— Ти щойно оголосив війну, — мовила Пенда. Її обличчя було блідим і виснаженим, але для Адана воно, освітлене нічними зорями, було все одно прекрасним навіть цієї ночі, сповненої кровопролитної боротьби з драконом.

— Я не мав іншого вибору. — Король Адан простягнув руку й погладив її темне, мокре від поту волосся. У повітрі й досі висів запах диму.

Пенда колисала на руках їхню новонароджену донечку, і Адан пригорнув їх обох. Він насолоджувався близькістю й спокоєм, знаючи, що для нього це може бути останній спокійний момент за дуже довгий час, що чекає на них попереду.

Відсторонившись, Адан повернувся, щоб оглянути знищений табір утауків: пожежі, що спалахнули під час жорстокої битви дракона й піщаних Лютих, роздерті намети, потрощені вози, скалічені коні, понівечені й розірвані на шматки тіла.

У таборі при світлі багать з діловитою рішучістю метушилися утауки, збираючи зброю піщаних Лютих, розкидану по землі. Вони підбирали списи, мечі та піки, щоб закопати їх там, де ніхто не знайде. Тіла ворогів були спалені дотла на великих вогнищах, щоб не залишати жодних свідчень. Якщо королева піщаних Лютих здогадається, що король Адан Старфолл убив її брата, життя кожної людини буде під загрозою.

— Табір потрібно повністю розібрати. — Адан звертався до дружини, проте говорив достатньо голосно, щоб інші також його почули. — Незабаром маємо вирушати.

Гейл Орр, батько Пенди, стояв, вперши в бік обрубок руки.

— Кра! Племена утауків добре вміють швидко все зібрати й зникнути. Нам це не вперше. — Він порухав щелепою і сплюнув на землю, а тоді захоплено поглянув на свого зятя. — Старфолле, я зневажаю піщаних Лютих, особливо того паскудника, який хотів викрасти мою маленьку онучку. Але я й подумати не міг, що ти його вб'єш. — Він голосно розреготався. — Простромиш йому груди наскрізь!

Адан здригнувся, почувши його гучні слова. Він не був холоднокровним вбивцею, і вчинок його не був імпульсивним. Старфолл досить довго вагався, а коли впевнився, що іншого вибору немає, встромив меч у самісіньке серце Кво.

— Я — король Судерри, і я повинен захищати свій народ. Люті — це найбільша небезпека, яка нам загрожує.

Гейл жестом вказав на зруйнований табір.

— Якщо не брати до уваги драконів.

— Ти захистив мене, — мовила Пенда, — і нашу дитину.

Кво на чолі загону піщаних Лютих вирушив на північ під приводом допомоги королю Колланану в боротьбі проти крижаних Лютих. Однак справжньою метою походу Кво було знайти Пенду, захопити її та ще ненароджену дитину й відвезти до королеви By. Адан також вже знав, що в пустелі піщані Люті ховають таємний табір, у якому на них в каторжних умовах працюють поневолені люди. Тож коли дракон серйозно поранив Кво, Адан більше не міг стримувати свою лють. Він мав більш ніж достатньо підстав убити цього покидька.

— Так, я оголосив війну, — мовив Адан. — Але піщаним Лютим про це ще невідомо. Ми зберігатимемо нашу таємницю якомога довше та повернемо їхні плани проти них самих.

— By достатньо віроломна, — зауважив Гейл. — І нам варто брати з неї приклад.

Один з ауґів, міцних і тупих їздових рептилій Лютих, втративши свого вершника, безцільно блукав табором, розгублений та дезорієнтований. Двоє утаукських підлітків погналися за ним, але він огризнувся й стрімголов помчав у ліс. Кілька інших ауґів лежали на землі, вбиті під час битви.

— Залиште його, — вигукнув Адан.

Королева By з часом зрозуміє, що з її братом щось сталося, проте кілька бродячих ауґів усе одно не дадуть їй ніяких відомостей.

Нарешті, після неймовірно довгої ночі, світанкове проміння осяяло східні пагорби.

— Починається новий день, — мовив Адан, його думки й досі скакали, мов навіжені. — Ми в стані війни... а я став батьком. — Він нахилився, щоб поцілувати в чоло Пенду, а потім маленьку дівчинку, яку вони назвали Оук. — І те, й інше лякає мене — кожне по-своєму.

Ксар, зелений ска Пенди, кружляв у них над головами з невдоволеними криками. Птах-рептилія раз по раз задирливо кидався на молодого зброєносця Гома, який розмахував руками, намагаючись його відігнати.

Нечисленні солдати Адана допомагали загасити останні вогнища, водночас тримаючись напоготові на випадок, якщо з лісу виринуть якісь інші нападники. Двоє утауків лагодили зламане колесо на возі, а інші ремонтували пошкоджену кінську збрую. Їхні вмілі й злагоджені дії свідчили про нагальне бажання якомога швидше забратися звідси.

Погребальне вогнище Лютих вигоріло вщент. Чоловіки й жінки утауків розгрібали попіл палицями, а потім каменями розбивали недогорілі грудки на порох. У іншому вогнищі, розведеному всередині ідеального кола з каміння, спалили полеглих у нічній битві утауків, до яких ставилися з набагато більшою шаною та повагою.

На двох багаттях закипала вода й варилася каша. Кілька жінок порпалися у своїх торбах, додаючи в казанки сушені фрукти й подрібнені стільники, щоб підсолодити мішанку. Пенда, попри те, що народила лише минулої ночі, намагалася теж долучитися до праці, але Адан наполіг, щоб вона відпочивала.

Пенда присіла на колоду біля центрального вогнища, поруч зі старою Шеллою дін Орр, праматір'ю племен утауків. Рука старої жінки, поранена під час нападу, була перев'язана, проте виглядала Шелла цілком спокійною.

— Добра це була місцина для табору, — мовила вона. — Я думала залишитися тут ще на тиждень, але тепер ми вирушаємо через дві години після світанку. Я поведу головний табір далеко звідси, можливо на схід через Хребет дракона. Я вже років десять не була в Конвері.

— Це далеко, — зауважила Пенда. — Ви певні, що подужаєте таку довгу подорож?

Старенька пирхнула.

— Я мандрую весь час. Яка мені різниця, чи їхати по прямій, чи просто блукати колами?

Пенда пальцем накреслила коло довкруж серця.

— Початок є кінцем є початком.

Шелла дін Орр повторила ритуальну фразу. Коли Адан приніс миски з кашею, праматір прицмокнула.

— Небагато що приносить задоволення, коли маєш так мало зубів.

Адан, присівши поруч, заговорив серйозним тоном.

— Ми підемо в різних напрямках. — Він поглянув на дружину. — Минуло вже досить багато часу. Тобі з донькою потрібно вирушати додому й залишатися там — у безпеці за стінами Баннрії.

— Сумніваюся, що існує місце, де можна бути в безпеці від драконів і Лютих, — відказала вона, потім, посерйознішавши, спитала: — Хіба ти не збираєшся зі мною?

Капітан Ельціор у супроводі вартового Стяга Сінана, старшого брата Гома, підійшов до їхнього багаття і доповів:

— Ми готові вирушати, Володарю. Троє з нас можуть швидко подолати верхи весь шлях до Нортерри.

Пенда запитально подивилася на свого чоловіка.

— Я їду на північ, у Феллстафф, — пояснив Адан. — Колланан вже завдав удару по крижаних Лютих, а тепер я вбив піщаних Лютих. Із самого початку Судерра й Нортерра серйозно ставилися до небезпеки, яку становить стародавня раса, і ми повинні приготуватися до спільної боротьби. — Він спохмурнів. — Навіть якщо мій брат у Конвері й далі буде перейматися лише ішаранцями.

Пенда кинула на нього похмурий погляд.

— Ти й твій дядько можете міркувати про великі битви, але не забувайте про Ґлік і невільничий табір. Це ще одна таємниця, яку ховають піщані Люті... — її лице стало суворим. — І ще одна річ, яку я хочу відібрати в королеви By.

Адан вже намагався знайти спосіб звільнити людей з потаємного невільничого табору. Активні дії в цьому напрямку неодмінно викличуть жорстоку відплату, але якщо й так починається відкрита війна, то йому слід ретельно обдумати, як краще діяти в нових обставинах.

— Я поговорю з Коллананом, і ми обміркуємо, яким чином це можна зробити. Якщо дійде до відкритої битви, By може вбити всіх цих бідолашних полонених просто від злоби, щоб ми не змогли їх звільнити. — Він погладив її по щоці і стишив голос. — Обіцяю, я щось придумаю.

Пенда кивнула, приймаючи його слова.

— Я не хочу залишати тебе, а надто тепер, — продовжив Адан. — Але ти повинна бути в безпеці, а дитині потрібен прихисток.

Шелла дін Орр видала різкий горловий звук.

— Ти вважаєш, що утауки не спроможні її захистити? Хіба не ти відправив свою дружину мандрувати з нами, щоб Люті не змогли її знайти?

— Це інше, — відказав Адан.

— Тепер усе інше, — відповіла Пенда. — Я впевнена, що нашій доньці було б цілком безпечно серед утауків, але в такі часи Судерра повинна мати королеву, якщо король вирушає до інших країн, щоб узгодити воєнні плани. — Маля завовтузилося в неї на руках, і Пенда змінила положення. — І ти, і я, Старфолле, робитимемо те, що мусимо.

Вузлуватим пальцем Шелла знову намалювала коло довкруж серця.

Адан, доївши кашу, підвівся. Сінан уже осідлав коней. Гейл Орр пообіцяв супроводжувати свою доньку назад у Баннрію.

— Ми поскачемо достатньо швидко, Старфолле. Кра, я вже стільки тижнів не спав у власному ліжку.

Пенда, піддражнюючи його, пирхнула.

— Батьку, ти ж утаук. Ти казав, що сама земля служить тобі ліжком.

— Це було до того, моє серденько, як я оцінив принаду м'якого матраца.

До Адана підійшов Гом.

— Я поїду з вами, Володарю, щоб дбати про вас під час важкої подорожі.

Адан бачив занепокоєння на обличчі юного зброєносця. Той був заповзятим — аж надто заповзятим, — проте не особливо загартованим для походу, і Адан був певен, що він, Сінан та Ельціор зможуть їхати швидше без Гома. Король Адан повернувся до хлопця.

— Зброєносцю важливо дбати про королеву та нашу дитину, — промовив він підкреслено серйозно. — Твоя допомога точно їй знадобиться.

На обличчі Гома одразу ж проступило полегшення.

— А ще ти маєш складати компанію для Ксара, — насмішкувато додала Пенда.

Сидячи на гілці неподалік, пустотливий птах-рептилія видав низький буркотливий звук, що наполохав зброєносця. Тим не менш хлопець розправив плечі і, важко ковтнувши, кивнув.

— Я виконаю свій обов'язок перед королем та королевою і перед Судеррою.

Коли зовсім розвиднілося, усі в розгромленому таборі утауків були готові вирушати в путь. Сінан і капітан Ельціор вже сиділи верхи та чекали.

Адан поцілував дружину. Він довго пригортав її до себе та з любов'ю дивився на прекрасне личко крихітки Оук. Короля охоплювало відчуття чогось дивовижного, й одночасно він боявся того, що чекає на них у майбутньому. Адан та його народ більше не будуть пішаками в чужих руках. Вони вступають у боротьбу, щоб стати господарями власної долі.

Холодний білий обшир аж ніяк не можна було назвати тихим. На сріблясто-кришталевих обладунках та довгих гострих списах відблискувало сонце, що сяяло на неймовірно чистому небі. Крижані Люті, шкіра яких була блідою, а волосся мало колір слонової кістки, збиралися на вершині льодовика.

Кору, тепер уже королева Кору, застигла біля своїх бойових саней — велична і грізна. Вона була вмілою войовницею, натренованою у безжальних поєдинках, і водночас випромінювала гордовитість, яка свідчила про її чисту королівську кров.

Сидячи в санях і спостерігаючи за нею, Бірч подумав, що нова королева крижаних Лютих виглядає сильною й загрозливою, проте не такою страхітливою, як її матір Онн. Щоки хлопця замерзли настільки, що шкіра зовсім оніміла, а від кожного подиху здіймалися кучерики морозного повітря. Хлопчик натягнув на себе свою подерту ковдру, але Кору вкрила його ще й важкими білими шкурами вовкоконей.

Кору стояла просто неба, попереду магів, вельмож та обраних воїнів, спостерігаючи за тим, як тисячі крижаних Лютих шикуються на заледенілому обширі. Кинувши швидкий погляд на хлопчика, вона загадково посміхнулася йому, а потім повернулася до свого війська. В руках вона тримала спис Дар, стародавню зброю з плямами крові на зазубреному вістрі. Голос королеви був пронизливим, мов зимовий вітер.

— Крижані Люті! Прославляйте те, чого ми досягли, проте знайте — це лише початок. Я ваша нова королева, і я ваше майбутнє — не тільки для Лютих, а й для цілого світу. — Вона здійняла спис, пронизуючи ним небо.

Сповнене бойового азарту ревіння прокотилося над засніженим простором. Кудлаті вовкоконі в упряжках загарчали так, наче вже відчули запах крові в повітрі.

— Моя матір завела вас на хибний шлях, але я поведу вас уперед. Ви достатньо довго чекали можливості показати свою силу. Наша армія готова. — Кору змахнула списом угору, викликавши ще одну хвилю радісних вигуків і войовничих криків. Вона скоса глянула на Бірча й тихо промовила твердим голосом. — Стань біля мене, хлопче! Я хочу, щоб вони бачили, що ти на моєму боці.

Бірч не розумів її. Спочатку він думав, що Кору вб'є його, щойно дізнається, що він убив списом королеву Онн, однак натомість Кору була задоволена. Те, що скоїв Бірч, зробило Кору новою королевою крижаних Лютих, і це був їхній секрет.

Відсунувши шкури, але й далі притискаючи до себе вовняну ковдру, Бірч виліз із саней. Холод здавався йому вже не таким пронизливим. Бірч рушив за блідою королевою по білому полю до глибокої блакитної розколини, що сягала замерзлих глибин.

На краю розколини до них підійшов Ілон, маг Лютих. Бліда шкіра в нього на голові, обпалена під час нападу дракона, була вкрита плямами й рубцями. Він був близьким соратником і радником нової королеви, яка зміцнювала свою владу. Спостерігаючи за химерним лисим чоловіком у синій шкіряній мантії, Бірч відчув, як у ньому резонує магія. Відколи Кору прийняла людського хлопчика як свого компаньйона, свою домашню тваринку, маг не звертав на нього уваги.

— Ми позбудемося останків вашої матері, моя королево, щоб крижані Люті змогли зосередитися на своїй новій меті. — Він здійняв руку, даючи знак численним шеренгам за ними. Шестеро низеньких мамулів метушливо поспішали по протоптаній стежці від крижаного палацу, тягнучи ноші з тілом, загорнутим у бруднувату жовто-коричневу тканину. Це була королева Онн — жінка, що так довго мучила Бірча.

Мамули, які теж зазнали чимало знущань, робили те, що їм було наказано, демонструючи непритаманне їм завзяття, поки несли тіло до краю розколини.

Крижані Люті, застигнувши в шеренгах позаду них, залишалися абсолютно нерухомими. Нахмурившись, Кору глянула на загорнуте в саван тіло своєї матері так, наче навіть ця мінімальна церемонія була марною тратою часу. Довгими гострими нігтями вона роздерла тканину, що закривала обличчя Онн, явивши змарнілі, запалі риси мертвої королеви.

Бірч пильно вдивлявся в лице колись могутньої та жорстокої жінки, що завдала йому стільки болю. Він пригадав потрясіння на обличчі Онн, коли він убив її. Тепер обличчя мертвої королеви не виказувало нічого, зовсім нічого, проте дрож пройняв усе його тіло.

Кору змовницьки усміхнулася хлопцю, натякаючи на їхню спільну таємницю, а тоді прикрикнула на мамулів:

— Чого чекаєте? Скидайте її — чи відправити вас туди разом з нею?

Мамули перекинули ноші, і огорнене тканиною тіло покотилося у холодну блакитну порожнечу. Бірч відчув злостиве задоволення, побачивши, як Люта зникає в холодних глибинах льодовика. Мамули погомоніли між собою, а тоді скинули з обриву й ноші.

Хлопчик не подав виду, хоча зрозумів, про що говорили ці маленькі істоти. Вони по-своєму раділи смерті жахливої королеви, що винищила так багато їхніх одноплемінників. Бірч сподівався, що нова королева буде добрішою, і вирішив, наскільки зможе, допомагати мамулам.

Кору взяла його за руку, і вони обоє зазирнули вглиб провалля. Рука королеви була холодною, проте тримала вона його міцно. У Бірча запаморочилося в голові, коли він побачив, з якої висоти скинули Онн.

Випроставшись, королева подивилася на мага Ілона.

— Подбай, щоб вона там і залишилася... і щоб ніхто не утнув ніякої дурниці. — Кору озирнулася на воїнів-Лютих, зупинивши погляд на дужому Іррі — коханцеві Онн. Після її вбивства його, вочевидь, переповнювали гнів і жага помсти, які не знаходили виходу. Тепер же він холодно глянув на нову королеву.

Маг став навколішки і притиснув долоні до криги, спрямовуючи свою магію в розщелину. З глибин почулося дзвінке відлуння, і лід почав відколюватися від масиву льодовика, утворюючи цілу гору великих крижаних уламків над скинутим на дно провалля тілом.

Коли крижана лавина зупинилася, Кору заговорила підсиленим магією голосом, який хвилями розходився над її військом.

— Моя матір забула слова, промовлені до нас Куром. Вона зреклася нашої місії, місії всіх Лютих. Наше призначення — вбити Оссуса. Дракон — наш ворог. Тільки об'єднавши наші сили, ми — Люті — можемо сподіватися на досягнення нашої мети.

Іррі стояв, схрестивши голі руки, його довге волосся розвівалося на холодному вітрі.

— Чому ми маємо слідувати за тобою? Тільки тому, що ти вбила нашу королеву?

Кору кинула на нього спопеляючий погляд.

— Саме так Люті завжди обирали своїх вождів. Я довела, що я сильніша за Онн.

Вона вп'ялася в нього розлюченими очима, і обурений воїн застиг на довгу мить, намагаючись не дати своєму гніву вирватися назовні, а тоді відвернувся. Погляд Іррі полинув кудись вдалечінь, наче Лютий страждав на снігову сліпоту.

Бірч відчув, як серце калатає в грудях, все ще очікуючи, що хтось викриє його причетність до смерті Онн. Попри те, що Кору взяла на себе всю провину, а також славу і корону, саме Бірч простромив тіло королеви списом. Онн знущалася над ним, нехтувала ним, зневажала його. Вона командувала крижаними Лютими, коли вони вбили його батьків, молодшого братика, всіх, кого він знав. Бірч пам'ятав, як тримав держак списа, що відчував, коли смертоносне вістря пронизало її білу шкіру й занурилося в її нутрощі. Хлопець досі не сповна вірив, що це зробив, але завдяки цьому він відчував у собі силу. Відчував тепло.

А цей Іррі, цей бундючний воїн, — саме він убив Тафіру, бабусю Бірча. Іррі весело показував зображення цих вбивств Онн прямо на очах у хлопчика. Бірч ненавидів їх усіх. Він щільніше загорнувся в ковдру, намагаючись радше сховатися, аніж затулитися від холодного вітру.

Голос Кору гримів так голосно, що вдалині зі схилів відривалися вкриті снігом брили льоду і лавинами котилися вниз.

— Для того, щоб перемогти Оссуса, нам знадобиться сила Лютих — і піщаних, і крижаних.

Гул невдоволення прокотився над шеренгами воїнів.

— Піщаних Лютих? — заревів Іррі. — Ти сподіваєшся, що ми помиримося з дітьми Раан? Ти хочеш, щоб ми билися з ними пліч-о-пліч? Як друзі?

Кору відповіла йому з крижаною усмішкою.

— Піщані Люті ніколи не будуть нашими друзями. — Вона широко розвела руки. — Саме тому я поведу нашу армію на південь і власноруч уб'ю королеву By. Тоді я правитиму всіма Лютими — заради нашої спільної мети.

Ця думка виявилася цілковитою несподіванкою для її підданих. Бірч затремтів, а кволі мамули стояли, кліпаючи очима, збентежені й схвильовані. Багато хто з них працював усередині крижаного палацу та льодових лабіринтах, тож Бірч сумнівався, що цим маленьким створінням вдасться пережити війну.

Коли слова Кору почали доходити до свідомості присутніх, наростаючий гомін розуміння прокотився армією крижаних Лютих. Королева, втішена почутим, з посмішкою повела за собою Бірча до саней.

— Найкращий спосіб домогтися вірності — це дати твоїм людям те, чого хочеш ти, — промовила вона тихо, — і змусити їх думати, що це їхнє власне бажання. — Вона кивнула Бірчу. Зрозумівши, що нова королева намагається навчати його, хлопець кивнув у відповідь.

Кору вмостилася на сидіння поруч із Бірчем і скомандувала рушати. Мамули похапали мотузки упряжі, розвернули бойові сани й важко посунули назад до палацу.

У склепінчастій тронній залі Кору підвела Бірча до невеликої крижаної брили, вкритої хутром, поруч зі своїм троном і наказала мамулам принести їм їжу. Королева запропонувала хлопчику товсте хутро унука, але Бірчу було тепло і в ковдрі. Він сидів мовчки. Відтоді, як його захопили в полон, Бірч навчився не привертати до себе увагу. Тільки так можна було вижити.

Однак Кору помічала його. Бірч тримав власні думки при собі, не впевнений, що королева насправді бажає розмови. Якийсь час вона походжала перед троном, що раніше належав її матері. Потім Кору піднесла стародавній спис до кріплень на стіні, але передумала. Натомість вона сіла на трон і залишила зброю при собі, поклавши довге руків'я на коліна. Довгу мить її думки блукали десь далеко, а потім вона повернула до Бірча свої жваві блискучі очі. Мимовільний холодок пробіг по його тілу.

— Ти можеш виявитися дуже важливим, хлопче, — мовила вона. — Набагато важливішим, ніж я могла собі уявити.

На замерзлих берегах озера Бакал зібрався траурний почет, щоб попрощатися з убитою королевою Нортерри.

Король Колланан був убраний у королівське хутро та шкіряні нагрудні обладунки, що прикривали блакитний камзол, який так подобався Тафірі. Корону він залишив на комоді в замку Феллстафф, і тепер його посріблене сивиною волосся розвівалося на холодному вітрі. В цю мить він був не королем, а вбитим горем чоловіком.

Люди вишикувалися на лісистому березі озера, щоб проводити в останню путь їхню королеву, а Колл не зводив очей з темної крижаної поверхні озера і з далеких руїн, на які перетворилася фортеця крижаних Лютих, згадуючи мирне містечко, що колись стояло на цьому місці.

Його думки повернулися до спогадів про прекрасну Тафіру, але водночас він не міг позбутися останнього її образу, що й досі стояв у нього перед очима, — її прив'язане до дерева тіло, її горло, перерізане лезом крижаних Лютих. Серце Колланана розкололося на тисячу уламків, мов крижані брили під час весняної відлиги. Тепер йому здавалося, що хруст, з яким розвалювалися величезні блоки розбитої фортеці, відлунює болем у його власній душі.

Почесна варта Нортерри супроводжувала його до озера Бакал, несучи огорнуте саваном тіло королеви на ношах, прикрашених висушеною жимолостю, улюбленою квіткою Тафіри. Солодкий аромат квітів викликав на обличчі короля легку посмішку, але наступної миті хвиля невимовної туги знову накрила його. Цей запах назавжди залишиться в його пам'яті гірким нагадуванням про Тафіру.

Троє королівських Хоробрих, зодягнені в чорні плащі з каптурами та кольчуги, стояли за його спиною і чекали. Елліель, Хоробра з волоссям кольору цинамону та руною забуття, витатуюваною на обличчі, стояла поруч з Ласісом, білявим чоловіком, який служив Нортеррі не одне десятиліття. Третім Хоробрим був Ґант, воїн з грубими рисами обличчя, що зовсім недавно присягнув на вірність Нортеррі. Тон, таємничий Лютий, що володів великою силою і мав ще більші таємниці, залишився стояти на краю озера серед сріблястих сосен, мовчки спостерігаючи за церемонією прощання.

Колл чув, як довкола метушилися люди, але їхні голоси здавалися йому лише тихим шепотінням. Горе давило на них, мов затягнуте хмарами небо. У застиглих очах короля закарбувався скорботний образ усіх його солдатів, а також численних селян, багатьом з яких довелося добиратися сюди декілька днів, щоб вшанувати свою загиблу королеву.

Його лорди-васали були пригнічені, огорнені зростаючим страхом перед тим, що можуть вчинити з їхнім королівством Люті чи конаґ Мандан. Лорд Бален виглядав особливо стривоженим. Королеву Тафіру вбили крижані Люті, але водночас багато підданих Балена загинули від рук людей, солдатів Співдружності, які вважалися союзниками.

Це зробив Мандан, небіж Колла. Конаґ Мандан у нападі люті відправив своє військо мститися містечку Янтон, мешканці якого й не підозрювали, що на них насувається. Багато утікачів, які рятувалися від армії Мандана, й досі мешкали на руїнах розташованого неподалік міста Лютих, де відчайдушно захищалися від нападників.

Люди заворушилися голосніше й тихцем заговорили поміж собою. Сам Колл не відчував холоду, але інші присутні почали мерзнути й стали виявляти ознаки нетерплячості. Але він не поспішатиме — тільки не зараз.

Нарешті він, хоча й не був ще готовий — і ніколи не буде, — глибоко вдихнув, дозволяючи крижаному повітрю обпекти горло й легені, хоч це й не могло притупити гострий біль від палаючого шраму в нього на серці. Колл високо здійняв бойовий молот, і над траурним почтом запанувала глибока тиша.

Він ступив на заледеніле озеро.

— Ми зібралися тут, щоб вшанувати життя й спадок Тафіри, королеви Нортерри і моєї... — Голос короля надломився. Він довго стояв мовчки, намагаючись виринути із безжального вихору нестерпної журби. Зрештою він знову вдихнув, зосередившись на своїх думках. — ...моєї дружини, мого скарбу, моєї винагороди, яку я здобув тридцять років тому в ішаранській війні.

Колл кинув погляд на своїх лордів-васалів Оґно, Вітора, Алькока, Ібера... кожен з яких мав власні збройні сили, готові захищати їхні округи та все королівство. Проте нині вони зіткнулися з іншим, неочікуваним ворогом — їхнім конаґом.

Колланан підійшов до місця, де, загорнута у фарбовані шовки з ішаранськими візерунками, лежала Тафіра. Всі ті роки, що вона була його королевою, Колл був переконаний, що народ прийняв її, проте він виявився сліпим до ненависті й упереджень, які деякі люди таїли у своїх серцях. Тафіра бачила це, проте не звертала уваги заради Колланана. До тих, кого переповнювала злоба, належали капітан Рондо та його віроломні солдати з Конвери. Вони обманом викрали Тафіру, поки Колланан і його військо билися, щоб врятувати Янтон від каральних загонів конаґа Мандана.

Стоячи на краю криги, він продовжив:

— Моя дружина, моя королева, була для мене всім, і я знаю, що вона багато значила й для вас. Сьогодні ми зіткнулися із загрозою з боку крижаних Лютих. Їхня масштабна війна цілком може зруйнувати наш світ. — Він стишив голос, відчувши нескінченне розчарування. — Я ніколи не думав, що нам доведеться боятися того, що наші люди можуть стати нашими новими ворогами.

Він підняв вкрите бородою підборіддя, подумки нагадавши собі, що він їхній правитель, навіть якщо серце його розбите. Так, Тафіру вбили саме крижані Люті, проте це через Рондо та його людей вона опинилася в такій небезпеці.

Колланан Молот мав достатньо причин ненавидіти й звинувачувати їх усіх.

— Ми, нортерранці, повинні бути пильними, очікуючи на небезпеку звідусіль. Я сподівався на єдність і довіру, на те, що люди зможуть разом боротися проти спільної загрози. Раси Лютих і так вже несамовито роздирають одна одну на шматки, а тепер, схоже, ця одержимість убивством перекинулася й на людей. — Його голос став хрипким. — Зрештою наші творці Люті створили нас по своїй подобі.

Він провів рукою по тканині, яка прикривала обличчя Тафіри. Сухі квіти жимолості, легкі й ніжні, вкривали саван, і кілька пелюсток звіяло вітром. Він пригадав, якою красунею була його дружина, і нині вона була для нього такою ж прекрасною, як і тоді, коли він врятував її, молоду дівчину з ішаранського селища, — її темне волосся, повні губи, глибокі карі очі, посмішка, яку вона дарувала йому, коли він заслуговував на неї, зморшки на її чолі, коли вона хвилювалася за нього.

Колланан підвищив голос, який луною покотився над замерзлим озером, зниклим містечком, зруйнованою фортецею.

— Вона любила Лейк Бакал! Тут жила наша донька, наші онуки, так багато людей... так багато людей, яких більше немає. Тафіра буде спочивати тут, під цими водами. Саме тут вона хотіла бути. Кожного разу, коли ми будемо дивитися на це озеро, ми будемо згадувати її і всіх, кого втратили. — Він відчута, як всередині нього вирує гнів. — Всіх, кого ми втратили...

Крижані Люті знищили цих людей, бо вони заважали.

Він почув дзенькіт і шурхотіння позаду себе — це його солдати виструнчилися й підняли щити, приготувавшись віддати останню шану королеві. Він повернувся до Ласіса, Елліель та Ґанта.

— Хоробрі!

Троє Хоробрих зняли з поясів золоті манжети й одягнули їх на зап'ястя. Металеві зубці впилися у вени, по руках потекли краплі крові.

— Що яскравіше палає полум'я, то довше зберігатиметься пам'ять, — мовив Колл.

Всі троє Хоробрих одночасно викликали свою магію Лютих-напівкровок: створили вогонь, який огорнув їхні руки, вкриті манжетами, та витягнули його у полум'яний клинок. Вони рушили попереду короля по кризі озера, а їхні реймери світилися, випромінюючи яскраве сяйво.

Тон без жодного запрошення наздогнав їх, щоб бути поруч з королем Коллананом та Елліель, він з цікавістю спостерігав за траурною процесією, ніби не до кінця розуміючи, що відбувається. Четверо спеціально відібраних слуг винесли ноші з королевою на лід озера, за ними рушили лорди-васали.

Дійшовши до гладенької, немов дзеркало, ділянки криги, троє Хоробрих зупинилися. Колланан, перед яким розкинувся обшир озера, вдивлявся у вкриті снігом вершини гір, ліси сріблястих сосен. Так, це добре місце для її останнього спочинку. Він знав, що Тафіра завжди відчувала тут спокій.

Хоробрі намітили невидимий прямокутник й занурили три клинки реймерів у кригу. Сліпуче полум'я зашипіло, врізаючись у крижану поверхню, в повітря вирвалася пара. Клинки вгризалися все глибше, аж до самої води. Прорубавши достатньо велику ополонку, Хоробрі порізали кригу на менші шматки й витягли їх з води, створивши отвір, подібний на глибоку блакитну могилу.

— Тафірі б це сподобалося, — мовив король і повернувся до ношів. — Вона любила це місце, цей спокій. — Лорди-васали стояли біля нього, немов нагадуючи йому про свою вірність. Тон схилився біля ополонки, торкнувся холодної води, а потім підвівся й відійшов. Елліель жестом вказала йому, щоб він став поруч і не заважав.

Колланан неймовірно довгу мить дивився на огорнене саваном тіло, відчуваючи нестерпну порожнечу в душі. Упродовж трьох десятиліть Тафіра була його найдорожчим скарбом, але ненависть Мандана до ішаранців призвела до цієї трагедії. Частина серця Колла відчувала потребу в помсті, адже ішаранці по-звірячому вбили його брата Конндура саме тоді, коли той відчайдушно шукав союзу з ними для боротьби проти Лютих. Однак Тафіра не мала до цього жодного стосунку.

— Прощавай, кохана, — промовив він.

Слуги поклали важкі ноші на воду, і, як тільки вони їх відпустили, тіло Тафіри занурилося в темні блакитні глибини. Колланан застиг, не в змозі відвести погляду: кольорова тканина, якою була обгорнута Тафіра, ще довго виднілася крізь прозору воду. Сухі квіти жимолості плавали в озерній воді. На сильному холоді поверхню води почав швидко вкривати блискучий лід, і сльози на щоках Колланана теж перетворилися на крижинки.

Тон знову підійшов до краю ополонки.

— Дозвольте мені допомогти. — Він торкнувся темної холодної води й прикликав свою дивну магію. За мить поверхня озера повністю замерзла, запечатуючи слід від ополонки, наче її там ніколи й не було, проте цей слід назавжди залишиться в серці Колланана.

— Дякую, Тоне, — насилу вимовив король.

Його думки продовжували нестися по колу. Крижані Люті вбили Тафіру, зруйнували містечко на озері Бакал і досі тримали в полоні його онука. Проте Мандан був не менш відповідальним за смерть Тафіри, адже він покарав Колланана за те, що той вирішив захищати власне королівство, а не відправив свою армію на безглузду війну проти Ішари.

Тепер у Колла було багато тих, на кого він збирався спрямувати свій гнів і помсту, — навіть надто багато.

Шадрі стояла на березі озера й записувала все, що відбувалося під час церемонії, у товстий зошит в шкіряних палітурках, який вона привезла з Феллстаффа. Як хранителька вона була зобов'язана вести докладні записи про життя королеви Тафіри. Вчена дівчина відчувала глибоку журбу, хоча й намагалася залишатися об'єктивною. Вона жила заради знань, зберігала побачене й почуте, щоб інші могли вчитися, а королева Тафіра була її наставницею і давала Шадрі доступ до всього, що могло зацікавити допитливу дівчину. Королева була доброю і чуйною... а тепер її не стало, її викрали люди, її вбили Люті.

Скільки б Шадрі не вивчала природничі науки, історію чи світ загалом, вона просто не розуміла людей.

Під час церемонії вшанування пам'яті напружене тіло короля випромінювало німий крик розпачу. Колланан Молот був великим правителем, готовим протистояти небезпеками, які загрожували його народу, і він ніс свій тягар з честю. Невідома доля його онука залишила в його серці темну діру, і тепер Шадрі побоювалася, що жахлива втрата Тафіри може остаточно зламати короля.

Поруч з дівчиною стовбичив незграбний кудлатий хлопчина Покл у вовняному плащі та подертих рукавицях. Він запхав руки в кишені й став близько до Шадрі, наче гріючись біля неї. Час від часу він, тремтячи, стривожено озирався на темний ліс.

— Я більше не боюся тут бути. Я бачу, що крижані Люті вже відступили. Вони ніколи не повернуться в Лейк Бакал, правда?

Шадрі подивилася на руїни фортеці неподалік від закруту озера.

— Це була для них серйозна поразка. До того ж у нас є Тон.

Поки лорди-васали й король Колланан поверталися до коней, які чекали на них, Шадрі залишалася біля Покла, і вони разом пройшлися вздовж берега. Він нагнувся, щоб оглянути палі зруйнованої пристані, залишки розваленого старого будинку.

— Я пам'ятаю ці місця. Тут я виріс. Крижані Люті просто... винищили тут все.

— Люди можуть повернутися сюди, збудувати нове містечко, — відповіла Шадрі. — Тут дуже гарно.

— У озері багато риби, — кивнув Покл, — а в лісах водяться зайці, білки, олені. Я знаю, де навесні можна знайти сморчки, а якщо пошукати під свіжим снігом, можна натрапити на ягоди падуба. — Він моргнув. — Буде приємно... коли сюди повернеться нормальне життя.

Шадрі не думала, що «нормальне життя» буде легко повернути, проте не стала псувати хлопцеві настрій. Попри брак знань та уяви Покл мав практичні навички. Він вижив у заледенілому лісі після того, як Люті знищили все довкола.

Король з траурним почтом готувалися повертатися у Феллстафф, тоді як інші лорди-васали збиралися вирушати до своїх володінь, щоб захистити їх на випадок нападу Лютих або в разі, якщо конаґ Мандан відправить ще один каральний загін.

Шадрі й Покл блукали поміж дерев, дослухаючись до шепотіння вічнозеленого лісу. Раптом дівчина почула шарудіння гілок й побачила маленькі фігурки, що легко й безшумно рухалися серед тіней. Покл, одразу насторожившись, торкнувся невеликого ножа, що висів у нього на поясі. Шадрі усвідомила, що він був готовий її захищати, і від цього їй стало тепло на серці.

Вона швидко впізнала маленьких істот із сіруватою шкірою.

— Це просто мамули, які втекли з крижаної фортеці. Схоже, вони весь цей час жили в лісі. — Створіння підібралися ближче, розглядаючи людей з безпечної відстані. — Король Колланан каже, що вони наші друзі. Вони бачили багато крижаних Лютих і розуміють, яким є їхнє щоденне життя і чого вони прагнуть. Я б хотіла з ними поговорити.

Покл, відсунувши гілки, рушив уперед.

— Гей, ви там! Ідіть сюди! — Мамули чкурнули геть, немов зграйка сполоханих голубів. — Може, наступного разу, — мовив він, зітхнувши. — Ми будемо поводитися тихіше.

Елліель торкнулася слідів від реймера на зап'ястку, що вже почали загоюватися. Липка кров на ранках затвердла, перетворившись на кірку. Хоробра відклала металеву манжету й одягла рукавиці. Після поховальної церемонії Елліель відчувала важку тугу, а ще неспокій і страх у передчутті нових небезпек, з якими вони могли зіткнутися вже зовсім скоро.

Підійшов Тон, ведучи за поводи їхніх коней. Віддавши Елліель повід її скакуна, він заскочив у сідло. На його обличчі проступив вираз розгубленості, більш глибокої, ніж той спокійний оптимізм та щира зацікавленість, які він часто виказував.

— Я намагаюся осягнути все те, що я пережив, Елліель. Я відчуваю дивну порожнечу всередині себе. — Він торкнувся свого обличчя, несвідомо проводячи пальцем по татуюванню, що було майже таким самим, як і на обличчі Елліель. Їй вдалося повернути свої спогади й своє минуле, але сам Тон і досі не мав жодного уявлення про те, ким або чим він був. — Порожнеча, яку я відчуваю, породжена незнанням... а порожнеча в серці короля Колланана породжена знанням занадто великим.

Він струснув головою, і в Елліель від побаченого аж зайшлося серце. Риси обличчя Тона були настільки ідеальними, що його можна було вважати уособленням чоловічої краси.

— Мені дуже сумно через те, що сталося з королевою Тафірою, — продовжив Тон, — через те, що конаґ Мандан і лорд Кейд вчинили з Янтоном, через те, що королева крижаних Лютих не відпускає Бірча до його дідуся. Я маю велику силу всередині, я це відчуваю. Ти ж бачила її. То хіба я не зміг би виправити чимало з того, що приносить стільки болю? Коли я заморозив озеро над тілом Тафіри, цього було... цього було абсолютно не достатньо. — Здавалося, він очікував, що Елліель дасть відповіді на його запитання.

— Багато хто з нас, можливо не так гостро, відчуває те саме — Хоробрі, воїни, королі... — мовила вона, сумно посміхнувшись Тону. — Ти одночасно і могутній, і безпорадний.

— Могутня безпорадність, — задумливо відгукнувся він.

Елліель замовкла, не заважаючи йому поринути в його неспокійні думки. Тон володів силами настільки могутніми, що Елліель ніколи не зустрічала нічого подібного, і разом з тим він був чуйним і чистим душею. Його серце багато чого навчилося у неї. Він щедро й дбайливо дарував їй свою любов, і Елліель обожнювала його.

— Після того, що сталося з королевою Тафірою, я непокоюся за тебе. — Тон поглянув на неї. — Одне необдумане рішення короля чи якогось воїна може завдати тобі шкоди.

Його турбота зігріла серце Елліель, однак вона спробувала заспокоїти його.

— Мені й раніше загрожували різні небезпеки, і мені доводилося битися. Ти ж знаєш, що я можу постояти за себе. Чому ж ти непокоїшся саме зараз?

— В цього нема логічного пояснення. Я й сам не розумію.

— Що ж, я тебе теж не розумію, — мовила Елліель. — Проте це не заважає мені любити й поважати тебе.

— Лютих не вчать любові й повазі. — посміхнувся Тон. — Вони ставляться до людей як до знаряддя, яким можна покористуватися й викинути. Вони думають тільки про те, як розбудити дракона й переробити світ, хоч і не розуміють, навіщо це їм. З того, що я зрозумів, вони навіть не читали свою власну історію, а отже не знають, що насправді було передбачено в далекому минулому.

— Ви з Шадрі наполегливо працюєте над перекладом і записом усіх старих документів, — нагадала Елліель, сподіваючись його підбадьорити.

Коли вони рушили вслід за королівською процесією, голос Тона прозвучав тихо й стривожено.

