нею?

— Так. Хочу.

— Коли?

— Гадаю, якомога швидше.

— На планування весілля потрібні місяці.

— Ми… ну, ми не влаштували б такого весілля, сер. Атену жах бере від бучних весіль. Боюся, це стане розчаруванням для місис Кері-Льюїс, але ми думали про щось дуже скромне або навіть про відділ реєстрацій. Я міг би отримати спеціальний дозвіл.

— Що ж, гаразд. Мені це заощадить трохи грошей. Вважаю, маємо бути вдячні за маленькі щедроти долі.

— Сер, я по-справжньому її кохаю.

— Я теж її кохаю. Вона ніжна й чудова дівчина, і я завжди вважав її чарівною. Мені просто шкода, що вам доведеться зіткнутися з такою невизначеністю, але якщо станеться найгірше й доля розлучить вас, Атена завжди зможе повернутися до Нанчерров і чекати на чоловіка тут.

— Я сподівався, що ви це скажете. Мої батьки, звісно, радо прийняли б її та намагалися б робити для її щастя все, що зможуть, але Атена з моєю мамою — як порцеляна й сокира: краще зберігати окремо.

— Явно не до речі те, що ваша суджена не любить коней, — зазначив полковник сухо, але з деяким співчуттям.

— Так. На жаль. Але це не кінець світу.

— У такому разі ми, здається, усе обговорили. Усе, що я можу сказати, це — так, ви можете одружитися з нею, і я бажаю вам обом стільки щастя, скільки його дозволить вам цей жорстокий світ.

— Є ще тільки одна річ, сер…

— Що саме?

— Коли решта спустяться, нічого не кажіть їм. Я маю на увазі, не оголошуйте про заручини чи щось таке. Якщо ви не проти.

— Чому ні?

— Ну, ми з Атеною обговорювали це, але насправді я ще не просив її згоди. Тож вона ще не сказала «так».

Полковник не одразу встиг приховати своє спантеличення.

— Дуже добре. Ні слова. Але не баріться з остаточним кроком.

— Так, сер, і дякую вам.

— Такі домовленості не варто відкладати. Коваль клепле, поки тепле, — кажу я завжди. Інакше все може завалитися.

— Трохи схоже на суфле, сер.

— Суфле? — замислився полковник. — Так. Так. Розумію, про що ви.

Коли в домі збиралося багато людей, кухня Нанчерров у неділю зранку зазвичай кипіла бурхливою діяльністю, наче той казан шумом. Цього погожого серпневого дня, попри відчинені вікна й двері, температура в кімнаті щомиті підвищувалася, тому обличчя місис Неттлбед почервоніло, а її злощасні щиколотки роздулися над ремінцями черевиків, як повітряні кульки.

Нагодувати дев’ятьох у їдальні й п’ятьох на кухні. Але ж ні, виправила вона себе, у їдальні не дев’ятьох, а вісьмох, бо місис Кері-Льюїс вклалася в ліжко — полковник пояснив, що в неї напад жовчної хвороби, і, ймовірно, їй треба буде подати маленьку тацю. Місис Неттлбед прийняла виправдання нападом жовчі без коментарів, але суто між собою вони з Неттлбедом вирішили, що місис Кері-Льюїс просто виснажилася: спершу всі ті гульбища в Лондоні, а тоді треба було мчати додому, бо всі гадали, що стара місис Боскавен уже на божій дорозі. Насправді вона так далеко не лаштувалася, бо невдовзі, на диво, отямилася, але тривога досі не вляглася, а будинок був повний гостей. Не дуже спокійних. На місці місис Кері-Льюїс місис Неттлбед теж, імовірно, пішла б у своє ліжко й не вставала з нього доти, доки в домі стане спокійніше.

Вона стояла біля кухонного столу і жваво перетирала пальцями борошно, цукор і масло у великій глиняній мисці, як ніби на випічку сконів. Незалежно від пори року й хоч би яка стояла спека, полковник завжди любив гарячий десерт, і цієї неділі передбачався яблучний крамбл, приправлений ложкою бренді. Яблука, вже обчищені й нарізані скибочками, лежали блідо-зеленими пелюстками у формі для пирога, чекаючи на солодкі крихти. Яблука обчистила й нарізала Гетті — так само, як кілька фунтів картоплі та дві головки цвітної капусти. Вона нашаткувала також капусту й обчистила чотири кошички свіжої полуниці. Тепер Гетті торохкотіла в посудомийній, перемиваючи те, що заважало зараз місис Неттлбед — каструлі, миски, друшляки, кухонні ножі й тертки.

У духовці пряглася дванадцятифунтова яловича вирізка на кістці, і крізь щільно зачинені дверцята просочувалися пахощі насиченого м’ясного соку й цибулі, якою місис Неттлбед нашпигувала яловичину. До м’яса подаватимуться смажені картопля і пастернак, йоркширські пудинги, соус із хрону, білий соус і щойно приготована гаряча англійська гірчиця.

Пудинги майже готові. Дві скляні тарілки зі свіжою полуницею та шоколадним суфле чекали на прохолодній сланцевій полиці в коморі.

Щойно яблучний крамбл опиниться в гарячій духовці, місис Неттлбед зможе повернутися до йоркширських пудингів. Можна б доручити їх Гетті, але в неї важка рука на тісто.

Відчинилися кухонні двері. Місис Неттлбед, гадаючи, що то її чоловік, і не підводячи голови від своєї роботи, запитала:

— Як по-твоєму, варто було б збити вершки до суфле?

— Звучить спокусливо, — відповів чоловічий голос, що не належав містерові Неттлбеду. Руки місис Неттлбед зупинилися. Вона обернулася й побачила, що у відчинених дверях стоїть не хто інший, як Джеремі Веллс. Обличчя місис Неттлбед розпливлося в радісній усмішці, і їй спало на думку, що цієї миті, у розпал приготування недільного обіду, Джеремі був чи не єдиною людиною, чиїй несподіваній появі вона справді рада.

— Гаразд, — відгукнулася вона.

— Вітаю, місис Неттлбед. Які дивовижні пахощі. Що на обід?

— Запечена вирізка.

Вона стояла в кухарському ковпаку набакир, з руками в борошні, і дивилася на нього сяйними очима.

— Докторе Веллсе! Як несподівано, — раніше, коли він був репетитором Едварда, вона завжди називала його Джеремі, але щойно він отримав диплом лікаря, стала звертатися «докторе Веллсе», вважаючи, що він на цей титул заслуговує, по всіх тих іспитах і роках сидіння маком над книжками. Щоб уникнути плутанини, поза очі його називали «молодим доктором Веллсом», а його батько відтак став «старим доктором Веллсом», що аж ніяк не вичерпно визначало цю виняткову людину. — Яким побитом до нас, докторе? Це полковник по вас послав? Він нічого мені не сказав.

Джеремі зачинив за собою двері й підійшов до столу.

— Навіщо б він мав посилати по мене?

— Через місис Кері-Льюїс. Їй зле. Він каже, у неї жовчний напад, але ми з Неттлбедом гадаємо інакше. Я б сказала, загальне виснаження, якщо коротко. Ви знали, докторе, що місис Боскавен була хвора?

— Так, звісно, я чув. Але, здається, найгірше вже позаду?

— Вона всіх страшенно налякала. Усі чимдуж поспішили додому — з Лондона, Шотландії та хтозна-звідки ще, думаючи, що вона вже на тонку пряде. Так було кепсько.

— Мені дуже шкода.

— Якщо полковник не посилав за вами, — наморщила вона лоба, — то чому ви тут?

— Щоб вас усіх побачити, — він простягнув руку, взяв шматочок яблука для пирога і з’їв: якби на його місці була Лавді, то дістала б по руці. — А де всі?

— Усі пішли до церкви. Усі, крім місис Кері-Льюїс. Як я вже казала, вона в ліжку.

— Може, мені варто піднятися до неї?

— Якщо вона спить, не будіть її.

— Не буду. У домі аншлаг?

Місис Неттлбед потягнулася до форми для пирога й почала посипати яблука крихтою, притискаючи й формуючи тверду скоринку.

— Атена приїхала з бойфрендом, капітаном Райкрофтом, а до Едварда приєднався його приятель, містер Каллендер.

— А Лавді?

— Так, Лавді тут, ясна річ. І Джудіт повернеться сьогодні вранці.

— Де Джудіт була?

— Гостювала в Порткеррісі, у Ворренів.

— Я на ланч можу сподіватися?

— Таке спитаєте, докторе! Усього достатньо й більше, я б сказала. Ви з Неттлбедом бачилися?

— Ні, я нікого не зустрів. Я щойно ввійшов.

— Я скажу йому, щоб він накрив додаткове місце… а наразі, чому б вам не піднятися до місис Кері-Льюїс? Але, якщо вона захоче встати, накажіть їй лишатися в ліжку. Гетті! Ти там закінчуєш? Тут набралося ще начиння, яке варто б помити, і мені ще треба, щоб ти збила вершки…

Джеремі вийшов із кухні й підійнявся задніми сходами до спальні Даяни. Обережно постукав у двері, і знайомий голос запросив його ввійти. Джеремі готовий був побачити зашторені вікна й типову кімнату хворої, але спальня була залита сонцем. Даяна, однак, напівсиділа в ліжку, спершись на гору пухових подушок, одягнена в оздоблену мереживом вуалеву піжамну сорочку. Біля неї, на сніжно-білій, також оздобленій мереживом подушці, лежав, згорнувшись клубочком, Пеко і міцно спав. Даяна читала. Розгорнута книжка лежала на білій атласній ковдрі, а на ній спочивала тонка долоня з червоним манікюром.

— Джеремі!

— Вітаю.

— Яким вітром? Ой, чи не Едґар потривожив тебе викликом? Я казала йому, щоб нікому не надокучав.

— Ні, він не викликав мене.

Джеремі зачинив за собою двері й сів, непрофесійно, на край ліжка. Її не лихоманило, але вона здавалася змарнілою — бліда як полотно, тонка шкіра ніби натягнута на вродливе обличчя класичних пропорцій, зазвичай бездоганне волосся зворушливо скуйовджене, а під чарівливими очима лягли темні плями.

— У тебе змучений вигляд.

— Бо я змучена. Але Едґар усім каже, що в мене напад жовчної хвороби.

— Як ти допровадила себе до такого стану?

— Ти таким тоном питаєш, ніби це дуже весело. Але наразі все достатньо сумно. Лавінія була серйозно хвора, і треба було багато всього зробити. Зокрема, ми з Мері мали закупити тисячі ярдів жахливої чорної бавовни і зробити потворні штори для кожного вікна в будинку. Правда полягає в тому, що я втомлена, нещасна і пригнічена, і в мене вже немає сили й далі вдавати, нібито це не так. Тому я вклалася в ліжко та сказала Едгару, що мені зле. Йому зручніше вважати, що я хвора, ніж що я нещасна.

— Ти непокоїшся про місис Боскавен?

— Так, трохи є. Вона ще не викараскалася. Вона нас усіх страшенно налякала. А я й без того була виснажена після Лондона й низки безсонних ночей, а тоді мені довелося мчати додому. Я ніколи раніше не їхала своїм «Бентлі» на таку відстань на такій швидкості. Не я сама. По жахливому шосе А30 і об’їзними шляхами Ексетера, загаченими транспортом.

— Але ти це зробила.

— Так, я встигла до охопленої істерикою Ізобелі, а тоді мусила шукати медсестер, а потім усі поверталися додому та привозили із собою гостей. І нарешті, вчора ввечері Едґар сказав мені, що цей молодик Атени хоче з нею одружитися!

— Капітан Райкрофт?

— Хто тобі про нього сказав?

— Місис Неттлбед.

— Його звуть Руперт. Він неймовірно чудовий. Королівський драгун. Досить розсудливий. Тим паче несподівано. Але ми нічого нікому не повинні казати, оскільки він, як видається, не освідчився їй. Люди кумедні, скажи?

— Така новина видається мені доволі радісною.

— Що ж, до певної міри так, але якщо вони заручаться, то наполягатимуть на весіллі в мишачій нірці й нашвидкуруч. Відділ реєстрації, чи щось на кшталт, і все це радше безрадісно. Але що взагалі може бути радісним, коли газети сповнені такого мороку й безвиході, і все стає щодня тільки гірше, а Едґар змушує мене слухати з ним новини о дев’ятій вечора, і мені здається іноді, що я збожеволію від жаху.

Її голос тремтів, і Джеремі вперше відчув справжнє занепокоєння. За весь час їхнього знайомства він ніколи й близько не бачив Даяну Кері-Льюїс у такому стані. Вона завжди здавалася йому відстороненою, безжурною, здатною побачити нешкідливий і кумедний бік у надзвичайно серйозних ситуаціях. Аж ось та сама Даяна втратила свій безтурботний дух, а отже — свою найбільшу силу.

Він поклав руку на її долоню.

— Даяно, ти не повинна боятися. Ти ніколи нічого не боїшся.

Вона зігнорувала його слова.

— Упродовж цілого року я поводилась як страус. Ховала голову в пісок і вдавала, що нічого такого не відбудеться, що станеться якесь диво, що якийсь ідіот у чорному котелку піде й підпише черговий папірець, і ми всі знову зможемо дихати й жити далі. Але це вже не допомагає. Маю на увазі, дурити себе. Дива не станеться. Просто чергова жахлива війна.

На свій жах, Джеремі побачив сльози в її очах, і Даяна не завдала собі труду навіть змахнути їх.

— Після перемир’я 1918 року ми сказали собі, що це ніколи не повториться. Ціле покоління юнаків знищено було в шанцях. Усі мої друзі. Їх не стало. І знаєш, що я зробила? Я перестала про це думати. Перестала згадувати. Я просто викинула все з голови, сховала, як старий мотлох, у кофр. Защепнула замки, затягнула ремені й запхала кофр углиб закуреного горища. Проте тепер, усього лише двадцять років потому, усе починається знову, і я не можу не згадати. Жахливі речі. Як я йду до вокзалу Вікторія, щоб попрощатися, і всі хлопці в хакі, і все оповите парою з паровозів. Потяги відходять, усі махають руками… матері, сестри, кохані, що залишилися на платформі. А потім сторінки й сторінки списків загиблих, колонки крихітним газетним кеглем. Кожен рядок називає юнака, знищеного війною перш ніж він устиг пожити. І я пам’ятаю, як пішла на вечірку, і там була дівчина, яка сиділа на роялі, дригала ногами і співала «Нехай собі великий світ обертається далі»[127], і всі підспівували, а я не могла, бо не могла перестати плакати.

Зараз вона знову плакала, марно намагаючись висушувати мокрі щоки крихітною хусточкою з мереживними берегами.

— У тебе немає якогось серйознішого носовичка? — запитав Джеремі.

— Скажи, жіночі хустинки завжди якісь безглузді?

— Ось, мій візьми. Трохи заяскравий, але чистий.

— Дарма. Чудовий колір. Пасує до твоєї синьої сорочки, — вона всмак висякалася. — Я забагато балакаю?

— Анітрохи. Думаю, тобі треба виговоритися, а я тут заради того, щоб тебе слухати.

— О, любий Джеремі, ти наймиліший із чоловіків. І насправді, хоч як це дивно, я не така дурна, як може здаватися. Я знаю, що має бути війна. Знаю, ми не можемо дозволити, щоб у Європі відбувалися жахливі речі, коли людей пригнічують, ув’язнюють і вбивають тільки за те, що вони євреї, — вона ще раз витерла очі й запхала його носовичок під подушку. — Акурат перед твоєю появою я читала цю книжку. Це просто роман, нічого глибоко філософського… але він робить усе страхітливо реальним…

— Що за книжка?

— Роман називається «Втеча», авторка — якась жінка, на ім’я Етель Венс[128]. І це про Німеччину. Пансіон шляхетних дівчат, шикарний і космополітичний, яким керує графиня американського походження, вдова. Молоді дівчата навчаються в неї кататися на лижах, вивчають французьку й німецьку мови, музику. Все дуже чарівно й цивілізовано. Але неподалік, у лісах за гірськолижними схилами, розташований концентраційний табір, у якому ув’язнена єврейська актриса, засуджена до смерті.

— Я сподіваюся, вона втече.

— Не знаю. Я ще не дочитала. Але від цього мороз поза шкірою. Бо це зараз відбувається. З такими самими людьми, як ми. Це не з історії. Це зараз. І це так мерзенно, що хтось мусить це зупинити. Тож я припускаю, це маємо бути ми, — криво всміхнулася вона до нього, і це було схоже на водянистий промінчик сонця у мрячний день. — Гаразд. Відтак я вже не скиглитиму. Мені так приємно тебе бачити. Хоча я досі не можу зрозуміти, чому ти тут. Я знаю, що зараз вихідні, і ти весь такий, у відкритій сорочці й курортному вбранні, але чому ти не змішуєш мікстури, не робиш операції, не наказуєш пацієнтам: «Скажіть а-а-а»? Чи, може, батько дав тобі вихідний?

— Ні. Власне кажучи, мої батьки поїхали в кількаденну відпустку на острови Сіллі. Батько сказав, що наміряється скористатися з нагоди, бо, з огляду на те, як складається ситуація, сам лише господь знає, коли випаде наступний шанс.

— А як же практика?

— Ми отримали тимчасове заступництво.

— Тимчасовий заступник? Але ж ти…

— Я вже не партнер свого батька.

— Він тебе звільнив?

— Не зовсім, — засміявся Джеремі. — Але місцева медична комісія визнала мене замінним фахівцем. Поки що мій батько даватиме собі раду сам. Я зголосився до Королівського військово-морського резерву, і мене зарахували в медичну службу. Капітан-лейтенант хірургічного відділу Джеремі Веллс, КВМР. Як звучить?

— Ох, Джеремі. Справляє несамовите враження. Аж лячно, який ти страшенно сміливий. Тобі справді треба це робити?

— Я це вже зробив. Я навіть пішов до «Гівз»[129] і купив собі однострій. Я трохи схожий в ньому на швейцара з кіно, але, мабуть, ми всі до цього звикнемо.

— Ти матимеш божественний вигляд.

— Я маю прибути в девонпортські казарми наступного четверга.

— А до того часу?

— Я хотів вас усіх побачити. Попрощатися.

— Ти залишишся, звісно, на кілька днів?

— Якщо для мене є ліжко.

— О, любий, для тебе завжди знайдеться ліжко. Хоча в нас зараз пік сезону. Ти приїхав із валізами?

Він ввічливо засоромився.

— Так. Спакував. На випадок, що ви мене запросите.

— Місис Неттлбед розповідала тобі про Ґаса Каллендера? Приятель Едварда з Кембриджу.

— Вона каже, він залишився погостювати.

— Він доволі цікава особистість. Трохи темна конячка. Я боюся, Лавді памороки відібрало.

— Лавді?

— Скажи, не віриться? Ти ж пам’ятаєш, якою неприязною й безпардонною вона бувала до друзів Едварда. Давала їм образливі прізвиська, передражнювала їх? Цього разу — хоч до рани її прикладай. Прислухається до кожного його слова. Вперше бачу, щоб вона бодай якось зацікавилася симпатичним молодиком.

Джеремі був не на жарт здивований.

— А він як сприймає її відданість?

— Я б сказала, досить прохолодно. Але він поводиться дуже делікатно.

— То чим же він такий цікавий?

— Не знаю. Принаймні відрізняється від решти друзів Едварда. І він шотландець, але дещо стриманий щодо своєї сім’ї. Як на мене, дещо замкнений. Сухий? Утім, він художник. Малювання — його хобі, але він напрочуд майстерний. Він уже зробив кілька чарівних етюдів. Неодмінно попроси його показати їх тобі.

— Таємні глибини.

— Так. Я теж так думаю. Чом би й ні? Ми всі такі екстраверти, ми очікуємо, що решта людей ладні тут-таки розкрити нам свою душу. Ти з ним познайомишся. І пам’ятай, ми всі ніби уклали мовчазну згоду не дражнити її. Навіть Едвард неймовірно тактовний. Адже ми іноді забуваємо про те, що наша розбещена дитина росте. Можливо, їй час закохатися в те, що не має чотирьох ніг і хвоста. І я маю визнати, що він дуже милий із нею. Усе це доволі зворушливо.

Даяна раптом позіхнула і зручніше вмостилася на подушках, м’яко вивільнивши руку.

— Я б не хотіла почуватися такою втомленою. Єдине, чого я справді хочу, то це — спати.

— Тоді спи.

— Мені стало набагато краще від розмови з тобою.

— Таким і має бути ефект від консультації лікаря.

— Ти тепер надішлеш мені астрономічний рахунок?

— У разі, якщо ти порушиш режим. Залишайся в ліжку й гарно відпочинь. Як ти ставишся до їжі? З’їси ланч?

— Не дуже, — наморщила вона носика.

— Трохи супу? Консоме чи щось таке. Я поговорю з місис Неттлбед.

— Ні. Скажи Мері. Вона має бути десь поблизу. І скажи їй, що ти залишаєшся. Вона знайде для тебе кімнату.

Джеремі підвівся.

— Я згодом відвідаю тебе знову.

— Це так втішно — знати, що ти тут. Як у давні часи, — вона тепло всміхнулася йому. — Від цього все стає набагато кращим.

Він вийшов із її кімнати, зачинивши за собою двері. Якусь мить вагався, знаючи, що йому треба знайти Мері Міллівей, але не був певен, звідки починати пошуки. Та наступної миті всі думки про Мері Міллівей вивітрилися з його свідомости, якою заволоділи звуки музики. Вона долинала з дальнього кінця довгого коридору в гостьовому флігелі. З кімнати Джудіт. Вона була тут. Вона повернулася з Порткерріса. Імовірно, розпаковувала валізу. А щоб не почуватися самотньою, поставила платівку на патефон. Для розради.

Фортепіано. Бах. «Ісусе, радосте людських бажань».[130]

Він стояв і слухав, сповнений солодкої, пронизливої ностальгії. Приголомшливо яскравий спогад враз переніс його в минуле, на службу Вечірньої пісні у шкільній каплиці: він бачив золоте літнє світло, що лилося крізь вітражі, відчував дискомфорт темних дубових лав і чув чисті голоси юних дискантів, що виводили чергування фраз класичного хоралу. Він майже відчував запах старих збірників церковних гімнів.

Потім він рушив коридором, нечутно ступаючи по товстому килиму. Двері до спальні Джудіт були прочинені. Він обережно штовхнув їх. Джудіт не чула його. На підлозі стояли валізи й сумки, але вона, схоже, не поспішала розпаковувати їх, а натомість писала листа — сиділа за письмовим столом зосереджена, її профіль був обрамлений відчиненим вікном. Медового кольору пасмо спадало їй на щоку. Вона була в лазуровій, у білі квіточки, бавовняній сукні. Те, що Джудіт не знала про його присутність, робило її особливо вразливою й водночас такою милою, що Джеремі раптом відчув нездійсненне бажання зупинити час. Як зупиняють фільм на якомусь кадрі. Він хотів би, щоб ця мить тривала вічно.

Тоді йому спало на думку, що вісімнадцять років — це дивовижний вік для дівчини, яка ніби балансує між незграбною юністю й повним розквітом жіночности. Це було все одно, що спостерігати, як розгортається тугий пуп’янок троянди, знаючи, що повна довершеність його краси ще попереду. Звісно, чарівна метаморфоза трапляється не з усіма, і за своє життя він зустрічав чимало школярок-переростків у натягнутих на добре розвинені груди сорочках-поло, які випромінювали не більше жіночої привабливости, ніж тренер із регбі на мокрому полі в дощ.

Та він був свідком дива, яке сталося з Атеною. Сьогодні — довгонога білява кізка, а назавтра вже — об’єкт жадань кожного чоловіка. Тепер настала черга Джудіт, і він згадав дівчинку, з якою вперше заговорив у вагоні потяга чотири роки тому. Йому стало трохи сумно. Але він бачив також привід для вдячности. Його батько, старий доктор Веллс, служив медиком на передовій у часи Першої світової війни, і — нехай не дуже щедро — поділився із сином тяжким досвідом. Тому щодо місяців і років попереду Джеремі знав напевне, що на нього, як військового хірурга на борту одного з кораблів Його величности, чекають самотність, виснаження, жалюгідні умови та щоденний жах, а спогади про найкращі дні, імовірно, будуть головними охоронцями його психіки, головною його підтримкою і розрадою.

От зараз. Оця мить, упіймана свідомістю, як муха в бурштині, стала спогадом.

Він стояв так довго. Намірявся заговорити, але музика Баха саме наближалася до свого величного завершення. Тиша після останніх акордів лягла порожньо, і її заповнило туркотіння голубів у дворі, під вікном.

— Джудіт.

Вона звела очі й побачила його, але якусь мить нічого не казала, і він бачив, як вона зблідла від недоброго передчуття.

— Даяна хвора, — мовила вона радше ствердно, ніж запитально.

А звісно ж, він лікар.

— Анітрохи, — миттєво заперечив він. — Вона просто перевтомлена.

— Ох, — дівчина впустила ручку й відкинулася на спинку крісла. — Яке полегшення. Мері сказала, вона лежить, не підводиться, але не сказала мені, що тебе викликали.

— Мері не знала. Я ще не бачив Мері. Я нікого не бачив, крім місис Неттлбед. Мабуть, вони всі пішли до церкви. І мене ніхто не викликав, я сам прийшов. А з Даяною справді все гаразд, тож не хвилюйся.

— Можливо, мені треба зайти до неї на хвилинку.

— Не займай її. Гадаю, вона спатиме. Ти можеш відвідати її пізніше… — він вагався. — Я тобі заважаю?

— Звісно, ні. Я почала писати листа матері, але я не вважаю це якоюсь особливою роботою. Заходь, сідай. Я тебе не бачила кілька місяців.

Він увійшов до кімнати, переступивши через нерозпаковані валізи, і сів у кумедне маленьке крісло, трохи завузьке для його чоловічої спини.

— Коли ти повернулася?

— З пів години тому. Хотіла розпакувати речі, а потім вирішила написати батькам. Я так давно їм не писала. А так багато всього відбулося.

— Гарно було в Порткеррісі?

— Так. Там завжди весело. Наче цирк приїхав. А в тебе що, вихідні?

— Та ні. Не зовсім.

Вона чекала на більш розгорнуту відповідь. А не дочекавшись, раптом усміхнулася.

— Знаєш, Джеремі, ти неймовірний. Ти практично не змінюєшся. Ти зараз такий самий, як тоді, коли я вперше побачила тебе в потязі з Плімута.

— Я не знаю, як це сприймати. Я завжди сподівався, що здатний удосконалюватися.

— Це був комплімент, — засміялася вона.

— Я у відпустці, — сказав він.

— Я впевнена, ти на неї заслуговуєш.

— Можна це назвати відпусткою перед відправленням. Я вступив до КВМР. У четвер маю прибути в Девонпорт, і Даяна запросила мене до того часу лишитися тут.

— Ой, Джеремі.

— Скажеш, на таке не зважуються зопалу? Я все літо обмірковував наше становище, а тепер мені здається, що швидше обрубаємо кінці, то швидше завершимо. Тож я вирішив узяти участь у цьому плаванні від самого початку.

— Що каже твій батько?

— Я все з ним обговорив, і він, на щастя, такої самої думки. Особливо шляхетно з його боку, з огляду на те, що йому випаде самотужки нести тягар солідної практики.

— Ти підеш у море?

— Як пощастить.

— Нам тебе бракуватиме.

— Ти можеш писати мені. Ми можемо стати друзями з листування.

— Згода.

— От і добре. А зараз, — він насилу вивільнився з тісного крісельця, — маю йти, знайти Мері, щоб вона мене влаштувала. Решта ось-ось мають повернутися з церкви, а я був би не проти вмитися і опорядитися перед ланчем.

Однак Джудіт мала неодмінно поділитися особистим.

— А знаєш, що в мене тепер є машина?

— Тобто? Автомобіль? Власний?

— Так, — засяяла вона, задоволена його реакцією. — Новісінький. Маленький гарненький «Морріс». Я маю показати його тобі.

— Ти можеш мене покатати. Яка ж ти розпещена дівчина. Я не мав своєї машини до двадцяти одного року, і моя перша коштувала п’ять фунтів, а на вигляд була як дуже стара швацька машинка на колесах.

— Але їздила?

— Ураган. Тридцять миль на годину, без дверцят і — з вітерцем.

Зупинившись у відчинених дверях, він прислухався. Знизу чітко було чути голоси, кроки, грюкання дверей і радісний гавкіт Тигра.

— Скидається на те, що всі вже повернулися з церкви. Мені треба йти. Побачимось…

Вони повернулися з церкви додому, наповнивши будинок гамором — усі, родина і двоє гостей, з якими Джудіт ще не була знайома. Едвард теж був із ними, серед решти. Там, долі. Серце закалатало їй із насилу стримуваного хвилювання, і Джудіт подумала, що лист до Сінгапуру може почекати. Вона відсунула аркуші й наспіх узялася до валіз. Вона перевзулася, вимила руки, підмалювала губи, а потім, секунду повагавшись, скористалася парфумами. Цього досить. Важливо теж не перестаратися. Вона стояла перед дзеркалом, розчісуючи волосся, коли почула голос Лавді.

— Джудіт!

— Я тут.

— Чого ти тут марудишся? Ми всі вдома. Мерщій спускайся — і з усіма побачишся… Вмерти-не-жити, який у тебе розкішний вигляд. Як там було? Ви й далі гарно веселилися? Коли ти повернулася? Ти бачила мамусю? Бідолашна, вона не дуже почувається…

— Ні, я її ще не бачила — гадаю, Даяна зараз спить. Джеремі каже, вона трохи виснажена.

— Джеремі? Він тут?

— Він з’явився акурат після того, як я повернулася. Він залишиться на кілька днів. Мені здається, вони з Мері шукають для нього вільну спальню. А щодо розкішного вигляду, то ти подивися на себе! Де ти взяла цей божественний жакет?

— В Атени. Вона мені позичила. Це «Ск’япареллі». Скажи, стильний? Ой, Джудіт, я маю швиденько тобі розповісти про Ґаса, перш ніж ти з ним зустрінешся. Він просто найдивовижніша людина, яку я будь-коли зустрічала в житті, і ми багато-багато всього робили разом, і, здається, він ніколи не нудьгував зі мною.

Поки вона переповідала цю захопливу інформацію, виливаючи душу й не намагаючись приховати свою явну закоханість, її обличчя зоріло таким щастям, якого Джудіт ніколи раніше не бачила. Лавді завжди була красивою, але тепер вона розцвіла небаченою вродою. Здавалося, ніби дівчина в одну мить відкинула навмисно культивовану досі підліткову недбалість і вирішила тут-таки подорослішати. Вона світилася абсолютно непідробним внутрішнім сяйвом, і Джудіт подумки відзначила, що закоханість личить Лавді не менше, ніж елегантний шарлатовий жакетик, що вона вициганила в Атени.

— Ох, Лавді, з якого дива він би з тобою занудився? Коли це за все твоє життя комусь було з тобою нудно?

— Ніколи, але ти знаєш, про що я насправді.

— Так, я знаю, і це чудово, — взялася Джудіт далі розчісувати волосся. — То що ви робили разом?

— Геть усе! Плавали, оглядали ферму, доглядали за кіньми, я водила його в чудові місця, щоб він міг малювати. Він страшенно обдарований митець, я впевнена, що він міг би досягти неймовірного успіху як художник, але він буде інженером. Або солдатом.

— Солдатом?

— «Гордонські горяни». Якщо буде війна.

Навіть ця тривожна перспектива не кинула тіні на осяяне радістю обличчя Лавді.

— Джеремі вступив до Військово-морського резерву, — повідомила Джудіт.

— Уже? Невже?

— Через це він тут. Відпустка перед вступом на службу.

— Боже!

Утім, Лавді, зосереджену — як буває з юними закоханими — на власних почуттях, мало цікавив будь-хто, крім неї самої та об’єкта її жадань.

— Я не можу дочекатися, коли ти побачиш Ґаса. Але ти не маєш бути з ним надміру милою, інакше ти можеш йому сподобатися більше, ніж я. Скажи, хіба життя не абсолютно дивовижне? Я думала, що він буде схожим на всіх тих трутнів, що їх Едвард запрошував додому, але він анітрішечки не такий.

— На щастя для нього — інакше було б йому непереливки.

— А пам’ятаєш Ніжеля, — захихотіла Лавді, — і як він мало не зомлів, коли Едвард приніс додому застреленого кролика?

— Ой, бідолаха. Лавді, ти була до нього безжальною. І його звали не Ніжель, а Найджел.

— Я пам’ятаю, але визнай, що Ніжель йому пасувало набагато більше. Ніжель-Пижель. Ну, поквапся та спускайся, там усі чекають, і ми п’ємо аперитиви в саду. А вдень ми спустимося до бухти. Буде саме високий приплив, і ми хочемо поплавати…

— Я, можливо, піду до тітоньки Лавінії.

— Скажи, чудово, що вона не померла? Я цього не витримала б. А зараз ходімо. Я не можу далі чекати. Припиняй чепуритися. Ти вже красуня…

Вийшовши за Лавді через засклені двері з вітальні на терасу, Джудіт замружилася, засліплена яскравим сонцем. Його світлом був залитий сад, у відблисках полуденного сонця мерехтіла морська далечінь, довкола все миготіло й мінилося під літнім вітерцем: неспокійне листя евкаліпта тремтіло і ставало зі срібного зеленим, рожеві пелюстки розквітлих троянд розбігалися по галявині, а густі білі торочки великого парасоля, вставленого в центральний отвір ошатного чавунного столу, теліпалися й танцювали.

