Цей захопливий трилер є новим спінофом популярної серії Гарлана Кобена про Майрона Болітара. Головному герою — багатому й харизматичному Віндзору Горну Локвуду ІІІ доведеться знайти зв’язок між кількома, здавалося б, непов’язаними злочинами: нещодавнім убивством відлюдника в пентхаусі одного з найпрестижніших будинків Верхнього Вест-Сайду, терористичним актом, який стався сорок п’ять років тому, крадіжкою картин Вермера й Пікассо, які належали Локвудам, убивством рідного дядька та викраденням кузини.
Кобен Гарлан
К55 Він. Роман / пер. з англ. А. Копівська. — Харків : ВД «Фабула», 2024. — 400 с.
Цей захопливий трилер є новим спінофом популярної серії Гарлана Кобена про Майрона Болітара. Головному герою — багатому й харизматичному Віндзору Горну Локвуду ІІІ доведеться знайти зв’язок між кількома, здавалося б, непов’язаними злочинами: нещодавнім убивством відлюдника в пентхаусі одного з найпрестижніших будинків Верхнього Вест-Сайду, терористичним актом, який стався сорок п’ять років тому, крадіжкою картин Вермера й Пікассо, які належали Локвудам, убивством рідного дядька та викраденням кузини.
Розділ 1
М’яч, що визначить результат усього чемпіонату, повільною дугою наближається до кошика.
Мені байдуже.
Усі без винятку на стадіоні «Lucas Oil» в Індіанаполісі затамувавши подих стежать за м’ячем.
А я ні.
Я дивлюся на інший бік майданчика. На нього.
Моє місце, звісно ж, у першому ряду, біля центральної лінії. Ліворуч від мене, у чорній обтислій футболці, що гарно підкреслює його біцепси, сидить актор, який грає супергероїв першого ешелону у фільмах
На мені смугастий костюм від
Оце я франт.
До всього — якщо хтось досі не зрозумів,— я багатій.
М’яч у повітрі вирішить долю університетського баскетбольного феномену, відомого під назвою «Березневе безумство». Дивно, якщо замислитися. Усі кров, піт і сльози, стратегії гри, вивчення суперників, тренування, безконечні години кидання м’яча в кошик на задньому дворі будинку, відточування дриблінгу й комбінацій на трьох гравців, тягання штанги, біг із прискоренням до цілковитого виснаження, роки в запрілих спортзалах на змаганнях усіх рівнів — від мінібаскетболу, ігор під егідою Католицької молодіжної організації, турнірів Спілки спортивних аматорів до старшої школи… ну, ви зрозуміли — усе це зводиться до простої фізики помаранчевої сфери, що просто зараз крутиться й летить у металеве кільце із сіткою.
М’яч або не влучить, і виграє Дюкський університет, або потрапить у кошик, і фанати Південного державного університету на радощах рознесуть стадіон. Актор
Нагадаю, хоча грає моя альма-матер, мені начхати. Я загалом не дуже розумію фанатизм у спорті. Мені ніколи не було цікаво, хто виграв, якщо я або мої близькі не брали участі в змаганні. Тому мені часто спадає на думку, чому для інших це так важливо?
Увесь цей час я зосереджений на ньому.
Тедді Лайонс. Один із численних помічників тренера команди Південного університету. Двометровий м’язистий здоровань, що має фермерське коріння. Великому Т — він любить, коли його так називають,— тридцять три роки, це його четверта робота в університетській спортивній команді. Наскільки я розумію, він чудовий тактик, але ще краще вміє вишукувати таланти.
Я чую сирену. Час вийшов, проте результат матчу досі невідомий.
На стадіоні так тихо, що я реально чую, як м’яч ударяється об кільце.
Сваґґ хапає мене за ногу. Супергерой
Я й досі дивлюся на Великого Т.
Коли м’яч прокочується обідком і падає на землю — беззаперечний промах — сектор фанатів «Синього диявола» вибухає. Периферійним зором я помічаю, що всі вболівальники на лавах Південного університету притихли. Мені не до вподоби слово «пригнічені» — воно дивне, але зараз дуже доречне. Усі фанати Південного завмерли й мають пригнічений вигляд. Кілька людей, спустошені й зі сльозами на очах, осідають на лави, усвідомивши факт поразки.
Великий Т мовчить.
Герой
— Це вікторія, Віне! — кричить він, а потім, трохи подумавши,— чи краще сказати «це вінкторія, Віне!»?
Я насуплюю брови, даючи йому зрозуміти, що сподівався на краще.
— Ну так, ти маєш рацію,— каже Сваґґ.
Я ледве його чую. Стоїть такий рев, що можна оглухнути. Сваґґ нахиляється ближче й каже: «У мене буде просто бомбезна вечірка!»
Він біжить святкувати з усіма. Натовп підхоплює його бурно й радісно. Я втрачаю Шелдона з поля зору. Кілька людей плескають мене по спині, проходячи повз, запрошують приєднатися, але я відмовляюся.
Я знову шукаю очима Тедді Лайонса, але його вже немає.
Ну, це ненадовго.
———
За дві години я знову його бачу. Він прямує до мене.
Тедді — це моя дилема.
Я збираюся, як то кажуть, завдати йому шкоди. Тільки так — жодних інших варіантів. Я поки не вирішив, що саме вчиню, але шкода його фізичному здоров’ю буде дуже серйозною.
Але не це є моєю дилемою.
Дилема — у який спосіб я це зроблю.
Ні, я не боюся, що мене спіймають. Я вже все спланував. Великий Т отримав запрошення на вечірку Сваґґа Дедді. Він заходить сюди, гадаючи, що це вхід для VIP-персон. Він помиляється. Насправді вечірка відбувається в геть іншому місці. Десь у коридорі гучно лунає музика, але це так, щоби пустити пил в очі.
На цьому складі тільки я та Великий Т.
Я в рукавичках. У мене зброя — як і завжди,— хоча не думаю, що вона знадобиться.
Великий Т наближається, тож повернімося до моєї дилеми: ударити його без попередження чи дати те, що дехто може вважати спортивним шансом?
Річ не в моралі, чесній грі чи чомусь такому. Мені начхати, як це сприйме широкий загал. Свого часу я брав участь у багатьох сутичках. Коли починаєш битися, правила швидко стають нікчемними. Кусай, штовхай, кидай піском, застосовуй зброю — що завгодно. Справжні бійки — це про виживання. Жодних призів чи похвали за спортивну вправність. Є лише переможець й переможений. Кінець. І всім начхати, чи була ця бійка «чесною».
Коротко кажучи, я готовий зненацька вдарити цю огидну істоту. Я не боюся — як то кажуть люди — «бути підлим». Насправді це й був мій початковий план: напасти на Великого T, коли він не буде готовий. Скористатися битою, ножем або руків’ям пістолета. Поквитатися з ним.
Чому ж зараз я вагаюся?
Бо вважаю, що поламати йому кістки — недостатньо. Я хочу зламати його дух. Якщо крутий хлопець Великий Т програє цей буцімто чесний бій мені — старшому, легшому й набагато красивішому (це правда) за нього, людині, що є живою ілюстрацією значення слова «зніжений»,— така поразка буде для нього принизливою.
Я дуже хочу, аби Великий Т це відчув.
Він лише за кілька кроків від мене. Я роблю вибір і йду назустріч, перегороджуючи йому дорогу. Великий Т зупиняється й супиться. Він якусь мить дивиться на мене. Я посміхаюся. Великий Т посміхається у відповідь.
— Я тебе знаю,— кидає він.
— Отакої.
— Ти був сьогодні на грі. Сидів навпроти мене.
— Точно,— відповідаю я.
Він простягає свою велику наче бейсбольна рукавиця долоню, щоби потиснути мою.
— Тедді Лайонс, але всі кличуть мене Великий Т.
Я не простягаю руки у відповідь. Я просто дивлюся на його долоню так, наче вона щойно вигулькнула із собачої дупи. Великий Т чекає мить, застигши на місці, а потім забирає руку, наче малу дитину, яку треба заспокоїти.
Я знову йому посміхаюся. Він прокашлюється.
— Якщо дозволиш…— починає він.
— Не дозволю, ні.
— Перепрошую?
— Щось ти тугуватий, Тедді, еге ж? — я зітхаю.— Ні, я тобі не вибачаю, тобі нема пробачення. Тепер доганяєш?
Тедді супиться знову.
— Якісь проблеми?
— Гмм. З чого ж мені почати?
— Що?
— Я міг би сказати: «Ні, це в тебе проблема — зі мною» або «У мене проблема? Та ніколи в житті!», ну щось таке, але насправді жодна з цих кмітливих відмовок мені не подобається.
Великий Т здається стурбованим. Одна його частина просто хоче відіпхнути мене з дороги. А інша згадує, що я сидів у ряду важливих осіб і, напевно, я якась шишка.
— Що ж, мені час на вечірку,— кидає Тедді.
— Ні, не час.
— Перепрошую?
— Нема ніякої вечірки.
— Ти маєш на увазі, що вечірка...
— Вечірка за два квартали звідси,— кажу я.
Він ставить руки в боки — тренерська поза.
— Це що за чортівня?
— Я надіслав тобі хибну адресу. Музика, яку ти чуєш,— це для відвернення уваги. Охоронець, що стояв на VIP-вході? Він працює на мене й ушився, щойно ти зайшов у двері.
Великий Т двічі кліпає й підходить до мене ближче. Я не рухаюсь ані на міліметр.
— Що відбувається?
— Я зараз тебе відлупцюю, Тедді.
Ну от, нарешті Тедді розцвітає усмішкою. Його груди такі ж широкі, як стіна для сквошу. Він ще наближається, нависає наді мною, дивиться зі впевненістю чоловіка, який через свої розміри й наявну владу ніколи не потрапляв у бійку або не отримував подібних викликів. Це дурний крок любителя — давити суперника масою та дивитися, як той відступає.
Звісно, я на це не ведуся. Я піднімаю голову й дивлюся йому просто в очі. І нарешті бачу за його виразом обличчя, що Тедді почав сумніватися.
Я не чекаю.
Він припустився помилки, підійшовши так близько,— це робить мій перший удар легким і коротким. Я складаю кінчики п’яти пальців правої руки разом подібно до наконечника стріли та б’ю Тедді в горло. Чую, як він клекоче. Одразу б’ю ногою — просто в праве коліно, що, як я знаю із зібраної про Тедді інформації, нещодавно двічі оперували з метою реконструкції передньої хрестоподібної зв’язки.
Чую хруст.
Великий Т падає долу, як дуб.
Я піднімаю ногу й добряче прикладаю його підбором.
Він кричить.
Я б’ю ще раз.
Він знову виє.
І повторюю удар.
Тиша.
Далі розповідати немає сенсу.
За двадцять хвилин я вже на вечірці Сваґґа Дедді. Охорона супроводжує мене до спеціальної кімнати — сюди потрапляють лише три типи людей: красиві жінки, відомі особи й товстосуми.
Ми відриваємося до п’ятої ранку. Потім чорний лімузин відвозить Сваґґа й вашого покірного слугу до аеропорту. Приватний літак уже заправлений і чекає.
Сваґґ спить увесь переліт до Нью-Йорку. Я приймаю душ — так, у моєму літаку є душ,— голюся й перевдягаюсь у діловий костюм від
На нас уже чекають два лімузини. Сваґґ залучає мене до доволі заплутаного танцю рукостискань-обіймів — такого собі способу прощання,— а потім від’їжджає у свій маєток в Альпіні. Я сідаю в другу машину та їду до свого офісу в 48-поверхівці, що розташована в середмісті, на Парк-авеню. Моя родина володіє будівлею «Lock-Horne» відтоді, як її збудували 1967 року.
Піднімаючись у ліфті, я зупиняюся на четвертому поверсі. Колись цей простір був домом спортивної агенції, якою керував мій найближчий друг, але кілька років тому він її закрив. Відтоді я надто довго залишав цей поверх порожнім, адже надія помирає останньою. Я був певен, що мій друг змінить думку й таки повернеться.
Але він не повернувся. Тож кожен із нас рушив далі.
Новий орендар —
Важко встояти. Як і у випадку зі спортивною агенцією, що винаймала цей простір раніше, я є мовчазним партнером-інвестором.
Стукаю. Коли Седі Фішер каже: «Заходьте», відчиняю двері й заглядаю.
— Зайнята?
— Соціопати зараз у тренді,— кидає Седі, не відриваючи погляду від монітора.
Вона стовідсотково має рацію. Саме тому я вклався в її бізнес. Мені подобається те, що вони роблять, захищаючи скривджених і побитих, але також я бачу, що невпевнених у собі та схильних до насильства чоловіків (а це майже завжди чоловіки) стає дедалі більше.
Седі нарешті піднімає на мене очі.
— Я гадала, ти на грі в Індіанаполісі.
— Я там і був.
— А, точно, приватний літак. Іноді забуваю, наскільки ти багатий.
— Не забуваєш.
— Це правда. То як справи?
Седі носить окуляри, як у гарячої бібліотекарки, і рожевий брючний костюм, дуже обтислий і відвертий. Це навмисне, як вона мені пояснила. Коли Седі лише почала представляти жінок, які зазнали сексуальних домагань і зґвалтувань, їй казали, що треба одягатися консервативно — у щось безформне й сіре, тобто мати «невинний» вигляд. Це, на думку Седі, було віктімблеймінгом.
Якою була її реакція? Зробити все навпаки.
Я не знаю, як порушити цю тему, тому просто кажу:
— Я чув, одну з твоїх клієнток госпіталізували.
Це привертає її увагу.
— Як гадаєш, чи буде доречно надіслати їй щось? — запитую я.
— Що саме, Віне?
— Квіти, цукерки...
— Вона в інтенсивній терапії.
— М’яку іграшку. Повітряні кульки.
— Кульки?
— Щось, аби вона знала, що ми про неї пам’ятаємо.
Седі повертається до монітора.
— Єдине, чого хоче наша клієнтка,— це те, чого ми, здається, не в змозі їй дати: справедливості.
Я роззявляю рота, щоби щось сказати, але врешті-решт мовчу, віддаючи перевагу стриманості та мудрості, а не комфорту й браваді. Я розвертаюся, щоби піти, і помічаю двох людей — жінку й чоловіка,— що цілеспрямовано йдуть до мене.
— Віндзор Горн Локвуд? — питає жінка.
Ще до того, як вони показують свої жетони, я вже знаю, що ці двоє з правоохоронних органів.
Седі теж про це здогадується. Вона автоматично підводиться й іде до мене. Я, звісно, маю групу власних адвокатів, але вони опікуються моїм бізнесом. Для особистих проблем у мене був найкращий друг, спортивний агент / правник, який колись працював на цьому поверсі й завжди приходив на допомогу, бо я йому цілковито довіряв. Зараз, коли він відійшов убік, Седі, наскільки я розумію, інстинктивно взяла на себе цю роль.
— Віндзор Горн Локвуд? — повторює жінка.
Це моє ім’я. Якщо бути технічно коректним, я — Віндзор Горн Локвуд III. Як випливає з імені, я багатий спадкоємець, тож і вигляд маю відповідний: рум’яний колір обличчя, русяве з переходом у сивину волосся, витончені патриціанські риси, майже царствена постава. Я не приховую, хто я є, і не знаю, чи зміг би.
Я роздумую, де міг натупити з Великим Т? Я вправний, дуже вправний. Але ж не ідеальний.
Де ж я припустився помилки?
Седі вже практично біля мене. Я чекаю й не відповідаю, натомість чую її голос:
— А хто цікавиться?
— Я спецагентка Карен Янг, ФБР,— говорить жінка.
Янг темношкіра, на ній оксфордська темно-синя сорочка на ґудзиках під приталеною шкіряною курткою коньячного відтінку. Дуже модно як для федеральної агентки.
— А це мій напарник, спецагент Хорхе Лопез.
А от він не такий модний — костюм кольору мокрої бруківки й краватка сумного плямисто-червоного кольору.
Вони показують свої жетони.
— Вам щось потрібно? — питає Седі.
— Ми хотіли би поговорити з містером Локвудом.
— Я так і подумала,— відказує Седі трохи роздратовано.— Стосовно чого?
Янг посміхається й кладе жетон у кишеню.
— Щодо вбивства.
Розділ 2
Виникає проблема. Янг і Лопез хочуть відвезти мене кудись, нічого не пояснюючи. Седі на це не погоджується. Урешті-решт я втручаюсь, і ми досягаємо певної угоди. Я їду з федералами, але мене не допитуватимуть без адвоката.
Седі, дуже мудра як на свої тридцять років, від цього не в захваті. Вона відтягує мене й каже:
— Вони однаково тебе допитають.
— Я в курсі. Це не перша моя зустріч зі службами.
І навіть не третя чи четверта... Але Седі цього знати не потрібно. Я не хочу далі тягнути час чи очікувати на юристів, і на це є три причини. По-перше, Седі має бути на судовому засіданні, і я не хочу її затримувати. По-друге, якщо це стосується Тедді Лайонса, я, з очевидних причин, не хотів би, щоби Седі дізналась про це в такий спосіб. По-третє, мені дуже цікаво, що ж там за вбивство, і від природи я надмірно самовпевнений. Можете мене за це засудити.
Сівши в автівку, ми їдемо до центру міста. Лопез за кермом, Янг сидить біля нього. Я на задньому сидінні. Як не дивно, вони наче випромінюють тривогу. Обидва намагаються триматися професійно — і їм це вдається,— але я відчуваю приховані коливання. Ідеться про якесь нетипове вбивство, таке не щодня трапляється. Вони намагаються приховати це, але їхнє хвилювання — це феромон, який я не можу не відчути.
Лопез і Янг починають зі звичайного випробування мовчанкою. Теорія дуже проста: більшість людей ненавидять мовчання й зроблять усе, щоби його порушити — зокрема скажуть щось не на свою користь.
Мене майже ображає, що вони випробовують цю тактику на мені.
Я, звісно, не ведуся. Я вмощуюсь на задньому сидінні, складаю руки й дивлюсь у вікно, наче турист, що вперше завітав до великого зіпсованого міста.
Урешті-решт Янг кидає:
— Ми знаємо про вас.
Я засовую руку до кишені піджака й натискаю кнопку диктофона. Розмова одразу полетить у хмарне сховище, якщо хтось із федералів зрозуміє, що я записую, і захоче видалити запис або пошкодити телефон.
Я дуже добре підготовлений.
Янг обертається до мене.
— Я сказала, що ми про вас знаємо.
Я мовчу.
— Ви працювали на Бюро,— продовжує вона.
Мене дивує, що вони знають про мої стосунки з Федеральним бюро розслідувань, але я цього не показую. Я дійсно працював на ФБР одразу після завершення навчання в Дюкському університеті, але це було під великим секретом. Те, що їм хтось розповів про це — а це був хтось із верхівки,— зайвий раз підтверджує, що вбивство незвичайне.
— Ми чули, що ви дуже вправний,— кидає Лопез, перехопивши мій погляд у дзеркалі заднього огляду.
Як швидко вони перейшли від гри в мовчанку до лестощів. Але я на таке теж не ведуся.
Ми рухаємося Централ-Парк-Вест-авеню, моєю рідною вулицею. Імовірність того, що вбивство стосується Великого Т, різко знизилася. По-перше, я знаю, що він не вмер, хоча й не абсолютно здоровий. По-друге, якби федерали хотіли допитати мене про вчорашній вечір, то ми їхали б в іншому напрямку, до їхньої штаб-квартири на Федерал-Плаза, 26. Натомість ми прямуємо до мого житла в «Dakota», що на розі Централ-Парк-Вест-авеню і Сімдесят другої вулиці.
Я обмірковую цей факт. Я зараз живу сам, тому жертвою не може бути хтось близький. Можливо, суд виписав ордер на обшук моєї квартири й вони знайшли якийсь компромат, але це теж здається малоймовірним. Хтось з охоронців «Dakota» попередив би про таке вторгнення. Одна з моїх прихованих сигналізацій мала б надіслати сповіщення на телефон. Я достатньо обережний, щоби не залишати на виду речей, які можуть викликали підозру в працівників правоохоронних органів.
На моє здивування, Лопез без зупинок проїжджає повз мій будинок. Рухаємося далі. За шість кварталів, коли автівка минає Музей природничої історії, я помічаю дві патрульні машини поліції Нью-Йорку біля «Beresford», одного з поважних довоєнних багатоквартирних будинків на Вісімдесят першій вулиці.
Лопез уважно дивиться на мене в дзеркало заднього огляду. Я це помічаю й суплюся.
Швейцари «Beresford» носять уніформу, на пошиття якої надихнув одяг радянських генералів 1970-х. Лопез пригальмовує, а Янг обертається до мене й питає:
— Чи знаєте ви когось із цього будинку?
Моя відповідь — мовчання й посмішка.
Вона хитає головою й каже:
— Що ж, ходімо.
Лопез праворуч від мене, Янг — ліворуч. Вони проводять мене мармуровим вестибюлем до обшитого дерев’яними панелями ліфта, що вже чекає на мене. Янг натискає кнопку найвищого поверху, і я розумію, що ми їдемо в зону розрідженого повітря — у фігуральному, буквальному й передусім фінансовому сенсах. Один із моїх колег, віцепрезидент
Янг знову дивиться на мене й питає:
— Чи маєте ідеї, куди ми їдемо?
— Угору?
— Смішно.
Я скромно кліпаю очима.
— На найвищий поверх. Бували там колись?
— Не думаю.
— Знаєте, хто там живе?
— Не думаю.
— Мені здавалося, що всі ви, багатії, знаєте одне одного.
— Стереотипи — це погано,— кажу я.
— Але в цій будівлі ви вже бували, чи не так?
Двері ліфта дзвінко відчиняються, я продовжую мовчати. Мені здавалося, що ми одразу потрапимо до шикарної квартири, бо ліфти часто привозять просто до пентхаусів, але ми опинилися в темному коридорі з насичено-бордовими шпалерами. Праворуч від нас — відчинені двері, що ведуть до гвинтових сходів із кованого заліза. Лопез іде нагору першим, Янг жестом запрошує мене йти за ним. Я піднімаюсь.
Тут усюди якийсь мотлох.
Двометрові стоси журналів, газет і книжок вишикувалися обабіч сходів. Нам доводиться підніматися по одному — я помічаю журнал
Сморід стоїть убивчий.
Це кліше, але воно правдиве: запах людського тіла, що розкладається, ні з чим не сплутаєш. Янг і Лопез прикривають ніс і рот. Я — ні.
«Beresford» має чотири башти — на кожному розі споруди. Ми потрапляємо до північно-східної. Той, хто тут живе (чи, точніше, жив), на найвищому поверсі одного з найпрестижніших будинків Мангеттена,— це абсолютний барахольник. Ми ледве рухаємося. Четверо криміналістів у захисних костюмах і шапочках для душу намагаються продиратися й пересуватися крізь купи сміття.
Труп уже запакували. Я здивований, чому його ще не вивезли звідси, але насправді в цій справі все дивно.
Я досі не розумію, чому я тут.
Янг показує мені світлину — підозрюю, що на ній зображено жертву: очі заплющені, біле простирадло закриває тіло аж під підборіддя. Старий, біло-сіра шкіра, напевно, близько сімдесяти років. Лисе тім’я з колом сивого волосся, що розрослося над вухами. У нього велика, густа, кудлата борода брудно-білого кольору, наче він їв вівцю, коли його фотографували.
— Знаєте його? — питає Янг.
Я налаштований бути чесним.
— Ні,— я повертаю їй світлину.— Хто це?
— Жертва.
— Так, я це зрозумів, дякую. А звуть його як?
Агенти перезираються.
— Ми не знаємо.
— А власника квартири питали?
— Ми вважаємо, що власник — це він,— відповідає Янг.
Я чекаю.
— Цю квартиру в башті 30 років тому придбала якась фірма за допомогою підставної компанії, що її неможливо відстежити.
Не можуть відстежити. Я дуже добре на такому знаюся. Часто користуюся аналогічними фінансовими інструментами — не для уникнення податків, хоча нерідко це є додатковою вигодою. У моєму випадку — і, певно, для цього покійного барахольника — це більше заради анонімності.
— Жодних документів? — запитую я.
— Ще не знайшли.
— А працівники будинку...
— Він жив сам. Усі доставки залишали йому внизу біля сходів. У будівлі немає камер спостереження в коридорах на верхніх поверхах, а якщо і є, то персонал нам не зізнається. Усі кооперативні оплати вносилися вчасно від імені фірми. Швейцари кажуть, що відлюдник — таке прізвисько вони йому дали — жив дуже закрито. Виходив рідко, а коли це робив, то ховав обличчя в шарфі й користувався таємним ходом на цокольному поверсі. Менеджер знайшов його цього ранку, коли сморід почав ширитися на нижчі поверхи.
— І що, ніхто в будівлі не знає, хто він?
— Схоже на те, що ні, але ми опитуємо людей по квартирах,— відповідає Янг.
— У мене є очевидне запитання.
— Яке?
— Чому я тут?
— Спальня.
Янг, здається, чекає на мою відповідь. Але я мовчу.
— Пройдіть за нами.
Ми йдемо праворуч, і я помічаю вид із вікна — по той бік дороги великий круглий планетарій Музею природничої історії, трохи лівіше — Центральний парк у всій красі. У мене з квартири теж вид, якому можна позаздрити, але «Dakota» має лише дев’ять поверхів, а тут ми приблизно на рівні двадцятого.
Мене важко здивувати, проте коли я заходжу до спальні й бачу причину, з якої мене сюди привезли, то застигаю. Не рухаюся. Просто дивлюсь. Я провалююся в минуле, наче зображення переді мною — це часовий портал. Я восьмирічний хлопчик, що тишком пробирається до дідового кабінету в маєтку Локвудів. Решта моєї великої родини досі в саду. Я в чорному костюмі стою сам на розкішній паркетній підлозі. Це було до розколу в сім’ї чи, можливо, саме в момент першої тріщини. Похорон дідуся. Кабінет — його улюблену кімнату — запшикали чимось нудотним, якимось дезінфектором, але знайомий мені заспокійливий запах дідової люльки досі домінує. Я насолоджуюся ним. Невпевнено простягаю руку до люльки, яка продовжує домінувати. Я насолоджуюся нею. Далі торкаюся його улюбленого шкіряного крісла, майже вірю, що він зараз матеріалізується в кардигані, капцях, із люлькою, в оточенні своїх речей. Нарешті я, восьмирічний, набираюся сміливості й сідаю в крісло з відкидною спинкою. Коли я вмощуюся, то дивлюся на стіну над каміном — так часто робив дідусь.
Я знаю, що Лопез і Янг спостерігають за моєю реакцією.
— Спочатку ми вважали, що це підробка,— говорить Янг.
Я продовжую дивитися — так само, як у восьмирічному віці, сидячи в дідовому кріслі.
— Тому ми запросили кураторку з Мета,— каже Янг, скоротивши назву Музею мистецтв Метрополітен.— Вона хоче зняти її зі стіни й провести кілька тестів, але майже стовідсотково впевнена, що це — оригінал.
Спальня барахольника, на противагу решті квартири, охайна та чиста, тут немає нічого зайвого, тільки потрібні речі. Ліжко біля стіни застелено, воно без спинки. Поруч журнальний столик, на якому лежать тільки окуляри для читання й книжка в шкіряній палітурці. Тепер я знаю, що мене привезли сюди лише для однієї справи — подивитися на єдину річ, що висить на стіні.
Це олійне полотно, яке має просту назву «Дівчина за піаніно», авторства Яна Вермера.
Так, того самого Вермера. Так, та сама картина.
Цей шедевр, як і більшість із тридцяти чотирьох відомих зараз Вермерових полотен, невеликий — приблизно сорок шість сантиметрів заввишки й сорок один сантиметр завширшки. Проте він захоплює своєю простотою та красою. «Дівчину за піаніно» майже сто років тому придбав мій прадід, вона висіла в кабінеті маєтку Локвудів. Понад двадцять років тому моя родина передала цю картину, вартість якої за сьогоднішніми мірками перевищує 200 мільйонів доларів, разом зі ще одним шедевром, яким ми володіли, «Читачем» Пікассо, на користування Галереї Локвудів у Залі засновників студмістечка в Гаверфордському коледжі. Мабуть, ви читали про нічне пограбування. Протягом багатьох років обидва шедеври постійно «знаходили»,— найостанніший випадок, коли полотно Вермера побачили на яхті близькосхідного принца. Жодна з цих картин (а кілька я перевірив особисто) не була оригіналом. Дехто припускав, що до крадіжки наших полотен причетний той самий злочинний синдикат, який викрав тринадцять творів мистецтва, серед яких роботи Рембрандта, Мане, Деґа і, так, Вермера з Музею Ізабелли Стюарт Ґарднер у Бостоні.
Жодну з картин, викрадених під час цих двох пограбувань, не було знайдено.
Аж до сьогодні.
— Маєте що сказати? — питає Янг.
Я повісив у дідусевому кабінеті дві порожні рами — як данину пам’яті викраденим шедеврам й обіцянку, що колись їх буде повернуто.
Тепер цю обіцянку, здається, було виконано принаймні наполовину.
— А Пікассо?
— Жодних ознак, але, як бачите, тут ще купу всього треба розгребти,— відповідає Янг.
Пікассо набагато більший — понад півтора метра заввишки й метр двадцять завширшки. Якби картина була тут, то її вже давно знайшли б.
— Чи є ще якісь думки?
Я жестом показую на стіну й запитую:
— Коли я можу забрати її додому?
— Треба почекати, ви ж знаєте, якою є процедура.
— Я знаю відомого арткуратора й реставратора в Нью-Йоркському університеті, його звуть П’єр-Еммануель Кло. Я хотів би, щоби він перевірив картину.
— У нас для цього вже є люди.
— Ні, спецагентко, немає. Ви фактично самі сказали, що запросили випадкову людину з Метрополітен цього ранку...
— Вона навряд випадкова...
— Я не так багато прошу,— продовжую я.— Моя людина знає, як ідентифікувати, поводитися і, якщо потрібно, реставрувати шедевр такого рівня. Таких людей лише кілька на планеті.
— Ми подивимося,— каже Янг, намагаючись перевести тему.— То що ще думаєте?
— Жертву задушили чи перерізали горло?
Спецагенти перезираються. Потім Лопез прокашлюється й питає:
— А як ви?..
— Простирадло закриває його шию. На фото, яке ви показали. Я припускаю, що це зробили, аби прикрити травму.
— Не будемо в це заглиблюватися,— каже Янг.
— У вас є час смерті?
— І про це теж не будемо.
Коротше: я — підозрюваний.
Я гадки не маю, з якої причини. Звісно, якби я вчинив убивство, то забрав би картину. Або ні. Можливо, я зметикував би, що варто вбити чоловіка й залишити полотно — аби його знайшли й повернули моїй родині.
— Можливо, у вас є ще якісь думки, що могли б нам допомогти? — знову запитує мене Янг.
Я не переймаюся найочевиднішою теорією: відлюдник був крадієм мистецтва. Він ліквідував усе, що вкрав, використав гроші, аби приховати свою особу, створив анонімку підставну компанію, придбав квартиру. З якоїсь причини — найімовірніше, бо він її дуже любив або тому що таку картину одразу помітили б, якби вона десь засвітилася,— він залишив Вермера собі.
— То ви тут ніколи не бували? — питає Янг.
Вона говорить надто розслабленим тоном.
— Містере Локвуд?
Цікаво. Вони явно впевнені, що мають докази мого перебування в цій башті. Але я тут ніколи не був. Також зрозуміло, що вони зробили нетиповий крок — привезли мене на місце вбивства, щоб я швидше розколовся. Якби вони дотримувалися стандартного протоколу розслідування вбивства й повезли мене на допит, то я закрився б і захищався. І привів би адвоката з кримінальних справ.
Та що ж у них таке на мене є?
— Від імені всієї моєї родини дякую, що Вермера знайшли. Я сподіваюся, що це призведе й до швидкого віднайдення Пікассо. Я вже готовий повернутися до свого офісу.
Янг і Лопезу це не подобається. Вона дивиться на нього й киває. Лопез вислизає в іншу кімнату.
— Секунду,— звертається Янг до мене й витягує зі своєї теки інше фото.
Світлина, яку вона показує, знову мене спантеличує.
— Чи впізнаєте це, містере Локвуд?
— Можна просто Він,— кидаю я, щоби виграти час.
— Чи впізнаєте, Віне?
— Ви ж знаєте, що так.
— Це ваш фамільний герб, чи не так?
— Так, це він.
— Очевидно, ми дуже довго будемо обшукувати квартиру жертви,— каже Янг.
— Так ви й казали.
— Але ми знайшли одну річ у шафі його спальні,— усміхається Янг, і я помічаю, що в неї мила усмішка.— Лише одну.
Я чекаю.
Лопез повертається до нас. За ним криміналіст несе валізу зі шкіри алігатора з полірованою металевою фурнітурою. Я впізнаю цю річ, але не можу повірити, що це вона. Це не має жодного сенсу.
— Чи впізнаєте цю валізу? — питає Янг.
— А мав би?
Звісно, я впізнав. Багато років тому моя тітка Плам зробила такі валізи всім чоловікам у родині. На кожній є герб родини та ініціали власника. Коли вона його подарувала — а мені тоді було чотирнадцять років,— я дуже сильно намагався не кривитися. Я люблю дорогі й розкішні речі, але проти вульгарних і марнотратних.
— На цій валізі ваші ініціали.
Криміналіст нахиляє валізу, і я бачу безглузду монограму в бароковому стилі: «ВГЛ-III».
— Це ж ви, чи не так? ВГЛ-III — Віндзор Горн Локвуд III?
Я не рухаюся, не розмовляю, нічого не видаю. Не хочу здатися вам надто мелодраматичним, але це відкриття змусило мій світ зійти зі своєї осі.
— Отже, містере Локвуд, чи не бажаєте нам розповісти, чому ваша валіза тут?
Розділ 3
Янг і Лопез чекають на пояснення. Починаю з чистої правди: я не бачив цієї валізи дуже багато років. Скільки? Тут моя пам’ять стає затуманеною. Багато, кажу я. Понад десять? Так. Понад двадцять? Я знизую плечима. Чи можу я принаймні підтвердити, що ця валіза належить мені? Ні, я маю подивитися на неї ближче, відчинити й поглянути, що всередині. Янг це не подобається. Я й не думав, що вона погодиться. Але чи можу я підтвердити, що це моя валіза, просто поглянувши на неї? Вибачте, але точно ні, не можу, кажу я їм. Але ж тут ваші ініціали й фамільний герб, нагадує мені Лопез. Так, я знаю, але хтось міг зробити дублікат. Навіщо це комусь? Гадки не маю.
Отака історія.
Я йду вниз гвинтовими сходами й зупиняюся в темному кутку. Пишу Кабіру, моєму асистенту, щоби надіслав автівку до «Beresford»,— не маю бажання їхати назад у компанії федералів. Також прошу його підготувати гелікоптер, бо одразу збираюся до Локвуда, родинного маєтку у Філадельфії. Наземний рух між Мангеттеном і Філадельфією непередбачуваний. Зараз, напевно, це буде дві з половиною години їзди на машині. А на гелікоптері сорок п’ять хвилин.
Я поспішаю.
Чорна машина чекає на мене на Вісімдесят першій вулиці. Поки ми їдемо до злітного майданчика, що в кінці Тридцятої вулиці біля річки Гудзону, я телефоную своїй двоюрідній сестрі Патриції.
— Розказуй,— кидає вона, піднімаючи слухавку.
Я не можу не всміхнутися.
— Яка ти кмітлива.
— Вибач, братику. Усе добре?
— Так.
— Давно тебе не чула.
— І я тебе.
— То за що мені зараз ця радість?
— Я збираюся летіти в Локвуд гелікоптером.
Патриція мовчить.
— Можемо там зустрітися?
— У маєтку?
— Так.
— Коли?
— За годину.
Вона вагається, що цілком зрозуміло.
— Я не була там з...
— Я знаю.
— У мене зараз важлива нарада.
— Скасуй.
— Отак просто?
Я чекаю.
— Віне, що відбувається?
Я чекаю трохи довше.
— Точно, якби ти хотів сказати телефоном, то вже зробив це.
— Побачимося за годину,— кажу я й кладу слухавку.
Ми летимо над мостом Бенджаміна Франкліна, що перетинає річку Делавер, яка розділяє Нью-Джерсі й Пенсильванію. За три хвилини в кадрі з’являється маєток Локвудів, який наче заслуговує на саундтрек. Гелікоптер «AugustaWestland AW169» пролітає над старими кам’яними стінами, зависає над галявиною та приземляється серед газонів, які ми досі називаємо «старі конюшні». Минуло майже двадцять п’ять років відтоді, як я зруйнував стайню, будівлю XIX століття. Цей символічний жест був нехарактерно легковажним з мого боку. Я переконував себе: якщо все розламати й перебудувати, це допоможе перетворити мою пам’ять на розрізнені уламки свідомості.
Але цього не сталося.
Коли я вперше привіз мого друга Майрона до Локвуда — ми були першокурсниками на канікулах,— він похитав головою й сказав: «Схоже на житло Вейна». Він, звісно, мав на увазі Бетмена з оригінального телесеріалу з Адамом Вестом і Бертом Вордом. Це був єдиний Бетмен, якого ми поважали. Я зрозумів його думку. Локвуд має ауру, пишність, зухвалість, але «величний маєток Вейна» побудовано з червонуватої цегли, тоді як моє родинне гніздо — це будівля із сірого каменю. Протягом багатьох років тут було зроблено різні оновлення, зокрема дві прибудови з обох боків — красиві, але величезні. Два нові крила затишні та обладнані кондиціонерами, світліші й просторіші, але це перебір. Вони факсиміле. Я ж бажаю бути в оригінальному камені Локвуда. Мені потрібно відчути вогкість, затхлість, протяги.
Але я приїжджаю сюди нечасто.
Найджел Данкан, давній сімейний дворецький / адвокат — так, химерне поєднання — вітає мене біля входу. Він має лисину з трьома зачесаними волосинами й подвійне підборіддя. На ньому сірі спортивні штани з логотипом «Villanova», що тримаються на зав’язках, які оперізують чималий живіт, і таке ж сіре худі з написом «PENN» спереду.
Я хмуро дивлюся на нього.
— Гарний прикид.
Найджел старанно кланяється.
— Майстер Він бажав би, щоб я був у фраку?
Найджел думає, що це смішно.
— Це конверси
— Вони шикарні,— відказує Найджел.
— Якщо ти у восьмому класі.
— От халепа... Ми не чекали на вас, майстре Він.
Дражнить мене оцим «майстер». Ну нехай.
— Я не очікував, що заїду.
— Усе добре?
— Помірно.
У Найджела іноді проскакує британський акцент, але він фейковий. Наш дворецький народився в цьому маєтку. Його батько працював на мого діда, а Найджел працює на мого батька. Мій тато заплатив за його навчання на юридичному факультеті Пенсильванського університету — щоби дати Найджелові «більше» можливостей, ніж просто бути дворецьким. Водночас це зобов’язало Найджела бути в маєтку завжди, бо така в нього сімейна традиція.
Ремарка: багатії дуже гарно вміють використовувати великодушність, щоб отримати бажане.
— Ви залишитеся на ніч? — питає мене дворецький.
— Ні.
— Ваш батько спить.
— Не треба його будити.
Ми рушаємо до головного будинку. Найджел хоче знати, чому я приїхав, але ніколи не спитає.
— Знаєш, твій прикид пасує до стін будинку,— кажу я.
— Саме тому я його й ношу — камуфляж.
Я кидаю швидкий погляд на стайню. Найджел це помічає, але вдає, що ні.
— Скоро приїде Патриція,— кажу я.
Найджел зупиняється й обертається до мене.
— Ваша кузина Патриція?
— Так, вона.
— Ого.
— Проведеш її до кабінету?
Я піднімаюся туди кам’яними сходами. Досі вловлюю легкий аромат тютюну. Я знаю, що це неможливо, що в будинку ніхто не палив люльки майже сорок років, що це мій мозок підкидає хибні образи та звуки, а найчастіше — запахи. Але цей аромат видається мені реальним. Можливо, запахи справді затримуються — особливо ті, які ми вважаємо найбільш заспокійливими.
Я підходжу до каміна й дивлюся на порожню раму, де колись висіла картина Вермера. Пікассо був на протилежній стіні. Це й була умовна «Колекція Локвудів» — триста мільйонів доларів лише за два полотна. Я чую за спиною цокання підборів по мармуру. Конверси такого звуку не видають.
Найджел прокашлюється. Я стою спиною до них.
— Ви ж не хочете, щоб я її представляв?
Я повертаюсь, а там вона — моя кузина Патриція.
Вона оглядає кімнату, перш ніж подивитися на мене.
— Дивно сюди повернутися.
— Ти дуже давно не була тут.
— Погоджуюсь,— увертає Найджел.
Ми обидва дивимося на нього. Він розуміє.
— Я буду нагорі, якщо комусь знадоблюсь.
Виходячи, Найджел зачиняє за собою масивні двері кабінету. Вони моторошно скреготять. Ми з Патрицією якусь мить мовчимо. Їй, як і вашому покірному слузі, трохи за сорок. Ми двоюрідні брат і сестра. Наші батьки, рідні брати Віндзор II і Олдріч, обидва білошкірі й світловолосі, як власне і я, але Патриція пішла в матір, Алін, бразилійку з міста Форталези. Колись дядько Олдріч шокував усю родину, коли привіз двадцятирічну красуню зі своєї тривалої благодійної подорожі Південною Америкою. У Патриції темне, стильно підстрижене коротке волосся. На ній блакитна сукня — повсякденна й розкішна водночас. Очі Патриції блискучо-мигдалеві. Її спокійне обличчя позбавлене типової «стервозності» багатійок, воно захопливо меланхолійне й напрочуд гарне. Моя кузина вирізняється чарівністю та телегенічністю.
— То що сталося? — питає мене Патриція.
— Знайшли Вермера.
Вона приголомшена.
— Реально?
Я розповідаю про відлюдника, про башту в «Beresford», убивство. Я не вправний у речах, що вимагають витонченості й такту, але дуже намагаюся обережно підвести до розв’язки. Моя кузина дивиться на мене зацікавлено, і я знову провалююсь у часовий портал. У дитинстві ми годинами гасали цими землями. Грали в хованки, каталися на конях, плавали в басейні та озері. Грали в шахи й нарди, навчалися гольфу й тенісу. А коли маєток ставав занадто помпезним чи похмурим, як було заведено в Локвудів, Патриція дивилася на мене й закочувала очі — і через це я всміхався.
Лише одній людині в житті я казав, що люблю. Єдиній.
Ні, я сказав це не особливій жінці, яка, скажімо, урешті-решт розбила моє серце — ніхто ніколи не розбивав мені серця, навіть не надщерблював,— а своєму найближчому другові Майрону Болітару. Коротко кажучи, у моєму житті не було великого кохання — лише велика дружба. І з родиною так само. Ми кровні родичі. У мене сердечні, важливі й навіть цікаві стосунки з батьком, братами й сестрами, тітками та дядьками, кузенами й кузинами. Стосунків із матір’ю в мене практично не було — я не бачив її та не говорив із нею з восьми років аж до того часу, коли у свої тридцять з лишком побачив її на смертному одрі.
Це я вам так довго намагаюся розповісти, що Патриція — моя улюблена родичка. Навіть попри те, що наші батьки посварилися, і саме тому вона не була в маєтку зі своїх підліткових років. Навіть після жахливої трагедії, яка зробила цей розрив не лише непоправним, але й, на жаль, вічним.
Я завершую пояснення, і Патриція каже:
— Ти це міг і телефоном розповісти.
— Так.
— Є щось іще?
Я вагаюсь.
— От лайно,— каже вона.
— Перепрошую?
— Ти вагаєшся, Віне, це так на тебе не схоже... От дідько, це щось погане, так? — Вона підходить до мене ближче.— Що трапилось?
Я просто кажу:
— Валіза тітки Плам.
— І що з нею?
— У того барахольника був не лише Вермер, а й валіза, яку подарувала тітка.
Ми мовчки стоїмо. Патриції потрібна хвилина. Я даю їй цей час.
— Що ти маєш на увазі, кажучи, що в нього була валіза?
— Це й маю. Валіза була в нього, серед його речей.
— Ти її бачив?
— Так.
— І вони не знають, хто цей барахольник?
— Ні. Ще не визначили.
— Ти бачив тіло?
— Показали світлину з обличчям.
— Опиши.
Я розповідаю.
— Це може бути хто завгодно,— каже вона, коли я завершую.
— Я знаю.
— Це неважливо. Він завжди був у лижній масці. Або... зав’язував мені очі.
— Я знаю,— повторюю я, цього разу більш похмуро.
Дідів годинник у кутку починає відбивати час. Ми мовчимо, поки це не завершується.
— Але ж існує ймовірність, ну, якийсь шанс...— Патриція підходить до мене. Досі ми стояли в протилежних кінцях кімнати, тепер між нами метр-два.— Що це саме той чоловік, який викрав картини?
— Я не поспішав би з висновками.
— Що ФБР знає про валізу?
— Нічого. Вони побачили монограму й герб і дійшли висновку, що я — її власник.
— А ти їм не сказав?
Я суплюся.
— Звісно, ні.
— Так, чекай, то ти підозрюваний?
Я знизую плечима.
— Коли вони все дізнаються про валізу,— починає Патриція.
— Ми обидва будемо підозрюваними, так.
———
Для тих, хто ще не зрозумів, пояснюю: моя двоюрідна сестра — це та сама Патриція Локвуд.
Мабуть, ви бачили її історію в шоу «60 хвилин» чи чомусь такому, але для тих, хто з якихось причин не знає, Патриція Локвуд керує мережею прихистків «Абеона» для постраждалих від аб’юзу й безпритульних дівчат, підлітків і молодих жінок. Вона — серце, душа, двигун і фотогенічне обличчя однієї з найвідоміших благодійних організацій країни. Вона заслужено отримала десятки гуманітарних нагород.
З чого ж мені почати?
Я не буду заглиблюватись у те, як наші з Патрицією батьки посварилися, як вони воювали, як мій батько, Віндзор II, переміг свого брата й виграв війну, бо, чесно кажучи, гадаю, що врешті-решт мої батько й дядько помирилися б. Наша родина, як і багато інших сімей, багатих і бідних, має історію розбрату й примирення.
Немає зв’язку міцнішого за кровний, але немає й крихкішого за нього.
Потенційне примирення було перекреслене незворотною подією — смертю.
Я розкажу вам, що сталося, якомога беземоційніше.
Двадцять чотири роки тому два чоловіки в лижних масках убили мого дядька Олдріча Паверса Локвуда й викрали мою вісімнадцятирічну двоюрідну сестру Патрицію. Якийсь час з’являлися чутки про неї — дуже схоже на історію з картинами, я це тільки зараз зрозумів,— але всі вони вели в глухий кут. Був якийсь лист із вимогою викупу, але швидко з’ясувалося, що то були аферисти.
Здавалося, що земля просто проковтнула мою сестру.
П’ять місяців по тому відпочивальники біля одного з водоспадів Ґлен-Оноко почули істеричні жіночі крики. За кілька митей до їхніх наметів вибігла із лісу Патриція.
Вона була гола й уся в багні.
П’ять. Місяців.
Правоохоронцям знадобився тиждень, аби знайти невелику хижку для інвентаря — таку можна купити в будівельному магазині,— у якій примусом тримали Патрицію. Там на брудній підлозі досі лежав замок, який вона змогла розбити каменем. Поруч було туалетне відро. І все. Хижка розміром два на два метри, двері на гаражному замку. Зовні зеленого кольору, вона була майже непомітною — її знайшов собака з кінологічного підрозділу ФБР.
Це сховище в газетах назвали «Хижа жаху», особливо після того, як криміналісти виявили в ній ДНК ще дев’яти тінейджерок / дівчат / жінок — усі віком від шістнадцяти до двадцяти років. До цього часу знайдено тільки шість тіл, усі поховані поруч із хижкою.
Злочинців так і не схопили. Їх навіть не ідентифікували. Вони наче розчинилися в повітрі.
Фізично Патриція мала настільки добрий вигляд, на який можна було сподіватися. Її ніс і ребра мали сліди колишніх переломів — викрадення було насильницьким,— та вони досить добре загоїлися. Але їй потрібен був час на відновлення. І коли Патриція знову явилася світу, вона керувалася жагою помсти. Моя кузина каналізувала пережите в гарну справу. Співчуття Патриції до жінок, які зазнали насильства й були покинуті без надії, стало її життям, повітрям, відчутною справою.
Ми з кузиною ніколи не говорили про ті п’ять місяців.
Вона не порушувала цієї теми, а я не з тих людей, які заохочують когось відкрити душу.
Патриція міряє кроками кабінет.
— Зробімо крок назад і спробуймо подивитися на це раціонально.
Я чекаю, даю їй можливість зібратися з думками.
— Коли саме викрали картину?
Я називаю вісімнадцяте вересня й рік.
— Так, це за сім місяців до...— вона досі ходить кімнатою.— До вбивства тата.
— Радше вісім.
Я вже порахував це в гелікоптері.
Патриція зупиняється й розводить руками.
— Що за чортівня, Віне?
Я знизую плечима.
— Ти кажеш, що ті самі мужики, які вкрали картини, повернулися, убили тата й викрали мене?
Я знову знизую плечима. Я щось забагато знизую плечима, але намагаюся робити це з долею співчуття.
— Віне?
— Розкажи мені.
— Ти серйозно?
— Серйозніше за серцевий напад.
— Не хочу,— каже Патриція тихим голосом, що так на неї не схоже.— Останні двадцять чотири роки я намагалася це забути.
Я нічого не кажу.
— Розумієш?
Я мовчу.
— Можеш не гратися зі мною в таємничого мовчуна, добре?
— ФБР захоче, аби ти ідентифікувала вбитого барахольника.
— Я не зможу, я ж тобі казала. І яка тепер різниця? Він мертвий, чи не так? Усе, його немає, кінець.
— Скільки чоловіків увірвалося до будинку того вечора, коли тебе викрали?
Вона заплющує очі.
— Двоє.
Коли Патриція розплющує очі, я знову знизую плечима.
— От лайно,— каже вона.
Розділ 4
Ми вирішуємо поки що нічого не робити. Тобто це вирішує моя кузина Патриція — адже саме її життя може полетіти шкереберть, а не моє,— і я її підтримую. Вона хоче подумати про цю ситуацію та подивитися, яку ще інформацію ми можемо зібрати. Якщо ми відчинимо цю скриньку, зачинити її вже не вийде.
Я заходжу до батька, але він ще відпочиває. Я не турбую його. Більшість днів він нормально все розуміє, іноді — ні. Я йду до гелікоптера й полишаю маєток Локвудів. Скориставшися мобільним застосунком, домовляюся про зустріч із жінкою. Ми вирішуємо побачитись о дев’ятій вечора. Вона має кодове ім’я Аманда, я — Майрон, бо він відчуває до цього застосунку велику огиду. На моє прохання пояснити власну думку Майрон почав читати лекцію про глибинний сенс кохання, зв’язок, єдність, пробудження і прийняття когось іншого як частини свого життя.
Я слухав усе це зі скляним поглядом.
Майрон тоді похитав головою.
— Пояснювати тобі, що таке романтичне кохання,— це як навчати лева читанню: ніколи не вийде й хтось може постраждати.
Мені подобається.
До речі, у вас немає цього застосунку. І не може бути.
За годину я заходжу до свого офісу. Мій асистент Кабір на місці. Кабір — двадцятивосьмирічний американський сикх, він носить довгу бороду й тюрбан. Мені, мабуть, не варто про це говорити, бо Кабір народився в США й поводиться як найстереотипніший американець з усіх, кого я знаю. Але сам він каже: «Тюрбан, завжди треба пояснювати стосовно тюрбана».
Я заходжу до офісу.
— Є повідомлення?
— Купа.
— Від преси щось?
— Так.
— Тоді дай мені годину.
Кабір киває й подає мені пляшку води. Це холодний напій із новітніми молекулами НАД1, що допомагають уповільнити старіння. Мені надали найсучаснішу сполуку, створену лікарем із довголіття, що працює в Гарварді. Їду ліфтом до особистого спортзалу в підвалі. У мене тут штанга, важка груша для боксу, пневматична груша, манекен для грепплінгу, дерев’яні тренувальні мечі (боккени), гумові пістолети, манекен для він-чунь із руками й ногами з твердої деревини, ну, ви зрозуміли, що маю на увазі.
Я тренуюся щодня.
Я працював із найкращими інструкторами рукопашного бою у світі. Навчався всіх бойових технік, що вам відомі — карате, ґунгфу, тхеквондо, крав-маґа, джиу-джитсу різних типів,— і купі інших, яких ви не знаєте. Провів рік у Сіємреапі, вивчаючи кхмерську бойову техніку бокатор; ця назва приблизно, але влучно перекладається як «бити лева». Два університетські літа я мешкав у Цзінхе-гу в Південній Кореї, опановуючи су-бак-до під керівництвом майстра-відлюдника. Я вивчаю удари, захоплення, підніжки, клінчі (хоча й не люблю їх), больові точки (не дуже помічні в справжній бійці), бій один на один, групові атаки, зброю всіх видів. Я влучно стріляю з пістолета (а також гвинтівки, хоча рідко застосовую це вміння). Я вправно працюю з ножами, мечами та лезами всіх видів. Хоча я обожнюю філіппінську форму боротьби калі-ескріма, але набагато більшого навчився в нашого підрозділу «Дельта»2, що використовує елітний мікс стилів.
Я в спортзалі сам, тому роздягаюся до трусів — у мене «боксери», кому цікаво — і починаю відпрацьовувати кілька традиційних ката3. Рухаюся швидко. Між підходами роблю трихвилинні раунди з боксерською грушею. Це найкраще кардіотренування у світі. У молодості я тренувався по п’ять годин на день, зараз — мінімум годину. Більшість днів працюю з тренером, тому що досі маю жагу до навчання. Але не сьогодні.
Звичайно, усе це можливо завдяки грошам. Я можу поїхати куди завгодно — або запросити будь-якого тренера на потрібну мені кількість часу. Гроші дають мені час, доступ, найостанніші технології й обладнання.
Хіба я не схожий на Бетмена?
Якщо подумати, то єдиною суперсилою цього героя було неймовірне багатство.
У мене аналогічна ситуація. І так, класно бути мною.
Піт покриває мою шкіру. Я відчуваю приплив сил. Напружуюся ще сильніше. Я завжди себе підганяю. Ніколи не мав потреби в зовнішній стимуляції. Єдиним моїм спаринг-партнером був Майрон, але так сталося тому, що йому необхідно було вчитися, а не я потребував мотивації.
Я роблю це не для виживання. А щоби бути у формі. Мені це подобається. Не все, звісно. Я насолоджуюся фізичним навантаженням. Мені не подобається догідливе патріархальне «так, сенсею», яке деякі бойові мистецтва нав’язують своїм учням, бо я не схиляюся ні перед ким. Повага — так. Поклони — ні. Також я не користуюся бойовими техніками, вибачте за кліше, «тільки для самооборони» — це така ж брехня, як і «ми надіслали ваш чек поштою» або «не переймайся, я встигну витягнути». Я застосовую те, чого навчився, щоби перемогти своїх ворогів — незалежно від того, хто є агресором (зазвичай це саме я).
Мені подобається насильство.
Я дуже його люблю. Я не потураю насильству інших, а ось собі його дозволяю. Я не вдаюся до бійки виключно в критичній ситуації. Я б’юся завжди, коли маю можливість. Також я не намагаюсь уникнути проблем. Я дуже активно їх вишукую.
Після вправ із грушею я роблю жим лежачи, піднімаю штангу у вертикальному положенні, присідаю. У молодому віці я влаштовував дні качання різних частин тіла — дні рук, грудей або ніг. Коли мені виповнилося сорок, я зрозумів, що краще займатися рідше й різноманітніше.
Я йду в сауну, а потім, коли тіло розігрівається,— одразу під холодний душ. Якщо піддавати тіло контрольованому стресу, відбувається стимуляція продукування певних гормонів. Це добре для організму. Коли я виходжу з душу, на мене вже чекають три костюми. Обираю однотонний синій і повертаюся до свого офісу.
Кабір тримає телефон.
— Історія розлетілася твітером.
— Що кажуть?
— Лише те, що Вермера знайшли на місці вбивства. Також преса закидала дзвінками з проханням якось прокоментувати.
— Серед них є порножурнали?
Кабір напружується.
— Що таке порножурнал?
Оце така сучасна молодь.
Я зачиняю двері. Мій кабінет обшитий дубовими панелями й має завидний вигляд. Також там є антикварний глобус і картина про полювання на лисицю. Дивлюся на неї та уявляю, який вигляд на цьому місці мало би полотно Вермера. Дзвонить мобільний. Дивлюся на номер.
Я мав би здивуватися — не чув цього чоловіка вже десять років, відтоді як він сказав, що йде на пенсію,— але я чекав на його дзвінок.
Прикладаю слухавку до вуха.
— Розказуйте.
— Не можу повірити, що ти досі так відповідаєш на дзвінки.
— Часи змінюються, а я — ні.
— Ти також змінюєшся,— кидає він.— Закладаюся, що ти вже закинув нічні походеньки, чи не так?
Нічні походеньки. Колись я вдягав свій наймодніший костюм і серед ночі тинявся найбільш кримінальними вулицями. Я свистів, я робив так, щоби моє світле волосся й алебастрово-рум’яний колір обличчя помітили всі навколо. У мене вузька кістка й здалеку я здаюся тендітним — непереборно ласий шматочок для хуліганів. Лише наблизившись до мене, людина помічає, що під одягом я маю чималі м’язи. Але тоді зазвичай уже запізно. Ти бачив легку жертву, ти знущався з мене разом із друзями, а тепер тобі нема куди бігти.
Я не дам тобі такої можливості, навіть якщо ти спробуєш відступити.
— Не ходжу.
— Бачиш? Змінюєшся.
Я припинив нічні походеньки багато років тому, бо все це було підозріло дискримінаційно й занадто випадково. Тепер я більш вибірково ставлюся до своїх мішеней.
— Як справи, Віне?
— Я в порядку, ПТ.
ПТ зараз має бути приблизно сімдесят. Колись він найняв мене на короткочасну роботу у Федеральне бюро розслідувань і був моїм куратором. Про ПТ знають дуже мало агентів, але кожен новий президент і шеф Бюро має з ним зустріч у свій перший день на посаді. Деяких людей у нашій владі вважають тіньовими. ПТ настільки тіньовий, що його майже не існує. Він практично не відсвічує на жодному радарі. Живе десь біля Квантіко, але навіть я не знаю, де саме. Також мені невідоме його справжнє ім’я. Напевно, я міг би його дізнатися, але попри те, що мені подобається насилля, я не дуже люблю гратися з вогнем.
— Як там учорашній баскетбол? — питає ПТ.
Я мовчу.
— «Березневе шаленство» в розпалі,— додає він.
Я не відповідаю.
— О, та розслабся,— каже ПТ зі сміхом.— Я просто дивився гру по телевізору, та й усе. Бачив, як ти сидів на трибуні біля Сваґґа Дедді.
Я замислююся, чи це правда.
— Люблю його творчість, до речі.
— Чию?
— Сваґґа Дедді, про нього ж я щойно казав. Ота пісня, де він порівнює сучок, що виривають чоловічі серця, із сучками, що відривають їм яйця? Мені таке знайомо. Поетично.
— Я йому передам,— кажу я.
— Це було б чудово.
— Останнього разу, коли ми спілкувалися, ви казали, що йдете на пенсію.
— Так і є. Я пішов.
— Проте.
— Проте... Ця лінія зв’язку захищена, Віне?
— Хіба ми можемо знати це напевно?
— Із сучасними технологіями — ні. Я так розумію, ФБР сьогодні знайшло твою власність.
— Я за це дуже вдячний.
— Але там є ще дещо.
— Хіба це не завжди так?
— Завжди,— зітхає ПТ.
— І цього достатньо, аби витягнути вас із пенсії?
— Це тобі про щось говорить, еге ж? Я припускаю, що в тебе є власні причини, щоб утримуватися від співпраці зі слідством?
— Я просто обережний.
— Чи можеш завтра вранці припинити бути обережним? Я навіть скажу інакше,— його інтонація не змінюється, принаймні явно, проте...— Завтра вранці припини бути обережним.
Я не відповідаю.
— Завтра о восьмій ранку на тебе очікує літак у Тетерборо. Будь там.
— ПТ?
— Так.
— Ви ідентифікували жертву?
Я чую в слухавці віддалений жіночий голос. ПТ каже мені зачекати й відповідає жінці, що за хвилинку він прийде. Це дружина? Я знову в шоці, що так мало знаю про цього чоловіка. Він знову говорить до мене:
— Ти знаєш вираз «це особисте»?
— Коли ви нас навчали, то казали, що особистого не існує.
— Я помилявся, Віне. Дуже сильно. Завтра, о восьмій ранку.
ПТ кладе слухавку.
Я відкидаюся на спинку крісла, кладу ноги на стіл і прокручую розмову в голові. Вишукую нюанси й приховані сенси. Нічого, крім очевидного, на думку не спадає. Чую стук у двері: тук, пауза, тук-тук. З’являється голова Кабіра.
— Седі хоче з вами поговорити. Голос у неї… нещасний.
— Отакої,— кидаю я.
Спускаюся ліфтом до Седі, де мене зустрічає Тафт Бакінгтон III, секретар і помічник юриста в одній особі, який нещодавно випустився з університету. Батько Тафта, якого всі кличуть Таффі,— член гольф-клубу «Merion». Ми з ним багато граємо в гольф. Молодший Тафт перехоплює мій погляд, коли я заходжу, і попереджувально хитає головою. У компанії
— Дідька лисого!
Єдиний чоловік — на рецепції. Розумійте, як хочете.
Седі помічає мене біля столу Тафта й кличе до себе. Зачиняє двері, щойно ми опиняємося всередині вдвох. Я сідаю, вона стоїть. Колись це був кабінет Майрона. Седі лишила його стіл. Він був тут, коли вона приїхала винайняти приміщення. Седі тоді спитала, чи може його купити. Я зателефонував Майрону, щоби дізнатися ціну, але, як я і очікував, він просто сказав віддати його Седі. Проте мені досі некомфортно тут перебувати, тому що все вже інакше. Там, де стояв маленький холодильник Майрона з шоколадними напоями, тепер принтер. Постери з бродвейських шоу — у всій Північній Америці немає жодного гетеросексуального чоловіка, крім, можливо, Лін-Мануеля Міранди, який любить мюзикли більше за Майрона,— зникли. Кабінет Майрона був еклектичним, ностальгійним і барвистим. Натомість у Седі він мінімалістичний, білий і типовий. Вона не хоче відволікатися. Усе зосереджено на клієнтці, як вона мені колись сказала, а не адвокатці.
— Мені дали дозвіл тобі це розповісти,— починає Седі.— Просто щоби ти знав. Це тепер не адвокатська таємниця. Ну, ти зараз побачиш.
Я мовчу.
— Тобі ж відомо про мою клієнтку в лікарні?
— Тільки це й знаю.
— Що саме?
— Що в тебе є госпіталізована клієнтка.
До речі, це неправда. Я знаю більше.
— Звідки ти знаєш?
— Почув, як хтось в офісі говорив про це,— кажу я. (Це також брехня.)
— Її звуть Шерін, прізвища поки що немає. Але це неважливо. Імена не мають значення. Так чи інакше, її випадок хрестоматійний. Принаймні починається він типово. Шерін навчається в аспірантурі у великому університеті. Вона знайомиться з чоловіком, який працює в цьому ж закладі на досить престижній посаді. Усе починається чарівно, як і багато інших таких історій. Чоловік прекрасний, він її зачаровує. Дуже уважний, уже планує їхнє велике майбутнє.
— Вони завжди так роблять, еге ж? — питаю я.
— Так, переважно. Несправедливо було б вішати ярлик психопата на кожного чоловіка, який починає надсилати тобі квіти й обдаровує увагою, але, на мою думку, у цьому щось є.
Я киваю.
— Не всі надто уважні бойфренди — психопати, але всі психопати — надто уважні бойфренди.
— Добре сказав.
Я намагаюся бути скромним.
— Отже, їхній роман починається чудово. Як і багато інших. Але далі ситуація стає дивною. Шерін навчається в групі, де є і дівчата, і хлопці. Її бойфренду — я називатиму його Тедді, бо це ім’я пасує таким мерзотникам,— це не подобається.
— Він ревнує?
— Аж занадто. Тедді починає настирливо запитувати Шерін про її друзів-хлопців. Допитує, як у поліції. Якось вона перевіряє історію пошуку на своєму ноутбуці: хтось — тобто Тедді — шукав її друзів чоловічої статі. Бойфренд без попередження приходить до бібліотеки. Аби зробити їй сюрприз, каже він. Якось Тедді приходить навіть із пляшкою вина й двома келихами.
— Для прикриття, фальшивий романтичний жест,— кажу я.
— В яблучко. Його поведінка стає дедалі гіршою — так завжди й буває. Тедді засмучується, коли Шерін затримується в університеті. А вона ж студентка — і хоче тусуватись у кампусі з друзями. Тедді, який працює помічником тренера, наполягає, що ходитиме з нею. Шерін починає відчувати, що простір навколо неї зменшується. Тедді всюди. Якщо вона не відповідає на його повідомлення достатньо швидко, у нього істерика. Він починає звинувачувати її в зраді. Якось увечері він хапає її за руку так сильно, що залишається синець. Через це Шерін його кидає. І тоді починається його психопатичне переслідування.
Я не є дуже гарним слухачем, але прагну здаватися саме таким. Киваю в потрібних місцях оповіді, намагаюся мати стурбований і пригнічений вигляд. У розслабленому стані моє обличчя, вибачте за просторікування, або байдуже, або зарозуміле. Тому я щосили намагаюся бути залученим і здаватися небайдужим. Це складно, але я вірю, що мені вдається.
— Тедді з’являється без запрошення й благає Шерін не кидати його. Вона змушена тричі телефонувати до 911, бо Тедді гамселить в її двері після опівночі. Він благає поговорити з ним, каже, що вона вчиняє несправедливо й жорстоко, не бажаючи його вислухати. Тедді майже плаче, бо дуже за нею скучив, і врешті-решт переконує її, що вона — тут Седі ставить лапки в повітрі — «мусить дати йому шанс усе пояснити».
— І вона погоджується? — питаю я, здебільшого через хвилювання, що надто довго мовчав.
— Так.
— От цього я ніколи не зрозумію.
Седі подається вперед і схиляє голову набік.
— Віне, це тому, що ти — хоча й намагаєшся зрозуміти — залишаєшся чоловіком. Жінок навчають догоджати іншим. Ми відповідальні не лише за самих себе, а й за всіх, хто перебуває в нашій орбіті. Ми вважаємо, що це наш обов’язок — заспокоювати чоловіків. Що здатні зробити речі кращими, пожертвувавши дещицею себе. Але вони також мають і право питати. Це найперше, що я кажу своїм клієнткам. Якщо вони готові припинити стосунки, нехай припиняють. Розривайте їх повністю й ніколи не озирайтеся. Ви йому нічого не винні.
— Так Шерін до нього повернулася?
— На короткий період. Не хитай головою, Віне. Просто слухай, добре? Ці психопати так роблять — маніпулюють і знецінюють чужу особистість. Примушують почуватися винною, наче це твій промах. Засмоктують тебе назад.
Я досі такого не розумію, але це не має значення, згодні?
— Зрештою, це не триває довго. Шерін швидко все усвідомлює та знову розриває стосунки. Припиняє відповідати на його дзвінки й повідомлення. І тоді психопатична натура Тедді проявляє себе на всю котушку. Без відома Шерін він ставить жучки в її квартирі, приліплює реєстратори натискання клавіш на її комп’ютери та встановлює трекер на її телефон. Потім Тедді починає писати їй анонімні погрози. Він украв усі її контакти, тож засипає поштові скриньки членів родини й оточення дівчини злісною брехнею про неї. Він пише електронні листи від імені Шерін, у яких обливає брудом її професорів і друзів. Наприклад, якось повідомляє нареченому її найкращої подруги, що та йому зраджує. Він вигадує цілу історію про пригоду в барі, якої ніколи не було.
— Винахідливо.
— Це ще навіть не половина. Він починає писати Шерін повідомлення від імені її друзів і подруг — про те, яка вона дурепа, що кинула такого хорошого чоловіка, як Тедді.
Я суплюся.
— Винахідливість на межі жалюгідності.
— За межею жалюгідності. Ці чоловіки — вибач, не хочу звучати як сексистка, але це майже завжди чоловіки — невпевнені в собі невдахи біблійних масштабів.
