Я шукав темряви. Тієї літньої ночі, раз по раз визираючи з-за хмар і неабияк дратуючи мене, у небі ясно світив півмісяць. Мені ж була потрібна темрява.

Я виніс два шкіряні мішки на пагорок, що позначав північну межу мого хутора. Мій хутір. Він називався Фіфгідан. Ним король Альфред винагородив мене за службу при Етандуні, де на довгому зеленому пагорбі ми розбили данське військо. Це була битва стін щитів, і в ній Альфред відновив свою владу, розбив данів і вберіг Вессекс. Смію зауважити, що мій внесок у ту перемогу був чи не найбільший. Я втратив жінку й товариша, був поранений списом у ногу — і в нагороду за все це отримав від Альфреда Фіфгідан.

П’ять Шкур. Ось що значить ця назва. П’ять Шкур! Тих земель заледве вистачає на утримання чотирьох невільницьких родин, що обробляють поля, стрижуть овець і ловлять рибу в річці Кенет. Інші вояки здобули величезні угіддя, церкві перепали багаті ліси й пасовиська, а мені — П’ять Шкур! Я ненавидів Альфреда — жалюгідного, богомільного, котрий не довіряв мені, бо я північна нехристь. Я повернув йому королівство в битві при Етандуні, а за це він дарував мені Фіфгідан. Негідник.

Тож я виніс мішки на приземкуватий пагорок, поскубаний вівцями. Скрізь на ньому лежали величезні сірі брили, котрі відсвічували білим світлом, коли з-за подертих хмар виглядав місяць. Я присів біля одної з них, біля мене схилилася Гільда.

Це була моя тодішня коханка. Раніше вона служила черницею в Сіппангамі, а тоді місто захопили дани і зробили з неї свою хвойду. Тепер же вона була зі мною. Інколи я чув уночі, як вона молиться, і молитви ті були сповнені сліз та відчаю. І хоч я розумів, що рано чи пізно вона повернеться до свого бога, та в ті дні я був її розрадою.

— Чого чекаєш? — спитала вона.

Я приклав палець до губ, наказуючи мовчати. Вона дивилася на мене. Мала видовжене обличчя, великі очі, а з-під хустки вибивалося золотисте волосся. Я вважав, що дорога в черниці їй уже навіки закрита, проте Альфред, звісна річ, хотів, аби вона повернулася в монастир. Власне, через це я й дозволив їй залишитись зі мною: щоб подратувати його, негідника.

Я чекав, бо хотів упевнитися, що за нами не стежать. Втім, це було малоймовірно, адже народ не виходить з дому серед ночі, коли світом бродять нічні почвари. Гільда трималася за свій хрест, але мені в темряві було добре. Ще змалку я навчився любити ніч. Я скедуґенґан, бродяча тінь, істота, яку всі бояться.

Вичекавши, аж доки переконався, що крім нас на пагорку нікого немає, я витяг Осине Жало — свій кинджал, вирізав із землі шмат дерну й поклав біля себе. Відтак заходився копати яму, складаючи землю на свій плащ. З кожним ударом лезо натикалося на крейду й камінці, і я знав, що покоцаю Осине Жало, та не зупинявся, доки не вирив ямку завглибшки з дитячу могилку. Туди ми поскладали мішки, в яких зберігався мій скарб: золото, срібло — все багатство, яким я не хотів обтяжувати себе. Тепер мої статки складалися з п’яти шкур, двох клинків, кольчуги, щита, шолома, коня і кістлявої черниці, а от вояків для оборони скарбу я не мав, тому вирішив надійно заховати його. Залишивши собі зовсім трохи срібняків, решту я склав у яму, засипав землею, як слід утрамбував і прикрив дерном. Дочекавшись, коли з-за хмари випливе місяць, я огледів долину й запам’ятав місце сховку, відмітивши його про себе за навколишніми валунами. Одного дня, коли в мене будуть списи для захисту свого скарбу, я повернусь по нього.

Гільда кинула погляд на сховок.

— Альфред каже, ти мусиш лишатися тут, — сказала вона.

— Хай краще в горло собі насцить, — огризнувся я. — Сподіваюсь, той негідник похлинеться і хоч так здохне.

Незабаром король мав померти, бо він був дуже слабий. Мав лише двадцять дев’ять літ віку — на вісім більше від мене, — та виглядав на всі п’ятдесят, тому я, як і багато хто, вважав, що йому лишилося не більше двох-трьох років. Він весь час як не тримався за болючий живіт, так біг до нужника або дрижав, як у пропасниці.

Гільда торкнулася дерну зверх сховку.

— Це означає, що ми повертаємось до Вессексу? — спитала вона.

— Це означає, — відказав я, — що ніхто не подорожує серед ворогів зі своїм скарбом. Залишити його тут — надійніше. А як будемо живі, заберемо.

Вона не відповіла. Ми віднесли землю, що лишилася на моєму плащі, до річки й висипали у воду. А зранку взяли коней і подалися на схід. Ми прямували до Лундена, бо звідти беруть початок усі дороги. Туди мене вела доля. Це був рік 878-й, мені був двадцять один, і я вірив, що своїм мечем здобуду цілий світ. Я був Утредом Беббанбурзьким, чоловіком, що вбив Одду Лотброксона біля моря і скинув із сідла Свейна Білокінного при Етандуні. Це я повернув Альфредові королівство, але так його ненавидів, що вирішив відвернутися від короля. Мій меч торував шлях, яким я мав намір повернутись додому. Я їхав на північ.

Лунден — найбільше місто у всій Британії. Мені завжди подобались його приземкуваті будинки й людні вулички, проте ми з Гільдою провели там лише два дні. Зупинилися в саксонській таверні в новому місті, на захід від ветхого римського муру. У ті часи місто належало Мерсії, тому там стояв данський гарнізон. У пивницях було повно купців, чужоземців і моряків. Був серед того люду й торговець на ім’я Торкільд, котрий згодився провезти нас у Нортумбрію. Йому я назвався Раґнарсоном, і він хоч мені й не повірив, але допитуватися не став — погодився лише підвезти нас за два срібняки й мою допомогу на веслах. Я був саксом, вихованим серед данів, тому розмовляв по-їхньому. Мабуть, через те Торкільд сприйняв мене за дана. Мої блискучий шолом, кольчуга і два мечі вказували на те, що я воїн — як він, либонь, припустив, утікач із розбитої армії. Але яка різниця? Йому були потрібні веслярі. Деякі купці садять на весла лише рабів, проте Торкільд вважав, що від тих самі клопоти, тому наймав на цю роботу вільних людей.

Ми вирушили з відпливом. Наш трюм був повний тканин, франкської олії, бобрових шкур, добрих сідел і шкіряних мішків із дорогими кумином та гірчицею. Тільки-но ми відпливли від міста і зайшли в гирло Темсу, як опинилися в Східній Англії, проте самого королівства майже не бачили, бо вже в першу ніч з моря натягло густющого туману, котрий завис над річкою на кілька днів. У деякі ранки ми взагалі не могли висунутися зі стоянки, а коли трохи розпогоджувалось — трималися ближче до берега. Дістатися додому морем я вирішив, бо вважав, що так буде швидше, та натомість миля за милею ми заледве просувалися в непроглядній імлі серед плутаних берегів і приток, борючись із підступною течією. Щоночі ставали на стоянку, знаходячи, де кинути якір чи прив’язати судно, а одного разу провели цілий тиждень серед якогось забутого богами східноанглійського болота, бо на носі відірвалася дошка, а швидко вичерпувати воду було важко, тож довелося витягати корабель на берег для ремонту. Поки залатали борт, погода покращилася, туман відійшов, на морі заблискотіло сонце, і ми нарешті знову повеслували на північ — щоправда, досі стаючи на ночівлі. Дорогою помітили з десяток кораблів. Усі були довші й вужчі за Торкільдів — данські військові судна, що прямували на північ. Я подумав, що то дезертири з розбитого війська Ґутрума, котрі повертаються додому, в Данію, а може, й у Фризію чи кудись, де збагатитися легше, ніж в Альфредовому Вессексі.

Торкільд був високим понурим чолов’ягою, десь тридцяти п’яти років віку, як він сам гадав. Сиве волосся він заплітав у коси, котрі довгими мотузками звисали йому аж до пояса, а на руках не носив браслетів — ознаки вояка.

— Я ніколи не був воїном, — зізнався він мені якось. — Мене виростили купцем, ним я завжди й був. А після моєї смерті купцем стане мій син.

— Ти живеш в Еофервіку? — спитав я.

— У Лундені. Але в Еофервіку тримаю товар. Там продають чудові руна.

— Там досі править Ріксіґ?

Він похитав головою:

— Уже два роки як Ріксіґа немає в живих. Тепер на престолі сидить Еґберт.

— Коли я був ще малий, в Еофервіку був король Еґберт.

— А це його син. Або онук. А може, й небіж. Хай там як, а він сакс.

— А хто справжній володар Нортумбрії?

— Звичайно, ми, — відказав він, маючи на увазі данів.

У завойованих королівствах дани часто садовили на престол своїх ручних правителів-саксів, тому ким би не був той Еґберт, реальної влади він не мав. Завдяки ньому данські загарбники створювали видимість законності свого панування там. Справжнім володарем тих країв був ярл Іварр, котрому належала більша частина земель навколо міста.

— Це Іварр Іварсон, — гордовито сказав мені Торнкільд, — син Івара Лотброксона.

— Я знав Івара Лотброксона, — відповів я.

Навряд чи Торкільд повірив мені, але я казав правду. Івар Лотброксон був безстрашним воїном, худим, як той кістяк, зате нестримним і лютим. А ще він дружив із ярлом Раґнаром, котрий виховав мене, а братом його був Убба, якого я вбив біля моря.

— Іварр — ось головна сила Нортумбрії, — провадив Торкільд. — Але тільки до долини Війру, де править К’яртан. — Промовивши К’яртанове ім’я, Торкільд узявся за свій молот Тора. — Тепер його кличуть К’яртаном Жорстоким, — додав він. — А син його — то ще гірше.

— Свен, — огидливо промовив я.

Я знав К’яртана і Свена. Вони були моїми ворогами.

— Свен Одноокий, — відказав Торкільд, скривився і ще раз узявся за амулет, наче хотів захиститися від зла, що чаїлося в тих іменах. — А на північ од них править Ельфрік Беббанбурзький.

Того чоловіка я також знав. Ельфрік Беббанбурзький був моїм дядьком, котрий вкрав у мене мою землю, та я вдав, ніби його ім’я мені не знайоме.

— Ельфрік? — перепитав я. — Також сакс?

— Сакс, — підтвердив Торкільд. — Але його замок надто міцний для нас, — додав він, мовби пояснюючи, чому в Нортумбрії дозволили залишитися саксонському володареві. — Та й він нас не зачіпає.

— Дружить з данами?

— Він не ворог, — відказав купець. — Отже, найбільші тамтешні володарі — Іварр, К’яртан і Ельфрік. А далі, за горами, там Кумбраленд. Нікому не відомо, що там діється. — Це він казав про західний берег Нортумбрії, котрий виходив в Ірландське море. — Колись у Кумбраленді був великий данський повелитель, Гардікнутт його звали. Але я чув, що його вбили в усобицях. Тож що там робиться зараз — невідомо, — стенув він плечима.

Отака була вона, Нортумбрія: королівство трьох володарів-суперників, жоден з яких не мав причини любити мене, а двоє ще й прагнули моєї смерті. Та попри все, це був мій дім і я мав сповнити там певний обов’язок, через що і прямував туди.

Цим обов’язком була кровна помста. Почалося все п’ять років тому, коли К’яртан серед ночі привів своїх людей до маєтку ярла Раґнара. Вони спалили будинок і вирізали всіх, хто намагався врятуватися з вогню. Раґнар виростив мене, я любив його як рідного батька, тож мусив помститися за його смерть. Він мав сина, також Раґнара, котрий був моїм другом, проте Раґнар Молодший не міг помститися К’яртану, бо нині перебував у вессекському полоні. Тому я вирішив піти на північ, відшукати К’яртана і вбити його. А разом з ним — порішити його сина Свена Одноокого, що зробив із Раґнарової доньки свою бранку. Чи жива досі Тира? Цього я не знав. Мені важило тоді лише те, що я заприсягнувся помстити смерть Раґнара Старшого. Сидячи в Торкільда на веслах, я інколи думав, що чиню нерозумно, повертаючись додому, бо в Нортумбрії безліч моїх ворогів, проте мене вела доля, тож коли ми звернули в широке гирло річки Гумбер, в горлі мені став клубок.

Дивитися там не було на що, крім наполовину схованого за пеленою дощу низького болотистого берега, порослого вербами, які позначали невидимі потічки, а також клаптів водоростей на сірій воді. Та ця річка вела до Нортумбрії, і в ту мить я нарешті збагнув, що чиню правильно. Мій дім тут, а не в багатому на родючі ґрунти рівнинному Вессексі. Та земля окультурена, загнана під ярмо королем і церквою, зате тут у холодному повітрі вільно ширяли дикі гуси.

— Оце тут ти живеш? — спитала Гільда, щойно з обох боків нас обступили береги.

— Моя земля далі на північ, — відповів я. — Он там Мерсія, — показав я на південний берег річки, — а он — Нортумбрія, — показав у протилежний бік. — Вона пролягає аж до земель дикунів.

— Дикунів?

— Шотландців, — відказав я, сплюнувши.

До приходу данів нашими головними ворогами були шотландці, котрі постійно набігали на наші південні кордони. Проте, як і нас, їх притисли нормани, тому загроза від них зменшилась, хоч і не зникла.

Ми гребли Узом, співаючи в такт веслам, несучись під вербами і вільхами повз долини й ліси, і Торкільд, коли ми зайшли в Нортумбрію, зняв із носа корабля собачу голову, щоб вона не відлякувала духів землі. Того-таки вечора під низьким небом ми прибули в Еофервік — головне місто Нортумбрії, місце, де вбили мого батька і я осиротів, а тоді зустрів Раґнара Старшого, котрий виховав мене і прищепив любов до данів.

На підході до міста я вже не гріб, бо весь день до того сидів на веслах і Торкільд дав мені перепочити. Я стояв на носі судна, дивлячись, як над хатами куриться дим. Провівши поглядом уздовж річки, побачив перший труп. Це був хлопчик десяти-одинадцяти років, голий, у самій ганчірці на стегнах. Він плив з перерізаною горлянкою, хоча кров з рани більше не текла, адже води Узу вимили її всю. Довге волосся колихалось у воді, наче водорості.

Проминувши ще два тіла, ми нарешті підійшли достатньо близько і побачили людей на міському мурі. Їх там було безліч, усі зі списами, щитами. На причалі, пильно стежачи за нами, їх стояло ще більше: в кольчугах, з мечами напоготові. Торкільд дав команду, підняли весла, і з них закрапотіла вода. Далі корабель понесла течія, і до мене долинули крики з міста.

Я повернувся додому.

Розділ перший

Останню сотню кроків Торкільд провів корабель за течією і причалив під вербою. Відтак зіскочив на берег, пришвартував мотузкою до стовбура, а тоді, сердито зиркнувши в бік вояків перед містом, поспішив назад на борт.

— Ти, — тицьнув на мене, — з’ясуй, що там коїться.

— Біда там коїться, — відказав я. — Нащо тобі подробиці?

— Хочу знати, чи все гаразд із моїм складом, — сказав він, тоді кивнув на чоловіків на березі: — А в них питати не хочу. Тому ходи розвідай ти.

Мене він обрав, бо я воїн, а ще — бо в разі моєї загибелі він нічого не втратить. Більшість його гребців уміли битися, та він завжди намагався оминати бій, адже різанина торгівлі не пара. Тим часом вартові вже прямували до нас. Їх було шестеро, але наближались вони дуже нерішуче, бо в Торкільда на борту перебувало вдвічі більше людей, до того ж озброєних списами й сокирами.

Я хутко натягнув кольчугу, дістав свій добрий вовкоголовий шолом, відібраний у данів біля берегів Вельсу, начепив Подих Змія й Осине Жало і, готовий до бою, недбало зіскочив на берег. Підсковзнувшись на слизькій траві, я, щоб не впасти, вхопився за кущ кропиви, обпікся, вилаявся й подерся до стежини. Тут я вже бував, бо це та сама долина, з якої мій батько вів атаку на Еофервік. Я натягнув шолом і гукнув Торкільду кинути мені щит. Він виконав моє прохання, і тільки я намірився рушати до шести чоловіків, котрі зупинилися й розглядали мене, як позаду зіскочила Гільда.

— Краще лишайся на борту, — сказав я їй.

— Без тебе не хочу, — відказала вона. В руках у неї була шкіряна торба з чистим одягом, ножем і точилом. — Хто вони? — спитала вона, киваючи на шістьох, котрі досі стояли за пів сотні кроків від нас, явно не поспішаючи скорочувати відстань.

— Зараз дізнаємося, — відповів я і витягнув Подих Змія.

Тіні лежали довгі, в сутінках над містом курився сіро-золотистий дим від вогнищ. До своїх гнізд повертались ворони, а здаля з пасовиська гнали доїти корів. Я рушив на шістку. На мені була кольчуга, я був озброєний щитом і двома клинками, мав на руках браслети, а на голові — шолом, вартий трьох добрих кольчуг. Налякані моїм виглядом, чоловіки збилися в купку. У всіх були мечі в руках, проте на шиях у двох я помітив хрести і зрозумів, що вони сакси.

— Коли вертаєш додому, — гукнув я їм англійською, — не очікуєш, що тебе стрічатимуть зі зброєю.

Двоє були старші, десь за тридцять, обидва бородаті, в кольчугах. Решта четверо були в шкіряних куртках, молодші — сімнадцяти-вісімнадцятирічні. У їхніх руках мечі виглядали зовсім незвично — як ото б у моїх виглядав плуг. Певно, вони сприйняли мене за дана, бо я зійшов з данського судна, і хоча точно знали, що вшістьох одного дана подужають, розуміли, що один данський воїн, з голови до п’ят у броні, встигне вбити щонайменше двох із них, перш ніж поляже сам, тому почувши, що я звертаюсь англійською, вони заспокоїлися. Щоправда, це й спантеличило їх.

— Хто ти? — спитав один зі старших.

Не відповідаючи, я далі сунув на них. Якщо вони вирішать нападати, мені доведеться безславно тікати або ж загинути, та я продовжував упевнено ступати, опустивши щита й черкаючи кінчиком Подиху Змія по траві. Мою мовчанку вони сприйняли за гординю, та насправді я не знав, що казати, оскільки міг назватись як завгодно, тільки не справжнім іменем: не хотів, аби К’яртан і мій дядько-зрадник знали про моє повернення в Нортумбрію. Одначе ім’я моє було відоме, тому мені кортіло налякати їх ним. На щастя, я вчасно спам’ятався.

— Я Стеапа Дефнаширський, — прорік я, а на випадок, якщо в Нортумбрії не знають Стеапиного імені, додав титул: — Той, хто відправив Свейна Білокінного в могилу.

Чоловік, котрий спитав, як мене звуть, виступив з гурту вперед.

— Той самий Стеапа, що служить Альфредові?

— Так і є.

— Лорде, — промовив він, опускаючи меч.

Один з юнаків узявся за хрест і впав навколішки. Третій сховав меча в піхви, решта за його прикладом вчинили так само.

— А ви хто такі? — спитався я.

— Ми служимо королю Еґберту, — озвався один зі старших.

— А мертві? — показав я на річку, де течія неспішно проносила ще одне тіло. — Хто вони такі?

— Дани, лорде.

— Ви вбиваєте данів?

— Така воля Божа, лорде, — відповів він.

Я показав на Торкільдів корабель:

— Той чоловік — дан, але він друг. Ви і його вб’єте?

— Ми знаємо Торкільда, лорде, — відповів чолов’яга. — Якщо він прийшов із миром, ми його не чіпатимемо.

— А мене? — натиснув я. — Що зробите зі мною?

— З вами захоче зустрітися король, лорде. Він винагородить вас за знищення данів.

— За оце знищення? — зневажливо спитав я, показуючи мечем на ще один труп, який несла річка.

— За звитягу над Ґутрумом, лорде. Адже це правда?

— Це правда, я був там, — відказав я, сховав Подих Змія й махнув до Торкільда.

Він відв’язав корабель і погріб проти течії. Я загукав до нього, розповідаючи, що Еґбертові сакси повстали проти данів, але ці люди пообіцяли не чіпати його, якщо він прийшов до них з миром.

— Як би ти вчинив на моєму місці? — прокричав у відповідь Торкільд. Його веслярі гребли несильно, аби корабель стояв проти течії рівно.

— Пішов би далі за течією, — погукав я данською, — пристав до вояків і чекав подальших вістей.

— А ти?

— А я залишусь тут, — відповів я.

Він попорпався в торбі й шпурнув щось до мене. Зблиснувши в присмерковому світлі, предмет упав між квітками жовтцю, що рясно вкривали долину.

— Це за твою пораду, — гукнув дан. — Довгих років життя тобі, ким би ти не був.

На цьому він розвернув свій корабель — незграбно, адже судно його вздовж було майже таке ж, як Уз ушир, одначе Торкільд таки зробив це, — і весла понесли його геть за течією і з мого життя.

Пізніше я довідався, що його склад розграбували, однорукого охоронця зарізали, а доньку зґвалтували, тому моя порада вартувала більше одного срібняка, якого купець кинув мені.

— Ви відправили його геть? — розчаровано спитав у мене один з бороданів.

— Кажу ж вам, він друг. — Я нахилився, підібрав з трави шилінг і спитав: — А звідки ви знаєте про Альфредову перемогу?

— До нас приходив святий отець, лорде, — відповів чоловік. — Він і розповів.

— Святий отець?

— Із Вессексу, лорде. Прийшов аж із самого Вессексу й приніс нам звістку від короля Альфреда.

Я мав би здогадатися, що Альфред захоче поширити звістку про свою перемогу над Ґутрумом по всій саксонській Англії. Виявилось, він розіслав священників скрізь, де мешкали сакси, й попи рознесли вість про звитягу у Вессексі, твердячи, що йому її дарував Господь зі святими. Один з таких священників прийшов і в Еофервік, на день раніше за мене. Тоді й почалося безглуздя.

Сховавши рясу в торбу, священник верхи проїздив одне сакське обійстя за іншим, поступово просуваючись углиб захопленої данами Мерсії. Мерсійці всіляко допомагали йому в дорозі: щодня видавали свіжого коня і проводили повз великі данські укріплення, аж доки він не добувся до столиці Нортумбрії, принісши туди благу вість для короля Еґберта, що західні сакси здолали велике військо данське. Та найбільше сколихнула нортумбрійських саксів заява про те, буцімто святий Кутберт являвся Альбертові в сні й повідав, як здобути звитягу. За легендою, король побачив той сон розгромної зими в Етелінґеґу, куди купка саксів-утікачів сховалися від загарбників-данів. Байка про той сон гострою стрілою була націлена навмисне на Еґбертових саксів, адже ніде на північ від Гумберу не шанують так високо нікого зі святих, як Кутберта. Кутберт був ідолом Нортумбрії, найсвятішим з християн, яких тільки бачив світ. У цих краях не було жодної побожної родини, котра б щоденно не молилась йому. Думка про те, що славетний північний святий допоміг Вессексу здолати данів, розбурхала розум короля Еґберта, як коса — гніздо куріпок. Безперечно, він мав підстави радіти Альфредовій перемозі й шкодувати, що його самого тримають на повідку дани, проте що він дійсно мав би зробити — це подякувати священнику за чудову новину, а тоді, щоб заткати його пельку, замкнути, як собаку, в буді. Замість того він наказав місцевому архієпископу Вульфгеру провести подячну службу в найбільшій церкві Еофервіка. Вульфгер був не дурень, тому зненацька зліг із лихоманкою й поїхав лікуватися за місто, але його місце в церкві зайняв інший святий отець — бовдур на ім’я Гротверд, котрий виступив з полум’яною проповіддю, в якій заявив, що святий Кутберт сам спустився з небес і повів вессекців до перемоги. Через цю дурнувату байку еофервікські сакси повірили, буцімто Бог і святий Кутберт звільнять від данів і їхню батьківщину. Так почалася різанина.

Все це мені розповіли дорогою до міста. Ще я дізнався, що в Еофервіку на той час залишилося менше сотні данських вояків, а решта з ярлом Іварром висунулись на північ дати відсіч шотландському війську, що перетнуло кордон. На живій пам’яті подібних набігів не ставалося, проте в південних шотландців з’явився новий король, котрий присягнувся зробити Еофервік своєю столицею, тому Іварр повів своє військо на північ провчити нахабу.

Іварр був істинним володарем південної Нортумбрії. Якби він побажав стати королем, його б ніхто не спинив, але йому було вигідніше мати на престолі поступливого сакса: так легше збирати данину, та й сакси мовчали. Сам же Іварр тим часом займався тим, що його рід умів найкраще, — воював. Він належав до Лотброків, котрі славилися тим, що їхні чоловіки не помирають у ліжку. Усі вони полягли в битвах зі зброєю в руках. Іваррів батько й один з дядьків загинули в Ірландії, а Убба, третій з братів Лотброксонів, упав від мого меча при Кінвіті. Тепер же Іварр, наймолодший представник войовничого роду, рушив на шотландців, присягнувшись привести їхнього короля в Еофервік у кайданах.

Я був переконаний, що жоден сакс при своєму розумі не зчинятиме заколоту проти Іварра, котрий, як і його батько, славився безжальністю, проте Альфредова перемога вкупі з байкою, буцімто їй посприяв святий Кутберт, розпалили в Еофервіку безумство. Підживив полум’я своїми проповідями отець Гротверд. Він запевняв, що святий Кутберт із янгольським військом іде проганяти данів з Нортумбрії. Моє прибуття підкріпило це.

— Вас послав Господь, — приказували мої супровідники, гукаючи людям, що це я вбив Свейна.

Поки вузькими вуличками, залитими данською кров’ю, ми дійшли до палацу, за нами з Гільдою пхався вже чималий натовп.

Я бував в Еґбертовому палаці й раніше. Це римська споруда з гарно обтесаного каменю. Черепичний дах, латаний почорнілою соломою, підпирали високі колони. На підлозі лежали плити, на яких колись красувалися зображення римських богів, але нині їх майже всі повиривали, а ті, що лишились, застелили комишами, на яких були плями засохлої крові від учорашньої різанини. У великій залі смерділо, як у різницькій, і стояла кіптява від смолоскипів, що освітлювали її темний простір.

Новий король Еґберт був старому небожем і успадкував дядькове хитре обличчя й примхливо викривлені уста. Він вийшов на узвишшя в дальньому кінці зали з переляканим виразом на лиці, в чому не було дивного, адже він чудово розумів, що Іваррові дани не пробачать йому веремію, яку зчинив навіжений Гротверд. Втім, оточення його неабияк перейнялося думкою, що Альфредова перемога віщує вигнання норманів, а моє прибуття сприйняли за ще один знак небес. Мене виштовхали наперед і прокричали королю звістку про мене. Еґберт стояв спантеличений, та ще більше він знітився, коли на ім’я мене погукав голос, знайомий мені:

— Утреде! Утреде!

Мотнувши головою, я уздрів отця Віллібальда.

— Утреде! — ще раз радісно гукнув він.

Еґберт глипнув на мене набурмосено, відтак перевів погляд на Віллібальда.

— Утреде! — знову повторив святий отець і, не звертаючи уваги на короля, кинувся на мене з розкритими обіймами.

Отець Віллібальд був добрим другом і чудовою людиною. Західний сакс, він колись служив капеланом на Альфредовому флоті, однак велінням долі став посланцем, котрий приніс нортумбрійським саксам благу вість із Етандуна.

Гамір у залі стишився, й Еґберт спробував поновити контроль над ситуацією.

— Тебе звуть… — промовив він, а тоді затнувся, збагнувши, що не знає мого імені.

— Стеапа! — озвався один з чоловіків, що привели нас у місто.

— Утред! — вигукнув Віллібальд, радісно сяючи очима.

— Я Утред Беббанбурзький, — зрештою зізнався я, неспроможний приховати обман.

— Він здолав Уббу Лотброксона! — додав Віллібальд і спробував підняти в повітря мою правицю на знак того, що я звитяжець. — І звалив із коня Свейна Білокінного під Етандуном!

Я подумав, що вже за два дні К’яртан Жорстокий знатиме, що я повернувся в Нортумбрію, а за три про це довідається мій дядько Ельфрік. Мав би я хоч дрібку розуму, взяв би Гільду, пішов геть з того палацу і, як той архієпископ Вульфгер, чимшвидше подався з міста на південь.

— Ти був при Етандуні? — спитав у мене Еґберт.

— Так, мілорде.

— І що ж там було?

Вони вже чули розповідь про битву від отця Віллібальда, але то була попівська байка, щедро приправлена молитвами й чудесами. Я ж повідав їм те, що вони хотіли почути, — розповідь воїна про вбивство данів і криваву різанину, і весь цей час вигуками на хвалу Господу мене перебивав священник із хижими очицями, щетинистим волоссям і буйною бородою.

Я одразу збагнув, що це отець Гротверд, винуватець еофервікської різанини. Він був молодий, заледве старший од мене, проте мав потужний голос і вроджений авторитет, підсилений пристрасністю. З кожним вигуком він щедро розбризкував слину. Не встиг я доказати про те, як дани тікали від нас схилом з етандунської вершини, як Гротверд вискочив наперед і загукав у натовп:

— Це Утред! — штрикнув він мене пальцем між ребра. — Утред Нортумбрійський, Утред Беббанбурзький, убивця данів, воїн Господній, мечоносець Божий! Він прийшов до нас, як блаженний Кутберт, що явився Альфреду в часи поневірянь! Це знак від Всевишнього!

Народ загув, король налякався, а Гротверд, завжди готовий вибухнути палкою проповіддю, з піною на губах заходився змальовувати різанину, яку вони влаштують нортумбрійським данам.

Вислизнувши від Гротверда, я зайшов за поміст, схопив Віллібальда за загривок і потягнув у коридор до королівських покоїв.

— Ви бовдур! — гаркнув я на нього. — Дупоголовий бовдур! Безмозкий кавалок гівна, ось ви хто! Варто було б випустити вам кишки і згодувати свиням!

Віллібальд відкрив був рота, але миттю закрив і безпорадно зиркнув на мене.

— Дани скоро повернуться і заллють тут усе кров’ю, — налякав я його.

Він знову відкрив і закрив рота, але нічого не відповів.

— Тому раджу вам перетнути Уз і тікати звідси якнайдалі, — закінчив я.

— Але це правда, — вичавив нарешті він.

— Що правда?

— Що перемогу нам дарував святий Кутберт!

— Ніяка не правда! — не стримався я. — Це Альфредова вигадка. Чи ви дійсно думаєте, що в Етелінґеґу йому являвся Кутберт? Чого ж він одразу не розповів про свій сон нам? Чому дочекався аж закінчення битви? — Я затнувся, а Віллібальд крекнув. — Він так довго чекав, бо нічого цього не було, — відповів я на власне питання.

— Але ж…

— Він усе вигадав! — проревів я. — Він хоче, щоб нортумбрійці долучилися до Вессексу в боротьбі з данами. Чи вам не ясно, що він просто хоче правити й Нортумбрією? І не тільки Нортумбрією. Не сумніваюся, до мерсійців він послав такого самого телепня, як ви, аби той розповідав їм, нібито котрийсь із їхніх святих являвся йому вві сні.

— Але це правда, — урвав мене Віллібальд, а коли я спантеличено зиркнув на нього, повів далі: — Так і було! Cвятий Кінегельм розмовляв з Альфредом в Етелінґеґу. Він явився королю вві сні й сказав, що той переможе.

— Не було такого, — заледве стримуючись, прошипів я.

— Це правда! — не відступався священник. — Альфред сам мені розповів! Утреде, це діяння Боже, справжнє диво.

Я схопив його за плечі й притиснув до стіни.

— Даю вам вибір, отче, — сказав я. — Або ви забираєтеся з Еофервіка до повернення данів, або нахиляєте голову набік.

— Що зробити? — спантеличився він.

— Нахиліть голову набік, — пояснив я, — і я бахну вас в одне вухо, щоб через друге з голови висипалися всі нісенітниці.

Та його ніщо не могло переконати. Віра у славу Господню, яку розпалила перемога при Етандуні й ще більше роздули брехні про святого Кутберта, охопила всю Нортумбрію, тож сердега Віллібальд щиро вірив, ніби стоїть на порозі великих змін.

Увечері влаштували скупий бенкет із солоним оселедцем, сиром, черствим хлібом та кислим елем, а отець Гротверд виступив зі ще однією палкою промовою, в якій стверджував, що Альфред Вессекський відправив мене, свого найкращого воїна, щоб я очолив оборону міста, і що на захист Еофервіка на землю спуститься небесний фірд. Віллібальд йому вірив і невпинно підтакував, вигукуючи похвали Богу, і тільки на другий день, коли місто оповили сіра мряка й густий туман, він почав сумніватись у скорому прибутті армії янголів.

Народ почав тікати. Містом поповзли чутки про данські загони на півночі. Гротверд продовжував молоти дурниці, водив вулицями процесію священників з мощами й корогвами, проте всі, хто мав клепку, нарешті збагнули: Іварр, скоріш за все, повернеться раніше, ніж із Божим військом їм явиться святий Кутберт. Еґберт відправив по мене посланця зі звісткою, що король прагне розмови, та знаючи, що йому кінець, я нікуди не пішов. Еґберту доведеться покладатися на власні сили.