На цьому столі стояла таця зі склянками, попільнички, керамічні миски з картопляними чипсами й горішками. За темною тінню парасоля стояли півколом садові стільці, на траві розстелені були килимки із шотландки. Неттлбед, оцінивши приємну погоду, і знаючи, що молодші члени клану Кері-Льюїсів ніколи не сидять у будинку, якщо є нагода порозкошувати на привіллі, зважив на ситуацію і про все подбав загодя.

Джудіт шукала очима Едварда, але його тут не було. Тільки три постаті чекали на них із Лавді, розташовані так гармонійно, ніби то професійний художник умістив їх у пейзажі, щоб додати жанрову нотку. Відчуття живописного полотна — миті, упійманої в часі, — було таким сильним, що Джудіт зловила себе на спробі оцінити, якою була б ця сцена у вигляді олійної картини в золоченій рамі, можливо, на стіні престижної галереї, з мідною табличкою «Перед ланчем, Нанчерров, 1939». Твір мистецтва, яким хочеться володіти, придбати, хоч би й дорого, і зберегти назавжди.

Три постаті. Атена лежала горілиць на одному з килимків, спершись на лікті, її світле волосся розкуйовдив вітер, а обличчя закривали величезні темні окуляри. Чоловіки розклали два шезлонги й сіли навпроти неї. Один із чоловіків був чорнявий, другий — русявий. Вони скинули піджаки й краватки, закасали рукава сорочок і, попри темні в тоненьку крейдяну смужку штани й начищені черевики, зуміли прибрати неформального, розкутого вигляду.

Три постаті. Атена і двоє молодих людей, з якими Джудіт належало познайомитися. Вона повторила подумки їхні імена: Ґас Каллендер і Руперт Райкрофт. Хто з цих двох Ґас? Хто той чоловік, що заволодів серцем норовливої Лавді й спричинився за лічені дні до остаточного перетворення уперто незграбної підлітки на блискучу молоду жінку в жакеті від «Ск’япареллі», з помадою на вустах і сяйвом кохання в бузкових очах?

Лавді, нездатна стримати нетерпіння, кинулася до них бігом.

— Де всі?

До цієї миті заглиблені в розмову, вони обернулися до неї. Атена залишилася на місці, а двоє молодиків стали підводитися із шезлонгів.

— Ой, не вставайте! Ви так комфортно сиділи…

Джудіт рушила за нею, на осоння, на галявину, враз охоплена сором’язливістю, яку досі відчувала під час знайомства з новими людьми, але намагаючись не показувати її. Обидва молодики, як вона побачила, були високі, але русявий був вищим, худорлявим і цибатим.

—…Є що випити? У мене пересохло в горлі після всього того співу гімнів і молитов.

— Напої вже в дорозі, май трохи терпіння, — відказала Атена молодшій сестрі, і Лавді бухнулася на килимок біля неї.

Атена обернула свої темні окуляри в бік Джудіт.

— Вітаю, серденько, як утішно тебе знову бачити. Здається, ніби тебе сто років не було. Ти ж не знайома з Ґасом і Рупертом? Хлопці, це наймиліша у світі Джудіт, наша названа сестра. Коли її немає, у домі ніби наполовину порожньо.

Атена, точнісінько як її мати, вміла повестися так, щоб людина почувалась особливою. Джудіт одразу перестала соромитися.

— Вітаю, — всміхнулася вона, і вони всі потиснули одне одному руки.

Рупертом виявився вищий із двох, русявий, друг Атени, який пожертвував тижневим полюванням, щоб завезти її назад до Корнволлу. Типовий армієць, типовий гвардійський офіцер з акуратними вусами, безжальною стрижкою й зрізаним підборіддям. Попри те, він не видавався пересічним служакою, його обличчя засмагло на східному сонці, рука була міцною, а очі з важкими повіками дивилися на Джудіт весело і приязно.

Натомість Ґас не мав у собі нічого типового. А намагаючись знайти в його постаті той унікальний елемент, який остаточно зламав упертий захист її подруги, Джудіт розгубилася. Очі Ґаса були темні, як чорна кава, шкіра — оливкового кольору, а глибоку ямку на підборідді йому наче вирізьбив скульптор. На гарної форми вустах не було й тіні усмішки, і загалом поводився він аж надміру стримано — як людина сором’язлива чи, може, замкнена. Пов’язати цього загадкового молодика з невгамовною відкритою Лавді було складно, ба майже неможливо. То як це сталося? Джудіт не знала, кого саме вона б очікувала побачити, але точно не цього.

— Приємно познайомитися, — мовив Ґас, і на мить усмішка ледь торкнула його вуста.

Голос його був рівним, без акценту, але й без сліду протяжних інтонацій, характерних для більшости друзів Едварда, нащадків аристократичних родин. Незвідана територія, відзначила про себе Джудіт. Зрештою, чом би й ні?

— Де тобі зручно сісти? Дозволь, я поставлю тобі стілець. — Він пішов по шезлонг для неї.

— То де решта наших? — знову запитала Лавді.

Коли всі знову розташувалися під теплим сонцем, їй відповіла Атена:

— Тато піднявся до мами, а Едвард пішов по випивку. Неттлбед не хотів завчасно виставляти напої на сонце, щоб не нагрівалися.

— Ви знали, що Джеремі приїхав?

— Нам сказав Неттлбед. Приємна несподіванка. Мама буде в захваті.

— У нього відпустка перед відбуттям у частину, — уточнила Джудіт. — Він буде хірургом КВМР, і наступного тижня має прибути до Девонпорта.

— Ох, господи, — охнула Атена. — Яка несамовита мужність. Хто б, як не цей славний хлопець, вчинив так самовіддано.

— Поясни про Джеремі, — попросив її Руперт.

— Я ж саме й намірялася розповісти, коли вийшли Джудіт і Лавді. Він теж фактично названий член родини. З нами цілу вічність. Його батько — наш домашній лікар, а він сам колись був репетитором Едварда. Я так розумію, він приїхав, коли ми всі були в церкві.

— Він залишиться, аж доки йому настане час їхати, — докинула Джудіт.

— Ми маємо як слід побалувати Джеремі та зробити його перебування тут незабутнім.

Ґас лежав на траві, поклавши поруч піджак. Сягнув по нього рукою й витяг із кишені цигарки й запальничку. З внутрішньої кишені піджака вислизнув якийсь предмет і впав на траву біля шезлонга Джудіт. Вона побачила невеликий, але грубенький блок для ескізів, перетягнутий гумкою. Лавді, яка сиділа біля його ніг, миттю підхопила ескізник.

— Твій блок. Не загуби його.

Ґас трохи збентежився.

— Гм… вибачте, — він простягнув руку, але Лавді ескізник не відпускала.

— Ой, ні, дозволь я покажу замальовки Джудіт. Ти ж не проти. Ти такий талановитий, я хочу, щоб вона побачила. Прошу тебе.

— Я впевнений, що їй нецікаво…

— Ґасе, не будь таким скромним, звісно, їй цікаво. Нам усім цікаво. Скажи «так».

Джудіт відчула жаль до Ґаса, який, очевидно, не хотів, щоб його по суті інтимну справу виставляли на огляд.

— Лавді, може, Ґас не хоче, щоб ми всі туди зазирали.

— Це не називається зазирати. Це називається споглядати мистецтво.

Джудіт перевела погляд на Ґаса.

— Ти завжди носиш із собою альбом для малювання?

— Так, — раптом усміхнувся він їй, можливо, вдячний за її делікатність, і ця усмішка пом’якшила суворі риси обличчя. — Ніколи не знаєш, коли наштовхнешся на щось, що попроситься на папір, і тоді просто нестерпно, якщо не маєш засобів для відтворення. Дехто вдається до фотографії, а я вважаю за краще малювати.

— Навіть у церкві таке трапляється?

Він засміявся.

— По-всякому буває. Однак я не наважився б малювати в церкві. Просто ескізник автоматично всюди беру із собою.

— Як дрібні гроші.

— На кшталт того, — він узяв ескізник у Лавді з рук і кинув його Джудіт на коліна. — Прошу.

— Ти впевнений?

— Авжеж. Звичайні ескізи, нічого особливого.

Проте збуджена Лавді втрутилася в справу, стала навколішки поряд із Джудіт, стягнула гумку з ескізника, поклала його на коліна Джудіт і стала перегортати сторінки, гордо супроводжуючи перегляд власними коментарями.

—…А ось бухта. Скажи, гарно? І Ґас намалював її за одну мить. А ось брила на вершині пагорба, а тут комора місис Мадж із курми на сходах…

Поки повільно перегорталися сторінки, Джудіт відчувала дедалі більше здивування, бо знала, що дивиться на роботу справжнього професіонала. Кожен невеликий ескіз олівцем був виконаний із точністю й увагою до деталей, гідною архітектурного креслення, а тоді названий і датований. «Бухта Нанчерров». «Ферма Ліджі»: він ледь затонував рисунок блідими дотиками акварелі в несподіваних кольорах, спостережених оком справжнього художника, і стара копальня олова фіалково відсвічувала у вечірньому світлі, граніт мінився кораловими відтінками рожевого, а сланцевий дах був синім, як гіацинти. Палітра, якої Джудіт — як, імовірно, більшість людей — ніколи раніше не помічала.

А осьде узбережжя. Хвилі накочуються на вершкового кольору пісок із розмитого синього виднокола. Інша сторінка: церква Роузмалліона. Джудіт побачила стародавній дверний проріз, оздоблений різьбленням, і портал одинадцятого сторіччя з романськими капітелями. Їй стало майже соромно від того, що Ґас бачив красу й симетрію, на яку Джудіт, проходячи через ці двері незліченну кількість разів, ніколи по-справжньому не зважала.

Вони прогортали заледве половину книжечки, коли Лавді оголосила:

— Це остання. Далі чисті аркуші, — вона різко перегорнула останню сторінку. — Та-ра-ра-ра, а це я. Ґас намалював мене.

Не було потреби уточнювати. Лавді, одягнена у вицвілу рожеву бавовняну сукню, сидить на вершині скелі, її силует виразно вимальовується на тлі моря, її ноги босі, а вітер куйовдить темні кучері. Джудіт побачила, що Ґас полестив своїй моделі, підкресливши довжину ніг, стрункість шиї, зворушливу лінію плечей, невимушену граційність пози. Він зумів ухопити саму сутність Лавді в її найвразливішому й найніжнішому втіленні. Враз усе змінилося, і Джудіт ясно побачила, що стосунки між Ґасом і Лавді аж ніяк не однобічні, як їй початково уявлялося, бо цей мініатюрний портрет був намальований любов’ю, і вона відчула себе підглядачкою, яка втрутилася в найбільш хвилюючий момент близькости.

Запала тиша. Не цілковита, бо чути було, як стиха перемовляються Руперт з Атеною. Атена плела віночок із ромашок.

Тоді знову озвалася Лавді:

— Джудіт, тобі подобається? Скажи, він обдарований?

— Дуже обдарований.

Вона підвела голову й побачила, що Ґас спостерігає за нею. У якусь частку секунди між ними відбувся жвавий мовчазний діалог. «Ти зрозуміла. Я знаю, що ти знаєш. Нічого не кажи». Він нічого вголос не промовив, але його слова дійшли до неї, як телепатичне повідомлення. Вона всміхнулася й кинула йому ескізник, а Ґас упіймав його, наче то був м’ячик для крикету.

— Більш ніж обдарований. Це справді геніально. Лавді має слушність. Дякую, що дозволив мені подивитися.

— Дарма, — відвернувся він, потягнувшись до свого піджака, і чари таємного діалогу закінчилися. — Це просто хобі, — він сховав ескізник. — Мені не хотілося б думати, що це стане моїм хлібом.

— Закладаюся, ти краще став би художником, ніж інженером, — вклинилася Лавді.

— Я можу бути і тим, і тим..

— У будь-якому разі я чомусь не думаю, що ти помреш із голоду на вбогій мансарді.

Він засміявся у відповідь і похитав головою:

— А я чомусь не впевнений…

Десь усередині будинку грюкнули двері. Атена, з низкою ромашок в руках, підвела голову, реагуючи на цей звук.

— Це вже мав би бути Едвард. Що він там робить? У мене в роті пересохло.

Едвард. Неймовірно, але Джудіт, на якийсь час устигла забути про Едварда. Проте зараз і Ґас, і Лавді, і всі припущення про них вивітрилися з голови. Зараз тут буде Едвард. Вона подивилася в бік будинку й побачила, як із відчинених дверей на терасу виходять двоє молодиків. Едвард і Джеремі несли кожен перед собою повні таці з пляшками та склянками. Вона дивилася, як вони йшли вдвох, ступаючи по залитій сонцем літній галявині, сміючись із якогось дотепу, і вже те, що вона бачила Едварда, з’єднало різні елементи в одне бурхливе почуття. Її серце раділо і рвалося з грудей, тіло прагнуло кинутися йому назустріч, і вона знала, що переживає мить цілковитої впевнености. Вона кохала його понад усе, завжди кохала його й завжди кохатиме. Крім того, вона мала відкрити йому щось неймовірно захопливе… таємницю, якою можна поділитися тільки з Едвардом. І вона сказала собі: це буде все одно, що зробити йому розкішний подарунок, подарунок, який дорого їй коштував, і вона зможе дивитися, як він його розгортає. Але все це — на потім. Коли вони будуть удвох, на самоті. Наразі достатньо було спостерігати, як він ступає по траві.

Ґас підвівся й почав перекладати предмети на столі, звільняючи місце для двох таць. Однак Руперт мудро вирішив залишитися там, де він був; довготелесий, він так ідеально повторив лінії шезлонгу й напівзаплющив проти сонця очі.

Таці нарешті стали на стіл.

— Боже, яка важка праця, — крекнув Едвард. — Усе те, що ми зробили для вас, купи ледарів.

— Ми всі пересохли, як тараня, — невдячно відказала Атена. — Що ти стільки часу там робив?

— Базікав із Неттлбедом.

— І Джеремі з тобою. Божественний сюрприз. Підійди, поцілуй мене, — Джеремі слухняно виконав її побажання. — Тут так багато нових облич, із ким тобі треба познайомитися. Ґас. Руперт. Ну, і решта. Джеремі, ти підеш служити на море. Який ти мужній. Мені кортить побачити тебе в однострої. Так, хто буде за бармена? Я вмираю — хочу джину з тоніком. Ти приніс льоду?

Едвард зупинився перед Джудіт, затуливши їй сонце. Вона подивилася йому в обличчя, побачила його сині очі й пасмо світлого волосся. Він нахилився, спираючись на бильця шезлонга, щоб поцілувати її.

— Ти щасливо повернулася додому.

— З годину тому.

Він усміхнувся й випростався.

— Чого хочеш випити?

І цього було достатньо, і на цю мить їй більшого не треба було.

Напої було приготовано й розподілено, після чого всі повсідалися й почали обговорювати плани на другу половину дня.

— Ми неодмінно підемо до бухти, — заявила Лавді. — Тобто ми з Ґасом ідемо, хоч би хто як хотів. Високий приплив о п’ятій, і це буде ідеально.

— Коли ви хочете йти? — запитала Атена.

— Одразу після обіду. Якнайшвидше. І візьмемо закуски на пікнік… Нехай би всі пішли! — вона благально подивилася на Руперта. — Ти хотів би піти, правда?

— Звісно, так. Як щодо Атени?

— Я ні за що не пропущу такої нагоди. Ми всі підемо. Крім татуся. Бо він не любитель пікніків.

— Твоя мати теж не піде, — постановив Джеремі, який сидів, схрестивши ноги, на траві й голубив у долонях кухоль із пивом. — Вона залишиться на цілий день у ліжку.

— Припис лікаря? — запитала Атена.

— Припис лікаря.

— Вона ж не хвора?

— Ні. Трохи виснажена. Їй треба поспати.

— У такому разі попросімо Мері приєднатися до нас. Можливо, вона допоможе із закусками до пікніка. Ми не можемо очікувати від місис Неттлбед, що вона робитиме щось іще після того, як приготує нам недільний обід. Тим паче в неділю вдень вона завжди відпочиває, задерши ноги, і це дуже правильно.

— Я допоможу, — неочікувано запропонувала Лавді. — Є ціла нова бляшанка шоколадного печива, а місис Неттлбед приготувала лимонний пиріг. Я бачила сьогодні вранці, перед тим, як ми пішли до церкви.

— Треба взяти галони[131] чаю й лимонаду. І ми також візьмемо милих собачок.

— Це починає справляти враження, — озвався Руперт. — Схоже на військову експедицію. Відчуваю, будь-якої миті мені накажуть викопати вигрібну яму…

Атена ляпнула його долонею по коліну.

— Не мели казна-що.

—…або поставити намет. Я нікчемний у встановленні наметів. Вони в мене завжди падають.

Атена мимоволі почала сміятися.

— А як щодо багаття? Ти вмієш їх розкладати? Втім, ні, якщо добре подумати, тобі не варто хвилюватися, бо з нами буде Едвард, а він майстерно розпалює багаття.

— Навіщо тобі багаття такого погожого дня? — здивувався Едвард.

— Щоб приготувати щось.

— Що, наприклад?

— Ковбаски. Візьмемо із собою ковбаски. Або спечемо картоплю. А може, хтось наловить риби.

— Чим?

— Тризубом із виделки. Чи зігнутою шпилькою на мотузці.

— Особисто я не став би сьогодні розпалювати вогонь. Спекотно й забагато клопоту. У будь-якому разі ми з Джудіт не підемо.

Цю заяву присутні зустріли виразами тривоги, невдоволення й розчарування.

— Отакої! Ви маєте з нами піти. Чому ні? Чому ви з нами не хочете?

— У нас є попередня домовленість. Ми йдемо до «Вдовиного будинку», щоб відвідати тітоньку Лавінію.

— Вона знає?

— Звісна річ. Вона чекає на нас. І звісно, ми туди ненадовго. Але ж вона не бачила Джудіт, відколи захворіла. Тому ми поїдемо.

— Що ж, — стенула плечима Атена, — якщо ненадовго, ви можете приєднатися до нас пізніше. Але ми залишимо вам один із кошиків з провізією, щоб ви його притягли. Тому глядіть, не знехтуйте, інакше нам бракуватиме їжі. До речі…

Вона підняла темні окуляри, щоб подивитися на годинник.

— Я знаю, — випередив її Руперт, — ти голодна.

— Як ти здогадався?

— Інстинкт. Суто тваринний інстинкт. Але слухай… — схилив голову набік, — не поспішай зомлівати — підкріплення вже поруч…

У цей момент з’явився полковник Кері-Льюїс, який вийшов із вітальні й попрямував через галявину до невеликої групи, яка складалася з трьох його дітей та їхніх друзів. Він досі був одягнений у костюм, у якому ходив до церкви. Вітер куйовдив ріденьке волосся, роздував його гребінцем. Наближаючись, він усміхнувся своєю сором’язливою усмішкою і спробував долонею пригладити волосся.

— Який у вас усіх затишний вигляд, — озвався він до них. — Однак, на жаль, мушу вас потурбувати, — четверо молодиків уже звелися на ноги. — Неттлбед просив мене переказати вам, що ланч ось-ось буде подано.

— Ой, татусю, любий, ти не встиг випити аперитив?

— Перехилив одненьку. Келих хересу з вашою мамою.

— Як вона? — Атена й собі звелася на ноги, скидаючи з колін траву й голівки ромашок.

— Нормально. Мері щойно принесла їй тарілку супу. Але до ростбіфа не має охоти. Я думаю, що вона залишатиметься в себе до кінця дня.

Атена підійшла до батька, щоб його обійняти.

— Біднесенькі мої, — тихо мовила вона. — Не зважай. Ходімо.

Вона взяла його під руку, і вони рушили до будинку. Решта забарилися, збираючи склянки та пляшки з пивом і знову складаючи їх на таці.

Ґас, без жодних спонукань, підхопив одну з них.

— Куди це нести?

— Якщо підеш за мною, — покликав його Едвард, — побачиш комору Неттлбеда…

Невелика процесія рушила всередину будинку. Джудіт ішла останньою, несучи попільничку і дві забуті склянки. Позаду неї безлюдний сад мерехтів сонячним світлом, і тінь парасольки з її неспокійними торочками лежала темною плямою на порожніх брезентових стільцях і тартанових килимках.

Коли обід закінчився й забрали тарілки з-під десерту, каву, на прохання Атени, подали до обіднього столу.

— Якщо ми всі підемо до вітальні, — справедливо зауважила вона, — ми попадаємо в крісла, закуняємо чи почнемо читати газети, і день закінчиться, заледве почавшись.

Лавді її підтримала.

— Я не хочу кави. Я піду й почну готувати закуски до пікніка.

— Не плутайся там під ногами в місис Неттлбед, — застерегла її Мері.

— Не буду. А ти, Мері, підеш зі мною, щоб допомогти? Удвох ми швидше впораємося. І ми хочемо, щоб ти пішла з нами, — додала вона прохальним тоном. — Ти давно не ходила в бухту. І ми візьмемо собак.

— Пеко ви не візьмете. Він згорнувся калачиком на ліжку твоєї матері, як маленький принц. Його ніхто звідти не зрушить.

— Гаразд, але ми візьмемо Тигра. Будь ласка, Мері, допоможи мені.

Мері зітхнула. Усім було зрозуміло, що вона б хотіла радше спокійно посидіти кілька хвилин і перетравити ситний недільний обід, однак Лавді, як завжди, домоглася свого.

— Немає у світі іншої такої настирної дитини, як ти, — сказала їй Мері, проте звелася на ноги, попросила в полковника вибачення і з чашкою кави та блюдцем у руках вийшла слідом за Лавді з кімнати.

Джудіт чула, як та дорогою викладає Мері свій план:

— Ми намастимо маслом половинки булочок і поставимо чайник, щоб приготувати галони чаю…

Едвард так само нетерпеливився, але з іншої причини.

— Думаю, нам варто знехтувати кавою, — пояснював він Джудіт, — і негайно поїхати до «Вдовиного будинку». Одразу після ланчу тітонька Лавінія зазвичай дуже жвава, але згодом вона стає сонною й куняє. Тож зараз найкращий момент, щоб застати її в гарній формі.

— Не залишайся з нею більше, ніж пів години, — застеріг його батько, — це приблизно стільки, скільки вона може витримати.

— Згода, тату, я обіцяю.

— Коли ви повернетеся? — запитала Атена.

— Гадаю, десь о пів на четверту.

— То ви приєднаєтеся до нас у бухті?

— Авжеж. Чекайте, і ви нас побачите.

— Ми залишимо один із кошиків на столі в передпокої, щоб ви його забрали.

— У твоїх вустах це звучить як покарання.

— Ні. Тільки додаткова гарантія, що ви прийдете. Сьогодні ідеальний день для того, щоб пірнати зі скель.

— Ми прийдемо. Ти готова, Джудіт?

Вона підвелася. Решта залишилися сидіти за столом, обернувши до неї усміхнені обличчя. Полковник, Атена, Джеремі, Руперт Райкрофт і загадковий Ґас.

— До скорого побачення, — попрощалась вона.

— До зустрічі…

— Переказуйте наші вітання тітоньці Лавінії…

— Перекажіть їй мою ніжну любов…

— Скажіть їй, я прийду до неї сьогодні ввечері…

Вони пішли. Біля вхідних дверей стояло кілька автівок, зокрема й власна Едвардова, оскільки на ній він возив Атену й Руперта до церкви. Вони сіли в машину, що стояла весь цей час на сонці, на шкіряні сидіння, гарячі, як розпечена пательня.

— Ох, як у печі, — охнув Едвард і опустив вікна, намагаючись створити невеликий протяг. На ланч, із поваги до батька, він знову надів краватку, а зараз скинув її й розстебнув верхній гудзик на синій сорочці.

— Треба було припаркуватися в тіні. Байдуже. Тепер перспектива пірнути в море стане тільки привабливішою. І коли настане ця мить, нам буде вдвічі приємніше від усвідомлення виконаного обов’язку.

— Насправді це не обов’язок, — зауважила Джудіт, хоча й не хотіла з ним сперечатися, бо розуміла, що він має на увазі.

— Ні, — Едвард запустив мотор, і вони рушили рипучим гравієм у прохолодний тунель під’їзної алеї. — Але не сподівайся побачити ту саму веселу й активну тітоньку Лавінію, яку ми всі знали й любили. Вона дуже приголомшена, хвороба далася взнаки.

— Але вона не мертва. Саме це має значення. Надалі вона знову стане сильною, — Джудіт замислилася над своїми словами. Зрештою, тітонька Лавінія була дуже стара. — В усякому разі вона стане трохи бадьорішою.

Їй щось іще спало на думку:

— От лихо, я нічого не взяла для неї. Я мала б купити квітки чи щось таке. Можливо, шоколадні цукерки.

— Її завалили і тим, і другим. А також виноградом, парфумами й коробками мила «Шанель». Про неї ж непокоїться не тільки родина. У неї друзі по всій країні, і всі прийшли, щоб виявити свою повагу й висловити радість із приводу того, що вона насправді не врізала дуба.

— Це чудово — на схилі віку мати так багато друзів. Жахливо бути старою й самотньою.

— Або старою, самотньою й бідною. Це ще гірше.

Репліка була настільки не в стилі Едварда, що Джудіт спантеличено насупила брови.

— Звідки ти знаєш?

— Старенькі працівники в маєтку… Татусь брав мене із собою, коли їх відвідував. Не в сенсі якогось покровительства, а суто щоб переконатися, що з ними все гаразд. Зазвичай бувало не дуже гаразд.

— То що ви робили?

— Не так багато можна було зробити. Найчастіше вони відмовлялися від будь-яких змін. Вони не хотіли йти жити із сином чи дочкою, і як вогню — чи пак найгіршої ганьби — боялися соціальної допомоги. Просто хотіли померти у своєму ліжку.

— Це можна зрозуміти.

— Так, але не дуже легко розв’язувати щоразу цю проблему. Особливо коли котедж, у якому доживає старенька особа, потрібен для нового молодого орача чи лісника.

— Але ж ви не могли їх викинути з оселі?

— Ти ніби цитуєш вікторіанський роман. Ні, звісно, ми їх не виганяли з дому. Ми шанували їх і піклувалися про них, аж доки вони нарешті помирали.

— А де тим часом жив молодий орач?

Едвард стенув плечима.

— У власних батьків, чи орендував куток, чи ще якось. Питання було тільки в тому, щоб кожного відповідно підтримати.

Джудіт подумала про Філліс і розповіла Едварду про її прикрі обставини.

—…Було приємно побачитися з нею, але водночас було жахливо дізнатися, що їй випало жити в такому похмурому місці та в такому вбогому маленькому будиночку. А якщо Сиріл вступить до війська й піде в море, то вона змушена буде залишити й це нікчемне житло, бо воно належить гірничодобувній компанії.

— Синдром службового житла.

— Це жахлива несправедливість.

— Але якщо ти хочеш, щоб людина працювала на тебе, то маєш надати їй житло.

— Чи не справедливо було б кожному мати власний будинок?

— Ти говориш про Утопію, якої не існує.

Джудіт замовкла. Вони зараз виїхали на головну дорогу, що збігала схилом додолу, в Роузмалліон. Дерева відкидали на асфальт строкаті темні тіні, сонне село нерухомо лежало над маленькою прозорою річкою, береги якої були жовтими від курячої сліпоти. Джудіт подумала про Філліс, а потім про те, що це була доволі дивна тема для розмови з Едвардом, якого вона кохала і якого не бачила з того вечора, коли Біллі Фосетт був принижений і вкинутий у канаву в Порткеррісі. З іншого боку, досить приємно переконатися, що кохання не єдине, про що вони здатні говорити, а є також інші, глибші теми. Легко й природно говорити з ним про таке, бо вона знала його так давно, він був частиною її життя задовго до того, як став усім її життям.

Відтак, повертаючись до теми Філліс, вона спитала:

— Як вважаєш, це коли-небудь здійсниться? Я маю на увазі Утопію. Як ти думаєш, коли-небудь буде все добре для всіх?

— Ні.

— А рівність?

— Немає ніякої рівности. І чому ми говоримо на такі серйозні теми? Побалакаймо про щось неймовірно веселе — так, щоб ми, прибувши до «Вдовиного будинку», сяяли радісними усмішками, і щоб усі, зокрема Ізобель і медсестра, були щасливі бачити нас.

Вони, звісно, і були. Ізобель відчинила їм двері саме тоді, коли медсестра спускалася сходами, несучи обідню тацю тітоньки Лавінії. Попри теплий день, медсестра була в повному екіпіруванні: накрохмалений фартух, біле покривало[132] й товсті чорні панчохи. Джудіт відчула певне полегшення на думку, що не вона була нагорі, у ліжку, і не про неї піклувалася ця грізна доморядниця. Страшно було б навіть уявити собі таке, але з іншого боку, тітоньку Лавінію ніхто б не налякав, навіть оця валькірія в очіпку.

Її звали сестра Веллановат. Едвард церемонно представив її Джудіт, і та змушена була стримувати сором’язливий сміх, потискаючи їй руку. Коли вони підіймалися нагору і сестра вже не могла їх почути, Джудіт дала йому стусана в плече:

— Ти чому не попередив мене, що її так звуть? — люто прошипіла вона.

— Хотів зробити тобі сюрприз.

— Не може бути, щоб вона звалася Веллановат.

— Може. Бо її так звуть.

Він теж сміявся.

Спальня тітоньки Лавінії була сповнена сонця, квіток, мерехтливого срібла та кришталю, світлин і книжок. Сама вона напівсиділа в ліжку, спираючись на гору розшитих мереживом білосніжних подушок, а плечі її були загорнуті в шаль із найтоншої шетландської вовни. Її сиве волосся було зібране в акуратну зачіску. Коли відвідувачі з’явились у відчинених дверях, вона скинула окуляри й широко розвела руки на знак привітання.

— О, мої любі, я так цього чекала. Я так хвилювалася, що ледве доїла свій ланч… приготовану на пару рибу і яєчний заварний крем, а мені насправді хочеться баранини. Підійдіть і поцілуйте мене. Люба Джудіт, я дуже давно з тобою не бачилася…

Вона була худенька. Набагато худіша, ніж раніше. Вона змарніла, кістки черепа були обтягнуті тоненькою шкірою, а очі запали. Проте ці очі були так само яскравими, як раніше, а щоки розтяглися в усмішці.

Джудіт нахилилася, щоб поцілувати її.

— Мені соромно, бо не принесла вам подарунка.

— Я не хочу подарунків, я хочу тільки тебе. І Едварда. Любий хлопчику, як чудово, що ти прийшов. Я знаю, що в такий спекотний день тобі найбільше хочеться спуститися в бухту й пірнути в море.

— Ти маєш дар ясновидіння, тітонько Лавініє, ти завжди його мала, — засміявся Едвард. — Але не хвилюйся, це може зачекати. Решта наших вирушають до бухти, щойно Лавді й Мері Міллівей підготують закуски, а ми з Джудіт приєднаємося до них пізніше.

— У такому разі я хоч не почуватимуся егоїсткою. Влаштовуйтеся, сідайте, онде там зручні стільці, і розказуйте мені про все, що ви робили. Знаєте, я завжди думала, що хворіти буде дуже нудно, але не так сталося, як гадалося, і за ці кілька тижнів я побачила більше людей і старих друзів, ніж за всі останні роки. Деякі були досить понурі й шепотілися так, ніби я вже десь на божій дорозі, але більшість — так само товариські, як завжди. Я й забула, що в мене стільки друзів. А тепер…

Джудіт підсунула стілець до ліжка, і тітонька Лавінія взяла її долоню й міцно стиснула сухорлявою рукою, кістлявою, із численними каблучками на пальцях. Її жест був дуже зворушливим.

— Як твій відпочинок у Порткеррісі? Хто зараз гостює у вас у Нанчерров? І розкажіть мені все про бойфренда Атени…

Відвідини тривали пів години, скільки й було рекомендовано, — і весь цей час вони розмовляли, сміялися й переказували тітоньці Лавінії все, що вже сталося й що мало відбутися. Розповіли їй про Руперта, про Джеремі й про Ґаса…

— Ґас. Це той твій друг, Едварде? Твій батько сказав мені, що в Лавді нарешті засвітилися зірки в очах. Хіба не дивовижно, як учорашні малі дівчатка раптом дорослішають? Сподіваюся, вона не обпечеться на першому почутті. А що Даяна? Моя кохана Даяна. Як вона тримається?

Тож вони мусили розповісти їй про Даяну, і тітонька Лавінія дуже засмутилася, і її треба було заспокоїти.

— Вона просто перевтомлена. У неї було стільки справ…

— Це моя провина. Так налякати всіх. Вона була святою, кохана істота, щодня приїжджала сюди, щоб переконатися, що все гаразд, усе функціонує. Завдяки їй, звісно. Що ж, якщо Джеремі в Нанчерров, то він простежить за нею.

Вона не запитала, чому Джеремі в Нанчерров, і ніби за мовчазною згодою ні Едвард, ні Джудіт не обмовилися, що він у відпустці перед відбуттям до війська. Їй би це стало приводом для хвилювання — і за нього, і за сумне становище у світі. Принаймні просто зараз їй варто було уникнути зайвих переживань.

— Ти тут на все літо? — запитала вона Джудіт.

— Ще лишатимуся якийсь час. Згодом планую поїхати до тітки Бідді в Девон. Ми маємо навідатися на кілька днів у Лондон, щоб купити мені одяг для Сінгапуру.

— Сінгапур! Я забула, що ти покинеш нас. Коли в тебе пароплав?

— У жовтні.

— На скільки часу ти їдеш?

— Близько року, можливо.