— Я в повній розгубленості. Я не знаю, що робити.

Елліель заспокійливо поклала руку йому на плече, а їхні коні тим часом неквапливо простували собі вперед.

— Це те, що завжди відчуваєш, коли ти людина.

Постійні й болісні нічні жахіття замучили конаґа Мандана, і він уже не знав, як їх позбутися. Щоразу, коли він намагався звільнитися від страхітливих видінь, вони поверталися знову й ставали ще гіршими.

І все ж він повернувся до малювання. Можливо, цього разу йому вдасться винищити їх всередині себе.

Коли він заходився змішувати пензликом багряний і коричневий пігменти, щоб отримати потрібний огидний колір крові, у повітрі змішалися випари живиці та густої олійної фарби. Зазвичай ці запахи заспокоювали його, проте зараз вони лише нагадали нудотний сморід крові, обпаленого волосся та шкіри. Цей запах ударив йому в обличчя, коли він увірвався в кімнату батька на острові Фулкор і побачив, що з ним зробили ішаранські тварини.

Мандан застиг перед мольбертом, невпевнено тримаючи в пальцях пензлик. Його королівські покої в Конвері були просторими, з каміном в одній частині та місцем для відпочинку з тахтою — в іншій, а з балкону долинав прохолодний осінній вітерець. На стінах висіли мапи трьох королівств, але в конаґа залишалося ще вдосталь місця для його художніх витворів.

Мандан уже накидав на полотні основу картини, намагаючись вихопити образи-примари зі своїх спогадів. Але його рука раптом сіпнулася — і пензель залишив на ескізі схожу на блискавку нерівну лінію коричнево-червоного кольору, зіпсувавши всі його нариси. Він втупився у бліде полотно, проведені вугільним олівцем лінії — все це тепер перетворилося на цілковитий хаос. У його уяві всі деталі були неймовірно чіткими і яскравими, але йому й досі ніяк не вдавалося перенести їх на полотно. Він же художник! Мандан Повелитель кольорів!

Конаґ, заплющивши очі, виобразив батька, що лежить порубаний на шматки у ліжку, розбризкану довкола кров, моторошні сліди безжально жорстокої розправи. Мандан затиснув собі рота, щоб стримати крик, приглушуючи його до беззвучного стогону всередині. Глибоко вдихнувши кілька разів, він спробував повернутися до малювання, зосередившись на зображенні ліжка, сплутаних простирадл... наскрізь просочених кров'ю! Він знову зупинився.

Вимальовуючи ці нічні жахіття на полотні, Мандан сподівався очистити від них свою свідомість, але це не допомагало. Жорстоке вбивство Конндура затьмарило собою увесь інший спадок батька: його мудре правління, його пригоди, його шлюб з прекрасною рудоволосою леді Мейрою. Ні, весь спадок Конндура Хороброго полягатиме в тому, що його безглузда спроба мирних переговорів з чужоземними тварюками завершилася його вбивством.

Мандан знову мазнув пензлем, намагаючись зобразити лице батька, пригадуючи його добрий, хоч часто й невдоволений вираз обличчя. Однак зараз молодий конаґ міг згадати лише порожні очниці, мертвий рот, викривлений від нелюдського болю. Зрозумівши, що зіпсував власну роботу, він жбурнув пензель, і той брязнув об підлогу, мов порожня всередині кістка. Мандан дивився на зіпсоване полотно. Хоча в його уяві сцена була чіткою і яскравою, картина виглядала убогою мазнею, наче малював її паралізований сліпець.

Він скинув полотно з мольберта, а коли побачив, що воно всього лише глухо стукнулося об підлогу, наступив на нього, зламавши сосновий підрамок і продірявивши тканину. Він відіпхнув ногою потрощені рештки і вискочив з покоїв, направляючись до тронної зали. Зараз він почувався надто розбурханим і зовсім не міг тримати себе в руках, щоб бути художником, однак він все одно залишався конаґом, правителем Співдружності. Цього в нього ніхто не відбере.

Він увірвався до великої зали, сподіваючись заскочити зненацька тих, хто займався там якимись підозрілими справами. Насправді ж за одним зі столів двоє рахівників його скарбниці схилилися над своїми книгами, старанно додаючи суми, які писар зачитував зі списку рахунків. Бліде сонячне світло проникало крізь високі вікна.

Мандан на мить зупинився, наче очікуючи раптового вибуху радісних вигуків на його честь. Рахівники підняли голови й похапцем схопилися на ноги. Якщо не зважати на них, тронна зала була порожньою, як і його парадний трон, що стояв на підвищенні, хоча на меншому троні поруч сиділа схожа на примару молода жінка. Її довге руде волосся було скуйовджене й сплутане, сукня зім'ята. Мандан не розумів, чому Ліра колись могла здаватися йому такою вродливою. Тепер вона виглядала не як королева, а скидалася на безвольну ватяну ляльку. Обома руками вона міцно, наче дорогоцінний скарб, стискала кубок. Мандан знав, що в кубку молочко блакитного маку, сильнодіючий наркотик, за допомогою якого Ліра намагалася сховатися в бездумному забутті.

Мандан неквапливо пройшовся по залі і всівся на свій трон, скоса поглядаючи на Ліру. Помітивши його, жінка здригнулася, потім відвела розсіяний порожній погляд і сьорбнула з кубка.

— Ти вже виглядаєш такою ж неживою, як твої батько й матір — з відразою буркнув Мандан.

Очі Ліри широко розплющилися, і вона заплакала. Конаґ похитав головою.

— Я заслуговую на кращу королеву, ніж ти. Заслуговую на справжню супутницю, кохання всього мого життя. — Він відкинувся на тверду спинку трону, уявляючи себе героєм, який займе почесне місце в історичних книгах, як і Конндур Хоробрий.

Мандан розглядав завершену картину, яку він виставив уздовж стіни. Це був набагато більш вдалий витвір, ніж той, який він щойно намагався створити. Битва при Янтоні. Ця картина викликала в його серці теплі почуття, а не жах. Він намалював криваву сцену так, як уявляв її собі, хоча сам ніколи там не бував. У його уяві — і на його картині — вірні конаґу війська штурмували заскочене зненацька нортерранське місто, щоб покарати короля Колланана за те, що той відмовився допомагати у війні проти ворогів Співдружності. Мандан хотів провчити свого дядька, нагадати йому та його людям, хто є їхнім конаґом. Картина зображувала молодого конаґа на білому коні з високо піднятим мечем, по сталевому лезу якого стікала ворожа кров. Уто й лорд Кейд атакували позаду нього, вбиваючи зрадників. Навколо лежали мертві тіла, а скорчені від страху нортерранські солдати благали про пощаду, якої Мандан їм не подарує.

Так, саме такою мала бути битва при Янтоні, і тепер кожен, хто входив до тронної зали, міг бачити історію, збережену навіки. Уже скоро конаґ Мандан планував відправити в Нортерру ще більший каральний загін, перш ніж Колланан встигне щось накоїти.

Він кинув на Ліру сердитий погляд.

— Якби твій батько не підвів мене, мені не довелося б збирати ще одну армію, щоб закінчити справу.

Ліра, вразивши його, відповіла поглядом, сповненим лютої ненависті, проте ворожий вираз швидко зник з її блідого обличчя, і вона знову поникла, відвернувшись від нього.

Високий, одягнений у чорне чоловік сягнистим кроком увійшов крізь відчинені двері, закріплені на залізних петлях. Його коротко підстрижене сталево-сіре волосся виглядало акуратним, а обличчя сильно розчервонілося. Його чоботи важко гупали по кам'яних плитах підлоги.

Мандан почав підводитися з трону, наче це він був підлеглим власного Хороброго.

— Уто, де ти був? Я відправив три повідомлення.

— Я був зайнятий, мій конаґу. — Вираз його обличчя залишався незворушним, у голосі не чулося жодного каяття. — Я щодня буваю в Рівермуті. Багато складних приготувань перед відплиттям нашого флоту. — Він змахнув пил з чорного рукава, стягнув з руки рукавицю і запхав її за пояс. — Мені потрібно перевдягнутися. Ваш Хоробрий має мати пристойний вигляд, а ця дорожня пилюка робить мене схожим на розбійника.

Мандан наказав рахівникам і писарю вийти. Вони зібрали свої книжки і поспішили до виходу. Після того, як вони зникли за дверми, молодий чоловік невдоволено заявив:

— Коли я тебе викликаю, ти повинен приходити. — Він хотів, щоб його голос прозвучав гнівно і владно, але натомість це було більше схоже на скиглення.

— Я служу конаґу, — відповів Уто, але в його словах чулося роздратування. — Головне для мене — робити те, що найкраще для Співдружності. — Хоробрий наблизився до тронного підвищення і шанобливо зупинився на нижній сходинці. Кинувши несхвальний погляд у бік Ліри, потім він подивився на Мандана. — Я маю про що доповісти стосовно доків Рівермута. Наш флот майже готовий до відплиття, на сорока кораблях корпуси вже вкрито бронею. Екіпажі навчаються не тільки мореплавству, а й рукопашному бою. Наші лучники тренуються щодня. Вони вже добре знають, якою є дальність стрільби їхніх великих луків, і навчилися вправно пускати вогняні стріли.

— А як наша сухопутна армія? Кавалерія й піхота? — запитав Мандан. — Я хочу відправити їх атакувати Нортерру, перш ніж Колланан виступить проти нас.

Уто насупив брови.

— Зараз мене більше турбує готовність нашого морського флоту до відплиття. Ми завоюємо Ішару, спалимо їхню столицю дотла і пройдемо мечем і вогнем по всьому континенту. Я вже збудував достатньо кораблів замість тих, які ми втратили під час попереднього нападу на острів Фулкор. Ми знову захопимо фортецю, перш ніж рушимо далі, до Серепольської гавані. — Він завагався, немов чимось збентежений.

Мандан здригнувся, пригадавши ту страшну морську битву, під час якої вони втратили майже все.

— Наші сили для нападу, — продовжив Уто, — дорівнюють тим, що мав ваш дід Кронін тридцять років тому. На мій заклик відповіли ще шестеро Хоробрих з усієї країни. Ми будемо непереможними.

Мандан нервово провів пальцями по коміру, потер шию.

— Але ж Колланан відмовився виконувати мої накази! Він убив Кейда і розбив мою армію. Ми не можемо залишити це без відповіді! А якщо він рушить на Конверу?

Уто схрестив руки на грудях.

— Колланан Молот одержимий своїм страхом Лютих, які ховаються під кожним ліжком.

— Але він уже надіслав того листа, в якому звинуватив тебе в страшних злочинах і в тому, що ти зробив з Елліель!

— Ви в це не вірите. — Голос Хороброго не виражав жодних емоцій.

Мандан ковтнув.

— Інші люди теж знають про лист. Чутки швидко ширяться. — Він похитав головою. — Нам з тобою треба було прочитати його наодинці, а потім спалити.

— Саме так і треба було зробити, — відказав Уто. — Але люди завжди розважатимуть себе черговими плітками. Ви — істинний конаґ, син Конндура Хороброго. Не забувайте, що ішаранські тварини вчинили з вашим батьком! Ви маєте повне право помститися їм, і всі три королівства повинні приєднатися до цієї помсти. — Він ступив на підвищення, зупинившись прямо перед троном. — Я визначив для нас головні завдання. Враховуючи, з якою швидкістю відбуваються приготування припасів та зброї, наш флот зможе вирушити до Ішари вже зовсім скоро.

— А я... я теж вирушаю? — Мандану не вдалося приховати у своєму голосі, як сильно він цього не хоче.

Вираз обличчя Уто став відстороненим і холодним.

— Звісно, ні, мій конаґу. Вам краще залишитися тут — захищати Співдружність.

Швидко вклонившись, він попрямував до виходу з тронної зали, а чорний плащ розвівався у нього за спиною.

Молодий конаґ не бачив сенсу сперечатися, бо Уто все одно зробить так, як вважає за потрібне, а потім переконає Мандана, що це було заради його ж блага. Мандан зійшов з тронного підвищення, навіть не поглянувши ще раз на свою королеву, і вийшов крізь бічні двері.

Повернувшись у королівські покої, Мандан встановив нове полотно на мольберт, узяв новий пензель та почав змішувати фарби. Він знову втупився у біле поле і викликав жахливі спогади, щоб спробувати перенести на полотно свої нічні жахіття і завдяки цьому нарешті викреслити їх зі свого розуму.

Останні пожежі в Сереполі догоріли, і налякані пережитим мешканці почали розбирати завали. Пораненим надавали допомогу, понівечені тіла прибрали з вулиць. Хоча божок і досі залишався розбурханим, його вдавалося утримувати всередині храму Маґніфіка. Поки що.

Верховний жрець Кловус аж ніяк не міг вважати це перемогою, але він мусить зробити так, щоб його прихильники в неї повірили, бо інакше, якщо їхня віра згасне, то божок ослабне, і вся основа влади верховного жерця опиниться під загрозою. Увесь Сереполь бачив, як Кловус випустив на волю великого божка, проте жрець і уявити собі не міг, скільки руйнувань це спричинить. Він хотів лише покарати неотесаних варварів у столиці Ішари, проте заподіяна при цьому шкода була просто жахливою.

Поки люди все ще були приголомшені останніми подіями, верховний жрець усамітнився всередині храмової піраміди, шукаючи спокою в цьому осередку сили й віри. Не одне десятиліття Маґніфіка була його мрією, яку зупинила емпра, хоча сама вона не мала жодного бачення майбутнього. У ті місяці, коли Ілуріс спочатку впала в кому, а потім зникла, Кловус наказав відновити будівництво Маґніфіки, і відтоді воно рухалося шаленими темпами. Тепер східчаста піраміда здіймалася майже на таку саму висоту, що й палац емпри.

Уся споруда стугоніла від могутності утримуваного в її межах божка. Сутність ослабла, витративши нещодавно стільки сил, і тепер знову перебувала під контролем Кловуса. Божество було замкнене всередині, запечатане за димчастим склом у примарному світі свого існування.

Кловус вийшов до вівтарів на першому щаблі храму, що підносився над велелюдною площею. Натовпи людей подалися вперед, охоплені святобливим трепетом перед тим, на що, як вони бачили, був здатен божок: уособлення страшної сили та нестримного руйнування. Їхня віра, як і їхній страх зміцніли. Кловус відчув, як храм завібрував, і здійняв руку, смикаючи за струни влади.

Теж відчувши ці вібрації, натовп у єдиному пориві протяжно застогнав:

— Почуй нас, убережи нас!

— Я відчуваю ваші молитви, — вигукнув Кловус, — і божество також.

Багато фасадів будівель навколо площі зазнали значних руйнувань, коли божок розносив стіни, щоб знайти варварів, які намагалися сховатися всередині. Великі плями крові виднілися на поштукатурених стінах, і Кловус вирішив залишити їх там.

— Божок робить нас сильними, — продовжив кричати Кловус, — і захищає нас від ворогів.

— Почуй нас, убережи нас, — знову загомонів натовп.

Незважаючи на весь свій показний пафос, жрець почувався розбитим після того, що сталося. Усі бачили лють божка, а також помітили нездатність верховного жерця контролювати його. Люди цього ніколи не забудуть, а тому Кловус вирішив відволікти народ, проштовхуючи власні ідеї та плани.

— Так, наші вороги — безбожники із Співдружності.

Спантеличене бурмотіння перетворилося на схвальні вигуки, що залунали все голосніше. Досі вони думали, що вороги — це гетррени.

Кловус розіслав вершників-посланців по всій Ішарі, нагально скликаючи жерців дванадцятьох округів до Сереполя, щоб вони були присутніми на освяченні Маґніфіки, — хоча будівництво й оздоблення храму триватимуть доти, доки їх живитиме віра людей. Велетенська піраміда була вже достатньо завершена.

— Ми довго чекали цього. Наші бойові кораблі готові доставити гетрренів до нових берегів. Радійте, бо віра Ішари сильна, наш народ сильний. — Кловус глибоко вдихнув і заволав. — А наш божок — непереможний!

На дальньому краю площі з'явилися закутані в хутро воїни, які верхи на міцних конях рухалися крізь натовп, розсуваючи людей на своєму шляху. Кловус відчув холодок по хребту, проте тримав руки здійнятими догори, сподіваючись, що Маґда боятиметься божка достатньо сильно, щоб дослухатися до жерця.

Коли очільниця варварів наблизилася, тримаючи в руках свою сучкувату палицю, мов королівський скіпетр, вона вишкірилася, демонструючи загострений передній зуб. Кучма неслухняного чорного волосся скидалася на клуб масного диму навколо її голови.

— Мої гетррени готові до завоювань.

Люди подалися назад, злякано забуркотівши, але Маґда не звертала на них уваги. Вона зупинила коня поблизу підніжжя храму біля того місця, де стояв жрець.

З кам'яного підвищення Кловус у своєму темно-синьому каптані височів над нею. Чому ж він усе одно почувається таким жалюгідним?

— Я дам тобі належного ворога, щоб ті, хто нестиме нашу віру, могли використати свої сили для зміцнення нашої землі.

Маґда зістрибнула з коня, наче лісова пантера, готова кинутися на оленя. Твердо ступаючи товстими ногами, вона піднялася сходами до кам'яного підвищення, де її чекав верховний жрець.

— Кров є кров, а перемога є перемога. — Вона кинула на Кловуса хтивий погляд, вищиривши свої огидні зуби, і прошепотіла. — Я допоможу тобі, любчику. — Обличчя й руки Маґди були вкриті жовтими й багряними синцями після битви з божком.

На потилиці Кловуса виступив піт. Замість того, щоб відповісти їй, він прокричав своєму народу.

— Слухайте! Гетррени прибули в Сереполь як наші найманці, щоб напасти на Співдружність по той бік моря. Наш божок допоміг їм згадати про цю угоду.

Маґда сердито глипнула на Кловуса, проте він поринув глибоко в себе і віднайшов там силу, пригадавши, як сутність проникала крізь нього. Він відповів їй так само тихо й вкрадливо, як вона заговорила до нього:

— Будемо молитися, щоб ти не змусила мене знову нагадувати тобі про це.

Кловус здійняв руки вище.

— Почуй нас, убережи нас! — І натовп заревів у відповідь.

Гетррени на конях рушили навколо підніжжя храму, поглядаючи на юрбу. Кловус знав, що варварам не вдасться захистити свою очільницю, якщо розбурханий натовп вірян раптом зажадає їхньої крові.

— Наші бойові кораблі майже готові до відплиття. У їхніх екіпажах будуть наші найкращі ішаранські моряки і наші найкращі бійці, але головною нашою бойовою силою стануть гетррени. Гетррени, наші брати й сестри, коли ви досягнете берегів Остерри, спустоште рибальські селища, пограбуйте узбережжя, а потім підніміться вгору по річці і завоюйте Конверу. Заберіть собі всі три королівства.

Помітивши хижий погляд Маґди, він продовжив:

— Старий безбожний світ — ваш. Я віддаю його вам. Вичавіть з нього все і примусьте його до покори так, як вам заманеться.

Задоволена Маґда всміхнулася.

— Якщо твої кораблі доставлять нас туди, мої гетррени зроблять все інше.

Кловус з радістю дав на то своє благословення.

У таємній кімнаті під палацом застогнала емпра Ілуріс. Вона спробувала сісти, але її тіло, як їй здалося, було зроблене із сухих патичків і паперу. Її думки повнилися привидами, шепотінням, порожнечею. Коли вона кліпнула, то побачила тільки темряву, яка помалу стала заповнюватися жовто-помаранчевим світлом свічок. У вухах гуділо, але замість відлуння у власній голові емпра почала чути реальні голоси навколо. Вона почувала себе такою слабкою!

Одне з облич, які схилилися над нею, належало юній дівчині з впалими щоками та темними колами під очима. Дівчина здавалася знайомою, проте Ілуріс не могла пригадати її ім'я.

У спалаху спогадів їй привиділося, як ця розбишака видирається нагору по ґратах, намагаючись проникнути в її королівські покої в... окрузі Прірарі? Точно, у маєтку губернатора. Ця дівчина наполягала на розмові з емпрою.

Семі! Так, її звати Семі.

Після цього спогаду в пам'яті залишався великий провал, проте емпра зрозуміла, що в її житті відбувалося набагато більше подій. Трохи згодом з глибин розуму виринули назовні інші подробиці. Вона пригадала, що взяла цю дівчину під свою опіку, розмовляла з нею про правління Ішарою.

— Емпро, ви прийшли до тями! Восе, принеси їй води!

Чоловік у потьмянілих золотих обладунках та засмальцьованому червоному плащі нахилився до її ліжка, простягаючи чашку теплуватої води. Ілуріс згадала свою Яструбину варту, впізнала красиві риси цього чоловіка та його кривуватий, колись давно зламаний ніс — це був каптані Вос.

Емпра сьорбнула води, зробивши тільки один ковток, а потім відштовхнула чашку. Голова розколювалася від болю, ніби тріщини на черепі й досі не зажили.

Вона пригадала, що вдарилася головою, перш ніж усе навкруги стало чорним і холодним. Вона билася в якомусь місці... на неї напав чоловік, схожий на Хороброго конаґа Конндура, але то був не він. Ще був вогонь, і риси того чоловіка змінилися...

Раптова хвиля страху змусила емпру здригнутися, коли вона згадала бійку в зачиненій кімнаті на острові Фулкор. Штормова ніч... якийсь чоловік хотів її вбити, і вона пригадала ще дещо — спалах сили. Невидима сила постала з повітря — і з її серця. А потім емпра спіткнулася і впала, поринувши в оглушливий вир болю та чорноти.

— Де? — видихнула вона, ще не в змозі вимовляти слова. Потім знову ковтнула води, дозволяючи рідині змочити горло. — Чому?

Семі й Вос були поруч, вони обіймали й торкалися її, наче намагаючись переконатися, що це справді Ілуріс.

— Ми так непокоїлися, Матір, — простогнав Вос. — Ми захищали вас.

— Ви лежали при смерті багато-багато тижнів, — поспіхом додала Семі. — Верховний жрець Кловус намагався вас убити. Він захопив владу в Ішарі.

— Або думає, що захопив, — заперечив Вос. — Але тепер ви зможете повернутися.

Інші бійці Яструбиної варти підійшли ближче, дивлячись на емпру з любов'ю, але водночас сповнені вбивчого гніву й готові виступити проти зрадників, через яких емпра опинилася тут у такому стані. Вони виглядали занедбаними, неголеними, зовсім не схожими на тих гордовитих і славних вартових, якими вона їх пам'ятала.

— Що... сталося? — Запитання було вкрай широким і вимагало багатьох відповідей.

Тепер Ілуріс могла бачити більше. Повернувши голову, вона зрозуміла, що перебуває в погано освітленій кімнаті з кам'яними стінами. Люди, що скупчилися тут, виглядали схожими на втікачів від страшного шторму.

Семі пояснила, що відбулося тієї ночі на острові Фулкор і де Ілуріс тепер. Багато з того, що розповідала дівчина, не мало для емпри жодного сенсу. Вона намагалася розкласти сказане по комірках власних спогадів, але їй бракувало багатьох великих шматків, наче її пам'ять стала схожою на будівлю зі зруйнованими стінами й вибитими вікнами.

Відчуваючи сильну слабкість, Ілуріс хотіла знову прилягти, однак змушувала себе сидіти. Якщо вірити словам Семі та Воса, вона й так надто довго пролежала. Їй потрібно залишатися при тямі.

Силкуючись знову зібрати власні думки докупи, Ілуріс раптом відчула дивовижну хвилю сили, схожу на прохолодний свіжий вітерець після літнього дощу. Вона примружила очі, намагаючись зосередитися, щоб зрозуміти, звідки взявся цей невидимий потік життя. Перед її зором мерехтіло надто багато образів і відсвітів, проте їй вдалося помітити неясну пульсацію в повітрі, від якої линуло тепло, сила й підтримка. Ця сутність здавалася... живою й наділеною почуттями.

Емпра простягнула худу руку й зігнула пальці, ніби підкликаючи це до себе. Повітря навколо неї пішло брижами.

— Що це?

Обличчя Семі спалахнуло від радісного здивування. Вона зробила крок назад і теж простягнула руки, наче пробуючи надати форми потокам невидимої сили навколо себе.

— Ми думаємо, що це ще один божок. Люди моляться за вас щодня. Їхні пожертви, їхні думки, їхня віра створили щось цілковито нове. Це...

— Це ваш захисник, Матір, — втрутився каптані Вос. — Так само, як і бійці Яструбиної варти. Ми чекали, поки ви прокинетеся, проте якщо чекатимемо ще довше, то цілком напевно втратимо місто й усю державу. Час настав. Ви повинні повернутися до свого народу. Покажіть йому, що ви живі.

— Ми шукали союзників на вулицях, — додала Семі, — пустили поголос надії, але ми мусимо відновити ваше здоров'я та силу. — Вона важко ковтнула. — Просто зараз люди побачать, що від вас колишньої жевріє тільки вогник.

— Я зроблю те, що повинна, — твердо промовила Ілуріс, все ще намагаючись зрозуміти, що відбувається. Вона стиснула руку Семі. — Але в мене для тебе теж чимало справ, дитино.

У тренувальному селищі Хоробрих учитель Онзу наставляв своїх підопічних, дітей-напівкровок, які, вирісши, стануть одного дня сміливими паладинами, що мандруватимуть різними королівствами, або ж відданими бійцями на службі у можновладців. Онзу відповідав за цих учнів, і він формував з них справжніх Хоробрих.

Він навчав їх технікам ведення бою, випробовував їх зброєю і, що найголовніше, прищеплював їм саму суть поняття честі, яке є фундаментальним для кожного Хороброго. Честь була такою ж невід'ємною частиною їхньої особистості, як кров Лютих, що текла в їхніх жилах. Кожна людина в усіх трьох королівствах знала про непохитну відданість Хоробрих так само, як знала, що сонце сходить вранці і заходить за обрій увечері.

Уто зрадив усе, що уособлювали собою Хоробрі, і він зробив це знову, знову й знову.

Онзу стояв перед своїми учнями, готуючи їх до того, що йому належало зробити. Найстарший з них, жилавий хлопчина дванадцяти років на ім'я Ріґґ, був швидким, наче кіт, але його вроджена чутливість змушувала його вагатися перед тим, як завдати болю іншому. Коли Ріґґ підросте, він зрозуміє, що іноді біль буває необхідним.

Так само, як і той біль, який зараз відчував у своєму серці вчитель Онзу.

Поки старий воїн вдивлявся у своїх учнів, вони чекали в сторожкій тиші, побоюючись того, що скаже їхній учитель.

— Моє покликання — залишатися тут і тренувати вас. Я пожертвував своїм служінням зовнішньому світові, щоб підготувати більше Хоробрих, які захищатимуть Співдружність. А тепер навіть це покликання... — Він похитав чисто виголеною головою.

Учні були слухняними, навіть наймолодші з них. Вони стояли струнко, не ворухнувшись, адже за багато років Онзу навчив їх не звертати уваги на все, що може їх відволікати. Коли вчитель говорив, вони ловили кожне його слово.

Але як їм розповісти ті страшні речі, про які він дізнався?

Уто зрікся свого обов'язку, порушив свою клятву. Він зрадив Елліель, свою товаришку-Хоробру, змусивши її страждати від наслідків вигаданих злочинів тільки для того, щоби приховати незаконні діяння вельможі. Уто одноосібно призначив Хоробрій найгірше покарання, яке тільки могло чекати на неї: він стер її пам'ять, сказав їй, що вона скоїла жахливі злочини, і залишив її, знеславлену, страждати від усвідомлення провини... і все це для того, щоб замести сліди чужих злодіянь.

Однак це було ще не все. Сподіваючись знайти пояснення, Онзу застосував рідкісну магію, щоб дізнатися все, що насправді скоїв Уто. Саме тоді старий вчитель викрив найстрашнішу і найбільшу зраду свого найкращого учня: Уто власноруч убив конаґа Конндура й залишив на місці вбивства облудні докази, щоб спровокувати війну з Ішарою.

Хоробрі так не чинять. Дії Уто демонстрували повну відсутність честі. Його дії підривали саму основу цінностей і репутації раси Хоробрих.

Оскільки Уто був учнем Онзу, вчитель був зобов'язаний взяти на себе цю справу. Цей обов'язок був вищий за його присягу навчати своїх підопічних. Один цей безчесний учень, Хоробрий на службі в самого конаґа Мандана, міг заподіяти більше шкоди, аніж могли би принести користі всі ці учні.

Він повідомив своїм підопічним, що він повинен зробити.

— Перш ніж покинути вас, я підготую все необхідне. Сусіднє містечко прихистить вас, поки в цьому буде потреба.

— Ми захистимо місто, якщо на нього нападуть, — запевнив дванадцятирічний хлопець, шанобливо вклонившись.

— Молодець, хлопче. Сідлай мого коня. Я поїду до міста, домовлюся про все та заплачу за ваше проживання. Вам не слід переживати через мою відсутність.

— Ми не переживаємо, — відказав Ріґґ. Він явно ставав їхнім лідером.

— Якщо ви вирушаєте у справах Хоробрих, хіба ми всі не маємо теж їхати з вами? — запитала молодша дівчинка.

Онзу посміхнувся від думки, що бувалий старий учитель-Хоробрий під час протистояння з Уто буде виступати в супроводі зграйки дітей, але водночас він пишався їхньою відданістю.

— Я коли-небудь давав вам привід непокоїтися за мене? Хіба я коли-небудь програвав бій? — Учні похитали головами. — Тому не сумнівайтеся в мені й тепер.

Хоча по ранках після сну суглоби й м'язи в Онзу частенько боліли, все ж він залишався гнучким і спритним. Він наполегливо тренувався з дітьми, бо не міг дозволити собі ставати слабшим як боєць.

Коли його кінь був готовий, Онзу скочив у сідло так, ніби йому було не більше двадцяти років. Виїхавши із селища, він галопом помчав лісовими стежками, що пролягали через буковий ліс, поки не опинився біля потічка, вздовж якого ширша стежина вела до найближчого міста. Хоробрий бував там раз на один чи два місяці, щоб купити припасів, хоча чимало крамарів і ковалів просто віддавали йому все, що йому було потрібно. Вони не брали грошей, бо були раді, що Хоробрі поруч.

Щойно в'їхавши в місто, Онзу помітив якусь метушню на невеликій ринковій площі, де люди зібралися навколо якогось незнайомця, що виглядав розгубленим і спантеличеним. Молодик був одягнений у бруднувато-сірий одяг, а його кострубате біляве волосся виглядало так, наче він сам обрізав його тупим кинджалом. Незнайомець стояв, піднявши догори руки і благаючи селян відповісти на його запитання.

Онзу вразили очі цього чоловіка, що мали характерну мигдалеподібну форму, притаманну расі Хоробрих, хоча на ньому й не було традиційних чорних обладунків. Коли вчитель під'їхав ближче, незнайомець повернувся до нього, і стало видно татуювання, що спотворювало його обличчя. Онзу знав цей складний візерунок — знав надто добре.

Руна забуття.

Риси обличчя юнака були схожими на його власні, хоча й виглядали м'якшими. У Онзу перехопило подих, коли він зрозумів, хто перед ним, — це його власний зганьблений син. Ондер.

Молодий чоловік зрозумів, що перед ним учитель, проте більше він не пам'ятав нічого.

— Згляньтеся, прошу! — Він почав проштовхуватися до Онзу повз селян. — Ви перший Хоробрий, якого я зустрів. Ніхто не хоче допомогти мені чи бодай щось пояснити. Хтось сказав, що поблизу розташоване тренувальне селище, це правда? Я прийшов сюди, сподіваючись... сподіваючись, що...

— У селищі тобі робити нічого, — різко відказав Онзу. Не спішившись, він дивився згори на зганьбленого юнака. — Не шукай Хоробрих. Цієї частини тебе більше не існує. Будуй своє життя наново, створюй новий спадок.

— Вони говорили те саме. — Ондер торкнувся свого обличчя. — Але через цей знак я не знаю, що насправді сталося. Мені відомо тільки те, що мені сказали. — Він засунув руку в кишеню туніки й дістав брудний, весь у плямах аркуш паперу. — Це лист, підписаний Хоробрим на ймення Уто. Він стверджує, що я боягуз, що я втік від божка і що через це мене позбавили моєї справи, мого імені, мого минулого... всього. — Його обличчя зблідло. — Я цього не пам'ятаю. — Молодий чоловік подивився вгору на вчителя. — Невже я дійсно міг таке вчинити?

— Так, — кинув Онзу. — Так, ти це зробив. Це сталося в місті Міррабай. Його атакували ішаранські нападники, вони привезли свого божка. Ви з Уто билися проти нього, але ти покинув Уто і втік, залишивши його самого протистояти чудовиську.

— Ні, — простогнав юнак. — Я не міг би цього зробити. Чому я таке скоїв?

— Бо ти злякався. — У голосі Онзу не було милосердя. — Правдивість цієї історії підтвердили багато свідків.

Селяни стояли осторонь, дослухаючись до їхньої розмови і перешіптуючись.

— Що мені зробити, щоб це виправити? — благав Ондер. — Як спокутувати свою провину? Я зроблю все, що завгодно.

— Ти вже довів, що не зробиш нічого, — відказав учитель. — Ти не битимешся з божком. Ти не виконаєш свого обов'язку Хороброго.

— Я навіть не пам'ятаю цього!

— Ти не пам'ятаєш, що ти зробив? — накинувся на нього Онзу. — Чи ти не пам'ятаєш свій обов'язок? Що саме ти не пам'ятаєш?

— Я докладу більше зусиль. Хіба ви не можете мені допомогти? Не можете мене навчати?

Слова вчителя вдарили молодого чоловіка, мов батіг.

— Я вже колись навчав тебе, і ти мене підвів.

Молодий чоловік поглянув на лист, який стискав у руці.

— Якщо я не пам'ятаю цього, то як я можу бути тим самим чоловіком? — Його голос урвався. — Навіть якщо це правда, як ви можете судити про мене по найгіршій помилці, яку я вчинив за все своє життя? По одному-єдиному випадку? Як це може бути свідченням честі Хороброго?

Онзу поборов зневагу всередині себе й опанував свій гнів. Він приїхав сюди, щоб купити їжу та припаси, знайти домівки для своїх юних учнів і розповісти людям, що він вирушає у важливу подорож. Однак тепер, коли вчитель зустрів свого зганьбленого сина, його думки стали розповзатися в різні боки, немов зотлілі нитки в старій ковдрі. Він пригадав слова, промовлені його вчителем багато десятиліть тому. Одна мить не визначає всього життя.

— Після того, як я закінчу свої справи в цьому місті, у мене буде завдання для тебе. — неохоче сказав Онзу, зітхнувши. — Можливо, ти саме та людина, яка зможе виконати обов'язок Хороброго, який не під силу нікому іншому.

Молодий чоловік не зводив з нього погляду, і в його очах засвітилася надія.

— Ви зробите це, навіть попри те, що Уто затаврував мене як боягуза?

Гостре лезо люті пронизало Онзу.

— Уто скоїв злочини набагато гірші за всі твої разом узяті.

Огорнута хвилями спеки, оточена примарними міражами, королева піщаних Лютих пильно вдивлялася у безводну пустельну порожнечу. Роздратована та знуджена в очікуванні кінця світу й винагороди для свого народу, By обмірковувала свій наступний крок. Їй не терпілося розпочати напад на своїх ворогів — крижаних Лютих.

Її воїни та маги, володіючи зброєю та магією, були смертельно небезпечними, проте By мала ще й таємну перевагу — армію короля Адана, яку вона забезпечувала могутньою зброєю з димчастого скла. By розраховувала, що в її розпорядженні буде достатньо людських військ, щоб завдати серйозної шкоди ворогам. А після перемоги над крижаними Лютими By та її армія зможуть розбудити дракона, як і заповідав їм Кур. Після тисячоліть очікування кінець світу неминуче настане.

Але наразі By доводилося чекати у своєму пісковиковому палаці — і їй вже уривався терпець. Кво, її брат, вирушив на північ із загоном магів та воїнів, щоб допомогти королю Колланану в боротьбі з крижаними Лютими, хоча справжнім завданням Кво було знайти вагітну дружину Адана, яка знехтувала запрошенням By. Сама By ще не знала, що робитиме з людським немовлям, проте, можливо, вона могла б використати його, щоб домогтися покори від короля Адана. Гарний молодий король часто виявляв упертість.

Королева стиснула вуста, її обличчя спохмурніло. Брата не було вже досить давно, і вона досі не отримала від нього жодної звістки. Він завжди був сам по собі і, крім того, дуже легко відволікався на що завгодно, а він потрібен їй тут, щоб допомагати в справжній війні.

Силою думки By змінила форму башти й розширила балкон за допомогою струменів шиплячого піску, пройшовшись по масивних опорних колонах і створивши з них більш витончені арки. Завдяки цьому їй відкрився вид на похмурі вулканічні гори з чорними вершинами, схожими на обламані зуби. Пилові смерчі й вихори піску танцювали над пустелею.

Її маги практикувалися викликати залишки магії з виснаженої землі. Вони ставали все більш вправними і вже виглядали готовими розбити армію крижаних Лютих і позбавити від них світ. Під прапором By Люті пронесуться по всій землі, мов руйнівний піщаний смерч. Це будуть славні дні!

Хай би тільки її брат вже більше не барився і нарешті повернувся.

By відчувала заспокійливий запах піску та спеки. Її довге золотаве волосся було ніби зіткане з ниток яскравого сонячного світла. А її очі кольору міді виблискували, коли вона спостерігала за маневрами своїх воїнів посеред пустелі. Озброєні списами й мечами бійці верхи на ауґах сформували кавалерійські загони, і королева планувала значно збільшити власні сили за допомогою армії Судерри. Таким військом був би вражений навіть сам Кур.

Її думки перервав грубуватий голос.

— Я повинен поговорити з вами, моя королево. — By впізнала хрипкий голос свого головного мага Аксуса. — Мене непокоїть людський табір рабів, і ви повинні зважити на це.

Королева підняла брови.

— О, я повинна? — Зараз By піддражнювала мага, але будь-якої миті вона могла розгніватися не на жарт.

Аксус залишився стояти у дверях башти, анітрохи не злякавшись і не знітившись. То був високий худорлявий чоловік з лисою, мов гладкий валун, головою. На ньому була мантія з іржаво-червоної шкіри, вкрита пігментами, виділеними з крові тих, хто помер у муках.

— Я ніколи не боявся висловлювати вам свою думку. Саме цього ви від мене вимагали.

— Часом мене це дратує.

— І все ж ви повинні мене вислухати, — продовжував наполягати маг.

— Про що саме? Ти весь час торочиш про цих людей і про їхній добробут.

— Вони є ресурсом, який не варто безглуздо марнувати. — Аксус сховав руки у вишитих рунами рукавах мантії. — Люди швидко розмножуються. Саме тому вони змогли успішно відбудувати світ навіть після наших воєн. Вони вижили, зайняли своє місце у світі і поновили свою чисельність, поки ми відновлювалися, поринувши на тисячоліття в заклинальний сон.

— То тепер ти історик? — насмішкувато спитала By. — Шкода, що ми віддали всі ті документи цьому дивнуватому Тону. Щось не пригадую, щоб ти їх читав.

— Це загальновідомий факт, — зневажливо відказав Аксус. — Але в майбутній війні ми явно витратимо тисячі й тисячі людських життів. Вони нам потрібні.

— Для цього вони й існують, — кинула By.

Шкіра на виголеній голові мага зморщилася, коли він насупив брови.

— Так, саме для цього, однак нерозумно марно витрачати їх зараз. Краще зберегти людей для знищення крижаних Лютих і не дати їм померти через недбалість і тяжкі умови праці.

Чмихнувши, By перевела погляд на пилові вихори, що кружляли по пустелі.

— Я наполягаю на тому, щоб деяких крижаних Лютих я вбила сама, їхня королева — моя.

— Сумніваюся, що звичайна людина здатна вбити королеву крижаних Лютих, — зауважив Аксус.

— До чого ти ведеш? У мене немає часу на порожні балачки. — Насправді часу вона мала вдосталь, адже до повернення Кво в неї фактично були зв'язані руки.

— Ми відправили багато димчастого скла, щоб озброїти воїнів армії Судерри, проте рабів, які добувають чорне скло, вмирає надто багато. Умови праці важкі, і ми не зможемо отримати від них кращих результатів, якщо вони й далі будуть так мерти.

— То що — нам подарувати їм парфуми чи набрати гарячу ванну? — насмішкувато спитала By.

