Марк Мезентій — Туллії.

Вітаю!

У попередньому листі я розповідав тобі, Тулліє, про свої єгипетські подорожі річкою. На зиму я лишився в Александрії, марно прочекавши тебе до настання осінніх штормів. У своєму коханні я був як дитина: ні найбагатший купець, ні найцікавіший громадянин не зустрічав у порту кораблі з Остії та Бріндізіума з більшою відданістю, ніж я. Доки не скінчився судноплавний сезон, я щодня навідувався до порту, аж урешті заморочив своїми розпитуваннями сторожів, митарів і портових службовців.

Щоправда, я збагатив свої знання і почув розповіді про далекі краї, та коли намарно вдивляєшся в море, очі починають сльозити, і після того як відпливли останні кораблі, я мусив визнати перед самим собою, що ти не дотримала даного мені слова. Днями, Тулліє, мине рік відтоді, як ми побачилися востаннє і ти намовила мене поїхати з Рима — облудними присягами й обіцянками, як я тепер уже розумію.

Ображений, я написав тобі того листа, в якому навіки попрощався з тобою і заприсягнувся відпливти до Індії й ніколи більше не повертатися. Там же й досі царюють греки, що походять від Александрових полководців і правлять дивними містами. Але я вже визнаю, що, пишучи це, я, мабуть, не мав насправді такого наміру. Просто для мене нестерпною була думка, що я більше ніколи тебе не побачу, Тулліє.

Чоловікові, якому за тридцять, не слід уже бути рабом свого кохання. Я, власне, й угамувався, найбурливіший мій пал згаснув. Це навернуло мене в Александрії до сумнівного товариства і призвело до того, що я виснажував себе. Я не жалкую про це, адже людина все одно не поверне зробленого і не може змінити вчиненого. Але тим глибше я переконався, що кохаю тебе, бо ніщо інше не могло мене вдовольнити. Тому нагадую тобі, кохана моя Тулліє, — колись зів’яне й квіт твоєї молодості, колись твоє гладеньке личко стане зморшкуватим, погляд твоїх очей потьмяніє, волосся посивіє, і з рота в тебе повипадають зуби. Може, тоді ти пожалкуєш, що з честолюбності й заради свого становища в державі ти пожертвувала своїм коханням до мене. Адже ти кохала мене, я вірю в це, не можу сумніватися в тих твоїх присягах. Інакше ніщо вже не матиме для мене жодного значення в цьому світі. Ти кохала мене, але чи кохаєш досі — цього я не знаю.

Коли мені буває добре, я думаю, що далебі лише заради мене самого, задля порятунку мене від небезпек, від втрати майна, а може, й життя, ти облудними обіцянками намовила мене залишити Рим. Я б не поїхав, якби ти не заприсяглася, що зустрінешся зі мною в Александрії і ми проведемо зиму разом. До тебе чимало інших дружин-аристократок їздили на зиму до Єгипту без чоловіка — і робитимуть це й надалі, наскільки я знаю римлянок. Таж ти могла би повернутися до Рима тепер, навесні, коли знову почався судноплавний сезон. Чимало місяців ми могли би прожити разом, Тулліє.

Натомість ці кілька місяців я виснажував себе — і фізично, і духовно. Я подорожував-подорожував, аж поки мені надокучило видряпувати твоє ім’я і знаки мого кохання на старовинних пам’ятках і храмових колонах. З нудьги я навіть дав посвятити себе в таємний ритуал Ісиди, але я, певно, був старішим і знечуленішим, ніж тієї незабутньої ночі в Байї, коли ми разом посвятилися в діонісійські містерії. Такого самого екстазу я не знайшов. Я не в змозі повірити тим жерцям з виголеними головами. Опісля я відчував, що лише переплатив за занадто нікчемне вчення.

Однак ти не думай, що я спілкувався лише з жерцями Ісиди і з жінками їхнього храму. Я також зазнався з артистами та співаками, ба навіть з цирковими матадорами. О, ще побачив кілька стародавніх грецьких п’єс, які цілком можна перекласти й наново інсценізувати латиною, якби мені хотілося такої слави. Усе це я розповідаю, щоби продемонструвати, що я не нудьгував у Александрії. Це світове місто. Вишуканіше, з більшою мірою збляклості й виснажливості, ніж Рим.

Утім, більшість часу я провів у Мусейоні, в їхній бібліотеці побіля порту. Я кажу в бібліотеці, хоч краще було би сказати в бібліотеках. Ті будівлі — окрема частина міста. Мені скаржилися на жалюгідний стан бібліотеки, позаяк старі люди живуть минулим. Вони запевняють, що бібліотека ніколи вже не зможе сягнути свого колишнього розквіту після того, як людський вік тому Юлій Цезар, перебуваючи тут в облозі, спалив єгипетський флот у порту. Разом із ним згоріла частина бібліотечних будівель, сто тисяч унікальних сувоїв із творами давніх авторів.

А проте, в мене пішов не один тиждень на те, щоб навчитися бодай користуватися їхніми книжковими каталогами і знаходити те, що шукаєш. У них десятки тисяч сувоїв самих лише тлумачень «Іліади», не кажучи про тлумачення Платона й Аристотеля — ті мають окремі будівлі. Але крім того є безліч сувоїв, які так і не було каталогізовано і які, я гадаю, ніхто не встиг прочитати після того, як їх віддали на зберігання до бібліотеки.

Із державницьких міркувань — що зрозуміло — вони не мають великого бажання витягати пророцтва давніх авторів чи бодай вчити мене їх шукати. Мені доводилося домагатися у них відповідей різними манівцями і здобувати їхню довіру подарунками і трапезами. Асигнування в них мізерні, й самі вони бідні, як це часто буває з найрозумнішими книжниками і завжди — з чоловіками, що люблять книжки більше, ніж життя і свій зір.

Так мені вдалося видобути з бібліотечних сховків чимало пророцтв — і знаних, і забутих. Очевидно те, що аналогічні пророцтва ходять від найдавніших часів у всіх народах. Усі вони туманні й до прикрості неоднозначні — як-от, скажімо, відповіді оракулів. Якщо чесно, у мішанині пророцтв я неодноразово забував, що саме мені треба, і зачитувався якоюсь грецькою оповіддю, яка безтурботно брехала про мандри та авантюри. Мене заполонило бажання облишити прикрі пророцтва й почати писати за цими взірцями книжку, послуговуючись власною вигадливістю. Але незважаючи на походження, я, мабуть, таки занадто римлянин, щоби братися писати лише про те, що сам вигадав.

А ще в цій бібліотеці є оповіді про мистецтво кохання, від яких небіжчик Овідій почувався б дитиною. Є й грецькі, й перекладені грецькою з давніх єгипетських рукописів, і далебі не можу сказати, котрі досконаліші. Та коли прочитаєш кілька таких, вони набридають. Починаючи від часів бога Августа, такі сувої зберігають окремо в таємних кімнатах, і їх уже не вільно переписувати. Читати їх дозволено лише дослідникам.

Але повернуся до пророцтв. Вони бувають давні й нові. Давні приміряли ще до Александра, не кажучи про бога Августа, який упокорив світ. Досліджуючи тлумачення пророцтв, я дедалі ясніше почав розуміти, що найбільшою спокусою для дослідника є витлумачити їх залежно від власної доби і власних забаганок.

В одному, втім, я переконаний, і все, що відбувається за нашого часу, потверджує це переконання, і зорі теж це потверджують. Світ вступає у нову еру, в якої інакші ознаки, ніж було до того. Це настільки ясний та очевидний факт, що з цим погоджуються лічозіри і в Александрії, і в Халдеї, і на Родосі, й у Римі. Тому природно і зрозуміло пов’язати народження світового правителя саме з ерою сузір’я Риб.

Може, то був кесар Август, якому у провінціях поклонялися як богу ще за його життя. Але, як я тобі розповідав у Римі, мій названий батько Марк Манілій згадував у своєму творі «Астрономіка» про зустріч Сатурна та Юпітера в сузір’ї Риб. Щоправда, із державницьких міркувань він вилучив згадку про неї із книжки перед її виданням, але ту зустріч добре пам’ятають і тутешні астрологи. Якщо майбутній світовий правитель справді народився саме тоді, йому мало б уже бути тридцять сім років. Либонь, про нього б уже стало щось відомо.

Ти, певно, дивуєшся, що я так відверто нагадую в листі про те, що свого часу під величезним секретом звірив тобі на вухо якось над ранок, коли квітнули троянди в Байї і я гадав, що жодна людина в світі ніколи не зможе зрозуміти мене краще за тебе, Тулліє. Але я досвідченіший, ніж тоді. Я вмію ставитися до пророцтв як доросла людина. У бібліотеці якийсь підсліпуватий дідок, власне, й сказав мені іронічно, що пророцтва — це для молоді. Прочитавши тисячу книжок, людина починає передчувати гнітючу правду. Десять тисяч книжок роблять людину сумною.

Пишу я так відверто ще й тому, що в наш час ніхто вже не в змозі зберегти щось у таємниці. Навіть найтаємнішу розмову можна підслухати і дати знати комусь про її зміст, і нема такого листа, якого б не прочитали і в разі потреби не переписали собі. Адже ми живемо в добу недовіри. Тому я дійшов висновку, що найкращий спосіб уберегтися — це відверто усе казати й писати точнісінько так, як сам думаєш.

Завдяки заповіту, про який ти знаєш, я досить багатий, щоб удовольнити найвишуканіші свої потреби, але не настільки багатий, щоби був сенс мене утискувати. З огляду на своє походження я не можу, та й не хотів би, навіть якби міг, намагатися стати на державну службу. Такої честолюбності в мені немає.

Зорі показали на схід. Ти намовила мене поїхати з Рима, щоб позбутися мене, підступна Тулліє, бо я став для тебе прикрістю. Мабуть, із зухвальства я заприсягнувся, що відшукаю майбутнього світового правителя, адже йому вже давно на часі з’явитися. Я серед перших став би поряд із ним, зголосився би йому в слуги й діставав би за це платню, щоб колись бути гідним стати твоїм четвертим чи п’ятим подружжям. Як же ти, певно, сміялася з мене подумки!

Можеш не турбуватися. Цей намір — теж не причина, щоби хтось мене утискував. Про світового правителя нема ні чутки, ні вістки. Якби була якась ознака, в Александрії про неї би знали — в цьому центрі світу, в осередку балаканини, філософії та інтриганства. До того ж Тиберію й самому відомо про зустріч Юпітера із Сатурном тридцять сім років тому. Той, чиє ім’я в листі не варто називати, теж про все знає. Проте він твердо вірить, що зі сходу не постане світового правителя.

Тулліє, кохана моя, я добре знаю, що дослідження пророцтв є для мене лише замінником того, чого я не можу здобути, лише втечею, щоб думати про щось, окрім тебе. Коли я вранці прокидаюся, ти — перша моя думка, коли ввечері засинаю, ти — остання для мене думка того дня. Я бачу сни про тебе і не сплю ночами через тебе. Сувій не замінить чоловікові жінку, яку він кохає.

Від пророцтв я перейшов до вивчення священних юдейських книг. В Александрії орудує такий собі Філон, філософ-юдей, який тлумачить ті рукописи так само алегорично, як греки та римляни — Гомера. Він уважає, що так він робить вірування юдеїв зрозумілим за допомогою грецької філософії.

Юдеїв та їхнє вірування ти знаєш. Ну, вони й у Римі відособилися від інших і не жертвують римським богам. Багато хто боїться їх через це. Немало вже є родин, у яких сьомий день — це день відпочинку за юдейським звичаєм. Одначе більшість гордує ними, бо в них лише один бог, і той бог, як відомо, навіть не має ідола.

Так чи так, а в їхніх священних книгах від найдавніших часів збереглося живуче пророцтво про майбутнього світового владаря. Пророки їхні повторюють це без угаву, тому це пророцтво збереглося найкраще з-поміж пророцтв усіх народів. Майбутнього світового владаря вони називають Месією. Коли він здобуде владу, юдеї пануватимуть світом. Таку зухвалість можна трактувати як витвір народного мрійництва. Настільки прикрі й ганебні часи пережив цей народ. Рабство в Єгипті й схоже рабство у Вавилоні, поки перс не дозволив їм повернутися на рідну землю. Та й храм їхній чимало разів нищили. Востаннє його спалив Помпей, хоч і не бажаючи цього. Вони відрізняються від інших народів ще й тим, що в них лише один храм. Він стоїть у їхньому священному місті Єрусалимі. Синагоги, що їх вони мають у всіх містах світу, — це не храми, а кімнати для зібрань, де вони голосно співають тексти зі священних рукописів і пояснюють їх одне одному.

За оте пророцтво, що з-поміж них народиться цар світу і що завдяки ньому вони колись пануватимуть світом, багато хто їх ненавидить. Тому вони вже не вихваляються пророцтвом на повен голос, а воліють не розголошувати його, відмежовуючись від інших народів.

Утім, вони його й не таять. Їхні книжники, коли помічають прихильність чужинців, залюбки допомагають їм зрозуміти юдейські священні рукописи. Принаймні в Александрії. Деякі книжники, зокрема Філон, тлумачать пророцтво про Месію алегорично. Проте мене запевняли, що його треба розуміти буквально. Якщо чесно, слід, мабуть, з самого дитинства виростати в їхньому віруванні, щоб по-серйозному вірити тим суперечливим рукописам. А втім, порівнюючи всі плутані пророцтва, мушу визнати, що в юдеїв воно таки найясніше.

Юдейські книжники в Александрії — вільнодумці, і, безперечно, серед них є справжні філософи, які погоджуються навіть трапезувати з чужинцем. З одним таким книжником я потоваришував і пив із ним нерозведене вино. Таке буває в Александрії. Захмелівши, він із запалом говорив мені про майбутнього Месію і світове панування юдеїв.

Щоби довести, наскільки буквально юдеї, аж до правителів, вірять у пророцтво про Месію, він розповів, що їхній великий цар Ірод за лічені роки до своєї смерті звелів убити всіх хлопчиків цілого міста. А все тому, що деякі халдейські мудреці, прямуючи за зіркою, подалися до того міста в Юдеї і безневинно запевняли, що там народився майбутній цар. Ірод хотів зберегти царювання за своєю династією. Судячи з оповіді, він був таким самим недовірливим, як і один відомий стародавній правитель, який на старості усамітнився на острові.

Ти розумієш, Тулліє, що я захопився цією жорстокою оповіддю. За роком смерті царя Ірода мені легко було полічити, що смертовбивство сталося саме в той час, коли зійшлися Сатурн і Юпітер. Оповідь свідчить, що небесна констеляція породила неспокій серед юдеїв та східних мудреців точнісінько так само, як і на Родосі та в Римі.

Я спитав:

— Отже, ти гадаєш, що майбутнього Месію вбили в колисці?

Молодий юдейський книжник засміявся з мокрою від вина бородою і мовив:

— Хто може вбити Месію? Ірод був хворий, і в нього потьмарився розум.

Але він і сам злякався, роззирнувся й додав:

— І все ж ти не думай, що Месія народився тоді. Дату не повідомлено. Ми би про нього напевно вже чули. До того ж у кожному поколінні народжується якийсь неправдивий Месія і спричиняється до неспокою серед простого люду в Єрусалимі.

Проте ця думка муляла його, і коли ми випили ще вина, він значуще сказав:

— За часів Ірода багато хто втік з Єрусалиму та з інших країв до Єгипту. Чимало лишилося тут, але не один із них повернувся по смерті Ірода і замешкав на старому місці.

— Ти хочеш сказати, — спитав я, — що народженого Месію заховали в Єгипті від Іродового гноблення?

Він мовив:

— Я — садукей. — Цим він хотів показати, що він світський чоловік і не надміру скутий юдейськими традиціями.

— Тобто я скептик, — вів він далі. — На відміну від фарисеїв, я не вірю в невмирущість душі. Коли хтось помре, він лежить і його більш нема. Так написано. Позаяк ми живемо лише цей раз у світі, розумно буде мати з нього радість. Наші великі царі нічого собі не відмовляли, хоч надмірна насолода життям урешті зробила мудрого Соломона похмурим. Але закуток дитячої побожності криється і в найученішій людині. Особливо коли п’єш нерозведене вино — що теж є гріхом, — віриш у те, в що не повіриш на тверезу голову. Тому ось тобі казка, яку мені розповіли, коли я набув повноліття у дванадцять років.

Він розказав:

— У наш день відпочинку нікому не вільно виконувати роботу руками. За часів царя Ірода з юдейського Вифлеєму втік старий ремісник зі своєю молодою дружиною і новонародженим хлопчиком. У Єгипті вони оселилися посеред бальзамових садів. Ремісник заробляв собі на хліб працею рук, і ніхто не міг про них сказати нічого поганого. Аж якось у Шабат юдеї села заскочили трирічного хлопчика на тому, що він виліплював із глини фігурки ластівок. Вони привели його матір, адже хлопчик порушував закон і Шабат. Але він подмухав на глиняних пташок, і ті спурхнули, перетворившись на живих ластівок. Невдовзі по тому родина кудись зникла з тієї місцини.

— Ти хочеш сказати, — спантеличено запитав я, адже не вважав його марновірною людиною, — ти хочеш сказати, що я маю повірити оцій дитячій вигадці?

Він заперечливо похитав головою і втупився перед собою опуклими юдейськими очима. Він був гарний і гордий чоловік, як і багато юдеїв з давніх родів.

— Та ні, я не про це, — запевнив він. — Просто мені здається, що виникнення такої дитячої казки свідчить про те, що сюди, до Єгипту, за Ірода втекла якась особливо праведна родина — або ж така, що привернула увагу людей чимось іншим, попри зовнішню скромність. Якщо спробувати раціонально пояснити появу цієї легенди — можливо, мати заступилася за маленького порушника Шабату такими слушними словами з посиланням на рукописи, що це закрило роти обвинувачам. Але саме роз’яснення, можливо, було таким складним, що його вже забули. Адже за допомогою наших рукописів можна довести будь-що. Після того як родина зникла так само таємно, як і прибула з Юдеї, люди підправили цей випадок, щоб його могла зрозуміти дитина.

Він закінчив розмову, кажучи:

— Ох, якби я й досі мав дитячу душу і вірив би рукописам, як дитя! Так було би легше, аніж хитатися на межі двох світів. Греком я ніколи не стану, проте у серці своєму я вже й не Авраамів син.

Назавтра в мене розболілася голова, і я мав кепські відчуття в тілі, але то було не вперше в Александрії. Я провів день у лазні. Після купелів і масажу, гімнастики й доброї трапези мене огорнуло подібне на сон відчуття, немов цей реальний світ віддалився від мене і моє власне тіло стало схожим на тінь. Таке відчуття мені знайоме, і зумовлене воно моїм походженням. Недарма ж мене звати Мезентій. У такому стані людина найчутливіша до сприйняття передвість, хоча водночас їй найважче відрізнити хибні передвістя від справжніх.

Щойно я вийшов із прохолоди лазневої колонної зали, як на мене шугнуло жаром вулиці, а пополудневе сонце вдарило мені у очі, мов блискавка. Мій душевний стан не мінявся. Я никав гомінливими вулицями, не думаючи, куди йду. Ходячи отак на осонні з відсутнім виглядом, я здався котромусь проводирю чужинцем в Александрії; він ухопив мене за полу плаща і заходився велемовно пропонувати відвідати будинки утіх в Канопусі чи Фароський маяк або оглянути бика Апіса в його храмі. Проводир був невідступним, і я не міг його збутися, доки його не урвав чийсь крик. Брудним пальцем він показав на того, хто кричав, засміявся й мовив:

— О, глянь на юдея.

На розі овочевого ринку стояв чоловік у шкіряній одежі. Борода й волосся були в нього кошлаті, обличчя — худе від посту, а ноги — порепані від ранок. Він не вгаваючи монотонно щось викрикував арамейською мовою, закотивши очі. Проводир сказав:

— Ти, певно, не розумієш, що саме він проголошує.

Проте після років, які я замолоду провів у Антіохії, я і розмовляю арамейською, і добре її розумію, як ти знаєш. Тоді я взагалі серйозно планував кар’єру писаря при котромусь східному проконсулі, доки не опинився в родоській школі й не почав краще розуміти, чого хочу в житті.

Себто я добре зрозумів слова, проголошені юдейським сектантом-пустельником. Не вгаваючи, він викрикував захриплим зірваним голосом:

— Хто має вуха, нехай почує. Царство близько. Рівняйте дорогу.

Проводир пояснив:

— Він проголошує пришестя юдейського царя. Отих з потьмареним розумом напливає з пустелі до міста стільки, що поліціянтам ліньки всіх лупцювати. До того ж це добра політика — провокувати сварки поміж юдеями. Доки вони б’ють одне одного киями, ми, гімнасійці, маємо спокій. Нема кровожерливішого народу, ніж юдеї. На наше щастя, їхні секти ненавидять одна одну ще більше, ніж нас, яких вони називають поганами.

Увесь цей час захриплий зірваний голос без угаву вигукував ті самі слова, і вони закарбувалися мені в пам’яті. Він проголошував наближення царства, і я у своєму душевному стані не міг не сприймати цей гук як передвістя для мене. Здавалося, наче всі пророцтва, які я вивчав упродовж зими, в одну мить скинули з себе шати туманних слів і вкоротилися до ясних слів: «Царство близько».

Проводир і далі розбалакував, цупко тримаючи мене за полу.

— Надходить юдейське свято Песах, — розповідав він. — Вирушають останні каравани й кораблі, які повезуть прочан до Єрусалиму. Побачимо, яка ворохобня там знову скоїться цьогоріч.

У мене вихопилось:

— Ох, хотілося б колись побачити священне місто юдеїв.

Проводиря мої слова надихнули так, що він аж зайшовся:

— Розумно чиниш, пане, адже Іродів храм — це диво світу. Хто, мандруючи, не побачив його, той не побачив нічого. І тобі аж ніяк не треба боятися ворохобні, то я просто жартома так сказав. Дороги в Юдеї безпечні, а в Єрусалимі панує римська дисципліна. В їхньому краї поставлено аж цілий легіон для підтримання порядку. Іди за мною, тут два кроки, і я завдяки зв’язкам напевно ще зможу виклопотати для тебе місце на пасажирському кораблі до Йоппе чи Кесарії. Звичайно, спочатку вони скажуть, що всі місця розкуплено, бо то перед Песахом. Але я попрошу за тебе. Адже то була б ганьба, якби такий знатний римлянин, як ти, не зміг би викупити місце на пасажирському кораблі.

Він смикнув мене за полу з таким завзяттям, що я безвільно пішов разом із ним до контори сирійського судновласника, яка й справді містилася за кілька кроків від овочевого ринку. Там з’ясувалося, що я не єдиний чужинець, який намагається потрапити на борт корабля, що попрямує на Песах до Єрусалиму. Окрім юдеїв, що прибули з усіх країв світу, туди їхали звичайнісінькі мандрівники, які хотіли побачити щось нове.

Після того як проводир поторгувався за мене так шалено, як лише грек може торгуватися з сирійцем, я незчувся, як викупив для себе спальне місце на прочанському кораблі, що відпливав до узбережжя Юдеї. Мене запевнили, що це єдиний і останній корабель, який іще вирушить з Александрії. Він затримався через те, що був новозбудованим і його лишилося ще трохи доробити; назавтра вранці він вирушає в перший свій рейс, тож мені не треба боятися звичного цупкого бруду і паразитів, які завдають клопоту в поїздках уздовж тих берегів.

Проводир злупив із мене за послуги п’ять драхм, але я був аж ніяк не проти, маючи вже передвістя і прийнявши рішення. Задоволений, він почав вимагати для себе комісійне й від представника судновласника. До настання вечора я виклопотав у конторі свого банкіра акредитив, яким мав скористатися в Єрусалимі — я вже досить досвідчений мандрівник, щоб, їдучи до геть чужого краю, не брати з собою забагато готівки. Я сплатив рахунок у заїзді, повіддавав борги і протягом вечора попрощався з кількома знайомими, з якими не міг не попрощатися. Щоб уберегтися від їхнього глузування, я не розповідав їм, куди їду, а просто сказав, що подорожуватиму і повернуся не пізніш як восени.

Того вечора я допізна не лягав спати і відчув виразніше, ніж будь-коли, як пал проведеної в Александрії зими підточив мої душу й тіло. Нехай Александрія з її визначними пам’ятками і диво світу, але мені здалося, що для мене настав момент, коли я мусив їхати звідти. Бо як ні, я втратив би себе в лихоманці цього міста, охочого до насолод і стомленого грецькою мудрістю. Такий, як я, млявуватий чоловік міг би на все своє життя засісти в Александрії, якби задовго затримався там.

Тому я подумав, що морська подорож і кількаденне необтяжливе простування римськими дорогами Юдеї підуть мені на користь і духовно, і фізично. Але, як це зазвичай буває, назавтра мене розбудили рано-вранці, щоб я встиг на корабель, я недоспав і картав себе за те, що я такий несосвітенний дурень, бо кидаю комфорт цивілізованого життя для того, щоб поїхати до чужого, ворожого юдейського краю, маючи на меті гонитву за примарою, яку породили в моїй голові туманні пророцтва.

У цьому стані отямлення мені аж ніяк не відлягло на душі, коли в порту я завважив, що мене обдурили дужче, ніж я міг передбачити. Я знайшов корабель лише по тривалих пошуках і численних розпитуваннях, бо спочатку не міг повірити, що оте послідуще трухляве розвалище — це те, про що сирієць казав як про новісіньке судно, яке готують до першого рейсу. Трохи доробити його, безперечно, довелося було, адже навряд чи воно змогло би триматися на воді без шпарування і засмолювання. Запах, яким віяло на мене від корабля, найбільше нагадував дух канопуських будинків утіх, позаяк судновласник звелів палити на палубі дешевий ладан, щоб усунути решту запахів. Трухляві борти було затулено барвистими тканинами, а з квіткового ринку привезли цілий віз зів’ялих квіток, щоб додати урочистості відплиттю корабля.

Коротше кажучи, це корито, нашвидкуруч засмолене і підрихтоване так, щоби бодай вийти в море, в такому оздобленому перед відплиттям вигляді нагадувало стару портову повію, яка наважується з’являтися на люди, лише загорнувшись із голови до ніг барвистими тканинами, замалювавши зморшки на щоках і пахнучи здалеку дешевими ароматами. Такий самий хитрий і вільний від усіх ілюзій погляд я, здається, побачив і у начальника суднового господарства, коли він прийняв мене на борт, запевнив і заприсягся, що це саме той корабель, який я шукаю, й показав мені на мою лежанку посеред різномовного галасу, репету, сліз, сварки і гомону прощань.

Бачачи все це, я врешті не міг уже навіть сердитися, а мимоволі розсміявся. Звісно, людина не мусить шукати небезпек — вона може розсудливо їх уникнути. З другого боку, боячись кожної небезпеки, людина робить своє життя нестерпним. Настанови стількох філософів я встиг уже прослухати, що в мені визріло щось на кшталт переконання. Сумніваюся, що людина, навіть щонайдужче маючись на бачності, може бодай на п’ядь подовжити життя, яке їй відміряно.

Певна річ, і в наш час бувають іще егоїстичні й марновірні багатії, які, порушуючи римський закон, наказують приносити від себе в жертву триголовій богині молодого раба, щоб подовжити свій вік роками, які прожив той раб. У будь-якому великому східному місті можна знайти чаклуна чи заблуканого жерця, який знає заклинання і за добру платню готовий виконати таке жертвування. Але, на мою думку, це просто самообман і страшезна маячня. Щоправда, здатність людини обманювати себе й вірити в те, на що вона сподівається, є неомірною. Я, навіть як буду старий, — якщо тільки доживу до старості, — не думаю, що боятимуся смерті настільки, щоб піддатися такій легковірності.

У моєму кумедному становищі мене втішало знання того, що корабель плистиме поблизу узбережжя і що я добре вмію плавати. Мене пройняла невгамовна веселість, і я не злостився за обман, жертвою якого став. Я вирішив, що краще мені бачити в цьому лише щось добре і насолоджуватися мандрівкою, щоб мати змогу колись опісля розповісти про неї смішну історію, за потреби перебільшуючи те, якого клопоту і дискомфорту я зазнав.

Корабель знявся з якоря, загойдалися весла, стукаючись одне об одне, коли веслярі збивалися з такту, корма відчалила від пристані, і шкіпер вилив за борт келих богині Фортуні. Кращого адресата для жертвування годі було вибрати, бо, напевно, шкіпер сам добре знав, що допливти ми зможемо лише з допомогою фортуни. Подорожани-юдеї здіймали руки і священною мовою прикликáли свого бога на допомогу в морських небезпеках. На баку заквітчана дівчина почала награвати на лірі, а юнак, що був із нею, — дудіти у флейту, і ось у повітрі розлилася найновіша, популярна в Александрії пісенька під музичний акомпанемент. Юдейські прочани з жахом помітили, що на кораблі разом із ними пливе мандрівна трупа артистів, однак їхні скарги нічого не дали. До того ж ми — з їхнього погляду нечисті — становили більшість пасажирів корабля, а ті запізнілі прочани-юдеї не були багатими. Вони мусили миритися з нашою тінню і з тим, що їм доводитиметься безперестанку мити харчовий посуд.

Самотність — це в наш час найрідкісніша розкіш. Тому я, скільки живу, терпіти не можу довкола себе рабів, які пильнують за кожним моїм кроком і виразом обличчя, і мені шкода людей, яким через їхні статус і любов до комфорту доводиться вікувати вік у цілодобовому оточенні рабів. Під час рейсу мені довелося поступитися цією розкішшю й ділити спальну залу на кораблі з найрізноманітнішим і найпідозрілішим людом. Подорожани-юдеї мали, на своє щастя, власну спальну залу і могли палити вогнище в ящику з піском, щоби проварити собі їжу. Інакше вони прибули б на берег Юдеї такими занечищеними з голови до ніг, що вже навряд чи наважилися би прямувати далі до свого священного міста. Такими суворими є їхні закони й приписи щодо очищення.

Якби нам не сприяв лагідний вітер і не допомагало вітрило, гадаю, ми б узагалі не дісталися до Юдеї, адже веслярі на кораблі були такі самі нездалі, як і він сам, — хрипливі, захекані дідугани, криві й каліки. А за веслами сиділи не лише раби, а й дешевший за них портовий набрід, який через брак іншого промислу найнявся на цю важелезну роботу. Власне, веслярська група могла би правити за хор потішної сатиричної п’єси. Навіть головний весляр, який з узвишшя вибивав їм такт, аж захлинався зі сміху, бачачи, як вони вдаряють веслами один одного й самих себе, а дехто зненацька засинає і падає під лаву. Батожив він їх і то, я думаю, лише для годиться, бо, далебі, годі було вичавити з них щось більше.

Про сам рейс я не знаходжу, що ще розповісти, скажу хіба так: те, що я спізнав під час нього, ніяк не сприяло пройманню побожністю і не готувало мене до зустрічі зі священним містом пророцтв. Треба було мати юдейську праведність і шану до власного храму, щоби спромагатися здіймати руки в молитві вранці, ввечері, а ще раз опівдні, й співати тужливих і радісних духовних пісень на честь свого бога, як це робили юдеї. Решту дня з бака лунали грецькі популярні пісеньки на репетиціях артистів. А коли веслярам ненадовго наказували сідати за весла, з нижнього поверху корабля чувся безперервний зірваноголосий і хрипкий хор бідкань.

Молода грекиня, яка на початку рейсу співала із заквітчаною головою і грала на лірі, називалася Міріна. То була худорлява, коротконоса дівчина з холодними й допитливими зеленими очима. Незважаючи на юність, вона, крім того що вміла музикувати і співати, ще й виявилася талановитою танцюристкою-акробаткою. Приємно було дивитися, як вона на баку щоденно виконувала вправи для збереження гнучкості, хоча праведні юдеї затуляли обличчя і вголос стогнали через таке подразнення.

Міріна — це ім’я амазонки. Вона сама відверто розповідала, що її так назвали, бо вона настільки худа і безгруда. Раніше вона виступала в Юдеї і по той бік Йордану в грецьких містах Переї. Вона розказала, що в Єрусалимі є збудований Іродом театр, але вони не мають багато сподівань на виступи в ньому, бо там вельми рідко хтось фінансує вистави через недостатню кількість публіки. Юдеї ненавидять театр, як і все, що походить з грецької цивілізації, включно з водогоном, а їхня аристократія занадто нечисленна, щоб заповнити театр. Тому вони, артисти, прямують ось до збудованого римлянами по той бік Йордану міста, де відпочивають відпускники дванадцятого легіону і де завжди буде захоплена, хоча й груба, публіка. Ще вони мають сподівання на виступи у князівському місті Тиверіаді на березі Галілейського моря, а коли повертатимуться, гадають, їм варто спробувати щастя в римській Кесарії на узбережжі Юдеї.

Після того як ми з нею отак приязно побалакали, Міріна прокралася до мене вночі й прошепотіла, що я можу ощасливити її двома срібняками, адже артисти трупи дуже бідні й вона має клопіт із тим, щоби придбати сценічний одяг та взуття. Інакше вона не зверталася б із цим до мене, бо вона порядна дівчина.

Коли я в темряві порпався у своїй калитці з грошима, пальці мої натрапили на важку десятидрахмову монету, і я дав її Міріні. Вона неймовірно втішилася, обіймала й цілувала мене і сказала, що за таку мою приязнь вона вже не може мені опиратися, і я можу робити з нею все, що лиш захочу. Спостерігши, що я не хочу від неї нічого, бо, сказати правду, мені за зиму в Александрії набридли жінки, вона дуже здивувалася і безневинно спитала, чи не хочу я краще, щоб до мене прийшов її брат, іще молодий і безбородий. Той грецький блуд якось ніколи мене не вабив, хоча, звісно, в шкільні часи на Родосі у мене був свій платонічний залицяльник. Після того як я запевнив, що мене задовольнить проста дружба, вона припустила, що я з тієї чи тієї причини дав на якийсь час обітницю цноти, і більше не напосідала на мене.

Навзамін вона розповіла мені про юдейську цноту і запевнила, що освічені юдеї не мають за гріх блудити з чужинками, головне — не чинити перелюбу з юдейськими жінками. Це їхній закон забороняє. Щоб довести сказане, вона в темряві спальної зали розповіла мені на вухо кілька історій, однак я не зовсім їм повірив, адже навчився поважати юдеїв, поспілкувавшись з їхніми книжниками в Александрії.

На сході понад морем, усіяним самоцвітним блиском, бовваніли гори Юдеї, а тим часом Міріна звіряла мені свою мрію, як це робить молода дівчина надійному старшому другові. Вона добре розуміла, що квітіння танцівниці коротке. Тому хотіла наскладати грошей і згодом відкрити у котромусь вільнодумному приморському місті скромний магазин ароматів, а при ньому — тихий будинок утіх. Безневинними очима вона подивилася на мене і повідала, що могла би швидше цього дочекатися, якби їй пощастило знайти багатого коханця. Я щиросердо побажав їй такого талану.

Завдяки чи то принесеній шкіпером жертві, чи то сприятливій випадковості, чи то наполегливим молитвам юдейських прочан ми, покусані паразитами, зголоднілі, спраглі й брудні, але не зазнавши жодного іншого лиха, прибули до порту Йоппе за три дні до юдейського Песаху. Цьогоріч він припадає на їхній день відпочинку, суботу, а тому це особливо священний Песах. Юдеї так хапалися рушити в дорогу, що їм ледве стало терпіння очиститися і попоїсти з одноплеменцями перед тим, як податися проти ночі до Єрусалиму. А ніч стояла тепла, над морем горіли незліченні зорі, і при місячному світлі, мабуть, легко подорожувалося. Порт був ущерть забитий суднами, подекуди й великими, прибулими з Італії, Іспанії й Африки. І тут я зрозумів, якщо не розумів цього раніше, що любов юдеїв до свого храму — це прибуткове підприємство для всіляких судновласників.

Ти знаєш, що я — не з перебірливих людей, та все ж я не мав бажання долучатися до трупи грецьких артистів, щоб уранці рушати з ними в дорогу, хоч як пильно вони мене просили, сподіваючись, що я стану протектором для їхньої трупи, адже ніхто з них не був громадянином. Тому я вирішив спокійно докінчити в Йоппе цей лист, який почав іще на кораблі, аби перебути час і роз’яснити тобі, яка забаганка спонукала мене до цієї подорожі.

Отож я роздобув собі власний покій і дописав там цього листа, щоб відпочити від знегод дороги. Я викупався і добряче посипався порошком від паразитів, а одежу, в якій був на кораблі, подарував біднякам, коли спостеріг, що мій намір спалити її викликав осуд. Я починаю почуватися таким, як і раніше, та й волосся своє я звелів завити і намастити, а ще купив новий одяг. Завдяки своїм простим звичкам я не маю з собою багато речей — лише велику кількість чистого папірусу і письмове приладдя, а також сувеніри з Александрїї, які в разі потреби можу подарувати.

Найвищі й найнижчі верстви мають змогу тут, на майдані в Йоппе, вибрати транспорт до Єрусалиму. Я міг би винайняти собі паланкін і супровід, міг би поїхати колісницею з парною воловою запряжкою, ба навіть на верблюді, якого вів би проводир. Але я вже казав, що самотність — найбільша моя розкіш. Тому я думаю винайняти назавтра віслюка, нав’ючити на нього свої нечисленні речі, бурдюк вина і торбу з харчами й помандрувати до Єрусалиму пішки, як личить сумирному прочанину. Фізичні зусилля після розхлябувальних днів в Александрїї мені геть не завадять, і розбійників мені нема чого боятися, адже дороги аж переповнені людом, який прямує на святкування Песаху, а шлях убезпечують патрулі дванадцятого легіону.

І, Тулліє, кохана моя, я аж ніяк не для того розповів тобі про Міріну і про александрійських жінок, щоб образити тебе чи викликати в тобі ревнощі. О, якби ти трошки постраждала, якби в тебе трошки защеміло всередині через мене… але, боюся, ти будеш лише задоволена, так хитро здихавшись мене. Однак я не знаю твоїх думок, і взагалі можливо, що в тебе сталося щось таке, що завадило тобі приїхати. Тому заприсягаю тебе — наступної осені я знову чекатиму на тебе в Александрії аж до кінця судноплавного сезону. Я і речі свої там лишив, навіть не взявши з собою жоднісінької книжки. Адресу мою ти можеш довідатися в римському бюро подорожей або в мого банкіра, якщо я не зустрічатиму тебе в порту — але серце моє знає, що восени я знову зустрічатиму кожен корабель з Італії точнісінько так само, як і минулої осені.

Не знаю навіть, чи подужаєш ти цього листа, хоч я й намагався урізноманітнювати його, наскільки здатен. Власне кажучи, я в серйознішому душевному стані, ніж можна судити з мого листа. Все своє життя я хитаюся поміж ученнями Епікура і Стої, поміж насолодою і самообмеженням. Надмірна насолода в Александрії, зайве розкошування, і тілесне, і духовне, обпалило мене всередині. Ти знаєш, і я знаю, що насолода і кохання — дві різні речі. У насолоді можна натренуватися, як у бігу чи плаванні, але сама лиш насолода робить тебе сумним. Натомість знайти людину, для якої ти народився, — це щось виняткове, неймовірне. Для тебе я народився, Тулліє, і моє нерозумне серце все ще запевняє, що і ти народилася для мене. Пам’ятай ночі в Байї під квітіння троянд.

І все ж не сприймай надто серйозно те, що я написав про пророцтва. Я залюбки дозволю твоїм гордим вустам прошепотіти з усмішкою: «Марк — той самий невиправний мрійник». Але якби я не був таким, ти, мабуть, не кохала б мене. Якщо взагалі ще кохаєш — я ж не знаю.

Йоппе — це прадавнє портове місто, цілковито сирійське. Але я от сиджу пишу тобі, і мені тут добре. Тулліє, кохана моя, не забувай мене. Листа я візьму з собою і відішлю з Єрусалиму, бо кораблі повертатимуться до Бріндізіума аж після юдейського Песаху.

Марк — Туллії.

Я пишу в день юдейського Песаху в їхньому священному місті Єрусалимі, у фортеці Антонія. Зі мною відбулося щось непередбачуване, і я ще сам не зовсім утямив, що саме. Тулліє, я розгублений. Тому пишу, щоб докладно роз’яснити собі й тобі, що ж, власне, відбулося.

Більше я не гордую передвістями, як, мабуть, у глибині душі ніколи й не гордував, хоч казав і писав про них зарозуміло. З лячною певністю я вже вірю, що мене скеровано в цю подорож, і я не міг би її уникнути, хай би й хотів. Але які саме сили мене скерували — цього я не знаю. Я почну спочатку.

Отже, я винайняв на майдані в Йоппе віслюка собі в супутники, відкидаючи всі інші спокуси комфорту, які полегшували би мандрівку, і поміж останніми подорожанами почав підійматися з узбережжя в напрямі Єрусалиму. Мій віслюк був навчений і приязний, тож у мене за всю дорогу не виникло з ним жодної незгоди. Як я розумію, він промандрував з Йоппе до Єрусалиму і назад уже стільки разів, що знав кожну криницю і місце для перепочинку, село й заїзд на цьому шляху. Кращого проводиря я не потребував, і, думаю, він теж мав до мене дружні почуття, адже навіть коли ми прямували з гори, я не залазив на нього, а крокував власними ногами, щоб освіжитися.

Віддаль від Йоппе до Єрусалиму — лише два неповні денні марші легіону, хоча гориста місцевість стомлює мандрівця більше, ніж рівна земля. З другого боку, це урізноманітнює шлях, і Юдея — родючий і гарний край. Мигдалеві дерева, щоправда, в долинах уже відцвіли, а ось на схилах скрізь на шляху цвіли квітки, і їхній чарівний і терпкий запах супроводжував мене всю дорогу. Я вже відпочив, почувався відмолодженим, і для мене була радість стомлювати все своє тіло так само, як замолоду під час тренувань на спортивному майданчику.

І моє виховання, і моя обережність, до якої мене змусили відомі тобі події в моєму житті, спонукають мене нехтувати зовнішніми формами. Тому зовні, поведінкою чи одежею, я не хочу вирізнятися з людської маси. Таке марнославство викликає в мене посмішку. Мені не потрібні слуги й оповісники, які забігатимуть уперед і гукатимуть, що я їду. Простуючи, я покірно відступався з віслюком на узбіччя, коли повз мене поспішали більші верховоди, підганяючи своїх рабів і волів. Мене більше тішило, коли мій віслюк, озираючись на мене, з кмітливим виглядом ворушив вухами, аніж якби багачі й аристократи спинялися, щоби привітатися зі мною, і запрошували б мене в супутники.

Юдеї мають кутаси на краях одеж, і за цим вони з першого погляду впізнають одне одного по всьому світі, хоч загалом убираються так само, як ми. Утім, цей шлях, перероблений Римом у прекрасну військову дорогу, — такий давній і набачився стільки народів, що на мене не звертали уваги, хоч на моїй одежі кутасів нема. У нічлігу, біля якого мене спинив віслюк, мені, як і іншим, дали води, щоб я напоїв віслюка і вмив собі руки й ноги. Слуги заїзду в тисняві не мали коли відділяти чужинця від юдеїв. Адже здавалося — всі народи й власна людність краю рушили в дорогу, щоб із радістю відсвяткувати визволення юдеїв з єгипетського рабства.

До вечора другого дня подорожі я цілком міг би дійти до Єрусалиму, якби поквапився. Однак мене, чужинця, поспіх юдеїв не торкнувся. Я в захваті дихав свіжим повітрям юдейських гір, а око мені вабило сяяння квіток на схилах. Після нидіння в Александрії я почувався розкуто і насолоджувався кожною миттю, тож простий хліб — і той смакував мені краще за всі єгипетські делікатеси. І в дорозі я не хотів навіть доливати вина до води, щоб не затуманювати свої чуття — для мене була смачною сама вода.

Тому я навмисно затягував мандрівку, і звук пастирських очеретяних флейт заскочив мене на косогорі задовго до Єрусалиму — це вівчарі скликáли отари на ніч. Я цілком міг би перепочити, а згодом при місячному світлі йти далі, але мені розповідали, яке це дивовижне видиво для ока мандрівця, коли він, прибуваючи до Єрусалиму, бачить, як місто здіймається за долиною в сонячному світлі, а на горі сліпуче сяє храм, мармурово-білий і золотий.

Таким я хотів уперше побачити священне місто юдеїв. Тому я, на подив свого віслюка, зійшов з дороги і заговорив із пастирем, який вів щільну-щільнісіньку отару на ніч до печери на схилі гори. Розмовляв він сільським діалектом, та все ж зрозумів мою арамейську і запевнив, що в цій густонаселеній місцині нема вовків. Він не мав навіть собаки для захисту овець від хижаків, але повідав, що сам про всяк випадок спить на вході до печери, зважаючи на шакалів. Із харчу в нього був лише закіптявілий ячмінний хліб і збитий у кулю козячий сир. Тому він дуже втішився, коли я поламав пшеничний хліб та медяник і пригостив його ними, а також згніченими фігами.

Утім, м’яса, яке я мав із собою, він їсти не згодився, помітивши, що я не юдей, — але загалом мене не цурався. Ми потрапезували разом біля входу до печери, а мій віслюк охоче почав гризти колючі кущі на косогорі. Потому весь світ став таким самим фіолетовим, як і вкритий підлісками схил, залягла темрява і на небі зайнялися зорі. Відразу ж стало прохолодніше, і я відчув, як із печери віє теплом овець, які напхалися туди. Поміцнішало пахтіння вовни й лою, але цей запах не здавався мені неприємним. Радше він був надійним, як запах дитинства й домівки. На мій власний подив, з очей у мене вичавилися сльози. І плакав я не через тебе, Тулліє. Я лише винуватив себе, що зусилля, яких я доклав у дорозі, змучили моє охляле тіло. Мої сльози були сльозами втоми, подумав я.

Одначе гадаю, плакав я за самим собою, за всім тим, що лишилося в мене позаду і цілковито проминуло, — але й через те, що ще на мене чекало. Тієї хвилини я без страху нахилився би напитися із джерела забуття.

Немов найбідніший прочанин, я проспав ніч у полі перед печерою, маючи над головою зоряне небо замість даху. Спав я так міцно, що коли прокинувся, чабан уже встиг вивести овець на пасовисько. Я не пам’ятав, щоб мені наснилося бодай щось лиховісне, однак після мого прокидання все — і повітря, і земля — здавалося інакшим, ніж коли я влягався спати. Косогір містився на західному боці й лишався в тіні, а схили протилежних пагорбів уже осявало сонячне світло. Тіло моє було немов побите, знесиліле й апатичне, а віслюк стояв біля мене, спустивши голову зі стражденним виглядом. Я не міг зрозуміти, чим викликана зміна мого настрою, адже мені здавалося, що не такий уже я охлялий, щоб після того, як промандрував два дні пішки й пролежав одну ніч на твердій землі замість постелі, моє тіло могло би з цього настільки занепасти. Я подумав, що міняється погода, адже я завжди так само чутливий до перепадів погоди, як і до снів та передвість.

Я був настільки пригнічений, що мені не хотілося їсти. Здавалося, їжа не піде мені на душу. Кілька ковтків вина з бурдюка теж мене не збадьорили. Я побоювався, що напився був зіпсутої води чи що мене бере якась хвороба.

Я побачив, як на дорозі вдалині підіймається косогором кілька подорожан. Однак минуло чимало часу, доки мені вдалося здолати глибоку апатію; я нав’ючив віслюка і повернувся на дорогу. Вийти на гребінь гори — це потребувало від мене зусиль, але діставшись нарешті туди, я зрозумів, що сталося. На мене віяв пекучо-сухий вітер, невпинний вітер пустелі, який коли вже почався, то дме день у день і робить людей хворими, спричиняється до болю в голові, до блювоти в жінок, сичить у всіх отворах будівель і стукоче вночі віконницями.

Вітер умить висушив мені лице й викликав печіння в очах. Сонце, яке зійшло вже високо, потьмяніло до червонястої кулі в небі. Ось яка картина з’явилася переді мною, коли за долиною постало оточене мурами священне місто юдеїв. Відчуваючи солоний смак вітру в роті, я болючими очима бачив вежі Іродового палацу, громади розташованих на схилах будинків великого міста, театральні й циркові споруди і храм, білий та золотий, що підносився своїми мурами, будівлями й колонадами над усім іншим.

Але при світлі потьмянілого сонця храм не заблищав перед моїми очима, як мені було обіцяли. Мармур не палав і золото не сяяло. Безперечно, це маєстатний, несхитний, неперевершено величний витвір сучасного будівництва. Проте у мене не виникло до нього такого почуття, як у юдеїв. Із самим лише знудженням дивився я на нього, адже так годилося робити після того, як я подолав велику віддаль, щоб його побачити. Я не був уже юним, як тоді, коли вперше побачив Ефеський храм. Під гарячим вітром, який сипав мені в очі солоною порохнею, я не відчував тієї самої святобливості перед красою й дивом.

Мій віслюк зачудовано обернувся на мене, коли я підштовхнув його, щоб він ішов далі. Після того як ми дісталися гірської вершини, він із власної ініціативи спинився на найкращому для огляду місці й, мабуть, чекав, що я витрачатиму час на вигуки здивування і радості, на славлення і молитви. Я винуватив себе за похнюпленість і за рабство тіла, бо неспроможний був поцінувати найсвятіше для сили-силенної людей видиво лише через тілесну знемогу і дошкульний вітер. Злостиво ворушачи вухами, віслюк почав спускатися дорогою, що вилася на косогорі. Я йшов поряд із ним, тримаючись за упряжний ремінь — аж таку ослаблість я відчував у колінах.

Що нижче ми сходили в долину, то менше пробирав вітер, аж поки на її споді він уже став ледь відчутним. Нарешті з наближенням полудня дорога з Йоппе сполучилася зі шляхом з Кесарії і перейшла в римський битий шлях. Ним прямувало до міста чимало люду. Поблизу брами я побачив, як люди спиняються, скупчуються, вдивляються в поблизький пагорб, але багато хто затуляв обличчя і квапливо прямував далі до міста. Мій віслюк заноровився. Здійнявши очі, я побачив на вершині порослого колючими кущами пагорба три хрести і на них розгледів пойняті корчами тіла розіп’ятих. Чимало люду зібралося на схилі пагорба з боку брами, видивляючись на хрести.

На дорозі теж утворився наплив людей, тож я не протиснувся би до брами, хай би й хотів. У своєму житті я, звичайно, бачив розіп’ятих злочинників і зупинявся подивитися на їхні муки, щоби знечулити себе до видовиська страждань. На цирковій арені я бачив іще жорстокіші способи умертвління, але в них було щось захопливе. Видовище розпинання нічого такого в собі не має. Це просто ганебний і повільний спосіб убити задля покарання. Якщо я маю якусь утіху від громадянства Риму, то це певність, що принаймні мене стратять мечем і стратять миттєво — звісно, якщо мені колись доведеться скоїти щось таке, за що мене присудять до смертної кари.

В інакшому душевному стані я, гадаю, просто відвернув би голову, забув би про лиху прикмету і продерся б уперед, хай і силоміць. Та коли я побачив тих трьох розіп’ятих, у мені непоясненно зросла спричинена погодою пригніченість, хоч я не був причетний до того, що з ними сталося. І не знаю чому, але просто я не міг цього не зробити: ведучи свого віслюка, я збочив з дороги на один стадій і крізь притихлу юрбу пропхався догори схилом.

Біля хрестів лежали собі на землі кілька сирійських вояків дванадцятого легіону, граючи в кості та п’ючи оцет. Покарані не могли бути звичайнісінькими рабами чи злочинниками, адже окремо від вояків перебував на сторожі й центуріон.

Спочатку я неуважно поглянув на тих розіп’ятих, що посіпувалися від судом, але на тому хресті, що стояв посередині, над головою засудженого висіла писальна дощечка. На ній було написано грекою, латиною і простонародною мовою: «Ісус Назарянин, цар юдейський». Спершу я не зрозумів того, що прочитав, — таке приголомшення мене пройняло. Далі я побачив, що на повислій голові був ще й глибоко насаджений колючий вінок, який імітував царську корону. Із ран від колючок обличчям розтеклися криваві пасмуги, що вже загусли.

Майже відразу напис і риси обличчя розіпнутого потьмарилися у мене в очах, сонце на небі зникло, і в цю полуденну пору стало так темно, що я заледве міг розгледіти навіть тих людей, які стояли найближче до мене. Пташиний спів стих так само, як це буває під час сонячного затемнення, замовкли й людські голоси, тож чутно було лишень дзенькання кинутих вояком костей об щит і пихкотливе дихання розіпнутих.

Я вирушив був на пошуки юдейського царя, як у попередньому листі напівжартома писав тобі, Тулліє. Перед єрусалимською брамою я знайшов його розіпнутим на пагорбі, ще живим. Зрозумівши, що написано на дошці, й побачивши колючий вінець на його голові, я ані миті не сумнівався, що знайшов того, кого подався був шукати, — чоловіка, народження якого віщувала небесна констеляція, царя юдеїв, який, за їхніми рукописами, мав постати, щоби правити світом. Як саме я це одразу так виразно зрозумів — цього я пояснити не в змозі. Але, мабуть, моя пригніченість, почавшись від самого ранку, готувала мене до похмурого видива.

Потемнінню неба я був радий, адже тепер мені не доводилося надто виразно бачити ганьбу і страждання розіпнутого. Що я вже встиг помітити — це те, що його дуже побито на обличчі й відбатожено за римським звичаєм. Тому він перебував у куди гіршому стані, ніж решта двоє розіп’ятих, які були дужими і зашкарублими чоловіками з простолюду.

Коли затемнилося сонце, на коротку хвилину стихли всі звуки природи й людей. Потім з юрби глядачів залунали вигуки подиву і страху. Я розгледів, що й центуріон здіймає очі й допитливо роздивляється небо навсібіч. Очі мої звикли до темряви, і я знову почав розрізняти обриси краєвиду і людей довкола себе. Помітивши переляк у натовпі, з нього видобулися високопоставлені юдеї, в яких за головними уборами можна було впізнати старшину, і книжники з величезними кутасами на краях одеж. Вони голосно кричали, щоб підбадьорити юрбу, і почали насміхатися з розіп’ятого. Пропонували йому довести, що він цар, і зійти з хреста. Вигукували вони й інші паскудства, пригадуючи йому слова, що їх він сам, мабуть, колись необачно казав народові.

Цим вони намагалися залучити юрму на свій бік, і де-не-де залунали поодинокі глузливі вигуки. Проте здебільша натовп уперто мовчав, немов бажаючи втаїти свої почуття. Судячи з одягу й облич, більшість глядачів належали до бідного люду, серед них було чимало сільських мешканців, які прибули на святкування Песаху. Мене огорнуло відчуття, що в серці вони співчувають своєму розіп’ятому царю, хоч і не наважуються цього показати з огляду на присутність легіонерів і власної старшини. У натовпі було багато жінок, і чимало з них затулили собі голову і плакали.

Почувши вигуки, розіп’ятий підійняв тріпотливу голову і обперся прибитими до хреста ногами. Його було розіпнуто із зігнутими коліньми, щоб він не занадто швидко помер від задихання. Пихкаючи, він вдихнув повітря; його закривавлене тіло тіпали судоми. Розплющивши імлисті очі, він повертав голову і роздивлявся на всі боки, немов шукаючи чогось. А на глузливі слова не відповідав. Йому й так непросто давалося витримувати муки у власному тілі.

Обидва інших розіп’ятих були ще при силі. Той, що висів ліворуч, скористався нагодою, щоб погримасувати люду. Для демонстрації своєї витривалості він повернув голову до царя і, мабуть, схотів по-жалюгідному вдовольнити свій гонор, тому що підхопив кепкування.

— А чи ти не той помазанець? — вигукнув він. — Тоді допоможи собі й нам.

А той розіпнутий, що висів праворуч, докоряв йому з хреста і заступався за царя, кажучи:

— Ми страждаємо за вчинки свої, а от він не скоїв жодного зла. — Далі він покірливо й сумно звернувся до царя з проханням: — Спогадай мене, Ісусе, коли прийдеш у царство своє[1].

Його ось-ось мала спіткати болісна смерть, а він далебі казав іще про царство! Якби я був таким, як колись, я би напевно розсміявся, побачивши цю непохитну відданість. Але сміятися не хотілося. Для цього та перемова була занадто жалібною і приголомшливою. Та ще більше я здивувався, коли юдейський цар лагідно повернув до нього свою стражденну голову і втішив його, кажучи придушеним голосом:

— Ти будеш зі мною в царському саду.

Я не зрозумів, про що йдеться. Цієї миті повз мене проходив книжник, який допитливими очима недовірливо оглядав натовп. Я затримав його і спитав:

— А що ваш цар розуміє під царським садом? Чому його розіпнули, якщо він не скоїв жодного зла?

Той пирснув глузливим сміхом і мовив:

— Ти що, захожий у Єрусалимі? Ти віриш свідченню розбійника більше, ніж високому синедріону й римському намісникові, який ухвалив йому вирок? Він не є юдейським царем. Він лише називає себе царем і блюзнить. Ще й на хресті блюзнить, кажучи про царський сад.

Книжник тугіше підсмикнув на собі плаща, аби тільки жоден кутас не торкнувся моєї одежі. Це образило мене, і я сказав:

— От я з’ясую все про цю справу.

Він погрозливо глянув на мене й попередив:

— Ти піклуйся про себе. А ти часом не один із отих? Багатьох він збаламутив, але більше цього не робитиме. Ти його не жалій. Він підбурювач народу, бунтівник, лихіший за розбійників обабіч нього.

Тут моя пригніченість вилилася гнівом, я штурхнув його, забуваючи про свого віслюка і свій статус, підійшов до центуріона, звернувся до нього про всяк випадок латиною, показав пальцем на книжника-юдея і мовив:

— Я римський громадянин, а отой юдей мені погрожує.

Центуріон допитливо подивився на мене в темряві, знуджено зітхнув і, дзенькаючи обладунком, зробив кілька кроків уздовж людського кола, від чого натовпу довелося позадкувати й розрідити місце перед хрестами. Потім він привітався зі мною латиною, щоби продемонструвати освіченість, але відразу ж перейшов на грецьку і сказав:

— Е, не метушися, друзяко. Коли ти справді громадянин, не личить твоєму званню гарикатися з юдеями тепер, напередодні Шабату.

Далі він звернувся до юрби, не особливо адресуючи слова старшині чи книжникам, і вигукнув:

— Ану забирайтеся звідсіля й покваптеся додому! Набазікалися вже вдосталь. Тут більше ніяких див не станеться. Біжіть, їжте свою ягнячу печеню, і хай застрягне вам кістка в горлянці.

З його слів я зрозумів, що крім тих людей, які були налаштовані вороже, в натовпі були й ті, які справді чекали на диво і сподівалися, що їхній цар ще самотужки зійде з хреста. Але вони мусили стояти мовчки трохи ззаду, тому що боялися своєї старшини і книжників. Дехто послухався центуріона і пішов собі до міста. Та й на дорозі тиснява розсоталася.

Центуріон запанібрата тицьнув мене в бік і запропонував:

— Ходи сьорбни оцту. Це все нас не стосується, хоч я зі службового обов’язку тут стою. Юдеї завжди вбивають своїх пророків. Якщо вони конче хочуть розіпнути свого царя з римською допомогою, римлянину не варто в це лізти.

Він завів мене поза хрести, де на землі лежала одежа розіп’ятих. Вояки поділили її між собою, і кожен відокремив собі власний клунок. Центуріон узяв з землі вояцький бурдюк і пригостив мене. З ввічливості я зробив ковток легіонерського оцту, він хильнув і собі, крекнув і зауважив:

— Краще напитися. Добре, що в мене це завдання лише до вечора. Сьогодні переддень Шабату, і не в юдейських звичаях лишати трупи отак ночувати.

І ще він сказав:

— Увесь Єрусалим — це немов сичливе гадюче гніздо. Що більше я зазнайомлююся з юдеями, то дужче впевнююся, що найкращий юдей — мертвий юдей. Тому це лише на добре, що напередодні свята на деревах при дорозі висять страшидла, які застерігають люд від ворохобні й від того, щоб позбавляти життя тих наших, які не бережуться. Але це безвинний чоловік і пророк.

Усе ще стояли сутінки, хоч вони час від часу світлішали до червонястого кольору і знову темніли. Повітря було пекучо-гаряче, і від нього спирало дихання. Центуріон подивився на небо й пояснив:

— Пустельний вітер, либонь, здійняв піщану хмару зі сходу, але такої похмурої хмари я раніше не бачив. Якби я був юдеєм, я би припустив, що сонце затуляє обличчя і небо в жалобі за божим сином. Адже отой Ісус твердив, що він син божий. Отож йому довелося померти болісною смертю.

Говорив він зі мною не надто шанобливо і спробував у напівтемряві обдивитися мій одяг та обличчя, щоб відгадати, що я за один. Спробував і реготнути, але сміх застряг у нього в горлі, і він знову звів погляд на небо.

— Тварини — й ті неспокійні, — мовив він. — Собаки та лисиці біжать на пагорби, а верблюди від самого ранку хвицаються біля міської брами, відмовляючись заходити. Це лихий день для всього міста.

— Лихий день для всього світу, — мовив я з гнітючим передчуттям.

Центуріон злякався моїх слів, заперечно здійняв руку і почав виправдовуватися:

— Поправді, це справа юдеїв, а не римлян. Прокуратор не хотів його засуджувати, він би відпустив його. Але народ хором ревів: «Розіпни, розіпни!» Їхній синедріон погрожував поскаржитися самому кесареві, що він протегує бунтівнику. Тому намісник умив руки в ритуальній чаші, щоб очиститися від невинної крові. Юдеї вили і радісно присягали взяти кров пророка на себе.

— А до речі, хто тепер римський проконсул в Юдеї? — запитав я. — Певно, я мав би це знати, але я захожий у місті. Я з Александрії, в якій провчився всю зиму.

— Понтій Пилат, — відказав він і глянув на мене погордливо. Мабуть, я здався йому мандрівним софістом.

Я дуже здивувався.

— О, я його знаю! — вигукнув я. — Чи принаймні з його дружиною я бачився в Римі. У нього дружина — Клавдія, з роду Прокулів, так?

Я справді колись давно гостював у римській оселі Прокулів, слухаючи читання нудного твору. Він мав на меті продемонструвати, скільки всього домоглися Прокули в Азії на благо Риму. Але вино та інше частування були пречудові, і я завзято розмовляв із Клавдією Прокулою, хоч вона набагато старша за мене. Вона справляла враження чутливої жінки, і ми обоє навперебій запевняли одне одного, що залюбки зустрінемося знову. І це не була проста ввічливість. Утім, з тієї чи тієї причини ми більше не бачилися. Туманно пригадую, що я чув, ніби вона захворіла і виїхала з Рима. Ти, Тулліє, ще настільки молода, що навряд чи її пам’ятаєш. Вона зналася і з кесарським двором до переїзду Тиберія на Капрі.

Ця інформація здивувала мене так, що на якусь хвилину я забув про час і простір, згадавши натомість власну юність і свої перші розчарування. Центуріон повернув мене в дійсність, кажучи:

— Якщо ти друг проконсула, громадянин і захожий у місті, я би щиро радив тобі триматися римлян на час святкування Песаху. Фанатизм у юдеїв надзвичайний під час їхніх релігійних свят. Тому проконсул особисто піднявся з Кесарії до Єрусалиму, щоб на місці негайно приборкати можливу ворохобню. Може, люд заспокоїться, після того як домігся розпинання святого чоловіка, але тут ніколи не можна поручитися. Його прибічники в усякому разі поховалися і навряд чи вдаватимуться до заворушень, адже цей чоловік уже не зійде з хреста.

Обійшовши хрести, він зупинився перед ними, пильно подивився на царя в колючому вінку й на обох розбійників і зі знанням справи зауважив:

— Невдовзі він помре. Юдеї побили його під час нічного арешту і припровадження до синедріону. Проконсул звелів відбатожити його за римським звичаєм, щоб люд відчував до нього жаль і щоб у всякому разі пришвидшити його смерть. Як ти знаєш, добряче шмагання батогом перед розпинанням — це акт милосердя. Але отим іншим треба переламати голінки, щоб вони обидва повисли, не опираючись на ноги, і задихнулися до вечора.

Тут я почув такий страхітливий крик тварини, якого ніколи раніше не чував. Навколо пояснішало, темрява перейшла в по-моторошному тріпотливу червінь, і юрба злякано заворушилася. Я побачив, як мій віслюк здибився і з усіма в’юками побіг дорогою назад, геть від Єрусалиму. Кілька людей, які там ішли, силоміць його зупинили. Витягнувши голову, він іще раз крикнув жахливим голосом, немовби в його зойку вилилася тривога всієї природи. Я мерщій кинувся на дорогу. Мій віслюк більше не хвицався, але все його тіло трусилося і він геть увесь був мокрий від поту. Я намагався поплескати й заспокоїти його, проте лагідна перед цим тварина сердито потяглася головою і спробувала мене вкусити. Хтось із тих, що стримали були її, зауважив: усі тварини того дня були мов біснуваті. Таке часом буває, коли дме пустельний вітер.

З-під брами кинувся на допомогу начальник ослячих погоничів, подивився на упряж і тавро на вусі у віслюка і з притиском мовив:

— Це один із наших віслюків. Що ти йому зробив? Ти муситимеш відшкодувати збитки, якщо віслюк захворіє і його доведеться забити.

Я й сам стривожився через віслюка, бо в такому дивному і тремтливому стані ніколи ще не бачив жодного живого створіння. Я почав розв’ючувати його і виправдовуватися, кажучи:

— Та ви, єрусалимці, як подуріли всі. Нічого поганого я віслюку не зробив. Він боїться запаху крові та смерті, бо ж ви розіп’яли свого царя.

Але наша сварка урвалася і вантаж випав з моїх рук на дорогу, позаяк цілий світ сповнився дивним звуком, схожим на неомірне зітхання, і земля задвигтіла в мене під ногами. Таке я одного разу вже спізнавав, а тепер мені гадалося, що я знаю, чим викликані затьмарення сонця, пручання тварин і власне моє пригнічення, від якого я аж задихався. Я розумів, що саме зараз нерозумно заходити до міста і знаходити собі дах над головою, хоч я з дорогою душею простягся б на ложу, закутався з головою і спробував би забути про весь світ.

Я дав погоничеві срібного динара і сказав:

— Не сварімося в таку хвилину, коли земля двигтить із муки. Візьми мої речі та подбай про них. Пізніше я заберу їх у тебе біля брами.

Ударами рук і ніг він спробував зрушити віслюка з місця, але той — ані руш. Тож погонич обмежився тим, що зв’язав йому передні ноги, завдав клажу собі на плечі й повернувся на своє місце біля брами, де давав в оренду віслюків.

І не знаю, чому я не наважився заходити до міста — лише зі страху перед землетрусом чи просто з відчуття доконечної потреби повернутися на пагорб, до розіп’ятих, дарма що те видовисько страждання було неприємним. У серці своєму я молився богам — і знаним мені, і незнаним, а ще й огорнутим паранджею богам мого роду, і казав:

— Моє власне бажання спонукало мене до вивчення пророцтв, але ваше передвістя послало мене в дорогу з Александрії і привело мене ось сюди саме цієї хвилини. Я прийшов шукати царя прийдешності, щоби стати поряд із ним і мати за це платню. Нехай мені стане терпіння, щоб я здужав шанувати його до самої смерті, хай і не матиму за це жодної платні.

Отже, я забарно піднявся схилом пагорба, щоб долучитися до юрби. Вона порідшала, і позаду інших я спостеріг гурт жінок, які плакали. Я не бачив їхніх облич, бо вони затулили собі голову. Оберігав і втішав їх лише юнак, гарне обличчя якого було перекошене зі страху й муки. Я спитав, хто вони. Слуга котрогось книжника охоче пояснив, що ті жінки йшли за Ісусом аж із Галілеї, де він баламутив народ і порушував закон.

— Отой — це один із його учнів, але його не годиться кривдити, бо він та його родина — знайомі первосвященника, а сам він — лише заблуканий юнак, — пояснив слуга, а тоді насмішкувато показав пальцем на жінку, яку підтримував юнак, і сказав: — А ота, я думаю, — це мати розіп’ятого.

Коли я це почув, мені забракло сміливості підійти й заговорити з ними, хоч мене аж пробирала цікавість і я мав охоту дізнатися щось про того Ісуса від його власного прибічника. Але мені було страшно від думки, що його рідній матері доводиться дивитися на ганебну смерть свого сина. Здавалося, навіть супротивники царя мали досить пошани до страждань матері, щоб не дошкуляти безутішному гуртові жінок.

Отож я залишався поміж людьми, і час минав. Небо знову ще дужче потемніло, і від гарячої сухості повітря стало важко дихати. В очі й рани розіпнутих поналазило дошкульних мух і ґедзів, і тіла їхні тіпалися, пойняті судомами. Цар Ісус іще раз трохи піднявся на хресті, розплющив млосні очі, рвучко замотиляв головою і голосно вигукнув:

— Сило моя, сило, чому ти покинула мене?

Голос у нього став таким зірваним, що важко було розібрати слова. Глядачі заворушилися і питали одне одного, що він вигукнув. Одні стверджували — він вигукнув, що Бог його покинув, а інші запевняли — він кликав Іллю. Ілля, як кажуть, був одним із юдейських пророків і у вогненній колісниці злинув у небеса. Тому найшкодливіші знову заглузували з нього і вигуками закликáли й його здійнятися в небо, якщо я правильно зрозумів. А от цікавці й ті, хто чекав на диво, перешіптувалися і по-справжньому сподівалися, що пророк Ілля зійде з неба йому на допомогу. Багато хто був такий переляканий, що зі святим жахом задкував від хрестів, готуючись затуляти собі обличчя.

Знову цар сказав щось на хресті. Ті, хто стояв найближче, гукнули, що він жаліється на спрагу. Якийсь милосердий підбіг незабаром до хреста, вичавив із вояцького бурдюка оцту на губку, настромив її на тростину і підніс йому до рота. Вояки й центуріон не перешкоджали цьому. Не знаю, чи спромігся він іще попити — стояла така густа темрява, що годі було розгледіти риси його обличчя на хресті. Принаймні губи у нього зволожніли, адже голос його пролунав виразніше і, навіть попри жахливі передсмертні муки, немов розкуто, коли він згодом іще раз обперся на ноги й вигукнув:

— Звершилось!

Знову люди засперечалися, що саме він вигукнув. Хтось казав одне, хтось інше. Але в темряві я почув, як щось хруснуло, коли його тіло повисло на руках, а голова впала на груди. То був страшний звук у темряві, і я знав, що цар уже при сконі й більше не підніме голови. Я зрадів за нього, бо він напевно вже досить настраждався, хай там як він порушував закони свого народу.

Але те, що він помер, я напевно знав із того, що земля знову зітхнула і задвигтіла в мене під ногами. Глухий підземний гуркіт, тихший, але лячніший за гуркіт грому, пролунав під нами і подаленів у напрямі міста. Я почув гримотіння від розколювання скелі й скочування каміння і разом з іншими кинувся на землю, бо хоч цей землетрус тривав недовго й відразу скінчився, він був дуже жаским.

Відтак над землею настала цілковита тиша, поки з дороги не почулося цокання копит робочих тварин, які пообривали були припони. Небо повільно ясніло, стало доволі видно, і люди поспиналися на ноги з землі, обтрушуючи одяг. Хрести все ще стояли, але Ісус Назарянин, цар юдейський, повис, замордований і відстраждалий, на руках і вже не дихав. Вояки теж повставали з землі й скупчилися подивитися на нього, перешіптуючись із подивом і страхом.

Центуріон, гадаю, передав їхні почуття, безстрашно кажучи:

— То був праведний чоловік. — Видивляючись на зляканих юдеїв, він розсердився на них, зненавидів своє службове завдання і гукнув: — Поправді, він був сином божим!

А от я пригадав собі пророцтва, що їх досліджував упродовж зими; я дуже дивувався і шепотів сам до себе:

— Мир тобі, владарю світу, царю юдейський. Не настало твоє царство.

Разом із тим я вирішив, скільки зможу, з’ясувати, як і чому все так сталося і якими були його дії, що за них його розіпнули на хресті й убили так по-ганебному, і ніхто не підніс руку, щоб його захистити. Я подумав, що він уклав собі, напевно, дуже примітивний політичний план, або ж не мав у радниках жодного досвідченого державного діяча. По-своєму це було зрозуміло, адже навряд чи котрийсь розумний чоловік стане поряд із юдеєм з метою підкорити світ.

Знов показалося сонце, але його світло й досі було дивним, а людські обличчя — мерхлими й лячними при цьому освітленні. І в одній деталі я мушу тобі зізнатися, Тулліє. Певно, то була моя помилка. Мені не до снаги змалювати тобі зовнішність юдейського царя. Я бачив його на власні очі, і хоч він, коли страждав, був у страхітливому стані, я мав би спромогтися пригадати його обличчя. Але попри все бажання, я не можу сказати про нього нічого, крім того, що лице йому набрякло тоді від побою, посиніло й закривавилося від ранок, спричинених колючим вінком. Утім, щось божественне в його обличчі, напевно, було, адже прочитавши напис на хресті, я ані миті не сумнівався, що він таки юдейський цар.

Озираючись назад, я відчуваю бажання сказати, що в ньому була лагідна поважність, проте боюся, що такі слова я сам вигадав опісля. Радше я можу пригадати сумирну покірливість, яка свідчила, що він спокійно примирився з долею. Але як це цар, який знає, що він народився правити світом, може бути сумирним і покірливим, помираючи ганебною смертю після провалу свого задуму? Та й останнє сказане ним слово не дає мені спокою. Що саме звершилося, на його думку? Чи, може, він розумів під цим лише те, що він віддав духа?

Отож на його обличчя я дивився не як уважний спостережник — я був тоді збентежений. Пошана якось не давала мені занадто пильно дивитися на його обличчя, коли він страждав. А ще не забувай, що весь час було доволі темно, подеколи аж настільки, що постаті розіп’ятих на хресті заледве проглядали в пітьмі. Коли сонце знову посвітлішало, він уже помер, і моя пошана не дозволяла мені роздивлятися його безживне обличчя з образливою допитливістю.

Чимало людей пішли звідти по смерті царя, тож навколо хрестів побільшало місця. Юдейські книжники й старшина теж поквапилися на приготування до Шабату і зоставили лише кількох слуг, щоб ті стежили за перебігом подій. Один із двох розіп’ятих розбійників почав жалібно нарікати на нестерпні страждання. Двоє милосердих жінок підійшли з глеками до центуріона й попросили дозволу дати йому знову попити дурманливого оцту. Вони скористалися тими самими губкою і тростиною, що й раніше, вмочили губку в глек і дали пити обом злочинникам.

Із сонця було видно, що минула вже третя година. Центуріон почав стомлено ворушитися, адже головне його завдання скінчилося і він хотів якнайшвидше спекатися й обох злочинників. І ось незабаром у супроводі вояка прийшов з фортеці Антонія кат із дошками, зі знанням справи обдивився Ісуса, констатував його смерть, а далі почав холоднокровно ламати дошкою голінки решті двом. Звук переламування кісток гидко було слухати, і обидва зойкали й лементували, але кат втішав їх і казав, що він це робить лише з милосердя. Вояк, що його супроводжував, називався Лонгин. Він не вдовольнився катовим висновком, а встромив списа в бік царя знизу вгору і вміло проткнув його серце. Коли він висмикнув спис, із простромленої грудної порожнини потекла кров і вода.

Вартівники почали збирати своє манаття і одяг засуджених, з полегкістю обмінюючись жартами, адже нудне сторожування починало добігати кінця. Але коли заглухло бідкання розбійників, кілька підбурювачів, що закралися до натовпу, скористалися нагодою, щоб почати вигукувати антиримські гасла. Вояки ліниво пішли в натовп і почали штурхати їх щитами. У колотнечі одному з підбурювачів зламали щелепу. Це змусило їх трохи прикусити язика, і вони пішли геть, вигукуючи погрози і обіцяючи винищити всіх римлян та їхніх посіпак у храмі, якщо тільки матимуть зброю. То не були прибічники царя Ісуса, а просто спільники обох розіп’ятих злочинників, пояснив мені центуріон.

Він волів бути ввічливим, підійшов до мене і взагалі попросив вибачення за колотнечу. Висловив сподівання, що я помітив, наскільки легко він її припинив. Проконсул забороняє убивати юдеїв, якщо це не конче треба. А звичайних протестувальників не хочеться навіть брати під арешт, бо їх завжди починають супроводжувати гамірливі юрби, що врешті стають табором під брамою фортеці, кричать і ворохоблять. Узагалі треба уникати безладу, а надто під час юдейських свят. Такою сформувалася політика Понтія Пилата відтоді, як він спочатку випробував методи з вищим рівнем насильства і лише мав із цього прикрощі, ба навіть нагінку від кесаря. Наостанок центуріон мовив:

— Мене звати Аденабар. По закінченні цього завдання я залюбки проведу тебе до фортеці, а там ти постанеш перед лицем проконсула, коли я рапортуватиму йому. Наодинці тобі недобре йти до міста. Оті негідники бачили, як ми перемовлялися, і те, що ти не юдей. Будуть лише неприємності, якщо вони відлупцюють тебе чи вб’ють римського громадянина. Тоді доведеться починати розслідування і карати їх, а в цьому клятому місті сто тисяч хованок.

Він реготнув і поспішив пом’якшити свої слова:

— Тож уникаймо зайвої мороки, а крім того, мені подобається твоє лице, і я шаную вчених людей. Я й сам умію читати й писати, хоч латину знаю слабко. Щоправда, у фортеці тісно, але ми конче знайдемо для тебе гідний постій.

На пояснення він іще додав, що проконсул скромний у звичках і, буваючи в Єрусалимі, вдовольняється розташуванням у фортеці Антонія в гарнізонному приміщенні. Збудований Іродом величний палац був би, щоправда, куди розкішнішим місцем для мешкання, однак залога настільки мала, що проконсул, навчений прикрим досвідом, не хоче розпорошувати її на два пункти. Антонія — неприступна фортеця, яка панує над територією храму. А на його зовнішньому подвір’ї завжди починаються всі заворушення.

Він показав великим пальцем позад себе на труп, що висів на хресті, засміявся вголос і розповів:

— Одним із найвеселіших видовиськ, які я бачив у житті, було те, коли отой пророк Ісус сплів із мотузків батіг, повиганяв торговців голубами з зовнішнього подвір’я храму й поперекидав столи міняльникам. Того разу старшина не наважилася перешкоджати йому, бо його супроводжувало багато прибічників. Коли він їхав до Єрусалиму на віслюку, заворожені юрби людей простилали свою одежу на його шляху, махали пальмовими гілками й славили його як Давидового сина. А більше ніяк вони не зважувалися показувати, що вважають його царем. Відомо, що він справді був родичем Давида і з боку батька, і з боку матері.

Аденабар обережно кивнув головою в напрямі жіночого гурту, що лишився на схилі пагорба, і теж зазначив:

— Там його мати.

Після того як натовп порозходився, жінки попадали на землю, наче знеможені надсильною мукою. Проте вони вже не ховали облич, а зводили їх у напрямі хреста. І мені не доводилося гадати, хто саме його мати. Вона була ще не стара жінка, і тієї хвилини її обличчя здалося мені найгарнішим жіночим обличчям, яке я будь-коли бачив. У ньому, навіть закам’янілому з горя, виднілося щось ясне і водночас неприступне, немовби та жінка вже ніколи у своєму житті не скаже ані однісінького марного слова. Вона не мусила доводити, що належить до царського роду. Про це свідчило її обличчя, хай вона й мала такий самий простий убір, як і ті інші селянки.

Я би волів, щоб ті, хто її супроводжував, вивели її звідти, я би хотів піти втішити її і сказати, що її син помер і вже не страждає. Але таким по-аристократичному гарним і замкнутим у горі було те обличчя, що я не вважав для себе можливим підступитися до неї. Поруч із нею на землі лежала ще одна жінка, палке обличчя якої безупинно здригалося, а очі видивлялися на хрест, немов вона й досі не цілком розуміла, що сталося. Третя жінка була старшою. В її суворому юдейському обличчі виднілося більше гніву й розчарування, ніж горя. Здавалося, вона до останку чекала на диво і ще не могла пробачити, що нічого не сталося. Решта жінок були трохи позаду.

Мій погляд повернувся до матері царя Ісуса, і я задивився на неї, мов зачаклований, аж не чув, що саме балакав Аденабар. Лише коли він торкнув мене за лікоть, я вивільнився від чарів. Він сказав:

— Я відбув своє завдання і не хочу більше лишатися в цьому похмурому місці. Нехай юдеї самі знімають трупи, якщо не хочуть, щоб вони висіли на дереві в Шабат. Це вже не наша, римлян, справа.

Утім, він лишив іще кількох своїх вояків пильнувати за хрестами. Гадаю, сам він пішов звідти з метою допомогти катові, адже той не наважувався повертатися до фортеці в супроводі лише парної охорони. Приятелі розбійників цілком могли чатувати на нього десь на шляху. Дорога спорожніла, і біля брами вже не було товкотнечі. З міських будинків пахтіло печеним м’ясом аж до пагорба, але я далебі не відчував голоду.

Аденабар глянув на розташування сонця й зауважив:

— До вечора ще є час. Юдейський Шабат починається аж тоді, як на небі завидніються три зірки. Цього вечора вони їстимуть песахове ягня, хоч серед них є секта, яка своє ягня з’їла ще вчора ввечері. Їхній храм — це величезна бойня. Вчора й сьогодні там пущено кров тисяч і тисяч ягнят за їхнім звичаєм. З кожної забійної тварини їхні священники мають плече, а Бог — лій.

Мої речі були на зберіганні під брамою, і він грубо звелів погоничу віслюків, який там барився, завдати мої клунки собі на плечі й нести все моє до фортеці. Той не наважився перечити. Так ми покрокували догори до фортеці, чуючи, як по бруківці ритмічно цюкає обковане залізом взуття легіонерів. То були натреновані вояки, бо я не помітив, щоби хтось із них якось задúхався від ходи. А сам я засапався, коли ми добулися до фортечної аркової брами, позаяк частина дороги була дуже стрімка. Юдей скинув мої речі в арку і відмовився заходити до фортеці. Я винагородив його кількома грошами, хоч Аденабар запевняв, що в цьому нема жодної потреби. Незважаючи на мою приязнь, юдей, відійшовши на безпечну віддаль від брами, зупинився, щоб насваритися кулаком і голосно вилаяти римлян. Коли вартовий погрозливо підніс списа, він кинувся тікати, а легіонери загиготіли, бачачи, як біжить юдей.

Коли ми вийшли на величезну бруківку на зовнішньому подвір’ї фортеці, Аденабар невпевнено спинився і почав допитливо мене обдивлятися. Я й сам відчував, що виглядом своїм не настільки вселяю довіру, щоби ставати перед лицем проконсула, як би добре ми з центуріоном не поладили між собою на місці страти. На подвір’ї ж бо панували римські рутинність і порядок, і я відчув запах казарми. Цей запах металу, шкіри, чистильних речовин і диму не є неприємним, але він змушує зразу ж глянути на свої запорошені ноги й підібрати рукою згортки одежі. Легіонний вівтар теж стояв на подвір’ї, і я шанобливо відсалютував йому, хоча кесаревого зображення не побачив.

Аденабар перепросив за те, що помитися у фортеці непросто, адже доводиться ощаджувати воду, однак він завів мене до офіцерського зібрання і звелів рабам подбати про те, щоб я помився і перевдягнувся. Тим часом він сказав, що піде відрапортує проконсулові, й пообіцяв заразом згадати про мій візит.

Я роздягнувся і вмився, помастив волосся й зачесався, перебрався у чистий хітон і звелів вичистити мій плащ щіткою. А ще я визнав за краще надягти золоту каблучку на великий палець, хоч зазвичай я її не ношу привселюдно, щоб не привертати зайвої уваги. Кваплячись, я повернувся на зовнішнє подвір’я і нагодився саме тоді, як прокуратор Понтій Пилат у супроводі почту спускався сходами з вежі з нетерплячим виразом на обличчі. На авдієнцію до нього попросився котрийсь багатий юдей, який не згодився заходити до фортеці — хіба що на її подвір’я — щоб не занечиститися напередодні Шабату.

Певно, то був впливовий чоловік, який ладнав із римлянами, адже намісник погоджувався отак приймати його на авдієнцію надвечір. Я наблизився до них і долучився до гурту вояків, які лупали там очима. Обговорювана справа теж мала стосунок до подій того дня: старий багатій спокійно й статечно просив дозволу зняти тіло Ісуса Назарянина з хреста і до початку Шабату поховати його у власному саду побіля місця страти.

Понтій Пилат іще раз перепитав у тих, хто стояв довкола, чи юдейський цар напевно помер на хресті, а далі мовив:

— З нього вже досить маємо прикрощів і мороки. Ось і дружина моя геть занедужала через той даремний бешкет. Візьми його й забери звідти, щоб я нарешті остаточно позбувся цієї неприємної справи.

Юдей дав подарунок Пилатовому писареві й пішов собі так само статечно, як і прийшов. Пилат із подивом запитав у почту:

— А хіба оцей Йосип Ариматейський — не один із членів того самого синедріону, який засудив Ісуса? Якщо він справді мав аж таких родовитих таємних протекторів, вони могли би вчасно скористатися своїм впливом. Так ми би уникнули цієї історії, яка не робить нам честі.

Аденабар зробив мені знак рукою. Я виступив уперед, шанобливо привітався, як це личить перед проконсулом, і назвався. Він байдужно відповів на моє привітання і сказав, щоби продемонструвати добру пам’ять:

— Атож, атож, я знаю тебе. Твоїм батьком був отой лічозор Манілій, але, крім того, ти ще й належиш до славетного роду Меценатів. І треба ж було тобі так невчасно опинитися в Єрусалимі! Добре, що землетрус майже не заподіяв шкоди в місті. Ну що ж, ти теж бачив на власні очі, що Ісус Назарянин помер. Хоча що нам до нього? Мине рік, і ніхто вже його не згадає.

Він не дочекався моєї відповіді, а відразу ж додав:

— Моя дружина зрадіє зустрічі з тобою. Їй нездужається, але вона напевно залюбки встане, щоб повечеряти з нами. Я й сам не в найкращому стані. Мучить давній ревматизм, і, як сам бачиш, на службі в Єрусалимі я тільки те й роблю, що бігаю стрімкими сходами вгору-вниз.

Утім, рухався він пружно й легко, і в ньому було щось неспокійне, аж він не міг встояти на місці. Статуру він має худорляву і починає лисіти, хоч намагається приховати це, начісуючи волосся ззаду на чоло. Очі в нього холодні й допитливі. Я знав, що його службову кар’єру не можна назвати блискучою, але завдяки одруженню йому дістався дуже зисковний пост прокуратора. Він, звичайно, не повноцінний проконсул, а підлеглий сирійського проконсула. І таки не можна назвати його неприємним чоловіком. Він, буває, сухо всміхається і жартує з себе. Гадаю, він як римлянин має велике відчуття того, що його обов’язок — чинити правосуддя серед чужоземного народу, схильного до бешкетів. Тому випадок з Ісусом Назарянином не давав йому спокою.

Із гіркотою він сказав:

— Якщо я спробую піднятися у свої покої, то от закладаюся, що юдеї своєю святковою метушнею враз змусять мене знову бігти вниз на подвір’я. З Рима легко радити поважати їхні звичаї, але це робить мене радше їхнім прислужником, аніж велителем.

Він неспокійно заходúв по подвір’ї, але жестом показав, що дозволяє мені крокувати поряд.

— Ти вже бачив їхній храм? — запитав він. — На зовнішнє подвір’я ми, погани, можемо вільно заходити, але на внутрішнє жоден необрізаний ступати не має права під загрозою смертної кари. Аж не віриться, що живеш у Римській імперії. Навіть кесаревого зображення ми не маємо права тримати на видноті. Й загроза смертної кари — то не просто жарти. Вже маємо сумний досвід. Буває, якийсь дурнуватий подорожанин надумає собі просто з цікавості одягтися юдеєм, лише щоб побачити заборонену внутрішню частину храму, хоч там нема дуже на що дивитися. У святковому шарварку це може вдатися, але якщо піймаєшся, тебе безжально закаменують. Вони мають таке право, і не скажеш, щоб це був приємний спосіб умерти. Сподіваюся, в тебе нема таких намірів.

Обережно він запитав мене про римські новини і вочевидь заспокоївся, коли почув, що я пробув зиму в Александрії, досліджуючи філософію. Проконсул зрозумів, що я не становлю державної небезпеки, і, щоб виявити прихильність, він, забуваючи про ревматизм, завів мене у преторій і піднявся зі мною в масивну фортечну вежу, з якої відкривався вид на територію храму. Блискучий витвір будівництва, храм красував у надвечірньому світлі своїми численними подвір’ями і розкішними колонадами. Пилат рукою показав мені на подвір’я для продавців і приходьків, для жінок, для юдеїв, а також на головну споруду священної частини, де міститься юдейське святеє святих. Туди навіть їхній первосвященник може заходити лише раз на рік.

Я спитав, чи це правда, що юдеї у святому святих свого храму поклоняються золотій голові дикого віслюка. Бо ж така легенда вперто ходить поміж усіх народів. Проконсул запевнив, що це не відповідає дійсності. Впевнено він сказав:

— Там нічогісінько нема. Порожнеча та й годі. Коли в попередньому храмі, що згорів, уже лютувала пожежа, Помпей з кількома офіцерами зайшов за завісу, і там нічого не було. Це достеменно.

По нього знову прийшли, і ми спустилися на зовнішнє подвір’я. Там на проконсула чекав у супроводі юдейських сторожів храму представник первосвященника, який голосом, сповненим емоційної жалісливості, почав вимагати зняти тіла розіп’ятих з хрестів до заходу сонця. Понтій Пилат запропонував йому піти й зняти що він хоче, і для годиться вони засперечалися, хто саме має це робити — юдеї чи римляни, хоча посланець явно вже наготувався виконати цю неприємну справу сам — тому й узяв із собою сторожів. Вони мали намір винести тіла на юдейське звалище і спалити їх там у незгоренному день і ніч вогні, в якому юдеї спалюють покидьки.

Проконсул із притиском зауважив, що тіла Ісуса Назарянина їм не вільно чіпати, якщо його ще не встигли занести в гробницю. Тіло він уже пообіцяв іншим людям. Новина ця не сподобалася посланцю, однак він не міг іти через неї на конфлікт, бо явно дістав лише загальну вказівку, що тіла треба зняти до початку Шабату. Утім, він спробував розпитати, хто, як і чому хоче забрати собі Ісусове тіло, але проконсул, якому він набрид, неприязно зазначив:

— Я сказав те, що сказав.

Він відвернувся, щоби продемонструвати, що розмову скінчено, і юдей, спіймавши облизня, подався з подвір’я в супроводі сторожів.

Я сказав:

— З юдейським царем морока ще й по його смерті.

Понтій Пилат замислився й зауважив:

— Це ти сказав. Я досвідчений чоловік і зазвичай не сушу собі голову над дурницями, але цей несправедливий вирок мучить мене більше, ніж я чекав. Сам він рано-вранці зізнався мені, що він цар юдейський, той Ісус, проте далі додав, що його царство — не з цього світу. Я зрозумів, що він не становить державної небезпеки, і мені не хотілося засуджувати його, але мене змусили юдеї.

Він ударив кулаком по долоні, розсердився і мовив:

— Поправді, я став жертвою провокації та інтриг з боку юдеїв. Вони ув’язнили його серед ночі, похапцем скликали повноважне засідання синедріону і ухвалили йому вирок. Вони пречудово могли би самі закаменувати його за блюзнірство, хай вони й не мають права виконувати смертні вироки. Але таке й раніше траплялося, і тоді вони лицемірно виправдовувалися тим, що не могли стримати праведного народного гніву. А ось цього разу вони, мабуть, саме через народ побоялися. Захотіли вплутати в це римлян. Я навіть відіслав його на суд юдейського князя Галілеї, адже Ісус виріс у Галілеї і навчав здебільша там. Одначе той хитрий лис Ірод Антипа обмежився лише тим, що понасміхався з нього, а тоді відіслав назад, щоб його засудив я і провина за це лежала б на мені.

— А що він мав на увазі, — наважився спитати я, — кажучи, що його царство — не з цього світу? Я не марновірний, але коли він умирав, задвиготіла земля. І небо милосердо потемніло, щоб його страждання не було видно занадто виразно.

Проконсул сердито подивився на мене й вичитав мені, гримнувши аж занадто неласкаво:

— Ет, не починай, коли ти в гостях, торочити те саме, що торочить моя дружина від самого ранку. А центуріона Аденабара я звелю посадити під арешт, якщо він іще раз почне базікати про сина божого. Це сирійське марновірство нестерпне. Пам’ятай, що ти римлянин.

Я мав щастя, що у хвилину довіри, коли ми були у вежі, не прохопився ані словом про пророцтва, через які я прибув до Єрусалиму. Проте його роздратування спонукало мене ще твердіше покласти собі, що я з’ясую все про цю справу якомога докладніше. Не схоже це на римського прокуратора — дозволяти, щоб йому муляло те, що юдея-підбурювача розіпнули на хресті. Юдейський цар напевно був непересічною людиною.

Понтій Пилат почав спинатися сходами до своїх покоїв, але сказав, що буде радий повечеряти зі мною, коли стемніє. Я повернувся до офіцерського зібрання, де по завершенні служби вино лилося річкою. Юдея, як мені сказали, — це край вишуканих вин, і я з дорогою душею цьому повірив, випивши офіцерського вина. Коли його розвести водою, воно освіжне, не псується і не занадто солодке.

Я побалакав з офіцерами, техніками й імунами і дізнався, що Понтій Пилат далебі неохоче й лише під тиском юдеїв засудив юдейського царя до розпинання на хресті. Щоправда, його відбатожили, а вояки глузували з нього на подвір’ї, але радше для годиться і для забави. Після того вони ладні були б відпустити його. Усіх, здавалося, гризло певне почуття провини, адже кожен відчував потребу виправдатися і повинуватити юдеїв. Землетрус справив на всіх глибоке враження, і, захмелівши, дехто з присутніх розповідав почуті від юдеїв історії про дива, вчинені царем. Він уздоровлював хворих і виганяв демонів, а лише кілька днів тому недалеко від Єрусалиму він нібито воскресив чоловіка, який пролежав до того в могилі багато днів.

Я вважав цю історію показовим прикладом того, як швидко розростаються чутки, коли стається щось приголомшливе. Мені було важко приховати посмішку, коли я бачив, з якою готовністю вони, доволі таки освічені чоловіки, слухали, розкривши рота, й вірили неможливим речам. Хтось навіть ім’я воскреслого начебто знав. Вони серйозно стверджували, що саме це вчинене воскресіння, звістка про яке поширилася по всьому Єрусалимі, стало для юдейської старшини останнім подразником. Дізнавшись про це, вона вирішила вбити дивотворця.

Котрийсь командир верблюдячого загону, відряджений з-під пустелі до Єрусалиму на час святкування Песаху, навів приклад схожої нетерпимості юдеїв: лише за рік-два до того юдейський князь Галілеї Ірод звелів стратити пророка-пустельника. Той спокусив цілі маси людей зануритись у Йордан і цим набути підданства майбутнього царства. Командир бачив пророка на власні очі. Той був у плащі з верблюдячого волосу і зовсім не їв м’яса.

А ще мені розповіли, що в неприступній пустелі на березі Мертвого моря засновано юдейську громаду з сотень чоловіків, щоб досліджувати рукописи й чекати настання царства. Ті суворі чоловіки послуговуються іншим літочисленням, ніж правовірні юдеї, і мають багато ступенів посвячених.

Стало темно, засвітилися лампи, й мені час було підійматися до покоїв намісника. Я наслухався всіляких дотепів, але мені довірчо повідали, що до офіцерського зібрання вдалося таємно привезти кількох сирійських танцівниць і музик. Тільки-но проконсул ляже спати — і мене знову будуть раді тут бачити для участі у спільних веселощах. Вони вважали, що заслуговують на якусь розвагу з юдейського Песаху, який спричинив легіону стільки зайвої мороки.

У вежових покоях намісника відчувалося намагання приховати їхню незатишність коштовними килимами й шпалерами. Подушки диванів було обшито вишуканою тканиною. Столовий посуд був сирійський, а вино подавали аж у скляних чарах. Окрім мене, на гостину запросили командира гарнізону, мовчазного, щоб не сказати німого, чоловіка — який, можливо, й був видатним стратегом, але присутність Клавдії Прокули та її компаньйонки турбувала його настільки, що він не міг розтулити рота. Там також сиділи Аденабар і писар проконсула. У світильниках горіла запашна олія, і обидві жінки духмяніли наввипередки з цими лампами.

Я був радий зустрічі з Клавдією Прокулою, хоча, якщо чесно, я вже навряд чи б упізнав її обличчя, якби побачив її мимохідь на вулиці. Вона змарніла й зблідла, а щоби приховати початки сивини, пофарбувала собі волосся у хнисто-рудий колір. Власне кажучи, впізнав я її лишень з очей, але, поглянувши у них, відчув у ній ту неспокійну чутливість, яка одного разу, коли я ще був молодий, цілий пополудень чарувала мене в будинку Прокулів у Римі.

Вона простягла мені обидві доглянуті, худі руки й подивилася мені в очі довгим поглядом. Далі вона, несказанно мене ошелешивши, обхопила мене за шию, припала до мене, поцілувала в обидві щоки й зайшлася плачем, схлипуючи:

— Марку, Марку, я така щаслива, що ти прийшов і розрадиш мене цього жахливого вечора.

Начальник гарнізону відвернув голову, соромлячись і за господаря, і за мене. Понтій Пилат збентежено дорікнув:

— Ну гаразд, гаразд, Клавдіє. Постарайся стримуватися. Ми всі знаємо, що ти хвора.

Клавдія Прокула забрала руки з моєї шиї і мала не зовсім гарний вигляд, бо по її нафарбованих щоках потекли зі сльозами сині тіні. Але вона тупнула ногою й огризнулася:

— Не моя провина, що мене мучать лихі сни. Хіба я не попереджала тебе, щоб ти не чіпав того святого чоловіка?

Коли я побачив збентеженість Понтія Пилата, мені спало на думку, що йому доводиться дорого платити за статус, якого він набув завдяки родинним зв’язкам дружини. Хтось інший, гадаю, звелів би дружині йти геть і заспокоїтися, а проконсул лише безпорадно гладив їй плече і просив її стримуватися. Її компаньйонка, жінка неабиякої краси, почала квапливо чепурити їй лице.

Проконсул узяв у раба ківш і почав власноруч начерпувати вина зі змішувальної посудини до скляних чарок, якими він, як видно було, небезпідставно пишався. Першу чарку він подав мені, проминувши начальника залоги. То була перша ознака, яка свідчила, що перед тим він звелів оглянути мої речі. Я свідомо лишив на видноті той неввічливо короткий рекомендаційний лист, який мені дали, зазначивши заразом, що нічого розумнішого, ніж обтрусити римський порох із ніг, я надумати не можу. Однак на листі було написано ім’я, якого я не називатиму, — і я вже не вперше побачив, що воно впливове й на Сході. Тож я ще раз дякую тобі, Тулліє, що, виряджаючи мене з Рима, ти принаймні поклопоталася, щоб це ім’я стало для мене щитом.

За чаркою Понтій Пилат спробував мляво всміхнутися і напівголосом мовив, що поступово починає принаймні розуміти юдейський звичай не дозволяти жінкам харчуватися разом із чоловіками. Одначе Клавдія Прокула вже заспокоїлася й запросила мене примощуватися біля неї на ложе, щоб вона змогла гладити мені волосся.

— І в цьому нема нічого поганого, — виправдовувалася вона. — Я такого віку, що цілком годна бути тобі за матір. У тебе ж, бідолашної сирітки, ніколи не було матері.

— Для богів, либонь, ніщо не є неможливим, — сказав я. — Тож припускаймо, що ти у п’ять років була би здатна народити сина.

Звичайно, це були грубі лестощі, адже в нас різниця у віці щонайменше п’ятнадцять років, але жінкам таке подобається. Клавдія Прокула пустотливо скубнула мене за волосся, назвала лицеміром і попередила свою компаньйонку, щоб та не вірила нічому, що я їй казатиму, бо я, мовляв, найпідступніший звабник з усіх римських юнаків і ще в чотирнадцять років знав напам’ять Овідія. Добре, хоч не натякала на заповіт, який робив мене багатієм.

Проконсул не журився з цього жарту. Навпаки, мені здавалося, що йому до вподоби будь-що, аби лиш це підтримувало в його дружини добрий настрій. Він порадив мені стриматися і згадати, що дружина проконсула — недоторканна. Він таки й сам називав себе проконсулом. До того ж, запевнив він, Клавдія Прокула споважніла, живучи серед юдеїв, і відійшла від легковажності римського вищого світу.

За такими пустопорожніми балачками ми розпочали трапезу. Я їв і кращі вечері, але й ця була нічогенька, хоча проконсул дотримується помірності у звичках. У всякому разі на стіл ставили все свіже і зварене з добрих складників, а це, мабуть, основа всього гарного куховарства. Та найпотішнішим було те, що кульмінацією вечері став поданий на стіл великий горщик із накривкою: намісник відіслав рабів-прислужників, власноруч здійняв накривку — і з горщика пішов апетитний запах смаженого м’яса й розмарину, аж Аденабар з командиром гарнізону скрикнули в захваті. Понтій Пилат зі сміхом пояснив мені:

— Ось бачиш, наскільки ми залежні від юдейських приписів. Римський проконсул мусить, мов той злочинець, наказувати таємно провозити до фортеці Антонія свинину з того берега Йордану.

Я дізнався, що на сході від Галілейського моря тримають цілі свинячі стада на потреби римських гарнізонів, але привозити свинину до Єрусалиму суворо заборонено, щоб не ображалися юдеї. Митники мусять зважати на заборону, дарма що вони симпатики Риму. Тому свинину на стіл намісникові доводиться провозити до фортеці Антонія таємно, кур’єрською поштою з печаткою Римської імперії.

— Я ото пригадую, — почав розповідати Аденабар, щоб і собі пристати до розмови, — що єдина повноцінна шкода, якої наробив той Ісус, цар юдейський, скоїлася в Гадарі, на східному боці Йордану. Він не був марновірним — порушував юдейські закони, навіть Шабат, скільки хотів. Але, певно, в ньому сиділа юдейська відраза до свинини, адже мандруючи рік із чимось тому на гадарських теренах, він із допомогою своїх учнів розполохав ціле тисячоголове свиняче стадо, яке шугнуло у воду з гірської кручі. Свині потонули, і власник мав через це чималі збитки. А лиходії втекли назад за кордон до Галілеї. Було би складно провести судовий процес, і з них усе одно не вдалося би стягти відшкодування, бо ж вони всі були бідняки. Жили на пожертви прибічників і час від часу працювали. Власнику свиней довелося взяти збитки на себе. Навряд чи він би і свідків знайшов, адже й на тому боці Йордану розійшлася слава про Ісуса, і його боялися за його дива.

Розказував Аденабар завзято, трохи підвівшись і сівши на краю свого ложа, а наостанок розреготався. Аж потім він помітив, що розповідь анітрохи нас не потішає, адже в наших думках знову з’явився Ісус, про якого ми перед тим змогли ненадовго забути, теревенячи всілякі дрібниці, як це годиться в доброму спілкуванні поміж людьми. Утім не знаю, чи забули ми про нього упродовж усього того часу.

Аденабар зніяковів, і сміх його урвався. Понтій Пилат гримнув:

— Про того чоловіка ми вже наговорилися донесхочу.

Клавдія Прокула затремтіла, втратила самовладання й вигукнула:

— Він був свята людина, зцілитель і дивотворець, якого раніше не бувало на світі! Якби ти був чоловік і справжній римлянин, ти б його не засудив. Те, що ти вмив руки, не допоможе. Цим ти не позбудешся винності. Ти сам визнав, що не знайшов у ньому жодної провини. Хто править Єрусалимом — юдеї чи ти?

Проконсул зблід із гніву і мало не кинув чарою з вином об підлогу, але останньої миті похопився, що розбивши дорогу склянку, справі не зарадиш. Він стримався, глянув довкола й помітив, що товариство маленьке і приятельське, та й прислужників нема.

— Я вірю лишень тому, що бачать і засвідчують мої власні очі, — сказав він, примушуючи себе заспокоїтися. — Жодних див він не продемонстрував ані мені, ані Іродові, хоч той, власне, просив його довести свою силу. Всю цю історію підло політизували, і мені не лишалося нічого іншого, як ухвалити йому вирок. Тобто з юридичного погляду я, по суті, навіть не ухвалював вироку. Я лише дав юдеям домогтися свого. Політика — це політика, і рішення в ній продиктовані доцільністю, а не формальним правом. У дрібницях доцільно давати юдеям домогтися свого. Це задовольняє їхню потребу в народному самовивищенні. А в великому я маю владу в своїх руках.

— А єрусалимський водогін? — вкинула Клавдія Прокула з жіночим єхидством. — Хіба він не був твоєю великою ідеєю і гордістю, величним пам’ятником періодові твого врядування? Покажи мені, де він. У тебе ж уже креслення були готові й похилості виміряні.

— Я не міг силою забрати гроші з храмової скарбниці, — виправдовувався проконсул. — Якщо юдеї не розуміють своєї вигоди, то це їм ганьба, а не мені.

— Мій владарю, — іронічно сказала Клавдія Прокула. — Усі ці роки тобі щоразу доводиться поступатися юдеям, що у маленькому, що у великому, коли йдеться про щось серйозне. Оцей єдиний раз ти мав нагоду виявити мужність, і правда була б за тобою. Чому ти не послухав мене, коли я послала тобі звістку, щоб ти не засуджував невинну людину?

Аденабар спробував урятувати становище й жартівливо зауважив:

— Із водогоном усе пішло нанівець через упертість єрусалимських жінок. Розумієте, носячи воду, вони мають єдину нагоду зібратися потеревенити довкола місць, де вони її набирають. Що довше і складніше їм іти по воду, то більше їм дістається свободи на марну балаканину.

Клавдія Прокула мовила:

— Єрусалимські жінки не такі вже дурні, як ви гадаєте. Якби все не сталося так раптово, несподівано й протизаконно і якби його власний учень не виказав його синедріону за гроші, його б і не засудили. Якби ти мав мужність бодай відтягти вирішення на час після Песаху, все б могло піти по-інакшому. На його боці був трудовий люд, а в усьому краї — ті, що називають себе тихими й чекають на царство. Їх більше, ніж ти знаєш. Навіть член найвищого синедріону попросив у тебе його тіло, щоб поховати його у власній гробниці. Я знаю багато такого, чого не знаєш ти. Знаю навіть таке, чого не знають і його простацькі учні. Але тепер усе вже запізно. Ти його вбив.

Понтій Пилат здійняв руку, прикликав на допомогу римських богів та кесарів геній і вигукнув:

— Якби я не звелів розіп’ята його на хресті, юдеї поскаржилися би Риму, що я не приятель кесареві! Хіба я не забороняв тобі, Клавдіє, зустрічатися з тими жінками, які доводять себе до екзальтації? Їхні сни лише побільшують твої недуги. Чоловіки, римляни, я звертаюсь до вас. Що б ви зробили на моєму місці? Чи наразили б ви на ризик усе ваше становище і кар’єру лише заради юдея, що вчиняє бешкети через релігійні справи?

Командир гарнізону нарешті розкрив рота й мовив:

— Що той юдей, що той — усі шпиги. Батіг, спис і дерев’яний хрест — ось єдина правильна політична програма для їх утихомирення.

Аденабар сказав:

— Земля здригнулася в той момент, коли він помирав. Думаю, він був божий син. Але по-іншому ти не зміг би вчинити. Тепер він мертвий і не повернеться.

А сам я мовив так:

— Я хотів би знати більше про його царство.

Клавдія Прокула подивилася на нас розширеними очима й запитала:

— А що як він повернеться? Що ви тоді робитимете?

Сказала вона це з таким натхненням, що мене пройняли дрижаки, волосся на тілі наїжачилося, і мені довелося нагадати собі, що я на власні очі бачив, як юдейський цар віддає духа на хресті.

Понтій Пилат жалісливо подивився на дружину, похитав головою й зауважив, наче недоумкуватій:

— Та хай собі повертається, моя люба. А там побачимо.

До покою обережно зайшов слуга і покликав його писаря. Прокуратор полегшено зітхнув і пояснив:

— Зараз дізнаємося новини. Облишмо цю прикру тему.

Ми закінчили вечерю у гнітючому настрої, прислужники позбирали посуд, і ми пили вино. Щоби потішити жінок, я наспівував їм найновіші популярні в Александрії пісеньки, а Аденабар своєю чергою проспівав вельми вишколеним голосом сороміцьку пісню, яка народилася в середовищі дванадцятого легіону. Писар повернувся, і, щоб виявити довіру до нас, Понтій Пилат дозволив йому розказати, що ж він дізнався. Очевидно, шпигуни, найняті проконсулом з-поміж юдеїв, щовечора прокрадаються до фортеці для доповіді. Писар розповів:

— Землетрус викликав у храмі великий страх, бо під час нього зовнішня завіса храму роздерлася від верху аж до долу. Чоловік, що виказав назарянина, вдень повернувся до храму і жбурнув тридцять срібняків, віддаючи їх священникам. У господі первосвященника зчинилося велике роздратування, коли з’ясувалося, що двоє членів синедріону, Йосип і Никодим, зняли тіло з хреста і разом поховали його у гробниці, заздалегідь висіченій у скелі поблизу місця страти. Никодим оплатив, окрім полотна, аж сто літрів суміші смирни й алое для поховання. Але загалом місто заспокоїлося і звично справляє переддень Песаху. Ісусових прибічників наче вітром здуло. Синедріон почав ширити гасло: «Краще один прийме смерть за людей, аніж загине весь народ». Це заспокоїло настрої. В усякому разі люди більше не говорять голосно про Ісуса. Скидається на те, що марновірна повага народу до нього розвіялася, бо ж він не вчинив дива, а вмер ганебною смертю.

Писар обдивився нас, кашлянув, спробував засміятися й повів далі:

— Є ще одне, і мені б навіть не хотілося про це згадувати, але це розповіли з двох джерел. Подейкують, що він, той Ісус, нахвалявся воскреснути з мертвих на третій день. З чого ця історія почалася, мені не вдалося з’ясувати, але про це відомо і в господі первосвященника. Там саме обмірковують, що можна зробити, щоб цьому завадити.

— А що я казала! — тріумфально вигукнула Клавдія Прокула. Писар квапливо виправився:

— Тобто вони, звичайно, не вірять, що він воскресне з мертвих. Але може статися, що його прибічники спробують викрасти тіло і цим обдурити простий люд. Тому священники і члени синедріону жалкують, що тіло не було спалено на звалищі разом з обома іншими злочинцями.

Пилат мовив із гіркотою:

— Мабуть, я мусив би здогадуватися, що через того чоловіка я навіть уночі не матиму спокою.

Він був такий змучений цією дурною історією, що відкликав нас із Аденабаром набік і ще раз упевнився в смерті царя Ісуса. Ми бачили її на власні очі, а ще бачили, як вояк простромлював списом серце бездиханного тіла. Ми обидва заприсягайся:

— Той чоловік помер, висячи на хресті, й уже не ходитиме по землі.