— Ох, твоя мати буде в захваті! Справжнє возз’єднання родини. Я щаслива за тебе, моя люба…

Зрештою час відвідин сплив. Едвард непомітно глянув на годинник.

— Я думаю, тітонько Лавініє, нам варто вже йти… ми не хочемо тебе втомлювати.

— Ви мене нітрохи не втомили. Навпаки, змусили почуватися щасливою.

— Ти чогось хочеш, тітонько? Може, щось принести чи щось зробити?

— Ні, у мене все є, — запевнила вона, аж тоді щось згадала. — Так. Ви можете дещо для мене зробити.

— Що саме?

Тітонька Лавінія відпустила руку Джудіт, яку тримала впродовж усієї їхньої розмови, і обернулася в ліжку, щоб дотягнутися до шухляди нічного столика. Висунувши її, вона намацала й витягла ключ із прикріпленою до нього зім’ятою етикеткою.

— Хатина, — простягла вона ключ Едвардові.

Той узяв.

— А що з хатиною?

— Я постійно її доглядаю. Регулярно відчиняю, вимітаю павутиння й павуків, стежу, щоб усередині було тепло й сухо. Відколи я захворіла, ніхто, на жаль, про хатину не подбав. Тож не могли б ви з Джудіт, перш ніж повертатися до Нанчерров, навідатися туди й перевірити, чи все гаразд? Я боюся, що хтось зі старших сільських хлопців може із цікавости забрести й вчинити якусь шкоду. Не з лихого наміру, звісно, а так, із пустощів. Ви переконаєтеся, що там усе гаразд, і знімете тягар з мого серця. Це надто дороге для мене місце, щоб я отак лежала тут і думала, що всі його розлюбили.

— Тітонько Лавініє, ти не перестаєш мене дивувати, — засміявся Едвард, підводячись. — Останнє, про що тобі варто хвилюватися, це хатина.

— А я хвилююся. Мені вона важлива.

— У такому разі я обіцяю, що ми з Джудіт підемо й повідчиняємо в ній усі двері й вікна, і якщо знайдеться там миша чи бодай жук, ми їх негайно виженемо.

— Я знала, — мовила на це тітонька Лавінія, — що з усіх людей ти мене зрозумієш найкраще.

Старомодний сонний парк поширював пахощі теплого недільного пополудня. Едвард ішов попереду стежкою, що вела до фруктового саду — через розарій і вниз кам’яними сходами. Трава в саду була скошена й зібрана в копиці, а на деревах дозріли фрукти, що починали вже опадати й лежали, підгниваючи та пускаючи сік, обліплені осами. Повітря тут трішечки пахло сидром.

— Фрукти ніхто не збирає? — запитала Джудіт.

— Садівник збирає, але він не дуже справляється… він старіє, разом із тітонькою Лавінією та Ізобеллю. Треба, щоб хтось йому допоміг зібрати врожай яблук і поскладати їх на зиму. Я поговорю з татусем. Може, Волтер Мадж або хтось із молодших хлопців прийшов би та виліз на драбину.

Він ішов попереду неї, пригинаючись попід гілками, що хилилися під вагою яскравих плодів. У них над головою, на якомусь дереві, співав дрізд. Хатина, сховавшись у своєму затишному куточку, мирно грілася на сонці. Едвард піднявся на ґанок, вставив ключ у вічко й відімкнув двері. Він ступив усередину. Джудіт увійшла за ним.

Вони стояли поруч, у маленькому просторі між двома ліжками. У хатині все ще приємно пахло креозотом, але було гаряче й задушливо від браку провітрювання. Гігантська синя муха дзижчала навколо керосинової лампи, що звисала із центрального сволока, а в кутку розкинулося величезне павутиння, всіяне її мертвими одноплемінницями.

— Бве, гидота, — мовив Едвард і пішов відчиняти вікна, що потребувало певних зусиль, оскільки всі вони були трохи перехняблені.

Велика муха з дзижчанням вилетіла надвір.

— Що нам робити з павутинням? — запитала Джудіт.

— Пообмітати.

— Чим?

Він попорпався на дні шафи, зробленої з ящика з-під помаранчів, і знайшов невелику щітку й потертий старий совок.

— Траплялося й так, — пояснив він, — що ми підмітали підлогу.

Джудіт спостерігала, як Едвард, зморщивши від огиди носа, акуратно зібрав щіткою павутину з її численними жертвами, скинув усе в совок, а потім вийшов за двері й витрусив на траву. Повернувшись, він запитав:

— Що ще?

— Я думаю, це все. Жодних мишачих слідів чи пташиних гнізд. Жодних дірок у ковдрах. Можливо, варто вимити вікна.

— Це тобі гарна робота для якогось дня, коли не буде чим зайнятися.

Він сховав совок і щітку назад в імпровізовану шафу, а потім улаштувався на краю одного з ліжок.

— Можна бавитися в «лісовий будиночок».

— Те, що ви тут раніше робили?

Вона сіла на ліжко навпроти, обличчям до нього. Це було схоже на розмову в каюті яхти чи в залізничному купе третього класу.

— Зважай, що все було по-справжньому — багаття і решта. Чищення картоплі та приготування найогидніших страв, які чомусь завжди здавалися грандіозними. Сосиски, баранячі відбивні та свіжа скумбрія, яку ми самі ловили. Але ми були нікчемними кухарями. Ми ніколи нічого не вміли зробити правильно, завжди все виходило або напівсирим, або згорілим на чорне.

— Що ви ще робили?

— Нічого такого. Невинні забави. Найкраще було спати в темряві з відчиненими дверима й вікнами та дослухатися до звуків ночі. Іноді ставало по-справжньому холодно. Якоїсь ночі почалася гроза…

Едвард був так близько до неї, що Джудіт могла простягнути руку й покласти долоню йому на щоку. Його шкіра була гладенькою, мідно-засмаглою, руки вкриті тоненькими золотистими волосками, очі такі само сині, як його бавовняна сорочка. Пасмо світлого волосся спадало йому на чоло. Вона сиділа, обхопивши себе руками, нічого не кажучи, насолоджуючись його красою, слухаючи його голос.

—…Блискавка розтинала небо. Тієї ночі біля Лендс-Енду зазнав аварії корабель, і ми побачили, як у небі спалахнули вогні, і подумали, що бачимо комети…

— Як дивно…

Їхні очі зустрілися.

— Люба Джудіт. Ти стала такою вродливою. Ти це знаєш? Мені бракувало тебе.

— О Едварде…

— Я б так не сказав, якби не відчував цього насправді. І особливо приємно, що ми можемо просто сидіти тут разом, наодинці, не оточені ордами інших людей.

— Я маю дещо тобі сказати, — почала вона.

— Щось важливе? — вираз його обличчя змінився.

— Думаю, так. Для мене — так.

— Про що йдеться?

— Йдеться про… Біллі Фосетта.

— Старий козел. Тільки не кажи, що він знову підняв голову.

— Ні. Він зник. Пішов назавжди.

— Уточни.

— Ти мав слушність. Ти казав, що мені потрібен каталізатор, і це сталося. І це змінило все.

— Розкажи детальніше.

Отож вона йому все розповіла. Про Еллі та її жахливий досвід у кінотеатрі. Про її розпачливе зізнання Ворренам і Джудіт. Про гнів містера Воррена та їхній спільний візит до поліційної дільниці, щоб подати заяву на Біллі Фосетта й надалі висунути проти нього звинувачення в непристойній поведінці й домаганнях до підлітки.

— Це зайняло купу часу. Колеса офіційного правопорядку обертаються дуже повільно. Але ми це зробили.

— Тим краще для тебе. І давно пора було притиснути гнилого збоченця. Що з ним станеться?

— Припускаю, справу розглянуть на наступному квартальному засіданні суду присяжних у Бодміні…

— А до того часу його триматимуть під арештом. Подалі від маленьких дівчат.

— Едварде, це дозволило мені відчути себе дуже сильною. Впевненою в собі. Я вже не боюся.

Він усміхнувся.

— У такому разі…

Едвард простягнув до неї руки й поклав долоні їй на плечі, нахилився через невеликий простір, що їх розділяв, і поцілував у вуста. Ніжний поцілунок швидко став пристрасним, але цього разу вона не відсахнулася, не відштовхнула його, бо все, чого вона хотіла зараз, — це дозволити йому зробити все, що він хоче, і коли вона розтулила для нього вуста, їй здалося, ніби електричний струм пробіг через кожне нервове закінчення її тіла — і воно ніби ожило.

Він підвівся, узяв її в обійми, підняв і поклав на ліжко, на якому вона сиділа. Він сів поруч, підмостив подушку їй під голову, ніжно прибрав волосся з її обличчя, а потім почав обережно розщіпати маленькі перлові ґудзики її бавовняної сукні.

— Едварде… — заледве прошепотіла вона.

— На цьому кохання не закінчується. Це лише початок кохання…

— Я ніколи не…

— Я знаю, що ти ні. Але я вже так. Я був там раніше, і я покажу тобі дорогу.

Він обережно зсунув із її плечей сукню, а потім білі атласні бретельки бюстгальтера, і вона відчула прохолодне повітря на своїх оголених персах, а він схилив голову й опустив обличчя на гладеньку шкіру між ними. І вона нітрохи не злякалася, а, спокійна і схвильована водночас, взяла його голову руками й подивилася йому в обличчя.

— Я кохаю тебе, Едварде. Я хочу, щоб ти зараз це знав…

І після цього не було більше ні часу, ні можливости, ні потреби щось говорити.

Дзижчання. Цього разу не муха, а величезний джміль, захмелілий від нектару. Джудіт розплющила очі й дивилася, як він блукає в тісному просторі скошеної стелі, щоб нарешті приземлитися на одній із запилюжених віконних шибок.

Джудіт ворухнулася на вузькому ліжку. Едвард був поруч, вона лежала на його руці, поклавши голову йому на плече. Джудіт трохи повернула голову, і його розплющені блискучі очі опинилися перед нею, неймовірно близько, так, що вона могла побачити в кожній райдужці так багато відтінків синього, наче дивилася в море.

Він сказав дуже ніжно й дуже тихо:

— Усе гаразд?

Вона кивнула.

— Не побита, не в синцях, не поранена?

Вона похитала головою.

— Ти була винятковою.

Вона всміхнулася.

— Як ти почуваєшся зараз?

— Сонною.

Вона поклала руку на його оголені груди, відчула пальцями кістки грудної клітки під пружною засмаглою плоттю.

— Котра година? — запитала вона.

Він підніс руку, щоб подивитися на годинник.

— Пів на четверту.

— Так пізно.

— Пізно для чого?

— Я подумала б, що ми тут кілька хвилин.

— Як любить повторювати Мері Міллівей, час швидко спливає, коли отримуєш задоволення, — він глибоко зітхнув. — Можливо, варто поквапитися. Треба встигнути на пікнік, інакше нам поставлять тисячу незручних запитань.

— Так. Напевно. Я знаю.

— Полеж трохи, — поцілував він її. — Ми не аж так поспішаємо. Підніми голову й відпусти мене. Мені руку судомить.

Вона зробила, що він просив, а він вивільнив руку, сів спиною до неї, натягнув сорочку й труси, а потім штани. Підвівшись, заправив сорочку в штани, застібнув блискавку і плетений шкіряний ремінь. У саду за відчиненими дверима вітерець ворушив гілки яблунь, і їхні тіні миготіли по рублених стінах хатини. Вона почула пісню чорного дрозда, далекі крики мартинів і дирчання автомобіля, що з розгону в’їжджав на пагорб із Роузмалліона. Тоді Едвард залишив її й пішов до дверей, витягаючи з кишені штанів цигарки й запальничку. Джудіт повернулася на бік і дивилася на нього: закуривши, він сперся плечем на дерев’яну опору крихітної веранди, і подумалося, що отак, коли він стоїть до неї спиною, це нагадує ілюстрацію до якого-небудь оповідання Сомерсета Моема з малайського циклу. Трохи розпатланий і розкішно декадентський, босий, недбало покурюючи. Будь-якої миті з джунглів (фруктового саду) випливе темна дівчина в саронгу, щоб звабливо впасти в його обійми і прошепотіти слова кохання.

Едвард. Вона відчула, як усмішка прокралася на її обличчя. Тепер шляху назад не було. Вони зробили останній крок, і Едвард був неймовірно ніжним, заявивши свої права на Джудіт у найповніший спосіб, обравши її, покохавши її. Вони стали парою. Парою. Колись та десь вони одружаться й будуть разом назавжди. Щодо цього не було й тіні сумніву, і перспектива тяглости сповнила її теплим почуттям. Суспільні обряди цього стану — освідчення, заручини, весілля — чомусь не спадали їй на думку. То були тільки традиції, неістотні та майже непотрібні, бо вона відчувала, що вони з Едвардом, ніби ті язичники, вже склали свої обітниці.

Вона позіхнула, сіла на ліжку й потяглася до власного одягу. Штанці й бюстгальтер, бавовняна сукня, піднята з підлоги. Вона натягнула її на себе через голову, застібнула ґудзики й подумала, що їй варто розчесатися, але в неї не було гребінця. Едвард докурив, викинув недопалок, а тоді обернувся до неї, сів, і вони знову опинилися очі в очі, як годину тому, як сто років тому, як цілу вічність тому.

Вона мовчала. Через деякий час він промовив:

— Нам справді час уже йти.

Але вона поки що не хотіла нікуди йти. Так багато треба було сказати.

— Я справді кохаю тебе, Едварде, — це було найважливіше. — Мабуть, я завжди тебе кохала.

Яке щастя — могти вимовити ці слова і вже не соромитися, не критися.

— Так ніби раптом збувається найпрекрасніше. Я не можу уявити собі, що коли-небудь покохала б когось іншого.

— Але ще покохаєш, — відказав на це він.

— О ні. Ти не розумієш. Я б ніколи не змогла.

— Так, — повторив він, — ти ще покохаєш. Ти вже доросла, — говорив він дуже лагідно. — Вже не дитина, навіть не підлітка. Вісімнадцять. Усе твоє життя попереду. Це тільки початок кохання.

— Я знаю. Початок із тобою. З тобою назавжди.

— Ні, — похитав він головою заперечно, — не зі мною…

— Але…

— Ти просто послухай. Те, що я кажу, не означає, буцімто я не люблю тебе надзвичайно, пристрасно. Ніжно. Прагну захистити. Всі оці речі. Всі ці правильні слова. Всі правильні почуття. Але вони існують зараз. Сьогодні. Цієї миті. Вони не так щоб геть ефемерні, але вони точно не назавжди.

Вона слухала й чула, але не могла повірити. Він не знає, що каже. Він не знає, що робить. Вона відчула, як тепла впевненість у тому, що він її кохає понад усе й назавжди, повільно витікає з її серця, як вода з решета. Як він міг не відчувати того, що відчувала вона? Як він міг не усвідомлювати того, що для неї було поза сумнівом? Що вони належать одне одному. Що вони створені одне для одного.

Але зараз…

Це більше, ніж вона здатна витримати. Вона гарячково шукала лазівки в його аргументах, справжньої причини для його виправдань, для його віроломства.

— Я знаю, у чім річ. Усе через війну. Буде війна, і ти муситимеш іти воювати в Королівських ВПС, і ти можеш загинути, і не хочеш залишити мене саму…

— Війна тут ні до чого, — перебив він її. — Незалежно від того, буде війна чи ні, я маю прожити ціле життя, перш ніж присвячу себе одній людині, вгніжджуся, заведу дітей. Переберу Нанчерров від свого батька. Мені ще немає двадцяти двох. Я не погодився б на довготермінове рішення, якби хтось приставив пістолет до моєї голови. Можливо, колись я одружусь, але не раніше, ніж мені виповниться принаймні тридцять п’ять, а до того часу ти підеш своїм шляхом, ухвалиш власні рішення й житимеш довго і щасливо, — він усміхнувся до неї підбадьорливо. — Сінгапур. Ти їдеш до Сінгапуру. Ти, ймовірно, вийдеш заміж за якогось надзвичайно багатого тайпана[133] чи чайного плантатора і провадитимеш життя в надзвичайних розкошах, з усіма багатствами Сходу, в оточенні відданих слуг.

Він говорив тоном дорослого, який намагається схилити плаксиву дитину до доброго гумору.

— Подумай лишень про подорож. Гадаю, до того, як ви дійдете Суецького каналу, тобі освідчаться не менше, ніж десять чоловіків…

Він верз якісь нісенітниці. Втративши терпіння, вона накинулася на нього з докорами:

— Не жартуй, Едварде, бо це геть не смішно.

— Ні, — криво посміхнувся він. — Не думаю, що це смішно. Я намагаюся робити веселу міну, бо в жоден спосіб не хочу тебе засмутити.

— Ти показуєш цим, що не любиш мене.

— Люблю.

— Не так, як я тебе люблю.

— Імовірно, ні. Як я вже сказав, я до смішного ревно прагну захистити тебе — так, ніби я відповідальний за твоє щастя. Це як із Лавді, але й не так, бо ти мені не сестра. Але я спостерігав, як ти дорослішала, і всі ці роки ти була частиною Нанчерров і сім’ї. Історія з виродком Біллі Фосеттом розкрила мені, яка ти самотня та вразлива. Мені аж мороз поза шкірою продер на думку про травму, якої тобі заподіяв старий збоченець. Я не міг допустити, щоб щось таке повторилося…

Нарешті вона починала розуміти.

— Тому ти переспав зі мною. Ти кохався зі мною. Ти це зробив.

— Я хотів назавжди знищити його привид. Тому позбавити тебе твоєї чарівної незайманости мав я, а не яке-небудь неотесане вайло, що завдало б тобі прикрощів і перекреслило б для тебе всі втіхи сексу.

— Ти зробив мені ласку. Тобі було шкода мене. Добрий учинок.

Джудіт відчула, що їй починає боліти голова: у скронях пульсувало й наче напнулися якісь струни, тягнучи її очні яблука всередину черепа.

— Гарно все обернулося, — гірко докинула вона.

— Люба Джудіт, не думай так. Дозволь мені принаймні привілей любити тебе з найкращих намірів.

Але цього було недостатньо. Ніколи не буде достатньо. Вона опустила очі, щоб не зустрічатися з ним поглядом. Вона досі була боса. Джудіт нахилилася, взяла одну із сандалій і почала її взувати, застібнула шкіряний ремінець.

— Здається, я виставила себе несосвітенною дурепою. Втім, мабуть, це не дивно.

— Дарма. Тільки не це. Кохання не дурість. Безглуздо віддавати всю свою любов хибній особі. Я тобі не пасую. Тобі потрібен хтось геть інший, ніж я, — старший чоловік, який дасть тобі все те чудове, на що ти справді заслуговуєш і чого я зроду не зміг би знайти у своєму серці, щоб тобі віддати.

— Шкода, що ти не сказав цього раніше.

— Раніше це було неактуально.

— Ти говориш як юрист.

— Ти сердишся.

— А ти очікував би від мене чого? — обернулася вона до нього.

Її очі набрякли й почервоніли від невиплаканих сліз. Він побачив це і з деякою тривогою застеріг її:

— Не плач.

— Я не плачу.

— Я не витримаю, якщо ти заплачеш. Ти змусиш мене почуватися гівнюком.

— То що тепер?

— Ми друзі, — стенув він плечима. — Це залишається незмінним.

— Провадимо в тім самім дусі? Будемо тактовними і дбатимемо, щоб не засмутити Даяну? Як ми робили раніше. Я не знаю, Едварде, чи я зможу.

Він мовчав. Вона почала застібати другу сандалію, а через деякий час він теж засунув босі ноги в черевики й зав’язав шнурки. Тоді підвівся й пішов зачиняти та замикати вікна. Джміль вилетів. Джудіт звелася на ноги. Він підійшов до дверей і став там, чекаючи, щоб вона вийшла перед ним. Коли вона це зробила, він зупинив її однією рукою й обернув до себе обличчям. Вона подивилася йому в очі, і Едвард сказав:

— Спробуй зрозуміти.

— Я розумію. Цілковито. Але від цього нітрохи не легше.

— Нічого не змінилося.

Джудіт подумала, що це, мабуть, найбезглуздіша неправда, яку вона коли-небудь чула від будь-якого чоловіка. Вона вивільнилася й побігла у фруктовий сад, по траві, нахиляючись під гілками, намагаючись не розплакатися.

Він тим часом зачинив і ретельно замкнув двері. Справу зроблено. Усе позаду.

Вони поверталися до Нанчерров у мовчанні, яке не було ні болісним, ні товариським. Щось посередині. Зрештою, не час це був для легких балачок, а на додачу головний біль Джудіт став таким сильним, що вона й нездатна була до розмов. Її починало трохи нудити, а перед очима плавали химерні плями у формі пуголовків. У Джудіт ніколи не бувало мігрені, але в інших дівчат у школі вона траплялася, і вони намагалися описати симптоми. Джудіт подумала, чи в неї зараз не починається мігрень, але, мабуть, ні, бо, як вона знала, мігрень розвивається поступово, годинами, іноді — днями, а її вразило раптово, як удар молотком.

Їй гнітила думка про наступний етап цього нескінченного дня, що передбачав прибути додому, потім знову вирушати, щоб приєднатися до пікніка в бухті. Стежкою через сад, тераси, через тунель із гунери, через кар’єр, а тоді — на кручі, де вони побачать решту пляжників на традиційній скелі. Коричневі тіла, змащені олією від сонця, розкидані всюди лискучі рушники, солом’яні капелюхи й розкиданий одяг. Піднесені голоси, сплески й вигуки пірнальників. А над усім цим панує мерехтіння відблисків і невблаганна яскравість моря й неба.

Забагато всього. Коли вони наближалися до будинку, вона глибоко вдихнула й заявила:

— Не думаю, що я хочу зараз до бухти.

— Ти мусиш піти, — у голосі Едварда звучало нетерпіння. — Ти ж знаєш, вони чекають на нас.

— У мене голова болить…

— Джудіт…

Він явно подумав, що вона вигадує якісь виправдання.

— Справді болить. Я правду кажу. Мені давить на очі, я бачу пуголовків і мені розриває голову, і мене трохи нудить.

— Справді?

Тепер він був стурбований. Він обернувся й уважно подивився на неї.

— Здається, ти трохи бліда. Чому ти нічого не сказала?

— Кажу зараз.

— Коли це почалося?

— Нещодавно, — усе, що вона спромоглася відповісти.

— Мені шкода, — щиро поспівчував він. — Бідолашна Джудіт. У такому разі, коли ми будемо вдома, тобі треба прийняти аспірин або щось подібне та трохи полежати. Ти невдовзі почуватимешся краще. Ми можемо спуститися до бухти пізніше. Вони почнуть збирати речі не раніше, ніж о сьомій, тож ми ще маємо час.

— Так.

Вона з тугою подумала про свою тиху кімнату, запнуті штори, що бережуть від невблаганного світла, прохолоду м’якої білизни під скронею, де пульсує жар. Спокій. Самотність. Трохи часу, щоб зібратися з гідністю й зализати рани.

— Можливо, я так і зроблю. Тобі не треба чекати на мене.

— Я не хочу залишати тебе саму.

— Я не буду сама.

— Отже, будеш. Мері пішла до бухти разом з усіма, татусь разом із містером Маджем перевіряє стан справ на фермі.

— Твоя мама вдома.

— Вона хвора.

— Зі мною все буде гаразд.

— Але ти прийдеш, коли мине головний біль?

Йому це здавалося важливим. Щоб уникнути суперечок, вона погодилася:

— Так. Нехай, коли спека спаде.

— Вечірнє купання точно піде тобі на користь. Жени прикрі думки геть із голови.

Вона подумала, як було б чудово, якби це було можливо. Та хоч би що ти робила, всередині твоєї голови знай крутиться та сама стрічка спогадів і думок, які хотіла б забути, а не можеш ні зупинити її, ні звернути вбік.

Вони повернулися. Едвард зупинив автівку та припаркував її біля відчинених вхідних дверей, вони вийшли з машини й пішли до будинку. Там, на столі в центрі холу, стояв кошик для пікніка, наповнений жерстяними коробками й термосами. А зверху були акуратно складені два смугасті червоно-білі рушники й купальні костюми Едварда і Джудіт. Біля кошика лежала, притиснута мідною тацею для листів, записка від Атени.

Едвард прочитав це вголос.

— Тобі краще одразу піти, — поквапила його Джудіт.

Він явно почувався винним за те, що залишає її саму. Він поклав руки їй на плечі й подивився в очі.

— Ти впевнена, що з тобою все буде гаразд?

— Та звісно.

— У тебе є аспірин?

— Я знайду, Едварде, йди.

Але він гаявся.

— Мене пробачено?

Ніби маленький хлопчик, обурений невдоволенням іншої людини, він вимагав запевнення, що з його світом усе гаразд.

— Едварде. То була моя провина така сама, як і твоя.

Це було правдою, від якої ставало так соромно, що не хотілося про це думати.

Однак Едвардові цього було достатньо.

— От і добре, — всміхнувся він. — Мені не подобається, коли ти сердишся на мене. Мені нестерпно було думати, буцімто ми вже не друзі.

Він злегка обійняв її, потім відпустив і обернувся, щоб узяти важкий кошик зі столу, а тоді попрямував до дверей.

У дверях він востаннє обернувся.

— Я чекатиму на тебе, — кинув їй на прощання.

Джудіт відчувала, що дурні сльози знову киплять в очах, а висловити вона нічого не здатна. Тому кивнула, спонукаючи Едварда йти, і він пішов від неї крізь відчинені двері, на мить з’явившись проти сонця темним силуетом, який одразу й зник. Рипіння гравію під його ногами стихло вдалині, у спекотному сонному недільному пополудні.

Джудіт стояла в порожньому будинку. У цілковитій тиші повільно цокав високий старовинний годинник біля сходів. Було вже чверть на п’яту. Всі порозходилися. Вдома тільки вона сама та нагорі хвора Даяна, яка, мабуть, спить у розкішному ліжку, а Пеко згорнувся калачиком біля неї.

Вона рушила до сходів, наміряючись іти нагору, але раптом відчула себе такою виснаженою, що опустилася на нижні східці й притулилася чолом до прохолодного дерева поручнів. Сльози бризнули їй з очей, і наступної миті вона усвідомила, що ридає, схлипуючи, як дитина. Вона й не намагалася стриматися, бо ніхто не міг її почути, а натомість це був спосіб отримати певне полегшення, просто дозволити стражданням вилитися назовні. З очей їй текло, з носа текло, а носовичка, як на лихо, не було, тож вона намагалася витерти очі пеленою сукні, але, звісно, не могла в неї висякатися…

Зненацька вона почула кроки — хтось жваво спускався з горішнього поверху. На майданчику між поверхами цей хтось зупинився.

— Джудіт?

Мері Міллівей. Джудіт завмерла, похлинувшись.

— Що ти тут робиш?

Джудіт несамовито витирала сльози, нездатна нічого відповісти. Мері спускалася до неї.

— Я думала, що ви обоє давно повернулися й пішли до бухти ще зо дві години тому. Аж ось із вікна дитячої побачила Едварда, який сам ішов у сад. З місис Боскавен усе гаразд? — Її голос став різким від хвилювання. — Нічого не сталося?

Підійшовши до Джудіт, Мері поклала руку їй на плече. Джудіт витерла носа, як мале хлопчисько, тильним боком долоні.

— Ні, — похитала вона головою, — з нею все гаразд.

— Ви не занадто довго з нею сиділи? Втомили її?

— Ні, ми недовго…

— Тоді що ви робили стільки часу?!

— Ми ходили до хатини, щоб пообмітати павутиння.

— То до чого всі ці сльози? — Мері сіла на сходи поруч із Джудіт і обійняла її за плечі. — Поділися з Мері. Що таке? Що сталося?

— Нічого. У мене… У мене просто болить голова. Я не схотіла йти до бухти.

Тільки зараз вона обернулася до Мері. Побачила знайоме веснянкувате обличчя, стурбовані лагідні очі.

— Ти… Мері, у тебе немає носовичка?

— Звісно, є.

Мері витягла хусточку з кишені смугастого комбінезона й подала Джудіт. Прочистивши носа, Джудіт фізично відчула деяке полегшення.

— Я думала, що ти теж мала піти в бухту, разом із рештою.

— Ні, я не пішла. Не хотіла залишати місис Кері-Льюїс саму, бо раптом їй щось знадобиться. Ти скажи краще, що ми робитимемо з твоїм головним болем? Сидіти тут, як мішок із картоплею, тобі точно не допоможе. Ходімо лишень зі мною в дитячу, і я знайду що-небудь у своїй аптечці. А потім спокійно посидимо за чашкою чаю. Я, власне, хотіла поставити чайник…

Комфорт її присутности, аура нормальности й здорового глузду подіяли як цілющий бальзам. Мері звелася на ноги, допомогла підвестися Джудіт і повела її нагору, в дитячу. Тут вона всадовила її в куток старого дивана й пішла трохи попустити фіранки, щоб сонце не світило Джудіт в очі. Потім зникла в сусідній ванній кімнаті й повернулася зі склянкою води та двома таблетками.

— Випий їх одразу, і тобі за мить стане легше. Сиди тихесенько, а я принесу чаю.

Джудіт слухняно взяла таблетки й запила їх холодною водою. Вона лягла на спину, заплющила очі, відчула вітерець, що віяв у відчинене вікно, затишний дитячий запах щойно випрасуваної білизни, солодкого печива й троянд, які Мері нарізала й поставила в синьо-білому глечику в кімнаті, на середині столу. Джудіт досі стискала хусточку Мері, вчепившись у неї, наче то був якийсь талісман.

Невдовзі Мері повернулася, несучи на маленькій таці чайник, чашки й блюдця. Джудіт заворушилася, однак Мері її зупинила:

— Не рухайся зайве. Я поставлю тацю на цей ослінчик.

Вона присунула старе дитяче крісло і зручно вмостилася спиною до вікна.

— Немає нічого кращого за чашку чаю, коли в тебе трохи неприємно в роті. У тебе менструація?

Джудіт могла б збрехати й сказати «так», і це було б чудовим виправданням, але вона ніколи не казала Мері неправди, і навіть зараз не могла змусити себе так вчинити.

— Ні. Ні, це інше.

— Коли це почалося?

— Якось… сьогодні вдень.

Вона взяла з руки Мері гарячу чашку з блюдцем, її рука трохи затремтіла, і чашка задеренчала.

— Дякую, Мері. Ти свята. Я рада, що ти не пішла до бухти. Не знаю, що я робила б, якби тебе тут не було.

— Не думаю, — розмірковувала Мері, — що я коли-небудь раніше бачила, як ти плачеш.

— Ні, навряд чи ти могла бачити…

Вона взялася до свого чаю. Акуратно присьорбувала. Гарячущий напій чудово освіжав.

— Скажи, щось сталося?

Джудіт підвела погляд, але Мері зосередилася була на чайничку, з якого наливала собі чай.

— Чому ти питаєш?

— Бо я не така дурна. Я вас, дітей, знаю як свою долоню. Щось сталося. З доброго дива ти не плакала б так, наче втратила рай земний.

— Я… я не знаю, чи хочу про це говорити.

— Якщо тобі з кимсь варто про це говорити, то саме зі мною. Я маю очі, Джудіт, я бачила, як ти ростеш. Я завжди побоювалася, що це може статися.

— Що може статися?

— Це Едвард?

Джудіт звела очі на Мері й не побачила на її обличчі ні цікавости, ні осуду. Вона просто констатувала факт. Вона ні докорятиме, ні винуватитиме. Надто багато вона бачила в житті, а дітей Кері-Льюїсів, з їхньою чарівністю й усіма вадами, Мері знала краще, ніж будь-хто.

Джудіт відповіла:

— Так. Це Едвард.

Полегшення від цього зізнання, вимовленого вголос, було безмежним.

— Ти закохалася в нього?

— Цього майже неможливо було уникнути.

— Посварилися?

— Ні. Це не сварка. Скоріше, непорозуміння.

— Ви з ним це обговорили?

— Здається, ми щось обговорили. Проте все, до чого ми прийшли, це до висновку, що маємо відмінні почуття одне до одного. Розумієш, я вважала, що можу звіритися йому. Я думала, ми вже пройшли стадію вдавання. Але я припустилася катастрофічної помилки. І врешті-решт, усе, що я зробила, — це виставила себе повного дурепою…

— Тільки не починай знову плакати. Ти можеш мені розповісти. Я зрозумію…

Зробивши зусилля, Джудіт опанувала себе, витерла обличчя хусточкою. Випила ще трохи чаю.

— Зрозуміло, він не закоханий у мене, — визнала вона. — Він любить мене, як Лавді, але не хоче мене на все життя. Річ у тім, що… це вже колись було. На минуле Різдво. Але тоді я була надто юною й не впоралася з цим… Я начебто запанікувала. І в нас тоді сталося непорозуміння, і все могло вилитися в жахливо незручну ситуацію. Але до такого не дійшло, бо Едвард повівся розважливо й був готовий забути те, що сталося, і почати з чистої сторінки. І все було добре. Але сьогодні пополудні…

Вона не могла отак усе викласти Мері. Це було надто інтимне. Приватне. Таке, що навіть шокувало. Вона сиділа, втупившись у чашку, і відчувала, як зрадницький рожевий рум’янець набігає їй на щоки.

Мері вимовила за неї:

— Цього разу ви зайшли надто далеко?

— Можна так сказати.

— Що ж, таке траплялося раніше, і станеться знову. Але я розлючена на Едварда. Він показний молодик, він міг би зачарувати хоч пташку на дереві, але він не думає ні про інших, ні про майбутнє. Пурхає по життю, як метелик по квітках. Я не знала іншого такого хлопця, який заводив друзів, приводив їх додому, а тоді переходив до наступних, перш ніж ти встигала оком змигнути.