— Ні, але розпоряджатися ними варто краще. Якщо ви навчили бригаду робітників, а потім через недогляд допустили, щоб усі померли, то вони більше ніколи не зможуть працювати на вас. Тоді доведеться ловити інших людей та вчити їх наново. Але якщо слідкувати за їхнім здоров'ям і дозволяти працювати позмінно, даючи їм відпочивати й відновлювати сили, достатньо годувати, тоді ви матимете вмілих робітників, які добуватимуть для нас більше й більше димчастого скла. — Його обличчя набуло суворого вигляду. — Віддайте наказ магу Івуну, щоб він зняв виснажену бригаду з розкопок, повернув їх у людський табір в каньйоні і відправив працювати нову бригаду. Можна використовувати бригади позмінно, тоді одна з них завжди буде свіжою та продуктивною. А ви матимете більше димчастого скла при меншій кількості робітників.

By нахмурила брови. Їй не подобалося втручатися в ті жорсткі методи, якими Івун забезпечував видобуток скла своїми нещасними полоненими, проте вона мусила визнати, що Аксус таки мав рацію.

— Ти мене переконав. Гаразд, я так і зроблю. Маг Івун виконає мій наказ.

— Звичайно ж, виконає.

By відвернулася від пустельного краєвиду. Навколо вежі з пісковика здійнявся вітер, висвистуючи, коли проносився крізь її щойно створені арки й шпилі.

— Тепер мені дещо потрібно від тебе, Аксусе. Де мій брат? Використай свою магію. Знайди Кво.

— Я можу розпочати пошуки, спрямувати пасма магії за вітрами, але мені знадобиться щось, що належить йому, щоб встановити зв'язок.

By потягнулася до свого волосся і стала перебирати вплетені в нього дзвіночки, кільця й коштовності. Вона знайшла маленький золотий диск, який багато років тому подарував їй брат. By різко смикнула, вирвавши прикрасу з волосся, і передала її Аксусу.

Маг опустився навколішки і поклав диск на підлогу балкону з пісковика, а потім торкнувся кінчиком пальця до твердого каменю. Він провів коло довкруж диска, і в місці дотику пісковик розпадався, перетворюючись на піщинки. Ребром долоні маг згріб пісок на диск і сформував з нього щось на зразок конуса. Піщинки виблискували на яскравому сонці.

— Цей піщаний компас вкаже на вашого брата. — Він провів рукою в повітрі, викликаючи яскраві потоки магії. Конус із піску закрутився, став більш пласким, а потім з нього утворився тонкий циліндр, який, смикнувшись, витягнувся, нагадуючи вказівний палець. Стрілка піщаного компаса зарухалася, вказуючи спершу на південь, потім на північ, хаотично переміщуючись між усіма чотирма сторонами світу.

— Де він? — запитала By.

Аксус нахмурився, напружуючись сильніше. Стрілка компаса, здавалось, коливалася в нерішучості, а потім раптом розпалася на кілька менших частин, що розлетілися в різні боки. Піщана конструкція розсипалася на окремі піщинки, які розвіяв вітер, що ставав дедалі сильнішим.

— Нічого не розумію, — пробурмотів Аксус. — Магія не може визначити, де перебуває Кво... так, наче його ніде немає.

— Якщо мій брат ховається від мене, вигадавши якусь дитячу витівку... — буркнула By. — Почекаємо, поки він нарешті візьметься за розум. А я поки що відправлю листа магу Івуну. Ми завжди зможемо використовувати людей для тих чи інших потреб. Немає сенсу заганяти цих нещасних в могилу.

Вдивляючись у небо над рівниною Чорного скла, Ґлік побачила крилатих істот, які кружляли далеко за межами досяжності стріл піщаних Лютих. На відміну від її прекрасної Арі, ці дикі ска не були поєднані сердечним зв'язком з нею, але дівчина все одно тягнулася до барвистих птахів-рептилій. Їй треба було попередити їх, щоб вони трималися подалі від невільницького табору. Її викрадачі ненавиділи невгамовних ска, називали їх шпигунами або маленькими драконами та одразу ж намагалися їх вбити.

Ґлік сягнула рукою в кишеню своїх подертих штанів, знайшла там синє перо Арі, яке пташка втратила, коли Люті спробували поцілити в неї стрілами. Нажаханій ска ледве вдалося втекти, після того як вона доставила таємне послання від королеви Пенди. Ховаючи руку від наглядачів, Ґлік погладила м'яку пір'їнку. Її серце й досі відчувало Арі. Одного дня Ґлік і всі ці нещасні в'язні знайдуть спосіб стати вільними.

Вкриті синцями і вкрай виснажені раби гарували під розсіяними променями ранкового сонця, добуваючи обсидіан із сплюндрованої магією землі, їм дозволяли використовувати зубила, кайла, дерев'яні молотки та клини, щоб розколювати застиглі калюжі маслянистої непроглядної темряви, після чого, обмотавши руки шматками тканини, вони носили уламки обсидіану до возів, що стояли неподалік. Ґлік стільки разів різала руки об ці уламки, що її шкіра була вкрита густою сіткою зі струпів і шрамів. Щоразу, коли кров з її ранок торкалася гострих, мов лезо, країв димчастого скла, у розум Ґлік потоком линули образи й видіння, які душили її й доводили до межі божевілля.

Воїни Лютих, сидячи верхи на масивних рептиліях і тримаючи в руках списи, пильнували в'язнів. Маг Івун важко походжав поміж людей, рявкаючи на них, щоб працювали швидше, а інші Люті час від часу роздавали трохи теплуватої води та іноді — шматки їжі.

Чет, Хоробра і товаришка Ґлік, працювала завзято, черпаючи сили радше в гніві, ніж у страху. Піщані Люті вважали, що всі викрадені ними люди радо долучаться до їхньої справи, як би викрадачі з ними не обходилися. Якщо Люті нібито були вищою расою, творцями людства, Ґлік не розуміла, чому вони такі тупі.

Ауґа притягнув порожній віз до ділянки, де велися розкопки, і похмурі робітники понесли до нього уламки димчастого скла, складаючи їх на дно воза. Ця бригада пропрацювала тут багато тижнів поспіль і вже відправила чимало вантажів магічного обсидіану королеві By, проте чорна рівнина все одно здавалася нескінченним його джерелом, велетенським шрамом на поверхні цих земель.

Під час стародавніх воєн Лютих тут було величезне поле бою, місце однієї з найкривавіших битв двох рас. Саме тут Ґлік бачила видіння: армії Лютих у розкішних обладунках, довжелезні шеренги ауґів і вовкоконей протиборчих сил. У центрі цієї долини розкинулося велетенське місто, де видатні маги створювали магічні машини, химерну зброю та дивовижні пристрої для боротьби з Оссусом. Але натомість Люті атакували одне одного. Маги в обложеному місті пустили в хід свою таємну зброю, викликавши потужну магію, призначену для вбивства великого дракона. Ця неймовірна й страшна сила спустошила всю долину, знищила незліченні тисячі людських солдатів, армії обох рас Лютих, а також ціле місто, залишивши тільки розплавлене й напоєне кров'ю скло, просякнуте магією.

Тепер, стоячи навколішки перед озером димчастого скла неправильної форми, Ґлік приготувалася вдарити по ньому киркою, яку тримала в руках, але раптом відчула запаморочення, намагаючись відігнати видіння, що маяло на периферії її зору і десь у глибинах розуму. Всередині кола. Поза колом.

Воїн-Лютий направив свого ауґу до Ґлік, і вона почула звук важких кроків рептилії.

— Ти. Працюй.

Ґлік машинально підняла кирку й удала, що продовжує добувати скло. Несподівано поруч опинилася Чет.

— Я їй допоможу.

Хоробра, нахилившись, вдарила киркою по поверхні димчастого скла. Від удару пішли нерівні тріщини, і вони вдвох стали діставати чорні уламки. Дівчина-сирота вдячно кивнула товаришці.

Обличчя Чет було вкрите синцями, на щоках і шиї виднілися струпи. Вона вовком глянула на воїна Лютих, що нависав над ними.

— Ми всі працюємо вже з останніх сил. Хіба ви не достатньо нас покарали?

— Ні, — відказав Лютий. — Ніколи не буде достатньо.

Після невдалої спроби втечі кілька днів тому з полоненими обходилися жорстоко. Декількох в'язнів було вбито, а кілька охоронців-Лютих загинули від рук втікачів. Полонених оточили, когось побили, а потім урізали пайку, але водночас вимагали, щоб вони видобували стільки ж димчастого скла, як і раніше. Ґлік, коли їй доводилося ковтати, щоразу відчувала в роті смак пилюки й крейди. Вони з Чет віднесли зібрані уламки обсидіану до возу та склали їх на інші шматки скла.

Маг Івун уважно подивлявся на робітників і оцінював, як швидко зростають стоси чорного скла у возі, нагадуючи Ґлік пасічника, що стежить за своїм вуликом.

— Коли віз наповниться, ви отримаєте свою пайку води та їжі.

Чорнороби, піднявши голови, з недовірою глянули на мага. У Ґлік забурчало в животі від самої лише згадки про їжу. Чет сердито зиркнула на Лютого.

І тоді Івун здивував їх.

— Вам знадобляться сили для подорожі. Ми залишаємо це місце. Королева By наказала мені повернутися до головного табору в каньйонах, де вам дадуть іншу роботу. Я наберу іншу групу робітників і відправлю їх сюди з магинею Горавою. — Він тримав свою висохлу руку біля грудей, але схожа на клішню кінцівка все більше марніла. Усихання, схоже, посилювалося, через те що маг втратив багато своєї магії.

— То ми вирушаємо додому? — не вірячи своїм вухам, радісно запитав один з робітників.

— Не додому! — гаркнула Чет. — Нас просто відправляють з однієї в'язниці в іншу.

— Ви існуєте для того, щоб виконувати все, чого забажають Люті, — заявив Івун. — Якби не ми, вашу расу ніколи б не було створено.

— Не чекайте від мене вдячності, — пробурмотіла, відвівши погляд, Чет.

Ґлік побачила, що над ними кружляє ще кілька ска, щасливих і вільних.

Дівчина подумала про Арі і сповнене надії повідомлення, яке Пенда надіслала їй через діамант «сльоза матері» на комірці ска. Пенда пообіцяла своїй названій сестрі, що спробує врятувати їх. Як-небудь.

Для самої Ґлік це була тоненька ниточка надії, але коли в людини немає нічого іншого, то й неможливе здається більш імовірним. Вона намалювала коло довкруж свого серця. «Початок є кінцем є початком».

Немає нічого неможливого, і вона переживе ще один день. Всі вони зможуть знайти вихід.

Коли Адан у супроводі загону вартових Стяга дістався Феллстаффа, він, здавалося, мав би відчути полегшення, побачивши міцні зовнішні стіни та величний замок, який здіймався в найвищій точці старого міста. Але з наближенням до головної брами ставало все очевиднішим, що над столицею Нортерри висить, немов дим, пелена скорботи.

Хоча Сінан тримав прапор високо, рухаючись на чолі кавалькади, люди не вибігали їм назустріч, щоб привітати Адана. Селяни працювали в полях, збираючи врожай пшениці, або зривали пізні фрукти в садах, але частенько поглядали нишком на міські мури та вдивлялися вдалину, наче готові будь-якої миті кинутися тікати.

Новина про прибуття короля Адана із супроводом швидко досягла міста, і охоронці на стіні подали їм знак заїжджати всередину. Ласіс, Хоробрий його дядька, виїхав їм назустріч і коротко кивнув на знак поваги.

— Королю Адане, ви прибули в непрості часі. Ходімо, я проведу вас у донжон, але не можу обіцяти, що Колланан вас прийме.

Занепокоєння Адана посилилося.

— Чому він зможе мене не прийняти? У нас нагальні новини.

— Вже надто багато нагальних новин. — Ласіс відвів погляд, наче якась невидима тверда рука стиснула йому серце. — Королева Тафіра мертва, її вбили Люті. На одне з наших міст напав конаґ Мандан. У нас війна з двома ворогами.

Почувши його слова, капітан Ельціор скрикнув у розпачі. Адан, пришпоривши коня, рушив уперед.

— Розкажи нам детальніше по дорозі до замку.

Адан дізнався про загрозу з боку крижаних Лютих, коли побував тут востаннє, але історія, яку розповів Ласіс, вразила його до глибини душі. Поки їхні коні ступали по вимощених вулицях міста, Адан мовчки розмірковував над розповіддю Хороброго, знаючи, що новини, які він привіз, зроблять ситуацію ще складнішою.

На подвір'ї обслуга замку займалася своїми справами з похмурою зосередженістю. Під час попередніх візитів Адан часто спостерігав, що слуги розмовляли поміж собою, коли прали одяг у баліях або чистили овочі. Тепер же ті, що не були зайняті замковими справами, билися на палицях і дерев'яних мечах, намагаючись підготуватися до майбутніх битв. Всі поводилися, як полохливі олені, що бояться кожної тіні, в якій може причаїтися хижак.

На стайні юнак Покл, якого Адан і Колл колись врятували неподалік від озера Бакал, взяв у них віжки. Гості спішилися і рушили за Ласісом до замку.

Адан нагадав собі, що привіз також і радісну новину — звістку про народження донечки. На мить він дозволив собі відчути тепло, уявивши Пенду та маленьку Оук. Можливо, його дядько зрадіє такій дещиці надії. Принаймні, це вже було щось...

Король Колланан Молот усамітнився у своїй тронній залі, щоб зануритися в роздуми, проте його думки лише безупинно кружляли в безпросвітному темному коловороті. Ревіння полум'я в каміні не могло розвіяти холод реальності. Поруч з його дерев'яним троном стояв порожній другий трон, який належав королеві Тафірі. Дружина завжди сиділа поруч, завжди давала поради, завжди любила його. Тепер, коли він залишився наодинці зі своїми думками й спогадами, йому ставало все більш моторошно у передчутті майбутніх подій.

Наодинці.

Перед троном на масивному столі лежали детальні мапи Нортерри, на яких були зображені всі вісім округів, численні міста й селища, відомі та ймовірні маршрути на схід через гори Хребет дракона. На інших мапах були показані дороги вздовж ріки Блакитноводої, пристані для річкових човнів і розташовані неподалік міста. На одній з мап було дуже приблизно зображено пустки далеко на півночі, які населяли крижані Люті. На офіційній мапі трьох королівств Колл вивчав місце злиття двох річок, клин землі, на якому стояв замок Конвери, де правив його схиблений небіж Мандан. Він позначив володіння лорда Кейда на горбистому північно-східному узбережжі, звідки прийшла армія безжальних нападників, які збиралися вирізати Янтон. Король бачив загрози з усіх боків.

Смолистий сучок на сосновій гілці голосно тріснув у каміні, змусивши Колла сахнутися. Він перебував на межі зриву вже багато тижнів поспіль... здавалося, вічно.

Почувши кроки в коридорі, він на мить заплющив очі, щоб зібратися з думками. Кожен відвідувач приносив погані новини, кожне донесення позбавляло його ще кількох доступних раніше можливостей і змушувало діяти певним чином... і кожна така дія вела до ще більш болючого вибору.

Але зараз не час залишатися осторонь. Після пережитих втрат серце короля заповнила порожнеча, але він все одно залишався королем Нортерри і не збирався нехтувати своїми обов'язками. Він був — і є — вершителем правосуддя для свого народу.

Колланан глибоко вдихнув, мимохіть погладив бороду так, як це полюбляла робити Тафіра, і розплющив очі. На мить королю здалося, що йому привиділося те, що він побачив.

Перед ним стояв Адан Старфолл, одягнений у дорожній одяг, а не в королівські шати. Він був вкритий пилюкою, а обличчя було сповнене скорботи й співчуття.

— Дядьку, я знаю.

Очі Колла зблиснули.

— Адане...

Коли він спробував підвестися з масивного трону, задубілі ноги нагадали йому про його вік, а горе і брак догляду за собою ще більше сповільнювали його рухи. Коллу було вже п'ятдесят, але він ніколи не мав наміру розслаблятися чи відходити від справ. Тепер сама лише думка про це нагадала йому, що він збирався зустріти старість разом з Тафірою в мирному королівстві, правлячи фермерами і мисливцями, шахтарями, ремісниками і селянами, єдиною турботою яких могла бути хіба що домашня сварка чи поодинокий розбійник. Спогади та почуття жалю сколихнулися всередині нього, мов густі тіні в темряві, але він відігнав їх від себе. Колл глибоко вдихнув, намагаючись заповнити порожнечу в грудях.

— Ох, Адане, мені стільки всього треба тобі розповісти. Не знаю, чи зможу я все це витримати.

Адан за кілька швидких кроків опинився біля трону, де, мов могутній дуб, застиг Колланан, і міцно обійняв дядька. Чоловіки розгойдувалися з боку в бік, не в змозі вимовити слова, які в них обох рвалися назовні.

— Не треба. Я вже знаю достатньо.

Коли Адан випустив дядька з обіймів, до них наблизилися Елліель і Тон, а за ними підійшов і мовчазний Ґант. Прибігла навіть вчена дівчина Шадрі, тримаючи в руках стос документів, наче вони були свого роду її бронею.

Колланан намагався пробитися крізь туман власного горя, поки нарешті його думки не прояснилися. Він раптом збагнув, що ще не пройшло достатньо часу для того, щоб його посланець дістався Баннрії з новинами про смерть Тафіри чи напад на Янтон, а отже Адан, вочевидь, приїхав з якоїсь іншої причини.

Колланан узяв свій бойовий молот, який тепер постійно тримав десь поблизу себе. Колись він висів на стіні як реліквія, яку король сподівався більше ніколи не брати до рук.

— Адане, чому ти приїхав? Розповідай.

— Через піщаних Лютих. Королева By відправила загін, щоб допомогти вам у битві на озері Бакал. — Він відвів очі, очевидно не договоривши всього.

— І вони таки допомогли, — визнав Колланан.

— Саме Тон зруйнував крижані стіни, — втрутилася Елліель, — навіть якщо піщані Люті й допомагали.

— А потім вони не залишилися нам допомагати, — прогарчав Колл. — Піщані Люті поїхали геть. Якби вони залишилися, можливо, Тафіра не...

— Кво та його воїни мали інше завдання, — похмуро відказав Адан. — Так, вони допомогли тобі на озері Бакал, однак їхньою справжньою метою було вистежити мою Пенду. Вона ховалася серед утауків, аби народити в безпеці.

Щоки Колла спалахнули жаром.

— Їм потрібна була твоя дружина?

— By хотіла нашу дитину, — відповів Адан. — Загін Кво знайшов нас у таборі утауків, коли на нас напав дракон. — Він відвів погляд. — Зрештою... я вбив Кво. Це потрібно було зробити.

Колланан важко перевів подих, намагаючись осягнути почуте.

— Це потрібно було зробити.

Адан розповів докладніше, згадавши й добрі новини про новонароджену доньку і про те, що Пенда зі своїм батьком поїхали назад до Баннрії. Основну увагу у своїй розповіді він приділив тому, як утауки знищили всі свідчення битви з піщаними Лютими, а потім залишили поле бою.

— Мине певний час, перш ніж королева By дізнається, що сталося, якщо взагалі дізнається, проте я мусив тебе попередити. Я думаю, що тепер ми воюємо і з піщаними, і з крижаними Лютими.

— Я давно готовий до війни. — Колланан підійшов до великого столу з мапами й важко опустився у дерев'яне крісло. — У нас з'являються все нові й нові вороги.

Шадрі прилаштувала біля нього свої книжки та документи. За нею підійшли Елліель і Тон. У дверях тронної зали застигли в напруженому очікуванні Ласіс, Ґант і вартові Стяга.

На серці в Колла не стало легше, коли Адан присів поруч, але від самої лише присутності небожа йому було вже не так важко нести свій тягар.

— Перш ніж розпочнеться відкрита війна з Лютими, ми маємо розібратися з іншою загрозою. — Він поклав лікті на стіл і пильно подивився на мапи. — Я багато думав про те, наскільки небезпечним є твій брат.

Адан, не вірячи власним вухам, вислухав розповідь Колла про те, як конаґ Мандан відрядив частину армії Співдружності до Янтона, щоб винищити його мешканців.

Колл вказав рукою на мапи трьох королівств.

— Помста — це єдине, що здатен бачити Мандан. Так, ішаранці вбили Конндура, проте Люті є набагато страшнішою загрозою, ніж ішаранці далеко за морем. — Він прикрив повіки і відчув, як навколо нього з ревінням закручується ураган тіней, але йому вдалося змусити його замовкнути, знову розплющивши очі.

— Це зробив Уто, а не Мандан, — втрутилася Елліель. — Не варто звинувачувати маріонетку, коли хазяїн смикає за ниточки. Саме Уто відрядив лорда Кейда, я в цьому впевнена.

Колланан поглянув на Ґанта, і поплямоване віспою обличчя Хороброго скривилося в гримасі.

— Вона права, Володарю. Мандан тішився думкою про каральний напад, але підґрунтя для цього заклав Уто.

Колл загарчав, висловивши нарешті те, що вже деякий час було у нього в думках.

— Мандан не придатний для того, щоб правити. Конндур не провокував ішаранців, коли вирушив на острів Фулкор. Він хотів укласти союз проти нашого спільного ворога, — ворога, якого ми всі знаємо. — Він обвів поглядом усіх присутніх. — Мандан зрадив Співдружність, коли став вимагати від мене залишити моє королівство без захисту і приєднатися до його безглуздої авантюри. І саме Мандан послав солдатів сплюндрувати одне з моїх міст! Якби ми не стали на захист Янтона, усіх його бідолашних мешканців було б убито. І якби я не вирушив туди, щоб відбити напад... — Його голос урвався, а серце затопила хвиля провини й жалю. Колл схилив голову.

Якби він не був змушений відправитися в той непотрібний похід, то був би тут, у замку Феллстафф, із Тафірою. І тоді капітану Рондо не вдалося б викрасти її, і вона не опинилася б у лісі, наражаючись на небезпеку з боку крижаних Лютих...

Якби...

— Адане, конаґом мав стати ти. Це всім відомо.

Адан, почуваючись незручно, дивився на мапи, розкладені на столі, потім узяв до рук мапу Судерри.

— Я... я ніколи не мав стати конаґом. Мандан — первісток. Правила тут однозначні.

— Правила й потреби людей — це різні речі, — заперечив Колланан. — Народ Судерри визнав тебе своїм правителем, ти був і є хорошим королем. Ніхто не може заперечити, що ти був би кращим конаґом Співдружності...

— Мені подобається сонячний день, а не дощовий, — відказав Адан, почуваючись ще більш ніяково. — Але погоду не зміниш, як не змінити й того, що він мій старший брат. Можливо, Мандан і поганий конаґ, але він все одно конаґ.

Колланан після довгого мовчання промовив:

— Якщо тільки ми цього не змінимо.

На кімнату сокирою ката впала тиша. Адан зблід.

— Що ти таке кажеш... ми не можемо навіть розглядати це — не в такий час.

— Саме зараз час, який цього вимагає! — Колланан гримнув кулаком по столу. — І нам варто зробити це якнайшвидше. Вже дуже скоро третина армії Співдружності вирушить до Ішари, а нам потрібні їхні бійці, щоб захиститися від Лютих. Мандан має бути усунутий від влади! Ми повинні об'єднати всі три королівства, доки людство не стерли з лиця землі.

Він важко зітхнув і знову опустився на стілець. Погляди всіх присутніх були прикуті до нього в приголомшеній, напруженій тиші. Колланан поклав руку на заспокійливо надійне руків'я свого бойового молота.

— І я знаю, як саме це зробити.

Коли Мак Дур дивився на «Ґліссанд», який тепер ледве можна було впізнати, йому хотілося плакати. Після того, як він та його екіпаж втекли із Сереполя, поки там бушував божок, капітан думав, що найгірше вже позаду. Вони швидко домчали до Остерри, але в Рівермуті їх зустріли не менш вороже. Військово-морський флот Співдружності привласнив «Ґліссанд» і перетворив його на бойовий корабель. Бойовий корабель!

Нахиливши голову, Мак Дур зібрав темне волосся ззаду, щоб перев'язати його стрічкою. Моряки Співдружності сновигали палубою його корабля, готуючи запаси списів, багрів та вкритих смолою вогняних стріл. Вони навісили великі щити з обох бортів, щоб захистити корабель під час бою, коли він вийде у відкрите море. На грот-вітрилі «Ґліссанда» досі виднілося велике коло, яке означало, що цей корабель — власність утауків, нейтральне судно, на яке не можна посягати, але тепер на грот-щоглі маяв прапор Співдружності. Вони перетворили його корабель на свій проти його волі, насильно включивши до складу свого флоту, — і таке силове заволодіння нагадувало Мак Дуру зґвалтування.

Обурений Мак Дур стояв на причалі і дивився на корабель, удаючи, наче він досі тут головний, але солдати конаґа Мандана робили все, що їм заманеться.

Поруч з ним сидів на ящику Гейт, його штурман, з похмурим виглядом колупаючись у зубах дерев'яною тріскою.

— Я пішов у море, щоб розбагатіти, — бурчав він. — Я покинув чотирьох жінок, які могли б вийти за мене заміж, бо хотів ходити по морях і хотів І побачити далекі землі. Мені не терпілося побачити Ішару, коли ми перший раз вирушили до неї. — Він хмикнув. — нехай перші п'ять разів! Але зараз, крім одягу на собі, у нас не залишилося нічого.

Мак Дур гірко всміхнувся.

— Флот Співдружності запропонує нам свій однострій, якщо ми захочемо приєднатися до них.

— Краї Я радше обмотаюся кропивою.

Мак Дур спостерігав, як солдати в одностроях тренувалися на кораблях, готуючись до війни. Більше десятка великих військових кораблів Співдружності, корпуси яких були зовні вкриті міддю, а на палубах встановлено вежі для стрільців, стояли на якорі в гавані, а вздовж причалів виднілося вдвічі більше приватних суден, яких силою змусили стати на службу Співдружності, — від простих рибальських човнів до показних торгових суден на кшталт «Ґліссанда». Принаймні в Рівермуті не опинилося жодне інше утаукське захоплене судно. Він сподівався, що його товариші, інші капітани торгових кораблів, вчасно покинули ці небезпечні води.

Деякі кораблі військового флоту курсували прибережними водами, випробовуючи нещодавно встановлене оснащення, або брали участь у тренувальних боях, тоді як судно Мак Дура залишалося пришвартованим до причалу. «Ґліссанд» не виходив у відкрите море відтоді, як його захопили, і Мак Дуру здавалося, що його кораблю так само неспокійно, як і йому самому.

— Не варто було мені вирушати до Сереполя в той останній рейс. Ризик був надто великим, — пробурчав він уже не вперше. — Бажання підзаробити змусило мене забути про прості радощі свободи.

Саррум, один з його моряків, підійшов ззаду до Гейта й присів на інший ящик, поглядаючи на корабель з причалу. Цей моряк гордовито носив помаранчево-золотий одяг кольорів свого клану.

— Це не твоя провина, капітане. Екіпаж за це проголосував. Винні ми всі.

— Ти не змушував нас силою... — додав Гейт, — ...не те, що ці падлюки. Ми повернулися додому, але ми не вдома.

— Початок є кінцем є початком, — прошепотів Мак Дур. Інші двоє намалювали коло довкруж своїх сердець.

— По колу й по колу йдемо в нікуди, — сказав Саррум. — Така наша природа.

Широкоплечий Хоробрий зі світлим кучерявим волоссям піднявся на борт «Ґліссанда», ледь глянувши на утауків. Мак Дур бачив його біля інших кораблів, це був Хоробрий на ім'я Аррік. Ще п'ятеро воїнів-напівкровок перебували на верфях як охоронці або спостерігачі. Багато Хоробрих зібралося в столиці, щоб долучитися до війни помсти проти Ішари.

На палубі Хоробрий передав листа новому капітану «Ґліссанда», настирливому чоловіку на ім'я Паріон. Капітан прочитав документ, а тоді став щось схвильовано говорити своєму екіпажу з моряків Співдружності. Мак Дур помітив ще кількох посланців, які піднялися на інші пришвартовані кораблі.

Солдат в обладунках Співдружності якраз пробігав повз те місце, де сиділи троє утауків, його чоботи голосно гупали по дошках причалу. Мак Дур зупинив його, схопивши за рукав.

— Що таке? Що сталося?

— Щойно отримано наказ готуватися, — буркнув солдат, — наче ми до того не готувалися. — Він нетерпляче висмикнув руку і кивнув на «Ґліссанд». — Це твій корабель? Треба, щоб ти і твій екіпаж були готові до відплиття за кілька днів. Наші люди візьмуть на себе бойову роботу, а ви, утауки, поведете корабель.

— Ми б з радістю — за належну платню, — відказав Гейт. — Якщо вже Співдружність хоче найняти наш корабель.

Не очікуючи такої відповіді, солдат гримнув на них:

— Це більше не ваш корабель. У нас війна. У вас війна! Звикайте.

Мак Дур, зітхнувши, мовив:

— Я — капітан цього торгового судна, і якщо хтось і має вести цей корабель, то це буду я. — Йому страшенно не подобалося те, що він був змушений робити. — І мій екіпаж буде на борту. — Мак Дур кинув пильний погляд на Гейта й Саррума і додав, стишивши голос. — Чи ви дозволите, щоб це був хтось інший? Я не довірю своє судно більше нікому. — Чоловіки не відповіли, проте, здавалося, він їх не переконав.

— Нарешті ми вирушимо до Ішари, може навіть відіб'ємо по дорозі острів Фулкор, — похмуро кинув солдат і побіг далі у своїх справах.

— Армія Мандана буде здивована тим, що побачить в Сереполі, — сказав Мак Дур, згадуючи димні руїни, які залишив по собі божок.

— Там нас тримали в полоні, але ми втекли, — промовив Саррум. — А тепер ми в'язні тут.

— Тут ми в'язні лише тому, що вирішили залишитися на кораблі, — зауважив Гейт. — Вони не змогли б нас зупинити, якби ми тихо зникли вночі.

Мак Дур стривожено перепитав:

— Просто покинути «Ґліссанд»? — Він подумав про членів свого екіпажу, чимало з яких були з ним багато років. Відколи Саррум долучився до їхньої команди, вони здійснили десяток рейсів, більшість з яких уздовж узбережжя Остерри. Штурман Гейт був з ним довше, але він ніколи не був так тісно пов'язаний з кораблем, як Мак Дур. — Солдати наполягають, що ми є частиною військового флоту Співдружності, незалежно від того, носимо ми однострій чи ні.

— Як утауки, ми вільні робити свій власний вибір, — відказав Гейт. — Їхні королі та конаґи нам не указ. Так заведено вже тисячу років.

— Ми вільні робити свій власний вибір, — погодився капітан. Він подивився на витончені лінії свого корабля і відчув тепло на серці. — І зараз мій вибір — залишитися на своєму кораблі.

Справжній жрець може відчувати свої землі за допомогою власних органів чуття, а також свого серця та віри народу. А крім того, жива душа Ішари знаходила свій прояв у божках, які набували різної форми залежно від характеру тих, хто приносив їм пожертви і віддавав їм частку себе.

Жрець Ерікал служив в окрузі Прірарі, де положисті пагорби, пишні зелені луки, доглянуті поля і плодоносні сади утворювали мирні й спокійні пейзажі, але зараз Ерікала викликали до столиці. Верховний жрець Кловус збирав головних жерців з усіх округів до Сереполя, щоб відсвяткувати майже завершене будівництво Маґніфіки.

Ерікал завжди охоче проводив час у своєму храмі зі своєю божкинею, проте, отримавши виклик, одразу ж вирушив у дорогу. Він мандрував пішки, по-новому відкриваючи для себе Ішару. Солдати округу Прірарі були б раді супроводжувати його, але він вирішив подорожувати без охорони. Ерікал не потребував їхнього захисту, коли поруч з ним була його божкиня. Вона оберігатиме його. В дорозі жерця неперервно огортала божественна сутність, випромінюючи щиру любов. Вона давала йому силу, і він міг долати милю за милею без потреби у відпочинку. Хоча інші жерці, цілком імовірно, залишили своїх божків вдома, не взявши їх із собою в подорож до Маґніфіки, він і подумати не міг, що зможе розлучитися зі своєю божкинею так надовго.

Божкиня із сповненого спокоєм округу Прірарі проявляла себе як різнобарвна круговерть хвиль енергії, немовби зіткана з веселок. Божки інших округів, наприклад, дика божественна сутність з Тамбурдина, здавалися створеними з бурі та блискавок, пазурів та іклів.

Вибоїстий головний шлях пролягав по відкритій місцевості. Ерікал подолав один пагорб, потім інший, не знаючи точно, де саме починається округ Хосун, але продовжував рухатися далі. Кожен крок дарував йому радість життя, відчуття свіжого повітря, аромат трав і квітів. Згодом, коли він досяг округу Мормоза, рідколісся дубових гаїв змінилося більш посушливими рівнинами.

Його божкиня іноді зникала, стаючи майже непомітною, а потім поверталася, мерехтячи ще яскравіше. Де б вона не витала, Ерікал відчував її присутність. Здавалося, що між ними існує зв'язок, подібний на шовкову нитку, яка то розмотувалася, то знову скручувалася. Дорога пролягала крізь численні села, і люди виходили вітати його. Вони дивилися на божкиню з благоговінням, відчуваючи її присутність у своєму селищі. Деякі місцеві жерці виводили своїх невеликих божків, аби показати їх Ерікалу.

Щоразу, коли він вкладався спати в зручному ліжку на постоялому дворі або в якійсь хаті, де йому запропонували переночувати, божкиня поверталася до свого потойбічного світу. Коли ж він влаштовувався на ночівлю в лісі, вдивляючись у мерехтливі зорі на небі, божкиня залишалася поруч з ним як вірна супутниця, сяючи в темряві, що їх оточувала.

Під час цієї подорожі завдяки спілкуванню з божеством у Ерікала розширилося сприйняття усього світу навколо. Він стривожився, відчувши десь далеко похмуро-загрозливу тінь, щось схоже на гуркотіння далекого грому в темних хмарах аж за видноколом. На нього вже кілька разів находило це зловісне передчуття в Прірарі — відчуття загрози, що нависала над світом як щось невідворотне й небезпечне, потужна вібрація, що пульсувала в самому серці світу.

Упродовж їхньої мандрівки божкиня посилила це відчуття, і тепер Ерікалу потрібно було зрозуміти, що це таке. Інколи вночі він вдивлявся крізь різнобарвний серпанок світла, що випромінювала божкиня, та намагався зосередитися на цій похмурій, далекій і таємничій силі, але вона завжди вислизала, немов тінь, помічена лише краєчком ока. Ерікал сподівався, що, коли він дістанеться Сереполя, верховний жрець зможе дати відповіді на його запитання. Можливо, коли жерці зберуться всі разом, вони зможуть зрозуміти природу цієї все більш відчутної загрози.

Вони ж уже знали про неї?

Ерікал був глибоко стурбований долею емпри Ілуріс, духовної матері всієї Ішари. Її було тяжко поранено на острові Фулкор, а тепер вона зникла зі свого палацу в Сереполі. Ходили чутки, що її вбили й сховали тіло або що вона вознеслася у царство божків. Чи могло її зникнення бути пов'язане з тим далеким злом? Ерікал мусив це взнати.

Кожної ночі він спав усього по кілька годин, але завдяки божкині почувався відпочилим і бадьорим. Він втратив лік дням, проте помітив, що вже наближається до столиці. Хоч божкиня і стала більш розпливчастою, щоб бути менш помітною, її вібрації в повітрі привертали увагу допитливих людей. Ерікал привітно махав їм і благословляв їх, спостерігаючи подив на їхніх обличчях. У столичному окрузі було кілька слабших божків на додачу до неймовірно могутнього божка храму Маґніфіка, але Ерікал був радий принести з собою ще й силу Прірарі.

Йдучи дорогою, по якій тепер разом з ним рухалося значно більше людей і возів, Ерікал прибув до столиці. Зупинившись, він поглянув угору, на витончені шпилі палацу емпри і монументальний храм Маґніфіка. Величезна східчаста піраміда здіймалася на центральній площі, ставши вдвічі вищою відтоді, коли він бачив її востаннє, і він навіть уявити не міг, скільки знадобилося сили, щоб перемістити так багато кам'яних блоків за такий короткий час.

Його божкиня засяяла яскравіше, перетворившись на нестримну веселкову силу, яка закружляла навколо нього, вдихаючи в нього радість і піднімаючи настрій. Ерікал зірвався з місця і помчав уперед, навіть не усвідомлюючи цього, — він майже біг широкими вулицями галасливого міста.

Проминаючи ремісничі квартали, склади, крамниці, чинбарні та скотарні, він помітив зруйновані фасади будівель, забиті дошками вікна, почорнілі вигорілі сліди там, де не так давно вирували пожежі.

Ерікал дізнався, що гетррени ще досі тут, хоч їм і не раді. Раніше Кловусу так і не вдалося переконати Ерікала в розумності свого плану, який полягав у тому, щоб заманити варварів до Сереполя, а звідти відправити їх до старого світу. Коли гетррени, вирушивши з Тамбурдина, дісталися Прірарі, Ерікалу і його божкині ледве вдалося втихомирити цих ласих до чужого бійців. Було зрозуміло, що і в столиці варвари не будуть поводитися спокійно і порядно. Ерікал сподівався, що, коли він дістанеться Сереполя, гетрренів тут вже не буде.

Побачивши зруйновані будівлі, він спочатку подумав, що це справа рук варварів, однак руйнування виглядали значно масштабнішими, ніж якби були спричинені вандалізмом і свавільним мародерством.

Діставшись вулиці, що вела до мальовничої гавані, яка зазвичай була заповнена торговими суднами й рибальськими човнами, жрець побачив великий військовий флот зі смугастими вітрилами, готовий до відплиття.

— Не надто й рано ми прибули, — тихо промовив Ерікал до своєї божкині.

Зайнявши просторі покої своєї матері в крижаному палаці, Кору взялася знищувати всі сліди попередньої правительки. Зараз Кору була новою королевою крижаних Лютих, і її піддані мали це визнати.

Бірч увійшов за нею до холодної зали. Кору вже переробила стелю, яка тепер виблискувала над головою, вкрита гострими льодяними бурульками, схожими на незліченні хижі скляні ікла. Одежина Бірча, зшита з різних клаптів, дозволяла йому не мерзнути, а крім того, він ще й обгорнувся у вовняну ковдру. Ця ковдра була потрібна передусім для того, щоб приховати руки хлопчика і щоб ніхто не побачив у нього вирізьблену дерев'яну фігурку свинки чи саморобного металевого ножа, якого він змайстрував собі сам.

Ніж він залишив про всяк випадок, хоча королева Кору не зневажала й не ображала його, як це робила Онн. Хлопчик не боявся, що вона переріже йому горло, бо їй стане нудно. І все ж Бірч не розумів, як йому до неї ставитися. Що вона збиралася з ним робити? Чому вона вважає його таким важливим? Чи можна наважитися їй довіритися?

Він присів на крижану брилу, вкриту білим хутром, підтягнув коліна до грудей і став зосереджено спостерігати за всім навколо себе. Під ковдрою він тримав іграшкову тваринку, погладжуючи великим пальцем її гладеньку поверхню. Це була всього лише дрібничка з різьбленого дерева, проте вона нагадувала Бірчу не тільки про рохкаючих тварин, яких скотар тримав у загоні в їхньому містечку, але й про дідуся Колланана Молота, героя війни, відважного правителя.

Коли Кору дізналася, що король Нортерри — дідусь Бірча, спочатку це здалося їй забавним, а потім вона вирішила, що це не варте її уваги.

— Людські королі для нас ніхто, — сказала вона йому. — У крижаних Лютих є набагато важливіші справи.

Проте не всі Люті ігнорували людей. Він згадав, як його бабуся Тафіра колись робила жовті цукерки з імбиру та куркуми і привозила їх цілу торбу щоразу, коли навідувалася в Лейк Бакал. Крижаний Лютий Іррі вбив її — та ще й хизувався цим. А королева Онн, яка наказала вбивати людей, пишалася тим, як вдало Іррі виконав її наказ. Це стало останнім поштовхом, який був потрібен Бірчу, щоб його потаємна ненависть спалахнула нестримним полум'ям. Саме тоді він схопив спис Дар зі стіни біля трону і встромив його прямо між ребра Онн...

Бірч міцно стиснув маленькою ручкою дерев'яну свинку, продовжуючи ховати її під ковдрою. Хлопчик заходився рухати нею по нозі, так наче свинка була жива. Іграшка також нагадувала Бірчу про те, яким було його життя до того, як почалися всі ці жахіття, до того, як Рокк забрав його із собою як якусь цікавинку, знищивши сім'ю Бірча і ціле містечко. Спогади виринали з глибин пам'яті, і він задихав важче, швидше...

Кору була зайнята облаштуванням своїх нових королівських покоїв. Вона провела пальцями в повітрі, і на замерзлій підлозі розтанули й застигли крижані лінії, утворивши мапу, на якій виднілися володіння піщаних Лютих десь глибоко в пустелі. Кору, стиснувши бліді вуста, нахилилася ближче до викарбуваної на підлозі мапи. В руці вона тримала спис Дар і в задумі час від часу крутила старовинною зброєю, ніби бавлячись нею.