Я провів неспокійну ніч через випите вино і все пережите, спав я, попри втому, погано і бачив лихі сни. Моєму сну заважали впродовж ночі й п’яні співи, що лунали з їдальні офіцерського зібрання. Вдосвіта я остаточно прокинувся від громохкого сурмлення, яке долинало з території храму і розлягалося по всьому місті. Мені відразу пригадалося побачене й почуте напередодні, і знову почали муляти серце спогад про юдейського царя й думка про його царство.

Щоби прояснити думки і згадати все так, як я бачив на власні очі, я почав писати, доки мене не поторсав Аденабар, який підійшов із набряклими очима, все ще захмелілий, і запропонував мені вийти на зовнішнє подвір’я, якщо я хочу побачити щось смішне. І справді, на зовнішнє подвір’я прибула делегація від синедріону й первосвященника, щоб поговорити з проконсулом, попри те що був Шабат, і то великий Шабат. Понтій Пилат змусив їх чекати, а тоді роздратовано дорікнув їм за весь спричинений ними безлад.

Проте вони не на жарт тривожилися і запевняли, що остання пошесть може бути серйознішою за першу, якщо Ісусові прибічники зуміють викрасти його тіло з гробниці й розказуватимуть, що він, як і обіцяв, воскреснув із мертвих на третій день. Тому вони заприсягали й просили Пилата поставити перед гробницею на кілька днів варту з легіонерів, бо не цілком могли покладатися на власних сторожів, і про всяк випадок звеліти обпечатати гробницю власною прокураторською печаткою, яку жоден юдей не наважиться зламати.

Пилат докоряв їм, що вони баби і безмозкі, й насміхався із них, кажучи:

— Здається, ви боїтеся мертвого ще більше, аніж живого.

Однак вони пообіцяли прислати йому щедрі дарунки відразу по Шабаті. У Шабат вони, бувши юдеями, не мали права носити нічого з собою. Понтій Пилат урешті здався і на догоду їм послав до гробниці парну варту разом із легіонним писарем. Той дістав доручення обпечатати гробницю, утім не прокураторською печаткою, а офіційною печаткою дванадцятого легіону. Пилат уважав, що юдеям цього досить. На ніч він наказав посилити варту до чотирьох чи, приміром, вісьмох вояків на розсуд їхнього начальника, бо добре знав, що римська парна варта не може почуватися безпечно в нічній темряві за межами муру.

Я подумав, що прогулянка піде мені на користь, а тому подався разом із писарем до гробниці. На місці страти похмуро стирчали закривавлені стовпи трьох хрестів, але вже без перехресть, відокремлених під час знімання з них розіп’ятих. Геть близенько був гарний сад, а там — висічена в скелі гробниця, вхід до якої перекривало величезне жорно, закочене в жолоб. Щоб відкотити його вбік, знадобилася би сила двох чоловіків, а день стояв спекотний. Писар не вважав за потрібне розчиняти гробницю, бо поставлені юдеями сторожі запевнили, що її ніхто не чіпав після того, як зрадники синедріону Йосип і Никодим разом зі слугами закотили сюди жорно.

Коли писар обпечатував вхід до гробниці легіонною печаткою, мені здалося, що я відчув, як із гробниці віє міцним запахом смирни. Але, можливо, це просто квіти в саду так міцно пахли довкола мене. Обидва легіонери грубо кепкували зі свого завдання, але очевидно і той, і той були задоволені, знаючи, що пильнуватимуть за гробницею в денну пору і що надвечір їх змінять.

Дорогою назад я розлучився з писарем та пішов оглянути юдейський храм, бо він запевнив, що на зовнішнє подвір’я я можу заходити без ризику. Мостом я перейшов через долину на святу гору і крізь величну браму вступив із юрбою на поганське подвір’я. Весь ранок люди плинули з міста до храму, однак на зовнішньому подвір’ї ще було місце, і я милувався його колонадою. Врешті мені остогидли нескінченний спів і гучні молитви юдеїв, запах жертв, їхні фанатизм і екзальтація. Я подумав про тіло розп’ятого, що лежало в холодній гробниці, висіченій у скелі, і мої симпатії були на боці їхнього царя, дарма що я мало знав про нього.

Я повернувся до фортеці Антонія і допізна писав, щоб позбутися прикрих думок. Проте мені не стало легше, бо під час писання, Тулліє, я не мав відчуття твоєї близькості, як колись.

Утім, історія з юдейським царем іще для мене не скінчилася, адже я хочу знати більше про його царство і вже виробив деякі плани, щоб поспілкуватися з його прибічниками й дізнатися, чого ж він навчав за життя.

Марк Мезентій Манілліан — Туллії.

Я пишу своє ім’я і твоє ім’я, Тулліє, але, дивлячись на власне ім’я на папірусі, питаю себе — я це пишу чи, може, хтось чужий у мені. Я вже не той, що раніше, і час від часу в ці найдовші дні свого життя підозрюю, що мене заворожило юдейське чаклунство. Якщо все справді відбувається так, як мені самому, зі скепсисом і роздумами, доводиться зблизька спостерігати, то мені доводиться бути свідком такого, чого раніше не траплялося, — якщо все це не змушує мене повірити ще й тим легендам, алегоричне значення яких оприявнили філософи й кініки.

Навіть не знаю, чи зважуся я коли-небудь послати тобі цього листа. Попередні сувої й досі лежать невідіслані. Може, це й добре, бо якби тобі довелося це колись прочитати, навряд чи ти змогла би подумати щось інше, аніж те, що нещасний Марк утратив залишки розуму. Сам я усе ж не вважаю себе мрійником, хоч я з моїми скепсисом і ретельним зважуванням намагаюся знайти в світі щось більше, аніж просто доброчесність чи чуттєву насолоду. Я сам визнаю, що через своє походження вдавався замолоду до надмірностей у всьому й ніколи не міг знайти повноцінний розумний баланс між самообмеженням і насолодою. Надмірністю були мої безсонні ночі, голодування й фізичні вправи в шкільні роки на Родосі. Надмірністю є також моє кохання до тебе, Тулліє, бо я ніколи не міг насититися тобою.

Попри все те запевняю, що в мене таки є в глибині щось холодне й наглядальне, яке стримує мене від того, щоб занапастити себе. Якби в мені не було холоднокровного наглядача, я навряд чи поїхав би з Рима: я волів би втратити свої статки, а може, й життя, аніж відмовитися від тебе. Коли я пишу, наглядач стає найбільш недремним, позаяк я весь час намагаюся ретельно розрізняти, що я напевно бачив на власні очі, а що лише чув, — і що можу вважати досить переконливо доведеним.

Я вважаю за потрібне ретельно записувати все пережите мною, хай навіть листа тобі я так і не надішлю. Записую я і марні справи, бо ще не можу відрізнити марне від важливого. Гадаю, мені трапилося стати свідком пришестя нового бога у світ. Це, звичайно, безглуздя для кожного, кому самому не випало зазнати чогось такого. Та коли так, то навіть те, що здається наймарнішим, може згодом виявитися значущим. Цим я виправдовую свою велемовність. Адже якщо все правда, світ зміниться, та й уже змінився, і починається нова ера.

Проте наглядач мій не дрімає й застерігає мене, щоб я не вірив тому, на що лише сподіваюся. Хоча не знаю, чи я коли-небудь сподівався на щось таке, незбагненне. Ні, сам би я не міг ні вигадати, ні передчути таке вві сні. Якщо я про щось думав, я думав про земне царство, але тепер уже мова не про нього, а про щось геть інше, чого я ще не розумію.

Я остерігаю себе, щоб я з простого марнославства не спокушався бачити в тому, що відбулося, щось таке, чого в ньому нема. Адже хто я такий, Марк, щоб саме зі мною таке відбувалося? Я не вбачаю в собі важливу людину. Але з другого боку, я не можу заперечувати те, що спізнав. Отож я розповім.

Коли я пізно ввечері дописав минулого листа, мені судомило пальці на руках, і заснув я не відразу. Далі я міцно спав, але сон мій знову потривав недовго, бо перед тим як розвиднілося, я прокинувся від іще одного землетрусу. Він був довшим і страшнішим за попередній. Почувши гримотіння від того, що розбивався гончарний посуд і падали щити зі стінових підвісів, усі в фортеці Антонія позривалися з ліжок. Під ногами в мене так різко гойднулася кам’яна підлога, що я перекинувся долілиць. Вартові на подвір’ї просурмили тривогу. Я не можу не відчувати поваги до порядку, який панує в легіоні, адже спросоння і в темряві жоден вояк не вибіг надвір без зброї, хоча, либонь, першою думкою в кожного було втекти на повітря з-під дахів, що можуть завалитися.

Стояла ще така пітьма, що на подвір’ї довелося запалити смолоскипи. Після сум’яття й переполоху виявилося, що мур розколовся в кількох місцях, але у фортеці обійшлося без людських жертв. Було констатовано лише деякі неважкі вивихи, ґулі й поранення. Та й то вони радше пояснювалися тиснявою в темряві, ніж самим землетрусом. Командир залоги негайно відрядив патрулі до міста, щоб з’ясувати, якої шкоди там заподіяно, і оголосив у легіонній пожежній команді готовість на випадок тривоги, адже викликані землетрусом пожежі здебільшого завдають більше шкоди, ніж сам землетрус.

Проконсул встав був просто з ложа і лише закутався плащем. Босоніж він стояв на сходах, не спускаючись на подвір’я, і не втручався у віддання наказів. Позаяк двигтіння землі більше не поновлювалося, та й півні у місті почали кукурікати, він не вважав за потрібне відсилати жінок в безпеку за межі мурів. Проте було зрозуміло, що ніхто після пережитого переляку не хоче відразу повертатися в ложе. Небо посвітлішало. Згасали зорі, й знову потужно прогриміли сурми з юдейського храму, свідчачи, що обрядова відправа триває, наче нічого й не сталося.

Воякам дозволили розійтися й готуватися до служби, як зазвичай, однак видали їм лише суху пайку. З міркувань безпеки начальник залоги волів, щоб куховари ще не розпалювали вогню. Патрулі один за одним поверталися й повідомляли, що авжеж, у місті панують великий страх і сум’яття й багато хто втік на відкриту місцину за межами мурів, але, за винятком деяких розбитих стін, особливих збитків нема. Видавалося, що землетрус був локальний і зосереджений головно в районі фортеці та храму.

Варти змінилися. Лише з невеликим запізненням перша когорта помарширувала через місто до цирку на муштру. В тій дорогій споруді вже багато років не відбувалося гладіаторських боїв чи поєдинків із дикими тваринами, і ареною послуговувався для вишколу легіон.

Я повернувся до своєї кімнати, чуючи під ногами хруст черепків гончарного посуду, вмився і вдягнувся як слід. Ще до того як я із цим закінчив, прийшов посланець, щоби привести мене перед обличчя проконсула. Понтій Пилат наказав був поставити сидіння на сходову площинку, щоб починати авдієнції. Гадаю, йому хотілося сидіти ще поза фортецею, хоч він ані бровою не моргнув, що боїться поновлення землетрусу.

У нього там були командир гарнізону і легіонний писар, Аденабар і двоє легіонерів, які по-сирійському жваво простягали руки, виправдовуючись і щось пояснюючи, хоч загалом намагалися стояти струнко з поваги до своїх найвищих велителів. Понтій Пилат роздратовано звернувся до мене і сказав:

— Варта змінилася вранці з запізненням через землетрус. Цих двох сирійських йолопів послали заступити нічну варту перед тією клятою гробницею. Там ночувало шестеро вояків, а двоє мали по черзі стояти на посту, коли решта спали. Тепер оці повертаються з вартового посту і стверджують, що легіонну печатку зламано, камінь відвалено від входу, а вояки, що стояли на нічній сторожі, щезли без сліду. — Він повернувся до легіонерів і гримнув: — Ну а тіло залишилося у гробниці?

Обидва прості чоловіки хором відповіли:

— Ми не заходили у гробницю. Нам не наказували заходити у гробницю.

Пилат запитав:

— А чому бодай один із вас не лишився там на варті, а другий побіг би доповідати мені про все це? За той час туди міг зайти будь-хто.

Вони щиро зізналися:

— Жоден із нас не зважився лишатися там на самоті.

Командир гарнізону відчув потребу заступитися за вояків, адже відповідальність зрештою лежала на ньому. Коротко він сказав:

— Вони мають суворий наказ завжди ходити за межами фортеці лише по двоє.

Проте з облич легіонерів було добре видно, що за життя своє вони не бояться. А ось гробниця вочевидь їх жахала, і через зникнення товаришів їх опанував забобонний страх. Здавалося, що проконсул думає про те саме, бо він із притиском мовив:

— Нічого надприродного не сталося. Від землетрусу камінь, зрозуміло, відкотився від входу до гробниці. Ті забобонні сирійські боягузи втекли з вартового посту і вже не наважуються повертатися. Їх треба негайно розшукувати за дезертирство. Вони заслуговують на якнайсуворішу кару.

Він обернувся до мене й пояснив:

— На кін поставлено честь легіону, і через те я вже не довіряю нікому, хто має свій інтерес у цій справі. Я не хочу прикрашування і виправдування — мені потрібний безсторонній свідок. Ти, Марку, — розсудливий чоловік і досить знаєш закони. Візьми з собою Аденабара й отих обох вояків. Крім того, візьміть хоч і цілу когорту для вашої безпеки, щоб ви могли обступити те місце та припильнувати, аби й оті двоє не втекли. Подивися, що там сталося, і приходь розповідати мені.

Командир залоги зараз же покликав сурмача. З цього проконсул іще більше розсердився, вдарив кулаком об долоню й вигукнув:

— Ви що, несповна розуму, всі до одного? Когорта вам не потрібна, кількох надійних людей досить. Таж безглуздо буде привертати увагу і вчиняти шарварок навколо цієї ганебної для нас справи. Ноги на плечі й уперед.

Аденабар моментально зібрав з десяток вояків і, коли вони вишикувались на подвір’ї, скомандував нам «бігом руш». Проконсулові довелося крикнути «стій!» і гукнути нам услід, що бігти крізь усе місто — це гарантовано потягти за собою всіх цікавих юдеїв. Для мене це було добре, адже навряд чи я, непризвичаєний, витримав би навіть без спорядження темп бігу легіонерів, хай і на невелику віддаль.

З-за мурів поверталися до міста люди, які втекли були від землетрусу. В головах у них снувало вдосталь думок про щось своє, тож ми не привертали їхньої уваги. Юдеї, далебі, навіть забували плюватися вслід легіонерам і вигукувати звичні прокльони.

Сад частково затуляв собою гробницю. Утім, ми ще здалеку побачили, що з розкритого входу вийшло двоє юдеїв. Без сумніву, то були прибічники назарянина, бо з доволі великою певністю я впізнав у одному з них гарного юнака, якого бачив був на пагорбі, де відбулася страта, — там він оберігав згорьованих жінок. Другий був високий бородатий круглоголовий чоловік. Побачивши, як ми підходимо, вони кинулися тікати й зникли в рельєфі місцевості, незважаючи на наші крики.

— От поросяча печеня в печі! — вилаявся Аденабар, але не почав гонитву за ними. Він уважав найрозумнішим не розпорошувати наші сили і знав, що юдеї в будь-якому разі зможуть збити легіонерів зі сліду поміж садами, хащами, пагорбами і ярами.

Але всі ми бодай щось таки побачили — принаймні те, що вони не виносили нічого з гробниці.

Підійшовши до гробниці, ми побачили, що під вагою каменя зламався край жолоба. Камінь відвалився був від входу і покотився схилом донизу, а відтак зупинився, вдарившись об скелю, і розколовся. Жодних слідів від знарядь праці ми не помітили. Якби сторонні люди розкрили гробницю, вони б відкотили камінь убік по жолобі, як це й було спочатку задумано. На зламаній легіонній печатці висів обривок стрічки. Цілком очевидно, що землетрус зрушив камінь із місця. З темної гробниці віяло міцним запахом смирни й алое у вологому ранковому повітрі.

— Ти йди попереду, а я за тобою, — попросив Аденабар. Обличчя в нього зі страху було сіре, а тіло трусилося. Легіонери лишилися на чималій віддалі від гробниці й збилися докупи, немов отара овець.

Ми разом зайшли до притвору, а звідти, крізь тісніший отвір, — до самої гробниці. Сяк-так ми розгледіли біле полотно на кам’яній лавці, аж поки наші очі призвичаїлися до темряви. Спочатку ми обидва подумали, що тіло на місці. Проте поступово наші очі звикли до пітьми, і ми одночасно помітили, що тіла юдейського царя нема в полотні — воно зникло. Полотно, тверде від смирни й алое, застигло, повторюючи обриси тіла, а хустина, що покривала була голову, лежала осторонь в іншому місці.

Спершу я очам своїм не повірив і мусив рукою торкнутися порожнього місця між полотном та хусткою. Там не було нічого. Але полотно ніхто не розгортав. Тіло просто без сліду зникло з нього. Навіть опавши, воно й досі зберігало форму тіла. Ні, полотно ніхто не розгортав. Щоб тіло зникло з нього без розгортання — то була неможлива річ. Але тіло таки зникло. Мої очі засвідчили це.

Аденабар пошепки спитав:

— Ти бачиш те саме, що й я?

У мене не повернувся язику роті, щоб я міг йому відповісти. Я лише кивнув. Він знову прошепотів:

— Хіба я не казав, що він — син божий?

Далі до нього повернулося самовладання, він припинив тремтіти, обтер лице й зауважив:

— Такого чаклунства я раніше не бачив. Либонь, краще буде, якщо наразі лише ми двоє це бачитимемо.

Щоправда, легіонери і так навряд чи згодилися би зайти у гробницю, навіть якби їх змушували. Такий жах заполонив їх через непоясненне зникнення їхніх товаришів, адже поза гробницею ми не побачили жодних слідів бою.

Ми з Аденабаром не заходилися пояснювати один одному, що жодна людська істота була б не в змозі отак видобутися із затвердлого полотна, не розгортаючи його. Ну а якби полотно, яке щільно злиплося докупи від смирни й алое, хтось роздер, щоб його розкрити, ми би напевно завважили якісь сліди цього. Сумніваюся, що навіть найуміліша рука спромоглася би знову вкласти його так, щоб воно імітувало обриси тіла.

Коли я це зрозумів, мене пройняло глибоке відчуття спокою, тож я вже геть не боявся. Таке саме почуття опанувало, очевидно, і Аденабара. Але я нічим не можу пояснити, чому ми вже не боялися, спостерігши на власні очі, що сталося диво, хоч саме тоді за всією логікою ми мали б найдужче злякатися. Цілком спокійно ми вийшли з гробниці й розповіли легіонерам, що тіла там нема.

Вояки не виявили ані найменшого бажання заходити у гробницю, щоб пересвідчитися в цьому на власні очі, та ми б їх туди й не пустили. Деякі згадали про честь легіону, почали показувати руками навкруги, що камені відкотилися й від входів до двох давніх гробниць, висічених у тій самій скелі. Землетрус, очевидно, саме на цьому терені досяг апогею, і я цьому не дивувався. Вони почали пропонувати нам принести тіло з котроїсь давньої гробниці й покласти його замість юдейського царя. Я категорично заборонив їм навіть думати про такі хитрощі.

Ще коли ми роздумували, що ж робити, з хащ з’явилися двоє легіонерів і невпевнено почали наближатися до нас. Аденабар одразу ж упізнав у них дезертирів, емоційно загукав їм і наказав кидати зброю та щити. Одначе ті рішуче виправдовувалися і запевняли, що, дотримуючись обов’язку, вони ретельно пильнували за гробницею із засідки, щоби бути невидними. Адже ніхто не приписував, зблизька чи здалеку треба охороняти гробницю.

Вони сказали:

— Ми два і ще двоє інших спали, а двоє стояли на варті, аж над ранок стався землетрус, камінь відвалився від входу до гробниці й застрúбав на нас, і ми просто мали щастя, що нікого з нас не розчавило. Ми відійшли так, щоби бачити гробницю, побоюючись, що землетрус поновиться, а четверо з нас негайно кинулися повідомляти юдеїв про те, що сталося, адже гробницю ми охороняємо з доручення юдеїв, а не легіону.

Виправдовувалися вони так завзято, що вже з цього можна було здогадатися, що не все тут чисто. А ще вони сказали:

— Ми, звісно, бачили, як ті двоє прийшли змінити варту, але ми себе не виявляли, хоч вони гукали нас, — бо ми чекали на повернення наших товаришів і охороняли гробницю один за всіх і всі за одного. Якщо в цій справі треба щось роз’яснити, ми всі шестеро разом її роз’яснимо і домовимося між собою, що казати, а що ні.

І Аденабар, і я допитали їх і дізналися, що вони бачили, як на світанку до гробниці підійшли дві юдейки, щось несучи. Вони завагалися перед входом, і лише одна з них зайшла у гробницю, але невдовзі повернулася. Тієї ж миті зійшло сонце й засліпило очі вартовим, проте вони могли заприсягтися, що з гробниці ніхто нічого не виносив і туди не заносив. Те, що несли жінки, лишилося поза гробницею. Потім вони це вхопили й побігли навтіки, хоч вояки не гналися за ними.

Незадовго до того, як ми прийшли, туди так само бігцем прибуло двоє юдеїв, молодший попереду, а старший, захеканий, ззаду. Молодший не наважувався заходити у гробницю наодинці, лише заглядав у отвір. Старший зайшов першим, а молодший, посмілішавши, попрямував за ним. Йти туди їм, очевидно, звеліли жінки. Але й вони побули у гробниці недовго і нічого звідти не виносили. Вояки запевняли, що уважно пильнували за ними із засідки, щоб узяти їх під варту, якби ті намагалися забрати тіло з гробниці.

— Адже нас поставили охороняти тіло, і це завдання ми виконали — як ми його розуміли і як каже статут, — і навіть землетрус не змусив нас тікати, ми лише відійшли від гробниці на безпечну віддаль, — хором запевняли вони.

Але я уважно дивився на них і з їхніх облич та сновигання очей помітив, що вони щось приховують.

— Так чи так, а тіла нема, — суворо мовив я.

Вони по-сирійському замахали руками й загукали:

— Ми тут нічого не вдіємо. Ми ні на мить не спускали з гробниці очей.

Більше від них не вдалося нічого добутися, і допит перервався, бо з міста прийшли решта четверо вартових, а з ними — троє юдейських старших, яких іще здалеку можна було впізнати за головними уборами. Побачивши обох своїх товаришів поміж нами, ті чотири вартівники почали, ще не дійшовши, гукати їм і попереджати:

— Тримайте язики за зубами і не наговоріть дурниць. Ми вже все з’ясували з юдеями. Ми в усьому зізналися, і завдяки їхньому розумінню дістали пробачення за свою помилку.

Усі троє юдеїв були, вочевидь, членами синедріону, адже, підійшовши до нас, вони поважно привіталися з нами й мовили:

— Ми затрималися, але ми хотіли спочатку швиденько скликати синедріон, щоб вирішити цю справу поміж собою. Легіонери охороняли гробницю з доручення синедріону і на наше прохання. Ми не хочемо, щоб їх карали за їхній нерозум. Як би вони могли передбачити хитрість учнів того клятого назарянина? Ми розслідували цю справу поміж собою і вирішили відпустити вартових. Ідіть і ви в мирі, бо ні нам, ні римлянам нема що вже тут робити. Сталася прикрість, і ми цього не розголошуватимемо, щоб не вчинилося бешкету і зайвих розмов.

Я сказав:

— Ні-ні, ця історія підпадає під військові закони Риму, і ми розслідуємо її у відповідному порядку, адже тіло вашого царя зникло і відповідальність за це лежить на оцих вартівниках.

Вони спитали:

— А ти хто і чому не даєш нам договорити, хоч ти гладко виголений і ще молодий? Поважай наше звання і нашу старість. Якщо про це треба буде з кимсь поговорити, ми говоритимемо з намісником, а не з тобою.

Однак після того, що я побачив у гробниці, я лише мав гнів на отих мудрих старців, причетних до ухвалення вироку своєму цареві й до примушення проконсула піддати його розп’яттю. Тому я вперто сказав:

— Ваш цар вийшов із гробниці. Тому цю справу треба докладно розслідувати.

Вони сердито заперечили:

— Він не був нашим царем. Він лише сам називав себе царем. Цю справу ми вже розслідували. Вартівники через нерозум свій спали, а тим часом його учні хитро прийшли й украли тіло. Вартівники готові посвідчити це й цим спокутати провину. Тому ми їм пробачаємо і не вимагаємо для них кари.

Вони говорили настільки всупереч тому, що засвідчив мій розум і власні мої очі, що я збагнув: вони вдалися до крутійства і залучили вартівників на свій бік. Тому я звернувся до Аденабара і мовив:

— Як сказано в римському військово-судовому статуті, вартового, який заснув на посту чи без дозволу залишив його, відбатожують і страчують мечем.

Легіонери здригнулися зі страху й почали поглядати один на одного, але ті четверо, що прийшли разом з юдеями, штурхнули двох своїх товаришів у бік, підморгнули їм і всіма жестами показували, що їм нема чого боятися. А юдеї ще раз запевнили:

— Вони для нас відбували вартову службу, а не для Риму. Це наша справа — вимагати для них кари чи відпустити їх.

Одначе мною панувало лише бажання довідатися, що сталося насправді. Тому я зробив помилку. Воліючи налякати юдеїв, я запропонував:

— Зайдіть самі до гробниці й побачте на власні очі, що сталося. А тоді знову розслідуйте дії вартових, якщо хочете і не боїтеся.

Аденабар був мудрішим від мене і поквапився сказати:

— Навіщо вам, праведним чоловікам, надаремно занечищати себе тим, що ви зайдете до гробниці?

Проте і з його, і з моїх слів юдеї зрозуміли, що у гробниці є щось таке, на що варто подивитися. Порадившись між собою священною мовою, якої я не розумів, вони, посхилявшись, один за одним вступили досередини, і ми, певна річ, не могли їм завадити. Вони довго не виходили, хоч у гробниці було тісно для них трьох, а тому я врешті підійшов і зазирнув у отвір. Я побачив їхні схилені спини й почув, як вони схвильовано перемовляються.

Нарешті вони вийшли з розчервонілими обличчями й верткими очима і мовили:

— Ми занечистили себе, щоб мати змогу засвідчити, що все сталося так, як кажуть вартівники. Більше ми вже занечищуватися не можемо, тож ходімо всі негайно до намісника і розслідуймо цю справу, щоб не виникало брехні й неправдивих розмов.

Мене огорнула моторошна підозра. Я квапливо зайшов у гробницю. Коли очі мої звикли до її темряви, я побачив, що юдеї, збурившись, роздерли були й розкрили полотно, марно шукаючи тіло.

Мене пройняла палка злість, бо це ж через мою власну дурість вони змогли знищити єдиний доказ, який свідчив, що цар по-надприродному вийшов із гробниці. Але тут мені з утоми, недосипання і одурманливого запаху смирни в тісній гробниці почало паморочитися в голові. Мене заполонило схоже на тінь відчуття нереальності. Потужно я відчув присутність сили, дужчої за мене. Здавалося, наче невидимі руки тримали мене за плечі, щоб я не вибіг звідти й не почав даремно звинувачувати юдеїв. Я опанував себе, і водночас мою душу знов огорнув спокій, тож я вийшов із гробниці, схиливши голову, і нічого не сказав юдеям, навіть не дивився на них.

Аденабарові я коротко пояснив, що зробили юдеї. Він із ваганням подивився на мене, немов хотів порадитися, як нам краще вчинити, але далі обмежився тим, що по-сирійському розвів руками. Він іще раз звелів вартівникам здати зброю, але ті жваво виправдовувалися й питали:

— А це наказ? Якщо ми здамо зброю, це буде так, ніби ми визнаємо себе винними у скоєнні службової провини. Іменем священного бика, юдейську гробницю ми охороняли на прохання юдеїв. Тоді це не злочин — спати на посту. Навпаки, це свідчило про нашу мужність, бо ми не боялися темряви. Дозволь нам залишити в себе зброю, а юдеям — пояснити все проконсулу, і ти не пожалкуєш. За це ми ручимося, та й юдеї за це поручаться.

Аденабар знову глянув на мене з ваганням, немов хотів запропонувати, щоб і я спробував звернути собі на користь те, що вже годі якось змінити. Однак рота він розтулити не наважився. Тож усі ми злагоджено помарширували назад до міста й фортеці, а юдеї рушили вслід. Вони невідступно трималися твердження, що гробницю більше охороняти не треба, бо тіло вже вкрадено. Шестеро вартівників купчилися в один гурт і завзято перешіптувалися.

Коли ми прибули на зовнішнє подвір’я фортеці, Понтій Пилат усе ще сидів на сходовій площинці на червоній подушці масивного суддівського сидіння. Поряд із ним було поставлено стіл. Він саме гриз печену курку і кидав кістки позад себе. Було й вино для нього принесено, і його настрій цілком змінився.

— Ставайте переді мною всі, хто прийшов, — попросив він нас якнайласкавішим голосом. — Ти, Марку, вчений чоловік і безсторонній свідок, будь біля мене, але намагайся не забувати, що юдеї — щедрі люди. Коли йдеться про щось серйозне, з ними вельми приємно мати справу. Принесіть сидіння цим поважним членам синедріону, які не гордують римлянами. Мій писар нехай протоколює, а ви, безвинні страдники-легіонери, підійдіть ближче. Мене ви не бійтеся і розкажіть без прикрас, що з вами відбулося.

Вартівники поглядали то на нього, то на юдеїв, і на їхніх знечулених сирійських обличчях розійшлася широка усмішка. Підштовхуваний рештою, з-поміж них вийшов один, який мав казати за всіх. Він почав розповідь і запевнив:

— Іменем кесаревого генія і священного бика, це правда. Юдеї за твоєю згодою найняли нас охороняти гробницю, в якій лежав розіпнутий назарянин. Ми пішли туди всі шестеро ввечері. Спостерігши, що печатка ціла, ми заступили денну варту. Повкладалися на землю і зручно вмостилися перед гробницею. Завдяки щедрості юдеїв у нас було з собою багато вина, щоб не мерзнути вночі. Четверо з нас мали спати, а двоє — стояти на посту, але над ранок жодному з нас не спалося. Ми грали в кості, співали й веселилися, і нам, власне, бракувало лишень дівчат, щоб добре почуватися. Але, пане, ти знаєш сам, що юдейські вина підступні. Протягом ночі ми заплуталися, чия черга вартувати, і в нас виникла через це сварка, бо ми вже не знали напевно, хто має стояти на посту, а хто може спати. Настільки п’яні ми далебі були, що, либонь, позасинали всі шестеро, але кожен щиро думав, що двоє з нас не сплять і вартують.

Він попросив товаришів підтвердити. Ті нахабно кивали головами й казали:

— Так воно й було. Це правда.

Той перший вів далі:

— Прокинулися ми лише від землетрусу й побачили, що учні того розіп’ятого тим часом розчинили гробницю і саме виносили тіло. Їх було багато, ті чоловіки мали жорстокий і кровожерний вигляд. Побачивши, що ми прокинулися, вони покотили на нас камінь, який лежав перед входом, і так змогли втекти.

Пилат запитав, удаючи зацікавлення:

— Скільки їх було?

— Дванадцять, — не вагаючись, запевнив перший вояк. — Вони брязкали зброєю і кричали страшним голосом, щоб нас перелякати.

Тут утрутився котрийсь із членів синедріону, який зауважив:

— Навряд чи їх було більш як одинадцять, адже того дванадцятого, який зрікся їх, вони вбили, щоб відімстити. В усякому разі пастирі рано-вранці знайшли його тіло поблизу муру. Його задушили його власним поясом і скинули в ущелину, аж у нього луснув живіт і вилізли кишки.

Пилат запитав:

— Вони винесли тіло так, як воно було, чи зняли з нього у гробниці полотно?

Перший вояк розгубився, поглядав на товаришів, а тоді сказав:

— Здається, воно було у полотні. Через землетрус їм довелося поспішати.

Юдеї повставали з сидінь і жваво загукали:

— Ні-ні, це помилка. Вони у гробниці зняли полотно з тіла, щоб переконати народ, що він сам воскрес із мертвих. Ми на власні очі бачили там роздерте полотно.

Вартівник зауважив:

— Хай там як, але однаково — як би ми розгледіли це в темряві, коли ми були очманілі від вина і землетрусу?

— Але, попри темряву, все решта ви, виходить, виразно побачили й розгледіли, — проспівав хвалу Пилат. — Ви пречудові вояки й робите честь дванадцятому легіону.

Голос його був такий зловісний, що вартівники поглядали один на одного, посхиляли голови й переступали з ноги на ногу. Вони почали штурхати того першого. Той із винуватим виглядом зиркнув на юдеїв і почав:

— Власне… — і знову повторив: — Власне… — Але слова застрягли йому в горлі.

— Пане, — розпочав я, проте Пилат жестом змусив мене замовкнути й оголосив рішення:

— Я вислухав свідчення цих вояків, яким можна довіряти, і маю вагомі причини думати, що вони щиро розповіли правду. Їхнє свідчення задовольняє також і наших юдейських друзів, і ті не вимагають для них кари. То чого ж мені втручатися у внутрішні дисциплінарні справи легіону? Я все правильно сказав?

Старці-юдеї завзято мовили в один голос: «Ти все правильно сказав». А вартівники затупотіли ногами й вигукнули: «Ти все правильно сказав! Нехай благословлять тебе римські боги й наші власні боги всіма гараздами!»

Проконсул закінчив так:

— Отже, я завершив розгляд справи, і на цьому все. Якщо хтось має якісь зауваги, нехай говорить тепер, а не опісля.

— Дозволь мені сказати, — попросив я, бо це судове блазенство здалося мені радше сценою з оскської п’єси, ніж дійсністю.

Пилат удав здивування, обернувся до мене й запитав:

— А ти що, теж був присутній при цьому і бачив, що сталося?

— Звісно ж, ні, — мовив я. — Цього я не стверджую, але ти сам послав мене у свідки, щоб я перевірив, що сталося.

— Ти нічого не бачив, — відрізав проконсул. — А ці вояки бачили. Тож помовчуй про те, чого не розумієш. Посилаючи тебе, я гадав, що вояки дезертирували і честь легіону опинилася під загрозою. Але ось вони стоять переді мною лагідні, мов вівці, й відверто зізнаються в усьому.

Він із глузливою повагою підвівся з сидіння, щоби продемонструвати юдеям, що йому набридло їхнє товариство. Вони подякували йому й вийшли. Коли вони зникли в арці, вартівники теж намірилися йти, але проконсул безжурно ворухнув рукою й звелів:

— Е, не йдіть іще. — Звертаючись до командира гарнізону, він зауважив: — Із твого похмурого лиця я бачу, що скарбничий первосвященника не вважав за потрібне запевнитися у твоїй дружбі. Втручатися у дисциплінарні справи легіону — це не моє, як я вже сказав. Атож, я помилував цих вояків, але це не заважає тобі муштрувати їх так, як ти вважаєш за потрібне для збереження дисципліни. Як на мене, ти цілком можеш посадити їх наразі під арешт, щоб вони поміркували, що ж, власне, відбулося.

Напівголосом він додав:

— Крім того, ніщо не заважає тобі перевірити, скільки грошей дав їм синедріон в заставу їхнього правдолюбства.

Похмуре лице командира гарнізону пройнялося веселою усмішкою, він дав наказ, і вартівників було роззброєно до того, як вони встигли якось помітити, що ж з ними сталося, їх завели до арештантського підвалу, і командир сам попрямував слідом, щоб мати певність, що його не обдурять, коли рахуватимуть гроші.

Коли він вийшов, проконсул усміхнувся сам до себе і звелів:

— Аденабаре, ти й сам сирієць. Піди з’ясуй, що ж ті пройдисвіти справді бачили.

На негнучких ногах він піднявся сходами і вельми приязним жестом запросив мене прямувати слідом. Я ввійшов за ним до його службового покою. Він звелів усім решта вийти, із зітханням сів, помасував коліна, дозволив і мені сідати й попросив:

— Кажи. Я бачу, що тебе аж розпирає з бажання говорити.

Неуважно він вийняв шкіряну калиту, рвучко роздер запечатану шнурівку і почав перебирати справжні тиберійські золоті монети між пальцями.

— Пане, — сказав я, поміркувавши, — я не знаю, чому ти діяв щойно так, як діяв, але припускаю, що в тебе є на те причини. Я некомпетентний оцінювати вжиті тобою заходи на посту римського урядовця.

Він подзенькав золотими монетами в руці й мовив:

— Я вже щойно пояснив, що маю на це вагомі причини, найвагоміші в світі, якщо тільки світ лишатиметься ось таким. Ти сам знаєш, що цензори й дихнути не дають прокуратору. Більше не виходить збагачуватися у провінціях, як колись, за часів республіки. Але якщо юдеї силоміць, просто з приязні, пхають і пхають мені дарунки, я був би дурний, якби їх не брав. Мені треба думати про старість. Я ж не з заможних, а Клавдія ретельно керує власним майном. У тебе самого, як відомо, стільки коштів, що ти напевно не заздриш мені за те, що мені дарують.

Я, звичайно, не заздрив йому ні за що, але свідомість моя була настільки сповнена побаченого, що я вигукнув:

— Ти сказав: якщо тільки світ лишатиметься ось таким. Я вже не думаю, що світ лишатиметься ось таким, адже розіп’ятий тобою юдейський цар воскрес із мертвих. Землетрус відкотив камінь від входу до гробниці, й цар вийшов із неї крізь полотно і хустку, хоч би що там брехали легіонери й казали юдеї.

Пилат пильно дивився на мене і таїв свої думки. Я розповів, про що довідалися ми з Аденабаром, обстежуючи місце перед гробницею, і що саме ми на власні очі побачили в ній.

— Не порушуючи цілості плащаниці, яка злиплася докупи! — вигукнув я. — Щоби це приховати, старці-юдеї в нестямі пороздирали її. Інакше ти на власні очі міг би переконатися, що він, як і обіцяв, воскрес на третій день і вийшов із гробниці. Аденабар засвідчить тобі те саме, що й я.

Понтій Пилат із неприхованою глузливістю посміхнувся й зауважив:

— Ти справді гадаєш, що я би спустився до того, щоб самому йти у гробницю підглядати юдейські фокуси? — Сказав він це з такою жалісливістю, що на якусь хвилину я засумнівався в тому, що засвідчили мої очі, і пригадав собі всілякі бачені мною єгипетські штуки, якими дурять простолюд.

Проконсул запхав гроші назад до калити, затягнув шнурівку й відкинув калиту від себе, аж вона дзеленькнула. Серйознішаючи, він повів далі:

— З другого боку, я добре розумію, що вартові брешуть і зліпили цю історію, підкуплені юдеями. Легіонер не засинає на посту, коли охороняє печатку свого легіону. Сирійці взагалі такі забобонні й так бояться темряви, що навряд чи вони наважилися би спати. Мабуть, землетрус розкрив вхід до гробниці, як ти й гадаєш, але що сталося потім — це я хочу знати.

Спираючись ліктями на коліна, він поклав худе підборіддя на руки і втупився поперед себе.

— Звісно ж, він і на мене справив глибоке враження, той юдей-цілитель, — визнав він. — Глибше враження, ніж ти собі думаєш, та й Клавдія. Але цілителів, пророків і месій в Юдеї і раніше бувало. Вони баламутили люд і спричиняли заворушення, поки їх не знешкоджували. Але той чоловік був не підбурювачем народу, а покірним чоловіком, аж мені було важко дивитися йому в очі, коли я його допитував. Зауваж, що я мав нагоду допитати його віч-на-віч, не при юдеях. Згідно з позовом юдеїв, він називав себе царем і цим ставав проти кесаря. Проте цілком очевидно, що царювання це він сприймав лише алегорично, і, як мені відомо, він навіть не заперечував, що платить податок римлянам. Його царство було не з цього світу — так він мені сказав, — а ще казав, що народився і прийшов у світ, щоб засвідчити правду. Звичайно, це зворушило мене, хоч я нечулий чоловік. Але ж софісти ще давно довели, що у світі немає ніякої абсолютної правди, а всі правди відносні між собою. Я, власне, й спитав його — а що таке правда? Однак на це він або не зміг, або не захотів відповісти.

— Ні, нічого поганого я в тому чоловікові не знайшов, — вів далі Пилат, поринувши в думки. — Радше він, побитий юдеями, перебуваючи в кепському стані, здався мені найбезневиннішим, по-величному найпокірливішим чоловіком, якого я будь-коли зустрічав. Він не боявся мене, навіть не захищався. У ньому була сила. Я би сказав, що в певному сенсі я почувався слабшим від нього, хоч я проконсул. Але то не було принизливе почуття. Радше я би сказав, що мені стало добре, коли я звертався до нього, а він лагідно мені відказував. Він не захищався і не задирався.

Пилат здійняв на мене очі, знову всміхнувся і примирливо сказав:

— Я волію розповісти це тобі, щоб ти не судив мене несправедливо. Я бажав йому добра, але політичні обставини попросту склалися проти нього. Його годі було врятувати, бо сам він і пальцем не ворухнув заради себе. Навпаки, здавалося, наче він лише чекав і сам наперед відав про свою долю.

Обличчя Пилата потвердішало, він знову недобре втупився в мене і закінчив, кажучи:

— Винятковий чоловік, може, й святий чоловік, скажімо так, але, Марку, він усе ж не був богом, не фантазуй такого. Чоловік він був, жива людина, як і інші. Ти сам на власні очі бачив, як він умирав людською смертю. Навіть фурії не переконають мене, що тіло воскресає з мертвих чи безслідно зникає з полотна. Усе в цьому світі має природне і зазвичай дуже просте пояснення.

Так він говорив до мене, позаяк усе це безперервно мучило його, і він, бувши римським намісником, хотів дотримуватися беззаперечних фактів. Він мусив. Це я зрозумів і не сперечався з ним, а насуплено мовчав. Згодом я про це пожалкував, бо якби я розпитав його, то в таку хвилину самоспоглядання він би напевно залюбки розповів мені все, що сталося на допиті й що йому сказав назарянин.

За якийсь час до службового покою прийшов Аденабар. Проконсул кивнув йому і звелів: — Розказуй.

Аденабар, почуваючись ні в сих ні в тих, потер руку об руку й запитав:

— Пане, що саме ти хочеш, щоб я розказав?

Пилат гримнув:

— Це вже не судовий допит, а довірча розмова в чотирьох стінах. Я не кажу тобі: розповідай правду, бо про правду ми всі знаємо небагато. Просто розкажи, що саме ті вояки, на їхню думку, справді бачили.

— Вони отримали по тридцять срібняків, — розповів Аденабар. — За це юдеї намовили їх, що казати. А насправді вартівників тоді проймав страх, і вони майже не наважувалися спати, боячись примар біля гробниці. Щонайменше двоє напевно не спали, як і було наказано, у той момент, коли почався землетрус. Від нього їх поперекидало, і всі прокинулися, коли камінь з ляскотом відвалився від входу до гробниці, й вони почули в темряві, як він застрибав на них. Потім…

Аденабар збентежено урвався і почав виправдовуватися:

— Я лише розказую те, що чув. Їх не знадобилося навіть батожити — з такою охотою вони розповідали, бо дуже розсумувалися через те, що ми забрали в них гроші. Вберігшись від того, щоб їх розчавив камінь, вони тремтіли зі страху — і тут побачили світіння, немов при ударі блискавки, хоча грому не пролунало. Спалах знову прибив їх до землі, й вони лежали як мертві. Їм надовго засліпило очі. Однак вони не чули ніякого руху, звуків, голосів чи кроків, коли знову наважилися підійти до гробниці. Викрадачів вони не бачили й сумніваються, щоби хтось непомітно для них міг устигнути зайти досередини чи винести щось звідти. Порадившись, вони лишили двох пильнувати за гробницею. Четверо пішли повідомляти юдеїв про цей випадок, бо самочинно вони не зважилися зайти досередини й подивитися, чи лежить іще там тіло.

Пилат обміркував почуте, а тоді обернувся до мене і спитав:

— Марку, котра розповідь здається тобі правдоподібнішою? Та, що на думку юдеїв відповідає правді, чи та, яку ти ось почув?

Я відверто сказав:

— Я знаю логіку софістів і правду кініків. Та й у таємні ритуали мене було посвячено, хоч на мене вони не справили враження, попри свою гарну алегоричність. Філософія зробила мене скептиком, проте земна правда завжди була для мене, мов пекучий ніж у серці. Тепер я це цілковито розумію. На власні очі я бачив, як він помирає. На власні очі бачив уранці, що вхід до його гробниці зламала аж ніяк не земна сила. Правда проста, як ти сам казав. Його царство прийшло сьогодні вранці на землю. Земля здригнулась і розкрила гробницю. Його світіння засліпило очі вартовим, коли він встав на ноги і вийшов із гробниці. Так це все просто. Чого б я волів вірити облудним історіям, які не відповідають фактам?

— Марку, не роби з себе посміховиська, — відрізав проконсул. — Пам’ятай, що ти громадянин. Ну а ти, Аденабаре, котру розповідь вибереш ти?

— Пане, я про цю справу не маю власної думки, — дипломатично мовив Аденабар.

— Марку, — благально повторив проконсул. — Невже ти й справді хочеш виставити себе на посміх, піднявши легіон і всі юдейські залоги на ловіння чоловіка, що встав із могили? Адже це буде моїм обов’язком, якщо я повірю тобі. Прикмети: рана в боці аж до серця, рани від цвяхів на зап’ястках і ступнях, називає себе юдейським царем.

— Але полегшмо для тебе вибір, — повів він далі примирливо. — Я не питав, щó ти вважаєш правдою, я питав — котра розповідь правдоподібніша в цьому світі, де ми в кожному разі живемо. Або ще точніше: котра розповідь політично доцільніша — і з погляду юдеїв, і з погляду Риму? Ти ж розумієш — хоч би там що я сам думав, а діяти я мушу, виходячи з державної доцільності.

— Я вже розумію, чому ти і його питав, що таке правда, — з гіркотою визнав я. — Нехай буде, як ти кажеш. Я розумію твою задоволеність. Юдеї вирішили справу за тебе, дали тобі правдоподібну розповідь, а крім того, дарунок, щоб тобі легше вірилося. Певна річ, їхня розповідь була найдоцільніша. Я аж ніяк не кластиму голову в пастку навмисно, щоб ти міг звинуватити мене в політичному бешкеті. Я не такий дурний. Але ти, певно, дозволиш мені й далі триматися своєї думки. Я не збираюся її нікому розголошувати.

— Отже, ми всі троє сходимося на одній думці, — спокійно зазначив проконсул. — Що швидше ми забудемо про це, то краще. Аденабаре, ви з командиром лишіть собі по третині юдейських грошей, це цілком справедливо, але все ж таки віддайте воякам по десять срібняків кожному, щоб вони тримали язика за зубами. Завтра їх можна випустити з-під арешту, а коли мине досить часу, їх можна перевести на кордон, найкраще — розкидати по різних місцях. Але якщо вони почнуть неприпустимо поширювати нісенітні чутки, цьому доведеться негайно покласти край.

Я збагнув, що це стосувалося й мене, тобто мені теж найрозумніше буде тримати язика за зубами, принаймні доки я перебуватиму в Юдеї. Але якщо докладно подумати, я розумію, що в усьому цивілізованому світі немає місця, де я міг би відверто розповісти про пережите. Мене вважатимуть людиною з потьмареним розумом або оповідачем легенд, який хоче уваги до себе. А може статися й таке, що Пилат оголосить мене політичним ворохобником і заявить, що я втручаюся в юдейські справи на шкоду Римові. Громадян страчують і не за таке у наш час.

Я занепав духом, коли думав про це, але з другого боку я втішався, нагадуючи собі, що я пізнаю істину насамперед заради себе, а не щоб розповісти іншим. Коли Аденабар пішов, я покірно спитав:

— Мабуть, ти дозволиш мені хоча б дослідити цю справу про юдейського царя. Я не маю на увазі його воскресіння, про це я мовчатиму, але я б хотів знати про його дії та вчення. Може, у них є щось таке, чого варто повчитися. Ти сам визнав, що він виняткова людина.

Пилат почухав підборіддя, приязно подивився на мене й порадив:

— Думаю, найкраще забути про нього, і я би волів, щоб ти не потьмарював собі голову юдейським віруванням. Ти ж іще молодий, заможний і вільний, маєш впливових друзів, і життя тобі всміхається. Але в кожного своя доля. Я не відраджуватиму тебе, тільки вдовольняй свою цікавість обережно і не привертаючи уваги. Цими днями Єрусалим іще буде сповнений розмов про нього, але ти, мабуть, не здогадуєшся, яка коротка народна пам’ять. Його учні розвіються по світі й повернуться до своїх домівок. Повір мені, за кілька років ніхто вже про нього не згадає.

Я зрозумів, що розмову закінчено, і пішов їсти до офіцерської їдальні, адже Пилат не запрошував мене потрапезувати. Мене мучив неспокій, тож я мало що слухав з того, що мені казали, й мені забракло терпіння, щоб, як і інші, піти відпочити по обіді. У стані вагання я вийшов із фортеці й подався на прогулянку містом. На його вулицях було повно люду, бо всі поверталися додому по святкуванні. Я побачив людей з усіх народів світу і намагався роздивитися всілякі речі, що їх продавали в магазинах юдейські купці — торговці речами розкоші. Однак те саме я бачив і в інших великих містах світу, й мені нічого не хотілося.

За якийсь час я зауважив, що роздивляюся лише жебраків обіч вулиць, їхні скалічені кінцівки, сліпі очі та гнійні рани, і здивувався, адже до жебраків око мандрівника звикає настільки, що зазвичай помічає їх не більше, аніж дошкульних мух. Їхні шереги обабіч облямовували вулиці перед храмом, і, як я спостеріг, кожен із них мав власне місце. Простягаючи руки й бідкаючись, вони відпихали і штурхали один одного.

У мене далебі було ніби щось негаразд із очима, адже замість ювелірних виробів, фарисеїв з великими кутасами на одежах, східних купців, а також жінок, що гарно несли глеки з водою, я скрізь бачив лише жебраків, калік і вбогих. Тому я знудився міськими вулицями, вийшов у браму і знову побачив перед собою пагорб, де сталася страта. Я швидко проминув його і подався до саду, в якому містилася гробниця. Я помітив, що цей сад із городами й фруктовими деревами — гарніший, ніж я раніше собі розумів. Тепер, у час пообіднього відпочинку, сад був порожнісінький. Ноги привели мене до гробниці, я ще раз зайшов досередини й огледівся там. Полотно вже забрали, і я відчував лишень запах мастей.

Коли я вийшов із гробниці, мене опанувала така неймовірна втома, що я не пригадую, щоб зі мною таке колись бувало. Дві ночі я до пуття не спав, і мені здавалося, що минулі два дні й цей третій дотепер були найдовшими днями в моєму житті. Хитаючись зі знесилення, я зайшов у затінок миртового куща, влігся на траву, загорнувся плащем і міцно заснув.

Прокинувшись, я побачив, що сонце зайшло за обрій і була вже четверта година, якщо рахувати по-римському. Збудився я серед пташиного співу, запаху резеди й свіжості повітря. Підводячись на ноги, я відчув приємність після відпочинку. Зник мій неспокій, і в мене не було потреби мучити себе даремними думками. Я дихав свіжим повітрям, увесь світ немов відмолодився в моїх очах, і раптом я збагнув, що вщух задушливо-сухий пустельний вітер і весь світ освіжився. Може, вітер ущух іще до полудня, хоч усвідомлено я цього не помітив. Голова вже не боліла, в очах не пекло з недосипання, мені не докучали ні голод, ні спрага. Я відчував лишень, як це чудово: дихати, жити й існувати людиною в світі людей.

Я побачив, як у саду ходить садівник, підправляє гілки фруктових дерев і мацає зав’язь. Він був у скромному простолюдному плащі з маленькими кутасиками і мав запнену голову для захисту від сонця. Я подумав: може, я образив його тим, що без дозволу спав у його саду, адже юдейські звичаї складні, і я не дуже їх знаю. Тому я квапливо встав, підійшов до нього, привітався і сказав:

— Твій сад — чудовий; чи не зажурив я, бува, тебе, що без дозволу прийшов відпочивати у твоєму саду? — Тієї хвилини я не хотів образити жодну людину в світі.

Він повернув до мене лице і всміхнувся мені так приязно, що ніхто з юдеїв ще так гарно не всміхався мені, гладко виголеному римлянину. Але його слова вразили мене, адже він мовив лагідним голосом, майже сором’язливо:

— У моєму саду і для тебе є місце, бо я знаю тебе.

Я припустив, що він недобачає і переплутав мене з кимсь. Із подивом я сказав:

— Я не юдей, хіба ти не бачиш? Як ти можеш знати мене?

Він мовив із притаманною юдеям загадковістю:

— Я знаю своїх, і свої мене знають.

Він зробив жест рукою, немов запрошуючи мене прямувати за ним. Я подумав, що він хоче показати мені щось чи пригостити чимось, щоб виявити гостинність, і я радо пішов услід за ним. Він крокував попереду, і я помітив, що він дуже кульгає, хоч іще не був старою людиною. На повороті стежки він знову підправив гілку фруктового дерева, і я помітив, що він ушкодив собі руки працею. На його зап’ястку була неприємна з вигляду рана, яка ще не загоїлася. Побачивши її, я спинився мов остовпілий, і на якусь хвилину тіло припинило мене слухатися. Ще раз він подивився на мене впізнавальним поглядом, а тоді ступнув, тримаючись стежки, за крутосхил.

Коли ноги знову почали мене слухатися, я голосно скрикнув і кинувся бігти за ним. Обійшовши схил, він зник із поля мого зору. Стежка, як я бачив, ішла далі, проте його вже видно не було. Не бачив я і жодного місця, де він за ту коротку хвильку встиг би сховатися.

У мене підігнулися коліна, і я сів долі на стежці, не знаючи, що й думати. Я записую це саме так, як воно відбулося. Записавши, я щиро визнаю: якийсь час я твердо гадав, що бачив у тому садівникові воскреслого юдейського царя.

Неприємна рана на його зап’ястку була на тому самому місці, куди при розпинанні на хресті кат забиває цвях, щоб кістки витримували вагу тіла, яке буде шарпатися. Він казав, що знає мене. А як би він мене знав, якби, розіпнутий, не бачив мене поблизу хреста?

Однак хвилина екзальтації минула, земля знову посірішала в моїх очах, і до мене повернувся розум. Я сидів на запорошеній стежці, згадуючи, як мені всміхнувся приязний юдей. Як я міг із цього так знетямитися? Таж бувають і юдеї, приязні до чужинців. Кульгавих я набачився в місті аж задосить, а садівник часто ранить руку, коли працює. Його жест я, певно, неправильно зрозумів. Він не хотів, щоб я прямував за ним, натомість він заховався в котромусь знайомому потайнику.

Передусім — якби він був юдейським царем, чого б він являвся саме мені? Хто я такий, щоб він мені являвся? З другого боку, якби він мав на це причини, він би, звичайно, пояснив, навіщо це і що саме він хоче від мене. А отака його з’ява була геть безцільна.

І ще я подумав, що просто бачив сон. Однак зіп’явшись на ноги і повернувшись назад, я побачив на траві біля миртового куща те місце, де я був лежав. Ні, це мені не наснилося. Я знову поклався на землю, і мій розум разом із навченістю до мислення бунтували проти безцільності видіння. Певна річ, я щонайщиріше хотів, щоб я таки бачив розіп’ятого царя живим і воскреслим, проте я не мав права вірити у правдивість того, на що сподівався, і уявляти собі, що я бачив його в подобі садівника.

Так мої думки розділилися, і мене пройняло лячне відчуття, що я розділяюся на дві істоти, одна з яких хотіла вірити, а друга насміхалася з легковірності першої. Насмішник запевняв, що я вже не такий молодий і витривалий, як колись. Виснажливе життя в Александрії впродовж зимової пори, коли я то пив вино і проводив безсонні ночі в легковажному товаристві, то досліджував туманні пророцтва, потьмарило мені голову. Піша подорож з Йоппе, приголомшливі події, свідком яких мені з примхи випадку довелося стати, безсонні ночі й надмірне писання були немов останньою краплею у повному-повнісінькому келиху чи пак софістичною пір’їною, що переламує спину верблюда. Я більше не міг довіряти своїм чуттям, а розсудливості — і поготів.

Понтій Пилат — старший за мене, досвідчений і розсудливий чоловік. Якби я був розумним, я послухався би його поради, відпочив би, оглянув визначні пам’ятки священного юдейського міста і все би забув.

Я подумав про бісів, які, згідно з юдейськими оповідями, вселяються у слабких людей і опановують їхнє тіло. Я спав поблизу могил і наразився на небезпеку. Я тільки не розумів, котрий у мені біс — той, який вперто хоче, щоб я вірив, що юдейський цар встав із могили і що я на власні очі бачив його у подобі садівника, чи той, який завзято насміхається з цього всього.

Ледве я встиг це подумати, як насмішник у мені розшаленів і запевнив: ти дійшов уже до того, що віриш юдейським бісам. Ти на власні очі бачив, як лікарі в Александрії препарують трупи людей, і чув, що вони розтинали й засуджених на смерть злочинників, щоби знайти в них душу. Проте нічого вони не знайшли. Ти фантазуєш, що одна людина з-поміж усіх людей воскресла з мертвих, хоч ти на власні очі бачив, як вона віддала духа, розіпнута на хресті, і як серце їй простромив списом досвідчений легіонер. Таке неможливо. А що неможливе, те не може бути правдою.

Однак моє легковірне «я» заперечувало: Марку, якщо ти тепер кинеш усе й завернеш із цього шляху, ти ніколи в житті не матимеш спокою, а безперестанку мучитимешся думками, що перед твоїми очима трапилося щось таке, чого раніше не траплялося. Не будь занадто мудрим. Уся мудрість — обмежена й оманлива, як доводять софісти. Ніщо не заважає тобі покірливо й розважливо все досліджувати. Спершу досліди, а аж тоді думай. Те, що раніше такого не траплялося, не доводить, що такого не може трапитися. Усе це — щось більше за ознаки й передвістя, яким ти принаймні частково повірив. Довіряй більше своїй чутливості, ніж розуму. Ти не є одним із сімох мудреців, і жодній людині ніколи ще нічого не вдалося завдяки самому лише зважуванню розумом. Сулла покладався на талан, Цезар не вірив у згубність березневого паростка. Нерозумні тварини — й ті мудріші за людей: скажімо, птахи позамовкали, робоча худоба почала здиблюватися перед землетрусом, а щурі заздалегідь тікають з корабля, який, вийшовши з порту, зазнає трощі.

Мені важко описати свою роздвоєність, бо її, я думаю, не зрозуміє жоден, хто не спізнав чогось такого. Це лячне переживання, і, можливо, я з’їхав би з глузду, якби у глибині душі не мав холодності, яка оберігає мене навіть у найбільшому нуртуванні почуттів. Але пережите зробило мене мовчазним і спонукало мене зрозуміти, що я мушу стежити за тим, щоб не потьмарювати собі розуму марними думками.

Коли я опанував себе, вже наближався вечір і на долини лягали тіні від гір, але на високому міському пагорбі сяяв юдейський храм, зачервонений сонцем. Я пішов до міста і розшукав будинок банкіра-юдея, щоб показати йому свій акредитив, бо припускав, що мені знадобляться гроші під час подальшого дослідження. Будинок стояв поблизу театру і господи первосвященника в перебудованій частині міста.

Банкір сам прийняв мене, коли я виклав свою справу його слугам. Його поведінка стала для мене справжньою несподіванкою після всієї неласки, якої я зазнав від юдеїв. Він одразу попросив мене називати його грецьким іменем Аристен і мовив:

— Я вже чув про тебе. Мені написали про тебе, і, не дочекавшись тебе в себе, я боявся, що в дорозі ти потрапив до рук розбійників. Перше, що роблять захожі подорожани, — це приходять до мене обміняти гроші й почути добрі поради, як найкраще їх витратити, адже незважаючи на похмурий вигляд, Єрусалим — веселе і багатоманітне місто під час свят. Потім вони повертаються до мене, щоб позичити грошей на дорогу додому, і, правду кажучи, на цьому я заробляю більше, ніж на сплатах акредитивів. Якщо ти, перебуваючи тут, матимеш якийсь клопіт, без вагань звертайся до мене. Я не дивуюся нічому, що роблять молоді й жваві мандрівники. Коли лунають сурми в храмі й відчиняється моя брама, за нею, буває, спить після свят, поклавши голову на камінь, котрийсь клієнт, який десь посіяв навіть свою одежу і взуття.

Він гомонів безтурботно, як личить світському чоловікові, й був, попри своє становище, не набагато старший від мене. Задля годиться він носив невелику бороду і мав такі малюсінькі кутаси на одежі, що їх ледве помітиш. Та й волосся в нього було завите по-грецькому, і пахнуло від нього добрими мастями. З усякого погляду гарний і приємний чоловік.

Я пояснив, що квартирував у фортеці Антонія в гостях у проконсула, бо римляни, побоюючись заворушень, попередили мене, щоб я не оселявся в місті під час святкування Песаху. Він здивовано розвів руками, поойкав і мовив:

— Це брехня; зле й недобре, коли так кажуть. Наш синедріон має в розпорядженні достатній поліційний корпус для підтримання порядку. Підбурювачів наші священники переслідують напевно дієвіше, ніж римляни. Звісно ж, єрусалимська людність не любить сирійських легіонерів, але найвагоміша причина цього — їхнє власне дратівливе поводження. Захожого мандрівника, який приносить гроші місту, шанує наші звичаї і дотримується міських правил порядку, зустрічають тут якнайкраще. Його ніжать, про нього піклуються, проводирі конкурують між собою, щоб обслужити його, чимало книжників готові роз’яснити йому істини нашого вірування, для подорожніх є заїзди всіх категорій цін, від найрозкішнішого до найскромнішого, а у стінах певних будинків дозволено всі розваги, які тільки можна вигадати для забави гостей — і по-єгипетському, і по-грецькому, і по-вавилонському. Навіть індійських танцівниць ти тут знайдеш, коли захочеш спізнати чогось геть особливого. Але найрозумніше для мандрівника, звичайно, мешкати тут, у новій частині міста поблизу форуму.

Я зазначив про дошкульний східний вітер, з якого в мене розболілася голова, і про те, що малоприємно прокидатися раннього ранку від землетрусу і від гримотіння, коли падають щити.

Ще завзятіше він заступався за своє місто і твердив:

— На те, що земля там пару разів трошки задвигтіла, не варто зважати. Адже це не завдало жодної шкоди. Якби ти мешкав тут, у кращій частині міста, навряд чи ти взагалі помітив би те, що сталося вранці. Самому мені навіть не хотілося вставати з ложа, але, можливо, в районі фортеці Антонія й справді було щось серйозніше.

Я збагнув свою неввічливість, але хотів перевести розмову на Ісуса Назарянина і зауважив, удаючи неласкавість:

— Та й царя свого ви розіпнули на хресті саме коли я в’їжджав до міста, і не сказати, щоб то було приємне видовисько.

Аристен спохмурнів, але далі поплескав у долоні, звелів принести медовиці з тістечками і сказав:

— Але ж дивний ти мандрівник, що знаходиш лише неприємне у цьому єдиному в світі по-справжньому священному місті. Ну, сідай, будь ласка, і дозволь тобі дещо пояснити, бо ти, як видно, не знаєш, що кажеш. Ми, юдеї, схибнуті на священних рукописах і передбаченнях пророків, але ж це зрозуміло, адже наше вірування — найдивовижніше в світі, а наша історія — неймовірна. З усіх народів світу тільки ми поклоняємося єдиному Богові, який не дозволяє нам інших богів, а з усіх земель світу тільки ми тут у Єрусалимі маємо єдиний храм, у якому поклоняємося нашому Богові за законами, визначеними Ним самим і переданим через великого вождя нашого народу.

Він усміхнувся і запропонував мені взяти чару з вином і скуштувати тістечок, однак не подавав чари власноруч, і я примітив, що його й мої тістечка лежали на різних тарелях. Він простежив за моїм поглядом і реготнув:

— Ти помічаєш, що я юдей і марновірний. Але я лишень через слуг не п’ю з тобою з однієї чари і не кладу пальців на той самий таріль, що й ти. Не думай, ніби я вважаю себе кращим від тебе. Адже я освічений чоловік і порушую закон різним штибом, хай і намагаюся позірно його дотримуватися. О, в нас є фарисеї, які роблять власне життя й життя всього народу нестерпним зі своїми фанатичними вимогами виконувати давні перекази аж до останнього слова. Це така суперечність між нами. Закон тримає наш народ укупі. Однаковий в усіх містах світу закон тримає юдеїв укупі й запобігає змішуванню їх з іншими народами. Інакше цей народ, що зазнав єгипетського і вавилонського рабства, вже б давно зник з-поміж народів. Сам я культурна людина і в серці своєму грек, і я не можу визнати, що буква зв’язує дух, хоча в разі потреби дам порубати себе на шматки за нашого Бога і наш храм. Наша історія доводить, що ми, юдеї, — богообраний народ, але, певна річ, недурна людина розуміє, що їдження й пиття, миття рук і очищення посуду небагато важать поряд із незбагненною славою нашого Бога. Але мудровані звичаї і традиційні приписи, обрізання і освячення Шабату й усе решта, що занадто важко пояснити чужинцеві, тримають наш народ укупі в цьому маленькому краї між сходом і заходом, щоб ми не змішувалися з іншими народами, а були готові й угодні, коли Месія прийде на землю і започаткує тисячолітнє царство.

Він поглянув на мене і квапливо зауважив:

— Таке віщують наші пророки, але ти аж ніяк не сприймай буквально чи бодай як політичну мрію те, що юдеї під проводом Месії колись правитимуть світом. Вся річ у тім, що простий народ, плебеї, як, мабуть, сказав би ти, римлянин, ладні мріяти. Усій нашій юдейській вдачі притаманно ревно щось обстоювати. Тому в нас з’являється один месія за одним, щоби спробувати щастя, — і нема такого поганенького дивотворця, щоб довкола нього не гуртувалися прості люди, якщо тільки йому не бракує упевненості в собі. Можеш не сумніватися, що ми, юдеї, відрізнимо справдешнього Месію від облудного, коли і якщо він прийде. В цьому ми маємо досвід. Наш макавейський цар звелів розіпнути три тисячі фанатичних святенників. І що, ти жалітимеш того єдиного, який переконував народ, що він цар і Месія?

Я пив медовицю і їв тістечка, доки він казав усе це. Вино весело вдарило мені в голову, і я й собі зі сміхом мовив:

— Ого, який словесний потік і піднесення, якщо все це справді таке малозначне, як ти стверджуєш!

Він запевнив:

— Повір мені, месії приходять і відходять, а наш Бог лишається на віки вічні, і храм довіку збиратиме юдеїв. Недарма ми вдячні римлянам, які визнають наше особливе становище між народами завдяки нашій релігії і дозволяють нам самим правити собою. І кесар Авґуст, і кесар Тиберій були і є прихильними до нас і дослухаються до наших скарг, тож наше становище усталилося. По суті, коли Рим панує над світом і цивілізує його, наше становище краще, ніж якби нам як незалежній державі доводилося витрачати кошти на утримання регулярної армії та безперервні війни із заздрісними сусідами. Так ми маємо немовби точку опертя і поборників у кожному значущому місті світу, навіть у Галлії та Британії і на скіфських берегах, бо і варварські народи шанують наші купецькі здібності. Я й сам для розваги практикую возіння фруктів та горіхів до Рима. Мені лише прикро, що судновласники з нас ніякі, бо ми, юдеї, з тієї чи тієї причини не довіряємо морю. Ну, кожен праведний юдей, якщо тільки може, їде приносити жертву до храму. Завдяки цим привезеним жертовним дарам у нашому храмі з’являються нові й нові багатства. Тобто ти розумієш, що ми не можемо собі дозволити, щоби мрії про царя збурювали народ.

Він конче хотів довести мені правомірність політики синедріону, прихилився ближче до мене і ще пояснив:

— Утім, ми живемо як на лезі ножа. Кожен жадібний прокуратор ладен панувати, поділяючи, і навіть до певної міри підтримувати тих із народу, хто прагне влади, щоби згодом мати змогу спровокувати заворушення й бунт, обмежити з допомогою цього наше самоврядування й загребти собі частину храмових скарбів. Однак і в справжніх інтересах Риму, і в наших власних інтересах — зберегти й зміцнити теперішній стан речей та підтримати політично безсторонній синедріон. Щоб ти зрозумів, я би сказав, що наш синедріон відповідає римському Сенату і доповнює самого себе. Він складається з первосвященників, найосвіченіших законників, а також зі світських членів: провідної групи чоловіків, яких ми називаємо старшими, хоч аж ніяк не всі вони старі, просто їхнє походження і статки дають їм право на членство в синедріоні. Народ — політично непідкований, і ми не можемо надавати йому право висловлюватися. Тому кожну ініційовану народом спробу розширити його політичні права і повернути царську владу треба придушувати в зародку, хай там як на позір безневинно втілюється цей задум перевороту — чи то під машкарою нашої релігії чи, скажімо, любові до ближнього.

Моє зневажливе мовчання спонукало його захищатися дедалі емоційніше, неначе він таки почувався винним. Він пояснив:

— Ти, римлянин, не розумієш величезного впливу справжньої релігії, бо ти звик поклонятися лише ідолам. Релігія — це наша сила, але водночас і найбільша наша небезпека, адже політичний ревнитель мусить вдаватися до рукописів і за їхньою допомогою доводити справедливість своєї мети, якими б не були його таємні цілі. Ти, звичайно, скажеш, що Ісус Назарянин, якого ми встигли вчасно розіпнути напередодні Песаху, був безвинним і праведним чоловіком, великим цілителем і великим учителем. Нехай так. Але саме безвинний і досконалий чоловік, який своєю особистістю, з використанням програм уздоровлення прихиляє народ на свій бік, є найнебезпечнішим. Політично непідкований, вірячи в добро усіх, він стає знаряддям у руках владолюбців. Щó їм до того, що весь суспільний лад зруйнується і народ урешті загине, ставши жертвою римської ненависті, — головне, щоб вони змогли ненадовго вдовольнити свою жадобу до влади. Повір мені, чоловік, який робить із себе Месію, — це державний злочинець, і він заслуговує на смерть, хай би якою щирою людиною він був.

Він завагався і квапливо додав:

— Звичайно, водночас він стає винним у блюзнірстві й таким чином за нашим законом заслуговує на смерть. Але це другорядне питання, між нами, освіченими людьми, кажучи. Якби він іще раз з’явився в храмі під час святкування Песаху, зчинилося б заворушення, підбурювачі узяли б керівництво в свої руки, послуговуючись ним як вивіскою, і пролилася б кров. Унаслідок цього втрутилися б римляни, ну а це, своєю чергою, призвело б до руйнації нашого державного самоврядування. Краще один прийме смерть, аніж загине весь народ.

— Ці слова я вже чув, — зауважив я.

— Забудь про нього, — пильно попросив Аристен. — Його смертю ми не пишаємося, навпаки, я й сам засмутився через нього, адже він, швидше за все, був доброю людиною, той галілеянин Ісус. Сидів би собі в Галілеї, і навряд чи з ним трапилося б щось погане. Там навіть митники ставилися до нього прихильно, а командир капернаумської залоги, кажуть, був його приятелем.

Я розумів, що марно навіть натякати йому про Ісусове воскресіння, бо він лише втратить повагу до мене й матиме мене за легковірного дурня. Поміркувавши, я сказав:

— Ти переконав мене, і я цілком розумію, що політичні причини зробили його смерть бажаною для юдеїв. Але в мандрівках я збираю всілякі дивовижі, щоб пізніше розважати людей своїми відомостями, а може, і щоб самому навчитися. Зокрема, мене цікавлять дивовижні уздоровлення. Замолоду в Антіохії я бачив, як їх робив славетний ворожбит-сирієць. Та й у Єгипті є прочанські місця, де відбуваються дивовижні уздоровлення. Тому я залюбки зустрівся би з котримось хворим, якого уздоровив той чоловік, щоб довідатися, які способи він використовував.

В мені достигала нова ідея.

— А взагалі, найцікавіше було б зустрітися з кимсь із його учнів! — вигукнув я. — Тоді я з перших рук дізнався би, що ж вони про нього думають і чого він, власне, прагнув.

Аристен збентежився і мовив:

— Вони, зрозуміло, переховуються або втекли назад до Галілеї. Найближчих учнів у нього, як мені відомо, було лише дванадцять, і то один із них виказав синедріону його нічний сховок. Усі вони — прості люди, рибалки з Галілейського моря тощо, за винятком такого собі Івана, парубка з доброї родини, який, здається, вивчав грецьку і розмовляє нею. А втім, до нього начебто долучився й котрийсь митник. Такий от набрід, розумієш. Навряд чи ти матимеш із них якусь користь.

— Але, — завагався він, — коли тобі справді цікаво — хоча, чесно кажучи, я щось не втямлю твоєї допитливості, адже ти можеш весело пожити в Єрусалимі, — то, звичайно, є член синедріону Никодим, який міг би просвітити тебе. Він старанний дослідник рукописів і, так би мовити, чекальник. У ньому нема нічого поганого, хоч у синедріоні він викликав осуд тим, що заступався за Ісуса. Він занадто безневинний для такого високого посту. Тому його не запросили на нічне засідання синедріону — він дуже б засмутився, якби йому довелося брати участь в ухваленні назарянинові смертного вироку.

— Я чув про нього, — зазначив я. — Це ж він зняв царя з хреста і поклав його у гробницю? Кажуть, пожертвував аж сто літрів масті йому на полотно.

Слово «цар» роздратувало Аристенові вуха, але він хоч не виправляв мене, як інші юдеї. Знехотя він визнав:

— Ти добре обізнаний. То був неприхований протест з боку його і Йосипа Ариматейського, але нехай, якщо це послабило їм муки сумління. Йосип — це просто один зі старших, а ось Никодим належить до ізраїльських учителів, і він мав би знати краще. Хоча не треба просто вірити чиїмсь намірам. Можливо, похованням галілеянина вони обидва намагаються зібрати навколо себе внутрішньоопозиційну партію в синедріоні, маючи на меті обмежити владу первосвященника.

Ця думка привабила його. Він вигукнув:

— Проти цього я нічого не маю! Зухвалість Каяфи вже шкодить нашим промислам. Він поклав у руки своїх незліченних родичів торгівлю жертовними тваринами та обмін грошей у храмі. Хочеш вір, хочеш ні, але навіть я не маю за собою жодного міняльного стола на зовнішньому подвір’ї. Можливо, Никодим з усією своєю безневинністю і провадить добру політику. Це непристойно, та навіть і незаконно, що подвір’я храму перетворилося на галасливий базарний майдан. В обміні грошей можна було б дозволити певну конкуренцію. Це було б лише на користь побожних мандрівників, адже їм не доводилося би вдовольнятися примусовими курсами Каяфи при обміні храмових шекелів.

Його комерційні справи мене не цікавили. Я сказав:

— Я залюбки зустрівся би з Никодимом, але навряд чи він мене прийме, адже я римлянин.

— О, любий друже, — вигукнув Аристен, — це ж лише стане тобі за рекомендацію! Юдей-книжник має за честь, якщо котрийсь громадянин хоче познайомитися з нашою вірою. Таж ти можеш видавати себе за богобоязного. Це відчинить тобі всі двері й ні до чого тебе не зобов’язуватиме. Я охоче порекомендую тебе йому, якщо тільки маєш бажання.

Ми вирішили, що він сповістить Никодима про мене. Назавтра ввечері я зможу піти зустрітися з Никодимом, щойно стемніє. Я взяв у Аристена трохи грошей, однак решту лишив у нього. Він завзято умовляв мене взяти у проводирі досвідченого слугу, який відчинить для мене всі таємні двері й проведе до всіх утіх у Єрусалимі. Я розповів, що після виснажливої зими в Александрії я пов’язав себе обітницями. Він сприйняв це за щиру правду і висловив повагу моїй силі волі, хоча пожалкував, що я багато втрачаю.

Ми розлучилися друзями. Він провів мене до брами своєї садиби і ладен був дати мені супровідника, який ішов би попереду мене й вигукував, щоб мені давали дорогу. Проте я не хотів привертати до себе зайвої уваги. Ще раз він запевнив, що я можу будь-коли звірити йому всі свої тривоги. Він, безперечно, найприємніший юдей, якого я зустрічав, але з тієї чи тієї причини я все ж не відчуваю до нього цілковитої приязні. Його безсторонні роз’яснення остудили мені голову і знову пробудили мій скепсис. Із цього, мабуть, і моя знеохоченість.

Коли я повернувся до фортеці Антонія, мені повідали, що Клавдія Прокула вже неодноразово посилала по мене. Я квапливо пішов у вежу до її покоїв. Вона була вже в ложі, але вдяглася в тоненьку шовкову сукенку, накинула на плечі плащ і вийшла на розмову зі мною разом із компаньйонкою. Очі в неї лячно блищали. Зморшки на блідому обличчі розгладилися. Судячи з усього, вона була у стані екзальтації.

Обіруч вона вхопила мене за руки й вигукнула:

— Марку, Марку, він воскрес із мертвих, той юдейський цар!

Я роздратовано запитав:

— А хіба проконсул не казав тобі, що його учні вночі викрали його тіло з гробниці? Про це складено публічний протокол зі свідченнями шістьох легіонерів.

Клавдія Прокула емоційно тупнула ногою і гукнула:

— Ти гадаєш, що Понтій віритиме чомусь іншому, крім своєї калити із грішми, своєї вигоди? Але я маю подружок у Єрусалимі. Ти ще не чув, що одна його послідовниця, з якої він вигнав був сімох бісів, пішла до гробниці на світанку? Гробниця була порожня, однак усередині неї жінка побачила янгола в білій, мов світло, одежі й із вогненним, мов вогонь, обличчям.

— У такому разі, — неласкаво мовив я, — біси, очевидно, повернулися в ту жінку.

І я подумав, пригнічений: у що ж я ув’язався? У мене що, так потьмарився розум, що я подумки змагаюся з жінками, пройнятими мареннями?

Клавдія Прокула образилася і була гірко розчарована.

— І ти, Марку, — повинуватила вона і захлипала. — Я гадала, що ти на його боці, й чула, що ти заходив у гробницю і бачив, що вона порожня. Ти що, більше віриш Понтію Пилату і підкупним воякам, ніж тому, що засвідчили твої власні очі?

Я розм’як, бо коли вона плакала, її екзальтоване обличчя палало в моїх очах, і я б залюбки втішив її. Проте я розумів, що буде небезпечно звіряти побачене мною у гробниці пойнятій фанатизмом жінці. Я вважав, що марення єрусалимок про воскресіння, видива і янголів лише стають у пригоді синедріону й роблять усе це ще менш правдоподібним.

— Не журися, Клавдіє, — попросив я. — Ти знаєш, що я переситився вченням кініків. Тому мені важко повірити в щось надприродне. З другого боку, я не хочу нічого категорично заперечувати. То хто твоя свідчиця, і як її звати?

— Її звати Марія, — натхненно пояснила Клавдія Прокула, щоб упевнити мене. — Це звичайне юдейське ім’я, але ця Марія родом із Магдали, яка лежить на березі Галілейського моря. Вона заможна жінка і знана голубівниця. З її голубників щороку надходять тисячі безвадних голубів на жертвування до храму. Щоправда, вона втратила репутацію, коли в неї вселилися біси, але по тому як Ісус Назарянин уздоровив її, вона геть змінилася і прямувала за вчителем, куди б він не йшов. Я зустріла її під час відвідин моєї родовитої подружки-юдейки, і вона справила на мене глибоке враження, розповідаючи про свого вчителя.

— Мені би слід почути розповідь з її власних вуст, щоб я міг повірити, — зазначив я. — Може, вона просто пристрасна сновидиця, яка хоче за всяку ціну привернути до себе увагу. Як тобі здається — я можу з нею зустрітися?

— А бачити сни — це щось зле? — заперечила Клавдія Прокула. — Мене саму сни мучили так по-страхітливому, що я застерігала свого чоловіка, щоб він не ухвалював вирок праведнику. Серед ночі мене сповістили, що його ув’язнено, і пильно попросили мене вплинути на мого чоловіка, щоб він його не засудив. Але побачені мною сни подіяли дужче, ніж таємна звістка. Я й досі вважаю, що мій чоловік зробив найдурнішу справу в своєму житті, віддавши його на розпинання.

— Як тобі здається — я можу зустрітися з тією Марією? — вперто запитав я. Клавдія Прокула почала пояснювати:

— Чоловіку не годиться заговорювати з юдейською жінкою, а чужинцю — і поготів. Я навіть не знаю, де вона. Визнаю, вона ладна пройматися захопленням. Можливо, в тебе, недовірливого чоловіка, складеться про неї хибне уявлення, якщо ти з нею зустрінешся. Але це не заважає мені вірити її розповіді.

Утім, піднесення у Клавдії Прокули почало згасати.

— Якщо я часом зустріну ту Марію з Магдали, — запитав я ще раз, — можна, я пошлюся на тебе і попрошу її довірливо розповісти, що вона бачила?

Клавдія пробурмотіла, що чоловік усе одно ніколи не може здобути у жінки такої довіри, як інша жінка, і що чоловік узагалі ніколи не в змозі по-справжньому зрозуміти жінку. Проте знехотя їй довелося пообіцяти, що я маю право послатися на неї, якщо натраплю десь на Марію.

— Але якщо ти завдаси їй будь-яких прикрощів чи неприємностей, — пригрозила вона, — ти мені за це відповіси.

На цьому наша розмова скінчилася, хоч Клавдії Прокулі, мабуть, здавалося, що вона спонукає мене надихнутися разом із нею і повірити у воскресіння юдейського царя. До певної міри мені доводиться в це вірити — після того як я на власні очі побачив нерозвите полотно в порожній гробниці. Але я хочу дослідити це все розсудливо.

Марк — Туллії.

Розповідаю далі все по порядку, що зі мною відбулося.

Фортеця Антонія похмура й тісна. Я не хотів більше там мешкати під постійним наглядом. Та й проконсул готувався до повернення до Кесарії, свого резидентського міста. Я подарував йому на щастя єгипетського жука, а Клавдії Прокулі — александрійське люстро. Повернутися я пообіцяв через Кесарію. Цього зажадав від мене Понтій Пилат, бо він не хоче відпускати мене з Юдеї, не допитавши мене спершу. Клавдія Прокула теж заприсягла мене розповісти їй згодом усе, що дізнаюся про воскреслого.

Командирові гарнізону я подарував чималеньку суму, щоб лишитися із ним у добрих стосунках і щоб у разі потреби дістати пристановище у фортеці. Але я вже примітив, що в Єрусалимі мені не загрожує жодна небезпека, якщо тільки я шануватиму юдейські звичаї і не дратуватиму людей своїми власними.

До центуріона Аденабара я почуваю справжню приязнь. За його рекомендацією я влаштувався не у великому заїзді, а в покої його знайомого, дрібного крамаря-сирійця, поблизу палацу Хасмонеїв. Змолоду я знаю сирійські звичаї та богів і знаю, що вони полюбляють делікатеси, тримають кімнати в чистоті і є чесними в усьому, крім обміну грошей.

Сам крамар мешкає з родиною на першому поверсі й виставляє на весь день прилавок на вулицю перед будинком. Зовнішніми сходами я маю змогу вийти просто на дах, тож я можу іти собі й приходити, коли заманеться, і приймати гостей без будь-чиїх розпитів. На цій перевазі покою наввипередки наголошували і Аденабар, і його друг крамар. Дружина і донька крамаря подають їжу мені до кімнати і стежать, щоб у глеку, почепленому там на гачок, постійно була свіжа вода. Ну а сини навперегін бігають виконувати мої доручення і купувати мені вино, фрукти й будь-що, чого я часом потребую. Ця родина, маючи задовільний прожиток, рада, що я оселився в них за плату після того, як закінчилися свята і з міста роз’їхалися мандрівники.

Призвичаївшись до нової оселі, я почекав, щоб запалилися зорі, а тоді спустився зовнішніми сходами на вулицю. Никодимова гончарня — це настільки відоме місце, що я знайшов його без великих зусиль. Брама там була прочинена, і, зайшовши на подвір’я, я зустрів у темряві слугу, який тихо запитав:

— Ти той, на кого чекає мій господар?

Сходами він завів мене на дах, і юдейське зоряне небо було таке яскраве, що він міг не світити мені. На даху я побачив підстаркуватого чоловіка, який сидів на подушках. Він дружньо привітався зі мною і спитав:

— Це ти — той, хто шукає Бога, той, про кого сповістив мене банкір Аристен?

Він запросив мене сідати поруч із ним і відразу почав монотонним голосом розповідати мені про Ізраїлевого Бога. Почав він зі створення неба і землі й устиг дійти до того, що Бог створив людину із земного пороху за своїм образом, коли я нетерпляче перервав його і мовив:

— Ізраїльський учителю, це все я чув і сам читав по-грецькому у ваших священних книгах. Я прийшов до тебе, щоб ти розповів про Ісуса Назарянина, юдейського царя. Це ти, напевно, знаєш, адже приймаєш мене у себе на даху в темряві.

Никодим сказав тремтливим голосом:

— Його кров — на мені й моєму народові. Я мучуся і до смерті пригнічений через нього. Те, що він став учителем, — то було від Бога, адже ніхто не міг би творити такі чудеса, якби його не прислав Бог.

Я мовив:

— Він був більше, ніж учитель. Я й сам тремчу в глибині душі через нього, хоч я чужинець. Ти, напевно, знаєш, що він встав із могили, хоч ти сам був там, загортав його у полотно і закривав у гробниці до настання вашого Шабату.

Никодим здійняв обличчя до небесного зоряного світла й жалібно вигукнув:

— Я не знаю, чому вірити!

Я показав на зоряне небо і спитав:

— Чи був він зоряним хлопчиком, про якого пророкували?

Никодим сказав:

— Не знаю, я вже нічого не розумію і не гідний бути ізраїльським учителем. Мене ввели в оману в синедріоні запевненнями, що з Галілеї пророка не з’явиться. Це правда. В рукописах нічого не сказано про Галілею. Але його мати, яку я зустрів аж тепер, запевняє, що він народився в юдейському Вифлеємі за часів лихого Ірода. Рукописи доводять, що спаситель прийде з Вифлеєма-Ефрати. Я без кінця досліджую рукописи. Усе, що про нього пророкували, справдилося, і навіть те, що йому не поламали кісток.

Співучим голосом він почав повторювати пророцтва і перекладав їх мені. Повторював-повторював, аж я знову знетерпеливився і сказав:

— Справджуються передбачення ваших пророків чи не справджуються — мені це нічого не каже. Для мене питання лише у тому, воскрес він чи ні. Якщо він устав з могили, він — більше, ніж цар, і таких, як він, раніше не бувало на світі. Я не хитрую і не влаштовую тобі пастки, адже жодна людина вже не може йому нашкодити. Відповідай мені. У мене аж серце тіпається, так я хочу знати правду.

Никодим із ваганням зізнався:

— Мені розповіли, але я не знаю, чому вірити. Учора ввечері його учні зібралися за замкненими дверима, бо вони бояться утисків. У всякому разі більшість учнів на тому зібранні дуже боялися. І тоді розіп’ятий Ісус явився поміж них і показав їм рани на руках, ногах і в боці. А ще він дмухав на учнів. Потім він зник із кімнати так само, як і з’явився в ній. Так мене запевняли, але цьому дуже важко повірити.

Тіло моє почало труситися в темряві.

— Розкажи мені про його царство, — попросив я. — Що саме він навчав про своє царство?

Никодим розповів:

— Я подався на зустріч із ним таємно, після того як він на Песах уперше прийшов до Єрусалиму і очистив храм. Я не можу забути, що він мені казав, хоч тоді я не розумів сказаного, та й досі ще не розумію. Він промовляв, що людина не може побачити царство, якщо не народиться знову.

Я відразу пригадав орфіків та піфагорійців і їхні вчення, а також філософів, які запевняють, що людина народжується знов і знов — так, як це визначають її дії, навіть твариною чи рослиною. Мене взяло розчарування, адже це не нове вчення. Одначе Никодим безневинно вів далі:

— Я не погоджувався з ним і запитав: «А як людина, бувши старою, може народитися? Вона не може ввійти назад до утроби своєї матері й народитися знову». Тоді Ісус дав мені ключа і багато разів промовляв, переконуючи: «Хто не народиться з води і духа, той не може ввійти в царство». Воду я розумію, адже багато хто іде до пустельного братства, щоб, молячись, чекати, і по закінченні випробного терміну занурюється в водоймище. Іван теж прийшов із пустелі й занурював людей у воду, доки Ірод Антипа не звелів його вбити.

Я перебив його і зауважив:

— Ті, що посвячуються в таємний ритуал єгипетської Ісиди, довірливо заходять у темряві в глибоку воду, але дужі руки надійно виймають їх із води, щоб вони не втопилися. Це алегоричний таємний ритуал, і тут нічого нового.

Никодим визнав:

— Авжеж, у зануренні в воду нема нічого нового. Але я запитав його, що він має на увазі під народженням із духа. Ось що дослівно сказав мені Ісус, і я це запам’ятав: «Що вродилося з тіла — є тіло. Що вродилося з духа — є дух. Вітер віє, де хоче. Його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить і куди він іде. Так буває і з кожним, хто від духа народжений».

Він надовго замовк, і я обдумував його слова. На небі іскрили юдейські зорі, і в темряві я відчував міцний запах вологої глини й пахтіння випалювальної печі. По-таємничому вчення ввійшло в моє серце, хоч я безутішно усвідомлював, що розум мій не може його збагнути. Врешті я тихо спитав:

— І це все, що ти знаєш про його царство?

Никодим поміркував, а тоді розповів:

— Від його учнів я дізнався, що він пішов у пустелю перед тим, як починати навчати. В пустелі він не спав і постив сорок днів, і звідав усі неправдиві видіння та явлення, якими прив’язані до землі сили спокушають постувальника. Спокусник привів його на височезну гору, показав йому всі царства на світі та їхню принадливість і пообіцяв йому панування, якщо він погодиться впасти й поклонитися спокуснику і цим зректися місії, задля якої прийшов у світ. Цю спокусу він поборов. Потім прийшли янголи і служили йому в пустелі. Він повернувся в людський світ, почав навчати і вчиняти дива й зібрав довкола себе учнів. Оце я знаю про його царство. Це не людське царство. Тому було неправильно і злочинно засуджувати його на смерть.

Мене муляли слова про явлення і янголів, адже будь-яка чутлива людина, досить часу не поспавши і постуючи, бачить галюцинації, але вони зникають, коли вона знову поїсть і поп’є й повернеться поміж люди. Я не відступався від Никодима:

— То що є царство?

Никодим голосно застогнав, здійняв руки й вигукнув:

— Як мені знати? Шум вітру я чув. Зустрівши його, я повірив, що в ньому царство зійшло на землю. Багато й іншого він мені говорив. Сказав навіть, що Бог не для того послав свого сина на світ, щоб він світ засудив, — а щоб через нього світ порятувався. Але так не сталося. Його просто розіпнули на хресті, і він помер ганебною смертю. Цього я не можу зрозуміти. Коли його нема, нема і царства.

Серце моє казало інше, але розум змусив мене мовити насмішкувато:

— Ох, мало ти мені даєш, ізраїльський учителю. Лише шум вітру, і ти й сам не віриш щиро, що він воскрес.

— Я більше не ізраїльський учитель, — покірливо визнав Никодим. — Наймаліший я з Ізраїлевих дітей, у серці своєму збитий на землю і зранений. Але таки щось я тобі дам. Засіявши зерно, сіяч більше про нього не піклується, і ось воно проростає, вітри й дощі зеленять його, і збіжжя росте, навіть коли сам сіяч спить, аж поки воно стає достиглим і його можна жати. Так у мене, і так, може, й у тебе, якщо ти щирий. Зерно, мабуть, засіяне в мене й росте в мені. Може, й у тебе засіяно зерно, і колись із тебе зіжнуть урожай. Мені нічого іншого не лишається, як покірно чекати, визнаючи, наскільки мало я розумію і наскільки хитка моя віра.

— А я аж ніяк не вдовольнюся тим, що просто чекатиму, — нетерпляче заперечив я. — Хіба не розумієш — саме зараз усе ще свіже в пам’яті. Кожен день забирає щось із собою. Зазнайом мене з його учнями. Їм він, певна річ, розкрив таїну свого царства зрозуміліше. У мене вогонь у серці. Я готовий повірити, аби лиш мені довели правдивість усього.

Никодим важко зітхнув і упрохувально сказав:

— Його учні, ті одинадцять, що лишилися, — вони пойняті страхом, розгублені й страшенно розчаровані. Це прості чоловіки, ще молоді та нетямущі. Коли він жив, вони сперечалися між собою про його науку, розподіляли майбутні владні пости в царстві й гризлися за них. Що б він їм не казав, до самого останку вони вірили в земне царство. Ще останнього вечора, перед тим як його вночі ув’язнили, він з’їв із ними песахове ягня, як це роблять чекальники в пустелі, й запевняв, що вдруге він уже не питиме вина аж до дня, коли з ними його новим питиме у царстві. Через цю обітницю він, я думаю, не згодився перед розпинанням на хресті пригубити дурманного оцту, який пропонували йому єрусалимські жінки. Проте його обітниця заохотила найнаївніших учнів повірити, що він закличе з неба легіон янголів, щоб ті воювали за нього і заснували царство, в якому кожен учень правитиме одним ізраїлевим племенем. З цього ти розумієш, що його наука ще не визріла в них. Ті невчені чоловіки не знають, що думати, хоч безпосередньо спізнали всі його чудеса. Вони бояться за своє життя і не виходять зі сховків. Якщо ти з ними зустрінешся, ти напевно збентежишся від їхніх розповідей ще більше, ніж вони самі збентежені.

Цього я не міг збагнути.

— А чому ж він вибрав самих лише простих чоловіків собі в учні? — емоційно спитав я. — Якщо він справді був такий великий дивотворець, як мені розповідають, певно, він міг би й книжників вибрати собі в послідовники.

— Ти зачіпаєш болючу для мене справу, — зізнався Никодим. — Суть мого розчарування зачіпаєш. Він кликав не мудрих і вчених, а вбогих, простих і обтяжених. Промовляючи до великого натовпу, він, подейкують, власне й сказав, що саме прості люди блаженні, бо їхнє царство. Для мудрих і багатих він усе робив занадто важким. Певно, я міг би стати його учнем, але я мав би відмовитися від свого поста в синедріоні, ба навіть від своєї родини, продати свою гончарню і роздати гроші біднякам. Такі суворі умови він поставив, щоби зробити неможливим для мене піти за ним. Утім, він і серед багатих та впливових людей мав друзів, які таємно йому допомагали. Власне, він мав відомості та зв’язки, про які навіть його учні не знали, бо він не вважав це за потрібне.

— І все ж я хотів би зустрітися з кимсь із його безпосередніх учнів, — уперто сказав я.

Одначе Никодим категорично відмовився:

— Ти не римський шпигун, це я знаю про тебе, але вони тобі не повірять, тому що бояться. З другого боку, ти теж їм не повіриш, побачивши, які вони прості. Навпаки, якщо вони розказуватимуть тобі, що бачили воскреслого сина Божого в замкненій кімнаті, ти не довірятимеш їм іще більше і подумаєш, що вони з розчарування зліпили отаку історію, щоб порятувати залишки самоповаги.

Никодим сумовито посміхнувся і мовив:

— Вони спочатку не повірили навіть жінкам, які побували у гробниці й прийшли розповісти, що вона порожня. Один із них, який сам не був присутній учора ввечері в замкненому сховку, — навіть він не повірив розповіді своїх товаришів. То як ти зможеш повірити?

Я щосили намагався умовити його відкрити мені, де ж ховаються учні царя, чи взагалі зазнайомити мене з ними, але, мабуть, він таки не цілком мені довіряв, бо відмова його була категорична. Помітивши, що він починає жалкувати, що взагалі прийняв мене в себе, я квапливо попросив:

— Порадь мені бодай, що робити, бо я не можу сидіти згорнувши руки й чекати, що щось відбудеться.

Він попередив мене, кажучи:

— Сіяч уже відсіявся. Якщо в тебе засіяно зерно, наймудріше ти зробиш, якщо покірно чекатимеш. Ну, але можеш податися до Галілеї, де він сам ходив, розшукати тихих і спитати, щó кожен з них запам’ятав із його науки. Або можеш поговорити з уздоровленими ним хворими, щоб пересвідчитися, що ніхто, крім сина Божого, не міг учинити таких див, як він, коли був живий.

Я був не в захваті від його пропозиції.

— А як я впізнаю тихих? — запитав я. — Галілея далеко, і я чужинець.

Никодим повагався, проте навів мені розпізнавчу ознаку, кажучи:

— Запитай дорогу, коли прямуватимеш, але якщо хтось похитає головою і скаже: «доріг чимало, і багато є обманців, а я не хочу обманювати тебе», тоді ти відповіси: «є лише одна дорога, покажи її мені, бо я тихий і покірний у серці своєму». За цим вони впізнають тебе і довірятимуть тобі. І ти не можеш їм нашкодити, хай би й виказав їх, бо вони тримаються заповідей, сплачують податки і не завдають нікому шкоди.

Я сказав:

— Дякую тобі за пораду, я її запам’ятаю, але, певно, він робив чудеса і в Єрусалимі. Я не хотів би ще їхати з міста — може, тут часом щось відбудеться.

Никодим стомився від мене і мовив:

— Тут ти можеш зустрітися зі знеславленою жінкою, з якої він вигнав бісів. А ще є село під назвою Віфанія, від міста до нього недалеко йти. Там мешкають брат і дві сестри; він їх відвідав, перебуваючи в їхній садибі. Одній із них він дозволив сидіти в себе біля ніг і слухати навчання, хоч то була лише жінка. А брата він потім воскресив із мертвих, хоч той пролежав у могилі чотири дні, й тіло, як розказували, вже тхнуло. Піди зустрінься з тим Лазарем. От і буде тобі вдосталь чуда. Вони приймуть тебе, якщо ти скажеш, що тебе прислав я.

— А він справді був мертвий? — недовірливо спитав я.

— Звичайно, звичайно! — роздратовано вигукнув Никодим. — Бувають далебі й нібитовмерлі. Я знаю це так само, як і ти. Бувають такі, що, коли голосять люди й лунають флейти, вони підводяться, сідають на марах перед нажаханими родичами і починають кліпати очима. А ще розповідають про небіжчиків, які опритомнювали вже у гробниці, здирали собі нігті на руках і кричали, доки не задихалися, бо не могли відвалити каменя від входу. За нашим законом тіло конче треба ховати в той самий день. Тому можливі такі помилки. Земне знання я маю для своїх потреб, і нема чого тобі приходити до мене зі своїми радами.

— Яка тобі з чогось користь, коли в тебе вже наперед засадничий скепсис? — дорікнув він. — Щó ти думаєш на цьому виграти? Я читаю твої думки, коли ти прикидаєш, що та родина мала з ним дружні стосунки. Їм, задля переконання недовірливих, легко було схитрувати й покласти Лазаря у летаргійному стані в могилу, щоб почекати на прибуття вчителя. Але щó б вони на цьому для себе виграли? Краще побач їх усіх трьох на власні очі — і Лазаря, і обох його сестер. А тоді роби висновок, кажуть вони правду чи вони просто хитруни.

Зрозуміло, Никодим мав рацію. Позаяк я не зміг більше нічого з нього видобути, я подякував і запитав, скільки я йому винен за навчання. Він категорично відмовився від плати й зневажливо сказав:

— Я не артист, який утік із цирку і перебувається тим, що вчить дітей читати, як це, кажуть, заведено в Римі. Ізраїльські вчителі не навчають за гроші — той, хто йде в учителі, має навчитися й якогось ремесла, щоб міг прогодовувати себе працею рук своїх. Я от гончар, як і мій батько до мене. Але якщо хочеш, віддай гроші біднякам. З цього тобі може бути благословення.

Він провів мене сходами вниз, а з подвір’я ще запровадив мене до передпокою, щоб я побачив при світлі лампи, що він не якийсь там миршавий чоловічок, хай він і гончар. Така міра людського марнославства була в ньому. Отож я побачив, що його кімната — це кімната багатої людини, де повно дорогих речей. Та й одежа його була із найкращої тканини. Але найбільше я роздивлявся його обличчя, побачивши Никодима нарешті при яскравому світлі. Він мав короткозорі очі через читання рукописів, а в лиці його, незважаючи на сиву бороду, було щось по-дитячому круглясте. З його рук було помітно, що він напевно вже багато років не торкався глини, хоч, може, й володів ремеслом.

Він теж допитливо подивився на моє обличчя, щоб запам’ятати мене, і сказав:

— Я не бачу в твоєму лиці нічого поганого. Очі в тебе неспокійні, але це не очі скептика чи злочинника. Однак запусти собі хоч бороду, щоб і інші вважали тебе богобоязним.

Я й сам це вже зрозумів і почав запускати бороду, але ж за ті кілька днів моє підборіддя вкрилося хіба що чорною щетиною. Никодим провів мене до брами і сам зачинив її на засув за мною. Він більше не хотів показувати мене слугам.

На вулиці я спотикався об стерті кам’яні плити, доки очі знову не звикли до темряви. О такій пізній порі лише на рогах великих вулиць іще було міське світло, але дорогу, якою я йшов був до гончарні, я ретельно запам’ятав і гадав, що легко знайду моє нове пристановище, хай воно й містилося на чималій віддалі від долішнього міста. Я дійшов до муру, що відокремлював передмістя від горішнього міста, не зустрівши нікого, крім двох міських юдеїв-поліціянтів. Але побіля аркової брами зі мною привітався несміливий жіночий голос, питаючи:

— Як твій мир, приходьку?

Я стрепенувся, почувши ці несподівані слова, але ввічливо відказав:

— А як твій мир, жінко?

Вона вклякла переді мною на вулиці й покірно мовила:

— Я — твоя служниця. Тільки накажи, і я зроблю, що ти хочеш.

Я здогадувався про її професію і відмовився:

— Іди собі в мирі. Я не хочу від тебе нічого.

Але вона була вперта, вхопила мене за полу плаща і сказала прохальним голосом:

— Я бідна і не маю кімнати, куди тебе привести, але в мурі є порожнина, і нас ніхто не побачить.

За звичаєм юдейок, вона була цілковито загорнена одягом і так запнула собі голову, що я не міг скласти собі уявлення про її лице чи бодай вік. Але мене розчулила її бідність. Я пригадав Никодимову рекомендацію і дав їй стільки срібняків, скільки, на мою думку, був винен йому за навчання й пораду.

Спершу вона не повірила, коли я ще раз запевнив, що не хочу від неї нічого. Але зрозумівши, що це справді так, вона конче захотіла поцілувати мені ноги й вигукнула:

— Ніколи ще ніхто не дарував мені чогось, не просячи від мене нічого! Нехай благословить тебе Ізраїлів Бог, хоч я й не гідна того, щоб когось благословляти, і навіть гроші мої не беруть до храмової жертовниці. Але назви мені своє ім’я, щоб я могла помолитися за тебе.

Я не мав бажання називатися жінці з такою професією, проте не хотів її ображати. Тому я пояснив:

— Моє ім’я по-римському Марк. Я приходько в Єрусалимі.

Вона сказала:

— Ім’я твоєї служниці — Марія. Але Марій є більше, ніж зерняток у гранаті. Тому я розповім тобі, що я Марія з Беріту, села криниць, щоб ти відрізняв мене від інших Марій, які напевно тобі зустрінуться, адже ти такий добродушний.

— Я не добродушний, — заперечив я, щоб її збутися. — Я просто сплатив один борг, і ти можеш не дякувати мені за це. Іди собі в мирі, та й я піду в мирі, і ми не мусимо згадувати одне одного.

Вона спробувала роздивитися моє лице в темряві й попросила:

— І все ж не гордуй молитвою біднячки. Може, колись я зможу прислужитися тобі саме тоді, коли ти й гадки про це не матимеш.

— Ти нічого мені не винна, — повторив я. — Я не прошу від тебе послуг. Я лише шукаю дорогу, але ти навряд чи зможеш мені її показати.

Квапливо вона сказала:

— Ти, приходьку, питаєш дорогу? Але доріг чимало, і вони оманливі. Я, певно, лише зіб’ю тебе кудись не туди, якщо спробую показати тобі дорогу.

Її відповідь не могла бути простою випадковістю. Проте я відчув розчарування від думки, що тутешні тихі, мабуть, найбільш зневажувані й відкинуті осторонь. І все ж я спробував згадати про мишу, яка перегризла мотузки на впійманому леві. Тому я сказав:

— Мені розповідали, що є лише одна дорога. А ще я б хотів бути тихим і покірним у серці своєму, якщо зумію.

Вона простягла руку, помацала мені обличчя й відчула шорстку щетину на моєму підборідді. Яким би покірним я не хотів бути, але від її дотику мені стало неприємно. Я, мабуть, здригнувся, бо вона відразу позадкувала і журливо мовила:

— Цілитель потрібний не здоровим, а хворим. Ти пожалів мене не заради мене самої, а лише щоби сплатити борг, який був тягарем для тебе. Либонь, навряд чи ти настільки хворий, щоб у серці своєму справді хотіти ступити на дорогу. Але мене послано випробувати твою душу. Якби ти подався за мною в порожнину в мурі, ти пішов би звідси зажурений, як і я. Я дам тобі надію, якщо ти справді щиро питаєш дорогу.

— Я щирий і не хочу нікому нічого поганого, — запевнив я. — Я хочу лише знати правду про деякі речі, про які тобі навряд чи відомо.

— Не гордуй знанням жінки, — застерегла вона. — Те, що відомо жінці, в царстві може виявитися більшим за чоловіче розуміння, хай би я й була найзневаженішою з ізраїльських жінок. Моє жіноче знання каже, що ці дні — це дні чекання. Цими днями сестра зустріне сестру, не гордуючи нею, і брат зустріне брата, не винуватячи його. Тому мені світліше на душі, ніж досі, хоч я пропаща жінка.

Вона з таким радісним чеканням у голосі говорила до мене, аж мені довелося повірити, що вона справді щось знає.

— Я слухав сьогодні ввечері ізраїльського вчителя, — сказав я, — але він був невпевнений і маловірний чоловік, і його навчання лишило мене байдужим. Чи не могла б ти, Марія з Беріту, навчити мене краще за нього?

Коли я це казав, мене взяла підозра, що, може, ця Марія не така вже й погана жінка, якою виставила себе. Може, її справді з тієї чи тієї причини послано на мій шлях, аби випробувати мене, адже щоб повернутися туди, де в мене нова оселя, я мусив пройти цією брамою.

— Яку надію ти мені даси? — запитав я. Вона теж запитала:

— Чи знаєш ти Джерельну браму?

— Ні, — сказав я, — але я, певно, легко її знайду, якщо треба буде.

— Звідти ти вийдеш у Кедронську долину і на дорогу до Єрихону, — пояснила вона. — Може, це — та дорога, яку ти шукаєш. Але якщо це не та дорога, що тобі потрібна, то підійди якогось дня, коли в тебе виросте борода, до Джерельної брами й роздивися довкола. Можливо, ти побачиш, як від джерела повертається чоловік із глеком води. Прямуй за ним. Може, він відповість, якщо ти з ним заговориш. Але якщо ні, я не можу тобі допомогти.

— Носити воду — не чоловіча справа, — недовірливо сказав я. — По воду ходять жінки — і в Єрусалимі, і деінде.

— Саме за цим ти його впізнаєш, — запевнила Марія з Беріту. — Але якщо він тобі не відповість, не напосідай на нього, а повернися котрогось іншого дня і спробуй знову. Іншої поради я не можу тобі дати.

— Якщо твоя порада буде добра і допоможе мені так, як я сподіваюся, — мовив я, — я знову буду винний тобі, Маріє.

— Навпаки, — жваво заперечила вона. — Я сама сплачую борг, якщо можу комусь іншому показати дорогу. Але якщо борг буде тягарем для тебе, віддай гроші біднякам і забудь про мене. В усякому разі тобі не варто шукати мене тут, у порожнині муру, бо сюди я вже ніколи не повернуся.

Ми розійшлися, і в мене не лишилося жодного уявлення про її обличчя, так щоб при денному світлі впізнати її. Але я подумав, що впізнаю її веселий голос, якщо колись його ще почую.

Я повернувся до свого помешкання й піднявся зовнішніми сходами на дах і в покій. Коли я міркував, що ж зі мною відбулося, мені почала дошкуляти таємничість юдеїв. Никодим напевно знав більше, ніж мені розповів. Мене опанувало відчуття, що за мною стежать і що від мене чогось хочуть.

Або учні воскреслого царя, або юдейські подружки Клавдії Прокули підозрюють, що я, можливо, знаю щось таке, чого вони не знають так достеменно, але ще не наважуються відкритися мені, бо я приходько. З другого боку, вони мали всі підстави остерігатися чужих, адже їх учителя засудили, прокляли й розіпнули на хресті.

Садівник, якого я бачив біля гробниці, теж не дає мені спокою. Він сказав, що знає мене, і я теж мав би знати його. Утім, я не маю наміру повертатися в сад і шукати його. Настільки я впевнений, що його я там уже не зустріну.

Марк — Туллії.

Я розповім про те, як прямував до села Віфанія, і про те, що зі мною там відбулося.

Борода моя почала рости. Вбравшись у простий хітон і замазаний дорожній плащ, я здавався собі більше схожим на грабіжника, ніж на освіченого римлянина. Сирієць дав мені в дорогу хліба, соленої риби й оцту, а тоді я покрокував крізь місто до Джерельної брами. Проминувши купальню, я спустився в Кедронську долину і тримався дороги, що пролягала вздовж майже пересохлого струмка. Ліворуч височів на горі міський мур, а праворуч на косогорах було багато гробниць. По схилах росли оливки, ґулясті зі старості, і я проминув високу гору, на спаді якої лежав тінистий темно-зелений садок.

Повітря було свіже й тепле, а небо — безхмарне. Назустріч мені йшли віслюки, нав’ючені дровами та вугіллям, і селяни з кошами. Простував я у веселому настрої і почувався ще молодим і сильним. Радість від фізичних зусиль розвіяла похмурі думки в моїй пойнятій скепсисом голові, і я почувався відкритим та сприйнятливим. Може, й справді я проживаю дні, коли світ сповнений непередбачуваного чекання і ніхто ще до пуття не знає, що ж відбувається. Я, захожий, міг перебувати так само близько до загадки, як і ті, хто жив у ній. Земля не була тією самою землею, і небо тим самим, а натомість я все розпізнавав ясніше, ніж до того.

Ще здалеку я побачив село Віфанію. Повапновані на Песах стіни приземкуватих будівель блищали мені назустріч із затінку дерев. Підходячи до села, я побачив чоловіка, який сидів у тіні від фігового дерева. Сидів він так непорушно у своєму землистому плащі, що я стрепенувся і спинився, побачивши його.

— Мир тобі! — вигукнув я. — Це село називається Віфанія?