— Шерін зверталась до поліції?
— Так.
— Але це не дуже допомогло?
У Седі загоряються очі. Зараз вона у своїй стихії.
— Саме тому існуємо ми, Віне. Нинішнє законодавство не може нормально допомагати таким Шерін у всьому світі. По-перше, воно не встигає за розвитком технологій. Тедді ховається, використовуючи VPN, одноразові телефони та фальшиві адреси електронної пошти. Неможливо довести, хто саме переслідує Шерін. Саме тому наша робота така важлива.
Я киваю, заохочуючи її розповідати далі.
— Тож тепер, коли його кинули вдруге, Тедді не здається. Він надсилає оголені фото Шерін її бабусі, якій дев’яносто один рік. Створює відео, наповнене брехнею про Шерін. Нібито вона ненавидить євреїв, любить усілякий збочений секс, що вона біла націоналістка — ти просто не уявляєш. Та це не все. Коли до Тедді приходять із претензіями щодо всього цього, він каже, що Шерін його підставляє! Що це він її кинув і вона не може його забути, і це її спосіб йому помститися.
Я хитаю головою.
— Так чи інакше, саме тоді Шерін дізналася про нас.
— Як давно?
— У лютому.
Я чекаю.
Седі сковтує слину.
— Так, знаю, знаю, давно.
— І що далі?
— Далі ми зробили все можливе, Віне. Ми копнули глибше й дізналися, що Тедді робив те саме щонайменше з трьома жінками — це одна з причин, чому він змінює місце роботи.
— А університети про це знають?
— Вони зацікавлені захищати себе. Тому Тедді погоджувався тихо звільнитися, а університети — нічого не розповідати. Принаймні раз справу прикрили грошима, а жертва підписала угоду про нерозголошення.
Я суплюся ще більше.
— Ми робимо для Шерін усе можливе. Вибили для неї тимчасовий охоронний ордер від Тедді. Я сказала їй записати все, що вона пам’ятає з вибриків Тедді, і загалом вести щоденник того, що він виробляє. Це ключовий момент — нотувати все від самого початку, якщо є така можливість. Ми звертаємося до правоохоронних органів, просто для того щоб усе це зареєструвати, але — як я вже сказала — саме тому наша робота така важлива. Поліція насправді не навчена цифровій криміналістиці.
Я відкидаюся на спинку й кладу ногу на ногу.
— Усе це звучить, як типова справа для твоєї фірми.
— Так, ти маєш рацію,— Седі сумно посміхається.— Тедді — наче з підручника, просто як мій колишній.
Переслідувач Седі теж був відбитий на всю голову, але зараз не про нього. Я сиджу й чекаю. Мені вже відомі основні моменти цієї історії, але Седі доповнює її подробицями. Також я не певен, до чого вона веде.
— Шерін кидає навчання, не отримавши диплома, бо Тедді не припиняє її переслідувати. Вона переїжджає північніше і вступає до іншого університету. Але Тедді її знаходить. Я вже казала, що ми відшукали й інших його жертв, але ніхто не хоче відкриватися, вони його бояться. А потім Тедді починає харасмент за допомогою проксі.
Седі замовкає та дивиться на мене. Я здогадуюся, що вона чекає на якусь реакцію, тому питаю:
— Харасмент за допомогою проксі?
— Знаєш, що це?
Я знаю, але заперечливо хитаю головою.
— Конкретно Тедді зареєстрував профілі від імені Шерін у тіндері, віплрі та застосунках для жорсткого сексу, на яких люди шукають БДСМ або щось схоже. Повиставляв її світлини, чатився з людьми, домовлявся про побачення для сексу. Незнайомі чоловіки почали з’являтися біля дверей квартири Шерін у будь-який час доби — очікуючи на секс, рольові ігри чи щось подібне. Деякі з них зляться, коли вона їм відмовляє. Називають її шльондра та навіть гірше. Тедді добряче постарався. І тоді...
Седі знову замовкає. Я чекаю.
— Тедді почав фліртувати з якимось мужиком на тіньовому сайті — від імені Шерін. Це тривало шість тижнів. Шість тижнів, Віне. Просто уяви його відданість справі! «Шерін»,— вона знову ставить лапки в повітрі,— розповідає цьому чоловікові про свої фантазії щодо зґвалтування. Каже, що хоче, аби на неї напали, надягли кайданки та заткнули рот кляпом. Тедді навіть дає йому адресу, де все це можна придбати. А тоді призначає час, коли чоловік має розіграти це зґвалтування.
Я сиджу непорушно.
— Цей мужик думає, що спілкується з Шерін. Йому тижнями казали, що він має бути агресивним, бити Шерін, зв’язати її, погрожувати ножем. Тедді йому навіть сказав стоп-слово. «Фіолетовий». Мовляв, не зупиняйся, поки не почуєш слова «фіолетовий».
Седі відвертається й кліпає. У мене кулаки стискаються від люті.
— Отак Шерін потрапила до лікарні. Її стан... важкий.
Повторюся: я все це вже знаю. І розмірковую, що мені робити, бо не розумію, через що паніка. Тому я обережно випитую.
— Я так розумію, Тедді знову вдалося приховати свою особу?
Седі киває.
— Тобто поліція на нього нічого не має.
— Так і є.
— Йому й це зійшло з рук?
— Так здавалось.
— Здавалось?
— Повне ім’я Тедді — Тедді Лайонс. Знаєш такого?
Я стукаю вказівним пальцем по підборіддю.
— Щось таке чув.
— Він помічник тренера з баскетболу в Південному університеті.
— Справді? — я намагаюся не видати себе.
— Нам про це щойно повідомили. Учора ввечері після великої гри на Тедді напали. Побили його жахливо, він має дуже серйозні ушкодження.
«Побили». Вона каже в множині. Висновок — мене ніхто не підозрює.
— Поламані кістки, внутрішня кровотеча, якась серйозна травма печінки. Лікарі кажуть, що він ніколи не відновиться.
Я дуже сильно намагаюся не усміхатися. Це не дуже вдається.
— Ах, як шкода,— кажу я.
— Ага, я бачу, що ти дуже засмутився.
— А мав би?
— Він був наш, Віне.
Її погляд крізь окуляри — це пекло. Я бачу ту пристрасть, яка привернула мене до неї та її справи. Вона — діячка, язиком тріпати не любить. Ми в цьому схожі.
— Що ти маєш на увазі під «був наш»? Ти щойно сказала, що він вийшов сухим із води.
— Після того що сталось із Шерін, я знову зв’язалася з жертвами Тедді. Вони врешті-решт погодилися про все розказати. Шерін теж була готова розповісти свою історію на загал. Звичайно, це було б травматично. Тедді й так забрав у них надто багато.
— Гм.
Я відхиляюся назад і схрещую ноги. Таких наслідків я не передбачив. Я таке роблю рідко. Але... ні, урешті-решт Седі помиляється. Я кажу:
— Тоді виходить, що побиття Тедді їм допоможе.
— Ні, Віне, геть навпаки. Щойно ти наважуєшся... Це свого роду катарсис — дати відсіч, протистояти своєму кривднику. Але далі більше — ми запланували пресконференцію на час, коли Шерін випишуть із лікарні. Уяви: чотири жертви на сходах Капітолію штату розповідають свої історії. Ми домовилися з двома членами Асамблеї штату, які були готові вийти з нами. Це зруйнувало б репутацію Тедді — але важливіше те, що ці переконливі історії мали допомогти ухвалити законопроєкт, який ми розробили — Седі стукає по столу — усією цією фірмою. Два члени Асамблеї штату мали представляти його губернатору.
Я чекаю.
— А зараз усе це перетворилося на пшик.
— Чому?
— Чому що?
— Чому ви не можете розказати свої історії?
— Це не матиме такого сильного ефекту.
— Та ну. Звісно, матиме.
— Хтось напав на Тедді вчора вночі.
— І що?
— І те, що тепер він — жертва помсти.
— Але ти цього не знаєш. Можливо, він знову когось переслідував, але цього разу натрапив на сильну жінку.
— І вона відлупцювала його до напівсмерті?
— Або її сім’я, я не знаю,— я клацаю пальцями.— Або це могло бути пограбування, що не має стосунку до жінок.
— Та припини.
— Що?
— Ми в прольоті, Віне. Війна ще триватиме, але цю битву ми програли. Нам потрібно було співчуття публіки. Але наш монстр у комі. Хтось у твітері ляпне, що його побили жертви. Мати Тедді скаже, що пропащі жінки оббрехали її хлопчика та влаштували на нього полювання. Важливі не лише факти, Віне. Ми маємо виграти наратив.
Я обдумую почуте й кажу, можливо, без особливого ентузіазму:
— Мені шкода.
Хочу прояснити ситуацію. Мені не шкода, що я зробив із Тедді. Я шкодую, що не дочекався, поки відбудеться пресконференція. Седі має бути оптимісткою, але я, на жаль, ні. За законом притягнути Тедді не вдалося б. Він утратив би репутацію, можливо, теперішню роботу, але він також дав би відсіч — у найгірші способи. Обливав би брудом Шерін та інших жінок. Стверджував, що то він є жертвою їхніх переслідувань, а не навпаки,— і йому повірило б занадто багато людей. Саме проти цього бореться Седі.
Я вірю в Седі Фішер. Урешті-решт вона досягне свого. Але не сьогодні.
На годиннику 8:30 вечора. За пів години в мене зустріч, але я легко можу її скасувати.
— Можемо піти десь випити,— кажу я Седі.
— Ти серйозно?
— Так, і посумувати.
Седі хитає головою.
— Віне, я знаю, що ти намагаєшся бути добрим.
— Але?
— Але ти й гадки не маєш.
— Колегам не можна вийти випити, чи що?
— Не сьогодні, Віне. Я зараз поїду до лікарні — розповім Шерін, що трапилось.
— Можливо, їй полегшає? Тедді більше їй не нашкодить. Це ж має принести якесь заспокоєння?
Седі намагається щось сказати, але замовкає. Я бачу, що розчарував її. Вона плескає мене по плечу й виходить із кабінету.
Я перевіряю застосунок. Моя програма для побачень з іншими багатими людьми настільки глибоко в темній мережі, що нікому на зразок Тедді не вдасться створити фальшивого профілю. А якби хтось таки зміг, то ніколи не пройшов би системи безпеки. Я отримав повідомлення: «Користувач Аманда очікує на вас».
Отже, моя партнерка на ніч уже в номері.
Не бачу причин змушувати її чекати.
Розділ 5
Застосунок пропонує кілька таємних входів.
Цього вечора ми скористаємося тим, що в
Добре бути багатим.
Аби пройти реєстрацію в застосунку, людина має володіти капіталом понад сто мільйонів доларів. Місячні витрати на нього захмарні, особливо для тих, хто, як і я, користується ним часто. Послуги застосунку прості: знайомити багатих людей для сексу. Жодних зобов’язань. Це шик. Бутик. Але головне — це секс.
У застосунку немає назви. Більшість користувачів одружені й прагнуть максимальної анонімності. Деякі з них відомі люди. Дехто — геї чи інші представники ЛГБТК+-спільноти, які бояться розголосу. Деякі, зокрема я, просто заможні й шукають сексу без жодних зобов’язань чи наслідків. Роками я знайомився з жінками в барах, нічних клубах чи на вечірках. Я й досі іноді так роблю, але коли тобі вже за тридцять п’ять, така поведінка може видатися дещо відчайдушною. У моєму не дуже світлому минулому я винаймав повій. Колись я щовівторка замовляв і китайські закуски, і жінку з одного місця на Нижньому Іст-Сайді, що мало назву «Благородний дім» і було моєю власною версією китайської ночі. Тоді я вірив, що проституція — найдавніша й найблагородніша (згідно з назвою закладу) професія. Але це була неправда. Коли я працював над справою за океаном, то багато дізнався про торгівлю людьми й дотичні теми. Відтоді я припинив китайські ночі.
Це як у бойових мистецтвах — ми навчаємося, розвиваємося, удосконалюємося.
Коли опція повій відпала, я спробував себе в колись модній штуці під назвою «друзі з привілеями», але проблема полягала в тому, що дружба — вона завжди про певні зобов’язання. Друзі — це прив’язаність. Я такого не хочу.
Зараз я переважно користуюся цим застосунком.
Користувачка Аманда сидить на ліжку лише в махровому турецькому халатику з атласним оздобленням, який надають у номері. У келихах рожеве шампанське «Veuve Clicquot La Grande Dame». У срібній креманці — полуниця в шоколаді. Першокласна звукосистема може відтворити будь-яку музику на ваш смак. Цей вибір я зазвичай залишаю жінці, але волів би обійтися без саундтреку.
Я люблю слухати жінку.
Користувачка Аманда підводиться, усміхається й пря- мує до мене з келихом шампанського. Майрон завжди каже, що жінки мають найсексуальніший вигляд у махровому халаті з мокрим волоссям. Колись я насміхався з нього, віддаючи перевагу чорному корсету і відповідному поясу з підв’язками, але зараз мені здається, що Майрон таки має рацію.
Ми навчаємося, розвиваємося, удосконалюємося.
Сьогодні секс чудовий. Зазвичай так і є. А коли ні, це однаково секс. Як у тому старому жарті про чоловіка в перуці: перука може бути гарною, або поганою — але це однаково перука. Те саме й із сексом. Я часто чую, що секс із незнайомою людиною — це незручно. Мені так не здається. Частково це може бути пов’язано з моїм досвідом. Я багато подорожував світом, вивчаючи бойові мистецтва й не лише їх, і зрозумів один секрет — бути в моменті. Я даю кожній жінці відчути, що вона єдина у світі. І я не прикидаюся. Жінки завжди відчувають нещирість. Поки ми разом, існуємо лише ми — вона і я. Увесь світ зникає. Я абсолютно зосереджений.
Я люблю секс. І багато ним займаюся.
Майрон любить філософствувати, що секс має бути чимось більшим — що кохання чи романтичні стосунки підсилюють фізичні відчуття. Я це слухаю й міркую: кого він намагається переконати в цьому, мене чи себе? Я не люблю кохання чи романтичних зв’язків. Мені подобається розділяти фізичний акт з іншою дорослою людиною за її згоди. Усе інше не «поліпшує» для мене секс, а пригнічує. Сам собою акт є чистим — навіщо затьмарювати його чимось стороннім. Секс може бути найкращим спільним досвідом на світі. Так, мені подобається ходити на вишукані вечері чи гарні шоу в компанії близьких друзів. Я люблю гольф, музику й мистецтво.
Але чи можна все це порівняти з ніччю сексу?
Я так не думаю.
Це була одна з причин, чому мені подобалася проституція. Це прямий обмін — я отримав своє, жінка своє. У кінці ніхто нікому нічого не винен. Я іноді сумую за відчуттям, коли виходиш із кімнати, знаючи, що партнерка отримала стільки ж, скільки і ти. Можливо, саме тому я в цьому такий вправний. Що більше я приношу насолоди жінці, то в меншому боргу перед нею почуваюся. Також у мене неймовірного розміру его. Я не роблю речей, у яких не є вправним. Я дуже хороший гравець у гольф, дуже хороший фінансовий консультант, дуже хороший боєць і дуже хороший коханець. Якщо я щось роблю, то хочу бути найкращим.
Коли ми закінчуємо — вона першою,— то обидва лягаємо горілиць на подушки й кремові шовкові простирадла Mulberry. Глибоко дихаємо. Я на мить заплющую очі. Вона наливає шампанське й подає мені келих. Дозволяю їй нагодувати мене полуницею в шоколаді.
— Ми вже зустрічалися,— говорить жінка.
— Я знаю.
Таке трапляється часто. Її справжнє ім’я — Бітсі Кебот. Супербагаті люди обертаються у вузьких — і через те спільних — колах. Було б дивно, якби я не знав більшості жінок у них. Бітсі, мабуть, старша за мене на кілька років. Я знаю, що вона ділить свій час між Нью-Йорком, Гемптоном і Палм-Біч. Вона одружена з багатим менеджером гедж-фонду, але я не пам’ятаю його імені. Не знаю причини її поведінки. І мені байдуже.
— У Редкліфів,— кажу я.
— Точно. Їхня вечірка минулого літа була чудова.
— І для гарної мети.
— Так.
— Корделія вміє робити вечірки,— кажу я.
Можливо, вам здається, що я не можу дочекатися, коли встану й піду звідси — що я ніколи не залишаюся на ніч, щоб уникнути прив’язаності. Але ви помиляєтеся. Якщо жінка хоче, щоб я залишився, я це роблю. Якщо не хоче — я йду. Іноді жінка йде першою. Для мене це не має значення. Я однаково добре сплю і з нею, і наодинці. Це ліжко досить зручне. І це єдине, що має значення.
Жінка не прив’яже мене до себе, якщо залишиться. Але й не відштовхне.
Один із великих плюсів на користь спільної ночівлі — зранку можна мати класний секс, не шукаючи для цього іншу. Це приємний бонус.
— Ти ходиш на їхню гала-вечірку щороку? — питає Бітсі.
— Коли буваю в Гемптоні, то так. А ти береш участь в якихось комітетах?
— У харчовому, так.
— А хто робить кейтеринг? — питаю я.
— Рашида. Знаєш її?
Я хитаю головою.
— Вона божественна. Я можу надіслати тобі її контакт.
— Дякую.
Бітсі нахиляється й цілує мене. Я усміхаюсь і дивлюсь їй у вічі.
Вона вислизає з ліжка. Я спостерігаю за кожним рухом. Їй це подобається.
— Мені сьогодні дуже сподобалося,— каже Бітсі.
— Мені теж.
Ще одна річ, яка вас може здивувати: у мене все в порядку щодо того, аби бачитися з кимось повторно, адже, чесно кажучи, у цьому морі не безмежна кількість риби. Я чесний у намірах. Якщо відчуваю, що від мене хочуть більшого, то припиняю зустрічатися. Чи завжди це відбувається так гладко, як я розповідаю? Безперечно, ні. Але все настільки чисто, наскільки це можливо й задовольняє мої потреби.
Кілька секунд я не рухаюся — насолоджуюся післясмаком. Зараз друга ночі. Мені сьогодні все сподобалось, я певен, що ми з Бітсі Кебот ще точно перетнемося раз чи два, але я намагаюсь уявити, що було б, якби я все життя мав кохатися тільки з цією однією жінкою. З будь-якою однією жінкою. Я здригаюся від такої думки. Вибачте, я цього не розумію. Майрон зараз одружений із неймовірною, харизматичною жінкою Терезою. Вони дуже закохані. Якщо все піде за його планом, він ніколи більше не торкнеться плоті іншої жінки.
Я цього не розумію.
Бітсі йде до ванної кімнати. Виходить одягнена. Я досі лежу, заклавши руки за голову.
— Я вже йду назад,— каже Бітсі, наче я знаю, звідки вона прийшла. Я сідаю на ліжку, коли вона каже: «Бувай, Віне».
— Щасти, Бітсі.
І, як і все хороше, ця пригода завершується.
———
Наступного ранку викликаю автівку та їду до аеропорту, щоби зустрітись із ПТ, моїм старим шефом із ФБР.
Раніше я любив кермувати. Я великий поціновувач «ягуарів», досі маю дві такі машини в Локвуді: XKR-S GT 2014 року, якою користуюся, тільки коли туди приїжджаю, та Alloy Roadster XK120 1954-го, що її мені подарував батько на тридцятиріччя. Але коли живеш на Мангеттені, то водіння машини — не варіант. Цей район по суті паркувальний майданчик, який трохи рухається уперед. Одна з найкращих речей, які можна купити за гроші,— час. Я користуюся літаком чи наймаю особистого водія не тому, що хочу більшого комфорту в житті. Я витрачаю на це гроші, бо наприкінці життя ми всі хочемо, щоб у нас було більше того, що набридливі експерти називають «якісно проведений час». І саме приватні літаки й автівки з водієм надають цю опцію. У мене є можливість купувати час — а це, якщо задуматися, найближче до купівлі щастя й довголіття.
Сьогодні мене везе полька з міста Вроцлава на ім’я Маґда. Ми розмовляємо перші кілька хвилин поїздки. Маґда спочатку неохоче долучається до розмови — ексклюзивних водіїв навчають не турбувати елітну клієнтуру,— але я вважаю, що будь-яка людина — це цікава історія, якщо ставити правильні запитання. Тому я здійснюю спробу. Я бачу її очі в дзеркалі заднього огляду — глибока блакить. З-під шоферського кашкета вибивається біляве волосся. Я уявляю, який вигляд має Маґда нижче шиї, бо я чоловік, а в глибині душі всі чоловіки — свині. Це не означає, що я якось намагатимусь задовольнити свою цікавість.
Ми їдемо в «мерседес-майбах» моделі S650. Бренд
Я тут подумав: можливо, я й справді прагну комфорту.
Тетерборо — це найближчий до Мангеттену аеропорт, у якому є виліт для приватних літаків. Я прилетів сюди зі Сваґґом Дедді після нашої квазі-розпусти в Індіанаполісі. Коли ми під’їжджаємо до південних воріт, що мають надійну охорону, Маґді махають, аби вона їхала просто на летовище. Ми зупиняємося біля «Gulfstream G700» — літака, який ще навіть не з’явився на ринку. Я здивований. Це дуже дорогий транспорт, коштує майже вісімдесят мільйонів, і держслужбовці, навіть вищого ешелону, особливо такі таємні, як-от ПТ, зазвичай так не шикують. Це радше літак для близькосхідних шейхів, а не агентів ФБР.
Я й гадки не маю, куди ми прямуємо та коли повернемося. Припускаю, що мене доправлять до Вашингтону чи Квантіко на зустріч із ПТ, але я не знаю напевно. Маґді дали вказівку дочекатися мене. Вона виходить із машини та йде відчинити мені дверцята. Я наполіг би зробити це самостійно, але не хочу здаватися зверхнім. Я дякую їй, піднімаюся трапом і заходжу в літак.
— Привіт, Віне.
ПТ сидить у передній частині й широко усміхається. Я не бачив його майже двадцять років. Він здається старим, та насправді він і є старим. ПТ не підводиться із сидіння, щоби привітатися, і я помічаю біля нього тростину. Це великий лисий чоловік із вузлуватими пальцями. Я схиляюся до нього й простягаю руку. Потиск ПТ міцний, очі ясні. Він жестом запрошує мене присісти навпроти нього. Літак може вмістити дев’ятнадцять пасажирів. Я це знаю, бо мені зараз намагаються такий продати. Сидіння очікувано широкі та зручні. Ми з ПТ сидимо один навпроти одного.
— Ми кудись полетимо? — питаю я.
ПТ хитає головою.
— Я подумав, що це — гарне місце, аби побачитися наодинці.
— Я не знав, що «Gulfstream G700» уже запустили в продаж.
— Його не запустили. Я прилетів не на цьому літаку.
— О?
— Я користуюся державним «Hawker 400».
«Hawker 400» — набагато менший і старіший літак.
— Цей я позичаю для зустрічей, бо він комфортніший за «Hawker 400».
— Так і є.
— Зокрема через те, що в «Hawker 400», імовірно, є пристрої прослуховування на борту.
— Розумію.
ПТ міряє мене поглядом.
— Радий бачити тебе, Віне.
— Я вас теж, ПТ.
— Чув, що Майрон одружився.
— Він вас запрошував на весілля.
— Так, знаю.
ПТ не розвиває цієї теми, а я не тисну. Натомість намагаюся вести розмову.
— Ви знаєте особу барахольника, ПТ?
— А ти?
— Ні.
— Ти впевнений, Віне?
Мені не подобається блиск у його очах.
— Я бачив лише обличчя на світлині. Якщо хочете показати мені більше...
— Немає потреби,— перебиває ПТ.
Як уже сказав, що ПТ високий чоловік. Це помітно, навіть коли він сидить. ПТ спирається долонями на високі коліна, наче позує для скульптора.
— Розкажи мені про валізу.
— Ви мені не скажете, хто жертва, чи ви самі не знаєте?
— Віне?
Я чекаю.
— Розкажи про валізу.
У його інтонації є щось тверде. Мабуть, це має лякати співрозмовника, але на мою адресу звучить більше як переживання. Можливо, він справді за мене боїться.
— Я чекаю,— наполягає ПТ.
— Я знаю.
— Чому ти не хочеш розповісти про валізу?
— Я захищаю іншу людину.
— Благородно. Але мені потрібно знати.
Я вагаюся, хоча насправді знав, що все до цього прийде.
— Хай що ти мені скажеш — це залишиться між нами. Ти знаєш.
ПТ відкидається назад і жестом заохочує говорити.
— Тітка подарувала цю валізу, коли мені було чотирнадцять,— починаю я.— На Різдво. Вона замовила такі всім чоловікам у родині. Тільки для чоловіків. А жінкам подарувала маленькі косметички.
— Сексистка.
— Ми теж так подумали.
— Ми?
Я ігнорую це запитання.
— Мене нудило від тієї валізи, самої ідеї шкіряного багажу з монограмою, насправді. У чому сенс? Я не хотів її, тому обмінявся подарунками з однією родичкою. Я взяв косметичку з її ініціалами, вона — мою валізу. Дивно, але я досі користуюся тією косметичкою в подорожах. Це наш внутрішній жарт такий.
— Ого.
— Що?
— Оце ти кружляєш, Віне.
— Перепрошую?
— Я ніколи не чув, щоби ти щось так детально пояснював. Припускаю, це тому, що ти не хочеш говорити мені ім’я родички.
ПТ має рацію, тож немає сенсу тягнути час.
— Це моя кузина Патриція.
Він на секунду збентежується, а тоді розуміє.
— Чекай. Патриція Локвуд?
— Так.
— Святий Боже.
— Отож.
ПТ перетравлює почуте.
— А як її валіза опинилась у шафі в «Beresford»?
ФБР урешті-решт вирило б інформацію про валізу, бо та фігурує у справі. Це одна з трьох причин, чому я вирішив розповісти ПТ усе без купюр. Перша — я довіряю ПТ настільки, наскільки можна вірити комусь у такій ситуації. Друга — якщо я розповім щось ПТ, то він, імовірно, дасть якусь інформацію мені. Третя — ФБР рано чи пізно про все дізнається й без моєї допомоги, і тоді здаватиметься, наче ми з Патрицією намагалися щось приховати.
— Віне?
— Після того як два чоловіки вбили мого дядька, вони примусили Патрицію спакувати валізу.
Мої слова кілька секунд висять у повітрі. Коли до ПТ доходить, у нього очі лізуть на лоба.
— Ти про... святий Боже, ти говориш про Хижу жаху?
— Так.
ПТ потирає обличчя.
— Я пам’ятаю, так. Після того як ці двоє вбили твого дядька, вони примусили її скласти якісь речі. Аби відволікти?
Я мовчу.
— То що вони зробили з валізою?
— Патриція не знає.
— Вона її після того не бачила?
— Ніколи.
Я прокашлююсь і говорю беземоційно. Таким самим тоном я міг би розповідати про офісне приладдя або кахлі для ванної.
— Патриції зав’язали очі й засунули кляп у рота. Її руки було зафіксовано за спиною. Вони запхали її та валізу до багажника й поїхали. Приїхавши кудись, примусили її йти крізь якісь хащі. Патриція не знає, як довго це тривало, але думає, що мінімум увесь день. Вони з нею не розмовляли. Діставшися хижи, вони закрили її всередині. Вона врешті-решт зняла пов’язку з очей. Було темно. Минув день, можливо, два. Вона не певна, скільки. Хтось приніс вівсяний батончик і воду. Один із чоловіків прийшов і порізав її одяг канцелярським ножем. Зґвалтував її. Забрав увесь її одяг, кинув кілька батончиків і закрив.
ПТ хитає головою.
— Він це робив п’ять місяців.
— Твоя сестра — не перша його жертва,— каже ПТ.
— Так.
— Я забув, скільки було ще.
— Ми знаємо про дев’ятьох. Можливо, їх більше.
У ПТ відвисає щелепа.
— Хижа жаху,— протягує він.
— Так.
— І ґвалтівника так і не зловили.
Я не знаю, чи він питає, чи просто говорить те, що ми обидва знаємо. Так чи інакше, останні слова ПТ висять між нами в повітрі надто довго.
— Чи ґвалтівників,— додає ПТ.— Це дуже дивно, чи не так? Її викрали двоє чоловіків. Але тримав у полоні тільки один, чи не так?
Я виправляю його.
— Тільки один її ґвалтував. Принаймні вона так пригадує.
Десь удалині в повітря здіймається літак.
— Тобто, дуже ймовірно...
ПТ починає говорити, але його голос збивається. Він підводить очі догори — мені здається, я бачу в них сльози.
— Дуже ймовірно,— намагається він знову,— що цей барахольник — один із цих чоловіків.
— Імовірно, так,— кажу я.
ПТ заплющує очі. Він знову тре своє обличчя, цього разу обома руками.
— Чи прояснює щось та інформація, яку я вам дав? — питаю його.
Він ще трохи потирає обличчя.
— ПТ?
— Ні, Віне, це ні чорта не прояснює.
— Але ви знаєте, хто цей барахольник, чи не так?
— Так. Саме тому я повернувся. Це справа, яку я так і не закрив.
— Ви ж зараз говорите не про Хижу жаху?
— Ні.— ПТ нахиляється вперед.— Але я шукав цього барахольника сорок п’ять років.
Розділ 6
ПТ потирає щелепу.
— Те, що я тобі розкажу,— абсолютно конфіденційно.
Це уточнення мене турбує, адже ПТ знає, що таке попередження є зайвим і образливим.
— Добре.
— Ти не можеш про це нікому розповідати.
— Та добре,— кажу я й чую роздратування у своєму голосі.— Саме це й означає фраза «абсолютно конфіденційно».
— Нікому. Навіть Майрону.
— Ні,— кидаю я.
— Що «ні»?
— Я розповідаю Майрону все.
ПТ дивиться на мене якусь мить. Загалом мій колишній шеф у ФБР виказує емоційний діапазон шафки. Якщо сказати пошуковій системі: «Сірі, покажи мені незворушність»,— то у вас на екрані з’явиться світлина ПТ. Але сьогодні, у літаку «Gulfstream G700», від нього хвилями розходиться переживання.
Я відкидаюся на спинку крісла, схрещую ноги й обома руками запрошую ПТ розповідати. Він тягнеться до портфеля біля свого сидіння, витягує жовту офісну теку та дає її мені. Поки я розгортаю теку й витягую світлину, він дивиться у вікно.
— Гадаю, ти її впізнаєш.
Це правда. Ви теж її впізнали б. Це одна з тих культових світлин, які зображують антивоєнну, квіткову, феміністичну та правозахисну контркультуру шістдесятих чи, можливо (я не можу точно пригадати), самого початку сімдесятих. Разом з іншими визначними фотографіями тієї епохи — суд над Чиказькою сімкою, Мері Енн Веккьо на колінах над мертвим тілом Джеффрі Міллера у Кенті, штат Огайо, «Веселі пустуни» на даху свого психоделічного автобуса, демонстрантка, що простягає квітку нацгвардійцеві, величезний натовп у Вудстоку, сидячий страйк темношкірих студентів біля прилавка універмагу
— Її зробили напередодні нападу,— каже ПТ.
Я пам’ятаю це.
— Скільки людей тоді загинуло?
— Сім загиблих, дюжина поранених.
Цю світлину зробили в підвалі таунхаусу на Джейн-стріт у Гринвіч-Вілледж. На ній шестеро людей — четверо неохайних хлопців і дві дівчини-нечепури, усі з довгим волоссям і вбрані в стилі ранніх американських хіппі. Усі шестеро здаються збудженими, широко усміхаються, очі вирячені; думаю, якби я збільшив їхні обличчя, то стало б видно розширені після вживання якоїсь психоделічної речовини зіниці. Усі шестеро високо тримають винні пляшки — якась дивна подоба переможного салютування. Із пляшок стирчать гніти. Скоро світ дізнається, що ці пляшки наповнено керосином. Наступної ночі гніти підпалять, пляшки кинуть — і загинуть люди.
— Пам’ятаєш їхні імена? — питає ПТ.
Я тикаю на двох чоловіків посередині.
— Це, звісно, Рай Штраус. І Арло Шугармен.
Два лідери, чиї імена були на слуху. Дивлячись на найвідоміші світлини, люди зазвичай шукають якийсь додатковий сенс у розміщенні об’єктів, приблизно як на великих картинах. І тут це теж простежується. Двоє хлопців у центрі здаються більшими, на них наче краще падає світло. Як і на «Нічній варті» Рембрандта, на фотографії багато чого відбувається. Спочатку ми бачимо цілісну картину, і лише потім помічаємо окремі фігури. Штраус має довге світле волосся, як Тор чи Фабіо, а в Шугармена кучеряве й пухнасте — наче в Арта Ґарфанкеля. Штраус тримає коктейль Молотова у правій руці, Шугармен — у лівій, вільними руками вони обіймають один одного за шию. Обидва дивляться просто в об’єктив, готові кинути виклик світові, що незабаром і зроблять — і зазнають жахливого провалу.
— А як щодо неї? — ПТ нахиляється вперед і пальцем стукає по обличчю молодиці праворуч від Рая Штрауса. Ця мініатюрна жінка не здається дуже впевненою. Вона дивиться на Рая, ніби намагаючись його наслідувати. Її пляшка піднята наполовину, а жест не такий упевнений.
— Ларк, чи якось так?
— Лейк. Лейк Девіс,— виправляє ПТ.
— Це та єдина, яку зловили?
— Більш ніж за два роки. Вона сама здалася.
— І там ще були якісь суперечки щодо вироку.
— Вона відсиділа лише вісімнадцять місяців. Її адвокат переконливо довів, що її роль була відносно незначною — мовляв, чоловіки не дозволили жінкам кинути вибухівку,— і вона була молодою, дурною та під чарами свого на той час хлопця Рая Штрауса. Рай був харизматичним лідером групи, так би мовити, Чарльзом Менсоном. Арло Шугармен відповідав за технічну частину. І Лейк Девіс співпрацювала з нами.
— Як саме?
— Добре, давай пригадувати,— ПТ знову нахиляється й показує на різні обличчя, розповідаючи.— Рай Штраус і Арло Шугармен були лідерами, обом по двадцять одному року на той момент. Лейк Девіс — дев’ятнадцять, першокурсниця Колумбійського університету. Руда дівчина — Еді Паркер із Нью-Джерсі. Оцей хлопець — Біллі Рован, студент із Голіока, штат Массачусетс, хлопець Еді Паркер, а темношкірий — Лайонел Андервуд, він також був першокурсником у Нью-Йоркському університеті. Усе запам’ятав?
— Так.
— Цю світлину зроблено ввечері перед тим, як вони атакували Фрідом-голл в Нижньому Іст-Сайді. Там тоді влаштували танці для Об’єднаних організацій обслуговування, із солдатами й місцевими дівчатами. Ці шестеро планували спалити будівлю до початку чергової вечірки.
Я суплюся.
— Напад на танці.
— Так, герої, еге ж?
— Або просто під кайфом.
— Такі групи тоді вірили, що Сполучені Штати стоять на порозі реальних політичних змін, а насилля все це пришвидшить.
Я ще більше суплюся.
— Або вони таки були під кайфом.
— Пам’ятаєш, що сталося тієї ночі?
— Я читав, але це сталося до мого народження.
— Вони стверджували, що не хотіли нікого поранити — просто пошкодити будівлю. Саме тому вони кидали коктейлі Молотова вночі — коли були певні, що у Фрідом-голл немає людей. Але одна з пляшок полетіла не туди й упала на телефонний стовп. Дроти посипалися, полетіли іскри — це відволікло водія автобуса, який з’їжджав з Вільямсбурзького мосту. Він у паніці різко повернув праворуч. Автобус врізався в кам’яну стіну, перелетів естакаду й упав в Іст-ривер. Усі втопилися.
Голос ПТ надломлюється.
— І от за понад два роки Лейк Девіс приходить до офісу ФБР у Детройті та здається з власної волі. Але доля інших — Штрауса, Шугармена, Рована, Паркер і Андервуда — досі залишається загадкою.
Я все це знаю. Про них створено купу документалок, подкастів, романів. Була навіть фольк-балада «Зникнення шістки із Джейн-стріт», яку й досі крутять по радіо.
— А чому вона здалася? — питаю я.
— Вона була в бігах разом із Раєм Штраусом. Принаймні так вона сказала ФБР. Розповіла, що існує таємна мережа радикалів, що допомагає переховуватися злочинцям у розшуку. Ми про це й так знали. Члени «Синоптиків», «Чорних пантер», Симбіоністської армії визволення, венесуельських Збройних сил національного визволення тощо — усі вони так чи інакше отримували допомогу, коли перебували в бігах. Якось Лейк Девіс сказала, що Рай Штраус зробив пластичну операцію зі зміни зовнішності в того самого лікаря, який пізніше оперував Еббі Гоффмана. Вони зі Штраусом постійно кудись їхали, у такий спосіб випереджаючи поліцію на крок. Урешті-решт вони опинилися на рибальському човні біля берегів північної частини штату Мічиган. Човен перекинувся, і Штраус утонув. І саме тоді вона вирішила прийти до ФБР.
— Штраус утонув,— повторюю я.
— Так.
— Як і його жертви?
— Так.
Я показую пальцем на Арло Шугармена.
— А цього нібито майже зловили?
Обличчям ПТ пробігає тінь. Він починає стискати й розтискати пальці.
— За чотири дні після нападу на Фрідом-голл ФБР отримало звістку, що Шугармен переховується в закинутому цегляному будинку в Бронксі. Як бачиш, ФБР тоді працювало на всіх парах, купа агентів доєдналася до полювання, але в нас було шість підозрюваних і надходила купа інформації...
ПТ змовкає та глибоко вдихає. Знову тре обличчя.
— Ми надіслали в той будинок лише двох агентів.
— Без підкріплення?
— Без.
— Треба було зачекати,— кажу я, згадуючи.— Шугармен застрелив одного з них, чи не так?
— Це був досвідчений агент на ім’я Патрік О’Мейлі. Його напарник-новачок облажався, дозволивши зайти в задні двері самому. О’Мейлі потрапив у засідку. Помер на шляху до лікарні. Шість дітей залишилися без батька.
— А Шугармен утік.
ПТ киває.
— Відтоді про нього не було жодної звістки.
— І про всіх інших теж.
— Так, велика таємниця.
— А теорії у вас є?
— Так.
— І що?
— Я думаю, вони всі мертві.
— Чому?
— Бо я, звісно, люблю фольклор і все таке, але неможливо безслідно ховатися сорок п’ять років. І ті бойовики, що пішли в підпілля,— вони або самі здалися, або їх спіймали на початку вісімдесятих. Думка, що хтось із шістки із Джейн-стріт досі живий і його не викрили,— була просто позбавлена сенсу.
Я дивлюся на фотографію.
— ПТ?
— Що?
— Припускаю, що наш барахольник — це один із шістки із Джейн-стріт.
ПТ киває.
— Хто саме?
— Рай Штраус.
Я піднімаю брови.
— То Лейк Девіс збрехала.
— Схоже на те.
Я зважую почуте.
— І Рай Штраус, харизматичний лідер шістки із Джейн-стріт, урешті-решт оселяється відлюдьком на найвищому поверсі будинку на Централ-Парк-Вест-авеню.
— І вішає над ліжком безцінну картину Вермера,— докидає ПТ.
— Яку вкрав у моєї сім’ї.
— А потім викрав і ґвалтував твою сестру. Не забуваймо й про те, що він убив твого дядька.
Ми даємо цій інформації повисіти в повітрі, а потім я кажу:
— Ви ж не плануєте зберегти особу Рая Штрауса в таємниці?
— Ні, це було б неможливо. У нас є день, максимум два, а потім ця історія вибухне в медіа.
Я складаю пальці куполом.
— Що вам потрібно від мене?
— А це не очевидно? Я хочу, щоби ти розслідував цю справу.
— А як же ФБР?
— Це викриття викличе купу принизливих спогадів у Бюро. Можливо, ти не пам’ятаєш про Церковний комітет 1975 року, але тоді було викрито купу незаконних заходів стеження, які здійснювало ФБР,— за групами з громадянських прав, феміністками, антивоєнщиками, за всіма тими, кого ми тоді називали нові ліві.
— Не розумію, до чого тут я.
— ФБР довелося би діяти строго за правилами,— ПТ багатозначно на мене дивиться.— Чи маю я уточнювати, що на тебе ці правила не поширюються?
— Здається, ви щойно це зробили.
— Вибач за каламбур, Віне, але ситуація «win-win».
— Не буду.
— Не будеш?
— Вибачати каламбур.
ПТ усміхається.
— Так, справедливо, і влучно. Твій профіт — ти будеш залученим, зможеш захищати інтереси власної родини, якщо точніше, своєї двоюрідної сестри.
— А ваш?
— Це велика справа, яку треба завершити.
Я обмірковую почуте.
— Я на це не куплюсь.
ПТ мовчить.
— Останнє, що вам потрібно — це чергова зірочка на своєму чемпіонському поясі.
Запитань багато, але одне постійно виринає на поверхню, тому я його ставлю:
— Чому це так важливо для вас, ПТ?
Він відповідає двома словами.
— Патрік О’Мейлі.
— Агент, якого застрелив Шугармен?
— Я був тим напарником-новачком, який облажався.
Розділ 7
У мій літак заливають паливо, коли ПТ розповідає про теку завтовшки з телефонний довідник. Я маю купу всього дізнатися, але час не чекає. Ми обоє згодні, що насамперед я маю поговорити з Лейк Девіс.
— Вона змінила особу після виходу з в’язниці,— говорить ПТ.
— Звичайна справа.
— Загалом так, але в її випадку це підозріло. Спочатку вона офіційно змінила ім’я. Ну добре. Але за два роки, коли зрозуміла, що ми припинили за нею стежити, вона врешті-решт повністю змінила документи.
Безумовно, ПТ ніколи не припиняв стежити за Лейк Девіс.
— Разом із чоловіком, місцевим забудовником Россом Дорчестером, вона володіє собачим пансіонатом на околиці Льюїсбурга, штат Західна Вірджинія. Біологічних дітей Лейк не має, адже вони одружилися двадцять років тому, коли їй було сорок п’ять років. У Росса дві дорослі доньки від першого шлюбу.
— Чоловік знає її справжнє ім’я?
— Точно не відомо.
Немає сенсу гаяти час. Ми вже в аеропорту Тетерборо. Кабір швидко влаштовує, щоби мій літак вирушив до аеропорту Ґрінбраєр-Веллі. Ми з ПТ прощаємося, і менш ніж за дві години я вже в Західній Вірджинії. На борту в мене є різний одяг, тому я перевдягаюсь у речі, найближчі до місцевих канонів — приталені приглушено-блакитні джинси від
Зливаюсь із натовпом.
На летовищі на мене чекає автівка — пікап «шевроле» моделі Silverado. Ще більше зливаюсь із натовпом.
За п’ятнадцять хвилин після приземлення ми під’їжджаємо до довгого будинку на ранчо в кінці дороги. Водночас депресивна й життєрадісна вивіска, де кожна літера іншого кольору, сповіщає:
ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ГАВТЕЛЮ!
ГОТЕЛЬ І КУРОРТ
Я гучно зітхаю.
І під цим меншими літерами:
Я зітхаю ще гучніше й думаю, чи взяв із собою документ на право застосування своєї вогнепальної зброї.
Вебсайт, який я подивився під час польоту, розхвалює готель для тварин та виставляє за всі його переваги оцінку «п’ять лап». Там зазначено, що це — «заклад без кліток», де надають «денний відпочинок» та «нічний прихисток» для «собачої розкоші». Також щедро насипано відповідних модних слів / фраз — тут вам і пестощі, і грумінг, і позитивне заохочення і, я не вигадую, дзен-велнес.
Для собак.
«Готель» (так це називають) є стандартним заміським будинком у стилі ранчо з широкими стріхами й пологими дахами. Серенади собачого гавкоту супроводжують мене на шляху до головного входу. Молодиця на рецепції широко усміхається та надто збуджено вигукує:
— Вітаємо в «Гавтелі»!
— Скільки разів на день вам доводиться це говорити? — питаю я.
— Що?
— Чи вмирає шматочок вашої душі з кожним повторенням цієї фрази?
Дівчина досі широко усміхається, але за цим уже немає радості.
— Чим можу допомогти? — вона нахиляється з-за рецепції й дивиться мені під ноги.— А де ваша собачка?
— Мені потрібно побачитись із Джейн Дорчестер.
— Я можу вам допомогти,— дівчина дає мені планшет із формою.— Просто заповніть...
— Ні-ні, я маю спочатку побачитись із Джейн,— заперечую я.— Мені сказав мій друг Біллі Боб (ще більше зливаюсь з оточенням), що треба поспілкуватися конкретно із Джейн Дорчестер, перш ніж заповнювати папери.
Дівчина повільно кладе планшет на стіл і встає.
— Ну гаразд. Зараз гляну, чи вона вільна. Ваше ім’я?
— Мене звати Він.
Вона дивиться на мене. Я заспокійливо усміхаюся. Дівчина виходить.
Дзвонить телефон. Це Патриція. Не беру слухавки, натомість відписую повідомленням: «Усе пізніше розкажу».
Я поки не знаю, скільки інформації з того, що розповів мені ПТ, я можу повідомити Патриції, але це зачекає. Роби одну річ за раз, як казав мій батько, але сам він навіть стільки не завжди робив. Мені більше подобається, як мати Майрона говорила те саме, але так, щоби це звучало не гірше, ніж у Борщовому поясі: «Ти не можеш їхати на двох конях, якщо один позаду». Тоді вона казала мені про бабійство, тож її думка не дуже прижилася в мені, але я обожнюю Еллен Болітар та її мудрість.
Праворуч від себе бачу щось на зразок гральної кімнати — гірки, тунелі, пандуси, іграшки для жування. На стінах намальовано веселки. Підлогу викладено великими гумовими квадратами зеленого, жовтого, червоного й помаранчевого кольорів. У цьому місці барв більше, ніж у дитсадку.
До рецепції підходить великий чоловік у супроводі великого живота й насуплено на мене дивиться.
— Чим можу допомогти?
Я показую на гральну кімнату.
— Хіба собаки розрізняють кольори?
Він збентежений, але питає ще раз, цього разу більш роздратовано.
— То чим можу допомогти?
— Ви Джейн Дорчестер?
Пузаневі це не подобається.
— А я схожий на Джейн Дорчестер?
— Хіба що грудьми.
Жарт чоловікові не подобається.
— Якщо ви хочете записати свого собаку на перетримку...
— Не хочу.
— Тоді вам краще піти.
— Ні, дякую. Я хочу побачитись із Джейн Дорчестер.
— Вона не може.
— Скажіть, що я від міс Девіс. Міс Лейк Девіс.
Реакція чоловіка була приблизно такою, ніби я влучив йому ногою в живіт. Не маю жодних сумнівів. Він знає справжнє ім’я Джейн Дорчестер. Гадаю, це її чоловік Росс.
— Деббі,— кидає він молодиці з широкою усмішкою,— піди на задній двір допомогти з гідромасажними ваннами.
— Але тату...
— Іди, люба.
Тож Деббі на рецепції — одна з доньок Росса. Не дивуйтеся аж так сильно. Вихвалятися погано, але я експерт щодо дедуктивних міркувань. У мене вібрує телефон. Три короткі сигнали. Цікаво. Це означає, що в застосунку для знайомств хтось мені написав. Я маю спокусу подивитися просто зараз. Дуже рідко ініціатором зустрічі виступає не чоловік. Я заінтригований.
Але я згадую мудрість Еллен Болітар: один кінь попереду — один позаду.
— Вам краще піти,— каже пузань, коли Деббі виходить із приміщення.
— Ні, Россе, так не буде.
— Просто сідайте в машину і...
— Це вантажівка, а не машина. Дуже по-чоловічому, як думаєте?
— Ми не знаємо нікого на ім’я Лейк Девіс.
Я роблю свій фірмовий вираз обличчя — скептично веду бровою. Якщо зробити це правильно, фрази «Я вас прошу» можна не казати.
— Не знаємо,— наполягає Росс.
— Добре, тоді ви не будете заперечувати, якщо я піду до ЗМІ й розповім, що Лейк Девіс, знаменита підпалювачка з шістки із Джейн-стріт, зараз переховується в Західній Вірджинії під псевдонімом Джейн Дорчестер.
Росс ступає до мене, його живіт хитається.
— Слухайте,— каже він голосом кіношного крутого хлопця,— вона свій строк відсиділа.
— Я знаю.
— І це досі Сполучені Штати Америки.
— Це правда.
— Ми не зобов’язані з вами говорити.
— Ви, Россе, ні. А ваша дружина — так.
— Я знаю закон, друже, окей? Моя дружина не мусить говорити ні з тобою, ні з будь-ким іншим. Вона має права, зокрема право зберігати мовчання. От ним ми й скористаємось.
Його живіт так близько, що я відчуваю спокусу по ньому похлопати.
— А ви, я так розумію, рідко тренуєтеся, Россе?
Йому це не подобається, і я його розумію, адже міг би вигадати щось краще. Росс підходить ще ближче. Його пузо майже торкається мене. Він дивиться на мене звисока. Великі чоловіки часто припускаються цієї помилки.
— У вас є ордер? — питає Росс.
— Нема.
— Ви на приватній території. І в нас є права.
— Ви постійно це повторюєте.
— Що?
— Що у вас є права. Можливо, перейдемо до справи? Я не з правоохоронних органів. Вони мають дотримуватися правил. А я — ні.
— Не маєте...— він вражено хитає головою.— Ви це серйозно?
— Зараз усе поясню. Якщо Джейн відмовиться поговорити зі мною, я піду до преси й розкрию її особу як моторошної Лейк Девіс. Мені неважко. Але на цьому все не закінчиться. Я заплачу людям, щоби вони тинялися навколо вашого дому, цікавилися вашим бізнесом, цим висококласним собачим готелем, і діставали її запитаннями, куди вона не пішла б...
— Це переслідування!
— Тсс, не перебивайте. Я вже побачив серед відгуків поганий, у якому жінка розповіла, як її пуделя покусала болонка, коли він був у вас на перетримці. Я підштовхну її до того, щоби судитися з вами, безкоштовно дам їй власного юриста, можливо, зберу ще людей, що приєднаються до колективного позову проти вас. Я найму приватних детективів, щоби вони викопали всі подробиці вашого особистого й ділового життя. Кожному є що приховувати, а якщо я чогось не знайду, то вигадаю це. Я буду безжальним у спробах знищити вас обох, і буду ефективним. Зрештою, після тривалих і непотрібних страждань, ви обидва зрозумієте, що єдиний спосіб припинити цю кровотечу — поговорити зі мною.
Обличчя Росса Дорчестера багряніє.
— Це... шантаж.
— Чекайте, я зараз знайду свою репліку в сценарії,— я роблю вигляд, що перегортаю сторінки.— Ось вона,— я прокашлююсь.— Шантаж — це таке гидке слово!
Секунду Росс має такий вигляд, ніби зараз на мене накинеться. Я відчуваю, як збудження пробігає по жилах. Звісно, я хочу, щоби він напав першим і в мене була можливість дати відсіч. Я вже давно зрозумів, що не здатен повністю притлумити цю частину себе, хоча усвідомлюю, що зараз насильство було б контрпродуктивним для моїх інтересів.
Росс знову починає говорити — і цього разу я чую біль в його голосі.
— Ви не знаєте, що їй довелося пережити.
Я ніяк не реагую на цю фразу. Саме тому, крутиться в моїй голові, ПТ хотів, аби справу вів я, і не бажав покладатися на своїх колег.
— Ви ввірвалися сюди, а вона стільки зробила, щоби нарешті залишити це позаду, побудувати гарне життя для нас і нашої сім’ї...
Частина мене хоче виконати одну з десяти моїх найкращих пантомім — пограти на найкрихітнішій у світі скрипці. Але це теж контрпродуктивно.
— Я не маю наміру нікому шкодити,— запевняю я Росса.— Мені просто треба поговорити з вашою дружиною. Після цього я, мабуть, пораджу вам обом спакувати валізи й вирушити в подорож на деякий час.
— Навіщо?
— Тому що, подобається вам це чи ні, минуле повертається.
Він кліпає кілька разів і відводить погляд.
— Ідіть геть.
— Ні.
— Я сказав...
Ми чуємо інший голос.
— Россе?
Я обертаюся. Коротке біляве волосся. Джинси, велика коричнева робоча сорочка із засуканими до ліктів рукавами, вицвіло-сірі кросівки. На руках латексні рукавиці, в одній руці — відро. Вона дивиться на мене, можливо, сподіваючись на милосердя чи розуміння. Я нічого такого не пропоную — і за виразом її обличчя помічаю, що вона повільно капітулює. Вона дивиться на чоловіка.
— Ти не повинна цього робити,— каже Росс, але Джейн-Лейк махає рукою.
— Ми завжди знали, що цей день настане.
Тепер і Росс капітулює.
— Як вас звати? — питає вона мене.
— Називайте мене Він.
— Прогуляймося, Віне.
Розділ 8
– Як ви мене знайшли?
Ми вийшли на задній двір. Тут собаки вільно бігають у двох великих вольєрах. На столі вичісують бородату колі. Бульмастиф приймає ванну. Яскраво світить сонце.
Джейн чекає на мою відповідь, тому я просто кажу:
— У мене є способи.
— Це було давно. Я кажу це не для того, щоби виправдатися. І моя роль була невелика. Це теж не виправдання. Але не минає дня, щоб я не думала про ту ніч.
Я вдаю, що позіхаю. Вона злегка сміється.
— Добре, можливо, я на це заслуговую. Вийшло трохи лицемірно.
— О, зовсім трохи,— кидаю я.
Вона знімає рукавиці, старанно миє руки, витирає їх рушником. Рухом голови показує, щоб я йшов за нею до лісової стежки.
— Чому ви тут, Віне?
Я ігнорую запитання, натомість кажу:
— Розкажіть мені про день, коли Рай Штраус потонув в озері Мічиган.
Вона йде опустивши голову й поклавши руки в задні кишені штанів — не знаю чому, але мені цей жест здається зворушливим.
— Рай не потонув.
— Але ви так сказали поліції.
— Так.
— Отже, збрехали.
— Так.
Ми заглиблюємось у ліс.
— Я так розумію, Рая знайшли.
Я не відповідаю.
— Він живий чи мертвий?
Це запитання я теж ігнорую.
— Коли ви востаннє бачили Рая Штрауса?
— Ви ж не агент ФБР?
— Ні.
— Але вам це конче цікаво?
Я зупиняюся.
— Місіс Дорчестер?
— Називайте мене Лейк. Чому б і ні.
Мушу визнати, у неї дуже мила усмішка, мені подобається. У цій жінці є прихована сила.
— Чому б і ні. Мої зацікавлення тут ні до чого, Лейк. Я хочу, щоби ви зосередилися й відповіли на мої запитання — і я зникну з вашого життя. Зрозуміло?
— Оце ви штучка.
— Так, це правда. Коли ви востаннє бачили Рая Штрауса?
— Понад сорок років тому.
— Тобто...
— За три тижні до того, як здалася ФБР.
— Чи контактували якось після цього?
— Жодного разу.
— Є ідеї, де він був?
Цього разу її голос м’якший.
— Жодної. Рай живий?
Я ігнорую її запитання.
— Де ви були, коли востаннє з ним бачилися?
— Не розумію, яке це зараз має значення.
Я посміхаюся — цей мій спосіб сказати «Просто відповідайте».
— Ми були в Нью-Йорку. Там є паб «Malachy’s» на Сімдесят другій вулиці біля Коламбус-авеню.
Я знаю його. Це справжній олдскульний бар — із заклопотаними жінками на барі, у яких волосся схоже на сіно, що називають вас «любий», і ламінованими меню, після яких хочеться обробити руки антисептиком. «Malachy’s» — це не штучно створений старий бар, не якась діснеївська версія того, яким має бути подібний заклад, щоби там хіпстери відчували автентику, водночас залишаючись у безпеці та комфорті. Іноді я заходжу туди — це лише за квартал від мого помешкання,— але ніколи не роблю вигляду, що я там свій.
— У сімдесятих роках існувала підпільна мережа прихильників, які піклувалися про нас. Ми з Раєм багато переїжджали. Ці люди допомагали нам переховуватися,— продовжує Лейк, перехоплюючи мій погляд. У неї сірі очі, що пасують до світлого волосся.— Їхніх імен я вам не скажу.
— Я не маю наміру переслідувати старих хіпі,— кидаю я.
— Тоді що вас цікавить?
Я чекаю. Вона зітхає.
— Так, так, ми багато переїжджали — жили в комунах, підвалах, закинутих будівлях, якихось таборах, безіменних готелях. Так тривало два роки. Не забувайте, що мені було лише дев’ятнадцять, коли все це почалося. Ми планували підпалити порожню будівлю, от і все. І не хотіли нікому завдати шкоди. Я навіть жодного коктейлю Молотова тієї ночі не кинула.
Лейк збивається з теми.
— Отже, ви були в «Malachy’s» в Нью-Йорку,— нагадую я.
— Так. Нас поселили в підвалі. Там жахливо смерділо несвіжим пивом і блювотою. Присягаюся, той запах мене досі переслідує. Але найголовніше — це Рай, він тоді був дуже нестабільний. Хоча він завжди був нестабільним. Зараз я це розумію. Не знаю, яка частина мене була настільки зламана, що я сподівалась, ніби Рай здатен усе залагодити. У мене було проблемне дитинство, але ви про те точно не хочете слухати.
Лейк має слушність — не хочу.
— Ми сиділи в тому крихітному брудному підвалі, і Рай почав з’їжджати з глузду. Я не могла більше з ним залишатися. Це були надто аб’юзивні стосунки. Ні, він мене ніколи не бив, я не про це. Дівчина, що дала нам прихисток у «Malachy’s»? Вона теж це бачила. Вона була добра — я називатиму її Шейла, але це не її справжнє ім’я,— і розуміла, що мені потрібна допомога. Вона мене часто вислуховувала. Я мала його кинути, іншого вибору не було. Але куди мені було йти? Я планувала залишатись у підпіллі, Шейла знала когось, хто міг вивезти мене до Канади, а потім до Європи. Тоді я була в бігах уже два роки — і не хотіла прожити так решту життя. Стрес, бруд, виснаження, але найголовніше — нудьга. Або їдеш цілий день, або ховаєшся цілий день. Я вважаю, що найбільшою мотивацією людей із підпілля здатися поліції було припинити нарешті цю монотонність. Я просто прагнула нормальності, розумієте?
— Нормальності,— повторюю я за нею, щоби заохотити до подальшої розповіді.
— Урешті-решт Шейла познайомила мене з юристом, що перейнявся моєю історією. Він викладав у Колумбійському університеті. Цей юрист був переконаний: якщо я здамся ФБР, то великий строк мені не загрожує, адже я була молода, наївна, перебувала під впливом Рая і все таке. Тож ми розробили план. Я поїхала до Детройту й переховувалася там кілька тижнів. Коли минуло достатньо часу, я здалася ФБР.
— Ви казали Штраусу, що збиралися це зробити?
Лейк повільно хитає головою, піднявши обличчя до неба.
— Це все робилося за спиною Рая. Я залишила Шейлі записку з поясненнями.
— Як він відреагував на вашу втечу?
— Не знаю. Коли хочеш втілити такий план, то озиратися назад не можна. Це надто небезпечно для всіх.
— А ви намагалися дізнатися про нього потім?
— Ніколи — з тієї самої причини. Я не хотіла нікого наражати на небезпеку.
— Але ж вам мало бути цікаво.
— Радше було почуття провини,— говорить Лейк.— Раєві гіршало — а моєю відповіддю було його кинути. Його влада наді мною стала слабшою, але... Господи, ви навіть не уявляєте, як це було. Мені здавалося, що сонце сходить і заходить над Раєм Штраусом. Я готова була померти за нього.
Це підштовхує мене до іншого запитання, яке я вирішую поставити пізніше: чи вбила б вона за Рая?
— Ви сказали ФБР, що він потонув в озері Мічиган.
— Я це вигадала.
— Навіщо?
— А ви самі як гадаєте? Я йому була винна, хіба ні?
— Аби збити з пантелику?
— Так, звісно. Аби копи припинили за ним ганятись. А ще я мала пояснити, чому вирішила здатися саме зараз. Я не могла сказати справжньої причини — що великий Рай Штраус божеволіє в підвалі бару на Верхньому Вест-Сайді. Зараз йому поставили б якийсь діагноз на зразок біполярного чи обсесивно-компульсивного розладу, але тоді... Рай піднімався до бару вночі після закриття й вишиковував усі пляшки з випивкою так, аби вони були на однаковій відстані одна від одної й дивилися етикетками в один бік. Це тривало годинами.
Я пригадую квартиру в башті «Beresford».
— У Рая були гроші?
— Що?
— Ви казали, що переховувалися в підвалі під старим баром.
— Так.
— Чи були в Рая гроші на краще житло?
— Ні.
— Чи цікавився він мистецтвом?
— Мистецтвом?
— Живопис, скульптура — мистецтво.
— Я не... А чому ви питаєте?
— Чи вчиняли ви з ним колись пограбування?
— Що? Ні, звісно, ні.
— Тобто ви просто покладалися на доброту незнайомців?
— Я не...
— Ви ж знаєте, що інші радикали грабували банки, чи не так? Симбіоністська армія визволення, пограбування Брінка. Чи ви зі Штраусом колись таке робили? Мені нецікаво вас за це посадити — я думаю, строк позовної давності однаково вже сплив. Але мені треба це знати.
Повз нас проходить підліток із трьома собаками на повідках. Лейк Девіс усміхається йому й киває, він киває у відповідь.
— Я хотіла здатися в поліцію від самого початку. Рай мене не пускав.
— Не пускав?
— Частиною будь-якого покоління є аб’юз. Тепер я це знаю. Ті, хто люблять Бога найбільше, і бояться його більше за всіх. «Богобоязливість», так вони кажуть? Найпобожніші люди, які не можуть припинити говорити про Божу любов, водночас завжди марять пекельним вогнем, сіркою та вічним прокляттям. Тож як зрозуміти, була я закохана в Рая чи просто його боялася? Ця межа надто тонка.
Я прийшов сюди не для того, щоби заглиблюватись у філософські дискусії, тому перемикаю швидкість.
— Чи бачили ви новини, що нарешті знайшли викрадену картину Вермера?
— Учора, так? — до неї повільно доходить.— Зачекайте. Там хіба не знайшли біля картини труп?
Я киваю.
— Так, Рая Штрауса.
Я даю їй хвилину перетравити інформацію.
— Він став відлюдником і барахольником.
Я розповідаю про «Beresford», башту, сміття, розгардіяш, полотно на стіні. Вирішую поки не казати про мою кузину. Попереду стоїть лавка. Лейк Девіс падає на неї, наче в неї підкосилися коліна. Я залишаюся стояти.
— Тобто Рая вбили.
— Так.
— Після стількох років.— Лейк хитає головою, у неї сльозяться очі.— Я не розумію, навіщо ви сюди приїхали.
— Вермер належить моїй сім’ї.
— А тут ви що, хочете знайти другу картину?
Я мовчу.
— У мене її немає. Коли викрали ці два полотна?
Я кажу їй дату.
— Я здалася ФБР набагато раніше.
— Чи бачили ви когось із шістки із Джейн-стріт після вбивств?
Вона здригається від слова «вбивств». Я вжив його навмисно.
— Підпілля нас розділило. Не можна шістьом людям подорожувати разом за таких обставин.
— Я не про це питав.
— Тільки одного.
Вона замовкає. Я прикладаю долоню до вуха.
— Я слухаю.
— Ми дві ночі були в Арло.
— Арло Шугармена?
Вона киває.
— У Туслі. Він видавав себе за студента Університету Орала Робертса, і я тоді подумала, що це доволі іронічно.
— Що саме?
— Арло виріс в юдейській сім’ї, але пишався своїм атеїзмом.
Я пригадую, що бачив щось схоже в його справі.
— Шугармен казав, що тієї ночі він не був з вами...
— Ми всі так казали, і що?
Справедливо.
— Арло навчався на факультеті мистецтв у Колумбійському, чи не так?
— Так, мабуть. Зачекайте, чи не вважаєте ви, що Арло та Рай?..
— А ви?
— Ні. Я не скажу точно, але...
Я згадую про двоюрідну сестру Патрицію та жах, який їй довелося пережити.
— Ви казали, що Рай зробив вам боляче.
Вона сковтує.
— Так. Що саме ви бажаєте знати?
— Ви повністю змінили документи. Практично зникли з радарів.
— Але ж ви мене знайшли.
Я намагаюся не видавати гордості й запитую:
— Ви боялися, що Рай спробує вас колись знайти?
— Не лише Рай.
— Хто ще?
Лейк змахує рукою — я бачу, що вона починає закриватися.
— Існує ймовірність, що Рай Штраус причетний до речей, страшніших за викрадення творів мистецтва,— кажу я.
— Наскільки страшніших?
Не бачу причин пом’якшувати відповідь.
— Викрадення людей, зґвалтування, убивства молодих жінок.
Вона блідне.
— Можливо, з напарником,— додаю я.— Як вважаєте, чи міг Рай бути причетним до чогось подібного?
— Ні,— м’яко каже Лейк.— І я справді вважаю, що вам уже час іти.
Розділ 9
Я повертаюся до літака й починаю читати справу ФБР. Я називаю це «справа», але фактично це тека завтовшки майже десять сантиметрів із ксерокопіями сторінок. Дістаю свою ручку «Montblanc» і занотовую імена шістки із Джейн-стріт:
Я дивлюся на імена й розумію: якщо із шести людей тільки одну (тепер уже двох, рахуючи Рая Штрауса) бачили — чи чули про неї — за всі сорок п’ять років, то припущення ПТ щодо їхньої долі, найвірогідніше, правильне.
Дуже ймовірно, що деякі з них, якщо не всі, мертві.
Або, можливо, і ні. Адже Рай Штраус якось примудрився виживати всі ці роки, аж доки його жорстоко вбили. Якщо йому вдалося переховуватись у центрі найбільшого міста країни, чому інші не могли ховатися в підпіллі?
Хай як це дивно, я не вірю у власне обґрунтування.
Одна людина могла би сховатися. Можливо, двоє. Але четверо?
Малоймовірно.
Я починаю з хронології та записую запитання:
У перший, другий і третій дні після нападу нікого із шістки із Джейн-стріт не бачили. Це доволі дивний факт, якщо згадати, що їх активно шукали. На четвертий день нарешті з’явилися результати — у ФБР отримали анонімний дзвінок, що Арло Шугармен переховується в закинутому будинку в Бронксі. На жаль, ми знаємо, чим це закінчилося — спецагента Патріка О’Мейлі застрелили на ґанку. Я нотую цей інцидент навпроти імені Шугармена, бо це вперше, коли його побачили після нападу з вибухівкою. Друга його поява, згідно зі словами Лейк Девіс,— Тулса в Оклагомі, де 1975 року він був як студент Університету Орала Робертса. Це я теж записую.
Це вся інформація про Шугармена. Третьої появи не було.
Переходжу до Біллі Рована. У справі ФБР написано, що після нападу його бачили лише раз, за два тижні по тому,— це була Ванесса Гоґан, мати однієї з жертв, Фредеріка Гоґана, сімнадцятирічного хлопця з Ґрейт-Нека, штат Нью-Йорк. Ванесса, благочестива побожна жінка, майже одразу після смерті свого сина виступила на телебаченні, аби сказати, що вона пробачила тих, хто завдав шкоди її юному синові Фредеріку.
— Певно, Бог хотів мого Фредеріка для вищої мети,— сказала тоді матір на пресконференції.
Я ненавиджу таке виправдання. Ще більше ненавиджу, коли все відбувається навпаки: коли людина, що пережила трагедію, стверджує щось на зразок: «Бог урятував мене, бо вважає, що я особливий / особлива для Нього»,— такий собі натяк на те, що Богові було начхати на тих, хто загинув. Проте я, напевно, не маю бути таким вимогливим до Ванесси Гоґан, молодої вдови, яка щойно втратила єдиного сина.
Я відволікся.
Відповідно до звіту ФБР, за два тижні після пресконференції Ванесси Гоґан, коли інтенсивність пошуків достатньо стихла, Біллі Рован, що також виріс у глибоко релігійній сім’ї, постукав у задні двері її будинку близько дев’ятої вечора. Вона тоді була на кухні. Біллі Рован нібито побачив її по телевізору й захотів вибачитись особисто, перш ніж піти в підпілля.
Ну добре. Я записую це навпроти імені Рована. Бачили його лише раз.
Тепер інші. Еді Паркер — жодної появи. Лайонел Андервуд — жодної появи. І, звісно, Штраус — жодної появи.