А мені — на свої. Найперше я хотів від’їхати від міста якнайдалі, поки туди не повернувся Іварр. Вихід знайшовся в таверні «Мечі навхрест», біля північної брами. Там я зустрів дана на ім’я Болті, котрий уцілів у різанині, тому що був одружений із саксонкою і батьки дружини сховали його. Побачивши мене, він спитав, чи я часом не Утред Беббанбурзький.

— Це я.

Він сів навпроти мене, з повагою кивнув до Гільди і клацнув пальцями служниці, щоб та принесла елю. Це був пузатий, лисий чолов’яга з подзьобаним віспою лицем, зламаним носом і переляканим поглядом. За спиною в нього стояло двоє його синів-напівсаксів. На око я прикинув, що одному з них десь двадцять, а другий має бути на п’ять років молодший. Обидва мали на поясі мечі, що явно спричиняло їм незручності.

— Я знав ярла Раґнара Старшого, — промовив Болті.

— І я знав, — відказав я. — А тебе не пригадую.

— Коли він востаннє плавав на «Вітряному змії», то купував у мене канати й весла, — відповів він.

— Ти його дурив? — спитав я зі смішком.

— Він мені подобався, — суворо заперечив дан.

— А я його любив, — відказав я. — Він був мені як батько.

— Я знаю, — погодився Болті. — Пам’ятаю тебе. — Він замовк, зиркнув на Гільду. — Ти був ще зовсім малий, — повів далі, переводячи погляд на мене. — З тобою ще було таке чорняве дівча.

— Значить, ти й справді мене бачив, — відповів я і тут же замовк, бо нам принесли ель.

П’ючи, я зауважив, що Болті хоч і дан, але на шиї носить хрест. Він помітив мій погляд.

— В Еофервіку, — сказав він, торкаючись хреста, — доводиться якось виживати. — Відтак відгорнув полу куртки й показав молот Тора, захований під нею. — Вбивали переважно язичників, — пояснив.

Я дістав свій амулет з-під куртки.

— Багато данів тепер християни? — спитав я.

— Чимало, — понуро буркнув він. — Може, хочеш до елю якоїсь закуски?

— Я хочу знати, нащо я тобі здався, — відрізав я.

Він хотів утекти з міста, забрати свою дружину-саксонку, двох синів і двох доньок подалі від кривавої помсти, якої очікував. Для цього йому були необхідні воїни, котрі супроводили б його. Він кинув на мене розпачливий погляд, не здогадуючись, що я шукаю того самого.

— І куди ж ви підете? — спитав я.

— Точно не на захід, — здригнувшись, мовив він. — У Кумбраленді вирує різанина.

— У Кумбраленді завжди так, — зауважив я.

Кумбраленд — це частина Нортумбрії, що лежить за горами біля самого Ірландського моря, й на неї постійно набігають шотландці зі Страт-Клоти, нормани з Ірландії та брити з Вельсу. Дехто з данів оселився в Кумбраленді, проте для оборони земель від жорстоких набігів їх було замало.

— Я б повернувся в Данію, — сказав Болті, — але бойових кораблів тут не залишилось зовсім.

Єдиними суднами біля берегів Еофервіка були саксонські торговельні, тож навіть якби хтось із купців наважився вирушити на них кудись, їх неодмінно перехоплять дани, котрі, безсумнівно, збирались на Гумбері.

— Тому? — підштовхнув його я.

— Тому планую йти на північ, — продовжив він, — і зустрітися з Іварром. Я заплачу тобі.

— Гадаєш, я зможу провести тебе через К’яртанові землі?

— Гадаю, що з Раґнаровим сином у мене більше шансів, ніж без, — зізнався він. — А почувши, що мене супроводжуєш ти, до нас пристануть люди.

Тож я дозволив йому заплатити собі, назвавши свою ціну: шістнадцять шилінгів, дві кобили й чорний жеребець. Почувши про останнього, Болті аж побілів. Коня вулицями водив чоловік, пропонуючи продати його, і Болті таки купив тварину, розваживши, що перспектива втекти з Еофервіка варта сорока шилінгів. Кінь був бойовий, тому не боявся шуму і покірно звертав куди треба від натиску коліном, завдяки чому вершник міг маневрувати, спокійно тримаючи в руках меч зі щитом. Тварину забрали в одного з убитих данів, тому не дивно, що клички ніхто не знав. Я назвав його Вітнер, що означає Мучитель. Кличка виявилася влучна, бо кобил він одразу не злюбив і постійно кусав їх.

Кобили призначалися для отця Віллібальда й Гільди. Я наказав священнику йти на південь, але він побоявся і захотів зостатися зі мною, тому на другий день після знайомства з Болті всі гуртом ми висунулися на північ римською дорогою. З нами вирушив загін з дюжини чоловік. Троє з них були дани, ще двоє — нормани, котрі врятувалися від Гротвердової різанини, решта ж — сакси, що тікали від Іваррової помсти. Всі мали з собою зброю, а Болті видав мені грошей для платні їм. Давав я небагато — рівно стільки, щоб вистачало на їжу й ель, — однак їхня присутність відлякувала розбійників, котрі могли трапитися в дорозі.

Мені кортіло відправитися в Сюннінґтвейт, де володіли землями Раґнар та його послідовники, та я усвідомлював, що там майже нікого не залишилося, бо більшість вояків пішли за Раґнаром на південь. Дехто загинув під Етандуном, решта досі перебували з Ґутрумом, котрий відвів своє розбите військо в Мерсію, уклав мир з Альфредом і навіть прийняв християнство, що, за словами Віллібальда, було істинним дивом. Отже, в Сюннінґтвейті вояків буде обмаль, і тут мені ніде шукати прихистку від дядькових убивчих амбіцій і К’яртанової ненависті. Так, не маючи чіткого плану на майбутнє, віддавшись на розсуд долі, я довірився Болті й погодився супроводити його до К’яртанових земель на півночі, що перетинали наш маршрут темною хмарою. Щоби пройти ті землі, необхідно було сплатити данину, і то чималу, — лише могутні воїни, як-от Іварр, чиї війська переважали К’яртанові, могли перетнути Війр безкоштовно.

— Ти можеш дозволити собі це, — піддражнив я Болті, бо його сини вели коней, навантажених мішками, що, я підозрював, були напхані монетами, загорнутими в ганчір’я, аби не дзвеніли.

— Ні, а то він захоче забрати моїх доньок, — відказав Болті.

Він мав доньок-близнючок дванадцяти чи тринадцяти років — якраз на виданні. Невисокі, пухкенькі, біляві, кирпаті й чисто однакові на вигляд.

— К’яртан часто так робить? — спитав я.

— Бере що схоче, — сердито буркнув Болті, — і страх як полюбляє молодих дівчат. Але мені здається, тебе він хоче більше.

— Звідки ти це взяв? — байдуже перепитав я.

— Чув, що кажуть люди, — відповів він. — Його син втратив око через тебе.

— Його син втратив око через те, що роздягав Раґнарову дочку, — пояснив я.

— Але він звинувачує тебе.

— Це правда, — погодився я.

Тоді ми були ще дітьми, проте дитячі рани з часом тільки наривають більше, тому я не мав сумніву, що Свен Одноокий залюбки забрав би обидва моїх ока за одне своє.

Отож, просуваючись до Дангольма, ми звернули на захід, поміж пагорбів, щоб не зустрітися з К’яртановими людьми. Стояло літо, але холодний вітер нагнав дощових хмар, з яких посипалася дрібна мряка, тому я радів, що під кольчугою на мені ще шкірянка. Гільда змастила мої браслети лоєм зі свіжознятих шкур, і жир уберігав метал від іржі. Змастила вона також і мої шолом та клинки.

Ми піднялися на второвану стежину. За кілька миль позаду їхала ще одна група, а у вогкій землі під нами я помітив свіжі сліди копит — свідчення того, що незадовго тут проїздив хтось іще. Те, що доріжку використовують так часто, змусило мене замислитись. К’яртан Жорстокий і Свен Одноокий жили з данини, якою обкладали всіх, хто проїжджає їхніми володіннями; коли ж мандрівник не платив, його грабували, поневолювали або просто вбивали. Напевне, К’яртан із сином знали, що люд об’їздить їхні застави гірським манівцем, тому я мусив пильнувати. А от Болті нічого не боявся, бо цілком довірився мені, й усю дорогу розповідав байки, як К’яртан і Свен збагатилися з торгівлі невільниками.

— Вони беруть усіх — данів та саксів — і продають за море, — сказав він. — Якщо дуже постаратися, раба можна викупити, але ціна буде височенна. — Зиркнувши на отця Віллібальда, додав: — А священників він убиває всіх без розбору.

— Та невже?

— Він не терпить християнських попів і вважає їх чаклунами, тому закопує по пояс у землю й згодовує псам.

— Що він каже? — спитав Віллібальд, відводячи кобилу вбік, щоб Вітнер не покусав її.

— Каже, отче, що К’яртан уб’є вас, коли схопить.

— Уб’є?

— Згодує псам.

— Господи милосердний! — зітхнув святий отець.

Далеко від дому, серед незнайомого північного пейзажу, він був розгублений і геть смутний. А от Гільда мала бадьоріший вигляд. У дев’ятнадцять в неї ще вистачало терпіння зносити життєві негаразди. Походила вона із заможного вессекського роду, який був хоч і не шляхетним, зате мав удосталь володінь, щоб непогано жити. Гільда була найменшою з восьми дітей, і батько пообіцяв віддати її на службу церкві: мати мало не померла, народжуючи її, тому те, що його жінка вижила, чоловік вважав за милість Господню. Так в одинадцять років Гільду, яку відтоді звали сестрою Гільдеґіт, відправили в сіппангамський монастир, де вона, закрита від світу, проводила час серед молитов і пряжі, пряжі й молитов, допоки не прийшли дани й не зробили з неї шльондру.

Вона й досі часом плакала вві сні, і я знав, що то їй сняться приниження, яких вона зазнала; однак вдалині від Вессексу й постійних докорів, що вона не повернулася на службу Божу, їй покращало. Отець Віллібальд якось спробував був насварити її за те, що вона покинула благочестиве життя, та я застеріг його: коли ще раз почую подібне — він заробить ще одного пупа в пузі, й відтоді піп притих. Гільда з дитячим подивом вбирала все, що бачила навколо. Її бліде обличчя взялося позолотою, що вигідно пасувало до кольору волосся. Вона була розумна жінка, не найрозумніша з усіх, кого я знав, але дуже кмітлива. За своє довге життя я встиг збагнути, що з жінками буває трудно, але є й такі, з якими легко. Так от, легко, як з Гільдою, мені мало з ким було — не в останню чергу тому, що ми з нею дружили. Кохалися також, але без любові, за що її всякчас терзала провина. Вона тримала все в собі й звірялася тільки молитвам. Вдень вона знову сміялась і раділа простим речам, та часом на неї находили темні думи і вона ридала. Дивлячись, як чіпляються за хрест її довгі пальці, я усвідомлював, як боляче Господь терзає їй душу своїми пазурами.

Ось так їдучи серед пагорбів, я зовсім утратив пильність, тому першою вершників помітила Гільда. Їх було дев’ятнадцятеро: більшість у шкіряних латах, троє в кольчугах.

Побачивши, як вони стягують коло, я зрозумів, що нас заганяють у пастку. Стежина тяглася впоперек схилу, що правіше круто сходив до бистрого струмка. Ми могли би втекти в долину, але переслідувачі, котрі вже виїхали на доріжку за нами, будуть швидші. Наближатися вони не спішили: бачили, що ми озброєні, тому битися не хотіли і тільки пильнували, щоб ми продовжували прямувати на північ, до того, що нам заготувала доля.

— Ти не можеш дати їм відсіч? — спитав мене Болті.

— Втринадцятьох проти дев’ятнадцяти? — пхикнув я. — Можу, якщо ті тринадцятеро битимуться, — показав я на чоловіків, яким Болті заплатив за супровід. — Але вони не будуть. Вони годяться для відлякування розбійників, — провадив я, — але розуму не битися з К’яртановими вояками їм не позичати. Якщо накажу їм нападати, вони, скоріш за все, перекинуться на бік противника і з ним розділять твоїх дочок.

— Але… — почав був він, але тут же замовк, побачивши, що чекає на нас попереду.

На місці, де потічок спадав у глибшу долину, розкинувся невільничий ринок. У більшій долині стояло чимале село, збудоване там, де міст — насправді просто довжелезний валун — перетинав струмок, який я сприйняв за Війр. Посеред селища стояв натовп, і я побачив, що до нього приставлено сторожу. Вершники, котрі їхали за нами, скоротили відстань, проте зупинилися, коли це зробили ми. Я окинув поглядом схил пагорба. Село було занадто далеко, тому я не бачив, чи є там К’яртан зі Свеном, однак припустив, що люди в долині прийшли з Дангольма і що їх привів один з двох дангольмських ватажків. Болті стривожено закректав, але я не звернув на нього уваги.

З півдня в село вели ще дві стежки, тож я здогадався, що вершники контролюють там усі дороги і цілий день перехоплювали мандрівників. Вони заганяли їх у село, а тих, хто не міг сплатити данини, брали в полон.

— Що робитимеш? — перелякано спитався Болті.

— Рятуватиму твою душу, — відказав я, повернувся до однієї з його доньок і попросив чорний полотняний шарф, який вона носила замість пояса.

Вона розв’язала його й віддала мені тремтячою рукою. Я обгорнув його навколо голови, закривши рот, ніс і чоло, а тоді попрохав Гільду защібнути його шпилькою.

— Що ти робиш? — мало не верескнув Болті.

Відповідати йому я не став, натомість натягнув шолом поверх шарфа. Бокові пластини стали так, що за металом і чорною матерією мого обличчя не було видно зовсім — тільки очі виглядали.

Наполовину витягнувши Подих Змія, аби перевірити, чи легко виходить він із піхов, я вивів Вітнера на кілька кроків уперед.

— Тепер я — Торкільд Прокажений, — звернувся я до Болті. Крізь шарф мій голос звучав глибоко й приглушено.

— Ти — хто? — перепитав він, роззявивши рота.

— Мене звуть Торкільд Прокажений, — відповів я. — І ми з тобою поїдемо до них домовлятися.

— Зі мною поїдемо? — кволо промимрив він.

Я спрямував усю нашу ватагу вперед. Група, яка збочила й переслідувала нас, повернулася на південь — либонь, ловити інших подорожніх, котрі намагались обійти К’яртанові застави.

— Я заплатив тобі за охорону! — розпачливо дорікнув мені Болті.

— От я й охороняю, — відказав я.

Його жінка-саксонка завила, як на похороні, тому довелося прицитькати її. За кількасот кроків від села я зупинився і наказав усім, крім Болті, зачекати.

— Далі поїдемо вдвох, — сказав я йому.

— Думаю, буде краще, якщо ти говоритимеш з ними один, — сказав він і тут же вискнув.

А вискнув він, бо я ляснув його коня по огузку так, що той з несподіванки аж скочив.

— Запам’ятай, — продовжив я, порівнявшись із ним, — мене звуть Торкільд Прокажений. Якщо ти викажеш моє справжнє ім’я, я вб’ю тебе, твою дружину й синів, а дочок продам у шльондри. То хто я такий?

— Торкільд, — промимрив він.

— Торкільд Прокажений, — поправив я.

Ми були вже в селі. Воно було мале і складалося з приземкуватих кам’яних халуп, критих дерном. По центру його під вартою стояло три-чотири десятки людей; збоку, ближче до мосту, на траві були розставлені стіл і лави. За столом сиділо двоє чоловіків, перед ними — глек елю. Більше я не бачив нічого, однак направду увагу мою привернула лише одна річ.

Батьків шолом.

Він лежав на столі. Мав закрите забороло, котре, як і вінець, було вкрите сріблом. У металі вирізана вишкірена паща. В дитинстві я часто його розглядав і навіть грався ним, хоча якби батько побачив — дав би добрячого запотиличника. Той шолом був на його голові в день, коли він загинув під Еофервіком. Раґнар Старший викупив шолом у чоловіка, котрий убив мого батька, а тепер обладунок належав одному з убивць Раґнара.

Це був Свен Одноокий. Він встав, коли ми з Болті наблизились, і мене захлеснули спогади. Я знав Свена ще з дитинства, і хоч тепер він був уже дорослий, я миттю впізнав плескате, широке обличчя з одним кровожерним оком. Замість другого зяяла зморщена діра. Він був високий, плечистий, довгокосий і широкобородий — дженджуристий молодик у дорогущій кольчузі й з двома клинками при поясі: довгим і коротким.

— У нас нові гості, — оголосив він про наше прибуття, затим, показавши на лаву з дальнього кінця столу, додав: — Сідайте, обговоримо справи.

— Сядь із ним, — шепнув я Болті.

Перелякано глипнувши на мене, Болті зліз із коня й посунув до столу. Другий чоловік був смаглявий, чорноволосий і значно старший за Свена. Був у чорній одежі, яка робила його схожим на священника — з тією лиш відмінністю, що на шиї висів срібний молот Тора, а не хрест. На столі перед ним стояла дерев’яна таця, хитромудро поділена на різні відсіки, в яких на сонці виблискували срібні монети. Сівши біля нього, Свен плеснув елю в кубок і штовхнув його до Болті, котрий знову зиркнув на мене, а тоді сів як велено.

— Хто ти? — спитав у нього Свен.

— Болті Еріксон.

Болті довелося повторити це, бо першого разу він назвався занадто тихо.

— Болті Еріксон, — повторив Свен. — А я — Свен К’яртансон, і цією землею володіє мій батько. Чув про К’яртана?

— Так, пане.

Свен усміхнувся:

— Болті, мені здається, ти хотів пройти, не сплативши данини! Невже ти планував не платити нам?

— Ні, пане.

— Звідки ти йдеш?

— З Еофервіка.

— А! Еофервікський купець, ге? Уже третій за сьогодні! А що везеш на конях?

— Нічого, пане.

Свен трохи нахилився вперед, залибився і гучно перднув.

— Вибач, Болті, тут грім гримів, і я тебе не чув. Кажеш, у тебе нічого нема? Але я бачу чотирьох жінок, троє з яких молоденькі, — він усміхнувся. — Твої?

— Мої дружина і доньки, пане, — відповів Болті.

— Дружини, доньки — ми їх дуже любимо, — промовив Свен, а тоді зиркнув на мене, і хоч я знав, що мого обличчя не видно за шарфом, а очі затіняє шолом, від його погляду по шкірі мені подерло морозом. — А це хто такий? — спитав Свен.

Либонь, я його зацікавив, бо виглядав як король. Мої кольчуга і зброя були щонайкращі, а браслети виказували шанованого воїна. Болті перелякано озирнувся на мене, але нічого не відповів.

— Я спитав, — уже голосніше повторив Свен, — хто це такий?

— Його звуть, — пропищав Болті, — Торкільд Прокажений.

Свен мимовільно потягся до амулета на шиї, за що я не можу його винуватити. Люди бояться сірої, мертвотної шкіри прокажених. Хорих зазвичай висилають у глушину — жити як прийдеться і померти як належить.

— Нащо тобі прокажений? — спитав Свен у Болті.

З відповіддю купець не знайшовся.

— Я прямую на північ, — озвався я, і мій притлумлений голос аж загримів у шоломі.

— Для чого тобі на північ? — звернувся до мене Свен.

— Бо мені обридло на півдні, — відказав я.

Почувши ворожість у моєму тоні, він списав її на безвихідь. Либонь, здогадався, що Болті найняв мене для супроводу, але не вбачав у мені загрози, адже за кілька кроків від нього стояло п’ятеро його людей з мечами і списами, а в селі позаду — ще щонайменше чотири десятки.

— Я чув, в Еофервіку неспокій, — відпивши елю, звернувся Свен до Болті.

Торговець кивнув. Я бачив, як під столом він конвульсивно стискав і розтискав руку.

— Там убивають данів, — відповів він.

Свен похитав головою, неначе новина його справді засмутила:

— Іварру це не сподобається.

— А де Іварр? — спитав Болті.

— Коли я чув про нього востаннє, був у долині Твіду, — відказав Свен, — а Аед Шотландський витанцьовував перед ним. — Складалося враження, ніби йому подобається такий невимушений обмін останніми вістями, наче дотримання умовностей виправдовує його побори і розбійництво. — То що, Болті, — промовив він урешті, тоді замовк, ще раз перднув і продовжив: — чим торгуєш?

— Шкірою, тканинами, посудом, — почав був перелічувати Болті, але тут же стишив голос, второпавши, що бовкнув зайвого.

— А я — невільниками, — відповів Свен. — А це Ґельґілль, — показав він на чоловіка позаду себе. — Він купує в нас рабів, а в тебе троє молодих жінок. Для нього і для мене це дуже вигідна покупка. То скільки ти мені заплатиш за них? Якщо даси вдосталь, ми їх не чіпатимемо.

Він усміхнувся, мовби показуючи свою неабияку розважливість.

Заціплений, Болті вийняв з-за пазухи калитку й відрахував на стіл трохи срібняків. Проводячи поглядом кожну монету, Свен усміхнувся, коли Болті перестав викладати гроші, і купець продовжив діставати срібло, доки на стільниці не виросло тридцять вісім шилінгів.

— Більше в мене немає, пане, — покірно додав він.

— Немає більше? Сумніваюся, Болті Еріксон, — озвався Свен. — Якщо це правда, я залишу тобі на пам’ять вухо однієї з твоїх доньок. Що скажеш, Ґельґіллю?

Дивне якесь ім’я — Ґельґілль. Я припустив, що він звідкись із-за моря, бо ж найбагатші невільничі ринки — в Дюфліні й далекій Франкії. У відповідь той пробубнів щось нерозбірливо, і Свен кивнув.

— Приведіть дівок, — наказав він своїм вартовим.

Стрепенувшись, Болті кинув на мене прохальний погляд, закликаючи втрутитися, та я не зрушив з місця, поки двоє стражників прямували до нашої групи.

Під бадьоре Свенове просторікування про надії, які він покладає на здобич, вартові наказали Гільді й дочкам Болті злазити з коней. Вояки, найняті Болті, не втручалися. Жінка Болті залементувала, а тоді вдарилася в істерику, коли її доньок разом з Гільдою потягли до столу, де Свен привітав їх з удаваною поштивістю, а Ґельґілль заходився оглядати. Він мацав їх, жмакав, наче обирав коняку. Гільда аж здригнулася, коли здоровань задер її сукню, щоб помацати груди. Втім, молодші дівчата зацікавили його куди більше.

— Сотня шилінгів за кожну, — озвався він після огляду, — а за ту, — кивнув на Гільду, — п’ятдесят.

Розмовляв він дивною говіркою.

— Зате вона гарненька, — втрутився Свен. — Бо ті двійко — як поросята.

— Вони близнючки, а за близнючок добре платять, — заперечив Ґельґілль. — А висока — стара: вже десь дев’ятнадцять, а то й усі двадцять.

— Дорогоцінна річ — цнота, — звернувся Свен до Болті. — Чи ти не згоден?

Болті всього аж колотило.

— Я заплачу вам по сотні шилінгів за доньок, — розпачливо протягнув він.

— Е ні, — відповів Свен. — Це Ґельґіллева ціна. А мені ж теж треба заробляти. Тому, Болті, лишай собі всіх трьох, але заплати шість сотень шилінгів.

Це була захмарна ціна, як він і замислив, але Болті не розгубився.

— Пане, але мої тільки двоє, — проскиглив він. — Третя його, — показав на мене.

— Твоя? — крутнувся до мене Свен. — То в тебе є жінка, прокажений? Ще не все відвалилося? — Жарт здався смішним йому і двом вартовим, що привели дівчат. — Ну як, прокажений, — провадив він, — скільки даєш за свою жінку?

— Ніскільки, — відповів я.

Він почухав дупу. Його вартові продовжували либитися. Вони звикли зустрічатися з гординею і ламати її, тому їм було весело спостерігати, як ватажок облуплює подорожніх. Свен плеснув собі ще елю.

— Непогані браслети, прокажений, — сказав він. — Та й шолом тобі навряд чи згодиться після смерті, тому в обмін на жінку я заберу твої браслети й шолом. І йди собі далі, куди йшов.

Я не ворухнувся, не відповів, тільки тихенько стиснув ногами боки Вітнера і відчув дрож тіла бойового коня, котрий тільки й чекав, коли його пустять. Напевне, Свен відчув його напругу. Глянувши на мій шолом з чорними очницями й вовчою головою на вершечку, він стривожився, бо мав необачність підняти ставку і вже не мав права відступатися, щоб не згубити гідності. Тепер він мусив зіграти, аби отримати щось.

— Язика проковтнув? — гаркнув він мені й підкликав двох вояків, що привели жінок: — Еґілю, Атсуре! Заберіть у прокаженого шолом!

Свен вважав себе в безпеці. В селі стояла щонайменше одна корабельна команда, а я був сам, через що він подумав, що мені настане кінець ще до того, як надійдуть його вартові. Один з них ніс спис, інший тільки діставав меч, та не встиг вийняти його й наполовину, як я вихопив Подих Змія і пустив Вітнера вчвал. Він давно чекав своєї нагоди, тому понісся вперед зі швидкістю славетного Одінового Слейпніра — восьминогого коня. Першим я поклав чоловіка праворуч, котрий ще виймав меча. Торовою блискавицею обрушилось на нього лезо Подиху Змія, розрізавши шолом, як пергамент. Тим часом Вітнер уже слухняно повертав ліворуч, на Свена, а я перемкнувся на списника. Варто було б цілити коневі в шию або груди, але чоловік натомість спробував прохромити ребра мені. Вітнер смикнувся праворуч і здоровенними зубами кусонув його за щоку так, що нападник аж відступив, зашпортався і звалився на траву. Я повернув коня ліворуч, а сам, звільнивши праву ногу зі стремена, скочив на Свена й повалив його на землю. Намагаючись піднятися, він перечепився об лавку, а я прибив його до землі, вигнавши всі гази з його шлунка, зірвався на ноги сам і приставив меча до горла.

— Еґілю! — погукав Свен до списника, якого відігнав Вітнер, але вартовий не насмілювався вдіяти нічого, поки до горлянки його володаря приставлене лезо.

Болті скавулів. Він обмочився: я відчував сморід і чув дзюрчання сечі. Ґельґілль спокійно стояв, оглядаючи мене безвиразним поглядом. Гільда усміхалася. Я був один проти пів дюжини Свенових вояків, але ніхто не наважувався рипнутися, бо скривавлене вістря мого меча перебувало біля горлянки Свена. Вітнер стояв коло мене, вишкіривши зуби і тупцяючи копитом біля самої Свенової голови. Єдиним оком дан кинув на мене сповнений ненависті й страху погляд, і я несподівано відійшов.

— На коліна! — наказав я йому.

— Еґілю! — знову погукав Свен.

Чорнобородий Еґіль, у якого замість відрубаного носа зяяли дві великі ніздрі, підняв списа.

— Нападеш, і він загине, — застеріг я Еґіля, штрикаючи Свена кінчиком свого меча.

Еґіль послухався й відступив. Я провів Подихом Змія Свену по обличчю, пускаючи кров.

— На коліна! — повторив я наказ.

Коли він виконав його, я забрав два його клинки і поклав на стіл до батькового шолома.

— Хочеш убити работорговця? — спитав я у Гільди, показуючи на зброю.

— Ні, — озвалась вона.

— А Ізольда б убила, — дорікнув їй я.

Ізольдою звали мою колишню коханку і подругу Гільди.

— Не убий, — промовила Гільда.

Це одна з християнських заповідей. Як на мене, безглуздіше за це — тільки намагатися наказати сонцю рухатися в інший бік.

— Болті! — погукав я вже данською. — Вбий работорговця.

Мені не хотілося, щоб за спиною мені стовбичив Ґельґілль. Та Болті не ворухнувся. Він був занадто наляканий, а от його дочки, на мій превеликий подив, підійшли і похапали Свенову зброю. Ґельґілль спробував був утекти, але на шляху йому трапився стіл. Одна з дівчат торохнула його мечем по голові, він повалився набік, і там вони й порішили його. Я стеріг Свена, тому самого дійства не бачив — тільки чув крики торговця невільниками і здивований зойк Гільди й спостерігав за приголомшеними обличчями вартових перед собою. Рубаючи, дівчата натужно відсапували. Ґельґілль конав довгенько, але жоден зі Свенових вояків не спробував порятувати його чи свого володаря. Всі вони мали зброю напоготові, та була б бодай в одного з них клепка у голові, вони б давно збагнули, що вбити Свена я нізащо не наважуся, адже його життя — запорука мого. Забери я його душу, вартові тут же накинуться на мене юрбою; але вони боялися того, що зробить із ними К’яртан, дізнавшись, що його син загинув, тому не робили нічого, хоч я притиснув вістря меча міцніше до горла Свена, аж він перелякано крекнув.

Позаду мене нарешті сконав Ґельґілль. Кинувши в той бік швидкий погляд, я побачив, що доньки Болті стоять з ніг до голови заляпані кров’ю і щасливі.

— Це доньки Гель, — оголосив я присутнім, радіючи, що додумався до цього, адже Гель — страшна, потворна богиня мертвих, покровителька тих, хто помер не в битві. — А я — Торкільд! Я наповнив Одінів палац мерцями!

Свен піді мною затрусився, його люди нашорошили вуха, і я, відчувши приплив натхнення, проказав якомога гучніше:

— Мене звуть Торкільд Прокажений, я давно загинув, але Одін послав мене з палацу мертвих по душі К’яртана та його сина!

Мені повірили: вояки похапалися за амулети, а один списник навіть упав навколішки.

Мені кортіло прикінчити Свена тут і зараз, і варто було б так зробити, але в такому разі клубок чарівних нісенітниць, який я так ретельно сплів, розвалився б від одного-однесенького удару.

В ту мить я прагнув не Свенової смерті, а нашої безпеки і був готовий проміняти перше на друге.

— Я відпущу цього хробака, — оголосив я, — щоб він поніс батькові вість про мене. Але спершу підете ви — всі! Коли покинете село, я відпущу його. Бранців зоставте тут.

Чоловіки мовчки подивились на мене, і я смикнув мечем так, що Свен знову зойкнув.

— Пішли! — крикнув я їм.

І вони пішли. Ще й, сповнені страху, зробили це швидко. Переляканий Болті вирячився на своїх любих донечок. Похваливши кожну, я наказав їм узяти грошей зі столу, після чого вони, стискаючи в руках срібло і зброю, повернулись до матері.

— Добрі в тебе дівчата, — сказав я Болті, але він не відповів і підтюпцем побіг за ними.

— Я б не змогла вбити його, — озвалася Гільда, немов соромлячись своєї гидливості.

— Не страшно, — відповів я.

Меча біля Свенового горла я тримав, доки не переконався, що всі його вояки відійшли далеко на схід. Полонені, переважно юнаки й дівчата, залишилися в селі, але жодне не насмілювалось підійти.

Мені закортіло розповісти Свенові правду, аби він знав, що його принизив давній ворог, проте байка про Торкільда Прокаженого була занадто добра, щоб отак її марнувати. Не менше хотів я спитати і про Раґнарову сестру Тиру, але боявся, що, коли вона й досі жива, мій інтерес спричинить її погибель, тому змовчав. Замість того схопив Свена за волосся, відтягнув голову і заглянув у вічі.

— Я прийшов у Мідґард, щоб убити тебе і твого батька, — сказав я йому. — Ще повернусь по тебе, Свене К’яртансон, і наступного разу точно вб’ю. Бо я Торкільд і мій час — ніч. Мене не можна вбити, бо я вже мертвий. Передавай мої вітання батькові й переказуй, що за ним прислали мечоносця з потойбіччя і незабаром на Скідбладнірі всі ми втрьох поплинемо в Ніфльгейм.

Ніфльгейм — страшна безодня для збезчещених душ, а Скідбладнір — корабель богів, який можна скласти як ряднину і сховати в торбу. Відпустивши Свена, я хвицнув його по спині, й той ляпнувся долілиць. Він міг би втекти, але не наважувався, бо був тепер побитим собацюрою. Мені хоч і кортіло прикінчити його, та я тямив, що розумніше відпустити: хай несе батькові мою вість. Безперечно, до К’яртана дійде новина, що в Еофервіку бачили Утреда Беббанбурзького, а з нею і звістка про примарного воїна, що прийшов по його душу; тож мені хотілося, аби сон йому потерзали кошмари.

Не ворухнувся Свен і коли я нахилився й відщібнув від його пояса важкий гаман, а тоді зняв сім браслетів. Гільда відрізала клапоть від Ґельґіллевого плаща і висипала в нього монети з тарелі. Віддавши їй батьків шолом, я сів у сідло, поплескав Вітнера по шиї, і жеребець струсонув головою, немовби розуміючи, що чудово проявив себе сьогодні.