Він дивився на мене; обличчя мав худе, а очі його здавалися осклянілими, тож першої миті я подумав, що він сліпий. Він не запинав голови, і волосся його було білим, хоч лице він мав жовтяве, як у молодика.

— Мир і тобі, — відказав він. — Ти збився з дороги, приходьку?

— Доріг чимало, і багато є обманців, — квапливо сказав я, і в мене зайнялася надія. — Може, ти зможеш показати мені потрібну дорогу.

— Це Никодим тебе прислав? — неласкаво запитав він. — Якщо так, то я Лазар. Чого ти від мене хочеш?

Він шепелявив, немов йому важко було говорити. Я зійшов на узбіччя й сів на землю біля нього, та втім не зовсім близько до нього. Я з радістю відпочивав у тіні фігового дерева і щосили старався не дивитися на нього надто допитливо, позаяк юдеї мають звичай спускати погляд долі при зустрічі з незнайомцем. Серед них неввічливо дивитися комусь у вічі.

Мабуть, він дивувався, що я не відразу заходився говорити, адже після того як ми мовчки просиділи поряд і я пообмахував собі лице полою плаща, бо зіпрів від ходи, він мовив:

— Ти, певно, знаєш, що первосвященники вирішили вбити й мене. Як бачиш, я не переховуюся, а мешкаю у своїй домівці й у своєму селі. Нехай собі приходять і вбивають це моє тіло, якщо зможуть. Я не боюся їх, і тебе теж не боюся. Мене ніхто не може вбити, бо я ніколи не помру.

Його лячні слова й осклянілі очі настрашили мене, аж мені здалося, що я відчуваю, як від нього в мене входить холодний повів. Тому я вигукнув:

— Ти що, потьмарився розумом?! Як це якась людина може стверджувати, що ніколи не помре?

Він сказав:

— Може, я вже не людина. Правда, в мене є це тіло. Я їм, п’ю і говорю. Але цей світ не є для мене справжнім. Я не втрачу нічого, хай би і втратив це своє тіло.

У ньому було щось таке дивне, що я повірив його словам.

— Мені розповідали, — мовив я, — що той, кого розіпнули на хресті як царя юдейського, воскресив тебе. Це правда?

Він глузливо сказав:

— Чого ти питаєш, чи це правда? Я ж сиджу тут, і ти бачиш мене. Я вмер людською смертю і пролежав у могилі в полотні чотири дні, поки він не прийшов, не звелів забрати камінь від входу до гробниці й не гукнув мені: «Лазарю, виходь!» Отак просто воно було.

Але він не був радий, розповідаючи це. Навпаки, голос його лунав глузливо. Я не казав нічого, і він повів далі:

— Це все через моїх сестер, і я не можу їм пробачити, що вони посилали йому звістку за звісткою і змусили його прийти назад до Юдеї. Якби я не захворів і не вмер, він, може, взагалі б не повернувся до Юдеї і не потрапив би до рук ворогів. Він плакав через мене, перед тим як покликати мене з могили.

— Не розумію тебе, — заперечив я. — Чому ти не радієш, а винуватиш сестер, хоч він воскресив тебе і ти зміг повернутися до життя?

Лазар мовив:

— Думаю, ніхто, зазнавши смерті, більше не може радіти. Йому не треба було плакати через мене.

І ще він сказав:

— Мабуть, він, Ісус, був сином Божим і тим, хто прийде в світ, хоч я цьому не вірив так, як обидві мої сестри. Не розумію, чому він так любив мене, адже він не мав на це жодної причини.

Ми сиділи тихо і обидва видивлялися перед собою, і я не знав, що б мені ще в нього спитати — настільки дивним він був для мене зі своїми безрадісністю і невдоволенням. Нарешті я обережно спитав:

— Мабуть, ти вже принаймні віриш, що він Месія?

— Він — більше, ніж Месія, — сказав Лазар з беззаперечною впевненістю. — Саме це й лякає мене в ньому. Він — більше, ніж будь-що, що передбачали пророки. Певно, ти чув, що він встав на третій день із могили.

— Чув, — запевнив я. — Саме тому я прийшов до тебе, щоби більше дізнатися про нього.

— Це просто природно, самозрозуміло і збагненно, — зауважив Лазар. — Яка сила могла би стримати його в могилі? Я не мусив йти дивитися на порожню гробницю, як це зробили сестри. Я й так вірю. Але, приходьку, всім серцем я бажаю, щиріше, ніж будь-чого іншого, аби лиш він у цьому житті більше мені не показувався. Побачити його — я цього не витримаю. Ні, ні, не в цьому житті. Аж у його царстві.

— А яке воно, його царство? — завзято спитав я.

Лазар глянув на мене безрадісними очима і мовив:

— А чому ти так само не спитаєш, яке воно, царство смерті? Запевняю тебе: смерть присутня тут, у цьому місці й повсюдно, це я спізнав. Цей наш світ — царство смерті. Моє тіло — царство смерті. Твоє тіло — теж царство смерті. А от у Ісусі його царство зійшло на землю. Тому його царство присутнє ось тут, довкола нас і повсюдно.

За хвилину він похилив голову і зазначив:

— І все ж ти мені не вір, бо я можу неправильно щось розуміти. Усе таке бентежне.

І ще він сказав:

— Не давай мені пригнічувати тебе своєю безутішністю. Це та дорога, яка тобі треба, запевняю. Ідучи нею далі, ти не заблукаєш.

Він підвівся і обтрусив плаща.

— Ти, певно, хочеш побачитися з обома моїми сестрами, — висловив він припущення. — Я відведу тебе до них. З твого дозволу, сам я потім вийду звідти. Мені важко бути з людьми.

Напевно, серед людей він почувався радше мерцем, ніж живим. А ще йому нелегко давався будь-який рух, немовби він не зовсім панував над своїм тілом. Гадаю, його відразу можна було б вирізнити з інших людей завдяки його дивності, якби побачити його в чийомусь товаристві, не знаючи нічого про нього наперед. Він не повів мене просто до села, а пішов переді мною до косогору і показав там висічену в камені гробницю, з якої покликав його Ісус Назарянин.

Його з сестрами садиба була заможною. Коли ми крокували, Лазар показував, що в нього двоє віслюків на пасовиську, виноградник, фруктові дерева, а також кури, які скребли землю довкола будинку. Здавалося, він, як і всі сільські мешканці, хотів дати мені зрозуміти, що вони не якийсь там миршавий люд. Усе це було таким затишним, спокійним і справжнім, що в мене не вкладалося в голові, що я крокую поряд із чоловіком, який принаймні сам вірить у те, що воскрес із мертвих.

Однак його воскресіння не є для мене чимось вирішальним, це я вже розумію, а вирішальним є те, чи справді Ісус Назарянин — син Божий і встав із могили. Якщо так, чого ж би він у своєму житті не міг оживити й Лазаря? Так я думав і, думаючи, питав себе: невже я той самий Марк, який навчався в родоській школі, цілими ночами казився на гарячих римських вулицях, безрадісно кохався з чужою дружиною в трояндових гаях Байї, а в Александрії то досліджував пророцтва, то пиячив до світання в поганому товаристві?

Що ж не давало мені спокою і що за юдейські чари заполонили мене, аж я йшов у запорошеному плащі, пропахлий потом, в юдейському селі, поміж курячим кудкудаканням, у пошуках доказів воскресіння, чудес і Бога, який народився людиною на землі, помер і встав із могили, щоби світ змінився? Адже якщо так відбулося, світ уже не може лишатися таким, як досі.

Супроводжуваний Лазарем, я заглянув до великої напівтемної кімнати, в долішній частині якої були селянські горщики й мішки, а також ясла для тварин, а в горішній — якісь меблі. Але будинок мав і інші кімнати, адже, погукавши сестер, Лазар підвів мене до кам’яної лавки перед будинком і запросив сідати. Сам він лишився стояти. Вийшли сестри, за звичаєм затуляючи лиця і спустивши очі додолу. Лазар мовив:

— Це моя сестра Марта, а це — Марія. Питай у них, що хочеш.

Потім він пішов і більше не з’являвся. Привітавшись із жінками, я сказав:

— Я б хотів почути про вчителя, який, як я знаю, відвідував вас, і навіть воскресив вашого брата.

Жінки ніяковіли переді мною і поглядали одна на одну, затуляючи рота полою. Нарешті Марта, старша з них, наважилася сказати:

— Він був син Божий. Якщо хочеш, я можу скликати сільський люд, адже всі бачили, як він звелів відвалити камінь від входу до гробниці й голосним гуканням покликав нашого брата з могили. Брат вийшов, загорнутий у полотно і запнений хусткою, аж люди оніміли й затремтіли з жаху. Але то був наш брат. Ми розвили на ньому полотно і побачили, що він живий. Потім він їв та пив перед очима у всіх, і люди витріщалися на нього, роззявивши рота.

Марія сказала:

— А ще в селі є сліпий, якого він зробив видющим. Хочеш побачити його, щоб повірити?

— Мені розповідали, що він уздоровлював сліпих, а каліки завдяки ньому починали ходити, — пояснив я. — Свідків цього, либонь, стільки, що мені нема чого з ними зустрічатися. Я би волів дізнатися про його царство. Що саме він навчав про нього?

Марія розповіла:

— Він сам наперед знав, що помре, і як саме він має померти, хоч ми цього тоді не зрозуміли. Ожививши нашого брата, він усамітнився в пустелі, бо довкола нього роїлося забагато людей. Але за шість днів до святкування Песаху він повернувся до нас. Коли він їв, я намастила йому ноги й обтерла їх своїм волоссям, щоб показати йому свою повагу, як могла. Тоді він сказав, що це я намастила його на день похорону. Настільки він був певний у своїй смерті. Але чому все мало статися саме так і чому він мусив умерти так по-жахливому, цього я не розумію, і моя сестра теж.

До розмови пристала Марта:

— А як ми могли б зрозуміти, адже ми лише жінки? Кажуть, усе сталося, щоби справдилися рукописи. На свій жіночий розум я, щоправда, не збагну — щó це дає, що справдилися рукописи, адже він був тим, ким був, таким, яким був, і сам власними діями досить свідчив про себе. Але, мабуть, рукописи мали справдитися так по-жорстокому, щоб мудрі чоловіки увірували краще. Бо ж чоловікам дано розум, а нам, жінкам, його недосить дісталося.

— Але що він казав про себе і своє царство? — не відступався я.

Марта попросила:

— Розкажи ти, Маріє, бо ти його слухала. Сама я знаю розповісти про заквашування хліба й печення м’яса, збирання винограду й догляд за фіговими деревами, але взагалі я неосвічена. Я не потребувала слів, щоб повірити, що він був більше, ніж людина.

Поміркувавши, що ж розповісти, Марія почала:

— Ніколи жодна людина не говорила так, як він. Він говорив як той, чия влада. Він сказав, що світлом прийшов на світ, щоб ніхто, хто вірить у нього, не зоставався в темряві.

— А що таке світло і що таке темрява? — нетерпляче спитав я.

Марія похитала головою й мовила:

— Авжеж — як ти можеш зрозуміти, коли сам не чув його навчання? Він казав: «Хто бачить мене, той бачить того, хто послав мене». А ще він казав: «Я — дорога, правда і життя».

Мені здалося, що нарешті я розумію, і я мовив:

— Виходить, шукаючи дорогу, я шукаю його.

Марія жваво закивала головою і здійняла обличчя до мене, у захваті вклякнувши на землю переді мною, не боячись уже мене.

Щоби втлумачити мені, вона спитала:

— Щó здається тобі важчим, сказати якійсь людині: «Гріхи твої прощені», — чи покликати нашого брата Лазаря з могили, в якій він пролежав трупом чотири дні?

Я обміркував її запитання і сказав:

— І те, і те — однаково важке, а на людський розум — неможливе. Як якась людина може простити іншій людині її гріхи? А з другого боку — що таке гріх? Уся філософія врешті-решт учить людину жити правильно, не завдавати навмисної шкоди іншій людині й терпляче дозрівати до смерті. Проте лихих вчинків людина уникнути не може. Вона може лише обмірковувати свої вчинки й вирішувати бути вдруге розумнішою. У цій справі жодна інша людина допомогти їй не може. За свої вчинки кожен мусить відповідати сам.

Але, ще кажучи це все, я відчув повну відсутність втіхи у такій філософії, адже вона була неспроможна позбавити мене пригніченості, як і орфічні чи єгипетські таємні ритуали. Без жодної причини мене час від часу, знов і знов, огортає пригніченість, аж я стаю наче хворий, і життя не дає мені радості. Не розкріпачує мене ні вино, ні тілесна насолода. Пригніченість погнала мене досліджувати пророцтва, щоб я знайшов якусь мету для мого життя. Пригніченість вигнала мене з Александрії — прямувати дорогами Юдеї.

Марія недовірливо всміхнулася і мовила:

— Якщо ти не знаєш, що таке гріх, тобі не потрібна дорога — ти лишишся в темряві. Жодна людина не безгрішна, навіть фарисеї.

Марта сердито зауважила:

— Ох вони й жалюгідні! Вапнують себе на біло, немов могили, але зсередини вони бозна-що. Ой, чудернацький ти, приходьку, коли навіть не знаєш, що таке гріх.

— Ви, юдеї, маєте свої закони, — виправдовувався я. — Ви змалку вивчаєтеся заповідей і знаєте, коли порушуєте їх.

— Він прийшов не на те, щоб засудити людей, — пояснила Марія, наче дурному. — Навпаки, він прийшов визволити нас від влади закону, показавши, що ніхто не може бути безгрішним. Якщо хтось, приміром, просто скаже якесь шпарке слово своєму братові, той матиме довічну муку. Але він нікого не засуджував. Навпаки. Навіть найбільшому грішнику він міг сказати: гріхи твої прощені. Ти правильно зрозумів: такого не може людина сказати іншій людині. Але він сказав. Хіба це не доводить, що він — більше, ніж людина?

Я мав щире бажання зрозуміти, але не розумів.

— Я сам бачив, як він страждає і вмирає, розіп’ятий на хресті, — твердив я. — Він зазнав людської смерті. Бруд і піт текли з нього, пройнятого спазмами, а з його боку збігали кров і вода, коли легіонер проколов йому серце списом. Він не зійшов з хреста. Не з’явилися янголи, щоб покарати його мучителів.

Марія затулила обличчя руками і зайшлася плачем. Марта докірливо подивилася на мене. Певно, я був безжальним, нагадуючи їм так виразно страждання їхнього вчителя. Але я хотів усе з’ясувати.

Урешті Марія пошепки мовила:

— Він прийшов у світ людиною і жив серед нас як людина. Але він учиняв таке, чого не може учиняти людина. Він прощав гріхи тим, хто в нього вірив. Та і з мертвих він воскрес, щоб нам не доводилося журитись за ним. Однак усе це — ще загадка, якої ми не в змозі пояснити.

— Ти хочеш переконати мене, що він був водночас людиною і Богом, — сказав я. — Утім це неможливо. Я б іще міг зрозуміти Бога, який присутній в усьому, що відбувається, і є частиною в кожному з нас. Але Бог — це бог, а людина — це людина.

Марія не погодилася:

— Даремно ти намагаєшся збити мене з пантелику. Я знаю те, що знаю, і передчуваю те, що передчуваю. Ти теж прочуваєш, хай і не розумієш. Бо ти не прийшов би до нас питати дороги. Як ти зможеш зрозуміти, коли й ми не розуміємо? Ми просто віримо, бо не можемо не вірити.

— Ви вірите, бо любили його, — з гіркотою сказав я. — Певно, він був дивовижний чоловік і великий учитель. Але важко мені його любити лише за тими розповідями, які я про нього почув.

— У тобі є добра воля, — сказала Марія. — А то я не слухала б тебе і не відповідала б тобі. Тому я ще поясню. Нас навчили змістові закону: люби Бога усім серцем і свого ближнього, як самого себе. У ньому ми любимо Бога, який послав його.

Для мене була несподіваною думка, що Бога слід або можна любити. Страх, жах і повагу я можу збагнути, але не любов. Я похитав головою. Ця наука була понад моє розуміння. А ще мені здавалося безглуздим любити свого ближнього, як самого себе, адже серед людей бувають добрі й злі. Тому я запитав по-філософському:

— Ну а хто ж мій ближній?

Марія пояснила:

— Він навчав, що кожна людина — наш ближній, навіть самаряни, яких ми, Ізраїлеві діти, вважаємо нечестивими. Сонце світить і злим, і добрим. Злу не можна противитися злом. Якщо хтось ударить тебе у щоку, підстав йому другу щоку.

Я заперечно здійняв обидві руки й вигукнув:

— Я вже наслухався досить і ніколи не чув безглуздішого вчення. Мені вже зрозуміло, що втілити його в життя неможливо для людини. Але краще мене навчатимеш ти, гарна жінко, ніж ізраїльський учитель Никодим.

Марія спустила очі додолу і звісила руки. Тихо сказала:

— Ще, розіп’ятий на хресті, він кликав свого отця і просив того пробачити його мучителям. Так розповідають ті, що були там і все бачили. — За якусь хвилину вона покірно попросила: — І не називай мене гарною. Цим ти лише мене засмучуєш.

Одначе Марта заперечила:

— Авжеж, моя сестра гарна. Її багато хто сватав. Утім по смерті наших батьків ми живемо всі троє разом, і брат оберігає нас. Тому це було для нас таким великим милосердим вчинком, коли він оживив Лазаря. А то ми не знали би, що й робити. Спочатку ми дуже боялися, що з міста прийдуть книжники і закаменують брата. Вони цим погрожували. Але, певно, вони вже не прийдуть — після того як позбавили Ісуса життя. Щó б я не намагалася робити, в мене не виходить не тривожитися. Він це заборонив. Проте що я з собою вдію? Я не хочу навіть згадувати, як я мордувалася, коли Ісус уперто подався до Єрусалиму, наражаючись на загибель.

Я не дуже її слухав, бо мене збурило ірраціональне вчення, яким поділилася зі мною Марія і яке справді було не для цього світу. Я дістав повну порцію нового вчення, більше, ніж здужав перетравити. Ліпше б було поглузувати й завернути назад з такої безглуздої дороги. Мені аж перевертало душу від думки, що я мав уважати будь-якого недоумкуватого чи злочинника своїм ближнім і дозволяти себе кривдити, не здіймаючи навіть пальця для захисту.

Але Марія ще сказала:

— Не тривожмося. Не тривожся й ти, приходьку. Просто почекаймо, що ще станеться. Сам він казав, що волосся на наших головах пораховане і що навіть горобець не впаде з гілки без відома його отця. То чого нам тривожитися?

Її переконливі слова подіяли на мене. Так само як раніше я недовірливо, а проте з бажанням повірити, ішов за ознаками й передвістями, тепер я був опанований сповненою передчуття певністю, що мені не треба так люто бунтувати в душі, щоби спробувати миттєво досягти правди. Усе поступово стане мені зрозумілим — головне, щоб я вдовольнявся тим, що триматимусь дороги, якою мене ведуть.

Тому я встав і сказав:

— Я вже, певно, засидівся й заважаю вам поратися на господарстві. Але я дякую вам обом, що ви так радо мене слухали й відповідали мені. Мир вам.

Марта квапливо встала й сплеснула руками, вигукуючи:

— Не йди ще. Як би я відпустила тебе від нас, не нагодувавши й не напоївши?

Попри мої заперечення, вона зайшла досередини, щоб винести мені щось поїсти. Тим часом я сидів на кам’яній лавці, поринувши в думки, а Марія сиділа на землі біля мене. Ні я, ні вона більше нічого не казали одне одному, проте мовчазність наша не була гнітючою, як це буває, коли людям нема що сказати. Навпаки, Марія вже наговорила мені стільки, скільки я міг сприйняти. Дещо я зрозумів, а решта, можливо, проясніє для мене, тільки от слова нічим уже не могли мені допомогти. Тому вона просто сиділа біля мене. Її близькість навівала на мене ясноту, тож мені було добре біля неї.

Повернулася Марта, принісши хлібини, помащені олією та присмачені терпким насінням, овочі, збиті з яйцями, солону баранину і густий виноградний мед. Виставивши все на кам’яній лавці поряд зі мною, вона полила мені води на руки й поблагословила їжу. Проте ні вона, ні її сестра не торкалися харчу, та й Лазар не прийшов поїсти зі мною. Через те я, незважаючи на їхню приязнь, почувався відторгненим.

Ішов я до Віфанії недовго, утім тепер, побачивши добру їжу, я відчув голод і почав її наминати, а Марта коло мене припрошувала скуштувати кожної страви і з’їсти все. Мені стало цікаво, чи викинуть вони залишки їжі, якої торкався рукою я, приходько, і з ввічливості я їв ще й тоді, коли вже був ситий. Наостанок я напився води, яку Марта присмачила вином, і мене пройняла розморлива знемога.

Стояла полуденна пора. Коли я попоїв, Марта дбайливо мовила:

— Навіть не думай вирушати назад до міста в найгарячішу пору дня, а відпочинь у нас, щоб ми виконали обов’язок гостинності щодо тебе.

Я був надзвичайно знеможений, і не знаю, духовно більше чи фізично. Намагаючись стати на ноги, щоб піти собі, я відчув таке заціпеніння в усьому тілі й таку приємність від ґречності обох цих жінок, що ніяк не хотів іще йти. Напевно, я міг би попрощатися й рушити в дорогу, якби захотів, але через мою кволість сама думка про те, щоб кудись іти, віддавалася болем у всьому тілі. Якусь хвилину я навіть думав, що Марта домішала до вина дурманливих ліків, але нащо б їй було це робити, та й я не відчув у вині жодного гіркого присмаку.

— До Єрусалиму недовго йти, — сказав я. — Але якщо ви справді дозволяєте, я б охоче лишився у вас на час пообіднього відпочинку. Тут у вас мені добре.

Обидві вони таємничо всміхнулися, немов знали правдивість сказаного мною краще за мене. На якийсь час їхнє таємне знання надало їм у моїх очах дивного вигляду, неначе вони вже були не просто людські істоти, а щось більше. Але страху перед ними я не відчував. Радше я був як дитина, що, заблукавши, знайшла дорогу додому.

Разом вони провели мене на внутрішнє подвір’я, затінене шатром із листя. Пойнятий відчуттям сонливої нереальності, я помітив, що садиба їхня більша, ніж я гадав. Вона складалася щонайменше з чотирьох зведених у різні часи будівель, які замикали в собі подвір’я. Сестри жестом запросили мене підійматися сходами, що вели до найновішої будівлі, пішли за мною і показали мені покій на даху. То була маленька прохолодна кімнатка. Там стояло невисоке ложе, а на підлозі лежав килим. Ложе пахло корицею. Вони мовили в один голос:

— Лягай і відпочинь, поспи. В цій самій кімнаті неодноразово відпочивав той, про кого ми казали. Утім, опинившись наодинці й відпочивши, він ішов на гору молитися. Коли бував у нас, то приходив і йшов собі, як хотів. Ти теж так роби.

У кімнаті були наготовані посудина з водою і полотнина. Попри мої заперечення, Марта вклякла переді мною, роззула мене, вмила мої запорошені ноги й витерла їх полотниною.

— Чому ти так мені робиш? — запитав я. — Адже ти не моя служниця.

Марта подивилася на мене з тією самою таємничою усмішкою на обличчі й мовила:

— Може, колись ти зробиш те саме комусь іншому, хоч не будеш його слугою. Розумієш, я бачу тебе зраненим, зажуреним і сповненим пригніченості, хоч тіло твоє зовні ціле і здорове, а в голові твоїй повно всілякої мудрості.

Ті слова вцілили в мене, адже знання моє — це й досі лише дошкульний ніж у серці, всі мої питання безвірно мерехтять навколо істинного, і, попри своє бажання, я не можу вірити тому, чому не хочу вірити.

Марія сказала:

— Він сам зробив останнього вечора таку саму послугу своїм учням, коли ті сперечалися, котрий з них буде найбільшим у його царстві.

Тихенько вони вийшли з кімнати, а відтак я міцно заснув. Такою глибокою полегкістю було для мене заснути в їхній добрій кімнаті в ложі з запахом кориці.

Прокинувся я від потужного відчуття, що я вже не сам у кімнаті і тут присутній хтось, хто чекає на моє пробудження. Це відчуття було таким виразним, що очей я ще не розплющував, а прислухався до дихання чи рухів гостя. Проте, розтуливши очі, я побачив, що кімната порожня і я в ній наодинці. Мене опанувало таке несказанне відчуття розчарування, що стіни й стеля задрижали в моїх очах, немов стаючи нематеріальними і розпадаючись. Я заплющив очі й одразу відчув ту саму близькість і те, що я не сам у кімнаті. Я подумав, що відчував щось схоже в його гробниці. Мене огорнув спокій.

Я подумав: у ньому його царство зійшло на землю. Після того як він встав із могили, його царство й досі пробуває на землі, доки він сам тут пробуває. Можливо, я відчуваю близькість його царства.

Я знову заснув, але, прокинувшись потім, відчув вагу свого тіла в ложі, гіркий запах власного поту й міцноту валькованих стін довкола себе. Прокидання моє було важким як оливо, і я знову не хотів відразу розтуляти очей — з такою журбою я прокидався, повертаючись у тілесний світ.

Коли нарешті я здужав розплющити очі й повернутися з блаженства свого сну в дійсність, я зауважив, що цього разу я вже не сам. На моє пробудження чекала, незрушно скулившись на килимі, жінка в чорному плащі, яка затуляла одежею голову, тож у першу мить я не міг збагнути, чи це взагалі людина. Її присутності я, прокидаючись, не відчув, і не почув був уві сні, коли вона ввійшла до кімнати. Я підвівся й сів на краю ложа з олив’яною земельною важкістю в усьому тілі.

Почувши, що я ворушуся, жінка випросталась і розкрила обличчя. Вона була дуже бліда й уже немолода. Все пережите нею роз’їло її колишню красу, а втім у її обличчі виднілося щось палахке. Помітивши, що я цілком прокинувся, вона ворухнула рукою під плащем на знак того, щоб я мовчав, а далі почала хрипливим гортанним голосом співати священною мовою юдеїв. Довго проказавши щось по-співочому, вона переклала мені це грецькою:

— Усяке тіло — трава, — розпочала вона, — усяка слава — як цвіт польовий. Трава засихає, а квітка зів’яне, як подих Господній повіє на неї. Трава засихає, а квітка зів’яне, але наш Бог повіки стоятиме.

А тоді вона мовила:

— Поправді, наш Бог — це втаєний Бог.

Вона пильно дивилася на мене з іскоркою в глибині чорних очей, і я кивнув, щоб показати розуміння. Проте її слова ще нічого мені не казали. Вона повела далі:

— І сказав Господь: того мало, щоби був ти мені за раба, щоб відновити племена Якова, щоб вернути врятованих Ізраїля. Я вчиню тебе світлом народів, щоби був ти спасінням моїм аж до краю землі.

Уривчасто співаючи, вона знову перейшла на священну мову, хоча й роздумувала над словами, немов не все точно пам’ятала. І знову вона пояснила грецькою:

— Так віщував про нього пророк Ісая, і тутешні тихі мають його слова в пам’яті: «Він погорджений був, його люди покинули, страдник, знайомий з хоробами, і від якого обличчя ховали. Він немочі наші узяв і наші болі поніс. Він був ранений за наші гріхи. Кара на нього зійшла за наш мир. Усі ми блудили, мов ті овечки, розпорошились кожен на власну дорогу. І на нього Господь поклав гріх усіх нас. Він гноблений був та понижуваний, але уст своїх не відкривав».

Вона труснула головою. Сльози з її очей покотилися на щоки, і вона повела далі зірваним голосом:

— На смерть віддав душу свою, і зі злочинцями був порахований, хоч гріх багатьох сам носив, і заступавсь за злочинців.

Я туманно пригадував, що сам читав щось таке взимку в Александрії за напученням юдея-книжника, але тоді ті слова нічого для мене не важили. Жінка плакала, скулившись на підлозі, й затулила лице чорним одягом, щоб я не бачив її скорботи.

Я сказав:

— Авжеж, я зрозумів твої слова. Так про нього пророкували й так сталося, але яке це має значення?

Вона похитала головою і відповіла під плащем:

— Ми не знаємо ще, не розуміємо. Але небагато ще є доріг, нема вже власних доріг, є лише одна дорога.

Після того як вона затулилася, я подумав про її лице і врешті сказав:

— Як твій мир, жінко? Здається, я тебе знаю.

Витерши сльози одежею, вона знов розкрила обличчя, спробувала всміхнутися й визнала:

— Я теж тебе знаю. Тому прийшла до тебе. Коли він страждав на хресті, ти вдарив книжника і відштовхнув тих, хто насміхався з нього.

Я не міг не посміхнутися.

— Ні-ні, — жалісливо заперечив я. — Я нікого не бив. Тут ти дуже помиляєшся. В якогось книжника я, здається, питав поради, але він мене образив. Тому я звернувся до центуріона, і він трохи відігнав насмішників.

Проте жінка жваво труснула головою і запевнила:

— Я на власні очі бачила, як ти вдарив насмішника, розсердившись на нього, хоч ти чужинець і не маєш жодної причетності до всього цього.

Я не мав причини сперечатися з нею. До того ж перед смертю царя стало так темно, що жінка цілком могла побачити те, чого не було. За якусь хвилину я мовив:

— Здається, я бачив тебе, ти стояла з його матір’ю.

— Авжеж, — визнала вона. — Я — Марія з Магдали. Ти вже про мене чув. Він вигнав з мене бісів, і відтоді я ходила за ним. Він дозволяв мені ходити за ним, хоч його і за це паплюжили.

Раптом вона палко здійняла до мене руки, наче до цього весь час стримувалася, і запитала:

— Скажи ти. Розповідають, що ти пішов до гробниці за наказом намісника і першим з римлян бачив, що він воскрес. Розкажи ти, засвідчи те, що бачив. Мені ніхто не вірить, бо я лише жінка.

Я ретельно обміркував свої слова, бо не хотів брехати чи вводити її в оману.

— Землетрусом відвалило камінь від входу до гробниці, і вартові втекли. Я зайшов до гробниці разом з центуріоном. На власні очі ми побачили завите полотно, а хустка лежала осторонь, одначе тіла всередині не було. Бачачи це, я повірив, але потім прийшли юдеї й зі злості пороздирали полотно. Утім, я й досі вірю, що він воскрес. Але як це можливо — цього я не розумію. Нічого такого раніше не траплялося.

Вона святобливо слухала мої слова. Я хотів бути безстороннім. Тому пояснив:

— Правда, бували, та й досі бувають у різних краях таємні ритуали, в яких бога ховають, а потім він алегорично воскресає з мертвих. Але ті ритуали є не дійсністю, а побожною виставою. Ти ходила до гробниці перед нами. Розкажи, що ти бачила і чи помітила ти, що було з полотном.

Марія з Магдали труснула головою і пояснила:

— Було ще темно, коли я підійшла до гробниці. Я побачила, що каменя нема, і зрозуміла, що тіло забрано звідти. Проте я не наважилася заходити до гробниці, і я б нічого не побачила, бо було так темно. Тому я побігла туди, де переховувалися його найближчі учні, й умовила піти зі мною Симона Петра, високого дужого чоловіка, і молодого Івана, якому він довірив свою матір. Щодуху вони побігли до гробниці, зайшли досередини й побачили, що вона порожня, але потім мерщій утекли, побоюючись юдеїв. Сама я, плачучи, лишилась біля гробниці, а тоді зазирнула досередини. У гробниці було видно, наче при сонячному світлі. Там стояв янгол, одяг у якого був як світло, а обличчя — як вогонь, аж я збентежилася й уся затремтіла і відвернулася, коли янгол заговорив до мене. Але відвертаючись, я побачила його самого, хоча спочатку й не впізнала його.

Її розповідь суперечила свідченню вартових. Вона виправдовувально подивилася на мене, немов розуміючи, що я сумніваюся в її словах, і пояснила:

— Нічого дивного, що я не відразу його впізнала, мені ж бо не спало на думку, що то він. Його учні — й ті не відразу його впізнали, коли він був живий і підійшов по воді в Галілейському морі до їхнього човна. Я подумала, що той незнайомець виніс тіло звідти, почала звинувачувати його в цьому і пильно попросила його повернути тіло. Тоді він звернувся до мене на ім’я, і я впізнала його. Він промовив мені звістку, яку я мала переказати його учням. Я була в такому захваті, що вже не чула під собою ніг, кинувшись бігти з його звісткою. Але мені ніхто не повірив.

Я теж не зовсім їй вірив. Я лише подумав, що вона схильна до екзальтації і, розповідаючи, плутається, у якому порядку відбувалися події. Але повертаючись до головного, я спитав іще раз:

— А чи помітила ти, як саме лежало полотно?

Вона здивовано поглянула на мене й похитала головою:

— Як би я звертала увагу на таке? Янголова яснота засліпила мене настільки, що мені довелося відвернутися. А ще я дуже боялася. Учні не вірили, хоч вірили жінки. Учні й досі в страху за своє життя і не дуже думають про щось інше.

Вона розбалакувалася по-жіночому і жваво пояснювала:

— Мабуть, воно все так, як ти кажеш, — землетрусом відвалило камінь від входу до гробниці, — але інші стверджують, що це, певно, зробив янгол. А ще кажуть, що від того самого землетрусу завалилися сходи, що ведуть до святині у храмі. Не впізнали його й ті двоє, до яких він пристав на дорозі, коли вони в той самий день прямували до Еммауса. Вони його не впізнали, хоч він пояснював їм рукописи пункт за пунктом, і чому все мало так статися. Аж коли вони надвечір дійшли до села і попросили його бути з ними, а він узяв хліб і дав їм, аж тоді вони його впізнали. І тут він зник у них з очей.

— Тобто ти припускаєш, — сказав я, ледве ворушачи язиком, — що він і досі ходить тут, приходить і йде собі, як йому забажається, і заговорює, з ким хоче? Одні впізнають його, а інші, буває, геть не впізнають.

— Атож, — переконливо мовила Марія Магдалина. — У це я вірю і тому чекаю. Може, серця ще недосить палають; може, наше розуміння занадто повільне. Тому він дає нам почекати, щоб ми дозріли до розуміння, для чого це все.

— Ти стверджуєш, що він ходив по воді, — зауважив я, щоб нагадати собі, наскільки це все неможливо і безглуздо.

Марія Магдалина довірчо подивилася на мене й запевнила:

— Він стільки чудес учинив, що камінь — і той мав би повірити. Але ще й досі ми не знаємо, щó про нього думати. Щоправда, написано: його вістун глухий, а його посланець — сліпий. Може, ми, самі того не знаючи, виконуємо його волю.

— Але чому ти така довірлива до мене, приходька? — запитав я. — Ти освічена жінка, розмовляєш грецькою, знаєш напам’ять ваші пророцтва священною мовою юдеїв. А ще мені казали, що ти заможна жінка. Розкажи мені про себе, щоб я тебе зрозумів.

Вона гордо мовила:

— Я не цураюся приходьків. У своєму будинку я зустрічалася з греками й сирійцями, з римлянами, і навіть з царедворцями. Якщо він — то був він, як я знаю і вірю, його вість — вона не лише для Ізраїля, а для світла в усьому світі, як написано. З мене і через це насміхаються. Бувши біснуватою, я пережила багато такого, чого не розуміють ті прості чоловіки. Чаклун може зачарувати тіло біснуватого навіть у посудину з водою так, що тіло зойкатиме, коли чаклун тицятиме голкою у воду в іншій кімнаті. Але він не хотів скористатися мною, як користалися інші. Він хотів лише визволити мене від бісів, розуміючи, що я сама в глибині серця хочу визволитися. З минулого життя моє обличчя мерхле, мов камінь, з якого дощі змили всю живу землю. Не питай мене про моє минуле життя. Говори зі мною лише такою, яка я тепер.

— Як хочеш, — погодився я. — Але ти не відповіла мені. Чому ти така довірлива саме до мене?

У неї знову запалало обличчя, і вона вигукнула:

— Тому що біля хреста ти захищав його від насмішників! Тому що ти шанував його страждання, не знаючи про нього нічого, крім того, що було глузливо написано на хресті. Ти його захищав, коли ті, кого він називав своїми, зі страхом утекли. Таж там не було нікого, крім нас, жінок, і молодого Івана, який може не боятися, бо його родина приятелює із первосвященником. Навіть підбурювачі насмілювалися кричати на римлян за своїх умирущих товаришів. А на його захист не став жоден голос.

Я зрозумів, що вона злість на учнів повернула на приязнь до мене. Поміркувавши, я обережно сказав:

— Наскільки я розумію, ти, жінка, яка багато пережила, гадаєш, що знаєш про нього більше, ніж наразі можуть збагнути його учні. Але вони не довіряють тобі, бо ти жінка і схильна до екзальтації, і вони не вірять твоїм видивам. Тому я тобі потрібний за свідка.

Марія Магдалина перервала мене і вигукнула:

— Ти що, й досі не збагнеш, тугодуме? Він дозволяв і жінкам приходити до нього. Він був добрий з Марією, Лазаревою сестрою, та й із Мартою. Трапезуючи в гостях у фарисея, він дозволив грішниці вклякнути біля ложа, вмити йому ноги слізьми й обтерти їх своїм волоссям. Тому він знеславився в очах фарисеїв. Вони ладні були думати про нього будь-що погане. Але слухай ще. Навіть самарянку він пожалів біля криниці. А жінку, яку заскочили на перелюбстві, він урятував із рук книжників, коли вони намірялися, дотримуючись закону, закаменувати її. Повір мені, приходьку, він розумів жінку краще, ніж будь-хто будь-коли. Думаю, тому ми, жінки, розуміли й досі розуміємо його краще за його боягузливих учнів.

Її голос перервався, вона пихкала з гніву. Тоді повела далі:

— Так, вони похизувалися і поуздоровлювали хворих його силою. Та коли настав час вирушати догори до Єрусалиму в останню дорогу згідно з його волею, кожен із них ладен був знаходити відмовки, і вони хотіли полишити все це, хоч раніше мало не перегризлися за престоли в його царстві. Народу він говорив притчами, а їм усе роз’яснював. Ні, вони все одно не втямили. Вони знову посмілішали. Лише Хома, в якого найясніший розум серед них, здогадався сказати, що ходімо тоді й помремо разом із ним. Але думаєш, бодай один із них помер, хоч їм вдалося роздобути аж два мечі, щоб охороняти його на останньому нічлігу, за мурами? Два мечі їм вдалося роздобути, хоч кожному, хто таємно придбає собі зброю в Єрусалимі, загрожує сувора кара. Але чи боронили вони його, я питаю?

Вона вигукувала і пихкала, але, заспокоївшись, подумала й визнала:

— Авжеж, сам він заборонив. Сам він казав: хто візьме меча — від меча й загине. Але дорогою до Єрусалиму він усе ж таки закликав: хто має одежу, нехай продасть її тепер і купить меча. Не розумію. Певно, він хотів випробувати їх. Або хотів дати їм упевненість у собі. Не знаю. Адже Симон Петро таки відтяв вухо рабу первосвященника, коли в нічній темряві його прийшли брати під варту. Сам він приклав вухо назад і уздоровив його так, що там видно лишень тоненький рубець у тому місці, де вдарив меч. Малхові родичі розповідають, хоч самому Малху суворо заборонено розповідати.

— Але дозволь мені ще дати вихід гніву, — вела вона далі. — Дозволь мені покартати тих боягузів. Він не спав уночі, він знав свою долю, він молився на самоті. Кажуть, що він пітнів кров’ю в жахливій тривозі. У них він тоді просив лишень, щоб вони були з ним і не спали. Але щó вони робили? Задавали хропака в садку. Ні, я не розумію, не можу їм пробачити. Оті страхопуди будуть підпалювати храм? Таж вони не мали сміливості бодай вбити виказувача. Ні, він сам повісив себе на хрест. Я не розумію, не розумію, що він у них побачив, чому він покликав саме їх?

Вона була такою цілковитою жінкою в своїх примхливих звинуваченнях, що я б із дорогою душею всміхнувся і торкнувся її щоки рукою, щоб допомогти їй — хай уже виллє свій розпач сльозами. Але я не наважувався всміхатися і не міг торкатися її рукою. Я лише сказав іще раз якомога делікатніше:

— Коли це так і коли вони справді пригнічені й не знають, що думати про нього, хоч він навчив їх на своїх послідовників, тоді, мабуть, зрозуміло, якщо розгубився я, приходько. Гадаю, все ж таки задум у тому, щоб ніхто з них не помер, принаймні поки що, доки його наука не проясніє для них. Найдосконаліше людське розуміння — й те, мабуть, надто повільне, щоби збагнути такі дивовижні речі. Їх зв’язують усі юдейські забобони, в яких вони змалку виростали. Тому, либонь, краще тобі не посилатися перед ними на моє свідчення, та навіть і не згадувати про мене. Вони лише зневажатимуть мене, римлянина, як і ти сама, певно, знеславилася, водячись із приходьками.

Вона рвучко крутнула шиєю, але я заперечно здійняв руку і поспішив пояснити:

— Знаєш, як римлянин я розумію тебе, Маріє, напевно краще, ніж тебе будь-коли може зрозуміти будь-який юдей. У Римі жінки вільні й рівні чоловікам. Вони читають книжки, слухають лекції та виступи музикантів і самі вибирають коханця на свій розсуд. Саме так, рівні з чоловіками, ба навіть здібніші за чоловіків, бо жінка завжди хитріша, а багато в чому безжальніша за чоловіка, і її думки не зв’язані жодною раціональною послідовністю. Тож будьмо друзями одне одному — ти, Марія з Магдали, і я, Марк Манілліан з Рима. Я шаную тебе як жінку, а ще більше шаную через те, що він дозволив тобі піти за ним. Про твоє видіння не скажу чогось достеменного. Можу тільки запевнити: я не можу не вірити в його воскресіння, бо мої власні очі засвідчили, що це правда. Певно, саме як жінка зі своєю чутливістю ти розумієш про нього більше, ніж його учні.

— Утім, — вів я далі якомога обережніше, — я б охоче зустрівся якось із ними чи бодай із кимсь із них, щоб побачити, які вони.

Марія Магдалина завагалася, але потім знехотя визнала:

— Я з ними не сварилася. Мені ж треба приносити їм їсти й пити, коли вони переховуються. Вони просто рибалки. Пригнічені, не знаючи, що робити, вони злостяться один на одного, аж мені доводиться їх примиряти, хоч цього ти можеш не зрозуміти, адже я допіру так дошкульно про них казала. Ну, в них є багато доброго, це я визнаю. Найліпше б їм повернутися до Галілеї, але вони ще не в змозі нічого вирішити. Біля брам і на дорогах їх легко впізнати вже з говірки. Та й з лиця їх легко впізнати, бо, проживши два чи три роки з ним, вони змінилися на обличчі й стали несхожими на звичайних рибалок. Цього ти можеш не розуміти, але, певно, зрозумієш, якщо матимеш нагоду зустрітися з кимсь із них.

Зненацька Марія Магдалина почала заступатися за учнів і запевнила:

— Либонь, він мав свої причини, коли вибирав учнями саме тих простих чоловіків. Ученим із них можна назвати хіба що Левія, колишнього митаря. Та коли я думаю про вчених чоловіків — що книжників, що філософів — як би вони могли щось зрозуміти з його науки? Повір мені, вчений може на все своє життя замислитися над одним-єдиним його словом, так само як книжник витрачає цілі роки, сушачи голову над однією-єдиною буквою рукописів, або грек пише книжку про якусь географічну назву в «Одіссеї». Власне, я достеменно пам’ятаю, як він сам якось сказав, що ця правда відкривається простим і тим, у кого дитяча свідомість, а не мудрецям.

Я поміркував над її словами. Вони могли бути небезпідставними. Коли є цілком нове і божевільне вчення, таке, як його пояснювала Марія, то свідомість, обтяжена старою мудрістю і звикла до старих думок, навряд чи може безконфліктно його сприйняти. Точнісінько так само, як і я скрізь перечіпляюся об старе і об таке, чого мене навчили і що я сам звик думати.

— То він це мав на увазі, коли казав Никодимові, що людина мусить народитися знову? — запитав я самого себе.

— Никодим — із тихих, — зауважила Марія Магдалина. — Він щирий чекальник і має добрі наміри, але він знає рукописи напам’ять. Зустрічає будь-що нове — і йому зразу треба зіставити це з рукописами, щоб він міг зрозуміти. Хай би як він не народжувався знову, він завжди лишатиметься затісно сповитою дитиною.

Від думки про сповиту дитину Марія всміхнулася. Бачачи, як її схоже на білий камінь обличчя пройнялося усміхом і як усмішка засяяла і в її очах, я зрозумів, що свого часу вона була безмірно гарною жінкою. Адже навіть ось так, коли вона просто трохи всміхалася, я не міг не визнати, що вона дуже гарна. Мені по-дивному уявилося яскраве зображення місяця, і я згадав, що вона набула статків, розводячи голубів.

— Даремно ти ходиш у чорному як сажа, — мимоволі сказав я. — Твої кольори — срібний і зелений, Маріє Магдалино, твоя квітка — фіалка, твій віночок — мирта. Мене ти не обдуриш.

Вона стрепенулася і поглузувала:

— Ти що, маєш себе за астронома? Не кажи мені про сили, зв’язані з землею. Хай би я знову ходила в срібному й зеленому, а земні боги не мають більше влади наді мною. Мені досить лишень назвати його ім’я — Ісус Христос син Божий, — і все зло навколо мене тікає, і земні сили бліднуть та перетворюються на тіні, які не можуть мені нашкодити.

З її слів я зрозумів, що вона знала про своїх бісів і страждала від станів екзальтації. Я відразу пожалкував про своє звинувачення, бачачи, як усмішка згасає на її обличчі й воно знову кам’яніє. У глибині її очей знову зажевріла неспокійна іскорка. Утім, мені довелося іще сказати:

— А чи цілком ти певна, Маріє Магдалино, що й ти не зіставляєш усе нове зі своїми старими думками, щоб зрозуміти? Чи цілком ти певна, що ти не замінила своїх старих демонів просто новим демоном, могутнішим за попередніх?

Вона почала заламувати руки й вихитувати тілом, немов щоб угамувати біль у собі. Але намагаючись дивитися мені просто в очі, вона заприсяглася:

— Я певна, цілком певна, що він був і є світлом, повним і безумовним світлом. Він, людина, він, Бог. — Утім, несамохіть виявляючи хворобливий сумнів, який виснажив був її, вона іще захищалася й переконувала радше саму себе, ніж мене: — Ні, він не був ні чаклуном, ні демоном, хоч і ходив по воді. Якби він був просто наймогутнішим магом, я б напевно не пішла за ним, адже я сита чаклунами донесхочу. І він не казав мені йти за ним. Він лише дозволив мені піти за ним. У цьому різниця, розумієш?

Мені було соромно за свої сумніви, але спитати я мусив, бо в усьому хотів пересвідчитися з такою певністю, з якою лиш можна в чомусь пересвідчитися людськими запитаннями. Я зрозумів, що зранив її, і благав пробачити мене так гарно, як умів. А далі попросив прямо:

— Маріє Магдалино, зведи мене з його учнями, щоб я упевнився і в них.

Марія відмовилася:

— Ти, мабуть, іще не дозрів до цього. І вони до цього не дозріли. Ми всі лише чекаємо. Зачекай терпляче й ти.

Але бачачи моє щире прагнення, вона розтанула і сказала:

— Не думаю, що ти шпигуєш для римлян. У серці своєму ти не виказувач, людей я непогано знаю. Якщо ти ним станеш, з тобою може трапитися щось дуже погане. Не нашою силою, а силою того, хто вибрав учнів і хоче зберегти їх, як ти сам сказав. Ти знаєш Джерельну браму?

— Я прийшов, вийшовши крізь неї, — сказав я з усмішкою, — хоч це подовжило мені шлях. Я хотів побачити Джерельну браму.

— То ти знаєш і про чоловіка з глеком води, — зазначила вона. — Нехай буде так. Може, якогось дня, коли ти будеш тихий і покірний у серці своєму, він покажеться біля Джерельної брами. Тільки не поспішай, прошу тебе. Все станеться у свій час. Якби я в це не вірила, я не змогла би жити.

Я ще запитав, чи не хоче вона повернутися зі мною до Єрусалиму, але Марія Магдалина воліла лишитися ще наодинці в тій самій кімнаті, в якій часто відпочивав Ісус Назарянин. Вона мовила:

— Іди собі як хочеш і не чекай, щоб подякувати, якщо внизу не побачиш нікого. Ми, жінки, і так знаємо твою вдячність. Іди собі і приходь, як сам хочеш. Але підозрюю, що ти не знаєш напевно, чого сам хочеш. Думаю, тобі б уже треба триматися єдиної дороги, хай би ти й не хотів. Мир тобі!

— Мир і тобі! — сказав я, і щось у мені змусило мене додати: — Мир тобі, жінко. Більша за кохану, більша за дружину, більша за доньку, адже він дозволив тобі піти за ним.

Напевно, мої слова їй сподобалися, адже після того як я підвівся, вона, все ще скулена до землі, простягла руку і торкнулася моєї ноги, коли я схилився узяти черевики з підлоги. Її дотик був сповнений такої невимовної туги, прагнення недосяжного, що я ніколи не звідував настільки приголомшливого дотику. Навряд чи б я її дотик навіть зрозумів, якби уві сні не спізнав відчуття, що царство зійшло на землю.

Я вже не відчував пригніченості, спускаючись сходами на затінене листяним шатром подвір’я. Там я не побачив нікого, і будівлі садиби стояли геть тихі. Тож я пішов звідти не попрощавшись, і, дійшовши з подвір’я до кам’яної лавки, я на свій подив зауважив за сонцем, що вже п’ята година, рахуючи по-римському. Тінь від гори подовшала і трохи не торкалася садиби.

Я хутко йшов тією самою дорогою назад до міста, так поринувши в думки, що не дуже роздивлявся довкола. Я знову проминув віковічні маслинові дерева, які росли на косогорі й були освітлені сонцем, хоч дорога занурилася в дедалі прохолодніший затінок. Проминув я й садок і відчув у ніздрях надвечірній, міцний запах цілющих трав.

Із задуми мене вивів аж біля брами монотонний стук. Я помітив сліпого, який, скулившись на узбіччі, безупинно постукував ціпком об камінь, щоби привернути увагу перехожих. На місці очей у нього зяяли ямки, а худе тіло було в лахмітті, затвердлому від бруду. Почувши, що мої кроки зупинилися, він заканючив пронизливим голосом професійного жебрака:

— Пожалій мене, сліпого.

Я згадав про торбу з харчами, яку наготувала мені дружина сирійця і яка мені не знадобилася. Я вклав її в його кощаву руку і квапливо сказав:

— Мир тобі. Бери і їж — вся торба твоя. Мені вона вже не потрібна. — Річ у тім, що, підходячи до нього, я відчув жахливий запах його брудноти, і мені не хотілося стояти біля нього й викладати вміст торби в його руки.

Але він навіть не подякував мені. Натомість потягнувся рукою, щоб досягти до поли мого плаща, і з тривогою почав просити:

— Надходить вечір, уже недалеко до ночі, й ніхто не прийшов забрати мене звідси, куди мене вдень привели. Пожалій мене, милосердий чоловіче, і заведи мене до міста. Там я знайду дорогу, а тут, поза мурами, я заблукаю, впаду на каміння і звалюся в ущелину.

Мені здалася неприємною сама думка, що я торкатимуся жахливої істоти, яку навряд чи вже можна було назвати людиною. Тому я мав щастя, що встиг відскочити від того місця, куди сягала його рука, намацуючи мене. Я квапливо пішов далі, намагаючись не чути його по-професійному скигливого голосу, коли він гукав мені вслід і знову почав бити ціпком по камені, немов щоб зігнати на ньому розчарування. Подумки я докоряв йому за невдячність. Адже я все ж таки дав йому добрі харчі й торбу, яка коштувала грошей.

Проте коли я зробив із десять кроків, переді мною наче виріс мур, мені довелося зупинитися й обернутися назад. У сліпого знову прокинулася надія, і він забідкався:

— Пожалій сліпця, видющий. Заведи мене до міста, і на тебе зійде благословення. У темряві я замерзну, і собаки, підкравшись, лизатимуть мої рани.

Я питав себе, хто тут сліпий — я чи ота смердяча істота. Віддати йому харчі — то не було якесь велике добродіяння, адже я їх не потребував. Натомість я міг би вважати за дуже добру справу те, що змусив би себе доторкнутися до нього, відчувати його біля себе й завести його до брами. Але вже сама думка про це була настільки неприємною, що я відчув нудоту.

Знехотя я сказав:

— Доріг чимало, і багато є обманців. Звідки ти знаєш, що я не заведу тебе бозна-куди і не зіпхну тебе в ущелину, щоб позбутися тебе?

Сліпий стрепенувся і знерухомів від моїх слів, ціпок опав у його руці.

— Мир тобі, мир тобі! — вигукнув він з надією і страхом. — Я вірю тобі. А що мені, сліпому, ще робити, аніж вірити, що мене вестимуть, бо ж сам я дороги не знайду?

Його слова взяли мене за серце. Сам я був засліплений власною складністю. На що я ще міг сподіватися, крім того, що й мене вестимуть, бо ж сам я дороги не знайшов? Я згадав про звідану мною уві сні таємничу присутність, яка зникла, коли я розплющив свої живі очі. Рішуче я підійшов до сліпого, узяв його обіруч за кістляву руку і підняв з землі. Покірливо він простяг мені палицю з такою думкою, щоб я, тримаючи її за кінець, вів його за собою і не вимазався його брудом. Але мені стало неприємно від думки, що я тягтиму його, немов тварину на припоні. Тому я взяв його попід пахви і повів дорогою. А втім, він недовірливо шпортав ціпком поперед себе, бо ж дорога на Кедрон — це не те, що рівна римська дорога.

Посувалися ми повільно, адже він був такий худий і слабосилий, що в нього підтиналися коліна. Коли я тримав його за лікоть, здавалося, наче я тримав у руці обгризену зусібіч кістку. Нетерпляче я спитав:

— Чому тебе завели аж так далеко від брами, коли ти сам нездатний подбати про себе?

Він забідкався:

— Ох, приходьку, я заслабий, щоб постояти за себе біля брами. Та коли я ще був при силі, я жебрачив на узбіччі перед храмом.

Він вочевидь пишався цим спогадом і ще раз упевнено повторив, що справді жебрав перед храмом, буцімто це якась велика честь. Я подумки дивувався з людської затятості: навіть найжалюгідніша істота — і та може вигадати для себе якийсь привід для гордості.

— Я не давав себе скривдити, тицяв і бив ціпком, дарма що я сліпий, — хизувався він. — Та коли почав слабшати, мені самому довелося скуштувати ґуль і синців. Урешті мене виштовхали і з-під брами, тож мені не лишалося нічого іншого, як щодня просити котрогось милосердого завести мене на узбіччя то туди, то сюди. Жебраків у святому місті надто багато. Чимало з них дуже міцні.

Він обмацав полу мого плаща й зауважив:

— Твій плащ — із тонкої тканини, приходьку. Ти добре пахнеш. Ти, певно, багатий. Як це ти отак ходиш надвечір поза мурами без супровідника? Чому ніхто не біжить перед тобою і не вигукує, щоб тобі давали дорогу?

Я не мусив давати йому якісь пояснення. А проте сказав:

— Мені стало конче треба самому знайти свою дорогу. — Мені спало на думку запитати його: — Ну а ти, сліпий, чи не чув ти про юдейського царя, Ісуса Назарянина, якого розіпнули на хресті? Що ти про нього думаєш?

Сліпий розгнівався так, що аж затрусився, погрозив ціпком і вигукнув:

— Я знаю і вдосталь наслухався про того чоловіка. Добре зробили, що його розіпнули.

Я дуже здивувався.

— Але мені розповідали, — мовив я, — що він був доброю і милосердою людиною, уздоровлював хворих і кликав до себе тих, хто важко працює, щоб дати їм мир.

— Аякже, мир, — глузливо повторив сліпий. — Він хотів усе повалити і зруйнувати, навіть храм. Мерзотний бунтівник він був і недоброзичливий чоловік. Я розкажу тобі. Біля купальні Віфесди лежав на своєму ложі розслаблений добропорядний жебрак і час від часу просив, щоб його зіпхнули у воду, аби викликати потрібний йому жаль. Е, навіть старожили не пригадують, щоб у купальні хтось уздоровився, хоч вода подеколи вирувала. Але це біля Овечої брами, там у затінку колонади добре жебрати. І треба ж було привіятися тоді тому Ісусу та й спитати: «Хочеш уздоровитися?» Розслаблений ухильно відповів, що хтось інший завжди випереджає його, коли вода починає вирувати. Тоді назарянин звелів йому встати, взяти ложе й ходити.

— І той уздоровився? — недовірливо спитав я.

— Звісно, уздоровився, взяв ложе та й ходив, — запевнив сліпий. — Таку страшенну силу мав той галілеянин. І отак чоловік утратив добрий промисел, яким займався тридцять вісім років. Тепер йому доводиться на старі літа заробляти собі на прожиток, працюючи руками, бо він уже не має законної причини жебрачити.

Роздратування сліпого побільшувалося. Він пояснив:

— На додаток до всього це сталося в Шабат. Бідолаха зразу ж спіймався, несучи ложе, і загризся зі священниками, і цього ще було недосить. У храмі йому здибався той-таки Ісус, який застеріг його, щоб він більше не грішив, аби з ним не сталося чогось іще гіршого. Тоді він, щоб себе захистити, показав священникам на Ісуса, виказав його і посвідчив, що той уздоровлював і особисто звелів нести ложе під час Шабату. Але що священники могли з ним удіяти? Він мав довкола себе прибічників. Із богозневагою він оголосив, що має право порушувати Шабат і працювати в Шабат, як і його отець. Так-так, він прирівняв себе до Бога. Звісно ж, його мусили розіпнути.

Проте сліпий відчув з моєї мовчазності, що я не поділяю його думку. Тому він іще пояснив:

— Щó стане зі світом, якщо буде зруйновано храм? З чого матимуть милостиню каліки, якщо не буде більше багатих грішників, які, даючи милостиню, спокутуватимуть гріхи?

Він ударив переді мною ціпком об дорогу й зі зловтіхою розповів:

— Тоді, рано-вранці, мене теж узяли до гурту, щоб вигукувати: «Розіпни, розіпни!» Адже римлянин не наважувався засуджувати його, бо не знає наших законів чи просто насолоджується, коли плюндрують храм і глумляться з Бога. Всі ми, добропорядні жебраки, залежимо від храму та поліційної влади. Тому нас похапцем позабирали з-перед храму й з-під брам і поставили скандувати разом з іншими. Правда-правда, я сам був серед тих, хто гукав відпустити Варавву. Варавва був безвинний порівняно з Ісусом. Усе, що він зробив, — просто вбив римлянина.

Я мовив з переляком:

— Не збагну тебе. Наскільки ж глибоке в тобі зло, що ти ще хизуєшся отаким? Можливо, в його волі було б уздоровити й тебе, якби ти повірив йому.

Сліпий перевів на мене очниці й недобре вишкірився, показуючи залишки зубів.

— За кого ти себе маєш і що ти там знаєш? Ти, певно, нечестивий і занечищений, приходьку, — запищав він. — Ліпше буде, щоб ти вів мене, тримаючись лише за кінець мого ціпка, щоб я не мусив торкатися тебе. Ізраїлів Бог розвіє тебе на порох одним подихом, якщо я прокляну тебе. А якщо ти один із прибічників того Ісуса, хай з’їдять тебе живцем хробаки.

Він сичав на мене злістю, аж я відчував сморід його дихання, і вчепився за мій плащ, тож я не зміг висмикнутися.

— Дуже ти простодушний, — глузував він, а тоді показав пальцем на свої очниці. — Бог — і той не зможе наростити мені очі назад, коли вже їх виколупали в мене з голови. Я б навіть і не хотів повернути собі зір, бо на що в світі дивитися такому, як я?

Я міг би спекатися його, якби його вдарив, але не зміг піднести на нього руку. Хай би й хотів — думаю, не здатен був би його вдарити.

— Заспокойся, ти, безгрішний, — сказав я. — Брама близько. Біля неї я відпущу тебе, щоб ти часом не нашкодив своїй чистоті.

— Був би я дужчий, — почав зітхати він і втупився в мене порожніми очницями. — Я щось тобі покажу, приходьку. — Зненацька він несподіваною хваткою обвив мене однією рукою ззаду за горло і втиснув гостре коліно мені в спину. Я відчув, як його вільна рука намацує мою калитку з грішми. Якби він справді був дужчим, мені було би сутужно і я би не зміг навіть покликати на допомогу, — а так я легко відняв його бридку руку від свого горла й випручався з його розбійницької хватки.

Пихкаючи, він сказав:

— Ось тобі моя порада, приходьку. Затям її. Не будь легковажним, слухаючи прохання незнайомців, а на безлюдній дорозі не берися вести жебраків. Якби я був дужчий, я б опанував тебе і свистом покликав би зі сховку приятелів на допомогу. Ти позбувся би свого гарного плаща й калитки. Якби я був лихий, я б великими пальцями видавив тобі очі, тож ти не зміг би вже впізнати мене і свідчити проти мене. Так-так, якби ти був римлянин, я би з радістю вбив тебе.

— Дякую за попередження, — поглузував я. — А звідки ти знаєш, що я не римлянин?

Сліпий мовив:

— Жоден римлянин нізащо не взявся би вести мене, як ти з твоїми нікудишніми знаннями про зло у світі. Копняка я б дістав — або удар батогом по писку. Від римлянина годі чекати милосердя. Вони хочуть лише будувати дороги й водогони і тримати міри та гирі непідробленими.

Ми підійшли до баків з водою поблизу брами. Я запитав іще:

— Ти сам бачився з тим розслабленим, про якого розповідав? Він справді ображений на свого зцілителя?

— Я з ним не бачився, — зізнався сліпий. — Я лише кажу те, що чув. Але чому він уздоровив лише одного й окремих? Чому він не уздоровив нас усіх? Чому одному дісталася милість, а другий довіку лишатиметься в темряві? Мабуть, ти визнаєш, що ми маємо причини недобре казати про зцілителя.

— А ще ти, певно, чув, — запитав я, — що він, цар Ісус, встав із могили на третій день?

Сліпець вибухнув виснажним сміхом.

— Понабазікають баби, — просичав він. — І ти, дорослий чоловік, у таке віриш. — Одначе сміх його був однаковою мірою і глузуванням, і схлипуванням. — Його учні викрали його з гробниці, це відомо, — повинуватив він. — Щоб дурити народ до останку. Бог є. Це я знаю. Але в цьому світі нема інших сил, окрім грошей і кулака.

Емоційно він пошпортав ціпком на узбіччі перед собою, натрапив на круглястий камінь і схилився, щоб згребти його рукою.

— Ось камінь! — вигукнув він і погрозив каменем у мене перед носом. — Ти віриш, що камінь перетвориться на хліб? І так само годі такому статися, щоб світ якось змінився. Це — світ ненависті, вбивства й розпусти, світ жадібності й помсти. Ізраїлів Бог — це теж Бог помсти. Римлянам не минути лиха. Але в кожному разі не завдяки тому галілеянину.

Мене пройняла дивна лють. Усе тіло моє похололо.

— Ісусе Назарянине! — сказав я. — Якщо ти був і є чимось більшим, ніж юдейський цар, якщо ти зараз у своєму царстві і твоє царство все ще пробуває тут, перетвори камінь на хліб, і я тобі повірю.

Примушений моїми словами, сліпець заклав ціпок собі під пахву й почав крутити камінь, обхопивши його обіруч. Поверхня каменя подалася під тиском його пальців. Недовірливо він здмухнув порох із каменя, підніс його до носа й понюхав. Ще недовірливіше відщипнув шматочок, поклав собі до рота, скуштував, розжував і проковтнув.

— Таж то не камінь, то сир, — сказав він, дорікаючи мені за дурість.

Мені теж довелося відщипнути шматочок від білої серединки каменя і покласти собі до рота. Це й справді був твердий, збитий у головку селянський сир. Напевно, він випав на узбіччя з возу котрогось селянина і припав порохом, тож його годі було з першого погляду відрізнити від каменя.

Сліпий посмоктував сирний шматочок і недовірливо запитав:

— Ти що, маг? Ти перетворив камінь на сир у моїй руці з допомогою імені назарянина?

— Сир чи хліб — однаково людська пожива, — мовив я. — Якщо він зміг перетворити камінь на сир у твоїй руці, коли я попросив про це його іменем, то, мабуть, і ти мусиш повірити, що він воскрес.

Але кажучи це, подумки я вже почав сумніватися й питати себе, чи не встиг я неусвідомлено примітити щось незвичайне в камені, на який натрапив сліпий, навмання шпортаючи ціпком по узбіччі. Сама по собі випадковість була несподіваною, але бувають і дивовижніші випадковості.

Сліпий виявився практичнішим. Швидко запхавши сир до колишньої моєї торби з харчами, немов побоюючись, що я відберу його в нього, він почав ціпком обстукувати інші камені край дороги, а потім кинувся навколішки й узявся підбирати камені. Проте камені були каменями, такими самими округлими, що й сир, і залишалися каменями. За якусь хвилину він полишив марний пошук.

Ми вже піднялися з Кедронської долини, ідучи в бік брами дорогою, що положисто тягнулася вздовж муру. Так ми опинилися у глибокій тіні міста, а позаду нас призахідне сонце червонило кряжі суворої гори. Я роздивлявся довкола, боячись привидів, і голосно попросив:

— Ісусе Христе, сину Божий, помилуй мене за моє безвір’я!

На мене лягло сліпуче сяйво. Мене пройняло відчуття нереальності, і дійсність у мені була чимось більшим за масивний міський мур переді мною. На якусь ледь відчутну мить, так само як уві сні в Лазаревому будинку, ця дійсність стала для мене такою самою реальною, та й реальнішою за реальність землі й каменю. Одначе сліпий не бачив нічого. Він лише попрохав жалісним голосом:

— Не клич того чоловіка, не гукай його на ім’я, якщо він справді воскрес. Кров його спала й на мене.

Сяйво розтануло так само зненацька, як і з’явилося. Із засліпленими очима я здійняв руку, немов прагнучи затримати своє солодко-легке почуття. Тінь від муру знову лягла на мене, ще похмуріша, і я повернувся на поверхню землі з важкістю в усьому тілі. Дивлячись понад долиною на стрімку гору, освітлену заходом сонця, я збагнув розумом, що там, на косогорі, якась блискуча поверхня на мить віддзеркалила світло понад моєю головою — так само, як люстро, що ним пускають зайчики.

Утім у мені пробувало радісне знання про реальність Ісуса і про його царство. Це таємне знання було дужчим за мій розум, тож я справді хотів вірити. Я думав собі: чому я даремно поспішаю, чому мені хочеться всього негайно і цілковито?

Із радістю я взяв сліпого за лікоть і почав його підохочувати:

— Поквапся. Лишилося ще кілька кроків, і все — ми дійдемо до брами.

Одначе сліпий опирався, намагався випручатися від мене і не згоджувався:

— Дорога стрімка. Куди ти мене ведеш? Чи не збираєшся ти часом вивести мене на кручу й зіпхнути в ущелину, щоб помститися за того, кого я вигуками вимагав розіпнути?

Я сказав:

— Про нього я знаю небагато, але не думаю, що він воскрес, аби повернутися для помсти. Ні, напевно ні.

Ми дійшли до арки. Вартові впізнали його і на знак привітання гукнули йому щось ущипливе, запитуючи, скільки йому вдалося назбирати за день. Думаю, вони б обшукали його і взяли свою частку, якби я не був із ним і не вів би його. Мене вони ні про що не питали, бо вже сама тканина мого безкутасного плаща і моя помащена голова свідчили за мене.

Сліпий заспокоївся, почувши знайомі голоси вартових, пошпортав ціпком бік арки, зненацька випручався з моїх рук і поспіхом пішов поперед мене, впізнаючи вже дорогу. Біля брами був невеличкий майдан, і по краях його і досі стояли криві й каліки, простягаючи руки і монотонним голосом просячи милостиню. А взагалі вечірні справи в місті добігали кінця, і з будинків на мене віяло пахтінням домашніх вогнищ, печеного хліба, часнику й розжареної олії.

Опинившись попереду мене, сліпий замахав ціпком і покликав на ім’я своїх приятелів-жебраків.

— Ізраїльтяни! — вигукнув він. — Чоловік, який іде за мною, завів мене сюди, і я даю свідчення на нього. У ньому живе біс. Він перетворив камінь на сир у моїй руці, прикликавши розіпнутого Ісуса на ім’я. Візьміть каміння з землі й забийте його на смерть. Він напевно один із учнів того проклятущого і накличе на нас лихо.

Він і сам почав шпортати по землі, підібрав свіжу грудку кізяку й жбурнув її в бік звуку моїх кроків так вправно, що зумів влучити в мене, і мій плащ забруднився. Побачивши це, решта жебраків кинулася стримувати його, просила в мене вибачення за нього й застерігала його, кажучи:

— Ти що, крім того, що сліпий, ще й несповна розуму? Він приходько і багач. Як такий може бути учнем назарянина? Він не галілеянин, це видно з його лиця.

Наввипередки скиглячи, вони простягали руки й показували мені свої каліцтва. Я роздав їм повну жменю грошей, але потім скинув із себе забруднений плащ, огорнув ним сліпого і мовив, голосно сміючись:

— Ось тобі плащ, тканину якого ти так пожадливо обмацував. Скористайся ним у житті, якщо колись залишишся ночувати край дороги і змерзнеш, а ніхто не згодиться вивести тебе звідти.

Сліпий грозив кулаком своїм приятелям і вигукував:

— Ви повірите чи ні, що в ньому живе біс? Поправді, якщо я вгрію його в щоку, він підставить мені другу щоку. Такий він божевільний.

Його слова неабияк мене потішили, і я ще дужче засміявся. Може, вчення Ісуса Назарянина не було аж таким нездійсненним, як я спершу думав. Намагаючись протидіяти цьому злу добром, я почував дедалі більшу приємність. Мене опанувало відчуття, що лише так я можу взяти гору над цим злом. Якби я вдарив сліпця чи віддав його до рук вартівників, я б лише здолав зло злом.

Інші жебраки улесливо підхопили мій сміх і пояснювали своєму приятелю:

— Та не живе в ньому біс. Він просто напився, невже не розумієш? Лише п’яний скине з себе плащ, щоб дати тобі, лише п’яний поведе тебе, і лише той, хто перепився вином, реготатиме, коли ти його паплюжиш.

Певною мірою вони мали рацію. В мені шумів неземний хміль, від якого я голосно сміявся, а очі мої туманіли, і тому я геть не соромився людських поглядів, ідучи містом у самому хітоні. Адже будь-що інше могло бути наперед влаштованим, тільки не той твердий сир, який лежав серед одноманітних округлих каменів і на який натрапила палиця сліпого.

Дружина сирійського крамаря сплеснула руками, побачивши мене, коли я прийшов отак з голими ногами, та й сам сирієць дуже злякався, гадаючи, що я потрапив був до рук розбійників. Але позаяк я лише сміявся, приніс зі своєї кімнати гроші й послав його купити новий плащ, він заспокоївся і теж подумав, що я напився і програв свій плащ комусь. Із багаторазовими перепрошуваннями він приніс мені досить розкішний вовняний плащ з маленькими кутасиками на краях. Це тонка юдейська вовна, пояснював він, посмикуючи тканину в руках і розминаючи її, щоб показати, яка це добра вовна і як бездоганно вона пофарбована. А ще він запевнив, що поторгувався для мене, щоб ціна була помірна. Наостанок він сказав:

— Це юдейський плащ, але якби я почав шукати одежу для чужинців, мені б довелося йти аж на форум і заплатити в багато разів більше. І звісно, ти можеш відкраяти кутаси, але ніхто не заважає тобі ходити з ними, якщо хочеш, бо ти ж і бороду собі запустив. Сам я боюся й шаную Ізраїлевого Бога і часом ходжу на зовнішнє подвір’я храму покласти гроші до жертовниці, щоб у мене добре йшла торгівля.

Він дивився на мене з хитрою посмішкою в чорних очах і віддав мені решту з моїх грошей, ретельно відлічуючи кожну монету мені в жменю. Я запропонував йому винагороду за послугу, але він заперечно здійняв руки і пояснив:

— Мені аж ніяк не потрібна винагорода від тебе, адже торговець тканинами вже заплатив мені комісійне за цю покупку. Ти в занадто щедрому настрої, щоб іти кудись іще цього вечора. Краще ляж відпочинь у своїй кімнаті та проспись, але спершу з’їж доброго супу, приготованого моєю дружиною. Вона покладе в нього багато цибулі й такі присмаки, що завтра в тебе не болітиме голова.

Я не почав відразу підійматися сходами, а тому він стурбовано потрусив головою, розвів руками й вигукнув:

— Гаразд, гаразд, я лише бажаю тобі добра! Якщо ти конче хочеш, я пошлю сина купити ще мірку солодкого вина, але по тому не пий уже більше і не дибуляй уночі на сходах. Ти лише зламаєш собі шию чи потрапиш до поганого товариства.

Коли я спробував виправдовуватися і, хоч у мене заплітався язик, пояснювати, що я аж ніяк не п’яний, він здійняв руки, геть утративши надію, і сказав:

— У тебе пашіє лице і блищать очі, але хай буде по-твоєму. Я пошлю по молоду жінку, яка водиться з приходьками. Однак вона може прийти аж тоді як стемніє, щоб не знеславитися в нашій частині міста. Потерпи до того часу. Вона не випустить тебе з ложа й заспокоїть тебе, так що ти нікуди не пориватимешся і проспишся. Музикувати й співати вона, щоправда, не вміє, але взагалі вона здорова жінка з гарним лицем, і завдяки їй ти напевно заснеш і без співу.

Він так твердо вірив, що розуміє мій стан і знає, чого я потребую, що мені насилу вдалося відмовитися від його пропозиції. На догоду йому я ліг у ложе, і він сам підійшов дбайливо вкрити мене моїм новим плащем. За якийсь час його донька принесла мені паркий горщик наваристого супу і, затуливши рукою рота й сором’язливо похихикуючи, дивилася, як я їм. Суп був так міцно присмачений, що мені пекло в роті. Але, здавалося, тепло супу в моєму тілі лише побільшило запаморочливе відчуття приємності.

Дівчина ще наповнила мій глек водою, та коли вона пішла, мені не лежалося на ложі. Навшпиньках я прокрався на дах і під зорями, що займалися на небі, почав слухати, загорнувшись у новий плащ, дедалі тихші звуки міста й дихати щораз прохолоднішим повітрям. Інколи мого гарячого обличчя торкався ніжний вітерець. У такому стані щастя мені здавалося, наче то проводить по моїй щоці якась невидима рука. Час тріпотів у мені, земний порох тріпотів у мені, але щось у мені запевняло, вперше в моєму житті, що я — щось більше, аніж просто прах і тінь. Це знання робило мене тихим.

— Воскреслий сину Божий, — молився я в темряві. — Зітри у мене з голови все даремне знання. Візьми мене до свого царства. Виведи мене на єдину дорогу. Певно, я божевільний, хворий, зачаклований тобою. Але я вірю, що ти — щось більше, ніж будь-коли було досі в цьому світі.

Змерзлий і заціпенілий, я прокинувся від громохкого дудіння храмових сурем. Сонячне світло осявало східний гребінь гори, але місто й досі було пойняте синявою сутінню, а вранішня зоря ясніла, висячи край неба. Голова в мене вже протверезіла. Трусячись, я щільніше закутався вовняним плащем, скрадаючись назад до своєї кімнати і в ложе. В душі я намагався соромитися своїх нічних думок, але не соромився. Радше в мені й досі було немов прохолодне просвітління, дарма що мій хміль розвіявся.

Тому я спокійненько запускаю собі бороду і не виходжу зі своєї кімнати, безпристрасно записуючи те, що зі мною відбулося того дня. А як допишу, я наміряюся повернутися до Джерельної брами. У мені є певність, що все, що зі мною відбулося і ще відбудеться, відбувається з якоюсь метою. Ця певність дає мені відчуття безпеки. Які б божевільні речі я не написав, за жодне слово мені не соромно.

Марк вітає Туллію.

Немов дивну минувшину, я вітаю тебе. Спекотні римські ночі я теж пам’ятаю як щось таке, що відбулося з іншою людиною. Лише короткий рік розділяє нас, але цей рік був довшим за решту років. Минулі кілька днів для мене — наче роки. Я відчужився від тебе і змінився. Я — інший Марк. Ти б уже не зрозуміла мене. Якщо я згадую щось про тебе, я бачу, як твої примхливі вуста лише скривлюються в глузливу посмішку, коли я розповідаю, що зі мною відбулося.

Ти проживаєш у чомусь такому, що колись і для мене мало значення. Ти стежиш, хто з тобою вітається і як. Ти ретельно обираєш, коли які прикраси вдягати на проханий вечір на радість своїм друзям і подружкам, на прикрість заздрісникам чи щоб подратувати ненависників. Ти прикладаєш тонкий шовк одежі до свого гладенького тіла. У відшліфованій мармуровій плиті на стіні ти допитливо шукаєш обриси всієї твоєї фігури. Далі ти штрикаєш голкою в рабиню, яка недоладно завила тобі волосся. І нарешті ти, млосно всміхаючись, підносиш чару з вином, удаєш, ніби слухаєш лекцію філософа чи історика, захоплюєшся найновішою популярною пісенькою, звішуєш черевичок на пальцях своєї тонкої ніжки, щоб той, хто поряд на ложі, — кому випаде — обов’язково помітив, яка маленька твоя біленька ніжка. Попри свою тендітність ти сильна й витривала. Гнана жагою насолоди, ти спроможна не спати цілісінькими ночами в римській спекоті. У товаристві ти з роззявкуватою перебірливістю куштуєш пташині язики, равликів, дари моря, немов їжа для тебе — то таке. Але, знесилившись із коханцем, ти без зусиль поїдаєш серед ночі бичачу вирізку з кров’ю, щоби здужати знову почати невгамовну гру.

Такою я бачу твою тінь, Тулліє. Але вже не живою, а немов у люстрі, немов у відшліфованому чорному камені, і тінь твоя не докучає мені, як тоді взимку в Александрії, коли я марно робив усе можливе, щоб забути тебе. Тепер уся моя свідомість сповнена іншого, і не завдяки мені самому. Ти б уже не впізнала мене, Тулліє. Може, й я вже не впізнав би тебе.

Думаю, тому я вже пишу більше собі, ніж тобі, хоч і вітаюся з тобою. Я пишу, щоб пізнавати себе і все те, що зі мною відбулося, як навчав мене добрий мій учитель на Родосі — писати також і про те, що бачили мої власні очі, чули мої власні вуха, а не лише про те, що вже колись записано іншими словами. Ні, я не пишу вже тільки задля того, щоб перебути час і розвіяти нудьгу. Ти вже не поблизу мене, коли я пишу, а чимдалі більше даленієш. І я не відчуваю смутку через це, Тулліє, я не відчуваю, щоби втратив щось.

Ні, мені навіть байдуже, чи побачиш ти коли-небудь те, що я написав. А втім, я вітаюся з тобою. Адже ти все ж таки була для мене не лише джерелом насолоди, не лише пристрастю — ти була і єдиною моєю справжньою подругою. З того, що діється на білому світі, ти розумієш багато і більше за мене. Врешті-решт, саме твоїм організаторським здібностям я завдячую безславним заповітом, який зробив мене заможним і дав мені змогу жити як я собі хочу, не підкоряючись іншим, не лестячи вже іншим. Ти розумна, жорстока, владолюбна. А тепер у тобі цього ще більше, після того як ти знову рік удосконалювалася. Ти аж ніяк не посмутнішаєш, почувши, що я так кажу. Навпаки, вважатимеш це найкращим компліментом, який я тобі можу зробити. Про владу твоїх очей, вуст, шиї, тіла ти сама знаєш найкраще. Але навіть твоє тіло вже не зв’язує мене. Настільки я повен іншого.

Бородатий, у простому взутті, в пофарбованому юдейському плащі я попростував надвечір назад до Джерельної брами. За нігтями й руками я перестав доглядати, навіть пемзою я вже не зможу стерти чорнильні плями з пальців правиці. Я, звиклий до парилень і теплих вод, миюся в холодній воді, бо коли я пішов до чоловічої лазні гімнасію біля Іродового палацу, на мене позирали згори через мою бороду. Я навіть не мащу пахви мастю, яка усуває волосся. Моє тіло — це волохате тіло варвара. Але я про це не жалкую і навіть не страждаю від цього. Я хочу злитися з оточенням, щоб мені більше довіряли, навіть якщо згодом я і повернуся до колишніх звичок, з якими виріс.

Не можу навіть сказати, щоб я любив це місто і цей народ. Багато разів на день я бачу, як сяє на сонячному світлі храм, мармурово-палкий і золотий. Вечірня заграва забарвлює його в лиховісно багряний колір. Рано-вранці він схожий на блакитнуватий сон. Удень густе димище від жертовника цілопалення здіймається в небо на славу їхнього Бога. Але храм для мене чужий. Я не можу відчувати до нього такої самої святобливості, як юдеї. Він не є священним для мене. Священнішим і величнішим для мене був у моїй юності Храм Артеміди в Ефесі. І Антіохія. І Родос. І Атени. Не кажучи про Римський Форум.

Ні, я не люблю це місто, народ якого прикликав на себе його кров. Коли єрусалимські жінки плакали через нього, а він, відбатожений, дибав до пагорба, де його мали розіпнути, він, кажуть, мовив, що їм би краще плакати за собою і дітьми своїми. Я не можу нічого вдіяти з тим, що мене огортає передчуття лиха, коли я дивлюся на храм, священну завісу якого роздерло землетрусом від верху аж до долу і на сходах до святині якого ще один землетрус зруйнував чимало сходинок. Удосталь передвість.

Обдумуючи все це, я крокував надвечір до Джерельної брами. Люди все ще юрбились у метушні торговельних вулиць, мови всіх народів лунали перед крамницями, дзеленчали верблюдячі калатала і кричали віслюки. Я визнаю священне місто юдеїв світовим містом поміж іншими світовими містами, але цураюся його.

Надвечір, коли добігає кінця повсякденна робота, всі міста для захожого однаково сумовиті. Моє серце пашіло тихим чеканням, але мене точила сумовитість моєї самотності. Це багато — бути вільним і не залежати від жодної людини. Але надвечір у чужому місті самотність — це гіркий дарунок.

Утім водночас у мені нуртувала радість, бо я мав на що чекати. Я знаю, що проживаю часи світової зміни, дні чекання. Він устав із могили, його царство й досі пробуває на землі. Лише одиниці знають про це і вірять цьому, та й то вони в серці сумніваються, адже нічого такого раніше не бувало. Я теж у серці своєму сумніваюся, але сумніваюся з вірою, надією, чеканням, що станеться щось таке, що прояснить все.

Біля брами зосталося лише двоє жебраків. Вони не знали мене, і сліпого я не побачив. З арки вийшов гурт жінок, які несли глеки з водою на тімені й завзято теревенили. Заради мене вони не вважали за потрібне затуляти рота подолом. Їм було байдуже до мене.

Небо стало темно-синім. Погустішали сутінки. На небі вже блищали три зорі. Вартові запалили смолоскип на держаку в арці брами. Я відчував розчарування, проте готовий був розчаровуватися, готовий був день у день повертатися до цієї брами, щоб мені подали знак. Я вже думав повертатися до свого помешкання, але й досі не рушав. Адже байдуже було, де я.

І тут з арки показався чоловік із глеком води. Глек він ніс на плечі, притримуючи його рукою, не так вправно, як жінки, і йшов повільно, ступаючи обережно, щоб не перечепитися в напівтемряві. Лише коли він зник на вулиці, що стрімко бігла вгору, я подався за ним. Стрімка вулиця перейшла в невисокі сходи. Я чув його ходу, чув, як він зітхає під вагою глека. Я йшов на кілька кроків позаду нього.

Крокував я за ним довго. Він збочував у звивисті провулки, але не поспішав. Ми підіймалися дедалі вище до горішнього міста. Дорога була довга. Але я помітив, що він не намагався дійти навпростець куди треба. В безлюдному місці він поставив глек на землю, притримав його рукою, сперся на стіну і почав чекати. Я підійшов до нього і зупинився поряд із ним, нічого не кажучи. Так ми довго стояли поруч, спираючись на стіну, поки він не відсапався. Нарешті він повернувся до мене, привітався й запитав:

— Ти збився з дороги?

— Мир і тобі, — мовив я. — Доріг чимало, і багато є обманців.

— Є лише дві дороги, — по-філософському зауважив він. — Одна веде до життя, друга — до смерті.

— Для мене вже лишилася тільки одна дорога, — сказав я. — Самотужки мені її не знайти, але я сподіваюся і покладаюся на те, що мене доведуть.

Не кажучи ані слова, він завдав глек із водою собі на плече й пішов далі. Я крокував поряд із ним, і він не боронив мені. За якусь хвилину я запропонував:

— Сходи круті. Можна я допоможу тобі? Бо ти знову задихаєшся.

Він сказав:

— Не від ваги глека я задихався, а зі страху. Не думаю я, що вийде на добре.

Але він дозволив, щоб я завдав глека собі на плече. Він не був мені заважкий. Чоловік простував попереду і попереджав мене про нерівності вулиці, на яких я міг спіткнутися. Провулок був запаскуджений і пахнув сечею. Я забруднив собі взуття.

Проте садиба, перед якою ми опинилися, пройшовши брамою в давньому мурі у горішнє місто, була велика і явно заможна. При світлі зоряного неба я бачив лише її обриси, але мій супровідник постукав у ворота, і їх одразу відчинила служниця. Вона не привіталася зі мною, одначе негайно взяла в мене глека і виявляла до мого супровідника таку очевидну повагу, що він, певно, не був просто служником, як я собі думав.

Він завів мене на тихе подвір’я, де росли дерева. Там назустріч мені вийшов юний хлопець, віком, може, з п’ятнадцять років.

— Мир тобі, — несміливо привітався хлопець. — Мої батько і дядько пішли вже до своїх покоїв, але дозволь мені провести тебе до горішньої зали. Хочеш помити руки?

Доки я встиг щось відповісти, служниця, не шкодуючи води, полила мені на руки з того самого глека, що його я сам ніс. Здавалося, наче вона хотіла продемонструвати, що в цій садибі не бракує води. Хлопець подав мені лляний рушник і сказав:

— Мене звати Марк.

Коли я витирав руки, він завзято вів далі, немовби його розпирало з власної важливості:

— Я був із наставником у ту ніч, коли вони прийшли брати його під варту. Я втік з ложа в самому хітоні, щоб побігти попередити його, бо знав, що він ночує в Гетсиманському саду. В мене вони там теж учепилися, аж подерся хітон і лишився в їхніх руках. Мені довелося тікати голяка разом з іншими.

— Е, не базікай, Марку, — застеріг мій супровідник. Але й сам він, переборовши страх після того як опинився на безпечному подвір’ї, був так само сповнений таємного натхнення. — Я Натанаїл, — сказав він, — чого мені таїти своє ім’я від тебе? Я зустрів його на дорозі до Еммауса того самого дня, коли він уранці вийшов із гробниці.

— Але ж ти спочатку навіть не впізнав його, — язикато зауважив Марк. Натанаїл поклав руку йому на потилицю і цим його вгамував. Марк довірливо взявся за мою руку гарячою хлопчачою рукою. З його долоні я відчув, що виконувати фізичну працю йому довелося небагато. За руку він провів мене сходами вгору на балкон, що облямовував дах, а звідти — до горішньої зали.

То була велика кімната, слабенько освітлена лампою, тож краї її лишалися в темряві. Увійшовши, я побачив двох чоловіків, які чекали на мене. Вони стояли пліч-о-пліч, узявшись за руки, мовчали в напівсутіні, і одного з них я впізнав. То був вродливий Іван, якого я бачив разом з жінками на пагорбі, де відбулося розп’яття. Дивлячись на нього зблизька при слабкому світлі лампи, я звернув увагу на несказанну чистоту його юнацького обличчя. Другий чоловік був старшим, мав борознисте чоло, а очі його недовірливо роздивлялися мене.

— Мир вам, — сказав я.

Але вони нічого не відповіли. Врешті Іван запитливо подивився на старшого чоловіка, немов закликаючи його говорити. Одначе той міряв мене очима з голови до ніг, і його погляд лишався недовірливим. Мовчання ставало гнітючим. Урешті Натанаїл сказав виправдним тоном:

— Він ішов за глеком з водою.

— Я шукаю єдиної дороги, — щиро запевнив я, дуже боячись, що ті двоє не довіряють мені й не захочуть знатися зі мною.

У кімнаті довкола великого стола стояло чимало лож. Очевидно, її використовували для бенкетів багатого дому. Надивившись на мене, недовірливий чоловік урешті зробив жест рукою.

— Вийдіть, Натанаїле й Марку, — звелів він, — але попильнуйте на подвір’ї, щоб не сталося нічого поганого.

Коли вони вийшли, він великим ключем замкнув за ними двері й мовив:

— Мир тобі, приходьку. Чого ти від нас хочеш? Боюся, що дорога, яку ти шукаєш, завузька для тебе.

Але тут до розмови пристав Іван і докірливо сказав:

— Ох ти, Хомо, — найперше в тебе: не вірити нічому й нікому. — А мені він довірливо мовив: — Хто шукає — знаходить, а тому, хто стукає, — відчинять. Нам розповідали, що ти тихий і покірливий у серці своєму. Ти щиро постукав. Тому ми відчинили тобі браму.

Він показав мені на сидіння, а сам сів навпроти, сердечно дивлячись на мене джерельно-ясними очима мрійника. Трохи повагавшись, Хома теж сів і мовив:

— Я один із тих дванадцятьох, про яких тобі розповідали. Він сам обрав і покликав нас у посланці, і ми пішли за ним. Іван — наймолодший із нас. Я мушу наглядати, щоб він не зробив чого необережно.

— І не винувать нас за надмірну обережність, — вів він далі. — Ти сам знаєш, що старшина ліпить звинувачення і проти нас. Мовляв, ми змовилися, щоб підпалити храм, подавши цим знак народові. Мовляв, ми вбили того з-поміж нас, хто виказав його. Чого мені не визнати, що ми сперечаємося між собою через тебе? Я найбільше остерігав від тебе, крім хіба що Петра, який взагалі не хоче нічого про тебе чути, бо ти приходько. А от Марія Магдалина просить за тебе перед нами.

— Я знаю тебе, — заступився за мене Іван. — На власні очі я бачив тебе біля хреста, і ти не долучився до насмішників.

— Я теж впізнаю твоє обличчя і чув про тебе, — сказав я. Мені важко було не видивлятися на нього, адже такого гарного юнацького обличчя я раніше не бачив. Воно було настільки ясним, немовби його ніколи не торкалася лиха думка. А проте ця краса не була безживною, як краса скульптури, — обличчя його мало жвавий і палкий вигляд. Я відчув, як від нього віє на мене спокоєм і теплом.

— То чого ти від нас хочеш? — знову непривітно запитав Хома.

Через його опір я пообережнішав. Здавалося, він ревниво хотів оберігати від стороннього взаємні таємниці посланців.

— Я лише прошу вас показати мені дорогу, — покірливо мовив я.

Знехотя Хома поглянув на Івана, а тоді пояснив:

— Перед тим як його взяли під варту, він запевняв нас, що в домівці його отця багато осель. Він сказав, що іде приготувати місце для нас, для нас дванадцятьох — це, я думаю, він мав на увазі, хоч Юда потім зрадив його. І він сказав: «Куди я йду — дорогу ви знаєте».

Хома потер борознисте чоло зі збентеженим виразом в очах.

— Я сам казав тоді, що ми геть не знаємо, куди він іде. То як би ми знали дорогу? А тепер ти, приходько, береш і питаєш у мене дороги, хоч я і сам її не знаю.

Іван нагадав:

— Хомо, Хомо, він відповів тобі й сказав, що він сам — дорога, авжеж, дорога і правда. Ти не можеш стверджувати, що не знаєш дороги.

Аж тут змордований Хома схопився на ноги, вдарив кулаком об долоню і вигукнув:

— Але що це означає, я не розумію, — поясни мені!

Іван очевидно залюбки пояснив би, однак не зважився через мене. Поміркувавши, я вкинув:

— На третій день він устав із могили.

— Авжеж, — запевнив Іван. — Марія Магдалина прийшла розповісти нам, що камінь відвалено від входу до гробниці. Ми побігли туди, я й Петро, і побачили, що гробниця порожня.

— Еге, еге, — глузливо зазначив Хома. — Марія Магдалина побачила янголів і привид садівника.

— Садівника? — запитав я, здригнувшись. Щось у мені затремтіло.

— Ет, бабські балачки, — вів далі Хома, не звертаючи уваги на моє питання. — А ще Натанаїл і той другий на дорозі до Еммауса. Навіть не впізнали його.

Іван переконливо сказав:

— У цій кімнаті він явився нам того самого вечора, коли ми в страху сиділи за замкнутими дверима. Він був у нас, говорив до нас і дав нам обітницю, про яку я ледве наважуюся сам подумати, а розповісти чужому — і поготів. Але запевняю тебе, він прийшов поміж нас живий, а потім зник так само, як і прийшов, і ми повірили.

— Атож, — поглузував Хома. — Такі самі очманілі, як Натанаїл і той другий, не кажучи про Марію. Мене там не було, і я не вірю в такі видіння. Я не повірю, якщо на власні очі не побачу на його руках знаку відцвяшного і пальця свого не вкладу до відцвяшної рани. Ні, до того я не повірю. Це моє останнє слово, щоб мені тут луснути.

Від його слів і скепсису молодий Іван так зажурився, що аж відвернувся. Однак він не перечив йому. Мені здавалося, що Хомове невірство підточило за кілька минулих днів і віру тих, які на власні очі бачили, і через те вони потай почали сумніватися в спільному видінні. Мене огорнула дивна радість. Я рішуче мовив:

— Мені не треба бачити, щоб повірити. Я й так розумію, що він воскрес і досі пробуває на землі. Навіщо — цього я не знаю, але я чекаю. Цими днями відбулося і, напевно, ще відбудеться таке, чого раніше не бувало.

Але Хома почав насмішкувато твердити:

— Таж ти навіть не з Ізраїлевих синів, хоч, як я бачу, звелів нашити тобі на краях одежі кутаси прозеліта. Не розумію, навіщо ти так наполегливо шпигуєш за нами. Я маю підозру щодо твоїх цілей. Не думай, що я не знаю, що ти гостював у намісника у фортеці Антонія. Ти намагаєшся заманити нас у пастку, щоб ми наговорили на себе такого, за що нас приб’ють до дерева чи закаменують у заглибині муру.

Заламуючи вузласті пальці, він стривожено втупився поглядом перед собою і вів далі:

— Не знаю, чи бачив ти на власні очі, як каменують людину. Сам я це бачив і не хочу зазнати цього на власній шкурі. Принаймні тепер уже не хочу, бо він помер — порожня там його гробниця чи ні.

— То чого ж ти гаєшся тут, у Єрусалимі? — запитав і я неласкаво. — Чому тихенько не ідеш геть і не повертаєшся додому й до праці? Чого ти чекаєш?

Він спустив очі додолу, немов упродовж життя йому вже довелося звикнути, що він має скорятися, почувши владний голос. Посмикуючи на собі одежу, він сказав із виправдною інтонацією:

— Таж не можу я іти сам. Як на мене, ми лише марнуємо тут час. Наймудріше буде податися до пустелі, а трохи згодом розійтися по домівках. Однак ми тремося та мнемося, сперечаємося і вагаємося й не можемо порозумітися.

Іван подивився на нього джерельно-ясними очима і нагадав:

— Ти вже не маєш домівки після того, як він колись обрав тебе. Ти сам покинув своє начиння і пішов за ним. Хто озирається, поклавши руку на плуг, той не придатний для його царства. Так він сам казав. Ні, Хоме, до старого життя нам нема вороття.

— А яке воно, його царство? — квапливо запитав я.

Але Хома насмішкувато труснув головою і сказав:

— Принаймні точно не таке, як ми собі думаємо, приходьку.

Знову він ударив кулаком по долоні й вигукнув у безсилому гніві:

— Хіба і я не ладен був обміняти свою одежу на меч і на смерть разом із ним і за нього? Змилуйся, Боже, — таж він, син людський, мав владу і силу робити цей світ таким, як хотів. Але він, він дав себе розіпнути на хресті німий наче ягня і лишив нас у халепі так по-фатальному, що ми вже не знаємо, чому вірити й до чого вдатися.

І ще знову він мовив:

— Коли людину каменують, у неї з рота йде кров, з її носа ллється кров із шмарклями, вона волає і плаче, і на її одяг течуть фекалії, доки вона не віддасть духа. Навіщо нам наражатися на таку долю, коли він сам пішов від нас і кинув нас?

Іван лагідно торкнувся рукою його плеча і переконливо сказав:

— Усі ми були однаково слабкими, коли настав час. Але пам’ятай, що він обіцяв прислати нам оборонця.

Хома емоційно штовхнув його, немов той виказав якусь взаємну таємницю, і повів далі, щоб заплутати мені сліди:

— Легко тобі казати, Іване. Небагато ти знаєш про жорстокість життя. Батьків улюбленець, ти разом із братом орудував старшими людьми на рибопромислі. За струджених і обтяжених я пішов за ним, коли він покликав. Але щó за радість пригнобленому з його безглуздої смерті, цього я не в змозі зрозуміти. Він лише зробив себе і нас посміховиськом синедріону і римлян.

Однак йому не вдалося збити мене на манівці. Зацікавлений, я запитав Івана:

— Що ти казав про оборонця?

Іван щиро подивився на мене й визнав:

— Я не розумію цього і не знаю ще, але довіряю його обітниці. Щось із нами відбудеться, як і ти ось кажеш. Тому ми наразі не їдемо з Єрусалиму.

Вони подивилися на мене обидва, і їхні обличчя так цілковито різнилися, як лиш можуть різнитися два людських обличчя. Та все ж таки в них було щось однакове і схоже, що об’єднувало їх, незважаючи на гіркі Хомині слова. Коли вони замовкли, стало скидатися на те, що я незворотно опинився поза їхньою єдністю. Я подумав про слова Марії Магдалини щодо тих обраних посланців і зрозумів, що вона мала на увазі. Навіть у великому натовпі я б, гадаю, розпізнав інакшість тих облич серед інших. Побачивши і роздивившись їх, я гадав, що впізнаю з обличчя і тих посланців, які не довіряли мені й не згодилися зустрітися зі мною.

Коли їхнє мовчання потривало стільки, щоб я зрозумів, що попри добру волю Івана я лишаюся для них стороннім, я врешті безпорадно сказав:

— Я бажаю вам добра. Я не юдей і не обрізаний, та й не хочу таким ставати. Але мені розповідали, що він зглянувся також і над самарянами, якими гидували юдеї. Кажуть, у Галілеї він уздоровив і слугу начальника римської залоги, бо римлянин повірив у його силу. Я теж вірю в його владу й силу і вірю, що він і досі живий і ще прийде до вас. Якщо так буде, благаю вас, не залишайте мене в темряві. Я напевно не завдам йому шкоди. Як іще може людина завдати шкоди тому, хто, вставши з могили, заходить і виходить крізь замкнені двері? І вам я теж не хочу завдавати шкоди. Навпаки — допоможу вам, якщо зможу. Я мешкаю в покої дрібного крамаря-сирійця Карантеса, поблизу палацу Хасмонеїв. Я заможний чоловік і готовий і коштами допомогти вам, якщо треба.

— Доведи, — мовив Хома і простягнув мозолисту п’ятірню.

Але Іван заперечив:

— Такої допомоги нам, принаймні поки що, не потрібно. Моя власна родина заможна, Матвій має кошти, а наш пан — багатих патронів, які оплачували нам життя під час наших походів, бо ніяк по-інакшому не могли стати його послідовниками. Ні-ні, хліба і одежі нам не потрібно, а лише те, що тільки він може нам дати. Якщо він іще повернеться, я тебе не забуду. Але таємниць, які він нам звірив, я, звичайно, не можу відкрити чужоземцеві.

Хома попередив:

— Підозрюю, що ми зробили помилку, послухавшись Марії. Допитливість оцього приходька — це не на добре.

Обертаючись до мене, він пригрозив:

— Знай, що, ходячи з ним, ми мали владу уздоровлювати хворих, ба навіть виганяти бісів. Хоч сила наша, мабуть, тепер украй ослабла, тобі буде найпевніше остерігатися нас. Нас він обрав, щоб ми були довкола нього. Ми пускали до нього кого хотіли, але не пускали кого не хотіли. Якщо навіть з нас дванадцятьох один виявився зрадником, як нам не підозрювати будь-кого стороннього?

— Я не боюся тебе і твоєї сили, — мовив я. — Я не чув, аби він застосовував свою силу на те, щоби бити супротивників, а надто того, хто його щиро шукає.

— А, що ти там знаєш! — заперечив Хома. — Таж він спересердя прокляв фігове дерево, аж воно всохло в нас перед очима, бо на ньому росло саме листя і він не знайшов на ньому стиглої фіги. А тоді навіть була не пора на фіги.

Але Іван сказав:

— Навряд чи ми правильно зрозуміли, що він тоді мав на увазі. Це, певно, теж була притча, яку ми не збагнули.

— Це до народу він говорив притчами, — ствердив Хома, — а нам він пояснював усе відверто. Але якщо ми тоді не розуміли, то як уже тепер зрозуміємо? Тому нам найкраще не гаючись іти звідси.

Мені набридли його опір і грізьба.

— Хай буде по-твоєму, — мовив я. — Перепрошую, якщо я докучав вам обом, адже ви й так почуваєтеся пригнічено. Сам я вирушив з Александрії на пошуки світового правителя, який мав народитися, як запевняло чимало тотожних пророцтв. Ті пророцтва ходять і серед інших народів, не лише юдеїв. Те, як зійшлися зорі, віщувало, що він народився. Ознаку було помічено і в Римі, і в Греції. В Ісусі Назарянині, якого розіпнули на хресті як юдейського царя і смерть якого мені довелося засвідчити власними очима, — в ньому я знайшов світового правителя. Але його царство — не таке, як я думав, і не таке, як, вочевидь, думали ви. Сумніваюся, що ви зможете завадити мені шукати дорогу до його царства. Те, що він воскрес, переконало мене в існуванні його царства.

Утім, після цих моїх слів очі мені запекло від сліз розчарування, я відвернув голову і роздивлявся затуманеним поглядом велику вітальню, кутки якої щезали в сутіні. Ненадовго мене огорнуло те саме відчуття присутності, як тоді, коли я спав у покої Лазаревого будинку. Але це був не сон. Навпаки, я був сторожкий і сприйнятливий. Мене заполонило бажання вголос прикликати його і вдатися до його власного ймення, так само як тоді зі сліпцем, коли камінь в руці у того перетворився на сир. Але страх стримав мене від цього в цій кімнаті й у товаристві цих двох чоловіків. Як би вони не віднікувалися і не вагалися, вони напевно мали таємне знання. Своєї містерії він конче їх навчив перед тим, як піти на смерть, щоб здійснити задум, який знав тільки він і який ці двоє ще не розуміли.

Ні, його імені я не зважився промовити вголос. Я лише покірно сказав: «Мир вам!» — і обернувся, щоб піти собі геть.

Хома ступнув поперед мене, щоб відімкнути двері, та коли він повернув великий дерев’яний ключ і взявся за клямку, вони йому не піддалися. Він посіпав дверима і ще раз повернув ключ у замку, але відчинити їх так і не зміг.

— Ці двері набухли, і їх заклинило по краях, — сердито гримнув він.

— Не шарпай їх так рвучко — замок зламаєш, — попередив Іван і підійшов допомогти йому. Проте й Іванові не вдалося відімкнути замок. Вони обидва були вражені й почали з осудом дивитися на мене, немовби це через мене у них не виходило відчинити двері. Тому я підійшов допомогти їм. Хоч мені й небагато траплялося мати справу з дерев’яними замками і дерев’яними ключами, я зумів зробити оберт ключем і легко розчинити двері. На мене війнуло прохолодним нічним повітрям, над подвір’ям я побачив зоряне небо, а на ньому пролітала золотою смужкою зоря, немов на знак мені.

Заклинення дверей і падуча зірка були для мене передвістям, що він сам, їхній цар, не хоче усувати мене зі свого царства, як цього хотіли його посланці. Однак вони не побачили в цьому ніякого знаку. Хома лише повертав дерев’яний ключ у замку і бурмотів собі під носа, що він, бідняк, не звик до ключів і замків, адже не має такого майна, яке варто було би тримати замкненим.

Вони обидва лишилися в горішній залі. Я спустився сходами. На подвір’ї юний Марк зустрів мене і турботливо запитав:

— Ти зайдеш звідси сам до свого помешкання, приходьку? Вже почалася друга нічна варта.

Я сказав:

— Не турбуйся за мене і моє здоров’я. Воно правда, Натанаїл, задихаючись зі страху, припровадив мене сюди манівцями і плутаними провулками, аби лиш я не знав, де опинився, але, думаю, я все ж таки знайду дорогу назад до долішнього міста і свого помешкання. Я спочатку вийду за мур, далі спущуся з гори й подивлюся напрям за зорями. Головне — знайти театр і форум, а за ними я зорієнтуюся.

Але Марк завзято мовив:

— Мої батько з дядьком поставили мене на цей вечір господарем нашої садиби, щоб я тебе прийняв. Я нічим тебе не пригощав, бо ті панові посланці не хотіли їсти з тобою. Адже ти римлянин. Утім дозволь мені виявити гостинність принаймні в тому, щоби провести тебе до твоєї оселі.

З усмішкою я заперечив:

— Ти молодий, а молодість потребує сну. Тобі й так уже довелося засидітися допізна через мене.

— Такими ночами сон не йде на очі, — запевнив Марк. — Зачекай, я тільки піду візьму плащ.

Сонна служниця покартала його біля воріт, але Марк засміявся, поплескав її по щоках і вишмигнув у браму разом зі мною. Я помітив, що він узяв палицю з олив’яною головкою, щоб убезпечити себе, і не сказати, щоб це спостереження здалося мені дуже приємним, хоч я і не боявся цього підлітка.

Він довірливо повів мене прямими дорогами донизу схилом і, як мені здалося, не намагався заплутати мене на шляху до мого будинку, хоча спочатку я запідозрив якийсь запобіжний захід у тому, що він так завзято голосився мене провести. Де було темно, він брав мене за руку і вів мене, щоб я не спіткнувся. Думаю, йому дуже хотілося побалакати зі мною. Проте він не наважувався, бо я мовчав, глибоко пригнічений — але все ще з надією в серці.

Урешті я роздобрився і мовив:

— Отже, ти знав його, Ісуса Назарянина.

Марк міцно стис мені руку й запевнив:

— Поправді, я знав його. Я сам брав участь у порядкуванні й подаванні на стіл, коли він зі своїми посланцями їв песахове ягня, як це роблять святі пустельники, ще напередодні ввечері. То був його останній вечір. Але ще до того я бачив його і вітав його як Давидового сина, коли він прибув до Єрусалиму верхи на віслюку.

Хлопчина вихвалявся далі:

— Мій батько організував для нього у домовленому місці віслюка, якого мали знайти його учні. Того разу народ розстелив свою одежу в нього на шляху, махав йому пальмовим гіллям і кричав йому осанну. Завдяки моїм батькові з дядьком він дістав у користування горішню залу, не платячи оренди.

Моя цікавість прокинулася, і я запитав:

— А хто твій батько і що він за людина? Чому він так протегував Ісусу, не боячись вашої старшини?

Марк спохмурнів і тихо мовив:

— Мій батько не хоче, щоб його ім’я згадували, коли йтиметься про все це. Але батько — один із тихих, дарма що він багатий. Думаю, тихі попросили його оберігати царя. Однак Ісус не хотів наражати батька і його садибу на небезпеку, якби його взяли під варту у батьковій господі. Тому він пішов на ніч до Гетсимана. Але Юда, виказувач, знав про горішню залу. Спочатку вони прийшли до нашої садиби й гамселили у ворота зі смолоскипами в руках, бряжчачи зброєю. Тоді я схопився з ліжка і побіг попередити його.

Роз’яснювальним тоном він сказав:

— Мій батько може виправдатися перед синедріоном, тому що здає горішню залу в оренду для весіль і бенкетів. І його не чіпають, бо батько має друзів навіть серед старшини. Може, вони й знають дуже добре, що галілеяни з настанням темряви виходять зі сховків і збираються в батьковій горішній залі, але не хочуть уже породжувати ще більше галасу, цькуючи їх. На них уже тяжіє злочин, бо вони так жахливо вбили сина Божого.

— А він був сином Божим? — запитав я, щоб перевірити юнака.

Марк щиро запевнив:

— Звісно ж, він був сином Божим і помазанцем. Ніхто, крім посланця Божого, не міг би вчинити того, що вчинив він. До того ж він устав із могили й живе, хоч і помер. Мій дядько Натанаїл навіть їв разом із ним. Трупи чи безтілесні духи не їдять. Звісно ж, він живий.

У серці своєму я відчув симпатію до його щирої хлоп’ячої віри, однак мій розум спонукав мене іронічно сказати:

— Голова в тебе, либонь, ще не обтяжена надмірним знанням, що ти так легко віриш усьому.

Але хлопець захищався:

— Я вмію читати і писати грецькою, латиною теж трохи. Батько має інтереси на Кіпрі, ба навіть у Римі. Я не такий неосвічений, як ти гадаєш. Не забувай, що я бачив його багато разів і чув, як він говорить. Одного разу він поклав руку мені на голову, коли прийшов до нашої господи. Тобі важче повірити, бо ти бачив лише його смерть, як мені розповідали. Сам я бачив його і у дні його влади й сили.

Ми дійшли до муру, який відділяє горішнє місто від долішнього, і я зупинився перед брамою, де зустрів був Марію з Беріту.

— Звідси я вже зайду до своєї оселі, — мовив я. Але ще не йшов, та й Марк не хотів розлучатися зі мною. Знову небом пролетіла зоря, і ми побачили це обидва.

— Навіть зоряне небо неспокійне цими ночами, — сказав я. — Щось відбувається. Можливо, дні його влади починаються щойно тепер, хай і по-іншому, ніж ми ще можемо зрозуміти.

Проте Марк не прощався зі мною і не рушав назад додому. Несміливо він посмикував свій плащ і колупав палицею землю під ногами.

— Просто мені дивно, — сказав я, — як це Натанаїл не відразу впізнав його і як Марія Магдалина впізнала його аж тоді, коли він звернувся до неї на ім’я.

— Вони не могли сподіватися ні на що таке, — заступився Марк. — Навіть коли він жив, його подоба була багатоманітною і змінювалася залежно від його душевного стану. Це складно пояснити. Він неначе мав обличчя всіх людей. Думаю, кожен, хто йому вірив, бачив у ньому когось, кого колись любив. Дивитися йому в обличчя було важко. Він мав занадто серйозні очі. Неодноразово я бачив, як старі чоловіки відразу ж схиляли голови, подивившись йому в лице.

