УДК 821.111 (73) Д94

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Published by arrangement with Tor Publishing Group AU rights reserved

Перекладено за виданням: Durst S. В. The SpeUshop : A Novel / Sarah Beth Durst. — New York: Bramble, 2024. — 384 p.

Переклад з англійської Марії Пухлій

ISBN 978-617-15-1730-1

ISBN 978-1-250-33397-1 (англ.)

© Saab Beth Dorit, 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,

видання українською мовою, 2025

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,

переклад і художнє оформлення, 2025

Адамові,

з любов'ю й малиновим варенням

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Кіла ніколи не думала, що полум’я дотягнеться до бібліотеки. Вона туманно усвідомлювала, що більшість інших бібліотекарів утекли ще кілька тижнів тому, коли революціонери взяли палац і з неабияким драматизмом викинули імператора з вікна. Але ж бібліотеки вони точно не торкнуться! Тут же, як-не-як, книжки. Вельми займисті, незамінні книжки.

Велика Аліссіумська бібліотека з ії високими шпилями, вітражними вікнами й заплутаними книжковими стелажами була перлиною Імперії Островів Півмісяця. Її святе сховище було повне текстів кількасотлітньої давності — трактатів, історичних творів, досліджень і (що, на Кілину думку, найважливіше) книг чарів. Навіть переглядати останні дозволялося лиш еліті, найкращим із найкращих учених, бо імперське законодавство дозволяло послуговуватися магією лише нечисленній вишуканій публіці.

Кіла відповідала за книги чарів на третьому поверсі східного крила. Останні одинадцять років вона працювала, спала, їла й жила між стелажів. Можливо, це пояснювало, чому, занюхавши дим, вона подумала, що просто залишила грінки на нагрівальній пластині.

Того тижня Кіла та її асистент Каз просто про всяк випадок почали ховати деякі з ії улюблених томів у ящики і складати їх в одному з бібліотечних човнів, хоча вона ніколи не вірила по-справжньому, що евакуація буде необхідною. Убезпечившись у сховищі, віддалившись від будь-яких натяків на політику чи насильство, Кіла грала в приємну гру: якби опинилася на безлюдному острові, то які книжки найбільше хотіла б мати? Ясна річ, «Гримуар із рослинної справи», складений 357 року вченими Мессембе й Канніном, а також «Маніпулювання погодними умовами: дослідження про вплив чарування на особливості розмноження східних іпаток», захопливу й новаторську працю, що...

Каз гойднувся на листі й залетів у прохід, у якому вона сиділа, схрестивши ноги, перед купою книжок. Каз, рослина-павук, був приблизно завбільшки з фермерського пса та повністю складався з зелені, а посередині нього тримав грунт кореневий клубок. Каз був найрозумнішим асистентом, якого Кіла мала, — щоправда, також (можливо, невипадково) найбільше схильним до тривожності.

— Ми помремо, — повідомив він Кілу, так сильно шурхотячи листям, що їй виявилося непросто розібрати слова.

— Бої сюди не дійдуть, — промовила вона заспокійливим голосом, який за роки роботи в такому святому місці відточила бездоганно. Додала до купи книжок, які належало скласти у п’ятий ящик, ще одну, а тоді передумала й перенесла її до купки «спакувати, лише якщо вміститься».

Каз потрусив листям, звертаючись до неї.

— Бої вже тут. Повстанці вибили парадні двері та грабують залу Кінні.

— Ой лелеї

Двері до зали Кінні були латунним страховищем, що зачинялося на засуви з міцної деревини, з якої виготовляють шпангоути корабельних корпусів. Кіла спробувала вирахувати, скільки сили потрібно, щоб вибити тридцятифутові двері, а тоді кліпнула.

— Грабують, кажеш?

Вона очікувала, що повстанці убезпечать бібліотеку та її скарби — це ж якраз логічно, — але щоб грабувати? Це ж борці за свободу, а не здичавілі тварини. Вона навіть не була проти їхніх цілей. За рекомендацією Каза, прочитала в перші дні революції кілька їхніх памфлетів, і заклик до проведення виборів і поширення знань видався доволі привабливим...

— Північна читальна зала палає, — промовив Каз. — Спершу підпалили гобелени, а тоді вогонь перекинувся на сувої.

Кілі стало зле. Стільки старих рукописів!

Він смикнув її листочком за рукав.

— Уперед, Кіло, треба йти звідси.

Йти звідси? Зараз? Але ж вона не закінчила...

— Якщо ти зараз пожартуєш про відрив від коріння, — застеріг Каз, — я піду без тебе.

Вона зіп’ялася на ноги. П’ятий ящик був заповнений лише наполовину. Кіла вивалила оберемок книжок у нього, навіть не перевіряючи назв...

— Кіло, досить! — озвався Каз, коли вона зібралася взяти ще один оберемок, а тоді спрямував ящик до підйомника. Той на коліщатках промайнув між стелажами, і поки минав численні полиці, заповнені прекрасними, чудесними книжками, Кілу почало нудити. Вона підхопила на бігу ще кілька улюблених текстів.

Діставшись підйомника, запхала всередину ящик на коліщатках і рвучко смикнула ворітця донизу. Каз листочком натиснув кнопку й повернув колінчастий важіль. Підйомник сіпнуло, а тоді він почав опускатися.

Поки вони переміщувалися між поверхами, Кіла почула брязкіт металу об метал, і в неї перевернулися нутрощі. З власного досвіду вона не відала, на що схожі звуки бою, зате знала, на що схожі звуки бібліотеки, і все було не так, геть не так, як мало бути. Каз підповз до неї, і вона пошкодувала, що підйомник не може їхати швидше.

А раптом він зупиниться на поверсі, де йде бій?

А раптом узагалі зупиниться?

Вона знов і знов тиснула на кнопку підвального поверху, наче це могло заохотити підйомник. Той продовжував сунутися помалу, з брязкотом, рипінням і дзижчанням. Сморід диму посилювався. Визирнувши крізь грати, Кіла побачила, що все вище оточує мла.

— Треба було піти сходами, — промовив Каз.

— Ми нізащо не змогли б понести книжки, — відповіла Кіла.

— Ми не врятуємо жодної книжки, якщо загинемо, — він так затрусився, що кілька його листочків відірвалися й полетіли на підлогу. — Ох, я линяю!

— Подумай про щось інше, — сказала Кіла. — В дуби блискавка влучає частіше, ніж у будь-які інші дерева. Яблука можуть триматися на воді, бо на двадцять п’ять відсотків складаються з повітря. Щоб обчислити температуру надворі, можна вирахувати швидкість сюрчання цвіркунів на секунду.

— Якщо надворі немає пожежі,—зауважив Каз. —Як швидко вони сюрчать, коли все палає?

Підйомник хитнувся, діставшись найнижчого поверху. Кіла швидко відчинила ворітця, тим часом як Каз вусиками посунув ящик. Виштовхавши ящик назовні, вони вийшли з ліфта. Так далеко внизу, на рівні води, Кіла не чула брязкоту металу, не відчувала смороду диму. Його пересилював сильний, густий запах каналу, що тік під бібліотекою. Каналів було безліч по всьому Аліссіуму. Почасти саме завдяки їм він став одним із найгарніших міст світу, перлиною імперії. Кіла згадала, як приїхала сюди — дуже юною, ще до смерті батьків — і як вразили блискучі канали, білі мости, неначе створені з мережива, шпилі й квіти, що цвіли на кожному балконі, звисали з кожного вікна та обрамляли кожні двері. Замислилася, як багато залишилося від міста, яке вона пам’ятала.

Біжучи вузькою кам’яною доріжкою разом із ящиком на коліщатках, Кіла наслухала, чи не рухається ще хтось або щось.

Одначе не почула нічого, крім плюскоту води об камінь і «крап-крап-крап» із течі десь неподалік. Попереду були човни.

Човнами, що стояли на якорі в елінгах під бібліотекою, перевозили книжки для обраних відвідувачів на навколишніх островах. Кожен мав сріблясті вітрила, міцно прив’язані до щогли черемховий корпус, достатньо широкий, щоб перевозити кілька ящиків із книжками, але досить обтічний, щоб човном міг правити один бібліотекар. Кіла сама ще минулої зими ставила таким човном повний комплект «Вивчення функції лісових духів у фактах і вигадках» ученої Кіпавії прикутому ліжка заслуженому чаклунові. На знак подяки він сказав хатній робітниці запропонувати Кілі чашку чаю, та вона відмова ся, бо хотіла хутко повернутися до свого затишного схови «Принаймні ті книжки в безпеці». Одначе це втішало слабко бо над нею опинилося в небезпеці дуже багато знань.

Кіла вже завантажила в свій човен перші чотири ящики з книжками, вмостивши їх під брезентом. Пересунувши на вен наполовину заповнений п’ятий ящик, прив’язала і йс Місця ще вистачало щонайменше на три ящики, та нести їх було ніколи. Кіла пошкодувала, що не сортувала книжки швидше. І що була такою перебірливою. Шкодувала, що не спакувала більше провіанту. Вона поклала кілька баклаг із вод і слоїків із консервованими персиками, торбу сушеної квасолі й мішечок горіхів пекан. Для Каза в неї знайшовся цебро свіжого ґрунту, в якому Каз міг поповнити запаси, а ще вона прихопила двійко комплектів одягу для себе й кілька чиє записників про всяк. Одначе всіх особистих речей зі своєї кімнатки в бібліотеці не забрала. Кіла журливо подумала г все, що залишила: про свої старі щоденники, свій найкращий набір пер для письма, вирізьблену з дерева русалку, яку їй і подарували в дитинстві батьки. Однак Каз мав рацію: краще в рятувати себе. І книжки.

«Повернемось, як буде безпечно, — подумала вона. — лише тимчасово».

Залізши в човен, Кіла відв’язала канат і відштовхнулася. Витягнула жердину для кермування у водяних тунелях. Вітрила були згорнуті довкола гіка. Так і залишатимуться опущеними, доки вони не дістануться відкритих вод.

Формально Кіла не мала користуватися човном. Чи забирати книжки. Або Каза. Але питати вже не було в кого, і вона заспокоювала себе, що згодом, коли повернеться, їй дякуватимуть. Це ж не крадіжка. Це її робота — дбати про зібрання. «Я просто... розширюю визначення».

Вона гребла тунелями за допомогою жердини, доки вони не випливли у відкриті канали міста.

— Ну, це вже геть жахливо, — промовив Каз.

Кіла не могла не погодитись.

Зір стало не видно за димом, що здіймався від мостів і шпилів. Полум’я заливало все страхітливим світлом, а мерзотний смак диму поліз у горло. Кіла відчувала, як він із кожним вдихом вторгається в легені. У цьому неприродному світлі її небесно-блакитна шкіра здавалася нездоровою, а синє волосся всотувало запах диму. Серед каналів Кіла й Каз урятувалися від найгіршого, та не уникнули картин і звуків смерті.

Згодом вона відгородиться від більшої частини того, з чим зіткнулася тієї жахливої ночі: криків, трупів у каналах, страху, що душив сильніше за дим. Плавання каналами здавалося нескінченним, а звуки линули над водою навіть тоді, коли вони вибрались у відкрите море.

Коли вода стала надто глибокою для жердини, Кіла з Казовою допомогою підняла срібні вітрила. Вона навчилася ходити піл вітрилом ще малою й за ці роки доставила досить книжок, щоб не втратити навички, тож, на щастя, над цією роботою не довелося замислюватися. Руки пам’ятали, що робити, як ловити вітер полотном, як помчати — геть, геть, геть!

Велике місто палало позаду них разом зі своїми людьми (як хорошими, так і поганими) та історією (як хорошою, так і поганою), книжками й квітами. І Кіла знала, що не повернеться.

* * *

Коли над морем піднялося сонце, рожево-жовте та сповнене надій, Кіла заповзялася дивитися вперед, а не назад. В Аліссіумі за нею ніхто не сумуватиме, і ця думка вже сама по собі гнітила. Що, справді ніхто?

Занурена в роботу, вона не полишала бібліотеку з жодною метою — тільки раз у раз доставляла книжки, і так останні... Що, кілька років? Так, років. Закінчивши навчання, просто переїхала відразу до кімнатки, затиснутої між стелажами. Так було простіше. Вона не мусила марнувати час на дорогу до роботи та з роботи.

Рідні в місті Кіла не мала, а з товаришами по навчанню втратила зв’язок: вони полинули у власне життя, а вона занурилась у рутину свого. їжу їй завжди доставляли, щойно приготовану і в будь-який час. Учені часто працювали поза звичним графіком, тож так працювали й бібліотекарі. Досить просто послати запит жолобом — і все своєчасно привезуть підйомником. І ні з ким не треба взаємодіяти. Кіла вважала цю систему ідеальною.

Інші ж бібліотекарі... В них була своя робота на інших поверхах і в інших крилах. Кіла ніколи не любила когось турбувати та обережно — так обережно, що навіть не усвідомлювала, як це робить, — спонукала інших не заважати своїй роботі. Поки човник підскакував на хвилях, до неї дійшло, що вона три тижні не говорила з жодною живою душею, крім Каза. Останньою людиною, з якою Кіла розмовляла, був прибиральник, якого вона відігнала, бо він здійняв пилюку поряд з особливо крихкими рукописами.

Не можна сказати, що вона не любила людей. Вона просто більше любила книжки. Ті не метушилися, не засуджували, не насміхалися й не відкидали. Вони запрошували до себе, збивали подушки на дивані, пропонували чай із грінками й відкривали серця, не очікуючи від людини нічого — хай просто засвоїть те, що вони можуть дати.

Усе це було дуже гарно, та через це Кіла опинилася в дещо складній ситуації: куди йти тепер, коли її старе життя буквально згоріло?

— Казе... — заговорила вона.

— М-м-м, — приглушено озвався він.

Вона швидко оглянула човен і побачила, що Каз умостився між двома ящиками й міцно обвив листям кореневий клубок.

— Казе, що ти робиш?

— Риби їдять рослини, — відповів він.

— Деякі риби — так, — Кіла не надто зналася на харчових уподобаннях риб. Знала, що є риби, які люблять водорості. Припускала, що вони також їдять планктон. І ще комах? — Деякі риби їдять інших риб.

— Які їдять рослини.

— Мабуть, так.

— Рослини їдять усі, — мовив Каз. — Зате книжок не їсть практично ніхто. Тому я й розмістився між ящиками. Ніхто не додумається шукати свіжий, смачненький шматочок зелені поряд із такою купою мертвих дерев. Тож я просто залишатимуся тут, із книжками, доки ми не дістанемося туди, куди прямуємо, і сподіваюся, що там не знайдеться ні риб, ні овець, ні корів, ні кіз, — на слові «кіз» він здригнувся, і Кіла замислилася, в чім річ: у нього є негативний досвід зустрічі з козою чи він просто про них читав? «Найпевніше, друге». До Великої бібліотеки худобу з очевидних причин не пускали.

— Про це я й хотіла з тобою поговорити, — сказала Кіла. — Нам потрібен пункт призначення.

— Ти... не спланувала цього?

— Не думала, що нам справді доведеться поїхати, — визнала вона. — Чи думала, що якщо й поїдемо, то лише на кілька годин або днів. Щонайбільше на тиждень.

Вона думала, що можна буде орендувати елінг у гавані на одному з островів неподалік — можливо, на Варсуні або Іві —

й зупинитися на кілька днів у одному з тих милих заїздів, де дуже любила відпочивати дрібна шляхта.

Каз згорбився, повісивши листя так, наче воно ніколи не куштувало води.

— Те саме.

Вони пливли мовчки. День був неймовірно прекрасний для плавання. Легенький вітерець. На воді палало веселе лимонне світло. Вгорі літали мартини, крякаючи один одному. Здалеку численні острови Імперії Островів Півмісяця — якщо вона, звісно, ще залишалася імперією, зважаючи на дії революціонерів, — видавалися спокійними, якщо не озиратися туди, де небо над столицею досі тьмарив дим. Сірі, білі й чорні скелі островів були величні, а милі маленькі рибальські сільця мали колоритний вигляд завдяки яскраво пофарбованим будиночкам, веселим садочкам і брукованим вуличкам. Вони з Казом можуть заплисти в гавань котрогось із них, а тоді... що? Кіла не могла дозволити собі більш як кілька днів у заїзді. Монет, що їх вона взяла з собою, надовше не вистачить. Та й навіть якби вдалося оплатити портовий збір, їй не до смаку день за днем жити на човні.

Вона заповзялася не панікувати. Думатиме на плаву. І відповідь прийде.

По той бік води Кіла угледіла, як разом із хвилями здіймається й опускається табун русалконей. Аж подих перехопило. То було прекрасне видовище — напівконі, напівриби. Вона заворожено споглядала, як вони кентером долають воду. їхні копита пробивалися крізь хвилі, а сильні риб’ячі хвости гнали їх уперед. Укриті схожою на самоцвіти лускою, вони складалися зі щільних м’язів і були живим утіленням краси й сили водночас. «Як саме море», — подумала Кіла. Один трусонув гривою — і дрібні бризки полетіли вгору й перехопили світло. Спалахнула веселка.

— Калтрі, — вимовила Кіла.

— Прошу?

— Це такий острів.

— Ніколи не чув про нього.

— Я здивувалася б, якби чув, — відповіла Кіла. — Він крихітний і віддалений. Далеко на півночі. Осторонь усіх морських шляхів. Місцеві мешканці випасають русалконей, щоб ті допомагали з рибальством.

Каз, зацікавившись, піднявся між ящиками й усівся на один, щоб поглянути на той бік океану.

— Звідки ти про це знаєш? Ох, не кажи — ти читала.

— Насправді ні. Я там народилася, — Кіла зауважила, як здригнувся її голос, і важко ковтнула. Вона роками не думала про Калтрі — не знала, чому від самої думки про повернення почувається такою розгубленою.

Її батьки поїхали звідти, щойно змогли це собі дозволити, рушили на пошуки кращого життя в столиці: хотіли дізнатись, як воно — жити в Аліссіумі, й хотіли, щоб Кіла мала такі можливості, яких у них ніколи не було, бо вони виросли на далекому острові. Тоді їй заледве було дев’ять років, але вона досі пам’ятала острів із його кручами, фермами й садами. Єдине село на острові, також зване Калтрі, складалося з трьох брукованих вулиць, млина біля водоспаду та школи у старій повітці. Кіла пам’ятала, який вигляд воно мало на заході сонця, коли крилаті коти острова сиділи на дахах, і як воно пахло на світанку свіжоспеченим хлібом. Навесні всюди — на дахах, на кручах, у полях — виростали дикі квіти. Взимку сніг укривав усе товстим шаром білого пуху. Вона пила гаряче молоко з шоколадом і споглядала, як сніг падає на море...

— Агов, Кіло! — покликав Каз.

— Здається... Я маю там будиночок.

Вона знала, що батьки його не продали. Будиночок стояв так далеко від серця імперії’, що за нього мало що можна було виручити, та й Кілин батько хотів його залишити на той випадок, якщо вони наїдяться міського життя й вирішать повернутися, хоча Кілина мати так полюбила місто, що нізащо не захотіла б повернутися. «Гадаю, виходить, що я його успадкувала». Інших кандидатів, безумовно, не було. Інших родичів Кіла не мала.

— Якщо туди ніхто не в’їхав. І якщо він не завалився. Він маленький. Так собі, хатинка. Але...

Він був прекрасний. Принаймні залишався таким у ії уяві, зберігся в пам’яті гарним і ніжним, як мильна бульбашка. Тепер же його, напевно, обсіли кажани, миші й ведмеді, а дах там, швидше за все, провалився.

— Просто не очікувала, що повернуся туди.

«Принаймні без них».

— Він гарний?

— Дуже. Думаю. Він міг змінитися.

«Я змінилася». Кіла багато років тому втратила лілові веснянки й сині хвостики, зате здобула магістерський ступінь із бібліотекознавства й сильну відлюдькуватість.

— Що ж, гаразд,—відповів Каз. — Рушаймо на твій острів.

Упіймавши вітер, вона спрямувала човен на північ.

— Просто вточню: там же немає кіз?

— Певна, що на Калтрі ніде немає тварин, які їдять рослини, — сказала Кіла. Тим часом вони прискорилися. Човен скакав по хвилях.

— Прекрасно! Стривай, ти просто кажеш це, щоб мені стало легше?

— Так, — відповіла вона.

Каз, забурчавши, знову запхався між ящиками з книгами чарів, і вони попливли на північ, назустріч своєму майбутньому й Кілиному минулому.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Коли сонце забарвило обрій у жовтогарячий колір, Кіла пливла до маленької бухточки на острові Калтрі. Та була розташована всього за милю на схід від села та його гавані, схованих за завісою з каміння й дерев. Кіла націлилася човном між скель.

— Розіб’єшся, — зауважив Каз.

— Не розіб’юся, — відказала Кіла. — Я пришвартуюся.

Всередині бухточки раніше був дерев’яний причал, долучений до хатинки її родини. Кіла пам’ятала, що колись сиділа навпочіпки в кінці причалу й дивилася, як рибки танцюють у воді. Під час відпливів можна було побачити, як скелями сновигають краби, а під час припливів довкола опор причалу плавали русалята, доки їх не кликали в море батьки. Місцеві мешканці казали, що побачити таке — на щастя. Кіла, звісно, не була до кінця певна, що причал ще стоїть, та припускала, що можна кинути якір і податися до берега вбрід. А можна просто вивести човен на берег — якщо, звісно, буде змога не роздерти корпус об каміння.

Тримаючись однією рукою за стерно, вона обвела човен довкола каміння й завела в бухточку. Каз вусиками видерся на щоглу, щоб краще все бачити. Сонце висіло в небі так низько, що бухточка була оповита тінню. Вода здавалася майже чорною, а дерева, за якими бовваніли кам’янисті кручі, відкидали ще більше тіні. Панувала тиша, яку порушував лише плюскіт хвиль об кам’янистий берег і крик невидимого птаха на одній із сосон. Але бухточка, попри тіні, не здавалася непривітною. Коли вони запливли вглиб, тіні неначе обійняли їх, достоту як товсте гніздо з ковдр у студену ніч.

Кіла помітила старий причал — саме там, де той і мав бути. Щоправда, він був хиткіший, аніж вона пам’ятала. Десь Із третина дощок зникла — вийшло щось схоже на усмішку старого діда, який утратив частину зубів. Опори, на щастя, нікуди не поділися, міцні, але вкриті водоростями.

Кіла жердиною наблизила човен до причалу й кинула канат за опору. Смикнувши за канат, підтягнулася ближче й зав’язала альтанковий вузол. Згадала, як мати вчила її саме цього вузла на цьому ж таки причалі. Здавалося, це було лише вчора й водночас десь у минулому житті. Вона замотала головою, відганяючи спогад. Перелізши через ящики, Кіла опустила вітрило й щільно обгорнула його довкола тіка.

Каз усівся на ящик із книжками.

— Я там не ходитиму.

— Волієш поплисти?

— Волію залишитися в човні, — промовив він.

Кіла зітхнула й потерла очі. Вона ще ніколи не почувалася такою втомленою, виснаженою до краю. Такого не було навіть тоді, коли вона цілу ніч сиділа зі своїми книжками. Після стресу, пережитого під час утечі, й зусиль, докладених під час плавання, що зайняло ніч і цілий день, вона почувалася добряче зачитаною книжкою, в якої поскручувалися сторінки й потріскався корінець.

— Можу тебе понести.

Каз трохи помовчав, а тоді відповів:

— Це негідно.

— Гадаєш, тебе кущі засміють?

Якби Каз мав очі, то, либонь, закотив би їх.

— Гаразд. Понеси мене. Але лише якщо нікому не скажеш. — Та кому я скажу? Я нікого тут не знаю й не хочу знати. Кіла підхопила його, ретельно підібравши весь ґрунт, що тримався на оголеному корінні. Наче обійняла дуже пухкенького й дуже оброслого листям малючка. Його вусики обвилися довкола ії пліч, а коли вона посунула руки, він забурчав.

— Ми заляжемо на дно, триматимемось осібно й не лізтимемо в халепи, — запевнила вона. — Якщо поталанить, ніхто з місцевих і не дізнається, що ми тут.

Кіла постукала носаком по найближчій дошці. Начебто досить міцна. Сторожко перенесла вагу і втішилася: причал устояв. До ії спини щільно прилягло Казове листя. Вона обережно понесла Каза, переступаючи з дошки на дошку й перевіряючи кожну, перш ніж їй довіритись. І врешті дісталася берега.

Каз зліз із її рук на землю. Розтрусивши листя, причепурився вусиком. Трохи скидався на кота, що вилизує хутро.

— Ми про це більше не говоритимемо.

— Звісно, — погодилася Кіла.

Вона підвела погляд на клубок зелені перед ними. Колись там була стежка з витесаними в скелях сходами, та тепер Кіла не бачила нічого, крім переплутаних ліз, що спадали зі схилу. Насупилася на них і покрокувала перед зеленню. Кам’яні сходи ще мають бути, досить тільки знайти... А, ось!

Відштовхнувши ногою кілька ліз, Кіла розчистила першу сходинку.

— Знайшла.

— Що знайшла? — запитав Каз.

— Дорогу додому, — вона відчула, як це слово відлунило в ній.

Крок за кроком попрямувала вгору—Каз подався за нею, — по змозі розчищаючи сходинки. Деякі вдавалося відкрити лише на кілька дюймів, але цього вистачало. Коли вона дісталася вершини, сонце вже остаточно сіло.

Хатинка чекала на них, омита сріблястою сірістю сутінків. Кіла хотіла б відчути, що вони дійшли до мети: вона вдома, вони в безпеці, віднині й надалі все буде просто. Але хатинка була обвита лозами майже так само рясно, як сходи. Кіла не могла зрозуміти, де закінчуються стіни й починаються дерева. Здавалося, ще ковточок — і її колишню оселю буде остаточно поглинуто.

— Гарно, — мовив Каз.

— І хто це тут бреше? — сказала Кіла.

— Тут є дах. І стіни.

В цьому Каз мав рацію. Могло бути й гірше.

Дуже близько пугукнула сова, і Кіла підскочила. Каз дременув за неї. Вона змусила себе подихати й заспокоїтися. В будиночку начебто ніхто не живе, а це добре. Вона могла повернутися та знайти тут незаконних мешканців. Чи нових власників, якби місцеві вирішили, що живих родичів, здатних повернутися й заявити свої права, вже немає. Скільки мишей, птахів чи інших створінь оселилися всередині, вона сказати не могла.

Стало шкода, що вони не прибули раніше: тоді тут не було б так темно.

— Зайдемо? — спитав Каз.

Так. Можливо. Ні. Захотілося відступити до човна, поплисти назад до Аліссіума й ізолюватися в своїй гарній теплій безпечній кімнатці глибоко серед стелажів із книжками: там Кіла знала, чого очікувати від кожної ночі й кожного дня. Що вона знайде, зайшовши в цей будиночок? А що станеться, як вона не зайде? Кілі було осоружно не знати, який вибір правильний.

«Невже приїхати сюди було жахливою помилкою?»

Знову пугукнула сова.

— Зайдемо, — сказала Кіла.

Вони наблизилися до парадних дверей. Наче підійшли до пащі звіра, що спить. Двері були прочинені, а вхід — забитий палим листям. Кіла відсунула його ногою й притулилася до дверей, щоб посунути їх далі. Ті голосно завищали, наче їх роками не пересували (а таке було цілком можливо).

Ступивши всередину, Кіла зачекала, доки очі пристосуються. День з останнім подихом проливав у ті нечисленні вікна, яких не затулили лози, сірувате світло. Його вистачало, щоб розгледіти силуети: стільці — мабуть — і стіл. Вона порівняла тіні зі своїми спогадами та з подивом збагнула, що все це якось знайомо, як напівзабута стара оповідка. Дров’яна пічка була... а-а, так, отам, усілася, наче якась неповоротка істота, і в неї зі спини стирчав димар. У передньому кутку колись стояла тахта (там колись спала Кіла), а ззаду випиналася спальня батьків. Кухонна ділянка з раковиною й вікном, із якого виднівся садок на задвір’ї, мала бути ліворуч, за столом. Однак цього Кіла в темряві не бачила, і тому їй здавалося, наче вона ввійшла у якийсь фантастичний сон, де на кавалки спогадів наклалися тіні. Замислилась, як це місце сприймає Каз.

— Якщо хочеш, можна провести ніч у човні, а тут розвідати все вранці, — запропонувала вона.

— Спати в човні? — ображено промовив Каз. — Де під нами будуть риби?

— В тебе справді пунктик на риб, — відповіла Кіла. — Я й гадки не мала.

—До мене доходили історії, — похмуро вимовив Каз.

— До тебе? Що, справді? — вона пішла кімнатою, хрустячи листям під ногами, й відшукала тахту саме там, де пам’ятала. Щоправда, та здавалася меншою. Й сильніше запорошеною. Кіла підняла стьобану ковдру, потрусила її, і в повітря злетіли дрібні сучки, листя й пил. Вона закашлялася.

Відкинувши ковдру жужмом набік, натиснула обома руками на матрац. Той не зотлів. Це добре. Кіла припускала, що він її витримає, а там, де лежала раніше ковдра, він був не такий уже й запорошений — принаймні відносно. Та й сама вона, в принципі, була не надто чиста після того, як усю ніч і весь день пливла човном.

— Чуєш, у під лозі є дірка, — вдоволено повідомив Каз. — Я можу пустити тут коріння на ніч.

Чи вийде в неї поспати тут? Після їхньої втечі й тривалого плавання вона начебто має заснути будь-де. «Якщо мене вб’ють серед ночі миші, єноти абощо, я принаймні відпочину». Кіла обережно лягла на маленьке ліжечко. Воно зарипіло, та не обвалилося. Ковдра була з потертої бавовни, на дотик схожої на оксамит, а матрац почав заколисувати, варто було на нього опуститися. Від нього пахло пилом і трішки — трояндами. Вона відчула, як почали розслаблятися шия й плечі.

Надворі тихенько пугукнула сова.

* * *

Коли світанок просунув пальці в зарослу лозами хатинку, Кіла розплющила очі. І закричала, уздрівши, що в дверях стоїть чоловік Із косою. Спробувала скочити на ноги, та маленька тахта не витримала швидкого руху. Ліжко перекинулось, І Кіла гепнулася на підлогу.

Чоловік кинувся вперед.

Кіла знову закричала.

Він позадкував. Приставив косу до стіни. Підняв руки долонями назовні.

— Вибачте. Прошу, вибачте. Не хотів вас наполохати.

Голос він мав глибокий, заспокійливий. Кіла ще ніколи не бачила цього чоловіка. Воно й не дивно, бо вона сто років тут не була. Красенем його не назвала б, але й на вбивцю він теж не скидався. А втім, вона й не знала, які з себе вбивці. Він був високий, та це не підказувало, вбивця він чи ні. Щоб пройти у двері, напевно, мусив пригнутися. А ще видавався сильнішим за середньостатистичного відвідувача бібліотеки. Судячи з передпліч, міг підняти один із її книжкових ящиків однією рукою. Чи роздушити їй горлянку мізинчиком. Усе це аж ніяк не заспокоювало.

Кіла зіп’ялася на ноги й хутко оглянула хатинку. Рослини-павука ніде не було видно, і вона відчула, як із живота виростає панічний жах.

— Казе! Казе, з тобою все гаразд? Він тебе скривдив?

Чоловік, досі тримаючи руки поперед себе, промовив тим самим м’яким глибоким голосом:

— Я нікого не кривдив. І більше нікого не бачив. Коли я ввійшов, тут були лише ви.

Її серце дико вистукувало об ребра, хоча чоловік не робив нічого загрозливого — тільки ввійшов туди, де вона спала, й налякав її ледь не до смерті. Та він жахав уже тим, що був здоровим дядьком і опинився тут. «А ще я не бачу Каза».

— Чому ви тут? — поцікавилася вона, намагаючись (марно) говорити так, щоб голос не тремтів. — Хто ви? Чого хочете?

Він лагідно промовив:

— Я планував запитати у вас те саме. Цей будинок роками стояв покинутий, але це не означає, що він не є чиєюсь оселею.

— Він мій, — сказала Кіла. — Моя оселя. Була. Тобто є.

— А... — відповів чоловік.

І зачекав на подальпіі пояснення.

— Мене звати Кіла Оробідан. Тут жили мої батьки, а до них — батьки моєї матері. Я народилася тут. Ми виїхали, коли мені було вісім. Дев’ять. Але своєї хатинки вони так і не продали. Вона моя.

— А...

Він що, більше нічого не казатиме?

Краєчком ока Кіла помітила щось схоже на рух і позирнула вгору, на крокви. Каз був там — обвився довкола однієї з затягнутих павутинням балок. Він помахав їй вусиком — і вона видихнула. «З ним усе гаразд. Він просто ховається». Шкода, що вона не зробила того ж.

— А ви?

— Ларран Мейвер. Живу біля підніжжя скелі, поряд із селищем. Помітив ваш човен у бухті й прийшов подивитися, хто це скористався старою хатинкою Оробіданів. У нас тут люблять пильнувати одне одного.

«Мешканці зовнішніх островів дбають про своїх». Дитиною вона чула це десятки разів. Так далеко від міст і більших островів вони не мали вибору, та це також було приводом для гордості.

Кіла припустила, що це годяще пояснення, чому він тут. Звідки йому було знати, що вона спатиме на запилюженій старій тахті?

Та їй однаково не подобалось, як він повністю затуляв дверну пройму, заступаючи вихід.

— Тобто ви пронози.

Чоловік усміхнувся й зі звичайного став приголомшливо вродливим. Наче сонце вийшло з-за хмар над буремним морем. Кіла мимоволі всміхнулася й собі. Щойно це збагнула, насупилася.

— Звісно, — промовив Ларран, — можна й так сказати. Нам більше до вподоби казати «добрі сусіди», але «пронози» — це так само влучно.

«Він однаково може бути вбивцею», — нагадала вона собі. Жоден закон не стверджував, що небезпечні чоловіки не можуть також бути вродливими. З іншого боку, він не підходив ближче, відколи вона закричала. Ба більше, якщо подумати, він здавався майже так само наляканим, як вона.

Раптом Кіла гостро усвідомила, що волосся в неї сплутане з одного боку, а в роті тримається смак арахісу. Не так вона хотіла зустрітися з сусідами. Ба більше, вона сподівалася взагалі з ними не зустрітися. Було б простіше, якби вона змогла залишатися непомітною. Що менше змінних, то менше проблем. Вона була б рада, якби він пішов.

— Що привело вас назад на Калтрі? — запитав він.

Кіла розглянула пів десятка відповідей, але зупинилася на найпростішій, для якої треба було найменше переживати недавні травматичні події.

— Місто набридло.

— А...

Чоловік неначе якимось дивом вирішив, що ця відповідь раціональна й водночас достатня.

— Може, вам допомогти... — він роздивився хатинку так, наче нотував незліченні речі, з якими Кілі може знадобитися допомога, а під це визначення підпадало приблизно все. — .. .зі вселенням?

Аж ніяк. Вона геть не хотіла, щоб він залишився й допоміг. Вона й приїхала на Калтрі для того, щоб заховатись у місці, в якому сама не знає нікого й ніхто не знає її, а вони з Казом і книжками залишаться в безпеці.

—Дякую, але ми... Я тримаю все під контролем.

Він здійняв брови так, наче не повірив їй, але не став ані сперечатись, ані переконувати її на інше, і вона була за це вдячна.

— Що ж, якщо передумаєте, я просто за лісом, біля берега, — він махнув рукою на північний захід. — Ферма русалконей із жовтим будиночком біля води. Заходьте в будь-який час.

Кіла не мала ні найменшого наміру це робити, але подякувала йому. Краще не бути нечемною з новим сусідом. Тим паче якщо тоді він піде швидше.

Він пішов, забравши косу, а вона провела його поглядом крізь вікно, дивлячись у дірку в плющі, поки він неквапом крокував геть. За кілька хвилин зелень уже поглинула його цілком.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Каз зліз із крокв. Коли він дістався підлоги, Кіла підхопила його, а він не став опиратися. Погладив її по спині вусиком. Коли її серце достатньо заспокоїлося, вона опустила його назад на підлогу і сказала:

— Вибач.

— Та нічого. Я був такий наполоханий, що ледь не загубив пів грудки землі.

Кіла оглянула його. Каз досі здавався таким самим пишним, як завжди.

— З тобою все гаразд?

— Та добре. Я можу роздобути ще. Тут у землі купа поживних речовин. Вона значно насиченіша, ніж в Аліссіумі. Тобі треба щось поїсти. І, можливо, скупатися.

— Йой.

— Я не занюхую навмисне.

— Тав тебе навіть носа нема.

Як і вух. Як і очей. Як і рота. Він був рослиною без горщика завбільшки з собаку, яка опиралася всім законам природи. Кіла була б рада вивчити чари, які його створили. Вони просто мали бути захопливо складними. А вона знала лиш одне: він починав самотнім зернятком рослини-павука. Вона ніколи не питала, які ще складники були там задіяні. Це запитання видавалося надто особистим.

— І хто тепер ображає інших? — запитав Каз.

— Вибач, — Кіла непомітно понюхала власні пахви. Пахло від неї морем і потом. Буде незайвою свіжа сорочка. Треба було спакувати не кілька комплектів одягу, а дещо більше.

— Принаймні він здається приязним, — вимовив Каз. — І так буде, доки він не прийде вбити нас уві сні.

Кіла знову позирнула на двері.

— Здається, він не планує це зробити. — «Сподіваюся». Після того, як вона злякалася на початку, той чоловік старався не наполохати її. Найпевніше, він був просто пронозливим і зухвалим, а не відверто небезпечним. «Він не винен, що високий і вдесятеро сильніший за мене». Ларран, напевно, й не уявляв, який вигляд має, несподівано вигулькнувши в темряві. Він не намагався стовбичити над нею.

— Клинок у нього був величенький.

А й справді. Дуже підозріло. Містяни такого озброєння не носять — принаймні зазвичай. Правду кажучи, Кіла насправді не знала, що носять із собою більшість людей, бо роками не проводила часу на вулицях чи каналах. Може, коси стали модними. Хто його зна? Однак найімовірніше, що Ларран носить її з практичних міркувань. Усі стежки, що колись вели до хатинки, вже багато років як поглинув ліс. Ларранові було б непросто дістатися будинку, не маючи коси.

— Напевно, розрубує ним зарості, — сказала Кіла.

Каз здригнувся.

— Авжеж, цього я й боюся.

— Я нікому не дала б тебе скривдити, — твердо відповіла Кіла.

— Приємно це чути, але що ти робила б? Кричала б? Кидалася б у цього когось книжками?

Слушно сказано, хоча вона нізащо не жбурнула б книжку. Якщо пощастить, Ларран не повернеться, і це не буде проблемою.

Замість відповісти Кіла вирішила оглянути хатинку. Тепер, у денному світлі, побачила, що та... на думку не спадало нічого м’якішого, ніж «недоглянута». Занедбана.

Занепала. Безладна. Занехаяна.

Нелюба.

Майже забута.

Покинута на роки.

Самотня.

«Зовсім як я».

Поки Каз розвідував кожен закуток у хатинці, Кіла нагадала собі, що не самотня. І її не покинули — принаймні навмисне. Рідні переїхали до столиці, щоб піти за своїми мріями й дати їй змогу піти за своїми. Вони не мали наміру її покинути — вони померли від хвороби, яку ніхто не міг ані передбачити, ані завадити їй. Після того Кіла з власної волі вирішила поринути в роботу в бібліотеці. А якщо вже вона залишилася без жодної рідної людини чи друга, крім рослини-павука зі свідомістю, то... так просто склалося з плином часу.

Як і сюди з плином часу прокралися пил, бруд, листя й павутиння. Так, гаразд, вона дуже схожа на цю хатинку. Можна визнати, що метафора влучна.

— Тут можна прибрати, — сказала Кіла. — Зробити все по-домашньому.

Спершу вона знайде безпечне місце для зберігання книг чарів. Може, в батьківській спальні. Поки що книжки можуть лежати в ящиках, але вона подбає про те, щоб у задній кімнаті не знайшлося жодної течі чи протягу, а вже тоді поставить полиці. А ще треба буде убезпечити книги від допитливих очей. Не можна, щоб хтось їх виявив. Що як ця людина спробує забрати їх у неї? Що як вона злякається імператорського гніву та спробує їх знищити? А якщо ще гірше: ця людина не боятиметься і спробує ними скористатися? Кіла цілком усвідомлювала, що володіння цими книжками — величезна відповідальність. Чимало з них були єдиними примірниками, а отже, незамінними й неоціненними, і всі вони були оригіналами, тобто не містили помилок, що з’являються під час переписування. Зважаючи на те, яку руйнацію Кіла бачила на власні очі, в неї могли залишитись останні крихти найбільшого скарбу Імперії Островів Півмісяця. Книжки треба передусім захищати.

Треба ж, як-не-як, ставити на перше місце те, що найважливіше.

А ще було б добре, якби ніхто не помітив, що вона ніби як їх украла.

* * *

Не без зусиль підіймаючи ящики з коробками кам’яними сходами, Кіла пошкодувала, що прогнала їхнього нового сусіда, привітного та м’язистого. Він міг би перенести чимало книжок, хоча, напевно, й запитав би, чому їх у Кіли так багато, де вона їх узяла й чи всі вони належать їй. Та справді, найкраще робити це самій.

Вона поцупила страхувальний канат із човна й накрутила його на ящики. Коліщатка допомогли на причалі, що якимось дивом вистояв, але коли Кіла дісталася кам’яних сходів... Поміркувавши, вона знайшла рішення. Не гарне рішення, зате цілком пристойне: двері до спальні батьків, які вже й так злетіли з петель, правитимуть за пандус.

Забравши двері й поклавши їх на кілька нижніх сходинок, Кіла заходилася впроваджувати свій план. Щосили штовхаючи, покотила перший ящик угору пандусом-дверима, дуже ненадійно вмостила його на сходах, квапливо пересунула двері на наступні кілька сходинок і повторювала цю процедуру, доки не дісталася рівної землі перед хатинкою. А тоді вчинила так само з наступним ящиком. Закінчила пересувати ящики вже залита потом. Усі м’язи здавались кволими. Спина, як і литки, аж волала на Кілу, а голова пульсувала болем. Кіла засумувала за бібліотечним підйомником.

Якщо подумати, то, може, легше було б розвантажити ящики й підняти сходами книжки в стосах. Ходити довелося б багато разів, але, можливо, тоді вціліли б двері. А також ії спина, литки й голова. Не дивно, що вона подумала про це аж тоді, як роботу було виконано й вона на додачу затягнула нагору свій мішок із провіантом і запасами.

Завалившись усередину, Кіла побачила, що Каз також не сидів без діла. Він вусиками замів усе, до чого міг дотягнутися. Всі гілочки, листя й інше сміття були складені в одному кутку, з крокв щезло павутиння, а пил... ну, здебільшого вкривав Каза.

— Тепер нам обом потрібна ванна, — заявила Кіла.

Він похнюпив листочки.

— Але воно було того варте, — швидко додала вона.

Вітальня ще не була чистою, але стала незмірно гарнішою. Кіла бачила малюнок деревини на підлозі, а також колір стільців — темний землисто-брунатний. На спинках стільців було вирізьблено жолуді й квіти, а їхні ткані сидіння були потерті, але ще цілі. Тахта, варто було зняти з неї запилюжену ковдру й купу листя та гілля, стала дуже схожою на місце, куди можна лягти, а не на гніздо для величезної миші.

— Ти досяг неймовірних успіхів.

Каз знову пожвавився.

Кіла перейшла до кухонної раковини. Та мала насос, що колись викачував воду з колодязя. Теоретично, насос мав працювати й досі. А якщо ні, згадала Кіла, то в лісі є річка, що впадає у водоспад біля села, а в човні лежить відро для вичерпування води. В разі потреби можна скористатися ним. Однак ідея тягати воду до самої хатинки щоразу, коли захочеться помитися чи уникнути смерті від зневоднення, все ж її не тішила. Визирнувши з вікна над раковиною, вона спробувала розгледіти ліс, але шибка виявилася затягнута лозами. Кіла не бачила нічого, крім зелені, пронизаної промінчиками сонячного світла.

— Працюватимеш на нас? — запитала вона насос. Той був чавунний і вигинався над латунним тазом. На вішаку збоку раковини висів старенький кухонний рушничок, а на стільниці не виднілося нічого, крім кількох глечиків і скляного графина. Кіла згадала, що в той графин мати колись ставила свіжі квіти.

Каз позаду неї запитав:

—Ти що, розмовляєш із неживим предметом? Це ж дивно.

— Хто сказав? Балакуча рослинка?

— Ой.

Набравшись духу, Кіла підняла й опустила ручку. Води не знайшлося. Ні цівочки, ні крапельки, жодного натяку на те, що ручка якось діє. Кіла підняла й опустила її ще раз. І ще.

Урешті почула якийсь далекий булькіт.

Закачала сильніше — насос аж зарипів від натуги. Ще п’ять підходів — із крана вирвалася порція буруватої води й плюснула в раковину. Здивована, Кіла відскочила.

— Отак, — мовив Каз до насоса, — ти зможеш!

Кіла закачала знову. Невдовзі вода потекла прозора й холодна. Кіла склала руки ківшиком і випила. Вода виявилася приємнішою та свіжішою на смак за будь-яку, що її вона куштувала в Аліссіумі.

Кіла знайшла один зі старих материних рушничків для посуду, які зосталися, сполоснула його, позбуваючись пилу, а тоді обмилася ним як могла. Коли холодна вода торкнулася шкіри, Кіла здригнулася, та все ж, заскреготівши зубами, змила весь бруд і піт. Коли закінчила, половина рушничка була чорна — як вона збагнула, від сажі з підпаленого міста.

Якусь мить Кіла тільки й могла, що дивитися на неї.

Доти вона не дозволяла собі по-справжньому думати про це — про втрату бібліотеки, домівки, життя. Втрату безлічі домівок і життів. І книжок... Вона знала, що має більше перейматися мешканцями Аліссіума, ніж книжками, та книги чарів були її сім’єю, бібліотека — домом, а робота — життям.

Очі запекло, а в горлі з’явився клубок.

Однак вона похитала головою. Їй ніколи впиватися горем. І тужити. Треба розібратися, що вона робитиме, як вони житимуть. Треба перетворити цей будинок на місце, де можна спокійно жита стільки, скільки знадобиться — і де можна зберігати дорогоцінні знання, що їх вони врятували. Але без бібліотеки, без ії сховища, порядку, спокою, історичної, культурної й політичної важливості... Навіщо це? Хто вона така, якщо всього цього не стало? Яке в неї майбутнє?

Каз заскочив у раковину.

— Ще водички, будь ласка.

Кіла накачала води на нього й допомогла йому змити іншим рушничком землю, бруд і сажу з кожного листочка. Коли Каз виліз, його земляна грудка вже наситилася. Він накрапав брудною водою на стільницю, звідки та стекла на дерев’яну підлогу.

— Що зробимо найперше? — поцікавився Каз. А тоді запитав: — З тобою все добре?

Кіла кивнула, не в змозі говорити, а тоді похитала головою. — Бібліотека...

Він поклав листочок їй на руку.

— Знаю.

— Все, заради чого ми працювали. У що вірили. Чим переймалися.

— З нами усе буде гаразд. Ми про це подбаємо. Кіло, не смій мені зараз ламатися. Ти — все, що в мене є.

Кіла втягнула повітря й привела себе до тями. В них немає нікого й нічого, крім одне одного, тож, як і казав Ларран, треба дбати одне про одного.

Але з чого почата?

— Треба облаштувата тут оселю для нас, — сказала вона.

* * *

Затягнувши ящики з книжками в задню спальню, Кіла оглянула будинок. Найперше треба було роздивитися, що в них є. Далі — зрозуміти, що їм знадобиться.

— Витягай усе, — скомандувала вона. — Проведемо облік.

Так вони чинили щоразу, коли до бібліотеки прибувала нова порція пожертвуваних книжок і рукописів. Спершу перебирали зібрання. Розкладали все, дивилися, що отримали, каталогізували, а далі діяли залежно від обставин.

Тож Кіла й Каз узялися до роботи. Разом перебрали весь будинок і витягнули на середину вітальні все, що лежало по шафках, комірчинах і шухлядах.

Кіла була приємно здивована тим, як багато речей залишилося. Батьки покинули купу старого калтрійського одягу. Узявши одну з острівних суконь, Кіла обтрусила її. В повітря здійнялася хмара пилу. Спідниця в сукні була пошита з блакитних і синіх клаптів — небесно-блакитних, сапфірово-синіх, синіх, як море, — скріплених сріблястою ниткою та облямованих срібною стрічкою, а за ліф правила м’яка біла блуза. Фасон аж ніяк не міський, але ідеальний для пікніка в саду чи прогулянки на березі. Кіла могла носити чимало покинутого материного одягу, трохи його полагодивши, а батьків—використати для... Вона точно не знала, для чого, та було приємно, що він знайшовся. Застосування йому вона знайде. В крайньому разі можна порізати матерію на ганчірки для прибирання. А може, навчитися стебнувати? В одній комірчині знайшлася побита міллю ковдра на додачу до старих стебнованих ковдр на тахті й на батьківському ліжку. Кожна мала свій візерунок: один складався з барв заходу сонця й був нашитий смугами, схожими на промені світла, а другий—брунатний і блідо-зелений, як весняний сад, із клаптиками у формі пелюсток, нашитими у вигляді абстрактних квіточок. «Ми залишили так багато красивих речей...» Кіла й гадки не мала. Була замала, щоб серйозно допомагати з пакуванням, хоч і пам’ятала, що намагалася. Занісши оберемок одягу на кухню, закинула його в раковину: хай відмокає у воді. Вона планувала повісити його на страхувальний канат із човна, щоб висушився на сонці. «Як буде чистий, стане ще красивіший».

У кухонній шафці знайшлися й інші скарби: кілька тарілок, мисок і чашок. На кожній мисці були намальовані полунички й малина, а на тарілках — помідори та спаржа. Чашки прикрашали ніжні зображення квітів. У одній шухляді Кіла знайшла непоганий ніж із руків’ям, вирізьбленим з оленячого рогу. В іншій відшукала трохи пом’яту, але ще придатну для використання каструлю, а також пательню й чайник. У одній скрині стояв стос дещо пожовтілого, але непоганого паперу— за звичайних обставин корисного для бібліотекаря, та тепер уже не аж такого важливого. Більше Кілу зацікавило відро позаду дверей. А в комірчині знайшлося справжнє диво: мітла з совочком, а також повний комплект садових інструментів (сапка, лопатка, обценьки й пара шкіряних садових рукавичок, у яких було всього кілька дірочок). Ще вона знайшла спіжарню, повну порожніх слоїків для консервації та пляшок, що в них колись зберігали фрукти, овочі й трави. Батьки не планували займатися в місті садівництвом чи консервацією, тож полишили весь свій реманент. Кіла ще й не починала досліджувати подвір’я, на якому колись ріс їхній сад: воно так заросло, що тамтешні огорожі поглинули лози. Але, можливо, його вдасться розчистити, посадити кілька овочів і подивитися, чи пережило їхню втечу щось їстівне...

Кіла почала відчувати слабеньку надію.

Це ж гарне місце.

Його ще можна полагодити.

«І нас теж».

Кіла як могла випрала ковдру й одяг, а тоді натягнула від рогу будинку до дерева канат: на розі будинку був старий гак від кошика для рослин, на якому виявилося зручно закріплювати мотузку для одягу. Кіла розвішала на канаті мокрий одяг і замилувалася ним: він уже мав набагато кращий вигляд. Блакитні, сині й зелені тони від прання стали яскравішими. Відтак вона запхала ковдру з тахти у відро з водою й залишила відмокати.

Разом із Казом прибралася на кухні. Вони вимели з шафок майже скам’янілий мишачий послід, помили тарілки, склянки й кухонне начиння, а також чистили санвузол, доки мідна ванна не засяяла, а стіни не повернули собі веселого білого кольору. На клумбі для трав перед будинком Кіла знайшла паростки лаванди, обгорнула їхні стеблини стрічкою й повісила їх над умивальником у ванній кімнаті. Коли ковдра з тахти стала чистою, Кіла випрала оберемок полинялих, але придатних для використання рушників.

Посередині дня вони зробили перерву, і Кіла з’їла частину персиків і горіхів пекан, привезених із бібліотеки — принаймні їй стало розуму сховати їх у човні, хоча вона й пошкодувала, що не спакувала більше, — тимчасом як Каз пустив коріння на осонні, там, де мостини були поламані досить сильно, щоб під ними відкрилася земля. Закінчивши, Кіла прикрутила кришку назад на слоїк із персиками й поставила його в шафку. Тоді відступила на крок і дозволила собі подумати про єдине, чого вони ще не знайшли, — їжу.

Вона мала обмежений запас із міста — такого стане на кілька днів, якщо розтягувати. Дуже скоро знадобиться ще. їй ще ніколи не доводилося перейматися можливим голодом. Усі трапези їй готували на бібліотечній кухні, доставляли жолобами, і Кіла лише починала розуміти, що наявні тут харчі — це все, що вона має.

Це... бентежило. Аж на хвильку уявилося, як вона стоїть на найвищому щаблі бібліотечної драбини з відчепленим страхувальним канатом.

Так, можна відновити сад, та для цього знадобиться час. А ще насіння. І, може, хоч трохи відомостей про садівництво? Вона ще ніколи нічого не саджала. Те саме стосується океану. Вона знає, що в бухті є риба й краби, та не вміє ні рибалити, ні... крабити? Це ж так називається? Вона навіть дієслово для цього підібрати не може, а займатися цим — і поготів. Що ж до диких ягід, то так, можна позбирати все, що знайдеться, а також горіхи та гриби, тільки звідки їй знати, що їстівне, а що — ні? Якщо вона ненароком отруїться...

Знадобляться ліки. На випадок травми. На випадок хвороби.

А ще знадобиться мило, щоб залишатися чистою. Паста для здоров’я зубів.

Але передусім потрібна їжа. Фрукти, овочі, хліб, молоко, сир, м’ясо. «Принаймні достатньо, щоб протриматися, доки ми не зможемо забезпечувати себе», — подумала Кіла. Коли вона розбереться з садівництвом, рибальством і основами гігієни та медицини, потреба в запасах іззовні відпаде. Слабенький внутрішній голосок шепнув, що це буде не так просто, та Кіла рішучо його відштовхнула. «Мені наразі просто треба достатньо, щоб вижити».

Один похід у село.

Бона купить на свої гроші все найнеобхідніше, а тоді вони засядуть тут і нікого не турбуватимуть, і ні в кого не буде причин турбувати їх.

Дивлячись на те, що вони мали й чого не мали, Кіла не розуміла, як цього можна уникнути. Було, безглуздо вважати, що вона може почати нове життя тут лише завдяки тому, що вони знайшли та привезли. До того ж фантазія про непомітне життя вже зруйнувалася, коли їхній сусід застукав її під час сну.

Ні, це незаперечно.

їй доведеться розмовляти з людьми.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Кіла відклала похід у село до заходу сонця. А тоді, звісно, вже стало відверто запізно кудись іти, та й вона була надто виснажена виконаною за день роботою. З’ївши пів слоїка персиків і кілька жменьок горіхів, вона повалилася на тахту й поспала так міцно, як ніколи не спала в бібліотеці. Навіть не чула сови надворі.

А на світанку прокинулася, коли щось залоскотало їй щоку. — Не кричи,—промовив на вухо Каз, — але він повернувся. Кіла швидко розплющила очі та здригнулася. Треба було взяти ще одну ковдру. Вона надто звикла до бібліотеки, де завжди було однаково тепло. Вже й забула, що вранці на Калтрі навіть улітку прохолодніше.

— Що?

— Хто, — виправив Каз. — Він.

Він... Стоп, це про їхнього сусіда? Ааррана? Чому він повернувся? їй здавалося, що ії крик уже достатньо натякав на нелюбов до раптових візитерів, особливо тих, які приходять, коли вона спить. Невже він не може просто дати їм спокій?

Сівши, Кіла визирнула з вікна. Воно досі було вкрите брудом. Доведеться вимити», — подумала вона, хоч і знала, що в них інші пріоритети, як-от їжа. Її живіт схвально забурчав. Крізь патьоки бруду вона побачила, як їхній високий і кремезний сусід крокує геть, до шляху, що його проклав собі косою. Схоже, прийшов, побачив, що вони не прокинулись, а тоді пішов.

— Ну, хоч не зайшов без дозволу цього разу, — сказала Кіла.

А чому він приходив? Невже не можна, щоб він просто залишався в своєму домі, а вона — в своєму? їй що, треба поставити паркан чи виставити велику табличку «Вхід заборонено, без дозволу не входити»? Вона зачекала, доки Ларран не зник із поля зору, а тоді вибралася з ліжка й пошльопала до дверей.

На ганку, перед майже зламаними дверима, стояв кошик із кількома глазурованими булочками з цинамоном і родзинками, а також трьома курячими яйцями та шматком сиру.

— Що ж, це мило, — промовила Кіла.

Гаразд. Він милий, товариський сусід, який не розуміє, що таке межі між угіддями.

Вона підхопила кошик, забігла назад у будинок і зачинила за собою двері. Сівши на нещодавно почищений стілець, вгризлася в одну з булочок. У роті вибухнув цукрово-солодкий смак, і Кіла зітхнула, ще не проковтнувши хліба. Заплющивши очі, смакувала кожен шматочок. Булочка виявилася пухка, солодка й бездоганна. Це він приготував? Як? Вона додала до списку корисних навичок, якими не володіла (той продовжував зростати), пекарську справу.

Кіла радо взяла шматок сиру та вгризлася в нього. Рот наповнився різким смаком, що нагадував деревину, а запхавши до рота ще, вона трохи хитнулася. В місії сир зазвичай був м’який і прісний, призначений для намазування чи розтоплення, і залишався приміткою до основної страви, але це... Цей вимагав, щоб його пожирали.

Розправившись із половиною шматка, Кіла виявила в кошику записку.

«Вітання вдома», — писалося там.

Кіла відчула, як стиснувся шлунок.

Вдома.

Це — дім?

Кіла поклала записку й витріщилася на слова. їй було несила назвати всі емоції, що їх збурила ця простенька записка з двох слів. Надія? Жах? Сум? «Принаймні я вже не голодна».

Вона задумливо поглянула на яйця. Якщо вдасться розпалити вогонь у дров’яній печі, то можна буде приготувати їх і поживитися білком. Із білком легше буде мати справу з селом.

А як складно розпалити вогонь?

Революціонери з цим проблем не мали.

Згадавши запах диму в бібліотеці, Кіла сіла навпочіпки перед пічкою й дуже довго нічого не робила, а тоді стрепенулася і зняла з маленького гачка біля каміна кресало.

— Гм, ти розумієш, що робиш? — запитав Каз.

— Теоретично.

— Не певен, що це мене влаштовує.

Кіла теж не була в цьому певна.

— Хочеш сам запалити?

— Однозначно ні.

Вогонь буде потрібен для готування їжі, а ще рано чи пізно знадобиться їм, щоб обігрівати будинок. Зими так далеко на північ могли бути вкрай холодними. Кіла згадала красу снігу, та водночас згадала й те, як холод просочується в горло й позбавляє чутливості кінчики пальців.

Якось вона ледь не втратила палець на нозі через обмороження. Зручно влаштувавшись у бібліотеці, Кіла тривалий час не мусила думати про той день, але тепер згадала, як батько хукав їй на пальці ніг, аби зігріти їх, і кутав її в кілька светрів. Мати вилаяла ії за те, що так довго була надворі, а тоді дала їй книжку для читання, доки вони не постановили, що донька достатньо одужала, щоб знову бавитися надворі. Батьки казали, що пальці, обморожені раніше, більш схильні до обмороження. Треба бути обережною.

Кіла стрепенулася, звільняючись від спогаду. Зимою навіть не пахло, та все ж... їй здавалося, що цю навичку вона може опанувати з легкістю. Дрова всередині вже є, а ще — вдосталь засохлого листя, що може правити за розпал. Напевно, його занесло через димар.

— Тримайся подалі, — застерегла Кіла, і Каз відступив у дальній кінець кімнати.

Вона чиркнула кресалом.

На щастя, від першого ж удару підскочила іскра.

«Легко, — подумала Кіла. — Я це можу».

Вона запалила розпал, а тоді зачинила дверцята пічки. Відступивши, вдоволено послухала, як вогонь усередині шириться й потріскує. Потримала долоню над конфорками. Ті ще не були гарячими, та невдовзі стануть.

Наморщивши носа, Кіла постаралася не зважати на запах горілого пилу. їй спало на думку, що перш ніж розпалювати вогонь, треба було вичистити пічку зсередини. Просто здавалося, що якщо там уже є дрова... Пил, ну, згорить. Просто треба перечекати.

Вона знову повернулася до шафок, щоб пошукати пательню, яку вони знайшли вчора. Поставивши на пічку, залишила ії там — хай нагрівається. Поки чекала, накачала води, щоб умитись, і вдягнулася в один із комплектів одягу, привезених із міста. То був бежевий костюм, схожий на туніку, з м’якими штанями, ідеальний для сновигання бібліотекою. Опустивши погляд на себе, Кіла не відчула певності, що в ньому можна вийти на люди. Чи що він привабливий. А втім, кого вона намагається вразити? Вже точно не свого сусіда. Вона сподівалася, що більше його не побачить. Дарма що цинамонова булочка виявилася смачною.

— Кіло! — озвався Каз.

— Га-а?

— Дим.

— Це пил згоряє, — відповіла Кіла.

Однак у кімнаті й справді було щось схоже на імлу. Доволі густу імлу. З пічки виринав дим. Вдихнувши його, Кіла закашлялася й умить повернулася до каналів, де над нею палала бібліотека, а тіла у воді...

Вона відкинула спогад і побігла до раковини. Качаючи воду, наповнила слоїк.

Каз кинувся до дверей будинку й відчинив їх вусиками. Дим викотився надвір, але Кіла тільки й змогла, що подумати: «Врятувати книжки! Треба врятувати книжки!».

Вона стала на коліна перед пічкою й сягнула до дверцят, щоб відчинити...

А коли долоні торкнувся жар, зупинилася за дюйм від ручки. Ошаліло пошукавши, виявила кухонний рушник і ним смикнула за двері пічки.

Кілі в обличчя вивалився дим, і вона відсахнулася з кашлем. Змусила себе нахилитися вперед і хлюпнула на вогонь водою. Той зашкварчав, і знову здійнявся дим.

Кіла гайнула назад до раковини по нову порцію води.

І так слоїк за слоїком.

Урешті всі жаринки згасли.

Кіла вивалилася з будинку. Вперши руки в коліна, спробувала подихати свіжим повітрям на повні груди. їй вчувалися крики в місті, і вона уявила, як книжки кричать. «Це минуле, — сказала собі. — Не теперішнє. З тобою все гаразд. Це скінчилося».

Хіба не так? Чи вона почуватиметься так щоразу, коли занюхає дим?

Каз поряд із нею трусився так сильно, що аж листя шурхотіло.

— Цей запах... Я не можу...

Вона поклала руку на один із Казових вусиків, а він обхопив листочком її зап’ясток. Так воші довго тримались одне з одного, доки її легені не наповнилися свіжим повітрям.

— Ми не можемо допустити цього знову, — палко вимовив Каз.

Кіла не знала достоту, про пічку він говорить чи про місто.

— Зараз усе вивітриться, якщо залишити двері й вікна відчиненими.

— Може, надалі їстимемо лише холодне? — припустив Каз.

— Доки я не допетраю, як збирати врожай, рибалити, полювати чи щось таке, доведеться ходити по їжу в село — хоч гарячу, хоч холодну. — Повна хата диму неначе натякала, що йти треба зараз, поки в намаганні стати самодостатньою Кіла не напартачила знову.

Каз настовбурчив листя.

— Ти залишиш мене тут?

— Лише бо думала, що ти не захочеш піти зі мною. А ти хочеш? — ясна річ, вона не хотіла йти сама, та чи мудро було брати з собою його? Кіла не знала, якими будуть мешканці села, зокрема як реагуватимуть на балакучу рослинку-павука. Каз був... украй незвичайний. Результат експерименту безрозсудної бібліотекарки з неповними чарами, на які вона не мала дозволу. Бібліотекарку спіймали й покарали — на думку Кіли, суворо. З прагненням зробити з неї наочний приклад, імператор наказав одному зі своїх чаклунів зробити її дерев’яною. Її виставили поміж інших статуй у славетній північній читальній залі бібліотеки. Опісля Каз самотньо бродив сховищем, доки не знайшов Кілу.

Вона досі не знала, чому Каз обрав ії, та він оголосив себе ії новим асистентом і замінив хлопця з постійно зачуханими руками, який без упину під’їдав медові ласощі поряд із книжками. Та й по всьому.

— В селі є кози? — запитав Каз.

— Не знаю.

— Кролики? — він здригнувся. — Інші травоїдні?

— Можливо...

— Тоді є ідея: може, залишиш мене тут?

Кіла всміхнулася.

— Гарна ідея. — А тоді ії усмішка померкла. — Бережи себе, Казе.

— Швидкого повернення, — сказав він. Вона дуже сподівалася на це.

* * *

Взявши знайдений мішок (злегка потертий, але з чарівним ґудзичком у формі жолудя), Кіла попрямувала стежкою, яку ії новий сусід Ларран прорубав у зелені. День був ідеальний: із-поміж дерев визирало блакитне небо, щебетали одне одному птахи, з моря віяв вітерець, який ніс із собою свіжий запах солоного повітря. В стінах бібліотеки Кіла забула, яким дивом може бути літній вітерець. Вона обожнювала, як він пестив їй щоки, й те, як їй наповнювали вуста, ніс і горло запахи землі, дерев і моря. Пройшовши чверть милі, вона встигла переконати себе, що це — чудова ідея, все буде гаразд і хвилюватися марно.

Але тут стежка крізь ліс закінчилась, і її шлях вивів до кручі, а тоді Кілу поглинули всі до одної тривоги, схожі на хвилі на камінні ген унизу.

Попереду неї був обшир океану, широкий, синій, прекрасний і настрашливий. Унизу, біля підніжжя круч, стояло село. Таке ж настрашливе — щоправда, по-своєму, по-живописному. Поряд із селом падав водоспад, а від сили падіння крутилося водяне колесо млина. Ловлячи сонячне світло, бризки води скидалися на каскад діамантів. Кіла моментально згадала себе шестирічну, на цих кручах, поряд із батьком. Він узяв її за руку й допоміг спуститися побитими вітром сходами...

А, так, мали бути якісь сходи. Тепер вона згадала. Пошукавши, знайшла їх за рядом трояндових кущів, а за підніжжям сходів угледіла на кам’янистому пляжі будинок, який, очевидно належав Ларранові. Замислилася, чи не була з ним несправедлива. Не він винен, що їй подобається бути на самоті. Можливо, тепер, коли він привітав ії, трохи відчепиться від неї.

Зовсім поряд із берегом проплив човен із білим вітрилом, і вона побачила на носі корабля чоловічий силует. Ларран?

Можливо. Довкола нього, у воді, були русалконі. Конериби шкрябали хвилі, коли чоловік здіймав руку в повітрі, даючи якийсь сигнал.

Русалконі табуном почвалали на більшу глибину.

Прикривши очі рукою від сонця, Кіла провела їх поглядом. Тим часом вони попливли далі, до місцевих рибалок у човнах. Рибалки зустріли їх радісними криками й вигуками, що розносилися над водою. Кілині батьки не хотіли такого життя ні собі, ні їй, але стоячи на обрамленій трояндами кручі й дивлячись на Іскристий океан, вона замислилася, що в ньому такого поганого.

Набравшись відваги, Кіла почала обережно спускатися дерев’яними сходами. Вітер кидав синє волосся їй в обличчя, а потім здіймав його в повітря, та вона не наважувалася відпустити поруччя, щоб заправити пасма за вуха чи сплести з них косу, як зробила б це у бібліотеці. Просто дозволила волоссю розвіватися некеровано й вільно.

На середині шляху донизу, поки вітер смикав за волосся, вона відчула, що розклеїлася, наче книжка, сторінки якої розсипалися по підлозі. Не могла позбутися відчуття, що, відпустивши поруччя, злетить у повітря, наче пташка... «І це просто смішно», — твердо сказала собі.

Сходи закручувалися, повторюючи вигин кручі, та під Кі-линими ногами не зламалася жодна сходинка, а коли вона спустилася, серце не гупало аж так сильно й вона могла дихати нормально. Позирнувши вгору, замислилась, як піднятися назад, не запанікувавши й не уявляючи, як вона злітає. Нагадала собі, що в бібліотеці постійно видиралася драбинами для стелажів і благенькими гвинтовими сходами, не змигнувши й оком. «Але між полицями вітер не гуляв», — подумала.

Пригладивши волосся, Кіла спробувала приборкати блудні пасма, та вони так і трималися неслухняним синім ореолом. У бібліотеці, освітленій лампами, її волосся зазвичай мало пристойно спокійний відтінок синього, схожий на нічне небо, але тут, на сонці, стало буйно-сапфіровим.

Махнувши на це рукою, Кіла пішла до села. Накладати те, що лежало перед нею, на спогади було дивно. Де в чому мало що змінилося: нікуди не поділися млин, школа, барвисті будиночки на брукованих вулицях. Але якщо пам’ять була розмита, то деталі того, що лежало перед нею, виділялися чітко.

Яскрава фарба лущилася зі стін, а дахи були латані знов і знов. У кількох будиночках вікна забили дошками, а дещо вказувало на так і не усунені наслідки бур: обвалені ганки, бруківка, що стирчала навсібіч, зламані дерева, які слід було би прибрати. Лише товсті протибуряні заслінки на дверях і вікнах здавалися новими, та чимало з них були грубі й непофарбовані. Кіла насупилася. Вона завжди вважала Калтрі заможним селом, дарма що крихітним. Але всюди виднілись ознаки того, що село спіткали важкі часи. Діти, які бавилися на вулиці, здавалися худими. Поки вони бігли босоніж повз Кілу, палкою котячи обруч по бруківці, одяг на них теліпався, наче прапори.

Поглянувши вгору, Кіла побачила крилатих котів на дахах; ті ніжилися на сонечку, але також неначе схудли й посуворішали. Один пильно дивився на неї, вилизуючи хутро. Його зелено-жовте пір’я здавалося потріпаним, наче він пролетів крізь бурю. Може, й пролетів. Але чому? їй ці коти пам’яталися завше тлустенькими й пещеними.

Її провів поглядом старигань, що сидів на своєму ґанку. Кіла спробувала йому всміхнутись, але почувалася такою збуреною, що не знала достоту, який вигляд має ії обличчя. Понадіялася, що в неї не вийшла гримаса.

Старигань у відповідь буркнув, не те щоб привітно, але й не те щоб непривітно.

Кіла пам’ятала дорогу до бакалії: дві вулиці, а тоді звернути праворуч біля фонтана. Той уже пересох. їй згадалось, як сильно колись вона любила статую русалки посередині фонтана. Дитиною їй здавалося, що усміхнена русалка запрошує її в серце села. Однак тепер у русалки відвалилась одна рука, а на гавань вона дивилася з виразом обличчя, який здавався Кілі радше сумовитим, аніж привітним.

Позираючи на фонтан, вона почула тихі звуки арфи. Хтось десь грав складну мелодію, таку ж чисту, як колись вода у фонтані.

Пішовши на звуки арфи, Кіла проминула сухий фонтан. Вона очікувала побачити просто за рогом бакалію, та замість крамниці, яку пам’ятала, — з прив’ялим салатом і пересоленим сочевичним хлібом — знайшла пекарню. Якщо точніше, то занюхала.

На відміну від решти села, яке стало жалюгідною тінню того, чим мало бути, пекарня була розкішна. З відчинених дверей і вікон виринали пахощі свіжого хліба, меду, цинамону, і острів’яни...

Там були всі.

Принаймні всі, хто не працював ані в морі, ані на своїй фермі чи в саду. Здебільшого то, схоже, були старші острів’я-ни, які давно відійшли від справ, зі слідами вітру, сонця й часу на обличчях. А якщо чесно, цих людей було менше дюжини, проте здавалося, ніби то були всі. Вшестеро більше людей, ніж вона хотіла побачити.

«Можна повернутися згодом...»

«Ні. Ти вже тут. Купи те, що треба, а тоді можна й піти».

Глибоко вдихнувши, Кіла наблизилася до пекарні. На бруківці надворі, перед відчиненими дверима й широким вікном із прилавком скупчилися столики з різними стільцями. Жінка з глибокими, як провалля, зморшками та шпакуватим волоссям тримала на колінах невелику арфу. Як і один із бібліотекарів, що працювали на п’ятому поверсі, мала дві пари рук. Дуже корисно для розставляння книжок по полицях і, вочевидь, не менш корисно для грання на арфі зі схрещеними струнами. Жінка щипала два набори струн, одночасно граючи мелодію й гармонію старої моряцької пісні, яку Кіла туманно впізнавала.

Низхідні ноти гармонії були хвилями, що билися об пісок, а мелодія співала про любов моряка до моря.

Поряд із жінкою сиділа немолода кентавриця, вмостивши кінський зад на широкій лаві. Вона була вдягнена в простору червону сукню й червоний крислатий капелюх у тон. Крізь прогалини в сукні було видно, як кінське тіло плавно зливається з людським торсом, а чорне кінське волосся пасує до такої ж темної шкіри. На жіночій голові викрашалося чорне волосся, що, звузившись у вертикальну смужку, тягнулося вздовж хребта, достоту як грива на кінській шиї. Кентавриця пила чай з неоковирного кухля, дмухаючи на нього, перш ніж трохи ковтнути. Угледівши Кілу, вона поставила напій і відверто витріщилася. Штурхнула супутницю, і та припинила грати на арфі й теж витріщилася.

Кіла витріщилася й собі.

Багаторукої арфістки вона досі не бачила, зате жіночка-кентавриця видавалася знайомою. Кіла не могла сказати, звідки її знає. Всі її спогади про Калтрі передусім стосувалися батьків. «Однак я мала знати й інших мешканців села. Може, її?»

За столиками сиділи ще кілька чоловіків і жінок, здебільшого рибалки й фермери, які відійшли від справ. Вони снідали й балакали про погоду, чай, сусід ів і море. На землі немолодий лисий чолов’яга зі срібною лускою замість шкіри грав у гру з чорними й білими камінцями проти хлопчини, в якого з волосся стирчали крихітні козлячі ріжки.

Коли Кіла наблизилася до пекарні, всі вони зупинилися й витріщилися. Без арфи найгучнішими звуками стали крики мартинів, бомкання дзвонів на буйках у бухті й шепіт незнайомців, які не припиняли витріщатися на Кілу.

«Жахлива була ідея». Треба було прийти в інший час. Або взагалі не приходити. Або ж ретельніше шукати бакалію. Кіла замислилася, що сталося з чоловіком і жінкою, які керували місцевою бакалійною крамницею. Вони запам’яталися їй не найкращими людьми, але таки продавали найнеобхідніше. Перенесли крамницю деінде? «Треба ії пошукати». Але вона прикипіла до місця через чудовий запах. Достоту як від смачної цинамонової булочки, яку залишив для неї Ларран.

— Я... ем... шукаю продуктів? — Кілин голос став аж занадто тремким і високим, а наприкінці — ще вищим, наче вона просила дозволу.

З пекарні вибігла жінка. На талії мала пов’язаний фартух, а на щоці виднілася борошняна пляма. Її тіло, як і в хлопчика, що бавився на землі, було вкрито м’яким світло-брунатним хутром, а з волосся стирчали елегантні роги — щоправда, швидше оленячі, ніж козлячі. Пекарка махнула на інших клієнтів рушничком для посуду.

— Чуєте, годі витрішки продавати — їй через вас ніяково. Хіба не бачите, що вона от-от утече? Де ваші манери? Що, нових клієнтів не бачили?

— Нє, — сказав хлопчик із козлячими ріжками. Син? Небіж? Не родич?

Пекарка широко всміхнулася Кілі.

— Вітаємо в Калтрі та в найкращій...

— І єдиній,—докинула арфістка. Притримуючи арфу на коліні рукою, однією з решти трьох рук вона піднесла чайну чашку, а кентавриця цокнула чашкою об кухлик. Вони зареготали, наче давні подружки із сотнею жартів, зрозумілих лише їм самим.

Пекарка зігнорувала обох.

— .. .пекарні на цілому острові.

Широко розкинувши руки, промовила:

— Я ії власниця й головна пекарка, Брін. Перша цинамонова булочка коштом закладуі

— Я з’їла одну на сніданок, — зізналася Кіла. — Найсмачніше, що я коли-небудь куштувала.

Брін ясно всміхнулась їй.

— Ах, вона вже мені подобається. Відразу хочу познайомитися з усяким, кому смакують цукор і цинамон.

Кентавриця, змахнувши чаєм, вигукнула:

— О-о, я ії знаю!

— Ти вважаєш, що усіх знаєш, — відповіла ії багаторука подруга.

— Це ж маленька дівчинка з пагорба, та, що весь час устромляла носа в книжку. Доця Бінни Оробідан! — вона радісно гукнула, наче здобула якийсь приз, упізнавши Кілу. І звернулася до Кіли: — Ти викапана мати.

Почувши материне ім’я, Кіла здригнулася. Вона знала, що цього слід було очікувати: на Калтрі неодмінно мали знайтися ті, хто ії пам’ятав, і вона була в курсі, що таки схожа на матір — має ту саму небесно-блакитну шкіру й сапфірово-синє волосся. А ще — той самий розріз очей. Ніс татів — принаймні так казали люди. Та все ж ії неначе блискавкою в серце вдарило.

— Ви знали мою матір?

— Війна та ії чоловік-мрійник поїхали на південь. До міста, — кентавриця плеснула рукою так, наче то була відверта дурість. — А що з ними сталося? Вони теж тут?

— На жаль, ні, — відповіла Кіла. — Вони померли.

— Ох, як шкода. Моє співчуття.

Озвалася ще одна з острів’ян:

— Чого вернулася?

На відміну від кентавриці, вона говорила непривітно, а дивилася так сердито, що очі аж ховалися у зморшках.

Вдихнувши й видихнувши, Кіла повторила ту саму репліку, що так добре подіяла на Ларрана:

— Місто набридло.

Кілька присутніх кивнули, особливо кентавриця.

Одначе старигань на землі, який грав у гру, пирхнув.

— Нам тут міських не треба. Запам’ятайте мої слова: вона просто принесе біду.

Чотирирука жінка ляснула його по маківці серветкою.

— Ой.

— Чи ти не чув, що сказала їді? Вона не міська.

Кентавриця, їді, голосно промовила:

— Вона Біннина доця. Тільки погляньте на неї.

Всі знову витріщились, і Кілі ледве стало відваги залишитися на місці, а не розвернутися й помчати назад до сходів і зарослої хатинки, що була знайома й водночас незнайома — а також, нагадала вона собі, ще задимлена, бо Кіла нездатна розпалити вогонь досить добре, щоб нагодувати себе.

— Я просто хочу придбати деякі запаси, а тоді подамся собі.

— Подасися? Ти не залишишся? — спитала Брін. Вона була явно розчарована. — Але ж ти щойно прибула — навіть рибної булочки не скуштувала. Рецепт мій власний. Секрет у тому, щоб карамелізувати цибулю й не скупитися на часник.

Кіла хотіла сказати не це. Під «подамся собі» вона мала на увазі повернення до хатинки, де зможе сховатися від усіх цих витрішкуватих, надміру зацікавлених очей.

— Я зупинилася в будинку. Будинку своєї родини. Просто хотіла сказати, що не залишуся тут, у селищі, на цьому місці.

— Ти повернулася додому, — самовдоволено сказала їді. — Всі завжди повертаються.

— Її батьки не повернулися, — зауважив сердитий чолов’яга.

За це арфістка знову його ляснула. Однак ще кілька присутніх закивали разом із ним, наче цього й очікували від усіх, хто покидає Калтрі. Кілі закортіло виправдати батьків та їхній вибір. Вони просто хотіли кращого життя для своєї сім’ї. Що в цьому аж такого поганого?

Брін вийшла вперед і замахала руками на присутніх, наче захотіла розігнати курей перед собою.

— Досить уже з вас — зараз її відлякнете, — підійшовши до Кіли, привітна пекарка взяла ії попід руку. Від цього Кілі ще більше захотілося втекти. — Ходи зі мною, і я добуду тобі все, що треба.

Завівши ії всередину, Брін показала на присипаний борошном табурет і наполягла, щоб Кіла влаштувалась як удома. Кіла незграбно всілася й пошкодувала, що не мала кращого варіанту, ніж прийти в селище. Поки Брін метушилася за прилавком, заставленим булочками, хлібцями й буханцями, Кіла визирнула з відчинених дверей і замислилася, чи не пліткують усі клієнти про неї. «Ймовірно». Знову заграла арфа, проте Кіла чула за нею тихі голоси.

— Вони не хочуть образити, — мовила Брін. — Не зважай на них.

Як вона може не зважати? Однак Кіла сказала:

— То пусте.

— Гм-м, якщо волієш образитися, це теж нормально. Ми, калтрійці, можемо бути всякими: допитливими, настирливими, самовпевненими — і це я тільки про себе. То що тобі треба?

«Усе», — хотіла сказати вона.

їй треба було повернути собі бібліотеку. Були потрібні батьки, хоча минуло вже стільки років. Було потрібно знову відчути себе в безпеці. А ще потрібно знову знайти призначення, їй було потрібно бути потрібною — і бажаною.

Але з вуст злетіло інше:

— їжа. Насіння. І ще, може, курочка...

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Брін витиснула глазурі на цинамонову булочку та вручила ії Кілі.

— Я не можу собі дозволити...

— Подарунок-вітання, — сказала Брін. Кіла згадала кошик від Ааррана з такими самими булочками, а також — те саме слово в його записці. Якщо цинамонові булочки — це традиційний спосіб привітатися на Калтрі, то він їй подобається. — Або, якщо волієш, подарунок на удачу з новим початком.

«Новий початок». Шматочок цинамонової булочки в горлі затверднув, став наче цементний, і Кіла важко ковтнула. «То он воно що таке?» Раптом у неї наче закрутилася голова, і вона пораділа, що вже сидить. Кілі подобалось її життя, вона не планувала його облишити. «Як мені почати заново?»

Пекарка змахнула борошно з пухнастої щоки, а тоді сіла на табурет і собі.

— Скажи-но, якщо ти не проти, — заговорила Брін, — навіщо зриватися з місця й так усе міняти? Ще й приїхати з самого Аліссіума — він такий величний і розкішний, як про нього кажуть? Я там і не була ніколи — сама родом із південних островів, поїхала з дому, коли одна сімейна драма стала завеликою, подалася просто на Калтрі й не озиралася назад.

Пекарка торохтіла так швидко, що ії слова мчали одне по одному, наче струмок по камінню, а закінчивши, вона красномовно й навіть завзято зачекала на Кілину відповідь.

Кіла не рад іла, коли опинялася в центрі уваги, тож зіщулилася на табуреті. Вона таки була проти того, щоб відповідати Брін, і гадки не мала, як це зробити. Навряд чи звістка про революцію дійшла так далеко на північ, тож доведеться пояснювати все. Вона знала, що з того вийде: купа напружених запитань про її втечу. А цей досвід їй переживати не хотілося. І якщо вважати, що їй вдасться видушити з себе оповідь, вона тоді визнає, що була бібліотекаркою. Що як місцеві здогадаються, що вона забрала книжки? Що як вони здогадаються, що вона не мала дозволу їх забирати? Що як вони подумають, ніби вона їх украла? Що як вони зв’яжуться з імператорським слідчим? Від думки про них Кілу пробрав холод. Імператорських слідчих викликали щоразу, коли виникали підозри в неналежному застосуванні магії, і ці слідчі мали практично необмежені повноваження карати порушників. Що як ії заарештують, а книжки конфіскують? Або ще гірше — знищать? Незаконне володіння книгами чарів—злочин із дуже-дуже серйозними наслідками. Якщо її заарештують, що станеться з Казом?

Брін співчутливо запитала:

— Це через кохану людину?

— Ні! — Кіла зрозуміла, що відповіла занадто палко, й відчула, як зашарілася. — Ну, тобто нікого такого не було. Нікого такого немає. Просто... настав час піти.

Брін глибокодумно кивнула.

— А, ти не любиш говорити про себе — розумію й більше запитань не ставитиму.

М’язи в Кілиних плечах розтиснулися, принаймні трішки.

— Любиш говорити про інших?—запитала Брін. —Я знаю практично все про кого завгодно. Можу розповісти всі їхні секрети, щоб вибачитися за спроби залізти в твої.

Кіла мимоволі засміялася.

— Ні, дякую. Мені не треба їх знати.

— Гм-м... Тоді гаразд. Гадаю, я знаю, що тобі треба.

«Дуже в цьому сумніваюся».

— Тобі потрібна ситна випічка.

«Ну, можливо...» У Кіли забурчав живіт, і вона відчула, як зашарілася. Вмить доїла цинамонову булочку.

Брін заметушилася за прилавком.

— Починати заново — діло непросте. Тобі треба паливо. Білок. Сіль. Поживний жир, — мугикаючи собі під носа, вона витягнула ще одну випічку, вмостила її на тарілці й посипала морською сіллю.

Поки Брін працювала, Кіла помітила, що ії асортимент випічки явно відрізняється від доступного в місті. В Аліссіумі принаймні половина була б випечена з варенням і щедро зацукрованими фруктами: тарти з вишнями, малинові «равлики», загорнуті пиріжки з яблуками. Але в пекарні Брін нічого такого не було.

Купа цукру, цинамону й ще чогось, що вона готувала для Кіли. Але яскраві фрукти не впадали в око ніде. Кіла замислилася чому. Варення було просто невід’ємною частиною кожної пекарні, яку вона відвідувала.

— Це мій власний рецепт, — пояснила Брін, подаючи випічку Кілі. — Ну ж бо, скуштуй — я пригощаю.

— Ви недовго будете при справах, якщо й далі пропонуватимете їжу безкоштовно.

— Ти мене засмутиш, якщо відмовишся, — Брін трохи помовчала. — Хіба що, може, не хочеш — або в тебе алергія на морепродукти чи ти не налаштована їсти ще, — а якщо так, то я вже точно не хотіла б...

Кіла вгризлася у випічку й здивувалася, коли язик раптово защипало від солі, носові пазухи наповнив часник, а чудова солодкість...

— Що це таке? — запитала вона, жуючи.

— Риба, якої колись багато водилося довкола Калтрі, — срібляста скороплавка. Я шукала способу підкреслити смак. Подобається?

Кіла вже куштувала скороплавку, і та ніколи не мала такого смаку. Риба як така зливалася з маслом у випічці, а варто було їй проковтнути... вона неначе вдихнула ясну яскравість самого моря.

— Неймовірно.

Брін, скромно знизавши плечима, відповіла:

— Інгредієнти й рецепт. Так може всякий.

— Але ви вирішили це зробити, — Кіла надкусила ще. Виявилося так само смачно, як першого разу.

— Рада, що тобі подобається, — сказала Брін. — У нас так рідко бувають новачки, що я забула, як заводити нових подруг, а не відлякувати їх. Я цілу вічність знаю всіх на Калтрі. Знаю про них усе — тобто таки все: хто хропе, хто їсть із роззявленим ротом, у кого ноги пахнуть... але сподівалася... тобто вірю, що годяща випічка може компенсувати безліч огріхів у спілкуванні.

Нова подруга. Ці слова були такою несподіванкою, що Кіла мало не впустила рибну випічку. А це була б трагедія. «Я не шукаю подруги. У мене є Каз. І книжки».

Якась зрадлива часточка її «я» шепнула: «Але хотіла б ії мати».

— Я хочу знати про Калтрі одне, — несподівано для самої себе промовила Кіла. — Що тут змінилося? Не пам’ятаю, щоб він був таким... — вона пошукала слова, яке не було б образливим.

— Безнадійним? — підказала Брін.

Не те слово, яке обрала б Кіла, але цілком підхоже. Вона кивнула.

Брін зітхнула.

— Інтриги в столиці.

Кілі якось защипало маківку.

— Овва.