Бірч, спостерігаючи за Кору, звернув увагу на плями на наконечнику списа. Він згадав, як темна червона кров хлинула з рани Онн. Він згадав відчуття зброї у своїх руках, коли встромив у неї спис. Він волів би зробити це тисячу разів, але навіть це не стало би достатньою відплатою за той біль, якого завдали йому крижані Люті.

Кору звернула на нього погляд своїх крижаних очей. Бірч не промовив жодного слова, але йому стало моторошно, коли вона заговорила, немов би зрозумівши його думки.

— Хлопче, як ти думаєш, що б зробили з тобою мої крижані Люті, якби дізналися, що це ти вбив їхню королеву?

Бірч не знав, хотіла вона його налякати чи їй справді було цікаво.

— Вам було б соромно, якби вони дізналися, що це зробив я, а не ви.

— Точно, хлопче! — розсміялася Кору. — Ти дуже кмітливий.

Бірч розумів, що Кору може позбутися його будь-якої миті, а може й відпустити на волю. Королева була готова вести своїх крижаних Лютих у тривалий та важкий похід, в кінці якого на них чекають великі битви. Бірч нічим не міг їй у цьому допомогти. Можливо, Кору збагне, що він лише заважатиме їй, і відпустить його до того, як він стане надто обтяжливим для неї.

Тоді мамули допоможуть йому вижити. Маленькі істоти приноситимуть йому їжу та дадуть якийсь одяг, щоб зігрітися, і допоможуть йому повернутися до Нортерри, до Феллстаффа — міста, де править його дідусь.

З іншого боку, якщо Бірч вирішить утекти, то чи вимагатиме Кору відшукати його? У неї зараз багато інших турбот. Він може вислизнути непомітно. Армії крижаних Лютих зайняті підготовкою до тривалого походу. У робочих печерах Люті виготовляють бойові сани, в які вони впряжуть унуків. Частина вельмож і воїнів поїдуть на санях, а інші вирушать верхи на вовкоконях.

Чи помітять вони, якщо Бірч утече?

Так, Кору точно помітить.

Королева походжала по залі, з явним невдоволенням розглядаючи речі Онн. Вона розтопила крижані двері вітринних шаф та масивних комодів для зберігання речей і стала порпатися в одежинах своєї матері. Деякі прозорі, мов павутинка, тканини Кору накинула собі на плечі, а чимало суконь подерла на клапті гострими нігтями. Вона переглядала все, що її матір вважала цінним.

Із дзенькотом розбитого льоду Кору розчахнула одну з прозорих крижаних шафок королеви Онн. Всередині вона знайшла десятки каламутних кубиків розміром з гральну кістку. Кору усміхнулася.

— Ще одна іграшка моєї матері. — Вона змахнула кілька кубиків на крижану підлогу. З них, наче клуби диму, здійнялися зображення, схожі на міражі, зіткані з холодного туману.

Вельми зацікавившись, Бірч нахилився ближче. На одному з кубиків він побачив запис, як унуки роздирають одне одного, а крижані Люті навколо підбадьорюють їх схвальними вигуками. З іншого кубика сміялася холодна й пихата Онн, пестячи воїна Рокка, який хтиво їй усміхався. На інших кубиках були різноманітні зображення, які захотіла зберегти королева Онн.

Кору зібрала кілька кубиків і тримала їх, погойдуючи в долонях.

— Збережені спогади моєї матері нічого не варті. — Вона взяла один з каламутних кубиків великим і вказівним пальцями, розглядаючи одну його грань, потім іншу. — Треба все це просто знищити.

— Як вони влаштовані? — запитав Бірч.

Королева повернулася до нього.

— Цілком просто. Тут діє внутрішня магія. — Вона простягнула долоню, і Бірч вибрав два кубики. — Торкнися великим пальцем однієї з поверхонь. Куб почне запис усього, що відбувається навколо, поки ти не скажеш йому зупинитися.

Бірч притиснув великий палець до гладенької поверхні й став повертати кубик навколо себе.

— Він нічого не робить.

— Робить, звісно. Дивися, хлопче. — Кору взяла в нього кубик, торкнулася вказівним пальцем верхньої грані, і з кубика виринуло туманне зображення блідого хлопчика, який, нахмурившись, подивився на кубик і сказав: «Він нічого не робить».

Кору розсміялася, побачивши здивований вираз його обличчя, і кинула кубики-самописи назад у зламану шафу. Потім, нахилившись ближче, вона простягнула руку й витягла ще один предмет — золоту манжету, вкриту стародавніми рунами.

— Де вона це взяла? — Кору схилилася ще нижче, помітивши кров, що засохла на двох золотих зубцях всередині манжети.

Бірч пригадав реймер, який носив Ласіс, Хоробрий його дідуся... а ще згадав, що заподіяла королева Онн цьому Хороброму просто в нього на очах.

Здавалося, Кору знову зрозуміла його думки.

— Ти впізнав цю річ. Я прочитала це на твоєму обличчі.

Бірчу потрібно було залишатися корисним для неї.

— Це називається реймер. Його носять Хоробрі.

— А, я чула про Хоробрих! Наші нащадки-напівкровки. Деякі Люті брали людей собі в коханці.

— Королева Онн схопила одного Хороброго і привела його сюди, у свої покої. Його звали Ласіс.

Кору витягнула перед собою золоту манжету.

— І що воно робить?

Бірч спробував пригадати.

— Хоробрі можуть застосовувати магію, бо мають кров Лютих. Вони закріплюють реймер навколо зап'ястя, притискають так, що виступає кров, а потім викликають вогонь, який утворюється навколо руки, немов палаючий меч.

Кору звела брови й уважніше придивилася до металевого обруча з гострими зубцями. Раптом вона наділа манжету на зап'ястя й стиснула її так, що в шкіру глибоко врізалися золоті зубці. Кору підняла руку, по якій стікали цівки крові, подивилася на манжету реймера і, зосередившись, заплющила очі.

— Тут є магія. Я це відчуваю. Я тягну її...

Складки прорізали її обличчя, вона ще більше нахмурилася. Королева стиснула кулак і притисла його до чола. Кров продовжувала текти, але реймер не активувався.

— Він не працює, — сказала вона роздратовано. — Реймер поламаний.

— Його власник мертвий, — зауважив Бірч. — Королева Онн перерізала йому горло, залишивши реймер у себе як сувенір. Я... я був тоді тут.

Слова хлопчика не справили на Кору жодного враження. Вона зняла манжету й підняла її.

— Очевидно, їй не подобається чиста кров Лютих. Можливо, для цієї магії потрібна саме мішана кров. — Вона відкинула реймер убік, і той дзенькнув, вдарившись об крижану стіну.

До кімнати вбігли мамули з тарелями їжі, і в Бірча аж забурчало в животі. Йому вже давно слід було поїсти, тож він, підхопившись на ноги, взяв собі їжі, не питаючи дозволу. Королева й не зауважила цього.

За якусь мить до кімнати без запрошення увірвався мускулистий воїн-Лютий. Сміливості йому додавав гнів. Це був Іррі. На ньому була блакитна нагрудна броня та сріблясті лускаті рейтузи. Два ножі з криги і страхітливий на вигляд крюк звисали з його пояса, ніби він підбирав зброю саме для цієї зустрічі.

Бірч відчув водночас злість і страх. Тепер у подертій ковдрі йому раптом стало жарко.

Обурена Кору наказала Іррі зупинитися.

— Ці покої більше не належать моїй матері, і тебе сюди не кликали. Якщо я вирішу взяти собі супутника, то надам перевагу комусь... не вживаному.

Іррі не відреагував на образу. Широко розставивши ноги на крижаній підлозі, він насмішкувато глянув на мапу, яку Кору викарбувала на кризі. Крапля крові впала з її зап'ястя на лід поблизу зображення Феллстаффа.

Від вигляду крові поруч з домом його діда в Бірча по спині пробігли сироти. Його бабуся мертва. Невже попереду ще більше кровопролиття?

— Крижані Люті скоро вирушають на війну, Кору, — почав Іррі. — Але я попереджаю тебе...

— Королева Кору, — відрізала вона, немов рубонула клинком.

Іррі буркнув щось, що нібито мало бути словом «королева», і продовжив:

— Королева Онн пробудила наші армії від заклинального сну, щоб ми могли повбивати піщаних Лютих. Наше призначення — знищити їх, а не укласти з ними мир.

— Я візьму наших двоюрідних братів і сестер, які пішли хибним шляхом, — відказала Кору, — до мого війська, щоб ними керувала я. Після того, як я вб'ю їхню королеву, побачимо, скількох ще знадобиться знищити, але я воліла би зберегти їх для майбутньої битви з Оссусом. Не забувай про наше істинне призначення.

— Якщо ти не даси нам убити значну їх частину, то, можливо, твої крижані Люті не підуть за тобою як за королевою. Багато хто вже ставить під сумнів твоє правління.

— Багато? Скажи мені, хто це, і я сама їх уб'ю, — гримнула Кору, а тоді додала уїдливо. — Ти, Іррі, звісно ж, не один з них? Ти, звісно, мій найвірніший крижаний Лютий.

Іррі відвів погляд.

— Я не можу заперечувати, що Онн мертва. І я знаю, що ти вбила її.

Кору чекала його подальших слів, а коли він замовк, додала:

— Я вважатиму це твоєю присягою на вірність. А тепер більше не говори мені про марне вбивство могутніх воїнів, хай вони крижані чи піщані Люті. Я сама билася з драконом, а тому знаю, з якими випробуваннями ми зіткнемося в битві з Оссусом. Воїн повинен зосередитися на істинній меті.

У нашій битві проти великого дракона буде пролито стільки крові піщаних Лютих, що це задовольнить навіть тебе.

— Ти не уявляєш, що мене задовольнить, — пробурчав Іррі і залишив покої королеви, не чекаючи на це її дозволу.

Коли він пішов, Бірч зітхнув з полегшенням. Люті не вважали вартими їхньої уваги ані його, ані мамулів, які стояли, тримаючи тарелі з їжею.

Кору, повернувшись до мапи на крижаній підлозі, продовжила планувати свою війну. Мамули поставили їжу біля неї, але вона не звернула на неї уваги. Бірч схопив ще одну таріль і сховався в кутку, намагаючись стати невидимим, як він навчився робити поруч з королевою Онн.

Вперше у своєму житті учитель Онзу був стривожений тим, що він більше не може довіряти іншим Хоробрим. Його розуміння всесвіту похитнулося, коли він побачив у диму реймера, як насправді було вбито конаґа Конндура, і коли він дізнався, як низько пав Уто. Його розум відмовлявся повірити в існування Хороброго, який зрікся власної честі. Онзу почувався так, наче світ раптом нахилився, і тепер він намагався заново віднайти рівновагу в ньому.

Онзу сподівався, що Уто єдиний, кому не можна довіряти, проте як він тепер міг бути впевнений у цьому? Багато Хоробрих були готові долучитися до війни помсти, і вони відгукнулися на заклик Конвери. Уто був зобов'язаним Хоробрим конаґа, якого всі вони заприсяглися захищати.

Коли Онзу рушив на коні крізь ліс, повертаючись у тренувальне селище, слідом за ним ішов Ондер, запилений і втомлений, але сповнений надії. Знеславлений Хоробрий мав би пам'ятати цю дорогу, адже він багато років тренувався в селищі під керівництвом свого батька. Але молодий чоловік нічого з цього не пам'ятав — через руну забуття. Навіть такі прості спогади з тих часів, коли він був Хоробрим, було відібрано в нього.

Двоє чоловіків рухалися швидко. До сідла коня вчителя була приторочена торба з провіантом, а ще один мішок ніс на плечах Ондер. Спочатку він засипав учителя питаннями.

— Як я можу допомогти? Що ви хочете, щоб я зробив? — Ондером рухала не допитливість — він був мало не в розпачі. — Як вас звати? Скажіть, будь ласка.

Нарешті учитель поглянув униз на хлопця зі свого сідла.

— Мене звати Онзу. Колись ти знав це.

Молодий чоловік відповів йому безтямним поглядом, тож учитель просто поїхав далі. Серце майстра пронизав біль від розуміння того, що його власний син не пам'ятає його.

Онзу бачив, що юнак сповнений каяття і разом з тим збитий з пантелику. Ондер вважав себе хорошою людиною та достойним бійцем. Він не міг змиритися з тим, що він — боягуз. Але ніхто не в змозі зрозуміти свою справжню природу, поки не потрапить у критичну ситуацію. У Міррабаї молодий Хоробрий не витримав випробування, коли вони з Уто протистояли божку. Тоді Ондер втік. І те, що тепер він цього не пам'ятав, нічого не значило.

І все ж, побачивши біль, порожнечу й жагу діяти, що переповнювали душу сина, учитель Онзу мимоволі відчув дещицю жалю до хлопця. Можливо, його знеславлений син зможе хоча б частково спокутувати свою провину. Доручення, яке він збирався дати Ондеру, було йому цілком під силу, і ніхто не стане заважати йому це виконати.

Підопічні Онзу, яких він тренував у глухому селищі, завжди були напоготові. Дозорці в лісі одразу помітили наближення чоловіків. І якщо вчителя всі знали, то чужинця з татуюванням — ні. Онзу почув умовлені трелі удаваного пташиного співу серед густих крон дерев. Пташині крики його учнів звучали, можливо, надто штучно, але знеславлений Хоробрий нічого не помічав. Поглинений своїми думками, Ондер, опустивши голову, важко брів уперед.

Прихована стежка серед опалого листя стала помітнішою, і незабаром посеред букового лісу відкрилася галявина, на якій виднілося декілька будиночків та місце для тренувань. Діти зібралися на околиці селища, очікуючи повернення свого вчителя, — нетерплячі, зацікавлені, деякі стривожені. Кілька учнів працювали в саду. Найстарший хлопець, Ріґґ, стояв на варті, в одній руці тримаючи тренувальну палицю, а в іншій — справжній короткий меч. Онзу вдоволено відмітив, що Ріґґ та інші учні були готові до бою, якщо в цьому виникне потреба. Вони уважно розглядали новоприбулого, який мав риси Хороброго-напівкровки, проте не був одягнений, як вони.

Найстарша дівчина, Вітора, вийшла вперед і спитала:

— Що це в тебе на обличчі?

Учитель Онзу втрутився, перш ніж його син встиг відповісти.

— Краще сподівайся, що сама такого ніколи не отримаєш! Це руна забуття, знак ганьби. Цього чоловіка звати Ондер. Будучи Хоробрим, він явив страшне боягузтво, тому група Хоробрих покарала його цим знаком, стерши спадок і спогади.

Тепер учні поглянули на Ондера так, наче то був гній, що прилип до їхніх черевиків. Зганьблений юнак похилив голову.

— Мені шкода. Я не пам'ятаю. Але я... — Він, схоже, прийняв якесь рішення і підняв голову, щоб зустрітися з ними поглядом. — Я маю написаний Уто лист і можу прочитати вам, що, за його словами, я зробив.

— Що ти насправді зробив, — суворим тоном виправив його учитель Онзу. — Але, як я дізнався, правда й те, що слову Уто довіряти не можна.

— Якщо він більше не Хоробрий, то що він тут робить? — поцікавився Ріґґ. — Ми маємо його покарати? Чи охороняти?

— Він допоможе нам, — відповів Онзу, спішившись. — Я вирішив, що він може бути корисним.

Надія осяяла обличчя Ондера.

— Я все зроблю. Тільки накажіть. Я вам доведу.

— Я тобі скажу, що робити. Тут багато що зміниться. Я скоро поїду звідси, мої учні залишаться в селищі, а тобі я дам окреме завдання... шанс проявити себе. Поговоримо за обідом.

Ондер поклав свій мішок з припасами на дерев'яну лаву, учитель розв'язав торби, а діти допомогли розпакувати речі. Онзу витягнув свіжий буханець хліба, розгорнув велику копчену форель і дістав достатньо яблук, щоб вистачило всім. Вітора принесла миску червоних помідорів, зібраних з їхніх грядок.

Ондер намагався допомагати, але учні, як добре навчене військо, де кожен знає своє завдання, швидко готували обід. Знеславлений Хоробрий зрештою присів і просто спостерігав за їхніми злагодженими діями, а потім подякував, коли перед ним поставили їжу. Усі зібралися навколо вчителя Онзу, що умостився на поваленій колоді, з якої зазвичай учителював.

— Перше, що тобі слід знати: Уто — це зобов'язаний Хоробрий конаґа. Він служить конаґу Мандану і захищає його, а до того служив Конндуру Хороброму.

Юнак із татуюванням торкнувся свого обличчя.

— Уто — це той, кого я зрадив.

— Уто зрадив нас усіх, — гримнув Онзу. — Він збрехав.

Молодий чоловік розгублено закліпав.

— Тоді... може, я не винен? Може, цей лист...

— Ні, лист правдивий. Коли я вперше почув цю новину, то сам не міг у це повірити, проте в Міррабаї було багато свідків, не тільки Уто. Ти дійсно повівся як боягуз і заслужив своє покарання.

Ондер знову опустив голову й кивнув.

— Злочини Уто не мають нічого спільного з твоїми.

Твердим та спокійним голосом учитель розповів, як Елліель облудно звинуватили і як стерли її спадок, аби приховати ганебну правду про ішаранських полонених.

— Ми ненавидимо ішаранців, — пробурмотів Ріґґ.

— Так, ми їх ненавидимо, — погодився вчитель Онзу, — проте безчесність і віроломство ми ненавидимо ще дужче. Елліель повернула собі свої спогади й тепер служить королю Колланану в Нортеррі. Він знає правду про те, що сталося з нею, і він написав листа своєму братові Конндуру, розкривши злочини Уто проти Елліель. — Онзу замовк, помітивши, що всі присутні дивляться на нього. Вони уважно слухали, припинивши їсти. — Але конаґ Конндур був убитий до того, як надійшов цей лист. Він так і не дізнався правди.

Ріґґ жваво закивав:

— Це були ішаранці.

— Це були не ішаранці! — гаркнув Онзу, сам здивувавшись своїй гарячковості. — І це набагато жахливіший злочин: насправді вбив конаґа — того, кого він повинен був захищати. А все заради того, щоб спровокувати війну помсти. Я знаю це достеменно. — Він замовк, чекаючи, що хтось поставить під сумнів його слова. — Ви бачили минулої ночі, як я спалив пасмо волосся і викликав спогади Уто, але ви не знали, що бачите. Ось чому зараз все змінилося. Я не можу дозволити цьому злочину залишитися безкарним. Три королівства не можуть цього дозволити.

Знеславлений юнак не зводив з майстра очей, всередині нього вирували невимовлені запитання, на які не було відповідей.

— Але... навіщо? Як?

Скривившись, бо отрута спогадів виявилася вкрай гіркою, майстер Онзу описав, що саме скоїв Уто. На обличчях учнів читалася огида, молодий Ондер розхитувався з боку в бік, але учитель продовжував свою розповідь.

Приховуючи свій злочин, Уто скликав усіх вірних Хоробрих до Конвери, де він збирався повести їх на довгоочікувану війну проти ворогів-ішаранців.

— Вони були нашими ворогами, це правда, — визнав Онзу. — Проте ішаранці не вчиняли цього злочину. — Він поглянув на своїх юних учнів. — Пригадуєте, як Уто приходив сюди? Тоді він відмахнувся від моїх застережень щодо Лютих і Оссуса, зосередившись лише на війні помсти.

Згадавши Титана й Дженну, двох Хоробрих, які заїжджали до нього по дорозі до Конвери, учитель Онзу ще більше стривожився. Ці двоє відгукнулися на заклик Уто, розірвавши свої зобов'язання з лордами, в яких були на службі, і без жодних сумнівів вирушили через усю Співдружність до Конвери. Коли Онзу розповів їм, як Уто зрадив Елліель, обоє знехтували почутим, наче це не мало особливого значення. Титан і Дженна — і скільки ще Хоробрих — були готові миритися з таким безчестям заради досягнення великої мети — війни помсти. Вони обрали те, що їм у поточних обставинах було зручно вважати моральним, замість того, щоб дотримуватися обітниці непорушно керуватися честю у всіх своїх діях, не допускаючи жодних компромісів.

— Хоча король Нортерри Колланан знає, що Уто і лорд Кейд заподіяли Елліель, — продовжив розповідь Онзу, — він не підозрює, що саме Уто таємно вбив Конндура, щоб спровокувати війну. Йому треба про це повідомити.

Наставник, нахилившись уперед на поваленій колоді, повернувся до Ондера.

— Хтось має принести ці новини в Нортерру. Мені потрібен посланець, І який розкриє правду про Уто, розкаже Колланану Молоту, що ішаранці не скоювали страшного вбивства його брата... що це справа рук зобов'язаного Хороброго Конндура.

Він замовк, пильно дивлячись на Ондера.

Юнакові знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, чого від нього хоче вчитель.

— Я? Ви хочете, щоб я поїхав із цим посланням?

— Саме тебе ніхто не спробує зупинити, — відповів майстер Онзу. — Інші Хоробрі настільки одержимі ідеєю війни помсти, що для них неприйнятні жодні перешкоди на шляху до неї. Вони не ставлять її під сумнів. Я не можу собі уявити, що вони могли б спробувати завадити своєму товаришу-Хороброму доставити послання в Нортерру, але.... — Він зітхнув. — Але є багато такого, чого я донедавна не міг собі уявити. Однак я майже впевнений, що жоден Хоробрий не марнуватиме й хвилини на чоловіка з руною забуття на обличчі.

— Ви... ви довірите мені настільки важливу справу? — Ондер не міг повірити в те, що почув, але його очі сповнилися надії.

— Майбутнє завжди важливіше за минуле. Я хочу вірити, що один епізод у спадку твого життя не визначає весь життєвий шлях, — відказав наставник, сподіваючись, що не пошкодує про це рішення. — Я даю тобі цей шанс із почуття милосердя та співчуття. Будь ласка, не змусь мене пошкодувати про це рішення.

Ондер різко випростався, наче в нього вдихнули нове життя.

— Я вас не підведу. Можливо, одного дня я знову заслужу право бути Хоробрим.

Малоймовірно, якщо не цілковито неможливо, щоб Хоробрий з руною ганьби повернувся до їхніх лав, проте так само, як людині потрібні їжа та вода, їй потрібна і надія. Онзу дав її Ондеру.

Наставник підвівся і подивився на своїх вихованців.

— Я довіряю вам усім. Я знаю, що навчив вас як слід, навіть якщо інші Хоробрі забули про свої найважливіші цінності. — Серце раптом пронизав біль, коли він згадав, як старанно тренував свого сина багато років тому, як пишався ним, коли відправив хлопця із селища, щоб той став паладином. Тепер Онзу вдивлявся в обличчя Ондера, намагаючись зазирнути вглиб крізь руну забуття. — На твоєму шляху може виникнути чимало небезпек.

Ти не повинен вагатися. Король Колланан мусить знати, що сталося насправді, щоб він міг прийняти рішення, ґрунтуючись на правді.

— Чому ви не хочете особисто доставити послання, учителю Онзу? — запитала Вітора. — Хіба король Колланан не повинен почути це від вас?

— Я мушу їхати в протилежному напрямку.

Юні учні намагалися виглядати хоробрими та впевненими.

— Куди ви їдете? — запитав Ріґґ. — Як довго вас не буде?

— Я збираюся до Конвери. Я знаю свій обов'язок. — Він посміхнувся учням. — А вам я довіряю подбати про селян. — Він рушив до свого житла. — Я знову вдягну свої чорні обладунки Хороброго — плащ, рукавиці, чоботи. Я сам піду до Уто й висловлю йому в обличчя все, що він накоїв.

І не повернуся, поки не виконаю свій обов'язок.

У тронній залі замку Конвери розсунули столи й стільці, щоб звільнити в центрі достатньо місця, і тепер Уто стояв посеред відкритого простору, витираючи піт з чола тильним боком долоні. Зазвичай вони з Манданом проводили повноцінні бойові тренування на свіжому повітрі у дворі, де можна було вільно розмахувати мечами або практикуватися на чучелах, вбраних в ішаранський одяг. Але оскільки цілий день з неба сіяла дрібна холодна мжичка, Мандан захотів тренуватися в приміщенні.

Тронна зала не була призначена для тренувальних боїв, проте молодий конаґ наполіг на тому, що він може робити все, що забажає.

— До того ж, Уто, ніколи не знаєш, де і коли мені доведеться битися з ворогом. Що, як асасин спробує вбити мене на моєму троні?

— Тоді я його вб'ю, — відповів Уто, але все ж погодився на тренування в тронній залі.

На Мандані була нова кольчуга з тонко виробленими ланками, відполірованими до сріблястого блиску. На синьому плащі був вишитий символ Співдружності — відкрита рука, а на пурпурному камзолі було зображене сонце, що сходить, — символ Остерри. Мандан відстрибував у різні боки, намагаючись уникнути ударів, але пишний одяг робив його незграбним, а плащ плутався навколо ліктя. Впродовж п'ятнадцятихвилинного тренування Уто десять разів міг би вбити Мандана, і це ще більше сповнювало його рішучості ніколи не допускати, щоб Мандан сам вступав у смертельний двобій. Та все ж юнак був досить вправним бійцем, хоча його рухи були цілком передбачуваними.

Мандан голосно засміявся, явно задоволений собою.

— В мене вже краще виходить. Скажи, Уто?

— У вас вже краще виходить, мій конаґу, — збрехав Уто. Йому слід посилити натиск на свого підопічного. Юнак мусить бути готовим до серйозного бою.

Зупинившись, Мандан кинув меч на стіл, відсунутий до бічної стіни, розстебнув важкий плащ і скинув його на підлогу. Він налив собі в кубок прохолодної води з глечика, що стояв на столі, і залпом усе випив.

До тронної зали без попереднього оголошення впевнено й рішуче увійшли двоє Хоробрих у запилюженому одязі. Побачивши, що це Титан і Дженна, Уто жестом запросив їх пройти далі, і вони представилися конаґу, шанобливо вклонившись. Кремезний Титан не був схильний до глибоких роздумів, але він відзначався сміливістю і створив значний спадок своїми відважними справами. Дженна була загартованою в битвах жінкою, яка виглядала би привабливішою, якби хоч інколи посміхалася. Проте вона була хорошим бійцем — Уто бачив її в бою. Він не хотів би стати її ворогом.

— Ми розірвали свої зобов'язання перед лордами, щоб відповісти на твій заклик до війни помсти, — сказав Титан до Уто.

Дженна насупилася, її голос прозвучав по-змовницькому.

— А ще ми чули тривожні історії та плітки про тебе, Уто. — Вона поглянула на нього, і він витримав її погляд. Жоден з них не відвів очей. Хоробра стенула плечима й відвернулася, змінивши тон. — Кажуть, ішаранська кров дуже добре змиває плітки.

Мандан ніби не зрозумів її слів, і Уто пояснив:

— Дженна й Титан є прикладом того, як ми всі повинні зосередитися на справжній війні.

Відтоді, як надійшла звістка про нищівну поразку під Янтоном, Уто багато днів ретельно працював над тим, щоб направити гнів і нетерплячість Мандана в інше русло. Молодий конаґ все ще хотів відправити війська на північ і придушити опір Колланана, але Уто не дозволив йому це зробити. Дуже скоро він повантажить основні сили армії Співдружності на військові кораблі. Він хотів, щоб солдати приберегли свої сили для битви з ішаранськими тваринами.

Спітнілий Мандан, все ще важко дихаючи після тренування, стояв перед Титаном і Дженною.

— Я ваш конаґ. Ви — Хоробрі. Присягніть мені на вірність.

Двоє Хоробрих перезирнулися, потім глянули на Уто, який кивнув їм, не зумівши приховати свого роздратування. Вони вклонилися.

— Вірність Хороброго, — мовив Титан, — завжди належить конаґу.

— Зазвичай немає потреби цього казати, — додала Дженна з ноткою докору. — Конаґу належить моя вірність, мій реймер і моя кров. Назавжди.

— Добре. Багато Хоробрих відповіли на заклик Уто, проте є ще чимало тих, які не поспішають з відповіддю. Їхні реймери повинні об'єднатися проти ішаранських тварин, які вбили мого батька.

— Це правда, мій конагу, — погодився Уто, — але іноді зв'язок повільний і ненадійний, до того ж, не всі Хоробрі мають таке ж ясне уявлення про нашу мету, як ми.

— Наприклад, Елліель, — зауважив Мандан з прихованою насмішкою.

Уто змовчав, бо не хотів продовжувати цю розмову. Натомість він коротко пояснив новоприбулим Хоробрим:

— Скоро наші кораблі вийдуть у море і атакують узбережжя нового світу. Ми захопимо Сереполь і спалимо вщент палац емпри. По дорозі повернемо собі острів Фулкор. Ми пограбуємо їхні землі й зробимо їх своїми.

— І ми нарешті збудуємо нову Валаеру, — пробурмотів Титан.

— Війна буде славною, — додала Дженна.

Мандан зійшов на підвищення і важко опустився на свій трон. Він на мить завмер, милуючись жорстокою картиною битви при Янтоні.

— Уто, ти мій Хоробрий, командувач моїх військ. Ти найкращий воїн з усіх нас. — Він ще більше подався назад на троні. — Я конаґ, але саме ти найкраще готовий для того, щоб очолити напад. Як ми вже обговорювали, я хочу, щоб ти був моїм генералом.

Це були саме ті слова, які Уто вкладав у вуха конаґу багато днів поспіль. Тепер він намагався говорити рівним голосом, щоб не звучати надто улесливо.

— Вам вже доводилося воювати, мій конаґу, і ніхто не сумнівається у вашій хоробрості, але в трьох королівствах зараз дуже неспокійно. Вам немає потреби командувати нашими морськими силами або очолювати сухопутні загони, коли ми вбиватимемо ворогів-ішаранців.

Мандан випрямився і кивнув.

— Саме так, я потрібен тут, удома.

Уто пригадав, яким нажаханим був молодий конаґ, коли навколо їхніх кораблів дощем сипалися вогняні стріли, випущені з фортеці острова Фулкор, і як він запанікував, коли ішаранці застосували катапульту з невідомою запалювальною сумішшю. Від Мандана не було жодної користі в тій битві, але Уто не міг сказати цього вголос. Він Хоробрий, а отже його обов'язком є захист молодого конаґа за будь-яку ціну.

— Дозвольте мені керувати цією війною помсти, Володарю. Я приведу нас до перемоги.

Мандан підняв руку.

— Ти знаєш, як вчинити найкраще. Я даю тобі свій дозвіл. Використовуй моїх Хоробрих, флот Співдружності та всіх наших солдатів.

Титан і Дженна не зводили очей з Мандана, і тепер на їхніх обличчях проступило полегшення.

— Я віддам наказ, — продовжив Уто, — відкрити зброярні і роздати старі мечі та щити, списи, ножі, булави та бойові молоти з катакомб під палацом, щоб ми могли озброїти кожного бійця в Остеррі.

Мандан усміхнувся. Раніше вони разом побували в підвальних арсеналах, вирубаних у замковій скелі над злиттям річок, і оглянули запаси зброї, яка залишилася з часів давньої війни проти Ішари.

— Я радий, що ці мечі тепер нам пригодяться. Потрібно, щоб усі були готові дати відсіч будь-якому ішаранцю, який дістанеться наших берегів. — Конаґ замовк. — Або ж їх можна використати для боротьби зі злочинцями чи зрадниками тут, у трьох королівствах.

Уто знав, що на думці в молодого конаґа, і дуже сподівався, що Мандан не накоїть дурниць, поки основна частина його війська буде завойовувати Ішару.

Всередині обнесеного мурами міста Феллстафф панувала напружена тиша, зовсім не схожа на безтурботний спокій мирного міста. Селяни, що з навантаженими візками тягнулися на ринок, купці, ремісники, теслі та бійці міської варти робили свої повсякденні справи з мовчазним поспіхом.

Повідомивши дядькові новини, Адан хотів одразу вирушити назад до Судерри, проте був змушений зайнятися приготуваннями до війни разом із Коллом. Приготування до війни... Він їхав сюди, готуючись захищатися від Лютих. Але аж ніяк не уявляв, що розпочнеться міжусобна війна.

І хоча його ліжко було зручним, а вогонь відганяв прохолоду пізньої осені, Аданові не вдалося виспатися. Він крутився під ковдрами, а його думки були сповнені нічних жахіть і переживань. Адан намагався осягнути, що накоїв Мандан. Напасти на підданих Співдружності! Стосунки між ним і братом ніколи не були теплими чи близькими, але вони обоє були синами Конндура Хороброго, відтак служили трьом королівствам і правили своїми народами. Саме Мандану, як первістку, судилося стати конаґом, а Адан ніколи не мріяв посісти місце брата.

Але Мандан виявився жорстоким, примхливим і мстивим правителем. Адан бачив у ньому ці риси, коли вони ще хлопчиками гралися разом.

У дитинстві Адан радів власним перемогам або з готовністю приймав поразки, коли брат у чомусь його перевершував, а от Мандан реагував геть інакше. Йому такі випробування не приносили радості. Для нього існувало винятково суперництво, тільки переможці чи переможені, — а не здобутий досвід, який допоможе їм обом стати кращими правителями.

Як король Судерри, Адан любив свій народ і не мав бажання ставати конаґом усієї Співдружності. Наполягання Колланана позбавити Мандана трону конаґа викликали неспокій у нього на душі. Адан тривожився, що це призведе до страшного кровопролиття. Він не хотів посилати свою армію проти таких же підданих Співдружності, але розумів, що тепер Нортерра й Судерра не мають особливого вибору з огляду на те, що вчинив Мандан.

Проте спочатку він мав виконати іншу важливу справу. Він уже дав обіцянку Пенді.

Вставши вранці, умившись та одягнувши чистий одяг, він з'їв частину сніданку, який Покл залишив на таці перед дверима його покоїв, а потім рушив на пошуки Колланана.

Той знайшовся у стайні. Ранок був прохолодний, і Адан помітив, як з ніздрів дядька виривається пара. Колланан, здавалося, не відчував холоду: на ньому були тільки штани та сорочка без рукавів. Він сам чистив свого чорного бойового коня. Елліель і Тон були разом з ним. Двоє інших Хоробрих, Ласіс і Ґант, відправилися кудись у своїх справах.

Адан зупинився у дверях, вдихаючи запах сіна та коней.

— Гадаю, король Нортерри міг би найняти конюхів.

Колланан підняв погляд, мимовільно всміхнувшись.

— Тоді я не мав би задоволення дбати про Шторма. Я хочу, щоб він знав, що я вдячний йому за багаторічну віддану службу. — Великий чорний бойовий кінь форкнув. — Я розіслав термінові послання по всій країні, — серйозним тоном продовжив Колл. — Мої васальні лорди не дуже хотітимуть знову вирушати на війну так скоро, особливо, якщо це означатиме тривалий перехід через Хребет дракона, але всі вони знають, що потрібно робити. — Він почухав свою густу бороду. — Навіть ті солдати, що не були в Янтоні, розуміють, що зробив Мандан. Вони знають, що так цього залишити не можна. — Колл знову заходився енергійно чистити свого коня, виганяючи так свій гнів.

Адан думав про Пенду та їхню дитину, набираючись рішучості висловити те, що він мав сказати. Колл підняв очі, відчувши щось недоговорене в несподіваній тиші.

— Я можу дати тобі кінний загін, який супроводить тебе назад до Судерри. Тобі ж потрібно почати збирати армію для походу на Конверу.

— Спочатку я маю допомогти іншим людям. Я занадто довго відкладав це рішення, тому що воно було непростим, однак тепер нам щодня доводиться приймати непрості рішення. — Адан замовк. — Багато полонених людей страждають під владою Лютих у невільничому таборі серед каньйонів. Я хочу звільнити їх. — Йому не вдавалося забути ті образи, які він бачив у діаманті «сльоза матері». — Ми знаємо, де вони.

Його голос став тихшим від сорому за те, що він так довго нічого не робив.

— Я переконував себе, що ми не є достатньо сильними, щоб виступити проти піщаних Лютих, і я допустив, щоб усі ті в'язні й далі страждали.

Королева Ву забезпечила мою армію димчастим склом для виготовлення смертоносної зброї, і я не хотів викликати її гнів. Але ми вже й так у стані війни. Я вбив Кво. Настав час зробити наш хід, поки піщані Люті нічого не запідозрили.

Колланан довго мовчки міркував над його словами, але йому явно хотілося щось зробити — потрібна була лише мішень. На лиці короля пролягли зморшки, які вгадувалися навіть під бородою, а зуби блиснули в хижій недобрій посмішці.

— Ми вдарили по фортеці на озері Бакал і показали їм, що нас не можна ігнорувати.

Адан перевів дух.

— Мені потрібна твоя допомога, дядьку. Твоя і твоїх Хоробрих.

Колл поглянув на Елліель і Тона.

— Ми з групою бійців можемо вирушити разом з тобою, швидко дістанемося каньйонів на півдні і звільнимо людей з того табору, поки Ласіс та лорди-васали збиратимуть основні сили армії Нортерри для довгого походу.

Адан, відчуваючи вагу власної відповідальності, кивнув.

— Спочатку ми поскачемо до Баннрії і озброїмося димчастим склом, яке є смертельно небезпечним для Лютих. Ця зброя нам знадобиться. Маючи достатньо бійців, ми зможемо напасти на невільничий табір, перебити охорону й звільнити в'язнів. — Він був упевнений, що це не буде так просто, але він мусив вірити, що все вдасться.

Тон виглядав заінтригованим почутим.

— Я допоміг королю Колланану битися з крижаними Лютими, але це не означає, що я на боці піщаних Лютих. Власне, поки я не дізнаюся, хто я або що я, я повинен зберігати нейтралітет. — Він урочисто кивнув. — А тому я маю допомогти атакувати табір піщаних Лютих. Просто щоб усе було справедливо.

Елліель хихикнула. Тон, здавалося, не зрозумів, чому її це розвеселило.

Колланан кивнув, його рішення було твердим.

— Ми можемо звільнити цих людей, і я буду радий цьому. — Він повернувся до свого бойового коня й почав розчісувати йому гриву. — А коли ми з цим закінчимо, то зможемо зосередитися на поваленні конаґа.

Семі, замкнена так надовго під землею, почувала себе, мов в'язень у темниці. Вона та її товариші ховалися вже багато тижнів поспіль, молячись про одужання Ілуріс та вберігаючи її від смертельно небезпечних планів Кловуса. Новий божок допоміг замаскувати їхній сховок, але Семі відчувала, що вже заціпеніла у вимушеній неволі, ставши безпорадною, достоту як сама емпра. Але все ж вони з Восом почали розробляти плани активних дій.

Тепер, коли Ілуріс прокинулася, Семі повинна була втілити ці плани в життя. Народ має почути прекрасну звістку.

Коли вірна стара служниця Аналера потай прийшла до них, несучи підноси з їжею, то вона так зраділа, що ледь не перекинула на емпру свої миски.

— Ваша Величносте! Емпро! — Аналера, не знаходячи інших слів, тільки повторювала це знову й знову. Вона почала схлипувати, вкрай зворушена, але швидко опанувала себе. — Час настав! Ми повинні об'єднати своїх союзників. Ви маєте повернути собі трон.

— Я не пам'ятаю, щоб я його віддавала, — задумливо зауважила Ілуріс, проте в її голосі звучало ледь помітне запитання, наче вона не могла пригадати, що саме відбулося.

Семі теж була сповнена завзяття.

— Ми повинні пустити поголос, сказати всім, щоб були готові вас підтримати. Ваш народ з вами, Ваша Величносте, проте верховний жрець так просто не віддасть владу. Ми повинні бути обережними.

Очі Аналери, оточені глибокими зморшками, заблищали.

— Почуй нас, убережи нас.

Ілуріс, що сиділа на ліжку, виглядала слабкою та виснаженою, проте віра старої служниці давала їй сили. Енергія нового божка розходилася брижами поблизу кам'яної стіни, так ніби там під водою пропливала невидима риба.

Стара Аналера, одягнена в непримітне сіро-коричневе вбрання, повела Семі нагору звивистими тунелями, прокладеними під палацом. Незважаючи на старечу сутулість, маленька згорблена служниця рухалася напрочуд швидко. На Семі був бідняцький одяг пралі. Якась принцеса з королівського роду могла б обуритися, якби їй довелося вдягти подібне лахміття, але Семі носила такий одяг більшу частину свого життя. Їй вдалося залишатися цілком непомітною, виглядаючи, як пересічна працівниця замку.

Аналера мала союзників серед робітників замку, але були й такі, кому не можна було довіряти, тож вона допомогла Семі уникнути їх. Коли вона повела дівчину за собою по сповнених метушнею коридорах і робочих приміщеннях, вони обидві не піднімали голів. Семі несла на плечі стос простирадл, і вони непомітно проминули пральню, де пралі кип'ятили білизну у величезних казанах з мильною водою.