— Мабуть, твоя правда, — сказав я. — Сам я бачив, як він страждав на хресті, не знаючи нічого про нього наперед. Я не міг дивитися на нього. Я не зможу описати його зовнішність. Тоді, щоправда, була майже пітьма. Сам я гадав, що лише шаную його страждання, а тому не дивлюся на нього надто уважно. Але, може, й справді я не зміг би дивитися, навіть якби хотів. І мене це не дивує, адже він був син Божий. Вартові — й ті це визнали, бо земля двигтіла під час його вмирання.

— А втім, — вів я далі, даючи вихід своїй гіркоті, — хай там як він обирав собі посланців, а люди вони неосвічені, і, як на мене, вони не мають права перешкоджати іншим шукати їхнього вчителя. Недобре і зле, що вони так чинять. Сам я погоджуюся з тобою. Вони перебільшують свій страх, щоб мати змогу втаїти для самих себе його містерію. Навряд чи їх уже утискуватимуть, навіть якщо вони повиходять зі сховків.

Марк поміркував і сказав:

— Я гадаю, ти помиляєшся. Може, вони неосвічені. Та втім у них є щось, чого нема в інших людях. Думаю, вони насмілилися подивитися йому в лице, і це не нашкодило їм. Принаймні Іван подивився йому в лице. Івана він любив найбільше. Ти, приходьку, не картай їх.

Але я відчув усмішку в його голосі, коли він повів далі:

— Воно правда, їх важко зрозуміти. Батько мій теж, здається, втомився від них через їхні сварливість та емоційність. Особливо Петро, найвищий із них, є владолюбним і свариться з жінками, які, хай там як, годують їх і переховують від вартових. Попри зріст і дужість, він геть як дитина. І взагалі галілеяни не такі, як ми, єрусалимці. Вони не розуміють тонкощів у рукописах, як ізраїльські вчителі. Вони з села, сільські мешканці, і розуміють усе конкретно.

За якусь хвилину він іще сказав:

— Я визнаю, що вони неласкаві з чужими і навіть за його життя не всім дозволяли приходити до нього. Їх уже шукав іще один, але вони його не прийняли, бо не вважають його правдивим Ізраїлевим сином.

Мені стало цікаво.

— Розкажи мені, — попросив я.

— Ти чув, що він упав на землю, коли йшов із завданим йому на плечі перехрестям і не здужав уже його нести? — почав оповідати Марк. — Римляни навмання взяли котрогось перехожого, який ішов зі своїх полів до міста, і змусили його нести хрест. Він здався їм звичайним рільником, проте він — власник великих угідь і шанований у лібертинській синагозі чоловік. Він намірявся спочатку скаржитися на сваволю римлян, але потім передумав. Попервах він геть не знав, що до чого, бо він, приходько з Кирени, не хоче жодним чином встрявати в політику. Та коли дізнався, що сталося і чийого хреста він ніс, його опанувало пригнічення, і він захотів більше довідатися про Ісуса від його учнів. Але Петро і йому не довіряв. До того ж усі вони були ще тоді в найбільшому страху, і він уже не повернувся, щоб запитати в них дорогу. Може, тобі варто б розшукати його і поговорити з ним. Цілком можливо, що Ісус сказав йому в дорозі щось незабутнє, адже він став потому таким пригніченим.

— А де мені його знайти? — запитав я.

— Він називається Симон Киринейський, — пояснив Марк. — Запитай у лібертинській синагозі. Там його напевно знають.

— А що це — лібертинська синагога? — запитав я.

— Там читають рукописи грецькою мовою, — пояснив Марк. — Її заснували вільновідпущеники, які повернулися з Рима, розбагатівши там. Приходьки з Александрії та Кирени теж підтримують її, бо вони такою малою мірою гебрайці, що вже не розуміють мови наших пращурів. Це багата й вільнодумна синагога, і вона не накладає на своїх прибічників заважкі тягарі. Я думаю, там тебе добре зустрінуть, якщо в Шабат ти захочеш послухати рукописи грецькою мовою.

Ця порада припала мені до вподоби.

— Я вдячний тобі, Марку, — сказав я. — Переді мною замкнули двері, щоб я шукав дорогу самостійно. Можливо, згаданий тобою Симон теж шукає дороги. Удвох краще шукати, ніж поодинці. Мир тобі.

— Мир і тобі, друже намісника, — натякнув він. — Якщо в тебе питатимуть, ти, певно, зможеш уже твердо запевнити, що більше не чиниться жодних небезпечних змов.

— Я — лише свій власний друг і не маю інших друзів, — мовив я. Мені муляло, що щирий юнак підозрює, що я переказую всі роздобуті відомості римлянам. — Але якщо в мене запитають, я твердо зможу запевнити, що принаймні ті двоє, яких я зустрів сьогодні ввечері, не є паліями чи порушниками порядку. Однак я не думаю, що хтось мене про щось питатиме. Понтій Пилат у всякому разі воліє забути про всю цю історію якнайшвидше.

— Мир тобі, — ще раз мовив Марк, а тоді ми розлучилися, і того вечора зі мною більше нічого не відбувалося.

Проте мені не довелося йти до лібертинської синагоги, щоб розшукати Симона Киринейського. Ось що сказав господар моєї оселі, сирієць Карантес, коли я поцікавився тим Симоном:

— Ти не суши собі над цим голову; зачекай трохи, і я зможу розповісти тобі про того чоловіка все, що тільки захочеш.

Він залишив сина біля прилавка і зник у провулку, і я справді встиг, сидячи на порозі, лишень випити води, як він уже повернувся й розповів:

— Той Симон настільки розбагатів свого часу в Кирені, що, перебравшись кілька років тому до Єрусалиму, накупив полів, виноградників та оливкових гайочків неподалік від міста. Має він інтереси і в інших містах Юдеї. Живе за грецькими звичаями. Стверджують, що він навіть ходить до театру і до лазні шанувальників гімнасія, хоч сам носить бороду, і його не вважають правовірним юдеєм. Дехто аж стверджує, що він навіть не обрізаний, проте він занадто багатий, щоби хтось міг узятися це перевірити. Закону він дотримується і справляє Шабат. Кажуть, із ним сталася прикра історія — римляни силоміць витягли його з натовпу і змусили нести хреста того бунтівника, якого нещодавно розіпнули на хресті. Осоромлення подіяло на нього так, що відтоді він усамітнився в садибі й відмовляється говорити.

Він докладно розказав, як мені знайти будинок Симона Киринейського, а тоді запитав з хитрою усмішкою:

— А що ти від нього хочеш? Ти, може, збираєшся вкладати кошти в земельну нерухомість чи позичити гроші під заставу? Якщо так, я знаю чимало кращих для цього людей, і я геть не рекомендую тобі Симона, який, подейкують, сам носить хворостиння до своєї садиби і не їсть майже нічого, крім хіба що хліба й овочів.

Роздобуті ним відомості здалися мені суперечливими, і мені стало цікаво зустрітися з Симоном Киринейським. Але господар-сирієць напосідався на мене з запитаннями, що ж я, власне, хочу від того чоловіка, і, як мені здалося, бажав мені добра. Тому я врешті знехотя зізнався:

— Саме через той випадок, який із ним стався, я хочу зустрітися з ним, щоб запитати, що він знає про Ісуса Назарянина, царя юдейського, адже йому довелося нести його хрест.

Карантес дуже занепокоївся, смикнув мене за полу і попередив:

— Не говори так голосно про неприємні речі.

Але я сказав:

— Ти добре до мене ставишся, і я не хочу даремно щось таїти від тебе. Я маю всі підстави гадати, що розіпнутий юдейський цар був найдивовижнішою людиною, яка коли-небудь жила, і сином Божим. Я майже цілковито переконаний, що він на третій день устав із могили і досі живе, хоча й помер. Тому я хочу знати про нього все, зокрема й те, що знає Симон Киринейський.

Господар-сирієць мовив у сльозах:

— Ой лихо з тобою! В яку ж біду я вкинув свою господу і свій промисел, що взяв тебе жити в моєму покої! Якби ти не був приятелем центуріона Аденабара, найрозумніше, що б я зробив, — це негайно позбирав би твої речі й випхав би тебе з мого будинку. Про таке кажуть пошепки і в чотирьох стінах, а не на вулиці перед дверима, де всім чутно. І взагалі не треба вірити балачкам нерозумних людей і видінням знавіснілих жінок. Звісно ж, я знаю і чув такі поголоси про те, що ти розказав, але повір мені, від цього всього тобі краще триматися осторонь, а то юдеї вдарять тебе каменем по голові. Хіба тобі не досить доброго й безпечного життя в моїй господі, зручного ложа і смачної їжі, яку готує тобі моя дружина? Хай би ти і пив, і забльовував підлогу, і ще й програв би одяг на собі, і вдавався би в розпусту і по-вавилонському, і по-грецькому — таке я міг би тобі пробачити, бо загалом ти добрий чоловік і ще молодий. Але не встрявай у юдейське чаклунство і божественні справи юдеїв. Цим ти лише накличеш на себе напасть, нашкодиш моїй господі й урешті схибнешся з розуму, як багато з ким сталося, хто вивчав юдейську магію і спробував зрозуміти їхнього Бога.

Говорив він з такою щирою серйозністю і так бажав мені добра, що я відчув потребу звіритися йому, хоч він лише сирієць. Тому я сказав:

— Я аж ніяк не маю наміру встрявати в юдейську політику. Я лише шукаю дороги для себе. Я зазнав багато всілякого, хоч я ще молодий. Філософія не задовольнила мене, а насолода не дала мені спокою. Подібно до заможних і допитливих культурних людей, я пройшов посвячення в таємні ритуали, але ані від них я не мав радості, ані від театру, в якому глядач сам бере участь у виставі. Час від часу мене мучить пригніченість, від якої в мене виступають сльози на очах та й корчить у животі. Тому я шукаю дороги, яку, гадаю, показав Ісус Назарянин, хоч я цього ще не розумію.

Карантес важко зітхнув і сказав:

— Друже мій Марку, — дозволь називати тебе другом, хоч ти громадянин і культурний чоловік. Ти ставишся до мене й моєї родини не як велитель і гордовитий квартирант. Адже ти всміхаєшся моїм дружині та синові й поводишся зі мною як із рівним. Те, що ти розповів, звичайно, зазнає кожна людина в наш час. Я про пригніченість і непевність у всьому, — що особливо дивно, бо ж Рим приніс мир у світ, і жодній чесній людині не треба вже боятися нічого, крім митників та втручання в політику. Але якби ти був одружений і відповідальний за дружину й дітей, у тебе, гадаю, були б інші думки в голові.

Руки в нього безпорадно тріпотіли, коли він підшуковував потрібні слова, щоб висловити думку.

— Це — місто юдейського Бога, — мовив він. — Я глибоко шаную цього Бога і, власне, приношу йому жертву, як я розповідав, але ніяк навіть не намагаюся зрозуміти його безмірність і безідольність, бо в мене з цього лише б розболілася голова. Взагалі нам, приходькам, не дозволено тримати для свого захисту бодай найменшого ідола у межах мурів, ба і римляни не мають права поклонятися тут навіть кесарю. Час від часу поліціянти роблять облави в домівках нашого нечисленного люду, розбивають знайдені ідоли й нещадно штрафують нас. Тому для розсудливого приходька найрозумніше під час мешкання тут стати під охорону лише юдейського Бога і боятися його. А розповідають про нього вельми страхітливі речі, адже він сердитий бог. Не втручайся в його справи, пане Марку, це несприятливо для твого здоров’я.

І ще він сказав:

— Ти, певно, ще не зовсім зрозумів, що для юдеїв релігія є політикою, а політика — релігією, і ніщо, що вони роблять, не є цілком відокремленим від їхньої релігії: їхній Бог пильнує за ними й чигає на них аж до вбиральні, щоб вони і там поводилися за його законом. Тому в цих речах найрозумніше ходити навшпиньках і тримати язика за зубами.

— Я громадянин, — запевнив я. — Мені жоден юдей не може завдати шкоди. Я не підлеглий їхньому судові. Якщо вони звинувачуватимуть мене за щось, що стосується їхньої релігії, навіть проконсул не зважиться засудити мене — для цього мене б довелося відіслати до Рима перед обличчя кесаря.

— Але ж кажуть, що кесар мешкає тепер уже навіть не в Римі, а на якомусь далекому острові, — безневинно зауважив Карантес. — Замість нього править уже інший, підступний і жадібний чоловік, якому треба платити хабарі.

Тут настала моя черга вчепитися в господаря-сирійця, затулити йому рота рукою і нажахано роздивитися довкола, чи не почув часом хто його слів.

— Якби ти сказав ці слова у Римі, — попередив я, — ти договорився б до того, що тобі стяли голову. І прошу, не називай уголос ім’я того чоловіка, бо, думаю, його очі й вуха уже сягають далеких земель.

Але Карантес спокійно відвів мою руку від свого рота і зауважив:

— Ось ти й бачиш: у Римі — по-римському, а в Єрусалимі — по-єрусалимському. Тут ім’я названого тобою розіп’ятого таке саме дражливе і небезпечне, як у Римі — ім’я того другого.

Він повагався, роззирнувся, а тоді сів навпочіпки біля мене, щоб зашепотіти мені на вухо, бо я все ще сидів на порозі його будинку, закутаний у фарбований юдейський плащ.

— Чутки — то чутки, — прошепотів він, — але аж тепер, коли минуло трохи часу, ми, незаможні та приходьки, цілковито розуміємо, від якого великого лиха ми врятуємося завдяки енергійним діям синедріону. Розумієш, напередодні Песаху всі ми, не знаючи про це, стояли на краю вулкана. Народ уже оголосив його царем і Давидовим сином, і розповідають, що його таємно підтримували пустельна громада і змовники, яких називають тихими. Розповідають, що вони мали на меті під час святкування Песаху підпалити храм, щоб подати знак народові, повалити синедріон і створити уряд трудівників і власників дрібних господарств. Ти здогадуєшся, що для римлян це був би якнайбажаніший привід, щоби втрутитися. Власне, намісник заздалегідь зібрав зі всіх гарнізонів легіон, а сам оселився у фортеці Антонія, не наважуючись навіть мешкати в палаці Ірода, як зазвичай. Але після втрати керманича бунтівникам довелося піти назад у підпілля.

— Я тобі не вірю, — сказав я. — Згідно з усім, що я чув, його царство — не з цього світу.

— Звісно, чутки — то лише чутки, — сумирно погодився Карантес. — Але такі вперті й тотожні чутки напевно мають під собою ґрунт. Диму без вогню не буває, чи як ти гадаєш?

— Я гадаю, що синедріон і священники з книжниками розпускають такі чутки після всього, щоб освятити підле вбивство, — рішуче мовив я. — Він не був таким. Мені розповідали, що він казав підставляти ворогові другу щоку і забороняв опиратися злу злом. Це, я думаю, єдиний спосіб визволитися від зла, яке веде до помсти, і знову до помсти, і ще раз до помсти.

— То нехай нарікає сам на себе, — розсудливо сказав Карантес. — Хто діє тут, на землі, робить вчинки і проповідує різні вчення, той мусить підкорятися законам цього світу. Може, його використали лише як знаряддя для здійснення інших задумів — із цим я можу погодитися, адже про нього розповідають лише добрі речі. Але синедріону нічого іншого не лишалося, як зробити висновки, виходячи з раціональної політики й доконаних фактів. Не годиться уздоровлювати хворих і воскрешати мертвих, збиваючи цим народ із пуття, і оголошувати себе сином їхнього Бога. Як відомо, їхній Бог не має і навіть не може мати сина. Саме цим їхній Бог відрізняється від інших богів. Це все породжує політичний неспокій. У разі перевороту на чолі стане найфанатичніший, а зовсім не найпоміркованіший. Не сумнівайся — мій магазин палахкотів би, а донька лежала б із закривавленою головою і розсунутими ногами у водостоку, щойно б розпочалися заворушення, ще до того, як я бодай встиг би оголосити себе прибічником нового царя.

Я обміркував його застережні слова, а також усе мною почуте і спізнане. Далі сказав розважливо:

— Я думаю, його переворот почнеться всередині людини, а не ззовні. Цим його переворот відрізняється від усіх інших. Але як саме він станеться, цього я ще не знаю.

Карантес підніс руку на знак того, що він здається, і мовив:

— З усього помітно, що ти неодружений. Роби як знаєш, але опісля не запевняй, що я тебе не попереджав.

Отож, я пішов до будинку Симона Киринейського. Він містився у вузькому провулку і зовні не відрізнявся від інших будинків міста. Лише його брама була замкнена посеред дня. Коли я якийсь час постукав у неї, відчинити її вийшла служниця, відхилила її і квапливо затулила собі голову, побачивши мене. Я привітався з нею і запитав її господаря, однак вона віднікувалася, кажучи:

— Господар захворів, не виходить із темної кімнати й не хоче ні з ким бачитися.

Я назвався їй, послався на банкіра Аристена і врешті мовив:

— Твій господар напевно захоче побачитися зі мною, бо я говоритиму з ним саме про те, що гнітить його.

Служниця впустила мене і пішла по господаря. Я помітив, що за вутлим фасадом будинок перебудовано на грецький штиб. У великому атріумі був проріз угорі, а в підлозі — басейн на дощову воду. У підлозі також виднілися мозаїчні візерунки, квіточки, рибки і пташки, хоч юдейський закон забороняє такі малюнки. А ще під стінами атріуму стояли бронзові речі та грецькі глечики, як у справжній культурній господі. Незабаром до мене вийшов із сувоєм у руці грецький раб у лляному плащі з майстерно зробленими складками. Він був сивоголовий і мав очі з червоними краями, немов від тривалого читання при поганому освітленні. Він привітався зі мною по-римському і запросив мене сідати й почекати.

— Що ти читаєш? — запитав я.

Він одвів сувій за спину й мовив:

— Це просто книга одного юдейського пророка. Я вчитель господаревих синів Руфа й Александра, але господар — простий чоловік і байдужий до поезії.

— Дозволь я відгадаю, що саме ти читаєш, — з усмішкою запропонував я. — Я сам прочитав ту саму книгу в Александрії, і недавно мені читали напам’ять деякі місця з неї. Це книга пророка Ісаї, так?

Раб збентежився, подивився на сувій у руці, а тоді на мене — і запитав:

— Ти ясновидець чи, може, маг, що так здатний бачити, що саме я читаю господареві?

— Я аж ніяк не маг, — запевнив я. — Дещо з астрономії я, правда, знаю завдяки моєму названому батькові Манілію. Навряд чи ти чув про його твір «Астрономіка».

Він сказав:

— Не чув, але знаю, що римляни запозичують усе в нас, греків, перекладають своєю мовою і заявляють, що ці відомості — їхні власні.

Сивоголовий раб, як видно, мав загострене почуття гідності. Я спитав:

— А що ти думаєш про юдейського пророка?

Він мовив:

— Я грек. Пишномовна юдейська туманність лишень наганяє на мене нудьгу. Я читаю господарю слова одне за одним, але водночас думаю про своє. Черепаха переможе бігуна, як доведено. Я, раб, прийняв роль черепахи. Я не намагаюся перегнати Езопа і Гомера, як юдеї.

До кімнати зайшов Симон Киринейський, і я допитливо подивився на нього. Він мав недбало накинутий, сірий від старості дірявий плащ, недоглянену бороду і ручища рільника. То був чоловік середніх років і міцної статури. Сонце спалило йому обличчя до чорно-брунатного кольору. Ось таким він сів на цінне господареве сидіння, вкрите червоною подушкою, і нетерплячим жестом відіслав раба геть.

Не привітавшись зі мною, він грубо запитав:

— Що в тебе, римлянине? Чого ти хочеш від мене?

Я роздивився довкола, остерігаючись підслухувачів. А далі сказав напрямець і по-простому:

— Мені розповідали, що ти пригнічений через Ісуса Назарянина і що ти хотів зазнайомитися з його учнями, але вони тебе відкинули. Я теж шукаю дороги. Учора ввечері я зустрів під час першої нічної варти двох із них, однак вони не захотіли мені допомогти. Допоможи мені ти, якщо можеш.

Недовірливо схиливши голову, він утупив у мене очі з-під кошлатих брів і заперечливо промовив:

— Я не шукаю дороги. Хто це про мене таке стверджував? Я знайшов свою дорогу багато років тому, і дотепер я нею задоволений.

Я уважно подивився на нього і раптом побачив, що постава голови в нього рабська, а погляд — недовірливий погляд раба. Мимоволі я подивився на його суглобець, щоб побачити там невитравний слід від кайданів, але, простеживши за моїм поглядом, він поспіхом заховав ногу під мармурове сидіння. Відразу ж він ударив молотком по металевій тарілці, щоб покликати слугу.

— Ти гостроокий, — знехотя визнав він. — Я і справді колишній раб, але визвольний лист мені дали понад десять років тому, і я заробив у Кирені статки хліботоргівлею, перед тим як перебратися сюди, до Єрусалиму, звідки був родом мій прадід з батькової лінії. Я маю двох синів і не хочу, щоб люди кепкували з них через моє походження. Але народився я рабом, і батько мій народився рабом, і дід мій народився рабом. Певно, це позначається на людині, хоч тут на це не зважають. Я маю своє місце в синагозі й театрі, в моїх синів є вчитель-грек, я мешкаю цивілізовано, як ти бачиш, а може, мені ще й вдасться купити синам громадянство.

Увійшов слуга зі срібною тацею, подав мені золоту чарку і налив у неї темного вина із запорошеного глека. На таці лежали медівники, а поряд із ними — сірий від попелу ячмінний хліб. Симон Киринейський узяв із таці глиняну чашку і дочекався, щоби слуга налив у неї води. Далі віддер шматок від буханця, здмухнув із нього попіл, поїв хліба й запив водою. Я, безперечно, був вражений його поведінкою.

— Може, мені й самому набридли медівники, — сказав я. — З твого дозволу, я скуштую твого ячмінного хліба. Але вином твоїм я не погордую, коли вже ти звелів розпечатати його заради мене. Щоправда, й вода була б мені якраз, адже це, мабуть, жива вода.

— Воду привозять мені з живого джерела здалеку, — пояснив Симон Киринейський. — Про таку я мріяв, коли хлопцем гарував на спекоті на африканських нивах. Мріяв я і про отакий ячмінний хліб, бо наш ячмінний хліб був замішений з висівок і зернових залишків, з гороху і африканського вівса. Розбагатівши, я пив якийсь час вино, доки не помітив, що воно мені не подобається. Я їв медівники і велів готувати мені смаженину з газелей і гострі підливи, доки не помітив, що чистий хліб та свіжа городина смакують мені краще й зберігають здоров’я в моєму тілі. Я багато пережив. Більше, ніж ти здогадуєшся, римлянине.

Однак розповідав він це не з якоюсь гіркотою, а лише як цілком природну річ.

— Багато часу минуло, — розповідав він, — доки я по-справжньому зрозумів, що я вільний і можу насолоджуватися тим, що мені самому подобається. Моє ложе — воно, як і досі, тверде ложе раба, бо від м’яких перин у мене лише болить спина. Я добре знаю, що люди насміхаються з мене, коли я, оглянувши свої угіддя і сплативши людям поденне, збираю собі у плащ сухі галузки й несу їх на плечах до своєї господи. Я не картаю інших за марнотратність, але марнотратність не дає мені самому радості. Як я був хлопцем, мене відшмагали мало не на смерть, коли я, нетямущий, збирав на чужій землі кізяки й сухий осот, щоб мати мала чим розпалити вогонь під горщиком. Тому я тішуся, коли збираю на власній землі добрі дрова і несу їх у своєму плащі до господи.

І ще він сказав:

— Певно, я суворий господар, бо терпіти не можу ледачості у своїх наймитах, але я ніколи не бороню збирачеві маслин злазити з дерева, щоби прочитати денну молитву. Найприємніше для мене — походити у своїх угіддях, засукати плащ і пристати до роботи власноруч.

Здавалося, він хотів уникнути розмови про висловлене мною, позаяк він іще повів далі:

— Ось яку дорогу я знайшов для себе. Я багато розмірковую своєю рабською головою про людську свободу. Тому я не пхаюся до інших зі своєю свободою і своїми радощами, а з дорогою душею даю іншим жити по-своєму. Певно, то була дитячість — повертатися до Єрусалиму, але з розповідей моїх батька й матері я знав, що це обіцяна земля. Та й про Ізраїлевого Бога вони розповідали скільки знали, хоч раби не мали синагоги і вчителів. Ані я, ані мій батько навіть не були обрізані за законом — настільки мало ми вже знали про заповіт між Богом та Ізраїлевим народом. Про хліботоргівлю я знаю все що тільки можна, і я б напевно досяг успіху, якби перебрався до Рима. Але хліб, який туди транспортують, щоб роздавати його безплатно, — це кривавий хліб. Це потверджують рубці від батогів на моїй спині. Але людині потрібні прабатьківські казки і прабатьківський Бог, власний народ, належність до якого вона усвідомлює. Мені ніколи не стати римлянином, і я не в змозі вважати своєю метою безперервне нагромадження багатства. Я маю вдосталь для себе і своїх синів і я розумно повкладав майно на випадок багатьох нещасть. Тепер я просто хочу жити правильно, шануючи Бога, тримаючись заповідей, не шкодячи іншим людям, тішачись із того, що дає мені втіху. Такою простою є знайдена мною дорога.

— Я шаную твою дорогу, — сказав я. — В тобі немає хвастощів і нахабства, яке в Римі робить розбагатілих вільновідпущеників відразливими. Вони заплатять будь-які гроші, щоб потрапити на бенкет до сенатора чи мати змогу на вулиці звертатися до вершника на ім’я. Їхній спосіб життя викликає лише сміх. Це все зрозуміло, якщо ти вибудував свій будинок усередині по-грецькому, щоб він мав приємний вигляд, і показуєш мені свої золоті чарки. Але ти не раб своїх речей, так мені здається з твоїх слів.

Симон Киринейський розвів руками.

— Цього я прагну, — сказав він. — Я хочу бути вільним такою мірою, наскільки це можливо для людини. Хай би я втратив усе, що маю, адже недолі ніхто не може уникнути, а все ж таки я небагато втрачу, бо задовольняюся малим. Це мале дає мені більше радості, ніж достаток.

— А чому ж тоді, — запитав я, — зустріч із тим назарянином так збентежила тебе, що ти ховаєшся в темній кімнаті, тримаєш браму замкненою і не хочеш ні з ким бачитися?

Він важко зітхнув, обтер рукою чоло і намагався не дивитися на мене.

— А що ти сам знаєш про розіп’ятого? — запитав він.

— Я приїхав з Александрії, власне, лише для розваги, щоб побачити священне місто юдеїв під час їхнього свята Песаху, — розповів я. — Я зупинився подивитися на розіпнутих, аж раптом усе потемніло. Я побачив його страждання і смерть. На третій день я побачив, що гробниця його порожня, і почув, що він воскрес. Він не відпускає мене. Мені розповідали, що ти ніс його хреста якусь частину дороги. Я розумію, що й тебе він не відпускає. Чому? Він сказав тобі щось особливе?

Симон Киринейський склав ручища докупи й заперечив:

— Ні, він нічого мені не сказав. Саме це і гнітить мене. Він не сказав нічого, лише подивився на мене.

— Я нічогісінько про нього не знав, — почав розповідати Симон. — Я не встряваю в політику і дотримуюся закону за настановами моєї власної синагоги. Ті двоє інших були розбійники, це помічалося з їхніх облич. Я повертався зі своїх полів і зупинився подивитися, коли він впав на землю під вагою хреста і не зміг уже встати. У тисняві я не мав як пройти повз нього. Котрась милосерда жінка схилилася, щоб обтерти своєю хусткою кров і піт з його обличчя. Але він не здужав підвестися, хоч римляни стусали його обкованими черевиками. Центуріон роззирнувся і показав на мене за свавільною звичкою римлян. Мабуть, у мене й досі ще душа раба, адже я підкорився, і вони завдали хреста мені на плечі. Тоді він подивився на мене і знову підвівся з землі на тремтливі ноги. Не перечачи, я доніс хреста за ним аж до пагорба. Якби я подав скаргу, центуріона покарали б, але я не шукаю зайвої сварні із римлянами. Я лишався там і дивився, як вони поклали його на землю і приперли йому руки коліньми. Легіонний кат цвяхами прибив йому зап’ястки до хреста. Тоді він знову подивився на мене. Я розвернувся і втік назад до міста. І зачинився у своєму будинку.

Обіруч він обтер собі лице, покрутив кошлатою головою і повів далі:

— Навряд чи ти зможеш зрозуміти мене. Я бачив розіп’ятих, і навіть як раби глузують зі своїх товаришів, прибитих до хреста за те, що вони, озлившись, убили начальника робіт чи підпалили ниву. Свого часу мої очі стали знечуленими до вигляду страждань. Я не думав, щоб людське страждання могло дуже мене зворушити. Але він подивився на мене. В мене запаморочилося в голові, і я втік, бо боявся, що земля провалиться в мене під ногами.

— Як мені пояснити тобі, — розпачливо вигукнув він, — коли я й сам не розумію? Коли він, лежачи на землі, подивився на мене з набряклим від ударів лицем, з колючою короною на голові, ніщо для мене вже не мало жодної цінності. Не можна отак дивитися на людину. Я пішов до темної кімнати, натяг плаща собі на голову і не зважився втекти бодай на подвір’я, коли двигтіла земля і репалася стіна. На другий день я порушив закон про ходіння у Шабат і в тривозі шукав його учнів, але вони не хотіли мене слухати. Подейкували потім, що учні впоїли римських вартових і потай винесли тіло з гробниці, щоби збити народ із пуття. Проте щось у мені каже, що це неправда. Той, хто може дивитися так, як дивився він, встане з могили самотужки. Поясни ти мені, хто він був і чого хотів.

— Наскільки я зрозумів, — обережно сказав я, — він приніс із собою власне царство на землю. Його царство і досі ще пробуває поміж нами по його воскресінні. Я шукаю дороги до його царства. Я сподівався, що, може, він сказав тобі щось таке, що покаже мені шлях.

— Якби ж то сказав, — поремствував Симон Киринейський. — Може, він не вважав мене гідним своїх слів, коли я так неохоче взявся нести його хреста. Але після того як він подивився на мене, жива вода — і та має гнилий смак у мене в роті, а добрий хліб застрягає в горлянці. Навіть мої сини почужіли мені, аж я вже не радію, дивлячись на них. І взагалі вони чужі, адже я хотів виховати їх не так, як виховували мене. Однак досі я радів, бачачи, як вони добре поводяться і вміють читати й розмовляти з учителем про такі речі, які я не знаю і знати не хочу, бо мені досить власного досвіду, щоб мати знання. Проте в цій справі досвід мені не допомагає. Він забирає в мене всю радість, тож я враз міг би повернутися до рабської будки й дати закувати себе в кайдани.

— А ти чув про тутешніх тихих, які чекають на його пришестя? — запитав я врешті.

— А чому ж тоді, як ти гадаєш, я велю читати для мене вголос книгу пророка Ісаї? — з гіркотою відбуркнув Симон Киринейський. — На неї так зріс попит останніми днями, що мені довелося заплатити за грецький сувій п’ятиразову ціну. Але вона мені не допомагає. І не кажи мені про тутешніх тихих. Я знаю, що вони впізнають одне одного за привітаннями і таємними знаками, але я не хочу встрявати в політику. Я лібертин і не хочу для себе іншого становища.

— Але, — сказав я, — я не думаю, що вони домагаються політичних цілей. У всякому разі вже не домагаються. Гадаю, вони вірять, що Бог народився людиною на землі, ходив серед них, страждав і воскрес, щоби справдити рукописи й незбагненним чином розкрити їм своє царство. Але ніхто ще не розуміє, як це все пояснити.

Симон Киринейський знизав дужими плечима і трусонув тілом, немовби хотів скинути з себе невидимий гніт.

— Отже, я ніс на цих плечах хрест живого Бога, — мовив він із жахом у голосі. — Я не заперечую цього, не відкидаю твоїх тверджень. Моє серце запевняє, що ти кажеш правду. Він подивився на мене двічі.

Пригнічений, він вів далі:

— Авжеж, я чув розповіді про нового вчителя, який викликав збурення, але я ніяк не міг пов’язати його в уяві з тим закривавленим чоловіком, який з колючою короною на голові дибав туди, де його мали розіпнути. Аж на пагорбі мені прочитали напис — бо сам я читати не вмію, — і я зрозумів, що він — той самий Ісус, про якого я чув. Проте я лише частково вірив тому, що про нього казали. Життя зробило мене недовірливим. Я небагато зважав на вчинені ним чудеса, але в Єрихоні є один начальник митарів, мені й ім’я його назвали — Закхей. То цей Закхей зіп’явся на сикоморове дерево, щоб побачити нового вчителя. І кажуть, Ісус попросив його злізти з дерева і побував у нього вдома, хоч той був публіканом. Коли Ісус пішов собі, Закхей, кажуть, пороздавав біднякам половину свого майна і вчетверо віддав усе, що поздирав був з людей. Відтак його притягли до суду, адже цим він сам зізнався у зловживанні, але з нього як зі схибнутого зняли обвинувачення й усунули його з посади. Тобто я цілком вірю, що хтось, у кому є сила, може звеліти розслабленому стати на ноги, — але куди більшим дивом є спонукати багатія роздати біднякам половину майна. Такого попросту не буває. Це неможливо. Навіть судді зрозуміли, що Закхей — пришелепкуватий. А взагалі, мені б хотілося зустрітися з тим Закхеєм і почути з його власних вуст, що саме сказав йому Ісус і як це він так з'їхав з глузду.

Мій римський розум зробив мене як не чим іншим, то принаймні практичною людиною, незважаючи на всю грецьку філософію.

— Твоя правда, — сказав я, — вставаймо негайно зі своїх місць і ходімо до Єрихону, щоб побачитися з Закхеєм. Цілком можливо, що він навчив Закхея чогось такого, перед чим втрачають цінність земні статки. Така глибока таємниця варта того, щоб її почути. Ти сам казав, що коли він лише подивився на тебе, все решта втратило для тебе цінність.

Але Симон Киринейський відмовився:

— До Єрихону йти день із чимсь, хай би як ми не поспішали. Сьогодні — переддень Шабату, і взагалі я в оці дні не хочу залишати Єрусалим. Якщо він справді воскрес, його царство, про яке ти так завзято розказуєш, перебуває тут найближче до нас. Так каже мій здоровий глузд.

Я зрозумів, що він має рацію. Адже і власні Ісусові посланці не годні були залишити Єрусалим, а чекали, що щось відбудеться.

Я мовив:

— Нас двох поєднує те, що ми обидва — сторонні люди й лише випадково стали свідками цих подій. Утім я більше не вірю лише у випадковість і маю підозру, що нас із певною метою підвели до того, що саме ти і саме я отак шукаємо його дорогу. Але хай там як, а у нас обох засіла скалка в серці, і ми не матимемо спокою, доки не дійдемо до ясності в усьому цьому.

Симон Киринейський відповів з гіркотою:

— Я мав ясність і дорогу. Але я більше не вільний. Я б’юся, мов риба в неводі. Я ніколи не сподівався на вічне життя, якого гадають здобути собі фарисеї тим, що виконують закон аж до крайніх меж. Задосить я вже надивився, як пускаються духу раби, щоб я міг повірити в друге життя. Швидше я повірю садукеям, які не мають такої надії. У нашій синагозі не сперечаються про щось таке. Наші вчителі сиділи в ногах у вчених людей з Александрії. Я трошки вірю в чаклунство — і в шкідливе, і в цілюще, бо не можу не вірити у правдивість того, що бачив на власні очі. Подаючи милостиню і дотримуючись закону в межах здорового глузду, я розраджую свою душу, адже я бачу, наскільки світ сповнений марної жорстокості та безсердечності. Однак не вірю я, що добрими вчинками куплю собі вічне життя. Облудна людина не може підкупити Бога, хай би й звеліла сурмити перед собою, роздаючи милостиню. Але в тогосвітнє життя я не вірю, навіть у схоже на тінь, у що вірять греки й римляни, чи в переродження в півня, адже і в такому мене переконували в Кирені. Там були собаки, які полювали на рабів-утікачів і яких годували м’ясом із рабів.

Він поринув у спогади й розповів:

— На великі африканські угіддя приїздили подорожани з самісінького Рима, щоб дослідити, наскільки економно й доцільно організовано всю працю, наскільки дешево утримувати рабів і як дужих рабів спаровують з дужими жінками. Але дарма я згадую минуле. Це вже мені не допоможе порадіти з моєї свободи.

Його міцне вино непомітно вдарило мені в голову. Я сказав по-святенницькому:

— Симоне Киринейський, хоч ти — лише вільновідпущеник, я не зневажаю тебе. Щоправда, я громадянин і маю навіть право носити золоту каблучку на великому пальці, але на Родосі мене вчили соромитися привілеїв, які дає походження, і прагнути радше відзначатися перед людьми власними заслугами. Утім, не дуже я й відзначився — я практикую більше думки, ніж учинки. Я навіть не замислююся про рабство — хіба що в тому сенсі, що тримання рабів завдає важких проблем господареві, і успішний чоловік ніколи не має спокою, коли довкола нього і день і ніч метушаться раби. Так чоловік, який любить комфорт, стає рабом своїх рабів. Але ти розкрив мені очі на те, що й раб — це, напевно, людина і майже подібна до мене, хоч у неї тавро на чолі і її можуть вихолостити для приборкання норову. Симоне Киринейський, ти — мій ближній, і я б хотів любити тебе, як самого себе, якби вмів. Той воскреслий і таке проповідував, коли жив. Мабуть, я освіченіший за тебе, але в усьому цьому новому моя вченість не має цінності. Мене немовби наново вкинуто в світ, і я мушу вчити все від самого початку. Тому я щиро хотів би заприятелювати з тобою, якою б великою не була різниця між нами у становищі й званні.

Проте мої слова образили Симонове почуття власної гідності, яке у вільновідпущеників загостреніше, ніж в інших. Він ударив глиняною чашкою об бильце сидіння, аж вода бризнула мені в очі, й вигукнув:

— Постидався б, римлянине! Я викину у вбиральню твою каблучку з пальця і помочуся на твою філософію. Вона — це просто пустопорожнє заняття для тих, кому нема що робити, від якого не заколоситься жоднісінька стеблина. А ота твоя знаттєлюбність — це теж лише заняття для нероб, щоб ти колись мав що розповісти і цим стати значливішим за інших. Лицемірне марнославство — ось що проглядає крізь твою рідку бороду і з кутасів твого плаща. Ти немов актор, який за всяку ціну шукає для себе нову роль, провалившись в усіх інших.

Ще за кілька днів до того я би шваркнув вином йому в лице, прозвав би його жалюгідним вільновідпущеником і спересердя майнув би геть від нього. Але його в’їдливі слова загасили хміль у моїй голові настільки, що я замовк, щоби проаналізувати їх. Я міркував, чи справді він має рацію, висловлюючи мені отакий присуд. Природна знаттєлюбність спонукала була мене розпочати цей шлях, але що далі я просуваюся, то виразніше розумію, що все це стосується і мене, і я сам крок за кроком міняюся зі шляхом.

— Пробач за моє хизування, — попросив я. Я, громадянин, далебі спустився до того, щоб попросити вибачення в неосвіченого вільновідпущеника. — Як люди ми в цьому рівноцінні. Я не є винятковим. Він сам, кажуть, останнього вечора став навколішки і помив ноги своїм учням, щоб навчити їх покори. Я настільки вже ошалів, що ладен схилитися перед тобою і помити тобі ноги, якщо лиш хочеш, Симоне Киринейський.

— Я сам мию собі ноги й не потребую на це слуг, — відбуркнув Симон. Але, полагіднівши, додав: — Не журися за мене. Після того як він подивився на мене, він для мене — питання життя і смерті.

Щоб визнати мене своїм приятелем, Симон торкнувся рукою моїх чола, плеча і грудей, і його дотик не був мені неприємним.

— Можливо, тебе скеровано до мене саме тепер, — визнав він. — Грек, учитель моїх синів, читає мені рукописи, безперестанку позіхаючи, та й сам я нічого з них не розумію. Я саме намірявся вийти з господи, щоб підшукати грамотного книжника, який пояснить мені пророцтва. Думаю, він розколов би мені навпіл кожне слово і розтлумачив би все спочатку згідно з буквою, а потім алегорично, і ще зіставив би цей рукопис з іншими рукописами — а второпати я б нічого не второпав. Розумієш, після того як він подивився на мене, я знаю, що його вчення — це не вчення рукописів, це життя.

Симон глянув довкола й запитав:

— Що це сталося? Мені стало легше, і мене вже нічого не гнітить.

Здавалося, наче хмара відплинула вбік над прорізом у залі, адже все пояснішало в моїх очах. Цю ж мить увійшов доволі рославий чоловік, загорнутий плащем, і прокрокував залою до внутрішніх покоїв, немов не помічаючи нас. Симон Киринейський гукнув йому вслід:

— Це ти, Елеазаре? Щось сталося в полі?

Він підвівся з сидіння й зазначив:

— То мій начальник робіт Елеазар. Він шукає мене. Певно, хтось зламав собі руку або віслюк упав до криниці, й потрібно мене.

Він пішов услід за тим чоловіком до внутрішніх покоїв. А сам я замислився, де я бачив того незнайомця, адже в його постаті було щось знайоме. Я міг хіба посміхнутися від думки, що найбільше він нагадував мого доброго вчителя на Родосі. Я наче помітив, що голова в нього була такою самою лисуватою. Якби він одягався на грецький штиб, він би цілком скидався на мого вчителя. Але я знав, що мій учитель помер багато років тому, і мені стало сумно від згадки про те, яким уважливим і відкритим до сприйняття добра я був у той час.

Невдовзі Симон Киринейський повернувся й сердито мовив:

— Не розумію, куди пішов Елеазар. Певно, він вийшов через подвір’я, не знайшовши мене в моїй кімнаті. — Він ударив молотком по металевій тарілці. Коли прийшов слуга, він звелів: — Приведи до мене Елеазара. Він допіру пройшов кімнатою і не помітив мене, бо я сиджу в тіні.

Слуга збентежився й мовив:

— Я не бачив сьогодні Елеазара. — Але він пішов подивитися, незабаром повернувся й запевнив: — Ні-ні, ти помилився, Елеазара тут нема, і брама замкнута.

Симон Киринейський пішов подивитися сам. Я чув, як він сердито говорить зі служницею, ходить по кімнатах і штурляє речі. Аж по тривалому часі він повернувся і сказав:

— Тут і справді нікого нема. Служниця божиться, що вона в усякому разі не відчиняла браму після твого приходу, і ніхто в будинку Елеазара не бачив.

Усе ще зацікавлений, я пояснив:

— Ну а мені здалося, що то мій померлий учитель, який виховав мене на Родосі. Добре, що на кам’яній підлозі й досі є його сліди. А то ми б, напевно, подумали, що бачили обидва примару.

Я показав на сліди босих ніг на гладко відшліфованому підлоговому камені. Симон Киринейський, схилившись, обдивився їх і неуважно мовив:

— Елеазар, я бачу, потовк собі ноги до крові.

Він провів по слідові пальцем, і на ньому з’явилася пляма. Я кинувся навколішки на підлогу і втупився в ті сліди від босих ніг. Холод пробрав моє тіло від голови до ніг, коли я здійняв очі на Симона Киринейського і, затинаючись, мовив:

— Я вже розумію, чому його учні не відразу його впізнали.

Однак Симон Киринейський не зрозумів. Роздратовано він відбуркнув:

— Мою господу погано охороняють, якщо будь-хто може тут гасати туди й сюди, хоч браму замкнуто.

— Ти справді його не впізнав? — запитав я.

Але Симон Киринейський уперто твердив:

— То був Елеазар, мій начальник робіт.

Я здійняв руку й вигукнув:

— Ні-ні, ці сліди — святі сліди, і твій будинок — благословенний будинок. Він сам, воскреслий, пройшов повз нас і дозволив нам побачити його, бо ми так щиро шукаємо його дорогу.

Темно-брунатне Симонове обличчя посіріло, але він емоційно заперечив:

— То був Елеазар, я бачив його на власні очі і впізнав його. Я не зношу, що ти мене отак лякаєш.

— Вір чому хочеш, — сказав я. — Сам я знаю, чому вірити. У ньому було щось знайоме для нас обох, бо ми обидва вже бачили його. Але як би ми в першу мить зрозуміли, що то він? Марія Магдалина теж його не впізнала, доки він не звернувся до неї на ім’я.

— Що це ти намагаєшся мені згодувати? — запротестував Симон Киринейський. — Я бачив, як чаклун викликає духів, але його духи були лише віддзеркаленими в диму зображеннями, що рухалися разом із димом. Жоден дух не лишає слідів босих ніг на підлозі.

— Він — не просто дух, — сказав я. — Ти й досі не розумієш? Він устав із могили і все ще живе поміж нами, йде собі й приходить, як хоче. Зокрема крізь замкнені двері.

Проте досвідчений рабський розум Симона Киринейського не згоджувався вірити мені.

— Я можу повірити, що він воскрес, адже він так подивився на мене, — пояснив Симон. — Але чого б він являвся саме тобі й саме мені — цього мій розум не витримує. Ми не його учні, і ми не знали його до того, як він помер. Ти, необрізаний римлянин, і я, колишній раб. Навіщо цареві являтися нам?

— Його царство було поблизу нас ще до того, як він сам явився, — мовив я. — Хіба ти не бачив, як у кімнаті пояснішало перед тим, як він зайшов? Тобі полегшало, а мені стало добре. І мені й досі добре. Навіщо нам намагатися розгадати, що він має на меті, коли ми сторонні? Явившись нам, він, певно, хотів показати, що і ми маємо право шукати його дорогу, як уміємо.

— Якщо то був він, я віддам свої статки синам і піду за ним, куди він лиш захоче, — пообіцяв Симон. — Але то не він був, а Елеазар. — Утім він гірко забідкався на долю, стискав ручища в кулаки й зітхав: — Чому це мало відбутися саме зі мною? Хіба він не міг знайти молодшого чоловіка у свій невід? Саме отак людину хапає лихо, зненацька й раптово, а ти про нього ні сном ні духом. Треба ж було, щоб саме мені так не пощастило трапитися тоді йому на шляху, коли я думав, що зможу проживати свій вік, удовольняючись тим, що маю!

З його слів я зрозумів, що він таки вірить, хай і не хоче вірити. Я підбадьорливо сказав:

— Симоне, брате мій, повір мені: він напевно може дати тобі куди більше, ніж ти мав дотепер. І все ж таки не йди за ним, а полиш дорóгу, якщо вона для тебе заважка. Не думаю, щоб він змушував когось іти з ним, якщо людина в глибині душі не підготувалася для його дороги.

Але Симон заперечив:

— Отакої, ти що, вже починаєш охороняти його дорогу і зводити переді мною перепони — так само, як його учні, які відмовилися навіть побачитися зі мною? Я нічим не гірший від тебе в пошуку його дороги, якщо він справді явився нам, у що я геть не вірю.

Тієї ж миті ми почули, яку браму хтось шалено грюкає, і ми обидва стрепенулися. До наших вух долетіли рипіння замка і звук відчиняння брами, а далі — лайливий голос служниці. Повз неї до кімнати шугнув малорослий чоловік з великою головою, він заламував руки, плакав і вигукував:

— Де він? Куди ви його заховали? Я прив’язав свого віслюка до стінового обруча і терпляче чекав, побачивши, як він заходить у цей будинок, але він і досі ще не вийшов. Я хочу зустрітися з ним.

— Про кого ти, незнайомцю? — запитав Симон. — Тут нікого нема, крім оцього мого гостя, і ми давно розмовляємо один з одним.

Кумедний чоловічок став переді мною, здійняв до мене обличчя і короткозоро вдивився в мене, але далі сказав:

— Це не той, кого я шукаю. — Як для юдея, вдягнутий він був дорого, з марнославством. Мав плаща з мілетської вовни, якщо я не помилився.

— То кого ти шукаєш, — знову запитав Симон, — і як ти можеш так безсоромно вдиратися до моєї господи?

— Для тебе однаково, кого я шукаю, — з потаємністю в голосі відрізав чоловічок. — Можу сказати хіба, що він пройшов повз мене на дорозі. Аж коли він подаленів, я впізнав його, але він уже не зупинявся і не чув мого гукання. Хоч як я підганяв віслюка, а він дійшов до міста раніше від мене, і я побачив, як він заходить у цей будинок.

Тут знову почувся стук у браму, і ввійшов селянин з відкритим і засмаленим сонцем обличчям. Симон Киринейський зітхнув із полегкістю, побачивши його, й вигукнув:

— А, ось де ти, Елеазаре! Чому ти допіру пройшов кімнатою, нічого не кажучи, і куди ти щез?

Однак Елеазар збентежено відказав:

— Та де, мене допіру тут не було, я йду просто з поля, подивитися, що з тобою, господарю, що ти багато днів не з’являєшся на своїх угіддях. Кроки господаря освіжають поле, і я не знаю, що його робити, коли ти не даєш мені вказівок. Чи не захворів ти, бува?

Я роздивлявся його ноги. Він був босоніж, і його ноги здалися в моїх очах червоними від крові. Я показав на них і запитав:

— Ти поранив собі ноги?

Елеазар засоромлено глянув на свої ноги і сказав:

— Ні-ні, то фарба, якою ми позначаємо жертовних овець, і я не почистився, бо я лиш прийшов глянути на господаря, щоб він знову повчив мене, що і як роблять у Кирені, і погарикав мені у вухо. Інакше в мене не вийде зорганізувати роботу на догоду йому.

Чоловічок подивився по черзі на нас усіх, знетерпеливився, почервонів на обличчі й гукнув:

— Ви що, смієтеся з мене? Що це ви кажете про поля і жертовних ягнят, коли я питаю вас навпростець, куди ви його заховали?

Я покартав його:

— Ти наскакуєш на нас як півень, коротуне. Я Марк, римський громадянин, ось господар — це Симон із Кирени, а оцей чоловік — його начальник робіт Елеазар. А ти що за один і як смієш ти шаленіти в чужому будинку, немов ти з’їхав з глузду?

Він бундючно пояснив:

— Я Закхей з Єрихону, колишній начальник митарів. Не насміхайся з мого зросту, бо я не якийсь там зневажений у моєму місті, принаймні в очах римлян.

З подиву я сплеснув руками, а Симон Киринейський вигукнув:

— Я чув про тебе, Закхею! Ми он допіру говорили про тебе. Яким вітром тебе сюди завіяло — адже якби не переддень Шабату, ми подалися б до Єрихону, щоб побачитися з тобою?

Закхей недовірливо позирав на нас, проте я теж запевнив:

— Це правда. Отже, ти той, хто за наказом Ісуса Назарянина віддав біднякам половину свого майна і вчетверо відшкодував усе, що поздирав був з людей.

Закхей зауважив:

— Він мені не наказував — я з власної доброї волі роздав несправедливо нажите майно. Але що ти, римлянин, знаєш про нього?

Елеазар зніяковіло зачовгав ногою по підлозі й мовив:

— Як я бачу, ти здоровий і сповнений сили, господарю, і я не хочу слухати про речі, від яких, коли їх почуєш, спорожніє голова й розболиться живіт.

— Не бійся, — мовив я. — З’ясуймо все докладно. Чому ти, бідняче, боїшся, коли називають ім’я назарянина?

Елеазар переступав з ноги на ногу, роздивлявся підлогу й розповідав:

— Його ноша була б легка, а його ярмо — солодке. Він обіцяв нам мир, якщо ми прийдемо до нього. Але хто б там не обіцяв наймитам, пастирям та орачам щось добре і краще, ніж було досі, його притягнуть перед обличчя суддів. От вони розіпнули і його, Ісуса, і я не хочу більше нічого про нього чути.

— Ні-ні! — палко загукав Закхей. — Ти цілковито помиляєшся щодо його вчення. Він прийшов шукати заблукалих, і навіть мене він називав сином Авраамовим, хоч знав мене як жадібного й безжального чоловіка. І він не насміхався з моєї зовнішності, а гукнув мене на ім’я і попросив злізти з дерева, на яке я зіп’явся, щоб побачити його, і погостював у моєму будинку.

— І його царство — не з цього світу, — доповнив я від себе.

— Але коли він говорив, ми вірили, що його царство невдовзі з’явиться, — зазначив Закхей. — Я не прийшов до Єрусалиму разом з іншими на свято Песаху, бо я грішник і мою пожертву не приймають у храмі. Аж від тих, хто повертався зі свята, я дізнався, як по-жахливому його тут убили, і я вже не розумію, що думати. Мене опанував неспокій, і врешті я сів на віслюка, щоб вирушити до Єрусалиму і достеменно про все довідатися. Але на дорозі поблизу Єрусалиму він пройшов повз мене.

— Хто? — емоційно запитав Симон Киринейський.

Закхей знову почервонів, кинув погляд на підлогу і почав заламувати руки.

— Він сам пройшов повз мене, — прошепотів Закхей, — тільки не кажіть і ви, що я несповна розуму. Я просто був стомлений дорогою, бо чоловік я неміцний тілом. Та й віслюк мій сунув, похиливши голову. Аж коли він проминув мене, я відчув, що повз мене пройшла сила, я уважніше подивився йому вслід і впізнав його.

— Ти і справді бачив, як він заходить у мій будинок? — із притиском запитав Симон.

— У жодному іншому будинку він не міг зникнути, — запевнив Закхей. — Авжеж, я почув у Єрихоні, що він воскрес, але я не повірив цьому, бо такого раніше не бувало. Проте зрозумівши, що то він, я не зважився голосно гукати йому вслід і не хотів привертати увагу, одразу стукаючи у браму, щоб часом не наразити його на небезпеку. Але пожалійте вже мене і пустіть до нього, щоб я міг кинутися ниць перед ним і вшанувати його як Месію.

Почувши слово «Месія», Елеазар тяжко вилаявся й вигукнув:

— Не кажіть більше вголос це слово! Хворих він уздоровив і померлих воскресив, він царем приїхав верхи до Єрусалиму і очистив батогом святилище. А от здолати синедріон сили йому забракло, хоч багато хто вже дав накувати залізний наконечник собі на палицю, і ми лишень чекали знаку, щоб піти за ним. І от нам подали знак, якому ми віримо. На хресті його розіпнули між двома розбійниками, і доки я живу, нема чого вже комусь приходити казати мені про Месію. Я й без того вірю, що це так, і більше нікому не дам збити мене з пантелику. Дітям своїм я теж залишу в спадок таке знання, що Месії нема і не буде.

— Виходить, і ти, Елеазаре, знав про нього, — дорікнув Симон Киринейський. — Чому ти вчасно не розповів мені про нього?

Елеазар розпаленів і не добирав слів, вигукуючи:

— Кому-кому, а тобі я ніяк не міг розказувати про нього, адже ти багач і такий жадібний, що збираєш навіть хмиз із землі, не лишаючи нічого, що могли б назбирати собі вдови й сироти! Для багатіїв не було би місця в його царстві — найперше ми повідкидали би багатіїв з його дороги й розподілили би поля, виноградники та оливкові гаї поміж народом. Правда, деякі казали про нього одне, а деякі — інше, утім, я думаю, сини світла повернулися би до Єрусалиму і повели би нас. Але Івану Хрестителю стяли голову, а Ісуса Назарянина розіпнули на хресті. Багатії, можновладці й законники так само в усі часи вбивають пророків цього народу. І я більше не можу терпіти жовч у собі, а випльовую її тобі на підлогу, господарю. Ти знаєш, що і як роблять у Кирені, а я вже знаю, і то з гіркого досвіду, що і як роблять у Юдеї і в Єрусалимі.

Коли він закінчив, Симон Киринейський мовив знесиленим голосом:

— Якщо я аж так прогрішився перед тобою і якщо справді забираю з-під носа у вдів та сиріт хмиз і несу його в плащі до власної господи, то вдар мене. Я це заслужив.

Проте Елеазар його не вдарив. Навпаки, він пошкодував про свої злостиві слова, схилив голову й запевнив:

— Ні-ні, я сказав несправедливо. Ти добрий господар, найкращий господар, який у наш час може бути. Про вдів та сиріт ти піклуєшся і не занадто ретельно лічиш свої снопи й коші з оливками. Чимало людей живе з самих крихт, яким ти дозволяєш падати зі свого стола. Просто я озлоблений, і серце моє чорне через Ісуса Назарянина. Він показав свою силу і стільки всього наобіцяв, а лишив тільки порожнечу в наших руках.

— А все ж таки не порожнечу, — сказав я, — а щось більше і неймовірніше, ніж будь-коли раніше бувало.

Я показав на сліди на кам’яній підлозі, уже ледь помітні, так що розгледіти їх можна було лише проти світла. Симон Киринейський розповів, що з нами відбулося і яку постать ми бачили. Наостанок він запропонував:

— Піди, Закхею, і візьми з собою Елеазара, адже все одно ти мені не віриш, а підозрюєш, що ми його заховали. Обдивіться разом усі кімнати та комірки моєї господи, зайдіть у льохи, комори й на дах і не залишіть жодного місця неоглянутим, щоб не лишилося ані тіні сумніву, що він зник звідси так само, як і прийшов у мій будинок. А тоді повертайтеся, щоб усе обговорити й вирішити, що нам робити.

З недовірливих очей Закхея було видно, що він не цілком вірить Симонові Киринейському. Але на пропозицію він пристав і мовив:

— Недарма я дослужився до начальника митарів. Мати б мені митарську шпичку — і я би напевно знайшов усі потаємні комірки у твоїй господі. Якщо я не знайду його тут, то й ніхто інший не зможе його знайти, і частково я повірю, що його і справді вже тут нема.

Симон нетерпляче звелів йому попросити в слуг усі потрібні йому шпички. В супроводі Елеазара Закхей вийшов із зали дриґотливою ходою каліки й почав методично оглядати кімнати в будинку. Ми з Симоном обидва довго мовчали, перебуваючи у пригніченому настрої. Врешті я сказав:

— Ми говорили про Закхея, і він з’явився перед нами. Може, це знак для нас.

Симон не встиг відповісти, бо за межами будинку зчинилися галас і шум, і ми почули, як служниця знову відчиняє браму й свариться з юрбою, яка там зібралася. Розгублена, вона підійшла до Симона, зітхала і ремствувала:

— Не розумію, що робити і що діється у твоїй господі. Надворі скупчилася юрба жебраків. Вони хвилюються і кажуть, що чули, ніби сьогодні ти, Симоне Киринейський, годуватимеш і поїтимеш усіх єрусалимських бідняків та калік.

Симон Киринейський схопився обіруч за голову й гукнув:

— Це сон чи не сон? Я сьогодні не справляю гостини в своїй господі!

Обертаючись до мене, він повинуватив мене:

— Ти напевно лихий маг. Усе це спричинено тобою, і в голові моїй уже нема жоднісінької ясної думки.

Він кинувся до брами, а я — за ним. Коли він відчинив двері, ми побачили тісний провулок, забитий юрмою калік, людей з різними виразками, біснуватих, жінок і дітей, яких скарлючило від худини, по очах у яких лазили мухи і які тяглися зсохлими пальцями до Симона. Усі вони улесливо вигукували йому хвалу і благословляли його іменем Ізраїлевого Бога. Дарма намагався Симон розпитати, звідки розійшлося таке безглуздя, нібито він справляє гостину в своєму будинку. Однаково ніхто з жебраків не зміг дати на це ясної відповіді, і було видно, як з обох кінців провулка квапливо сходяться перед його будинком ще більше калік, кульгаючи й завзято тягнучись по землі.

Тут Симон Киринейський здався, скликав слуг і звелів:

— Впустіть тих нещасних на моє подвір’я, скільки їх є, але дивіться, щоб між ними був порядок і щоб вони нічого не вкрали. Напечіть хліба і візьміть усе, що є їстівного в господі, і роздайте їм, щоб нагодувати кожного. А ще намішайте їм з великих глеків вина, щоб мали що пити. Але впустіть лише тих, що прийшли першими, а далі вже нікого не впускайте. На моє подвір’я більше людей і не влізе.

Мені він сказав:

— Усе, що мені лишається, — це дякувати творцю неба й землі, що обидва мої сини Александр і Руф саме поїхали до мого маєтку в Кириафі й пробудуть там увесь Шабат. Бо ті нещасні могли би хворобами і занечищеністю заразити їх, хай на себе мені й байдуже.

Він пішов подивитися, щоби слуги напевно послухалися його і справді виставили все, що є їстівного в господі, і не шкодували олії, борошна, меду та сухофруктів, а повідкривали й горщики з соленою рибою і повиставляли гострі підливи. Помітивши, що на подвір’ї розсідається і повзає понад сім десятків жебраків, він зрозумів, що на те, щоб їх нагодувати, запасів у його садибі не вистачить, і послав слугу купити ще хліба і продуктів для варіння каш.

Опинившись у його господі, жебраки несміливо роздивлялися грецькі колони на подвір’ї, вони позамовкали і вже не галасували, щоб не розгнівати його. Тим часом, оглянувши кімнати й льохи, попроколювавши в коморах кожен мішок і обнишпоривши ще й склад вугілля, Закхей прийшов геть увесь у пороху, борошні й сажі, шалено пихкав, обтер обличчя хусткою, забруднюючись іще дужче, і повинуватив Симона, кажучи:

— Але ж ти хитрий! Ось як ти збиваєш мене з пантелику. Поміж цими жебраками вже давно зміг непомітно для мене вийти з будинку той, кого ти заховав.

Симон зітхнув:

— Якщо ти, який його знав, не віриш мені, хто ж тоді повірить у те, що ми розповідаємо і бачили на власні очі? Він явився тобі на дорозі, а нам він явився в моїй господі. Помилуй мене, Боже, — через усе, що зі мною сьогодні відбувається, я поправді вірю, що він воскрес і розбентежує світ, як він розбентежив мою господу. То розкажи нам про нього і чого він навчав, щоб ми зрозуміли, чого він од нас хоче.

Симон власноруч приніс води і, уласкавлюючи Закхея, помив йому голову, а Елеазар помив йому ноги, відтак Симон приніс митареві чистий плащ. Бачачи, з якою святобливістю ми всі троє прислужуємо йому, щоб дістати змогу почути від нього слова вічного життя, Закхей заспокоївся і стримано мовив:

— Таємниць він мені не звіряв, якщо ви так собі гадаєте, — те, що він казав у моїй кімнаті, він казав так, щоб усі чули. Входячи до Єрихону, він повернув зір сліпому, який повірив, що він — Давидів син. А мені він сказав: «Син людський прийшов, щоб знайти та спасти, що загинуло». А ще він казав, що в його царстві більша радість із одного грішника, який кається, ніж із дев’яноста дев’ятьох праведників, яким каяття не потрібне.

Симон Киринейський відразу мовив:

— Це несправедливе вчення. Що за радість людині, якщо вона робить усе можливе, щоб жити правильно, а пан просто проходить повз неї і не хоче бодай заговорити з нею? Як це грішник може бути йому угоднішим за праведника?

Одначе Закхей застережливо здійняв руку і розповів:

— Він звернувся до мене на ім’я і відвідав мій будинок, хоч я грішний і зневажений. Коли він звернувся до мене, з моєї душі злетіла вся озлобленість на життя, яка сковує мене через мою водянку голови й калікувате тіло і через яку я не думаю про людей нічого доброго, а лише погане. Якщо він узяв мене до себе, Ізраїлів цар і Давидів син, і простив мені гріхи, тоді мені вже не потрібно схвалення й прихильності від людей. Це вивільнення було таким великим, що на радощах я роздав половину майна біднякам, але, думаю, ви обидва не можете цього зрозуміти.

Симон Киринейський погодився:

— Так, цього ми не можемо зрозуміти, але, мабуть, ти заподіяв стільки кривди і наробив стільки поганих вчинків, що підозрював: невдовзі тебе викриють. Тому ти покаявся і, скільки міг, відшкодував збитків, щоб тобі лишилася бодай частина твоїх статків.

Утім Закхей весело запевнив:

— Твої слова ніяк не ображають мене, навпаки — я шаную твій здоровий глузд. Я сам виріс на тому, що з такою самою недовірою вивчаю спонуки людей та їхні учинки. Я знаю сам, що зі мною відбулося перед його обличчям. Але в моєму будинку він розповів загадкову оповідь, яку я й досі не зовсім розумію. Він розповідав про родовитого чоловіка, який вирушив у далекий край, щоби прийняти царство, а тоді повернутися. Перед від’їздом він покликав десятьох своїх рабів, доручив їм десять мін і звелів торгувати ними йому на вигоду, поки він повернеться. Але його громадяни ненавиділи його і послали йому вслід звістку, що не хочуть, аби він був над ними царем. Ставши на царство і повернувшись, він звелів покликати рабів, яким доручав гроші, й зажадав від них звіту, щоб довідатися, хто що для нього набув. Перший раб гордо розповів, що дана йому міна принесла десять мін. І відказав йому цар: «Гаразд, рабе добрий, ти в малому був вірний — володій десятьма містами».

Мені довелося перебити його й запитати геть розпачливо:

— Невже він не казав ні про що, крім грошей? Я чекав від тебе слів вічного життя.

Але Закхей виправдовувався, пояснивши:

— Я — лише митар. Певно, він гадав, що я найкраще зрозумію притчу, яка стосується грошей.

Мовив і Симон Киринейський:

— Ми, юдеї, найкраще розуміємо все, що стосується грошей, і краще за тебе, римлянина, вихованого грецьким філософом. Десять мін — дуже велика сума, але, може, то було лише срібло, а все ж таки не золото. І багато, звичайно, залежить від того, скільки часу тривала відсутність господаря. За зовсім короткий час ніхто, мабуть, не зможе чесними способами побільшити одну міну вдесятеро. Принаймні для цього потрібні удача і хитрість.

Закхей запитав:

— Можна розказувати далі чи ні? Другий раб побільшив одну міну вп’ятеро, і йому дали володіти п’ятьма містами. А от останній раб приніс назад дану йому міну, яку мав сховану в хустці, боячись загубити і втратити гроші, якщо почне торгувати ними. На своє виправдання він сказав: «Я боявся тебе, бо ти жорстока людина: береш, чого не поклав, і жнеш, чого не сіяв». Тоді цар мовив: «Устами твоїми суджу я тебе, злий рабе. Ти знав, що я жорстока людина, беру, чого не поклав, і жну, чого не сіяв. Чому ж ти не віддав мої гроші надійному банкірові, якщо сам не наважувався торгувати ними за мене, щоби, приїхавши, я взяв своє принаймні з прибутком?» Він звелів іншим узяти в нього ту єдину міну й дати тому, хто мав десять мін. Але інші сказали: «Він десять мін уже має».

Я затулив собі рота рукою, щоб не сказати нічого про цю нудну розповідь, але Закхей тріумфально подивився на нас, підніс руку і попросив:

— Слухайте уважно і запам’ятайте, бо це його наука. Цар відповів їм: «Говорю я вам, що кожному, хто має, то дасться йому, а хто не має, забереться від нього і те, що він має». Наостанок він звелів привести до нього ворогів, які не хотіли, щоб він царював над ними, і наказав повбивати їх.

Ми з Симоном Киринейським обидва обмірковували цю загадкову оповідку. Нарешті я сказав, пригнічений:

— Я не розумію, що тут мається на увазі, але це теж неправильно і несправедливо.

Закхей погодився:

— Я теж не зовсім розумію, але ця оповідь схвилювала мене, коли я почув про його смерть. Усе, що мені спадає на думку, — він порівнював себе зі зненавидженим громадянами родовитим чоловіком і подався шукати царювання у власному царстві, що не з цього світу. Певно, він наміряється повернутися й зажадати звіту від кожного, кому він доручив міну, і подивитися, як кожен із нас побільшив її.

Я спитав:

— А ти пам’ятаєш цю оповідку правильно і точно — так, як він сам її тобі розповів?

Закхей запевнив:

— Гадаю, в усякому разі я пам’ятаю думку. Багато хто ще чув її і може це потвердити. Деякі пам’ятають, що він казав про міни, хтось каже, що рабів було лише троє, але його науку всі пам’ятають однаково, бо вона була такою несподіваною, непередбачуваною і несправедливою.

Поміркувавши, митар сказав:

— Не думаю, що він мав на увазі гроші — притча глибша. Сам він остерігав від нагромаджування речей, які проїсть міль і понищить іржа, а натомість краще збирати скарб у його царство.

Симон Киринейський, стрепенувшись, щось згадав і звелів:

— Елеазаре, негайно йди до комор і складів, збери, що там є вовняного і лляного, і роздай біднякам, які харчуються в мене на подвір’ї. — Далі він знову похмуро втупився поглядом перед собою.

Елеазар повагався, почовгав ногою по підлозі й мовив:

— Зі своїми речами тобі вільно вчиняти що хочеш, господарю, але все ж таки ти, певно, дозволиш мені спочатку взяти собі новий плащ і хітон, та й дітям своїм я залюбки взяв би щось звідти, і ще дружині.

Симон похитувався тілом, поклавши руки між коліньми, і погодився:

— Роби як хочеш, та й ви решта — візьміть, що лиш забажаєте. Розграбуйте мене дочиста і забирайте все, що я нажив для себе за своє життя. Скиньте з мене й оцей дірявий плащ, якщо тільки він комусь надасться.

Закхей знітився і застеріг:

— Не перебирай мірки, Симоне. Здорова помірність потрібна і в даванні, і в бранні. Але загалом ти дієш правильно, адже він сам сказав: «Те, що ви вчиняєте з одним із цих менших, те ви вчиняєте зі мною». Це така дорога.

Раптом він стривожився і схопився на ноги, кажучи:

— А що ж там із моїм віслюком, якого я припнув до стінового обруча? Вулиця забита юрмою жебраків. Хтось міг у рейваху відв’язати віслюка і поцупити його.

Але поміркувавши, він заспокоївся, знову сів і мовив:

— Та нехай, я не хочу бути гіршим від тебе у справах царства, Симоне. Якщо хтось украв мого віслюка, то, певно, він має в ньому більшу потребу, ніж я, і я не збираюся бігти за ним, щоби звинуватити його. Хай собі має.

Симон усе ще кректав і похитувався тілом, але далі він заусміхався й зазначив:

— Усе це мене дуже знесилює. Таке відчуття, ніби від мого тіла обценьками відщипують по шматку, коли я чую, як зухвалі жебраки плямкають і сваряться між собою за найкращі кусні. Здогадуюся, що з пожадливості вони затоптують хліб і толочать солену рибу ногами. Але, либонь, я звикну до такого, якщо це так він задумав.

— Ти справді гадаєш, — вражено запитав я, — що він сам, зникнувши з твого будинку, явився котромусь жебракові й розповів, що ти справляєш гостину у себе в господі, щоб випробувати тебе?

— Що я гадаю, те й гадаю, — відбуркнув Симон. — Але якщо він жартує зі мною, то й я з ним пожартую. Подивимося, котрий з нас добре сміятиметься.

Він пройшов уперед, а ми подалися за ним на подвір’я. Ми побачили, як жебраки чемненько сидять навпочіпки на землі й злагоджено ділять їжу між собою. Вони аж ніяк не сварилися одне з одним, а навпаки — подавали одне одному найкращі шматки, далебі як запрошені на гостині. Сліпим вкладали кусень у руку і передавали їжу всім тим, які самі не досягали до посудин.

Тим часом Елеазар носив оберемками вовняні ковдри і лляну одежу і складав їх між колонами. З жарин підіймався чад від смаженого м’яса, слуги наввипередки пекли в печах ячмінний та пшеничний хліб і макуху, присмачену кмином. Ну а брамниця плакала вголос, і грек, учитель синів, утік на дах і відмовлявся спускатися.

Радість і злагодженість жебраків роздратувала Симона Киринейського настільки, що він голосно загукав:

— Їжте і пийте, щоб у вас луснув живіт, а решту несіть до себе додому! Але знайте, що я, Симон Киринейський, не пригощаю вас ані крихтою. Господарем цієї гостини є Ісус Назарянин, якого розіпнув наш синедріон. Нехай він поблагословить вашу їжу, щоб ви спожили її на життя, а не на смерть. Сам я не в змозі її поблагословити — така гірка жовч клекоче у моєму горлі.

Жебракам здалося, що він жартує, вони щиро подивилися на нього, а дехто намагався сміятися. Це ще дужче розсердило Симона Киринейського, аж він гукнув іще голосніше:

— Ісус Назарянин, син Божий, пригощає вас усім цим добром, бо він воскрес і його царство поруч з нами, доки він ходить серед нас, іде собі й приходить, як хоче, зокрема крізь замкнені двері.

Жебраки налякалися й позирали одне на одного, але найсміливіші з них засміялися вголос і загукали: «Благословенний ти, Симоне Киринейський, серед Ізраїлевих чоловіків! Але чому ти частуєш нас лише оцтом, коли сам ти, судячи з твоїх слів, цмулиш солодке вино зі своїми поважними гостями?

Аж задихаючись із гніву, Симон Киринейський гукнув слугам і звелів:

— Відкоркуйте їм ще й глечики і намішайте їм питво в найбільшій посудині, щоб вони повірили, що Ісус Назарянин, син Божий, творить диво ще й по смерті.

Слуги зробили, як він звелів, але щоб порятувати те, що можна було ще порятувати, почали самі наввипередки пити разом із жебраками; до них усіх долучився й Елеазар. Тим часом Симон Киринейський приніс посудину з дорогою нардовою мастю, розбив її шийку й вигукнув:

— Цей бруд, запах гнилизни і мухи на ваших очах і виразках муляють мені. Це занадто знайомий для мене запах. Здається, ніби я знову лежу в темряві з кайданням на нозі в рабській будці. Намастіть собі голову цією мастю і обітріть нею лице, адже вельможі — й ті позаздрили би вам за ці пронизливі пахощі.

Солодкі пахощі й справді розійшлися по всьому подвір’ї, коли він розкрив посудинку. Він ходив подвір’ям, великим пальцем мастив маззю волосся жебраків і загалом поводився так, наче втратив розум — то реготав, то страшенно лаявся. Але далі він опинився біля хлопця, який жадібно щось їв; посудина випала в Симона з руки, він кинувся навколішки поряд із хлопцем і звелів вельми розсудливим голосом:

— Принесіть мені густого гребінця, щоб я вичесав вошей в цієї дитини.

Коли наказ було виконано, він і справді почав вичісувати й убивати вошей у кудлатому волоссі брудного хлопця, і робив він це так вправно, немовби все своє життя виконував цю неприємну справу. Голова у хлопця була вся у струпах від укусів вошей, і він зойкав під час Симонового вичісування, але так поспішав наїстися, що не встигав боронитися.

Жебраки почали боятися й шепотіли одне одному:

— Симон Киринейський утратив розум через Ісуса Назарянина. Це зрозуміло, адже римляни так тяжко зганьбили його, змусивши нести хреста блюзніра. Швиденько їмо й пиймо і берімо, що він нам дає, але потім ідімо геть, щоб він не почав вимагати від нас повернути те, що нам дав.

Їхній головний мовив:

— Траплялося й раніше, що багатій сп’яна пустить непроханих жебраків до себе на гостину, але зрештою розгнівається на них і топче їх ногою, щоб вони випорснули з себе все, що з'їли й випили. Тож поквапмося.

Боязко вони поглядали на Симона Киринейського, але той з такою святобливістю заглибився в очищання хлопцевої голови від паразитів, що не чув їхньої розмови. Вичистивши хлопчині голову, він силоміць підвів його до басейну, стягнув з нього лахміття і скупав його всього, не зважаючи на його вереск. Решту мазі він використав на те, щоби змастити хлопцеві голову, груди й ноги, далі вибрав для нього з-поміж одежі власних синів хітон, плащ і червоні черевики, одягнув його й мовив:

— Тепер ти напахчений і вбраний так, як син вельможі. Нехай мене вдарять по носі, якщо ти не гідний його царства.

Жебраки похапали одяг, який роздав їм Елеазар, і почали обережно скрадатися до брами, чатуючи нагоди вихопити хлопця з рук розшаленілого Симона Киринейського. Однак той помітив їхні наміри й гукнув:

— Ще не йдіть, запрошені Ісусом Назарянином гості! Кожен з вас має дістати подарунок від нього.

Він звелів Закхею й мені іти з ним, і ми допомогли йому відчинити замкнену на багато замків залізну, скріплену обручами скриню. Звідти він вийняв запечатану шкіряну калиту і бігцем повернувся на подвір’я, здер печатку й почав роздавати срібняки жебракам, які тягли до нього руки. Деяким він дав драхму, деяким — тетрадрахму, а деяким дісталася десятидрахмова монета, бо він тицяв гроші навмання, не дивлячись, кому що буде.

Жебраки почали ремствувати й казати:

— Чому отому дісталося аж стільки, а мені ти дав так мало?

Але Симон Киринейський відказав:

— Винуватьте в цьому Ісуса Назарянина. Він бере, чого не складав, і жне, чого не сіяв. — І дав з калити ще більше тим, кому дав був найбільше, — та коли почав забирати гроші в тих, кому дісталися найменші срібняки, тут уже жебраки відчули, що пора, і втекли геть усі у браму, забравши з собою хлопця.

Симон Киринейський витер піт на обличчі, здивовано подзенькав калитою і сказав:

— Такого зі мною раніше не бувало. Що, мені сприймати це як знак і пораду? — адже в калиті лишилася половина грошей, хоч я був ладен пороздавати їм усе.

Я порекомендував йому:

— Віднеси, поки не пізно, гроші назад до скрині й замкни її. Далі вичеши собі бороду, щоб у тебе самого не завелися воші, й накажи слугам прибрати сліди гостини. Я не знаю, чим була ота твоя поведінка — дурістю чи хитрістю, але я в усякому разі певен, що жебраки триматимуть у себе те, що їм дісталося, і напевно вже довго не докучатимуть тобі.

Закхей сидів біля Елеазара окрай великої змішувальної посудини, він весело засміявся і гукнув мені:

— Ходи й ти, римлянине, бери собі чашку і начерпай вина. Тут іще багато на споді, і не годиться, щоб таке дороге вино застоювалося й псувалося.

Він попив вина і вигукнув:

— Благословен плід виноградний іменем того, хто помер і воскрес, щоб підготувати для нас усіх царство! На власні очі ми його бачили, всі ми троє, і ти, Елеазаре, в усякому разі бачив його сліди на кам’яній підлозі, тож ти мусиш повірити нам — чоловікам поважнішим, аніж ти, орач і пастир.

Ніжно він оповив Елеазарові шию рукою, поцілував його і пояснив:

— Не журися, адже поважнішим за тебе я є лише на цьому світі, а в його царстві, можливо, ти станеш поперед нас. Він сам запевняв, що там перші стануть останніми, а останні — першими.

Елеазар боронився, випручуючись від нього, і дорікнув:

— Ви всі в екзальтації, а найбільше — мій господар Симон. Але я й сам в екзальтації після того, як дістав новий одяг і роздав стільки добра й вартих грошей речей тим, хто нічого не має. Щонайменше мені вдарило в голову вино, бо я незвиклий до міцного вина.

Але Симон Киринейський мовив, обмацуючи голову:

— Мир вам. Я вкрай стомлений і повернуся в темну кімнату, посплю. Багато ночей мені не спалося, бо я не міг заснути і мордувався через Ісуса Назарянина. Тепер я відчуваю, що маю мир, і, думаю, просплю весь Шабат.

Хитливими ногами він подався до своєї кімнати, і ми не пішли за ним, ми із Закхеєм, бо обидва розуміли, що в цьому стані йому і справді краще поспати. Але пам’ятаючи про вимоги гостинності, він іще повернувся й зі скуйовдженим волоссям зазирав на нас із-за дверей, кліпав очима і казав:

— Сподіваюся, що все це — просто поганий сон, і я знатиму, що це так, коли, прокинувшись, уже не застану вас тут. Але заночуй ти, Закхею мого сну, в світлиці, якщо хочеш. Елеазар нехай проспиться, а тоді йде до себе додому справляти Шабат, доки в небі не зайнялися три зорі. Ну а ти, римлянине, тобі я не знаю що сказати, бо ти напевно лише сон, і я вже тебе не застану.

Елеазар послухався його, пішов у тінь колон, кинувся на землю й загорнув собі голову плащем. Ми із Закхеєм лишилися вдвох і пильно подивилися один на одного. І його лице вже не було в моїх очах неприємним лицем карлика — очі в нього світилися, а щоки пашіли з вина, як у звичайнісінької людини.

Він запитав мене, чи не знаю я чогось про учнів, яких Ісус обрав своїми посланцями. Я розповів йому, що знав і що бачила Марія Магдалина, і як Ісус крізь замкнені двері явився в горішній залі кільком своїм учням. Я розповів, що бачився з Хомою та Іваном, і відверто визнав, що вони мені не повірили чи не захотіли приймати мене. Наостанок я мовив:

— Моє серце згорить у мені. Вони мені не повірять, якщо я піду й розкажу їм, але, може, повірять тобі — бо знають тебе, — якщо ти підеш і розповіси, що з тобою і з нами відбулося. Може, тоді вони довірятимуть нам і звірять нам свою таїну, адже напевно вони знають більше за нас і знають також його містерію, хай і не хочуть розкривати її іншим.

Закхей довірливо мовив:

— Я піду й розшукаю їх. Принаймні Матвій довірятиме мені, бо сам колишній митар. Ми з ним розуміємо один одного. Може, він попросить інших за мене.

— Зроби так, — мовив я. — Сам я більше не хочу і не можу набиватися до них. — Я змалював йому горішню залу, в якій бачився з Хомою та Іваном. Він висловив припущення, що знає будинок і його господаря, хоча теж не хотів називати мені його імені.

— Іди в мирі до своєї оселі і чекай, щоб я тебе покликав, а я підготую для тебе дорогу, — самовпевнено звелів Закхей.

Отже, так ми розлучилися, і я пішов до своєї оселі, чудуючись з усього, що зі мною відбулося в будинку Симона Киринейського.

Марк — Туллії.

Я й далі пишу тобі, Тулліє, наче вітаюся з тобою. Мій добрий учитель на Родосі виховав у мені розуміння того, наскільки зрадлива людська пам’ять і наскільки швидко все змішується в голові та переплутується одне з одним, і забувається порядок подій. Навіть ті, хто бачив одну подію, пам’ятають її по-різному і засвідчують по-різному — кожен залежно від того, що саме викликало в ньому зацікавлення. Тому я пишу, щоб самому не забувати, як і в якому порядку все зі мною відбувається.

Писати я почав напередодні Шабату, коли з гуркотом зачинялися храмові брами, аж той гуркіт розлягався понад містом, долітаючи до далеких долин. День Шабату я теж просидів у своїй кімнаті за писанням, бо юдеям хочеться, щоб і приходьки шанували їхній Шабат і не гасали вулицями. Самі вони йдуть до синагоги молитися і слухати рукописи, вбравшись по-святковому. Для них полічено кількість кроків, які вони мають право ступнути в Шабат. У храмі їхні священники приносять подвійну жертву — так мені розповідали — але це не вважається порушенням Шабату.

Перед заходом сонця, ще коли тривав Шабат, привітати мене прийшов центуріон Аденабар. Уже без шолома, вбраний у сирійський плащ, щоб не привертати уваги на вулицях, він сумно позіхав і мовив:

— Як твій мир, і чи живий ти й здоровий, бо я вже багато днів нічого про тебе не чув? Нема нуднішого дня, аніж юдейський Шабат, коли ми не можемо навіть піти на вишкіл до цирку, щоб тільки не образити юдеїв маршовою ходою. Пригости мене ріскою вина, бо у фортеці Антонія в день Шабату вино тримають під замками. А то легіонери знічев’я почнуть битися між собою чи з п’яних очей підуть до міста дражнити юдеїв, показуючи їм свиняче вухо.

Господар-сирієць добре про мене піклується. Щоби підтримувати в мені спокій і добрий настрій, він приніс був мені до кімнати глек галілейського вина, яке він вихваляє, називаючи його кориснішим для здоров’я, ніж усі інші вина. Воно, мовляв, не занадто вдаряє в голову, від нього не розболиться живіт і до нього не треба задля зберігання домішувати живицю — головне, просто вчасно випити все вино, щоб воно не встигло перетворитися на оцет.

Аденабар охоче попив його, витер рота, пильно подивився на мене й зазначив:

— Ох і змінився ж ти з вигляду, аж тебе годі вже відрізнити від огреченого юдея. Бороду запустив, пальці в тебе заплямлені чорнилом, а в очах вираз, який мені не подобається. Що з тобою таке? Чи не потьмарив тобі часом голову юдейський безідольний Бог, як це часто буває з приходьками, які приїздять сюди у подорож, щоб побачити храм, але потім починають розмірковувати над тим, чого не витримує голова звичайної людини? Лише в юдеїв голова може отаке витримати, бо вони ще змалку виростають з розумінням свого Бога, а коли їм минає дванадцять, вони вже такі загартовані своїм Богом, що більше не потребують батьківської допомоги для благословення хліба і для молитов.

— Друже Аденабаре, — сказав я. — Ми разом дещо побачили і спізнали. Тому я визнаю, що голова в мене потьмарилася, і я навіть не соромлюся цього.

Проте він жваво перебив мене:

— Називай мене краще моїм римським іменем, бо душею я почуваюся більшим римлянином, ніж будь-коли. Моє римське ім’я — Петроній. Цим іменем я розписуюся, отримуючи платню перед легіонним квестором і приймаючи письмові накази, коли хтось має охоту писати їх на вощеній дощечці. Розумієш, у мене з’явилися сподівання посісти командування цілою когортою і перевестися до Галлії чи Іспанії, а може — до самого Рима. Тому я намагаюся вдосконалити свою латину і призвичаїтися до мого римського імені.

Знову він допитливо подивився на мене, мов оцінюючи, наскільки потьмарений я в голові і наскільки можна мені звірятися.

— Для мене ти — Аденабар, — мовив я. — Я не гордую тобою за твоє сирійське походження. Я вже не цураюся навіть юдеїв, а намагаюся дізнаватися про їхні звичаї та віру. Але мене от дивує, чому тебе не відряджають в пустелю на вартову службу чи під скіфські стріли. Ти би швидше позбувся життя, щоб ніхто вже не мав клопоту через те, що тобі відомо.

— Що ти верзеш? Що відомо? Чи ти геть несповна розуму, чи, може, від самого рання вже напився цього доброго вина? — лагідно дорікнув Аденабар. — Але в тому ти маєш рацію, що я почуваюся набагато важливішою людиною, ніж раніше. І не кажи мені про пустелю, бо вона засліплює очі й доводить навіть загартовану людину до видінь. Їзда на верблюді викликає морську хворобу, і там є вбрані в козлину чоловіки, які лякають вартових, жбурляючи перед ними палицю, яка ніби змія. Якби я опинився в пустелі на вартовій службі, я б напевно почав невдовзі думати про те, про що не думаю в цивілізованому світі.

Допитливо поглядаючи на мене, він запитав із хитрою посмішкою:

— Мабуть, ти чув, що Єрусалим став недобрим місцем для розумної людини. Якщо пригадуєш той передранковий землетрус — стверджують, що тоді розкрилося і чимало могил святих. Дорогі небіжчики почали ходити і являються багатьом юдеям.

— Я знаю лише одного, хто воскрес, — мовив я. — Ти теж його знаєш. Тебе спокушають підвищенням на службі та переведенням в інші краї, щоб ти помовчував про нього. Адже центуріона годі змусити мовчати так само просто, як звичайного легіонера.

Аденабар роблено втупився в мене й запевнив:

— Я геть не збагну, про що ти. Але чи пам’ятаєш ти легіонера на ім’я Лонгин? Його спис дивно поводиться у нього в руках, і на навчанні він уже не в змозі метнути його правильно. Спис поранив його в ногу, а коли він спробував метнути його в мішок із сіном, спис випорснув з його руки і мало не простромив мене, хоч я стояв позаду нього. Але зі списом усе гаразд. Негаразд із самим Лонгином. На пробу я сам метнув списа, щоб показати приклад, бо ніхто інший уже не згоджується брати його в руку. Я бездоганно влучив з сорока кроків у мішок із сіном. Будь-яким іншим списом Лонгин спроможний орудувати, та тільки не власним.

— Ти, очевидно, маєш на увазі спис, який він устромив у бік сина Божого, — сказав я.

Аденабар потряс тілом, немов струшуючи з себе хробаків, і заперечив:

— Ти давай не називай того чоловіка сином Божим. Від цього слова в мене мулько на душі. А прецінь і легіонному катові розслабило руки, аж він не має вже сили бодай піднести батога. Заледве з допомогою другої руки йому вдається закласти шматки їжі собі до рота. Фельдшер фортеці Антонія не знаходить у його руках жодних негараздів і підозрює, що той симулює, щоб дочасно дістати шматок землі й жити з комфортом у ветеранському місті. Відслужити йому лишилося ще два роки з двадцяти. Його висікли батогами, позаяк досвід військової медицини свідчить, що таке шмагання уздоровлює різні недуги, яких не видно зовні. Але він, як і личить довголітньому легіонерові, витримав батожіння, закусивши в зубах шматок шкіри, і сила йому в руки не повернулася. Думаю, цю недугу запишуть йому як ревматизм. Це законна недуга для легіонера. Ми, офіцери, слабуємо на неї ще більше, ніж рядовий склад, бо нам час від часу доводиться, перериваючи комфортну залогову службу, лежати на твердій землі на холоді й у мокроті.

— Але, — замислено пояснив урешті Аденабар, — я не пригадую, щоб назарянин прокляв когось із нас. Навпаки, на хресті він гукав свого батька і просив його пробачити нам, бо ми, мовляв, не знали, що чинили. Тоді, щоправда, я гадав, що він просто марить, адже його батька не було там серед глядачів.

Роздратовано я мовив:

— Не розумію, до чого тут Лонгин і легіонний кат?

— Думаю, ми всі дуже злякалися через назарянина, — висловив припущення Аденабар. — Він не був звичайною людиною. Коли ті, хто були там присутні, дізналися, що він воскрес, вони ще дужче злякалися, бо у своєму одноманітному житті вояк вірить кожній чутці. Що безглуздіша чутка, то легше він повірить. І тоді вже досить лишень, щоб у нічній темряві щит загримів на підлогу або розбився сам собою старий глек з оливою, розливаючи свій вміст по землі, аж ось уже весь гарнізон на ногах і прикликає богів на допомогу.

— Але подейкують, що в місті не легше і юдеям, — повів він далі. — Ніхто вже не зважується спати сам-один. Діти прокидаються серед ночі й запевняють, що хтось чужий схилявся над ліжком і торкався їх рукою. Ну а інші розповідають, що прокидаються від того, як їм на лице крапають гарячі краплі, — але, засвітивши лампу, вони нічого не бачать. А ще розказують, що навіть члени великого синедріону миють і миють руки й справляють усілякі обряди очищення за найсуворішою буквою закону, навіть садукеї, які загалом не педанти. А от зі мною нічого поганого не стається. Мені навіть не сниться нічого поганого. А в тебе як?

— У мене? — сказав я. — Я шукаю дорогу.

Аденабар дивно втупився в мене. Він устиг допити вино до половини глека і не вважав за потрібне домішувати воду до дешевого вина, однак я не помічав у ньому ознак сп’яніння.

— Мені розповідали, — мовив він, — що доріг чимало, і багато є обманців. Як ти, громадянин, гадаєш знайти дорогу, коли юдеї й самі в ній не певні? Боюся, браму зачинять перед тобою і ти лише потовчеш собі носа об неї.

Я вразився з його слів і вигукнув:

— Тільки не запевняй, що ти, центуріон, знаєш тутешніх тихих і теж шукаєш дорогу.

Аденабар гучно розсміявся, ударив руками по колінах і вигукнув:

— Ага, спіймав тебе в пастку! Не думай, що я не знаю, що ти останніми днями поробляєш. Я теж маю друзів у місті — і більше, ніж ти, приходько.

Знову стаючи серйозним, він пояснив:

— Думаю, римляни припускаються великої помилки, тримаючи той самий легіон у цьому краї рік у рік. Деінде це нормально. Легіон знайомиться з краєм, у якому підтримує порядок. Місцеві мешканці здружуються з легіонерами і вчать їх своїх звичаїв. Прослуживши двадцять років, легіонер дістає в тому краї шматок землі, бере шлюб із тамтешньою жінкою і навчає своє оточення римських звичаїв. Але в Юдеї і Єрусалимі не так. Що довше живе тут приходько, то більше він починає боятися юдейського Бога чи навпаки — аж до сліпої люті ненавидіти юдеїв. Хочеш вір, хочеш ні, але серед офіцерів-римлян, надто в маленьких залогах, є такі, що таємно перейшли в юдейську віру й дали себе обрізати. Але повір мені, я не такий. Я просто з цікавості добуваю відомості про різні дороги в юдеїв, не для вивідування, а щоби краще їх зрозуміти і не опинитися під владою їхнього лячного Бога.

— Ти сам біля хреста визнав його сином Божим, — нагадав я. — Сам пішов зі мною у гробницю і на власні очі побачив нерозвите полотно, після того як він воскрес.

— Авжеж, — погодився Аденабар. Зненацька він розчерепив об підлогу глиняну чашку, зірвався на ноги й загукав із перекошеним з люті обличчям:

— Хай будуть прокляті той юдейський цар, усе це чаклунське місто і храм, у якому нема навіть ідола, щоб їхнього бога можна було розбити на шматки! Просто дивина, що одну людину годі позбавити життя. Бувало й раніше, що розпинали безвинних, але вони не воскресали, щоб потім являтися привидами. Назарянин розладнує військову дисципліну.

Уже відлунали храмові сурми, і юдеї прочитали вечірню молитву. Крізь тонкі стіни мого покою ми почули, як із тріском зачиняються храмові брами. Юдейський Шабат скінчився. Мимоволі ми обидва глибоко видихнули з полегкості. Аденабар попросив вибачення, що зопалу розбив винну чашку, і сказав:

— Я злощуся, бо я центуріон, і мені би слід бути розумнішим за підлеглих. Але, певно, я забобонний і неосвічений чоловік, адже Лонгинів спис і руки ката не дають мені спокою. Я й сам пробуджуюся серед ночі, прислухаючись до невидимої ходи. Порадь ти — адже ти потай збираєш відомості — як мені позбутися цього юдейського чаклунства.

Я запитав:

— А що, Аденабаре, чи почуваєшся ти грішником?

Він здивовано подивився на мене і своєю чергою запитав:

— А про який ти гріх? Я дотримуюся військової дисципліни, статуту і отриманих наказів, як можу. Звісно, кожен має якісь провини на сумлінні, але, думаю, я нічим не гірший вояк і офіцер, ніж будь-хто інший. Навпаки, почувши про можливе підвищення, я вважаю, що цілком на нього заслуговую за роки служби.

— Хай буде, як ти кажеш, — зазначив я. — Якщо воно так, навряд чи Ісус Назарянин матиме до тебе щось. Мені розповідали, що він прийшов знайти не досконалих, а грішників. Але від його присуду ти можеш позбутися лише сказавши: «Сину Божий, помилуй мене грішного».

— Я швидше повірю в юдейські обряди очищення, — висловив припущення Аденабар. — Геть інакше було б, якби можна було помитися і спалити різнобарвні нитки на вогні й таке всяке. Одначе, думаю, ти дуже помиляєшся щодо Ісуса Назарянина. Знайти він прийшов, як відомо, лише цей богообраний народ, Авраамових дітей, як вони самі кажуть, і нікого більше. І що з ним сталося, ти бачив на власні очі. Сам я лише виконував отриманий наказ, а отже, не відповідальний за його долю. У світі не існувало б жодного порядку, навіть не можна було би провадити війни, якби вояк починав на свій розсуд обмірковувати отримані накази. Здається, котрийсь римський полководець — забув його ім’я — звелів стратити власного сина, коли той усупереч наказу передчасно пішов з військом у наступ і здобув блискучу перемогу, але водночас порушив військову дисципліну. Так нас у всякому разі вчили в офіцерській школі.

— У мене склалося уявлення, — мовив я, — що він, назарянин, сам хотів, щоб усе відбулося саме так, як з ним відбулося, з якоїсь незбагненної для нас причини. Її ми невдовзі зрозуміємо, адже його царство усе ще пробуває на землі. Тому, гадаю, падають щити у фортеці Антонія, а сам ти прокидаєшся ночами від невидимої ходи. Це ознака, що він хоче чогось і від нас, римлян. Але тобі не треба його боятися. Він навчав сам, що злу не треба противитися злом. Як хтось ударить тебе в щоку, підстав йому другу, і таке інше, що суперечить усім розумним звичаям.

Аденабар не здивувався моїм словам, а погодився:

— Таке й мені розповідають про його вчення. Тому він, як на мене, не становить небезпеки, і я його не боюся, хоча, звичайно, було би прикро зустрітися з ним, якщо він справді усе ще потайки блукає містом. Мабуть, волосся стане в мене сторч на голові, якщо він раптом явиться мені й заговорить зі мною. Але він не являється необрізаному — так мене запевняли — а лише своїм учням і жінкам, які пішли за ним із Галілеї.

Його хитрі слова під’юдили мене так, що я забув про обережність і розповів, як бачив дивну постать у будинку Симона Киринейського і як гадав, що бачив воскреслого в подобі садівника того ж таки дня, коли він уранці встав із могили. Аденабар жалісно похитав головою і висловив припущення:

— Думаю, ти пив-гуляв в Александрії і, певно, начитався більше, ніж витримувала твоя голова. Цей клімат — не для твого тіла. Найрозумніше ти зробиш, якщо негайно виїдеш звідси. На щастя, я твій приятель і не викажу тебе, тільки пообіцяй заспокоїтися і стримуватися.

Я розбурхався від його слів і вигукнув:

— Мене вже вдосталь підозрювали в тому, що я вивідую відомості для римлян. Сам я не хочу нікого підозрювати. А то мені б здалося, що тебе послали застерегти мене від втручання у справи юдеїв.

Аденабар намагався не зустрічатися зі мною поглядом, засоромився, потер руку об руку в себе між коліньми й зізнався:

— Якщо геть чесно, командир залоги натякнув, що я міг би навідати тебе і запитати про мир, бо він не має жодного бажання, щоби друг проконсула зайшов у конфлікт з юдеями. Гадаю, через неспокійні настрої у фортеці він хотів би знати, що саме ти дізнався про дедалі химернішу змову юдеїв проти спокою й порядку. Але, звичайно, він не може звеліти шпигувати за тобою, адже ти громадянин і, кажуть, маєш рекомендаційний лист від такої високої особи, що я не наважуся її назвати. І я не маю наміру доповідати комусь про те, що ти мені по-приятельському розповів. Хіба що зазначу, що ти в розбурханому стані, як і більшість цими днями. Але про постаті й видива я міцно триматиму язика за зубами. Він суворий чоловік і не повірить у таке. Я лише виставив би себе на посміх і ризикував би лишитися без підвищення на службі, якби розповів про таке.

Він обтер обличчя, глянув на стелю і зауважив:

— Я вже подумав, що в тебе тече дах, бо мені здалося, ніби я відчуваю, як кілька крапель падають мені на лице. Це дешеве галілейське вино, либонь, міцніше, ніж я собі думав. Укладімо угоду між нами. Примири мене з назарянином, якщо ти віднайдеш його і він погодиться вислухати мене. Сам я через своє офіцерське звання не можу бігати за ним — це ти, певно, розумієш, — але я мушу мати з ним спокій.

Раптом він почав завзято чухатися, роззирнувся і подивувався:

— Тут же не має бути паразитів. Я б не порекомендував тобі цього покою, якби знав, що по тілі починають бігати паразити, щойно сядеш тут ненадовго.

Коли він отак шкрябав собі тіло, я й сам почав відчувати свербіння в шкірі, і здавалося, ніби волосся на моєму тілі піднялося сторч. Мене струсонуло.

— У цій кімнаті нема паразитів, це чиста кімната, — сказав я. — Думаю, хтось іде до нас.

Аденабар квапливо встав, загорнувся плащем і мовив:

— Якщо так, я не хочу нічим більше турбувати тебе, а піду собі. Ми вже про все поговорили, та й вино твоє закінчується.

Але він не встиг утекти, адже ми почули знизу голос господаря-сирійця і ходу, від якої рипіли сходи. Аденабар позадкував до стіни й підніс угору два пальці для захисту. Увійшов великоголовий Закхей, тягнучи з собою закутаного плащем чоловіка, який затуляв собі голову, тож я не бачив його обличчя.

— Мир тобі, Закхею, — мовив я. — Я сиджу в своїй кімнаті й палко чекаю на звістку від тебе.

— Мир і тобі, римлянине, — привітався Закхей з помітною неласкавістю. Скидалося на те, що він цілковито забув, як обвивав руками мені шию і цілував мене, захмелівши від вина Симона Киринейського. А чоловік, якого він вів із собою, відсахнувся, побачивши Аденабара, й запитав:

— Хто це?

Господар-сирієць, який увічливо припровадив їх сюди, мовив у дверях:

— Це просто один центуріон з фортеці Антонія і, незважаючи на своє звання, мій добрий друг. Ви його не бійтеся. Він розуміє юдеїв, і ви не занечиститеся ні від нього, ні від мене та мого будинку, вступивши сюди.

Незнайомець ударив Закхея у вухо й вигукнув:

— Виходить, таки зрада, і ти завів мене в пастку, ти, гірший за Юду Іскаріота! — Він обернувся, щоб тікати, але я встиг заступити йому шлях, міцно вхопив його за руку і стримав його, бо мені здалося несправедливим те, що він так мерзенно вдарив калікуватого Закхея.

Закхей потер щоку, боязко видивляючись на мене й Аденабара, і запевнив:

— Якби я це знав, я б нізащо не привів тебе сюди. Римлянин хитріший, ніж я думав. Удар мене і в другу щоку. На це я цілком заслуговую.

Аденабар своєю чергою подивився і на Закхея, і на його товариша й мовив:

— Підозрюю, що я впізнаю тебе, юдею, з твого обличчя і винуватого виразу. Інакше ти б так не полохався, побачивши римського центуріона. Щоб ти часом не був спільником того юдейського царя, якого ми нещодавно розіпнули. Ти й говориш як галілеянин.

Переполоханий Закхей почав заступатися за товариша й божитися:

— Ні-ні, ти геть помиляєшся, пане центуріоне. Він митар і податківець, як і я. Ми обидва — щирі друзі римлян, як і всі Ізраїлеві діти, що люблять мир і порядок.

Але незнайомець мовив:

— Не нагромаджуй іще більше гріха на сумлінні, Закхею. Ні ти, ні я не є друзями римлян. Авжеж, я колишній митар, але я покаявся в скоєному й дістав прощення і за цей гріх.

Я поспіхом відпустив його лікоть і зніяковіло потирав свою руку, немов її обпекло вогнем.

— Мир тобі, — сказав я. — Здається, я знаю, хто ти, і не бійся центуріона, бо він не бажає тобі зла. Навпаки, він хоче примиритися з твоїм паном, наскільки це можливо.

Тут незнайомець випростався, подивився просто на мене, а далі на Аденабара, і мовив:

— Я не соромлюся імені свого Пана, бо хто його відречеться, від того й він відречеться у своєму царстві. Я Матвій, один із тих дванадцятьох, яких він обрав, і навіть смерть не має влади наді мною, а навпаки — він дає мені вічне життя у своєму царстві. Вас, римлян, він вкине до темряви зовнішньої. Там буде плач і скрегіт зубів.

Це було новим для мене. Вражений, я вигукнув:

— Не знав я, що він казав такі суворі слова. Але мир тобі, і хай буде благословенна ця кімната, бо ти погоджуєшся вступити в неї ногою, ти, царів посланцю. Сідай — і ти, Закхею, теж, — і розкажи нам про свого пана, адже я палко бажаю довідатися про нього ще щось.

Матвій обережно сів, а Закхей у страху припав йому майже до колін. Матвій недобре роздивлявся Аденабара і звинувачував:

— Твої легіонери, певно, оточили будинок у вечірній темряві. Я б не подумав, що римляни вигадають таку підступну пастку.

Аденабар зажурився і емоційно мовив:

— Ти, галілеянине Матвію, не винувать нас, римлян, за все зло. Навіть проконсул не хотів засуджувати твого вчителя — самі юдеї силоміццю змусили його до цього. Я не маю жодного конфлікту з тобою і твоїм царем, і, про мене, можеш ушитися куди хочеш, якщо тобі вдасться оминути міських поліціянтів. Це синедріон може мати до тебе справу, але не ми, римляни.

Думаю, Матвієві стало соромно за його переляк, бо зрозумівши, що він у безпеці в моєму помешканні і що ми не чигаємо на його душу, він, як це буває в юдеїв, загонорився і мовив:

— Я не прийшов би до тебе, римлянине, якби вже аж задосить не наслухався про тебе. Не знаючи закону і пророцтв, ти, необрізаний, шукаєш, мовляв, дорогу, вводиш в оману нетямущих жінок і шпигуєш за нашими таємницями. Все, що я можу зрозуміти, — це те, що в тебе вселився біс або ти чаклун, коли зміг задурити навіть Івана, щоб він відповідав на твої запитання. Відійди від нас, топчи свою стежку і не втручайся у справи, в яких ти нічого не можеш зрозуміти. Я те прийшов тобі сказати, щоб ти більше не чіплявся до жінок, у яких потьмарився розум.

Його сповнені несприйняття слова гірко вразили мене. В душі я відчув, що він став мені неприємним, і я хотів полаятися з ним, але мусив дивитися на його обличчя. У його лиці й очах і в зморшках на чолі я бачив щось те саме непоясненне, що вирізняло його, царевого учня, з-поміж усіх інших людей. Певна річ, він знав і розумів це краще, ніж я будь-коли міг зрозуміти. Тому я покірно сказав:

— Я не сперечаюся з тобою. Просто я гадав, що його дорога розкривається всім, хто хоче її шукати з простотою й покірністю в серці. Я гадав, що браму відчинять мені, якщо я щиро постукаю. Але поясни бодай, чому він сам показався мені в будинку Симона Киринейського.

Закхей прохально подивився на Матвія, але обличчя в того потвердішало і він відказав:

— Наш пан прийшов шукати Ізраїлевих втрачених. Тому він покликав мене, коли я сидів за митарським столом у Капернаумі. Я відразу встав і пішов за ним. Заради нього я полишив свій будинок і речі, й родину я теж покинув. Закхей теж був з Ізраїлевих втрачених, та й Симон Киринейський є членом грецької синагоги і ніс його хреста. Ми ще могли би зрозуміти, якби він їм обом показався, але нізащо не повіримо, щоб він показався необрізаному римлянинові. Тому ми обмірковуємо це поміж собою. Ще менше, ніж ми могли би повірити видінням жінок з потьмареним розумом, ми повіримо римлянину. Може, ти маг і чаклун і прагнеш нашого знання для здійснення темних задумів. Може, ти той самий чоловік, який, як стверджує сліпий жебрак, перетворив камінь на хліб, зловживши іменем нашого вчителя. Так само ти потьмарив розум Симона Киринейського і Закхея, а тому все, що за твоєї присутності відбулося в будинку Симона Киринейського, нагадує чаклунство і аж ніяк не царство.

Закхей закивав головою й підтвердив:

— Так-так, у мене потьмарився розум і я був пригнічений через усе почуте. Він зачаклував Симона Киринейського, який від цих чарів побачив примару свого слуги Елеазара, коли той іще був у дорозі з поля до міста, а тоді спокусив Симона напоїти нас міцним вином, і в нас геть усе перемішалося в голові. Я швидше повірю тобі, Матвію, якого я знаю, ніж римлянину, якого не знаю.

Обертаючись до мене, він повів далі:

— Симон Киринейський теж одумався і не хоче більше нічого про тебе знати, бо ти не з Ізраїлевих втрачених. Він не бажає тобі зла, хоч ти чаклунством спричинив йому неабиякі грошові втрати. Але краще тобі більше не шукати його товариства, бо обманців і справді надто багато.

Думаю, Матвій зрозумів моє пригнічення і шанував мою покору, коли я, не перечачи, відвернув голову, щоби приховати сльози. Роздобрюючись, він мовив:

— Зрозумій і нас, римлянине. Я не хочу шукати в тобі лихих спонук, а намагаюся пояснити все з якомога кращого боку. Можливо, ти не чародійник, а просто тобі допікає сильний біс, який змусив тебе зловжити іменем нашого розіп’ятого вчителя, хоч ти не знаєш ні його самого, ні таїни його царства. Я за це тебе суворо попереджаю, бо лише нам, обраним ним самим, він дав владу і силу уздоровлювати хворих і виганяти бісів з допомогою його імені. Ми не витримали випробування, це я визнаю, і через слабкість нашої віри наша сила зникла від нас, але ми знаємо, що у свій час вона повернеться. А доти ми можемо лише, не сплячи вночі і молячись, чекати на його царство.

Докірливо дивлячись на мене, він здійняв руку в мій бік, і я відчув у ньому силу, хоч сам він це заперечував. Адже хоч він стояв далеко від мене і не торкався мене рукою, мені здавалося, ніби він міцно доторкнувся до мене рукою.

— Відкидаючи тебе і твою оману від нас, — мовив він, — я можу лишень послатися на його власні слова. Ще заздалегідь він попереджав нас такими словами: «Не давайте святого псам». І він прийшов не спростовувати закон і пророцтва, а виконати їх. Нам він заборонив іти поміж поган чи навіть до самарянських міст. То як ми можемо відкрити його дорогу і правду тобі, римлянину?

Я навіть не образився, хоч він за грубим звичаєм юдеїв назвав мене, громадянина, псом. Пригнічення моє було таким глибоким, що я сказав:

— Мені здавалося, що він геть інше говорив, але мушу тобі вірити, адже він покликав тебе у свої посланці. Отже нехай я буду лише псом у твоїх очах, але й пса терплять у будинку його господаря, і пес чує господарів голос і слухається господаря. Ваші священні рукописи не такі вже невідомі для мене, як ти думаєш. Дозволь мені послатися на Ізраїлевого царя, який сказав, що живий пес кращий за мертвого лева. Хіба ти не дозволиш мені мати бодай місце живого пса перед брамою царства?

Не вірячи своїм вухам, Аденабар, який до того мовчав, схопився на ноги, здійняв пальці ріжками й вигукнув:

— І ти, громадянин, так схибнувся, що благаєш про місце собаки перед брамою юдейського царя?! Поправді, тебе тут зачаклували й вивернули тобі очі в голові, і таємне вчення воскреслого страшніше, ніж я думав.

Закхей притулився до Матвія, але чіпати їх Аденабар аж ніяк не наважився. Навпаки: заспокоївшись, він прохально здійняв руку і пояснив:

— Я вояк і центуріон і не прогрішився проти твого пана свідомо, коли, дотримуючись наказу, відданого мені як вояку, наглядав за його розп’яттям. А все ж таки примири мене з твоїм паном — я з дорогою душею вмию руки за юдейським звичаєм, або знищу свою стару одежу, або повишкрябую квашене зі шпарин у стіні, або зроблю ще щось, що ти лиш вигадаєш мені для мого очищення. Я не хочу мати сварку з твоїм паном і ніяк не прошуся в його царство, а краще піду собі в мирі своєю дорогою.

Матвій, я думаю, зрадів, помітивши, що і йому, й іншим Ісусовим учням нема вже чого боятися з боку римлян, принаймні наскільки це залежить від Аденабара. Він сказав:

— Мені розповідали, що він сам на хресті пробачив римлянам, бо ви не знали, що чинили. Мене там не було, і сам я цього не чув, але, про мене, йди собі в мирі.