— Колись імператор посилав своїх чаклунів у регулярні об’їзди, щоб піклуватися про зовнішні острови, і вони накладали чари, які врівноважували всю ту дурню, яку робили в столиці, псуючи погоду, але потім чаклуни перестали приїздити. Риба почала ставати рідкістю, а русалконі... ти ще помітиш, що наш місцевий табун зменшився, а через це риболовля стала навіть гіршою. Погодні умови в нас геть змінилися через цю маячню з міською магією, а без чаклуна, здатного це коригувати, наші ферми не дають того, що давали колись, — зупинивши на мить тираду, щоб таки перевести подих, Брін кивнула на полиці з випічкою, і Кіла вперше помітила, що там не лише бракує варення: вони заповнені всього наполовину. Вона припустила б, що другу половину вже розкупили, але це могло бути й не так. — Ми не те щоб пухнемо з голоду, та всі побоюються: що як чаклуни на півдні вирішать більше не зважати на громадян імперії...

Кіла чула про це якусь дещицю, та не дуже зважала, бо це не стосувалося бібліотеки. З плином часу імператор відкликав своїх чаклунів з інших островів і скасував їхні об’їзди зовнішніх ферм і сіл. Назвав це гайнуванням магії. Про це сперечалися — Кіла читала дещо зі сказаного на цю тему в памфлетах, написаних революціонерами. Імперія накопичувала магію, а зовнішні острови, чия економіка стала залежною від поновлення певних чарів і надійних погодних умов, страждали через це. Кіла не думала, що це означає на практиці для повсякденного життя.

Поки еліта за допомогою магії будувала собі палаци й підтримувала розкішний триб життя, пересічні люди страждали. В цьому й полягала сутність аргументів за революцію. Світ і його ресурси належать усім, твердили революціонери, — а це стосується і всього, що тримають під замком у Великій бібліотеці. Всі ті знання, силу, здатну покращити життя інших, заховали на поличках. Користуватися нею дозволили лише багатим, хоча вона має належати всім. «І тому я ніколи насправді не думала, що вони нашкодять бібліотеці,—і тому ж не розумію, чому таки нашкодили». Вони знали, що книжки — це сила.

Кіла замислилася, що сказала би Брін, якби знала, що мала часточка цієї сили просто зараз лежить у ящиках у занехаяній хатинці за кручами.

А ще замислилася, що сказав би імператор.

Ну, сказав би до недавніх подій.

їй згадалося, що на початку революції один чоловік — та, В принципі, хлопець, йому точно було не більш як сімнадцять — спробував забрати одну з книг чарів із першого поверху Великої бібліотеки. На суді він заявив, що хотів за допомогою неї покінчити із засухою на одному зі східних островів. Його покарали, змусивши пити воду, доки тіло не почало судомити. Кіла не знала, вижив він чи ні. Зате знала, що наступного тижня його зображення надрукували в памфлетах революціонерів.

— Ось чому дехто в селі не дуже радий тебе бачити, — пояснила Брін. — Вони винуватять у новій політиці імператора всіх міських, але не хвилюйся: тебе вподобають, коли розплющать очі й збагнуть, що ти просто така ж острів’янка, як вони, а не велика страшна містянка, яка ховала від них магію під замком.

Це було... неприємно близько до посадових обов’язків Кіли. З’явилося бажання заперечити, буцімто не бібліотекар обирає, хто матиме доступ до книжок, але легше було кивнути й погодитись.

— Отож, — мовила Брін, знов усміхнувшись на все обличчя, — із чим я можу тобі допомогти?

* * *

Кіла підіймалася сходами на кручі з повним мішком запасів, серед яких були хлібина, пакунок цукру, горщик із медом, кілька брусків мила й кілька пакетиків насіння. Ще вона несла під пахвою курку. Насправді Кіла не мала наміру купувати курку: вона думала про яйця, які їй залишив новий сусід Ларран, і про те, як гарно було б отримувати їх регулярно, аж тут із ії вуст злетіло це слово і Брін наполягла.

Думаючи про пекарку, Кіла всміхнулася. Ця жінка була великою силою. Кіла не знала, чи має село старосту, та якщо так, то його явно затьмарювала Брін. Чи принаймні топила в потоці слів. Вона лагідно вмовляла всіх, доки вони не надавали всього, чого потребувала Кіла: борошна, цукру, солі, масла, насіння для майбутнього саду, а також мила та свічок. А ще Брін додала буханець свого хліба. І, звісно, курку. Кіла витратила майже всі гроші, які привезла із собою на Калтрі, але поки за неї торгувалася Брін, їй здавалося, що вона купує все вигідно. Навіть курку.

Поки Кіла підіймалася, курочка трохи вовтузилася в неї під пахвою, та на півдорозі заспокоїлася, неначе збагнула, що опиниться в небезпеці, якщо Кіла ії зронить. Отже, принаймні дрібку здорового глузду курочка мала.

Кіли не було вдома довше, ніж вона розраховувала, — Брін любила поговорити, а надто ж теревенити швидко, і, здавалося, всі мешканці села, які були на березі, хотіли зустрітися з донькою милої молодої дурнуватої парочки, що поїхала до столиці, — але вона вважала, що Каз нею пишатиметься. А ще дуже сподівалася, що їй довго не доведеться розмовляти ні з ким, окрім рослини-павука.

Пробираючись крізь густі лісові хащі стежкою, яку розчистив фермер, Кіла подумала, що чує попереду голоси. «Напевно, птахи», — подумала вона. В хатинці ж точно немає нікого, крім Каза, а він досі не розмовляв сам із собою.

Щоправда, варто було підійти ближче, як звуки стали нагадувати слова, а не пташиний спів.

«Мені вчувається?» Сьогодні Кіла взяла участь у більшій кількості розмов, ніж за останні... ну, за дуже тривалий час. Ті голоси досі лунали у неї в голові.

А втім, дещо схоже на Каза таки було. І на Ларрана?

Хіба він міг повернутися? Так скоро?! Вона ж щойно закінчила розмовляти з людьми! З купою людей! їй захотілося сховатися в будинку й не перейматися тим, що вона казатиме сама, що казатиме він і взагалі цією дурнею з обміном репліками.

Вийшовши з лісу, Кіла і справді угледіла на своєму даху Ларрана. Він закріпив на талії пояс із інструментами, був голий по пояс і перемазаний сажею. Кілин мозок на мить зачепився за ту голизну, і вона витріщилася з роззявленим ротом. Кіла ще ніколи не бачила так багато м’язів, і, здавалося, жоден із них не лишався без діла, поки Ларран працював над ії димарем. «Не дивно, що я заверещала, коли він так несподівано з’явився. Він же величезний». Зблизька... його м’язів було дуже багато.

Вона із запізненням усвідомила, що Каз сидить на даху разом із ним, розкинувши вусики обабіч гребеня даху задля рівноваги. Він розповідав Ларранові про той випадок, коли Кіла ненароком утратила рівновагу на вершині однієї з бібліотечних драбин, але не впала задом наперед і не просто травмувалася, як порядна бібліотекарка, а схопила найближчі книжки та якось примудрилася перекинути весь стелаж. Той повалився на наступний, а той — на наступний, і в результаті вийшло чи не найбільше приниження в її професійному житті.

— Казе, — строго промовила Кіла.

— Що таке? Це було кумедно.

Якщо згадати тепер, то так. Весело. Та чи справді це — найкраща історія, яку можна розповісти новому сусідові? Тим паче що в зовсім недавніх розмовах з іншими мешканцями села Кіла так старанно замовчувала, що була бібліотекаркою.

Як багато відомо Ларранові? Чи бачив він ящики? «Заспокойся», — сказала вона собі. Казові не стало б дурості таке допустити. Він же тривожніший навіть за неї. Та все ж підпускати до книг чарів незнайомця було ризиковано.

Насупившись на обох, Кіла різко спитала:

— Що це ви там робите?

— У вас димар забився, — відповів Ларран. — От я й подумав, що його полагоджу.

А хто його про це просив? «Не я. І це мій димар». Ясна річ, той треба було полагодити, а вона гадки не мала, як. Та все ж таки. Він цього не знав.

— Не варто розпалювати вогонь у пічці з забитим димарем. Буде багато диму.

Кіла вже це помітила.

— Дякую, — процідила вона крізь зуби.

— Я намагався їй сказати, — запевнив Каз.

— Не намагався, — відповіла Кіла. — Ти знаєш про димарі менше, ніж я.

Тут курка квокнула й, постаравшись, вирвалася з-під Кілиної пахви.

— Ні!

Вона ж майже донесла цю курку додому!

Впустивши мішок, Кіла погналася за птахою.

Коли вона спробувала ії схопити, курка дременула ліворуч. Кіла намацала пір’я, а курка вислизнула з її рук. І промчала повз неї, обурено квокнувши.

Кіла знала, що Ларран і Каз споглядають, як вона зигзагами бігає подвір’ям за куркою. Коли курка звернула праворуч, Кіла рвонула вперед — і знову майже спіймала. А тоді курка, наростивши швидкість, кинулася в колючі зарості.

Кіла загальмувала.

Важко дихаючи, витріщилася на зелень.

— Гарно вийшло.

— Якщо залишити корм, вона повернеться, — підказав Ларран.

Ура, знову поради!

— Чудово. Дякую. Так і зроблю,—перевівши подих, КІла випросталася й повернулася до свого мішка, з якого, на щастя, не було кому тікати. І хоча насправді їй хотілося сказати Ларранові, щоб пішов геть, вона не могла не спитати: — А що їдять кури?

Він витріщився на неї з роззявленим ротом.

— Ви купили курку, не знаючи, як ії годувати?

— Я запалила вогонь у пічці, не знаючи, що димар забитий, — нагадала Кіла. — Гадаю, можна спокійно вважати, що я не відаю, що роблю.

Він засміявся, і засміявся дуже гарно. Кілу потішило, що не здалося, ніби він сміється з неї.

— Зерно, овес, боби, але лише варені, — сказав Ларран. — Будь-які фрукти. Будь-які недоїдки з вашого столу. Кури ладні їсти практично все.

їй захотілося спитати, що робити, якщо курка не вподобає приготовану нею їжу й віддасть перевагу тому, що знайде в дикій природі, та вона вирішила, що за цей день уже й так достатньо виставила себе дурепою перед Ларраном.

— Ну, щойно ви закінчите...

Він погладив димар, наче слухняну домашню тваринку.

— Та я вже майже закінчив. Спробуймо запалити пічку. Якщо вийде, я приготую ті яйця.

— Тобто яйця, які ви мені дали?

Він усміхнувся.

— Так.

— Подарували. Ті яйця.

— Так, я приготую їх.

— І з’їсте, — промовила Кіла. Ларран захотів з’їсти яйця, які їй подарував, — виходить, це вже не зовсім подарунок, так? — Гаразд. Ви полагодили мій димар. Яєшня з кількох яєць — це краща плата, ніж гроші.

Ларран спантеличено насупився.

— Я не просив плати.

«А я не просила вас лагодити мені димар».

— Покінчімо з цим.

Вона не хотіла бути йому винною за цю непрохану послугу.

Ларран закінчив, а Кіла тим часом зайшла всередину. Після цілого дня прибирання там було не надто жахливо, тим паче зважаючи на те, що хатинка роками стояла занедбана. Та й Каз, поки її не було, зробив дещо ще. Вона помітила, що стебнована ковдра знову лежить на тахті, а купки землі охайно зібрані в різних місцях кімнати. «Каз почувається як удома». Це добре.

А ще добре, що тут більше не пахне димом.

Зазирнувши в задню спальню, Кіла помітила, що ящики досі накриті брезентом. І їх, схоже, ніхто не чіпав. Заспокоївшись, вона повернулася до вітальні й придивилася до свого лютого ворога — дров’яної пічки.

— Готова до нового танцю?

— Це ви з пічкою розмовляєте? — спитав Ларран. Він саме зайшов усередину, пригнувшись у дверях.

— А ви розмовляли з рослиною? — відказала Кіла.

Увійшов на вусиках Каз.

— Привіт.

Відкривши пічку, Кіла побачила, що ту вичищено. Всередині лежали нові дрова, а також тирса, готова стати трутом. Ні тобі куп пилу, ні листя. Вона замислилася, чия це робота — Казова чи Ларранова. Хай там як, її було виконано. Кіла сказала собі радіти, а не дратуватися. Знявши з гачка кресало, стала навколішки перед пічкою. «Ти можеш», — сказала собі. І пошкодувала, що за нею стежать.

З іншого боку, якщо хатинка знову наповниться димом, то цього разу вже не з її вини. Кіла чиркнула кресалом, і на розпал полетіли іскри.

— Подмухайте на нього, — порадив Ларран.

Кіла подмухала на крихітне полум’я, певна, що загасить його, але ні, воно виросло й поширилося, затанцювавши далі на розпалі й накривши поліна. Вдоволено відхилившись, Кіла зачинила дверцята пічки.

Поки вони чекали, коли пічка нагріється, Ларран випив склянку води з раковини. Кіла дивилася, як він п’є, намагаючись при цьому вдати, ніби не стежить за ним. Тепер, опинившись усередині, він здавався навіть вищим, аніж раніше. Ларран був великою людиною, що заповнювала ії простір, і вона гадки не мала, що йому сказати. Почувалася так, наче використала всі слова в селі. «Коли всі ці балачки закінчаться, тиждень не розмовлятиму».

Ясна річ, можна подякувати йому за те, що полагодив ії димар. Очевидний варіант. Кіла знала, що має бути вдячною, хай навіть допомога й була непроханою.

— Дякую, що полагодили мені димар, — вимовила вона, а він одночасно з нею сказав: — Як вам село?

А тоді вони ніяково замовкли,, і вона сказала:

— Дуже гарне, — тоді як він промовив: — Немає за що. Те саме зробили б для мене ваші батьки. — Тут вона спитала: — Ви знали моїх батьків? — а він тоді ж вимовив: — Радий, що вам сподобалося.

Каз прослизнув між ними й підніс листя.

— Ох, та припиніть уже! Аж боляче. Ви що, обоє не вмієте вести розмову? Дозвольте рослинці вас повчити. Спершу говориш ти, потім ти, тоді ти...

Кіла зашарілася, а Ларран розсміявся. Сміх і справді був дуже гарний, теплий. Вона пошкодувала, що не може забути, що роздратована на Ларрана. Однак він вторгся в ії особистий простір, а це небезпечно, коли вона в сусідній кімнаті зберігає крадені книги чарів.

— Ви мене не пам’ятаєте, так? — промовив Ларран. Кіла збагнула, що, напевно, думаючи про його сміх, знову витріщилася. — Мені було років із десять, коли ви виїхали. Я дивився з отого дерева, як ваша сім’я відпливала, — він показав на вигнутий стовбур дерева за вікном, що схилився над бухтою.

— Рада, що ви не впали, — сказала Кіла.

— В мене гарний хват.

— Це корисно, — відповіла Кіла, а тоді подумки скривилася. Спершу ганялася подвір’ям за куркою, а тепер розмовляє так, наче ще ніколи ні з ким не вечеряла. їй справді, справді варто було більше тренуватися в бібліотеці розмовляти з людьми.

Вона спробувала згадати, коли востаннє трапезувала з кимось, окрім Каза, й не пригадала нічого. «Хе, а це доволі сумно». Кіла ще ніколи не вважала своє життя в бібліотеці сумним і не була певна, що така точка зору їй до вподоби. «Там, без нікого, я була щасливою». Вона не мала причин заводити тут друзів направо й наліво.

— Ви були добрі до мене, коли інші... були недобрі, — промовив Ларран. — І ваші батьки теж.

Кіла кліпнула на нього. Вона не пам’ятала, коли була до нього доброю чи недоброю.

— Вибачте. Я не...

Ларран усміхнувся.

— То було давно. Достатньо сказати, що я завинив вашій родині, — він розвернувся до пічки. — Здається, вона вже досить гаряча.

Розбивши яйця, Ларран збив їх і вилив на пательню. Поки Кіла дивилася, домішав туди зеленої цибулі, яку дістав із кишені штанів, а також один помідор.

Каз кинувся вперед.

— У вас там був помідор?

Ларран знизав плечима.

— Ніколи не знаєш, коли він знадобиться.

— На мою думку, ви таки знаєте, — відповів Каз. — Як часто вам буває конче потрібен помідор?

— Насправді я забув, що він лежить у мене в кишені, й згадав лише зараз. Зірвав його якраз перед тим, як побачив дим, що валив із вашого будинку. І не хотів марнувати час, несучи помідор на кухню,—Ларран говорив трохи зніяковіло. — Подумав, що ви можете бути в небезпеці.

Він помчав сюди, щоб урятувати ії. Справжній сусід, далебі.

За кілька хвилин Ларран зібрав усе — яйця, зелену цибулю, помідор — на грінках, які нарізав і закинув на гарячу пічку, поки Кіла чудувалася тому, що хтось прийшов ії рятувати. Коли палала Велика бібліотека, місце, де вона провела понад десятиліття свого життя, їй ніхто не спробував допомогти, ніхто не подивився, як вона, ії ніхто не попереджав. Якби Каз не залишався насторожі, вона й не помітила б, що інші бібліотекарі повтікали. Жоден із них не сказав: «Іди з нами. Чи принаймні рятуйся сама». Але ця людина, яка знала її всього п’ять хвилин... чи то з дитинства, якщо це правда... побігла сюди, не знаючи, чи не доведеться витягати її з вогню. Кіла витріщилася на Ларрана, не знаючи, що про нвого думати, тимчасом як він поставив збоку столу її тарілку, напхом напхану їжею.

— Секунду...

Він вискочив із чорного ходу в сад, а за мить повернувся, затиснувши в кулаці стокротки. Різко опустив їх у слоїк для консервації, налив туди води й поставив його на почесне місце на столі. З однієї з шухляд на кухні дістав серветки, оздоблені маленькими блакитними квіточками. Поклав на серветки різні виделки й ножі, а тоді сів по інший бік столу.

— Сподіваюся, вам до вподоби.

Кіла витріщилася на стокротки, а тоді — на яєшню, тимчасом як Ларран заходився їсти. Вона із запізненням відрізала собі шматочок грінки з омлетом і поклала до рота. Шматочок виявився таким гарячим, що мало не обпалив їй язика. Вона відчула гострий смак цибулі, гладеньку текстуру яйця — Ларранові якимось робом вдалося зробити його легким і м’яким, на відміну від схожої на гуму яєшні, що її Кіла їла в бібліотеці, — й пікантний смак помідора. Ларран умів як лагодити димарі, так і куховарити.

Вони трохи поїли мовчки.

Кіла спробувала вигадати тему для розмови.

— Ви наче казали, що випасаєте русалконей?

Він усміхнувся. Ця усмішка осяяла його обличчя.

— Так. Можу якось показати їх вам. Якщо захочете, можете навіть покататися.

Почасти Кілі хотілося сказати «ні». «Я тут не для того, щоб заводити друзів». Вона тут для того, щоб залягти на дно в безпечному місці, якомога непомітніше, на той випадок, якщо хаос вийде за межі столиці. Вона тут, щоб сховатися, доки все не минеться. До того ж вона навіть не була певна, що їй подобається Ларран, хоча він допомагав, поводився привітно й був гарним кулінаром. Як він зробив яєшню такою схожою на хмаринку? Та все одно він, схоже, не розумів, як можна триматися на ввічливій відстані й чекати на запрошення.

З іншого боку, яка від цього може бути шкода? Вони дуже далеко від Аліссіума, а Кіла завжди хотіла побачити русалконя зблизька.

—Дякую. Можливо, колись...

— Чудово, — відповів Ларран.

— Я не сказала «таю».

— Ой. Гм... гаразд?

Вдихнувши, Кіла сказала собі облишити впертість. Він же вчинив мило, запросивши її. Те, що вона втомлена, ще не означає, що їй можна грубіянити.

— Вибачте. Я просто... Не зважайте.

Ларран поїв ще трохи, а тоді показав рукою на пічку.

— Знаєте, як знову знадобиться допомога з чимось, просто попросіть.

І тут ії доброзичливість геть вичерпалася.

— І ви «просто просіть» дозволу, як знову захочете з чимось допомогти, — різко бовкнула вона.

Він кліпнув.

Кіла тицьнула в нього виделкою.

— Я не просила вас прийти й тупати по моєму даху. Не хотіла, щоб ви були тут. Тим паче тоді, коли мене не було вдома.

Ларран сахнувся.

— Я... Я просто намагався допомогти.

Тут втрутився Каз:

— Він таки полагодив димар. І тут був я.

Це Кіла знала. Просто це... Ох, якщо він не розуміє, то вона не знає, як йому пояснити.

— Ви вторглися в мій особистий простір. І не раз, — вона помахала рукою, показуючи на пічку, яйця, стокротки, серветки.

— А... — один склад, а скільки в ньому вмістилося образи та спантеличення!

Кіла замружила очі. Нагадала собі, що ії димар полагоджено, яєпшя смачна, а ящиків ніхто не чіпав. Жодної шкоди не завдано. Поки що. Однак він має зрозуміти, що це неприйнятно.

— Не хочу, щоб у вас склалося враження, ніби приходити коли заманеться нормально. Ми не друзі.

— А...

Вона розплющила очі. Ларран витріщився на свою тарілку, явно не знаючи напевне, що сказати, а Кіла розривалася між бажанням забрати всі свої слова назад і радістю через те, що висловилася. Він мав знати, що не може й далі заходити до неї, пхаючи носа коли заманеться. Через ії секрети це небезпечно. Вона не може дозволити собі непроханих гостей.

Вони знову поринули в мовчання, ще ніяковіше.

Першим тишу порушив Каз:

— Отже, чи їдять русалконі рослини?

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

На світанку Кіла зайнялася садом. Без нього вона просто не могла залишитися тут; Харчів, куплених у селі, стане ненадовго, а в неї залишилося недостатньо грошей, щоб купити ще більше, та й після вчорашнього вона не очікувала (і не хотіла) нових подарунків від надміру привітного сусіда. Треба якось владнати це самій.

Стоячи на задвір’ї, Кіла вперла руки в боки й оглянула зелені зарості. Сонце вже нагріло повітря й тепер пекло їй у плечі й волосся. Вона перев’язала волосся стрічкою, прибравши з обличчя, й одягнулася в одну зі старих суконь матері — пошиту з клаптів, м’яко-брунатних і зелених, як земля, і з купою кишень для лопаточок, обценьків і запасних садових рукавичок. Чоботи на ній теж були материні — міцні, шкіряні, обм’яклі від віку, здатні встояти в багнюці. Земля під підошвами здавалася м’якою, мов стебнована ковдра, неначе хотіла, щоб Кіла лягла і її поглинув сад. Каз сидів поряд із нею, зігнувши листя, щоб утримати свій ґрунт. Він неначе побоювався, що лози дотягнуться і до нього. Ті ж бо вже перелізли через огорожу й поглинули все, що колись тут росло. Повиростали бур’яни, що заполонили весь грунт до останнього дюйма. Хай куди дивилася Кіла, там буяла зелень.

Над парканом праворуч зігнулося дерево, придушене лозами. Кілька гілок були безлисті, і на ньому всівся птах із помаранчево-зеленим пір’ям. Випнувши груди, він защебетав низхідну мелодію. По той бік саду йому відповів інший птах, видавши щось схоже на воркування. Деінде в лісі за межами саду защебетали й заспівали інші птахи.

Садом пронісся вітерець, і затріпотіло листя, замерехтівши на сонці. Кіла вдихнула важкий запах зелені, що зростала, — і занюхала у вітерці слабкі пахощі меду, але не знала, від яких квітів. Один куток заполонили колючі кущі з блідим квітом, а над другим височіли пагінці з кульками фіалкових квітів. Вона вдихнула знов і подумала, що шляхта з Аліссіуму сувала б гроші пригорщами, щоб пахнути так само легко й гарно, як повітря на Калтрі. Просто вдихаючи його, Кіла почувалася так, наче прокидалася після ночі бездоганного глибокого сну. Вона як ніколи гостро усвідомлювала смак і запах повітря чи звуки птахів і легкий шурхіт листя. Завдяки цьому їй здавалося, що вона може здолати будь-який виклик — якби ще знаття, як саме.

— Здогадуєшся, з чого можна почати? — запитала Каза. — Звідки мені знати?

— Ну, мені здається, що та можеш бути фахівцем із рослинності.

Він трохи помовчав.

— Це правда.

— То розкажи мені, що тут бур’ян, а що — ні, — промовила Кіла.

— Бур’янів не існує, — відповів Каз. — Це жорстоке назвисько, вигадане тими, хто одні рослини називає «небажаними», а інші — «цінними», неначе цінність живої істота вимірюється її користю для іншої живої істота. Неначе рослина не може мата цінності сама по собі, — він так розхвилювався, що високо здійняв листя й затрусив ним. Кіла вже давно не чула від рослини-павука такої довгої та пристрасної промови.

Вона заговорила заспокійливим бібліотекарським голосом:

— Гаразд. Віднині й надалі слово «бур’ян» у цьому саду заборонене.

Каз задоволено опустив листя.

— Може, розкажеш, де які рослини, і ми їх... упорядкуємо. Щоб усі вони мали шанси гарно зростати. Можна визначити місця для різних рослин, а решту пересадити за огорожу. Як у бібліотеці, — Кіла пішла до східного боку саду. — Тут відділ нехудожньої літератури. Тут лише овочі.

— Нові дослідження та трактати, — промовив Каз, виділяючи місце перед відділом нехудожньої літератури. — Тут можна посадити твоє насіння. А позаду—історичні твори. Це старі зарості.

— Перед хатинкою — художня література. Це всі квіти.

— А як щодо ягід?

— Наукові журнали,—вирішила Кіла через те, як кущі ожини одночасно підтримували й душили один одного. — Вздовж віддаленої огорожі.

Вони розпланували сад, обравши для кожного різновиду рослин відповідну книжкову назву. Кіла витягнула з хати садовий реманент. Каз тримав вусиками дрібніші інструменти, лопатку та обценьки, а вона орудувала сапкою й заступом. Вони взялися до роботи, зосередившись на передній частині.

Коли сонце дійшло до середини дня, вони вже встигли розчистити ділянку п’ять на п’ять футів у «Нових дослідженнях». Небагато серед густющих заростів, але, як вирішила Кіла, вдосталь, щоб посадити дещо з купленого насіння.

Каз лагідно роз’яснив їй техніку, кожному зернятку своя ямка, потім — вода, тоді насипати ґрунту, а тоді ще води. Кіла розподілила їх за Казовими вказівками, а тоді вдоволено сіла й розслабилася. Початок вийшов чудовим. І це не так уже відрізнялося від організації' книжкового стелажа. Трохи брудніше, але вона так само пітніла, переносячи книжки від стелажа до стелажа. Птахи продовжували співати одне одному, а вітерець остудив піт на шиї. Легені повнилися солодким, як мед, повітрям, а біль, що нив у м’язах, був приємний.

— Ти ж знаєш, що вони не проростуть миттєво, — застеріг Каз. — До цього мине кілька тижнів.

Це зіпсувало настрій.

Так, розумом Кіла знала, що зібрати якийсь урожай можна буде лише за певний час, але ще не обдумала, які це має наслідки.

Це й справді проблема, тим паче що вона загубила курку. Вона розраховувала на те, що курка нестиме яйця, доки сад не почне приносити плоди. А ще сподівалася, що серед старих заростів (зібраних у відділі історичних творів) знайдеться дещо їстівне. На жаль, переважна більшість цієї рослинності належала до того, що дехто (не Кіла) назвав би «бур’янами».

— У мене немає стільки часу, — щоб мати змогу жити тут, Кілі треба було швидко виростити харчі. Після інциденту з димарем вона не збиралася просити в Ларрана милостиню: це геть звело б нанівець те, що вона намагалася довести, хоча вона не була певна, що він узагалі це розуміє, — а мешканці села, як вона вже бачила, не мали зайвих ресурсів. «Я не випрошуватиму».

Кіла налила води на Казову земляну грудку та з’їла ще дві цинамонові булочки, а також решту сиру, який їй залишив Ларран. Вона пишалася тим, чого вони досягли, та що їй робити найближчим часом?

«Я могла б працювати».

Якщо тут є робота.

Для бібліотекарки роботи точно не було. Вона навіть книгарні не бачила. Кіла згадала про Брін і замислилася, чи не потрібна тій допомога в пекарні. Щоправда, Кіла нічого не знала про пекарську справу. А якщо Брін таки потрібна помічниця, то хіба вона вже не найняла б когось із місцевих? Насправді тут, може, й узагалі неможливо знайти роботу. До того ж будь-яка робота в селі занадто надовго розлучала б Кілу з книгами чарів, а їй потрібно було залишатися неподалік, щоб їх глядіти. Це мало й далі бути для неї в пріоритеті. Вона взяла на себе цю відповідальність, забравши книжки, й не збиралася від неї відмовлятися. Вона мусить дбати про книжки.

Однак Кіла замислилася... «Чи можуть книжки подбати про мене?»

— Є ідея, — повідомила вона Каза. Жахлива, настрашлива, чудова ідея. — Вперед.

Кіла зайшла всередину, змила землю з рук, а тоді ретельно їх витерла й подалася до задньої спальні, де тихенько стояли ящики. Скинула брезент. Вона чудово знала, що вони поклали в кожен ящик, і приблизно уявляла, котра книжка їй потрібна.

— У мене запитання, на яке ти не можеш відповісти, — промовила Кіла, повторюючи одну з улюблених батькових приказок, — що ти зробиш?

— Подивлюся в книжку, — відповів Каз. — Але ж Кіло... Книги чарів?

Вона зірвала кришку з четвертого ящика.

— Знаю.

— Це не дозволено.

Вона згадала бібліотекарку, обернену на дерево, й відчула, як важко загупало серце. Долоні спітніли. Однак таки зібралася з духом.

— Ким не дозволено? — запитала Каза. Імператора викинули з вікна. Він не заперечуватиме. І не дізнається. — Хто це помітить? А якщо точніше, то хто помітить і цим перейматиметься? — Тих, хто створював закони, повалено. Найпевніше, всі вони вже мертві. Поставлено новий уряд, а вона читала його памфлети. — Магія тепер належить народу. Я народ. І ми дуже далеко від Аліссіума.

Вона взяла книгу чарів з рослинної справи.

Сидячи на підлозі зі схрещеними ногами, Кіла гортала сторінки. Вдихнула знайомий порохнявий запах любих старих книжок і одразу відчула, що йде в правильному напрямку. Вона прочитала кожну книжку в цих ящиках і знала, що десь та й знайдуться корисні чари для росту рослин.

«Про використання троянд у захисних цілях», — прочитала Кіла.

Не те.

«Для допомога при пологах». Серед інгредієнтів були ромашка й жалюча кропива. Далі знайшлися чари родючості, для яких були потрібні яйця морського їжака та морського коника. Кіла шукала далі, шкодуючи, що цей гримуар не має змісту. Може, зайнятися цим, поки вона сидітиме на Калтрі? Створювати покажчики для врятованих томів—ясна річ, коли вже з’ясує, як захиститися від голодної смерті. Якщо вона таки зробить покажчики до всіх книг, то, може, їй простять цей переступ? А може, прощення й не знадобиться? Ніхто ж не ставитиме їй на карб, що вона зберегла собі життя. Особливо якщо ніхто так і не дізнається, що вона зробила.

За кілька сторінок вони знайшлися — чари для прискорення росту рослин. їх створив чаклун Лайкен у минулому столітті. Лайкен славився своїми теплицями: вони займали половину острова Белд, і там, подейкували, були всі види рослин, які зростали в будь-якому куточку Островів Півмісяця. Одну залу було присвячено отруйним рослинам, іншу—різновидам орхідей, а в одній нібито було повно папоротей, які росли так буйно, що там на всі боки нічого не було видно далі як на кілька дюймів. Пошепки навіть розповідали, що в теплиці є один відділ, повний рослин, Яких не існує більше ніде, рослин, повністю створених магією. Як Каз.

Кіла швидко проглянула список інгредієнтів:

Вода (легко)

Кров (неприємно, але легко)

Ряска (вона не знає напевне, що це таке, але Каз має знати) Листя з куща бузини (знов-таки спитає Каза)

Бутони троянди зморшкуватої

За рецептом треба було змішати з інгредієнтів пасту й додати чайну ложку до грунту над кожним зернятком, а тоді проказати слова заклинання, вимовивши їх якомога точніше.

Кожне заклинання було написане Першим наріччям, давно мертвою стародавньою мовою. Якщо вірити всьому, що Кіла читала на цю тему, Перше наріччя було мовою Творіння і складалося зі слів, що встановлювали зв’язок з основоположною сутністю буття. Варто лишень вимовити потрібні склади в поєднанні з правильними інгредієнтами — і можна змінити обриси цього буття.

Чари з однієї з цих книг змінили Каза, перетворивши його ЗІ звичайної домашньої рослинки на того, ким він став. Інші чари, складніші за ці, створили канали, виліпили гори та приборкали море. Але зараз Кілі було потрібне лише це.

— Серед кущів надворі є бузина? — запитала Кіла.

— Бузина—це листяний кущ із маленькими білими квіточками й темними ягодами, який швидко росте, — повідомив Каз. — І так, я бачив кілька таких. За мною.

З Казовою поміччю Кіла розпізнала й зірвала листя з бузинового куща в саду, а тоді закинула його в миску на кухні. Поки вона працювала, між лозами на вікні протікало сонячне світло. Перший інгредієнт є.

— Ряска? — запитала вона.

— Водяна рослина, що швидко росте.

Ну, де вода, вона в курсі. Зосередившись на роботі, Кіла першою пішла вниз кам’яними сходами до бухти. Вийшовши на причал і всівшись на поламані дошки, вдивилась у воду поряд із бібліотечним човном. Об опори причалу плюскали легкі хвильки. В затінку дерев із боків бухти повітря було прохолодніше й пахло сіллю та морськими водоростями, а не квітами й медом. Кілі подобались обидва ці запахи. Вона замислилася, як воно — зануритися в цю воду... але їй ще треба було закінчити роботу. Вона гукнула Казові, який зостався на березі:

— Який вигляд вона має?

—Дрібні, схожі на сочевицю зелені намистинки, що плавають просто на поверхні чи відразу під поверхнею, — проказав він із пам’яті. — Зазвичай трапляються в прісній воді, стоячій або з повільною течією.

Кіла здійняла брови.

— Прісній воді?

— Ой. Так. Вибач. Треба було раніше про це подумати. Піднімемося назад?

— Піднімемося назад, — погодилася Кіла.

Тут їй упав у око ледь помітний рух у воді.

Під поверхнею довкола опор причалу пропливло русаля, петляючи так, наче в щось бавилося. То був маленький хлопчик із волоссям-водоростями й блідо-зеленим риб’ячим хвостом зі сріблястими прожилками. Плавав він граційно, вода вигиналася довкола нього, а морські трави легенько торкалися животика. Над ним текли маленькі хвильки.

Кіла багато років, ще з дитинства, не бачила жодного русаляти. У столичних каналах вони не жили: надто ті були забруднені. Помахавши йому рукою, Кіла всміхнулася. Крізь воду здійнялися бульбашки й полускали на поверхні зі звуками, схожими на хихотіння, а маля помахало у відповідь перетинчастою долонькою, а тоді змахнуло хвостовим плавцем і попливло в глибину вод.

«Диво», — подумала Кіла.

Досі стоячи на місці, вона поглянула в бік причалу й побачила русалку, що наполовину вилізла з води на одну з брил і сиділа на сторожі. Кіла помахала їй також, і здалося, що русалка, перш ніж чкурнути під поверхню, всміхнулася.

Подейкували, що якщо комусь на якомусь острові не раді, морські люди псують воду біля його оселі й уперто не підпливають до берега. Якщо ж вона побачила русаля... Кіла знала, що думка, буцімто вони віщують щастя, — лише забобон, але тоді їй здалося, що ії доля змінюється на краще. «Я чиню розсудливо. Все буде гаразд. Я буду обережна».

— Ходімо по ту ряску, — сказала вона.

Підіймаючись сходами назад, Кіла йшла попереду й почувалася сповненою сил і надії, а ще гостро відчувала, що нарешті ступила на правильний шлях. Вона пам’ятала тиху заводь у лісі, куди тікала зі своїми книжками, ховаючись від необхідної хатньої роботи. Пам’ятала, як батьки після заходу сонця кликали її додому. Коли ставало надто темно для читання, довкола неї миготіли світлячки, та вона все одно залишалася подивитися на світлячків над водою й послухати, як птахи та білки вмощуються на ніч і починають прокидатися нічні мисливці — сови й коти. Якось навіть помітила однорога, що пив із заводі, але то міг бути просто білий олень і оптичний обман у сутінках. А ще якось удень із нею туди прийшов батько—теж ухилявся від обов’язків. Вони читали поруч книжки, а коли повернулися, мати не сказала ні слова. Тиждень по тому вона сама приєдналася до доньки біля заводі, принісши обід у кошику, й подарувала Кілі нову, нечитану книжку — рідкісний скарб для острова.

Кіла роками не думала про ці спогади. Після смерті батьків думати про них було надто боляче. Але тепер... на ії подив, боляче не було. Чи радше було, але цей біль здавався солодшим, аніж колись.

Заводь виявилася ближчою до будинку, ніж Кіла пам’ятала. В пам’яті та залишилася в глибині лісу, та насправді була не там. До неї було рукою подати.

Пильно дивлячись на заводь, Кіла збагнула, що ніколи не ховалася від батьків по-справжньому. Вони завжди чудово знали, де вона та як ії знайти. Однак воліли пускати її сюди. Дарували їй ці пообідні години спокою й по змозі приходили до неї.

— Кіло, — озвався Каз, урвавши її думки, — ряска.

Вона кліпнула на воду й на крихітну рослинку, схожу на сочевицю, що вкривала половину поверхні заводі.

— З тобою все гаразд? — запитав Каз.

— Чомусь не очікувала, що це буде аж так схоже на повернення додому, — вона зробила своїм домом бібліотеку й після смерті батьків не озиралася на минуле. Ніколи не думала відвідати Калтрі. Не сумувала за ним. Зате тепер... Кіла раптом зрозуміла, що хоче залишитися. Хоче гарно тут улаштуватися.

Навіть якщо для цього доведеться піти на ризики, про які вона раніше й не думала. «Часи змінилися. Світ змінився. Я також можу змінитися».

Ставши на коліна, вона зачерпнула пригорщу ряски й поклала в мішок.

Де знайти трояндові бутони, Кіла знала: зірвати з кущів на кручі над селом. Пішовши стежкою крізь ліс, вони з Казом вийшли на сонце. Усе здавалося таким самим мальовничим, як напередодні, але цього разу Кіла зрозуміла, що цінує це більше. Вона не дивилася на село з острахом, а захоплювалася яскравими барвами будинків і блакиттю за ними, всіяною ледь помітними човнами.

З такої відстані й висоти село не здавалося занепалим. Не було видно ні занадто худих дітей, ні фарби, що лущиться, ні шкоди, завданої бурями. Видно було картину, обрамлену морем. Збираючи трояндові бутони, Кіла спостерігала за русалкіньми, що пустували біля берега. На кручі у вітерці змішувалися смаки саду й бухти — солодкість меду з солоною свіжістю.

Зібравши всі інгредієнти, вони повернулися до хатинки. Кіла змішала їх у мисці й розтовкла макогоном, який знайшла в шухлядці для кухонного начиння. Поки Каз орудував насосом, вона додала води й ножем дряпнула пучку вказівного пальця. Витиснула краплю крові. За інструкцією змішала з усього цього пасту.

— Ти справді думаєш, що зможеш? — запитав Каз.

Сьогодні, після русаляти, їй здавалося, ніби вона може все.

— Так. Не знаю, чому не змогла б. Це інгредієнти й рецепт, — повторила Кіла слова Брін. — Так може всякий. — Вона ж не намагається створити канал чи змурувати палац. — Головне — просто вирішити це зробити.

— Ти бібліотекарка, а не чаклунка.

— А це різні речі?

— Вони навчалися.

— А я чигала, — відповіла Кіла.

— Якщо все так просто, то для чого стільки законів, що не дають чарам потрапити до рук народу?

Досі Кіла не ставила під сумнів законів, та й, у принципі, не замислювалася про них. Вона мала роботу, на якій обслуговувала книги чарів у зібранні своєї секції, й ніколи не роздумувала, чому ними користуються чи не користуються відвідувачі бібліотеки.

— Тому що знання — це сила, а могутні хочуть — хотіли— володіти нею одноосібно.

Жадібність довела їх до падіння.

— А не тому що вони небезпечні?

— Звісно, знання небезпечні, — Кіла відчула, що всміхається. Досі вона ніколи не робила нічого хоч трішки небезпечного. Наче глибоко вдихнула морського повітря. «Може, це мені смак вітру в голову б’є». — Але невігластво ще небезпечніше. В цьому випадку невігластво веде до провалу, а провал — це жодної їжі, жодної можливості залишитися тут або податися ще кудись.

Каз прийняв цю відповід ь і слідом за Кілою вийшов у сад, де вони посадили насіння. Вона сіла поряд із насінням, схрестивши ноги, й поклала розгорнуту книгу чарів на одну зі старих (але вже чистих) батькових сорочок, щоб захистити її від бруду.

Виклала по чайній ложечці пасти на кожен горбочок, під яким лежало посаджене зернятко. А тоді зачитала з книги:

Ріві кріф чі дор

Ріві каджон рой і

Ріві ґобай тремадон се гіа...

Вимовляла ці слова чітко та обережно, спираючись на знання, здобуті під час науки. Щодо зміни Інтонації на деяких словах точилися наукові диспути, а Кіла стежила за всім, що про це казали. Вона знала, які склади наголошувати, а які — ковтати, знала, як сильно розтягувати голосні, а де потрібен гортанний звук. То була магія, що родилася з музики слів, і Кіла проказувала ці склади над зернятками, цілковито впевнена в тому, що так правильно й це спрацює.

Закінчивши, згорнула книгу чарів і почекала.

— Спрацювало? — запитав Каз.

Вони витріщилися на землю, сидячи поряд та подумки закликаючи маленькі зернятка прорости й потягнутися вгору.

— Спрацює, — вимовила Кіла. — Я знаю, що спрацює. Вона ж бачила русаля в бухті. Якщо то не знак, що вона має бути тут і жити добре, то...

«Це був знак, — подумала Кіла. — І вони ростимуть».

Із хати почувся Ларранів голос:

— Є хтось удома?

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

— Я прийшов перепросити, — сказав Ларран.

О! Це добре! Але стоп, ні, йому не можна тут зараз бути. Кіла покинула книги чарів купою на ліжку, а ще хто його знає, що відбувається з чарами, накладеними у саду... Аарранові справді треба піти геть.

— Не варто було.

Він стояв на ґанку, не переступивши порога, та все ж нічим не показував, що хоче піти. Озирнувшись на сад за дверима чорного ходу, Кіла побачила, як Каз заховав книгу чарів під сорочкою ії батька. «Я не можу його впустити».

— А я перепросив. Тобто перепрошую, — сказав Ларран. — Я... був занадто наполегливий. Із димарем. Із яйцями. Не питав, чого ви хочете,—він шарівся.—Не дуже вмію ладнати з людьми.

«Що ти, що я», — подумала Кіла.

— Вибачте, що зірвалася на вас.

Їй хотілося додати: «А тепер ідіть звідси». Але вона не могла збагнути, як сформулювати це ввічливо.

— Вибачте, що спровокував вас, — промовив Ларран. — І обіцяю більше не приходити без запрошення.

Він здавався таким щирим і так відверто не помічав того, що вже порушує цю обіцянку, що Кіла не змогла не засміятися.

— Ну, крім цього разу, — вточнив Ларран. — Дозвольте виправитися перед вами... — він ступив уперед, неначе зібрався пройти у двері, і Кіла вклинилася між ними по діагоналі, притуливши плече до одвірка й уперши ноги в протилежний куток, наче то була невимушена й нормальна поза. Ларран спинився.

— Якщо бажасте виправитися переді мною... — вона зупинилася, сподіваючись, що їй блисне геніальна думка. Що можна запропонувати? Прогулянку в лісі? Похід у селище? Візит до пекарні? Що зацікавить Ларрана достатньо, щоб йому розхотілося входити в її будинок, де він може побачити книги чарів і довідатися, що вона наклала чари в саду... — Ваші русалконі!

Ларран набув спантеличеного вигляду, і Кіла раптом усвідомила, яка це абсурдна думка — буцімто вона може заступити вхід, якщо Ларран вирішить, що хоче пройти. Він був набагато вищий за неї, навіть не виструнчуючись. А якби захотів, то зміг би підхопити ії однією рукою й відставити вбік, але, на щастя, так і стояв на ії ганку.

— Мої русалконі? — повторив він.

— Ви сказали, що дозволите мені покататися,—сказала Кіла.

Стоп... вона цього хоче? Вона ж ніколи такого не робила. Бачила це в дитинстві й дуже просила батьків, щоб дозволили їй спробувати. Вони завжди казали: «Як підростеш», — але коли вона підросла, вони вже переїхали до міста, а там не було ні русалконей, ні морських людей — узагалі нічого, крім дрібної рибки та сміття по каналах.

Позаду неї подав голос Каз:

— Так! Ви сказали. Раніше. Я чув.

— Я думав, ви не хочете... — почав Ларран, а тоді похитав головою. — Так, чудова ідея. Океан сьогодні теплий. Погода для цього ідеальна. Просто не думав, що вам буде цікаво.

— Звісно, мені цікавої — Кіла ясно йому всміхнулася. Ця усмішка здавалася такою нещирою, аж вона злякалася, що щоки тріснуть. Понадіялася, що Ларран не здогадується, що за звичайних обставин вона нізащо не запропонувала б ніякого тривалого спілкування добровільно. Якби він прийшов усього на годину пізніше, коли вона встигла би сховати всі докази...

Каз бадьоро вигнав її надвір.

— Чудово! Вирішено. Повеселіться там, — штовхнув вусиками й міцно зачинив за Кілою двері.

— Якщо хочете перевдягнутися... — припустив Ларран.

— Ні, мені й так добре.

— Спідниця намокне. Та, ймовірно, ви вся...

— Висохну, — швидко запевнила Кіла. — Я не цукрова.

Ларран усміхнувся їй, і Кіла глипнула вгору на нього й понадіялася, що це не помилка.

Він першим подався до стежки крізь ліс, а Кіла озирнулася й побачила, як Каз прилип до вікна, заліпивши своїм листям шибки, й для певності дивиться їм услід. Тоді вона пішла за Ларраном крізь зелень, до круч. Вітер посилився й кидав синє волосся їй у лице. Вона заправила пасма за вуха. Ларран, який чекав на неї на вершині дерев’яних сходів, простягнув руку.

Кіла кліпнула на неї.

— Та мені не треба.

Він зашарівся й опустив руку.

— А... Звісно.

Те, що вона прожила більшу частину життя в місті, ще не означає, що вона нічого не здатна зробити самотужки. Що швидше він це збагне, то краще вони порозуміються.

«Звісно, моя самозарадність вразила б його більше, якби я не примудрилася за одну добу ледь не спалити хату, загубити єдину свою курку й порушити імперське законодавство». Ну, хоч про останнє він не знає. І Кіла хотіла, щоб так було й надалі.

Вона спустилася за ним зі сходів, тримаючись за поруччя, тимчасом як вітер посилився й смикав за волосся та одяг. Море було буремніше, ніж тоді, коли вона збирала бутони. Здіймалися та зникали білі баранці. Кіла чула, як хвилі б’ються об каміння, неначе хочуть розбити.

Ларран не сказав нічого, відколи вони почали спускатись, і вона замислилася, чи не шкодує він, що погодився на це. І що полагодив їй димар. І що подарував їй яйця, сир і цинамонові булочки. Він просто зайшов вибачитися й не міг передбачити, що нетривалий візит ввічливості перетвориться на вилазку, в якій доведеться проводити час із нею. Чому він погодився? «Його ж не могла зачарувати моя привітність», — подумала Кіла. Вона нічого такого не заохочувала.

Можливо, річ у тому, що сталося, коли вони були дітьми. Вона знову замислилася, що такого зробила тоді, якщо йому здається, ніби тепер він має так старатися поводитися з нею по-доброму. І що такого зробили ії батьки. Та натомість запитала:

— Як їздять на русалконі?

Ларран, повернувши голову, всміхнувся їй, і вона зрозуміла, що поставила правильне запитання.

— Спершу треба завоювати його довіру... — далі він описав різних русалконей у своєму табуні й розповів, яким смако-ликам ті віддають перевагу. — Шієн — це золотава кобила — полюбляє помідори. Я дізнався про це, коли яблуні на Калтрі захворіли й перестали плодоносити. Можливо, варто почати з неї. Вона може скакати швидко, але обходиться без витівок.

— Витівок? — перепитала Кіла.

— Деякі з них люблять занурюватись у воду з вершниками, — сказав Ларран. — Розумієте, русалконі мають почуття гумору, але воно не зовсім людське.

Можливо, варто було залишитися в хатинці та знайти інший спосіб відвернути його увагу від чарування в саду. Пастухи русалконей, коли вона стежила за ними в дитинстві, завжди видавалися дивовижно дикими й вільними. А тепер це почало звучати трохи безрозсудніше. До ризику Кіла не звикла.

«Це вже поважна причина піти на таке». Останнім часом—починаючи з миті, коли вона спустилася підйомником до каналів, —її життя неначе складалося з ризиків. «Може, такою я й маю бути тепер, щоб добре тут жити: тією, хто йде на ризики».

Ларран провів ії повз свій будинок — милу жовту хатинку, що притулилася між кручами й морем. Вона мала ґанок, що огинав її спереду, а також балкон на даху. За буфер між його ґанком і хвилями правило каміння. Ларран зупинився, щоб зняти взуття та шкарпетки, і Кіла зробила те саме, спокійно залишивши їх на піску. Задерла спідницю вище колін і закріпила за допомогою стрічок на ній. Слідом за Ларраном босоніж видерлася камінням, що виходило в море.

Хвилі билися об брили, і в повітря злітали бризки. Ларран усівся на дві каменюки, засунув пальці до рота й свиснув. Його посвист пронизав вітер.

У відповідь заіржали кілька русалконей.

Кіла побачила, як табун поплив до берега. То була не менш як дюжина напівриб-напівконей, і кожен із них був прекрасний, як саме море. З їхніх грив розбризкувалася вода, і Кіла не могла зрозуміти, де закінчуються коні й починається океан.

Коли вони опинилися ближче, вона розгледіла, які вони лискучі й бездоганні. Вони не були схожі на деякі з ілюстрацій в ілюмінованих рукописах бібліотеки, де половину коня безцеремонно приточили до половини риби. Навпаки, то були цілісні створіння. Кінські голови й шиї разом із передніми ногами перетікали в обтічні тулуби, як у дельфінів, що звужувалися й переходили в розкішні русалячі хвости, вкриті мерехтливою лускою. їхнє забарвлення різнилося, були як бліді відтінки, так і яскраві, наче самоцвіти, — блакитні, зелені, фіалкові й червоні. Один русалкінь був золотий, як сонце.

Ставши на коліна, Ларран клацнув пальцями.

— Шієн, до мене!

Він жестом підкликав Кілу ближче, а тим часом одна з кобил відділилася від решти й попливла вперед, б’ючи копитами по хвилях і просуваючись за допомогою хвоста до каміння. Вона була насичено-золота, з чорними пасмами в гриві й мала бездонно-блакитні очі.

— Ти просто красуня, — промуркотіла Кіла.

Конериба трусонула гривою, неначе зрозуміла ії.

Ларран дістав із кишені помідор. Цього разу він не міг виправдатися, буцімто мчав до задимленого будинку Кіли. В нього просто знайшовся помідор у кишені. Кіла замислилася, чи чавляться вони коли-небудь. Він вручив помідор Кілі й тихо сказав:

—Долоню розправте. Простягніть їй.

Сівши навпочіпки поряд із ним, Кіла простягнула помідор на розпластаній долоні. Вода з мокрого каміння просочилася в поділ сукні, та вона на це не зважала: рано чи пізно висохне.

Шієн попливла вперед, а тоді пройшла по воді на кілька футів далі, ніж треба.

— Ви просто новенька, — сказав Ларран так само тихо. — Вона поводиться обережно, але не так насторожено, як могла б. Якби була вагітна, то нізащо не підійшла б так близько. Але вона не вагітна. Як і жодна з них.

У Ларрановому голосі з’явилася якась нотка... сумна? Тривожна? Кілі хотілося поспитати ще дещо. Вони мають бути вагітні? Якщо так, то чому не вагітні? Але вона нічого не встигла вимовити, бо ШІєн витягнула шию й підпливла ближче.

Кіла застигла, чудуючись тому, що опинилася так близько до такого прекрасного створіння. Вони були одним із чудес Північного моря. Ніхто не знав, як їх було створено — довільними чарами чи випадковою магією, та перекази стверджували, що вони раптом з’явились одного сезону, коли гурт острівних рибалок марно намагався зловити якусь рибу. День за днем рибалки верталися з порожніми сітями. їхні сімї голодували, а села гинули. Аж тут з’явилися русалконі й погнали рибу просто до них у сіті.

Відтоді між острів’янами й русалкіньми встановився зв’язок. Такі пастухи, як Ларран, опікувалися табунами, дбаючи про їхнє здоров’я, допомагаючи народжувати лошат, що часто бувало небезпечно, годуючи їх, коли зима заганяла рибу так глибоко, що конериби не могли пірнати за нею. За це русалконі допомагали рибалкам у човнах навесні, влітку й восени.

— Головне, — промовив Ларран так близько до Кілиного вуха, що вона відчула тепло його дихання, — не боятися. Вона не дасть вам потонути. Треба довіряти.

А раптом цього разу русалкобила вирішить, що наїзниця їй не подобається? А раптом оте нелюдське почуття гумору, про яке згадав Ларран, спонукає ії занурити Кілу в воду? Вона вирішить, що вийде кумедно, якщо Кіла запанікує, заборсається й потоне? «Ларран не погодився б на це, якби не вважав, що все буде гаразд».

Кіла не знала, чи довіряє Шієн.

Але почасти хотіла довіряти Ларранові. Просто не знала, розсудливо це чи безрозсудно. Згадала, що зробила в саду з насінням і чарами. Вона знала, як це небезпечно, та все одно не шкодувала про спробу. «Я спробую ще. І ще. Доки не спрацює». Це вартує ризику.

— Як на неї сісти? — запитала Кіла.

— Отак.

А тоді сильні руки Ларрана обхопили ії за талію та здійняли на спину конерибі. Він опустив її ніжно, наче дорогоцінну річ, яку не наважувався зламати. Вона відчувала тепло його шкіри крізь сорочку, а тоді, коли ії ноги занурилися в океан, відчула холод хвиль. Задерла спідницю до стегон, але та вже промокла.

Ларран потримав Кілу ще трохи, даючи русалкобилі змогу призвичаїтися до неї.

— А як правити? — запитала Кіла.

— Ніяк, — відповів Ларран. — Править вона. А ви їдете.

Тоді він відпустив її. Кіла мимоволі нахилилася вперед і взялася за гриву Шієн, а русалкобила дременула від скель. Кілі в обличчя полетіли солоні бризки й вітер.

Русалкобила наростила швидкість, заскакавши крізь хвилі, мов дельфіниха. Кіла вчепилася в гриву, почуваючись так, наче тримається за морські водорості, слизькі, але м’які. Коли Шієн перескочила через гребінь великої хвилі, Кіла вереснула, а тоді засміялася, коли вони попливли вниз на протилежному боці.

Вона ще ніколи нічого такого не відчувала. Це було страхітливо. І чудово.

Її кров неначе стала вітром, а дихання — розбризканою морською водою. Вона відчувала смак солі й волі. І те, й те було розкішно.

Вони почвалали геть від острова, у блакитний обшир.

Поряд Кіла угледіла Ларрана на фіалковому русалконі. На Ларрановому обличчі розтягнулася широчезна усмішка, І Кіла здогадалася, що бачить його у своїй стихії. Ось де йому місце. Ось що він любить. Вона бачила це так само чітко, як слова, що їх читала на сторінках. У цій поїздці Ларран впустив її в свій світ. Це був такий самий дарунок, як цинамонові булочки й ремонт димаря.

Дратуватися на Ларрана через те, що він забагато на себе взяв, було легко. Але, можливо, після цього вона йому й простить. Принаймні трішки. Може, йому так само важко з людьми, як їй, тільки по-своєму.

Кіла й Ларран минали рибальські човни, а чоловіки й жінки в них здіймали руки на знак привітання. Ларран махав їм у відповідь. Кіла не наважувалася відпустити гриву, але всміхалася, поки вони їхали.

Невдовзі вони опинилися за останнім із човнів. Довкола була лише блакить. Хвилі злегка здіймались, а конериби сповільнились. Вони пливли зовсім поряд, і Кіла перевела дух. Під час плавання в бібліотечному човні їх із Казом оточувало так само багато блакиті, але тепер усе чомусь було інакше. Вона почувалася її частиною, пов’язаною з морем.

Сукня в неї промокла, а шкіра наситилася. Кіла вкрилася сиротами від холодного вітру, та їй було байдуже. Вона хотіла, щоб це ніколи не закінчувалося.

— Подобається? — майже сором’язливо запитав Ларран. Кіла повернулася до нього з усмішкою, що відчувалася як сміх. — О, так!

— Не всім подобається.

— Мабуть, я не всі.

Ларран усміхнувся.

— Не всі.

То був перший раз, коли така думка видалася їй компліментом.

Вони неквапом поїхали назад до берега в товариському мовчанні. На півдорозі назад Кіла згадала, що саме хотіла запитати:

— Чому Шієн не ожеребилася?

— Жодна з них не ожеребилася, — зітхнув Ларран. — За останні п’ять років.

П’ять років?

— Жоднісінька за п’ять років?

— Русалконячкам жеребитися нелегко. Вони не такі плодючі, як інші істоти, а пологи в них... Складні й часто смертельні для лошати. А часом ще й для матері. Колись до нас двічі на рік приїздили чаклуни: один раз — щоб допомогти їм із зачаттям і один раз — щоб допомогти з пологами. В нас щороку з’являлися нові лошата, щонайменше п’ятеро чи шестеро. Табун Шієн... Колись він був утричі більшим.

Табун зменшується, як і казала Брін, тож рибалки матимуть менший улов, а осірів’яни матимуть менше харчів і менше товарів. Кіла згадала, який занепалий вигляд мало село і як побачила на людях печать відчаю, відвертої бід ності. За привітними усмішками ховалося багато труднощів. Може, Кіла й не бачила цього в дитинстві — ба більше, в ії дитинстві цього могло й не бути, бо імператор лише зараз почав приймати суворіші закони й відкликати чаклунів, — але тепер це було очевидно.

Решту шляху вона проїхала в глибокій задумі.

Коли вони дісталися скель, Ларран допоміг їй спішитися. Кіла подякувала Шієн, а також Ларранові, й щиро сказала:

— Це було прекрасно.

Він усміхнувся — знову трохи сором’язливо.

— Я покатаю вас, коли тільки захочете.

— Була б цьому рада.

— Якщо хочете поїсти зі мною... й висушитися...

Її блуза прилипла до шкіри, синє волосся — до шиї, а ще вона не їла від сніданку. Але одна думка вчепилася пазурами в розум і не відпускала.

— Я мушу подивитись, як там мій сад. І Каз. Треба багато чого зробити по господарству.

Ларранова усмішка померкла, і Кіла на мить пошкодувала, що не сказала «гак».

— Розумію.

Захотілося пояснити йому, що річ не в ньому. Цього разу не в ньому. Вона не просто вигадує причини піти. Натягуючи на мокрі ноги шкарпетки й чоботи, промовила:

— Іншим разом?

Він просяяв і погодився:

— Іншим разом.

Помахавши рукою русалкобилі, Кіла поквапилася вгору сходами на кручі. Йдучи назад крізь зелень, викрутила мокре синє волосся. Мешканці села потребують допомоги, вона потребує заробітку. Можливо, є спосіб, у який вони можуть поліпшити життя одне одного.

Зобачивши хатинку, Кіла прискорилася й гукнула:

— Казе!

Рослина-павук вискочила з парадних дверей, пересуваючись на вусиках.

— Кіло! Ану поглянь!

— На що?

Але він не відповів, а провів її хатинкою й вивів через чорний хід у сад. Кіла залишала по собі слід із морської води, та не спинялася, щоб ії витерти. Казове листя аж тріпотіло від захвату.

У відділі нових досліджень і трактатів зріс десяток нових високих помідорів, розгорнувши свіже листячко й розпустивши квіти. Із квітів на очах у Кіли виросли плоди, що із зелених стали блискучими темно-червоними. Товстенькі помідори так обважніли, що рослини похилилися на землю, та це, здавалося, геть не сповільнило їхнього росту. Кіла витріщилася на них із відвислою щелепою. А коли їй вдалося знову заговорити, вона вигукнула:

— Спрацювало!

Каз радісно помахав листям.

— У тебе вийшло!

— У нас вийшло, — виправила Кіла.

Вона зірвала з лози помідор і вгризлася в нього. По підборіддю потік сік, і вона, сміючись, упіймала крапельки долонею. То був найсолодший, найсмачніший помідор, який вона куштувала.

— УраІ Людина врятувалася від голодної смерті! — вигукнув Каз.

Кіла проковтнула відкушений шматочок помідора і сказала: — Навіть більше.

Їй хотілося кричати, танцювати й співати. Натомість вона просто помахала помідором у повітрі.

— Я знаю, як ми можемо не просто вижити, а зробити більше! Знаю, як ми можемо тут жити.

— Як? — запитав Каз.

— В обмін на хліб, мило й те, чого ми потребуємо, та не можемо виростити, ми даватимемо калтрійцям магію.

Звісно, будуть проблеми. Однозначно будуть ризики. Якщо про це почують люди колишнього імператора, якщо вони здогадаються, чим вона займається, може бути біда. Кіла згадала про бібліотекарку, яку обернули на дерево, і про юного злодюжку, який так жахливо потерпів через свій злочин. Вона не мала жодних доказів на користь того, що закони змінили. До того ж, хай хто перебуває при владі, могутні люди завжди хочуть володіти владою одноосібно. Але калтрійці... рибалки, фермери, русалконі, навіть крилаті коти... «І я. Це потрібно мені. Це потрібно всім нам».

Каз пошурхотів їй листям.

— Що-що? Що ми тепер робитимемо?

Кіла широко всміхнулась йому.

— Ми відкриємо крамничку чарів.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

— Ні, — заперечив Каз.

Кіла кліпнула на нього.

— Ні? Як це розуміти?

— Це жахлива ідея, — відповів Каз. — Як я розумію, ти виклала ії, щоб підготувати мене до своєї справжньої ідеї, яка мені не сподобається, але принаймні буде кращою за цю, — він схрестив листя, наче викладач, який готується вислуховувати страшенно хибні гіпотези студента. Для повноти образу бракувало лише дротяних окулярів на кореневому клубку.

— Це і є моя справжня ідея, — сказала Кіла.

— Крамничка чарів. Нелегальна крамничка чарів. Така нелегальна, що сам імператор...

— Він розплющився, — перебила Кіла, поки Каз не накрутив себе так, щоб розпочати повноцінну тираду. — Невідомо, що змінилося, відколи ми поїхали. Закони могли переписати, — вона піднесла руку. — Або ні, знаю. Але ми вже не в Аліссіумі, а про Калтрі навряд чи чула хоч якась офіційна особа — я вже мовчу про те, щоб сюди приїхати. До того ж, — повела вона далі, поки Каз нічого не встиг заперечити, — я не кажу, що це слід назвати крамничкою чарів.

— Добре, — промовив Каз, — бо напис «Дуже нелегальна крамничка чарів Кіли й Каза, яка, ймовірно, доведе вас до смерті чи прокляття» на вивісці виглядатиме просто смішно. Це все одно що запросити на чай імператорського слідчого.

— Саме це буде сховано — як крамничка всередині крамнички, — відповіла Кіла. — І ми не конче маємо взагалі визнавати, що продаємо чари. Називатимемо їх «засобами», — вона була певна, що може видобута з багатого запасу таємних знань, якими володіє, кілька корисних чарів. У неї вже знайшлися чари для швидкого росту рослин, хоч і неідеальні: вони були страшенно схожі на магію, та й більш придатні для одноразового використання в екстреній ситуації. Кіла була певна, що, пошукавши трохи, може знайти інші чари, такі ж корисні, але не такі показні. Ніщо не давалось їй так добре, як пошук інформації.

Каз пирхнув.

— На позір ця крамничка продаватиме... — в пошуках натхнення Кіла оглянула хатинку. Вона сумнівалася, що хтось купуватиме павутиння, старі щербаті тарілки чи... Її погляд зупинився на коморі з рядами слоїків, що їх залишили батьки, покинувши острівне життя й переїхавши до міста. У них батьки колись зберігали фрукта й овочі, а також улюблені ласощі дев’ятирічної Кіли... — Варення.

— Варення? — писнув Каз.

Кіла пробігла через кімнату до слоїків. Узяла один і подмухала на кришку. Здійнялася маленька хмаринка пилу. Так, вийшло б незле. Почистити їх, наповнити варенням, обв’язати стрічечками — і вийде чудовий товар. Вона вже помітила брак товарів Із варенням і фруктами в пекарні — отже, ринок для нього є.

— Продаватимемо варення. Малинове. Ожинове. Лохинове. Яблучно-ягідне, — в саду вона бачила багацько ягідних кущів: колючі вони вже почали збирати у відділі наукових журналів, біля задньої огорожі. Вона не знала, що там за ягоди, та з них точно могло б вийти варення.

— Варення, — повторив Каз. — Ти хочеш, щоб ми збудували нове життя на фундаменті з... варення?

Кіла почала витягати слоїки, рахуючи їх.

— Ти хоч любиш варення? — запитав він.

Двадцять, двадцять п’ять, тридцять... О-о-о, на третій полиці стоять менші, кількадесят точно знайдеться. Її батьки консервували купу харчів. Як і всі на острові. Такий тут був триб життя: влітку вирощувати стільки, скільки можеш, восени збирати врожай і консервувати на зиму. Вона може пропонувати знижку всім, хто повертатиме слоїк, коли доїсть, щоб вони не скінчилися.

— Звісно. А хто його не любить?

— Я.

— Ти рослина. Мені здається, що переважна більшість наших клієнтів будуть не-рослинами.

— Від нього в мене листя стає липким.

— То, може, не сунь листя у варення? — Кіла виставила слоїки на стільниці, наповнила раковину водою й заходилася їх мити.

— Варення? Справді?

— Нам не треба заробляти на варенні статок — воно просто має продаватися досить добре, щоб правити за прикриття для нашого справжнього товару.

— Жахлива ідея.

Кіла підняла чистий слоїк. Сонце, що протікало між лозами на вікні, торкнулося скла й розсипало іскорки по всій кухні.

— Це вигорить, — пообіцяла Кіла. Треба просто вмовити колючі кущі дати стиглі ягоди, навчитися варити варення і розливати його. А ще перетворити частину хатинки на крамничку. І вивчити більше практичних чарів. Гаразд, це багато.

Можливо, вона обманюється. Вона ж насправді нічого не знає про управління крамницею, про магію чи про варення... «Зате я знаю книжки», — а це означає, що немає нічого такого, чого вона не може рано чи пізно дізнатися. Це вже свого роду магія. Витерши руки, щоб ніде не накрапати, Кіла обшукала кухонні полиці.

Каз, долучившись до неї, виліз на третю поличку.

— Що ти тепер шукаєш?

— Кулінарну книгу.

— А! — з його голосу Кіла здогадалася, що він дуже це схвалює. Якщо в ділі не обходиться без книжки, то будь-який перебіг подій автоматично стає логічнішим. Каз, не скаржачись, підтягнувся й видерся на поличку в комірчині. Просунув листя між слоїками, шукаючи кулінарну книгу, а тоді скочив грудкою ґрунту вперед на наступну полицю. Кіла проглядала шафки під раковиною.

Минуло кілька хвилин пошуків, і...

— Ага! — вигукнув Каз.

А тоді:

— Йойки.

Кіла розвернулася й побачила, як один зі слоїків падає з горішньої полиці. Каз витягнув листя — і слоїк плюхнувся в листяну сітку. Кіла врятувала баночку й поставила її поряд із раковиною.

— Що знайшов? — запитала.

Каз витягнув вусиками запилюжену й побиту книжку.

Кіла взяла її та обережно змахнула пил сухим рушничком. Сівши на підлогу та схрестивши ноги, швидко прогортала сторінки. Саме те, на що вона сподівалася: книга рецептів її батьків. Он картопляний суп, який обожнював її батько. Ого, тут же купа масла! А ось рецепт кексиків. Кіла покрутила книжку, щоб роздивитися материні рукописні нотатки на берегах — про те, що цинамону в батьковому рецепті має бути вдвічі більше. За дві сторінки Кіла знайшла рецепт персикового пирога, записаний материним почерком, із приміткою від батька: «Смакота». І на список інгредієнтів упала крапля рідини.

Каз хутко змахнув її листочком.

Кіла відхилилася назад і витерла очі. Вона й не усвідомлювала, що плаче. Каз ніяково поплескав її вусиком по спині.

— Це від пилу, — пояснила Кіла.

— Звісно.

Вона продовжувала, доки не знайшла його — рецепт малинового варення. Він, як і рецепт пирога, був записаний почерком матері з примітками від батька на берегах. Усе перед очима знову розпливлося від сліз.

— Це батьки для тебе залишили, — промовив Каз. — Вони хотіли б, щоб ти цим займалася.

Кіла чи то гикнула, чи то реготнула, чи то схлипнула.

— Ні, зовсім не хотіли б.

Вони полишили цей острів зі мріями про краще життя для них усіх, і в їхніх планах на Кілине майбутнє ніколи не фігурувало ії повернення, тим паче без них. Вона торкнулася заляпаного ягодами рецепта та обвела пальцями петельки літер.

— Однак варення їм подобалося.

* * *

Для рецепту були потрібні два інгредієнти: ягоди й цукор.

Кіла вже купила цукру в пекарні й мала його вдосталь принаймні на пробну партію, зате ягоди... Вона вперла руки в боки, роздумуючи про колючі кущі на задвір’ї. їхні занедбані галузки сплелися в листяну масу колючок. Учора вона їх обрізала, та приборкати по-справжньому ще не змогла. Вони тягнулися в далекому кутку саду, переплітаючись так тісно, що Кіла не могла зрозуміти, де починалась одна рослина й закінчувалась інша. Під листям то там, то тут нишком росли нечисленні бліді ягоди малини, та стиглих Кіла не бачила.

— Знову магія? — запитав Каз.

— Ми зберегли ряску про запас?

Він тяжко зітхнув.

— Так, і кілька трояндових бутонів у нас теж зосталося.

Вона придивилася до колючих кущів, тимчасом як Каз потрюхикав назад у будинок, щоб забрати інгредієнти для чарів. Можливо, якщо цього разу зробити просто маленьку припарочку... їм же не треба вирощувати кущ із зернятка, як це було з помідорами, — треба лише прискорити його цикл і отримати стиглі ягоди. Отже, трішки матії?

— Сподіваюся, ти розумієш, що робиш, — промовив Каз, вернувшись.

— Я уявлення не маю, що роблю. Це ж начебто було ясно?

Плюхнувшись на землю між чимось схожим на стебло селери й гарбузовою лозою, Кіла змішала з інгредієнтів пасту. Зазирнула в книгу чарів, щоб освіжити в пам’яті потрібні слова: їй не можна було ненароком прогавити один-два склади. Вона чула історії про те, що стається з чаклунами, які шепелявлять чи затинаються, виголошуючи заклинання. Деякі чаклуни оберталися на дерева, їхні будинки — на суцільний камінь, їжа — на отруту... Подейкували, що буря, яка знищила острів Віранд, була викликана невдалими погодними чарами. Кілька років тому одна з імператорських чаклунів спробувала зачарувати співочу пташку, а натомість у неї самої виросло пір’я. Подейкували, буцімто вона линяє щовесни, а пір’я коштує цілий статок. Кіла якось бачила одну пір’їну на капелюшку відвідувачки бібліотеки — синю, яскравішу, ніж у павича, зі стовбуром, неначе виготовленим із золота. Кіла вже точно не хотіла обрости пір’ям чи корою, тож дуже обережно крапнула пастою біля коріння малинового куща й проспівала слова.

— Цього має бути досить, — сказала.

— Минулого разу довелося трішки зачекати... ого!

Каз квапливо позадкував: колючий кущик почав раптово й стрімко рости. Кіла схопила книгу чарів, притиснула до грудей і відступила на інший бік саду. Малинові кущі врізалися в огорожу й перебралися через неї в ліс. Гілля вкрилося зеленню, бо з тонких брунатних стеблин виростало молоде листя, і вздовж стебел розквітали квіти. їхні білі пелюстки розкривались, а тоді розлітались і дощем палали на моріжок, тимчасом як серця крихітних квіточок збільшувалися й тверднули, стаючи блідими ягодами. За кілька секунд ягоди потемніли, ставши червоними.

А тоді запала тиша.

Защебетала пташка.

Кіла витріщилася на кущі, роззявивши рота. Вона гадки не мала, як глибоко вони проникли в ліс, але задню частину огорожі вони поглинули. Тепер, коли ягоди достигли, неприродне зростання кущів начебто припинилося, та вона все одно не могла підійти ближче.

— Гадаю... — Кіла ковтнула. В горлі страшенно пересохло, — .. .наступного разу треба буде менше магії?

— Наступного разу? — повторив Каз.

— Ну, це ж спрацювало.

Вона набралася сміливості й підійшла до ягід. Принаймні кущі не виросли в бік будинку. Вони могли б поглинути весь сад. Так, ці чари точно не можна продавати в їхній крамничці. Цю магію годі назвати непомітною. Проте є й позитив... «Вийде багацько варення», — подумала Кіла.

Вона зірвала одну малинку, пильно подивилася на неї, а тоді закинула до рота. Якусь мить та здавалася гладенькою й прісною, але відтак Кіла її роздушила. На язику розкішно вибухнула гостра солодкість. Вона так приголомшувала своєю малиновістю, що неначе вдерлася в Кілину голову й замінила собою всі думки: зостався тільки смак. Сильний, п’янкий смак. Вона вже й забула, як смакують свіжозірвані ягоди.

На Аліссіумі фрукти імпортували. В місті-острові не було місця для садів, звичайних чи фруктових, і ягідників. Імператор мав свої теплиці з безліччю делікатесів, зате бібліотекарка... Кіла з дитинства не їла щойно достиглої малини, жодної ягідки.

На смак вона була як шматочок сонця.

Каз потицяв її в щиколотку.

— Ти отруїлася?

— Я в екстазі, — виправила Кіла.

— Хе, — промовив Каз. — Ти справді думаєш, що це щось дасть?

Кіла розплющила очі та знов оглянула безліч ягід перед собою — розкішний хаос рубіново-червоних багатств, із якого вийшло б багато слоїків варення.

— На мою думку, це ідеально.

* * *

Кіла за батьківським рецептом порізала миску малини й насипала на неї пів чашки цукру. Коли закінчила, пальці в неї були у винно-червоних плямах, і вона помила їх, поки цукор просочувався в ягоди. Її мати написала «дві години», а батько награмуздляв «залишити на ніч», але Кілі на це не ставало терпіння. Двох годин цілком вистачить.

За цей час вона оцінила масштаби шкоди від зачарованих кущів. Тупаючи довкола огорожі, протискувалася між деревами, пригиналася під лозами й брела крізь підлісок, доки не дісталася віддаленого краю свого саду.

Кущі малини вторглися в ліс футів на п’ятнадцять углиб. Кіла припускала, що могло б бути й гірше. Принаймні вони не заполонили дерева, а просто заповнили весь простір між стовбурами. Кущі були повсюдно густі й приблизно по плече Кілі, всіяні прекрасними червоними ягодами. Знайшовши в будинку двійко відер, Кіла повернулася й зірвала всі, до яких змогла дотягнутися. Раз на десяток ягід закидала одну до рота, а не у відро, та в неї все одно назбиралося три повних відра, а руки вкрилися крихітними подряпинками, перш ніж ягідно-цукрова субстанція закінчила вимокати.

Поки Каз читав рецепт, Кіла запалила пічку й поставила ягоди кип’ятитися. Треба буде весь час їх помішувати, доки не загуснуть. Вона знайшла дерев’яну ложку в батьківських шухлядах. «Тепер уже моїх. Це моя оселя». Однак не була певна, що відчуває її своєю.

Помішуючи ягоди, Кіла уявила батьків на цій-таки кухні. Вона могла яскраво їх уявити: як вони танцювали довкола столу, мати сміялася, а батько фальшиво співав. Вони були щасливі разом. Думаючи про них, Кіла відчула біль, що занив просто за грудиною. Батько якось сказав їй, що сподівається: вона знайде того, хто викликатиме в неї усмішку. І все. Ніяких феєрверків, як у переказах і баладах. Він не бажав їй любовного трепету чи нескінченного болю жаги. «Одружуватися треба з найкращим другом», — сказав батько. А всі ті грандіозні почуття, твердив він... вони цікаві, та врешті згасають. Вони завжди згасають. Краще, казав він, мати товариство. Батько хотів, щоб Кіла знайшла того, хто підтримуватиме її, сміятиметься з нею роками. Щоразу, коли вона вибиралася до батьків на вечерю в місто, вони питали, чи не зустріла вона когось, чи знаходить друзів, чи самотня вона, а Кіла завжди казала: «Звісно, я не самотня».

У неї були однокурсники. Були інші бібліотекарі. Були батьки. А ще — книжки. Якщо її підводило все живе, то в неї будь-що-будь залишалися безсмертні голоси, застиглі на сторінках. Батько цокав язиком і казав: «Але чи може книжка бути до тебе доброю?»

«Так», — відповіла вона йому тепер, вийнявши ложку з варення, що закипіло.

Книга батьків обдарувала її саме добрістю—шляхом уперед.

— Щоб перевірити готовність, — промовив Каз, — треба викласти трохи варення на тарілку та провести крізь нього пальцем, щоб побачити, рідке воно чи ні, — він зазирнув у каструлю, сидячи на стільниці. — А ще треба зняти цю пінку.

Кіла сумлінно зняла каламутну білувату пінку й викинула її в раковину. Ложечкою виклала варення на стільницю для перевірки. Каз провів крізь нього листком. Той ковзнув по поверхні.

— Майже, — констатував Каз.

Кіла приготувала слоїк.

Варення забулькало. Кіла притьмом заходилася помішувати його знов, і суміш заспокоїлася. Здавалася густішою, ніж раніше. А так і має бути, хіба ні? Дерев’яна ложка була перемазана темними, ягідно-червоними плямами. Кіла сумнівалася, що вона колись поверне собі початкове забарвлення. «Ну, гаразд... Тепер це моя ложка для варення».

— Його треба запечатувати воском, — заявив, читаючи, Каз. — Воску в нас, здається, немає. Але треба розтопити віск у каструлі для водяної бані, хай що то таке, а коли варення опиниться в слоїку, залити рідкий віск. Він затвердне й запечатає варення. Так воно протягне багато місяців.

— Як купуватиму ще цукру, куплю й запасних свічок, — сказала Кіла.

— На які гроші? — запитав Каз.

На це вона відповіді не мала, тож знову перевірила варення. Цього разу, коли провела крізь нього пальцем, воно розмазалося. Кіла засунула палець до рота і скуштувала. Солодка малина відчувалася так сильно, що вона ледь не почула голос батька, коли той розмазував варення на грінках. І йой, гаряче! Але насичено-солодке.

— Гарне? — запитав Каз.

— Має смак спогаду.

— Чудово. — А тоді: — Це добре?

Кіла всміхнулася йому.

— Дуже добре.

Вона обережно залила гаряче варення у слоїк.

— А щодо того, як ми плататимемо за запаси... — вона піднесла слоїк до вікна, тримаючи тепле скло рушничком. На сонці варення іскрилося, мов товчені рубіни. — Маю одну ідею.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Щойно слоїк охолов, Кіла накрила його квадратною ганчіркою, вирізаною зі старої батькової сорочки, й закріпила ії, обв’язавши шпагатом. Оглянула свою роботу й подумала: Доволі гарно». Зі стрічкою було б ліпше, та це покращення можна відкласти на потім.

— Гадаєш, пекарка його захоче? — стривожено запитав Каз.

— Гадаю, вона визнає, що малинові круасани — це було б чудово.

Або малинові пончики. Або малинові тарти. Кіла не вгледіла в пекарні Брін нічого подібного — можливо, на острові дефіцит ягід. А це ймовірно, зважаючи на всі інші тутешні біди. Ларран згадував, що врожаї в яблуневих садах падають; логічно припустити, що те саме відбувається з врожаями інших рослин. Безумовно, судячи з того, що бачила Кіла, на Калтрі відверто бракує варення. Отже, їхній маленькій крамничці можуть дуже зрадіти.

— Не думаєш, що вона запитає, де ти візьмеш удосталь ягід?

Кіла визирнула із зад нього вікна на буйні ягідні кущі. Тепер, коли на їхньому листі сяяло сонце, вони красувалися тисячею відтінків зелені, серед яких висіли схожі на самоцвіти ягоди. Кіла відчувала насичений запах малини навіть у хаті. Він наповнював будинок, об’єднуючись із пахощами лаванди: вона поставила в кілька глеків обрізані лавандові пагінці й розставила їх навколо, як колись розставляла мати, — на столі, на поличках і на кухонній стільниці. З кроквин звисали трави, що сушилися.

— Скажу, що мій родинний сад, залишившись без догляду, здичавів і почав процвітати.

Каз схвально махнув вусиком.

— Правдоподібно. Якщо ти певна, що це гарна ідея...

— Я буду обережною, — пообіцяла Кіла.

— А я вичищу інші слоїки до твого повернення, — пообіцяв у відповідь Каз.

Умостивши слоїк у кошику, Кіла попрямувала до дверей. На півдорозі до виходу спинилася й озирнулася на рослину-павука, що всілася на краю раковини. Каз обвив насос вусиком і зібрався накачати в раковину води. Сонячне світло лилося крізь вікно на нього, насос і глек із лавандою поряд.

— Казе, тобі часом буває самотньо?

— Як мені може бути самотньо?

Кіла подумала, що він закінчить словами: «У мене є ти».

Однак він сказав:

— У мене є книжки.

Кіла, всміхнувшись, попрямувала до стежки крізь ліс. Вона слухала птахів, знайоме туркотіння й трелі. Дещо з них могла розпізнати: дві ноти, з яких складається поклик зачарованої кропив’янки, каскад нот від корели, а ще... Стоп, це що, курка?

Так, вона. «Моя курка»,—подумала Кіла, зупинившись посередині стежки. Подивившись крізь зелень, збагнула, що визначити, де саме перебуває нещасна птаха, неможливо, і вже точно неможливо дотягнутися до курки, бо вона швидше втече крізь підлісок. «Принаймні голос у неї щасливий».

Кіла попрямувала далі.

Вона очікувала, що коли вийде з лісу цього разу, краєвид приголомшить її не так сильно: зрештою, вона ж уже його бачила. Та коли Кіла вийшла з-під зелених крон, тамтешня блакить врізалася в неї, і вона спинилася й просто витріщилася.

Запирало дух від безмежності цієї блакиті, а також від ії розмаїття: біля сонця небо вицвіле, блакитно-біле, біля обрію небо темніше, ближче до синього, хмари — аспидно-блакитні, море —чорно-синє, зелено-блакитне й бездонно-синє, і з усім цим контрастують світлий пісок на березі, яскраві барви будинків і темна зелень дерев. Далеко внизу, біля підніжжя круч, Кіла побачила, як хвилі розбиваються, беручись білою піною, а тоді пестять пісок. Саме був приплив, і вода доходила мало не до початку сходів. Кіла зірвала кілька трояндових бутонів, минаючи кущі, й почала обережно спускатися сходами.

Коли вона дісталася підніжжя кручі, вода вже плюскала об нижню сходинку. Кіла, сягнувши вниз, скинула взуття й пошльопала берегом. Вода в морі того дня охолола і з кожною хвилею покусувала її за щиколотки, наче грайливе цуценя. Між пальцями ніг ворушився пісок.

Піднявшись до брукованих вулиць, Кіла озирнулася на будинок Ларрана, що стояв там, куди приплив не дотягувався, і їй здалося, ніби в одному з вікон щось ворухнулося. На мить виникла спокуса розвернутися й піти назад, постукати в Ларранові двері й показати йому варення, яке вона приготувала без жодної допомоги, крім Казової, батьківської та автора книги чарів. Однак їй треба було виконати завдання, а балакати з надміру привітним сусідою було ніколи. Вона хотіла піднятися сходами назад до заходу сонця.

Крилаті коти острова Калтрі ніжилися на дахах і вулиці. Кіла замислилася, чи існують чари, які допоможуть їм жити гарно. Чари для годящих котячих харчів. Їй здавалося, що варення вони не їстимуть. Коли вона проходила повз них, один котик із сірими смужками на хутрі й помаранчевими крильцями підняв голову, а тоді облизав передню лапу.

Кіла проминула рибалку з коробкою для снастей у лівій руці й сіттю на правому плечі Той сердито зиркнув на неї, мов на зайду. Вона напружилася, а тоді нагадала собі, що це—загальнодоступна вулиця, їй сюди можна, і їй треба дістатися певного місця.

Озирнувшись через плече, Кіла очікувала побачити, як рибалка підозріливо стежить за нею, та цього не було. Він відігнав одного з котів, який вилежувався на ганку, і ввійшов до одного з будинків, не оглядаючись. Можливо, його погляд був непривітним лише в ії уяві. Може, рибалка супився, бо це вона здавалася непривітною. Чим займалось її обличчя, коли вона йшла повз рибалку? Вона всміхнулася? Чи не була ця усмішка дивна? Кіла потренувалася всміхатися й пошкодувала, що не має дзеркала. Ніяк було зрозуміти, чи підіймає вона засильно кутики губ, а чи...

Попереду стояв фонтан, а за ним — пекарня. Кіла зробила невиразне обличчя й понадіялася, що жоден із клієнтів пекарні не бачив, як вона дурнувато всміхалася невідомо кому, йдучи вулицями.

Вона кивнула Іді, кентавриці, яка розмістилася на тій самій лаві, що й минулого разу; перед нею знову стояла чашка чаю. Знову знайшовся і хлопчина з козлячими рогами, який сидів, схрестивши ноги, на вулиці й зосереджено чистив картоплю. Поряд із ним збиралася купка лушпайок. Усі інші, кого Кіла бачила напередодні — багаторука жінка, сердитий чолов’яга з лускою, немолода жінка, зморшкуватіша за родзинку, — на щастя, були відсутні.

— Привіт, Біннина доцю! — озвалась Іді. —Як там хатинка?

— Напрочуд добре, — відповіла Кіла. — Я гадала, там уже буде купа мишей чи борсуків, але поки що не бачила жодних небажаних мешканців, окрім павуків.

— Треба хоч кілька залишити — хай мух весняних ловлять.

— Гм, дякую... Так і зроблю? — Кіла не стала згадувати, що Каз зневажає павуків через те, скільки разів бібліотечні павуки намагалися сплести павутиння між його листочками.

— Залюбки зайшла б подивитися на стару хатку, як ти влаштуєшся остаточно, — натякнула Іді.

Кіла напружилася. Вона й не думала, що до неї в гості можуть зазирнути інші сусіди... а втім, якщо вже вона зібралася зробити вдома крамничку, то доведеться, либонь, звикати до думки про гостинне прийняття покупців. Ой леле, вона ж не подумала про цю частину свого плану! Щоб він досяг успіху, доведеться хоч-не-хоч взаємодіяти з необмеженою кількістю осіб. Кіла ковтнула й понадіялася, що їді не здогадується, як у неї легенько затрусилися руки.

— Було б дуже незле, — запевнила вона. — Як я влаштуюсь остаточно.

А тоді втекла в пекарню.

Надійно сховавшись усередині, вона видихнула. Довкола неї крутилися пахощі хліба й цинамону, і тривожитися там було неможливо. Перебуваючи в пекарні, вона неначе сиділа біля найгарнішого каміна в найгарнішій читальній залі бібліотеки. Це місце було тепле й гостинне, як сама пекарка.

Брін широко всміхнулася Кілі.

— Ти так скоро вернулася через цинамонові булочки, авжеж? Або через них, або через мою веселу вдачу, але я голосую за цинамонові булочки: ніхто не може встояти перед привабністю масла, цукру й цинамону.