Вислизнувши на вулиці Сереполя, Семі відчула себе вільною, радіючи свіжому повітрю й яскравому сонячному світлу. Вона покинула палац вперше за дуже довгий час і тепер почувалася звичайною людиною, а не підопічною емпри. Ілуріс узяла дівчину під своє крило, навчала її історії, математики, мистецтва управління, фінансам, вона наполягала, щоб Семі носила вишукане вбрання, і навколо завжди були бійці Яструбиної варти та улесливі блюдолизи. Дівчина ніколи не залишалася на самоті. Але зараз вони з Аналерою були звичайними простолюдинками. Жінки спішно крокували широкими вулицями міста.

— Ми зустрінемося з кількома найвідданішими прибічниками емпри, — сказала Аналера. Її скрипучий голос був сповнений захвату. — Я все влаштувала.

За кілька кварталів від палацу вулиці Сереполя стали більш жвавими, на них вирувало галасливе й метушливе повсякденне життя. Семі дивилася на виробників свічок і кітлярів, теслю, який складав сидіння стільця з очерету, гончаря, що крутив свій скрипучий круг біля печі, з якої виривався дим. Продавець вина перераховував бочки, а дівчина з кошиком у руках ходила від дверей до дверей, продаючи яйця. Майстер струнних інструментів вигравав тужливу мелодію, мугикаючи її собі ніс. Продавці їжі пропонували шматки присмаченої прянощами ягнятини на рожні, цукерки з фруктового желе та меду, головки сиру, обсмажене в цинамоні насіння. Один торговець тримав у дротяних клітках співочих пташок, а в руці мав довгий вербовий прут. Щоразу, як пташки замовкали, він бив прутом по клітках, змушуючи пташок щебетати знову.

— Наші союзники пустили поголос серед своїх друзів і друзів їхніх друзів про те, що емпра жива, — розповідала Аналера. — Це місто любить свою матір — емпру. Кловус зробив дуже серйозну помилку, коли дозволив їй зникнути.

— Не те, щоб дозволив, — зауважила Семі. — Ми запекло билися, і багато її охоронців тоді загинули.

Старенька хутко повела її далі, і вони повернули за ріг.

— Я добре це пам'ятаю, моя пані. Деяким моїм друзям довелося відмивати кров зі стін і... навіть зі стелі, тому що божок розтрощив об неї кількох асасинів. Після того, як вони закінчили прибирання, я більше їх ніколи не бачила.

Голос старої звучав похмуро, і вони обидві розуміли, що, вочевидь, сталося з тими прибиральниками. Кловус усунув свідків. Жителі Ішари відвернулися б від нього, якби дізналися, що він заподіяв якусь шкоду їхній емпрі.

Якби Ілуріс справді загинула на острові Фулкор, то Ішара горювала б, але з часом зажила б звичайним життям. Але ж емпра повернулася додому в комі, а згодом зникла. Ніхто не знав, що з нею сталося, а коли таємниця занадто велика, люди самі вигадують відповіді на свої запитання.

Устремління верховного жерця були надто очевидними. Він привів сюди, до столиці, варварів-гетрренів, які кинулися плюндрувати місто, а потім випустив на волю божка, що спричинив ще більший хаос. Семі, поспішаючи за Аналерою по обхідній вуличці, помічала зруйновані будівлі, розбиті вікна, сліди кіптяви. Частина руйнувань могла бути викликана несамовитістю божка, але більша частина явно була результатом безжального вандалізму гетрренів.

Ні, люди не були в захваті від верховного жерця Кловуса.

Аналера повела Семі повз міську криницю, коло якої жінки наповнювали водою глеки, а їхні набурмосені сини-підлітки чекали, щоб віднести важкі ємності додому.

— Ми вже майже прийшли до кузні Бурліна. Йди за мною.

Попереду Семі почула стукіт молота по ковадлу, побачила дим з кузні.

Замурзаний молодий підмайстер, голий по пояс, качав міхи, розпалюючи сильніше вогонь.

Аналера гукнула, і коваль, помітивши їх, змахнув молотом у відповідь.

То був приземкуватий чолов'яга з могутніми руками й плечима від постійної роботи з металом. Голова в нього була майже цілком виголена, лише ззаду, мов хвіст, звисала туго заплетена коса, а брови давно були обпалені. На лівій ніздрі та в лівому вусі Бурліна виблискували металеві прикраси у вигляді кілець.

— Ви прийшли з приводу замовлення верховного жерця? Я виготовляю зброю так швидко, як тільки можу.

— Яке ще замовлення? — тихо спитала Семі.

Аналера повела дівчину за собою, прошепотівши:

— Це просто на той випадок, якщо хтось підслуховує. Він знає, хто я. Бурлін вже давно служить емпрі.

Жінки зайшли на подвір'я кузні. У бочках, вкритих шумовинням, була заготовлена вода, щоб гартувати клинки, після того як Бурлін надасть їм потрібної форми. Двоє учнів обценьками витягали розпечене до червоного залізо з жару горна, поки голий по пояс підмайстер невпинно роздував міхи. Навколишній гамір заглушав тиху розмову Аналери з ковалем.

Вона представила здорованя Семі, пояснивши:

— Бурлін колись отримав доручення викувати броню для всіх бійців Яструбиної варти.

— І я чудово впорався з тією роботою! То було моє найкраще творіння, і я зробив це для неї. Я ніколи не забуду, що Ілуріс повірила в мою майстерність, і я ніколи не зречуся своєї віри в неї.

— Я обіцяла, що принесу свіжі новини, — заговорила, стишивши голос, старенька, і Бурлін нахилився ближче. — Це — Семі, призначена наступниця емпри.

— Насправді вона мене не призначала, — відказала Семі. — Вона досі мене навчає.

— Ми знаємо, хто ви, пані, — мовив Бурлін, вдаривши молотом по розжареному залізу на ковадлі. Після чого він знову загорлав для тих, хто міг би підслуховувати. — Це неможливо! Ми працюємо так швидко, як можемо. — Потім він нахилився ближче і знову зашепотів. — Чи правда, що емпра жива, що вона прийшла до тями?

— Так, — відказала Семі. — Ми маємо підготувати людей до її повернення, але верховний жрець не має про це нічого взнати. Кловус має свого божка, та й інші жерці слухаються його. Міська варта теж під його владою.

— Вони вже двічі приходили до моєї кузні, шукаючи зрадників, — розповів Бурлін. — Хочуть вистежити тих, хто перешіптується, що наша емпра повернеться.

Від почутого в Семі стало важко на серці.

— Вони ще нікого не спіймали, — запевнила Аналера. — Я принаймні не чула.

— Звісно, про тих, кого вони спіймали, нічого вже не почуєш. Більше ніколи не почуєш, — відказав коваль. — Я знаю про п'ятьох чи шістьох.

Семі стривожилася.

— Вони можуть нас видати? Треба перевести емпру з нашого сховку в інше місце?

Бурлін стиснув губи, а тоді відповів:

— Вони мають віру, проте не мають знань, моя пані. Як і я. Навіть Аналера не розповіла всього, що знає.

Стара повернулася до Семі.

— Я лише сказала, що Ілуріс — наша справжня емпра, що вона жива і що вона повернеться, щоб зайняти своє місце.

— Може, верховний жрець і залякав людей, але вони його не люблять, їхня віра в емпру Ілуріс набагато сильніша. — Бурлін знову вгатив по залізяці і щось невдоволено гарикнув, та так голосно, щоб усі почули. Його учні давилися від сміху, але коли коваль гнівно зиркнув на них, повернулися кожен до своєї роботи.

Бурлін рішуче заговорив хрипким голосом:

— Люди більше не можуть чекати. Їм потрібно нарешті побачити емпру, інакше вони втратять віру. Палкий юнак може давати коханій обіцянки лише деякий час, але настає момент, коли треба дарувати золоту обручку. — Коваль грубо реготнув. — Хоча сам я більше люблю залізо. Воно ще й міцне, а не просто гарне.

Семі озирнулася довкола, звернувши увагу, що з десяток інших кузень були завантажені не менше, хоча ніхто з ковалів не виглядав задоволеним таким обсягом роботи. Бурлін буркотливим голосом пояснив, чим вони зайняті.

— Кловус змушує нас наробити наскоро грубої зброї для своїх наймитів-варварів, яка не надто відрізняється від їхніх дрюків. — Він узяв до рук залізний набалдашник з шипами, який мали потім насадити на дерев'яне руків'я. — Для нас образливо виготовляти таку потворну зброю для таких потворних людей. Але коли ці скотиняки будуть озброєні, то вони, можливо, просто заберуться геть. Почуй нас, убережи нас.

Семі пригадала, як Маґда натрапила на їхню схованку в підземеллях, проте залишила їх у спокої, зовсім не зацікавившись побаченим. З чужих слів Семі знала, що буйні варвари хотіли покинути Ішару так само сильно, як Кловус хотів їх позбутися.

Ідея, яка спала їй на думку, змусила її всміхнутися. Хай їй і не терпілося хоч щось зробити, вона розуміла, як важливо дочекатися слушного моменту.

— Кловус намагається зміцнити свої позиції за допомогою гетрренів, хоча вони й рідко роблять те, що йому потрібно. Але якщо вони скоро заберуться геть, то, можливо, нам варто дочекатися цього. Тоді верховний жрець матиме менше прихильників, і ми зможемо зробити свій хід.

Кловус вирішив все більше й більше займатися своїми щоденними справами в тронній залі емпри, а не в храмі Маґніфіка. Він був духовним провідником Ішари та керував божком, а виконуючи адміністративну роботу в палаці він також демонстрував, що є фактичним правителем Ішари, поки в країні немає емпри. І він зовсім не поспішав призначати наступника.

Кловус сидів за пристінним столом, не наважуючись зайняти сам трон, — на відміну від Маґди, яка, колись опинившись тут, не виявила жодних ознак нерішучості. Він читав звіти від капітанів флоту, а також менш оптимістичні зведення від своїх шпигунів, намагаючись зрозуміти, як скоро флот зможе вийти в море... і як скоро Маґда та її ненависні гетррени зможуть покинути місто.

Зосередившись на документі, Кловус раптом відчув, як у жилах запульсувала кров, а по спині побіг холодок. Його обдало хвилею, подібною до полум'я, розбурханого поривом вітру, і це було схоже на присутність божка... але ж божок Маґніфіки залишався цілковито спокійним і нерухомим у глибинах свого храму.

Кловус відчув первісну силу, яка линула крізь високі двері до тронної зали. Він підняв голову, готовий викликати охорону, якщо йому загрожуватиме небезпека. Однак цієї миті у дверях показався інший жрець, одягнений у блакитно-білий каптан. Його каштанова борода була довгою, волосся — скуйовдженим, але сам він виглядав охайним і сповненим енергії. Кловус упізнав жерця округу Прірарі. За спиною чоловіка мерехтіла різнобарвна енергія, що звивалася й крутилася вусібіч, мов різнокольорова стрічка.

Кловус зітхнув з полегшенням.

— Ерікале! Ти прибув першим з усіх скликаних жерців. — Чоловік увійшов до зали, і його божкиня залетіла за ним, немов вірний домашній улюбленець. Верховний жрець насупив брови. — Чи мудро було залишати людей Прірарі без їхньої божкині?

Ерікал жестом вказав собі за спину.

— Вони ніколи не залишаться без своєї божкині, допоки мають віру. Я привіз цю частину божкині із собою, тому що мене турбує... — Йому, здавалося, було складно висловити думки, що роїлися в його голові. — Я прибув так швидко, тому що мені сняться темні сни, я бачу небезпечну тінь. Хіба ви не відчуваєте, як зростає зло — десь далеко?

— Зло є завжди, — пирхнув Кловус. — Ми, жерці, повинні тримати його під контролем. І краще, щоб воно було десь далеко, ніж у нас на порозі.

— Але це інше, верховний жерче. — Ерікал зробив кілька кроків уперед, і божкиня за його спиною розсіялася, перетворившись на ледь помітний серпанок. — Ви, звичайно ж, відчуваєте це? Я бачу це краєм свого розуму і в глибинах неспокійного сну. Щось зростає і стає все могутнішим — десь за морем, я думаю.

— Якщо воно так далеко, то нехай там і залишається. Й без того непросто підтримувати лад на Ішарі. — Кловус стишив голос. — І не давати гетрренам зруйнувати наше місто, перш ніж я зможу відправити їх звідси.

Ерікал уклонився, але все одно виглядав стурбованим.

— Я боюся, що ця сила може стати страшною загрозою, чим би вона не була.

Кловус перевів погляд на донесення від військово-морського флоту.

— Ми зможемо обговорити це після відплиття нашого флоту, коли наше військо з варварів відправиться воювати зі Співдружністю. — Своїм тоном він явно дав зрозуміти Ерікалу, що тому не варто продовжувати цю розмову.

Ніби почувши, що про неї згадують, до тронної зали широким кроком увійшла Маґда, гримнувши у відчинені дерев'яні двері набалдашником своєї палиці. Її обличчя виглядало ще потворнішим у гримасі невдоволення, наче вона об'їлася хробаків і надто пізно зрозуміла, що вони їй не подобаються.

— Мої люди втрачають терпець, любчику, — як і я. Якщо ти не даси нам ще чогось, що можна зруйнувати, ми пошукаємо самі. Гетррени не вміють чекати.

Серце верховного жерця на мить завмерло. Схопивши папери зі свого столу, він помахав ними, хоча сумнівався, що Маґда здатна їх прочитати.

— Це звістки від нашого флоту. Запаси зброї завантажуються на кораблі просто зараз, поки ми розмовляємо. Ви матимете все, що вам потрібно, — кийки, списи та мечі.

Маґда здійняла кулак, вдоволено глянувши на нього.

— В нас у будь-якому разі є наші руки, завжди готові до бою. — Вона помітила Ерікала, який зустрів її зухвалий погляд ввічливим виразом обличчя. — Ще один красунь. Сказати йому, щоб обслужив мене? Сам ти не дуже палкий коханець.

Хоча Ерікал не ворухнувся, його божкиня стала яскравішою і більш щільною. Маґда обернулася, помітивши сутність.

— О, ще одне з цих.

— Було б мудро з твого боку не погрожувати нам, — попередив Кловус.

Обличчя отаманші скривилося.

— У нас, якщо жінка хоче взяти собі чоловіка, це вважається нагородою, а не погрозою. Ви дуже дивні боягузи.

— У нас свої звичаї, — відказав Ерікал. — Ти не пам'ятаєш мене? Я з Прірарі. Я нагодував твоє військо, щоб ви могли продовжити свій шлях сюди.

— А! — згадала Маґда. — Твоїх харчів вистачило на два дні, а потім нам довелося грабувати знову.

— Що ж, я убезпечив свій округ на ці два дні.

Кловус перевів погляд з жерця на пульсуюче божество, а потім на невдоволену очільницю варварів. Більш за все він хотів побачити, як гетррени забираються геть, не влаштувавши більше жодних руйнувань.

— Коли я очолив напад на узбережжя старого світу, — почав він, — то взяв із собою божка гавані. Жерче Ерікале, думаю, вам варто супроводжувати бойові кораблі, взяти із собою божкиню і швидко розправитися з ворогом.

Маґді його слова не сподобалися.

— Нам не потрібна допомога.

— Це моя війна, — заявив верховний жрець сміливішим тоном. — Я хочу, щоб безбожників було знищено. Ця сутність може роздерти їх на шматки, і для вас все одно залишиться достатньо жертв. Ти оціниш підмогу, повір мені.

Ерікал стривожився.

— Але, верховний жерче, я приїхав тільки сюди, в Сереполь. Я повинен повернутися до свого округу.

— Як ти сам сказав, частина твоєї божкині завжди буде з твоїм народом.

Але Ерікала тривожило й дещо інше.

— Саме звідти... звідти я відчуваю зло.

Кловус кинув на нього сердитий погляд, і Ерікал смиренно вклонився.

— Так, можливо, моя божкиня і я повинні дізнатися, що це за зло. Почуй нас, убережи нас.

Кловус кивнув, відчувши полегшення.

— Жерці з інших округів прибудуть сюди на церемонію освячення храму Маґніфіка, але я дозволяю вам вирушати, щойно кораблі будуть готові.

Отаманша пробурчала:

— Я підготую своїх людей. Дай нам зброю та кораблі, і ми самі здобудемо перемогу.

Загони, в яких тримали вовкоконей, були вирубані в кризі льодовика, і тьмяне блакитне світло слабо мерехтіло, освітлюючи замерзлі стіни й подряпану крижану підлогу. Незважаючи на холод, повітря всередині було густим і смердючим через скупченість тварин. Іррі подобався цей первісний запах, від якого віяло насильством. Він нагадував йому сморід убитих ворогів.

Гарчання тварин звучало для нього, як музика, і було достатньо гучним, щоб заглушити слова його спільників. Навіть попри свою ненависть до Кору, Іррі розумів, що в неї можуть бути союзники де завгодно.

Йому вдалося легко знайти ще шістьох Лютих, яких безславний кінець королеви Онн обурив не менше, ніж його самого, і Іррі був упевнений, що в палаці та лабіринтах льодовика є ще сотні їхніх однодумців.

— Коли та сука здохне, інші Люті підкоряться, — заговорив Іррі.

— Ми всі це знаємо, — відказав маг Каррі. — Люті швидко забувають про скинутого правителя. Так було завжди.

— Я не забуду про Онн, нашу істинну королеву, — гримнув на нього Іррі. — І вона не забувала, що ми повинні вбивати піщаних Лютих, а не писати приязні листи й ставати друзями.

Інші воїни тихо загули й закивали, погоджуючись з його зневажливим ставленням. В загоні гризлися, зчепившись, двоє унуків, намагаючись роздерти одне одного на шматки. Один з вельмож, що стояв біля входу в загін, прикрикнув на тварин.

— Ану годі!

І хоча це була лише гра, вовкоконі, які неохоче розбіглися, вже встигли пустити кров один одному. Інші звірі виглядали голодними й злими — жорстока гризня розпалила їхній апетит.

Маг чмихнув.

— А хто буде нашим правителем, коли ми вб'ємо Кору?

— Я вб'ю її сам, — відрізав Іррі. — І чим жорстокішою й вражаючою буде її смерть, тим беззаперечнішим буде моє правління, коли я посяду її місце.

Ардо, один з вельмож, пирхнув.

— Я теж хочу смерті узурпаторки, і якомога швидше, але чому наступним королем крижаних Лютих маєш стати ти? Чому не я? Моя родова кров чистіша.

— Бо я вб'ю й тебе, — відказав Іррі. — Що, хочеш кинути мені виклик прямо зараз?

— Не обов'язково. — Ардо відвернувся з холодною посмішкою. Він вважав себе жіночим звабником, а не безжальним воїном. — Проте я хотів би стати свідком смерті Кору, як і інші. Ми долучилися до тебе в цій справі. Її смерть повинна відбутися у всіх на очах, а не таємно, як вона вбила свою матір. — Його товариші схвально загули.

Поки Іррі та його прихильники потай розмовляли між собою, поруч снували мамули — носили цебра з гноєм, тягнули невеликі візки з м'ясом північних оленів. Маленькі істоти метушливо бігали від загону до загону, кидаючи їжу вовкоконям, які зустрічали їх лютим гарчанням. Мамули про щось тихо щебетали поміж себе, й Іррі не звертав на них уваги.

Один з його воїнів запитав:

— Якщо ти відкрито кинеш виклик Кору і переможеш її в бою, то чому ми повинні планувати все таємно? Просто зроби це. Досить ховатися по кутках.

— Чотири століття тому, — вступив у розмову маг Каррі, — хтось кинув виклик королеві Онн — і програв. Вона розтяла йому горлянку так глибоко, що в нього ледь не відвалилася голова. — Змовники захихотіли, уявивши цю картину. — І відтоді ніхто більше не зазіхав на трон Онн.

Один воїн пригадав випадок, коли боягузливий вельможа спробував убити Онн у її покоях, поки вона була в заклинальному сні. Коли його спіймали, то здерли з нього шкіру живцем. Королева Онн навіть не взнала про це, поки не прокинулася.

— За останні тижні більше шістдесяти Лютих померли у заклинальному сні в своїх камерах, — нагадав Каррі. — Чи то магія дала збій або ж за століття зносилися механізми камер.

— Щось забагато смертей для випадковості, — зауважив один з вельмож.

— Навіщо комусь безладно вбивати Лютих? — гмикнув Іррі. — Що йому це дасть?

Мамули щось собі лопотіли й гомоніли, снуючи навколо них. Декілька з цих істот полірували крижану підлогу, відшкрібаючи плями крові перед загонами. Розлючені унуки намагалися дотягнутися до них, проте їх спиняли міцні ґрати.

— Коли я вб'ю Кору, то не робитиму з цього таємниці, — пообіцяв Іррі. — Про це знатимуть усі.

Ардо пирхнув від сміху.

— Витонченість і грація не є твоїми сильними сторонами, Іррі.

Інші змовники перемовлялися між собою. Іррі розумів, що йому варто бути обережним. Віднедавна він тихцем пускав серед Лютих підбурливі поголоси й уважно прислухався, щоб визначити тих, хто з ним погоджувався.

— Я планую вбити її, коли сам визначу час і місце. Її смерть буде вражаючою та показовою, проте я не збираюся слідувати чиїмось вимогам. Кору не кинула виклик своїй матері, а просто простромила її списом, вдаривши у спину. Подібна зрада заслуговує такої ж відплати. — Іррі облизав губи.

Четверо унуків у клітці зчепилися за вкритий кров'ю шмат стегна, який кинув їм мамула. Маленька бліда істота, заціпенівши, витріщилася на оскаженілих звірів.

— Дай нам знати, коли вирішиш діяти, — сказав Ардо, чмихнувши. — Я хочу бути присутнім. Хочу дивитися. І хочу допомогти тобі все спланувати.

— Мені не потрібна твоя допомога.

— Якщо тобі не потрібна допомога, — втрутився інший вельможа, — навіщо ти втягнув нас у цю змову?

Обличчя Іррі прорізала зловісна посмішка, нагадуючи темну тріщину на скреслій кризі.

— Я хочу, щоб ви були там, бо якщо я вб'ю її... — Він піджав губи. — Коли я вб'ю її, а ви всі встромите свої клинки в її бездиханне тіло, поки воно ще не захололо, це зміцнить мою владу. Ви зможете взяти участь у вбивстві, і так само ви всі братимете участь у моєму правлінні. Армії крижаних Лютих готові до походу, але під моїм командуванням ми підемо війною проти жалюгідних нащадків Раан. Ми ніколи не станемо намагатися зробити їх своїми товаришами.

Ці слова Іррі викликали вдоволений регіт змовників, і, почувши його, унуки всі разом завили.

Якийсь незграбний мамула впустив на крижану підлогу з гучним дзенькотом порожнє цебро з-під м'яса. Роздратований тим, що йому заважають, Іррі схопив мамулу за тонку шию й жбурнув жалюгідне створіння через ґрати в найближчу загорожу з унуками. Вовкоконі заревли й накинулися на нього, проте мамула не видав жодного звуку, поки звірі роздирали його на шматки. Інші мамули, що працювали навколо загонів, зупинилися й спостерігали, і деякі з них кидали погляди на Іррі та його змовників. Вираз їхніх облич завжди залишався порожнім і бездумним. Іррі крикнув, щоб вони забиралися звідси, і перелякані мамули розбіглися по коридорах крижаного палацу.

Іррі розсміявся, а унуки тим часом продовжували свій кривавий пир. Він повернувся до своїх товаришів, але вони вже про все домовилися. Тепер вони знали, що робитимуть далі.

У відкритому дворі перед брамою крижаного палацу Бірч слухав стривожених мамулів, які розповідали йому про все, що побачили й почули. Вітер вщух, але хлопчик за звичкою щільно загорнувся в ковдру, яку накинув на плечі. Розказане мамулами змусило його здригнутися.

Маленькі істоти мешкали в численних халупах навколо височенного палацу. Бірч любив інколи посидіти разом з ними. Він притерпівся до їхнього запаху, і йому подобалося їхнє товариство. Кору була настільки заклопотана підготовкою до майбутніх битв, що не дуже уважно стежила за хлопчиком. Але він стежив. Мамули стежили.

На своїй мові мамули розповіли йому про задум Іррі, описали, як він і його спільники збираються вбити нову королеву. Мамули назвали змовників, тож Бірч тепер знав, хто вони. Коли мамули розповіли йому, як їхнього бідолашного друга кинули на поталу унукам, хлопчик скинув із себе ковдру, відчуваючи, як у ньому закипає гнів. Він завжди ненавидів Іррі.

Бірч мав розповісти про зрадників королеві Кору, щоб вона сама зайнялися ними. Вона, безперечно, стратить їх усіх, у тому числі й Іррі. Можливо, Кору навіть буде вдячна Бірчу.

Але потім він придумав кращий план: як зробити так, щоб вона точно помітила, що він — і мамули — зробили для неї. Декілька мамулів метушилися біля своїх задушливих, забитих мотлохом халуп, тоді як інші уважно дивилися на Бірча, чекаючи, коли він вирішить, що робити. Мамули були на його боці, і, коли деталі плану стали все більш ясно вимальовуватися у нього в голові, його охоплював все більший запал.

— Ми зробимо те, що здивує всіх, — прошепотів він, і мамули зрозуміли його. Він візьме справи в свої руки.

Через день Бірч зібрав мамулів, і кожен з них був заповзятим, старанним, відданим. Він знав, що жоден не поставить під сумнів його вказівки, оскільки все їхнє існування було побудоване на потребі служити й підкорятися. Він також сподівався, що вони розуміють, що поставлено на карту.

Бірч простягнув руки, показуючи десяток напівпрозорих кубиків-самописів, які він викрав з покоїв Кору. Це були крихітні шматочки криги, що містили в собі магію Лютих.

— Таємно пронесіть ці кубики до кімнат тих, хто збирається вбити королеву Кору. Сховайте їх, поки будете виконувати свої звичні обов'язки. — Він продемонстрував, що та як слід робити. — Ось, просто доторкніться до грані великим пальцем і можете йти далі у своїх справах. Якщо Іррі та інші будуть обговорювати свої плани, то залиште біля них один з цих кубиків. Це дуже важливо.

Мамули дивилися на нього безвиразно. Нічого не змінювалося на їхніх лицях. А потім, після довгого мовчання, вони дружно кивнули.

Ауґи сунули попереду, долаючи звивистий шлях крізь лабіринти каньйонів, і Ґлік пленталася за ними разом з іншими робітниками-людьми. Знаючи, що вони вже недалеко від основного табору невільників, маг Івун не дозволяв жодних зупинок, а тільки гнав їх уперед. Охоронці-Люті, сидячи у своїх високих сідлах, підганяли криками знесилених чоловіків і жінок.

— Я ненавиділа табір, де ми добували димчасте скло, — пробурмотіла Чет до Ґлік, — і це місце я ненавиджу так само.

— А я ненавиджу полон! Кра, якби я могла вирватися на волю, я би бігла й бігла. — Ґлік поглянула на вкрите пилюкою обличчя Хороброї. — Але я хочу, щоб ти була зі мною.

Чет, погоджуючись, додала:

— Я вб'ю стільки, скільки потрібно, щоб утекти.

Ноги Ґлік боліли від кожного кроку. Сонце обпікало її почервонілу шкіру, і випробування в дорозі мало чим відрізнялися від тих, які їй доводилося зносити на тому сплюндрованому полі битви.

— Але й залишити цих людей тут було б неправильно. — Вона швидко обвела коло довкруж свого серця. — Якщо ми битимемося всі разом, то, можливо, наших сил вистачить. Нас більше, ніж охоронців.

— Я думала про це, — відповіла Чет, — але ми програємо. Минулого разу, коли ми намагалися втекти, загинуло двоє Хоробрих і п'ятеро в'язнів.

— Ми все одно можемо готуватися, — стояла на своєму Ґлік, — і мріяти.

У головному таборі набагато більше в'язнів. До того ж, можливо, ми отримаємо допомогу ззовні. — Вона не знала, як скоро Пенда зможе відправити сюди армію із Судерри.

— Я буду готова, — мовила Хоробра. — У будь-якому випадку.

Ґлік дозволила собі ледь чутно засміятися. Навіть такий тихий звук здався їй чимось незвичним.

Охоронець спрямував свого ауґа до них.

— Побережіть свої сили для переходу. — Він замахнувся списом, збираючись стукнути Ґлік по голові, але, перш ніж він встиг це зробити, Чет схопила держак його списа. Лютий загарчав, намагаючись висмикнути свою зброю, але Хоробра міцно тримала її. Вони обоє вп'ялися гнівними поглядами одне в одного.

— Я можу відібрати твій спис, — тихо промовила Чет. — Можу показати, якщо хочеш.

Лютий не припиняв спроб вивільнити власну зброю, але Чет була непорушною, немов статуя. Нарешті вона відпустила спис, і обурений охоронець смикнув його до себе. Перш ніж він встиг покарати її за непокору, маг Івун, що рухався на ауґові в голові колони, закричав:

— Давайте швидше. Ми майже вдома!

В'язні нічого не відповіли, а ауґи захропли, відчуваючи, що табір вже близько. Дехто з охоронців прискорив хід. Супротивник Чет злобно зиркнув на неї, потім від'їхав убік.

— Завтра, — крикнув Івун виснаженим людям, — ми призначимо вам нову роботу.

Невдовзі вони дісталися переповненого людьми табору, обмеженого високими скелястими стінами. Сотні рабів у лахміттях горбилися за столами, сиділи на землі або тулилися під навісами. Вони виготовляли щити, держаки списів, стріли, луки; дехто шив шкіряні обладунки, а інші робили кийки із залишків деревини. У кузнях, розташованих глибоко в каньйоні, виплавляли шматки заліза, які люди-раби прикріплювали до щитів і палиць. З інших шматочків металу майстрували наконечники стріл.

В'язні, що повернулися з розкопок, привезли цілий віз уламків димчастого скла, які мали піти на озброєння армії Судерри. Король Адан начебто пообіцяв, що його солдати воюватимуть за королеву By, проте Ґлік знала правду.

Перш ніж їм дозволили відпочити, Ґлік і Чет отримали наказ допомогти розвантажити скрипучий старий віз. Руки Ґлік були всі в порізах і пухирях, але вона взялася носити чорні уламки. Рухаючись важко й повільно, як і інші робітники, вона зберігала на обличчі маску байдужості. Поки Чет несла великий шмат димчастого скла, Ґлік зробила вигляд, що складає розбиті уламки в загальну купу, але, схилившись нижче, щоб іншим не було видно її рухів, вона непомітно запхала тонкий і гострий уламок завдовжки з долоню за пояс своїх подертих штанів.

Чет помітила це й коротко всміхнулася. У той самий момент один з робітників випустив з рук великий лист димчастого скла, який, упавши, тріснув посередині. Люті закричали на нього, раб злякано зіщулився. Поки охоронці відволікайся, Хоробра, скориставшись моментом, непомітно схопила й собі шматок обсидіану, який швидко зник під її одягом.

— У мене є вже біля двадцяти одиниць зброї, схованих по розщелинах неподалік, — прошепотіла Ґлік. — Я довго готувалася, але не знала, що доведеться робити.

— Чим більше в нас буде зброї, тим більше в нас буде бійців, — відповіла Чет. — Коли настане час.

Більшість ослаблих в'язнів були кепськими воїнами, хоча деяких з них змушували брати участь у простих бойових тренуваннях. Вони наскакували один на одного, розмахуючи палицями та саморобними мечами, а якщо билися недостатньо завзято, охоронці-Люті демонстрували на них смертельні прийоми бою.

Чет глянула на кам'яне житло мага Івуна, будівлю з гладенькими стінами, зведену з каменю каньйону.

— Там є краща зброя, — зауважила вона. — У мага зберігаються реймери, відібрані в Хоробрих, яких вони схопили.

— Кра, нам довелося б битися з магом і виламати двері. — Ґлік похитала головою. — Не уявляю, як це можливо.

— У наших життях буває чимало такого, що здається не дуже можливим, — відказала на те Чет.

Група новоприбулих в'язнів провела багато тижнів на розкопках у рівнині Чорного скла, і тепер у жодному закутку цього великого табору Ґлік не почувалася як удома. Колись давно вона зробила собі навіс із тканини, який давав затінок під час денної спеки та захищав від поривчастих вітрів по ночах. Тепер її старе місце зайняли троє інших в'язнів, і дівчина вирішила, що сперечатися за нього не варто.

— Я вже звикла спати там, де знайду для себе куточок, — сказала Ґлік. — Мій дім — у моїй голові... і він не тут.

Чет роззирнулася довкола.

— Ми підготуємо собі місце для ночівлі разом.

Після настання темряви Ґлік прослизнула до розколини в стіні каньйону поруч з іншим пошарпаним наметом. У глибокій тіні, куди не долинало світло розкиданих по табору маленьких вогнищ, дівчина сховала вкрадений уламок димчастого скла. З нього вийде чудовий ніж.

Обернувшись, вона побачила худющу жінку, яка витріщилася на неї з-під навісу. Її рот був широко роззявлений, виднілися потріскані губи. Ґлік завмерла, наче її спіймали на вбивстві, але рабиня лише кліпала очима. Ґлік заспокійливо посміхнулася до неї.

— Це просто зброя. Ми готуємося. Нам на визволення йде армія, проте усім нам доведеться битися.

Жінка дивилася на Ґлік безтямно, наче з неї вийняли всю душу й розум.

— У мене є й інша зброя, щоб озброїти нас, коли настане час! — продовжила Ґлік.

Жінка мовчки вклалася під своїм навісом.

Засмучена Ґлік повернулася до Чет і присіла поруч. Її подруга нахилилася до неї й прошепотіла:

— Я передала звістку іншим Хоробрим. Вони готові битися, але решта цих людей... — Вона глибоко зітхнула. — Слабкі та зломлені. Якщо вони отримають можливість втекти, то просто поховаються по кутках.

— Не всі, — запевнила Ґлік. Вона відчула це серцем. — Коли прийде час, ми зробимо свою справу. Іншим потрібна лише іскра.

У дворі замку Феллстафф Елліель та Шадрі практикувалися метати ножі — на всяк випадок. Вчена дівчина, хоча й була надзвичайно розумною, виявилася безпорадною, коли потрібно було проявити фізичні здібності. Вона не влучала в мішень щонайменше в половині спроб. Шадрі могла пояснити все і про траєкторії, і про обертання, і про криві польоту, але їй ніяк не вдавалося змусити вістря ножа влучити в мішень.

Тон з цікавістю спостерігав за ними, але сам метати не пробував.

— Якби в мене був ніж, навіщо б я кидав його у щось? Більше того... ніж би мені не знадобився.

Елліель мусила визнати, що він має рацію. Вона зробила крок назад і кинула два кинджали, один — лівою рукою, інший — правою. Обидва, крутнувшись, прорізали повітря і встромилися в мішень, якою служили солом'яні тюки.

Поглянувши на пару ножів, які вона й досі тримала в руках, Шадрі метнулася вперед і з усією люттю всадила їх в тюк.

— Отак! У мене буде краще виходити в ближньому бою.

У двір влетів захеканий посланець, веснянкуватий хлопчик років дванадцяти. Його волосся стирчало в усі боки, а очі сяяли від усвідомлення важливості дорученого йому завдання.

— Охоронці на воротах відправили мене зі стіни бігом у замок! Там якийсь чоловік, каже, що прийшов з-за гір з надзвичайним посланням для короля. — Гонець уставився на Елліель, потім на Тона. — Він схожий на вас!

— Ще один Лютий? — спитав Тон.

— Що ти маєш на увазі? Хоробрий? — зажадала відповіді Елліель, підійшовши ближче.

Хлопчик показав на свою щоку, але йому не вдалося дібрати потрібних слів.

Зрозумівши, що він має на увазі руну забуття, яка була в них обох з Тоном, Елліель сказала:

— Нам варто піти подивитися.

Занадто втомлений, щоб іти разом з ними, хлопчик-гонець просто вказав вниз на звивисті вулиці:

— Східна брама.

Елліель і Тон швидко рушили кривими вуличками до східної брами в зовнішніх стінах, яка була відчинена для щоденної торгівлі, а Шадрі поспішала за ними, як могла, поступово відстаючи. Біля брами вартові зупинили світловолосого молодого чоловіка у запилюженому після багатоденної подорожі одязі. Незнайомець зачерпнув води з бочки для дощу, а хтось із натовпу, що вже збирався довкола, дав йому яблуко.

Юнак підняв на них погляд — і Елліель завмерла. Він справді мав характерні очі напівкровки, але був одягнений не в чорний однострій Хоробрих, а у вільну коричневу сорочку й штани, підперезані шматком мотузки, а на ногах мав неоднакові черевики. На його обличчі виднілося добре помітне ганебне татуювання.

— Хто ти? — запитала Елліель.

Незнайомець поглянув на неї й розвів руками.

— Мене звати Ондер. Колись я був Хоробрим. — Він витягнув складений лист, немов збираючись зізнатися в скоєному. — Тут написано, що зі мною сталося, що я зробив. — Він змусив себе продовжити. — Уто написав це.

Від цих слів Елліель здалося, наче хтось простромив її гострим крижаним клинком. Вона згадала день, коли прийшла до тями, лежачи у возі, що тягся багнистою дорогою під проливним дощем, і не мала жодного уявлення, хто вона така. Шкіра на обличчі ще боліла від голок, якими робили татуювання, а в кишені вона знайшла жахливого листа, в якому описувалися криваві злочини, які вона начебто скоїла.

Елліель узяла листа, якого хлопець тримав тремтячою рукою.

— Дай подивлюся. — Вона, як ніхто, добре знала, що такі листи не завжди правдиві.

Поки вона читала, Ондер намагався стояти рівно й нерухомо.

— Я не пам'ятаю цього. Я не вірю, що міг вчинити щось подібне, але... але вчитель Онзу сказав, що це точно правда.

Елліель віддала йому листа. Її нудило від самого факту, що цього листа написав Уто.

Ондер перевів погляд з Тона на Елліель.

— У тебе така ж мітка, як і в мене. — Його обличчя просвітліло, коли він збагнув, хто перед ним. — Ти Елліель? Учитель Онзу розповів мені твою історію і все — все — що Уто заподіяв тобі. Можливо, навіть ти сама всього не знаєш. Саме тому він відправив мене сюди. Уто бреше. — Молодий чоловік дістав інший лист, складений і запечатаний. — Я маю докази. Учитель Онзу сказав, що це найважливіше, що я можу зробити. Він дав мені ще один шанс. Я схибив у Міррабаї, і я не маю права схибити знову. Майбутнє завжди важливіше за минуле.

Елліель взяла в нього листа.

— Тоді ходімо з нами до короля Колланана.

Важка тиша нависла, немов загрозлива лавина, над залою для нарад у замку Феллстафф. Колланан, зламавши печатку, тричі прочитав лист Онзу, не проронивши ні слова. Йому ледве вдавалося стримувати бурю, що вирувала в його серці. Нарешті він передав лист Аданові. Написане глибоко шанованим вчителем вразило його до глибини душі. Колл і так уже відчував себе порожнім і скам'янілим всередині, і цей новий удар тепер відлунював у ньому, немов похоронний дзвін.

Ондер неспокійно засовався на дальньому кінці довгого столу. Він виконав свою місію і тепер спостерігав за викликаним нею ураганом.

Колланан, виринувши із власних думок, щосили гримнув кулаком по столу, даючи волю гніву, який його переповнював. Якби при ньому зараз був його бойовий молот, він розтрощив би і стіл, і стіни в цій залі.

— Отже, мого брата вбили не ішаранці, як нам казали. Уся ця війна... от чому він вимагав мою нортерранську армію, і чому мені довелося йому відмовити, і чому він напав на Янтон... — Це просто не вкладалося в нього в голові.

— Мій батько вирушив на острів Фулкор, — мовив Адан, — щоб створити союз проти Лютих. Натомість Уто перетворив намагання укласти мир на кривавий привід для війни.

Елліель і Тон також прочитали лист, тож Адан передав його двом іншим Хоробрим, присутнім у залі. Ласіс і Ґант були вражені масштабами й ницістю віроломства Уто.

— Я вірю цьому листу, вірю кожному написаному слову, — сказав Ґант. Коли цей потворний чоловік насуплювався, риси його обличчя ставали ще більш грубими та неприємними. — Раніше мені вже доводилося бачити рішення та виправдання Уто.

— Уто розумів, — додав Ласіс, — що конаґ Конндур буде йому опиратися, а от його слабкий син виконає все, що він скаже.

— І Мандан саме це й робить, — прогарчав Колланан. — Він хоче відправити армію Співдружності за море, щоб битися з ворогом, якого нам взагалі не слід було зачіпати, а потім посилає війська для нападу на Янтон, щоб винищити мій народ. — Він знову вгатив кулаком по столу і скочив на ноги. — Мій народ! Мандан не є справжнім конаґом. — Розлючений король заговорив тихіше, але тепер його голос звучав ще більш загрозливо. — Віднині не може бути жодних сумнівів. Адане, ми з тобою повинні об'єднати три королівства. А Мандан має бути усунутий з трону задля блага всієї Співдружності.