Аденабар палко запевнив:

— Так-так, я, мабуть, не знав, що чиню, але хоч би й знав, не міг би, бувши вояком, учинити щось інше. Тому твої слова — полегшення для мене, і я вірю, що і твій пан теж не шукає сварки зі мною.

Утім, Матвій знову обернувся до мене, витер очі й стомлено мовив:

— Про тебе я не знаю, що думати. Твоя покора говорить на твою користь, і ти не розмовляєш так, як розмовляють біси.

Він емоційно здійняв руку, засперечався сам із собою й зазначив:

— Але ніяк я не можу визнати тебе своїм братом, адже ти поганин і римлянин і їси нечисте. Був би ти бодай прозеліт, але кутаси твоєї одежі не роблять тебе сином Ізраїлевим.

Тут і Закхей ударив рукою собі в худі груди й запевнив:

— Ні, він не Ізраїлів втрачений, як я. Ісус сам визнав мене сином Авраамовим, а цей чоловік необрізаний. Як він може потрапити в лоно Авраамове?

Я нагадав йому:

— Ще вчора ти казав інакше, навіть обвивав мені руками шию і по-братерському цілував.

Але, кажучи це, я добре відчував, як міцно обидва ці юдеї тримаються свого заповіту з Ізраїлевим Богом і відкидають усіх решту за межі цього заповіту. Закхей став потворним у моїх очах.

А він узявся переконувати:

— Я був змучений дорогою і ще знетямлений через усі ті єрусалимські події, про які почув. А ще ти спокусив мене випити міцного вина. Я не знав, що чинив, але вже краще розумію.

Аденабар глузливо зауважив мені:

— На твоєму місці я б уже давно повірив. Ти дістав по вухах, і по тій, і по тій щоці, і що більше ти повертатимеш голову, то більше діставатимеш по вухах. Полиш своє чудацтво і повір уже, що їхній цар воскрес не для тебе.

Проте навіть полишивши надію, я ще сказав уперто:

— Моя голова — це моя голова, і я роблю з нею, що хочу. Лише в кесаревій волі наказати, щоб моя голова упала на землю, відтята мечем. Іди собі в мирі, Аденабаре, адже тобі вже не треба нічого боятися.

Аденабар був проти:

— Я не хотів би лишати тебе, беззахисного, з цими двома чоловіками.

Закхей потяг Матвія за руку й мовив:

— Ні-ні, ми підемо. Ви лишайтеся вдвох, римляни, наша дорога — це не ваша дорога.

Але я не відпустив їх. Я провів Аденабара надвір, не слухаючи його попереджень, повернувся назад і принизився, кинувшись навколішки перед безжальним митарем і попросивши:

— Пожалій мене, покликаний і обраний ним. Що такого видатного у твоєму вченні, якщо ти виявляєш приязнь лише своїм братам? Таж і ми, римляни, так робимо. Його вчення здалося мені милосердим, а ось твоє серце — воно з каменю, коли ти так відкидаєш мене. Зі щедрого стола багач кидає залишки псам, хай би і зневажав їх. То навчи мене.

Те, що Аденабар уже пішов, заспокоїло Матвія. Він знову сів, послабив свій опір і затулив лице руками, аж я раптом зрозумів, що він карається іще дужче, ніж я. Він заговорив інакшим голосом і сказав:

— Зрозумій мене і не винувать за безжальність. Це розбиває мені серце, яке й так уже розбите. Адже ми як вівці, яких порозганяла вовча зграя. Хоч ми вдаємося один до одного в біді, кожен із нас у глибині душі заблукалий, втративши нашого Пана. Ох, римлянине, навіщо ти мучиш мене? Ми не маємо іншої ради, як твердо боронити те, що в нас лишилося. Ми й між собою сваримось і зранюємо один одного словами, бо Петро каже одне, а Іван щось інше, і не всі з нас іще в змозі повірити й зрозуміти, що він устав із могили. Ти просишся до нас в овечій одежі, але звідки ми знаємо, що всередині ти не вовк? Не збирають на тернині виноград. Як ми можемо сподіватися від римлянина чогось доброго?

Заламуючи руки, він виливав душу:

— Він велів нам любити ворогів своїх і молитися за тих, хто нас переслідує, але як людина може так чинити? І ще він казав: «Коли твоє праве око спокушає тебе — вибери його і кинь від себе. Якщо права рука спокушає тебе — відітни її і кинь від себе». Доки він був серед нас, ми вірили йому, та коли він пішов від нас, сила нас залишила і ми заблукали. Як ми можемо відрізнити, хто поправді розуміє, а хто облудно, коли ми самі ще не дійшли до розуміння?

— Але, — відчайдушно сказав я, — певно, він навчив вас молитися по-правильному, і встановив з вами заповіт, і дав вам містерію, яка поєднує вас із ним, бо він же не був лише людиною.

Закхей тривожно поплескав Матвія по плечі й застеріг:

— Бачиш, ось він уже випитує наші таємниці, на яких навіть я не знаюся. Він хитрий чоловік, попри безневинну зовнішність. Ось і мене він споїв, щоб випитати, у що саме втаємничив мене Месія в моєму будинку.

Проте Матвій не загарячився. Навпаки, скидалося на те, що він заспокоївся і розмірковував над моїми словами. За хвилину він зауважив:

— Твоя правда, приходьку. Він справді навчив нас молитися по-правильному і ствердив з нами заповіт. Але тебе я не можу навчити того, що він дав лишень нам.

Здавалося, він уже не гнівався на мене, і його єство налилося лагідністю. По-дитячому всміхаючись, він склав долоні докупи і сказав:

— Він сам найкраще розумів, навіщо покликав нас усіх. Певно, він у кожному з нас побачив щось таке, що потрібне для будування його царства, хоч ми цього тоді не розуміли. Ідучи за ним, ми заздрили один одному і сварилися між собою через його науку, знову і знову просили його краще роз’яснити свої слова. І я й досі не розумію, чому він обрав у свої найближчі саме Петра, Якова й молодого Івана, і навчав їх такого, чого не навчав нас, інших, і вів їх із собою на гору, і дозволяв їм бачити таке, чого ми, інші, не бачили. Чому він обрав ще й Юду Іскаріота і давав йому опікуватися нашою грошовою калитою, цього я теж не розумію, але, напевно, він мав і на це свої причини.

Усе ще цупко стуливши долоні, він по-дитячому втупився поглядом перед собою і пояснював:

— Я митар, а тому вмію ще й по-грецькому читати-писати, а також робити складні обчислення і користуватися різними мірами та гирями. Тому я й досі мушу подумки ретельно міряти і зважувати все, що кажуть і що відбувається. А що нових мір я не маю, мені доводиться користуватися старою. Ця стара міра — це міра Мойсея й пророків і священних рукописів, і цією мірою годі поміряти поганина. Ні, я не можу, як би не старався. А втім, у мене в серці тривога, бо саме через ті мої риси, завдяки яким він, певно, вибрав мене, мені довелося геть по-особливому затямити собі його власні слова: «Якою мірою ви міряєте, такою і вам відмірять». Я маю немов передчуття, що він сам дав нам нову міру, але яка вона — цього я ще не розумію. Тому я знову і знову мушу повертатися до старих мір, яких іще змалку навчився.

Ті слова вдарили мені в душу, і я згадав свого доброго вчителя на Родосі, який навчав мене, що мірою всього є людина. Тому недосконалість, скептицизм та помилковість були і дотепер є для мене єдиною мірою, якою я здатен міряти життя і світові події. Це вчення зробило мене терпимим до чужих слабин, а також і до своїх, тож я не можу нікого занадто суворо засуджувати. Людина може мати прагнення до добра, але його повне здійснення, а з цим і досягнення повної краси, для неї неможливе, бо вона — лише людина. Це знання робить мене сумовитим, але з другого боку воно допомагає мені терпіти самого себе, і врешті я вдовольняюся тим, що прагну лише збалансованої середини, після того як помітив, що надмірна суворість стоїків у здійсненні доброчесності — така сама обтяжлива, як і надмірне насолоджування. Щоправда, внаслідок моєї пристрасності я так і не досяг середини — мене хитає то в той бік, то в той. Утім, прагнення середини, на мою думку, найкраще вистачає, щоб відповідати мірі людини.

Однак, немов як спалах, я зрозумів Матвієві слова й відчув, що Ісус Назарянин справді несе нову міру в світ. Одночасно людиною і сином Божим він ходив по землі й повернувся з могили, щоб довести своє божественне походження. Дана людиною, нова міра була б лишень іще однією мірою серед інших людських мір, підвладною дискусії та критиці, а ось дана ним — вона не є осяжна розумом чи полемічна, вона — єдина справдешня міра, засвоєння якої може врятувати людину.

Але якою є ця нова міра? Як мені це знати, коли ним самим вибраний посланець іще тільки передчуває її? І чи не призначена вона лише для юдеїв, які вважають себе богообраним народом і цим відділяють себе від усіх інших народів? Адже саме юдеї відкинули свого царя.

Здавалося, ніби Матвій був спроможний стежити за моїми думками, бо він сказав:

— Ми блукаємо в темряві поміж старим і новим і ще не розуміємо його царства. Ми повірили, що він обрав нас дванадцятьох для панування над дванадцятьма ізраїльськими племенами. Через Месію Ізраїль пануватиме над усіма народами світу. Адже ми не можемо відмовитися ні від пророцтв, ні від рукописів. Ця суперечність занадто лячна, щоб ми могли її зрозуміти. Очищаючи храм, він сам назвав його домом його отця. Як ми можемо відкинути заповіта, укладеного Богом з Авраамом та Мойсеєм? Увесь Ізраїль розпадеться. Тому ми не можемо відкривати його дорогу стороннім і поганам. З таким самим успіхом ми могли б їсти нечисте. Іди геть, спокуснику.

Закхей мовив:

— Я прослужив римлянам і запізнався з ними. Тому вивільнення моє стало солодким. Чудово було, після того як заблукав, повернутися в Авраамове лоно. Більше нас не спокушай. Нам і так непросто дається терпіти все решта.

Але, дивлячись на його калікуватість і розуміючи його самовдоволеність, я згадав про свій гонор і мовив:

— Нехай буде по-вашому. Я принизився до пса перед вами. Тепер я розумію, що вам обом шкодить юдейська жадібність. Ви хочете скнаристо тримати в себе все, не даючи іншим, хоч самі ще не розумієте, що відбулося. Я теж не розумію. Але я розумію те, що якщо Бог народжується людиною на землі, страждає і вмирає людиною, а потім воскресає з мертвих, то це стосується кожної людини в околі землі і аж ніяк не тільки вас, юдеїв. Тому я маю намір знову і знову пізнавати його загадку й шукати його — якщо не з вами, то окремо від вас. Ідіть собі в мирі.

Матвій підвівся, щоб іти, а Закхей виснув на ньому, вороже поглядаючи на мене. Однак Матвій не був ворожий. Витираючи собі рукою чоло, він сказав:

— Твоя думка занадто абсурдна, щоб я міг іще її зрозуміти. І я справді не збагну, як це могло би статися. Чи може Ізраїлів Бог отак поширити свою владу на всі народи, і щоб ніхто вже не був приречений на довічну муку? Але ні, ні. Сам він, коли був живий, казав, що багато покликаних, та вибрано мало.

Матвій почав шалено обтирати собі лице й тіло, немов струшуючи з себе павутиння, і загукав:

— Ні-ні, це спокушання й бісовщина! Він сам попереджав нас і казав, що аж ніяк не кожен, хто визнає його Господом, потрапить до царства. Його власні слова я пам’ятаю цілком точно. «Багато хто скаже мені того дня: Господи, Господи, хіба ми не ім’ям твоїм пророкували, хіба не ім’ям твоїм демонів ми виганяли або не ім’ям твоїм чуда великі творили? І їм оголошу я тоді: “Я ніколи не знав вас, відійдіть від мене, хто чинить беззаконня”». Ті його слова засуджують тебе, хай би чого ти не домігся, зловживаючи його іменем для чаклунства. Лише собі ти цим нашкодиш, аж ніяк не нам, яких він знав і досі знає.

По цих Матвієвих словах я затремтів зі страху, бо згадав, як, зустрівши сліпого на дорозі, випробовував силу його імені, і камінь перетворився на сир у руці в сліпого. Але нічого поганого я на думці не мав. Тому я сподівався, що Ісус Назарянин пробачить мені скоєне, хай би його учні й не пробачили. Проте я вже зрозумів, що не маю права зловживати силою його імені, бо не знав його так само, як знали його обрані ним самим.

Тому я упокорився й погодився:

— Я визнаю, що недосить його знаю. Я не маю права користуватися його ім’ям. Але ти даєш мені багато приводів для роздумів, і Ісус Назарянин, як видно, не був таким лагідним та милосердим, як я гадав, якщо він вимагає, щоб я видряпав собі око чи відтяв руку, аби мати змогу іти за ним. Ти точно його правильно зрозумів, коли він так казав?

Матвій прямо не відповів, а сказав:

— Не думаю, що мій Пан вимагає чогось від тебе, адже ти не з нами всіма і приречений на загибель. Сумніваюся, що тобі може бути місце в його царстві, якщо ти спершу не визнаєш Авраамового, Ісакового і Якового Бога й закону і аж тоді підеш шукати його дорогу.

Я серйозно обдумував його слова, а він уже ступнув на поріг, забираючи Закхея з собою. Відчайдушно я вигукнув:

— Якби я міг тобі повірити, людино! Адже навіть у Римі буває, що котрийсь громадянин з кохання до доньки багатого юдея дає себе обрізати і скоряється вашому ярму. Звичайно, дорога Ісуса Назарянина — це, думаю, щось більше, ніж найгарніша жінка і найщедріший посаг. Щоби знайти його царство, я, мабуть, ладен би зробити будь-що, але щось у мені опирається, і я не вірю тобі. Ти й сам визнаєш, що повертаєшся до старого, бо ще не розумієш його нової міри.

Однак Матвій загорнувся плащем, затулив голову, вийшов у двері й у темряві спустився сходами, забираючи з собою Закхея, і ні той, ні той не побажав мені миру. Коли вони пішли, я вкинувся на ложе в такому пригніченні, що мені хотілося бути мертвим. Обіруч я стискав собі голову й питав себе, хто я і як я опинився в цьому стані. Я подумав, що краще, певно, мені було б утекти з цього примарного міста, в якому ніщо не відбувається так само, як деінде, і яким панує безідольний Бог. Тут мене цураються і мною гребують, через те що я римлянин. Незбагненне царство Ісуса Назарянина — не для мене. А от якщо я зберу свої речі й поїду до римської Кесарії, я зможу розважитися в театрі й цирку, робити ставки на перегонах і знайти для себе досхочу радості.

Думаючи про це, я неначе видінням побачив себе як живого колись, як минуть роки. Звідкись іззовні я бачив себе. Бачив розжиріле тіло і набрякле обличчя. Голова моя полисіла, частина зубів випала, але, вперто лепечучи, я повторював уже тисячу разів повторену мною оповідь тими самими словами. Хітон мій був заплямований вином і блювотою, і мене оточували флейтисти й повійниці, які марно намагалися пробудити мої чуття, ослаблі до сприйняття насолоди. Ось яке мене чекало майбутнє, якби я відступив, пішов геть і повернувся до пошуків середини. А потім — полум’я кремації, і прах, і тінь.

Я не бунтував проти цього видіння, хоч воно було потворніше й відразливіше порівняно з тією гадкою, на яку навела мене моя філософія. Я міг скоритися йому, але воно мене не приваблювало. Мені дано ще другий шанс. Він привів мене з Александрії до Йоппе, звідти — на розпинальний пагорб перед Єрусалимом, а потім — у порожню гробницю. Цієї правди ніхто не може мені заборонити. Повільно повертався до моєї голови здогад, що все це відбулося зі мною недарма, навпаки — я й досі по-своєму залишаюся свідком чогось такого, чого раніше на світі не бувало.

Його царство все ще пробуває на землі, після того як він устав із могили. У безрадісній самотності посеред темряви примарного міста мені здавалося, ніби його царство перебуває близенько до мене, на віддалі лише дотику, кроку, внутрішнього трепету. Мене заполонила невимовна спокуса покликати вголос Ісуса Назарянина, сина Божого, але я, бувши стороннім, уже не зважився звертатися до його потужного імені.

Втім у мені щось проясніло, і новий здогад уразив мене настільки, що я здивовано підхопився й сів на ложі. Якби його учні не погребували мною, а взяли мене до себе, навчали мене й усіляко старалися переконати мене в учинених ним дивах і в його воскресінні, тоді б я напевно сумнівався в душі, ставив їм хитромудрі запитання і намагався би словами зловити їх на суперечностях. Натомість їхній неприязний опір спонукає мене ще впертіше вірити в реальність царства і у воскресіння Ісуса Назарянина, а тому в мені вже нема сумніву в цих найнеймовірніших речах — я визнаю їх правдивість. Учні отримали забагато нараз, щоб могти відразу все перетравити. А от мені порівняно з ними дісталося лише обмаль і дещиця, але в це я вірю, і моє життя й моя філософія виробили в мені зрілість до сприйняття нової міри, позаяк людська міра мене вже не задовольняє і я не маю ярма юдейських звичаїв та закону, яке приковувало б мою свідомість до старої.

Тут догоріла олія в моєму світильнику, полум’я блиснуло, посиніло й згасло, і я відчув у ніздрях запах горілого. Але я не злякався пітьми й самотності, як іноді буває, коли зненацька згасне лампа. Темрява була поза мною, але заплющуючи очі, я зрозумів, що всередині мене — світлість, і досі я такого не спізнавав. У мене мовби були другі очі всередині. Ті очі бачили яскраве світло, попри те що мої стулені повіками очі бачили лише пітьму. Я пригадав зустрітого мною садівника, і в голові у мене забриніли його слова: «Я знаю своїх, і свої мене знають».

Покірний і трепетний, я сказав уголос із заплющеними очима:

— Я не наважуюся сказати, що знаю тебе, але усім серцем хотів би тебе знати і сподіваюся, що ти знатимеш мене й не гребуватимеш мною.

Коли я це сказав, у мені з’явилася тиша і просте знання, що все відбувається зі мною саме так, як має відбуватися, і я не можу нічого здобути нетерплячістю. Я мушу вдовольнитися тим, що коритимуся й чекатиму. Час зупинився в моїй свідомості, і здавалося, наче разом зі мною зупинився в чеканні весь окіл землі.

З цього стану екзальтації я отямився аж коли відчув дотик руки на моєму плечі. Стрепенувшись, я розплющив очі. Я все ще сидів на краю свого ложа, а господар-сирієць нечутно для мене ввійшов до кімнати зі світильником у руці і торкнув мене за плече.

Він поставив світильник біля себе, сів навпочіпки на підлозі переді мною, стурбовано похитав головою, посмикав собі бороду, помацав сережку в вусі й урешті сказав:

— Що з тобою? Може, ти захворів; і чому ти бурмочеш сам до себе в темряві? Це погана ознака, і боюся, що твої гості-юдеї зачарували тебе так, що ти перестав бути самим собою.

Лише його стурбовані слова цілком повернули мене в дійсність і в кімнату, де я був. Але те, що він прийшов, мене не зажурило. Навпаки, я весело розсміявся, поплескав його рукою по тімені й запевнив:

— Я аж ніяк не захворів, а навпаки — здоровіший, ніж будь-коли, бо нарешті я розумію, що просте життя краще за складне життя. Мене вже не мучать спокусливі думки, і мої гості-юдеї дали мені святий спокій і геть не хочуть знатися зі мною. Тож не бійся за мене, адже я уздоровився від своїх недуг.

Моя очевидна радість заспокоїла Карантеса. Зате він поремствував:

— Той малий юдей зневажив мій поріг, і вони лишили по собі неспокій у моєму будинку, аж мої діти плачуть уві сні, а коли сам я намагався заснути, мені здалося, ніби на мене падає дощ. Тому я прийшов подивитися, як ти почуваєшся, і приніс тобі другий світильник, щоб ти не боявся на самоті у темряві.

Я запевнив його, що анітрохи не боюся темряви, і сказав:

— Мені здається, що я вже ніколи не боятимуся темряви й не буду сам-самісінький навіть тоді, коли буду наодинці. Цей світ — примхливий, і я вже не хочу осягати його розумом. Коли я був у найглибшому пригніченні і згаслий, мов цей світильник, у якому закінчилася олія, зсередини мене зринула радість. Я геть невгамовно радісний, аж хочеться смикнути тебе за бороду, щоб і тебе розвеселити.

Але Карантес запропонував:

— Тоді збудуй собі будинок, посади дерев, візьми собі дружину й заведи з нею дітей, і твоя радість стане цілковитою. Аж тоді ти знатимеш, що живеш.

— Усе має свій час, — мовив я, — гадаю, ще не пора мені робити все те, що ти пропонуєш.

І я не хотів його журити подальшими розмовами про Ісуса Назарянина. Я похопився, що дуже зголоднів, бо коли писав, їжа мені не йшла. Це порадувало його дужче, ніж будь-що інше, що я міг би йому сказати, тож ми разом зійшли вниз, ще коли родина його спала, вийняли хліб, оливки і салат, попоїли разом і випили стільки вина, що Карантес почав хихотіти.

Марк — Туллії.

Моя проста радість тривала в мені. Думаю, то була радість вивільнення, бо я вже міг не гнітити себе марними думками або ж допитливою заздрістю, що з іншими, можливо, відбувається те, до чого я не маю жодної причетності.

Записавши все, я знову пішов прогулятися єрусалимськими завулками, розглядав, як працюють мідники, а також ткачі й гончарі. Я звелів проводиреві показати мені палац Хасмонеїв і піднявся у вежі збудованого Іродом палацу, а також у старовинну вежу, в якій уже ніхто не мешкає, лише кажани. Побував я на зовнішньому подвір’ї храму й провів трохи часу на форумі, вийшов і за межі міста, щоб оглянути Єрусалим із косогорів. Усе й далі тривало в цьому місті, немовби нічого не сталося. Думаю, більшість містян за тиждень забула про Ісуса Назарянина та його жахливу смерть і не хотіла вже й чути про нього.

Я стомився від цього юдейського міста з чужими для мене звичаями і більше не бачив нічого особливого навіть у їхньому храмі, який має таку неймовірну славу. Власне кажучи, всі великі міста врешті-решт схожі. Міняються лише людські звичаї. Славетні храми схожі, хоч міняються жертви і форми відправи. Для них властиве збирання грошей різноманітними способами. Якщо юдеї крамують на зовнішньому храмовому подвір’ї покладеними у філігранні коробочки священними висловами зі своїх рукописів — вони призначені для того, щоб пов’язувати їх на руку чи на чоло, — то, на мій погляд, цей звичай не вельми відрізняється від статуеток Артеміди і амулетів, що їх продають мандрівникам в Ефесі.

Назавтра, коли я надвечір повертався до своєї оселі посутенілим провулком, господар Карантес побачив мене ще здалеку і кинувся мені назустріч, немовби чекав на мене. Хитро посміхаючись, він потирав руки і розповів:

— Про тебе питали, і твого повернення чекають.

Мене пройняв радісний подив, і я поцікавився:

— А хто на мене чекає? Я не маю друзів у цьому місті. Чому ти такий таємничий?

Карантес не міг уже стримуватися, розсміявся і вигукнув:

— Ох, як я тішуся, що ти знову цілком собі здоровий і живеш по-людському! Я не цікавлюся твоїми шляхами-дорогами, але щоб уникнути пересудів, я сховав її у твоїй кімнаті. Там вона чемненько сидить на підлозі, прикривши ноги плащем. Ти й кращу, звісно, міг би знайти, але кожен має свій смак. Ну, в неї гарне лице і принаймні гарні очі.

З його натяків я зрозумів, що мене чекає якась жінка, і я не міг собі уявити, хто це може бути. Я квапливо піднявся до покою, але не впізнав жінки, хоч вона, коли я ввійшов, покірно відкрила обличчя і по-знайомому подивилася на мене. Бачив я її до того лише в темряві, тому тільки з голосу впізнав її, коли вона заговорила до мене:

— Певно, я недобре вчинила, що вперлася до тебе, і мені б не хотілося ставити під загрозу твою репутацію, якщо ти боїшся за неї. Така жінка, як я, вдень не має показувати, що знає чоловіка, з яким говорила вночі, але я маю що тобі розказати, і це, певно, вразить тебе.

Я сказав:

— Маріє з Беріту, я впізнаю тебе, утім не здогадувався, що твоє лице таке гарне, та й очі ясні. І за свою репутацію я не боюся. Навпаки, я радий, що ти прийшла, хоч не розумію, як ти мене знайшла.

Вона попросила:

— Не кажи про моє лице й очі, бо вони — моє прокляття. Але місто — менше, ніж ти думаєш. Багато хто вже знає про тебе і твою вперту зацікавленість тим, що тебе не стосується. Отож, ти знайшов чоловіка з глеком води, хоч не мав з нього стільки радості, як сподівався.

Я припустив, що вона прибула попросити винагороду за свою пораду і зразу мовив:

— Авжеж, звичайно, і я визнаю, що маю борг перед тобою.

Вона квапливо покрутила головою й заперечила:

— Ні-ні, ти не маєш переді мною ніякого боргу. Навпаки, це я маю борг перед тобою і тому прийшла до тебе без запрошення.

Я роздивлявся її і далебі не міг збагнути, які в неї наміри і чого вона хоче від мене. З її виду помічалося, що вона молодша, ніж я гадав; вона мала кругле і притаманне юдейським дівчатам гарне лице, за яким ніяк не можна було відгадати її професію.

Біля дверей Карантес тактовно кашлянув у долоню, щоби привернути мою увагу, адже він, цікавий як сорока, попрямував був за мною.

— Вечорина готова, — сказав він, — але їжа, звісно, може почекати, якщо спочатку ти хочеш помилуватися зі своєю подругою. Ти тільки скажи, і я принесу вам води й чисті рушники, ну а ти сам найкраще знаєш перевірити, чи не порпалася вона у твоїх речах і чи не сховала чогось в одязі.

Марія з Беріту почервоніла і, соромлячись, встромила очі в підлогу. Я квапливо сказав:

— Ти геть помиляєшся, любий господарю, і ми не маємо таких намірів, як ти думаєш. Просто скажи своїй дружині чи доньці подати нам на стіл, чи подавай сам — як хочеш, як вважаєш пристойним — бо я зголоднів, і їстиму я разом з моєю гостею.

Марія з Беріту вжахнулася, заперечливо здійняла руку і вигукнула:

— Ні-ні, чоловікові не годиться трапезувати разом із жінкою і в будь-якому разі з такою, як я. Але дозволь мені прислуговувати тобі. А потому я залюбки доїм те, що залишиться, коли ти відвечеряєш.

Карантес прихильно подивився на неї і визнав:

— Я помічаю, що ти розумна і вихована дівчина, адже цей римлянин сам іще недосить знає тутешні звичаї. Моя дружина волітиме померти, аніж подавати тобі на стіл, і я не можу дозволити своїй невинній доньці бачити таке, чого не личить бачити недосвідченій дівчині. Але зовсім інша річ, якщо ти, дивлячись додолу, принесеш їжу знизу і подаси її, як це роблять служниці, а тоді доїси те, що лишиться.

Мені він сказав пояснювальним тоном:

— Ти знаєш, що я — людина без упереджень, але все має свою межу. Якби вона прибула в паланкіні й була б у барвистій лляній одежі чи в шовку, вигаптуваному золотом, мала б коралі на шиї і лишала би після себе на сходах запашні краплинки масті, я вважав би за честь подавати їй на стіл власноруч, але водночас я б зітхав, хвилюючись за тебе. Ця розумна дівчина знає своє місце і не наробить тобі шкоди.

Він звелів дівчині йти із ним, і за якийсь час Марія з Беріту повернулася, несучи мою вечерю. Вона засукала собі плащ до пояса, як це роблять служниці, тож я бачив її голі до колін ноги. Завзято вона завела мене на дах, полила мені на руки й витерла їх чистим рушником. Коли я сів, вона зняла накривку з горщика, поставила переді мною хліб і сказала:

— Їж, римлянине, і очі твоєї служниці радітимуть з кожного кусня, який ти покладеш собі до рота. Ох, якби я та й була твоєю служницею і завжди прислуговувала тобі!

Але її очі стежили за хлібом, коли я віддер від нього шматок. Тому я посадовив її біля себе, вмочив хліб у гостру підливу й запхав його їй до рота, так що їй довелося трапезувати разом зі мною попри її віднікування. Лише після того як вона тричі відмовилася, вона погодилася сягнути рукою до гарячого горщика і поїсти.

Коли ми відвечеряли, вона пригорнулася головою до мого ліктя, поцілувала мені руку й мовила:

— Ти такий, як мені розповідали і яким я тебе уявляла, заговоривши в темряві до тебе біля старої брами. Ти поводишся з жінкою як із рівною чоловікові, хоч серед нас жінка часто не варта навіть віслюка чи вола. Коли народжується дівчинка, чоловік роздирає на собі одяг і не годиться бодай подивитися на дитину чи сказати дружині одне-однісіньке добре слово.

Утупившись поглядом перед собою, вона вела далі:

— Для жінки життя в селі кепське, і гарну дівчину видають заміж за старого діда, який має більше полів і виноградників, ніж інші. Мене згубило моє власне марнославство — я роздивлялася своє личко на поверхні води у глеку і здуру пішла в поле слідом за першим незнайомцем, який дав мені барвисті стрічки й намисто і шепотів мені на вухо брехливі обіцянки. Отака коротка й проста моя історія, і мені не варто багато тобі про це розповідати, бо про решту ти, думаю, здогадуєшся. Мабуть, моє життя, доки я ще молода, було б не сутужнішим, ніж в інших таких, як я, якби я жила в якомусь іншому краї. Але, навіть зневажена та й проклята, я — Ізраїлева дочка, і гріх мій так гнітить мене, що все б я віддала, якби знову могла очиститись. Однак Ізраїлів Бог — гарячковитий Бог, і нечиста жінка має перед ним вартості не більше, ніж пес чи мертвеччина.

Бажаючи її розрадити, я сказав:

— Маріє з Беріту, ти, мабуть, не більша грішниця, ніж багато інших, кому доводиться жити в цьому світі так, як ти.

Вона подивилася на мене темними очима, легенько труснула головою й заперечила:

— Ти не розумієш мене. Щó мені з тієї думки, що багато людей більші грішники навіть за мене, якщо я знаю себе і знаю, що в моєму тілі — самі лиш хробаки та пригнічення? Але був хтось, хто міг би мені допомогти. Він не засуджував навіть заскочену на перелюбстві жінку, а пожалів її і врятував із рук тих, хто хотів її закаменувати. Він благословляв дітей — дівчаток теж, — і в ньому не було гріха. Однак я не наважилася підступитися до нього, лише дивилася здалеку. Навряд чи його послідовники навіть підпустили б мене до нього. Тілесно хворих він уздоровлював своєю силою. Мене б він теж, певно, пожалів, бо серце моє хворе і я соромлюся себе й свого життя.

— Здається, я знаю, про кого ти, — мовив я.

Марія з Беріту кивнула:

— Авжеж, але праведники, книжники та безгрішні розіпнули його на хресті. Потім він воскрес із мертвих і являється своїм послідовникам. Я знаю це з надійного джерела, хоч це й неймовірно, і мені розповіли, що ти теж це знаєш, хоч ти приходько і зневажений. Тому я прийшла до тебе.

Раптом вона зайшлася плачем, кинулася переді мною на підлогу, обійняла мені коліна руками і заблагала:

— Молю — візьми мене з собою й підімо разом до Галілеї шукати його. За сьогоднішній день усі, хто тільки може, повиходили з міста, щоб податися до Галілеї. Серед них і жінки. Він сам явився пізно ввечері своїм посланцям і обіцяв піти перед ними до Галілеї. Там вони з ним зустрінуться. Мабуть, і я зможу зустрітися з ним, якщо ти згодишся взяти мене з собою.

Я емоційно потрусив її за плечі, підняв і посадив її і з натхненням мовив:

— Не плач і не кричи так плутано — краще розкажи, що ти знаєш, і порадьмося тоді, що нам робити.

Зауваживши, що я з такою охотою ладен вислухати її, Марія витерла з очей сльози, заспокоїлася й розповіла:

— Я сама бачилася з тією заможною жінкою, голубівницею, яка пішла за ним. Вона розуміє тебе і знає, що ти щиро шукаєш нову дорогу. Але їй уже суворо заборонили бачитися з тобою, бо ти не належиш до Ізраїлевих синів. Вона порадила мені вдатися до тебе, бо сама вона не могла взяти мене з собою, а ти, римлянин, — такий самий зневажений, як і я у моєму становищі. Вона сказала, що вчитель сам найкраще знає, хто має право чути його голос. Увечері ті одинадцятеро зібралися в горішній залі, й Ісус сам з’явився поміж ними крізь замкнені двері точнісінько так само, як першого вечора, коли встав із могили. Ну, це ти вже знаєш. Він запевнив, що він кість і тіло, і дозволив Хомі торкнутися його ран, тож усі вони повірили, що він воскрес. А жінкам вони не розповідали всього, що він сказав, але відразу почали готуватися в дорогу. Ще раніше він казав, що піде перед ними до Галілеї. Вони виходили з міста по двоє і троє, і вартові їх не чіпали. Вирушили й жінки, а також деякі уздоровлені ним; пішов і Симон Киринейський. Усі вони вірили, що зустрінуться з ним у Галілеї.

Я міркував над її розповіддю, і вона здалася мені правдоподібною, адже чого б цій Марії вигадувати таке? Мені також вірилося, що Марія Магдалина й досі бажає мені добра, хоча через учнів уже не зважується бачитися зі мною.

— Але чому саме до Галілеї, — запитав я, — і що саме там має статися?

Марія з Беріту похитала головою й мовила:

— Не знаю, та й нащо знати? Хіба не досить, що він сам закликав до цього тих одинадцятьох? Вони так поривалися йти, що перші вирушили ще рано-вранці, коли відчинилися брами.

Несміливо вона доторкнулася рукою до мого коліна й попросила:

— Готуйся й ти вирушати з Єрусалиму і дозволь мені бути твоєю служницею і йти за тобою, бо ніхто інший не хоче мене брати з собою, а я не можу йти до Галілеї сама. Я не маю грошей, щоб найняти супровідника, а без супровідника я потраплю до рук легіонерів чи розбійників.

Я з дорогою душею повірив би їй, і вона, певно, не намагалася навмисно мене обдурити. Найкращим свідченням цього було її власне піднесення. Але розповіла вона мені лише почуте від інших, а чутки, які цими бентежними днями ходили з вуст у вуста, могли зазнавати метаморфоз і вводити в оману. Тому я вважав, що мушу ще звідкись добути потвердження цієї чутки. До того ж Маріїне прохання поставило мене в непросту ситуацію, бо я не мав жодного бажання брати собі на клопіт незнайому жінку в важку дорогу, підсумок якої абсолютно непевний.

Вона помітила моє вагання й засмутилася, відвертаючи голову.

— Розумію, — сказала вона, — і ти можеш не виправдовуватися. Справді — щó подумають твої римські знайомі, якщо ти, приятель намісника, возитимеш з собою дівчину-юдейку низького походження? Мабуть, я зле зробила, просячи таке в тебе, але ти — єдиний чоловік, який будь-коли давав мені щось, не просячи в мене нічого. Тому я вдалася до тебе.

Від її слів мені стало соромно за себе і свою любов до комфорту, адже я вільний і багатий і не мушу нікому звітувати про свої дії. Якщо ця Марія створюватиме мені забагато проблем, я завжди можу дати їй грошей і спровадити кудись. Але з другого боку, якщо прийти до мене їй і справді порадила Марія Магдалина, можливо, я матиму з неї користь у Галілеї, щоби знайти воскреслого Ісуса Назарянина — якщо тільки він і справді вирушив до Галілеї.

Я мовив:

— Це непевна гра. З таким самим успіхом я міг би збудувати міст на соломинці, щоб перебратися через річку. Але ти маєш знання про тутешніх тихих і, думаю, так само щиро, як і я, хочеш знайти воскреслого юдейського царя. Е, я був би таким самим бездушним, як і його учні, якби відкинув тебе так само, як вони відкинули мене. Може, він не хоче знати ні про мене, ні про тебе, але нехай це не завадить нам спробувати.

Марія з Беріту здійняла обидві руки і вигукнула:

— Усі дні свого життя я молитиму про благословення для тебе, якщо ти візьмеш мене з собою до Галілеї! По-справжньому я не наважувалася на це сподіватися — прийшовши до тебе, я винуватила себе за божевілля. Якщо нічого не вийде і ми його не знайдемо, можеш продавати мене в рабство, і мені вже буде байдуже, що зі мною станеться. Але заради надії рушаймо разом у дорогу.

Я застеріг її, щоб вона була стриманою, і мовив:

— Проти ночі ми не можемо ринути в дорогу, і взагалі я не хочу сторчголов кидатися в цю пригоду. Виспімося спочатку розважливо. Якщо завтра відомості, які я добуду від інших, потвердять те, що довідалася ти, я спланую поїздку, виберу дорогу й місця відпочинку і загалом наготую все, щоб ми якомога комфортніше і швидше дісталися до Галілеї. Там ми зможемо роздивитися і обдумати, що робити.

Але Марія забідкалася:

— Я вже весь день чекаю, і серце моє таке нетерпляче, що навряд чи мені сон піде на очі. Чому ми не можемо вирушити як стій, без торби і спорядження, і заночувати в тутешніх тихих чи в полі, адже ночі вже не холодні? Так поїздка коштуватиме недорого і не стане для тебе занадто витратною.

Я розсміявся через її безневинність і мовив:

— Думаю, я маю більше досвіду подорожування, ніж ти. Іноді найдешевший спосіб подорожувати коштує дорожче, ніж ти здогадуєшся, якщо, наприклад, дорогою втратиш здоров’я чи якщо поб’ють бродяги. Дозволь мені спланувати цю мандрівку, а в Галілеї ти зможеш порадити, в який бік нам повернути.

Вона пояснила:

— Усе, що я знаю, — це Капернаум на березі Галілейського моря. Там він мешкав і навчав. Туди нам, мабуть, треба йти, якщо ми в дорозі не дізнаємося чогось іншого про нього.

— Гаразд, іди собі в мирі, — запропонував я. — Завтра опівдні можеш повернутися до мене.

Мабуть, Марія з Беріту боялася, що я її покину, позаяк вона квапливо сказала, що не має куди йти, і попросилася поспати на даху перед моїми дверима чи в кутку моєї кімнати. Я подумав, що мені так само не завадить вчасно призвичаїтися до її товариства, адже в будь-якому разі мені доведеться подорожувати разом із нею і ночувати спільно. І вона мені не заважала — всю ніч лежала в кутку на килимі, загорнувшись плащем.

Уранці, коли відлунали сурми, вона вголос прочитала ранкову молитву за юдейським звичаєм, але загалом намагалася всіма способами бути якомога тихше і не заважати моєму вранішньому поранню. Я звелів їй чекати на мене в моїй кімнаті, зійшов униз і зустрів господаря, який стояв уже перед порогом, упорядковуючи прилавок зі своїми дрібничками.

— Карантесе, — сказав я, — мені пора їхати далі й залишати Єрусалим. Дівчина все ще в моїй кімнаті, і я думаю взяти її з собою. Я пам’ятаю, що ти сказав увечері. А тому купи їй нову одежу і вбери її з голови до ніг добропорядно, а ще придбай їй потрібні прикраси, щоб ніхто не гордував нею в дорозі й не вважав її занадто дешевою як для моєї супутниці. Та все ж не перебери міру в закупах, бо я не хочу, щоб вона привертала зайву увагу.

Господар-сирієць вражено сплеснув руками й вигукнув:

— Не знаю, чи розумно ти чиниш, але, мабуть, ти сам найкраще знаєш, що робити. Щоправда, ти зустрів би таких самих дівчат в будь-якому місті і цим заощадив би на транспортних витратах. Але загалом оці твої дії — розумніші, аніж втручання в юдейську політику, в якій ти нічого не розумієш.

І він ані словом не поцікавився, куди я наміряюся їхати; він мав над чим сушити голову, а саме — як найвигідніше для себе і для мене виконати моє прохання. Я пішов просто до будинку мого банкіра Аристена і угледів, що він уже на ногах і щосили працює з кредитивами за абаком. Він зраділо й гучно привітався зі мною, обдивився мене з голови до ніг і сказав:

— О-о, ти послухав моєї поради більшою мірою, ніж я міг подумати. Борода в тебе вже довша за мою, а кутаси на твоїй одежі свідчать, що ти щонайменше прозеліт брами. Чи дізнався ти, що хотів, і чи задоволений ти?

Обережно я визнав:

— Я дізнався навіть більше, ніж хотів, і задоволений настільки, що аж ситий Єрусалимом донесхочу. Мені розхвалювали до небес красу Галілеї і нове місто Ірода Антипи Тиверіаду на березі Галілейського моря. Там можна полікуватися в гарячих джерелах, сходити до театру й цирку і повноцінно жити за грецьким звичаєм, не викликаючи осуду.

Вигляд в Аристена став дивним, і він намагався не дивитися на мене. Тому я квапливо додав:

— Думаю, я аж занадто переобтяжив і свій дух, і своє тіло взимку в Александрії. Мені потрібні оздоровчі купелі, масаж і грецький театр, щоб у мене не потьмарилася голова від усього почутого й вивченого.

Усміхаючись, Аристен зазначив:

— Ти, очевидно, потрапив у тенета до якогось балакливого повірника князя Ірода. Він багато чим пожертвував для будівництва свого міста, щоби зробити його якомога більше сучасним і грецьким, і сподівається, що мандрівці й ті, хто шукає здоров’я, витрачатимуть там гроші в терпимому до всього середовищі. Ти думаєш поїхати через Самарію чи прочанською дорогою на сході від Йордану?

— Щодо цього всього я прийшов попросити в тебе поради, — сказав я. — А ще я би зняв грошей зі свого рахунку і взяв би асигнацію котромусь твоєму знайомому комерсанту в Тиверіаді. Якщо зовсім відверто, я знайшов приємну дівчину собі в попутниці. На власному досвіді, набутому в Байї, я знаю, що коли ти ще молодий чоловік, найрозумніше їхати на курортне лікування з власними припасами. А то може піти обертом голова, і втратиш і гроші, і калиту.

Усмішка в Аристена стала іронічною.

— Як банкір я лише твій слуга, — мовив він, — і не маю права, та й потреби, розпитувати про твої справи. Але, може, мене зраджує пам’ять — ти вже надосліджувався науки розіп’ятого Ісуса Назарянина?

Мене опанувала непереборна відраза до того, щоби прямо йому брехати. Я добирав слова весь той час, поки він роздивлявся мене досвідченим поглядом, і врешті сказав:

— Я визнаю, що багато про нього почув, і багато дивовижного. Можливо, якщо я матиму час у Галілеї, я спробую ще щось дізнатися про нього. Визнаю, що у вашому священному місті по його смерті діється щось химерне. Оце і все, що я думав про нього цими днями.

Аристен почав напружено міркувати, поглядаючи на мене, а тоді сказав:

— Твоє раптове бажання податися до Галілеї здивувало мене. Мені розповідають, що за вчорашній день багато хто вирушив із міста, щоб попрямувати до Галілеї. А серед низоти шириться чутка, що там діються дива. Звичайно, я сприймаю тебе за таку освічену людину, яка не подасться слідом за рибалками і столярами, а втім такий збіг мене здивував.

— Будьмо чесними один з одним, — вів він далі. — Я маю підстави думати, що нашому високому синедріонові набридли галілеяни, які пішли за тим чоловіком, а також поширювані ним і їхніми жінками неправдиві чутки. Ну, простий народ ладен повірити навіть усіляким нісенітницям. Чутки важко вбити, а ще складніше притягти когось до суду за самі лиш чутки. Тоді всі лише казатимуть поміж собою, що диму без вогню не буває. Одного розіп’ятого досить, щоб навчити народ, а от утиски учнів того чоловіка лише побільшуватимуть непотрібний галас. Краще, щоб його забули. Тому, наскільки я можу судити, наша старшина манівцями дала зрозуміти тим галілеянам, що їх більше не займатимуть — головне, щоб вони обтрусили порох цього міста з ніг своїх. Хай повертаються до Галілеї, яка належить до округу, де врядує князь Ірод Антипа. А він нехай чинить із ними, як вважає за доцільне. Але, я думаю, у власному середовищі, в якому всі їх знають, вони не становлять небезпеки. Адже нема пророка у своїй вітчизні. Я пояснюю це все тобі, щоб ти часом не фантазував і не уявляв собі такого, що мені, розумному чоловіку, не хочеться навіть висловлювати.

У його розкішній кімнаті я був надійно оточений міцними стінами, брамами й засувами, і здавалося, ніби на мене разом з його розсудливими словами сипалася земля, гасячи жариво моєї душі.

— Якщо все це — таке малозначне, як ти кажеш, то ти знаєш напрочуд багато про малозначне, — неласкаво повинуватив я. — Чого б і мені не бути чесним? Мені розповідали, що він воскрес із мертвих, являється своїм учням і обіцяє вирушити перед ними до Галілеї.

Аристен обмацував шов на своєму плащі, немов хотів роздерти на собі одяг. Але до нього відразу ж повернулася витриманість, він спробував перекошено всміхнутися і мовив:

— То було проклятуще недбальство, що його хитрим учням вдалося викрасти його тіло з гробниці під час землетрусу. Завдяки цьому вони можуть твердити які завгодно безглуздя. Певна річ, вони можуть згодувати таку історію своїм таємним прибічникам, щоб виправдати свою втечу з Єрусалиму. Я ще міг би тебе зрозуміти, якби ти був заворожений рукописами і прокислий від чекання Месії гебраєць. Але ж ти римлянин і філософ. Мертвий не встає з могили. Такого ніколи не траплялося й не може трапитися.

— Чого ж ти тоді так гарячкуєш і такий приголомшений, ти, розумний чоловік? — запитав я. — Звісно ж, я розумію, що тебе зв’язують твоя міцна господа, твої гроші й комерційні справи і ти можеш лишень щосили намагатися зберегти все таким, як воно є. Ну а я вільний іти собі й приходити, як хочу, ба навіть думати про таке, про що ти не наважуєшся думати. Я їду до Тиверіади приймати купелі в гарячих джерелах, і це не твоя справа, якщо я в тайнику своєї душі сподіваюся заразом почути чи навіть сам побачити таке, чого досі не траплялося.

Коли я дивився на його борідку, доглянуті лице, руки й кучері у грецькому стилі, мене пройняла відраза до нього та його світу. Я згадав Лазаревих сестер і Марію Магдалину, та й Марія з Беріту з її надією була милішою мені, аніж оцей прив’язаний до своїх грошей та інтересів чоловік. Він не мав надії. Тому він категорично заперечував її і в інших, вважаючи її неможливою.

Мабуть, він тонко відчув мої думки, бо відразу ж відступився від сказаного, розвів руками й запевнив:

— Вибач мені; і, звичайно, ти сам найкраще знаєш, що робиш. Я розумію, що в душі ти поет, а тому схильний думати про таке, що я, купець, відкидаю з думок. І, певно, ти не станеш жертвою дурисвітів і не віритимеш у казки як такі. Як ти хочеш їхати? Я можу надати тобі досвідченого караванника і верблюдів чи віслюків, а також в’ючних тварин, і ще якнайрозкішніше шатро зі спорядженням, щоб ти не залежав від міських нічлігів, а вберігся від бруду, паразитів і непевного товариства. Найрозумніше для тебе — це найняти в супровідники двійко легіонерів-сирійців. Тоді тобі можна нічого не боятися ні вночі, ні вдень. Зрозуміло, це все буде недешево, але ти можеш собі таке дозволити.

Саме про таке влаштування я собі думав і тому звернувся до нього. Розумів я і його завзяття, адже сам він, певна річ, найбільше заробляв на організації такого походу. Але тоді за кожним моїм кроком і словом пильнуватиме його повірник, а опісля розповість йому все, що я робив. Заради своїх інтересів він повідомлятиме старшині про мене усе, що вона, можливо, захоче знати. Тому я вагався і не міг зразу вирішити.

—- Взагалі, — сказав я, — я думав помандрувати самостійно. Тут я не ходжу до гімнасія на фізичні вправи і сподіваюся, що дорожні труднощі розтрусять кволість з мого тіла. Але, звісно, я мушу подумати і про комфорт жінки, яка буде зі мною.

— Авжеж, — завзято погодився він. — Навіть з маленьких труднощів молода жінка стає роздратованою і вередливою. Навряд чи ти зрадієш, побачивши, що на її білому тілі з’явилося повно червоних плям від укусів паразитів. Дозволь мені дати для неї подарунок, доки ти міркуватимеш.

Він вийшов з кімнати і повернувся з вишуканим грецьким люстерком, на задній поверхні якого було майстерно намальовано сатира, що обіймає німфу, а та пручається. То було добре відшліфоване і дороге дзеркальце, і я не хотів залишатися винним йому, приймаючи такий дарунок. Проте він силоміць тицьнув його мені в руку і сказав:

— Не бійся, це не зачакловане дзеркало — у твоєї подруги лише виникатимуть бажані для тебе думки, коли вона дивитиметься спершу на своє зображення, а потім на того завзятого сатира. Утім, звісно, подейкують, що бувають люстра, які можуть убити, якщо в них подивитися. Мені, розумному чоловікові, важко в таке повірити, але завжди наймудріше бути обережним. Тому я в глибині серця бажаю, щоб у дорозі ти ненароком не глянув у таке люстро і не побачив таке, чого не годиться бачити людині.

Не лишаючи мені часу обміркувати, що саме він хотів цим сказати, він почав рахувати на пальцях і пояснювати, що мені потрібна і служниця для моєї супутниці, і кухар, і особистий слуга, і погонич в’ючних тварин, і встановлювач шатра, а наостанок сказав:

— Думаю, дванадцятьох душ тобі вистачить, і такий супровід не привертатиме уваги — він сяк-так відповідає твоєму званню.

Мені привиділося, як мене супроводжує цілий гурт, теревенячи, сварячись, кричачи й співаючи, а я неспроможний тримати його в шорах. Я знеохотився від самої думки про це і відмовився:

— Я не уникаю грошових витрат, але самотність — це моя розкіш. Запропонуй щось краще і в будь-якому разі забери своє люстерко. Непристойний малюнок на ньому потішний, але, думаю, він не поліпшить мою репутацію серед юдеїв.

Не перечачи, він забрав люстерко і запропонував:

— Я вже знаю, що ми зробимо. Мені час від часу робить послуги такий собі Натан. Єдина його вада — це мовчазність, а так він безумовно надійний чоловік і знає Юдею і край Десятимістя, Самарію і Галілею. Ідучи по це люстерко, я бачив, як він сидить на моєму подвір’ї. Це означає, що він хоче роботу. Саме зараз я не маю для нього жодного іншого завдання й не хочу, щоб він день у день висиджував на моєму подвір’ї, бо його мовчазність дратує моїх слуг. Я знаю, що він водив каравани аж до Дамаска. Поясни йому, куди ти прямуєш і як хочеш їхати, і він зорганізує все якнайкраще для тебе. Ти можеш спокійно доручити йому і свою калитку — він розплатиться за тебе у заїздах. Він не витрачає слова на те, щоб торгуватися, а втім платить не скільки заправили, а скільки сам вважає прийнятним. Так йому, щоправда, не дістається жодної частки від господарів заїздів, однак його цілком задовольняє просто платня.

— Такого чоловіка я хочу побачити, — сказав я, підозрюючи якусь каверзу від Аристена. Проте він, сміючись з моєї недовірливості, завів мене на своє подвір’я і показав на Натана. То був засмалений сонцем, босий чоловік. Він був убраний у брудний білий плащ і мав коротко підстрижене волосся. Коли він здійняв на мене погляд, очі його здалися мені найсумнішими, які я будь-коли бачив. Але з якоїсь причини я, побачивши його, зразу відчув довіру до нього.

Я попросив Аристена розповісти Натанові, що до чого, але він зі сміхом підняв руку і пішов до своєї кімнати, щоб звеліти писарю відлічити мені до калитки потрібні для мандрівки гроші й виписати акредитив його знайомому комерсанту в Тиверіаді. Скидалося на те, що він хоче просто вмити руки з цим усім, і, ще раз подивившись на Натана, я зрозумів, що Натан принаймні не шпигун.

Я мовив:

— Ти Натан, а я Марк, римлянин. Я вирушу із супутницею до міста Тиверіади й хочу мандрувати якомога по-простішому і без привертання уваги. Я заплачу тобі скільки зажадаєш, а на час подорожі я доручу тобі свою калитку.

Він глянув на моє обличчя, а тоді на мої ноги, немов прикидаючи, чи спроможуся я йти пішки, але не сказав нічого, лише кивнув у відповідь. Проте мені привиділося здивування на його обличчі.

— Думаю, трьох-чотирьох віслюків нам вистачить, — вів я далі. — Нам із супутницею потрібні спальні килими і кухонний посуд. Отже, придбай, що вважаєш за потрібне, і приходь опівдні до будинку дрібного крамаря Карантеса. Це у провулку дрібних крамарів неподалік від палацу Хасмонеїв.

Він знову кивнув і випустив з руки гілку, наполовину обчищену від кори. Побачивши, що вона впала на землю корою догори, він кивнув іще втретє. Він і справді не був говіркий. Після Аристенових розпитувань мені здавалося приємним, що цей чоловік ні про що мене не питає. Отож я повернувся в будинок попрощатися з Аристеном. По-комерсантському Аристен відзвітувався мені про мої гроші й звелів писарю вручити мені калитку та акредитив.

— Щасти тобі в дорозі! — побажав він. — Коли повернешся, ми ще побачимося тут, у Єрусалимі.

Я повернувся на подвір’я і простяг калитку Натанові. Той зважив її в руці й почепив на пояс, поміркував трохи, глянув на розташування сонця, а тоді як стій рушив із подвір’я. Вся наша домовленість і його поведінка так разюче відрізнялися від усієї торгівлі на сході, що я був вельми спантеличений, дивлячись йому вслід. А втім, мені здавалося, що той чоловік мене не дуритиме.

Сам я почав підійматися в розташовану між мурами частину міста, де я у вечірній темряві йшов був за чоловіком, що ніс глек води. Провулками і брамами, серед яких легко було загубитися, я підіймався дедалі вище і, прошукавши якийсь час, знайшов у старому мурі браму, крізь яку ми тоді проходили. Хоч я твердо вирішив більше не турбувати посланців, які не забажали знатися зі мною, я все ж таки хотів по змозі пересвідчитися, що вони справді залишили місто.

Мені здалося, що я впізнав великий будинок, у якому побував. Його масивна брама була прочинена, але жодного руху на подвір’ї я не побачив, і зненацька мене опанував страх, причини якого я не розумів, тож я не зважувався зайти у браму. Не знаючи, що робити, я пройшов повз будинок, а тоді повернувся назад власними слідами і ще раз пройшов повз нього. Але зайти я не міг. Хай би й хотів, а не міг.

Довго повагавшись, я розвернувся, щоб повертатися назад, хоч був роздратований на себе й винуватив себе у браку сміливості. Водночас я дивувався з безлюдності цього терену, адже мені зустрілися лише кілька перехожих. Поблизу муру я почув монотонний стук. Жебрак, що сидів на землі, намагався привернути мою увагу, стукаючи ціпком об камінь, але був занадто гордим, щоб заговорити зі мною.

Я вже помітив, що для мене найрозумніше не роздавати милостиню жебракам, бо вони починали, кульгаючи й благаючи, ходити за мною, аж я не міг відкараскатися їх. Але цей жебрак, який не мав ноги, лише дивився на мене, нічого не кажучи, й відразу припинив стукати ціпком по камені, коли зрозумів, що я зауважив його. Мимохіть я зупинився і кинув монету перед ним на землю.

Він узяв монету, не дякуючи, але запитав:

— Що ти шукаєш, незнайомцю? Сидячи без ноги на землі, я багато бачу, і то навіть таке, що не всі б хотіли, щоб я бачив.

— У такому разі подай мені ознаку, якщо можеш, — попросив я.

— Лаштування в дорогу і квапливе вирушання — ось єдина ознака, яку я знаю, — мовив жебрак. — У дорозі й ті чоловіки, які в денний час не люблять показувати лице. Як мені відомо, вони рибалки і, певно, поспішають до своїх неводів. Пасує тобі така ознака?

— Пасує краще, ніж ти думаєш, — сказав я, радіючи, і жбурнув перед ним іще одну монету. Неуважно він узяв її з землі, втуплюючись у моє лице, немов щоб упізнати мене. Раптом він запитав:

— Чи не той ти чоловік, який колись-то увечері вів сліпого і віддав йому власного плаща біля Джерельної брами? Якщо це так, раджу й тобі купити невода і вирушити слідом за іншими. На тебе може чекати чудовий улов.

Мені до горла підступив клубок і затремтіло серце.

— Хто звелів тобі сказати мені так? — запитав я.

Однак безногий жебрак труснув головою і запевнив:

— Ніхто не велів мені казати таке. Я просто з гіркоти це тобі сказав, бо якби я мав іще ноги, я подався б до Галілеї. Це немов пісня і радісний вигук. До Галілеї, до Галілеї. Але я не можу піти вслід.

— Ти говориш не як жебрак, — мовив я.

— Я не все своє життя був жебраком, — гордо відказав він. — Я знаю рукописи, і без ноги, у вуличному бруді мені легше зрозуміти таке й повірити в таке, чого не розуміють ті, хто має здорове тіло. За оце чудацтво я вже діставав по зубах, і мені краще б помовчувати, але я не зміг опиратися спокусі, коли побачив, як ти так несміливо обходиш той будинок, на який і я полюбляю дивитися здалеку.

— Отож до Галілеї, — сказав я. — Ти утверджуєш мене в моїй надії.

— Отож до Галілеї, — святобливо мовив він. — І якщо ти зустрінеш його, попроси його благословити й нас, найменших братів, яких мудреці б’ють по зубах.

Я доторкнувся рукою до його плеча й руки і сказав:

— Певно, ти перебуваєш ближче до його царства, ніж я, хоч я маю здорові ноги, щоб помандрувати до Галілеї вслід за ним. Благослови мене і мою подорож, бо я хочу бути тихим і покірним у серці своєму.

Він сумовито всміхнувся і втупився поглядом перед собою крізь мене, промовив співучим голосом кілька слів гебрайською мовою, а тоді повторив їх арамейською, щоб і я зрозумів:

— Я знаю, що мій викупитель живий, і останнього дня він підійме із пороху цю шкіру мою, яка розпадається, і свойого я Бога побачу.

Більше він нічого мені не сказав, а затулив голову і схилився до землі. Я вже не наважувався говорити до нього. Я лише думав, яка велика різниця між сліпим, якого я вів, і цим другим безталанником. Сліпого його нещастя зробило лихим і ображеним, а цей чоловік, утративши все, покладає єдину свою надію на майбутнє, неначе все, що він раніше мав, лише відчужувало його від його Бога. Безногий, він скорився, щоб чекати у вуличному бруді, бо, на відміну від мене, не міг вирушити до Галілеї. Завдяки ньому я зрозумів покірне чекання тутешніх тихих більше, ніж розумів раніше.

У задумі я спустився назад до передмістя, та коли я наближався до будинку сирійця Карантеса, ноги мої стали неспокійними, солодка наснага чекання розпалила мені душу, і глибоко в мені лунало піснею і радісним покликом: до Галілеї, до Галілеї! Ні про що інше я не міг думати.

Однак до своєї кімнати я зразу зайти не міг, а мусив сісти на порозі й зачекати. Господарева дружина з допомогою своєї доньки вдягала Марію в моєму покої. Карантес пояснив:

— Жінки є жінки, і вони не змогли опиратися спокусі, побачивши гарне вбрання і дешеві прикраси. Завдяки ним моя дружина упевнилася в душі, що Марія з Беріту не є поганою жінкою, а швидше безневинною дівчиною, яку ти хочеш урятувати, зробивши добропорядною жінкою.

Я сказав:

— Думаю, я втратив відчуття доброчесності й добропорядності в цьому занадто святому місті. Щодня в небо підіймається з храму жертовний дим на славу безідольного Бога, немовби жертви та обряди очищення можуть примирити людину з Богом, який є настільки священним, що навіть імені його не можна промовляти вголос, якщо я правильно зрозумів. Тут праведники занадто праведні, а лиходії приховують свої лихі вчинки в кутасах і молитовному вбранні. Марію, грішницю, я шаную більше, ніж храмових священників у білому, бо вона сама знає і визнає свої гріхи за гріхи.

— А що таке зрештою гріх? — філософськи запитав Карантес. — У сирійських містах молоді жінки заробляють собі посаг тим, що за добру плату роблять на славу богині те саме, що робила у пригніченості ця гебрайка Марія, бо нічого іншого їй не лишалося. Ось і наші священники можуть приписати, щоби грішник вимазався фекаліями і просидів певний час окрай битого шляху посміховиськом для людей, але як це може очистити когось від якого-небудь гріха — цього я не розумію. Так само я не розумію, щó думають здобути собі жерці матері-землі тим, що крутяться до очманіння і надрізають собі рани на тілі, а деякі навіть вихолощують себе на славу богині. Але, мабуть, я нещасна людина, адже, живучи тут, у Єрусалимі, я відчужився від богів моїх прабатьків і боюся юдейського безідольного Бога. Та все ж я не почуваюся дуже нещасним, доки процвітає моя крамниця і ростуть діти, а дружина гризе мені голову хіба що вранці та ввечері, і один раз ще опівдні, щоб нагадати мені, що я смертний.

Я не встиг йому відповісти, бо його дружина і донька, весело балакаючи, загукали мені з даху й покликали мене подивитися на наречену. Збентежений зміною їхнього настрою, я піднявся сходами, увійшов до покою і вразився, коли побачив Марію з Беріту. В новому одязі вона здавалася ще молодшою, ніж увечері. Талію їй оповивав оздобний поясок, а голову — начільник, на шиї було намисто з різнобарвних каменів, у вухах — великі сережки, ба ще й ланцюжок на нозі. З гарячим із захвату обличчям вона вигуком привіталася зі мною й запитала:

— Нащо ти обряджаєш мене, мов доньку багатія, яка їде на бенкет? Мене помили, намастили маззю, мені зачесали волосся, а отаким серпанком я можу запнути собі лице в дорозі, а в отакий плащ можу загорнутися, щоб не забруднити собі одежі.

Вона приміряла серпанок собі на обличчя, закуталася плащем і показала мені себе спереду і ззаду, дзеленькочучи прикрасами. Її дитячий захват зворушив мене, бо і справді здавалося, наче вона, вбравшись у все нове, водночас зняла з себе лихе минуле. Карантес теж прийшов подивитися на неї, немовби то він усе зробив, і обмацував кожен предмет одягу та кожну прикрасу, і сказав, щоб і я помацав, а заразом він називав по черзі їхню ціну, ніби щоб дати Марії зрозуміти, скільки я офірував для дешевої дівчини. Обличчя в Марії дедалі більше хмурнішало, коли вона чула, як дорого коштувала вона мені, її радість згасла, і вона почала недовірливо позирати на мене.

Я подякував Карантесові за його зусилля, а також сказав ґречні слова його дружині й доньці, аж ось вони всі троє похопилися, що в цій кімнаті вони зайві, і, хихикаючи з затуленим ротом, вийшли. Коли ми лишилися вдвох, Марія злякано втупилася в мене поглядом і позадкувала, притуляючись спиною до стіни, немов шукаючи в ній захистку.

— Чого ти, власне, хочеш від мене? — запитала вона. — Зі мною нічого такого не ставалося, крім одного разу, коли я втекла до міста з рідного села. Якась стара жінка знайшла мене, вбрану в волосяницю, на вулиці, завела мене до свого будинку і вдягла мене у дивовижну одежу. Я гадала, що вона бажає мені добра, аж поки зрозуміла, в який будинок я потрапила. Вона била мене, коли я не могла обслуговувати її відвідувачів так, як ті хотіли, і аж на третій день мені вдалося втекти з її будинку. Ти здався мені інакшим, і я молилася за тебе за твою доброту, бо вночі ти не займав мене, хоч я дуже цього боялася. Але тепер я сумніваюся у твоїх намірах. Бідна й нечесана я, певно, ще не була досить гарна у твоїх очах.

Я не міг не засміятися й заспокоїв її:

— Не бійся, я не жадаю земного царства, бо в такому разі я цілком міг би лишитися з тобою в Єрусалимі. Я вже вдосталь відчув, що земна хіть — це лише розпечена могила, яка не дає ані найменшої прохолоди, а пече тим гарячіше, чим глибше падаєш. Тому я жадаю лише іншого царства, яке все ще пробуває на землі. Шукати його я їду з тобою до Галілеї.

Однак мої приязні слова не сподобалися їй. Раптом з її темних очей ринули сльози, вона тупнула ногою по підлозі та почала здирати коралі з шиї, начільник з чола, жбурнула їх долі й загукала:

— Я вже розумію, чому ти сам навіть не потурбувався вибрати мені прикраси, а передоручив це іншому. Твоя байдужість ображає мене, і я геть не хочу носити ці прикраси, які ти сам не мав охоти вибирати, — хай у мене й ніколи не було таких гарних оздоб.

Їй було так важко розпрощатися з прикрасами, що вона ще гіркіше розплакалася, в запалі тупала обома ногами по підлозі й схлипувала:

— Хіба ти не розумієш, що милішим за ті дорогі металеві прикраси мені було би, скажімо, намисто, якби ти сам його нанизав для мене, просто із зерен та фруктових кісточок?

Я теж скипів, затупав і собі ногою по підлозі та звелів:

— Зараз же припини вити; я не розумію твоєї гидкої поведінки, Маріє з Беріту. Як ти гадаєш — щó вони отам унизу думають про мене і про нас, коли чують тупіт об підлогу і твоє завивання? Жінка, коли плаче, — потворна як мішок, і я не збагну, як я можу взяти тебе з собою до Галілеї, якщо ти так зле розумієш мою приязнь — що мене ображає?

Марія злякалася й відразу перестала плакати, витерла очі та мерщій підбігла й кинулася мені в обійми, оповила руками шию, поцілувала мені краї вуст і гарно попросила:

— Вибач мені за мою дурість; я спробую виправитися, якщо ти лиш візьмеш мене з собою.

Її пестощі були як у неслухняної дитини, тож незабаром я полагіднішав, погладив їй щоку і мовив:

— Тоді носи ті прикраси, щоб вартові в дорозі поважали тебе, мою супутницю. А пізніше я ще матиму нагоду нанизати тобі намисто з ягід і фруктових зерен, якщо такі тобі більше подобаються, хоч ми вже й не діти.

Ні я, ні вона і справді не були вже дітьми, але мене опанувало щире бажання знову стати в серці своєму дитиною, щоб я не відчував хіті й зла, а міг би безневинно тішитися кожним днем, саме таким, який мене спіткає. Я не знав, що мене чекає в Галілеї. Може, я геть даремно рушаю в цю нелегку подорож. Проте я хотів радіти з мандрівки і з надії. І просто з самого чекання я теж хотів радіти.

Карантес гукнув мені, що вже є віслюки. За сонцем я побачив, що стоїть південна пора. Я завзято спустився вниз, і Марія з Беріту пішла за мною. У провулку перед будинком я побачив чотирьох міцних віслюків, двох із яких було осідлано спальними килимами. Третій мав по боках возові коші, а на четвертому сиділа бідно вдягнена жінка, не наважуючись здійняти погляду від віслюкової шиї. Натан шанобливо привітався зі мною, але не казав нічого, лише глянув на сонце, щоб показати, що він прийшов у призначений мною час.

— Хто ця незнайомка? Я не хочу брати з собою таких, — з притиском мовив я. Одначе Натан не відповів, лише дивився кудись убік, неначе це його анітрохи не стосується. Карантес підійшов і заговорив з жінкою — і за хвилину повернувся, розгублено посмикуючи бороду.

— Її звати Сусанна, — пояснив Карантес. — Вона стверджує, що Натан пообіцяв узяти її з собою вам у служниці, бо вона хоче повернутися в рідний край, до Галілеї, і не в змозі долати пішки довгу дорогу. Тому вона сидить напоготові на віслюку й не хоче жодної плати за послуги, головне, щоб їй дали їхати з вами. Як я розумію, вона лежала хвора в Єрусалимі ще від свята Песаху, і її супутники покинули її тут, а самі повернулись додому.

Жінка лишалася на віслюку, міцно за нього тримаючись і не зважуючись подивитися на мене. Зрозуміло, я розсердився й вигукнув:

— Служниця нам не потрібна — ми самі прислуговуємо одне одному. Я не можу возити всяких єрусалимських убогих з собою до Галілеї.

Натан запитливо подивився на мене. Помітивши, що я не жартую, він знизав плечима, розвів руками, відчепив мою калитку в себе з пояса, кинув її переді мною на землю і пішов собі геть провулком, залишаючи віслюків. Незнайомка застогнала, але все ще міцно сиділа на віслюку.

Я зрозумів, що мій від’їзд іще більше відкладеться, якщо мені доведеться шукати нового, можливо, ненадійного проводиря. У мене скипіла жовч, але я стримав слова у собі, гукнув Натанові повернутися, звелів йому припнути калитку назад собі на пояс і сказав з гіркотою:

— Я скоряюся неминучому. Роби собі як знаєш, головне, щоб ми вирушили в дорогу до того, як довкола скупчиться ще більше люду, щоб повитріщатися на нас.

Я поспіхом зайшов до будинку, сплатив борг Карантесу, дав йому більше, ніж він зажадав, і попросив:

— Прибережи речі, які лишаться в тебе, бо я ще повернуся до Єрусалиму.

Карантес невгамовно дякував мені й урешті впевнено кивнув:

— Авжеж, я певний, що невдовзі ти повернешся назад до Єрусалиму.

За той час, що Натан вправно вантажив у коші ті речі, які я брав з собою, навколо віслюків зібрався зацікавлений люд. Чоловіки обмацували тварин і оглядали їм зуби, а жінки жаліли хвору Сусанну, яка зіщулилася на віслюку, не наважуючись ані словом перемовитися ні з ким. Туди зійшлися і жебраки, простягаючи руки і зичачи нам щасливої дороги, і Натан роздавав їм з моєї калитки таку милостиню, яку вважав прийнятною, щоб вони своїми прокльонами не завдали нам шкоди. Через те у провулку дрібних крамарів стояв добрячий гамір, коли нарешті ми з Марією сіли на наших віслюків і Натан повів караван. Про мене, він міг би заразом зав’язати мені голову мішком, адже він і словом не згадав, якою дорогою і з якими нічлігами він наміряється вести нас до Галілеї.

Утім, найперше він провів нас крізь передмістя на просмерділий соленою рибою майдан, до Рибних воріт, і там ми вийшли з міста. Вартові впізнали його і збиралися оглянути коші на в’ючаку, та коли я гукнув їм, що я римлянин, вони зразу ж відмовилися від цього наміру і просто почали дивитися нам услід. На мій подив, Натан тримався дороги, що пролягала обіч муру, піднявся догори до фортеці Антонія і зупинив віслюків перед аркою. Побачивши легіонерів, які охороняли браму, Сусанна знову застогнала і сховала лице, припавши ним до шиї віслюка. Марно намагався я змусити Натана прямувати далі. Він лише показував рукою, що я маю заходити до фортеці. Я почав уже підозрювати, що він німий, адже я ще досі не почув від нього жодного слова. Глянувши на його коротко стрижене волосся, я питав себе, чи не дав він часом обітницю мовчання.

Знехотя я зайшов крізь браму до фортеці, і чатові не зупиняли мене, дарма що я мав дивний вигляд зі своєю бородою і смугастим плащем. Немов покликаний, саме в той момент спускався сходами з вежі командувач гарнізону. Я підійшов до нього, привітався, здіймаючи руку, і пояснив:

— Я їду до міста Тиверіади на купелі. Мій проводир уважав за потрібне, щоб я завернув сюди попрощатися з тобою і попросити поради для поїздки. Я подорожую по-простому і без супровідників, зі мною лише дві жінки.

Він запитав:

— Ти поїдеш через Самарію чи уздовж Йордану?

Мені було соромно зізнаватися, що цього я не знаю. Тому я похапцем мовив:

— А ти як порадиш?

Похмурий і скалічений ревматизмом чоловік посмикав себе за верхню губу й пояснив:

— Самаряни — лихі люди, вони вчиняють усілякі прикрощі простому подорожанину. Ну а Йордан іще досі розлитий. Ти можеш стикнутися з труднощами, коли переходитимеш броди, а ночами можеш почути, як рикає лев у хащах. Якщо хочеш, я, звісно, дам тобі двох легіонерів у супровід, аби тільки ти заплатив їм і не забув згадати прокураторові про мою прихильність.

Але було видно, що він не має великого бажання навіть тимчасово зменшувати гарнізон на двох вояків. Тому я відмовився:

— Ні-ні, я ж поїду в упокореному Римом краї і не маю чого боятися.

— У такому разі я хоч дам тобі в супровідники меча, — мовив він із полегкістю. — Як громадянин, ти маєш право подорожувати з мечем, але для певності я звелю писареві виписати тобі дозвіл носити зброю, бо ти так чудернацько вдягнений, та ще й дав бороді розбуятися.

Отож, я пішов викупив у каптенармуса меч із портупеєю і придбав у писаря дозвіл носити зброю, так що командувач залоги мав досить зиску з мого від’їзду. Він, власне, приязно провів мене через подвір'я до брами, але марно намагався приховати посмішку, коли я вчепив на пояс меч поверх свого юдейського плаща.

Натан не посміхався, а задоволено кивнув, знову поганяючи віслюків у дорогу. Ми об’їхали територію храму, а далі вийшли через Кедрон на дорогу, яку я вже знав до Віфанії і яка огинає Оливну гору. Після того як місто зникло з поля зору, я зліз із віслюка і покрокував поряд із ним. Коли ми доїхали до Віфанії, я гукнув Натанові, щоб він зупинився, і пішов до будинку Лазаря. Після моїх погукувань він з’явився з садка й відповів на моє привітання. Я спитав, чи вдома його сестри, але він сказав:

— Мої сестри подалися до Галілеї.

Я запитав:

— А ти чому не пішов разом із ними?

Він труснув головою і заявив:

— Я не маю жодної причини вирушати до Галілеї.

— Але, — заперечив я, — мені вже розповідали, що він, твій пан, пішов перед іншими до Галілеї і чекає на вас там.

Лазар відрізав:

— А мені що до того? Я доглядаю за своїм садком і лишаюся біля своєї могили.

Він усе ще говорив шепеляючи, очі його були похмурі, і здавалося, наче він у собі розмірковував про загадку, яку неможливо пояснити нікотрій іншій людині. Мені стало холодно біля нього, і я пожалкував, що збочив з дороги, щоби привітатися з ним.

— Мир тобі, — сказав я, наміряючись іти від нього.

— Мир, — глузливо повторив він. — Якби ти знав, що таке мир, навряд чи б ти бажав його мені.

Жовтуватою рукою він провів по чолі й вів далі:

— У мене болить голова, і думки мої розхристані. Я злякався, коли почув, як ти гукнув моє ім’я. Для мене це жах — чути, як хтось іще називає мене на ім’я. Я наведу тобі порівняння. Якби ми з тобою обидва були завбільшки лише з вістря голки, і все довкола нас — теж завбільшки лише з вістря голки та й ще менше, то все одно, певно, ми б і далі вважали один одного такими самими завбільшки, що й тепер, бо ми могли би порівнювати себе лише один з одним. Для мене цей світ і все довкола мене стало завбільшки з вістря голки. Чому він згодився народитися, померти й воскреснути в цьому світі, який завбільшки з вістря голки? Цього я не можу зрозуміти.

Єдине, що мені лишалося думати, — це те, що в нього встигла пошкодитися голова, коли він пролежав кілька днів трупом у могилі. Тому, мабуть, він уже неспроможний був думати так, як інші люди. Я мовчки розвернувся і пішов назад на дорогу. Натан допитливо дивився на мене з тим самим здивуванням на обличчі, яке я вже одного разу помічав у ньому. Але сказати він нічого не сказав. Ми рушили далі.

Дорога спускалася в долину і перетинала річище, ми прямували косогорами і спинилися лише один раз, щоб напоїти віслюків біля криниці. Натанова мовчазність передалася й Марії, тож ми небагато між собою говорили. Але мовчазність Натана не була насупленою безмовністю. Навпаки, коли він вів нас, у мене було відчуття довіри. І я вже не злостував на хвору жінку, адже вона їхала слідом за нами, намагаючись лишатися якомога непомітнішою. Коли почали довшати тіні, я, навпаки, занепокоївся за неї — як вона витримає тягар дороги. Адже Натан без угаву підганяв віслюків, а сам крокував широкою, невтомною ходою, неначе він так само поспішав, як і ми. Я розумів, що він, аби оминути Самарію, тримається прочанської дороги галілеян, яка проходить через Єрихон і якою вони прибувають до храму і повертаються з великих юдейських свят.

Аж коли зайнялися перші зорі, ми зупинилися в маленькому селі і Натан завів віслюків на закрите подвір’я миршавого заїзду. Там нам довелося подбати про себе самим. Натан швидко і вправно розв’ючив віслюків і заніс наші спальні килими до порожньої, просмерділої лайном, але загалом чистої кімнати. Сусанна поспіхом розпалила вогонь на подвір’ї і почала гриміти посудом, щоби приготувати нам їсти і виявитися корисною. До каші вона докинула шматки баранини й лишила її доварюватися, принесла води і конче захотіла помити мені ноги. Те саме вона зробила й Марії і всіляко поводилася з нею шанобливо. Коли їство було готове, вона подала на стіл спочатку мені, а тоді Марії. Я почувався добре.

Я доброзичливо покликав Натана і запропонував йому з Сусанною:

— Не знаю, чи порушить це ваші звичаї, але ми подорожуємо разом і нам доведеться спати в одній кімнаті. Одну кашу й ви їсте, тож сідайте трапезувати разом із нами.

Вони помили руки, сіли навпочіпки на підлозі й узялися їсти. Натан поламав хліб, поблагословив його за юдейським звичаєм і простягнув кусень мені, а на жінок не зважав. Поїв він мало що, а шматків м’яса не торкався. Під час трапези він споглядав перед собою, поринувши у власні думки, і я не намагався з ним заговорити. Попіклувавшись іще про віслюків, він загорнувся у плащ, затулив голову й поклався спати перед порогом — немов на знак того, що нам усім краще відпочити. Однак, поївши, Сусанна кинулася на землю переді мною і намагалася поцілувати мені ноги, щоб подякувати мені, що я взяв її під свій захист.

Я мовив:

— Дякуй не мені, а Натанові. Сподіваюся тільки, що дорога не стане для тебе занадто стомливою, щоб ти знову не захворіла.

Вона заперечила:

— Ні-ні, ми, галілеянки, міцні мов шкіра. Я просто з журби хвора, але уздоровлюся з радості, коли дістануся назад на свій рідний терен на берег озера Кіннерет.

Назавтра вранці Натан розбудив нас удосвіта і змусив виїхати з таким поспіхом, що ще коли сон не злетів з очей і проймали дрижаки з ранкового холоду, я незчувся, як уже сидів на віслюку, жуючи кусень хліба, а червоняве сонце щойно вставало з-за гір. Та коли його проміння почало яскравішати й зігрівати моє тіло, мене сповнили радощі. Синюваті гори, сріблисті оливи на схилах і виноградники були гарні в моїх очах. Думаю, ті самі радощі сповнили нас усіх, бо геть несподівано і на превеликий мій подив Натан подав голос і почав харчливо співати гебрайську пісню.

Я запитально подивився на Марію, але вона лише покрутила головою, показуючи, що не розуміє слів. У Натановому голосі, який нерівномірно вúщав і нижчав, було щось глибоко радісне, але водночас урочисте. Коли він замовк, я зліз із віслюка і сповільнився, щоб зі мною порівнялася Сусанна. Я спитав її, а вона довірливо подивилася на мене і пояснила:

— Це дорожня пісня. Господь — то твій сторож, Господь — твоя тінь при правиці твоїй. Удень сонце не вдарить тебе, ані місяць вночі. Господь стерегтиме тебе від усякого зла, стерегтиме він душу твою. Господь стерегтиме твій вихід і вхід відтепер аж навіки.

Мені було нелегко зрозуміти її діалект. Тому вона, коли затих Натан, почала наспівувати ті самі слова власною мовою, вихитуючись тілом, і зненацька, на мій подив, зайшлася плачем. Щоб утішити її, я торкнувся її плеча і стурбовано попросив:

— Не плач, Сусанно, а краще розкажи мені свої жури. Може, я б чимось допоміг.

Вона почала виправдовуватися:

— Ні-ні, на радощах я плачу лише, адже з найглибшої туги, немов із пащі смерті, я знову вийшла на денне світло.

Мимоволі мене почало муляти відчуття, що я став попутником двох навіжених. Але подумавши так, я не міг не всміхнутися, адже, за всією логікою, я, римлянин, сам був найбільш навіженим, коли, не знаючи перепочинку, кинувся шукати воскреслого юдейського царя.

Коли почав ближчати полудень, ми спустилися в Йорданську долину і побачили перед собою чималий, хлібородний край і сірі мури Єрихону. Повітря стало жарким і палючим, але вітер час від часу приносив подих ніжного і водночас пронизливого запаху з бальзамових садів, які є багатством Єрихону.

Тут весна запанувала дужче, ніж на єрусалимських теренах, і ми побачили, як люди вже жнуть пшеницю серпами. Однак Натан не повів нас до міста. Прогонами, якими ходить худоба, ми під його проводом обминули мури, а опівденної пори перепочили в затінку муру біля джерела і дали попастися віслюкам. Натан трохи відійшов від нас, щоб помолитися, і обернувся, підіймаючи всю руку, в напрямі Єрусалиму, тож і Марія згадала про денну молитву, а Сусанна побожно забурмотіла щось собі під носа. Це відділяло їх від мене, адже я звик молитися лише за звичаєм під час принесення жертви і у святкові дні богів, залежно від того, де коли мені траплялося перебувати, і я не вірю, що такі молитви на щось впливають. Я просто пристосовуюся до звичаїв різних країв, щоб не відрізнятися від інших людей. Мене взяли заздрощі, і мені хотілося попросити їх навчити мене їхньої молитви. Однак вони були юдеї і вважали себе богообраним народом. Тому я підозрював, що Натан і Сусанна не погодяться. Ну а Маріїне моління було, як на мене, лише звичаєм, якого навчили дитину і який не дав би мені жодної користі.

Перепочиваючи, ми їли хліб, цибулю й сир. Я пив оцет, як і Марія, а от Натан із Сусанною — саму лиш воду. Коли я спробував пригостити Натана оцтом, він, не кажучи ні слова, просто показав на своє стрижене волосся. З цього я зрозумів, що він і справді взяв на себе якісь обітниці. Утім, він так приязно подивився на мене, що в мене вихопилося питання:

— А ти й обітницю мовчання дав?

Він відповів:

— Не бракує гріха в многомовності. — Але, кажучи це, він примирливо всміхався. Затягувати відпочинок йому не хотілося, і він поквапив нас у дорогу. Ми знову повернулися на битий шлях і побачили вдалині за рівниною річище Йордану, який вийшов із берегів. У мандрівці стало гаряче й парко, тож кожен із нас мав досить клопоту з самим собою. А ще нам із віслюками допікали кусливі мухи настільки, що віслюки аж заноровилися. Думаю, така хмара мух була зумовлена волами, які в ярмі тягли за собою в санках снопи пшениці на токовища.

До вечора ми здолали довгу денну дорогу, і всі поморилися, відчували спрагу й закляклість у тілі. Заночували ми в селі, де була криниця з булькотливою живою водою, тож ми мали змогу як слід помитися. Я вже почав було підмічати, що Натан немов зумисне уникає ночівлі в містах, де ми би мешкали з більшим комфортом і мали би готову їжу. Та коли він допитливо роздивлявся мене, я не виявляв жодного невдоволення. Власне кажучи, після кволих днів у Єрусалимі моє тіло лише насолоджувалося цим простим життям.

Марії набридла бездіяльність, вона засукала плащ і, чим могла, допомагала Сусанні розпалювати вогонь і готувати їжу. Я почув, як вони по-жіночому завзято перебалакуються. Сам я дивився, як запалюються зорі. Коли ми поїли, Марія підтягла свій спальний килим упритул до мене, зашепотіла мені на вухо й розповіла:

— Ота Сусанна — неосвічена жінка і може здаватися недоумкуватою. Але підозрюю, що вона — з тутешніх тихих і щось знає і про розіп’ятого Ісуса, хоч боїться нас і не зважується викрити себе.

Підхопившись, я сів на спальному килимі. Натан уже вклався і накрив собі голову перед порогом, а Сусанна й досі ще стояла навколішках і напівголосно бурмотіла молитву. Я не міг опиратися спокусі, покликав її пошепки на ім’я й попросив:

— Навчи мене твоєї молитви, щоб я знав добре молитися.

Сусанна заперечливо здійняла руку і почала виправдовуватися:

— Я неосвічена жінка. Я не знаю закону. Я не вмію молитися так, як треба. Ти лише сміятимешся з мене, якщо я навчу тебе моєї молитви.

Я запевнив:

— Я не сміятимуся і не глузуватиму, бо я хотів би бути тихим і покірним у серці своєму.

Марія й собі мовила:

— Твоя молитва — це нова молитва. Я не чула, щоби хтось колись отак молився.

У страху, але з розумінням того, що вона має мені чимось віддячити, Сусанна розказала нам свою молитву, пояснюючи так:

— Цієї молитви мене навчили, бо її легко пам’ятати. Мене запевняли, що вона заміняє всі решта молитви, бо до неї нема чого додати. Тобто я молюся отак: «Отче наш, що на небі, нехай святиться ім’я твоє, нехай прийде царство твоє, нехай буде воля твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні. І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у випробовування, але визволи нас від лукавого. Амінь».

Я попросив Сусанну повторити ще раз і помітив, що це проста молитва і її легко вивчити. Я прочитав її вголос собі під носа, обдумуючи кожну фразу, і зрозумів, що до неї й справді не треба нічого додавати, адже все потрібне для простої людини в ній сказано. Це зовсім не була розумна молитва освіченої людини, але мені вистачало про що в ній подумати, а тому цього разу я більше не докучав своїй попутниці.

Назавтра ввечері нам довелося ночувати поблизу хащів, затоплених водою. Десь далеко на півночі танули сніги на горі, звідки напливає вода в Йордан. Тому повідь повиганяла звірів із пристановищ, хоча притоки Йордану були вже майже сухі. Коли займалися зорі, я почув, як неспокійно гавкають шакали в горах, а далі ми почули відлуння риків, які нагадували далекий гуркіт грому. То був знайомий для мене звук, хоч я ніколи раніше не чув його у природі, а лише в Римі вночі з-за циркових мурів. Віслюки затремтіли так, що нам довелося завести їх до тієї самої кімнати, де на підлозі горішньої частини лежали ми самі. Марія теж ніколи досі не чула, як рикає лев. Тому вона підсунулася до мене і тремтливим голосом попросила оповити її руками, хоч ніч і так була спекотна.

Натан намагався заспокоїти віслюків, замкнув двері на засув і всівся, притулившись спиною до дверей і пильно прислуховуючись. Сусанні теж не спалося. Тому я скористався нагодою і поцікавився:

— Від кого ти навчилася молитви, яку розказала мені вчора?

Удалині знову рикнув лев, аж здалося, ніби слабкі вальковані стіни будинку здригнулися довкола нас. Сусанна в страху затулила рукою рота й відмовилася:

— Тобі не вільно питати таке в мене.

Проте Натан розтулив рота й несподівано мовив:

— Розкажи, не бійся його.

Сусанна неспокійно поглядала довкола при тріпотливому світлі глиняної лампи, неначе хотіла втекти, але потім почала розповідати:

— Ісус Назарянин, якого розіпнули на хресті в Єрусалимі, навчив був її своїх учнів і нас, жінок, які пішли за ним у Галілеї. Він запевнив, що її вистачить нам для моління, і нам не потрібні будуть інші молитви.

Я вигукнув з подиву:

— А ти часом не брешеш? Ти й справді пішла за ним у Галілеї?

Сусанна запевнила:

— Я малоздібна жінка і не змогла би брехати, навіть якби хотіла. П’ять горобців продають за два гроші, та проте перед Богом із них ні один не забутий. Усе своє життя я була скупою жінкою, жадала грошей та речей і не мала терпіння навіть попоїсти досхочу. Коли всі решта пішли дивитися на нового пророка, я й собі пішла, думаючи, що мені щось дістанеться безплатно, бо з храму нічого безплатно тобі не дадуть. Я почула його навчання і нічого не зрозуміла, але потім він говорив до народу, подивився просто на мене і сказав: «Остерігайтеся всякої зажерливості, бо життя чоловіка не залежить від достатку маєтку його». Це сталося на березі озера. Я гадала, що він справді знав мене і чув про мою зажерливість. Але далі він та й розповів про одного багача, в якого гойно вродила нива і який намірився розвалити свої старі клуні й поставити нові, ще просторіші, щоб відпочивати собі багато років, бо в нього так багато було складено. Але Бог прорік тому чоловікові: «Нерозумний, ночі цієї ось душу твою зажадають від тебе, і кому позостанеться те, що ти був наготовив?» Так буває і з тим, хто збирає для себе, та не багатіє в царстві.

Вона вдихнула і повела далі:

— Я на нього розгнівалася і повернулася додому, але не могла не пам’ятати його слів, і вони стали немов наривом, який нив у мені. Я ще знову пішла послухати його. Він говорив про круків, яких годує Бог, і про польові квітки, які не прядуть, ані тчуть. Він заборонив своїм учням шукати, що вони будуть їсти чи що будуть пити, і звелів їм шукати лишень царство, і їм додасться і все решта. Тоді мені стало його шкода, хоч він, подейкують, і нагодував одного разу кількома хлібинами та рибою великий натовп. Але ж такого не можна зробити щодня. Мені не хотілося роздавати свої кошти ледачим і негідним біднякам, але я продала виткані мною тканини, доручила свої поля іншим і попрямувала за Ісусом, щоб утримувати його і його учнів своїми коштами, скільки їх вистачить. Адже я думала, що той чудотворець невдовзі та й помре з голоду, якщо ніхто його не годуватиме. Ще кілька жінок зробили те саме, жаліючи його, бо він був такий непристосований чоловік.

Сусанна почала зітхати, згадуючи, як прямувала за Ісусом, і ще розповіла:

— Я аж ніяк не хочу казати про нього нічого поганого. Я розповідаю це, лише щоб показати: він небагато що розумів на цьому світі. Тому ми, жінки, мусили піклуватися про нього, і все ж таки я визнаю, що його учні час від часу рибалили для заробітку. У Назареті стверджували, що сам він не був дуже майстерним столяром, хоч навчився батькового ремесла. Ярма і плуги він умів робити, але путнього колеса — ні. А ще він був занадто довірливий і доручив калитку жадібному Юді Іскаріотові, який, либонь, прибирав собі до кишені частку з усього. Це з очей його було видно. І я не стверджую, що розуміла науку назарянина. Його учні — й ті не завжди розуміли. Але біля нього було добре. Тому я не полишила його й не повернулася додому, хоч неодноразово хотілося. Він дарма навмисно злостив праведників, і я терпіти не могла, що він дозволяв іти за ним навіть такій жінці, як продавчиня голубів Магдалина.

Тут вступила Марія, вигукнувши:

— Марія Магдалина — милосерда жінка і розумніша за тебе, ти, вбрана у волосяницю потворна сільська бабо!

Сусанна й собі розпалилася і визвірилася:

— Якщо ти за неї заступаєшся, я вже знаю, якого ти поля ягода і чому ти щовечора так охоче лізеш в обійми до того римлянина. Авжеж, я лише вбрана у волосяницю потворна сільська баба, але я вмію прясти і ткати оцими руками, пекти й варити їжу і тримати свій закуток чистим, та й за плугом я ходила, бо не хотіла марнотратити дорого зароблені гроші, щоб підрядити наймита. А взагалі Ісус Назарянин був аж занадто добрий для цього світу, необачний і легковірний. Він ще й дива творив і уздоровлював хворих, геть не зважаючи, чи заслуговують вони на таку милість через свої гріхи. Досить було торкнутися його плаща, як будь-хто уздоровлювався від усіх недуг. Як на мене, він був як нерозумна дитина, яку випустили на привілля в лихий світ. Якби він згодився дослухатися до розумної поради, він би нізащо в світі не подався на Песах до Єрусалиму. Але він був упертий і думав, що знає краще від інших про все на цьому світі. Ну і сталося те, що сталося.

Сусанна далебі заходилася, по всьому, що сталося, картати Ісуса Назарянина, мов неслухняного хлопчика. Але потім вона залилася слізьми, пригадавши все, і мовила:

— Від нього в мене не лишилося нічого, крім цієї волосяниці на мені й молитви, якої він нас навчив. По його смерті ми у страху порозліталися, наче зграя горобців. Хвора з жаху, я побігла геть, побачивши, як його розіпнули на хресті. Багато днів я не могла з’їсти ані кусня. Тільки лежала в підземеллі під храмом і сподівалася, що ніхто мене не впізнає. Нарешті я зустріла оцього вбраного в біле Натана, який заради нього дав обстригти собі волосся. Він звірився мені, що Ісус воскрес і попереду вирушив назад до Галілеї.

Раптом Сусанна затулила рота рукою і втупилася в Натана, немов через свій довгий язик забагато набалакала. Проте Натан сказав:

— Слова жінки — це як тріскіт сухих гілок під горщиком. Я знав, що царство підійшло близько, але Ісуса я не знав. Я дав обстригти собі волосся, почувши, що він устав із могили, бо в такому разі він син Божий і той, на кого ми чекаємо.

Сусанна запевнила:

— Я його знала і знала найкраще, бо й одяг йому прала. Людиною він був, і відчував голод і спрагу, а іноді стомлювався від своїх учнів та людської бездушності. Але, без сумніву, він воскрес із мертвих, якщо так кажуть, і я з цього ніяк не дивуюся. Навпаки, я плачу з радості за нього й сподіваюся, що все зло знову стане добром. Може, він справді заснує у Галілеї царство, якщо ми терпляче почекаємо, і янголи битимуться за нього. А коли ні, то нічого з цього не вийде. Хай там як, а я вранці, вдень і ввечері читатиму молитву, якої він навчив. Її вистачає мені, адже він сам одного разу так запевнив.

Її слова справили на Марію глибоке враження. Марія недовірливо запитала:

— Тобі й справді давали прати його одяг?

Сусанна захизувалася:

— А хто б іще відіправ усе так добіла, як має бути? Твоя Марія Магдалина навряд чи коли прала білизну, а Саломії вистачало клопоту з одежею її синів, а Іванна мала з собою власних служниць. Та жінка навіть звеліла би нести її в паланкіні слідом за Ісусом, якби посміла. Ну але ж навчилася принаймні ходити своїми ногами.

Я вже не міг стримувати своє здивування і запитав:

— А чому, власне, ти пішла за ним і витратила свої кошти, хоч тобі були не до вподоби ні його поведінка, ні його учні, ні його інші супутники?

Сусанна так само здивовано подивилася на мене і пояснила:

— Він же ж був як бідолашне ягня серед вовків. Хто б його годував і хто би про нього піклувався, якби не я? Його рідна мама, і та думала, що він знетямився. Мешканці Назарету навіть завели його на кручу, щоби скинути в ущелину, та все ж таки не зважилися.

— Виходить, ти любила його? — запитав я.

Сусанна зніяковіло ворухнулася, сіла по-інакшому і злостиво відбуркнула:

— Та що я там знаю про любов, стара курва. На світі повно ледачих мерзотників, жадібних священників, бездушних митарів та інших вивідувачів. Селянці досить лиш піти до міста, і їй, як вівці, обстрижуть навіть волосся на голові. Мабуть, я жаліла його, бо він був такий безневинний і не знав нічого про зло.

Вона приклала руку до руки і ще додала притишено, немов соромлячись своїх слів:

— А крім того, він мав слова вічного життя.

— Що ти маєш на увазі? — запитав я.

Але Сусанна збентежилася і нетерпляче відрізала:

— Та не знаю я. Так було, і край. Я його слів не розуміла. Просто вірила.

— І досі віриш? — не давав я їй спокою.

— Не знаю, — відбуркнула вона. — Коли на хресті з його тіла текли кров і піт від муки, я вже не вірила, а втекла, бо не могла більше витерпіти, бачачи його страждання. Тому, певно, я з розчарування захворіла й подумала, що прогайнувала свої кошти. Або все ж таки ні. Більше за все я захворіла через його страждання, бо на таку смерть він не заслуговував, хай і казав недобре про книжників та фарисеїв. Він не казав про них нічого гіршого, ніж будь-який простий рільник, який знає їх і якому доводиться нищити свій урожай фруктів чи викидати городину на звалище, коли він недосить знає закон. Але тепер, мабуть, усе знову гаразд, і я напевно повірю йому, якщо лишень іще раз зможу побачитися з ним і почути його голос.

Мій розум змушував мене не вірити їй тієї задушливо спекотної ночі в глинянці, коли неспокійно ворушилися віслюки коло ясел і рикав лев. Я подумав, що вона прикидається простішою, ніж є насправді, і хитро приховує від мене найважливіше. Якщо вона тривалий час прямувала за Ісусом Назарянином, бачила, як він учиняє чудеса, чула, як він навчає народ, і вихоплювала слово тут, слово там під час того як він навчав обраних ним учнів, певна річ, вона довідалася й таке, що було призначене не для всіх.

— Його мудрість, — іще раз запитав я. — Невже тобі не запам’яталося жодного іншого таємного знання про нього?

Сусанна почала дивитися на мене дедалі неласкавіше і пояснила:

— Мудрості не можна навчити дітей і жінок. Саме тому я терпіти не могла Марію Магдалину, яка постійно пхалася йому під ноги, уявляючи собі, що вона розуміє все, — тим часом як ми решта виконували корисну роботу. А мали ми її досить і аж занадто, о Господи, бо їх не було лише дванадцять — деколи аж сімдесят, і всіх бери обслуговуй і нагодуй. Для мене його мудрістю був він сам. Для мене він був хліб життя, як він сам казав. Я не розуміла, що саме він мав на увазі, але повірила, коли він так сказав.

Мені довелося в безнадії труснути головою через її простацтво, і я полишив розпитувати її. Але Сусанна, поки полум’я глиняного світильника все ще слабко тріпотіло, відчувала потребу переконати мене; міркувала вона з такими великими зусиллями, що аж мусила смикати собі пальці й вихитувати тілом, і врешті пояснила:

— Його батько на небі — це і мій батько. Він і дітям дозволяв приходити до нього і стверджував, що таким, як діти, його царство відкрите. Ті слова я зрозуміла і здогадалася, що то не моя, дитини, справа розпитувати, що має на увазі мій батько — він найкраще все знає. Це єдина таємниця, яку я вивчила.

Тієї неспокійної ночі мені не спалося, і глухі рики лева о нічній порі виразно пригадували мені Рим, аж подеколи на межі сну і неспання мені здавалося, що я знову в Римі й невдовзі прокинуся на пурпурових подушках від пахощів трояндової олії, знеможений хтивістю. Той сон був немов гнітюче жахіття, та коли я знову прохопився зі сну, мене опанувало таке саме пригнітливе відчуття безцільності. Ось я лежу волохатий, нечесаний, пропахлий потом у брудній глинянці разом із віслюками та юдеями, уявляючи собі, що здобуду цим щось ірраціональне. У Римі я би звелів розчесати мені волосся і акуратно робив би такі складки на плащі, які мають бути в відповідний момент. Я б неуважно почитував щось, чи пішов би послухав якусь цікаву судову справу, чи просто перебував би час, лише чекаючи на ту мить, коли я знов побачуся з Туллією. З моїх теперішніх думок там сміялися б що серед дурної розкоші багатих вільновідпущеників, що в культурному товаристві розумників, де звичай велить нічому не вірити. Я б і сам перший сміявся.

Незважаючи на це, ті самі легковажні жінки й розумні юнаки наввипередки прагнуть здобути прихильність чергового модного віщуна по зорях, заклинача чи чаклуна і платять великі суми за талісмани. Самі сміючись і не вірячи, та все ж сподіваючись, що це може мати якийсь вплив. Усе це — немов гра. Удача примхлива, а шанс на перемогу непевний, але краще грати, ніж полишити гру і вдовольнятися лише порожністю.

А чи не було так, що і я тут, у йорданській ночі, й далі грав ту саму гру, у глибині душі сумніваючись, але заради непевного шансу на перемогу воліючи грати далі, ніж полишити гру? І що я врешті думав виграти? Можливо, це лише сон і марево — оте царство, яке в моїй уяві все ще пробуває на землі й до якого я сподіваюся знайти дорогу. Пойнятий цими докучливими думками, я почував відразу до Марії, що дихала поряд зі мною, до впертої Сусанни і до мовчазного Натана. Що мене, римлянина, пов’язує з ними?

Подумки я повторив молитву, якої навчила мене Сусанна. То була перша таємниця учнів Ісуса Назарянина, яка оприявнилася мені. У ній могла бути замкнена магічна сила таємного знання. Але хоч як я повертав її фрази в голові, вона залишалася лише формулою смиренності, застосованою до потреб простої людини, і, покірно повторюючи її, можна заспокоїтися й скинути тривогу з плечей. Я недосить був як дитина, щоб міг відчувати, що вона мені допомагає.

Тієї ночі ми всі погано виспалися й уранці були заспані і сварливі. Марія з Беріту завередувала й зажадала, щоб ми звернули в гори і поїхали через Самарію. Вона не хотіла зустрічі з левом, якого повінь вигнала з хащ. Сусанна раз по раз оглядала своє кухонне начиння і торби з їжею і стверджувала, що загубила щось, тож наш від'їзд затримувався. Непокоївся і Натан, який уважно роззирався, а віслюки, яким дошкуляли ґедзі, були такі переполохані, що їх увесь час доводилося вгамовувати.

Роздратований тим, що казала Марія, Натан урешті послався на рукописи і сказав:

— Буває, дорога здається людині простою, та кінець її — стежка до смерті.

Він показав на меча, який висів у мене при боці, й рішуче рушив уперед, силоміць тягнучи за собою в’ючака, немов щоби продемонструвати: про нього, ми можемо собі робити, що хочемо, а він у всякому разі наміряється прямувати далі за первісним планом.

Марія голосила:

— Вам, чоловікам, легко, а от я наймолодша. Лев — розумний звір і завжди вибирає найм’якіше м’ясо собі на поживу. Таке я чула.

Сусанна огризнулася:

— Якщо Ісус Назарянин пройшов цією дорогою, мабуть, і ми можемо триматися тієї самої дороги. Якщо ти боїшся, я можу їхати попереду й відігнати лева. Мене він напевно не займатиме.

Роздратований, я зазначив, що ніхто з нас не знає, котрою дорогою Ісус Назарянин зайшов до Галілеї, якщо тільки ця історія хоч трохи відповідає дійсності. З таким самим успіхом це могла бути лише розпущена єрусалимською старшиною хитра побрехенька, щоб виманити галілеян із міста. Я не мав жодного бажання виходити, оголивши меча, проти лева, хай я і бачив у цирку, як натренований чоловік лишається живим після такої спроби. Але Натан знав шляхи й небезпеки, і я вважав, що найрозумніше для нас — іти за ним.

Отож ми у сварливому настрої рушили далі. На залитій водою переправі нам довелося засукати одяг і тягти за собою норовливих віслюків. Упоравшись із цим, ми зараз же спіткали легіонерів, які радісними вигуками привітали нас, коли побачили Марію. Через мого меча вони моментально стягли мене з віслюка, притисли до землі і швидше за все убили б, якби я, перелякавшись до смерті, не крикнув їм і по-грецькому, і по-латинському, що я громадянин. Незважаючи на мій дозвіл носити зброю, вони оглянули всі наші речі, облапали задля розваги одяг на Марії і напевно затягли б її силоміць у кущі, якби я не був римлянином.

Їхня недисциплінованість пояснювалася тим, що вони, як виявилося, були не якимось кадровим дорожнім патрулем чи на бойовому навчанні, а це їхній офіцер надумав собі вполювати лева й засів разом із лучниками на пагорбі, в напрямі якого ці легіонери мали, галасуючи і вдаряючи по щитах, вигнати лева зі сховку. Це не було розважальним завданням, хоча, судячи з усього, за левом і слід уже захолов. Тому вони понапивалися вина, щоб посмілішати.

Зазнане мною насильство було таким неприємним і принизливим для моєї гідності, що я подумки ставив себе на місце юдеїв і розумів, чому вони так люто ненавидять римлян. Мій поганий настрій виконцентрувався у злість. Коли я врешті зустрів на пагорбі центуріона, ласого до лев’ячої шкури, я вилаяв і його самого, і його загін та пригрозив поскаржитися прокураторові на поведінку його вояків.

То була помилка з мого боку, бо центуріон з рубцьованим лицем почав злостиво видивлятися на мене і спитав, хто я, власне, такий, що ходжу в юдейському плащі й мандрую в товаристві з юдеями. Він звинуватив мене:

— Ти часом не з того самого кубла, яке останніми днями цілими десятками простує в бік Тиверіадського озера? Тепер не час ходити на прощу — іде збирання хліба. Ті подорожани мають щось лихе на думці.

Я почав залагоджувати ситуацію і попросив вибачення за те, що розсердився. Потім спробував розпитати, яких людей він бачив. Але на власні очі він нікого не бачив, бо юдеї, прямуючи пішки, намагаються о нічній порі оминати вартові пости і митниці. Він лише чув таке. Поблажливо він застеріг мене:

— Ти вважай, щоб не потрапив їм до рук, бо всі галілеяни — фанатики. Це густонаселений край, і туди постійно приходять з пустелі бунтівники. Лише два роки тому саме на тих теренах орудував один ревнитель, який проголошував юдейське царство і чаклунськими штуками занурював чоловіків у воду Йордану, щоби зробити їх невразливими в бою. Юдейському князеві Галілеї врешті довелося звеліти стяти йому голову, щоби продемонструвати, що він і сам не є невразливим. Але його люди ще можуть ходити на прийорданських теренах.

Мабуть, він мав мене за чоловіка, який нічого не вартий, — бо ж я спустився до отакого способу подорожування, — позаяк він швидко закінчив розмову і відіслав мене геть, немов виявляючи до мене неабияку ласку.

Коли ми поновили нашу важку подорож, Марія з Беріту почала з погордою дивитися на мене й зауважила:

— Ти, либонь, ніякий не визначний чоловік поміж своїми громадянами, адже пітний і рубцьований центуріон наважується отак погордливо з тобою поводитися.

— А що, я був би кращий у твоїх очах, якби теж мав шолом на голові й каліги на ногах? — глузливо запитав я.

Марія підкинула голову і мовила:

— У всякому разі легіонери знають, чого хочуть. Коли ти вже римлянин, чому ти не подорожуєш так, як римляни, і не користуєшся пільгами, які з цього маєш? Тоді б мені не доводилося соромитися твоїх волохатих ніг і зарослого бородою лиця, коли ти звертаєшся до римлянина.

Я втупився в неї, не вірячи своїм очам. Мене взяло бажання відламати гілку від куща й відшмагати її. З тремтінням у голосі я запитав:

— Хто ж це була та дівчина, яка обіцяла всі дні свого життя благословляти мене, якщо тільки я візьму її з собою, і ночувати зі мною хай і в полі? За кого це ти себе маєш?

Проте Марія набундючилася і звинуватила мене:

— Не подумала б я, що саме ти кидатимеш мені в очі тим, у чому я необачно звірилася тобі про моє життя. Мені не пощастило, але якщо я таки зустріну воскреслого назарянина і він простить мені гріхи й очистить мене, тоді ти вже не зможеш винуватити мене за моє минуле. Ану зізнавайся, які страшні гріхи ти сам намагаєшся спокутати, що так упокорюєшся під час пошуків нової дороги.

Не думаю, що в глибині душі вона справді так вважала — вона лише вередливо зганяла на мені прикрість через проведений у дорозі важкий день. Я більше їй не відповідав. Трохи відставши, вона їхала на віслюку поряд із Сусанною, і я чув, як вони обидві спершу верескливо сварилися поміж собою, а далі спільно почали картати нас із Натаном.

Того вечора сонце зайшло за Самарійські гори лячно червоне, повітря в долині на хвилину химерно забарвилося, а Йордан, який клекотів унизу в глибокому річищі, почорнів на очах. Дивне видиво зробило все нереальним і розвіяло лихі думки в моїй голові. Я пригадав, як потемніло, коли юдейський цар страждав, розіпнутий на хресті, і як двигтіла земля у хвилину його смерті. Воскресінням він довів справжність свого царства. Я лише віддалявся від його царства, якщо в серці гордував своїми попутниками, вважаючи себе кращим за них і злостуючи на нерозумну дівчину.

Коли ми помилися на нічлігу, я через те підійшов до Марії і визнав:

— Я пробачаю тобі лихі та необдумані слова і забуду про них.

Але Марія ще дужче розсердилася на сказане мною, очі її почорніли, і вона визвірилася:

— Що-що — ти мені пробачаєш, коли спершу глибоко зранив мені душу, а далі весь день провів, відвертаючись від мене? Поправді, в серці я готова була пробачити тобі і сказати тобі добре слово, бо від тебе, чоловіка, годі чекати чогось кращого, як он і Сусанна мене запевняє. Але я не зношу, що ти, бачте, спочатку пробачаєш мені до того, як я встигла пробачити тобі.

Натан почув це все, звів очі в небо і з безнадією розвів руками. Його покірливість спонукала й мене скоритися, тож я вже не розсердився.

— Хай буде по-твоєму, Маріє з Беріту, — мовив я. — Отож пробач мені, і я з дорогою душею визнаю, що не маю за що тобі пробачати, — головне, щоб ми помирилися.

Але Марія вперлася кулаками в круглі стегна і в’їдливо гукнула Сусанні:

— Ходи глянь і перевір, хто він такий — справді чоловік чи просто римський скопець, розповіді про яких я чула!

Сусанна, затуливши рота рукою, захихотіла, накладаючи очерет та кізяки під горщик, і я вже не зміг стриматися — кров ударила мені в голову, і я вліпив Марії по щоці, аж ляснуло. Щойно я встиг ударити, як уже жалкував про вчинене і ладен був зробити що завгодно, щоб усе повернути назад. Марія захлипала, раз по раз втягала носом повітря і терла рукою пекучу щоку. Я вже от-от би заходився перепрошуватися, але Натан застережливо підніс руку. За хвилину Марія втупила очі в землю, навшпиньках підійшла до мене і визнала:

— Ти правильно зробив, що вдарив мене. Я ж навмисно дратувала тебе весь день. Це свідчить, що все ж таки я подобаюся тобі більше, ніж віслюк, якому ти поплескуєш шию. Поцілуй-но мене, щоб показати, що ти справді пробачаєш мою гидку поведінку.

Вона несміливо обвила мені шию рукою, і я поцілував її один раз та й другий, щоб показати, що все поміж нами знову гаразд. Власне кажучи, мені було приємно після нападу гніву тримати її в обіймах і цілувати, тож я іще втретє поцілував її. Тоді Марія трохи відтрутила мене, все ще, однак, тримаючи руки на моїх плечах, уважно поглянула на мене і спитала:

— А ти цілував би так само Сусанну, якби вона образила тебе, а потім попросила в тебе вибачення?