— Я знаю. Мабуть, я завжди це знала.

— Ще чашку чаю?

— Трошечки згодом.

— Як твій головний біль?

— Трохи краще.

Так воно й було. Але відступивши, біль залишив у голові якусь порожнечу, ніби вичерпавши свідомість.

— Я пообіцяла Едвардові, що піду до бухти. Пізніше. Коли стане прохолодніше.

— Але ти не хочеш іти?

— Ні. Але це не має нічого спільного з моїм самопочуттям. Я не хочу бачити їх усіх… Лавді, Атену й решту. Я не хочу, щоб вони дивилися на мене, ставили запитання, цікавилися, що відбувається. Я не хочу ні з ким стикатися. Я б хотіла просто зникнути.

Вона очікувала, що Мері скаже щось на кшталт «не будь такою малодушною; немає сенсу тікати; ти не можеш стати невидимою, не можеш просто зникнути». Але Мері не зробила жодного з цих принизливих зауважень. Натомість вона сказала:

— Я не думаю, що це аж така погана ідея.

Джудіт подивилася на неї здивовано, але обличчя Мері було цілком спокійним.

— Мері, що ти маєш на увазі?

— Де зараз місис Сомервілль? Твоя тітка Бідді?

— Тітка Бідді?

— Атож. Де вона мешкає?

— У Девоні. Бові-Трейсі. У власному будинку.

— Ти планувала погостювати в неї?

— Так. Колись.

— Я знаю, що втручаюся не у свою справу, але я думаю, тобі варто поїхати зараз.

— Зараз?

— Так. Зараз. Поки світлий день.

— Але я не можу отак просто поїхати…

— Гаразд, моя люба, тоді вислухай дещо. Довірся мені. Хтось має тобі сказати, а крім мене, ніхто цього не зробить. Твоя рідна мати на іншому кінці світу, а місис Кері-Льюїс, попри всю її доброту, ніколи не була надмірно відданою цій ролі. Я вже згадувала, що ти росла на моїх очах, з того дня, коли Лавді привела тебе сюди з вашої школи. Я бачила, як тебе поглинула ця сім’я, ти стала її частиною, і це було чудово. Водночас це також небезпечно. Бо вони не твоя сім’я, і якщо ти будеш не дуже обережною, то ризикуєш утратити власну ідентичність, себе. Тобі зараз вісімнадцять. Гадаю, тобі час вивільнитися і йти своїм шляхом. І зважай, ні на мить не подумай, буцімто я хочу здихатися тебе. Я дуже, дуже сумуватиму за тобою і я не хочу тебе втратити. Просто ти особистість, і я боюся, якщо ти проживеш тут, у Нанчерров, ще якийсь час, то втратиш себе.

— Мері, давно ти так думаєш?

— З минулого Різдва. Я тоді здогадалася, що ти закохуєшся в Едварда. Я молилася, щоб цього не сталося, бо знала, чим усе закінчиться.

— І, звісно, ти мала слушність.

— Мені не подобається мати слушність. Однак я знаю, що вони самі дуже сильні особистості, ці Кері-Льюїси. Сім’я природжених лідерів, можна сказати. Ти вскочила в певну емоційну халепу, але найкраще, що можна зробити в такі моменти, — це взяти вовка за вуха. Виявити ініціативу. Щонайменше, це допомагає зберегти власну гідність.

Джудіт знала з досвіду, що так і є. Щось подібне сталося того вечора, коли Біллі Фосетт скривдив бідолашну Еллі в кінотеатрі, а Джудіт узяла справу у свої руки й повела всіх до поліційної дільниці, щоб подати заяву. Вона ніколи не почувалася такою сильною й упевненою в собі, як після того випадку, а Біллі Фосетта назавжди вигнала зі своєї душі.

Тітка Бідді. Як така, ідея бодай ненадовго втекти від Едварда, Нанчерров і всіх них була напрочуд спокусливою. Тільки на час, достатній для того, щоб притлумити біль у розбитому серці й повернути своє життя на рейки. Тітка Бідді не знала Едварда. Тітка Бідді не ставитиме жодних запитань, а натомість радітиме товариству племінниці та приводу для вечірки з коктейлями.

Водночас раптовий від’їзд передбачав би надто багато ускладнень.

— Як я можу отак просто поїхати? Без жодних пояснень? Це було б аж надто нечемно.

— Стривай. Найперше, тобі треба спуститися вниз, до кабінету полковника, і зателефонувати місис Сомервілль. У тебе є її номер? Добре. Отож ти дзвониш їй і питаєш, чи не заперечує вона, щоб ти приїхала сьогодні ввечері. Ти можеш знайти яке-небудь виправдання, якщо вона запитає чому. Ти можеш поїхати на своєму автомобільчику. Дорога забере щонайбільше чотири години.

— Якщо її там немає? Або вона не хоче, щоб я зараз приїжджала?

— Вона захоче. Ти однаково планувала її відвідати, просто зробиш це трохи раніше. І тоді причиною твого від’їзду ми зробимо її стан. Ми скажемо неправду. Припустімо, їй зле, вона сама, захворіла на грип, потребує догляду, зламала ногу. Ми скажемо, що то вона тобі зателефонувала, дзвінок із проханням про термінову допомогу, і він пролунав так несподівано, що ти просто сіла в машину й поїхала.

— Я не вмію брехати. Усі здогадаються, що я говорю неправду.

— Тобі немає потреби говорити неправду. Я це робитиму. Полковник сьогодні повернеться десь уже до вечері. Вони з містером Маджем пішли оглядати худобу в Сент-Джасті. А Едвард, Атена, Лавді й решта не знімуться зі скелі ще близько години.

— Отже, ти маєш на увазі… мені не треба буде прощатися…

— Тобі не треба бачити жодного з них доти, аж доки ти станеш достатньо сильною й будеш до цього готового.

— Але ж я повернуся. Я повернуся сюди, перш ніж вирушу в Сінгапур. Мені треба буде попрощатися з полковником і Даяною.

— Безперечно. І ми на твоє повернення всі з нетерпінням чекатимемо. Але зараз було б занадто вимагати від тебе, щоб ти вдавала, ніби нічого не сталося і все гаразд. Крім того, я боюся, що марно було б також занадто багато вимагати від Едварда.

— Це свого роду каталізатор, так?

— Я не маю найменшого уявлення, що таке каталізатор. Я тільки знаю, що ти не можеш бути ніким, крім себе. Зрештою, цього тобі й треба триматися.

— Ти говориш просто як міс Катто.

— Я можу ще й не так завернути.

Джудіт усміхнулася.

— А як щодо тебе, Мері? Ти теж є частиною сім’ї, але не схоже, щоб вони поглинули тебе чи що тобі загрожує втрата самої себе.

— У мене інше становище. Я працюю на них. Це моя робота.

— Але ти ніколи не зможеш їх залишити.

— Ти так гадаєш? — засміялася Мері. — Ти думаєш, я залишуся тут назавжди, старіючи й стаючи менш корисною? Потроху прасуватиму, чекаючи, коли Атена почне народжувати дітей, повернуся до безсонних ночей, нескінченних пелюшок і привчання до горщика? А потім інсульт чи щось таке, стареча деменція. Тягар. Потреба догляду. Таким ти бачиш моє майбутнє?

Джудіт зніяковіла, бо, на свій сором, десь так вона собі це уявляла. Віддана прислуга, стара челядь, сидить у кріслі, закутана в шаль, і плете шкарпетки й шарфи, які ніхто ніколи не схоче носити; їй приносять чашку чаю, а поза очі нарікають, що від неї тільки зайвий клопіт.

— Просто не можу уявити тебе десь іще, крім Нанчерров, — спробувала вона виправдатися.

— Що ж, ти помиляєшся. Коли мені виповниться шістдесят, я вийду на пенсію й переїду в котедж на фермі свого брата, трохи далі по Фалмут-вей. Це мій власний будиночок. Я заощадила кошти й купила його у брата за двісті п’ятдесят фунтів. Тому я буду незалежною. Там я закінчу свої дні.

— О, Мері, це добре. Але я не можу собі уявити, що вони робитимуть без тебе.

— Вони впораються. Незамінних працівників немає.

— Вони знають про твої плани?

— Полковник знає. Я повідомила йому, коли вже придбала той котедж. Довірила свою таємницю. Він поїхав зі мною, оглянув котедж і сплатив за його технічне обстеження.

— А місис Кері-Льюїс?

Мері засміялася й заперечно похитала головою.

— Я навіть на мить не припускаю, що полковник міг би їй сказати. Розумієш, він її оберігає. Від усього. Як дитину… Гаразд, — Мері повернулася до ділового тону. — Ми марнуємо час. Поки ми тут сидимо й базікаємо, справи самі собою не робитимуться. Якщо ти їдеш, нам треба поквапитися…

— Ти допоможеш мені скласти речі?

— Спершу зателефонуй тітці, — порадила Мері. — Віз попереду коня не ставлять.

Даяна прокинулася. Вона проспала пів дня. Жінка зрозуміла це, щойно розплющила очі, бо сонце опустилося доволі низько, І його промені зараз косо падали крізь західне вікно її спальні. Біля неї так само куняв Пеко. Вона позіхнула, потягнулася, знову вмостилася на подушках і подумала, як було б чудово, якби сон міг не лише відновити фізичні сили, а й притлумити всі тривоги, щоб можна було прокинутися з абсолютно ясним і нічим не потривоженим розумом — чистим, як гладенький і порожній пляж, вимитий і випрасуваний припливом і відпливом.

Так не сталося. Вона прокинулася, і всі нагальні тривоги одразу підняли голови й обсіли її. Немов тільки й чекали, коли вона прокинеться. Тітонька Лавінія видужала, але вона досі дуже слабка. А війна чигає, вичікує зручної миті, щоб накинутися. Ніхто не знає коли. Може, за два тижні. За тиждень. Навіть за лічені дні. Нескінченні радіобюлетені, газетні заголовки щогодини ставали серйознішими. Постійний вираз болю на обличчі Едґара краяв їй серце. Він намагався приховати від неї свої тривоги, але це не завжди йому вдавалося.

А молодь? Джеремі, її непохитний прихильник, міцна опора стількох років. Але тепер він у відпустці перед відбуттям на службу до Королівського військового флоту. Він пішов першим, але, щойно оголосять війну, решта всі теж підуть на передову за мобілізацією. Її дорогоцінний Едвард керуватиме жахливо небезпечними літаками — достатньо небезпечними, навіть якщо в тебе не стріляють німці. А його приятель Ґас, той уже офіцер «Гордонських горян». Вони ніколи не повернуться до «замріяних шпилів» чудового міста, де немає інших справ, ніж поглинати знання й розважатися. Що ж до Руперта, то він, звісно, професійний військовий, але додаткова складність полягає в тому, що вони з Атеною хочуть одружитися, а його відправлять у якусь негостинну пустелю, разом із його конем, і в нього стрілятимуть, а Атена залишатиметься сама роками й роками, марнуючи свою молодість. Зрештою, усі вони, jeunesse d'or[134], марнують дорогоцінні роки, які ніколи не повернуться.

А маленька Лавді? Сімнадцять років і перше кохання, без найменшої надії почати будь-які стосунки з об’єктом своїх дівочих мрій. Даяна не могла уявити, що станеться з Лавді. Бо неможливо було уявити, як відреагує Лавді на ситуацію, коли вона опиниться в розпалі чергової жахливої війни. Лавді завжди була цілковито непередбачуваною.

Даяна ворухнулася й повернула голову, щоб подивитися на маленький золотий годинник біля ліжка. Пів на п’яту. Їй дуже хотілося чаю, але бракувало духу подзвонити й викликати місис Неттлбед, яка мусила б підійматися задніми сходами своїми опухлими ногами. Крім того, Даяна нудилася. Можливо, було б добре встати… Якби вона могла зібратися на силі, то встала б, прийняла ванну, одяглася, спустилася вниз. Джеремі наказав їй залишатися в ліжку, але ж якби він знав, яка це нудьга…

Хтось постукав у двері.

— Хто там?

Клямка обернулася, і двері відчинилися на щілинку.

— Це я, Джудіт. Даяно, ти не спиш?

— Ні, не сплю.

— Я не заважаю?

— Анітрохи. Я саме думала про те, як мені нудно. Мені потрібен хтось, із ким можна поговорити.

Джудіт увійшла, зачинила за собою двері й перетнула кімнату, щоб сісти на краєчок ліжка Даяни. Джудіт мала дуже акуратний вигляд у білій блузці з коміром-жабо й бавовняній синьо-білій смугастій спідниці. Гладеньке волосся було ретельно розчесане, а струнку талію вона підперезала шарлатовим шкіряним поясом.

— Як ти зараз почуваєшся? — запитала Джудіт.

— Краще. Просто ледарюю.

— Ти спала?

— Цілий день, — насупилася Даяна. — Чому ти не в бухті з рештою всіма?

— У мене заболіла голова. Едвард спустився до них сам.

— Це в тебе через спеку. Як там тітонька Лавінія?

— Вона була чудовою. Дуже охоче нас про все розпитувала. Вона справді дивовижна, беручи до уваги все, через що вона пройшла.

— Як гадаєш, вона зможе згодом повернутися до всіх своїх звичних захоплень?

— Неодмінно.

Джудіт якусь мить вагалася, а тоді наважилася:

— Даяно, я маю тобі дещо сказати. Пояснити. Мені треба їхати. Просто зараз.

— Їхати? — спантеличено перепитала Даяна. — Але, люба, чому? Куди?

— Це трохи складно. Просто я пила чай із Мері, а тут пролунав телефонний дзвінок…

— Я не чула…

— Я думаю, ти спала. Телефонувала моя тітка Бідді. Бідді Сомервілль. Вона перехворіла на жахливий грип, а тимчасом Нед і дядько Боб обидва в морі, а вона сама-самісінька, бо зараз із нею ніхто не живе, тільки одна жінка щодня приїжджає на велосипеді з Бові-Трейсі. У кожному разі, це був свого роду крик про допомогу, і вона спитала, чи не можу я приїхати й побути з нею. Її лікар каже, що їй не треба бути самій.

— Але ж, люба моя, це просто жахливо. Бідолашна жінка. Ти не хотіла б запросити її сюди побути з нами?

— Ой, це дуже мило з твого боку, але я не думаю, що вона здатна здійснити зараз таку подорож. Гадаю, усе ж таки я маю поїхати до неї. Я однаково хотіла до неї, тільки пізніше. Тож не буде великої різниці, якщо я поїду зараз.

— Яка ти чудова дівчина.

Джудіт усміхнулася. Аж тоді Даяні спало на думку, що в дівчини дуже втомлений вигляд. Її приязні очі запали, а яскрава помада тільки підкреслювала блідість обличчя. Сердешна дитина, вона страждала від головного болю, і на мить Даяна замислилася, а що, власне, спричинило її нездужання. Даяна усвідомлювала, що їй треба розпитувати, виявляти материнську турботу, але у своєму нинішньому стані вона не почувалася достатньо сильною, щоб розкрити своє серце чиїмсь зізнанням чи зіткнутися з новими проблемами. Крім того, завжди існувала ймовірність, що це якось пов’язано з Едвардом, і бодай навіть із цієї причини було краще, щоб вона нічого не знала. І зрештою, хоч би як вона любила Джудіт, вона не була її дитиною, а зараз Даяна по зав’язку мала тривог щодо власних дітей, майбутнє яких здавалося невизначеним, так само, як її власне. Тож вона просто погодилася:

— Звісно, ти маєш поїхати, якщо ти там так потрібна. Як ти поїдеш?

— Я візьму свою машину.

— Ти їхатимеш обережно?

— Авжеж.

— Коли ти вирушаєш?

— Зараз. Мері допомогла мені спакувати валізу. У мене тільки два місця. Я не думаю, що пробуду в тітки дуже довго. У будь-якому разі я хочу повернутися й побачитися з вами всіма, перш ніж попливу до Сінгапуру.

— Ну, звісно, ти повернешся.

— А ти ж поясниш мою ситуацію полковникові?

— Я й забула, що ти його не побачиш. І решту. Як прикро поїхати, не попрощавшись із усіма. Може, спустишся до бухти, перш ніж їхати?

— На це немає часу. Ти маєш зробити це за мене.

— Я це зроблю, але я знаю, що всі будуть страшенно засмучені.

— Я… мені дуже шкода. І я вдячна тобі за розуміння.

— Що ж, люба, не твоя провина, що так склалося.

Джудіт підвелася, нахилилася до Даяни й поцілувала її в щоку.

— Отже, я ненадовго, — повторила вона.

— Тоді ми не казатимемо «прощавай». Тільки au revoir[135].

— Au revoir.

— Щасливої дороги.

Джудіт усміхнулася, розвернулася й пішла до дверей.

— Джудіт! — озвалась Даяна услід.

— Так?

— Мері десь поруч?

— Так.

— Скажи їй, що Пеко треба вивести в сад, на прогулянку. І попроси її бути святою і принести мені чашку чаю.

Джудіт зачинила за собою двері й рушила коридором до дитячої. Мері чекала на неї, сидячи біля вікна й дивлячись у сад. Коли Джудіт вимовила її ім’я, Мері обернулася і звелася на ноги.

— Ти бачилася з місис Кері-Льюїс?

— Так. Вона не спала. Я виклала їй свою версію. Усе гаразд. Вона не ставила жодних запитань… тільки попросила мене переказати тобі, що треба вивести Пеко на прогулянку, і ще вона поцікавилася, чи не будеш ти святою й не принесеш їй чашку чаю.

— Прощання — річ нешвидка, — криво посміхнулася Мері.

— Я почувалася б винною, якби пішла, не попрощавшись із нею.

— Так, звісно. Безперечно. Що ж. Справу зроблено. Час вирушати. Я проведу тебе…

— Ні, — зупинила її Джудіт. — Будь ласка, не треба. Я цього не витримаю. Я просто знову почну плакати.

— Ти впевнена?

— Абсолютно.

— Гаразд. Тоді до побачення.

Вони стиснули одна одну в обіймах.

— Ти ненадовго їдеш, зауважмо. Скоро побачимося. Будемо на зв’язку. Обережно на дорозі.

— Гаразд.

— Бензину достатньо? У Пензансі, біля станції, є автосервіс, що працює у неділю.

— Я там заправлюся.

— А гроші? Ти маєш готівку?

— Десять фунтів. Цього мені з головою вистачить.

— Не побивайся за Едвардом, — порадила їй Мері. — Не озирайся назад і не надсаджуй собі серця. Ти надто молода і вродлива для цього.

— Зі мною все буде гаразд.

Вона залишила Мері стояти посеред своєї дитячої — самотню й чомусь розгублену, а сама швидко пройшла по коридору і збігла вниз. Вона раніше вже вивела свою машину з гаража, а Мері поклала її валізи на заднє сидіння. Джудіт сіла за кермо, завела мотор і ввімкнула першу передачу. Колеса покотилися по гравію. Нестерпний біль просився назовні, але вона зуміла стримати ридання.

Вона сказала собі: «Я їду не назавжди», але це було не те, що вона відчувала. І раптом із далекого куточка її свідомости виринули слова віршика. Вона згадала, як мати читала їй його вголос у давні часи, в Коломбо, коли вона була геть крихіткою.

Вона подивилася в бічне дзеркало й побачила в його обрамленні омите сонячним світлом мініатюрне відображення Нанчерров, яке віддалялося, швидко зменшуючись.

Вона згадала, як уперше приїхала сюди на «Бентлі» Даяни, як побачила будинок, сад і далеке море, і, зачарована, умить закохалася. Вона вірила, що повернеться сюди, але також усвідомлювала, що Нанчерров, яким вона його знала, уже ніколи не буде таким самим.

А потім вона опинилася серед дерев, і відображення зникло, і Едвард зник, і вона знову залишилася сама.

Будинок Бідді Сомервілль, що стояв на пагорбі над містечком Бові-Трейсі, називався «Верхній Біклі». Дата його зведення була вирізьблена на надпоріжнику: 1820 рік, отже будинок був досить старий, міцно мурований із каменю, потинькований і побілений, накритий сланцевим дахом із високими димарями. Стелі у кімнатах були низькі, а підлога подекуди крива. Двері не завжди залишалися зачиненими. На першому поверсі містилися кухня, їдальня, вітальня і хол. Велику шафу перетворили на гардероб, куди повисіли пальта й запхали гумові чоботи, рушниці, вудки, мішки для дичини й багри. Нагорі — три спальні й ванна кімната, а під самим дахом — затхле горище, заставлене моряцькими скринями, старими світлинами, поїденими міллю предметами військово-морської уніформи, давно забутими Недовими іграшковими потягами й пазлами, що їх Бідді не могла змусити себе повикидати.

До будинку вів стрімкий, вузький, звивистий провулок Девон, сповнений ризиків як такий, а за снігової погоди геть непрохідний. Вхід на обійстя лежав через завжди відчинені сільські ворота.

Від воріт посипана морською галькою стежка провадила до причілку будинку, де були вхідні двері. Невеликий садочок — трохи трави перед будинком і безпретензійні клумби. Далі кілька господарських будівель, маленький город і галявина для розвішування випраної білизни. Вище, на схилі пагорба, збереглася обора, де колишній власник тримав поні, а на його верхівці височів лісок жилавих сосен і кам’яний межовий мур. За муром лежали пустища Дартмуру — смуга дерну, папороті, вересу й боліт, що тяглася схилом до далекого небокраю, увінчана задумливими скелями. Взимку дикі поні, шукаючи корму, іноді спускалися аж до муру. Бідді милувалася гарненькими кудлатими створіннями й годувала їх сіном. Узимку тут гуляв вітер, а узбережжя затягало мрякою, але влітку і в ясні дні відкривався приголомшливий південно-західний краєвид на скупчення сірих дахів маленького містечка, зелені поля й живоплоти фермерських угідь — аж до Торбею[137] й мерехтливого Ла-Маншу.

Сомервіллі виявили певну мужність, придбавши «Верхній Біклі» в напівзруйнованому стані. Після смерті старенької, яка мешкала там пів століття, будинок простояв порожнім чотири роки, бо четверо її дорослих дітей, сварячись і ворогуючи, не могли вирішити, що робити з успадкованою нерухомістю. Зрештою, пойнятий розпачем, їхній адвокат наказав упертим членам родини припинити марнування часу на з’ясовування взаємин, опанувати себе і домігся згоди виставити будинок на продаж. Сомервіллі приїхали з Плімута, щоб оглянути садибу, зрозуміли, що ціну за неї правлять до кумедного низьку, і чимшвидше купили будинок. Після цього настав неминучий період реконструкції. Будівельники, електрики, сантехніки, штукатури й теслі тупали чобітьми по старих підлогах, забували встановити життєво важливі елементи оснащення, забивали величезні цвяхи крізь приховані труби, наклеювали шпалери догори ногами й устромляли кінець драбини у скло аркового сходового вікна. Бідді віддавала ремонту свій час і сили, шпетила і вмовляла робітників, поїла їх чаєм і давала раціональні поради. Нарешті Боб проголосив «Верхній Біклі» умовно придатним, гуркітливі вантажівки й фургони востаннє виїхали з воріт, і Бідді оселилася у власному будинку.

Це було перше її житло, яким вона сама володіла. Це житло так відрізнялося від того, яке надавало військово-морське відомство, що їй знадобився певний час, щоб призвичаїтися. Бідді ніколи не була натхненною домогосподаркою, а місис Кліз і Гоббс — надійні її помічники з часів «Кейгем-Террас» — пішли від неї. Місис Кліз відмовилася переїжджати в село, бо не дуже довіряла коровам і взагалі хотіла залишитися у Плімуті. А Гоббса не стало, бо після досягнення певного віку їхні світлості примусово відправили його у відставку, і він майже одразу помер. Бідді, яка сумлінно відвідала похорон, присягалася потім, що чула рипіння його чобіт, коли Гоббс ішов до Великої Літургії на небі.

Довелося шукати інших помічників. У «Верхньому Біклі» бракувало кімнат для челяді, та й Бідді не хотіла, щоб слуги мешкали в домі. Натомість вона найняла двох місцевих жінок, які приходили щодня: одна з них куховарила, а друга прибирала. Вони прибували тандемом, о восьмій ранку, а йшли о дванадцятій. За куховарку була місис Лепфорд, а за покоївку — місис Даґґ. Чоловік місис Даґґ, Білл, працював орачем, з ваговозами, на сусідній фермі, але влітку приходив суботніми вечорами, щоб трохи попрацювати в саду Бідді. Важко сказати, хто з них менше знався на вирощуванні квітів і овочів, але Білл досить добре вмів копати і, ясна річ, завжди міг забезпечити велику кількість кінського гною. Щонайменше троянди під його доглядом буяли розмаєм.

Розв’язавши домашні проблеми, Бідді почала шукати осередки суспільного життя. Вона не мала наміру гаяти дні за розведенням квіток, варінням варення, плетінням шкарпеток або на автобусних екскурсіях із місцевим Жіночим інститутом. Але виявилося, що знайти інші розваги теж не проблема. Бідді вже мала широке коло військово-морських друзів, які мешкали в межах досяжности, а незабаром познайомилася з кількома графськими сім’ями, укоріненими в стародавніх родинних маєтках, оточених гектарами спадкових земель. Прибульці зазвичай не мали вільного доступу до цих величних домів, але приналежність до Королівського флоту автоматично робила Сомервіллів бажаними гостями, і їх усюди щиро приймали. Бідді запрошували на жіночі ланчі з бриджем або маджонгом. Боба кликали постріляти фазанів або пропонували чудову риболовлю. Разом вони відвідували неймовірно офіційні прошені обіди, трохи менш офіційні заходи на перегонах і веселі родинні тенісні зустрічі. Товариські й відкриті, Бідді й Боб не пропускали нагоди відплатити за гостинність відповідним запрошенням, і дуже скоро вони стали почуватися на новому місці цілком затишно та впевнено.

Стояв серпень 1939 року, і Бідді була задоволена. Єдина хмара на її обрії — дуже велика й темна — загроза війни.

Недільний вечір, пів на десяту. Бідді сиділа біля відчиненого вікна вітальні, дивлячись, як густішають сутінки в саду і тьмяніє небо. Вона чекала на Джудіт. Боб на вихідні залишався вдома, але після п’ятигодинного чаю поїхав машиною назад, до Девонпорту. У цьому не було нагальної потреби, однак останнім часом він ставав знервованим, якщо перебував поза офісом більше за добу. Йому треба було навідатися на службу, на випадок імовірного надходження якогось важливого сигналу, що вимагав його негайної уваги й відповідних дій.

Тому Бідді зараз була сама. Втім, не зовсім сама, бо біля її ніг лежала бордер-колі з нерівномірно забарвленою, густою, довгою шерстю і чарівною мордою — наполовину чорною, наполовину білою. Тварина мала хвіст плюмажем, а ім’я — Мораґ. Початково приблуду підібрав Нед, коли брудна й хворобливо худа сука тинялася біля доку в Скапа-Флов, шукаючи по смітниках залишки їжі. Вражений її виглядом, Нед обв’язав шматок мотузки навколо шиї тварини й повів її до місцевої поліційної дільниці, де з’ясувалося, що ніхто не повідомив про загублену улюбленицю. Совість не дала Недові покинути знайду напризволяще, тому колі вийшла з відділку разом із ним, так само на імпровізованому повідці. Час спливав, у нього залишалася година, щоб повернутися на борт, на службу, тож Нед знайшов таксі, сів у нього разом із собакою й попросив відвезти їх до найближчого ветеринара. Ветеринар був доброю людиною й погодився взяти тварину на ніч, покупати її та як слід нагодувати. Залишивши підопічну під наглядом, Нед на тому-таки таксі спромігся вчасно повернутися на корабель. Він таким галопом злетів нагору по трапу, що мало не збив із ніг вахтового офіцера.

Наступного дня, трохи поміркувавши, Нед подав заявку на довгі вихідні. На його подив, їх погодили. Тоді він зателефонував ветеринару, який погодився залишити собаку ще на два дні. У п’ятницю, щойно звільнившись, Нед забрав колі, і вони разом перетнули на поромі протоку Пентленд-Ферт і в Терсо сіли на нічний потяг на південь.

Наступного ранку, близько одинадцятої, він з’явився в будинку своїх батьків — несподівано, без попередження, неголений, з бордер-колі на буксирі.

— Її звуть Мораґ, — сказав він Бідді, наминаючи смажений бекон і сосиски з помідорами, грибами і яйцями. — Вона шотландської породи, тому в неї шотландське ім’я. Я думав, що вона могла б жити у вас.

— Але ж, любий, у мене ніколи не було собаки.

— Саме час це змінити. Вона складе тобі компанію, коли тата не буде вдома. До речі, де тато?

— Стріляє фазанів,

— Коли він повернеться?

— Близько п’ятої.

— Добре, отже, я побачу його. Мені не треба їхати до завтрашнього ранку.

Бідді глянула на собаку. Її собака. Вона вимовила ім’я тварини, і Мораґ сіла, всміхнулася їй і застукала по підлозі пір’ястим хвостом. Око на білому боці її обличчя було трохи іншого кольору, ніж око на чорному боці, що надавало їй особливо грайливого вигляду, ніби вона підморгувала.

— Ти дуже мила, — похвалила її Бідді.

— Вона тебе обожнює. Я це ясно бачу.

Боб, повернувшись із полювання, був такий радий синові, що колі заледве й помітив. А до того моменту, як він зрозумів, що Мораґ має стати постійною мешканкою садиби, Нед устиг почистити батькову рушницю, поставивши Боба в таке становище, що йому ніякову було висувати жорсткі заперечення… що, звісно, не відвернуло певних сумнівів із його боку.

— Вона не робитиме неподобств у хаті?

— Звісно, ні, тату. Вона все зробить у саду.

— А де вона спатиме?

— На кухні, мабуть. Я куплю для неї собачий кошик у Бові-Трейсі. І килимок. І нашийник із повідцем. І мисочку. І трохи їжі…

Та Боб зрозумів, що Нед уже й без того витратив багато часу і грошей на Мораґ, зокрема на рахунки від ветеринара, а також змарнував дорогоцінну дводенну відпустку, щоб привезти собаку до матері додому. Думка про ще якісь витрати з важко заробленої Недової зарплатні молодшого лейтенанта була нестерпною його батькові.

— Ні. Я сам усе це куплю, — він подивився на годинник. — Вечір суботи. У нас залишається якась година, щоб зазирнути в крамницю до закриття. Ти можеш вибрати все, що треба для собаки, а я сплачу рахунок.

Усе це відбувалося два місяці тому, а тепер Бідді насилу могла б уявити собі життя без Мораґ. Мила й невибаглива, собака любила прогулянки на далекі відстані, але була цілком щаслива також можливості просто бавитися в саду, якщо комусь неохота було йти з нею на прогулянку чи хотілося радше зіграти партію в бридж із друзями. Сьогодні вдень Мораґ пропустила прогулянку, бо, попри гарну погоду, Боб здебільшого залишався вдома, даючи лад паперам на своєму столі та своєму одягу в шафі, з якої він відібрав зношені й непотрібні речі. Закінчивши з цим, він звернув увагу на гараж, що гостро потребував генерального весняного прибирання. Щоб позбутися сміття після цієї роботи, він розвів багаття, а все, що спалити було неможливо, як зламані коси, старі каністри, триколісний велосипед без одного колеса чи іржава газонокосарка, він склав біля задніх дверей, де все це мало чекати на черговий виклик сміттєвоза.

Суть чоловікової діяльности була для Бідді цілком зрозумілою. Вона взагалі дуже добре розуміла свого чоловіка та знала, що свої приватні тривоги, які гризли його зсередини, він міг розвіяти тільки шаленою фізичною активністю. Бідді дивилася на нього з кухонного вікна, і їй здавило серце наче лещатами. Здавалося, він уже знає, що війна неминуча, і тепер має намір очистити палуби свого корабля перед початком бою.

Зрештою, не було більше що робити. Він зайшов у будинок, щоб випити чашку чаю, відновити сили, і вони разом сіли за кухонний стіл, коли пролунав телефонний дзвінок. Телефон стояв у коридорі, і Бідді пішла, щоб відповісти.

— Хто це був? — запитав Боб, коли вона повернулася.

Бідді знову сіла й набрала повний рот чаю, але виявила, що він охолов.

— Це була Джудіт.

— Що вона сказала?

— Вона хоче приїхати. Сюди. Зараз. Сьогодні. Вона їде з Корнволлу своєю машиною. Вона каже, що прибуде близько десятої.

Боб насупив густі брови.

— Щось сталося?

— Жодного уявлення.

— Як звучав її голос?

Вона замислилася.

— Трохи силувано-бадьорий. Розумієш? Ламкий.

— Вона не сказала, чому хоче приїхати?

— Ні. Жодних подробиць. Сказала, пояснить, коли приїде.

— Вона телефонувала від Кері-Льюїсів?

— Так.

— Мабуть, щось сталося.

— Можливо, вона посварилася з Лавді, своєю подругою. Або якось скомпрометувала там свою репутацію.

— Це на Джудіт не схоже.

— Ні, не схоже. Байдуже. Хоч би яка була причина, вона вже їде. Вона допоможе мені пошити світломаскувальні штори. Я купила цілу паку жахливої чорної бавовни, але ще не спромоглася її покроїти. Джудіт майстерно працює зі швацькою машинкою.