Я вже збирався був поїхати, аж цей божевільний день зробився ще скаженішим. Деякі з бранців, зрозумівши нарешті, що вони вільні, рушили до мосту, інші ж були настільки знічені й спантеличені, що потяглися на схід за вояками. А тоді враз ні з того ні з сього звідкілясь залунали чернечі співи, і з приземкуватих халуп, де сиділи в полоні, потяглися монахи й священники. Їх було семеро, і того дня їм несказанно пощастило, бо, як пізніше довідався я, К’яртан Жорстокий дійсно плекав величезну неприязнь до християн і вбивав кожного ченця і священника, який попадався йому, тож ця сімка врятувалася. Серед них був один юнак у кайданах: високий, міцний, вродливий, одягнений у лахміття. Був він приблизно мого віку, мав золоті кучері — аж майже білі, — світлі вії, синющі очі й засмаглу чисту шкіру. Його обличчя було ніби виточене з каменю — настільки виразні вилиці, ніс і щелепа, — втім, жорсткість обличчя дещо згладжував зичливий вираз, який наштовхував на думку, що для нього життя сповнене див і веселощів. Побачивши Свена, що, скорчившись, лежав під моїм конем, він покинув попів і побіг до нас, по дорозі зупинившись забрати меча у вбитого мною чоловіка. Незграбно тримаючи клинка скованими руками, юнак підійшов до Свена і приставив лезо йому до шиї.

— Ні, — сказав йому я.

— Ні? — перепитав молодик, усміхнувшись до мене, через що я одразу відчув до нього симпатію — настільки відкритим і простодушним було його лице.

— Я пообіцяв зберегти йому життя, — пояснив я.

Хлопець замислився над моїми словами.

— Ти — нехай. А я нічого йому не обіцяв, — промовив він данською.

— Проте якщо відбереш у нього життя, я буду змушений забрати твоє, — відповів я.

Він обміркував мої слова з подивом в очах.

— Чого? — спитав парубок, але без усякої тривоги, а так, ніби щиро хотів знати причину.

— Бо такий закон, — пояснив я.

— Але для Свена К’яртансона закони не писані, — зауважив він.

— Це мій власний закон. Я хочу, щоб він передав своєму батькові звістку.

— Яку?

— Що по нього прийшов воїн із потойбіччя.

Схиливши голову, хлопчина як слід обмислив мої слова, і, вочевидь, йому вони сподобалися, бо меча він узяв під пахву й натомість розв’язав мотузок, що підперізував штани.

— Передай йому вість і від мене, — звернувся він до Свена. — Ось вона. — Він почав мочитися на нього. — Тепер ти похрещений в ім’я Тора, Одіна і Локі.

Семеро церковників — троє ченців і четверо попів — обурено спостерігали за обрядом хрещення, але ніхто нічого не казав і не намагався зупинити блюзнірство. Хлопець мочився довгенько, направляючи струмінь так, щоб повністю намочити Свенові волосся. Скінчивши, він зав’язав мотузок і сліпуче всміхнувся.

— То ти воїн з того світу?

— Так, — відказав я.

— Ану не скавчи, — кинув він Свенові і знову всміхнувся до мене: — То може, зробиш мені честь і станеш на службу до мене?

— До тебе на службу? — настала моя черга дивуватися.

— Я Ґутред, — відповів він, мовби це щось пояснювало.

— Я чув про Ґутрума, — мовив я, — знайомий з Ґутвером і двома Ґутлаками, але ніякого Ґутреда не знаю.

— Я Ґутред, син Гардекнута, — додав юнак.

Це однаково ні про що мені не сказало.

— І чого б то я мав служити тобі, Ґутреде, сину Гардекнута? — спитав я.

— Бо досі я був невільником, а тепер, коли з’явився ти, став королем!

Він говорив захоплено, аж затинався з гордощів. Я усміхнувся під шарфом.

— Ти король, — промовив я, — але яких земель?

— Нортумбрії, звісна річ, — бадьоро кинув він.

Так воїн із потойбіччя зустрів короля-невільника, а Свен Одноокий поплентався до свого батька. Шаленство в Нортумбрії набирало обертів.

Розділ другий

У морі буває так, що відведеш корабель далеко від берега, аж тут як зірветься вітрюган, прискориться течія, з несамовитою силою захлещуть хвилі об борт, і вже не вдіяти нічого, лише покладатися на волю богів. У такому разі треба опустити вітрило, щоб не порвалося, покинути весла, від яких більше немає користі, пустити судно на самоплин, молитися, виглядати в темне небо, слухати свист вітру, терпіти колючий дощ і сподіватися, що хвилі й буревій не викинуть тебе на скелі.

Саме так почувався я того дня в Нортумбрії. Утікши з Еофервіка, від Гротвердового безумства, я не досяг нічого, лише принизив Свена, котрий відтоді бажав тільки вбити мене — звісно, якщо вірив, що мене можна вбити. Тобто більше я не міг залишатися в серці Нортумбрії, адже там забагато моїх ворогів. Так само не міг я просуватися далі на північ, адже так потрапив би на територію Беббанбурґа — своєї землі, на якій мій дядько день і ніч молився про мою смерть, яка зробила б його законним володарем украденого в мене, і я не бажав сприяти здійсненню його мрії. Так вітри К’яртанової ненависті, Свенової мстивості й дядькової неприязні понесли мене на захід — у нетрі Кумбраленду.

Ми рухалися вздовж римського валу, котрий тягнувся через пагорби. Вал той — неймовірне творіння: він перетинає всю нашу землю від моря до моря. Збудовано його з каменю, й він здіймається на пагорбах і спадає в долини, не закінчуючись ніде, не слабнучи ні на мить. Дорогою ми зустріли пастуха, котрий ніколи не чув про римлян і стверджував, що вал побудували древні велетні й у кінці світу через нього повалять дикуни з далекої півночі, несучи смерть і жахіття.

Я згадав його пророцтво пізніше, коли побачив, як верхом валу пробігла вовчиця. Висолопивши язика, вона зиркнула на нас, а тоді зіскочила й подріботіла на південь. Нині камені, з яких збудовано той вал, покришилися, між ними поросли квіти, а верхівка вкрилася густим мохом, однак він досі вражає.

З каменю ми будуємо деякі церкви й монастирі, я бачив навіть кам’яні палаци, проте не можу навіть уявити собі, щоб сьогодні хтось був здатен побудувати такий вал. І він зовсім не простий. Уздовж нього тягнеться широкий рів, за ним — брукований шлях. Кожні кілька миль на дорозі стоїть сторожова застава, а двічі на день ми проминали кам’яниці, в яких колись мешкали римські вояки. Дахи тих казарм давно провалились, і нині в них живуть тільки лисиці й ворони, проте в одному такому форті ми зустріли голого старця з волоссям по пояс. Він був древній — стверджував, що йому сімдесят, — і мав довжелезну сиву бороду, таку саму кошлату, як і його біле волосся. Він був брудний, кістлявий — наче складався з самих кісток, шкіри й бруду, — проте Віллібальд і семеро церковників, яких я звільнив від Свена, стали перед дідом навколішки, запевняючи, що то славетний самітник.

— Колись він був єпископом, — збуджено розповів мені Віллібальд, отримавши благословення старого. — У нього були багатство, дружина, повно прислужників і слава, але він віддав усе і пішов молитися Господу вдалині від світу. Це святий чоловік.

— Або ж звичайний божевільний, — припустив я. — А що, як дружина його — отруйна курва, котра прогнала його з дому?

— Він дитя Боже, — несхвально заперечив Віллібальд, — а з часом його оголосять святим.

Гільда спішилась і поглянула на мене, ніби просячи дозволу підійти до старця — видно, хотіла отримати його благословення, тому й звернулася до мене. Та не мені було вирішувати, що їй робити; я просто знизав плечима, і вона схилила коліна перед обдертюхом.

Хтиво глипнувши на неї, старий почухав промежину і перехрестив їй груди, навмисне натискаючи на них пальцями, щоб намацати пипки. Побачивши це, я захотів тут же зробити з негідника мученика. Коли ж він поклав Гільді на голову свою брудну лапу й забелькотів молитву, вона розридалася від надміру почуттів і подивилася на дідугана з вдячністю. Той невдоволено скосився на мене і простягнув клешню, немов очікуючи грошей, та у відповідь я показав йому молот Тора, і він процідив крізь жовті зуби прокляття. На тому ми лишили його на самоті з вересовищем, небом і молитвами.

З Болті ми розійшлися. З північного боку валу він був у безпеці, адже там починались угіддя Беббанбурґа, які патрулювали вершники Ельфріка і дани, що жили на моїй землі. Тепер на захід уздовж валу я вів отця Віллібальда, Гільду, короля Ґутреда і сімох звільнених духівників. Я розрубав ланцюг Ґутредових кайданів, тож тепер король-невільник їхав на Віллібальдовій кобилі, а руки йому прикрашали два залізні кільця, з яких звисали обрубки іржавого ланцюга. Всю дорогу він без угаву торохтів до мене.

— Нам треба, — сказав він на другий день мандрівки, — зібрати в Кумбраленді військо, перетнути пагорби і захопити Еофервік.

— А далі? — сухо спитав я.

— Іти на північ! — захоплено продовжив він. — На північ! Спершу візьмемо Дангольм, потім — Беббанбурґ. Знаю, ти цього хочеш.

Я вже встиг розповісти Ґутреду, як мене звуть насправді і що я законний володар Беббанбурґа, а тепер мусив додати, що ту фортецю ще ніхто й ніколи не завойовував.

— Кажеш, вона неприступна? — буркнув Ґутред. — Як Дангольм? Нічого, ще побачимо. Але спершу слід розібратися з Іварром.

Говорив він так, ніби знищити наймогутнішого дана в Нортумбрії — раз плюнути.

— Спершу розберемося з Іварром, — повторив він, зненацька прояснівши. — Чи, може, хай він визнає мене королем над собою? Він має сина, а я — сестру, обоє вже, мабуть, шлюбного віку. Думаєш, вони допоможуть нам укласти союз?

— Це якщо твоя сестра досі незаміжня, — урвав я його.

— Навіть не уявляю, хто її захоче, — відказав він. — Вона бридка на пику, як коняка.

— Коняка не коняка, — промовив я, — а вона Гардекнутова донька, тому шлюб із нею — привілей.

— Може, так і було до смерті батька, але не зараз, — невпевнено протягнув Ґутред.

— Зараз король ти, — нагадав я йому.

Звісно, я не йняв великої віри в те, що він король, та він у це вірив, і я не хотів його засмучувати.

— Це правда! — погодився він. — То кажеш, попри гидку мармизу, Ґізела таки комусь треба?

— Невже вона дійсно схожа на коняку?

— В неї занадто довгасте лице, — відповів він, скривившись, — але вона не зовсім бридка. І їй якраз пора заміж: їй вже десь п’ятнадцять чи й всі шістнадцять! Думаю, слід видати її за Іваррового сина. Укладемо з ним союз, він допоможе нам розібратися з К’яртаном, а тоді позбавимося загрози з боку шотландців. Провчимо ту страт-клотську потолоч, як докучати нам.

— Так, це варто б зробити, — згодився я.

— Просто, розумієш, вони вбили мого батька, а мене продали в рабство! — докинув він.

Ґутредів батько Гардекнут був данським ярлом, котрий осів у Кайр-Ліґуаліді, головному місті Кумбраленду, де проголосив себе королем Нортумбрії. Це було дуже зарозуміло, однак на заході за горами кояться дивні речі, й будь-хто там може наректи себе хоч королем самого місяця, а поза межами Кумбраленду того й не помітять. Гардекнут не становив загрози нікому з могутніших володарів довкола Еофервіка — насправді, він не становив загрози взагалі нікому, позаяк Кумбраленд був понурою і дикою пусткою, що всякчас потерпала від набігів норманів з Ірландії і дикунів зі Страт-Клоти, чий ватажок, Йокейд, величав себе королем Шотландії, а цей титул оспорював з ним Аед, котрий нині боровся з Іварром.

Мій батько повторював, що ненависті до шотландців не може бути меж. Він мав усі підстави казати так, адже шотландці претендували на більшу частину земель Беббанбурґа і до приходу данів мій рід вів ненастанну боротьбу з північними племенами.

З дитинства мене вчили, що в Шотландії багато племен, проте біля самих кордонів Нортумбрії жили власне скти, котрими тепер правив Аед; але страт-клотські дикуни, що населяли західний берег, не сміли наближатися до Беббанбурґа. Натомість вони промишляли набігами на Кумбраленд, за що Гардекнут вирішив покарати їх і повів невелику армію на північні пагорби, де Йокейд Страт-Клотський влаштував засідку й розбив його сили. Ґутред пішов у похід з батьком, потрапив у полон і останні два роки провів у неволі.

— Чого вони тебе не вбили? — спитав я.

— Йокейд дійсно мав би мене вбити, — весело зізнався він, — але спершу не знав, хто я такий, а коли довідався — його жага до крові минула. Тому він просто буцнув мене кілька разів, а тоді сказав, що я буду його рабом. Любив подивитися, як я вичищаю його нужник. Я прислуговував по дому, а це страшне приниження.

— Бути на побігеньках?

— Виконувати бабську роботу, — пояснив Ґутред. — Зате так я більшу частину часу проводив серед дівок. А це мені подобалось.

— А як ти втік від Йокейда?

— Я не тікав. Мене купив Ґельґілль. І заплатив неабияк! — гордовито сказав юнак.

— І він збирався продати тебе К’яртанові?

— Ні! Хотів продати попам з Кайр-Ліґуаліда! — кивнув він на сімох священнослужителів, яких я врятував разом з ним. — Про ціну домовилися заздалегідь, але в останню мить Ґельґілль захотів більше. А тоді дорогою їхньому гурту трапився Свен, котрий, звісна річ, не дозволив провести продаж. Він захотів забрати мене в Дангольм, а Ґельґілль був готовий на все для Свена і його батька, тож на нас чекала погибель, аж тут об’явився ти.

У його словах був сенс. Побалакавши зі священниками й порозпитувавши Ґутреда ще трохи, я нарешті склав історію докупи. Работорговця Ґельґілля знали по обидва боки кордону. Він викупив Ґутреда в Йокейда за грубі гроші — але не тому що Ґутред був їх вартий, а тому що для покупки його найняли попи.

— Двісті срібняків, вісім волів, два мішки солоду й посріблений ріг — ось яку ціну правили за мене, — бадьоро розповів Ґутред.

— І Ґельґілль погодився на таке? — вражено перепитав я.

— Ні. Заплатили попи. Ґельґілль лише вів перемовини.

— За тебе заплатили попи?

— Мабуть, забрали з Кумбраленду все срібло, яке там було, — гордовито відказав Ґутред.

— І Йокейд погодився продати тебе?

— За такий статок? Ще б пак! А чого б він відмовлявся?

— Бо вбив твого батька, тож тепер твій обов’язок — вбити його. Він мусив би це знати.

— Я йому подобався, — відказав Ґутред.

І я охоче повірив йому, бо він дійсно вмів подобатися людям. Кожен день він зустрічав з такою радістю, наче той не ніс нічого, крім веселощів, і в його компанії життя здавалося трохи бадьорішим.

— Хоч він однаково змушував мене мити нужник, — зізнався Ґутред, продовжуючи оповідь про своє життя в Йокейда, — зате перестав бити кожного разу, як я це робив. Та й побазікати зі мною полюбляв.

— Про що?

— Про все на світі: про богів і погоду, як ловити рибу і робити добрий сир, про жінок — про все. А ще він розумів, що я не воїн, і це правда. От тільки тепер я король, тож мушу зробитися й воїном, а це мені не дуже до вподоби. Йокейд змусив мене присягнутися, що я ніколи не піду на нього війною.

— І ти дав йому слово?

— Авжеж! Він мені подобається. Ясна річ, я крастиму його худобу і вбиватиму всіх, кого він пришле в Кумбраленд, але ж це не війна, еге ж?

Отже, Йокейд отримав купу церковного срібла, і Ґельґілль привіз Ґутреда на південь, у Нортумбрію, тільки замість віддавати його попам — повів на схід, розваживши, що з продажу Ґутреда К’яртанові заробить більше, ніж виконавши угоду зі святими отцями. Попи й ченці плелися за ним, благаючи звільнити Ґутреда, і якраз тоді на дорозі їм трапився Свен, котрий побачив у Ґутреді власну вигоду. Звільнений раб був Гардекнутовим сином, отже — спадкоємцем Кумбраленду, а це означало, що за нього можна правити чималий мішок срібла. Свен планував забрати його в Дангольм, де, безсумнівно, вбив би всіх сімох церковників, проте втрутився я, і Ґельґілль лежав мертвий, від Свена тхнуло сечею, а Ґутред здобув свободу.

Все це я розумів, але не міг второпати одного: чого сімом церковникам з Кайр-Ліґуаліда платити цілий статок за Ґутреда — данського поганина?

— Бо я їхній король — ось чого, — відказав Ґутред, немовби відповідь очевидна. — Щоправда, ніколи б не подумав, що буду королем, після того як потрапив у полон до Йокейда. Але так захотів християнський бог, а хто я такий, щоб сперечатися?

— Ти потрібен їхньому богові? — перепитав я, витріщившись на попів, котрі прийшли з такої далечіні, щоби врятувати його.

— Потрібен їхньому богові, бо я обраний, — серйозно пояснив Ґутред. — Гадаєш, мені варто прийняти християнство?

— Ні, — відказав я.

— Бо я думаю, це треба зробити, — продовжив він, не слухаючи мене. — На знак вдячності. Боги не люблять невдячності.

— Що боги дійсно люблять — це хаос, — кинув я.

І вони мали б бути задоволені.

Кайр-Ліґуалід виявився безрадісним місцем. За два роки до того, одразу після загибелі Ґутредового батька від рук шотландців, місто розграбували і спалили нормани, й відтоді його не встигли відбудувати і наполовину. Те, що вціліло, стояло на південному березі річки Геден, завдяки якій поселення й існувало, адже було воно на першій переправі через річку, яка надавала певний захист від набігів шотландців. От тільки не врятувала вона від флоту вікінгів, котрі піднялися нею, викрали що могли, зґвалтували кого хотіли, а кого не хотіли — вбили, вцілілих продали в рабство. Прибули ті вікінги з Ірландії, й були вони ворогами саксів, ірландців, шотландців, а іноді навіть інших данів, тому не пощадили і своїх братів, що жили в Кайр-Ліґуаліді. Тож через повалену браму в поруйнованій стіні ми в’їхали на руїни міста. Вечоріло, нарешті вщух дощ, що лив цілий день, і з-за хмар на заході пробивалися промені багряного сонця. Ми в’їхали просто в його сяйво, яке замерехтіло на моєму шоломі з вовчою головою на верхівці, кольчузі, браслетах і руків’ях моїх клинків, і з натовпу почувся викрик, що я — король. І справді, одягнений у розкішний обладунок і їдучи верхи на Вітнері, котрий велично ступав із високо піднятою головою, я нагадував короля.

У Кайр-Ліґуаліді було людно. Тут і там стояли відбудовані хати, проте більшість народу разом з худобою жили в таборах серед обгорілих руїн. Було їх якось підозріло багато як на вцілілих у норманських набігах. Виявилось, що все це кумбралендці, котрих у місто привели їхні попи й лорди, пообіцявши, що туди до них прийде їхній король. А зараз зі сходу в блискучих латах, що відбивали яскраве сонце, верхи на чорному коні їм явився славетний воїн.

— Король! — почувся звідкілясь іще один викрик, який підхопила решта голосів, і з розвалених халуп і наметів подивитися на мене висипали люди.

Віллібальд намагався вгамувати їх, проте його вессекський голос губився серед їхнього гамору. Я думав, Ґутред скаже щось, але він лише натяг на голову каптур, через що став схожий на одного з церковників, котрі з останніх сил намагалися не відставати від нас у тисняві. Коли ми минали, люди ставали навколішки, тоді зривалися на рівні й бігли за нами далі. Гільда засміялась, і я взяв її за руку й повів біля себе як свою королеву. Дедалі зростаючи всю дорогу, юрма провела нас під гірку, на вершині якої стояв новозбудований палац. Наблизившись до нього, я побачив, що то ніякий не палац, а церква, з дверей якої назустріч нам бігли ченці та священники.

У Кайр-Ліґуаліді творилося безумство — не таке, через яке в Еофервіку пролилася кров, але дуже подібне. Жінки ридали, чоловіки кричали, діти зачудовано дивилися на нас. Матері тягнули до мене немовлят, немовби я міг зцілити їх дотиком.

— Зупиніть їх! — гукнув до мене Віллібальд, котрий спромігся-таки догнати мене і вчепився за праве стремено.

— Чого б то?

— Бо вони помиляються! Справжній король — Ґутред!

Я всміхнувся до нього.

— Можливо, — неквапно протягнув я, немовби замишляючи щось, — можливо, мені варто посісти престол замість нього?

— Утреде! — вирячився на мене Віллібальд.

— А чого ні? — перепитав я. — Мої пращури були королями.

— Король — Ґутред! — заперечив святий отець. — Так сказав абат!

З цього й почалося кайр-ліґуалідське божевілля. У місті не жив ніхто, крім лисиць і птахів, коли з-за пагорбів до нього прибув ліндісфаренський абат Едред. Ліндісфарена — це монастир біля самого Беббанбурґа, лежить він на східному узбережжі Нортумбрії, тоді як Кайр-Ліґуалід — на її західному краї. Рятуючись від данської навали, абат приїхав з Ліндісфарени аж туди і збудував там нову церкву, до якої ми оце й піднялись. Едред стверджував, що бачив Ґутреда вві сні. Звичайно, в наші дні всі у Нортумбрії знають історію про те, як святий Кутберт явився абату Едреду вві сні й розповів про Ґутреда, проте тоді, коли Ґутред тільки-но прибув у Кайр-Ліґуалід, та легенда здалася мені черговою дурнуватою байкою, сотні яких вирували в ті божевільні часи. Народ кричав до мене, називаючи королем, а Віллібальд обернувся і погукав до Ґутреда:

— Накажіть їм припинити!

— Народ хоче бачити короля — відказав Ґутред, — а Утред на нього схожий. Хай помилуються на нього.

Кілька молодих ченців, озброївшись ломаками, відганяли збуджених людей від дверей у храм. Едред пообіцяв народу диво, вже багато днів вони чекали, коли прибуде їхній король, і нарешті зі сходу явився я в подобі славного воїна, яким завжди й був. Усе життя я йшов за мечем. Коли мав вибір — а він траплявся нерідко, — я волів дістати меча, а не намагатися владнати суперечку словами, бо саме так належно чинити воїну. Однак більшість людей — не воїни, вони прагнуть миру. Їм не треба в житті нічого, тільки б дивитися, як зростають їхні діти; засівати поля, а тоді чекати врожаю; шанувати свого бога, любити родину й жити спокійно. Однак на нашу долю випало народитися в буремні часи. Прийшли дани і загарбали нашу землю. Щоб грабувати і вбивати, до наших берегів причалили їхні довгасті кораблі з гострими носами. У Кумбраленді, найдикішій із саксонських земель, зібралися дани, нормани й шотландці, і ніхто там не міг жити в мирі. Я ж переконаний, що коли руйнувати людські мрії, нищити будинки й поля, ґвалтувати дочок і неволити синів — неодмінно буде безум. У кінці світу розпочнеться війна між богами, яка знищить усе людство; спояться кров’ю ріки, сповняться криками небеса, а дерево життя Іґґдрасілль упаде зі страшним гуркотом, чутним аж до далеких зір. Та до того ще ой як далеко, і в ті дні 878 року, коли я був ще молодий, божевілля, що вирувало в Кайр-Ліґуаліді, було меншого розмаху і спричинене надією на те, що король, котрий явився абату вві сні, покладе край стражданням народу.

Абат Едред стояв за оточенням ченців, а коли мій кінь наблизився — здійняв руки до неба. Високий, літній, сивий і сухорлявий, він мав хижі, як у сокола, очі й — що особливо дивно для попа — меч на поясі.

Спершу старий не бачив мого обличчя, закритого бічними пластинами шолома, та навіть коли я зняв його, він однаково думав, що король — я. Не відриваючи від мене погляду, абат скинув до неба тонкі руки, немовби дякуючи за моє прибуття, а тоді низько вклонився.

— Мілорде королю! — проревів він громовим голосом.

Монахи попадали ниць і звели погляди до мене.

— Мілорде королю! — повторив абат. — Вітаємо вас!

— Мілорде королю, вітаємо вас! — вторували йому ченці.

А оце вже було цікаво. Пригадайте, що Едред обрав королем Ґутреда, бо святий Кутберт явив Гардекнутового сина йому вві сні. Проте в ту мить він чомусь сприйняв за короля мене — цебто або Кутберт показав йому не того короля, або ж Едред був звичайним брехлом. Чи, може, брехло — святий Кутберт? Хай воно що, а як на диво — а нині Едредів сон згадують не інакше як диво — виглядало все це страшенно підозріло.

Якось я розповів цю історію одному попу, через що він зашипів на мене, перехрестився й побіг молитися. Подальше Ґутредове життя визначалося тим, що святий Кутберт явив його лик абатові Едреду, а той навіть не впізнав його.

Втім, сьогодні мені ніхто не вірить. Ясна річ, що Віллібальд одразу кинувся витанцьовувати перед абатом, наче в штани йому залетіли дві оси, і намагався вказати йому на помилку, тож довелося відважити святому отцю доброго потиличника, щоб заткати його. Відтак, показавши на Ґутреда, котрий зняв капюшон з голови, я промовив:

— Ось ваш король.

На якусь мить Едред не повірив мені, а коли нарешті второпав, його лице спалахнуло гнівом. На відміну від свого почту, він прекрасно розумів, що мусив би впізнати Ґутреда зі свого сну.

Погамувавши гнів, абат уклонився Ґутреду і повторив привітання, на яке молодик відповів зі своєю зичливістю. Взяти його коня підбігли двоє ченців, він спішився і рушив до церкви. Ми попхалися за ним. Я наказав кільком монахам забрати ще й Вітнера та Гільдину кобилу. Вони відмовилися, бо хотіли поскоріше потрапити в церкву, та коли я пригрозив розтрощити їхні голені макітри, якщо наші коні загубляться, вони послухалися.

В церкві було темно. На вівтарі горіло кілька свічок, трохи більше — в нефі, де навколішках співала чимала група ченців, проте щоб розігнати морок, світла однаково не вистачало. Та й церква не становила собою нічого особливого.

Була велика, навіть більша, ніж та, що Альфред будував у Вінтанчестері, проте звели її поспіхом з необтесаних колод, а коли мої очі призвичаїлися до темряви, я побачив, що дах її частково критий грубою соломою. Всередині товпилося п’ять-шість десятків церковників і вдвічі менше танів, якщо такий титул взагалі існував у Кумбраленді. Словом, були це представники знаті, що зібралися там зі своїм почтом. З цікавістю я відмітив, що в декого на шиях висіли хрести, в інших — молоти. Отже, в церкві зібралися дани і сакси, але ворогами вони не були, а прийшли всі разом до Едреда, котрий пообіцяв показати їм їхнього Богом даного короля.

Була там і Ґізела.

Її я помітив майже одразу. Вона була висока, чорнява і мала врочисте довгасте обличчя. Була в сірому плащі й рясі, тому спершу я сприйняв її за черницю, але невдовзі помітив срібні браслети і важку брошку, яка защібала плащ. Її великі очі блищали від сліз — сліз радості. Побачивши її, Ґутред підбіг та обійняв її. Міцно притиснув до себе, тоді відступив, узяв за руки, і я побачив, що вона одночасно плаче і сміється. Відтак він підвів її до мене.

— Це моя сестра Ґізела, — представив він, не відпускаючи її рук. Тоді повернувся до неї: — Завдяки лордові Утреду я вільний.

— Я дуже вам вдячна, — сказала вона, але я не відповів.

Я відчував Гільду біля себе, але не міг відвести очей від Ґізели. Вона мала приблизно п’ятнадцять-шістнадцять років, та досі була незаміжня: її чорне волосся було розпущене. Ґутред казав мені, що в неї лице як у коняки, проте я подумав, що це одне з тих облич, які являються в снах, здатні підпалити небеса і мучити чоловіка. Навіть сьогодні, через багато років, я досі бачу те обличчя. Довгасте, з довгим носом і темними очима, котрі іноді дивилися вдалину, а іноді палахкотіли непокірним вогником. Коли вона вперше подивилася на мене, я розгубився. Її прислали прялі, що тчуть долю, і я зрозумів, що життя моє більше не буде таким, як доти.

— Ти ж досі незаміжня? — стурбовано спитав у неї брат.

Вона торкнулася свого волосся, розпущеного, як у дівчини. Після заміжжя його перев’язували.

— Авжеж, — відказала вона, дивлячись на мене, тоді повернулася до брата: — А ти ще не одружився?

— Ні, — мовив він.

Ґізела оглянула Гільду, потім ще раз зиркнула на мене, а тоді надійшов абат Едред, забрав Ґутреда, й вона пішла назад до жінки, котра опікувалася нею. Дорогою ще раз озирнулася на мене, і той погляд я запам’ятав навіки: приспущені повіки, легка усмішка.

— Гарненька дівчина, — сказала Гільда.

— Мені б краще добру жінку, — відказав я.

— Тобі треба одружитися, — заперечила черниця.

— Я вже одружений, — нагадав я їй.

Це була правда. У Вессексі я мав дружину, котра мене ненавиділа. Одначе Мілдріт пішла в монастир, тому чи вважала вона себе дружиною моєю, а чи Христовою — я не знав, та й не дуже хотілося думати.

— Вона тобі сподобалась, — мовила Гільда.

— Мені подобаються всі молоді дівчата, — відповів я ухильно.

Я загубив Ґізелу з очей, коли натовп притиснувся ближче до вівтаря, щоб бачити церемонію коронації. Абат Едред зняв з пояса меч і провів ним по Ґутредовому лахміттю. Потім надів на нового короля зелену мантію, підшиту хутром, а на голову — срібний вінчик. Монахи не припиняли співати весь цей час і не замовкли, коли Едред провів Ґутреда церквою, аби всі могли подивитись на нього. Абат підняв правицю короля, і, не маю сумніву, багато кому здалося дивним, що їхній король стоїть у невільницьких кайданах. Народ приклонився. Ґутред знав багатьох присутніх данів, котрі служили ще його батькові, тому радісно привітав їх. Розумний, товариський, він чудово розігрував роль короля, проте я помітив, що з лиця його не сходило подивування. Невже він сам не вірив, що став королем? Я вважаю, що в усьому цьому дійстві він вбачав чергову пригоду, тільки значно веселішу від чистки Йокейдового нужника.

Потім Едред прочитав проповідь — навдивовижу коротку, навіть попри те, що вів її як англійською, так і данською мовами. Данською він володів так собі, але йому цілком вистачало слів, щоб пояснити Ґутредовим землякам: Господь і святий Кутберт обрали нового короля, котрий тепер стоїть перед ними і неодмінно принесе їхній землі славу. Закінчивши, абат повів Ґутреда до свічок, що мерехтіли посеред церкви, а ченці, які стовпилися довкола них, розійшлися перед новим королем. Я помітив, що стоять вони всі довкола трьох скринь, навколо кожної з яких розставлено свічки.

— А зараз король складе присягу! — проголосив Едред, і всі присутні християни попадали на коліна, а деякі з данів-язичників повторили за ними.

Це мав би бути врочистий момент, але Ґутред зіпсував усе, повернувшись і погукавши до мене:

— Утреде, тобі місце біля мене! Ходи сюди!

Едред обурився, але Ґутред прагнув, щоб я був поруч, бо остерігався трьох скринь. Вони були позолочені, з кришками на великих металевих петлях, а навколо палахкотіли свічки.

Все це наштовхувало його на думку, що зараз має відбутися християнське чародійство, тому він хотів, щоб я був поруч і розділив ризик. Абат Едред подивився на мене.

— Він назвав тебе Утредом? — спитав він підозріло.

— Лорд Утред — командир моєї варти, — велично проказав Ґутред. Це означало, що під моїм командуванням не було нічого, та я змовчав. — Якщо я мушу скласти присягу, — провадив король, — він зробить це разом зі мною.

— Утред, — задумливо повторив Едред.

Безсумнівно, моє ім’я він знав, адже прибув із Ліндісфарени, якою правив мій рід, тому в його тоні вчувалося невдоволення.

— Я Утред Беббанбурзький! — проголосив я так, щоб чули всі присутні, й мої слова викликали осуд серед ченців. Одні кинулися хреститись, інші ж зиркали на мене з неприхованою ненавистю.

— Він супроводжує вас? — запитав Едред у Ґутреда.

— Він врятував мене, — відповів юнак, — і став моїм другом.

Едред перехрестився. Я не сподобався йому від самого початку, коли він сприйняв мене за богоявленого короля, однак тепер старий своєї неприязні навіть не приховував. Він ненавидів мене, бо мій рід мав би обороняти ліндісфаренський монастир, котрий нині лежав у руїнах, а сам абат мусив рятуватися втечею.

— Тебе прислав Ельфрік? — звернувся він до мене.

— Ельфрік — божевільний узурпатор і злодій, — промовив я з огидою. — Настане день, коли я з радістю розпорю його брехливе черево й відправлю душу до дерева Іґґдрасілль, де нею поласує Нідгьоґґ.

— Ти син лорда Утреда, — здогадався нарешті Едред. Оглянувши мої браслети, кольчугу, меч і молот на шиї, він додав: — Той малий, якого виховали дани.

— Я той малий, котрий убив Уббу Лотброксона на південному узбережжі, — відказав я смішкувато.

— Він мій друг, — втрутився Ґутред.

Абат Едред стрепенувся на такі слова, але таки кивнув легенько, виказуючи цим прийняття мене як Ґутредового компаньйона.