Я подивився на зашкарубле баб’яче лице Сусанни і порівняв її сухий рот із м’якими Маріїними губами. Я зрозумів, що Марія хитро спіймала мене в пастку. Тому я підскочив до Сусанни, підняв її за лікті на ноги і попросив:

— Якщо я чимось образив тебе, поцілуй мене на знак прощення.

Сусанна жалісливо мовила:

— Ох ти й неборак, що даєш легковажній дівчині так жартувати з тобою. Але Марія не є погана в серці своєму.

Соромлячись, вона витерла собі рота затиллям руки й поцілувала мене, хитро зиркнувши на Марію. Марія зніяковіла, але потім дорікнула Сусанні, кажучи:

— Як це ти, Ізраїлева дочка, можеш цілувати необрізаного римлянина? Я можу це робити, бо я й так грішниця, а от ти занечистилася.

Сусанна почала виправдовуватися:

— Я недосить знаю закон, але я вже їла з ним з одного посуду. Мені здається, що в серці своєму він син того самого батька, що й я, дарма що він римлянин.

Її слова зворушили мене, і вона вже не здавалася мені неприємною, хоч від неї міцно тхнуло часником, який вона, сидячи на віслюку, жувала всю дорогу, щоб збадьорити своє тіло. Я сказав:

— Сусанно, якщо він сам дозволяв тобі прати його одяг, то для мене велика милість, що ти згодилася поцілувати мене.

Але коли ми попоїли, я відвів Марію у притінок і прямо запитав її:

— Чи не хочеш ти, бува, спокусити мене на гріх із тобою? По-інакшому я не можу пояснити твоєї поведінки. Саме для порятунку тебе від гріха я взяв тебе з собою.

Марія задихала мені у вухо й зашепотіла:

— Ти поводишся зі мною краще, ніж інші чоловіки, і я не розумію себе, але твоя байдужість мене ображає. А так я принаймні відчуватиму, що ти не зовсім байдужий до мене.

— Тіло є тіло, — з гіркотою сказав я. — Тобі не треба дуже мене спокушати, щоб я піддався. Я не брав на себе обітниць і не присягався нікому в вірності. Але ми цілком можемо зараз же розвернутися й податися назад до Єрусалиму.

Марія зітхнула:

— Життя дивне, і я дуже боюся Ісуса Назарянина. Проте я вірю, що тільки він може зробити мене знову чистою та незайманою, і мене запевняли, що він не суворий навіть до найбільших грішників, якщо вони, вірячи йому, каються в гріхах. Але якщо я згрішу з тобою, то, думаю, я геть не відчуватиму каяття. Навпаки, мені видається, що ти лише зробиш мені добро, якщо візьмеш мене до себе в обійми. Це свідчить про те, наскільки цілковита я вже грішниця, адже жодна невинна дівчина напевно не думає такого. Ну а з другого боку, ніхто не може уникнути гріха. Втішаючи мене, гріховну, Марія Магдалина запевняла, що він сам казав: чоловік, який лише дивиться на жінку з пожадливістю, уже вчинив перелюб із нею в серці своєму. Цим назарянин поставив геть неможливі вимоги, що їх жодна людина не може виконати.

— Маріє з Беріту, — щиро попрохав я. — Хіба нам і так недосить тілесної стоми через тягар дороги, щоб ми даремно мучили самих себе грішними думками? Ти більше цієї ночі не використовуй лева як привід і не підсовуйся спати поряд зі мною. Від цього нам обом тільки стане гаряче.

Марія ще глибше зітхнула, а тоді погодилася:

— Я більше не турбуватиму і не спокушатиму тебе, тільки ти зізнайся й запевни, що радо згрішив би зі мною, якби лиш наважився.

Я відбуркнув:

— Нехай буде по-твоєму. У серці своєму я вже зробив це з тобою. Вдовольнися цим.

Вона притулила мою руку собі до гарячої щоки й прошепотіла:

— Як щиро я хочу бути безгрішною і цнотливою! — Але більше вона не мучила мене і вже не підсувалася спати поряд зі мною.

Сам я подумав: вона, певно, небагато знає про царство, дорогу до якого шукає, але від неї і не можна багато вимагати. Мені стало цікаво, а що хоче від Ісуса Назарянина Натан, адже він і волосся дав собі обстригти, щоби стати йому більше угодним. І чи не хотів і я чогось такого, що за мірою царства було таким самим дитинячим, як і Марина надія.

Назавтра ми залишили звивисте річище Йордану. Звернувши з караванного шляху і піднявшись на косогір, ми побачили, як перед нами розпросторюється Тиверіадське озеро. Назустріч нам віяв освіжний вітер, вода шумувала пінявими хвилями, а ген за озером у далечіні височів ледь угадуваний на тлі неба засніжений гребінь гори. Прямуючи дорогою, що лежала вздовж західного берега, ми прибули надвечір до гарячих джерел і побачили трохи віддалік колонади резидентського міста Ірода Антипи. На нас повіяло корисним для здоров’я пахтінням сірки, позаяк воду гарячих джерел було проведено в численні басейни і князь побудував навколо них курорт. На березі стояли збудовані по-грецькому будинки розваг, а також рибальські хатини. А ще на курорті був гостьовий дім, призначений і для греків, і для юдеїв.

Я був ситий донесхочу дорожніми незручностями. Тому я розмістився в розкішній грецькій частині заїзду разом із Марією, а ось Натан повів віслюків і Сусанну до юдейського заїзду. Я вважав найрозумнішим не показуватися тут, у Галілеї, в їхньому товаристві, адже Ісусові учні мені не довіряли. Мені здавалося, що краще нехай Сусанна самостійно з’ясує, що відбувається. Я покладався на те, що вона дасть мені знати про все, адже я зробив їй велику послугу, взявши з собою до Галілеї. Ну а Натана я знав уже так добре, що звелів йому й далі тримати в себе мою калитку і дбати про віслюків. Я гадав, що цим найкраще поєднаю його зі мною. Вони мали, переночувавши, рушати далі на північний берег Галілейського моря до Капернаума, де навчав Ісус Назарянин. Туди від Тиверіади можна вже було дістатися за неповний день. За відомостями Сусанни, Ісус Назарянин ніколи не бував у Тиверіаді, грецькому місті.

Назавтра я прокинувся на світанні і, кульгаючи на одну ногу, вийшов на дах. Після гарячої йорданської долини повітрям Галілеї дихалося свіжо, вода була прозора, мов скло, і сповнена вогненних смужок сходу сонця, і я відчував міцний аромат миртових кущів. Мені здавалося, немов я все бачу виразніше і ясніше, ніж будь-коли раніше, і відчуваю кожен запах цього краю, а втім у мене наче зовсім не було тіла. Мій стан нагадував сп’яніння, і я насолоджувався буттям, аж поки мене не почало шалено морозити і я спостеріг, що в мене розпухла нога.

Пополудні мене тіпала пропасниця, нога розпухла від суглобця до коліна і на ній з’явилася червона смуга від виразки, що тяглася з п’ятки. Курортний лікар-грек розтяв нарив ножем і напоїв мене ліками, які охолоджують кров. Чотирнадцять днів я прохворів у курортному грецькому заїзді і думав, що помру. Але Марія з Беріту доглядала мене, і швидше за все одужати мені допомогла пропахла сіркою вода з гарячих джерел. Багато днів їжа не трималася в моєму животі, і, починаючи оклигувати, я почувався слабим. Лікар застеріг мене, щоб я не стомлював ногу ходінням. Тому я перебув час, записуючи те, як я вирушив із Єрусалиму і що відбувалося впродовж подорожі. Натан і Сусанна за весь час не давалися чути ані словом.

Марк — Туллії.

Видужавши, я був слабий і зажурений. Мимоволі мене опанувала думка, що моє несподіване, загрозливе для життя захворювання стало мені попередженням, щоб я не втручався в таємниці, які мене не стосуються. Я сидів у своїй кімнаті й не шукав спілкування з іншими курортниками, хоч їх на славнозвісний тиверіадський курорт наїхало звідусюди і належали вони до всяких народів; більшість були багатіями, що лікували недуги, спричинені багатством і комфортним життям, але траплялися й офіцери-римляни, які долали наслідки таборового життя.

Я побував на масажі і навіть звелів покликати перукаря, щоб він зробив мені зачіску по-грецькому. Бороду я теж сказав йому доглянути, а також знову повискубувати в мене волоски на тілі, бо все мені стало однаковісінько. Можливо, я поводився, як ображена дитина, адже я був щирий у пошуках і вважав, що не заслуговую на таке покарання. Про тебе, Тулліє, теж час від часу думав — чого не траплялося в Єрусалимі — і в душі мені зухвало захотілося до тебе. До дурної Марії я відчував лише знудження, бо після того, як вона так віддано доглядала мене й поставила мене на ноги, вона була дуже задоволена собою і дивилася на мене по-власницькому.

Потім курорт розгомонівся, і Марія поквапилася розповісти, що з Кесарії прибула дружина прокуратора Понтія Пилата покупатися в гарячих джерелах. Я побачив з даху її паланкін і почет. Окрім легіонерів, Ірод Антипа теж відрядив своїх комонників у червоних плащах для її супроводу від кордону з Галілеєю до курорту. Задля неї було обладнано літній палац, і вона мала в його саду власний купальний басейн.

Далебі, я знав, що Клавдія Прокула нездужає і нервує, як і чимало жінок, які відчувають, що старішають, хоч не зізнаються ще в цьому навіть самим собі. Безперечно, вона могла потребувати купелі, а напередодні літа клімат Галілейського моря, мабуть, найбільш освіжний і найкращий в усій східній частині Середземного моря. І взагалі до Тиверіади завдяки повірникам Ірода Антипи приїздять курортники з Дамаска і навіть з Антіохії. Незважаючи на це, я потай у душі підозрював, що несподівана подорож Клавдії Прокули має й інші причини.

По двох днях я вже не міг угамувати свою невиліковну цікавість, а написав їй вістку на двошаровій вощеній дощечці, запитуючи, чи можна мені прийти привітати її. Слуга незабаром повернувся й розповів, що Клавдія Прокула дуже вразилася і зраділа моєму листу. Вона запрошувала мене як стій прийти до неї.

З огляду на свою п’ятку я звелів занести мене крізь сад літнього палацу до колонади. Там я зійшов з паланкіна і, спираючись на ціпок, покульгав досередини. Виявлена мені честь привернула велику увагу: багато хто з курортників повставали й дивилися, як я йду. Адже до того Клавдія Прокула категорично поінформувала, що через хворобу вона не зможе приймати гостей і візити шани.

Але слуги завели мене просто перед її лице до прохолодної, освітленої сонцем зали. Клавдія Прокула лежала там на ложі на пурпурових подушках з помітно блідим обличчям та імлистими очима. Біля неї шанобливо сиділа пишно вбрана юдейка її віку.

Клавдія простягла обидві вузькі руки до мене, загукала з радості й мовила:

— О Марку, як я тішуся, бачачи знайому людину, яка зрозуміє! Що з тобою сталося і що в тебе таке з ногою? Я й сама дуже хвора і не можу заснути вночі, мені сняться погані сни, та й живіт у мене геть розладнався, і болить печінка.

Обертаючись до своєї компаньйонки, вона пояснила:

— Це той молодий чоловік, про якого я тобі розповідала. Його звати Марк Мезентій Манілліан, він мій друг дитинства. Його батько був найвидатнішим астрономом Риму. Крім того, він належить до роду Меценатів, а, отже, походить з етрусків, які свого часу змагалися за владу з самим Енеєм. Востаннє я бачилася з ним у Єрусалимі під час святкування Песаху, але тут я аж ніяк не сподівалася його зустріти.

Я не перепиняв її, хоч казала вона не зовсім правду, а дуже перебільшувала. Але якщо їй було потрібно з тієї чи тієї причини виставити все в якнайкращому світлі й побільшити мій авторитет в очах її компаньйонки, чого б я мав заперечувати? Обертаючись до мене, вона показала на компаньйонку й пояснила:

— Оця добра жінка — Іванна, дружина квестора Ірода Антипи, з нею я познайомилася в Єрусалимі. Вона зголосилася бути мені за компаньйонку на час мого перебування тут, і я в усьому їй довіряю.

Жінка всміхнулася й допитливо подивилася на мене. Обличчя вона мала повняве і мляве, але з її очей було видно, що все ж таки вона не геть дурна жінка, а така, що чимало спізнала.

— Вітаю тебе, Марку Мезентію! — мовила вона. — Але як це ти, римлянин, носиш бороду і вбраний так, як Ізраїлеві діти?

— На чиїй землі живеш, того народу й закони шануй, — безжурно ствердив я. — Я філософ і хочу познайомитися зі звичаями різних країв. Але, правду кажучи, я відчуваю глибоку повагу до Ізраїлевого Бога і його закону тією мірою, наскільки це не заважає мені визнавати кесарів геній.

Клавдія Прокула аж тепер звернула увагу на моє вбрання й вигукнула:

— І справді, ти дуже змінився, і не знаю, чи сподобався би взагалі отакий твій одяг моєму чоловікові. — Жваво балакаючи, вона розповідала про самопочуття і труднощі Понтія Пилата і звеліла подати мені студене вино, тістечка і фрукти, але врешті відіслала слуг, а тоді попросила:

— Іванно, глянь, чи ніхто не лишився підслуховувати нас. Терпіти не можу, коли мене підслуховують.

Іванна виконала це доручення як людина вельми в цьому досвідчена, адже, розслаблено зазирнувши у двері до передпокійної зали, вона з позірною безтурботністю обійшла кімнату, потискуючи шпалери, і ще схилилася, щоб виглянути у віконні прорізи. Клавдія Прокула жестом запросила мене сідати біля неї, заговорила притишеним голосом і спитала:

— Ти ще пам’ятаєш Ісуса Назарянина, якого розіпнули в Єрусалимі?

Я подивився на Іванну і завагався, але врешті зізнався:

— Я пам’ятаю його, і він не дає спокою моїй душі. Мені б хотілося дізнатися ще щось про нього, але його учні — недовірливі чоловіки, і вони не визнають приходьків.

Клавдія Прокула сказала:

— Учні повернулися до Галілеї, і кожен з них знову провадить свій промисел. Більшість рибалить на цьому озері.

— Авжеж, — погодився я, — вирушаючи з Єрусалиму, я почув поголос, що вони залишили місто. Подейкують, що й інший люд подався слідом за ними до Галілеї. Але хіба їх тут не утискають?

Іванна жваво сказала:

— Ні-ні, їх тут уже не утискають. Розумні радники переконали князя Ірода, що він не матиме жодної користі з їх утисків. Власне кажучи, він боїться їх і вдає, що про них не знає. Він зробив політичну помилку, звелівши свого часу відтяти голову Івану Хрестителю. Більше він і чути не хоче про пророків.

Клавдія Прокула пояснила:

— Мабуть, ти пригадуєш, як я робила все можливе, щоб мій чоловік не завдав шкоди тій святій людині.

— Чому ти сушиш собі голову над цією давньою історією? — хитро запитав я. — Адже й раніше страчували безвинних. Світ такий, який є. Ми не можемо зробити його якимось іншим. Забудь про нього і оздоровлюйся. Адже для цього ти сюди приїхала.

Клавдія Прокула скипіла:

— Ти не розумієш, у чому річ. Світ уже не такий, як досі. Він устав із могили, Ісус Назарянин, хоч ти тоді цьому не повірив. Він являється своїм. Хочеш вір, хочеш ні, але він тут.

Іванна злякано приклала руку до її вуст і попередила:

— Ти не знаєш, що кажеш, доміно.

Я уважно дивився на неї, згадав, як Сусанна називала те саме ім’я, і висловив сміливу гадку:

— Я впізнаю твоє обличчя, вельможна Іванно. Ти пішла за Ісусом Назарянином, коли він жив. Цього ти не можеш заперечувати.

У страху Іванна втупилася в мене поглядом і визнала:

— Цього я не заперечую, та й не хочу заперечувати. Заради нього я полишила домівку й чоловіка і пішла за ним, аж поки через статус мого чоловіка мені не довелося повернутися. Але як ти, приходько, про все це знаєш?

Почуваючи слабкість і пойнятий журбою, я не хотів більше прикидатися.

— Я знаю і вірю, що він воскрес із мертвих, — запевнив я. — Тому я вірю також, що він — син Божий. Але що це означає — цього я не знаю. Нічого такого раніше не бувало. Я хотів шукати його царство, проте його власні свої не впізнали мене і не прийняли мене. Утім я почув, що він вирушив перед ними до Галілеї, і я подався сюди слідом за ними, сподіваючись знайти його тут.

— Але, — з гіркотою вів я далі, — коли я прибув сюди, в мене сталося зараження крові в нозі, і я не міг нікуди йти й шукати його. Певно, це знак мені, що він мене не визнає. Одначе зізнайся відверто, Клавдіє, ти теж прибула до Галілеї заради нього.

Обидві, глибоко вражені, спершу подивилися одна на одну, а тоді на мене. Вони загукали в один голос і запитали:

— Ти, римлянин і філософ, і справді віриш, що він воскрес із мертвих і прийшов до Галілеї?

— Вірю, бо не можу не вірити, — все ще з гіркотою сказав я. Мене опанувала непереборна потреба вилити душу, і я розповів їм і як відвідав домівку Лазаря, і як зустрів Марію Магдалину, і як посланці Хома та Іван відкинули мене, і що відбулося в будинку Симона Киринейського, і як Матвій разом із Закхеєм прийшов до мене і, погрожуючи, заборонив мені навіть називати вголос ім’я Ісуса Назарянина.

Іванна ствердила:

— Це він зле зробив. Я сама пам’ятаю випадок, коли котрийсь чоловік, не знаючи його, уздоровив хворого його іменем. Учні заборонили йому таке робити, але тоді він сам дорікнув своїм учням і пояснив, що той чоловік принаймні не казатиме про нього поганого. Не розумію, чому ти не мав би права вживати його ім’я, коли ти віриш йому.

Ще я розповів, як привіз із собою з Єрусалиму Сусанну.

— Ти знаєш ту стару бабу? — запитав я Іванну.

Іванні було важко приховати презирство, але вона визнала:

— Звісно ж, я знаю ту балакливу задираку. Вона темна селянка і не знає закону. Проте Ісус дозволив і їй іти разом із ним.

Клавдія Прокула здивовано й недовірливо роздивлялася мене і зазначила:

— О, ти і справді змінився, Марку, порівняно з днями в Римі. Ти, як видно, й Туллію свою забув через Ісуса Назарянина. Не думай, що я не знаю про неї. Римські плітки доходять і до Кесарії. Мені важко збагнути, що ж ти шукаєш в Ісусі Назарянині.

— А ти сама що в ньому шукаєш? — роздратовано запитав я.

Клавдія Прокула примхливо знизала плечима, які стали в неї кістлявими, і пояснила:

— Я жінка і маю право мріяти. Я знаю, що він вилікує в мене безсоння й усі інші недуги, якщо я його зустріну. Але насамперед мені, звичайно, цікаво побачити пророка, якого розіпнули на хресті і який воскрес із мертвих.

Я мовив:

— У мене згасли цікавість і бажання мріяти. Я лише шукаю його царство, доки воно ще пробуває на землі. Мені розповідали, що він має слова вічного життя. Але що там я? Ліпше розкажіть, чи справді він прийшов до Галілеї і чи він являється тут своїм.

Іванна спохмурніла і почала розповідати:

— Достеменно я цього не знаю. Учням він звірив таємниці свого царства, а решті і нам, жінкам, говорив лише притчами. Мабуть, ми бачили, а втім не бачили, і чули, а втім не чули. Учні тримаються вкупі й жінкам уже нічого не розповідають. Розсердившись за те, Марія розлучилася з ними і повернулася додому до Магдали. Я тільки знаю те, що семеро з них пішли на ранкову риболовлю лише кілька днів тому. Повернулися вони з неводами, які аж розпирало від рясного улову, і з ними щось відбулося, адже вони були немов просвітлені і сміялися з радості. Але не згоджувалися розповідати, що з ними відбулося.

Я сказав:

— Мене дуже дивує, що ті неосвічені рибалки розсердили Марію Магдалину, яка все ж таки пожертвувала заради них багатьма коштами. У всякому разі можна було б чекати, що вони з вдячності тримали б у курсі подій тебе, знатну жінку. Я здогадуюся, що це завдяки тобі їх тут не утискують.

— Вони — невдячні чоловіки, — повинуватила Іванна, але далі намагалася бути справедливою: — Певно, вони мусять оберігати таємниці, які їм звірено. Але чому він обрав саме тих чоловіків?

Клавдія Прокула набундючилась і зауважила:

— Принаймні я, дружина прокуратора Юдеї, мабуть, посідаю таке високе становище, що неосвічені рибалки мусять визнавати моє звання і розповісти своєму панові, що я хочу зустрітися з ним. Таж це якнайбільший вияв прихильності до таких, як вони, якщо через когось я звертаюся до них. Вони й велику вигоду можуть мати з моєї таємної прихильності.

Я не міг не сказати:

— Клавдіє, я думаю, що ти небагато розумієш про його царство. Він не маг і не знахар. Спробуй зрозуміти, що він — син Божий.

Клавдія образилася і огризнулася:

— Не забувай, що я сама родичка кесаря і неодноразово трапезувала за кесаревим столом, коли він іще перебував у Римі.

Іванна розвела руками, немов як знак мені, і мовила:

— Я лише жінка, а Ізраїль не визнає душі в жінки. Але він дозволив нам піти за ним, і в серці своєму я відчуваю щось про його царство. Його учні й досі торочать усе те саме і сперечаються між собою, чи побудує він іще для Ізраїлю царство і коли це буде. Але Ізраїль відкинув його, розіп’яв його і прикликав на себе його кров. Зробивши це, Ізраїль уже не може бути богообраним народом, це каже мій жіночий розум.

Я почав стомлюватися від марного говоріння, і Клавдія Прокула змаліла в моїх очах. Нетерпляче я запитав:

— Хай там як воно, але щó нам треба робити, щоб зустрітися з ним?

Іванна зізналася:

— Я не знаю. Ми можемо лишень чекати. Але я чекаю-чекаю, а нічого не відбувається. Може, він забув про нас, жінок. А ще мені страшно від думки, що коли ти прибув сюди, в тебе сталося зараження крові в нозі, і ти не зможеш навіть ходити, щоб шукати його.

— Я майже видужав, — запевнив я. — У човні чи в паланкіні я можу податися будь-куди. Але я занепав духом і не хочу силоміць нічого намагатися. Сумніваюся, що хтось може силоміць зустрітися з ним. Думаю, він являється, кому сам хоче. Якщо так мусить бути, я погоджуюся думати, що я не гідний того, щоб він являвся мені.

Клавдія Прокула іронічно зазначила:

— Ох, не розумію я твоєї безініціативності! Самій мені нетерпеливиться зустрітися з ним, бо як ні — купелі навряд чи вилікують мене від безсоння. Якби я була чоловіком, я би щось зробила. Але мені треба пам’ятати про мій статус.

Іванна поміркувала і запропонувала:

— Ти можеш податися човном до Магдали й зустрітися там з Марією. Для мене, зважаючи на мого чоловіка, неможливо поїхати привітатися з нею до її будинку, бо хай там як, а вона знеславлена жінка. Тому ми не можемо запросити її сюди бодай на таємну зустріч із Клавдією Прокулою. Але ти поїдь до неї й запитай у неї поради. Поясни їй, що я, звичайно, не соромлюся її товариства — як не соромилася тоді, коли ми мандрували разом, — але в теперішніх обставинах я мушу думати про становище мого чоловіка при дворі. Це складна річ, яку ти, як чоловік, мабуть, не зовсім розумієш, але як жінка — вона це добре зрозуміє.

Помітивши моє вагання, вона єхидно посміхнулася й зазначила:

— Ти молодий і життєлюбний римлянин. Ти спокійно можеш поїхати привітатися з нею. Цьому ніхто не дивуватиметься. У ній свого часу було сім бісів. По всій Галілеї її репутація й досі відповідна, хоч вона виправилася. Я так думаю.

Мене почало муляти відчуття, що я не виграю нічого тим, що втручатимуся у чвари поміж жінками. І все ж я пообіцяв подумати про це, а після того ми ще поговорили про звичайнісінькі речі. Клавдія Прокула запитала, чи не хочу я пізніше супроводити її до міста, щоб подивитися на перегони, коли вона вже краще почуватиметься. Ірод Антипа пишається своїм містом і збудованими ним іподромом і театром, а Клавдія вважала, що з увічливості їй конче треба якоюсь мірою поступитися в тому, що вимагає її статус. Потім вона відіслала мене, і ми пообіцяли негайно сповістити одне одного, якщо довідаємося щось про Ісуса Назарянина. Клавдія Прокула сказала, що невдовзі запросить мене на обід.

Повертаючись до своєї оселі, я побачив, що в затінку курортної колонади на землі сидить крамар-сидонець і розмотує тканини зі своєї жердини. Я зупинився, щоб купити в нього вигаптувану золотом шовкову хустку, і не гаючись послав її в дарунок Клавдії Прокулі.

Марія з Беріту нетерпляче чекала мене і, певно, бачила, як я торгувався з кучерявобородим сидонцем. Мабуть, вона гадала, що це я їй купив подарунок, позаяк, марно прочекавши, вона почала докоряти мені й сказала:

— Я помічаю, що ти вже добре тримаєшся на ногах — головне, щоб відбувалося щось для тебе приємне. Мене ти тримаєш тут за завісками в замкненій кімнаті, немов соромишся мого товариства, хоч ніхто тут не знає про мене нічого, крім того, що я віддано доглядала тебе, коли ти був уже при сконі. Я би теж залюбки зустрічалася з людьми й розмовляла з жінками в цих чудових садках, слухала б музикування і каталася б на озері у човні в затінку під накриттям. Але ти геть не думаєш про мене, а лише про себе і про свій комфорт.

Мене огорнула глибока зажура, коли я подумав, з яким окриленням ми рушили в дорогу з Єрусалиму і як уся наша надія сходить нанівець. Зовсім по-іншому говорила про Ісуса Назарянина Клавдія Прокула в ті сповнені почуття провини дні в Єрусалимі, коли двигтіла земля. Її компаньйонка Іванна теж, напевно, була тепер інакшою, ніж тоді, коли пішла за Ісусом у Галілеї, не думаючи про домівку й високе становище свого чоловіка, який обіймав пост скарбничого Ірода Антипи. Тут, в оточенні мармурових колонад і садів, під ніжні звуки флейти в миртових кущах серед сіркового запаху гарячих джерел, усе знову немов повернулося у звичну точку і стало таким, як колись, і в цих розкошах і комфорті не було місця ні для чого надприродного.

Я сказав:

— Маріє з Беріту, хіба ти не пам’ятаєш, навіщо ми вирушили в дорогу?

Марія крутнула шиєю, наставила на мене своє дурне кругле лице й повинуватила мене:

— Пам’ятаю краще за тебе і пильно чекаю на звістку від Натана чи Сусанни. Нічого іншого мені не лишається. А чому я тим часом не можу розрадити себе всім, що тут нове для мене?

— Усе тут — це лише цей світ, — мовив я. — Таке товариство і таке середовище набридає швидше, ніж будь-що інше. Усе це я проміняв би на те, щоб дістати змогу бодай здалеку побачити воскреслого.

— Звісно, звісно, — нетерпляче погодилася Марія. — Я теж. Але чому я не можу веселитися, доки чекаю? Таж я — мов та бідна сільська дівчина, яка, вперше приїхавши до міста, потрапила в іграшкову крамничку сирійця. Я не мрію, що ці іграшки будуть моїми — не така я дурна, — але чому б мені не роздивитися і не помацати їх?

Я не зрозумів її і втомився від її торочення.

— Ти це матимеш, — сухо пообіцяв я зі щирим бажанням позбутися її. — Завтра я найму човен і скажу, щоб нас завезли до Магдали. Мені розповідали, що багата голубівниця розлучилася зі своїми супутниками, повернулася і знову мешкає у своїй садибі. Поїдьмо привітаємося з нею.

Однак Марії анітрохи не сподобалася моя обіцянка.

— Марія Магдалина — гарячковита жінка, — нарікальним тоном сказала вона. — Авжеж, вона єдина була приязна до мене й говорила зі мною як з людиною, і переконала мене, що Ісус Назарянин — цар, а втім я боюся її.

— Чому? — з подивом запитав я. — Адже саме вона, певно, вперше послала тебе, щоб ти зустрілася мені вночі біля брами старого муру, і навчила тебе, що казати.

— Може бути так, що вона вимагатиме від мене таке, чого я б уже не хотіла, адже ти взяв мене під свій захист, — пояснила Марія. — Її воля сильніша за мою волю, отож у мене не буде власної волі, якщо вона щось мені накаже.

— А якого саме її наказу ти боїшся? — запитав я.

Марія заремствувала:

— Сама вона ходить у чорному. Може, вона накаже мені скинути оцей подарований тобою гарний одяг і вбратися у волосяницю каяття. Може, вона накаже мені полишити тебе, коли ти довезеш мене до Галілеї. Цього я найдужче боюся.

— Маріє з Беріту! — емоційно вигукнув я. — На що ти, власне, сподіваєшся і що це ти уявляєш собі про мене?

— Я ні на що не сподіваюся і нічого собі не уявляю! — вигукнула вона так само сердито й шалено крутнула головою. — Не думай нічого такого. Я просто хочу жити від дня до дня разом з тобою. Ти іншої співав, коли ще кілька днів тому кидався в ліжку і тебе палило від пропасниці, а я змочувала тобі порепані губи, і ти благав мене тримати руку в тебе на чолі, а коли я засинала, ти вимагав від мене тримати тебе цілу ніч за руку. А втім я ні на що не сподіваюся й нічого собі не уявляю, не думай. Оці дні — добрі дні і найкращі в моєму житті. Я б не хотіла, щоб вони взяли й закінчилися. Але, звичайно, ми зробимо так, як ти хочеш. А щоб так, як хотіла б я, — де там.

Я розумів, що мені вже давно на часі позбутися її. Що довше вона була зі мною, то дужче з кожним днем прив’язувала мене до себе багато чим, і я даремно звикав до її товариства. Так само людині, яка необачно купить собі раба чи пса, доводиться пов’язувати себе з рабом чи ставати залежною від пса.

Тому назавтра я найняв рибальського човна і двох веслярів, і ми вирушили прозорими хвилями Галілейського моря в напрямі Магдали. Марія з Беріту гордовито намагалася затуляти обличчя від сонячного сяйва, адже, сидячи за завісками, куди не проходило денне світло, вона, як і інші жінки на курорті, старанно мастила собі обличчя огірковим соком, щоб позбутися смаглявості. Про такі речі вона не думала тоді, коли сиділа на віслюку, їдучи з Єрусалиму.

Я заговорив із веслярами, щоби призвичаїтися до галілейського діалекту. Вони були похмурі чоловіки й відповідали на мої питання неприязно. Коли ми пропливали повз Тиверіаду, вони з усією очевидністю цуралися того нового, гарного грецького міста, яке заснував Ірод Антипа лише кільканадцять років тому і на оздоблення якого офірував багато коштів. Щоби швидше його проминути, вони спробували розгорнути вітрило, але вітер не був сприятливим, а примхливо мінявся, і їм довелося вдовольнитися веслуванням.

Я пригадав, що десь на цьому озері Ісус Назарянин ходив по воді. При яскравому сонячному світлі, коли за озером мріли брунатні й синюваті гори, віяв свіжий вітер і плюскалася вода, оповідь здавалася неймовірною. Мене огорнуло сумовите почуття, що я безглуздо женуся просто за маревом, сном чи казкою, вигаданою марновірними рибалками. Після моєї хвороби мені видавалося, немов від єрусалимських днів минув уже неомірно довгий час. Здавалося, Ісус Назарянин ніколи й не жив на світі. Щоб повернутися знову в відчутну дійсність, я запитав чоловіків:

— Вам часом не доводилося бачити Ісуса Назарянина, адже він навчав народ на березі цього моря?

Вони перезирнулися, посушили весла й недовірливо запитали:

— А чого ти таким цікавишся, приходьку?

— Я був у Єрусалимі, коли його розіпнули на хресті, — пояснив я. — Як на мене, він не заслуговував на таку ганебну долю.

Рибалки сказали:

— Звісно ж, і зрозуміло — він був галілеянин, а нами в Єрусалимі гордують. Сам винен, що здався до рук зажерливих священників і лицемірних фарисеїв.

— А ви коли-небудь бачили його? — запитав я знову.

Вони завагалися, переглядаючись, але потім їхня народна гордість узяла гору, і вони запевнили:

— Звісно ж, ми бачили його, і не раз. Колись-то нас було п’ять тисяч, і ми слухали його науку. Він нагодував нас усіх досита п’ятьма ячмінними хлібинами і двома рибинами. Ще й лишилося дванадцять козубів недоїдків. Ось який він був чоловік.

— А щó він казав, ви пам’ятаєте його вчення? — із завзяттям спитав я.

Але вони боялися й мовили:

— Не годиться нам, простим людям, казати те, що він казав. Ми лише накличемо на себе гнів старшини.

Я підохочував їх:

— Розкажіть бодай щось, так, як ви це пам’ятаєте. Я просто подорожанин і чужинець-курортник, і на вас я не донесу.

Вони сказали:

— Тоді пам’ятай, що то він так казав, а не ми. — В один голос вони почали промовляти: — Блаженні вбогі, бо їхнє царство небесне. Блаженні тихі, бо землю вспадкують вони. Блаженні ті, хто гнані і висміяні. Блаженні ви, нагорода бо ваша велика в царстві. Ніхто двом панам служити не може. Не журіться. Важче верблюдові пройти через голчине вушко, ніж багатому в царство ввійти.

Мені здалося, що поміж собою вони неодноразово згадували ці слова і засвоїли з науки назарянина таке, що було їм до вподоби. Нічого більше вони не пам’ятали чи не хотіли казати, і в очах у них виднілася явна зловтіха, коли вони роздивлялися мій добрий одяг і подушку в човні.

— А що ще ви про нього пам’ятаєте? — запитав я врешті.

Вони сказали:

— Він був вправний рибалка. Він спромагався показати косяк риби, хоч інші дарма прорибалили до того цілу ніч. Колись-то вони підпливли до берега човнами, які аж потопали від рясного улову, а зате в інших човни були порожні. А ще він умів наказати бурі й за короткий час угамував клекітливі води. Подейкують, що і хворих він уздоровлював, хоч на це ми не зважали, бо самі ніколи не хворіємо. Найбільше ми дивувалися, що він прийшов з глибини краю, з Назарету, а втім так добре знав воду, і вітри, і рухи рибних косяків.

Більше я не зміг нічого від них добутися, хоч як розпитував. Вони лише ставали недовірливими. Врешті я сказав:

— У Єрусалимі розповідали, що він устав із могили й попрямував назад до Галілеї. Ви чули про таке?

Вони заходилися рвучко штовхати веслами, щоби було швидше, і відповіли по якомусь часі:

— Баб’ячі теревені. Мертвий чоловік не встане з могили. Така сама людина він був, як і ми, хоч навчав і вчиняв дива. Не спіймаєш ти нас у пастку, хоч як не жонглюй словами.

І вони вже не згоджувалися далі говорити на цю тему, сказали лише ось що:

— Це все справи тих, хто з Капернаума. А ми — тиверіадські рибалки.

Магдала — це велике рибальське село з тисячами мешканців. Ще здалеку ми відчули понад водою сморід рибосолярень. Після того як веслярі зіскочили у воду й витягли човна на берег, я розплатився з ними та відіслав їх назад. Лише коли я, спираючись на ціпок, прокульгав, підтримуваний Марією, крізь село, я звелів їй запитати, де мешкає Марія Магдалина. Її добре знали. Нам відразу показали на велику групу будівель далеко від села в напрямі голуб’ячої ущелини. Побачивши, що я шкутильгаю, котрийсь городник, який повертався з села, з готовістю запропонував мені під"їхати на віслюку. Він вельми дивно всміхався, говорячи про Марію Магдалину, а втім покірно визнав:

— Вона мудра і дуже багата жінка. У неї працює чимало ловців голубів, а сама вона розводить голубів для храму в великих голубниках. А ще вона має город і паї в рибосолярнях. Вона багато де їздить, але нещодавно, подейкують, вона знову повернулася до своєї садиби.

Поглядаючи на мене, він приязно підсміхався й зазначив:

— Вона вже не така молода, як раніше. Кажуть, що вона змінила лад життя і роздає милостиню біднякам. Але ти, певно, сам найкраще знаєш, чого хочеш від неї.

Я вирушив був у цю подорож без великих сподівань, та коли я наближався до її садиби, сидячи на віслюку поміж порожніми кошами з-під городини, мене огорнув неочікуваний сум і бажання побачити її біле обличчя. Я пам’ятав її такою, як побачив її в Лазаревому покої, і мені здавалося, немов я ніколи саме так не сумував за зустріччю з жодною жінкою. Власник віслюка збоку стежив за виразами на моєму лиці й мовив:

— З тобою, як видно, діється те саме, що й з іншими. Що ближче ти під’їздиш до її будинку, то нестриманіше поспішаєш до неї. Сам я не хочу наближатися до її садиби. Вибачай, якщо я висаджу тебе отут на роздоріжжі.

Він покинув нас і підігнав віслюка, щоб якнайшвидше від’їхати на більшу віддаль від садиби. Марія з Беріту й собі зітхала і застерігала:

— Нічого доброго з цього не буде. Повертаймо назад. Сонце пече мені в очі, хоч як я затуляю собі голову. Я зіпріла і мені забиває дух.

Проте я сміливо прокульгав у браму і посеред великого подвір’я побачив, як жінка в чорному годує голубів. Ті хмарою стрепехалися довкола неї, сиділи на її плечах і погойдувалися в неї на руці. Побачивши нас, вона віджбурнула зерно, витерла руку об руку і покрокувала нам назустріч, відкриваючи обличчя. Здивовано, але радісно вона привіталася зі мною і з Марією і вигукнула:

— Я відчувала, що хтось прийде, але не здогадувалася, що то будеш ти, римлянине Марку, і ти, Маріє з Беріту.

— Мир тобі, Маріє Магдалино, — побажав я й подивився на її борозенчасте біле обличчя і сяйливі очі з такою щирою радістю, що міг би кинутися перед нею на землю й обійняти її коліна.

Вона обома руками відігнала голубів, які все ще намагалися стрепехатися над її головою, і завела нас через подвір’я у сад і до збудованої там альтанки. Найперше вона власноруч принесла води і схилилася переді мною, щоб помити мені ноги попри моє віднікування. Дотик її рук до моєї болючої ноги здавався болегамівним і солодким. Помила вона ноги й Марії з Беріту, хоч та відмовлялася, приклавши руку до рота й хихочучи. Давши нам іще напитися свіжої джерельної води, вона відіслала Марію, кажучи:

— Піди оглянь голубники, мій будинок і мої речі, але більше не заважай нам, дурненька.

Марія з Беріту відбігла від нас, немов їй тільки стало легше, що вона не мусила перебувати біля неї. Марія Магдалина подивилася їй услід, хитаючи головою, обернулася до мене і спитала:

— Що ти зробив тій дівчині? Це ти вбрав її в барвистий одяг? Мені здається, з її очей визирає біс, хоч у Єрусалимі вона була покірна і каялася.

Я почав виправдовуватися:

— Як на мене, я не зробив їй нічого поганого. Я навіть не займав її, якщо ти про це. Вона віддано доглядала мене, коли я лежав з хворою ногою на тиверіадському курорті.

Марія Магдалина зауважила:

— Бажаючи добра жінці, чоловік часто завдає більше зла, ніж сам здогадується. Тобі не до снаги виховати ту дівчину. Краще тобі позбутися її.

— Вона шукає Ісуса Назарянина, як і я, — заступився я за неї і вилив душу, розповідаючи і як ми вирушили з Єрусалиму, і як Сусанна з Натаном полишили мене в халепі, і як на тиверіадському курорті я зустрів Іванну в товаристві Клавдії Прокули. Марія Магдалина кивала головою під час моєї розповіді, і на її білому обличчі з’явилася сувора посмішка.

— Я знаю жадібну Сусанну і знаю гордовиту Іванну, — неласкаво мовила вона. — Либонь, у мене була полуда на очах, коли ми мандрували разом, мов сестри, і, певно, я бачила лишень Ісуса. Сам ти досить побачив учнів, щоби знати, що то за чоловіки і як по-скнаристому вони охороняють таїну царства. Думаю, тобі вже так само цікаво, як і мені, а з якої ж деревини він думав збудувати царство. Я повернулася до своєї садиби, щоб чекати, бо була сита донесхочу товариством упертих чоловіків і взаємними заздрощами між жінками. Я знаю, що він попрямував перед нами до Галілеї, але я б не здивувалася, якби він більше ніколи не захотів бачити нікого з нас. Можливо, він через нас був таким самим розчарованим, як і ми в серці своєму одне через одного. Я полишила рибалок ловити рибу, та й мати його повернулася додому до Назарету.

Вона склала долоні докупи, з болем вихитувала торсом і ремствувала:

— Чому я лише людина й жінка і так затято немилосердна, коли він уже не з нами? Його царство плине від мене. Ох моє невірство — я вже недосить покладаюся на нього!

Нажаханими очима вона роззиралася, немов бачачи поблизу якісь постаті, що чигають на неї, і загукала:

— Він був світовим світлом! Коли його нема, навколо мене скрадається темрява, хоч сяє сонце. Я боюся, що в мене повернуться біси. Але якщо вони повернуться, тоді я не захочу більше жити. Краще я повішуся. Я вже досить настраждалася.

Її пригнічення зажурило мене, і в мене наче був камінь на серці. Але я спробував утішити її і розповів, як Іванна гадала, що Ісус явився учням якось уранці, коли вони рибалили.

— Я чула про це, — відрізала Марія. — Але ті простаки, може, просто дуже зраділи, наловивши сто п’ятдесят великих рибин. Невід так наповнився, що їм довелося витягти його на берег, щоб він не роздерся. Чого б вони не розповідали, щоб утішити інших, якщо вони справді бачилися з учителем?

Здавалося, вона в серці своєму носила злобу і ревнувала учнів, якщо справді Ісус у Галілеї вперше показався їм, а не їй. До певної міри я розумів її, адже вона все ж таки першою поквапилася до гробниці на світанні, й Ісус, воскреснувши, найперше показався їй.

— Маріє Магдалино, — сказав я. — Не піддавайся розпачу. Якщо він повернувся до Галілеї, тоді його царство й досі поблизу. Може, я до нього не маю причетності, і, може, він відкине мене від себе, як відкинули мене його учні. Але я певен, що ти ще його зустрінеш, якщо він у Галілеї.

Марія гордо подивилася на мене чорними очима і знову відрубала:

— Що-що, ти втішаєш мене, римлянине, коли його власні свої мене не втішають?

Однак її обличчя засяяло, немовби його освітило сонце, хоч ми сиділи в затінку в альтанці. Вона торкнулася рукою моєї руки, і знову її дотик був сповнений сили, коли вона запитала:

— Ти справді у це віриш? Певно, я й сама у це вірю, хай і бунтую в серці, бо не здатна досить шанувати його учнів, яких усе ж таки він сам обрав. Я зла й негідна жінка, бо не визнаю його власної волі. Навчи ти мене покори, римлянине. На неї я заслуговую.

— Краще скажи, як ти гадаєш — чи прийме він мене до свого царства, хоч я римлянин? — запитав я, пригнічений.

Марія Магдалина відбуркнула так само зневажливо, як і Іванна:

— Учні й досі чекають, що він збудує Ізраїлю царство. Для мене він — світове світло. Чому б воно не стосувалося й тебе, так само як Ізраїлевих дітей, якщо ти віриш, що він — Христос? Його царство — це вічне життя, а ніяке не земне царство.

Від її слів моє серце затремтіло зі страху.

— А що таке вічне життя? — запитав я.

Марія Магдалина труснула головою.

— Не знаю, — визнала вона. — Думаю, лише він сам це знає. Він не знання навчав, коли ходив тут, а того, як людина має жити для його царства. Я недосить покірна і недосить така, як дитина, щоби зрозуміти, що таке вічне життя. Я знаю тільки, що воно — в ньому і побіля нього. Нічого більше мені не потрібно.

Я обдумав її слова.

— То як мені слід жити? — запитав я. — Хіба не досить того, що я намагаюся бути тихим і покірним у серці своєму?

— Люби ближнього свого, як самого себе, — неуважно мовила Марія Магдалина. — Як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм ви. — Раптом вона затулила обличчя руками і зайшлася схлипуванням. — Як я можу тебе навчити, коли сама зрадила його вчення? Ми ж були як брати й сестри, ходячи разом із ним. Досить було йому лише ненадовго полишити нас, як я вже почала в серці своєму ненавидіти своїх братів і сестер і заздрити їм. Може, він прислав тебе до мене, щоб я упокорилася, позбувшись свого зла.

Раптом вона торкнулася моєї болючої ноги, затримала руку на нариві, який уже гоївся, і почала вголос молитися:

— Ісусе Христе, сину Божий, помилуй мене грішну. Якщо твоя воля, ця нога уздоровиться, ніби в ній ніколи й не було болю.

Вона здійняла обличчя, забрала руку, подивилася на мене, затамувавши подих і чекаючи, а тоді звеліла:

— Якщо він бажає, це ознака. Відкинь свою палицю і йди.

Я встав, відкинув палицю і зробив кілька кроків. Я справді вже не кульгав і не відчував болю в нозі. Спершу я здивувався, але потім повернувся до неї, сів і пояснив:

— Нехай це буде тобі ознакою, яку ти просила, якщо хочеш. Самому мені не потрібні ознаки про нього, бо я й так вірю. Якщо чесно, моя нога вже уздоровилася, і на місці нариву, що його очистив ножем лікар-грек, наросла нова шкіра. Мабуть, я шкутильгав лише за звичкою, бо він так суворо вимагав, щоб я оберігав ногу.

Але Марія Магдалина всміхнулася, взяла мою палицю з землі й запитала:

— Що, скасувати молитву, щоб ти знову накульгував?

Я квапливо заперечив:

— Ні, все ж таки не роби цього. Я напевно почну знову кульгати і, може, кульгатиму все життя, якщо ти для цього покличеш його.

Мої слова злякали Марію Магдалину, аж вона глянула довкола себе, немов заскочена на лихому вчинку, і поспішно сказала:

— Ні-ні, ні за що погане для іншої людини ніхто не може молитися його іменем. Тоді лише нашкодиш самому собі. І його йменням ніхто не може нікого проклинати, тільки благословляти.

Ясно всміхаючись, вона споглядала перед собою і крізь мене, мовбито бачила таке, чого я не міг побачити. Заразом вона замислено гнула мою палицю в руках, і на мій несказанний подив я побачив, як палиця під її пальцями легко гнеться, немов вербовий прутик, хоч вона була з твердого дуба і негнучка. Мені нічого іншого не лишалося, як утупитися в неї, не вірячи очам своїм, доки вона повернулася з задуми, відчула мій погляд і глянула на мене.

— Чого ти втупився? — запитала вона і перестала гнути палицю в руках.

Я застережливо здійняв обидві руки і, мимоволі перейшовши на шепіт, попросив:

— Зігни мою палицю знову, як ти щойно її згинала.

Вона спробувала це зробити, силкувалася, але палиця вже анітрохи не згиналася в її руках. Я взяв у неї ціпка, і він був тією самою твердою і негнучкою палицею, на яку я обпирався, коли кульгав. Але вона не зробила ту штуку навмисно, адже й сама в задумі не помітила, що згинає ціпок у руках, і не розуміла, чому я так розхвилювався. Я не почав їй нічого пояснювати, а хотів думати так: те, що тверде дерево зігнулося, наче вербовий прутик, було лагідною ознакою мені, бо я не повірив, що моя нога уздоровилася силою ймення Ісуса Назарянина. Чому так сталося, цього я не розумів, бо і справді не потребував жодної ознаки. Але надія знову зайнялася в моєму серці.

І в очах моїх згинання палиці не було чаклунством, адже я аж ніяк не перебував у такому ніби заціпенілому стані, як це буває, коли чаклун вчиняє свої штуки. Навпаки, я мав відчуття приємності, бадьорості та прояснення. Тому я сказав:

— Маріє Магдалино, щасливице. Він твій Господь, і не будь нетерплячою в серці своєму. Коли ти кличеш його, він — біля тебе, хай ти й не бачиш його. Як це можливо, цього я не розумію, але вірю. Благословенна ним далебі ти є поміж жінок.

Ми обоє були сповнені нової надії, коли пішли з альтанки. Марія Магдалина показала мені свій сад та голубник і розповіла, як ловлять голубів у голуб’ячій ущелині і як вона молодою дівчиною лазила по її суворих схилах, не боячись розбійників і не відчуваючи запаморочення.

Ми зайшли в її будинок. У ньому було повно витончених килимів і дорогих меблів, а от грецькі вази і скульптури вона, за її розповіддю, знищила після того, як визволилася від бісів, бо Ізраїлів закон забороняє робити зображення у формі людини чи тварини. Це навело її на спогади, і вона розповіла, як Ісус, поринувши в думки, часто брав гілку й починав малювати щось на землі, але щоразу стирав ногою намальоване, до того як Марія чи будь-хто інший встигав побачити, що ж там було. Розповідала вона мені про Ісуса Назарянина і ще дещо — в міру того, як їй наверталися на думку справи та події, поки ми ходили в її великому будинку.

Ще перед тим вона звеліла слугам приготувати нам обід. Але, запросивши мене прилягти й попоїсти, вона не почала трапезувати зі мною, а сказала:

— Дозволь мені дотримуватися звичаю мого краю і прислуговувати тобі за столом. — Марію з Беріту вона теж покликала прислуговувати мені, звеліла їй полити мені на руки й з усмішкою показувала, як саме найкраще прислуговувати чоловіку за столом. Власноруч вона намішала вина мені на пиття. То було легке галілейське біле вино, і воно підіймалося в голову, мов подих вітерцю. Після солоних і солодких закусок вона почастувала мене печеною рибою, а далі — заздалегідь покришеною голуб’ятиною в розмариновій підливі, і я не пригадую, коли мені траплялося їсти щось так добре й апетитно приготоване.

Аж коли я був ситий і не подужав би вже ані кусня більше, вона згодилася присісти на килим біля моїх ніг, попоїсти сама і дозволити й Марії похарчуватися. Вона пом’якшала, проясніла і гарно всміхалася. Дивлячись крізь легкий винний серпанок, я розумів, що вона далебі свого часу була однією з найгарніших і найпривабливіших жінок свого краю. Марія з Беріту й собі посмілішала з її приязні й урешті наважилася сказати:

— Коли ти отак всміхаєшся, Маріє Магдалино, я охоче вірю, що побачитися з тобою приїздили чоловіки аж із Дамаска і Александрії і що на подарунки від чоловіків ти збудувала собі великий будинок та придбала всі твої гарні меблі. Але як це можливо? Навчи мене, як можна мати від чоловіків такі дивовижні дарунки за те саме, за що погоничі верблюдів у Єрусалимі згодні платити лише кілька грошів.

Марія Магдалина спохмурніла й заперечила:

— Не питай мене про таке. Принаймні повір, що жодна жінка не навчиться цього від когось. На таке спроможна лише жінка, в якій сидить біс, і то не один. Але разом із тим біс виснажує і мучить саму жінку так, що в неї постійно немов зашморг на горлі, який муляє і муляє. І вона не задовольняється нічим, і ніщо вже не дає їй радості, і ось вона ненавидить себе ще більше, ніж чоловіків, а чоловіків — більше за будь-що.

Марія з Беріту кидала на неї недовірливі погляди, нахилила голову й погодилася:

— Певно, це правда — те, що ти стверджуєш. Утім, я б воліла вибрати біса, якщо він зробить мене чарівною в очах чоловіків.

Марія Магдалина зацідила рукою їй по губах і вигукнула:

— Замовкни, безмозка дівчино, ти не знаєш, що кажеш!

Марія з Беріту перелякалася і зайшлася плачем. Марія Магдалина гаряче дихала, побризкала водою довкола себе, а тоді мовила:

— Я не прошу вибачення за свій ляпас, бо не зі злості я тебе вдарила, а для твоєї ж таки користі. І я б хотіла, щоб те саме й мені зробив будь-хто, якщо я говоритиму так само нісенітно, як ти щойно. Біс може довести тебе до того, що ти мешкатимеш у гробницях і їстимеш недоїдки, і тебе не стримають жодні пута, і тебе не зможуть угамувати найдужчі чоловіки, коли в тобі шаленіє біс. І не знаю, котрі біси гірші — ті, що роз’їдають людині тіло, чи ті, що гризуть їй душу, аж зостається лише порожнеча.

— Ти мене засмутила, — вела вона далі, — але я не злостую за це на тебе. Певно, так було треба, щоб ти пригадала мені про моє минуле. Під цією своєю оболонкою я була лише обшматованим скелетом, і через мене біси довели до загину не одного чоловіка. Борг я мала величезний, але мені його пробачили. Тобі слід молитися: «Не введи нас у випробовування, але визволи нас від лукавого». Замість того ти в серці своєму молишся: «Введи мене у випробовування і приведи мене до лукавого». Це я бачу і з твоїх очей, і з вуст, і з ніг, коли ти отак нетерпляче човгаєш ногами об підлогу. Хіба ти вже не пам’ятаєш, хто в Єрусалимі обіцяв удовольнятися соленою рибою і куснем ячмінного хліба до кінця свого життя, якщо врятується від злиднів? Тому я послала тебе, щоб ти зустрілася цьому римлянину, але замість дивитися в землю і дякувати, ти намагаєшся кидати перед ним сіті.

Марія з Беріту в страху схлипувала і не зважувалася подивитися на мене. В серці своєму я не міг не пожаліти її, а от Марія Магдалина роздивлялася її, насупивши брови.

— Подумай гаразд, чого ти хочеш від свого життя, — порадила вона. — Ти хочеш спокусу, гріх і зло, яке доведе тебе до загину, чи ти хочеш простого життя?

Марія з Беріту здійняла голову і квапливо пояснила:

— Я хочу, щоб мені простили гріхи, так, як ти розповідала, і хочу очиститися, щоб я знов була незаймана. І не змушуй мене казати, чого я хотітиму потім. Але хіба це не могло би здійснитися, якщо я щиро молитимусь?

Марія Магдалина заговорила до неї, урезонюючи:

— Я розумію тебе краще, ніж ти гадаєш, і читаю твої прості думки. Вір мені, бо я досвідченіша за тебе. Скинь із себе отой барвистий одяг і дешеві прикраси й лишайся наразі в мене для твоєї ж таки користі. Я навчу тебе ловити голубів і повикидаю лихі думки в тебе з голови. Може, Ісус Назарянин і справді помилує тебе, якщо явиться мені.

Однак Марія з Беріту зайшлася ще гіркішим плачем, учепилася в мої коліна й загукала:

— Саме цього я боялася, Марку; не віддавай мене в руки цієї жінки! Вона зробить мене своєю наймичкою або продасть мене в рабство. Вона має жахливу славу, хоч ти цього не знаєш.

Марія Магдалина потрусила головою і пояснила:

— Якби ти була досвідченішою, ти би зрозуміла, що саме зараз тобі конче треба на якийсь час розлучитися з Марком. А то ти набриднеш твоєму римлянинові гірше за гірку редьку, і він з ганьбою відішле тебе геть. А звідки ти знаєш, що в мене ти не навчишся ще й такого, завдяки чому станеш йому більше до вподоби?

Я не міг не зітхнути з полегкістю, коли Марія Магдалина з таким розумінням спробувала звільнити мене від тягаря, який ставав уже нестерпним. Марія з Беріту бгала мої коліна, поливала сльозами поли мого плаща, але, наплакавшись, заспокоїлася й скорилася долі. Марія Магдалина послала її помити лице і перевдягтись у нове й мовила, коли та вийшла:

— Я відповідаю за цю дівчину. Вона ще така молода, що її серце однаково сприйнятливе і до добра, і до зла. Це завелика спокуса для чоловіка. Це добре свідчить про тебе, що ти витримав випробування, не піддавшись злу. Марія з Беріту у своїй простоті — одна з найменших. Якщо ти зведеш її, для тебе буде краще, щоб тобі на шию прив’язали жорно й занурили тебе у морську глибину.

— Я аж ніяк не намагаюся її зводити, — ображено запевнив я. — Навпаки, вона зі своєю дитячістю щосили намагається звабити мене. Якби я не захворів, я б, може, з нудьги поклав її біля себе, бо Сусанна з Натаном полишили мене в халепі. Але так воно найкраще. Ти подбай про неї, щоб я був вільний для пошуків Ісуса Назарянина.

Марія Магдалина зауважила:

— Не думаю, щоб Сусанна обдурила тебе. Для такого вона занадто простодушна. Може, вона просто гається в Капернаумі, така сама розгублена, як і інші жінки, тим, що нічого не відбувається. Але дозволь мені запитати, а чого ти просиш від життя, Марку Мезентію?

Її запитання змусило мене упокоритися, я подумав про своє життя і розповів:

— Мені щастить. Замолоду я навчився мов в Антіохії і дістав виховання в родоській риторській школі. Найбільше, чого я сподівався, — це мати кар’єру писаря при котромусь наміснику на сході чи заробляти на прожиток у Римі домашнім філософом у якогось неосвіченого великого багатія. Власне кажучи, я засмутився, коли, приїхавши до Рима, не потрапив у кінноту, хоч загалом не хотів іти у вояки. Лише завдяки певному заповіту я дістав право носити золоту каблучку на великому пальці, але тоді це вже нічого для мене не важило. Радше я зневажаю таку честь і ношу каблучку в калитці. Я помітив, що майже ніщо не має жодної справжньої цінності, коли для мене стало можливим мати, що я хочу. Тоді мене засліпила пристрасть, аж поки мені довелося тікати з Рима, щоб мене не вбили. Чого я прошу від життя? На це я не в змозі відповісти. Я можу лише спитати самого себе, що за сила спонукала мене вирушити з Александрії до Єрусалиму і що за сила зупинила мене коло хреста з юдейським царем, коли темнішав увесь світ.

— З примхи фортуни я далебі на початках змужніння дістав змогу здобути все, чого я марно і виснажливо жадав замолоду, — вів я далі. — Дружбу, прихильність, тілесну насолоду. Навіть владу я міг би здобути, якби жадав її, але владолюбства я ніколи не розумів. Невдовзі я відчував тільки смак попелу в роті. Після безмірної насолоди я лише був безутішним. Проте я знаю, що не хочу стати підтоптаним забрезклим дідом у Римі, який по-дурному повторюватиме старі думки й розказуватиме байки, з яких уже всі давно посміялися. Це єдине майбутнє, яке я бачу перед собою, якщо я повернуся до Рима. І поки що я не хочу повертатися до Рима. Я б лише позбувся голови, адже там невдовзі станеться переворот, як ти, може, знаєш. Тоді запитають, хто на чийому боці був. Що-що, а кесарів геній я таки шаную і не хочу лізти в інтриги кровожерного чоловіка низького походження. Я волію бути тихим і покірним у серці.

— А чого ти сподіваєшся від Ісуса Назарянина? — запитала Марія Магдалина.

— Я передчуваю його царство, — мовив я. — І воно — це не просто мрія і поезія, як Вергілієве потойбіччя, воно таке саме дійсне, як і ця дійсність, у якій ми живемо. Ну от, і коли я думаю про нього, його дійсність бентежно змішується з цією дійсністю. Маріє Магдалино, я щасливий, що маю змогу проживати ці дні, просто знаючи, що він у Галілеї. Ні, я не прошу й не сподіваюся від нього нічого, чого він сам не хоче мені давати. Адже його царство і справді не може бути лишень земним царством — воно є чимось новим, чого я ще не збагну. Інакше ніщо не мало б жодного сенсу, адже люди будують царства від початку світу, і всі вони розпалися, навіть Александрове царство. Лише Рим, я думаю, збережеться. Його царство і тому не може бути земним царством.

Ми порозмовляли ще про дещо, доки до нас не повернулася Марія з Беріту. Вона помила собі обличчя і гладко зачесалася, була в білому плащі й босоніж. Після цього вона мала такий зворушливо молодий вигляд, що я розтанув і вже не думав про неї нічого поганого. Щоб наша розлука не ставала для неї занадто сумною, я вирішив ще того самого дня повернутися назад на курорт. Марія Магдалина пообіцяла негайно сповістити мене, якщо дізнається щось важливе, і переказала зі мною вітання Іванні й Клавдії Прокулі.

Я дійшов назад до Магдали, і нога моя геть мені не докучала, тож я поміркував про те, чи не податися дорогою вздовж берега до Тиверіади, а звідти — до курорту. Але біля берега я зустрів обох рибалок, які човном перевозили нас до Магдали. Вони, очевидно, вирішили зачекати на моє повернення, адже вони нікуди не поспішали і я був добре їм заплатив. Небо захмарилося, і вітер подужчав так, що хвилі на озері, спінюючись, клекотіли. Вони обидва роздивлялися ознаки на небі й чорні хмари над голуб’ячою ущелиною в горах і сказали:

— Галілейське море — зрадливе. Раптові пориви вітру можуть збити човен з курсу і залити його водою. Ти вмієш плавати, пане?

Я розповів, що замолоду виграв заклад, пропливши від Родосу на материк, не боячись морської течії, однак вони ніколи не чули про Родос і не могли оцінити мій здобуток. Щоправда, за мною всю дорогу плив тоді човен, і я не був у по-справжньому смертельній небезпеці. Але більше, аніж сам заклад, мене стимулювала симпатія до дратівної дівчини, яка пообіцяла увінчати мене, якщо я виграю. Тому я, пливучи, так виснажив сили, що ледь не загинув, і, вигравши заклад, більше не відчував симпатії до тієї дівчини.

Я простягнувся на подушках на кормі човна і задивився на швидкі хмари на небі, а тим часом веслярі засукали плащі до пояса, зіпхнули човна на воду і взялися за весла. Я зрозумів, що вони добре знають, що я побував у будинку Марії Магдалини. Як таке могло б залишитися таємницею в рибальському селі, де, напевно, всі знають одне одного, а захожого розглядають з цікавістю? І вони не дивувалися, що я лишив там Марію з Беріту, а, глузливо посміюючись, перемовилися про це кількома словами.

— Що це ви маєте на увазі? — з притиском запитав я.

Вони запевнили:

— Нічого поганого. Геть нічого. Ми просто про те, що ловчиня голубів, як видно, повернулася до своїх давніх звичок. Скільки вона заплатила тобі за дівчину?

Потреби щось їм пояснювати я не мав, але, роздратовуючись за Марію Магдалину, гримнув:

— З власної добрості вона взяла дівчину до себе, щоб навчити її свого ремесла.

Обидва рибалки загиготіли й сказали:

— Аякже, аякже, дівчину вона свого ремесла навчить, еге. Вона й раніше виховувала в себе дівчат, щоб ті грали на поганських струментах, танцювали розпусних танців і ловили голубів, але яких голубів — цього ми з пристойності не скажемо.

До того як я встиг їм відповісти, я почув свистіння шквалу, човен похилився, хвилі стрімко здійнялися, і піняста хвиля хлюпнула води в човен, промочивши мої подушки до нитки. Я встиг мовити:

— Вас попереджають за ваші лихі слова.

Але далі всім нам трьом довелося докласти чималих зусиль, повертаючи човен за вітром, адже шалений вітер ніс важкого човна, мов скіпку, до протилежного берега. Човен одразу б залило водою, якби ми намагалися тримати потрібний нам курс.

Обом тим йолопам захотілося поставити щоглу й вітрило, але я категорично заборонив їм це робити, бо в човні не було баласту. З-за гір налізали гримливі хмари, день потемнів, а у хмарах палахтіли блискавки. Ми навперебій вичерпували воду з човна, але його наповненню було неможливо завадити, і коли вітер відніс нас близько до східного берега озера, ми почали дрейфувати з водяним баластом. Змоклі до рубця й настрахані, рибалки погрозливо поглядали на мене, а тоді сказали:

— Ох, дісталося нам прокляття на наш човен, коли ми взяли тебе, римський поганине. Ми скоїли безбожний вчинок, допомагаючи тобі перевозити ізраїльську дівчину до будинку втіх. Але ми не знали, який у тебе намір.

Тримаючись за борт човна, я, по шию у воді, картав їх:

— Ви самі накликали на себе прокляття тим, що погано казали про Марію Магдалину.

Вода була не дуже холодна, а втім ми встигли змерзнути й заціпеніти до того, як вітер ущух настільки, що нам вдалося повичерпувати воду з човна і допливти до берега, ввійшовши в сагу пересохлого струмка. Рівний берег був вужчий і суворіший, ніж західний берег озера, і перед нами стрімко підносилися гори. Усе ще дув вітер, і хвилі з клекотом били в берег, тому рибалки уже не мали бажання відпливати тепер, надвечір, і веслувати проти вітру, хоч вони гадали, що той на ніч ущухне.

Почало смеркати, і ми мерзнули, хоча щосили повикручували змоклий одяг. Трохи віддалік, де низький берег переходив у дедалі крутіші гори, ми побачили невелике шатро і вогонь, що проглядав перед ним. Я запропонував піти туди просушити одяг, проте рибалки завагалися й попередили:

— Ми не на своєму березі. Добре, що ми не маємо з собою неводів. Бо нас би оштрафували за незаконну риболовлю. А ще на цей бік тікають розбійники і злочинці з Галілеї. Та й у печерах мешкають прокаженики.

Вони мали з собою кремінь і залізо, але штормові хвилі намочили все сміття на березі, тож у нас не виявилося нічого, на чому можна було би спробувати викресати вогонь. Я покрокував до шатра, і, повагавшись, обидва рибалки знехотя попрямували за мною. Підійшовши ближче, я побачив, як чоловік, сидячи на землі перед шатром, підкинув хмиз у вогонь, аж високо шугнули язики полум’я. Я відчув запах печеної риби й хліба. Біля намету було почеплено накидальну сітку, яка сушилася.

— Мир тобі, — привітався я із самотнім рибалкою. — Ми потрапили в бурю. Чи не дозволиш ти нам просушити мокрий одяг на твоєму вогні?

Він з готовістю посунувся, поступаючись місцем, і я скинув одежу, розвішав її на кінчику палиці, щоб посушилася, й побачив, що він нагрів був пласкі камені та спік собі хліба. На споді ями на жаринах у нього пеклися дві великі рибини. Вже минула шоста година, і берег швидко темнів у тіні гір, хоч на західному березі ми все ще бачили палкий відблиск світла над тиверіадськими будівлями й колонадами.

Я роздивився рибалку і побачив, що він має чисті риси обличчя, лагідний і простий вигляд, і в ньому нема нічого, чого можна було би боятися. З рибалками він теж приязно привітався й дав і їм місце коло вогню. Вони обмацували його накидальну сітку й розпитували про улов. Він несміливо сказав, що сподівається на те, що буря загнала косяк риб у струмкову сагу, і вранці він спробує щастя.

Без зайвих запрошень розділити з ним трапезу він, немов то була самозрозуміла річ, узяв хліб, поблагословив його, віддер від нього по шматку кожному з нас, і собі теж узяв. А ще він мав оцет. Налив його в дерев’яну чашку, витесану з виноградного кореневища, поблагословив і його й простягнув нам, так що ми всі пили з однієї чашки. Рибу він спік уміло, але солі в нього, очевидно, не було. Тому він присмачив рибу береговою цибулею і терпкими травами. Попоїли ми мовчки. Я помітив, що обидва рибалки іноді недовірливо поглядали на того самотинця, який дивився в землю і всміхався сам до себе, немов насолоджуючись кожним куснем. Поївши, він — мабуть щоби приховати несміливість — почав неуважно креслити паличкою по землі перед собою.

Доки ми їли, наш мокрий одяг почав парувати від вогню і висихати. З мого тіла зникла закляклість, натомість повернулося тепло, і мені було добре. Мене огорнула сонлива млість, і очі мої склеплялися, коли я сидів у теплі вогню. Я з прихильністю дивився на приязного чоловіка, який, не кажучи ані слова, так гостинно розділив із нами трапезу. Я бачив його рубцьовані руки й ноги і вгадував у його обличчі щось гарячкове і охляле, немовби він важко захворів і усамітнився, щоб видужати. Але я не хотів ні про що його розпитувати, бо й рибалки нічого в нього не питали. Далі я незчувся, як заснув голий біля вогню, і, поринаючи в сон, відчув, як він укриває мене моїм просохлим одягом.

Потім я бачив сон і прокинувся; з очей у мене текли по обличчі гарячі сльози. Я схопився й сів, а обидва рибалки міцно спали біля мене, слабко хроплячи. Гарячі їдкі сльози текли по моєму лиці, і після сну мене опанувало невимовне почуття сирітства. Вогнище давно згасло. За зорями й місяцем я побачив, що вже третя нічна варта. Озеро ясніло переді мною, гладке і блискуче, немов люстро. Але четвертого з нас не було. Коли я це помітив, мене заполонила надзвичайна розгубленість. Я поскидав з себе одяг і зірвався на ноги. З полегкістю я помітив, що він просто пішов прогулятися і стоїть на березі спиною до мене, дивлячись на озеро. Я закутався плащем, квапливо пішов до нього й зупинився поряд.

— На що ти дивишся? — запитав я.

Він не обернувся до мене, але сказав:

— Я побачив небеса розкритими і славу мого отця, і мене тягне до мого отця.

Я примітив, що заговорив з ним грецькою мовою, і він відказав мені по-грецькому. З цього і з його слів мені спало на думку, що він, можливо, один із учнів того страченого Івана Хрестителя й утік від Іродових утисків на цей бік озера в самотність, живучи рибальством.

Я мовив:

— Я теж шукаю царство. Я прокинувся від сліз моєї туги. Покажи мені дорогу.

Він сказав:

— Є лише одна дорога. Те, що ти вчиниш одному з цих найменших, це ти вчиниш мені.

І ще він мовив:

— Я даю не так, як дає світ. Але ти не тривожся і не лякайся. Дух правди прийде слідом за мною, проте світ прийняти його не може, бо світ не бачить його та не знає його. Але якщо ти знаєш його, він при тобі перебуває, і в тобі буде він. Я не кину тебе сиротою.

Серце моє розтало на воду, сльози затуманили мені очі, і я безпорадно підніс руку, але не насмілився торкнутися його.

— Ти говориш не так, як говорить людина, — прошепотів я. — Ти говориш, як той, чия влада.

Він сказав:

— Дана мені всяка влада на небі і на землі.

Аж тепер він обернувся до мене. При світлі зірок і місяця я побачив його приємну і серйозну усмішку, коли він подивився на мене. Його погляд роздягнув мене, неначе з мене спадала одна зміна одежі за одною, і з кожною зміною я ставав дедалі голішим. Але це почуття не було неприємним, а лише давало вивільнення.

Подивившись на мене, він показав рукою на другий бік озера і мовив:

— Отам у княжому місті у грецькому театрі зараз плаче дівчина, в якої помер брат, і вона більше не має нікого, хто б її захищав. Який сон ти бачив?

— Мені снився білий кінь, — пригадав я.

— Нехай буде так, — сказав він. — За кілька днів тобі доведеться дивитися перегони. Постав на білий запряг. Тоді розшукай дівчину і віддай їй свій виграш.

— А як я зможу в великому місті знайти дівчину, яка втратила брата, — запитав я, — і яку ставку мені зробити?

Він знову всміхнувся, але цього разу його усмішка була така сумна, що вона пронизала мене.

— Ох, як багато марного ти питаєш, Марку, — дорікнув він.

Але я не втямив його попередження. Я лише спитав, здивований:

— А як ти можеш знати моє ім’я, і чи знаю я тебе? І справді здається, ніби я раніше тебе зустрічав.

Труснувши головою, він дорікнув:

— Хіба тобі не досить, що я тебе знаю?

Я зрозумів, що він навмисно напускає таємничості, і в мені зміцніла думка, що він, мабуть, котрийсь із тутешніх тихих, розум якому потьмарили релігійне споглядання й самотність. Бо інакше як би він міг вихвалятися, що він має всю владу на небі і на землі? Проте в нього міг бути дар провидця. Тому я вирішив запам’ятати його підказку. Але він сказав іще:

— Ох, людино! Ти бачиш, а втім не бачиш. Ти чуєш, а втім не чуєш. Але колись ти згадаєш, Марку. Тоді тобі доведеться вмерти за моє ім’я, щоб ім’я моє проясніло в тобі, як мій отець прояснів у мені.

— Що це за лихо ти мені пророкуєш? — здригнувся я і геть не зрозумів його слів. Я подумав, що він, мабуть, погано розмовляє грецькою, ось чому я не зрозумів.

Він глибоко зітхнув і раптом відпустив свій плащ, який зсунувся донизу, оголивши його торс до пояса. Він був такий бідний, що не мав на собі навіть хітона. Повертаючись до мене спиною, він запропонував:

— Помацай мою спину.

Я потягнувся рукою, обмацав його спину й відчув на ній опуклини — сліди від батога. Зі ще одним зітханням він помацав собі бік, і, повторивши його рух, я відчув там глибокий шрам. Його таки гнобили й завдавали йому побоїв, тож не дивина, якщо в нього потьмарився розум. Подумки я почав клясти юдеїв, які заради своєї релігії отак мордують одне одного, адже в цьому чоловікові не було нічого поганого, хай він і казав те, що казав. Мене огорнув глибокий жаль, і я запропонував:

— Назви мені принаймні своє ім’я, бо ти про нього казав. Можливо, я зможу допомогти, щоб тебе вже не гнобили.

Він мовив:

— Якщо, коли настане час, ти визнаєш мене перед людьми, то й я визнаю тебе перед своїм отцем.

— Але — твоє ім’я? — попросив я. — І хто він, твій отець, дивовижний чоловік, що ти так вихваляєшся ним?

Одначе він уже не відповів мені, а знову закутав собі плечі плащем і покрокував від мене вздовж берега, немов більше не мав що мені сказати. Настільки дивним він був, хоч і з тіла та кості — це я відчув руками, — що я вже не зважився йти за ним і турбувати його своїми питаннями. Повагавшись якусь хвилину, я повернувся до шатра і знову простягнувся відпочивати. Невдовзі я заснув і вже не бачив жодних снів.

Прокинувся я, коли сонце світило мені в очі з-за все ще гладкого, мов дзеркало, озера й гір, забарвлених у золотистий колір. На другому боці озера блищали колонади Тиверіади, схожі на сон, і все стало свіжим і гарним у моїх очах, немовби я прокинувся зі сну новим у новому світі. Обидва рибалки були вже на ногах, вони саме здійняли руки й молилися: «Слухай, Ізраїлю».

Але самотнього рибалки не було, як і його накидальної сітки. Недоїдки, що лишилися з вечора, він порозкладав був, немов віддаючи їх нам. Ми і з’їли їх залюбки, але нічого поміж собою не казали. Похарчувавшись, ми подалися назад до струмкової саги, зіпхнули човна на воду й сіли в нього. Я розглядався, щоб побачити самотнього рибалку, але його ніде не було видно, хоч увечері він казав, що піде сюди на ранкову риболовлю. Навіть слідів його я не побачив.

Рибалки почали веслувати сильними поштовхами. Човен розтинав воду, немов скло, в якому віддзеркалювалися гірські кряжі й вогненні пасмуги висхідного сонця. У мені все ще залишалося розкуте відчуття голості, немов із мене було скинуто одну марну зміну одежі за одною. Але що більше я думав про те, що сталося вночі, то більше я починав вагатися й запитувати себе — а може, часом, я таки бачив лише надзвичайно виразний сон? Як якийсь пустельник на Галілейському морі вмів би розмовляти грецькою?

Рибалки веслували, штовхаючи веслами і дивлячись у напрямі руху, жодного разу не озирнувшись. Веслували вони інтенсивно, немов хотіли якнайшвидше віддалитися від чужого берега. Сам я озирався назад і намагався розгледіти десь на березі самотню постать, щоб побачити його ще раз. Проте його більше не було видно. Врешті я спитав:

— А хто він був, той чоловік, біля вогню якого ми переночували? Ви впізнали його?

Рибалки сказали:

— Ти занадто цікавий, римлянине. Ми були не на своєму березі.

Але один із них мовив трохи згодом:

— Цілком можливо, що то був знайомий. Здається, я колись-то бачив, як він говорив до народу. А потім його відшмагали й вигнали з Галілеї. На це багато не треба. Іван розпрощався з головою, коли насмілився заборонити князю брати дружину свого брата.

Другий погодився:

— В лиці й очах було щось схоже на Ісуса Назарянина. Якби я не знав, що це неможливо, я б у першу мить подумав, що то вчитель. Але Ісус був вищим і серйознішим, і не таким лагідним, як той. Чи це не брат його, бува, або котрийсь його послідовник, який у страху переховується?

Неймовірна думка пройняла мене, мов блискавка, неабияк мене вразивши.

— Зараз же розвертайтеся! — гукнув я і підхопився на ноги в човні. Вони не послухали мене, доки я не пригрозив кинутися у воду й попливти до берега. Знехотя вони розвернули човен, і ми повернулися назад. Ще ніс не встиг ткнутися в берег, як я вже скочив у воду і, задихаючись, побіг назад до шатра. Там були місце для розпалювання вогнища і яма в землі, все, як ми лишили, але я нікого не побачив. Я ганяв, як навіжений, вздовж берега в обох напрямах, марно шукаючи бодай слідів від ніг, поки рибалки силоміць мене не вхопили й не змусили повернутися в човен.

У човні я затулив обличчя, картаючи себе за нерозум, бо не впізнав його, якщо то справді був Ісус Назарянин. Але потім мене опанувала невіра, і я подумав, що той чоловік був жива людина і такий, як я, — як я це власними руками відчував і дотикався, — і я не помітив був у ньому нічого божественного, наскільки я міг собі уявити щось божественне. Та й слова його здалися мені просто маячнею потьмареного розуму. Але, думав я, чому божественне має бути чимось, що відповідає моєму розумінню та уявленню? Можливо, божественність — це щось таке саме просте, як і хліб, яким він погодував мене, і вино, яке ми пили. Хто я такий, щоб розумувати, в який спосіб і в якій подобі син Божий має являтися людям?

Я сповнився тяжкою непевністю і не знав, чому вірити. Тому я знов і знов перебирав слово за словом у голові, що саме він мені казав і про що я сам його розпитував. Урешті я упокорився й подумав, що побачу згодом, чи справді мені доведеться подивитися перегони в тиверіадському цирку.

Проте я такою мірою людина, що гнівно покартав рибалок і нагадав:

— Я сам розповідав вам учора, що назарянин устав із могили на третій день. Якщо вам справді здалося, що ви його знаєте, чому ви не заговорили з ним і не запитали в нього?

Вони перезирнулися з повним взаєморозумінням і запитали:

— А чого нам було говорити з ним? Якби він мав до нас якусь справу, він би заговорив з нами сам. Крім того, ми його боялися.

І ще вони сказали:

— Ми не збираємося нікому розказувати про цю зустріч, і ти теж не розказуй. Якщо він справді Ісус Назарянин — у що нам важко повірити, — він має свої причини усамітнюватися і переховуватися від римлян.

Цього я заперечити не міг, але запевнив:

— Якщо він — це він, йому не треба боятися нічого в світі. У Єрусалимі він явився учням, коли вони були за замкненими дверима.

Обидва рибалки кисло засміялися й мовили:

— Ти не вір геть усьому, що кажуть галілеяни, приходьку. Ми — народ, який швидко захоплюється чимось, і маємо жваву уяву.

Повернувшись у вже знайому мені кімнату в розкішному грецькому заїзді, я відчув глибоке полегшення, розуміючи, що нарешті я знову на самоті й можу спокійно думати і проводити дні, як сам хочу. Марія з Беріту щохвилини крутилася була, мов собачка, в мене під ногами. Лише позбувшись її завдяки Марії Магдалині, я збагнув, наскільки вона мені заважала.

У спокої своєї кімнати я задумався про те, що зі мною відбулося на березі озера, та коли я міркував, спокій кімнати перетворився на пустку навколо мене, і мене пройняло бентежне роздратування. У цьому комфортному середовищі, в якому для людей головне було просто перебувати час і порівнювати поміж собою недуги та режим харчування, я не міг уже осягнути розумом можливість того, що я справді зустрівся з Ісусом Назарянином. Приголомшення, спричинене бурею, мабуть, потьмарило мені голову і змусило побачити змішаний з дійсністю страшний сон. Та й рибалки насміхалися з мене. Якби він був Ісус Назарянин і захотів би явитися мені, він, певно, говорив би до мене відверто й відкрився б.

Мій неспокій наростав і ставав таким обтяжливим, що мені не сиділося на місці, а доводилося зі сльозами бентеги на очах сновигати по кімнаті, і самота вже не давала мені насолоди. Врешті я послав вістку Клавдії Прокулі, що я повернувся, проте вона у відповідь поінформувала, що не має часу на мене. Слуга розповів, що перед її обличчя прийшли знатні гості з двору Ірода Антипи.

Аж назавтра Клавдія Прокула прислала слугу із запрошенням потрапезувати з нею. Я був не єдиний гість, позаяк у трапезі брали участь ще й римський радник Ірода Антипи, чоловік Іванни Хуза і власний лікар Ірода, відряджений ним обстежити недуги Клавдії Прокули. Цей вільнодумний юдей пройшов школу на острові Кос і настільки огречився, що здавався більшим греком, ніж самі греки. Перед трапезою і приходом Клавдії Прокули нас почастували у чекальній залі палацу розведеним вином і солодкими й терпкими закусками. Князеві царедворці намагалися обплутати мене тенетами, ставлячи всілякі запитання. Однак я обмежився славленням цілющих курортних вод і на доказ показував ногу, яка так швидко уздоровилася після зараження крові.

Клавдія Прокула дозволила взяти участь у трапезі й Іванні, хоч її чоловікові це вочевидь не сподобалося. Утім, Іванна під час трапези справляла мовчанку. Клавдія Прокула була дуже бліда і скаржилася, що їй і досі не спиться, дарма що купелі геть її розморили. Якщо вона засинає, то їй лише сниться щось погане, аж слуга мусить розбудити її, коли вона зойкає вві сні.

— І, Марку, — звернулася вона до мене, — ти не здогадуєшся, в яку халепу я, слабка і хвора жінка, потрапила. Чоловік мій попереджав мене про це, коли я хотіла сюди їхати, але я не могла передбачити, що опинюся в такому важкому становищі, бо я завжди була скромна і не втручалася в політику. Князь Галілеї і Переї Ірод — занадто ґречний. Він конче хоче зорганізувати великі перегони на мою честь, щоб виявити приязнь до Понтія Пилата. Але я б не хотіла привертати зайву увагу. Як на мене, це було вже занадто, коли він, дізнавшись про мій приїзд, послав комонників у червоних плащах, щоб вони зустріли мене на кордоні.

Вона з помітною недобрістю глянула на царедворців і пояснила:

— Розумієш, він задумав, що я й його гарна дружина Іродіяда сидітимемо поряд у князівській ложі й разом прийматимемо оплески народу. Але я ще навіть не знаю Іродіяду. До того ж мені розповідали, що її шлюб не є законним відповідно до юдейського закону.

Царедворці квапливо здійняли руки, немов щоб заперечити такий глум, але я помітив, що принаймні великобородий Хуза мав стривожений вигляд. Я не мав що втрачати і не залежав від князевої прихильності. Тому я сказав відверто, бо розумів, що цього сподівається Клавдія Прокула:

— Ми розмовляємо серед друзів. Лис — розумна тварина, і я чув, що князя Ірода Антипу підлесливо називають лисом. Отже, він задумав, що ти, найзнатніша римлянка цих земель і родичка кесаря, публічно продемонструєш своє схвалення його шлюбу, який викликав такий осуд, що через це навіть було страчено одного пророка. Я можу лишень уявити, яку бурю оплесків викличе твоя поява, коли фанатичний галілейський народ виявить у цирку любов водночас до римлян і до княгині. Думаю, знадобиться дві когорти вояків для підтримання в цирку бодай якогось порядку, а глядачів доведеться оглядати біля циркових брам, щоб вони не мали чим шпурляти в тебе.

Клавдія Прокула квапливо сказала:

— Я, звичайно, не маю нічого проти княгині Іродіяди. Але якщо я прийму патронат над перегонами й сидітиму поряд із нею, а це спричиниться до протестів, то мій чоловік навряд чи зможе з Кесарії відрізнити, проти кого ці протести — проти римлян чи лише проти княгині. Мені розповідали, що народ не згоджується навіть вітатися з нею, а розходиться з вулиць і обертається спиною, коли вона з’являється.

Римський радник пояснив:

— Якщо народ протестуватиме, можна буде стверджувати, що це спрямовано проти римлян. Для демонстрації власної лояльності князь дістане змогу дати своєму народові добрячого прочухана. Княгиня буде цьому дуже рада.

— Але моєму чоловіку це не сподобається, — заперечила Клавдія Прокула. — Понтій Пилат — людина стримана, і він щосили намагається уникнути непотрібних заворушень. Щоправда, це справа князя, а не його, але ми не знаємо наперед, як саме оцю історію подадуть у Римі. Я рада, що ти захищаєш мене, Марку, позаяк я вже вирішила, що зможу прийняти запрошення хіба що як приватна особа. У цьому разі я хочу мати власну ложу, хоча, звичайно, після перегонів я готова привітатися з княгинею і заприятелювати з нею. Адже упереджень у мене нема, і таке навіть не пасувало б до мого статусу дружини прокуратора Юдеї.

— Я не знав, що галілеяни захоплюються перегонами, — мовив я, щоб повернути розмову в безпечніший бік.

— Ті рибалки і плугатарі нічого не розуміють у конях, — зневажливо пояснив лікар. — Але цирк і театр — це найкращі інструменти для поширення цивілізації та подолання упереджень. Ми вже не живемо в часи, коли народ тікав з Єгипту і мандрував у пустелі. Запряги їздять змагатися в різних землях. У нас тут буде ідумейська запряжка і комонницька запряжка з Кесарії. З Дамаска приїде чудовий запряг, а князі арабських племен просто схиблені на перегонах. Жодна злоба не може стримати їх від участі.

Хуза зауважив:

— А ще перегони сприяють послабленню міжплемінної ворожнечі, адже араби роздратовані. Колишня дружина князя — з них, і їй довелося тікати назад до шатер свого батька.

— Дивовижний край, — глузливо сказав я, — якщо перегони сприяють послабленню розбрату між народами. У Римі прихильники різних запряжок вдаються до дрюків і каміння що до, що після перегонів.

Римський радник пояснив:

— Це лише ознака цивілізованості, якщо люди розколюють одне одному черепи й набивають синців через коней і запряги. Гіршими є релігійні заворушення. Але будемо сподіватися, що ми знову зможемо кілька років жити спокійно, після того як ми позбулися царя, якого твій чоловік з такою втішною енергійністю наказав розіпнути в Єрусалимі, Клавдіє.

— Ти про Ісуса Назарянина, — зазначив я. — А хіба ти не знаєш, що він воскрес і повернувся сюди, до Галілеї?

Я сказав це тим самим тоном, яким говорив раніше, щоб вони подумали, ніби я просто жартую. Але всі стрепенулися і спохмурніли, поки Хуза не зауважив:

— Галілеяни — марновірний люд. Та Боже, князь, почувши про Ісуса, сам гадав спершу, що з мертвих воскрес страчений ним пророк, який мав одежу з верблюдячого волосу. Але поговорімо відверто. Я не думав, що та неприємна чутка дійшла вже й до вух випадкового мандрівника.

Озвався огречений лікар, жваво розмахуючи руками:

— Дізнавшись про це, я багато над цим міркував, а ще запитував тих, хто бачив, як він умирає. Кісток йому не ламали, хоч була потреба швидко зняти його з хреста. І ще розповідають, що в нього з боку текла кров, коли його штрикнув списом вояк, щоб з’ясувати, чи він помер. Як каже лікарство, з мертвого тіла кров не тече. А що як його напоїли дурманливим трунком і він лише поринув у подібний до смерті сон? Бо навіщо б його учні викрадали тіло з гробниці? Можливо, їм вдалося відживити його, і він справді й досі переховується тут у якійсь печері. Адже він — вправний маг.

Римський радник з притиском мовив:

— Той, кого Рим розпинає на хресті, не оживає. Ти висловлюєш проти Понтія Пилата серйозне звинувачення. Будь обережним у словах.

— В’їжджаючи до Єрусалиму, я випадково побачив на власні очі, як він помер, — знову вкинув я. — Тому ця справа мене цікавить. Я можу запевнити, що він справді помер на хресті. Якби він лише знепритомнів, задихнувшись, він би так чи так помер, коли йому простромили серце. Я бачив це на власні очі.

Однак для лікаря була любою його власна думка. Він заперечив:

— Нефахівцю важко констатувати смерть. На це треба досвідченого лікаря. — Він почав розповідати про випадки, що їх йому самому трапилося бачити, аж поки Клавдія Прокула затулила вуха руками й заверещала:

— Не кажи такі страхітливі речі! А то мені знову снитимуться примари.

Лікар засоромився і обернувся до мене, щоби змінити тему, запитуючи:

— А що, Марія Магдалина й справді полишила колишнє ремесло, як подейкують?

Після його слів залягла студена тиша. З подивом він роззирнувся й запитав:

— Я сказав щось недобре? Що, про це не треба було казати? Але що в цьому чудного? Авжеж, у Галілеї мільйон мешканців та й більше, а проте це маленький край. Принаймні на березі цього озера кожен знає, хто куди пішов і прийшов. Адже Марія Магдалина була свого часу найкращою принадою для мандрівників на цих теренах, і вечорами до неї прямували з Тиверіади цілі вервечки паланкінів при світлі смолоскипів. Кажуть, ти завітав до неї і лишив їй на виховання дівчину, яку привіз із собою з Єрусалиму. Що в цьому поганого?

А що я не відповідав, він безтурботно вів далі:

— Щоправда, багато хто вважає її небезпечною жінкою. Котрийсь самарянський чаклун, кажуть, возив свого часу її з собою, викликаючи духів з її допомогою. Але для розважливого лікаря такі речі не є загадками.

Хуза неохоче мовив:

— Моя дружина знає її, хоча, звичайно, вже не спілкується з нею. Ісус Назарянин уздоровив її, і вона вже не чинить чаклунства, а подає милостиню і живе простим життям. Узагалі я вважаю, що Ісус Назарянин породив більше доброго, ніж поганого. Він не був підбурювачем народу чи блюзніром, хоч його за це засудили. Моя дружина Іванна йшла за ним якийсь час, давши обітницю, бо він уздоровив одного нашого родича від пропасниці, і нічого поганого про нього не може сказати.

Він схвилювався, вдарив кулаком об долоню і вів далі:

— З ним би нічого поганого не сталося, якби в нього не виникло бажання конче податися до Єрусалиму. Раз по раз сюди приходили фарисеї перевіряти його, щоб мати змогу зліпити обвинувачення проти нього, але їм не вдавалося. І загалом це якнайбезглуздіше марнування народного добра — відсилати десятину з цього краю у храм. Як я розумію, Ісус Назарянин радив молитися Богові лише в дусі та в правді. Високий синедріон, звичайно, запідозрив, що через це зменшаться податкові надходження храму. Але ж це безглуздя для власника дрібного господарства — платити десятину на храм і ще одну десятину князю, подушне і мито римлянам, а крім того — податок на дороги, сіль та ринок. Це справа часу, коли хлібороби втратять свої поля й сади, бо вже не здужають платити податки. Наслідком буде безліч неосілого люду, повсюдний неспокій і невдоволення й ворожнеча всіх проти всіх, як уже діється в Юдеї, коли багаті об’єднують там дедалі більше садиб у великі угіддя. Я без угаву запевняв князя, що йому не треба боятися Ісуса.

Римський радник намірявся щось сказати, але Клавдія Прокула його випередила і вагомо пояснила:

— Я поділяю твою думку, Хузо. Ісус Назарянин був добрий і праведний чоловік, і Понтій Пилат його б не засудив, якби його не змусили юдеї.

Коли ми попоїли, Клавдія Прокула поскаржилася на біль у голові та подалася до своїх покоїв. Лікар турботливо пішов за нею, щоб наколотити їй болегамівного напою. Підвівся й Хуза, щоб обговорити з дружиною справи, пов’язані з господарством, як він сказав. А я ще лишився на якийсь час удвох із римським радником, ми лежали й пили вино. Він пив не церемонячись і намагався розпитувати мене про справи Риму. Мабуть, йому б хотілося відомостей про зміцнення впливу Сеяна, але я остерігався, щоб не наговорити чогось на свою голову. Коли я пояснив, що поїхав з Рима ще рік тому, він утратив до мене інтерес. Я й собі розпитував його про двір і князя. Він розсміявся і попередив:

— Я все ж таки не радив би тобі публічно називати його лисом. Усі нащадки Ірода Великого мстиві і гонористі. Безперечно, вони надзвичайно здібні й розпусні, але принаймні вони віддані Римові, бо завдячують Риму своїм становищем. От тільки їхнє родичівство таке заплутане, що найпевніше буде не ставити зайвих питань. Ірод Великий був дідом цієї Іродіяди і водночас батьком Ірода Антипи. Отже, юдеї мають усі підстави непокоїтися про законність шлюбу. На своє щастя, князь може дотримуватися власних законів. Інакше юрист опинився б у скрутному становищі в його дворі. У злочинах, пов’язаних із зазіханням на життя, я маю право накласти вето, але, звичайно, я не такий дурний, щоб застосовувати його. Я лише намагаюся назбирати невеликий капітал зі своєї доброї посади. І Тиверіада — непогане місто для мене. А чи не напитися би нам, а тоді ти підеш зі мною до міста порозважатися? Я показав би тобі, якими насолодами може сповнити своє життя розумний чоловік навіть серед юдеїв; головне — розуміти, що не варто втручатися у справи, які його не стосуються.

Коли я послався на свою ногу й відмовився, він почав виправдовуватися і пояснив:

— Певна річ, я маю інформаторів у різних містах, а легіон має тут залоги на кілька вояків. Я дбаю про те, щоб до цього краю таємно не провозили зброю і щоб навіть князь не зміг запастися нею. А ще я наглядаю за його чужоземними зв’язками. Добре, що він розсердив арабів, а Персія — це занадто далеко для такого князика. Я маю добру репутацію в Римі.

Я запитав, а як йому вдалося не заразитися юдейським віруванням у краї, що аж кишить пророками і святими. Він замахав на знак протесту обома руками й запевнив:

— У те шершневе гніздо я намагаюся пальців не пхати. Звичайно, у нас є кесареве зображення і ми приносимо йому жертву, незважаючи на несміливі заперечення Тиберія, але, певна річ, народ ми не змушуємо жертвувати. Цей народ ще такий темний, що навіть царедворці тікають з театру, коли нам вдається зорганізувати виставу. Ми не можемо думати, що котрийсь смертник зазнаватиме справжньої смерті на сцені, як в Александрії, — нам доводиться вдовольнятися у трагедіях звичайними торбинками з кров’ю. Юдеям несила дивитися навіть смішні непристойності на сцені. Годі подумати тут про оскську п’єсу.

Тут я згадав про своє і запитав, чи не гастролює тепер у Тиверіаді якась трупа артистів. Він похитав головою і мовив:

— Принаймні я не чув. Якщо виставу не оплачує сам князь, важко спонукати когось із місцевих профінансувати щось таке. Захоплення театром не додає їм слави в народі, як у цивілізованих землях.

Він визнав за краще піти собі, і Хуза рушив разом із ним. На подвір’ї я шанобливо попрощався з ними обома, коли вони сідали в паланкіни, адже я нічого не втрачав своєю ввічливістю до обох цих впливових чоловіків. Домашній лікар Ірода скористався нагодою, щоб обійти курорт і переманити в колеги котрогось товстого пацієнта для наповнення своєї калитки. Коли вони пішли, Клавдія Прокула звеліла покликати мене до неї й, тримаючись за голову, запитала слабким голосом:

— Чи відомо було Марії Магдалині щось нове, і що вона звеліла тобі сказати мені?

— Вона чекає, — пояснив я. — Здається, ніхто не знає чогось більшого, ніж ми.

Іванна розповіла:

— Мені переказали, що в глибині краю поблизу Найна ходить чоловік, про якого думали, що то Ісус. Одначе він зник до того, як тихі встигли його знайти.

Я сказав:

— Можливо, ті, хто його зустрів, з тієї чи тієї причини не хочуть про це розповідати.

Клавдія Прокула поремствувала:

— Зі щирістю і добрими думками я здійснила важку подорож, щоб дати йому нагоду уздоровити мене від недуг і цим зажити слави після його воскресіння. То чого він не являється мені? Адже ніщо йому не заважає, якщо він проходить крізь замкнені двері, як собі хоче. Я б навіть не злякалася. Настільки мене мучать страшні сни щоночі. Я починаю стомлюватися від чекання, ці пропахлі сіркою купелі розморюють мене, і я не розумію, у що мені вбратися на перегони. Попри всі свої добрі риси, Понтій Пилат — скнара, бо він виріс у простих умовах. Його мати первісно була просто варварка з найпівнічнішої частини Британії, де їдять торф.

— Я натякнула Хузі про твою скруту, — пояснила Іванна. — Він розуміє, що князь має віддячити тобі щонайменше шовковою сукнею, якщо ти таки вшануєш його перегони своєю присутністю.

— Але якщо він тицьне мені щось зі старого Іродіядиного лахміття, я вважатиму це образою, — з притиском мовила Клавдія Прокула. — Певно, ти це йому втовкмачила. І взагалі я не потребую ніякого подарунка від юдейської шльондри. Те, що я отримаю, має бути з князівської скарбниці зовнішніх зносин.

Обертаючись до мене, вона пояснила:

— Ти найкраще знаєш, Марку, що я аж ніяк не марнославна, а просто зажурена жінка і люблю самоту більше, ніж публічне життя. Але якщо я погоджуюся з’явитися на публіці, мені треба, вже й заради Риму, вдягнутися відповідно до статусу мого чоловіка. Утім, це такі справи, які жоден чоловік по-справжньому не зрозуміє, хоч як би він не запевняв.

— Я й справді не зовсім розумію, — визнав я. — Таке враження, що для тебе ті перегони — важливіша річ, ніж Ісус Назарянин, шукати якого ти сюди приїхала. Воскреслий син Божий, можливо, саме будує довкола нас незриме царство, а ти думаєш більше про те, у що вбратися на втіху арабських князів і багатих конярів.

— Незримого мені вистачає щоночі вві сні, — відбуркнула Клавдія Прокула. — Кожну ніч мені сняться потойбічні чудовиська, і я не можу поворухнути кінцівкою і навіть крикнути, доки мені не починає здаватися, що я віддаю духа. А коли місяць, моя недуга дедалі більше загострюється, аж я боюся збожеволіти.

Пригнічений і захмелілий від вина, я повертався у грецький заїзд. На дорозі біля садового муру сиділа вбрана у волосяницю бабуся із затуленою головою, тож я її не впізнав. Але вона чекала на мене, привіталася, назвавши моє ім’я, і сказала притишеним голосом:

— Я піду попереду на берег. Ти йди за мною так, щоб тебе ніхто не бачив.

Вона пішла переді мною, а я покрокував слідом. Вона завела мене на безлюдний берег, де ніхто не міг побачити нас і почути, про що ми між собою говоримо. Лише там вона відтулила обличчя, і я впізнав у ній Сусанну. Проте вона не всміхалася мені, і в її привітанні не було радості. Навпаки, вона кректала, зітхала й заламувала руки, немов пройнята лютими муками сумління, і не знала, як почати. Я емоційними словами дорікнув їй за обман і запитав, де Натан і де мої віслюки й моя калитка. Вона ще дужче заохкала й запевнила:

— Я аж ніяк тебе не обманула і Натан теж не обманув, і ніщо ще не пропало. Навпаки, Натан возить віслюками пісок і глину для нового будинку митниці в Капернаумі, щоб не гайнувати час, за який ти платиш йому платню. За все він докладно тобі відзвітується. Доки ти бездіяльно лежиш тут, віслюки працюють за тебе і заробляють для тебе добрі гроші на додаток до твоїх старих багатств. Але далебі я не знаю, правильно я роблю чи ні, коли відкриваю тобі таємниці, і я б, напевно, не посміла прийти до тебе, якби ти не поцілував мене тоді в губи, хоч я — просто отака стара курва, і в мене й зубів уже небагато лишилося, хоча чимало моїх ровесниць-галілеянок мають іще цілі зуби. Не розумію, чого це так.

— Не базікай ти мені про свої зуби, — гарикнув я, — а зараз же розкажи, чи не чула ти чогось про Ісуса Назарянина.

Сусанна мовила:

— Так-так, ох-ох, — легко тобі мене лаяти. Тож знай, що Ісус Назарянин ще давно явився багатьом своїм учням на березі озера і їв разом із ними, навчав їх і зробив Симона Петра їхнім головним. Тобто він поставив Петра пастирем, який відтепер має годувати своїх ягнят. Але хай мене вхопить біс, якщо Петро коли-небудь згодиться годувати тебе як ягня чи пасти тебе, коли ти не Ізраїлів син і необрізаний. Не розумію, чому він на таку справу вибрав саме Петра, який навіть у Єрусалимі зрадив його до того, як проспівав півень. Петро, щоправда, з них найвищий і найдужчий, але загалом він надто гарячковитий чоловік, щоб наставляти інших.

— І вони самі звірили це все тобі? — недовірливо запитав я.

Сусанна зазітхала, склавши руки між колінами, й застогнала:

— Ой-ой, як болять ноги, і я б не здужала дійти сюди з Капернаума, але я перебралася човном митарів до Тиверіади, до поган. Я — лише проста стара жінка, і ніхто мені нічого не розказує. Але з вухами у мене все гаразд, і хтось таки мусить випатрати рибу, і засолити її в діжках, і випрати одяг чоловікам, і наварити їм їжі. І ото воно доводиться чути всяке-різне — і більше, ніж, може, мала б чути, адже всі вважають мене такою дурнуватою, що я нічого не розумію. Лише зі слабкості і з туги за Ісусом мені не спиться ночами. А буває, що і я йду вночі на берег молитися. Якщо тоді мені часом випадає почути щось таке, що не призначене для моїх вух, — то не моя провина, а радше воля Божа, бо проти його волі таке навряд чи може статися, якщо ті учні справді святі, як вони собі думають, і їх бере така пиха що ну, бо ж Ісус уже неодноразово являвся їм, кільком нараз, то там то тут, і навчав їх. А до Петра, Якова та Івана він найбільше прихильний, аж навіть лиця їхні стали палахкими. Їх видко в темряві без світильника й ліхтаря.

— У Натанові нема обману, — вела далі Сусанна. — Він навіть обітницю дав, і чоловік таки завше чоловік, тож я вірю йому більше, ніж своєму жіночому розуму. Він каже, що я маю віддячити тобі звісткою, адже ти так по-праведному привіз мене з Єрусалиму назад до Галілеї, хоча святі мене покинули, а тому ти для мене як добрий самарянин, приклад якого наводив, навчаючи, Ісус, і я не вважаю, що римлянин гірший за самарянина, бо самаряни зневажають храм і поклоняються Богу на власній горі, і справляють Песах як їм заманеться, а от римляни ні про що нічогісінько не знають, і тому вони безвинні, крім тебе, звісно.

Отак вона виливала свої страх і тривогу велемовністю, аж мені довелося врешті перепинити її й запитати:

— Отже, Ісус Назарянин — це Христос, і син Божий, і воскреслий.

— Поправді, він воскрес і мандрує в Галілеї, і являється багатьом людям, — запевнила Сусанна й розплакалася. — Нехай він сам мене пробачить, якщо я чиню зле й недобре і виказую його тобі. Але ж я не бажаю йому нічого поганого.

— Але чому він не являється Марії Магдалині, чи Іванні, чи тобі? — здивовано спитав я.

— О, пане, таж ми — лише жінки, — мовила Сусанна зі щирим подивом. — Чого б він нам являвся? — Вона затулила рота рукою і не змогла не захихотіти вголос з такої безглуздої думки. Але незабаром вона знову посерйознішала і сказала: — Зеведеєві сини конче розповіли щось своїй матері Саломеї, бо ж вона така корислива і владолюбна жінка, що сини не посміли б не розказати їй. Але іншим жінкам Саломея, принаймні поки що, нічого не звіряла. Утім я напевно знаю, що вістку рознесено по всій Галілеї тим, хто пішов за ним, і хто журиться за ним, і хто повірив у нього, і кому довіряють учні. Вони — це ті сімдесят, яких він одного разу послав проповідувати його ім’я, але є багато й інших тихих. Вість переходить з вуст у вуста і з села в село: Господь воскрес, будьте готові. Час минає. Лише сорок днів він пробуде на землі. Але перед тим як відійти, він покличе всіх своїх на гору, щоб попрощатися з ними. Тобто я не знаю, сам він покличе чи це учні так влаштували.

— На гору? — запитав я. — А що це за гора?

Сусанна труснула головою й запевнила:

— Не знаю, але думаю, що знають вірні йому і тихі. Є немало гір, де він усамітнювався молитися — і в Капернаумі, і по той бік озера, але думаю, що та гора — посеред Галілеї і поблизу доріг, тож ті, кого сповіщено, можуть зібратися там швидко й не привертаючи уваги. Говорять також про еліксир безсмертя, але чи дав він його учням, а чи, може, наміряється аж на горі дати його усім своїм — цього я не знаю.

— Сусанно, — мовив я. — Не збагну, як подякувати тобі за твою відданість. Нехай він сам благословить тебе за твою доброту, бо ти не лишила мене в темряві. Я хочу піти за ними на гору, коли настане час, хай би вони й убили мене. Накажи Натанові тримати віслюків готовими до від’їзду, і нехай він наготує віслюка і для тебе, якщо вони не захочуть брати тебе з собою.

Сусанна зраділа:

— Атож, отак я й сама думала, і я благословляю тебе, римлянине, що ти милосердіший за його власних своїх. Серце мені гризе страх, що вони справді враз відбудуть і лишать мене з моїми кульгавими ногами, так що я вже ніколи не побачу свого Господа. Пообіцяй же напевно, що ти мене не лишиш, якби часом лишили вони.

Ми ще порадилися, чи не краще мені податися до Капернаума, щоби бути недалеко від учнів, але Сусанна побоювалася, що вони зарано впізнають мене і не довірятимуть мені. Через Тиверіаду в кожному разі веде битий шлях у глибину Галілеї, і взагалі вздовж берегів озера віддалі порівняно короткі. На її погляд, мені найкраще спокійно сидіти на місці й чекати Натана чи її. А ще вона висловила припущення, що на горі збереться стільки люду зі стількох усюд, що всі не можуть знати одне одного. Тому, коли настане час, знайти дорогу на гору можна, мабуть, запитавши в когось, як це робитимуть тутешні тихі, якби часом учні зникли з Капернаума проти ночі й пішли гірськими стежками.

Отож з такими обіцянками і надіями ми розійшлися. Сусанна пішла від мене вздовж пустельного берега, не поївши й не попивши, хоч я залюбки почастував би її чим завгодно. Проте вона найдужче боялася, що хтось побачить нашу зустріч і розповість про неї Ісусовим учням.

Так у серці моєму з’явилася надія, і, знову набувши надію, я затихнув і упокорився, і зник мій неспокій. Я молився в серці своєму тією молитвою, якої навчила мене Сусанна, і хочу вірити, що нема жодної земної слави чи людської прихильності, успіху чи мудрості, яких би я з радістю не проміняв на царство Ісуса Назарянина, якщо він розкриє його для мене. Я ґрунтовно пізнаю свою душу і думаю, що не жадаю безсмертя чи вічного життя. Я лише сподіваюся, що він подивиться на мене і визнає мене своїм.

Коли Сусанна пішла, я кілька днів обмежувався лише записуванням того, що зі мною відбулося.

Марк знову вітає Туллію.

У серці своєму я вже знаю, що давно відмовився від тебе, Тулліє. Знаю, що ніщо написане мною не може тебе переконати. Якби ти прочитала написане мною, ти лише глузувала би з мене й думала, що юдеї потьмарили мені голову. Утім, мене гризе дивна думка, що колись я міг би подивитися на тебе, і коли б я дивився, з тебе спадали б одна зміна одежі за одною, та й тіло твоє було б лишень зайвим убранням, і я міг би побачити твою душу і спонукати тебе повірити в те саме, у що вірю я. Думаю, це означало би відмову від багато чого такого, що ти цінуєш і що тобі подобається в цьому житті. Та якби я отак зміг подивитися на тебе, те все уже б не мало для тебе цінності, і таким чином ти відмовилася б лишень від того, що стало для тебе непотрібним, немов зношений одяг. Але безнадійна, певно, моя думка. У таке можна повірити, лише якщо сам це прожив і на власні очі побачив. І багато хто навіть з тутешніх не вірить, хоч бачили на власні очі.

Але розповім далі, що відбулося. У день перегонів Клавдія Прокула звеліла запросити мене перед своє обличчя і повідомила, як найбільший вияв прихильності, що візьме мене з собою в ложу і що я зможу сидіти позаду неї. Убралася вона в шовк і пурпур, що було, мабуть, нерозсудливим. Ну але вона завжди може послатися на те, що вона — далека родичка кесаря. Вона мала розкішну зачіску, а чоло її прикрашала коштовна діадема. Для мене вона звеліла розкласти римські одяг і тогу, а перукар чекав, щоб поголити мені бороду й завити волосся кучерями.

— Давно на часі тобі облишити юдейські чудацтва й поводитися перед варварами як римлянин, — сказала Клавдія.

Запанікувавши, я послався на те, що на курорті панує цілковита мішанина уборів, і нагадав, що й римський радник запустив собі бороду і вдягається по-східному, щоби при дворі даремно не випинати своє римлянство. Але врешті мені довелося їй розповісти. Я сказав:

— Не ображайся, Клавдіє, але я не маю бажання іти кудись звідси й відвідувати перегони. Навпаки, я хочу бути щомиті готовим, бо в мене є підстава думати, що прибічники Ісуса Назарянина невдовзі зберуться, щоб зустрітися з ним. Я сподіваюся вчасно дістати про це звістку, щоб я міг піти за його учнями на якійсь віддалі від них, аби знайти те місце, де це станеться.

Клавдія Прокула грубо сказала:

— Це для мене ніяка не новина. Іванна вже про це знає. Якби я була молодша, перебувала б у Римі й мала би вдосталь надійних протекторів, які б уміли тримати язика за зубами, то, може, і я спокусилася б на авантюру і подалася би, переодягнена, на гору. Адже на горі вони зберуться, чи не так?

Здивований, я спитав із притиском:

— А чому Іванна не розповіла мені про це? Хіба вона не довіряє мені?

— Думаю, їй доводиться мовчати, — легенько зазначила Клавдія Прокула. — Але вона обіцяла сама поговорити про мене з Ісусом Назарянином. Він і раніше, як відомо, уздоровлював хворих на віддалі, або, можливо, він дасть Іванні для мене котрусь свою одежу, яка дотикалася до його тіла. Тобто тебе там не потрібно, Марку. Повертайся в римлянина і будь розсудливим. Ці перегони — найбільша подія року в усій Галілеї, та й у сусідніх землях.

Не вірячи своїм вухам, я втупився в неї.

— Тобто ти проміняєш сина Божого на перегони, — повинуватив я.