Вона підвелася, щоб вилити в раковину свій ледь теплий чай, а потім налити свіжого, гарячого, із заварника. Мораґ, сподіваючись, що їй ось-ось перепаде що-небудь смачне, сіла на килимок і дивилася на Бідді,

— Ще не час вечері, ненажеро, — сказала їй Бідді. — Любе створіння, Джудіт ще не знайома з тобою. Вона навіть не знає про тебе. Якщо ти будеш приязна до неї, вона, можливо, водитиме тебе на прогулянку.

Бідді випростала спину і прихилилася до раковини.

— Мені навіть не треба застеляти їй ліжко, бо місис Даґґ у п’ятницю вранці поприбирала в гостьовій кімнаті. Джудіт у будь-якому разі планувала в нас побути: ми ще маємо з’їздити до Лондона, щоб підібрати їй гардероб для Сінгапуру. Ідеться лише про те, щоб зробити це все дещо раніше, — вона зустрілася поглядом із чоловіком, який сидів напроти. — Ні, Бобе, немає сенсу так непокоїтися, не знаючи навіть, чи справді щось сталося. І хоч би що сталося, нам треба спершу про це дізнатися.

— Якщо це справді щось серйозне, вона може тобі й не розповісти.

— Розповість. Я її розпитаю. У нас довірливі стосунки. Я не зможу миритися з невисловленими почуттями чи якимись іншими прихованими коловертнями.

— Кохана, будь із нею тактовною.

— Звісно, любий. Ти знаєш, я обожнюю цю дитину.

Десь після одинадцятої, коли Бідді вже починала хвилюватися, уявляючи собі шляхові аварії та порожні бензобаки, прибула Джудіт. Бідді побачила з вікна фари автомобіля, що підіймався на пагорб, і почула звук мотора. Вона підвелася, швидко вийшла з кімнати, перетнула коридор і ввімкнула світло над вхідними дверима. Стоячи проти темряви, у товаристві Мораґ, що її супроводжувала, вона побачила, як у відчинені ворота заїхав маленький «Морріс».

Фари вимкнулися, дверцята відчинилися і з машини вийшла Джудіт.

— Ой, серденько, яке полегшення. Я вже уявляла тебе мертвою, — вони обнялися. — У тебе була жахлива поїздка?

— Ні, не так погано. Просто дорога далека. І я ж казала, що буду приблизно о такій порі.

— Я знаю, так, ти казала. Але я непокоїлася.

— На останньому відтинку я трохи сама налякалася. Якоїсь миті мені здалося, що я заблукала.

Джудіт спустила очі.

— А це хто?

— Мораґ. Наша улюблениця.

— У вас ніколи раніше не було собаки!

— Тепер є. Нед привів.

— Як зворушливо. Вітаю, Мораґ. Давно вона у вас?

— Два місяці. Ну, чого ми стоїмо надворі, балакаємо. Де твій багаж? — Бідді відчинила задні дверцята «Морріса» й забрала із сидіння валізи Джудіт. — Це все?

— Це все, що мені потрібно.

— А я сподівалася, що ти залишишся років на сто.

— Ніколи не знаєш наперед, — зауважила Джудіт, але в її голосі не було сміху. — Можливо, так і зроблю.

Вони ввійшли в хол. Бідді замкнула за собою вхідні двері й поставила валізу на нижню сходинку. У холодному світлі холу вони подивились одна на одну. Бідді вирішила, що з Джудіт усе гаразд. Трохи бліда й помітно схудла, порівняно з тим, якою Бідді бачила її востаннє, але не хвора, не змарніла. Не в істериці й не схоже, що насилу стримує сльози. Але, можливо, це тому, що вона мужня дівчина…

— Де дядько Боб?

— Після чаю поїхав до Девонпорта. Ти, ймовірно, побачиш його на наступні вихідні. Що б ти хотіла зараз? Поїсти? Випити? Я можу дати тобі супу.

Джудіт похитала головою.

— У ліжко. Одразу в ліжко. Я виснажена.

— Тобі потрібна грілка?

— Мені нічого не треба. Тільки ліжко й подушка.

— Тоді йди нагору. Ти знаєш, де твоя кімната. І не вставай уранці. Я принесу тобі чашку чаю близько дев’ятої.

— Вибач мені, — перепросила Джудіт.

— Заради всього святого! За що?

— Що впала як сніг на голову.

— Ой, не сміши горобців. Нам завжди приємно, коли ти приїжджаєш.

У цю пізню і вразливу годину треба було за будь-яку ціну стримувати почуття. Звірення та зізнання могли зачекати до ранку.

— Іди мерщій до себе. Прихили голівоньку. Солодких тобі снів.

— Дякую…

Джудіт забрала свої валізи й потупала сходами нагору. Бідді дивилася їй услід. Раптом Бідді гостро забракло Боба, і вона пошкодувала, що він мав поїхати. Щоб компенсувати брак його заспокійливої присутности, вона налила собі віскі із содовою і, взявши випивку із собою, пішла на кухню, влаштувала Мораґ спати, позамикала двері, вікна й аж тоді піднялася нагору. Вона побачила, що двері спальні Джудіт зачинені. За відчиненим вікном чути було пугукання сови, але всередині будинку панувала тиша.

Вранці Джудіт розбудила не Бідді, а Мораґ. Крізь сон дівчина почула, як та дряпає двері, а тоді з коридору долинуло тоненьке настирливе скавучання. Напівсонна Джудіт вилізла з-під теплої ковдри, похитуючись, відчинила двері, впустила собаку, зачинила двері, впала в ліжко й майже миттєво знову міцно заснула. Коли о дев’ятій Бідді більш урочисто її розбудила, несучи обіцяну чашку чаю, Мораґ лежала, згорнувшись теплим калачиком, у Джудіт у ногах.

— Я не могла збагнути, куди вона поділася, — сказала Бідді, поставивши чашку з гарячим чаєм на столик біля ліжка. — Я випустила її погуляти, а потім вона зникла. Я припускала, що вона пішла ловити кроликів, а вона, бач, прокралася назад у хату.

Бідді не стала сварити Мораґ чи стягувати її з ліжка, натомість сказала їй, що вона дуже розумна, а потім пішла, щоб відіпнути кретонові штори та впустити в спальню світло нового дня. «Мій перший день без Едварда», — подумала тимчасом Джудіт і пошкодувала, що день цей настав так скоро.

— Ранок туманний, але я думаю, згодом розпогодиться, — спрогнозувала Бідді. — Як тобі спалося?

Крок по кроку. Єдиний спосіб пройти крізь цей нестерпно жалюгідний вакуум. Джудіт зібралася на силі й сіла, підмостивши під спину подушки.

— Спала як колода, — позіхнула вона і прибрала волосся з обличчя. — Я була виснажена.

— Ще б пак. У таку далечінь, сама за кермом. Видно було, що ти геть знесилена.

Бідді сіла на край ліжка, додавши навантаження на рипучі пружини. На ній були полотняні штани й картата сорочка — так, наче вона лаштувалася зараз іти заготовляти сіно. У її кучеряве волосся, колись таке темне, час повплітав срібні нитки, а сама вона трохи набралася тіла, проте її обличчя було таким самим, як колись, із губною помадою і смішинками в яскравих очах.

— Я оглянула твою машинку. Просто цукерочка. Ти маєш страшенно любити її.

— Я люблю, — Джудіт сягнула по чай, що виявився приємно гарячим і дуже міцним.

Бідді трохи почекала, а потім почала:

— Ти хочеш поговорити?

Джудіт здавило серце. Вона спробувала ухилитися.

— Щодо чого?

— Я маю на увазі, обговорити це. Щось сталося. Можливо, ви посварилися з Лавді? Чи сталося щось серйозніше?

Запитання були їй, як голки — гострі й болючі.

— Чого ти так думаєш?

— Серденько, я не така дурна, — дещо різкіше зауважила Бідді. — До того ж я мати і твоя тітка. Мені не подобаються ні емоційні хованки, ні замовчування, ні хандра…

— Я не хандрю…

—…А тобі, я знаю, не властиві імпульсивні рішення. Тому розкажи. Хоч би що це було, що змусило тебе покинути Кері-Льюїсів так поспішно, я зрозумію. Моє власне життя ніколи не було бездоганним. Насправді воно всіяне плямами й ґулями. І завжди краще поговорити.

Джудіт на це не відповіла. Вона пила чай і намагалася впорядкувати думки. Бідді терпляче чекала. Небо за вікном було туманне, але повітря тепле. Маленька спальня — на світлові роки відлегла від прекрасної кімнати в Нанчерров, яка належала тільки їй, — була доволі тісною та обшарпаною, але затишно знайомою, бо саме тут Джудіт завжди спала, гостюючи у «Верхньому Біклі». Тут нічого не змінилося, жодних покращень чи ремонту. Кретонові штори не пасували до візерунчастого килима, покривала на двох односпальних ліжках були жовтими, а шпалери — в синьо-білу смужку. Оздоблення інтер’єрів ніколи не було сильною стороною Бідді. Але в глечику на туалетному столику стояв букет срібноцвіту, а над старомодним каміном висіла картина із зображенням гавані, синього моря й рибальських човнів, на яку приємно було дивитися перед тим, як заснути.

Джудіт зітхнула й зустрілася очима з Бідді. Бідді не просто вдавала, а була справжньою родиною. Перебувати тут, поруч із нею, було все одно, що взути стару пару черевиків після цілого дня в тісних, незручних, на високих підборах. Джудіт поставила чашку й почала:

— Річ у тім, що я виставила себе жахливою дурепою.

— Як саме?

Джудіт розповіла їй майже все, починаючи від самого початку, коли Едвард приїхав по неї у школу, щоб забрати на ті перші літні канікули, і закінчуючи вчорашнім днем, коли все розвалилося, бо вона думала, що Едвард любить її так само, як вона його, і звірилася йому в цьому — тільки для того, щоб зазнати жахливого потрясіння та приниження від його відмови.

Вона розповіла Бідді майже все. Проте не згадала Біллі Фосетта. У якийсь невиразний спосіб це замовчування обумовлене було певною відданістю пам’яті чудової тітки Луїзи. Джудіт також не зізналася Бідді, що насправді переспала з Едвардом, дозволила йому спокусити себе та щасливо віддала свою незайманість. Бідді не так просто шокувати, але з дорослими ніколи не можеш бути впевненою. Коли Едвард кохався з нею, це дало Джудіт таке запаморочливе задоволення, що вона в жодному разі не хотіла відчувати з цього приводу сором чи докори сумління.

—…Найгірше, що в Нанчерров було так багато людей… уся родина і ще друзі. Справжня домашня вечірка. Я не могла змиритися з думкою, що вони всі спостерігають за мною… спостерігають за нами… і здогадуватимуться, що сталося. Це Мері Міллівей підказала мені поїхати до вас. Вона сказала, якщо я однаково планувала погостювати у вас, то могла б також вирушити на кілька днів раніше. І мені здалося, це найкраще, що можна було зробити.

— А що місис Кері-Льюїс?

— Даяна? Вона в ліжку. Зле почувається. Але навіть якби не її недуга, я не змогла б їй довіритися. Вона чудова, але не зовсім та людина, якій я ладна виливати серце. Тим паче коли йдеться про Едварда. Він її єдиний син, і вона його обожнює.

— Ти сказала їй, що їдеш до мене?

— Так.

— Як ти це пояснила? Якою причиною?

— Я вдалася до жахливої вигадки та сказала, буцімто ти перехворіла на грип, що ти сама-самісінька і тебе треба доглядати.

— Сили небесні, — стиха пробурмотіла Бідді.

— На щастя, вона, здається, повірила. Я зайшла до неї, щоб попрощатися. Я більше ні з ким не попрощалася, бо всі вони спустилися до скель над морем, щоб поплавати. Едвард теж. Я навіть не попрощалася з ним.

— Може, воно й на краще.

— Так. Можливо.

— А на скільки часу ти приїхала до нас?

Джудіт закусила губу.

— Ненадовго. Доки спроможуся дати раду своїм почуттям. Це нормально?

— Я сподіваюся, це забере багато років, бо мені подобається, коли ти тут. Знаєш, що я думаю? Сказати тобі, що я думаю?

І вона сказала Джудіт те, що думала, сказала те, що Джудіт чула раніше вже тисячу разів. Можливо, кліше, але вони тому й стали кліше, що підтверджувалися знову і знову. Перше кохання завдає найбільшого болю. І, так, на ньому світ клином зійшовся. Ти ніколи не забудеш Едварда, але життя не закінчується у вісімнадцять, бо воно саме починається. І нарешті, час — великий цілитель. Усе мине. Розбите серце болить нестерпно, але ти видужаєш.

Доки вона закінчила наводити всі ці сентенції, Джудіт ледь посміхалася.

— Що я сказала такого смішного? — спитала Бідді трохи ображено.

— Нічого. Просто це схоже на ті вислови, що люди вишивали хрестиком і вішали у спальні.

— Ти маєш на увазі «Захід чи схід — дім там, де твій рід»?

— Не зовсім.

— Як щодо:

Колись у моєї матері такий висів у туалеті, у будинку вікарія. Це все, що можна було почитати, крім дрібного шрифту на пачці «Бронко»[138].

— Це ж вірш[139], а не прислів’я. Чи приказка. Ну, знаєш, як «Чашці та до рота — нешвидка робота».

— Я щойно згадала чудове. «На перехресті життя вітер шарпає найсильніше». Звучить дуже натхненно, але насправді нічого не означає.

Вони раптом обидві засміялися.

— Ох, Бідді… — Джудіт нахилилася вперед, і вони обійнялися. Тітка колисала її туди й сюди, наче дитину, —…ти зірка. Мені дуже прикро за все.

— Ти не можеш заборонити собі кохати. І не вважай, буцім ти маєш весь час бути веселою. Мене не бентежитиме, якщо ти трішки засумуєш, у разі, коли я знаю, про що йдеться. Чудово допомагає — зайняти себе роботою. У мене є тканина на світломаскувальні штори, які треба покроїти й пошити, і ще цілий список речей, якими, за словами Боба, ми маємо запастися — як парафін, до прикладу, — на випадок, що почнеться війна й миттєво виникне дефіцит. Отже, треба зробити багато покупок. Чому б тобі не прийняти ванну й не одягнутися? Місис Лепфорд на кухні смажить для тебе бекон. Вона образиться, якщо ти не прийдеш і не з’їси його.

Бідді мала рацію. Робота — бажано максимально бездумна — могла б допомогти. Найгірше минуло, усе було сказано, і не було потреби згадувати знову. Бідді все зрозуміла.

Після ванни, одягнена в усе чисте, Джудіт спустилася вниз, де її тепло зустріли місис Лепфорд і місис Даґґ — обидві сказали, що в неї чудовий вигляд і їм надзвичайно приємне її товариство. Потім вона поснідала, і вони з Бідді влаштувалися за кухонним столом і стали складали списки покупок.

Парафін, свічки й електричні лампочки. Бензин для мотокосарки. Супові консерви. Голки для швацької машинки й чорні нитки в котушках для виготовлення маскувальних штор, а також шурупи для кріплення шнурів до вікон. Потім предмети повсякденного вжитку. Їжа для Мораґ, масло, макарони, свіжа курятина, картопля, печиво, хліб. Дві пляшки джину і дві пляшки віскі, сифон для газованої води, тонік і три лимони.

— Звучить так, ніби планується вечірка.

— Ні. Це регулярні припаси. Можливо, ми запросимо кількох людей на вихідні, коли Боб знову буде вдома. А тепер запиши чипси й шоколадне печиво…

Список виявився дуже довгим. Бідді взяла гаманець і кошик, вони вийшли, сіли в її машину й поїхали схилом пагорба вниз, у містечко.

Того дня, після ланчу, який місис Лепфорд залишила для них (відбивні з баранини й рисовий пудинг), вони вивели Мораґ на прогулянку, а потім, повернувшись, узялися до пошиття штор. Поки Джудіт установлювала стару швацьку машинку на столі в їдальні, міняла голку й засиляла нитку, тітка Бідді обмірювала вікна й, стоячи на колінах на підлозі у вітальні, відрізала пілки відповідної довжини. Чорна щільна бавовна трохи відгонила тушшю.

— Ніколи в житті не кроїла нічого такого понурого, — зауважила Бідді. — Яке щастя, що в мене немає величезного будинку з десятками вікон.

Вона віддала Джудіт перші дві пілки, призначені для їдальні. Їх треба було зшити разом (французьким швом, для міцности), а потім прошити облямівку, напрямні шви та глибокий рубець, щоб надати шторам додаткової маси. Щойно була готова перша штора, вони її повісили, протягнувши шнури через облямівку і прикрутивши гачечки до віконної рами, щоб штора прилягала до шибки.

У завершеному вигляді штора мала жахливий вигляд — надто громіздка, щоб можна було її просто не помічати. Вони відступили й не надто задоволено оглянули результат своєї роботи.

— Я ніколи не робила нічого такого непривабливого чи неприємного, — зітхнула Бідді. — Я сподіваюся, що ці штори бодай даватимуть якийсь ефект.

— Проекспериментуємо сьогодні ввечері, коли стемніє, — запропонувала Джудіт. — Ми запнемо чорні штори, потім — фіранки, а тоді я піду в сад і подивлюся, чи не просвічується де-небудь.

— Якщо буде найменша щілинка, нас ув’язнять або оштрафують. І вже скоро час п’ятигодинного чаю, а ми зробили тільки одну штору. Цілий будинок поглине весь наш час.

— Ти просто дякуй долі, що живеш не в Нанчерров. Там має бути близько ста сорока вікон.

— Хто шитиме їхні штори?

— Не знаю. Мері Міллівей, мабуть.

— Не пощастило їй, це все, що я можу сказати, — Бідді запалила цигарку. — Пропоную на сьогодні зупинитися. Я піду поставлю чайник.

Відтак вони вивалили весь метраж чорної бавовни на обідній стіл, де стояла швацька машинка, і зачинили за собою двері, залишивши роботу до наступного дня.

Після чаю Джудіт і Мораґ вийшли в сад. Джудіт трохи пополола грядки, а потім нарвала миску малини на вечерю. Пізніше подзвонив дядько Боб, і коли Бідді закінчила розмову, Джудіт теж побалакала з ним.

— Побачимося в суботу, — закінчив він. — Перекажи Бідді, що я коли-небудь буду вдома.

— Він каже, що в суботу буде вдома.

Бідді сиділа біля відчиненого вікна та знехотя вишивала доволі горбкуватий гобелен.

— Я вже не перший місяць займаюся цим гаптуванням, — поділилася вона з Джудіт. — Я не знаю, чому досі не покинула. На стільці це матиме жахливий вигляд. Може, мені варто повернутися до плетіння? Серденько, ти ж не чекаєш на телефонний дзвінок від Едварда?

— Ні, — похитала головою Джудіт.

— Дуже добре. Це було тільки припущення. Знаєш, це найстрашніша агонія — чекати на телефонний дзвінок. Але якщо хочеш йому зателефонувати, ти знаєш, що можеш це зробити.

— Ти напрочуд мила, але я не хочу. Розумієш, нам нема про що говорити.

Невдовзі Бідді, якій набридло вишивання, встромила голку в шитво й відкинула його вбік. Вона подивилася на годинник, задоволено оголосила, що сонце вже на вечірньому прузі, і пішла налити собі першу склянку вечірнього віскі із содовою. Взявши випивку із собою, вона пішла нагору, щоб прийняти ванну. Джудіт сіла читати газету, а коли Бідді повернулася у своєму благородно-синьому оксамитовому халаті, вони вирішили перевірити ефективність нових світломаскувальних штор.

— Немає сенсу далі над цим працювати, доки ми не переконаємося, що все робимо правильно, — заявила Джудіт.

Вона вийшла в сад, а тим часом Бідді запнула світломаскувальні штори, заслонила фіранки, а тоді ввімкнула світло.

— Ти щось бачиш? — прокричала вона крізь щільну бавовняну ізоляцію.

— Нічогісінько. Ні проблиску. Спрацювало.

Джудіт повернулася в будинок, і вони привітали себе з блискучим успіхом, після чого Бідді налила собі ще скляночку, а Джудіт пішла на кухню, щоб розігріти приготовані місис Лепфорд макарони із сиром і зробити салат, а оскільки обідній стіл був завалений залишками їхнього шиття, вечеряти сіли на кухні.

За вечерею й келихом білого вина вони поговорили про Моллі, а також про Джесс і поїздку Джудіт до Сінгапуру.

— Це ж у жовтні ти відпливаєш? У нас не так багато часу. Нам не варто надовго відкладати поїздку в Лондон на закупи. Спробуймо визначитися з датою. Ми можемо залишитися в моєму клубі й, можливо, сходити в театр чи щось подібне. На наступному тижні або через тиждень. У «Ліберті» завжди є чудова тонка бавовна й літній круїзний одяг, навіть посеред зими. Мушу визнати, що я не можу втриматися від заздрощів, коли думаю, що ти тікаєш від усієї цієї нудьги. Я ладна б сама вирушити човном через Суецький канал — в Індійський океан. Пообіцяй, що надішлеш мені феску з Адена.

Після вечері вони вимили посуд і повернулися до вітальні, а незабаром настав час випуску новин о дев’ятій. Бомбосховища й мішки з піском у Лондоні; нацистські війська на марші; Ентоні Іден літає кудись зі свіжим посланням від британського уряду; неминуча мобілізація резервістів. Бідді, не в змозі терпіти всю цю напруженість, простягнула руку й перемкнула голівку приймача на «Радіо Люксембург», і раптом у кімнаті, м’яко освітленій електричними лампами й вікнами, відкритими на сповнений пахощами й сутінками сад, розлігся голос Ріхарда Таубера:

І Джудіт знову була з Едвардом, у переддень того Різдва, у день, коли він повернувся зі Швейцарії і спеціально прийшов по неї, і вони разом бігли з пакунками в руках по сірих, залитих дощем вулицях, а потім пили шампанське у клубній залі готелю «Мітр». Спогад був таким пронизливо яскравим, що вона почула над головою крики мартинів, яких підкидав штормовий вітер, побачила вогні вітрин, розлиті по мокрих тротуарах, відчула запах мандаринів і ялинових гілок, саму суть Різдва. І вона знала, що так буде завжди. Хоч би як вона опиралася, Едвард завжди буде поруч. «Я пережила один день», — сказала вона собі. Один день без нього. Здавалося, що це перший крок у подорожі завдовжки в тисячу миль.

До того як найближчого суботнього ранку Боб Сомервілль повернувся до «Верхнього Біклі», відбулося кілька різних подій, і деякі з них були доволі тривожними.

Мораґ утекла в болота, де полювала на дрібного звіра, і повернулася з чотирнадцятьма кліщами в густому хутрі, усіх їх довелося ретельно повиймати. Це обтяжливе завдання взяла на себе Джудіт, бо Бідді була надто гидливою, а Джудіт одного разу бачила, як полковник Кері-Льюїс проводив цю жахливу операцію на Тигрі. Врятованій від кліщів Мораг належало зробити антисептичну ванну, яку вона так ненавиділа, що наприкінці наскрізь мокра була не тільки тварина, а й Бідді та Джудіт.

В Австрії, в Оберзальцберзі, гер Гітлер, промовляючи до своїх генералів, оголосив, що днями почнеться знищення Польщі.

Бідді після ланчу пішла до друзів на бридж і повернулася на вечерю в доброму гуморі, бо їй щастило на карту й вона виграла п’ять шилінгів і шість пенсів.

Світ облетіла зловісна новина про те, що нацисти з росіянами підписали пакт про ненапад. Здавалося, тепер ніщо не може запобігти війні.

Бідді й Джудіт, разом із родинами Даґґів і Лепфордів і великою кількістю місцевих мешканців, прийшли в актову залу школи, де усім видали протигази. Вони принесли їх додому, обережно й гидливо, наче то бомби з годинниковим механізмом, поклали їх під стіл у передпокої й віддано молилися, щоб ніколи не мати приводу їх надівати.

Білл Даґґ, прийшовши одного теплого вологого вечора, щоб зо дві години попрацювати в саду, застав Бідді в городі, де вона рвала листя салату на вечерю. Спершись на лопату, він зав’язав із нею розмову, у якій став підводити до думки, що долішню частину колишньої обори треба перекопати, угноїти й посадити там картоплю. Бідді сказала йому, що копання забере кілька днів, що вона не дуже любить картоплю і що віддає перевагу зеленій галявині, але Білл був упертий і сповнений рішучости домагатися свого. Зрештою, зауважив він, скидаючи кашкета, щоб почухати лисину, якщо той Хіттлер посуне війною, то вся Англія голодуватиме. Який сенс толокувати родючу землю, якщо можна щось на ній виростити. А хто має картоплю, той ніколи голодним не залишиться. Після чого Бідді, яку нещадно гризли мошки, дозволила себе переконати, а Білл, тріумфуючи, пішов по клубок шпагату, щоб позначити межі своєї нової грядки.

Нарешті Джудіт виконала грандіозний проект із пошиття світломаскувальних штор. Остання пара призначалася для кімнати Неда, і Джудіт увійшла туди, щоб повісити їх. Кімната Неда була найменшою в домі, і він спав на ліжку з червоного дерева із шухлядами, як у комоді, знизу. Лляні фіранки були темно-синіми, а білі стіни прикрашали групові світлини з підготовчої школи — аж до років навчання в Дартмутському військово-морському коледжі. Був тут також великий кольоровий плакат із зображенням напівоголеної дівчини. З меблів був ще тільки письмовий стіл із лампою і стілець. Щоб закріпити гачки на віконній рамі, Джудіт пересунула стілець і стала на нього, а коли повісила чорні штори й обернулася, щоб злізти зі стільця, раптом побачила поїденого міллю старого Недового плюшевого ведмедика, одноокого й лисуватого, який сидів на подушці в ліжку. Значущість цього Тедді порівняно з грудастою білявкою видалася їй страшенно зворушливою. Джудіт стояла, прихилившись до ліжка, і думала про Неда Сомервілля, і це враз змінило характер її намагань не думати про Едварда Кері-Льюїса. Вона пригадала ті чудові часи, коли вони бували з Недом разом, і їй закортіло чимшвидше знову побачити його, бо він був найближчою подобою рідного брата, якого вона не мала.

— Джудіт, — покликала Бідді знизу.

— Я тут.

— Не бачила мій секатор?

— Ні, але я прийду і знайду його.

Вона спустилася зі стільця, присунула його до столу й вийшла з кімнати Неда, зачинивши за собою двері.

Отже, субота, двадцять шосте серпня. Боб Сомервілль прибув із Девонпорта у «Верхнє Біклі» незадовго до полудня. Бідді, почувши гуркотіння його машини, що долала стрімкий схил пагорба, кинула свою роботу (вона чистила цвітну капусту, бо місис Лепфорд по вікендах не приходила) і вийшла через вхідні двері на сонячне світло, щоб зустріти його саме тоді, коли він вийшов з автомобіля, скуйовджений і втомлений на вигляд. Він був одягнений в однострій. Кашкет із золотим дубовим листям насунутий на чоло, старий кітель здавався трохи обвислим на його кремезній статурі, а відзнака офіцера інженерного підрозділу — чотири смуги оздобленої пурпуром золотої тасьми — зношена й потьмяніла. Він забрав із пасажирського сидіння потертий шкіряний саквояж і портфель, а тоді підійшов до дружини, щоб поцілувати її.

— Я боялася, що ти не зможеш звільнитися, — мовила вона.

— Я вже тут.

— Усе так жахливо. Я подумала, що може виникнути якась паніка.

— Вона триває. І невпинно. Але я хотів побачити вас обох.

Вона вклала свою руку в його, і вони разом пішли до будинку. При сходах вона запитала:

— Хочеш випити?

Він заперечно похитав головою.

— Згодом, Бідді. Я маю спершу скинути із себе це манаття й перевдягтися в цивільне, щоб знову відчути себе самим собою. Звабливі пахощі. Що на обід?

— Ірландське рагу.

— Смакота.

Оскільки світлоізоляцію було вже прилаштовано і швацьку машинку прибрано зі столу, вони повернулися до їдальні після тижня споживання їжі на кухні. Джудіт накрила на стіл, і коли Боб спустився вниз у старому вельветовому костюмі й приємно чистій вицвілій сорочці, вона підійшла, щоб привітати його найніжнішими обіймами. Бідді скинула фартух, і вони всі вийшли в палісадник, умостилися на сонечку й випили аперитиви. Боб випив пива, Джудіт — сидру, а Бідді — свого улюбленого джину з тоніком. Боб запитав про останні новини, і вони розповіли йому про картоплю Білла Даґґа та кліщів Мораґ, а про російсько-німецький пакт чи протигази згадувати не стали. Боб підтягнув Мораґ до себе, погладив її по голові та сказав їй, що вона дурна брудна сука, а вона тулилася до нього й усміхалася йому.

Він відкинувся на спинку крісла й підставив обличчя сонцю. У небі, з бджолиним гудінням, повільно летів аероплан. Споглядаючи сріблясту іграшку, що зависла в часі й просторі, Боб мовив:

— Сподіваюся, на ці вихідні не будемо розважатися чи когось розважати.

— Сьогодні невеличка випивка, — повідомила Бідді. — Тільки цього вечора і все. Тільки старі друзі.

— Хто?

— Баркінги й Торнтони. Не буде потреби докладати великих світських зусиль… — вона завагалася, —…але якщо хочеш, я скасую. Вони зрозуміють. Я просто подумала, можливо, нам усім треба трохи підбадьоритися.

— Ні. Не скасовуй. Мені приємно буде їх побачити.

Літак зникав, дрейфуючи вдалині за напівпрозорою хмарою.

— Це все? — перепитав Боб.

— Це все.

— Коли вони приїдуть?

— О пів на сьому.

Він якусь хвилину обмірковував це, а потім запропонував:

— Чому б нам не запросити міс Ленг?

Джудіт наморщила чоло. З попередніх відвідин вона знала й Баркінгів, і Торнтонів. Баркінги були військово-морською парою у відставці, яка оселилася в Ньютон-Феррарз, придбавши там невеликий будинок із доступом до води та стапелем для вітрильного човна. Після початку військових дій Джеймса Баркінга відкличуть на військову службу. Бідді це знала, і це було однією з причин, чому вона їх запросила. Торнтони, Роберт і Емілі, мешкали в Ексетері. Він був юристом, а також капітаном у батальйоні тероборони Девонширського полку. Емілі Торнтон була однією з подруг Бідді з бриджу й тенісу.

— Але ж міс Ленг…

— Хто така міс Ленг? — уклинилася Джудіт.

— Перестарок, державна службовиця на пенсії, яка перебралася в ці краї. У неї кам’яний будиночок на краю міста, із жовтими вхідними дверима врівень із тротуаром і чудовим садом. Боб закоханий у неї.

— Я не закоханий, — миролюбно заперечив Боб. — Я просто вважаю її напрочуд розумною й цікавою особою.

— Скільки їй років? — поцікавилася Джудіт.

— Гадаю, близько шістдесяти п’яти, — стенула плечима Бідді. — Струнка, енергійна. Ми познайомилися з нею на ланчі в Моррісонів місяців зо три тому. — Вона на мить замовкла, думаючи про міс Ленг. А потім підсумувала: — Ти маєш слушність, Бобе, я маю запросити її. Я це зроблю. Як по-твоєму, це не буде неввічливо… запрошувати день у день?

— Я не думаю, що вона з тих, хто ображається через дрібниці.

— Вона не почуватиметься ніяково в компанії, де вона вперше, а ми всі старі друзі?

— Люба Бідді, ти надто добра господиня, щоб таке допустити. Крім того, я не дуже уявляю собі міс Ленг зніяковілою чи засоромленою. Здається, вона все своє життя організовувала міжнародні конференції, відвідувала Лігу Націй і працювала в посольствах у Парижі й Вашингтоні. Не думаю, що їй відбере мову в компанії кількох пасторальних персонажів девонського періоду.

— Днями її бачила і мала б ще тоді запросити. Але це було в шкільній залі, коли ми отримували протигази, а вона стояла в іншій черзі, і в будь-якому разі це не був відповідний момент для світських запрошень.

— Іди, зателефонуй їй зараз.

Бідді пішла в будинок, зателефонувала й повернулася з інформацією, що міс Ленг у захваті від запрошення, ніяк не нарікала на дещо запізнене його надходження й обіцяла бути у «Верхньому Біклі» о пів на сьому.

Боб узяв руку Бідді й поцілував її.

— Молодчага.

Потім він сказав, що зголоднів, тож Бідді повернулася на кухню, знову наділа фартух і стала готувати ірландське рагу до столу.

Міс Ленг трохи запізнювалася. Торнтони й Баркінги вже прибули, взяли свої напої, закурили й почали невимушену розмову, як буває серед близьких друзів, що давно знають одне одного. За деякий час Джудіт непомітно прошмигнула на кухню, де в духовці розігрівалися воловани з курятиною, про які Бідді явно забула. Вони ледь підгоріли. Джудіт стояла біля столу на кухні, розкладаючи страву на синьо-білій тарелі, коли побачила у вікно маленьку зелену машину, яка в’їхала у відчинені ворота й припаркувалася біля вхідних дверей.

Дівчина покинула випічку й пішла зустрічати останню гостю. На порозі вона застала струнку сиву леді, стримано, але дуже елегантно вбрану — у сіру фланелеву спідницю й кашеміровий кардиган бордового кольору.

— Міс Ленг.

— Я запізнилася.

— Це пусте.

— Акурат коли я виходила, мені зателефонували. Чому завжди так трапляється?

У неї були ясні сірі очі, пильні й розумні, і Джудіт подумала, що такою на вигляд буде, мабуть, міс Катто через двадцять років.

— Ну, а ви хто, юна леді?

— Я Джудіт Данбар, небога Бідді.