Тепер, коли Кіла опинилася тут, її ідея вже не здавалася такою грандіозною та блискучою. Хто вона така, щоб розпочинати власну справу, тим паче таку, що може мати трішки (або строго) заборонений бік? Вона нічого не знає про варення, крамнички, цей острів, людей, та й загалом ні про що, крім свого відділу бібліотеки. Хто вона така, щоб думати, ніби може перетворити оселю батьків на крамницю, гостинно приймати там сусідів — незнайомців — і щось їм продавати? Аж клубок у горлі з’явився, поки вона шукала потрібних слів, що їх, як їй здавалося, буде так легко вимовити.

— Гм-м, якби це були цинамонові булочки, ти більше раділа б, що прийшла, — промовила Брін. — Щось не так? Річ у хатинці? Проблема з дахом, пічкою, водою? Якось після бурі у мене в даху залишилися дірки — я живу над пекарнею, — дірки завбільшки з мій кулак. І туди протікало стільки дощу, що я вже чекала, коли знайду в ліжку рибу. Потім, звісно, зміцнила дах. У тебе є якісь течі? Якщо так, їх треба буде залатати до наступної бурі.

Кіла заперечно похитала головою й замислилася, чому від неї повтікали всі слова. Вона без проблем розмовляла з пекаркою, коли просила насіння й такого іншого, зате тепер, коли на кону опинилося набагато більше... Раніше ця ідея здавалася такою блискучою, гарною, та раптом Брін подумає, що це нісенітниця? Раптом у її пекарні немає варення, бо вона його просто не любить? Раптом на Калтрі ніхто не любить варення? Раптом виявиться, що Каз має рацію й усе це — жахлива ідея? Замість заговорити, Кіла дістала з кошика слоїк із малиновим варенням і простягнула його.

— Ах, чудово! — Брін узяла слоїк, зняла ганчірку зверху та понюхала. — Малина! У тебе є малина? В мене останні три роки врожай був мізерний.

— Вона росла, здичавівши... — «Припини молоти дурню, — сказала вона собі. — Опануй себе, Кіло». — У мене виникла ідея — заснувати крамничку, продавати варення і... невеличкі засоби для допомоги з рослинами й таким іншим... Але в основному варення. За будинком росте багато ягідних кущів, а в мене є рецепт... — Кіла відчула, як щоки почервоніли, й пошкодувала, що не репетирувала текст дорогою до селища. Чому просити допомоги так складно?

Поки вона, затинаючись, вимовляла все це, Брін уже заходилася розмазувати по одному зі своїх тістечок шар варення.

— Іді! — гукнула вона у вікно. — Ходи сюди, скуштуй! Іді неквапом підійшла до вікна, і Брін вручила їй випічку. Кентавриця вгризлася в тістечко, заплющивши очі, й тихенько застогнала.

Брін знову повернулася до Кіли.

— Якщо в тебе є ще, я куплю.

Кіла відчула, як у неї затрусилися жижки, й тихо реготнула. Опустилася на найближчий табурет.

— Так, це... — глибоко вдихнула. — Я хотіла б відкрити крамничку варення. Маю ягоди та слоїки, але мені бракує цукру, а також воску, щоб запечатувати слоїки. Я сподівалася, що ви в обмін на часточку моєї продукції зможете надавати цукор і віск, — вдихнула ще раз, підбадьорена поглядом Брін. — Прийшла сюди запитати, чи не хотіли б ви стати діловою партнеркою.

Намазавши варенням ще одне тістечко, Брін вручила його через вікно хлопчикові з рогами. Той одразу запхав його повністю до рота.

— Спершу жуй, а тоді вже ковтай, — сказала Брін хлопчикові й звернулася до Кіли: — Ти щойно зі мною познайомилася. Може, ділова партнерка з мене жахлива. Ти ж навіть жодного з моїх ганджів не знаєш.

Хлопчина з варенням на одній щоці подав голос:

— Ти командирка. І багацько розмовляєш.

— Ану цить, — відповіла Брін і додала: — Він має рацію. Мушу визнати, що Іді легко мене забалакує, — Іді гукнула знадвору: «Я це почула і згодна!» — але я таки люблю поговорити. В дитинстві чула історію про відлюдника, який тримав у собі стільки слів, що врешті луснув від тиску купи невисловлених думок. Багато років по тому його кістки знайшли розсіяними, а в кам’яних стінах його печери були випалені тисячі слів. Відтоді я боюся тримати в собі забагато слів.

— Це... насправді неможливо, — Кіла, хоч і не була вишколеною чаклункою, знала, що магія працює не так. — Під час занять магією можуть траплятися нещасні випадки, але магія не може просто з’являтися випадково: треба накладати чари, застосовуючи цілком конкретні слова та інгредієнти. Це слід робити зумисне.

Брін легенько пирхнула, чи то не вірячи власним вухам, чи то зацікавившись.

— Ніхто не викликає магічних бур зумисне, та все ж вони трапляються, часто й гучно.

— Так, але магічні бурі викликає накопичення неналежно врівноваженого осаду чарів, — сказала Кіла, не в змозі не заговорити як учені, що ходили до бібліотеки. — А ще вони не рикошетять по чаклуну, — вона змусила себе замовкнути. «Не треба показувати, що я стільки знаю про магію».

Брін стенула плечима, не збентежившись через те, як Кіла розкидається магічними знаннями.

— Тоді факти не мали значення. Мені було п’ять. Історія запам’яталася, як і оповідка про рибу, що з’їла човен.

— Гаразд, ось ця якраз може бути правдою, — в морі живе багато всяких створінь. Оті книжки зберігалися на другому поверсі східного крила. Спеціальніспо Кіли були природничі науки, та в ії зібранні не було нічого про океан, окрім тих випадків, коли він впливав на суходіл. Якось вона влізла в майже палку суперечку з бібліотекарем із другого поверху про ті томи, що їх можна було ставити на полиці в обох відділах. їх зацитьнув учений. Вийшло вельми ніяково.

— Я в човні перетворююся на клубок нервів, а мати таку фобію незручно, коли живеш на острові. Треба було мене бачити, коли я тільки припливла. Цілувала землю й набрала повен рот піску. То й була головна причина, чому я заснувала пекарню: знала, що ніколи не стану гарною рибалкою. Ну, і дуже люблю пекти.

Кіла вдихнула, набираючись духу.

— А ви хотіли б пекти щось із варенням?

Брін усміхнулася.

— Я тебе ще не відлякала?

Кіла мотнула головою. їй здавалося, що наполеглива ділова партнерка, яка багато говорить, — це ідеал: так менше треба буде самій заповнювати тишу. А продаж варення ніяк не стосується човнів. Вона не бачила, в чому проблема.

— Ви діставатимете п’ятдесят відсотків.

— Жахлива переговірна позиція, — сказала Брін. — Запропонуй мені десять відсотків.

— Гм, десять відсотків?

— Це відверто замало. Чому ти ображаєш мене такою мізерною пропозицією?

— Сорок? — вимовила Кіла.

— Гаразд, ти в цьому геть ніяка. Двадцять — це справедливо, плюс я надаю цукор і віск, а ти надаєш ягоди, а також працюєш над готуванням і консервацією варення.

Кіла всміхнулася.

— Двадцять. А коли моя крамничка відкриється, ви рекомендуватимете ії своїм клієнтам і сусідам.

Брін кивнула.

— Я влаштую розголос і всім скажу, що туди варто лізти. За це розкажи мені, як умовила Ларрана покатати тебе на русалконі, бо мій небіж Тобін — отой, що гострий на язик і якимось робом намазав варенням хутро на брові, — роками пускає слинку на тих конериб, але марно.

Кіла не знала, що це запрошення було ексклюзивним.

—Я... Він просто мене запитав.

— Гм-м... — Брін так довго роздивлялася Кілу, що вона пригладила волосся, щоб воно точно не стирчало. — Можливо, Тобінові пощастило б більше, якби він постарався менше всіх бісити.

Тобін гукнув із вікна:

— Я все чув!

Брін усміхнулася.

— Чому б тобі не допомогти матері з сітями?

— Бо це робота, а вона не платить!

— Тоді що як я тобі заплачу? — припустила Брін. — Допоможи Кілі підняти торбинку цукру сходами на кручі — і зможеш з’їсти перший же малиновий круасан, який я спечу.

— Мені не потрібна... — заговорила Кіла.

— Тихо, — промовила Брін. — Хай хлопчина зробить дещо корисне. Так він відчує себе важливим, а тобі ще й стане легше піднятися.

Підвищивши голос, вона гукнула у вікно:

—Домовились?

Хлопчина скрикнув і вигукнув:

—Домовились!

Брін пробігла у двері, нахиливши голову, щоб оленячі роги не чиркали по одвірку, і за пів хвилини повернулася з торбою цукру під пахвою та слоїком воску в другій руці. Кіла забрала віск, а Тобін заскочив усередину, щоб узяти торбинку з цукром. Та була майже з половину Тобіна, але він підняв її, не скаржачись.

— Повернусь, як зроблю ще, — запевнила Кіла.

Попрощавшись із Брін та Іді й залишивши пекарню, вона пішла вулицями за хлопцем із цукром. Швидко виявила, що він так само любив поговорити, як його тітка, але віддавав перевагу запитанням. «Звідки ти?» «Човном припливла?» «Кракена бачила?» «З імператором зустрічалася?» «Який із себе палац?» «Чи правда, що вулиці в Аліссіумі складаються з квіток?» «Ти знаєш якихось шляхтичів?» «Бувала коли-небудь у палаці?» «Знаєш якихось чаклунів?»

Кіла насправді не хотіла відповідати на жодне із запитань, але особливо — на останнє, тож обернула це проти нього:

— А ти?

Хлопчину понесло.

Він не бачив жодного чаклуна від свого дитинства, сказав Тобін (хоча ще залишався дитиною), але пам’ятав із юних літ чаклунку, яка повністю вдягалася у фіалкове (Тобінові, схоже, здавалося дуже важливим, щоб Кіла зрозуміла, скільки в неї було фіалкових речей — фіалковий плащ, фіалкові штани, фіалкові шкарпетки, фіалковий ремінь) і відвідувала їх під час регулярної ротації раз на сезон. Сказав, що його батьки казали, буцімто тоді все було краще, бо магія була розподілена по всіх островах. Бур було менше. Врожаї — кращі. Риби більше. Роки зо три чи, може, чотири тому, бо він тоді ще не навчився пускати камінцями жабки, чаклунка перестала приїздити. Відтоді з усім стало гірше. Все вийшло з рівноваги, і тому йому доводиться їсти кашу з ламінарії, хоча на смак вона як слизовики. А наостанок Тобін додав:

— Якщо вам треба дегустатор варення, я в ділі. Ви справді продаватимете варення?

— І засоби, — сказала Кіла.

— Від чого?

«Від зайвих запитань», — подумала вона, але мовила:

— Досі міркую над цим.

На вершині сходів на кручі хлопець опустив мішок із цукром на землю й потягнув руки. Кіла озирнулася на село й на море за ним. Сонце сідало і вже опинилося так низько, наче зібралося впасти у воду.

— Овва, а це ще що таке? — запитав Тобін.

Розвернувшись, Кіла побачила Каза, який подався до них у звичний спосіб — простягнувши вусики, а тоді викинувши оголений кореневий клубок уперед. Здалеку він трохи скидався на дуже волохатого й дуже зеленого пса з дуже брудним черевцем. Але з ближчої відстані скидався... просто на рослину-павука без горщика, приблизно завбільшки з собаку.

— Хто, — виправила Кіла. — Це мій друг Каз.

— Ого, він шикарний. Він рослина?

— Хлорофітум комозум, — вимовив Каз, діставшись їх. — А ти... Козячі роги? Ти козлик? — усе його листя затрусилося, і він замахав у повітрі вусиками. — Кіло, ти що, привела рослиноїда?

Кіла нічого не встигла пояснити, бо Тобін здійняв руки — мовляв, здаюся.

— Ніякий я не рослиноїд, однозначно. Можеш маму мою запитати. Я ніколи, ніколи не їм овочів. Окрім зацукрованої моркви, бо вона смачна. Але ніколи, ніколи не став би їсти балакучого хлорофі... як там?

— Рослину-павука, — відповів Каз, трохи опустивши вусики. Його листя продовжувало тремтіти. — Чи існують тобі подібні, які їдять рослини?

— На Калтрі тебе ніхто не з’їсть, — пообіцяв Тобін. — Навіть не надкусить, — він став на коліна, щоб краще

роздивитися Каза. — Вибач, що налякав. Просто ніколи не бачив таких, як ти. Мене звати Тобін.

— Ну, Тобіне, я таких, як ти, теж не бачив. Перепрошую, якщо висловився неввічливо.

Кіла всміхнулася їм обом, а тоді спитала Каза:

— Щось трапилось? Ти ж наче збирався залишатися в хатинці.

— Просто захвилювався за тебе, — відповів Каз. — Не знав, що ти знаходиш нам друзів.

Зраділий Тобін вигукнув:

— Я подружився із рослиною-павуком! — підскочив він на ноги. — Аж не терпиться розказати тітці Брін!

— Можеш іти назад, — сказала йому Кіла. — Далі ми й самі розберемося. Дякую за допомогу.

Тобін завагався.

— Ти впевнена? Не скажеш тітці Брін, що я не допомагав?

— Ти чудово допомагав, — вона була дуже вдячна за те, що не мусила самотужки тягнути цукор сходами, водночас несучи віск. До того ж Тобін був не найгіршим товариством. Його ненастанні теревені нагадували їй птаха, який радіє наближенню весни. Може, нічого й не станеться, якщо вона розмовлятиме з людьми більше, ніж звикла. І, може, Казові тепер стане тут комфортніше, бо він зустрів хлопчика з козлячими рогами й не був з’їдений. — Якщо мені знадобиться дегустатор варення, дам тобі знати. Можеш іти додому.

— Радий знайомству, Казе.

— Навзаєм, Тобіне.

Помахавши їм обом рукою, він помчав сходами вниз — удвічі швидше, ніж будь-коли ходила ними Кіла. Вона зачекала, доки не впевнилася, що він спокійно зійшов донизу, а тоді підвела погляд, щоб подивитися на захід сонця. Золоте світило витікало в море, наче розтоплене варення.

А тоді вона разом із Казом подалася додому—з цукром, воском і надією.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Хатинка була не надто схожа на крамницю.

Кіла роздивилась її, покусуючи нижню губу. Всередині було чисто: дерев’яну долівку спершу начистив Каз, а потім — Кіла. Вона була потерта й подряпана, але відзначалася красою, притаманною лише старій деревині. Кіла обрізала лози на вікнах, а також помила шибки, щоб усередину вільно світило сонце. Каз позмахував листям пил із крокв, а Кіла віддраїла раковину, стільницю, полиці та стіл. Усі слоїки сяяли, готові до варення. Та хай яка хатинка була чиста й гарна, на крамницю вона не скидалася.

Кіла згадала свою улюблену книгарню в Аліссіумі — затишну, з гостинними рядами полиць. Чи згоріла вона? Ні, про це вона не думатиме. Натомість зосередилася на тому, що їй дуже подобалося у тій книгарні, — на ії привітності. Хотілося, щоб її крамничка була такою ж привітною. Клієнтам має бути комфортно роздивлятися товари, навіть якщо в неї продаватиметься варення лише з одним смаком.

— Гадаю, нам треба відокремити крамничку від решти хатинки, — Кіла наполовину перетнула вітальню. — Парадні двері ведуть у крамничку... Отже, тут потрібна стіна, щоб відділити її від кухні. Стіну можна обвішати полицями. А можна поставити книжковий стелаж, який правитиме й за стіну, тільки він буде не для книжок. Стелаж для варення.

Каз видерся на стіл.

— У мене багато несподіваних навичок — до прикладу, я граю на арфі, — але навичками майстрування не володію, — він помахав листям. — Надто м’який, щоб орудувати молотком.

— І в нас, здається, немає молотка. Та й деревини, хоча просто за садом є ліс. Але я не уявляю, як зробити з дерева дошки. Гадаю, це серйозна робота... Ти вмієш грати на арфі?

Каз пощипав уявні струни для наочності.

— На маленькій.

—Де ти тільки навчився? І коли?

— У мене було життя до зустрічі з тобою.

— Буквально не було, — заперечила Кіла.

— Перепрошую, та до знайомства з тобою було кілька тижнів. — За які ти навчився грати на арфі?—вражено запитала вона. Наскільки їй було відомо, він у ті дні вештався бібліотекою, а вона, хоч і була прекрасним дивом світу, не славилася музичними інструментами. Якби хтось спробував там музикувати, його, напевно, зацитьнув би відвідувач, який намагався зосередитися на тексті.

— Мене навчав у вільний час прибиральник зі східного крила, — пояснив Каз. — Не варто недооцінювати мої музичні здібності просто тому, що я рослина.

— Це ніяк не стосується... Гаразд, ми відхиляємося від теми, — сказала Кіла. — Крамничка варення. Нам потрібні деревина, молоток, цвяхи та книжка про майстрування стелажів.

Вона не думала, що спакувала хоч одну таку книжку. Ба більше, не знала достоту, де такі книжки були в бібліотеці. Може, на другому поверсі західного крила, поряд з історією мистецтв?

— А ще нам потрібні стелажі для книжок, в ідеалі таємні, але це, гадаю, не горить. Поки що книжки можуть лежати в ящиках, — Кіла замислилася, чи є в котрійсь із книг чари для майстрування. Палац в Аліссіумі, неначе зведений із цукрової вати, а також арки тамтешніх мостів було збудовано магією... Кіла поволі розвернулася обличчям до спальні, де лежало стільки невикористаних знань.

Каз, поглянувши туди ж, куди й вона, запитав:

— Ти справді хочеш, щоб хатинка зросла, як кущі малини? Не думаєш, що це викличе цілу купу запитань, на які ми не зможемо відповісти? Зайві ягоди — це вже кепсько. А якби в нас виросло кілька башт і веж, така людина, як Ларран, точно це помітила б.

Ясна річ, Каз мав рацію. Молоток, цвяхи, трохи зусиль — ось що їм треба. На щастя, вона знала людину, яка мала вдосталь інструментів — зрештою, сама ж бачила, як він лагодив димар.

— У Ларрана є молоток.

— Ти пропонуєш знову його навідати?

Кіла згадала прогулянку на русалконях. Доки на це не відреагувала Брін, навіть не усвідомлювала, що то був особливий привілей. Ясна річ, якщо вона так сподобалася Ларранові, що він дозволив їй покататися, то він і кілька інструментів їй позичить.

—Дам йому за користування ними кілька помідорів, — вирішила вона. Русалконячці Шієн це сподобається.

— Вчора — село, сьогодні—Ларран. Ще трохи — і ти почнеш влаштовувати вечірки.

Кіла театрально здригнулася. За все життя їй сподобалася лиш одна вечірка — після того як вона здобула робоче місце у Великій Аліссіумській бібліотеці, всіх молодших бібліотекарів запросили в північну читальну залу і сказали, що це можна відсвяткувати, три год ини читаючи все, що заманеться, а ще можна буде взяти з собою шматочок торта, коли захочеться піти, при цьому нікому нічого не кажучи. То було блаженство.

— Ніяких вечірок. Хочеш зі мною? Ти мало що бачив на острові, а Ларран уже про тебе знає.

До того ж, якщо піде Каз, їй не доведеться постійно розмовляти. Як Кіла зовсім нещодавно виявила в пекарні Брін, просити допомоги в неї виходить не надто добре.

Каз замислився.

— Що їдять русалконі?

— Виключно помідори, — запевнила Кіла. — Зелені продукти — ніколи.

— Насправді ти цього не знаєш.

— Ларран не згодує тебе своїм русалконям. Знаєш, першою назвою русалконей було слово «гіпокамп», але згодом воно опинилося не в фаворі, бо так само називають частину мозку. А ще воно надто схоже на «гіпопотам», хоча ця тварина геть не схожа, — Кіла ніколи не бачила гіпопотамів, хоча читала про них. — Ти знав, що гіпопотами виділяють червону олію, щоб шкіра залишалася сухою й захищеною від сонця?

— Не думаю, що це стосується справи.

— Не стосується, але цікаво.

Каз помислив іще трохи.

— Гаразд. Я піду.

Кіла зірвала пів десятка помідорів, замислилася, чи буде цього досить, а тоді, взявши старий, але міцний кошик, зібрала ще пів десятка. Якщо деревина й цвяхи дорожчі за десяток помідорів, то можна буде запропонувати Ларранові варення, коли буде готове. «Якби ж то можна було запропонувати чари для допомоги його русалконям...» Вона згадала, з яким сумом у голосі він говорив про відсутність лошат... Але не могла пообіцяти таке, ще не знаючи, чи можливо це. Ці чари неодмінно мали бути набагато складніші, ніж прискорення росту рослин.

Спершу полиці для варення. Потім магія.

Кіла вийшла за двері, не давши собі часу передумати щодо чергової зустрічі зі спілкуванням. Каз ішов поряд, не відстаючи. Прогулянка лісом, схоже, була йому до вподоби — Кіла знала це, бо він постійно бурмотів словечка на кшталт «чудесно», «прекрасно» й «буколічно». Коли вони вийшли на світло, Кіла підняла обличчя, щоб уповні відчути ранкове сонце. Вітерець із моря був свіжий, наче чай із льодом, а хвилі розбивалися на малесенькі гребінці, неначе бавились одна з одною. На віддалі вона побачила русалконей, що скакали крізь хвилі. Поки вони з Казом спускалися сходами на кручі, вона сподівалася, що Ларран удома, а не зі своїм табуном.

Тимчасом як Каз перескакував із каменя на камінь біля кручі, Кіла рушила берегом до маленького жовтого будиночка. Прикривши рукою очі від сонця, подивилась, як у хвилях подалі від берега бавляться русалконі. Вона сподівалася, що зможе відшукати чари, здатні допомогти їм знову зажити добре. Імператор учинив більш ніж егоїстично, коли відкликав своїх чаклунів із зовнішніх островів. Тобін і революціонери мали рацію: світ утратив рівновагу і це несправедливо. На тлі всього цього ії ідея крамнички варення, яка пропонуватиме ще кілька несерйозних домашніх засобів, видавалася дуже дрібною. Навіщо морочитися, коли проблеми світу такі великі?

«Бо це — те, що я можу зробити».

«І, можливо... я знайду спосіб допомогти».

Як мінімум можна постачати своєму привітному сусідові помідори.

Вона помітила Ларрана в кінці кам’яного пірсу, де він вичісував ковтуни у гриві одного зі своїх русалконей. Каз поглянув на воду, що билася об каміння, і зронив:

— Зачекаю на тебе тут.

Кіла не засуджувала його, бо він боявся травоїдних морських істот, але чому нервується вона? Вона вже кілька разів говорила з Ларраном, і він аж збісив її милою поведінкою. Це тому, що тепер вона просто знає, що він не дозволяє кататися на своїх русалконях абикому? Кіла не знала напевне, як до цього ставиться. Не звикла, щоб їй приділяли особливу увагу.

Зобачивши її, Ларран помахав рукою й гукнув:

— Обережної

Вітер спробував поглинути його голос, але Ларран його перекричав:

— Океан сьогодні холоднючий! Туди краще не падати!

Несучи кошик із помідорами, Кіла повільно та сторожко вийшла на кам’яний пірс. На ній були черевики з грубими підошвами, набагато доречнішими для скакання по камінню та сходах, аніж м’якенькі, схожі на пантофлі, черевички, які вона завжди носила в бібліотеці, а також штани, які привезла із собою, й блуза, що належала її матері, з рукавами, розшитими яблуневим цвітом. Кіла якось несподівано для себе почала дедалі частіше носити старий материн одяг: він краще пасував до погоди — ранкового холоду, пообіднього сонця й морського бризу. А ще краще пасував тій людині, якою Кіла ставала. Надягаючи острівну блузу чи спідницю або взуваючи черевики, вона завжди почувалася більше калтрійкою, ніж містянкою. Цього ранку вона подивилася в дзеркало й побачила, що інакшою її робить не лише одяг: на переніссі в неї вискочив розсип лілових веснянок. Такі веснянки були в неї в дитинстві, коли їх виманювало сонце в саду. Кілі було приємно побачити їх знову.

Коли вона наблизилася до кінця пірсу, русалкобила, яку причісував Ларран, стала дибки й форкнула. Кіла впізнала її прекрасну золоту шкіру й металічно-золотаву ліску.

— Привіт, Шієн, пам’ятаєш мене?

Шієн роздула ніздрі та вп’ялася синім поглядом у кошик.

— Якщо трішечки зачекаєш, дам тобі смач... — звернулася до неї Кіла.

Однак русалкобила не хотіла чекати навіть часточку секунди. Занюхавши помідори, вискочила з води до кошика. Коли ії шия рвонула вперед, довкола розбризкалася морська піна. Кіла, злякавшись, відступила на крок — прямісінько на слизький край каменюки.

Нога ковзнула.

Кіла втратила рівновагу.

І на якусь мить світ неначе застиг: вона бачила небо, нажахане обличчя Ларрана, дику конерибу... Вона повалилася задом наперед, а тоді зуби Шієн міцно вчепилися в тканину сорочки. Кілу рвонуло вперед. Кошик злетів у повітря, і десяток томатів, описавши дугу, попадали у хвилі, що здіймалися. Кіла гепнулася на спину русалкобили, а тоді перекинулася в воду.

Її поглинув холодний мокрий океан, і вона занурилася з головою. Відпльовуючись, вибилася на поверхню. Там було набагато холодніше, ніж днями, холод аж кусав. Каз волав із берега, а Ларран кричав її ім’я, готовий пірнути за нею...

І тут вона побачила, як Шієн ганяється за помідорами, що підскакували на хвилях.

Кіла засміялася.

— Вона... гм... це я винна, — ледве видихнула.

Ларран став коліньми на брили й простягнув руку. Кіла взяла її й видерлася на пірс. Вмить затремтіла: до неї прилип мокрий одяг. «Ох, про температуру він не жартував.. . чому так холодно?» Вона обхопила руками груди й спину. Днями було й близько не так холодно.

— Не знаю, що на неї... — заговорив Ларран.

— Це я винна, — повторила Кіла. — Знала, що їй до вподоби...

— Це її не виправдовує...

— Вона, напевно, їх занюхала, — сказала Кіла. — Я мала б залишити кошик на березі.

— Вона ж вишколена, — промовив Ларран, — мною. Тут більше винен я, ніж ви...

Ні, винна була її необачність і незграбність. Ларран же не міг передбачити, що вона принесе улюблені ласощі Шієн туди, де та зможе їх занюхати.

— Навряд чи вам справді слід винуватити себе в...

— Звісно, винен я. Вона моя...

Каз заскакав причалом, розмахуючи вусиками.

— Кіло, Кіло, я думав, вона тебе зжерла! Ти в порядку? Ціла? Порахуй свої ноги. В тебе їх дві? А пальці? Ти, бува, не втратила палець? У тебе тече кров? О насіння, вона зараз знепритомніє від утрати крові, вдариться головою й потоне в морі, а все через стелажі!

— Казе, дихай глибоко. Я в порядку, — вона піднесла руки й помахала пальцями. — Всі десять.

— Ти синіша, ніж зазвичай, — вимовив він. — Тобі холодно? В тебе гіпотермія?

Кіла засміялася.

— Зі мною все гаразд, клянуся.

Проте вона тремтіла, а пальці на руках і ногах мерзли так, що їй здавалося, ніби вона обпеклася. «А може, й не зовсім гаразд».

Ларран поклав руку їй на плече.

— Ідіть-но всередину й зігрійтеся. Цей мокрий одяг треба зняти, — від його дотику Кіла затремтіла, і він її відпустив.

Вона занурювалась у воду, коли вони каталися на русалконях, і тоді їй і близько не було так зимно. Ніде правди діти, сьогодні прохолодніше, та й вітру більше, але це не пояснює, чому море аж таке студене. Його температура, напевно, впала на кількадесят градусів. Кілині зуби сильно цокотіли, і спинити це якось не виходило.

— Вдягтися в сухе було б незле. От тільки я не взяла з собою сухого одягу. Лише помідори.

Всі троє поглянули на воду. Там Шієн весело скакала крізь хвилі, дожираючи останні з десятка помідорів.

— Можете позичити одяг у мене, — запропонував Ларран.

Він простягнув руку, щоб допомогти Кілі пройти кам’яним пірсом, але вона руки не взяла. Не хотіла припиняти обіймати себе за передпліччя. Вітер аж пронизував. Каз скакав поряд із нею, і вона відчувала, як його листя випромінює тривогу.

— Та справді, зі мною все гаразд, — сказала вона Казові, цокочучи зубами.

— Ти кричала, — промовив він.

— Я була налякана, бо впала у воду несподівано, — не треба було так через це метушитися. Тепер, коли все минулося, Кілі було доволі соромно. Було б незле, якби вони змогли махнути на це рукою й забути, що це сталося, та, можливо, коли вона трішки зігріється... Иой, звідки взявся той крижаний холод?

Ларран завів ії в будинок.

— Хвилинку, — сказав і чкурнув у задню кімнату.

Каз заскочив у крісло, а Кіла, попри дрож, із цікавістю роззирнулася. Довкола все було з дерева теплого медового кольору: підлога, висока стеля, стіни, стіл. В одному кутку на каміні з білого кварцу стояла дров’яна пічка. На кожній поверхні Ларран примостив по морській мушлі. Біля раковини — стулчасту мушлю. На столі — черепашку. На камінній полиці лежала якась спіральна мушля, яку Кіла не знала як назвати. Вона здогадувалася, що кожну було дібрано ретельно.

Ларран вийшов зі стосом одягу й рушником.

— Можете передихнутися там, якщо бажаєте, — і зашарівся, показавши рукою на свою спальню.

Кіла вдячно забрала одяг і рушник, а тоді побігла в його кімнату й зачинила за собою двері. У Ларрановій спальні стояло ліжко під балдахіном із того ж таки дерева медового кольору. Воно було завалене стебнованими ковдрами, трохи пом’ятими, неначе Ларран швидко їх поправив, збагнувши, що Кіла може побачити їх неохайними. На тумбочці лежала ще одна мушля, цього разу — зі свічкою всередині. Якщо не брати до уваги зім’ятих і дуже привабливих ковдр на ліжку, все інше було охайне, як у бібліотеці. Ларранові чоботи скромно стояли рядком біля комірчини, і ніде не було й натяку на пил.

Стягуючи з себе мокрий одяг, Кіла слухала крізь двері розмову Ларрана з Казом.

— Це було страшно, — промовив Каз. — Я так засмутився, аж кореневого клубка ледь не позбувся.

— Коли вона зігріється, все буде гаразд, — заспокійливо сказав Ларран. — Падіння було не страшне. Вона не напоролася на жоден камінь і пробула під водою не більш як секунду.

— Я бачив твоє обличчя. Ти теж був нажаханий.

Кіла почула човгання — Ларранова хода, — а тоді рипіння — може, то дверцята шафки чи дров’яна пічка? Витрусивши одну з його сорочок, Кіла підняла її. Та була вдвічі більша за Кілин розмір, але принаймні суха. Кіла надягнула ії. Сорочка була м’якенька, мов ягнятко, пахла соснами й океанським повітрям і доходила Кілі до колін.

Ларран відповів щось Казові, та Кіла не розчула, що саме: він надто далеко відійшов від дверей. Вона застебнула ґудзики на сорочці.

Каз мовив:

— Вона — це все, що в мене є. Взяла мене до себе, коли...

Решту його слів заглушила вода, що текла з раковини, але Кіла знала, що це за історія, хоч і не сказала б «узяла мене до себе». Вона була рада його допомозі й шанувала його вибір помагати їй. Досі в неї не було жодного компетентного асистента, через якого не хотілося б запхати пальці у вуха і сказати: «Ради всього святого, замовкни». До того ж він дорожив книжками так само, як вона, а це, певно, незвично для рослини.

— Малою вона була така ж добра, — промовив Ларран.

— Овва! Розкажи-но мені про Кілу в дитинстві й не пропускай нічого ніякового.

«Час повертатися», — подумала Кіла. Вона залишила Ларранові штани — вони нізащо не сіли б на неї, а сорочка була досить довга, щоб прикрити все, що треба прикривати, — і вийшла назад босоніж, тримаючи в руках свій мокрий одяг.

— Можна десь розвішати оце, щоб посушилося?

— Так, біля пічки... — заговорив Ларран, розвернувшись. Коли він витріщився на Кілу, його голос затих посеред речення.

Вона, засоромившись, смикнула за полу його сорочки.

— Знаю. Вигляд у мене — сміхота. Зате я суха.

— Ox-x... — вимовив Ларран.

Каз пирхнув.

— Здається, «сміхота» — це не те, що він зараз думає.

Ларран швидко відвернувся.

— Можете повісити мокрий одяг біля пічки. Він швидко висохне.

«Хе», — подумала вона. Він що... зацікавився?

«Ні, однозначно ні». Вигляд у неї — сміхота, а рослинка геть не розуміє, про що говорить. «І тепер нам усім ніяково. Чудово». Кіла розклала мокрі штани та блузу на вішаку біля пічки. Напевно, тут Ларран сушив свій одяг, провівши день із русалкіньми. Від пічки пахло горілою сосною. Запах був лісовий, майже схожий на цинамон.

— Я прийшла спитати таке... — заговорила Кіла. Тим часом Ларран промовив: — Може, вам дати поїсти...

Каз плюхнувся вбік.

— Ох, ну й парочка.

Кілі вперше захотілося, щоб Каза не було поряд. Що сказав би Ларран, якби вона була на самоті з ним у його будинку? Що сказала б вона сама? Що зробила б? Вона згадала, що тільки-но була в його спальні, й відчула, як щоки й шия запалали рум’янцем. «Те, що Каз тут, на краще». Якби вона була на самоті з Ларраном, найпевніше, вийшло б у десять разів ніяковіше, ніж зараз, а якби він таки зацікавився, то швидко змінив би думку.

— Сядьте біля вогню, погрійтеся, — сказав Ларран Кілі. Переставив одне з крісел до пічки, а тоді забрав із ліжка одну з ковдр. Зібрався закутати в неї Кілу, але Кіла сама потягнулася до неї.

Вона застигла, а він спинився. їхні обличчя були за дюйм одне від одного.

«В нього гарні очі», — дурнувато подумала Кіла.

Дихання в нього теж мало гарний запах — трошки м’яти й трошки цинамону, — і Кіла зрозуміла, що шаріється. Зазвичай вона не помічала чужого дихання, а втім, зазвичай вона не була така... Оце так, і справді гарні очі.

Ларран відступив.

— Вибачте.

Вона прокашлялась, а тоді закутала плечі в ковдру. Та впала їй на ноги, і тепер Кіла відчула, що оповита Ларрановим запахом. «Зміни тему».

— Чому океан сьогодні був набагато холодніший?

— Тому ж, чому в’януть паростки пшениці, сади хворіють, дощ стає непередбачуваним, а риба—рідкісною: магія неврівноважена, десь надто зосереджена, а десь відсутня. Принаймні так це розумію я. Я не вчений.

Раптом Кілі закортіло повернутися до своїх бібліотечних книжок. Десь там криються відповіді на всі запитання, які вона могла б поставити. Вона згадала, що спакувала кілька книжок про маніпулювання погодою... Невже все це викликали чаклуни: зменшення табунів русалконей, різкі коливання температури в океані, повільну голодну смерть Калтрі? А якщо так, то чи можна повернути процес навспак?

На мить запала тиша, але ця тиша не була жахлива чи ніякова — то було просто мовчання двох людей і однієї рослини, які думали про сказане.

Урешті Ларран промовив:

— Щиро перепрошую за поведінку Шієн. Вона знає, що так не можна.

— Це я принесла помідори, — нагадала Кіла. — Вибачте. Вони були для вас.

— Овва! Для мене? — Ларран видавався здивованим. І вдоволеним.

Вона із запізненням усвідомила, що мала б спершу сказати, що збиралася ними заплатити за те, що позичить інструменти й запаси.

— Ну, вони були для вас і Шієн, але не всі відразу. І це був не подарунок.

— Овва! — це «овва» було інакше. Зацікавлене й трохи насторожене.

— Розумієте, мені треба виготовити стелажі д ля варення.

— Вам потрібні стелажі для варення? — перепитав Ларран. — Чому варення?

— Оце я й хотів знати, — озвався Каз.

Тому що вона має кущі малини. Тому що рецепт був у кулінарній книзі батьків. Тому що варення робить людей щасливими. Не можна їсти варення й бути сумним. Це неможливо в принципі. До того ж воно нагадувало їй про чаювання з батьками, а цей спогад був добрий: вони сидять утрьох довкола каміна в своїй крихітній квартирці в Аліссіумі, мати читає вголос книжку, батько смішить ії своїми коментарями, і всі вони п’ють чай із варенням на черствуватому хлібі, який батьки купили на ринку в обмін за те, що батько трохи полагодив сіті. Цей смак приносив майже забуті емоції. Проте Кіла нічого такого не сказала. Лише вимовила:

— Воно гарне.

— Гаразд, — відповів Ларран. І більше нічого не питав.

А тому сподобався їй ще більше.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Кіла помилувала цебер, у якому кипіли цукор і малина, тимчасом як Ларран молотком збирав каркас для книжкового стелажа. Він розтягнеться на половину довжини кімната від підлоги до крокв і відділить крихітну крамничку спереду від кухні й житлового простору. Кіла вже пересунула тахту в задню кімнату й запхала її між батьківським ліжком і ящиками із забороненими книжками. Згодом, коли тут не залишиться нікого, крім Каза, вона наведе лад у тій кімнаті. Принаймні вона вже провела прибирання, змахнула пил і підвісила на кроквах лаванду. А ще випрала й заново розвішала мереживні шторки на вікнах. Отже, розібратися з тахтою — це лише питання часу. Практично буде зайняти батьківське ліжко. На великому ліжку багато зайвого місця для неї й... ії погляд ковзнув до Ларрана... «Не сміши людей», — насварила себе Кіла. Багато зайвого місця для неї й будь-якого стосу книжок, які вона захоче читати допізна.

Працюючи, Ларран тихенько наспівував морську колискову, яку Кіла туманно пам’ятала з дитинства. Голос у нього був приємний, м’який і якийсь пухнастий.

Вона не хотіла, щоб Ларран збирав стелажі за неї’. Ба більше, після інциденту з димарем вона була рішучо налаштована зробити це самотужки, а якщо він наполягатиме, вона... Ну, він не наполягав. Просто згадав, що малинове варення — його улюблене, а Каз провів перемовини щодо його праці. Кілу перехитрила рослинка.

Хай як дивно, це не зачіпало її так сильно, як вона думала.

Ларранові, схоже, не свербіло заповнювати тишу теревенями. Незле. Каз був йому за помічника: передавав цвяхи за потребою й перевіряв, щоб кута були по дев’яносто градусів рівно, а дошки — прямі. Рослина-павук знайшла між мостинами загублену скляну кульку й за допомогою неї пересвідчувалася в тому, що всі дошки на одному рівні.

— Що то за пісня? — запитала Кіла, коли Ларран дійшов до фінальної нота.

— Стара пастуша колискова. Ми співаємо ії кобилам, щоб заспокоїти їх перед там, як вони ожеребляться. Зазвичай працює краще, якщо вмієш влучати в нота. Вибачте — не збагнув, що співаю голосно.

— Виходило гарно, — Кіла вже чула ії, але де й коли? Вона помугикала мелодію, намагаючись пригадати слова. «Море-колиска, і...» щось там таке... «зорі наглянуть»... — Здається, колись я ії знала.

— Так. Пам’ятаю, як ви її співали.

Кіла пирхнула.

— Неправильно пам’ятаєте. То не могла бути я. Я ніколи не співаю там, де мене може хтось почута, бо тоді в мене виходить, як у курки, що намагається щебетати.

Каз придушив смішок. Вийшло щось схоже на пирхання. Він уже чув ії спів — один-єдиний раз, на офіційній церемонії для новоприйнятих у бібліотеку, і Кіла знала, що він може підтвердити: вона не має нічого схожого на музичний слух. Уникнути співів не було змоги, але десерти з профітролей і шоколаду були того варті.

— Ви не знали, що я там, — промовив Ларран.

Кіла, яка там часом помішувала варення, зупинилася й розвернулася, щоб поглянути на Ларрана. Він уже обрамив верх і бічні стінки стелажа і позначав, де має бути кожна полиця. Стелаж приємно вписуватиметься в peштy хатинки.

— Ви шпигували за мною, коли ми були дітьми?

Ларран зашарівся.

— Не зовсім і не зумисне. Ви були в бухті своєї родини з моїм лошам...

Стоп, стоп, стоп... їй згадався маленький русалконик у бухті.

Він з’явився там якось улітку на кілька місяців, і Кіла допомагала про нього дбати. Пригадала, як годувала його з пляшечки.

— Чому в нашій бухті було лоша? — Кіла ніколи не дивувалася цьому, але, якщо подумати, це таки було дивно. Воно мало бути зі своєю мамою чи своїм табуном чи принаймні його пастухом. — Ви ж наче казали, що воно ваше.

— Я хотів стати пастухом, скільки себе пам’ятаю. Постійно крутився поряд із калтрійським табуном. Ще цвяшок, Казе! — рослина-павук простягнула вусик, який тримав гвіздок, а Ларран вбив його на місце, перш ніж продовжити. — Одна кобила померла, народжуючи, і ніхто не очікував, що лоша виживе. Тож я взяв на себе відповідальність за нього. Однак мої батьки... Вони володіли єдиною бакалійною крамницею в селищі — пам’ятаєте ії? Біля фонтана.

Знову перевіривши варення, Кіла сказала:

— Так.

Бакалію ніхто не любив. Кіла пам’ятала, як батьки бурчали на задорогі спеції й те, як чоловік за прилавком притискав великий палець до ваг, аби вимогти більшу ціну за шматок м’яса. Мати якось придбала торбинку борошна, і виявилося, що воно обсаджене мурахами. Але на крихітному острові іншого вибору не було.

— Вони хотіли, щоб я успадкував родинну справу, та в мене були інші мрії’. Ваші батьки люб’язно дозволили мені ростити лоша таємно в їхній бухті. Якось уранці мій батько... Ну, достатньо сказати, що я спізнився до бухти. Пам’ятаю, як жахнувся, що лошатко не виживе. Коли вони такі маленькі й ніжні, їм потрібен регулярний догляд. Але коли я нарешті дістався туди, ви вже були там, дбали, щоб лоша було нагодоване й у безпеці. Співали йому.

Ларран уже казав, що ії батьки були добрі до нього й вона сама теж... «Ось що він мав на увазі». Вона була добра до його лошати. Не дивно, що вона не пам’ятає. Кіла й гадки не мала, що лоша було його.

— Та всякий допоміг би про нього подбати.

Ларран вбив ще один цвях і тихо сказав:

— Мої батьки — ні.

Вона не знала, що лоша перебувало в бухті таємно.

— Але чого вони очікували...

Ларран відступив від полиць.

— Щодо стіни, вам важливо, щоб деревина заднього боку стелажів була в тон? У мене, гадаю, вдосталь обрізків, але вийде цілий калейдоскоп кольорів.

— То нічого, — якщо викласти з них візерунок, це скидатиметься на свідому творчість. — Як це розуміти: ваші батьки — ні? Ви казали, що вони хотіли, аби ви продовжували родинну справу, але вони ж не дали б загинути лошаті?

Ларран не відповів.

— Піду принесу ще дерева.

Він вийшов за двері, пригнувшись. Кілі хотілося піти за ним і продовжити розмову: він же не хотів сказати, що його батьки радше дали б загинути лошаті, ніж допустити, щоб він сам обрав собі майбутнє? Щоправда, він таки міг мати на увазі саме це.

Кіла провела його поглядом, а коли він зник серед зелені, подивилася вниз, на варення, не знаючи, чому очі раптом запекли та змокріли.

У каструлі нуртували товсті липкі бульбашки. Настав час розлити варення по слоїках, які вона за вказівками батьків підігріла, щоб не розбилися від раптового жару. Кіла взяла при-хватки. Знайшла їх в одній із шухляд. Картатий візерунок на них полиняв, але вони залишалися міцними.

— Казе, можеш притримати слоїки, поки я наливатиму?

Він поліз уздовж крокв, перестрибнув до кухонної стільниці й приземлився з різким звуком.

— Тільки дивись не налий — повторюю, не налий — гаряче варення на мене.

— Я буду обережно, — пообіцяла Кіла й замислилася, коли Ларран зайде знову. їй хотілося поставити йому ще безліч запитань, адже він замовчав безліч деталей у своїй історії. Що сталося з його батьками? А що їхня крамничка? Як він став пастухом усупереч їм? — Як гадаєш, чого він не сказав?

— Гадаю, він усе сказаві цілком чітко, — відповів Каз. — Його батьки були нехорошими людьми. Твої — хорошими.

— А...

Авжеж, хорошими.

До повернення на Калтрі Кіла не замислювалася, як їй пощастило з батьками,—думала лише про те, яке це нещастя — втратити їх. Ще раз визирнувши за двері, вона замислилася, чи не тому Ларран так старався виявляти доброту. Невже все це — цинамонові булочки, ремонт димаря, поїздка на русалконі, теплий одяг після падіння у воду, допомога зі стелажем — було подякою за те, що вона в дитинстві нагодувала лоша? Якщо так, то, коли він надякується... всьому настане кінець?

Ще напередодні вона захотіла б кінця. А тепер?

«Тепер він майструє мені полиш».

Піднявши каструлю, Кіла заходилася розливати варення по приготованих слоїках.

* * *

Поки вона ще розливала першу партію варення, Ларран повернувся зі стосом дерев’яних дощок на плечі. Кинув їх за порогом, біля самих дверей.

— Якщо з пічкою у вас усе, я можу посмажити нам риби, — запропонував.

— Ви принесли деревину й рибу?

Зайшовши всередину, Ларран дістав із кишені загорнуте риб’яче філе, і Кіла постаралася не думати, як тепер має пахнути його кишеня.

— Це від Шієн — риба-вибачення. Коли я повернувся, вона розклала на кам’яному пірсі цілий рядок. Знає, що повелася негарно.

«Риба-вибачення». Кіла всміхнулася.

— Не знала, що русалконі такі розумні.

— Вони більше схожі на дельфінів, аніж, приміром, на тріску чи тунця. Дуже розумні. Як ще їхні предки могли знати, що співпраця з людьми піде на користь і їм, і нам?

— Симбіоз — це часто просто інстинкт у поєднанні з еволюцією, як у бджіл і квітів чи крокодилів і пісочників, а не справжній інтелект.

Коли Ларран оторопіло глипнув на неї, вона додала:

— Пісочники видзьобують їжу з-поміж крокодилячих зубів. Пташка годується, а крокодильчик не страждає на зубний біль. Але не можна сказати, ніби птахи самі пішли в лікування зубів, —Ларран досі дивився на неї оторопіло, і Кіла збагнула, що відступила від звичайного сценарію розмови. — Риба на обід — це чудово. Будь ласка, подякуйте Шієн від мене.

Він усміхнувся, а тоді взяв пательню. Поклавши сиру рибу на тарілку, заходився перебирати шухляди так, наче жив тут.

Кіла відчула, як її теплі, приємні почуття розсіюються, мов бульбашки в повітрі.

Раптом це стало аж надто знайомим, надто привітним, надто... Надто сильним. Кіла просто хотіла зібрати полиці й не хотіла ділитися спогадами й таємницями. Незле, що вона виявила до нього доброту в дитинстві, але ж вона не обрала цього сама — вона допомогла лошаті й навіть не знала, що Ларран стежить за нею. Він втягнув її в свої емоції без ії згоди.

Сказала собі не перейматися цим. їй подобалося розмовляти з Ларраном. І вона погодилася на його рибу. До цієї згоди додається користування її кухнею. Висунути кухонну шухлядку — це не таке вже й страшне вторгнення в особистий простір. Але що як Ларран вирішить, що можна також вломитися до неї в спальню й почати порпатися в ящиках із забороненими книжками?

З усією приємною ввічливістю, на яку була здатна, Кіла запитала:

— Може, вам допомогти щось знайти?

Ларран заціпенів.

— Гм, вибачте. Сіль і перець?

Каз видерся на одну з кухонних полиць і витягнув із-за цукру маленькі торбинки з сіллю й перцем. Мовчки, докірливо передав їх Ларранові.           

— Я звик жити сам, — промовив він, зашарівшись. — І не хотів... Перепрошую. Це ваша кухня, а не моя. Я переступив межу. Не знаю, чому постійно... Більше так не буду.

Кіла видихнула. Перепросини вийшли гарні, і проблема була не в тому, що він шукав сіль і перець, — просто коли в іншій кімнаті лежать книжки...

— Я теж звикла мати власний простір.

Його було небагато — власний закапелок у бібліотеці з ліжком, нагрівальною пластиною й письмовим столом, але він повністю належав їй і жоден інший бібліотекар не міг навіть мріяти там оселитися.

— Користуйтеся всім, чим треба. Але, може, спершу просто запитували б?

— Віднині й надалі — завжди.

Ларран повернувся назад до риби.

«А тепер нам знову ніяково»,—подумала Кіла. Може, її реакція надмірна?

«Ні, він переступив межу». Однак якийсь час у них гарно виходило, і це було приємно. Шкода, що до цього не можна повернутися. Вона висипала малину в миску й додала цукру. Поки ягоди відмокали в цукрі, поставила на протилежний від Ларрана бік пічки каструлю з водою, а на неї —миску зі шматком воску: якщо вірити кулінарній книзі батьків, водяна баня — це найкращий спосіб розтопити віск. Вона замислилася, чи не шкодує він через рибу. «Мабуть, вираховує, як скоро зможе піти».

— Я ваше лоша?

— Що?

— Не зважайте, — якщо він так старається поводитися мило, лише тому що вважає, ніби завинив їй... — Просто... Я можу заплатити за деревину, цвяхи, роботу й рибу. Зможу відплатити, коли крамничка відкриється. Це може бути діловою операцією. Це не конче має бути послугою, яку ви, на вашу думку, мені завинили, бо колись давно я гарно повелася з маленькою конерибкою.

Приправивши рибу, Ларран розклав шматочки філе на пательні. Отак вони з Кілою й стояли пліч-о-пліч біля пічки; він дивився, як шкварчить риба, а вона дивилася, як топиться віск.

— Так я зрозумів, що ви хороша людина. Але не тому... — Ларран замовк, наче не знаючи напевне, як хоче закінчити це речення.

Каз стрибнув на підлогу й приземлився з різким звуком, а тоді голосно озвався:

— Кіло, може, вийдеш зі мною надвір і перебереш дерево? Можна, як ти й казала, вигадати візерунок для задньої стінки стелажа.

— Ем... гаразд? — Кіла пішла надвір слідом за рослиною.

Ларран приніс стос дощок різної ширини й різних відтінків і розклав їх на траві між трояндами й грядкою для трав. Вони з Казом заходилися сортувати дерево за кольором. Кількість відтінків, які там знайшлися, неабияк інтригувала. Якщо перемежати відтінки у візерунку, схожому на веселку, від червонястого до блідо-бежевого, а від нього — до брунатного...

— Подумай: може, він поводиться мило, тому що він мила людина, — порадив Каз.

— Він поводиться мило, бо вважає, що завинив мені, бо я подбала про його лоша й тому що сприймає мене як своє нове лоша, як істоту, про яку треба дбати, — так, їй була потрібна допомога зі стелажем, та це не означає, що вона безпорадна.

Вона ж розібралась, як готувати варення. До того ж варення вельми смачне, хоч і прикро, що доступу до лимонного соку в неї немає. Якби там було трохи цитрусових, смак вийшов би гострішим, а ще додалося б...

— А може, ти йому подобаєшся.

Тут лимонний сік начисто вилетів Кілі з голови. Вона зазирнула у відчинені двері кухні. Сонце омивало Ларрана ореолом світла. Готуючи рибу, він знову заспівав. Ну, принаймні не надто роздратувався через те, яка вона, Кіла, колюча. А може, в нього просто низька концентрація уваги.

— Думаєш, мені слід дозволяти йому лізти куди заманеться, — Кіла понизила голос, — і відкривати будь-який ящик, який хочеться відкрити?

— Звісно, що ні, — відповів Каз. — Але він один із небагатьох, кого ми тут знаємо. Я просто думаю, що він дуже старається поводитися привітно. Ти теж могла б спробувати.

—Я намагалася, а тоді...

— Він захотів солі?

— Так, але це не...

— І перцю?

— Він не може мені симпатизувати, — вимовила Кіла. — Я несимпатична.

— Ця розмова абсурдна, я шкодую, що її зав’язав, — відповів Каз. — Ти не є несимпатичною. Я сам вирішив піти в асистенти до тебе, а не до будь-якого іншого бібліотекаря у Великій бібліотеці. Я дуже перебірлива рослина з бездоганним смаком.

Кіла мимоволі всміхнулася.

— Змирися з тим, що він старається подружитися, хоч і часом незграбно.

Її усмішка померкла.

— Я не впевнена, що нам із нашим секретом безпечно заводити друзів. Ми можемо мати ділових партнерів, сусідів і клієнтів, але друзів? Я не впевнена, що це мудро, навіть якщо вони видаються милими.

Вона згадала про Брін і хлопчика Тобіна.

Каз не відповів, і Кіла здогадалася, що він ретельно добирає слова.

Насупившись на дерево, наче саме через нього залізла в цей чагарник емоцій, вона розклала дошки, впорядкувавши їх так, щоб вийшов приємний візерунок, і понадіялася, що ця некомфортна розмова скінчилася.

— Якщо ти хочеш, щоб у нас тут з’явилося життя, доведеться комусь довіряти, — врешті промовив Каз.

Це... може бути правдою. Та їй це не подобається. Кіла хотіла робити все це самотужки... «Та я вже не роблю цього самотужки». І доби не протрималася, перш ніж попхалася до центру селища по насіння та хліб. Вона не загартована настільки, щоб вижити самій — можливо, радше через недосвідченість, аніж через характер, але все-таки...

— Знаю. Постараюся.

— Дякую, — відповів Каз. — Знаєш, рослини й близько не виснажують емоційно так, як люди. Спробуй бути більше рослиною.

Кіла засміялася.

— Гарна порада. Мені тільки треба хлорофілу.

— Чудово. Зеленою ти мала б шикарний вигляд.

Вона поклала на місце останню дошку, а тоді пішла назад до хатинки та вдихнула пахощі щойно приготованої риби.

— Пахне смачно, — вимовила на знак примирення.

— Сподіваюся, смак у неї такий самий, як запах, — відповів Ларран із несміливою усмішкою.

Кіла всміхнулась у відповідь, і раптом вони почали всміхатись одне одному. Суцільні усмішки. Вона не знала достеменно, що робити чи казати далі й коли варто припинити всміхатися. Замислилась, якою здається її усмішка — милою чи незграбною. Вона хотіла бути милою. Якщо він усміхається у відповідь, то їй, напевно, вдалося.

Каз зітхнув і промчав повз неї, бурмочучи собі під носа:

— Ви обоє просто смішні...

Але принаймні атмосфера в хатинці з некомфортно ніякової перетворилася на товариськи ніякову.

Поки Ларран закінчував із рибою, Кіла вилила розтоплений віск півдюймовим шаром на варення в кожному слоїку. Каз притримав для неї слоїки. Охолонувши, віск затвердне й загерметизує варення так, що воно зберігатиметься не менш як рік.

Кіла дістала з шафки тарілки, а Ларран подав рибу.

Якийсь час їли в тиші. На смак риба виявилася така ж чудова, як на запах. Легенька, багатошарова й масляниста. Ларран трохи посипав її якимсь зіллям.

— Розмарин? — здогадалася Кіла.

— У мене трохи осторонь будинку є грядка з травами. Якщо захочете, щоб я щось зрізав, дайте мені знати. Вони гарно пересаджуються. І догляду багато не потребують, хоча у вас, схоже, талант до садівництва, — він кивнув на чорний хід, що вів до саду. — Ваші ягоди гарно вродили.

— їм пішло на користь років із десять недогляду, — Кіла сподівалася, що більше Ларран нічого не питатиме. Замислилася, чи не помітив він, як сильно кущі виросли, відколи він був на ії даху. Змінила тему. — Як ви навчилися готувати рибу, збирати полиці й усе таке?

— Будувати й лагодити здебільшого вчився сам, — стенув плечима Ларран. — Коли працював над своєю хатою, кілька разів прибив собі пальця,—він показав Кілі ніготь на великому пальці. З одного боку той був покривлений. — Він так і не відновився повністю. Що ж до готування їжі... це сталося завдяки пастухові, який узяв мене собі за учня, коли мені було тринадцять. Він умів порізати рибу на філе рівно за тридцять секунд і приготувати з нього імператорську трапезу. І ніколи нічого не відміряв — просто закидав трави та спеції, як підказувало чуття.

Кіла помітила в його голосі знайому нотку.

— Ви за ним сумуєте.

— Три роки тому він зник під час бурі — однієї з перших страшних магічних бур, що спіткали Калтрі після того, як чаклуни припинили регулярні об’їзди, — розповів Ларран. — До неї в нас такої не було аж... Я такої доти не бачив. І ніхто не бачив. Він недооцінив її силу, випливши разом із табуном. Думав, що зуміє дати їй раду... — Ларран прокашлявся так, наче спогади застрягли у нього в горлі.

Кіла опустила погляд на свою рибу.

— Вибачте.

У його житті теж були втрати. З його тону вона здогадалася, що пастух був для нього чимось на кшталт батьківської постаті. Замислилася, які ще думки й почуття живуть за привітною Ларрановою усмішкою.

— Саме його табун я й успадкував. Амарін—та, що з блакитно-зеленою лускою, — була останнім лошам, якому він допоміг народитися. Ото була шалена нічка, — далі Ларран розповів історію про кобилу в місячному сяйві, магію мандрівного чаклуна й пологи ногами вперед, які закінчилися дивом: і лоша, й мати залишилися здоровими.

Кіла доїла рибу й прибрала тарілки, тимчасом як Ларран заніс деревину, яку вона обрала для задньої стінки стелажа. Разом вони зібрали її новеньку стіну-стелаж для варення: Кіла втримувала дерево на місці, Каз подавав цвяхи, а Ларран бив молотком.

— Якби можна було знайти якийсь домашній засіб, що допомагав би при пологах у русалконей... — почала Кіла. — Природний, а не парувальний.

Ларран припинив стукати молотком.

— Це змінило б усе. Але немає жодної трави, жодних ліків, здатних допомогти. Щось дає лише магія: вони магічні істоти, створені якимись забутими чарами. Ніхто не знає, як і чому вони з’явилися, та вони не можуть розмножуватися так само легко, як інші істоти.

Кіла все одно заповзялася шукані рішення. Має ж бути якийсь спосіб замаскувати це під не-магію. Може, вимовляти ті склади пошепки? От тільки Ларран знатиме, що це має бути магія... А коли інші острів’яни почують про нове лошатко... Це не те саме, що надміру завзяті кущі малини, які могли вирости й самі собою.

— Чим займалися чаклуни? — запитав Каз. — Ну, коли вони ще приїздили на зовнішні острови?

Ларран відповів, продовжуючи збирати стіну.

— По-різному бувало. Іноді вони заспокоювали моря. Або зміцнювали грунт. Умовляли дощ іти чи не йти. Один змінював плин течій—його нам страшенно бракує. Інший спеціалізувався на фруктових садах: багато дерев на нашому острові не питомі для цієї місцевості, і щоб рости гарно, їм потрібен спеціально зачарований ґрунт. Цей чаклун знав чари, які зцілювали дерева, пошкоджені бурями, усували хвороби й подвоювали врожаї. Тоді виходили просто неймовірні золоті яблука...

Ларран і далі розводився про дива чаклунів, тимчасом як Кіла закарбовувала в пам’яті все, що втратив острів. Вона знала, що поряд із нею те саме робить Каз.

Вимірявши наступну дошку, Ларран виніс ії надвір, щоб відпиляти шматок із кінця. Кіла й Каз пішли за ним. Кожне з них утримувало один кінець дошки, покладеної на дві каменюки, поки Ларран пиляв. Він заніс її назад усередину та вмостив поряд із попередньою.

— Ще ні з ким не ділився цим планом, але щойно прибуде наступний торговельний корабель, планую поплисти до Аліссіума й подати апеляцію безпосередньо імператорові при дворі.

Каз зойкнув:

— Так не можна!

— Справді не можна, — повторила Кіла.

Він не знає, в що тоді встрягне! В її голові досі відлунювали крики, їй марився запах диму, і вона яскраво уявляла полум’я, що охоплювало бібліотеку.

— Але треба, — відповів Ларран. — Я не можу сидіти склавши руки. Хтось має розповісти імператорові, що відбувається на зовнішніх островах, і виступити на наш захист.

Кіла енергійно замотала головою.

— Зараз недоречно їхати до Аліссіума. Там неспокійно. — Це ще м’яко сказано. Вона не знала, стоїть ще місто чи ні. Воно вже могло й спопеліти. — Це небезпечно.

—Тут небезпечно, — похмуро нагадав Ларран. — 3 дня на день може вдарити чергова магічна буря та стерти нас із лиця землі. А якщо й ні, то море й земля повільно занепадатимуть. Я чув, є генеральна аудієнція, де кожен може подати апеляцію магістратам. Там і виступлю з аргументами—і якщо знадобиться, повторюватиму це щодня, доки мене не почують.

— Але ж зараз... — Кіла не знала, як попередити його, не ризикуючи відкрити таємницю книг чарів. А ще їй не хотілося вимовляти слова, від яких усе, що трапилося, стане реальністю. Не хотілося пояснювати, що вони з Казом утекли — що вони втікачі. І злодії. Ці слова застрягли у неї в горлі. Північну читальну залу спалили. Імператора викинули з вікна, і він загинув. Загинула ще безліч людей. — Туди зараз їздити не варто.

—Я не хочу дивитись як мій табун, мій дім, мій острів повільно вмирають.

«І я теж». Поки Ларран надійно вмощував наступний цвях, Кіла накрила рукою його долоню.

— Просто не їдьте, не поговоривши зі мною, гаразд? Можете це пообіцяти?

Вона встигне знайти слова для пояснення. Він поглянув на її руку, що торкалася його руки.

Кіла замислилася, чи не зайшла надто далеко, та руки не прибрала. Ларран дивився на свою руку так, наче не чув її слів.

— Ларране.

— Я спершу поговорю з вами, — пообіцяв він.

«Добре», — подумала вона.

— Але поїду.

«А я можу вас зупинити».

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

— Спершу треба каталогізувати те, що в нас є, — пояснила Кіла Казові після того, як Ларран пішов. То був перший крок до визначення чарів, із яких вийдуть годящі «засоби».

Каз збуджено зашурхотів листям.

— О-о, я за цим скучив!

І вона скучила. Ніде правди діти, минуло не так багато днів, відколи вона обробляла інформацію про якісь книжки, але на Калтрі здавалося, ніби Велика Аліссіумська бібліотека існувала в іншому світі кілька життів тому. Коли вони пристали до берега в зарослій бухті, Кіла не знала, що колись знову відчує себе бібліотекаркою.

— Папір у нас є? — запитав Каз. — Будь ласка, скажи, що спакувала папір. А олівці? В нас є олівці? Я колись читав про вченого, який був ув’язнений і мусив писати на стінах камери власною кров’ю.

Кіла відкрила на батьківському ліжку свою торбинку з особистими речами. Розпакувала набір олівців із найчудовішого графіту в Аліссіумі. Кожен олівець був старанно нагострений тоненьким точильним ножем, який вона тримала спеціально для цього. Розв’язавши стрічку на наборі, розклала його на ліжку. Каз затанцював над олівцями, такий збуджений, що насипав на ковдру трохи ґрунту. Тоді Кіла дістала один зі своїх дорогоцінних чистих записників.

— Не треба крові.

— Ти геройка, — серйозно сказав їй Каз.

Вона ніколи нікуди не подорожувала без записника, тож те, що спакувала кілька штук, не було дивовижею. Шкодувала тільки, що не спакувала цілого ящика. Кіла сумнівалася, що папір на Калтрі легкодоступний: тут є пекарня, млин, рибний ринок, крамниця пряжі й волокон і ще, мабуть, меблева крамниця? Але магазину канцелярських товарів вона не бачила. Розгорнувши записник, Кіла погладила гладеньку, хрустку чисту сторінку. Записникам, у яких немає жодної нотатки, властива якась надзвичайна краса. Здавалося, вона торкається чогось, де можливо все.

— Ти писатимеш чи я? — запитав Каз. Він погладжував листочком один з олівців.

Було очевидно, як він хоче робити це сам.

— Можеш писати ти, — запропонувала Кіла.

Каз, затремтівши від радощів, промовив:

— Я тебе люблю. Ти ж знаєш? Ти найкращий друг, про якого тільки можна мріяти.

Було незрозуміло, до кого він звертається — до Кіли чи до олівця, але вона всміхнулася.

— Навзаєм, Казе. А ще в тебе надзвичайно гарний почерк.

Вона замислилася, чи є це наслідком чарів, якими його створили, а чи цей талант від початку був властивий рослині-павуку. Питати про таке начебто було нечемно.

— Я шаріюся. Просто цього не видно через хлорофіл.

Кіла засміялася.

А тоді вони взялися до робота.

Кіла вивантажувала книжки одна за одною, починаючи з першого ящика. Щоразу зачитувала вголос назву, автора, видавця, острів походження й рік публікації, а Каз занотовував цю інформацію крихітними, охайними літерами й цифрами.

Також вони робили позначку щодо тематики кожного тому: погода, рослинність, тварини, зорі, море тощо, — і субпозначку, яка підказувала, що це — практична книга чарів, наукове дослідження чи історичний документ, а також секретну позначку тільки для бібліотекарів — «здебільшого бздури». Каз часто міняв листочки, і вони зупинялися лише тоді, коли Кіла мусила знову заточити олівець, стараючись зберегти якомога більше графіту: олівці теж були надто обмеженим ресурсом, а вона не була певна, що зуміє його поповнити. Кіла замислилася, чи можна робити довговічне чорнило з ягід. Олівців має вистачити на певний час, але якщо мислити на перспективу... «Не все відразу», — нагадала вона собі. Кіла не могла дозволити собі відступи від теми, якими дуже тішилася, коли була в бібліотеці: тут можливість поїсти для неї залежала від продуктивності їхніх досліджень. Проблемою чорнила вона займеться, якщо це стане необхідно і лише тоді. Закінчивши з першим ящиком, вони перейшли до другого.

Кіла зраділа, побачивши, що вони врятували багато книжок на чимало різних тем, зокрема й кілька таких, про які вона забула. І вона раділа кожній. Стільки знань збережено! Навіть краще: стільки знань легко їй доступні.

Зафіксувавши й розсортувавши за тематикою всі книжки (а також розклавши їх купами по кімнаті, до останнього дюйма зайнявши як батьківське ліжко, так і ії тахту, — спершу за тематикою, потім — за авторами в алфавітному порядку), Кіла й Каз оглянули свій скарб.

— Із чого почнемо? — запитав Каз із зачудуванням у голосі.

То було незвичне для Кіли складання покажчика, коли вона готувала список залежно від вимог певного дослідника. Зазвичай до бібліотеки приходив учений чи чаклун, просив усю інформацію з певного предмету, і вона обшукувала свої томи й надавала їх разом із повним покажчиком усіх згадок на задану тему. Зазвичай крайнім терміном було «до найближчого симпозіуму» й на кону стояла лише академічна репутація відвідувача. Зазвичай Кілині пошуки не були безпосередньо пов’язані з тим, буде їй що їсти чи ні.

Через це вся ця затія здавалася особливо нагальною.

Для своєї крамнички Кіла хотіла знайти практичні чари з доступними інгредієнтами, які можуть видатися пересічному спостерігачеві просто засобами від чогось, і їй хотілося знайти такі для низки різних застосувань — від рослин до погоди й русалконей (останнє—якщо таке можливо). «Починай із малого», — застерігала вона себе. Вона ж навіть не знає, чи зможе відшукати хоч одні підхожі чари. Зараз усе це — просто божевільна ідея.

«Божевільна ідея, що повинна стати успішною». Плану «Б» в неї не було.

— Хотілося б знати все про все, — сказала Кіла, — але, гадаю, такий параметр для дослідження безглуздий.

Вона пожувала губу, роздумуючи, як його можна звузити. Якщо вони оберуть не те, то, можливо, змарнують безліч годин у безплід ній гонитві за дрібницями. В неї не було стільки вільного часу. «Безплідній», — подумала вона, крутячи це слово в голові. Згадала, якого успіху вони досягли з помідорами.

— Почнімо з плодів. Тобто фруктів.

Каз перегорнув сторінку в записнику й сумлінно написав заголовок: «Фрукти».

— Ларран говорив про фруктові сади, — нагадала Кіла. — Якщо ми зможемо знайти спосіб повернути плодовим деревам цілковите здоров’я, це матиме тривалий вплив на острів. Набагато більший, аніж кущ помідорів на один сезон, і далеко не такий колючий, як купа ягідних кущів.

«Якщо це спрацює, він навіть може вирішити, що не конче має їхати до Аліссіума». Можливо. Вона не знала, чи вистачить зцілення одного-двох садів, але з цього можна було починати.

— Отож зосередимося на деревах.

Каз долучив до слова «Фрукти» слово «Дерева».

Вони повернулися до справжнісінької гори з книжок про рослинність.

— Щоб зробити це як слід, потрібен простір, — зауважив Каз.

Кіла погодилася.

Старанно дотримуючись порядку книжок, вона вернула не пов’язані з цими темами книги до ящиків. Каз занотував, які книжки містяться в котрому ящику. Доки Кіла не отримає годящих стелажів і не встановить у хатинці пристроїв для регулювання вологості (а це, визнала вона, може бути ще нескоро: ці штукенції дорогі), а також якусь сигналізацію чи принаймні механізм для прихованих поличок, найнадійніше буде зберігати їх по ящиках. Хоча Кілі було осоружно обмежувати доступність до будь-якої книжки, це було на краще. «Спершу необхідне», — вкотре нагадала собі. Вона не намагається заснувати власну бібліотеку — лише створити крамничку варення з таємним підробітком. Та й вологість на Калтрі була невелика: з книжками все має бути гаразд і без вигадливих кліматичних пристроїв. Кіла пошепки перепросила необрані книжки, закрила ящики та сховала їх під ковдрами.

Відтак розділила решту книжок, і вони з Казом узялися до роботи. Коли вечір потемнів, переходячи в ніч, Кіла принесла свічки в ліхтарях. Раз у раз хтось із них ділився знайденим, і вони мінялися книжками або Каз вносив до записника ще якісь нотатки. Поза тим читали в товариському мовчанні.

То були найприємніші кілька годин у Кілиному житті після втечі з Аліссіума. Вона й не усвідомлювала, як сильно скучила за цим — за зануренням у втіху слів, коли дозволяла авторам вести себе до відповідей чи принаймні ліпших запитань. Книжки в ії стосі були написані вченими й чаклунами, а один щедро ілюстрований фоліант — натуралістом. Кожна з них по-іншому показувала, як за допомогою магії можна впливати на світ природи.

До кінця ночі в них склався список чарів, які можна спробувати. Поки що найбільший потенціал був у чарів для зцілення дерев. Жодні не були досить потужні, щоб завадити

Ларранові поїхати до Аліссіума, та, може, котрісь згодяться для крамнички? Чи, може, всі відповіді знайдуться в іншій книжці? Кіла хотіла продовжувати, та вона вже тричі перечитала один абзац і досі не зрозуміла, яке дієслово відноситься до якого іменника. Пора спати.

Вона натягнула на себе одяг для сну й почистила зуби. Зігнорувавши тахту, закуталася в ковдру й залізла на батьківське ліжко, між книг чарів. Каз загасив свічки в ліхтарях і скрутився калачиком на подушці.

Вони спали, поки в кімнату й на ящики з дорогоцінними книжками лилося місячне сяйво, і Кілі вперше від утечі з бібліотеки не снився вогонь. Натомість у снах було повно яблунь.

* * *

Коли на світанку Кіла виплуталася з ковдри, потягнулася між книжками й розплющила очі, над нею нависав Каз, усівшись на один зі стосів.

— Готова позайматися магією? — запитав він.

Вона вереснула.

Він, ошелешений, звалився з книжок і, приземлившись, здійняв хмарку розсипчастого ґрунту.

— Иой, — вимовила Кіла. — Вибач. Ти в порядку?

Каз перекотився, піднявся та обтрусився листям. Зібравши гідність (і втрачену землю), сказав:

— Я переглядав список чарів, який ми склали, й рекомендую почати з третього варіанту чарів Іліндар для зміцнення листяних дерев.

Кіла сіла, потягнулася до записника з їхнім попереднім покажчиком і знайшла посилання. Згадала, як читала це. Іліндар була родом з острова із сухим кліматом, де майже не випадав дощ і листяним деревам доводилося важко через негостинний грунт.

— Це в третій її збірці, — в роті неначе зібралася вовна, а очі злипалися. Кіла була цілком певна, що ії волосся стирчить під

усіма можливими кутами, та її це не обходило. Настав час позайматися магією!

Каз підсунув до неї потрібну книгу чарів, і Кіла прогортала ії до сторінки, яку він занотував. Та книжка була написана від руки — прикро, бо Іліндар любила писати розгонистим почерком і чигати його було непросто.

— Усі інгредієнти локальні, — промовив Каз, показуючи на список кінчиком листка. — Окрім...

— Сік моли, — прочитала Кіла.

— Але, як стверджує Венік... — він прогортав іншу книжку.

Кіла позирнула на неї.

— Ти що, всю ніч не спав і читав?

— Я маю чудовий нічний зір.

—Досі до кінця не збагну, звідки в тебе хоч якийсь зір, бо очей у тебе немає, — зауважила вона, але прочитала уривок, на який він указував. — «У деяких випадках розумною заміною соку моли є сосновий глей».

Каз теж прочитав через її плече.

— Усе цілком зрозуміло, та звідки нам знати, чи вважати це одним із деяких випадків»?

— Експерименти? — припустила Кіла.

— Обережні експерименти, — вточнив він. — І я теж не знаю, звідки в мене зір, а це може бути проблемою, якщо я раптом стану далекозорим. Ніхто ще не винайшов окулярів для безоких рослин.

— Якщо потреба колись виникне, ми з цим розберемося, — пообіцяла Кіла.

—Дякую. Мене це хвилює, — Каз здригнувся, і всі листочки на ньому затрусилися. — Я не можу втратити книжки — бо ж тоді втрачу себе.

Один із бібліотекарів у південній вежі так довго був невід’ємною частиною Великої бібліотеки, що подейкували, буцімто він народився у сховищі й пообіцяв, що після смерті його скелет стане драбиною для стелажів. Він утратив зір, коли йому було за вісімдесят, але це геть його не сповільнило: він мав команду асистентів, які безперервно йому читали.

— Якби це раптом трапилось, я читала б тобі. Ти ніколи не втратиш книжок. У списку тривог цього немає.

— В тебе є список тривог?

— Ну звісно. Перше: що як крамничка провалиться, ми не зможемо забезпечувати себе і я помру з голоду? Друге: що як книжки виявлять і вкрадуть або пошкодять? Третє: що як нас заарештують за володіння бібліотечною власністю й перетворять на статуї, скунсів чи салат? Четверте: що як крамничка провалиться, ми не зможемо забезпечувати себе й замерзнемо на смерть під час зими через брак хмизу? Що як дах провалиться? Що як нас змиє в море бурею? Що як атакує морське чудовисько? Що як я заражуся жахливою, невиліковною хворобою? Що як у тебе заведуться жуки? Що як чари вийдуть нам боком і ми ненароком створимо жорстоке чудовисько-дерево, яке...

— Гаразд, годі! — скрикнув Каз. — Є якісь шанси, що ми створимо жорстоке чудовисько-дерево?

— Не з жолудями й медом, — сказала Кіла. — Ті чари набагато складніші.

Повернувшись до книжки, вона швидко проглянула решту інгредієнтів. Знала, що більшість можна знайти неподалік: шапка жолудя, соснова шишка, палка з двома зубцями, уламок яєчної шкаралупи (у тексті не вказувалося, яким саме має бути яйце, та Кіла ще не позбулася шкаралупи з курячих яєць, що з’явилися недавно, — цього має вистачити), купа різного листя, яке їй допоміг би розпізнати Каз. Ще був потрібен подих східного вітру. На щастя, то зазвичай був основний напрямок вітру на Калтрі. Кіла навіть не відала, чому це знає. Батьки? Рибалка? Хтось, найпевніше сказав їй, бо інакше це лише окремий факт, який вона пам’ятає. Факти вона таки запам’ятовувала краще, ніж більшість людей.

Поки Кіла вдягалася, Каз заходився збирати інгредієнти. Вона долучилася до нього кілька хвилин по тому, і вони гасали будинком і подвір’ям, аж доки не зібрали весь список. На відміну від попередніх чарів, ці вимагали, щоб інгредієнти скріпили довкола соснової шишки за допомогою меду (заміною соку моли) у якості в’язкої речовини.

— Вітер сьогодні східний? — запитала Кіла.

Каз підніс листя, перевіряючи напрямок.

— Вітру немає.

— Що як я подмухаю на неї? — запитала Кіла.

— Може спрацювати. Тільки правильно вмостися.

Вона повернулася так, щоб ії диханням віяло зі сходу, й понадіялася, що це можна вважати східним вітром. Обережно дмухнула щосили на липку дурню з соснової шишки.

— А тепер закопаймо її під корінням дерева, — звелів Каз.

Кіла взяла садову лопатку, і вони обрали покривлене дерево, що зростало у віддаленому куточку саду, де його геть неможливо було побачити з передньої частини будинку. На дереві було кілька оголених гілок. Поки Кіла копала, серце забилося частіше. Якщо це спрацює... «З першого разу може й не спрацювати», — застерігала вона себе. Зрештою, вони вільно повелися з кількома інгредієнтами, а слова заклинання... Кіла не була на сто відсотків упевнена, яким є третій склад — «фа» чи «та». А що ж до останнього складу... Вона показала на нього.

— Рей-са чи рей-ва?

Каз придивився до нього.

— Рей-ва.

— Ти впевнений?

— Це дрібні чари другорядної чаклунки, — сказав він. — У разі провалу результати не мають бути катастрофічними. Найпевніше, якщо чари проваляться, то просто не працюватимуть.

Кіла погоджувалася з цією оцінкою.

З того, що вона читала напередодні, випливало, що найпоширеніший результат провалу чарів — це геть нічого.

В найгіршому випадку вони просто закопали дивовижно липку соснову шишку, а черв’яки у ґрунті рано чи пізно перетравлять її, удобривши ґрунт зі значно менш магічною швидкістю.

Ставши на коліна поряд із закопаною сосновою шишкою, Кіла перебрала слова в голові, мовчки тренуючись вимовляти їх так, щоб вони здіймалися й падали, наче музична фраза. Зачитати заклинання як учена — це зовсім не те, що виголосити його. Вона потребувала досконалості. Почувшись комфортно в ритмі чарів, вона зачитала слова вголос, а тоді сіла, відкинувшись назад і схрестивши ноги. Ці чари мали зміцнювати коріння. Кіла не знала напевне, чи буде взагалі видно результати, і це, з-поміж іншого, ії й приваблювало: що менше ії «засоби» скидатимуться на магію, то безпечніше буде усім. Однак було б незле мати змогу вимірювати результати, щоб знати, що...

Ґрунт фонтаном рвонув угору, і крізь землю прорвався брунатний вузлик завбільшки з кулак. Каз, заверещавши, промчав садом. Кіла заворожено дивилася.

Це припинилося так само раптово, як почалося, і брунатна бульбочка залишилася на місці.

Це... цього не мало статися.

Кіла нахилилася вперед, щоб краще роздивитись, і брунатна оболонка спала, відкриваючи ніжну зелень.

— Що це? — озвався Каз із-за помідора.

— Я не... О, воно ще не закінчило, — поки вона говорила, у кульки виросло кількадесят голочок. — Здається, це кактус... — Кіла обережно потягнулася до рослини пальцем. Торкнулася ії між голками. Її плоть здавалася пружною й холодною. Це явно була жива рослина, якої Кіла ще ніколи не бачила. Вона згадала про авторку книги чарів, Іліндар: та мала проблеми з листяними деревами на рідному острові, позбавленому дощів, але, може, в неї було задосить кактусів? — Як гадаєш, це все мед, дихання чи вимова?

— Я гадаю, що це все катастрофа.

— Це не катастрофа, — зауважила Кіла. — Це сукулент.

— Сукуленти нікому не потрібні.

— Та ну, хіба не ти читав мені нотацію про те, що цінність рослини не залежить від ії корисності? — рослинка відзначалася своєрідною красою — цибулястою, колючою. Кіла трохи безглуздо запишалася нею: вони створили те, чого раніше не існувало. їй хотілося знати, чи це кактус певного різновиду, а чи вони винайшли новий вид.

— Вертаймося до книжок, — порадив Каз.

— Але ж кактус...

— Ох! — Каз підкинув вусики в повітря. — Начхати на кактус! Книжки! — забурчавши, що їм нема чого пробувати сили в будь-якій магії, він посунув назад у хатинку, а Кіла пішла слідом, кілька разів озирнувшись на невинне, неочікуване й чудернацьки гарне поповнення їхнього саду.

* * *

Кілька вчених сходилися на тому, що дихання є ключовим інгредієнтом чарів, які викликають нове життя. Імовірно, подумала Кіла, цей інгредієнт був і в чарах, що створили Каза, та вголос цього не сказала: вона не знала напевне, зачіпає Каза думка про його створення чи ні. Хай там як, найімовірніше, новий кактус у їхньому саду породила саме заміна вітерцю на дихання.

— Схоже, нам потрібен справжній вітер, — сказала Кіла.

— І треба було використати сосновий глей замість меду, — додав Каз, показуючи уривок, знайдений в іншій книжці. — «Працюючи з рослинами, необхідно зв’язувати інгредієнти рослинною речовиною, а не виробленою комахами чи ссавцями».

— Логічно, — визнала Кіла.

— А ще я знайшов копію того самого заклинання, але записану охайніше.

Кіла роздивилася склади. «Серйозно, тут мало бути “фа”?» Якщо вона колись зустрінеться з Іліндар, то порадить чаклунці попрацювати над почерком.

— Отже, ми, по суті, схибили з усім, — можливо, варто було пошукати трохи більше інформації, перш ніж поринути в чарування, але вони принаймні не завдали жодної шкоди.

— Готовий спробувати ще?

— Оберімо дерево десь у лісі на той випадок, якщо створимо нові кактуси.

— Тобі не подобаються кактуси? — запитала Кіла.

— Я підтримую всі рослини, — піднесено промовив Каз. — Але знаю: хай що то таке, воно не питоме для цієї місцевості. Якщо його стане більше, воно приверне набагато більше уваги, ніж занадто буйна малина.

Слушно сказано.

— Як щодо верби біля заводі, де ми знайшли ряску? — Кіла пам’ятала, що те дерево здавалося хирлявим, а листя на кволих гілках було ріденьке.

Каз погодився, і вони зібрали новий запас інгредієнтів, узявши для зв’язування елементів глей, що сочився із сосни. Перевіривши, що вітер східний, Кіла піднесла соснову шишку так, щоб він її торкнувся, а тоді загорнула ії в ганчірку на той випадок, якщо вітер змінить напрям.

— Спроба номер два, — сказала вона.

Кіла й Каз разом увійшли в ліс. Майже денне сонце текло крізь листя, а серед гілля шелестіли вивірки.

До заводі було недалеко, але достатньо, щоб ніхто не винуватив їх у жодних аномаліях... «Ну, я сподіваюся».

Поки вони пробиралися між папоротями й підліском, угорі щебетали птахи. Кіла наслухала, чи не заквокче десь заблукала курочка, та чула лише знайомі голоси співочих птахів, що виводили трелі, воркували й цвірінькали. Почула дзюркотіння води, а тоді побачила заводь, яку живив струмок, і пішла за ним, доки ліс не розійшовся.

Минулого разу Кіла була зосереджена на самій заводі з ії легким розсипом ряски, та цього разу обійшла водойму, перелізши через замшіле впале дерево, щоб дістатися верби. То було велике старе дерево із зігнутим гіллям, що торкалося поверхні води ніжними цілунками. Старезний стовбур був покривлений, заціпенів посеред танцю, а стара кора мала такий вигляд, наче занадто розтягнулася й потріскалася від напруження. Свого часу воно, напевно, мало величний вигляд. Кіла бачила тінь цього дерева в минулому: вона ще трималася в граційних плакучих гілках. Колись на цих гілках рясно росло схоже на краплі листя, яке шелестіло на вітрі, неначе співаючи. Згадалось, як Ларран співав стару колискову. Кілі її теж могла співати мати, але вона про це не пам’ятала. Кіла замислилася, чи пам’ятає це стара верба.

Раптом Кілі страшенно захотілося, щоб чари спрацювали. Здавалося, листя цього дерева конче має знову заспівати на вітрі. Ставши на коліна біля вузлуватого коріння верби, вона лопаткою вирила ямку й поклала туди липку соснову шишку. Згорнула грунт над шишкою, проказуючи слова — правильно, точно, напружено.

Кіла й Каз пліч-о-пліч стежили за грунтом.

— Які шанси, що буде ще один кактус? — шепнув він.

— Вісімдесят проти двадцяти, — шепнула вона у відповідь. Не знала, чому вони шепочуться, та це здавалося доречним.

— Вісімдесят, що буде кактус?

— Вісімдесят, що ні, — сказала Кіла. Вона вірила, що цього разу це спрацює. А якщо ні... є ще задосить можливостей для провалу, крім появи нового кактуса. Деякі сценарії могли бути навіть драматичнішими. Вона замислилася, чи мудра це взагалі затія. — Поки що жодного ефекту.

Вони обоє так уважно дивилися на коріння, що Кіла мало не прогавила момент, коли листя вгорі затремтіло. Спершу вона почула його: свист, а тоді — шелест. Підвела погляд і побачила каскад зелені на гіллі, що спускалося водоспадом зі стовбура верби. Поряд із нею охнув Каз, угледівши, як дерево зцілюється: гілки м’якшали, з крихких батогів перетворюючись на гнучкі пасма, листя виростало густо, мов хутро, а кора позеленіла, наче стала молодшою. Коріння перед ними потовщало.

— Спрацювало, — видихнула Кіла.

Вийшло не менш помітно, ніж чари для росту рослин, але ж... ого. І на додачу дерево не зросло поза сезоном. Якщо чари вдасться адаптувати, зробивши менш видовищними... Ясна річ, усе залежить від того, було це унікальним дивом чи чари можна повторити...

Каз аж затанцював поряд із нею.

—Давай ще!

Кіла всміхнулася йому, підвівшись і струсивши землю з колін.

— Звісно, — сказала вона. Приклала руку до стовбура й неначе відчула, як у дереві розливається нове життя. — Вона прекрасна.

Поки Кіла милувалася відродженим деревом, їй здалося, ніби якийсь тихий голос пошепки повторює: «Прекрасна». Прислухалася, та більше нічого не почула. «Напевно, то вітер».

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Яблуневий сад був кладовищем.

Кожне дерево видавалося скелетом із голим віттям, покорченим, наче хворі на артрит пальці. На кількох було зморщене листя, неначе приклеєне на гілки, і ще на кількох де-не-де самотньо гойдалися на гілках яблука, ще не стиглі. їх годі було назвати врожаєм. Кіла спинилася біля огорожі саду й відчула клубок у горлі.

— Цього не мало статися, — промовив Каз.

Кіла кивнула. Допустити, щоб ці дерева засохли, було злочином.

— Ґрунт їм не підходить, — сказала вона. — Вони залишалися здоровими лише завдяки магії. Якщо прибрати магію...

— Тоді добре, що ми тут.

Чи всі фруктові сади на острові такі, як цей? Вона згадала, що колись по всьому Калтрі росли сотні плодових дерев. Яблуні, вишні, персики, груші, сливи. Перелізши через огорожу, Кіла промовила:

— Це треба виправити. Усе це.

— Нашою першою ціллю має бути харч для тебе, особливо взимку, — нагадав їй Каз. — Продавати чари на додачу до варення — гарна ідея, якщо ми зможемо збагнути, як уникнути страти за це, — і лише тоді. Тобі потрібно їсти.