— Усе має свій час, — виправдовувалася Клавдія Прокула. — Купелі пішли мені на користь, і в мене вже не такий самий потьмарений розум, як у тебе. Мені здається, якщо казати серйозно, що ти вже не розпізнаєш правильну пріоритетність усього.

— Клавдіє Прокуло, — попередив я. — Твій чоловік присудив розіпнути його, як би він не вмивав руки після того. Невже ти бодай не боїшся його?

Клавдія Прокула розвела руками:

— Але Марку, я ж зробила все що могла, щоб його врятувати. Певно, він це знає чи в усякому разі дізнáється. Іванна, до того ж, докладно пояснила мені, що саме так і мало статися, щоби справдилися священні юдейські рукописи. Тож йому, власне кажучи, слід лише бути вдячним Понтію Пилату, який під тиском юдеїв допоміг йому справдити рукописи. Щоправда, юдейська філософія — туманна і складна, але я охоче вірю Іванні. Між іншим, вона й сама піде зі мною на перегони, хай через це і запізниться на гору. З цього ти розумієш, наскільки важлива подія ці перегони.

Я не міг нічого з нею вдіяти. Але бороду свою я не дозволив перукареві цілковито зголити. Він лише майстерно її підкоротив, намастив і пояснив, що з такою бородою ходять іродіяни.

Не можна сказати, щоб цирк Ірода Антипи був якоюсь величною спорудою. Сумніваюся, що на трибунах вміститься бодай тридцять тисяч глядачів. Так чи так, а вони вщерть сповнилися цікавим, галасливим людом. Думаю, серед глядачів було більше прибулих з інших земель, аніж самих галілеян.

Ірод Антипа наказав був збудувати для Клавдії Прокули ложу на другому боці перегонової доріжки, навпроти власної високої ложі, і покрити поручні дорогими килимами. З усього помічалося, що він хоче мати добрі стосунки з Понтієм Пилатом, адже ложа Клавдії Прокули була далебі лише на одну сходинку нижча за його власну. Уздовж усієї доріжки він побудував чимало інших лож для вождів арабських племен та інших високих гостей. Його царедворці дістали докладні настанови, адже коли Клавдія Прокула з почтом з’явилася в ложі, зусібіч від доріжки її вітали енергійні вигуки. Їх охоче підхопив народ, щоб дати вихід своєму напруженню.

Ми побачили, як Іродіяда разом з юною донькою заходить у Іродову ложу. Одяг її був незрівнянно розкішний, наскільки я міг побачити з другого боку доріжки. В усякому разі Клавдія Прокула зітхнула й мовила, що та владолюбна бахурка могла би бодай із ввічливості до неї та до Риму вдягтися трохи скромніше. З різних боків трибун її теж вітали енергійні вигуки, але народ аж ніяк не підхоплював їх. Чужинці — й ті замовкли, помітивши, що тих, хто вигукував, штурхають і б’ють, і на них сичать. Іродіяді довелося вдовольнитися цим і сісти. Останнім з’явився Ірод Антипа, він радісно розводив руками навсібіч, вітаючи народ. Немовби щоб продемонструвати княгині своє ставлення, народ привітав її чоловіка, встаючи, галасуючи, бурхливо скандуючи й тупаючи ногами.

На арені виступив гурт гладіаторів, які билися по двоє і група на групу, проте вони мали тупу зброю і кров не ллялася. Смертникам Ірод з огляду на юдейський закон не наважився наказати битися на арені. Його комонники демонстрували різноманітне вміння, поки народ не почав тупотіти й вимагати появи запряжок.

Безперечно, запряжки були розкішні, а коні — чудові, коли вони одна за одною проїздили ознайомче коло по доріжці. Букмекери з великими табличками почали ходити по рядах лавок і приймати ставки. Скидалося на те, що у фаворі — власна смолисто-чорна запряжка Ірода Антипи. Аж ніяк не в усіх запряжках коні були однакового кольору — візничі-варвари вибрали коней із господарських стаєнь на свій розсуд. Лише за кольором упряжі й костюма візничого можна було розпізнати, на кого саме зроблено ставки. Крім кольорів, я чув ставки на ідумейську та сирійську запряжки.

Останньою виїхала запряжка арабського князя з білосніжними кіньми. Але попередні колісниці вже встигли перемішатися біля в'їзної брами у звичний нервовий шарварок, і сполохані білі коні зашпорталися й упали на коліна, позаяк візничому довелося раптово стримати їх після розгону, коли він було намірився пишно промчати коло повним ходом. То була така погана прикмета, що багато хто голосно розсміявся. Візничий розлютувався і почав шмагати коней батогом. Від того вони тільки ще дужче сполохалися.

На добропорядних і безпечних перегонах — їх люблять знавці, щоб мати змогу розсудливо робити ставки і щоразу пройматися дедалі більшим напруженням, — відбувається жеребкування запряжок, і вони по двоє проїздять кілька кіл. Переможені запряжки вибувають, а дві останні провадять фінальне змагання. А от ці варвари люблять небезпеку і ґвалт. На превеликий мій подив, запряжки розташувалися всі нараз у порядку, визначеному жеребом. Я дізнався, що вони мають змагатися на дистанції аж сорок кіл. Я пожалів коней, багато з яких поламають собі ноги, і я був доволі певним, що в такому заїзді не минеться без трупів.

Але, дивлячись на норовливу білу запряжку, я пригадав, що саме казав мені вночі самотній рибалка, і запитував себе, чи зважуся я таки поставити на неї. Порозпитувавши, я дізнався, що ця запряжка була одним із фаворитів, але через погану прикмету ніхто вже не хотів ставити на неї. У такому складному груповому змаганні дужі коні й терплячі візничі можуть узяти гору над швидкими, якщо поталанить.

Клавдія Прокула азартно здійняла руку й вигукнула:

— Запряжка Ірода! — Блискотливі чорні коні та їхній темношкірий візничий і справді мали привабливий вигляд. Утім, колір був червоний, а не чорний, бо жодна розумна людина не ставитиме на чорний колір. Напівнедбало Клавдія Прокула обернулася до мене й спитала: — Певно, ти маєш досить грошей?

Мені, звичайно, слід було б іще заздалегідь здогадатися, чому вона з таким завзяттям хотіла, щоб я пішов разом із нею. Я далебі ніколи не бачив, щоб котрась жінка робила ставки на власні гроші. Якщо вона програє, вона може легко забути про позичені гроші і просто нарікати на неталан. А в разі виграшу можна лишитися при своєму, якщо пофортунить.

— Сто драхм, — знехотя запропонував я.

Клавдія Прокула обернулася і вражено глянула на мене.

— Марку Мезентію Манілліане, — запитала вона, — ти навмисно мене ображаєш чи таки ти вже перетворився на юдея? Скажи бодай сто золотих. І навіть це — мала ставка на цих чудових коней.

Я опинився в халепі, але серед знаті ходили тиверіадські банкіри та міняйли і теж приймали ставки. Я вигукнув ім’я, почуте від мого банкіра Аристена в Єрусалимі, й мені показали на чоловіка, який, судячи з обличчя і вбрання, міг бути Аристеновим братом-близнюком. Я звірив йому, яка в мене халепа. Він з готовністю надав мені кредит, але пояснив, що важко знайти якусь пристойну ставку на Іродових коней. Урешті він умовив котрогось родовитого ідумея на ставку лише один до одного, та й той пояснив, що робить це тільки з ввічливості до дружини прокуратора Юдеї.

— Не забудь мене, коли лічитимеш свої гроші після виграшу! — зі сміхом гукнув він Клавдії Прокулі, коли записував ставку на вощеній дощечці, немов роблячи пожертву.

Я ще раз глянув на запряжки, які нетерпеливилися на призначених їм місцях. Затяжне чекання мало на меті, крім приймання ставок, ще й діяти на нерви візничим і робити коней полохливими. Я підозрював, що котрась запряжка перекинеться ще на старті. Біла запряжка вождя арабського племені була явно незвикла до брутального групового старту — коні хвицали копитами по колісницях, і з рота в них розліталася піна, коли вони крутили головою, змагаючись із вудилами.

— Скільки даси за білу запряжку? — спитав я банкіра.

Він мовив з усмішкою:

— Якщо ти справді хочеш подарувати мені свої гроші, я сам прийму ставку і дам сім до одного. Скільки записати?

— Запиши сорок золотих від Марка на білу запряжку сім до одного, — вирішив я в останній момент, коли Ірод уже підійняв списа. Банкір записав ставку, і в ту ж мить спис із прапорцем уже стирчав вертикально у піску. Візничі скрикнули, і запряжки з гуркотом зрушили з місця. Досвідчені візничі щосили потягли за вуздечку, відхиляючись назад у колісницях для приборкання своєї запряжки і пропускаючи вперед відчайдухів, щоб ті попереламували собі шиї. Але розшаленілих коней було вже майже неможливо стримати людською силою. Обидві перші запряжки щодуху зірвалися з місця, й візничі похилилися, шмагаючи коней, щоб відірватися від інших, і намагаючись встигнути першими до поворотного каменя. Це було потрібно просто для збереження життя, бо інакше б їх затоптали запряжки, які мчали ззаду.

Як і інші, я не міг не схопитися на ноги з сидіння, адже шаленішого старту я ще ніколи у цирку не бачив. У громаді стартувалих Іродова запряжка вправно розчистила собі дорогу, і візничий не церемонячись вимахував ваговитим батогом, щоби змусити збочити тих коней, які намагалися порівнятися з ним. Я побачив, як мотузок батога вцілив в очі бокового коня білої запряжки. Мені аж із нашої ложі причувся ляск. Колісниця араба наскочила на захисний бордюр, аж заіскрило, і я не розумів, як уціліло колесо.

На другому повороті візничий брунатної запряжки командира комонницької когорти Кесарії холоднокровно наїхав ваговитою колісницею на колісницю ідумеянина і перекинув її. Візничого тягло у віжках по доріжці аж поки перекинувся боковий кінь. Брунатна запряжка неабияк відірвалася, але Іродова запряжка пробилася вперед слідом за нею. Візничий-ідумеянин устав, похитуючись, половина його тіла перетворилася на закривавлене місиво; він поставив коня на ноги, потягнувши за ніздрі, й зумів дати раду і з колісницею, завдяки чому зміг повернутися на доріжку. Одначе той кінь, що упав, настільки кульгав, що запряжка втратила будь-які шанси й лише заважала іншим. Я запідозрив, що ідумеянин повернувся у змагання суто для того, щоб відімстити римському візничому.

У такому змаганні, де досить рівні за силою запряжки шалено пориваються вперед, практично неможливо відірватися від інших більш як на одне коло. Останні запряжки загачують доріжку, і візник, що відірвався від суперників, лише безглуздо випробовуватиме фортуну, якщо намагатиметься проїхати повз них. Біла запряжка цілковито збилася з такту, бо засліплений ударом батога боковий кінь відчайдушно крутив головою. Її візничий втратив самовладання, махав руками, вигукував прокльони і грозив кулаком Іродові, коли проминав його ложу. А ось чорна запряжка почала наздоганяти дужих коней і ваговиту колісницю брунатної запряжки. Клавдія Прокула стояла, кричала й тупала позолоченими сандаліями по підлозі в ложі.

Я не в змозі був рахувати кола і не бачив виразно, що відбувалося, але раптом із громади запряжок вижбурнуло на середину поля сирійську колісницю разом з кіньми, немов із катапульти. Коні перекинулися перевертом, а візничий, усе ще обмотаний віжками навколо пояса, вилетів із колісниці просто під копита з їхнім божевільним махом. І не можу сказати, чи був його передсмертний зойк страшнішим за передсмертний крик котрогось коня.

Невдовзі біла запряжка випірнула обіч запряжки, яка об’їздила поворотний камінь, і притисла колісницю супротивника до того каменя так, що вона на повній швидкості перекинулася. А ось арабська запряжка встигла проскочити неушкодженою. Можливо, це сталося завдяки засліпленому коню, адже якби він бачив, то, думаю, не пхався би занадто близько до колісниці. Той візничий, що упав з ризиком для життя, заледве встиг скерувати своїх коней на середину поля, щоб їх не затоптала наступна упряжка. Я не міг не поважати майстерність візничих. Візничий побачив, як назустріч біжать наймити, зробив кілька кроків і впав долілиць на землю, не в змозі вже встати.

Тут знову завзято пішли ставки. Скидалося на те, що у фаворі опинилася брунатна запряжка римського командира комонників, і багато хто ставив на неї проти Іродової запряжки, а надто араби, які простягали пальці, махали плащами і, зрікшись своєї запряжки, воліли вибирати римську, а не Іродову. Іродова запряжка вже неодноразово намагалася перегнати римську, але візничий-римлянин холоднокровно перепиняв їй шлях своєю колісницею й вимахував свистливим батогом. Ірод підвівся в ложі, затупотів ногами і голосно загукав, закликаючи свого візничого силоміць протиснутися повз римлянина. Всі коні були вже змилені, і в повітрі вилася хмарами курява, хоч доріжку ретельно зволожили перед заїздом.

Утім найдивовижнішим було те, що біла запряжка завдяки своїй швидкості непомітно вийшла на третє місце, хоч легка колісниця вже зазнала чимало сильних ударів. Трохи змучені, гарні білі коні знову побігли в такт один з одним, витримуючи його з разючою вправністю. Засліплений батогом кінь здійняв голову й заіржав. Візничий схилився, щоб погомоніти до нього, і той уже не шарпався нарізно від побратимів.

Знову котрась запряжка зійшла з дистанції, коли від її колісниці відлетіло колесо. Візничий устиг повернути запряжку так, щоб упасти не під ноги іншим, а на середину поля, але відлетіле колесо покотилося по доріжці, і брунатній запряжці, яка під’їжджала ззаду, довелося обминати його. Візничий Ірода скористався цієї нагодою. Не боячись збити такт, він потягнувся вперед у колісниці, шалено зашмагав коней і таки перегнав римську запряжку. Народ підскочив на ноги з вигуками й вереском, а Клавдія Прокула підстрибувала і кричала з радості, дарма що їй було ганебно тішитися з поразки римської запряжки. Однак її поведінку дуже прихильно сприйняв довколишній люд, і багато хто всміхався їй.

Запряжок поменшало, але ті, що їхали останніми, завадили візничому Іродової запряжки скористатися здобутим відривом. Закривавлений, зі здертою шкірою на половині обличчя, ідумейський візничий озирнувся, подав йому знак рукою і від’їхав трохи вбік, щоб його пропустити. Після того він свідомо й навмисно перепинив шлях римській запряжці й пригальмував. Це сталося на прямій, а не на повороті, і візничий-римлянин з люттю вигукував йому прокльони, бо, певна річ, його поведінка суперечила правилам. Ну але ж хто це зміг би довести, і завжди він міг вигадати якийсь привід, чому він так учинив. Араби, які поставили на римську запряжку, й собі почали гукати і грозити кулаками, але тут біла запряжка з колісницею шугнула зовнішньою доріжкою і повз римлянина, і повз ідумеянина, доїхала раніше від них до повороту, а після нього знову змогла вгризтися у внутрішню доріжку впритул за Іродовою запряжкою. Вся публіка оніміла й на мить перестала кричати, бо ніхто не міг подумати, що щось таке можливе.

Після повороту римлянин вибрав зовнішню доріжку й легко порівнявся з ідумеянином. Він пречудово би встиг випередити понівечену запряжку перед наступним поворотом, але натомість притримав коней і холоднокровно вдарив ідумеянина батогом по голові, аж той упав на коліна в колісниці. Брутальний вчинок знову породив крик у народі, і багато хто вигукував прихильні слова, але спалахнула й ненависть до римлян, і я побачив, як по лавах на трибунах люди б’ються рукопаш.

Утім, тривало це хіба що один подих — так швидко все сталося. Ідумеянин з натугою підвівся в колісниці і спонукав коней на останнє зусилля, перегнав римську запряжку й умисно повернув коней упоперек перед нею. Це вже було не змагання, а смертовбивство. Великі гніді коні повним ходом наскочили на ідумейську запряжку і впали на її коней. Від раптової зупинки на повній швидкості римлянин вилетів із колісниці головою вперед і, незважаючи на шкіряний щиток і шолом, розчерепив собі голову об бордюрний камінь перед рядами глядачів і лишився розслаблено лежати на доріжці. Ідумеянин теж до завершення змагання помер від травм, завданих кінськими копитами.

Для подолання затори ті запряжки, що ще лишалися на доріжці, мусили пригальмувати. Візничий Іродової запряжки гарикав і вимахував батогом так, що наймити, які намагалися винести римлянина з доріжки, кинули його на землю і побігли з дороги, щоб урятувати собі життя. Візничий спробував змусити чорних коней проскакати через труп римлянина, але вони не були військовими кіньми й не хотіли навмисно затоптувати людину копитами. Здиблюючись, вони підхопилися на задні ноги і кидали колісницею так, що вона ледь не перекинулася.

Мало не кроком візничий арабської запряжки ту ж мить скерував своїх білих коней у тісному просторі повз Іродову запряжку. Колесо колісниці наскочило на бордюрний камінь і перехопилося через нього, проте колісниця не перекинулася і дісталася до поворотного каменя до того, як візничий Іродової запряжки встиг об’їхати тіло і поновити такт у своїх коней. Хоч як це було неймовірно, а біла запряжка з її поганою прикметою лідирувала в змаганні, і лишалося вже не так багато кіл. Тепер настала моя черга зірватися на ноги і кричати, і мій крик підхопили всі араби на трибунах. Однак на перегоновій доріжці, яка не мала покриття, поробилися вибоїни, мов на зораному полі, й вона стала небезпечною для візничих.

Візничий чорної запряжки вперше знетерпеливився, почав шмагати коней і спробував, і то не один раз, силоміць протиснутися обіч білої запряжки. Але швидкість і гарний такт арабських коней урятували запряжку, і тій легенькій колісниці не знадобилося оминати поворотні камені геть упритул — завдяки швидкості запряжка могла заходити в поворот широко, і чорна Іродова запряжка вже не встигала знівелювати розрив.

Крім них, на доріжці лишилося тільки три запряги. Біла запряжка намагалася проїхати повз них по-чесному зовнішньою доріжкою, а от візничий Ірода загарикав і звелів їм збочити й дати дорогу. Візничі двох запряжок у страху підкорилися, але третя, яка складалася з лагідних і витривалих коней і на яку ніхто не покладав надії, відмовилася поступатися дорогою. Іродів візничий знову навмисно зашмагав своїх коней, порушив такт, наїхав маточиною в колесо тій колісниці і легко перекинув її завдяки швидкості й вазі, що аж візничий дуже травмувався і вирішив зійти з дистанції. Решта дві упряжки, які не вибули з перегонів, і далі обережно їхали по доріжці, покладаючись на фортуну, що ще могла урвати біг претендентів на перемогу.

Утім цього не сталося. Після помаху прапора по-ластів’ячому швидкі білі коні, не збиваючись із такту, домчали до перемоги. Публіка зайшлася криком і славила також Іродових коней, які відстали на якихось два корпуси. Обидва візничі керували запряжками, їдучи добропорядно поруч, вони спинили коней і з лицемірною повагою привітали один одного, поздоровляючи з тим, що добре позмагалися. Вождь арабського племені вискочив через поручні ложі на доріжку і побіг у майорливому плащі вітати своїх коней. Він балакав до них, поплескував і, обливаючись сльозами, цілував заплилі очі коню, травмованому ударом батога. На трибунах виникли бійки, але вартові швидко їх угамували. Ті, в кого програла ставка, намагалися принаймні вдавати, що задоволені гарним змаганням.

Поздоровити мене прийшов банкір разом з ідумеянським купцем і при мені негайно сплатив йому сто золотих, які програла Клавдія Прокула. Мені він відрахував сто вісімдесят золотих. Коли я відняв від них сорок золотих, мій виграш становив сто сорок золотих, що для багатьох людей у світі означає ціле невелике майно. Тож я не злостився на Клавдію Прокулу.

Тут, звичайно, треба згадати, що мені самому снився білий кінь уночі після бурі. Сон з тієї чи тієї причини був таким потужним, що я прокинувся від власних сліз. Тож можливо, що я б у кожному разі пригадав той сон і сприйняв би його як передвістя, побачивши гарну білу запряжку, і що я із власної ініціативи поставив би на неї. Однак це не цілком певно. Адже коні зашпорталися й упали на коліна, виїжджаючи на перегонову доріжку. Хай би й не вірив у прикмети, але розумний чоловік усе ж не чинитиме всупереч ним. Тому я відчував на собі обов’язок віднайти дівчину, в якої помер брат, і я не мав іншої підказки, аніж слова самотнього рибалки про те, що вона тієї ночі оплакувала брата у грецькому театрі.

Клавдія Прокула запропонувала мені піти з нею на бенкет Ірода, хоч мене не було запрошено. Мабуть, вона вважала таку свою прихильність вартою ста золотих. Однак я не мав бажання непрохано штовхатися серед тих сотень, яких Ірод Антипа з політичних міркувань уважав за потрібне почастувати, і Клавдія Прокула не образилася, коли я розлучився з нею, хоча, мабуть, мала мене за дурня, що не скористався такою нагодою.

Цирк порожнів, а на вулицях Тиверіади був наплив людей з усіх народів, і я мав великі підозри, що вечір стане неспокійним, незважаючи на загони вартівників і на легіонерів, відряджених на підтримання порядку. Я легко знайшов маленький грецький театр, але жодного оголошення про виставу не побачив. Утім, брами було відчинено, і на рядах лавок, як я спостеріг, розтаборився прибулий до міста бідний люд, який не знайшов собі даху над головою. Дехто навіть розпалив вогонь і готував на ньому їжу, тож я міг лише здогадуватися, який вигляд матиме назавтра гарний новий театр.

Я спустився у прохід між сценою і глядацькою залою, і ніхто не завадив мені пройти в підвали, де зберігають сценічний інвентар і де інколи ночують артисти-гастролери, якщо не мають патронів, які примістили би їх у себе. Все було безлюдним і порожнім — і певною мірою примарним, як завжди під театральною сценою після того, як розійшлися актори, немов персонажі й репліки зіграних п’єс і далі невидимо лишаються в повітрі. Як на мене, отакі темні підвальні покої театру завжди чимось нагадують потойбіччя, таке, як його змальовують поети. З яким же захватом я біг колись після вдалої вистави попід сцену, щоб занести подарунок комусь із артистів, гра якого мене схвилювала, і щоразу мене огортало холодне відчуття нереальності. Після того як артист скидає з себе одежу, він уже не та сама істота, що на сцені.

Ходячи в тих потойбічних кімнатах, я відчув, наскільки я за короткий час відійшов від колишнього свого життя й від усього, що раніше давало мені радість і насолоду. Все колишнє було лишень спогадом, який краяв мені душу, коли я зрозумів, що вже ніколи не зможу його впіймати таким самим. Мені здалося, що я бачу примару, коли назустріч мені в темному проході вийшов, спотикаючись, дід-грек з роздутим животом і напухлими від надмірного пиття вина очима. Він погрозив мені ціпком і, лаючись, запитав, що я шукаю і як потрапив під сцену.

Заспокоюючись, я спитав, чи не квартирує хтось у кімнатах театру. Він іще дужче розгнівався й загукав:

— Ти часом не про тих мандрівних єгипетських негідників, які брехливими вивертами обдурили мене й накликали на мене біду, принісши труп до театру? Вони втекли вночі, не віддавши боргу. Я хотів би добратися до них напевно ще щиріше, ніж ти.

Я мовив:

— Мені розповіли, що я знайду тут дівчину, яка втратила брата. Я до неї маю справу.

Дід недовірливо роздивився мене й запитав:

— А ти часом не один із них і чи не умишляєш ти чого? Я тримаю дівчину в заручниках, забравши у неї одяг і взуття, й не випущу її, доки борг не буде виплачено до останнього гроша.

— Мене послано викупити її, — пояснив я і подзенькав калиткою. — Веди мене до неї, і ти не пожалкуєш про свої зусилля.

З ваганням і недовірою дід провів мене проходом і відсунув засув на дверях маленької комірки. Коли він відчинив дерев’яні двері, я побачив при світлі, що йшло із заглибини в стіні, худу голу дівчину, яка щулилася в кутку зі сплутаним волоссям на лиці й немов завмерла в горі, адже вона не ворухнулася, коли ми прийшли. У комірці не було ні чашки з водою, ні їжі, ні бодай якоїсь накривки.

— Вона хвора? — запитав я.

— Вона — шкодлива дівчина і тільки дерла мені бороду, коли я спробував змусити її танцювати біля брами, — пояснив дід. — У місті — наплив гостей. Може, їй кинули би грошей, якби вона потанцювала. Зрозумій, що мені довелося заплатити за похорон її брата, щоб ніхто не дізнався, що вони принесли труп до театру. Багато чого й іншого заборгували мені ті облудні єгиптяни.

Я доторкнувся до плеча дівчини і кинув свою калитку перед нею.

— Мене послано принести тобі сто сорок золотих, — голосно мовив я. — Заплати борг і попроси віддати тобі одежу й речі, і ти вільна йти, куди захочеш. — Але дівчина — ані руш.

— Сто сорок золотих! — вигукнув дід і правою рукою зробив жести, які відвертають нещастя. — Цього я боявся. Вино скінчилося. Я бачу і чую галюцинації. — Він спробував хватонути калитку, але про всяк випадок я забрав її, бо дівчина її не торкалася. Я запитав, скільки винна дівчина.

Дід почав потирати долоні, побожно видивлявся запухлими очима догори, бурмотів і лічив про себе й урешті хитро мовив:

— Я не жадібна людина, хоч та баламутна дівчина накликала на мене нещастя. Заокруглімо борг до десятьох золотих, і я зараз же сходжу по її речі і принесу їй вина та їжу. Певно, вона з голоду така слаба, що не може вимовити й слова. Ти не матимеш з неї ніякої радості в цьому стані.

Він почав сіпати мене за плече й шепотіти мені на вухо, пояснюючи:

— Сто сорок золотих — божевільна ціна за отаку дівчину. Ти напевно несповна розуму. Вистачить, щоб ти заплатив її борг. А тоді забирай її куди хочеш і роби з нею що хочеш. Якщо ти ще додатково заплатиш мені лише один золотий, я влаштую тобі потрібні документи, і ти зможеш у суді записати її своєю невільницею й випалити тавро на її задниці, бо вона не має жодного протектора.

Не підіймаючи голови, дівчина змахнула волосся з очей і просичала:

— Дай тому гидотному дідугану п’ять золотих. Це мій борг і борг усіх решта, багаторазово більший. А тоді копни його від мене поміж ноги.

Я розкрив калитку й відлічив дідові п’ять золотих. Він був у такому захваті від цього, що навіть не торгувався, а зразу ж кинувся по одяг дівчини. Жбурнувши клунок у комірку, він захоплено гукнув, що негайно принесе їжу й вино. Я знову кинув калитку на коліна дівчині і обернувся, щоб іти собі. Але вона затримала мене й запитала:

— Чого ти хочеш від мене? З мене не буде для тебе втіхи на сто сорок золотих. Наступної ночі я так чи так повісилася б на своєму волоссі.

— Я не хочу від тебе нічого, — запевнив я. — Мене послали лише принести ці гроші тобі.

— Так не буває, — недовірливо мовила дівчина й нарешті здійняла голову, щоб подивитися на мене. На превеликий мій подив, я впізнав її. То була Міріна, танцівниця, з якою я познайомився на кораблі в дорозі до Йоппе. Але вона не відразу мене впізнала через мою бороду та юдейське вбрання.

— Міріна! — вигукнув я. — Я не знав, що це ти. Що з тобою сталося? Чому ти така нещасна, що хочеш повіситися?

Міріна скулилася, прикрила, соромлячись, волоссям голі коліна й попросила:

— Не дивися на мене таку. Відвернися принаймні, щоб я могла вдягтися.

Вона розв’язала клунок з одягом, знайшла гребінець, зачесалася й перехопила волосся стрічкою, надягла короткий хітон і зав’язала оздобні черевики на ногах. Далі вона зайшлася гірким плачем і обійняла мене всім худорлявим тілом, припавши лицем мені до грудей і намочивши мій плащ сльозами.

Я гладив їй плечі, втішав її добрими словами й запитав:

— А що, твій брат і справді помер, і це за ним ти плачеш?

Гикаючи з плачу, Міріна спромоглася сказати:

— За ним я вже наплакалася. А тепер я плачу, певно, через те, що в світі є ще котрась людина, яка бажає мені добра. Наступної ночі я би померла, і в мене не було б навіть гроша, який поклали би мені до рота на плату перевізнику.

Цупко пригортаючись до мене, вона заплакала ще гіркіше. Мені важко було видобути з неї розумне слово, але врешті вона заспокоїлася досить, щоб розповісти, як не таланило трупі артистів усю дорогу. Вони помандрували були до Переї і давали вистави в місті, де відпочивають легіонери, однак артисти захворіли на пропасницю. Дорогою назад вони, щоб вижити, мусили виступати на току, і юдеї закидали їх камінням. У Тиверіаді вони сподівалися зорганізувати виставу завдяки перегонам, але її брат втопився біля берега, подавшись купатися. Хоч їм вдалося, пірнувши, витягти його і вони качали його по землі, а Міріна намагалася вдихнути в нього життя, він уже не ожив. Потай вони занесли його до театру, і врешті дід-грек допоміг їм уночі поховати його, щоб через виявлення трупа будівлі театру не довелося проходити процедуру очищення. Решта артистів утекли, а Міріна з речами лишилася сама в заручницях. Але вона вже неспроможна була танцювати — настільки вона перелякалася після того, як юдеї закидали її камінням за її танець.

Вона пояснила:

— Доки жив мій брат, ми покладалися одне на одного, і я не була сама-самісінька на світі. Але коли він помер і ми його поховали, я відчула себе беззахисною і зрозуміла, що куди б я не подалася, мене супроводжує неталан і я беззахисна, а тому не хочу більше жити. Я не можу ні їсти, ні пити, все тіло моє розслаблене, і я не хочу більше дивитися ні на що в світі, не хочу чути жодних звуків, не хочу відчувати жодних запахів і смаків. Я сита всім донесхочу і горюю за своїм братом.

— І я не розумію тебе, — вела вона далі. — Твої гроші — це, напевно, якась нова брехня і принада, щоб я й далі жила своїм геть марним життям і, не маючи захисту, наражалася на нові й нові удари недолі. Ні, ні, забирай свої гроші і краще лиши мене тут умирати на самоті, щоб я більше не розчаровувалася, адже нарешті я опам’яталася в цьому світі беззахисності й розпуки.

Дід-грек повернувся в комірку, приніс їй хліба й каші в мисці і тремтючими руками налив їй вина в чашку, пропонуючи їй випити.

— Одначе ходіть до моєї кімнати сценічного сторожа, — запросив він. — Там світліше і є ложе. Я зроблю так, щоб вам було зручно.

— Думаю, всяке місце непогане, — сказав я. — Ти просто лиши нас удвох, бо ми маємо дещо обговорити між собою.

Він послужливо пообіцяв, що в нас буде змога побути вдвох хоч до ранку. Якщо ми захочемо ще вина, ми можемо прийти і взяти в нього. Він вийшов, тримаючи посудину з вином під пахвою, і Міріна почала їсти, спершу знехотя, але потім дедалі жадібніше, доки миска не спорожніла й від хліба не лишилося ані крихти.

Попоївши, вона запитала:

— Що такого поганого в моєму танці й чому мене спіткало прокляття, аж я не довіряю вже своєму тілу, а лише боюся? Ти сам бачив, як я танцювала на кораблі, і танцюю я аж ніяк не для принаджування чоловіків, а щоби порозважати і схвилювати своїм умінням. А те, що я, танцюючи, гола — ну то від одягу, коли він колишеться, я лише заточуватимуся і втрачатиму рівновагу, і в моєму худому тілі небагато є на що дивитися, адже в мені є лише натреновані м’язи і навіть грудей нема, які би принаджували. Не розумію, чому юдеї так нещадно закидали мене камінням.

Вона показала синці на тілі й погано загоєний забій на голові під волоссям і розповіла:

— Ми попросили їжу в селі й хотіли в нагороду якнайкраще порозважати їх співом, музикою і моїм танцем. Але вони б закаменували мене на смерть, якби нас не було так багато. Мене муляє відчуття, ніби я зробила щось недозволене, і, певно, я вже ніколи не зможу танцювати як раніше.

Я поміркував над її розповіддю й пояснив:

— Думаю, я розумію, від чого в них така злість. Мені розповідали, що княгиня Іродіяда звеліла дочці танцювати перед розпусним Іродом Антипою, щоби схилити його віддати на страту одного юдейського пророка, який погано висловлювався про княгиню. Тому в цьому куточку землі побожні юдеї ненавидять поганський танець.

Міріна похитала головою і сказала:

— Раніше я пишалася своїм умінням і любила вільне й мінливе життя артистки. Але нас спіткала біда за бідою, тож мене заполонила тривога і я боялася кожного прийдешнього дня. Те, що втопився брат, було останнім нещастям, яке мене розчавило.

Утім, виливши свою тривогу, вона почала чудуватися, розкрила калитку, обмацала золоті й запитала, з якого дива я захотів дати їх їй і як узагалі я її знайшов. Я розповів їй про самотнього рибалку і мою ставку на перегонах і врешті сказав:

— Думаю, той чоловік з великої віддалі почув понад озером, як ти плачеш тут у театрі під сценою. Але як це можливо і як він знав, що твій брат помер, — цього я не насмілюся пояснювати. Так чи так, а гроші належать тобі, і ти вільна йти собі й приходити, як хочеш.

Міріна замислено наморщилася й попросила:

— Опиши мені того чоловіка. Чи не був він таким, що, здавалося, він багато настраждався і геть знеможений? Чи не мав він лагідне й серйозне обличчя, аж ти не можеш це обличчя забути? Чи не мав він рубців на зап’ястках і ногах?

Я натхненно мовив:

— Ти кажеш про того самого чоловіка. Отже, ти бачилася з ним.

Міріна пригадала й пояснила:

— Утікши від розлючених юдеїв, ми не мали що їсти, крім колосків, яких нарвали на полі. Врешті ми знайшли криницю і, пригнічені, вирішили заночувати коло неї. І тоді прийшов той самий чоловік, дуже стомлено дибаючи дорогою, й попросив: «Дайте мені пити». Але всі ми були злі на юдеїв. Чоловіки не підпустили його до криниці, а мій брат насміхався з нього, вигукуючи: «Хай би ти навіть у юдейському пеклі був, а я б і пальця в воду не вмочив, щоб відживити тебе, бо ти проклятущий юдей!» Проте мені врешті стало його шкода. Я зачерпнула йому води, дала йому напитися й помила йому зранені ноги, бо сам він був не в змозі, і ніхто не стримував мене від цього. Узагалі, артисти — це ті, хто розуміє людей. Мабуть, і мій брат просто жартував і врешті, звісно, пустив би його до криниці. Ми в ту хвилину були всі люті на юдеїв. Коли він напився і я помила йому ноги, він лагідно подивився на мене, поблагословив мене і сказав: «Те, що ти вчинила мені, це ти вчинила тому, хто мене послав. За цей єдиний твій вчинок тобі багато пробачиться. Будуть князі й царі, які заздритимуть тобі, бо ти дала мені попити води, коли я мав спрагу».

— Він і справді так тобі казав, Міріно? — з подивом запитав я.

— Саме так і казав, — запевнила вона. — Його слова збереглися у мене в пам’яті, хоч я їх не зрозуміла. Але через його дивність я запам’ятала його слова. А після того як я знову обернулася до інших, він зник. Зголоднівши, жуючи деревну кору, ми поклалися на нічліг біля криниці, але за якийсь час дорогою надійшла стара бабця, роззираючись у пошуках чогось. Вона мала з собою в коші ячмінні хлібини й баранину. Вона пригостила ними нас, хоч ми сказали, що не маємо ані гроша, щоб їй заплатити. Жінка мовила: «Беріть і їжте. Мені пообіцяли, що будь-що, що я віддам зі свого, мені повернеться в багато разів більше». Ми взяли й попоїли, і всі ми наситились. Чоловіки припустили, що юдеї злякалися, повівшись з нами так погано, і тому намагаються задобрити нас. Але жінка позбирала залишки назад до коша та й знову пішла собі. Мені здалося, що той знесилений чоловік зустрів був її і звелів їй принести нам їжу, бо я була приязною до нього. А хто він, власне, такий, якщо він справді той самий чоловік, якого ти зустрів уночі по той бік озера?

Я роздумував, скільки всього насмілюся їй розповісти, і, повагавшись, мовив:

— Я не знаю і сам не розумію. В усякому разі він по-князівському відшкодовує тобі за ту дещицю води, яку ти йому дала. Але навіть у найдальших думках я не міг собі уявити, що зустріну тут тебе, Міріно, і що мені доведеться саме тобі віддати гроші, які я виграв ставкою на перегонах. Мені не лишається нічого іншого, як сприйняти це за ознаку й за нагадування, що я не тільки з власної волі сів на корабель в Александрії. Але зоставайся в мирі, Міріно, і роби з грошима, що хочеш. Я мушу йти, бо чекаю на один поклик.

Міріна рішуче вхопила мене за лікоть, знову посадила мене на землю й заперечила:

— Нікуди ти ще не підеш, і я не пущу тебе в дорогу отак просто. Чоловік, про якого ти розповів, не може бути звичайною людиною. Людина не поводиться і не каже так, як поводиться й каже він.

Однак я не мав бажання відкривати таїну царства чужій-чужісінькій дівчині, в якої й ремесло сумнівне. Неласкаво я мовив:

— Ти вже маєш від нього все, що мала мати, і більше, ніж заслуговуєш. Не докучай мені.

Розсердившись, Міріна тицьнула калитку мені назад і визвірилася:

— Тоді тримай свої гроші, і нехай вони припікають тобі сумління до кінця твого життя. Грошима ти не відкупишся від мене, бо моїй тривозі гроші не зарадять. Краще я повішуся. Зараз же розказуй про нього все що знаєш, а тоді веди мене до нього.

Я зрозумів, що вскочив у халепу, роздратовано застогнав і загукав:

— Його вчинки — це не вчинки людини, і я не осягну його своїм людським розумом. Хіба в цьому краї нема юдейських вдів і сиріт, які шанують Бога й шукають царства? Чому він вибрав саме єгипетську і ще змалку грішну дівчину мені на клопіт?

Міріна образилася й мовила:

— Я аж ніяк не єгиптянка з низоти, а народилася на острові від добрих грецьких батьків і не збагну, що ти маєш на увазі, коли винуватиш мене, що я змалку грішниця. У моєму ремеслі нема нічого ганебного, адже ним я чарую і радую людей. Щоправда, я не стверджуватиму, що була лише з одним чоловіком, але на такий гріх потрібні двоє, і не знаю — чи то я більша грішниця, чи той чоловік, який, бачачи мою бідність, підкуповує мене на гріх. Але з колишнім життям я розпрощалася так цілковито, немовби вже повісилася. Я хочу для себе нового і кращого життя. Грошима мені його купити не до снаги. Тому ти мусиш допомогти мені, так ніби ти мій брат.

Мені хотілося плакати. Ледве я позбувся Марії з Беріту, як мені на голову звалили другу, ще чужішу і небезпечнішу дівчину. Але я мусив розповісти. Обміркувавши слова, я пояснив:

— Не знаю, скільки ти з цього зрозумієш, але ти бачила світ і, мабуть, спізнала й інші непоясненні речі. Я маю підставу гадати, що чоловік, якому ти дала напитися води біля криниці і з яким я заговорив уночі на березі, — це Ісус Назарянин.

— О, я чула про нього, — на мій подив, перебила Міріна. — Адже легіонери в Десятимісті майже ні про що більше не балакали. Він учиняв дива, уздоровлював хворих, воскрешав навіть мертвих і обіцяв створити для юдеїв царство. Тому його розіпнули на хресті в Єрусалимі, і його учні викрали тіло з гробниці з-під носа в Понтія Пилата, щоб запевняти народ, що він воскрес із мертвих. Чи, може, ти хочеш сказати, що він і справді воскрес із мертвих і що саме з ним я бачилася на дорозі біля криниці?

— Він воскрес із мертвих, — запевнив я. — Тому він син Божий, і я маю підставу гадати, що він має всю владу на небі й на землі. Нічого такого раніше не бувало. Поперед своїх він попрямував до Галілеї. Ти, швидше за все, бачила його саме тоді, як він був у дорозі. Він пообіцяв зустрітися ще зі своїми на горі.

— Але, — розсудливо заперечила Міріна, — як він міг відчувати спрагу, якщо він справді син Божий?

— Звідки мені знати? — роздратувався я. — Я сам відчував пальцями сліди від батога на його спині, якщо це таки був він. Я можу потвердити, що він — тіло і кість. Він людина серед людей, але водночас син Божий. І не питай мене, як чи чому воно так, бо, думаю, саме це є найдивовижнішим у ньому і саме такого раніше не бувало. Тому і його царство не може бути просто земним царством, як уявляють собі юдеї.

Міріна роздивилася довкола великими очима, в страху обміркувала мої слова й урешті пояснила:

— Якщо воно так, як ти кажеш, він прислав тебе до мене замість мого померлого брата і аж ніяк не лише через гроші. Так він пов’язав нас, як пов’язують за ноги пару голубів. Мені теж хочеться до його царства, яким би воно не було, — головне, щоб воно не скидалося на це земне життя, бо цим життям я вже сита донесхочу. Ходімо разом на гору і впадімо разом на землю перед його обличчя, щоб він узяв нас до свого царства, так, як він дав тебе мені в брати, а мене — тобі в сестри.

— Міріно, — запевнив я. — Я не бажаю і не потребую сестри. Поправді. У цьому ти дуже помиляєшся. І я в жодному разі не візьму тебе з собою на гору, бо я ще не знаю, чи знайду я навіть сам туди дорогу. Хтозна, чи не вб’ють мене його учні, гадаючи, що я шпигую за їхніми священними таємницями. Спробуй зрозуміти: вони вірять, що його царство — лише для обрізаних юдеїв. Вони не пустять туди римлян чи греків і навіть самарян, бо ті не визнають їхнього храму. Все це складніше й небезпечніше, ніж ти думаєш. Але якщо ти пообіцяєш бути чемною і не турбувати мене, то, зустрівши його, я повернуся до тебе розповісти тобі про нього, якщо він часом іще на горі не братиме до свого царства тих, кого визнає за своїх. У такому разі я вже не повернуся, але сподіваюся, що все ж таки ти згадуватимеш мене добрими думками.

Шпарко Міріна жбурнула калитку мені в очі.

— Нехай так, — з гіркотою сказала вона. — І за соломинку вхопиться, хто топиться. Тому я була готова вхопитися за Ісуса Назарянина й узяти тебе собі в брати, дарма що ти не гідний мого брата. Ми розуміли одне одного з півслова і з позирку, сміялися з однакового і жартували з усього що можна, з голоду та й навіть з принижень, щоб витримувати жалюгідне життя артиста. Іди геть, бездушний, бо ти думаєш купити людину за гроші. Давай поквапся на гору в гарному настрої, от тільки мені цікаво — щó то за царство, в яке тебе пустять, якщо ти покидаєш мене, щоб я тривожилася і вмерла? Що знаєш про беззахисність ти, багатій?

Я роздивлявся її і зрозумів з недоброго погляду її зелених очей, що вона справді з горя й затятості ладна повіситися в цьому душевному стані, бодай щоб допекти мені. Говорила вона так переконано, що мене почав гризти сумнів. Може, Ісус Назарянин і справді так задумав, щоб я розм’як і взяв Міріну собі в сестри, хай це й було безглуздям. Я починав розуміти, що його царство — це не лише те, що приємно; воно ставить вимоги, відповідати яким нелегко.

— Сестро моя Міріно, — кисло мовив я. — Тоді ходімо разом, і потім не винувать мене.

Але Міріна не вдовольнилася цим. Вона зажадала:

— Не говори зі мною з такою гіркотою. Якщо ти береш мене з собою, роби це як брат, з добрим настроєм. А то мені не буде чого йти за тобою.

І мені не лишалося нічого іншого, як по-братньому обійняти її худорляве тіло, поцілувати її в щоки й утішити добрими словами. Вона ще трохи пустила сльозу, але далі ми разом вийшли з театру, і дід-грек не зупиняв нас, а мугикав щось собі під носа, сидячи біля глека з вином у воротарській будці.

Сонце щойно зайшло за гори. У галасливому місті засвічувалися незліченні лампи й вогонь під казанами. Я так квапився повернутися на курорт, що не здогадався купити Міріні новий одяг. Через її сценічне вбрання і оздобне взуття багато хто із зустрічних вигукували до неї закличні слова. Я наморочився, доки безпечно вивів її з міста на дорогу до курорту. Якесь передчуття запевняло мене, що Ісусові учні саме цієї ночі рушать у дорогу, щоб попрямувати на гору, і вони не могли би вибрати кращого часу, адже назавтра люд подасться з Тиверіади в різні частини краю, і мандрівці на битих шляхах не привертатимуть до себе жодної уваги. Тому я поспішав.

Аж у грецькому заїзді, захеканий і спітнілий, при світлі яскравих ламп, я похопився, що діяв нерозумно. Делікатний господар заїзду, який звик без подиву спостерігати витребеньки багатіїв, прийшов до нас, обдивився Міріну з голови до ніг і докірливо сказав мені:

— Та ти просто невситима утроба, римлянине. Спершу привів із собою дівчину-юдейку собі на забаву і не сказав про це нічого, бо тримав її в кімнаті за завісами. Але це вже занадто, що ти ввечері святкового дня тягнеш з собою до мого будинку нечупарну артистку, яка, коли ти заснеш, почне пропонувати себе за кілька драхм іншим мешканцям, викличе осуд і, йдучи звідси, ще й постільні речі вкраде. Знаю я артистів.

Його очима я обдивився Міріну згори донизу й побачив, наскільки торочкувато-потертий і заяложений у неї короткий плащ танцюристки, і наскільки стерся колір її оздобних черевичків, і наскільки ще й брудні в неї коліна. Обличчя її й досі було спухле зі сліз, тож можна було подумати, що вона прийшла просто з оргії. Під пахвою вона тримала братову п’ятиголосу флейту, і не сказати, щоби флейта була чимось на кшталт рекомендації, коли намагаєшся поселитися в дорогому заїзді. Я розумів господаря заїзду, а Міріна похнюпила очі в землю й воліла тримати язика за зубами, хоча, мабуть, сказати могла би багато що. Утім слова господаря заїзду образили мене, бо цим він поставив під сумнів мою розсудливість, хоч я багато поїздив і був громадянином. Мене пройняла безглуздість усього, і я схопився обома руками за голову й вигукнув:

— Ти геть помиляєшся, чоловіче добрий! Ця дівчина — моя сестра. Ми розсварилися на кораблі, їдучи з Александрії, і вона на зло прибилася до артистів. Я знайшов її в театрі в Тиверіаді, й вона сита по зав’язку своєю авантюрою. Стривай, доки вона викупається, зачешеться і пристойно вдягнеться. Мовчи задля її репутації, і ти не пожалкуєш.

Господар заїзду повірив мені лише почасти й сердито пробуркотів собі під носа, що навіть найп’яніший мешканець, який тишком-нишком притягує лярву до кімнати в заїзді, досі ще не додумався називати її своєю сестрою. Але зрозумівши, що я не п’яний і що я знався з Міріною ще раніше, а не просто вхопив її на вулиці, він впустив нас і послав невільницю завести Міріну на купіль, сказав перукарю завити їй волосся, а гардеробнику — розкласти в кімнаті одежу, щоб я купив те, що потрібно. Я хотів для Міріни лише пристойне дорожнє вбрання, яке не привертатиме уваги, але, повернувшись із купелі, вона будь-що забажала приміряти різні убори й роздивитися себе спереду і ззаду в люстро, яке тримала невільниця, аж мені це геть надокучило, і я впав долілиць на ложе й затулив вуха руками, щоб не чути їхньої нестерпної балаканини.

Бачачи, що я не на жарт розгнівався, Міріна поскидала одяг на купу, відіслала невільницю, сіла біля мене, обережно торкнулася мого плеча й мовила:

— У жінки легшають туга й розчарування, коли в її тіло втирають запашні масті, коли їй роблять нову зачіску і дають вдягтися в добру одежу. Але спробуй згадати, що мої розлізлий плащ і зношені черевички були б мені куди миліші, якби я в них мала змогу поділитися шматком ячмінного хліба з моїм живим братом. Ти б хоч намагався сміятися, як оце я намагаюся сміятись і розважати тебе своєю поведінкою, щоб ти забув лихі думки.

Я стиснув голову руками й заремствував:

— О сестро, я буду радий, якщо журба відляже тобі від серця, але твоя тривога передалася й мені. Уже пізня ніч, і з кожною хвилиною мене мучить дедалі більший страх. Не знаю, чого саме я боюся, але в серці своєму я молю Ісуса Назарянина, щоб він не покинув нас. Не кажи мені про волосся й одежу. Мені й самому однаково, у що я вдягаюся або що я їм чи п’ю, коли наближається час сповнення і він невдовзі явиться своїм.

Міріна пригорнулася до мене, оповила мене руками, притулилася худою щокою до мого плеча й тихо спитала:

— А ти справді щиросердо назвав мене сестрою? Якщо так, мені нічого більш не треба. Саме отак я спала у братових обіймах, приклавши голову до його надійного плеча.

Минула якась хвилина, а вона вже заснула в моїх обіймах, схлипнувши ще кілька разів уві сні. А ось мені через мій неспокій сон не йшов на очі. На межі сну й неспання мені привиділося божевільне видіння. Я постарішав, мав сиву голову й прямував нескінченною дорогою в пустелі босоніж і в пошарпаній одежі. Зі мною мандрувала, змарніла й худа, Міріна з ношею на плечах, а позаду їхала на кошлатому віслюку Марія з Беріту, така потовстіла і з такими рівчаками невдоволення в куточках рота, що я вже впізнавав її лише з очей. Десь удалині попереду мене простувала ясна постать і часом озиралася, але хай як я поспішав, а знав, що ніколи її не наздожену.

Пробудившись з видіння, я зауважив, що тіло моє геть змокріло. Якщо це справді було передвістя мого майбутнього і якщо Ісус Назарянин давав своїм отаке царство, я вже не знав, чи хочу шукати Ісуса. Я згадав, як він пророкував мені й інші лиха вночі на березі озера, якщо то справді був він. Мене опанувала спокуса, і мені в моєму стані здалося, неначе темрява, темніша за темряву ночі, наближалася до мене, мов жива істота, й намагалася оповитися навколо мене.

— Ісусе Назарянине, сину Божий, помилуй мене! — гучно вигукнув я, пойнятий мукою. Темрява відступилася від мене. Я склав руки докупи і подумки прочитав молитву, якої навчила мене Сусанна. Сказавши наприкінці: «амінь», я заснув, заспокоєний, і проспав до світання.

Прокинувся я від того, що Міріна схопилася й сіла поряд зі мною. Зі шпарин у віконницях я побачив бляклий світанок. Але Міріна втупилася перед собою блискучими очима на усміхненому обличчі, скрикнула й мовила:

— О брате Марку, я бачила дивовижний сон.

Вона розповіла його:

— Ми підіймалися вогненними сходами, ти і я і ще хтось третій, але вогонь не пік, і ми сходили дедалі вище, в дедалі більшу ясноту. Коли ти змучився і не хотів уже йти далі, я взяла тебе за руку й допомагала тобі крокувати вперед. Цей сон — найгарніший сон, який я коли-небудь бачила. Він віщує нам щось добре.

— Я теж бачив сон, — мовив я і встиг подумати, що обидва сни, можливо, віщували щось одне, хоча щось одне можна побачити зовсім по-різному. Але тут пролунав стук у двері, ввійшов заспаний і зляканий слуга, звернувся до мене й попросив:

— Не гнівайся, пане, але тебе питають. Я б не насмілився тебе будити, але внизу стоїть упертий чоловік з двома віслюками. Він запевняє, що ти негайно мусиш поквапитися в дорогу.

Я накинув плащ, майнув униз і побачив, що сонце ще не зійшло. Тремтячи з холоду, я побачив Натана й на радощах закричав, впізнаючи його. Він теж був пройнятий таким нетерплячим чеканням, що забув про свою мовчанку й розповів:

— Вони вирушили вночі з Капернаума. Про це сповіщено всіх. Вирушили вони різними групами, кожен з близькими й далекими родичами. Сусанну вони теж узяли з собою, і я дав їй одного з віслюків. Другого віслюка я позичив Симону Петру, бо у нього стара й хвороблива теща. Я подумав, що тобі розумно буде мати з ним добрі стосунки, хоч він іще не знає, чийого віслюка я йому позичив. Але, думаю, вони нікого не відкинуть, хто лиш дістав вістку, бо це день милості. Наступної ночі, можливо, для Ізраїлю буде створено царство.

— Мені взяти меча? — поспіхом запитав я.

— Ти що! — застеріг Натан. — Він сам сказав: хто візьме меча — від меча й загине. Він може покликати на допомогу легіон янголів, якщо треба. Рушаймо мерщій і попрямуймо на гору, немовби у сні.

Я запитав, чи далеко до гори. Натан запевнив, що знає гору і шляхи до неї. Віддаль — одна денна дорога з чимось. На його думку, нам найрозумніше буде прибути на гору аж коли вечорітиме, щоб не привертати зайвої уваги. Я попросив його зачекати хвильку, щоб я встиг одягнутися і спорядити свою супутницю.

Аж коли ми зійшли вниз із Міріною, я зрозумів: Натан гадав, що Марія з Беріту й досі разом зі мною. Чудуючись, він глянув на Міріну, а тоді докірливо подивився на мене. Мене огорнуло відчуття провини, немов я не справдив його довіри, і я взявся жваво пояснювати:

— Ця дівчина — захожа, як і я, але вона втратила брата, і я взяв її за сестру. Зглянься на неї заради Ісуса Назарянина. Але якщо ти не хочеш брати її з собою, я теж не можу йти за тобою, бо мене зв’язує обіцянка привести її на гору.

Мій авторитет поменшав у Натанових очах, і, мабуть, у думках своїх він уважав мене пустомолотом. Одначе він лише розвів руками й не перечачи погодився з моїм рішенням. Либонь, його полегкість після довгого чекання була такою великою, що в разі нагальної потреби він би взяв із собою хоч Ірода Антипу, якби той пильно попрохав. Я посмілішав і подумав, що й учні, сповнені радісного чекання, залишать вирішувати самому Ісусу, кого він хоче пустити до себе, а кого ні.

Натан запровадив нас навпростець повз місто на битий шлях, який вів у глибину краю. Як я і здогадувався, з міста вирушало чимало людей, які напередодні побували на перегонах і заночували в Тиверіаді. Коли ми піднялися в гори дорогою, я озирнувся й побачив величний краєвид — Галілейське море та місто з колонадами. Дорога позаду нас рябіла від люду, а попереду, показуючи її напрям, виднілися хмари куряви, підняті ногами подорожніх.

На узбіччі й біля кожного мосту через короткі проміжки були розставлені на сторожі легіонери. Римські урядники, вочевидь, вирішили цього дня натрусити доброго вилову, адже легіонери зупиняли кожен транспорт — віслюків, верблюдів, коней і волові запряги, щоб зібрати дорожнє мито. Пішоходів вони з цим митом не чіпали, але часом викликали з людської маси котрогось підозрілого з вигляду чоловіка, допитували його й оглядали, чи нема в нього зброї.

Коли ми почали спускатися косогором у глибину Галілеї, мені здалося, наче весь галілейський край — це суцільний сад. Такими густими були посадки край дороги. Побоюючись римлян, багато пішоходів без жодної причини відбігали на узбіччя, коли бачили легіонерів на сторожі. А ось місцеві рільники підбігали до дороги, лаялись і ремствували, що ті юрби, оминаючи сторожові пости, толочать їхні посадки й затоптують обгороджені мурами виноградники.

Нас не оглядали й нічого не питали, хоч за обох віслюків нам довелося заплатити дорожнє мито по три рази. В опівденній порі ми відпочили поблизу криниці, дали відпочинок віслюкам і поїли. Аж тоді я згадав собі щось, і мене пройняла стурбованість. Я спитав Натана, чи напевно Марія Магдалина дістала звістку, — може, я мушу повертати назад, щоб її пошукати. Проте Натан заспокоїв мене й запевнив, що всіх, хто чекав, напевно було сповіщено.

Під час нашого відпочинку я розглядав людей, які прямували дорогою, не маючи терпіння перепочити бодай у найгарячішу пору дня, і намагався відгадувати, скільки з них і хто саме теж мандрує на гору. Далебі я бачив, як дехто прямує з виразом радісного чекання і з прояснілим обличчям, немов вони не наковталися дорожньої куряви чи не відчували втоми в тілі. А ось ті, хто повертався з перегонів, ішли з хитлявою головою і знудженим виглядом. Багато хто відламав з дерев густолисті гілки й затулявся ними від сонячного пряження, бо день був гарячий. Дорогою повз нас пройшов гарний юнак, ведучи сліпця.

Саме коли ми готувалися їхати далі, ми ще здалеку почули стукіт копит і коліс колісниці й застережні вигуки. Повз нас промчала дорогою сіра кінська запряжка, яка напередодні брала участь у перегонах. У заторі біля сторожового посту візничому довелося було стримати коней, а тепер він скористався нагодою, щоби пришвидшитися, не зважаючи на пішоходів. Я подумав, що з такою швидкістю він іще, бува, зіб’є когось з ніг — така тиснява була на дорозі.

Доїхавши до повороту, ми побачили, що нещастя таки сталося. Група людей зібралася на узбіччі, грозячи кулаком колісниці, яка вже зникла вдалині. Той юнак, що вів сліпого, встиг був відштовхнути того з-перед колісниці, але сам потрапив під ноги коням. Йому потовкло голову, аж у нього з чола текла кров, і, мабуть, переламало ногу, адже вона його не тримала, коли він спробував підвестися. Сліпець сердито нарікав, не розуміючи, що ж сталося.

Помітивши, що знадобилася допомога, група людей швидко розсіялася і рушила далі. Юнак витирав кров із чола й обмацував ногу. Я з цікавістю дивився на нього й думав: він має дякувати долі, що уцілів. Зціпивши зуби, він у відповідь глянув на мене й обернувся до сліпого, заспокоюючи його кількома емоційними словами. Ми би проїхали повз, але Міріна гукнула Натану, наказуючи йому зупинитися, і спритно зіскочила з віслюка на дорогу. Вклякнувши біля юнака, вона обіруч помацала його ногу й гукнула нам:

— Перелом!

— Якщо ти вдовольнила свою цікавість, — іронічно сказав я, — їдьмо далі, бо ми поспішаємо.

Юнак звернувся до нас:

— Ізраїльські чоловіки, заради милосердя пожалійте мого сліпого батька. Ми не з тих, хто має недобру славу, але мій батько втратив зір і йому пообіцяли, що він знайде зцілителя, якщо ще сьогодні ввечері встигне дістатися до нього. Завтра буде вже запізно. Я — то таке, але щиро прошу: візьміть з собою мого батька і припровадьте туди, де починається Назарянська рівнина. Там хтось інший, певно, зглянеться на нього й заведе його на потрібну дорогу.

— Доріг чимало, і багато є обманців, — вкинув Натан. — Ти цілком певен, яка то має бути дорога, юначе?

Усмішка осяяла хлопцеве лице попри біль, і він, навіть із закривавленим видом, був гарний, безпорадно сидячи на землі.

— Є лише одна дорога, — радісно відказав він.

— Тоді нам по дорозі, — зазначив Натан і запитально глянув на мене. Знехотя я зліз із віслюка й звелів:

— Ходи, сліпцю, я допоможу тобі залізти на віслюка, а сам піду пішки.

Міріна запропонувала:

— Якщо нам справді по дорозі й вони прямують на гору, чому ми маємо лишати хлопця напризволяще? Перев’яжімо йому рану й посадімо його на віслюка. Я звикла ходити пішки.

Юнак мовив:

— Я не хотів би ставати вам за клопіт, але якщо ми діти одного батька, він напевно благословить вас, якщо ви мені допоможете.

Мені було важко примиритися з думкою, що бідний галілейський хлопець зі зламаною ногою і його сліпий батько, який сердито щось буркоче собі під носа, рівні мені і що вони мають однакове зі мною право — а може, як юдеї, і більше за моє — шукати Ісуса Назарянина. Але зрозумівши це, я подякував Міріні, бо її природжена приязнь переважила повільність моїх власних думок. Ми разом помили юнаку обличчя, перев’язали голову, наклали шину на зламану ногу й відламали міцну палицю, за допомогою якої йому вдалося дострибати на одній нозі до віслюка. Його сліпий батько весь час сидів на віслюку, готовий рушати, і, нетерпляче крутячи головою, прислухався до нашого порання. Зненацька він гукнув владним тоном:

— Хто вона, та дівчина, голос якої я чую і яка вміє казати лише кілька слів нашої мови? Не дозволяй їй торкатися тебе, сину, не говори з нею і навіть більше не дивися на неї, щоб ми не занечистилися в цій святій подорожі.

Юнак засоромився й мовив:

— Мій батько знає закон і все своє життя ретельно його дотримується. Нещастя спіткало його не через брак праведності. Зрозумійте його. Він не хотів би якось занечиститися перед зустріччю з цілителем.

Незважаючи на свою злобливість, сліпець учепився в мого віслюка обіруч, і його було б важко навіть силою зсадити з віслюка на дорогу. Мої добрі думки розвіялися, і я з притиском дорікнув:

— Твої власні одноплемінники покинули тебе при дорозі. Дівчина є грекинею, а сам я необрізаний і поганин, хоча вдягаюся по-гебрайському. Сподіваюся принаймні, що мій віслюк не занечистить тебе, коли ти так міцно сидиш на ньому.

Натан примирливо сказав:

— Не бійся їх, сліпцю. Сам я з Ізраїлевих синів і з тихих. Вони шукають ту саму дорогу, що й я. Знай, що свого часу я мешкав у пустелі в зачиненому будинку, вчився читати рукописи, віддав своє майно синам світла і їв разом із ними на їхніх спільних трапезах. Але я неспроможний був стати книжником. Тому я вирушив з пустелі на пошуки нового вчителя праведності й пішов слідом за пророком, який був у плащі з верблюдячого волосу та проповідував наближення царства, і я прийняв у нього хрещення. Його вбили, і я пов’язав себе обітницею мовчання, щоб не спокушатися говорити таке, що може знати лише справдешній учитель праведності. Але час настав, і час уже тут. Тому я знімаю з себе обітницю. Вір мені, сліпий чоловіче. Ні в цей час, ні в цьому народі, в жодному племені нема жоднісінького чистого чи безгрішного. Миття і жертви тебе не очистять, і навіть найсправжніший учитель праведності не може тебе очистити. Але слово сталося тілом і ходило поміж нами, хоч ми його, наставника, не знали. Його розіп’яли на хресті, і він устав із могили, щоби звільнити нас від гріхів. Якщо ти йому віриш, він уздоровить твої очі й вони стануть видющі. Але якщо порівняно з нами, іншими, ти вважаєш себе чистим, не думаю, що він тебе уздоровить.

Сліпець гучно застогнав і відняв одну руку від віслюка, намацуючи шов свого плаща, щоб роздерти на собі одежу. Проте хлопець ухопив його руку, стримуючи його, і мовив:

— Ці приходьки виявили до нас милосердя, тимчасом як чисті покинули нас. Не будь бездушним і не засмучуй їх. Сонце нашого батька світить і добрим, і злим, і Ізраїлевим дітям, і поганам. Не уявляй себе яскравішим за його сонце, коли тебе вже покарано сліпотою.

Одначе сліпий звелів йому помовчувати й попросив Натана вести віслюка попереду нас, щоб ми не були занадто близько до нього. Ми з Міріною відстали від решти, утім юнак притримав свого віслюка, щоб ми з ним порівнялися, дивився на нас без страху й пояснював:

— Старій людині важко звільнитися від старого, але правильно сказав ваш проводир. Немає праведника на землі. Хай я і надірвуся, щоб виконати закон, а це не звільнить мене від гріхів. Я не вважаю себе кращим за поганина і не можу повірити, що ваше милосердя занечистить мене.

Я дивився на нього. Обличчя його було з болю жовтуватим, і він зціплював зуби, щоби втриматися на віслюку. Я сказав:

— Обличчя твоє чисте, а очі ясні. Не думаю, що ти свідомо дійдеш до гріха.

Він пояснив:

— Бог створив людину за своєю подобою. Але через прогрішення наших предків Адама та Єви Божа подоба померкла в мені, і перед Богом я почуваюся голим і соромлюся.

— Я читав це і чув, — сказав я, — але ніколи цього не розумів. Юдейський книжник в Александрії витлумачив мені, що і ця оповідь — це лише алегорія.

Юнак спробував усміхнутися:

— Як я, неосвічений хлопець, щось зрозумію? Проте я бачив Ісуса Назарянина на березі озера. Він зробив сліпих видющими, а калік і розслаблених — здатними ходити. Він називав себе хлібом життя. З великою охотою я пішов би за ним, але мій батько — суворий чоловік. Якби він був добрий і лагідний, я втік би від нього. Одначе серце моє казало, що я б лише втік від його суворості, якби пішов за Ісусом. Мій батько більше вірив учителям синагоги, які засуджували Ісуса за те, що він знався з грішниками. Не раз батько шмагав мене за нього, коли я занедбував поденщину, щоб послухати його. Батько вважав його підбурювачем. Але несподівано батько осліпнув. Увечері він прочитав молитву й ліг спати, а прокинувшись уранці, вже нічого не бачив і спочатку не повірив, що вже розвиднилося. З цього він удався в розпач, і ніхто не зміг його уздоровити. Тоді уже він ладен був повірити Ісусові й розшукати його, але Ісус на той час перебував у Юдеї, в Єрусалимі, і там його розіпнули. Батько подався до тутешніх тихих. Ті відкрили йому, що Ісус воскрес, і назвали нам день, час і дорогу, якою ми ось ідемо. Батько твердо вірить, що Ісус може його уздоровити, якщо тільки ми вчасно дістанемося до нього. Я теж вірю в це, але мені б хотілося, щоби батько волів шукати його царство, а не лише зір.

Міріна жваво спитала мене, що саме так довго казав юнак. Я повідав це їй. Вона дуже дивувалася й мовила:

— Цей ясноокий хлопець має таке чисте серце — я не думала, що такі, як він, узагалі бувають. Чому саме з ним мала статися біда?

— Ти про це не питай, — застеріг я, — коли він сам скоряється цьому без розпитувань. Забуваючи про свій біль, він бажає лише добра своєму неласкавому батькові. Закон юдеїв — шанувати батька свого й матір свою.

Але Натан почув моє пояснення і зрозумів грецьку. Ведучи віслюка, він обернувся назад і мовив:

— Таким був і є закон. Однак мені розповідали, як Ісус Назарянин навчав, що чоловік має покинути дружину, син — батька й матір, брата й сестру, а багатій — свою домівку й речі заради царства. Коли він покликав, рибалки мусили лишити невід в озері, а орач — вола, і він не пускав до себе навіть того, хто спершу хотів поховати батька.

Сліпець знову гучно застогнав і вигукнув:

— Я опинився поміж паплюжниками, а віслюка веде сам чорт! Чи можна чекати чогось доброго від дороги, коли ті, хто її тримаються, вбивають закон словами?

Його син спохмурнів, але почав його втішати й запевнив:

— Я не чув, щоб Ісус такого навчав. Він називав блаженними тихих і миротворців. Він забороняв казати лихе слово і противитися злу й наказував любити ворогів і молитися за утискувачів. Він запевняв, що його батько знає всі наші потреби й задовольнить їх — головне, щоб ми, не турбуючись про завтра, шукали спочатку його царство.

Я почав дивуватися і сказав з гіркотою:

— Багато чого я вже про нього почув, і що він навчав. Його вчення суперечить самому собі, залежно від того, хто що розповідає про Ісуса. Я вже не розумію, чому вірити про нього.

Але Міріна зачудовано дивилася на нас і запитала:

— Чому ви раптом сперечаєтеся про нього, коли ми прямуємо до нього? Думаю, я найщасливіша з вас, бо ще небагато що про нього знаю — я немов порожня посудина, яку він може наповнити, якщо захоче.

Її слова зачепили мене. Коли ми йшли позаду віслюків, я встромив очі в дорожній порох і перебирав у голові все, що зі мною сталося і з наскільки мінливим настроєм я все це сприймав. Я вже не знаходив у собі нічого доброго і не знаходив у собі досить любові. Утім я ще востаннє запевняв себе, що шукаю я воскреслого аж ніяк не лише з нічого не вартої цікавості. У серці своєму я молився іменем Ісуса Назарянина і просив, щоб із мене витекли мої марнославство й себелюбність, знання й земне розуміння, і навіть власний мій розум, щоб і я був лише порожньою посудиною і готовий приймати його правду, якщо він хотів її в мене влити.

Помолившись, я здійняв очі й побачив, як за рівниною підноситься гора і пополудневе сонце золотить її круглу вершину. З першого погляду я збагнув, що це саме та гора. Такою високою, такою пропорційною і по-гарному круглою була вона, пануючи над місцевістю. Ми трималися битого шляху, перейшли річище пересохлого струмка, а тоді повернули стежкою, що пролягала косогором, на південь, щоб обминути місто, яке, за словами Натана, лежить на північному схилі гори. Посадки скінчилися, стежка вела крізь хащі, і ми лишалися в тіні гори. Довкола нас стояла тиша. Ми не чули голосів тварин і не побачили жодної людини. Так безгучно все було, що я запитав себе, чи справді ми на правильному шляху. Але з землі, дерев і гірського схилу, що вигинався гарною дугою, я відчував, що гора священна. На душі стало спокійно, і я вже не був нетерплячим.

Натан теж не поспішав. Думаю, він вибрав цю важку дорогу, щоб уникнути інших подорожніх і зайвих питань, позаяк він роздивлявся небо і дедалі темніші тіні й зупинив віслюків, щоб перепочити. Мене, римлянина, дивувало, що ми не натрапляли на виставлених тихими вартових, адже це мало бути настільки велике й таємне зібрання, що ймовірно Ісусові прибічники відрядили своїх на стежки перед горою, щоб показувати дорогу прибульцям і перепинити непроханих. Коли на небі зайнялися три зірки, ми рушили далі, наблизилися в темряві до гірської вершини і розгледіли великий натовп, який гуртами посідав на землю в чеканні.

Усе було неймовірно тихим, і люди розмовляли між собою лише пошептом, тож це скидалося на ніжний шелест вітру, чутний з гірської вершини. Натан прив’язав віслюків, заховавши їх у ліску, і допоміг сліпому зсісти. Ми з Міріною підтримували хлопця. Так ми підійшли до натовпу й сіли на землю окрай нього, за кілька кроків від найближчих гуртів. По той бік від натовпу ми теж побачили на тлі неба якийсь рух і наближення тіней. Прибульці сіли додолу, не заговорюючи ні до кого, і, як і ми, почали чекати. З шелесту шепотінь я зрозумів, що на вершині гори зібралися таким самим робом, як і ми, сотні людей, і я ніколи б не подумав, що такий великий натовп може чекати так тихо.

Так минула перша нічна варта, а втім ніхто не знудився чеканням і ніхто не вставав і не йшов геть. Стояв час темного місяця, але світло зірок було яскравим і падало на землю, наче срібло. Поступово я відчув дедалі дужчу присутність сили. Я оповив Міріну руками й відчув, як її худорляве тіло завмерло в чеканні. У мене було те саме відчуття, що й одного разу у моїй кімнаті в Єрусалимі. Здавалося, ніби на мене падають важкі краплі. Але мацаючи собі лице, я не відчував на ньому нічого вологого.

Я помітив, що люди підводяться, немов щоби краще побачити, і я й собі підвівся. З-посеред натовпу встала у світло зірок висока постать і заговорила до народу гучним голосом, кажучи:

— Мужі-браття.

Усе змовкло, стало тихо-тихесенько. Він повів далі:

— Збіжжя достигає до жнивування, на порозі — свято жнив, і сорок днів, які він нам дав, добігають кінця. Надходить час, і на нас чекає прощання. Туди, куди він піде, ми не можемо його супроводжувати. Він був тим хлібом, який зійшов з неба. Хто споживає той хліб, житиме вічно. Той хліб, що його він дав, — це його тіло, дане за життя у світі. І ми більше не сперечаємось, як він може дати своє тіло нам на поживу, бо ми одинадцятеро це спізнали й засвідчуємо це. Нам він довірив таїну царства. Поправді, якщо ви не споживаєте тіла сина Людського і не п’єте його крові, в вас немає життя в собі. А хто споживає тіло сина Людського і п’є кров сина Людського, той матиме вічне життя, і його воскресять останнього дня. Його тіло — це правдиво пожива, і його кров — це правдиво пиття. Хто споживає його тіло і п’є його кров, той перебуває в ньому. Але якщо серед вас є хтось, кого це ображає і хто вважає це суворими словами, нехай встане й піде геть, і ніхто його не осудить.

Проте ніхто не встав, щоб іти геть, і я теж не встав, хоч боявся цієї містерії. Я би навіть не зміг встати, бо мої ноги й руки були ослаблі і я тамував подих.

Промовець довго мовчав і стояв дужий, мов скеля, у світлі зірок посеред безмовного натовпу. Але потім заговорив знову і розповів по-простому, наче дитина, й немов і сам дивуючись:

— Ми їли песахове ягня разом із ним тієї ночі, коли його було виказано. Це тоді він узяв хліб, поблагословив і поламав його й дав нам, кажучи: «Це моє тіло». І він узяв чашу, подякував, дав нам і сказав: «Пийте всі, бо це моя кров, яку буде пролито за багатьох для прощення гріхів».

Розповівши це, він повів далі, підіймаючи обидві руки:

— Тож беріть і споживайте й пийте всі, хто його любить і за ним сумує і вірить, що він Христос і син Божий. Поблагословіть хліб його іменем, поламайте і дайте одне одному, і поблагословіть вино його іменем і дайте попити одне одному, щоб той, хто має, дав тому, хто не має, і щоб ніхто не лишився ні з чим. Попоївши й попивши, не спімо й чекаймо на нього.

Закінчивши, він спустився додолу, і натовп зарухався, коли люди вставали помити руки й навзаєм допомагали, ллючи воду одне одному на руки. Води в нас було небагато, але Натан полив на руки і нам, і сліпцю, і його сину, а далі я взяв посудину й полив йому на руки, і він не бачив у цьому нічого поганого. Ми мали вдосталь харчів, але сліпий почав труситися й пошепки попросив усе ж таки дати йому поїсти власний хліб і попити власне пиття. Ніхто й досі не розмовляв гучним голосом, але гомін натовпу був схожий на чимдалі дужчий шум вітру.

Я вже не ображався, хоча сліпець відповідно до свого закону не захотів їсти наш хліб. Натан поблагословив його хліб іменням Ісуса Христа, роздер хліб надвоє і дав йому та хлопцю. Потім так само поблагословив наш білий хліб, дав мені й Міріні, попоїв сам і мовив:

— Нехай буде цей хліб хлібом безсмертя, про який розповідали. Нехай стане він для тебе життям, а не смертю.

Я впокорився і сказав:

— Нехай буде воля його, бо він син Божий. Якщо його воля, щоби хліб став для мене смертю, бо я чужинець, я підкорюся цьому.

Коли ми попоїли хліба, Натан поблагословив питво сліпця й дав попити йому і хлопцеві. Нам він долив води до вина й поблагословив келих. Я попив, і він попив, і келих лишився в руці Міріни. Ми їли й пили так само, як і всі решта їли й пили довкола нас, ділячись харчем одне з одним.

А от сліпий з’їв лише кілька куснів, а далі зайшовся плачем, вихитував головою, сидячи на землі, й нарікав:

— Я споживав тіло сина Божого і пив його кров. Я вірю, що для нього все можливе. Нехай він сам помилує мене за невіру.

Міріна подала келих мені. Я попив і простяг його Натану. Він теж попив, і келих повернувся до Міріниної руки. Попивши, вона схилила келих, з подивом обдивилася його і сказала пошептом:

— Келих у моїй руці анітрохи не порожніє.

Я теж сказав так само здивовано:

— Я гадав, що вже з’їв хліб, але ось хліб цілий біля мене. Це ти поклав його біля мене, Натане?

Натан заперечив:

— Ні, я не клав хліба біля тебе, але, може, ми мали з собою більше хліба, ніж я думав.

Ще раз ми попили з келиха, і він не порожнів. Але я вже не дивувався нічому, що діялося, бо все діялося, неначе у ясному сні, хоч я сидів на землі й відчував її холод, бачив над головою зоряне небо і чув гомін натовпу, немов важкі хвилі з клекотом били в береги довкола мене. Єдина думка, що залишалася в мені, — це була екзальтована певність, що Ісус Назарянин прийде і я його побачу. Його хліб не застряг у мене в горлі, і від його вина я не задихнувся.

Так минула друга нічна варта, і не думаю, щоби хтось заснув, — усі чекали. І в чеканні не було нічого нетерплячого — це чекання було немовби готуванням. Раптом сліпий здійняв голову й запитав:

— Що, вже розвидняється — бо я наче бачу світло?

Він завзято крутив головою і встромив очі поміж натовп.

Ми й собі попідводилися й побачили, що воскреслий прийшов і став посеред своїх. Як і в яку мить він прийшов, цього я не міг пояснити, але його неможливо було ні з ким переплутати. Він мав на собі біле вбрання, і яскраве світло зірок відбивалося від білого, тож здавалося, наче його постать сяє світлом, і обличчя його теж сяяло. Дуже повільно він ходив серед натовпу й подекуди зупинявся, неначе вітаючись зі своїми, і простягав до них руки, неначе благословляючи їх.

Поступово всі підвели голови й дивилися в одному напрямі, але ніхто не наважувався встати й підбігти до нього. Зненацька ми почули надприродно сильний жіночий скрик. Жінка рвучко кинулася долілиць на землю перед ним і гукала з плачем і радістю в голосі: «Мій Господи і мій Боже!» Натовп здригнувся, але назарянин схилився і торкнувся її голови рукою. Жінка відразу замовкла. Ми почули зітхальне дихання натовпу, але потім дедалі більше людей зашепотіло: «Це він. Господь прийшов до нас».

Сліпець потягнувся головою, почав здіймати й опускати руки, стоячи навколішках на землі, і сказав:

— Я не бачу його. Я бачу лише світло, немов мені в очі світить сонце.

Мені несила розповісти, скільки він перебував серед нас, бо здавалося, ніби час зупинився, а проте я проживав повним людським життям, коли він ходив посеред натовпу, зупиняючись біля своїх, нікого не забувши. Усе було простим і природним — і настільки самозрозумілим, що в мене не лишилося жодної власної думки, щоб засумніватися чи дивуватися, як усе сталося. І єдине, що я можу зрозуміти, — це те, що, бачачи його, я був тієї ночі в його царстві.

Нарешті він дійшов трохи ближче до нас, і з його наближенням усе здригалося й бурхало в мені, неначе моє єство було талою водою. Здавалося, він заговорював з людьми, благословляючи їх, але не чулося ані звуку, хоч я розгледів, як хтось завзято киває, ніби щоб відповісти йому. Врешті він став перед нами й подивився на нас. Обличчя його було втомлене і сяйливе, а з його очей світилося його царство. Я побачив, як у сліпця ворушиться рот, але я не почув ані звуку, аж почав питати себе, чи не оглух я знагла. Проте він сам простягнув руку, торкнувся пальцями очей сліпого й поклав руку на голову його синові. Обидва впали додолу перед ним і непорушно лежали. Трохи віддаля на землі так само лежали, ослаблі, ще кілька тих людей, до яких він доторкнувся.

Потім він подивився просто на мене, і його погляд був таким, що мені здавалося, я помру, якщо він торкнеться мене. Вуста мої ворушилися і, мабуть, я заговорив з ним, хоч не чув свого голосу. Здається, я попросив:

— Господи, візьми мене до свого царства.

Він мовив:

— Не кожен, хто каже до мене «Господи, Господи», гідний царства, але той, хто чує моє слово й виконує волю мого Отця.

Я спитав:

— А яке твоє слово і яка воля твого Отця?

Він сказав:

— Ти це вже знаєш. Те, що ти чиниш одному з цих найменших, це ти чиниш мені.

Ще раз я запитав про його царство, — мабуть, уперто, адже він усміхнувся мені вибачально, наче дитині, яка щось канючить, і сказав:

— Про царство небесне годі сказати, що воно отут чи отам; царство — воно в тобі й в усіх, хто мене знає.

І ще він сказав:

— Я нікого не відкидаю, хто мене кличе. Де двоє чи троє збираються моїм іменням, там я буду з ними до кінця часів. І ти ніколи не будеш так наодинці, щоб я не був з тобою, коли ти мене кличеш.

Він одвів погляд від мене, зупинився й подивився на Натана. Я побачив, як у Натана ворушиться рот, але не почув ані слова. Подивившись на Натана, він подивився лагідно й на Міріну, але в неї вуста не ворушилися. Він розвернувся й почав повертатися до своїх.

Сліпець та його син лежали на землі, наче мертві, але, помічаючи мій страх, Натан труснув головою і прошепотів:

— Вони не вмерли. Вони лише сплять. Не чіпай їх.

Ще я побачив, як ті одинадцятеро скупчуються довкола нього, і скидалося на те, що він з любов’ю говорить до них, а вони йому відповідають. Але сльози затуманили мені очі, тож я бачив його вже лишень як яскравий туман посеред тих одинадцятьох. Коли я виплакався, його вже не було, і мені несила розповісти, як і якої миті він пішов від нас. Я радше відчував, аніж бачив, його відсутність, бо разом із ним з-поміж нас зникла сила. Здавалося, наче я прокинувся зі сну; я чхнув і знову міг ворушити кінцівками, як і доти.

Час повернувся. Я побачив за небом, що була третя нічна варта й наближався світанок. Люди вставали й роззиралися шукальним поглядом. Я почув вигуки й палкі розмови, немовби всі навперебій хотіли розповісти одне одному, що кому він сказав.

Я теж із захватом вигукнув:

— Натане, Натане, я заговорив із ним, і він мені відповів! Будь мені за свідка, що він не заборонив мені свого царства.

Але Натан зі здивуванням труснув головою і не згодився:

— Я аж ніяк не можу бути тобі за свідка. Авжеж, я бачив, як у тебе ворушився рот, але, певно, тобі відібрало язика, бо я не чув ані звуку. А от я заговорив із ним, і він мені відповів.

Міріна обіруч ухопила мене за лікоть і захоплено пояснювала:

— Я не насмілилася заговорити з ним, але він упізнав мене, всміхнувся й сказав, що я вже ніколи не знатиму спраги в цьому житті, бо я напоїла його, коли він хотів пити.

Натан знетерпеливився, розізлився і вигукнув:

— Та ви як несповна розуму обидва! Він не з вами заговорив, а з нас трьох він заговорив лише зі мною й показав мені дорогу. Він навчав, що ніщо не є нечистим, що заходить в людину, а нечисте те, що виходить з людини. У його царстві багато осідків. Кожному буде дано за його мірою, одному більше, а другому менше, але не лишиться ні з чим той, хто його щиро проситиме. Тим одинадцятьом я мушу вірити, бо їх він вибрав своїми посланцями. Його царство схоже на гірчичне зерня. Воно повільно проростає, але з нього виросте дерево, на гілках якого гніздитимуться птахи з усіх сторін світу.

Натан замовк, утупився перед собою, немов прислухаючись, і негучно закінчив:

— Ще багато чого він мене навчав, але боюся, що я забув. Мабуть, усе у свій час знову пригадається.

Я був зачудований, але його царство й досі пробувало в мені, як він сказав, і на душі в мене лежав спокій.

— Не гнівайся на мене, Натане, — попросив я. — Я справді гадав, що він говорить до мене, і досі вірю, що він і до мене говорив. Може, він говорив до кожного за його потребою. Якби я знав і міг записати все, що він цієї ночі говорив своїм, це, мабуть, не помістилося б у жодній книзі. Тому, певно, не мало бути так, щоб усі чули, що саме він кожному каже.

Натан полагіднів, поклав руку мені на плече й мовив:

— У всякому разі я бачив, що він дивився на тебе і з тобою не сталося нічого поганого. Тому я торкаюся тебе, і ти не є для мене нечестивим.

Ми порадилися разом і обидва подумали, що нам буде найкраще піти з гори до того як розвидниться, щоб мене не впізнали. Але сліпець та його син і досі лежали на землі, сплячи мов мертві, і ми не наважилися будити їх. Напризволяще ми їх кинути не могли. Тому ми й далі сиділи долі й чекали. Коли почало дніти, хвилювання і радість у натовпі ставали дедалі гучнішими. Багато хто спільно співали хвалебних пісень. Інші захекано бігали від гурту до гурту, вітаючи друзів і засвідчуючи, що бачили воскреслого на власні очі. Ми чули, як вони з розчервонілими з хвилювання обличчями гукали одне одному:

— Мир тобі! Тобі теж прощено гріхи? Що, він і тобі пообіцяв вічне життя? Поправді, ми — ті, хто побачив його тут на горі, — ніколи не спізнаємо смерті.

Земля піді мною була тверда, тіло моє заклякло, і я стискав руки, щоб відчути живі кінцівки. Коли почало розсвітати й люди помалу впізнавали одне одного, ті одинадцятеро теж узялися по двоє по троє ходити в натовпі. Я побачив, як вони будять і підводять на ноги тих, кого торкнувся був воскреслий і хто попадав додолу й забувся.

Троє з них підходили до нас, і в першому з них я впізнав чоловіка, який уночі підніс голос і казав натовпу суворі слова. Впізнав я його за круглою головою й широкими плечима, і при бляклому ранковому світлі я побачив, що його бородате лице палке і вперте. З ним був молодий Іван. Обличчя в нього зблідло з неспання, але й досі лишалося найчистішим і найяснішим юнацьким видом, який я коли-небудь бачив, аж мені стало добре на душі, коли я просто дивився на нього. Третій з них був мені незнайомий. З його обличчя я лише впізнав у ньому одного із тих одинадцятьох, і пояснити це я можу хіба що тим, що в його лиці було щось від лиця Ісуса Назарянина, хоча по-інакшому і невиразно, мовби крізь серпанок.

Розуміючи це, я пригадав самотнього рибалку, з яким заговорив уночі на березі озера. Після того як я побачив воскреслого Ісуса Назарянина лице в лице, я спробував пригадати й обличчя рибалки. Але й досі я напевно не можу сказати, чи справді то був Ісус Назарянин. Однак я вірив, що бачив його на березі озера й заговорив із ним, хоч тоді ще його не знав. А втім, чому він явився саме мені, цього я ніяк не можу зрозуміти.

Що ближче підходили ті троє, то більше мене огортало почуття провини, тож я спробував відвернути голову й приховати від них своє обличчя. Вони ще не звертали на мене уваги. Вони схилилися до сліпого, поторсали його, поставили на ноги і звеліли:

— Прокидайся, соньку.

Сліпий протер очі затиллям руки, втупився в них і сказав:

— Я бачу вас. Вас троє чоловіків, але я вас не знаю.

Перший з тих трьох мовив:

— Ми — обрані за посланців Ісусом Назарянином, сином Божим. Я Симон, якого він назвав Петром, а от ти хто такий, що ми тебе не знаємо?

Сліпий доторкнувся рукою до свого чола, роззирнувся довкола видющими очима, дуже втішився й розповів:

— Уночі я побачив велике світло. Сила торкнулася моїх очей так боляче, що я зомлів. Але тепер я повернувся до тями й бачу обома очима, хоч був сліпий, коли прийшов сюди.

У захваті він нахилився до сина, розторсав його, підвів на ноги, обійняв і вигукнув:

— Воскреслий Ісус Назарянин уздоровив мене вночі! Нехай буде благословенне ім’я його! Усе своє життя я славитиму Бога, який послав його.

Ще вві сні хлопець стягнув пов’язку з голови. Рана на його чолі загоїлася так, що від неї було видно лише рубець, і він стояв обома ногами, не чуючи болю. Зауваживши відчуття дискомфорту, він схилився зняти шину, потер ногу і з подивом зазначив:

— Кістка в нозі вже не зламана.

Симон Петро запевнив:

— Учора вночі він уздоровив усіх, кого скликав з народу для доведення свого воскресіння, щоб його воскресіння мало досить свідків. Разом і водночас усі ми бачили його. І він не лише уздоровив очі й вуха і зробив калік здатними ходити, а він уздоровив нас від гріхів і відчинив нам брами вічного життя.

Однак Іван утупився в мене поглядом, торкнув Петра рукою за лікоть і мовив:

— Ми не знаємо оцих двох, і ми їх не кликали, але він сам уздоровив їх від недуг. Серед присутніх є й інші непрохані, але він уночі не відіслав від себе нікого. — Іван зі звинуваченням показав на мене пальцем і вів далі: — А от цього чоловіка я знаю. Він напосідав на нас у Єрусалимі, доскіпливо обплутував нас запитаннями, збивав з пуття жінок і довів до спокуси Симона Киринейського і Закхея, аж Левію довелося піти до нього, щоб застерегти його від зловживання йменням нашого вчителя. Це той самий Марк, поган і римлянин. Не розумію, як він може бути тут.

Симон Петро здригнувся, виважив стиснуте в кулак велике ручище й гукнув:

— Це що, і тут з нами виказувач?

Але Іван і той другий стримали його за руки й застерегли:

— Не привертаймо уваги, а відведімо їх кудись окремо. А то народ злякається й закаменує його, а його кров справлять з нас, бо він громадянин.

Петро дихав із пихканням, похмуро видивлявся на мене і сказав:

— Серед народу є фанатики. Що скажеш, римлянине, якщо я віддам тебе їм до рук? Вони заведуть тебе в печеру, і ти вже не повернешся.

— Я не боюся ні тебе, ні жодної людини, — заприсягнувся я. — Чого мені боятися, коли твій наставник учора вночі не відкинув мене від себе? Напевно в його волі було б завадити мені прийти, якби він цього хотів. Чи ти в цьому сумніваєшся?

Стривожені, вони троє відвели нас п’ятьох осторонь у лісок, де були прив’язані нами віслюки, і порадилися між собою, чи не слід їм покликати сюди й інших учнів. З їхньої розмови я зрозумів, що на горі серед народу є і Никодим, Симон Киринейський і Закхей, яких я знав. Але Іван сказав:

— Що більше людей ми сюди покличемо, то більше зайвого галасу. Римлянин має рацію. Господь не відкинув його від себе. Як це можливо, цього я не розумію, але чи має слуга бути розумнішим від свого пана?

Коли ми відійшли осторонь, уздоровлений сліпець та його син попросили за нас і розповіли, щó з ними сталося на дорозі і як я пожалів їх і привів із собою на гору. Проте Симон Петро гарячкував:

— Невже недосить тієї ознаки, що ви перекинулися під ноги коням і хлопець зламав ногу? Вас не кликали, і він не хотів вас бачити на горі.

Хлопець зажурився, кинувся навколішки перед Петром і попросив:

— Пробачте мені, святі мужі. Я не бажав нічого лихого. Лише заради батька я це зробив. Я аж ніяк не просив його уздоровити мою ногу, я навіть не думав про таке. Але й мене він зі своєї добрості торкнувся і уздоровив мені ногу. Певно, він ось так мені пробачив. Пробачте і ви мені й моєму батькові.

Мені теж не було важко впокоритися, коли я дивився на тих трьох стурбованих чоловіків.

— Якщо хочете, я кинуся додолу перед вами, Божі святі, — сказав я. — Благаю прощення в вас, бо ви ним обрані й найбільші в його царстві. Але я не виказувач і не бажаю вам зла. Я мовчатиму про все, що побачив, якщо ви вважаєте, що так буде краще, але якщо хочете, я готовий засвідчити його воскресіння перед усім світом і хоч перед кесарем.

Симон Петро намацував хітон, немов щоб роздерти на собі одежу, і вигукнув:

— Цить, божевільний! Що скаже народ, коли римлянин і поганин почне засвідчувати царство? Краще би було, якби ти ніколи не чув про дорогу. Якщо вчора вночі ти і зміг утекти від нечистостей, ти знову заплутаєшся ними й повернешся у світ, як пес до своєї блювотини. Для нас ти не кращий за псячу блювотину.

Розгніваний, він обернувся до Натана й почав його винуватити:

— Тебе я бачив у Капернаумі й довіряв тобі, а ти зрадив нас, привівши поганина на бенкет вічного життя.

Натан потер носа пальцем і мовив:

— Слухай, Симоне, ловець людей. Хіба я не позичав тобі в Капернаумі віслюка, щоб ти зміг привезти сюди хвору тещу?

Петро засоромився, винувато глянув на обох своїх товаришів, але огризнувся:

— Ну то й що? Я довіряв тобі, і за тебе просила Сусанна.

— Це віслюк оцього римлянина, — пояснив Натан зі зволіканням. — Цей Марк — сумирний чоловік, але якщо ти його зажуриш, він забере віслюка, хай і загалом він милосердий. І ось ти сидітимеш тут на горі зі своєю тещею. Ну, хоча з вами лишиться Сусанна. Вона сидить на другому віслюку римлянина.

Симон Петро збентежився, кілька разів стуснув ногою по землі і врешті визнав:

— Моя теща — злоязика жінка і свого часу шпетила навіть його самого, винуватячи, що він втягає мене в бездіяльне життя, коли я заради нього полишив свої неводи. Але Ісус уздоровив її від пропасниці, коли їй здавалося, що вона вмре. Відтоді вона тримає язика за зубами. Я б не хотів лишати її в халепі, адже ми одинадцятеро мусимо день і ніч прямувати до Єрусалиму і дістатися туди до того, як минуть ті сорок днів, а далі залишатися в Єрусалимі, щоб чекати на справдження обітниці. Якщо моя теща лишиться без віслюка, який мав доправити її до Капернаума, не розумію, що мені робити.

Я завзято запевнив:

— Я не відплачуватиму злом за зло, а з дорогою душею залишу тобі віслюка, хоч я лише псяча блювотина у твоїх очах. Ось, можеш узяти ще двох віслюків і віддати жіноцтву. Вони нам уже не потрібні — ми цілком можемо піти пішки. Отож домовмося так, що ти триматимеш віслюків у себе. Нехай Натан забере їх назад у Капернаумі, а сам я тихенько піду звідси, нікому не заважаючи. І не кляни мене й не посилай за мною фанатиків, адже це, я думаю, проти вашого закону.

Тут утрутився Іван і попросив:

— Зрозумій нас, римлянине. Ще не все для нас прояснилося, і обітниця ще не справдилася. Усе, що ми знаємо, — це те, що дорога вузька, а брама тісна. Самостійно ми не беремося розширювати дорогу і браму.

Третій з них мовив:

— Він сам наказував нам робити всі народи його учнями. Але коли і як це має статися, ми ще не знаємо. Він мав би спочатку збудувати царство для Ізраїлю. Усе це проясниться нам у Єрусалимі.

Коли я бачив, як вони троє стоять як брати, пліч-о-пліч, і думав про спадок, який залишив їм розбирати Ісус Назарянин, мене взяли заздрощі й стривоженість. Я кинувся на землю перед ними, ще раз благально звернувся до них і попросив:

— Вам трьом і вам усім одинадцятьом він залишив слова вічного життя. Я не бунтую проти його волі, хоч ви — прості чоловіки. Мабуть, книжники витлумачать його вчення, кожен залежно від власної мудрості, і додадуть щось від себе. Ви напевно хочете лише виконати його волю, наскільки зумієте. Він сам не відкинув мене від себе, я зміг побачити його, і він не завадив мені прийти. Вночі я вірив, що він також заговорив зі мною, але це я готовий стерти зі своєї пам’яті, якщо хочете. Я не прошу в вас навіть еліксиру безсмертя. Дозвольте мені лише зберігати його царство у себе в серці й не відкидайте мене від себе цілковито, і я повірю всьому, як ви це пояснюєте, і не додаватиму нічого від себе до вашого вчення, і не проситиму таємного знання. Усе своє майно я готовий віддати вам на підтримку і як громадянин я можу вплинути на щось із користю для вас, якщо ви постанете перед старшиною або вас гнобитимуть через нього.

Симон Петро заперечливо здійняв руку і не згодився:

— Ні золотом, ні сріблом.

Ще один із них мовив:

— Я, Яків, пам’ятаю, як він запевняв, щоб ми не журилися, що саме говоритимемо, коли нас притягнуть до суду — тієї години буде дано нам, що ми маємо казати.

А ось на очі Івану напливли сльози, він гарно подивився на мене і сказав:

— Я люблю тебе, римлянине, за твою покірність і вірю, що ти не бажаєш нам зла. Він і в потойбіччя зійшов, зламав брами царства смерті й випустив небіжчиків. Це я чув від його рідної матері, яку він біля хреста дав мені в матері. То хіба він не спасе і поганські народи? Але як це станеться, ми далебі ще не знаємо. Будь терплячим, молися, дотримуйся посту й очистися. Але не кажи про нього іншим, щоб ти не ввів нікого в оману через свій нерозум. Говорити будемо ми.

Я підвівся з землі зі схиленою головою і щосили намагався перебороти своє марнославство, хоч мене гнітило побоювання, що спадок Ісуса Назарянина розсиплеться й розвіється по світі, якщо той спадок лишиться під опікуванням лише цих одинадцятьох неосвічених чоловіків. Але, напевно, він сам найкраще знає, розраджував я себе.

Я сказав Натанові:

— Бери віслюків, іди й допоможи жінкам, оберігай їх і припровадь добренько назад до Капернаума, чи куди кому треба. Тоді перепочинь від клопоту і повертайся, щоб забрати мене з тиверіадського курорту.

— Недобре тобі мандрувати самому в Галілеї, коли з тобою лише ота дівчина, — застеріг Натан. Роззирнувшись, я побачив, що сліпець, до якого повернувся зір, скористався був нагодою і пішов собі геть, забравши й сина. Але мене взяло зухвальство. Я подумав, що Ісус Назарянин, певно, мене не покине, хоч люди мене покинули.

— Мир вам усім, — мовив я, взяв Міріну за руку й повів її донизу косогором тією самою стежкою, якою ми прийшли в темряві. Оглянувшись іще назад, я побачив, як людська громада походжає на схилі й чоловіки шукають знайомих і вітаються з ними, жваво балакаючи. Але чимало людей, зморившись від безсонної ночі, позагорталися в одежу і простяглися на землі, щоб поспати в ранкову годину перед поверненням додому.

Крокуючи, я пригадував усе, що сталося вночі, і не дивувався, що до сліпого повернувся зір, а в хлопця уздоровилася зламана голінка, якщо тільки в ній справді був перелом. Ці дива здавалися мені цілком природними і наймалішим з усього. Такою великою була його лагідність, що він, являючись своїм, непроханих теж уздоровив від тілесних недуг.

Сорок днів уже добігали кінця, і він мав повернутися в домівку свого Отця. Я намагався призвичаїтися до думки, що, незважаючи на це, він прийде до мене, якщо я його покличу, тож я ніколи вже не лишатимусь наодинці. Ця думка була дивовижною, а якби її сказав хтось інший — безглуздою, але я не міг не повірити їй. Таке глибоке враження справило на мене те, що я його побачив.

Із цими думками я прямував стежкою крізь чагарник униз косогором, ведучи Міріну за руку. Перед нами шмигнула, перебігаючи дорогу, лисиця. Міріна подивилася на мене й зауважила:

— Певно, ти забув, що ти не наодинці, хоч і тримаєш мене за руку.

Немов прокидаючись зі сну, я поглянув на неї й подумав, що, мабуть, Ісус Назарянин дав мене Міріні замість її брата, щоб вона не занапастилася. Юдеям він не міг її звірити, бо юдеї не взяли б її до себе. Тому він обрав мене, римлянина. І все це він зробив лише в нагороду за ковток води.

Але, подумав я зніяковіло, сам я Ісусу Назарянину ніколи нічого не давав. Усе було якраз навпаки — і аж настільки, що на березі Галілейського моря він погодував мене й дозволив мені зігрітися і просушити одежу біля його вогню, якщо той самотній рибалка і справді був він. Але Міріну я міг мати за сестру і цим прислужитися Назарянину.

— Міріно, — сказав я, — від цієї хвилини ти справжня моя сестра, і я ніколи тебе не покину. Що моє, те буде і твоє, і постарайся терпіти мої помилки й марнославство.

Міріна цупко стисла мені руку й попросила:

— Брате мій Марку, терпи і ти мене, але передусім поясни мені, що з нами відбулося й чого хотіли ті троє чоловіків, і чому вони так недобре дивилися на мене.

Однак після того як посланці заборонили мені говорити, я не зважився навіть Міріні пояснювати Ісуса Назарянина і його царство так, як я сам його зрозумів. Я лише мовив:

— То були троє святих із тих одинадцятьох, яким Ісус Назарянин відкрив таїну царства. Вони відкидають нас, бо ми не Ізраїлеві діти, ми в їхніх очах — погани й занечищені. Вони заборонили мені говорити й тлумачити царство Ісуса Назарянина, як мені заманеться. Але скажи ти: як ти гадаєш — що з нами відбулося?

Міріна поміркувала й повідала:

— Спочатку ми мали жертовну трапезу, як у Сирії, коли ховають Адоніса і він воскресає із мертвих. Але то була інакша трапеза, бо Ісус Назарянин сам приніс себе в жертву і воскрес із мертвих. Учора вночі я повірила, що він — син Божий. Адже в моєму келиху не закінчувалося вино, і хліб з’являвся біля нас нізвідки. Утім, це мені нічого не доводило. Довело мені лише те, що я всім серцем полюбила його, коли він подивився на мене, і в ту мить не було нічого, що я не була б готова зробити заради нього. Це велика містерія — напевно, більша за грецькі, та й єгипетські містерії. Думаю, його царство невидиме для моїх очей, а проте присутнє, тож я перебуваю в його царстві, хоч і прямую пішки цією стежкою і цим косогором у цьому світі. Ні, я не могла б відірвати себе від його царства, хай би й хотіла. Але я не боюся, бо в його царстві солодко бути, і в мені нема гріха в його царстві.

Здивовано я дивився на її вузьке обличчя і зелені очі й мовив із заздрістю:

— Певно, він поблагословив тебе на горі, і ти щасливіша, ніж я. Його правда далебі мусить бути такою самою простою, як хліб і вино, тож навіть найбідніший може її мати. Земна мудрість — це лише немов темна стіна всередині мене, вченість — це сіть, у якій я заплутуюся, а логіка софістів — пастка, в яку потрапляє моя нога. Допоможи мені, сестро, не забувати про це, коли прийдуть спокуси.

За розмовою ми дійшли до підніжжя гори, але, роздивляючись довкола, я збагнув, що ми збилися зі стежки, якої трималися вночі, і не туди зайшли. Утім я не розгубився, бо за сонцем побачив потрібний напрям і знав, що, тримаючись його, ми вийдемо на битий шлях. Проте нам уже геть не було куди поспішати. Це усвідомлення пройняло мене. Я вже ніколи не матиму куди поспішати, адже я, мабуть, маю все і мені нічого більшого вже не дадуть. Я володів скарбом. Якщо вміло жити, його вистачить і Міріні, і мені на всі дні нашого життя.

Коли я це зрозумів, моє тіло огорнула надзвичайна млість, і не знаю, коли я ще почувався таким самим втомленим.

— Міріно, — сказав я, — я не можу вже зробити ані кроку. Будь-яке місце відтепер однаково добре для мене. Відпочиньмо тут і поспімо в затінку фігового дерева. Адже в нас попереду все життя, щоб крокувати разом. А тепер відпочиньмо, коли його царство все ще поблизу, і нам добре.

Ми поклалися під фіговим деревом, і я взяв її до себе в обійми. Ми обоє заснули міцним сном. А коли прокинулися, тіні вже посунулися, й була восьма година. Ми покрокували узбіччями полів і проходами між посадками, намагаючись дійти до битого шляху. Простуючи, ми не балакали між собою, але, прокинувшись зі сну, я немов відродився й відчував у Міріні близькість моєї сестри. Галілейські пожовклі поля і брунатні й синюваті схили пагорбів були гарні в моїх очах. Мені легко дихалося, і я не думав нічого поганого ні про яку людину.

Але я вразився, коли першими людьми, яких я побачив на битому шляху, були Марія Магдалина й Марія з Беріту. Марія Магдалина сиділа на віслюку, а Марія з Беріту йшла босоніж у дорожньому поросі позаду віслюка, підганяючи його прутом. З подиву я сплеснув руками й кинувся вітатися з ними. Однак Марія Магдалина подивилася на мене як чужа і не зраділа, що мене побачила.

— Це справді ти? Що, ти повертаєшся з гори? — кисло запитала вона. — Ох, я би мала таку халепу що ну, якби залежала лише від твоєї надійності. А що то за дівчина з тобою, коли ти насилу здихався попередньої?

І вона, і Марія з Беріту міряли поглядом Міріну, і я зрозумів, що Марія Магдалина сподівалася була, що я заїду по неї й підвезу її на гору. Але про таке ми не домовлялися, і вона не сповістила мене. Якби не відданість Натана, я би взагалі не потрапив на гору. Проте марно було мені вдаватися до зустрічних звинувачень.

— Дозволь мені припровадити тебе додому й оберігати тебе, адже в тебе нема чоловіка для супроводу, — запропонував я. — Надходить вечір. Розшукаймо заїзд, похарчуймося разом, заночуймо там, а завтра я безпечно припроваджу тебе до твоєї господи.

Однак мої слова глибоко образили Марію Магдалину. Вона пихато визвірилася:

— Раніше в мене було чимало супровідників. Раніше мені надавали в користування паланкіни, і в мене не бракувало протекторів. Але після того як я побачила свого Господа на горі, його вистачає мені для супроводу, і тобі нема чого ганьбити мене, винуватячи, що я не маю чоловіка для супроводу.

Я здогадався, що не все припало їй до вподоби на горі, і вирушили вони звідти в відповідному настрої. Але ще більше мене вразило, коли Марія з Беріту злостиво заговорила зі мною й мовила:

— Ох і легковажний ти чоловік, і душа в тебе мінлива, що ти так раптово знайшов розраду! Хоча, звісно, я рада за тебе, адже марно тобі на щось сподіватися від мене. Мені прощено гріхи, і я очистилася, тож я знову незаймана, а тому в мене вже нічого не може бути з тобою, бо ти римлянин і поганин. Отож не дивися на мене з такою хтивістю і не дозволяй отій коротконосій дівчині з нахабним осудом роздивлятися мене своїми потворними очима.

Добре, що Міріна небагато що зрозуміла з її слів, проте вона зрозуміла погляди жінок і схилила голову. Я зажурився через неї й запитав:

— А що з вами сталося, і чому ви так недобре говорите зі мною?

Марія з Беріту розповіла:

— Сьогодні вранці на горі я зустріла юнака, очі в якого чисті мов джерело, а щоки — мов ті гранати, і підборіддя в нього ще не стало шорстким від бороди. Він подивився на мене, вподобав мене й пообіцяв не гаючись прислати дружка до садиби Марії Магдалини, щоби про все домовитись і ми могли разом розбити чару з вином. Йому нетерпеливиться з кохання, та й я волію поспішати, доки я чиста. Його батько має поле і виноградник, оливи й овець, і я не прошу більшого, щоб добре жити. Батькові його я теж до вподоби, і він охоче вірить, що я незаймана, бо Ісус Назарянин учора вночі повернув йому зір і за мене не треба платити віна.

До розмови пристала Марія Магдалина й підтвердила:

— Це все правда, і мені досить було на хвилинку випустити її з ока, як її вже сватають. Інакше я би мусила видати її заміж за тебе, і то був би гріх, бо Ізраїлеві жінки не мають права віддаватися за чоловіків поганських народів, хоча чоловікам легше. Поправді, це щастя, що батько хлопця уздоровився від сліпоти і на радощах вірить, що й Марія очистилася від усіх гріхів. Інші, хай би й повірили, та навряд чи б захотіли побратися з нею з огляду на її минуле.

Подивившись на схоже на білий камінь обличчя Марії Магдалини, я зрозумів, що й справді було б у її волі та силі одружити мене з Марією з Беріту, хай би я й не хотів. Полегшено я зітхнув:

— Ну, я можу лишень дякувати долі й славити мою фортуну і твою фортуну, Маріє з Беріту. Але я щось не збагну — адже я бачив пророчий сон, і вві сні я прямував у пустелі разом з цією дівчиною-грекинею, а Марія з Беріту була з нами.

Насторожившись, Марія Магдалина здійняла голову і звеліла:

— Розкажи докладно свій сон. Ти певен, що Марія з Беріту була разом з тобою?

Я розповів їй сон так докладно, як пам’ятав, хоча під час розповіді він вивітрювався в мене з пам’яті і ставав невиразним. Але врешті я відверто сказав:

— Марія з Беріту достеменно була разом зі мною. Вона їхала на віслюку, як оце ти зараз. Вона потовстіла й розпухла, і в куточках її рота я побачив глибокі рівчаки невдоволення, та попри це я впізнав її з очей.

Марія з Беріту скипіла й вигукнула:

— Ти не маєш права бачити такі сни про мене, і я тобі не вірю! Ти сам потовстієш і розпухнеш від своїх гріхів, у тебе повипадають зуби і полисіє голова.

Я розвів руками й заприсягнувся:

— Ну, нехай мій сон буде нечинним. Навіщо нам викрикувати одне одному недобрі слова, коли всі ми побачили воскреслого на горі і він не відкинув від себе нікого з нас, зокрема й Міріну?

Я квапливо розповів, як зустрів Міріну і що з нею сталося, і як вино вночі не вичерпувалося в її келиху. Ще я розказав, як запряжка на дорозі збила хлопця і як ми допомогли зійти на гору йому самому і його сліпому батькові. Марія Магдалина з розумінням закивала головою і врешті зазначила:

— Певно, все це сталося, бо так було задумано. Так він скеровує поган до поганів, а Ізраїлевих дітей до Ізраїлевих дітей. Одначе тіні довшають, і мені не подобаються ці терени, бо я маю забагато грошей у калитці. Я не дала їм грошей, бо вони відмовилися взяти мене з собою до Єрусалиму — Петро звелів мені повертатися додому. Але чого вони ще шукають у Єрусалимі — цього я не розумію. Отож супроводжуй мене, і переночуймо разом. Коли ти безпечно припровадиш мене до моєї садиби, ми розлучимося по-доброму.

Ми разом рушили вперед, і на дорозі вже не було багато людей. Під час нашої розмови Міріна мовчала й дивилася додолу, схиливши голову, і я поважав її за це. Після того як ми зрушили з місця, вона пошепки спитала мене, хто ці жінки. Я розповів, що Марія Магдалина йшла за Ісусом у його походах, першою пішла до гробниці й побачила, що там порожньо. Міріна відразу відчула до Марії Магдалини повагу, порівнялася з віслюком і сумирно заговорила з нею, просячи:

— Розкажи мені про воскреслого, найщасливіша з жінок.