Я стукаю ручкою по губах й обмірковую. Припустімо, вони всі успішно переховувалися аж до цього часу. Чи справді я вірю в те, що вони жодного разу не виходили на зв’язок зі своїми рідними?
Не вірю.
Продивляюся справу й записую імена близьких родичів, яких потенційно маю змогу опитати. У Рая Штрауса є дуже знаменитий брат Сол — прогресивний юрист, що представляє знедолених у судах. Він — балакуча голова в телевізорі, але, з іншого боку, хто зараз не такий. Невже Рай ніколи з ним не контактував, живучи в одному місті цілих сорок років? Варто про це розпитати. Сол Штраус, наскільки я знаю, був гостем програми новин Гестер Кримштейн із безглуздою назвою «Злочини Кримштейн». Напевно, вона може нас познайомити.
Батьки Штрауса померли. Насправді з дванадцяти батьків шістки із Джейн-стріт живі тільки двоє — батько Біллі Рована й мати Еді Паркер. Записую їхні імена. Передивляюся інших братів і сестер, крім Сола Штрауса. Додається ще дев’ятеро людей, з яких двоє є родичами Лейк Девіс, тому вони мені не знадобляться. Записую імена до свого списку. Якщо матиму більше часу або допомогу, то розширю родинне дерево до дядьків, тіток і двоюрідних братів і сестер, але сумніваюся, що доведеться.
Імен справді багато. Мені буде потрібна допомога.
Передусім згадую Майрона.
Він зараз у Флориді, доглядає батьків і допомагає своїй дружині влаштуватися на нову роботу. Я не хочу відривати його від цього. Ті, хто добре знає нас із Майроном, зауважили б, що я завжди приходив на виручку, коли Майрону випадали подібні квести й він просив допомоги. Мовляв, після всіх тих разів, коли я йшов за нього в бій без запитань і перепочинку, Майрон мені «винен».
Ці люди помилилися б.
Дозвольте навести вам пораду, яку батько Майрона, один із наймудріших чоловіків, яких я знаю, дав своєму синові та його шаферові — вашому покірному слузі — у день весілля Майрона: «Стосунки — це ніколи не половина на половину. Іноді в них шістдесят на сорок. Іноді ви матимете вісімдесят відсотків, іноді — лише двадцять. Секрет у тому, щоби прийняти це й не перейматися».
Я вірю в те, що ця проста мудрість справедлива для будь-яких чудових стосунків, а не лише для шлюбу. Тож якщо підсумувати, як дружба з Майроном поліпшила та збагатила моє життя, то ні — Майрон мені нічого не винен.
Телефон пищить, нагадуючи, що я ще не відповів на запит у застосунку для знайомств. Сумніваюся, що сьогодні матиму час, але не відповісти буде неввічливо. Клікаю сповіщення, сканую запит — і в мене очі лізуть на лоба. Дуже швидко змінюю думку та планую зустріч на восьму вечора.
Зараз поясню причину.
У застосунку знайомств доволі незвичний профайл користувача. Тут усе зовсім не так, як в інших, де міститься купа нісенітниць про те, як ви любите піна коладу та бігати під дощем. Ця анкета подібна до рейтингів в «Uber», але через те, що більшість користується застосунком рідко (на відміну від вашого покірного слуги), розробники доповнили особисті рейтинги тим, що можна грубо охарактеризувати, як рейтинг зовнішності. Це набагато складніший алгоритм, який оцінює багато конкретних фізичних параметрів, до того ж на багатьох рівнях. Одне з правил застосунку наголошує: якщо ви запитаєте іншого користувача про свій рейтинг — або інший користувач вам його повідомить — ви обидва повинні негайно відмовитися від членства. Я, наприклад, не знаю, свого рейтингу.
Я впевнений, що в мене він високий. Немає потреби у фальшивій скромності, чи не так?
Наприклад, загальний рейтинг Бітсі Кебот — 7,8 із 10. Найнижчий рейтинг користувачки, з якою я спав, був 6,5. Ну добре, ще була жінка з рейтингом 6, але тоді інших не було в доступі. Оцінювання застосунку дуже суворе. Шістка тут — це вісімка в будь-якому іншому застосунку знайомств.
Найвищий рейтинг, який я бачив у застосунку? Якось зустрічався з користувачкою, що мала 9,1. До того як вийти заміж за популярного рок-музиканта, вона була знаменитою супермоделлю. Ви її точно знаєте. Це була єдина жінка з рейтингом, вищим за 9, яку я зустрічав.
Користувачка, що сьогодні надіслала мені запит на побачення, має рейтинг 9,85.
Я не можу відмовитися від такого побачення.
Мені телефонує ПТ.
— Ну, як пройшло з Лейк Девіс?
— Вона збрехала про смерть Штрауса,— починаю я з очевидного, а далі розповідаю йому решту розмови.
— То який твій наступний крок?
— Піду до бару «Malachy’s».
— За понад сорок років після подій?
— Так.
— Такий собі улов.
— А є інші варіанти? — протестую я.
— Що ще?
— Я склав список осіб, яких, можливо, захочу опитати. Треба, щоби ваші люди знайшли мені їхні актуальні адреси.
— Надішли мені список електронною поштою.
Я знаю, як працює ПТ: він отримує інформацію перед тим, як її дати. Я свою частину виконав, тому питаю його:
— А у вас є якісь новини?
— Ми знайшли записи камер спостереження «Beresford» тижневої давності. Припускаємо, що це саме день убивства, але...
Я чекаю.
— Ми не знаємо, наскільки це допоможе,— додає ПТ.
— На них є вбивця?
— Імовірно, так. Але ми нічого не бачимо.
— Я хотів би подивитися.
— Можу надіслати посилання за годину.
Я на мить замислююся.
— Я краще сам заїду до «Beresford», аби охоронець показав мені запис.
— Добре, я все влаштую.
— Але спочатку я піду до «Malachy’s».
— І ще одне, Віне.
Я чекаю.
— Ми більше не можемо приховувати його особи. Завтра вранці директор ФБР оголосить, що тіло належить Раю Штраусу.
———
— Ну хіба ти не красень?
— Так,— кажу я.— Красень хоч куди.
Кетлін, давня барменша в «Malachy’s», хихикає, закашлюючись від сигарети. У неї спокуслива усмішка й жовте волосся. Кетлін добряче за шістдесят, але вона носить свій вік зі впевненістю та старосвітською спекотною привабливістю, яку дехто може вважати бурлеском. Вона пишна, зі спокусливими формами. Кетлін мені одразу подобається, але я розумію, що така в неї робота — подобатися.
— От була б я молодша...— починає Кетлін.
— Або якби мені пощастило трохи більше,— відказую я.
— Та припини.
Я веду бровою. Це мій фірмовий вираз обличчя.
— Кетлін, не прибідняйся. Вечір тільки розпочався.
— От ти нахаба,— вона грайливо ляпає мене ганчіркою, яку востаннє прали за каденції Ейзенгавера.— Чарівливий і красивий, як чортяка. Але нахаба.
Праворуч від мене на стільці сидить Френкі — йому близько вісімдесяти, на ньому твідовий плаский кашкет. Із вух Френкі стирчать кучми волосся — наче в нього там ляльки тролів, вставлені боком. Ніс у нього не міг бути більш ідеальною картоплею, навіть якби його робив пластичний хірург. До сьогодні я був у «Malachy’s» разів п’ять — і Френкі завжди сидить на тому самому стільці за баром.
— Можна вас пригостити напоєм? — питаю його.
— Гаразд,— кидає він,— але уточню, що не вважаю тебе аж таким красивим.
— Та вважаєте,— відказую йому.
— Ну, можливо, але це однаково не означає, що в нас буде секс.
Я зітхаю.
— У цьому місці вмирають мрії.
Френкі це подобається.
Як я вже казав, «Malachy’s» — це справжній старий бар: тут погане освітлення, брудні пофарбовані дерев’яні панелі, мертві мухи у світильниках і настільки постійний контингент, що іноді важко зрозуміти, де закінчується відвідувач і починається стілець. Над баром висить вивіска: «ЖИТТЯ — ЧУДОВЕ. І ПИВО ТЕЖ». Мудрість. Постійні гості бару змішуються з новачками, і тут панує майже що завгодно, але тільки не претензійність. Тут є два телевізори — з кожного боку барної стійки. На одному екрані програють «Нью-Йорк Янкіз», на іншому — «Нью-Йорк Рейнджерс». Ніхто в «Malachy’s» особливо не стежить за обома іграми.
У меню — стандартні барні позиції. Френкі наполягає, щоб я замовив курячі крильця. Мені виносять таріль жиру, у якому лежать кілька кісточок. Я підсуваю страву Френкі. Ми теревенимо. Старий розповідає, що зараз у нього четверта дружина.
— Я її дуже сильно кохаю,— каже мені Френкі.
— Вітаю.
— Звісно, я любив інших трьох так само сильно. Я й досі їх кохаю,— на очах Френкі виступають сльози.— Це моя проблема — я надто захоплююсь. А потім приходжу сюди, щоби забутися. Розумієш, про що я?
Я не розумію, але кажу «так». Із колонок лунає пісня «True» у виконанні гурту Spandau Ballet. Френкі починає підспівувати: «Це — звук моєї душі, це звук...». Він зупиняється й повертається до мене.
— Віне, ти був колись одружений?
— Ні.
— Розумно. Чекай, ти гей?
— Ні.
— Не те щоби мене це хвилювало. Можеш сказати чесно. Мені тут багато геїв подобаються. Вони зменшують конкуренцію за дамочок, розумієш?
Я питаю його, як довго він навідується до «Malachy’s».
— Перший раз це було 12 січня 1966 року.
— Як точно,— кажу я.
— Це був найважливіший день у моєму житті.
— Чому? — мені щиро цікаво.
Френкі піднімає три кострубаті пальці.
— Три причини.
— Розказуйте.
Він загинає безіменний палець.
— По-перше, тоді я наткнувся на цей бар.
— Резонно.
— По-друге,— старий загинає середній палець,— тоді я женився на моїй першій дружині Есмеральді.
— Ви прийшли до «Malachy’s» у день свого весілля?
— Я женився,— каже він, наголошуючи на «женився».— Чи можна звинуватити чоловіка через бажання накотити чарку міцного перед процесом?
— Я не звинуватив би.
— Моя Есмеральда була така красуня. Велика, як сарай. На ній була яскраво-жовта весільна сукня. На наших фото з того дня я здаюся крихітною планетою на орбіті гігантського сонця. Але красуня.
— А третя причина? — питаю я.
— Ти, певно, надто молодий, але, можливо, бачив телешоу «Бетмен»?
— О, так,— кажу я, а собі думаю, що це доля.
Ми з Майроном дивилися кожну серію мінімум мільйон разів. Я киваю.
— Адам Вест, Берт Ворд...
— Точно. Загадник, Пінгвін, а про Джулі Ньюмар у ролі Жінки-кішки я й починати не буду. Я відірвав би Есмеральді праву руку й бив би нею себе, аби лиш понюхати волосся міс Ньюмар. Без образ.
— Не ображаюсь.
— А сьогодні в нас оці,— він ставить лапки в повітрі,— актори з «методами», які скидають понад сорок кілограмів чи що там вони роблять, аби зіграти Джокера? Цезар Ромеро не потурбувався навіть поголити вуса — просто наклав на них грим. Оце, друже мій, була акторська гра.
Цілком погоджуюсь.
— А третя причина?
Він пирхає.
— А я думав, ти фанат.
— Я фанат.
— То який лиходій з’явився у найпершому епізоді?
— Загадник, його грав Френк Горшин.
— Правильна відповідь. А коли його вперше показали по телевізору? — Френкі всміхається й киває.— 12 січня 1966 року.
Я хочу розцілувати цього чоловіка.
— Отже, підсумок,— кажу я,— ви у свій день весілля прийшли випити в «Malachy’s», а потім подивилися дебют «Бетмена» на телебаченні.
Френкі урочисто киває та дивиться на свій напій.
— Минуло понад п’ятдесят років, а цей бар і досі в моєму житті. І після стількох років я можу подивитися «Бетмена» на своєму старому відеомагнітофоні,— він знизує плечима.— Але Есмеральди в мене вже немає.
Ми хвилину п’ємо в тиші. Час переходити до суті мого візиту до «Malachy’s», але я дійсно насолоджуюся розмовою. Урешті-решт я виводжу Френкі на те, чи пам’ятає він офіціантку чи барменшу, яку звали Шейла чи Шеллі, або якось так — маю надію, що Лейк Девіс мала необережність таки видати мені справжнє ім’я. Старий чухає голову.
— Кетлін? — гукає він.
— Що?
— Ти пам’ятаєш, чи працювала тут колись давно Шейла?
— Га? — Кетлін посміхається, але я помічаю щось інакше в мові її тіла.
Можливо, посмішка — раптом вона почала видаватися надто вимушеною. Або те, як міцно вона стисла ручку пивного крана.
— А хто питає?
— Наш красивий друг Він,— кидає Френкі та плескає мене по спині.
Кетлін обертається до нас, у неї на плечі ганчірка.
— Шейла і все?
— Більше не знаю,— кажу я.
Кетлін хитає головою.
— Не пригадую Шейли. А ти, Френкі?
Той теж заперечно хитає та зістрибує зі стільця.
— Треба добряче висцятися,— повідомляє нам.
— З твоєю простатою? — кидає Кетлін.
— Та дай трохи помріяти, що ти починаєш.
Френкі шкутильгає до вбиральні, а Кетлін обертається до мене з виразом обличчя, який говорить, що вона це вже бачила мінімум двічі. Загугліть «світова втома» — і в пошуку вистрибне її світлина.
— Коли та Шейла тут могла бути?
— 1975-го або десь так,— відповідаю я.
— Серйозно? Це понад сорок років тому.
Я чекаю.
— Так чи інакше, я почала тут працювати на три роки пізніше, улітку 1978-го.
— Зрозумів. А тут хтось залишився з тих часів?
— Дай подумати,— Кетлін здіймає очі до стелі, роблячи вигляд, що пригадує.
— Старий Мойсей на кухні мав би бути тут, але він вийшов на пенсію та переїхав до Флориди минулого року. Крім нього, мабуть, я є найстаршою працівницею,— договоривши, вона показує на мій порожній келих.— Тобі ще налити, любий?
Є час для ввічливості, а є час для нахабства. Зізнаюся, мені комфортніше бути нахабним. Тримаю це в голові й запитую:
— А як щодо знаменитих злочинців, які переховувалися тут у підвалі?
Кетлін відкидає голову й кліпає.
— Що?
— Ти чула колись про шістку із Джейн-стріт?
— Яку шістку?
— Рай Штраус?
Її очі звужуються.
— Знайоме ім’я, напевно. Але не можу згадати...
— Рай Штраус і його дівчина Лейк Девіс були в розшуку за вбивство. Вони ховалися в підвалі «Malachy’s» 1975 року.
Кетлін мовчить кілька секунд, а тоді каже:
— Я чула легенди про це місце, але це — щось новеньке.
Але її голос став м’якшим. Кетлін, як я помітив, зазвичай грає для всього бару, навіть у розмовах один на один, наче бар — це сцена, і вона намагається зібрати якомога більшу аудиторію для кожного спілкування.
А зараз вона раптом хоче аудиторію тільки з однієї людини.
— Це правда,— кажу я.
— Звідки ти знаєш?
— Мені сказала Лейк Девіс.
— Одна зі злочинниць?
— Її врешті-решт зловили й вона відсиділа строк.
— І вона сказала тобі, що переховувалась у цьому барі?
— Так, у підвалі «Malachy’s». Що добра барменша на ім’я Шейла про них потурбувалася. Що та мила жінка її врятувала.
Ми дивимося одне на одного якусь мить.
— Сумніваюся,— урешті-решт каже Кетлін.
— Чому?
— А ти бачив той наш підвал? Я не думаю, що хтось, крім плісняви, зміг би там вижити.
Вона хихикає знову, але вже зовсім не так природно. Наче за сценарієм, на іншому кінці барної стійки кремезний чоловік радісно ляпає рукою по столу й вигукує:
— Попався!
Кетлін кричить:
— Що там, Фреде?
— Тарган — такий жирний, як оті голуби в парку!
Вона дивиться на мене, наче говорячи: «Бачиш, що я маю на увазі?»
— Не думаю, що Лейк Девіс це вигадала,— кажу я.
Кетлін знизує плечима.
— Ну, якщо вона була однією з тогочасних божевільних радикалів, можливо, просто прийняла забагато кислоти і їй це привиділося.
— Смішно,— кидаю я.
— Що?
— Я не казав, що вона була радикалкою.
Кетлін посміхається й нахиляється ближче до мене. Я відчуваю запах її сигарет, і не скажу, що мені це не подобається.
— Ти сказав про шістку із Джейн чи якось так, і я пригадала, що вони бомбили щось і вбили людей. А чому ти взагалі розпитуєш про це?
— Бо Рая Штрауса так і не зловили.
— А ти його шукаєш?
— Так.
— За сорок п’ять років після подій?
— Так, допоможеш мені з цим?
— Якби ж я могла,— Кетлін дуже намагається приховати зацікавленість.— Було б добре побачити, як такий убивця отримає те, на що заслужив.
— Думаєш?
— Чорт забирай, так. Ти коп?
Я веду бровою.
— У такому костюмі?
Вона знову заходиться прокуреним сміхом, коли на стілець біля мене повертається Френкі.
— Гарно поговорили,— каже Кетлін, нахиляючи голову.— Але в мене клієнти.
Барменша йде.
— Божечки,— старий дивиться їй услід.— На цей зад я міг би дивитися цілими днями. Розумієш, про що я?
— Так.
— Віне, ти нишпорка?
— Ні.
— Щось на зразок Сема Спейда чи Магнума, приватний детектив?
— Ні.
— Але ти щось таке схоже, так?
— Щось таке,— погоджуюсь я, спостерігаючи, як працює Кетлін.— Щось таке.
Розділ 10
Маю понад годину до рандеву з Місіс 9,85.
Хвилин десять витрачаю на прогулянку від «Malachy’s» до «Beresford» — іду Коламбус-авеню та зрізаю територією Музею природничої історії. Коли мені було шість років, а батьки ще були разом, вони привели сюди всю родину. Локвуди, звісно ж, отримали приватну екскурсію перед тим, як його відкрили для загального доступу. Один із моїх найперших спогадів (а, можливо, і ваших теж) — це кістки динозавра у фоє музею, шерстисті бивні мамонта на четвертому поверсі, і найголовніше — величезний синій кит, що висить під стелею в Залі океанічного життя. Іноді я й зараз бачу цього кита — у музеї влаштовують вишукані нічні гала-вечері. Я сідаю під китом, п’ю відмінний віскі й дивлюся на нього. Деколи я намагаюся побачити того маленького хлопчика з його родиною, але усвідомлюю: те, що я уявляю, не є реальним і зберігається в моєму мозку. Це стосується більшості, якщо не всього, що ми називаємо спогади. Вони не зберігаються на певному мікрочипі в нашому черепі чи в конкретних файлах глибоко в мозку. Спогади — це те, що ми реконструюємо та збираємо докупи. Це фрагменти, які ми виготовляємо, аби створити те, що, як нам здається, траплялося, або просто сподіваємося, що було саме так. Коротко кажучи, наші спогади рідко бувають точними. Вони є упередженими реконструкціями.
Ще коротше: ми всі бачимо те, що хочемо бачити.
Охоронець «Beresford» вже чекає на мене. Ми проходимо до екранів спостереження за його столом. Там на моніторах кілька чорно-білих зображень — дві людини йдуть майже впритул. Я мало що можу розгледіти — кадр згори, якість погана. Людина попереду — найпевніше, Рай Штраус. Він у худі, з каптуром на голові, людина за ним — геть лиса. Обидва опустили голови. Вони йдуть так близько один до одного, що голова лисого, здається, спирається на спину Штрауса.
— Прокрутити це відео? — питає охоронець.
Це молодий чоловік, приблизно двадцяти п’яти років. Форма у воєнному стилі завелика для його худорлявої статури.
— Це цокольний поверх, чи не так?
— Так.
— Чи контактували ви з — я не знаю, як назвати Штрауса, тому просто вказую на нього,— з цим пожильцем?
— Ні, ніколи.
— Чи називав його тут хтось на ім’я?
— Ні. Нас вчать називати пожильців на прізвище, ну, знаєте, містере такий-то, місіс така-то. Якщо в нас немає даних, то ми просто кажемо «містере» чи «місіс». Але з цим — я його навіть не бачив ніколи, хоча працюю тут уже два роки.
Я переводжу погляд на екран.
— Натисніть відео, будь ласка.
Запис короткий і нічого на ньому не відбувається. Штраус і лисий чоловік ідуть з опущеними головами один за одним, дуже близько. Видається дивним. Я прошу охоронця програти відео ще раз. І втретє.
— Натиснете паузу, коли я скажу.
— Так, без проблем.
— Зараз.
Зображення завмирає. Я примружуюся та схиляюся до монітора. Я досі не можу багато чого розгледіти, але одне розумію чітко: обидва чоловіки знали, що їх знімає камера спостереження, і цієї миті — момент, який я попросив зупинити,— чоловік, що його ми знаємо як Штрауса, дивиться в об’єктив.
— Можете наблизити?
— Ні, не дуже. Воно просто пікселями буде.
Сумніваюся, що мені це допоможе. Маю припущення, і вважаю його правильним, що чоловік за Штраусом є вбивцею. Вони рухаються так дивно — скуто, короткі кроки, дуже близько,— що маю здогад: Штрауса тримають під дулом пістолета.
— Ви не знаєте, чи були колись у покійного пожильця гості?
— Ні, ніколи не було. Ми про це сьогодні весь ранок говорили.
— Ми?
— Я з іншими охоронцями. Ніхто не пригадує, щоби до нього взагалі хтось приходив. Ніколи. Я маю на увазі, що вони могли проходити з ним, скориставшися входом у цоколі, як і на відео.
— Гадаю, цей гість урешті-решт пішов?
— Якщо і так, то на записах цього немає.
Я відкидаюся на спинку й складаю пальці куполом.
— Ми завершили? — питає охоронець.
— У вас є запис того, як пожилець виходить із будівлі?
— Що?
Я показую на монітор.
— Перед тим як зустрітися з цим гостем, я припускаю, покійний вийшов із будинку.
— А, так, вийшов.
— Можете показати запис?
— Секунду.
На цьому відео ще менше подій. Штраус у худі з каптуром на голові, голова опущена. Помічаю, що він поспішає. Перевіряю час — це було за сорок дві хвилини до повернення з убивцею. У мене в голові все складається.
— Ви сказали, що він ніколи не виходив у денний час, чи не так?
— Принаймні такого ніхто не пам’ятає.
— Тобто це,— я показую на Штрауса, який виходить удень,— незвично?
— Так, можна й так сказати. Відлюдник зазвичай виходив дуже пізно вночі.
Мене це зацікавлює.
— Наскільки пізно?
— Вам краще спитати Гормуза — це нічний охоронець. Але загалом далеко за північ.
— Гормуз сьогодні працює?
— Так. Ой, хтось із пакунками зайшов. Вибачте, відлучуся,— і він відходить.
Я виймаю телефон і набираю ПТ.
— Ваші люди знайшли телефон у квартирі Штрауса? — питаю його.
— Ні.
— А стаціонарний?
— Ні. Чому питаєш?
— Маю одну теорію.
— Розповідай.
— Хтось зателефонував Штраусові та сказав щось, що того дуже стривожило. Можливо, що його прикриття стало відомим,— ми можемо лише здогадуватись. Але йому хтось зателефонував і сказав щось настільки тривожне, що відлюдник вийшов із квартири в денний час. Я підозрюю, що його підставили.
— Як?
— Убивця зателефонував Штраусові та сказав щось, на що той обов’язково мав би зреагувати. Штраус вийшов із будинку, убивця його перехопив, узяв на приціл і примусив привести до помешкання.
— А там убивця приковує його до ліжка та вбиває.
— Так.
— Але Вермера не чіпає. Чому?
— Очевидна відповідь — що його вбили не за вкрадене полотно.
— А через що тоді?
— Може бути купа причин. Але гадаю, найочевиднішу ми знаємо.
— Хижа жаху,— каже ПТ.
Ми мовчимо хвилину.
— Бюро ще не дійшло до цієї версії, Віне.
Я мовчу.
— Вони досі не знають, чому твою валізу знайшли на місці вбивства. А коли дізнаються, то їм треба буде надати алібі для твоєї кузини. І для тебе.
Я киваю сам собі — він правильно аналізує.
— Імовірно, Рай Штраус якось був причетний до Хижі жаху.
Його голос дуже серйозний.
— Гадаю, так і є.
Я відчуваю дрож у шиї.
— Тому мені цікаво.
— Цікаво що?
— Усі завжди вважали, що мій дядько Олдріч і кузина Патриція були випадковими жертвами злочинців. Олдріча вбили, щоби викрасти Патрицію в хижу.
— А зараз ти так не вважаєш?
Я суплюся.
— А ви подумайте, ПТ. Це не може бути випадковістю.
— Чому?
— Бо в Штрауса висів Вермер.
ПТ секунду обмірковує.
— Ти маєш рацію. Це не може бути випадковістю.
— І це означає, що Патриція — не випадкова жертва. Прийшли конкретно по неї.
Ми обоє замовкаємо.
— Дай знати, чим тобі допомогти, Віне.
— Бюро аналізуватиме ці записи з камер спостереження, чи не так?
— Так, але якість у них — лайно. І це вже багато років муляє мені, наче скалка в дупі,— якого біса всі камери висять так високо? Усі злочинці це знають — і просто опускають голови.
— То на нього більше нічого немає?
— Вони ще аналізують, але зараз можуть сказати тільки те, що він худий, невисокий на зріст, лисий.
— Тоді найважливішим буде переглянути записи з камер сусідніх будівель,— кажу я ПТ.— Нам треба зрозуміти, куди Штраус ходив, вийшовши з «Beresford», і кого він зустрів.
— Зрозумів. Ти зараз куди?
Я дивлюся на годинник. Досить роботи на сьогодні. Мої думки швидко зосереджуються на рейтингу 9,85.
— У
———
Я підходжу до
— Ваш батько почув про Вермера,— каже Найджел.— Також він дізнався, що ваша двоюрідна сестра Патриція приїжджала до нас.
Я чекаю.
— Він хоче вас побачити. Каже, що це терміново.
Я штовхаю двері й заходжу до
— Терміново — це сьогодні?
— Ні, це завтра зранку.
— Добре.
— Одне прохання, Віне.
— Кажи.
— Не засмучуйте батька.
— Окей. Як він узагалі, Найджеле?
— Дуже схвильований.
— Через Вермера й Патрицію?
— Так,— каже Найджел і кладе слухавку.
Я проходжу в цокольний поверх
У застосунку знайомств доволі довгий опитувальник, «щоби зрозуміти ваш типаж і підшукати для вас найкращі збіги». Я пропустив усі запитання й одразу пішов у віконце коментарів.
Який ваш типаж?
Я написав одне слово: «Гаряча».
Отакий типаж. Мені байдуже, вона білявка, брюнетка, руда чи лиса. Байдуже, низька вона чи висока, огрядна чи худорлява, біла, чорна чи азійка, молода чи стара — немає різниці.
Мій типаж.
У мене є критерій і рейтинг такого штибу:
—
—
—
—
От і все. Решта ознак, як я вже сказав, не є важливими. Я не маю жодних упереджень чи обмежень, коли йдеться про гарячість. Тому хочу вас запитати: де мої лаври за те, що я такий відкритий до всього?
Я приходжу до номера першим. Застосунок сповіщає, що партнерка буде за п’ятнадцять хвилин. У душі стоять шампунь «Kevis 8» і парфумований крем для душу «Maison Francis Kurkdjian». Я роздягаюся, заплющую очі під широким струменем води з пропульсивної душової лійки «Speakman».
Хвилинку розмірковую про хронологію. Маємо напад шістки із Джейн-стріт. Потім крадіжка творів мистецтва з Гаверфордського коледжу. Далі вбивство мого дядька й викрадення двоюрідної сестри. Це три різні події. Перші дві об’єднує Вермер, якого знайшли у квартирі найвідомішої людини із шістки із Джейн-стріт. Додаємо мою валізу — і стає зрозуміло, що всі три події мають зв’язок.
Який?
Найочевидніша відповідь: Рай Штраус.
Нам відомо, що Штраус був лідером шістки із Джейн-стріт. Ми знаємо, що він володів викраденим Вермером (і, до речі, де Пікассо?). Також валіза, яку востаннє бачили під час викрадення Патриції, була в його квартирі в башті багатоповерхівки.
Чи планував він усі три злочини?
Я виходжу з душу. Місіс 9,85 має ось-ось прибути. Збираюся поставити смартфон на тихий режим, коли телефонує Кабір.
— Я знайшов охоронця, який чергував під час крадіжки полотна.
— Розказуй.
— На момент викрадення він був студентом, що виплачував борг за навчання, працюючи вночі охоронцем.
Я це пам’ятаю. За це критикували і нашу сім’ю, і коледж — бо довірили охороняти безцінні шедеври непрофесіоналам. Ця критика, звісно, була доречною.
— Звуть Ян Корнвелл. Він на той момент лише рік як випустився з Гаверфордського коледжу.
— Де він зараз?
— Усе ще в Гаверфорді, він фактично завжди там був. Ян Корнвелл — професор на кафедрі політології.
— З’ясуй, чи буде він завтра в кампусі, і приготуй гелікоптер. Уранці я лечу до маєтку Локвудів.
— Буде зроблено. Щось іще?
— Потрібна інформація про бар «Malachy’s».
Починаю говорити Кабірові, що мені потрібно, аж тут клацає ліфт.
Прибула Місіс 9,85.
Я швидко закінчую.
— Наступної години — жодних дзвінків,— кажу я, але потім думаю про її рейтинг і додаю,— можливо, наступні дві-три.
Я кладу слухавку, коли вона заходить до номера.
Я припускав, що її висока оцінка буде перебільшенням. Але ні.
Вона завжди була — і зараз є — мінімум 9,85. Якусь мить ми просто дивимося одне на одного. Я в халаті. Вона — у гарно пошитому діловому костюмі, хоча будь-що на ній видається гарно пошитим. Намагаюся пригадати, коли востаннє бачив її наживо. Напевно, коли вони з Майроном розірвали заручини, але подробиць не пам’ятаю. Він кохав її всім серцем, вона ж розбила його на мільйон уламків. Частина мене вважає це незрозумілим і нудним — оці от розбиті серця. А інша частина абсолютно точно розуміє, що я ніколи не дозволив би жодній жінці так мене покинути.
— Привіт, Віне.
— Привіт, Джесіко.
Джесіка Колвер — дуже відома романістка. Вона та Майрон були разом років десять, і розійшлися, бо він хотів урешті-решт осісти, одружитися й мати дітей, а Джесіка насміхалася з цього ідилічного конформізму. Принаймні так вона сказала Майрону.
Невдовзі після того розриву, ми з Майроном побачили в
— Оце так сюрприз,— кажу я.
— Так.
— Я так розумію, не все так гарно в тебе з Роком.
Не дуже зріло з мого боку навмисне переплутати його ім’я, але вже якось так.
Джесіка усміхається — чарівно й захопливо, але все це не сягає далі моїх очей. Пам’ятаю, як ця сама усмішка колись поставила Майрона на коліна.
— Рада тебе бачити, Віне.
Я схиляю голову.
— Справді?
— Звісно.
Ми стоїмо мовчки кілька секунд.
— То що, зробимо це, чи як?
Розділ 11
Урешті-решт відбувається «чи як».
Наступну годину ми з Джесікою проводимо в ліжку й розмовляємо. Не питайте чому, але я кінець кінцем розповідаю їй про Рая Штрауса, Вермера й інші події. Вона близько від мене, дуже уважно слухає. Я вже казав, що не розумію романтичних стосунків. Поки вони з Майроном зустрічалися, я сприймав її як привабливу й неймовірно сексапільну жінку, але навколо таких багато. Я ніколи не розумів його бажання мати одну жінку поруч і миритися з її змінами настрою та драмами. Але зараз, коли вона лежить поруч і так сильно зосереджена на моїх словах, я, можливо, зовсім трохи вловлюю це бажання.
Я зупиняюсь і кажу їй те, про що думаю.
— Ти ж мене ненавидів,— відказує Джесіка.
— Ні.
— Ти вважав нас суперниками.
— Тебе й мене?
— Так.
— За що?
— За Майрона, звісно ж.
Джесіка повертається в ліжку. Вона досі одягнена. Я в халаті.
— Знаєш, я писала матеріал про шістку із Джейн-стріт для
— Коли?
— На одну з річниць того нападу. Двадцяту чи двадцять п’яту, не пригадую. Гадаю, можна знайти в мережі,— вона закладає пасмо волосся за вухо.— Там дуже цікава історія.
— Правда?
— Так, це ідеальний випадок того, що могло би статися, якби. Ті шестеро спочатку планували прийти на інші танці Об’єднаних організацій обслуговування на місяць раніше, але Штраус потрапив до лікарні з апендицитом. А якби він не потрапив? Дехто із шістки злякався і погрожував не з’явитися. А що було б, якби один чи двоє відмовилися? Це ж були просто накурені діти, які хотіли зробити щось хороше. Вони не збиралися шкодити іншим. Що було б, якби? І якби той один коктейль не полетів не туди?
Мене цей аналіз не вражає.
— Усе в житті — це «що було б, якби».
— Згодна. Можна запитання?
Я чекаю.
— Чому тобі не допомагає Майрон? Я до того, що ви завжди грали в Шерлока й Ватсона разом...
— У нього справи.
— З новою дружиною?
Мені ніяково говорити з нею про Майрона.
Вона сідає.
— Ти сказав, що маєш подивитися документалку про шістку із Джейн-стріт.
— Так.
— Спробуймо разом — подивімося, що з цього вийде.
Джесіка лягає на правий бік ліжка, я — на лівий. Наші тіла поруч. Я кладу між нами ноутбук. Вона надягає окуляри для читання й вимикає лампу. Я натискаю кнопку відтворення. Ми починаємо дивитися документальне кіно в неочікувано комфортній тиші. Увесь цей досвід мені здається дивним. Ця жінка завжди була для мене лише надокучливим і незручним продовженням Майрона — і ніколи окремою особистістю. Бачити її та відчувати поруч без прив’язки до нього якось напружено, але не через дискомфорт, а саме тому, що це комфортно. Я вперше бачу її як окрему сутність, а не гарячу подружку Майрона.
Не впевнений щодо своїх відчуттів із цього приводу.
Документалка починається з того, що група ніколи не називала себе «шістка із Джейн-стріт». Вони були лише шістьма випадковими студентами, різношерстою квазігрупою, що відкололася від «Синоптиків» або «Студентів за демократичне суспільство». Назву «шістка із Джейн-стріт» дали їм ЗМІ після того жахливого вечора — просто тому, що ту знамениту світлину з ними шістьма було зроблено в підвалі таунхаусу на Джейн-стріт у Гринвіч-Вілледж. «Саме там, у темному приміщенні,— повідомляє нам серйозний голос,— вони приготували найсмертельніший з усіх відомих коктейлів, коктейль Молотова».
Та-да-да-дааам.
Потім розповідь повертає в минуле, коли Рай Штраус і Арло Шугармен познайомилися шестикласниками в районі Гринпойнт у Брукліні. У фільмі використано стару чорно-білу класичну світлину, на якій Рай та Арло позують у складі команди Малої ліги. Частина дітей стоїть, частина — навпочіпки, і червоним маркером драматично виділено обличчя двох хлопчиків у крайньому правому куті.
«Навіть тоді,— загробним голосом каже оповідач,— Штраус і Шугармен стояли пліч-о-пліч».
Документалісти милостиво пожаліли глядачів і не зробили погано зіграних та освітлених інсценізацій-реконструкцій, які завжди можна побачити в кримінальних драмах. Нам показують справжні події — інтерв’ю з поліцією, з тими, хто вижив після автобусної аварії, з родинами та друзями. Якийсь турист сфотографував, як тікають Рай Штраус і Лейк Девіс. Світлина розмита, але видно, що двоє тримаються за руки. Інші бігли за ними, але обличчя розгледіти неможливо.
У документальному фільмі виділили час на сімох жертв — Крейґа Абеля, Ендрю Дресслера, Фредеріка Гоґана, Вівіан Мартіну, Бастієна Пола, Софію Станч і Александера Вудса.
Джесіка говорить:
— Нагадай розповісти тобі про Софію Станч, коли ми додивимось.
Нам розповідають про п’ятьох підлітків із коледжу Святого Ігнація, які поїхали того вечора до Нью-Йорку, щоби відсвяткувати сімнадцятий день народження Дерріла Ланса. Тоді в барах і клубах ще не було суворої перевірки документів, які підтверджують вік, та й пити можна було вже з вісімнадцяти. Пізніше з’ясувалося, що хлопці їздили до стрип-клубу з промовистою назвою «Шістдесят дев’ять», а потім сіли в нічний автобус до Ґарден-сіті. Про інцидент розповідає Дерріл Ланс, якому на момент фільмування документалки трохи за сорок. Того дня він відбувся лише переломом руки, але його друг Фредерік Гоґан, якому теж було сімнадцять років, загинув. Ланс плаче, розповідаючи про вогонь, паніку, надмірну реакцію водія автобуса.
— Я бачив, як шофер надто різко повернув кермо. Ми їхали лише на двох колесах. Я побачив, як автобус почав виходити з-під контролю й невідворотно летіти в кам’яну стіну. А тоді нас винесло з дороги, наче в уповільненій зйомці...
Далі нам показують пресконференцію, де Ванесса Гоґан відпускає гріхи «шістці».
— Я прощаю їх повністю, бо не мені судити, а тільки Богові. Можливо, так Господь узяв плату з мого сина за його гріхи.
Я трохи обертаюся до Джесіки.
— Це вона каже, що Бог убив її сина за похід до стрип-клубу?
— Напевно. Я брала в неї інтерв’ю для мого матеріалу.
Фільм триває. Тепер про те, як Біллі Рован неочікувано з’явився на порозі Ванесси Гоґан,— вона на екрані розповідає документалістам:
— Ми сіли просто тут, за цей самий стіл на кухні. Я спитала Біллі, чи не хоче він кока-коли. Він сказав, що хоче, і дуже швидко її випив.
— А про що ви говорили?
— Біллі сказав, що то було ненавмисне, що вони не хотіли нікому нашкодити, що просто хотіли висловитися проти війни.
— Що ви тоді подумали?
— Я все думала, який Біллі юний. Фредеріку було сімнадцять, а цьому хлопчині — лише на кілька років більше.
— Що ще сказав Біллі Рован?
— Що побачив мене на телебаченні й хотів почути на власні вуха, що я його прощаю.
— І ви сказали це?
— Так, звісно.
— Це, напевно, було нелегко.
— Цей шлях не має бути легким, натомість має бути благочестивим.
Джесіка обертається до мене.
— Це гарний рядок.
— Згоден.
— Вона й мені його казала.
— І?
Джесіка знизує плечима.
— Звучало надто відрепетирувано.
На екрані тим часом Ванесса каже:
— Я намагалася переконати Біллі піти до поліції, але...
— Але?
— Він був надто наляканий. Його обличчя. Навіть зараз я іноді думаю про нажахане обличчя. Він просто вибіг із моєї кухні.
Я шепочу:
— Вона гаряча.
— Фу.
— Ти так не думаєш?
— А ти не змінився, Віне, чи не так?
Я усміхаюсь і знизую плечима.
— А що ти подумала, коли говорила з нею?
— Два слова — геть божевільна.
— Бо вона релігійна?
— Бо вона божевільна. І брехуха.
— Ти думаєш, що Біллі Рован до неї не приходив?
— Та ні, приходив. Цьому є багато доказів.
— Добре, тоді що?
— Не знаю. Усі реакції Ванесси Гоґан були наче недоречні. Я розумію, що можна вірити, ніби твій син потрапив у краще місце чи що це воля Господня, але вона не плакала, не горювала. Здавалося, що вона на таке очікувала. Ніби це не було несподіванкою.
— Усі горюють по-різному,— кажу я.
— Так, дякую за це заспокійливе кліше, Віне. Але я не про це.
Джесіка лягає на бік, обличчям до мене. Я роблю те саме. Між нашими вустами кілька сантиметрів. Вона неймовірно гарно пахне.
— Так от, Софія Станч,— каже Джесіка.
Одна із жертв шістки із Джейн-стріт.
— Так, що про неї?
— Її дядько — Неро Станч.
Неро Станч у ті часи був важливою шишкою в організованій злочинності. Я лягаю на спину й закладаю руки за голову.
— Цікаво.
— Справді?
— Лейк Девіс не лише змінила ім’я, а й усю свою ідентичність, і переїхала до Західної Вірджинії. Я запитав її, чи вона це зробила, щоб її не знайшов Рай Штраус.
— І що вона сказала?
— Точні слова: «Не лише Рай».
— Тобто вона боялася ще когось. І кого ж, як не Неро Станча?
Ми додивляємося документальний фільм, і Джесіка просить показати мій список людей, яких потрібно допитати. Я показую. Ми дописуємо Ванессу Гоґан. Чому б і ні? Це остання людина, що бачила Біллі Рована.
— А Неро Станч ще живий? — питає Джесіка.
Я киваю.
— Йому дев’яносто два.
— Тобто він уже не в грі.
— Неможливо бути повністю поза грою, але так.
Я додаю до списку й Станча. Ми досі в ліжку. Джесіка зустрічає мій погляд і витримує його.
— Віне, то ми це зробимо?
Я нахиляюся, щоб її поцілувати. Але зупиняюся. Вона усміхається.
— Не можеш?
— Не через це,— кажу я.
Я не до кінця розумію, що відчуваю, і мене це дратує. Джесіка з Майроном давно розійшлися. Він щасливо одружений з іншою жінкою. Ця жінка приголомшливо красива — категорія «дуже-дуже гаряча» — і не проти сексу.
Джесіка підхоплює мою наступну думку й говорить її вголос.
— Якщо секс для тебе — така проста штука, то чому не можеш?
Я не відповідаю. Вона встає з ліжка.
— Мабуть, тобі варто про це подумати,— кидає вона.
— Немає потреби.
— Справді?
— Я досі сприймаю тебе як дівчину Майрона.
Вона усміхається.
— Точно?
— Так.
— І все?
— А що ще?
— Не знаю. Щось більш,— Джесіка піднімає очі, шукаючи правильне слово,— приховане.
— Ой, я тебе прошу. Чи не могла б ти бути більш очевидною?
— Один із нас не може.
— Повертайся в ліжко. Дозволь мені переконати тебе в протилежному.
Але вона вже прямує до ліфта.
— Я справді була рада тебе бачити, Віне. Я серйозно.
І вона йде.
Розділ 12
Я повертаюся до «Beresford» о першій ночі.
Гормуз помічає мене біля дверей і поспішає відчинити. Я махаю фальшивим посвідченням ФБР і кладу його назад до кишені піджака. Я знаю, що видавати себе за офіцера Бюро є порушенням закону, але ось у чому бонус бути багатим: за такі злочини до в’язниці не потрапляють. Багатії наймають юристів, які перекручують реальність у тисячу способів так, що врешті-решт вона робиться нерелевантною. Вони скажуть, що Гормуз набрехав, або що я, очевидно, просто пожартував. Вони заперечуватимуть, що я взагалі показував документ, а якщо все потрапило на камеру спостереження, то скажуть, що я показав світлину людини, до якої прийшов у гості. Багатії можуть тихенько нашепотіти щось на вухо дружнім політикам, суддям, прокурору. Пожертвувати грошей на їхні кампанії чи домашніх улюбленців.
І все зам’яли б.
А якби з якогось дива цього не сталося — якби в одному випадку на тисячу органи влади дізналися про порушення, витримали тиск, передали справу до суду та знайшла присяжних, які визнали б мене винним у тому, що я видавав себе за офіцера,— то покаранням ніколи не було б тюремне ув’язнення. Багаті хлопці, як я, до тюрми не сідають. Ми — затамуйте подих! — платимо штрафи. А оскільки в мене вже море грошей, у сто разів більше, ніж я міг би витратити за все життя, то чому щось має мене стримувати?
Вам здається, що я занадто відвертий?
Схожі підрахунки я постійно роблю у своєму бізнесі. Саме тому багато хто обирає обходити й порушувати правила, шахраювати. Шанси бути спійманим? Невеликі. Шанси бути притягнутим до відповідальності? Ще менше. Якщо таки спіймають, можливо, доведеться заплатити штраф, який буде меншим, ніж сума вкрадених грошей? Просто чудово. Шанси на реальний термін ув’язнення? Математичне значення, що постійно наближається до нуля. Мені від усього цього гидко. Я не терплю шахраїв і злодіїв, особливо тих, хто робить це не для того, аби прогодувати голодну сім’ю.
Проте я тут, зі своїм фальшивим посвідченням.
Я здаюся вам лицеміром?
— Так, відлюдник був схожий на вампіра,— розповідає мені Гормуз.— Виходив лише вночі.
У Гормуза настільки примружені очі, що я не розумію, як він узагалі щось бачить. Він має пузо, що нагадує шар для боулінгу, й обличчя, на якому щетина з’являється одразу після гоління.
— Бажаєте чогось випити? Можливо, кави? — питає він.
Гормуз тримає чашку, яка колись була білою, але зараз має колір зубів курця.
— Ні, дякую. Наскільки я розумію, загадковий пожилець користувався цокольним виходом.
— Так, це було дивно.
— Чому?
— Бо він виходив отам, зліва, а тоді однаково мав обходити будівлю та йти перед головним входом. І проходив повз мене.
— Тобто так він робив більше кроків?
— Більше кроків, довше їхати ліфтом, у цьому просто не було сенсу. Крім одного.
— Чого саме?
— У вестибюлі купа камер, а на шляху від ліфта до виходу в цоколі — тільки одна.
Це має сенс.
— А він колись із вами розмовляв?
— Мужик із башні?
— Так.
— Жодного разу. Він проходив повз мене точно за годинником щосереди. Це була приблизно четверта ранку. Напевно, тоді краще казати, що це був ранок четверга? Але надворі ще було темно,— Гормуз хитає головою.— Та менше з тим. Це тривало роками. Я завжди кивав і казав: «Добрий вечір, містере». Я ввічливий, він же один із пожильців. Я ставився до нього з повагою незалежно від того, як ставився до мене він. Більшість пожильців у нас чудові — називають мене на ім’я, просять у такий саме спосіб називати їх. Але я так не роблю. Я краще покажу, як їх поважаю, розумієте, про що я? Я працюю тут вісімнадцять років, і скажу вам, що досі не бачив і половини людей, що живуть у цій будівлі. Вони лягають спати до опівночі, ще до того, як я приходжу на роботу. А той чоловік із башти? Я йому кивав щоразу й казав: «Добрий вечір, містере». Він же просто тримав голову опущеною. Завжди мовчав, ніколи не піднімав очей. Ніколи не показував, що мене помітив.
Я мовчу.
— Послухайте, не хочу, аби ви мене неправильно зрозуміли. Я знаю, що він помер і все таке, тому не варто говорити про нього погано. Але я думаю, що в нього були проблеми. Ґленда, моя дружина, дивиться всілякі шоу про відлюдників — і вона мені сказала, що це справжня хвороба. Можливо, і в цього таке було. Не подумайте, ніби я радію, що він помер.
— Ви сказали про кожну середу в той самий час.
— Що?
— Що він проходив повз вас щосереди вночі.
— Радше в четвер рано-вранці. Дивно приходити на роботу опівночі. Сьогодні так. Я прийшов вночі в середу, а зараз котра година?
Я дивлюся на годинник.
— Майже тридцять хвилин на другу.
— Тобто це вже не середа, це початок четверга.
— Нехай буде початок четверга,— кажу я, бо ця тема для мене нецікава й нудна.
— Так, добре.
— Ви сказали, що бачили, як він проходить повз вас щочетверга о четвертій ранку.
— Правильно.
— Постійно?
— Так.
— Як довго це тривало?
— О, роками.
— Улітку, восени, навесні, узимку?
— Так, в усі пори. Тобто бувало, що він не з’являвся, точно пригадую таке. Місяцями я його не бачив узагалі. Можливо, він літав до Флориди на зиму, не знаю. І були ночі, ну, робота тиха. Я сиджу. Можу встромити навушники AirPods і дивитися щось на Netflix, розумієте? Але щойно хтось торкається дверей — бум! — і я прокидаюся. Ми замикаємо їх після опівночі. Тож, можливо, іноді він проходив повз, а я не бачив.
— Чи бачили ви колись, щоби він виходив в інший час?
— Ні, не думаю. Завжди о четвертій ранку чи десь так.
Я обмірковую почуте.
— А о котрій відлюдник повертався?
— Він довго не ходив. Я думаю, він просто прогулювався. Повертався за годину. Можливо, іноді більше. Не було однакової тривалості. Слухайте, я гадав, що він дивак, хоче побути на самоті. Тому й ходить по ночах. Я чув і про дивніші речі.
— Коли він проходив повз вас, то в який бік ішов?
— На схід.
Я дивлюся на вулицю в напрямку, який показує Гормуз.
— До парку?
— Так.
— Щоразу?
— Саме так. Я думав, що він на прогулянку ходить. Дивний час для цього, хоча парк зараз набагато безпечніший, ніж колись, але я не пішов би туди гуляти о четвертій ранку.
Я думаю про це. Четверта ранку. Міркую, чи може це бути підказкою.
Гадаю, що так.
— Коли ви востаннє бачили, щоби він отак виходив? — питаю я.
— Нещодавно. Минулого тижня, певно. Чи позаминулого.
Я розумію, що це було за день до того, як Штрауса вбили. Він вийшов на свою звичну ранкову прогулянку в четвер. А в п’ятницю вийшов знову, уперше за цілу вічність у денний час, і повернувся зі своїм імовірним убивцею.
У мене є план.
———
Я стою в тіні навпроти «Malachy’s».
Зараз четверта ранку. За законом Нью-Йорку, міські бари мають припиняти продавати алкоголь о четвертій ранку. Збіг? Я сподіваюся, що ні.
Кажуть, що Нью-Йорк ніколи не спить. Можливо, так і є, але зараз його очі ледь розплющені й голова виснажено схиляється на груди. Мій рептильний мозок, цей інстинкт виживання, остерігається вимикатися. Йому подобається готовність. Навіть коли я проводжу звичайний день, рептильний мозок перебуває в пошуку потенційних (або помилково сприйнятих) ворогів і загроз.
Я ховаюся та спостерігаю за дверима «Malachy’s». Я переодягнувся в бігові штани й кофту з каптуром. Ні, це не худі. Це кофта з каптуром. Я ніколи в житті не одягнув би худі. Я терплячий. Спокійно чекаю, слухаючи в навушниках плейліст, який створив для мене Кабір: Мік Мілл, Big Sean та 21 Savage. Десь рік чи два тому я спочатку взагалі не зрозумів цієї музики й насміхався з неї, але потім почав любити те, що ми називаємо реп або хіп-хоп. Я знаю, що ця музика, як і бар «Malachy’s», створена не для мене, але закладена в ній злість мене приваблює. Також мені подобається гуманізм у цих відчайдушних позерстві та браваді — вони так сильно намагаються видаватися міцними горішками, але їхня нужденність і невпевненість аж такі очевидні, що можу припустити: вони самі знають, що слухачі розуміють цей жарт.
Просто зараз, поки Кетлін із колегою-барменом закривають бар, Мік Мілл жаліється мені у вуха, що не може довіряти жінкам, бо в нього проблеми з довірою.
Я чую тебе, мій неспокійний друже.
Кетлін прощається з барменом. Він прямує на захід до Бродвею, імовірно, на метро. Кетлін перетинає Коламбус-авеню й продовжує цілеспрямовано йти на схід Сімдесят другою вулицею. Вона живе, як я знаю з досліджень Кабіра, на Шістдесят восьмій, біля Вест-Енд-авеню.
Коротко кажучи, вона не йде додому.
Я йду за нею, спостерігаючи з іншого боку вулиці. За дві хвилини вона минає «Dakota» й заходить до Центрального парку. О такій годині тут практично нікого немає, принаймні я нікого не бачу. Стежити буде важче. У нас усіх є рептильний мозок, чи не так? А в ситуації, коли ти жінка й сама йдеш парком, а за тобою стежить чоловік у кофті з каптуром — незалежно від того, наскільки гарною є ця кофта,— таке помічаєш.
Кетлін рушає на північ тротуаром понад тим, що називається просто Озеро, а я йду паралельною стежкою західніше від неї, яка проходить крізь чагарник. Цей шлях темний і не найбезпечніший у такий час, але, по-перше, я завжди озброєний, а по-друге, якщо ви досвідчений грабіжник, то не будете полювати в такій віддаленій місцині, де на грошовиту жертву доведеться чекати дні, тижні, місяці.
У якийсь момент я втрачаю Кетлін із поля зору, але ненадовго. Вона йде на північ, у бік входу до простору дикої природи, відомого як Рембл, що біля північного берега Озера. Рембл — це майже сімнадцять гектарів заповідної природної території, зі звивистими доріжками, старими мостами й величезним різноманіттям рельєфу, флори та фауни. Так, тут можна спостерігати за пташками, але в менш просвітницькі часи Рембл був найбільше відомий як місце для зустрічей гомосексуалістів. Там геї «курсували», як ми тоді казали. Це було місце, де геїв гіпотетично не мали би ображати ті, хто цього хотів, але, безперечно, абсолютно безпечним воно не було.
Кетлін зупиняється на мосту, перекинутому над озером у саме серце Ремблу. У воді відображається глянцевий місяць, і я бачу її силует. Минає хвилина. Кетлін не рухається. Я не бачу сенсу ховатися далі.
Іду стежкою в її бік. Вона чує мої кроки й вичікувально обертається.
— Вибач, що розчарував тебе,— кажу я, коли вона мене бачить.
Кетлін трохи відсахується.
— Зачекай, я тебе знаю.
Я мовчу.
— Якого біса, ти що, за мною стежиш?
— Так.
— Що тобі треба?
— Рай Штраус сьогодні не прийде.
— Що? Хто?
Але я бачу страх в її очах.
— Не розумію, про що ти,— продовжує вона.
Я підходжу ще ближче, щоби вона бачила розчарування на моєму обличчі.
— Ти можеш і краще.
— Що ти хочеш?
— Аби ти мені допомогла.
— Чим?
— Рая вбили.
Я кажу це просто та спокійно. Розповідати погані новини — не найсильніша моя сторона.
— Його...
— Так, убили.
У неї на очах виступають сльози. Кетлін прикладає кулак до рота, щоби приглушити крик. Я чекаю, даю їй хвилину. Вона опускає кулак і кліпає на місячне світло.
— Це ти його вбив?
— Ні.
— Збираєшся вбити мене?
— Якби я мав такий план, ти вже була б мертва.
Здається, це її не дуже заспокоює.
— Що тобі від мене треба?
— Твоя допомога,— повторюю я.
— З чим?
— Я шукаю його вбивцю.
Розділ 13
Кетлін мовчить, поки ми йдемо Центральним парком до Сімдесят другої вулиці й далі до мого помешкання. Ворота арки «Dakota» зачиняють на ніч. Я натискаю дзвінок — виходить Том і відчиняє. Він звик, що я приводжу додому жінок у будь-який час доби, хоча останніми роками їх не так багато, але гадаю, що старший вік Кетлін його дивує.
Ми проходимо внутрішній двір з двома фонтанами й піднімаємося ліфтом до моєї квартири з видом на парк. Деяких лякає моє житло, але не Кетлін. Поки ми йшли сюди, вона заспокоїлася, тому підходить просто до вікна й визирає назовні. Рухається впевнено, з піднятою головою та сухими очима. Її одяг пом’ятий після довгого робочого дня, а блузка розстібнута рівно на ґудзик нижче загальноприйнятої норми — звичайна справа, якщо ти працюєш на барі. Я купив цю квартиру з повним умеблюванням у відомого композитора, що жив тут тридцять років. Можливо, ви вже уявляєте цей інтер’єр: темно-вишневе дерево, високі стелі, інкрустовані дерев’яні меблі, антикварні шафи, кришталеві люстри, величезний камін із латунним приладдям, витіюваті східні шовкові килими, червоно-бордові оксамитові крісла. Якщо так, то ви маєте рацію. Майрон називає мою квартиру «Повернення Версалю», що водночас і влучно стосовно враження, і технічно неправильно в усіх сенсах, оскільки тут немає нічого з тієї місцевості чи епохи.
Я наливаю Кетлін коньяку й простягую склянку.
— Звідки ти знаєш? — питає вона.
Припускаю, вона каже про свої щотижневі зустрічі в парку з Раєм Штраусом. Я, звісно, не знав напевне. Просто довірився інтуїції.
— По-перше, ти стоїш на обліку в поліції за дванадцять арештів — і всі за громадянську непокору на різних протестах.
— І що?
— Ну, це по-перше.
— А по-друге?
— Ти мені говорила, що почала працювати в «Malachy’s» 1978 року. Натомість Френкі сказав, що ти там підробляла на пів ставки ще з 1973-го.
— Френкі багато патякає.— Кетлін відпиває коньяку.— Рай справді мертвий?
— Так.
— Я його любила, знаєш. Дуже довго любила.
Я так і думав. Кетлін не «врятувала» Лейк Девіс — а якщо й так, то мимохіть. Допомагаючи Лейк здатися ФБР, вона насправді переслідувала іншу мету — прибрати суперницю за любов Штрауса.
— Хто його вбив?
— Я сподівався, що, можливо, ти зможеш мені з цим допомогти.
— Я не знаю, у який спосіб. У поліції є підозрювані?
— Жодного.
Кетлін робить глибокий ковток і відвертається до вікна.
— Бідолашна змучена душа. Та всі вони насправді. Шістка із Джейн-стріт. Вони не хотіли нікому нашкодити тієї ночі.
— Це я чую постійно.
— Діти-ідеалісти. Як і всі ми тоді. Ми хотіли змінити світ на краще.
Я хочу згорнути цю банальщину з виправданнями й повернути обговорення у більш продуктивний для розслідування бік.
— Ти знала, де жив Рай увесь цей час?
— Так, звісно. У «Beresford»,— вона обертається до мене.— Ти бачив його світлини? Маю на увазі, коли він був молодий. Боже, він був такий гарний. Такий харизматичний. Сексуальний до нестями.
У відображенні вікна я бачу, як Кетлін усміхається.
— Я знала, що він травмована людина — я це одразу зрозуміла,— але мене завжди приваблювали небезпечні чоловіки.
— Хто ще знав, що Рай жив у «Beresford»?
— Ніхто.
— Упевнена?
— Точно.
— Ти колись була в нього?
— У «Beresford»? Ніколи. Він ніколи не пускав гостей. Я знаю, що це звучить дивно. Але Рай і був диваком. І ставав чуднішим із кожним днем. Справжнім відлюдником. Нікого ніколи не пускав додому. Надто боявся.
— Чого саме?
— Хтозна. Він був хворий,— вона зважує секунду й продовжує,— принаймні я так думала. Але, можливо, не знаю, у нього були причини боятися.
— Як Рай опинився в «Beresford»?
— Як почав жити в башні?
Я киваю.
— Коли Лейк здалася, ми з Раєм почали зустрічатися. Він переїхав до мене, я жила на Амстердам-авеню біля Сімдесят дев’ятої вулиці, у будинку над китайським рестораном. Потім там відкрили магазин матраців, ще пізніше — взуттєвий. Згодом — манікюрний салон. Тепер там азійський фьюжн, що для мене звучить, як китайський ресторан із прибамбасами. Усе тече, усе змінюється та повторюється, чи не так?
— Усе так.
— Хоча куди воно тече? Якщо все повторюється?
Я зітхаю.
— Менше з тим.
— Так чи інакше, на моєму поверсі був також масажний салон. Не той, про який ти думаєш, а законний. Дешево, без викрутасів, і все легально. Принаймні я так думала. Але хто знає? Усі ці «хепі-енди». Та байдуже, я просто теревеню, вибач.
Я намагаюся звучати м’яко, щоби заохотити її розповідати.
— Нічого страшного.
— Ми з Раєм були щасливі. Ну щось типу такого. Я вже казала, що знала, на що йду. Це точно не мало бути назавжди, та я і сама не люблю вічність. Мої стосунки з чоловіками нагадують родео з биками — збудливо, цікаво, і я впевнена, що зрештою саме мене скинуть і я зламаю ребро, коли впаду на землю.
Кетлін мені подобається.
Вона обертається і дарує мені добре награну довгу напівпосмішку.
— А це родео тривало більше, ніж я сподівалась.
— Як довго?
— Як пара — час від часу роками. Як друзі — до цього дня.
— Мені шкода.
— Закладаюся, що це Станчі його знайшли.
— Неро Станч?
— Родина завжди хотіла помститися, розумієш. Тієї ночі померла його племінниця чи щось таке. Рай завжди думав, що інших вони знайшли.
— Станчі?
— Ага.
— Рай думав, що родина Станчів убила інших із шістки із Джейн-стріт?
— Так, десь так. Та дівчинка з родини Станчів, яку вбили,— я думаю, бізнесом зараз керує її брат,— вона знизує плечима.— Рай дедалі більше їхав із глузду й ставав більш параноїдальним із віком. У кращому разі, він був нестабільним. Іноді, без жодної причини, він починав думати, що його переслідують копи або Станч,— просто тому, що чув дивний звук або хтось дивно на нього дивився. Можливо, через ретроградний Меркурій. Хтозна. Тож Рай тікав на деякий час. Іноді його не було місяцями. Потім він просто з’являвся одного дня і хотів знову жити зі мною. Він так і робив — повертався і жив зі мною, аж поки знайшов квартиру в «Beresford».
— Коли це було?
— Якого року? Зараз пригадаю. Середина дев’яностих.
Гм. Це приблизний час, коли було викрадено полотна.
— Ви бачилися щотижня?
— Так. Із Раєм відбувалося щось погане, і воно дедалі погіршувалося. У нього були проблеми, які насправді були хворобою, знаєш, як-от рак чи серцеві захворювання. Можливо, невиліковні, я не знаю. Але якщо взяти це все, його параною, та додати той факт, що за ним справді полювали — ФБР, родина Станчів, хто завгодно. Ще він постійно відчував провину за ту жахливу ніч, і — бам! — як із коктейлями Молотова. Тож коли Рай переїхав у ту башту, він уже не міг упоратися із життям. Він закрився від світу.
— Крім тебе.
— Крім мене,— вона знову награно посміхається.— Але я доволі особлива.
— Не маю сумнівів.
Ми що, фліртуємо?
Я продовжую.
— Коли ви бачилися на щотижневих рандеву в парку, то що робили?
— Переважно говорили.
— Про що?
— Про що завгодно. Останніми роками він був не дуже розумним.
— Але ви однаково бачилися?
— Звісно.
— І ви розмовляли?
— Також іноді я йому дрочила.
— Мило з твого боку.
— Він хотів більшого.
— А хто б не хотів?
— Отож. І я пробувала — так, по старій дружбі. Я вже казала, що колись він був до біса гарним, десь як ти. Але 2000 чи 2001 року він утратив свою фізичну привабливість. Принаймні для мене,— Кетлін веде бровою.— Але подрочити — теж добре.
— Правдиві слова,— погоджуюся я.
Кетлін дивиться на мій пах. Мені це подобається. Визнаю, я спокусився. Так, вона старша за мене, але в неї є ця вроджена сексуальна привабливість, якої не навчиш,— до того ж із Джесікою мені не перепало. Кетлін підходить до кришталевого графина й жестом питає, чи може долити собі ще. Я киваю.
— За Рая,— каже вона.
— За Рая.
Ми цокаємося склянками.
— А ще він боявся, що люди вкрадуть його речі.
— Які саме?
— Не знаю. Якийсь мотлох у його квартирі.
— Він тобі колись розповідав про свій мотлох?
— Га?
— Ну, про те, що в нього було в квартирі.
— Ні.
— Ти бачила новини про знайденого викраденого Вермера?
У неї смарагдові очі із жовтими цятками. Вона кидає на мене погляд поверх склянки з коньяком.
— Ти що, кажеш, що...
— У його спальні.
— Святий Боже,— Кетлін хитає головою.— Це багато пояснює.
— Наприклад?
— Наприклад, де він узяв гроші на квартиру. Там іще якісь картини було викрадено, чи не так?
— Так.
— Десь у Філадельфії?
— Дуже близько.
— Рай багато їздив до Філадельфії після втечі. У нього там були друзі, наскільки я знаю, можливо, і дівчина. Тому так, я вірю, що Рай міг це зробити. Можливо, продав одне-два полотна, і так отримав гроші.
Це має сенс.
— Ти помітила в ньому якісь зміни останнім часом? — питаю я.
— Ні, не дуже,— потім, подумавши ще трохи, вона каже.— Хоча, якщо подумати, то так, було щось, але я не вважаю, що це якось пов’язано.
— Розкажи.
— Його банк пограбували. Принаймні так мені сказав Рай. Він дуже через це хвилювався. Я казала йому не перейматися. Банки ж повинні відшкодувати збитки, якщо їх пограбували, чи не так?
— Так, загалом.
— Але він не заспокоювався.
Я обмірковую почуте.
— А він це собі не вигадав?
— Ні-ні, про банк писали в
— На телефон?
— Не знаю, щойно це згадала.
— У нього був телефон?
— Якийсь підставний, що я купила йому в
На місці вбивства не знайшли телефону, наскільки я знаю. Цікаво.
— Він ніколи не носив його із собою,— продовжує Кетлін.— Боявся, що його вистежать. Рай просто перевіряв повідомлення раз чи двічі на тиждень.
— І банк йому написав?
— Так, здається. Чи вони залишили повідомлення швейцару. Хотіли, щоби він прийшов у відділення чи щось таке.
— І він пішов?
— Не знаю.
Я думаю над цим.
— Рай Штраус вийшов із будівлі вдень у п’ятницю. Менш ніж за годину він повернувся з кимось.
— До своєї квартири? З гостем?
— Низький лисий чоловік. Вони пройшли цокольним поверхом.
— Це, певно, був убивця,— Кетлін хитає головою.— Бідний Рай. Я за ним сумуватиму.
Вона перехиляє склянку й підходить до мене ближче. Дуже близько. Я не відступаю. Вона кладе руки мені на груди. У неї занадто тісна блузка. Кетлін дивиться на мене смарагдовими очима. Її рука повільно рухається моїм тілом і торкається яєчок.
— Я не хочу залишатися сама цієї ночі,— шепоче вона, ідеально їх стискаючи.
Тому Кетлін лишається.
Розділ 14
Я сплю, хоча «сплю», можливо, не зовсім вдале слово для опису цієї ночі в антикварному бароковому ліжку з чотирма колонами з різьбленого червоного дерева та вишитим мереживним балдахіном. Визнаю, це ліжко — перебір. Воно абсолютно домінує в кімнаті — колони майже впираються в стелю,— але таки створює настрій.
На світанку Кетлін цілує мене в щоку й шепоче:
— Знайди покидька, який його вбив.
У мене немає бажання мститися за Рая Штрауса, особливо з огляду на те, що він, імовірно, учинив одну чи більше з наведених нижче речей (у хронологічному порядку): украв картини моєї родини, убив мого дядька, викрав і ґвалтував мою двоюрідну сестру.
Тож виникає запитання: якою є мета моїх пошуків?
Я встаю і приймаю душ. Сідаю у гвинтокрил. Коли я приземляюсь у маєтку Локвудів, батько вже чекає на мене. На ньому блакитна кофта, штани кольору хакі, лофери з китицями та червона краватка-аскот. Таке вбрання він носить практично щоденно — з легкими варіаціями. Його поріділе волосся зачесане назад. Батько стоїть, заклавши руки за спину та злегка піднявши плечі. Я бачу в ньому себе за тридцять років, і мені це не подобається.
Ми вітаємося міцним рукостисканням і ніяковими обіймами. Мій батько має пронизливі блакитні очі, які наче все знають,— навіть зараз, коли його розум затуманений і нестабільний.
— Радий бачити тебе, сину.
— Я теж.
У нас однакове ім’я — Віндзор Горн Локвуд. Він другий, я — третій. Його називають Віндзор. Мене, як і мого любого дідуся, Він. У мене немає синів, тільки біологічна донька, тож якщо я, за словами батька, «не піднатужуся», то ім’я Віндзор Горн Локвуд закінчиться на третьому. Я не бачу в цьому особливої трагедії.
Ми рушаємо в бік головного будинку.
— Я так розумію, Вермера знайшли,— починає батько.
— Так.
— Чи вплине це негативно на родину?