Вона покрокувала до найближчого дерева й заходилася копати ямку для першої соснової шишки. Каз, ясна річ, мав рацію, та Кіла не могла не хотіти все це виправити. В них ще залишилося зо дві години до заходу сонця, бо надворі було літо, та час однаково не чекав.

— Гаразд. Ми продаватимемо засоби — не чари, а засоби — за певні гроші. Але коли матимемо зайвий час та інгредієнти, неодмінно йтимемо сюди й будемо зцілювати інші дерева безкоштовно.

— Ти справді гадаєш, що проблему можна розв’язати, просто назвавши чари інакше? Напишемо на етикетці «Аж ніяк не нелегальна магія» й понадіємося, що люди віритимуть прочитаному?

— Це спрацює, бо люди хотітимуть у це вірити, — запевнила Кіла. — їм потрібно, щоб це працювало.

«Якщо ми зможемо зробити так, щоб це працювало». Можливо, верба була одиничним випадком.

— Гаразд, поїхали.

Ставши на коліна біля коріння яблуні, Кіла прочитала заклинання.

— Як гадаєш, скільки часу...

За мить дерево обсипали білі квіти, наче раптовий сніг. Кіла вдихнула свіжий, п’янкий аромат яблуневого цвіту й побачила, як пелюстки відпали, а серця квіток виросли в зелені кульки завбільшки з кулачок немовляти. Дерево вкрилося листям, а коріння розтягнулося так, що земля довкола нього вигнулася. Пів хвилини по тому все закінчилося: з’явилося цілком здорове дерево з плодами, готовими достигнути восени. Легкий п’янкий аромат яблуневого цвіту наповнив вітерець.

— Спрацювало! — промовила Кіла. — Ті самі чари, той самий результат. Підтвердження концепції!

— Чудово! — Каз смикнув у повітрі одним вусиком. — От тільки це схоже на магію, а я не думаю, що можна спокійно вважати, ніби революціонери перемогли та змінили всі закони —- хай як мені хочеться, щоб це сталося. Тож як нам зробити це менш схожим на магію?

В цьому й заковика.

Якщо вже переконувати острів’ян, що це — безвинні засоби, а не нелегальні чари, то вони не можуть бути такими видовищними. На такому малому віддаленому острові не сидить жоден імператорський слідчий, і якщо тільки ні в кого не виникне достатньо підозр, щоб викликати його... Що ж, треба просто постаратися, щоб ні в кого не виникло підозр. Вони з Казом принесли відро соснових шишок, а також стільки інших інгредієнтів, скільки могли зібрати за кілька годин.

Настав час для експериментів.

— По-перше, менше інгредієнтів... — Кіла відтворила потрібну субстанцію, але взяла найменшу шишку й лише невелику часточку інших інгредієнтів. — Скорочую все до однієї п’ятої.

Каз занотував.

Перший результат не вражав.

Лише кілька нових листочків і жменька плодів, але вони виросли так само швидко — занадто швидко, щоб їх можна було прийняти за щось інше, крім чарів.

Для другого експерименту Кіла повернулася до повноцінного рецепту, але замінила гілки папороті дрібкою дубової кори: якщо вірити одній книзі, гілки папороті додають сили природним чарам, тоді як дуб застосовують для чарів повільної дії'. (Насправді це було описано в книзі складнішою мовою, та коли Кіла докопалася до значення цих слів, десять сторінок тексту звелися саме до цього.) Цього разу, коли вона посадила шишку, та не відреагувала миттєво. А тоді все гілля раптом обсипали квіти, але там не затверднули яблука — натомість пелюстки зірвалися з дерева та злетіли в повітря метеликами. Кіла схилила голову набік і примружилася на сонце, поки метелики розліталися садом.

— Випробування третє?

Вона продовжила регулювати інгредієнти.

Третє дерево стало вдвічі меншим.

Коли до чарів додався яблуневий цвіт, четверте дерево перетворилося на птаху кольору червоних яблук із хвостом із білого цвіту, пролетіло в Кіли над головою та зникло в лісі, виводячи радісні трелі.

— Ой леле, — вимовила Кіла.

— Гадаєш, хтось помітить?

— Інші птахи — так.

Може, птах залишиться в лісі. Кіла понадіялася, що він знайде таку їжу, яку захоче. А що їсть яблучний птах? Якби він залишився тут, вони могли б спробувати йому допомогти... Але він не залишився. Вона знову повернулася до саду й утішилася думкою, що навряд чи хтось пов’яже появу пташки з нею й Казом.

— Може, птахом воно буде щасливіше.

П’яте дерево, чия шишка була загорнута в уламки покинутого пташиного гнізда, заспівало мелодію без слів. Поки його гілля воркувало, Кіла стала разом із Казом скраю саду. «Я не хотіла, щоб дерево буквально співало».

— Схоже, оригінальний рецепт — найкращий, — вирішила вона.

— Мелодія гарна, — зауважив Каз.

— М-м-м... — ця деталь явно була незначуща. Дерево взагалі не мало співати, хоча він і мав рацію: воно обрало приємну мелодію. Може, якщо пощастить, перехожі думатимуть, що це — гра вітру. Якщо дуже пощастить.

Сидячи на каменюці поряд із Казом, Кіла перебрала такі й сякі варіанти, які вичитала вночі з різних книжок. Кілька вже запам’ятала, а ще вона робила нотатки.

— Можливо, треба користуватись рекомендованими інгредієнтами, але змінювати слова.

— Можливо, нам треба прочитати набагато більше книжок і провчитися кілька років, — відповів Каз. — Як гадаєш, із птахом усе буде гаразд?

Той досі не повернувся з лісу.

— Він, мабуть, подружиться із моєю куркою.

Забравши в Каза записник, Кіла розглянула нотатки, які в них вийшли. Він мав рацію: один день читання й один день експериментів не замінять жорсткого вишколу, що його проходять справжні чаклуни. «Щоправда, я не намагаюся бути чаклункою. Мені просто треба відточити ці дрібні чари, та й усе». Вона не намагається змінити світ. Лише зцілити дерево. Це має бути реально.

Віддавши записник Казові, вона подивилася на краєвид. За садом лежало море. Кіла знала, що там стоїть огорожа, щоб ніхто не ліз на кручу, але звідси її не бачила. Сад неначе зливався з морем. Сонце поблискувало на воді, наче діаманти, викинуті на атласну синь. Удалині Кіла побачила, як здіймається й опадає луската спина морського змія.

В них є чари, що зцілюють дерева. Невже не можна зупинитися на цьому?

«Якщо наш секрет одразу розкриють, то ні».

Має бути якийсь спосіб уповільнити дію чарів.

Більшість чаклунів хотіли, щоб їхня магія була якомога видовищніша, аби довести свою цінність. Кіла якось бачила, як четверо чаклунів разом створювали видовищну ілюмінацію над містом на честь річниці сходження імператора на престол, їх вивели на поміст, освітлений сотнями свічок, а їхні голоси посилили так, щоб заклинання відлунювало по всьому місту. У нічному небі танцював вогонь, прикликаний їхніми словами. Ілюмінація почалася зі світлових стрічок, але відтак танець світла ускладнився. Воно утворило морського змія з місяцем позаду, а потім — лева, що мчав поміж зір і врешті розсипався на тисячу пташок, а відтак вибухнув квітами. Згодом Кіла згадувала, як один з інших бібліотекарів казав, що справжня магія — це не залити небо вогнем, а загасити його згодом. Для цього чаклуни вбудували чари в найвищі вежі міста. Коли вистава добігла кінця, чари вивільнились і загасили небо дощем. Він пахнув бузком.

— А якщо я вимовлю слова, перш ніж закопати шишку? Всі елементи будуть на місці, тож результат не має змінитись, але може змінитися хронологія.

Вона говорила, вже збираючи чергову липку шишку.

Каз насупився на сад.

— Чари було записано в конкретному порядку...

— А ще там записано конкретні інгредієнти, а ми їх міняли. Ще один експеримент, Казе — і якщо в нас не вийде, просто продаватимемо варення.

Вона помітила, що співуче дерево перейшло з арії на колискову. Може, й замовкне скоро. Принаймні воно влучало в ноти.

—Давай, — підохотив Каз. — Але якщо почнеш обростати листям...

Кіла вдавано всміхнулася.

— Тоді будемо рослинами разом.

— Якби в тебе був хлорофіл, це вирішило б проблему з їжею.

Кіла закінчила готувати шишку й замислилася, чи не робить жахливу помилку. Якщо активувати чари, тримаючи шишку, чи не обернуться вони проти неї? Хай як вона любила й поважала Каза, їй не хотілося стати не-людиною.

З іншого боку, якщо це спрацює й вона доведе, що може зачаровувати шишки перед продажем, то ніхто не побачить, як вона говорить Першим наріччям, а так буде незмірно легше переконати острів’ян, що це не справжні чари.

— Кіло... ти ж знаєш, що це ризиковано, — нагадав Каз.

— Усе, що ми робили, відколи спалахнули ті пожежі, було ризиковано, — вона прочитала заклинання, звертаючись безпосередньо до шишки. А тоді затамувала подих.

Самопочуття не змінилося.

— Листя немає, — доповів Каз.

Простягнувши руку, Кіла перевірила, чи немає кори, листя або квіту, та ії рука мала той самий відтінок блакитного, що

й завжди, хоч і стала сухувата, бо від обіду до вечора була на сонці. Кіла почувалася так само. В жилах досі текла кров, а не хлорофіл. І не було бажання співати. Це добре.

— Гаразд, подивимось, чи працює магія взагалі.

Кіла обрала іншу яблуню й закопала шишку між її коріння. Відступила, нічого не кажучи, й зачекала. Дерево поволі, починаючи з коріння, вернулося до життя. На гіллі розгорнулося листя, стовбур потовщав, з’явилися бруньки. За кілька хвилин бруньки розкрилися, ставши квітами.

— А що як зачекати довше між заклинанням і закопуванням? — спитав Каз.

До заходу сонця вони знайшли їх — чари повільної дії для зцілення дерев, уміщені в липкій сосновій шишці.

* * *

Весь наступний день Кіла й Каз готували варення, збирали шишки й готували крамничку до врочистого відкриття. Кіла розставила слоїки з варенням по нових полицях, передумала й розставила наново, а тоді розставила ще раз, і врешті Каз мовив:

— Готово.

Усі соснові шишки були охайно загорнуті в бавовняні смужки з одягу, який надто обтріпався для носіння, й лежали в кошику за стелажем, готові до знайомства з потенційними покупцями.

Загалом вийшло кількадесят слоїків малинового варення та стільки ж зачарованих соснових шишок. Усе підозріле сховали в задній спальні, спритно розклавши на ящиках стебновані ковдри, щоб здавалося, ніби то запасні столи. Кіла ще й поставила на них вази зі стокротками й трояндами, щоб посилити ефект на той випадок, якщо хтось забреде сюди, не попавшись їй на очі. Однак, допоки крамничка буде відчинена, двері спальні будуть зачинені, а вони з Казом не збираються залишати незнайомців самих у хатинці.

Більше ніяк підготуватися до завтра вони не могли.

Кіла просто понадіялася, що все це не було помилкою.

* * *

Наступного дня невдовзі після світанку Кіла пішла в село повідомити пекарку, що її крамничка варення готова до відкриття. Вона очікувала, що Брін поширить звістку й того ж дня Кіла з Казом побачать першого відвідувача.

На її подив, Брін, хоча клієнти вже вишикувалися в чергу за вранішньою випічкою, перевернула табличку на дверях написом «Зачинено» назовні й вигнала всіх. Залишила Тобіна з тацею кексиків і строгим наказом продати їх, а не з’їсти. Відтак сказала Кілі бігти назад до крамниці поперед неї.

— Відчини її, — промовила Брін. — Я знайду тобі першого покупця і прийду швидше, ніж змій може потопити корабель.

— Не може бути такої приказки, — заперечила Кіла.

— Я знала одну морячку, яка постійно так казала, — відповіла Брін. — Мушу визнати, коли це говорила вона, виходило миліше. Давай уже, здимій. Готуйся розхвалювати товари.

Діставши цей наказ, Кіла здиміла. Все відбулося так швидко, що їй здавалося, ніби її тричі швидко прокрутили по колу.

Скачучи сходинками на кручі, вона замислилася, що відчуває більше — захват чи збентеження, й вирішила, що в емоції, яка рівною мірою є тим І тим, має бути назва: «захвеження» чи «збентежет». Озирнувшись, побачила будинок Ларрана. Пастух русалконей стояв на ганку спиною до круч, дивився на море. І вона завагалася.

«От би він був моїм першим покупцем».

Кіла стрепенулася, не знаючи достоту, звідки взялася ця думка. Байдуже, хто буде першим. Важливо зробити крамничку успішною. Кілі треба зосередитися на одному — як вразити Брін і того, кого пекарка приведе з собою.

«Це має спрацювати».

Запасного плану вона, по суті, не мала.

Поки Кіла підтюпцем бігла крізь зелень, її наснажували пташині голоси. Здавалося, пуща її підбадьорює. Вона вирвалася з лісу перед хатинкою—і тут курка, та сама курка, її курка здійняла голову й заквоктала на неї.

Кіла загальмувала.

Глипнула на курку.

Курка глипнула на неї.

А тоді знову чкурнула в ліс.

Кіла зітхнула. Але пройшовши подвір’ям до дверей, зауважила яйце, вмощене в купці трав. Підхопила його. Шкаралупа була тепла — яйце явно щойно знесли. Вирішивши, що це віщує удачу, Кіла занесла його в хатинку й покликала Каза, поклавши яйце на тарілку, щоб не покотилося:

— Покупці йдуть!

Він вибіг із задньої спальні й видерся на кухонну стільницю, звідки можна було розгледіти вхід у хатинку.

— Що мені робити? Вітати їх? Чи сховатися? Розумна рослина-павук — це плюс чи мінус для торгівлі?

— Ти завжди плюс, — твердо сказала йому Кіла.

Казом, звісно, не варто було ризикувати в селищі, але хатинка була їхнім домом. Якщо острів’яни не витерплять Каза, то їй і не треба з ними торгувати. І дружити. Не можна сказати, що балакучі рослини — річ нечувана. Рідкісні вони лише на зовнішніх островах, де менше чаклунів, здатних їх створювати (легально). Кіла посунула один зі слоїків на полиці, а тоді, почувши голоси, що наближалися до крамнички, розвернулася з ясною усмішкою на обличчі.

Стежкою йшла Брін, а за нею — кентавриця Іді. Пекарка зняла фартух і вбралася в зеленувато-блакитні штани й білу блузу, що підкреслювала ії бежеве хутро. До одного з ії рогів прилип листочок.

Іді поряд Із нею трюхикала на чотирьох копитах, водночас жваво жестикулюючи людськими руками. На людській половині її тіла була біла, як хмаринка, сорочка, а на кінській задній частині — сріблясто-сіра спідниця. В чорну гриву вона вплела сріблясті стрічки. Ті спускалися кінським тулубом до копит.

Кентавриця широко і привітно усміхалась, і Кіла наказала своєму серцю припинити так гупати. Як Брін, так і Іді вже поводилися мило; немає причин думати, що зараз вони не будуть задоволені крамничкою. Звісно, обидві постаралися причепуритися, наче йшли на якийсь захід, а не у справах.

Подумки себе підбадьоривши, Кіла зустріла їх біля дверей.

— Вітаю! Дякую, що завітали до «Крамнички варення Кіли й Каза».

— Хто... — заговорила Іді.

— Привіті — озвався Каз і помахав листям.

Іді кліпнула, витріщилася, а тоді знову кліпнула.

— А, то це про тебе балакав Тобін, — сказала Брін, — Рада знайомству, Казе. Вітаю в Калтрі! Дуже приємно, що в нас нові мешканці. На острові не з’являлося нікого нового від... ну, я не можу бути останньою з приїжджих, але їх точно було небагато, якщо не брати до уваги новонароджених. Як тобі наш чудовий острів?

—Дуже дружній до рослин, — відповів Каз.

Кіла відійшла від дверей, пропускаючи двох своїх клієнток.

— О, просто прекрасно! — сказала Брін і почала голосно захоплюватися стелажем, на якому раз у раз змінювався візерунок дерева, квітами, що їх Кіла поставила у вази й зайві склянки, й кроквами, на яких висіли й сушилися трави. — Всі деталі просто чарівні. О-о, я в захваті від мальованих квітів на стільцях! Колись хотіла бути художницею, позичила в сестри фарби й вирішила, що з квіточками сходи будуть гарніші. Скажімо так: живопис — не моя сильна сторона, а моя мати не була в захваті — як і сестра, та й, у принципі, хто завгодно, — і відтоді я не малювала. На щастя, печу я набагато краще.

Тлі зайшла наполовину: задня частина кінського тіла ще залишалася надворі. Кілі спало на думку, що треба було зробити крамничку більшою, двері — ширшими або...

— Справді чарівно, — вдоволено підтвердила Іді. — Біннина доцю, не перенапружуй себе. Я звикла, що нікуди не вписуюся. Рекомендую одне — і ти можеш це робити, а можеш і не робити: спереду можна зробити вікно видачі замовлень, як у пекарні Брін, спеціально для більших мешканців Калтрі. Особливо тяжко зі звичайними дверима Айвору.

Брін постукала по ніжних ріжках.

— У нього дванадцять відростків на рогах.

— Прекрасна ідея, — сказала Кіла. Можливо, вдасться додати до вікна ззовні прилавок. Якби ж то Ларран не забрав свій молоток... Вона, звісно, не знає, як зробити прилавок, але наскільки важко це може бути? Ларран залишив трохи деревини...

— Скільки гарного варення, — промовила Брін, роздивляючись слоїки. — Іді, поглянь, як вони іскряться, скільки в них ягід: видно, який насичений має бути смак.

— Я хотіла законсервувати ягоди на піку зрілості, — відповіла Кіла. — Невдовзі планую зробити інші смаки, а ще — поекспериментувати з додаванням різних спецій і трав. Наприклад, гадаю, що цинамон і гвоздика гарно пасували б до вишні.

Іді пирхнула.

—Якщо зможеш відшукати здорове вишневе дерево, то прапор тобі в руки. Брін, пам’ятаєш чудову вишеньку біля мого будинку?

— Так, колись вона аж гнулася від ягід — гілки торкалися землі, і...

— І ми наїдалися й плювалися кісточками на подвір’я Фенерера, — закінчила Іді. — Ясна річ, лише тоді, коли він не бачив. Яке чудове дерево. Радість і дріб’язкова помста на кожній гілці.

Ідеальна прелюдія до іншої їхньої пропозиції...

Каз теж це почув. Зіскочив із прилавка й подибав у крамничку.

— Особливим клієнтам ми також пропонуємо особливий засіб, що поліпшує здоров’я дерев.

Брін та Іді одночасно поглянули на нього.

Кіла затамувала подих: ось він, момент, коли все або спрацює, або розвалиться. Якщо вони не купляться на вигадку про «засіб»...

— Який засіб? — поцікавилась Іді.

— Родинний рецепт, — збрехав Каз. Кіла відчула, як у неї округлились очі. На щастя, ні пекарка, ні кентавриця не дивилися на неї. Каз же продовжував зі спокійною впевненістю. — Він передається з покоління в покоління, від рослини до рослини.

— О-о-о... — промовила Іді. — І він працює?

— Рослини знають, що потрібно рослинам, — відповів Каз піднесеним тоном.

Просто геніально. Кіла пошкодувала, що не додумалася до цього сама. «Гарна робота, Казе». Вона пірнула за стелаж і витягнула одну із загорнутих шишок.

— Просто закопайте це між корінням дерева. Однак не баріться, інакше воно втратить силу.

Іді взяла пакунок.

— Просто закопати? Більше... нічого?

«Вона здогадується», — подумала Кіла й понадіялася, що не помітно, як її серце гамселить об ребра. Витерла об сорочку долоні, що раптово спітніли, й замислилася, коли тут стало так спекотно.

— Це все.

— І що я тобі винна за цей засіб? — спитала Іді.

Кіла поглянула на Каза. Той знизав листям.

— Це наш перший продаж... Може, так: спробуєте, а якщо спрацює, то заплатите нам стільки, скільки він вартий для вас?

Іді подивилася на загорнуту шишку, на розумну рослину-павука й на Кілу.

— Резонно, — сказала. Брін поряд Із нею радісно всміхалась ім обом.

Кіла відчула, як м’язи в плечах розтиснулися, хоча серце й далі калатало. Вона всміхнулася кентавриці. «Наш перший продаж».

— Може, я також зацікавлю вас варенням?

— Цілком, — відповіла Іді.

— І я хотіла б кілька слоїчків, — докинула Брін. — Є один рецепт випічки, який ідеально пасував би до нього — ще тільки намазати козячим сиром, тоді виходить дуже гарний смак.

Каз пошелестів листям і простогнав:

— Ох, кози...

Поки Кіла домовлялася про плату, Брін заходилася розповідати баєчку про надміру привітного козлика, який обожнював їсти гудзики. Всі, хто минав його, мусили пильнувати свої пальта й светри, бо він зривав усякий гудзик, до якого міг дотягнутися. Навіть Каз сміявся, поки вона розповідала, на що пішла одна острів’янка, аби повернути свої гудзики...

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Коли прийшов наступний покупець, Кіла саме читала іншу книгу чарів. Вона так занурилася в теорії про вплив зачарування на смак часнику, записані вченим, який одночасно був чаклуном і кухарем одного з провідних ресторанів Аліссіума, що не почула, як покупець причовгав до крамнички й роздратовано озвався:

— Є тут хтось? Що то за крамничка без крамаря?

Зате Кіла почула його вереск:

— Це ще що таке?! — і глухий звук, із яким упав на дерев’яну підлогу грунт. Вискочивши зі спальні, побачила, як Каз мчить через чорний хід у безпечний сад.

Вона розвернулася й погналася за другом.

— Казе, ти...

— Якщо пускатимете в свою крамничку неприродних створінь, повісьте краще попередження, — озвався їхній клієнт. Озирнувшись, Кіла побачила чоловіка, що здавався знайомим — де ж вона бачила його раніше? «А, так, — згадала, — непривітний дядько біля пекарні». Він грав із Тобіном у камінці. Стоячи, виявився набагато більшим, аніж їй здалося, коли вона побачила його вперше. Лиса маківка мало не торкалася крокв хатинки-крамнички, через що Кілі здалося, ніби чоловік навис над нею. Замість шкіри він мав луску, а вбраний був у бежевий робочий одяг докера.

— Вибачте за переляк, — сказала Кіла, стривожено позирнувши на двері до саду, — хоча, схоже, ви перелякали один одного.

— Схожий на рослину, — промовив чоловік, досі суплячись. Кіла замислилася, чи не завжди в нього таке обличчя.

— Він і є рослина. Рослина-павук — хлорофітум, вічнозелена багаторічна квітуча рослина, споріднена зі спаржею,—пояснила Кіла, стараючись говорити тоном бібліотекарки, якій не хочеться показати відвідувачеві зціплені зуби. Сподіваючись запобігти будь-яким прикрим непорозумінням, додала: — Він неїстівний.

Чоловік пирхнув.

— Його звати Каз, а мене — Кіла. Вітаємо в нашій крамничці варення!

— Фенерер, — сказав чоловік.

Вона вже чула це ім’я. «Де й коли?» Він не відрекомендувався, коли вона вперше відвідала пекарню.

— Рада знайомству. Як бачите, наш перший товар — малинове варення.

Кіла зняла зі спинки одного зі стільців фартух і пов’язала на талії’, сподіваючись, що так буде більш схожа на офіційну власницю крамниці.

Фенерер перевів погляд, насупившись уже на полиці.

— Тільки малинове?

— В майбутньому в нас буде більше вибору.

Він гмикнув.

— Маєте улюблений смак? — поцікавилася Кіла. — Ми можемо взяти це до уваги, коли робитимемо наступну партію. Лохина? Вишня?

Раптом їй згадалося, де вона чула його ім’я. Брін та Іді. Вони казали, що плювалися вишневими кісточками на його подвір’я, коли він не бачив.

— Лимон. Але у вас такого ніколи не буде. Цитрусові на Калтрі не ростуть, якщо у вас нема якоїсь пафосної скляної теплиці, а такі тут нікому не по кишені. Особливо тим, хто просто продає варення. Не думали продавати не тільки варення? Не уявляю, як ця крамничка протримається довго.

Кіла заскреготіла зубами й нагадала собі, що вже давала раду сердитим чаклунам, нечемним ученим і зверхнім студентам. Ніде правди діти, погано давала раду. За той місяць, коли ії поставили працювати на абонементі, вона ненароком довела особливо нечемного дослідника до сліз, згадавши, що тему його дисертації було розвінчано за п’ятнадцять років до того, а також на неї тричі скаржилися за те, що вона доставляла не той том неприємним чаклунам, які завадили їй читати й навіть не перепросили. От тільки тоді вона сподівалася, що її переведуть назад до сховища, а тепер хотіла, щоб крамничка працювала.

—Дякую за турботу. Не хочете варення?

— Ні, — сказав Фенерер.

«Тоді чому ви прийшли в крамничку варення?» — захотілося спитати їй.

— Ну, тоді перепрошую: нічим не можу допомогти.

Вона вже вирішила, що не говоритиме цьому чоловікові про засоби. Якщо він вважає Каза неприродним... ну, якщо чесно, Каз таки неприродний, але це не означає, що про нього треба попереджати.

Фенерер знову гмикнув. Як виявилося, він умів видавати багато звуків. Цей гмик виражав щось середнє між несхваленням і подивом. А після цього Фенерер пішов.

Кіла зачекала, споглядаючи, як він іде в зелень, не озираючись, а тоді чкурнула в сад на задвір’ї. Швидко оглянула рослини: буйний помідор, кволі стеблини хтозна-чого, хаотично перерослі кущі малини, а в далекому кутку помітила Каза, який воркував у одну точку біля огорожі.

— Казе! Він пішов. Вибач, що повівся неприємно. Гадаю, він просто хотів запхати носа не в своє діло. І когось засудити. Навіть варення не купив.

— Кіло, тобі треба це побачити, — Каз покликав її, змахнувши кількома листочками. Голос у нього був не засмучений. Ба більше, він став ще захопленішим.

Кіла перетнула сад, обережно ступаючи між рослинами. Вона подумала, що після закриття крамнички ввечері вийде сюди з книгою про рослини, написаною натуралістом, і спробує розпізнати ті рослини, яких не розпізнав Каз. Одна начебто може бути цибулею... а лоза неподалік — то або кабачок, або гарбуз, або кавун.

Дісталася Каза...

І тут вискочило щось кругле й зелене, швидко обігнуло його й кинулося на інший бік саду. Кіла розвернулася. Воно побігло.. . ногами? Чи то голки? Коріння?

— Це що...

— Наш новий кактус, — пояснив Каз. — Вочевидь, він ходячий.

— Це... — Кіла не знала, добре це, погано чи якось ще, — .. .цікаво?

— Я намагаюся з ним потоваришувати, — Каз розпушив листя, як павич розпускає пір’я. Вона припускала, що це має бути... виявом гостинності? Чи що?

Вирішила не питати.

— Чудово. Гм, допомога потрібна?

Каз махнув на неї листком і пішов слідом за кактусом через подвір’я.

— Усе гаразд. Можеш вертатися всередину. Просто... ну, дивися собі під ноги.

Назираючи, чи біжить десь поряд кактус, Кіла повернулася всередину та зняла фартух. Залишила його на гачку біля кухонної стільниці на той випадок, якщо прийде ще якийсь покупець, а тоді нарізала помідор і з’їла, думаючи, має чи не має рацію сердитий чолов’яга: чи дурнувато вірити в успіх крамнички? Відкинувши сумнів, вона повернулася до спальні по свою книжку. Цього разу винесла ії на кухонний стіл, але залишила поряд рушничок для посуду, щоб накинути його, якщо прийде ще якийсь візитер.

Варто їй було зануритись у наступний розділ, з аналізом трьох різних підходів до омолодження грунту на городах, як вона почула надворі кроки. Накинула на книжку рушничок, схопила фартух і оббігла стелаж-стіну.

На щастя, то не повернувся сердитий чолов’яга, але знову виявився незнайомець. Це не мало б дивувати, бо поки що Кіла знала лише кількох острів’ян. Тут усі за замовчанням були незнайомцями — крім Брін, їді, Ларрана й Тобіна. Її новою по-купчинею була старша жінка із блакитною, як і в Кіли, шкірою, тільки в неї на шкірі ще були зелені плями. Вона ходила з ціпком, вирізьбленим у формі спіралі, подібно до однорожого рога.

— Вітаю, — промовила Кіла, коли жінка ввійшла.

Як вона дізналася, жінку звали Галіо, і розмовляла вона майже пошепки. їй сподобалася крамничка, сподобалися полиці з варенням і сподобалося синє волосся Кіли. Вона витратилась аж на три слоїки малинового варення, запропонувавши взамін коробку яєць і шматок гострого сиру.

Цілковита протилежність Фенерера в усьому. Кіла ризикнула і сказала:

— Якщо вам цікаво, ми також пропонуємо домашні засоби. Зараз у нас приготований один для зміцнення дерев.

— У мене хворих дерев нема,—прошепотіла Галіо.—Зате...

Кіла нахилилася ближче.

— Безглуздо думати, що ти... Не зважай.

— Та спиток — не вбиток, — запевнила Кіла. — Запитання — це суть функціонального суспільства, — вона замислилася, вичитала це десь чи просто вигадала. їй вельми сподобалося. Імперія заборонила запитання про магію, лишивши доступ до відповідей лише еліті, — а тоді он що сталося. Уявіть, якою славною могла б бути імперія, якби всіх, хто має хоч одне запитання, радо приймали в книгосховищі Великої Аліссіумської бібліотеки.

— У мене є джерело... Було джерело... Колись воно так гарно текло, вода була свіжесенька, але воно вже не тече... Але ти сказала, що помагаєш хворим деревам, а не висохлим джерелам. Пробач.

— Ви дивилися, що вгору за течією? — запитала Кіла.

Галіо мотнула головою.

— Нічого там немає. Мати моєї матері вичаклувала наше джерело з голого каміння, ще як оселилася на Калтрі.

— Ваша бабуся була чаклункою?

— О ні! — відповіла Галіо. — Але тоді... Ну, все було інакше. Все це було до твого народження. Колись ми не залежали так від отих імператорських чаклунів. Дбали про своїх. Магія дрібна, так. Не така шикарна, як чаклунські чари, але своє діло робила. Все лишалося здоровим і врівноваженим.

— Що сталося з усіма тими знаннями? — запитала Кіла. — Чому ваша бабуся не передала чарів?—їй згадалася книга рецептів, знайдена на кухні хатинки. Як же прикро, що ці домашні чари не були записані, збережені й ними не дорожили так, як рецептами її батьків. Хтось мав би виконати цю роботу. Якби вона була тут... То додумалася б зібрати відомості про чари, як учений, що записує усну історію? Чи вона не здогадалася б, що це необхідно? Скільки знань було втрачено, бо їх ніхто не записав?

— Ми не думали, що це знадобиться, — сказала Галіо. — Завжди приїздили імператорські чаклуни, в яких чари були набагато масштабніші, ніж наші, домашні. Старше покоління радо залишило чарування фахівцям, а фахівці дуже наполягали, що їхній шлях—найліпший. А тоді якісь бундючні бюрократа в столиці, які нічого не знали про зовнішні острови та як усе на світі пов’язане між собою, закріпили це в законі, і що в нас виходить тепер?

Кілі довелося прихилитися поближче, щоб розчути всі слова, і вона не усвідомлювала, що Галіо поставила запитання — і не просто риторичне, — доки старша жінка не кинула на неї вичікувальний погляд.

— Виходить, що ми знову шукаємо собі шлях і дбаємо одне про одного.

Галіо всміхнулася.

— А ще виходить варення.

Попрощавшись із Кілою, Галіо кульгаво вийшла з хатинки й подибала геть крізь зелень. Кіла трохи подивилася їй услід, а тоді кинулася в задню кімнату на пошуки книжок про відновлення колись магічних джерел.

* * *

На заході сонця Каз нарешті зайшов із саду й плюхнувся на дірку в підлозі на кухні. Впустив коріння в грунт і зітхнув.

— Він досі некерований.

— Він чомусь шкодить? — запитала Кіла.

— Спершу відірвав кілька листків голками й настромив помідор — кумедно вийшло, сік був повсюди, — але він уже навчився орієнтуватися, — відповів Каз.

— Він засмучений?

— Аж ніяк.

— Звідки ти знаєш?

— Він почав кричати «І-і-і-і!», коли котиться.

Ой. Ого.

— Хочеш сказати, що він розмовляє? Він як ти? — вони з Казом ненароком створили розумну істоту? Якщо так, то... це нормально? Які в них обов’язки щодо кактуса? Треба запропонувати йому виховання? Що йому потрібно й чого він хоче?

— Він каже тільки «і-і-і-і». Я виснажений. Що я тут пропустив?

Кіла розповіла Казові про двох покупців і докорінні відмінності між ними, а ще про те, як шукала інформацію про створення криниць і джерел магічними засобами.

— Це справді захопливо, — вона взяла книжку, яку читала. — За словами чаклунки Лунії Білан, воду або виманюють із-під корінної породи, або збирають із...

У двері постукали.

— Кіло! Казе!

Каз вигукнув:

— Йой! Це ж Ларран.

Кіла хутко занесла всі книжки в задню спальню, накинула на них ковдру й зачинила двері. Побігла назад до входу в хатинку, трохи засапавшись, а тим часом Ларран, пригнувшись, пройшов у двері.

— Ларране! Привіт. Ем, вітаю в нашій крамничці.

— Я застукав вас у невдалий час? — запитав він.

— Я просто... прибираю, — вона повернулася до раковини, щоб показати на тарілки... але вона була порожня. Кіла вже помила тарілки та склянки, якими скористалася за день. Бона відчула, як починає червоніти. — Не хочете купити варення?

— Гм... Я не... Тобто не додумався взяти щось із собою, щоб купити варення. Просто зайшов дізнатись, як минув ваш перший день.

— Добре! Гадаю.—Насправді вона уявлення не мала, скільки покупців вважається гарним результатом, але таки продала кілька слоїків варення, а це ж незлий початок?—У мене були покупці. О, до речі, одна з них порадила зробити прилавок для вікна, щоб можна було продавати звідти й не змушувати більших острів’ян морочитися з намаганнями вміститися в крамничку.

— Я можу виготовити вам прилавок, — радісно промовив Ларран і показав на пасок з інструментами в себе на талії. — Приніс інструменти на той випадок, якщо котрусь із полиць треба полагодити.

— Я не... Я не просила про послугу. Ну, тобто збиралася, але... — Кіла опанувала себе. — Ми з Казом створили засіб для зцілення дерев. Це така собі давня рослинна традиція. Хай там як, була б рада дати вам один із них в обмін на допомогу з виготовленням прилавка для вікна.

Ось, вона вимовила це, не затинаючись надміру. Що в Лар-рані такого, що через нього всі слова так плутаються?

— Зцілення дерев? — вирячив очі Ларран.

Каз підняв кілька корінців із ґрунту й помахав ними в повітрі. — Він зміцнює коріння. Старий родинний рецепт.

— У тебе є родина? — запитав Ларран рослину.

Ой. Ларранові відомо, як було створено Каза? Кіла не пам’ятала, щоб розповідала йому цю історію. Може, Каз розповів?

Але Ларран дав задній хід.

— Перепрошую, вийшло нечемно. Звісно, в тебе могла бути родина.

— Ми не спілкуємось, — зарозуміло промовив Каз. — Зараз моя родина — це Кіла.

«Якщо ми залишимося тут, треба подбати, щоб наші історії не плуталися». Ніхто з них не мав великого досвіду побрехеньок. Багато брехати не доводиться, коли уникаєш розмов із людьми. «Може, було б простіше, якби ми менше розмовляли».

Однак Ларран, схоже, не бажав розмовляти менше. Ба більше, пастух явно був налаштований побалакати. Взявшись до роботи над новим Кілиним прилавком, він розповів їй про витівки свого табуна русалконей. Одна з кобил, Амарін, сьогодні помітила тюленя й вирішила зробити того своїм улюбленцем. Проте тюлень не бажав гратися з масивною конерибою. Він спробував викинутися на буйок, але Амарін і далі приносила йому маленькі подаруночки, намагаючись чи то побавитися з ним, чи то позалицятися: трохи плавнику, устрицю, смужку ламінарії, перо мартина. Врешті знайшла м’яч, що виплив у море.

Поки Ларран говорив, Кіла думала, які книжки треба проглянути в пошуках способу відродити магічне джерело. Врешті обрала три, які штудіюватиме після того, як він піде. Відтак Кіла притримала дерево, щоб Ларран прибив його до підвіконня.

— Однак Амарін не знала, що хлопчик Тобін — небіж Брін, зустрічали його? — залишив м’яч для неї, — провадив Ларран. — Він хороший малий.

Каз погодився.

— Не їсть рослин. Навіть овочів.

— Він хоче покататися на русалконі, — сказала Кіла.

— Справді? — Ларран замислився.

З Кілиною допомогою він випиляв опори-кутники, щоб прикріпити їх і до хатинки, і до полички.

— На Калтрі багато магічних джерел? — запитала Кіла.

Ларран кліпнув від такої зміни теми.

— Прошу?

— Одна покупчиня розповідала про своє. Воно вже не тече. Мені стало цікаво, чи часто таке буває, — вона знала, що ії вода зі звичайної криниці, викопаної задовго до народження її батьків, але не думала, звідки свіжа вода береться в решти острова. Згадався водоспад, що живить млин. Його було створено магією чи звичайною гравітацією?

— Кілька штук є. Наприклад, фонтан у центрі селища було створено магією, та він уже пересох. Гадаю, чари просто занепали за якийсь час. Я якось спробував його полагодити, та з погляду механіки там жодних проблем. Просто зникло джерело води.

— Хе, — вимовила Кіла.

Вона замислилася, черпав чаклун з уже наявного джерела чи витиснув воду з каменю. Не може бути, що перезапустити вже наявні чари так само важко, як починати їх із нуля. Можливо, треба розглянути проблему з цього ракурсу...

Ларран вбив у прилавок останній цвях і сильно поплескав по полиці.

— Гарно й міцно. Радий допомогти з чим завгодно ще.

— О, ні, цього вистачить. Давайте-но я принесу той засіб, — Кіла чкурнула всередину й забрала з кошика загорнуту шишку. Думаючи про геть інший набір книжок, які можна було почитати для перезапуску старих чарів, винесла засіб Ларранові. — Дякую, що зайшли.

— Ну, гаразд. Якщо хочете...

— Його просто треба закопати між корінням дерева, та й усе.

— Сьогодні має бути гарний захід сонця, якщо ви...

— О, а ще це треба зробити швидко, — додала Кіла. — Не знаю, як довго засіб лишатиметься сильним. Ми цього не перевіряли, хоча мені здається, що він триматиметься довго. Краще просто закопати його зараз.

Вона замислилася, чи вивчали коли-небудь, як довго чари лишаються потужними, перш ніж їхня ефективність слабшає. Але це вона вже відхилилася від теми. Їй спершу хотілося зосередитися на прийомах перезапуску застиглих чарів, особливо водяних: це мало бути набагато легше, ніж створювати чари з нуля. До того ж ризик помилок має бути мінімальним, а це — плюс. Вона згадала кактус, що бігав у саду.

Кіла помітила, що Ларран дивиться на неї, й усвідомила, що він знову заговорив, а вона гадки не має, що він сказав.

— Гарної вам ночі, — промовила Кіла й понадіялася, що це — пристойна відповідь на його слова.

—Добраніч, Кіло, — відповів Ларран.

Він посунув до стежки, а вона повернулася всередину. Потрібні книжки лежали в третьому ящику... Коли минала Каза, той театрально зітхнув.

Вона спинилася.

— Що не так?

— Ти безнадійна, — сказав він.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Кіла не збиралася читати допізна, та тексти про водяну магію були підступні: завжди здавалося, ніби до відповідей на запитання лишається всього кілька сторінок, але вони були невловимі, як тінь. Коли Кіла прокинулась, у вікна вже лилося сонячне світло. Вона почалапала на кухню, щоб випити скляночку води. Поки бралася за насос, із саду на задвір’ї влетів Каз. Його вусики теліпалися високо над кореневим клубком.

— З тобою все гаразд? — запитала Кіла. — Проблема в кактусі? Що трапилось?

— Це... ми, гм... треба піти туди й побачити. В нас відвідувачі. Купа відвідувачів, — він закінчував кожне речення новим змахом вусиків. Кіла не бачила Каза таким збудженим, відколи... «Відколи бібліотека згоріла», — подумалося їй.

Покинувши раковину, вона вибігла через чорний хід у сад. Каз поскакав за нею, а коли вона різко спинилася й витріщилася, врізався в ії щиколотки.

Хай куди вона дивилася в саду, всюди були... оце так, то що, ведмідь? Чи, може, не зовсім ведмідь, бо він складався не з плоті й хутра. То була... ідея ведмедя, виліплена з хмарки. Величезний, як брила, але безтілесний, мов туман, він завис над стокротками за фут над землею. Його силует коливався, пасемця хмарки ворушило повітря.

Побачивши одного, Кіла помітила ще одного й ще. То були легкі хмарно-димні створіння, схожі на ведмедів різних розмірів.

Під гарбузовим листям — малесенький ведмедик, схожий на хмаринку.

В заростях малини — високий кремезний ведмідь із диму.

На даху розлігся на гонті найбільший з усіх побачених, ширший за розмах Кілиних рук, такий великий, що затулив собою димар, але м’який і невагомий.

Кожен із ведмедів мав очі, що палали, як жаринки у вогні, блимаючи з дикою й водночас прекрасною силою.

—Лісові духи, — видихнула Кіла.

Вона читала про них у «Вивченні функції лісових духів у фактах і вигадках» ученої Кіпавії й знала, що формально вони не духи. Попервах їхній вид походив із летючих островів на західних околицях імперії. Коли їм подібні вперше спустилися до островів у морі, вони сховалися в лісах і їх приймали за привидів. Згодом, коли виявили їхній зв’язок із деревами, їх стали називати в розмовній мові лісовими духами чи деревними духами.

Кіла пошкодувала, що не має тут книжок Кіпавії. Ця вчена досліджувала духів десятиліттями, ховаючись у найбільш ізольованих їхніх лісах, намагаючись відділити міфи від фактів. Іноді ії можна було виманити з лісів, аби вона прочитала лекцію в Аліссіумському університеті, і подейкували, що ці лекції були просто-таки захопливі, особливо зважаючи на те, як жваво вчена розповідала про свою тему. В Кіли якось виникла спокуса піти на ії лекцію, та варто було подумати, що доведеться запхатися у велику юрбу слухачів... Однак вона прослухала розповідь про цю лекцію, і та справді затягувала.

Факт: це не привиди й не духи. Точніше їх називати хмарними ведмедями. Або, зважаючи на їхню функцію, вартівниками дерев.

Факт: вони правлять за вартівників лісів і ревно захищають дерева.

Факт: це сором’язливі самітні істоти. «Самітні?» — замислилася Кіла, помітивши ще кількох, що сховалися по кутках ії саду й виднілися за огорожею.

Факт: вони не карають зайд. Не викрадають невинних дітей, які сходять зі шляху. Не знищують сіл, чиї мешканці надто далеко заходять у ліс із сокирами й пилами... але буває й навпаки.

Деякі історії про хмарних ведмедів були правдиві. Якщо загрожувати їхнім деревам, вони пронесуться вашою оселею, мовчазні, як туман, а коли мла розсіється, ви зникнете безвісти.

Дивлячись на істот, Кіла думала про все це, і її серце забилося швидше, Долоні почали пітніти, і вона гостро усвідомила, що вони з Казом оточені. А що як вони прийшли покарати її? Вона ж наклала чари, через які малина полізла в ліс. Зазнала кількох невдач із яблунями, перш ніж у неї вийшло. Що як хмарні ведмеді вирішили, буцімто вона та її нелегальна магія небезпечні для лісу, який вони захищають?

Каз заховався за її щиколотками.

— Що робитимемо?

— Не знаю, — шепнула вона у відповідь.

— Чого вони хочуть? — запитав він.

Цього вона теж не знала.

— Ніколи не чула, щоб вони так збиралися. Це надзвичайно, — Кіла спробувала мислити позитивно. Урешті-решт вони з Казом опанували чари. Може, вона зуміє це пояснити? Чи розуміють хмарні ведмеді мову?

— О, так, — шепнув Каз, — можна робити нотатки. Опублікувати статтю. Посмертно. Це зробить нас знаменитими, та от біда: ми будемо мертві після нападу ошалілих деревних духів. Яка прикрість.

— Вони начебто не налаштовані вороже, — вони просто тихо стежили звідусіль полум’яними очима. Роззираючись навкруги, Кіла угледіла на даху хатинки, поряд із величезним ведмедем, що розлігся, ще одного: він наполовину сховався за димарем і вмостився на гілці, що нависла над кухнею. Кактус, помітила вона, зіщулився в кутку саду, поряд із кошиком, і щосили зображав неживий камінь. Однак у нього раз у раз тремтіли кілька голочок.

Кіла ступила вперед.

Тіні-хмари посунулися, наче їх здуло вітром.

Вона спинилася.

Запитала, підвищивши голос:

— Ми можемо вам допомогти?

Здавалося, саме це й треба питати.

Садом пронісся ледь чутний вітерець, але Кіла не відчула його дихання на своєму обличчі. Вона зачекала, і кілька секунд по тому з-за однієї з рослин повільно вийшов хмарний ведмедик завбільшки приблизно з кота. Він тримав у схожих на димок лапках листок. Поклавши його на землю біля Кілиних ніг, підвів на неї погляд мерехтливих полум’яних очей, а тоді чкурнув назад за рослину.

Кіла підібрала листок. Він був довгий і тонкий, гнучкий і зелений.

— Верба, — визначив Каз.

Уперед шмигнув ще один вартівник дерев — навіть менший, завбільшки з кролика. Маленький хмарний ведмедик поклав Кілі до ніг крихітну гілочку, вкриту яблуневим цвітом, а тоді відступив. Кіла підібрала і її.

— Яблуня, — підказав Каз.

До Кіли зі швидкістю вітру рвонув третій хмарний ведмідь — тепер уже не дрібний. Він височів над нею, такий великий, що їй аж дух заперло. Все в ній волало, що треба тікати. Ведмідь міг огорнути її своїм туманом, поглинути повністю. Але він просто кинув їй до ніг зморщену гілку, вкриту зів’ялим листям. Цього разу хмарний ведмідь не відступив, а сів перед нею й поглянув на неї згори вниз бурштиновими очима.

— Платан, — мовив Каз. — Здається. Чому...

— Можу здогадатися, — сказала Кіла. Стала на коліна й підібрала гілку із зів’ялим листям. — Ти хочеш, щоб ми полагодили твоє дерево, як вербу та яблуні?

В саду знову відлунив безвітряний вітер, і всі хмарні ведмеді неквапом пішли вперед, тож урешті Кіла перестала бачити зусібіч усе, крім якогось окатого туману, що чекав. Це, м’яко кажучи, бентежило. Каз підсунувся до неї так, що клубок коріння притиснувся до її ноги. Кіла відчула, як їй у черевик сиплються часточки землі.

Вона тихо шепнула Казові:

— Усе гаразд. Гадаю, вони просто хочуть нашої допомоги. —А тоді сказала ведмедям уже тучніше: — Зачекайте тут— я візьму чари...

— Засоби, — тихо виправив Каз.

— ...а тоді можете показати нам, де хворі дерева. Гаразд?

Вона гадки не мала, влаштовує це вартівників дерев чи ні, та вони й не ворухнулися, коли Кіла й Каз зайшли всередину, щоб забрати кошик із шишками. Вона не уявляла, скільки в лісі хворих дерев, але судячи з кількості деревних духів на ії подвір’ї...

— Ми збирались їх продати, — сумовито нагадав Каз, ідучи слідом за нею. — Такий у нас був план, щоб ти мала що їсти й не стала така хвора, як дерева.

— Знаю, та їм потрібна наша допомога.

Каз пирхнув.

—А нам хтось допоміг, коли ми потребували допомоги? Хтось сказав нам евакуюватися, коли в бібліотеку прорвалися? Хтось подивився, чи все в нас добре? А якби дим дістався нашого поверху? Когось обходило, що ми в небезпеці?

Кіла ненадовго замислилася.

— Ларран прийшов, коли побачив дим. Полагодив наш димар.

Знову «пирх».

— Ларран гадає, що та — відповідь на всі запитання в його житті.

— Він... що? — Якийсь абсурд. — Він не ставить мені запитань, — здебільшого він говорив про своїх русалконей, і Кіла була не проти, але... — Що та взагалі маєш на увазі?

— Якщо тобі треба питати...

— Ясна річ, мені треба питати, — сказала Кіла. — Бо тебе неможливо зрозуміти.

Вона почула, як надворі посилився вітер ... а це точно вітер? Вона визирнула з вікна над раковиною й побачила купу хмарних ведмедів. Їхні бурштинові очі дивилися всередину, на неї й Каза.

Вона зиркнула на рослину-павука і промовила:

— Продовжимо згодом.

Несучи кошик із шишками, Кіла вибігла в сад.

— Ми допоможемо стільком із вас, скільки вийде, — сказала вона лісовим духам. — Хто перший?

* * *

Попереду йшов ведмідь середнього розміру. Довкола поміж дерев струменіли інші, наче клапті туману на світанку після дощу. Вони затрималися між листя, а тоді розвіялись, і врешті Кіла перестала бути певною, що взагалі їх бачила. Це було прекрасно, як метеорний дощ.

Сонце падало крізь листя, просочувалося між дерев, і це нагадувало Кілі північну читальну залу Великої бібліотеки з її вітражними вікнами, що вкривали столи візерунками. В лісі ще й було тихо, як у бібліотеці, але це була тиша зосередженої уваги, а не сонності — загострена таша, що заливала все. Вони з Казом не розмовляли.

Вона безперестанку думала про Казові слова щодо Ларрана. Чому він таке сказав? Це ж безглуздо. Не має вона відповідей ні на які запитання. Має доступ до відповідей, але це не те саме, до того ж Ларран не знає про книги чарів. Стоп, ні: Каз не казав, що Ларран вважає, ніби вона має відповіді.

«Він сказав, що Ларран вважає відповіддю мене».

Кіла покрутила ці слова в голові.

«Я відповідь».

Похитала головою.

«Ні, все одно безглуздо».

На впалій колоді завис хмарний ведмідь, чекаючи, коли вони наздоженуть, і обабіч нього заструменіли інші деревні духи. Кіла знов і знов бачила їх мигцем між папоротями — очі, що стежили за нею. Це мало б бентежити, але тепер, коли вони опинилися між деревами, в цьому було щось дивовижно втішне. Вони зайшли вглиб лісу, перелізали через замшілі брили й колоди, опинилися далеко від усього знайомого, в місці, такому несхожому на місто, в якому жила Кіла, та воно здавалося знайомим, як сон із дитинства.

Вона намагалася запам’ятовувати шлях: ліворуч біля дерева з потрійним стовбуром, прямо біля брили з рожевого кварцу, через струмок, що тече по замшілому камінню, — але за якийсь час поринула в якусь медитацію.

Все здавалося м’яким і живим, і Кіла відчувала, що її радо вітають усередині.

Однак, поки вони перетинали ліс, вона почала зауважувати ознаки розкладу: миршаве деревце, голий гайок, цівка води там, де раніше була річка. Тож коли хмарний ведмідь попереду спинився, Кіла мала б бути готова до того, що саме побачить.

Дерево, яке помирало.

Кіла знала, що їх ведуть саме туди, та не здогадувалася, що дерево таке велике. Воно було здоровезне, зі стовбуром, якого вона не обхопила б руками, й плямистою корою, схожою на картину. Товсте гілля розходилося над ними, мов розкинуті руки, що хотіли обійняти небо. На галузках трималося всього кілька листків — решта були голі.

Довкола коріння дерева танцював хмарний ведмедик завбільшки з кролика, а тоді скрутився калачиком, наче бажаючи втіхи, між двома величезними оголеними коренями, що пронизували замшілу землю, тимчасом як неподалік, у заростях папороті, тримався величезний, семифутовий хмарний ведмідь. Дереву явно було не менш як двісті років.

— Воно старе,—зауважив Каз. —Думаєш, чари спрацюють?

— Існує остиста сосна, якій майже п’ять тисяч років, —Кіла приклала долоню до стовбура. — Кипарису на острові Іллірна, кажуть, стільки ж, скільки й самому острову, а йому, подейкують, дві тисячі років. Фіговому дереву на острові Отег місцеві мешканці поклонялися більш як тисячу років. А ще є оливкове дерево, буцімто старе, як сам час. Вони вважали б це дерево дитям.

— Це дуже мило, та що як засіб нічого не дасть, бо дерево дійшло до кінця свого природного терміну? — Каз і далі говорив тихенько. — Ти хоч здогадуєшся, де ми в лісі?

Кіла знизала плечима, не бентежачись.

— Це острів. Як пройдемо досить далеко, дістанемося берега, — закинувши голову назад, вона поглянула на смуги блакитного неба між оголеним віттям.

— Якщо вони дадуть нам піти, — похмуро відповів Каз.

— Вони нам не погрожували, — шепнула у відповідь Кіла. — Не думай одразу про найгірше.

— Овва! Ти, певно, не читала «Оповідок про Нівве», зібраних ученою Ідьєю Ворн? В одній дитину заманили до лісу деревні духи, а коли малий вийшов, від нього зосталися самі кістки, — Каз понизив голос ще більше. — 3 нього зняли всю плоть.

Кіла перебрала шишки в кошику, шукаючи найбільшу.

— Я певна, що вчена Кіпавія назвала б це метафорою. Кістки ходити не можуть. І звідки Ідья Ворн знала, що там винні лісові духи? Вони хоч достатньо щільні, щоб завдавати шкоди? Та й навіщо їм це? — позирнувши на хмарних ведмедів, які линули між кущами, вона додала: — Хай там як, не думаю, що нам зараз слід про це говорити.

Вже стало трохи пізно сумніватися в тому, що йти в ліс за безтілесними створіннями мудро.

Кіла витягнула лопатку й стала на коліна між двома великими коренями. Поки вона пггрикала замшілу землю кінчиком лопатки, в кущах довкола неї прошелестіло якесь квиління.

— В іншій оповідці, — шепотів Каз, — духи проковтнули ціле село, бо їм не сподобалося, що його мешканці зрубали дерева, щоб будувати хати й наповнювати каміни.

— Здається, ця книжка—якась деревофобна пропаганда, — сказала Кіла. — Кого вчена назвала автором і чи була в нього лісопильня?

Вона зняла клаптик моху та копнула м’яку землю.

Квиління стало гучнішим.

Підвівши погляд, Кіла промовила:

— Треба закопати засіб між корінням. Інакше не спрацює, — вона повторювала заклинання перед купою соснових шишок — власне, перед усіма в кошику, — та чари активувалися лише тоді, коли їх закопували. Вона була певна, що це необхідно. — Вибачте, що нашкодила моху.

Вона замислилася, чи належить хтось із вартівників дерев моху та чи образиться він. Обережно відсунула ще трохи моху, сподіваючись, що коріння залишиться неушкодженим і він зможе заново вирости на тому місці, де вона копає.

Підійшов найкрихітніший із хмарних ведмедів, і Кіла дозволила йому оглянути щойно розпочату ямку.

Коли він відступив, запитала:

— Можна копати далі?

Ведмедик нахилив голову.

«Отже, він мене розуміє, хай навіть і не говорить». Кіла вже це підозрювала, хоч і було неясно, розуміє він її слова чи лише те, що вона винесла надвір кошик із сосновими шишками. Вона замислилася, наскільки вони розумні й що думають про острів’ян. Вони ділять Калтрі добровільно? Батьки мало говорили про історію острова, та Кіла знала, що люди жили тут багато поколінь. Селяни й рибалки не були новоприбулими, але могли бути ними для дерева, якому кілька століть.

Кіла замислилася, чи вивчав хтось лісових духів Калтрі. Кіпавія головно працювала на островах на заході, як тих, що в морі, так і тих, що в повітрі. Кіла сумнівалася, що хтось вивчав саме цих хмарних ведмедів.

«А якщо ні, — подумала, — то я можу».

Коли розбудує крамничку варення. Коли доведе, що може прогодуватися сама. Коли зцілить ліс. І допоможе острову. І збагне, що мав на увазі Каз, заявивши, що Ларран вважає її відповіддю...

Кіла закопала шишку.

Замислилася, чи не покинути її — хай робить свою роботу. Вона ж уже прочитала заклинання одного разу, коли вони збирали засіб. Але чи вистачить цього? Дерево ж особливо велике та старе.

«Якщо прочитати знову, гірше точно не буде».

Кіла проспівала слова заклинання вголос. Уже випробувала стільки шишок, що ці фрази в’їлися їй у мозок, і вона була певна, що правильно вимовила кожен стародавній склад. Поки співала, ліс неначе застиг: птахи мовчали, вітер улігся, а деревні духи довкола неї не ворушилися.

Вимовивши останній склад, Кіла відхитнулася й видихнула.

—Агов, Кіло! — шепнув Каз.

Усі хмарні ведмеді тим часом підійшли ближче, розпливаючись і перетворюючись на дим, що поволі линув довкола неї, Каза й платана. Вона не бачила лісу з жодного боку — бачила лише дерево, що помирало перед нею. Підвела погляд на гілля, а тоді відчула, як коріння під колінами зсудомило: старе дерево залила магія.

Вона була схожа на хвилю зеленого світла, що починалася з коріння й, пульсуючи, підіймалася стовбуром, а тоді розходилася віттям. Тягнулася вздовж кожної галузки. Кожна гілка, якої торкалася магія, враз оживала: з’являлися бруньки, а тоді розгорталося листя. Кілин ніс, рот і тіло наповнив неймовірно прекрасний запах зелені, життя, весни й літа водночас. Вона неначе

вдихала сутність живого лісу, що розростався усюди. Нові шари листя зростали так швидко, що небо зникло, а сонце затьмарило зелене сяйво.

Хмарний ведмедик завбільшки з кролика, притулившись до стовбура платана, ридав блискучими, як діаманти, слізками. Ті скочувалися корою, і там, де вони торкалися грунту, розквітали ніжні білі квіти. Кіла ще не бачила таких квітів — скупчень пелюсток, що сяяли м’яким білим світлом повні.

— Ого, — вимовив Каз. — Це просто пропозиція, та якщо хочеш залишатися непомітною, не проказуй цього заклинання двічі.

— Ага, — погодилася Кіла.

Крізь деревних духів пронісся схожий на вітерець шепіт, і вони розійшлися, утворюючи чітку стежку, що вела геть від платана. Кіла підвелася й узяла кошик. Духи дерев явно хотіли провести їх до наступного...

На стежку вийшов одноріг.

Кіла охнула.

— Ого, — видихнув Каз.

Він був як вода в місячному сяйві, такий яскравий, що в Кіли засльозились очі. Одноріг був такий, якими уявляють коней мрійники, стрункий і граційний — більше схожий на рисунок, аніж на істоту з плоті й крові. Його шия вигиналася, наче хвиля, а грива правила їй за піну. Що довше Кіла дивилася на нього, то краще бачила, що він не білий, як місяць, а переливчастий, наче перламутр, і на сріблясто-білій шкурі видно фіалкові, червоні й блакитні завитки. Його ріг був тонкою золотою спіраллю.

Одноріг поглянув на них синіми, як океан, очима.

А тоді до однорога потекли лісові духи, приховавши його.

Кіла зрозуміла, що труситься. Побачити однорога... Ну, такого просто не буває — принаймні зі звичайними бібліотекарками чи звичайними крамарками на островах. Таке буває в переказах. Або з дітьми, які потім гадають, що це їм наснилося. Це — дар.

— Думаю, нам слід зцілити більше дерев, — видихнула. Кіла. Поряд із нею тремтів Каз.

— Так, однозначно.

* * *

Коли призахідне сонце розмальовувало небо рожевими й помаранчевими барвами, Кіла й Каз подибали назад до хатинки. За день вони перетнули ліс хрест-навхрест і використали всі шишки в кошику. Однорога більше не бачили, та все-таки уздріли дива.

Птахів з оперенням, що лежало за їхніми спинами, наче розкішний плащ.

Схожий на павутиння мох, що іскрився миготливими вогниками.

Райдужний водоспад, що лився з білої кварцової кручі.

Безліч створінь, про яких Кіла лише читала—наприклад, сором’язливих птахолисів, здатних вміститися на долоні, крихітних золотих мавпочок, що стерегли рубіново-червоні плоди, чи білок зі смарагдовими хвостами.

Вона почувалася зачарованою та знесиленою. Хотілося просто впасти на ліжко. Спершу, може, щось з’їсти, в ідеалі — таке, чого не треба готувати. Можливо, просто малинового варення. А тоді вона поспить.

Хмарні ведмеді залишили їх на галявині перед їхньою хатинкою, і навіть після всіх феєричних див, які Кіла побачила від світанку, це здавалося чарівним видовищем: їхній дім, захований поміж кущів і дерев, укритий плющем і квітами, з табличкою «Крамничка варення Кіли й Каза», яку вона намалювала, на дверях і новим прилавком під вікном, який змайстрував Ларран. Вона замислилася, чи не проґавили вони сьогодні якихось покупців, і вирішила, що наступного разу, коли вони підуть гуляти в ліс із магічними створіннями, залишить на дверях записку «Поверніться завтра».

Кіла відчинила парадні двері, і вони обоє зайшли. Каз чкурнув через чорний хід до саду, сказавши їй:

— Подивлюсь, як там кактус.

— М-м-м, — озвалася вона, думаючи, що більше нічого вимовити не може.

Кіла запалила кілька свічок, ходячи від ліхтаря до ліхтаря, а тоді опустилася на стілець. Подумала, що можна вже більше не вставати. Можна ж спати сидячи, хіба ні? Ні, треба поїсти, а тоді можна доплентатися до ліжка.

Каз знову заскочив усередину.

— Ходи глянь!

— Якщо це не так чудово, як одноріг, я не ворушитимусь, — заявила Кіла.

— Просто йди, — попрохав Каз.

Вона відірвалася від стільця й почовгала в сад. Вартівники дерев залишили по всьому саду дарунки: горіхи, гриби, дикі їстівні корінці, а також інгредієнти, потрібні, щоб поповнити її кошик із засобами (соснові шишки, листя, навіть кусень соснового ґлею), і навіть більше. Ще знайшлася малесенька гірка лохини, з якої можна було зварити варення з новим смаком. А краще за все був кущ поряд із будинком: його гілки переплелись, утворюючи загороду — саморобний курник.

У курнику сиділа курка-втікачка.

Курочка один раз квокнула Кілі, а тоді спокійно всілася на гніздо з трав і сіна.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Наступного дня Кіла зазирнула в сад, перш ніж відчинити парадні двері крамнички. Нагодувала курку, відшукала мандрівний кактус (той саме ганявся за шматочком кульбабкового пуху) і зірвала кілька помідорів на сніданок.

Деревних духів не побачила. «Але це не означає, що їх тут нема».

— Доброго раночку! — гукнула вона саду й лісу за ним.

Зачекала на відповідь. За кілька секунд почула шепіт вітерцю, що не був вітерцем. З усмішкою повернулася всередину. Снідаючи шматочком хліба від Брін (із варенням), Кіла подивилася на відро лохини. Сьогодні наварить ще варення, вирішила вона. І відчинить крамничку як годиться, не зникаючи в лісі, щоб побавитися з однорогом.

«А я справді його бачила?»

Сьогодні це здавалося сном, але лохина була реальна, кошик для засобів стояв порожній (хоча в них завдяки хмарним ведмедям був повний запас нових інгредієнтів), а курка залишалася на задвір’ї. Кіла замислилася, чи нашкодить саду курка, яка ним блукатиме. Скільки може з’їсти одна курочка? Чи їдять вони помідори? А як щодо малини? Кіла думала, що вони їдять лише червів і... Вона не знала. Що там казав про їхню годівлю Ларран? Недоїдки зі свого столу?

Знову подумавши про Ларрана, Кіла промила лохину, а тоді засипала ії в миску з гіркою цукру. Залишила відмокати, а тим часом відчинила вікно з прилавком і перевернула табличку на парадних дверях на напис «Відчинено».

А Ларран коли-небудь бачив однорога? Кіла замислилася, що він скаже, якщо вона розповість йому, що бачили й робили вони з Казом. Вона могла уявити, як він слухає й усміхається, а тоді говорить про своїх русалконей. А може, й ні. «Ймовірніше, він буде шокований», — подумалось їй. Те, що вони робили, без сумніву, було чаруванням — схваленим однорогом, але дуже-дуже нелегальним, якщо революціонери ще не змінили законів і не перевели в резерв імператорських слідчих, а цього вона, звісно, не могла з’ясувати, не викривши себе й не ризикнувши книжками, крамничкою, хатинкою та самим своїм життям.

«Я не можу сказати йому».

Зате можна принести йому лохинового варення. І ще слоїчок для Брін. Кілі кортіло знову відвідати пекарню. Кумедно, бо вона раніше ніколи не шукала співрозмовників, але після дня, такого схожого на сон, захотіла почути справжні голоси й побачити справжніх людей. «Я стаю екстраверткою?» Якось малоймовірно. Швидше вже їй через зустріч із такою кількістю чарів захотілося потягнутися й торкнутися чогось матеріального.

«Похід у селище, дорогою зупинюся в Ларрана», — вирішила Кіла. Для неї це буде добре. Вона зможе принести Брін свій новий смак, купити хлібину й побачити справжніх людей. Сидячи за столом, Кіла почала сортувати інгредієнти для виготовлення нових засобів із липких соснових шишок.

На кухню забрів, похитуючись, Каз.

— Раночку, Кіло. Отже, вчора...

— Не сон, — підтвердила вона й, щоб довести це, показала рукою на купи неторканих інгредієнтів. У них було все потрібне для кількох десятків нових засобів для дерев, і нічого з цього не довелося збирати самотужки.

Каз вибрався на стіл, підтягнувшись на вусиках, і заходився сортувати листя разом із нею. Щойно вони закінчили все розкладати, як вона почула голос біля переднього вікна.

— Аго-о-ов! У тебе відчинено, люба?

Кіла витерла з пальців зайвий глей і хутко обійшла стіну-стелаж.

— Іді, привіт, вітаю. Приємно бачити вас знов.

Кіла з подивом виявила, що каже це щиро.

Кентавриця, радісно їй усміхнувшись, зіперлася на прилавок. На ії людській голові був крислатий фіалковий капелюх, а кінський торс і круп — прикриті сукнею з біло-фіалковими квіточками. Грива — переплетена фіалковою стрічкою.

— Ти послухала моєї поради.

— То була гарна порада, — сказала Кіла. — Це мені Ларран допоміг змайструвати.

Іді всміхнулась їй.

— О, справді?

Кіла відчула, як зашарілася, хоч і не знала чому. Це було звичайнісінькою сусідською послугою, та ще й вона заплатила йому засобом із шишки. Кіла замислилася, до якого дерева Ларран його застосував, чи спрацював засіб у нього й що він про це думає. І що думає про неї.

— Рада чути, що він проводить час із тобою, — сказала Іді. — В його житті було багато трагедій і втрат, це вже точно. Справи дуже кепські, і геть не з його вини. Було б добре, якби він знайшов трохи щастя.

Кіла не була певна, що є його щастям, а розмовляти про це з Іді їй не хотілося. Вона не надто акуратно змінила тему:

— Як спрацював ваш засіб?

Усміх кентавриці перетворився на щиру усмішку.

— Прекрасно! Тому я й тут. Прийшла заплатити тобі стільки, скільки він для мене вартує,—витягнула торбинку й висипала на прилавок купку срібла.

Кіла вирячила очі. У Великій бібліотеці їй стільки платили за місяць. А будь-кому із зовнішніх островів за місяць платили набагато менше.

— Він не вартує аж стільки.

—Для мене вартує, — твердо сказала Іді. — Мій дід посадив оте дерево, коли наша родина тільки приїхала сюди. Він утік із рідного острова з моєю вагітною бабусею: сталося повстання, справжня катастрофа. Якщо вірити родинним переказам, подорож була виснажлива. Половину їхнього човна з’їв морський змій, вони двічі перекидалися під час штормів, однак їх усе-таки прибило течією до берегів Калтрі. Дід привіз із дому вишневу кісточку й посадив ії на найчудовішій ділянці землі, яку міг знайти. Так він визначив Калтрі як наш новий дім. Коли я народилася, то вже було чудове дерево, яке щоліта приносило цілі пригорщі ягід, а дід панькався з ним, як із членом сім’ї. Вмовляв усіх мандрівних чаклунів приходити й накладати на нього чари сили, щоб воно переживало зими. Він пішов із життя, коли чаклуни ще їздили на Калтрі, тож йому не довелося побачити, як його люба вишня стала жертвою нової череди магічних бур. Це розбило б йому серце. У мене, коли я побачила, як гине дерево, серце розбилося. Я неначе знову втратила діда. Але ти... ти повернула мені дерево. Ти повернула мені дідову душу, а це вартує всього срібла на світі.

Кіла відчула, як очі защипало від сліз.

— Я візьму три срібляники. Решту залиште собі.

— П’ять срібляників. Не варто сперечатися з жінкою, що має копита.

Внизу Каз штурхнув Кілу в щиколотку.

— Скажи «гак».

— Гаразд, п’ять, — промовила Кіла.

— І я хотіла б купити ще.

Вона згадала русаля, яке бачила: маля принесло їм удачу. «Ця крамничка працюватиме. Ми створюємо собі життя».

— У нас наразі все скінчилося, та ми робитимемо ще. Можете зайти завтра, тоді вони вже мають бути готові. Або я можу принести вам кілька у селище, коли закінчу наступну партію варення. Я збираюся зайти до пекарні сьогодні по обіді. Ви будете там?

— Було б ідеально. Я заплачу наперед, і сьогодні по обіді можеш принести ще п’ять.

Залишивши на прилавку менший, але однаково показний стосик срібла, кентавриця покинула крамничку й потрюхикала назад у зелень.

— Мені тут дуже подобається, — палко мовив Каз.

* * *

Коли Кіла закінчила партію лохинового варення й вони з Казом виготовили ще десяток шишок, вона в піднесеному настрої пішла надвір. Узяла два слоїки варення (один для Брін і один для Ларрана), а також п’ять засобів для Іді.

Ідучи стежкою крізь зелень, Кіла співала. Вона знала, що не зовсім влучає в ноти, але птахи, схоже, були не проти. Одного з них вона впізнала — птаха з червоним пір’ям і хвостом із білого яблуневого цвіту. Той пролетів над нею, радісно співаючи. Вона замислилася, що станеться, якщо цвітоптах вирішить полетіти за нею в селище. Хтось здогадається, що він має бути яблунею? Запідозрить, що це — ії робота?

Кіла вирішила не перейматися цим. День був прекрасний, птах здавався щасливим, а вона була в чудовому настрої. Вийшовши із зелені, Кіла вдихнула морський бриз. Небо попереду неї перетворилося на чудову ковдру з фіалково-синіх хмар, а море вельми жваво танцювало з баранцями на хвилях.

Спускаючись зі сходів, Кіла міцно взялася за поруччя: вона була щаслива, та не настільки одуріла, щоб бути необережною, а якби впала з кручі, її чудовому дню вельми швидко настав би кінець, тим паче що вітер нині видавався особливо завзятим.

Він танцював довкола неї, наче хотів, щоб вона вальсувала з ним, начхавши на гравітацію. Міцно тримаючись, Кіла цілком спокійно дійшла донизу.

Позирнувши на Ларранів будинок, швидко оглянула берег і причал у пошуках пастуха. Розгледіла його на хвилях, де він їхав на одному зі своїх русалконей. Хай як дивно, на воді за ним не було човнів — може, табун уже закінчив на сьогодні допомагати рибалкам? Для цього начебто рано. «Спершу пекарня, а тоді — будинок Ларрана», — вирішила Кіла. Може, він тоді вже повернеться на берег.

Вона розвернулася і пішла до села. Воно здавалося... Спершу Кіла не могла сказати, що змінилося, та відтак почала зауважувати деталі: на вулицях не було візків, тачок чи чогось іншого, в ящиках для квітів не було горщиків, а віконниці на вікнах були закриті. Також вона почула, як у гавані розмірено бомкає дзвін. Він не відмірював часу й не зупинявся.

Угорі кружляли мартини, набагато більше, ніж вона бачила раніше, — власне, підозріло багато. Може, рибальські човни пристали до берега, й мартини захотіли дістати частку улову? Витягнувши шию, Кіла подивилася на доки між вулицями й угледіла рибалок, які витягали сіть на вулицю. Звідти вибігло кілька крабів, а тоді їй заступила все жінка, яка тягнула ящик через дорогу.

Кіла пішла далі, до пекарні. Проминула сухий фонтан, очікуючи побачити звичну юрбу клієнтів за столиками й біля прилавка, та насправді біля пекарні було порожньо. Жодного столика. Жодного стільця. А вікно з прилавком було зачинене. «Гм, а де всі?» Зате двері пекарні були відчинені, тож вона здогадалася, що принаймні Брін не...

Зсередини вийшов чоловік, який затиснув у руках куцу хлібину. «Я його знаю». То був лускатий Фенерер, який прийшов до її крамнички, набурчав на Кілу й не купив варення. Побачивши її, він спинився.

— Ти, містянко...

Вона мимоволі озирнулася, хоч і було очевидно, що він звертається до неї. Один із крилатих котів, сірий із каштановими крилами, пильно дивився на них із даху неподалік. Усі коти наче нервувалися. Може, через купу мартенів? Чи, може, Фенерер їм теж не подобався? Кіла пошкодувала, що не прийшла всього на кілька хвилин пізніше. А ще захотіла, щоб дзвін у бухті нарешті припинив бомкати.

— Не можна тобі пхатися сюди й приносите негаразди, — гарикнув на неї Фенерер. — Це мирний острів. Вертай туди, звідки приїхала.

— Я з Калтрі, — відповіла слабким голосом Кіла.

Він пирхнув.

— Ти поїхала. І вернулася з купою неприродних ідей. Принесла на наш острів негаразди. Нам цього не треба. В нас удосталь своїх бід — не треба, щоб з’являлися чужинці й робили ще гірше.

Вона позирнула праворуч і ліворуч. Поряд не було нікого, хто зміг би перервати цю неприємну розмову, а шлях до пекарні заступав Фенерер. Просто розвернутися не хотілося.

— Я не приношу негараздів.

— Гадаєш, я не знаю про фруктовий сад? — гарикнув Фенерер. — Про всі ті чудасії. Одне з дерев... Воно безперестанку співає. Співає! Яблуня. Неприродньо.

Кіла відчула, що холоне. Він бачив, як вони з Казом практикували магію? Якими словами його можна переконати, що йому здалося? Може, вдати, що то не вона була? Сказати, що це лише гра?

Він насварився на неї пальцем.

— Ти в нас єдина новачка, єдине, що змінилося на цьому острові за багато тижнів. Це точно ти.

«Він мене не бачив, — подумала вона, і на душі враз полегшало. — Він припускає».

— Не знаю, про що ви. Я ні до яких фруктових садів не підходила. Живу в хатинці своєї родини в лісі за кручею. Ви ж там були, пам’ятаєте? В моїй крамничці.

Кіла почула, яким пискливим став її голос, і замислилася, чи не чує Фенерер, що вона бреше. Вона ніколи не вміла добре брехати. Ще одна причина, чому її відправили на третій поверх бібліотеки, де стояли не такі показні книжки про природні чари, а не в якийсь відділ, популярніший серед учених, — наприклад, будівництва палаців, будівництва каналів чи магії вогню. Коли її напряму питали, що вона думає про їхні дослідження, Кіла часто відповідала чесно, перш ніж усвідомити, що від неї хочуть лише похвали своїй геніальності.

— Тобі мене не обдурити. Я знаю...

Кіла почула за спиною тупіт копит по бруківці. Залунав голос Іді:

— Кіло, цей старий хам тебе займає? Не зважай на нього. Він незворотно змінився, коли врізався своїм дорогоцінним човном у скелю.

Фенерер насупився ще сильніше.

— Тоді був неочікувано сильний шторм.

— Твоє судно — єдине, якому стало дурості залишатись у морі після тривоги в гавані, — відказала Іді. — Але годі вже про це. Що ти робиш у селищі? — запитання вона адресувала Кілі.

«А чому мене не має тут бути?» І що за тривога в гавані? В її дитинстві такого взагалі не було — чи вона просто про це не знала?

— Я спробувала зробити варення з новим смаком і подумала, може, ви захочете скуштувати.. . подарунок. Лохина, — вона дістала варення, що призначалося для Ларрана, з кошика й простягнула його Іді. «Будь ласка, не кажіть про засоби». Передавати Іді шишки при Фенерері не хотілося. Так у нього лише з’явиться більше підстав її підозрювати.

Іді прийняла слоїк і піднесла до світла. Темна фіалкова синь на слабкому сонці, що просочувалося між хмарами, засяяла, наче самоцвіт.

— Ах, прекрасно. Мені сподобається. Знаєш, — звернулася вона до Фенерера, — твою вдачу, може, і вдалося б підсолодити, якби та скуштував із там хлібом варення.

— Гм, — гмикнув він і побрів уздовж вулиці.

Кіла відчула, як щось у грудях розтиснулось і вона знову дістала змогу дихати.

— Дякую.

— Не бери того старого злюку близько до серця, — тихо сказала Іді. — Не всі з нас мислять так, як він. Більшість думає не так. Хай там як, ти справді прийшла віддати мені це?

Кіла позирнула вздовж вулиці, чекаючи, коли Фенерер заверне за ріг і щезне, а тоді витягнула п’ять шишок, загорнутих у тканину.

— Може, не закопуйте їх, коли хтось бачить? Просто щоб уникнути непорозумінь.

— Звісно, — погодилась Іді. — Непорозуміння нам не треба. А зараз ходи закінчи свої справи з Брін. Сьогодні не слід гаятися, — вона показала на небо, і Кіла помітила, що вітер посилився. Вгорі один із мартинів летів проти вітру й не просувався — він неначе завис нерухомо над дахами. Більшість котів уже зникли. Без них дахи здавалися обділеними.

Знову подякувавши Іді, Кіла чкурнула всередину.

Її знов огорнув, наче обійми, запах теплого хліба. Вона трохи постояла, вдихаючи його, а тоді, підвищивши голос, гукнула:

— Брін! Агов!

Пекарка вибігла з підсобки. Фартуха на ній не було — натомість були міцні брунатні штани, проста сорочка й водонепроникні чоботи.

— Ах, Кіло! Дивно бачити тебе тут у такий день. Що ти робиш у селищі?

Це завадило їй запропонувати лохинове варення. Іді сказала що сьогодні не слід гаятися. Чому ж? І куди поділися крилаті коти?

— Як це розуміти — «такий день»? — запитала Кіла.

— Наближається буря, от-от повіє з південного заходу. Рибалки вже витягнули човни на берег і закріплюють їх — хіба ти не чуєш тривожного дзвона в гавані?

А... То он що воно таке.

— Я не розуміла...

— Коли небо стає синьо-фіалковим, начальник гавані дзвонить у дзвін, і це означає, що треба сидіти вдома. Вона швидко насунеться й швидко відсунеться, та ніколи не вгадаєш, як сильно поб’є нас до цього. Я зараз зачиню пекарню, бо безглуздо залишатися відчиненими, коли всі просто засядуть по хатах — а це варто зробити й тобі.

— Так. Гаразд. Так, я засяду, — Кіла витягнула з кошика слоїк лохинового варення й поставила його на прилавок поряд із вазою зі стокротками й мотком стрічки. — Хотіла подарувати вам оце — новий смак на пробу.

— Певна, що це смачно, та заради цього не варто ризикувати безпекою, — Брін насупилася на неї. — Може, залишишся тут? У мене нагорі є запасне ліжко — можеш перечекати бурю в селищі й піти додому опісля.

Кіла мотнула головою. Як вона може залишитися, коли Каз сидить у хатинці сам? Якщо буря виявиться сильною, він одуріє від тривоги.

Вона знала цю рослину-павука: він мав надзвичайну уяву. Понавигадує купу різних катастроф, які могли ії спіткати, й переконає себе, що ії віднесло морем.

— Я побіжу додому, — пообіцяла Кіла.

— Візьми оце, — попросила Брін, закинувши в торбинку кілька цинамонових булочок і вручивши їй. Кіла сягнула в кишеню по гроші, та Брін ії зупинила. — Подарунок за подарунок, до того ж вони просто зачерствіють, якщо ніхто не прийде їх купити. Забираючи їх, ти робиш мені послугу: ненавиджу дивитись, як пропадає випічка.

— Дякую, — сказала Кіла.

Взявши булочки, вона попрямувала надвір. Позаду неї Брін почала зачиняти пекарню й убезпечила двері ще одними, важчими. Біжучи вулицею, Кіла помітила, що на деяких вікнах не лише висіли віконниці, а й були набиті товсті дошки. «Каз до такого не додумається, — подумала вона. — Він не знає, що насувається буря». Але він помітить вітер і зостанеться всередині. Залишається сподіватися, що він умовить зайти до себе кактус і курку.

Вона не бачила жодного кота.

Вітер уже віяв сильніше, шарпаючись між будівлями. їй кидало в обличчя волосся, і вона постійно відсувала його назад, щоб бачити, але вітер здіймав його й крутив так, що воно затанцювало на голові. Вона притиснула до себе торбинку з булочками й побігла.

«Як до мене не дійшло, що гарні синьо-фіалкові хмари — грозові?» В бібліотеці вона так відірвалася від життя, що не знала ознак наближення бурі. Навіть не відаючи, що знаменує дзвін, мала б розуміти, що означає форма й забарвлення хмар.

Кіла усвідомила, що дзвін перестав бомкати. Добре? Ні, погано. Дуже погано.

Полився водяною стіною дощ. Він лупив по бруківці, і Кіла побігла до берега. Хвилі билися сильніше, ніж раніше, вже не танцюючи, а кидаючись і бризкаючи піною, що гамселила по камінчиках І піску.

Дощ просякнув одяг і заважав розгледіти кручу. Вершини кручі видно не було. Підіймаючись сходами, Кіла ледве їх бачила, а через вітер вони хиталися, відділяючись від каміння.

«Я не можу тут піднятися».

Її здує зі сходів. Або змиє.

Назад до пекарні? Кіла розвернулася...

Вода, швидко піднявшись, гайнула вулицями й вилилася на берег, де зустрілася з прибоєм. Набагато раціональніше піти до дому Ларрана. Він ближче. Лохинового варення в неї вже

не зосталося, а цинамонові булочки, певно, обернулися на мокру кашу, але, може, він однаково буде не проти прийняти візитерку. Поки хвилі гучно падали, Кіла сунула крізь вітер, прямуючи на тепле сяйво ліхтарів, яке було видно крізь шпарини між його віконницями.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Кіла загупала у двері, тимчасом як її шмагала буря. Позаду, над водою, пролунав гучний удар, і вона підскочила. Озирнулася через плече й побачила, що небо потемніло, стало фіалково-червоним, а в ньому видно блискавиці... «Магічна буря», — подумала Кіла. Ну звісно. Вона мала б і знати, зважаючи на те, як швидко буря насунула.

— Аарране! — покликала Кіла.

Він не почує її за ударами хвиль, гуркотом грому й стукотом дощу по даху. Вона сильно затремтіла.

Потрусивши дверною ручкою, знову закричала:

— ЛарранеІ Прошу, впусти мене!

«Треба було залишатися в бібліотеці. Або з Казом у хатинці». Він у порядку? Він же, певно, дуже тривожиться. І боїться. Вона витерла дощові краплі з очей тильним боком долоні, а тоді знову загупала у двері й затрусила ручкою.

Кіла почула за спиною рев. Повернулася... Грозові хмари скрутилися морським змієм. Іскриста блискавка виривалася з його очей і мчала вздовж лискучої від дощу спини. Кіла, заціпенівши, витріщилася на нього. Серце важко гупало, готове вискочити з грудей, і вона гостро усвідомила, яка дрібна, крихка, відверто слабка перед цим.

Її руку рвонуло назад.

Вона ввалилася в будинок. Охнувши, врізалася в Ларрана. Той обійняв ії однією рукою, а другою різко зачинив двері.

— Хух, — вимовила вона.

Він і справді був доволі високий. Чомусь вона постійно про це забувала. Через це почувалася так, наче сховалася під міцним дубом. Притиснувшись до нього, Кіла вимушено закинула голову назад, щоб побачити його обличчя. Ларран дивився на неї згори вниз, явно стривожений.

— Кіло!

Їй спало на думку, що вона страшенно мочить йому сорочку. І, наче злякана олениця, скочила назад, вирвавшись із обіймів.

— Вибачте. Я...

— Що ви тут робите? Буря...

— Я не принесла вам варення, — бовкнула Кіла.

«Чому я це сказала?» Так, вона збиралася принести варення, та це була не найважливіша деталь і, в принципі, геть не пояснювало, чому вона опинилася тут, мокрюща і з дрижаками.

— Ви знову промокли, — сказав Ларран.

— Не хочу перетворювати це на звичку, — ії зуби зацокотіли. — Можна...

— Так, дозвольте знайти вам сорочку.

Вона помітила, що Ларран шаріється. Не кажучи більше ні слова, він зайшов у спальню. Кіла пішла слідом, побачила, як він викладає на ліжко сорочку. Прослизнувши повз неї назад у вітальню, постарався не дивитися на Кілу в мокрому одязі. «Я, напевно, схожа на щура-потопельника».

Він зачинив двері.

Вона швидко перевдяглася й знову вийшла, щоб повісити мокрий одяг біля Ларранового каміна. Надворі до вітру долучилося моторошне завивання, неначе у хмарах полювала вовча зграя.

—Такі бурі трапляються часто?

— Так. Останні кілька років їх стає дедалі більше.

Віконниці затрусилися. Кіла замислилася, чи доходять часом хвилі до будинку. Вирішила про це не питати: зрештою, в неї ж нема інших варіантів. Або залишатися тут, або піти назад до селища й понадіятися, що її дорогою не винесе в море. «Безпечніше залишатися тут».

— Це все неврівноважена магія, так?

Ларран кивнув.

— Імператорські чаклуни могли б розряджати бурі за бажання. Або вони не помітили, як усе погано, бо бурі трапляються надто далеко від них, або їм просто байдуже.

Вітер затрусив віконницями так, неначе хотів їх відірвати й сягнути всередину будинку.

Обличчя Ларрана набуло дивного виразу. Погляд зосередився на Кілиній голові. Кіла машинально пригладила волосся. Воно, звісно, було мокрюще, але... ой, щось застрягло. На дотик наче мокра стрічка. Вона витягнула це й помахала в повітрі смужкою морських водоростей.

— Цей різновид їстівний, — зауважив Ларран.

— Свій салат ношу з собою, — промовила Кіла.

Він засміявся, хоча їй здавалося, що це не надто смішно. Сміх у нього був гарний, теплий і пухнастий. Не знаючи, що робити з кавалком водорості, Кіла кинула його в Ларранову раковину, а тоді підійшла ближче до дров’яної печі. Коли вона була тут востаннє мокра як хлющ, із нею був Каз. Цього разу — лише вони з Ларраном.

І буря.

— Каз, напевно, дуже хвилюється, — сказала Кіла.

— З ним усе буде гаразд, — відповів Ларран.—Хатинка у вас міцна й захована за бухтою, а це забезпечує певний захист.

— Наскільки страшними бувають ці бурі?—запитала вона. Він повагався.

— По-різному буває.

«Дуже страшними», — переклала вона.

— Але вони можуть бути прекрасними. Ходіть подивіться, — підкликавши її жестом, Ларран зняв одну з дощок, що затуляла невелике віконце над більшим, затуленим віконницями. — Безпечніше не розблоковувати все вікно, але можете стати на стілець.

Кіла залізла на стілець. І нахилившись уперед, щоб визирнути зі щілини на вікні, захиталася. Ларран обвив рукою її талію, щоб не дати упасти. Вона напружилася.

— Вибачте, — промовив він і відсторонився. — Я...