За столом також сиділи кілька радників. Лорд Оґно підняв руку, тримаючи догори обрубок свого вказівного пальця.

— Я втратив цей палець у бою з Лютими на озері Бакал, але в мене залишилося ще дев'ять. — Він нахилився вперед. Його товсті руки нагадували колоди. — Крижаним Лютим не вдалося нас налякати. Я готовий до цього бою.

— Як саме ми зможемо відібрати корону в конаґа? — спитав лорд Бал єн.

— Ми збираємося розпочати міжусобну війну? — додав Адан, і його тривога стала очевидною по зморшках, що проступили на обличчі. — Тепер? Ми ж домовилися спочатку звільнити рабів з невільничого табору піщаних Лютих.

— Ми не покинемо тих в'язнів, — запевнив його Колланан. — Однак не можна забувати про більшу загрозу. Тільки об'єднавши всю Співдружність, ми отримаємо шанс вистояти у війні проти Лютих.

— Взагалі-то, — втрутилася в розмову Шадрі, — існують обставини, коли можна усунути негідного або несправедливого правителя. Ми можемо послатися на Хартію Співдружності. Звернутися до закону. Хіба це не краще, ніж міжусобна війна?

— Невже існує закон для повалення конаґа? — спитала вкрай здивована Елліель.

— Тільки за надзвичайних обставин, — пояснила Шадрі. — Три королівства Співдружності — Нортерра, Судерра і Остерра — погодилися об'єднатися під владою одного конаґа. Власне, сама Співдружність існує лише за взаємною згодою. Її головна мета — захищати своїх учасників. Будь-хто з них може звернутися за захистом у скрутні часи. Пам'ятаєте, коли король Колланан відправив офіційного листа з проханням про допомогу в боротьбі проти Лютих? Мандан порушив свої обов'язки конаґа, відмовивши йому. Це, щонайменше, є підставою для висловлення йому недовіри з боку інших учасників угоди, хіба ні?

— Ти хочеш висварити мого брата? — уточнив Адан.

— У законний спосіб, декретом двох королів. — Шадрі заговорила швидше, поспішаючи висловити свою думку. — Бачите, ми слідували встановленим нормам. Ми підкорялися правилам, а Мандан відмовився робити те, що був повинен. Конаґ має юридичні зобов'язання перед своїм народом, і це порушення з його боку саме по собі позбавляє його легітимності як спільно призначеного правителя. А якщо й цього недостатньо — він напав на підданих Співдружності! Він відправив власну армію на Янтон, хоча будь-яка подібна дія вимагає згоди принаймні двох із трьох королів. Вчені та законники Мандана розтлумачать йому все це. Він втратив право на правління. Він повинен відмовитися від трону й передати корону наступному законному спадкоємцю. — Дівчина кивнула, горда своїми аргументами.

— І як ми все це зробимо? — Адан нахмурився, все ще налаштований скептично.

— Видайте офіційний указ, підписаний двома з трьох королів. Вкажіть у ньому, що висловлюєте конагу недовіру. Наведіть юридичні підстави для усунення конаґа Мандана від правління і оголосіть, що він більше не є конаґом. Це просто і зрозуміло.

Колланан був вдячний їй за аналіз, але вона здавалася йому неймовірно наївною.

— Мандан не схильний дотримуватися правил, — нагадав він.

— Не забувайте про Уто, — додала Елліель. — Вам доведеться спочатку прибрати його, перш ніж вдасться змістити конаґа. — На її обличчі з'явилася недобра посмішка. — І я буду вкрай щаслива це зробити.

У розмову втрутився Ондер.

— Багато Хоробрих вирушили в Конверу, щоб долучитися до війни помсти. Проте вони не знають усієї правди.

Ласіс поглянув на нього й кивнув.

— Уто буде й далі їх обманювати. Ми, можливо, більше навіть не зможемо довіряти тим, хто носить чорний однострій Хороброго. — Він виказав скупу вдячність знеславленому молодому чоловіку: — Саме тому вчитель Онзу вибрав свого сина, чоловіка з міткою на обличчі, якого інші не стали би брати до уваги. Він мав рацію, що послав тебе, навіть знаючи про твоє минуле боягузтво.

— Але я не... — Ондер запнувся і, ошелешений, розгублено вдивлявся в обличчя присутніх. — Його син?

Елліель взяла лист і простягнула Ондеру, який ще його не читав.

— Про це йдеться тут.

Колишній Хоробрий важко опустився на стілець і пробіг лист очима.

— Шкода, що він не розповів мені. Я стільки всього не знаю...

Стоячи в голові стола, Колланан обвів поглядом залу для нарад.

— Ця війна може визначити наше виживання. Ми вже почали збирати бійців. — Він поклав свою велику долоню на плече Адана. — Проте я не відмовляюся від свого слова й допоможу звільнити невільників з табору Лютих. Я зберу загін з найкращих солдатів Нортерри, які поїдуть з нами. Візьмемо також Тона та Елліель.

Він звернувся до інших Хоробрих.

— Ґанте, залишайся в замку Феллстафф, — ти будеш захищати й охороняти моє місто. Ласісе, ти і мої лорди-васали поведете армію Нортерри до гір Хребет дракона. Коли ми завершимо свою справу у каньйонах в пустелі, король Адан і я приведемо армію Судерри і з'єднаємося з вами. Усі разом ми перетнемо гори, увійдемо в Конверу і скинемо Мандана з трону.

— Якщо він не підкориться указу та висловленню недовіри, — додала Шадрі. — Просто й зрозуміло.

У кінці столу мовчки застиг Ондер, намагаючись осягнути щойно почуту неймовірну новину. Нарешті він заговорив, і голос його звучав схвильовано.

— Я хочу піти з вами. Я хочу допомогти. Мій... мій батько дав мені ще один шанс. Одна мить не визначає всього життя. Я можу не пам'ятати тих часів, коли був Хоробрим, і того хибного вчинку, після якого перестав ним бути, але я все ще можу битися і я... — Він затнувся. — Я обіцяю, цього разу я не втечу.

— Не давай обіцянок, яких не зможеш дотримати, — кинула Елліель, але одразу ж схаменулася. — Перепрошую. Я теж пам'ятаю, що таке порожнеча в душі. Ти й досі можеш залишатися Хоробрим усередині.

— Він може поїхати з нами, коли наша армія вирушить в похід, — сказав Ласіс. — Він виконав завдання, довірене йому вчителем Онзу. Ми дамо йому можливість проявити себе.

Північ на верфях Рівермута була тихою, мов безголоса жертва у зашморгу душогубця. На суднах, що стояли на якорях по всій гавані, слабо мерехтіли тьмяні помаранчеві ліхтарі, схожі на світляків, і їхнє світло відбивалося у спокійній воді. «Ґліссанд» залишався темним. Хвилі приглушено шуміли, накочуючись на палі пристані, корпуси військових кораблів порипували. У будь-який інший час ці звуки здавалися б Мак Дуру заспокійливою колисковою, проте зараз сон до нього не йшов.

Він розтягнувся на палубі свого корабля, засмучений тим, що більше не почувається на «Ґліссанді» як удома. Його власна ковдра слугувала йому такою собі підстилкою. Пряжа на ній, пофарбована в кольори племен його батьків, спліталася в хитромудрі геометричні візерунки, що змінювалися залежно від того, яким боком повертали ковдру.

Солдатів Співдружності розмістили у трюмі в гамаках і нашвидку збитих додаткових койках. Мак Дур не міг зрозуміти, чому солдати вибирають проводити ніч у цих задушливих тісних приміщеннях замість того, щоб спати під зорями. Це була одна з багатьох речей, що не мали для нього сенсу. Світ перевернувся з ніг на голову.

Він більше не міг заспокоювати себе тим, що й досі залишається капітаном торгового судна, а «Ґліссанд» — його корабель, утаукський корабель. Граційне судно зазнало значних змін — до корпусу прибили мідні пластини, по всій палубі вздовж бортів наставили щити, які мають захищати лучників, коли ті пускатимуть вогняні стріли. А саме сьогодні полотно вітрила, прикрашене колом утауків — початок є кінцем є початком — замінили на і синю тканину із зображенням відкритої долоні.

Раніше символ Співдружності завжди здавався Мак Дуру привітним і означав готовність радо прийняти всіх і кожного, але тепер відкрита долоня виглядала деспотично, так наче прагнула домінувати над усіма ворогами та підкорити собі всіх, хто мислить інакше.

Мак Дур відмовився повністю віддати «Ґліссанд» у чужі руки і дозволити морякам Співдружності забрати його, оскільки боявся, що вони наскочать на рифи під час плавання або розтрощать його в несамовитій битві з ішаранським флотом. За наказом конаґа Мандана весь екіпаж утауків було мобілізовано до військово-морського флоту. Їм видали однострої, проте кожен з його команди відмовився їх носити.

Коли новопризначений капітан Паріон, люто зиркнувши на них, висловив невдоволення зовнішнім виглядом екіпажу, наполягаючи на суворому дотриманні дисципліни, Мак Дур тільки розсміявся.

— У нас, утауків, своя дисципліна, і це наш корабель. Я визнаю, що ми не достатньо сильні, щоб битися з вашими солдатами і відбити «Ґліссанд», однак мої моряки є невід'ємною частиною цього корабля. Вони допоможуть вам під час плавання, тільки якщо ви будете ставитися до них з повагою.

Його розлючені моряки стояли поруч, схрестивши руки на грудях, і напруження наростало з кожною хвилиною. Перш ніж суперечка встигла перерости в жорстоку сутичку, Мак Дур збагнув, що роздратованому його словами капітану потрібно зберегти лице, тому запропонував певну поступку, сказавши своїм людям пов'язати на руки сині хустки на знак того, що в це конкретне плавання вони вирушають під прапором Співдружності. Моряки відреагували глухим бурчанням, а залишившись з ним наодинці, кинулися голосно висловлювати йому свою незгоду, але він сказав їм:

— Пов'язки можна зняти, і вони не назавжди — на відміну від того, якби капітан вирішив відтяти кілька голів.

— Тобто зґвалтування «Ґліссанда» триває, — буркнув Саррум. Він спустився в трюм, начебто, щоб перевірити, чи немає течі, але йому просто хотілося вибратися назовні...

Тепер, лежачи на палубі, Мак Дур вдивлявся у зорі, помічаючи там знайомі візерунки. Він чув хропіння тих небагатьох солдатів, які влаштувалися на ніч просто неба в носовій частині корабля, та кількох офіцерів Співдружності, які теж вклалися спати на палубі. Вони не несли вахту, адже корабель був пришвартований до причалу і ніхто з нього нікуди не збирався йти.

Мак Дур перевернувся на інший бік і з подивом угледів дві ледь помітні фігури, що стояли просто над ним. Він підхопився, сів, але примарні людські тіні дали йому знак мовчати. Офіцери, що спали на носовій палубі, заворушилися, але потім, заспокоївшись, заснули знову.

Мак Дур не відчував жодної загрози з боку цих двох, бо одразу їх упізнав. Саррум пригнувся до нього, озираючись довкола. Гейт нахилився зовсім близько і заговорив ледь чутним шепотом.

— Ми все вирішили, капітане. У наших жилах тече морська вода, і ми були народжені, щоб водити в плавання кораблі, але ми не були народжені ось для цього.

— Кра, з нас досить, — додав Саррум. — Поки ми були в'язнями в Сереполі, у нас було багато часу на роздуми, і після того, як ми втекли від ішаранців, ми домовилися більше ніколи не бути в'язнями!

— Ми не поведемо корабель у плавання для цих людей, — наполягав Гейт. — Тому ми його покидаємо.

Мак Дур був здивований.

— Але ж це «Ґліссанд». Ваше місце тут.

— Це вже не «Ґліссанд», — відказав на те Гейт. — Але ми залишаємося утауками. Ми з Саррумом тихцем вислизнемо звідси, а далі підемо суходолом, поки не знайдемо наші племена і не пристанемо до каравану. Блакитні маки вкажуть нам шлях.

Саррум жестом вказав на тіні, туди, де виднілися щити для захисту лучників, кошики, наповнені стрілами, складені докупи багри й дрюки — все готове до війни.

— Ця палуба вже скоро буде заплямована кров'ю. Я краще покину «Ґліссанд», ніж побачу його таким.

— Ходімо з нами, — переконував Гейт. — Вважай, що «Ґліссанд» втрачено під час шторму. Ми зможемо розпочати все знову. Ти знайдеш тих, хто допоможе купити новий корабель, знайдеш інших вождів племен... але не зараз, не так.

— Я не можу. — У Мак Дура стиснулося все всередині. Він думав про те саме, але, обірвавши роздуми, із силою притиснув долоню до палуби. — Я не можу просто залишити корабель цим тварюкам.

Двоє чоловіків випросталися в темряві.

— Кра, ми мали запитати. — Кожен обвів коло довкруж серця. Гейт дістав кинджал, розсік синю пов'язку на руці і викинув її за борт. Він передав клинок Сарруму, який зробив те саме.

Капітан, піднявшись на ноги, мовчки дивився, як його моряки поступово віддаляються в глибокій тиші. Один раз рипнув трап, коли вони спускалися по ньому до причалу, а далі вони рушили до нечисленних вогнів міста Рівермут. Мак Дур більше не міг їх бачити, і в глибині душі йому хотілося піти разом з ними.

Після ще одного дня приготувань до війни кораблі були майже готові до відплиття. Екіпажі в синіх одностроях були сповнені ентузіазму, який міг невдовзі перетворитися на нетерплячість та неспокій, якщо флот не вийде нарешті в море. З віддалених повітів прибувало все більше солдатів, скликаних за наказом конаґа Мандана.

Незадовго до півдня по всій верфі рознісся гучний гуркіт литавр, привертаючи увагу матросів, солдатів і портових робітників. Екіпажі кораблів і вантажники припиняли роботу й поверталися на лункі звуки, намагаючись розгледіти, що відбувається. Литаври продовжували бити — все голосніше і загрозливіше.

Мак Дур обвів поглядом ряди складів, шинків, постоялих дворів, ринків і борделів, що тягнулися вздовж кромки гавані, шукаючи, звідки линуть ті звуки. Десять солдатів Співдружності марширували вулицями на чолі з набундюченим капітаном Паріоном. Затінивши очі долонею, капітан Мак Дур побачив, що охоронці конвоюють двох в'язнів зі зв'язаними за спиною руками і схиленими головами.

Невпинний бій литавр не стихав, і, коли капітан Паріон зі своїм загоном рушили вздовж причалів до «Ґліссанда», Мак Дур відчув, як по спині пробіг озноб. Він упізнав у в'язнях утауків.

Паріон і його супровід промарширували до трапа «Ґліссанда». Зупинившись, капітан загорлав, його голос був гучним і сповненим почуття власної важливості.

— Нині, у часи війни, всі вірні бійці служать захисту трьох королівств і нашого конаґа. — Він кинув зневажливий погляд на зв'язаних в'язнів. — Ішара — наш ворог, а тому дезертири — це зрадники Співдружності.

— Ми утауки! — вигукнув Гейт. — Ми не належимо до військового флоту Співдружності.

Один з охоронців ударив його по обличчю з такою силою, що в нього з рота вилетіли бризки крові й слини. Штурман «Ґліссанда» важко осів від удару. Поруч з ним охнув Саррум, так наче йому теж дісталося.

Мак Дур розгнівано закричав з палуби свого корабля:

— Ці люди — члени мого екіпажу. Звільніть їх і поверніть на корабель неушкодженими.

Паріон підняв на нього очі.

— Ці люди — рекрути війська Співдружності, і вони дезертирували. Вони намагалися втекти вночі, як боягузи. — Його голос став тихшим, проте більш загрозливим. — Ви теж своє отримаєте за непокору та нездатність тримати в узді свій екіпаж. — Мак Дур уже збирався відповісти йому не менш жорстко, але нові слова капітана шмагнули його, мов батогом. — Вибирайте слова, капітане, інакше розділите їхню долю.

— Їхню долю? — Мак Дур не міг повірити почутому. — Саррум і Гейт не підписували ніяких паперів, не давали ніякої присяги. Вони вільні йти, куди і коли забажають. Кра, вони не зобов'язані...

— Вони — моряки флоту Співдружності, — відрізав Паріон, — а отже, дезертири. Покарання за дезертирство — смерть.

Всі утауки з екіпажу ахнули. Кров кинулася в обличчя Мак Дуру, він не міг дібрати слів від гніву і страху.

Новий капітан, схоже, отримував задоволення від виконання цих своїх обов'язків.

— Раз вони служать на борту корабля «Ґліссанд», то саме тут вони зустрінуть свою кару. — Він наказав конвоїрам відволокти в'язнів на палубу. Гейт і Саррум пручалися, але вирватися їм не вдавалося.

Мак Дур кинувся їм назустріч.

— Я відповідаю за це судно, і тут владу має мій закон. Звільніть цих двох.

Капітан Паріон, не звертаючи на нього жодної уваги, наказав своїм солдатам перекинути мотузки через рею грот-щогли, по одній з кожного борту.

— Нам знадобляться два зашморги, — промовив він, фиркнувши, а тоді повернувся до Мак Дура. — Чи все ж три?

Солдати й моряки Співдружності зібралися з усього корабля, щоб подивитися на страту, і їх було набагато більше, ніж утауків.

— Це неправильно, — спробував заперечувати Мак Дур. — Племена утауків завжди дотримувалися нейтралітету. Якщо ви стратите цих двох утауків, весь наш народ повсюди повстане проти вас.

Відповівши йому глузливою посмішкою, Паріон прокричав натовпу на причалі:

— За наказом конаґа Мандана дезертирів належить вішати на реї їхнього ж корабля, і їхні тіла повинні залишатися висіти на сонці протягом двох повних днів, щоб усі в порту Рівермута бачили, яким є покарання за боягузтво.

Охоронці, утримуючи силою Саррума і Гейта, накинули кожному з них на голову по зашморгу і міцно їх затягнули.

Мак Дур поклав руку на ніж, заткнутий за поясом, і його моряки-утауки були готові кинутися в бій, але коли він побачив, скільки на палубі солдатів Співдружності, озброєних мечами, сокирами та списами, то зрозумів, що його разом з його екіпажем просто переб'ють. Зухвалий капітан, здавалося, підбурював їх до безрозсудних дій. Час ніби зупинився, розтягуючись, мов напнута струна, готова обірватися будь-якої миті.

Паріон зробив останній образливий жест: наказав на руках в'язнів, які не припиняли спроб вирватися з пут, зав'язати по синій стрічці. Ані Гейту, ані Сарруму не дали можливості промовити останнє слово, попрощатися зі своїми товаришами або близькими. Солдати Співдружності просто взялися за мотузки і за шиї потягнули чоловіків угору. Поки ті, піднімаючись все вище із зав'язаними за спиною руками, смикалися й корчилися в судомах, у Мак Дура виникло огидне видіння вугра, спійманого на рибальський гачок. Солдати тягнули своїх жертв достатньо повільно, щоб не зламати їм шиї, а поволі душити зашморгом. Обличчя чоловіків стали синюшними, вони сіпалися й вигиналися з останніх сил. Коли їх нарешті затягли на верхівку реї, вони вже не подавали жодних ознак життя.

Капітан Паріон підійшов до Мак Дура, який не міг відвести очей від мертвих товаришів.

— Ви та решта утауків залишаєтеся на цьому кораблі, поки флот не вийде в море. Вам не дозволено сходити на берег.

Вирушивши до Конвери, Онзу спустився з лісистих пагорбів і далі рухався вздовж річки Крикіет. Він не озирався назад, націливши всю свою увагу, мов гострий наконечник стріли, на мету, що чекала його попереду.

Перші два дні подорожі він розмірковував про те, як пишається групою своїх юних вихованців. На кілька хвилин він навіть згадав про свого сина, свою ганьбу... який тепер був його посланцем. Можливо, ця місія стане основою для нового спадку Ондера. У кожного з них є те, що їм належить зробити, — заради майбутнього, заради історії і заради честі.

Знову, як у старі часи, вдягнувши свій чорний однострій Хороброго та посилений кольчугою плащ, учитель направив коня до передмість столиці. Він побачив перед собою місто і стрімчак, на якому височів замок, здіймаючись над місцем злиття двох річок. Більшість мостів було зруйновано чи змито повенями, спричиненими виверженням вулкана Вада, тому він найняв поромника, який перевіз його разом з конем через ріку Крикіет до околиць міста, що розкинулося вздовж пологих рівнинних берегів. По ріці рухалося чимало плоскодонних човнів, на пристанях була тіснява, а місто, переповнене людьми, виглядало занедбаним і брудним. Тут зібралося багато біженців, які прибули до Конвери протягом останніх місяців.

Побачене засмутило вчителя Онзу. Справжній конаґ повинен дбати про свій народ. Мандан не мав дозволяти, щоб так багато біженців, які врятувалися від страшного лиха, були покинуті напризволяще. Чимало з них конаґ завербував у свою армію, але всі інші, схоже, не вважалися вартими й крихти турботи.

Онзу наближався до замку, як стріла до мішені. Він їв тільки те, що взяв у дорогу, і у животі в нього було майже порожньо, але Онзу знав, що його думки гостріші, коли він їсть якнайменше. Йому було необхідно, щоб його думки були так само гострими, як його клинок.

Поки його кінь піднімався крутими брукованими вулицями, вчитель кілька разів бачив міську варту, що патрулювала місто, але ніхто не зупинив Хороброго. А сам він не зупинявся для розмов, не відволікався на крамарів, на дітей, що бігали довкола, на продавців їжі чи на писарів, які пропонували записати його історію, його спадок для міського святилища пам'яті. Тепер Онзу сумнівався в достовірності тих життєписів, що зберігалися в храмах. Він з'ясував, що багато з того, що він вважав правдою, виявилося обманом. Скільки в історії було таких, як Уто?

Підготовка до війни йшла повним ходом, і тому Онзу вирішив, що Уто мав би бути поруч з конаґом. Полювання старого майстра добігало кінця.

За своє життя Онзу бував у Конвері всього лише п'ять разів. Як молодий паладин-Хоробрий, він провів десять років у королівстві Остерра, слугуючи справедливості і виконуючи те, що було необхідно. Він прибув до столиці тридцять років тому, коли вбитий горем конаґ Кронін відрядив свій величезний флот, щоб покласти край ішаранській війні; тоді Онзу поплив за море, проте йому так і не довелося взяти участі в боях. Результатом того протистояння став мир з молодою емпрою Ілуріс, коли Кронін вже втомився від смертей.

Однак майстер Онзу знав, що тепер Уто не допустить, щоб ця нова війна помсти скінчилася чимось меншим, аніж страшна бійня. Проте вчитель міг зупинити свого порочного учня і, можливо, йому вдалося б зупинити війну, тим самим не допустивши загибелі тисяч людей. А ще він відновить честь Хоробрих від імені всіх інших напівкровок, які носять чорний однострій і володіють реймером. Під'їжджаючи до брами замку, що височів над річками, Онзу торкнувся золотої манжети, яка висіла на боці.

Наступного разу Онзу приїздив до Конвери, щоб вшанувати одного зі своїх найкращих учнів, коли конаґ Конндур прийняв Уто на службу. Онзу був присутнім на тому святковому бенкеті, пишаючись досягненнями свого вихованця.

Так багато всього виявилось оманою...

Коли Онзу під'їхав до брами, вартові конаґа Мандана на воротах стали навитяжку, але не окликнули його і не спитали, що він тут робить. Учитель, сидячи в сідлі, кинув на них саркастичний погляд.

— Ви навіть не спробуєте мене зупинити? А що, як я прийшов убити вашого конаґа?

Охоронець по ліву руку засміявся.

— Ти не станеш вбивати конаґа. Ти ж Хоробрий!

— А Хоробрим завжди можна довіряти? — уїдливо спитав Онзу.

— Так, — відповіли обидва охоронці, але тепер поглянули на нього насторожено.

Учитель розчаровано зітхнув.

— Ні, я тут не для того, щоб убити конаґа. — Він проїхав повз них, спішився у дворі і рушив до замку.

Чимало Хоробрих з'їхалося до Конвери на заклик Уто. Вчитель припускав, що Титан і Дженна вже тут, у замку, або десь у Рівермуті, готуються до війни. Сам Онзу був готовий до війни, хай його війна була меншою і більш особистою.

Всередині замку він заходився розпитувати слуг та придворних, де можна знайти Хороброго конаґа. Він ставив запитання доти, поки нарешті хтось не дав йому потрібну відповідь. Старий вчитель відчув одночасно полегшення і напруження. Уто був тут.

Над місцем злиття річок Крикіет та Блакитновода здіймався пісковиковий стрімчак, який весь був зрешечений проходами між численними складами, серед яких було і чимало старих зброярень. Тунелі всередині кручі виходили до заґратованих отворів на скелястій поверхні стрімчака, через які всередину надходило світло й повітря. Під час ворожого вторгнення тут можна було б влаштувати місця для оборони: крізь вирубані в скелі вікна лучники та солдати могли б обстрілювати стрілами та іншими метальними снарядами кораблі ворога, якби ті спробували наблизитися до замку.

Уто працював наодинці в прохолодних тунелях, де можна було зосередитися та зануритися в розрахунки. Багато тисяч одиниць зброї з часів минулих воєн були складені тут, в арсеналах, і зберігалися доти, поки знову не знадобляться. За вказівками Уто молодий конаґ уже відправив луки та стріли, мечі, щити, кольчуги, метальні ножі, булави та бойові молоти до армій, які росли з кожним днем. Біженці з гірських районів отримували обладунки, які часто не підходили їм за розміром, і важкі щити, на багатьох з яких ще й досі виднілися знаки давно забутих благородних родів, але простолюдинів це не цікавило і не хвилювало.

Титан, Дженна та десятеро інших Хоробрих тренували, наскільки було можливо, всіх цих убогих бійців, у тому числі піхотинців, зібраних з навколишніх повітів. Багато з них були ні на що не здатні, але вони принаймні зможуть відволікати на себе ворога у майбутніх кривавих битвах.

До того, як флот відпливе до Ішари, Уто вирішив навідатися в підземні зброярні, щоб востаннє оглянути запаси, які тут ще залишалися. Полиці та кошики повсюди були порожні, лише де-не-де виднілися якісь розкидані поламані рештки. Тут, унизу, він відчував неймовірну вагу величезного замку в себе над головою, проте ґратчасті вікна впускали всередину свіже повітря.

Уто підійшов до найближчого вікна і став біля ґрат, споглядаючи з височини скелі річку внизу. Далекі звуки барж і малих торгових суден долинали від води, і він побачив рибалок у крихітних човниках, що снували біля стрімчака. Він пройшовся поглядом прямо перед собою по руслу з'єднаної ріки, і його охопив жах від думки, що ворожі кораблі можуть дістатися до місця злиття двох річок. Проте цього не станеться сьогодні... а можливо, й взагалі ніколи. Маючи флот Співдружності, він зітре Ішару з лиця землі.

Уто почув, як по кам'яній підлозі ступають чиїсь чоботи, і подумав, що це, напевно, один з радників Мандана прийшов надокучати йому з черговим питанням, яке молодий конаґ відмовився вирішувати. Він набрав повітря в груди, щоб заговорити, повернувся — і завмер.

Перед ним стояв привид, що виринув з глибин пам'яті, жилавий і м'язистий старий, який виглядав так, наче увесь був зроблений зі скручених пружин і натягнутих тятив луків. Майстер Онзу постав у вбранні Хороброго, немов опівнічна тінь, від якої віяло темними таємницями.

Старий зробив крок уперед і плавним рухом стягнув рукавиці, оголивши зап'ястя.

— Я знаю, що ти зробив, Уто, і я прийшов здійснити правосуддя.

Здогадки про те, що ж стало відомо його вчителю, градом посипалися на нього, виринаючи з найглибших закутків пам'яті.

— І що, як ви думаєте, ви знаєте? — Уто вирішив не заперечувати явно слова вчителя, адже той зрозуміє, що він бреше. Але в чому полягало звинувачення? — А, ви почули про лист, який надіслав король Колланан, зі скаргами від Елліель. Але це не вся історія.

— О, я знаю, що ти зробив з Елліель. — Онзу зробив крок уперед, його руки все ще вільно звисали вздовж тулуба, але він аж ніяк не був розслабленим. — Це тільки початок. Ти залишив незгладиму пляму на честі Хороброго. Ти приніс розчарування і — що набагато гірше — сором.

— Сором? — перепитав Уто. — Ваш учень є зобов'язаним Хоробрим самого конаґа, а точніше двох конаґів, і я скоро знищу тих, що були нашими ворогами впродовж багатьох століть. Що може бути більшою славою для вчителя такого учня?

Онзу розстібнув свій реймер і стиснув його навколо зап'ястя.

— Ти служив двом конаґам тільки тому, що одного з них ти вбив.

Уто відступив на крок назад. Його рука інстинктивно метнулася до власного реймера.

— Що ви сказали?

— Ти вбив Конндура Хороброго на острові Фулкор. Ти увійшов до нього в покої і замкнув їх зсередини. Ти здолав його. Ти зарізав його і обставив усе так, наче це зробили ішаранці. — Онзу запалив свій внутрішній вогонь, і яскравий вогняний клинок виринув з його долоні. — Я бачив кожну мить твого віроломства.

Уто теж запалив свій реймер і надав полум'ю форму клинка.

— Звідки ви про це знаєте?

Тут унизу, в тунелях арсеналу, було занадто тісно для бою, а стіни, що вигиналися під різними кутами, залишали мало місця для обманних рухів і удаваних ударів.

— Правду не сховаєш, — відказав Онзу, нічого далі не пояснюючи. — Я вже надіслав звістку про це в Нортерру, королю Колланану. Він знає, що його брата вбив ти, а не ішаранці.

Це одкровення похитнуло Уто. Проте він швидко взяв себе в руки.

— Король Нортерри неправильно визначив, що є найголовнішим. Він більше не потрібен для того, що нам належить зробити.

— Усі підстави для твоєї війни помсти — брехня! — Онзу прорізав повітря тріскотливим клинком, провокуючи відповідь Уто. — Я не можу залишити твою зраду без покарання. Як твій наставник, я несу за це відповідальність, це моя поразка.

— Ви тут ні до чого, старий. Наша війна помсти визрівала століттями, ще з часів Валаери. А зараз ви чіпляєтеся до якихось дрібниць.

— Ні, я здійснюю правосуддя. Правосуддя Хороброго. — Онзу змахнув клинком реймера і усміхнувся, блиснувши відколотим зубом. Майстер Онзу можливо й здавався на вигляд старим, однак значною мірою це була просто хитрість, щоб змусити противників недооцінювати його. Уто знав, що цього робити не слід.

В очах Онзу спалахнула нестримна лють, і він кинувся на супротивника, ясно даючи зрозуміти, що це буде страта, а не витончена дуель. Уто багато разів сходився з Онзу в тренувальних двобоях, і він знав точку зору свого вчителя: будь-що, крім бою на повну силу, не є чесним ані для самих учасників поєдинку, ані з погляду кодексу Хороброго.

Уто зустрів удар реймера власним клинком — вогонь заіскрив об вогонь. Він відбив полум'яний меч Онзу вбік, і той залишив випалений чорний слід на пісковиковій стіні. Уто був більшим, сильнішим і смертельно небезпечним, однак Онзу, здавалося, не визнавав цього.

Вони билися, що було сили, — реймер проти реймера. Спалахувало полум'я, вусібіч летіли іскри. У повітрі стояв запах поту і блискавок.

Уто, закректавши від натуги, спромігся відкинути вчителя назад, на дерев'яні двері складу, проте Онзу встиг пригнутися, ухилившись від удару. Реймер Уто натомість розколов деревину, пропаливши її наскрізь, і розніс двері на друзки.

— Як ви дізналися? — спитав знову Уто. Він знав, що повинен стерти всі докази, знищити цього чоловіка. Учитель Онзу міг завдати йому дуже серйозного клопоту.

— Я бачив це. Я підпалив пасмо твого волосся і видобув з вогню зображення. Я бачив, як ти по-звірячому вбиваєш того, кому заприсягнувся служити, — конаґа Конндура. Усі Хоробрі присягають захищати конаґа.

— І Співдружність, — додав Уто. — Конндур збирався привести нас до загибелі, шукаючи миру з тими тварюками.

— Уто, ти так і не зрозумів, хто є справжнім ворогом. — Голос Онзу був сумним.

— Ворогів більше одного, і зараз саме ви — мій супротивник. Ви хочете затримати мене і зірвати плани війни помсти. Це ви зраджуєте Хоробрих.

Онзу, ображений його словами до глибини душі, з несамовитим криком кинувся вперед і рубонув своїм реймером, мало не обпаливши Уто обличчя. Захищаючись, той відкинув розпечений клинок, але Онзу, не зупинившись ані на мить, наносив і наносив удари, мов стрімкий вихор. Уто вдавалося їх відбивати.

Учитель змусив Уто відступити в коридор, до заґратованого вікна, що виходило на річку. Він давив своїм реймером на реймер Уто, тиснучи все сильніше — і все ближче. Палаючий меч був уже в кількох дюймах від обличчя Уто — він ясно бачив сплетені язики полум'я, що могло спопелити його плоть. Уто, міцно стиснувши губи, напружував усі свої сили, його вразила міць учителя, сповненого жаги помсти. Онзу був невблаганним.

Але поки два вогняні клинки, зіткнувшись, застигли один проти одного, Уто іншою рукою потягнувся до кинджала, що висів у нього при боці. Схрещені реймери палали, не рухаючись, — і він вихопив ніж. Не гаючи ані секунди, Уто ударив ним під грудину вчителя Онзу і, натиснувши, встромив лезо просто йому в серце.

Учитель, хапаючи ротом повітря, хитнувся назад, під вагою його тіла кинджал вирвався з руки Уто. Старий виглядав приголомшеним. Клинок його реймера затремтів.

Уто скористався моментом не для зловтіхи чи погроз, а лише для того, щоб завершити поєдинок. Його реймер відтяв Онзу голову, залишивши на її місці тільки тліючий обрубок шиї. Голова впала на підлогу тунелю, за нею — тіло, а вогняний клинок розлетівся снопом іскор, які швидко згасли.

Уто стояв над тілом свого колишнього учителя, відчуваючи, як всередині наростає гнів. Його реймер продовжував яскраво палати. Йому хотілося порубати цього ненависного старого на шматки, знищити його, але Уто й так вже переміг. Майстер Онзу навчав його, зробив Уто тим, ким він є... зробив його сильним.

Нікому більше не треба про це знати.

За три швидких кроки він опинився біля вікна і ударом реймера розплавив ґрати. Потім, різко й сильно вдаривши ногою, вибив їх, і металеві прути з дзенькотом покотилися вниз по нерівній скелі, зминаючи бур'яни, і впали у неквапливі річкові води.

Уто загасив свій реймер, але залишив манжету на місці. З його грудей виривалося важке дихання.

Він узяв голову старого в руки і зазирнув йому у вічі. А тоді з гарчанням викинув її, мов дитячий м'яч, у вибите вікно. Потім він схопив тіло, з якого ще здіймався дим, і потягнув його по кам'яній підлозі, залишаючи на ній сліди крові й попелу. Діставшись вікна, Уто поглянув униз на злиття двох річок.

Він ніколи б не подумав, що вони з учителем Онзу опиняться в протилежних таборах. Попри те, що він глибоко поважав, навіть любив цього чоловіка за все, що той зробив, і за незліченну кількість інших Хоробрих, яких той виховав, він не дозволив би Онзу стати перешкодою на шляху до війни помсти.

Уто підхопив мертвого вчителя за плечі і підтягнув його до отвору в стіні. Піднатужившись, він виштовхнув труп назовні і спостерігав, як той, перевернувшись у повітрі, полетів униз. З ріки далеко внизу донісся ледь чутний сплеск.

Адан був радий вирушити в путь, знаючи, що повертається додому, до Пенди та крихітки Оук. Вони з Коллананом пустили коней галопом, а за ними скакали тридцять відбірних нортерранських солдатів з Феллстаффа, двоє вартових Стяга, Тон та Елліель. Коли вони дістануться Баннрії, Адан посилить загін, додавши до нього набагато більше бійців із судерранського війська, і забезпечить усіх зброєю, вкритою димчастим склом. Їхній об'єднаний ударний загін стане смертоносною силою в боротьбі з Лютими.

Перші два дні мандрівки Адана переповнювало бажання виконати свою обіцянку. Було б добре звільнити змучених полонених, яких він бачив на зображеннях діаманта «сльоза матері». Але коли загін, подолавши пагорби, опинився на землях його королівства, Адана охопила тривога за Співдружність і його брата Мандана.

Моторошний лист учителя Онзу показав, на що виявилися здатні Мандан і його зобов'язаний Хоробрий. Уто навмисно вбив їхнього батька, а потім звинуватив ішаранців? Це здавалося немислимим, але це була правда. Адан не сумнівався у словах учителя.

Від думок про батька очі короля наповнилися сльозами, а в голові зринули образи вечорів, які вони проводили разом, дивлячись на зорі, замальовуючи сузір'я у своїх записниках. Вони з Конндуром годинами обговорювали історію, долю, природу богів і зірок.

Тепер, лежачи в таборі під відкритим нічним небом, Адан побачив падучу зорю, тоненьку смужку світла — нагадування про те, чому для нього було обрано ім'я Старфолл, Зорепад. А що, як Люті дійсно розбудять дракона? Що, як їхній бог Кур дійсно повернеться, щоб переробити світ? Що, як усі зорі впадуть з неба?

Того вечора, збираючи хмиз, Адан помітив блакитний мак, що самотньо визирав з високих трав. Він зірвав квітку і тепер тримав її біля себе, намагаючись заснути, уявляючи Пенду. На якийсь час він перестав думати про майбутні потрясіння й нещастя і поринув у мрії про дім.

Наступного дня Колланан тримався поруч з Аданом, але говорив мало. Час від часу він проводив пальцями по держаку свого бойового молота, наче хотів по чомусь вгатити. Дядько був занурений у власне горе, що було набагато глибшим, ніж те, що відчував Адан. Колл втратив не лише брата, але й доньку та принаймні одного онука. А смерть Тафіри... Адан не міг собі уявити, що він робив би, якби Люті вбили Пенду. Таке страшне горе здавалося неможливим, але Колланан Молот був змушений нести його на своїх плечах.

Немолодий король виглядав закам'янілим і спустошеним. Жага помсти розривала йому душу, женучи його одночасно в протилежних напрямках — скинути з трону Мандана і покарати Уто чи протистояти зловісним Лютим і врятувати власне королівство.

— Після того, як звільнимо невільників з табору, ми не повинні затримуватися в Баннрії, — попередив Колланан. — Армія Судерри має зустрітися з моєю на західному схилі Хребта дракона.

Адан погодився, проте в нього були свої застереження.

— Якщо королева By побачить, що моя армія вирушила в похід, вона розгнівається. Вона вважає моїх солдатів своєю власністю.

— В мене серце кров'ю обливається через королеву піщаних Лютих, — саркастично відказав Колл. — Їй доведеться змиритися.

Раптом обличчя Адана просвітліло — в нього з'явилася ідея.

— Я знаю, що вона вже невдоволена тим, що Мандан знехтував її запрошенням, і це дає нам прекрасне виправдання. Вона почувається зневаженою. Якщо вона спитає, де моє військо, я скажу, що ми збираємося провчити мого брата за таку неповагу до неї. Вона достатньо самозакохана, щоб повірити, що це справжня причина.

Тон, що їхав позаду, голосно зауважив:

— Якщо я побачу її, то подякую за всі історичні документи, які вона мені дала. Деякі з історій виявилися надзвичайно повчальними. Шадрі пообіцяла перекласти ще, поки ми будемо в поході.

Колл нахмурився.

— Не те, щоб By сама дала їх тобі. Ти змусив її.

— Вона вчинила мудро, давши мені те, що я просив, — стенув плечима Тон. — Я все ще сподіваюся, що в цих документах знайду відповіді про себе та про моє істинне призначення.

Коли вони піднялися на вершину пагорба і вгледіли стародавнє місто, Адан відчув невимовне полегшення, побачивши, що товсті мури стоять, як і завжди, міцні й неушкоджені. Різнобарвні стяги майоріли на баштах. Сінан і капітан Ельціор стали махати руками і щось вигукувати, хоча їхній загін був ще занадто далеко, щоб хтось міг їх почути. Вершники Колланана, що їхали на чолі колони, підняли знамена Нортерри.

Невдовзі попереду показалися судерранські розвідники, які поспішали їм назустріч, щоб супроводжувати до воріт. Ксар, зелений ска Пенди, ширяв над ними, ніби докоряючи за те, що вони так довго не поверталися додому.

Коли обидва королі із супроводом в'їхали на головний двір замку, Гейл Орр уже був там, щоб їх привітати. Батько Пенди убрався в одяг з кармазинового та чорного шовків, кольорів його родини.