Дивне запитання для початку, але я не здивований.
— Не бачу, у який спосіб.
— Чудово. Ти бачив Вермера на власні очі?
— Так.
— Він неушкоджений?
Я киваю, і батько продовжує:
— Це чудові новини. Просто неймовірні. А як щодо Пікассо?
— Немає.
— Це дуже погано.
Попереду ліворуч стоять стайні. Мій батько навіть не дивиться на них. Можливо, вам цікаво, чому я продовжую надавати їм великого значення, тому скажу: я не мав би так на цьому зациклюватися. Я помилявся. Я звинувачував свою матір, і це було помилкою з мого боку. Тепер я це розумію. Але заради справедливости, мені було лише вісім років.
Як би це пояснити, щоби не здаватися грубим?..
Коли мені було вісім років, невдовзі після похорону дідуся, ми з батьком, нічого не підозрюючи, зайшли до стайні. Це була пастка. Тепер я це знаю. Але тоді не знав. Та тоді я багато чого не знав.
Не буду довго тягнути: ми зайшли й побачили мою голу матір на чотирьох, а ззаду неї був інший чоловік.
Усе, як у коней.
Я майже бачу, як ви з розумінням киваєте. Цей епізод проливає стільки світла, думаєте ви й цокаєте язиком. Це пояснює, чому я не можу зблизитись із жінками, чому розглядаю їх тільки як об’єкти для сексу, чому боюся, що мені зроблять боляче. Доволі дивно, але коли я згадую той день, то переважно бачу не матір на колінах, не руку коханця, що тягне її за волосся, не її закочені очі. Ні, найяскравіше я пам’ятаю попелясте обличчя мого батька, його злегка роззявлений рот, майже як зараз після інсульту, його застиглі очі, що дивилися в порожнечу.
Я вже казав, що мені було вісім років. Я так ніколи й не пробачив матері.
Мене це злить.
Знаю, що мою поведінку можна зрозуміти, але за багато років, коли я дивився, як моя мати помирає на лікарняному ліжку, то зрозумів, якою дурною тратою часу це все було. Тут доречним буде кліше — життя справді надто коротке. Я думаю про те, що втратила вона та що втратив я, що просте прощення могло поліпшити її коротке життя, і моє. Чому я тоді цього не бачив? Я прожив життя, у якому мало про що шкодую. Та найбільше я шкодую про те, як ставився до власної матері. Я ніколи не замислювався над тим, що, можливо, у моєї матері були власні причини або вона не розуміла, або — як і всі ми хоча б раз у житті — припустилася жахливої, трагічної помилки. Моя мати була дуже юною, вона завагітніла й вийшла заміж за мого батька в дев’ятнадцять років. Можливо, у неї були потреби, яких вона не могла висловити. Або, як і її старшого сина, мати не влаштовувала моногамія. А можливо, мій батько, який зрештою одружився ще двічі, й атрибути маєтку Локвудів занадто сковували та обмежували її, не давали дихати на повні груди. Можливо, моя мати не хотіла руйнувати сім’ю чи ранити дітей, може, вона щиро кохала того чоловіка. Ніхто не знає правди, принаймні не я — бо ніколи не питав, ніколи не давав їй шансу пояснити, відмовлявся слухати, аж поки стало надто пізно. Я був дитиною, але дуже впертою дитиною.
Урешті-решт я зруйнував ті стайні, щоби позбавитися жахливого спогаду, спільного для нас із батьком. Але зараз я бачу нову будівлю й думаю, що це пам’ятник моїм глупоті та впертості, моїй марнотратній помилці в судженнях.
Батько тримається за мене, щоби зручніше йти.
— Коли нам повернуть Вермера?
— Скоро.
— Добре. І більше жодних позичань наших картин,— суворо каже він.— Ми не якісь великі колекціонери. Наші два шедеври більше ніколи покинуть маєтку.
Я з його наміром не згоден, але зараз не бачу сенсу це озвучувати. Дуже люблю батька, хоча насправді в ньому мало що викликає захоплення. Він — стандартний власник трастового фонду, такий собі нероба. Батько успадкував великі гроші, що дало йому купу можливостей — і він обрав присвятити життя власним уподобанням: гольфу, тенісу, елітним клубам, подорожам, читанню та самоосвіті. Він багато п’є, але я не певен, що його можна вважати алкоголіком. Робота його не цікавить, але, з іншого боку, навіщо йому це? Він робить благодійні внески так само, як і більшість багатіїв,— достатньо, щоби здаватися щедрим, але не настільки, аби це його хоч якось обтяжувало. Батько дуже турбується про зовнішні атрибути й репутацію. Спадкоємцям великих грошей притаманна дивна психологія, бо глибоко всередині вони усвідомлюють, що нічого не зробили, аби мати такі статки, що це просто удача, проте водночас абсолютно не припускають, що вони не є особливими? От і мій тато страждає від такої хвороби. «У мене є все це,— думають такі багатії,— відповідно, я чимось кращий за інших». Це призводить до постійної внутрішньої боротьби задля підтримання фальшивого наративу про те, що вони «заслужили» ці гроші, що вони їх «гідні». І такі люди відкидають очевидну правду, що доля і випадковість мають більше спільного з їхнім життям, ніж особисті «геніальність» чи «працьовитість»,— аби не зруйнувати власноруч створеного міфу.
Проте мій батько й подібні до нього знають правду. Глибоко всередині. Ми всі знаємо. Вона переслідує нас. Змушує нас компенсувати. Вона отруює.
— У новинах сказали,— починає батько,— що Вермер був у квартирі в Нью-Йорку.
— Так.
— І що злодія знайшли мертвим.
— Можливо, злодій не один,— нагадую я йому.— Але так, цього вбили.
— Знаєш його ім’я?
— Рай Штраус.
Ми не зупиняємося, але батько трохи сповільнюється. Міцно стуляє губи.
— Ти знаєш, хто це? — питаю його.
— Ім’я знайоме.
Я коротко розповідаю про шістку із Джейн-стріт. Батько уточнює подробиці. Ми підходимо до входу в будівлю. У вестибюлі жінка витирає пил. Коли ми заходимо, вона безшумно зникає — так її навчили. Персонал у будинку носить коричневу форму — щоби пасувало до дерев’яних меблів, працівники надворі вдягнені в зелену, щоби гармоніювати з газоном. Такий камуфляж вигадала ще моя прабабуся. Локвуди добре ставляться до обслуги, але саме як до персоналу. Коли мені було дванадцять, мій батько помітив, що один із садівників зробив перерву, аби подивитися на захід сонця. Батько показав на горизонт і сказав мені:
— Бачиш, який гарний маєток Локвудів?
— Так, звісно,— відповів юний я.
— І вони теж,— він показав на садівника.— Цей працівник має можливість насолоджуватися тим самим краєвидом, що й ми. Для нього все не відрізняється, чи не так? Він бачить те саме, що й ми: той самий захід сонця, ту саму лісову смугу. Але чи цінує він це?
Не думаю, що тоді я усвідомлював, яким страшним невігласом був мій батько.
Ми всі є майстрами самораціоналізації. Усі шукаємо способи виправдати власний наратив. Перекручуємо його, щоби викликати до себе більше симпатії. Ви теж таке робите. Якщо ви читаєте ці рядки, то, без сумніву, належите до чи не найкращої частини населення в історії. Ви відчули розкіш, яку в історії людства мало хто міг собі навіть уявити. Але замість цінувати це, замість робити більше, щоби допомогти тим, хто перебуває нижче за нас, ми нападаємо на тих, кому пощастило ще більше, за те, що вони роблять недостатньо.
Звісно, це людська природа. Ми не бачимо власних недоліків. Як каже мати Майрона, Еллен Болітар: «Горбун не бачить власного горба».
До нас визирає Найджел.
— Вам щось потрібно?
— Трохи приватності,— грубо відповідає йому батько, чомусь вимовляючи це на британський лад.
Найджел закочує очі й пародійно салютує батьку, потім кидає на мене швидкий погляд і зачиняє двері.
Ми сидимо один навпроти іншого в червоних оксамитових кріслах біля кам’яного каміна. Батько пропонує коньяк, я відмовляюся. Він починає наливати собі, але його рука рухається повільно та неслухняно. Я пропоную допомогу — він відмахується. Він сам здатен упоратися. Ще тільки ранок. Ви, мабуть, думаєте, що в нього проблеми з алкоголем, але це не так — у нього просто немає жодних справ.
— Твоя кузина Патриція була тут із тобою,— каже батько.
— Так.
— Чому?
— Вона — частина нашої родини.
Батько пронизує мене своїми блакитними очима.
— Віне, я тебе прошу, не ображай мого розуму. Твоя двоюрідна сестра була тут уперше за понад двадцять років, чи не так?
— Так.
— І це не випадковість, що вона приїхала саме того дня, коли знайшли викраденого Вермера, чи не так?
— Не випадковість.
— Тож я хочу знати, чому вона тут була.
Це мій батько, дещо задерикуватий слідчий. Я не пам’ятаю його таким із часів інсульту. Мені приємно бачити його гнів, навіть якщо він спрямований на мене.
— Можливо, існує зв’язок між викраденням картин і тим, що сталося з її родиною.
Батькові очі починають здивовано кліпати.
— Що з нею сталося?..— він запинається.— Ти маєш на увазі її викрадення?
— І вбивство дядька Олдріча,— додаю я.
Він здригається від імені свого брата. Ми мовчимо. Батько піднімає склянку й дивиться на бурштиновий напій надто довго.
— Не розумію зв’язку,— урешті-решт каже він.
Я нічого не кажу.
— Картини викрали до вбивства, чи не так?
Я киваю.
— Задовго до цього, наскільки я пригадую. За кілька місяців? Років?
— Місяців.
— Але ти бачиш зв’язок. Розкажи, який.
Я не хочу заглиблюватися в подробиці, тому змінюю тему.
— Через що ви з дядьком Олдрічем посварилися?
Батько різко дивиться на мене з-за склянки.
— Який це має стосунок до справи?
— Ти мені ніколи не розповідав.
— Наш...— він секунду добирає слово.— Наш розрив стався за багато років до його вбивства.
— Я знаю.
Я дивлюся на його обличчя. Більшість людей кажуть, що не бачать, чим схожі на родичів. Я бачу. Аж надто яскраво.
— Ти колись думав про це?
— Що ти маєш на увазі?
— Що якби у вас з Олдрічем,— я роблю лапки в повітрі,— не сталося розриву, то він би досі був живий?
Мій батько приголомшений, ображений.
— Боже мій, Віне, що ти таке кажеш?!
Я усвідомлюю, що хотів спровокувати — і, мабуть, мені це вдалося.
— Ти думав колись про такий варіант?
— Ніколи,— надто рішуче кидає він.— Що в тебе вселилося?
— Він був моїм дядьком.
— І моїм братом.
— І ти вигнав його з родини. Я хочу знати, чому це сталося.
— Це було дуже давно.
Він підносить склянку до губ, але тепер тремтять вони. Мій батько постарів, це очевидно, але нам часто кажуть, що старість — це поступовий процес. Мабуть, це правда, але у випадку з моїм батьком усе більше нагадувало падіння зі скелі. Дуже довго він тримався за неї — здоровий, сильний, життєрадісний,— але якось послизнувся, і його падіння було стрімким і раптовим.
— Це було дуже давно,— знову каже батько.
У його голосі — пронизливий біль. У погляді — майже така сама порожнеча, яку я бачив багато років тому в стайні. Я бачу, що він дивиться в порожнє місце на стіні. Колись там висіла приголомшлива чорно-біла світлина маєтку Локвудів. Її зробив мій дядько Олдріч десь у 1970-х. Її тут уже давно нема, як і дядька. Я ніколи не думав про це досі, але навіть творчий доробок Олдріча повністю прибрали з маєтку, коли його вигнали з родини.
— Ти мені казав, що там були якісь проблеми з грошима,— кажу я.— Ти натякав, що Олдріч привласнив їх.
Батько не відповідає.
— Це правда?
Він вибухає гнівом.
— Та яка різниця? У цьому проблема твого покоління — вам вічно треба розкопати неприємні речі! Думаєте, якщо витягнути всяку гидоту на сонце, то вона зникне. А вона не зникне. Навпаки — ви цим даєте потворі нове життя. Я ніколи про це не говорив, і твій дядько також. Це означає бути Локвудом. Ми обоє знали, що багато людей процвітають на наших сімейних проблемах. І вони прагнуть використати будь-яку нашу слабкість. Ти це розумієш?»
Я мовчу.
— Твій обов’язок як члена цієї родини — захищати наше добре ім’я.
— Тату?
— Ти мене чуєш, Віне? Локвуди не вимахують брудною білизною.
— Що тоді сталося?
— Чого це ти раптом спілкуєшся з Патрицією?
— Нічого раптового тут нема, тату. Ми завжди тримали зв’язок.
Батько підводиться, його обличчя багряніє, він увесь тремтить.
— Я відмовляюся це обговорювати...
Він надто збуджений, я маю його заспокоїти.
— Нічого страшного, тату.
— Але нагадаю тобі, що ти — Локвуд. Це обов’язок. Ти успадковуєш ім’я, успадковуєш усе, що з ним пов’язано. Хай там що сталося з викраденими картинами, моїм братом чи Патрицією — це ніяк не стосується старої сварки між мною та Олдрічем. Ти зрозумів?
— Так,— я кажу це дуже спокійно, підводячись із крісла. Я примирливо здіймаю руки.— Я не хотів тебе засмутити.
Двері відчиняються — і там стоїть Найджел.
— Тут усе добре? — він бачить обличчя батька.— Віндзоре?
— Я в порядку, чорт забирай.
Це неправда. Тато досі має такий вигляд, наче перенапружився. Найджел сердито кидає на мене оком.
— Вам час прийняти ліки,— говорить він.
Батько бере мене за лікоть.
— Пам’ятай — ти маєш захищати родину,— і йде геть із кімнати.
Найджел дивиться на мене.
— Дякую, що засмутили його.
— Як довго ти підслухував? — питаю я, але одразу піднімаю руку, це неважливо.— Ти знаєш, чому вони посварилися?
Найджел вагається.
— Чому б вам не запитати про це вашу двоюрідну сестру?
— Патрицію?
Він мовчить.
— Патриція знає?
Тато дійшов до сходів і гукає:
— Найджеле!
— Я маю допомогти вашому батькові,— каже мені Найджел Данкан.— Гарного дня.
Розділ 15
На мене чекає «ягуар» моделі XKR-S GT.
Я сідаю в салон і чую сигнал телефона — повідомлення від Кабіра. Зустріч із професором Яном Корнвеллом, що працював охоронцем, коли викрали картини, відбудеться за годину. Кабір не сказав Корнвеллу про тему розмови — лише те, що Локвуд хоче зустрітись. Ідеально. Кабір кидає точне розташування кабінету Корнвелла в Гаверфордському коледжі — Робертс-голл. Я знаю, де це.
Виїжджаю з маєтку. Телефоную Патриції. Вона бере слухавку після першого ж сигналу.
— Як справи?
— А де «розказуй»? — кажу я.
— Я хвилююся. У тебе є новини?
— А ти де?
— Удома.
— Я буду в тебе за десять хвилин.
Моя двоюрідна сестра живе в тому самому будинку, звідки її викрали й де вбили її батька. Це одноповерхова будівля з двосхилим дахом на тупиковій вулиці. Патриція розлучена й ділить опіку над десятирічним сином Генрі. Доволі цікаво, що основне місце проживання сина — у її колишнього чоловіка, відомого нейрохірурга, що має доречне ім’я Дон Квест. Це кліше, що Патриція живе роботою, але кліше просто так не з’являються. Вона багато подорожує у справах своєї благодійної організації, прихистків «Абеона»,— виголошує промови, збирає кошти в усьому світі. Патриція сама запропонувала колишньому чоловікові таку домовленість — і через це місцеві нахаби цокають язиками та вважають, що вона погана матір.
Я заїжджаю на її подвір’я. Патриція стоїть на щебеневій доріжці з матір’ю, моєю тіткою Алін. Вони дуже схожі — обидві однаково неймовірні, більше подібні на сестер, ніж на доньку й матір. У 1970-х мій дядько Олдріч, найпрогресивніший у нашій доволі статечній родині, кинув університет і поїхав на три роки до Південної Америки — як благодійник і фотожурналіст. Це було задовго до того, як комфортні волонтерські стажування, літні школи та виїзди на канікулах, де з молоддю аж занадто няньчаться, стали мейнстримом. Дядько Олдріч виріс у до смішного привілейованому середовищі, а потім використав свої можливості, щоби кинути все та жити серед найзлиденніших верств населення у відверто жахливих умовах. За сімейною легендою, він навчався новому й розвивався на гроші Локвудів, а також заснував школу в одному з найбідніших районів бразильського міста Форталези. Школа існує й досі та на честь мого дядька називається Академія Олдріча.
Саме там, у новій школі у Форталезі, Олдріч зустрів молоду й гарну вчительку дитсадка на ім’я Алін — і закохався.
Йому тоді було двадцять чотири роки, Алін — лише двадцять. Вони разом приїхали до Філадельфії за рік, після того як їх одружив на Амазонці шаман із племені яномамі. Родина Локвудів була не в захваті від такого розвитку подій, але дядько Олдріч узяв тітку Алін у дружини й за американським законом.
І дуже скоро в них народилася Патриція.
Тітка Алін крокує до мене, коли я виходжу з машини. Патриція хитає головою — попереджує, щоб я нічого не розповідав. Я легко киваю у відповідь.
— Віне! — Алін обіймає мене.
— Тітко Алін!
— Ми так давно не бачилися.
Саме Алін колись знайшла мертве тіло дядько Олдріча у вестибюлі власного дому того вечора. І вона ж зателефонувала «911». Я чув запис того дзвінка — вона була в жаху, істериці, постійно збивалася на португальську. Вигукувала ім’я Олдріча, ніби намагаючись його розбудити. На момент дзвінка Алін ще не знала, що її вісімнадцятирічну доньку викрали. Усвідомлення, що мертве тіло чоловіка було лише початком жаху, прийшло до неї пізніше.
Я часто думаю про те, як моїй тітці вдалось із цим упоратися. У неї тут не було рідних чи друзів, і, звісно ж, поліція вважала підозрілим те, що Алін вирішила так пізно піти за покупками. Патриція того вечора не повернулася додому, і злі язики казали, що Алін убила й доньку та заховала тіло. Інші вважали, що донька з матір’ю змовилися та вбили батька й через це Патриція переховується. Вони хочуть вірити, що для таких трагедій є причина, що жертва в чомусь винна, що існує раціональне зерно хаосу, а отже, такі трагедії не стануться з ними. І ця хибна думка, що ми щось контролюємо, заспокоює.
Майрон завжди каже: «Людина планує — Бог сміється».
— Я знаю, що вам двом треба поговорити,— каже тітка Алін із легким бразильським акцентом,— тому йду на прогулянку.
Вона швидко рушає доріжкою — на ній бігові кросівки, обтислі топик із лайкри та лосини для йоги. Я дивлюся на неї якусь мить, вражений побаченим. До мене підходить Патриція.
— Ти що, облизуєшся на мою матір?
— Вона ще й моя тітка,— кажу їй.
— Це не відповідь.
Я цілую Патрицію в щоку й ми йдемо до будинку. Опиняємось у вестибюлі, де вбили її батька. Ми не забобонні, тому йдеться не про нещастя, привидів чи інші дурниці, які часто відлякують людей від подібних місць, але мене завжди цікавило щось конкретніше — спогади. Патриція живе тут сама, вона бачила, як на цьому місці вбили її батька. Хіба це не те, чого варто уникати?
Я запитав її про це багато років тому.
— Мені подобається це нагадування — воно дає мені енергію.
Її відданість своїй справі межує з одержимістю, але так буває з більшістю вартісних починань. Прихистки «Абеона», які облаштувала Патриція, творять добро. Легально. Я добре знаю та підтримую її роботу.
Розповідаю все, що вдалося дізнатися.
Стіна у вестибюлі цього будинку — щось на кшталт храму вшанування батька Патриції. Дядько Олдріч ставився до фотографії досить серйозно. Хоча я не знаюся на тому, як оцінюють такі речі, його роботи вважають ґрунтовними. У вестибюлі купа чорно-білих знімків, більшість з яких зроблено протягом його довгої подорожі Південною Америкою. Сюжети різноманітні — пейзажі, міські злидні, племена аборигенів.
Щоби довершити ефект святині, фотографії в рамках оточують єдину полицю, на якій стоїть лише улюблений фотоапарат дядька Олдріча, прямокутний «Rolleiflex» із двома об’єктивами, такі завичай тримають на рівні грудей, а не прикладають до ока. Коли я думаю про свого родича в його найкращі дні, завжди уявляю його з цією фотокамерою — вона й тоді вже була старомодною, але він старанно знімав сімейні портрети і, як я згадав пізніше, увесь маєток Локвудів.
— То що ми робимо далі? — питає Патриція, коли я завершую розповідь.
— Я хочу поговорити з колишнім охоронцем у Гаверфордському коледжі, якого зв’язали під час викрадення.
Вона супиться.
— Навіщо?
— Ми знайшли зв’язок між викраденням картин у Гаверфорді й тим, що сталось у цьому приміщенні. Треба повернутися та ще раз усе перевірити.
— Мабуть, це має сенс.
Вона не здається переконаною. Запитую, що її бентежить.
— Звичайно, я ніколи не забувала про те, що тут сталося,— відповідає вона, обережно зважуючи кожне слово,— але з роками, гадаю, мені вдалося спрямувати це в гарне русло.
Я кажу їй, що саме так і є.
— Я... просто не хочу, щоби щось цьому заважало.
— Навіть правда? — кидаю я й одразу усвідомлюю, як занадто мелодраматично це звучить.
— Мені, звісно, цікаво. І я хочу справедливості. Але...— вона замовкає.
— Цікаво.
— Що?
— Мій батько теж хоче, щоб я облишив пошуки.
— Ти що, Віне, я не кажу облишити,— вона замислюється на мить і продовжує.— Твій батько переймається, як це відобразиться на репутації родини?
— Як завжди.
— І тому ти приїхав до мене?
— Я приїхав побачитися з тобою та розпитати, чому наші батьки посварилися.
— Ти спитав свого батька?
— Він не каже.
— А чому ти думаєш, що я знаю?
Я дивлюсь їй у вічі.
— Ну, по-перше, ти тягнеш час.
Патриція відвертається, підходить до розсувних скляних дверей і визирає у задній двір.
— Не розумію, як це стосується справи.
— А, ну добре.
— Що?
— Ще більше тягнеш час.
— Поводишся як придурок.
Я чекаю.
— Пам’ятаєш мою вечірку на шістнадцять років?
Так. Це була розкішна, але водночас і влаштована зі смаком подія в маєтку Локвудів. Я кажу «зі смаком», бо наші друзі-нувориші постійно намагалися перевершити одне одного: робили вечірки з дорогими автівками, іменитими рок-гуртами, сафарі в зоопарку, різноманітними зірками й усіма варіаціями несмаку. А Патриція просто запросила найближчих друзів і подруг на пікнік на галявині в Локвуді.
— Після неї ми зробили дівчачу піжамну вечірку,— каже вона.— У наметах біля озера. Нас було восьмеро.
Пригадую той вечір. Я прийшов на вечірню частину святкування, але хлопці вже розійшлися. Я повернувся до головного будинку. Найбільше мені запам’яталося те, що серед гостей була гарна дівчина на ім’я Бабс Стеллман і мені хтось сказав, що вона в мене закохана. Звісно ж, я спробував — а хто б ні? — зірвати куш. Ми з Бабс втекли й цілувалися за деревом. Вона чудово пахла шампунем «Pert». Я пригадую, що просунув руку їй під кофту, але вона мене зупинила й сказала завжди парадоксальну в таких ситуаціях фразу:
— Віне, ти мені дуже подобаєшся.
— Дівчата роздяглися в альтанці,— продовжує Патриція та опускає голову.— А твій батько... він помилявся, Віне. Я хочу, щоби ти це знав. Твій батько звинуватив мого в підгляданні за нами у вікно.
Я застигаю — мені важко повірити в те, що я чую.
— Повтори?
Патриція дуже легко всміхається.
— Ну, і хто тепер тягне час?
— Тобто ти кажеш, що мій батько звинуватив твого у вуаєризмі?
— Так, саме це й кажу.
— Мій батько не вигадав би такого.
— Ні, чесно кажучи, не вигадав би. Пам’ятаєш Ешлі Райт?
Я дуже слабко пригадую.
— Вона була у твоїй команді з хокею на траві?
Патриція киває.
— Ешлі тоді була дуже засмучена, і не сказала чому. Вона почала плакати й захотіла додому. Це було дуже дивно. За нею приїхали батьки й забрали. Удома Ешлі розповіла своєму батькові, що побачила мого, який підглядав у вікно, коли вона була гола. Батько Ешлі прийшов до твого. Коли твій насварив мого, почалось страшне. Мій батько все заперечував. Твій на нього натиснув. Усе лише загострилося. Це роз’ятрило багато старих ран.
Я обмірковую почуте.
— Ешлі Райт,— кажу я.
— Що?
— Вона збрехала?
Патриція намагається щось сказати, замовкає, пробує ще раз.
— А яка тепер різниця, Віне?
Вона має рацію.
— Ти знаєш, де вона живе зараз?
— Ешлі? — Патриція блідне.— Боже, та я не знаю. Ти що, хочеш із нею поговорити? Серйозно, Віне? Припустімо, мій батько був… у найгіршому разі… збоченцем, який підглядав за шістнадцятирічними дівчатами. Що це змінить зараз?
Ще одна слушна думка. До чого я веду? Його вбивство й викрадення Патриції сталися за два роки після цього. Я не бачу жодного зв’язку.
Але.
— Віне?
Я дивлюся на неї. Очі Патриції спрямовані на цю стіну, на камеру, на світлини.
— Я дуже сумую за батьком. Я прагну справедливості. І той факт, що людина, яка завдала мені болю, яка зробила це з усіма тими дівчатами, досі може робити це… переслідував мене вже понад двадцять років.
Я чекаю.
— Але зараз доволі очевидно, що Рай Штраус учинив обидва злочини, чи не так? І тоді, можливо, ми не хочемо, щоби це розкопували.
Вона знову говорить, як мій батько. Я киваю.
— Що?
— Ти хочеш це забути.
— Звісно, хочу.
— Але воно нікуди не зникне.
Я нагадую їй, що за кілька годин світ дізнається про смерть Рая Штрауса, шістку із Джейн-стріт і їхній зв’язок із викраденням Вермера. Дуже скоро ФБР з’ясує, який стосунок до цього має моя валіза,— або причетність до цього Патриції випливе в якийсь інший спосіб. Я дивлюся, як вона робиться дедалі принишклою, поки я все це кажу.
Патриція йде до мене й важко сідає на диван. Я знаю, що буде далі. Їй треба це обміркувати. Урешті-решт вона каже:
— Я повернулася додому. Я цього ніколи не забуду.
Вона починає гризти ніготь на великому пальці — пам’ятаю цей її жест із нашого дитинства.
— Я повернулася,— повторює Патриція.— Ті інші дівчата — ні. Деяких... навіть тіла досі не знайшли.
Вона піднімає очі на мене — але що я можу додати?
— Я зробила своєю життєвою місією рятувати нужденних дітей — а сама ось сиджу й ховаюсь у темряві.
Я усвідомлюю, що зараз маю сказати щось заспокійливе на зразок «я розумію» чи «все буде добре». Натомість я дивлюся на годинник, швидко рахую, скільки часу мені треба, щоби доїхати до Гаверфордського коледжу, і кажу:
— Я мушу йти.
Ми йдемо до моєї автівки — я бачу, що Патриція знову взялася за свій ніготь.
— Що таке? — питаю її.
— Я ніколи не думала, що це має значення. Я й досі так не думаю.
— Але? — кидаю я, сідаючи за кермо.
— Але ти продовжував торочити про розрив між нашими батьками.
— Так, і що?
— Ти вважаєш, це важливо.
Уточнення: я не знаю, чи це важливо. Я взагалі не знаю, чи має те, що ми з’ясовуємо, стосунок до справи. Мене навчили так вести розслідування. Ти ставиш запитання. Ти розпитуєш і, можливо, щось з’ясовуєш.
— Вони говорили востаннє.
— Хто?
— Твій і мій батьки. Тут, у цьому будинку.
— Коли це було?
Патриція відводить руку, щоби не гризти ніготь.
— Увечері напередодні вбивства батька.
Розділ 16
Заснований 1833 року, Гаверфордський коледж — це маленький елітний навчальний заклад, що пропонує бакалаврську програму. Він розташований уздовж головної магістралі Філадельфії біля двох моїх улюблених ексклюзивних клубів — гольф-клубу «Merion» (я багато граю в гольф) і крикетного клубу «Merion» (я не граю в крикет, але дуже мало членів цього клубу грають — не питайте). У Гаверфорді навчається менше 1400 студентів, проте він має понад 50 корпусів, переважно кам’яних, що розташовуються на 200 доглянутих акрах — настільки чудових, що технічно їх можна класифікувати як дендропарк. Локвуди вплетені в історію Гаверфордського коледжу з часів його заснування. Віндзор I і Віндзор II закінчили його, обоє брали активну участь у житті закладу, обоє головували в опікунській раді. Усі мої родичі-чоловіки (жінок не приймали до 1970-х) навчалися тут, аж поки — я щойно це зрозумів — мій дядько Олдріч порушив традицію, обравши Нью-Йоркський університет у тих самих сімдесятих. Я був другим, обравши Університет Дьюка в Північній Кароліні. Я любив і продовжую любити Гаверфорд, але для мене він просто був занадто близьким до дому, занадто знайомим для моїх прагнень у вісімнадцять років.
Кабінет професора Яна Корнвелла в Робертс-голлі виходить вікнами на Алею засновників, а за нею — на будівлю Зали засновників, де тимчасово перебували полотна Вермера й Пікассо, коли їх викрали. Мені цікаво, з яким почуттям Корнвелл дивиться у вікно кабінету на місце, де його зв’язали два грабіжники, що викрали картини. Чи часто він про це думає? Чи це, можливо, стало просто видом із вікна?
Ян Корнвелл надто старанно намагається бути схожим на професора: неслухняне волосся, кошлата борода, твідовий піджак, вельветові штани гірчичного кольору. Його кабінет завалено стосами паперів, що ледве тримаються на полицях і лежать на підлозі. Замість звичайного робочого столу в Корнвелла конференц-стіл на дванадцять осіб — для проведення студентських семінарів в інтимній обстановці.
— Радий, що ви завітали,— каже він мені.
Корнвелл садить мене перед брошурами, що стосуються кафедри політології. Я дивлюся на нього. Його обличчя сповнене ентузіазму, він готовий розповісти мені, які курси чи навчальні програми я можу підтримати фінансово. Не маю сумнівів, що Кабір, аби прискорити цю зустріч, натякнув, ніби я готовий профінансувати якийсь проєкт. Опинившись у кабінеті, я миттєво позбавляю Корнвелла ілюзій.
— Я тут щодо викрадених картин.
Усмішка спадає з його обличчя, наче ковадло в мультфільмі.
— У мене склалося враження, що ви зацікавлені…
— Можливо, пізніше,— перебиваю я.— Але зараз я маю кілька запитань про крадіжку творів мистецтва. Ви були нічним сторожем на чергуванні.
Корнвеллу не подобається моя різкість. Мало хто від неї в захваті.
— Це було давно.
— Так, я знаю, як працює концепція часу, дякую.
— Не розумію...
— Ви, звісно, знаєте, що одне з полотен знайшли, чи не так?
— Я читав у новинах.
— Чудово, тоді немає потреби розповідати. Я дуже уважно прочитав справу ФБР щодо цього викрадення. Ви, напевно, здогадалися, що я маю особистий інтерес.
Корнвелл кліпає, наче ошелешений, тож я продовжую.
— Ви були єдиним охоронцем, який чергував тієї ночі. Згідно з вашими свідченнями, до Зали засновників постукало двоє чоловіків у формі поліцейських. Сказали, що був якийсь сигнал, і треба його перевірити, тому ви впустили їх. Потрапивши всередину, вони накинулися на вас, відвели до підвалу, заклеїли скотчем очі й рот, прикували наручниками до батареї. Обнишпорили ваші кишені, витягнули гаманець, перевірили посвідчення особи та сказали, що тепер знають, де ви живете і як вас знайти. Я так розумію, це були погрози. Я правильно переказую?
Ян Корнвелл важко сідає в крісло навпроти мене.
— Це був травматичний досвід.
Я чекаю.
— Я не хотів би про це говорити.
— Професоре Корнвелл.
— Так.
— Моя родина втратила два безцінні шедеври на вашій зміні.
— Ви звинувачуєте мене?
— Звинувачуватиму, якщо ви відмовитеся співпрацювати.
— Я не відмовляюся, містере Локвуд.
— Чудово.
— Але також я не хочу, щоби мене цькували.
Я даю кілька секунд, аби він міг зберегти обличчя. Він капітулює — вони це завжди роблять.
Минає кілька секунд, і він починає говорити сповідальним тоном:
— Я не знаю нічого, що могло б допомогти. Я вже сто разів усе розповів поліції.
Я незворушно продовжую:
— Ви казали, що один із чоловіків мав заввишки приблизно метр сімдесят п’ять і середню статуру, інший — трохи більш ніж метр вісімдесят, дебелий. Обоє білошкірі, також ви вважаєте, що їхні вуса були фальшиві.
— Було темно,— додає Корнвелл.
— До чого ви ведете?
Його очі дивляться ліворуч.
— Це все неточно — зріст, вага. Я маю на увазі, що опис міг би бути й точнішим, але все трапилося дуже швидко.
— І ви були молодий і наляканий.
Ян Корнвелл хапається за ці аргументи, як за рятівний круг.
— Так, саме так.
— Ви були просто стажером, який прагнув заробити трохи грошей.
— Так, це була частина моїх фінансових зобов’язань.
— Ваша підготовка була мінімальною.
— Не хочу перекладати відповідальності,— каже професор,— але коледж повинен був надати кращу охорону.
Справедливо, хоча багато речей у крадіжці й розслідуванні справи мене непокоїли. Зокрема те, що картини планували виставляти короткий час, а дати було визначено лише за кілька тижнів до цього. Ми дійсно встановили камери спостереження, але це сталося ще до того, як цифрові відео почали зберігати в хмарних сховищах, тому записи були на жорсткому диску на другому поверсі за кабінетом президента коледжу.
— Звідки грабіжники знали, де шукати жорсткий диск? — запитую я.
Він заплющує очі.
— Будь ласка, не треба.
— Перепрошую?
— Ви думаєте, ФБР тоді не поставили мені таких самих запитань тисячу разів? Вони допитували мене годинами. Навіть відмовили в адвокаті.
— Вони вважали, що ви співучасник.
— Не знаю, але поводилися як зі співучасником. І я вам скажу те саме, що сказав їм: я не знаю. Мені заклеїли скотчем очі й рота та прикували наручниками. Я гадки не маю, що вони робили. Я там просидів вісім годин, аж поки вранці прийшла людина на зміну.
Я все це, звісно, знаю. Корнвелла відпустили з багатьох причин, найвагоміша — він був звичайним двадцятидворічним стажером, що не стояв на обліку в поліції. У нього просто не було мізків і досвіду, щоби влаштувати таке пограбування. Проте ФБР не припинило за ним стежити. Я попросив Кабіра перевірити рахунки Корнвелла й подивитися, чи не отримував він раптового прибутку. Ми нічого не знайшли. Здається, він чистий. Але.
— Я хочу, щоби ви подивилися на ці фотографії.
Я посуваю йому чотири світлини. Перші дві — це збільшені фрагменти зі знаменитого знімку шістки із Джейн-стріт. На одній — Рай Штраус, на іншій — Арло Шугармен. Ще дві — такі самі, але з використанням нової програми вікової прогресії. На них і Штраус, і Шугармен на двадцять років старші — тобто їм сорок — такою мала бути їхня зовнішність на момент пограбування.
Корнвелл дивиться на фотографії, потім на мене.
— Ви жартуєте?
— Що ви маєте на увазі?
— Це Рай Штраус і Арло Шугармен,— каже професор.— Ви вважаєте, що вони?..
— А ви?
Він переводить погляд на світлини й, здається, вивчає їх із більшим ентузіазмом. Я уважно спостерігаю. Мені потрібно оцінити його реакцію, і, попри все, що ви чули, не кожна людина — відкрита книга. Проте я бачу, щось відбувається в його очах,— або принаймні мені так здається.
— Чекайте секунду,— кидає він, тягнеться до шухляди й виймає чорну ручку.
Показує на фотографії й питає:
— Ви не проти?
— Будь ласка.
Він ретельно промальовує вуса на кожному портреті. Завершивши, випрямляється й нахиляє голову, наче художник, що вивчає власну роботу. Я не дивлюся на світлини. Я зосереджений на його обличчі.
Мені не подобається те, що я бачу.
— Не зміг би заприсягтися,— нарешті говорить Корнвелл,— але це, безумовно, можливо.
Я мовчу.
— Щось іще, містере Локвуд?
— Тільки строк позовної давності.
— Перепрошую?
— Він уже вийшов.
— Не розумію...
— Навіть якби ви були причетні до пограбування, вас уже неможливо притягнути до кримінальної відповідальності. Якби ви, наприклад, надали злодіям якусь внутрішню інформацію — якби були співучасником,— уже минуло понад двадцять років. У штаті Пенсильванія за злочини такого типу строк позовної давності — лише п’ять років. Коротко кажучи, вас ніхто не судитиме, професоре Корнвелл.
Він супиться.
— За що?
— За вбивство Лінкольна.
— Що?
Я хитаю головою.
— Тепер ви бачите, чому мені з вами важко?
— Про що ви говорите?
— Ви спитали «За що?», хоча очевидно, що я кажу про викрадення картин.
Я пародіюю його й повторюю:
— «За що?» — це ви переграли, Яне. Це підозріла поведінка. Якщо про це добре подумати, то все у ваших свідченнях є підозрілим.
— Не розумію, про що ви.
— Хоча би про двох грабіжників, що переодягнені в поліцейських.
— А що таке?
— Це саме те, що трапилось у Бостоні під час викрадення з Музею Ґарднер. Два чоловіки, такого самого зросту, як ви описали, і такої самої статури, з такими ж фальшивими вусами, і вони так само прийшли начебто перевірити сигнал.
— Вам це здається дивним?
— Так.
— ФБР переконано, що це той самий ОМ.
— ОМ?
— Операційний метод.
— Так, я знаю цю абревіатуру, дякую.
— Саме тому є ця подібність, містере Локвуд. Існує теорія, що обидва пограбування вчинила та сама група людей.
— Або хтось — можливо, і ви — хотів, аби в це повірили. «Сигнал», серйозно? Пізно вночі в закритій будівлі посеред газону? Ви тут працювали — ви чули якісь сигнали?
— Ну, не чув.
— Не чули,— повторюю я.— Можливо, ви надіслали його? Так само ні. Ви просто відчинили двері двом чоловікам із фальшивими вусами. Вам не здається, що це дивно?
— Я вважав, що вони поліцейські.
— Вони приїхали на поліційній автівці?
— Я не бачив.
— От, ще одна річ. На вході та виході з кампусу працювали камери спостереження. Але ніхто не бачив на записі двох чоловіків у формі поліцейських.
Це неправда — тоді в коледжі не було такого типу спостереження, але я брешу, щоби спровокувати.
— З мене досить! — вибухає Корнвелл і схоплюється з крісла.— Мені байдуже, хто ви...
— Тихо.
— Перепрошую, ви щойно...
Я дивлюся йому у вічі. Якщо ви хочете змінити чиюсь поведінку, то запам’ятайте єдину річ: люди завжди роблять те, що їм вигідно. Завжди. Це єдина мотивація. Люди роблять «правильні речі» лише тоді, коли це відповідає їхнім інтересам. Так, це цинічно — але й правдиво. Якщо бажаєш змінити думку людей, то секрет не в тому, щоби бути вдумливим, шанобливим, примирливим чи надавати переконливі беззаперечні факти, аби показати, що ця думка є хибною. Для найбільш наївних уточню, що ключ не в тому, щоби намагатися апелювати до чиїхось добрих ангелів чи «людяності». Ніщо з цього не працює. Єдиний спосіб змінити чиюсь думку — це змусити людину повірити, що їй вигідно бути на вашому боці. Крапка. Кінець.
Знаю, про що ви думаєте: Він надто милий, щоби бути таким цинічним. Але просто повірте мені.
— От що я пропоную,— кажу я професорові Корнвеллу.— Ви розповідаєте мені правду про те, що сталося тієї ночі...
— Я вже все...
— Тсс,— я прикладаю вказівний палець до губ.— Послухайте та врятуйте себе. Скажіть мені правду. Усю правду. Лише мені. Натомість я обіцяю, що вона ніколи не вийде за межі вашого кабінету. Я не скажу нікому, жодній живій душі. Для вас не буде ніяких наслідків. Мені байдуже, чи висить Пікассо у вас над унітазом, чи ви використали його для розпалювання багаття. Байдуже, чи ви — мозок операції, чи просто пішак. Розумієте, що я вам пропоную, професоре? Така красива пропозиція, шанс на свободу. Ви просто кажете мені правду — і все, камінь із душі. Ба більше, у вас з’являється союзник на все життя. Вдячний і впливовий. Такий, що може допомогти вам із посадою або коштами на будь-який академічний — у всіх сенсах цього слова — проєкт мрії, якого прагне ваше серце.
Пряник я вже показав. Тепер час батога. Я знижую голос, аби Корнвеллу довелося напружитися, щоби почути. Він напружується.
— Але якщо ви вирішите не прийняти моєї щедрої пропозиції, то я почну копатись у вашому житті. По-справжньому копатися. Ви, напевно, почуваєтеся впевнено. Зрештою, ФБР нічого не знайшло за двадцять чотири роки. Ви впевнені у своїй брехні. Але ця безпека — ілюзія. Вермера відшукали. З ним пов’язано щонайменше одне мертве тіло. Так, ФБР повернеться до розслідування крадіжки з усією енергією, але для вашого світу набагато важливіше усвідомити, що я здатний зробити те, чого не можуть здійснити правоохоронні органи. Я буду спиратися на їхні результати й, використовуючи власні ресурси, збільшу цю спрямовану у ваш бік інтенсивність удесятеро. Розумієте мене?
Корнвелл мовчить.
Час кидати рятівний круг.
— Це ваш шанс, професоре, шанс покласти край сум’яттю та обману, що переслідували вас понад двадцять років. Шанс позбутися тягаря. Це ваш шанс, професоре Корнвелл, і якщо ви ним не скористаєтеся, мені шкода вас і всіх Корнвеллів до й після вас.
Я не вклоняюся, коли закінчую, хоча відчуваю, що, можливо, варто було б.
Поки чекаю на відповідь, поки дивлюсь у вікно на газон, де замолоду гарцювали мої батько, дід і прадід,— з’являється думка, що відволікає мене, вириваючи з цього моменту.
Я думаю про те, що дядько Олдріч порушив сімейну традицію, не приїхавши сюди навчатися.
Чому я про це згадав? Не знаю. Але це не дає мені спокою.
Раптом я чую бій курантів і повертаюся на звук. Дідів годинник у кутку показує, що минуло п’ятнадцять хвилин. Двері до кабінету Корнвелла розчахуються, і вбігають студенти з наплічниками та очікуваною післяобідньою какофонією. Корнвелл звертається до мене:
— Ви помиляєтеся щодо мене. Мені нема чого розповідати.
Він позбавляється ошелешеного погляду й дарує студентам променисту усмішку. Я бачу, що він почувається як удома. Я бачу, що він щасливий, що він їхній улюблений викладач. Я бачу, що він добре виконує свою роботу.
Але передусім я бачу, що він мені бреше.
Розділ 17
Коли я повертаюся до маєтку, батько спить.
Вагаюся, чи варто його будити — мені потрібно запитати про візит до дядька Олдріча напередодні вбивства,— але Найджел Данкан попереджає мене, що батько випив ліки й не в змозі спілкуватися. Нехай так і буде. Можливо, краще я зберу більше інформації перед тим, як сваритися з батьком. Але в мене дуже мало часу. Менеджерка філії
Найджел проводжає мене до гелікоптера.
— Що ви намагаєтеся дізнатися?
— Чи повинен я різко зупинитися, розвернутися до тебе та вигукнути: «Правду, чорт забирай!»?
Дворецький хитає головою.
— Ви такий комік, Віне.
Я вчасно прилітаю до Челсі. Маґда везе мене до філії банку на Верхньому Вест-Сайді, а я помічаю, що за нами їде хвіст — «лінкольн» моделі Town Car. Така сама автівка їхала за мною й цього ранку. Аматори. Мене майже ображає, що вони так погано це роблять.
— Плани трохи змінилися,— кажу я Маґді.
— Слухаю.
— Будь ласка, спочатку до офісу на Парк-авеню, а потім поїдемо в банк.
— Ви ж бос.
Так і є. Мій наступний крок не є складним. Рух на перехресті вулиць милостиво легкий. Коли ми під’їжджаємо до будівлі, Маґда зупиняє машину на звичному місці моєї висадки.
— Не виходьте,— кидаю я їй.
За допомогою камери на своєму айфоні я дивлюся, що відбувається за мною. Чорний «лінкольн» моделі Town Car — за три машини позаду. Які ж вони аматори. Я чекаю. Це буде недовго. Бачу, як Кабір підкрадається до «лінкольна» й присідає, нібито зав’язуючи шнурок. Насправді він чіпляє магнітний маячок під задній бампер.
Я ж казав, що це не буде складно.
Кабір підводиться, киває мені, аби я знав, що трекер надійно закріплено на бампері автівки, і йде в інший бік.
— Добре,— кажу я Маґді,— можемо їхати.
Я телефоную Кабіру, коли ми прямуємо до центру міста. Він простежить за тією автівкою.
— Я також перевірю номер машини,— каже він.
Я дякую та кладу слухавку.
Коли ми наближаємося до банку, я зважую всі «за» та «проти» того, щоби позбавитися хвоста — це було б легко зробити,— і вирішую його лишити. Хай побачать, як я заходжу до філії банку на Верхньому Вест-Сайді.
І що з того?
За п’ять хвилин заходжу до офісу, крізь скляні стіни якого видно перший поверх. Банк розташований у красивій старій будівлі на розі Бродвею та Сімдесят четвертої вулиці. Раніше вся ця будівля була банком — у часи, коли ці установи нагадували собори й викликали благоговіння. Натомість зараз вони радше схожі на вітрини сучасних магазинів, із шармом лобі мережевого мотелю. У цій же філії досі збереглися мармурові колони, люстри, дубові каси, гігантські круглі двері сейфа. Одна з небагатьох будівель, яку ще не перетворили на клуб або розкішний ресторан.
Менеджерку банку, як написано на її настільній табличці, звуть Джилл Ґерріті. Вона так туго зібрала волосся у хвіст, що я переймаюся, чи не потече з її голови кров. Джилл носить окуляри в роговій оправі, а комірець її білої блузки такий жорсткий, що ним можна виколоти око.
— Рада знайомству, містере Локвуд.
Ми багато співпрацюємо з цим банком. Джилл сподівається, що мій візит означає щось перспективне. Не хочеться її розчаровувати, але часу обмаль. Кажу, що мені потрібна послуга. Вона нахиляється, прагнучи догодити. Я запитую її про пограбування банку.
— Тут особливо нема чого розповідати,— каже Джилл.
— Був якийсь розбій? Зброя?
— О, ні, ні. Це було в неробочий час, вони ввірвалися о другій ночі.
Це мене дивує.
— Як так?
Джилл починає теребити обручку на пальці.
— Не хочу бути грубою...
— То не будьте.
Вона здригається через те, що я її перериваю. Перехоплюю її погляд.
— Розкажіть мені про пограбування.
Джилл вагається кілька секунд, але ми обидва розуміємо, до чого це призведе.
— До цього був причетний один із наших охоронців. Він не мав судимостей — ми все детально перевірили,— але чоловік його сестри був якось пов’язаний із мафією. Подробиць я справді не знаю.
— Скільки вони вкрали грошей?
— Дуже мало,— говорить Джилл, наче захищаючись.— Ви, напевно, знаєте, що більшість філій банків не тримають багато готівки на місцях. Якщо ви переймаєтеся через викрадену готівку, містере Локвуд, запевняю, жодного нашого клієнта це пограбування не зачепило в плані фінансових портфелів.
Я так і думав. Але не розумію, чому Рай Штраус переймався через пограбування. Можливо, параноя, його хвороблива уява, але мені здається, що за цим мало бути щось більше.
І чому місіс Ґерріті має такий вигляд, наче щось приховує?
— Фінансові портфелі,— повторюю я.
— Перепрошую?
— Ви сказали, що ваших клієнтів це не зачепило в плані фінансових портфелів.
Вона крутить обручку.
— То як тоді це їх зачепило?
Джилл відхиляється в кріслі.
— Наскільки я розумію, грабіжники прийшли за готівкою, принаймні це здається найвигіднішим для них. Але коли вони побачили, що її небагато, перейшли до другого варіанта.
— Якого?
— Це стара будівля. Тож у підвалі ми досі маємо банківські комірки.
Я практично відчуваю, як у моєму мозку щось клацає.
— І вони взялися за них?
— Так.
— Усіх, багатьох чи якихось конкретних?
— Майже всіх.
Тобто це не було цілеспрямованим грабунком.
— Ви повідомили про це клієнтів?
— Це... складно. Ми дуже намагаємося. Ви знаєте щось про банківські комірки?
— Я знаю, що таким точно не користувався б.
Спочатку Джилл обурено відхиляється, але врешті-решт киває.
— У нових філіях їх немає. Чесно кажучи, вони є головним болем. Дорогі в будівництві та утриманні, невеликий прибуток, займають багато місця... і часто виникають проблеми.
— Які саме?
— Люди зберігають у нас цінні речі — ювелірні прикраси, документи, свідоцтва про народження, контракти, паспорти, акти, колекції монет чи марок. Але іноді вони забувають. Приходять, відкривають свою комірку й раптом починають кричати, що в них зникло діамантове кольє. Зазвичай це ті, хто просто забули, що вже його забрали. Іноді вони хочуть нас обманути.
— Стверджують, що було вкрадено те, чого вони ніколи не клали в комірку.
— Саме так. Іноді й ми помиляємося, але це трапляється дуже рідко.
— А як банк може помилитися?
— Якщо клієнт припиняє платити за свою комірку, ми мусимо його виселити. Ми, звісно, надсилаємо купу попереджень, але якщо вони не оплачують, то ми відчиняємо комірку свердлом і надсилаємо речі до головного відділення в центрі міста. Якось ми зробили це не з тією коміркою. Чоловік прийшов, відчинив сейф, а всі його речі зникли.
У мене починає складатися картинка.
— А якщо у вас трапляється справжнє пограбування, як-от недавно?
— Ну, самі уявляєте.
Так, я можу це зробити.
— Раптом кожен клієнт заявляє, що в його комірці лежав дорогий годинник Rolex або рідкісні марки вартістю пів мільйона доларів. Клієнти, звісно ж, ніколи не читають дрібного шрифту, але відповідальність банку за будь-яку втрату з будь-якої причини не може перевищувати десятикратної вартості річної оренди комірки.
— А скільки у вас коштує винаймати?
— Переважно не більш ніж кілька сотень доларів на рік.
Небагато.
— То зараз вам потрібно зв’язуватися з клієнтами. І багато з них стверджують, що втратили більше, ніж ви зобов’язані виплатити їм за законом, чи не так?
— Так.
Зрештою, у мене виходить скласти пазли. Так, люди зберігають цінні речі, як говорить Джилл, але не тільки їх.
Люди зберігають таємниці.
— А яким є розмір найбільшої комірки?
— У нашій філії — двадцять на двадцять сантиметрів, глибина — шістдесят сантиметрів.
Пікассо в такій не заховати, хоча не думаю, що Штраус таке зробив би. Не для цього він мав комірку, не через це панікував.
Я виймаю світлину — це кадр із камер спостереження в «Beresford», останнє прижиттєве фото Рая Штрауса.
— Чи знайомий вам цей чоловік?
Джилл роздивляється світлину.
— Я так не думаю. Тобто тут мало що можна розгледіти.
— А ті клієнти, яких ви маєте повідомляти про комірки…— починаю я.
— Що вас цікавить?
— Як ви з ними контактуєте?
— Рекомендованим листом.
— Чи телефонуєте ви комусь із них?
— Ні. Принаймні не наша філія. Це робить відділ страхування нашого банку в Делавері.
— Тобто немає жодного шансу, щоби хтось із вашої філії зателефонував клієнтові та запросив його прийти до офісу для розмови щодо пограбування?
— Жодного.
Я ставлю ще кілька запитань, і вперше відтоді, як почався цей безлад, відчуваю, що маю певну ясність. Коли я виходжу, у мене дзвонить телефон. Я дуже здивований, коли бачу, що це Джесіка.
— Зайнятий? — питає вона.
— Хіба ми не маємо домовлятися про наступне побачення в застосунку?
— Ти змарнував свій шанс.
— Ти й сама на це не пішла б,— кажу їй.
— Думаю, ми вже ніколи не дізнаємося. Я не через це телефоную. Ти знаєш, що вони щойно оголосили про Рая Штрауса?
— Я знав, що вони це зроблять, так.
— Ну, я була до цього готова. І запропонувала
— І вони погодилися?
— Я можу бути чарівно переконливою, коли потрібно.
— О, я не сумніваюсь.
— Коротко кажучи, я просто зараз їду на інтерв’ю з Ванессою Гоґан, матір’ю загиблого хлопця, яка останньою бачила Біллі Рована. Хочеш зі мною?
———
Джесіка каже:
— Я не можу повірити, що Віндзор Горн Локвуд III їде в метро.
Я тримаюся за перекладину над головою. Ми їдемо в південну частину міста потягом «А».
— Я людина з народу.
— Ти хто завгодно, але точно не людина з народу.
— Щоби ти знала, я нещодавно літав пасажирським авіарейсом.
Джесіка супиться.
— Не може такого бути.
— Не може, згоден. Але я про це думав.
Причина, з якої ми їдемо в метро, простіша — я не хочу, щоби ті, хто за мною стежить, знали, куди ми їдемо. Я попросив Маґду зробити швидкий поворот, щоб автівка на кілька секунд зникла з поля зору. За цей час я вискочив із машини й зник у фоє театру Давенпорта на Сорок п’ятій вулиці, а далі вийшов з іншого боку будівлі й попрямував до чорного входу готелю
Решту мого плану, гадаю, ви вже зрозуміли.
Найімовірніше, чорний «лінкольн» — як можна було вибрати настільки очевидну автівку? — прямує за Маґдою тунелем Лінкольна в Нью-Джерсі, поки ми з Джесікою їдемо в потязі «А» до Квінзу, там нас підхопить інший водій і відвезе до Ванесси Гоґан.
Мати Фредеріка Гоґана вдруге вийшла заміж і переїхала зі скромного колоніального будинку на дві родини, у якому виростила першого сина, до розкішного сучасного дому в багатшому Кінгс-Пойнті. Стюарт, зведений брат Фредеріка, що народився за вісім років після злочину шістки із Джейн-стріт, відчиняє нам двері й кривиться.
— Ми до Ванесси Гоґан,— говорить Джесіка.
— Про вас я знаю,— каже Стюарт, похмуро зиркнувши на мене.— А це хто?
— Особистий помічник місіс Колвер,— кажу йому.— Я чудово стенографую.
— Ви не схожі на стенографіста.
— Ви мені лестите.
Стюарт ступає до нас на ґанок і стишує голос:
— Я не знаю, навіщо мама погодилася з вами зустрітись.
Він чекає на нашу відповідь. Ми мовчимо.
— Вона не в порядку, розумієте? Мій тато помер минулого року.
— Мені шкода це чути,— говорить Джесіка.
— Вони були одружені понад сорок років.
Джесіка нахиляє голову й киває, від неї хвилями йде співчуття — у поєднанні з її красою це змушує Стюарта розтанути. Я намагаюся зникнути з поля зору — зараз їй точно найкраще працювати самій.
— Вам обом, мабуть, було дуже важко,— говорить Джесіка абсолютно правильним співчутливим тоном.
— Так... І от зараз, розумієте, я не знав Фредеріка.
— Так, не знали.
— Мої тато з мамою познайомились уже після того, як Фредерік загинув у тій аварії. Але я чув про нього все життя. Це не так, що мама просто вийшла заміж і пішла далі,— Стюарт відводить очі й тяжко зітхає.— Я маю на увазі, що Фредеріка немає вже дуже давно, але це й досі завдає їй величезного болю.
Джесіка каже:
— Це, мабуть, було дуже важко для вас, Стюарте.
Я намагаюся не закочувати очей.
— Просто не засмучуйте її більше, ніж треба, добре?
Джесіка киває. Стюарт переводить погляд на мене. Я імітую її кивок. Стюарт проводить нас до вітальні з високими стелями, мансардними вікнами й світлим паркетом. Ванессі Гоґан зараз понад вісімдесят — ми помічаємо в кріслі зморщену істоту, яку з усіх боків підпирають подушки. Шкіра в неї змарніла. Голова замотана хусткою — одна з можливих ознак хіміотерапії чи радіоактивного впливу, чи чогось такого ж руйнівного. На тлі зморщеного черепа її очі здаються величезними — вони широкі, яскраві, джинсово-сині. Джесіка рушає до місіс Гоґан, простягнувши руку, але Ванесса жестом показує нам обом сідати на диван, що навпроти неї.
Вона не зводить з мене очей.
— Хто це? — запитує Ванесса.
У неї молодий голос, який не дуже змінився відтоді, коли вона казала «Я прощаю їх» на пресконференції.
— Це мій друг Він,— відповідає Джесіка.
Пані Гоґан кидає на мене зацікавлений погляд. Я готуюся до запитань, але вона перемикає увагу на Джесіку.
— Чому ви хотіли зустрітися зі мною, місіс Колвер?
— Ви чули про те, що знайшли Рая Штрауса.
— Так.
— Я хотіла би почути ваші думки з цього приводу.
— У мене їх нема.
— Мабуть, це було для вас важко — знову все згадати,— говорить Джесіка.
— Що саме?
— Смерть вашого сина.
Ванесса усміхається.
— Ви вважаєте, що бувають дні, коли я не згадую про Фредеріка?
Мені здається, що це дуже гарна відповідь. Кидаю оком на Джесіку. Вона робить другу спробу.
— Коли ви почули, що Рая Штрауса знайшли...
— Я його пробачила,— перебиває Ванесса.— Давно. Я всіх їх пробачила.
— Я розумію. Як думаєте, де він тепер?
— Рай Штраус?
— Так.
— Горить у пеклі,— відповідає Ванесса, і на її обличчі з’являється пустотлива посмішка.— Можливо, я і пробачила його, але не думаю, що простив Бог,— вона повільно переводить очі на мене.— Яке ваше прізвище?
— Локвуд.
— Він Локвуд?
— Так.
— Він украв вашу картину.
Я мовчу.
— Тому ви тут?
— Частково.
— У вас Штраус забрав картину, у мене — сина.
— Я це не порівнюю.
— Я теж. Чому ви прийшли сьогодні, містере Локвуд?
— Намагаюся знайти деякі відповіді.
Шкіра на її руках схожа на пергамент, помітні сліди від внутрішньовенних голок.
— Досі не можуть знайти ще одну картину. Я бачила в новинах,— говорить Ванесса.
— Так.
— Це те, що ви шукаєте?
— Частково.
— Але це не основна мета пошуку, я правильно розумію?
Наші погляди зустрічаються, і між нами формується щось схоже на розуміння.
— Розкажіть, чому ви насправді тут, містере Локвуд.
Я дивлюся на Джесіку — вона дає мені волю.
— Ви колись чули про Патрицію Локвуд? — питаю я Ванессу.
— Припускаю, це ваша родичка.
— Двоюрідна сестра.
Місіс Гоґан нахиляється вперед і жестом запрошує мене розповідати далі. Тому я починаю.
— У дев’яностих приблизно десятьох дівчат викрали й примусом тримали в хижці в лісі біля Філадельфії. Їх катували місяцями, можливо, й роками, постійно ґвалтували, потім убивали. Багатьох так і не знайшли.
Ванесса уважно дивиться на мене.
— Ви говорите про Хижу жаху.
Я мовчу.
— Я дивлюся багато документальних детективів по кабельному,— каже місіс Гоґан.— Наскільки я пам’ятаю, цю справу так і не закрили.
— Правильно.
Вона намагається сісти рівніше.
— То думаєте, що Рай Штраус?..
— Є докази, що він принаймні був причетний,— кажу я.— І в нього могли бути поплічники.
— І одна дівчина втекла. Це що, ваша...
— Кузина, так.
— Святий Боже,— вона прикладає тремтливу руку до грудей.— І тому ви прийшли до мене?
— Так.
— Але чим я можу допомогти?
— Ви принаймні пробачаєте його.
— А ви ні?
Я знизую плечима.
— Хтось убив мого дядька й викрав мою сестру.
— Ви маєте лишити це на суд Божий.
— Ні, мем, не думаю, що в мене вийде.
— Послання римлянам 12:19.
— «Не мстіться самі, але дайте місце гніву Божому, я відплачу, говорить Господь».4
— Я вражена, містере Локвуд. Ви знаєте, що це означає?
— Мені байдуже. Те, що я знаю,— чоловіки, які вчиняють такі речі, не зупиняються. Вони вбивають знову. Завжди. Вони не знаходять зцілення, не реабілітуються, чи, перепрошую, не навертаються до Бога. Вони просто продовжують убивати. Тож якщо ви сьогодні ввечері почуєте в новинах про зникнення дівчини, це можуть бути ті самі вбивці.
— Якщо тільки Штраус не діяв сам,— каже Ванесса.
— Таке можливо, але малоймовірно. Моя двоюрідна сестра розповіла, що її викрали два чоловіки.
Вона злегка усміхається.
— Ви рішуче налаштовані, містере Локвуд.
— Вони вбили вашого сина, а також агента Патріка О’Меллі, батька шістьох дітей. Вони вбили мого дядька Олдріча,— я роблю паузу, більше для ефекту, ніж для чогось іншого.— А тепер додайте жорстокість щодо молодих жінок і їхнє убивство в уже згаданій Хижі жаху.
Я нахиляюся до неї — теж задля драматичності.
— Так, місіс Гоґан, я рішуче налаштований.
— А що буде, коли знайдете правду? — питає вона.
Я мовчу.
— Що, як ви відшукаєте правду, але не матимете змоги її довести? — На її обличчі я бачу пожвавлення, голос збуджений.— Припустімо, ви знайшли винних, але немає жодного способу довести це в суді. Що ви робитимете в такому разі?
Кидаю оком на Джесіку — вона теж чекає на відповідь. Не люблю брехати, тому намагаюся викрутитися за допомогою запитання.
— Ви мене питаєте, чи відпустив би я серійного вбивцю та ґвалтівника просто так гуляти на волі?
Ванесса Гоґан перехоплює мій погляд. Я намагаюся повернутися до теми нашої розмови.
— До вас приходив Біллі Рован,— кажу я.
Вона кліпає, відхиляється в подушках назад.
— Він здавався таким милим, коли прийшов на мою кухню сповнений каяття,— Ванесса думає про сказане й тихо охає.— Ви думаєте, Біллі Рован причетний до Хижі жаху?
— Не знаю, проте впевнений, що все це якось пов’язано. Шістка із Джейн-стріт, убивство вашого сина, викрадені картини, Хижа жаху.
— І саме тому ви прийшли.
— Так.
— Мені недобре, містере Локвуд.
— Що вам сказав Біллі Рован, коли прийшов до вас?
— Попросив прощення. І я простила його.
Ванесса Гоґан не кліпає. Вона не зводить з мене погляду. Її рот ледь ворушиться, але я переконаний, що вона усміхається.
Тоді я кажу:
— Ви знаєте, де зараз Біллі Рован, чи не так?
Вона не ворушиться.
— Звісно, ні,— каже Ванесса, навіть не намагаючись приховати правду.— Уже пізно, я прошу вас обох піти.
Розділ 18
Після цього Ванесса Гоґан замовкає.
— З останнім надто необережно вийшло,— кидає Джесіка, коли ми виходимо з будинку.
Я так не вважаю, але не хочу зараз у це заглиблюватися.
Ми сідаємо в машину на заднє сидіння, у мене дзвонить телефон. Прикладаю слухавку до вуха.
— Розказуй.
Джесіка закочує очі.
Кабір говорить:
— Хочете всю історію чи одразу до суті?
— О, будь ласка, розкажи все якнайдовше та дуже багатослівно. Ти ж знаєш, як я це люблю.
— Чорна автівка, яка сіла вам на хвіст, належить людям Неро Станча.
Я запитав би Кабіра, звідки він знає, але сам заохотив його перейти до суті, тож він так і зробив. Проте далі мій асистент уточнює:
— Вона зареєстрована на заклад крафтового пива, що його вони використовують як прикриття. Ви, до речі, знаєте, хто зараз голова їхньої банди?
— Не знаю.
— Лео Станч.
— Добре. А це важливо, тому що?..
— Лео — це племінник Неро. Ба більше, Лео — це молодший брат Софії Станч.
— А, цікаво.
— Не кажучи, що він небезпечний.
— А де зараз чорний «лінкольн»?
— Відкрийте на телефоні застосунок мап. За трекером, який я поставив, можна відслідковувати, де перебуває машина.
— Добре, дякую. Щось іще?
— Пам’ятаєте, учора купа медіа хотіли з вами інтерв’ю щодо Вермера, знайденого на місці вбивства?
— Так.
— Тепер додайте сюди те, що жертвою виявився Рай Штраус.
Це й справді має бути тотальне безумство.
— А що ти їм кажеш?
— Вивчив фразу «Жодних коментарів» дванадцятьма мовами.
— Дякую.
— «Ei kommenttia»,— кидає Кабір.— Це фінською.
— Щось іще?
— Завтра до вас на сніданок прийде Ема.
Це єдина зустріч, яку я ніколи б не забув і не пропустив.
Я кладу слухавку. Джесіка дивиться у вікно.
— Не хочеш поїхати кудись на ранню вечерю? — питаю її.
Вона думає мить і відповідає:
— Чому б і ні?
Ми їдемо в гриль-бар елегантного світського клубу «Lotos», серед перших членів якого був Марк Твен. Він розташований у будинку в стилі французького ренесансу у Верхньому Іст-Сайді. Гриль-бар у підвалі. Усе з темного дерева, насичено бордові стіни. Барна стійка попереду в центрі. Для чоловіків тут дрес-код — піджак із краваткою — таке вже рідко зустрінеш на Мангеттені. Деяким це правило здається старомодним, але я — поціновувач штрихів етикету старого світу.
Старший офіціант Чарльз рекомендує нам скуштувати класичну французьку рибну страву з морського язика в борошні, і ми з Джесікою замовляємо її. Я вибираю «Chateau Haut Bailly», бордоське вино з апелясьйону Пессак-Леоньян. Їхні білі вина недооцінені.
Відчуваю, що телефон вібрує, і перепрошую. Витягувати смартфони в клубі «Lotos» не можна — треба йти до приватної кабінки, єдиного місця, де дозволено користуватися гаджетом. Як я і думав, це ПТ. Беру слухавку.
— Розказуйте.
— Вибач, що примусив чекати так довго,— починає ПТ.— Сам розумієш, день видався скажений.
— У вас є якісь нові дані?
— Нічого вартого. Чи вийшло наблизитися до викриття вбивці?
— Убивць. У множині.
— Гадаєш, їх кілька?
— А ви ні?
— Я насправді найбільше зацікавлений в одному.
Звісно, ПТ говорить про Арло Шугармена — чоловіка, що, як він бачив, застрелив його напарника Патріка О’Меллі.
— Тут наші інтереси трохи різні,— кидаю я.
— Чудово. Тобі щось від мене потрібно?
— Чотири місяці тому в
— Так, і що?
— Мені потрібна вся можлива інформація про це, особливо те, кого підозрюють.
—
Це мене дивує.
— Де він зараз?
— Як ти знаєш, що це не вона?
— То де вона зараз?
— Та це він. Я просто хочу, щоби ти був прогресивнішим, Віне.
Я чекаю.
— Я подивлюся.
— Ще запитання: у вас є якісь дані про підставну компанію, за допомогою якої Штраус купив квартиру й сплачував рахунки?
— Вона анонімна. Сам знаєш, наскільки важко зараз відшукати інформацію.
О, я в курсі.
— Але ж ви можете дізнатися дату створення, штат, юриста, можливо, навіть банк, який сплачував рахунки. Хтось платив за проживання Штрауса в «Beresford».