— Ні, нічого. Дякую, — вона опустила погляд на нього. На стільці була вища за нього. Його очі, що дивилися вгору на неї... Вони були тепло-карі, з зеленими й бурштиновими цяточками, а також трохи блакитними й навіть фіалковими. Що довше Кіла вглядалася, то більше кольорів бачила, аж доки не усвідомила, що витріщається, і кліпнула, зашарівшись. Натомість примусила себе визирнути з вікна на бурю.

У бурі містилося стільки ж кольорів, скільки і в очах Ларрана, і всі вони крутилися над морем, фіалковий ганявся за синім, а чорний пронизував усе, наче антипод блискавки. Утворювались, а тоді розпадались силуети: морда лева, що ревів, так широко роззявивши пащу, що в нього розпалася щелепа, а тоді зрослася наново, у птаха, що кинувся вниз, до моря. Він зник серед бризок хвиль, що билися об каміння.

— Ми в безпеці? — запитала Кіла.

Вона усвідомлювала, як близько Ларран стоїть, також дивлячись на бурю. Відчувала жар його шкіри, ледь помітний запах цинамону, який почала асоціювати з ним, слухала його розмірене дихання.

— Ніщо не в безпеці, — відповів він.

Вона здогадувалася, що Ларран говорить не лише про погоду, але не знала, що він іще має на увазі. Іді згадувала про трагедії — в множині. Кіла знала, що він утратив наставника під час бурі, і здогадувалася, що його батьків не стало. Знов оглянула його й замислилася, що такого спитати, щоб Ларран висловив свої думки.

— У ваших русалконей усе буде в порядку?

Він явно здивувався — і потішився, що вона запитала про них.

— Вони пристосовані до цього краще за всіх. Бачите? — Ларран постукав по вікну, і Кіла нахилилася слідом за його пальцем, дивлячись туди, куди глипав Ларран. — Вони пірнають, щоб захиститися від надмірної магії.

Серед диких хвиль русалконі скакали так, наче танцювали з блискавкою. Вони вигинали тіла, вилітаючи з води в дощ, перескакуючи одне через одного, а тоді глибоко пірнаючи у хвилі за мить до того, як морем пробігала фіалкова блискавка. Кіла усвідомила, що ії щока поряд із Ларрановою. Якщо вона зовсім трохи поверне голову... якщо він... їхні губи були дуже близько.

Вона замислилася, звідки в неї такі думки. Через те, що він був до неї добрим? Це — досить поважна причина? Чи це — єдина достатньо поважна причина? Йому не байдуже. Було не байдуже від першого ж ранку, коли він доставив їй до дверей цинамонові булочки.

Якщо вона поверне голову... Якщо поцілує його...

Він поцілує її у відповідь?

Чи відсторониться?

Вона здивує його чи він теж про це думає? Він так само, як вона, усвідомлює, які вони близькі, як солодко він пахне, який він теплий?

А він захоче, щоб вона його поцілувала? Чи гірше ніж відсторониться — просто стерпить дотик її губ до його, бо він добрий і не захоче ранити почуття? Вона була певна, що він у будь-якому разі виявить доброту, і вона не здогадається, чи... Ларран притулився до вікна.

— Це що, човен?

Кіла визирнула поряд із ним.

—Де? Не бачу... — аж тут вона помітила його — біле судно, яке кидало від хвилі до хвилі, наче м’яч. — Хто поліз би туди в таку погоду?

— Хтось дурний, — відповів Ларран.

— Або у відчаї, — Кіла згадала, як вони з Казом утекли з Аліссіума. — Це рибальський човен? Хтось із Калтрі?

Вже сказавши це, зрозуміла, що ні. Про негоду було відомо всім рибалкам. Брін шокувало, що Кіла не помітила хмар: усі інші знали, що треба тягнути на берег човни, забивати вікна дошками й шукати схованки.

— Він начебто менший. Обтічніший. Це не наш.

Вітрила безглуздо билися об щоглу. Одна хвиля здійнялася вгору, наче рука, обкрутилася довкола корпусу, і човен зник із поля зору. Кіла охнула. Взяв і зник. Ні, стоп: виринув знов, але кренячись на бік.

Ларран віддалився від вікна й покрокував до дверей.

— Ви куди? — мало не вигукнула Кіла.

— Вони не дістануться берега. Всі у тому човні потонуть.

Вона зіскочила зі стільця.

— Це не означає, що ви маєте до них приєднатися!

— Я можу допомогти,—Ларран узяв плащ і надягнув його.

— Але...

Буря його поглине! Він не може піти!

— Як ви взагалі до них дістанетеся? Хвилі! Вітер! — а ще блискавка, каміння і... — Ви навіть не знаєте, чи є в тому човні хтось живий.

— Я можу, — сказав Ларран. — Вже якось їхав на русалконі під час шторму.

Це була жахлива ідея. Кіла не знала, що сказати, аби він це збагнув. «Я не можу його зупинити».

— Дозвольте мені допомогти. Як я можу допомогти?

— Ви їздили на русалконі один раз, і то було в ідеальний день. Залишайтеся тут.

— І просто чекати? Але що як...

Ларран відчинив двері, і всередину рвонула буря, неначе чекала на запрошення. Усе в домі полетіло. Морські мушлі з брязкотом попадали на підлогу. Ліхтарі затрусилися й заторохтіли, а найближча свічка згасла.

— Пильнуйте мене. Наслухайте мене. Я постукаю. Не відчиняйте дверей, доки не почуєте, як я стукаю.

А тоді він зник.

Кіла зачинила двері й помчала назад, до стільця біля вікна. Притиснувши лице до шибки, постаралася роздивишся. Он він, іде проти вітру, сильно нахилившись, прямуючи до кам’яного причалу.

— Ні, ні, це жахлива, жахлива ідея, — пробелькотіла Кіла.

Ларран різко підніс руку, щоб затулиш обличчя від вітру. Нахилившись уперед так, що все його тіло накренилося, боровся з бурею, ступаючи крок за кроком. Кіла стиснула кулаки. Вона могла уявити, як воно, коли йому протидіють дощ і вітер. «Не падай, — подумала вона. — Будь ласка, не падай». А тоді: «Повернися до мене».

Подолавши три чверті шляху до каміння, він спинився. «Що таке?» Захотілося вибігти до нього, та вона знала, що це буде помилкою. Якщо вона вийде туди, він хвилюватиметься за неї, а не за себе, і тоді ситуація стане вдвічі небезпечнішою.

Кіла уздріла, як море перед ним рвонуло вгору, і вчепилася в край вікна, змушуючи себе не скрикнути. Але хвиля не накрила Ларрана й не віднесла геть. Натомість із піни вирвався русалкінь. Кіла побачила силует кобили на тлі буремного неба. Та закинула голову назад, а ії грива текла, наче водоспад.

Ларран зіскочив із каміння.

Конериба крутнулася в повітрі, і він схопив ії за гриву й вискочив їй на спину. Вона гучно поскакала геть від причалу й до судна, що борсалося, вглиб виру. До хмарного змія долучилися ще двоє, і вони билися, клацаючи зубами з кожним громом, крутячись, корчачись і роздираючи одне одного.

По вікну вперіщив дощ, і Кіла відсахнулася.

А знову нахилившись уперед, не змогла розгледіти його. — Ларране!

її голос умить поглинув грім—такий гучний, що аж стіни затрусилися. Вона відчувала мокрість на щоках. Не від дощу. Від сліз. Вона не помітила, коли заплакала, та на якомусь етапі заплакала. Вона зігнорувала сльози та обшукала море. Де там...

Отам.

Русалкобила, несучи Ларрана, вискочила з хвиль. Вони були на півдорозі до корабля. Небо вгорі звивалося так, наче його душили. Воно стікало дощем замість крові.

Він дістався корабля.                                   

Той хилився на бік, і його заливала вода. Ще одна хвиля — і Кіла знову загубила Ларрана з поля гору. Вона затамувала подих, видихнула, схлипнувши, а тоді знову затамувала подих.

Минула хвилина.

Ще одна.

Вона не бачила його.

«Він потонув. Я його втратила. І я ніколи...» Як закінчити цю думку, вона не знала. Вона не знала, що могло б бути в неї, що могло б бути в них, але все, що могло бути, поглинули сердиті море й небо.

А тоді вона побачила рух подалі від корабля: золота русалкобила пливла крізь дикі хвилі, несучи на спині дві постаті. Одна їхала, гордо випрямившись, а друга обм’якла. Кіла бачила, як Ларран зліз із русалкобили й узяв жертву шторму на руки, і не могла поворухнутися, не могла допомогти, не могла зробити хоч щось, окрім того, щоб тремтіти й не дихати, а потім — знову дихати. Він крок за кроком пройшов камінням. Одна нога раз послизнулася — він утримався від падіння й пішов далі, горнучи до себе незнайомця.

Він дістався берега.

І пішов далі, борючись із вітром та дощем.

Кіла кинулася до дверей і розчахнула їх, перш ніж він постукав. Ларран ввалився всередину. Вона допомогла йому пронести жінку — вціліла там жінка, струнка, бліда, дуже змерзла, з червоним, як полум’я, волоссям — до його ліжка. Жінка дихала — так тихо, що Кіла ледве її чула, та й то лише тому, що ії дихання було сичанням, схожим на свисток.

Поки Ларран замикав двері, Кіла зняла з непритомної мокру туніку та якомога швидше вбрала її в кілька шарів теплого одягу. Повернувшись до спальні, Ларран навалив на неї ковдр і підіткнув їх.

Тоді сам скинув сорочку та штани й одягнувся в сухе. Він сильно трусився, а на його литці Кіла угледіла подряпину. На щиколотку стікала кров, водяниста від дощу й моря. Кіла працювала швидко — промила рану, а тоді загорнула її в пов’язки, знайдені в кухонній шафі.

Ніхто з них нічого не казав.

У Ларрана, схоже, не зосталося сил говорити. Кіла не знала, що сказати. Почувалася так, наче за ії вустами перемішалася тисяча слів, що борються за вихід. Урешті промовила:

— Я рада, що ти не загинув.

— Я теж, — запевнив він.

Вони обоє знову затихли. Надворі ридала й лютувала неприродна буря.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

— Ти врятував їй життя, — сказала Кіла.

Вона ще не бачила нічого настільки ж героїчного. Чи придуркуватого.

Ларран навис над урятованою, додав чергову ковдру, а тоді зняв ії й натомість щільніше підіткнув ковдри, що вже накривали жінку.

— Вона ще не прокинулася.

— Ти міг загинути.

— Вона загинула б, — наголосив він. — Досі може. Чому вона не прокинулася?

Кіла, схилившись над нею, торкнулася чола жінки. Її шкіра нагрілася від собачого холоду до тепла, яке буває під підіткнутою постіллю. На блідих доти щоках був рожевий рум’янець, а дихалося їй легко. І насправді те, що вона взагалі дихала, було просто дивом.

— Не думаю, що в неї гарячка.

— Іще може з’явитися, — сказав Ларран. — Вона могла зазнати ушкоджень внутрішніх органів.

Кіла й далі уявляла мить, коли він зник із поля зору, а хвилі виявилися надто високими, щоб можна було щось за ними розгледіти. Кіла почувалася так, наче тієї ж миті втонула. Вона ще не почувалася такою безпорадною. Знала, що знов і знов переживатиме це в кошмарах. «У бібліотеці ніхто й ніколи не тоне». А тоді подумала: «Ні, там просто горять».

— На острові є цілитель?

Не зводячи погляду з урятованої, Ларран кивнув.

— Айвор. Щойно буря скінчиться, я заберу ії до нього. Чи вмовлю його прийти сюди. Її не можна рухати, якщо ушкоджено внутрішні органи. Сказати напевно неможливо, доки вона не прокинеться. Якщо вона прокинеться, — він заходив із боку в бік між ліжком і вікном, то дивлячись, як там жінка, то позираючи на бурю.

Кіла бачила, як він стривожився.

— Ти її знаєш?

Він мотнув головою.

— Вона не з Калтрі.

— Ти знаєш усіх на Калтрі? — Кіла не знала всіх у бібліотеці, хоча й припускала, що не всі покидають книгосховища, тож у неї не було змоги. Принаймні вона впізнавала тих, хто був на ії поверсі, і... Ну, гаразд, Кіла не знала навіть чверті бібліотекарів. Це здавалося непотрібним.

— Цей острів маленький. До того ж ії полум’яне волосся впадає в око.

— Не в Аліссіумі. Це модно, — шляхта любила, коли чаклуни зачаровували їй волосся різними кольорами. Кіла вже бачила волосся, що могло похвалитися всіма барвами веселки, волосся, що виблискувало сріблом, наче метал, і волосся, що іскрило так, наче між кучерями попалися світлячки. Кіла знала одну відвідувачку бібліотеки, яка не лише щотижня міняла колір волосся, а й воліла витворювати з нього силуети тварин, наче волосся було вигадливим топіарієм. Оскільки колір був лиш один, потерпіла, найпевніше, була дрібною шляхтянкою. Чи крамаркою з зайвими грішми, якій кортить поспілкуватися з багатими. Кіла не приділяла моді достатньо уваги, щоб знати, чи символізує це щось більше — наприклад, відданість певній родині чи справі, — але припускала, що це можливо. — Вона могла втекти з міста.

— Втекти?

Кіла негайно пошкодувала, що не обрала іншого слова. Досі не наважувалася нікому пояснити, чому саме покинула столицю. Вона не відала, чому це так важко сказати. Зрештою, не вона ж влаштувала революцію. Вона просто від неї втекла. Якщо просто змовчати про таку деталь, як урятовані книжки... Однак говорити про це чомусь було так само важко, як і про смерть батьків. Так утрата ставала реальнішою. Але Ларранові треба розповісти, тим паче якщо вона й далі не даватиме йому податися до столиці, щоб попрохати чаклунської допомоги. «Треба сказати йому зараз».

— Там небезпечно. Великі заворушення. Того дня, коли ми з Казом поїхали...

Буря надворі вщухла. Це сталося миттєво, навіть швидше, ніж буря виникла, неначе хтось загасив її, мов полум'я свічки. Ларран розчахнув віконниці, і Кіла разом із ним поглянула за океан.

Небо було наче роздерте. На синьо-чорно-фіалковому тлі розтягнулися нерівні розриви жовтого й помаранчевого кольору, схожі на рани. Кіла споглядала, як ці барви поблякли: кричущий помаранчевий колір став лимонним, жовтий зблід до білого, а небо довкола стало спокійно-блакитним. Океан унизу застиг.

Тиша після биття хвиль і завивання вітру приголомшувала своєю довершеністю майже так само, як те шаленство на піку. В певному розумінні раптова відсутність галасу була майже така ж гучна, як сам галас.

— Як... — почала Кіла.

— Вони вже давно такі. Наче мала дитина, що закочує істерику, а тоді падає від виснаження. Гадаю, магія вичерпується, — Ларран попрямував до дверей. — Мені треба привести Айвора. Можеш наглянути за... — він спинився, тримаючись за ручку дверей. — Ні, тобі не можна залишатися. Каз. Але я не можу покинути її саму.

Це ім’я пройняло її, наче блискавка.

— Каз!

Вона мусила перевірити, як він там. Може, він постраждав. Може, перелякався. Але врятована жінка...

— Залишайся з нею. Я знайду Айвора дорогою до Каза. Якщо це по дорозі. Де Айвор?

Треба було запитати це найперше, а вже потім висунути пропозицію. Тепер, коли Кіла замислилася про Каза, ії розум витворював тисячу картин, де його здувало вітром, йому не вдавалося утримати кореневий клубок, у нього змивало грунт... «Він залишився всередині. В безпеці». Якщо не захвилювався за неї й не подався ії шукати. Якщо не зауважив початок бурі, аж доки стало пізно, й перебував тоді в саду. Якщо не намагався допомогти кактусові після початку бурі. Або курці. І всіх їх не звіяло геть занадто сильним вітром. «Треба вертатися».

— Він на вершині сходів на кручі, біля водоспаду, — сказав Ларран. — Я пішов би з тобою, та не хочу залишати її саму. Якщо вона прокинеться, то може злякатися. Спантеличитися. А якщо не прокинеться... — він озирнувся на спальню. — То не повинна бути сама.

—Де саме біля водоспаду? — Кіла не бачила на скелі жодного будинку.

— Поклич його на ім’я, як будеш біля води, — Ларран провів ії до дверей. — Ой, стривай.

Він зняв її майже висохлий одяг. Кіла надягнула штани, незграбно хитаючись, а тоді сягнула до ґудзиків Ларранової сорочки, відтак зупинилася й почервоніла.

— Залиш собі. Тільки поквапся. Обережно. Не ризикуй собою. Але квапся щодуху та якомога обачніше.

— Гаразд, — пообіцяла вона.

Ларран уже повернувся назад, до врятованої.

Кіла вибігла з будинку в його сорочці, тримаючи в руках свою. Берег за порогом був завалений плавником і водоростями. На гальці лежало пів мертвого дерева, а поряд звалився шмат даху, на якому досі тримався флюгер. Кіла обійшла і те, й те. Вітер остаточно стих, і хвилі легенько плюскали, неначе перепрошуючи. Вгорі вже засяяло сонце, на якому виблискували мокрі кручі. Цей іскристий хаос відзначався дивною красою. Кіла поглянула вгору, на сходи.

З кручі зірвалися кілька сходинок. Кіла важко ковтнула й пошкодувала, що іншого шляху нагору немає. Озирнувшись на Ларранів будинок, замислилася, чи не знає він, як...

Ларран уже зачинив двері.

«Тепер у нього є новий об’єкт для піклування».

Кіла негайно придушила цю думку. Звісно, він хвилюється за врятовану — така вже він людина. Ларран — доглядальник. Тому й піклується день за днем про табун русалконей. Тому й помчав до ії хатинки, зобачивши дим, і полагодив їй димар. Просто він такий.

Кіла ж на мить вирішила, що між ними дещо більше.

«Дурепа», — сказала собі, пішовши вгору сходами.

Вона перевіряла кожну сходинку, перш ніж перенести на неї всю свою вагу, і водночас міцно трималася за мокре каміння кручі. Вітерець лоскотав щоку, неначе дражнячись. Серце билося важко та швидко. Вона лізла так хутко, як тільки наважувалася, й намагалася не думати про те, як далеко звідси довелося б падати.

Діставшись однієї зі зламаних сходинок, кинулася через неї...

Наступна зарипіла, але не зламалася, і Кіла зітхнула з полегшенням. Поки вона підіймалася далі, сонце вгорі ставало дедалі яскравішим.

Коли Кіла дісталася вершини, небо вже було ідеально блакитним, як на картині, а від бурі не зосталося й сліду. Зате лука за кручею була обсипана сміттям: листям, гіллям, була й одна рибальська сіть. Повсюди були розкидані пелюстки троянд. Кіла поглянула на село й побачила, як над його дахами літають кота, а їхні барвисті крила ясніють на сонці. Де вони... А, на горищах! Кілька селян відчинили вікна на горищах, щоб там поховалися кота. «Мешканці зовнішніх островів дбають про своїх». Кіла була в захваті від того, що калтрійці поширювали це переконання на всіх сільських котів, як диких, так і приручених.

Обігнувши впалу гілку, вона підтюпцем побігла до водоспаду.

— Айворе! Агов, Айворе!

Водоспад, що збільшився від надлишку води, спадав із кручі. Він наповнював повітря бризками, і кожна крапелька іскрилася на сонці. Прикривши очі, щоб урятуватися від краплинок, Кіла пошукала якихось ознак оселі. І нічого не побачила. Ларранові вказівки були чіткі: біля водоспаду на вершині кручі. Вона просто не могла зрозуміти неправильно.

—Айворе!

—Я тут.

За водоспадом показалася постать і пройшла крізь бризки. «У нього дванадцять відростків на рогах», — пригадала Кіла слова Брін, але не уявляла, який вигляд це матиме. То був низенький худий чоловік зі смаглявою шкірою, в брунатному шкіряному плащі, що спадав до щиколоток, а свої оленячі роги він носив, як масивну корону.

Якусь хвилю Кіла не знала, що й казати. Це скидалося на мить, коли вона побачила однорога, неначе перед нею постала магічна істота, створена водоспадом.

— Це та зцілила вишню їді, — Айвор уклонився, хитнувши рогами вперед. Вона позирнула на його ноги, майже очікуючи побачити копита, але ноги були людські, босі й зелені, як трава, крізь яку він ішов.

— Я дала їй один засіб, — відповіла Кіла. — Ви цілитель острова?

Він кивнув, і роги знову помітно опустилися.

Вона швидко пояснила ситуацію з Ларраном і врятованою жінкою. Під час розповіді про порятунок її накрила нова хвиля страху.

— Вона ще не прокинулась, і Ларран боїться, що можуть бути ушкоджені внутрішні органи.

— Ще б пак. Він таке вже бачив. Я покваплюся до нього. Але ти... Коли розберемося з наслідками бурі, я хотів би поговорити про твої засоби.

Кіла здригнулась, а тоді пошкодувала про це.

— Звісно. Я живу...

Айвор урвав її:

— Я знаю, де тебе знайти.

Майнувши плащем, він проминув ії й подався до сходів.

Кіла провела його поглядом і відчула, як по спині біжить дрож. Саме те, чого вона не хотіла: запитання про ії засоби від того, хто може мати потрібний вишкіл, щоб розпізнати їх правильно.

Коли Айвор дістався трояндових кущів, вона згадала про пошкоджені сходи й гукнула:

— Обережно на сходах! Кілька сходинок зникли!

— Не проблема, — відповів Айвор, не розвертаючись. А тоді його плащ розкинувся, і вона уздріла, що це взагалі не плащ. Айвор мав крила — брунатні шкірясті крила, наче в дракона. Поки Кіла витріщалася на нього, він спурхнув із кручі.

Повитріщавшись трохи, вона викинула з голови тривоги через свої засоби та його підозри й побігла в ліс, до домівки й Каза.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Буря побила дерева, та вони росли так щільно, що не давали впасти одне одному. Судячи з того, що бачила Кіла, впали лише декілька. З крон позривало листя, і весь ліс неначе потрусило. Проте вона все одно змогла відшукати стежку, а невдовзі та дійшла до її хатинки.

Повсюди лежали пелюстки, листя й гілля — розсипані по подвір’ю, кинуті на дах, попід хатинкою. Одна сосна впала, та не зачепила нічого справді важливого. Вона лежала поряд із хатинкою з боку бухти.

— Казе! — гукнула Кіла й побігла між сміття до дверей. Двері були розчахнуті.

«Чому вони не зачинені? Де...»

— Кіло! — Каз вивалився з парадних дверей і щодуху побіг на вусиках, доки не опинився так близько, що зміг доскочити до її рук, і обвив листям її шию. — Я гадав, ти загинула.

Ігноруючи вологу грудку ґрунту, Кіла обняла його й собі, обхопила руками його листя.

— Я в порядку. Рада, що й ти в порядку.

— Тебе могло б ударити блискавкою, винести в море, розчавити дерево... Я вже наполовину дописав надгробну промову для тебе. І висловив дещо дуже гарне.

Вона засміялася.

— Мабуть, дякую?

— її було написано ямбічним пентаметром.

— Чудово.

— Довелося створювати різні версії, відповідно до різних обставин смерті.

Кіла лагідно промовила:

— Я не загинула. Коли надійшла буря, я була в селищі й не змогла повернутися сюди. Сховалася в Ларрана. А тоді він кинувся в океан рятувати жінку з корабля, що перекинувся.

Каз відсторонився від неї, забираючи листя з ії волосся.

— А він усіх рветься рятувати, еге ж? Це явно нездорово, — він зліз із неї, і Кіла змахнула з Ларранової сорочки часточки грунту. Доведеться ії випрати, перш ніж повернути.—Вибач за бруд, хоча лише ти винна, що вмерла в шість різних способів.

Кіла знову засміялася, почасти розслабившись.

— А тепер, коли ти вже не мертва, мушу сказати тобі, що в нас проблема, — заявив Каз.

У неї обірвалося серце. Невже буря завдала шкоди хатинці? Дах протік? Книжки в порядку? А що сад?

Запитати не встигла, бо почула з хатинки стогін — пронизливий, голосний, нелюдський. Волосся на карку стало дибки. Що це таке?

— Казе! Яка проблема?

— Ти не повіриш, доки не покажу.

Він вусиками знову подався до хатинки, а Кіла помчала за ним. Вона зауважила, що на стежці, яка веде до дверей, трава сильно прим’ята й забруднена, неначе там щось тягнули крізь багнюку.

У дверях хатинки тремтів кактус. Його голки цокотіли, б’ючись одна об одну.

— Іу? — сказав він.

За ним Кіла побачила, що кілька слоїків із варенням попадали під час бурі з полиць і розбились об підлогу. Слід із брудної води перетинав і крамничку.

— Рада, що ти в порядку, — звернулася Кіла до кактуса, а тоді обігнула стелаж із варенням, ідучи за брудом. І на свій подив уздріла, що мідна ванна з санвузла стоїть посередині кімнати, перед пічкою.

А в ній — русалка.

Кіла відчула, як у неї відвисла щелепа.

— Чому? Як?

Русалчине тіло було занурене у воду, сріблястий хвіст плюскав по краю, голову вона обхопила руками, а волосся з водоростей вкривало все тіло. Коли Кіла заговорила, русалка підняла сріблясте лускате личко й завила. Звук був пронизливий, наче крик мартина. А всередині крихітаої хатинки це виття так посилилося, що забряжчало в Кілиній голові.

Кинувшись до русалки, Кіла запитала:

— З тобою все добре?

Звісно, не все. Якби було все добре, вона не завивала б. Але чому вона тут? Травмувалася? Кіла відчула, як у ній рветься на волю сотня запитань.

Позаду неї Каз промовив:

— Вона вилізла сходами з бухти. Я знайшов ії на вершині з малям.

«Малям?»

— Чому...

Русалка вказала перетинчастим пальцем. Той тремтів.

На каміні, вмощене на стосику зі стебнованих ковдр, лежало русаля—те саме, яке Кіла бачила, коли воно плавало в бухті. Блідо-зелене тільце малого було вкрите нерівними фіалковими порізами, що нагадували про небо, розітнуте бурею, а над його заплющеними очима злітали крихітні іскорки, схожі на крихти блискавиць.

Затрусившись так, що аж листя посипалося, Каз пояснив:

— Він не може перебувати у вод і, поки так іскрить, але на повітрі він висихає. Не знаю, що робити. Не знаю, що з ним таке. Ми з Іу... ми витягнули ванну й наповнили ії для матері, але...

— В нього бурехвороба, — пояснила Кіла.

Вона читала про це: якщо істота, що зродилася з магії, поглинає за раз надто багато надмірної магії, та може її виснажити. Крихітне тільце русаляти було недостатньо міцне, щоб обробити всю силу, яка містилася в магічній бурі. Якщо нічого не зробити, вона зупинить його серце.

— Є один цілитель. Айвор. Я приведу його сюди.

Він має бути з урятованою жінкою в домі Ларрана...

Коли Кіла розвернулася, щоб піти, русалка вистромила руку і схопила ії за зап’ясток. Пальці в неї були мокрі й тверді, наче складалися з панцира, а не плоті.

— Ніякого цілителя.

«Вона розмовляє!» Кіла не думала, що горло русалки має таку форму, щоб вимовляти слова суходільників. Це було надзвичайно. Чи знають учені... «Годі, зосередься на дитині».

— Йому потрібна допомога, а я не знаю, як...

— Ти.

Кіла мотнула головою.

— Але ж я не знаю...

Русалка, плюскаючи водою з мідної ванни на підлогу, хитнулася до неї так, що її обличчя опинилося за кілька дюймів від Кілиного. Її подих пахнув океаном, багатим на рибу. Зуби були гострі, як в акули.

— Ти.

Очі защипало від сліз. Вона хотіла допомогти, але як? Чого русалка очікує від неї?

— Скажи, що робити. Я не знаю, як допомогти.

— Чари.

Кіла мотнула головою.

— Я не...

— Ну звісно! — вимовив Каз. — їй потрібна магія! Це магічна проблема, тож їй потрібні чари, щоб його зцілити. Якби тут був чаклун...

Але його не було. Були лише Кіла та її крадені книги чарів.

— Ти. Зцілюєш. Дерева, — русалка здригнулася так, наче кожне слово завдавало їй болю. — Зціли. Його.

«Ось чому вона прийшла сюди, до нас. Гадає, що ми здатні допомогти».

Але ж чари для дерев — це лиш один засіб, та й той відкритий лише після тривалих досліджень та експериментів. Кіла перебрала пам’ять у пошуках книг, здатних допомогти. Чи є в неї книги про бурехворобу? Вона ж знає, що читала про неї, але де? Чи привезла з собою ці томи?

Так.

Так, вона пам’ятає одну книгу. Зелена обкладинка. Необрізані краї сторінок. Двоє співавторів, чаклун і цілитель. Вона поклала її в третій ящик.

— Казе, швидке дослідження.

— Ура! — зрадів Каз.

Русалка зашипіла, вишкіривши акулячі зуби.

— З усією серйозністю! Присягаюся!

Кіла влетіла в задню кімнату та скинула з третього ящика ковдру. Заходилася витягати книжки та складати їх на ліжку.

— Зелена обкладинка. Двоє авторів.

Каз приєднався до неї й допоміг діставати книжки з ящика.

— Здебільшого це зібрання чарів для хворої худоби — опубліковане як ветеринарний посібник, — але там був розділ про насичених магією істот.

Кіла сподівалася, що русалка не образиться. Морський народ — це люди, класифікувати їх як «істот» нечемно, хоча в давніших текстах це траплялося повсюдно, — але знання є знання, а це — найближче до потрібного, що має вона.

Вони з Казом глибоко зарилися в ящик. Кактус гасав по кімнаті. Кіла здогадувалася, що той хоче допомогти (сюрприз!), але їй ніколи було думати чи сушити собі голову над тим, чому кактус може бути таким бадьорим і свідомим. Вона закарбувала цю дивовижу в пам’яті, щоб поміркувати згодом, коли на кону не стоятиме нічиє життя.

— Ага! — Каз підніс вусиками тоненьку зелену книжечку.

Кіла вирвала книжку з його листя, впала на підлогу, схрестивши ноги, й заходилася читати якомога швидше. Буре-хвороба, бурехвороба, бурехвороба... Так, оно цей розділ! Вона швидко проглянула його. Має ж бути якесь лікування. .. Навіщо писати про хворобу в такій книжці, якщо лікування нема?

— Нам потрібні ці інгредієнти, — вона підняла книжку так, щоб Каз роздивився. Кактус загальмував поряд із ним і неначе придивився до книжки й собі. Кіла замислилася, чи може кактус читати. їй досі було неясно, як уміє читати Каз. Його було створено з цими знаннями. Вона припускала, що це — побічний ефект створення бібліотекарем-ізгоєм. А дивлячись на кактус, замислилася, чи не сталося те саме й тут. «Гадаю, тепер я бібліотекарка-ізгойка».

Більшість пунктів у списку були легкодоступними природними матеріалами: ґлей із дерева, вдареного блискавкою (вона бачила одне на шляху назад до хатинки), слина дорослої людини (це вона може), пір’їна (понадіялася, що курка досі на задвір’ї), пригорща грунту (його задосить у саду чи навіть на Казові, хоча того вона, звісно, не братиме) .. .але тут ще було потрібне листя верісаду.

— Що таке верісад?

— Зовсім крихітна рідкісна рослинка з блискучим листям, яка росте в затінку інших рослин, — Каз зашелестів листям. — У саду я таких не бачив. Не знаю, чи росте він на Калтрі.

Кактус дременув зі спальні, вигукнувши:

— Іу!

— Тоді пошукаємо відомостей про заміни, — Кіла не збиралася підводити русалку, коли її оточували всі знання багатьох століть. — Хочеш почати? Я знаю, де знайти сосну, вдарену блискавкою.

— Зараз же, — відповів Каз.

Вибігши зі спальні, Кіла сказала русалці:

— Ми маємо план. Просто... — вона не знала, що тій сказати: хай постарається, щоб ії дитина не померла? — Ми повернемося. Нам потрібні запаси.

Русалка змахнула хвостом і прошипіла:

— Йдіть.

Кіла вилетіла з хатинки, огинаючи розбиті слоїки з варенням. Де саме вона бачила обпалене блискавкою дерево? Воно було на стежці до кручі... Кіла поринула в ліс, не озираючись. Довкола кричали птахи, і вона збагнула, що чує їх уперше після бурі. Понадіялася, що ті пережили її нормально. Швидко оглянула дерева в пошуках яблуневого птаха, та бачила лише горобців. Замислилася, чи все гаразд у хмарних ведмедів. Чи був один із них прив’язаний до пошкодженого дерева? Чи допоможуть його зцілити її шишкові чари? Одначе спершу потрібно взяти глей...

Вона знайшла вдарене блискавкою дерево, пройшовши третину стежки. Загальмувавши, тихенько перепросила всіх вартівників дерев, які тепер стежили за нею. Взяла трохи кори й відірвала, стараючись узяти як обвуглену кору, так і необвуглену. Кіла не знала, що саме потрібно для чарів, але найнадійніше було взяти і те, й те.

Кіла розвернулася й помчала назад до хатинки. Пролетіла через будинок, минувши русалку в мідній ванні й русаля на каміні, та вийшла через чорний хід у сад. Кілька рослин припали до землі під час дощу. До взуття липла багнюка. Курка досі була в своєму брудному загоні. Вона спокійно все пережила. Кіла зірвала пір’їну зі спини курки.

Та квокнула й настовбурчила пір’я.

— Вибач.

Кіла взяла трохи ґрунту, що принаймні частково залишився сухим завдяки близькості до будинку. Забігши всередину, закинула землю, пір’їну й кору в миску на стільниці. Позаду неї збуджено плюскалася русалка, а русаля кволо застогнало. Кіла плюнула в миску й усе змішала. Бракувало лиш одного інгредієнта — листя.

— Є успіхи з заміною листю верісаду?—озвалася Кіла до Каза. Той, вийшовши зі спальні, замахав вусиками в повітрі.

— Ні! Успіхів узагалі нема! Можу назвати заміну базиліку, козячому сиру, козячим копитам, козячій слині — чому в стількох чарах фігурують кози? Можна замінити курячим яйцем гусяче або лебедине — якщо тебе, звісно, влаштовує, що ефект буде лише поблизу. Вочевидь, кури не люблять блукати, і в цьому й заковика? Крім нашої курки, хоча зараз вона здається цілком щасливою. Але в жодній книжці жодного разу не згадується про якусь реальну і заміну верісадовому листю, бо воно не потрібне для жодних інших чарів, і я не можу...

—Іу.

Кіла розвернулася.

В дверях, що вели в сад, стояв кактус із купкою дрібного блискучого листячка на голках.

— Казе, — запитала Кіла, — це що...

— О, прекрасний генію! — звернувся Каз до кактуса. — Верісадове листя.

Кіла зірвала дорогоцінні листочки з колючок кактуса та змішала їх із рештою субстанції, зробивши пасту.

— Ти герой, — сказала кактусові. — Дякую.

— Іу.

Перенісши пасту до каміна, Кіла стала на коліна поряд із русалям. Хлопчик скрутився клубочком. Щільно обгорнувся хвостиком і тремтів. Його мати мусила залишатись у ванній, щоб шкіра зоставалася вологою, та вона не могла взяти з собою в воду маля: магічна блискавка з бурі досі бігала його тілом. Якби малий занурився, ефект загострився б. Але без занурення...

— Все буде гаразд.

Кіла не знала, чи правда це, та мусила це сказати. Мало того, що хлопчика вбивала бурехвороба, — він ще й занадто довго пробув поза водою. Його шкіра здавалася шаруватою й блідою, а дихання звучало хрипко, наче кожен вдих і видих завдавав болю.

— Казе, потримаєш книгу чарів розгорнутою?

Русаля запхикало від болю, і його мати знову завила.

Зовнішні листочки на Казові тремтіли, але він утримував книгу на місці поряд із Кілою.

Вона обережно виклала субстанцію ложечкою на спинку русаляті, вздовж хребта, як веліла книга, а тоді вголос прочитала заклинання. Кожне слово звучало чітко, як дзвін, Кіла повністю зосередилася на дитині.

Здавалося, подих вітру в лісі, крики птахів серед дерев, усі серця в крихітній хатинці затихли.

Щойно Кіла вимовила останній склад, субстанція проникла русаляті в шкіру, залишивши по собі лише бурувато-зелену плямку, що поблякла на Кілиних очах. Вона затамувала подих. Уламки блискавки дуже поволі зникли, і русаля розправилося.

Малий розплющив очі й простягнув рученята.

Русалка скрикнула і рвонула з ванни. Коли вона схопила свою дитину в обійми, вода бризнула на підлогу, камін, Кілу й Каза, а той захистив книгу чарів листям. Русалка, плюскаючи, повернулася в ванну разом із малям, яке миттю занурилося під воду.

— Іу? — запитав кактус.

Русаля, виринувши назад, засміялося. Цей сміх звучав як плюскіт хвиль об пісок. Кіла всміхнулася й сказала:

— У нього все гаразд. Нам вдалося.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Допомігши русалці з малям спуститися сходами до бухти, Кіла повернулася до хатинки_; щоб прибрати як після бурі, так і за їхньою несподіваною візитеркою. Поки кактус витирав підлогу, тримаючи рушник голками, Кіла спорожнила мідну ванну й перетягла її назад за двері санвузла. Сполоснула ковдри й повісила їх сушитися на линву в саду: на них зосталися легкі підпалини від іскорок малого, та дірок не було. Відтак вона допомогла Казові повернути книги чарів до ящиків і прикрила їх ковдрами, якими не скористалося русаля. Коли в спальні відновився порядок, Кіла оглянула розбиті слоїки в крамничці. На душі полегшало: багато слоїків залишилися неушкодженими. На вигляд усе було гірше, ніж насправді, а це було чудовою новиною, бо через розлите криваво-червоне варення з малини крамничка стала трохи схожа на місце вбивства.

Підібравши скло й витерши підлогу, Кіла повалилася в ліжко й прокинулась аж тоді, коли сонце пробралося в хатинку й потицяло в її зімкнені повіки.

Прокинувшись, вона вмить подумала про русаля, а тоді — про врятовану жінку, і змусила себе вибратися з ліжка, помитися й одягтися: обрала зелену, як морська піна, спідницю, чисту блузу та улюблені чоботи. Замислилася, чи є ще якісь жертви бурі й чи допомогли їм. «Як дивно», — подумала Кіла. Зазвичай після пробудження вона найперше хвилювалася за свої книжки. «Це місце мене змінює». Вона не знала достоту, як до цього ставиться.

І рослина-павук, і кактус уже були надворі, в саду, прибирали сміття. Каз вусиками підбирав упалі гілочки, тимчасом як кактус настромляв на голки пале листя.

— Піду погляну, як там русалка, а тоді — як Ларран, гаразд? — озвалася до них Кіла.—Хтось із вас хоче піти зі мною?

— Дякую, та тут багацько роботи.

— Іу, — погодився кактус.

Кіла помахала їм обом.

— Гаразд, розважайтеся.

Вона замислилася, чи навчиться кактус казати щось іще. Вона не надто зналася на темпах розвитку розумних сукулентів. «О-о-о, шикарна вийшла б наукова розвідка!» Якщо, звісно, розкрити походження кактуса — це не катастрофічна ідея.

Виходячи, Кіла взяла одну з неушкоджених банок із варенням. Якщо врятована жінка достатньо відновилася, то, може, їй захочеться його? А може, захочеться русаляті? Морському народові подобається варення? Хтось колись писав хоч одну наукову розвідку про кулінарні симпатії та антипатії морського народу? Ясна річ, Кіла не чула про жодного вченого, чаклуна чи бібліотекаря, який знайшов би русалку в своїй ванні. «Це щось новеньке». Вона перевірила бухту, але там не було ні русалки, ні маляти. їй подумалося, що це добрий знак: вони попливли в море, яке повернулося в свій нормальний стан спокійної байдужості.

Поки Кіла крокувала лісом, бадьоро виспівували птахи. Вона придивилася до простору між деревами, шукаючи ознак лісових духів, але жодних не побачила.

Замислилася, чи прокинулася врятована жінка.

Замислилася, чи відновився Ларран після стрибка в буремний океан.

Замислилася, чи досі у його домі Айвор. Вона не знала, що скаже, якщо той вирішить розпитати про засоби. Найкраще буде уникати його, якщо буде змога.

Можливо, варто було зачекати довше, перш ніж покинути хатинку. Вона могла б залишитися й допомогти Казові з кактусом прибрати в саду й довкола хатинки. Могла б приготувати ще одну партію варення на заміну розбитому. А ще могла б повивчати інші книги чарів.

Вийшовши з лісу, Кіла спинилася. Попереду неї, по той бік відкритого поля, з кручі падав водоспад. Почасти захотілося втекти туди, звідки вона прийшла. «Годі», — сказала вона собі. Цілитель не мав жодних доказів, що вона накладала якісь чари, до того ж найкращий спосіб уникати підозр — не діяти підозріло. Для неї природно подивитись, як там Ларран і врятована жінка.

Старанно не дивлячись на водоспад, Кіла рушила донизу сходами. Нагадувала собі пильнувати зламані сходинки: одна така була на третині шляху.

Рівно на третині шляху вона збагнула, що хтось замінив усі відсутні сходинки новими дошками. А ще то там, то тут полагодили поруччя.

Це все Ларран, не інакше. Кіла була в цьому певна. Здавалося, це саме в його репертуарі. Але коли? Він піклувався про врятовану жінку, однак виділив час, щоб вийти сюди й полагодити сходи... «Для мене?» За кручею не жив більше ніхто, крім Айвора, який довів, що сходи йому не потрібні. Кіла відчула, що всміхається.

«Він зробив це для мене».

Саме те, що міг зробити він, — непрохане добре діло.

Вона ще не зустрічала нікого настільки сповненого доброти. Він полагодив сходи, хоч і сам був виснажений, бо просто знав, що вона повернеться ними. Його ніхто не просив. До цього більше ніхто не додумався. Він переповнювався добротою — можливо, навіть небезпечно.

Не припиняючи всміхатися, Кіла дісталася берега й пішла всіяним водоростями пляжем до його будинку. Віконниці були розчахнуті, щоб усередину проникало сонячне світло, а з ґанку позмітали водорості. Кіла постукала у двері.

Чекаючи, подумала: «Треба було його поцілувати». Вона заново пригадала той момент, коли вони були так близько, й відчула, що починає шарітися.

Ларран не відповів на стук.

Вона постукала знову. Знову жодної відповіді.

Кіла зазирнула у вікно й не побачила жодного руху. Може, його немає вдома? А де ще йому бути? А що як він хворий? Що як він зомлів? Він і сам міг пошкодити внутрішні органи через бурю. Міг ослабнути, лагодячи сходи.

— Ларранеї — гукнула Кіла, відчиняючи двері.

Тиша.

Зайшовши всередину, вона знову гукнула його ім’я. Зазирнула в спальню. Його там не було, і врятованої жінки теж. Але ліжко було застелене, посуд — вимитий, і ніщо не вказувало на якесь лихо. Кіла поставила слоїк із варенням на кухонний стіл.

Може, Айвор забрав пацієнтку до себе в хату, а Ларран їх супроводив? Якщо так, то, може, тому він і полагодив сходи. Не заради Кіли, а заради неї. «Хай для кого це зроблено, це однаково показує його доброту».

«Ой лишенько, я що,ревную до жінки, яка мало не втопилася?»

Це було б абсурдно.

З одного боку, Ларран — просто сусід, який дуже старається поводитися по-сусідськи. Хоча вони майже поцілувалися... та й це могло бути лиш у неї в голові... їх не пов’язують жодні стосунки, які виправдовували б ревнощі до кого завгодно. З іншого боку, жінка була непритомна. Логічніше було б, якби Кіла ревнувала до Шієн.

Вийшовши з його будинку, вона зачинила за собою двері й замислилася, що робити далі. Відвідати Айвора за його водоспадом? Аж надто ризиковано. Повернутися додому? Якось дурнувато, зважаючи на те, що вона вже спустилася сходами на кручі.

Кіла вирішила відвідати Брін. Пересвідчитися, що її подруга й пекарня спокійно пережили бурю. А тоді вже вона повернеться додому й допоможе Казові з кактусом у саду.

Визначившись, Кіла покрокувала пляжем — чи принаймні спробувала. Він досі був так завалений плавником, що через половину цього плавнику довелося перелазити, а між рештою — петляти. Діставшись селища, Кіла побачила, що на вулицях ненабагато краще. Буря порозкидала все: возики, барила, випрану білизну, папери... але страшніша за все була риба. На вулиці й дахи повикидало мертву рибу. Вулицями бігали люди з кошиками, підбираючи туші чи то на приманку, чи то на рагу. На дахах бенкетували крилаті коти. Всі решта прибирали — Кіла ще жодного разу не бачила в селищі стільки людей, -— і вона почала шкодувати, що не вирішила просто тихенько вернутися додому.

Більшість ігнорували її, заклопотані власною роботою. Кілька помахали руками. Інші проводжали її цікавими поглядами, поки вона ухилялася від хаосу на вулицях. Вона йшла дедалі швидше, сподіваючись, що її швидкість приймуть за ознаку цілеспрямованості, а не паніки, і врешті побачила висохлий фонтан, а далі, за ним — пекарню Брін.

Брін петляла між столиками, роздаючи випічку й напої дуже втомленим і дуже голодним людям, які зробили перерву у важкому прибиранні після бурі. Судячи з того, що бачила Кіла, пекарня здебільшого лишилася неушкодженою. Збило вивіску, яка тепер тулилася до стіни. Зірвало кілька ґонтин, але віконниці вберегли вікна. Якщо не брати до уваги плям із водоростей, які кинуло на стіни, пекарня начебто не зазнала шкоди. Кіла зітхнула з полегшенням. Можливо, єдиною втратою став човен урятованої жінки.

— Кіло! — гукнула Брін. — Як тобі твоя перша буря на острові?

— Не дуже, — визнала вона. — Але селище начебто в нормі.

— Так, у нас на Калтрі домівки будують міцними, — Брін ляснула по стіні, і з даху звалилася ґонтина, що трималася сяк-так. Та приземлилася з різким звуком і розкололася навпіл.

Вони обидві витріщилися на ґонтину.

— Відносно міцними, — уточнила Брін.

— Можна вам із чимось допомогти? — запропонувала Кіла.

Брін мотнула головою.

— О ні, у тебе ж є свої...

Зсередини заверещав хлопчина:

— Брін! Воно димить! Що робити? — її небіж Тобін висунув голову надвір. — Байдуже. Я налив на нього води. Тепер усе добре.

Брін, заплющивши очі, явно порахувала до десяти, а тоді розплющила їх.

— Насправді так, якщо ти не проти... Якщо зможеш, налий усім чаю, а я простежу, щоб Тобін припинив заливати мені пічку. Я заплачу за витрачений час.

— Мені не треба платати, — відповіла Кіла, а тоді подумала про Каза. Він не схвалив би того, як вона не цінує свого часу, але сталася буря, а Брін — ії подруга. — Або можете заплатити цинамоновими булочками.

Кіла вже й не уявляла, що сталося з розмоклими булочками, які вона несла до Ларрана. «Певно, у нього їх і залишила».

—Домовились, — сказала Брін, а тоді помчала всередину.

Кіла увійшла до пекарні слідом за нею й рушила до прилавка. Виставила рядком чашки на блюдця, що там стояли, додала в ситечко для кожної чашки чайне листя, а тоді наповнила їх гарячою водою з графина. Наливаючи, почула крізь відчинене вікно знайомий сміх.

Ларран.

Вона й не усвідомлювала, що знає, як звучить його сміх, тим паче так, що миттю його впізнає, та їй навіть дивитися не довелося, щоб здогадатися, що то він. Однак вона подивилася й побачила, як він поставив стілець для жінки з вогненно-червоним волоссям. Обличчя жінки Кіла з цього ракурсу не бачила, зате бачила обличчя Ларрана, коли він тій усміхнувся.

За кілька секунд їх стало не видно, бо довкола новоприбулої скупчились інші мешканці селища, вимагаючи розповісти свою історію. Поки чай настоювався, Кіла слухала.

Жінку звали Радан, і вона була з Аліссіума.

Втекла заради безпеки через насильство в місті.

«Яке насильство?» — запитали мешканці селища.

— А ви хіба не чули про революцію? — сказала Радан і з витонченим акцентом розповіла їм усе: про бунти, переворот, убивство імператора, спалення палацу й будівлі уряду... Коли революціонери втратили контроль над революцією й ретельно спланований переворот обернувся на хаос, спалили навіть бібліотеку.

Кілі стало несила слухати. Вона чула лише крики людей, що гинули на вулицях, бряжчання зброї в сховищі, й відчувала лиш один запах — сморід диму. Коли Брін вилетіла з підсобки з повною тацею вогкуватих кексиків, Кіла озвалася:

— Дуже прошу, вибачте. Я не можу... Мушу йти.

Покинувши чай, що ще не настоявся, Кіла дременула з пекарні й швидко проминула клієнтів, які купчилися довкола Ларрана й новоприбулої. Туманно почула, як Ларран гукає ії ім’я — а може, це їй здалося. Вона не затрималася, щоб перевірити. Гнана спогадом про крики й полум’я, вона втекла назад на пляж, піднялася сходами й шмигнула у зелень.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Кіла вирішила з головою зануритися в дослідження. Вона ж обіцяла Галіо, клієнтці з тихим, як шепіт, голосом, що знайде засіб для її безводного джерела, але через хмарних ведмедів, бурю й русаля... Що ж, у неї робота, а врятована жінка — Радан, нагадала вона собі — в порядку, як і Ларран.

Кіла перевернула вивіску на дверях крамнички написом «Відчинено» назовні й попрохала Каза пильнувати покупців, а сама забарикадувалася в задній кімнаті. Сидячи на ліжку, почала з покажчика, який вони створили, щоб визначити потрібні томи.

Але їй постійно думалося про Ларрана.

І Радан.

І знову Ларрана.

І про те, як вона втекла з пекарні після того, як запропонувала Брін допомогу, й не назвала жодної причини. Як їй пояснити це?

Зазвичай, поринаючи в режим досліджень, Кіла відокремлювалася від решти світу. Він меркнув, і врешті переставало існувати все на світі, крім книжок. Ізольована в бібліотеці, вона губила лік часу й працювала замість їди, замість сну, майже не розуміючи, день надворі чи ніч. Але цього разу зосередитися було майже неможливо. Може, тому що в повітрі досі тримався важкий дух моря, залишений русалкою, а він навівав спогад про те, як вона тікала під дощем до будинку Ларрана. А може, м’яка бавовна ковдри нагадувала їй про Ларранову сорочку після того, як вона перевдягнулася, знявши мокрий одяг. Їй згадалося, як близько вони були, коли дивилися на бурю, як вона мало не поцілувала його. А тоді все вмить змінилося.

Безладно перебираючи книжки про водну магію, Кіла виявила тоненьку книжечку, обписану всередині дрібними вицвілими літерами, з простою назвою «Про бурі». Відклавши проблему безводного джерела Галіо й висохлого міського фонтана, Кіла взяла записник і почала вивчати роботу майстрині-чаклунки, яка заповзялася зрозуміти, як приборкувати бурі.

Лише прочитавши книжку тричі, Кіла визнала, що це неможливо. Одна самотня колишня бібліотекарка й нинішня крамарка не може приборкати бурю. Для цього потрібен вітромовець, чаклун, спеціально навчений погодної магії. Вітрові чари оберігали так ретельно, що їх знали лише вітромовці. Інакше кажучи, чарів не записали. Книжка лише згадувала про них.

Та й навіть якби Кіла була вітромовицею, то не змогла б їх накласти. Це досягнення було до снаги лише групі чаклунів, що виконували б чари в унісон. Навіть якби до неї приєднався Каз, навіть якби кактус навчився розмовляти, цього було б замало. Така магія потребує хору.

Кіла з жалем відклала книжку про бурі й повернулася до дрібнішого, реальнішого завдання — знову пустити воду. За наступні дві години досягла значних успіхів. Переписуючи склади заклинання, а також список інгредієнтів у свій записник, вона почула голоси з крамнички. Зігнорувала їх, зосередившись на красі письма. Продати щось Казові удасться й без неї.

А тоді голоси наблизилися до дверей спальні.

Зіскочивши з ліжка, Кіла накрила книжки й нотатки ковдрою, а тод і збагнула, що знає ці голоси: Каз (ясна річ) і Ларран. Заціпеніла всього на мить, а тоді вилетіла з дверей і швидко зачинила їх за собою.

Ларран стояв за кілька дюймів від неї й уже підніс був руку, щоб постукати у двері спальні. Кілина швидка поява явно його сполохала: він вирячив очі й забув опустити руку. Вона підвела погляд на нього й красномовно сказала:

— Привіт.

— Гм, привіт? Вибач, якщо завадив поспати. Каз запевнив, що ти можеш допомогти.

Кіла позирнула на Каза, і той помахав листям. Вона не знала напевне, що він намагається сказати, але він чкурнув у сад. Може, щоб дати ім особистий простір? Чи подивитись, як там Іу? Знову поглянувши на Ларрана, вона бовкнула:

— Так, звісно, можливо, ймовірно? Чим? — Кіла скривилася від цього свого словесного вінегрету. — Ой! У мене ж досі твоя сорочка!

Кіла ще не випрала ії, але й не носила довго. Пройшовши до кухонного стільця, на спинку якого ії повісила, взяла одежину й понюхала. Пахла вона дуже схоже на Ларрана.

— Каз розповів, що ти допомогла русаляті з бурехворобою.

«Казові справді треба думати, що говорити».

— Старий род инний засіб.

Вона вмить пошкодувала, що не вигадала іншого виправдання, бо Ларран насправді знав ії родину. Кіла не думала, що хтось із її батьків хоч колись займався цІлительством чи мав контакти з морським народом. Та вона навіть не знала, що морський народ може розмовляти з суходільцями, доки русалка не заговорила: згідно з усім, що вона читала, вони спілкувалися між собою трелями й піснями, як кити й дельфіни.

— То що таке? З Радан усе гаразд? А з тобою?

— Це Шієн. Вона сама не своя, відколи сталася буря. Я подумав, що допоможуть ії улюблені ласощі, помідори. Тому

й прийшов — дізнатися, чи є в тебе ще достиглі помідори. Але тут Каз заявив...

Від бурі минув цілий день. Якщо Шієн увесь цей час нездужала. .. Кіла згадала русаля, як близько воно підійшло до смерті.

— Як гадаєш, у неї бурехвороба?

Ларран розвів руками.

— Не знаю. Можливо? Я досі не бачив ії в жодного зі своїх русалконей. Зазвичай вони пірнають під хвилі до кінця бурі, але Шієн...

Він виїхав на ній, щоб урятувати жінку в човні, і русалко-била безпосередньо зіткнулася з бурею. Кіла враз заметушилася. «Мені потрібне заклинання». Можна було взяти лише необхідну сторінку, аби приховати, що вона з книги чарів, хоча від думки про завдання шкоди книжці в Кілі усе стискалося. «Перепишу на чистий аркуш». Але що ж інгредієнти, особливо верісадове листя? Вона все використала на русаля. Як вона знайде ще...

Каз ввалився назад із садка. Між вусиками він затиснув купку листя. «Яка геніальна рослина». їй знадобляться лише кора дерева, в яке влучила блискавка, й грунт. Забігавши туди-сюди та збираючи інгредієнти, Кіла збагнула, що Ларран стежить за нею.

Як вона усе це йому пояснить? Це схоже на чари. Звучить як чари. їй ніколи розбиратись, як їх видозмінити, щоб це було не так.

— Шієн може приплисти до моєї бухти? Лікувати ії там буде легше.

Ларран мотнув головою.

— Вона на камінні. Я не наважуюся ії рухати.

Чудово. Доведеться сподіватися, що Ларран занадто стривожений, щоб помітити, чим саме вона займатиметься.

— Вертай до неї, подбай, щоб їй було зручно. Ми з Казом зберемо все потрібне й зустрінемося з тобою там.

Він погодився й попрямував до дверей.

— Стривай, — озвалася Кіла. Чкурнула в сад, зірвала три помідори, а тоді повернулася й пхнула їх Ларранові. — Іди. Втішай її, доки я туди не прийду.

Він узяв помідори й легенько зачепив руками її долоні.

— Ти справді вважаєш, що можеш їй допомогти? — очі в нього були тривожні, і Кіла чудово бачила, скільки страху та надії він тримає в собі.

Знала, що має сказати: вона постарається. Всякий пристойний учений додав би до ії відповіді безліч обмежень. Заявляти про щось із певністю некоректно. Але дивлячись Ларранові в очі, вона змогла сказати лише:

— Так.

* * *

Схопивши субстанцію й квапливо начеркану копію заклинання, Кіла помчала через ліс, перетнула поле й заходилася спускатися сходами до берега. Перебрала в голові список інгредієнтів (була певна, що нічого не забула, та повторювання списку її заспокоювало), а тоді взялася за слова заклинання, мовчки репетируючи музику його складів.

Каз вайлувато йшов поряд із нею, вусиками перекидаючи вперед свою грудку грунту. На сходах же просто обгорнув коріння листям і перекочувався зі сходинки на сходинку. Підніжжя сходів дістався швидше, ніж Кіла.

Попереду вона розгледіла Ларрана на причалі з Шієн. Конериба розвалилася на камінні, і якусь жахливу хвилю Кіла думала, що вони спізнилися. Але тут Шієн на мить підняла хвіст, а тоді опустила назад.

— Нам потрібно якось відвернути Ларранову увагу, — сказала Кіла. — Бо він захоче спостерігати.

— Скажи йому, що тобі потрібен ще один інгредієнт, — запропонував Каз. — А поки він допомагатиме мені його знайти, можеш накласти чари.

— Ідеально. Це план.

— Тільки подбай, щоб це був інгредієнт, який може бути в нього на кухні, а не, скажімо, водорості.

— Я не збиралася казати «водорості».

Каз спинився скраю причалу, і Кіла ступила на перший камінь. Почула, як у будинку позаду відчинилися двері, повернула голову й побачила, як Радан вийшла на ганок. Урятована жінка була у вільній зеленій сукні, що тріпотіла на вітерці, волосся було перев’язане білим бантом, і вона, здавалося, повністю оговталася від свого нещастя.

Каз вимовив запитання, яке хотіла поставити Кіла:

— А вона чому тут?

Кіла припускала, що новоприбулій більше ніде було зупинитись, але все ж таки... Те, що тут ще й вона, — це щонайменше незручність. А ще Кіла була певна, що в Ларрана лише одне ліжко.

Радан променисто всміхнулась їм.

— О, добридень! Ви тут заради білизни?

«Білизни? Вона подумала... Байдуже». Це нічого не значить.

— Ні, ми...

Кілі не хотілося втрачати час на пояснення, коли вона потрібна Ларранові й Шієн.

— Казе! — вона повернулася та обережно пішла камінням до Ларрана, тимчасом як Каз привітався з Радан.

— Ми сусіди, — заявив він. — Прийшли допомогти Ларранові з його русалконем. У нас є старий острівний засіб із трав, який гарно допомагає від кольок. Д ізналися про нього багато років тому від одного старого селянина.

Радан витріщилася на рослину-павука.

— Ти розмовляєш! Яке чудесне одкровення, — ставши на коліна, вона почала його роздивлятися, підняла один вусик і зазирнула під листя. — Я вважала, що розумні рослини існують лише на Аліссіумі.

Каз сахнувся.

— Будь ласка, без мацання.

Кіла відчула легкий дрож на карку й понадіялася, що реакція Радан не стане проблемою. Розумні рослини поза столицею траплялися нечасто, та в існуванні Каза не було нічого протизаконного. Це ж не те, що кактус: за його створення Кіла справді не несе відповідальності.

«Не всі проблеми відразу».

— Цей селянин також створив тебе? — запитала Радан. — Для мене було б честю зустрітися з ним.

— На жаль, моя творчиня загинула під час пожежі.

Якщо Радан серйозно зацікавилася Казом, можливо, це достатньо відверне ії увагу, щоб Кіла зробила своє діло. Вона глипнула на Каза, здійнявши брови, і він потрусив їй вусиком — мовляв, іди.

Кіла побігла причалом до Ларрана й Шієн.

— Я принесла засіб, — на слові «засіб» зробила наголос. Замислилася, чи не повторити Казову брехню про старого селянина.

Ларран не підвів погляду.

— Вона слабшає. Поглянь на ії очі.

Очі русалкобили були каламутні, зі спалахами світла, що затьмарювали зіниці. Колись золота луска стала лимонно-жовтою з фіалковими прожилками — ледь помітними, але після русаляти Кіла знала, чого треба шукати. В Шієн явно була бурехвороба. «Вона помирає». Поряд із нею на камінні лежав нез’їдений помідор.

— Мені треба перцю, — сказала Кіла. То був перший предмет із кухні, що спав їй на думку. — У мене його немає, та з ним засіб буде ефективнішим.

Ларран, скочивши на ноги, гукнув:

— Радан, можеш узяти пляшечку з перцем? Третя полиця ліворуч від раковини. Будь ласка, поквапся!

Він знову сів навпочіпки й погладив гриву Шієн.

«Що ж, не спрацювало». А тепер доведеться чекати на повернення Радан, інакше Ларран запідозрить, що вона збрехала.

Ба гірше, ця жінка, напевно, вийде на причал, а тоді в Кіли буде двоє свідків.

— А ще — трояндові бутони. Я так квапилася, що забула їх зібрати, — показала на вершину кручі, край якої оточували кущі. — Мені знадобиться шість.

Ларран знову повернувся до будинку, щоб ще раз гукнути Радан, але та вже ввійшла досередини. ВІН набрав повітря, щоб гукнути Казові, проте Кіла його перебила.

— Він не має великих пальців, — сказала.

— Що?

— Не має протиставлених великих пальців. Йому важко збирати троянди.

— Але ж я бачив...

— А ще завдання шкоди іншим рослинам суперечить його цінностям, — це було неправдою. Каз же доставив їй верісадове листя, а також кілька інших інгредієнтів. Але звучало це реалістично. — Він не простив би собі, якби нашкодив трояндовому кущу, навіть задля порятунку життя. Будь ласка, чи не міг би ти...

— Звісно, — Ларран помчав причалом.

Коли він опинився досить далеко, Кіла стала на коліна поряд із Шієн. Русалкобила дихала нерівно, від кожного вдиху все тіло тремтіло. Хвіст кволо бився об каміння.

Кіла швидко розмазала засіб уздовж хребта Шієн. Понадіялася, що вони зробили достатньо. Шієн була помітно більша за русаля, а від бурі до лікування минуло більше часу — часу, впродовж якого хвороба ширилася й загострювалася.

«Це має спрацювати». Вона ж пообіцяла Ларранові.

Глибоко вдихнувши, Кіла розгорнула заклинання й тихенько, наполегливо зачитала склади.

Зачекала якусь мить.

Почула на сходах позаду себе кроки Ларрана, який збігав ними від берега, щоб зібрати бутони троянд на кручі. Об каміння причалу билися хвилі. Вона повніспо зосередилася на Шієн.

— Давай-но, ти можеш, — прошепотіла Кіла. — 3 тобою все буде гаразд.

Вона прочитала заклинання знову, цього разу гучніше.

Фіалкові нитки між лусочками запульсували.

«Будь ласка, хай це спрацює!»

Кіла обвила рукою шию Шієн і проказала слова втретє, просто тій на вухо. Друга ії рука тремтіла, тримаючи папір із чарами. «Будь ласка, будь ласка, будь ласка». Вона вимовляла кожне слово якомога чіткіше.

Раптом русалкобилу в її обіймах зсудомило. Вона вигнула спину, і хвіст плюснув по камінню. Кіла почула Ларранів крик: «Шієн!»

Він був близько.

«Як близько? Що він побачив? Що почув?» Байдуже. Тепер мала значення лише Шієн. Кіла вдивилася в очі русалкобилі.

— Ну ж бо. Одужай. Будь ласка.

Очі Шієн, досі молочно-білі, проясніли, наче небо, що очищається від хмар після бурі. Вони знову потемніли, ставши насичено-синіми, а блискавиця зникла. Колір ії лусочок розходився, наче світанок, і золото пересилювало фіалкові нитки.

Шієн ткнулася мордою в Кілине волосся й форкнула.

Кіла засміялася й відпустила конерибу, яка хутко поглинула нез’їдений помідор. Відштовхнувшись від каміння передніми копитами, Шієн знову кинулася в хвилі. Кіла з усмішкою на обличчі розвернулася до Ларрана...

І побачила Радан, яка витріщилася на неї всього за кілька футів.

Каз був біля її ніг і тремтів на камінні, не в змозі знову зосередити увагу жінки на березі. Ларран пірнув у воду. А за мить виринув. Шієн бавилася в хвилях довкола нього.

Тримаючи папірець за спиною, Кіла зіжмакала заклинання й кинула його в море. Підвелася з порожніми руками.

— Гадаю, ні перець, ні трояндові бутони тут не були потрібні.

— Просто чудо, — мовила Радан.

— Просто старий засіб із трав, — сказала Кіла.

Ларран радісно бавився з Шієн у хвилях, тимчасом як Радан це споглядала, а Кіла спробувала переконати себе, що вчинила правильно, а не припустилася невиправної помилки.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Наступного ранку після порятунку русалкобили Кіла заповзялася провести день тихо, без хвилювання. Перевернула вивіску крамнички написом «Відчинено» назовні й понадіялася, що не прийде жоден покупець, хоч і знала, що підприємиці так не годиться.

— Зробімо ще засобів із шишок, — запропонував Каз.

Кіла й Каз зберегли всі інгредієнти, принесені лісовими духами, але не мали часу їх зібрати. Вона згадала їді, яка та була задоволена своєю вишнею. А тоді згадала Радан, згадала, як близько та стояла, коли Кіла накладала чари на Шієн.

— Можливо, варто взяти перерву від засобів. Лише ненадовго.

— Але ж ми ледве почали.

— Я не хочу викликати ще більше підозр.

— Я думаю, насправді та жінка нічого не почула. Хвилі були гучні, а ти сиділа до неї спиною. І Ларран був надто далеко. До того ж його не цікавить ніщо, крім одужання Шієн. Ти могла б повністю роздягнутися і накласти чари кров’ю, а йому було б байдуже.

Можливо, Каз має рацію. Та все ж...

— Гадаєш, йому було б байдуже, якби я оголилася?

— Гаразд, я не... О, покупці!

«Ох».

«Не ох, а ура», — виправила себе Кіла. Вона планувала продавати варення, а не жити відлюдницею зі своїми книжками, тож треба радіти, що в неї є покупці. «Треба було вигадати кращий план».

Можливо, варто було відкрити крамничку, яка працює лише на доставку, й найняти небожа Брін, щоб доставляв варення: тоді їй узагалі не довелося б знатися з відвідувачами. От тільки їй ще було не по кишені когось наймати. Спершу треба продати більше варення.

Кіла відчинила вікно з прилавком, а тим часом із зелені вийшли три постаті. Вона впізнала їх миттєво: Брін, Іді й багаторука арфістка.

Добре, що не Фенерер. І не Радан. І не хтось незнайомий. І не імператорські вартові прийшли заарештувати її за несанкціоноване використання магії. Вона спробувала порадіти, що це Брін та Іді, але все одно подумала: «Ось тобі й безлюдний день».

Кіла хутко оглянула крамничку й хатинку: двері до спальні зачинені, книжки під ковдрами, кактус у саду на зад вір’ї з куркою, а слоїки з варенням гарненько розставлені по поличках. У графині на кухонній стільниці стояли півонії й дельфіній, а в маленьких скляночках між банок із варенням—стокротки. З крокв поміж мідних каструль звисали сушені трави, перев’язані стрічками. Після бурі Кіла випрала серпанкові штори на вікнах, а Каз та Іу цього ж ранку помили дерев’яну підлогу.

Каз видерся на полиці та плюхнувся на порожнє місце, щоб мати змогу дивитися просто в очі новоприбулим, тимчасом як Кіла перевірила, чи немає на ії одязі плям від варення або бруду. Позаяк вона планувала провести день у саду, вбрання на ній було не надто гарне. То був один із її костюмів для роботи із запилюженими рукописами. На комірі — чайна пляма, на лівому лікті — розрив. Усі троє ії відвідувачок були охайні й гарні: Брін — у червоній картатій сукні з фартушком, гарнішій за ії звичне вбрання в пекарні, Іді—в яскраво-зеленій із капелюшком у тон, а арфістка — в білих штанях із жовтою блузою, що мала чотири рукави для чотирьох рук. Ну, що ж, перевдягатися вже пізно.

Начепивши на обличчя усмішку, Кіла широко розчахнула двері. — Дякую, що завітали до «Крамнички варення Кіли й Каза». Приємно вас бачити.

— Кіло! Казе! — Брін весело помахала їм обом. — 3 Іді ви, здається, вже знайомі. Дозвольте відрекомендувати вас нашій подрузі Уліні.

Уліна помахала обома правими руками, неначе вони були з’єднані шворкою. Уявляючи, як корисно було б мати ще одну пару рук, щоб розставляти книжки по полицях, Кіла постаралася не заздрити. Та й усе одно вона зараз не має полиць для книжок. Лише для варення.

— Ми мало не познайомилися біля пекарні. Рада офіційному знайомству, Уліно.

Опинившись ближче, Уліна штурхнула Іді ліктем.

— Маєш рацію. Тепер я це бачу. Зовсім як Бінна. Це все очі. Та ще веснянки.

Відколи Кіла приїхала на Калтрі й провела дуже багато часу надворі, в саду, а не в сховищі бібліотеки, на ії переніссі з’явився розсип лілових веснянок, а волосся забарвилося різними відтінками синього: одні пасма були світліші, а інші залишилися темно-сапфіровими. Ціла синя веселка.

— А ще усмішка, — додала Іді й звернулася до Кіли: — У тебе мамина усмішка.

Вона не знала, що відчуває від цих слів. Насправді в неї всередині все перемішалося. їй подобалося, що її усмішка оживлює спогади: від цього трохи здавалося, ніби мати досі поряд і може всміхатись. Однак вона не зраділа б поверненню на Калтрі. Мати любила Аліссіум — любила його численні крамниці й метушню, любила квіти, що звисали з кожного ящика для них. Як же вона раділа, що заведе власний ящик із квітами! Виплекала з того насіння паростки й щовесни гордо звітувала про кожну розквітлу квіточку. Зважаючи на те, як сильно вона любила квіти, Кіла замислилася, чи не сумувала мати часом за своїм садом на острові.

— Вона любила всміхатися.

— Ми разом ходили до школи, — розповіла Уліна. — Вона весь час ховала носа в книжці, а я постійно хизувалася тим, як гарно ходжу дахами. Колись я була трохи шибайголовою.

Іді пирхнула.

— Бінна кидала тобі виклик — спробувати не робити чогось небезпечного, просто стараючись, щоб ти дожила до кінця дитинства.

Кіла відчула, що всміхається. Це таки звучало схоже на її матір. А ще мати завжди обожнювала читати. Вона навчила Кілу зовсім маленькою, а в перший же день в Аліссіумі привела її до Великої бібліотеки. Без імперської перепустки їх пустили лише до публічного вестибюля, та Кіла вгледіла книгосховище на вершині гвинтових сходів і читальні зали за дверима, які подекуди були відчинені. Того дня вона закохалася в це місце, а мати ії заохочувала. Дуже пишалася, коли Кілу прийняли на бібліотекарську програму в університеті. Розповіла про свою доньку, майбутню бібліотекарку, всім у своєму книжковому клубі, садівницькому клубі та улюбленій чайній. Кіла роками про це не думала. Її здивувало, як приємно це згадувати. Здавалося б, сильніше мало боліти. Чомусь перебувати тут, у старому будинку ії родини, з тими, хто знав ії батьків... Це було приємно.

Лише за мить до неї дійшло, що жінки очікують на ії відповідь.

— Так, перепрошую. Вона навчила мене любити книжки. Не дахи. Ну, тобто я певна, що дахи — це гарно. Коли по них ходиш. — Ох, та що вона верзе?! — Не хочете варення?

— Спритно, — тихо промовив Каз.

— Взагалі-то... — почала Уліна.

Втрутилась Іді.

— Вона бачила мою вишню. Та фантастична. Вся в ягодах, що достигають. Я ще й дерева за хатою оживила. Вони процвітають.

Брін ствердно кивнула.

— Ми прийшли купити ще твоїх засобів для дерев.

Позаду Кіли озвався Каз:

— Я ж казав!

— Зараз їх у нас немає, — зізналася вона. — Буря і все таке, тож нам було ніколи... — вона поступово замовкла, бо їхні обличчя витягнулися.

«Вони ж так далеко йшли!» — подумала Кіла. Гарно вбралися для візиту. Піднялися сходами на кручі. Брін, напевно, заради цього зачинила пекарню чи принаймні знайшла собі заміну. Від чого відмовилася Уліна чи Іді, щоб прийти сьогодні сюди, Кіла не знала, та вони обидві якось здулися. Вона почувалася так, наче сказала захопленим гостям на вечірці, що торт закінчився.

—Але я могла б їх виготовити, — додала Кіла. — Каз може скласти вам компанію, поки ви чекатимете? — вона озирнулася через плече на рослину-павука, перевіряючи, чи не буде він проти. З його допомогою вона зібрала б шишки хутчіше, та хтось має відвертати увагу візитерок. — Можете поїсти хліба з варенням коштом закладу—це компенсація за затримку. В нас є як малинове, так і лохинове,—в неї ще залишилася одна з хлібин від Брін. Пропозиція була розважлива, тим паче якщо вони плататимуть за засоби.

Тут усі три гості пожвавились, і Кілі миттю відлягло від серця. «Я сказала те, що треба. Ура». Може, їй усе-таки до снаги бути крамаркою.

— Ми були б рад і допомогти тобі, моя люба,—запевнила Іді.

—Де багато рук, там робота швидша, — додала Уліна, ворушачи численними пальцями.

«Ой-ой».

Якщо вони допомагатимуть, то побачать, як вона накладає чари. Треба відмовитись. Але як відмовитися так, щоб не викликати ще більше підозр?

А з іншого боку, чи варто відмовлятись?

Хіба не буде добре, якщо більше острів’ян дізнаються, як зцілювати дерева? Кіла згадала про лісових духів і фруктовий сад.

Вона ніколи не мала наміру приховувати знання від людей, як імператор. Просто хотіла їх захищати, та якщо ці троє жінок цінуватимуть знання... «Хто я така, щоб приховувати ці знання від них?»

«Та, хто не хоче перетворитися на щось несимпатичне».

— Хоча, може, це родинний рецепт? — сказала Брін, помітивши ії вагання. — Казе, ти можеш спокійно ним поділитись? У мене вдосталь таємних родинних рецептів, що не покидають стін моєї пекарні.

Ідеальний вихід.

Але чи хоче Кіла ним скористатися? Вона позирнула на Каза, бажаючи дізнатись його думку, і він потрусив вусиками: мовляв, не знає й радо лишає це рішення їй.

На початку вона гадала, що це буде цілком безпечно: домашні засоби, що допомагатимуть калтрійцям. Не думала, що хтось поза островом це помітить чи перейматиметься цим. Але тепер з’явилася жінка зі столиці, ймовірно, шляхтянка, яка надивилася на магію зблизька... Це вже зовсім інша історія.

Хіба не так?

Може, й не так.

Чи може Кіла довіряти цим трьом жінкам? Як Брін, так і Іді вона знала недовго, хоча вони вельми їй подобались, а з Уліною вона щойно познайомилася. Вони нічого їй не завинили. Як відреагують, якщо дізнаються про «засіб» усе?

Вони не давали їй приводів для недовіри: це ж їхній дім і вони просто хочуть зцілити свої дерева. Як Іді, так і Уліна були досить дорослі, щоб пам’ятати час, коли домашня магія не була нелегальною. Ці закони з’явилися недавно, вигадані тими, хто хотів зосередити владу. «І от до чого це їх довело». Насправді чародійство просто вийшло з моди й забулося — не можна сказати, ніби більшість людей вважали його поганим. До того ж вона не намагається займатися великим чаруванням. Просто хоче зробити маленький засіб, щоб допомогти.

У зелені за селянками Кіла розгледіла струмінь імли.

Хмарний ведмідь?

Це підказало їй рішення.

Вона не дозволить дрібному страху завадити їй чиниш правильно. Якщо ж страх великий... ну, тоді так, може, вона й передумає. Але зараз вона не відчувала нічого, крім невизначеного збентеження. Звідки їй знати, які політичні погляди має Радан: може, їй і байдуже, що роблять із кількома деревами декілька острів’ян і рослина, а може, вона така вдячна за збережене життя, що не хоче здіймати колотнечу. До того ж вони далеко від столиці.

— Якщо вже я вас навчатиму, зрозумійте, що це лише простий родинний засіб однієї рослини, — сказала Кіла й позирнула на Каза, та він їй не перечив. Вона понадіялася, що це — правильне рішення. — Не більше.

Усі троє жінок радісно їй усміхнулися.

— Звісно, — відповіла Брін. — Ми розуміємо.

— І ловимо тебе на слові щодо того хліба з варенням, — додала Іді.

— Власне, — сказала Брін, — я ще принесла сиру й салямі на випадок, якщо ми захочемо влаштувати справжній пікнік.

Вона дістала з кишень сукні з фартухом загорнуті пакунки. Уліна радісно плеснула в чотири долоні.

* * *

Невдовзі Кіла, Каз і троє жінок сиділи на ковдрі, розкладеній на траві перед хатинкою. Запитавши, чи можна скористатись Кілиними пічкою й чайником, Брін заварила свіжого чаю, тимчасом як Кіла порізала хліб, а Іді — ковбасу й сир. Каз попросив Уліну допомогти винести кошики з інгредієнтами. Завдяки другій парі рук вона могла одночасно нести чимало всього.

Поки вони гризли бутерброди, Кіла взяла соснову шишку.

— Усе досить просто. Ґлеєм треба приклеювати інгредієнти до шишки: тут є шапочка від жолудя, бузинове листя, листя чорниці, шкаралупа з курячого яйця... Шкаралупа має підійти будь-яка, та я пробувала лише з курячою.

— Листя саме чорниці й бузини? — перепитала Брін.

— Не рекомендую експериментувати з інгредієнтами. Це може мати несподівані побічні ефекти, — Кіла замислилася, чи припинила-таки співати яблуня в саду. — Сусідам може не сподобатись.

Іді пирхнула.

— Моєму сусідові ніщо не подобається. Він хапається за будь-яку можливість поскаржитись.

Вона почала розповідати, як її сусід переймався тим, що його квіти хиляться до її будинку—тому вона бачила цвіт, а він — ні, неначе вона якось впливає на положення сонця.

— Ще якось він накричав на птаха, бо той насмілився цвірінькати в нього під вікном. Вочевидь, птах мав зважати на огорожу довкола його землі.

На середині третьої історії Кіла збагнула, про якого сусіда йдеться: про Фенерера. Вона проковтнула відкушений шматочок бутерброда (ковбаса була гарно перчена, а сир — гострий, просто бездоганно) і сказала:

— Він зайшов до моєї крамнички у день відкриття. Сказав, що не любить варення.

Брін похитала головою.

— Але ж у тебе крамничка варення—навіщо приходити до крамнички варення, якщо його не любиш? Це все одно що піти на рибний ринок, ненавидячи морепродукти, чи до пекарні, коли не любиш хліба, а потім скаржитися, що там не пропонують біфштексу з кукурудзою. Це, звісно, гарна їжа, але...

— Він любить скаржитися, — зауважила Уліна. — Деякі люди так влаштовані. Дістають радість, висотуючи її з інших. Головне — не давати їм це робити. Просто грати свою мелодію далі.

— Я рекомендую бути демонстративно щасливими в них перед носом, — сказала їді. — У Фенерера від цього луска аж яріє. —

Вона зобразила його: — «Сьогодні жахлива погода». — А тоді промовила своїм голосом: — Так, дощ чудово подіє на квіти.

— Геніально, — засміялася Брін.

Закінчивши першу липку шишку, Кіла показала іншим, який вона повинна мата вигляд. Решта порівняли свої.

— Казе, який сьогодні вітер? — запитала Кіла.

Той підніс один вусик у повітря й доповів:

— Східний.

— Прекрасно, — Кіла піднесла дороблену шишку. — Тут якраз потрібен подих східного вітру. Спрацює лише вітер. У жодному разі не намагайтеся просто подмухати.

— Ти мене дуже інтригуєш, — зізналась їді, здійнявши в повітря власну шишку. — Що станеться, якщо відхилитися від опису чарів?

— Засобу! — одночасно виправили Кіла й Каз. Заспокоївшись, вона сказала: — Ставтеся до нього як до рецепту. Як у варення. Якщо замість цукру підмішати сіль, смак буде не той, еге ж?

Брін усміхнулась їй.

— Ти це спробувала, так? Давай уже, розказуй. Що трапилось?

— Воно не спрацювало, — відповіла Кіла.

— Одне з дерев обернулося на птаха, — додав Каз.

Кіла зиркнула на нього.

— Що таке? Вони мають знати, якщо не хочуть собі ще птахів.

— Східний вітер, — твердо повторила Кіла. — А тоді... — вона завагалася. Ця частина більше за все нагадувала чаклунські чари, бо й була чаклунськими чарами. — Прокажіть кілька безглуздих складів.

Брін здійняла брови.

Уліна й Іді перезирнулися.

Кіла постаралася не скривитися. Чому вона подумала, ніби це — гарна ідея? Негарна. Однозначно. Але... «Знаннями треба ділитися». Для цього й існують бібліотеки. Інакше то вже запечатані сховища.

— Знаєте, склади там просто для сміху. Хтось у Казовій родині, напевно, подумав, що, якщо це скидатиметься на справжню магію, то вражатиме сильніше.

— Це все мій дідусь, — збрехав Каз. — Він намагався залицятися до моєї бабусі. Але за традицією треба проказувати слова, інакше... — він знизав вусиками.

— Інакше зневажите його дідуся, — закінчила Кіла.

Каз кивнув усіма листочками.

— То ти навчиш нас цих безглуздих слів? — запитала Іді.

— Так, але раджу не проказувати їх уголос поряд із тими, хто може не так зрозуміти, — вточнила Кіла. — Наприклад, поряд із Фенерером. Він, напевно, сприйматиме це в найгіршому світлі.

— А не як нешкідливу традицію, що вшановує чийогось дідуся, — додала Брін.

— Саме так.

Усі жінки кивнули, і Кіла склад за складом навчила їх потрібних слів. Виправляла їхню вимову, доки в них не вийшло просто бездоганно. Лише тоді вони проказали слова, тримаючи перед собою липкі шишки.

Закінчивши, загорнули зачаровані шишки в клаптики тканини. А тоді кожна сягнула по нову шишку, щоб почати заново. Настала черга Брін щедро потішити їх історіями. Вона розповідала про різні пекарські халепи в своєму житті та експерименти з рецептами, а також про випадок, коли відволіклася й справді змішала сіль і цукор.

— Птаха не створила, зате зробила найменш їстівний пудинг, який тільки можна уявити.

— Дай-но вгадаю, — сказала їді. —Тобін однаково його з’їв.

Брін усміхнулася.

— До останньої крихти.

Година пролітала за годиною, і коли сонце опинилося над головою, вони вже створили кількадесят засобів і повністю вичерпали запас інгредієнтів від лісових духів. Каз зголосився зібрати ще для наступного робочого пікніка, якщо вони захочуть проводити такий регулярно. Ідея всім дуже сподобалась, і Брін зголосилася наступного разу принести хліб, Уліна — сир, а Іді запропонувала мед.

Коли вони налили собі по останній чашечці чаю, Іді промовила:

— Якщо ці зустрічі будуть регулярними, треба якось їх називати. Голосую за те, щоб називати себе Ковеном Соснових Шишок.

— Так! — погодилася Брін.

— Я в захваті, — сказала Уліна.

Кіла піднесла палець.

— Це може викликати проблеми.

— Товариство Соснових Шишок? — припустила Брін.

Усі погодилися, і Кіла відчула несподіваний клубочок тепла всередині. Вона ще ніколи не була справжньою частиною компанії. Навіть у школі... Що ж, це було гарно.

Брін підняла чайну чашку.

— За Товариство Соснових Шишок.

— Товариство Соснових Шишок, — повторили всі, здійнявши чашки. Каз підняв чашку листям. Вони цокнулись, а тоді випили. Каз вилив вміст своєї чашки — воду, а не чай — на кореневий клубок.

Кіла всміхнулася, поставивши свою чашку...

І побачила, як на краю лісу затремтів кущ. Вартівник дерев? Вона з усмішкою подумала: хмарні ведмеді будуть раді, що Товариство Соснових Шишок порятує ще більше дерев. Та поки вона виглядала в кущах щось схоже на хмари, їй здалося, ніби помітила червону пляму.

— Бачили? — запитала Кіла.

— Що саме? — запитав Каз.

Усі повернулися й витріщилися на ліс, але Кіла більше не бачила жодного натяку на рух. На мить їй здалося, ніби вона угледіла червоне волосся Радан.

«То мені просто ввижається».

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

«Ковен Соснових Шишок»,—подумала Кіла, помахавши рукою на прощання трьом жінкам. Вона вирішила так його називати про себе, хоча вголос було розважливо казати «товариство». Загалом вони зробили ще сорок шість засобів. їй хотілося подарувати їм щонайменше половину, щоб подякувати за роботу й компанію, але Каз поліз у перемовини — і вони чомусь погодилися платити їй за навчання чарів чвертю врожаїв із будь-яких плодових чи горіхових дерев або однією рибою на тиждень упродовж місяця, якщо застосовуватимуть засіб до дерев інших видів. Кіла не уявляла, де рослина-павук навчилася вести ділові переговори, але була вдячна. А ще їй доведеться навчитися готувати рибу.

«Ларран має знати».

Вона замислилася, чи достатньо це поважна причина відвідати його...

А ще можна запитати, як почувається Шієн...

Але що як там буде Радан?

Кіла задумалася, чи справді то вона переховувалася в зелені, а чи їй просто здалося. «Може, я просто занадто нервова». Кіла помітила щось дрібне й червоне — то міг бути птах. Може, навіть яблуневий птах, який має червоне пір’я. Вона попрямувала назад у хатинку.

— Кактус хоче допомогти наступного разу, — сповістив Каз.

— Ну звісно! — Кіла була на дев’яносто дев’ять відсотків упевнена, що Ковен Соснових Шишок і бровою не поведе, якщо до нього долучиться розумний сукулент. Ну, принаймні на дев’яносто відсотків. На вісімдесят п’ять? — Хай допомагає коли тільки схоче.

— Іу, — сказав кактус у д верях до саду, а тоді знову чкурнув надвір побавитися з куркою: вони з нею, схоже, гралися в якусь версію квача.

— Кактус хочуть передати тобі, що вони від дають перевагу займеннику «вони», а не «воно», «вона» чи «він», — промовив Каз.

— А, гаразд. Дякую, що сказав, — відповіла Кіла. — Стривай, ти їх розумієш?—вона не усвідомлювала, що кактус у змозі спілкуватися, тим паче з такими граматичними нюансами.

— Звісно. Це рослинні приколи.

— Наскільки вони розумні? — Кіла говорила тихенько на той випадок, якщо запитання образить кактус. Вона не хотіла нікого ображати — просто мала дуже обмежений досвід таких речей. Якось не пам’ятала, щоб у котрійсь із ії книжок згадувалися темпи розвитку випадково вдосконаленої рослинності.

— Вони на практичному рівні розуміють теоретичну астрофізику.

Витріщившись на кактус і курку, Кіла промовила:

— Справді?

— Ні. Але поезію таки люблять.

Вона здійняла брови.

— Віддають перевагу верлібру.

— Хе.

їй сподобалася ця картина: рослина-павук і кактус читають одне одному поезію, написану верлібром. Захотілося спитати, чи пишуть вони свою, а чи спираються на майстрів, але розум повернувся до тієї червоної плями в зелені. Як сильно варто перейматися врятованою жінкою? Що подумає Радан про

розумний сукулент, досить розвинений, щоб знатися на поезії? Може, якщо Кіла навідається до Ларрана, то зуміє визначити, чи підслухала Радан, як вона накладала чари на Шієн, чи шпигувала за нею, чи взагалі становить загрозу, а чи все це — параноя самої Кіли.