Її покора сподобалася Марії настільки, що вона почала з приязню дивитися на Міріну й по-грецькому розповідала різне про Ісуса. На горі вона зустріла подружжя з Кани, на весіллі в якого Ісус учинив перше диво, перетворивши воду на вино, щоб потішити гостей. Далі вона розповіла про народження Ісуса, як його матері Марії явився янгол, як вона по-надприродному завагітніла і як Йосип, з яким її було заручено, намірявся відіслати Марію від себе, аж поки не побачив з’явлення вві сні. Коли я слухав цю балачку, мені почало здаватися, що я краще зрозумію чоловіків, яких Ісус обрав собі в посланці, і я збагнув, чому вони вважають Марію Магдалину занадто балакучою. Але Міріна все це поглинала й слухала, затамувавши подих і сяючи очима.

Урешті я не міг не сказати:

— Грецькі й римські боги, за легендами, сходилися з людськими доньками, а ті народжували їм дітей. Подейкують, що навіть прабатько римлян — один із нащадків Афродіти. Нині мудреці поміж собою тлумачать ці легенди алегорично, так само як книжники-юдеї в Александрїї тлумачать алегорично оповіді своїх священних рукописів. Думаю, Ісус Назарянин не потребує легенд, щоби бути сином Божим.

Марія Магдалина зажурилася, переклала руку зі спини віслюка на плече Міріні й мовила:

— Ми, жінки — схожі, і в нас нема різниці, чиїми доньками ми б не були — грецькими чи Ізраїлевими. Чоловіки нас ніколи не можуть зрозуміти. А ти, римлянине, не говори про припнутих до землі богів, які зв’язують людину з облудними ідолами земного життя. Після того як Ісус з’явився на світ Христом, вони більше не мають влади над людьми, якщо ті вмисно не вибирають зло і не віддаються їхній владі. Але те, що я розказую, — це я знаю, і це щира правда. Марія, Ісусова мати, сама звірила це мені та іншим жінкам, які пішли за Ісусом. Навіть Ірод, той старий і жорстокий, вірив, що народився цар для Ізраїлю, і звелів убити всіх хлопчиків у Вифлеємі, гадаючи, що так він позбудеться його. Стільки ще є свідків цього що ну.

Її слова спонукали мене замислитись. Авжеж, сама Марія Магдалина, можливо, була аж занадто сприйнятлива до видінь, янголів і снів, але про Ісусову матір я не міг такого подумати. Я бачив її обличчя біля хреста, коли вона тужила. А ще в мене склалося уявлення, що вона не говорить дарма — вона мовчала, коли говорили інші. Яку б вона мала причину розповідати таке, якщо це не було правдою? Про Ісуса Назарянина досить свідчили вчинені ним дива. Якщо я в них вірив — а я не міг у них сумніватися після зустрічі з Лазарем, — чому б я сумнівався і в цій оповіді? Чому й справді дух не міг зробити жінку вагітною, коли Бог народився на світ людиною? Поряд із цим дивом усі інші дива — несуттєві.

Міріна запитала ще про Ісуса. Марія Магдалина подивилася на мене, мовби караючи, й повідала:

— Не раз він розповідав про сівача, який пішов сіяти. Кілька зерен упали на кам’янистий ґрунт і не мали на чому рости. Кілька впало між терен, який вигнався і поглушив їх. Але кілька зерен упало на добру землю і вродило багатократно.

— Тобто не всі гідні царства, навіть якщо почують його слова й повірять йому, — вела далі Марія Магдалина. — Твоє серце не затвердле, римлянине, а надто м’яке. Це робить тебе слабким. Після того як ти підеш до своїх, довкола тебе виростуть терен і осот, заступаючи тобі дорогу до царства.

Її слова принесли в мою душу пригніченість. Я подивився довкола на галілейські руді пагорби й темно-зелені виноградники з дедалі довшими тінями і сказав:

— Як би я міг коли-небудь забути? Ще й у день своєї смерті я пригадаю це галілейське видиво навколо мене, і гору, і його самого таким, як я його побачив. І я ніколи не буду так наодинці, щоб він не був зі мною, якщо я його покличу.

Ще я поміркував і сказав:

— Поганий з мене слуга для нього. Цар вирушить у далекий край, коли мине сорок днів. І я не знаю, чи доручив він мені свою міну, але якщо доручив, я мушу закопати її в землю за наказом обраних ним посланців. Це мене пригнічує. Однак у мене є обіцянка, якій я хочу вірити, хоч не розкажу тобі її, щоб ти не глузувала з мене.

Я подумав, що колись мені доведеться вмерти для осяяння його ймення, хоч це й неймовірно. Але так сказав мені самотній рибалка вночі на березі озера. Зважаючи на те, яке в мене тіло, я радів, коли думав про те, що я громадянин і тому мене доведеться страчувати мечем, адже тяжкої смерті від розпинання на хресті я б не витримав. Я вже не вважав це лихим пророцтвом — для мене це єдиний спосіб, яким я можу виявити Ісусові Назарянину, що я — один з його своїх.

Перед настанням вечора ми зійшли з битого шляху на ослячу стежку, яка, за словами Марії Магдалини, вела крізь гори до Магдали. Вона знала заїзд, де ми могли заночувати. Доїхали ми туди по заході сонця, але ще до того як геть стемніло. Заїзд був переповнений людом, і харчові запаси в ньому скінчилися. Проте Марії Магдалині шанобливо дали місце в заїзді, і я побачив, як люди сидять біля вогню, перешіптуючись між собою з ясними очима, та і з даху лунав завзятий гомін розмов. З цього я здогадався, що ночувальники — це ті, хто повертається з гори. Усі зверталися одне до одного добрими словами, і ті, хто мав харч, ділилися з тими, хто вже не мав, отож і ми з Міріною дістали змогу вмочити свої шматки хліба у спільну мідницю.

Серед галілеян я почувався чужинцем, і коли ніч стала холоднішою, я нічого б не хотів щиріше, аніж сидіти біля зігрівного вогню поруч із ними і, як і вони, говорити про те, як Ісус Назарянин явився своїм, про його царство, про прощення гріхів та вічне життя. Але вони не визнавали мене своїм братом, і я не міг набиватися їм. Та все ж господар завів чужих віслюків на подвір’я, підмів стійло і дав нам з Міріною солому, щоб ми підстелили її собі й не мусили спати просто неба.

Позаяк і інші все ще перешіптувалися при слабкому світлі єдиної лампи, я навчив Міріну молитви, якої навчила мене Сусанна. Міріна запевнила, що молитва підходить їй і дає їй відчуття безпеки. А ще вона сказала, що їй набагато легше, бо при цій молитві вже не треба стежити за різними фазами місяця чи посипати сіль і читати незрозумілі заклинання або вирізьблювати фігурки з виноградового коріння. Як таке робиш, ніколи не знаєш, коли припустишся якоїсь помилки чи неправильно скажеш слово, і молитва втратить силу.

Прокинувшись уранці, я найперше побачив, як Марія з Беріту сидить біля мене на соломі й видивляється на моє лице. Помітивши, що я розплющую очі, вона почала вихитувати головою і заламувати пальці й прошепотіла тихим голосом:

— Мені стало гаряче, і я не могла спати. Я захотіла на власні очі подивитися, що ти робиш і як ти тримаєш руки з тією чужою дівчиною. Я би теж краще спала отак на соломі, приклавшись головою тобі до плеча, ніж із Марією Магдалиною в тісному ложі, де прієш і де кусаються паразити. Так само ми спали над Йорданом у дорозі на тиверіадський курорт. Забудь мої дошкульні слова. Вчора я розгубилася й не знала, що казала, коли ти так несподівано з’явився на дорозі перед нами і мав із собою ту грекиню, і я не знала, що думати. Я щось і досі не знаю, що думати. Цілу ніч мене страшенно мучило сумління, що я так раптово вподобала того юнака й пообіцяла чекати на його дружка в Магдалі. Може, він уже жалкує, і дружко судженого ніколи й не прийде.

Я квапливо запевнив:

— У тому юнакові нема обману. Його дружко конче прийде, і згодом він заведе тебе за галілейськими звичаями на шлюбне ложе. Селяни питимуть вино й ритмічно тупатимуть ногами об землю, музики гратимуть, а на твою честь співатимуть пісні радості.

Марії з Беріту стало прикро, вона припинила заламувати пальці й піднесла голос:

— Ти навмисно мене зле розумієш. Я мала цілу ніч, щоби гризтися цим, так що ледве чи очі склепила. Певно, я здаюся тобі негарною, бо я дві ночі не спала і в мене червоніються очі. Воно правда, я знаю, що мені прощено гріхи і я знову така сама незаймана, ніби ніколи й не знала чоловіка. Тобі теж це відомо, бо ти знаєш Христа. І до того ж я не дуже багато що розповідала тому юнакові про своє минуле, а лише конче потрібне, щоб він дарма не журився. Але мені страшно подумати, що його родичі й усе село прийдуть уранці, щоб розгорнути простирадло, і, либонь, не знайдуть ознак моєї невинності, тож мене з ганьбою виженуть камінням і ломаками, а з мого пальця знімуть обручку. Ви, римляни, не такі прискіпливі щодо цього, проте я знаю своє плем’я, і галілейський люд не відрізняється в цьому від берітян.

Я сказав:

— Марія Магдалина — досвідчена жінка і голубівниця. Покладися на неї. Навіть римляни жертвують на весіллі про всяк випадок пару голубів Венері, щоб молода не осоромилася.

Марія з Беріту ще дужче піднесла голос і визвірилася:

— Ти не ходи довкола і навіть не намагайся стверджувати, що ти не брав мене з собою з Єрусалиму, щоб я очистилася від гріхів і була придатною для тебе. Щоправда, я завиню перед своїм народом, якщо стану дружиною римлянина, але йменням Ісуса Назарянина я готова це зробити, щоб урятувати одного з найменших.

З гіркотою подивившись на Міріну, вона вела далі:

— Я не почуваю злості на цю дівчину. Вона не варта цього. Я навіть не винуватитиму тебе, якщо ти захочеш мати її за наложницю, бо таке не вважають дуже великим гріхом для чоловіка, і навіть фарисеї не бездоганні щодо цього. Я триматиму її в шорах і показуватиму їй її місце, тож вона залишатиметься такою самою покірною, як і досі.

Міріна вже давно прокинулася й дивилася на нас крізь вії, намагаючись зрозуміти, що саме каже Марія з Беріту. Вона цілковито розплющила очі, підвелася, сіла і сказала:

— Поринаючи в сон, я була в безпеці і щаслива, а от у ранковій мерхлості мені холодно. Певно, момент правди — у ранковій мерхлості, а не у вечірньому теплі. Я не все зрозуміла, але бачу принаймні, що ця дівчина-юдейка чогось вимагає від тебе. Якщо я стою на її шляху і взагалі, як сестра твоя, є тягарем для тебе, я готова піти собі геть. Адже в мене є золоті, тож я можу так чи так купити собі безпечне життя. Себто не тривожся за мене і не зважай на мене, умовляючись про свої справи з цією гарною юдейкою.

Марія з Беріту не розуміла по-грецькому ані слова, вона недовірливо роздивлялася Міріну й вигукнула:

— Не вір їй, ані слову! Вона каже лагідно й сумирними словами, але я знаю грецьку підступність, а ти недосить знаєш жінок.

Розхлипавшись, вона затулила обличчя руками й забідкалася:

— Який ти бездушний! Хіба ти не розумієш, що заради тебе я ладна полишити все і йти з тобою, щоб урятувати тебе від поганського паскудства?

Міріна зі страхом подивилася на неї зеленими очима, торкнулася рукою моєї руки й запитала:

— Навіщо ти доводиш її до сліз? Хіба ти не бачиш, яка вона гарна, які в неї сяйливі очі і м’які та червоні вуста, аж я ще вчора позаздрила їй. У мене ж навіть нема грудей, як у справжньої жінки, і ніс у мене короткий, і очі негарні.

Геть знетямлений зі здивування, я дивився на них обох і думав, що мій сон віщував оце ось. Про шлюб я ніколи не думав. Марія з Беріту, бувши Ізраїлевою дочкою, все життя вважала б себе кращою за мене. Міріну вона б упокорила, зробивши своєю служницею, а врешті-решт, мабуть, вона, спершу наторочившись про це, намовила б мене просто з бажання комфорту піти обрізатися. Так сталося з багатьма слабкими чоловіками в Римі, хоч вони щосили намагаються таїти це.

А далі в мене промайнула лячна думка. Може, так і задумано. Може, й справді лише через юдейського безідольного Бога відкривається шлях до царства Назарянина. Його учні, можливо, вже не відкидатимуть мене, якщо завдяки Марії з Беріту я стану справжнім прозелітом. Я сам поїхав з Рима, і мені вільно будувати своє життя, як я хочу. Якщо лише пекуча операція, виконана юдейським кам’яним ножем, відділяє мене від поєднання з Ісусовими прибічниками, то це невелика жертва. Я за своє життя спізнавав і більшого болю. Взагалі, офіцерам-римлянам, що опинилися на залоговій службі в пустелі, неодноразово доводилося давати обрізати собі крайню плоть із цілком практичних міркувань, бо їм набридав постійний набряк, спричинений дрібним піском. Такий самий звичай є і в єгиптян та арабів.

Попри це, я збунтувався в душі проти цієї простої думки. Найвищі проповідники тієї релігії — первосвященники, книжники та Ізраїлеві старші — засудили Ісуса Назарянина до страти. В серці мені здавалося, що я зречуся і зраджу Ісуса, якщо піду до їхнього храму, цієї пишної бойні, і попрошу їх поєднати мене з ними. Краще мені бути простим і покірним у серці, аніж облудними вивертами дати обрізати себе, щоб цим спробувати зійтися з учнями, які відкинули мене теперішнього.

Марія з Беріту перестала плакати й напружено встромила в мене очі. Міріна теж дивилася на мене, немов уже мене втратила. Порівнюючи її з балакучою Марією, я відчував до неї саму ніжність і знав, що вона завжди буде мені ближчою, ніж Марія. До мене повернувся розум, і я рішуче мовив:

— Ти не мусиш жертвувати собою заради мене, Маріє з Беріту. Ти лише занапастиш себе, відлучившись від народу, обраного вашим Богом, заради мене, бо я нечистий і поганин. Не забувай, що я сам, на власному віслюку, привіз на гору юнака, в якого була переламана кістка. Ти не можеш не дотримати даної йому обіцянки. Я мушу відмовитися від тебе, але я радо зроблю тобі такий великий весільний подарунок, що ти не будеш цілком залежна від свого чоловіка.

Марії довелося мені повірити. І вона вже не плакала, а просто сказала:

— Невдячність — ось нагорода світу, і я вже вірю, що римляни — це пси. Згадуй тоді дарма про мене, коли, просяклий мастями, ти лежатимеш на м’яких подушках за завісами. Думай, що оцими руками, створеними для пестощів, я, зігнувшись, кручу жорна й печу хліб зі сльозами від чаду на оцих очах.

Однак її слова не розчулили мене, бо я їм не повірив. Навпаки, передчував, що вона змусить свого чоловіка гарувати над силу, і ганятиме його родичів, а як стане старою, ще буде прикрістю для невісток і зятів. Але, звісно, я міг помилятися.

Спробувавши словами чимдужче зажурити мене, вона все ж пробачила мені й мовила:

— Правильно мені б було жбурнути твої слова тобі в очі, але заради мене самої я мушу прийняти весільний дарунок, щоб не бути нічого не вартою в очах родини мого чоловіка. Але то не подарунок, а радше борг, який ти платиш, порушивши всі свої обіцянки.

Мені захотілося спитати, коли це я їй що-небудь обіцяв, але я вже порозумнішав настільки, що не сказав нічого. Доки ми розмовляли, ночувальники вирушили із заїзду далі в дорогу. До нас прийшла Марія Магдалина, і її обличчя променіло. Вона дорікнула:

— Чого ви сваритеся? Подивіться надвір, як чудово блищить світ у сяйві його сонця, коли його царство зійшло на землю. Більше я не таю в собі злоби ні на кого, навіть на Петра. Вночі я бачила сон і зрозуміла, що у світ прийшла милість. З неба спускалися білі голуби й сідали людям на голови. На твою, римлянине, теж сів білий голуб. Я не є гідна, щоб когось відторгати — кожному відміряють, кому по заслугах, кому ні, за такою безмежною любов’ю, що ніхто не залишиться без неї. Батько може покарати неслухняного сина, але нема такого батька, який цілковито відкинув би сина. Тому для мене тепер нема різниці між римлянином і гебрайцем — усі люди під цим блакитним небом є моїми братами й сестрами. Я не цураюся навіть самарян, хоч самарянський чаклун використав бісів, які жили в мені, й поставив їх собі на службу.

Вона обвила руками мою шию й поцілувала мене в обидві щоки, і я відчув, як від неї йде дурманна сила, аж усе проясніло в моїх очах, і мені захотілося стрибати й сміятися, як дитині. Міріну вона теж обійняла й поцілувала, а далі ніжно пригорнула до себе Марію з Беріту, називаючи її донькою. Ось так нас усіх пройняли радощі, і ми знову рушили в дорогу, забувши поїсти чи попити, настільки ми наситилися його царством. Того дня ми простували в царстві, хоч і досі були ще на поверхні землі.

Пополудні ми прибули в садибу Марії Магдалини і знову побачили Галілейське море. Її слуги привіталися з нею, радіючи, адже вирушила вона звідти потай, узявши з собою лише Марію з Беріту і нікому нічого не сказавши. Тому вони хвилювалися за неї, побоюючись, що її знову заполонили біси. Але вона звеліла:

— Візьміть з моїх комор кожен собі нову одежу і наготуйте на вечір велику гостину. Старайтеся щосили, бо ж ми проживаємо дні веселості й радості. Наш Господь Ісус Назарянин воскрес із мертвих і явився своїм. Свідками цього були понад п’ять сотень чоловіків. Тож ідіть до Магдали й покличте на гостину всіх, хто лиш захоче прийти. Але не кличте фарисеїв і зверхників синагоги, а також старших і багатіїв. Кличте бідняків і калік, публіканів і митарів, та й приходьків покличте на гостину. Скажіть усім: Марія Магдалина запрошує сьогодні ввечері на гостину лише грішників. Праведників вона не кличе. Господь теж покликав не праведників, а грішників, і перед його обличчям ніхто не є занечищеним. З ним на землю зійшло прощення гріхів.

У такій екзальтації вона говорила до своїх слуг, а ті хитали головами через неї, але підкорилися її наказу. Мене вона відвела осторонь, з любов’ю подивилася мені в очі, затримала руки на моїх плечах і мовила:

— Настав час розлуки, але я в усякому разі визнаю тебе сином царства, навіть якщо інші тебе відторгнуть. Для тебе ще настануть погані дні, і гріха ніхто не може уникнути. Однак не давай своєму серцю затверднути, не впадай у праведництво в людських очах і не давай надмірних обіцянок. Визнавай гріх гріхом і тоді, коли ти доходиш до гріха, якого не можеш уникнути, і не виправдовуй себе марними вивертами, посилаючись на те, що в цьому ти не гірший за інших, адже й інші так роблять. Але якщо ти, доходячи до гріха, страждаєш від нього так, що твій гріх дає тобі лиш розпач і не тішить тебе, тоді ти дозрів до каяття. І немає такого жахливого гріха, щоб він його тобі не простив, якщо, каючись у серці своєму, ти молитимешся йому. Лише затверділості серця він не може пробачити, бо тоді людина вмисно відлучає себе від нього. Утім, ніхто, я думаю, не подаленіє від нього настільки, щоб уже не змогти знайти дорогу до нього назад, — таким неомірним є його помилування. Але тримаючись дороги до царства, ти уникнеш багато зла. І я звірю тобі диво, яке відкрилося мені вві сні: сама дорога — це вже царство.

Зі сльозами на очах вона подивилася мені в очі й вела далі:

— Це моє вчення, вчення Марії Магдалини, яке, мабуть, визріло в мені ще коли я слухала його, сидячи у нього в ногах. Після всього, що відбулося, один казатиме про нього одне, а другий — щось інше, кожен залежно від власного розуміння. Я не маю більшої рації, ніж хтось інший, але, думаю, я не дуже й помиляюся.

І ще вона сказала:

— Я — лише жінка, вони звеліли мені мовчати, й віднині я покірно мовчатиму в їхньому товаристві. Але тобі я звірю, що він народився людиною і покорився тілесній муці, щоб урятувати світ. Він сам знав, що з ним станеться, і неодноразово ясно казав це наперед. Він захотів принести себе в жертву за багатьох і цим створити новий заповіт і взяти на себе гріхи всього світу як син Людський і син Божий. Моє серце — блаженне завдяки ньому.

Отак вона навчала мене, пройнята екзальтацією, і я запам’ятав її науку, хоч не все зрозумів. Після того ми поговорили ще про звичайні справи й домовилися про весільний дарунок, який я з Тиверіади пришлю для Марії з Беріту. Після того як у неї вийде одружити Марію — а це вона збиралася зробити якомога швидше, знаючи Марію, — вона припустила, що подасться ще до Єрусалиму, щоб подивитися, чи не бракує чого учням, адже, вирушаючи, вони не знали, скільки часу вони мають пробути в Єрусалимі. З учнів лише Хома сказав: «Ми будемо там і чекатимемо обітниці хоч дванадцять років».

Наостанок вона довела мене до брами своєї садиби, і коли ми розлучалися, Марія з Беріту так гірко плакала, що в неї напухли очі, та й Міріна плакала з самої приязні до Марії. А от я мав у душі світлу впевненість: що б зі мною ще не сталося, я завжди можу повернутися в цю садибу до Марії Магдалини, якщо ніяк інакше не знайду спокою в душі. Щоправда, повертатися в її садибу я не мав наміру, але людині добре знати, що завжди є місце, куди повертатися, хай вона і не повертатиметься.

Ми з Міріною мовчки дійшли до Магдали й повернули там на дорогу, що вела до Тиверіади. Ні я, ні вона не відчували втоми. Тому ми не мали потреби винаймати човен, хоч це, напевно, легко було би зробити в Магдалі. Коли ми крокували, я роздивлявся довкола, вдихав запах чистої води і думав, що я вже не маю що робити в чужій Галілеї. Але й рушати кудись я міг не поспішати. Тому було добре просто мовчки крокувати берегом прозорого озера. І я це робив не на самоті. Зі мною ж була Міріна.

Коли зачервонівся вечір, ми прибули до міста. Я хотів просто пройти з Міріною через місто, щоб ми повернулися на курорт гарячих джерел. Але на форумі Ірода Антипи нам зустрівся чоловік у такій глибокій задумі, що він крокував прямо на мене, і я запізно похопився, щоб дати йому дорогу. Мені довелося вхопитися за його руки, щоб не впасти, бо то був високий дужий чоловік. Немов прохоплюючись зі сну, він здійняв на мене очі, і, на свій подив, я впізнав у ньому Симона Киринейського.

— Мир тобі, — привітався я кволим голосом, побоюючись, що він розсердиться, впізнавши мене. Але він не розсердився, а лише невесело всміхнувся й відповів:

— Ти, римлянине. Мир і тобі.

Я відняв руку від нього, але не міг одразу йти далі. Тож ми так і стояли один проти одного й дивилися. Ми жодного разу не бачилися після того, що відбулося в його будинку, але мені здалося, що за короткий час, який відтоді минув, він вельми постарішав. Очі його були дуже похмурі, а постава голови — впертою. Скидалося на те, що йому ніщо не до вподоби в цьому світі.

Я цілком міг би нічого більше йому не казати, але мені спало на думку, що я недарма отак натрапив на нього. Тому я покірно спитав:

— Ти пробачив мені за те, що сталося у твоєму будинку? Звинуватили в цьому мене. Та все ж я не думаю, що то все було через мене. Але якщо ти злостишся на мене за це, пробач мені.

Він запевнив:

— Я не злощуся на тебе. Я сам відповідаю за свої вчинки. Я ж сповіщав тебе, що не бажаю тобі зла.

— Але й добра ти мені не бажав, — повинуватив я. — Ти відмежувався від мене. Ти вже віриш, що я не маг? Що ти тепер думаєш про все, що сталося?

Він недовірливо зиркнув довкола, але в цю пору дня форум був безлюдний. Я підніс руку й попросив:

— Не підозрюй мене. Я повертаюся з гори, як і ти. То що ти думаєш?

Зітхаючи, він визнав:

— Авжеж, нас же там було понад п’ять сотень. Не дивно, що я не бачив тебе серед інших. Але якщо ти справді був там, ти знаєш, щó я думаю.

— Я стрімголов вирушив з Єрусалиму, дізнавшись, що він пообіцяв піти до Галілеї першим, — розповів Симон Киринейський, не чекаючи відповіді. — Ще багато хто рушив тоді ж таки із Єрусалиму, але час чекання був бентежним, а розповіді — суперечливими, і не всі вірили, що він показувався учням на березі озера. Деякі встигли, розчаровані, податися назад до Єрусалиму. Але мене життя зробило терплячим. Раб мусить бути гнучким. Та й до того ж я маю і в Галілеї пильнувати своїх інтересів. Я не марнував час. Серцем я вже сподівався, що учні просто брешуть. Марне чекання упокорило мене. Я гадав, що можу знову повертатися до Єрусалиму в своє колишнє життя, яке мені підходить. Щоб дати обом моїм синам найкраще, що я надумав: ізраїльське вірування, грецьку освіту, римський мир, а також статки, розумно вкладені в різних місцях. Але діставши звістку, я подався на гору і побачив там його.

У Симона Киринейського затремтіли жовна, і він, нервуючи, повів далі:

— Я побачив, що він і справді воскрес. Я не міг не повірити, що він — Христос. А отже, тепер я мушу знову починати все спочатку. А отже, на землі є щось більше за ту дійсність, правдивість якої бачить око і чує рука і яку можна виміряти мірами й гирями. Це жахливе знання. Хочеться проклясти той день, коли я трапився йому на шляху й поніс його хреста. Через нього вже не є тривким ніщо, що я так раціонально, як мені здавалося, збудував для своїх синів. Ти питав, що я про все це думаю. Я думаю ось що: а що мені робити, щоби бути гідним увійти в його царство, а також зробити обох синів підданими його царства? Видані ним закони дуже несправедливі. Геть безжальні вони для того, хто видерся з рабства до волі й заможності. Але, переконавшись у його воскресінні, я не можу не скоритися його законам. Я сподівався, що з ним можна бодай поторгуватися, як це буває в усій розумній торгівлі між людьми. Але він не лише людина. Побачивши його вночі на горі, я відразу зрозумів, що з ним торгуватися марно. Мушу я йти в рабство до нього, з усіма бебехами. Я нічого з цим не вдію. А тоді вже його справа дивитися — дати мені визвольний лист чи ні. Сам я нічого тут не вдію. Це все я обмірковував так напружено, що налетів прямо на тебе, римлянине.

— Але, — з подивом запитав я, — хіба ти не цураєшся мене, адже я римлянин і поганин?

Симон Киринейський зачудовано глянув на мене й пояснив:

— Чого юдей має бути кращим за римлянина чи грека перед його лицем — цього я не розумію, бачачи все новими очима. Це його справа — відділити справжніх від несправжніх. Божевільним би я був, якби уявляв собі, що сам здатний відділяти, хто для нього будуть свої, а хто ні. У цьому він теж несправедливий. Ні, роздумами я не дійду до його розуміння. Я не з тих, хто гадає знайти блаженство тим, що піде до лісу й буде окремо від інших. Я практичний чоловік. Для мене більше важать дії, ніж думки. Я мушу проживати своє життя серед людей, хто б вони не були — юдеї чи римляни. До того ж я маю кепські передчуття щодо свого народу, якщо це справді новий заповіт хліба й вина. Кажуть, він сам плакав за Єрусалимом. Може так бути, що я вчасно взяв своє з приреченої на банкрутство спадщини, якщо правда те, що храм нікого не врятує. Я з синами переселюся до іншого краю. Але достеменно я ще не можу нічого сказати.

Він говорив дуже категорично, і, здавалося, думки в нього мінливо сновигали. З цікавістю я спитав:

— А ти заговорив з ним на горі?

Симон Киринейський подивився на мене, як на божевільного, й відбуркнув:

— Як би я насмілився з ним заговорити? Мені було досить, що я побачив його.

Несміливо я мовив:

— Ті одинадцятеро не хочуть нічого знати про мене. Петро заборонив мені навіть говорити про нього, бо я римлянин.

Проте Симону Киринейському було до цього байдуже.

— Доживши до мого віку й зазнавши стільки поневірянь, як я, вони зрозуміють краще, — запевнив він. — Вони — лише люди, а безвадних людей не буває. Але нетямущі й прості чоловіки заподіюють менше шкоди, ніж розумні й честолюбні, опинившись на відповідальному посту. Мені досить, аби лиш вони не цілком приховали його спадок. Ні, далеко не заїдеш, якщо царство триматиметься лише на тих одинадцятьох. Але й це краще, ніж якщо за спадок сперечатимуться законники. Мабуть, вони виростуть, щоб відповідати тому, що їм призначено. Таке й раніше траплялося.

— А на твою думку, який він, його спадок? — наважився спитати я. — Скажи мені.

Ми вже якийсь час несамохіть крокували поряд широкою ходою туди й назад по форумі, як це роблять, дискутуючи, софісти, а Міріна присіла на міський камінь у його центрі, щоб дати відпочинок ногам. Симон Киринейський зупинився, втупившись у мене похмурими очима. Його рука, простягнута для доведення сказаного, безсило впала.

— Якби ж то знаття, — з мукою поремствував він. — Під час чекання я чув багато чого зі сказаного ним, але почав щиро сподіватися, щоб усе це виявилося лише словами навіженого пророка. Його мати, та й брати, вважали його божевільним і марно намагалися забрати його назад додому після того, як він почав навчати в Галілеї. Він був занадто безжальним до праведників і занадто лагідним до грішників. Обізнані чоловіки вважали цілком певним, що він учиняв дива з допомогою такого собі Вельзевула. Це демон, який зберігся на землі від давніх богів, якщо тобі відомо. А тому я врешті не запам’ятовував докладно всього, що він нібито говорив, бо одного дня він казав одне, а другого дня — інше. Ті, хто його слухав, запевняють, що навіть упродовж одного дня він казав по-різному. Ти можеш зрозуміти, яким страшним ударом для мене було побачити на власні очі, що він і досі живий, хоч я сам ніс на плечах його хрест на Череповище. Не можу заперечувати його, але я не розумію його.

— Пробач нам наші борги, — вів він далі, цупко стискаючи долоні докупи, — як і ми пробачаємо нашим боржникам. Цю спадщину я розумію, але люто бунтую. Я що, маю пробачати борг і Іродові Антипі, адже щоразу, коли князь відвідує Єрусалим, його урядник Хуза бігає до мене позичати гроші? Щоправда, не дуже я сподіваюся повернути своє, і то не є великі суми, а радше делікатні хабарі, щоб він не шкодив певним моїм інтересам у Переї та Галілеї. Утім мене бере злість, що я маю ставати перед лицем князя й від щирого серця, а не просто на словах, пробачати йому борг. Я знаю, що він і з Ісуса насміхався перед розпинанням на хресті. Деяким бідним галілеянам я пробачаю борги, хоч маю задум утворити з їхніх клаптів землі величеньке обійстя, яке б я записав на свого сина Руфа. Одначе ті чоловіки мають родини й позалазили в борги не з власної провини, а через потрійні мита і сарану. Я кажу це тобі не щоб похизуватися, адже Ісус, як подейкують, сказав, що навіть ліва рука не має знати, що робить правиця, ну а сторонні — й поготів. Але порадь ти мені. Хіба не було б з усякого погляду розумнішим справити з князя стільки, скільки вдасться, і пороздавати біднякам, аніж отак запростяка пробачити йому борг?

Він це казав без жартів, і я замислився над його проблемою.

— На мій погляд, ти занадто переймаєшся власністю і тим, хто скільки тобі винен, — обережно мовив я. — Сам я заможний чоловік, але наразі не те щоб дуже цим переймався. Певно, це через те, що розбагатів я незаслужено і, на думку багатьох, безчесно. Власне, я порадив би тобі зачекати, перед тим як вчиняти щось необдумане. Мені розповідають, що ті одинадцятеро й самі наміряються ще почекати в Єрусалимі хоч і дванадцять років, поки справдиться певна обітниця і вони збагнуть усе. Чого тобі поспішати поперед них?

— Того що я суворий і лихий чоловік, — без роздумів відказав Симон Киринейський, немовби й це він уже довго обмірковував. — Я поспішаю, щоб були прощені мої борги безжальності.

— Ти просто думаєш по-старому, як купець, — висловив я припущення. — Ти гадаєш, що даючи щось, ти матимеш щось замість цього. Ісус Назарянин, я думаю, не дає нікому нічого за їхню власну заслугу. Думаю, він з’явився на світ людиною, щоби спокутати гріхи світу, бо людина сама ніколи не зможе спокутати власні гріхи. Це безглуздо, але, як ти сам казав, у його науці є ще багато чого безглуздого, якщо дивитися очима мудреця.

Симон Киринейський приклав руку до чола і почав важко зітхати:

— Не розумію, що ти кажеш. У мене ще дужче розболілася голова. Тобто ти вважаєш, що це просто гордощі раба і купця, що я хочу викупити прощення своїх гріхів так, як умію. Хто ти такий, щоб мене вчити? Хіба ти сам не казав, що тобі заборонили говорити про нього?

Я гірко пожалкував за свою необачність і попросив:

— Вибач мені, Симоне Киринейський. І хто я справді такий, щоб тебе вчити? Ти сам запитав у мене поради, і я мав необережність відповісти, хоч напевно я розумію не більше за тебе чи, можливо, розумію менше, адже ти старший і досвідчений. Шукай його царство по-своєму. А я намагатимусь шукати по-своєму.

Неуважно Симон Киринейський простягнув мозолисте ручище й погладив щоку Міріні, яка все ще сиділа на міському камені.

— Була б у мене донька… — поремствував він. — Я завжди хотів доньку. Може, я був би лагідніший, якби, крім синів, у мене народилася й доня.

З подивом він утупився у свою руку. Було вже темно, і перед будинками засвічувалися лампи.

— Ми знову багато наговорили, — сказав він. — Що більше ми говорили, то неспокійніше ставало мені на душі, але мені досить було лиш торкнутися щоки твоєї доньки, й голова вже не болить і мені добре.

— Вона не донька мені, я все ж не такий старий, — заперечив я. — Вона — моя сестра Міріна і не розуміє твоєї мови.

— Вона, певно, була з тобою на горі, — здогадався Симон Киринейський, сонно видивляючись на свою руку. — Я відчув це в ній, коли торкнувся її щоки рукою. В тобі я такого не відчув, коли ти йшов на мене і вхопився за мій лікоть. Від неї в мене ввійшов спокій, і я вже не переймаюся дрібницями. Не треба було слухати твоє розумування, а треба було торкнутися рукою щоки твоєї сестри.

Це здалося мені несправедливим, але я не хотів сперечанням порушувати його спокій, якщо йому справді стало спокійно з того, що він погладив Міріні щоку. Я лише почувався змученим, немов саме говоріння зморило мене більше, ніж цілоденний похід. Тому я хотів іти собі далі на курорт, утім Симон Киринейський пішов нас проводжати, взявши Міріну за руку, тож ми крокували втрьох з Міріною посередині, тримаючись за руки. Коли ми дійшли до освітленого заїзду, він конче захотів пригостити нас вечерею. Заїзд був таким, у якому вільнодумні юдеї й погани трапезували спільно з однієї чашки.

Отож ми разом поламали хліб і разом поїли риби й салату, і ніхто не висловлював осуду, що Міріна харчується з нами. А ще Симон Киринейський звелів розвести нам вина, хоч сам пив лише воду. Очі в Міріни проясніли, на її худих щоках виступив рум’янець, та й я відчув, як добра їжа й вино п’янять моє тіло. За трапезою Симон Киринейський говорив геть не так, як раніше, і лагідним голосом. Щоб позабавляти нас, він грецьким киринейським діалектом розповів нам оповідь:

— На другому боці світу є могутнє царство, з якого до Риму привозять шовк. Воно розташоване так далеко, що шовковий шлях тягнеться через багато земель, і надходження шовку до Тира триває аж два роки. У Римській імперії земля руда, а ось у царстві шовку земля жовта, і шкіра в його мешканців теж жовта. Це не вигадка, адже я сам зустрічав у Тирі жовтошкірого чоловіка, і жовтизна не була викликана хворобою; він запевнив, що в нього на батьківщині всі люди жовті від крайки волосся до пальців на ногах і що його край — могутніший за Римську імперію і такий цивілізований, що порівняно з ним грецька цивілізація — це варварство. Либонь, він перебільшував переваги батьківщини, адже сам був вигнанцем. Він розповідав — і такі самі запевнення я чув від інших бувалих мандрівців, — що в його краї народився новий цар, який занапастив старого царя і назвав себе сином неба. Він змінив старий лад у царстві й проголосив край спільним для всіх, і ніхто вже не мав права володіти землею — кожен мусив обробляти спільну землю, а цар дбав про те, щоб кожен мав на прожиток за власною потребою. Відтоді минуло не так багато часу, бо цар устиг поорудувати двадцять років, а лише кілька років тому до Тира дійшла звістка, що селяни повстали й повалили його, а новий правитель повернув старий лад. Той вигнанець одразу виїхав з Тира, щоб повернутися в рідний край, у якому перед появою біснуватого царя був на високому посту.

— Звичайно, в цьому всьому є багато вигадки, — вів далі Симон Киринейський. — Наприклад, той жовтий чоловік стверджував, що в його краї весь шовк виробляють хробаки, тож людям досить лише збирати нитку і ткати з неї тканину. Але я багато думаю про того сина неба і вигаданий ним божевільний лад. Така сама зміна може статися в Римській імперії, адже дедалі більше землі скупчується в руках лічених людей, а всі решта — лише раби й наймити. Таж тоді великій масі людей буде геть байдуже, чи земля спільна для всіх і її обробляють державним коштом, а чи нею приватно володіють лічені особи. Тому коли я розмірковую про Ісуса Назарянина, в мене з’являється лячна думка, що він, як цар, має намір утілити на землі такий самий лад, щоб ніхто вже не мав нічого власного, а все було би спільне. Але небезпеки і неможливість такого способу життя лише колишній раб може цілковито збагнути. Раб теж мусить мати щось власне, хай яке маленьке, щоб він здужав жити. У Кирені раб, бувало, пишався навіть своїми кайданами, якщо вони були більші й важчі, ніж у інших. Хай там як, а мені стає легше на душі, коли я розумію, що царство Ісуса Назарянина — не з цього світу. Якби він прагнув такого ладу, він народився би Римським кесарем, а не юдейським царем.

Я застеріг:

— А чи розумно розмовляти про політику в громадському заїзді? Утім, царство Ісуса Назарянина, як я розумію, зійшло на землю під час його народження на світ і все ще пробуває тут, хоч це незриме царство, тому жоден можновладець іззовні не добереться до нього. Його прибічників можна утискувати, але його царство ніхто не може здолати, адже воно — всередині нас, якщо ти розумієш, що я маю на увазі, бо сам я не розумію.

Симон Киринейський сумно потрусив головою й побідкався:

— Ох, який ти недосвідчений і як мало знаєш людину! Царство того сина неба впало за двадцять років, хоч його лад був зрозумілим. А як може вціліти незриме царство, коли Ісуса нема? Повір мені, коли ми помремо — ті, хто його бачив, — спогад про нього збережеться на землі не так багато років. Як можна зобов’язати вірити в незриме царство когось, хто на власні очі не бачив його сином Божим? Можливо, щось від нього могло би зберегтися і сто років, якби його вчення було раціональним і відповідало людській природі, але воно суперечить усьому минулому.

Від його розсудливих слів усередині мене почорніло.

— Тобто ти не віриш, що світ зміниться завдяки ньому і його іменем? — запитав я.

— Не вірю, — щиро відповів Симон Киринейський. — Ні, цей світ і людську природу навіть Бог уже не спроможний якось змінити.

— Мамо рідна! — вигукнув він. — Таж ті галілеяни вже намагалися узяти його й конче зробити своїм царем, після того як він нагодував п’ять тисяч чоловіків. Якщо вони так зле зрозуміли його слова, то як його зрозуміють ті, які ніколи його навіть не бачили? Зваж на те, що його вчення підозріле й небезпечне. Грішників він кликав. Ще на хресті він обіцяв своє царство навіть розбійникам, розіпнутим поруч із ним, — так мені розповідали. Одним словом, його вчення може слухати лише набрід, який не має іншої надії. Можновладці напевно подбають про те, щоб таке вчення не поширювалося.

Міріна з усмішкою піднесла руку й погладила його вкриті бородою щоки.

— Чому ти так хвилюєшся і переймаєшся поширенням його вчення? — запитала вона. — Мабуть, це не твоя справа, і не справа мого брата Марка, і не моя. Краще порадіймо за нього, бо ми змогли побачити його на горі. Він — добре світло, і я, побачивши його, вже ніколи не буду цілком беззахисною. Ти кажеш лише про лиху темряву.

Міріна так покірно мовчала перед тим, що ми обидва вразилися, коли вона піднесла голос, немовби неживий стіл раптом набув здатності говорити. Радість увійшла в нас обох, і, видивляючись на її ясне обличчя, ми обидва засоромилися своєї пустопорожньої розмови. Царство знову перебувало в нас, і серце моє налилося любов’ю до Міріни, а також любов’ю до Симона Киринейського. Ми довго мовчали й лишень дивилися одне на одного, і нам не заважав галас інших мешканців заїзду.

Симон Киринейський щедро сплатив рахунок і провів нас аж до грецького заїзду на гарячих джерелах. Там ми розлучилися.

І Міріна, і я проспали в нашому покої за завісками приблизно до полудня, настільки ми були змучені ходінням і всім, що ми спізнали. І радість наша не зникла за той час, поки ми спали, — вона й досі була в нас, коли ми прокинулися, і ми зраділи, побачивши, як обоє прокидаємося.

Спохмурнів я, аж коли згадав про Клавдію Прокулу і про те, що я маю обов’язок розповісти їй, що я побачив на горі. Міріна запитала, що таке зі мною. Коли я розповів їй про Клавдію Прокулу та її хворобу, вона довірливо запропонувала разом піти перед її обличчя, щоб засвідчити й розповісти радісну звістку.

Спочатку я мав потребу очиститися після тягаря дороги. Здавалося, ніби я промандрував аж від Єрусалиму. Мій юдейський плащ пахнув потом, а хітон був брудний. Я хотів одягнутися в чисте і вже не мав бажання ходити з бородою, як і не мав причини приховувати своє римлянство. Тому я пішов на курорт, звелів зголити мені бороду, завити волосся і повискубувати волоски на тілі, щоби з усякого погляду бути охайним. Давши іще помасувати собі тіло, щоби зняти тягар дороги, й намастити його, я вбрався в нове й подарував слузі старий одяг. Знову ставши зовні таким, як колись, в душі я засоромився, що, коли мав бороду й кутаси на краях одежі, намагався тишком-нишком здобути довіру юдеїв. Повернувшись до свого покою, я ще вийняв з калитки золоту каблучку й надяг її на великий палець.

Коли Міріна повернулася з купелі, я побачив, що й вона ходила зробити собі зачіску, причепурила обличчя і вдяглася у вигаптувану золотом білу одежу. Ми обоє довго роздивлялися одне одного, немов уже не впізнаючи. Я би мав тішитися, спостерігши, що мені можна не соромитися за неї перед багатими курортниками і Клавдією Прокулою. Проте я не зрадів з її краси. Її вбрання і нафарбоване обличчя робили її чужою для мене. Я зрозумів, що волію бачити в ній дівчину, яка з тонким обличчям і худорлявим тілом спить у мене в обіймах на косогорі в Галілеї в заяложеному плащі.

Але, мабуть, це вона заради мене зробила все, що від неї залежало. Тому я не міг дорікнути їй і зізнатися, що навіть її зношені сценічні черевички я люблю більше, аніж це фарбоване взуття і золоту нитку. Проте Міріна по-чужому подивилася на мене й сказала:

— Отаким я тебе побачила на кораблі в дорозі до Йоппе. Отаким ти дав мені важкого срібняка зі своєї калитки. Певно, це правильно, що ти хочеш пригадати мені, хто ти такий і хто я така. Я не подумала, пропонуючи тобі повести мене з собою перед обличчя дружини римського прокуратора.

Я нагадав їй про радість, яку ми обоє відчули, побачивши, як прокидаємося, і зауважив:

— Зрозумій, що мені набридли пітний вовняний плащ і борода, і я хочу почуватися чистим. Якщо тепер, коли я такий, законослухняні юдеї уникатимуть навіть тіні моєї, то, може, колись і їм самим доведеться зазнати такого самого і народи світу плюватимуть на землю перед собою, просто побачивши юдея. Я гадав, що ти зрадієш, побачивши мене таким.

А проте між нами з’явилася холоднуватість. Власне кажучи, мені спало на думку, що, може, й справді неприйнятно вести її перед обличчя Клавдії Прокули. Але в серці своєму я відчував, що зраджую її, коли так думаю, а я нізащо не хотів її зраджувати. Після довгих умовлянь вона згодилася супроводжувати мене, і відразу ж прийшов слуга й повідомив, що Клавдія Прокула прийме мене.

Коли ми наближалися до літнього палацу, я помітив, що курортники вже не рояться зацікавлено довкола нього, зазираючи в сад; не було видно й почесної варти Ірода Антипи в червоних плащах. Легіонер-сирієць, який належав до власного почту Клавдії, лише ліниво ворухнув рукою на знак того, що я можу заходити. З усього помічалося, що візит дружини прокуратора Юдеї до Тиверіади став буденністю. Вона вже була просто знатною курортницею серед інших відвідувачів курорту.

Клавдія Прокула лежала за гойдливою завіскою у прохолодній кімнаті. Вона не вважала за потрібне причепуритися заради мене. Я побачив зморшки в куточках її очей, невдоволені рівчаки в куточках рота і те, наскільки вона постарішала. Але загалом вона була спокійна й пильна і вже не здригалася, сіпаючи руками. Допитливо вона зміряла Міріну поглядом з голови до ніг, запитально ворухнула головою і глянула на мене.

— Це моя сестра Міріна, — пояснив я. — Вона була зі мною на горі. Тому я привів її перед твоє обличчя, Клавдіє. Так ми можемо порозмовляти втрьох без сторонніх слухачів.

Поміркувавши хвилину, Клавдія Прокула відіслала компаньйонку, але не запропонувала нам сісти, а залишила нас на ногах перед собою. Вона почала жваво розбалакувати, весь час поглядаючи на Міріну, й розповіла:

— Ти не знаєш, скільки ти втратив і скількох звичаїв цього краю ти би навчився, якби після перегонів пішов зі мною на князівський бенкет. Я мушу визнати, що Іродіяда набагато краща за ту славу, що про неї ходить, і вона сама страждає від свого недоладного становища. Вона подарувала мені потрійне перське перлове намисто, і ми цілком відверто про все поговорили між собою. Звісно, її донька Саломія — безсоромне дівчисько, яке одурює Ірода Антипу, але матір з цього має лише вигоду. Ну, Іродіяда й сама вже не молода. До того ж нащадки Ірода Великого не соромляться кровозмішення ні в якій формі. Це, як видно, для них традиція, і ми, римляни, не такі знавці, щоб засуджувати східні звичаї. Принаймні вони вміють бути привабливими, якщо лиш захочуть. У кожному разі Іродіяда набула ваги, і здається, має на меті здобути для свого чоловіка царський титул, тож і це ми ясно обговорили. Для Понтія Пилата життєво важливо, щоб Ірод Антипа не накапостив йому недобрими листами до кесаря Тиберія. Ну а Іродіяда добре тямить, що Тиберій — це вже просто хворий старий дід. Підпорою для Пилата є Сеян. Йому ми завдячуємо посадою прокуратора Юдеї. На теперішній стадії і Ірод, і Понтій найбільше виграють від того, що залишатимуться друзями і вмиватимуть один одному руки. У цьому ми з Іродіядою знайшли ясність. Тому моя поїздка на курорт була корисною, і я готова повертатися до Кесарії.

Власне кажучи, вона не відкрила жодних небезпечних таємниць, адже це все зрозуміло кожному, хто здатен мислити. Кесар Тиберій — хворий дід, а саме ім’я Сеяна вселяє такий страх, що розумні чоловіки в Римській імперії обмежуються тим, що мовчки чекають, поки він здобуде звання народного трибуна і матиме остаточну владу в руках. Мені здалося, що Клавдія шпигує поглядом, чи не розуміє Міріна латину, аж тут вона емоційно показала пальцем на Міріну й вигукнула:

— Геката і чорні щенята, якщо ця дівчина — не викапана Туллія!

Злякавшись, я встромив очі в Міріну, і на якусь мить і справді здалося, нібито вона нагадує тебе, Тулліє. У той момент я збагнув, що ніколи не відішлю ці листи тобі, а також збагнув, що ніколи вже не хочу бачити тебе. Я відчував саму лиш відразу і страх, бачачи тебе перед собою в подобі Міріни. Але чари розвіялися в моїх очах, і, роздивляючись Міріну рису за рисою, я зрозумів, що в ній нема нічого від тебе. Попри це, Клавдія Прокула дошкульно вела далі:

— Авжеж, якби вона мала темні й блискучі очі, ніс із тонкими рисами, чорне волосся й соковиті вуста, далебі вона могла би туманно нагадувати Туллію.

Я вже не знав, чи не каже вона це лише щоб поглузувати з Міріни. І все ж я гадаю, що вона говорила серйозно й сама дивувалася, що ж у Міріні може нагадувати тебе, Тулліє, коли у вас двох нема жоднісінької однакової риси. Дратуючись, я сказав:

— Дай Міріні спокій. Вона сама знає, що вона не красуня. І я не хочу згадувати Туллію. Розмовляймо грецькою. Ти хочеш знати, що відбулося на горі, чи ні?

— І справді, — згадала Клавдія. — Що відбулося на горі, і чи бачив ти Ісуса Назарянина?

— Ми обоє бачили його, — запевнив я. — Він воскрес із мертвих і живе.

Міріна теж повільно мовила:

— Так-так, він живий.

Тут Клавдія Прокула поставила чудернацьке запитання:

— А звідки ти знаєш, що то справді був Ісус Назарянин?

Про це я не подумав. На якусь мить я розгубився. Потім сказав:

— Звісно ж, то був він. А хто б іще це міг бути? Туди прийшло понад п’ять сотень чоловіків, і вони його впізнали. — Я не стримався від сміху. — Я сам дивився йому в очі. Цього було досить. Він не був звичайною людиною.

Міріна теж запевнила:

— Людина не може дивитися так, як він.

Пильно поглядаючи на нас обох, Клавдія Прокула допитувалася:

— Ви бачили його вночі. А хіба тоді не стояла безмісячна ніч і не було дуже темно?

— Темно було, — визнав я. — Утім я бачив його досить виразно. Його неможливо було ні з ким переплутати.

Клавдія Прокула розвела руками й зауважила:

— Ні, я, звичайно, не сумніваюся, що то був він і так далі. Але лікар Ірода Антипи постійно мене доглядає і навідався, щоби привітатися зі мною. Та й Іродіяда конфіденційно звірила мені, що вони добре знають, що в Галілеї ходить незнайомець, в якому багато хто начебто впізнає Ісуса Назарянина. Але розповіді суперечливі, й ніхто не може переконливо пояснити, яка в нього зовнішність. Царедворці не вірять, що він Ісус Назарянин. Вони гадають, що то котрийсь божевільний чи біснуватий, який навмисно зранив собі руки й ноги. Або його учні, викравши тіло з гробниці, змусили когось видавати себе за нього, щоб цей балаган тривав і далі.

Помітивши мій погляд, Клавдія Прокула почала виправдовуватися:

— Я лише розповідаю те, що чула. Я не стверджую, що це моя думка. Просто існує дуже багато можливостей. Лікар, своєю чергою, безпристрасно розмовляв про це з іншими книжниками. Розумієш, у пустелі на березі Мертвого моря мешкає в зачиненому будинку юдейська секта, яка від постів, молитов, безшлюбності, спільних трапез і занурень у воду стала такою святою, що її члени вже не є звичайними людьми. Стверджують, що їхні білі одежі світяться в темряві. Вони мають таємні зв’язки в Єрусалимі й деінде. Власне кажучи, Ірод Великий уважав їх такими небезпечними, що аж утискував їх. Їм довелося втекти до Дамаска. Звідти вони повернулися в пустелю аж по його смерті. Відомо про них небагато, бо вони не приймають гостей, але може бути, що вони, чи принаймні найсвятіші з них, знають більше за решту людей. Вони мають там різні ступені — від святих до ще святіших.

— Учора той лікар, порозмовлявши з іншими книжниками, підкинув ось яку ідею: пустельна секта з тієї чи тієї причини уважно стежила за діяльністю Ісуса Назарянина і оберігала його, а сам він, можливо, цього не знав. Особливо підозрілим є те, що два члени високого синедріону разом поховали Ісуса після розп’яття. Марія Магдалина побачила в ранкових сутінках постать, яка світилася білим кольором у гробниці й здалася Марії янголом. Ісусові учні, прості чоловіки, були, можливо, занадто налякані, щоб викрасти його тіло, а от для святих пустельної секти це не становило труднощів. Може, вони воскресили тіло чарами чи звеліли комусь зі своїх показуватися простим людям у Галілеї. Чому вони хотіли переконати народ, що Ісус Назарянин воскрес, — це важко сказати. Можливо, вони з власних міркувань хотіли підірвати авторитет храму. А втім, людина, яка звикла мислити політично, знаходить у всьому політичні причини, як казав лікар. З таким самим успіхом у їхніх діях могли бути релігійні причини, відомі лише їм самим. Але вони занадто розумні, щоб затягувати цей обман. Як я розумію, це все вже скінчилося, після того як він, хто б то не був, явився на горі у темряві надійним прибічникам назарянина.

Помітивши, з яким збентеженням я слухаю її виправдовування, Клавдія Прокула закінчила говорити, ще раз розвела руками й запевнила:

— Я в це не вірю. Я лише розповідаю, що кажуть інші. Мабуть, його найближчі учні все ж не переплутали б його із кимсь навіть у темряві, якщо тільки вони не залучені до цієї каверзи. Скажи мені лише одну річ. Ти розповідав йому про мене?

Я знітився і прохально сказав:

— Я не можу пояснити цього тобі по-зрозумілому, але, думаю, я не міг би говорити йому про тебе, хай би й хотів. А я не хотів, бо всі інші думки зникли в мені, коли я його побачив.

На мій подив, Клавдія Прокула не докоряла мені. Навпаки, вона сказала, задоволена:

— Точнісінько в тому самому запевняла мене Іванна. Але вона загорнула в хустину землю з того місця, куди, як вона запам’ятала, ступнув Ісус, — це щоби принести її мені і я уздоровилася, доторкнувшись до неї чи поклавши її собі на чоло на ніч. Але мені вже це не потрібно.

Загадково подивившись на мене, вона цілковито мене здивувала такими словами:

— Розумієш, я сама була з усіма на горі, і він уздоровив мене.

Бачачи моє сторопіння, вона весело розсміялася, заплескала в долоні й вигукнула:

— Ага, ошелешила тебе! Сідай біля мене, Марку, і ти, дівчино, сідай, куди хочеш. Ні, я не маю на увазі, що моє тіло було з усіма на горі, але тієї ночі я бачила добрий сон, чого в мене вже давно не бувало. Я знаю, що я чутлива і примхлива жінка. Уві сні мене щипали і хльоскали руками по щоках, смикали за волосся, і все було цілком виразне й дійсне, і я не могла поворухнутися, хоч як намагалася, поки нарешті у мене прорізався голос і я прокинулася від власного нажаханого крику така спітніла і пройнята мукою, що не наважувалася знову засинати.

— Ми говорили про гору, — розсудливо вела вона далі. — Я багато думала про гору, тож не дивно, що тієї ночі мені снилося, ніби я на горі, адже я така чутлива. Було так темно, що я швидше здогадувалася, ніж бачила, що багато непорушних постатей чекають довкола мене навколішках на землі. І я геть не боялася вві сні. Потім переді мною спинилася сяйлива постать, і я не наважувалася здійняти голову, щоб подивитися на неї. Щоправда, я не боялася, але вві сні мені здавалося, що мені би краще не дивитися на його обличчя. Лагідно ця постать заговорила зі мною, питаючи: «Клавдіє Прокуло, чи чуєш ти голос мій?» Я відповіла: «Я чую голос твій». Він мовив: «Я — Ісус Назарянин, цар юдейський, якого твій чоловік Понтій Пилат наказав розіпнути на хресті в Єрусалимі». Я відповіла: «Так, це ти». Потім він говорив мені про овець щось таке, чого я не зрозуміла, бо не обізнана з вівчарством і тому не все запам’ятала. Але здавалося, наче він докірливо подивився на мене, коли врешті сказав: «Я — двері вівцям. Я не дозволю злодію і розбійнику вбивати моїх овець». Я відразу збагнула, що під злодієм і розбійником він розуміє Понтія Пилата, і квапливо запевнила: «Він напевно вже не цькуватиме твоїх овець, та й тебе він би не вбив, якби не мусив цього зробити з політичних міркувань». Але він не звернув уваги на моє пояснення. З цього я здогадалася, що цей бік справи — це для нього ніщо і він уже не злоститься на Понтія Пилата. Він просто далі казав про овець і мовив: «Я маю й інших овець». Не знаючи, що відповісти, я сказала, щоб задобрити його: «Я гадаю, що ти добрий пастир». Здавалося, він зрадів з моїх слів, бо зразу відповів: «Це ти сказала; я — пастир добрий, а добрий пастир кладе життя власне за вівці». Я дуже розплакалася вві сні, і мені хотілося попросити, щоб я була його вівцею. Але я не зважилася. Я лише відчула, як він поклав руку мені на голову, і від цього я прокинулася, і тієї миті ще здавалося, наче я відчуваю його руку на тімені. То був добрий сон і найкращий із побачених мною. Докладно пригадавши його, щоб запам’ятати все і нічого не забути, я заснула і проспала довго, а після того не бачила жодного страшного сну. Як я розумію, він уздоровив мене з такою умовою, щоби Понтій Пилат не утискував його прибічників.

Клавдія Прокула захихотіла, як та молода дівчина, але потім зніяковіло затулила рота рукою.

— Це мені легко було пообіцяти, — вела вона далі. — Бо ж Пилат не має жодної причини утискувати прибічників назарянина. Навпаки. Якщо з них виникне партія, це лише сіятиме розбрат поміж юдеями згідно з політикою Риму. Звичайно, сни — то лише сни, і про овець він, певно, вві сні казав мені тому, що мені розповідали, як він, навчаючи, часто говорив про овець. Але хай там як. Мій сон був виразний, і таке мені снилося тієї самої ночі, коли ти й твоя дівчина бачили його на горі. Але головне, що я уздоровилася від поганих снів.

— Щоправда, — повідала вона, — лікар Ірода Антипи запевняє мене, що моє уздоровлення зумовили гарячі сірчані купелі і його власне лікування. Я, певна річ, не можу його ображати, а зроблю йому відповідні дарунки. Утім я вірю сама — смійся, якщо хочеш, — що Ісус Назарянин змилосердився наді мною й уздоровив мене вві сні, бо я стільки думала про нього і страждала від поганих снів через нього.

Тріумфально вона засвідчила:

— Тобто кого б ви там не бачили на горі, а я в усякому разі бачила Ісуса Назарянина вві сні. А втім Сусанна запевняє мене, що на горі далебі впізнала в ньому Ісуса Назарянина, і в її словах я не сумніваюся.

Я подумав про її сон, затремтів з радості й палко запитав:

— А він справді казав у твоєму сні, що має й інших овець? Якщо це так, він поклав життя і за інших овець. Міріно, ти чула? Ми для нього не чужинці.

Клавдія Прокула розсміялася й вигукнула:

— Ні, ні, ця схибленість на вівцях — це вже над міру! Я знаю про Ісуса Назарянина і вірю з достатньою певністю, що він воскрес із мертвих і є сином Божим. Сусанна навчила мене і я вмію молитися йому в разі потреби, і певних його заповідей наміряюся дотримуватися, наскільки зможу це робити потай і без шкоди для мого статусу. Кесаревому генію я в кожному разі мушу приносити жертву, хай би й до інших римських богів мені вже було байдуже. Але найскладніше для мене питання — а що з цього всього розповідати Понтію Пилату. Він сухуватий чоловік, вивчав закон і не дуже вірить у дива.

— Я думаю, — з ваганням сказав я, — що краще тобі казати йому про Ісуса Назарянина якомога менше. Весь цей випадок був для нього неприємний і ображав його почуття справедливості. Тому він лише відчує прикрість, якщо ти нагадуватимеш йому про те все.

— По ньому важко сказати, що саме він думає в глибині душі, — зауважила Клавдія Прокула. — Він, римський урядник, звик приховувати почуття так добре, що інколи я сумніваюся, чи є вони в нього взагалі. Він не є лихий чоловік. Юдеї міг дістатися й гірший прокуратор. Несправедливо прозивати його злодієм і розбійником, але це звичний юдейський фанатизм. Можливо, ти маєш рацію. Я не розповідатиму йому, якщо він сам не спитає.

— Між іншим, — вела вона далі, уважно дивлячись на мене, — я рада бачити, що ти знову маєш гладке підборіддя і вдягаєшся, як добропорядна людина. Мабуть, тобі пішло на користь побачити його на горі, бо я вже хвилювалася за тебе. Я побоювалася, що юдеї потьмарили тобі голову. Обличчя в тебе було, як у фанатика, аж мій лікар, з яким ви тоді бачилися, питав пізніше, що ж таке з тобою. І хіба не час тобі повертатися назад до Рима? У Байї саме квітнуть троянди. Там би ти був недалеко від Капрі. Котрийсь тутешній друг міг би бути відчутно тобі вдячний, якби час від часу діставав потрібні й точні відомості про стан здоров’я кесаря. Звичайно, наперед домовленими таємними словами, бо інакше писати про стан здоров’я кесаря смертельно небезпечно.

Схиливши голову набік, вона дивилася на Міріну, і, думаю, їй не сподобалося побачене. Знизуючи спадистими плечами, вона жорстоко зазначила:

— Мабуть, року вигнання досить, щоб остудити занадто розбурханого коханця, і ти знову влаштовуватимеш Туллію. Я маю підстави гадати, що їй тим часом вдалося розірвати шлюб і взяти новий, отож ви зможете знову спокійно почати все від початку. Ніхто тебе в Римі не утискуватиме, якщо вона запевняла тебе в чомусь такому.

Мабуть, вона казала правду. В Римі мені, либонь, не загрожує вже жодна небезпека. У мене защеміло всередині. Не через тебе, Тулліє, а через власну безглузду самозакоханість, адже тобі вдалося переконати мене, що ти приїдеш слідом за мною до Александрії.

— Думаю, я вже ніколи не повернуся до Рима, — з гіркотою мовив я. — Як тільки подумаю про троянди, стає гидко.

— Навідуйся принаймні до Кесарії, — спокушала Клавдія Прокула. — Це нове й культурне місто, і воно куди розкішніше за Тиверіаду Ірода Антипи. Звідти відпливають кораблі куди лиш захочеш. І ти міг би також дістати поради, які допомогли б тобі зробити щось зі своїм життям. Гарних юдейок чи маленьких дівчат-грекинь стане з часом недосить римлянину для життя.

Міріна несподівано поклала край розмові тим, що спокійно підвелася з сидіння й красненько подякувала Клавдії Прокулі за виявлену їй честь. Далі вона так само спокійно зацідила мені долонею спершу по одній, а тоді по другій щоці, вхопила мене за руку й повела надвір. У дверях вона обернулася й мовила:

— Вельможна Клавдіє Прокуло, не переймайся, куди поїде Марк і що він робитиме зі своїм життям. Я, Міріна, подбаю про те, щоб ця вівця не занапастилася.

Марк Мезентій Манілліан вітає колишнього Марка.

Попередній мій лист лишився недокінченим, і я вже не писатиму його далі. Цього листа я не адресую Туллії, бо в цьому вже нема жодного сенсу. У тайнику душі я знав, іще коли писав попередні листи, що я не призначав їх Туллії. Самé ім’я дратує мене і робить моє колишнє життя відразливим. Та й заради Міріни я теж не хочу адресувати цього листа Туллії.

Тому я вітаю лише себе колишнього, щоб пізніше, по багатьох роках, я міг би пригадати все таким, як воно зі мною відбулося. Час і віддаль розвіює події, пам’ять меркне, і, попри все бажання, людина пам’ятає не те, що було. Уже коли я пишу ці листи, мене муляє думка, що я пам’ятаю щось не те, перебільшую чи додаю відсебеньок. Але роблю я це не свідомо. Так само на допиті в суді правдиві свідки під присягою розповідають про те, що бачили і спізнали, по-різному.

Для мене тим важливіше писати, що мені заборонено говорити. І навіть про його царство я можу проповідувати хіба ось що: я бачив, як він умирає, і на власні очі бачив його воскреслим настільки неспростовно, що ніколи не зможу в цьому сумніватися. Але й це розповідати мені заборонено, бо я не юдей і не обрізаний.

Тож якщо хтось інший, краще обізнаний з таїною царства, розповість усе по-інакшому, я визнаю, що він має рацію і знає більше, ніж знаю я. Моя розповідь придатна лише для мене самого, щоби ще на старості — якщо я до неї доживу — я пам’ятав усе з такою самою свіжістю, як іще пам’ятаю тепер. Тому я записую стільки даремного й непотрібного, що має значення лише для мене самого. Так само я писатиму й далі. Коли мине час, для мене буде доказом: якщо я так докладно пам’ятаю даремне і малозначне, то так само докладно я, мабуть, пам’ятаю важливе.

Пишучи, я хочу бути нічим не вкритим, адже, пізнаючи себе, я визнаю за собою непостійність і схильність до всього нового, і в мені нема твердості. Я марнославний, себелюбний і раб свого тіла, як каже Міріна, і в мені нема нічого, чим можна пишатися. Ось і тому мені бажано писати, щоб я пам’ятав, якщо колись запишаюся собою.

Мені наказано мовчати. Я скоряюсь цьому й відверто визнаю, що так воно правильно. В мені нема потрібної твердості — я в усьому як вода, яку переливають з посудини в посудину і яка кожного разу покірно набуває форми нової посудини. І лишатися б мені бодай прозорою водою, а то ж уся вода з часом каламутніє і псується. Якщо я вже лишень застояна вода, я перечитаю все, щоби згадати, що я дістав змогу відчути його царство.

Чому саме мені, чужинцю, трапилося стати свідком його воскресіння і спізнати його царство? Цього я не знаю. Ще маю я в душі певність, що все це не даремно відбулося саме зі мною. Але, знаючи себе, я передчуваю, що моя певність згодом розсиплеться.

Утім, як би я через свою слабкість не занапастився в цей безрадісний час скепсису й насолоди, а пророцтво, яке сказав мені самотній рибалка вночі на березі моря, стало для мене добрим пророцтвом. Хоч як це могло статися — цього я не розумію. Це лише хистка надія, адже людині важко жити без надії. Ті інші — так казково багаті, а я бідний порівняно з ними. Але в мене є Міріна. Може, її дали мені для надії, бо в ній є твердість, якої бракує мені.

Міріна, щоправда, каже, що це мене дали їй, щоб вона пасла мене за відсутності кращого пастиря, хоч це потребує від неї багато терпіння. Я пишу це в Єрусалимі, куди вона знагла припровадила мене тоді, але завдяки їй я, пишучи, ще повертаюся на тиверіадський курорт.

І я вже не в змозі пояснити, що ж, власне, спричинило нашу сварку, адже все ж таки ми мали в собі таку велику радість. Певно, то було через Клавдію Прокулу. В усякому разі Міріна втратила самовладання, дала мені ляпаса і потягла мене за руку геть від Клавдії Прокули.

Наскільки пам’ятаю, вона, коли ми поверталися в наш покій, пояснювала так: що більше вона бачить вельможних жінок, то впевненіше почувається, бо вона яка є, така є, і не вдає з себе якусь іншу. В покої вона марно шукала свій старий одяг, щоб зараз же піти геть від мене. Я не стримував її, бо був ображений, і вона говорила зі мною так уїдливо, що з нею могла позмагатися лише Туллія в найгірші свої хвилини.

Від мого самовдоволення небагато що залишилося через неї. Вона стверджувала навіть, що я зрадив Ісуса Назарянина перед Клавдією Прокулою, погоджуючись слухати її порожню балаканину. Вона навіть не повірила у правдивість сну Клавдії Прокули. Я взагалі не розумів її, адже до того вона була така мовчазна і сумирна. Я подумав, що, мабуть, вона показала себе тоді зі справжнього боку і раніше я в ній помилявся.

Настільки єхидно і влучно вона зазначала мені всі мої вади, що я подумав, що в неї вселився демон. Бо інакше як би вона з такою провидливістю говорила про мене, і то таке, чого вона ніяк не могла про мене знати. Коротше кажучи, вона так оббила мені пір’я, що на мені не лишилося необскубаного місця, і в усьому, що вона казала, була якраз така міра правди, що я мусив її слухати, хоч подумки вирішив, що більше ніколи в світі не скажу їй жоднісінького слова.

Урешті вона, заспокоївшись, сіла й обхопила голову руками, споглядала перед собою й мовила:

— Отакий ти, виходить. Я вже вирішила йти від тебе, і так тобі було б і треба, якби я залишила тебе напризволяще. Але заради Ісуса Назарянина я не можу кинути тебе, коли вже він полишив тебе на мене. Поправді, ти в цьому світі — як вівця поміж вовками і не можеш постояти за себе. Тебе в одну мить зіб’ють зі шляху. І я терпіти не можу, коли бачу, як ти прицмокуєш, згадуючи оту Туллію і свої колишні розпусні походеньки. Ану мерщій сховай назад у калитку оту золоту каблучку зі свого великого пальця.

Вона навіть підійшла, щоб обнюхати мене, і повинуватила:

— Ти смердиш, як александрійський повійник. Мені твоя голова була б миліша вся в реп’яхах, аніж отак завита. Поправді, я би пішла від тебе, якби все ж таки не ходила тоді разом з тобою галілейськими стежками і не бачила, як ти спроможний ковтати порохню і обтирати піт з чола, не жаліючись, що в тебе стомилися ноги.

Отаке вона мені казала, поки в неї не скінчилися слова. Я не спускався до того, щоб відповідати їй, і не хотів навіть дивитися на неї, бо вона казала багато правди про мене. Я не маю охоти навіть писати все, що вона про мене наговорила, адже мої слабини найкраще помітні з написаного мною, хоча, пишучи, я цього не розумію.

А наостанок вона сказала:

— Подивися на себе збоку й подумай, чи правда те, що я кажу, чи, може, я перебільшую. Сама я не хочу більше мешкати з тобою в одному покої.

Вона пішла геть і грюкнула за собою дверима так, що аж затрусився будинок. За якийсь час прийшов зніяковілий слуга, щоб забрати з кімнати її речі, але я не хвилювався за неї. Я знав, що господар заїзду напевно влаштує їй інший покій, адже її приймала була Клавдія Прокула.

Обміркувавши все, що сказала про мене Міріна, я дуже занепав духом, але потім почав записувати все, що сталося. Про неї я писав якомога справедливіше, намагаючись не домішувати туди свого роздратування. Багато днів поспіль я писав за завісками у своєму покої, і навіть їжу звелів приносити туди. Якось раз зайшла Міріна і сказала, що подасться до Тиверіади, щоб замовити грецький надмогильний камінь на могилу брата. Другий раз вона прийшла розповісти, що мене шукає Натан, у якого з собою віслюки. Але я затявся і не казав їй нічого. Лише показав жестом, що не хочу, щоб мене турбували під час писання.

Після того Міріна вже не приходила питати в мене дозволу кудись податися. Аж згодом я дізнався, що вона завітала до Марії Магдалини. А ще вона побувала в Капернаумі в супроводі Натана.

Пишучи, я не рахував дні. Час поплутався в мене так, що я писав і ночами, коли сон не йшов на очі. Нарешті роздратування в мені попустило, і, поринаючи в сон, а вранці прокидаючись, я думав про Міріну і про те, що вона про мене казала. Я подумав, що, певно, вже пора було комусь сказати мені оте все про мене. Час від часу я бував тихий і покірний у серці своєму, але потім знов напливала пиха, заповнюючи мене всього, і я здавався собі чудовішим за інших.

Нарешті якось уранці, коли я ще спав, я почув, як до покою заходить Міріна. Я відчув, як вона дивиться на мене, гадаючи, що я все ще сплю, а далі я відчув, як вона обережно гладить мені волосся. До мене від самого її дотику повернулася радість, і мені було соромно, що я на стільки часу знечулив себе. Але я хотів побачити, як вона поводитиметься зі мною. Тому я лише перевернувся на ложі й удав, що повільно прокидаюся. Коли я розплющив очі, Міріна відсахнулася від мене і неласкаво заговорила зі мною, кажучи:

— Безперечно, це добре, що ти посвятився в мовчання, Марку. Так ти не казатимеш дурниць і не нашкодиш нікому, що б ти там не виливав чорнилом на ті свої сувої. Але тепер ти мусиш вставати. Ті сорок днів минулися ще багато днів тому, і нам негайно треба вирушати до Єрусалиму. Натан чекає внизу з віслюками, тож збирай речі, сплати рахунок і йди за мною. В дорозі ти можеш і далі дутися так само, як і тут, у зачиненій кімнаті за завіскою.

— Міріно, — попросив я, — пробач мені, що я такий, який є, а ще пробач за все погане, що я за час мовчання передумав про тебе. Але що мені робити в Єрусалимі? Не знаю, чи стерплю я, що ти вирішуватимеш, куди мені йти і звідки приходити, як ти це хочеш.

— Про це ми теж можемо порозмовляти в дорозі, — сказала Міріна. — Наближається юдейське свято колихання снопа, і до Єрусалиму прямує багато люду. Поквапся.

Власне кажучи, її пропозиція не здивувала мене. Під час писання в мені зринуло бажання побачити ще — а що ж відбулося з Ісусовими учнями в Єрусалимі. Раптовий від’їзд не суперечив моєму настрою, адже я стомився від писання й мовчання. Дивлячись на Міріну, я вже не міг стримати радість, а схопив її в обійми, міцно притис до себе, поцілував її в щоки й вигукнув:

— Та, хоч як неласкаво говори зі мною! Все одно я думаю, що ти бажаєш мені добра. У мене ввійшла радість, коли щойно ти гладила рукою мені волосся, гадаючи, що я ще сплю.

Міріна намагалася спершу стверджувати, що це мені просто приснилося. Але потім розтанула, поцілувала мене й мовила:

— Я тоді єхидувала з тобою, але мені треба було виговоритися. Ти мені до вподоби саме таким, який ти є, — головне, щоб ти сам зрозумів, що ти такий, який є, і не уявляв себе кимось іще. Я б не хотіла, щоб ти ставав інакшим, і ніколи б не говорила з тобою так безжально, якби не знала, що ти мені дуже подобаєшся. Вирішуй сам, куди тобі йти і звідки приходити, — головне, щоб ти негайно вирішив їхати зі мною до Єрусалиму.

— Я палаю бажанням бути в Єрусалимі, — квапливо запевнив я. — В мені давно жевріє відчуття, що все ще не скінчилося. А куди ще мені їхати? Я не маю такого місця, яке міг би назвати домівкою, і таким чужинцем я став на світі, що до всіх земель мені байдуже.

Міріна рукою торкнулася мого чола й грудей і мовила:

— Я теж чужинка на світі. Його царство — єдина моя домівка, хай я і мало про неї знаю. Він доручив тебе мені. Тому я хочу бути міцністю у твоїй слабкості, твоєю подругою й сестрою і ким лиш захочеш, і твоєю домівкою і в добрі, і в погані дні.

Я теж торкнувся її чола й грудей і ще раз поцілував її. Потім ми швидко зібрали мої речі, і я вбрався в дорожній одяг. Аж коли я сплачував рахунок, мені стало зрозуміло, наскільки цінним закладом уважав свій будинок господар грецького заїзду. Він би забрав у мене і мої гроші, і мою калитку, і навіть цього б не вистачило, якби мені не допомогла Міріна, яка показала йому, де він схибив у підрахунках. Я зрадів, побачивши на подвір’ї Натана й знайомих віслюків, і ми рушили в дорогу, не витрачаючи час на зайві розмови.

Про дорогу мені марно ще щось розповідати, але ми попрямували через Самарію, щоб уберегтися від спеки Йорданської долини і уникнути галілеян, які сходитимуться на свято колихання. Завчасно, перед Шавуотом, ми прибули до Єрусалиму Сихемською дорогою. Коли я знову побачив храм, місто і розпинальний пагорб, мене пройняли такі дрижаки, що я мало не впав з віслюка. Я спішився на дорогу, і все тіло моє й далі трусилося так, що я вже було подумав, що захворів на пропасницю. В очах у мене потемніло, зуби цокали, говорити я спромігся лише з загикуванням, і мені здавалося, немов наді мною залягла величезна хмара, ось-ось готова вибухнути блискавками. Але небо було безхмарне.

Напад швидко минув, і голова моя не була гаряча, коли Міріна помацала мені чоло. Але на віслюка я вже сідати не зважився. Волів іти пішки. Ми зайшли в місто крізь смердючу Рибну браму, і легіонери нас не зупиняли — я відкрито ніс меча на поясі й сказав, що я громадянин. До міста напливав люд, тож вони не мали змоги перевіряти всіх.

Дрібний крамар-сирієць Карантес радісно привітався зі мною, та й я зрадів, побачивши його бородате лице і хитрі очі. Зате дивлячись на Міріну, він то заплющував, то знову розплющував очі й урешті мовив:

— Ох і схудла ж ти від тягаря дороги, Маріє з Беріту! В тебе змінився колір волосся й очей, а ніс покоротшав. Галілея — це далебі край чаклунів, і я починаю вірити тому, що звідти розповідають.

Думаю, він це сказав просто жартуючи, щоб подражнити мене, але Міріні його жарт не сподобався.

Ми мусили розлучатися з Натаном й відпускати його назовсім. Він почав, чухаючи голову, звітуватися переді мною за мою калитку. Коли я хворів на курорті, він зробив так, що віслюки працювали мені на користь в Капернаумі. Він відзвітувався мені про гроші й не захотів нараховувати собі нічого, крім поденного. На догоду йому я акуратно все прийняв за його обрахунками, але врешті сказав:

— Ти гарно мені служив, добрий слуго. Я не хочу ображати тебе, пхаючи тобі гроші назад, але візьми собі принаймні оцих чотирьох віслюків на згадку про мене.

Натан з охотою дивився на віслюків, дуже знітився й не погодився, кажучи:

— Мені не вільно мати ніякого майна, крім того, що мені потрібно для життя. Я радітиму, маючи змогу роздати біднякам їхню частку з того, що я заробив, служачи тобі. Так я збиратиму собі скарб у царстві. Але чотири віслюки для такого, як я, — це цілий статок. Я постійно тривожитимуся за них, боятимуся, що їх поцупить злодій чи котрийсь із віслюків захворіє. Цим моя душа відвернеться від важливого до менш важливого, і я втрачатиму себе в міру того, як прикипатиму нею до віслюків.

Його слова приголомшили мене. Я не вгавав:

— Хай там як — візьми віслюків, Натане. Вони покірно служили нам у добрій подорожі, і я не можу змиритися з думкою, що їх продадуть чужим. Багато хто знову прямує з Галілеї до Єрусалиму справляти свято жнив. Серед них є слабкі й жінки. Подаруй віслюків посланцям Ісуса Назарянина. Ті святі чоловіки найкраще знають, як використати віслюків на потребу слабким, і напевно не сваритимуться через них між собою.

Моя пропозиція сподобалася Натанові. Він пустив усмішку й мовив:

— І справді, дозвольмо цим сірим віслюкам послужити його власним своїм. Так буде добре.

Але ще він завагався й запитав:

— Хочеш, я повернуся розповісти тобі, якщо дізнаюся, що з ними відбулося щось значуще?

Я труснув головою:

— Ні, Натане, я вже не хочу шпигувати й розпитувати про справи, від яких мене відлучено. Якщо мені судилося щось дізнатися про них, я й так дізнаюся. Тобі не треба перейматися за мене. Просто дбай про те, щоб у тебе був скарб у царстві.

Ми розлучилися. Захід сонця зробив повітря фіалковим, і я пройнявся зажурою, хоч зі мною була Міріна. Я не хотів навіть зводити очей на дивовижний юдейський храм, а коли повечоріло, мене огорнуло те саме примарне почуття, що й перед моїм від’їздом з Єрусалиму до Галілеї. Велике місто знову було переповнене людьми, і не лише з Юдеї та Галілеї, а й з усіх країв, де мешкає юдейська діаспора.

Незважаючи на це, мене заполонила порожнеча в гостьовому шатрі сирійця Карантеса на даху його будинку. Було таке відчуття, немов над містом здригається безмежна сила. Мені по-лячному здавалося, ніби вона може захопити мене у свій вир і відірвати мене від землі, і я зникну, мов іскра на вітрі. Пойнятий передчуттям, я міцно стиснув Мірінину руку в своїй руці. За якийсь час вона поклала руку мені на шию, і ми сиділи одне біля одного в дедалі темнішій кімнаті. Я вже не був наодинці і не хотів бути наодинці.

Потім сирієць Карантес приніс до покою засвічену лампу. Але бачачи, що ми сидимо отак одне біля одного, він стишив голос, покрокував навшпиньках і не почав звично для себе розбалакувати, як, мабуть, намірявся. Він лише спитав, чи не хочемо ми їсти, але ми обоє заперечливо похитали головою, і мені здавалося, що шматок не полізе мені в горло в цьому душевному стані. Він не почав нас упрохувати й повірив нам.

Присівши на підлозі перед нами, він дивився на нас при світлі лампи, поблискуючи очима, і в його погляді геть не було насмішки, а радше страх і повага. Нарешті він покірно спитав:

— Що з тобою, пане мій Марку? Що з тобою сталося, і що вас обох мучить? Мені коле в усьому тілі, коли я дивлюся на вас. Немовби насувається гроза, хоч видно зорі. Коли я ввійшов до покою, здавалося, ніби ваші обличчя блищать у темряві.

Однак я не міг відповісти йому, та й Міріна не відповіла. За якийсь час він підвівся й викрався з кімнати, схиливши голову.

Ту ніч ми спали разом. Я неодноразово прокидався і щоразу відчував Міріну біля себе й не боявся. Крізь сон я відчував, як вона не один раз за ніч торкала рукою моє обличчя, і розумів, що й вона відчувала мою близькість і не боялася.

Наступний день був юдейським Шабатом. Ми бачили, як великі маси народу підіймаються до храму, але ми нікуди не йшли з покою. Ну, щоправда, ніщо б не завадило нам піти до міста й роздивитися довкола, адже нас не зв’язував юдейський закон про кількість кроків у Шабат. Однак ні я, ні вона не відчували бажання виходити з кімнати. Часом ми перемовлялися, щоб почути голос одне одного. Міріна розповідала мені про своє дитинство, і ми називали одне одного на ім’я, бо моє власне ім’я стало в Міріниних вустах милим для мене, а Міріна раділа своєму імені, коли я вимовляв його вголос.

Отак ми тихого дня в Єрусалимі повільно приросли одне до одного, щоб разом проживати наше життя. Це для мене велике милосердя, адже наодинці мені було би важко жити далі, хоч я ще не зовсім розумів, як багато мені було подаровано, коли незнайомий рибалка послав мене шукати Міріну в тиверіадському театрі. І того дня ми не сказали жоднісінького поганого слова одне одному, а ввечері попоїли разом і вдосвіта прокинулися в день юдейського Шавуоту.

Щойно я прокинувся, у мене з’явилася страшенна тривога. Я мусив ходити назад і вперед по кімнаті, все тіло трусилося, й мені було холодно, хоч заносилося на гарячий день. І я не заспокоївся, хоч Міріна торкнулася рукою мого чола й погладила мені щоки, натомість я винуватив її, кажучи:

— Навіщо ми, власне, прибули до Єрусалиму, і що нам тут робити? Це не наше місто, а їхнє, і цей святковий день — не наш святковий день, а їхній.

Однак Міріна докоряла мені:

— Що тобі, терпцю не стає? Тебе, чужинця, покликали у свідки воскресіння. Хіба ти не маєш терпіння зачекати, щоб засвідчити ще, як справдиться для них обітниця? Вони готові чекати на це дванадцять років, а ти стомлюєшся за один день.

— Не знаю, що їм обіцяно, і я тут ні до чого, — нетерпляче сказав я. — Я вдячний за те, що отримав. Цього вистачить мені для життя. Навіщо мені просити більшого, коли я вже дістав змогу спізнати таке, за що мені можуть позаздрити царі й князі?

Однак Міріна вперто твердила:

— Якщо його розіпнули на хресті і він страждав, помер і встав із могили в цьому місті, це місто мені до вподоби, хай мені й доведеться чекати дванадцять років.

Проте через мій розбурханий неспокій мені не сиділося на місці. Сумбурно я міркував, чи не піднятися мені у фортецю Антонія, щоб побачитися з центуріоном Аденабаром, а чи, може, спробувати піти привітатися з Симоном Киринейським або розшукати книжника Никодима. Врешті я запропонував:

— Ходімо принаймні надвір з цієї гнітючої кімнати. Я мушу зустрітися зі своїм банкіром Аристеном, щоби звірити з ним рахунки. Він напевно у своїй господі, адже такий святковий день — найкращий ринковий час для нього.

Нічого проти цього Міріна не мала. Ми вийшли на вулицю, та коли зійшли догори провулком на відкритий простір, моя тривога так шалено зросла, що здавалося, ніби мені розпирає груди, а ребра хочуть відірватися від тіла. Мені довелося зупинитися, щоб відсапатися, тримаючись за Мірінину руку.

Я подивився на небо, але воно було погідне й немов укрите тоненьким димом, а тому сонце світило червонясто. Ознак бурі видно не було, і день стояв не гарячіший, ніж зазвичай цієї пори року по завершенні жнив. Тому я не міг зрозуміти своєї тривоги і хвилювання.

Я змусив себе вгамуватися і, щоб догодити Міріні, повів її догори до храму на поганське зовнішнє подвір’я й на ґанок, де буяли торгівля та обмін грошей, хоч було іще дуже рано. Ми крокували, взявшись за руки, а коли вийшли, я ще повів її на східний бік храму, щоб показати їй коринтянську мідну браму, яку юдеї вважають дивом світу. Але біля муру вже чувся сморід водостоку з Кедронської долини, яка тоді, як я ходив там після Песаху, була ще чиста по зимових дощах. Тому ми завернули назад і попростували до Аристенової господи.

Щойно ми дійшли до форуму, як несподівано почули немовби дужий шум вітру. Звук був такий гучний, що багато інших людей теж озирнулися в бік горішнього міста. Жодного вихору чи хмари не помічалося. Утім дехто показував пальцем і стверджував, що бачив, як у горішнє місто вдарила блискавка. Але грому не почулося. Отой незвичайний шум вітру був чимось настільки надприродним, що раптом я згадав будинок, у горішній залі якого я побував; я потяг за собою Міріну й бігом подався в горішнє місто. Я бачив, як багато хто з цікавості поспішає в той самий бік, бо дивний звук розлягався над містом.

Народу зійшлося стільки, що у брамі старого муру виникла справжнісінька товкотнеча. Люди схвильовано штурхалися, щоби швидше пройти вперед, численними мовами гадаючи поміж собою, а що ж сталося. Дехто гукав, що в горішньому місті завалився будинок, а інші запевняли, що цей звук викликаний землетрусом.

Але великий будинок не розвалився. Його мури все ще височіли, німі, закриваючи в собі свою таїну. Довкола будинку зібралися сотні людей, і туди квапилися ще і ще, що побільшувало тисняву. Брама була відчинена. Я побачив, як учні Ісуса Назарянина виходять з будинку хитливими ногами, з блискучими очима й розчервонілими обличчями, немов вони п’яні чи в екстазі. Вони розходилися по натовпі, палко заговорюючи будь з ким, аж народ у страху відступався перед ними.

Натовп чув, як вони гучно говорять багатьма мовами і кожному — його власною. Це викликало таку велику цікавість, що ті, хто стояв найближче, гукали іншим замовкнути. Якийсь час народ цілковито мовчав просто з цікавості, тож довкола будинку лунали лише голоси Ісусових учнів, які екстатично вигукували слова багатьма різними мовами.

Перед нами з Міріною опинився котрийсь із них, імені якого я не знав. Я побачив лячну збудженість його перекошеного обличчя й відчув силу в ньому. Моїм очам здавалося, що над головою в нього коливався тоненький вогненний язик. Він подивився просто мені в очі й заговорив зі мною латиною, утім, не бачачи мене в стані екстазу, бо очі його видивлялися просто в царство, а не в цей світ. Але цілком очевидно він говорив до мене латиною, ба ще й так швидко, що я не розбирав слів і не зрозумів, що саме він хоче сказати. Потім він обернувся до Міріни і перейшов на грецьку, все ще вигукуючи слова так швидко, немовби вони лилися з нього з непереборною шаленістю і змішувалися одне з одним, аж їх годі було розібрати. І я не міг зрозуміти, як той засмалений сонцем селянин з дужими м’язами спроможний, не маючи освіти, розмовляти і латинською, і грецькою мовами так швидко й легко.

Але він кинувся вперед, і його сила знесла нас з його шляху так, наче ми були просто листочками на вітрі. Сила робила йому місце перед ним, поки він не зупинявся, щоби знову заговорити до когось іншого, і розмовляв він мовами, яких я ніколи не чув. Так само йшли й інші учні, і натовп неначе вирував від їхнього руху. Еламіти й мідяни, араби й критяни, а також побожні юдеї з інших країв почали вражено здіймати руки й питати одне одного, як це темні галілеяни можуть говорити до кожного з них його власною мовою. Вони збагнули, що розбурхані чоловіки проповідують їм великі Божі дії, кожному його власною мовою, але не розуміли, що саме вони хочуть сказати, бо говорили вони з такою шаленою швидкістю.

Я сказав Міріні:

— Вони говорять не власною силою, а це дух промовляє з них.

Натовп виростав до тисяч, і ті, що прийшли останніми, завзято сперечалися між собою й запитували одне одного, що ж це все може означати. Серед людей були кепкуни, які посміювалися між собою і стверджували, що галілеяни вже з самого рання п’яні, заливши очі солодким вином. Але навіть пересмішники відступалися перед ними й не могли пояснити одне одному, що за сила знесла їх зі шляху посланців, які говорять мовами.

Коли учні все ще бубоніли мовами, не підупадаючи на силі, мене огорнуло відчуття слабкості, земля тряслася під моїми ногами, і мені довелося вхопитися за Міріну, щоб не впасти. Помітивши блідість мого обличчя і піт у мене на чолі, вона рішуче вивела мене з майдану в затінок будинку, в браму і на подвір’я, і ніхто нас не зупиняв, хоч на подвір’ї було чимало жінок і розгублених слуг, які визирали з брами. На подвір’ї Міріна звеліла мені лягати на землю в затінку дерева і обняла мою голову. З душевного приголомшення я знепритомнів, а коли знову опам’ятався, в першу мить не знав, де я і скільки часу був без тями.

Проте кінцівки мої були прохолодні, а на душі лежав спокій, немов я відпочив від усіх турбот. Я повернув голову, яка була в обіймах Міріни, і побачив поблизу нас гурт жінок, що присіли до землі. З них я впізнав Марію, Лазареву сестру, Марію Магдалину і Марію, Ісусову мати. З їхніх облич світила така екзальтована яснота, що в першу мить я не міг сприймати їх за земних істот, а думав, що бачу янголів у подобі жінок.

Я перевів погляд на браму, почув гомін величезного натовпу, побачив, як Симон Петро зібрав решту учнів довкола себе, й почув, як він говорить до народу без страху, твердим голосом. І це вже не було екстатичним розмовлянням різними мовами — він упевнено говорив власним галілейським діалектом і при цьому цитував пророків. Він розповів про Ісуса Назарянина і його воскресіння, коли його оживив Бог, і про дану його Отцем обітницю Святого Духа і про виливання з нього — що народ бачив був на власні очі і чув на власні вуха й сам засвідчив. Але з усякого погляду він говорив лише як ізраїльтянин ізраїльтянам. Розчарований, я перестав його слухати і, обернувшись, благально подивився на святих жінок.

Побачивши мій прохальний погляд, Марія Магдалина пожаліла мене, підвелася з землі, підійшла до мене і привіталася зі мною на ім’я, немов щоб показати перед усіма, що вона принаймні не відкидає мене. Я запитав у неї знесиленим голосом, що сталося. Вона спустилася на землю біля мене, взяла мою руку в свою й розповіла:

— Вони знову зібралися в горішній залі, як це вже неодноразово бувало, ті одинадцятеро і Маттій, якого вони вибрали жеребом, щоб їх стало дванадцять. І тут знагла зчинився шум із неба, ніби буря, і переповнив усю кімнату, в якій вони сиділи. І з’явилися їм язики поділені, немовби вогненні, і на кожному з них по одному осів. Їх сповнив Дух Святий, і вони почали говорити різними мовами, як ти сам чув.

Я запитав:

— Це те, що пообіцяв їм Ісус Назарянин, і на справдження цієї обіцянки вони чекали?

Марія Магдалина труснула головою і сказала:

— Принаймні ти чуєш, як Петро, не таячись, проголошує його перед народом Христом, а решта одинадцятеро стоять так само безстрашно довкола нього. Звідки б у них з’явилася оця сміливість і сила, якщо не від духа?

— Але він усе ще говорить лише до ізраїльського народу, — пожалівся я, мов дитина, в якої відбирають подарунок.

Тут, немов на потвердження цього, я почув, як Петро проповідує:

— Отож нехай увесь Ізраїлів дім твердо знає, що Господом і Христом учинив Бог його, того Ісуса, якого розіп’яли ви.

Забуваючи про себе й боячись за нього, я підвівся на ліктях і вигукнув:

— Зараз народ накинеться на нього й закаменує його!

Але нічого такого не сталося. Навпаки, натовп замовк і знерухомів, неначе Петрове звинувачення поцілило в серце цих людей. За якусь хвилину я почув нерішучі голоси, які питали посланців:

— Мужі-браття, що ми маємо робити?

Тоді Петро гукнув таким розгонистим голосом, що, здавалося, його чутно на весь Єрусалим звідси згори:

— Покайтеся, і нехай охреститься кожен із вас в ім’я Ісуса Христа на відпущення ваших гріхів, і дара Духа Святого ви приймете. Бо для вас ця обітниця, і для ваших дітей, і для всіх, що далеко перебувають, кого б тільки покликав Господь Бог наш.

Так проголосив він таїну царства, і я схилив голову, розуміючи, що він і досі навіть силою духу не помилував мене, а кликав лише юдеїв і адресував обітницю їм і тим, хто живе в діаспорі, обрізаний, тримається закону й поклоняється Ізраїлевому Богові. Так упала моя остання надія, якщо іще в тайнику душі я сподівався поєднатися з ними. Але знання про Ісуса Назарянина і про його воскресіння Петро не міг мені заборонити.

Бачачи мій сум, Марія Магдалина втішила мене:

— Він нетямущий і впертий чоловік, але віра його непохитна і, певно, він виросте, щоб відповідати тому, що йому призначено. Посилаючись на пророка Йоіла, він щойно проголосив останні дні, але, мабуть, усе ж таки ще не настав їхній час. Розлучаючись із ними на Оливній горі, він сам попереджав їх, кажучи, що не їхня справа знати час і добу, що Отець поклав у владі своїй. Упродовж сорока днів Ісус являвся їм і говорив їм про царство, але вони так мало зрозуміли, що ще на Оливній горі, перед тим як його забрала хмара, вони все ще торочили: «Чи не часу цього відбудуєш ти, Господи, царство Ізраїлеві?» Тож не втрачай надії, Марку.

Це було для мене новим, я натхненно слухав і запитав:

— А вони вже не таять від жінок, що з ними сталося і що за хмара забрала його?

— Вони вже не таять від нас нічого, — задоволено запевнила Марія Магдалина. — Таємницю тіла й крові у хлібі й вині вони відкрили на горі. Довкола них уже сто двадцять вірних. На сороковий день Ісус провів їх на Оливну гору, поблизу Віфанії, заборонив їм іти з Єрусалиму і наказав їм чекати на справдження обітниці, яку вони від нього почули. Іван водою хрестив, сказав він, а вас буде охрещено Духом Святим, і станеться це через кілька тих днів. Це охрещення вчинилося сьогодні, і щодо цього годі помилитися, адже в них є сила. А про хмару я знаю хіба те, що він, як вони дивилися, вознісся на Оливній горі, і туман забрав його з-перед їхніх очей. З цього вони зрозуміли, що він більше не показуватиметься їм. І я не хочу з ними сперечатися, але за мною лишається право всміхатися, коли вони повільно й кострубато намагаються висловити щось таке, правдивість чого я ще за його життя відчувала в серці своєму.

Коли вона це казала, я роздивлявся довколишні дерева на подвір’ї, на яких сріблилося листя, а також сходи до горішньої зали і її масивні дерев’яні двері, щоб навіки запам’ятати це видиво і ніколи його не забувати. Почуваючись знесиленим, я знову був тихий і покірний і подумав, що мені досить того, що я побачив це місце, в якому царство стало дійсністю.

Я встав на хитливих колінах і мовив:

— Я мушу йти, щоб не породити сварки й не турбувати святих чоловіків. Сила збила мене з ніг. Певно, вони вважатимуть це ознакою того, що мене завертають від дверей царства.

Я б із дорогою душею поблагословив Марію Магдалину і подякував їй за її добрість, проте я почувався занадто нікчемним, щоб когось благословляти. Мабуть, вона прочитала в мене на лиці мою добру волю, бо вона ще раз торкнулася мого чола рукою й мовила:

— І все ж не забувай, що ти допоміг стати перед його лицем одній людині з Ізраїлевих втрачених. Марія з Беріту щасливо справила весілля й пішла в нову домівку. Сумніваюся, щоби хтось із цих стільки зробив би для неї. Серед жінок Сусанна теж благословляє твою приязнь. Тож знай, що куди б ти не пішов, серед нас є кілька тих, хто потай молиться за тебе, хоч ти чужинець.

Однак я був проти:

— Ні-ні, всі мої вчинки були егоїстичні й нечисті. Сумніваюся, що котрийсь вчинок можна поставити мені в заслугу. В мені нема нічого доброго, крім того, що я знаю, що він Христос і син Божий. Але це для мене невелика заслуга, бо я зміг на власні очі побачити й засвідчити це.

Тут Міріна сказала:

— У Маркові нема ніяких заслуг, окрім його слабкості. Може, вона колись виросте у ньому в силу, коли царство розповсюдиться до всіх кінців світу. А доти я буду його втішницею, бо я вже ніколи не відчуватиму спраги в цьому житті. В мені є джерело живої води, якого вистачить, щоб і його напоїти.

Я подивився на неї новими очима. Через знесиленість мого тіла очі мене зрадили. Вона привиділася мені проясненою і схожою на янгола, і тієї миті я сприймав її не лише за людину, а думав про неї як про втіленого духа-охоронця, посланого мені, щоб я не збився з дороги. То була дивна думка, адже я добре знав її минуле й бачився з нею ще на тому кораблі, який плив до Йоппе.

Але вона людською рукою вхопила мене під пахву і вивела мене з подвір’я назад у людську масу, в якій чувся схвильований гомін. Дедалі більше людей стривожено запитувало, що ж їм робити, а дехто пороздирав на собі одежу через свої гріхи. Люду було так багато, що ті дванадцятеро, а попереду всіх Петро, повели їх провулками вниз на вихід із міста, щоб охрестити в купелі в ім’я Ісуса Христа тих, хто хотів покаятися й дістати прощення гріхів. Міріна непокоїлася за мене, але згодилася вести мене позаду натовпу, щоб я побачив, що ще буде.

Так я засвідчив власними очима, як ті дванадцятеро за межами муру хрестили біля купелі усіх Ізраїлевих чоловіків, які лише захотіли прийти до них, і клали руку їм на голову, тож вони діставали прощення гріхів і хрещення їхнім духом. Хрестили вони й жінок. Що більшій кількості людей вони робили хрещення своїм духом, то більшою ставала радість у натовпі й то з більшою готовістю дедалі більше людей проштовхувалися до них по хрещення. Чоловіки співали ізраїльські гімни радості й обіймалися. Дехто говорив мовами, а дехто ритмічно тупав ногами по землі, закотивши очі з екзальтованим виразом на розчервонілому обличчі. Це тривало до вечора, і згодом я дізнався, що того дня їхня кількість зросла до трьох тисяч.

І вони не стримували нікого з Ізраїлевих чоловіків, а приймали і багатих, і бідних, калік та жебраків, навіть рабів, не роблячи різниці між ними. І їхня сила не вичерпувалася — на кожного їм ставало її. Тому я посумнішав і повернувся до міста і нашої оселі ще до настання вечора. З журбою я думав, наскільки легко дістають прощення гріхів навіть і ті, що вигукували перед Пилатом: «Розіпни, розіпни!» — адже й таких було багато серед тих наляканих і покаянних юдеїв.

Можливо, у день екстазу я міг би втулитися поміж юдеїв і дістати хрещення разом з іншими, але я не хотів обманювати посланців, і таке хрещення не становило би для мене цінності, хай би вони помилково й поклали руку мені на голову. Але, можливо, дух усередині них впізнав би в мені римлянина й відкинув мене. Цього я не можу напевно сказати, бо не хотів пробувати обдурити.

Ще назавтра я почувався збентеженим, аж Міріна, схожа на янгола, сяяла в моїх очах, коли ходила в гостьовому шатрі сирійця і доглядала мене. Але очунюючи, я почав аналізувати і зрозумів, що в мені щось відбулося, коли я лежав непритомний на подвір'ї горішньої зали. Я був голішим, ніж досі, і не так багато думав про дрібниці.

Одного дня господар-сирієць Карантес зайшов до гостьового покою, уважно обдивився мене і сказав:

— Ти й досі нічого не розповідаєш мені про Галілею. Як це ти став таким неговірким? Мабуть, ти знаєш, що і в цьому місті знову діються дива через того розіпнутого назарянина, про якого ти збирав відомості. Його учні повернулися й проголошують, що дістали від учителя чаклунську силу. Вони баламутять людей, аж батьки розлучаються з дітьми, а діти — з батьками, щоби пристати до них. Багато хто віддає навіть майно, так що далебі це страхітливе чаклунство. На ґанку в храмі вони щодня богозневажають, не боячись синедріону, вважають усе спільним і збираються по домівках, щоби правити підозрілі таємні ритуали. Навіть поважні юдеї, про яких годі таке подумати, заразилися від назарянина і визнають його Ізраїлевим царем.

Однак я не міг йому відповісти, бо хто я такий, щоб його вчити? Адже він мав право і свободу іти слухати тих дванадцятьох. Він зажурився, коли я не відповів, труснув головою й запитав:

— Що з тобою сталося і що ти наміряєшся робити — ти ж день у день лежиш тут у кімнаті з розплющеними очима?

Я обдумав його запитання, сумно всміхнувся й мовив:

— Може, я послухаю твоєї поради, збудую будинок і насаджу дерев. Це нічим не гірша порада, ніж усі інші, для терплячого чекання. — Я зітхнув і додав: — Головне мені дбати про те, щоб серце моє не прикипало занадто ні до чого в цьому світі і щоб для мене ніщо не було настільки своїм і любим, щоб я не готовий був із цим розпрощатися, якщо знадобиться.

Карантес і собі зітхнув та й мовив розсудливо:

— З усім кожному з нас колись доведеться розпрощатися, коли той день настане, але хай він ще буде далеко від нас обох. — Поміркувавши, він несміливо спитав: — Кажуть, що в тих галілейських чаклунів є еліксир безсмертя.

На це я теж не наважився йому відповісти щось певне. Взагалі, він мав нагоду і про це довідатись безпосередньо від своїх Ісуса Назарянина. Підвівшись, Карантес іще раз крекнув і сказав:

— Ти змінився, римлянине Марку, і ти вже не той самий, як тоді, коли вирушав до Галілеї. Не знаю, кращий ти чи гірший, ніж до того, але навіть мене ти змушуєш зітхати. Я знаю лише те, що привезена тобою з Галілеї Міріна — дівчина мовчазна, і біля неї добре. Після того як вона прийшла до моєї господи, торгівля йде добре, і моя дружина вже не б’є мене пантофлею по вусі багато разів на день. Вона б і гарна була, якби трохи округлилася.

Я не міг не засміятися, але посварив його:

— Ти, Карантесе, не переймайся товстінням чи худінням Міріни. На мою думку, вона гарна такою, як є. Ще сива і беззуба вона, я думаю, буде гарна в моїх очах, якщо ми стільки проживемо.

Карантес вийшов з кімнати в доброму гуморі, побачивши, що розсмішив мене. Подумавши над цим, я зрозумів, що Міріна й справді з кожним днем стає гарнішою в моїх очах. Після того як вона полишила мандрівне життя артистки і щодня вдосталь харчується доброю їжею, вона непомітно по-миловидому погладшала і щоки її вже не були такими вузькими, як раніше. Ця думка пробудила в мені ніжність до неї й дивовижно збадьорила мене. Адже це свідчило, що вона не янгол, а жінка і така людина, як я.

Міріна подалася до храму, де щодня двоє чи троє з тих дванадцятьох навчали на ґанку охрещених і допитливих людей, проповідували воскресіння і засвідчували, що Ісус — це Христос. Збадьорений, я вдягнувся, зачесався та пішов до свого банкіра Аристена, щоб наготуватися до від’їзду з Єрусалиму. Він добре мене прийняв і відразу жваво заговорив, кажучи:

— Тиверіадські купелі, як видно, пішли тобі на користь, адже ти вже не такий фанатичний, як тоді, коли їхав звідси. Ти знову поводишся як римлянин. Це добре, бо я відразу попереджаю тебе, якщо ти ще не чув. Галілеяни повернулися до міста і спричинили великий переполох. Не криючись, вони проповідують воскресіння Ісуса Назарянина, хоч кожен, хто розуміється на цьому, добре знає, що і як. Але вони називають його Месією, фальшують на свій розсуд рукописи й запевняють, що дістали від нього владу прощати гріхи. Як садукей, я визнаю рукописи, хоч не визнаю усних переказів і нестерпного тлумачення закону з боку фарисеїв. Слова про воскресіння — це божевілля, хоч фарисеї схильні й до цієї спокуси. Нас, юдеїв, звинувачують у нетерпимості у справах нашого вірування, але про нашу терпимість найкраще свідчить те, що ми дозволяємо різним сектам вільно конкурувати між собою. Та й Ісуса Назарянина не розіпнули б, якби він не блюзнив, адже це єдина річ, яку ми не терпимо. Але таке враження, що його іменем виникає новий розкол серед нас. Час покаже, можемо ми дозволяти йому ширитися чи, може, мусимо вдатися до утискування їх. Вони хрестять людей, одначе хрещення бувало й раніше, і його не вважали чимось поганим. Подейкують, що вони уздоровлюють хворих, проте так робив і їхній учитель, а його за це не утискували, хоч фарисеї вважали неприйнятним, що він уздоровлював людей у Шабат. Але найгіршим у їхньому вченні є те, що вони проголошують спільність майна. Розумні раніше люди продають свої поля і зносять набуті гроші до ніг його учнів, а ті роздають кожному за його потребами. Таке вчення — це просто ухилення від сплати десятин і якнайхитріший спосіб приховати майно від оподаткування. Таким чином серед них нема ні багатих, ні бідних. Наша старшина розгублена через них, адже ми гадали, що все заспокоїться після того, як ми розіпнемо назарянина. Ми не маємо бажання нікого утискувати, але не розуміємо, звідки в них береться сміливість, якщо вони — а це можливо — часом не провідали, що Понтій Пилат не дозволяє утискати галілеян. Він це різними манівцями довів до відома великого синедріону. Знову ця нестерпна римська політика. Тебе часом не ображають мої прямі слова, адже ти знаєш наші звичаї, і ми друзі? Тепер прокуратор справді може вмити руки й глузувати: самі бачите — остання пошесть гірша за першу. Легковірний народ — на їхньому боці, і з огляду на народ нерозумно їх утискувати, бо тим побожніше всі віритимуть рибальським байкам, якими годуватимуть їх галілеяни.

Ледве встигаючи переводити подих, він говорив до мене без упину. Я не міг не сказати:

— Я помічаю, що тепер ти своєю чергою фанатичніший, ніж я, через Ісуса Назарянина. Заспокойся, Аристене, і згадай рукописи. Якщо те, що роблять галілеяни, — від людей, з цього нічого не вийде і без твого переймання. Але якщо це від Бога, то ні ти, ні великий синедріон, ні жодна сила в світі не зможе їх здолати.

Гаряче дихаючи, він обміркував мої слова, але після того розсміявся, примирливо здійняв руки й вигукнув:

— І ти, римлянине, учиш мене досліджувати рукописи! Ні, не може те, що роблять ті неосвічені рибалки, бути від Бога. Не може, бо тоді не варто більше жити, і храм розвалиться. Звичайно, з того всього нічого не вийде. Бували й інші до них, які запевняли, що вони — щось, і от вони позникали. Неосвічені чоловіки не в змозі довго пророкувати, не заплутавшись у власних словах і не впавши в ними самими викопані ями.

Ось так заспокоївшись, він запитав, із чим я прийшов, і радо звелів своєму рахівнику підняти мій рахунок і виконати грошообмінні обчислення, від яких він вигравав. Я розповів йому, як добре його кореспондент у Тиверіаді зорганізував мої грошові справи, і він задоволено кивав, постукуючи тонким сувоєм-листом у руці. Простягаючи його мені, він сказав:

— О, ледь не забув. Оце залишили твоєму банкіру в Александрії, а він переслав його сюди для вручення тобі. Я не посилав його слідом за тобою на тиверіадський курорт, бо не знав, скільки часу ти там пробудеш, і боявся, що лист пропаде.

Похоловши зі страху, я роздер печатку й розгорнув короткого листа. З першого погляду я впізнав нервові та квапливі літери Туллії, бо вона писала власноруч. Ось що було в листі:

ПЕРШИЙ ЛИСТ --- 5

ДРУГИЙ ЛИСТ --- 24

ТРЕТІЙ ЛИСТ --- 61

ЧЕТВЕРТИЙ ЛИСТ --- 99

П’ЯТИЙ ЛИСТ --- 113

ШОСТИЙ ЛИСТ --- 151

СЬОМИЙ ЛИСТ --- 208

ВОСЬМИЙ ЛИСТ --- 233

ДЕВ’ЯТИЙ ЛИСТ --- 280

ДЕСЯТИЙ ЛИСТ --- 329

ОДИНАДЦЯТИЙ ЛИСТ --- 414

Інформація про перекладача --- 444

Валтарі Міка

В15 Таїна царства : Одинадцять листів Марка Мезентія Манілліана навесні 30 року по Р. X. / Міка Валтарі ; пер. з фінської Юрій Зуб. — Львів : Видавництво «Апріорі», 2025. — 448 с.

ISBN 978-617-629-921-9

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником

с. 111: <…> я мусив пройти [цієї] => цією брамою.

с. 358: <…> чому ми маємо [лишали] => лишати хлопця напризволяще?

Тут і далі уривки з Біблії наведено за виданням: Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту (переклад Івана Огієнка) відповідно до того, як їх подано в оригінальному тексті роману. — Прим. перекл.