— Авжеж, вона мені розповідала про вас. Приємно познайомитися. Ви гостюєте?

— Так, якийсь час. Будь ласка, заходьте.

Вона затрималася в коридорі. Крізь відчинені двері вітальні долинали звуки вечірки, що розгорталася повним ходом.

— Насправді я зараз маю справу з дещо перепеченими волованами…

— Ні слова більше, — розуміюче усміхнулася міс Ленг. — Впевнена, вони будуть смачними. А я здатна сама подбати про себе.

Сказавши так, вона перетнула хол і ввійшла у відчинені двері вітальні. Джудіт почула голос Бідді:

— А осьде й міс Ленг. Як приємно вас бачити…

Дівчина повернулася на кухню й полегшено зітхнула, побачивши воловани цілими, оскільки існувала ймовірність, що ними зацікавиться Мораґ і з’їсть усі вмить. Джудіт закінчила розкладати їх на тарелі, а тоді віднесла частування у вітальню.

Місця було небагато, і вісім людей здавалися чималою юрмою. Коли ввійшла міс Ленг, усі підвелися, щоб були відрекомендованими, а тоді знову зручно вмостилися на стільцях і відновили розмову. Джудіт запропонувала гостям воловани. Вечірка тривала.

Пізніше, коли вона вмостилася при вікні з Емілі Торнтон і Бідді, зацікавлено слухаючи про останній скандал у тенісному клубі, до них приєдналася міс Ленг. Вона подивилася крізь вікно на сад і зелену галявину, на яку лягали довгі вечірні тіні, і висловила своє захоплення з приводу розкішних троянд Бідді.

Та досить приземлено відгукнулася на комплімент щодо свого єдиного успіху в садівництві.

— Це все завдяки кінським кізякам, — пояснила вона. — У мене є доступ до них у необмеженій кількості.

— Не буде надто нечемно, якщо я вийду, щоб помилуватися на них? Вони виняткові.

— Авжеж, прошу. Джудіт проведе для вас екскурсію… ти не заперечуєш, серденько?

— Залюбки, от тільки я не всі назви знаю…

— Це звучить так, ніби мене треба відрекомендувати кожній із них, — засміялася міс Ленг.

Вона поставила свою склянку з хересом, і Джудіт повела її в сад, залишивши Бідді й Емілі Торнтон наодинці — розбирати фінальну порцію пліток із тенісного клубу. Вони з міс Ленг пройшли крізь засклені двері, що вели в палісадник. Там досі стояли шезлонги, у яких вони лежали перед ланчем, а по траві стрибала плиска.

— Який чудовий вечір, — зауважила міс Ленг. — А який краєвид у місис Сомервілль. Я не мала уявлення, який простір звідси відкривається. Мій будинок стоїть просто на головній вулиці, тому про мальовничий краєвид не йдеться, та коли я виходила на пенсію, то подумала, що варто бути ближче до сусідів і магазинів, щоб, коли справді ослабну й не кермуватиму вже, була змога зберегти відносну незалежність.

Вони неквапом чимчикували по галявині.

— Тепер розкажіть мені про себе. Ви та небога, яка їде в Сінгапур? Яка ж гарна ця троянда. Я знаю її на ім’я. «Ена гаркнес». Який розмір! — вона зупинилася, щоб понюхати оксамитову квітку. — А запах справді райський. Коли ви відпливаєте?

— Я планую поїздку в жовтні.

— Давно ви не бачили своїх батьків?

— Маму — чотири роки.

— Стільки часу. Надто жорстока така розлука. Скільки вам років?

— Вісімнадцять.

— Школу, звісно, закінчили.

— Так, цього літа.

— А вступні?

— Я ще не отримала результатів.

— Ох це очікування! Жахливо. Як зараз пам’ятаю. На тривалий час плануєте в Сінгапур?

— Близько року. Якщо я успішно склала вступні, сподіваюся, отримаю місце в Оксфорді. Заради університету я повернуся.

— Просто чудово… Я вважаю, що чи не найщасливішими у моєму житті були роки в університеті.

Вона була не тільки схожою на міс Катто, а й говорила точнісінько як вона.

— І мови. Я раджу вам спробувати сили в різних мовах. Ви, звісно, володієте французькою. Як щодо німецької?

— Я ніколи не вивчала німецької.

— А латину?

— Я не дуже добре володію латиною.

— Шкода. З латиною ви вже на півдорозі до італійської та іспанської. А ось троянда, імені якої я не знаю.

— Я теж.

— Отже, ми маємо запитати в місис Сомервілль.

— Я сумніваюся, що вона знатиме… вона не дуже велика садівниця.

— У такому разі я муситиму сама його пошукати. Ці чотири роки, поки ваші батьки були за кордоном, як ви давали собі раду? Де ви, приміром, відпочивали на канікулах?..

Вона розпитувала з таким щирим зацікавленням і водночас таким безстороннім тоном, що Джудіт, почуваючись цілком безпечно, стала говорити про Кері-Льюїсів і Нанчерров так об’єктивно й відсторонено, ніби йшлося про давно минулий період її життя, що не залишив у її душі істотного сліду. Це було дивно, оскільки вона б не змогла поговорити про це з Бідді чи з Бобом, не наражаючись на спогади про Едварда і без клубка в горлі. Вона пояснила новій знайомій роль тітки Луїзи та Лавді, змалювала великодушність Даяни й Едґара Кері-Льюїсів.

Міс Ленг уважно слухала.

— Які чудові люди, — зауважила вона. — Ми іноді забуваємо про безмежну доброту людей. Я не скажу, що вам пощастило, бо терпіти не можу це слово. Звучить так, ніби йдеться про джекпот у грі, яка не передбачає спеціальних навичок. Але я дуже рада за вас, бо це, мабуть, вплинуло на ваше життя.

— Бідді теж завжди була поруч. Я знала, що будь-коли можу приїхати до Бідді.

— Але у ваших нових друзів ви явно були за члена сім’ї.

Вони обійшли всі троянди. «Спекс єллов» була останньою. Міс Ленг, замилувавшись нею, замовкла, тоді обернулася до Джудіт.

— Мені так сподобалося з тобою спілкуватися. Сподіваюся, ми побачимося знову.

— Я теж на це сподіваюся, міс Ленг.

Міс Ленг завагалася.

— Я ще не обговорювала цього з місис Сомервілль, але хотіла б, щоб ви всі називали мене Гістер. Це моє ім’я. Я зараз тут живу. Це мій дім. Я надто тривалий час була міс Ленг. Гадаю, зараз доречно змінити імідж.

Гістер. Джудіт пригадала той далекий день, коли Даяна Кері-Льюїс сказала їй майже те саме, коли вони мчали разом у відкритому «Бентлі» і всі втрьох кричали «Даяна!», і вітер підхоплював їхні голоси. Вона сказала:

— Я охоче називатиму тебе Гістер.

— Тоді вирішено. Слухай, мошки починають кусатися. Думаю, настав час повернутися до товариства.

З Гейтора[140] відкривався захопливий краєвид на неозорий простір Дартмуру і крихітних сіл, розкиданих по ньому, як іграшки на килимі, на долини, річки й поля, а вдалині, від дельти річки Тін до Старт-Пойнта — сріблясте, мерехтливе море. Джудіт і Боб Сомервілль, у супроводі Мораґ, піднялися на п’ять миль болотистою стежкою й, досягши своєї мети, зупинилися звести дух, а тоді вмостилися в трав’яній западині під великою брилою. Бідді з ними не пішла. Доволі для неї несподівано, вона вирішила піти до церкви. Ланч, запевняла вона їх, то рухомий бенкет, не прив’язаний суто до полудня. Отже, не було потреби поспішати назад, до «Верхнього Біклі». Вони мали час натішитися спокоєм.

Вони сиділи в товариському мовчанні. Тишу сільського ранку підкреслювали віддалені мирні звуки: бекання овець, гавкіт собаки, дирчання машини, що виїжджала на пагорб. Підіймаючись, вони чули передзвін, що долинав із присадкуватих церковних веж, але зараз дзвін уже стих. Подув вітерець і розворушив зарості папороті.

Джудіт зірвала травинку й почала скубти її нігтем великого пальця.

— Дядьку Бобе, як гадаєш, могли б ми поговорити?

Він дістав люльку й кисет і почав наповнювати чашу тютюном.

— Безперечно. Ти завжди можеш поговорити зі мною.

— Ідеться про дещо доволі складне.

— Чи не про юного Кері-Льюїса часом?

Вона обернула голову й подивилася на нього. Боб запалював люльку від сірника з коробки «Свон Вестас». Полум’я згасло, солодко війнуло тютюном, і з люльки тонким сірим плюмажем піднявся димок.

— Бідді тобі сказала.

— Звичайно, вона мені сказала, — він сховав сірники в кишеню старого твідового піджака, такого потертого, що подекуди нагадував нещільне плетиво. — Вона мені все розповідає. Ти сама знала, що вона розкаже. Мені шкода. Нерозділене кохання не робить нас щасливими.

— Я не про Едварда. Йдеться про Сінгапур.

— А що із Сінгапуром?

— Я не думаю, що зможу туди поїхати. Я давно обмірковую це, але ні з ким не ділилася. Це жахливо, бо я відчуваю, ніби мене розриває у двох напрямках. З одного боку, мені дуже хочеться поїхати. Я понад усе хочу знову побачити маму, тата і Джесс. Я чекала чотири роки, чекала з нетерпінням, щохвилини. Лічила місяці, лічила дні. І я знаю, що мама так само чекає. У листах вона писала, ну ось, іще рік. А потім ще пів року. А потім ще три місяці. І вона вже приготувала для мене мою кімнату й запланувала всілякі приємні заходи, як-от організувати велику вечірку на мою честь, поїздку на Пенанг. А я забронювала місце на рейс і про все подбала, і ніщо не перешкоджає мені плисти…

Вона зупинилася. Боб чекав.

— Війна. Усі будуть в епіцентрі подій. Усі, кого я справді люблю. Ти, Нед і всі мої друзі. Джеремі Веллс і Джо Воррен і, мабуть, також Гітер. І Атена Кері-Льюїс, і Руперт Райкрофт… Я думаю, вона вийде за нього, а він у Королівській драгунській гвардії. І друг Едварда, Ґас Каллендер. І Лавді. І Едвард. Я знаю, що, виїхавши до Сінгапуру, я почуватимуся як щур, який покидає корабель, що тоне. Тобто я знаю, що ми не потонемо, але це не заважає мені так почуватися. На тому тижні ми з Бідді отримали протигази, запаслися парафіном і свічками, приладнали світломаскування, а все, що моя мама робить у Сінгапурі, це дає вказівки слугам, ходить до клубу, грає в теніс і відвідує вечірки. Я мала б робити те саме, і це було б надзвичайно цікаво й по-дорослому, але я знаю, що сумління мучило б мене щомиті та щодня. Немає найменшої ймовірності, що війна якось вплине на них, як і в часи Великої війни[141]. Але для мене це було б усе одно, що втекти, сховатися й дозволити іншим виконувати всю брудну роботу. Битися на війні, я маю на увазі.

Вона замовкла — почасти тому, що їй забракло слів, почасти тому, що висловила головне. Боб не відразу прокоментував її монолог. Зрештою він сказав:

— Я розумію твої почуття, але мені шкода твоїх батьків, особливо твоєї матері.

— Оце найгірше. Якби не вона, я б навіть не думала їхати до Сінгапуру.

— Скільки тобі?

— Вісімнадцять. Наступного літа мені виповниться дев’ятнадцять.

— Ти могла б поїхати на рік, а потім повернутися.

— Я не хочу ризикувати. Усе що завгодно може статися. Може не бути зворотного рейсу. Я не зможу повернутися. Я можу застрягти там на роки.

— А як щодо університету? Оксфорд. Здається, це мав бути твій наступний крок.

— Не цього року. І я ще не отримала результатів вступних іспитів. Але я відчуваю, що Оксфорд може зачекати. Це не так важливо, як залишитися в Англії. Можливо, я зможу вступити до університету, але зараз вирішальне те, що я не хочу тікати. Як я можу не бути тут, щоб зробити щось корисне, щоб мати можливість розділити з іншими жахливі події, які неодмінно відбуватимуться.

Дядько Боб, покурюючи свою люльку, відкинувся назад, притулившись обтягнутими твідом плечима до порослого лишайниками граніту.

— То ти хочеш, щоб я тобі що сказав?

— Я сподівалася, ти допоможеш мені ухвалити рішення.

— Я не можу цього зробити. Ти маєш сама обрати його для себе.

— Це так важко.

— Я скажу тільки таке. Якщо ти поїдеш до своїх батьків, я переконаний, ніхто не подумає про тебе нічого поганого й не тикатиме пальцем. Ти надто довго була в розлуці з рідними, і, я гадаю, по всіх цих роках на самоті ти заслуговуєш на розраду. А якщо ти не поїдеш… то маєш усвідомити, як тобі буде важко. Однак це твоє життя. Ти відповідальна за себе.

— Якщо я залишуся в Англії, ти вважатимеш мене жорстокою та егоїстичною?

— Ні. Я вважатиму, що ти демонструєш безмежний патріотизм і самовідданість. І я дуже пишатимуся тобою.

Патріотизм. Це дивне слово, яке нечасто вимовляли вголос, охоплювало емоції навіть глибші, ніж відданість і прихильність до друзів. Джудіт згадала про пісню, яку співали дівчата «Святої Урсули» на День імперії, чи на день народження короля, чи з інших відповідних нагод. Слова її були парафразом із Шекспіра:

«Я дуже пишатимуся тобою». Можливо, це все, що їй було потрібно.

— Отже, я залишуся, — підсумувала вона. — Я зателефоную в транспортну компанію і скасую свою поїздку, а потім напишу мамі. Я знаю, що вона буде спустошена, але вона має мене зрозуміти.

— Я радив би спершу надіслати їй телеграму. З позначкою «Подробиці в листі» наприкінці. Щойно ти це зробиш і спалиш усі човни, ти зможеш написати справді гарного листа й розтлумачити їй усе, що зараз казала мені. У Королівському флоті ми називаємо це «письмовим поясненням причин».

— Так, дядьку Бобе. Так, ти маєш слушність. Я так зроблю. Зразу. Щойно ми повернемося. Я відчуваю неймовірне полегшення — мене вже не мучить невизначеність. Ти святий, дядьку Бобе.

— Я сподіваюся тільки, що ти не пошкодуєш про своє рішення.

— Я знаю, що ні. Я вже почуваюся набагато краще. А якщо зчиниться переполох, ти ж мене підтримаєш?

— Я забезпечу тобі другий рубіж оборони. Тепер, коли рішення ухвалено, що ти із собою робитимеш? Ти обмірковувала дальші плани?

— Так. Взагалі, я хочу приєднатися до однієї зі служб оборони, але в цьому не буде особливого сенсу, доки я не маю певної кваліфікації, інакше закінчиться на тому, що я чиститиму зброю, або триматиму линву аеростата повітряного загородження, або готуватиму гори їжі для благодійних заходів. Гітер Воррен, моя подруга в Порткеррісі, навчатиметься на стенографістку та друкарку. Я подумала, що могла б піти на курси разом із нею. Стенографія й машинопис — це не так багато, але принаймні це вже якась кваліфікація. Тож я зважую можливість перебратися в Порткерріс. Наприклад, спитаю у місис Воррен, чи здасть вона мені кімнату. Я знаю, що вона напрочуд гостинна. Зупинялася в них сто разів, а якщо Джо піде у військо, його кімната буде вільною.

— Порткерріс?

— Так.

— Не Нанчерров?

— Ні. Не тільки через Едварда. Річ у тім, що я доволі довго прожила з Кері-Льюїсами. Я маю сама ставати на ноги. І в будь-якому разі Нанчерров лежить на відлюдді від усього: якщо я хочу навчитися якогось фаху, звідти — всюди незручно.

— Тобі принципово зараз повернутися в Корнволл?

— Не зовсім. Фактично, мені варто, мабуть, триваліший час побути чимдалі від нього. Я ще недостатньо оговталася.

— Тоді чому б тобі не залишитися тут? З Бідді.

— Я не можу жити у вас нескінченно.

— Не нескінченно. Якийсь час. Я хотів би, щоб ти залишилася. Я прошу тебе залишитися.

Джудіт здивовано глянула на нього. Вона побачила його масивний, грубий профіль, з густими бровами й люлькою, що стирчала з рота. Побачила також сиве волосся і глибоку зморшку від носа до підборіддя. Вона легко уявила собі, яким він стане, коли геть постаріє.

— Чому ти хочеш, щоб я залишилася? — запитала вона лагідно.

— Я хочу, щоб ти була за компанію Бідді.

— Але в неї десятки друзів.

— Вона сумує за Недом, і бог зна що станеться зі мною. Їй приємно, що ти поруч. Ви зможете підтримати одна одну.

— Але я маю свої плани. Справді хочу навчитися стенографувати та друкувати.

— Ти можеш це зробити. Їздитимеш в Ексетер або в Плімут.

— Як я діставатимуся туди й сюди? Ти сам казав, що передусім треба заощаджувати бензин. Я б не змогла користуватися своєю машиною, а з Бові-Трейсі ходить лише один автобус на день.

— Яка ти педантична дівчина, — засміявся дядько Боб. — З тебе буде зразковий старшина-писар.

Він нахилився вперед, щоб вибити люльку об каблук черевика.

— Чому б нам не рухатися поступово? Я щось придумаю, обіцяю. Я не кину тебе напризволяще без змоги щось робити. А ти побудь поки що з Бідді.

Її раптом переповнили теплі почуття до нього.

— Гаразд, — погодилася Джудіт, нахилилася вперед і поцілувала його в обвітрену щоку, а він обійняв її.

Мораґ, яка лежала в папороті трохи віддалік, заворушилася й підійшла до них, щоб з’ясувати, що ці люди замислили. Дядько Боб легенько поплескав її по кудлатому боці.

— Нуте, Мораґ, ледащо, лаштуймось додому.

Було майже пів на третю, коли вони повернулися, голодні, спраглі й приємно втомлені. Прогулянка була чудова. Вони підійшли до «Верхнього Біклі» через вересові луки, перелізли кам’яний мур за оборою й рушили по густій траві вниз, до будинку. Мораґ, як завжди жвава, бігла попереду, перестрибнула через мур легко, як атлетка, і помчала вперед, до задніх дверей, де стояла її миска з водою.

Джудіт і дядько Боб рухалися статечніше. Вони, зокрема, зупинилися, щоб оглянути запроектовану Біллом Даґґом картопляну грядку. Ділянка була акуратно розкреслена й розмічена шпагатом, приблизно чверть уже перекопана, трава та бур’яни виполені, і темний, суглинистий ґрунт лежав пухкими грудками. Джудіт нахилилася, набрала жменю землі, від якої пахло солодко й волого, і просіяла її крізь пальці.

— Закладаюся, на цій землі виросте найкраща картопля у світі, — виснувала вона.

— Копав колись. Робота не на мій смак. Нехай радше Білл Даґґ, тоді…

Дядько Боб схилив голову набік, прислухаючись. Джудіт теж чула: автомобіль сповільнює хід і розвертається, щоб в’їхати на пагорб. Боб насупив брови.

— Отакої. Хто б це міг їхати сюди?

Вони стояли пліч-о-пліч і чекали, дивлячись у бік відчинених воріт. Звук двигуна ставав ближчим, а потім сам автомобіль з’явився в полі зору на в’їзді у «Верхній Біклі». Галька заскреготіла під покришками темної машини штабу Королівського флоту, з офіцером в уніформі за кермом.

— Хай йому дідько, — пробурмотів собі під носа Боб.

— Хто це?

— Мій офіцер зв’язку.

Машина зупинилася, і з неї вийшов молодик в однострої лейтенанта. Боб пішов йому назустріч, випереджаючи Джудіт і нахиливши голову, коли проходив під мотузкою для білизни. Джудіт вагалася, витираючи долоню від землі об штани, а тоді повільно рушила за ним.

Лейтенант, наблизившись, відсалютував:

— Капітане Сомервіллю, сер.

— Вайтейкере. Що ти тут робиш?

— Повідомлення, сер. Надійшло близько години тому. Я негайно виїхав, сер. Подумав, що краще доставити вам особисто.

— У службовій машині?

— Я думаю, вам знадобиться транспорт, сер.

Повідомлення було передано. Стоячи в запорошених черевиках і зношеному твідовому піджаку, зі скуйовдженим волоссям, Боб Сомервілль прочитав його. Джудіт тривожно спостерігала за дядьковим обличчям, але його вираз нічого не виказував. Він звів очі.

— Так, краще було доставити особисто. Молодець. Дякую, — похвалив він лейтенанта Вайтейкера й подивився на годинник. — Мені знадобиться п’ятнадцять хвилин. Я маю переговорити з дружиною, з’їсти бутерброд чи щось таке і спакуватися.

— Так, сер.

Боб обернувся, щоб піти в будинок, але в останню мить згадав про Джудіт, яка стояла ні в сих ні в тих.

— О, Вайтейкере, це моя небога Джудіт Данбар. Тобі варто втаємничити її в деталі. І якщо ти будеш до неї приязний, вона, можливо, приготує тобі чашку чаю.

— Думаю, я зумію вижити, сер, щиро дякую.

— П’ятнадцять хвилин.

— Я зачекаю, сер.

Дядько Боб зайшов у будинок. Вхідні двері щільно зачинилися за ним, і Джудіт зрозуміла, що саме цієї миті він не хоче, щоб хтось іще був поруч: він мав побути наодинці з Бідді. Дівчину охопило недобре передчуття. Уява швидко малювала картини ворожого вторгнення, якоїсь катастрофи на морі чи жахливих новин про Неда.

— Що відбувається?

— Передбачається особлива зустріч, — пояснив їй лейтенант Вайтейкер. — Головнокомандувач Домашнього флоту[143] запросив капітана Сомервілля приєднатися до його штабу, — Джудіт відчула певне полегшення: не йшлося ні про що з того жахливого, чого вона боялася. — «Невідкладно. З усією допустимою швидкістю». Ось чому я приїхав на службовій машині.

— Де базується Домашній флот?

— У Скапа-Флов.

— Ви ж не повезете його до Скапа-Флов машиною?[144]

Лейтенант Вайтейкер засміявся, від чого одразу видався Джудіт набагато людянішим.

— Ні. Думаю, капітан Сомервілль скористається з послуг авіації флоту.

— Нед служить у Скапа-Флов.

— Я знаю.

— Це так раптово… — Джудіт зустрілася з ним поглядом, побачила в його очах співчуття та спробувала всміхнутися. — Мабуть, тепер усе так відбуватиметься…

Після цього лейтенант Вайтейкер відкинув офіційний вигляд і став приємним і доброзичливим молодиком.

— Слухай, — запропонував він, — чому б нам не сісти де-небудь і не покурити?

— Я не курю.

— Але я міг би.

Тож вони пішли до кам’яних сходів, що вели до частково всохлої зелені й сіли на осонні на сходинку, а Мораґ приєдналася до них. Лейтенант Вайтейкер закурив цигарку й запитав, що сьогодні робили Джудіт і капітан Сомервілль, і вона розповіла йому про прогулянку до Гейтора і про дивовижний краєвид із вершини пагорба. Також вона сказала йому, що наразі залишиться у «Верхньому Біклі», з Бідді, і вже коли це сказала, Джудіт усвідомила, що тепер у дядька Боба не буде ні часу, ні можливости подбати про плани на майбутнє Джудіт. Вона муситиме впоратися з цим сама.

Точно через п’ятнадцять хвилин Боб вийшов із будинку разом із Бідді. Лейтенант Вайтейкер, викинувши цигарку, спритно підхопився на ноги й підійшов до Бідді, щоб потиснути їй руку. Бідді мала дещо збентежений вигляд, але вона стільки часу була одружена з Королівським флотом, що навчилася сміливо й водночас по-філософськи ставитися до раптових розставань. Що ж до дядька Боба, той знову став іншим собою: знову в уніформі, знову в ролі військового начальника, він був водночас авторитетним і оптимістичним, не незнайомим, але якимось віддаленим, наче вже випередив їх у часі, занурений у професійне життя.

Лейтенант Вайтейкер узяв у нього багаж і пішов до автомобіля, щоб скласти речі в багажник. Дядько Боб обернувся до дружини й обійняв її.

— До побачення, моя люба.

Вони поцілувалися.

— Спробуй побачитися з Недом. Перекажи йому мою любов.

— Неодмінно.

Настала черга Джудіт.

— До побачення.

— До побачення, дядьку Бобе.

Вони обнялися.

— Бережи себе, — побажав він небозі, а вона всміхнулась у відповідь і пообіцяла, що берегтиме.

Лейтенант Вайтейкер чекав, притримуючи дверцята для Боба. Той сів на пасажирське сидіння, а лейтенант зачинив двері, обійшов машину спереду й сів за кермо.

— До побачення!

Машина проїхала у ворота і зникла. Боб Сомервілль поїхав. Бідді та Джудіт махали вслід руками, тоді перестали. Натомість прислухалися, доки могли чути машину, а потім повернулися одна до одної.

— З тобою все гаразд? — запитала Джудіт.

— Ні. Абсолютно розчавлена, — гірко засміялася Бідді. — Іноді ВМФ просто бісить мене. Бідолашний чоловік. Прийшов і пішов, як циганський табір, — тільки бутерброд із яловичиною вхопив. Але ж і задоволений, як пес похвалений. Така честь. Таке престижне призначення. Я справді рада за нього. Мені б хотілося тільки, щоб це сталося не так раптово і щоб Скапа-Флов не був на іншому кінці країни. Я просилася їхати з ним, але він каже, що про це не може бути й мови. Тож моя доля наразі тут сидіти й кукати, — вона подивилася на Джудіт. — Боб сказав мені, що ти думаєш залишитися в нас на якийсь час.

— Ти не проти?

— Знаю, це прозвучить безглуздо, але зараз я просто не витримаю втратити вас обох. Для мене невимовна втіха думати, що ти будеш поруч, мені за компанію. Ох, серденько… — вона труснула головою, ніби відганяючи емоції, —…це така дурниця, але мені щось сльози навертаються…

— Облиш, — взяла її за руку Джудіт. — Ходім, поставимо чайник і заваримо дуже міцного чаю.

Згодом Джудіт завжди згадувала той недільний серпневий день і від’їзд дядька Боба як момент справжнього початку війни. Події наступного тижня — мобілізація Королівського флоту, призов резервістів, німецьке вторгнення до Польщі та промова містера Чемберлена про оголошення війни — ретроспективно сприймалися суто останніми формальностями, що передували першому бою смертельної боротьби, якій судилося тривати майже шість років.

Тут Джудіт схрестила пальці[145] й виклала останній елемент своєї вигадки.

Вона розімкнула пальці.

Відповідь на цей лист надійшла до «Верхнього Біклі» майже за два тижні. Лист прослизнув у щілину поштової скриньки й упав на килимок разом із рештою пошти — великий товстий конверт, з адресою, надписаною дитячими кривулями Лавді, які, разом із безнадійним правописом, роками викликали розпач міс Катто. Джудіт була неабияк здивована, бо зроду не отримувала листів від Лавді, не згадуючи вже про те, що та й не писала ніколи чогось об’ємнішого, ніж лист подяки за гостинність. Джудіт пішла з пухким конвертом до вітальні, згорнулася калачиком у кутку дивана й розпечатала його.

Усередині були результати її іспитів і відносно акуратно згорнуті аркуші розкішного паперу для листів із Нанчерров. Вона спочатку переглянула результати, розгорнувши офіційний бланк з острахом, наче він міг вибухнути. Відразу Джудіт ледь повірила своїм очам, а потім відчула полегшення й одночасно хвилювання та задоволення від своїх досягнень. Якби вона була з кимось з однолітків, то, либонь, підстрибнула б і пішла в танок із радощів, але влаштовувати виставку суто для себе здавалося безглуздям, а Бідді поїхала до Бові-Трейсі, у перукарню, тож вона задовольнилася тим, що перечитала результати, а потім відклала їх і розгорнула листа від Лавді.

Джудіт склала листа і сховала назад у конверт, а потім поклала туди само бланк із результатами іспитів. Приємно було лежати, згорнувшись калачиком у кутку дивана, тож вона там залишилася. Дивилась у вікно й думала про Нанчерров. Було відчуття, ніби вона фізично перенеслася туди. Вона подумала про Атену та Руперта, які одружуються в реєстраційному бюро, про міс Пенберті, яка шиє темні штори, про Ґаса в кілті, про полковника з відрами води та про Лавді, що пасе курей. І про Едварда. «Десь в Англії». Тренувальна база. Тренування з чого? Він уже має ліцензію пілота. Яке безглузде запитання. Тренування з військових дій, звісно: як пікірувати, стріляти з бортової гармати та збивати ворожі бомбардувальники. «Він приємно гає час і п’є пиво».

З тієї останньої неділі в Нанчерров вони не мали жодного зв’язку, відтак першу новину про нього Джудіт отримала від Лавді. Сама вона не написала Едварду й не зателефонувала, бо не могла придумати, що сказати, що ще не сказано, а ще тому, що вона досі здригалася від спогадів про власну наївність і шок через відмову Едварда. Так само Едвард не писав і не телефонував їй, але вона й не очікувала, що він це зробить. Він був незмінно прихильним і проникливим упродовж тривалого часу, але терпіння жодної людини не може тривати вічно. Її втеча з Нанчерров, коли вона нікого навіть не дочекалася, щоб попрощатися, імовірно роздратувала його. І Едварду не було ні причини, ні потреби ганятися за Джудіт. У його чарівному житті ніколи не бракуватиме прекрасних жінок, які стоятимуть у черзі, щоб упасти в його обійми.

З іншого боку, вона нездатна була згадувати його безпристрасно. Вона змушена була виштовхувати зі свідомости його образ як такий, і звук його голосу, і його сміх, і пасмо волосся, що спадає йому на чоло. Усе, з ним пов’язане, сповнювало її захватом.

Відколи вона приїхала в Девон, Джудіт щосили намагалася протистояти солодким маренням: ніби ось вона почує зараз, як на пагорб в’їжджає машина, і це буде Едвард, він приїде та знайде її, приїде, бо він не може жити без неї. Такі фантазії добрі для дітей, для казки зі щасливим кінцем, а вона тепер уже в жодному сенсі не дитина. Проте вона не владна була зупинити його вторгнення у свої сни, і в цих снах бувала мить, дійшовши до якої, вона занурювалась у блаженне задоволення, бо знала, що десь там був також Едвард. І вона прокидалася, сповнена щастя, тільки для того, щоб це щастя розтануло в холодному світлі ранку.

Неминучість. Але тепер, згадавши про нього, вона вже не плакала, тож, імовірно, справа повертає на краще. Усе, безумовно, могло бути гірше. А так вона принаймні успішно склала іспити, і цей об’єктивний успіх мав підтримати її морально. «Здатність покластися на себе саму — це головне», — проповідувала міс Катто. Тож, підбиваючи проміжні підсумки, дві оцінки «винятково» стануть стимулом до майбутнього поступу. Вона почула грюкання дверей і голос Бідді. Бідді повернулася, з відновленою гарячою завивкою. Джудіт підвелася з дивана й пішла до тітки, щоб поділитися новинами.

Був майже кінець вересня, коли Гістер Ленг почала давати їй уроки з машинопису і стенографії, оскільки Гістер мала спершу зробити певні приготування. У неї була імпозантна друкарська машинка — професійна, а не портативна, як у дядька Боба, — але її довелося відвезти в майстерню в Ексетері — почистити, поставити нову стрічку і спеціальний щиток, щоб навчитися друкувати наосліп, не підглядаючи на клавіатуру. Вона також придбала два підручники, оскільки минуло доволі часу, відколи Гістер сама вивчала теорію обох ремесел, і їй потрібно було освіжити в пам’яті деякі подробиці. Нарешті вона зателефонувала у «Верхній Біклі» й повідомила, що готова почати курс.

Наступного дня Джудіт спустилася з пагорба й опинилася біля вхідних дверей будинку Гістер. Загалом це трохи скидалося на повернення до школи на різдвяний триместр. У повітрі стояли пахощі осені, листя на деревах ставало золотим. Дні скорочувалися, і щовечора ритуал світломаскування відбувався трохи раніше… незабаром вони питимуть чай о пів на четверту, зі щільно запнутими шторами. Джудіт сумувала за повільними природними сутінками, а раннє вмикання електричного світла в ізольованій від довкілля кімнаті викликало щось на кшталт клаустрофобії.

Але зараз, о дев’ятій ранку, небо було ясне, повітря прозоре, звідкись тягло димком від спалюваного садового сміття. На вихідні вони з Бідді зібрали кілька фунтів ожини з живоплотів навколо полів місцевого фермера, і той-таки фермер пообіцяв їм купу деревини на дрова, зі старого в’яза, поваленого бурею. Білл Даґґ притягне колоди до «Верхнього Біклі» трактором із причепом і поскладає під стіною гаража, разом із запасами торфу. Дрова допоможуть заощадити запаси вугілля, впевнености в подальшому постачанню якого, з огляду на обставини, бути не могло.

Мурований із сірого каменю триповерховий будинок Гістер із невеличкою терасою був затиснений між сусідами. Їхні будинки мали тьмяніший вигляд, з облупленими чорними або коричневими вхідними дверима й мереживними шторами, що обрамляли аспідистрії в горохово-зелених горщиках. Натомість вхідні двері Гістер були жовтими, а чисто вимиті вікна запнуті білосніжною сіточкою. Поряд із металевою ґраткою для обчищання чобіт вона посадила клематис, і він уже поплівся по стіні. Усе це створювало враження затишку й охайности.