— Я тут думаю, чи не піти до Ларрана...

Каз видав шелест, підозріло схожий на хихотіння.

— .. .подивитись, як там Шієн, і спробувати визначити, чи загрожує нам Радан.

— М-м-м, звісно.

— А ще — запитати його, як готувати рибу, — Кіла скривилася від власних слів. Гаразд, тепер вона просто говорить так, наче вигадує причини. — Але спершу хочу закінчити чари для Галіо.

— Які чари й для кого?

— Пам’ятаєш літню жінку з висохлим джерелом? Вона ще купила варення в наш перший день. Я майже доробила чари для неї. Лише треба підтвердити вимову третього рядка.

— О-о, дослідження! — Каз дременув у спальню.

— Кактусе! — гукнула Кіла. — Можеш попильнувати крамничку? Якщо хтось прийде, скажи «іу».

Кактус подибали у хатинку, а за ними пішла курка.

— Не давай курці втекти, — попросила Кіла.

— Іу, — сказали вони.

Кіла не знала напевне, що це означає, та звучало схоже на... згоду? Доведеться запитати Каза, чи може він навчити її балакати рослинною. Вона вільно володіла кількома мовами, як і будь-який бібліотекар Великої бібліотеки, та флори це не стосувалося. Кіла не була певна, що таку мову взагалі визнають. «А може, й мають визнавати».

— Дякую.

Вона зайшла слідом за Казом у спальню, де той уже витягнув дисертацію з лінгвістики стародавніх мов, серед яких було й Перше наріччя чарування. Долучившись до Каза,

занурилася в дослідження, доки не впевнилася, що вони знайшли рішення. Принаймні впевнилася в розумних межах.

— Як перевіримо? — поцікавився Каз.

Поки що Кілі було відомо лише про одне безводне джерело, а експериментувати перед Галіо, коли вона зібралася заявляти, буцімто це — старий родинний засіб, дуже не хотілося. Невдачу буде важко пояснити. «Стоп, я таки знаю ще одне».

— Фонтан у селищі. Він теж висох. Якщо обрати час, коли всі будуть у морі...

— Як-от зараз? — Каз змахнув листям, показуючи на вікно. — Сьогодні прекрасний день.

Кіла скочила на ноги.

—Як-от зараз. Ви з кактусом можете...

— Іди, — перебив він. — Коли закінчиш, уже буде час вечеряти. Ти можеш просто випадково проминута будинок Лар-рана. Може, він запросить тебе на романтичну трапезу.

Вона зашарілася.

— Я не хочу романтичної трапези.

— Я читав, що спільні трапези можуть дуже сприяти зближенню, — промовив Каз. — Акт взаємного живлення створює зв’язок. Як тоді, коли я ділюся грудкою грунту... — він поступово замовк.

Опустивши записник, Кіла поглянула на рослину-павука, що була їй другом. Вона могла заприсягтася, що його листя стало зеленішим — так рослини шаріються.

— Казе!

— Тобі слід піти до Ларрана.

Кіла всміхнулася йому.

— Хочеш щось мені сказати?

Тут з іншої кімнати долинуло:

— Іу!

Не припиняючи всміхатися, Кіла засунула чари в кишеню й подалася на вихід, але заповзялася продовжити цю дуже цікаву розмову згодом — після фонтана й після Ааррана.

* * *

Кілі поталанило: біля фонтана нікого не було.

Вона роззирнулася навсібіч, вивчаючи вікна будинків: чи не ворухнеться там щось? Чула голоси з боку пекарні, а також крики, голоси мартинів, брязкіт металу й гупання дерева з боку пристані, але стежив за нею лише рудий кіт із брудними білими крилами, який запхався в ящик для квітів на вікні, напевно, викинувши звідти всі квіти. Біля його дупці мляво квітнула самотня стокротка, якій раз у раз д іставалося, коли він махав хвостом.

— Нікому не кажи, — звернулася Кіла до кота.

Ще раз позирнувши вздовж безлюдної вулиці, ступила в чашу фонтана. Ставши на коліна біля отвору для води, вставила кульку з інгредієнтів (їх їй допомогли зібрати в саду й заводі Каз і кактус: для цього засобу були необхідні прісноводні рослини) поряд зі статуєю русалки. Обережно проказала слова, вимовляючи кожен склад так, як визначили вони з Казом.

Вибралася з чаші й замислилася, чи...

Голоси стали ближчими.

Кіла дременула в провулок. Перевірить згодом. Може, навіть завтра. Краще взагалі не викликати підозр. Якщо її і близько не буде в селищі, коли чари спрацюють, так буде краще за все. Вона рушила до берега й Ларранового будинку. Не озираючись. Або чари спрацюють і в неї буде новий засіб для покупців, або не спрацюють і ніщо нікому не нашкодить. Спробувати було варто, тим паче що їй випала така чудова нагода. «Сьогодні удача зі мною».

Кіла сподівалася, що цієї удачі стане надовго. Йдучи, вона міркувала, що скаже Аарранові. Очевидним варіантом було почати розмову із запитання про Шієн. Це логічний привід для візиту, буде там Радан чи ні. Якщо ж Радан буде присутня... ну, тоді візит буде короткий.

Кіла замислилася, де спить урятована жінка. В Ларрана лише одне ліжко. Ні гостьової кімнати, ні навіть тахти, як у її хатинці. Наскільки він добрий?

Вона читала оповідки про людей, які закохувались у свого героя чи цілителя. «Ларран і той, і той». Якщо Радан вдячна. .. Усвідомлює, як сильно він ризикував... Якщо побачить його доброту, його милу незграбність, його... «Ох, я явно ревную до жінки, яка ледь не загинула, і хто я після цього?» Кіла не засуджуватиме Радан, якщо та закохається в Ларрана. «Він просто полагодив мені димар, а я вже думаю про нього безперестанку».

Ні, ії привабив не димар. Привабило вибачення опісля. Так, саме тоді в неї з’явилися почуття до нього. Коли він незграбно вибачився.

Якщо Радан ділить із ним ліжко... «Зі мною все буде гаразд». Раніше Кіла не потребувала кохання в житті, і тепер теж не потребує. Це ж нова ідея, породжена перебуванням у новому місці, знайомством із дечим новим, але це не означає, що воно їй конче потрібне. Кіла згадала своїх батьків, які були щасливо одружені, згадала, як дратувало, коли вони розпитували її про особисте життя. Вона не мала того, що мали вони, — якогось союзу, партнерських стосунків. Таке є не в усіх. Деякі люди — самітники, а їй чудово жилося самій. Вона була задоволена.

«І можу бути задоволена тут, а Ларран буде дуже милим сусідом».

На його ґанку Кіла підняла руку, щоб постукати в двері, і вони розчахнулися. Ларранове обличчя осяяла усмішка, і Кіла на мить забула, що дихати розважливо.

Ларран, засміявшись, вийшов на ганок, обхопив її руками й закружляв, відірвавши від підлоги. Тієї миті Кіла була повністю оточена ним і не сприймала нічого, крім дихання в його грудях, сили в його руках, тепла в його шкірі й запаху моря.

— Ти врятувала мою Шієн, — сказав він.

Обережно опустивши Кілу, відпустив її. їй довелося загальмувати, щоб не заточитися. Він цього наче й не помітив. Узяв її за руку й потягнув через увесь берег, а тоді — вздовж причалу. Кілі довелося зосередитися, щоб не послизнутися дорогою, і діставшись кінця, де бавилися русалконі, вони обоє вже сміялися.

Ларран приклав пальці до губ і свиснув: тричі коротко, один раз — довго.

Шієн відірвалася від табуна й поскакала крізь хвилі. На ії золотій лусці виблискувало сонце, і вона мала величний вигляд. Діставшись каміння, трусонула гривою. Здійнявшись на передні копита, Шієн понюхала Кілині руки, а тоді — кишені.

— Сьогодні без помідорів, — сказала Кіла. — Вибач.

— Вона стала собою завдяки тобі, — промовив Ларран. — Не знаю, як тобі віддячити. Знову. Шієн була там лошам, там, якому ти співала. Ти врятувала її двічі.

Кіла мотнула головою. Сміятись якось розхотілося.

— Не треба мені віддячувати. Я не тому... — вона вдихнула й видихнула. — Ти вчинив би так само. Обидва рази. Якби міг.

Він узяв її за руки. їй сподобалось, як його долоні огортають її, повністю їх поглинаючи.

— Так, але ти...

—Ларране! Кіло!— Тобін із берега замахав обома руками над головою. Він пихкав так, наче біг туди від самої пекарні. — Ходіть подивіться!

Ларран, позадкувавши, відпустив Кілу.

— Що таке? Комусь погано?

Тобін витанцьовував між плавником і водоростями.

— Фонтан! Він знову працює! Ходіть подивіться! Це диво!

Ларран похитав головою.

— Не може бути,—всміхнувся Кілі. — Схоже, сьогод ні день див. Треба це побачити,—він знов узяв її за руку й повів кам’яним причалом назад. Вона позирнула на Шієн, яка гойдалася на хвилях, стежачи за ними.

«Того речення він не закінчить».

Вона знала, що весь наступний день, тиждень, до скону роздумуватиме, що мало прозвучати після: «Так, але та...» Але що? Що він про неї думає? Він думає про неї? Чи просто вдячний? Вона двічі врятувала його улюблену русалкобилу.

Її батько сказав би, що це — знак. Він любив бачити знаки та знамення у випадковостях світу. Коли вони обрали нову домівку в Аліссіумі, над вікном квітли рожеві троянди. Батько сказав, що це — знак. Тоді Кіла не усвідомлювала, що ті троянди мали такий самий відтінок, як троянди на диких кущах, що росли на краю кручі. А ще вона згадала той випадок, коли загубила шалик у каналах. Батько сказав, що це — знак: буцімто їй слід жити у Великій бібліотеці, сховавшись від будь-якого вітру чи морського бризу. На той час Кіла вже прийняла призначення в бібліотеці й сильно сумнівалася, чи варто покидати батьківський дім. Батько намагався по-своєму сказати, що вона спокійно може піти.

Ларран і Кіла дісталися берега й пішли слідом за дуже захопленим Тобіном, який скакав берегом аж до села, наче козлик. Кіла почула юрбу набагато раніше, ніж побачила; та кричала, наче зграя мартинів, і слова накопичувалися так швидко, що втрачали значення. Якби її досі не тримав за руку Ларран, вона розвернулася б і втекла б, піднявшись сходами на кручі... Однак він досі тримав її за руку, хоча Кіла не була певна, що він сам це усвідомлює. Він повністю зосередився на Тобінові.

Коли вони наблизилися до фонтана, він сповільнився.

Юрба була щільна, скупчилася кільцем довкола фонтана. Кіла навіть не бачила статуї русалки. Але тут Ларран посунув уперед, і перед ними відкрилася прогалина.

На сонці іскрилася вода, що вигиналася дугою довкола кам’яної русалки. У фонтані танцювали діти, плюскаючись і сміючись. Острів’яни—Кіла ще ніколи не бачила стількох одночасно — чудувались їй, знов і знов повторювали ті самі захоплені фрази, питали, як це могло статися, думаючи, що це означає...

Пролунав жіночий голос, різкий, як у мартина:

— Хтось на Калтрі має доступ до нелегальної магії — ось що це означає.

Кіла відчула, як у неї обірвалося серце.

Радан ступила на край фонтана. Заговорила гучно, щоб голос повністю перекривав запитання, бурмотіння, пояснення та згадки про останній раз, коли у фонтані текла вода, а також про проведені біля нього весілля, освідчення, що трапилися поряд із ним, і свята, що відбувалися довкола нього. Щойно вона заговорила, бурмотіння змінилося.

— Нелегальної магії? Але хто...

Кілі захотілося потихеньку піти, але Ларран досі тримав ії за руку. Дихати стало важче, неначе довкола голови кільцем зависла буря. Кіла спробувала набути такого ж шокованого вигляду, як усі навкруги. Відчула, як її звідусіль оточують тіла.

— У вас на Калтрі чаклун-відступник, — крикнула Радан, — і він зобов’язаний вийти вперед! Обіцяю, якщо ви зробите це добровільно, імператорська гвардія буде поблажливою. Якщо ж ні... то вас вважатимуть зрадником імперії.

Краєчком ока Кіла побачила, як насупився Ларран.

«Нічого не кажи, — подумки звернулася до нього. — Не привертай її уваги».

Але тут не він, а Брін закричала:

— Хто ви такі, щоб приходити сюди й погрожувати? Вас урятував у морі один із нас, а ви тепер нас підозрюєте. Оце так дяка!

— Я імператорська інспекторка, — відказала Радан, — уповноважена забезпечувати виконання законів. І для вашого острова буде краще, якщо ви не ховатимете цього злочинця від мене.

«Вона не знає, що це я».

Кіли не було поряд із фонтаном, коли з нього забила вода. Вона була з Ларраном, за межами селища. Ларран міг за неї поручитися. Тобін бачив ії. «Я не можу бути підозрюваною. Правильно?»

—Я маю повноваження в разі потреби обшукувати всі приміщення, які вам належать, і конфісковувати будь-яку контра-

банду, а також накладати штрафи відповідно до виявлених порушень, — сказала Радан. — Але я не маю бажання заважати життям невинних людей. Приведіть мені чаклуна-відступника— і не станеться жодного обшуку, не буде накладено жодного штрафу, а я покину острів, не склавши рапорту на тутешніх мешканців. Ви уникнете ока імперії’. Адже вона й далі бачить усе, навіть без самого імператора. Імперії Островів Півмісяця не можна відмовляти. Хто ваш чаклун?

«Не тікай», — сказала Кіла самій собі

Вона потихеньку витягнула долоню з руки Ларрана й почала обережно сунутися назад крізь юрбу. Ларран зиркнув на неї, та вона не могла відірвати погляд від Радан.

—Я хочу поговорити з усіма старшими мешканцями села, які володіють знаннями про «засоби з трав», — мовила Радан, — а також із будь-якими цілителями, про яких відомо, що вони белькочуть при пацієнтах, і з будь-якою особою, яка бачила будь-яку незвичайну чи несподівану активність.

Озвався Фенерер:

— Ніякої халепи не було, доки не приїхала нова дівка з міста! Коли на Кілу почали озиратися, вона застигла на місці. —Дурниці, — відповіла Уліна. — Вона наша.

— Ти просто хочеш заволодіти ії бухтою й лісом, — різко сказала Фенереру Брін. — Ти хотів ту землю собі, відколи її батьки поїхали. Тобі має бути соромно, що ти через жадібність опустився до такого.

Всі забурмотіли. Більшість голосів погоджувалися з Брін. Та хоча це було незле, Кілі захотілося, щоб вона мала змогу зникнути. Або перетворитися на яблуневого птаха й полетіти геть. Віддаля б кілька книжок, аби лише не бути тепер там — ясна річ, усе залежало від конкретної книжки. Можливо, майже не зрозумілі «Думки про невимовну поведінку півмісяцевих гусеней» за авторством учених, на ім’я Мімай і Лій, або нестерпні «Аргументи на користь моху», що їх написав отой надутий напівучений Вілгафорт, або...

Радан насупилася на Кілу з того боку юрби, і вона подумала: «От і все».

Ставши на край фонтана поряд з інспекторкою, Брін звернулася до неї:

— У мене є пропозиція. Чому б, замість лізти в чужі хати й усім заважати, не піти в пекарню? Там можна допитати всіх, кого забажаєте, з чаєм і випічкою для кожного, хто добровільно зголоситься з вами поговорити. Я цілком певна, що ви зрозумієте: тут немає жодної незаконної діяльності. Лише хороші люди, що намагаються жити якомога краще.

— Це не так відбувається, — заперечила Радан. — Але так, я почну обшук із вашої пекарні. Сподівайтеся, що я не знайду нічого протиправного.

— У моїй пекарні раді всім, — голосно промовила Брін. Хутко поглянула крізь юрбу, її очі зустрілися з Кілиними, а тоді вона позирнула деінде. Повела інспекторку крізь натовп до своєї пекарні, тимчасом як Кіла відступила, долаючи вулицю швидким, але, як вона надіялася, безневинним кроком.

А діставшись берега, побігла.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Кіла побігла вгору сходами на кручі. їй боліли боки, боліли легені, боліли ноги й боліло серце від думки, що вона все зіпсувала. Якби ж вона ні з ким не ділилася своїми чарами... Якби ж не експериментувала з яблунями... Якби ж просто дала книжкам спокій... Але цього не сталося, і тепер вона наразила на небезпеку не лише себе, а й Каза, Ларрана, Брін, Іді, Уліну й можливо, всіх решта на Калтрі — залежить від того, як жорстко ця інспекторка вирішить напосістися на острів за переховування «чаклуна-відступника».

Що ще викриє розслідування Радан?

«Кого ще я наразила на небезпеку?»

Вона дісталася вершини сходів, задихаючись. А як же Айвор? Він казав, що хоче поговорити з нею про засоби. Кіла вважала, що він їх не схвалює, та що як насправді все навпаки? Він же острівний цілитель. Може, й сам кілька разів нишком брався за нелегальні «засоби», щоб урятувати пацієнта. В Аліссіумі було загальновідомо: ніхто не придивляється надміру до дій цілителів, якщо ті продовжують зцілювати багатих і могутніх. Але як щодо цілителя на острові в зовнішньому регіоні? На нього теж заплющать очі? Радан конкретно згадувала цілителів, тож вона може й не заплющити. Як імператорська інспекторка, вона має повноваження в повній мірі застосовувати закони проти несхваленого застосування магії. Може викликати на Калтрі легіон, який прочісуватиме будинки місцевих, стежитиме за їхніми діями, всіх допитуватиме... а потім стягуватиме штрафи, арештовуватиме, роздаватиме покарання. За бажання Радан може позбавити Калтрі всіх ресурсів і назвати це правосуддям.

Перед водоспадом Кіла гукнула:

— Айворе! — зігнулася, впершись руками в коліна, і спробувала відсапатися. Випроставшись, крикнула вже гучніше: — Айворе!

Він вийшов із-за бризок води. Його мокрі величні роги виблискували.

— Кому потрібна допомога?

— Тобі.

Він кліпнув на неї.

— В селищі імператорська інспекторка, — пояснила Кіла. — Тобі, може, й нема чого приховувати, але якщо є... сховай це, — вона повернулася, не чекаючи на його відповідь.

— Кіло, я знаю, що ти зробила для русалкобили Ларрана. Вона заціпеніла.

А тоді він додав:

— Це був вияв справжньої доброти.

Кіла, кивнувши, попрямувала до зелені. Бігла, тримаючись за бік. Кожен вдих неначе шкрябав горло. Вона не звикла бігати. У Великій бібліотеці в цьому не було потреби. А вона не бачила в цьому сенсу, якщо за нею не женуться.

«Ну, тепер дещо женеться».

«Наслідки».

За нею гналися наслідки, і хоча добра, порядна громадянка імперії може з власної волі поглянути в обличчя цим наслідкам. .. «Мені треба думати про свою рослину-павука, свій кактус і свою курку».

А ще — про книжки.

Вона не могла допустити, щоб Радан заволоділа книгами чарів. Імператорський слідчий — не бібліотекар. Радан не знає, як про них дбати, як захищати, як безпечно повернути туди, де їх оберігатимуть і цінуватимуть. У найкращому разі вона їх конфіскує, і вони томитимуться на складі для нелегальної магії. В найгіршому — знищить, визнавши знаряддям незаконної діяльності. Може, й не повірить, що книжки бібліотечні. Або не перейматиметься цим.

«Я не можу піти на такий ризию».

Вибрівши на траву перед хатинкою, Кіла повалилася накарачки. Хрипко покликала:

— Казе.

Спробувала ще раз. Голосніше:

— Казе!                              

—Іу?

— Будь ласка, приведи Каза, — попросила вона кактус. Вони тим часом дивилися на неї з-за рогу хатинки. — Скажи, що це терміново. Скажи... — «Скажи, що все пішло не так. Скажи, що я провалилася. Скажи, що мені прикро».

Нічого з цього вона сказати не встигла, бо Каз вилетів із-за садової стіни до неї’.

— Що сталося? Ти постраждала? Ох, зерня й земля! Та ти помираєш!

Кіла сильно замотала головою.

— Радан — імператорська інспекторка. Знає, що на Калтрі є нелегальна магія. Нам треба сховати книжки.

— Ох!

Каз помчав у хатинку. Кактус — за ним.

— Іу, іу, іу!

Кіла зіп’ялася на ноги й, пихкаючи, подалася за ними до спальні. Скинувши з ящиків ковдри, склала назад книжки, які читала для пошуку інформації, й закрила кришки. Тоді почала витягати з хатинки перший ящик.

— Куди? — запитав Каз.

— Човен, — відповіла Кіла.

— Як?

— Стягнемо зі сходів? Мабуть, — пересуваючи перший ящик на верхню сходинку, вона почула, як біля стежки зашелестіли кущі. Її серце забилось об ребра. — Ховайтеся, — наказала вона Казові й кактусові.

Сховати ящик було неможливо. Вона не могла просто скинути його зі сходів — принаймні безпечно, тим паче коли біля підніжжя сходів є вода. Треба було обережно спустити його, але не було часу...

Із зелені вискочив Ларран.

— Кіло!

— Тутечки, — озвалася вона, а тоді подумала, що треба було мовчати. Ясна річ, за мить він побачив би її, коли вона просто стояла б на вершині сходів із велетенським ящиком. Ларран рушив до неї, а вона подумки приготувалася. Розмова буде не з приємних. Кіла очікувала запитань. Або вимогу все пояснити. Вона знала, що він бачив ії втечу — приховувати це було безглуздо. Вона лише понадіялася, що має достатню фору перед Радан, що Брін затримає ту в пекарні надовго...

Але він нічого не вимагав. Просто сказав:

— Що тобі треба?

Кілі захотілося розплакатися. Це був най... «Ні, розклеюся потім».

— Мені потрібна допомога з ящиками. Треба їх сховати. Ми з Казом... Нам треба доправити ящики до нашого човна, а тоді... кудись.

Куди, вона не знала. У море. Вздовж узбережжя. Вона не знає, але щось вигадає. Спершу треба забрати звідси книжки. Може, вдасться знайти іншу бухту, де ніхто не здогадається шукати. Чи навіть краще, печеру. Так! Кручі були всіяні печерами. Вона не знала, де саме, але пошукавши достатньо довго... «Мені просто треба забрати книжки».

Ларран не питав, що лежить у ящиках.

Не питав, чому їх треба ховати.

Просто допоміг. Узявши ящик, самотужки зніс його зі сходів, поки Кіла з Казом і кактусом тягнули другий із задньої спальні на вершину сходів.

Ларран збіг сходами нагору і взяв до рук наступний ящик. Кіла бачила напруження в його руках і піт на чолі. Вона відала, що навіть для нього ящики до болю важкі, та він не казав ані слова. І не сповільнявся.

Вона пішла по третій ящик.

Четвертий.

П’ятий.

На останньому руки в неї аж трусилися від болю. Однак вона допомогла Ларранові знести його зі сходів. При цьому обоє стогнали та хрипіли. Поставили ящик в шаланду поряд з іншими, і Кіла накрила всі брезентом.

— Кіло! — озвався з берега Каз. Він тримав у листі торбинку із засобами зі соснових шишок. Кактус стояли під торбинкою, притримуючи її.

— Казе, чекай на місці. Я перенесу тебе причалом. Кактусе...

— Я залишаюся, — оголосив Каз.

Залишається? Тут?

— Тобі не можна. Якщо вона побачить тебе й неправильно зрозуміє...

— У мені немає нічого незаконного, — запевнив Каз. — Моє створення — так. Але після того, як мою творчиню покарали, головна бібліотекарка підписала усі папери, потрібні, щоб забезпечити мені захист.

— Якщо Радан тобі не повірить...

—Іу!

— Вони хочуть залишитися зі мною, — переклав Каз.

Жахлива ідея для них обох. Кіла згадала, як відреагував Фенерер, щойно побачив рослину-павука. Він і не думав питати про папери.

— Це небезпечно. Ти не знаєш...

Тут Кілі переклад був не потрібен. Кактус хотіли залишитися з Казом. За звичайних обставин це було б мило, та тепер — просто безрозсудно. Якби Радан побачила Каза чи кактус, то впевнилася б, що джерелом магії є Кіла, а не якийсь старенький селянин з якимось засобом із трав, — і мала б рацію. Кіла спробувала іншу тактику.

— Мені треба, щоб ви стерегли книжки, хай де я їх сховаю. Не можу ж я просто скласти їх десь без охорони, але й залишатися з ними сама теж не можу. Якщо мене не буде в крамничці, вийде підозріло.

— Що як вона прийде, поки тебе не буде? — парирував Каз. — Хтось має ії затримати й пустити по хибному сліду...

Втрутився Ларран:

— Це зроблю я.

— Не мели дурниць, — відказала Кіла.

Він тут ні до чого. Він гадки не має, що відбувається й що стоїть на кону. Він не конче має... Раптом вона з жахом усвідомила, що вимовила слово «книжки». А за мить усвідомила, що Ларран не здригнувся. Не запитав: «Які книжки?» Чи ще гірше: «Чиї книжки?» Можливо... Ні. Це не його відповідальність. Він нічого їй не завинив, хай що казав раніше стосовно Шієн. «Я йому не... хай там хто». Ларран не мав жодної причини — але ж це Ларран, він завжди такий і інакше не може.

Одначе Кіла все одно не могла йому дозволити. Його звинуватять у перешкоджанні офіційному розслідуванню, а йому не можна потрапляти під арешт: він же потрібен своїм русалконям. До того ж він не заслужив опинитися в цій колотнечі. Він хороша людина, аж занадто добра. Кіла похитала головою.

— Ні, я не псуватиму тобі життя. Йди додому й залишайся невинуватим. Ти врятував її, тож вона має тебе не чіпати...

— Привівши ії в твоє життя, я наразив тебе на небезпеку, хай і ненавмисне, — відповів Ларран. — Не сперечайся. Просто їдь. Забери Каза й... — він завагався.

— Іу, — сказали кактус.

— Забери з собою Каза й Іу, а я затримаю Радан, якщо вона прийде.

Кіла чи то засміялася, чи то гикнула.

— Іу — чудове ім’я, — сказала вона кактусові, які саме подибали причалом до човна. Каз, несучи торбинку з шишками, пішов за кактусом. Він тримався середини дощок, але не оступався. Вони обоє заскочили в шаланду, і Каз вибрався на ящики, щоб бути якомога далі від води.

Ларран, пройшовши за Кілою до краю причалу, запитав:

— Куди ти попливеш?

— Тобі краще не знати, — ставши на коліна, вона відв’язала канат від причалу, а тоді ступила в шаланду й відштовхнулася. — Що ти робитимеш, якщо вона прийде до мого повернення?

— Продаватиму варення, — просто сказав Ларран.

Каз пирхнув.

—Дякую, — відповіла Кіла.

Вона хотіла сказати більше: їй прикро, що не розповіла йому правду, ії захоплює його доброта, їй дуже подобаються його очі, — але потрібні слова не спадали на думку. Може, згодом їй іще випаде нагода їх вимовити — коли вона знатиме, як висловити те, що нуртує всередині. Сягнувши до жердини, вона відштовхнулася й так пропливла бухтою до хвиль. Тоді Ларран розвернувся й побіг сходами вгору, перескакуючи через сходинку, тимчасом як Кіла виводила шаланду з бухти.

Поза безпечною бухтою корпус били хвилі, а Кілине волосся заплутував вітер. Вона відв’язала срібне вітрило й підняла його. Небо було ясне, блакитне й безхмарне, наче його геть ніщо не бентежило й воно нізащо не допустило б жодної бурі чи навіть мжички, — інакше кажучи, брехало. Над ними кружляли мартини, сподіваючись, що вони зупиняться й порибалять, але Кіла їх ігнорувала.

— Куди? — запитав Каз.

Треба було спитати Ларрана... «Ні, він робить достатньо». — Шукати печер.

Вона пам’ятала, що дитиною відвідала з батьком декілька печер на Калтрі. Всередині кількох із них збереглися тисячолітні малюнки, які оживлювала магія: доказ, що на островах Півмісяця вона існувала задовго до імператора та його жадібних законів. Кілиного батька печери Калтрі заворожували. Він нізащо не подумав би, що їй доведеться ховатися в одній із них. Вона відчула, як у нутрі скрутився клубком гнів. Її не мають карати за зроблене. Захищати книжки — це буквально її посадовий обов’язок, а також місія ії життя, а що ж до використання змісту книжок і поширення знань, що в них містяться... ну, це має бути ії роботою й місією.

«Книжками слід ділитися з усіма, хто хоче відкрити для них розум і серце».

Ховати їх, ховати знання від людей, яким вони потрібні, — ось справжній злочин. Написане належить народу, всім людям, а не лише багатим і могутнім, хай навіть це й призводитиме до окремих катастроф через те, що магія опиняється в руках недосвідчених чародіїв... Ну, а поточні закони нікому не дають безпеки. Ба більше, нинішній стан речей робить лише гірше. Якби ії воля, Кіла ділилася б чарами з усіма.

Ясна річ, усе це було правдою, та користі від цього не було. Була за Кілою моральна перевага чи ні, та вона ще мусила знайти печеру, сховати книжки та рослин, а тоді повернутися до Ларрана, перш ніж Радан прийде понишпорити, а вона точно прийде скоро, тим паче якщо Радан і справді шпигувала за ними в зелені. Казова брехня про старого селянина із засобом із трав не затримає її надовго. «Вона скоро надійде». Що швидше вони зможуть відшукати схованку, то краще.

Кілину увагу привернув сплеск поряд із човном.

Кіла зазирнула у воду й побачила, як поряд із ними пливуть русалка з бухти та її маля. Русаля скакало крізь хвилі, наче дельфінчик, і вона не змогла втриматися від усмішки. Малий захихотів, помахавши перетинчастою ручкою.

Каз перехилився через край ящика.

— Перепрошую. Ми тут трохи в небезпеці. Знаєте якусь печеру, в якій можна сховатися? Досить велику для човна й усього, що в ньому, але досить маленьку, щоб залишитися непомітною. Розумієте, на острові імператорська інспекторка, і вона забере книги чарів, якщо знайде їх, і заарештує нас. А тоді нам світить тюрма або й щось гірше, — він здригнувся та зронив листочок.

Русалка сильніше вистромилася з води.

— Небезпека?

— Так, небезпека, — підтвердив Каз. — Допоможете нам сховатися?

Русалка зникла під хвилями.

— Іу? — сказали кактус, штрикнули загублений листок голочками й простягнули Казові. Той дозволив кактусові встромити його в грудку ґрунту, хоча це й було безнадійно.

— Здається, вона не зрозуміла, — промовив Каз.

Кактус повісили голочки.

— Іу.

— Ну, я сумніваюся, що морський народ має проблеми з імператорськими інспекторами, — зауважив Каз. — Під водою книжок точно немає. Може, вона й не...

Виринувши біля носа човна, русалка звеліла:

— За мною.

Кіла поправила вітрило, і вони заскакали по хвилях за русалкою та її дитям. Пропливли повз фруктовий сад на краю кручі. Кіла замислилася, чи співає дерево досі. Якщо так, то Фенерер, поза сумнівом, покаже його інспекторці й поділиться всіма своїми підозрами. Відверто кажучи, їм просто пощастило, що Радан не розпочала пошуків у крамничці варення. «Ні, не пощастило, — подумала Кіла. — Це заслуга Брін».

Їй стало цікаво, що скаже Ларран, коли Радан нарешті прийде, чи обшукуватиме вона хатинку й чи здогадається, що вони забрали зі спальні. Кілі ніколи було пересувати меблі наново. Як вона сприйме купу стебнованих ковдр? Чи помітить, що з бухти зник човен? Якщо вона виявить, що Кіла припливла човном, то поцікавиться, де човен.

Гарний інспектор умить розкусив би Кілину брехню.

«Я сховалася погано».

Але ж вона не намагалася сховатися—вона намагалася втекти. Опинившись же тут... ну, вона подумала, що надто далеко від Аліссіума, щоб когось обходило, чим вона займається. Дозволила собі втратити пильність через ілюзію безпеки. І ось до чого це довело.

— Вибач, — звернулася Кіла до Каза.

— За що? Ти повернулася так швидко, як могла.

— Та за все. Якби я не чіпала книжок... Якби ми просто їх покинули...

Каз затрусив вусиками в ії бік.

— Вони згоріли б.

— Тоді я мала просто залишити їх у схованці. Не слід було...

—Іу!

Якби вона не накладала чари, то не існувало б Іу, лісові духи залишалися б без дерев, русаля й Шієн померли б від бурехвороби. «Не все було помилкою». Попереду русалка попливла до чогось схожого на тінь у прямовисній скелі. Кіла натягнула вітрило, і вони помчали крізь воду слідом за русалкою. Полетіли до каміння.

Каз зашелестів листям.

— Кіло!

Вона не знала напевне, де печера, чи є взагалі печера, але русалка...

— Кіло!

— Я їй довіряю.

І вона, печера, знайшлася. Заковика була в куті, під яким стояла прямовисна скеля, а також у кольорі скелі. Кіла взагалі її не

побачила б, якби не русалка. Ослабивши вітрило, вона дала човну самостійно підплисти до входу.

Вони прослизнули всередину між німого каміння. Довкола них материнськими обіймами зімкнулися тіні, що хотіли захистити. Плюскіт хвиль відлунював у печері. «Я знаю це місце». Улюблена печера ії батька.

На стелі та стінах довкола іскрилися магічною ілюмінацією намальовані квіти — породження чарів, які було накладено тисячі років тому. Кіла, зачудувавшись, поволі крутнулася по колу. Пелюстки стародавніх троянд, лілій, стокроток і квітів мерехтіли всіма барвами веселки, і Кіла на якусь мить відчула себе в безпеці.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

— Залишайся тут, — порадив Каз Кілі.

— Іу, — погодилися кактус.

Кіла вилізла з човна на каміння. Зауважила вузький кавалок сонячного світла — піший вихід зі печери.

— Мені треба повернутися до крамнички. Ми зможемо розвіяти підозри, лише якщо я поводитимуся непідозріло. Стривай, це слово не підходить. Безвинно? Безневинно? Невинно?—Кіла накрутила канат на зазублену скелю, закріплюючи човен.

— А далі що? — запитав Каз. — Вічно ховатимеш нас, рослин? Більше ніколи не користуватимешся чарами? Хай лісові духи втрачають дерева? Не рятуватимеш русалят чи русалконей у майбутньому?

Вона не знала. Звідки їй знати, що буде далі? Все це було незаплановано. Вона знала, як складеться ії життя й майбутнє: бібліотека день за днем, аж доки ії скелет не віднесе геть із порохом.

«Я могла б повернутися».

Повернутися до бібліотеки. Повернутися... додому? А це ще дім для неї? Думаючи про «дім», вона уявляла хатинку, оточену лісом, і переповнений, майже не приборканий сад позаду неї. «Невже я не хочу повернутися до Аліссіума?»

Якщо Радан тут, то імперія не пала, а це може означати, що бібліотека досі існує. Кіла могла б поплисти назад до столиці, пояснити, що зробила й чому. Дідько, може, її взагалі прийняли б як геройку, бо вона порятувала книжки від революції.

Якщо вона поїде, то... Сумуватиме за хатинкою й крамничкою варення. Сумуватиме за хмарними ведмедями, зустрічами з однорогами й за русалками. Та чи достатньо цього, щоб утримати її тут? Це завжди мало бути лише тимчасово.

Біля човна русалка плюснула хвостом. Цей звук рознісся луною по печері. Русаля писнуло. Воно пливло довкола човна, відриваючи пальчиками від корпусу вусоногих молюсків і показуючи кожного матері, наче скарб.

— Іу? — перехилившись через борт човна, Іу потацяли в одного молюска голочкою. Русаля викинулося на палубу та спробувало повисмикувати з кактуса голки. Каз, замахавши листям, вигнав хлопчика назад у воду.

«Я не можу повернутися з Іу». Принаймні якщо закони лишаються незмінними. Кактусу будуть не раді, а вона може стати новою статуєю в тому, що залишилося від Великої бібліотеки. Каза пощадили лише завдяки тому, що впливові бібліотекарі задіяли багато зв’язків. Немає жодної гарантії, що з Іу поведуться так само милосердно. «Я не можу так ризикувати». Хай як спокусливо було втекти назад до своєї чудової маленької ніші між сховищами, тепер ішлося не лише про неї й Каза. Йшлося й про Іу, і Кіла не могла їх покинути.

Та й як щодо Ларрана, який чекає на неї в крамничці? Якщо вона просто щезне, втече, що подумає імператорська слідча? Запідозрить його, а також Брін, Іді й Уліну. Ні, єдиний варіант для неї — повернутися до хатинки, вдавати невинуватість і понадіятися, що вона переконає Радан, буцімто на Калтрі немає нелегального чарування. Лише гарні слоїчки з варенням. «Може, в імператорської слідчої є улюблений смак». Якщо ж із цим не вигорить...

— Ми розберемося, — пообіцяла Кіла. — Не все відразу.

— Пообіцяй, що будеш обережною, — попрохав Каз.

— Вона лише одна, — відповіла Кіла, намагаючись говорити хоробро.

— Ти теж одна, — нагадав Каз, для посилення ефекту затрусивши листям. — Пообіцяй, що втечеш, якщо справи будуть кепські. Вертайся сюди — і ми відпливемо. Знайдемо новий острів. Будь ласка, пообіцяй. Не ризикуй.

«Відколи загорілася бібліотека, я тільки те й робила, що ризикувала», — подумала Кіла. Але все одно пообіцяла.

Залишивши Каза, Іу й морських людей у мальованій печері, Кіла почала пробиратись островом. Вона трималася лісу, подалі від полів і ґрунтових доріг, що вели до різних ферм і садів. Була не зовсім певна, куди йти. Позаяк діло було нагальне, це становило проблему. На руку їй грало те, що острів, ну, був островом. Вона знала, що сонце має залишатися позаду, а море — обабіч неї, принаймні тоді, коли його видно.

Діставшись заводі з вербою, Кіла подумала: «Майже вдома».

І ця думка так її здивувала, що вона зупинилася. Коли це місце почало більше нагадувати домівку, ніж бібліотека? Вона пробула тут зовсім недовго, тоді як у бібліотеці жила роками.

Крізь листя верби подув вітер, і дерево зашепотіло. Кілі здалося, ніби вона угледіла легенького хмарного ведмедика, що звісився з плакучого гілля.

Осмілівши, Кіла посунула вперед крізь папороті й підлісок, аж доки дісталася колючих кущів, що тягнулися з ії саду. Обігнула їх, урешті дісталася рогу будинку біля парадного входу...

...І спинилася, зачувши голоси.

— Якби мій човен не потрапив у ту злощасну бурю, то в мене була б уся належна документація.

Це говорила Радан. Вона не кричала, проте Кіла знала цей тон. Таким голосом розмовляють ті, хто звик, що їх слухаються.

Почула, як відповів Ларран — винувато й гречно. Він не може пустити її всередину без цієї документації'. Він просто слухається закону.

Кіла всміхнулася. «Розумник».

— Мені не варто перешкоджати, — застерегла Радан. — Повірте мені.

— Це не мій дім, — відповів Ларран. — Я не можу вас впустити. Звіртеся з законами. Домовласник має сказати, чи можна...

— Окрім випадків офіційного розслідування, — зауважила Радан.

— І я був би радий допомогти, якби ви показали документи. Радан, я просто намагаюся чинити правильно. Ви самі не хотіли б, щоб у ваш дім зайшла чужа людина.

— Тоді де домовласниця? — поцікавилася Радан. — Якщо їй нема чого приховувати, то чому вона ховається? Вже саму ії відсутність можна трактувати як перешкоджання...

Настав час утрутитися. Ларран затримав Радан, поки книжки ховали, і це — вже перемога. Кіла подумала, чим може... Ага, є гілочка з синьо-чорними ягодами. Вона гадки не мала, що то за ягоди, та це не мало значення. Відламала кінчик гілки з гроном ягід і зайшла за ріг.

— ЛарранеІ Пошук удався! Я можу змішати цю чорницю з малиною й... Ой, вітаю, Радан.

Ларран з полегшенням усміхнувся, але невдовзі насупився.

— Це не чорниця. їх зовсім не варто змішувати з чимось, якщо не хочеш, щоб шлунки покупців, гм, повстали.

— Фе, — Кіла викинула гілочку, а тоді постаралася всміхнутися Радан так, як годиться ввічливій бібліотекарці. — Не хочете скуштувати варення? Гарантую, воно ні до якого повстання не доведе, — тут вона аж скривилася. Не треба було вживати слово «повстання» перед Радан, але Ларран закинув це слово в її думки, і воно просто вигулькнуло саме. Сподіваючись, шо імператорська інспекторка не образиться, вона повела далі. — У мене в наявності малина й лохина. Ларране, дуже дякую, що подбав про крамничку. Я справді гадала, що знайду інгредієнти для нового смаку.

Радан здійняла брови.

— Ви шукали в лісі інгредієнтів для варення?

— Це ж крамничка варення, — Кіла показала на вивіску.

Втрутився Ларран:

— У тебе до Радан був один клієнт. Він купив слоїчок лохинового і сказав, що далі сподівається на ревеневе.

— Я посад жу ревінь,—запевнила Кіла, щосили стараючись говорити рівним голосом, невимушено та спокійно. Зчепила руки за спиною, щоб Радан не побачила, як вони трусяться. — Знаєш когось, хто має насіння? — Ларран мотнув головою, і Кіла запитала те саме в Радан.

Та супилася.

— Ревінь поза сферою моїх інтересів, — вона вдихнула. — Іменем імператора вимагаю обшуку приміщень на предмет контрабандного матеріалу.

— Гаразд, — погодилася Кіла.

Радан, уже готова перейти до погроз, суперечок чи ще чогось (хай що вона там планувала сказати), зупинилася.

— Прошу? «Гаразд»—і більше жодних заперечень?—сердито зиркнула на Ларрана. — Чому ви останні пів години не пускали мене, якщо вона не має заперечень?

Він знизав плечима.

— Якби це був ваш будинок, я вчинив би так само. Так чинять добрі сусіди. Ви не мали дозволу ввійти в ії будинок, а тепер маєте.

«Напевно, він так і не розповів Радан, як ми познайомилися». Тоді він не так ревно ставився до приватної власності. Кіла ледь не всміхнулася.

— Може, вам скляночку води? — запропонувала вона Радан. — Або гріночок із варенням, хоча за це я таки мушу взяти гроші. Самі розумієте — бізнес.

Імператорська слідча, сердито зиркнувши на неї, пройшла повз Ларрана. Він хутко відступив, пропускаючи ту всередину. Перехопив Кілин погляд, і вона самими губами сказала: «Дякую».

Кіла теж прослизнула всередину, і вони з Ларраном стали біля раковини, поки Радан обшукувала хатинку, починаючи з усіх полиць у крамничці варення. Закінчивши зі стелажем, помітила зачинені двері спальні та пройшла туди хатинкою. Кіла беззвучно помолилася до пам’яті своїх батьків, щоб вони забрали всі книжки, всі папірці й усі нотатки разом із ящиками. «А як інакше?»

Їй не довірили б усього відділу природничих наук Великої бібліотеки, якби вона хоч раз виявила неуважність до деталей. Вона не загубила жоднісінької книжки чи рукопису — чого ж думати, що тепер загубить?

Радан порпалася в спальні, поки Кіла й Ларран стояли в дверях і споглядали, як вона жбурляється ковдрами Кілиних батьків, заглядає під матрац і мацає кожну мостину на підлозі, перевіряючи, чи не лежить котрась неміцно.

— Що ви шукаєте? — лагідно запитав Ларран.

— Схованок, — коротко відповіла Радан.

— Мені нічого ховати, — сказала Кіла.

— Комусь на цьому острові є що, — відповіла Радан, — і я не заспокоюся, доки не знайду це.

Справи... кепські.

— Можу вас запевнити...

Радан потупала геть зі спальні, проштовхнувшись між Кілою й Ларраном. Заходилася відчиняти всі шафки на кухні. Витягнула кулінарну книгу Кілиних батьків.

— Ага! Це що таке? — ляснула нею по столу.

Кіла кинулася вперед.

— Обережно. Це...

Радан так швидко прогортала сторінки, що одна порвалася.

— Це належало моїм батькам! — Кілі закортіло вирвати книгу з її рук. Така недбалість із книжкою, тим паче книжкою, що належала ії батькам, із пам’яттю про те, що вони писали, з любов’ю, виснажені, з усім, що відчували, фіксуючи ці рецепти. — Кулінарна книга. Просто кулінарна книга.

— Схоже на чари, — Радан ляснула рукою по розгорнутій сторінці.

— Це — список інгредієнтів для тортів і супів.

— Вони можуть бути закодовані.

—Якщо так, то я цього коду не знаю, — різко сказала Кіла. — А мої батьки мертві. Ви займаєте мою спадщину. Будьте обережні.

Радан рвучко згорнула кулінарну книгу.

—Я конфіскую її.

Кіла мимоволі стиснула кулаки. їй хотілося заволати. Без ії дозволу книжок ніхто не братиме, тим паче людина, яка не вміє поводитися з ними як годиться. Тут надворі вітер жбурнув на вікно лозу, і кухню на мить перетнула тінь. Це нагадало Кілі про Каза, і вона повільно видихнула.

«Мені треба захищати не кулінарну книгу», — нагадала вона собі.

— Конфіскуйте, якщо мусите, та я очікую, що її буде повернуто в такому ж стані, — промовила. — Вона крихка та єдина в своєму роді. З нею необхідно поводитись обережно.

Радан трусонула вогненно-червоним волоссям.

— Я зроблю все, що муситиму, для виконання свого обов’язку.

Ларран лагідно запитав:

— Чого ви боітеся?

Сахнувшись, Радан сердито поглянула на нього.

— Як ви смієте?! Я імператорська інспекторка. Говорячи, діючи, виконуючи свій обов’язок, я втілюю славу й велич імперії.

— А в мене такий досвід: коли хтось із моїх русалконей поводиться агресивно, наводить порядки, поводиться як ватажок табуна, хоча ним не є, то це через страх, — говорив він лагідно, і Кіла подумала, що, напевно, саме так чоловік приборкує своїх русалконей — добротою й розумінням. — Я бачив, як молоді русалконики, розпалившись, нападали на океанські хвилі. Вода просто розходиться довкола них.

— Ви хочете сказати, що я схожа на агресивну рибу?

— Русалконі чи, якщо офіційніше, «гіпокампи» — ссавці, — підказала Кіла. Коли обоє поглянули на неї, додала: — Морські ссавці. Не риби. їх так класифікують передусім через те, як вони дихають, а також те, як народжують дитинчат. Риби відкладають ікру.

Ларран явно втішився, що вона це знає.

— Я дещо читала, — пояснила вона йому.

Радан ухопилася за почуте:

—У цій книзі чарів?

— Кулінарній книзі, — виправила Кіла. — І ні, ще дитиною в школі. Я народилася тут, виросла тут і ходила до школи в селі.

Вона змовчала про те, як вони поїхали до Аліссіума, коли їй було дев’ять. Опустити це не означає збрехати, а що менше Радан знатиме про знайомство Кіли з книгами чарів, то краще. Хай думає, що Кіла мешкала тут усе життя.

— Ця хатинка була моїм домом у дитинстві. Батьки переїхали сюди, коли тільки побралися. Вони теж народилися на Калтрі. Познайомилися дітьми в рибальському човні.

Вона згадала ту історію: батько хотів побачити зорі з моря, та його батьки працювали у фруктовому саду. Вони не мали власного човна і вважали, що позичити його — це така ж легковажна дурість, як дивитися на зорі, тож Кілина мати запросила його в човен своїх батьків. Материна мати, яка запам’яталася Кілі крихітною зморщеною жіночкою, що жахливо співала, була рибалкою й планувала податися на нічну риболовлю: риби певного виду найактивніші вночі. Кілиним мамі й татові тоді було по одинадцять років, і тато завжди стверджував, що тоді й закохався — під зорями, поки в місячному сяйві стрибали риби. Згадуючи цю історію, Кіла мимоволі поглянула на Ларрана й замислилася, чи виїздить він коли-небудь на своєму русалконі під нічні зорі.

— Інакше кажучи,—промовив Ларран,—будьте м’якіші— і побачите, що острів’яни хочуть допомогти. Якщо ж ними порядкувати, стануть дибки. Я знаю їх усе життя, і це — хороші люди. Але у нас є гордість. Якщо з нами поведуться як зі злочинцями, ми відповімо.

— Імперії Островів Півмісяця не відповідають, — заявила Радан, сховала кулінарну книгу в торбинку на поясі, де вже лежало хтозна-що ще, здатне забруднити чи пошкодити сторінки.

Кіла наказала кулакам розтиснутися. «Нічого не кажи. Нічого не роби. Думай про Каза й Іу».

— Коли чаклуна-відступника буде знайдено, вашу власність буде повернуто, — оголосила Радан.—Якщо не буде встановлено, що ви допомагали чаклунові. Якщо ви його переховуєте, вся ваша власність, — вона показала рукою на хатинку, на крамничку, на сад, — належатиме імперії.

Коли Радан вийшла, Кіла відчула на плечі Ларранову руку. Та була тепла, важка й утішна, не давала їй закричати або й гірше — жбурнути слоїк із варенням у жінку, яка віддалялася. Поки імператорська інспекторка не пройшла, не озираючись, в зелень, обоє мовчали.

—Дякую, — сказала Кіла.

—Я не зміг урятувати твою кулінарну книгу, — відповів Ларран. — Так, щоб не зробити гірше.

Вона похитала головою.

— Ти вчинив правильно. Ніхто з нас нічого не міг удіяти. Імператорські слідчі мають майже необмежену владу.

Щоб знати це, Кілі не треба було зазирати в зведення законів. Якось ціле крило шостого поверху Великої бібліотеки опечатали за наказом слідчого. У сховище тринадцять місяців не пускали нікого, навіть призначеного туди бібліотекаря. Коли ж крило нарешті розпечатали, виявили, що слідчі повиривали сторінки з унікальних, незамінних книжок і спалили їх у казані, який для цього й принесли. Чому книги було визнано небезпечними, так ніхто й не дізнався, та бібліотекарі відтоді говорили про це пошепки.

Почуваючись так, наче ії серце стиснули в кулаку, Кіла прихилилася до Ларрана. Він обхопив ії руками.

— Це я винен, що вона тут.

— У цьому ніхто не винен. Нам просто не пощастило.

Але якщо вона вже тут, то Кіла тут бути не може. «Ми не можемо залишатися». Всім буде безпечніше, якщо вона забере з Калтрі всі докази чародійства. Але куди вона може податися? І коли їй поїхати? Якщо вирушить негайно, це просто накличе величезні підозри на всіх, хто з нею подружив.

Наприклад, на Ларрана.

Не знаючи, що робити, вона просто стояла на місці, в Ларранових обіймах, дивилася на зелень і старалася не шкодувати, що судно Радан не потонуло так близько до мети.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Позаяк книги чарів не лежали в ящиках довкола неї, Кілі не спалося. Вона відважно старалася, скрутившись калачиком у м’яких стебнованих ковдрах, пошитих її матір’ю й матір’ю її матері, та прокидалася від кожного тукання сови, кожного подуву вітру в димарі й кожного рипання віконниць.

Їй було осоружно залишатися самій. У бібліотеці вона ніколи не бувала сама. Навіть якщо не розмовляла з іншими бібліотекарями, то чула їхнє бурмотіння, чула дзижчання підйомників, чула відлуння далеких кроків з іншого поверху. А ще десь поряд завжди був Каз, який гойдався між полицями.

Лежачи без сну в темряві, вона хотіла перевірити, як там він з Іу, та не наважувалася. Радан могла чигати в лісі за садом, чекаючи, коли Кіла зробить щось безрозсудне — наприклад, це. Було нізвідки знати, наскільки сильні підозри в імператорської слідчої, й Кіла не обманювалася, думаючи, буцімто залишається в безпеці, бо Радан відступилася. Та могла щомиті повернутися й заарештувати її. Місцева поліція підкориться слідчій, бо не матиме вибору. Якщо ж не послухається, на неї й на весь Калтрі паде кара.

«Напевно, революціонерам не вдалося».

Якби вони перемогли, то позбавили б імператорських слідчих необмеженої влади, а ще скасували б закони проти несанкціонованого чарування. Кіла замислилася, наскільки все погано тепер у столиці. Вона прочитала вдосталь історичних текстів, щоб знати: відплата за невдалу революцію швидка й безжальна.

Задумалась, який шляхтич чи воєначальник зайняв престол після загибелі імператора, а тоді вирішила, що їй байдуже. Не байдуже тільки, як далеко їй і рослинам доведеться помандрувати, щоб і вони, і книжки опинилися в безпеці. А безпечні місця ще десь залишилися? Навіть такий маловідомий зовнішній острів, як Калтрі, недостатньо далекий, щоб сховатися від рук імперії.

Куди можна податися?

Вона не знала ні інших островів, ні когось на них. Починати заново не хотілося: де вона житиме? Як харчуватиметься? Куди їй податися, щоб Каз, Іу та книжки точно були в безпеці?

На якомусь етапі вона, певно, заснула, бо прокинулася в клубку з ковдр, а в голові кружляли ті самі тривоги.

Птахи ледве пробудились, а сонце ще не визирнуло крізь віття, але Кіла все одно встала. Рано-вранці панував кусючий холод, хатинку оточували численні струмені туману й рясна роса, тож Кіла вдягнулася в ткану блузу й цупку спідницю, м’яку, наче ковдра. Коли сонце зійде, буде тепло, але поки що... Вона вже ні секунди не могла залишатися в ліжку наодинці зі своїми думками. Треба було займатися всім тим, чим займаються у звичайний день, принаймні доки вона не впевниться, що можна гайнути до мальованої печери.

Видивляючись у лісі Радан, Кіла зібрала кошик малини й пошкодувала, що не може залишитись. О, що вона тоді зробила б! По-перше, почала б ідентифікувати інші ягоди заради нових смаків варення: полуницю, ожину, ожиномалину (і стежити, щоб серед них не було отруйних). Купувала б яблука у власника саду й спробувала б готувати яблучне варення. Хоч таємно, хоч ні зцілила б усі фруктові сади на острові й заново запустила б усі магічні джерела. І врешті — вона на це сподівалася — знайшла б спосіб допомогти русалконям знову народжувати потомство. А може, й дізналася б, як захистити Калтрі від дедалі страшніших бур. І як годувати крилатих котів. Проводила б більше часу з Брін, Іді й Уліною. І з Ларраном. Вона не сказала Ларранові дуже багато. Він допомагав їй, навіть не знаючи, що в ящиках, чим він ризикує й чому. Хто так робить? Кому вистачає на це доброти, довірливості, самовідданості? Лише Ларранові.

Вмішуючи в малину цукор, вона плакала. Сльози падали в миску, і Кіла швидко відхилилася й витерла щоки. Не хотілося додавати у варення солі.

«Я не можу залишитися. Хай як цього хочу».

* * *

Замітаючи підлогу, Кіла почула голоси, що линули у відчинене вікно — знайомі голоси, що перемовлялися, наближаючись (слова зливалися, наче пташині крики). Знайомі стривожені голоси.

Витерши щоки, щоб ніщо не вказувало на пролиті сльози, вона побігла надвір, а тим часом Із зелені вийшли Брін, Іді й Уліна: Брін—у пекарському фартусі, Іді—в черговому прекрасному капелюшку, Уліна — в блузі з кількома рукавами. Обличчя в них були тривожні, стурбовані, наче вони не знали, що знайдуть у старій хатинці.

КІла спробувала опанувати себе, щоб прийняти їх якомога бадьоріше, та Брін кинулася вперед і обійняла ії.

— З тобою все гаразді Ми хотіли прийти вчора, щойно інспекторка піде з пекарні, але...

— Я подумала, що це буде нерозважливо,—перебила Іді. — Вже зналася з такими. Вони все вважають підозрілим. Якби ми поквапилися сюди...

Знову заговорила Брін:

— Ми не хотіли погіршувати твоє становище. Але нам дуже прикро, що ти була змушена проходити через це сама, — вона ще раз обійняла Кілу. Від неї пахло свіжим хлібом і цинамоном. Кіла незграбно стиснула ії у відповідь і понадіялася, що на ній немає малини. За останні кілька днів ії обіймали більше, ніж за попередні кілька років. Це було... приємно. Дуже приємно.

«Вони хвилювалися за мене. За мене, якої майже не знають. За мене, яка всіх їх наразила на небезпеку».

— Пекарня... Радан... — вона не знала, як запитати те, що хотілося запитати. Радан знайшла засоби із шишок? Брін у біді? Хтось із них у біді? Де слідча зараз?

Уліна поплескала Кілу по спині трьома руками.

— Уже все позаду.

«Ні, не позаду». Кіла не знала, як розповісти їм, що може стати ще гірше. Згадала про бібліотекарку, яка створила Каза: та, найпевніше, згоріла разом із рукописами й гобеленами в прекрасній колись північній читальній залі. Вона замислилася, чи усвідомив Каз ії долю.

Іді пирхнула й закотила очі, подивившись на Уліну.

— І близько не позаду. А якщо ти гадаєш, що так, то ти таке миле наївнятко, що я зараз пощипаю тебе за щічки й дам тобі цукерочку. Ти знаєш, що та слідча не здасться. Не може здатися. Вона потрапила в бурю й потопила своє судно. Байдуже, що бурі викликала імперія: вона помилок не прощає. Після такої катастрофи їй конче потрібно досягти результату. Арешт чаклуна-відступника принесе прощення. Вона не може дозволити собі невдачу.

Уліна запитала:

— Звідки ти знаєш? Ти просто здогадуєшся. Не знайшовши нічого, вона поїде. Вона ж не фабрикуватиме...

— Вона забрала мою кулінарну книгу, — втрутилася Кіла. — Як доказ.

— І моїми теж дуже цікавилася, — докинула Брін. — Дала їм спокій аж тоді, коли я підкреслила, що випікання — це мій заробіток.

Іді запитала:

— Твої засоби... Вони були...

— Це кулінарна книга моїх батьків,—відповіла Кіла.—Там не було жодного з родинних засобів Каза.

— Твоїх батьків... — повторила Брін. — Ох, мені так шкода.

Кіла сказала собі не плакати. Кулінарна книга їй не потрібна. У неї є спогади, і вони останнім часом були гострішими, ніж до приїзду на Калтрі. Втрата кулінарної книги не мала сприйматися майже як утрата шматочка власного минулого, але виходило саме так.

— А Каз? — запитала Іді. — Що вона подумала про Каза? Слідчі не дуже люблять нюанси чи пояснення. Ми з чоловіком. .. то було за кілька років до його смерті... Ми намислили продавати свої роботи за межами Калтрі, на інших островах...

— Чоловік Іді був різьбярем, а Іді — художницею, — вставила Уліна. — їхню спільну роботу треба бачити — краса. В мене є мартин, якого вони мені подарували.

— На третьому острові, який ми відвідали, один імператорський слідчий хотів зробити собі ім’я,—провадила Іді. — Він заявив, що ми контрабандисти. Звинуватив нас у переховуванні всередині скульптур нелегальних трав, що змінюють свідомість. Конфіскував їх, розламав і, звісно, нічого не знайшов, але нам нічого не відшкодували. Ба більше, він звинуватив нас в ухилянні від сплати податків, бо ми не заповнили документи на продаж товарів. Просто він забрав їх, перш ніж ми могли їх продати. Мій чоловік після того вже не хотів різьбити. Побачивши, як його творіння знищують... — Іді тяжко зітхнула. — О, ми намагалися заявити про цього мерзотного слідчого, та це нічого не дало.

Кілу це не здивувало. Імператорські слідчі були майже недоторканні.

— Мені прикро, що так сталося. І прикро за твого чоловіка, Іді всміхнулася.

— Дякую, люба. Це було давно, та я все одно за ним сумую. Часом сиджу на ганку й балакаю з ним, наче він досі є. І вишенька на торті: мій сусід не терпить, коли я так роблю, та я завжди кажу, що розмовляю не з ним, а вклинюватися в чужі розмови нечемно. Але я хочу сказати от що: не думаю, що Радан уже закінчила.

— Можливо, ти таки маєш рацію, — визнала Уліна.

Кіла глибоко вдихнула.

— Тому мені треба поїхати.

Решта жінок наблизилися до неї, і врешті Кіла збагнула, що вони її оточили, чи то свідомо, чи то несвідомо захищаючи від усього поза своїми спинами. Неначе обіймали ії, не торкаючись.

— Ти ж щойно повернулася додому, — сказала їді. — Ти не можеш поїхати.

— Однозначної — мало не крикнула Брін. На дереві неподалік злякався птах, і коли він полетів углиб лісу, Кіла мигцем побачила його хвіст із яблуневого квіту. — В тебе крамничка, і ти вже залишила свій слід — отже, ти тут своя.

— Тобі треба залишатися з Ковеном Соснових Шишок, — сказала Уліна.

— Товариством, — виправила Іді.

В Кілиних очах забриніли сльози, і вона сильно закліпала. — Я не...

Брін штурхнула її в плече.

— А як же Ларран? Ти не можеш просто взяти й покинути його. Я бачила, як він на тебе дивиться. Це його вб’є.

Кіла відчула, що зашарілася.

— Він ніяк особливо на мене не дивиться. Він просто хороша людина, якій іноді мене шкода.

Може, вони й розділили одну чи кілька майже особливих митей, але це не означає, що їх пов’язують якісь стосунки. Вона через обов’язки не може дозволити собі таку сентиментальність.

І начхати на всі шмаркаті думки, що останнім часом лізли їй у голову.

— Він забуде мене, щойно я відпливу.

— Ох, сонечко... — промовила Іді.

Уліна знов і знов відкривала й закривала рота, мов та риба, неначе хотіла щось сказати, але не знала, якими словами.

— Ти не знаєш його так, як ми. Ти маєш знати...

Іді перебила ії.

— Цю розмову треба вести за чаєм. І грінками з варенням? Можна купити в тебе малинового варення?

Кіла повела їх усередину хатинки.

— Купувати не треба.

— Кажу тобі як ділова партнерка: не слід сперечатися, коли тобі хочуть дати грошей, — входячи, сказала їй Брін і пом’якшила слова усмішкою. Кіла позадкувала, щоб Іді змогла протиснутися в двері за пекаркою. Коли кентавриця зацокотіла на кухню, полиці заторохтіли.

Кіла запалила пічку, а їді налила в чайник води. Уліна дістала із шафки чашки й поставила їх на стіл. Довкола розставили чотири стільці, а за якихось кілька хвилинок вода нагрілася, хлібину, яку Брін видобула зі своїх безмежних кишень, було нарізано й розігріто, і в повітрі запахло сосновим чаєм, малиною та хлібом.

Усе було так гарно й по-домашньому, що Кілі знову захотілося поплакати. «Що зі мною таке?» Вона плакала дуже рідко. Перепади емоцій були їй невластиві. Зазвичай вона лишалася тихою, спокійною та врівноваженою.

Поки чай настоювався, трохи потеревенили про дрібниці. Брін розповіла, як Тобін забув, що фонтан знову працює, й гепнувся в нього, а всі крилаті коти щоранку скупчуються довкола фонтана, щоб попити холодної чистої води. Уліна розповіла історію про виникнення фонтана, яку почула від двоюрідної бабусі: чоловіка, який його замовив, одного разу врятувала русалка. Його корабель перекинув один із тих велетенських кальмарів, що живуть у глибині. Завдяки цьому чоловікові з’явився закон, що забороняє використання зябрових сітей на Калтрі. Доти рибалки залишали сіті у воді без нагляду, підвісивши на причали, і часом русалки, особливо допитлива малеча, плуталися в них — доходило до трагедій. Фонтан установили на честь прийняття закону, а дружина того чоловіка наклала чари, щоб вода потекла. В ті часи це не було заборонено.

— Колись острів’яни дбали одне про одного, — сказала Уліна, — а імперія нас не чіпала. Так було краще.

— Не можна, щоб Радан таке почула, — зауважила Кіла. — Ви ж чули, як вона говорить про повстання — про революцію. Те, що імператорські інспектори досі є, означає, що вона провалилася. І за таких умов Радан буде особливо суворою з усіма, хто скаже щось схоже на висловлювання проти імперії.

Уліна пирхнула.

— Категоричності ще жоден закон не забороняв.

— Поки що, — сказала Кіла. Вона гадки не мала, які закони ухвалюють після невдалої революції. — Ми не можемо ризикувати. Тому я й маю поїхати. Якщо залишуся...

— Ти щаслива тут? — запитала Брін.—Хочеш залишитися?

— Так, — відповіла Кіла пошепки.

Вона згадала батьків і замислилася, чи зрозуміли б вони, чому вона так почувається: вони так радо поїхали, були такі щасливі в Аліссіумі, такі певні, що опинилися саме в тому місці, де можна гнатися за мріями їхньої сім’ї. Спершу вона повернулася на Калтрі лише через те, що не мала вибору. Відкрила крамничку, бо не хотіла вмерти з голоду. Але тепер... «Річ не лише в цьому». Вона згадала про свій садок і фруктовий сад, про вербу в лісі, про все, що зробила за такий короткий час. «І не лише в цьому». Річ у Брін, Іді, Уліні та, звісно, Ларранові. І саме тому вона почувалася ближчою до батьків тепер, у місці, яке вони хотіли покинути, ніж у місці, яке вони обрали для себе.

Вона відповіла ще раз, уже голосніше:

— Так.

— Ларран хоче, щоб ти залишилася, — оголосила Іді.

— Цей хлопчисько... — Уліна похитала головою. — Йому непросто жилося. Батьки... — вона затихла й ще раз похитала головою.

— Я знаю, що вони не були до нього добрі, — сказала Кіла. — Це він мені розповідав.

Іді пирхнула.

— Не були добрі! Ха! І годі применшувати, Уліно. «Непросто жилося»? Вона має знати правду, хай яка та трагічна, потворна і страшна.

Уліна однією рукою помішала чай, а іншою розмазала на грінці варення.

— Ларранові батьки були гноєм у людській подобі. Саме такі, кому взагалі не можна мати дітей. Якби ми здогадалися раніше. .. Ну, а ми не здогадалися. Вони це приховували, а сердешний малий Ларран не знав, що може довіритись іншим дорослим, попрохати в них допомоги. Звідки йому було знати? Ті, хто мали ним опікуватися, захищати його, любити... Якби вони досі були тут...

— Суть ось у чому,—пояснила Іді. — Його батько вмів покричати. Ми всі це знали. Чули його з вулиці, але з цим ніхто нічого не міг удіяти. Пам’ятаю, як одного разу запитала його про це—я завжди була допитлива, — а він сказав, що має право на емоції й виплескувати їх завжди здорово. До того ж так його рідні знають, що він думає. Це форма любові, казав він. Якщо не кричати, то як вони знатимуть, що тобі не байдуже? Для всіх здоровіше виплескувати їх, а не тримати в собі.

Брін пирхнула.

— Себелюбні бздури.

— Ми всі вважали, що це — просто інакший стиль батьківства, — сказала Іді. — Але так, я вважаю, що з тими, кого любиш, треба виявляти більше самовладання, а не менше.

Кілі не згадувалося жодного випадку, щоб вона чула, як хтось із її батьків волає. Може, одного разу, коли вона мало не впала з мосту в канал... Але в жодному разі не в гніві — принаймні не в її спогадах. Так, батьки часом бували засмучені, але не більше.

— Деякі люди люблять покричати,— провадила далі Іді. — Це неприємно. Трясця, мені самій кілька разів уривався терпець. А ще я можу бути трохи безцеремонною й виправдовувати це — мовляв, я просто чесна, та якщо бути по-справжньому чесною, іноді безцеремонні люди просто погані. Чесність може бути виправданням для принижень.

Уліна погладила її по гриві.

— Ти стараєшся. Ларранів батько не старався.

— Ніхто не знав, що там не лише крики, — додала Брін, — принаймні мені так казали. Всі присягаються, мовляв, ніхто не знав, що коїться, й не здогадувався, що буде далі: це тримали за зачиненими дверима й нікому ніколи не дозволяли побачити, яку темряву приховує ця сімейка.

Кіла замислилася, чи підозрювали щось її батьки. Вони дозволяли малому Ларранові користуватись їхньою бухтою. Тобто, найпевніше, знали, що в його сім’ї щось не так.

— Що трапилось?

— Та страшне, — попередила Іді. — Якось увечері, після дня на риболовлі, коли риба не ловилася, всі рибалки вернулися з порожніми сітями. Настав час вечеряти... — вона замовкла, неначе шукаючи слів, які прикрасили б історію.

Втрутилася Брін:

— Таке не вдасться сказати обережно. Він її вбив.

— Ларранів батько збив його матір зі сходів, — пояснила Іді. — Вона вдарилася головою. Згодом він усім казав, що не хотів. Кричав на вулиці, що не міг стриматися, що відчував те, що відчував, і не збирався її кривдити...

— За кілька днів він виплив на човні, і той повернувся до берега сам, порожній, — додала Уліна. — Згодом його тіло винесло на каміння. Ми не знаємо, випадково це було чи навмисне, та Ларран у тринадцять років став сиротою. Його взяв до себе пастух русалконей, але всього за кілька років... сталася раптова буря, і він потонув. Ларран сам знайшов його, спробував урятувати, та це вже було неможливо, — вона тяжко зітхнула.

— Хлопчина бачив чимало поганого, — сказала Іді. — Він дуже старався в усьому бути протилежністю батьків, але серце своє пильнував. Ніколи не дозволяв собі зблизитися з кимось.

—До тебе, — з усмішкою додала Брін.

Кіла замотала головою. Він стільки всього пережив... «Бідолашний Ларран». Але ж, звісно, вона — не перша людина, яка йому небайдужа. Та вона навіть не знає, чи справді небайдужа йому. В них було лише кілька митгєвостей. Він був добрим до неї через Шієн. Відчував удячність і, можливо, дружню симпатію. «З цього могло б вирости щось більше, якби я могла залишитися. Та я не можу».

— Він не... Ми не...  

— Це відчувається, коли він говорить про тебе, — запевнила Брін.

Кіла кліпнула на неї.

— Він говорить про мене?

— Майже щоранку приходить по цинамонову булочку, — сказала Брін. — І щоразу згадує про тебе. Часто це якась випадкова думка — скажімо, йому цікаво, чи бачила ти схід сонця, чи подобаються тобі бутерброди з помідорами або як ти ставишся до русалконей, але можу тобі сказати, що раніше він ніколи так не поводився.

Іді постукала кісточками пальців по столу.

— Ми не хочемо сказати, що ти маєш залишитися, бо наш хлопчик сумний і його треба вилікувати. Ох, це була б жахлива причина. Ніколи не думай, що мусиш виправляти кохану людину. Тобі слід залишитися, бо ви маєте шанси зробити одне одного щасливими, а це — щось особливе.

— Заради цього варто ризикувати, — додала Уліна.

— Я не можу наразити всіх на небезпеку, — сказала Кіла. — Тим паче заради стосунків, яких може й не існувати, з яких може нічого не вийти. Можливо, ви всі бачите те, чого насправді немає.

— То поговори з ним, — сказала Брін так, наче то найпростіша річ на світі.

— Хіба, може, збиралася поїхати негайно?—запитала Уліна.

— Не рекомендую так чинити, якщо не хочеш, щоб у Радан виникли підозри, — зауважила Іді. — Не треба, щоб вона за тобою ганялася. Тож піди поговори з Ларраном. Принеси йому щось зі свого саду: так у твоїх відвідинах ніхто не засумнівається, — вона всміхнулася. — Поговори з ним і подивись, чи є в тебе причина залишитися.

— Ясна річ, окрім нас, — додала Брін і заново наповнила всім чашки. — Звісно, ми — чудова причина залишитись, але якщо тобі потрібна додаткова мотивація...

Уліна всміхнулась їй.

— Очі в нього таки гарні.                       

Інші двоє жінок кивнули.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Кіла обережно спускалася сходами на кручі, несучи кошик із помідорами. Морський бриз того дня був грайливий, танцював у її блакитному волоссі й лоскотав шию. Всі рожеві троянди квітнули, і в повітрі стояв їхній сильний аромат, присмачений невідступним запахом водоростей, що грілися на сонечку. Вона згадала, що батько ненавидів цей запах — називав його перевареним салатам, — але їй здавалося, що пахне чудово. «Пахне літом». Над головою простягалася безхмарна блакить, і важко було повірити, що тут може статися щось жахливе.

Як те, що скоїв батько Ларрана.

Вона дісталася берега і, прикривши очі рукою, поглянула в кінець причалу. «Брін, Іді й Уліна помиляються. Я йому не потрібна». У нього є русалконі. Друзі. Він знає майже кожного острів’янина. Вона не являє для нього нічого особливого.

Серед хвиль Ларран їхав верхи на золотому русалконі. Довкола них навсібіч розліталися бризки, що іскрилися в повітрі. Ларран був повернутий спиною до Кіли, проте вона бачила обриси його пліч і м’язів на руках, коли він завів Шієн у піну, що розходилася на хвилі.

Кіла витягнула з кошика помідор і піднесла його в повітря. Вона не знала, чи може русалкінь вийти з води. Вони викидаються на берег, як моржі? Як довго вони можуть перебувати на суші? їм це подобається? Доведеться запитати Ларрана, коли вона переконає його, що між ними нічого немає, тож своєю втечею не знищить ніякого можливого майбутнього. Або... може, варто почати із запитань про поведінку русалконей.

Коли Шієн рвонула до берега, Кіла почула, як Ларран ошелешено крикнув.

За мить побачив ії, і вона не змогла стримати усмішку: він усміхається, підняв руку, щоб помахати, а Шієн скаче крізь хвилі до берега. Кіла скинула чоботи й вибрела на мілину. Вона надягнула свою улюблену з материних старих острівних суконь — з м’яким білим ліфом і блакитною клаптиковою спідницею зі сріблястою ниткою. Задерла спідницю до колін, щоб не намочити подолу зі сріблястою стрічкою. Того дня вода була тепла, як дихання.

Шієн вирвала з її руки помідор, а тоді встромила голову в кошик. Кіла засміялася.         

— Вибач, а можна... — запитала вона, тимчасом як Ларран промовив: — Дякую, що принесла їй ласощі.

—Дякую тобі, що... — вона замовкла й поглянула на його будинок. — За вчора.

Безпечніше було обійтися без подальшої конкретики.

— Її тут немає, — твердо сказав Ларран. — Ми ніколи... Ну, тобто вона ніколи не була в моєму ліжку, крім першої ночі, коли була непритомна, та після того, як вона прокинулася... — він повторив: — Її тут немає й уже давно не було. Я просто хочу внести ясність.

Він не прийняв її знов, і вона не ділить із ним ліжка. Він обрав Кілин бік, дарма що вона явно порушила закон і наразила на небезпеку всіх своїх нових друзів.

— Дякую, — знову сказала Кіла так, наче це слово могло вмістити в себе все.

— А як інакше? — сказав Ларран так, наче ці три слова все пояснювали.

Якусь мить вони дивились одне на одного, тимчасом як золота русалкобила порпалася в кошику. Вона пихкала, форкала й жувала з таким ентузіазмом, аж Кіла засміялася. Але тут Шієн схопила кошик зубами, спробувала зірвати його з Кілиної руки й позбавила Кілу рівноваги. Вона зойкнула.

— Шієн, назад! — гаркнув Ларран, кинувшись уперед, щоб схопити Кілу, поки не перекинулася.

Конериба трусонула гривою, голосно заіржала й помчала на глибину.

— Я в порядку, — запевнила Кіла, повернувши рівновагу. Цього разу, на щастя, не плюхнулася в воду. «Треба щоразу, коли сюди приходжу, брати з собою запасний одяг». Щоправда, цей візит може стати останнім.

Ларран не відпустив її рук, а вона цього й не хотіла.

Дивлячись йому в очі, спробувала згадати все, що планувала сказати під час шляху крізь зелень і спуску сходами на кручі. Вона збиралася нагадати йому, що вони знайомі недавно, хоч він і пам’ятає її з давно минулих часів, і що вони погано знають одне одного. Вона нічому не кладе край, бо в них нічого й не починалося.

— Ти в порядку? — запитав він.

— Так, звісно, я в нормі.

— Після вчорашнього. Ти в порядку?

Він дуже уважно вдивлявся в її очі. Вона подивилась у відповідь. — Так.

— З Казом все гаразд? — запитав він.

І тут вона не змогла сказати жодного слова з тих, які хотіла вимовити. Це запитання — те, що він вирішив запитати про її найкращого друга, те, що він щиро переймався, чекаючи на ії відповідь, — убило її.

Кіла стала навшпиньки в мокрому піску й поцілувала його.

Ларран заціпенів. Його вуста стали нерухомими, а очі широко розплющилися, наче він цього не очікував — та й як міг очікувати, коли вона цього навіть не планувала? Вона вже майже відсторонилася, та тоді він поцілував ії у відповідь — раптово, наче різко прокинувся після гуркоту грому.

Ларран наблизив її до себе, і морська вода з його грудей промочила тканину ії сукні. Кілі було байдуже. Він мав смак океану, а губи в нього були теплі.

Поцілунок скінчився. Однак Ларран не відсторонився. Він був усього за дюйм від неї, а вона досі дихала його диханням. Він дивився на неї так, ніби на всьому острові не існувало більше нічого, крім неї.

— Я прийшла сказати, що мушу поїхати, — оголосила Кіла.

— Що? — перепитав Ларран.

Вона глибоко вдихнула, ступила крок назад, а тоді — ще крок, і врешті вийшла з води на пісок. Думати було легше, коли Ларран не перебував так близько.

—Я сказала, що мушу покинути Калтрі. З Казом. І ще Іу. Бо ми не можемо залишитися.

Він кліпнув на неї так, наче вона говорила іншою мовою.

— Чому?

— Бо я бібліотекарка.

— А...

Їй захотілося поцілувати його знову. Дивно, як їй цього захотілося: вона не звикла до того, щоб її губи казали мозку, що робити, але хотіла відчувати його тіло поряд зі своїм і хотіла, щоб його руки торкались її.

Він насупився.

— То чому?

— Бо я також злодійка й брехуха, — Кіла змусила себе зробити ще крок назад, віддаляючись від Ларрана, а тоді — ще один, до берега, і врешті стала на гальку, якої хвилі не торкалися. — Імператора викинули з вікна — викинула не я. Я до того була непричетна. Та навіть з імператором ніколи не зустрічалася. Бачила його якось на параді, чи принаймні його корабель: він двічі на рік проходив парадом канали Аліссіума, і це сталося, коли я була в університеті, а я зазвичай пам’ятаю, що треба сидіти допізна над завданнями, щоб не довелося крутитися в юрбах, але цього разу про це забула, і... — вона вдихнула. — Тієї ночі, коли імператора вбили, були пожежі. Запалала бібліотека. Всі інші вже евакуювались, але ми з Казом... Ми втекли, коли вона запалала, прихопивши стільки книжок, скільки могли врятувати. Мені не спало на думку жодного місця, куди можна було б податися, крім цього. Крім дому.

— Тоді ящики...

— Книги чарів.

— А...

— Я той чаклун-відступник, якого шукає Радан, — промовила Кіла. — Ну, в певному розумінні. Принаймні я прочитала кілька книжок і склепала кілька практичних чарів, як-от ті, що з сосновою шишкою,—вони зцілюють дерева, — але насправді я не чаклунка.

Ларран продовжував витріщатись, але тепер вона не могла зрозуміти вираз його обличчя.

— Аж ніяк.

— Правильно.

— Ти бібліотекарка.

— Так.

— Яка врятувала свої книжки, — сказав Ларран.

— Мені подобається слово «врятувала», та позаяк я насправді не привезла їх назад, імперія, либонь, може обрати слово «вкрала». Розумієш, я гадала, що вона пала. Імперія. Гадала, що революціонери захопили владу, тож я збиралася врешті звернуся туди і, якщо Велику бібліотеку встигнуть відновити...

Ларран підступив до Кіли, вийшовши з мілини на пісок і подолавши розрив між ними, який вона створила.

— На мою думку, ти була неймовірно смілива.

Вона реготнула. Вийшло схоже на гикання.

— О, так, я сміливо втекла.

— Так, — Ларран говорив серйозно. — Ти врятувала себе, друга, приїхала сюди й урятувала нас.

Вона відчула, що шаріється, і зрозуміла, що щоки в неї мали стати пурпуровими.

— Гаразд, а це вже трохи перебільшено. Я виготовляла варення й липкі соснові шишки.

— Ти врятувала життя Шієн. А ще, як я розумію, Іу — твоїх рук діло?

— Вони були випадковістю. Але так, — Кіла припускала, що все це добре може врівноважити погане, тобто крадіжку й порушення закону, а він же навіть не знає про русаля й лісових духів. Але все це не скасовувало того, що вона наразила на небезпеку Ларрана, своїх друзів і всіх на Калтрі, втягнувши їх у розслідування Радан. — Я ні про що з цього не шкодую. Однак так не може тривати далі, коли на острові імператорська слідча.

— Їй стане нецікаво, — запевнив Ларран. — А коли вона покине Калтрі, все знову стане як зазвичай, і тобі не треба боятися...

— Все може стати як зазвичай, лише якщо я поїду, — сказала Кіла. — Якщо залишусь, а Радан здогадається, що я зробила, всі на Калтрі опиняться під підозрою. Всіх, хто був до мене добрим, назвуть змовниками. А тепер буде лише гірше: Імперцям треба довести, що вони досі при владі. Вони діятимуть жорстко. Штрафи. Й ще гірше.

Ларран похитав головою.

— Вона не здогадається.

— Ти цього не знаєш. Вона бачила, як я допомогла Шієн. Доказів у неї ще немає, та мої шишки... І фонтані Мене міг хтось побачити. Якщо вона поговорить із достатньою кількістю людей, потрібних людей, якщо ставитиме потрібні запитання, достатньо тиснутиме... Я гадала, що так далеко від Аліссіума буде безпечно. Не думала, що сюди приїде хтось, кому не байдуже. Але вона тут — оті все. Я маю вигадати привід, який не звучатиме підозріло, а тоді поїхати, доки не зробила ще гірше.

— Ти хочеш, щоб я дав тобі поплисти геть, просто знизав плечима і сказав «от і все»?

Ну, так, хоче. Чи принаймні хотіла. Перш ніж вони поцілувалися. Перш ніж...

— Я не хочу їхати, — вимовивши це вголос, Кіла усвідомила, яка це глибока правда. Варто було подумати, що вона попливе геть від Калтрі, покине батьківську хатинку, більше не побачить Ларрана, Брін, Іді, Уліну, навіть малого Тобіна... Вона нізащо не повірила б, як сильно може прив’язатися за такий короткий час. Вона хотіла, щоб її життя було таким, тут, на Калтрі, в ії маленькій хатинці з садом і крамничкою варення, з Казом та Іу, з русалкою та ії малям у бухті... Хотілося й далі допомагати вартівникам дерев. Хотілося зцілити решту фруктових садів. Хотілося переконатися, що птах, якого вона ненароком створила з яблуні, в порядку. Хотілося допомогти тій покупчині з безводним джерелом. Хотілося спробувати зварити вишневе варення з вишень Іді. Хотілося знову поїхати верхи на Шієн серед хвиль. А ще хотілося поцілувати Ларрана знову. Неодмінно зараз.

Він тим часом теж підступив до неї.

— Тоді не Ідь.

— Не все так просто.

Він стояв за кілька дюймів від неї й не торкався її, але був так близько, що їй здавалося, ніби повітря між ними вібрує. Кіла майже не чула хвиль, що розбивалися біля їхніх ніг, і мартинів угорі. їй хотілося, щоб решта світу могла зникнути й не зосталося нічого, крім цього відрізку берега лише на цей проміжок часу.

— А чому не може бути просто?

— Тому що. Імперія. Закони. Справді жахливі покарання.

Цього разу Ларран поцілував ії перший, і коли його руки обхопили ії, все щезло.

— Залишся, — видихнув він у неї.

— Тобі цього не треба.

Він почав цілувати її в шию — легенько, та їй перехопило подих.

— Треба.

— Ти мене не знаєш. Знаєш недостатньо добре.

Його руки опинилися на ії спині, і вона почувалася як ніколи убезпеченою. Здавалося, якщо земля піде їм із-під ніг, він її втримає.

— Я хочу пізнати тебе краще,—сказав він. І поцілував ії вухо.

— Ні, не хочеш. Я не привітна. Люблю бути сама.

— Можеш бути сама зі мною.

Вона провела руками по його шиї й запустила пальці йому у волосся.

— Це якесь безглуздя.

— Вибач. Ти маєш рацію.

Кіла поцілувала його й забула, як збиралася відповісти. Що вона насправді не сама, бо в неї є Каз. Що вона не хоче бути сама. Щось про своїх батьків, його батьків, Радан чи...

—Я занадто люблю книжки.

Ларран зупинився посеред цілунку.

— Що?

— Ти мене не знаєш. Тож я розповідаю тобі про себе. Щоб ти знав мене й чому буде краще, якщо я поїду. Я читаю й забуваю про все решту. І нікому не прощаю необережного поводження з книжками. Ненавиджу людей, які виривають сторінки, загинають кутики, ламають корінці.

— Непростимо, — погодився Ларран.

Вона віддалилася й насупилася на нього.

— Смієшся з мене?

— Так. Це не ґанджі. Це просто... ти. А ти мені подобаєшся. Дуже.

Вона мимоволі запитала:

— Справді?

Він кивнув.

— Як Шієн подобаються помідори.

Кіла засміялася й цілувала його знов і знов, поки хвилі цілували їхні босі ноги, морський бриз танцював довкола них, а сонце сяяло згори — і все це здавалося вічним і водночас таким мимолітним.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Хай як Кілі хотілося нескінченно цілувати Ларрана, це було просто непрактично. Вона мала захищати книжки й рослин. Кіла приклала долоню до його щоки.

— Ларране...

Він поцілував ії долоню.

Думаючи, як слід попрощатися, вона почулася так, ніби хтось сягнув їй у ребра й висмикнув усе м’яке, що в них було. «Я не хочу їхати». Була б рада, якби могла сказати, що не конче мусить, що все буде гаразд і що тут нема за що хвилюватися, та вона не могла. Натомість вимовила:

— Якщо хочеш, на лозі скоро достигнуть ще помідори.

Ларран м’яко притулився чолом до її чола.

— Не йди.

— Мені треба подивитись, як там Каз.

— Я піду з тобою.

Кіла хотіла цього, але мотнула головою.

— Це приверне забагато уваги. Ти коли-небудь залишаєш свій табун у цей час доби?

Ларран не відповів, а запитав:

— Ти повернешся?

Вона не знала.

— Спробую.

— Ти пообідала? Неодмінно поїж. І не забувай пити воду. Хочеш води, перш ніж піти? Або чаю? Я можу зробити чай. І бутерброди.                                          

Кіла засміялася, дарма що хотілося плакати. М’яко підштовхнула його до води.

— Погодуй своїх русалконей. Ти їм потрібен.

Він повернувся назад, до неї.

— Мені потрібна ти.

—Я тобі не потрібна, та й якби була потрібна, мені, відверто кажучи, було б трохи незручно. Ми щойно познайомилися. Я подобаюся тобі невідомо чому.

Ларран усміхнувся.

— Гаразд. Але ти дуже мені подобаєшся.

Вона зашарілася.

— Ти мені теж подобаєшся.

Кіла змусила себе перетнути пляж і дійти до сходів. Озирнувшись, побачила, як Ларран забрідає у воду. У хвилях зовсім поряд із берегом гойдалося пів десятка русалконей. «Я йому дуже подобаюся».

Вона піднялася сходами й пішла крізь зелень. До рішення своїх проблем не наблизилася, та почасти все одно хотілося співати. Однак вона не співала. Ясна річ. Навіть тепер, у такому шаленому збентеженні, вона усвідомлювала, що треба бути обережною. Кіла вирішила, що просто тихо помугикає, дісталася своєї хатинки, а тоді зайшла за неї — просто невимушена прогулянка в лісі звичайної крамарки чи майстрині варення, якій потрібні інгредієнти.

Лише максимально впевнившись, що за нею ніхто не йде, вона повернулася до печери з намальованими квітами.