— Кра, Старфолле, ти привіз гостей! — Він уперся обрубком руки в стегно. — То ми тепер у стані війни?

— Ми в стані війни вже деякий час, навіть якщо Люті про це ще не знають, — відказав Колл. — Це дає нам трохи більше часу на підготовку. — Його голос перетворився на низьке грудне гарчання. — І часу зайнятися іншими справами.

— На жаль, ми тепер також у стані війни з конаґом Манданом, — сказав Адан. Ці слова вразили його тестя. — Судерра має бути готова захищатися на кількох фронтах.

Гейл Орр голосно засміявся.

— Кра, лорди-васали вже давно готують війська і зброю. — Він підняв брови. — Але я думав, що ми збираємося воювати з піщаними Лютими, хіба ні?

— І з ними теж, — відповів Адан.

Колланан підняв свій бойовий молот і недбалим, проте зловісним рухом поклав його на плече. Тридцять солдатів з Нортерри спішилися, і конюхи відвели їхніх коней до стайні.

Коли Пенда вибігла їм назустріч у вишитій утаукській сукні з немовлям на руках, у Адана перехопило подих, і він не міг відірвати від них очей, забувши про все на світі. Він миттю зіскочив з коня і міцно обійняв дружину з немовлям.

Сміючись, вона жартівливо відштовхнула його.

— Дитину задушиш!

Адан, зніяковівши, відступив на крок, змахнув пилюку з дорожнього вбрання і простягнув руки до жінки.

— Дай мені потримати маленьку Оук.

Поки король колисав немовля, він відчув, яка вона крихітна й тендітна в його руках. Оук заворушилася й поглянула на нього, і йому здалося, ніби на небі розійшлися хмари й визирнуло сонце.

Сінан і Ельціор повели нортерранських солдатів до призначеної для них казарми. Елліель і Тон супроводжували короля Нортерри, тому для них Гейл Орр знайшов кімнати в головному замку.

Адану хотілося провести час зі своєю дружиною, своєю королевою. Гом метушився навколо — нагрівав воду для купання, шукав рушники та чистий одяг. Пенда поклала маля в колиску й накрила м'якою ковдрою, і дівчинка міцно заснула.

Адан поцілував Пенду і довго тримав її в обіймах. Вона посміхнулася йому і мовила:

— Відколи я повернулася додому, ми нічого не чули про піщаних Лютих. Наші роз'їзди та купці-утауки не бачили розвідників Лютих, хоча ми вже мали отримати наступний вантаж димчастого скла.

— Воно нам знадобиться, — відказав Адан. — Ми повернемо димчасте скло проти піщаних Лютих. — Він пригадав, що відчував, коли встромив інкрустований обсидіаном меч у серце мерзотного Кво. — Але ми також маємо позбавити трону мого брата і притягнути Уто до відповідальності за всі його злочини.

— Є такі люди, які набувають собі не одного ворога, а багатьох, — зауважила Пенда. — Це входить у них у звичку.

— Колланан хотів одразу вирушити до Конвери, проте я повернувся сюди через свою обіцянку. Ми з ним разом відправимося до невільничого табору Лютих і звільнимо Ґлік та інших.

— Кра, — просвітліла Пенда, — хороший вчинок може виявитися зброєю більш могутньою, ніж будь-який гостро відточений клинок.

Через три дні до замку з ближніх та віддалених повітів з'їхалися більшість лордів-васалів, і Адан скликав військову раду. Колланану вже не терпілося завдати удару по невільничому табору і звільнити в'язнів, щоб вирушити на наступну битву. Горе загострило його гнів і підірвало його витримку. Адан, побачивши, як страждає його дядько, зазнавши стількох страшних втрат, став ще більше цінувати те, що має.

Ксар і Арі приєдналися до зібрання, всівшись на свою жердину, адже ска стануть важливою частиною їхньої розвідки. Синя ска досі мала сердечний зв'язок із Ґлік, а отже, могла знайти дівчину-сироту та інших полонених. Зброярі доповіли, скільки зброї з димчастого скла є в арсеналах, хоч Колланан і зауважив, що проти Мандана та його прихильників вистачить і будь-якого звичайного клинка.

Адан поклав на стіл маленьку позолочену скриньку, на якій виднілися кольори трьох королівств.

— Це... це вразило мене чи не найбільше. — Він відкрив скриньку. — Я не розумію, що робить мій брат. — Адан дістав з неї висохлу руку Конндура Хороброго, яку відправлена конаґом процесія возила по Судеррі, влаштовуючи похмурі й химерні вистави.

Колланан побагровів від злості.

— Мандан відправив другу руку до Феллстаффа, а багато інших жахливих останків — по всіх трьох королівствах, щоб розпалити наш гнів. Він хоче, щоб усі ми втратили голову, жадаючи помститися Ішарі. І все заради того, щоб почати війну... — Він глибоко вдихнув, розпалюючись все більше. — Від самого першого дня Мандан не був гідний трону конаґа.

Адан спробував повернути розмову в більш обнадійливе русло.

— Армії наших двох королівств доб'ються справедливості та об'єднають Співдружність, і тоді ми зможемо протистояти справжньому злу — Лютим.

— До того, як їм вдасться розбудити дракона, — вставила Елліель.

Пенда поклала долоню на долоню Адана.

— Спочатку ми звільнимо полонених. Це менша, але вкрай важлива перемога.

Новий божок огортав Ілуріс і давав їй сили. У неї все ще паморочилося в голові, і вона відпочивала весь день, хоч відпочивати їй уже набридло. Емпра випила води і трохи поїла, намагаючись берегти від зайвого навантаження всохлий від нерухомості шлунок.

Каптані Вос дбав про неї з усією відданістю й любов'ю, і його голос діяв на Ілуріс заспокійливо. Вона заплющувала очі й просто слухала його, дослухалася до свого серцебиття і відчувала, як думки кружляють у пустотах її свідомості. Їй було важко пов'язувати їх між собою чи оцінювати. Прості поняття більше не складалися в єдину картину так, як мали б.

Як емпра, Ілуріс мала гострий розум і швидко приймала рішення. Вона могла передбачати наслідки й розуміла різні тонкощі, а ще пишалася тим, що може вести дискусію з будь-яким опонентом. Але відтоді, як вона прокинулася, виринувши з порожнечі, її думки стали схожі на поодинокі маленькі пушинки, які, немов пух з тополі, розліталися від найменшого вітерцю. Вони, то торкаючись між собою, то оминаючи одна одну, безладно носилися вусібіч. Ідеї та усвідомлення приходили до неї не одразу, а з якимись перервами, і відмовлялися збиратися в одну велику мозаїку. Емпра бачила тільки маленькі клаптики розірваного плину часу.

Намагаючись якомога краще виконувати свої обов'язки, Вос ретельно відполірував свою золоту броню та виправ червоний плащ у тазу з водою. Коли він, підійшовши до емпри, став перед нею навколішки, Ілуріс поклала руку йому на плече, намагаючись сісти. Вона відчула, як він тремтить.

— Я так непокоївся за вас, матір. — Вос опустив очі. — Дивитися, як ви лежите і не рухаєтеся, — це було наче... наче я присутній на вашому похороні. Проте я ніколи не втрачав надії. Ми молилися за вас. — Вона побачила сльози в його очах. — Ви врятували мене, коли я був малим, і взяли мене до себе, коли вся моя родина померла від лихоманки. Ви дали мені місце в житті, і моє місце — завжди бути поруч з вами.

— Твоє місце — завжди бути з емпрою, — виправила його Ілуріс, — буду це я чи ні. — Її голос й досі залишався хрипким після тривалого мовчання. Вос подав емпрі горнятко з ледь теплою водою.

— Ми всі молилися за вас, — повторив інший охоронець.

Колись Ілуріс знала імена кожного з цих бійців, знала історії кожного з них. Вони були її всиновленими дітьми. Але тепер, коли вона дивилася на цього охоронця, то нічого не могла пригадати. Замість імен, подробиць та спогадів голову наповнював порожній дзвін. Вона роззирнулася довкола.

— Де Семі? Нам потрібна Семі. Усій Ішарі потрібна Семі.

— Вона пішла зустрітися з вашими прихильниками, — відповів Вос. На його обличчі відбилася тривога. — Ми вам про це казали.

— Звісно. Я просто подумала... подумала, що вона мала б уже повернутися. З нею все гаразд?

Вос ще більше занепокоївся.

— Я хотів послати з нею двох бійців Яструбиної варти, але ми не можемо показуватися в місті. Не можна, щоб нас хтось побачив.

Ілуріс нарешті вдалося вихопити якийсь спогад із закутків пам'яті, і вона посміхнулася.

— О, так! Ця дівчина вміє добре ховатися на вулицях і може прошмигнути непоміченою, якщо це знадобиться. Не хвилюйся за неї.

— Вас давно ніхто не бачив, матір, — мовив Вос, — але ваш народ все ще вірить у вас. Ми тихцем пускаємо поголос про вас, і на нього відгукаються сотні й сотні людей, які чекають на ваше повернення. Вони дуже радіють, коли дізнаються, що ви досі живі. Семі, Аналера та інші говорять їм, щоб вони потай приносили більше пожертв для... для нашого нового божка.

Слабке тремтіння в повітрі навколо стало більш яскравим і щільним, нагадуючи розпливчастий туман, — до них наблизилася сутність. Ілуріс простягнула руку і розвела пальці, відчуваючи безформну силу.

Голос Воса знову затремтів від хвилювання.

— Служити вам — для мене це найвища честь у житті. Я радий, що зміг вам допомогти. Ми повернемо вам трон. Почуй нас, убережи нас. Ви потрібні Ішарі — щойно будете до цього готові.

Ілуріс відчула, як нове божество пульсує в такт з биттям її серця, і по хребту в неї пробіг дрож, наче ця невидима сила вдихнула вогонь у її нерви. Сила давала їй енергію, підтримувала тіло, розганяла кров у жилах. Емпра задихала швидше, її подих став свіжим.

Ілуріс зрозуміла, що ця енергія має іншу природу, вона надходить ззовні, адже в самої Ілуріс і досі були пробіли в пам'яті. В її спогадах залишалася довга порожнеча після сутички з асасином Чорним вугром на острові Фулкор. Дивно, але вона могла згадати з цілковитою ясністю, як зачепилася за складку тканини, намагаючись відступити, а потім вдарилася головою об кам'яну лаву. Після цього її свідомість поринула в нестримний коловорот темряви, немов зітканої з безкінечного мотка чорного, як сажа, прядива.

Ілуріс усвідомлювала, що з нею щось не зовсім гаразд, але нічого не говорила, щоб не затьмарювати надії і сподівання бійців Яструбиної варти. Вона дозволить їм дбати про себе, поки поступово відновлюватиме свої сили і матиме час для складання планів.

Раптом в голові у неї майнула думка, і вона підняла очі.

— А де Семі? Вона скоро повернеться?

Звістка про пробудження Ілуріс була схожа на іскру, що впала на готовий спалахнути хмиз.

Коли Семі нишком пробиралася вулицями міста, інколи в супроводі Аналери, інколи сама, вона вступала в розмови з десятками людей, незадоволених тим, що відбувається в Ішарі. Вірні послідовники емпри були розлючені, проте вони потребували настанов і чітких вказівок, а не лише туманних сподівань. Ставши свідками кривавої бійні, влаштованої серепольським божком, вони боялися верховного жерця Кловуса. Однак минуло вже так багато часу відтоді, як емпра зникла, що, незважаючи на запевнення Семі, багато хто почав сумніватися, що Ілуріс досі жива. Тепер дівчина дарувала їм світлу надію, переконуючи, що повернення емпри неодмінно відбудеться.

Прагнучи підтримати віру й молитви людей, Семі розмовляла з невеличкими групками: перешіптувалася в закутках велелюдного ринку, зустрічалася в тіні зернового складу, проходжалася по всипаному галькою березі гавані, де старі рибалки закидали в море свої вудки. Усі співрозмовники ставали посланцями Семі, які, виглядаючи цілком безневинно і зовсім не загрозливо, могли все ж поширювати поголос і говорити з сотнями людей.

В одному з районів міста, де було повно домів розпусти, Семі познайомилася з найгаласливішою і найвідданішою з господинь подібних закладів, огрядною жінкою на ім'я Саруна з нафарбованими очима та вкритими лаком нігтями. Вона обожнювала емпру Ілуріс і з презирством ставилася до верховного жерця Кловуса.

— Я знаю, що цей мерзотник вимагає в жертву, що він робить з тими бідолашними дівчатами. Деякі з моїх панянок потрапили сюди після того, як їхні батьки відправили їх до нього для позбавлення цноти! — Вона скривилася від огиди. — Так не повинно бути. Я не вірю, що Ілуріс дозволила би це, якби знала!

Жінки, що працювали в Саруни, вважали так само й обговорювали це поміж собою, як і інші повії в сусідніх будинках розпусти. А оскільки ці жінки вміли ділитися секретами в інтимні моменти, їм теж вдалося поширити серед своїх клієнтів звістку про те, що емпра Ілуріс насправді все ще жива і чекає слушного часу, щоб повернутися на трон.

Деякі послідовники Ілуріс серед містян не стримувалися у висловлюваннях своєї зневіри. Чутки ходили вже так довго, що їхня віра почала слабшати й зникати. Декілька прихильників висміяли Семі, не бажаючи більше слухати її і змирившись з новими порядками в Ішарі.

Але більше дівчину лякали ті, хто вірив, що Ілуріс прийшла до тями, але вже не мав віри, що емпра виявиться достатньо сильною, щоб відібрати Ішару у верховного жерця. Ці охоплені сумнівами люди були найнебезпечнішими для справи худенької дівчини-підлітка з вулиці, яка говорила від імені емпри.

Семі зрозуміла, що якщо Ілуріс не з'явиться перед людьми найближчим часом і не згуртує їх, то вона втратить їх назавжди, і Кловуса вже ніколи не вдасться позбавити влади над містом.

На щастя, гетррени незабаром мали відплисти з ішаранським флотом, тож мало сенс дочекатися, поки ці навіжені союзники Кловуса заберуться геть. Семі сподівалася, що до того часу вона та її народ зможуть протриматися, зберегти силу своєї віри і продовжувати таємні молитви, які посилюють нового божка.

Гуляючи берегом моря, Семі опинилася біля напівзруйнованого храму гавані, де рибалки та портові вантажники приносили жертви божеству, що захищало їх, коли вони були у відкритому морі. Будівля обгоріла та зазнала значних руйнувань під час нещодавнього погрому, влаштованого божком Маґніфіки, якого жрець Ксіон намагався зупинити за допомогою божка свого храму. Обоє тоді загинули.

Після того, як божок гавані, зазнавши поразки, безслідно щез, до храму приходило зовсім мало вірян, але тепер Семі побачила на порозі храму кошики зі свіжими квітами, запалені свічки, дари хліба та риби, зокрема й пахучу скумбрію, залишену на порозі.

Двері були відчинені, і Семі, почувши голоси, увійшла. Всередині вона побачила молодого, спокійного на вигляд жерця, який звертався до невеликої групи вірян. Семі було знайоме обличчя цього чоловіка, але вона не одразу зрозуміла, хто це.

Ерікал привітно посміхнувся їй.

— Заходь, це місце для спокою та роздумів. Можна порозмислити тут, разом з усіма чи наодинці. Молитися божкам і знаходити втіху в їхньому товаристві.

Семі знала, що він її не впізнає, адже вона була простою дівчинкою з вулиці, коли кілька років тому принесла пожертву в його храмі. Навіть якби він згадав її, жрець нізащо б не здогадався, що тепер вона наступниця емпри Ілуріс.

Рибалки, портові робітники й корабельні теслі привітали її.

— Ми так зраділи, що хтось повернувся до храму гавані, — промовив рибалка з поріділим волоссям і густою бородою.

Семі зробила крок уперед, не зводячи погляду з жерця.

— Ви з Прірарі, не місцевий.

— Верховний жрець викликав мене сюди. — Його обличчя мало стурбований вираз. — За кілька днів мені, схоже, доведеться відплисти разом з гетрренами. Ми з моєю божкинею повинні їм допомогти.

Семі поглянула повз нього на лист чорного димчастого скла неправильної форми, подібний на бездонний отвір, що утворився на стіні. З його глибин виринув веселковий вихор кольорів, і дівчина відчула іскру у своєму серці, якийсь давній зв'язок.

— Твоя божкиня тут.

Вона згадала, як проникла в храм у Прірарі й запропонувала те єдине, що могла.

— Моя божкиня завжди зі мною, — відказав Ерікал. — І зараз вона дуже близько.

Двері заклинання замерехтіли, і димчасте скло стало більш прозорим, випускаючи сутність, яка вилетіла назовні, яскраво сяючи в повітрі. Віряни в храмі гавані вражено ахнули, а потім запосміхалися.

— Я виросла в Прірарі, — мовила Семі. — Батьків у мене не було, тож мені доводилося якось виживати. Одного разу я принесла жертву божкині — цій божкині. — Поки вона говорила, божественна істота ставала яскравішою, а її кольори — більш насиченими. — Це був просто пацюк, але то було все, що я мала.

Ерікал посміхнувся.

— Божкиня прихильно приймає кожне підношення, і вона пам'ятає тебе. Вона пов'язана з тобою.

Семі відчула сильне тепло, але воно було зовсім інакшим, не схожим на те, що линуло від божества, яке захищало Ілуріс під палацом.

— Усі божки однакові і різні водночас, пов'язані нерозривними узами, однак вони вільні у своїх рухах, керуючись при цьому потребами свого народу. — Жрець Ерікал зітхнув. — А мої потреби полягають у тому, щоб керуватися наказами верховного жерця. Я не хочу вирушати до старого світу, але Прірарі нічого не загрожує, поки мене не буде. Народ Прірарі має свою віру, і божкиня й надалі залишатиметься в їхніх серцях. — Він говорив так, наче намагався сам себе переконати.

Семі, не зовсім розуміючи власних дій, підійшла ближче до Ерікала. Позаду нього кружляла божкиня, нагадуючи хвилясту серпантинну стрічку. Семі простягнула руку, і, коли вона торкнулася цих яскравих кольорів, божкиня засяяла, ніби черпаючи в дівчині життєві сили, водночас віддаючи їй власну енергію у відповідь. Дівчина затамувала подих від цього незвичайного відчуття.

Помітивши, що відбувається, інші люди в храмі підійшли ближче, виказуючи своє благоговіння побаченим.

— Це так не схоже на божка гавані, — мовила одна стара жінка.

З вулиці заходило все більше людей, відчуваючи щось дивовижне у наново відкритому храмі.

Зосередившись на божкині, Семі відчула, як зміцнюється її власна віра, і вона раптом зрозуміла, що вони знайдуть спосіб врятувати Ішару, повернути емпрі її трон і віддати Кловуса до рук правосуддя.

Глибоко під землею Ілуріс знову прокинулася й простягнула руку, щоб відчути свого відданого нового божка, який кружляв навколо неї. Сутність раптом заіскрилася, наче отримуючи енергію звідкись ззовні. Бійці Яструбиної варти з полегшенням зітхнули і тихенько засміялися.

— Погляньте, матір, — сказав Вос, — якою сильною ви можете бути! Завдяки вірі народу і силі нашого божка ми відновимо нашу країну і зробимо її такою, якою вона й має бути.

Ілуріс усміхнулася.

Бірч розповів своїм мовчазним товаришам-мамулам, що їм потрібно зробити, адже в них були всі можливості для того, щоб дізнатися більше подробиць, коли і як саме змовники нападуть на королеву Кору. Істоти тінями носилися по коридорах, підслуховували під дверима і вміли ховатися, як миші. Їм вдалося підкласти кубики-самописи там, де їх ніхто не помітить, а згодом забрати їх звідти.

Іррі та інші зрадники здебільшого не звертали уваги на мамулів, але троє з них ненароком опинилися на шляху в Лютих і постраждали через це. Одному мамулі Ардо голими руками звернув шию і жбурнув тіло на підлогу; інший був зварений зсередини, коли роздратований маг Каррі вдарив його заклинанням, яке саме тоді практикував; третю жертву схопили двоє воїнів-змовників, яким захотілося випотрошити цього мамулу, просто щоб потренуватися.

Бірч болісно переживав втрати, знаючи, що мамули виконували його вказівки, однак вони безвідмовно робили те, що було потрібно, щоб допомогти йому. Він знав, що вони мають невисловлене, таємне бажання помститися своїм творцям, особливо за те, як з ними обходилися в часи правління королеви Онн. Хлопчику вже доводилося бачити, як вони вчиняли диверсії в крижаних кімнатах для заклинального сну, тихо вбиваючи десятки Лютих, — і жодного з них так і не спіймали. Тепер він бачив у їхніх очах рішучу й безжальну відданість. У мамулів нарешті з'явилося те, що вони хотіли робити.

Бірч знав, що ризикує.

За останні кілька місяців він показав мамулам, як їм самим виготовляти зброю. Вони завжди мали під рукою придатні для вбивства знаряддя — роги північних оленів, загострені кістки, шматки металу, — але не зробили з них нічого, що можна було б назвати зброєю. А тепер, завдяки його порадам, мамули мали вже понад сотню ножів, кожен з небезпечно гострим лезом.

— Обіцяю, що спробую поліпшити ваше життя, — сказав він. — Але ми мусимо перемогти.

Бірч переглянув записані зображення з усіх кубиків-самописів, виявив кожного зі змовників і дізнався їхні плани. У нього також були докази, які він міг показати королеві Кору, — коли настане час. Він повинен першим зробити свій хід.

Коли настали глибокі сутінки, а на холодному небі заграло сполохами яскраве полярне сяйво, хлопчик зустрівся з мамулами біля їхніх убогих халуп. Багато істот були голими, деякі носили якесь дрантя, в основному шматки тканини, що прикривали їхні тіла радше як прикраси, а не з якоюсь практичною метою. Проте це ганчір'я давало їм можливість ховати серед нього ножі. Сам Бірч сховав свою різьблену свинку в безпечному місці, а свій короткий ніж поклав до кишені.

Іррі та його поплічники без поспіху складали детальний план вбивства королеви, впевнені, що ніхто не запідозрить їхньої зради. Сам Бірч був переконаний, що Кору й не здогадується про своє неминуче вбивство. Вперше за довгий час він дозволив собі посміхнутися.

Ситуація була повністю в його руках, і він зможе показати свою цінність для королеви крижаних Лютих. Кору не була такою злостивою, як її матір, і якщо Бірч доведе свою корисність, то, можливо, йому вдасться переконати її подбати про мамулів.

У одній із задушливих халуп, в якій вони зібралися, він розказав мамулам, що вони мають робити далі.

— Іррі вбив мою бабусю. Він та інші вбили багатьох з вас. Це наш шанс, і, якщо ми врятуємо королеву Кору, я попрошу її зробити так, щоб Люті більше вас не кривдили.

Його мамули-бійці дружно здійняли вгору заточені шматки заліза і загострені оленячі роги. Вони тренувалися, встромляючи їх у сніг або занурюючи зброю у рештки туші вівцебика, якого добули мисливці.

— Ви знаєте, як убивати, — продовжував Бірч. — Сьогодні ви спробуєте це на практиці. Ми всі повинні діяти одночасно, інакше вони можуть попередити один одного.

Мамули загомоніли, перешіптуючись. Вони будуть рухатися, як єдиний організм, усі однаково; такими вони й були створені.

— Щоб убити одного Лютого, може знадобитися двадцятеро вас, — вів далі Бірч.

Мамули замурмотіли, запевняючи, що їх цілком достатньо.

Бірч відчув біль у серці від усвідомлення того, що багато цих істот, його друзів, неминуче загинуть під час задуманих ним несподіваних нападів. Люті вважали мамулів витратним матеріалом, але Бірч — ні. Навіть з рахуванням того, що атака стане несподіванкою, Іррі та його змовники будуть відбиватися і повбивають невинних мамулів.

І хоч ці думки ятрили душу Бірча, він не передумав — просто не міг. Якщо злочинна змова матиме успіх і Іррі стане правителем Лютих, то хлопчик і мамули постраждають набагато більше. Він знову відчув страшний холод, коли уявив, яким тоді стане їхнє життя...

З настанням ясної арктичної ночі мамули поспішили до палацу і, як завжди, взялися виконувати свої обов'язки. Блідо-зелене світло полярного сяйва проникало крізь товсті крижані стіни, створюючи моторошне світіння всередині. Коли призначений час настав, мамули розбіглися наперед узгодженими маршрутами, немов маленька армія. Під час звичної для них бурхливої діяльності вони видавали тихі звуки, але цього разу істоти мовчали. Цього разу вони не були безпорадними жертвами. Цього разу вони рухалися, як зграї хижаків.

Коли істоти розбіглися, Бірч узяв маленький мішечок, який сам змайстрував з клаптя тканини, наповнений крижаними кубиками-самописами, і попрямував до тронної зали Кору.

Маг Каррі сидів нерухомо у своїх покоях, схиливши голову. На ньому була синя шкіряна мантія, прикрашена рунами, кожна з яких була пов'язана з давно не вживаними заклинаннями. Він медитував, відпочиваючи без сну. Каррі ввійшов у глибокий транс і розмірковував про неминучу смерть королеви-узурпаторки. Іррі та його спільники вб'ють її дуже скоро, і Каррі займе місце по праву руку від нового правителя.

Маг згадував різні заклинання, відчуваючи слабкі ниточки магії, яка ще залишалася у світі. Раптом він почув скрадливе шарудіння позаду себе, відчув якийсь рух. Трохи відплющивши очі, він глянув крізь щілинки між повіками і побачив сірошкірих мамулів. Ці істоти завжди були зайняті виконанням незрозумілих завдань, які їм давала чи то королева, чи то вони самі собі їх вигадували. Мамули прибирали, прислужували і загалом не заважали, хоча іноді все ж плуталися під ногами.

Маг був роздратований тим, що вони порушили його медитацію. Він не кликав слуг, не просив принести щось поїсти. Каррі заплющив очі і спробував повернутися до своїх думок, спрямувавши увагу на центр зосередженості і з усіх сил намагаючись не помічати набридливих створінь.

Він знову розплющив очі, зрозумівши, що мамули не принесли ніякої їжі. Вони поводилися дивно.

Насупившись, він повернув голову.

Вони метнулися до нього з дивовижною швидкістю, рухаючись, мов хуртовина, зіткана з тіл, їх було близько двадцяти. Це було немислимо! А ще він помітив блискучі металеві предмети в їхніх руках.

Мамули накинулися на мага, не зронивши жодного звуку. Каррі підняв руку, щоб відігнати їх, але гострий ніж розрізав його долоню. Ще до того, як він встиг усвідомити перший спалах болю, на нього обрушився шквал ударів, десятки ножів і загострених рогів пронизували його шкіру, били в шию, груди, плечі. Оленячий ріг розсік йому обличчя. Інший — глибоко занурився в око.

А мамули, не спиняючись ні на мить, все кололи й кололи.

Ардо спав зі своєю теперішньою родовитою коханкою, намагаючись розслабитися перед ризикованим вбивством, в якому йому вже скоро потрібно буде взяти участь. Догідлива жінка виснажила його, виявивши неабияке завзяття і намагаючись вивідати в нього таємні новини. Не втримавшись, Ардо похвалився, що незабаром стане набагато важливішою фігурою серед крижаних Лютих. Сказано це було задля флірту і спокушання, проте Ардо відмовився розповісти їй більше. Він не міг їй довіряти, принаймні до того моменту, поки Іррі не зробить свій хід.

Усього через день Ардо допоможе вбити Кору. Після цього він зможе мати будь-яку коханку, яку забажає. Можливо, він навіть залишить цю, адже вона показала себе такою грайливою. Але зараз йому потрібно спати. Вона пригорнулася до нього, муркочучи від задоволення, і водила довгими нігтями по його щоці.

— Розкажи, що ти приховуєш, — наполягала Люта, — інакше я подумаю, що ти звичайний хвалько, який просто намагався затягнути мене в ліжко.

— Мені байдуже, що ти подумаєш, — відрізав Ардо. — Я вже й так отримав, що хотів.

Вона грайливо плеснула його по щоці, а потім перевернула на спину і вилізла на нього зверху. Довге біляве волосся спадало їй на плечі і лоскотало його обличчя.

— Скажи мені! — повторювала Люта, широко розвівши ноги. Ардо піддався плотським відчуттям, хоча насправді просто хотів спати.

Вона смикнулася від несподіванки.

— Що вони тут роблять? — Її голос прозвучав роздратовано.

Ардо, розплющивши очі, повернувся до дверей, де побачив цілий рій мамулів, нешкідливих створінь, які завжди рухалися прудко й полохливо, але ці бігли — бігли до нього. Вони тримали ножі.

Ардо спробував підвестися, але коханка сиділа зверху, притискаючи його до ліжка. За мить вони обоє були поховані під тілами мамулів. Грубі саморобні ножі штрикали й кололи, і Ардо відчував спалахи болю від незліченних ударів кинджалами, що впивалися в усі частини його тіла.

Коханка закричала, і з якоїсь безглуздої причини він не міг згадати її імені. А зовсім скоро він не пам'ятав вже нічого, бо хвилі болю від безлічі смертельних ран захлеснули його.

Бірч не давав мамулам якихось вказівок про те, чи вбивати свідків, але мамули вирішили зарізати заодно й жінку-Люту.

Діставшись тронної зали королеви, Бірч увійшов всередину з такою гордістю і впевненістю, яких не відчував уже давно.

Кору сиділа на троні. Знуджена та охоплена нетерпінням, вона бавилася із золотим реймером, що лежав на крижаному столику поруч. На гладкій холодній підлозі були розкидані ігрові фігурки, які Кору використовувала, щоб пересувати їх по мапі, плануючи військовий похід на південь.

Коли Бірч увійшов, вона підняла очі.

— Ось ти де, хлопче. Я не бачила тебе вже кілька годин. Де ти був?

— З мамулами. — Він продовжував швидко наближатися до неї. — З друзями.

Кору невдоволено нахмурилася.

— Ти проводиш занадто багато часу з цими істотами. Це недостойно тебе. Ти повинен бути поруч зі мною. Хіба я не зробила достатньо, щоб підтримати тебе?

Бірч зберіг спокійний вираз обличчя.

— Так, ви підтримували мене.

Він дійшов до її трону і, відкривши свій саморобний мішечок, висипав крижані кубики-самописи на сходинки тронного помосту.

— Ви зможете переглянути їх пізніше, але кожен з цих кубиків є доказом того, що я збираюся вам сказати — Іррі та інші Люті хочуть вас убити. — Хлопчик побачив, як її сріблясто-блакитні очі розширилися від невіри. Він пройшов повз неї до стіни, де Кору повісила зламаний спис, і потягнувся до нього.

Вона підхопилася на ноги, раптом приготувавшись захищатися.

— Що ти робиш, хлопче?

— Ходімо зі мною, і ви побачите все на власні очі. — Бірч зняв зі стіни спис і простягнув їй. — Вам треба поспішати. Я сказав їм зберегти Іррі життя. Якщо вдасться. — Хлопець знав, що робили мамули в цей момент. Він пишався ними і знав, що вони впораються. — Тоді ви будете більше цінувати їх. І мене.

Королева взяла в нього зброю, вкрай заінтригована. Вона переступила через розкидані на помості кубики-самописи і рушила за Бірчем, який швидким кроком направився до виходу з тронної зали.

— Іррі не посміє! Я його королева.

— Ви зможете спитати його, якщо він ще живий, — відказав Бірч. — Інші вже мають бути мертві.

Королева всміхнулася.

— Якщо Іррі живий? І що ж мамули робитимуть?

Бірч уже поставив на карту все. Він витягнув з-за пояса металевий ніж.

— Я б допоміг їм із вбивством, але подумав, що важливіше захистити вас.

Попри те, що напад мамулів став для Іррі цілковитою несподіванкою, відбивався він відчайдушно. Темна кров крапала з численних ножових поранень і широких рваних ран на його тілі. Права рука безсило звисала — мамули перерізали на ній сухожилля. Живіт Іррі був розпоротий, і в ньому зяяла довга глибока рана.

Іррі, заревівши, вхопив одного мамулу за шию і жбурнув його об стіну, а наступної миті, коли ніж іншого увійшов йому в стегно, схопив того за руку. Тримаючи істоту за кінцівку, він змахнув маленьким тільцем, як батогом, завдавши удару ще двом маленьким нападникам, але згори на нього навалилися ще з десяток мамулів, невпинно колючи й ріжучи його. І ще більше їх бігло до місця бою.

Коли перші мамули увірвалися в кімнату Іррі, вони не проронили жодного звуку. Як тільки вони почали атакувати, Лютий перестрибнув через ліжко і розвернувся, щоб відкинути їх, однак їх виявилося страшенно багато.

Загострена кістка встромилася в його груди з правого боку і, застрягши, стирчала там, мов колючка. Іррі з такою силою вдарив ногою одного з нападників, що розтрощив тому грудну клітку. Його маленьке тіло впало на підлогу, але мамулів набігало все більше й більше.

Вони різали йому ноги, розітнули підколінне сухожилля, знову били ножами в живіт. Тепер істоти пищали і щебетали, видаючи дивні звуки, що звучали як смертний вирок. Як перемога.

Іррі завив від люті, і гостра, мов бритва, смужка металу увійшла йому в рот і розрізала щоку так, що шкіра обвисла кривавими клаптями, оголивши зуби.

Один мамула застрибнув йому на спину і вдарив ножем у хребет. Раптом у Іррі похололи ноги, і він перестав їх відчувати. Кінцівки відмовили, і він гримнувся на підлогу горілиць, упершись поглядом у довгі декоративні бурульки на стелі.

Лютий ще намагався відбиватися, пускаючи в хід єдину неушкоджену руку, проте мамули били й били ножами, поки він не знерухомів, хоча якимось чином їм все ж вдалося не вбити його. Він лежав у калюжі власної крові й не міг вимовити жодного слова, лише хрип виривався з його грудей. Боліло скрізь.

Коли він застиг у повній безпорадності, мамули припинили атакувати, а тільки дивилися на нього своїми безвиразними очима, що доводило його до сказу. Істоти затихли й відступили, залишивши його, покаліченого, стікати кров'ю на підлозі.

Коли крізь крижаний туман болю його зір трохи прояснився, Іррі не міг повірити в те, що побачив. Хлопчика. Домашнього улюбленця Кору. І той усміхався.

Королева пильно поглянула на Іррі, тримаючи свій легендарний спис, як скіпетр.

— Інші вже мертві, — сказав Бірч, — а Іррі був їхнім ватажком.

— Як ти можеш бути в цьому впевненим?

— Мамули чули їх. Я чув їх. Вони не звертають на нас уваги, але ми слухаємо. Усе записано на кубиках-самописах. Ми врятували вам життя.

— Я могла б сама їх здолати, — насмішкувато зауважила Кору.

— Якби не ми, звідки б ви дізналися про їхню змову?

Королева кинула розгніваний погляд на Іррі, який лежав, мов стікаючий кров'ю олень, розтерзаний вовкоконями. В горлі у нього булькало, він відкривав і закривав закривавлений рот. Бірч назвав імена інших змовників — вельмож, воїнів, навіть мага, — і всі вони були мертві.

Кору, не рухаючись, стояла над Іррі. Він упізнав її, і вираз його обличчя став ще більш жорстким, крізь біль і кров проступила непокора.

— Піщані Люті не єдиний наш ворог. — Вона нахилилася ближче. — Тепер ти вмреш, знаючи, що твоя змова провалилася. Ми згодуємо твоє тіло унукам. Так від тебе буде хоч якась користь.

Вона здійняла спис, заплямований кров'ю Оссуса, а потім і її матері. Дивлячись на жалюгідного зрадника, Кору завагалася й нахмурилася.

— Він не заслуговує честі померти від такої зброї. — Вона з усмішкою глянула на Бірча. — Відійди, хлопче.

Бірч відступив на кілька кроків, мамули теж розбіглися, але зупинилися на безпечній відстані, звідки могли спостерігати за тим, що буде далі. Іррі відкрив рота, але замість слів з нього потекла кров.

Кору змахнула рукою, і десятки довгих бурульок, відколовшись від стелі, посипалися вниз, пронизавши наскрізь тіло Іррі.

Кору поклала руку на плече Бірча.

— Я не помилилася, коли вирішила залишити тебе живим і наблизила до себе.

Тепер вона була зобов'язана йому більше, ніж будь-коли.

Утo відчував, що втратив душевну рівновагу після поєдинку зі своїм учителем, своїм наставником... він ніколи не міг собі уявити, що ця людина стане його ворогом. Як міг Онзу, глибоко шанований майстер, виступити проти війни помсти Хоробрих? Навіщо він змусив Уто вбити себе?

Від наростаючого почуття досади йому хотілося порубати на шматки і знищити усякого, хто стоїть на заваді до здійснення призначення Хоробрих — війни помсти. Учитель Онзу не був справжнім Хоробрим, якщо так і не зміг зрозуміти необхідності винищити ішаранських тварюк за те, що вони вчинили з колонією Валаера... і за те, що вони вчинили з дружиною і дочками Уто. Він задушив почуття провини всередині себе, як людина, що затоптує останні тліючі жаринки у вогнищі. У нього не було часу на переживання провини, хоча наслідки скоєного досі голосно відлунювали в його свідомості. Він мусив якнайшвидше вирушити в похід із флотом Співдружності, поки їх не затримало щось інше.

Пам'ять про вбивство Конндура була порочною таємницею глибоко всередині нього, відгородженою і недоступною, наче віддалена фортеця з наглухо забитими воротами. Він ніколи не дозволяв своїм думкам повертатися до тих спогадів. Та кривава бійня, влаштована з провокативною жорстокістю, відчувалася так, ніби була вчинена кимось іншим. Ще більше його розлютило те, що Онзу послав звістку про його злочини королю Колланану в Нортерру! Адан у Судеррі, поза всяким сумнівом, теж про все дізнається.

Уто вже вирішив здійснити вторгнення в Ішару без допомоги двох інших королівств і тепер не міг допустити, щоб ці новини відволікай Мандана. Увага молодого конаґа й без того легко розсіювалася через його схильність реагувати на дрібні образи. Уто потрібно було вийти з флотом у море і взяти курс на Ішару до того, як ще більше перешкод стануть на заваді тому, що йому належало зробити.

Він вибрався з тунелів арсеналу, спітнілий і розчервонілий. Більше ніхто, крім нього, не знав про поєдинок. У якийсь момент рибалка чи сміттяр біля річки, можливо, знайде обезголовлене тіло Хороброго, проте ніхто не знатиме, що сталося. Уто сподівався, що до того часу його вже тут не буде. Війна помсти розгориться, і ніщо не зможе її зупинити. А він буде по той бік моря.

Уто, рухаючись із підземелля довгими коридорами, піднявся до самого замку. Він мав змусити Мандана почати діяти. Час зволікань минув, і рішучість Уто наростала, як лавина, що несеться гірським схилом. Тепер його ніщо не зупинить.

Хоробрий став у проході, відчувши краплю на щоці. Він торкнувся її, подивився на кінчик пальця. Кров. Потім він провів рукою по своїх чорних обладунках і побачив кров і там. Кров Онзу. Ці плями ні з чим не сплутати. Учитель знову його затримував!

Він зайшов у вбиральню, знайшов таз з теплуватою водою і вмив обличчя. Після цього він замив пляму крові на сорочці, щоб вона була не так помітна на тлі чорних обладунків, а потім, мов вовк, який заганяє здобич, рішуче направився до тронної зали.

Мандан грав у гру з дерев'яними фігурками на дошці, навпроти нього сиділа Ліра, плечі її були опущені, а погляд — застиглий. Юнак наполягав, щоб вона поквапилася, і Ліра підняла одну руку над фігурками, яка тепер зависла в повітрі, мов поранена пташка.

Мандан схопив фігурку і пересунув її, а потім пересунув свою.

— Ось так, я виграв. Знову. — Побачивши Уто, він скочив на ноги.

Хоробрий заговорив до нього тоном, який не допускав жодних заперечень.

— Ви поскачете зі мною до Рівермута, мій конаґу. Якщо ми виїдемо зараз, то зможемо дістатися верфей ще до настання темряви.

— До Рівермута? — перепитав Мандан, так ніби Уто говорив невідомою йому мовою. — Це ж багато годин виснажливої скачки. Чому б не підготувати мій катер і не вирушити річковим маршрутом вранці?

— На це піде надто багато часу. Я можу наказати, щоб коней осідлали за лічені хвилини. Ви звернетеся до капітанів, матросів і солдатів на кораблях. Ми повинні розпочати наш напад на Ішару з наступним відпливом.

Конаґ перелякано скрикнув:

— Але я ще не готовий! Ми повинні переконатися, що всі солдати, які залишаються тут, всім забезпечені, що наші місцеві сили готові до оборони і повністю озброєні. А що, як Нортерра нападе, поки тебе не буде? — Його мозок, здавалося, закипав. — Може, Колланан вже веде цілу армію на Конверу, поки ми з тобою розмовляємо! Ми знаємо, що він підступний.