— У такому разі присягни вірно служити королю Ґутреду, — заявив він мені.

Я ступив на пів кроку назад. Присяга — це не іграшки. Присягнувши цьому королю, котрий досі був рабом, я сам втрачу свободу і стану Ґутредовим служником, зобов’язаним померти за нього, слухатися його і служити йому до скону. Це мене обурило. Помітивши моє спантеличення, Ґутред усміхнувся мені.

— Я звільню тебе, — шепнув він мені данською, і мені стало ясно, що, як і я, всю цю церемонію він сприймає за фарс.

— Присягаєшся? — спитав я в нього.

— Власним життям, — безтурботно кинув він.

— Зараз буде дано клятву! — оголосив Едред, закликаючи до тиші, бо народ у церкві загудів.

Він не зводив сердитого погляду з присутніх, доки ті не затихли, і тільки тоді відчинив дві менші скрині. В одній лежала книга, інкрустована коштовними каменями.

— Це великий молитовник Ліндісфарени, — поважно прорік абат і підняв книгу над головою, щоб світло від свічок освітило камені.

Монахи заходилися хреститись, а Едред передав молитовник священнику, що прийняв його тремтячими руками. Відтак абат схилився над другою скринею, перехрестився і підняв ляду. Всередині лежала відрубана голова з заплющеними очима. Не стримавшись, Ґутред гидливо скривився і схопив мене за лікоть, остерігаючись чарів.

— Це голова найсвятішого Освальда, — промовив Едред. — Колись він був королем Нортумбрії, а нині — улюблений святий всемогутнього Господа, — його голос аж тремтів.

Бридуючи відрубаною головою, Ґутред відступив на крок, а я скинув його руку й підійшов ближче роздивитися Освальда. Він дійсно був володарем Беббанбурґа і королем Нортумбрії — щоправда, за двісті років до того. Поліг у битві з мерсійцями, котрі порубали його на шматки, тож мені стало цікаво, як попи врятували голову. Вона, з запалими щоками та потемнілою шкірою, виглядала неушкодженою. Волосся було довге й заплутане, шия замотана пожовклою тканиною. Замість корони її увінчував позолочений бронзовий браслет.

— Святий Освальде, милосердний, — хрестячись, промовив Едред, — заступися за нас молитвою своєю і настав на шлях істинний.

З-під висохлих губ короля іклами стирчали три жовті зуби. Ченці, що стояли найближче до скрині, пристрасно били мовчазні поклони.

— Святий Освальд — воїн Господній, і з ним на нашому боці ніхто нас не здолає, — проголосив Едред.

Відійшовши від голови покійного короля, абат рушив до останньої, найбільшої скрині. В церкві зависла мертва тиша. Християни, ясна річ, розуміли, що, дістаючи на світ мощі, Едред закликає сили небесні стати свідками присяги, а язичники-дани хоч і не розуміли до кінця, що відбувається, стояли вражені чарами, котрі розгорталися перед ними в цій великій будівлі.

Вони відчували, що зараз має статися щось ще більше й чарівніше, позаяк монахи розпласталися на долівці, а Едред заходився мовчки молитися біля останньої скрині. Молився він довго, склавши руки, ворушачи самими губами й піднявши очі до крокв, серед яких сновигали горобці. Скінчивши, абат відімкнув два важкі бронзові замки на останній скрині й підняв велику ляду.

Усередині лежав мертвяк, загорнутий у ряднину, крізь яку, однак, чітко проступали обриси тіла. Ґутред знову схопився за мою руку, немов я був здатний захистити його від Едредових чарів. Тим часом старий абат обережно розгорнув ряднину, відкривши покійного єпископа в білому вбранні. Обличчя того було закрите білою хустиною, обшитою золотими нитками. На шиї в мерця був вишитий скапулярій, біля голови лежала пом’ята митра. На грудях, напівсхований за руками, складеними як у молитві, був золотий хрест, оздоблений гранатами. На одному з висхлих пальців виблискував рубіновий перстень. Деякі з ченців заохали, наче не в змозі витримати святу могуть, що линула від трупа, і навіть Едред принишк. Приклавшись чолом до краю гроба, він випрямився і поглянув на мене.

— Ти знаєш, хто це? — спитав він.

— Ні.

— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, — промовив він і зняв обшиту золотом хустину з побитого чорними плямами жовтого обличчя мерця. — Це святий Кутберт, — зі слізьми в голосі промовив Едред, — найсвятіший, найблагословенніший, наш найлюбіший Кутберт. Господи милосердний, — додав він, розхитуючись туди-сюди на колінах, — перед нами сам святий Кутберт.

До десяти років я ріс на історіях про Кутберта. Мені розказували про те, як він навчив хор тюленів співати псалми, як орли приносили йому їжу на крихітний острівець біля Беббанбурґа, де він якийсь час жив самітником. Він умів погамувати шторм молитвою і врятував безліч потопаючих моряків. На розмову до нього з неба спускалися янголи. Одного разу він врятував родину, наказавши полум’ю, що охопило їхній будинок, забиратися назад у пекло, і пожежа миттю згасла. Він заходив у зимове море по шию і стояв там цілу ніч, молячись, а коли повертався на світанні на берег, його ряса була суха. У посуху з потрісканого ґрунту він добував воду, а коли птахи крали зерня свіжозасіяного ячменю, наказував повернути його, і вони його слухалися. Ну, так мені розповідали. Кутберт був найвидатнішим святим Нортумбрії, благочестивим, що опікувався всіма нами й котрому ми мусили спрямовувати молитви, щоб він передав їх самому Господу. І ось я побачив його на власні очі в позолоченій скрині з в’яза: він лежав на спині, з широченними ніздрями, злегка розтуленим ротом, запалими щоками і п’ятьма жовто-чорними зубами, що нагадували скоріше ікла, бо ясна над ними геть зотліли. Одне з тих ікол було зламане, очі — міцно заплющені. У моєї мачухи був гребінець Кутберта, і вона частенько повторювала, що знаходила в ньому волосини святого, кольору щонайщирішого золота, проте мертвяк переді мною мав волосся чорне, як смола. Воно було довге, ріденьке й зачесане набік, відкриваючи високе чоло і чернечу тонзуру. Обережно надівши на місце митру, Едред нахилився й поцілував рубіновий перстень.

— Як бачите, — промовив він, захлинаючись від почуттів, — плоть святого неушкоджена. — Він затнувся й погладив кістляву руку трупа. — Це диво є певною ознакою його святості. — Він ще раз нахилився і цього разу поцілував святого в зморщені губи. — О найсвятіший Кутберте, — затягнув абат, — настанови нас, вкажи нам шлях істинний і даруй свою славу в ім’я того, хто загинув за нас і по чию праву руку ти сидиш нині в осяйній вічності. Амінь.

— Амінь, — вторували йому монахи.

Ті з них, що були ближче, повставали з долівки, аби краще роздивитися неушкоджену плоть святого. Більшість дивилася на пожовкле обличчя, не стримуючи сліз. Едред повернувся до мене:

— В цій церкві, юначе, духовний центр Нортумбрії, а в скринях зберігаються наші дива, скарби, слава і засоби, якими ми можемо розмовляти з Богом і просити в нього заступництва. Допоки ці священні реліквії в безпеці, нам ніщо не загрожує. Колись, — він виструнчився, й останнє слово пролунало особливо твердо, — колись усі вони перебували під охороною володарів Беббанбурґа, але ті зрадили нас! Прийшли погани і почали різати ченців, але беббанбурзькі мужі не вийшли дати їм відсіч, а поховалися за своїми мурами. Та наші праотці во Христі врятували ці реліквії, й з тих пір ми блукаємо дикими землями, оберігаючи їх. Одного дня ми зведемо великий храм, і ці мощі осяють своїм світлом землі святії, до яких я веду цих людей! — він провів рукою, показуючи всіх присутніх у церкві. — Господь прислав мені військо, яке здобуде звитягу. Тільки поведу його не я. Господь і святий Кутберт наслали мені сон, щоб об’явити короля, котрий приведе нас усіх на землю обітовану. Він явив мені короля Ґутреда!

Едред підняв Ґутредову руку, і прихожани вибухнули оплесками.

Сам Ґутред мав скоріше спантеличений, аніж величний вигляд. Я ж опустив погляд на труп святого.

У минулому Кутберт був абатом і єпископом острова Ліндісфарена, що лежить одразу на північ від Беббанбурґа. Майже два століття його тіло зберігалось у склепі на острові, доки загроза вікінгів не стала надто великою, — тоді ченці вирішили забрати покійника на велику землю. Відтоді мощі блукали всією Нортумбрією. Едред не злюбив мене, бо мій рід не захистив святих мощей, проте могуть Беббанбурґа полягала в його розміщенні на кручі понад морем, і тільки дурень покинув би його мури, щоб стати до бою з нападниками. Мав би я вибір між утриманням Беббанбурґа і збереженням якихось мощей, залюбки віддав би хоч і всіх святих покійників. Бо священні мертвяки дешеві, а така фортеця, як Беббанбурґ, — велика рідкість.

— Уздріть перед собою короля Галіверфолькланду! — проревів Едред, тримаючи Ґутреда за руку.

Короля чого? Спершу я подумав, що мені почулось, але ж ні. Галіверфолькланд, про який сказав абат, означає «земля, де живе народ святого». Так Едред назвав Ґутредове королівство. Авжеж, святим там був мертвий Кутберт, та хто б не правив тим краєм, він завжди буде вівцею серед вовків. Вовками були Іварр, К’яртан і мій дядько, адже вони володіли справжніми військами, що складалися з натренованих вояків, у той час як Едред уявляв королівство, що складалося б з порожніх мрій, тому я не мав сумніву: вівця, що явилася йому вві сні, неодмінно попадеться в зуби вовкам. Та попри все, в ту мить Кайр-Ліґуалід був найвдалішим сховком для мене у всій Нортумбрії: щоб дістатись до мене, моїм ворогам доведеться перейти через гори, та й, до всього, цей безум чимось мені подобався, бо в безумі є зміни, а в змінах — нагода, котра відкриває шлях до багатства.

— А зараз, — звернувся до мене Едред, відпустивши Ґутредову руку, — ти складеш присягу на вірність нашому королю та його королівству.

Ґутред тихцем підморгнув мені, і я слухняно став на коліна й потягся до його правиці, але Едред перепинив мене.

— Ти присягнеш святому, — прошипів він.

— Святому?

— Поклади руки на благословенні руки святого Кутберта, — наказав він мені, — й прокажи слова присяги.

Я поклав руки на пальці святого Кутберта і, відчувши перстень з рубіном, нишком смикнув його, щоб перевірити, чи не хитається він, бува, одначе той сидів міцно.

— Присягаюся служити тобі, — промовив я до трупа, — й вірно справляти свій обов’язок. — Спробував смикнути перстень ще раз, проте мертві пальці задубіли, й він не ворухнувся.

— Присягаєшся власним життям? — суворо спитав Едред.

Я сіпнув перстень ще раз, однак він уперто не зрушав з місця.

— Присягаюся власним життям, — сказав я високоповажно і ще ніколи в житті не давав присяги так легко, бо хіба може зобов’язувати присяга, дана мертвякові?

— І присягаєшся вірно служити королю Ґутреду?

— Присягаюсь, — промовив я.

— І бути ворогом його ворогам?

— Присягаюся.

— У такому разі поцілуй блаженного Кутберта, — наказав Едред.

Я нахилився до краю труни поцілувати складені руки.

— Ні! — заперечив абат. — В уста!

Я перемнувся на колінах, тоді нахилився і цмокнув мерця в сухі шорсткі губи.

— Славімо Господа, — прорік Едред.

Потому він змусив Ґутреда заприсягнутися на вірну службу Кутберту, і під пильним поглядом присутніх король-невільник пригнув коліна і поцілував труп. Заспівали ченці, а прихожанам дозволили подивитися на мощі Кутберта зблизька. Підійшовши до гроба, Гільда задрижала, впала навколішки й заридала, так що мені довелося силою підняти її і вивести.

Віллібільд вразився не менше, але його обличчя тільки просвітилося радістю. А от Ґізела не вклонилася праху святого. Подивилася з цікавістю, проте мені було ясно, що це для неї нічого не значить, — отже, вона від своєї віри не відступила. Піднявши очі від мертвяка, вона зиркнула на мене, всміхнулась, і мені здалося, що очі її сяють куди яскравіше, ніж рубін на пальці мертвого святого.

Так Ґутред опинився в Кайр-Ліґуаліді. Тоді я ще подумав — і досі так вважаю, — що все це маячня. Проте це була чарівна маячня: воїн із потойбіччя став васалом покійника, а на трон сів раб. Боги в той день, напевне, реготалися донесхочу.

Вже значно пізніше я збагнув, що роблю те, чого хотів від мене Альфред: допомагаю християнам. У ті роки точилося дві війни. Явна велася між саксами і данами, проте в той же час не вщухала битва між язичництвом і християнством.

Оскільки більшість данів були поганами, а саксів — християнами, дві війни могли здатись однією, проте в Нортумбрії, завдяки кмітливості абата Едреда, все перемішалось.

Едред мав на меті покласти край війні між кумбралендськими саксами і данами, для цього йому знадобився Ґутред. Хлопець був даном, тому тамтешні дани радо пішли за ним, а позаяк на престол його посадив саксонський абат, сакси підтримали його з не меншою охотою. Так об’єдналися два найбільших ворожих племені Кумбраленду, сакси і дани, тоді як брити, котрих досі чимало мешкало в тих краях, також були християнами, і їхні священники наказали їм підтримати вибір Едреда, що вони й зробили.

Називатися королем — одна річ, а от правити — зовсім інша, однак Едред зробив хитромудрий вибір, адже Ґутред був не просто хорошою людиною, а й сином Гардекнута, котрий називав себе королем Нортумбрії, що давало його синові право претендувати на престол, а жоден з кумбралендських танів не мав достатньо впливу, щоб оспорити його право.

Король був їм потрібен, бо занадто довго вони чубилися між собою і потерпали від набігів ірландських норманів і страт-клотських дикунів. Об’єднавши саксів з данами, Ґутред отримав сильне військо для опору ворогам. У ті дні лише один чоловік міг би кинути йому виклик. Його звали Ульф. Він був данським землевласником, котрому належали угіддя на південь від Кайр-Ліґуаліда, і більших статків, ніж у нього, не мав ніхто в усьому Кумбраленді. Однак він був уже старий, кволий і не мав синів, через що погодився присягнути на вірність Ґутредові.

Приклад Ульфа переконав інших данів прийняти Едредового ставленика, і так один по одному вони стали перед ним на коліна, а він привітав кожного на ім’я, підняв з долівки та обійняв.

— Мені б теж слід прийняти християнство, — сказав мені Ґутред на другий день після нашого приїзду.

— Нащо?

— Як прояв вдячності, я ж тобі казав. І чи не маєш ти називати мене мілордом?

— Так, мілорде.

— Це боляче?

— Називати вас мілордом, мілорде?

— Ні! — засміявся він. — Приймати християнство.

— А чого це має бути боляче?

— Не знаю. Хіба для хрещення тебе не прибивають до хреста?

— Авжеж ні, — пхикнув я. — Тебе просто скупають.

— Я й так купаюся, — відповів він і насупився. — А чого сакси не миються? Тебе це не стосується, бо ти купаєшся, але більшість саксів ходять немиті. Не те що дани. Чи їм до вподоби бути брудними?

— Бо купаючись можна застудитися.

— Маячня, — відказав він. — То це все? Мене просто скупають?

— Це називається хрещенням.

— І після того доведеться зректися інших богів?

— Цього від вас очікують.

— І мати тільки одну дружину?

— Тільки одну. В християн із цим дуже суворо.

Він замислився.

— Все одно мушу зробити це, — промовив зрештою. — Едредів бог дійсно має силу. Згадай того мерця! Це диво, що його тіло не згнило!

Едредові реліквії заворожували данів. І хоч більшість із них не розуміли, навіщо гурт монахів носить по всій Нортумбрії труп, голову колишнього короля й оздоблену коштовностями книгу, проте знали, що речі ті священні, й це їх вражало. Священні речі мають силу. Вони слугують дверима з нашого світу в потойбічний, і ще навіть до повернення Ґутреда в Кайр-Ліґуалід деякі з тамтешніх данів прийняли хрещення, аби й собі отримати трохи сили тих реліквій.

Щодо мене, то я не християнин. Щоправда, в наші дні говорити про це не заведено, бо єпископи й абати мають величезний вплив, тому легше вдавати, ніби віриш, аніж боротися з їхніми дурними забобонами.

Мене виховували як християнина, проте в десять років я потрапив до Раґнара, де побачив, що старі саксонські боги — такі ж, як і ті, яких шанують дани і всі нормани, і в поклонінні їм я завжди вбачав більше сенсу, ніж у розбиванні лоба перед богом, котрий прийшов до нас із настільки далеких земель, що я не знаю нікого, хто б колись там бував. Тор і Одін блукали серед наших гір, спали в наших долинах, кохали наших жінок і пили з наших водойм, і це все робить їх нашими сусідами. Ще одна річ, яка подобається мені в наших богах: вони не зациклені на нас. Серед них вирують власні чвари й інтриги, тому більшість часу їм не до нас — на відміну від християнського бога, котрий, схоже, не має іншого заняття, крім як вигадувати нам все нові й нові правила. Він ніби весь час тільки те й робить, що створює правила, заборони, заповіді, для виконання яких йому необхідна ціла армія ченців і попів у чорних рясах. Як на мене, це дуже суворий бог, хай попи й твердять, ніби він безмежно нас любить.

Не можу уявити собі більшої дурості, аніж вважати, буцім Тор, Одін або Гед мене люблять, хоч інколи я й сподіваюся на їхню прихильність.

Ґутред хотів мати на своєму боці силу святих реліквій, тому, на превелику радість Едреда, попросив охрестити його. Церемонію провели надворі біля церкви, де його занурили у велике барило річкової води, а монахи замахали руками в небеса і заявили, що їм любо бачити Господні діяння. Відтак Ґутреда замотали в рясу, й Едред коронував його ще раз: надів на мокре волосся вінчик з відрізаної голови короля Освальда, змастив чоло олією, дав меч та щит і наказав поцілувати ліндісфаренський молитовник і уста Кутбертового трупа, якого винесли на огляд натовпу. Ґутред виглядав так, ніби це все дійство йому до вподоби, що настільки зворушило абата Едреда, аж він узяв оздоблений гранатами хрест із рук небіжчика й повісив на шию новому королю. Хоч і ненадовго: хрест повернувся до покійника, як тільки Ґутреда вивели на руїни міста показати обдертому наброду.

Увечері влаштували бенкет. Наїдків було небагато: копчена риба, тушкована баранина й черствий хліб, зате елю — вдосталь. На ранок із хворою головою я пошкандибав на перший Ґутредів вітанґемот. Як дан, він не звик до того, що поради йому даватимуть усі його тани і старше духовенство, однак Едред наполіг на проведенні вітану, і Ґутред послухався.

Зібрання проводилося в церкві. Вночі пішов дощ, і крізь грубу дранку зі стелі всередину стікала вода, так що люди постійно совалися, намагаючись уникнути крапель. Стільців і лавок було недостатньо, тож ми сіли просто на підлозі, великим колом оточивши Едреда й Ґутреда, що возсідали біля відкритої домовини святого Кутберта. На раду зібралося сорок шість осіб. Одна половина складалася з духівництва, друга — з найбільших землевласників Кумбраленду, данів і саксів, однак порівняно з вессекським вітанґемотом ці збори не являли собою нічого особливого. Тут не було помітно великих багатств. Дехто з данів мав браслети, а кілька саксів — коштовні броші, проте все дійство нагадувало скоріше сільські збори, а не державну раду.

Та Едред зберігав величний вигляд. Почав він із новин про те, що діється в решті Нортумбрії. Він знав усе, бо з усіх усюд отримував повідомлення від церковників, котрі стверджували, що Іварр досі перебуває в долині річки Твід, де веде уривчасту, але кровопролитну війну з шотландським королем Аедом.

— К’яртан Жорстокий засів у своїй твердині й не збирається битися, — сказав абат. — Отже, слабкий Еґберт Еофервікський лишається без допомоги.

— А Ельфрік? — спитав я.

— Ельфрік Беббанбурзький присягнувся обороняти святого Кутберта, — відказав Едред, — тому не виступить проти нього.

Може, він і казав правду, та я не мав сумніву, що дядько попросить мою голову в обмін на недоторканість мертвяка. Більше я не казав нічого, тільки слухав Едредову пропозицію зібрати військо, перейти гори й захопити Еофервік. Його слова викликали нерозуміння присутніх, котрі почали перезиратись, однак Едрікова впевненість була настільки велика, що ніхто не насмілювався питати. Вони очікували наказу надати свої війська для боротьби з ірландськими вікінгами чи протистояння Йокейду Страт-Клотському, а натомість абат наказував їм покинути місто і виступити проти короля Еґберта.

Зрештою втрутився Ульф, найбагатший кумбралендський дан. Він був уже в літах, приблизно сорока років, і мав численні каліцтва та шрами, залишені частими міжусобицями, що вирували в Кумбраленді. Він міг би запросто привести Ґутреду чотири-п’ять десятків своїх вояків, і хоч за британськими мірками це зовсім небагато, для Кумбраленду це була велика сила. Старий хотів знати, нащо йому відправляти своїх людей аж за гори.

— У нас немає ворогів в Еофервіку, — заявив він, — проте купа недругів одразу кинуться на наші землі, щойно відбудемо.

Більшість данів згідливо загули. Та Едред прекрасно знав своїх слухачів.

— В Еофервіку є великі багатства, — проголосив він.

Із цим Ульф погодився, однак не відступився:

— Які саме?

— Срібло, золото, коштовності, — відповів Едред.

— А жінки? — кинув хтось із присутніх.

— Еофервік — лігво розпусти! — прогримів Едред. — Це пристанище гріха й розпусних жінок!

Дани загомоніли на згадку про розпусних жінок і більше не виступали проти походу на Еофервік. А щойно захопимо місто, в чому Едред не мав сумніву, вирушимо далі на північ, підсиливши свої ряди еофервікськими вояками.

— К’яртан Жорстокий не наважиться виступити проти нас, — прорік піп, — бо він боягуз. Він засяде у своїй фортеці, як павук у павутинні, а ми моритимемо його там, доки настане час для удару. А Ельфрік Беббанбурзький не битиметься з нами, бо він християнин.

— На того виродка не можна покладатися, — буркнув я, але мене ніхто не послухав.

— Ми здолаємо Іварра, — продовжив Едред, і я задумався, яким чином наша зграйка прорве його стіну щитів, однак абат був переконаний у нашій перемозі. — На нашому боці битимуться Господь і святий Кутберт. А коли вся Нортумбрія стане нашою і волею Господа постане Галіверфолькланд, ми спорудимо святому Кутберту усипальницю, котра буде новим дивом світу.

Це й було те, чого насправді хотів Едред, — гробниця. От чого зчинився весь цей безлад: щоб збудувати усипальницю для мертвого святого. Для того Едред і коронував Ґутреда, і хотів іти війною на Нортумбрію. А на другий день до нас прибуло восьмеро чорних вершників.

У нас було триста п’ятдесят чотири чоловіки військового віку, з яких менше двадцяти мали кольчуги і тільки сотня — сякі-такі шкіряні лати. Ті, в кого був обладунок, переважно мали шоломи та справжню зброю — мечі й списи, тоді як решта були озброєні сокирами, стругами, серпами й мотиками. Нашому збіговиську Едред дав гучну назву Військо Святого Праведника, та на місці святого я б повернувся на небо чекати, коли в мене з’явиться щось краще.

Третину нашої армії складали дани, решта були сакси й невелика групка бритів, озброєних довгими мисливськими луками, котрі можуть бути страшною зброєю. Їхній загін я назвав Гвардією Святого Праведника і наказав стерегти мощі святого Кутберта, котрі мали супроводжувати нас у поході. Щоправда, почати виправу одразу ми не могли, бо спершу мусили зібрати провізію для людей і корм для коней, яких у нас було лише вісімдесят сім.

Власне, тому ми радо привітали чорних вершників. Їх було восьмеро, приїхали вони на чорних і гнідих конях і мали ще чотирьох про запас. Четверо з них були в кольчугах, решта — у шкіряних латах, але всі мали чорні плащі й щити. В Кайр-Ліґуалід вони заїхали зі сходу, пройшовши вздовж римського муру, що тягнувся до дальнього берега річки, яку верхівці перейшли вбрід, бо старий міст зруйнували нормани.

Восьмеро вершників були не єдині, хто приєднався до нас. Щогодини в місто сходилися нові й нові люди, серед яких було чимало ченців, однак з гір спускалися й вояки, озброєні сокирами та киями. Мало хто з них мав обладунок або коней, проте вісімка чорних вершників прибула в повному спорядженні. Вони були данами і сказали Ґутредові, що приїхали з маєтку Герґіста, котрий володів землями в Геґостельдсі. Через похилий вік їхній володар не зміг прибути особисто, зате відрядив найкращих своїх вояків. Їхнього ватажка звали Текіль, і він справляв враження вправного воїна, бо мав чотири браслети, довгий меч і твердий, упевнений погляд. Зовні йому було близько тридцяти, як і всім його супутникам, крім одного, зовсім хлопчиська, котрий єдиний не мав жодного браслета.

— Для чого Герґіст відправив нам своїх вояків аж із Геґостельдсу? — спитав у Текіля Ґутред.

— Бо його володіння перебувають біля самого Дангольма, володарю, — відповів той, — а Герґіст прагне зруйнувати те осине гніздо.

— У такому разі ми вам раді, — промовив Ґутред, дозволивши вісімці стати перед собою навколішки й присягнути на вірність.

— Введи Текілевих вояків у королівську варту, — наказав він мені пізніше того дня.

Ми були в полі на південь від Кайр-Ліґуаліда, де проводили навчання королівських вартових. Я відібрав навмання тридцятьох молодиків, половина з яких були данами, половина — саксами, і вчив їх утворювати стіну щитів, у якій би поруч із кожним даном стояв сакс. Того дня я саме навчав їх битися, потайки молячи своїх богів, щоб їм ніколи не довелося цього робити, бо були вони геть нетямущі. Звісно, дани справлялися трохи краще, оскільки їх змалечку вчать орудувати мечем і щитом, однак жоден з них не міг добрати дисципліни бою в стіні щитів.

— Щити мають накладатись один на одного! — кричав я їм. — Інакше вам кінець. Чи ви хочете загинути? Хочете шпортатись у власних кишках? Зімкнути щити! Та не так, ти, дупоголовий! Правий край твого щита повинен перекривати лівий край його. Второпав? — повторивши те саме данською, я повернувся до Ґутреда: — Я не хочу, щоб Текілеві люди були у варті.

— Чому?

— Бо я їх не знаю.

— Цих ти також не знаєш, — показав він на свою варту.

— Зате чудово бачу, що всі вони бовдури, — відказав я, — і розумію, що краще б їхні матері не розтуляли ніг. Агов, Клапо, що це ти робиш? — крикнув я до молодого дана.

Його справжнього імені я не пам’ятав, проте всі називали його Клапою, себто незграбою. Це був кремезний селюк, що мав силу двох чоловіків, але далеко не найспритніший розум. Коли я підійшов до ряду, він глипнув на мене тупими очиськами.

— Клапо, що ти повинен робити?

— Не відходити від короля, пане, — спантеличено відказав він.

— Правильно! — сказав я, бо це був найперший і найважливіший урок, який я втокмачив у голови цим молодикам: вони — королівська варта, тому не можна відходити від короля ні на крок. Щоправда, від Клапи я сподівався почути зовсім не це. — У стіні щитів, бовдуре! — гаркнув я, гупаючи його в м’язисті груди. — Що ти повинен робити у стіні щитів?

Він замислився, та згадав:

— Тримати щита піднятим, пане.

— Правильно, — мовив я, підтягуючи його щит угору. — Не волочи його по землі! А ти чого шкіришся, Райпере?

Райпер був саксом, худющим, на противагу здорованеві Клапі, ще й хитрим, як тхір.

Це також було не справжнє його ім’я, а прізвисько, що означало «злодій», бо саме цим промислом він заробляв на життя, і якби в нас діяло правосуддя, його б уже давно таврували і відшмагали. Та попри все мені подобався його пронозуватий погляд: я розумів, що з нього вийде добрий убивця.

— Знаєш, хто ти, Райпере? — звернувся я до нього, штовхаючи щита просто йому в груди. — Ти дупоголовий. Клапо, як це — дупоголовий?

— Дурний, пане.

— Атож, дурний! Щити вгору! Вгору! — прикрикнув я. — Чи ви хочете, щоб вони з вас сміялися? — я показав на інших вояків, котрі тренувалися в долині. Були там і Текілеві люди, але вони сиділи в затінку, всім виглядом показуючи, що тренування їм не потрібне. Я повернувся до Ґутреда:

— Не можна брати в королівську варту всіх найкращих вояків.

— Чому?

— Бо коли всі розбіжаться, вас оточать і ви загинете. А це недобре.

— Так поліг мій батько в бою з Йокейдом, — зізнався він.

— Того й не можна ставити у вашу варту всіх найкращих, — сказав я. — Поставимо Текіля на один фланг, а на другий — Ульфових вояків.

Натхненний мрією про незчисленні багатства і розпусних жінок, Ульф тепер ратував за похід на Еофервік. В день, коли до нас приєдналися чорні вершники, його не було в Кайр-Ліґуаліді: разом зі своїми людьми він поїхав збирати провізію.

Я розбив вартових на дві групи й наказав битися — щоправда, спершу загорнувши мечі в ганчір’я, щоб не перерізали один одного.

Билися вони завзято, але безглуздо. Я прорвав обидві стіни щитів, не встигли вони й оком змигнути, та принаймні ці нездари навчилися битися. Втім, Іваррове військо однаково запросто розбило б їх. Коли всі вони зморились і як слід упріли, я дозволив їм відпочити. Відмітивши про себе, що дани посідали з іншими данами, а сакси — з саксами, я подумав, що це явище тимчасове і з часом вони навчаться довіряти одні одним. Могли вони вже навіть більш-менш спілкуватися, бо я також простежив, що в Нортумбрії мови данів та саксів почали потроху переплітатися. Данська й англійська подібні між собою, і якщо раніше сакс міг розібрати, що каже дан, коли той говорив достатньо гучно, зараз говірки злилися ще тісніше. Скажімо, говорячи про вміння управлятися з мечем, сакси з Ґутредової варти використовували слово skil, себто «майстерність», якої ці дупоголові, звичайно, не мали ніякої; а яйце називали по-данському egg замість ey. Та й дани тим часом привчилися на коня казати horse замість hros, тому часом було важко сказати, дан перед тобою чи сакс. Нерідко один чоловік міг бути і тим, і іншим — сином батька-дана і матері-саксонки, але ніколи не навпаки.

— Мені варто взяти шлюб із саксонкою, — сказав мені якось Ґутред.

Ми ішли край поля, на якому жінки мололи і змішували солому з вівсом, що ми збиралися взяти з собою в похід на корм коням.

— Нащо вам це? — спитав я.

— Показати, що Галіверфолькланд належить обом народам, — відказав він.

— Нортумбрія, — сердито поправив я його.

— Нортумбрія?

— Ця земля зветься Нортумбрія, а ніяк не Галіверфолькланд.

Він знизав плечима, немовби йому байдуже, як вона зветься.

— Однаково треба взяти собі за жінку саксонку, — мовив він. — Хотілося б гарненьку. Таку, як Гільда. От тільки вона вже занадто стара.

— Стара?

— Мені треба, щоб була не старша тринадцяти-чотирнадцяти — щоб могла народити багато дітей. — Він переступив через невисоку огорожу і крутим берегом попрямував до струмка, що тік на північ, до Гедена. — В Еофервіку є гарненькі саксонки?

— Але ж вам, мабуть, треба, щоб ваша жінка була ще й незаймана.

— Мабуть, так, — кивнув він.

— Таких там лишилось небагато, — сказав я.

— От якби не Гільда… — туманно промовив він.

— Про що ви?

— Не була б вона з тобою, — рішуче кинув він, — я віддав би Ґізелу за тебе.

— Ми з Гільдою дружимо, не більше, — відказав я і не збрехав.

Раніше ми з Гільдою любилися, проте відколи побачила мощі святого Кутберта, вона поринула в глибоку задуму. Я знав, що то дівчина відчула поклик свого бога, і спитав, чи не бажає вона знову вдягти черничу рясу, на що Гільда похитала головою і сказала, що поки не готова.

— Але Ґізелу, мабуть, краще видати за короля, — не слухаючи мене, провадив Ґутред. — Може, за Аеда Шотландського, щоб його вгамувати? Або навіть за Іваррового сина. Як гадаєш, вона гарна?

— Авжеж, гарна!

— Кобиляча морда! — бовкнув він і зареготався на старе прізвисько сестри. — В дитинстві ми ловили тут синявок, — додав Ґутред, тоді стягнув чоботи, поклав на березі, зайшов у воду і рушив проти течії.

Я брів за ним берегом, продираючись крізь чагарі попід вільхами. Навколо мене дзижчали мухи. Стояв теплий день.

— Бажаєте наловити синявок? — спитав я в нього, досі думаючи про Ґізелу.

— Хочу знайти острівець, — відповів він.