— Казе, — шепнула, прослизнувши між каміння.

Зачекала якусь мить, коли очі пристосуються до тьмянішого світла.

І трохи голосніше:

— Казеї Іу!

«Чому вони не відповідають?» Кіла відчула, як страх виповз із ії живота і схопив за горло. Пробралася глибше в печеру. Повітря було холодне, вкривало шкіру вологою, і вона з кожним вдихом відчувала смак солі. Вода лунко плюскала об стіни, а коли очі пристосувалися, Кіла побачила намальовані квіти, що миготіли вгорі.

Бібліотечний човен був на місці, тримався тінню в воді. Але де ж...

Вона почула приглушений крик.

Задерши спідницю, Кіла побігла мілиною на звук. Попереду зобачила постать, що борсалася на камінні в далекому кутку печери; на стіні металися тіні.

А тоді почула Каза:

— Тримай її! Майже все... Іу, не штрикай її!

На землі лежала імператорська слідча, обмотана канатом із човна. Її червоне волосся стирчало навсібіч, а в рота їй запхнули клапоть тканини, схожий на відірваний шматок вітрила.

— Що ви накоїли?! — скрикнула Кіла.

— Кіло! Ти тут! Допоможи нам!

Невже вони зв’язали імператорську слідчу?! Це ж жахлива, жахлива ідея...

—Дуже прошу, вибачте.

Кіла опустилася на коліна й вирвала з рота Радан клаптик вітрила.

— Русалка тебе знайшла? — запитав Каз, тимчасом як Радан закричала: — Негайно відпустіть мене, інакше сповна пізнаєте силу імператорського гніву!

Іу штрикнули тканину колючками, щоб підняти, а тоді запхали ії назад до рота Радан. Її крики стали приглушеними.

— Ми можемо пояснити, — звернувся Каз до Кіли.

— Іу, — погодились Іу.

Каз повторив запитання:

— Русалка тебе знайшла?

— Hi, — відповіла Кіла. — Я прийшла поглянути, як ви тут.

— Я відправив її до... Не зважай. Тепер ти тут. Ми спіймали Радан,—він показав листям на зв’язану жінку,—коли вона прокралася в печеру. Вона сказала, що той гидотний чолов’яга, Фенерер, бачив нас у човні. Напевно, ми пропливли повз його будинок, а він угледів нас і розповів їй, що ми поводимося підозріло, сказав, куди ми подалися, тож вона прийшла сюди й...

Кіла похитала головою.

— Прошу, скажи мені, що ви не нападали на імператорську слідчу.

— Ми не нападали на імператорську слідчу, — відповів Каз і підніс вусики, неначе присягаючись, що каже правду.

— Тоді чому...

— Тому що Радан — не імператорська слідча.

Вода плюскала об стіни печери. Кіла витріщилася на Каза, а тоді—на Радан. Але ж... Вона називала себе імператорською слідчою. Поводилась як одна з них. Ніде правди діти, доказів на користь цього не було, та вона потрапила в кораблетрощу і втратила всі свої речі, тож звідки в неї могли взятися докази?

— Звідки ти знаєш?

— Вона не намагалася конфіскувати книги чарів — вона намагалася їх украсти.

— Іу, — погодилися кактус.

Радан борсалася й белькотіла крізь кляп.

Кіла знову запитала:

— Звідки ти знаєш?

Якщо Радан прокралася в печеру й порпалася в човні... хіба не це роблять слідчі? Чому Каз подумав, що вона намагається вкрасти книжки, а не...

— Вона спробувала накласти чари, — пояснив він.

Ой.

Кіла поглянула на Радан. Так, слідчий так не вчинив би. Принаймні чесний. Вона вийняла кляп і ввічливо запитала:

— Не хочете пояснити свої дії?

Радан, випльовуючи ворс на підлогу печери, забелькотіла:

— Ви ж не можете в це вірити! Це ж рослина! Ви не можете вірити її слову більше, ніж моєму. Мені надано повноваження...

— Сама бачиш, чому ми заткнули їй рота,—промовив Каз.

— Каз воліє, щоб його називали «він», а Іу—«вони», — сказала Кіла. — І я не почула жодного доказу на користь того, що ви не накладали чарів.

Радан сердито зиркнула на неї. Це вийшло не так дієво, бо вона лежала на боці, пручаючись, наче зв’язана курка.

— Він і вони помиляються. Я перевіряла, чи справді це чари. Не хотіла діяти, не знаючи всього.

— Ви без вагань конфіскували кулінарну книгу моїх батьків, — нагадала Кіла.

Радан не треба було читати вголос жодні чари, щоб знати: це — книги чарів. Слово «чари» було буквально в кожній другій назві. До того ж, розгорнувши будь-яку з книжок, вона побачила б Перше наріччя. Книги чарів не намагалися приховувати свою сутність, і тому Кіла тримала ці книги в ящику, схованому під брезентом у човні й під ковдрами в хатинці. Вона запитала Каза:

— Які чари вона спробувала?

Іу підбігли до човна й повернулися з книжкою, розгорнутою за три чверті від початку. Кіла подякувала, узяла книжку й прочитала текст.

— Невидимість? — на цей том вона махнула рукою, бо він не був пов’язаний із природою.

Придивившись уважніше, Кіла збагнула, що ці чари радше для непомітності: приглушують кроки й послаблюють здатність одягу, очей і шкіри відбивати світло. У списку інгредієнтів знайшовся дуже рідкісний і дорогий самоцвіт. Перевіривши корінець, Кіла побачила, що книга націлена на мисливців. Чари призначалися для того, щоб полегшити підкрадання до жертви.

— Щоб чари спрацювали, їй з-поміж інших інгредієнтів знадобився б рубін без включень — три карати.

— Бачите? — відповіла Радан. — Я чарів не накладала. Просто читала вголос, аж тут на мене вискочили ваші страховища...

Каз потягнувся вусиком до її шиї, і Радан перекинулася на живіт. Іу буцнулися колючками об ії оголений зап’ясток. Радан зойкнула та здригнулася, і Каз, скориставшись моментом, схопив кольє в жінки на шиї. Витягнув його з-під сорочки, щоб показати рубіновий підвіс.

— Ану погляньте на це. Саме той інгредієнт, який потрібен для чарів. Оце так збіг.

Радан стулила вуста й так сердито витріщилася, що Кіла мало не здивувалася, коли її очі не заіскрили блискавкою.

Збіг виходив дуже малоймовірний: Радан обрала в зібранні єдину книжку з єдиними чарами, в яких використовується саме той самоцвіт, який вона носить на шиї, — дуже дорогий самоцвіт, який узагалі не годилося носити імператорській слідчій.

— Хто ви? — запитала її Кіла.

—Я імператорська слідча, якій доручено...

Каз прихилився до ії обличчя.

— Кіла — хороша людина, яка в жодній ситуації не думає про категоричні рішення. Їй не спадало на думку, що революціонери викинуть імператора з вікна. І що вони дозволять комусь спалити бібліотеку. І що хтось справді поженеться за нами. Та все ж ви тут. Однак я хотів би звернути увагу на таке: якщо ви та, ким себе називаєте, імператорська слідча, яку викинуло на наш острів, то ніхто не знає, що ви тут. Ви могли й потонути під час магічної бурі.

— Острів’яни знають...

— Але ви їм не подобаєтеся, — нагадав Каз. — Вони хочуть, щоб ви поїхали. Гадаєте, вони про щось питали б, якби подумали, що ви поїхали сама, не знайшовши нічого підозрілішого за кулінарну книгу у власності майстрині варення?

Кіла насупилася. Вона не зовсім розуміла, на що натякає Каз, але звучало страшенно схоже на те, що зараз він пригрозить Радан чимось жахливим.

— Казе... — почала вона. Кактус штрикнули її в щиколотку. Він прихилився до обличчя Радан і широко розкинув листя. — Ви бачите, що вода тут глибока. Ваше тіло навіть не викинуло б на берег. Якби ми прикріпили кілька важких каменів...

Радан вирячила очі.

Кіла шоковано вигукнула:

— Казе!

— Я просто пояснюю їй варіанти, — запевнив той.

— Ми не можемо... — Кіла не могла навіть вимовити слово «вбити». Це було відверто забагато. їм і говорити про це точно не треба.

Каз знову зосередив увагу на Радан. Його листя залишалося розпушеним, а всі вусики стояли сторчака.

— Кіла — мій найкращий друг.

— Іу!

— І практично мама Іу.

Тут Кіла здригнулася. Вона не вважала себе нічиєю мамою. І вже точно ніколи не поводилася по-материнськи з кактусом і не мала до них материнських почуттів. А треба було?

— Я не думаю...

— Якщо тобі від цього стане легше, Іу кажуть, що радше вважають тебе тіткою.

Гаразд, це незле, але... «Не відволікайся. Тут оно про вбивство думають».

— Казе, ми точно не будемо...

— Ти не будеш, — перебив Каз. — Ти попливеш човном назад до хатинки, відкладеш книжки, а тоді пообідаєш зі своїм милим вродливим сусідом. А ми з Іу продовжимо розмову з нашою новою приятелькою Радан.

— Я нікуди не піду, якщо ви... — Кіла ковтнула.

— Кіло... — заговорив Каз.

— Ні, — вона почала тягнути за мотузки, якими була зв’язана Радан. — Я не знаю, хто ви й чого хочете, але ви не імператорська слідча, а ми не вбивці. Тож ми поговоримо як цивілізовані люди, і ви розкажете нам, чому приїхали на Калтрі й чого хочете. Я не дозволю своєму найкращому другові скоїти вчинок, якого він не зможе обернута навспак і про який шкодуватиме.

— Кіло...

— Ми захищаємо одне одного, — сказала вона йому. — Ти спіймав її. Тепер моя черга, — вона закінчила розтягувати вузли. Зазирнула в очі Радан. — Я бібліотекарка з Великої бібліотеки —чи колишня бібліотекарка. Каз був моїм асистентом. Ми втекли від пожеж і приїхали до дому мого дитинства. Відтоді всіляко старались влаштувати життя тут. Тепер ваша історія.

Радан стягнула мотузки зі щиколоток, а тоді сіла.

Кіла напружилася, очікуючи, що та нападе. Або дремене. Це цілковито залежало від того, якою людиною була Радан, а Кіла не знала про неї нічого, крім того, що вона поводилася негречно й вороже... «Ми нікого не вб’ємо. Бібліотекарі так не чинять». Трохи займаються сортуванням на поличках, трохи пошуком інформації, трохи — таємним насильством? «Ні».

Радан роздивлялась їх, не нападаючи й не тікаючи. А ще не стрибаючи до човна й книжок. Кіла почала сподіватися, що зробила правильний вибір.

— Мене звати не Радан. Моє ім’я Раванділ Етра...

В печері розбилася хвиля, що гойднула човен і плюснула об них. Кіла похлинулася, випльовуючи морську воду. Радан — чи хто вона там — змокла до нитки. Каз верещав і намагався видертися на стіну печери, тоді як Іу кинулися до човна й, користуючись голками як льодорубами, швидко вибралися на щоглу.

В печеру заплив табун русалконей. Довкола них летіла вода, і вони іржали так, неначе сурмили. Кіла помітила, що на одному з них Іде Ларран. Його силует вимальовувався на тлі світла з-за меж печери, і він скидався на героя з давнього переказу.

— Ларране! Що...

Перед табуном виринула русалка.

— О ні, навіть не думай, — промовив Каз. Обернувшись, Кіла побачила, що він обвив листям щиколотки Радан. Та почала була тікати до входу в печеру.

Половина табуна викинулася на берег, копитами й сильними хвостами заважаючи їй утекти на суходіл, тоді як інші блокували морський вихід. Ларран зіскочив зі спини Шієн і поплив до берега печери. Вибрався мокрий, як хлющ, та напосівся на Радан.

— Ви не можете ії заарештувати! Вона невинувата! — сказав він. Водночас Каз вигукнув: — Ми ще не закінчили!

— Заспокойтеся, всі! — скрикнула Кіла, тимчасом як русалка видала клич, схожий на крик сирени, русалконі форкали та іржали, а кактус верещали: — Іу, іу, іу!

Радан затулила обличчя руками й важко сіла на берег.

Каз ослабив хват.

Ларран підніс руку, і русалконі почали заспокоюватись. Довкола плюскотіла морська вода, але й вона поволі вгамувалася. Іу затихли.

У Радан трусилися плечі.

Вона що... плаче?

«Вона сміється».

Похитавши головою, вона підвела погляд.

— Я втекла від найкраще вишколених вартових у цілій імперії, лютого натовпу та всіх до одного вмілих мисливців за головами, посланих по мене, і мене хапають бібліотекарка, дві рослинки й фермер? — вона засміялася ще дужче.

Кіла терпляче, ніби розмовляла з малою дитиною в істериці, промовила:

— Радан, розкажіть нам, хто ви й чому тут.

Витерши очі, Радан опанувала себе, випрямила плечі й сказала:

— Я Раванділ Етра Л’сарі, і я спадкоємиця імператора. А тут опинилася, бо не хочу ні бути імператрицею, ні бути страченою.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

— Іу? — сказали кактус.

— Отож-бо, — озвався Каз.

Ларран пирхнув.

— Ви... що?

Кіла придивилася до неї.

— Сумнівно. Спадкоємець імператора — його перший син Умеле С’ров Віронін. Друга в черзі — його донька, друга з дітей, Сев’єн Нікла Едін Ларівірон, а за нею — його брат, його братова, їхні діти.

— Я була шістнадцятою, — сказала Радан. — До мене взагалі не мало дійти, і я цього не хочу. Я збрехала про те, що сталося в Аліссіумі...

— Оце так сюрприз, — пробурмотів Каз.

— Революціонери перемогли, а генерали, що відали військом, жадаючи довести відданість справі, почали страчувати всіх, хто має хоч якесь право на престол. Хоче цього новий уряд чи ні — питання дискусійне, а також незначуще, бо кінцевий результат той самий. Політики в колі революціонерів досі утверджують владу й не можуть дозволити собі відлякнути воєначальників. Простіше кажучи, спорідненість із колишнім режимом зараз шкодить здоров’ю. Мені пощастило: я далека родичка по бабусиній лінії, а ще мене вишколювали на вітромовицю. Ба більше, я склала іспити за третій рік і чекала першого призначення на корабель. Але тепер цьому кінець, бо хтось розглянув родинне дерево й вирішив, що один нетривалий шлюб — це достатньо близько. Одна партія лоялістів хоче зробити з мене пішака, щоб мати привід довести острови до громадянської війни, а революціонери, які не коронували жодного імператора, а запровадили парламент, не хочуть, щоб лоялісти мали хоч якісь законні претензії, й готові заплющити очі на будь-які дії своїх кровожерливіших партій, — усе це Радан випалила з гіркотою людини, яка відверто задовго тримала слова в собі.—На мою думку, імперії буде набагато краще без імператора чи імператриці, та моєї думки ніхто школи не питав. Просто вирішили: оскільки якась родичка, з якою я ніколи не зустрічалася, недовго була за кимось там заміжня... Я не хотіла стати приводом для нового кровопролиття, тож утекла.

Кіла витріщилася на неї.

— У вас рубін, бо ви представниця вищої знаті.

Радан кивнула.

— І чарами пофарбували волосся в червоний колір, щоб скидатися на представницю нижчої знаті.

— До мене ніхто не придивлявся, — відповіла Радан. — Вартові не знали мене в обличчя. Знали лише моє багатство. Навіть ті, яких я знала з дитинства.

— Ваша родина володіла човном, що потонув? — здогадалася Кіла.

— Одна з моїх тіток була імператорською слідчою, — сказала Радан. — Вона подарувала мені човен, коли революціонери розпустили управління розслідувань і конфіскували жетони слідчих. Новий уряд планує поставити своїх, коли закінчить переробляти закони, але це дуже великі зміни для такого короткого часу. Всюди хаос, але без спадкоємця імператорського престолу це — бюрократичний хаос, а не насильство на вулицях.

Ларран поклав мокру руку Кілі на плече.

— То імперія не ганятиметься за Кілою? Її ніхто не заарештує?

«Я можу залишитися? — подумала вона. — Можу розпакувати книжки, робити своє варення, повечеряти з Ларраном...»

Радан мотнула головою.

— Перше—так, але друге... Наскільки мені відомо, закони ще не переписано. Те, що ви тут зробили, — вона показала рукою на човен із книжками й розумний сукулент, — досі може стати приводом для арешту, суду й визнання вашої провини. Але цим займалася б не я.

Каз листям витискав солону воду з кореневого клубка.

— То я мав рацію: ви намагалися вкрасти книги чарів для себе.

— Лише корисні, — вточнила Радан.

— Усі книжки корисні, — одночасно вимовили Кіла й Каз.

— Ага, точно бібліотекарі, — сказала Радан. — Мені були потрібні чари, що допомогли б сховатися. Я бажаю більше ніколи не вертатися до того життя. Хочу мати те, що й ви. Звичайне життя без постійного страху замовного вбивства.

Це... начебто цілком раціональне бажання.

— Як ми можемо вам довіряти? — запитав Каз. — Ви погрожували заарештувати нас і покарати, хоча революціонери перемогли — до речі, ура.

Радан заперечила:

— Як я можу довіряти вам? Ви погрожували вбити мене й заховати тіло.

Ларран явно здивувався.

Каз помахав йому листям.

— Не Кіла. В неї моральних засад більше, ніж здорового глузду, — і звернувся до Радан: — Цього разу ви можете довести, що ви та, ким себе називаєте?

Вона розвела руками.

— Ні. Я не маю нічого, крім того, в що була вдягнена, коли почалися буря й шторм.

— Ви називаєте себе вітромовицею, — нагадав Каз. — Чому не відігнали бурю чарами?

— Один вітромовець не може творити таку велику магію, — відповіла Радан. — Щоби вплинути на бурю, потрібно кілька чародіїв. Найбільше, що я можу самостійно, — це викликати приємний вітерець.

Кіла позирнула на Каза. їй хотілося довіряти Радан, але та вже якось збрехала й довела це до крайнощів. Особливо непростимим переступом була кулінарна книга. Ця жінка принесла небайдужим Кілі людям і рослинам багато бентеги.

Русалка, погойдуючись у печері, муркнула:

— Ти це ти.

— Що? — перепитав Каз.

— Ти це ти.

Кіла зрозуміла. «Якщо забрати бібліотекарку з Великої бібліотеки, вона залишиться бібліотекаркою. Якщо забрати шляхтянку з палацу...» Вона поглянула на Радан.

— Ви — це все одно ви. Скільки людей мають бути присутні при купанні людини з вищої знаті?

—Двоє, — відповіла Радан. — Один має дивитися всередину — регулювати температуру води, подавати рушники й витирати кахлі, щоб шляхтич чи шляхтянка не послизнулися, а ще один — дивитися назовні: дбати про те, щоб його чи її не потривожили й не атакували у вразливому стані.

— Коли з’явилася ця традиція? — запитала Кіла.

— Після того як верховний лорд Ірізінт послизнувся на бруску мила, вдарився головою об кахлі й помер від ушкоджень. Його брата звинуватили в убивстві й стратили, перш ніж виявили винне в цьому мило.

Втрутився Каз:

— Скільки весняних свят має відвідувати людина з вищої знаті?

— В парний рік чи в непарний? — відказала Радан.

— У парний, але такий, коли до першого квіту випадає три дощі, — промовила Кіла.

— Шість, але на перших трьох усі мають бути в масках, — сказала Радан, — бо третя імператриця зустріла свою дружину після трьох весняних свят, і відтоді це вважається щасливою прикметою.

—Який десерт вважається...

Ларран підніс руку.

— Якщо ви з Казом знаєте все це, то як це щось доводить?

— Поставте мені запитання, відповідь на яке я знала б, лише бувши представницею вищої знаті, яка готувалася до іспитів із вітромовства за третій рік, — запропонувала Радан. Вітромовство — це галузь чаклунства, передусім зайнята рухом повітря. Вона мала багато застосувань: ясна річ, на кораблях, для надимання вітрил, але вітромовців також наймали як шпигунів через здатність доносити до вух далекі голоси.

— В якому відділі Великої бібліотеки зберігаються трактати часів третьої династії про експерименти Оппеіндона з маніпулюванням вітром? — запитала Кіла.

Це запитання було каверзніше, ніж видавалося на перший погляд, бо чаклун Оппеіндон провів багато різних міждисциплінарних експериментів, а записи вів не так організовано, як хотілося б бібліотекарям. Його трактати часто-густо перескакували від теми до теми. Якби Кіла була його наставницею, то строго нагадала б йому про необхідність зосередитися, принаймні щоб розвідка відповідала анотації. Наукові книжки не мають бути потоком свідомості. Разом з там, його робота була геніальна, і читати його тексти в оригіналі задавали кожному достатньо просунутому вітромовцю.

Радан на мить витріщилася на неї.

— Якби ви були такі просунуті, як кажете, то знали б, — заявив Каз.

— Я не казала, що зможу скласти іспити, — поскаржилася Радан. — Нам задали читати про ранні експерименти Оппеіндона з вітром... — вона замружила очі. — Я поговорила з бібліотекарем із зеленими пасмами в бороді. У нього на туніці ріс мох, і він бурчав, що його перевели із західного крила... — розплющила очі. — Він був на другому поверсі, в північному крилі, біля вітража зі зображенням імператриці Пергін під час будівництва аліссіумських каналів.

— А що довели вітрові експерименти Оппеіндона? — запитав Каз.

Вона люто зиркнула на рослину.

— Я щойно визнала, що навчалася поганенько. Але можу сказати, що його нотатки були записані від руки, майже нечитабельні й містилися в блакитній книжечці з чайними плямами на палітурці. І я прочитала б її, якби його почерк не був таким жахливим.

Каз позирнув на Кілу. Та кивнула.

— Почерк у нього таки був жахливий. Цього не знав би жоден імператорський слідчий.

Якби слідчий попросив якихось книжок із другого поверху північного крила, вона про це почула б. Це траплялося досить рідко, щоб плітки про таке прохання розійшлися, але простий студент, хай який знатний, — це якраз та аудиторія, для якої призначалася бібліотека. — Вона каже правду — принаймні так здається мені.

— Ну, гаразд, — мовив Ларран.

Каз кивнув.

—Іу?

Кіла зрозуміла це запитання без перекладу.

— Що тепер?

* * *

Вони разом попливли назад до Кілиної бухти.

Що робити далі, можна було розібратися в затишній хатинці за чаєм з варенням — попередньо убезпечивши ящики з книжками всередині. Позаяк на острові не було справжніх слідчих, їх не треба було так ховати. Кілиної спальні цілком вистачало.

Ларран їхав верхи на блискучому зеленувато-синьому русалконі, тимчасом як русалка з дитиною пірнали у хвилях. Іу не відлипали від вершини щогли, тоді як Кіла сиділа біля стерна. Каз розтягнувся на ящиках із книжками й стежив за Радан.

Та дуже ретельно уникала будь-якої теми, через яку все ще могла видатися загрозою.

— Завжди ненавиділа весняні свята, — промовила вона, перекрикуючи вітер.—Забагато танців, забагато їжі, і купа шляхти вважає, що правила на неї не діють, бо вони «аноніми» — хоча з костюмів цілком очевидно, хто є хто, бо зазвичай їх створюють як каламбур на ім’я та статус носія. Я люблю коли мене питають, перш ніж поцілувати. А гамір! Я не проти музикантів, але потроху.

— Я на всі свята ховалася в бібліотеці, — сказала Кіла.

— Щасливиця, — відповіла Радан. — Мені мати не дозволяла. Вона стверджувала, що представляти родину — мій обов’язок. Якось моя менша сестра, якій не терпілося піти на перше своє свято, заплатила мені всіма солодощами, які отримала на день народження, щоб я дозволила їй піти в костюмі себе. Згодом я прокралася в її кімнату й поклала солодощі назад, бо насправді сама заплатила б їй, щоб вона пішла замість мене. Після повернення вона сказала, що шикарно провела час.

— Звучить розумно, — Кіла замислилася, де тепер мати й сестра Радан і чи вважають спадкоємицями їх. Утеча Радан лише відтягнула громадянську війну? — Ти остання спадкоємиця чи цей статус переходить на якогось іншого родича, а тоді — на якогось іще?

— Моя мати після смерті батька повторно вийшла заміж, а рід у мене якраз по батькові. Повторний шлюб анулює материні претензії на престол. Отже, вони в безпеці, якщо тебе цікавить саме це.

— Рада це чути.

Отже, війна не є неминучою, а це чудово: справжня громадянська війна, поза сумнівом, перекинулася б на зовнішні острови. Переворот же міг не виходити за межі Аліссіума. «Гарна причина полювати на Радан».

— Мені не випало нагоди попрощатися з ними, — сказала Радан. — Єдине з усього цього, про що я шкодую. А ще шкодую, що забрала кулінарну книгу твоїх батьків. Це здавалося відповідним образу, а мені було потрібно, щоб ти повірила, що я та, ким себе називаю.

— Вийшло ефективно, — відповіла Кіла. Вона не сумнівалася, що Радан—імператорська слідча, коли та забрала дорогоцінну книгу.

— Я ії поверну, — запевнила Радан. — Вона неушкоджена, обіцяю.

— Дякую, — може, Кіла й здатна простити Радан ії конфіскацію, хоча таки не могла не замислитись, як далеко Радан пішла б зі своєю грою. Вона лякала людей, але справжньої шкоди не завдала — хіба що забрала кулінарну книгу. Якщо вона планує просто щезнути... Кіла зраділа, що Каз не вдався до категоричніших заходів.

Але що їм тепер із нею робити?

Коли вони запливли в бухту, Кіла опустила вітрило, а Радан жердиною довела їх до причалу. Кіла надійно прив’язала до нього човен, а тоді вийшла. Ларран долучився до них, і разом вони повернули всі п’ять ящиків до хатинки. Каз та Іу поїхали верхи на одному з ящиків.

За Кілиною вказівкою ящики розмістили в задній кімнаті, довкола ліжка. Коли закінчили, Каз та Іу побігли в сад, щоб устромити коріння в грунт, тимчасом як Кіла заварила м’ятного чаю, хвилюючись за Радан.

Ларран поставив на місце останній ящик і вийшов зі спальні.

— Якщо хочеш, можу зробити тобі книжкові стелажі. Ти ж бо вже не їдеш.

«Я не їду». Ця нова думка розквітла, наче троянда на сонці, й повністю відвернула Кілину увагу від усього, чим вона переймалася. Вона всміхнулася йому. Книжкові стелажі! Найдеальніше з усього, що їй коли-небудь пропонували. Краще за коштовності, бенкет чи палац. Ларран усміхнувся їй у відповідь, і вона почулася так, неначе світ довкола неї заспівав.

— Так, було б незле.

Ларран теж усміхнувся.

— Тоді гаразд.

Може, це й буде надовго. Як часто можна зустріти людину, яка зголоситься виготовляти для тебе книжкові стелажі? Ларран вийшов із хатинки, насвистуючи, по дерево й інструменти, а Кіла провела його поглядом.

Радан, тяжко зітхнувши, плюхнулася на один зі стільців. Наполохана Кіла мало не підскочила. Майже на хвилину забула, що з нею колишня імператорська слідча.

— Я, звісно, вдячна, що ти не дала своїй балакучій рослинці-павуку мене втопити, — промовила Радан, — але моя маленька проблема нікуди не поділася, — вона витягнула свій рубіновий підвіс і здійняла його в повітря, щоб він заграв на сонці. — Можна купити твою книгу чарів?

— Вона належить бібліотеці! — відповіла Кіла.

— А здається, ніби вона належить твоїй спальні.

Кіла похитала головою.

— Я не можу продати жодну з них. Це не так працює. — Вона ж їхня доглядальниця, а не власниця. — І як ти взагалі плануєш користуватися цими чарами? Не можна вічно залишатися невидимою. Приховане життя — це не те саме, що пересічне життя. — До того ж Радан для нього буде потрібен рубін, а тоді ця пропозиція виходить нещирою. — Тобі потрібен спосіб почати заново, і я думаю...

Вона почула кроки надворі.

— Агов! — голос Брін звучав ясно й бадьоро. — У вас відчинено? Я не хочу бути вимогливою клієнткою, яка завжди приходить після закриття, коли ви намагаєтеся зробити побільше хатніх справ, але хотіла б купити ще малинового варення.

Ще варення, і зараз? Кіла завернула за ріг.

— Привіт. Так, звісно.

Брін, спершись на віконний прилавок, підкликала її жестом і прошепотіла:

— В тебе проблеми? Ти тільки скажи — і ми зможемо втекти. Я тебе сховаю.

— Ні, я... Ти мене сховала б? — озирнувшись через плече, Кіла побачила, як лікоть Радан стирчить із-за стелажа з варенням. — Допомога мені не потрібна, але... Заходь. Я готую чай, — вона відчинила д вері та впустила Брін. — Просто поцікавлюся: чому ти вважаєш, що мені потрібна допомога?

Брін махнула рукою, показуючи на полиці, сад і хатинку.

— Просто стурбована.

«Воно й зрозуміло». Кіла замислилася, чи здогадалася Брін про все й знає, що лежить у ящиках. Якби Радан була справжньою імператорською слідчою, вже самого існування Ковену Соснових Шишок вистачило б, щоб Кілі й Казові винесли вирок.

Зайшовши за ріг крамнички й опинившись на кухні, Брін побачила Радан і спинилася.

— О... — повернулася до Кіли. — Ти впевнена... — запитання вона не договорила: пропозиція допомоги мислилася. — Я можу зайти пізніше. Або залишитися. Хочеш, щоб я залишилася? Звісно, хочеш. Ти запропонувала чаю. Так, я дуже хотіла б чашечку чаю, — Брін сіла на стілець навпроти Радан, неначе щось доводячи.

Кіла звернулася до Радан:

— Я довіряю Брін.

— Хочеш сказати, що і я маю довіряти? — запитала та.

— Або ти довіришся нам, або тікатимеш далі. Обирати тобі. Я, звісно, дам тобі копію чарів невидимості, і то можеш залишити собі підвіс, але куди та втечеш?

Брін перевела погляд із Кіли на Радан, а тоді — назад.

Коли чайник засвистів, Кіла взяла рушничок, щоб триматися за ручку. Налила гарячої води в три чашки, а тоді розставила їх на трохи щербатих блюдечках перед двома гостями, які стежили од на за одною насторожено, як двоє крилатих котів, що не хочуть ділити дах.

— Я не знаю, куди тікати, — зізналася Радан, — і навіть як тікати. Моє судно потонуло.

— Ти могла б купити нове, — зауважила Кіла. — Але ми вже й так на одному з зовнішніх островів. Не знаю, чи знайдеш ти кращу схованку за це місце. До того ж ніхто не знає, куди рушило твоє судно, так? Ніхто не знає, що воно потонуло чи що ти вижила.

— Стривай, ти хочеш, щоб я залишилася? — перепитала Радан. — Після... — Вона замотала головою в явному спантеличенні. — Навіщо тобі хотіти, щоб я залишилася?

Радан же сказала, що хоче такого життя. Калтрі подарував Кілі майбутнє, яке вона навіть не думала бажати. Адже це — гарне місце з добрими людьми, які дбають одне про одного. Адже тут у лісі є одноріг, у бухтах — русалки, а ще — найкраща малина, яку вона куштувала.

І на додачу, якби Радан залишилася... то не змогла б розповісти нікому поза Калтрі, що тут Кіла, Каз, Іу та книги чарів. Це і практично, й милосердно.

— Якщо ти залишишся, так буде безпечніше для мене, — сказала Кіла.

— А-а-а... — Радан це явно видалося логічним.

Але не Брін.

— Чому ж це?

Кіла позирнула на Радан і замислилась, як можна пояснити, хто вона така, чому тут і чому хоче залишитися та сховатися.

— Я хочу кинути роботу імператорської слідчої, — промовила Радан. — Однак мої роботодавці цьому не зрадіють. Мені потрібно зникнути.

Це було доволі близько до правди, хоч і применшувало те, як «не зрадіють» ії роботодавці та скільки людей з Аліссіума хотіли б дотягнутися до неї.

— Ти казала, що маєш спосіб мене сховати, — звернулася Кіла до Брін. — А в тебе знайшовся б спосіб сховати її?

Брін надпила чай і оглянула Радан.

— Ти зробила казна-що з моєї пекарні.

Радан, згорбивши плечі, вдивилася в свій чай.

— Вибач. Я... Я була сама не своя. Я... Я думала, що маю бути імператорською слідчою.

— Гм-м... — сказала Брін.

— Як ії можна сховати? — запитала Кіла.

Знову надпивши чай, Брін помислила над цим ще хвилинку. А тоді опустила чашку й рішучо сказала:

— На видноті. Вона приходить у пекарню працювати на мене — безкоштовно, доки не відшкодує казна-чого, яке влаштувала, а після того — за певну платню на видноті перед усіма, доки не стане такою ж знайомою, як Тобін. Вона стає острів’янкою, а ми переконуємо якомога більше людей присягнутися, що вона жила тут роками.

Радан витріщилася на неї, роззявивши рота.

— Люди на таке здатні?

Брін знизала плечима.

— Зі мною таке зробили.

Каз та Іу зайшли всередину з саду, і рослина-павук допомогла кактусові вилізти на кухонну стільницю. Вони сиділи й тихо слухали, тимчасом як Каз зривав із голочок Іу впалі листочки. Іу видавали тихий звук, схожий на котяче мурчання.

— Батьки дружини мене не схвалювали, — промовила БрІн. — Я з клану, що живе... Ну, мені краще не називати імен, але я з лісистого острова далеко звідси, і достатньо сказати, що наші клани поколіннями ненавиділи один одного. Так довго, що ніхто не міг згадати, як це почалося, та всі могли викласти повний список образ і кривди відтоді, що наші родини аж труїли дерева й річки на землі одне одного. Моя дружина... Я зустрілася з нею, намагаючись завадити одному зі своїх кузенів вивалити відходи в озеро, яке живило не лише землю родини моєї дружини, а й нашу. Він геть не зрозумів метафори про те, як наша ненависть нас знищує, та моя майбутня дружина зрозуміла. Ми, звісно, почали зустрічатися таємно і в егоцентричній юнацькій невинності подумали: якщо показати нашим родинам, які ми закохані... — вона тяжко зітхнула, а тоді сказала Кілі: — Гадаю, закінчити цю оповідь без варення не вийде.

— Звісно, — Кіла підвелася й відкрила новий слоїк, а Брін дістала з однієї зі своїх численних кишень кілька свіжоспечених булочок.

Радан кліпнула на них.

— Стривайте, це справді крамничка варення?

— Так, — Кіла розмазала на половинці булочки малинове варення та вгризлася в неї. Хліб був пухкий, як хмаринка, й мав присмак перцю та меду, що бездоганно доповнювало варення. — Я скористалася чарами для прискорення росту рослин, щоб виростити кущі малини.

У Радан відвисла щелепа.

— Ти... П’ять ящиків... І твоїм пріоритетом була малина?

—Далі я думала про полуницю, та ніколи не бачила її в своєму саду, — Кіла повернулася до Брін. — Хтось у селищі має полуницю? Я могла б пересадити кілька...

— Я поспитаю, — запевнила Брін. — Полуничне варення — це було б чудово.

— А ще можу спробувати суміш ягід — із лохини й малини.

Радан витріщилася на неї з роззявленим ротом.

Брін виклала на тарілку з булочкою гірку варення і вручила її Радан.

— Поїж солодкого. Так і сама станеш солодшою.

— Гм, дякую.

Брін опустила погляд на власну булочку, але не їла. Натомість продовжила свою історію:

— Можете уявити, що вийшло, коли наші сім’ї дізналися. Як мене, так і моєї дружини відцуралися. Мій дядько, людина яка колись частувала мене ласощами, бавилася зі мною в піжмурки в лісі... Ну, він більш ніж чітко дав зрозуміти, що думають вони всі. Моя дружина померла від ушкоджень, завданих його рукою, і її рідня звинувачувала мене. Якби я не залицялася до неї, казали вони, то моєму дядькові не запряглося б її скривдити. Тож я втекла. Тікала, доки не прибула на Калтрі. Змінила ім’я й почала тут нове життя. Але її родина найняла фахівця, щоб помститися. Коли він знайшов мене... народ Калтрі згуртувався довкола мене. Заприсягся, що я не та, кого він шукає. Я народилася тут, казали вони. А він повірив їм і подався геть. Відтоді я живу спокійно.

Кілі заболіло серце за подругу.

— Мені так прикро, — їй хотілося дібрати інші, кращі слова. Брін не мала потерпати від розбитого серця й такої скорботи. Вона мала просто велетенське серце.

Каз, простягнувши вусик, погладив жінку по руці.

— Нам усім.

— Іу, — емоційно мовили кактус.

— Ой, дякую, та я не з жалю це сказала,—промовила Брін. — Я просто хочу довести, що це можливо. Ми, острів’яни, своїх захищаємо. Вони вдочерили мене: Тобінова мати тепер моя сестра, а Тобін — небіж. Калтрійці — моя нова родина.

—Я не одна з вас, — заперечила Радан.

— А можеш бути, якщо хочеш, — Брін піднесла руку. — Подумай, перш ніж відповісти. Питання не в тому, чи будеш ти тут у безпеці, — питання в тому, чи хочеш ти тут залишитися. Не завжди легко почати заново й стати новою людиною з новими мріями. Ти хочеш почати нове життя тут?

Радан насупилася на варення, але взяла ніж і розмазала трохи на булочці. Надкусила й пожувала. Кіла й Брін гречно надпили чай і куснули свої булочки з варенням. Кіла замислилася, чи не зробити наступним яблучне. Каз вискочив на стіл, а тоді потягнувся вусиком униз і допоміг Іу теж видертися на стіл. Рослини зачекали, поки Радан подумає.

Невдовзі Радан сказала:

— Я хотіла б створити життя тут.

Брін енергійно кивнула.

— Тоді можеш почати так, як я запропонувала: прибравши за собою в моїй пекарні. Я найму тебе як помічницю, принаймні тимчасово. Якщо сподобається працювати в пекарні, зможеш залишитись. Якщо ні, я допоможу тобі знайти в селищі іншу роботу. Так чи інак, я живу над пекарнею й маю вільну кімнату. Вона може бути твоєю. Якщо хтось приїде тебе шукати, ми скажемо йому, що ти прожила тут десять років і стільки ж працювала в пекарні.

Радан проковтнула відкушений шматочок хліба з варенням.

— Я жахливо повелася з вами обома. Чому ви поводитесь так по-доброму?

Кіла згадала, як Ларран першого ранку, коли вона була тут, залишив на ії ґанку цинамонові булочки та яйця, і обрала найпростішу та найправдивішу відповідь:

— Бо можемо.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ

Кіла спершу почула свист Ларрана, а тоді побачила його самого. На талії в нього був пояс із інструментами, а ще він умостив на плечі штабель дровиняк. Дровиняки він поклав просто під дверима хатинки, поряд із трояндовими кущами.

— Уявляю полиці вздовж стін обабіч ліжка. На кожній стіні.

Кіла радісно всміхнулася. Скільки полиць!

— Це вийде багато книжок.

Ларран поклав пилку та інші інструменти з пояса на пеньок неподалік.

— Як тобі вдалося... Байдуже. Це не моє діло.

— Ми почали готуватися, щойно почули про заворушення, — сказала Кіла, дивлячись як він упорядковує інструменти — сумлінно, як узагалі робив усе. — Я лише шкодую, що не змогла врятувати більше. Не вірила, що стане аж так кепсько. До речі, якщо це досі не ясно, зараз аж ніяк не варто їхати до Аліссіума.

Він кивнув.

— Та зрозумів. Але бурі...

— Іу! — гукнули кактус із дверей хатинки.

— Ну, так, — засміявся Ларран. — Я нікуди не їду.

Кіла, Брін і Радан відсунули ящики й ліжко, звільняючи місце для полиць, тимчасом як Ларран порізав деревину. Радан ще ніколи не тримала молотка чи пилки, але вправно вимірювала. Кіла й Брін прибивали политті молотками, а Каз разом з Іу роздавав вказівки: полиці від підлоги до стелі, нижні три — дванадцять дюймів, горішні — вісім дюймів. На відміну від полиць для варення, ці будуть вбудовані у стіну. Працюючи, вони розмовляли про те, що було близько їхнім серцям: Кіла й Каз — про бібліотеку, Брін — про пекарню, Радан — про університет, у якому навчалася, а Ларран — про Калтрі й русалконей.

За два дуже приємних дні вони доробили полиці — прекрасні полиці з барвистого дерева на кожній стіні спальні, від підлоги до стелі, які також обрамляли вікна. Вони наповнили хатинку пахощами нещодавно розпиляного дерева. Вночі Радан спала в квартирці Брін над пекарнею, тоді як Ларран повернувся до своєї хати піклуватися про русалконей. А Кіла снила, що опинилася в серці лісу, зі хмарними ведмедями й однорогом.

На другий день до неї зазирнули їді й Уліна. Іді принесла кошик рубіново-червоних вишень, а Уліна — запасну арфу для Каза, колінну арфу з двома наборами струн, майже завбільшки з рослину-павука. Усі припинили роботу заради зборів Ковену Соснових Шишок і перекусу — вишень, із яких не вибирали кісточок заради варення, — тимчасом як Каз заграв на своїй новій арфі, а Іу почали гойдати голочками під музику.

Кіла була як ніколи щаслива.

Третього дня на світанку повернулася лише Радан. Брін більше не могла перебувати осторонь пекарні, а Ларран був потрібен зі своїм табуном поряд із рибальськими човнами.

— Брін сказала, що я можу почати роботу в пекарні завтра, __пояснила Радан, прийшовши. Дістала з торбинки знайому пошарпану книжечку. — Я хотіла віддати тобі оце.

То була кулінарна книга її батьків.

— Збиралася принести її швидше, та хотіла полагодити сторінку, яка порвалася.

Кіла забрала книгу й притиснула до грудей. їй у серце неначе вставили зниклий шматочок ії самої.

— Гаразд.

Вона не збиралася дякувати, бо Радан забрала книгу проти ії волі, зате могла сказати, що все гаразд, тим паче що Радан ще й спробувала її полагодити.

— Ми з Казом саме зібралися розставити книжки на полицях. Не хочеш із нами?

— Ви дозволите мені працювати з книжками?

Лише обережно. І вже точно не без нагляду. Але так, Кіла дозволить їй допомогти за бажання. Радан уже завоювала таку довіру.

— Можеш діставати їх із ящиків і передавати нам. Ми їх упорядкуємо.

— Логічно.

Вони взялися до робота.

Поки наповнювали полиці, Кіла розповіла Радан про свої експерименти з чарами дерев і води, а Радан розповіла їй і Казові, які книжки вивчала для свого диплома. Вони не надто збігалися, але Кілі ця розмова видалася захопливою. Вона була знайома з деякими книжками, що їх читала Радан, але не з усіма, а Радан захопили Кілині експерименти. В університеті їм не дозволялося змінювати чари чи навіть пробувати ті, які не пройшли ретельних випробувань їхніх викладачів: місто вважалося надто заюрмленим, а чари — надто нестабільними, щоб ризикувати.

—Я хотіла б знайти чари для допомоги русалконям, — Кіла пояснила, як їм важко зачинати й народжувати без допомоги міських чаклунів. — Ще не натрапила на жоден текст, який говорив би про це безпосередньо, але є кілька напрямів, які здаються перспективними.

Каз витягнув книжки з відповідними чарами, щоб показати Радан. Жодні не стосувалися суто русалконей, але вони подумали: може, їх удасться адаптувати, дослідивши? Радан, сидячи на краю Кілиного ліжка, заходилася вивчати одну з книжок.

— Ці чари для коней. Якби їх поєднали з чаруванням для чистих магічних створінь, могло б і спрацювати. Ви маєте третій, ні, стривайте, четвертий том Стігарда про фізіологію чаророджених утворень?

Кіла зазирнула в свій записник із покажчиком.

— Третій ящик.

Облишивши заповнення полиць, вони засіли над різними книжками. Кіла знала, що в їхньому зібранні є кілька заскладних для неї: там були потрібні попередні знання чарування, якими вона не володіла, — але в Радан вишкіл таки був.

До заходу сонця на полицях опинилася лише чверть книжок, зате вони наблизилися до робочих чарів.

— Можеш попросити в Брін ще один день?—запитала Кіла.

Радан стрепенулася.

— Ти хочеш, щоб я прийшла знов?

— А чому ти така здивована? Ми ж просуваємося вперед.

— Але ж я... — Радан вдихнула, а тоді видихнула. — Я захотіла піти до Університету Півмісяця, бо хотіла бути чимось більшим за своє ім’я. Досі ніколи й нікому не була потрібна через те, що знаю чи можу зробити. Найважливішим завжди було, хто я така.

— Ким ти була, — виправила Кіла. — Тепер ти калтрійка.

Радан усміхнулася.

І наступного дня прийшла знов.

До четвертого дня полиці було завершено (завдяки Ларранові), книжки — впорядковано (завдяки Казові), а чари стали робочими (завдяки Радан). Іу зібрали інгредієнти, а Кіла змішала з них пасту, яку запечатала в слоїку для варення. Коли нагодився Ларран — він приходив щоденно, хоча вони не залишалися наодинці від того дня на березі, — Кіла поділилася новиною про те, що чари готові.

Він без жодного слова поцілував ії. Вона почулася так, наче ії кинули в океан, але теплого дня. Занурилася в поцілунок — і решта світу неначе зникла, доки Радан не прокашлялася. Вони розділились, і Кіла відчула, як зашарілася.

Коли обоє відсапалися, Ларран запитав:

— Як ми можемо бути певні, що чари не нашкодять моїм русалконям?

Кіла вже думала про це.

— Приведемо Айвора.

— Він знатиме, що це чари, — попередила Радан.

— Не думаю, що він буде шокований, — Кіла поглянула на Ларрана. Вона нічого не збиралася робити з жодною кобилою Ларранового табуна без його схвалення. Вони були частиною нього, його серця, і якщо він скаже «ні», то всьому кінець.

Ларран кивнув.

— Я довіряю Айворові як твою таємницю, так і свій табун.

— Ви певні? — запитала Радан. — Що більше людей знає, то вищий ризик.

Кіла не була певна, що це так.

— Що більше в мене друзів, то мені безпечніше. Те саме стосується тебе, — ізоляція — не вихід, ні для неї, ні для Каза, ні для Радан. Щоб бути тут у безпеці, їм потрібна підтримка всієї громади.

І почнеться це з допомоги русалконям.

— Усім потрібно, щоб табун був здоровим, еге ж? — промовила Кіла. — Якщо табун зростає, це допомагає рибалкам. Якщо вони ловлять удосталь риби, то всім добре, навіть крилатим котам. Ми дбатимемо про острів’ян, а острів’яни дбатимуть про нас, — а ще це зробить щасливим Ларрана. Вона поглянула на нього. — Твої русалконі важливі не лише для тебе, а й для всього Калтрі.

Він усміхнувся, як вона й сподівалася.

— Так.

— Тоді зробімо це, — сказала Кіла.

* * *

Каз залишився з Іу, щоб подбати про крамничку варення, а Радан повернулася в селище допомагати Брін у пекарні, бо офіційно заступила на роботу. Тож на кам’яний причал із заклинанням та інгред ієнтами вийшли Кіла, Ларран і Айвор.

Айвор чимало знав про біологію русалконей.

— Чаклуни можуть — чи могли — допомагати, коли хотіли, завдяки тому, що кобили носять у собі запліднені яйцеклітини всі весняні й літні місяці. Магічна допомога їм потрібна лише із закріпленням. Тому й не мало значення, коли чаклуни вирішували завітати на Калтрі під час об’їзду: кобили були готові завжди, коли вони прибували.

Кіла перервала його лекцію.

— То ти вважаєш, що це спрацює?

— Та гадки не маю,—зізнався Айвор. —Я ніколи не був утаємничений у чари, якими вони користувалися. Проте можу бути на підхваті, якщо щось раптом піде не так Стежитиму за майбутньою мамою й дивитимуся, чи не відчуває вона фізичного дискомфорту.

«А якщо кобила перетвориться на пташку? Чи на дерево?» Кіла, Каз і Радан кілька разів розібрали чари. Перевірили кожне слово й кожен інгредієнт, але Кіла нічого не дізнається напевне, доки не накладе цих чарів. Вона виявила, що між вивченням чарів і застосуванням магії є величезна різниця.

— А ще я буду здатен оцінити успіх, — додав Айвор.

— Як? — запитала Кіла. Якщо вона правильно зрозуміла чари, вони лише сприятимуть закріпленню. Вагітність русалкобили стане помітною лише за кілька тижнів, а до пологів тоді буде ще чотири місяці.

Айвор поворушив пальцями.

— Магія.

Кіла здійняла брови.

— Може, я й не знаю цих чарів, — пояснив Айвор, — але ти правильно сказала, що я маю й інші секрети й не хотів би, щоб їх знала імператорська слідча.

— Нам усім пощастило, що Радан вирішила піти з посади, — сказала Кіла.

— Авжеж, — погодився він.

У кінці причалу Ларран зняв сорочку. Тоді стрибнув у воду й засвистів— чотири коротких сигнали й один довгий, — і одна з русалкобил, заіржавши, відірвалася від табуна. Вона була світло-блакитна, з лускою, схожою на полуденне небо.

— Це Маррі, — сказав Ларран. — їй чотири роки—саме час народити перше лоша: Вона в ідеальному здоров’ї', та ніщо не вказує на те, що лоша почало ворушитися, — він заворкував до русалкобили й погладив ії гриву. Вона тицьнулася носом у його шию. — Так, дівчинко. Так, так.

Кіла злізла з каміння у воду поряд із Ларраном, щоб стати поруч із русалкобилою. Маррі, зацікавившись, форкнула на Кілине волосся.

— Зараз без ласощів, — сказав Ларран. — Це згодом. Якщо добре поводитимешся,—цокнув язиком, і конериба перекотилася у хвилях. — Я навчаю їх цього, щоб Айвор міг лікувати в них будь-які травми чи хвороби.

Розкривши торбинку, Кіла вручила заклинання Айворові, який не ліз у хвилі.

— Можеш потримати для мене? — вона, ясна річ, завчила слова напам’ять, але краще бути убезпеченою, ніж зухвалою. Вона відкрила пасту й намазала нею живіт русалкобили.

Маррі затремтіла від ії дотику, але залишилася спокійною. Вона трималася у воді на спині, задерши в повітря кінські передні ноги, а її риб’ячий хвіст гойдався вперед-назад, опираючись силі припливу й тримаючи її поряд із Кілою й Ларраном.

Кіла, вдихнувши, виспівом проказала слова склад за складом. Її погляд залишався на папірці, який Айвор тримав так, щоб не дотягнулися океанські бризки. Вона описувала руками кола в пасті й укривала нею кожен дюйм луски на животі русалкобили. Говорячи, проштовхувала пасту в кожну щілину.

Осторонь берега гойдалися на хвилях інші русалконі, і Кілі здавалося, ніби вони теж за нею стежать. Вона спробувала абстрагуватися від усього цього й вимовляти кожен склад обережно й упевнено. Об неї билися хвилі, а вона їх ігнорувала. Вгорі кричали мартини, а вона не чула. У ці хвилини існувала лише вона, русалкобила і слова.

А тоді Кіла закінчила.

Відступила.

— Можеш ії відпустити.      

Ларран цокнув язиком, і Маррі перекотилася у воді.

— Готово? — запитав він.

Кіла поглянула на Айвора.

— Спрацювало?

Айвор опустив голову, нахиливши роги, й тихо вимовив кілька слів — Кіла не здогадалася б, що то Перше наріччя, якби не наслухала, очікуючи почути характерний мелодійний акцент. Айвор гарно приховував, що робить. Вона подумки загадала собі повправлятися в такому чародійстві з Ковеном Соснових Шишок. Закінчивши, Айвор жбурнув на русалкобилу пригорщу чогось схожого на пісок.

Кіла затамувала подих.

Пісок сяяв золотом.

— Спрацювало, — впевнено сказав Айвор.

Ларран затулив обличчя руками. Його плечі затрусилися. Ставши на коліна, Айвор поклав руку Ларранові на плече, поки той плакав, а Кіла тим часом вибралася зі хвиль на кам’яний причал.

Ларран, глитнувши, проковтнув сльози й усміхнувся своїй русалкобилі.

— Хороша дівчинка, — сказав їй. Погладив її по шиї. — Вперед.

Маррі, заіржавши, помчала назад до свого табуна, а той скупчився довкола неї на більшій глибині. Ларран же підтягнувся й вибрався з води на причал.

— Вітаю,—сказав йому Айвор, а тоді повернувся до Кіли. — Клич мене, коли вирішиш це повторити. Либонь, завтра?

Кіла кивнула. Тепер, коли вона знає, що це працює... Це спрацювало!

Її коліна стали наче желейні — чи, якщо точніше, схожі на не зовсім застигле варення. Кіла й не усвідомлювала, як напружилася. Вона затрусилася.

— Так, щойно приготую нові інгредієнти.

Айвор, кивнувши їм обом, розправив крила і знявся в повітря. Кіла й Ларран провели його поглядом, поки він відлетів назад на кручу й подався вгору, до водоспаду. Коли рогатий цілитель опинився над трояндами, Ларран повернувся до Кіли.

— Ти зробила диво. Я не знаю, як тобі віддячити.

Кіла опустила погляд на свою мокру клаптикову сукню. Вона знову не подумала про одяг, перш ніж стрибнути у воду, до конериби, хоча припускала, що, обдумавши організаційний бік справи й не обмежившись складами та інгредієнтами, передбачила б це.

— Спершу можеш позичити мені ще якийсь свій одяг.

Ларран обвив руками ії талію й наблизив до себе. Поки він цілував її, а вона — його, довкола літали бризки. Кіла неначе танула. Сонце зігрівало ії мокру від моря шкіру, а Ларран цілував ії в губи, в шию, у вухо, в підборіддя, а тоді — знов у губи.

Він засапано спитав:

— Ти хотіла б...

— Так, — сказала вона.

— Ти не знаєш, що я збирався сказати, — зауважив Ларран. — Я міг би запропонувати поплавати. Або покататися на русалконях.

— Так щодо всього, чого ти хочеш, — відповіла Кіла.

Він поцілував її знову.

— Так.

Вона віддалася його поцілункам. Він мав смак моря й цинамону.

Серед хвиль заверещала русалка — закричала по-сиренячому, — і Кіла з Ларраном розлучилися. За табуном русалконей русалка по-дельфінячому пливла до них. Вискочивши з води, вона заверещала.

— Корабель! — гукнула русалка.

Це не було дивовижею саме по собі. У воді просто за бухтою виднівся десяток рибальських човнів і пів десятка вітрильників. Кілька суден були далі, але води залишалися спокійними...

Ларран поряд із Кілою напружився.

— Імперський.

— Що?—вона не бачила нічого, крім калтрійських човнів...

Він показав трохи ліворуч від сонця, і вона побачила це: один із бойових кораблів імперії плив просто до гавані.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

— Треба сховати книги, — сказав Ларран, пильно дивлячись на бойовий корабель.

Кіла була в захваті від того, що найперше він сказав саме це. — Так.

— Я зроблю фальшстіну, — вирішив Ларран. — Сховаю книжкові полиці.

Кіла вже думала про це як про довгострокове рішення, та не думала, що воно знадобиться так швидко.

— Це можна зробити, перш ніж вони пристануть?

Ні. Вона бачила це в його очах, але він не бажав це казати.

— Я можу спробувати, — взяв ії за руку, і вони помчали кам’яним причалом до берега. — До того ж це буде додатковою ізоляцією для будинку, що має стати у пригоді взимку.

Кілі хотілося засміятися. Чи заплакати. Після Радан вона гадала, що буде в безпеці, але мала б розуміти... «О ні, Радан!»

— Вони тут не заради мене й моїх дрібних засобів.

Як інакше? Поголос не розійшовся б так швидко на таку відстань. Ніхто поза Калтрі не знав і не дбав про те, що Кіла зцілила кілька дерев і русаля, а непокоїло це лише Фенерера. А вона сумнівалася, що він має потрібні зв’язки, щоб викликати бойовий корабель.

— Вони тут заради Радан. Треба ії попередити.

Кіла й Ларран дісталися берега.

— Ти попередь її, а я візьмуся за стіни? — запропонував він.

Імперці не відразу винюхають крамничку варення, а от Радан була просто в сільській пекарні, вразлива.

— Не забудь попередити Айвора, як виберешся на кручу, — попрохала Кіла. — І, будь ласка, передай Казові та Іу, щоб сховалися в лісі. І жодного геройства з їхнього боку. Якщо імперці не знайдуть того, що шукають, то, можливо, почнуть винюхувати втішний приз, і саме тоді ми будемо в небезпеці.

Ларран поцілував ії.

— Будь обережна. Повертайся до хатинки, щойно зможеш.

Вона помчала до села, тимчасом як Ларран пішов угору, переступаючи через сходинку. Пробігла повз фонтан, який пускав бульбашки й булькав, до пекарні. «Нікого». Нікого за столиками надворі, нікого за прилавком чи позаду, біля пічок.

— Брін! Радан! Тобіне!

З боку пристані долинули голоси. Покинувши пекарню, Кіла підтюпцем побігла вулицями до гавані. Попереду зібралася юрба, щоб подивитись, як блискучий імперський корабель із трьома щоглами й червоними вітрилами заходить у гавань. Над ним кружляли мартини, а на хвилях, які він здіймав, підскакували в хисткому ритмі усі судна, що стояли на якорі й були пришвартовані. Кіла протиснулася між людьми до Радан і Брін на краю пристані.

Прорвавшись до них, схопила Радан за руку.

— Що ти робиш? — поцікавилася Кіла. — Тобі треба... Не знаю... Сховатися? Вигадати собі прикриття?

Вона із запізненням помітила, що Брін тримає Радан за другу руку і вони стоять дуже близько одна до одної. Замислилася, що трапилося, відколи вони разом виготовили полиці для книжок. «Не відволікайся. Її не повинно бути тут».

— Усе буде гаразд, — запевнила Брін. — Визнаю, я думала, що в нас буде більше часу, щоб поширити історію, буцімто вона живе тут не один рік, але калтрійці люблять...

— Це нічого не дасть, — перебила Радан.

— Ти цього не знаєш, — заперечила Брін.

Радан хитнула головою.

— Я знаю цей корабель. Його капітан... Я знала його з восьми років. Батьки хотіли видати мене за нього заміж. Щойно він мене побачить, брехню буде викрито.

Відпустивши її руку, Брін повторила:

— Заміж?

— Ніхто з нас цього не хотів, — твердо сказала Радан. — Ми зійшлися на тому, що не підходимо одне одному. Але він однозначно впізнав би мене, якби побачив.

Кіла відчувала, як їхній план сходить нанівець. Радан мала рацію: якщо капітан ії впізнає, то стане байдуже, скільки людей у селищі поклянуться, буцімто вона роками жила на острові. Що робитимуть імперій, побачивши Радан? Звинуватять калтрійців у тому, що її переховували? А що зроблять із Радан? «Усе гірше, ніж я думала».

— Що він робитиме?

— Залежить від того, на який бік він працює: на тих, хто хоче мене вбити, чи на тих, хто хоче мене використати, — Радан згорбила плечі. — Гадаю, зараз я дізнаюся.

Ближче до пристані корабель здавався ще масивнішим, аніж на перший погляд, а його біло-золотий корпус виблискував на сонці.

Кіла побачила, як солдати-моряки юрмляться на такелажі, готуючись кинути якір на більшій глибині в центральній гавані. Вона підрахувала, що в них буде кілька хвилин, поки вони закріплюватимуть корабель, а тоді — ще кілька, поки моряки гребтимуть до пристані в одному з кількох човників, прикріплених до боків бойового корабля.

— Нам потрібен новий план, — сказала. На її полицях стоїть магія, хіба ні? Якщо просто вдасться знайти потрібну книжку, то вони, звісно, зможуть уберегтися, зачитавши відповідне заклинання. Якби ж то вони мали трохи більше часу...

— Ховаймося, — запропонувала Брін. — Поговорити можна в пекарні.

Коли корабель кинув якір у гавані, Брін узяла Радан попід руку, і вони цілеспрямовано й геть не підозріло подалися геть від пристані. Коли трійця попрямувала до пекарні, довкола почали літати запитання: «Ви куди? Невже не хочете подивитись?». А ще: «Хто це? Чому вони тут?». І: «Це чаклун? Нарешті послали чаклуна?».

На кожне запитання Брін відповідала однаково: вона збирається наготувати ще випічки. Новоприбулі будуть голодні, і вона хоче приготувати до цього пекарню. Вона не знає, чи то новий чаклун. Знає не більше, ніж вони, — тільки знає, що випічку люблять усі, тож нею й займатиметься. Мабуть, кексиками, бо вони швидко готуються. І так, скористається Кілиним варенням.

Кіла слухала плітки, що вирували, й підсумувала: всі сходяться на тому, що імператор нарешті відправив своїх чаклунів в об’їзд. Вони прибули, щоб покласти край бурям, зцілити острови й розплутати той клубок проблем, до якого призвели. Поки що ніхто не пов’язував корабель із місцевою колишньою слідчою, та Кіла була певна, що рано чи пізно хтось це бовкне, а тоді поголос розійдеться.

Урешті вони заскочили в пекарню й зачинили двері.

— Це може бути збіг, — сказала Брін, закривши вікна віконницями. — Ти не знаєш, чи шукають вони тебе, і ти потрапила в шторм, тебе здуло з курсу — вони не мають знати, що ти тут.

— Навіть якщо це збіг і вони тут не заради мене, щойно мене побачать... — Радан похитала головою. — Мені потрібні ті чари невидимості.

— Це не справжні чари невидимості, — застерегла Кіла. Вона прочитала їхній опис, коли Радан зізналася в печері. — Це радше чари непомітності. Вони мають стишувати кроки й розмивати зовнішній вигляд. Не знаю, чи витримають вони безпосередній огляд. А ще не можу гарантувати, що вони взагалі спрацюють. Ми їх не випробовували.

Радан заходила туди-сюди перед прилавком пекарні.

— Якщо вони взагалі підозрюють, що я тут, то ненастанно мене шукатимуть. Ви не знаєте, якими сумлінними можуть бути імперські вояки. Вони перевернуть кожну каменюку на острові.

— Якщо тебе може знайти кожен, хто шукатиме, то ці чари названо дуже невдало, — Брін стала перед Радан і раптово схопила ії в обійми.

Радан обм’якла, притулившись до неї.

Кілі блиснула думка.

— А якби ні? Тобто якби не шукали.

Вони обидві поглянули на неї.

— Твоє судно потонуло, так? — нагадала Кіла. — А якщо ми поширимо чутку, що ти потонула разом із ним? Ларран тебе не врятував. Ти не дісталася Калтрі. Якщо вони в це повірять, то не матимуть причин обшукувати острів. Ми можемо сховати тебе чарами невидимості в острівних печерах, доки вони не поїдуть.

— Мені це подобається, — сказала Брін, — але надто багато людей знає, що вона не втонула, а часу, щоб донести поголос до всіх, недостатньо. Ми з сім’єю кілька місяців утверджували нову правду про мене, але коли на це всього кілька хвилин, хтось може вибовкати правду, навіть не знаючи, що несе проблеми. Однак... — тепер настала її черга ходити туди-сюди, одночасно говорячи та збуджено махаючи рукою. — Чому б не вдатися до меншої брехні, якої можуть і не знати всі, яка нічому не суперечить? Урятовано жінку. Вона назвалась імператорською слідчою. Мені залишається тільки сказати, що ти поїхала, нічого не знайшовши. Хто може сказати, що це неправда? Тим паче якщо тебе ніхто не зможе знайти. Ти могла й поїхати.

— Так! — погодилася Радан. — Скажи всім, що я поїхала, не знайшовши доказів неправомірних дій. А поки ти поширюватимеш це, Кіла допоможе мені накласти чари невидимості, — з надією повернулася до неї. — Якщо ти, звісно, хочеш.

— Звичайно ж, так, — відповіла Кіла.

Як це взагалі може бути під питанням? Вона згадала, як Ларран кинувся в бурю, помітивши корабель, що втратив керування, й замислилася, чи почувався він так само. Якщо є спосіб допомогти, то вона має спробувати.

— Є одне ускладнення: щоб накласти їх, нам знадобиться книга чарів, але якщо хтось побачить, як ти прямуєш до моєї хатинки, то імперці найперше шукатимуть там. Нам буде ніколи відточити чари, — усі чари, які Кіла спробувала, були неможливі без ґрунтовного дослідження та експериментів: варто лише згадати про співуче дерево, яблуневого птаха й Іу. — Треба виграти якнайбільше часу. Є менш помітна дорога на вершину кручі?

Брін стривожено стиснула фартух обома руками й мотнула головою.

— Ні, якщо ти не вмієш літати, дертися прямовисними скелями чи плисти вгору водоспадами.

— А як же Айвор? Чи може він полетіти з нами...

Прочинивши віконницю, Радан визирнула з вікна на вулицю.

— Корабель на якорі, — повідомила вона. — Вітрила опущені. Я не можу залишатися тут.

— Підеш інкогніто, вдягнувшись мною, — Брін кинулася в задню кімнату й вийшла з купою одягу й фартухів. — Усякий, хто тебе побачить, одразу вирішить, що ти зібралася купити ще варення для кексиків. Це цілком правдоподібно, чи не так? Для такої купи кексиків знадобилося б багато варення. Я почну випікати їх, поводячись якомога спокійніше й безневинніше, тимчасом як ти...

— Це не спрацює, — заперечила Радан. — Ми занадто несхожі як розмірами, так і поведінкою.

Проте вона почала надягати запорошені борошном штани й пов’язувати на талії фартух.

— Це може спрацювати, — відповіла Кіла. Всі на пристані, витріщаються на новоприбулих. Ніхто не стежитиме за пекарнею чи сходами на кручі. — Тобі просто треба пройти на віддалі.

Брін витягнула хустину і пов’язала на волоссі Радан, заховавши червоні пасма під тканиною. Швидко оглянувши її, намостила ще фартухів, щоб силует здавався круглішим.

— Усі зосередилися на кораблі. До тебе не так і придивлятимуться.

— Ти цього не знаєш, — заперечила Радан.

— Тоді я якось відволічу їх, — сказала Брін. — Я... жбурлятимуся в них кексиками. Не знаю. Щось вигадаю. Тобі треба просто вибратися з селища, а я...

В двері пекарні вломилася Іді, б’ючись кінським крупом об одвірок. Вона тицьнула пальцем у Радан.

— Ти! Імператорська слідча! Ти сказала, що зав’яжеш. Що, збрехала? Викликала сюди своїх через нашу Кілу? Бо ми не дамо тобі... Чому на тобі стільки фартухів?

«Нашу Кілу». Кіла відчула, що шаріється. Ще ніхто й ніколи не мчав її рятувати.

Радан уп’ялася поглядом у кентаврицю.

— Навіщо комусь полювати на Кілу? Вона народилася й виросла на Калтрі й ніколи звідси не їхала. Нею просто не може цікавитися хтось зі столиці.

Іді, вражена цією брехнею, витріщилася на неї.

— Ти не викликала наших нових гостей?

— Не викликала, — твердо сказала Радан.

— Не викликала, — повторила Брін. — Ба більше, було б чудово, якби пішов поголос, що колишня імператорська слідча, не знайшовши нічого підозрілого й оголосивши про відхід від справ, цього ж ранку покинула острів. Прикро, що її прогавили, та ми не знаємо, куди вона подалася.

— А... — промовила Іді. — Геніально. Я поширю звістку. Що ще вам від мене треба?

— Щоб ти відвернула увагу, — сказала Кіла. — Ми маємо провести Радан до моєї хатинки так, щоб ніхто не знав, що вона покинула пекарню. Вона піде вдягненою як Брін.

Іді зміряла Радан поглядом і понюхала.

— Здалеку люди купляться, — розвернулася й вийшла з пекарні, цокаючи копитами. — Уліно, треба, щоб усі були на пристані — не лише допитливий люд, а всі калтрійці. Наших нових гостей треба зустрічати з помпою! Влаштуймо прийом, гідний першого заїжджого чаклуна за багато років.

Знадвору долинув Улінин голос:

— О-о-о, гадаєш, вони справді послали чаклуна?

— Чесно кажучи, ні, але мали б послати, — Іді з вулиці заревіла на тих нечисленних острів’ян, які ще не витріщилися на корабель. — На пристань! Усі на пристань! Покажімо нашому новому чаклуну, як у нас на Калтрі кажуть «ласкаво просимо»!

Брін закінчила ховати волосся Радан. Зблизька вона геть не схожа на Брін, подумала Кіла, та, може, з цим одягом, фартухом і хустиною таки вигорить?

— Підемо швидко. Вдамо, що стався форс-мажор з варенням.

Радан дещо істерично хихотнула.

— Форс-мажор з варенням.

— Прошу, просто будь обережна, — сказала Брін. — Я не можу втратити тебе, коли ми ще навіть не знаємо, що між нами таке. Це надто...

Вона збиралася сказати щось іще, але Радан ії поцілувала. Брін так само завзято поцілувала її у відповідь. Так цілуються люди у відчаї', які не певні, що побачаться знову.

Кіла, давши їм трохи часу, поглянула на вулицю. їді й Уліна зганяли всіх до пристані, та вона не знала, чи надовго це. Зачекала, аж доки кінець юрби зник із поля зору, а тоді промовила:

— Вибачте, та нам треба йти.

— І ти будь обережна, — сказала Радан, звертаючись до Брін. —Вважай це імператорським наказом.

— Іди, — промовила Брін. На цьому слові їй урвався голос.

Кіла й Радан дременули з пекарні. Перетнули площу, минули фонтан і пішли безлюдними вулицями. Кіла не спускала погляду з будинків, але не бачила нікого, крім крилатих котів на дахах.

Кілька дорогоцінних хвилин по тому вони дісталися берега й рушили вгору сходами на кручі. Радан міцно трималася за хустину, ховаючи яскраво-червоне волосся. Кіла сподівалася, що за ними ніхто не стежить. Усі мають дивитися на корабель біля пристані. Це ж, як-не-як, найзахопливіша подія на Калтрі за багато сезонів, і логічно, якщо всі будуть там і споглядатимуть це видовище, особливо якщо їх збере докупи Іді. Залишається сподіватися, що це дасть їм із Радан час відточити чари. Якщо ні...

Вони пробігли через поле й зелень. Коли дісталися хатинки, Кіла вже задихалася. Забігши всередину, вона побачила, що Ларран із Казом у спальні, забиває книжкові полиці дерев’яними дописами. Він зробив лише чверть.

«Не спрацює», — подумала вона. Дерево надто свіже, конструкція занадто нова, та й навіть якщо удасться обробити дошки, щоб ті здавалися старими, ще залишаються вікна, що посунулися від полиць, — вони чітко вказуватимуть: стіни товщі, ніж мають бути. «Нам потрібне інше рішення». Але спершу треба розібратися з нагальною проблемою Радан. Кіла кинулася до стелажа, де точно мала стояти потрібна книга чарів.

— Казе, шукаймо інформацію. Нам треба відточити чари невидимості із застосуванням рубіна Радан.

Ларран припинив стукати молотком.

— Чари невидимості?

— Мене знає капітан корабля, — пояснила Радан. — Якщо він мене побачить, усьому кінець.

— Щоб він тебе не побачив, — зрозумів Ларран.

— Саме так,—підтвердила Кіла. —Чари—не ідеальне рішення, та це — все, що в нас є. Якщо ми накладемо їх і сховаємо Радан у печері чи там, де вояки не матимуть причин шукати...

Радан на мить застигла на місці, мов заморожена.

— Що таке? — спитала Кіла.

— Просто... — вона ковтнула повітря. — Коли я втекла, мені ніхто не допомагав. Я мусила... Я робила все сама. Але ви всі, які знали мене лише кілька днів... Моя родина так не чинила б, а ви не вагаєтесь.

— Родина — це не завжди ті, з ким ти споріднена, — промовив Ларран. Він додав перед полицями ще одну дошку й заходився ії прибивати. — Моя... Хай там як, скільки в нас часу?

— Недостатньо, — відповіла Радан.

— Знайшов, — оголосив Каз і розгорнув книгу листям. Він, Радан і Кіла скупчилися довкола ліжка, щоб прочитати чари. Для них був потрібен рубін, який Радан мала, але також—сніжна квітка, не питома для Калтрі, і вдарений блискавкою пісок — Кіла не уявляла, де його знайти, тим паче швидко.

— Що ж, проблема, — сказала Кіла. — Інші інгредієнти в тебе є?

— Я сподівалася, що рубіна вистачить принаймні для часткового ефекту, — відповіла Радан. — Не вистачило, тому дві рослинки й зуміли мене схопити.

Цю деталь Радан могла б згадати коли завгодно між пекарнею й хатинкою. «Нічого. То нічого. Ми з цим розберемося». Кіла запитала Ларрана:

— Знаєш якесь місце, де блискавка вдарила по піску?

Він розвів руками.

— Я не знаю, чи била по Калтрі блискавка під час останньої бурі. І не чув, щоб вони били останнім часом по берегах. Одного разу таке сталося — пісок обернувся на скло. Було схоже на скульптуру. Хтось, може, і зберіг скалку, але я не знаю хто. Якби було більше часу, ми могли б поспитати...

— Допоможеш пошукати в саду сніжних квітів? — попрохав Кілу Каз.

— А ти могла б тим часом пошукати інформацію про заміну піску, удареному блискавкою? — запитала вона Радан. Кіла не знала, чи вміє та шукати інформацію як годиться, проте вона була студенткою, тож мала знатися на основах. — Ну, принаймні почни. Я зараз вернуся.

Залишивши Ларрана наодинці з фальшивими стінами, а Радан — із книгами чарів, Кіла вийшла слідом за Казом у сад. Там були Іу. Вони кидали курці шматочки хліба, а тоді чкурнули геть, бо курка спробувала натомість клюнути їх самих.

— Що таке? — запитала Кіла Каза. Він не потребував ії допомоги в пошуку сніжних квітів. Набагато краще розпізнавав рослини, ніж вона.

— Нам треба вмовити Радан на інший план, — промовив він. — Навіть якби в нас були всі інгредієнти, мені не подобається ідея випробувати чари, яких ми ніколи не творили, тим паче коли в селищі імперці. Надто багато всього може піти не так. Замість урятувати Радан ми могли б привернути їхню увагу безпосередньо до себе. Було б набагато краще, якби ми могли скористатися випробуваними чарами.

Вона була з цим згодна, та насправді вони не мали великого репертуару. Лікування бурехвороби було тут ні до чого, а засобом із соснової шишки нікого не сховаєш.

— Оздоровлення дерев тут не допоможе, якщо ти, звісно, не хочеш закидати імперців фруктами.

— Не хочу, та й шанси, що це спрацює, вкрай малі.

Каз мав рацію.

«Нам потрібен план Б. Або В. Але що?..»

Кіла побачила, як один із дрібних хмарних ведмедиків випурхнув із-під малинових кущів і зник між корінням дерева. «Хе». Вона пройшла туди й стала на коліна поряд із деревом. Торкнулася замшілого коріння.

— Вартівнику дерев! Агов! Можна одне запитання?

Вона не очікувала, що ведмедик знову з’явиться, й відскочила, коли хмара, вища на зріст за неї, оформилася в щось схоже на масивного ведмедя.

— Ох. Привіт. Дякую, — Кіла облизала губи й наказала собі говорити спокійно. — Гм, як ви ховаєтеся?

— Вони, по суті, складаються з хмар, — промовив позаду Каз. — Не думаю, що їхня техніка застосовна до людей із плоті й крові.

Може, й так. А може, й ні. Але всі народні перекази про так званих лихих лісових духів... передусім розповідали про людей, які зникали: чоловіків чи жінок, які забрідали в ліси й не верталися,- дітей, які щезали, віддалившись від дому, бабусь, яких виманювали з їхніх безпечних садків. Їх шукали близькі, та ці люди неначе зникали. Кілька переказів наголошували на тому, як старанно їх намагалися знайти. Ті нечисленні люди, які поверталися, не могли пояснити, де були. Як так виходило? Чи міг це зробити дружній лісовий дух заради добра? Якщо вважати, що вони дружні... «Вони таки дружні», — подумала Кіла. Вона в це вірила.

— Одному моєму другові треба сховатися. Можеш допомогти?

Каз підсунувся до Кіли.

— Ти впевнена, що це розважливо?

— Це не небезпечніше, ніж скористатися невипробуваними чарами, неточно дібравши інгредієнти,—шепнула Кіла. — До того ж ми їм допомогли. Може, вони й досі трохи вдячні?

— Вони вже нам відплатили, — промовив Каз. — Пам’ятаєш гори запасів?

— Я можу наробити ще засобів, — сказала Кіла хмарному ведмедю. — Займуся цим у будь-якому разі, якщо мене не заберуть імперці за переховування втікачки. Прошу, є якийсь спосіб заховати мою подругу?

Масивний хмарний ведмідь злився з корою на очах у Кіли й Каза. Просто... розтанув. Прослизнув у деревину так, наче дерево його поглинало. А за мить вислизнув І зачекав, глипаючи згори на Кілу вогненними очима.

— Можеш заховати її в дереві? — спитала Кіла.

Чи можна так зробити? Вона ніколи про таке не чула, та якщо вона ще про таке не читала, це ще не означає, що таке

неможливо. Захотілося спитати, чи так воно було в переказах, занотувати дещо про сам процес, а тоді пошукати в текстах, але поки що...

Позаду цвірінькнули кактус:

— Іу!

— Іу приведуть Радан, — переклав Каз.

Ані він, ані Кіла не зрушили з місця. Вони невідривно дивилися на лісового духа. Чи можна довіряти дикому ведмедю гризлі, що складається з хмар? «Я пройшла за ними в ліс, і вони мені не нашкодили». Так, старі народні перекази твердили, що вони аморальні, небезпечні й нетовариські, та до неї вони були дружніми, і якщо вони крадуть людей саме так, то, можливо, це — саме те рішення, яке їм потрібне.

Кіла почула, як Радан і Ларран вийшли надвір.

— Що таке? Вояки вже тут? — запитала Радан.

— Можливо, ця ідея здасться незвичайною... — почала Кіла. «Можливо, жахливою. А може, й геніальною». «Незвичайною» — цілком слушне слово.

Радан спинилася.

— Це... Отакої! Я про них чула. Не думала, що вони показуються людям, — говорила вона стиха, наче боялася, що якийсь гучний звук відлякне ведмедя.

— На мою думку, цей хмарний ведмідь здатен тобі допомогти, — сказала Кіла.

— Що? Як?

Хмарний ведмідь ще раз показав, прослизнувши всередину дерева. Кіла краєчком ока побачила, що інші хмарні ведмеді вже просочилися в сад. Вони ховалися на даху, між лозами, й на курнику.

Радан похитала головою.

— Я матеріальна. З плоті й крові. Я не можу зникнути в дереві... Овва.

Інші ведмеді потекли до неї, оточуючи своїми хмароподібними тілами.

Каз тривожно заскакав на земляній грудці.

— Це ж їй не нашкодить? Здається, тут ще багато треба пояснити. Чи експериментувати. Можна спершу це випробувати?

Радан поглянула на Кілу.

— Ти їм довіряєш?

«Чи довіряю я?» Вона знала, що вони хотітимуть, щоб вона й далі виготовляла та використовувала засоби. Але понад те... вони дозволили їй побачити однорога.

— Я гадки не маю, чи це безпечно. Не знаю, як це працює. Не знаю, що вони задумали та як це обернути. Але знаю, що вони хочуть допомогти. І знаю, що нам потрібна допомога.

— Отже, ти хочеш сказати, що це ризиковано, — промовила Радан.

— Довіряти комусь узагалі ризиковано, — відказала Кіла. — Але так краще, ніж діяти самотужки, — вона озирнулася через плече на Ларрана, який теж вийшов у сад. Курка дзьобала його чобіт. Він легенько потрусив ногою, щоб ії відсунути.

Радан придивилася до хмарних ведмедів.

— А як же книги чарів? Я маю допомогти тобі остаточно їх заховати...

— Для цього в мене є план, — сказала Кіла. Казові слова про застосування чарів, які вони вже знають, навели її на думку. — І якщо це спрацює, я матиму змогу виготовляти набагато більше варення.

— О, якщо так, то шикарно, — Радан закотила очі.

Кіла подумала, чи не сказати їй, що все буде гаразд, що це — краща ідея, ніж невипробувані чари, що лісові духи видаються дружніми, та вона не знала, чи було щось із цього правдою. Обирати має Радан. Кіла не знала напевне, що робила б сама, якби в них усе було навпаки. Це залежало від того, кого Радан боялася більше: лісових духів чи імперців...

— Зробімо це, — сказала Радан духам.

Її оточили безліч хмарних ведмедів. Кіла майже не бачила Радан між їхніми розпливчастими, схожими на туман тілами.

Ларран підбіг до дерева й зупинився поряд із Кілою. Він був напружений, неначе готовий кинутися за Радан, якщо та гукне чи скрикне, і Кіла в цьому не сумнівалася.

Одначе хмарні ведмеді танули поволі, як сніг у весняну погоду.

А за кілька секунд ведмеді й Радан зникли.

— Ого, це бентежить, — промовив Каз і здригнувся, зашурхотівши листям.

Кактус погодилися:

— Тебе сховаємо так само? — запитав Ларран.

Кіла мотнула головою.

— Буде не так підозріло, якщо зникне лише одна з новоприбулих. Нам треба, щоб вони швидко забралися. До того ж, якщо вони не знайдуть книг чарів, я ім не знадоблюся.

Вона ненадовго замислилася, чи не попрохати хмарних ведмедів заховати ще й книги, та позаяк вони були виготовлені з мертвих дерев, це видавалося нерозважливим: Кіла гадки не мала, як ведмеді відреагують.

— Треба просто сховати книги.

— Який у тебе план? — запитав Каз.

Вона показала на колючі кущі.

— Малина. Багато малини.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Поки Каз та Іу пішли по ряску із заводі, Кіла розтовкла трояндові бутони й листя бузини, додавши кілька крапель води.

— Прикро, що фальшстіна не спрацює,—промовив Ларран.

— Спрацювала б, якби в нас було більше часу, — відповіла Кіла. — Ти намагався.

— Ми могли б повернути книги до ящиків і перевезти їх на бібліотечному човні...

— Куди? — запитала Кіла. З печерою не вийшло: Радан відшукала її майже миттєво. Ларранів будинок, не безпечніший за її власний. До того ж це її оселя. «Я мушу її захищати». Вона вколола великий палець і додала до пасти кров.

Побачивши її, Ларран скривився.

— Чим я можу допомогти?

— Можеш забити дошками вікна й двері?—запитала його Кіла.

Вона не знала, наскільки буйними вийдуть зарості, й не хотіла, щоб вони розтрощили скло.

— Але чому... — він похитав головою. — Запитання згодом. Звісно, я можу. Все, що тобі потрібно, — він зник, вийшовши на подвір’я, і невдовзі Кіла почула звуки пиляння й стукіт молотка.

Поки вона завчала склади заклинання, її серце теж стукало, наче молотком. У її плані було дуже багато невідомих. Вона не знала, чому прибули імперій, чого вони шукають і як сильно придивлятимуться. Вона мала обмежені відомості, і це було незручно. Але вона спробує вберегти книги. І друзів.

Усі закінчили приблизно одночасно; Кіла закарбувала заклинання в пам’яті, рослини повернулися з ряскою, а Ларран остаточно забив дошками вікна й двері. Щойно Кіла розтовкла пасту, вони зібралися вчотирьох у салу. Ларран відкрив рота, але Каз зацитьнув його. Кілу це влаштовувало. Вона й так достатньо нервувалася.

Вирішила: почне з лоз, які вже ростуть на будинку. Ставши на коліна попід плющем, Кіла намастила пасту для швидкого росту.

— Побажайте мені удачі.

Каз позадкував. Простягнувши вусик, відсунув ще й Іу.

— Ларране, можливо, тобі варто відійти.

Ларран відступив.

— Що зараз буде?

— Побачиш, — промовив Каз.

Кіла прочитала заклинання — один раз, двічі, а тоді тричі. Швидко відступила від лози. За мить та рвонула вгору. З неї виросли нові лози, що розійшлися дахом. Кіла, не чекаючи, перейшла до наступної лози. І повторювала цей процес, доки лози не поглинули хатинку повністю.

А тоді перейшла до колючих заростей.

Кіла обрала малиновий кущ, найближчий до будинку. Закопуючи пасту, сподівалася, що колючі зарості не поглинуть саду повністю. Вони ж так старалися його приборкати й досягли таких успіхів...

— Іу, можеш випустити курку? Я не хочу, щоб вона тут застрягла.

Кактус підбігли й підняли шпінгалет на курнику.

Курка не зрушила з місця і квокнула на кактус. Кактус у відповідь сказали «іу».

Кіла почала чарувати.

Коли кущі рвонули, курка квокнула й дременула із саду слідом за Іу. Кущі малини невпинно зростали ривками, від яких трусилася земля, і врешті вся хатинка зникла з поля зору.

А за кілька секунд вони застигли.

Кіла ледве могла розгледіти хоч трохи даху чи стін. Вона важко ковтнула. Раніше це здавалося розважливим вибором, але коли вона побачила, як дім її батьків отак зник... «Мій дім».

— Так книги мають залишитися в безпеці,—вдоволено промовив Каз.

Кіла нагадала собі, що в цьому й суть. «Згодом це можна виправити». Це ж не назавжди. Коли бойовий корабель забереться... Коли вона впевниться, що все гаразд... Якщо таке, власне, станеться... А що як імперці розкусять брехню?

Ларран поклав руку їй на плече.

— А тепер як нам уберегти тебе?

Кіла розповіла йому початковий план Брін для Радан: збрехати про причини та тривалість ії перебування на Калтрі.

— Нам ніколи вмовляти всіх у селищі казати, що я була тут усе життя. Але, може, є така історія, що зіб’є їх зі сліду? — доведеться про це подумати. Може, вона вдасть, ніби працює в пекарні? Звучить цілком безневинно й далеко від книг чарів.

— А тим часом нам не можна залишатися тут. Імперці мають повірити, що це місце закинуте. Казе...

— Ми сховаємося в колючих кущах, — перебив Каз. — Це ідеально.

Іу для демонстрації промчали під кущами малини й щезли із поля зору.

— Бережіть себе, — сказала їм Кіла.

— Ти теж, — відповів Каз.

—Іу.

* * *

Кіла так тривожилася, поки йшла до села з Ларраном, що мусила нагадувати собі про дихання. їй ледве ставало відваги

переставляти ноги, не показуючи обличчям, наче подумки вона волає.

«Можливо, варто було попросити хмарних ведмедів сховати й мене».

Але це було б недалекоглядно. Вона мусить показатися в селищі, поводитися безневинно й не викликати підозр щодо хатинки. Кіла запланувала взяти на себе роль Радан у пекарні, ставши помічницею Брін, і вдати, ніби працювала там завжди. Якщо пощастить, імперці взагалі її не помітять.

Завдяки життю в Аліссіумі вона знала, що люди при владі, хоч шляхтичі, хоч військовики, не помічають пересічних людей. Бібліотекарки та крамарки для них майже невидимі — просто знаряддя для певних завдань. Вона могла поручитися, що ії, на відміну від Радан, не впізнає ніхто на тому кораблі. «Я за багато років майже не вплинула ні на кого в Аліссіумі. Зате тут, проживши всього кілька днів...» Кіла поглянула на Ларрана, і їй, попри все, захотілося всміхнутися. Він із нею, попри ризик і невизначеність.

Вони вдвох неквапом проминули фонтан із русалкою. Вода в ньому текла, весело булькаючи, наче нічого й не сталося. На дахах крилаті коти ніжилися на осонні. Кіла весь час нагадувала собі вдавати розслаблення, невимушеність, невинність і мимоволі оцінювала кожен свій крок. Чи достатньо він невимушений? Чи достатньо невиразне в неї обличчя? Чи розслаблені плечі? Що їй тільки робити з руками? Махати ними чи не ворушити? Вона не могла згадати, як ходить зазвичай. А як щодо виразу обличчя? Чи нормальна в неї усмішка? Може, вдати, ніби вона сміється з останньої репліки Ларрана, якої вона геть не почула, бо надто зосередилася на своїх ногах, руках і обличчі?