— Зрозумів.
Я повертаюся до Джесіки. Вино вже відкорковане. Джесіка — і це не дивно — чудова співрозмовниця. Ми багато сміємося. Випиваємо одну пляшку й замовляємо другу. Страва розкішна.
— Дивно,— каже вона.
— Що саме?
— Ми колись були лише вдвох?
— Гадаю, ні.
— Майрон завжди був поруч.
— Таке відчуття, що й досі є,— кажу я.
— Так,— Джесіка кліпає та бере келих.— Я й справді облажалась.
Я не виправляю її.
— Мій шлюб жахливий,— продовжує вона.
— Мені шкода.
— Справді?
— Тепер так.
— Ти ненавидів мене, коли я кинула Майрона?
— Не думаю, що ненависть — це точне слово.
— А яке ж?
— Відраза.
Вона сміється й піднімає келих.
— Туше.
— Я жартую,— кажу я.— Чесно кажучи, ти ніколи не мала для мене значення.
— Це чесно.
— Я ніколи не розглядав тебе як окрему особистість.
— Лише як частину Майрона?
— Так.
— Як придаток?
— Не настільки, чесно кажучи. Ти маєш на увазі руку чи ногу? Ні. Не настільки важливо.
Вона робить ще одну спробу.
— Як супутник на його орбіті?
— Це вже ближче. Зрештою, ти завдала Майрону болю. Це все, що мене хвилювало. Як ти вплинула на нього.
— Бо ти його любиш.
— Так, люблю.
— Це мило. То, можливо, зараз ти розумієш краще.
— Не думаю, але продовжуй, якщо хочеш.
— Майрона було так багато,— каже Джесіка.
— І досі є.
— Точно. Він висмоктує все повітря з кімнати. Він домінує просто своєю присутністю. Коли я була з ним, моя творчість страждала. Ти про це знав?
Я намагаюся не кривитися.
— І ти звинувачуєш його?
— Я звинувачую нас. Він не планета, що навколо неї я оберталася. Він — сонце. Коли я була з ним забагато — ну, інтенсивно,— боялася, що врешті-решт розчинюсь у ньому. Що гравітація притягне мене надто близько до його полум’я, переповнить мене, утопить.
Тепер я вже відверто кривлюся.
— Що? — питає Джесіка.
— Якщо не брати до уваги твої взаємовиключні метафори — ти там тонеш чи гориш? — то це повна й цілковита маячня. Він тебе кохав. Турбувався про тебе. Ця інтенсивність, яку ти відчувала, переповнювала тебе? То було кохання, Джесіко. Справжній ідеал, найрідкісніша рідкість. Коли він тобі усміхався, ти відчувала тепло, якого не відчувала ніколи досі, тому що він тебе кохав. Тобі пощастило. Пощастило, і ти це відкинула. Не тому, що Майрон щось зробив не так, а через те, що ти, як і багато хто з нас, схильна до саморуйнування.
Джесіка відхиляється на спинку стільця.
— Ого! Розкажи мені, що ти насправді відчуваєш.
— Ти покинула його заради багатого зануди Стоуна. Навіщо? Бо в тебе було справжнє кохання й тебе це лякало. Тобі було важко не мати контролю. Саме тому ти раз у раз розбивала його серце — тобі треба було мати перевагу. Ти мала шанс отримати найкраще, але ти була занадто налякана, щоби за нього вхопитися.
У неї блищать очі. Джесіка швидко змахує вказівним і великим пальцями сльози й питає:
— Припустімо, що я спробую його повернути.
Я хитаю головою.
— Чому ні? Ти думаєш, що в нього вже немає до мене почуттів?
— Цього не буде. Ми обидва це знаємо. Майрон по-іншому влаштований.
— А як щодо тебе, Віне?
— Ми не про мене говоримо.
— Можемо змінити тему. Ти став іншим, Віне. Я колись думала, що ви з Майроном — як інь і ян: абсолютні протилежності, що доповнюють одна одну.
— А зараз?
— Тепер мені здається, що ти набагато більше схожий на Майрона, ніж думаєш.
Я всміхаюся на це.
— Ти думаєш, це так просто?
— Ні, Віне, я про це й кажу. Воно ніколи не просто.
———
Джесіка хоче пройтися додому на самоті. Я не наполягаю скласти їй компанію. Насправді, хоча на мене чекає авто, я й сам вирішую прогулятися. Вона йде в південному напрямку, я — на захід, перетинаючи Центральний парк уздовж Шістдесят шостої вулиці. Вечір чудовий, парк красивий, і прогулянка заспокоює мене приблизно три хвилини — потім вібрує телефон. Дзвінок від Седі Фішер.
У мене погане передчуття.
Перш ніж я встигаю вимовити своє звичне привітання, Седі майже вигукує:
— Ти де?
Мені не подобається її тембр — у ньому відчувається злість. І страх.
— Іду Центральним парком. Якісь проблеми?
— Так, є. Я в офісі. Приїжджай якнайшвидше.
Седі кидає слухавку.
Я знаходжу таксі, що їде Централ-Парк-Вест-авеню на південь. Зараз заторів практично немає. За десять хвилин приїжджаю в будівлю «Lock-Horne» на Парк-авеню. Сьогодні на зміні охоронець Джим. Я йому киваю та прямую до особистого ліфта. Уже пізно, за десяту, але в цій будівлі переважно працюють фінансові консультанти всіх мастей, і багато хто має бути на роботі, коли працюють ринки в інших частинах світу, ще більше тих, хто марно витрачає довгі години, щоби не відставати від інших хлопців, які змагаються за те саме підвищення. Я натискаю кнопку четвертого поверху, і особливо сьогодні — з кількома келихами вина та образом Джесіки Колвер, які досі плавають у моїй голові,— спогади про
Седі вітається, коли я виходжу з ліфта, хоча «вітається» — це не те слово, яким можна точно описати її стан.
— Що ти наробив, Віне?
— Я теж радий тебе бачити, Седі?
Вона поправляє окуляри. Відчувається, що вона це робить не через потребу, а як частину іміджу.
— Хіба схоже, що я в гарному настрої?
— Чому б тобі не сказати мені, що сталося?
Седі йде до свого кабінету. Я помічаю, що стіл Тафта на рецепції порожній, але на ньому стоїть коробка з його речами. Седі помічає мій погляд і вигинає брову.
— У мене сьогодні були гості.
— О?
— Вони підхопили мене на вулиці. Двоє кремезних мужиків.
Я чекаю.
— Що ти наробив, Віне?
— Хто вони були?
— Брати Тедді Лайонса.
Мовчу.
— Віне?
— Вони тобі погрожували?
— Ну, пригостити коктейлем не пропонували.
— А що сказали?
— Звинуватили в тому, що я послала людину побити Тедді.
— А ти що сказала?
— А сам як гадаєш?
— Що ти нікого не посилала. Вони тобі повірили?
— Ні, Віне, не повірили.— Седі підходить до мене.— Ти був на тому баскетбольному матчі.
— Як і сімдесят тисяч інших людей.
— Ти справді збираєшся мені брехати?
— Що, на твою думку, я зробив, Седі?
— Саме про це я запитую.
— Тебе це не стосується.
— Ні, Віне, неправда.— Седі показує на порожній стіл.— Тафт сказав тобі, що Тедді Лайонс зробив із Шерін, чи не так?
— Ти теж сказала.
— Поки його не побили, я не казала. Імовірно, Тедді Лайонс більше ніколи не ходитиме.
— Здається, що говорити зможе. То ти звільнила Тафта?
— Я не люблю шпигунів на роботі.
Справедливо.
— Мені теж підшукати нове робоче місце? — продовжує Седі.
— Це залежить від тебе.
— Тобі доведеться придумати щось краще, Віне. Про що ти думав?
— Що Шерін заслуговує на справедливість.
— Ти серйозно?
Я чекаю.
— Ми дотримуємося закону,— говорить Седі.— Ми намагаємося змінити думки та серця... і закони.
— Тафт сказав, що Тедді переслідував когось іншого.
— Можливо.
— Він не змінився б через те, що ти хочеш змінити закон,— кажу я Седі, розуміючи, що в цій думці звучить відлуння слів Ванесси Гоґан про злочинців із Хижі жаху.
— І тому ти з ним розібрався самотужки?
Не бачу сенсу відповідати.
— А тепер ці бандити переслідують нас.
— Я з ними розберуся.
— Я не хочу, щоби ти з ними розбирався.
— Дуже погано.
— Ти хочеш жити в такому світі? — Седі хитає головою.— Хочеш, щоби люди брали закони у свої руки?
— Люди? Та Боже збав. Я? Так.
— Це жарт?
— Я довіряю собі. Але не середньостатистичним людям.
— Ти нашкодив нам. Розумієш? У нас був шанс змінити...
— Шанс.
— Що?
— Шанс не допоміг Шерін. І він не допоміг би наступній жертві Тедді. Седі, я захоплююся твоєю діяльністю. Я вірю в це. Ти маєш беззастережно продовжувати.
— А ти продовжиш робити те, що робиш?
Я знизую плечима.
— Ти працюєш на глобальному рівні. Твоя діяльність важлива.
— І що, ти сподіваєшся, що колись моя робота зробить твою непотрібною?
Я усміхаюся, але нічого веселого не маю на увазі.
— Моя робота ніколи не стане непотрібною.
Седі розмірковує.
— Тобі не можна за мною шпигувати.
— Ти маєш рацію.
— Хай що ти робитимеш, це не має стосуватися мене чи моїх клієнтів.
— Знову маєш рацію.
Седі хитає головою. Правда в тому, що я, можливо, дійсно облажався з цією справою. Мені, звісно, начхати на Тедді Лайонса — він перетнув межу й заслужив усе, що з ним трапилось. І я не розглядаю це як самосуд. Я маю на увазі попередження злочинів. Як на шкільному майданчику: кривдник когось цькує, навіть якщо про це дізнаються вчителі й покарають його, він має усвідомлювати й очікувати, що хтось завдасть удар у відповідь.
Я знав, що це може призвести до неочікуваних, навіть катастрофічних, наслідків, але я зважив усі «за» та «проти» й вирішив діяти. Можливо, я помилився. Я теж іноді можу схибити.
Аби приготувати яєчню, потрібно розбити кілька яєць. Я не знаю, чи це так, але вважаю: якщо вже яйця розбито, то таки варто зробити яєчню, а не розмазню.
Достатньо вже аналогій.
— Я ледь не викликала поліції після того, як його брати мені погрожували.
— Чому ж не викликала?
— І що я їм скажу? Що ти відгамселив їхнього брата.
— Вони цього ніколи не доведуть. Можу я висловити зауваження?
Седі супиться й жестом запрошує мене продовжувати.
— Ти не зателефонувала до поліції, бо знаєш, що закон не здатен тебе захистити.
— І хай тебе дідько візьме за те, що поставив мене в таке становище! — Седі міцно заплющує очі.— Ти бачиш, що наробив? Я навчалася на юриста, я давала присягу. Я знаю, що наша правова система не ідеальна, але я в неї вірю. Я дотримуюся законів. А зараз ти змушуєш мене нехтувати совістю та власними принципами.
Вона глибоко вдихає.
— Не впевнена, що можу залишитися в цьому офісі, Віне.
Я мовчу.
— Можливо, я захочу розірвати наш договір.
— Подумай про це ще трохи,— кажу я.— Ти маєш рацію. Твоя злість...
— Це не лише злість, Віне.
— Називай свої почуття як хочеш. Злість, розчарування, зневіра, моральні протиріччя. Ти маєш на них право. Я зробив те, що вважав найкращим, проте, можливо, помилився. Я досі вчуся. Це моя провина. Я дуже перепрошую.
Седі, здається, здивована моїми останніми словами. І я теж.
— То що нам тепер робити? — питає вона.
— Ти мала можливість поговорити з братами Тедді.
— Так.
— Як гадаєш, вони залишать нас у спокої?
— Ні,— спокійно відповідає Седі.
— Отже, яйця розбито. Тому питання в тому, що ми хочемо зробити: яєчню чи розмазню?
Розділ 19
Я люблю ходити.
Здебільшого ходжу пішки на роботу й додому. Шлях від мого офісу до квартири — від будівлі «Lock-Horne» до «Dakota» — це приблизно три з половиною кілометри, і я проходжу його бадьорим кроком трохи більш ніж за пів години. Зазвичай прямую на північ П’ятою авеню, аж доки опиняюсь у Центральному парку навпроти готелю «Plaza» на П’ятдесят дев’ятій вулиці. Чимчикую ліворуч від зоопарку за діагоналлю на північний захід і зрештою впираюсь у Стробері-філдс і «Dakota». Під час ранкової прогулянки я часто заходжу до кав’ярні «Le Pain Quotidien», що розташована посеред парку. Тут вільно бігають собаки, і мені подобається за ними спостерігати. Не знаю, з якої причини. У мене ніколи не було собаки. Можливо, варто це виправити.
Зараз у парку темно й так тихо, що я чую відлуння власних кроків бруківкою. Можливо, зараз і безпечніші часи, але Центральним парком люди вночі таки не особливо гуляють. Я пригадую свою досить бурхливу юність, коли влаштовував нічні походеньки в найнебезпечніші райони міста. Я вже казав, що більше не шукаю неприємностей на так званих поганих вулицях, прагнучи виправити якусь невизначену кривду й водночас задовольняючи власні бажання. Тепер я обережніше обираю місця, де можна розійтися на повну — хоча, як демонструє ситуація з Тедді «Великим Т» Лайонсом, мої навички цілеспрямованої дії далекі від досконалості. Визнаю, мені погано вдається передбачати довготривалі наслідки своїх дій.
Перетинаю мозаїку «Imagine»5, уже видніються фронтони «Dakota». Я одночасно думаю про купу речей — шістку із Джейн-стріт, Вермера, Хижу жаху, Патрицію, Джесіку,— аж тут вібрує телефон.
Знову ПТ.
Я піднімаю слухавку.
— Розказуйте.
— Я викопав усе, що зміг, на підставну компанію Штрауса. По-перше, називається вона
Гарна назва, думаю я. Ні про що. Це правило номер один, коли створюєш підставну компанію,— вибирай назву, яка нічого про тебе не говорить.
— Що ще?
— Оформлена в Делавері.
Я не здивований. Якщо прагнете анонімності, то є три штати — Невада, Вайомінґ та Делавер. Оскільки Філадельфія розташована дуже близько до Делавера, Локвуди завжди їздили туди.
— Це не єдина компанія,— продовжує ПТ.
Я знову не здивований.
— Здається, це частина мережі. Певно, ти розумієшся на таких речах краще за мене, але компанія «X» володіє компанією «Y», що володіє компанією «Z», яка володіє
Коли я чую назву банку, то сповільнюю крок і стискаю телефон міцніше.
— А хто заснував
— Немає назви, ти сам знаєш.
— Я маю на увазі юриста.
— Чекай,— я чую, як ПТ шарудить паперами.— Юриста як такого немає, просто фірма «Duncan and Associates».
Я застигаю.
— Віне?
Я знаю, що в «Duncan and Associates» працює лише одна людина.
Найджел Данкан. Дворецький, друг, якому довіряють, адвокат, що має тільки одного клієнта. Коротко кажучи, підставну компанію, що оплачувала рахунки Рая Штрауса, заснував один із членів моєї родини.
Я збираюся запитати ПТ, коли саме було створено тіньову компанію, як раптом щось тверде, схоже на лом, із величезною силою врізається в бічну частину мого черепа.
Решта подій відбувається протягом двох-трьох секунд.
Я хитаюся, ошелешений ударом, але стою на ногах.
Чую в слухавці деренчливий голос ПТ.
— Віне?
Лом із гучним тріском гатить мене з іншого боку черепа.
Удар струшує мій мозок. Телефон падає на асфальт. Мені розпанахали скальп, і кров стікає по вуху.
Я не бачу зір — переді мною злісні спалахи світла.
Навколо моєї шиї обвивається чиясь дебела рука. Я готовий автоматично вдарити потилицею по носу чоловіка позаду себе — але другий злочинець, у лижній масці, спрямовує пістолет мені в обличчя.
— Не рухайся, суко.
Він стоїть достатньо далеко, тож — навіть якби я був у найкращій формі — кидатися обеззброювати його було б дуже необережним кроком. Проте я ризикнув би, якби не удари по черепу. Є дві стратегії, коли на тебе спрямовано пістолет. Перша — найочевидніша — здатися. Дати те, що від тебе хочуть. Не чинити ніякого спротиву. Це найкраща стратегія, якщо вас, наприклад, хочуть пограбувати. Злочинці заберуть ваш гаманець чи годинник і зникнуть у темряві. Друга стратегія — зазвичай я надаю перевагу саме їй — це блискавичний удар. Навчіться пропускати ту частину, коли ви в шоці й паралізовані страхом, і негайно атакувати. Це неочікувано. Людина зі зброєю зазвичай думає, що ви будете підкорятися та діяти обережно, побачивши пістолет,— тож, рухаючись швидко, ви можете заскочити її зненацька.
Друга стратегія, безперечно, ризикована, але якщо ви, як і я зараз, розумієте, що людина зі зброєю може завдати вам смертельної шкоди, то це найкращий, на мою думку, вибір із безлічі поганих рішень.
Але щоби такий варіант був ефективним, потрібно бути в повній бойовій готовності. А я зараз не в найкращій формі. Я втрачаю рівновагу. Ледве тримаюся на ногах. На мене насувається якась темрява — якщо я не буду з цим боротися, то можу знепритомніти.
Тому я обираю не рухатися. Якщо використовувати боксерську метафору, я рахую до «восьми» і сподіваюся, що в голові проясниться.
Чоловік, що тримає мене за шию, кремезний. Він міцно притискає мене до грудей, коли я чую, як поруч із вереском зупиняється авто. Мене піднімають. Я досі не пручаюсь — і за кілька секунд мене кидають до фургона. Я жорстко приземляюся. Два мої викрадачі стрибають за мною. Чую вереск шин. Фургон рушає з місця, коли бічні двері ще не повністю зачинилися.
Один шанс.
Перш ніж мої викрадачі встигають відреагувати, я збираю все, що маю в запасі, і кочуся до частково відчинених розсувних дверей, які швидко зачиняються. Маю слабку надію, що вдасться випасти з фургона, який набирає швидкість. Так, це не найкращий варіант, але найкращий із того, що я зараз маю. Я прикрию голову руками, а тіло хай візьме на себе основний удар. Якщо пощастить, то матиму лише кілька зламаних кісток.
Це невелика ціна.
Моя голова і плечі вже поза фургоном. Я відчуваю, як вітер б’є в обличчя, від цього виступають сльози. Я заплющую очі, опускаю підборіддя й готуюся до удару тіла об асфальт нью-йоркської вулиці.
Але цього не відбувається.
Сильна рука хапає мене за комір і смикає назад. Я лечу в повітрі, наче ганчіркова лялька. Чую, як двері фургона зачиняються саме в той момент, коли моя спина вдаряється об дальній борт фургона. Від рикошету гупаюся головою об метал.
Ще один удар по черепу.
Я падаю на холодну підлогу фургона обличчям донизу.
Хтось стрибає на мене зверху, лягаючи на спину. Я обмірковую рух — швидкий оберт, удар ліктем,— але не певен, що зможу це зробити в теперішньому стані.
І ще одна обставина: перед моїм обличчям знову пістолет.
— Чинитимеш опір — я тебе вб’ю.
Крізь каламутну імлу я можу розгледіти потилицю водія. Двоє викрадачів — один на моїй спині, інший наставляє на мене пістолет — досі в лижних масках. Я трактую це як добрий знак. Якби вони збиралися мене вбити, то не було сенсу приховувати обличчя.
Чоловік на спині починає мене обшукувати. Я не рухаюся, намагаюся використати цей час, щоби прийти до тями. З болем я впораюсь. А от струс мозку — у мене, безперечно, струс — це вже гірше.
Він знаходить мій «Wilson Combat 1911» у кобурі, витягує його та спустошує магазин — тож навіть якщо мені вдасться повернути мій пістолет, він буде марний.
Інший чоловік, що тримає мене на мушці, каже:
— Перевір гомілки.
Його напарник перевіряє. Це триває якийсь час, але врешті-решт він знаходить мій менший пістолет «Sig P365» у кобурі на щиколотці. Виймає його перед моїм розмитим поглядом і теж висипає кулі. Досі сидячи на мені, він нахиляється до обличчя так близько, що я відчуваю щокою його шерстяну маску, і зі злістю шепоче:
— Ще щось маєш?
Якби в мене нормально працювала голова, я міг би його вкусити, настільки він близько. Укусити нападника крізь тонку маску, відірвати частину його щоки, крутнутися й штовхнути його до чоловіка з пістолетом, щоби заблокувати кулю, яка могла би прилетіти.
— Навіть не думай,— упевнено каже той, що зі зброєю, посуваючись убік, аби запобігти трюку, який щойно спав мені на думку.
Висновок: чоловік із пістолетом, який керує,— досвідчений. Натренований, можливо, військовий. Він стоїть достатньо далеко, тож навіть якби я був на сто відсотків готовий нападати — а зараз я маю максимум сорок-п’ятдесят,— то в мене не було б жодного шансу.
Чоловік, що сидить у мене на спині,— кремезніший, накачаніший, але я розумію, що більшою загрозою є той, що тримає мене на мушці.
Я не рухаюся. Намагаюся розігнати туман у голові, але нічого не виходить. Я почуваюся загубленим, пливу за течією.
А потім здоровань на моїй спині дивує мене ударом по нирках.
Це нагадує вибух, розрив бомби, гарячі леза, що ріжуть мої внутрішні органи. На якусь мить біль паралізує мене. Кожна частина тіла страждає, хочеться заховатися і знайти полегшення.
Здоровань злізає з мене й дає змогу корчитися від болю. Я відкочуюся до перегородки між кабіною та фургоном. Озираюся на двох моїх викрадачів.
Коли вони знімають лижні маски, дві думки — обидві погані — вражають мене водночас.
По-перше, якщо вони дозволяють мені бачити їхні обличчя, то не планують залишати мене живим.
По-друге — я впевнений, бо схожість надто виразна,— це брати Тедді «Великого Т» Лайонса.
Я намагаюся не рухатися, бо будь-який рух — це мука. І не дихати — з тієї ж причини. Заплющую очі, сподіваючись, що вони подумають, ніби я знепритомнів. Зараз нічого не можна зробити. Найбільше мені потрібен час. Трохи часу без ударів, щоби відновитися настільки, аби дати відсіч.
Як я міг би протистояти? Гадки не маю.
— Завершуй це,— каже більший брат, який сидів у мене на спині, своєму добре натренованому родичу з пістолетом.
Той киває та цілиться мені в голову.
— Чекай,— кажу я.
— Ні.
Я раптом пригадую, коли Майрон так само, як і я зараз, лежав в якомусь фургоні. Тоді він теж попросив нападника зачекати, і той чоловік також сказав «Ні». Я тоді їхав за ними в автівці й слухав цю розмову завдяки ввімкненому телефону Майрона. Коли я почув, що викрадач відмовився, і зрозумів, що мій друг не зможе викрутитися, натиснув на педаль газу та врізався своєю машиною в задню частину фургона.
Дивно, які спогади приходять у критичних обставинах.
— Даю мільйон кожному з вас,— кажу я.
Вони зупиняються.
Кремезніший брат кидає:
— Ти нашкодив нашому брату.
— А він нашкодив моїй сестрі,— відповідаю я.
Вони перезираються. Я, звісно, брешу, хоча існує чимало прихильників ідеї, що в глобальному сенсі всі люди — брати та сестри. Проте ця неправда, як і пропозиція мільйона кожному, змушує їх вагатися. Це все, що мені зараз потрібно,— виграти трохи часу.
Інших варіантів я не маю.
Здоровань каже:
— Шерін — твоя сестра?
— Боббі, ні,— зітхає брат із пістолетом.
— Вона в лікарні. Ваш брат нашкодив багатьом жінкам.
— Фігня. Вони просто брехливі суки.
Брат із пістолетом каже:
— Боббі...
— Ні, чуваче, він має знати це перед смертю. Це лайно собаче. Усі ці сучки запали на Тедді. Він красивий мужик. Вони хочуть його заарканити, розумієш, про що я? Закрити на замок, одружити на собі. Але Тедді — принаймні до того як ти напав на нього ззаду й зробив із нього котлету — багато гуляв. Він не хоче осідати. Коли дівки не отримують від нього обручки, вони раптом усі скаржаться на нього. Чому вони не скаржаться одразу? Чому вони добровільно йдуть із ним на побачення?
— Я не напав на нього ззаду,— кажу я.
— Що?
— Ти сказав, що я, цитую, «напав на нього ззаду й зробив із нього котлету». Усе було не так. Ми билися один на один — і він програв.
Великий Боббі глузливо пирхає:
— Ага, так я і повірив. Поглянь на себе.
— Можемо з цим зараз розібратися.
— З чим?
— Зупиняєш фургон десь у безлюдному місці. Ти знаєш, що я неозброєний. Ми з тобою б’ємося, Боббі. Якщо виграю я — ви мене відпускаєте. Якщо ти — тоді мені смерть.
М’язистий Боббі обертається до брата з пістолетом.
— Трею?
— Ні.
— Та ну, Трею. Дай мені відірвати йому голову.
Трей пильно дивиться на мене. Його не обманеш. Він знає, на що я здатен.
— Ні.
— А щодо мільйона доларів? — питає Боббі.
У мене досі плями перед очима. У голові паморочиться, усе болить. Краще за ці кілька секунд мені не стало.
— Він нам бреше, Боббі. Два мільйони — це блеф.
— Але...
— Він не може залишити нас живими,— пояснює Трей,— так само, як ми не можемо залишити живим його. Щойно ми його відпустимо, він на нас полюватиме. Це не про поліцію — нам доведеться просто все життя ходити й озиратися. Він за нами повернеться, підключивши для цього всі свої ресурси.
— Але ж ми можемо спробувати отримати гроші, хіба ні? Він може якось їх переказати, а потім — куля в лоб.
Коли Трей хитає головою, я усвідомлюю, що в мене закінчилися час і варіанти.
— Боббі, це було вирішено, щойно ми його викрали. Або він, або ми.
Трей, звісно, має рацію. Ми не можемо дати вижити іншій стороні — це додає забагато невідомих у загальне рівняння. Я ніколи не повірю, що вони не прийдуть по мене знову. І Трей правильно думає — я теж це так не залишу.
Хтось має померти.
Ми їдемо мостом Джорджа Вашингтона. Водій пришвидшується на перетині трас 80 і 95.
Мені дуже хотілося б мати якийсь кращий план — не такий надривний, примітивний і огидний. Те, що він спрацює, дуже малоймовірно, але я на волосині від смерті.
Зараз або ніколи.
Я опускаю плечі — наче вже здався.
— Що ж, тоді я маю в дечому зізнатися,— кажу я.
Вони зовсім трохи розслабляються. Я не знаю, чи це хоч якось мені допоможе. Але на цьому етапі в мене є лише один варіант.
Якщо я кинуся на Боббі, мене застрелить Трей.
Якщо на Трея, він однаково мене застрелить.
Якщо я здивую їх і кинуся на водія, то в мене, можливо, буде шанс.
Раптом я видаю крик, від якого застигає кров у жилах. Через це моя голова розривається від болю.
Байдуже.
Брати, як я і очікував, сахаються назад, гадаючи, що я зараз кинуся на них.
Але мій план інший.
Я повертаюся до водія.
У мене такий собі план — сирий, непродуманий, поганий. Я так чи інакше отримаю ще більше болю. Звісно, можна було б згадати метафору з розбитими яйцями, але який у цьому сенс?
Трей досі тримає пістолет, той нікуди не зник за помахом чарівної палички. Так, викрадач наляканий, але швидко приходить до тями й натискає на курок.
Моя єдина надія, що він не вцілить через те, що я різко рухаюся.
Так і стається. Майже.
Куля влучає мені в лопатку.
Я не зупиняюся. Мене штовхає вперед єдиний шанс. У моїй правій манжеті є крихітне лезо — Боббі не помітив його, коли мене обшукував. Ніхто не помічає. Зараз воно вистрілює та потрапляє в мою долоню. Лезо в правій руці, і поки водій жене сто п’ятнадцять кілометрів за годину — так, я встигаю помітити мерехтливі цифри перед кермом,— я розпанахую йому горло, практично відрізавши голову.
Фургон сильно хитає вбік. З артерії бризкає кров, заляпуючи лобове скло. Я відчуваю, як теплий вміст його шиї — тканини, хрящі, купа крові — витікає на мою руку. Ліву я просуваю під його ремінь безпеки — можливо, це допоможе мені підготуватися до майбутнього зіткнення.
Я знову чую постріл.
Ця куля лише зачепила моє плече, перш ніж розбити лобове скло. Я хапаю кермо та вивертаю його. Фургон різко злітає з дороги й перекидається на два колеса.
Я заплющую очі та тримаюся, доки фургон перевертається раз, другий, а потім із силою врізається в стовп.
Після цього я занурююся в цілковиту темряву.
Розділ 20
Усі супергерої мають історію становлення. Як і всі люди, якщо подумати. От вам скорочена версія моєї.
Я виріс у привілеях. Про це вам уже відомо. Ви, можливо, переконані, що кожну людину оцінюють за її зовнішнім виглядом. Це не зовсім революційне спостереження, і ні, я не порівнюю й не кажу, що мені було гірше, ніж іншим. — Це те, що ми називаємо «фальшива рівність». Але річ у тім, що багато людей починають ненавидіти мене з першого погляду. Вони бачать густе світле волосся, рум’яний колір обличчя, порцелянові риси, моє гордовите спокійне обличчя — і їм невідворотно тхне сморід старих грошей, який іде від мене невпинними хвилями, тож вони думають, що я самовдоволений сноб із купою привілеїв, лінивий, осудливий і незаслужено багатий нероба, який народився не лише зі срібною ложкою в роті, але й зі срібним сервізом на сорок вісім предметів і титановими ножами для стейків.
Я це розумію. Я теж іноді відчуваю подібне щодо людей з мого соціально-економічного оточення.
Ви бачите мене й думаєте, що я дивлюся на вас зверхньо. Ви відчуваєте до мене образу й заздрість. Усі ваші власні невдачі як реальні, так і уявні, піднімаються й спрямовуються проти мене.
Що ще гірше, я здаюся м’якою, легкою, розпещеною мішенню.
Сучасні підлітки могли б охрестити моє обличчя таким, що «заслуговує на удар».
Усе перелічене невідворотно призводило до неприємних інцидентів у моєму дитинстві. Стисло розповім про один із них. Коли мені було десять років, під час відвідин філадельфійського зоопарку я, одягнений у синій піджак зі шкільним гербом на нагрудній кишені, відійшов від своїх забезпечених однокласників. Школярі з «внутрішнього міста»6 — так, ви можете прочитати це як завгодно — оточили мене, глузували, а потім відлупцювали. Я опинився в лікарні, ненадовго впав у кому, і в несподівано цікавому життєвому циклі ледь не втратив тієї самої нирки, по якій нещодавно вгатив Боббі Лайонс.
Фізичний біль від побиття був сильним. Та набагато гіршим був сором, який відчував десятирічний хлопчик від того, що відчував себе приниженим, безпорадним і наляканим.
Коротко кажучи, я хотів більше ніколи не переживати такого.
Тож переді мною постав вибір. Я мав змогу, як закликав мене батько, «лишатися серед своїх» — сховатися за кованими воротами й доглянутими живоплотами. Або міг щось із цим зробити.
Решту ви вже знаєте. Принаймні вам так здається. Люди, як зазначила Седі, складні істоти. У мене були гроші, мотивація, травма в минулому, уроджені навички, схильність і, можливо, якщо бути чесним із собою, якийсь гвинтик (чи примітивний механізм виживання?), що дозволяє мені не лише процвітати, але й отримувати певне задоволення від актів насильства.
Візьміть усі ці складові, подрібніть їх у блендері — і вуаля. І ось я тут.
У лікарняному ліжку. Без свідомості.
Не знаю, скільки я вже пролежав. Не знаю, чи це мені привиділося, але, можливо, я розплющував очі й бачив Майрона біля ліжка. Я робив так само, коли ми зішкребли його з асфальту після катувань нашої влади. Також я інколи чую голоси — батька, моєї біологічної доньки, покійної матері,— але оскільки я знаю, що принаймні один із них не може бути реальним, можливо, інші теж почулися.
Але я живий.
Згідно зі своїм «планом» — я використовую це слово в найширшому сенсі,— перед аварією мені вдалося достатньо закріпити тіло ременем безпеки водія. Тому під час зіткнення я був пристебнутий. Що сталося з братами Тедді, я не знаю. Також не уявляю, які висновки зробили правоохоронці. Не знаю, скільки минуло годин чи днів з моменту аварії.
Коли я починаю випливати на поверхню усвідомлення, то дозволяю розуму трохи міркувати. Частина цієї справи склалася докупи, принаймні я так відчуваю. Важко сказати напевне. Більшість часу я непритомний, якщо можна так назвати цю прірву, і через це багато моїх здогадів — про підставні компанії, пограбування банку чи вбивство Рая Штрауса — здаються правильними зараз, але можуть, як і багато снів, перетворитися на цілковиту нісенітницю, коли я повністю прийду до тями.
Досягаю стадії, коли відчуваю себе свідомо, але поки вагаюся. Не знаю, з якої причини.
Частково це тому, що я виснажений, настільки втомлений, що в моєму теперішньому стані навіть розплющити очі здається надто важким завданням. Я почуваюся так, ніби прикутий ременями в одному зі снів, де ти біжиш глибоким снігом і тому рухаєшся надто повільно. Я намагаюся слухати та збирати інформацію, але голоси нерозбірливі, приглушені, як у батьків Чарлі Брауна7 чи ніби звук лунає з-за шторки для душу.
Коли я нарешті розплющую очі, біля мого ліжка сидить не Майрон чи хтось із родини. Це Седі Фішер. Вона нахиляється до мене так близько, що я відчуваю аромат її бузкового шампуню, і шепоче:
— Ні слова поліції, поки ми не поговоримо.
Тоді вона гукає: «Здається, він прокинувся!»,— і відходить. З’являються медики — лікарі та медсестри, як я припускаю. Мені вимірюють життєво важливі показники й дають шматочки льоду, щоби втамувати спрагу. Це триває хвилину-дві, але я можу відповісти на їхні прості медичні запитання. Мені кажуть, що в мене травма голови, що куля не зачепила життєво важливих органів, що зі мною все буде добре. Згодом вони запитують мене, чи маю я якісь запитання. Я перехоплюю погляд Седі. Вона ледь помітно хитає головою. Я також хитаю головою.
Приблизно за годину — мені важко вимірювати час — мене переводять у напівсидяче положення. Седі наполегливо просить усіх вийти з палати. Персонал неохоче підкоряється. Коли вони йдуть, Седі дістає із сумочки маленьку колонку, вовтузиться з телефоном і вмикає музику.
— На випадок, якщо хтось підслуховує,— каже вона мені, підходячи ближче.
— Скільки я вже в лікарні?
— Чотири дні,— Седі ставить стілець біля ліжка.— Розказуй, що сталося. Усе в подробицях.
Я розповідаю, хоча від знеболювальних у голові стоїть туман. Вона слухає не перебиваючи. Прошу льоду — вона кладе мені до рота кілька кубиків.
Коли я завершую розповідь, Седі каже:
— Водій, як ти знаєш, мертвий. Один із нападників, Роберт Лайонс,— теж. Він вилетів крізь лобове скло під час зіткнення. Інший брат, Трей, має переломи. Оскільки на нього нічого не було, щоби затримати, він поїхав додому на захід Пенсильванії — «на відновлення».
— А що Трей сказав?
— Містер Лайонс вирішив наразі не говорити з владою.
— А що думає поліція?
— Не кажуть ні про що, крім наявності доказів, що горло водієві перерізав саме ти. Криміналісти дослідили фактори — твоя поза за трупом, положення леза у твоєму рукаві, кров у тебе на руках тощо. Цього, можливо, недостатньо, щоби довести в суді, але копи здогадалися, що сталося саме так.
— Ти сказала їм, що брати тобі погрожували? — питаю її.
— Ще ні. Я завжди можу це зробити. Якщо я скажу зараз, поліція бажатиме знати, чому вони мені погрожували. Розумієш?
Так, розумію.
— Копи вже з’ясовують зв’язок між інцидентом із Тедді Лайонсом в Індіані та подіями у фургоні. І заради тебе, мого клієнта, я не хочу їм допомагати.
Логічно.
— Є якісь поради? — питаю Седі.
— Поліція тут. Вони хочуть отримати свідчення. Я вважаю, що тобі не варто щось розповідати.
— Я вже забув, що сталося,— кажу їй.— Травма голови, розумієте.
— І ти занадто слабкий, щоби давати свідчення,— додає Седі.
— Точно, але я таки хочу виписатися якомога швидше й поїхати додому — там одужувати краще.
— Я спробую це організувати.
Седі встає.
— Ми тримаємо це в таємниці, Віне. Жодних газет.
— Дякую.
— Деякі люди теж прагнули бути біля ліжка, але я порадила їм цього не робити — хотіла поговорити з тобою першою. Вони мене зрозуміли.
Я киваю. Не питаю, хто саме,— байдуже.
— Дякую тобі. Тепер забери мене звідси.
———
Але не все так просто.
За два дні мене перевели з відділення інтенсивної терапії до приватної палати. Саме там, о третій годині ночі, коли блаженно балансую між морфіновою загальмованістю й повним сном, я більше відчуваю, ніж чую, як відчиняються двері.
Звичайно, це не рідкість. Якщо ви колись тривалий час перебували в медичному закладі, то знаєте, що прийти перевірити ваш стан можуть у найнезвичніші години ночі, ніби спеціально заважають вам заснути по-справжньому. Можливо, якщо знову використати аналогію із супергероєм, мої відчуття загострилися, наче в Людини-Павука, і я звідкись знаю, що мій нічний гість не є медсестрою, лікарем чи охоронцем.
Я лежу дуже тихо. У мене немає зброї — і це надто нерозумно. Також я не маю звичних рефлексів, сили й часу. Я трохи розплющую очі, але через наркотики та пізню годину видимість така, наче дивлюся крізь марлю.
Проте я бачу якийсь рух.
Я міг би розплющити очі ширше, але не хочу, щоби гість знав, що я не сплю.
Я таки розгледів чоловіка. Першою думкою було, що це Трей Лайонс, і вона змусила мій пульс прискоритися.
Але тепер я бачу, що цей чоловік занадто великий. Він стоїть у дверях. Відчуваю на собі його погляд. Обмірковую свій наступний крок.
Кнопка виклику персоналу.
Звісно, вона є в кожній палаті, але я не дуже вмію просити про допомогу, тому не слухав, коли медсестра пояснювала, як здійснити виклик. Хіба вона не обмотала дріт навколо перила ліжка? Так. Ліворуч чи праворуч від мене?
Ліворуч.
Я намагаюсь непомітно посунути руку під ковдрою до кнопки виклику.
Чую чоловічий голос.
— Не роби цього, Віне.
Прикидатися сплячим уже немає сенсу. Повністю розплющую очі. Мій зір досі затуманений, світло слабке, але я бачу біля дверей здорованя — він просто велетень, як тепер видно. Розрізняю довгу бороду та якусь шапку на голові. Інший чоловік — зачесане назад сиве волосся, дорогий костюм — заходить до палати. Це він сказав не натискати кнопки виклику персоналу. Сивий киває здорованеві — той виходить і зачиняє за собою двері. Чоловік бере стілець і сідає біля мого ліжка.
— Знаєш, хто я? — питає він.
— Зубна фея?
Не найдотепніша відповідь, але Сивий усміхається.
— Мене звуть Лео Станч.
Я так і думав.
— За тобою стежили мої люди.
— Я знаю.
— Ти швидко виявив хвіст.
— Дилетантський підхід,— відповідаю я.— Майже образливо.
— Перепрошую,— відповідає Станч.— Яке тобі діло до Рая Штрауса?
— У нього була моя картина.
— Так, ми чули. Щось іще?
— Це все.
— І всі твої винюхування — це лише через викрадення картини?
— Це лише через викрадення картини,— повторюю я.— І ще: ти що, справді сказав слово «винюхування»?
Лео усміхається й нахиляється до мене ближче.
— Ми всі знаємо, яка в тебе репутація,— шепоче він.
— Розкажи й мені.
— Люди описують тебе як безумного, небезпечного психопата.
— І що, жодного слова про мою природну красу й надприродну харизму?
Я розумію, що мої слабкі гумористичні потуги видаються недоречними. Якщо ви вважаєте, що ці рядки заслуговують на сміх, то це ви ще не чули Майрона. Але вони слугують певній меті. Страху показувати не можна. Ніколи. Я старанно формував свою репутацію, щоби здаватися трохи божевільним. Це навмисно. Жартуючи в такі моменти, ви сигналізуєте опонентам, що вас складно залякати.
Станч підсуває стілець ще ближче.
— Ти шукаєш Арло Шугармена, чи не так?
Я не відповідаю, натомість питаю:
— Це ти вбив Рая Штрауса?
Він передбачувано каже:
— Запитання тут ставлю я.
— А можна нам обом?
Станчу це подобається, хоча Бог знає чому.
— Я не маю жодного стосунку до вбивства Рая Штрауса, але й сказати, що мені його шкода, не можу.
Намагаюся прочитати його вираз обличчя. Не виходить.
Лео Станч продовжує:
— Ти ж знаєш, що вони вбили мою сестру, чи не так?
— Знаю.
— То де Арло Шугармен?
— Навіщо тобі?
У нього темніють очі.
— Ти знаєш.
— І ти таки хочеш, аби я повірив, що ти не маєш стосунку до вбивства Рая Штрауса?
— А ти хіба не казав, що шукав його лише через викрадення картини?
— Так, казав.
Лео Станч піднімає обидві долоні до неба й знизує плечима:
— Хіба тоді тобі не начхати, хто його вбив, чи не так?
Тут він мене підловив.
На секунду западає тиша. Десь далеко чую пікання. Цікаво, як вони зайшли? Хоча для людини на зразок Лео Станча охорона лікарні — це порожній звук.
Лео знову починає говорити, і я чую біль у його голосі.
— Це була моя єдина сестра, розумієш?
Я чекаю.
— Софія. У неї все життя було попереду. А потім бум — і кінець. Наша бідна мати, що раніше була найщасливішою жінкою на землі, відтоді плакала щодня до кінця свого життя. Кожного. Божого. Дня. Тридцять років. Коли вона померла, усі на похороні тільки й казали: «Принаймні тепер вона із Софією»,— Станч переводить погляд на мене.— Ти в таке віриш? Що моя мати й сестра тепер десь разом?
— Ні.
— Я теж не вірю. Ми тільки тут і тільки зараз.
Лео Станч випрямляє спину й кладе руку на моє передпліччя.
— Я спитаю тебе ще раз: чи знаєш ти, де Арло Шугармен?
— Ні.
Двері прочиняються, і здоровань просовує голову в палату. Станч киває йому й піднімається.
— Коли знайдеш його, даси мені знати першому.
Це було не запитання.
— Чому Шугармен? І як щодо інших?
Мій гість прямує до дверей.
— Я вже сказав, що знаю твою репутацію. Якщо ми будемо воювати, ти, напевно, потягнеш кілька моїх людей за собою. Але мені байдуже на проміжні жертви. Віне, не треба переходити мені дорогу — ціна буде надто високою.
Розділ 21
За три дні мене гелікоптером доправляють у маєток Локвудів.
Я, звісно, почуваюся краще, але розумію, що далекий від стовідсотково гарного стану. Оцінюю власну потужність десь між шістдесятьма п’ятьма й сімдесятьма відсотками, а через скромність не казатиму, що мої шістдесят п’ять — це чимала сила.
Найджел Данкан вітає мене біля гелікоптера.
— Маєте кращий вигляд, ніж я думав.
— Лестиш мені,— відказую йому й одразу переходжу до справи, бо часу не так багато.— Розкажи мені про
Ми йдемо до будинку й мовчимо.
— Найджеле?
— Я вас почув.
— І?
— І відповідати не буду. Навіть не намагатимусь щось казати, незалежно від того, розумію я, про що ви говорите, чи ні.
— Вірний до кінця.
— Це не вірність, це законність.
— Адвокатська таємниця?
— Саме так.
— Ні, вибач, тут це не працює. Тебе вже вказано як адвоката.
— Справді?
— «Duncan and Associates».
— Мабуть, існують й інші фірми з такою назвою.
— Ти знаєш, хто користується
Головний будинок стає зловісним, коли ми наближаємося. Я його завжди так сприймав, ще з дитинства. Кожен дім — окрема незалежна країна. Я дивлюся на Найджела. Він міцно стулив губи, щелепи рухаються в такт ході.
— Рай Штраус,— кажу я.— Компанія сплачувала його рахунки.
Найджел ніяк не реагує.
— Ти маєш розповісти мені, що це все означає,— продовжую я.
— Ні, Віне, не маю. Навіть якби я це знав — але наголошую, що я не підтверджую, що маю уявлення, про що ви питаєте,— то не мусив би вам щось розповідати.
— Це може мати стосунок до вбивства дядька Олдріча й викрадення Патриції. Ми можемо розібратися з Хижою жаху. Урятувати життя.
Найджел майже всміхається.
— Урятувати життя,— повторює.
— Так.
— Ви зазвичай не говорите гіперболами.
— Це не перебільшення.
— О, Віне, я вас люблю, любив усе життя,— він зупиняється й обертається до мене на мить.— Але якби ви питали моєї поради, я рекомендував би не лізти в це.
— Я не питав.
— Що?
— Твоєї поради.
Найджел опускає голову й усміхається.
— Ви хочете виправити неправильне, Віне. Але ви постійно завдаєте шкоди в процесі.
— Завжди буває побічна шкода.
— Можливо, так і є. Саме тому я повсякчас дотримуюся закону.
— Навіть якщо це призводить до більшої шкоди?
— Навіть так.
— Я можу натиснути на батька щодо цього питання.
— Можете.
— Припускаю, що компанію відкрив Віндзор II.
— Можете припускати, що хочете, Віне.
— Де батько?
— На тренувальному майданчику.
— Тобто він почувається добре.
Найджел на це не ведеться.
— Я вам усе влаштував у східному крилі. У нас є медичний персонал і фізіотерапевт, якщо вам буде потрібно,— у нього вологі очі.— Я радий, що ви в порядку після цього інциденту, але якщо ви продовжуватимете в тому ж дусі, якось...
Найджел обертається та йде геть. Я прямую до кімнати й розкладаю речі. З кутового вікна бачу тренувальний майданчик для гольфу — точніше, поле для короткої гри, де відстань від місця удару до лунки не перевищує сорока п’яти метрів. Там є велике зелене поле з кількома лунками. А також бункер — щоби практикувати удари на піску. Трава навколо має різну висоту, щоби збільшити кількість варіантів розташування м’яча й, відповідно, різноманітність можливих ударів.
Я перевдягаюсь у штани для гольфу кольору хакі й сорочку-поло з логотипом клубу «Merion» — плетеним кошиком на шпильці замість прапора. Розкажу вам секрет, якого не знає більшість людей. Кілька найексклюзивніших гольф-клубів продають відвідувачам сорочки-поло та всіляку символіку — це великий бізнес. Але якщо під логотипом є назва клубу, це означає, що ви тут гість. Якщо ж назви немає, як у мене, якщо є лише логотип і жодних слів, це означає, що власник — справжній член клубу.
Класовий розподіл. Він існує всюди.
У шафі стоїть пара туфель для гольфу — взуваю їх і виходжу на поле, де батько відпрацьовує удар із середньої дистанції. Він обертається й усміхається, коли я підходжу. Ми не вітаємося вголос. Це гольф — тут слова зайві. Я беру ключку «Vokey» з кутом нахилу 60 градусів.
Батько б’є першим — у нас є нескінченна гра під назвою «Найближчий до лунки». У молодості тато був чемпіоном із гольфу. У двадцять один рік він виграв Кубок Паттерсона, головний аматорський приз Філадельфії. З віком його гра погіршилася, але досі видно, як легко йому на полі для гольфу. Батько використовує свою стару ключку «Callaway» із кутом 52 градуси. Після його удару м’ячик летить низько, приземляється на траві, котиться за інерцією повз лунку та застигає на відстані приблизно шістдесяти сантиметрів від неї.
Гольф-клуб «Merion» розташований униз по дорозі й за рогом. Ми з батьком ходили туди із сумками на плечах і часто там грали. Майже всі мої найкращі дитячі спогади пов’язані з гольфом, переважно з батьком. Ми рідко розмовляли під час гри. У цьому не було потреби. В якийсь спосіб батько та гольф змогли передати мені життєві уроки — про терпіння, невдачі, смиренність, відданість, спортивну майстерність, тренування, маленькі поліпшення, хиби, ментальні помилки, долю, ситуації, коли все робиш правильно, проте не отримуєш бажаного результату,— і все це без слів.
Можна любити гру, але, як і в житті, ніхто — ніхто — не залишається неушкодженим. Моя черга бити. Я дуже сильно розмахуюся ключкою, щоби траєкторія польоту була високою, а обертання максимальним,— цей удар називається флоп-шот. М’яч злітає в небо, м’яко приземляється та зовсім трохи котиться вперед. Він зупиняється на п’ятнадцять сантиметрів ближче до лунки, ніж батьків. Віндзор II усміхається.
— Гарно.
— Дякую.
— Але низька траєкторія дає вищі шанси на точний удар,— нагадує він мені.— Флоп чудовий, коли тренуєшся, але на полі, коли напруга зростає, цей удар є ризикованим.
Батько не питає, як у мене справи, але я не певен, що він узагалі знає про мою нещодавню пригоду у фургоні. Чи розповів йому це Найджел? Я так не думаю.
— Гратимемо ще? — запитує він.
— Звичайно. Щодо нашої останньої розмови — я розпитав Патрицію, чому ви з дядьком Олдрічем посварилися.
Усмішка сповзає з його обличчя. Він підганяє ключкою м’ячик для наступного удару.
— І що вона тобі розповіла?
— Про інцидент із підгляданням на вечірці з приводу шістнадцятиріччя.
Тато підкреслено повільно киває.
— Розкажи мені точно, що вона тобі повідомила.
Я розповідаю. Ми продовжуємо грати. На тренувальному газоні шість лунок, тому батько не б’є в ту саму двічі — він у це не вірить. На полі гравець ніколи не влучає в ту саму лунку двічі поспіль, казав він мені колись, тоді навіщо це робити на тренувальному майданчику?
— То Патриція сказала тобі, що батько Ешлі Райт приходив до мене,— говорить батько, коли я завершую.
— Так.
— Ми з Карсоном Райтом дружимо з дванадцяти років. Разом грали в юніорській команді.
— Я знаю.
— Це благородна людина.
Я не знаю, чи це правда, але погоджуюся, щоби підтримати розмову.
— Карсонові це було нелегко.
— Що саме?
— Прийти сюди, у цей дім. Розповісти мені всю історію.
— Усю історію?
— Твій дядько зробив значно більше, ніж просто підглядав,— тато подивився, куди котиться м’ячик і перевірив положення зап’ястка.— Я не знаю, як це зараз називається. Педофілія. Зґвалтування. Заборонені стосунки. Це почалося, коли Олдрічу було сорок років, а Ешлі — п’ятнадцять. Якщо ти хочеш захистити його...
— Не хочу.
— Ну, навіть якби й хотів. Люди так робили в ті часи. «Тобі шістнадцять, ти вродлива, ти моя», «Молода дівчино, іди з моїх думок». І подібні пісні.
— То Карсон Райт прийшов до тебе? — питаю я, намагаючись спрямувати бесіду в потрібне русло.
— Так.
— І що сказав?
— Що за кілька місяців до вечірки, коли твій дядько не відповідав на її дзвінки, його донька Ешлі наковталася пігулок. Їй робили промивання шлунка.
— Але на святкову вечірку Патриції вона таки прийшла?
— Так.
— Чому?
— Ти не розумієш?
Я чекаю.
— Нормальність. Так мало бути, Віне.
— Приховати це під килимом?
Батько кривиться.
— Ніколи не любив цієї аналогії. Радше змиритися з цим. Закопати це так глибоко, щоби ніхто ніколи не вирив.
— Тільки це не спрацювало.
— Принаймні не того вечора.
— І що ти зробив після візиту Карсона?
— Я викликав Олдріча на розмову. Вийшла огидна ситуація.
— Він це заперечував?
— Він завжди заперечував.
— Завжди?
— Це була не перша ситуація,— відказує мій батько.
Я чекаю. Батько обертається до мене. І теж чекає. Ми вже неодноразово грали в цю гру.
— Скільки було інших? — питаю я врешті-решт.
— Не можу сказати точного числа. Коли виникала проблема, ми його переселяли. Саме через це Олдріч не залишився в Гаверфорді, як решта з нас.
— Я думав, він поїхав навчатися до Нью-Йорку, бо хотів іти власним шляхом.
— Ні, твій дядько почав навчатися в Гаверфорді. Але трапився інцидент із донькою професора, якій було чотирнадцять. Сексу не було, але Олдріч робив її фото майже без одягу. Відбулися певні маніпуляції з грошима...
— Тобто від її батька відкупилися.
— Так, якщо вже ти хочеш виражатись у цей спосіб. Дали гроші, а Олдріча відрядили до Нью-Йорку. Це один із випадків.
— Можеш розповісти про інші?
— Твоя тітка Алін.
— Тобто?
Хоча я вже, мабуть, про це здогадувався.
— Коли Олдріч повернувся із Бразилії з Алін, то сказав, що їй двадцять років і вона була вчителькою в школі, яку ми заснували. Ми це перевірили — вона не вчителювала, а була студенткою. Це не перша дівчина, за якою він упадав, але Алін сподобалася йому найбільше. Найімовірніше, їй було чотирнадцять чи п’ятнадцять, коли Олдріч привіз її до нас — навіть наш детектив не міг сказати напевне.
Я не затамовую подиху від жаху й не вигукую безглуздих фраз на зразок «Чому ніхто не пішов у поліцію?». Ми впливова родина. Як сказав батько, «відбулися певні маніпуляції з грошима», що часто підкріплювалися погрозами — як витонченими, так і грубими. Крім того, як зазначав мій батько, це була інша епоха. Це не виправдання, а додавання контексту. Є різниця.
— Який стосунок до цього має
Мій батько не дуже вміє прикидатися. Він не актор і не брехун. Схоже, що він справді спантеличений цим запитанням, і це мене насторожує.
— Я не знаю, що це.
— Це підставна компанія, яку створив Найджел.
— Ти думаєш, що я маю до цього стосунок?
— Припускаю.
— Я цього не робив.
Немає жодних підстав продовжувати цю розмову. Якщо він заперечує — стоятиме на своєму.
— Коли ти востаннє бачив дядька Олдріча?
— Не пам’ятаю. Була якась сімейна подія в «Merion» за шість чи вісім місяців до його вбивства. Можливо, тоді. Але ми не розмовляли.
— А напередодні вбивства?
Батько застигає, занісши ключку. Я ніколи такого не бачив. Ніколи. Якщо він зібрався ударити, то зупинити його може тільки постріл у голову.
— Перепрошую?
— Патриція сказала, що ти приїжджав до них додому напередодні його загибелі.
— Вона сказала?
— Так.
— Але я щойно сказав, що не бачив Олдріча щонайменше шість-вісім місяців до його вбивства.
— Сказав, я пам’ятаю.
— Я сказав би, що це головоломка.
— Я теж.
Батько йде до будинку.
— Щасти з її розв’язанням.
Розділ 22
Сер Артур Конан Дойл вустами свого легендарного персонажа Шерлока Голмса сказав: «Коли ви прибираєте неможливі варіанти, той, що залишився, хай яким неймовірним він здається,— і має бути правдою».
Обмірковую цю цитату, хоча вона й не дуже доречна в ситуації. Виходячи з отриманої інформації та припускаючи, що батько каже правду, стверджуючи, що він не створював підставної компанії, відповідь на запитання про засновника
Мої дід і бабуся.
Звісно, сексизм був завжди, але коли йдеться про родини на кшталт нашої, яка спромоглася зберегти свою владу і престиж протягом багатьох поколінь, зазвичай не діє застаріле, поблажливе твердження «за кожним успішним чоловіком завжди стоїть жінка». Коли помер мій дідусь, батько не взяв на себе відповідальності, за винятком хіба що церемоніальних дій.
Парадом керувала моя бабуся.
Я хотів би з нею поговорити. Вона знала б, що робити. Бабуся досі жива, але їй дев’яносто вісім і вона вже рік не розмовляє. Проте я знаю, де потрібна мені відповідь — у винному льосі.
Коли я починаю спускатися сходами, то чую, як Найджел запитує:
— Куди ви йдете?
— Ти знаєш.
— Думаю, буде краще, якщо ви залишите це в спокої, Віне.
— Так, ти вже казав.
— А ви однаково не слухаєте.
Я знизую плечима й цитую Майрона:
— Люби мене за всі мої недоліки.
Винний льох у маєтку Локвудів спроєктовано за зразком оригіналу в шато Сміт-О-Лафіт. Стіни кам’яні, стеля склепінчаста. Пляшки, дерев’яні бочки, дубові полиці. У приміщенні завжди підтримуються температура 13 °С і відносна вологість 60 %.
Я минаю колекцію — деякі пляшки тут коштують тисячі доларів. У дальньому правому кутку на найвищій полиці намацую пляшку «Krug Clos d’Ambonnay» і тягну її. Двері відчиняються, і я опиняюсь в іншому приміщенні. Так, це таємна кімната, якщо хочете, і ця таємничість може здатися дещо надмірною, але я вважаю, що моя бабуся просто хотіла мати нормальне робоче місце подалі від сторонніх очей, проте близько до вина.
Уздовж усіх чотирьох стін стоять двометрові шафи з документами.
Мене не лякає велика кількість паперової роботи. Насправді я почуваюся тут наче вдома. Однією з причин, чому ми з Майроном така гарна команда, є те, що він бачить загальну картину, тоді як я більше орієнтований на деталі. Він мрійник. А я реаліст. Він має дивовижну здатність бачити кінцевий результат. А я більш працьовитий.
Я не шукаю легких шляхів і здійснюю марудну роботу. Величезна її частина полягає в тому, щоб уважно розглядати найдрібніші деталі різних корпорацій, вивчати всі грані бізнесу, розуміти їхні плюси й мінуси, їхні входи та виходи, перш ніж давати рекомендацію щодо купівлі чи продажу.
Попри твердження деяких сильних цього світу, з такими вміннями не народжуються.
Тому я дуже поважаю належну ретельність.
Більшість моєї родини, особливо моя люба бабуся, такі самі. Вона ретельно вела документацію родини. Тут, в її улюбленому святилищі, лежать свідоцтва про народження, старі паспорти, генеалогічні дерева, плани на певні періоди, календарі, банківські виписки, щоденники, фінансові нотатки тощо, які вона збирала з 1958 року. У центрі кімнати розташовуються квадратний стіл, на якому лежать юридичні блокноти й гостро заточені олівці «Ticinderoga», та чотири стільці. Я починаю переглядати файли. Роблю нотатки. Дуже багато документів написано бабусею, і хоча я не сентиментальна людина — не виставляю сімейних світлин і рідко ностальгую,— у почерку, особливо бабусиному, є щось настільки особисте, чистота й послідовність її скоропису, краса, утрачене мистецтво та індивідуальність, що я не можу не відчувати її присутності.
Я копаюся в минулому родини. І гублюся в ньому. Мій розум хоче одразу перестрибнути до висновків, але я опираюся цій спокусі. Знову ж таки, це сильна сторона Майрона — він здатен все робити спонтанно, без плану, недбало, але геніально. Він може тримати в голові десятки ідей. А я ні.
Я вповільнююся. Потрібно знайти документи для підтвердження. Я маю побачити дані на власні очі, на сторінці — лише тоді все набуде сенсу. Мені необхідна дорожня карта.
І от, за кілька годин, мої пазли починають складатися в картинку.
Я чую кроки. Піднімаю очі — до кабінету заходить моя двоюрідна сестра.
— Найджел сказав, що ти тут.
— А я саме тут.
— Хіба ти не маєш відпочивати?
— Ні.
— То ти вже в порядку?
— Усе добре, можемо перейти до справи?
— Дідько, я ж просто намагалася бути ввічливою.
— Ти знаєш, що я це ненавиджу,— кидаю я Патриції.— Ти знаєш, скільки років твоїй матері?
Патриція веде бровою.
— Перепрошую?
— Коли твої мати й батько приїхали з Бразилії, родина не повірила, що Алін двадцять років, як казав Олдріч. Батько Найджела найняв детектива у Форталезі. Його фінальне припущення — їй мало бути чотирнадцять чи п’ятнадцять років.
Патриція не рухається.
— Ти про це знала?
— Так.
Навіть не знаю, чи здивований я цим фактом.
— Віне, то були сімдесяті.
Ті самі аргументи, що й у мого батька. Дуже цікаво чути це від його племінниці.
— Я не збираюся засуджувати твого тата. Зараз ідеться не про законність, етику чи мораль.
— А що ти хочеш знати?
— Відповіді.
— Які саме?
— Хто викрав картини, хто вбив твого батька, хто вбив Рая Штрауса. Хто завдав шкоди тобі й іншим дівчатам.
— Чому?
Цікаве запитання. Першим на думку спадає ПТ і те, що він сорок п’ять років картається за смерть напарника.
— Я пообіцяв другові.
На обличчі Патриції з’являється скепсис. Важко її за це винуватити. Мені й самому ці слова здаються порожніми. Пробую знову.
— Це кривда, яку необхідно виправити,— кажу я.
— Гадаєш, відповіді в цьому допоможуть?
— У чому?
— Виправленні кривди.
Справедливо.
— От і дізнаємося, згодна?
Патриція закладає пасмо волосся за вухо й підходить до мене.
— Показуй, що в тебе тут.
———
Мабуть, я маю попередити Патрицію, що їй не сподобається те, що я хочу сказати.
Але не буду.
Краще отримати її раптову реакцію, без фільтрів. Тому я одразу переходжу до суті.
— Твого батька зарахували до Гаверфордського коледжу у вересні 1971 року, це була його альма-матер.
Вона вигинає брову.
— Серйозно?
— Що?
— Ти кажеш «альма-матер» у простій розмові?
Я всміхаюся.
— Мої найщиріші вибачення. Ти знала, що твій батько спочатку навчався в Гаверфорді?
— Так. І твій, і наш дід, і прадід, усі в нашій родині. І що? Мій батько не хотів там навчатися, але в нього не було особливого вибору. Тому він і перевівся.
— Ні.
— Що «ні»?
— Він не тому перевівся.
Я показую звіт про порушення кодексу честі, а також супровідний лист, підписаний дисциплінарною комісією деканату.
— Вони датовані 16 січня 1972 року — тоді у твого батька починався другий семестр першого року навчання.
Ми сидимо за столом посеред кімнати. Сумочка Патриції на підлозі, вона простягає руку й дістає окуляри для читання. Я чекаю, поки вона перегляне звіт.
— Тут усе доволі розпливчасто,— урешті-решт каже вона.
— Це навмисно. Імовірно, твій батько робив неприйнятні світлини неповнолітньої доньки професора біології Ґері Робертса,— я даю їй анульований чек.— 22 січня професор поклав гроші з цього чека, виданого однією з наших підставних компаній, на свій рахунок у банку.
Патриція дивиться суму.
— Десять тисяч?
Я мовчу.
— Досить дешево.
— Це було на початку сімдесятих.
— Однаково.
— І я не впевнений, що в нього був вибір. Скандали, подібні до цього, ніколи не випливали на поверхню. А якби це і сталося б, то професор Робертс, напевно, був переконаний, що його молоду доньку звинуватять і зроблять їй ще гірше.
Патриція перечитує листа.
— У тебе є її фото?
— Доньки?
— Так.
— Нема. Навіщо?
— Татові подобалися молоді жінки. Навіть дівчата.
— Так.
— Але є різниця між фізично зрілою п’ятнадцятирічною і, скажімо, семирічною.
Я мовчу. Патриція не поставила мені жодного питання, тому я не бачу причин щось казати.
— Я до того,— продовжує вона,— перепрошую, якщо це звучатиме, ніби я проти руху «Me Too»8, і я не захищаю його, але ти бачив світлини моєї мами на їхньому весіллі?
— Так.
— Вона... моя мама вже мала дорослі форми.
Я чекаю.
— Вона вже була сформована, чи не так? Я просто кажу, що не думаю, ніби мій батько мав педофільські нахили або щось таке.
— Ти більше за ефебофілію? — питаю я.
— Не впевнена, що знаю це слово.
— Потяг до осіб середнього та пізнього підліткового віку.
— Можливо.
— Патриціє?
— Що?
— Не будемо загрузати у визначеннях. Це лише ще більше все заплутає. Він мертвий. Я не бачу причин для його покарання зараз.
Вона киває, відхиляється на спинку стільця й глибоко зітхає.
— Продовжуй.
Я дивлюся на свої нотатки.
— Протягом наступних місяців про нього було мало згадок у щоденниках, які я знайшов, але мій дідусь зберігав усі картки з результатами гри в гольф.
— Ти жартуєш.
— Ні.
— Зберігав картки з результатами?
— Саме так.
— Припускаю, ім’я мого батька є на деяких?
— Так. Він доволі багато грав у квітні — з моїм батьком, нашим дідом, іншими родичами. Я певен, що він і з друзями грав, але, звісно, цих карток у мене нема.
— Яка в нього була фора?
— Перепрошую?
— Я намагаюся розрядити обстановку, Віне. Що це доводить?
— Що він був у Філадельфії все літо, принаймні грав тут у гольф. Далі, згідно з календарем, один із Локвудів відвіз Олдріча до Ліптон-голлу, його резиденції на Вашингтон-сквер. Це було 3 вересня 1972 року.
— І він пішов до Нью-Йоркського університету.
— Так.
— А далі що?
— Загалом схоже на те, що певний час усе було спокійно. Я ще маю уважніше переглянути документи, але зараз можу сказати, що нічого помітного не траплялося до переїзду твого батька до Сан-Паулу 14 квітня 1973 року.
Показую Патриції штамп із Бразилії у старому паспорті дядька Олдріча.
— Чекай, бабуся зберегла його старий паспорт?
— Так, як і всі наші старі паспорти.
Патриція вражено хитає головою. Потім опускає очі на світлину свого батька в документі. Паспорт було видано 1971 року, коли дядькові було дев’ятнадцять років. Вона схиляє голову вбік, роздивляючись чорно-біле фото. Олдріч був гарним юнаком. Як і більшість чоловіків родини Локвудів.
— Тато казав мені, що прожив у Південній Америці три роки,— задумливо говорить Патриція.
— Це видається правдою. Продивився паспорт — там видно, що він подорожував Болівією, Перу, Чілі, Венесуелою.
— Це його змінило.
Це теж не запитання, тому не бачу сенсу відповідати.
— Він там зробив багато гарних справ. Заснував школу.
— Так, схоже на те. Судячи з паспорта, він повернувся до Штатів у грудні 1976 року.
— Грудні?
— Так.
— Мені казали, що раніше.
— Звісно.
— То моя мати була вагітна мною,— каже Патриція.
— Ти не знала?
— Ні. Але це не має значення,— вона зітхає та відхиляється на спинку стільця.— Віне, у цьому є якийсь сенс?
— Так.
— Бо ми зараз дійшли до 1976 року. Картини викрали з Гаверфорда в середині дев’яностих, чи не так? Я не бачу тут жодного зв’язку.
— А я бачу.
— Розкажи мені.
— Ключовий момент — від’їзд твого батька з Нью-Йорку до Сан-Паулу.
— І що не так?
— Твій батько тоді був студентом Нью-Йоркського університету. Він ще не випустився. У нього ніби все було нормально. Але раптом у квітні, менш ніж за два місяці до кінця семестру, він вирішив поїхати у свою закордонну місію. Мені це здається дивним, а тобі?
Патриція знизує плечима.
— Батько був багатим та імпульсивним. Можливо, не так і гарно в нього все виходило того семестру, може, він просто хотів відрахуватися.
— Гіпотетично так.
— Але?
— Але він поїхав 14 квітня 1973 року.
— І що?
У мене на телефоні відкрито стару статтю. Навіть я відчуваю холод по спині, показуючи її Патриції.
— А то, що шістка із Джейн-стріт скоїла вбивства двома днями раніше — 12 квітня 1973 року.
———
Патриція швидко ходить кабінетом.
— Я не розумію, що ти хочеш сказати, Віне.
Вона розуміє. Я чекаю.
— Це може бути збіг.