— Мабуть, він буде малий, — бовкнув я, бо потічок завширшки був не більший двох кроків і сягав хіба до литок.

— Для тринадцятирічного мене він був достатньо великий, — сказав він.

— Достатньо великий для чого? — перепитав я, прибив ґедзя й розмазав його по кольчузі.

Для важкої кольчуги було заспекотно, проте я знав, що до обладунку треба бути звиклим завжди, щоб він не обтяжував у бою, тому носив її щодня, доки вона не стала мені як друга шкіра. Коли знімав її, то почувався, ніби на ногах мені виросли крильця.

— Для мене й саксонки на ім’я Едіта, — усміхнувшись, мовив Ґутред. — Вона була моєю першою. Дуже мила дівчина була.

— І досі, мабуть, така.

Він похитав головою:

— Її буцнув бугай, і вона померла.

Так ми і йшли далі, доки за камінцями, порослими папоротями, Ґутред радісно не скрикнув, побачивши свій острівець, від вигляду якого мені одразу стало шкода сердешну Едіту. Це була всього лиш купа каміння, яке, певно, різало її кощаву спину ножами. Ґутред сів на землю й заходився кидати камінці у воду.

— В нас є надія на перемогу? — спитав він.

— Еофервік узяти нам до снаги, — відповів я, — але лише якщо там не буде Іварра.

— А якщо він прийде?

— Тоді нам кінець, мілорде.

Ґутред нахмурився.

— Можемо попросити в Іварра перемовини, — запропонував він.

— Так би вчинив Альфред.

— Чудово! — хлопець неабияк підбадьорився. — І я запропоную Ґізелу йому в невістки!

Ці слова я пустив повз вуха.

— Іварр не погодиться на переговори з вами. Він битиметься, бо він Лотброк. А перемовини йому потрібні лише щоб затягти час. Він вірить у меч, спис, щит, сокиру і смерть ворога. Тому з Іварром переговорів не вийде, з ним треба тільки битися, а для цього в нас немає вояків.

— Але якщо візьмемо Еофервік, — енергійно промовив Ґутред, — до нас приєднаються його мешканці. Наше військо зросте.

— По-вашому, це військо? — спитав я, хитаючи головою. — Під Іварровим проводом данські войовники, тому, коли вийдемо проти нього, мілорде, більшість наших людей перекинеться до нього.

Він приголомшено глипнув на мене наївними очима:

— Але ж вони присягнули мені на вірність!

— Це не завадить їм перекинутись до Іварра, — понуро проказав я.

— То що нам робити?

— Візьмемо Еофервік, розграбуємо його і повернемося сюди, — сказав я. — Іварр не піде за нами, Кумбраленд йому байдужий. А ви собі й далі правитимете цими землями, доки він про вас забуде.

— Едреду це не сподобається.

— А він чого хоче?

— Гробницю.

— То хай збудує її тут.

Ґутред похитав головою:

— Він хоче поставити її на східному узбережжі, бо більшість народу живе там.

Гадаю, Едред хотів побудувати усипальницю, до якої б тисячами протяглися прочани й засипали його церкву грішми. І хоч він міг збудувати її тут, у Кайр-Ліґуаліді, місто стояло в глушині, тому тисяч паломників очікувати тут намарно.

— Але ж король тут ви, тому й наказуєте також ви, а не Едред, — сказав я.

— Це правда, — понуро згодився він, кинув ще один камінець і повернувся до мене: — Що робить Альфреда хорошим королем?

— А хто каже, що він хороший?

— Всі. Отець Віллібальд твердить, що Альфред — найвидатніший король із часів Карла.

— Віллібальд говорить так, бо він бовдур дупоголовий.

— Ти не любиш Альфреда?

— Ненавиджу того мерзотника.

— Але ж він воїн, законодавець…

— Ніякий не воїн! — грубо урвав я Ґутреда. — Він не терпить війни! Мусить воювати, але ненавидить це. Для стіни щитів він занадто кволий. А от щодо законодавства — це правда. Закони він обожнює і вважає, що коли навигадує побільше їх, то зробить рай на землі.

— Але чому ж тоді всі кажуть, що він хороший? — спантеличено спитав Ґутред.

Я поглянув на орла, що ширяв у синій височині.

— Бо в Альфреда є одна риса, якої не відняти, — відповів я, намагаючись говорити якомога чесніше. — Він справедливий і добре ставиться до свого народу. Принаймні до більшості. Його слову можна довіряти.

— Це добре, — сказав Ґутред.

— Але разом з тим він побожний, бундючний і обережний покидьок, — додав я. — Ось хто.

— Тож я мушу бути справедливим, — промовив Ґутред. — Треба, щоб народ любив мене.

— Вас і так люблять, — відказав я. — Однак крім цього мусять ще й боятися.

— Для чого людям мене боятися? — не сподобалося йому це.

— Бо ви король.

— Я буду хорошим королем! — сказав він пристрасно.

І саме в ту мить на нас напали Текіль та його посіпаки.

Я мусив би здогадатись раніше, що восьмеро добре озброєних вояків не пхатимуться в глухомань, аби пристати до ватаги голодранців. До нас їх прислав зовсім не Герґільд з Геґостельдсу.

Розлючений приниженням сина, К’яртан Жорстокий відправив своїх людей вистежити воїна з потойбіччя, і їм знадобилося небагато часу, аби розвідати, що ми рухалися вздовж римського валу.

Дочекавшись, коли ми з Ґутредом відійдемо подалі від міста на дно долини, вони помчали на нас крутим берегом із мечами наголо.

Я спромігся дістати Подих Змія, але Текіль миттю вибив його в мене з руки, а двоє інших звалили мене у струмок. Я відбивався, проте не міг вивільнити робочу руку з клинком. Один чоловік притиснув коліном мені груди, інший тримав голову під водою. У горлянку мені затекла вода, і я відчув жах. В очах потемніло, захотілося кричати, але я не міг. Подих Змія забрали мені з руки, і я знепритомнів.

Отямився я на кам’яному острівці. Навколо нас із Ґутредом стояла вісімка вояків, наставивши на нас мечі. Широко усміхаючись, Текіль прибрав лезо від моєї горлянки і присів біля мене.

— Утреде Раґнарсон, — привітався він, — здається, ти нещодавно зустрічався зі Свеном Однооким. Він переказував тобі вітання. — Не дочекавшись відповіді, він усміхнувся. — Кажуть, у тебе в торбі є Скідбладнір. То може, на ньому ти попливеш від нас у Ніфльгейм?

Я не відповів. У горлі дерло, я досі викашлював воду. Хотілося дати їм відсіч, але на живіт мені наставили вістря меча.

Текіль відправив двох своїх вояків за кіньми, та навіть так наглядати за нами лишилось аж шестеро.

— Шкода, що не вдалося злапати твою хвойду, — промовив Текіль. — К’яртан її дуже хотів.

Я спробував зібрати всі свої сили, щоб піднятися, та нападник тиснув на меч. Засміявшись, Текіль нахилився до мене, розщібнув і витягнув з-під мене пояс. Почувши брязкіт монет у калитці, зашкірився.

— На нас чекає довга дорога, Утреде Раґнарсон, тому не можна допустити, щоб ти втік. Сітріку!

До нього підійшов хлопчисько — єдиний серед них, хто не мав браслетів. Вигляд він мав стривожений.

— Пане? — озвався він до Текіля.

— Кайдани! — наказав той, і зі шкіряної торби Сітрік дістав дві пари невільницьких оков.

— Його залиште тут, — сказав я, киваючи на Ґутреда.

— К’яртан бажає познайомитися з ним, — відповів Текіль, — хоч і не так сильно, як відновити вашу стару дружбу.

Усміхнувшись на власний жарт, чоловік вийняв з-за пояса кинджал. Той мав тонке лезо і був настільки гострий, аж краї здавалися зазубреними.

— К’яртан казав підрізати тобі жили на ногах, бо так ти нікуди не дременеш. Спершу я зроблю це, а тоді заберу в тебе око. Свен просив залишити одне, щоб було з чим погратися, проте казав, що можу виколоти і я, якщо так ти будеш слухнянішим. А я хочу, щоб ти слухався. То яке око краще виколоти, Утреде Раґнарсон: ліве чи праве?

Я знову нічого не сказав і не приховую, що не на жарт перелякався. Ще раз спробував вивільнитися, та він притискав мою правицю коліном, а інший чолов’яга тримав лівицю. Приставивши лезо мені під ліве око, Текіль знову всміхнувся.

— Попрощайся з оком, Утреде Раґнарсон, — промовив він.

Світило сонце, і його відблиск на лезі був такий яскравий, що аж сліпив мені ліве око. Той сліпучий блиск я бачу й сьогодні, через багато літ.

І досі чую крик.

Розділ третій

То був Клапин крик. Молодик пронизливо горлав, наче кабан на кастрації. Мені його галас був схожий скоріше на переляканий, ніж войовничий, і не дивно, бо хлопець іще ніколи в житті не бився. Женучи донизу схилом, він навіть не розумів, що кричить. З ним мчала решта Ґутредової варти, проте попереду всіх біг саме Клапа — втілення неприборканої сили. Хоч і забув зняти ганчірку зі свого меча, та був він настільки здоровий і дужий, що й загорнутий клинок у його руках був як добрий костур. З Текілем було всього п’ятеро людей, на яких берегом неслося аж тридцятеро. Відсахуючись від мене, нападник ненароком порізав мені щоку. Я спробував схопити його за руку, але він вправно вивернувся. У ту ж мить Клапа торохнув його по голові, й він звалився на землю. Побачивши, що Райпер готується перерізати йому горлянку, я крикнув:

— Залиште їх живими! Не вбивайте нікого!

Попри мій заклик, двоє Текілевих людей уже загинули. Одного проштрикнув щонайменше десяток клинків, він упав у потічок, забившись у конвульсіях, і вода почервоніла від його крові. Клапа покинув меч, звалив Текіля на кам’янистий берег і притиснув усією своєю нелюдською силою.

— Гарна робота, Клапо! — сказав я, плескаючи здорованя по плечу.

Він усміхнувся у відповідь і забрав у Текіля меч та ніж.

Райпер добив чоловіка, що борсався у воді. Одного з моїх хлопців поранили в ногу, проте решта не зазнали ушкоджень і стояли у воді, широко усміхаючись до мене, немов цуценята, що чекають похвали за першу зарвану лисицю.

— Добра робота, — похвалив я їх, і це була правда, бо в полон до нас потрапили Текіль і трійця його посіпак. Сітрік, наймолодший з них, досі стояв, тримаючи окови, які я сердито видер у нього з рук і торохнув його по голові. — Мені потрібні решта двоє, — сказав я Райперу.

— Які двоє, пане?

— Він відправив їх по коней, — пояснив я. — Знайдіть їх.

Відтак я ще раз огрів Сітріка по голові, бажаючи почути його крик, але він стерпів біль навіть попри кров, що цівкою текла зі скроні. Ґутред досі сидів на землі, ошелешено дивлячись на все це.

— Я загубив чоботи, — тільки й промовив він, наче це непокоїло його більше за те, що сталося допіру.

— Вони далі на березі, — сказав я.

— Мої чоботи?

— Вони залишились далі на березі, — повторив я і буцнув Текіля, забивши собі ногу більше, ніж йому ребра, сховані за кольчугою, але я страшенно сердився, бо повівся як останній дурень і тепер відчував приниження.

Начепивши свої клинки на пояс, я нахилився й забрав у Текіля його чотири браслети. Він мовчки подивився на мене. Либонь, знав, що на нього чекає, однак не показав цього. Відвівши полонених назад у місто, ми побачили, що інші двоє Текілевих вояків, які пішли по коней, почули гамір і дременули на схід. У нас пішло багацько часу, щоб осідлати своїх коней і поїхати за втікачами. Я лаяв себе, бо не хотів, щоб вони принесли К’яртану вість про мене. Були б утікачі розумніші, то перетнули б річку й чимдуж погнали б уздовж валу, однак вони, мабуть, розважили, що їхати через Кайр-Ліґуалід занадто небезпечно, тому рушили на південний схід. Крім того, їм було б доцільно покинути незадіяних коней, та через жадібність вони прихопили їх із собою, тому слід їхній було легко вистежити навіть на сухій землі. Двоє чоловіків у незнайомому краї, ще й відійшли задалеко на південь, дозволивши нам перекрити східні шляхи. До вечора на них полювало понад шість десятків наших людей, а вже на світанні ми знайшли їх у грабовому гайку.

На бій з нами вийшов старший. Він усвідомлював, що жити йому залишилось недовго, і мав намір вирушити в Одінів палац полеглих воїнів, а не у вічну мерзлоту Ніфльгейму, тому вискочив з-за дерев нам назустріч верхи на змореному коні, викликаючи нас на бій. Я вже був дав остроги Вітнеру, аж тут поперед мене вирвався Ґутред і, діставши меча з піхов, вигукнув:

— Він мій!

На тому його кінь стрілою помчав уперед — щоправда, це сталось тому, що Вітнер, розсерджений тим, що йому перекрили дорогу, вкусив суперника за огузок. Ґутред повівся як справжній король.

Хоч битися він не любив і бойового досвіду мав у рази менше від мене, зате розумів, що мусить убити чоловіка сам, інакше про нього говоритимуть: сховався за моїм мечем. І визнаю, що впорався він незле. Його кінь спіткнувся, проте це навіть зіграло йому на руку, адже так він збочив від противника, чий потужний удар пройшов повз нього; а сам Ґутред влучним ударом перебив чолов’язі руку, і йому лишилося тільки наздогнати того й зарубати на смерть.

Ґутреду не хотілося цього робити, та він знав, що мусить, аби згодом цей його вчинок перетворився на легенду. З часом з’явилися пісні про те, як Ґутред Нортумбрійський власноруч порішив шістьох лиходіїв у битві, хоча був там усього один противник, і то королю пощастило, що його кінь вчасно зашпортався. Одначе це добре для короля, бо без удачі йому не можна. Коли ми повернулися в Кайр-Ліґуалід, я віддав йому батьків шолом у винагороду за відвагу, і він лишився задоволений подарунком.

Я наказав Райперу вбити другого чоловіка, що молодик зробив з неабияким запалом. Та й це було зовсім не важко, адже другий виявився боягузом і захотів здатися. Він кинув меч, тремтячи став навколішки і прокричав, що здається, та я мав на нього інші плани.

— Вбити його! — наказав я Райперу, і той, по-вовчому посміхнувшись, зарубав неборака.

Ми забрали дванадцятьох коней, познімали з утікачів обладунок і зброю, а тіла залишили на поталу звірам, та спершу я наказав Клапі взяти меч і повідтинати їм голови. Парубок вибалушив на мене свої волячі очі:

— Повідтинати голови, пане?

— Так, відріж їх, Клапо, — повторив я. — А це тобі, — додав, простягаючи йому два Текілеві браслети.

Він прикипів до них поглядом, мовби зроду не бачив такого дива.

— Мені, пане?

— Ти врятував нас, Клапо.

— Але ж нас привів Райпер, — зізнався він. — Він сказав нам, що не можна відходити від короля. Ви пішли, то й ми рушили за ним.

Тож іншими двома браслетами я нагородив Райпера, після чого Клапа заходився рубати трупи. Так здоровань дізнався, як важко перерубати шию, а коли закінчив справу, ми повезли скривавлені голови назад до Кайр-Ліґуаліда. По поверненню в місто я наказав дістати зі струмка перші два тіла й також обезголовити.

Абат Едред хотів повісити решту чотирьох бранців, та я переконав його віддати Текіля мені бодай на ніч і наказав привести його в поруйновану стару будівлю, зведену ще римлянами. У високих стінах з обтесаного каменю було три великих вікна. Даху не було, підлогу вкривали крихітні чорно-білі плитки, котрі раніше складали візерунок, від якого нині не залишилось нічого. На найбільшому клаптику вцілілої плитки я розвів вогонь, що запалахкотів відсвітом на прадавніх стінах. Коли хмари розвіялися, крізь вікно в приміщення полилося світло блідого місяця. Текіля до мене привели Райпер і Клапа. Хлопці хотіли залишитися подивитися, що я з ним зроблю, але я відправив їх геть.

У Текіля забрали обладунок, тож він постав переді мною в самій брудній куртці. Обличчя побите, руки й ноги закуті в кайдани, які спершу призначались мені. Він сів у дальньому кутку, я — навпроти нього. Текіль мовчки подивився на мене. Він мав хороше лице сильної людини, і я подумав, що ми могли б подружитися, якби були заодно. Його ж мій пильний погляд, здається, потішив.

— Воїн із потойбіччя — то був ти, — промовив він урешті.

— Та невже?

— Я чув, що він був у шоломі з вовчою головою, і бачив такий на тобі. — знизав плечима чоловік. — Чи ти позичив у нього?

— Може, й позичив, — сказав я.

Він усміхнувся.

— Воїн із того світу до смерті налякав К’яртана з сином, але, гадаю, саме таким і був твій намір.

— Таким був намір мертвого воїна.

— А зараз ти обезголовив чотирьох моїх людей, щоб передати їхні голови К’яртанові, так?

— Так.

— Бо хочеш, щоб він боявся тебе ще дужче?

— Так, — підтвердив я.

— Проте голів має бути вісім, — продовжив він, — хіба ні?

— Так, — повторив я.

Скривившись, Текіль сперся на стіну й виглянув на хмари, що пропливали повз серпик місяця. Серед руїн міста завалували собаки, й він повернув голову на звук.

— К’яртан любить псів, — промовив він. — Тримає цілу зграю. Вони в нього дуже люті. Він ставить їх битися одне з одним і лишає найсильніших. Вони живуть у палаці, й він використовує їх для двох речей. — Він спинився й запитально поглянув на мене. — Це ж саме те, що ти хочеш почути? Хочеш, щоб я розповів тобі про Дангольм — його силу і слабкість, чисельність гарнізону і лазівки в укріпленнях?

— І це, і не тільки, — відповів я.

— Бо прагнеш помсти, хочеш покарати К’яртана за смерть ярла Раґнара?

— Ярл Раґнар виховав мене, я любив його як рідного батька, — сказав я.

— А його син?

— Заручник у Альфреда.

— Тож ти сповниш синівський обов’язок? — спитав він, а тоді знизав плечима, мовляв, відповідь і так очевидна. — Це буде складно, ще складніше — якщо натрапиш на К’яртанових псів. Для них він збудував палац. Вони живуть як королі, а під палацом тим К’яртан тримає свій скарб. У нього сила-силенна золота й срібла, яких він не чіпає. Але скарб той лежить закопаний під собаками.

— Хто стереже його? — спитав я.

— Це один з обов’язків собак, — відказав Текіль. — Інший — убивати його ворогів. Так він уб’є й тебе. Виколе очі, а тоді кине на розтерзання псам. Або повільно зніме шкіру. Я сам бачив, як він це робить.

— К’яртан Жорстокий, — промовив я.

— Це прізвисько він здобув не просто так.

— А ти чого йому служиш?

— Бо він щедрий, — сказав Текіль. — К’яртан любить лише чотири речі: собак, багатство, жінок і свого сина. З них мені до вподоби тільки дві, й він щедрий на обидві.

— А що з цього ти не любиш? — спитав я.

— Ненавиджу собацюр, — визнав він, — а син його боягуз.

— Свен? — здивувався я. — У дитинстві хоробрості йому не бракувало.

Текіль витяг ногу, скривившись, коли кайдан шкребнув його щиколотку.

— Втративши око, Одін здобув мудрість, — промовив він, — а Свен набрався страху. Йому не бракує сміливості битися зі слабшими, але виступати проти сильніших він не наважиться. А от його батько — не боягуз.

— Я запам’ятав К’яртана як мужнього чоловіка, — погодився я.

— Він мужній, жорстокий і нещадний, — сказав Текіль,— і тепер ти знаєш, що в нього є королівський палац, повний псюр, що розірвуть тебе на криваве шмаття. І це, Утреде Раґнарсон, усе, що я тобі скажу.

Я похитав головою:

— Ти скажеш більше.

Дивлячись, як я підкладаю колоду в вогонь, він промовив:

— Для чого мені казати тобі більше?

— Бо я можу дати саме те, що тобі потрібно, — відповів я.

— Моє життя?

— Вибір, як померти.

Зрозумівши, до чого я хилю, він кволо усміхнувся:

— Я чув, попи хочуть повісити мене?

— Так, — сказав я, — бо в них немає уяви. Але я їм не дозволю.

— І що ж ти зробиш? Віддаси мене шмаркачам, яких називаєш вояками, щоб вони повправлялися на мені?

— Це саме те, що я зроблю, якщо відмовишся говорити, — мовив я. — Їм треба тренуватися. А ще полегшу їм завдання: ти вийдеш без меча.

Без меча він нізащо не потрапить у палац померлих, тому це була велика погроза, яка розв’язала Текілю язика. Він розповів мені, що в Дангольмі у К’яртана три загони войовників — всього приблизно півтори сотні, — проте неподалік укріплення є й інші гарнізони, котрі в разі чого прийдуть на підмогу, тому за бажання К’яртан може зібрати чотириста добре підготованих вояків.

— І всі вони віддані йому, — додав Текіль.

— Бо він не жаліє для них срібла?

— Нам ніколи не бракує срібла і жінок. А чого ще треба воїну?

— Відправитися в Одінів палац, — сказав я, і Текіль кивнув, погодившись. — Звідки в нього невільники? — спитав я.

— Від торговців на кшталт того, що ти вбив. А деяких ми знаходимо самі.

— Їх усіх тримають у Дангольмі?

Текіль похитав головою:

— Залишають тільки дівчат, решту відправляють у Джуруум. Там у нас два загони.

Розумно. Я бував у Джуруумі, де колись стояв монастир, який знищив Раґнар Старший. Це було невелике містечко на березі річки Тін, біля самого моря, що робило його дуже зручним місцем для переправи рабів. На джуруумському мисі стояв старий римський форт, захищений далеко не так добре, як Дангольм, хоча це й не важило особливо, адже в разі загрози джуруумський гарнізон мав удосталь часу відійти до більшої фортеці й разом зі своїми невільниками знайти прихисток там.

— А Дангольм узяти неможливо, — додав Текіль.

— Неможливо? — недовірливо перепитав я.

— Я хочу пити, — сказав він.

— Райпере! — покликав я. — Я знаю, що ти там! Принеси елю!

Я дав Текілеві глек елю, трохи хліба і холодної козлятини, й він заходився їсти, розповідаючи мені про Дангольм і запевняючи, що фортеця неприступна.

— Велика армія здатна взяти його, — припустив я.

На це він тільки пхикнув:

— Підійти до нього можна лише з півночі. Підйом крутий і вузький, тому навіть з найбільшим у світі військом підвести до фортеці можна лише дрібку вояків.

— Хтось уже намагався його взяти?

— Іварр якось приходив, постояв під мурами чотири дні, а тоді подався геть. А до того навідувався син ярла Раґнара, але простояв ще менше. Думаю, можна спробувати виморити їх голодом, але на це знадобиться рік. А в кого стане провізії тримати облогу цілий рік? — Він похитав головою. — Дангольм, він як Беббанбурґ — неприступний.

Та доля вела мене до обох місць. Я посидів, міркуючи, якийсь час, доки Текіль не смикнув свої окови, мовби перевіряючи, чи не вийде розірвати їх. Не вийшло.

— То розкажи, як уб’єш мене, — озвався він.

— У мене лишилося ще одне питання.

Він знизав плечима:

— Питай.

— Тира Раґнарсдоттір.

Це його здивувало, і він замовк на якийсь час, доки не добрав, що я, звісна річ, знаю Тиру з дитинства.

— Мила Тира, — промовив він смішкувато.

— Вона жива?

— Повинна була стати Свеновою дружиною, — сказав Текіль.

— І що сталося?

Він засміявся:

— Її силою затягли в його ложе — то сам як думаєш? Більше він її не чіпає: боїться. Тому вона сидить у темниці, а К’яртан слухає її сни.

— Сни?

— Через неї промовляють боги. Так каже К’яртан.

— А ти як вважаєш?

— Я вважаю, що та курва несповна розуму.

Я кинув на нього погляд через вогонь.

— Але вона жива?

— Якщо це можна назвати життям, — сухо відказав він.

— Тобто божевільна?

— Вона ріже себе, — сказав Текіль, проводячи ребром долоні по руці. — Виє, ріже власну плоть і шле прокльони. К’яртан її остерігається.

— А Свен?

Текіль скривився:

— Вона наганяє на нього жах. Він прагне її смерті.

— То чому вона досі жива?

— Бо пси її не чіпають, — відповів Текіль, — а К’яртан вважає, що вона має дар ясновидіння. Вона вже казала йому, що по нього прийде воїн із потойбіччя, тому він їй вірить.

— Воїн із потойбіччя забере К’яртана, — озвався я. — А завтра він уб’є тебе.

Він змирився з власною долею.

— Прути ліщини?

— Так.

— І мені дадуть меч?

— Якщо бажаєш — хоч у кожну руку, — відповів я, — бо воїн із потойбіччя однаково тебе вб’є.

Він кивнув, заплющив очі й знову сперся на стіну.

— Сітрік — син К’яртана, — сказав він мені.

Сітріком звали хлопця, якого ми захопили разом з Текілем.

— Брат Свена? — спитав я.

— Наполовину. Сітрікова мати була саксонською бранкою. К’яртан кинув її собакам, коли подумав, що вона намагалася його отруїти. Може, так і було, а може, в нього просто розболівся живіт. Коротше, він кинув її на розтерзання псам, а Сітріка пощадив, бо він мій слуга і я заступився за нього. Хороший малий. Ти вчиниш правильно, помилувавши його.

— Але мені треба вісім голів, — нагадав я.

— Так, твоя правда, — промовив він.

Доля невблаганна.

Чотирьох бранців абат Едред хотів повісити. Або втопити. Або задушити. Словом, не просто вбити їх, а збезчестити і піддати забуттю.

— Вони здійснили напад на нашого короля! — пристрасно проголосив він. — І за це заслужили на страшне покарання!

Кілька разів з превеликим запалом повторив він ці слова, на що я тільки знизав плечима і сказав, що обіцяв Текілеві достойну смерть, яка забезпечить йому Вальгаллу замість Ніфльгейму.

Подивившись на мій амулет, Едред тільки прошипів, що в Галіверфолькланді не може бути пощади тим, хто зазіхне на життя обраного Кутбертом короля.

Наша суперечка точилася на схилі біля церкви, а четверо полонених сиділи в кайданах на землі під охороною Ґутредової варти. В очікуванні рішення короля зійшлися городяни. Едред звернувся до Ґутреда, стверджуючи, що прояв слабкості підірве його владу. З абатом погодилися церковники, в чому не було нічого дивного. Найпалкішими його прихильниками виявилися двоє новоприбулих ченців, що через гори прийшли до нас зі східної Нортумбрії, — Янберт та Іда. Обом було ледь за двадцять, і вони мали глибоку пошану до Едреда. За гори монахи ходили з якимось дорученням від абата, а тепер повернулися в Кайр-Ліґуалід і ревно виступали за принизливу й болючу смерть полоненим.

— Спалити їх! — вигукнув Янберт. — Скількох святих мучеників спалили живцем погани? Треба підсмажити їх на пекельному вогнищі!

— Повісити! — наполягав абат Едред.

На відміну від нього, я відчув, що кумбралендських данів, котрі підтримали Ґутреда, ображають попівські слова, тому відвів короля вбік.

— Гадаєте, без данів ви втримаєтесь на престолі? — спитав я в нього.

— Звичайно, ні.

— Але якщо кинете їхніх співвітчизників на тортури, їм це не сподобається. Народ подумає, що ви прихильніші до саксів.

Ґутред стурбувався. Владою він завдячував Едреду, тому не втримав би її, коли б абат відвернувся від нього, проте не збереже він владу і втративши підтримку кумбралендських данів.

— Як би вчинив Альфред? — запитав він у мене.

— Він би молився, — відповів я, — а до молитви залучив би всіх своїх ченців з попами, але зрештою вчинив би так, як необхідно задля збереження престолу.

Ґутред здивовано подивився на мене.

— Він зробив би як вважає за необхідне, — повільно протягнув я.

Ґутред кивнув, насупився і подибав до Едреда.

— За день-два, — промовив він голосно, аби його всі чули, — ми висуваємося на схід і через гори понесемо мощі нашого блаженного святого в нову святу землю. Ми здолаємо ворогів, ким би вони не були, і збудуємо нове королівство.

Говорив він данською, але його слова тлумачили народу кілька англійських драгоманів.

— І можливим це стане, — прорік він з притиском, — бо моєму другові абату Едреду явилися вві сні Господь і святий Кутберт, тому через гори ми підемо з Божим благословенням і поміччю святого Кутберта і зведемо краще, святіше королівство, яке оберігатимуть християнські чари!

Едред насупився на слово «чари», але змовчав. Ґутредова прихильність до нової віри ще не встигла вкорінитись, але водночас він промовляв слова, які абат хотів від нього чути.

— І королівство наше буде засноване на справедливості! — провадив Ґутред. — У тому королівстві всі матимуть віру в Господа і короля, але шануватимуть різних богів.

Тепер уже його слухали всі.

Янберт та Іда зібралися були заперечити останні слова Ґутреда, але він продовжив:

— І я не хочу правити землею, на якій одним нав’язують звичаї інших, а звичаєм цих людей, — показав він на бранців, — є полягти в битві з мечем у руці, тому ми дамо їм це право. Хай зглянеться Господь на їхні душі.

Запала тиша. Ґутред повернувся до Едреда.

— Дехто вважає, що нам не під силу здолати данів у бою, — промовив він тихо до абата англійською. — Тож хай побачать, що це не так.

Едред напружився, але таки змусив себе кивнути.

— Як накажете, мілорде королю, — буркнув він.

Принесли ліщинові прути.

Усі дани знають правила бою на майданчику, позначеному обструганими ліщиновими прутами. З поєдинку живим вийде тільки один, тому якщо хтось вирішить утекти, його може вбити хто завгодно, адже так він стає ніким. Ґутред викликався порішити Текіля самотужки, але я розумів, що він пропонує це лише тому, що таке від нього очікується, а насправді не хоче виходити проти досвідченого воїна. Ну і я не мав настрою на пусті балачки.

— Я розберуся з усіма сам, — сказав я, і він не став сперечатися.

Сьогодні я старий. Такий старий, що часом втрачаю лік своїм літам, але припускаю, що відколи моя мати померла, народжуючи мене, спливло вже приблизно вісімдесят років. Небагато людей живуть так довго, а серед тих, кому доводилося битися в стіні щитів, більшість не проживає й половини мого віку. Я бачу, як люди навколо дивляться на мене, очікуючи моєї смерті, й не маю сумніву, що вже зовсім скоро справджу їхні сподівання. Коли я поруч, люди говорять тихіше, щоб не турбувати мене, і це несказанно дратує, бо чую я вже не так добре, як колись, та й бачу гірше. Цілу ніч я бігаю до вітру, кості мені ломить, старі рани болять, а кожного вечора, лягаючи в ліжко, я кладу біля себе Подих Змія й решту своїх клинків, щоб, коли по мене прийде смерть, я міг схопитися за руків’я котрогось із них. Лежачи в темряві й слухаючи шарудіння моря на піску та шелест вітру в соломі, я згадую, як це — бути молодим, високим, дужим і спритним. А ще — пихатим.

Таким був я, Утред, вбивця Убби. У році 878-му, коли Альфред здолав Ґутрума, а Ґутред сів на нортумбрійський трон, мені був усього двадцять один рік, та ім’я моє знали скрізь, де вміли гострити клинки. Бо я був воїном, мечоносцем і пишався цим. Текіль це знав. Він був майстерним вояком, пройшов безліч битв, але, ступаючи у квадрат, знав, що йому кінець.

Не скажу, що я не переживав. Народ бачив мене в битвах по всьому Британському острову й чудувався, що страх мені невідомий. Однак я знав страх. Усім нам відомо, що це таке. Він заповзає в душу, стискає нутрощі, забирає силу з м’язів, ослаблює кишки і змушує тебе стиснутись і заридати. Але треба струсити його з себе, дати волю майстерності, й тоді на поверхню вирине нестримна лють. Хоч скільки людей намагалися заробити славу вбивці Утреда, завдяки цій люті я живий і досі, хоча зараз уже надто старий для смерті в бою і потроху розчиняюся в небутті. «Wyrdbi∂ fularæd», — каже приказка, й так воно є. Доля невблаганна.

У той день Текілю судилося загинути, і він вийшов проти мене зі своїми мечем і щитом. До того ж я повернув йому кольчугу, а щоб ніхто не казав, буцімто в мене є якась перевага над ним, сам бився без обладунку і щита. Мною керувала пиха, і ще я знав, що на мене дивиться Ґізела, тому подумки присвятив Текілеву смерть їй. На те, щоб розібратися з ним, у мене пішов короткий час навіть попри те, що я накульгував. Кульгати я почав, відколи при Етандуні дістав поранення списом у ногу, але це ніколи мене не сповільнювало. Текіль кинувся був на мене поспіхом, сподіваючись звалити на землю щитом, а тоді зарубати, але я вправно ухилився і закружляв довкола нього. В цьому запорука перемоги у бою на мечах: не припиняти руху, танцювати. У стіні щитів це неможливо, там лишається тільки махати мечем, рубати ворога і не опускати щита, але в квадраті з прутів рух означає життя. Там необхідно дражнити противника, вибивати з рівноваги. Текіль рухався повільно через кольчугу, а я був легким, хоча навіть і в обладунку вправності мені б не забракло і суперник би нізащо не зрівнявся зі мною в спритності. Він іще раз кинувся на мене, я знов ухилився, а тоді швидко прикінчив його, коли він повертався до мене. Подихом Змія я поцілив у шию понад коміром кольчуги, а що шолома на ньому не було, лезо протнуло хребет. Він повалився в куряву, і я швидко добив його, відправивши в палац полеглих воїнів, де одного дня зустрінуся з ним знову.