Коли вони підійшли ближче, Ларран стиснув ії пальці. Вони надто загаялися в хатинці: довкола пекарні скупчились імперці. Тобін сновигав між ними, подаючи кексики, щойно Брін виставляла тарілки на прилавок.

«Якщо я не можу заявити, що працюю в пекарні...»

«План Б?» Чи в них уже план В? Г?

Брін весело помахала рукою.

— Кіло, привіт! Ларране, ми саме говорили про тебе!

Вона метушилася між столиками, роздаючи кухлики кільком імперцям. Вони були у військових одностроях — жорстких кітелях, червоних, як вітрила їхнього судна, штанях, схожих на шкіряні обладунки, і з мечами на поясі. Кіла нарахувала трьох чоловіків і п’ятьох жінок, але не сумнівалася, що в селищі є й інші. Команда на кораблях такого розміру зазвичай складалася не менш як із двох дюжин осіб.

Один чоловік із закрученим у спіраль волоссям мав на кітелі золоті смужки—напевно, капітан, потенційний наречений Радан. Він сидів поряд з Іді.

— О, так, ось і Ларран! — промовила та. — Це він витягнув з океану ту червоноволосу дівчину.

— Ви наче казали, що вона називала себе Радан? — запитав капітан.—Можете описати мені її й човен, на якому вона прибула?

Він підвівся, і Кіла помітила, що він значно вищий за Ларрана, хоч і худий, як скелет. Він мав довгі тонкі пальці, якими ворушив, говорячи.

— Звісно. А ви?..

Імперець злегка вклонився.

— Капітан Варрік з «Аліссіумського блукача».

— Я Ларран із Калтрі. А це — моя дружина Кіла, — він підніс Кілину руку до губ і поцілував тильний бік долоні.

Кіла ледве втрималася від реакції. Вона знала, що Ларран просто намагається ії вберегти, але не втрималася від тоненької пташиної трелі, що відлунила у неї в голові. Почепивши на обличчя усмішку, сказала капітанові:

— Рада знайомству.

Вона не дивилася на Брін чи Іді, щоб побачити їхню реакцію. Зате почула, як Тобін тихенько охнув, а тоді зойкнув, наче хтось копнув його по гомілці.

— Ми помітили човен посеред шторму, — розповів Ларран. — Його кидало на хвилях. Середнього розміру, розрахований на одного-чотирьох пасажирів. Але через бурю був такий безлад, що я не зміг добре до нього придивитись. А ти, люба? — запитав він Кілу.

— Він мав щоглу, — послужливо підказала Кіла.

— Якого кольору вітрило? — запитав капітан.

Кіла насупилася, ніби намагаючись, пригадати. Та мить неначе в’їлася їй у пам’ять: завивання вітру, лють хвиль і такий вразливий на вигляд човник. Звісно, вона запам’ятала кожну деталь.

— Вітрила я не бачила. Мабуть, вітром зірвало?

— Він уже наполовину перекинувся, — пояснив Ларран. — Я проїхав до трощі одним зі своїх русалконей. Не встиг туди дістатись, як жінка пішла під воду, але я таки прибув вчасно. Хутко доправив її до теплого приміщення, і вона швидко відновилася. Недостатньо довго пробула у воді, щоб почалася гіпотермія.

Фенерер непевно звівся на ноги.

— Піди приведи її, Ларране. Вона ж у тебе в хаті. Чи в ліжку? Скажи-но нам, Ларранова дружино, ти ділиш ліжко з Ларраном і слідчою чи тікаєш, коли вони разом?

— Вона не в Ларрана, — втрутилася Брін. — Вона жила в порожній кімнаті над моєю пекарнею, доки не вирішила покинути Калтрі.

Заговорила Іді:

— І якщо тебе не запросили на їхнє весілля, це ще не означає, що ти можеш зневажати Кілу. Раджу стежити за тоном, інакше Брін перестане давати тобі те печиво, яке ти так любиш.

Фенерер пирхнув.

Заговорити знову він не встиг: Ларран завадив.

— Спершу вона не називалася, та коли відновилася, заявила, що вона імператорська слідча.

— Влаштовувала безлад у моїй пекарні, доки все не владналося, — поскаржилася Брін.

— Владналося? — перепитав капітан Варрік.

«А він вправний». Сам мало що казав. Просто давав говорити людям. На щастя, за винятком Фенерера Кілині друзі не відступали від сценарію, а це було надзвичайно, зважаючи на те, як мало часу в них було на підготовку. Добре, що здебільшого вони казали правду. Вона постаралася не вовтузитися.

— Вона не знайшла нічого підозрілого, — промовила Брін. — Ба більше, хотіла виправитися, тож допомогла мені прибрати в пекарні, а я за це запропонувала їй житло.

Фенерер тицьнув великим пальцем у пекарню.

— Нічого підозрілого? Ха! Хотів би почути це з її вуст. Виведіть її! Чому вона не тут, не рапортує цим файним воякам? Вона має доповідати про свої знахідки.

—Я справді хотів би поговорити зі слідчою, — промовив капітан Варрік, висловившись набагато ввічливіше, ніж Фенерер. Кіла була б рада, якби найсердитішого сусіда всього селища викинули з розмови. Допоки Фенерер буде тут, шанси, що все піде не так, набагато вищі. Вона понадіялася, що ніхто не брехатиме занадто вигадливо.

Брін стенула плечима.

— Закінчивши тут, вона поїхала.

— Куди? — запитав капітан Варрік.

Підібравши кілька порожніх тарілок, Брін понесла їх назад до прилавка пекарні.

— Вона не казала, та особисто я не розумію, як можна захотіти покинути Калтрі, — інші клієнта, всі калтрійці, схвально загукали невлад. Решта імперців стежили за вулицями й будинками, наче остерігаючись атаки. «Чиєї? — зачудувалася Кіла. — Котів?»

— Сюди ще хтось прибував останнім часом? — запитав капітан Варрік.

Кіла відчула, як поряд із нею напружився Ларран.

Поки Фенерер не встиг влізти з якимось звинуваченням, Іді сказала:

— Ми зуміли б допомогти вам краще, якби знали, чому ви запитуєте. Кого ви шукаєте?

— Ну звісно, — капітан гречно кивнув. — Ми шукаємо Раванділ Етру Л’сарі. У зв’язку з... недавніми подіями вона зараз єдина жива спадкоємиця імператора Меровіна. Нам необхідно її знайти.

«Їх справді послали по Радан».

— Щоб коронувати чи щоб убити? — запитала їді.

Брін знову вискочила надвір.

— Іді!

— Що таке? — спитала Іді. — Вже й питати ні про що не можна? — звернулася до капітана. — Перепрошую за старечу безцеремонність. До нас доходить дуже мало новин. Як ви загубили єдину живу спадкоємицю? Це ж начебто така людина, за якою треба стежити. Вона ж не гарна цяцька, що застрягла в коробці.

— Вона однозначно не цяцька, — погодився капітан Варрік. Торкнувся своєї спіральної зачіски, неначе для самозаспокоєння, а тоді зітхнув. — Відверто кажучи, якщо вона не бажає бути знайденою, то ії не слід і шукати. Але в мене наказ. І я прибув запропонувати чималу нагороду: документ на нещодавно звільнене житло в Аліссіумі. До нього додається все опорядження та всі скарби колишнього власника, а також титул барона чи баронеси.

Фенерер скочив на ноги й показав на Кілу.

— Вона новенька на Калтрі.

В неї стиснулося серце. «От тобі й дієва брехня».

Ларран став перед Кілою, і вона постаралася не виказати шоку. Але таки була шокована. Винагорода була дуже серйозна. Вона могла спокусити будь-кого на Калтрі. Навіть Брін чи Іді. Кіла замислилася, чи здогадалася вже котрась із них, що Радан — ця спадкоємиця. Це не було більш чи менш вірогідно, ніж те, що вона слідча, яка хоче покинути роботу. Та все ж... «Вони не знають, де вона схована».

До того ж Кіла не думала, що Брін чи Іді захоче покинути Калтрі.

Каштан Варрік перетнув подвір’я й підійшов до Ларрана. Двоє чоловіків зміряли один одного поглядом, і капітан незлобиво сказав:

— Я хотів би поговорити з вашою дружиною.

Кіла поклала руку Ларранові на передпліччя.

— То нічого. Я вже точно ніяка не спадкоємиця — хіба що успадкувала кулінарну книгу, — вона обійшла його. — Я Кіла Оробідан, донька Атлана й Бінни. Народилася на Калтрі.

Лише правда.

Варрік хутко її оглянув — блакитна шкіра, волосся, форма обличчя, очі, нові веснянки — й махнув на неї рукою.

— Вона не імператорська спадкоємиця.

Кіла знову задихала нормально.

Фенерер насварився пальцем.

— Але вона підозріла. Приїхала на цей острів — і почалося всяке. Її хатинку слід обшукати. Вона тримає в себе неприродних істот. Певен, ще й знає, що насправді сталося з імператорською слідчою. Напевно, зробила з нею щось неприродне, щоб та припинила ставити запитання.

Іді ляснула його по пальцю серветкою.

— Годі вже, Фенерере. Капітане Варрік...

Водночас озвався й Ларран:

— Капітане Варрік...

Брін промовила:

— Не зважайте на Фенерера. Він усіх підозрює.

Капітан Варрік нахилив голову.

— В мої обов’язки не входить розслідування локальних проблем островів. У мене один пріоритет.

— Запам’ятайте мої слова, — сказав Фенерер, — ця жіночка приховує таємниці.

Капітан Варрік із виглядом людини, яка звикла допитувати найпротивніших мешканців островів, мовив:

— Будь ласка, опишіть мені цю слідчу.

Фенерер радісно взявся описувати: зріст, статура, шкіра, очі, волосся. Вийшло так детально, що він неначе намалював її портрет. Кіла стежила за капітаном і помітила, коли його підозри підтвердилися.

Доти їй здавалося, що той просто робить що мусить, підіграє острів’янам, поки вони обговорюють останню подію — кораблетрощу та зникнення імператорської слідчої. Він насправді не думає, що це якось стосується його місії. Зате тепер він став схожий на мисливського пса, що занюхав кролика.

«Ой, кепські справи».

— Хто бачив її останнім? — запитав капітан.

Його моряки теж відчули зміну в його тоні й насторожилися сильніше. Кіла помітила, як вони випрямили спини, а їхні погляди хутко почали оглядати всіх і все. Вона не сумнівалася, що вони повідомлять про найменші підозри.

— Напевно, я, — бадьоро оголосила Брін. — Вона допомогла мені в пекарні, перш ніж піти своєю дорогою, і я дала їй на прощання пакуночок цинамонових булочок. Плисти на наступний острів архіпелагу треба з цукром: шлях неблизький. А мої цинамонові булочки найкращі. Не хочете скуштувати?

— Яким судном вона попливла, якщо ії розбилося?

Брін позирнула на Кілу — просто швидко повела очима, але капітан це завважив і повернувся до Кіли.

— Яким чином ви причетні до всього цього?

Вона не думала. Просто відповіла.

— Я продала їй човен своїх батьків.

— Та невже?

— Мені він був непотрібен, — сказала Кіла. — Я взагалі не планую покидати Калтрі, — вона всміхнулася Ларранові. Цього разу усмішка була справжня. Він усміхнувся їй у відповідь.

— Ох, та вона бреше, — озвався Фенерер. — Ота міська не має ніякого човна, крім того, яким припливла — якоїсь шаланди з вітрилом. Не калтрійської. Вона з Аліссіума. Певен, що знає все про цю вашу спадкоємицю. Певен, що вони заодно. Або ж затяті ворогині. Вона ії вколошкала. Закопала тіло. Або перетворила ії на якусь гидоту. На мох. Чи на слимака. Кажу вам: вона в тій своїй хатинці промишляє нелегальним чародійством. Її треба заарештувати.

Капітан манірно сказав:

— Я не маю звички арештовувати цивільних без доказів. Але, разом з тим, мушу наполягти, щоб мені показали цю хатинку.

— Я там не живу, — сказала Кіла. — І ніхто не живе. Вона закинута.

— Та в тебе ж крамничка варення в хатинці! — крикнув Фенерер. —Явно прикриття для якихось темних справ. Як ти можеш виживати, просто продаючи варення? Тим паче що смак лише один.

Капітан Варрік повернувся до нього.

— В чому ви ії звинувачуєте? Вона чаклунка-відступниця, вбивця чи погана підприємиця? Я починаю плутатись у ваших скаргах.

Фенерер витягнувся.

—Я просто хочу сказати, що їй тут не місце.

Брін грюкнула об столик кухликом із чаєм.

— Це тобі тут не місце. Може, як корабель капітана Варріка відпливе, тобі слід буде сидіти на ньому.

— О, я сидітиму, а ти зватимеш мене бароном. Бо кажу ж вам: із цією синьоволосою міською щось нечисто, — він насварився пальцем на їді, а тоді — на Кілу.

Ларран поволі підступив до нього.

— Годі, Фенерере.

— Вона й тебе зачарувала, точно, — сказав Фенерер. — Інакше ти побачив би. Всі чудасії, що трапилися на цьому острові, від неї. Вона чаклунка-відступниця. І повторюся: вона чудово знає, що сталося з вашою слідчою.

Капітан Варрік повернувся до Кіли.

— Перепрошую за нав’язливість, але мушу попросити вас негайно показати нам цю хатинку.

То явно було не прохання, але не менш ясно було, що джерело його натхнення чоловіка не тішить. Вона сподівалася, що це не означає, що вони приречені.

— Ха! — переможно вигукнув Фенерер.

Ларран неголосно промовив:

— Розумієте, Фенерер... не найнадійніший із наших співгромадян. Він схильний до параної й одразу не вподобав мою дружину. Якась ірраціональна антипатія. Зробив ії винуватою в усьому від припливу до власного пересоленого рибного рагу.

— Тоді ви маєте без проблем показати нам хатинку, про яку він говорить, — відповів капітан Варрік. — Зрозумійте мою позицію: мої зверхники призначили чітке завдання, і я мушу виконати його сумлінно, хай як ставлюся до цієї справи особисто.

— А як ви ставитеся до неї особисто? — запитала Кіла.

— Не має значення, — відказав він. — Прошу, ведіть мене.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Кіла провела капітана та його солдатів до сходів на кручі.

— Йдіть обережно.

Сказавши це, вона миттю відчула себе дурною: це ж солдати й моряки, поза сумнівом, звиклі до набагато небезпечніших умов, ніж дерев’яні сходи на вітерці.

Однак капітан ґречно сказав «дякую» й поліз, тримаючись за поруччя. Загалом він здавався непоганою людиною. Звісно, це геть його не спинить, якщо він здогадається, що Кіла сховала спадкоємицю чи що вона володіє краденими книгами чарів і навіть гірше, користувалася ними. Вона цілком це усвідомлювала, хай який він був увічливий. Він геть її не знає й не матиме причин вагатися.

Замість піти з ними на сходи, Ларран сказав:

— Зустрінуся з вами згодом. Мені треба вивести табун у море, щоб допомогти з сьогоднішньою риболовлею.

— Зараз? — вимовила Кіла. Вона постаралася не виразити цим слівцем усіх своїх тривог і страху, та все ж почула, як запищала, і зрозуміла, що не приховала всього цього як годиться.

Ларран невимушено знизав плечима.

— Робота не спиняється, коли втручається життя.

Капітан озирнувся на Кілу.

— Якісь проблеми?

«Лише якщо ви дізнаєтеся про всі мої незаконні справи».

— Звісно, жодних. Я можу провести вас до старої хатинки, поки Ларран доглядатиме свій табун.

Їй не був потрібен супровід Ларрана. Він же нічого не міг би вдіяти з півдесятком вишколених вояків, якби ті вирішили ії заарештувати. Та все ж... вона очікувала, що він піде з нею, принаймні щоб підтримати й підбадьорити.

Відверто кажучи, їй боліло, що він іде геть.

Вона сказала собі, що їй не має боліти, та серце не бажало слухати. Натомість воно гупало дедалі швидше. «Зберігай спокій. Ти можеш».

Кіла продовжила підійматися сходами на кручі, тимчасом як Ларран пішов гальковим пляжем. Озирнувшись, вона побачила, як він зняв сорочку, кинув її на каменюку, а тоді забрів у воду. Засвистів, кличучи своїх русалконей.

На вершині капітан зачекав, поки Кіла і його загін доберуться до нього. Зчепивши руки за спиною, поглянув на воду й хмари на обрії з пурпуровими прожилками. Перед ним гойдалися на вітерці квіти троянд. Все здавалося неймовірно живописним.

— Оце так краєвид, — сказав капітан.

Вона відсапалася й кивнула.

— Це я люблю в Калтрі чи не найбільше.

— Розумію чому,—тоді він насупився на небо. — Треба ворушитися. Можливо, невдовзі погода стане дещо неприємною.

Кіла вхопилася за ці слова.

— Ви певні, що вам не треба вертатися на корабель? Покинути острів та податися в наступний пункт призначення, поки буря не надійшла?

Одна з моряків придивилася до хмар.

— Воно досить далеко й не факт, що переросте в бурю, — сказала вона. — Може й розвіятись. У нас удосталь часу, перш ніж доведеться занепокоїтись.

«Ну, спробувати було варто», — подумала Кіла.

— Про всяк випадок попереджу: на зовнішніх островах бурі починаються швидко. Вони не схожі на бурі поблизу столиці. їх не слід недооцінювати.

Морячка не погодилася:

— Не так швидко. В нас є час.

— Ведіть, — попросив капітан.

Кіла завела їх у зелень і повела стежкою, що ії проторував Ларран. Тепер вона була витоптана завдяки всім подіям після Кілиного прибуття. Вона понадіялася, що саме по собі існування стежки не є підозрілим. Може, варто було накласти чари, що поглинули б і її. Імперці могли б прорубувати собі шлях крізь хащі блискучими мечами — тоді місцевість і справді здавалася б безлюдною, — та про це Кіла не подумала.

— Я не живу в хатинці, відколи була мала. Не знаю, чому Фенерер думає, що я там живу. Він явно плутається.

Вона вийшла із зелені перед хатинкою.

Ту вже обійняли лози й колючі рослини. Буйні й зелені, вони обплітали весь будинок, затуляючи двері й вікна. Дощок, які Ларран набив на вікна й двері, навіть не було видно. На деяких лозах, що тягнулися по стінах, виднілося кілька квітів.

— Варто було її утримувати, — винувато сказала Кіла. — Але позаяк тут ніхто не живе...

— Бачу, — промовив капітан.

— Вибачте, що забрала у вас час, — перепросила Кіла. — Але я намагалася вам сказати.

Капітан гречно, навіть боязко кивнув.

— Щиро перепрошую за вторгнення, та я мав розглянути надану зачіпку.

— Звісно, — відповіла Кіла. Тепер, коли він побачив, що тут нічого немає, вона може бути милостивою. —Якщо ми зараз підемо назад, у Брін неодмінно знайдеться якась випічка, яку ви зможете взяти з собою — на дорогу до наступного пункту призначення.

— Щойно ми проведемо обшук, повернемося до села, — промовив капітан Варрік і гарикнув на вояків: — Обшукайте місцевість! — звернувся до Кіли: — Формальність, самі розумієте. Мені треба відзвітувати, що ми розглянули всі зачіпки.

Кіла постаралася не виказати обличчям панічного жаху, коли вояки розділилися, обходячи будинок і тупаючи крізь ліс. Чи знайдуть вони Каза й Іу, якщо шукатимуть достатньо уважно? Вона понадіялася, що рослинам стане здорового глузду залишатися схованими. Що як вояки вирішать позрубати лози та вдертися в будинок? А навіщо це їм? У хатинку наче роками ніхто не заходив. Не було жодних причин думати, що вони шукатимуть усередині — якщо вони взагалі зможуть зайти всередину...

Вона помітила, що капітан Варрік пильно стежить за нею. «Він знає. Бачить це на моєму обличчі». Була певна: він здогадується, яка вона неспокійна, та чи здогадається, що вона приховує? Він не міг знати, що Радан тут, і не мав причин запідозрити наявність книг чарів. «Казе, Іу, будь ласка, залишайтеся схованими».

Її серце тріпотіло швидко, наче крильця колібрі.

— Що плануєте робити, коли знайдете цю зниклу спадкоємицю? — запитала Кіла, стараючись говорити якомога невимушеніше, наче вона просто балакала.

Капітан збентежено переступив із ноги на ногу.

— Вона постане перед судом.

— За що?

— Буде визначено, чи становить вона загрозу для нового уряду Островів Півмісяця.

Він розвернувся до зарослої колючими кущами хатинки. Солдати тупали крізь рослинність. Під їхніми чоботями ламалися гілки. На вершині сосни їх лаяла пташка, і Кіла позирнула вгору, на неї: червоне пір’я та хвіст із яблуневого цвіту. Швидко відвела погляд, сподіваючись, що ніхто з вояків не помітить, яка це незвичайна птаха. Все це могло дуже швидко зійти на пси.

Кіла замислилася, що сказати. Слова треба було добирати обережно. І стежити за тоном. Вона безтурботно сказала:

— Ну, жінка, яка була тут — не знаю, спадкоємиця вона чи ні, та на загрозу вона не скидалася. Вона казала, що просто хоче звичайного життя.

— Отакої.

— Мені здалося, ніби вона взагалі не хотіла повертатися до Аліссіума.

— А-а...

Один із вояків подався до сходів, що спускалися в бухту. «О ні, бібліотечний човені» Його виготовили в Аліссіумі. Його впізнав би всякий моряк. Він здогадається, що човен не старий і не покинутий. Навіть гірше, капітан зрозуміє, що вона збрехала. Вона сказала, що ніколи не покидала Калтрі, а ще — що продала човен батьків Радан. Будуть нові запитання, а вона не знає, як на них відповідати. Кіла зчепила руки за спиною, щоб капітан не помітив, як сильно вона труситься.

Капітан Варрік тихо мовив:

— Вона завжди хотіла жити своїм життям.

Кіла не встигла визначитися з відповіддю, бо тут почула, як один із вояків лайнувся, а тоді гукнув:

— Стережіться шипів!

— Можливо, їх варто покликати назад, — сказала Кіла,—якщо не хочете, щоб вони подряпалися. Колючки страшні, особливо далі вглиб.

Вона побачила, як капітан наморщив лоба, неначе думаючи.

— А ще є отруйний плющ. У вас усі моряки на кораблі чухатимуться.

Він підвищив голос і гукнув воякам:

— Тримайтеся подалі від отруйного плюща. Не торкайтеся блискучого листя, якщо не хочете чухатись.

«Треба було виростити багато отруйного плюща». І отруйного дуба. І, може, поставити один-два вулики. Або завести сімейство єнотів.

— Він не завжди блискучий. Краще уникати будь-яких рослин із трьома листками.

Капітан передав інформацію солдатам.

— Як на мене, краще вже гігантський кальмар, — поскаржився один із них.

Кіла зчепила руки за спиною та спробувала вдати веселість замість жаху.

—Як ця «спадкоємиця» може бути загрозою для уряду, якщо хотіла лише поїхати? Якось не схоже на людину, якою справді треба перейматися.

Капітан кивнув.

— Політика.

— Якщо вона просто хоче жити тихим, пересічним життям, хіба так не краще для всіх?

Він на мить придивився до неї, а тоді знову підвищив голос:

— Якщо побачите червоні ягоди, негайно відступайте.

«Червоні ягоди?» — здивувалася вона. Звісно, в заростях малини є червоні ягоди...

— Пане, червоних ягід маса, — озвався один вояк, — але вони схожі на малину.

— Тільки не на Калтрі,—гукнув капітан.—Вилазьте звідти. Це наказ: на Калтрі росте червона ягода, схожа на малину, але дуже отруйна, —він поглянув на Кілу.—Наша місцева може підтвердити.

Вона зазирнула йому в очі й понадіялася, що розуміє його правильно.

— Цілком, — голосно сказала Кіла. — Навіть вдихнувши ії запах, можна завдати довготривалої шкоди легеням, ниркам і... селезінці. На селезінку вона діє жахливо.

Капітан кивнув.

— Ви чули, що сказала місцева. Я не хочу, щоб ви позлягали, коли ми будемо в океані. Побачите ті червоні ягоди — виходьте.

Почувши цей наказ, вояки чимшвидше повиходили з колючих заростей. Зібралися перед ними. Кілька явно впали в легку паніку й позирали на малину, що вкривала хатинку.

— Тому я й була змушена покинути хатинку, — пояснила Кіла. — Отруйні ягоди вкорінилися.

На мить їй здалося, що вона врятувалася. Обшук зупинено. Капітан чомусь допоміг їй покласти йому край. «Тепер вони поїдуть, ми будемо в безпеці, і...»

Вона побачила, як на сходах від бухти щось ворухнулось, І постаралася не відреагувати на повернення моряка. Так, вояки припинили шукати довкола хатинки, та якщо він бачив човен, капітан Варрік не зможе ігнорувати докази. Одне діло — перешкоджати обшуку непомітно, інше — прилюдно ігнорувати прямі докази. Він сам казав, що йому треба звітувати. Його бажання опиратися наказам мусило мати свої межі: перервати пошук у колючих заростях — це одне, а прилюд но ігнорувати брехню — геть інше.

Капітан Варрік знову стежив за Кілою. Побачив, як вона здригнулася.

«Знає, що я збрехала».

— У бухті човнів немає, — повідомив моряк, який тримав у руках короткий шматок мотузки. — Канат новий, тож, гадаю, недавно там було пришвартоване судно, але зараз його нема.

Кілі захотілося розплакатися від полегшення. Вони мали його знайти. В них мали виникнути запитання. Вони мали звернути увагу на діри в ії оповіді й переоцінити звинувачення Фенерера. .. але бібліотечний човен зник.

Ларран.

Вона постаралася не всміхнутися.

Напевно, він, щойно вона збрехала про продаж човна Радан, здогадався, що ії човен — слабка ланка їхнього плану. Поїхав русалконем до бухти й перемістив човен, поки Кіла й вояки підіймалися сходами на кручі й перетинали ліс. Вона подумки загадала собі зайвий раз поцілувати його за це.

— Я ж казала: продала батьківський човен Радан.

— А в який бік вона відпливла? — запитав капітан Варрік.

— Я не питала, куди вона прямує,—відповіла Кіла,—та найближчий острів—Файса. Він на схід звідси. — І додала, неначе згадуючи: — Здається, вона попливла на схід.—А тоді: — Якщо згодом і змінила напрям, то я не в курсі. Якщо вона ця спадкоємиця й не хотіла, щоб ії знайшли, то, найпевніше, так і вчинила.

Він не відреагував на це, але різко гаркнув своїм солдатам: — Звітуйте!

Вони звітували одне за одним: через отруйні ягоди не змогли провести ретельний обшук, але судячи з того, що вони бачили, хатинка, найімовірніше, обросла зусібіч, там немає помітного входу, яким користувалися б, колючі кущі необрізані й не потривожені, а вікна й двері забиті дошками. Один із вояків поскаржився на здичавілу курку посеред зарослого саду. Ніхто не згадував ні про балакучу рослину-павука, ні про ходячий кактус, ні про птаха з яблуневого квіту, ні про хмарних ведмедів, ні про загублену спадкоємицю. Всі були твердо переконані, буцімто ніщо не вказує на те, що за останні кілька місяців у будиночок хтось заходив, і всім не терпілося покинути хатинку, зарослу отруйними ягодами.

Кіла втрималася, щоб не зітхнути з полегшенням.

Капітан уклонився їй.

— Знову перепрошую за вторгнення у ваш день.

Вона знову замислилася, чому він вигадав природничий «факт» про отруйні ягоди. Старається не знайти Радан? Безумовно, схоже на те. Якщо так, то як далеко він зайде?

Капітан запитав:

— Ви приймете як компенсацію чашечку чаю в пекарні?

— Було б чудово.

Чергова брехня з усмішкою. «Можливо, я набиваю собі руку». Кіла провела їх крізь зелень назад до сходів на кручі й задумалася, чому він запропонував чай. Хоче допитати її віч-на-вІч? Вона ще не виплуталася?

Фіалкові хмари на обрії скупчувалися, схожі на синець посеред блакиті — наче небо хтось ударив. Кіла витримала на

Калтрі лиш одну бурю, тож не була знавчинею, та їй здавалося, що та не розвіюється.

— Може, не варто зволікати через чай? — припустила.

— Можливо, ви маєте рацію, — відповів капітан, роздивляючись небо й собі.

Морячка, яка раніше нехтувала бурею, що наближається, погодилася:

— Вона швидко виросла, та ми ще можемо її обігнати, якщо випливемо зараз.

Капітан енергійно кивнув.

Поки моряки крокували селищем, гукаючи інших, Кіла відстала. І пройшла за ними на пристань разом із Брін, Уліною та іншими селянами. Фенерер вийшов зі свого будинку, тягнучи скриню й несучи на спині клунок. Протягнув її причалом.

— Вимагаю проїзду до Аліссіума! — озвався він.

— Це не пасажирський корабель, — повідомив його капітан. Відмахнувшись від нього, голосно віддав накази своїм людям, які наводнили палубу, готуючись до відплиття.

— Прошу прихистку! — виміг Фенерер.

Капітан Варрік зітхнув.

— На яких підставах?

— Небезпека помсти.

Кіла прочитала вдосталь фоліантів Із права, щоб знати: страх обвинуваченого перед помстою вважається поважною причиною для надання прихистку на імперській території, але до цього вдаються лише в тих випадках, коли обвинуваченого визнано винним. Це не поширюється на випадки неправдивих звинувачень. Ба більше, є закони, які дозволяють несправедливо обвинуваченим вимагати плати в тих, хто їх скривдив.

— Відхилено, — сказав капітан Варрік.

Він явно також знав закон.

«Гм-м... Якщо він знає закон...»

— Прошу плати скривдженій стороні, — промовила Кіла. Фенерер вереснув, наче кіт, якому наступили на хвіст.

—У жодному разі!

Кіла, зігнорувавши його, сказала:

— Цей чоловік розкидався неправдивими звинуваченнями на мою адресу й марнував ресурси та час імперії. Вимагаю таку плату: усунута його з Калтрі й переселити до Аліссіума.

Уліна захихотіла.

— Ти смієш... — почав Фенерер, а тоді стулив рота. Вирячив очі. Кіла побачила, що до нього дійшов сенс сказаного. Він повернувся до капітана Варріка. — Так, оце. Це справедливо.

Капітан Варрік позирнув на бурю, що розросталася. Кіла замислилася, чи не розмірковує він, як буде швидше — пустити Фенерера на свій корабель чи продовжити суперечку.

— Можете піднятися на борт, — сказав він. — Майте на увазі, що це — не прогулянкове судно. Це робочий корабель, і в нас є накази. Ми дістанемось Аліссіума, коли наші пошуки буде завершено, але не раніше. Ви матамете обов’язки й не скаржитиметеся на зручності. Зрозуміло?

Фенерер уже підіймався сходнями на палубу.

—Дякую, — сказала Кіла капітанові. — Це — краща плата, ніж чай. Удачі з пошуками. Сподіваюся, ви знайдете ту, кого шукаєте.

Він стиха промовив:

— Сподіваюся, що не знайду, — і помахав селянам, які зібралися його проводжати. — Калтрійці, дякую за співпрацю!

Здавалося, він хоче сказати більше, виголосити гарну, зворушливу промову, але Фенерер озвався з палуби:

— Чуєте, а де мені залишити речі?

Капітан Варрік зітхнув і зійшов на свій корабель.

КІла стояла на причалі й дивилася, як вони вигрібають із гавані та підіймають вітрила, тимчасом як яро-фіалкові хмари розходяться небом. Удалині блимнула срібна блискавка.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

— Точно буде буря, — сказав один із рибалок на пристані.

Кіла не чекала, коли інші висловлять свою думку. Щойно імперський корабель відірвався від каміння в гирлі гавані, вона пробігла пристанню й вулицями до галькового пляжу.

Ларран, побачивши її, помахав рукою з причалу. Тоді подав знак русалконям виплисти на більшу глибину, пройшов камінням і підтюпцем побіг уздовж пляжу. Діставшись Кіли, підхопив її на руки й закружляв по колу, пригорнувши до себе.

— Вони тебе не забрали, — шепнув їй на вухо. — Ти в безпеці. Досі тут.

Їй хотілося його поцілувати. Хотілося подякувати за те, що перемістив човен, кинувся робити що міг, аби її вберегти, допомагав навіть тоді, коли вона не додумалася просити допомоги. їй захотілося розтанути в його обіймах і не вибиратися з них. Але фіалкові хмари затьмарювали сонце.

— Насувається буря, — сказала вона. — Позаяк хатинка обвита лозами, Каз та Іу не можуть сховатися всередині. А Радан. .. Що як дерево, в якому вона зараз, пошкодить буря? Ми не можемо покинути її там.

Ларран узяв її за руку й, не кажучи більше ні слова, побіг із нею сходами на кручі. Вона однією рукою трималася за поруччя, а другою — за його долоню, ігноруючи удари вітру, який уже не був лагідним бризом. Троянди вгорі сильно гойдались, а сосни, коли вони бігли між ними, хилились.

— Казе! Іу! — покликала Кіла.

Каз вистромив вусик із-під колючих заростей.

— Кіло! Ми в безпеці?

Ларран, не зупиняючись, накинувся на кущі, які затуляли парадні двері. Відпиляв товщі рослини й відірвав лози. Тоді перейшов на молоток і задньою його частиною відірвав дошки, якими затулив двері.

— Імперський корабель зник, але насувається буря, — повідомила Кіла Каза. — Де Іу?

Іу вигулькнули з-під колючих кущів.

— Іу?

Позаду них Кіла помітила курку. Вони якимось робом завадили їй утекти, попри хаос заростів і вторгнення вояків.

— Нам треба випустити Радан, — сказала Кіла. — Ларране, в тебе є...

Він витягнув із кишені обценьки.

— Ідеально.

Вона подалася до саду, торуючи собі шлях у колючих заростях обценьками. Пошкодувала, що при Ларранові немає коси, та принаймні обценьки працювали. Кущі виросли просто неймовірно густими. Вона бачила місця, в яких прорубали дорогу вояки, та завдяки своєму капітанові вони зайшли недостатньо глибоко.

Кіла з Казом стільки труд илися, розчищаючи місце для нової рослинності... Доведеться почати знову, хоча це набагато краще, ніж якби їх узагалі потягнули звідси геть. «Потрібні лише час і піт». Вона сказала собі радіти, що не вийшло гірше.

— Вартівники дерев! — гукнула, продовжуючи різати. — Будь ласка, поверніть нашу подругу!

А що як хмарні ведмеді її не почують? Що як вони не зможуть чи не схочуть відпустити Радан? Вони були такі відчайдушні...

«Спрацювало». Але це буде безглуздо, якщо Радан назавжди застрягне в дереві. Кіла пошкодувала, що не розпитала детальніше й не пошукала ще інформації.

Коли усе скінчиться, вона збиралася шукати інформацію без упину, все, що хотілося знати про лісових духів, усе про садові чари, усе про бурі, усе про все. Ясна річ, вона все записуватиме — напише власну книжку про Калтрі.

Відверто кажучи, схоже на ідеальне життя.

Але передусім Радан залишалася в дереві.

Урешті Кілі вдалося продертися, протиснутися й прорізати собі шлях крізь зарості достатньо, щоб дійти до дерева, яке тримало в собі Радан. Її руки й ноги перетинали крихітні подряпинки, а шкіру щипало.

Вона почула, як удалині загуркотів грім.

Постукала по корі.

— Радан! Чуєш мене? Вони подалися геть. Можеш виходити. Власне, тобі конче треба вийти, бо потрібно дістатися схованки: насувається магічна буря, і я не знаю, чи розважливо під час неї сидіти в дереві, — Кіла згадала, як батьки заганяли її всередину щоразу, коли Калтрі охоплювали грім і блискавка. Вони застерігали її, щоб ніколи не стояла під деревом, коли є блискавиці. Вона не знала напевне, чи поширюється це на перебування в дереві, та не думала, що з цим варто ризикувати, тим паче що буря була незвичайна.

— Радан!

Відповіді не було, а в саду ставало дедалі темніше. Підвівши погляд, вона зобачила, як над нею фіалкові хмари розітнув срібний зиґзаґ. Пішов дощ, падаючи на ії обличчя, наче сльози.

— Радан!

Довкола дерева линув білий туман, і Кіла позадкувала. Туман нуртував, і вона мигцем угледіла бурштинові очі. Було незрозуміло, де закінчується один хмарний ведмідь і починається інший: то була ціла сітка зі хмар.

За мить вони розділились, і Радан упала на землю біля Кілиних ніг, ляснувши долонями й колінами об зарослу лозами землю. Кіла допомогла їй підвестися.

— З тобою все гаразд?

— Це було... — Радан судомно втягнула повітря. — Дуже-дуже дивно. Варрік?

— Поїхав, — Кіла позирнула на море за межами бухти. Замислилася, чи справді корабель такий швидкий і міцний, як вони казали. Вона не була певна, що аліссіумці знають, якими жахливими можуть бути бурі на зовнішніх островах. Можливо, їм слід було залишитися.

Щоправда, це було небезпечно.

Ні, вони, звісно, знають, що можуть витримати.

— Його послали знайти тебе.

— Щоб убити чи щоб коронувати?

— Якось думається про перше, — відтак Кіла швидко додала: — Але не думаю, що він цього хотів. На мою думку, він хотів, щоб ти втекла.

Вона допомогла Радан пройти садом. Ішли повільно: ноги в Радан хиталися так, наче вона місяцями ними не користувалась, а лози й колючі кущі росли густо.

Коли вони опинилися перед хатинкою, Ларран уже частково відкрив двері. Усі разом залізли всередину. Каз та Іу були на кухні, як і курка, і Каз запалював кресалом кілька ліхтарів.

Через темні хмари й лози на вікнах у хатинці стало темно, майже як уночі.

— Буде кепсько, — похмуро сказав Ларран.

— Твої русалконі?

— З ними все буде гаразд. Вони пірнуть.

— А як же село? — запитала Кіла. Багато осель стояло близько до води. Під час минулої бурі вони здебільшого уникнули ушкоджень, але сильніша буря явно могла позривати дахи з будівель, розтрощити човни, знищити пристань: сильний вітер і дощ могли завдати великої шкоди.

Ларран молотком збив дошку з переднього вікна.

— Якщо все аж так погано, — промовила Радан, опускаючись на один зі стільців, — то ви певні, що не треба залишити дошки? Я знаю, що з ними почуваюся безпечніше.

— Я лише одну. Хочу бачити небо,—Ларран визирнув. — Ого. Так, буде кепсько. У дзвін у гавані вже подзвонили. Мешканці села знають, що треба сидіти в приміщенні, — однак говорив він невпевнено.

Кіла замислилася, наскільки кепське те «кепсько». А що як буря затопить село? Зрівняє його з землею? Що як...

— А що бойовий корабель? — запитала вона. — Гадаєш, він утік вчасно? Імперці не знають, які тут жахливі бурі. В Аліссіумі такої погоди немає.

Радан змахнула рукою.

— Будь ласка, скажи, що насправд і та не хвилюєшся за людей, які не криючись прийшли сюди, щоб довести мене до смерті.

— Капітан Варрік цього не хотів, — нагадала їй Кіла.

— Так, але він однаково збирався виконувати накази, якби знайшов мене.

В цьому Кіла була не така впевнена. Може, й так, а може, й ні. Йому, зрештою, не конче треба було вигадувати про отруйні ягоди. А ще вона гадки не мала, що він вирішив би робити, якби виявив її бібліотечний човен.

— Ти не знаєш цього напевне. Іноді доводиться обирати між жахливими варіантами. Ти не знаєш, під яким тиском він перебував.

Кіла дала драпака з ящиками неоціненних книжок. Радан зображала імператорську слідчу. Можливо, капітан Варрік сам зголосився шукати Радан, бо знав, що лише він не дуже старатиметься її шукати.

— Він здавався хорошою людиною.

Радан зітхнула.

— Він і є хороша людина. Але тепер його долю вирішує... ну... доля. Я казала тобі, що один вітромовець не зупинить бурі. Я нічим не можу допомогти. Доведеться просто витерпіти й сподіватися на найкраще...

Кіла позирнула на Каза.

Він дременув у задню кімнату й вийшов із тоненьким томиком: «Про бурі». Гойднувшись і вискочивши на стіл, поклав його перед Радан і розгорнув.

— Знаєш oці чари? Тут пише, що їх навчають лише вітромовців.

Радан придивилася.

— Так, але...

— Щоб накласти їх, потрібен ковен, — сказала Кіла.

— Саме так, — підтвердила Радан.

Каз застукав вусиками по столу. Схвильовані Іу сновигали довкола ніжок столу. Це буде ризиковано, та чи необхідний цей ризик? Кіла поглянула на Ларрана й знову запитала:

— Як гадаєш, корабель у небезпеці?

Він ще раз визирнув із вікна.

— Так. У таку бурю? Вони однозначно в небезпеці. Однак якщо він перекинеться, я не зможу врятувати всіх. їх надто багато.

— Він не перекинеться, — запевнила Радан. — Корабель же величезний.

— І буря величезна, — відповів Каз. — Я листям відчуваю.

Ларран попрямував до дверей.

— Залучу стільки русалконей, скільки зможу...

Кіла заступила йому шлях.

— їхній корабель буде далі в морі, ніж човен Радан. Вона наближалася до Калтрі, а вони гарно віддалилися від нього. Ти не зможеш розшукати їх у тому хаосі.

Хвилі, вітер, блискавка — він точно не впорається.

—Я не можу просто дати їм потонути. Якщо можу врятувати лише кількох, то так...

Кіла перебила його:

— Гадаю, найбільше шансів урятувати всіх на тому кораблі й захистити всіх на острові, зупинивши бурю.

Радан похитала головою.

— Однозначно ні. Прошу, будь практичною. Для цього потрібен досвідчений, вишколений ковен. Лише ми з тобою. ... Рослини можуть накладати чари? Ларране, маєш якийсь досвід чарування? Вимовляв хоч слово Першим наріччям?

Вона знову повернулася до Кіли, не чекаючи на відповідь.

— Ця магія не для аматорів. Ти хоч уявляєш, що може піти не так із чарами такого масштабу?Кіла перейшла до вікна й визирнула зі щілини, яку відкрив Ларран. Між лозами побачила смужку яро-фіалкового неба.

— Ми можемо дістатися селища? Брін, Іді, Уліна -— вони нам потрібні.

Ларран заперечно хитнув головою.

— На сходах буде небезпечно.

Вона згадала про Айвора.

— А полетіти можна?

— Жахлива ідея, — прокоментував Каз.

Кактус погодилися:

— Але може спрацювати, — відповіла Кіла.

* * *

Вони не полетіли.

Вони спланерували. Айвор дістав відшліфовану тростину, яку тримав горизонтально. Ларран ухопився за один бік, а Кіла й Радан трималися за другий. Іу заховалися в одній із Кілиних кишень, а Каз обвився довкола її шиї.

— Тримайтеся, — сказав Айвор, збігаючи з краю кручі.

По острову били вітри, але Айвор умів їх осідлати. Він обрав потік, що віяв уздовж кручі, й на ньому спланервував просто в селище. Кіла відчувала, як вітер віє їй у лице, й не знала, кричати чи сміятися, коли вони попливли над дахами, що на них часто ніжилися на сонечку крилаті коти. Вона ще ніколи не відчувала, як світ під нею зникає, й не була оточена силами, що здавалися б такими колосальними. У ті кілька хвилин, коли вони були частиною неба, вона одночасно почувалася нестримною й неймовірно крихкою.

Коли в небі промчала блискавка, вони приземлилися біля фонтана.

По вулицях періщив дощ, падаючи по діагоналі. Усі промокли до нитки. Кіла відчувала крізь сорочку колючки Іу, та не скаржилася: з усієї компанії саме вони були найменш пристосовані до злив. Айвор не згортав розкинутих крил, трохи затуляючи гурт від дощу, і йшов першим, доки вони не дісталися пекарні Брін. Він постукав у двері рогами.

Кіла почула, як поряд зі сходами хтось тужливо завив, і, примружившись, розгледіла крізь дощ одного з котів — смугастика з яскраво-зеленими крилами, схожими на папужі. Він зіщулився під вікном пекарні.

— Тобі не слід...

Розчахнувши двері, Брін витріщилася на них із роззявленим ротом.

— Ради всіх островів, що...

Вона затягнула Айвора всередину за роги, а тоді загнала всіх інших.

— Кіло, ти теж.

Кіла, стявши на коліна, покликала кота:

— Йди всередину. Ну ж бо.

— Іу! — наказали кактус із Кілиної сорочки.

За наказом Іу кіт чкурнув до пекарні, притиснувши крила до мокрющого хутра.

Щойно всі зібралися всередині, Брін зачинила двері, рятуючись від вітру, й запитала:

— Чому ви зараз надворі? Дзвін у гавані вже давно просигналив!

Вони збилися докупи. З них крапало на підлогу. Крилатий кіт сховався, тремтячи, під прилавком, і Кіла пошкодувала, що не може полізти за ним. Тепер, коли вони тут... «Це занадто шалений план. Буря засильна. Ми занадто недосвідчені». Але вона затягнула всіх аж сюди. Кіла дістала з торбинки папірець і поклала його на стільницю, стараючись не накрапати на нього.

— Радан виписала чари, але накласти їх ми зможемо лише разом.

— Вони працюють, лише якщо їх виконати правильно, — сказала Радан. — Вони зупинять магічну бурю, та накладати їх мають щонайменше п’ятеро чаклунів одночасно.

Брін придивилася до тексту.

— Жодних інгредієнтів.

— Ми і є інгредієнти, — сказала Кіла.

— Це пояснюється в статтях Івіні, — промовив Каз. — Насправді захоплива гіпотеза: буцімто дихання чаклунів править за інгредієнти, якщо кожен видих узгоджений, — за свої новаторські дослідження Івіні присудили медаль. Її демонстрували в північній читальній залі — принаймні колись.

— Чарувати неодмінно треба строго одночасно, як і вдихати та видихати, — пояснила Радан. — Зазвичай вітромовці вправляються годинами, доки не виробляють спільний ритм. Я вважаю, що ця ідея в найкращому разі дурнувата. В найгіршому — безрозсудна.

— Все одно що пірнути в океан під час шторму, щоб урятувати жінку з човна, який перекинувся, — сказала Кіла, позирнувши на Ларрана.

Він усміхнувся у відповідь і не став сперечатися.

— Приведу Іді та Уліну.

Не сказавши більше ні слова, пішов на залиту дощем вулицю. Вітер ударив об двері пекарні, розчахнув їх, а Брін силоміць зачинила.

— Буря мине, — сказала вона. — Ми вже їх витримували й витримаємо знову.

— Десь там імперський корабель, — промовила Кіла. — Він відплив недостатньо рано, щоб урятуватися. Він вразливий, беззахисний проти вітру, хвиль і дечого гіршого.

— Ти певна, що ми хочемо їх урятувати? — запитала Брін. — Ну, ми ж щойно їх спекалися, — вона вп’ялася поглядом у Радан, і Кіла бачила, яке в неї схвильоване обличчя.

— Вони здогадаються, що ми скористалися забороненою магією, — відзначила Радан.

«Так учинив би Ларран». Кіла не могла описати словами, чому це важливо зробити, та якщо вона цього не зробить... триматиме при собі знання, які забрала, й не допомагатиме ними іншим, то буде не кращою за імператора та його чаклунів.

— Нам до снаги допомогти. Як ми можемо ними не скористатися?

— Я просто хочу сказати, що це ризиковано, — відповіла Радан.

— Ми не маємо влади над вибором капітана Варріка, — сказала Кіла. — Маємо владу лише над своїми діями й можемо сподіватися, що інші люди робитимуть правильний вибір.

Вона таки сподівалася з огляду на його дії біля хатинки, та лише припускала, що, зіткнувшись зі складнішим вибором, не буде сліпо виконувати накази.

— Це правильний учинок, — мовив Каз. — Кіло, я з тобою.

— Я, звісно, теж із тобою, — докинула Радан. — Я ж надала чари. Прилетіла до пекарні на його крилах, — показала рукою на Айвора, який тим часом пригостився чашечкою чаю. Поки він попивав чай, у нього трусилися руки. — Я просто хочу чітко сказати, що це може мати наслідки. Наприклад, якщо ми їх порятуємо, а вони повернуться, щоб «подякувати» чи заарештувати нас, що вони робитимуть, як уздрять мене? Що робитимуть із вами, як дізнаються, що ви переховували мене?

— Ми не дамо їм тебе побачити, — запевнила Брін.

— Знову запхаєте мене в дерево?

Брін явно спантеличилася.

Пояснити вони не встигли, бо Ларран знову протиснувся в пекарню, обіймаючи однією рукою Уліну. Позаду трюхикала Іді.

Вона струсила воду з гриви та хвоста.

— Що тут такого термінового?

— Ти їм сказав? — запитала Кіла Ларрана.

— Він вимовив слова «ковен соснових шишок», — відповіла Іді. — Це — все, що нам треба було почути, — вона зблиснула усмішкою на всіх, хто з’юрмився в пекарні, від Айвора й Радан до Іу й Каза. — Бачу, наш ковен збільшився.

Кіла жестом прикликала всіх до себе.

— Ось що ми робитимемо...

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Щоб уберегтися від помилок, Каз переписав заклинання так, як воно вимовлялося, бо мав найохайніший почерк. Уліна погодилася керувати ними: подаватиме сигнал для кожного складу й кожного подиху. Кіла сформувала коло довкола столу з заклинанням. Ліворуч від неї був Ларран. Праворуч — Брін. Іді, Радан і Айвор скупчилися по той бік столу.

— Буря має нас чути, — сказала Радан.

Брін пройшла до вікна й дверей.

— Готові?

Іу й Каз сиділи по кутках заклинання для надійності.

Вона розчахнула вікно й двері, і в пекарню з ревом увірвалася буря. З однієї полиці злетіла торбинка з борошном і розкрилася, гепнувшись на підлогу, а смугастий кіт завив. Борошно здійнялося хмаринкою довкола нього, а тоді його понесло на вулицю.

— Вона посилилася! — гукнув Ларран, перекрикуючи шалений вітер.

— Вулиці заливає! — озвалася Брін.

— Тоді негайно це зупинімо!—сказала Кіла. Коли Брін і Ларран повернулися в коло, взяла їх за руки. — Уліно, починай!

Тримаючись однією парою рук за руки сусідів, Уліна другою парою рук почала диригувати. Здійняла руки, вдихнула... і вони почали.

Верісінаса трі біаса

Сей гіавор ярі трікома

Суна вірі суна віра...

Завивання вітру надворі звучало як дитячий крик. Крилатий кіт зіщулився від страху за прилавком, укрившись яскраво-зеленим пір’ям. Кіла почула звук удару. Дерево впало? Пристань зламалася? Якийсь дах пробило? Зосередившись, вона вимовляла кожен склад якомога точніше. Довкола неї те саме робили інші.

Вірріная трі вірона

Муріа рісана верісінаса...

Коли за дверима почувся біг води на вулицях, Кіла відчула, як рука БрІн, за яку вона трималася, напружилася. Як і казав Ларран, ця буря була сильніша за попередню. Треба перейти на більшу висоту. Але лише тоді, як чари буде закінчено.

Сей ґована

Суна віра ефі міана!

Вони дійшли до кінця, підняли обличчя й перезирнулися. — Знову, — сказала Кіла.

Верісінаса трі біаса...

Кіла відчувала на пальцях ніг вологу. Опустивши погляд, зобачила, як морська вода просочується в пекарню крізь відчинені двері. Рівень води на вулиці піднявся до вершини сходів. Селище заливало. Невдовзі вода опиниться в кожному будинку.

А коли це скінчиться, вона не знає. Може, аж тоді, коли все Калтрі знесе геть.

Кіла почала вимовляти слова голосніше.

Почула, як поряд затремтів голос Іді. Та затнулася на одному складі. Крилатий кіт шмигнув до неї та скрутився калачиком довкола передніх копит кентавриці. Іді, наснажена цим підбадьоренням, продовжила чистим сильним голосом.

Вони продовжували.

Втретє.

А тоді—тиша. Крики вітру стихли, перетворившись на шепіт. Вода відступила з підлоги пекарні, і Кіла, позирнувши на двері, побачила, що вода витікає з селища, неначе ії закачують назад у море.

— Ми... ми змогли? — запитала Уліна різким голосом. До того всі вони кричали. Кіла й не усвідомлювала, що теж кричить. Вона ковтнула. Горло було наче роздерте.

Вони поволі відпустили руки одне одного.

Іді важко сіла на круп.

— Я затнулася. Я провалилася.

Кіла замотала головою.

— Мені здається, що спрацювало.

Вона вже не чула вереску бурі. Вітер стихав, а стіни вже не трусилися так, наче світ хотів їх роздерти. Біля її ніг муркотів смугастих із зеленими крилами, Кіла підібрала кота й обійняла, глибоко вдихнувши й видихнувши. Повітря мало смак солоного моря.

Брін кинулася до дверей і визирнула надвір.

— Небо яснішає! Воно... ну, дощу й грому немає.

Її голос злегка тремтів.

Іді, піднявши голову, запитала:

— Що таке?

— Ходіть подивіться, — сказала Брін і вийшла надвір.

Кіла з котом на руках пішла за нею разом із Ларраном. Каз та Іу гайнули надвір біля ії ніг. Усі повиходили на сонце. Все було мокрюще — крапало з дахів, вода стікала зі стін. Камені виблискували від води. І з неба падали квіти.

Замість дощу й блискавки донизу линув квіт — білий, рожевий, блакитний, фіалковий і жовтий. Це скидалося на якесь святкування. Смугастий кіт із радісним «р-р-р-яв» зіскочив із Кілиних рук, розправив зелені крила й полетів у наповнене пелюстками небо, ловлячи квіт у повітрі. Кіла, засміявшись, розкинула руки й закружляла. Довкола танцювали квіти.

— Усі зрозуміють, що це магія, щойно побачать,—-тихо озвалася Радан. Вона не полишила пекарні, а затрималася біля дверей, на краю поля зору.

— Вони зрозуміють, що це магія, щойно збагнуть, що не загинули.

Кіла зловила квіти розкритими долонями. Піднесла їх до обличчя та вдихнула м’які пахощі. Вони пахли серцем літа.

— Ходи подивися!

Радан, мотнувши головою, відступила в пекарню.

Стурбовано позирнувши в бік пристані, Брін пішла всередину й собі.

Ларран схопив Кілу за руки й закружляв її на мокрій бруківці. Над ними знялися й затанцювали пів десятка котів. Невдовзі, може, й будуть наслідки, але поки що... падали квіти, що стали справжнім дивом, і Калтрі був у безпеці.

Смикнувши Ларрана за руку, Кіла потягнула його до пристані. Довкола з будинків виходили мешканці села і чудувалися квіту. На дахи повернулося ще більше крилатих котів, які збивали квіти в повітрі. Вони насипались у волосся Ларрану, і Кіла знала: в неї те саме. Це навівало думки про свята й весілля. Вона відчула, як її щоки почервоніли.

— Подивимось, що ми врятували, — промовив Ларран і, не відпускаючи Кілиної руки, повів її до пристані. Квіти сипалися далі, та коли вони підійшли ближче, їй обірвалося серце.

Судна в гавані розкидало. Кілька викинуло на берег. Одне розбилось об каміння. На легких хвильках і пошкоджених суднах лежали квіти.

— Ми не встигли, — сказала Кіла.

— Це ж не всі судна,—зауважив Ларран, — і їх можна полагодити. Ми врятували оселі. І людей. Навіть їх, — він показав за гавань, туди, де кренився набік, вертаючись на Калтрі, бойовий корабель із білим корпусом і червоними вітрилами. — Ти мала рацію. Вони не врятувалися від бурі. Якби не чари...

— Вони повергаються,—вимовила Кіла. Почасти вона сподівалася, що вони приймуть це диво просто як диво й попливуть собі далі, до наступного пункту призначення.

— Ще є час сховати тебе й Радан, — сказав Ларран.

Вона мотнула головою.

— Радан—так. Зі мною ж вони зустрічалися. Вони знають, що я тут. Якщо я ховатимусь, то лише здаватимуся винною. Та й та теж накладав чари, а ще Айвор, Брін, Іді, Уліна, Каз, Іу. Ми всі задіяні в цьому. Якщо ми всі зникнемо... Я не покину вас у цьому становищі.

Ларран явно стривожився.

— Але й полегшувати їм роботу не слід, еге ж?

— О, так, ми однозначно маємо брехати до посиніння.

Тримаючись за руки, вони дивились, як імперський корабель запливає в гавань.

У того зламалася одна щогла й порвалося вітрило. Він явно не пройшов бурю неушкодженим. «Може, він тут лише заради ремонту. Може, вони нічого не питатимуть».

«А ще, може, курка заговорить».

Звісно, вони ставитимуть запитання.

Кіла усвідомлювала, що пристанню біжать інші. Однак цього разу мешканці села збиралися не для того, щоб привітати корабель. Усі повністю зосередилися на прибиранні після бурі. Люди разом латали човни, стягували їх із каміння, усували завдану шкоду — і змітали квіти.

Лише Кіла й Ларран стояли нерухомо, споглядаючи, як надходить поранений корабель.

Кіла знала, що теж має допомагати, але неначе прикипіла до місця на причалі. «Може, мені й варто сховати нас усіх». Може, варто виростити ще рослин і розмістити всіх за ними. Та вона не думала, що це спрацює тепер. Те, що вони зробили, було надто масштабним, щоб ігнорувати.

Корабель, накульгуючи, ввійшов у гавань.

На півдорозі між хвилерізом і пристанню кинув якір. Невдовзі спустили шлюпку, і Кіла побачила, як до них гребуть капітан і кілька моряків.

Коли вони дісталися причалу, Ларран сягнув рукою вниз і допоміг їм прив’язатися до тієї частини причалу, що ще залишалася міцною. У капітана, як помітила Кіла, були квіти у волоссі, і в усіх решти теж.

— Із вашим кораблем усе гаразд? — запитав Ларран. — Допомога з ремонтом потрібна?

Капітан Варрік вибрався зі шлюпки й наказав своїм людям залишатися на веслах. Кіла замислилася, чи добрий це знак, що він не звелів їм вийти й не почав одразу розслідування.

— Моя команда вже над ним працює, — запевнив капітан. — Ми повернулися, щоб пересвідчитися, що ваш острів вцілів, — підійшовши до самого кінця причалу, він оглянув гавань. — Бачу, дещо зазнало ушкоджень.

Ларран знизав плечима.

— Ми впораємось. Як і завжди.

— У вас уже траплялися бурі такої сили?

Ставши поряд у кінці причалу, Ларран сказав:

— Бурі посилювалися, відколи столиця припинила відправляти своїх чаклунів у об’їзди. Зовнішні острови потерпіли найбільше. Ми залежимо від чаклунів, які підтримують рівновагу в магії, протидіючи дивам, що їх творять у столиці. Я планував відвідати Аліссіум і подати апеляцію імператорові, та через безлад у столиці...

— Я маю підстави вважати, що ситуація покращиться, — сказав капітан Варрік.

— Справді? — запитала Кіла. — Чаклунів знову відправлятимуть в об’їзди?

— Не думаю, що рішення буде таким, — він поглянув на неї'. Кіла пошкодувала, що не може прочитати його думки. За цим виразом обличчя ховалося щось невисловлене. Її серце забилося швидше й завзятіше, і вона понадіялася, що капітан його не чує.—Закони змінюються, та, на жаль, змінюються повільно.

Їй захотілося спитати, які саме закони, та вона не була певна, що наважиться. Можливо, спитати—це все одно що зізнатися в порушенні кількох законів, а вона не була впевнена, що це розважливо. Напевно, те, що він не заарештував усіх негайно, — добрий знак.

На щастя чи на жаль, питати Кілі не довелося.

— То що, закон, за яким чаруванням можуть займатися лише санкціоновані чаклуни, вже скасували? Прошу конкретики, — озвався Каз.

Кіла не бачила, як він пройшов причалом, але він опинився поряд, міцно обвивши земляну грудку вусиками. Те, що він добровільно прийшов сюди, де під дошками плюскала вода, було надзвичайно, та хоч вона й пишалася тим, що Каз переборов страх, чому він не залишався у схованці? Він же знає, що пояснити його існування важко. Ніде правди діти, він має повне право бути тут, але переконати капітана в цьому після раптового квіткового кінця магічної бурі може бути непросто. Було б краще, якби...

— Іу,—додали кактус, вистромившись із-поміж Казового листя.

«Це кінець».

Капітан Варрік витріщився на них, роззявивши рота.

Причалом пробіг Тобін і загальмував перед ними.

— Казе! Ти в селищі! — і похвалився перед капітаном: — Це мій Друг Каз. Він хлорофітум комозум — бачите, я навчився це вимовляти.

З пристані озвалася Брін:

— Тобіне, ходи сюди, допоможи з сітями!

Тобін застогнав, а тоді потрюхикав назад, кинувши через плече:

— Казе, зайди якось до пекарні тітки Брін. Я нишком передам тобі випічки.

УсІ провели поглядом хлопчика, який пробіг причалом назад, до Брін і решти Ковену Соснових Шишок. Кілині друзі стояли пліч-о-пліч біля причалу, стежили й чекали, приготувавшись, — і Кіла збагнула, що Тобіна вони послали навмисне, щоб показати капітанові Варріку, що вона, Ларран і рослини не самі. «Або щоб нагадати мені».

Вона гадки не мала, що вони думають робити, якщо її доведеться рятувати, та не збиралася допустити таке. «Не дам капітану Варріку забрати жодного з них».

За ті кілька секунд, поки Тобін долав причал, капітан Вар-рік опанував себе. Кіла не могла прочитати вираз його обличчя, щоб оцінити реакцію на присутність розумної рослини, явно не питомої для Калтрі, хоча Радан начебто була єдиною новачкою на острові. «Він має розуміти, що ми збрехали, навіть якщо не знає, як саме й чому». Тепер, якби ж їй просто збагнути, як пояснити все так, щоб імперці забралися...

Ні Кіла, ні капітан Варрік не встигли заговорити, бо Каз повідомив його:

— Мене нелегально створила бібліотекарка у Великій Аліссіумській бібліотеці. Мені надали громадянство, та її заарештували й стратили.

— Перетворили на дерево, — вточнила Кіла.

— Стратили, — твердо промовив Каз. — Вона не могла ні говорити, ні рухатись, а коли бібліотека запалала, не могла ні покликати на допомогу, ні побігти в безпечне місце. Якщо вона не згоріла у вогні, то вже точно зогнила там, де її залишили, бо її тіло з безживної деревини розклалося. І весь цей час вона усвідомлювала свою долю, безпорадна, застрягла, забута.

Кіла витріщилася на нього. Він ніколи не говорив про свою творчиню. Вона про неї не питала, бо не хотіла засмутити його розмовою про те, чого вони не могли змінити чи виправити. Вона й не усвідомлювала, що він розумів, яка буде ії доля, коли запалала північна читальна зала.

— Її звали Терлу Перна, і вона була добра, лагідна й мала м’який голос. Не душила комах, бо не хотіла, щоб їхнім рідним було сумно й самотньо. Проте ії катували й убили за те, що вона дала мені життя, а перш ніж ії забрали, вона сказала мені, що нітрохи не жалкує про зроблене. Вона, звісно, шкодувала, що не зробила цього непомітніше, але сказала мені, що я — найкраще її творіння, а якщо імператор і його чаклуни цього не бачать, то вони дрібні самозакохані людці, яким байдуже до всіх, окрім себе.

Кіла, ставши на коліна поряд із Казом, тихо промовила:

— Я не знала, що вона створила тебе зумисне.

— Так і було, — відповів Каз і обвив Іу вусиком, неначе бажаючи втішитись. Іу пригорнулися до нього. — їй було самотньо, і вона хотіла, щоб їй було кого любити. Вона створила мене з любові, і за це імперія ії знищила.

— Казе, мені дуже шкода.

— Закон проти неофіційного чаклунства існує не для того, щоб допомагати людям, — звернувся Каз до Варріка. — Революціонери мали рацію — так, я читав їхні памфлети й згоден із ними. Закони було створено, щоб зосередити владу поміж уже могутніх, і людям при владі було байдуже, кому ще вони нашкодять. їм було байдуже до самотньої бібліотекарки, яка нікому не завдавала шкоди, і так само було байдуже до тисяч острів’ян, які залишилися самі в біді й потерпають від постійних бур, викликаних їхнім невдалим застосуванням магії.

Капітан Варрік сказав:

— Наразі цей закон ще чинний. Прошу, майте на увазі, що не я писав закони і я не маю влади їх змінювати.

Кіла перевела погляд із рослини-павука на капітана, не знаючи, що сказати. Це здавалося набагато серйознішим, аніж одні чари для зупинки бурі чи навіть повна спальня незаконних книжок.

Втрутився Ларран.

— Але ж ви маєте владу обирати, що робити далі, виконувати накази чи йти за серцем, — сказав він. — Ви могли б із власної волі поплисти геть. У вас немає прямих доказів того, що тут відбувалося нелегальне чародійство.

Кіла, підвівшись, на мить витріщилася на нього. Він був такий милий з усіма, що вона не очікувала, що він посперечається з імперським капітаном, навіть заради неї. Те, що це сталося, надало їй відваги. «Ми можемо вмовити капітана Варріка вчинити правильно — досить тільки знайти потрібні слова». Як уже довели псевдоотруйні ягоди, він хоче чинити правильно, а це ж має щось значити, хіба ні?

Капітан Варрік м’яко, винувато промовив:

— У моєму волоссі й на моєму кораблі квіти. Не збагнути, що тут не обійшлося без магії, можна було б, лише нічого не помічаючи. А на моєму кораблі й на Калтрі немає жодного санкціонованого чаклуна.

— Ви не маєте доказів щодо того, хто творив ці чари, — зауважив Каз.

— А могли б мати, якби провели розслідування, — відказав капітан Варрік.

— Це входить у ваші обов’язки? — запитала Кіла. — Ваша місія — знайти спадкоємицю імператора. Ваші зверхники, безумовно, вирішили б, що це важливіше, й не хотіли б, щоб ви відкладали свою місію, щоб побути Імператорським слідчим на дрібному острові.

— Такі чари могла здійснити лише людина зі знанням вітромовства, а спадкоємиця володіла ним, — він знову заговорив винувато. — Можна сказати, що розгляд цієї зачіпки безпосередньо пов’язаний із моєю місією.

— А ще можна обрати не казати цього, — наполягла Кіла. — Так, у вас місія, та лише вам вирішувати, як її здійснити, — вона стишила голос іще більше. — Вам вирішувати, є отруйні ягоди чи ні.

Він похитав головою.

— Все не так просто...

— Іу, — сказали кактус.

Каз переклав:

— Вони кажуть передати вам, що можна сказати так: той, хто наклав ці чари, щоб розвіяти бурю, міг би дати вам і вашій команді потонути. Але вирішив цього не робити. Це підказує, що чари наклала не ваша ціль.

— І це вони стільки наговорили? — перепитав капітан Варрік.

Каз знову переклав:

— Так.

— Той, хто наклав ці чари, явно більше переймався справедливістю, ніж законом, — сказала Кіла. Раніше вона вже думала, що капітан видається хорошою людиною. Тепер же всім серцем сподівалася, що мала рацію й не помилилася в ньому. Тут він має вибір, незалежно від того, бачить це чи ні. Може думати сам і вирішувати, як правильно. — Ви теж можете перейматися.

Капітан Варрік озирнувся на свій корабель і тихо, щоб ніхто, крім них не почув, запитав:

— Скажіть, вона в безпеці? Хоче саме такого життя?

— Безумовно, воно краще за альтернативу, яку пропонуєте ви, — відповів Каз.

Він кивнув, явно нещасний.

— Але якби це було не так... Якби я прийшов, щоб запропонувати корону...

— Вона її не хоче, — сказала Кіла.

— Ви впевнені. Вона не...

— Вона не хоче ні повалити уряд, ні загинути від його рук, — перебила Кіла. — Вона сказала мені, що хоче звичайного життя. — Він може зробити правильний вибір. Вона це знає. Якщо захоче достатньо сильно. — Але ви знаєте ії набагато краще, ніж я. Чого вона хоче, на вашу думку?

— Вона ніколи не хотіла влади, — визнав капітан Варрік. — І нічого з того, що їй можу запропонувати я.

Він тяжко зітхнув, і Кіла почала надіятися. Позирнула на Каза. Той злегка тремтів чи то від тривоги, чи то від страху — вона не розуміла, від чого саме. Кіла простягнула руку, і Каз потягнувся вусиком угору й узяв її. Ларран узяв ії за другу руку.

Вони чекали, тримаючись за руки й листя.

Підвищивши голос так, щоб було чутно решті на пристані, капітан ВаррІк заявив:

— Мені надійшла звістка, що цю бурю вдалося розвіяти мандрівному чаклуну. Ми всі дуже вдячні за цей щасливий випадок. Він нагодився саме вчасно.

— Це дуже щасливий випадок, — голосно підтакнула Кіла.

Капітан покрокував назад до шлюпки й заходився розкидатися наказами. Двоє на веслах хай доправлять його назад до корабля, а решта хай допоможе рибалкам.

—Я пошлю декого з команди допомогти з ремонтом після бурі — принаймні доки ми не будемо готові поплисти на наступний острів.

Коли моряки вибралися з човна, щоб допомогти, калтрійці на пристані зраділи. Невдовзі всі вони працювали пліч-о-пліч. Коли всі його люди були приставлені до корисної роботи, капітан Варрік заліз у шлюпку й повернувся на корабель, залишивши Кілу, Ларрана й двох розумних рослин на причалі. Він не озирався.

— Іу? — запитали Іу.

— Він обрав доброту, — пояснила Кіла. їй хотілося розтектися калюжкою від полегшення. Вона всміхнулася, позираючи вниз на рослину-павука. — Казе, тобі вдалося.

— Нам вдалося, — виправив Каз.

— Іу, — погодилися кактус, а Ларран обхопив рукою Кілині плечі й поцілував її в щоку. Вона обійняла його у відповідь.

Кіла запропонувала Казові:

— Хочеш віднесу тебе назад на суходіл?

— Та я сам, — упевнено промовив він.

Тут один із рибалок притягнув човен ближче, і під ними заплюскала вода. Каз учепився листям у дошки причалу.

— Якщо не хочеш... — почала Кіла.

— Так, просто понеси мене.

Вона нагнулася, підхопила друга, тимчасом як Іу вилізли в кишеню її досі мокрої спідниці. З повними руками листя й Ларраном поряд Кіла зійшла з причалу й пішла заквітчаним селищем.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Чотири місяці по тому

Кіла помішала субстанцію, що мала бути яблучним варенням, і замислилася, чи не розтовкла його надто сильно. «Тепер його не затовкти назад». Каз зазирнув у каструлю й сказав:

— Схоже на яблучну підливку.

— Гадаю, можна продавати й яблучну підливку.

— В нас крамничка варення, — нагадав він. — Так на вивісці написано.

— А може, вона невдовзі перетвориться на варення.

Вона помішувала далі. Надворі Ларран знову працював у саду. Приборкати подвір’я хатинки, щоб вийшло щось пристойне після того, що Каз прозвав Великим наїжаченням, виявилося дуже непросто. Часом долучалися членкині Ковену Соснових Шишок, а також Ларран. Вони—іноді ще й Айвор, але завжди Брін, їді, Уліна й Радан — зустрічалися двічі на тиждень, щоб наробити ще засобів і вивчити нові чари для оздоровлення рослин і дерев, пом’якшення погоди й поліпшення риболовлі (тим часом Каз робив багато нотаток для книги чарів, яку писали вони з Кілою й Іу, зібрання чарів острова Калтрі). Опісля ковен трохи допомагав у саду. На знак подяки

Кіла завжди дарувала додаткові порції варення. Схоже, його любила більшість калтрійців, особливо в поєднанні з випічкою від Брін. Коли розійшовся поголос про бонусне варення, до них почав частенько долучатися й Тобін. Уліна й Каз по черзі грали на арфі, тимчасом як інші працювали.

Каз зіскочив зі стільниці, а тоді вискочив на стіл, де залишив свою арфу. Почав награвати листям якусь мелодію. Ще кілька листочків—і додалася ще одна гармонія. Кіла, помішуючи яблучну субстанцію, гойдалася в такт музиці. Найновіший член їхньої сім’ї, смугастий кіт із зеленим пір’ям, підмуркував музиці на каміні. Він прийшов до них жити невдовзі після квіткової бурі й відтоді його тіло набуло приємної пухкості, а шубка — блиску, почасти завдяки стабільному постачанню риби від Ларрана.

Почувши голоси, що перекрикували арфу, Кіла визирнула з переднього вікна й побачила, як із зелені виходить кістяк Ковену Соснових Шишок: Брін, а за нею — Іді, Уліна й Радан. Вони несли кошики із зібраними інгредієнтами, розмовляючи та сміючись на ходу.

Ларран зайшов усередину через чорний вхід. Знявши садівницькі рукавички, поцілував Кілу в щоку. Зазирнув у каструлю.

— Яблучна підливка явно смачна.

Кіла зітхнула.

Знявши каструлю з пічки, замислилася, що робити: розлити підливку по слоїках чи просто почати заново. Зачерпнувши трохи ложкою, перевірила на в’язкість. їсти можна, та вийшло набагато ближче до яблучної підливки, ніж до варення. «Завтра спробую ще партію».

— Ковен прийшов. Ми з Казом думали поекспериментувати з новим засобом для опріснення води. Якщо він спрацює, ми дамо рибалкам і човнярам змогу робити стільки питної води, скільки треба.

— Звучить корисно.

— Хочеш затриматися чи...

— Не сьогодні, — сказав Ларран із винуватою ноткою в голосі. — Зараз піду до бухти й подивлюсь, як там Шієн та інші.

Шестеро його русалкобил були вагітні лошатами, і Ларран крутився довкола них так, наче був їм батьком. Із наближенням пологів перемістив їх до Кілиної бухти, щоб убезпечити від вітру та хвиль.

— Хто з ними цього ранку? — запитала Кіла.

Відповісти Ларран не встиг: повітря пронизав високий вереск. Кіла, покинувши яблучну підливку, помчала до дверей. Ларран устиг першим.

— Іу-у-у-у-у-у-у-у-у!

Ларран, не зупиняючись, пролетів повз кактус і спустився зі сходів.

— Це кобили? — запитала Кіла. — Якась із них народжує?

Кактус так завзято мотнули верхньою половиною тіла, явно киваючи, що аж перекинулися. Каз допоміг їм надійно стати на коріння, тимчасом як Кіла кинулася назад у хатинку, до книжкових полиць. Витягнула записник, у якому зібрала нотатки про допомогу русалкобилам під час пологів. Вона вже вивчала його так і сяк, але тепер помилитися було не можна.

— Казе, інгредієнти! — гукнула вона.

— Зараз!

Кіла з рослинами заздалегідь відклали інгредієнти в кошик, готові щомиті піти. Тих вистачило б на всіх кобил. Каз витягнув кошик із шафки біля раковини, тимчасом як Кіла дістала ступку й товкач. Каз закинув ретельно дібрані листки, ягоди й насіння.

Іді просунула голову в вікно над прилавком.

— Чим можемо допомогти?

— Котра з них народжує? — запитала Кіла в Іу.

— Іу, іу, іу, — сказали вони. А тоді додали: — Іу.

Кіла застигла, припинивши товкти інгредієнти.

— Чотири? Чотири одночасно? Так, гаразд, допомога точно потрібна. Дякую, Іді. Казе, будь ласка, покажи чари ковену.

Брін забрала в Каза записник.

— Ми потренуємося.

— Ніколи не бачила, як народжує русалкобила, — промовила Радан.

— Це мокро, — сказала їді. — Дуже мокро.

Жінки сіли колом надворі і почали завчати склади. Кіла раз у раз виправляла вимову, готуючи пасту. Паста мала бути свіжою — інакше Кіла змішала б ії заздалегідь.

Вона надіялася, що вони встигнуть.

Щойно пасту було приготовано, Кіла вибігла надвір. Увесь ковен зіп’явся на ноги (й копита), і всі помчали до бухти.

Ларран уже стояв майже по пояс у воді, переходячи від русалкобили до русалкобили й усіляко стараючись їх заспокоїти, поки ті борсалися й іржали від болю.

— Кіло!

— Ми тут!

Не скидаючи взуття й не роздягаючись, вона одразу забрела у воду. На щастя, вода того дня була тепла. Щиколоток легенько торкалися водорості, а дно бухти липло до черевиків.

— Допоможи натерти їх оцим. Де завгодно на лусці. їм просто треба всотати це крізь шкіру, щоб потрапило в кров.

Кіла сягнула до найближчої русалкобили, але та куснула повітря й ляснула хвостом по воді.

— Я їх триматиму. Ти розмазуй цю штуку.

Ларран притулив до грудей торс кобили й заходився терти їй шию, заспокійливо воркочучи.

Русалкобила почала хвицатися повільніше, і Кіла змогла наблизитися. Якомога швидше нанесла пасту.

— Починайте заклинання, — звеліла Іді, Брін, Уліні, Радан і Казові. Іу підтримували голками папірець із заклинанням.

Ковен Соснових Шишок, стоячи разом на причалі, заспівав, а Кіла й Ларран перейшли до наступної русалкобили. Коли жінки дійшли до кінця заклинання, Кіла промовила:

— Ще раз.

Заново почавши співанку, вони повторювали заклинання знову і знову, а тим часом Кіла нанесла пасту на всіх чотирьох русалкобил. Решта двоє кобил, які ще не народжували, ходили по воді в глибшій частині бухти й дивилися на це ошалілими очима. На вході до бухти зібралися кілька русалок і русалів. Русаля, яке колись урятувала Кіла, вибралося на камінь, щоб краще все роздивитися. За останні чотири місяці хлопчик підріс, а на його хвості іскрилися нові золоті та срібні крихти.

Конериба з блакитно-зеленою лускою (Кіла знала, що її звати Амарін: вона завчила, як звати їх усіх) крутнулася та скрикнула. Ларран став поряд із нею.

— Тс-с, тс-с, усе гаразд, матусю, ти чудово справляєшся. Ти можеш. Дихай, — він повільно, розмірено гладив ії по шиї, доки вона не задихала в такт його рухам. І тепер борсалася менше. — Усе гаразд.

Заспокоївши Амарін, він став позаду неї.

Тим самим м’яким, заспокійливим голосом сказав:

— Кіло, гладь її по шиї й дивись, щоб вона була спокійна. Пильнуй ії зуби. Вона може спробувати вкусити. Не навмисне, та все одно буде боляче.

Ковен співав далі, а Кіла заворкувала до кобили.

— Зараз будуть перейми, — попередив Ларран.

Вона якраз устигла ухилитися, щоб кобила не вхопила ії зубами.

Ще три перейми — і Ларранові до рук вислизнуло лоша зі смарагдовим риб’ячим хвостиком.

— Молодчина, матусю!

Він сполоснув лоша у воді й підігнав до мами. Лоша негайно присмокталося й почало пити, а Ларран повернувся до наступної кобили.

— О, це чудово! — сказала Радан після останнього складу заклинання.

Вона й інші негайно почали нове повторення, тимчасом як друга русалкобила, Маррі, народила маленьку кобилицю. Третьою була Шієн із жеребцем.

За якусь безладну годину народилися всі четверо малят. Ларран перерізав пуповини, допоміг мамам позбутися посліду й перевірив кожну кобилу й дитинча, щоб точно знати, що всі здорові. Всі були здорові.

Коли Кіла й Ларран вибралися з води, всі четверо новонароджених лошат уже встигли вперше поїсти й тепер відпочивали біля мам. Русалки й русали, туркочучи й воркочучи, плавали довкола кобил, подавали їм водорості, щоб поїсти, щойно ті достатньо відновлювались, і чудувалися лошатам, не тривожачи їх.

Кіла вискочила на причал. Бризок було стільки, що всі її Арузі змокли до нитки. Вона з радістю помітила, що Каз та Іу залишилися там, куди бризки не діставали.

— Відпочинь, — наказала Іді. — Вечерю ми приготуємо.

— Та то пусте, — відповіла Кіла. — Не треба...

Іді пирхнула.

— Звісно, не треба. Це ми добровільно. Не сперечайся. Хіба, може, не хочеш, щоб ми користувалися твоєю кухнею й інгредієнтами? Це можна?

Вона махнула рукою.

— Та можна. Але дякую, що спитала.

Здавалося, минуло вже ціле життя, відколи вона нагримала на Ларрана за те, що куховарив ії речами без дозволу, та їй усе одно подобалося, коли її питали. Це ж її кухня, хай і повна спогадів про батьків. А може, річ саме в тому, що вона повна цих спогадів.

— Я спечу десерт, — запропонувала Брін, коли вони вийшли з бухти, підіймаючись сходами. — Радан, якщо ти зробиш крем, я змішаю тісто. Полуничний смак?

— Гадаю, полуниця й мед, — відповіла Радан. Вона працювала в пекарні з Брін, і та наполягала, що Радан — генійка смаків. їхні клієнти, вочевидь, були згодні: вони навіть дістали кілька замовлень із навколишніх островів. У одній партії було Кілине варення.

— Я приготую салат, — зголосилася Уліна.

Каз запропонував їй допомогу .й наполіг, що це — акт самозбереження, а не альтруїзму.

За кілька хвилин вони пішли. З сонними русалкобилами й захопленими морськими людьми залишилися тільки Кіла й Ларран. Кіла лежала на спині там, де плюхнулася, виринувши з води, й дивилася на чисте блакитне небо.

— Четверо малят, — зачудувався Ларран. — Четверо здорових малят зі здоровими матусями — завдяки тобі, — повернув голову й усміхнувся Кілі так, наче вона подарувала йому сонце, місяць і всі зорі.

— Завдяки всім, — відповіла Кіла. Вони з Казом і Радан відточили пологові чари; вони з Казом та Іу відшукали інгредієнти; а завдяки всьому ковену вона змогла наносити інгредієнти під час накладання чарів. І, звісно, Ларран був кобилам за повитуху. Це було б неможливо, якби він увесь час не вмовляв кобил, не ловив лошат і не перерізав пуповин.

Ларран підняв ії руку й поцілував кісточки пальців.

— Це все та. Ти, досить небайдужа, щоб зробити краще, досить смілива, щоб спробувати. Ти привезла на тій бібліотечній шаланді надію. Ти, Кіло. Я тебе кохаю.

— І я тебе, — відповіла Кіла.

Спробувала дібрати слова, щоб розповісти, як саме він змінив її життя. Вона приїхала на Калтрі, плануючи сховатися в батьківській хатинці, ні з ким не зустрічаючись і не заводячи дружби, а тоді прийшов Ларран зі своєю дурнуватою косою й цинамоновою булочкою... і раптом їй стало байдуже до втечі й переховування. «Знайди того, хто буде поряд із тобою, — сказав їй якось батько. — Того, хто роками сміятиметься з тобою. Того, хто щодня робитиме тебе щасливою».

— Ти змайстрував книжкові полиці.

— І стелаж для варення.

__Стелаж для варення незабутній, — погодилася Кіла.

__Ти вийдеш за мене заміж?

Кіла сперлася на лікоть і витріщилася на Ларрана. Його прекрасні очі дивилися на неї дуже-дуже вразлив’о.

— Я не погашу своєї хатинки. Там моя крамничка варення, бібліотека, сад. — А ще це домівка для Каза й Іу. І курки. — А ти не можеш покинути свою хату біля берега. Ти потрібен своїм русалконям.          

— І що? — запитав він. — Я не прошу, щоб побралися наші хати. Я прошу тебе стати моєю дружиною. Якщо хочеш. Якщо не хочеш, я не стану менше тебе кохати. Можеш забути про моє прохання, а я вдаватиму, ніби не прохав про це, і ми зможемо жити далі достоту як раніше. Так чи інак, ми можемо спати, їсти й жити де завгодно й коли завгодно, разом чи ні — як нам захочеться. Я не хотів тебе знітити чи наполягати, коли ти ще не...

— Так, — вимовила Кіла.

— Так?

— Так, я вийду за тебе заміж.

— Ох. Так, — Ларранова усмішка була схожа на схід сонця, ясна й нестримна. — Добре.

Кіла підсунулася до нього. Обоє досі були мокрющі й виснажені, але він обійняв ії рукою, а вона пригорнулася до нього, скрутившись калачиком. Одне з лошат підпливло до їхніх ніг, які звисали з краю причалу. Малий тицьнувся носиком об їхні пальці.

— Ти чудо, — сказав Ларран.

Вона не знала, про кого це він — про неї чи про лоша, — та це й не мало значення. Все це було однаково чудово. Вони лежали, обійняшись, русалкобили й лошата плавали в бухті, а в небі над ними розливався захід сонця.

— Про що думаєш? — запитав її Ларран.

Кіла поцілувала його, а тоді сказала:

— Я рада, що вдома.

ПОДЯКИ

Ця книжка почалася з гарячого шоколаду.

Надворі стояв листопад, було трохи зимно — недостатньо зимно, щоб виправдати гарячий шоколад, а тим паче — дуже добрий ліщиновий шоколад із трьох столових ложок із гіркою, та я все одно зробила собі кухлик, сіла за комп’ютер і подумала: «Хочу написати книжку, що нагадує пиття гарячого шоколаду». Або поїдання дуже доброго малинового варення. Або свіжу випічку з гарячим шоколадом і, можливо, малиновим варенням на додачу.

Я захотіла написати книжку, що нагадувала б теплі обійми.

«Крамничка чарів» для мене особлива, бо наповнена тим, що приносить мені радість. Пишучи кожен розділ, я питала себе: «Це викликає в мене усмішку?». Я завжди вважала, що замість класики «пиши те, що знаєш», письменникам треба радити: «Пиши те, що любиш»,—тому скільки могла наповнювала цю книжку радістю й захватом.

За останні кілька років ми всі багато пережили. Ця книжка — мій дарунок усім, хто хоче втекти й зануритись у світ, сповнений доброти й чару.

Дякую своїй чудовій агентці Андреа Сомберг і неймовірній редакторці Алі Фішер, а також чудовій Даянні Вега, яка повірила в Кілу, Каза й мене! Дякую художниці Луду Чен і дизайнерці Естер Кім за розкішну обкладинку! І ще величезне дякую Джулії Берген, Рафалові Ґібеку, Відлові Гінтону, Джимові Каппу, Метан Кідду, Ґретові Коллінзу, Крістіні Мак-Дональд, Монік Паттерсон, Каро Перні, Деві Піллаї, Крісові Шейні та всім іншим дивовижним людям із видавництв Bramble, Tori Macmillan за те, що дали життя цій книжці!

І від щирого серця дякую своєму чоловікові, дітям, рідним і друзям. Ви моє щастя, моє життя й моє малинове варення!

ПРО АВТОРКУ

Capa Бет Дерст — авторка понад двадцяти п’яти фентезійних книжок для дорослих, підлітків і дітей, зокрема серії Queens of Renthia («Королеви Рентіі»), Drink Slay Love («Пити, вбивати, кохати») та Spark («Іскра»). Здобула премію «Алекс» Американської бібліотечної асоціації та Міфопоетичну премію фентезі, тричі була фіналісткою премії Андре Нортон від «Неб’юли». Мешкає в місті Стоні-Брук, що в штаті Нью-Йорк, із чоловіком, дітьми й нечемною кицею.

Літературно-художнє видання

ДЕРСТ Сара Бет

Крамничка чарів

Роман

Головний редактор А, І. Мельнікова

Відповідальний за випуск І. О. Гуменюк

Редактор С. В. Півень

Художній редактор Ю. О. Дзекунова

Верстальник О. В. Целуйко

Коректор І. О. Гуменюк

Підписало до друку 20.10.2025. Формат 84x108/32. Друк офсетний.

Гарнітура «Newton». Ум. друк. арк. 26. Наклад 4000 пр. Зам. № 143/10.

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» Св. № ДК65 від 26.05.2000

61001, м. Харків, вул. Б. Хмельницького, буд. 24

www.ksd.ua

Віддруковано з готових діапозитивів на ПП «ЮНІСОФТ»

Свідоцтво ДК №3461 від 14.04.2009 р. www.unisoft.ua

61036, м. Харків, вул. Морозова, 13Б