Джудіт натиснула на дзвінок, і Гістер відчинила їй. Як завжди, вона мала бездоганний вигляд.

— Осьде й ти. Тобі бракує тільки шкільного ранця. Який райський ранок. Я саме варю каву.

Джудіт відчувала її свіжі звабні пахощі.

— Я щойно поснідала, — про всяк випадок повідомила Джудіт.

— Тоді випий іще чашечку. Зі мною за компанію. Ми не повинні відразу братися до роботи. Адже ти вперше в мене? Вітальня отам: почувайся як удома, а я зараз приєднаюся до тебе.

Двері були відчинені. Увійшовши, Джудіт опинилася в довгій кімнаті, що тягалася від чола будинку до причілку, завдяки тому, що була видалена розділювальна стіна між колишніми двома маленькими кімнатами. Увесь цей простір здавався приязним і дуже світлим. Крім того, він був умебльований і оформлений у простому сучасному стилі, дуже відмінному від того, що вона очікувала побачити. Трохи схоже на артистичну студію, вирішила Джудіт. Стіни були білі, килим бежевий, а штори з грубого полотна — натурального кольору. Обов’язкова світломаскувальна штора була присутня, але зараз відкинута, а яскраве ранкове світло сіялося крізь тонкі фіранки, наче вони були з легкого мережива. Диван був накритий турецьким килимом, а поруч стояв низенький столик із листового скла, підтримуваного двома старовинними порцеляновими левами, які, здавалося, у дуже давні часи прийшли безпосередньо з Китаю. Столик був завалений яскравими книжками, а в центрі його стояла сучасна скульптура.

Усе дуже дивно. Оглядаючи кімнату, Джудіт побачила над каміном абстрактну картину без рами. Зерниста блискуча фарба, ймовірно, її наносили на полотно просто мастихіном. Обабіч каміна стояли скляні полиці з колекцією зелених і синіх келихів. Інші полиці були щільно заповнені книжками — деякі в солідних шкіряних палітурках, інші в нових глянцевих обкладинках: романи й біографії, які хочеться одразу читати. За вікном розкинувся садочок — довгий вузький газон, облямований буянням айстр «волове око» і яскравих різнобарвних жоржин.

Коли Гістер повернулася, Джудіт стояла біля вікна й гортала книжку з кольоровими вкладками — репродукціями картин Ван Гога.

Вона звела очі, згорнула книжку й поклала її на стіл, до решти, а тоді зауважила:

— Я ніяк не можу вирішити, подобається мені Ван Гог чи ні.

— Хочеш сказати, він є загадкою? — Гістер поставила тацю з кавою на червоний лакований ослінчик. — А я люблю його грозове небо, його жовту пшеницю і його крейдяну блакить.

— У тебе вишукана вітальня. Не така, як я собі уявляла.

Гістер, умощуючись у кріслі із широкими бильцями, засміялася:

— То що ж ти собі уявляла? Антимакасари й порцеляну «Роял Альберт»?[146]

— Ну, не зовсім, але точно не те, що є. Ти придбала будинок уже в такому вигляді?

— Ні. Він був такий, як решта. Я знесла перегородку. Облаштувала ванну кімнату.

— Неймовірно, як швидко ти впоралася. Ти не так давно тут мешкаєш.

— Але я володію будинком п’ять років. Коли ще працювала в Лондоні, приїжджала на вихідні. Тоді не мала часу знайомитися з місцевими мешканцями, бо була зайнята спілкуванням із будівельниками, малярами тощо. Аж коли вийшла на пенсію, змогла тут оселитися й завести друзів. Ти п’єш із молоком і цукром?

— Тільки з молоком, дякую, — вона взяла чашку з блюдцем у Гістер і сіла на край дивана. — У тебе такі цікавущі речі. І книжки. І решта.

— Я завжди була колекціонеркою. Китайські леви залишилися мені від дядька, картину я купила в Парижі, а скло збирала роками. А ця скульптура — від Барбари Гепворт. Скажи, дивовижна? Нагадує якийсь чарівний струнний інструмент.

— А твої книжки…

— Стільки книжок. Забагато книжок. Будь ласка, бери почитати будь-коли, що захочеш. Звісно, за умови, що повернеш.

— Я залюбки позичатиму. І неодмінно повертатиму.

— Бачу, ти завзята читачка. Рідна душа. Що ще ти любиш, крім живопису і книжок?

— Музику. Дядько Боб познайомив мене з музикою. Після цього я придбала патефон, і тепер у мене досить велика колекція платівок. Я їх люблю. Можна вибрати під будь-який настрій.

— Ти ходиш на концерти?

— У Західному Пенвіті буває не так багато концертів, а в Лондон їжджу вкрай рідко.

— Це єдине, чого мені зараз бракує. Ну, і ще театру. Але більше нічого, насправді. Я дуже задоволена своїм життям тут.

— Це було так люб’язно з твого боку — взятися навчати мене стенографії та машинопису…

— Не йдеться про люб’язність. Буде робота моєму мозку, яка відверне його від кросвордів. Усе для занять я налаштувала в їдальні. Для друкування потрібен зручний, дуже стійкий стіл. Гадаю, трьох годин на день достатньо, як вважаєш? Скажімо, з дев’ятої до дванадцятої? Вікенди — вихідні.

— Ти краще знаєш.

Гістер допила каву, поставила чашку й звелася на ноги.

— Тоді ходімо, — запросила вона. — Час почати.

До середини жовтня, впродовж шести тижнів війни, нічого особливого не сталося — ні вторгнення, ні бомбардувань, ні битв у Франції. Але жахи знищення Польщі тримали всіх прикутими до радіопередавачів або до жахних репортажів у газетах, і на тлі нечуваних страждань і різанини, що відбувалася в Східній Європі, малі незручності й труднощі повсякденного життя були майже бажаними, зміцнюючи рішучість і надаючи сенс найбільш тривіальним жертвам.

У «Верхньому Біклі» однією з таких був перехід місис Лепфорд на роботу в заводській їдальні.

Бідді за все своє життя ніколи навіть не зварила яйця. Натомість Джудіт проводила чимало часу на різних кухнях, спостерігала, як Філліс готує пудинги з манної крупи й пишні тістечка, товкла картоплю для місис Воррен і допомагала готувати п’ятигодинні чаї, що були важливою частиною повсякденного життя в Порткеррісі. У Нанчерров місис Неттлбед завжди вітала допомогу з приготування джему й мармеладу і була вдячна, коли хтось брався збивати яйця з цукром для бісквітів. Щоправда, це була межа кулінарного досвіду Джудіт. Однак сказано ж, навчить біда ворожити, як нема що в рот уложити. Джудіт знайшла стару книжку рецептів «Доброго господарювання», наділа фартух і взялася куховарити. Спочатку в неї часто підгорали відбивні, курчата виходили недосмаженими, але трохи згодом вона засвоїла деякі тонкощі й навіть спекла непоганий на смак пиріг, нехай усі родзинки й вишні в ньому й пішли свинцем на дно.

Інша незручність полягала в тому, що торговці Бові-Трейсі — різник, бакалійник, продавці овочів і риби — припинили послуги з доставки. Вони пояснили, що через нормування бензину, і всі це зрозуміли, купили величезні кошики й торби та стали самі носити покупки додому. У цьому не було бозна-якої проблеми, але підійнятися на пагорб до «Верхнього Біклі» навантаженою, як віслюк, було непросто.

На додачу почало холоднішати. Джудіт, згаявши кілька сезонів у Нанчерров, де центральне опалення ніколи не вимикали аж до по-справжньому теплих весняних днів, геть забула, що означає мерзнути. Холодно надворі — це нормально, але холоднеча вдома — це біда. У «Верхньому Біклі» центрального опалення не було. Два роки тому, коли вона приїжджала на Різдво, у спальнях палахкотів вогонь у камінах, а котел працював на повну силу всі двадцять чотири години на добу. Нині ж їм доводилося заощаджувати, тому розпалювали камін тільки у вітальні й лише після обіду. Бідді, здавалося, не відчувала холоду. Зрештою, вона щасливо пережила «Кейгем-Террас», який Джудіт запам’ятала як найхолодніше місце, де вона будь-коли бувала. Холодніше, мабуть, за Арктику. З наближенням зими «Верхній Біклі», імовірно, стане таким самим крижаним притулком. Будинок на пагорбі був жертвою східного вітру, а через погано підігнані старі вікна та двері в кімнатах гуляли протяги. Джудіт без особливого захвату чекала на довгі темні місяці й була невимовно вдячна Мері, яка надіслала їй із Нанчерров величезну коробку з-під суконь (з написом Hartnell's[147]) із її найтеплішими зимовими речами.

Субота, чотирнадцяте жовтня. Джудіт прокинулася й відчула на обличчі морозне повітря, що проникало крізь прочинене вікно, а розплющивши очі, побачила сіре небо й найвищі гілки великого бука з позолоченим рум’яним листям. Незабаром воно почне опадати. Доведеться багато підмітати та спалювати, а дерево зрештою стоятиме голе.

Вона лежала в ліжку й думала, що якби все пішло так, як треба, і не війна, і їй не випало б зважуватися на важке рішення, то саме зараз, цієї миті, вона б на борту океанського лайнера проходила Біскайську затоку, її б хилитало в ліжку з одного боку на інший і, ймовірно, вона мала б перший напад морської хвороби. Але ж однаково — дорогою до Сінгапуру. На мить чи дві вона дозволила собі відчути нестерпну тугу за родиною. Невже їй судилося завжди жити в чужих домівках? Хоч би якими гостинними вони були, іноді здавалося справді принизливим розмірковувати про все, чого їй бракувало. Вона уявляла собі далі той маршрут — через Гібралтарську протоку, до блакитного Середземного моря й загубленого світу вічного сонця. Потім Суецький канал і Індійський океан, і щовечора Південний Хрест підіймається трохи вище в діамантово-чорнильному небі. Вона ясно пригадала, як з наближенням до Коломбо задовго до того, як на обрії з’явиться пляма Цейлону, відчуваєш у повітрі пахощі — прянощів, фруктів і кедрового дерева, — теплим вітерцем розвіяні над морем.

Нерозумно було уявляти собі все це, безглуздо шкодувати. У її спальні було холодно. Джудіт підвелася й зачинила вікно, крізь яке тягнуло вже ранковою вільгістю. Постояла мить, потішила себе надією, що дощу сьогодні не буде, потім одягнулась і спустилася вниз.

Там вона виявила, що Бідді вже на кухні, хоча зазвичай Джудіт спускалася першою. Закутана в халат Бідді кип’ятила воду, щоб заварити каву.

— Що тебе підняло так рано?

— Мораґ мене розбудила скавчанням і скигленням. Дивно, що ти не почула. Я спустилася її випустити, але вона тільки подзюрила — й одразу додому.

Джудіт подивилася на Мораґ, що лежала в кошику, зворушливо зиркаючи звідти розпарованими очима.

— Тобі не здається, що вона хвора? — занепокоєно запитала Бідді.

— Вона точно не така весела, як зазвичай. Може, у неї глисти?

— Навіть не кажи такого.

— Можливо, нам треба буде показати її ветеринару. Що ти хочеш на сніданок?

— Бекону, здається, немає.

— У такому разі варені яйця.

За сніданком вони обговорили, як планують згаяти суботу. Джудіт сказала, що їй треба піти до Бові-Трейсі, щоб повернути Гістер Ленг позичену книжку, а принагідно вона скупиться. Бідді такий план схвалила, бо сама мала намір написати листи. Вона закурила цигарку, потяглася по блокнот і олівець, щоб скласти список покупок. Бекон, собача їжа для Мораґ, баранина на недільний обід, туалетний папір, мило…

—…І чи не могла б ти зробити мені таку ласку й купити в продавця вовни фунт необробленої пряжі?[148]

Джудіт була здивована.

— Навіщо тобі фунт необробленої вовни?

— Мені набрид цей дурний гобелен. Я ж сказала, що знову почну плести. Сплету шкарпетки для Неда.

— Не знала, що ти вмієш плести шкарпетки.

— Не вмію, але я знайшла чудовий шаблон у газеті. Вони називаються спіральними шкарпетками: ти просто йдеш по колу, і тобі не треба виокремлювати п’ятку. Коли в Неда там протреться велика дірка, він просто перекрутить шкарпетку, і дірка опиниться на підйомі стопи.

— Я впевнена, йому це сподобається.

— Там ще є зразок для балаклави. Можливо, ти могла б сплести йому балаклаву. Щоб у нього вуха були в теплі.

— Дякую, але наразі мені достатньо мого вправляння з плетіння гачком. Внеси вовну в список, і я побачу, що зможу знайти. Тобі ще, мабуть, знадобиться набір спиць…

Суботній ранок у Бові-Трейсі чимось нагадував базарний день у Пензансі: мешканці віддалених сіл і розкиданих по болотяних пустищах ферм поз’їжджалися, щоб поповнити міським товаром запаси на тиждень. Вони юрмилися на вузьких тротуарах із кошиками й візками, стояли й балакали на розі вулиць, займали чергу в бакалійній крамниці, обмінюючись плітками та сімейними новинами, і стишували голос, лише повідомляючи про хворобу чи смерть чиєїсь тітки Ґерт.

Це означало, що закупки забрали в Джудіт набагато більше часу, ніж зазвичай, і була вже одинадцята, коли вона з кошиком і торбою підійшла до будинку Гістер Ленг і подзвонила у двері.

— Джудіт!

— Знаю, сьогодні субота, але я не прийшла по стенографію. Просто хочу повернути книжку, яку позичала. Вчора ввечері її дочитала.

— Приємно тебе бачити. Заходь і вип’ємо разом кави.

Кава в Гістер завжди бувала напрочуд смачною. Джудіт, відчуваючи її гіркувато-солодкий аромат, не змусила вмовляти себе. Вона залишила кошик і торбу у вузькому коридорі й витягла книжку з торбинки.

— Я хотіла чимшвидше її повернути, доки вона не забруднилася чи Мораґ її не погризла.

— Бідолашна Мораґ, я впевнена, вона зроду не зробила б такої шкоди. Ти йди, постав книжку на місце й вибери іншу, якщо бажаєш. А я зараз буду з кавою…

Книжка, яку вона принесла, називалася «Великі сподівання» — том у шкіряній палітурці, з повного зібрання творів Чарльза Дікенса. Вона зайшла до вітальні, де навіть цього сірого ранку було світло й радісно, поставила книжку на місце і стала зацікавлено вивчати корінці сусідніх, читаючи заголовки й намагаючись вирішити, яку вона хоче взяти цього разу, коли з передпокою долинув дзвінок телефона. Потім — кроки Гістер, яка йшла, щоб відповісти. З-за прочинених дверей Джудіт почула її голос.

— Вісім-два-шість. Гістер Ленг слухає.

Можливо, цього разу вже не Дікенс. Щось сучасне. Вона витягла «Смертельну бурю» Філліс Боттом і почала читати анотацію на внутрішньому боці суперобкладинки, а потім навмання погортала сторінки.

Телефонна розмова тривала. У перервах між довгим мовчанням Гістер щось говорила, дедалі стишуючи голос — аж до ледь чутного бурмотіння.

— Так, — долинули до Джудіт її слова, — так, звісно.

А потім знову тиша. Джудіт чекала, стоячи сама у вітальні Гістер.

Нарешті, коли їй уже здавалося, що Гістер ніколи не повернеться до неї, розмова раптово урвалася. Вона почула, як дзенькнула покладена слухавка, згорнула книжку й подивилася на двері. Та Гістер увійшла не відразу, а коли нарешті з’явилася, у неї був такий вигляд, ніби потребувала часу і зусиль, щоб відновити самовладання.

Вона нічого не говорила. Через довгу кімнату їхні погляди зустрілися. Джудіт відклала книжку.

— Щось негаразд?

— Так, негаразд… — у Гістер тремтів голос, але вона опанувала себе й почала знову, цього разу своїм звичайним тихим і рівним тоном. — Телефонував капітан Сомервілль.

— Дядько Боб? — здивувалася Джудіт. — Чому він телефонував сюди? Він не може додзвонитися до «Верхнього Біклі»? Учора телефон працював.

— Це не має нічого спільного з телефоном. Він хотів поговорити зі мною, — вона зачинила за собою двері й сіла на маленький позолочений стілець. — Сталося щось жахливе…

У кімнаті було тепло, проте Джудіт враз обсипало морозом. Відчуття приречености тягарем упало їй у шлунок.

— Сталося що?

— Вночі… німецька субмарина прорвала оборону Скапа-Флов. Більша частина Домашнього флоту була в морі, але «Роял Оук» стояв на якорі, у гавані… Його торпедували, він затонув. Дуже швидко. Перевернувся… три торпеди… З нижніх палуб ніхто не міг урятуватися…

Корабель Неда. Але не Нед. З Недом усе гаразд. Нед мав вижити.

—…Вважають, що близько чотирьохсот членів команди врятувалися… У новинах про це ще не було. Боб просить, щоб я повідомила Бідді, перш ніж вона почує по радіо. Він хоче, щоб я пішла і сказала їй. Він не може сказати їй про це телефоном. Я маю піти та сказати їй…

Гістер удруге затремтів голос. Її рука з гарним манікюром потяглася до обличчя, щоб змахнути сльози, які ще навіть не потекли з очей.

— Я зворушена тим, що він подумав саме про мене, але все ж я хотіла б, щоб він звернувся до будь-якої іншої людини у світі…

Вона не плакала. Вона не плакатиме.

Джудіт ковтнула і змусила себе вимовити це.

— А Нед?

Гістер скрушно похитала головою.

— Моя люба дитино, мені дуже прикро.

І аж тоді правда — яка була досі зачаєна, але напоготові — завдала удару, і Джудіт усвідомила, що Гістер Ленг повідомляє їй про смерть Неда Сомервілля.

На цьому місці Джудіт зупинилася, відклала ручку, похукала на свої зсудомлені, змерзлі пальці й подумала, чи не варто заварити чаю. Було близько четвертої, а Бідді з Мораґ ще не повернулися додому з прогулянки. За кухонним вікном сутінки спускалися на білий від снігу, геть заморожений сад. Зеленими залишалися тільки темні гілки сосен, яким не давав спокою східний вітер із моря. Єдиною ознакою життя була вільшанка, що клювала горішки з годівнички.

Джудіт дивилася на пташку й думала про це сумне сіре Різдво, яке вони сяк-так, за сприяння Гістер, зуміли пережити. А потім, дозволивши собі розкіш поринання в ностальгію, згадала торішнє Різдво й Нанчерров. Великий будинок, де повно гостей, світла та сміху. Блискучі прикраси й пахощі ялинки, подарунки, складені під її розлогими гілками.

І звуки. Різдвяні колядки на ранковій службі в церкві Роузмалліона, брязкіт каструль місис Неттлбед на кухні, де готувалося безліч смачних страв, вальси Штрауса.

Вона пригадала, як одягалася на вечерю у власній ошатній рожевій спальні, запаморочливе хвилювання, запах макіяжу й відчуття на тілі шовку її першої дорослої вечірньої сукні. А потім, коли вона стала у відчинених дверях вітальні, Едвард підійшов, щоб узяти її за руку, зі словами: «Ми п’ємо шампанське».

Рік тому, лише рік. А вже інша доба, інший світ. Вона зітхнула, потягнулася до ручки й повернулася до написання листа.

Наприкінці березня, після найхолоднішої зими на пам’яті більшости людей, снігові замети й нарости криги нарешті розтанули — випадкові сліди залишилися тільки по окремих, недоступних для сонця канавах або на кам’яних мурах із північного боку пагорбів. Дні ставали довшими, повівав теплий західний вітер, дерева розпускали бруньки, а птахи поверталися до літніх пристановищ. Дикі первоцвіти всіяли високі живоплоти Девону, а в саду «Верхнього Біклі» коливалися на вітрі жовтими голівками перші нарциси.

У Корнволлі, у Нанчерров, будинок заповнили елегантні біженці з Лондона, які покинули місто заради Великодня на природі. Томмі Мортімер улаштував собі тижневий відпочинок від Цивільної оборони й ручної помпи, а Джейн Пірсон привезла двох дітей на цілий місяць. Чоловік Джейн, солідний і доброзичливий Алістер, тепер був із військом у Франції, а її няня, хоча й молодша роками, ніж будь-хто міг собі уявити, повернулася до медсестринської практики й пішла керувати хірургічним відділенням у військовому шпиталі на півдні Вельсу. Залишившись без няні, Джейн відважно сіла на потяг до Пензанса, щоб розважити й дисциплінувати дітлахів, і щойно прибула, доручила турботи про них Мері Міллівей, а сама, згорнувшись калачиком на дивані, потягувала джин і оранжад, теревенила з Атеною і взагалі розслаблялася на повну. Вона й далі мешкала у будиночку на Лінкольн-стріт і так чудово розважалася, що й не думала залишати Лондон. Зроду їй ще не випадало так весело гаяти час, щодня обідати в «Рітці» чи «Берклі» з хвацькими командирами підрозділів чи молодими гвардійськими офіцерами.

— А як щодо Роді й Камілли? — запитала Атена таким тоном, наче йшлося про цуценят, і Джейн могла б відповісти, що просто помістила їх у вольєр.

— З ними залишається моя нахожа служниця, — безтурботно відповіла Джейн, — або я залишаю їх із покоївкою моєї матері. Ох, моя люба, я маю тобі розповісти. Напрочуд хвилююча історія… — почала вона натхненно змальовувати чергове спонтанне побачення.

Усі ці несподівані гості мали із собою продуктові картки для купівлі масла, цукру, бекону, смальцю та м’яса, а Томмі на додачу привіз набір неймовірних довоєнних делікатесів з «Фортнум-енд-Мейсон»: заливного фазана, горіхи кеш’ю в шоколадній глазурі, ароматний чай і маленькі слоїки з ікрою білуги.

Місис Неттлбед, дивлячись на ці витребеньки, виставлені на її кухонному столі, досить голосно пошкодувала, що містер Мортімер не роздобув натомість добрячу свинячу ногу.

Штат прислуги Нанчерров на той час значно зменшився. Збуджені своєю роллю в обороні країни, Неста і Дженет наділи однострій і пішли на завод, щоб виготовляти амуніцію. Палмера й помічника садівника мобілізували, а єдиною їм заміною став Метті Помрой, старенький пенсіонер із Роузмалліона, який щоранку приїжджав на рипучому велосипеді й працював зі швидкістю равлика.

Звісно, Гетті, надто юна, щоб якось прислужитись обороні, і надалі допомагала на кухні: розбивала посуд і доводила до нестями місис Неттлбед, але загалом тепер гості мали самі себе обслуговувати, дбати кожне про затемнення своєї кімнати, самотужки застеляти ліжка й добровільно викликатися мити посуд і рубати дрова. Їжу все ще подавали в їдальні, з дотриманням основних формальностей, але вітальня стояла зачинена, зачохлена, а найкраще столове срібло було начищене, загорнуте в замшеві мішечки й заховане на весь час війни. Неттлбед, звільнений від нудної роботи з полірування срібла, яка раніше забирала більшу частину його дня, якось непомітно перемістився назовні. Це був поступовий процес. Спершу Неттлбед вийшов із кухні, щоб переконатися, що старий Метті не влаштовує собі чвертьгодинні перекури, ховаючись за повіткою зі смердючою люлькою. Іншим разом він зголосився викопати для місис Неттлбед кілька картоплин і зрізати капустину. Невдовзі він очолив керівництво городом, став планувати посіви й наглядати за Метті Помроєм, виявляючи в усьому свою звичайну ретельність і компетентність. У Пензансі він купив собі пару гумових чобіт і, взувши їх, скопав грядку для бобів. Поступово суворі, бліді риси його обличчя вкрилися засмагою, а штани на ньому трохи обвисли. Атена виснувала, що в глибині душі Неттлбед завжди був сином землі та вперше в житті знайшов своє справжнє покликання, а Даяна, дуже з того потішившись, зауважила, що це шикарно — мати засмаглого мажордома, якби ще тільки він не забував вичистити землю з-під нігтів перед подачею супу.

Саме посеред великодніх свят, у ніч на восьме квітня, померла Лавінія Боскавен.

Вона померла у власному ліжку, у спальні «Вдовиного будинку». Тітка Лавінія так і не одужала повністю від хвороби, що так лякала й непокоїла всю родину, але мирно пережила зиму, щодня вставала, сиділа біля каміна, зосереджено плела шкарпетки кольору хакі. Вона не страждала ні від поганого самопочуття, ні від жодних болів. Якось увечері вона просто лягла спати, як завжди, заснула, але не прокинулася.

Її знайшла Ізобель. Стара Ізобель піднялася нагору з тацею ранкового чаю місис Боскавен (гаряча вода з лимоном), постукала у двері, а тоді ввійшла, щоб розбудити хазяйку. Поставила маленьку тацю на нічний столик і пішла до вікна, щоб розслонити фіранки й відіпнути світломаскувальні штори.

— Чудовий ранок, — зауважила вона, але відповіді не було.

Вона обернулася.

— Чудовий ранок… — повторила вона, хоча, вимовляючи ці слова, уже знала, що відповіді не буде ніколи. Лавінія Боскавен тихо лежала, поклавши голову на пухову подушку, — так, як лягла спати звечора, її очі були заплющені, вона здавалася на роки молодшою й дуже спокійною. Стара Ізобель, знайома з ритуалами смерті, взяла з туалетного столика срібне дзеркальце й піднесла його до губ місис Боскавен. Не було ні віддиху, ні руху. Нерухомість. Ізобель поставила дзеркальце на місце й обережно накрила обличчя місис Боскавен вишитим лляним простирадлом. Потім опустила жалюзі й пішла вниз. У холі дещо неохоче, оскільки терпіти не могла цей неоковирний пристрій, взяла телефонну слухавку, приклала її до вуха й попросила дівчину на комутаторі зв’язати її з Нанчерров.

Неттлбед, який снідав у їдальні, почув телефонний дзвінок, що долинав із кабінету полковника. Він глянув на годинник, побачив, що була за двадцять восьма, акуратно поклав виделку на належне їй місце й пішов, щоб відповісти на дзвінок.

— Нанчерров.

— Містере Неттлбеде?

— Слухаю.

— Це Ізобель. З «Удовиного будинку». Містере Неттлбеде… місис Боскавен померла. Уві сні. Я знайшла її сьогодні вранці. Полковник у себе?

— Ізобеле, він ще не спускався, — насупився Неттлбед. — Ти цілковито впевнена?

— О, так, абсолютно впевнена. Ні подиху з її вуст. Спокійна, як дитина. Люба моя пані…

— Ізобеле, ти там сама?

— Звісно, я сама. Хто ще тут може бути?

— З тобою все гаразд?

— Я маю поговорити з полковником.

— Я покличу його.

— Я зачекаю.

— Ні. Не чекай. Він тобі передзвонить. Просто побудь біля телефона, щоб почути дзвінок.

— У мене зі слухом усе гаразд.

— Ти впевнена, що з тобою все гаразд?

— Просто скажи полковнику, що я дзвонила, — грубо відказала йому Ізобель.

Неттлбед поклав слухавку і хвилину чи дві стояв, дивлячись на неї. Місис Боскавен мертва.

— От халепа, — голосно сказав він нарешті, вийшов із кабінету і спокійно піднявся нагору.

Неттлбед знайшов полковника у ванній, де той голився. Поверх смугастої піжами на ньому був халат з орнаментом «пейслі», на ногах — шкіряні капці, а на шиї — рушник. Він поголив один бік обличчя, а другий був ще білим від запашної піни. Отож він стояв у ванній кімнаті, на килимку, з бритвою в руках і слухав новини з портативного приймача, який поставив на кришку унітаза, виконану з червоного дерева. Наближаючись, Неттлбед чув вагомі, розмірені фрази диктора Бі-Бі-Сі, а коли він делікатно прочистив горло й постукав по панелі відчинених дверей, полковник обернувся до нього й підніс руку, жестом вимагаючи зберігати мовчання. Відтак двоє чоловіків разом дослухали ранковий випуск. Тяжкі звістки. Рано-вранці німецькі війська вдерлися до Данії та Норвегії. Три військових кораблі зайшли в гавань Копенгагена, порти й острови були блоковані, а життєво важливі морські протоки Скагеррак і Каттегат нині перебували під контролем ворога. У Норвегії німецький флот висадив війська в кожному з портів аж до Нарвіка. Британський есмінець був потоплений…

Полковник нахилився і вимкнув радіо. Тоді випростався, обернувся до дзеркала та продовжив голитися. У дзеркалі він зустрівся поглядом з Неттлбедом.

— Отак, — мовив він. — Почалося.

— Так, сер. Здається, так.

— Завжди є елемент несподіванки. А чому, власне, ми маємо дивуватися?

— Не маю уявлення, сер, — барився Неттлбед, не бажаючи переказувати звістку в недоречну мить, але вибору він не мав. — Вибачте, сер, що потурбував, але, на жаль, змушений повідомити вам ще сумнішу новину.

— Шкряб!

Гостра бритва залишила смугу чистої шкіри на намиленій щоці.

— Ізобель щойно телефонувала, сер, з «Удовиного будинку». Місис Боскавен померла. Вночі, уві сні. Ізобель знайшла її сьогодні вранці й негайно зателефонувала. Я сказав їй, що ви передзвоните, сер. Вона чекає біля телефона.

Він зробив паузу. Через якусь хвилю полковник обернувся, і на його обличчі з’явився вираз такого болю, смутку і втрати, що Неттлбед відчув себе вбивцею. На мить між ними запала мовчазна тиша, і Неттлбед не міг придумати належних слів, щоб її заповнити. Потім полковник похитав головою:

— О боже, Неттлбеде, як важко це прийняти.

— Моє щире співчуття, сер.

— Коли телефонувала Ізобель?

— За двадцять восьма, сер.

— Я спущуся за п’ять хвилин.

— Дуже добре, сер.

— І, Неттлбеде… знайди мені чорну краватку, будь ласка.

У «Верхньому Біклі» задзвонив телефон, і Джудіт зняла слухавку.

— Алло.

— Джудіт, це Атена.

— Боже, яка несподіванка.

— Мама попросила, щоб я тобі подзвонила. На жаль, новина дуже сумна. Тобто, у певному сенсі, не така вже й сумна — просто сумна для всіх нас. Тітонька Лавінія померла.

Приголомшена Джудіт не могла нічого сказати. Вона дотягнулася до незручного стільця в передпокої й опустилася на нього.

— Коли? — спромоглася нарешті спитати.

— У ніч на понеділок. Вона просто заснула й не прокинулася. Не хворіла, нічого такого. Ми всі намагаємося бути вдячними, що це так відбулося, і не бути егоїстами, але це трохи схоже на кінець певної епохи.

Її мова була зваженою, дорослою й відповідальною. Джудіт була здивована. Раніше, коли тітонька Лавінія захворіла та налякала всю родину, Атена, як потім стало відомо, у відповідь на звістку впала в істерику й довела себе до такого стану, що Руперт був змушений посадити її в автомобіль і провезти через усю країну, від просторів дикої природи в Шотландії до західного Корнволлу. І ось тепер… Можливо, одруження й вагітність спричинили цю метаморфозу, дозволили Атені поводитися раціональніше. Хоч би там як, Джудіт була вдячною. Було б нестерпно, якби ця новина прийшла з риданнями й розпачем.

— Мені дуже шкода. Вона була такою особливою людиною, частиною родини. Ви всі маєте почуватися спустошеними.

— Так і є, так і є.

— Із твоєю мамою все гаразд?

— Так. І навіть із Лавді. Тато трохи поговорив із нами всіма і сказав, що ми маємо думати не про себе, а про тітку Лавінію, яка знайшла мир і спокій і не змушена хвилюватися через цю криваву війну. Чи зараз не надто все жахливо? Принаймні їй уже не читати газет й не розглядати всіх цих жахливих стрілок на мапах.

— Дякую, що ви повідомили мені.

— О, люба Джудіт, звісно, ми мали тобі повідомити. Тітонька Лавінія завжди вважала тебе членом клану. А мама питає, чи приїдеш ти на похорон? Не дуже весела перспектива, але для нас усіх багато означало б, якби ти змогла приїхати.

— Коли похорон? — вагалася Джудіт.

— Наступного вівторка, шістнадцятого.

— А ви… ви всі там будете?

— Звісна річ. У повному складі. Крім Едварда — він що той в’язень на своєму аеродромі, мабуть, чекає, щоб збивати німецькі бомбардувальники. Він намагався отримати відпустку на підставі жалоби, але дістав відмову. Однак будуть усі наші, включно з Джейн Пірсон, яка тут з дітлахами, і гадаю, Томмі Мортімер захоче приїхати. Геть по-дурному, бо він пробув тут кілька днів, а потім повернувся до Лондона, а тепер йому знову треба їхати сюди. І це в часи, коли нас усіх застерігають: «Чи справді вам конче потрібна поїздка?» Але він страшенно любив тітку Лавінію, попри те що його в неї завжди частували хересом і ніколи не пропонували рожевого джину. Але ти приїжджай. І залишайся. Для тебе все готово. Ми ніколи нікого не пускаємо у твою спальню.

— Мені… мені треба поговорити з Бідді.

— Я впевнена, з нею все буде гаразд. Крім того, настав час нам усім знову тебе побачити. Приїжджай у неділю. Як ти сюди дістанешся? Машиною?

— Можливо, мені варто заощадити бензин.