Натовп заплескав у долоні. Гадаю, присутні там сакси воліли б подивитися, як полонених палять, топлять або топчуть конями, та вони все одно оцінили мою вправність із мечем і обдарували оплесками. Ґізела широко всміхалася. Гільда не дивилася. Вона стояла позаду з отцем Віллібальдом, з яким багато часу проводила за розмовами. Я знав, що обговорюють вони питання християнської віри, але не втручався, бо мене це не обходило.

Наступні двоє бранців не на жарт перелякалися. Текіль був їхнім ватажком, а вести інших за собою здатен тільки найкращий воїн. Уздрівши в його швидкій загибелі власну смерть, жоден з них не дав мені справжнього бою, бо вони оборонялись, а не нападали. Другий мав досить майстерності, щоб відбивати мої удари один по одному, аж доки я не замахнувся високо, примусив його підняти щита, поставив підніжку, й він загинув під вигуки юрби.

Лишився Сітрік, хлопчисько. Монахи, котрі досі прагнули повісити данів, страшенно розпалились виглядом їхньої почесної загибелі й виштовхали малого на середину майданчика. Я побачив, що Сітрік не вміє правильно тримати меча, а щит для нього — непідйомний тягар. Я порішив би його не змигнувши й оком, для мене це було не складніше, ніж прибити муху. Прекрасно усвідомлюючи це, хлопчина заридав.

Мені були потрібні вісім голів. Я мав уже сім. Подивився на парубійка, але він, не в змозі витримати мій погляд, відвів очі й, побачивши криваві сліди на землі від відтягнутих убитих, звалився на коліна. Натовп заревів, ченці закликали вбити його. Натомість я чекав, що зробить Сітрік. І він таки приборкав страх. Зробивши зусилля над собою, хлопець припинив рюмсати, опанував дихання й зіп’явся на тремтячі ноги. Підняв щита, шморгнув носом і глянув мені у вічі. Я показав на його меч, і він слухняно підняв його, готуючись загинути, як належить чоловікові. Його чоло було вкрите саднами від моїх ударів кайданами.

— Як звали твою матір? — спитав я в нього.

Він вирячився на мене, неспроможний вимовити й слова, а монахи загукали прикінчити його.

— Як звали твою матір? — повторив я.

— Ельфледа, — пропищав він так тихо, що я заледве розчув.

Я насупився, закликаючи його сказати ще раз, і він повторив:

— Ельфледа.

— Ельфледа, пане, — поправив я.

— Її звали Ельфледа, пане, — промовив він.

— Вона була саксонкою?

— Так, пане.

— І дійсно намагалась отруїти твого батька?

Він затнувся, а тоді, збагнувши, що правда не зробить шкоди, проказав:

— Так, пане.

— Як?

Щоб мене було чутно за ревом натовпу, доводилося мало не кричати.

— Чорними ягодами, пане.

— Вовчими?

— Так, пане.

— Скільки тобі років?

— Не знаю, пане.

На мій погляд, йому було чотирнадцять.

— Батько тебе любить? — продовжив я допит.

Питання його спантеличило:

— Любить?

— К’яртан. Це ж він твій батько?

— Я майже не знаю його, пане, — відказав Сітрік, і, скоріш за все, це була правда, бо таких байстрюків у К’яртана в Дангольмі було, мабуть, безліч.

— А мати? — спитав я.

— Я любив її, пане, — слізно промовив Сітрік.

Я підступив до нього на крок, і рука, в якій він стискав меч, здригнулась, але він миттю опанував себе.

— На коліна, малий, — наказав я.

Він кинув на мене непокірний погляд.

— Я загину гідно, — відказав він зашерхлим від страху голосом.

— На коліна! — гаркнув я, і мій тон налякав його, бо хлопець звалився на коліна й терпляче дивився, як я йду до нього.

Коли я перевернув Подих Змія в руці, він зіщулився, очікуючи удару важким набалдашником, проте ошелешено витріщився на мене, побачивши, що я простягаю йому руків’я свого меча.

— Візьми його і присягни мені, — сказав я.

Не зводячи з мене погляду, він покинув щит і меч, вклав руків’я Подиху Змія в долоні, а я накрив їх своїми руками.

— Присягни мені, — повторив я наказ.

— Присягаю на вірність вам, пане, — промовив він, не зводячи з мене очей, — і обіцяю служити вам до смерті.

— І після неї, — додав я.

— І після неї, пане. Присягаюся.

Янберт та Іда тут же здійняли лемент. Обидва монахи забігли за прути, волаючи, що хлопець мусить померти, бо така воля Господня. Сітрік здригнувся, коли я висмикнув меч у нього з рук і крутнувся до них. Вкрите свіжою кров’ю й щербинами лезо метнулося до ченців, застигло перед самою горлянкою Янберта, і в ту мить мене охопила бойова лють — жага крові, радість убивства, і я з останніх сил стримався, щоб не дати Подиху Змія забрати ще одне життя. А він цього прагнув: я відчував це з того, як меч тремтить у руці.

— Сітрік — мій слуга, — сказав я ченцю, — і хто його зачепить, той стане моїм ворогом. І я вб’ю тебе, монаше, якщо посмієш зробити щось йому, і то без зайвих роздумів!

Останні слова я прокричав, і він відступив. У мені аж клекотіла розжарена до червоного лють, що жадала його душі.

— Чи хтось із присутніх тут, — проревів я, прибравши меча від горлянки Янберта і проводячи ним по натовпу, — заперечує проти того, щоб Сітрік служив мені? Є тут не згодні?

Усі промовчали. Кайр-Ліґуалідом носився вітер, і, відчуваючи в ньому подих смерті, ніхто не насмілювався говорити, проте їхня мовчанка не вгамовувала моєї люті.

— То є тут хтось, хто не погоджується з цим? — прокричав я, прагнучи знайти когось, хто прийняв би мій виклик. — Бо ви можете вбити його просто зараз, поки він стоїть на колінах. Але спершу доведеться здолати мене!

Янберт незрушно дивився на мене. Він мав вузьке смагляве обличчя й хитрі очі. Рот викривлений, либонь, унаслідок якоїсь пригоди в дитинстві, й це надавало йому насмішкуватого виразу. Мені захотілося вирвати його гнилу душу з кощавого тіла. Він також хотів мою душу, та поворухнутися не смів. Ніхто не рушав з місця. На майданчик вийшов Ґутред і взяв Сітріка за руки.

— Вітаю, — сказав він хлопцеві.

Отець Віллібальд, котрий тут же прибіг на мій крик, також зайшов за прути.

— Сховайте меч, пане, — промовив він м’яко.

Наблизитися до мене священник боявся, проте йому стало мужності стати переді мною й акуратно відвести вістря Подиху Змія.

— Сховайте меч, — повторив він.

— Хлопець житиме! — процідив я йому.

— Так, лорде, — м’яко відказав Віллібальд, — нехай живе.

Ґізела дивилася на мене тим самим яскравим поглядом, що й тоді, коли я повернув її брата з неволі. А на неї дивилася Гільда.

А мені досі бракувало однієї голови.

Ми висунулися на світанку — військо, готове до війни.

В авангарді йшли Ульфові вояки, за ними — зграя духівництва з дорогоцінними скринями абата Едреда, а позаду на білій кобилі їхав Ґутред. Ґізела йшла біля брата, я — за нею. Гільда вела Вітнера, а коли стомилася, я вмовив її сісти в сідло.

Виглядала вона вже як справжня черниця. Довге золоте волосся заплела, коси закрутила довкруг голови, а зверху натягла сірий каптур.

Плащ її був того ж блідо-сірого кольору, а на шиї висів простий дерев’яний хрест, який вона крутила в руках усю дорогу.

— Вони тебе повчали, так? — спитав я в неї.

— Хто?

— Попи, отець Віллібальд, — відказав я. — Вони всі хочуть, щоб ти повернулася в монастир.

— Мене напучав Госопдь, — відповіла вона.

Я подивився на неї, й вона заспокійливо всміхнулася, показуючи, що не обтяжуватиме мене своїми клопотами.

— Я молилася святому Кутберту, — додала вона.

— І він відповів?

— Я просто молилася, — спокійно промовила вона, крутячи хреста в руці. — А це вже початок.

— Тобі недобре на волі? — кинув я грубо.

Гільда засміялася.

— Я жінка, — сказала вона. — Як можу я бути вільною?

Я не відповів, і вона знов усміхнулася.

— Я мов та омела: мені треба гілка, щоб рости на ній. А без гілки я ніщо.

Говорила вона невимушено, мовби розповідала очевидні речі. І це була правда. Вона походила з хорошої родини, і якби не пішла в монастир, то, як малу Етельфледу, її б видали заміж. Така вже жіноча доля. Згодом я познайомився з жінкою, котра кинула виклик звичаю, але Гільда нагадувала мені вола, що у святковий день тужить за своїм ярмом.

— Але тепер ти вільна, — сказав я.

— Ні, — відповіла вона. — Я залежна від тебе. — Подивилась на Ґізелу, котра реготала з чогось, що говорив їй брат. — І ти, Утреде, робиш дуже добре, що не ганьбиш мене. — Вона мала на увазі, що я не принизив її, покинувши заради Ґізели, і це була правда, але не більше. Побачивши мій вираз, вона засміялася. — Багато в чому ти хороший християнин.

— Я?

— Бо завжди прагнеш добра, еге ж? — Знову розсміялася на мій спантеличений погляд. — Хочу, щоб ти мені дещо пообіцяв.

— Якщо зможу, — обачно сказав я.

— Пообіцяй, що не крастимеш голову святого Освальда, щоб нарешті мати вісім голів.

Я засміявся, радий, що обіцянка не стосується Ґізели.

— Я про це думав, — зізнався я.

— Знаю, — мовила вона. — Але такий фокус не спрацював би. Вона занадто стара. Та й це б засмутило Едреда.

— А хіба це погано?

Це питання вона пустила повз вуха, сказавши натомість:

— Вистачить і семи голів.

— Але вісім — краще.

— Утред Жадібний, — пожартувала вона.

Сім голів лежало в мішку. Сітрік почепив торбу на віслюка, якого вів за мотузок. На сморід налетіли мухи, тому хлопець ішов сам.

У нас була дивна армія. Не рахуючи попів, наша чисельність складала триста вісімнадцять душ, а супроводжувало нас майже стільки ж жінок із дітьми й звична для будь-якого війська зграя собак. Попів із ченцями було шість чи сім десятків, і я б радо проміняв їх на коней і вояків, бо сумнівався, що з трьохсот вісімнадцяти наших чоловіків набереться бодай сотня підхожих для стіни щитів. У дійсності ми були не військом, а набродом.

Ідучи, ченці співали — припускаю, латиною, позаяк слів їхніх я не розумів. Труну святого Кутберта вони загорнули в зелену тканину, вишиту хрестами, на яку дорогою сернув ворон. Спершу я сприйняв це за лихий знак, а тоді, вирішивши, що це птах Одіна так показує свою зневагу до мертвого християнина, поплескав доброму жартові бога, отримавши за це несхвальні погляди братів Іди і Янберта.

— Що ми робитимемо, коли, прийшовши до Еофервіка, побачимо, що Іварр повернувся? — спитала Гільда.

— Звісно, втечемо.

Вона засміялася:

— Ти в доброму гуморі.

— Так.

— Чому?

— Бо біля мене нема Альфреда, — мовив я і збагнув, що це правда.

— Альфред хороший, — дорікнула Гільда.

— Це правда, — відповів я. — Але чи хочеться тобі його компанії? Чи вариш ти для нього особливий ель? Чи запам’ятовуєш кумедні байки, щоб переповісти потім йому? Чи сидять його люди з ним біля вогнища, забавляючись загадками або співаючи з ним пісень? Він тільки й знає, що весь час турбуватися тим, чого хоче його бог, а навіть коли й зробиш для нього щось, цього завжди мало, бо його триклятий бог постійно хоче більшого.

На образу її бога Гільда, як завжди, стримано всміхнулася.

— Альфред чекає твого повернення, — сказала вона.

— Йому потрібен не я, а мій меч, — відрізав я.

— Ти повернешся до нього?

— Ні, — твердо відказав я і спробував зазирнути в майбутнє, щоб перевірити цю відповідь. Проте що готують для мене прялі, які тчуть людські долі, я не знав. Невідь-чому сподівався за допомогою цього наброду знищити К’яртана й захопити Беббанбурґ, і хоча здоровий глузд казав мені, що це неможливо, але хто б міг собі уявити, що звільненого мною раба визнають королем над собою сакси й дани?

— Ніколи не повернешся? — запитала Гільда, не повіривши мені.

— Ніколи, — сказав я, чуючи тихенький сміх пряль і боячись, що доля прив’язала мене до Альфреда. Це мені не подобалося, бо означало, що я не володар собі. Можливо, я також був омелою, тільки такою, що має обов’язок: здійснити кревну помсту.

Через гори ми їхали римськими дорогами. Просувалися страшенно повільно — аж п’ять днів, — бо через ченців, що несли на плечах труп святого, не могли йти швидше. Щовечора вони читали молитви, а щодня до нас долучалося дедалі більше людей, так що в останній день походу рівниною до Еофервіка нас крокувало майже п’ять сотень. Ульф, котрий тепер величав себе ярлом Ульфом, вів наше військо під своїм орлоголовим стягом. Він заприязнився з Ґутредом, і ми з ним стали головними радниками короля. Звісна річ, близьким до нього був і абат Едред, хоч той і не тямив нічого у військовій справі. Як і більшість церковників, він вважав, що перемогу нам дарує його бог, у чому й полягав увесь його внесок у планування походу. Ми ж з Ульфом, на противагу, мали багато що сказати, проте якщо коротко, суть зводилась до того, що з п’ятьма сотнями кепсько підготованих вояків нам не взяти Еофервіка, якщо Еґберт вирішить стати на його захист.

Одначе Еґберт впав у відчай. У священній книзі християн є одна байка про короля, який побачив на стіні напис. Цю небилицю я чув кілька разів, але подробиць не пригадую — пам’ятаю лише, що там ішлося про короля і слова на стіні, які не на жарт перелякали його. Здається, те послання залишив християнський бог, хоч у цьому я не впевнений. Звісно, зараз я можу щомиті послати за попом дружини (бо сьогодні дозволяю їй тримати вдома такого улюбленця) і розпитати докладніше в нього, але він буде валятися в мене у ногах, ниючи збільшити видачу риби, елю і дров для його родини, чого я робити не бажаю, тому до подробиць зараз байдуже. Одне слово, був собі король, який прочитав на стіні певні слова й налякався.

Ту казку я вперше почув від Віллібальда. Коли ми зайшли в місто, він розридався сльозами радості, а коли почув, що Еґберт не чинитиме опору, почав гукати, що король уздрів слова на стіні. Він знай це повторював, а я нічого не розумів, зате тепер знаю, про що казав піп: він мав на увазі, що, навіть не розпочавши битви, Еґберт уже розумів, що програє.

Еофервік очікував на повернення Іварра, і багато городян повтікали з міста, боячись помсти данів. Звісно, в Еґберта була його варта, більша частина якої, однак, накивала п’ятами, так що боронити короля залишилося всього двадцять вісім чоловік, жоден з яких не бажав гинути за володаря, якому на стіні явилося послання, а решта еофервікців не мали наміру перекривати браму і стерегти мур, тому Ґутредове військо ввійшло до міста без найменшого опору. Ба більше, нас там радо привітали. Певне, народ вирішив, що ми прибули боронити його від Іварра, а не забирати в Еґберта корону, та навіть довідавшись, що над ними тепер новий король, люди все одно були щасливі. Найбільше їх тішили мощі святого Кутберта. Едред встановив гроб святого в архієпископському соборі, відкрив кришку, і помолитися мертвякові потягнувся люд.

Архієпископа Вільфгера не було в місті, одначе нікуди не зник отець Гротверд, котрий не припиняв молоти свою маячню і миттю пристав до Едреда. Мабуть, також уздрів напис на стіні, хоча єдине, що бачив я, — це хрести, вирізьблені на дверях домівок. Ними позначали оселі, в яких живуть християни, хоча більшість уцілілих данів також намалювали їх, щоб захиститися від грабунку — а саме такого прагнули Ґутредові люди.

Едред обіцяв їм розпусних жінок і гори срібла, проте зненацька кинув усі свої сили на захист тамтешніх християн від Ґутредових данів. Невелика веремія таки зчинилась, але ненадовго. Містянам не забракло розуму ділитися грошима й елем задля порятунку від грабування, до того ж Ґутред знайшов у палаці цілу скриню срібла й роздав його своїм воякам, а в шинках було повно елю, тож якийсь час кумбралендці були задоволені.

— Що б зробив Альфред? — спитав мене Ґутред у перший вечір в Еофервіку.

Я вже почав звикати до цього питання, бо Ґутред чомусь утовкмачив собі, ніби Альфред — король, гідний наслідування. Цього разу питання стосувалось Еґберта, якого знайшли в покоях. Його витягли в залу, де він упав навколішки й присягнув Ґутредові на вірність. Дуже дивно було дивитись, як один король схиляє коліна перед іншим у прадавньому римському палаці, високі крокви якого коптив дим із жаровень. За Еґбертом зібралася його свита, котра також стала навколішки й поклялася вірно служити Ґутредові. Еґберт був старий, хворий і нещасний, а новий король Ґутред сяяв молодістю. Я відшукав Едредову кольчугу й віддав її Ґутредові, котрий одягнув її, бо вона надала йому величного вигляду. До скинутого правителя він поставився приязно, підняв його з колін, розцілував в обидві щоки й великодушно запросив сісти побіля себе.

— Убийте старого мерзотника, — сказав Ульф.

— Я схильний до милосердя, — високоповажно проказав Ґутред.

— Ви схильні до глупства, — буркнув Ульф.

Він був не в гуморі, бо в Еофервіку не знайшлося й дрібки від тих багатств, на які він сподівався. Щоправда, йому перепало двійко дівчат-близнючок, і це трохи вдовольнило його й утримало від зайвих нарікань.

Коли скінчилися всі церемонії й Едред прочитав довжелезну молитву, ми з Ґутредом пройшлися містом. Прагнучи показатися в новому обладунку або просто провітрити голову після курного палацу, він пив ель у кожній таверні, жартував зі своїми людьми англійською і данською, перецілував щонайменше п’ятдесят дівчат і аж тоді повів мене до муру. Якийсь час ми крокували в тиші, доки не дійшли до східного краю міста, і я зупинився подивитись на долину, де під серпом місяця сріблясто виблискувала річка.

— Тут поліг мій батько, — промовив я.

— З мечем у руках?

— Так.

— Це добре, — сказав він, забувши, що віднедавна став християнином. — Але для тебе це був скорботний день.

— Це був чудовий день, — відповів я. — Тоді я зустрів ярла Раґнара. Та й батька свого я ніколи особливо не любив.

— Не любив? — здивувався Ґутред. — Чому?

— Бо він був сердитий буркотун, — пояснив я. — Люди хотіли його прихильності, та замість неї отримували наганяй.

— Отже, ти весь у нього, — промовив він, і настала моя черга дивуватись.

— Я?

— Мій любий Утреде Буркотливий, — сказав він, — ти сама лють і загроза. Тож скажи мені, що зробити з Еґбертом?

— Аякже. Зробіть, як пропонує Ульф.

— Ульфу тільки б убивати, — мовив Ґутред, — бо так менше клопоту. А як би вчинив Альфред?

— Байдуже, як би вчинив він.

— Ні, не байдуже, — терпляче наполіг він. — Скажи.

В особі Ґутреда було щось, що постійно змушувало мене говорити йому правду чи бодай майже правду, тому, хоч мені й кортіло сказати, що Альфред витяг би старого короля на ринок і відрубав голову, я усвідомлював, що це не так. Після Етандуна Альфред зберіг життя своєму двоюрідному братові-зраднику, пощадив свого небожа Етельреда, хоча той мав більше право на престол, ніж сам Альфред. Тож я просто зітхнув:

— Він би дарував йому життя. Але Альфред — побожний дурень.

— Ні, не дурень, — заперечив Ґутред.

— Він боїться несхвалення свого бога, — сказав я.

— І дуже мудро, — зауважив він.

— Убийте Еґберта, мілорде, — промовив я пристрасно. — А як не зробите цього, він спробує повернути собі престол. На південь від міста в нього є угіддя, з яких він може призвати людей. Якщо помилуєте його, він поведе їх до Іварра, а тому на троні потрібен саме він. Еґберт — ворог!

— Він старий, хворий і наляканий, — терпляче промовив Ґутред.

— То позбавте його страждань, — закликав я. — Або я зроблю це за вас. Королів я ще не вбивав.

— А хотів би?

— Цього я вб’ю за вас, — сказав я. — Він дозволив саксам різати данів! Він не настільки жалюгідний, як ви вважаєте.

Ґутред несхвально зиркнув на мене:

— Я знаю тебе, Утреде. Ти любиш вихвалятися тим, що здолав Уббу біля моря і скинув Свейна Білокінного з коня, а тепер ще й хочеш зажити слави чоловіка, який відправив у могилу Еґберта Еофервікського.

— А ще вбив К’яртана Жорстокого, — додав я, — і зарізав Ельфріка, загарбника Беббанбурґа.

— Я радий, що ми з тобою не вороги, — промовив він з полегкістю, а тоді нахмурився: — Ель тут кислий.

— Бо його тут готують по-іншому, — сказав я. — А що каже абат Едред?

— Те саме, що й ви з Ульфом: вбити Еґберта.

— Ну хоч колись Едред каже діло.

— От тільки Альфред не вбивав би його, — твердо промовив він.

— Альфред — король Вессексу, — мовив я, — йому не загрожує Іварр, і він не має такого суперника, як Еґберт.

— Але він хороший король, — не відступався Ґутред.

Спересердя я буцнув стіну:

— Для чого дарувати Еґбертові життя? Щоб народ полюбив вас?

— Я хочу, щоб люди мене любили, — підтвердив він.

— А мали б боятися! — гаркнув я. — Ви — король! Ви маєте бути безжалісним, наганяти страх.

— Альфред наганяє страх на своїх підданих?

— Так, — сказав я і сам здивувався тому, що кажу правду.

— Бо він нещадний?

Я похитав головою:

— Люди бояться його несхвалення.

Цього я раніше не усвідомлював, проте в ту мить ясно збагнув. Альфред не був безжальний і мав схильність до милосердя, але його все одно боялися. Припускаю, це тому, що люди бачили: над ним панує дисципліна, так само як він — над ними. І дисципліна його — страх Господнього несхвалення. Цього уникнути він не міг. Не мав снаги стати таким, як хотів, та не полишав спроб досягнути мети. Щодо мене, я давно змирився з тим, що маю свої вади, а от Альфред собі того не пробачав.

— Я б хотів, аби піддані боялися мого несхвалення, — м’яко зізнався Ґутред.

— Тоді дайте мені вбити Еґберта, — сказав я, не бажаючи більше сперечатись, але Ґутред, натхненний Альфредовим милосердям, таки вирішив пощадити колишнього короля, і незабаром виявилося, що не помилився.

Він відправив старого в монастир на південь від річки, наказавши тамтешнім ченцям пильнувати, аби Еґберт не полишав його стін. Монахи виконали наказ, і вже менш як за рік Еґберт сконав сам від якоїсь болячки, що лишила від нього самі шкіру та кості. Поховали його у великій церкві в Еофервіку, хоча похорону я не бачив.

На той час у розпалі було літо, і я кожного дня боявся уздріти на півдні Іваррове військо. Однак замість того до нас тільки доходили чутки про велику битву між ним і шотландцями. Подібні чутки ходили завжди, і здебільшого це була брехня, тому я не зважав, а от Ґутред вирішив повірити й дозволив основній частині вояків повернутися в Кумбраленд збирати врожай. Через це обороняти Еофервік лишилося зовсім мало людей. Однак Ґутредова особиста варта зосталася, тому кожен ранок я змушував їх управлятися з мечами, списами й щитами, а вдень — лагодити міський мур, котрий у багатьох місцях сипався. Ґутреда за те, що відпустив більшу частину війська, я вважав йолопом, та він твердив, що без збіжжя народ голодуватиме, і був певен, що вояки повернуться. І вкотре виявився правим. Люди повернулися. З Кумбраленду їх привів Ульф, котрий захотів знати, куди військо рушить далі.

— Підемо на К’яртана, — сказав Ґутред.

— І Ельфріка, — докинув я.

— Аякже, — погодився Ґутред.

— У К’яртана велике багатство? — допитувався Ульф.

— Незліченні скарби, — відповів я, пригадуючи слова Текіля. Щоправда, про злючих псів, які стережуть золото і срібло, не сказав. — К’яртан казково багатий.

— Час гострити мечі, — мовив Ульф.

— А в Ельфріка добра ще більше, — додав я, хоч насправді й гадки не мав.

Однак я щиро вірив, що ми здатні захопити Беббанбурґ. Ще жодного разу його не брав ворог, та це не означало, що його неможливо взяти взагалі. Усе залежало від Іварра, бо як нам вдасться здолати його, Ґутред стане наймогутнішим правителем Нортумбрії, а оскільки він мій друг, я сподівався, що він допоможе мені не тільки вбити К’яртана і помстити смерть Раґнара Старшого, а й повернути мої землі та фортецю біля моря. Ось про що я мріяв того літа, вважаючи, що на мене чекає радісне майбутнє, якщо допоможу Ґутредові закріпити його владу. Однак я зовсім забув про підступність трьох пряль, які тчуть людські долі під світовим деревом.

Отець Віллібальд захотів повернутись у Вессекс, за що я не міг його винуватити. Він був західним саксом, і йому не подобалося в Нортумбрії. Пригадую, якось на вечерю нам подали варене коров’яче вим’я. Я кинувся наминати його з превеликим апетитом, приказуючи, що такої смакоти не їв ще з дитинства, а сердега Віллібальд не міг проковтнути й шматочка, сидячи з такою мармизою, ніби його зараз знудить, що неабияк потішило мене, і я назвав його південним слабаком. Сітрік, тепер мій слуга, приніс йому хліба з сиром, а ми з Гільдою охоче доїли порцію святого отця. Дівчина хоч і була також із півдня, але, на відміну від Віллібальда, харчами не перебирала. Саме того вечора, кривлячись над тарілкою, він і оголосив, що хоче повернутись до Альфреда.

Новин із Вессексу до нас доходило небагато, тому ми знали тільки те, що там панує мир. Після поразки Ґутрум, за мирною угодою, охрестився і взяв собі християнське ім’я Етельстан, що означає «благородний камінь». Альфред став його хрещеним батьком, і вісті з півдня казали, що Ґутрум — чи як його там тепер — дотримується миру. Сам Альфред був живий, і більше ми нічого не знали.

Ґутред вирішив відправити до Альфреда послів. Для поїздки на південь він обрав чотирьох данів і чотирьох саксів, розваживши, що такій групі буде безпечно і на данських, і на саксонських землях. Нести послання довірив Віллібальду, котрий записав його слова, завзято шкребучи пером по чистому пергаменту.

— З Божою поміччю взяв я собі королівство Нортумбрія… — почав Ґутред.

— Яке нині зветься Галіверфолькландом, — втрутився Едред.

Ввічливо кивнувши, мовляв, нехай Віллібальд сам вирішує, додавати ту фразу чи ні, Ґутред продовжив:

— І його ласкою я маю намір правити цією землею в мирі та справедливості…

— Не так швидко, мілорде, — промовив Віллібальд.

— І навчити їх правильно варити ель, — додав Ґутред.

— І навчити їх… — промимрив Віллібальд.

— Ні, ні, отче! Цього не пишіть! — засміявся Ґутред.

Бідний Віллібальд. Той лист був настільки довгим, що довелося здерти, вичинити й постригти ще одну овечу шкуру. Нескінченно довго йшлося там про святого Кутберта, про те, як він привів святу армію під стіни Еофервіка, де Ґутред планує збудувати йому гробницю. Згадувалося в листі й про ворогів, котрі можуть завадити тому задуму, проте правитель не розглядав їх як серйозну загрозу, ніби К’яртан та Іварр — лише дрібна перепона.

Просилося там про Альфредові молитви й запевнялося, що християнський народ Галіверфолькланду щоденно молиться за короля Вессексу.

— Треба надіслати Альфредові подарунок, — сказав Ґутред. — Що б йому сподобалося?

— Реліквія, — сердито буркнув я.

Ідея була добра, оскільки Альфред понад усе на світі любив святі реліквії, одначе в Еофервіку майже нічого не лишилося. В архієпископовій церкві було безліч скарбів, зокрема губка, з якої Христу перед смертю підносили вино, а також уздечка з Валаамової ослиці. Правда, хто такий Валаам, я не знаю, а що святого було в його ослиці — ще більша загадка для мене. У церкві зберігалася ціла купа подібних речей, проте архієпископ забрав їх усі з собою, й ніхто не знав, де тепер Вульфгер, хоч я припускав, що він пристав до Іварра. Гротверд заявив, що має насінину платана, про який згадується в молитовнику, та коли ми відчинили срібну скриньку, в якій зберігалося те зерня, не знайшли нічого, крім пилюки. Тоді я запропонував висмикнути два з трьох зубів святого Освальда. Спершу Едред обурився, та зрештою вирішив, що це слушна думка, й наказав принести кліщі. Скриню відчинили, і двоє ченців висмикнули два жовтих ікла з рота мертвого короля й поклали в прегарний срібний горщик, у якому Едред тримав копчених устриць.

Посланці висунулись у путь наприкінці серпня. Ґутред відвів Віллібальда вбік і передав йому останнє послання для Альфреда, в якому запевняв, що хоч він, Ґутред, і дан, зате християнської віри, і закликав у разі загрози Нортумбрії надати йому військо для оборони королівства Божого. Як на мене, то це було однаково що сцяти проти вітру, адже Вессекс мав удосталь власних ворогів, аби перейматися долею Нортумбрії.

Я також відвів Віллібальда вбік. Мені було шкода, що він іде, бо ж був він добрим чоловіком і подобався мені, але я бачив, що йому не терпиться знову побачити Вессекс.

— Зробіть для мене дещо, отче, — звернувся я до нього.

— Якщо зможу, — обачливо відказав він.

— Передайте королю мої вітання, — продовжив я.

Віллібалльду відлягло: він-бо очікував, що я попрошу про щось напрочуд складне. Власне, моє прохання таким і було, але це він побачить згодом.

— Я хочу, щоб ви відшукали ярла Раґнара, — сказав я.

Його очі округлилися.

— Заручника? — перепитав він.

— Знайдіть його й передайте послання від мене, — промовив я.

— Якщо зможу, — відповів він знову обачно.

Я схопив його за плечі, аби краще дійшло, і він скривився від сили моїх рук.

— Ви його знайдете, — проказав я погрозливо, — і передасте звістку від мене. Скажете, що я вирушаю на північ убити К’яртана. А ще — що його сестра жива. Передайте, що я докладу всіх зусиль, аби знайти й повернути її. Скажіть йому, що в цьому я присягаюся власним життям. І як тільки його звільнять, нехай мчить сюди.

Відтак я змусив його повторити все і присягнутися на розп’ятті, що він передасть мої слова Раґнарові. Віллібальд не дуже хотів давати таку присягу, та боявся мого гніву, тому схопився за хрест і урочисто пообіцяв.

На тому й пішов.

А в нас знову було військо, бо народ зібрав збіжжя. Настав час походу на північ.

На північ Ґутред ішов з трьох причин. Першою був Іварр, котрого необхідно було розбити, другою — К’яртан, що своєю присутністю ятрив Нортумбрію, а третьою — Ельфрік, котрий мусив визнати владу Ґутреда. Найнебезпечнішим ворогом був Іварр, який з легкістю міг знищити нас, якби повернув свою армію на південь. К’яртан становив меншу загрозу, проте його слід було знищити, бо допоки жив він — бачити мир Нортумбрії не судилося. Ельфрік же був найслабшим з них трьох.

— Твій дядько — король Беббанбурґа, — сказав мені Ґутред дорогою на північ.

— Так він тепер себе величає? — сердито спитав я.

— Ні, ні! Він занадто розумний, щоб чинити таку дурницю. Але по суті так. А К’яртанова земля — вона як кордон, і через неї влада еофервікського престолу не поширюється за Дангольм.

— Мої пращури були королями Беббанбурґа, — сказав я.

— Справді? — здивувався Ґутред. — Ви були королями Нортумбрії?

— Берніції, — відказав я. Такої назви Ґутред не знав. — Це була вся північна Нортумбрія, а землі довкола Еофервіка утворювали королівство Дейра.

— То ти претендуєш на тутешній престол? — спитав він, і, на мій подив, у голосі прозвучала підозра. Я мовчки зиркнув на нього, й він зашарівся. — Але ж так і є? — додав він безтуботніше, наче йому байдуже.