Я не веду бровою. Не суплюся. Просто чекаю далі.
— Віне, скажи щось.
— Це не може бути збігом.
— Чому, чорт забирай?
— Твій батько тікає до Бразилії одразу після вбивств, скоєних шісткою із Джейн-стріт. За двадцять років наші безцінні картини опиняються в руках лідера шістки. Потрібні ще якісь аргументи? Добре. На місці вбивства Рая Штрауса ми бачимо валізу, яку тебе примусили спакувати, коли викрадали після вбивства твого батька. І вишенька на торті — Найджел заснував підставну компанію, за допомогою якої Рай Штраус купив квартиру — тепер місце вбивства — і яка сплачувала всі його рахунки. Достатньо?
Патриція підходить до мене.
— То що ти хочеш сказати? Мій батько був у шістці із Джейн-стріт?
— Я не знаю. Я просто продовжую викладати факти.
— Що ще?
— Я знаю барменшу з «Malachy’s», що була в стосунках із Раєм. Вона розповіла, що той часто їздив до Філадельфії.
— Отже, якщо я правильно тебе розумію, ти вважаєш, що мій батько був частиною шістки із Джейн-стріт. Він утік. Наша родина заплатила Раєві Штраусу за мовчання — припускаю, про роль батька. Іншим ми теж заплатили?
— Не знаю.
— Ти хіба не казав, що розмовляв із кимось з учасників? Лейк якось там.
— Лейк Девіс.
— Вона не знає?
— Можливо, але я не впевнений, що вона сказала б, особливо якщо сама отримувала гроші. Ще Лейк говорила, що жінки в шістці були на другорядних ролях, тому вона може просто не знати.
— Але мій батько мертвий,— каже Патриція.
— Так.
— То навіщо комусь досі платити за те, щоби його репутація залишалася чистою?
А тепер я веду бровою.
— Ти щойно приїхала в маєток Локвудів. Тобі справді потрібно про це питати?
Вона замислюється.
— Припустімо, ти маєш рацію. Можливо, мій батько був якось причетний до шістки із Джейн-стріт.
Я цього не казав і не висновував, але не сперечаюся.
— Навіщо викрадати Вермера й Пікассо за стільки років по тому? І як це стосується вбивства батька чи того...— Патриція затинається.— Що зі мною сталося?
— Я не знаю.
— Віне?
— Що?
— Можливо, ми вже знаємо достатньо.
— Що ти маєш на увазі?
— Я створила благодійну організацію на історії нашої сім’ї. Суттєвою частиною легенди є те, що мій батько допомагав бідним у Південній Америці, а я хотіла продовжити його справу. І от раптом відкривається, що вся ця історія — брехня.
Я обмірковую почуте. Патриція має рацію. Те, що я знайду, здатне завдати шкоди імені Локвудів і, якщо конкретніше, доброчесній діяльності Патриції.
— Віне?
— Краще буде, якщо правду розкопаємо саме ми,— кажу я їй.
— Чому?
— Бо якщо там щось жахливе, то ми завжди матимемо змогу приховати все знову.
Розділ 23
Кабір вистрибує з гелікоптера, притримуючи однією рукою тюрбан, щоби його не здуло з голови. На ньому шовкова чорна сорочка, зелений пуховий жилет, потерті сині джинси та яскраво-білі кеди в стилі ретро. Я озираюся й бачу у вікні будинку батька, який передбачувано супиться, побачивши чужинця.
Я махаю Кабірові й проводжу його винним льохом до бабусиного кабінету. Оглянувши приміщення, він киває й каже:
— Офігенно.
— Згоден.
Коли ЗМІ нарешті дізналися, що жертвою вбивства, яку знайшли поряд із викраденим Вермером, був Рай Штраус, то вся історія, як ви вже зрозуміли, набула неймовірних масштабів. Раніше ці заголовки трималися б на всіх шпальтах днями, тижнями, навіть місяцями. Але не тепер. Зараз наша увага перемикається, наче в дитини, якій запропонували нову іграшку. Ми інтенсивно граємося з чимось день, можливо, два — а потім нам стає нудно, ми бачимо нову «іграшку», закидаємо стару під ліжко й забуваємо про неї назавжди.
Більшу частину медійного шаленства, пов’язаного з Раєм Штраусом, я провів у лікарні. Зрештою, кожна новина, і я не втомлюся від метафор,— це багаття, і якщо не підкидати в нього нові поліна, воно згасає. Поки що не було нічого нового. Викрадена картина, шістка із Джейн-стріт, убивство — усе це дуже смачно навіть окремо, а разом узагалі утворює п’янке вариво. Але минуло вже одинадцять днів.
У газетах поки не знають про валізу з моїми ініціалами, знайдену на місці вбивства, чи зв’язок цієї справи з моєю двоюрідною сестрою та Хижою жаху. Я думаю, це добре. Так мені легше вести розслідування.
Кабір дбайливо розкладає теки з документами на старому бабусиному столі. Спільне бачення — це ключ до злагодженої роботи з чудовим асистентом. Кабір розуміє, що я візуал — і люблю факти й докази, викладені в схемах. Усі теки однакового розміру (юридичні, приблизно 23 х 35 сантиметрів) й кольору (яскраво-жовті). Кожну підписано його охайним почерком.
— Шістка із Джейн-стріт,— каже Кабір.
Шість тек акуратно викладено в ряд. Читаю підписи зліва направо: «Лейк Девіс», «Едді Паркер», «Біллі Рован», «Рай Штраус», «Арло Шугармен», «Лайонел Андервуд». За прізвищами в алфавітному порядку.9 Одразу відповім на запитання, що висить у повітрі,— у мене немає обсесивно-компульсивного розладу, але це як зі шкалою Кінсі10: я вважаю, що ми всі маємо ширший спектр, ніж бажаємо визнавати.
— Можу починати? — питає Кабір.
— Будь ласка.
— Ми знаємо про долю Лейк Девіс і Рая Штрауса,— говорить мій асистент, відсуваючи дві теки й лишаючи чотири.— Тому дозвольте розповісти про решту.
Я чекаю.
— Еді Паркер. Її мати досі жива, мешкає в Баскін-Рідж у Нью-Джерсі. Стверджує, що жодного разу не бачила своєї доньки з тієї ночі. Вона відмовилася давати коментарі пресі, але з вами готова поговорити.
— Чому зі мною?
— Я сказав, що картина, яку знайшли в Рая Штрауса, належить вам. А також трохи натякнув, що ви знаєте про місцезнаходження шістки із Джейн-стріт більше, ніж вона думає.
— Ай-яй-яй, Кабіре.
— Так, ви погано на мене впливаєте, шефе. Перейдімо до Біллі Рована?
Я киваю.
— Схоже, що в Біллі та Еді все було доволі серйозно — серйозніше, ніж думали люди. Батько Біллі Рована ще живий, а мати померла дванадцять років тому. Але ось що цікаво: десять років тому батько Біллі вийшов на пенсію та переїхав із Голіока в Массачусетсі до пансіонату літніх людей у Бернардсвіллі, Нью-Джерсі.
Я так і думав.
— А Бернардсвілль розташований поряд із Баскін-Брідж?
— Так.
— Тобто місіс Паркер і містер Роман тепер живуть за кілька кілометрів одне від одного.
— Якщо точно, то за один кілометр дев’ятсот метрів.
— Це не може бути збігом.
— Я теж так гадаю,— говорить Кабір.— Думаєте, у них там шури-мури?
— Шури-мури?
— Ну, брудні справи, притуляння, секс, гра геніт...
— Так,— перебиваю я його,— дякую за розширений синонімічний ряд.
— Звичайно, їм обом має бути близько дев’яноста,— Кабір робить таке обличчя, наче вдихнув якусь гидоту, але швидко опановує себе.— Так чи інакше, я не додзвонився до Вільяма Рована — так його звати,— але місіс Паркер сказала, що вона та батько Біллі готові зустрітися з вами в пансіонаті для літніх людей о першій дня, якщо ви хочете.
— Хочу. Ще щось?
— Щодо Паркер і Рована — усе.
Кабір відкладає ці теки у стос до Штрауса й Девіс. Лишається дві.
— Якщо дозволите йти не за алфавітом, скажу, що нічого нового про Лайонела Андервуда нема.
І він перекладає теку до стосу. Тепер у нас лише одна.
Арло Шугармен.
Я дивлюся на Кабіра. Він усміхається.
— Це дуже цікаво.
— Кажи.
— Ви вже знаєте, що про Арло Шугармена роками не було жодних даних відколи він убив агента ФБР. Але, звісно, ви отримали якусь інформацію про нього від Лейк Девіс.
— Про те, що він був у Тулсі,— уточнюю я.
— Саме так. Якщо зовсім конкретно, Лейк вам розповіла, що Шугармен видавав себе за студента Університету Орала Робертса. Ви ж не казали про це ПТ?
Я хитаю головою.
— Добре. Виходячи з того, коли Лейк була в бігах, я припустив, що вона та Рай могли перетинатися з Арло приблизно між 1973 і 1975 роками. Про всяк випадок я розширив часові рамки до 1977 року — якщо Арло раптом замаскувався під першокурсника й залишився там на чотири роки.
— І що?
— І тоді я почав копати. Сторінка випускників цього університету вражає. Тож я розпочав із неї,— він нахиляє голову.— Ви знали, що там навчалася Кеті Лі Ґіффорд?
Я мовчу.
— Я змінив світлини Арло у фотошопі. На всіх відомих зображеннях у нього довге волосся й борода — трохи схожий на мене, якщо так подумати, чи не так?
— Справді.
— Якщо подумати, то це було б чудове маскування.
— Що саме?
— Тюрбан. От тільки ви всі просто жахливо його зав’язуєте. Коротко кажучи, за допомогою програми я зробив Арло чисто виголеним і з коротким волоссям. Я маю на увазі, що Університет Робертса — це не те місце, де шанували радикалів, чи не так? Потім я зв’язався з кількома випускниками тих років і викладачами. У них активні групи у фейсбуці, і мені багато хто відповів. Більшість нічого корисного не сказали, але двом людям чоловік на фото здався схожим на якогось Ральфа.
— У Ральфа було прізвище?
— Саме в цьому була проблема. Вони не знали. Усе було дуже туманно, що, як мені здається, і потрібно, коли ти переховуєшся. Проте в мене було ім’я. Я знав роки, коли він, можливо, навчався в університеті. Тож моїм наступним кроком було дістати щорічні альбоми за ті роки.
— Знайшов?
— Так.
— Як?
— В електронному варіанті. Усе є на вебсайті, повні скани кожної сторінки з усіх щорічних альбомів. Із середніх шкіл і коледжів. Їх усі можна побачити, якщо заплатити. Якщо заплатити трохи більше, вам надішлють повну відскановану версію.
Кабір випробовує моє терпіння.
— То ти шукав людину на ім’я Ральф?
— Так, на світлинах. Було кілька Ральфів, і жоден не схожий на Шугармена.
— Імовірно, він був достатньо розумним, щоб пропустити день, коли всіх фотографували.
— Думаю, так. Я не занадто довго це розповідаю?
— Було б добре, якби ти пришвидшився.
— Добре, до суті: це звучатиме заплутано, але я запустив пошук із розпізнавання облич на всіх сторінках, і програма видала ось це.
Кабір бере теку Арло Шугармена й дістає чорно-білу світлину.
— Сторінка 138 щорічного альбому Університету Орала Робертса за 1974 рік.
Він передає мені світлину. Заголовок — «Театральні моменти», п’ять фото на двох сторінках. На одній — жінка з ангельськими крилами, на іншій — щось подібне до сцени на балконі з «Ромео і Джульєтти». Ще на одній чотири чоловіки в середньовічних костюмах грають на музичних інструментах і співають.
Другий праворуч, із мандоліною,— Арло Шугармен.
— Ого,— виривається в мене.
На цій старій світлині Арло в окулярах із чорною оправою — їх не було на жодному фото, які я вже бачив. Він чисто поголений, кучеряве волосся коротко підстрижене. Упізнати Арло важко, якщо не придивлятися, але підозрюю, програма розпізнавання саме це й зробила.
— Тож я знайшов студента, який ставив цю п’єсу. Його звуть Френ Шовлін, працює в мегацеркві в Г’юстоні. Хороший чоловік. Пам’ятає Ральфа як Ральфа Льюїса. Цікаво, що в тій групі був Ральф Льюїс, але він хворів і, здається, зовсім не ходив на заняття. Я думаю, Арло просто використав його ім’я.
— Резонно.
— Єдине, що пам’ятає Шовлін про Ральфа,— той зустрічався з дівчиною на ім’я Елена. Я її знайшов — тепер вона Елена Рендольф. Розлучена, володіє салоном краси в Рочестері, Нью-Йорк. Я їй телефонував, але щойно згадав Ральфа Льюїса, вона кинула слухавку. Я перетелефонував, але вона відмовилася говорити.
— Цікаво. Припускаю, що ти вже провів пошук за іменем «Ральф Льюїс»?
Кабір киває:
— Нічого не знайшов.
Не дивно. Найпевніше, Шугармен не раз змінював ім’я протягом цих років. Є варіант, що ім’я Ральфа він собі офіційно не брав, а просто користувався ним у Тулсі, знаючи, що плутанина зі справжнім Ральфом Льюїсом дасть йому вислизнути з поля зору. У наш час це було б важко зробити — університети відслідковують студентів і більше переймаються безпекою, але в сімдесятих можна було просто зайти в студентське містечко, прийти на лекцію — і ніхто нічого не запідозрив би.
Ми з Кабіром узгоджуємо графік. Завтра я вирушу до матері Еді Паркер і батька Біллі Рована в пансіонат для літніх людей на зустріч о першій дня. Туди краще їхати — це лише півтори години. А потім, якщо я вирішу, що це допоможе, візьму приватний літак у сусідньому аеропорту Моррістауну й полечу до Рочестеру, щоби зустрітися з Еленою Рендольф. Кабір візьме на себе всі організаційні питання.
— Стосовно місіс Рендольф, ти знаєш, що робити,— кажу я йому.
— Зрозумів,— Кабір підводиться зі стільця.
— Залишишся на вечерю?
— Ні. У мене гаряче побачення.
— Наскільки гаряче?
— Вона мені подобається, шефе.
— Можеш узяти гелікоптер на вечір,— кажу йому.
— Га?
— Бери гелікоптер. Повези її в пляжний клуб на Фішерс-Айленд. Можу організувати столик на березі океану.
Кабір не відповідає, натомість жестом показує на теки на столі.
— Вам залишити?
— Так.
— Дякую за щедру пропозицію, шефе. Але я, мабуть, відмовлюся.
Трошки чекаю й питаю:
— Можу я дізнатися причину?
— Якщо я влаштую на четвертому побаченні щось таке грандіозне, то що тоді робитиму на п’ятому? — відповідає Кабір, знизуючи плечима.
— Мудро.
У мене вібрує телефон. Коли я бачу, що телефонує Анжеліка Ваят, мене охоплює страх, і я із запаморочливою швидкістю натискаю зелену кнопку. Ще до того як встигаю сказати звичне «Розказуй», Анжеліка говорить:
— Ема в порядку.
Дивовижно, наскільки гарно вона мене знає, особливо беручи до уваги те, наскільки погано ми знайомі. І так, це та сама Анжеліка Ваят. Так, кінозірка.
— Що сталося?
— Ема питала про тебе.
Ема навчається в старшій школі, а ще вона — моя біологічна донька.
— Ми приїхали до лікарні, щоби ви з нею побачилися,— говорить Анжеліка.
Це мені не подобається.
— Не треба було.
Я дивлюся на Кабіра, але продовжую розмовляти з матір’ю Еми.
— Як вона взагалі дізналася, що я?..
— Ти мав поснідати з нею того ранку,— говорить Анжеліка.
— А, точно.
— Вона хвилюється, Віне.
Я мовчу. Мені це не подобається.
— Коли Ема може з тобою побачитися? — питає вона.
— Завтра влаштовує?
— У тебе? Вечеря?
— Так.
— Я її привезу.
— Приходь теж, якщо хочеш.
— Ми так не робимо, Віне.
Анжеліка, безперечно, має рацію. Ми узгоджуємо час, я кладу слухавку й знову дивлюся на Кабіра.
— Ема телефонувала й питала про вас, а я знаю, що ви не хотіли б, аби я їй збрехав,— відказує він.
Я суплюся, оскільки Кабір має рацію, і мені це не подобається.
— Як багато вона знає?
— Тільки те, що ви потрапили до лікарні. Я сказав Емі, що ви одужуєте, але вона мені не повірила. Хотіла бути з вами в палаті.
Не знаю, як на це реагувати. Від усього, що стосується Еми, я часто ніяковію та не знаю, що робити. Через подібні нові стосунки, якщо це можна так називати, я часто стаю хитким і неврівноваженим.
До речі.
— Трей Лайонс.
— Що? — питає Кабір.
— Седі сказала, що він поїхав додому видужувати від травм.
— Так, на захід Пенсильванії, на якесь ранчо.
— За ним необхідно цілодобово стежити.
— Зрозумів.
— Два чоловіки. Я хочу постійно знати, де Трей. Також перевір його минуле.
Трохи згодом, коли Кабір повернувся до Нью-Йорку на своє гаряче, хоча й серйозне побачення, я йду на тренувальне зелене поле для гольфу — попрацювати над своїм ударом та очистити голову. Помічаю, що схилом до мене наближається Патриція. Вона прямує з опущеними плечима й похмурим обличчям, і не треба бути експертом з мови жестів, аби зрозуміти, що з нею щось не так.
Я швидко це розумію, тож одразу запитую:
— Щось не так?
— Ти дозволяєш мені бути боягузливим сциклом,— говорить Патриція.
— Це надмір.
— Що?
— Сцикло — це за визначенням боягузливе. Кажи або сцикло, або боягузка. Але боягузливе сцикло — це надмір.
Вона схрещує руки на грудях.
— Ти серйозно?
Думаю сказати їй, щоби любила мене за всі мої недоліки, але стримуюся.
Патриція бере ключку — дев’ятий айрон, кому це цікаво — і приміряється вдарити.
— Після нашої розмови я поїхала до прихистку, де ми допомагаємо постраждалим підліткам. Це моя робота, Віне. Ти ж це знаєш, чи не так?
По голосу чую, що вона дратується. Але не відповідаю.
— Останнім часом мені здається, що хоча я маю багато виконавчих завдань, зокрема шукаю фінансування, але врешті-решт це все для порятунку підлітків, тому що в них нікого немає, і такою є місія «Абеони». Ми допомагаємо дітям у біді. Ти це розумієш, чи не так?
— Розумію.
— І знаєш, що привело мене на цей шлях?
— Так, я читав вашу брошуру.
Патриція досі приміряється вдарити, але після слова «брошура» піднімає голову.
— Що?
— Ти пережила жахливе й жорстоке випробування. І через це зрозуміла своє покликання.
— Так.
— Попри всі кошмари, які випали на твою долю, ти почуваєшся щасливицею. У тебе були ресурси й підтримка, щоби залишити цю трагедію в минулому. Тепер твоя місія — дати таку саму можливість тим, кому пощастило менше.
— Так,— знову погоджується Патриція.
Я розводжу руками, ніби кажучи: «Ну от».
— А до чого тоді ця фігня про читання брошури?
— Я не думаю, що це повна історія,— кажу я.
— Що ти маєш на увазі?
— Це було більше, ніж просто усвідомлення покликання.
— Наприклад?
— Провина вцілілого. Ти втекла з хижі. Інші дівчата — ні.
Вона мовчить. Я продовжую.
— Ти віриш, ніби щось винна тим дівчатам. Простіше кажучи, вони переслідують тебе, бо ти маєш сміливість жити. Це те, що насправді рухає тобою, Патриціє. Річ не в тім, що в тебе були ресурси, а в інших ні. А в тому, що ти вижила й, хай як ірраціонально це звучатиме, відчуваєш за це провину.
Патриція супиться.
— Недарма ти слухав курс із психології в Дюкському університеті.
Я чекаю.
— Знаєш, чому я зараз засмучена? — питає вона.
— Можу припустити.
— Розказуй.
— Після нашої розмови ти поїхала в «Абеону». І замість працювати в начальницькому офісі, ти засукала рукави й пішла працювати в польових умовах, так би мовити, бо відчувала потребу повернутися до джерел чи ще якусь таку банальність. Можливо, ти взяла фургон і поїхала на рятувальні виїзди. А може, поговорила з дівчиною, яка нещодавно пережила насилля. У певний момент ти підняла голову й роздивилася все навколо — цей чудовий прихисток, який сама побудувала. А потім твої очі застелили сльози, і ти подумала щось на зразок «ці дівчата такі сміливі, а я боюся піти до ФБР, бо я — боягузливе сцикло».
Патриція майже сміється з моїх умовиводів.
— Непогано.
— Я був близько?
— Досить близько. Я маю розказати, Віне. Ти ж це розумієш?
— Неважливо, що я розумію. Я підтримуватиму тебе.
— Добре, але щодо одного ти помиляєшся,— говорить вона.
— Чого ж?
— Ті дівчата, які не повернулися додому,— вони не переслідують мене. Вони просто очікують, що я зроблю все правильно.
Розділ 24
Ми не бачимо причин зволікати. Я телефоную ПТ і кажу, що Патриція готова розповісти свою історію.
— Я радий, що ти вирішив нам зателефонувати,— говорить він.
— Що це означає?
— Бо ми збиралися до тебе в гості. Побачимося за годину.
ПТ кладе слухавку. Мені не сподобався його тон. За годину — ПТ не принижує інших запізненнями — гелікоптер ФБР сідає на майданчик маєтку Локвудів. Ми обмінюємося люб’язностями й проходимо до кабінету, де порожня рама від Вермера видається більшою, ніж зазвичай. Із ПТ приїхав молодий агент, якого він представив як спецагента Макса. Цей агент носить окуляри в неоново-блакитній оправі. Я не знаю, Макс — це прізвище чи ім’я, але мені байдуже.
ПТ і Макс сідають на диван, Патриція — у старе дідусеве крісло. Я статечно стою, спираючись на камін, наче Сінатра на ліхтарний стовп. Думаю, описати це можна словом «вишукано».
ПТ одразу переходить до суті.
— Він сказав мені, що валіза, знайдена на місці вбивства, належить вам. Це правда?
Патриція відповідає:
— Так.
— Ви, звісно, знаєте про вбивство?
— Безперечно.
— Ви знали жертву, Рая Штрауса?
— Ні.
— Ніколи з ним не перетиналися?
— Не пригадую такого.
— Колись бували в його квартирі в «Beresford»?
— Ні, звісно, ні.
— А в «Beresford» загалом?
— Ні, я так не думаю.
— Ви так не думаєте?
— Гадаю, що могла там бувати на якомусь заході.
— Заході?
— Фандрейзинг, вечірка, якийсь соціальний захід.
— То ви були в «Beresford» на якихось заходах?
Мені це не подобається.
— Ні,— відказує Патриція, теж це помітивши,— я так не думаю. Я не пам’ятаю. Але це можливо. Я відвідувала збори коштів у багатьох багатоквартирних будинках на Верхньому Вест-Сайді, але не пригадую конкретно такого в «Beresford».
ПТ киває, наче його абсолютно влаштовує така відповідь.
— Де ви були п’ятого квітня?
Це день убивства. Мені не подобається, куди все йде — це більше схоже на допит з метою отримати зізнання, ніж спробу співпраці. Я вирішую втрутитися.
— Що конкретно тут відбувається?
ПТ розуміє, що я маю на увазі, тому ігнорує запитання.
— Місіс Локвуд?
— Можете називати мене Патриція.
— Патриціє, де ви були п’ятого квітня?
— Це не таємниця.
— Я не казав, що це таємниця. Я спитав вас, де ви були.
Я кажу:
— Стоп.
ПТ обертається до мене.
— Запитання ставлю я, Віне.
— Усе нормально,— говорить Патриція.— Усі знають, що я того вечора була в «Cipriani» на фандрейзинговому заході.
Зізнаюся, що ця інформація мене здивувала.
— «Cipriani» в середмісті? — питає ПТ.
— На Сорок другій вулиці, біля Центрального вокзалу.
— Тобто ви були в Нью-Йорку?
— Якщо Центральний вокзал і Сорок друга вулиця досі вважають Нью-Йорком,— відповідає Патриція з ноткою роздратування,— то відповідь «так».
— Коли ви приїхали до Нью-Йорку?
Патриція відхиляється на спинку крісла й дивиться в повітря.
— Два вечори я була в «Hyatt» біля Центрального вокзалу. Приїхала туди в п’ятницю залізницею та поїхала в неділю.
У кімнаті зависає тиша — через очевидне припущення. Патриція порушує мовчання.
— Ох, та я вас прошу. Ми нещодавно відкрили «Абеону» в Східному Гарлемі, тож ризикну припустити, що за останні пів року я була в Нью-Йорку майже стільки ж, скільки у Філадельфії. Я можу надати вам свій робочий календар, якщо це допоможе.
— Так, було б добре,— відповідає ПТ.
Я знову пхаю свого носа:
— Чи є у цьому сенс?
— Віне,— у голосі Патриції відчувається приглушена різкість.— Я з цим розберуся.
Вона, безперечно, має рацію.
Патриція звертається і до ПТ, і до Макса:
— То яка ваша теорія? Минуло двадцять п’ять років відтоді, як мого батька вбили, а мене викрали, і я… що… дізналася, що вбивця живе відлюдником в Нью-Йорку, і тому його вбила?
— Вам не потрібно виправдовуватися,— кидає ПТ.
— Я не виправдовуюсь.
— Принаймні це чутно з вашого тону. Ваша валіза — це зв’язок із місцем убивства. З мого боку було б недбало не перевірити всіх варіантів. І це приводить нас до того вечора, коли вбили вашого батька й викрали вас.
— Що ви маєте на увазі?
Спецагент Макс дістає теку й передає ПТ.
— Я переглянув усі свідчення з того періоду, і хотів би з’ясувати кілька речей.
Патриція очима питає мене «навіщо?». Я знизую плечима.
— Ваша матір, Алін Локвуд, знайшла тіло вашого батька, коли повернулася додому з магазину. Вона викликала поліцію.
ПТ зупиняється. Він знову робить маленьку дискомфортну паузу, щоби подивитися, чи проковтне підозрювана наживку. Патриція не реагує.
— Чому ваша мати не була вдома з вами й батьком? — питає ПТ.
Патриція важко зітхає.
— Це ж написано у звіті, чи не так?
— Написано, що вона була в супермаркеті.
Ми чекаємо.
— Була майже десята вечора,— продовжує ПТ.
— Агенте...— Патриція запинається.— Я вас можу називати агентом ПТ?
— Просто ПТ.
— Ні, це якось неправильно. Агенте ПТ, коли моя мати повернулася, я лежала зв’язана в багажнику автівки із зав’язаними очима. Я справді не можу сказати, що вона робила.
— Я просто запитав, чи часто ваша матір ходила в супермаркет о такій порі.
— Не скажу, що часто. Іноді. ФБР перевірили алібі моєї мами, чи не так?
— Так.
— І вона була в магазині, чи не так?
— Так,— ПТ зручніше вмощується на дивані.— Вам це ніколи не здавалося дивним? Я маю на увазі, що вона пішла до супермаркету за покупками. Це тривало менше години. Доволі небагато часу, проте вбивці з’явилися саме в це вікно. Зручно, вам так не здається?
Патриція хитає головою:
— Ого.
— Ого?
— Ви вважаєте, що за всі ці роки я не читала своєї справи? — починає Патриція, намагаючись триматися спокійно, але градус напруження зростає.— Моя мати ніколи не жалілася, хоча ваші люди вилили на неї купу лайна. Звісно, ви думали, що то її рук справа, намагалися підловити, копалися в її квитанціях. Допитували всіх, хто її знав. І нічого не знайшли.
— Тоді не знайшли.
— Що це означає?
— Чи мали ви того вечора бути вдома, Патриціє?
— Ви про що?
— Коли вбивці приїхали. Ви були популярною та привабливою вісімнадцятирічною дівчиною. Вечір п’ятниці. Гадаю, ви не мали бути вдома. Припускаю, що ваш батько мав залишитися вдома сам. Згідно зі справою, ви перебували у своїй кімнаті. Почули звуки й постріл. Вийшли з кімнати та побачили двох чоловіків у масках, а ваш батько лежав мертвий на підлозі.
— І що? — огризається Патриція.
— Річ у тім, що якби це було заплановане вбивство, то в який спосіб вони могли дізнатися, чи ви вдома? Це був вечір п’ятниці. У вас не було машини, чи не так?
— Не було.
— Тобто вони не могли побачити її у дворі, наприклад. Злочинці прийшли, побачили тільки автівку вашого батька. Вони вриваються, одразу вбивають його, а потім — бац — виходите ви. Це ж можливо, чи не так?
— Загалом так,— погоджується Патриція.
— А далі що сталося?
— Ви же знаєте, це все є в справі. Я побігла назад до кімнати.
— Вони вибили двері?
— Так.
— А далі?
— Сказали мені спакувати валізу та поїхати з ними.
— Навіщо валіза?
— Не знаю.
— Але вони конкретно сказали вам спакувати валізу?
— Так.
— І ви це зробили?
Патриція стримано киває.
— Цієї частини історії ми у ФБР,— ПТ киває на спецагента Макса,— так і не зрозуміли. Не могли зрозуміти й тоді, коли вбили вашого батька. Не розуміємо й зараз, за понад двадцять років.
Патриція чекає.
— Уся частина з валізою. Я не хочу нікого звинувачувати, але це ніколи не складалося. Знаєте, якого висновку тоді дійшли мої колеги? Я маю на увазі тоді, коли вони виявили, що валіза зникла. І ваша мати їм цього не казала, мабуть, не помітивши. Один з агентів зайшов до вашої кімнати. Побачив, що з вішалки зник деякий одяг.
Патриція сидить непорушно.
— Ми не розуміємо частини з валізою. А ви, Патриціє?
Я бачу, що в неї на очі навернулися сльози. Я хочу це припинити, але сестра кидає в мій бік погляд, що кричить: «Не втручайся!»
— Ви це розумієте? — перепитує ПТ.
— Так.
— Поділіться зі мною. Чому вони попросили вас спакувати валізу?
Патриція нахиляється вперед і спокійним голосом каже:
— Вони хотіли дати мені надію.
Усі мовчать. Дідів годинник відбиває удари. Десь удалині починає гудіти газонокосарка.
— Що ви маєте на увазі під словом «надія»? — урешті-решт питає ПТ.
— Один із чоловіків, головний, зайшов до мене в кімнату. Говорив майже добрим голосом. Сказав, що я маю пожити в гарному будиночку біля озера. І що він хотів би, аби в мене був власний одяг. «Не забудь покласти купальник»,— він так і сказав, аби мені «було комфортно». Запевнив, що мене не буде вдома кілька днів, максимум тиждень. Він так постійно робив.
ПТ нахиляється трохи вперед.
— Що саме постійно робив?
— Давав мені надію. Думаю, він отримував від цього задоволення. Іноді після того, як він ґвалтував мене в тій хижі, він говорив: «Ох, Патриціє, ти скоро будеш удома». Ще казав, що моя родина нарешті готова заплатити викуп. Якось повідомив, що вже отримав гроші. Він кинув у хижу наручники й пов’язку на очі. Сказав, щоб я надягла їх на час поїздки. «Нарешті поїдеш додому, Патриціє»,— говорив він. Він підвів мене до машини. Допоміг сісти на заднє сидіння. Він поклав руку мені на маківку. «Не вдарся головою, Патриціє». Пам’ятаю, яким він був ніжним, пристібаючи мене паском безпеки. Наче раптом зробився надто скромним, щоби торкатися мене. Він сів поруч зі мною, на заднє сидіння. Інший — мабуть, чоловік із першого вечора, я не знаю,— нас повіз. «Ти їдеш додому»,— казав мені ґвалтівник раз у раз. «Що робитимеш, коли повернешся? Скучила за якоюсь їжею?» і всяке таке. Знову й знову, мені важко це передати. Кілька годин... і нарешті автівка зупинилася. Вони обоє взяли мене під лікті й повели до того, що, як я сподівалася, було свободою. Звісно, я нічого не бачила. Я весь час була в пов’язці й наручниках. «Твоя мама попереду. Я вже її бачу»,— прошепотів він. Але тепер я знаю.
Усі сидять непорушно.
— Що знаєте? — питає ПТ.
Але Патриція, здається, його не чує.
— Вони завели мене всередину.
У кімнаті всі мовчать, таке враження, що навіть стіни затамували подих.
— Я тепер знаю напевне,— говорить моя сестра.
— Що знаєте? — повторює ПТ.
— Знайомий сморід.
— Я не розумію.
— Його важко забути,— Патриція піднімає голову й дивиться на ПТ.— Я знову опинилася в тій самій хижі. Вони просто возили мене колами. Я досі чую, як вони обоє сміються. Я повернулася до хижі, я була в наручниках й із зав’язаними очима. І вони обоє зайшли...
Вона витирає сльози, знизує плечима та змушує себе всміхнутися.
Якусь хвилину всі сидять тихо, навіть старий будинок намагається не скрипіти. Минає трохи часу, і ПТ жестом просить Макса дістати якийсь аркуш.
— Чи може це бути чоловік, який вас ґвалтував? — питає він своїм найніжнішим голосом.
ПТ дає Патриції аркуш із шістьма різними фото Рая Штрауса. Перше — наближене обличчя з підвалу на Джейн-стріт. Останнє — труп Штрауса. Чотири інші, мабуть, згенерувала програма зістарення обличчя. Одна світлина мала б зображувати Рая в тридцять років, інші — у сорок, п’ятдесят, шістдесят. На деяких у Штрауса є рослинність на обличчі, на інших — ні.
Патриція розглядає світлини. Її очі вже висохли. Я кручу в голові варіанти. Чи знав Рай Штраус мого дядька Олдріча? Гадаю, що так. Чи міг Штраус примушувати чи шантажувати мого дядька або родину надати йому значну фінансову допомогу? Знову ж таки, припускаю, що саме так і було. То що трапилося далі? Навіщо крадіжка творів мистецтва? Навіщо вбивати Олдріча. Навіщо викрадати Патрицію?
Що я пропустив?
— Не знаю,— Патриція хитає головою.— Я могла бачити цього чоловіка дуже багато років тому. Викрадач завжди носив маску, але це міг бути він.
ПТ відкладає світлини.
— Після втечі ви знайшли спосіб перетворити свою особисту трагедію на добру справу.
Це, звісно, комплімент. Я маю на увазі слова. Натомість тон говорить про інше. Здається, допит добігає кінця, але в повітрі висить певна невизначеність. Я давно зрозумів, що за таких обставин краще не форсувати подій.
— Якщо бути точним, я маю на увазі створення вами притулків «Абеона».
Патриція хоче завершити розмову, тому каже:
— Дякую.
— Можна спитати, звідки ця назва?
— Назва?
— «Абеона»?
Я не витримую.
— ПТ, навіщо?
Й одразу шкодую. ПТ — не дурень, і він не ставить дурних або порожніх запитань. Я не розумію, як назва прихистку стосується справи, але знаю, що його зацікавлення не є випадковим.
— Абеона — це римська богиня безпечної подорожі,— пояснює Патриція.— Коли дитина вперше виходить із дому, Абеона оберігає її та веде за собою.
ПТ киває.
— А логотип у вас — метелик з якоюсь подобою очей на крильцях.
—
— Так. Як ви його придумали?
— Що придумала?
— Ідею використати римську богиню Абеону й метелика
— Так.
— Ви вивчали давньоримські релігійні вірування? Можливо, колекціонували метеликів? — ПТ нахиляється вперед і раптом добрим турботливим тоном додає.— Що вас надихнуло?
Я намагаюся прочитати емоції на обличчі Патриції, але сигнали заплутані. Вона зблідла. Я бачу ніяковість. Я бачу страх. Я бачу те, що могло би бути якимось прозрінням, але насправді — хтозна?
— Не знаю,— урешті-решт відповідає вона відчуженим тоном, якого я від неї ніколи не чув.
ПТ киває, наче все розуміє. Він тримає погляд на Патриції, жестом показує Максу, щоби той подав уже заготований аркуш. ПТ повільно й майже ніжно простягує його Патриції. Я зазираю йому через плече. Світлина передпліччя, а на ньому — татуювання метелика
— Це рука Рая Штрауса,— каже ПТ.— Єдине тату, яке ми на ньому знайшли.
Розділ 25
Набагато пізніше ввечері — ми вже годину пили коньяк, якщо бути точним,— Патриція говорить мені:
— Я пам’ятаю татуювання.
Ми самі в дідусевому кабінеті. Я влігся на дивані, закинув голову й розглядаю інкрустовану плиткою стелю в стилі ар-деко. Патриція сидить у дідовому кріслі. Я чекаю, що вона скаже далі.
— Кумедно, що ми забуваємо,— продовжує вона, і я чую в її голосі присмак коньяку.— Або змушуємо себе забути. Хоча, гадаю, повністю забути неможливо, чи не так? Хочеш забути, і навіть забуваєш, але ні. Я зрозуміло кажу?
— Поки ні, але не зупиняйся.
Я чую, як в її келиху стукає лід. Пити саме цей сорт із льодом — це злочин, але хто я такий, щоби засуджувати? Я дивлюся в стелю й чекаю. Патриція знову сідає в дідове крісло й каже:
— Намагаєшся відкинути спогади. Пригнічуєш їх. Блокуєш. Це наче...— здається, зараз вона скаже щось лайливе.— Наче в моєму мозку є якийсь підвал, і ось що я зробила: спакувала це жахливе лайно у валізу, на зразок клятої валізи з монограмою, яку ти мені подарував, а потім потягнула її вниз сходами до підвалу та запхала в дальній вогкий куток, а після цього кинулася бігти, зачинила за собою двері на замок і сподівалася, що більше ніколи не побачу цієї валізи.
— А зараз, якщо слідувати твоїй яскравій аналогії, цю валізу витягли з підвалу й відкрили.
— Так. Чекай, а це аналогія чи метафора?
— Аналогія.
— Я взагалі в цьому не тямлю.
Я хочу простягнути руку й покласти її на плече Патриції чи зробити щось невинно-заспокійливе, але мені дуже зручно на дивані, я насолоджуюся своїм станом, і я надто далеко від дідового крісла — тому нічого не роблю.
— Віне?
— Що?
— У тій хижі була земляна підлога.
Я чекаю.
— Я пам’ятаю, як він був на мені. Спочатку він фіксував мої руки. Я заплющувала очі й просто намагалася дотерпіти до кінця. За якийсь час... Я маю на увазі, ти не можеш вічно тримати очі заплющеними. Можна спробувати, але не виходить. Я подивилася вгору. Він був у лижній масці, тож я бачила лише його очі. А я не хотіла. Я не хотіла дивитися в його очі. Тому я відвертала голову вбік. Просто намагалася дотерпіти. А він тримав мене, був на мені, і я пам’ятаю його руку, і там... там був той метелик.
Патриція зупиняється. Я намагаюся сісти, але не вдається.
— От я і дивилася на метелика, розумієш? Зосереджувалася на крильцях. А тоді він здригався — його рука смикалась, а я уявляла, що метелик пурхає крильцями й зараз полетить.
У кімнаті темно. Ми випиваємо ще трохи коньяку. Я п’яний, тому починаю думати про всіляку екзистенційну маячню — наприклад, про такий людський стан, можливо, як і Патриція, намагаючись заблокувати щойно почуте. Я не дуже добре знаю свою кузину, еге ж? А вона погано знає мене. Чи справді можливо знати одне одного? Боже, оце я напився. Насолоджуюся цією тишею. Занадто багато людей не розуміють краси тиші. Вона зближує. Я зблизився зі своїм батьком, коли ми грали в гольф у тиші. Я зблизився з Майроном, коли ми мовчки дивилися старі фільми чи телепередачі.
Проте я відчуваю, що необхідно порушити тишу.
— То ти була в Нью-Йорку, коли вбили Рая Штрауса?
— Так, була.
Я чекаю.
— Твоєму другові ПТ я сказала правду, Віне. Я постійно їжджу до Нью-Йорку.
— А мені не телефонуєш.
— Іноді телефоную. Ти один із найбільших спонсорів притулків, але не думаю, що ти хотів би, аби я телефонувала тобі щоразу, коли приїжджаю до міста.
— Ти маєш рацію.
— Ти думаєш, Штрауса вбила я?
Я думав над цим останні кілька годин.
— Не знаю, як би ти це зробила.
— Яка втішна підтримка.
Я сідаю. Коньяк б’є в голову — і вона паморочиться.
— Можна сказати прямо?
— Ти ж тільки так і говориш, хіба ні?
— Гіпотетично, якби ти вбила Рая Штрауса...
— Я його не вбивала.
— Саме тому я вжив слово «гіпотетично».
— Ага, ну добре.
— Якби ти його вбила — гіпотетично чи ні,— я тебе абсолютно не звинувачував би. Якщо вже на те пішло, я хотів би, щоби ти мені про це розповіла, аби ми діяли на випередження.
— На випередження?
— Переконалися, що на тебе ніхто не зможе вийти.
Патриція всміхається й піднімає склянку. Вона теж дуже п’яна.
— Віне.
— Так?
— Я його не вбивала.
Я їй вірю. Але також гадаю, що Патриція не розповідає мені всієї правди. Хоча я можу помилятися щодо обох висновків.
— Можна, тепер я запитаю дещо гіпотетичне? — говорить вона.
— Звісно.
— Якби ти був мною і мав можливість убити Рая Штрауса, то зробив би це?
— Так.
— Недовго думав.
— Узагалі не вагався б.
— Таке враження, наче ти вже був у подібній ситуації.
Не бачу сенсу відповідати. Я вже казав, що не дуже добре знаю Патрицію, а вона погано знає мене.
———
Кілька років тому я був на приватному «ретриті» вихідного дня з деякими столичними політиками, зокрема сенатором Тедом Кеннеді. Місце проведення цієї зустрічі є конфіденційною інформацією, тому все, що я можу сказати,— вона проходила в районі Філадельфії. Останнього дня була вечірка, на якій — я не жартую — сенатори Сполучених Штатів по черзі співали в караоке. Чесно кажучи, я був у захваті. Політики мали дурнуватий вигляд — як і всі ми, коли співаємо в караоке,— але їм було байдуже.
Та повернімося до Теда Кеннеді.
Я вже не пам’ятаю, яку саме пісню обрав Тед — ми тоді лише познайомилися, але він наполіг, щоб я його так називав. Щось із репертуару лейблу
Чому я все це вам розповідаю?
Бо наступного дня я мав дуже рано поїхати у справах. Прокинувшись о п’ятій тридцять, я зібрався й пішов на сніданок о шостій. У їдальні сиділа одна людина. Ви вже здогадалися, хто це був.
— Доброго ранку, Віне! — гукнув до мене Тед і запросив за свій стіл. Він читав
Гадаю, що все ж таки погано.
До чого ця історія? Я теж дуже добре вмію пити. Але я точно не Тед Кеннеді. Я прокидаюся від головного болю. Я видаю тихий стогін, і, наче за командою, у двері стукають.
— Доброго ранку! — каже Найджел.
Я знову стогну.
— Як почуваєтеся цього ранку?
— Твій голос,— стогну я.
— А що з ним?
— Наче відбійний молоток б’є по черепно-мозковому нерву.
— У вас похмілля, містере Віне? Радійте, бо я приніс вам свої надсекретні ліки.
Найджел висипає мені на долоню дві пігулки й подає склянку.
— Схоже на аспірин і апельсиновий сік.
— Тсс, я думаю це запатентувати. Розсунути штори?
— Якщо хочеш кулю в лоб.
— Ваша сестра Патриція одягається.
Найджел виходить. Я довго стою під душем, одягаюся. Коли я спускаюся, Патриції вже нема. Швидко снідаю з батьком. Розмова не клеїться, але це не дивно. Закінчивши, я вирушаю на зустріч із матір’ю Еді Паркер і батьком Біллі Рована в пансіонат для літніх людей у Нью-Джерсі.
Місіс Паркер сказала мені своє ім’я, але я його забув. Я люблю називати літніх людей містер чи місіс, так мене виховали. Ми втрьох у кімнаті містера Рована — тут так само затишно, як у кабінеті дерматолога. Кольори — нетривіальний бежевий і зелений, як у гольф-клубі. Декор — сучасний євангелічний: прості дерев’яні хрести, полотна зі смиренним Ісусом, дерев’яні таблички з біблійними цитатами, як-от «Дбайте насамперед про Царство Боже» з послання Матвія 6:33, а також, що дійсно привертає мою увагу, з Михея 7:18: «Прости і забудь».
Цікавий вибір, чи не так? Містер Рован справді в це вірить, чи йому потрібне щоденне нагадування? Чи думає про свого сина, коли щодня дивиться на цей напис? Чи змирився він із цим? Чи радше навпаки? Чи сприймає містер Рован цей конкретний уривок із надією, що жертви шістки із Джейн-стріт прислухаються?
Містер Рован в інвалідному візку, місіс Паркер сидить біля нього. Вони тримаються за руки.
— Він не розмовляє,— каже мені місіс Паркер.— Але ми спілкуємося.
Припускаю, що маю запитати, як це відбувається, але мене це не дуже цікавить.
— Він стискає мою руку,— однаково пояснює вона.
— Зрозумів,— кажу я, хоча це не так.
Як стискання руки призводить до справжнього спілкування? Він стискає один раз, коли каже «так», і два — коли «ні»? Чи він вичавлює якусь азбуку Морзе? Я запитав би, але не розумію, як це стосується мене й моїх пошуків. Переходжу до справи.
— Як ви зустрілися з містером Рованом?
— Через мою Еді та його Біллі.
— Чи можна запитати, коли це сталось?
— Коли...— місіс Паркер стискає кулак і підносить його до рота.
Ми обидва дивимося на містера Рована. Він дивиться на мене. Я не знаю, що він бачить, і чи бачить узагалі. Кисневі канюлі йдуть від його ніздрів до резервуара, прикріпленого до правого боку інвалідного візка.
— Коли Еді та Біллі зникли.
— Біллі та Еді зустрічалися, чи не так?
— О, і не лише,— говорить місіс Паркер.— Вони були заручені.
Вона простягає мені світлину в рамці. Через сонце й час вона вицвіла, але видно двох студентів, Біллі Рована й Еді Паркер, щока до щоки. Вони на пляжі, за ними океан, усмішки яскравіші за сонце, піт відсвічує на їхніх шалено щасливих (як видається) обличчях.
Місіс Паркер каже:
— Такі закохані, чи не так?
Це правда. Біллі й Еді молоді, закохані й безтурботні.
— Прекрасні, чи не так?
Я киваю.
— Вони просто були дурними дітьми, містере Локвуд. Так завжди каже Вільям, чи не так, Вільяме?
Вільям не кліпає.
— Це ідеалістично, знаю. А хто не ідеаліст у молодості? Біллі був великим милим дурником, а моя Еді не образила б і мухи. Вона просто щовечора дивилася новини й бачила, як хлопці вертаються додому в пакетах. Її брат, мій Ейден, служив у В’єтнамі. Ви це знали?
— Ні.
— Про це в новинах ніколи не розповідали, так,— говорить вона з гіркотою.— Для них моя Еді була просто скаженою терористкою, як ті дівчата з банди Менсона.
Я намагаюся поводитися співчутливо, але мені заважає мій «гордовитий спокійний вираз обличчя». Майрон у цьому майстер — він може показати таке співчуття, що навіть Аль Пачіно є чого в нього повчитися.
— Коли ви востаннє чули щось від Еді та Біллі?
Місіс Паркер, здається, була вражена запитанням.
— Чому ви таке питаєте?
— Я просто...
— Ніколи. Я маю на увазі з тієї ночі.
— Жодного разу?
— Жодного. Я не розумію. Чому ви тут, містере Локвуд? Нам сказали, що ви нам можете допомогти.
— Допомогти?
— Знайти наших дітей. Адже ви знайшли Рая Штрауса.
Я киваю. Це не так, але нехай буде.
— Коли ми з Вільямом побачили світлини Рая в новинах... Хочете почути дещо дивне?
Я намагаюся здаватися підбадьорливим і заохотити розповідь.
— Коли ви знайшли Рая Штрауса...
Вона знову обертається до містера Рована — той ніяк не реагує й не рухається. Не знаю, чи він нас почув. Можливо, у нього афазія, або він узагалі не тут, або в нього чудове покерне обличчя. Я просто не знаю.
— Знаєте, що було найдивніше?
— Розкажіть?
— Що Рай — старий. Розумієте, про що я? Звичайно, не такий старий, як ми з Вільямом. Нам уже за дев’яносто, але чомусь, хоча ми, звісно, знаємо, що це не так, ми досі думаємо про Еді та Біллі, як про молодих. Ніби час зупинився, коли вони зникли. Ніби вони досі такі, як тут,— місіс Паркер бере світлину в рамці з моїх рук.
Вона пальцем проводить по обличчю доньки й ніжно схиляє голову набік.
— Вам це не здається дивним, містере Локвуд?
— Ні.
Місіс Паркер торкається руки містера Рована.
— Вільям був гольфістом. Ви граєте в гольф?
— Так.
— Тоді ви зрозумієте. Вільям був жартував, що ми з ним на «задній дев’ятці» життя. Тепер він говорить, що ми наближаємося до вісімнадцятої лунки. Ми досі називаємо Біллі й Еді «наші діти». Хоча Біллі зараз мало бути шістдесят п’ять років, а Еді — шістдесят чотири.
Вона хитає головою, ніби не вірячи власним словам.
Зазвичай такі розмови видаються мені нудними й далекими від справи, але, чесно кажучи, я заради них і приїхав. Припускаю, що корисної інформації від містера Рована та місіс Паркер я не отримаю. Але це не має значення. Я просто хочу їх розворушити й подивитися, що з цього буде. Дозвольте пояснити.
Якщо Еді Паркер і Біллі Рован були живі весь цей час, найімовірніше, вони зв’язалися зі своїми сім’ями. Можливо, не в перший рік чи два, коли їх інтенсивно шукали. Але минуло вже сорок п’ять років відтоді, як переховується шістка із Джейн-стріт. Якби «її» Еді та «його» Біллі були живі, то логічно припустити, що вони колись виходили на зв’язок.
Звісно, це не означає, що місіс Паркер (мовчазного містера Рована я до уваги не беру) мені про це скаже. Зовсім навпаки. Вона зробить усе можливе, щоби переконати мене, ніби не бачила своєї доньки всі ці роки, навіть якщо це неправда. Отже, чи щира зі мною місіс Паркер, або вона просто мене обманює?
Саме це я й намагаюся з’ясувати.
— Як ви дізналися про,— як це сказати найтактовніше,— інцидент із шісткою із Джейн-стріт?
— Ви не заперечуєте, якщо ми не будемо їх так називати?
— Перепрошую?
— Шістка із Джейн-стріт,— відповідає місіс Паркер.— Це звучить, наче вони якась сім’я Менсона.
— Так, звісно. (Це вся моя спроба проявити такт.) Як ви дізналися про інцидент?
— Купа агентів ФБР увірвалася до мого будинку. Можна було подумати, що шукають Аль Капоне, ось так вони вдерлися. Налякали нас із Барні до пів смерті.
Я це вже знаю. Я переглянув справу. Знову ж таки, я не прагну зібрати інформацію. Я намагаюся оцінити правдивість і, можливо, як ви побачите трохи згодом, викликати реакцію.
Намагаюся надати голосу належної урочистості.
— І ви більше ніколи не бачили своєї доньки?
Вона киває один раз. Без слів. Жодних емоцій. Лише кивок.
— І ніколи більше з нею не говорили?
— Говорила.
Я чекаю.
— Того вечора. За годину до приїзду ФБР.
— Що вона сказала?
— Еді плакала,— місіс Паркер переводить погляд на Вільяма. Він не рухається, але в нього сльозяться очі.— Сказала, що сталося дещо жахливе.
— Уточнила, що саме?
Місіс Паркер хитає головою.
— Що ще сказала Еді?
— Що їй та Біллі доведеться поїхати — можливо, надовго, можливо, назавжди.
Обличчям містера Рована стікає сльоза. Я дивлюся на їхні руки. Вони так міцно стискають одна одну, що їхній колір із пергаментного стає білим.
— А далі що сталося?
— І все, містере Локвуд.
— Еді поклала слухавку?
— Так.
— І?
— І вона більше ніколи не виходила на зв’язок. А Біллі ніколи не контактував із Вільямом.
— Як думаєте, що з ними сталося? — питаю я.
— Ми ж батьки, нас про таке краще не питати.
— Я таки спитаю.
— Ми думали, що вони померли,— місіс Паркер прикушує губу.— Гадаю, через це ми з Вільямом і зійшлися — після того, як наші чоловік і дружина померли, звісно. До цього ми так не вчинили б. Наші стосунки наче стали відлунням стосунків наших дітей, ніби крихітна частинка їхнього кохання жила й об’єднувала нас. Якби Еді та Біллі були досі живі, вони знайшли би спосіб нас про це сповістити,— ніби повторюючи мої думки, говорить місіс Паркер.— Принаймні ми в це вірили.
— Зараз не вірите?
Вона хитає головою.
— Ми вже й не знаємо, у що вірити, містере Локвуд. Досі ми думали, що і Рай Штраус помер раніше. Але зараз ви тут — і це через нього.
Місіс Паркер тягнеться до моєї руки. Я хочу висмикнути її — інстинктивний порив, перепрошую,— але змушую себе залишатися нерухомим. Тепер її ліва рука тримає мою, а права — руку містера Рована. Це триває секунду, можливо, дві чи три, але здається, що набагато довше.
— Тепер у нас із Вільямом знову з’явилася надія,— схлипує вона.— Якщо всі ці роки Рай Штраус був живий, то, можливо, і наші діти теж. Може, Еді та Біллі кудись поїхали й одружилися. І в них є діти й онуки, і, можливо, лише можливо, ми всі матимемо змогу возз’єднатися ще до того, як я та Вільям зіграємо у вісімнадцяту лунку.
Не певен, що можу на це відповісти.
— Містере Локвуд, як думаєте, Еді та Біллі живі?
Я ретельно обираю, як збрехати.
— Я не знаю. Але якщо так, то я їх знайду.
Місіс Паркер дивиться мені в очі.
— Я вам вірю.
Я чекаю.
— Коли з’ясуєте правду, сконтактуєте з нами? — питає мати Еді.— Незалежно від того, що це буде. Ми довго чекали на ці відповіді. Знаєте, як воно?
— Ні.
— Пообіцяйте, що скажете нам правду, як дізнаєтеся. Незалежно від фактів. Пообіцяйте нам обом.
Я обіцяю.
Розділ 26
Сиджу на пасажирському сидінні припаркованого евакуатора, яким керує чоловік на ім’я Джино. Я знаю його ім’я, бо воно вишите червоним курсивом на його робочій формі.
— То що далі? — питає Джино.
Я спостерігаю за Еленою Рендольф, жінкою, що нібито зустрічалась із Арло Шугарменом в Університеті Орала Робертса. Дивлюся крізь вітрину її закладу в «City Gate Plaza» в Рочестері, штат Нью-Йорк. Серед інших орендарів торговельного центру — екстрасенс, податкова служба, дисконтний магазин «Dollar Palace» (я аж здригнувся) і кафе «Subway» (від цього я здригаюся ще більше). Мерехтлива неонова вивіска повідомляє, що переді мною салон краси чи перукарня Елени Рендольф, я не знаю, як зараз точно називають такі заклади. На вивісці напис ««Shear Lock Combs». Я не знаю, аплодувати чи прострелити вивіску.
У Елени Рендольф «хонда» моделі Odyssey 2013 року з марнославним номером «DO-OR-DYE». Я суплюся. Хотілося, щоби поруч був Майрон — він любить такі каламбури. Він і місіс Рендольф точно знайшли б спільну мову.
— Просто будемо тут сидіти? — питає Джино.
У мене дзвонить телефон. Це Кабір.
— Розказуй.
— Жодних дзвінків,— каже мій асистент.
Не дивно. Ми спостерігаємо за місіс Паркер і містером Рованом лише трохи більше години — відтоді, як я з ними попрощався. Я сподівався, що вони мені збрехали, і коли я поїду, зв’яжуться з Еді та Біллі, аби попередити, що я їх шукаю. Але поки ні. Рухаємося далі.
— Щось іще?
— Пошукав інформацію на Трея Лайонса. Ви мали рацію — він служив. Працює охоронцем у різних країнах.
Зважую почуте.
— Додай ще двох людей для спостереження за ним.
Трей Лайонс зробиться гострою проблемою, якщо я не подбаю про нього найближчим часом. Як він сказав тоді у фургоні? Він не може дати вижити мені, а я — йому.
Дивлюся на годинник. Третя тридцять, а «Shear Lock Combs» — мені починає подобатися ця назва — працює до п’ятої. Попри чудову перспективу розслабитися й посидіти наступні півтори години в компанії Джино, я обираю пропустити таке задоволення та діяти.
— Чекай на мій сигнал,— кажу йому.
— Як скажете, босе.
Виходжу з евакуатора та йду до входу в салон. Коли я заходжу, усі погляди спрямовуються на мене, деякі з них я бачу в дзеркалах. Три чорні крісла, усі зайняті. У них сидять клієнтки, поруч — три перукарки. Ще дві жінки відпочивають у зоні очікування. На столику лежать журнали світської хроніки, але обидві відвідувачки віддають перевагу телефонам.
Усі жінки усміхаються гостю-чоловікові, крім однієї. Елена Рендольф — висока й худа. Попри свої шістдесят п’ять років, вона носить вузькі штани й топ на бретельках, і це їй дуже личить. Її волосся сиве й колюче, вона схожа на пташку й здається сердитою. На шиї на ланцюжку висять окуляри для читання.
— Чим можу допомогти? — питає вона.
— Нам треба поговорити.
— У мене зараз клієнтка.
— Це важливо.
— Ми працюємо до п’ятої.
— Ні, вибачте, мені це не підходить.
Зависає щось на зразок незручної тиші, але, гадаю, ми вже з’ясували, що я не вважаю жодну тишу незручною.
Дебела руда перукарка, що працює поруч з Еленою, каже:
— Я можу завершити з Ґерті за тебе.
Елена Рендольф просто дивиться на мене.
Руда нахиляється до старенької в кріслі, чиє волосся запаковане у фольгу.
— Я ж можу завершити вашу зачіску, Ґерті?
Стара вигукує:
— Га?
Елена повільно кладе на тумбочку гребінець і ножиці, торкається обома руками плечей Ґерті, нахиляється й каже:
— Я зараз повернуся, Ґерті.
— Га?
Місіс Рендольф кидає на мене гострий погляд. Я відповідаю їй усмішкою, яку найкраще можна описати словом «обеззброювальна». Вона виходить назовні — ми опиняємося перед вітриною її салону. Усі на нас витріщаються, ніхто не повертається до роботи.
— Ви хто?
— Віндзор Горн Локвуд III,— представляюсь я.
— Я маю вас знати?
— Здається, ви говорили телефоном із моїм помічником Кабіром.
Елена киває, наче очікувала цього.
— Мені нема чого вам розповісти.
— Було б чудово просто пропустити цю частину розмови,— кажу я.
— Перепрошую?
— Частину, де ви кажете, що не будете зі мною розмовляти, а я починаю на вас тиснути. Це таке марне витрачання часу, а зрештою ви однаково все розповісте.
Вона ставить руки на свої вузькі стегна.
— Ви коп?
Я суплюся.
— У такому одязі?
Це майже змушує її усміхнутися.
— Розкажіть про Ральфа Льюїса,— я даю їй копію світлини хлопців у середньовічних костюмах зі щорічного альбому.— Ви зустрічалися з ним в Університеті Орала Робертса.
Елена навіть не дивиться на фото.
— Я не знаю, про що ви говорите.
Я драматично зітхаю. Сподівався цього уникнути, але мій терпець уривається. Піднімаю руку й клацаю пальцями. За дві секунди евакуатор під’їжджає до автівки місіс Рендольф. Вискакує Джино, надягає товсті рукавиці й починає опускати платформу.
— Гей, ви що робите? — вигукує Елена.
— Це мій працівник Джино, він евакуює вашу «хонду».
— Він не може...
Я вручаю їй ордер.
— У вас великий борг, місіс Рендольф. На авто, на будинок,— я жестом указую на салон.— На бізнес.
— Я про все домовилася,— відказує вона.
— Так, зі старою колекторською фірмою. Але я придбав ваш борг, тому тепер ви винні мені. Я перевірив вашу фінансову ситуацію — ви під великим ризиком, і, користуючись своїм правом, я вилучаю ваше майно просто зараз. Джино забере автівку. Двоє моїх людей в цю секунду опечатують ваше житло. За десять секунд я відчиню двері салону та скажу вашим клієнткам, що вони мусять негайно звільнити приміщення.
Елена з розширеними очима читає перші сторінки ордера.
— Ви не можете цього зробити.
Я зітхаю, але цього разу не так драматично.
— Мене втомлюють ваші заперечення,— я беруся за ручку дверей салону.
Елена блокує мені вхід.
— Клянуся, я не знаю, де Ральф.
— Я не казав, що ви маєте це знати.
— То чого ж ви від мене хочете?
— Я поклав би руку на серце та сказав: «Правди», але це буде занадто, чи не так?
У Елени немає настрою на жарти. Чудово її розумію. Я за характером не такий противний, але мене цього навчив Майрон. Докопування збиває людину з пантелику.
— А якщо я не захочу говорити?
— Ви серйозно? Я хіба не показав, що буде? Автівка, будинок, бізнес — усе ваше стане моїм. До речі, як звати руду? Її я звільню першою.
— Є закони.
— Я в курсі, вони на моєму боці.
— Я знаю свої права — не маю вам нічого казати.
— Це правда.
Платформа евакуатора опускається долу. Джино дивиться на мене, я киваю йому, щоби продовжував.
— Ви не можете...— в Елени виступають сльози на очах.— Це цькування. Ви не можете просто...
— Звісно, можу.
Не скажу, що мені це подобається, але й не дуже заважає. Люди довго вірили в тезу «усі рівні», ми, американці, блискуче продавали її протягом всієї нашої поважної історії, хоча останнім часом дедалі більша кількість розуміє те, що завжди було очевидно: гроші схиляють всі шальки терезів. Гроші — це влада. Це не роман Джона Ґрішема, у якому людина йде проти системи,— у реальному світі маленька людина не може їй протистояти. Я попереджав Елену Рендольф від самого початку, що вона все розповість.
Мабуть, я не дуже позитивний герой цієї історії?
Чи правильно те, що багатії можуть використовувати своє становище в такий спосіб? Звісно, ні. Система несправедлива. Реальність — це дуже неприємна річ. Я не хочу нашкодити Елені, але якщо так вийде, то я однаково спатиму спокійно. Можливо, вона переховує злочинця. Як мінімум місіс Рендольф має потрібну мені інформацію. Що раніше я отримаю дані, то скоріше Елена повернеться до власного життя.
— Ви ж не заспокоїтеся? — питає вона.
Я знову чарівно усміхаюся.
— Зайдімо в «Subway».
— Та ви що,— я показово жахаюся.— Я б радше відрізав собі нирку. Поговорімо тут, ви не проти? Ви знали Ральфа Льюїса в Університеті Орала Робертса, чи не так?
Елена витирає очі й киває.
— Коли ви востаннє його бачили?
— Понад сорок років тому.
— А якщо відкинути брехню...
— Я не брешу. Дозвольте мені дещо запитати, перш ніж ми почнемо.
Мені це не подобається, але я не хочу витрачати час на пояснення свого невдоволення, тому кажу:
— Питайте.
— Ви ж не поліцейський?
— Ми це вже з’ясували.
— То чому ви шукаєте Ральфа?
Іноді треба вести приховану гру. Іноді просто брати за горло. Зараз я обираю горло.
— Ви маєте на увазі Арло Шугармена, чи не так?
Це уточнення — перша крапля крові. Висновок: Елена Рендольф знала, що Ральф Льюїс був насправді Арло Шугарменом.
— А як ви?..— Вона зупиняється, розуміючи, що це безглуздо, і хитає головою.— Та байдуже. Він нічого не зробив.
Я чекаю.
— Чому ви його шукаєте? Минуло стільки часу.
— Ви мали чути, що знайшли Рая Штрауса.
— Звісно.— Елена мружиться.— Чекайте, я бачила вашу світлину в новинах. Вам належала та картина.
— Належить,— виправляю я її.— У теперішньому часі.
— Не розумію, навіщо вам Арло.
— Викрадення картин — робота не однієї людини.
— І ви вважаєте, що друга викрадена картина в Арло?
— Можливо.
— У нього її немає.
— Ви ж не бачили його понад сорок років.
— І що? Арло ніколи не зробив би чогось такого.
Я намагаюся скинути бомбу:
— А щось на зразок викрадення та вбивства молодих дівчат?
Вона здивовано роззявляє рота.
— Дуже ймовірно, що Рай Штраус зі співучасником убили мого дядька й викрали мою кузину.
— Ви ж не думаєте...
— Ви бачили Рая, коли він приїжджав до кампусу?
— Слухайте, Арло був гарною людиною. Найкращим чоловіком, якого я знала.
— Круто,— відказую я.— То де він зараз?
— Я ж вам сказала, що не знаю. Дивіться, Ральф... тобто Арло... ми два роки зустрічалися в університеті. У мене було важке дитинство. Дитиною мене...— на очі Елени накочуються сльози, і вона намагається їх змахнути.— Ви не захочете слухати всю історію мого життя.
— Боже, ні.
Вона видає смішок, хоча я не пожартував.
— Ральф — я його так завжди називала — був добрим чоловіком.
— Коли ви дізналися, хто він насправді?
— Ще до того, як ми почали зустрічатися.
Мене це дивує.
— Він вам так сильно довіряв?
— Я була його контактом із підпіллям. Допомогла йому влаштуватися, знайти інше ім’я і все, що потрібно.
— І через це ви зблизилися?
Елена підходить до мене ближче.
— Арло не був там тієї ночі.
— Під «тією ніччю» ви маєте на увазі...
— Ніч із коктейлями Молотова й усіма тими смертями.
— Це вам Арло Шугармен сказав? — я скептично веду бровою, і в моєму виконанні, якщо відкинути зайву скромність, це справжній витвір мистецтва.— Ви бачили світлину шістки із Джейн-стріт?
— Ту відому з підвалу? Звісно. Але він тоді з ними бачився востаннє. Він думав, що то просто жарт, що вони насправді не налили керосину в пляшки. Коли Арло побачив, що вони не жартують, то пішов.
— Це він вам сказав?
— І ще, що Рай тоді поїхав дахом. Тому Арло того вечора з ними не пішов.
— З тієї ночі теж є світлини.
— Його там немає. Там шість людей — це правда. Але ви не знайдете там його обличчя, чи не так?
Я обмірковую.
— Так чому ж Арло Шугармен ніколи не розповів про це поліції? — питаю я.
— Він сказав. Думаєте, йому повірили?
— Можливо, він вам збрехав.
— Він не мав причин мені брехати, я й так була на його боці.
— Можу припустити, що спецагента Патріка О’Меллі він також не застрелив.
Елена кліпає й переводить погляд на свою «хонду».
— Вам же відомо про спецагента О’Меллі?
— Так.
— Ви його про це питали?
— Так.
— І?
— Спочатку скажіть вашому покидьку відійти від моєї машини.
Я обертаюся до Джино й нахиляю голову. Він відходить.
— Арло ніколи не говорив про ту стрілянину. Просто закривався.
Я суплюся. Намагаюся повернутися до потрібної теми.
— Ви з Арло почали зустрічатися?
— Так.
— Ви його кохали?
Елена усміхається.
— А яке це має значення?
Туше.
— Де він зараз?
— Я вже сказала, що не знаю.
— Коли ви востаннє бачилися з Арло?
— На випускному.
— Ви тоді ще були разом?
Вона хитає головою.
— Тоді вже розійшлися.
— Чи можна поцікавитися, з якої причини?
— У нього з’явився хтось інший.
Мені здається, що я маю сказати, ніби мені прикро це чути, але не кажу.
— То ви бачилися на випускному?
— Так.
— І це було востаннє?
— Так.
— Ви знаєте, куди він вирушив після випускного?
— Ні. Такі правила підпілля. Що менше людей знає, то йому безпечніше. Моя роль у його житті була виконана.
Глухий кут.
Тільки це не було схоже на безвихідь.
— Я не збираюся йому нашкодити,— кажу я.
Елена зазирає всередину салону. Усі досі витріщаються на нас.
— Як ви змогли так швидко викупити мій борг?
— Це загалом неважко.
— Вам належить Вермер.
— Моїй родині.
Вона ловить мій погляд і витримує його.