— Тоді сідай на потяг. Я зустріну тебе в Пензансі. Бензин теж не є гострою проблемою, бо татусь і Неттлбед отримують додаткові талони за те, що вони в Цивільній обороні. Сідай на «Рив’єру»…

— Ну…

— Прошу тебе, приїжджай. Скажи «згода». Ми всі хочемо тебе побачити, і я хочу, щоб ти помилувалася на опуклість мого животика. І всі переказують тобі свою любов, а Лавді каже, що в неї є улюблена курочка, і вона її назвала на твою честь. Мені треба бігти, люба. До зустрічі в неділю.

Джудіт знайшла Бідді й пояснила ситуацію.

— Вони хочуть, щоб я поїхала до Нанчерров. На похорон.

— Тоді, звісно, ти маєш їхати. Бідна старенька. Як прикро, — подивилася Бідді на Джудіт, яка стояла, у нерішучости покусуючи губу. — Ти сама хочеш їхати?

— Гадаю, так.

— Ти наче не впевнена. Едвард там буде?

— Бідді…

— То він буде?

— Ні, — похитала головою Джудіт. — Ні. Його не відпускають.

— Якби передбачалося, що він там буде, ти хотіла б поїхати?

— Не знаю. Напевне, я щось знайшла б на своє виправдання, щоб не їхати.

— Серденько, усе це сталося пів року тому, і відтоді ти живеш зі мною як маленька свята черниця. Ти не можеш тужити за Едвардом Кері-Льюїсом до кінця свого життя. У будь-якому разі все це гіпотетично, якщо ти кажеш, що його там не буде. Тому ти вирушай. Зустрінься знову зі своїми юними друзями.

— Мені тяжко залишати тебе саму. А як щодо приготування їжі? Ти не повинна голодувати.

— Я не голодуватиму. Я накуплю в пекарні пиріжків із листкового тіста та їстиму багато фруктів. А тепер, коли ти мене навчила, я вже вмію зварити яйце. Місис Даґг приготує мені суп, і я просто обожнюю хліб і маргарин.

Джудіт не полишали сумніви. Судячи з усього, Бідді відновила рівновагу. Гістер заохотила її приєднатися до Червоного Хреста, тож двічі на тиждень Бідді йшла вранці до Гістер, щоб пакувати речі для військ у Франції. Крім того, вона знову почала грати в бридж і зустрічатися зі старими друзями. Але Джудіт, перебуваючи з нею щодня, знала, що по смерті Неда щось померло також усередині Бідді, і вона ніколи не зможе змиритися із жахливою втратою єдиної дитини. Інколи, у сонячні дні, коли прозоре повітря аж іскрилося, Бідді ставала схожа на себе колишню: кидала якийсь зі своїх дотепів чи нестандартне зауваження, і вони обидві починали сміятися. На мить здавалося, ніби знову все, як було. Але в інші дні її охоплювала депресія, вона не хотіла вставати з ліжка, викурювала багато цигарок і постійно позирала на годинник, щоб побачити, чи вже настав час для першої чарки. Джудіт знала, що часто вона не могла встояти перед спокусою порушити усталений розпорядок дня. Приходячи з прогулянки, заставала Бідді в кріслі з дорогоцінною склянкою, яку тітка тримала обома руками, ніби від випивки залежало її життя.

— Усе одно мені не подобається залишати тебе саму, — повторила вона.

— Зі мною буде місис Даґґ. Я казала тобі. І Гістер неподалік, і всі чудові леді із Червоного Хреста. І Мораґ мені за компанію. У мене все буде гаразд. Крім того, ти не повинна тут вічно пліснявіти. Тепер, коли ви з Гістер закінчили курс машинопису і стенографії, тобі немає причин залишатися. Звісно, я не хочу, щоб ти йшла від мене, але неправильно, щоб я тебе зв’язувала. Погодься, я маю бути незалежною. Кілька днів без тебе стануть для мене корисною практикою.

Джудіт дозволила переконати себе.

— Гаразд, — усміхнулася вона.

Нерішучість завдяки аргументам Бідді минула, і Джудіт ухвалила рішення.

Раптом вона відчула неабиякий захват, ніби планувала відпочинок, що, звісно, було далеко не так, і хоч вона з величезним нетерпінням чекала на повернення до Нанчерров, факт залишався фактом: двох найбільш особливих людей вона там не зустріне — ні тітоньки Лавінії, бо та померла, ні Едварда, якого поглинула рутина війни. Ні. Дарма. Не війна є причиною. Едварда вона втратила назавжди через власну наївність і недосвідченість. Він пішов із її життя, і ніхто, крім неї, у цьому не винен.

Проте. І це було велике «проте». Нанчерров залишався тим, чим був, і вона поверталася назад, до того місця затишку, тепла й розкошів, де можна було звільнитися від обов’язків і насолоджуватися відчуттям, ніби ти знову дитина. Лише кілька днів. Імовірно, усе це буде жахливо сумно, але вона буде там, повернеться до своєї рожевої спальні, до своїх улюблених речей, свого столу, свого патефона і своєї китайської скриньки. Вона відчинить вікно й вихилиться, щоб побачити подвір’я і далеку смужку моря, почує туркотіння віялохвостих білих голубів. Вона похихотить із Лавді, побуде з Атеною, Мері Міллівей, Даяною й полковником. Її серце переповнювалося вдячністю, і вона ставила цю подію одразу на друге місце за поверненням додому та питала себе, чи тітонька Лавінія — хоч би де вона була — чи усвідомлює вона багатство своєї спадщини.

Подорож до Корнволлу була пронизана ностальгійними спогадами. На плімутському вокзалі, тепер уже доволі знайомому, аж роїлося від молодих матросів із військовими наплічниками — свіжий призов, що прямував усередину країни. Цей молодняк зібрали на протилежній платформі, де роздратований старшина гримав на них, намагаючись сяк-так їх вишикувати. Коли прибула «Корнволлська Рив’єра», вони на мить зникли з поля зору за величезним паротягом, та коли потяг рушив, вони так само ще були на пероні, і Джудіт востаннє побачила їх як суцільну масу, утворену новенькими, жорсткими темно-синіми одностроями й молодими, рожевощокими обличчями.

Дуже скоро «Рив’єра» застукотіла мостом через Тамар. Гавань була заповнена кораблями Королівського ВМФ — уже не сірими, а пофарбованими в камуфляж. А тоді почався Корнволл: рожеві будиночки, глибокі долини, віадуки. Потяг зупинився в Парі. «Пар. Пар. Пар, пересадка на Ньюкі», — звично вигукнув начальник станції. Труро. Джудіт побачила містечко, у центрі якого височіла вежа собору, і пригадала, як приїжджала сюди з містером Бейнсом купувати патефон і як вони обідали в «Червоному леві». Ще вона подумала про Джеремі, як вона його вперше побачила і як він зібрав речі, попрощався й зійшов із потягу в Труро, і вона думала тоді, що вже ніколи його не побачить і точно ніколи не дізнається його імені.

І ось, нарешті, Гейл і естуарій, синій у години припливу, а на тому боці Пенмаррон — гребінь даху «Будинку над річкою» чітко проглядається крізь молоду квітневу зелень дерев.

На вузловому пункті вона зняла саквояж з полиці й стала в коридорі, щоб не пропустити миті, коли у вікнах з’явиться Маунтс-Бей і море. Пляжі, повз які побігла колія, були обплутані загорожами з колючого дроту, всіяні протитанковими пастками й бетонними дотами, у яких уже чатували солдати, готові відбивати вторгнення з моря. Попри те, затока, як завжди, виблискувала на сонці, а повітря було сповнене криками мартинів і різким запахом морських водоростей.

Атена вже чекала на неї, стоячи на платформі, — здалеку помітна білявка, волоссям якої бавився морський бриз. Її вагітність одразу влада в око, бо вона не докладала жодних зусиль, щоб приховати живіт, вбрана в мішкуваті вельветові штани й не заправлену в них чоловічу сорочку із закасаними рукавами.

— Джудіт.

Вони зустрілися посеред перону, Джудіт поставила саквояж, і вони обійнялися. Попри нетиповий для неї недбалий зовнішній вигляд, Атена, як завжди, пахла якимись явно дорогими парфумами.

— Сад небесний, як приємно тебе знову бачити. Ти схудла. А я погладшала, — вона поплескала себе по животі. — Скажи, як захопливо? Він більшає щодня.

— Коли очікуємо?

— У липні. Не можу дочекатися. Це весь твій багаж?

— А що б ще мало бути? Кофри й коробки з капелюшками?

— Машина стоїть перед вокзалом. Ходімо. Мерщій додому.

Машина як така стала несподіванкою — не один із великих солідних автомобілів, яким надавали перевагу в Нанчерров, а маленький пошарпаний фургон із написом на боці: «Г. Вільямс, свіжа риба».

— Хто взявся до рибної торгівлі? — пожартувала Джудіт.

— Скажи, це знахідка? Тато купив уживаний фургон, щоб заощадити бензин. Ти не уявляєш собі, скільки людей сюди можна запхати. Ми отримали його заледве тиждень тому. Ще не встигли зафарбувати напис. Не думаю, що взагалі треба це робити. Гадаю, так дуже стильно. Мамуся так само думає.

Джудіт закинула валізу в салон фургона, що відгонив рибою, і вони рушили: фургон кілька разів різко сіпнувся назад, а потім стрибнув уперед, насилу розминувшись із захисним муром гавані.

— Як чудово з твого боку, що ти зважилася приїхати. Ми всі боялися, що ти в останню мить передумаєш. Як зараз твоя тітка? Якось тримається? Бідолашний Нед. Такий жах. Нам усім було невимовно жаль.

— Вона тримається. Оклигує потроху. Але це була нескінченно довга зима.

— Не кажи. Чим ти займаєшся?

— Вчуся стенографувати й друкувати. У мене зараз непогана швидкість і поправність, тому ніщо не заважає мені вступити на службу чи отримати якусь посаду.

— Коли ти хочеш це зробити?

— Не знаю. Колись… Ви чули що-небудь від Джеремі Веллса? — змінила тему Джудіт.

— Чому ти питаєш?

— Я думала про нього в потязі. Коли ми проїжджали Труро.

— Його батько приїжджав днями, бо Камілла Пірсон упала з гойдалки й трохи розсікла собі шкіру на голові, і Мері подумала, що їй, можливо, треба накладати шов, але цього не знадобилося. Він сказав, що Джеремі ходить на міноносці туди й сюди через Атлантику. Конвої торгових суден. Він не вдавався в деталі, але все це звучить доволі суворо. А Ґас у Франції з Гірською дивізією, але, здається, там нічого особливого не відбувається.

— А Руперт? — запитала Джудіт, перш ніж Атена заговорила про Едварда.

— О, у нього все гаразд. Пише багато кумедних листів.

— Де він?

— У Палестині. Місце під назвою Гедера. Тільки я не маю нікому розповідати, щоб не підслухали шпигуни. А їхній полк досі кавалерійський, бо вони ще не механізовані. Я б думала, справді, що після того, що сталося з польською кавалерією, вони б мали чимшвидше перейти на танки. Та сподіваюся, що військове відомство знає, що робить. Він багато пише. Руперт у захваті від дитини. Постійно пропонує жахливі імена, як Сесіл, Ернест чи Герберт. Фамільні імена Райкрофтів. Жахливі.

— А якщо буде дівчинка?

— Я назву її Клементина.

— Це така помаранча.

— Можливо, вона буде помаранчевою дитиною. Хай там як, вона буде божественною. Я зараз захоплююся дітьми, спостерігаючи за Роді й Каміллою. Завжди вважала, що вони трохи зіпсовані — пам’ятаєш, як діти вередували на Різдво, — але нині Мері Міллівей зробила з них просто лялечок, страшенно милих. А послухати їхні кумедні вислови — втіха.

— А Томмі Мортімер?

— Він буде завтра. Хотів узяти свій сюртук, але татусь сказав, що це було б перебільшенням.

— Мабуть, незвично вам без тітоньки Лавінії?

— Так. Дивно. Усе одно, що знати, що в будинку є порожня кімната, без квітів, із зачиненими вікнами. Це так безповоротно. Я маю на увазі смерть.

— Так. Це безповоротно.

Згодом, коли все безпечно закінчилося, усі вирішили, що похорон Лавінії Боскавен відбувся настільки правильно, ніби вона сама його організувала. М’який весняний полудень. Церква Роузмалліона заповнена квітками, тітонька Лавінія, спокійна у своїй труні, чекає на останнє прощання з найближчими. На вузьких незручних лавах тісняться різноманітні люди, які ні за що у світі не пропустили б цієї події: з усіх куточків графства з’їхалися представники всіх верств суспільства, від лорда-намісника до найскромніших, як відставний матрос із Пенберта, який роками постачав місис Боскавен свіжу рибу, чи навіть нетямкого хлопчини, що розтоплював шкільний котел і чистив примітивні вбиральні.

І, звісно, були там Ізобель і садівник «Удовиного будинку», одягнений у свій найкращий зелений твідовий костюм, з трояндою «слава діжона» в петлиці. З Пензанса прибула трійця професіоналів: містер Бейнс, містер Юстік (менеджер банку) і власник готелю «Мітр». Із Труро — доктор і місис Веллси. Велична вдова леді Треґурра взяла таксі на всю дорогу з Лонстона, що, втім, не позначилося катастрофічно на її стані й вигляді, натомість інші учасники заходу не були такими жвавими й потребували сторонньої допомоги, щоб дістатися від брами воскресіння[150] до церкви, товчучи ціпками й милицями обсаджену тисами тінисту стежку, а щойно їх влаштовували на лаві, вони починали поратися зі своїми слуховими апаратами та слуховими ріжками. Один старенький джентльмен прибув у інвалідному візку, який штовхав його не набагато молодший слуга. Коли церква заповнилася, орган хрипко задуднів музику, у якій, імовірно, належало впізнати Елґарового «Німрода».

Група безпосередньо з Нанчерров зайняла перші дві лави. Едґар Кері-Льюїс і Даяна, Атена, Лавді й Мері Міллівей сиділи попереду. За ними — їхні гості: Джудіт, Томмі Мортімер і Джейн Пірсон, а також містер і місис Неттлбеди. Гетті залишили з Каміллою і Роді Пірсонами. І Мері, і місис Неттлбед були дещо занепокоєні цим рішенням, оскільки Гетті не була ні найрозумнішою, ні найнадійнішою з дівчат, але місис Неттлбед, ідучи до церкви, нажахала Гетті страхом господнім і сказала: якщо, повернувшись додому, вона знайде дітей з намистинами в носі, буде їй біда.

Усі вони, допомагаючи й навзаєм позичаючи, зуміли одягнутись у все чорнильно-чорне. Усі, крім Атени, яка була вбрана в простору сукню для вагітних із кремового крепу, завдяки чому жінка здавалася прекрасним і досить спокійним янголом.

Нарешті всі розмістилися. Дзвін замовк і замовк орган, захрипівши на середині пасажу. З причілка церкви, крізь відчинені двері долинало пташине цвірінькання.

Літній вікарій звівся на ноги й вирішив, що передусім треба висякатися. Це забрало хвилину чи дві, і всі терпляче сиділи й дивилися на нього, а він намацав свій носовичок, витягнув його з-під сутани, голосно просурмив у нього і знову сховав. Після цього вікарій відкашлявся й нарешті тремтячим тоном оголосив, мовляв, місис Кері-Льюїс попросила його повідомити, що після богослужіння всіх запрошують до Нанчерров на традиційне частування. Виконавши це важливе доручення, він розгорнув свій молитовник. Ті з парафіян, хто міг, підвелися, і служба почалась.

Вони заспівали один чи два гімни, полковник Кері-Льюїс прочитав належний уривок із Біблії, а потім була молитва, і все закінчилося. Шестеро чоловіків виступили вперед, щоб підняти труну тітоньки Лавінії на плечі: власник похоронного бюро і його кремезний помічник, полковник, Томмі Мортімер, церковний служитель і садівник у зеленому костюмі, трохи схожий, як зауважила згодом Атена, на милого курдупеля-гнома, який опинився не у своїй компанії. Труну (напрочуд маленьку) винесли на залитий сонцем цвинтар, а за нею з різною швидкістю йшла конгрегація.

Джудіт, тактовно дистанціювавшись від родини, спостерігала за ритуалом поховання і слухала слова молитви. «Прах до праху і попіл до попелу», але важко було змиритися з тим, що все це остаточне має щось спільне з тітонькою Лавінією. Вона озирнулася й побачила високу постать містера Бейнса, що стояв трохи осторонь, і згадала похорон тітки Луїзи під вітром церковного цвинтаря в Пенмарроні. Згадала, яким добрим був до неї містер Бейнс того тяжкого дня. А потім вона впіймала себе на тому, що думає про Едварда, й бажала б — заради нього ж таки, — щоб він був зараз тут і допоміг перенести тітоньку Лавінію до місця її останнього спочинку, провести її в останню путь.

Оскільки вітальня Нанчерров була на час війни законсервована, поминки тітоньки Лавінїї відбулися в їдальні. Усе було заздалегідь підготовлено й урочисто оформлено. Посередині камінної полиці стояла величезна композиція з молодого букового листя та білих нарцисів, яку Даяна складала більшу частину ранку. У каміні весело палахкотіли дрова, хоча квітневий день був таким теплим, що вікна залишили відчиненими, аби впустити в кімнату прохолодне солоне повітря.

Величезний стіл, розкладений на всю довжину, був накритий білою скатертиною й заставлений випічкою місис Неттлбед (цілих два дні роботи), щоб усі мали на що помилуватися, а потім спожити. Бісквітні торти, лимонно-сирні пироги, імбирні пряники, скони, крихітні бутерброди з огірками та пастою з анчоусами, глазуровані тістечка й пісочне печиво.

На буфеті (зона відповідальности Неттлбеда) стояли два срібні чайники, один з індійським чаєм, другий із китайським, срібний глечик з водою, молочник і цукорниця, а також усі найкращі чашки з порцеляни — тонкої, як яєчна шкаралупа. Тут також, але не так наочно, розміщені були графин із віскі, сифон із газованою водою й кілька склянок. Стільці в їдальні були розставлені по периметру кімнати. Поступово їх зайняли найстарші й найслабші гості, а інші стояли або рухалися, обмінюючись короткими діалогами. Зав’язалася розмова, загули голоси, і незабаром захід уже нагадував найприємнішу вечірку з коктейлями.

Підготовлена Даяною, Джудіт допомагала носити таці та роздавати наїдки, час від часу зупиняючись, щоб побалакати, або брала в когось порожню чашку, щоб знову її наповнити. Вона була така зайнята, що не одразу знайшла нагоду поговорити з містером Бейнсом. Попрямувала до буфета із чашкою й блюдцем у кожній руці й на півдорозі опинилася віч-на-віч із ним.

— Джудіт.

— Містер Бейнс. Як втішно вас бачити, і як добре, що ви прийшли…

— Звісно, я прийшов. Ти, здається, дуже заклопотана.

— Усі хочуть добавки чаю. Мабуть, ніхто не звик до таких крихітних філіжанок.

— Я хочу з тобою поговорити.

— Це звучить страхітливо серйозно.

— Не хвилюйся. Не так серйозно. Як гадаєш, можемо відійти на п’ять хвилин? Здається, тут є достатньо кельнерок, і я впевнений, вони впораються без тебе.

— Що ж… гаразд. Але спершу я маю закінчити з цими двома дамами, бо вони, сердешні, чекають, спраглі.

— Я розмовляв із полковником Кері-Льюїсом. Він дозволив нам скористатися з його кабінету.

— У такому разі зараз до вас приєднаюся.

— Чудово. Це забере не більше, ніж десять хвилин.

Повз них проходила Лавді з тарелем сконів, і він майстерно вхопив один:

— Ця булочка підтримає мої сили, доки ти прийдеш.

Коло буфета Джудіт наповнила чашки чаєм і віднесла їх місис Дженнінгс, завідувачці пошти Роузмалліона, та її подрузі місис Картер, яка начищала латунь у церкві.

— Ти чудова дівчина, — похвалили вони її. — Страшенно горло пересохло після всіх тих співів. А прянички ще є? Я знала, що чай буде чудовий, якщо готувала місис Неттлбед.

—…Я не знаю, як вона справляється з таким асортиментом…

—…Зате в неї ще залишиться щось на завтра, можеш не сумніватися…

Джудіт принесла їм імбирних пряників і залишила літніх дам жувати й делікатно змахувати мізинчиком крихти з губ. Ніби мимохідь вона вийшла за двері й відчула певне полегшення, віддалившись від нав’язливої клекотняви балачок. Рушила коридором до відчинених дверей полковникового кабінету. Містер Бейнс чекав на неї, спершись на масивний стіл і мирно доїдаючи викрадений скон. Він дістав шовкову хусточку і витер руку.

— Чудова начинка, — прокоментував він.

— А я нічого не з’їла. Весь час подавала частування іншим.

Джудіт опустилась у провалене шкіряне крісло. Приємно було дати відпочинок ногам і скинути незручні чорні лаковані човники на високих підборах. Вона подивилася на містера Бейнса й насупила брови. Він обіцяв, що «нічого серйозного», але вираз його обличчя був не надто веселим. Залишалося сподіватися, що він не злукавив.

— Про що ви хотіли зі мною поговорити?

— Кілька запитань. Найважливіше, це про тебе. Як справи?

Вона знизала плечима.

— Нормально.

— Полковник Кері-Льюїс переказав мені сумну звістку про смерть твого кузена. Жахлива трагедія.

— Так. Це правда. Йому було ще тільки двадцять. Надто рано, щоб померти. І це сталося на самому початку війни… ще до того, як ми звикли до думки, що справді перебуваємо у війні. Як грім серед ясного неба.

— Полковник також сказав мені, що ти вирішила не виїжджати до своїх, а залишитися в Англії.

Джудіт криво посміхнулася.

— Здається, ви в курсі всіх моїх новин.

— Час від часу я бачу полковника в клубі в Пензансі. Намагаюся не випускати з поля зору своїх клієнтів. Сподіваюся, у тебе добрі новини із Сінгапуру…

Відтак вона переповіла йому останні новини від матері, а потім згадала також про Гістер Ленг і уроки стенографії та машинопису, які допомогли заповнити чимось корисним довгу холодну зиму у «Верхньому Біклі».

— Тепер у мене професійна швидкість, тож я думаю залишити Бідді й улаштуватися на роботу чи якусь службу, але мені трохи боязко за тітку — не знаю, як залишити її саму…

— На все свій час. Можливо, це станеться раніше, ніж ти думаєш. У будь-якому разі ти, здається, даєш собі раду. Тепер я маю тобі дещо повідомити. Щодо полковника Фосетта.

Джудіт заціпеніла. Яку жахливу інформацію має повідомити їй містер Бейнс? Те, що це може бути не жахливо, їй навіть не спало на думку, бо й зараз самої згадки про Біллі Фосетта було достатньою, щоб їй похололо на серці від страху.

— Що саме?

— Не дивися так панічно. Він помер.

— Помер?

— Це сталося на тому тижні. Він прийшов у банк, у Порткеррісі — гадаю, щоб перевести в готівку чек. Менеджер банку вийшов з кабінету й дуже ввічливо сказав, що хотів би поговорити з полковником Фосеттом про овердрафт, тож чи не хоче полковник, будь ласка, пройти до кабінету? Старого охопила несамовита лють, він раптом посинів, тихенько скрикнув і впав горілиць. І знерухомів. Можеш уявити собі цей жах. Виявилося, що в нього стався обширний інсульт. Викликали швидку, яка відвезла його до лікарні, але там лише констатували смерть,

Джудіт не знала, що на це сказати. Поки містер Бейнс говорив, її початковий шок і жах поступово змінилися на істеричне бажання розсміятися, бо вона чітко уявила собі сцену загибелі Біллі Фосетта, і все це видавалося радше кумедним, ніж трагічним… десь такою мірою, як того вечора, коли Едвард Кері-Льюїс скинув його в канаву поряд із «Рухомим такелажем».

Стримуючи нервове хихотіння, вона затулила рота рукою, але її очі видавали сміх, і містер Бейнс їй співчутливо посміхнувся й похитав головою.

— Припускаю, що ми маємо зберігати серйозний вигляд, але, коли мені розповіли про те, що сталося, я зреагував так само, як ти, бо переставши бути загрозою, він став посміховиськом.

— Я знаю, що не повинна сміятися.

— А що ти маєш робити?

— Стільки людей зараз гине.

— Знаю. Це прикро.

— Його встигли притягти до суду?

— Авжеж. Він визнав себе винним перед судом присяжних, а його адвокат навів багато несуттєвих пом’якшувальних обставин: літня людина, вірний солдат короля, травматичний досвід в Афганістані тощо. Тож його звільнили, з великим штрафом і застереженням. Йому пощастило, що не потрапив у в’язницю, але гадаю, що решта його життя була досить нещасною. Ніхто в Пенмарроні не хотів мати з ним нічого спільного, і його попросили геть із гольф-клубу.

— То як він давав собі раду?

— Жодного уявлення. Випивав, мабуть. Ми можемо бути впевнені тільки в тому, що він перестав відвідувати кінотеатр.

— Який жалюгідний кінець життя.

— Я не став би аж так його жаліти. У будь-якому разі тепер уже пізно йому співчувати.

— Дивно, що містер Воррен або Гітер не повідомили мені про його смерть.

— Я ж тобі сказав, це щойно сталося. Був невеликий матеріал у «Вестерн Морнінг Ньюз» зо два дні тому. Біллі Фосетт був таким типом, якого не дуже знали й не дуже любили.

— Це має бути доволі сумно.

— Не сумуй. Просто раз і назавжди викинь його з голови.

Досі містер Бейнс так і стояв, притулившись високим кутастим тілом до краю столу полковника Кері-Льюїса, практично не змінюючи пози. Проте зараз він випростався й пішов по свій портфель, що лежав на стільці. Поставив портфель на килим, а сам сів, схрестивши довгі ноги. Дивлячись на нього, Джудіт здогадалася, що зараз він скине окуляри й поліруватиме їх шовковою хусточкою. Вона давно знала, що в такий спосіб він змірковується.

— А тепер до справжньої справи, — він знову надів окуляри, сховав хусточку й склав руки. — Поспіх може видатися недоречним, але я хотів би обговорити справу, перш ніж ти знову поїдеш до Девону. Ідеться про будинок місис Боскавен…

— «Удовиний будинок»?

— Саме так. Цікаво, яка була б твоя відповідь, якби я запропонував тобі купити його. Як я вже казав, зараз, може, й не найдоречніший момент, але я все обміркував і вирішив, що за теперішніх обставин немає сенсу втрачати час.

Він замовк. Їхні очі зустрілися. Джудіт витріщалася на нього й думала, чи він раптом не з’їхав з глузду. Але він явно чекав на її реакцію щодо цієї дивної оборудки.

— Я не хочу купувати будинок. Мені вісімнадцять. Будинок — це останнє у світі, що мені зараз потрібно. Йде війна, і я, імовірно, піду служити, і мене тут не буде роками. Що я робитиму з будинком, про який треба якось дбати?..

— Дозволь мені пояснити…

—…Крім того, «Вдовиний будинок» навряд чи підлягає продажу. Хіба він — не частина маєтку Нанчерров?

— Колись був. Давно. Чоловік місис Боскавен, щойно зміг, викупив право власности.

— А полковник Кері-Льюїс не захоче відкупити його?

— Я обговорював це з ним, і він точно не хоче.

— Ви вже говорили про це з полковником?

— Звісна річ. Як я міг би починати розмову з тобою, не почувши його міркування щодо цієї нерухомости. Це надто серйозно. Мені потрібне було не тільки його схвалення, а його думка як така.

— Чому це так серйозно? Чому придбання «Вдовиного будинку» таке важливе?

— Як один із твоїх довірених осіб, вважаю, що нерухомість — це чи не найкраща інвестиція, яку ти можеш зробити. Цегла й цемент ніколи не втрачають своєї цінности, і, за належного догляду, їхня вартість лише зростає. А зараз вдалий час для покупки, бо ціни на житло впали до найнижчого рівня, як це завжди буває під час війни. Знаю, ти дуже юна, і майбутнє геть невизначене, але однаково ми маємо дивитися вперед. Хоч би що далі сталося, ти матимеш власний прихисток. Своє коріння. Інше міркування — твоя родина. Завдяки місис Форрестер у тебе є гроші. Посідання «Вдовиного будинку» означало б, що твої мама, тато та Джесс матимуть куди повернутися в Англії, коли їхній час у Сінгапурі спливе. Чи принаймні матимуть де зупинитися, доки шукатимуть собі житло.

— Але цього не станеться ще багато років.

— Так. Але потім станеться.

Джудіт мовчала. Було над чим поміркувати. «Вдовиний будинок». Належатиме їй. Її власний дім. Коріння. Єдине, чого вона ніколи не мала й чого завжди прагнула. Відкинувшись у просторому кріслі, вона дивилася на пустий камін, дозволивши своїй уяві вести її тихими старомодними кімнатами старого будинку, вітальнею, залитою сонячним світлом і відблисками полум’я з каміна. Вона чула цокання годинника й рипіння сходів, бачила вицвілі килими та фіранки, вдихала пахощі квітів. Вона пригадала вогкий кам’яний коридор, що провадив до стародавніх кухонних приміщень, і про зупинену в часі атмосферу давнини, яка завжди її зачаровувала. Далі вона побачила краєвид із вікон, де лінія горизонту перетинається з верхівками монтерейських сосен; а тоді парк, що спускається терасами до фруктового саду, у якому стоїть хатина Атени й Едварда… Чи здатна вона впоратися з такою навалою емоційних спогадів? Отак відразу вона нездатна була цього передбачити.

— Не можу так швидко вирішити.

— Подумай над цим.

— Думаю. Розумієте, я завжди мріяла мати власний будиночок, який не належав би нікому, крім мене самої. Але то була тільки мрія. Якщо я не можу в ньому мешкати, який сенс? Якби я купила «Вдовиний будинок», що я з ним робила б? Його не можна покинути, щоб він просто стояв порожнім.

— Він не повинен стояти порожнім, — підтвердив містер Бейнс дуже розсудливим тоном. — Ізобель, звісно, піде. Вона вже спланувала, що житиме зі своїм братом і його дружиною. Перед смертю місис Боскавен визначила для Ізобель ренту, щоб та могла гідно дожити свої дні. Що ж до будинку, то його можна здавати в оренду. Можливо, якійсь лондонській родині, яка бажає евакуюватися подалі від столиці. Орендарів, я впевнений, не бракуватиме. Чи, можливо, ти знайшла б пару пенсіонерів, готових доглядати за будинком і парком, чи якусь людину, вдячну за дах над головою і невеликий регулярний дохід…

Він говорив далі, переконуючи її, але Джудіт уже перестала слухати. Людина, вдячна за дах над головою, людина, яка доглядатиме за парком і садом, прибиратиме й начищатиме, людина, яка матиме старомодну кухню за верх розкоші й, мабуть, розплачеться з радощів, побачивши маленьку ванну кімнату з обшитими вагонкою білими стінами та унітаз із бачком, з якого звисає ланцюг із тягарцем, на якому написано «Смикати».

—…Нерухомість, треба визнати, не в найкращому стані. Я підозрюю, що на кухонній підлозі є суха гниль, а на стелі горішнього поверху проступає волога, однак…

— Філліс, — перебила його Джудіт.

Зупинившись на середині фрази, містер Бейнс насупився.

— Перепрошую?

— Філліс. Філліс могла б подбати.

Ідея набула нового сенсу й розквітла. Джудіт схвильовано нахилилася вперед, склавши руки на колінах.

— Ви ж пам’ятаєте Філліс. Вона колись працювала в нас, у «Будинку над річкою». Тепер вона Філліс Едді. Вона вийшла заміж за Сиріла, свого бойфренда, і в неї народилася дитина. Я її відвідала, коли гостювала в Порткеррісі влітку. Їздила своєю машиною. Не бачила її чотири роки…

— Але якщо вона заміжня?..

— Стривайте, я поясню. Сиріл був шахтарем, але пішов на флот. Залишив її. Він завжди хотів на море. Він ніколи не хотів бути шахтарем. Вона написала мені й розповіла про все це, коли Неда вбили. Вона написала мені такого зворушливого листа…

Вона стала пояснювати містеру Бейнсу про Філліс і про скромні умови її існування в убогому будиночку, за багато миль від будь-якого центру цивілізації. А оскільки будиночок належав гірничодобувній компанії, вона змушена була виїхати з нього й повернутися до матері.

—…А там мешкає занадто багато людей. Усе, чого Філліс коли-небудь хотіла, це власне житло із садочком і ванною кімнатою. Вона могла б приїхати з дитиною і наглядала б за «Вдовиним будинком». Хіба це не було б найкращим рішенням?

Вона з нетерпінням чекала, що містер Бейнс її похвалить, скаже, яка вона розумна. Але містер Бейнс був занадто обережний.

— Джудіт, ти не купуєш житло для Філліс. Ти робиш інвестицію у своїх інтересах.

— Але ви радите мені купити нерухомість, а я пропоную для неї наглядачку. Я знайшла ідеальне розв’язання проблеми.

Він прийняв її аргументи.

— Справедливо. Але чи схоче Філліс залишити матір і переїхати до Роузмалліона? Чи не сумуватиме за родиною, за будинком компанії?

— Я так не думаю. Пендін був таким похмурим місцем, що там навіть братки не росли в палісаднику. І вона там була за милі від материного дому. До Роузмалліона — невеличка прогулянка вниз по пагорбу. Коли Анна підросте, вона зможе ходити до школи в Роузмалліон. Вони з усіма подружаться. Філліс така чудова, що кожне схоче з нею дружити.

— Не думаєш, що їй буде самотньо?

— Вона однаково самотня, відколи Сиріл на флоті. Вона б краще могла бути самотньою в гарному місці.