Я засміявся:

— Мілорде королю, якщо повернете мені Беббанбурґ, я вклоню перед вами коліна і присягнуся вірно служити вам і вашим нащадкам.

— Нащадкам! — збадьорився він. — Ти бачив Осбургу?

— Бачив, — відказав я.

Осбургою звали Еґбертову небогу. Вона була саксонкою й мешкала в палаці, коли ми взяли Еофервік. Мала чотирнадцять років, чорні коси і гарненьке пухке личко.

— Якщо я одружуся з нею, чи стане Гільда її товаришкою та супровідницею?

— Спитайте в неї самої, — відповів я, киваючи на Гільду, яка йшла з нами. Я думав, вона повернеться у Вессекс із отцем Віллібальдом, але вона сказала, що поки не готова бачитися з Альфредом, і за це я не міг судити її, тому й не тиснув. — Гадаю, для неї буде честю стати товаришкою вашої дружини.

Першої ночі ми стали табором при Онріпумі й тамтешній монастир дав притулок Ґутредові, Едредові та всім духівникам, що супроводжували нас. Наше військо налічувало вже майже шість сотень чоловік, майже половина з яких їхали верхи, і заграва від наших вогнищ освітила поля довкола монастиря. Як командир королівської варти, я стояв найближче до будівель, а мої хлопці, яких нині налічувалось чотири десятки й більшість котрих мали кольчуги, здобуті в Еофервіку, ночували під монастирською брамою.

Першу половину ночі я стояв на чатах із Клапою та двома саксами. Був зі мною й Сітрік, і хоч я й кликав його своїм слугою, він поступово вчився орудувати мечем і щитом, і я бачив, що за рік-другий із нього вийде майстерний воїн.

— Ти надійно сховав голови? — спитав я в нього.

— Сморід аж тут чутно! — поскаржився Клапа.

— Від тебе смердить не краще, Клапо, — відрізав я.

— Вони в безпеці, володарю, — промовив Сітрік.

— Мені було потрібно вісім голів, — сказав я, проводячи пальцем по Сітріковій шиї. — Ох і тонка ж у тебе шия, Сітріку.

— Зате міцна, володарю, — відповів він.

Саме в ту мить прочинилася монастирська брама, і звідти, закутана у все чорне, вислизнула Ґізела.

— Міледі, ви б мали спати, — звернувся я до неї.

— Не спиться, хочу прогулятися.

Вона виклично зиркнула на мене. Її уста були злегка розтулені, й відблиск вогнища мерехтів на зубках і у великих очах.

— Куди б ви хотіли сходити? — спитав я.

Не зводячи з мене погляду, вона знизала плечима, а я подумав про Гільду, яка ночує в монастирі.

— Клапо, ти лишаєшся за головного, — наказав я здоровилу. — Якщо раптом об’явиться Іварр, убий мерзотника.

— Слухаюся, пане.

Почувши за спиною гиготіння вартових, я гаркнув на них і повів Ґізелу до дерев на схід від монастиря, бо там було найтемніше. Вона взяла мене за руку. Дорогою мовчала, задоволена вже самим моїм товариством.

— Ви не боїтеся темряви? — спитав я в неї.

— Тільки не з вами.

— У дитинстві я любив уявляти себе скедуґенґаном.

— Що таке «скедуґенґан»? — запитала вона, бо слово це було саксонське, а отже, незнайоме їй.

— Нічний вирискувач, — пояснив я. — Істота, що живе в тінях.

Понад нами пугукнула сова, і дівчина несамохіть стиснула мою руку.

Ми зупинилися під шурхітливим віттям буків, між листям яких пробивалося трохи світла від вогнищ. Я підняв її обличчя до себе й зазирнув у вічі. Вона була висока, та все ж на голову нижча за мене. Вона була не проти того, щоб я її розглядав, а коли я провів пальцем їй по носу, заплющила очі.

— Я… — промовив я і затнувся.

— Так, — відказала вона, наче знала, що я збирався сказати.

З зусиллям я відвернувся від неї.

— Я не можу зробити Гільду нещасною.

— Вона казала мені, що збирається повернутись із отцем Віллібальдом у Вессекс, — сказала Ґізела, — але хоче подивитися, чи захопите ви Дангольм. Каже, що молиться, аби так сталося, бо якщо вам це вдасться, то буде їй знак від її бога.

— Вона дійсно казала таке?

— І ще — що це означатиме, що їй час повертатися в монастир. Вона розповідала мені вчора.

Цьому я міг повірити. Погладив Ґізелине обличчя.

— Значить, мусимо дочекатися взяття Дангольма, — сказав я, хоч і зовсім не хотів говорити цього.

— Брат хоче віддати мене як мировий дарунок, — гірко промовила вона.

Це була давня традиція — віддавали жінку заміж за когось із ворожого роду для примирення. Певно, Ґутред планував подарувати Ґізелу синові Іварра або когось із шотландських правителів.

— Але ж я не буду нічиїм дарунком, — впевненно продовжила Ґізела. — Я кидала руни і знаю, яка доля чекає на мене.

— І яка ж вона?

— В мене буде двоє синів і донька.

— Це добре, — сказав я.

— Це будуть твої сини, — палко промовила вона, — і твоя донька.

На мить мені відібрало мову. Зненацька ніч навколо освітилася.

— Це сказали вам руни? — врешті вичавив я з себе.

— Вони ще ніколи не помилялися, — спокійно мовила вона. — Коли Ґутреда взяли в полон, вони розповіли мені, що він повернеться в супроводі мого чоловіка. І з ним приїхав ти.

— Але ж він хоче віддати вас у дарунок, — сказав я.

— Значить, мусиш викрасти мене, як робили колись, — відповіла вона.

У давнину в данів було заведено викрадати наречену: напасти на її дім, вирвати з рук родини, одружитися. Так інколи роблять і сьогодні, проте в наші набагато м’якші дні набіг стається вже після офіційних переговорів, а наречена має час зібрати речі до приїзду вершників.

— Тоді я тебе викраду, — пообіцяв я їй і, хоча знав, що створюю зайві неприємності, на які не заслужила Гільда, й що Ґутред почуватиметься зрадженим, притягнув Ґізелу до себе і поцілував.

Тільки-но вона міцно обійняла мене, як почулися крики. Стиснувши Ґізелу в руках, я прислухався. Кричали в таборі, й крізь гілля я бачив, як повз багаття в бік дороги біжать люди.

— Біда, — сказав я, схопив дівчину за руку й побіг до монастиря, де Клапа і вартові стояли з мечами наголо. Заштовхавши Ґізелу за браму, я дістав Подих Змія.

Однак це не була біда. Принаймні не для нас. Приваблені світлом з нашого табору, до нас прийшло троє тяжко зранених незнайомців, що принесли звістку. Вже за годину довкола монастирської церковки засвітились яскраві вогні, а монахи затягли хвалу Господу.

Звістка, яку принесли з півночі мандрівники, миттю облетіла табір, і до монастиря потяглися люди, аби переконатися, що це правда.

— Це диво Господнє! — заволав у натовп Гротверд.

Драбиною він здерся на дах монастиря. Було темно, але багато хто прийшов зі смолоскипами, у світлі яких Гротверд здавався велетнем. Він здійняв руки, закликаючи натовп до тиші. Коли всі вгамувалися, він обвів поглядом їхні підняті обличчя. З-за спини в нього лунав спів ченців, десь у темряві пугукала сова.

Зчепивши кулаки, він підніс руки, немов намагаючись торкнутися неба, і проголосив:

— Іварра подолано! Славімо Господа і святих його за поразку тирана Іварра Іварсона! Він втратив своє військо!

І народ Галіверфолькланду, котрий боявся виступати проти могутнього Іварра, заревів аж до хрипу, позаяк найбільшу перепону на шляху Ґутреда до влади в Нортумбрії було усунуто. Тепер він міг не лише називати себе королем, а й бути ним — королем Ґутредом.

Розділ четвертий

Нам розповіли про страшну, кровопролитну битву, від якої вся долина почервоніла, й Іварра Іварсона, наймогутнішого дана Нортумбрії, в ній розбило військо Аеда Шотландського.

Втрати з обох боків були значні. Більше ми довідалися на другий ранок, коли до нас пристало ще кілька вцілілих у тому побоїщі. Їхня група була малою, К’яртан її не помітив, і вони досі здригалися на згадку про бійню, через яку пройшли. Чоловіки розповіли нам, що Іварра заманили у видолинок по той бік річки, де, як він вважав, заховався Аед, однак це виявилося пасткою. На пагорбах з обох її боків виринула ціла армія шотландців і з криками понеслася на данську стіну щитів.

— Їх було кілька тисяч, — сказав один з новоприбулих, досі тремтячи.

Іваррова стіна щитів витримала навалу, та я легко уявив жорстокість тієї битви. Мій батько багато воював з шотландцями і розповідав, що вони справжні чортяки — божевільні, нестримні, гучні. Іваррові дани розказали нам, як утримали першу навалу, як мечами і списами рубали тих чортів, а ззаду, перелазячи через убитих, валили все нові й нові вояки з червоним від крові волоссям і гострими клинками. Іварр спробував вибратися з долини на узвишшя, а це означало, що він мусив прорубувати собі шлях крізь стіну плоті. У нього нічого не вийшло, бо на найкращих його вояків Аед кинув свою особисту варту. Загуркотіли щити, задзвеніли клинки, й один по одному полягли данські войовники. За словами втікачів, Іварр бився як лев, доки груди йому не протнув меч, а ногу — спис, і вартові витягли його із заслону. Він лаявся на вояків, вимагаючи, щоб вони дали йому загинути в бою сам на сам з ворогом, але ті лише забрали його й продовжили відбивати наступ. Тим часом стало поночіти.

Дальній край данської колони досі тримав оборону, і вцілілі, майже всі поранені, потягли свого ватажка на південь, до річки. Іваррів син Івар, шістнадцятирічний юнак, зібрав найменш поранених вояків і з ними прорвав оточення шотландців, проте, поки дани переходили річку в темряві, загинуло ще кількадесят чоловік. Одні потонули під вагою власних кольчуг, інших порубали на підході до води, одначе бодай шоста частина Іваррового війська перейшла річку вбрід і стала на південному березі, слухаючи крики поранених і шалений рев шотландців. На світанку утворили стіну щитів, очікуючи, що противник перейде річку добити їх, та Аедові люди були майже такі ж побиті та стомлені, як і дани.

— Ми вбили кількасот їхніх, — отупіло промовив чоловік, і пізніше ми довідалися, що це правда і що Аед посунув назад на північ зализувати рани.

Ярл Іварр вижив. Поранення були тяжкі, але він не помер. Подейкували, що, остерігаючись нападу К’яртана, він сховався серед пагорбів, тому Ґутред відрядив на його пошуки сотню вершників, котрі розвідали, що на півночі вирискують К’яртанові загони.

Розуміючи, що його однаково знайдуть, Іварр вирішив, що краще вже бути заручником Ґутреда, ніж полоненим у К’яртана, і здався Ульфовому загону, що надвечір привіз до нас у табір пораненого ярла. Верхи їхати він не міг, тому його несли на щиті. Супроводжували його син Івар і три десятки інших уцілілих, багато з яких були поранені так само важко, як і їхній ватажок. Дізнавшись, що мусить присягнути чоловікові, який захопив нортумбрійський престол, Іварр наполіг зробити це стоячи і пішов до Ґутреда. Не знаю, звідки в нього взялися сили на те, бо біль його був явно нестерпний, та він змусив себе прошкутильгати до нового правителя, хоч і кожні кілька кроків зупинявся перепочити, обпершись на списа. Я чітко бачив його біль, а ще — неосяжну гордість, яка не давала йому погодитися піднести себе до Ґутреда.

Він дибав до нас, кривлячись із кожним кроком, та не втрачав сердитого, непокірного погляду. Раніше ми з ним не зустрічалися, бо зростав він в Ірландії, однак виглядав достоту як батько: так само схожий на скелет, як Івар Безкостий, таке саме череповидне лице із запалими очима, таке саме зібране у хвіст біляве волосся, така сама понура загрозливість. Він мав таку ж силу.

Ґутред чекав перед входом у монастир; його варта утворила коридор, яким мав пройти Іварр. Обабіч від Ґутреда стояли його командири, а також абат Едред, отець Гротверд і решта церковників. За кілька кроків до короля Іварр спинився, обперся на списа й окинув нас усіх зневажливим поглядом. Певне, сприйняв мене за короля, бо обладунок мій був куди кращим від Ґутредового.

— Це ти той хлопчисько, що зве себе королем? — гаркнув дан.

— Я той хлопчисько, що вбив Уббу Лотброксона, — відповів я.

Убба був Іваррові дядьком, тому від моїх слів данський ватажок здивовано підняв голову, і я побачив у його очах дивне зелене мерехтіння. Це були зміїні очі в очницях черепа. Іварр був весь зранений, втратив свою владу, але в ту мить не прагнув нічого іншого, тільки вбити мене.

— Як тебе звуть? — прогарчав він до мене.

— Тобі відоме моє ім’я, — зневажливо кинув я, бо ж молодим воїном керує не що інше як пиха.

Ґутред стиснув мені руку, щоб погамувати, і виступив наперед сам.

— Володарю Іварре, — промовив він, — мені шкода бачити твої рани.

Іварр тільки пхикнув на таке:

— Ти мусив би радіти цьому, а шкодувати — що я не мертвий. Ти Ґутред?

— Я оплакую твої рани, володарю, — повторив Ґутред, — і людей, яких ти втратив, але водночас радію кількості вбитих тобою ворогів. Ми в боргу перед тобою. — Він повернувся на своє місце й подивився за спину Іваррові, де при дорозі стояло наше військо. — Ми в боргу перед Іварром Іварсоном! — прокричав Ґутред. — Він прибрав загрозу з нашого північного кордону! Король Аед поплентався додому оплакувати вбитих і втішати шотландських вдів!

Ясна річ, заледве волочив ноги тут Іварр, тоді як Аед вийшов з битви переможцем, однак Ґутредові слова викликали схвалення, що неабияк спантеличило Іварра. Він очікував, що Ґутред його вб’є, а не виставлятиме героєм.

— Вбийте покидька, — шепнув я Ґутреду.

Він приголомшено глипнув на мене, мовби й на мить не задумувався про подібне.

— Для чого? — спитав у мене.

— Просто вбийте його чимскоріше, — натиснув я. — А з ним порішіть його сина-байстрюка.

— Тобі аби тільки вбивати, — пожартував Ґутред, і я спіймав погляд Іварра, котрий пильно стежив за нами, безсумнівно, розуміючи, що я кажу. — Тобі тут щиро раді, володарю Іварре, — відвернувшись від мене, звернувся Ґутред до Іварра. — Нортумбрії потрібні хороші воїни, а тобі, пане, потрібен відпочинок.

Дивлячись в Іваррові гадючі очі, я побачив у них подив, а ще — що він також вважає Ґутреда дурнем. Проте водночас у ту мить я зрозумів, що доля прихильна до Ґутреда. Wyrdbi∂ fularæd. Коли я порятував його від Свена і його проголосили королем, я сприйняв це за жарт; коли його посадили на престол у Кайр-Ліґуаліді, я все одно не сприймав його всерйоз, і навіть в Еофервіку з нього сміялися кілька тижнів, адже справжньою силою в Нортумбрії був Іварр. Однак Аед зробив нашу роботу — Іварр втратив більшу частину війська, його поранили, й тепер у Нортумбрії залишилося три великі повелителі: Ельфрік, котрий з останніх сил тримав крадений беббанбурзький трон, К’яртан, що, як чорний павук, міцно засів у твердині на річці, й король Ґутред — володар півночі та єдиний дан у всій Британії, за котрим охоче йшли і дани, і сакси.

Ми зосталися в Онріпумі, хоч і не планували цього, але Ґутред наполіг зачекати, доки загояться Іваррові рани. Ярла гляділи ченці, й Ґутред охоче чекав на нього, даючи йому вдосталь їжі та елю. Більшість Іваррових людей також були поранені, й Гільда мила і перев’язувала їхні рани чистими ганчірками.

— Їм треба їжа, — сказала вона мені, але провізії в нас дедалі меншало, і кожного дня доводилося відряджати фуражирів усе далі на пошуки збіжжя й худоби.

Я підмовляв Ґутреда піти пошукати багатший край, однак він був як причарований до Іварра.

— Він мені подобається! — заявив він. — Не можна залишати його тут.

— То поховаймо його тут, — запропонував я.

— Він наш союзник! — наполіг король, сліпо вірячи в це. Іварр засипв його похвалою, й Ґутред вівся на брехливі слова.

Монахи впорались із завданням, бо Іварр одужав швидко. Я очікував, що він сконає від ран, але вже за три дні побачив його на коні. Йому досі боліло, це було видно. Напевне, біль був нестерпний, однак ярл примушував себе ходити і їздити верхи — достоту так само, як примусив себе скоритися Ґутредові.

Іншого вибору він не мав. В Іварра лишилося менше сотні вояків, більшість лежали поранені, й він уже не був великим воєводою, тому разом із сином схилив коліна перед Ґутредом, склав руки і присягнув на вірність. Син, шістнадцятирічний Івар, мав точно такий самий вигляд, як його батько й дід, — сухий і загрозливий. Я не довіряв обом, але Ґутред не бажав мене чути і знай твердив, що король мусить бути щедрим, а проявивши милосердя до Іварра, він очікує схилити його на свій бік.

— Так вчинив би Альфред, — сказав він.

— Альфред би лишив сина в заручниках, а батька відправив у могилу, — заперечив я.

— Він дав мені слово, — не відступав Ґутред.

— Він збере нове військо, — застеріг я.

— І це чудово! — сліпуче усміхнувся він мені. — Нам потрібні здатні до бою вояки.

— Він захоче посадити на престол свого сина.

— Він не захотів правити сам, то нащо йому робити короля зі свого сина? Утреде, ти скрізь бачиш ворогів. А молодий Івар — показний парубок, ти так не вважаєш?

— Мені він схожий на голодного щура.

— Та й віку він якраз для Ґізели! Кобила і щур, ге? — кинув він, широко либлячись, і мені закортіло збити ту посмішку кулаком. — Хіба не добра думка? — продовжив він. — Їй давно пора заміж, а через шлюб Іварр більше прив’яжеться до мене.

— Чому б вам не прив’язати до себе мене? — спитав я.

— Бо ми й так друзі, — відповів він усміхнено, — і за це я вдячний Господу.

Коли Іварр достатньо зміцнів, ми рушили далі на північ. Ярл був переконаний, що частина його людей вціліли у битві з шотландцями, тому вперед у супроводі п’яти десятків вояків відправили братів Янберта й Іду. Ґутред запевнив мене, що монахи добре знають місцевість навколо Твіду і зможуть повести експедицію в пошуках Іваррових людей.

Більшу частину мандрівки Ґутред їхав біля Іварра. Його заворожувала Іваррова присяга, яку він приписував християнським чарам, а коли ярл відстав від нього, щоб їхати зі своїми людьми, Ґутред викликав до себе отця Гротверда і розпитував кошлатого попа про Кутберта, Освальда і Святу Трійцю. Молодий король хотів знати, як можна використати їхні чари на власну користь, і страшенно засмутився відповіддю священника.

— Син не є отцем, — учергове спробував пояснити Гротверд, — отець не є духом, а дух — сином. Однак отець, син і дух утворюють єдине ціле — невидиме і вічне.

— То це три боги? — запитав Ґутред.

— Один бог! — сердито скрикнув Гротверд.

— Утреде, ти щось розумієш? — погукав мені Ґутред.

— Ніколи не розумів цього, мілорде, — зізнався я. — Як на мене, це все нісенітниці.

— Не нісенітниці! — прошипів мені Гротверд. — Мілорде, це як конюшина, — повернувся він до Ґутреда. — Листків три, а рослина одна.

— Це таїнство, мілорде, — додала Гільда.

— Таїнство?

— Господь загадковий, мілорде, — продовжила вона, не звертаючи уваги на сердитий погляд Гротверда. — В його загадковості ми пізнаємо чудеса. Розуміти це не обов’язково, головне — захоплюватися.

Повернувшись у сідлі до Гільди, Ґутред бадьоро спитав її:

— Ти станеш компаньйонкою моєї дружини?

— Спершу одружіться, мілорде, — відказала Гільда, — а тоді вже я вирішу.

Широко усміхнувшись до неї, він відвернувся.

— Я думав, ти хочеш повернутися в монастир, — тихенько промовив я до неї.

— Тобі це сказала Ґізела?

— Так.

— Я шукаю знаку від Господа, — мовила Гільда

— Падіння Дангольма?

Вона насупилась:

— Можливо. То недобре місце. Тож якщо Ґутред завоює його під стягом святого Кутберта, це буде доказ сили Господньої. Саме тим знаком, якого я чекаю.

— А мені здається, ти вже отримала знак, — сказав я.

Вона відвела свою кобилу від Вітнера, котрий сердито косився на неї.

— Отець Віллібальд пропонував поїхати у Вессекс із ним, — мовила вона, — але я відмовилась. Сказала йому, що знову полишу світ тільки тоді, коли знатиму, який він, світ. — Замовкла, проїхала кілька кроків, тоді додала тихо: — Мені хотілося мати дітей.

— Ти це можеш, — сказав я.

Вона похитала головою:

— Ні, це не моя доля, — вона перевела погляд на мене: — Ти ж знаєш, що Ґутред планує видати Ґізелу за Іваррового сина?

Таке неочікуване питання мене спантеличило.

— Знаю, що він розмірковує про це, — обережно промовив я.

— Іварр дав свою згоду. Вчора.

У мені все похололо, але я доклав зусиль, щоб не виказати цього.

— Звідки ти знаєш? — спитав я.

— Ґізела говорила. Однак спершу Іварр має сплатити викуп.

— Викуп належить платити завжди, — сердито кинув я.

— Іварр хоче Дангольм, — відказала вона.

Це я зрозумів одразу й усвідомив розмах угоди. Іварр втратив більшу частину своїх людей у бійні з Аедом, але, взявши Дангольм і навколишні землі, він відновить свою силу. К’яртанові послідовники підуть за ним, і в одну мить Іварр знову здобуде колишню могуть.

— Ґутред прийняв його умову? — спитав я.

— Ще ні.

— Не вірю, що він аж такий дурний, — крекнув я спересердя.

— Немає кінця людській дурості, — гірко промовила Гільда. — Але пам’ятаєш, коли ми поїхали з Вессексу, ти казав, що в Нортумбрії повно ворогів?

— Пам’ятаю.

— Їх тут більше, ніж ти думав, — продовжила вона. — Тому я залишуся з тобою, доки не розумітиму, що ти в безпеці. — Вона торкнула мене за руку. — Часом мені здається, що крім мене в тебе немає тут жодного друга. Тому дозволь мені залишитися, доки не побачу, що з тобою все буде добре.

Усміхнувшись їй, я торкнувся руків’я Подиху Змія й відповів:

— Зі мною все буде добре.

— За твоєю пихою люди не бачать, який ти добрий, — промовила вона дещо докірливо й подивилась на дорогу поперед себе. — То що робитимеш?

— Сповню кревний обов’язок, — відповів я. — Для того я тут.

І це була правда. На північ я прибув, щоб убити К’яртана і звільнити Тиру, та якщо зроблю це, Дангольм відійде до Іварра, а Ґізела стане дружиною його сина. Я почувався зрадженим, хоч у дійсності мене ніхто не зраджував, адже Ґізела нічого мені не обіцяла. Ґутред був вільний видавати її за кого схоче.

— Може, нам дійсно варто поїхати звідси, — промовив я гірко.

— Куди?

— Куди завгодно.

Гільда усміхнулася:

— Назад у Вессекс?

— Ні!

— То куди?

Нікуди. Я покинув Вессекс і не мав наміру повертатись — хіба що забрати свій скарб, але це буде можливо, лише коли я знайду інший безпечний сховок для нього. Я перебував у руках долі, й вона наслала мені ворогів. По всіх усюдах.

Перейшовши Війр на захід від Дангольма, ми рушили до місця, яке тутешній люд називає Кункасестер. Лежить воно навскіс від римської дороги за п’ять миль на північ від Дангольма. В Кункасестері римляни збудували форт, стіни якого збереглися донині, щоправда, зараз вони нагадують радше горбики серед зеленого поля. Ґутред заявив, що військо мусить залишатися неподалік зруйнованого форту, але я наполіг, що треба прямувати на південь, до самого Дангольма. Через це між нами спалахнула перша суперечка, бо Ґутред не бажав змінювати думку.

— Мілорде, який сенс тримати військо аж за дві години ходу до ворожого укріплення? — спитав я.

— Едред каже, що ми маємо зупинитися тут.

— Абат Едред? Він тямить у штурмі фортець?

— Йому наснився сон, — відказав Ґутред.

— Сон?

— Святий Кутберт хоче, щоб його гробниця була тут, — пояснив він. — На цьому місці, — показав на крихітний пагорок, на якому навколо гроба святого молилися ченці.

Я не бачив у цьому ані найменшого сенсу. Те місце було нічим не примітне, окрім того, що там стояли руїни форту. Пагорби, поля, кілька угідь, річечка — словом, досить приємна місцина, але я не міг добрати, що робить її підхожим місцем для гробниці святого.

— Мілорде, перед нами стоїть завдання взяти Дангольм, — сказав я. — Будівництвом церкви ми цього не досягнемо.

— Але Едредові сни завжди справджуються, — переконано промовив Ґутред. — А святий Кутберт ще жодного разу мене не підвів.

Ту суперечку я програв. Навіть Іварр став на мій бік, переконуючи Ґутреда, що військо слід розмістити ближче до Дангольма, однак абат Едред почув у сні, що нам конче необхідно стати в Кункансестері, і не встигли ми як слід розвернутися — монахи взялися споруджувати церкву. Вирівняли верх пагорба, звалили дерева, а Едред кілками позначив, де повинні стояти стіни.

Фундамент храму він хотів побудувати з каміння, а для цього нам треба було знайти каменоломню чи бодай стару римську споруду, яку можна розібрати, та й мала вона бути великою, оскільки церква мусила перевищувати розмірами палаци багатьох королів.

На другий день того кінця літа попід високими кудлатими хмарами ми рушили на південь — до Дангольма. Їхали подражнити К’яртана, перевірити міцність його твердині. У дорогу вирушило півтори сотні чоловік. Іварр із сином їхали обабіч від Ґутреда, ми з Ульфом — позаду, духівники зосталися в Кункасестері. Ми були дани й сакси, мечоносці, списники, що виступили під новим знаменом Ґутреда, яке зображало святого Кутберта з однією рукою піднятою в благословенні й інкрустованим ліндісфаренським молитовником у другій. Цей стяг зовсім не надихав, принаймні мене, і я шкодував, що не додумався попрохати Гільду виготовити мені власний — з вовчою головою, символом Беббанбурґа. Ярл Ульф мав стяг з орлиною головою, Ґутред — свій, а Іварр їхав під своїм драним прапором з двома воронами, який дивом зберіг після поразки від шотландців. Я ж не мав власного штандарта.

Коли на обрії показався Дангольм, ярл Ульф вилаявся, бо побачив міцне укріплення на високій скелі, оперезаній рікою Війр. Скеля була не повністю прямовисна і мала хоч і круті, та все ж схили, порослі грабами та яворами. На її розчищеній вершині нам відкрився міцний оборонний частокіл, за яким містилися кілька великих палаців. На вході у форт стояла висока сторожка з валом, над якою віявся трикутний стяг із зображенням дракара — нагадування про те, що колись К’яртан був корабельним командиром. Під прапором стояли озброєні списами вартові, на частоколі в кілька рядів висіли щити.

Ульф мовчки задивився на укріплення. Ґутред з Іварром зупинились біля нього. Ми всі мовчали, бо казати було нічого. Фортеця виглядала неприступною — найгірший з варіантів. До її брами, попри пні й валуни, вела стежина, крута і вузька, для оборони якої треба було зовсім небагато людей. Ми могли б спробувати кинути всі сили на ту стежку, але подекуди вона була настільки вузька, що два десятки вартових з легкістю могли стримати ціле військо і на голови нам би сипались каміння й списи. Явно повіривши, що взяти Дангольм неможливо, Ґутред звернув до мене мовчазний питальний погляд.

— Сітріку! — гукнув я, і хлопець підбіг до мене. — Той частокіл, він оточує всю вершину?

— Так, пане, — відказав він, а тоді, повагавшись, додав: — Проте…

— Проте що?

— Проте з південного краю є стрімчак, не захищений частоколом. Туди скидають лайно.

— Стрімчак? — спитав я, і рукою він показав, що скеля там прямовисна. — На нього можна вилізти?

— Ні, пане.

— А що в них з водою? — продовжив я допит. — Колодязь є?

— Два, пане, але обидва за межами форту. Один — на заході. Ним користуються рідко. Інший — на сході, у густому гаю на схилі.

— І він за межами форту?

— Так, пане, за межами. Щоправда, за власним частоколом.

У винагороду я кинув хлопцеві монету, хоча відповідь мене зовсім не обнадіяла. Я ж вважав, що, коли К’яртанові люди беруть воду з річки, можна буде загородити їм дорогу лучниками.

Однак лучники не здатні стріляти наосліп через густий ліс і частокіл навколо колодязя.

— То що робитимемо? — спитав у мене Ґутред, і мені закортіло спитати, чому він не порадився про це зі своїми попами, котрі наполягли розбити табір так далеко звідсіля. Та я спромігся на стриману відповідь: — Висуньте йому умови, мілорде, а як не прийме — візьміть облогою.

— Але ж вони вже завезли збіжжя в укріплення, — зауважив Ґутред.

— Значить, нам знадобиться рік, — відрізав я. — Відгородимо перешийок стіною. Замкнемо його в пастці. Нехай побачить, що ми нікуди не підемо і на нього чекає голодна смерть. До того ж, збудувавши стіну, — продовжив я, пом’якшуючись на таку слушну думку, — можна обійтися без армії, адже для її охорони вистачить і шести десятків вартових.

— Шести десятків? — недовірливо перепитав Ґутред.

— Вони стерегтимуть стіну тут, — сказав я.

Клапоть землі з горою, на якій стояв Дангольм, формою нагадував грушу, вужча частина якої утворювала перешийок, з котрого ми спостерігали за високим валом навколо фортеці. Оббігаючи велетенський виступ праворуч і виринаючи ліворуч від нас, текла річка, і саме в цьому місці відстань між її берегами складала менше трьох сотень кроків. На очищення цієї місцевості від дерев піде тиждень, ще один — викопати рів і поставити частокіл, а на третій укріпимо стіну, аби на її оборону вистачило всього шістдесят вартових.

Перешийок був не рівний, а кам’янистою горбакою, тому огорожу доведеться будувати через неї. Шістдесяти чоловік не вистачило б для оборони загорожі в триста кроків, та більша частина перешийку була непрохідна через круті стрімчаки, атаку біля яких провести неможливо, тому нашим вартовим доведеться стерегти стіну лише в трьох-чотирьох місцях.

— Шість десятків. — Весь цей час Іварр мовчав, тому ці слова прозвучали як лайка. — Знадобиться більше. На ніч вартових треба змінювати, до того ж хтось муситиме тягати воду, пасти худобу й патрулювати берег. Може, шістдесят чоловік і здатні боронити стіну, але для їх підтримки знадобиться ще дві сотні.

На цих словах він презирливо зиркнув на мене. Він казав правду. Якщо при Дангольмі залишиться дві-три сотні душ, це означатиме, що в нас буде на дві-три сотні душ менше для оборони Еофервіка, патрулювання кордону і вирощування збіжжя.

— Але ж завдяки стіні ми зможемо взяти Дангольм, — втрутився Ґутред.

— Це правда, — неохоче погодився Іварр.

— Отже, мені потрібні ще люди, — сказав Ґутред.

Я повів Вітнера на схід перевірити, де можна поставити частокіл. Біля дангольмської брами за нами спостерігала варта.

— Може, на все в нас піде і не рік, — гукнув я до Ґутреда. — Подивіться сюди.

Він погнав коня до мене, і я подумав, що ще ніколи не бачив його настільки пригніченим. До цього часу все давалося йому легко: трон, Еофервік, Іваррова вірність, — але Дангольм являв собою неприступну твердиню, яка позбавила його всього завзяття.

— Що ти хочеш показати? — спитав він, не розуміючи, нащо я відвів його аж так далеко.

Озирнувшись, аби переконатися, що Іварр із сином нас не чують, я показав у бік річки, роблячи вигляд, ніби ми обговорюємо нагальні справи.

— Ми можемо взяти Дангольм, — шепнув я Ґутреду, — але це буде без толку, якщо ви віддасте його Іваррові.

Він здивовано зиркнув на мене, а тоді хитро зблиснув очима, і я зрозумів, що так він готується запевнити мене, що ніколи не обіцяв місто Іваррові.

— Іварр слабкий, — повів я далі, — тому лишатиметься вам другом, доки не посильнішає. Зміцнивши його, ви здобудете ворога.

— Але яка мені користь зі слабкого друга? — спитався він.

— В усякому разі її більше, ніж із сильного ворога, мілорде.

— Іварр не претендує на престол, — сказав Ґутред. — То для чого йому ставати моїм ворогом?

— Бо він хоче керувати королем, наче цуциком на повідці, — відповів я. — Чи ви цього захотіли? Бути його псом?

Він звів погляд на високу браму.

— Комусь доведеться управляти Дангольмом, — кинув він.