— Ви дуже багатий.
Не бачу сенсу відповідати.
— Я вам сказала, що Арло пішов від мене до когось іншого.
— Так, сказали.
— Я дам вам ім’я за двох умов.
Я складаю пальці куполом.
— Я слухаю.
— По-перше, пообіцяйте: якщо знайдете Арло, вислухаєте його. Якщо він вас переконає, що нічого не зробив, відпустите його.
— Добре.
Не можу сказати, що ця обіцянка є обов’язковою. Я вірю в певні ступені лояльності й те, що «моє слово — мої зобов’язання», але не дуже сильно. Я пов’язаний тим, що вважаю найкращим, а не якимись фальшивими обіцянками чи фальшивою лояльністю. Так чи інакше, нескладно сказати «добре», незалежно від того, чи дійсно маєш це на увазі.
— А друга умова?
— Ви пробачаєте весь мій борг.
Зізнаюся: я вражений.
— Ваш борг загалом складає понад сто тисяч доларів.
Елена знизує плечима:
— У вас купа грошей.
Мушу сказати, що мені це подобається. Дуже подобається.
— Якщо ви дасте мені якесь фальшиве ім’я...
— Не фальшиве.
— Ви вважаєте, існує ймовірність, що вони досі разом?
— Так, вони були дуже закохані тоді. То що, згода?
Ця угода коштуватиме мені чималої суми, але я втрачаю і заробляю аналогічні щохвилини, коли ринки працюють. До всього я філантроп — здебільшого тому, що можу собі це дозволити. Елена Рендольф та її салон здаються мені гідною справою.
— Домовилися,— відповідаю я.
— Ви не проти, якщо ми це усно підтвердимо?
— Перепрошую?
Вона виймає телефон і просить мене повторити власну обіцянку.
— Просто запишу це собі,— говорить Елена.
Я ледь не кажу їй, що «моє слово — мої зобов’язання», але ми обидва розуміємо, що це маячня. Вона мені дедалі більше подобається. Коли ми закінчуємо запис, вона повертає телефон до сумочки.
— Гаразд, то заради кого Арло Шугармен вас кинув?
— Я тоді цього не розуміла,— каже вона.
— Чого?
— Були сімдесяті, ми всі були в євангелічній школі. Це просто було не...
— Що? Заради кого він пішов від вас?
Елена Рендольф бере фотокопію групи в середньовічних костюмах зі щорічного альбому. Показує пальцем — але не на Арло, а на крайнього зліва вокаліста. Я примружуюся, щоби краще роздивитися розмите чорно-біле зображення.
— Келвін Сінклер,— каже Елена.
Я піднімаю на неї очі.
— Саме тому ми розійшлися. Арло зрозумів, що він гей.
Розділ 27
Ненавиджу, що так сильно переймаюся за Ему.
Я ніколи не хотів дітей, бо завжди уникав цього відчуття — відчуття жахливої вразливості, коли чиєсь благополуччя таке важливе, що може мене знищити. Мені не можна завдати шкоди, окрім як через мою біологічну доньку Ему. Мати її зараз у житті — ось вона сидить навпроти, ми обідаємо в мене вдома, дивлячись на Центральний парк — означає пізнати тривогу й біль. Дехто скаже, що це почуття, така батьківська турбота, робить мене людянішим. Це його / її особиста думка. Хто взагалі хоче бути більш людяним? Це жахливо.
Я не мав дітей, бо не хотів боятися. У мене не було дітей, бо прив’язаність заважає. Я визначив це аналітично, тож дозвольте вам пояснити. Я розглядаю можливі позитивні сторони наявності Еми в моєму житті — любов, товариство, хтось, про кого можна піклуватися, і подібні речі. Потім оцінюю негативні — а що, як із нею щось станеться?
Коли я зважую плюси й мінуси, то негатив переважає.
Я не хочу жити в страху.
— Ти в порядку? — питає донька.
— Усе круто,— відказую я.
Вона закочує очі.
Її справжнє ім’я — Емма, але вона завжди ходить у чорному одязі, фарбує губи чорною помадою та носить срібні прикраси. У середній школі якийсь дурень сказав, що вона схожа на гота чи емо, тому однокласники почали називати її Ема, щоби посміятися чи познущатися, але вона їм усе поламала й зробила ситуацію виграшною для себе. Зараз вона в старшій школі, також ходить на курси мистецтва й дизайну.
Коли Емина мати, Анжеліка Ваят, завагітніла, то не сказала мені про це. Про народження Еми вона також не повідомила. Я не розсердився й не був анітрохи роздратований, коли Анжеліка нарешті мені сказала. Вона знала моє ставлення до дітей і поважала його, але кілька років тому таки зізналася, так би мовити, з трьох причин. По-перше, вона подумала, що минуло вже достатньо часу (така собі причина); по-друге, я заслуговував знати правду (теж дурня — я нічого такого не заслуговував); і по-третє, якщо з Анжелікою щось трапиться — у неї тоді був переляк через рак грудей,— у Еми буде хтось, хто її підтримає (поважна причина).
Навіщо я все це вам розповідаю?
Я не заслуговую на ці стосунки з Емою. Я не був поруч у важливі моменти, і якби мав такий вибір, то не зробив би його. Саме тому навіть подумки я називаю Ему моя «біологічна» донька. Вона чудова, та це не моя заслуга. Я не маю права грітися в променях її крутості, наче я відіграв у цьому бодай якусь роль.
Я цих стосунків не хотів. Я й зараз не хочу — усі «за» та «проти» я вже пояснив,— але це вибір Еми, і я маю його поважати.
Тому ми, подобається мені це чи ні, отак-от обідаємо.
Уточнення: Ема мене розуміє.
— У мене є хлопець,— каже вона.
— Я не хотів би цього знати.
— Не будь таким.
— Ну, я така людина.
— Жодних порад?
Я кладу виделку.
— Хлопці — і кажучи «хлопці», я маю на увазі всіх хлопців,— жахливі.
— Ага, хто ж цього не знає. Як ти ставишся до підліткового сексу?
— Будь ласка, припини.
Ема ледь стримує сміх. Їй подобається мене дражнити. Я не знаю, як поводитися поруч із нею, бо іноді відчуваю, що кров відливає від мого мозку. В якийсь момент Анжеліка вирішила розповісти Емі про мене. Не дуже гарний план, чесно кажучи. Можливо, Ема досягла певного віку. Або просто запитала, хто її батько. Я не знаю, і це, мабуть, не моя справа.
Анжеліка — та ще матір.
Ми часто чуємо: коли народжується дитина, твоє життя змінюється назавжди. Ось чому я уникав батьківства. Я не хочу, щоб у моєму житті було щось, про що я дбаю більше, ніж про себе. Хіба це неправильно? Коли Ема нарешті сказала мені, що знає, хто я,— вона запросила мене на танець на весіллі Майрона,— я просто втратив землю під ногами. Було важко дихати. Коли танець завершився, це відчуття не відпустило.
Воно й досі не зникло.
Говорячи мовою підлітків, це відстій.
Тепер я думаю про власних батьків, особливо матір — що вона відчувала, коли я повністю викреслив її зі свого життя,— але зациклюватися на минулих власних помилках нікому не корисно, тож я рухаюся далі. Ема відкладає виделку й дивиться на мене, і хоча це, очевидно, якась проєкція, можу присягнути, що я бачу очі моєї матері.
— Віне?
— Що?
— Чому ти був у лікарні?
— Нічого особливого.
Ема кривиться:
— Справді?
— Справді.
— Будеш мені брехати? — Вона пильно дивиться, але я мовчу.— Мама каже, що ти ніколи не хотів бути батьком?
— Це правда.
— То не починай бути ним зараз.
— Не розумію.
— Ти брешеш, щоби мене захистити, Віне.
Я мовчу.
— Це те, що роблять татусі.
Я киваю:
— Правда.
— Ти ніколи не знаєш, як поводитися зі мною, Віне.
— Теж правда.
— Тоді припиняй це. Мені не потрібен батько, тобі не потрібна донька. Просто скажи мені, чому ти був у лікарні?
— Мене намагалися вбити троє чоловіків.
Якби я очікував, що Ема злякається до смерті, то був би розчарований.
Вона нахиляється вперед. Її очі — очі моєї матері — спалахують.
— Розкажи мені все.
———
Я так і роблю.
Починаю з того, що відлупцював Тедді Лайонса після баскетбольного фіналу, пояснюю причину свого вчинку. Далі — про вбивство Рая Штрауса, шістку із Джейн-стріт, знайденого Вермера, валізу з монограмою, дядька Олдріча, мою двоюрідну сестру Патрицію, Хижу жаху, напад Трея й Боббі Лайонсів. Усе це триває майже годину. Ема весь час захоплено слухає. Зізнаюся, що я на таке не здатний. За деякий час я втрачаю фокус і відволікаюся. Мені швидко стає нудно, і люди бачать це на моєму обличчі. Ема — повна протилежність. Вона — чудова слухачка. Не знаю, як багато планував їй розповісти — я хочу бути чесним, то чому б і ні? — проте щось в її манерах, її очах, мові її тіла робить мене більш відкритим, ніж я планував.
Якщо подумати, то її мама така сама.
Коли я завершую, Ема питає:
— У тебе є папір і щось, чим можна писати?
— У столі, а тобі навіщо?
Ема підводиться та йде по папір.
— Хочу пройтись усім детальніше й записати. Нотування допомагає побачити краще.
Вона висуває шухляду, бачить жовті юридичні блокноти й олівці, її обличчя світиться.
— Ого, як мило,— каже Ема, хапаючи блокнот і три ювелірно заточені олівці. Вона повертається до мене й зупиняється.— Що?
— Нічого.
— Чого ти усміхаєшся, як дурень?
— Хіба?
— Припини, Віне, це лякає.
Ми проходимося моєю історією знову. Ема робить нотатки. Вириває аркуші. Розкладає їх на столі. Ми забуваємо про час. Телефонує її мати. Анжеліка каже, що вже пізно. Вона готова забрати Ему.
— Мамо, не зараз.
— Скажи, що я тебе завезу,— кажу я.
Ема доносить це повідомлення й кладе слухавку. Ми продовжуємо. За якийсь час вона каже:
— Нам потрібен більш структурований план.
— Що ти маєш на увазі?
— Давай спочатку про Рая Штрауса.
Я відхиляюся на стільці й дивлюся на неї.
— Що?
— Ти вже таке робила.
Ема теж відхиляється на стільці й — я не жартую — складає пальці куполом.
— Коли Майрон знайшов свого брата,— кажу я.— Коли ти мала стосунки з Міккі. Я не був поруч у ці моменти. Мені прикро.
— Віне?
— Так.
— Зосередьмося на тобі. З моїм минулим якось потім з’ясуємо.
Я вагаюся, відчуваю пришвидшення пульсу, але врешті-решт погоджуюся:
— Добре.
— Повернімося до Рая Штрауса.
— Гаразд.
— Нам потрібно зосередитися на тому, хто його вбив,— Ема починає сортувати нотатки.— Камери спостереження зафіксували Рая Штрауса на цокольному поверсі з лисим чоловіком.
— Так.
— А спеціалісти з ФБР не можуть отримати більше деталей?
— Ні. Погані пікселі чи щось таке. Плюс він тримав голову долу.
Ема зважує почуте.
— Цікаво, що він показав свою лисину.
— Що ти маєш на увазі?
— Чому він не в бейсболці? Можливо, він і не лисий насправді. Минулого року на конкурсі талантів група хлопців вдавала, що вони «Blue Man Group»11.
— Хто?
— Неважливо. Але вони використовували шкіряні шапочки, щоби здаватися лисими. Можливо, це просто прикриття. Можливо, він хоче, щоби ми шукали когось лисого.
Я обмірковую цей здогад.
— Також...— Ема шурхотить папірцями,— ця барменша з «Malachy’s»...
— Кетлін,— підказую я.
Швидке уточнення: я розказав Емі про розмову в Центральному парку, але не про те, що Кетлін була в мене вдома. Є чесність, а є гидота.
— Так, Кетлін,— Ема натрапляє на потрібну нотатку.— Вона сказала тобі, що Рай запанікував через пограбування банку.
— Правильно.
— Але ми знаємо, що Рай не тримав там грошей. Йому кошти надходили з компанії, яку твоя бабуся...
— І твоя прабабуся,— додаю я.
— Хах, точно,— Ема усміхається.
Я теж.
— Гаразд,— усмішка зникає, й Ема знову серйознішає,— повернімося до твоєї розмови з Кетлін. Ми знаємо, що Рай ніколи не залишав своєї квартири, окрім як уночі, щоби зустрічатися з Кетлін у парку, але раптом він вийшов із дому посеред білого дня.
— І саме в день, коли його вбили.
— Точно, і ти,— Ема хапає аркуш із правого верхнього кута столу,— користуєшся своїми зв’язками Містера Супербагатія та прямуєш до банку. Менеджерка каже, що грабіжники обікрали депозитні комірки.
— Так.
— Це дивно, тобі не здається?
Я знизую плечима.
— У тих комірках купа цінних речей.
— Так, гадаю, ти маєш рацію,— повільно говорить Ема.
— Але?
— Але в мене є інша теорія.
Я відхиляюся й розводжу руками, заохочуючи її розповідати.
— Рай Штраус орендував банківську комірку, мабуть, під псевдонімом.
— Це має сенс,— кажу я, не подаючи виду, що вже багато чого з’ясував.— Є здогадки, що могло бути всередині?
— Щось, що його якось ідентифікувало,— каже Ема, стукаючи олівцем по столу.— Дивися, Штраус протягом цих років використовував кілька імен, згоден?
— Згоден.
— Тож йому, напевно, потрібне було безпечне місце, щоби зберігати ці різні документи, можливо, і його справжній паспорт та свідоцтво про народження. Такі речі викидати не можна.
— Не можна,— я зважую її ідею.— Ти кажеш, що грабіжники прийшли не за грошима, а зламували банківські комірки, бо хотіли знайти Рая Штрауса?
— Можливо.
— Але малоймовірно.
— Малоймовірно. Маю ще одну теорію.
Зізнаюся, що надзвичайно насолоджуюся цією розмовою.
— Я слухаю.
— Твій наставник із ФБР, ПТ.
— Так. До чого ти ведеш?
Ема дивиться час на телефоні.
— Ще не пізно йому телефонувати?
— Йому ніколи не пізно телефонувати. Навіщо?
— ПТ сказав, що вони зловили одного з грабіжників.
— Так.
— Можеш до нього дістатися?
— Дістатися до нього?
— Ну, поговорити з ним. Допитати. Використай свої зв’язки Містера Супербагатія, щоб отримати доступ до цього грабіжника.
Я суплюся.
— Зроблю вигляд, що ти цього не казала.
— Ну, то це наш перший крок, Віне,— Ема усміхається, і в мене щось ворушиться в серці.— Зателефонуй ПТ і признач зустріч.
Розділ 28
Якщо ви вважаєте, що кімната для допитів у ФБР має такий самий вигляд, як показують по телевізору, то маєте рацію. Ми перебуваємо в тісній кімнаті без вікон і повітря, усередині якої стоїть звичайний стіл. Навколо нього — чотири металеві стільці, три з яких зайнято. Я сиджу з одного боку столу, а Стів, упійманий грабіжник, і його адвокат Фред — навпроти мене.
— Мій клієнт уже уклав угоду щодо ймовірного пограбування банку,— починає Фред.
— Я не розумію,— кидає Стів. Це маленький тонкокостий чоловік із руками піаніста, чи, можливо, зламувача сейфів. Його величезні густі вуса домінують над мініатюрним обличчям і забирають на себе всю увагу.— Хто в біса цей мужик?
Фред кладе руку на плече своєму клієнтові.
— Усе добре, Стіве.
Стів кидає оком на руку адвоката:
— Не треба.
Адвокат прибирає руку.
— Що вам потрібно?
— Інформація.
— Щось ви не схожі на прокурора,— акцент грабіжника є насиченою сумішшю говірок Бронксу й Середнього Заходу.
— Я не прокурор. Мені загалом байдуже, винні ви чи ні. Мені потрібна лише одна річ.
Очі Стіва звужуються. У нього майже немає брів, і це доволі дивно для людини з такими визначними вусами.
— Що ви хочете?
— Знати, що було в певній банківській комірці.
Я уважно дивлюся на нього, поки говорю, і бачу, що він моментально розуміє, про яку комірку йдеться.
— Не розумію, про що ви,— каже Стів.
— Ви ж не граєте в покер, чи не так, Стіве?
— Га?
— У мене справді немає часу на все це, тому я просто зроблю вам пропозицію, а ви скажете «приймаю» чи «відхиляю».
Усе це докупи склала Ема, тож якщо мені вдасться отримати якусь інформацію, вона страшенно зрадіє.
— Я хочу, аби ви мені розповіли про вміст однієї конкретної комірки. І все, тільки однієї. Натомість я дам вам п’ять тисяч доларів і не чіпатиму вашої угоди про імунітет у суді.
— Угода про імунітет стовідсотково непорушна,— каже Фред.— Ви не можете її,— він робить лапки в повітрі,— «чіпати».
Я просто дивлюся на нього й усміхаюся.
— Він це може зробити? — Коли Стів говорить, його вуса підстрибують вгору та вниз, як у Йосеміта Сема12.
— Так, Стіве, можу. Приймаєте чи відхиляєте?
— Відхиляю,— каже Стів, і я чую в його голосі страх.— Не хочу грошей.
Він починає гладити свої вуса, наче маленького песика.
Я очікував, що ця розмова буде простішою.
— Звісно, хочете.
— Я ціліший буду, якщо мовчатиму.
— Розумію.
— Якщо хтось дізнається, що я сказав, то я небіжчик.
— Але про це дізнаються, якщо ви нічого не скажете.
Стів супиться.
— Ви про що?
— Так,— каже адвокат Фред.— Що ви маєте на увазі?
— Усе просто,— я відхиляюся на спинку стільця та складаю пальці куполом.— Якщо Стів не розкаже мені, то я проінформую всіх, що сталося навпаки.
Це на мить збиває їх обох з пантелику.
Тоді Стів огризається:
— Але ж ви самі нічого не знаєте!
— Я знаю достатньо.
— Якщо ви розумієте, що я міг би сказати, то навіщо вам, аби це розповів я?
Я зітхаю.
— Ти мене підловив, Стіве. У мене є теорія. Хочеш її почути?
Фред каже:
— Мені це не подобається. Ми погодилися на зустріч із вами з добрих намірів, а ви розкидаєтеся погрозами. Мені це не подобається ні краплі.
Я дивлюся на нього та прикладаю палець до губ.
— Тсс.
Стів відхиляється на спинку стільця, погладжуючи вуса. Здається, наче він із ними радиться.
— Ну що ж, красунчику, давайте вас послухаємо.
— Це не те, щоби моя теорія. Це...— я мало не кажу «моєї доньки», але не хочу згадувати Еми в цій тісній кімнатці. Я вирішую одразу перейти до справи.— Коли ви дісталися банківських сейфів, то знайшли інформацію щодо перебування такого собі Рая Штрауса.
За посмикуванням вусів я розумію, що натрапив на золоту жилу.
— Чекайте,— у Фреда розширюються очі.— Того самого Рая Штрауса? Це про...
— Тсс,— кидаю я йому, тримаючи погляд на Стіві.— Потім ви віддали чи продали цю інформацію людині, що вбила містера Штрауса. А це, мій вусатий друже, уже робить вас співучасником убивства.
— Що? — Фред готовий вступатися за свого клієнта, поки вуса Стіва очікувано не рухаються.
— Ви не доведете...
— Стіве, зараз це знаю лише я. І я не скажу ані слова ФБР. Ніколи. І не виноситиму це на публічне обговорення. І про це не дізнається той, кого ви так сильно боїтеся. Ви мені скажете, що знаєте, а далі ми всі продовжимо жити, наче нічого не сталося. Єдине, що зміниться для вас,— ви побагатшаєте на п’ять тисяч доларів.
Стів мовчить.
— Якщо ви відмовитеся від моєї пропозиції, збрешете мені або скажете, що не знаєте, про що йдеться, я піду коридором до своїх друзів у правоохоронних органах і скажу їм, що ви є співучасником убивства. Фред може підтвердити, що в мене тут є друзі, і багато. Я не міг би просто так прийти сюди, щоби поспілкуватися з грабіжником, який перебуває під вартою, якби не мав друзів. Чи не так, Фреде?
— Ви не можете...
— Тсс,— я переводжу погляд на Стіва.
Той совається на стільці.
— Що конкретно ви хочете почути?
— Я хочу знати, що було в банківській комірці та хто ще знає про її вміст.
Стів дивиться на Фреда — той знизує плечима. Стів знову береться за свої вуса.
— Як щодо десяти тисяч?
Я міг би з легкістю заплатити й таку суму, але це буде не настільки весело.
— Добре, тоді я сприймаю це як незгоду співпрацювати,— я кладу два кулаки на стіл, ніби збираюся вставати.— Гарного дня, джентельмени.
Стів махає до мене своїми крихітними рученятами:
— Цейво... почекайте, окей? Ви обіцяєте, що це залишиться між нами? Я зараз не про поліцію. Якщо дехто дізнається, що я розпатякав...
— Я обіцяю.
— Точно?
Я прикладаю руку до серця.
Фред, здається, хоче зі мною сперечатися, але Стів махає йому, щоби не починав.
— Так, гаразд, ми ввірвалися — це всі знають. А готівки в сейфах катма. Наш хлопець помилився, він думав, що пікап... коротше, це неважливо. Отже, ми всередині, тобто зробили найважче, тому я пропоную подивитися, що в комірках, інструменти в нас були. Вам технічні подробиці розповідати?
— Як ви зламували комірки?
— Ага.
— Анітрохи, пропускайте.
— Гаразд, добре, ми набрали всякого й відвезли в наш сховок у Міллбруці. Були там колись? Чудове місце. Недалеко від Пукіпсі.
Я витріщаюся на нього.
— Так, так, не важливо. У всякому разі, ми отримуємо багато хороших речей. Люди зберігають у цих коробках всілякі чудові речі. Годинники, діаманти.
Я жестом показую Стіву, щоби він прискорився:
— А Рай Штраус?
— Так, вибачте. Я знайшов це свідоцтво про народження. Усе офіційно. Я вже збирався його викинути, але потім подумав, що, можливо, хтось із фальсифікаторів може використати цей документ. На ньому й рельєфна печатка була. Тож я віддав свідоцтво Ренді, моєму зятю. Так от, Ренді прочитав його й такий: «Святий Боже, покажи мені, що ще було в тій комірці!» Там було більше папірців: фальшиві паспорти, документи на квартиру, отаке все. Я кажу: «Що за метушня? Хто такий цей Райкер Штраус?» Це ім’я було у свідоцтві — Райкер. Ренді каже: «Дурню, це ж Рай Штраус». А я такий: «Хто?», і тоді він мені розповів, чим той дядько відомий, що він давно пропав, і все таке. Хочете знати нашу першу думку?
Я не впевнений, але відповідаю:
— Так, говоріть.
— Ми могли продати ці документи, наприклад, телевізійній станції.
— Телевізійній станції??
— Ну, знаєте, якомусь шоу з такими новинами чи кабельним новинам. «60 хвилин» чи «48 годин». Могла бути величезна історія. Але я подумав і про Джеральдо.
— Джеральдо?
— Джеральдо Рівера. Знаєте такого?
Киваю, що так, знаю.
Стів має ностальгічний вигляд.
— Мені Джеральдо завжди подобався. Каже як думає. І я вважаю, що його несправедливо звинуватили в тій заворушці щодо Аль Капоне, вам так не здається?
Знову киваю.
— Так от, уявляю, яка війна за цю інформацію могла б розв’язатися, або, не знаю, як я і сказав, я в захваті від Джеральдо, тому, можливо, ми просто домовилися б із ним. Закладаюся, що теж міг би з ним зустрітися. Джеральдо ніби простий чоловік, каже як є.
— І вуса у вас схожі,— кидаю я, бо просто не можу втриматися.
— Скажіть? — він помітно пожвавлюється.— Отож! Можливо, ми із Джеральдо навіть сфотографувалися б разом. Адже я йому такий ласий шматок приніс би! А Джеральдо — чоловік простий, він був би вдячний. Ну, і відплата теж. Якщо саме він знайде Рая Штрауса, то люди забудуть про те, що дурнувате сховище Капоне було порожнім, чи не так?
Я дивлюся на Фреда — він знизує плечима.
— Але Ренді дав мені по голові. Ну, не сильно, а легенько. Ми з Ренді близькі, тому його ім’я взагалі не згадуйте. Та Ренді сказав, що ми не можемо продати документи телешоу, бо це буде гучна історія, що приверне багато уваги. Копи будуть повсюди, вони тиснутимуть на телекомпанію абощо, і тоді для нас усе буде скінчено. Я сказав, що Джеральдо би нас не видав. Не зробив би він так, не така він людина. Але Ренді відповів, що навіть якби й не видав, то навколо нас усе закрутилося б і нас знайшли. Я був розчарований — бо думав, що Джеральдо ця інформація стала б у пригоді. Я почав захищати Джеральдо, а Ренді сказав, що для нас це небезпечно з іншої причини.
— Якої саме?
— Дивіться, у певних колах досить добре відомо, що сім’я Станчів полює на Штрауса роками. Так мені сказав Ренді. Уся їхня група. Ходять чутки, що вони знайшли одного з чоловіків кілька років тому, і старий, тобто Неро, здер із нього шкіру живцем. Буквально. Мужик помирав кілька тижнів. Це жах. Саме тому ви не можете це нікому розповідати, гаразд?
Стів погладжує свої вуса, як давнього коханця.
— Добре,— відповідаю я.— Я нікому не скажу.
— Тепер моя команда, ми не працюємо на Станчів. Ми тримаємося подалі, розумієте, про що я? Нам не потрібні неприємності. Але Ренді побачив шанс зробити їм послугу і, можливо, заробити кілька доларів.
— То Ренді продав документи Станчам?
— Такий був план, так.
— План?
— Я маю на увазі, я припускаю, що все пройшло добре, але мене забрали місяць тому. Розпитувати про це Ренді я не збираюся.
Розділ 29
Крафтова пивоварня Станчів була переповнена — не хотів би створювати стереотипів — надокучливими хіпстерами. Розташований у похмурому складському приміщенні у Вільямсбурзі, епіцентрі хіпстерства, заклад приваблював натовп двадцяти-тридцятирічних, які так сильно старалися бути немейнстримними, що вже перетворилися на новий мейнстрим. Чоловіки в хіпстерських окулярах (ви розумієте, про що я кажу); асиметричне волосся на обличчі; легенькі шарфи, вільно обмотані навколо шиї; підтяжки на стратегічно подертих джинсах; старі футболки з музичними гуртами, які вони носять нібито іронічно; заплетене в гульки волосся або попурі жахливих головних уборів на зразок в’язаної шапки-вушанки чи плаского кашкета та, звісно ж, акуратно зсунутої набік федори13 (неписане правило хіпстерів: за столом тільки один чоловік може бути в такому капелюсі); і куди ж без взуття — воно може бути високими чи низькими, будь-якого відтінку, але ви однаково назвали б його хіпстерським.
Жіночий контингент має різноманітніший вигляд: вінтажні речі із секонд-генду, фланель, кардигани, шари одягу, що не пасують один до одного, кислотні кольори, ажурні сітки. Патерн той самий: вони так намагаються бути якомога далі від мейнстриму, що зрештою стають їм — провідним напрямом із нотками відчаю.
Я надто суворий.
В асортименті безліч сортів пива на розлив — «IPA», стаути, лагери, пілзнери, портери, осінні, зимові, літні смаки (тепер у пива є сезони), помаранчеве, гарбузове, кавунове, шоколадне (я не здивуюся побачити навіть пиво з кранчами) — й усі види подають у банках для закруток замість склянок чи бокалів. На одних вхідних дверях написано: «Тур броварнею». На інших — «Дегустаційна зала», крізь них натовп виходить на вулицю до липких столиків для пікніків. Я проходжу повз людей і чую слова «бро», «кицюш», «харчовий», «глютен», «FOMO»14, «кале», «речовини», «турбота про себе», «топчик», «скрипт», «комбуча». Це просто неможливо — це справжнє випробування.
Прояснення: насправді я не чую всіх цих слів, але думаю, що чую.
У старі часи гангстери збиралися в барах, ресторанах чи стриптиз-клубах. Часи змінились. Коли я потрапляю всередину, до мене підходить симпатична молода офіціантка з косичками в коротко обрізаних шортах.
— Ой, ви, мабуть, Він,— каже вона.— Ходімо.
Підлога тут бетонна, світло приглушене. У правому кутку хтось крутить вінілові платівки, у лівому — розкладено екологічно чисті килимки для йоги, що здаються приблизно такими ж комфортними, як і нижня білизна з твіду. Гнучкий, злегка напідпитку чоловік із бородою розміром із клешню лобстера робить на одному з них вітання сонцю. Офіціантка проводить мене коридором, заставленим пивними кегами та товарами для продажу. Ми доходимо до металевих дверей. Дівчина стукає й кидає мені:
— Будьте тут.
Вона йде, перш ніж я встигаю запропонувати чайові. Двері відчиняються. Схоже, переді мною той самий чоловік, що приходив до лікарні з Лео Станчем, але важко сказати напевно. Це майже двометровий чолов’яга з широкими плечима й такою густою й низькою шевелюрою, що здається, ніби вона починає рости одразу над бровами. Він також має обов’язкову щетину на обличчі й федору, яка здається замалою для його голови — це наче один із тих талісманів у формі бейсбольного м’яча з крихітним капелюшком на голові.
— Заходь.
Я опиняюся всередині. Чоловік зачиняє за мною двері. У кімнаті бачу ще чотирьох хіпстерів, що дивляться на мене важкими хіпстерськими поглядами крізь хіпстерські окуляри.
— Витягуй зброю,— говорить двометровий чоловік, що відчинив двері.
— Я лишив її в машині.
— Усю?
— Так.
— А лезо в рукаві?
Двометровий усміхається, я усміхаюсь у відповідь.
— Усю зброю лишив у машині,— відповідаю я.
Він просить телефон. Я перевіряю, чи заблоковано екран, і віддаю свій гаджет. Двометровий киває іншому хіпстеру — той витягує ручний металошукач і починає обстежувати мене. Раптом лунає голос:
— Облиште. Якщо він намагатиметься зробити якусь дурницю, просто всі стріляйте в нього, зрозуміло?
Я впізнаю Лео Станча. Він жестом запрошує мене приєднатися до нього, і я заходжу до кабінету, чий стиль, якби я краще знався на цій тематиці, можна було б охарактеризувати як дзен або феншуй. Усе біле, сферичні форми, величезне вікно з видом на фонтан у внутрішньому дворі. Також я помічаю перила для людей з обмеженими можливостями та пандус для інвалідного візка.
Двері зачиняються, і звуків броварні вже не чутно. Я наче потрапив в іншу реальність. Лео запрошує мене сісти, я це роблю. Він обходить повністю прозорий стіл із плексигласу й сідає навпроти мене. Його стілець вищий за мій десь на десять сантиметрів, і мені хочеться закотити очі від цієї слабкої спроби залякування, але є один момент: Лео Станч мав рацію під час нашої попередньої розмови в лікарні. Я не куленепробивний. Також я не схильний до самогубства, і попри те, що занадто часто ризикую особистою безпекою, мені подобається думати, що я роблю це з певною часткою розсудливості.
Коротко кажучи, зараз потрібно бути обережним.
— То що, ти знаєш, де Арло Шугармен? — починає Лео Станч.
— Поки ні.
Він супиться.
— Але телефоном...
— Так, я збрехав. Але я не один такий.
Він роздумує над моїми словами.
— Рухайся обережно, Локвуде.
— Чому?
— Що?
— Припини, ти не справляєш враження людини, що любить прикрашати реальність, тож дозволь сказати відверто. Коли ти приходив до мене в лікарню, то запевнив, що не маєш жодного стосунку до смерті Рая Штрауса.
Не знаю, якою буде реакція Лео Станча. Можливо, заперечення. Або фальшиве здивування. Та він обрав вичікування.
Я додаю:
— Це ж була неправда, чи не так?
— Чому ти так думаєш?
— Я отримав нові дані.
— Зрозуміло,— Станч запрошувально розводить руками.— Розкажи й мені.
— Це ти вбив Рая Штрауса?
— Це запитання, а не нова інформація.
— То це був ти?
— Ні.
— Ти знав, що Штраус жив у «Beresford»?
— Теж ні,— Лео проводить рукою по волоссю, щоб відкинути його назад. У нього така воскова шкіра, що це наводить на думку про застосування чогось на зразок ботоксу.— То які в тебе нові дані, Локвуде?
— Незадовго до вбивства ти дізнався, що Рай Штраус живе в «Beresford».
Він кладе ногу на ногу та стукає пальцем по підборіддю.
— Це факт?
Я чекаю.
— Розкажи, звідки ти це знаєш.
— Це несуттєво.
— Для мене — суттєво,— тепер він намагається дивитися на мене суворим поглядом, але на мене таке не діє.— Ти прийшов до мене на роботу під фальшивим приводом. Називаєш мене брехуном. Гадаю, ти мусиш надати пояснення, чи не так?
Я не хочу, щоб у Стіва були неприємності, але мені потрібно розкрити вбивство.
— Було пограбування банку,— кажу я.
Емоцію Лео неможливо зрозуміти, він просто як камінь. Хвилину-дві розповідаю про пограбування й комірку, що належала Раю Штраусу. Імен не називаю, але чи важко буде людині на зразок Лео Станча дізнатися, хто є моїм джерелом?
— Тобто твій контакт,— говорить Лео, коли я завершую,— стверджує, що продав мені інформацію про Рая Штрауса.
— Або віддав.
— Або віддав,— він киває так, наче все стало зрозуміло.— А від мене ти чого хочеш?
Мене дивує це запитання.
— Я хочу знати, чи це ти вбив Рая Штрауса.
— Навіщо?
— Перепрошую?
— На що це вплине? — продовжує Станч, і я відчуваю, що в повітрі щось змінюється.— Припустімо, твоє джерело каже правду. Можливо, він дав нам цю інформацію. Припустімо, гіпотетично, що я вирішив використати її, аби помститися за сестру. І що? Ти мене арештуєш?
Думаю, це риторичне запитання, тому просто чекаю. Лео робить те саме. Минає кілька секунд, і врешті-решт я кажу:
— Ні.
— Розкажеш про мене поліції?
Знову моя черга.
— Ні.
— Тобто ми з тобою маємо зосередитися на важливому.
— І що це означає?
— Знайти Арло Шугармена.
Його голос тепер якийсь дивний, далекий. Щось у кімнаті точно змінилося, але я не впевнений, що саме. Несподівано Станч розвертається на стільці так, що опиняється спиною до мене. Потім тихим голосом додає:
— Яка різниця, чи це я вбив Рая Штрауса?
Мене це збентежує. Не знаю, що казати далі. Думаю, варто взяти до уваги його пораду щодо обережності та діяти поступово.
— Це ще не все.
— Щось більше, ніж смерть Рай Штрауса?
— Так.
— Ти про викрадення картин?
— Це одне, так.
— А що ще?
Чи хочу я розповідати йому про мою двоюрідну сестру Патрицію та Хижу жаху? Ні.
— Мені б дуже допомогло,— кажу я з усією обережністю, на яку лише здатен,— якби я дізнався всю правду. Ти хотів помститися за сестру. Я це розумію.
Я чую сміх:
— Ти нічого не розумієш.
У його тоні відчуваються важкість, глибокий і несподіваний смуток. Лео Станч підводиться, досі не обертаючись до мене, підходить до панорамного вікна від стелі до підлоги.
— Ти думаєш, мені потрібно, щоби ти знайшов Арло Шугармена, аби я міг його вбити.
Це було не запитання, тому я обираю мовчати.
— Це не так.
Лео досі стоїть до мене спиною. Я мовчу.
— Зараз я скажу тобі річ, яка має залишитися в цьому кабінеті назавжди,— він нарешті повертається до мене.— Чи даєш слово мовчати?
Так багато обіцянок було дано мною сьогодні. Двома найбільшими помилками є вважати, що «вірність» і «дотримання обіцянок» — це гідні захоплення чесноти. Усе не так. Обидві часто є виправданням для того, щоби вчинити лиху справу чи прикрити погану людину, бо ви нібито повинні залишатися «людиною слова» або підтримувати зв’язок чи дружбу з кимось, хто не заслуговує ні на те, ні на інше. Вірність занадто часто використовують як заміну моралі чи етики, і так, я знаю, наскільки дивно чути ці міркування від мене, але так воно є.
— Звісно,— брешу я з легкістю (але не аморально). І оскільки слова дуже, дуже дешево коштують, додаю,— даю слово.
Лео Станч повертається обличчям до вікна:
— З чого почати?
Я не кажу «з початку», бо: а) це було б кліше; і б) насправді я хочу, щоби він просто швидко перейшов до суті.
— Мені було шістнадцять років, коли Софію вбили.
Я зітхаю. Швидкого переходу не буде.
— Їй було двадцять чотири. Нас було тільки двоє — я і Соф. Коли вона народилася, лікарі сказали нашій матері, що вона більше не зможе мати дітей, але за вісім років, от несподіванка, з’явився я.
Бачу у віконному відображенні, як Лео усміхається.
— Важко передати, наскільки сильно вони всі мене балували,— він хитає головою.— Не знаю, навіщо тобі це розповідаю.
Не бачу сенсу втручатися, тому зберігаю мовчання.
— Ти же знаєш, хто ми, чи не так?
Цікаве запитання.
— Ти маєш на увазі сім’ю Станчів?
— Саме так, нашу родину. Дозволь розповісти коротку передісторію. Дядько Неро й мій батько — брати, вони були дуже близькі. У подібних, скажімо так, справах потрібен один лідер. Дядько Неро старший і настирніший, а мій батько — усі говорили, що це м’яка душа,— не заперечував залишатися в тіні. Але це його не врятувало. 1967 року його вбили, решту ти, напевно, знаєш.
Трохи знаю. Це була війна кланів. Перемогли Станчі.
— Тоді дядько Неро замінив мені батька, це й досі так. Ти знаєш, що він приходить сюди кілька разів на тиждень? У його віці це просто дивовижно. У нього був інсульт, тому йому важко. Він пересувається на інвалідному візку.
Я дивлюся на перила, пригадую пандус біля дверей.
— Перейду до справи, ти не проти? — питає Лео.
— Будь ласка.
— Коли ті студенти вбили мою сестру, ніхто нічого не обговорював, бо всі розуміли: сім’я буде мститися за смерть Софії. З погляду дядька Неро це було гірше за смерть мого батька. Принаймні то було через бізнес. А шістка із Джейн-стріт була для нас купкою розбещених, надміру начитаних антивоєнних ухилянтів, ліваків і лібералів. З такого погляду смерть Софії здавалася ще безглуздішою.
Я розумію його. Хтось на зразок Неро Станча дивився на цих багатих і розпещених студентів, які ставилися зверхньо до людей, як-от він, і змушували тих почуватися меншовартісними,— і ще більше розлючувався.
— Тому дядько Неро закинув гачки й почав шукати. Він чітко дав зрозуміти, що ті, хто дадуть нам інформацію про шістку із Джейн-стріт — або, чорт забирай, докази, що їх убили,— матимуть щедру винагороду.
— Закладаюся, що ви отримали кілька зачіпок,— кажу я.
— Так і було. А хочеш дізнатися дещо неочікуване?
— Звісно.
— Жодна нікуди не привела. За два роки — нічого.
— А потім що?
— А потім Лейк Девіс спіймали чи вона здалася, я навіть не знаю, що саме сталося. Лейк зрозуміла, що до чого. Щойно вона потрапить до в’язниці, ми зможемо дістатися до неї. А якби нам це чомусь не вдалося — наприклад, якби вона потрапила в програму захисту свідків,— ми дістали б її після виходу з в’язниці. Тож адвокат Лейк прийшов до нас із пропозицією.
— Вона дала вам інформацію,— кажу я.
— Так.
У моїй голові все склалося. Лейк Девіс уклала домовленість зі Станчами, щоби захистити себе. Коли вийшла з в’язниці, то змінила особу й, коротко кажучи, знову пішла в підпілля на випадок, якщо Станчі вирішать не дотримуватися угоди.
Пам’ятаю слова Лейк у тому її собачому готелі. Я спитав, чи заїхала вона аж у Західну Вірджинію для того, щоб її не знайшов Рай Штраус. Відповідь була: «Не тільки Рай».
— То кого вам видала Лейк Девіс?
Обличчям Лео пробігає тінь.
— Лайонела Андервуда.
У кабінеті западає тиша.
Трохи згодом я питаю:
— Де він був?
— А це має якесь значення?
— Та насправді ні.
— Я завжди думав, що вони всі ховалися в хіпівських комунах чи чомусь такому. Але Лайонел, можливо, тому що він темношкірий, не знаю, просто жив у Клівленді, штат Огайо, під іменем Беннет Лейфер. Працював далекобійником. Одружився, дружина була вагітна.
— Вона знала, хто він насправді?
— Не знаю. Це суттєво?
— Ні, гадаю, що ні.
— Решту ти, мабуть, можеш і сам здогадатися.
— Ви його вбили?
Лео Станч нічого не відповідає — і це найчіткіша відповідь. Він падає назад на стілець так важко, наче йому відняло коліна. Кілька секунд ми сидимо в тиші. Лео знову починає говорити низьким голосом.
— Ми володіємо низкою складських приміщень на цій стороні вулиці. За два під’їзди звідси є будівля. Нині там автомайстерня, але тоді...— він заплющує очі.— Це тривало три дні.
— Ти там був?
Його очі досі заплющені. Він киває. Не знаю, що це мені дає, тож просто виходжу з очевидного. Лайонел Андервуд мертвий. Тепер я знаю долю трьох людей із шістки: Рай Штраус мертвий, Лайонел Андервуд мертвий, Лейк Девіс жива. Залишилися троє — Арло Шугармен, Біллі Рован та Еді Паркер.
Існує ще одна проблема — набагато більша,— яка зараз гостро стоїть на порядку денному: чому Лео Станч вирішив розповісти мені про це? Можливо, комусь це може здатися поганим знаком для мене — мовляв, якщо я знаю правду, то в Лео немає іншого вибору, окрім як мене вбити. Я в це не вірю. Навіть якби я був настільки нерозумним, щоби побігти до федералів, то що вони можуть зробити після стількох років? Які матимуть докази?
Ба більше, якщо Лео збирається мене вбити, то який сенс перед цим сповідатися?
— Припускаю,— продовжую я,— що ти чи твій дядько розпитували Андервуда про те, де інші учасники шістки із Джейн-стріт.
Станч дивиться повз мене невидющим поглядом. Його очі — розбиті кульки.
— Ми не просто розпитували.
— І щось дізналися?
— Він не мав даних.
— А щось узагалі сказав?
— У кінці,— його голос знову стає глухим,— Лайонел Андервуд розповів нам усе.
Лео згадує, що відбувалося в тому приміщенні, яке тепер є автомайстернею. Він блідне.
— Що саме?
— Він коктейлю Молотова не кидав.
— Ти йому повірив?
— Так. Він зламався. Повністю. На другий день благав про смерть,— у Станча виступають на очах сльози, він їх змахує.— Хочеш знати, чому я тобі це розповідаю?
Я чекаю.
— Якийсь час я намагався себе переконати, що нормально ставлюся до ситуації. Я помстився за сестру. Можливо, Лайонел і не кидав вибухівки, але, як мені нагадав дядько Неро, він однаково винен. Але я втратив сон. Навіть після стількох років я іноді серед ночі чую крики Лайонела й бачу перед собою його перекошене від болю обличчя,— він переводить погляд на мене.— Я не боюся насилля, Локвуде. Але така, не знаю, як сказати, самочинна розправа…— він змахує сльозу вказівним пальцем.— Хочеш знати, чому я це розповідаю? Бо не хочу, щоби те саме сталося з Арло Шугарменом. Незалежно від його провини, я хочу, щоби його запакували й потягли до суду. Я втратив смак помсти,— він нахиляється до мене.— Причина, з якої я прошу тебе знайти Арло — щоб я міг його захистити.
Чи вірю я всьому цьому?
Так.
— Є одна проблема,— кажу я.
— Ох, та їх більше,— відказує Лео із сумним смішком.
— Моє джерело зі справи пограбування банку стовідсоткове. Він продав тобі інформацію про місцезнаходження Рая Штрауса.
— Ти йому віриш?
— Так.
Він обмірковує почуте.
— Твоє джерело сказало, що інформацію продано мені чи продано Станчам?
Я вже збираюся відповісти, коли мій погляд чіпляється за перила для людей з обмеженими можливостями. Дивлюся на них секунду й переводжу очі на Лео.
— Думаєш, він продав інформацію дядькові Неро?
— Не знаю.
— У твого дядька був інсульт, він в інвалідному візку.
— Так.
— Проте він міг би найняти когось для такої роботи, чи не так?
— Не думаю, що він таке зробив.
— То що тоді? — питаю я.
— Просто знайди Арло Шугармена.
— А інші?
— Коли ти знайдеш Шугармена, отримаєш усі відповіді,— говорить Лео Станч, прямуючи до дверей.
Розділ 30
Преподобний Келвін Сінклер, випускник Університету Орала Робертса та, якщо вірити Елені Рендольф, єдине кохання Ральфа Льюїса, тобто Арло Шугармена, виходить із дверей єпископальної церкви Святого Тимофія. Священник вигулює на мотузяному повідку британського бульдога. Кажуть, що господарі часто схожі на своїх домашніх улюбленців — і переді мною саме такий випадок. Келвін Сінклер і його компаньйон бульдог приземкуваті, але водночас кремезні, мають зморшкуваті обличчя й приплюснуті носи.
Єпископальна церква Святого Тимофія розташована на напрочуд великій ділянці землі в місті Крев-Кер, штат Міссурі, яке є частиною Великого Сент-Луїсу. Табличка на вході повідомляє, що служби відбуваються о п’ятій вечора по суботах та о сьомій сорок п’ять, дев’ятій і десятій сорок п’ять по неділях. Дрібнішим шрифтом зазначено, що молебні проводять «отець Келвін» або «матінка Саллі».
Преподобний Сінклер помічає мене, коли я виходжу з чорного автомобіля. Вільною рукою він прикриває очі. На вигляд йому шістдесят п’ять років, має рідкі кущі волосся на голові. Коли Сінклер відчиняв двері церкви, на його обличчі була відпрацьована широка посмішка, що її зазвичай начіпляють, аби видатися добрим і дружелюбним, яким — хто я такий, аби судити? — Келвін Сінклер цілком може бути. Проте, коли він бачить мене, його посмішка розсипається на порох. Святий отець поправляє свої окуляри в дротяній оправі.
Я йду до нього.
— Мене звати...
— Я знаю, хто ви.
Я вигинаю одну брову, щоби засвідчити своє здивування. У Келвіна Сінклера приємний тембр. Я впевнений, що з церковної катедри він звучить божественно. Я не телефонував заздалегідь і не повідомляв про приїзд. Кабір зв’язався з місцевим приватним детективом, який запевнив, що Сінклер у церкві. Якби преподобний поїхав кудись в інше місце, поки я був у повітрі, приватний детектив простежив би за ним, тож я міг би зустрітись із Сінклером там, де вважав би за потрібне.
Британський бульдог перевальцем суне до мене.
— Це хто?
— Реджинальд.
Бульдог зупиняється та підозріло мене роздивляється. Я нахиляюся й чухаю його за вухами. Реджинальд заплющує очі й насолоджується.
— Чому ви тут, містере Локвуд?
— Можна просто Він.
— Чому ви тут, Віне?
— Гадаю, ви знаєте причину.
Сінклер неохоче киває:
— Гадаю, що так.
— Звідки ви знаєте моє ім’я? — питаю його.
— Коли Рая Штрауса вбили, я зрозумів, що інтерес підвищиться до...— Келвін зупиняється та мружиться, чи то на сонце, чи то на власну версію Бога.— Вас часто показували в новинах.
— Ясно.
— Рай Штраус викрав ваші картини.
— Схоже на те.
— Звісно, я з цікавістю стежив за цією історією.
— Особистий інтерес?
— Так.
Мене порадувало, що отець Сінклер не влаштував мені танців із бубном, роблячи вигляд, що не розуміє, чому я приїхав, і не знає, хто такий Арло Шугармен,— усю ту словесну тяганину, що крізь неї, як я боявся, мені доведеться продиратися, витрачаючи купу часу.
— Ходімо, Реджинальде.
Він м’яко смикає поводок. Я припиняю чухати Реджинальда. Ми йдемо втрьох.
— Як ви мене знайшли? — питає Сінклер.
— Довга історія.
— Судячи з того, що я читав, ви дуже багата людина. Припускаю, ви звикли отримувати бажане.
Не бачу сенсу відповідати.
Реджинальд стає під деревом і робить свої справи.
— Та все ж мені цікаво. Яка частина нашого життя нас видала?
Не бачу сенсу приховувати.
— Університет Орала Робертса.
— А. Наш початок. Тоді ми були менш обережними. Ви знайшли Ральфа Льюїса?
— Так.
Він усміхається:
— То було два імені тому. Ральф Льюїс перетворився на Річарда Ландерса, а потім на Роско Леммона.
— Ті самі ініціали.
— Ви дуже вбачливий.
Ми вже за церквою, прямуємо до стежки в ліс. Я думаю про те, куди ми йдемо — чи є в нас кінцевий пункт призначення, або це звична для преподобного та його пса щоденна прогулянка. Питати не хочу. Сінклер розповідає те, про що я питаю, а мені це й потрібно.
— Після закінчення університету ми з Ральфом поїхали в місіонерську подорож до країни, яка тоді називалася Родезія. Це мало тривати рік, але за ним ще полювали, тому ми залишилися на континенті на дванадцять років. Я та Ральф мали різні інтереси. Я був зосереджений на релігії, проте в набагато вільнішому трактуванні, ніж нам розповідали в університеті. Ральф релігію зневажав, не був зацікавлений у навертанні людей. Він хотів діяти за класичною схемою: нагодувати й одягнути бідних, дати їм доступ до чистої води та медичної допомоги,— отець дивиться на мене.— Ви релігійний, Віне?
— Ні.
— Чи можна спитати, у що ви вірите?
Я відповідаю те саме, що й будь-якій релігійній людині — християнину, юдею, мусульманину чи індуїсту:
— Усі релігії — суперзабобонна маячна, крім, безперечно, вашої.
Він видає смішок:
— Гарний жарт.
— Преподобний?
— Ох, не називайте мене так. В єпископальній традиції це більше прикметник, описова характеристика. Це не титул.
— Де зараз Арло Шугармен? — питаю я.
Ми вже в лісі. Дерева навколо ростуть так густо, що поглянувши вгору, можна побачити сонце лише над самою стежкою.
— Я так розумію, що не існує способу переконати вас поїхати додому й усе забути, чи не так?
— Жодного.
— Я так і думав,— він покірно киває.— Тому я веду вас до нього.
— До Арло?
— Роско,— виправляє Сінклер.— Знаєте, що смішно? Я ніколи не називав його Арло. Жодного разу за майже сорок років, що ми були разом, навіть наодинці. Думаю, це через те, що я завжди боявся, ніби припущуся помилки й назву його справжнім іменем у присутності інших людей. Звісно, це завжди було нашим найбільшим страхом — що цей день настане.
Ми заходимо дедалі глибше в ліс. Стежка звужується й спускається стрімким схилом. Бульдог Реджинальд зупиняється. Сінклер зітхає та бере собаку на руки, тяжко крекчучи. Переносить Реджинальда на розташовану внизу галявину.
— Куди ми йдемо?
— Він цього не робив, знаєте? Арло — так, тепер я буду його називати справжнім іменем — відмовився в останній момент. Він хотів привернути увагу до війни, кидаючи те, що здавалося коктейлем Молотова, але насправді пляшки було наповнено лише пофарбованою в червоний колір водою — для схожості з кров’ю. Просто щось символічне. Коли Арло зрозумів, що Рай має намір дійсно закидати будівлю вибухівкою, вони посварилися.
— Проте він утік і переховувався.
— А хто йому повірив би? — заперечує Сінклер.— Уявляєте, як страшно було в перші дні?
— Цікаво,— кажу я.
— Що саме?
— Ви також збираєтеся стверджувати, що він не вбивав агента ФБР?
У Сінклера відвисла щелепа, але він не припиняє йти.
— Патрік О’Меллі,— кажу я й чекаю на відповідь.
— Ні, я не буду цього стверджувати. Арло застрелив спеціального агента О’Меллі.
Попереду галявина. Я бачу озеро.
— Ми майже дійшли.
Озеро чарівне — тихе, спокійне, майже занадто спокійне, жодної брижі. Блакитне небо ідеально відбивається у воді, як у дзеркалі. Келвін Сінклер зупиняється на мить, робить глибокий вдих, а потім каже:
— Он там.
Я бачу дерев’яну лавку, таку автентичну, що на колодах навіть лишилася кора. Вона повернута до озера, але ще важливіше те, що перед нею видно маленький надгробок. Я підходжу й читаю.
«
— Рак легень,— говорить Сінклер.— І ні, він ніколи не палив. Ми дізналися в березні того року, а менш ніж за три місяці він помер.
Я дивлюся на надгробок.
— Він тут похований?
— Ні, тут я розвіяв його прах. Громада встановила лавку й пам’ятник.
— А парафіяни знали, що ви були коханцями?
— Не те щоби ми це афішували. Ви маєте розуміти. Коли ми закохалися в сімдесятих, бути геями було зовсім не прийнято. Приховуючи його справжню ідентичність і нашу орієнтацію, ми звикли до обману. Ми прожили так усе своє життя.— Келвін Сінклер прикладає руку до підборіддя й дивиться в небо.— Але зрештою, так, я думаю, багато хто з прихожан знав. Або, можливо, ми видаємо бажане за дійсне.
Я дивлюся на озеро. Намагаюся уявити: Арло Шугармен починає своє життя як єврейський хлопчик з Брукліну й закінчує його тут, у лісі за цією церквою. Я майже бачу фільм із мелодраматичною музикою.
— А чому ви нічого не сказали? — питаю отця.
— Я про це думав. Ну, він уже помер, його ніхто не притягнув би до відповідальності.
— І?
— Але я не мертвий. Я надавав притулок утікачу. Ви мені скажіть: як на таке відреагували б у ФБР?
Він має рацію.
— Є ще одне, але я маю сумнів, що ви мені повірите.
Я обертаюся до нього.
— Спробуйте.
— Арло не хотів убивати агента О’Меллі.
— Ну так, я впевнений, що це правда.
— Але той агент вистрелив першим.
Цівка холодного поту стікає моєю спиною. Хочу попросити його розповісти більше, але й збивати не хочу. Тому чекаю.
— Спецагент О’Меллі зайшов із заднього входу. Сам, без напарника. Без підкріплення. Не дав Арло можливості здатися, просто вистрелив,— Сінклер нахиляє голову.— Ви бачили старі світлини Арло?
Я заціпеніло киваю.
— Він тоді був із величезною афрозачіскою. Куля, як розповів мені Арло, пройшла крізь волосся, буквально розділила його. І тільки тоді Арло вистрелив у відповідь.
Дві розмови відлунюють, а потім рикошетом проносяться в моїй голові.
По-перше, слова Лео Станча про його дядька: «Він чітко дав зрозуміти, що ті, хто дадуть нам інформацію про шістку із Джейн-стріт — або, чорт забирай, докази, що їх убили,— матимуть щедру винагороду». По-друге, наша розмова з ПТ, коли все це почалося: «Ми надіслали в той будинок лише двох агентів».— «Без підкріплення?» — «Без».— «Треба було зачекати».
Чому вони не дочекалися підкріплення?
Тепер відповідь здається надто очевидною.
Не кажучи ані слова, я обертаюся та йду стежкою назад.
Я все зрозумів. Лео Станч дав мені всі натяки. Сказав, що коли я знайду Арло Шугармена, то отримаю відповіді на всі свої запитання. І він мав рацію. Що стосується справи шістки із Джейн-стріт, то тут ще є над чим працювати, але я приїхав сюди по відповіді — і тепер я їх маю.
Келвін Сінклер гукає мене.
— Віне?
Я не зупиняюся.
— Ви збираєтеся все розповісти? — кричить він.
Але я продовжую йти.
Розділ 31
Коли я сідаю в літак, отримую три дзвінки.
Перший — від ПТ. Я поки не хочу з ним говорити — не тоді, коли я так близько до фіналу гри, і тому роблю переадресацію на голосову пошту. ПТ це, безперечно, не сподобається, бо він зрозуміє, що я його уникаю. Але я це переживу.
Другий — від Кабіра.
— Розказуй,— кидаю я в слухавку, відкриваючи браузер на ноутбуку.
Зазвичай Кабір надсилає мені всю потрібну інформацію електронною поштою, бо я, як і моя донька, візуал.
Але його репліка застає мене зненацька.
— У мене на лінії П’єр-Еммануель Кло. У нього засмучений голос.
За мить я розумію, що йдеться про арткуратора та реставрувальника, якого я наполегливо порадив ФБР, щоби перевірити й обережно попіклуватися про сімейного Вермера. Кажу Кабру, щоби з’єднав нас.
— Містере Локвуд?
— Розказуйте.
— Це П’єр-Еммануель Кло з Інституту образотворчих мистецтв Нью-Йоркського університету,— за тоном чутно, що він намагається приховати паніку.— Ви мене просили перевірити картину, яку нещодавно знайшло ФБР, стосовно її автентичності та стану. «Дівчина за піаніно» Яна Вермера.
— Так, звісно.
— Коли ви зможете приїхати до інституту, містере Локвуд?
— Це настільки терміново?
— Так.
— Із Вермером щось не так?
— Думаю, краще нам поговорити про це наживо,— у нього зривається голос.— Якомога швидше, будь ласка.
Я дивлюся на годинник. Залежно від трафіку, я зможу бути в інституті приблизно за три години.
— Ви ще там будете? — питаю я Кло.
— Інститут уже не працюватиме, але я чекатиму на вас.
Третій дзвінок — від Еми.
Після мого звичного привітання Ема запитує:
— Є новини?
Розповідаю про те, що сталося за день, нічого не приховую й не прикрашаю. Серце вискакує, та що з того? Ема сказала б: «Змирися з цим». Завершую тим, що повідомляю: їду в центр реставрації Нью-Йоркського інституту мистецтв Центральним парком від «Dakota».
— О, добре, саме тому я зателефонувала.
— Розказуй.
— Я переглядаю стенограми ФБР про допити свідків у справі про крадіжку картин у Гаверфорді.
— І?
— І перші слідчі були впевнені, що це зробив хтось із працівників, передусім підозрювали нічного охоронця Яна Корнвелла. Та врешті-решт вони не знайшли доказів, тож припинили розслідування.
Я кажу їй, що вже це знаю.
Ема питає:
— А ти ж допитував Корнвелла, чи не так?
— Так. Він викладає політологію в Гаверфорді.
— Бачу. А яке він на тебе справив враження?
Не хочу нав’язувати їй своєї думки.
— А ти що думаєш про нього?
— Я вважаю, що слідчі спочатку все правильно припустили. Просто не може бути, аби все сталося так, як стверджує Корнвелл.
— Але ті слідчі не змогли довести справу до кінця.
— Це не означає його непричетності.
— Безперечно, не означає,— підтверджую я. На тлі чути вулицю.— А ти де?
— Іду в метро, і додому.
— Я попрошу когось тебе підвезти.
— Віне, я краще так поїду. Коротко кажучи, не знаю, як саме, але нам треба примусити Яна Корнвелла розказати. Він — ключова фігура. А, і повідомиш, що тобі скаже реставратор.
Ема кладе слухавку. Прокручую нашу розмову в голові, і відчуваю, що усміхаюся. Заплющую очі й намагаюся поспати протягом польоту. Не виходить — зі зрозумілих причин я кручуся й нервуюся. Дістаю телефон і заходжу в улюблений застосунок. Призначаю побачення опівночі з користувачкою Геленою. Дванадцята ночі — пізненько, ніж я зазвичай планую, але сьогодні має бути напружений день.
Інститут образотворчих мистецтв Нью-Йоркського університету розташований на П’ятій авеню в будинку Джеймса Б. Дюка у французькому стилі, одному з небагатьох уцілілих «особняків мільйонерів» нью-йоркського золоченого століття15. Джеймс Дюк — так, моя чудова альма-матер, Дюкський університет, названа на честь його батька — заробив свої статки як партнер-засновник
Зі зрозумілих причин в інституті повно охорони. Я минаю її та йду до реставраційної майстерні на другому поверсі, де в коридорі туди-сюди самотньо ходить П’єр-Еммануель Кло. Він у білому лабораторному халаті й латексних рукавичках. П’єр-Еммануель обертається до мене, і я бачу на його обличчі щось схоже на жах.
— Дякувати Богу, ви тут.
Реставраційна майстерня — це гібрид старомодного особняка й надсучасного дослідницького центру мистецтва. Довгі столи зі спеціальним освітленням, гобелени, пензлі, скальпелі, щось схоже на мікроскопи, стоматологічні інструменти й медичне приладдя.
— Вибачте за драматизм, але я думаю...
Він затинається. Вермерової дівчини за піаніно я не бачу. На найдовшому столі лежить лише один предмет, що нагадує зворотний бік картини приблизно такого ж розміру, як і Вермер. Поруч — хрестоподібна викрутка й кілька шурупів.
П’єр-Еммануель підходить до нього. Я йду за ним.
— По-перше,— каже він спокійніше,— картина автентична. Це справді «Дівчина за піаніно» Вермера, намальована, найімовірніше, 1656 року,— я чую в його голосі ледь стримуване захоплення.— Я не можу вам передати, яка це для мене честь бути поруч із нею.
Я мовчу, даючи йому можливість пережити цей момент, наче ми на релігійній службі, що для нього, гадаю, так і є. Коли ми зустрічаємося поглядами, П’єр-Еммануель прокашлюється.
— Дозвольте розповісти, чому мені так терміново потрібно було вас бачити,— він показує на зворотний бік картини.— По-перше, реверс картини було закрито фанерою. Звісно ж, не оригінальною. Це поширена практика, адже фанерні листи захищають картини від пилу й фізичного впливу.
Він піднімає очі на мене — я киваю, показуючи, що слухаю.
— Фанеру було прикріплено шурупами, тому я обережно її зняв, щоби ретельніше оглянути полотно. Ось вона лежить.
Він показує на тонку фанеру, що нагадує шкільну дошку. На ній видно вицвілий герб родини Локвудів. П’єр-Еммануель знову звертає мою увагу на зворотний бік картини.
— Ось ви бачите підрамник, прикріплений до задньої частини полотна. Це теж не рідкість, але річ у тім, що спочатку потрібно зняти підкладку. Потім треба зазирнути під підрамник. Це нелегко зробити. Але саме там хтось заховав його — під прикрученою шурупами фанерою, між підрамником і полотном.
— Що заховав? — питаю я.
Він тримає це в руці.
— Оцей конверт.
Можливо, колись він був білим, але з часом набув кольору манільської сигари.
— Спочатку,— його слова тепер схожі на поспішне бурмотіння,— я був дуже схвильований. Подумав, що це може бути лист історичної важливості. А, і він не був запечатаний. Я не став би його розрізати та заглядати всередину, якби було інакше. Я просто відклав би його.
— То що всередині?
Мистецтвознавець підводить мене до столу і показує:
— Вони.
На столі лежать коричневі, але прозорі зображення.
— Це негативи плівки,— продовжує П’єр-Еммануель.— Я не знаю, наскільки вони старі, але зараз більшість людей користується цифровими фотоапаратами. Ці шурупи не викручували багато років.
Форма негативів здається дивною для мого непрофесійного ока. Зазвичай зображення на плівці прямокутні, а ці — ідеально квадратні.
Я дивлюся на П’єра-Еммануеля. Його губи тремтять.
— Припускаю, що ви їх роздивилися.
Він пошепки нажахано відповідає:
— Тільки три, більше не витримав.
Він простягає мені латексні рукавички. Я швидко їх натягую та вмикаю лампу. Обережно беру один із негативів подушечками великого та вказівного пальців. Підношу його до світла. П’єр-Еммануель робить крок назад, але я знаю, що він спостерігає за моїм обличчям. Я приховую емоції, але відчуваю, наче тілом проходить електричний струм. М’яко кладу один негатив, переходжу до другого. Потім беру третій. Далі четвертий. Я досі тримаюся, але всередині мене вирує вулкан. Я не втрачаю контролю. Принаймні поки що.
Але в мені наростає лють. Я маю знайти, куди її спрямувати.
Роздивляюся десять негативів і кажу П’єру-Еммануелю:
— Мені шкода, що вам довелося це побачити.
— Ви знаєте, хто ці дівчата?
Так, знаю. Ба більше, я знаю, де ці знімки було зроблено.
У Хижі жаху.
Розділ 32
Я приїжджаю до студентського містечка Гаверфордського коледжу, коли вже сутеніє.
Я дістався з аеропорту сам, бо не хочу, щоби хтось був поруч. Я їхав швидко й люто. Коли Ян Корнвелл бачить мене біля своїх дверей цієї пізньої години, то не знає, як реагувати. Якась частина його досі боїться мене й того, наскільки важлива моя сім’я для цієї установи, але загалом, як я зрозумів, він не хоче мати нічого спільного зі мною або жахливим минулим, яке я продовжую притягувати до його порогу.
— Уже пізно,— говорить Корнвелл, коли я ступаю на його ґанок, і стає перед дверима, щоб я не мав змоги зайти.— Я вже розказав вам усе, що знаю.
Я киваю. Потім без попередження сильно б’ю його в живіт. Він згинається навпіл, наче має шарніри. Я заштовхую його всередину та зачиняю за собою двері. Удар перебив Корнвеллу дихання. Його очі широко розплющені від страху, він роззявляє рота, шукаючи повітря. Я знаю, що мав би картатися за це, але, як уже пояснював раніше, насилля мені до вподоби. Було б нерозумно брехати і вдавати, що це не так.
Корнвелл падає на підлогу. Перебите дихання означає, що через удар у сонячне сплетіння стався тимчасовий спазм діафрагми. Це не надовго. Я беру стілець і сідаю навпроти професора. Чекаю, поки він знову зможе дихати.
Зціпивши зуби, Корнвелл каже:
— Забирайтеся геть.
— Глянь на це.
П’єр-Еммануель допоміг мені зробити світлини зі старих негативів. Я кидаю їх Корнвеллу. Він дивиться й піднімає на мене очі, повні жаху.
— Їх було сховано в рамі Вермера,— кажу я.
— Я не розумію.
— Ці дівчата — жертви з Хижі жаху.
У нього знову розширюються очі — суміш страху й цілковитої розгубленості.
Він не розуміє. Поки що.
— Який це взагалі має стосунок до...
— У мене немає на це часу, Яне, тому я просто запитаю ще раз. Що насправді сталося в ніч пограбування?
Він кладе руку на живіт і сідає. Це місце болітиме й завтра. Я бачу, що він намагається знайти якийсь спосіб викрутитися, і я майже не сумніваюся, що Корнвелл знає більше, ніж говорить. Я кажу «майже не сумніваюся» замість «не сумніваюся», бо мене, як і будь-кого іншого, можна ввести в оману. Найдурніші ті, хто думають, що не можуть помилитися. Ті, які максимально впевнені в собі. Які не знають, що вони чогось не знають.
Але зараз моя гіпотеза така — професор Ян Корнвелл тягне час, щоби щось вигадати. Я показав йому дві жахливі світлини п’ятнадцятирічної жертви, назвімо її Джейн Доу16, на обох вона гола, лежить на животі, обмотана колючим дротом. Звісно, я вибрав саме ці, щоби шокувати його та змусити швидше розказати правду. Але тепер я сумніваюся, чи не зайшов занадто далеко — можливо, світлини спричинять параліч, а не відкритість. Можливо, Корнвелл обмірковує, чи звинуватять його в скоєнні цих невимовних жахів, якщо він зізнається, що причетний до викрадення картин? Чи звинуватять його як співучасника. Досі мовчання працювало на нього. Воно врешті-решт змусило ФБР лишити його в спокої. Мовчання вберегло його від в’язниці.
Коліщатка в його голові крутяться. Я даю йому ще секунду, можливо, дві, і він піднімає на мене благальні очі.
— Я хотів би вам допомогти,— передбачувано починає Корнвелл,— але я кажу правду. Я нічого не знаю.