— То віддайте його мені, бо я ваш друг. Чи ви сумніваєтеся в мені?

— Ні, Утреде, — запевнив він, торкаючи мене за руку. — У тобі я не сумніваюся. — Весь цей час Іварр не зводив із нас своїх зміїних очей. — Я не давав йому обіцянок, — продовжив Ґутред, але промовив це дуже тривожно. Відтак вичавив із себе посмішку: — Ти здатний захопити Дангольм?

— Гадаю, мілорде, ми можемо виманити К’яртана звідти.

— Як?

— Сьогодні ввечері я застосую свої чари, — пояснив я, — а завтра ви з ним поговоріть. Скажіть, що знищите його, якщо він залишиться, але спочатку спалите його садиби й сараї невільників у Джуруумі. Застережіть, що доведете його до злиднів. Хай К’яртан знає, що, як залишиться тут, на нього не чекатиме нічого іншого, крім смерті, вогню і голоду. А тоді запропонуйте йому вихід і скажіть пливти за море.

Це було не те, чого я хотів, адже прагнув загибелі К’яртана Жорстокого від Подиху Змія, однак тоді важливіше було виманити його з Дангольма.

— То застосуй свої чари, — сказав Ґутред.

— Але, мілорде, якщо в нас усе вийде, пообіцяйте не віддавати фортецю Іваррові.

Трохи повагавшись, він простяг мені руку.

— Якщо все спрацює, друже мій, — промовив він, — обіцяю, що Дангольм дістанеться тобі.

— Дякую, мілорде, — мовив я, і Ґутред обдарував мене своєю заразною усмішкою.

К’яртанових вартових спантеличило наше відбуття надвечір. Щоправда, далеко ми не поїхали, а облаштували табір на схилі північніше від фортеці й розвели багаття, аби К’яртан знав, що ми поблизу. А тоді, як запала темрява, прихопивши Сітріка, я поїхав назад до Дангольма. Я збирався застосувати свої чари, щоб налякати К’яртана, і для цього мені було потрібно перетворитись на скедуґенґана, бродячу тінь. Скедуґенґан блукає світом уночі, коли чесні люди бояться покидати свої будинки. Ніч — це час химер, коли землею бродять перевертні, примари, дикуни, ельфи й дикі звірі.

Втім, я серед ночі почувався чудово. З самого дитинства вправлявся никати в тінях, допоки не перетворився на одну з істот, що наганяють страх на людей, і тієї ночі я повів Сітріка до високої брами. Хлопчина вів наших коней, котрі, як і він сам, були налякані. Нагнало хмар, які затулили місяць, і щоб не губити в темряві стежину, я йшов, Подихом Змія намацуючи перед собою кущі та каменюки. Просувалися ми повільно, Сітрік тримався за мій плащ, щоб не загубитися. Коли ми піднялися вище, іти стало трохи легше, оскільки у фортеці палили багаття, і їхній відблиск понад муром правив нам за маяк. Нам відкрилися темні обриси вартових на брамі, проте нас вони не бачили, і ми вільно пройшли до западини, з якої вгору до воріт простягався останній довгий відрізок. Весь схил від западини аж до брами розчистили від дерев, щоб ніхто не міг пройти непоміченим і завдати неочікуваного удару.

— Лишайся тут, — наказав я Сітріку.

Він був потрібен мені, щоб стерегти коней і нести мої щит, меч і мішок з головами. Забравши в нього все, що було мені треба, я наказав йому сховатися в кущах і чекати.

Я виклав голови на дорозі, найближчу — менш ніж за п’ятдесят кроків від брами, останню — біля дерев, що росли на краю балки. Дістаючи голови з мішка, я відчував, як під руками порпаються хробаки. Голови розмістив так, щоб мертвими очима вони дивились на фортецю; робив це навпомацки, тому, коли закінчив, руки були слизькі. Ніхто мене не чув і не бачив, бо перебував я під покровом темряви, по схилу гасав вітрюган, а знизу голосно плюскотіла по камінню річка. Закінчивши, я розшукав Сітріка, котрий чекав на мене, трусячись від страху, і він дав мені чорний шарф, яким я замотав собі обличчя, натягнув зверху шолом і взяв у руку щит. Відтак став чекати.

У хмарному небі світанок займається дуже повільно. Спершу східний край лише злегка береться сірим, і на якийсь час у світі западає ні світло, ні темрява — суцільна сірість сповнює все навкруги, і до своїх домівок поспіхом лопотять кажани. Блідне обрій, чорняться дерева, а тоді перші промені сонця додають небу барв. Починають щебетати птахи. Не так багато, як навесні й раннім літом, але я почув, як новий день вітають волові очка, вівчарики й дрозди, а нижче від мене заторохкотів по стовбуру дятел. Чорні дерева позеленіли, і неподалік я побачив яскраво-червоні ягоди горобини. Якраз тоді вартові й помітили голови. До мене долинули їхні крики, на мур збіглися люди, а я чекав. Над брамою підняли стяг, там зібралося ще більше народу, аж нарешті ворота відчинились і з них вийшло двоє чоловіків. У ту ж мить браму зачинили за ними, і я почув гуркіт важкого засува, який опустили на місце. Розвідники завагались. Я сидів у заростях із Подихом Змія в руці, нащічні пластини шолома були відкриті, щоб чорна матерія заповнювала його весь. Поверх кольчуги, яку Гільда до блиску начистила піском, на мені була чорна мантія, на ногах — високі чорні чоботи. Я знову перекинувся на воїна з потойбіччя і вичікувально стежив за двома вартовими, котрі невпевнено прямували до ряду скривавлених голів на стежці. Дійшовши до першої, один обернувся до фортеці, гукнув, що вона належить одному з Текілевих вояків, і спитав, що робити.

Відповів йому К’яртан. Хоч я й не бачив його обличчя, та був переконаний, що то він, бо голос прозвучав як звірячий рик.

— Поскидайте їх! — гукнув він, і вартові послухались, рушивши вперед і по одній буцаючи голови з дороги у високу траву, де лежали колоди.

Вони наближались до мене, доки не залишилась одна з семи голів. Тільки вони підійшли до неї, як я виступив із кущів. Їм явився темний воїн, високий, у блискучих латах, з мечем і щитом у руках. За якихось десять кроків від них, мовчки, нерухомо перед ними стояв воїн із потойбіччя. Вони перелякано вирячились на мене, один тихенько зойкнув, що нагадувало скоріше нявкіт кошеняти, а тоді, не зронивши й слова, обидва кинулися навтьоки.

Я стояв у блідому світанку. На мене дивилися К’яртан і його люди, і в досвітньому світлі я мав вигляд безликого посланця смерті в латах і блискучому шоломі. Перш ніж вони додумалися спустити псів, щоб перевірити, чи я проява, чи звичайна людина з плоті й крові, я пірнув у тіні до Сітріка.

Я виконав свою частину — нажахав К’яртана. Тепер Ґутред мав змусити його здатися, після чого, як я очікував, фортеця на скелі відійде мені, а з нею — Ґізела. На це я сподівався, бо вважав Ґутреда своїм другом, а власне майбутнє бачив таким же безхмарним, як його. У моїх мріях я вже здійснив помсту, мої вояки здійснювали набіги на Беббанбурґ, ослаблюючи мого дядька, а Раґнар повернувся в Нортумбрію і бився пліч-о-пліч зі мною. Одне слово, я забув про богів і вигадував собі власну долю, в той час як під деревом життя з моїх дурних мрій сміялися три прялі.

Вранці до Дангольма прибули три десятки вершників. Попереду їхав Клапа з зеленою гілкою на знак того, що ми прийшли з миром. Усі ми були в кольчугах, хоч я й віддав свій шолом Сітрікові. Спершу думав явитися в подобі воїна з потойбіччя, однак він уже виконав свою роботу, тому я хотів побачити, наскільки добре йому це вдалося.

Ми виїхали до того місця, де я явився вартовим, і стали чекати. Клапа енергійно розмахував гілкою, Ґутред нервово поглядав на браму.

— За скільки часу ми дістанемося до Джуруума завтра? — спитав він.

— До Джуруума? — перепитав я.

— Я думав, ми вирушимо туди завтра — палити невільницькі хліви. Можемо взяти соколів і пополювати.

— Якщо висунемося на світанні, прибудемо туди до полудня, — прогарчав Іварр.

Я поверну голову на захід, де на небі збиралися зловісні темні хмари.

— Насуває негода, — сказав я.

Прибивши ґедзя на шиї свого скакуна, Іварр понуро зиркнув на браму:

— Той мерзотник не бажає говорити з нами.

— Я хочу їхати завтра, — м’яко промовив Ґутред.

— Там нічого нема, — заперечив я.

— Там живуть К’яртанові раби, — відповів він. — Ти сам казав, що їхні домівки треба спалити. Крім того, я хотів би побачити старий монастир. Я чув, він прекрасний.

— Тоді з’їздіть туди, коли розпогодиться, — запропонував я.

На це Ґутред не сказав нічого, бо у відповідь на знак від Клапи на брамі раптово засурмили в ріг. Ми замовкли, ворота відчинились, і назустріч нам виїхало кількадесят вершників.

Попереду на високому плямистому коні їхав К’яртан. Він був кремезний, широколиций, мав здоровенну бороду і малі підозріливі очиці, а велику бойову сокиру тримав у руці так невимушено, ніби вона не важча за пір’їнку. На голові в нього був шолом, до якого кріпилися два воронових крила, а з широких плечей звисав брудний плащ. Зупинившись за кілька кроків, він кинув на нас мовчазний погляд, і я спробував розгледіти страх в його очах. Однак він дивився на нас виклично, хоча, коли нарешті порушив мовчанку, голос злегка тремтів.

— Ярле Іварре, — промовив він, — мені прикро, що тобі не вдалося вбити Аеда.

— Зате я вцілів, — сухо відказав Іварр.

— І я цьому несказанно радий, — сказав К’яртан і перевів на мене прискіпливий погляд.

Я стояв осторонь, на узвишші біля стежки, де дорога переходила в лісистий пагорок, який потім різко спадав у балку. Напевне, К’яртан упізнав мене, Раґнарового пасинка, через якого його син втратив око, але вирішив не виказувати цього, повернувшись назад до Іварра.

— Для перемоги над Аедом тобі забракло чаклуна, — провадив він.

— Чаклуна? — спантеличився Іварр.

— Аед боїться древніх чарів, — пояснив К’яртан. — Він нізащо не виступить проти того, хто здатен ними забирати голови.

Не відповівши, Іварр повернувся до мене, тим самим виказавши К’яртанові, що воїн із потойбіччя — це я. Зрозумівши, що зіткнувся не з чарами, а зі старим ворогом, К’яртан заспокоївся, і я побачив на його обличчі полегшення. Ні з того ні з сього він зневажливо гигикнув, та на мене не поглянув. Замість того звернувся до Ґутреда:

— А ти хто такий?

— Твій король, — відповів Ґутред.

К’яртан знову засміявся. Нарешті він заспокоївся і мав упевненість, що ніяка нечиста сила йому не загрожує.

— Ти в Дангольмі, щеня, і тут над нами немає королів, — прогарчав він.

— Та все ж я тут, — мовив Ґутред, не зважаючи на образу, — і залишатимусь під муром, допоки дангольмське сонце не випалить твоїх кісток.

Це потішило К’яртана.

— Гадаєш, що можеш узяти мене на замору? Думаєш, я вмру з голоду, бо ти тут стоятимеш? Послухай мене, малий. У річці повно риби, а в небі — птахів, тому Дангольму голод не страшний. Можеш стирчати тут аж до кінця світу, та я однаково буду ситіший за тебе. Ярле Іварре, чому не сказав йому про це?

У відповідь Іварр тільки стенув плечима, неначе Ґутредова амбітність його не обходить.

— То як, малий, — повів далі К’яртан, закинувши сокиру на плече, аби показати, що не збирається використовувати її, — що маєш запропонувати мені?

— Можеш відвести своїх вояків до Джуруума, — сказав Ґутред. — Ми надамо вам кораблі, й ви попливете геть. Твої слуги можуть поїхати з тобою, крім тих, хто бажає зостатися в Нортумбрії.

— Ти ба, щеня вирішило побавитись у короля, — пхикнув К’яртан. Перевівши погляд на Іварра, додав: — І ти з ним заодно?

— Я його союзник, — із байдужістю в голосі проказав Іварр.

К’яртан повернувся назад до Ґутреда:

— Малий, мені тут добре й без тебе. Я люблю Дангольм і не прошу нічого, крім спокою. Мені не треба твої престол і землі, хіба що жінку твою я б забрав — це, звісно, якщо вона в тебе є і не дуже бридка. Тому пропоную угоду. Ти лишаєш мене в спокої, а я забуваю про твоє існування.

— Ти порушуєш мій мир, — сказав Ґутред.

— Срати я хотів на твій мир, якщо не облишиш мене, — проревів К’яртан із притиском, від якого Ґутред аж стрепенувся.

— Отже, ти не приймаєш моєї пропозиції? — спитав Ґутред.

Він програв у цій перепалці й чудово це розумів. К’яртан скрушно похитав головою, наче справи значно гірші, ніж він очікував.

— І це, по-твоєму, король? — спитав він в Іварра. — Якщо тобі треба короля, пошукай справжнього чоловіка.

— Я чув, що цьому королю не забракло мужності обісцяти твого сина, — вперше озвався я. — А ще мені казали, що Свен поповз від нього на колінах весь у сльозах. К’яртане, ти виростив боягуза.

К’яртан наставив сокиру на мене.

— У нас із тобою незавершена справа, — проказав він. — І хоча нині не той день, щоб змушувати тебе верещати, як баба, але він ще прийде.

Плюнувши в мій бік, він розвернув свого коня і, не кинувши й слова, поскакав назад до високої брами. За ним поїхали його вартові. Ґутред проводжав їх поглядом. Я повернувся до Іварра, котрий навмисне виказав мене, і здогадався, що хтось розповів йому про обіцянку віддати Дангольм мені, якщо фортеця впаде, тому він вирішив зробити все, аби вона вистояла. Зиркнувши на мене, він шепнув щось своєму синові, обидва зареготалися.

— За два дні розпочнеш будівництво стіни, — звернувся до мене Ґутред. — Для цього я виділю тобі дві сотні чоловік.

— Чом би не почати завтра? — спитався я.

— Бо завтра ми вирушаємо в Джуруум — ось чому. Їдемо на полювання!

Я знизав плечима. У королів свої примхи, і цьому заманулося пополювати. Ми повернулися в Кункасестер, де побачили, що ченці Янберт та Іда встигли повернутися з пошуків уцілілих Іваррових вояків.

— Знайшли когось? — спитав я в них, злазячи з коня.

Янберт вибалушився на мене, мовби не розуміючи питання, а Іда поспішно затрусив головою.

— Нікого, — відказав він.

— Отже, дарма їздили, — підсумував я.

На це Янберт чванливо залибився, чи то мені так здалося через його кривий рот, а тоді обох монахів викликали до Ґутреда звітувати про мандрівку. Я ж пішов до Гільди запитати, чи є у християн прокляття, і, коли це так, попросити її наслати кілька на Іварра.

— Нацькуй на нього свого диявола, — мовив я їй.

Увечері Ґутред спробував підбадьорити нас, влаштувавши бенкет. У долині під пагорбом, де абат Едред зводив свою церкву, він зайняв господу, запросив усіх, хто їздив із ним до К’яртана, і пригостив нас тушкованою ягнятиною, фореллю, елем і свіжим хлібом. Після трапези заграла арфа, а я розповів, як Альфред ходив у Сіппангам, замаскований під арфіста. Слухаючи, як дан відлупцював його за кепську гру, всі нареготалися донесхочу.

Був серед запрошених і абат Едред, котрий, щойно пішов Іварр, запропонував провести вечірню молитву. Християни зібралися з одного боку багаття, а біля дверей обійстя залишилися тільки ми з Ґізелою. На поясі в неї висіла торбина, яку вона відкрила, поки Едред читав молитву, і дістала перев’язані мотузком руни. Вони були білі й довгасті. Дівчина глянула на мене, немов питаючи дозволу кинути їх, і я кивнув. Вона простягла їх над землею, заплющила очі й відпустила.

Як завше, руни безладно розсипалися по долівці. Ґізела присіла біля них, і на її лице впала різка тінь. Вона довго дивилася на звалище паличок, кілька разів піднімаючи голову на мене, аж тут ні з того ні з сього заридала.

— Що трапилося? — спитав я.

Вона заверещала, задерла голову до закопчених крокв і натужно завила.

— Ні! — скрикнула вона, урвавши Едредове бубоніння. — Ні!

До нас підбігла Гільда і спробувала її обійняти, але Ґізела вирвалася з її рук і знову втупилася в руни.

— Ні! — скрикнула вона втретє.

— Ґізело! — Біля неї присів її брат. — Ґізело!

Повернувшись до нього, вона дала йому ляпаса, затим вліпила другого і тяжко задихала, немов їй забракло повітря. Розпашілий від ляпасів Ґутред сердито згріб руни.

— Мілорде, це поганські чари, — звернувся до нього Едред. — Вони богопротивні.

— Забери її, — наказав Ґутред Гільді, — відведи до хатини.

З допомогою двох служниць, які прибігли на Ґізелині крики, Гільда потягла дівчину надвір.

— Це диявол карає її за чаклунство, — промовив Едред.

— Що вона побачила? — спитав у мене Ґутред.

— Не сказала.

Він втупився в мене, і на якусь мить мені привиділось, ніби в його очах стоять сльози, а тоді він крутнувся і викинув руни у вогонь. Вони оглушливо затріскотіли, і до самого сволока з кострища пахнуло високе полум’я, яке тут же вгамувалось і продовжило мирно тріскотіти на обвуглених головешках.

— Якого птаха ти обереш: сокола чи яструба? — спитав у мене Ґутред. На мій спантеличений погляд він додав: — Завтра, на полюванні?

— Сокола, — відповів я.

— Отже, завтра візьмеш собі Швидкокрила, — сказав він.

— Ґізела нездужає, — пізніше повідомила мені Гільда. — У неї жар. Не варто було їй їсти м’ясо.

На ранок в одного з Ульфових людей я купив нові руни. Вони були чорні, довші за ті білі, які спалили минулого вечора, і за них довелося заплатити чимало. Їх я поніс до хати Ґізели, але служниця сказала мені, що та злягла з жіночою недугою і мені не можна її бачити. Я залишив руни їй. Вони передбачають майбутнє, і краще б я кинув їх тоді сам. Але натомість я поїхав на полювання.

День видався жарким. Темні хмари досі купчилися на заході, але не наближалися, сонце палило нещадно, тому лише частина вартових, що супроводжували нас, були в кольчугах. Зустріти ворогів ми не очікували. Нас вів Ґутред, за яким їхали Іварр із сином та Ульф, а ще з нами були двоє монахів, Янберт та Іда, котрі вирушили помолитися за ченців, загиблих при Джуруумі. Я не розповідав їм, що був присутній на тій різанині, вчиненій Раґнаром Старшим. Він мав для того підставу. Ченці вбили данів, і Раґнар прийшов їх покарати, хоча нині легенда каже, буцімто монахи загинули мученицькою смертю в час мирної молитви. Направду ж вони були нещадними вбивцями жінок та дітей, але кому потрібна правда, коли свої небилиці оповідають попи?

Того дня Ґутред був гарячково веселий. Він балакав без угаву, сміявся з власних жартів і навіть пробував викликати усмішку на хижому обличчі Іварра. Той же майже нічого не говорив, лише давав синові поради щодо полювання. Ґутред дав мені свого сокола, однак перший час ми їхали лісами, де звичайний сокіл не міг літати високо, тому його яструб скористався перевагою і приніс двох граків, радісно скрикуючи з кожним убивством. Лише коли ми виїхали на рівнину, я зміг пустити свого сокола високо, і він кинувся на качку, але промахнувся, і та втекла у вільхи.

— Не щастить тобі сьогодні, — сказав мені Ґутред.

— Незабаром усім нам може не пощастити, — відповів я, показуючи на захід, де продовжували збиратися хмари. — Насувається буря.

— Може, й буде щось надвечір, — зневажливо кинув він, — але вже після заходу сонця.

Свого яструба він передав одному служникові, я свого сокола — іншому. Річка пролягала ліворуч від нас, попереду бовваніли обгорілі руїни джуруумського монастиря, який стояв біля води, на узвишші, що стриміло над солончаками. Була пора відпливу, і на сході, де річка впадала в море, з-під води виглядали плетені ятери.

— У Ґізели лихоманка, — промовив Ґутред.

— Я знаю.

— Едред каже, до неї треба торкнутися рядниною, що закриває обличчя святого Кутберта. Це її зцілить.

— Сподіваюсь, — стримано відповів я.

Попереду нас в оточенні десятка своїх вояків у кольчугах їхали Іварр і його син. Я подумав, що коли вони зараз розвернуться, то без зайвого клопоту зможуть зарубати нас із Ґутредом, тому я нахилився і приповільнив його коня, аби з нами могли порівнятися Ульф та його люди. Ґутред дозволив мені зробити це, хоч і не розумів навіщо.

— Утреде, він нам не ворог.

— Одного дня вам доведеться вбити його, — мовив я. — І тільки тоді ви будете в безпеці, мілорде.

— Хіба зараз мені щось загрожує?

— У вас мала і погано підготована армія, — відказав я. — Іварр знову збере військо: найматиме вояків, вправних з мечами, щитами і списами, аж доки знову не стане володарем Нортумбрії. Поки що він слабкий, але так не триватиме вічно. Того він і хоче Дангольм — щоб повернути собі силу.

— Знаю, — терпляче промовив Ґутред. — Я все розумію.

— А видавши Ґізелу за Іваррового сина, скільки людей ви отримаєте за це? — спитав я.

Він кинув на мене різкий погляд.

— А скільки людей можеш дати мені ти? — відповів він питанням.

Не дочекавшись, що я скажу, він пришпорив свого коня і помчав схилом до зруйнованого монастиря, в якому жили К’яртанові люди. На повалені стіни поклали солом’яну стріху, під нею розмістили кострище і з десяток платформ для сну. Мешканці цього місця, скоріш за все, повернулися в Дангольм ще до того, як ми перетнули річку дорогою на північ, адже з усього було видно, що будівля порожня давно. Вогнище було холодне, а за пагорбом, у широкій долині між монастирем і старим римським фортом, стояли повітки для рабів — курені, грубо складені з пруття. Там також було безлюдно.

Втім, у старому форті жили люди, котрі доглядали сигнальне вогнище, яке розводили в разі, якщо на річці з’являлися ворожі кораблі. Та я сумнівався, що сигнал хоч колись використовували, адже жоден дан не насмілиться вторгнутися на К’яртанові землі. Щоправда, під самим пагорбом, у закруті Тіну перед виходом у море, стояло одиноке судно.

— Дізнаємося, для чого він тут, — проказав понуро Ґутред, невдоволений присутністю корабля, і наказав своїм вартовим стягти курені до руїн монастиря і підпалити стріху. — Спалити все дотла! — кинув він. Спостерігаючи за роботою, всміхнувся до мене: — Подивимося, що то за корабель?

— Торговельний, — відповів я.

Належав він однозначно данам, бо інші судна до цих берегів не плавали, та навряд чи це військовий корабель, адже корпус його був коротший і ширший, ніж у бойового.

— У такому разі пояснімо йому, що торгувати тут більше не можна, — сказав Ґутред. — Принаймні рабами.

Ми рушили на схід, за нами — десяток людей. Серед них був Ульф, а також Іварр із сином. Позаду плентався Янберт, що не припиняв умовляти Ґутреда відбудувати монастир.

— Спершу треба закінчити храм святого Кутберта, — сказав Янбертові Ґутред.

— Але тутешню будівлю необхідно відновити, — не вгавав Янберт. — Це священне місце. Тут жив святійший преподобний Беда.

— Відновимо, — пообіцяв Ґутред, зупиняючи коня біля поваленого з п’єдесталу кам’яного хреста, котрий лежав наполовину вгрузлий у землю серед бур’янів. Він був прикрашений майстерними різьбленими зображеннями звірів, рослин і святих. — І хрест цей знову стоятиме тут, — додав він і оглянув широкий закрут річки. — Чудове місце.

— Згоден, — сказав я.

— Якщо сюди повернуться ченці, воно знову процвітатиме, — відповів він. — Вони ловитимуть рибу, добуватимуть сіль, вирощуватимуть збіжжя й розводитимуть худобу. А чим заробляє Альфред?

— Податками, — відказав я.

— А церкву він ними обкладає?

— Зазвичай ні, — мовив я, — лише коли справи йдуть сутужно. Врешті, навіть церква мусить платити, якщо хоче захисту.

— Він карбує власну монету?

— Так, мілорде.

Ґутред засміявся:

— Складно бути королем. Думаю, варто навідати Альфреда і спитати в нього поради.

— Він буде радий, — сказав я.

— Він мене прийме? — стурбовано перепитав він.

— Я в цьому переконаний.

— Навіть попри те, що я дан?

— Ви ж християнин, — запевнив його я.

Замислившись над моїми словами, він спрямував коня туди, де, звиваючись заплавою, стежка перетинала мілкий струмок, у якому ставила пастки на вугрів чернь. Забачивши нас, селяни падали навколішки, а Ґутрум вітав їх усмішкою, якої, втім, ніхто не бачив, адже стояли вони зі схиленими головами.

До берега від корабля брело четверо чоловіків. Усі були без зброї, тому я припустив, що вони вийшли привітатися з нами і запевнити, що не мають злих намірів.

— Скажи мені, — несподівано озвався Ґутред, — те, що Альфред християнин, робить його інакшим?

— Так, — відповів я.

— І в чому ж?

— Він завжди прагне до добра, мілорде, — мовив я.

— На відміну від нашої віри, еге ж? — сказав він, забувши, що й самого його нещодавно охрестили.

— Невже, мілорде?

— Одін і Тор хочуть від нас мужності й вимагають поваги до себе, — промовив він. — Їм не подобається, коли люди творять добро.

— Це правда, — погодився я.

— А в християн інакше, — сказав він, зупиняючи коня в кінці стежини, де починався низький піщано-кам’янистий берег. З дальнього його краю, за сотню кроків від нас, стояла четвірка з корабля. — Дай мені меч, — раптово попросив Ґутред.

— Меч?

Він терпляче усміхнувся:

— Ті моряки не озброєні, Утреде, і я хочу, щоб ти поговорив з ними. Тому віддай мені свій меч.

Зі зброї я мав лише Подих Змія.

— Мілорде, я не люблю ходити без зброї, — м’яко заперечив я.

— Це правило ввічливості, — наполіг Ґутред, простягаючи руку.

Я не ворухнувся. Жодне з відомих мені правил етикету не вимагало, щоб лорд знімав меч для розмови з простим моряком. Подивившись на Ґутреда, я почув за спиною сичання мечів, які виймали з піхов.

— Віддай меч, — повторив Ґутред, — а тоді йди до тих людей. Я потримаю твого коня.

Пригадую, як я озирнувся на заплаву позаду, оглянув широкий берег перед собою й подумав, що варто лиш дати коневі остроги, і він помчить мене геть звідси, але Ґутред схопив його за вузду.

— Передай їм вітання від мене, — з притиском промовив він.

Я все ще міг вирвати вуздечку з його рук і втекти, але мене оточили Іварр та його син. Обидва тримали мечі наголо, Іваррів скакун перекрив дорогу Вітнеру, котрий нервово захвицався. Я вгамував його.

— Що ви коїте, мілорде? — спитав я Ґутреда.

Він не відповів. Та й вигляд мав такий, ніби йому несила глянути мені у вічі. Зрештою він таки спромігся на відповідь:

— Ти сам казав, що Альфред зробить будь-що, необхідне задля збереження свого королівства. Це саме роблю і я.

— І що ж це?

Йому бодай стало пристойності зобразити занепокоєння.

— Ельфрік Беббанбурзький надасть нам свої сили для взяття Дангольма, — промовив він.

Я мовчки вирячився на нього.

— Він уже в дорозі, — продовжив Ґутред, — щоб скласти мені присягу на вірність.

— Але ж ви маєте мою присягу! — сердито кинув я.

— І обіцяв звільнити тебе від неї, — відповів він. — Власне, це я і роблю.

— То ви віддаєте мене моєму дядькові?

Він похитав головою:

— Твій дядько хотів в обмін твоє життя. Я відмовився. Ти мусиш піти, Утреде. Це все. Їдь далеко. А в обмін на твоє вигнання я здобуду союзника з сильним військом. Ти казав правду. Мені потрібні воїни. І їх може надати Ельфрік Беббанбурзький.

— І чому ж мені йти у вигнання без зброї? — спитав я, торкаючись руків’я Подиху Змія.

— Віддай мені меч, — проказав Ґутред.

За спину мені зайшло двоє Іваррових вояків з мечами напоготові.

— Чого я мушу їхати без зброї? — повторив я питання.

Зиркнувши на корабель, на мене, Ґутред вичавив із себе:

— Ти поїдеш без зброї, бо мусиш стати тим, ким був я. Таку ціну я повинен сплатити за Дангольм.

На мить мені забило дух і відібрало мову, і я силою примусив себе визнати, що правильно зрозумів його слова.

— Ви продаєте мене в рабство? — запитав я.

— Навпаки, — відповів він. — Мені довелося заплатити, щоб тебе взяли. Тож іди з Богом, Утреде.

Хоч у ту мить я ненавидів Ґутреда, якась частина мене розуміла, що всякий король мусить іноді чинити безжально. Я міг надати йому лише свої два клинки, не більше, а мій дядько Ельфрік — три сотні мечів і списів; тому Ґутред зробив свій вибір. Гадаю, це було правильне рішення, і я був дурнем, що не бачив, як до цього йде.

— Рушай, — уже суворіше повторив Ґутред.

Поклявшись помститися, я дав остроги Вітнерові, й він смикнувся бігти, але Іваррів кінь збив його з ніг, він упав на коліна, а я — йому на шию.

— Не вбивайте його! — гукнув Ґутред, й Іваррів син тільки ляснув мене боком меча по голові, так що я впав, а коли звівся на рівні, Вітнера вже тримав Іварр, а його люди оточили мене, наставивши мечі.

Ґутред стояв нерухомо, мовчки дивлячись на мене, однак за спиною в нього я помітив кривий оскал Янберта. І в ту мить усе збагнув.

— Вас підмовив оцей вилупок? — спитав я в Ґутреда.

— Брат Янберт і брат Іда служать твоєму дядькові, — зізнався він.

Нарешті я усвідомив усю свою глупоту. Відколи прибули в Кайр-Ліґуалід, монахи весь час обговорювали мою подальшу долю, а я про це ні сном ні духом. Обтріпавши свою брудну куртку, я звернувся до Ґутреда:

— Мілорде, зробите мені одну послугу?

— Якщо зможу.

— Передайте мій меч і мого коня Гільді. Віддайте їй усе моє майно і перекажіть притримати для мене.

Він замислився.

— Утреде, ти ніколи не повернешся, — врешті проказав він м’яко.

— Зробіть мені таку ласку, мілорде, — наполіг я.

— Я зроблю це для тебе, — пообіцяв він. — Але для цього спершу віддай меч.

Я відчепив Подих Змія від пояса. Подумав був швидко дістати його і змахнути гострющим лезом, але зрозумів, що загину, тільки-но спробую зробити це, тому лише поцілував клинок і передав Ґутредові. Відтак познімав свої браслети — ознаки того, що я воїн, — і також передав йому.

— Віддайте їх Гільді, — повторив я своє прохання.

— Гаразд, — мовив він, забираючи браслети, і перевів погляд на моряків, що чекали на мене. — Їх знайшов ярл Ульф, — сказав він мені, киваючи на работорговців. — Вони не знають, хто ти такий, лише мають наказ забрати тебе.

Така анонімність була своєрідним дарунком мені. Якби торговці довідалися про те, що мене розшукує Ельфрік або скільки К’яртан ладен заплатити за мої очі, я не прожив би й тижня.

— А тепер іди, — наказав Ґутред.

— Ви могли би просто прогнати мене, — гірко проказав я.

— Твій дядько призначив ціну, — відповів Ґутред, — і я маю її сплатити. Він прагнув твоєї смерті, але зрештою згодився й на це.

Я кинув погляд йому за спину, туди, де на заході чорними горами громадилися хмари. Вони були вже набагато ближчі, чорніші; повітря холодив дедалі сильніший вітер.

— І ви йдіть, мілорде, — сказав я. — Буря вже близько.

Він не відповів, а я посунув геть. Доля невблаганна. Три прялі, що сидять при корені світового дерева, вирішили, що золота нитка удачі, яка пронизувала моє життя, має обірватися. Я досі не забув шурхіт гальки під своїми чобітьми й лет білих чайок у небі над головою.

Стосовно четвірки моряків я також помилився. Вони були озброєні, тільки не мечами або списами, а коротенькими кийками. Вони дивилися, як я повільно суну до них від Ґутреда та Іварра, а я знав, що станеться зі мною, тому вирішив не чинити опору. Коли я наблизився, один з них виступив наперед і вдарив мене в живіт, забивши подих, а інший огрів по голові так, що я впав на гальку. Після цього на мене градом посипалися удари, допоки я не перестав тямити себе. Я був нортумбрійським лордом, мечоносцем, воїном, що здолав Уббу Лотброксона і Свейна Білокінного, але з мене зробили невільника.

Частина друга

Багряний корабель