Багато бойових мистецтв зосереджені на тому, що ми називаємо «больові точки»,— тобто тому, щоби натиснути або вдарити по чутливих нервових скупченнях із метою завдати болю. Я не радив би користуватися цим у справжній бійці — бо там обидві людини в постійному русі. Тобто рухомість мішеней робить нереальними удари з високою точністю, на яку покладаються ці техніки. Вплив на больову точку, якщо здійснити його правильно, може завдати нестерпного болю, хоча ви ніколи не знаєте больового порогу ваших опонентів. Вони часто можуть реагувати з несподівано потужною силою.
Що я маю на увазі?
На больові точки найкраще впливати в пасивних ситуаціях. Умовно кажучи, це техніки підтримання болю. Якщо ви хочете безпечно, але ефективно вивести з бару п’яного відвідувача або вивільнитися з чиєїсь міцної хватки, такі техніки стануть у пригоді. Якщо ви шукаєте більш яскравий і безпосередній приклад, це ситуація, коли ви хочете спричинити достатньо страждань, щоби спонукати когось до співпраці,— у такому разі больові точки можуть бути страшенно ефективними.
Не буду вдаватися в технічні подробиці, але однією рукою я хапаю Яна Корнвелла за волосся, щоб утримати його на місці. Великим пальцем іншої тисну глибоко в шию, точніше, у верхній відділ плечового сплетіння над ключицею, відомий як точка Ерба. Його тіло здригається в конвульсіях, наче його б’ють електрошокером, який, думаю я, слід було взяти із собою. Він намагається видати здавлений крик. Я різко прибираю великий палець, даючи Корнвеллу секунду полегшення, але на цьому не зупиняюся. Швидко переходжу до іншої точки — внутрішньої сторони біцепса, сильно стискаю, затуляючи йому рота. Потім повертаюся до точки Ерба, ще сильніше натискаючи на нервовий пучок. Як Корнвелл безсило б’ється, наче щойно виловлена риба, яку кинули на причал. Я нахиляюся над ним, притискаю до землі й намацую больову точку на нижній частині щелепи. Його тіло ціпеніє. Я переходжу до скронь, тоді знову тисну на шию. Складаю разом пальці кожної руки, утворюючи два списи, і встромляю їх у заглиблення під вухами. Коли я різко смикаю череп, його голова здригається, а очі закочуються.
Звісно, я можу помилятися. Ми про це вже говорили. Можливо, Ян Корнвелл від самого початку казав правду: що нічого не знає, що його справді зв’язали два чоловіки в масках. Якщо це так, то скоро я дізнаюся про це напевно. І так, я погано почуватимуся через заподіяні йому страждання. Насилля — це наркотик, але я не садист. Можливо, це здається дуже великою натяжкою, але я здатен до емпатії, і, якщо я заподію шкоду невинній людині, почуватимуся погано. Але життя — це серія ризикованих кроків, зважування всіх «за» та «проти», тож якщо я і Ема (не кажучи вже про перших слідчих ФБР) переконані, що Ян Корнвелл не був правдивим, то плюси застосування насилля однозначно переважають.
Тому я продовжую свою атаку — методично й беземоційно, аж поки Корнвелл зламується й розповідає мені все.
———
Що ж, це було цікаво.
От що я дізнався від професора Яна Корнвелла.
За три місяці до викрадення Вермера й Пікассо, молодий Корнвелл, науковий співробітник Гаверфордського коледжу, якому залишився рік до закінчення навчання, зустрів у піцерії чарівну Белінду Еванс. За його словами, вона була «карколомною» білявкою з довгим волоссям і поцілованою сонцем шкірою. Він страшенно закохався.
Спочатку Белінда сказала, що вона навчається на першому курсі Університету Вілланова, але після кількох зустрічей зізналася своєму новому кавалеру, що є старшокласницею середньої школи в Раднорі. Також Белінда сказала, що має дуже суворих батьків, тому доведеться тримати свої стосунки в таємниці. Ян погодився — він і сам не хотів виносити на загал свій роман зі старшокласницею, бо це могло зашкодити його академічному та кар’єрному просуванню.
Звісно, через це в новоспечених коханців виникла проблема — простіше кажучи, де займатися сексом. У неї вдома із суворими батьками було неможливо, як і в кімнаті Яна в університетському містечку, що її він ділив із трьома іншими науковими асистентами, бо ті неодмінно пліткували би про ці стосунки.
Белінда запропонувала рішення.
Ян працював нічним охоронцем у Залі засновників. Робота була, м’яко кажучи, одноманітна. Гаверфорд був спокійним студмістечком. Більшість ночей Ян сидів за столом на самоті, читав і навчався. Белінда подумала, що він міг би провести її в Залу засновників, де вони були б лише вдвох?
Ян радісно підтримав пропозицію.
Молоді закохані бачилися так приблизно десять разів за три місяці, як порахував Корнвелл. Він дедалі більше закохувався в Белінду. Їхня домовленість була проста: Белінда йшла до зачиненого заднього входу, де висіла примітивна камера спостереження. Ян бачив це на моніторі. Вона махала йому й усміхалася. Він ішов до дверей, запускав її… про решту ви самі здогадуєтеся.
Проте однієї ночі Ян відчинив двері, побачивши Белінду на камері, але замість неї увірвався чоловік у лижній масці, вимахуючи пістолетом. Спочатку Ян подумав, що грабіжник змусив Белінду, тримаючи її під прицілом, але незабаром стало ясно, що це не так. Вони працювали разом — Белінда й цей чоловік у лижній масці. Той тримав Яна на прицілі, поки дівчина найспокійнішим тоном — такою він її ніколи не бачив — пояснювала ситуацію: що вони його зв’яжуть, а потім він скаже слідчим, що два чоловіки обдурили його, прикинувшись поліцейськими, що такий хід подій нагадуватиме викрадення картин із Музею Ґарднер у Бостоні, аби збити розслідування з пантелику. Усе це казала Белінда, чоловік у масці просто тримав Яна під прицілом пістолета.
Також дівчина сказала Корнвеллу, що якщо він колись розповість про те, що трапилося, вона стверджуватиме в поліції, що пограбування було його ідеєю. Зрештою, Ян був внутрішнім джерелом. Вона також повідомила, що йому нема чого розповісти поліції. Він не зможе ідентифікувати чоловіка в лижній масці, а що стосується самої Белінди, то нічого з того, що вона йому казала, не було правдою. Вона не відвідувала Раднорської середньої школи. Її звали не Белінда. Після цієї ночі він більше ніколи її не побачить. Навіть якщо він скаже поліції правду, зачіпки будуть мізерними; він просто себе дискредитує, нагадала вона йому. Зрештою, це ж він сам три місяці водив до Зали засновників старшокласницю. У кращому разі Яна виключать з університету за порушення й заплямують його академічну репутацію.
Аби ще більше підкреслити серйозність своїх намірів, Белінда сказала Яну: якщо він патякатиме, вони повернуться та вб’ють його. Під час цього попередження чоловік у масці схопив Яна за комір й притис дуло пістолета до його ока.
Наступного ранку, коли Корнвелла знайшли зв’язаним, він обмірковував, чи розповісти все, як було. Але агенти ФБР були такими агресивними та настільки впевненими, що він є співучасником пограбування, що він злякався — раптом станеться так, як і сказала Белінда. Припустімо, він усе розкаже, але правоохоронці не зможуть знайти Белінди й чоловіка в лижній масці. Чи задовольнить це агентів ФБР? Або їм буде потрібен зручний цап-відбувайло, людина, яка, у кращому разі, виявилася настільки нерозсудливою, що дозволила одному з двох злодіїв неодноразово потрапляти до Зали засновників?
Корнвеллу стало ясно, що краще давати хибні свідчення. Якщо він не розколеться, то ФБР на нього нічого не матиме — бо, насправді, він не винен. Яка витончена іронія: його могли притягнути за крадіжку, якби він розповів правду про те, що нічого не робив.
Я спитав:
— Чи бачив ти Белінду Еванс після того?
Корнвелл вагався, але я натис пальцями знову.
Так, сказав він, бачив. За багато років. Він не певен, що то була Белінда, але, на мою думку, він збрехав.
Він точно знав, що то вона.
———
Нічний секс із користувачкою Геленою не дуже вдалий.
Коли я вийшов від Яна Корнвелла, було надто пізно продовжувати розслідування. Не впевнений, що мені потрібно було робити щось більш термінове.
Я вже все зрозумів.
Є кілька нерозв’язаних кінців, але якщо я залишу всі ці докази на кілька годин — плюс Кабір і моя команда проведуть ніч, з’ясовуючи деякі додаткові деталі,— то маю тверде переконання, що вранці все стане зрозуміло.
Із таким висновком я пішов на побачення з користувачкою Геленою. Вона все робила охоче й з ентузіазмом, а я був розчарований і здивований тим, що не відповідаю їй тим самим. Я відволікаюся. Знаю, здається, що я дуже несерйозно ставлюся до сексу, але насправді все навпаки. Секс для мене сакральний. За моїми відчуттями, він найближчий до релігійного екстазу. Багато людей почуваються так у церкві або під час бігу, або, як у випадку Майрона, коли Спрінґстін грає на концерті «Meeting Across the River» і «Jungleland». У мене таке відбувається лише під час сексу. Секс — чудова пригода, грандіозна подорож, з якої ми повністю виходимо, щойно вислизаємо з ліжка. Для мене секс найкращий, коли в партнерів є — вибачте за бізнес-фразу, яку я абсолютно ненавиджу,— «спільне бачення». Цієї ночі все було якось надто статично, аби з’явився зв’язок. Це була просто розрядка, яка не надто відрізняється від мастурбації.
Ми лежимо в тиші, досі важко дихаючи, дивимось у стелю, і користувачка Гелена каже:
— Було добре.
Я мовчу. Обмірковую, чи варто йти на друге коло, можливо, у мене від цього поліпшиться настрій, але я вже не такий молодий, до того ж уже пізно. Обережно обмірковую, як завершити цю зустріч, аж тут дзвонить мій телефон.
Кабір. На годиннику друга ночі.
Це точно не може бути гарною новиною.
— Розказуй,— кидаю в слухавку.
— У нас велика проблема.
Розділ 33
– Ви знайшли Арло Шугармена?
Минуло дванадцять годин відтоді, як мені зателефонував Кабір. Адреналінова хвиля стихла, занепад неминучий. Я не спав, і зараз відчуваю, що вже на межі. Витривалість — це велика частина моїх тренувань, але моя генетика їй не сприяє. Також я старію, що вочевидь заважає витривалості, а досвіду переживання таких умов у реальному світі в мене майже немає. Я рідко мусив чатувати всю ніч, як це буває в армії, або бути без сну по кілька діб. Я воюю, а потім відпочиваю.
Стара жінка, яка зараз зі мною розмовляє,— це Ванесса Гоґан.
Я знову в неї вдома в Кінгс-Пойнті. Ми самі. Цю зустріч улаштувала мені Джесіка. Спочатку місіс Гоґан не дуже хотіла бачити мене вдруге. Проте, як я і сподівався, її спокусило те, що я запропонував побачитися наодинці й розповісти про те, де зараз Арло Шугармен.
— Можемо почати з вас? — питаю я місіс Гоґан.
Вона сидить у подушках на тому самому дивані. Колір її шкіри рожевіший, ніж минулого разу. Вона має менш кволий вигляд. Голова так само замотана хусткою. Будинок порожній, вона попросила свого сина Стюарта сходити по продукти.
— Не дуже розумію, про що ви.
— Я нещодавно навідувався до батька Біллі Рована. Ви знали, що він і мати Еді Паркер тепер пара?
— Не знала,— каже Ванесса, і в її голосі з’являється щось надто липке.— Рада за них.
— Так. Вільям Рован у пансіонаті для літніх людей. У нього вся кімната в християнській символіці. На стіні висять цитати з Біблії. Мене вразив контраст.
— Який контраст?
— З вашим будинком,— я розводжу обома руками.— Не бачу жодного хреста.
Вона знизує плечима.
— Це показна релігія,— відповідає Ванесса з легкою гіркотою в голосі.— Це нічого не означає.
— Як поодинокий факт точно нічого. Але я пошукав трохи більше. Ви ніколи не належали до церковних громад, наскільки я зрозумів. Жодного разу не пожертвували грошей на будь-яку релігійну установу. Насправді, до того як Фредерік загинув...
— Загинув,— перебиває місіс Гоґан, липко-солодкувата посмішка застигає на її обличчі.— Мій син не загинув. Його вбили.
Я намагаюся віддзеркалити її посмішку.
— Ми вже до цього дійшли, місіс Гоґан, чи не так?
— Ви про що?
— Мого найкращого друга було позбавлено професійної баскетбольної кар’єри, тому що людина на ім’я Берт Вессон навмисне травмувала його. Знищила його коліно. Якось я навідався до Берта, і відтоді він уже не такий, як раніше. Мені переходили дорогу чоловіки, які робили багато поганого. Я роками здійснював нічні вилазки. Хтось вижив, хтось ні, але ніхто з них уже не буде таким, як раніше. З останнього — незадовго до того як знайшли тіло Рая Штрауса, я потурбувався про те, щоб один кривдник жінок більше не мав можливості їм шкодити.
Ванесса Гоґан уважно на мене дивиться.
— У вас є телефон, містере Локвуд?
— Так.
— Дістаньте його і дайте мені.
Я роблю те, що вона просить. Ванесса дивиться на екран.
— Ви не проти, якщо я його вимкну?
Я подаю знак, аби вона сама вирішила, що робити.
Ванесса натискає кнопку збоку й утримує її. Телефон вимикається, вона кладе його на журнальний столик.
— Що ви хочете сказати, містере Локвуд?
— Знаєте, ми обидва відчули це під час першої зустрічі. Говорили про помсту.
— Я вам казала, що помста — це справа Господа.
— Але ви не мали цього на увазі. Ви мене перевіряли, промацували мою реакцію. Я це бачив по вашому обличчю. Той аб’юзер, який цькував жінок і якому я нашкодив позаминулого тижня, справді був загрозою для інших. Тепер ні. Це просто. Я нейтралізував того чоловіка, бо закон його не зупинить.
Вона киває.
— Ви казали, що хотіли зробити те саме з людьми, які вбили вашого дядька.
— Так.
— І вбивали бідних дівчат.
Я киваю й відказую:
— Ви це зрозуміли й поспівчували мені.
— Звісно.
— Тому що ви вчинили так само.
Я відхиляюся назад і кладу руку в кишеню.
— Де зараз Арло Шугармен? — питає місіс Гоґан.
— Я міг просто здати його копам.
— Так, могли б.
— Але ви воліли б, аби я цього не зробив.
У кімнаті зависає тиша. Ми вже на самісінькій межі.
Я питаю:
— Вам же відомо, що трапилося з Лайонелом Андервудом, чи не так?
Вона не відповідає.
— Це було занадто для Лео Станча. Він не хотів, аби хтось іще пережив те, що Лайонел Андервуд. Тому він попросив мене допомогти йому захистити Арло. Мені це здалося дивним.
— Мені так само,— говорить Ванесса.
— Ні, не те, що він не хотів нашкодити Арло — це я розумію,— я нахиляюся вперед і знижую голос.— А те, чому він спитав тільки про Арло?
— Я не розумію.
— Чому він не запитав мене про Біллі Рована чи Еді Паркер? — я сідаю рівно.— Я над цим довго думав, але відповідь була очевидна.
— І чому ж?
— Станч не питав про Біллі та Еді, бо знав, що вони вже мертві,— кажу я.
Тиша знову зависає в кімнаті, тисне й душить.
— Цікаво, що так багато моїх ранніх припущень виявилися правильними,— продовжую я.— Візьмімо хоча б шістку із Джейн-стріт. Коли Лейк Девіс здалася поліції, лишилося п’ятеро. Усі ламали голову — як інші учасники можуть стільки років переховуватися? Одна людина? Гаразд. Двоє? Малоймовірно, але можливо. Але всі п’ятеро, живі й невидимі всі ці роки? Тепер ми знаємо відповідь, чи не так? Лайонел Андервуд мертвий уже понад сорок років. Про це подбав Неро Станч. А Біллі та Еді немає серед живих ще довше. І про це подбали ви, місіс Гоґан.
Ванесса не відповідає. Вона просто сидить із нудотно-солодкою посмішкою.
— Вам вісімдесят три роки. Ви хворі. Ви хочете розповісти комусь усю правду й бачите в мені споріднену душу. У вас мій телефон — я однаково не матиму доказів. Ви боїтеся, що я здам вас ФБР?
Місіс Гоґан фіксує на мені погляд.
— Я нічого не боюся, містере Локвуд.
У цьому я не сумніваюся.
— Вони вкрали моє життя.
Її голос — болісний і різкий шепіт. Вона глибоко зітхає — дивлюся, як її грудна клітка піднімається й опускається, убираючи кисень.
— Мій єдиний син, Фредерік... Коли я вперше почула, що він загинув, то відчула, наче мене вдарили бейсбольною битою. Я впала на підлогу. Я не могла дихати. Не могла поворухнутися. Моє життя закінчилося. Отак просто. Уся любов, яку я мала до цього хлопчика, безцінного чудового хлопчика, нікуди не поділася. Вона перетворилася на лють. Просто в той момент,— Ванесса хитає головою, очі сухі.— Я не певна, що без цієї люті взагалі спроможна була вижити.
Біля неї стоїть пляшка води із соломинкою. Місіс Гоґан підносить її до губ і заплющує очі.
— Мене поглинула жага правосуддя. От ви, містере Локвуд, турбуєтеся про те, щоби зупинити поганих людей до того, як вони скоять нові злочини. Це викликає захоплення, це навіть практично — ви попереджаєте злочини. Робите так, щоби людям не доводилося переживати того жаху, що стався зі мною та Фредеріком. Але в мене була інша мотивація. Я не думала й мені загалом було байдуже, чи повторить шістка із Джейн-стріт щось подібне. У мене була ця лють — і мені треба було кудись її подіти.
— Розкажіть, що ви зробили далі,— заохочую я.
— Пошук інформації,— відповідає Ванесса.— Ви шукаєте дані про ваших ворогів, містере Локвуд?
— Саме так.
— Я дізналася, що троє з шести виросли в релігійних сім’ях: Біллі Рован, Лейк Девіс і Лайонел Андервуд. Я також зрозуміла, що вони боялися й думали, як їм очистити своє ім’я. Тому я прийшла на телебачення з тим жалюгідним релігійним закликом. І я молилася — не жартую,— щоби хтось із них мені зателефонував.
— І один це зробив.
— Біллі Рован. Ця частина — правда, яку я всім і розповіла. Він прийшов, скориставшися кухонними дверима.
— А далі що?
— Бейсбольна бита. Буквальна, не метафорична. Я заховала її біля холодильника. Біллі сидів за моїм кухонним столом. Я спитала, чи хоче він кока-коли. Він сказав: «Так, будь ласка». Такий увічливий, руки склав на колінах. Плакав. Казав, як йому шкода. Але я все спланувала. Він сидів до мене спиною. Я взяла биту й гахнула його по черепу. У нього все тіло здригнулося. Я вдарила ще раз. Він смикнувся на стільці й упав на лінолеум. Я била його знову й знову. Ця лють. Ця пекуча лють. Вона нарешті була нагодована — ви таке відчували?
Я киваю.
— Біллі лежав на підлозі. Стікав кров’ю. Очі заплющені. Я ще раз занесла биту над головою, як сокиру. Мені було так добре, містере Локвуд, розумієте? До того я гадала, що від таких дій мене знудить. Але, Боже мій, було навпаки. Я насолоджувалася. Я просто міркувала, скільки ще ударів знадобиться, щоб убити його, аж раптом з’явилася краща ідея.
— Яка саме?
Ванесса Гоґан знову посміхається:
— З’ясувати, що йому відомо.
— Резонно.
— Я зателефонувала Неро Станчу. Ми познайомилися на зустрічі для сімей жертв у Нижньому Мангеттені. Я попросила Неро, щоби він приїхав без супроводу.
Ми вдвох затягнули Біллі до підвалу, прив’язали до столу та привели до тями. Неро використовував електродриль із вузьким свердлом. Він почав із пальців ніг Біллі. Потім перейшов до щиколоток. Спочатку Біллі стверджував, що не знає, де решта — мовляв, усі розбіглися хто куди. Неро на це не купився. Знадобився певний час. Біллі любив Еді Паркер. Ви знали, що вони були заручені?
— Так, знав.
— Тож Біллі намагався триматися, але ставало тільки гірше. Розкриття правди було невідворотним. Біллі не знав про інших, але він та Еді переховувалися разом. Вони планували здатися в поліцію. І ви маєте рацію, містере Локвуд,— ці двоє не кидали коктейлів Молотова тієї ночі. Він зізнався, що вони планували це зробити, але коли автобус вилетів із дороги, то просто побігли. Біллі й Еді сподівалися, що якщо здадуться раніше, зможуть уникнути найгіршого, особливо якщо хтось із батьків буде готовий їх пробачити.
Ванесса Гоґан знову нудотно-солодко посміхається.
— Цією матір’ю, звісно ж, були ви.
— Безперечно. Щоб перестрахуватися, Біллі приїхав один розвідати ситуацію, залишивши Еді в будиночку на озері, що належав професору англійської мови з Університету штату Нью-Йорк у Бінґемтоні. Ми з Неро поїхали туди, закинувши Біллі в багажник. Знайшли Еді Паркер. Розпитали й дізналися, що вона не знає нічого — мене це розізлило ще більше. Я хотіла знайти їх усіх, але ставало очевидно, що швидко це зробити не вдасться. Тому ми покінчили з Біллі та Еді.
— А з тілами що зробили?
— Навіщо це вам?
— Просто цікаво.
Пані Гоґан зосереджено дивиться на мене, вивчає, а тоді махає рукою й каже надто веселим тоном:
— Ох, ну добре! У Неро були гарні контакти з Річчі Бі, головою банди, що жив у Лівінґстоні, і в того була піч у його величезному маєтку. Ми привезли тіла туди. Так усе й завершилося.
Я чекав приблизно такої історії, а їй було приємно це розповідати.
— Тобто двоє померли майже одразу,— кажу я.— За кілька років Лейк Девіс сама приходить до поліції. Також вона укладає угоду з Неро Станчем і розповідає про Лайонела Андервуда. Ви про це знали?
Ванесса супиться.
— Неро сказав мені, але постфактум. Мені це не сподобалось.
— Ви хотіли отримати їх обох?
— Звісно. Проте Неро сказав, що вбити людину у в’язниці не так легко, як це показують у кіно. По-перше, Лейк Девіс утримували у федеральному закладі. Він сказав, що це все ускладнює. Але чесно вам сказати — думаю, що Неро просто старомодний сексист. Убивати чоловіків? Без проблем. Але з Еді Паркер у нього шлунок не витримав. Я сама все зробила.
Я повільно киваю, намагаючись скласти пазли докупи, поки вона розповідає.
— Отже, це четверо з шести відповідальних.
— Так.
— А далі що? Жодних даних?
— Так, понад сорок років.
— А тоді хтось — можливо, на ім’я Ренді — приходить до Неро Станча з інформацією про те, де зараз Рай Штраус,— кажу я.— Неро надто старий і хворий, щоби щось зробити. Він прикутий до інвалідного крісла. Його влада вже чисто церемоніальна. Тепер головний його племінник, Лео, який проти такої вендети. Тому Неро телефонує вам. Можу показати вам три дзвінки, здійснені з родинної броварні Станчів до вашого дому зі стаціонарного телефону. Дротовий зв’язок, якщо дозволите так сказати, є ознакою старої школи.
— Це нічого не доводить.
— Анітрохи,— погоджуюся я.— Але мені не потрібні докази, ми не в суді. Ми з вами просто теревенимо. Але відповіді мені однаково потрібні.
— Навіщо?
— Я вже казав.
— А, точно,— Ванесса киває, згадуючи.— Хижа жаху, ваш дядько та ваша кузина.
— Так.
— То розкажіть мені решту ваших припущень.
Я вагаюся — хочу, аби вона мені сама все розповіла,— але потім наважуюсь.
— Не знаю, чи ви отримали інформацію безпосередньо від Неро Станча, або він прислав до вас того Ренді. Це не так важливо. Зрештою, ви отримали вміст банківської скриньки Рай Штрауса. Ви дізналися, яким ім’ям він користувався, де жив, можливо, номер телефону. Рай, зрозуміло, був у паніці після звістки про пограбування банку. Ви зателефонували йому й вдали працівницю банку. Що саме ви йому сказали?
Вона примружується, намагаючись здаватися лукавою.
— А чому ви впевнені, що то була я?
Я розгортаю теку, яку приніс із собою, і дістаю перше фото з камер спостереження в цокольному поверсі «Beresford».
— Ми думали, що це низький лисий чоловік. Але потім я подумав, що вбивцею може бути жінка, яка гіпотетично нещодавно втратила волосся внаслідок курсу хіміотерапії. Ну це ж ви, чи не так?
Ванесса мовчить.
Я дістаю другий знімок і простягаю їй. На ньому чоловік із насичено чорним волоссям і брюнетка виходять із головних дверей комплексу.
— Це з вестибюля «Beresford». Зроблено за шість годин після тієї з цокольного поверху, яку я вам щойно показав. Оцей чоловік — житель будинку на ім’я Сеймур Раппапорт, живе на шістнадцятому поверсі. Жінка поруч — це не його дружина. Ніхто не знає, хто це. Навіть Сеймур цього не знав. Сказав, що вона була в ліфті, коли він в нього зайшов, відповідно, їхала з вищого поверху. Ми дуже уважно перевіряли. Не було ознак того, що ця жінка заходила в будівлю. Ви дуже розумно це влаштували. З цокольного поверху зайшли в пальто, скинули його посеред квартири Рая. Ніхто його не помітив би, якби спеціально не шукав. Ви наділи перуку — і все, лисий чоловік зник назавжди. Сіли в ліфт і вийшли з іншим мешканцем. Це справді геніально.
Пані Гоґан продовжує посміхатися.
— Та ви припустилися маленької помилки.
Її посмішка зникає.
— Якої?
Я показую на ліву ногу на одному знімку, потім на іншому.
— Те саме взуття.
Ванесса мружиться, розглядаючи обидві світлини.
— Схоже на білий кросівок. Їх усі носять.
— Це правда. Нічого, що можна було б довести в суді.
— Та годі вам, містере Локвуд. Чи не застара я для цього?
— Так можна було б подумати, але ні,— відповідаю я.— Ви мали пістолет, приставили його Раю до спини. Я, звісно, можу попросити ФБР знайти всі записи з камер спостереження з усієї вулиці того дня. Переконаний, ми знайшли б лисого чоловіка, який тримав на прицілі Рая. Можливо, навіть отримали чітке зображення вашого обличчя.
Ванессі це подобається.
— Ви не думали, що я могла якось замаскуватися? Нічого особливого, лише трохи макіяжу.
— Ще геніальніше.
— Мені все ж цікаво.
— Що саме?
— Я не знала, що картина в спальні Штрауса така цінна.
— А якби знали?
Пані Гоґан знизує плечима.
— Думаю, чи забрала б я її.
— Не впевнені?
— Ні, не знаю.
Отже, це все. Тепер я знаю долі всіх шістьох із Джейн-стріт.
Навпроти мене Ванесса Гоґан, і мені здається, що я єдина людина на землі, яка в курсі всіх подій.
А вона, наче прочитавши мої думки, каже:
— Тепер ваша черга, містере Локвуд. Де Арло Шугармен?
Зважую, як відповісти на її запитання. Бо мені потрібно дізнатися ще одну деталь.
— Ви допитували Біллі Рована й Еді Паркер.
— Ми вже про це говорили.
— Вони вам сказали, що не кидали коктейлів Молотова.
— Так. І?
— Як щодо Арло?
— Що ви маєте на увазі?
— Що вони сказали стосовно його участі в справі?
Вона знову солодко посміхається.
— Я вражена, містере Локвуд.
Я мовчу.
— Ви думаєте, це знімає вину з Шугармена?
— Що вам сказали Біллі та Еді?
— Ви обіцяєте, що розкажете мені про Арло Шугармена?
— Так, обіцяю.
Ванесса відхиляється на спинку дивана.
— Мені здається, ви й так уже знаєте, але добре, я скажу. Арло там не було, проте він це спланував. Те, що він виявився занадто боягузливим, аби прийти, не робить його менш винним.
— Справедливо. Й останнє запитання.
— Ні,— твердо відказує Ванесса.— Спершу ви мені скажете, де Арло Шугармен.
Я й правда вже маю сказати.
— Він мертвий.
У неї смутніє обличчя.
Я показую світлину надгробка. Розповідаю, що мені сказав Келвін Сінклер. Місіс Гоґан потрібен певний час, щоби це прийняти. Я не поспішаю. Розповідаю все, що знаю про Шугармена, як він жив в Оклагомі й за океаном, як, здавалося, робив гарні речі в житті, щоби спокутувати свої погані вчинки.
Урешті-решт Ванесса Гоґан каже:
— Тобто це все. Це справді кінець.
Для неї — так. Але не для мене.
— Ще одне,— кажу я, підводячись.— Якщо вибухівку кидали не Біллі й Еді, то хто? Вони вам сказали?
— Так.
— Хто?
— Одну Рай Штраус.
— А іншу?
— Ви ж бачили ті зернисті фотографії. Там знову було шість людей. Рай Штраус знайшов когось на місце Арло Шугармена. І та людина кинула другий коктейль.
— Ім’я сказали?
— Біллі та Еді не знали його до того вечора, але всі називали його Річ,— вона вирівнюється на дивані.— Маєте ідеї, хто це міг бути?
«Річ», крутиться в моїй голові.
Скорочення від, звісно ж, Олдріч.
— Ні,— кидаю я.— Гадки не маю.
Розділ 34
Коли я лечу гелікоптером до свого родинного маєтку, то зазвичай не насолоджуюся краєвидами, що відкриваються з висоти польоту. Люди пристосовуються, і одним з аспектів цього є те, що коли щось стає звичним, ми втрачаємо до нього почуття благоговіння. Ми сприймаємо повсякденне як належне. Я не кажу, що це негатив. Занадто багато робиться для того, щоби «жити кожен момент на повну». Це нереалістична мета, що призводить до більшого стресу, а не задоволення. Секрет самореалізації полягає не в захопливих пригодах і житті на повну,— таке не вдається нікому,— а в тому, щоби приймати і навіть насолоджуватися тишею та звичними речами.
Мій батько — на майданчику для гольфу. Я зупиняюся метрів за двадцять від нього й спостерігаю. Його удари ювелірно точні. Гольфісти не погодяться, але щоби чудово грати, потрібно мати хоча б невеликий обсесивно-компульсивний розлад. Бо як без цього людина може годинами стояти над тими самими лунками й відпрацьовувати свій удар? Хто ще здатен провести три години поспіль в тому ж бункері, щоби довести до досконалості спін і траєкторію?
— Привіт, Віне,— кидає батько.
— Привіт, тату.
Батько досі дивиться на свій удар. Він робить це щоразу, незважаючи ні на що, попри те, скільки ударів поспіль практикує. Його теорія, ту саму я застосовую до бойових мистецтв, полягає в тому, що тренуватися треба так само, як і грати.
— Розкажи, про що ти міркував,— каже тато.
— Я думав, що для гарної гри в гольф треба мати невеликий обсесивно-компульсивний розлад.
— Обґрунтуй, будь ласка.
Я коротко розповідаю про ОКР.
Він уважно слухає, а коли я завершую, каже:
— Звучить, як виправдання, щоби не тренуватися.
— Можливо.
— Ти дуже вправний гравець, але ти ніколи не хотів цього достатньо.
Це правда.
— Або от Майрон. Він здається милим і добрим — і так воно насправді. Але ти бачив його на баскетбольному майданчику — у нього майже мізки відшибає. Він страшенно хоче виграти. Такого духу суперництва не навчиш. Але це не завжди здорова річ.
Батько піднімає голову й обертається до мене.
— То що сталося?
— Дядько Олдріч.
Він зітхає.
— Він мертвий уже понад двадцять років.
— А ти знав про його проблеми?
— Проблеми,— повторює тато й хитає головою.— Твої дід і бабуся надавали перевагу терміну «захоплення».
— Коли ти дізнався?
— Завжди знав, думаю. Були ситуації, коли він ще навчався в середній школі.
— Наприклад?
— Ох, Віне, яка різниця?
— Будь ласка.
Батько зітхає.
— Ну, почнімо з підглядань. Також він агресивно поводився з дівчатами. Ти маєш це пам’ятати. Були шістдесяті, ще ніхто не знав, що таке зґвалтування на побаченні.
— Тому твої батьки постійно його кудись переселяли або платили людям, щоби ті забули про якісь речі. Він двічі міняв школи. Почав навчатися в Гаверфорді, а пізніше сім’я перевела його до Нью-Йорку.
— Якщо ти все знаєш, то навіщо питаєш?
— У Нью-Йорку щось трапилося. Що?
— Не знаю, мої батьки не казали. Припускаю, що черговий інцидент з якоюсь дівчиною. Його відрядили до Бразилії.
Я хитаю головою.
— Це була не дівчина.
— О?
— Олдріч був у шістці із Джейн-стріт.
Я хотів побачити, чи знав мій тато про це. За його виразом обличчя бачу, що ні.
— Дядько Олдріч був там тієї ночі. І кинув один із коктейлів Молотова. За кілька днів дід і бабуся відрядили його до Бразилії. Тримали його про всяк випадок подалі від підозр. Улаштували підставну компанію, щоби Рай Штраус тримав рот на замку.
— До чого ти ведеш, Віне?
— До того, що Олдріча це не зупинило. Такі люди не змінюються.
Батько заплющує очі, наче відчуває біль.
— Саме тому я з ним розсварився, вирізав із життя й ніколи більше з ним не розмовляв.
Я чую в його голосі гнів і водночас глибокий сум.
— Він був моїм молодшим братом, я його любив. Але після інциденту з Ешлі Райт я зрозумів, що він ніколи не зміниться. Можливо, не знаю, якби наші батьки не прикривали Олдріча або примусили його пройти якесь лікування чи зрозуміти, що можуть бути негативні наслідки, то до цього не дійшло б. Але було надто пізно. Мій батько вже помер, тому я мав із цим розбиратися. Я зробив те, що вважав найкращим виходом.
— Обрізав усі контакти.
Тато киває.
— Я не знав, як інакше.
Я киваю і підходжу до нього ближче. Мій батько — простий чоловік. Він обрав захищено жити за парканами, бути в безпеці. Обрав пасивність. Чи допомогло це йому? Не знаю. Я син свого батька, але я не він. Він зробив те, що вважав за краще, і я люблю його за це.
— Що? Ти ще про щось питатимеш?
Я хитаю головою, не даючи собі говорити.
— Та що таке?
— Нічого,— запевняю його.
Тато намагається зрозуміти щось по моїх очах. Але я не видаю себе.
Не хочу розбивати серце мого тата.
Минає кілька митей, він показує на стійку з ключками ліворуч від себе.
— Бери,— кидає батько й вирівнює м’ячики для нашої улюбленої гри.
Я хочу побути з ним тут, пограти в «Найближчий до лунки», аж поки сяде сонце. Так, як ми колись грали в моєму дитинстві.
— Я зараз не можу.
— Добре,— батько дивиться на м’ячик, ніби намагаючись прочитати назву його виробника.— Тоді пізніше?
— Можливо.
Я хочу сказати йому правду. Але ніколи цього не зроблю. Це лише завдасть йому болю. Не було б жодних переваг, ніяких позитивних змін. Я мовчки стою поруч і чекаю, поки він знову повністю зосередиться на маленькому білому м’ячику на зеленому полі. Його очі зосереджені на ньому, тільки на ньому, я це знаю, бо багато разів бачив, як він це робить, тікаючи в цю просту та звичну справу. Час від часу я намагаюся робити те саме. Іноді мені це навіть вдається.
Але я насправді не така людина.
Розділ 35
Я прокидаюся від звуку шин, що тріщать по гравію. Я заснув на дивані, це дивно. Виснаження нарешті перемогло збудження. Хто б міг подумати. Я досі лежу на дивані, коли моя двоюрідна сестра відчиняє двері, тримаючи пакет із продуктами.
— Віне, якого біса?
Я потягуюсь і дивлюсь на годинник: сьома п’ятнадцять вечора.
— Як ти сюди потрапив? Я зачинила двері й поставила на сигналізацію.
— О так,— кажу я якомога грайливіше,— мені ж неймовірно важко обійти замок «Medeco» й охоронну систему «ADT».
Патриція переводить очі з мене на обідній стіл і вражено робить крок назад. Я чекаю. Вона мовчить. Просто витріщається. Я повільно встаю, потягуючись.
— Язика проковтнула, Патриціє?
— Ти вдерся в мій дім.
— Гарна спроба перевести розмову, але, якщо хочеш підтвердження,— то так.
Я показую рукою на стіл і кажу, пародіюючи її голос:
— Ти вкрала мого Пікассо.
Звісно, це не мій Пікассо, але мені сподобалася повторюваність формулювань.
— Я думав, що пошук цієї картини буде складнішим. Не можу повірити, що ти просто повісила його у своїй спальні.
Патриція знизує плечима:
— Я туди нікого не пускаю.
— І вона там висіла весь час?
— Загалом так.
— Нахабно.
Вона знову знизує плечима:
— Якби хтось запитав, я сказала би, що це копія.
Я киваю:
— Вони купилися б.
Патриція підходить до столу.
— Навіщо ти відкрутив шурупи?
— Ти знаєш. Що ти зробила з негативами?
— Звідки ти про них знаєш?
— Наш реставратор знайшов частину з них у картині Вермера. Негативи квадратні, шість на шість сантиметрів — незвично за сьогоднішніми мірками. Ми швидко зрозуміли, що їх, найімовірніше, зроблено на старій камері,— я переводжу очі на полицю,— наприклад, «Rolleiflex» твого батька. Я подумав: якщо частину він заховав у Вермері, то, вірогідно, якась частина може бути в іншому шедеврі, що належить нашій родині,— полотні Пікассо.
Патриція підійшла до картини.
— Ти перевірив?
— Так.
— І нічого не знайшов.
Я зітхаю.
— Люба кузино, ми що, справді гратимемося в цю гру? Так, негативи зникли. Ти їх забрала. Проте на рамі є липкі місця — від скотчу, думається мені. У Вермері негативи було приклеєно до підрамника. Логічно припустити, що те саме стосується й Пікассо.
Вона заплющує очі й закидає голову. Я бачу, як Патриція ковтає, і думаю, чи розплачеться вона. Напевно, я мав би сказати якісь слова розради, але не думаю, що це допоможе.
— Патриціє, можемо пропустити фазу заперечення?
Вона розплющує очі.
— Чого ти хочеш, Віне?
— Можеш розповісти мені, що насправді сталося.
— Усю історію? — вона хитає головою.— Я навіть не знаю, з чого почати.
— Як варіант, із того, що твій батько подружився з Раєм Штраусом.
— Ти про це знаєш?
— Так. І про шістку із Джейн-стріт теж.
— Ого, вражає.
Я чекаю.
— Усе це відбувалося набагато пізніше подій тієї ночі. Рай приїжджав до нас із Нью-Йорку. Тато представив його як дядька Райкера та сказав, що той працює в ЦРУ, тому розповідати про нього нікому не можна. Думаю, ми познайомилися, коли мені було п’ятнадцять. Він зацікавився мною, але, ну, він був такий красивий і майже надприродно харизматичний. Але мені було п’ятнадцять, тому нічого такого не було. Нічого подібного. Пізніше я зрозуміла, що Рай періодично приїжджав до батька по гроші та щоби перекантуватися...
Патриція запинається й хитає головою.
— Я не знаю, що далі розказувати.
— Давай просто до справи.
— До чого саме?
— До моменту, коли ви з Раєм вирішили вкрасти картини.
Патриція майже усміхається.
— Добре, чому б і ні? Це було вже після Ешлі Райт. Твій батько вже вигнав мого з родини, але той іноді потай приходив у маєток, аби побачитися з бабусею. Вона, зрештою, його мати. Не вміла йому відмовляти. Якось батько повернувся розлючений і несамовитий, тому що сім’я — тобто твій батько — погодилася дати дві наші картини Гаверфорду для їхньої майбутньої виставки. Я не розуміла, чому він так розгнівався. Запитала його, він почав обурено розповідати, що твій батько його вигнав і відібрав те, що йому належить за правом. Це брехня, звісно. Тепер я впевнена, що він непокоївся через негативи. Проте я тоді була старшокласницею в школі. Ми жили в цьому маленькому будинку, а ви розкошували в грандіозному маєтку Локвудів. На мене зверхньо дивилися в школі, шепотілися за спиною та натякали на всякі штуки. Ти знаєш, як воно було. За кілька днів до нас знову приїхав дядько Райкер. Буду чесна — я його хотіла. Реально. Я думаю, щось би відбулося, але він почув, як я розповідаю про полотна, і вигадав план,— вона піднімає на мене збентежені очі.— Як ти про це дізнався?
— Ян Корнвелл.
— Ох. Бідний милий Ян.
— Ти його звабила. Спала з ним, щоби завоювати його довіру.
— Не будь сексистом, Віне. Якби тобі було вісімнадцять і ти мав спати з охоронницею, щоби провернути пограбування картин, ти й секунди не вагався б.
— Справедливе зауваження,— погоджуюся я.— Більш ніж справедливе, насправді. Припускаю, що Рай Штраус був чоловіком у лижній масці.
— Так.
— Він побачив тебе за багато років. Ну, Ян Корнвелл. Ти була на телешоу й розповідала про «Абеону».
— Коли ми зустрічались, у мене було довге волосся. Я пофарбувалась у білявку на ті три місяці. Після пограбування я його відрізала й ніколи більше не відрощувала.
— Корнвелл казав, ніби не певен, що то була його Белінда,— але навіть якби й так, то що він міг довести?
— Отож.
— І ти не сказала Олдрічу про викрадення картин?
— Ні. Я тоді вже знала, що Райкер — це той самий Рай Штраус. Він мені довірився, ми дуже зблизилися. Навіть зробили спільні тату.
Патриція повертається боком і піднімає топ, показуючи татуювання — такого самого метелика
— Що означає цей метелик? — питаю я.
— Гадки не маю. Це все Рай. Він просторікував про богиню Абеону, про порятунок молодих, я не знаю. Рай завжди був сповнений такої пристрасті. Коли ти молодий, то не усвідомлюєш, наскільки тонкою є грань між барвистим і божевільним. Але планування й виконання пограбування були — Патриція широко усміхається — наче наркотик, Віне. Просто подумай. Нам нічого не було за викрадення шедеврів. Це було найкраще, що я робила в житті.
— Поки це не переросло,— я піднімаю брову для більшого ефекту,— у катастрофу.
— Ти іноді такий король драми, Віне.
— Теж справедливо. Коли ти знайшла негативи?
— За шість чи сім місяців. Пікассо випав у мене з рук у підвалі, віриш чи ні. Задня частина рами зламалася. Коли я намагалась її полагодити...
— Знайшла негативи,— закінчую я за неї.
Вона повільно киває.
Я питаю її, відчуваючи, що в мене стискається горло:
— Це ти застрелила Олдріча, чи Алін?
— Я. Мами не було вдома — ця частина є правдою. Я вигнала її. Хотіла зустрітися з ним наодинці. Я сподівалася на пояснення. Але він вибухнув. Ніколи не бачила батька таким. Це наче... У мене був друг із дуже серйозною алкогольною залежністю. Він не просто ставав лютим звіром — він тупо дивився на мене й не впізнавав.
— І твій батько був у такому стані?
Вона киває, але її голос на диво спокійний.
— Він дав мені ляпаса, потім бив по носу та ребрах. Схопив негативи й викинув їх у камін.
— Поламані ребра — це були ті старі пошкодження, які на тобі знайшла поліція.
— Я благала його припинити. Але він наче не бачив мене. Батько нічого не заперечував — сказав, що все це робив і навіть гірше. Ну, і ті негативи, зображення на них...
— І ти зрозуміла, на що він здатен.
— Я втекла до його спальні.— Патриція наче дивиться кудись у порожнечу.— Батько тримав пістолет у тумбочці біля ліжка.
Вона зупиняється й піднімає на мене очі. Я їй допомагаю.
— Ти його застрелила.
— Я його застрелила,— повторює Патриція.— Я не могла рухатися, просто стояла над його тілом. Не знала, що робити. Просто відчувала щось на зразок розгубленості. Ніби я втратила контроль. Звісно, піти до поліції я не могла, бо вони дізналися б, що я вкрала картини. Зрозуміли би, що причетний Рай,— і він сів би до в’язниці на все життя. Негативи перетворилися на попіл, які в мене були докази? Я також думала — я знаю, що це прозвучить дивно,— переживала за сім’ю, за ім’я Локвудів, хоч нас і вигнали з родини. Думаю, це в нас у крові, чи не так?
— Згоден. Ти казала, що мій батько приїжджав до твого у переддень убивства Олдріча. Це ж неправда?
— Я просто намагалася напустити диму тобі в очі. Вибач.
— А частина про двох ґвалтівників, що тебе викрали?
— Я це вигадала. І ту історію про викрадачів, що дали мені надію, змусивши думати, що вони мене відпускають. Деякі з історій зґвалтувань і насилля, які я розповідала, були на тих негативах, але жодна не траплялася зі мною.
— Ти просто хотіла заплутати слідство.
— Так.
Я хочу, щоби вона розповіла більше.
— Отже, ти застрелила батька й відчувала розгубленість. Що трапилося далі?
— Я була в шоці. Мама повернулася. Вона побачила, що сталося, і теж дуже злякалася. Почала лаятися португальською. Сказала, що поліція посадить мене назавжди. Потім придумала, що я маю втекти й десь сховатися, а вона зателефонує до поліції та скаже, що знайшла чоловіка мертвим. Звинуватить у всьому зловмисників. Я просто відреагувала. Спакувала свою валізу — ну, твою — і втекла.
— Припускаю, що до Рая Штрауса?
— Я знала, що він живе в «Beresford». Він тільки мені одній вірив настільки сильно, гадаю. Не знаю. Але коли я приїхала, він був у поганому стані. Ментально. Він переховувався, не голився й навіть не мився. Удома в нього було огидно. Другої ночі я прокинулася, а він тримав ножа біля мого горла. Він думав, що мене підіслав якийсь Станч.
— І ти пішла звідти.
— Поспіхом. Я навіть не подумала про валізу.
Не можу не зазначити, що в обох справах — про вбивство мого дядька й викрадення сімейних цінностей — перші версії слідчих були правильними. Вони від самого початку підозрювали, що Ян Корнвелл якось причетний. Це виявилося правдою. Одне з перших припущень щодо вбивства Олдріча: Патриція застрелила батька, спакувала валізу та втекла.
І воно теж виявилося правильним.
— Це прозвучить божевільно,— майже пошепки говорить Патриція,— але я була з батьком, коли він купив ту хижу в будівельному магазині. Ми під’їхали майже до того місця й він її там поставив,— вона дивиться на мене, і я відчуваю, що в кімнаті різко похолоднішало.— Я була в машині, Віне. Просто уяви. Я зараз про це думаю — а раптом одна з тих дівчат тоді була в багажнику. Наскільки ж це заплутано.
— Дуже,— відказую я.
— Не знаю, що на твоїх негативах, але на інших були знімки з лісу, і з них я здогадалася, де могла бути хижа. Коли мені було десять чи одинадцять, тато возив мене туди на пікніки.
— Довго ти її шукала?
— Хижу? Близько місяця. Він її дуже гарно замаскував. Я, певно, проходила повз неї разів десять.
— Ти сама колись була в ній?
— Тільки останньої ночі. Перед тим, як я вдала, що втекла звідти.
— Зрозуміло,— кажу я, хоча мені не зрозуміло, щось тут не клеїться.— І ти вигадала цей план?
Патриція примружує очі.
— Ти про що?
— Тобі було вісімнадцять років. Ти вбила свого батька пострілом із пістолета. Це очевидно тебе травмувало — настільки сильно, що ти досі тримаєш його світлини на стіні,— я вказую на них рукою.— Ти зробила батька великою частиною твоєї історії. Ти кажеш, що саме Олдріч надихнув тебе на таку гарну роботу.
— Це не брехня,— заперечує Патриція.— Те, що я зробила... Мій батько... Мене це переслідувало. Він був моїм татом, любив мене, я любила його. Це все правда,— вона підходить до мене ближче.— Віне, я скоїла батьковбивство. Це сформувало все інше в моєму житті.
— І це повертає мене до однієї думки.
— Якої?
— Ти, розгублена вісімнадцятирічна дівчина, вигадала прикидатися жертвою. Бо якщо це правда, це блискуче. Це геніально. Я повністю купився. Я ні на мить не сумнівався. Тобі вдалося дати якесь полегшення сім’ям тих дівчат. Ти, якщо дозволиш, «викрила» Хижу жаху, але не свого батька. Ти привернула увагу й використала її, щоби відкрити прихисток «Абеона». Аби творити добро. Аби спробувати спокутувати те, що зробив твій батько. Я вражений, що все це ти придумала сама.
Ми дивимося одне на одного.
— Та я припускаю, що ти не сама до цього додумалася, чи не так?
Патриція мовчить.
— Ти в бігах. У твого єдиного союзника Рая Штрауса їде дах. Матері ти зателефонувати не можеш. Ти, мабуть, не очікувала, що поліція її запідозрить і тепер вони не спускають із неї очей,— я складаю пальці куполом.— Я ставлю себе на твоє місце: ти в пастці, самотня, молода й розгублена. Кому ж телефонувати в такій ситуації?
Кузина переминається з ноги на ногу, мовчить, тому я відповідаю за неї.
— Бабусі.
Це мало для мене сенс із трьох причин. По-перше, бабуся любила Патрицію. По-друге, вона мала ресурси, щоб її захистити. І третє: бабуся зробила б усе, щоби вберегти сім’ю від скандалу, який стався б через викриття дядька.
Патриція киває.
— Так, бабусі.
Перш ніж засуджувати, подумайте — це не лише Локвуди такі. Сім’ї оберігають своїх. Ми всі це робимо. І не лише сім’ї. Ми всі захищаємо спільні інтереси, чи не так? І виправдовуємо все тим, що робимо це для «вищого блага». Церкви покривають злочини своїх священнослужителів і переховують їх у нових місцях. Благодійні організації та безжалісний бізнес добре знаються на тому, як філігранно приховати невідповідності, захистити себе, визначити найкращу конфігурацію, щоби мета виправдовувала засоби.
То чому хтось дивується, що сім’я чинить так само?
Мій дядько Олдріч змалку робив погані вчинки, і його за це ніколи не карали. Йому не допомогли з цим упоратися, хоча, чесно кажучи, таким людям неможливо допомогти.
Їх можна лише вгамувати.
— То що далі, Віне?
Що я там казав раніше? Немає зв’язку міцнішого за кровний, але немає й крихкішого за нього. Я думаю про те, що в нас із нею спільна кров у жилах. Чи є в мені щось від дядька Олдріча? Чи це робить мене схильним до насильства? А Патрицію? Це генетика? Дядько Олдріч просто мав пошкоджену хромосому, якийсь хімічний дисбаланс? Чи допомогла б йому серйозна терапія?
Не знаю, і мені абсолютно байдуже.
Тепер у мене є всі відповіді. Я просто не знаю, що з ними робити.
Розділ 36
Життя спливає у сірих тонах.
Це проблема більшості людей. Набагато легше бачити світ у чорно-білих кольорах. Хтось тільки хороший, а хтось виключно поганий. Іноді я зазираю в інтернет, твітер або інші соцмережі — на справжнє, уявне та фальшиве обурення. Екстремізм і обурення прості, безкомпромісні, вони привертають увагу. Раціональність і зваженість — це складно, виснажливо, приземлено.
Лезо Оккама працює у зворотному напрямку, коли йдеться про відповіді: якщо відповідь проста, вона хибна.
Я вас попереджаю. Вам не сподобаються деякі мої рішення. Не переймайтеся через це. Я й сам не знаю, чи правильний вибір зробив. Якби я був упевнений, то, згідно з моєю аксіомою, помилявся б.
———
Я приїжджаю в «Dakota», де на мене вже чекає ПТ. Я запрошую його додому, наливаю нам обом коньяку.
— Арло Шугармен помер,— кажу я.
ПТ мій друг. Я не дуже вірю в менторство, але якби вірив, то він був би для мене ментором. Він гарно до мене ставився і був справедливим.
— Ти впевнений?
— Мої люди зателефонували до крематорію, що співпрацює з церквою Святого Тимофія, там перевірили записи за 15 червня 2011 року. Вони також перевірили свідоцтва про смерть у районі Великого Сент-Луїсу за цю дату.
ПТ відхиляється на спинку шкіряного крісла.
— Чорт.
Я чекаю.
Він хитає головою.
— Я так хотів його знайти, Віне. Хотів притягнути до відповідальності.
— Я знаю.
ПТ піднімає склянку.
— За Патріка О’Меллі.
— За Патріка.
Ми цокаємося. ПТ знову відхиляється в кріслі.
— Я дуже хотів виправити цю помилку.
Я тримаю коньяк і кажу:
— Якби ви її зробили.
ПТ супиться.
— Що це означає?
— Ви були молодшим агентом.
— І що?
— І то було його рішення, чи не так?
ПТ обережно ставить свою склянку на підставку й дивиться на мене.
— Яке рішення?
— Не чекати на підкріплення, самостійно зайти у задні двері.
— Віне, що ти намагаєшся сказати?
— Ви картаєтеся. Сорок п’ять років звинувачуєте себе.
— А ти не картався б?
Я знизую плечима.
— Хто дав ту наводку?
— Анонімне джерело.
— Хто вам це сказав? Хоча це неважливо. Ви обоє приїхали до будинку, але спецагент О’Меллі вирішив не чекати на підкріплення.
ПТ дивиться на мене з-за своєї склянки.
— Він був переконаний, що не варто витрачати часу.
— Але цим він порушив протокол.
— Ну, технічно так.
— Він сам вибив задні двері. Хто перший вистрелив, ПТ?
— Це має якесь значення?
— Ви мені не казали цього. То хто перший?
— Ми точно не знаємо.
— Але спецагент О’Меллі розрядив свою зброю, чи не так?
ПТ пильно дивиться на мене кілька довгих секунд. Тоді відкидає голову на шкіряну спинку й заплющує очі. Я чекаю, що він скаже більше. Але ПТ мовчить і просто сидить, закинувши голову й заплющивши очі. Здається старим і виснаженим. Я сиджу тихо. Я вже достатньо сказав. Можливо, спецагент Патрік О’Меллі просто був надто завзятий, хотів зловити Шугармена та стати героєм, навіть якщо для цього треба було порушити стандартний протокол дій ФБР. Можливо, О’Меллі, батько шести дітей, почув, що Неро Станч оголосив щедру винагороду за шістку із Джейн-стріт. Вони й так були вбивцями, то що з того, якщо одного з них застрелили, коли він намагався втекти?
Я не знаю відповідей на ці запитання.
І не хочу наполягати.
Життя проходить у сірих тонах.
— Віне.
— Так.
— Більше нічого не кажи, добре?
Я й не кажу. Просто сиджу та п’ю з другом, а навколо нас спадає ніч.
———
Наступного ранку я їду до Бернардсвіллю, штат Нью-Джерсі, відвідати місіс Паркер і містера Рована.
Це найсіріша зона з усіх сірих.
Вони взяли з мене обіцянку, що я розповім їм про долю їхніх дітей.
Що мені робити? Сказати стареньким батьку й матері, що їхні діти мертві? Чи просто дати надію, ніби Біллі та Еді живі, мають власних дітей і, можливо, навіть онуків? Яку користь принесе знання правди в їхньому віці? Можливо, варто дати їм дожити в невинних фантазіях? Чи не спричинить правда надто великого стресу в цих літніх людей? Чи маю я право обирати за них?
Я попереджав, що вам не сподобаються деякі мої рішення. Ось одне з них.
Місіс Паркер і містер Рован чекали сорок п’ять років, щоби дізнатися правду. Я знаю, що сталося. Я пообіцяв, що скажу їм правду.
І я це роблю.
У жахливі подробиці не вдаюся, і, дякувати Богу, вони про це не просять.
Я завершую, мати Еді Паркер бере мої руки у свої.
— Дякуємо.
Я киваю. Ми просто сидимо. Вони трохи плачуть. Я врешті-решт перепрошую та йду.
Вони хотіли знати, хто саме вбив їхніх дітей.
І тут я теж зробив те, що вам не сподобається.
Я кажу, що Біллі й Еді вбила Ванесса Гоґан.
Вийшовши з пансіонату для літніх людей, я дістаю телефон і надсилаю аудіофайл ПТ. Звісно, я знав, що Ванесса Гоґан попросить мій телефон, коли захоче розповісти правду — і, безсумнівно, у мене був запасний.
Я вирізав початок — там, де я кажу про погані речі, які вчинив сам,— але ФБР матиме її повне зізнання в запису. На мою думку, місіс Гоґан перетнула межу. Ви це читаєте та вважаєте, що я лицемір. Згадуєте про мої нічні вилазки, про те, як я віддубасив Тедді «Великого Т» Лайонса на початку цієї історії. Мені Тедді не нашкодив. З іншого боку, жертви Ванесси Гоґан — Біллі Рован і Еді Паркер — були винні в смерті її єдиного сина.
Я це розумію. Тут усе дуже складно.
Ми живемо в сірих тонах.
Проте Біллі й Еді були молоді, не мали проблем із законом. Не кидали вибухівки. Вони розкаялись і хотіли здатися. Вони не вбивали би далі та не шкодили б людям. Чи має Ванесса поплатитися за те, що зробила?
Нехай це вирішить суд.
Я ходжу надто тонким льодом?
Що ж, ми ще не завершили.
———
На мене чекає літак. Знову до Сент-Луїсу. Приземляємося, і я вирішую поїхати наодинці. Адреса вже є в телефонному навігаторі. Приїжджаю до ферми та паркуюся на дорозі. Іду крізь високу траву. Знаки попереджають про незаконне проникнення на приватну територію. Я не надто переймаюся. Ферма належить родині Сінклерів уже три покоління. Преподобний народився в цьому будинку.
Та мене більше цікавить, хто доглядає за фермою зараз.
Я не повірив словам пастора Келвіна Сінклера, що він не говорив світу, хто такий «Р. Л.» після смерті Арло Шугармена. Він міг сказати, що просто тільки тоді дізнався справжнє ім’я свого коханого. Правда вже не несла небезпеки. Також пастор був готовий до мого приїзду в його церкву, і я подумав, що його попередили,— так і було. Елена Рендольф зателефонувала йому одразу після нашої з нею насиченої розмови.
Знаючи все це, я попросив мою команду, як і сказав ПТ, зв’язатися не лише з крематорієм, що співпрацює з церквою Святого Тимофія, але й усіма в цьому регіоні. Я також попросив їх перевірити записи про смерть в окружному реєстрі. Вони ніде не знайшли людей з ініціалами «Р. Л.», які померли 15 червня 2011 року. Фактично за цей час не було жодної смерті чоловіка, який підходив під опис Арло Шугармена — принаймні за віком і зростом.
Я заходжу у ворота ферми й повертаю праворуч. Бачу чоловіка. На вигляд — шістдесят шість років, голова поголена. За зростом також підходить.
— Чи можу чимось допомогти? — питає чоловік.
У нього досі є легкий акцент вихідця Брукліну.
Арло Шугармен не з’явився тієї ночі, коли намагалися підірвати Фрідом-голл, тому що не вірив у таке руйнування. Зрештою, він потрапив у щось, чого не міг контролювати, і мав усе життя переховуватися. Якби я розповів ПТ правду, чи захотів би він заарештувати Арло та притягнути його до суду? Чи побачив би він це так, як бачу я?
Не знаю. Тому вирішувати не ПТ, а мені.
— Це ще не кінець,— кажу я чоловікові.— Вам знову доведеться тікати.
— Перепрошую?
Задні двері фермерського дому розчахуються, звідти виходить Келвін Сінклер. Пастор бачить мене та починає йти швидше, явно стурбований через моє вторгнення, але чоловік із бруклінським акцентом піднімає долоню, щоби зупинити його.
— Я здогадався, що ви ще живий. Хтось теж може здогадатися.
Чоловік спочатку збирається заперечувати або відмовлятися, але врешті-решт киває й каже:
— Дякую.
Я дивлюся на пастора Сінклера, тоді знову на Арло Шугармена. Я майже готовий запитати, що вони робитимуть далі. Але не питаю. Я свою частину зробив. Решта — на їхній розсуд. Я обертаюся та йду назад до дороги.
У мене ще одна справа.
———
Коли я виїжджаю з «Hickory Place» і піднімаюся довгою дорогою, то бачу вдалині старий баронський особняк. Я знову в Нью-Джерсі. Тут живуть Ема та її мати-кінозірка Анжеліка Ваят. Помічаю, що вони чекають на мене біля дверей.
Я думаю, ви вже здогадалися, що я нікому не сказав про Патрицію. Вона застрелила монстра — монстра, на мою думку, гіршого за Тедді Лайонса. Він би продовжив знущатися та вбивати. Патриція, що врешті-решт зробила стільки гарних справ, не має за це нести покарання. Визнаю, я можу бути трохи заангажованим — це рішення добре вписується і в мій особистий наратив, і у власну вигоду.
Я не хочу, щоби мого батька й сім’ю втягували в скандал.
Проте я думаю, що це рішення справедливе. Ви не згодні? Шкода.
Я паркуюсь і виходжу з авто, Ема біжить до мене привітатися. Вона міцно охоплює мене руками, тримає — і я відчуваю, що десь у моїх грудях щось розривається.
— Ти в порядку?
— Усе кльово,— кажу я.
— Віне.
Ема тикається обличчям мені в груди. Я не проти.
— Що?
— Будь ласка, більше ніколи не кажи «кльово», окей?
— Добре.
Я піднімаю очі на Емину маму, що дивиться на нас. Анжеліка не рада мене бачити. Ми дивимося одне на одного, я намагаюся видавити заспокійливу посмішку, але її це не дуже втішає. Вона не хоче мене тут бачити. Я розумію.
Анжеліка обертається та заходить до будинку.
Ема відхиляється й питає:
— Ти мені все розкажеш?
— Усе-усе,— відповідаю я.
Хоча я не певен, що так буде.
Дивлюся на доньку та пригадую попередню ніч.
Я був у ліжку з користувачкою Геленою. Задзвонив телефон. Кабір.
— У нас велика проблема.
— Яка?
— Ми втратили Трея Лайонса.
Різко підхоплююся, лякаючи Гелену.
— Подробиці,— кидаю я в слухавку.
Але вам це не треба. Вам не потрібно знати, як мої люди загубили машину Трея Лайонса десь на шосе Ейзенгавер-парквей. А також те, як я здогадався, що Трей Лайонс стежив за «Dakota», міг помітити Ему та простежити за нею, і як я почувався дурнем, що не зрозумів цього раніше. Вам не треба знати подробиць, як я телефонував Анжеліці о другій ночі й казав сховатися з Емою в підвалі. Або як швидко я примчав, припаркувався біля «Hickory Place», надів окуляри нічного бачення та взяв напівавтоматичний пістолет «Desert Eagle». Або як я помітив, що Трей Лайонс пробирається в будинок крізь вікно. І того, що я його не гукнув, не сказав підняти руки вгору й не дав можливості скласти зброю, вам теж не потрібно знати.
Можливо, це здається черговим сірим відтінком життя. Але це не так.
Це було легко. Чорно-біле рішення.
Він прийшов по мою доньку. Мою. Доньку.
— Підемо всередину,— кидає Ема.
Я киваю. Надворі тепло, день поцілований сонцем. Небо такого блакитного кольору, який могло створити лише щось неземне. Ема йде попереду. На ній топ на бретельках, тож я бачу верхню частину її спини. Коли ми наближаємося до дверей, я помічаю між лопаток уже знайоме тату...
Це що,
Я ледь не зупиняюся, майже запитую, але коли моя донька повертається й дивиться на мене, усі сірі кольори раптом зникають у сяйві її усмішки. Чи не вперше в житті я бачу лише біле.
Чи не банально це звучить? Можливо.
Але відколи мені не байдуже, що ви про це думаєте?
ПОДЯКИ
Я дуже мало в чому розбираюся, тому покладаюся на доброту незнайомих людей і друзів. Тримаючи це в думках, хочу подякувати усім їм: Джеймс Бредбір, Фред Фрідман, Ларрі Гагосян, Ґурбір Ґревал, Шан Куанґ, Беовульф Шихан. Ці люди — висококласні спеціалісти в різних сферах, тож якщо ви знайдете в цьому тексті помилки, то я без питань штовхну їх під автобус.
Бен Сев’є був редактором / видавцем уже десятка моїх книжок. Решта команди — Майкл Пітч, Бет де Гузман (возз’єднання з редакторкою «Нікому не кажи» після стількох років), Карен Костельнюк, Елізабет Кулганек, Рейчел Келлі, Джонатан Валукас, Метью Балласт, Браян МакЛендон, Стейсі Берт, Ендрю Данкан, Алексіс Ґілберт, Джо Бенінкейз, Альберт Танґ, Ліз Коннор, Фламур Тонузі, Крістен Лемір, Марі Окуда, Камрун Несат, Селіна Вокер (голова британської команди), Шарлотта Буш, Ґленн О’Ніл, Ліза Ербах Ванс, Даян Дісеполо, Шарлотта Кобен, Енн Армстронґ-Кобен і, мабуть, найважливіша — Людина, про яку я забуваю, але вона все пробачає.
Також швиденько відзначу Джилл Ґерріті, Елену Рендольф, Карен Янґ, П’єра-Еммануеля Кло та Дона Квеста. Ці люди (або їхні близькі) зробили великі внески на благодійність в обмін на те, що їхні імена з’являться в цьому романі. Якщо ви теж хочете долучитися, то пишіть на giving@harlencoben.com.
Віндзор Горн Локвуд III каже, що мені вже давно час завершувати, але я знаю, що він дає ще трохи часу, аби я встиг подякувати всім, хто вирушив зі мною в подорож сторінками цієї книжки. І ви, любі читачі, відривайтеся на повну. Розказуйте.
Notes
[
←1
]
Нікотинамідаденіндинуклеотид (англ. Nicotinamide adenine dinucleotide, NAD) — складна органічна сполука, кофермент, що міститься в усіх живих клітинах і бере участь у процесах метаболізму. — Тут і далі прим. перекл.
[
←2
]
«Дельта» (англ. Delta Force) — один із найбільш засекречених підрозділів першого рівня таємності сил спеціальних операцій Збройних сил США, пріоритетом якого є боротьба з тероризмом і виконання завдань спеціальних операцій.
[
←3
]
Ката — система індивідуальних тренувальних вправ у карате й інших бойових мистецтвах.
[
←4
]
Усі цитати з Біблії подані в перекладі Івана Огієнка.
[
←5
]
Оптична кругла мозаїка на землі в Центральному парку Нью-Йорку, яка вшановує пам’ять про одну з найвідоміших пісень учасника гурту «The Beatles» Джона Леннона — «Imagine».
[
←6
]
У Сполучених Штатах евфемізм inner-city використовують для позначення і центральної частини міста, і зубожілих кварталів.
[
←7
]
Персонажі щоденного коміксу «Peanuts», написаного та проілюстрованого Чарльзом М. Шульцем.
[
←8
]
«Me Too» («Я теж») — хештег і соціальна акція-флешмоб проти сексуального насильства та сексуальних домагань, поширені в соціальних мережах у жовтні 2017 року внаслідок сексуального скандалу навколо кінопродюсера Гарві Вайнштайна.
[
←9
]
Англійське написання прізвища Андервуд — Underwood.
[
←10
]
Шкала Кінсі — спроба виміряти сексуальну орієнтацію людей за шкалою від нуля (винятково гетеросексуальна орієнтація) до 6 (винятково гомосексуальна орієнтація).
[
←11
]
«Blue Man Group» — американська група перформансу. Учасники відомі як «сині чоловічки», бо фарбують шкіру в синій колір. Під час виступів вони німі й завжди виступають утрьох.
[
←12
]
Йосеміт Сем — мультиплікаційний персонаж із густими рудими вусами із серій «Looney Tunes» та «Merrie Melodies» виробництва Warner Bros.
[
←13
]
Федора — тип фетрового капелюха з широкими крисами й заломом на наголовку.
[
←14
]
FOMO — англійська абревіатура «fear of missing out», «страх щось пропустити».
[
←15
]
Золочене століття — період піднесення економіки США протягом кількох десятиліть наприкінці XIX століття.
[
←16
]
Джейн Доу (Jane Doe), жіноча версія для позначення сторони в судовому процесі; застарілий термін, що використовувався, коли справжній відповідач невідомий або анонімний. Дуже часто під цим псевдонімом малося на увазі невпізнане тіло.