— Ми знаємо, що він далеко, — відказав Уто. — Ви ідете зі мною зараз же. — Він глянув на зім'ятий плащ юнака, що лежав на стільці. — Я пошлю зброєносця спакувати ваш парадний одяг і корону. Це важлива подія. Як конаґ трьох королівств, ви повинні виглядати по-королівськи.

Погляд Мандана зупинився на Лірі.

— Якщо це так важливо, то моя королева повинна поїхати зі мною. — Сама Ліра не заперечувала, вона взагалі ніяк не реагувала.

— За умови, що вона не впаде з коня. — Уто розвернувся і вийшов із зали, щоб приготуватися до негайного відбуття конаґа з почтом до узбережжя.

Кінний загін швидко пронісся дорогою, що йшла вздовж річки, і прибув до міста Рівермут, навмисно не привертаючи до себе уваги. Вершники із супроводу конаґа звільнили для прибулих контору якогось портового чиновника, де королівське подружжя могло переодягнутися у пишне вбрання. Тим часом посланці рознесли по доках, по кораблях, що стояли в гавані, і по всьому місту звістку про те, що перед заходом сонця до них звернеться сам конаґ Мандан.

Капітанам знадобилася година, щоб зібрати з усього міста членів своїх екіпажів, а тим часом слуги спішно одягали конаґа та королеву, готуючи їх до появи перед підданими. Мандан нервував, а Уто наполегливо повчав його, знову й знову пояснюючи, що від нього очікується. Ліра була безсило-млявою через надмірну кількість молочка блакитного маку, але принаймні вдягнула, не опираючись, гарне вбрання і дозволила прикрасити своє волосся дрібними білими квітками.

Коли молодий конаґ вийшов з портової контори, він виглядав розкішно у синьому плащі, синьому шовковому жилеті, панталонах і начищених до блиску шкіряних чоботях. На ньому був широкий пояс і найвишуканіша парадна корона, всипана коштовним камінням. Конаґ Конндур ненавидів увесь цей зовнішній блиск, проте Мандану зараз це було необхідно.

Уто повів подружжя до гавані, а на вулицях і причалах тим часом зібрався натовп, який шанобливо вітав королівську пару. Конаґ виглядав ошелешеним, ніби теж прийняв щось наркотичне, проте водночас від нього віяло якимось нервовим збудженням. Моряки вишикувалися на палубах своїх кораблів. Робітники порту стояли на березі гавані.

Великі, вкриті бронею кораблі погойдувалися на якорях неподалік від берега. Це були набагато могутніші сили, ніж ті, що вони не так давно відправляли на острів Фулкор. Тодішня невдача налякала Мандана і залишила глибокі рани в його душі, але тепер він дивився на цей великий військовий флот, не приховуючи, як сильно вражений побаченим, — і всі ці воїни заприсяглися виконувати його накази. Знамена Співдружності майоріли поряд з прапорами Остерри. Уто дозволив собі вдоволену посмішку.

Він привів конаґа і його королеву до головного причалу, де Мандан, зупинившись, повернувся обличчям до натовпу. Уто дивився повз нього у відкрите море, думаючи про Ішару, яка поки що була далеко за обрієм. Мандан поглянув на свого Хороброго, ніби питаючи дозволу, і той кивнув. Конаґ узяв слабку руку своєї королеви. Уто сподівався, що Ліра зможе видавити із себе бодай посмішку, проте її обличчя залишалося млявим і байдужим.

Мандан вигукнув дзвінким голосом:

— Цей великий флот нагадує мені про те, як мій дід відправив найбільші військово-морські сили в історії, щоб закінчити останню ішаранську війну. Але конаґ Кронін не довів ту справу до кінця.

Юнак вклав у ці слова всю свою злість, і Уто відчув задоволення.

— Сьогодні ми вийдемо в море зі ще більшою силою, щоб завоювати новий світ, щоб покарати Ішару за всі злочини, які ішаранці скоїли в минулому. — Його голос надломився від намагань кричати ще голосніше. — Щоб змусити їх заплатити за вбивство стількох невинних людей протягом століть... усіх мешканців Міррабая. І мого батька Конндура Хороброго! — Він похитнувся, немов біль втрати знову поглинув його. — Час настав. Я наказую усім цим кораблям вирушати сьогодні ввечері з відпливом.

Уто окинув оком пристань, помітивши щонайменше десять одягнених у чорне Хоробрих, які стояли на різних кораблях, готові до участі у війні помсти. Двоє йшли до нього по пірсу — Титан і Дженна. Уто мав щодо них інші плани. Вони будуть незадоволені, коли він їм про це скаже, але він вже прийняв рішення.

Мандан зачекав, поки схвальні вигуки стихнуть, і продовжив уже ослаблим голосом.

— Як ваш конаґ, я душею буду з вами, проте командувати цим флотом буде мій зобов'язаний Хоробрий Уто. Я повинен залишитися в Конвері, щоб керувати трьома королівствами.

Натовпом прокотився гомін, але Уто не вдалося зрозуміти, схвальним чи ні було ставлення до сказаного Манданом.

Титан і Дженна стали поруч з конаґом і його королевою. Дженна, здавалося, була готова вибухнути від гніву, як це часто бувало з нею, а от кремезний Титан, розміром чи не з військовий корабель, залишався незворушним.

Уто звернувся до них, не підвищуючи голосу.

— Я призначаю вас двох бути новими зобов'язаними Хоробрими нашого конаґа. Поки мене не буде, залишайтеся в Конвері і охороняйте його. Захищайте його від внутрішніх загроз і стежте, щоб він приймав мудрі рішення.

Дженна уїдливо заперечила:

— Моя рука і мій реймер досить сильні, щоб битися з ішаранцями. Саме для цього я прибула сюди.

— Твій реймер також достатньо сильний, щоб захистити нашого конаґа. У нас є флот і добре підготовлене військо. Ці кораблі попливуть до Ішари, але ми не можемо залишити Співдружність без захисту.

— Тут є й інші Хоробрі, — буркнула Дженна, показуючи жестом на переповнені кораблі. — Вибери одного з них.

Голос Уто пролунав різко, мов огрівши її ударом батога.

— Усі Хоробрі присягнули на вірність конаґу. Конаґу Мандану потрібен Хоробрий, поки мене не буде, і я даю йому двох — вас двох.

Дивлячись на Титана і Дженну, ніби не помічаючи напруження, Мандан промовив:

— Я приймаю їх. Дякую, Уто.

Обидва Хоробрих виглядали незадоволеними, проте Титан лише буркнув:

— Наша кров і служіння належать конаґу.

Уто заговорив тихшим голосом:

— Як тільки ми розгромимо Ішару, все зміниться.

— Бережи себе, Уто, — сказав Мандан, його голос звучав по-юнацьки невпевнено. — І повертайся до мене. Ти потрібен мені тут.

— Так, мій конаґу, — відповів Уто. Він попрямував по причалу до корабля, який обрав для себе, залишивши двох Хоробрих з молодим конаґом.

Адан повів короля Колланана до збройових майстерень у старому місті, де вони дивилися, як майстри-ковалі разом зі склярами припасовують уламки обсидіанового димчастого скла зі смертоносними краями до бойових сокир та списів. З більших уламків чорного скла виточували наконечники списів, а менші шматочки після обробки використовували як наконечники стріл.

— Ми виготовили тисячі одиниць зброї для нашої армії, — сказав Адан. — By думає, що ми збираємося застосовувати її лише проти крижаних Лютих.

Колланан підняв щит, вкритий чорним склом, який міг відбивати зброю і магію Лютих.

— Шкода, що в мене не було такого на озері Бакал. — Він усміхнувся у свою густу бороду. — Але ми й так непогано впоралися. Ми знаємо, що Люті можуть вмирати. За допомогою димчастого скла просто стає легше їх вбивати.

Він поклав свій бойовий молот на стіл у майстерні, і до них підійшов сухорлявий старий зброяр, щоб його оглянути.

— Ти можеш додати сюди димчасте скло? — запитав Колл.

Зброяр підняв молот за руків'я і став повертати голівку в різні боки, щоб як слід її роздивитися.

— Я можу вставити кілька шматків з кожного боку. Цього, думаю, буде достатньо. — Старий схилився ближче до молота. — Тут є плями. Я можу спочатку відполірувати й почистити ваш молот, Володарю.

— Залиш, як є, — відказав Колланан. — Це кров Лютих.

Від західних стін міста долинув тривожний набатний дзвін, а за мить до нього додали свої могутні голоси далекі мідні гонги.

Колл підняв очі.

— Кров предків, невже це напад піщаних Лютих?

— Вони ще не знають про смерть Кво, — відказав Адан. — Жодний Лютий тоді не втік, а ми знищили всі докази. Вони ніяк не могли взнати!

Вони поспішили до головних воріт, де на стіні зі зброєю напоготові стояли вартові Стяга. Пенда та її батько вже були там, на спостережному пункті. Ксар і Арі кружляли в повітрі, стежачи за тим, що відбувається навколо. Коли Адан підійшов до своєї дружини, що стояла в затінку сторожової вежі, вона мовила:

— Наближається загін піщаних Лютих.

Гейл Орр, прикривши очі рукою, дивився вдалину з невдоволеним виглядом.

— Кра, принаймні це не армія. — Він торкнувся чорної сережки, що висіла у його вусі, так наче маленький шматочок димчастого скла міг його захистити.

Підійшли Елліель з Тоном, зайнявши свої місця біля короля Колланана. Хоробра поглянула на пагорби Судерри і круті гори, що здіймалися за ними.

— Таємний табір рабів десь там, правда? Загін Лютих наближається з того боку.

— Піщані Люті завжди приходять з пустелі, — відповів Адан. — Давайте подивимося, що в них за справа.

— Від них точно не варто чекати нічого доброго, — мовив Колланан. — Що б вони не замислили.

Елліель напружено вдивлялася вдалечінь.

— Там маг... кілька воїнів і робітники. Ауґи тягнуть важко навантажені сани.

Адан кліпнув.

— О, то це вони везуть черговий вантаж димчастого скла.

— Вони нічого не знають, коханий, — із посмішкою сказала Пенда. — Королева By все ще вважає, що ми її добровільні прибічники. Чому вона мала би припинити відправляти нам димчасте скло для нашої зброї?

— Як вона може бути такою наївною? — пробурчав Колл.

— Вона Люта. — Адан пригадав, якою зверхньою і зарозумілою була By, якою зневажливою і водночас владною. Вона намагалася спокусити Адана, а коли він відмовив їй, вона поставилася до нього, як до домашнього улюбленця, який просто погано поводиться. — Їй навіть не спадає на думку, що люди можуть бути незалежними.

Пенда не спускала очей із загону, що наближався до замку, і на її обличчі з'явився стурбований вираз.

— Я повинна сховатися. Вони не знають, що я народила дитину і повернулася до Баннрії.

— Я зроблю так, щоб вони й далі думали, що тебе тут немає, — сказав Адан. — Ми повинні удавати, що нічого не змінилося. Найкраще, якщо я виїду їм назустріч і прийму вантаж, як робив це раніше, вдаючи задоволеного союзника.

— Вони можуть спробувати обдурити тебе, — попередив Колл.

— Ми надуримо їх ще більше. — Він швидко поцілував дружину. — Іди до нашої доньки і сховайся. — Він повернувся до дядька. — Колланане, ти теж. Я не хочу, щоб вони знали, що король Нортерри тут.

— Мені це не подобається, — відказав Колл.

— Мені теж, — зізнався Адан. — Але так ми зможемо використати більше димчастого скла для нашої зброї. Треба бути вдячними за це.

Адан виїхав на гнідій кобилі у супроводі капітана Ельціора та ще чотирьох вартових Стяга, а також десятка дебелих носильників, які мали перенести вантаж чорного скла.

Адан не звик обманювати, але зараз ішлося про їхнє виживання. Піщані Люті вже зрадили людей. By хотіла захопити Пенду та Оук, а крім того, вони утримували людей в таємному таборі десь у каньйонах. Що ж до крижаних Лютих, то вони знищили містечко на озері Бакал і вбили королеву Тафіру.

Ні, він не зобов'язаний дарувати їхній расі дружбу та чесність.

За міськими мурами він привітав Лютих, ховаючи свій гнів за приязною посмішкою, яка виглядала цілком переконливо. Маг з вугластим обличчям їхав на ауґові на чолі загону, вчепившись вузлуватою рукою в сідельний ріг. За ним їхали верхи погордливі воїни піщаних Лютих, здійнявши догори списи, наче боялися, що на караван можуть напасти розбійники. Позаду них ще кілька створінь тягнули сани, навантажені важким димчастим склом.

Адан зупинив кобилу перед магом і розправив плечі, тримаючись по-королівськи. Він упізнав мага на ймення Аксус.

— Милостива королева By передала ще один вантаж вкрай важливого матеріалу для своєї армії, — проголосив маг сиплим голосом. — Чи добре ви використали те, що ми привезли раніше? Чи готові ваші солдати вбивати ворогів, коли королева By призове їх на останню битву?

Тінь промайнула по обличчю Адана при словах «вбивати ворогів», і його думки сягнули захоплених у рабство людей, яких ще треба було врятувати. Незабаром він зустрінеться віч-на-віч з їхніми поневолювачами. Піщані Люті можуть здаватися всемогутніми, нагадав він собі, проте є багато того, чого вони не знають. Адан вирішив відповісти з належною повагою.

— Наші зброярі і ковалі мали багато роботи. Димчасте скло зробить нас сильними для майбутніх битв.

Дивно, але вираз обличчя мага пом'якшав.

— Я казав By, що люди працюють краще, якщо дати їм крихту надії на свободу. Ви станете нам у нагоді, коли ми будемо битися з крижаними Лютими. — На грубому обличчі Аксуса з'явилися глибокі зморшки, наче хтось викарбував там розчарування. — Але я сумніваюся, що ви зможете придатися нам, коли ми вб'ємо Оссуса.

— У нас, людей, є свої вороги, — відказав Адан, думаючи про свого мстивого брата.

— Людські чвари нас не обходять, — зауважив маг.

— А чвари Лютих не повинні стосуватися нас, — заявив у відповідь Адан.

Тепер маг Аксус виглядав стурбованим.

— Хтось може почути зухвалу непокору у твоєму голосі, королю Адане. Слідкуй за собою. — Сила, здавалося, заклубочилася навколо мага, мов ледь помітний дим. — Де твоя дружина і дитина? Королева By цікавиться ними. І чому твій великий конаґ Мандан не прийшов уклонитися перед її троном, як вона веліла?

Адан ретельно підбирав слова, продумуючи все наперед.

— Моя дружина в безпеці, я певен цього. Вона приєдналася до свого народу, утауків, готуючись до пологів. А що стосується мого брата... — Він стенув плечима. — Мандан іноді вважає, що він занадто важливий, щоб звітувати перед кимось іншим.

— Тоді він не відає сили королеви By. Його непокора є непростимою, — пригрозив Аксус.

— Так, я незабаром відправлю своє військо до нашої столиці і наполягатиму, щоб конаґ Мандан дав відповідь, — швидко відказав Адан. — Ми змусимо його силою, якщо знадобиться. — Він посміхнувся, щоб у такий спосіб надати більшої ваги прийнятому рішенню. — Мої солдати вирушать зі мною, аби зробити все, що нам належить, і покарати його за ганебну поведінку. Ви можете на нас розраховувати.

— Так, можемо, — сказав Аксус, хоча тепер у нього був розлючений вигляд. — Люди були створені для певної мети. Служіть їй як слід.

— Усі фігури вже вступили в гру, але ми повинні діяти згідно із Хартією Співдружності, — нагадав Колланан. — Поки наші війська готуються до походу, ми повинні відправити гінця з нашим офіційним указом про усунення Мандана з трону. А потім ми забезпечимо його виконання за допомогою наших армій.

Адан вважав це безповоротним, але необхідним кроком. Королі Нортерри та Судерри, двоє з трьох правителів Співдружності, складуть, підпишуть і скріплять печатками цей документ. За законами Співдружності, указ стане офіційним повідомленням про жахливі злочини конаґа і підставою для позбавлення його корони.

У залі засідань їм усім разом довелося докласти чималих зусиль, щоб сформулювати звинувачення проти Мандана, бо вони знали, що ця новина отримає великого розголосу. За темні часи правління конаґа Мандана, що так відрізнялося від царювання Конндура Хороброго, простий народ вже натерпівся немало лиха.

Пенда та її батько дивилися, як писарі й правники готували офіційний документ, після чого Колланан і Адан підписали його та приклали свої печатки. Коли указ був готовий, Гейл Орр увів до зали вродливого худорлявого чоловіка, одягненого в зелено-брунатні кольори утауків.

— Ви пам'ятаєте Доннана Ра? Він найкраще підходить для того, щоб доставити указ. — Гейл посміхнувся, блиснувши золотим зубом. — Посланець-утаук добереться швидше за усякого військового гінця.

Доннан Ра вклонився присутнім.

— Я знову до ваших послуг, Володарю. Дорогою я передам цю звістку всім племенам утауків. Я чув, що головний табір Шелли дін Орр перебирається до Остерри. Вона поширить ці новини скрізь і всюди. Утауки виступлять на вашому боці, Адане Старфолл і Колланане Молот, — після паузи додав посланець. — Конаґ Мандан захопив кілька караванів утауків, вкрав наші товари, забрав наших людей до свого війська і змусив наші нейтральні торгові кораблі вступити до свого флоту. Це проти всіх традицій.

— Кра, авжеж проти! — вигукнув Гейл. — Ви можете розсилати свої документи і цитувати Хартію Співдружності для точного дотримання закону, проте всі племена утауків знають, що правильно, а що ні. Всередині кола і поза ним.

Пенда погойдувала на руці крихітну Оук, яка безтурботно собі спала.

— Але спершу... — Вона глянула на двох ска, що влаштувалися на своїй підставці. Птахи-рептилії, здавалося, були зацікавлені розмовою. — Ми повинні звільнити Ґлік та інших бранців.

— Маг Аксус здається дуже цікавим чоловіком, — сказав Тон. — Він буде в таборі, коли ми звільнятимемо в'язнів? Я можу його вбити, якщо це знадобиться.

— Хто ж знає, — відповів Адан. — Ми готуємося до найгіршого.

— Ми маємо продумати всі дрібниці. — Пенда простягнула вільну руку, щоб почухати зелене пір'ячко на голові Ксара. — Арі може полетіти в пустелю і знайти Ґлік, а потім за допомогою діаманта «сльоза матері» ми нанесемо на карту весь табір. Це битва, яку ми можемо виграти.

Уніч перед тим, як ішаранський флот мав нарешті вийти в море, забравши з собою гетрренів, варвари вчинили набіг на серепольські шинки, будинки розпусти й товарні склади, влаштувавши наостанок жорстокі безчинства. Саме тоді почався й нічний кошмар Кловуса, від якого його не могли захистити навіть Чорні вугри.

Поки гетррени сіяли хаос у прилеглих до гавані районах, Кловус на міській площі куштував вишукані ласощі, які йому пропонував постачальник пряних медів. Городяни дарували верховному жерцю невеликі підношення, щоб показати свою вдячність головному серепольському божку.

На площі з'явилася Маґда, підійшла широким кроком до Кловуса і схопила його за барки.

— Ходімо, любчику. Ти сумуватимеш за мною, поки я буду далеко, тож я подарую тобі ніч, яку ти запам'ятаєш назавжди.

Кловус знав, що всі бачили, як він зіщулився, проте Маґді було байдуже на те, хто її чує.

— Ми маємо зайнятися коханням бодай раз в опочивальні емпри, перш ніж мені доведеться спати на дерев'яній палубі.

Хвиля нудоти підступила йому до горла. Водночас він відчув спалах гніву, помітивши, що міські солдати в одностроях просто спостерігають за ним. Вони ще й посміхалися; один з них прикрив рота рукою, щоб сховати усмішку. Але Кловус мусив усе витерпіти, адже це було необхідно, щоб позбутися гетрренів...

Якимось чином у нього все ж вийшло відпрацювати статевий акт. Йому довелося зосередитися з усіх сил, пригадуючи інших чарівних молодих жінок, чиїми прекрасними тілами він насолоджувався в минулому. Він намагався відігнати від себе всі думки про м'язисту й смердючу подобу жінки, з якою опинився в одному ліжку. Цей акт нагадував йому парування зі стадною самицею. Але це необхідно було зробити, востаннє пережити всю цю ганьбу, щоб забезпечити прихильність Маґди і щоб гетррени нарешті забралися геть. Він думав про це весь час, знову й знову. А коли він закінчив, Маґда відштовхнула його, мов використаний інструмент.

Вранці у Кловуса боліло все тіло, вкрите синцями й саднами, а сам він почувався спаскудженим і противним самому собі, але він відгородився від тих бридких спогадів. Флоту настав час вирушати в похід. Він надягнув свій пом'ятий каптан і поспішив до гавані, а Маґда пішла збирати своїх варварів.

Жрець Ерікал прийшов на пристань раніше. Він уже стояв на причалі біля трапа корабля, але його й досі сильно непокоїла майбутня подорож. Божкиня за його спиною переливалася, немов веселка, різними кольорами. Істота то виписувала петлі в повітрі, то плавно погойдувалася, а потім опустилася на палубу, мов ледь помітна пелена, і повільно перетекла в трюм. Кловус сподівався, що божкиня подбає про те, щоб флот перетнув океан і дістався до місця свого призначення.

Мружачи очі від ранкового сонця, Ерікал з нещасним виглядом дивився на Кловуса.

— Я хотів би залишитися тут, верховний жерче. Я хочу приєднатися до інших жерців для освячення храму Маґніфіка. Моє місце в Ішарі. Наш з нею дім, — він вказав рукою на божкиню, — тут, в окрузі Прірарі, а не десь у далеких краях.

— Нам всім доводиться страждати через те, що маємо виконувати свій обов'язок, — огризнувся Кловус, згадавши ведмежі обійми Маґди.

Завжди слухняний, Ерікал вклонився, а потім піднявся на палубу.

Кловус розумів, що капітани та екіпажі цих ішаранських військових кораблів теж можуть стати жертвами великої місії. Після того як варвари прокотяться вогнем і мечем по старому світу, чи вдасться цим кораблям коли-небудь повернутися додому? Та все ж це буде беззаперечна перемога, яка дасть йому можливість повернути Сереполь та Ішару під свій контроль. А оскільки емпра Ілуріс зникла і, безсумнівно, вже померла, він зможе тримати в покорі весь народ.

Він дивився на ішаранських воїнів, що стояли поруч із кудлатими варварами, знаючи, що один із солдатів — це Заха, який зараз мав іншу, зовсім непримітну зовнішність. Кловус довіряв цьому асасину, одному з Чорних вугрів, якого не раз використовував як свого підручного для кривавих справ. Тепер йому потрібна була надійна людина, щоб наглядати за флотом вторгнення і тримати гетрренів під ретельним наглядом. Через огиду, яку в нього викликала Маґда, особливо після попередньої жахливої ночі, Кловус дав Захові дозвіл вбити її, якщо цього вимагатимуть обставини. Тут, у Сереполі, Кловуса захистять інші Чорні вугри, не менш вправні й досвідчені.

Натовп, що зібрався біля гавані, виглядав стривоженим і радісно збудженим водночас. Ерікал стояв біля поручнів на флагманському кораблі, а матроси тим часом відв'язували канати й піднімали трап. Сотні гетрренів розмістили на кораблях по всьому флоту, і тепер вони юрмилися на палубах, щось голосно ревучи. Маґда високо здійняла свою вузлувату булаву у зневажливому жесті. Вона дивилася прямо на Кловуса, і він важко ковтнув. Добре, що вона хоча б не послала йому повітряний поцілунок.

Інші великі військові кораблі теж знімалися з якорів і ставили вітрила. М'язисті матроси веслами відштовхували кораблі від причалів. Завдяки божкині жерця Ерікала сприятливий вітер напнув вітрила ішаранського флоту.

Коли кораблі взяли курс у відкрите море, шум натовпу на березі, як не дивно, став ще гучнішим, і в ньому чулося явне полегшення. Кловус, який залишав набережну у супроводі двох ур-жерців, відчув сильний спалах емоцій. Він уже відчував, як зі столиці спадає важка пелена напруги.

Повернувшись до храму Маґніфіка, він ярус за ярусом піднявся на щойно завершений четвертий рівень. П'ятий, і останній, ярус ще був недобудований. З цієї височини Кловус спостерігав, як військові кораблі зникають за обрієм.

Нарешті він зможе знову об'єднати Ішару. Зберігаючи владу над серепольським божком, що набирався сил у ступінчастій піраміді, він міг контролювати все. Він тут верховний жрець.

Пізніше того ж дня Кловус спустився в підземелля під храмом Маґніфіка, щоб спостерігати за допитом. Він хотів дізнатися, чи є хоч якась правда в чутках, які до нього доходили. Нещодавно його Чорні вугри схопили й привели сюди чотирьох людей: трьох чоловіків і одну жінку. Вони були сильно побиті, і жрець зрозумів, що допит уже почався.

Коли Кловус постав перед переляканими в'язнями, яких всадили на дерев'яні табурети, вони уставилися на нього із сумішшю надії і страху — саме так, як йому подобалося.

— Верховний жерче! — Жінка спробувала підхопитися на ноги, але Чорні вугри змусили її знову сісти. — Я всього лише торгую рибою! Я продаю мушлі та свіжий вилов. І більше нічого не роблю. Ці люди схопили мене, але я знаю...

Один з Чорних вугрів перервав її.

— Ми чули, як вона говорила про те, що емпра Ілуріс повертається, щоб знову забрати свою корону.

Жінка закліпала очима, нічого не розуміючи.

— Ну так, звичайно ж! Почуй нас, убережи нас. Хіба не цього ми всі хочемо? Ми молимося за це щодня.

— Є кращі речі, за які варто молитися, — відказав Кловус. — Емпра вже давно не з нами. Поширюючи такі дурниці, ти применшуєш молитви, які живлять істинного божка. — Він кинув погляд на вікна густого чорного кольору, встановлені на стіні й виготовлені з панелей димчастого скла, які він захопив на судні «Ґліссанд». За бар'єром з обсидіану кружляв та вирував божок, і Кловус відчував на собі його увагу.

— Ми молимося за здоров'я Ілуріс і за її повернення, — буркнув кремезний коваль на ім'я Бурлін. — Уся Ішара бажає цього. — Ліве око коваля опухло так, що не відкривалося, а на шиї виднілися свіжі синці. Чорні вугри не використовували палиць чи кийків, тільки свої руки. Коли вони хотіли, то могли робити свою шкіру твердою, як камінь.

— Емпра Ілуріс покинула це місто, покинула свій народ, — гримнув Кловус, — і тепер я змушений нести цей тягар. Я правлю нашими землями і укріплюю наш народ.

— Не так, як це робила б Ілуріс, — пробурмотів один із затриманих чоловіків, тесля. — Ти привів сюди цих варварів. Вони зґвалтували мою дружину.

Верховний жрець вибухнув від гніву:

— Ми всі приносимо жертви! Я найняв гетрренів через їхню лють і жорстокість. Чи мені треба було послати корабель, повний квітучих дівиць, щоб битися з ворогом?

— Ілуріс ніколи б не дозволила ґвалтівникам розгулювати на волі, — продовжував стояти на своєму тесля.

Один з Чорних вугрів сильно вдарив його.

— Наша емпра й досі жива, — запевнила торговка рибою. — Це всім відомо. Вона серед свого народу. Те, що ви робите...

Чорний вугор врізав їй з такою силою, що вибив кілька зубів. Її голова мотнулася вбік, а потім звісилася на груди. Жінка знепритомніла або, можливо, й померла.

Кловус відчув у серці сплеск зовнішньої сили і повернувся до димчастого скла, що було порталом до царства, де існували божки, але раптом відчув, як темрява огорнула його розум. Здивувавшись, він зрозумів, що цей сплеск прийшов не від божка — його божка. Це була зла сила, щось порочне десь дуже глибоко й далеко.

Чи не це відчував жрець Ерікал? Кловус похитав головою, щоб очистити думки, і повернувся до в'язнів.

— Коли ми зможемо піти? — простогнав третій чоловік, втупившись поглядом у свої зв'язані руки.

— Ви закликаєте до заколоту і послаблюєте мою владу. Ви ніколи не вийдете на волю. — Кловус кивнув Чорним вуграм.

Коваль здогадався, що на них чекає, і спробував скочити на ноги. Його могутні м'язи рвонули мотузки у марній спробі їх розірвати, затріщав табурет, але в Бурліна не було жодного шансу. Чорні вугри миттю умертвили всіх в'язнів, залишивши лежати на підлозі їхні переламані й закривавлені тіла.

У голові верховного жерця вихором крутилися думки, поки він дивився на чотирьох мертвих змовників. Усі ці дурощі тривали вже надто довго. У мешканців Сереполя залишалося занадто багато питань, на які не було відповідей, а питання без відповідей давали їм безпідставну надію.

— Настав час покінчити з цим, — мовив Кловус. — Поголос і чутки будуть тільки набирати силу. Ці четверо зникнуть, але вони можуть перетворитися на мучеників. — Він пирхнув. — А якісь дурні можуть навіть розповідати, що вони вознеслися в царство богів, щоб приєднатися до Ілуріс. Це вже не смішно. Я оголошу про смерть емпри, і ми влаштуємо похорон. — Його очі звузилися. — Знайдіть мені підхоже тіло.

Замок Феллстафф здавався Шадрі порожнім, і на душі в неї було неспокійно. Її друзі, Елліель і Тон, поїхали з королем Коллананом звільняти невільників з табору піщаних Лютих. Ласіс і декілька лордів-васалів повели основну частину війська Нортерри в довгий похід у напрямку гір, щоб, коли настане час, бути готовими виступити проти конаґа Мандана в Конвері. Ґант, мовчазний, проте надійний охоронець, залишився в замку; він розсилав по окрузі патрулі розвідників і тренував решту армії для захисту міста.

Працюючи в бібліотеці замку, Шадрі списувала сторінку за сторінкою у своєму пошарпаному щоденнику. Більшу частину свого життя вона провела, блукаючи різними місцинами на самоті, заглядаючи під каміння і досліджуючи те, що було цікаво їй самій. Вона хотіла бути хранителькою, ставити питання, вести записи. Після трагічної смерті королеви Тафіри вона записала її спадок, увічнила історію її життя, щоб її ніколи не забули.

Довге життя і великий спадок.

Однак тепер у вченої дівчини була інша важлива робота. Тон роздобув стоси кришталевих пластинок з вигравіруваними літерами Лютих, і записи на них можна було активувати лише кров'ю Лютих. Перед від'їздом Тон своєю кров'ю проявив написи на багатьох листах, які тепер потрібно було перекласти. Слова та символи й досі виднілися на тих листах. Тона зараз не було, і він не міг допомогти Шадрі в її дослідженнях. Та все ж вона взялася за це величезне завдання.

Від спогадів про цього таємничого чоловіка у неї досі пробігали мурашки по шкірі, особливо після того, що вона побачила на руїнах біля містечка Янтон: величезна тінь, яка з неймовірною силою роздерла на шматки нападників, що прорвалися крізь захисні мури. Невже він — сам бог Кур? Прояв Оссуса? Чи щось зовсім інше? На це питання сама вона відповісти не могла.

Зайнявшись роботою в бібліотеці, Шадрі уважно роздивлялася нерозшифровані листи із записами Лютих. Дівчина не могла прочитати більшу частину написаного, але знала деякі ключові слова та фрази. Вона робила нотатки, позначаючи деякі імена, які змогла розпізнати, — Кур, Оссус, дві жінки, Раан і Сут. Їй вдалося розібрати слова «дракон» і «зло». Тон залишив для неї копію особливої руни, що була його власним ім'ям, хоча Шадрі й не очікувала, що знайде його в цих неймовірно древніх документах.

Натомість вона знайшла один важливий запис на пошкодженому листі, де було написано, як Кур звернувся з промовою, сповненою скорботи й розпачу, до ворогуючих угруповань Лютих саме перед тим, як зникнув із цього світу: «Єдиний спосіб знищити зло — це знищити його зсередини». Решта кришталевої пластини була розбита, запис на цьому обривався. Більше ніде Шадрі не вдалося знайти жодних відомостей про останні слова бога.

— Не дуже корисно, — пробурмотіла вона. Перебираючи стоси й намагаючись упорядкувати їх, Шадрі відчувала все більшу досаду. Люті, зберігаючи стародавні записи, зовсім про них не дбали і не підтримували їх в порядку. Вона не могла зрозуміти, з чого їй почати. Чому вони так недбало ставилися до власної історії?

Вона стільки всього не розуміла про Лютих! Їй хотілося, щоб поруч був хтось, з ким можна було б поговорити.

Мамули теж не виходили в неї з голови. Вони врятували Ласіса після того, як королева Онн, перерізавши йому горло, залишила його вмирати на морозі. Вони допомогли на озері Бакал, надавши королю Колланану дуже важливі відомості про фортецю крижаних Лютих. Вона бачила, як ці маленькі істоти ховалися в лісі під час церемонії вшанування пам'яті королеви Тафіри. Мамули дуже багато всього знали про Лютих. Якби ж то вона могла поговорити з ними!

До бібліотеки з тацею в руках увійшов Покл. Він спіткнувся, брязнувши посудом, але йому вдалося втриматися на ногах. Його щоки горіли від збентеження.

— Я подумав, що ти, мабуть, зголодніла. Ось свіже молоко з ферми і булочки з родзинками, а ще... ще дві мої улюблені оленячі ковбаски, правда після смерті королеви ніхто тепер не знає, як їх приправляти.

Коли Шадрі побачила тацю, у шлунку в неї забурчало, і вона зрозуміла, що на сніданок з'їла зовсім мало, а відтоді минуло вже багато годин.

— Дякую, Покле. Я просто хотіла поговорити з кимось.

Хоча юнак був неговірким і не мав достатньо знань, якими міг поділитися, він був хорошим слухачем і нічого не мав проти її просторікувань.

— Я... я приніс достатньо їжі для двох, то ми можемо поїсти разом.

Шадрі звільнила місце на столі, і юнак, поклавши тацю, розділив хліб і м'ясо, а молоко їм довелося пити з одного кухля.

— Власне, — мовила Шадрі, не встигнувши подумати, яку реакцію викличуть її слова, — я хочу, щоб ти поїхав зі мною на північ.

— На північ? Туди, де крижані Люті? — спитав з острахом Покл. — Я... я вже опинявся надто близько до крижаних Лютих.

— З нами все буде гаразд. Я хочу повернутися на озеро Бакал, щоб поговорити з мамулами, а ти знаєш ці місця краще за всіх. — Шадрі взяла новий чистий записник. — Я думаю, що вони знають багато чого цікавого для нас.

— Мамули? — перепитав Покл. — Але ж вони тікають і ховаються. І нам варто так вчинити.

— Це важливо. Ґант може використати ці відомості для захисту Феллстаффа. Хіба ти не хочеш стати героєм війни? — Юнак кліпнув очима, не знаючи, що відповісти, і Шадрі наполегливо продовжила. — Ти коли-небудь уявляв себе героєм?

— Жодного разу. Коли крижані Люті знищили всіх мешканців Лейк Бакал, я довго ховався в лісі. Навіть не думав, що виживу.

— Цього разу ми будемо краще підготовлені, еге ж?

— Мені це не подобається.

Шадрі заспокоїла його.

— Ти будеш зі мною.

Покл зібрав усю свою мужність в кулак.

— Тоді я захищу тебе. Але нам краще повернутися до Феллстаффа, як тільки там стане небезпечно.

— Звичайно, — відказала Шадрі. — Як тільки я побачу, що там стало небезпечно.

Після того як Шадрі пояснила Ґанту, що саме вони збираються зробити, Хоробрий дав їм двох старих тяглових коней. У Феллстаффі залишилася частина кавалерії для оборони міста, а всі інші бойові скакуни відправилися на схід з нортерранською армією. Шадрі була цілком задоволена тим, що їм дісталися такі повільні коняки.

— Ці нам підходять. Я б усе одно не знала, як управлятися з жеребцем.

— У мене нема можливості виділити вам для супроводу розвідувальний патруль або охоронний загін, — сказав Хоробрий.

Шадрі швидко знизала плечима.

— Я роками подорожувала сама і можу подбати про себе, а Покл зміг вижити у дикій місцині, поки крижані Люті полювали на нього. Нам немає про що непокоїтися.

Покл, зніяковівши, зауважив:

— Я всього лише переховувався кілька днів, а потім мене врятували.

Шадрі, нахмурившись, глянула на нього.

— Ти геть не вмієш оповідати історії.

Ґант кивнув.

— Я буду радий будь-яким відомостям, які ви зможете роздобути. Ви можете вважатися моїми шпигунами.

— Шпигунами, — повторила за ним Шадрі, розуміючи, що їй подобається звучання цього слова. — Я збиралася просто зайнятися навчанням, але...

— Шпигунами, — і собі промовив Покл, наче не міг у це повірити.

На своїх сумирних конях вони вирушили з Феллстаффа дорогою до озера Бакал. Коні неквапливо й спокійно перебирали ногами, а Шадрі теревенила про все, що їй спадало на думку, поки вони долали милю за милею. Покл їхав поруч із нею блідий і напружений. Шадрі не розуміла, чи справді він її слухає.

— Мамули були створені крижаними Лютими, проте вже після того, як дуже багато магії у світі було витрачено під час воєн. А от людей Люті створили задовго до цього, і тому ми створені краще. — Простягнувши руку, вона ущипнула вкриту веснянками щоку хлопця, злякавши його. — Мамули — лише наша бліда тінь. Але король Колланан сказав, що вони наші союзники. О, їм точно є що розповісти!

— Я вмію розпалювати багаття, — раптом сказав Покл, ніби це було темою їхньої розмови, — але я не знаю, як розмовляти з мамулами.

— Можеш покластися на мене, — відповіла Шадрі. — Спершу ми маємо їх знайти.

На ніч вони розбили табір на невеликій галявині подалі від дороги. Покл здригався при кожному потріскуванні багаття чи шурхотінні в лісі. Шадрі розповідала йому різні історії, пояснювала анатомію людини і математику музики, а потім занурилася в історію королів Остерри. Вона говорила доти, доки Покл не задрімав, і тоді подумки зробила собі нотатку, щоб продовжити розповідь наступного вечора.

На третій день подорожі вони дісталися озера Бакал. Небо було сірим і хмарним, а вогкість у повітрі ще більше посилювала холод, але це не була неприродна холоднеча. Коли Тон розніс крижану фортецю, то, схоже, арктична хвиля, створена Лютими, була зруйнована і погода повернулася до свого звичайного стану. Шадрі зробила запис у своєму щоденнику. «Я думаю, що невдовзі озеро може навіть розтанути».

— Зима ще не прийшла по-справжньому, — зауважив Покл. — І до весни ще буде набагато холодніше. — Він шморгнув носом, поринувши у власні спогади. — Моя мисливська хатина була тут, а родина мешкала там. — Він жестом показав на безладно розкидані уламки — все, що залишилося від мирного містечка. Дивлячись на руїни, Покл здригнувся.

— Усе буде добре. — Шадрі взяла хлопця за руку, щоб його заспокоїти.

Зашарівшись, він кивнув.

— Я не хотів приїжджати сюди, але радий бути з тобою.

Шадрі побачила, як серед сріблястих сосен промайнули тіні, то були маленькі фігурки, що снували між стовбурами. Вона усміхнулася.

— А ось і вони. Мамули, агов! Привіт, мамули. Ми друзі. Ми хочемо з вами поговорити.

Покл подивився туди, куди вона вказувала, але маленькі фігурки зникли, перетворившись на тіні в гущавині лісу. Шадрі розчаровано зітхнула.

— Ну, я очікувала, що вони будуть боязливими. Ходімо на берег, влаштуємося там і щось поїмо. Може, вони до нас підійдуть.

— Скільки ти плануєш тут залишатися? — запитав він.

— Стільки, скільки буде потрібно.

Вони прив'язали коней до дерев, розстелили ковдри на березі озера. На Шадрі був вовняний светр і кілька шарів спідниць. Покл закутався в теплий плащ і накинув на себе ще одну ковдру. Він постійно мерз відтоді, як ледь не загинув у зимовому лісі. Вони сиділи в тиші, чудово розуміючи одне одного без слів, діставали їжу з наплічників і їли. Шадрі роздивлялася замерзле озеро, а потім попросила Покла розповісти їй про містечко і про людей, яких він знав. Хлопця було важкувато розговорити, проте незабаром він поринув у спогади про рибалок і торговців хутром, лісорубів і швачок. Здавалося, з нього спадає важкий тягар, поки він розповідав про минуле, згадуючи ті добрі часи.

Коли Покл вже закінчував розказувати про одного з мешканців міста, який умів плести сітки і чиї вузли нікому не вдавалося розв'язати, Шадрі помітила кількох мамулів, які мовчки стояли неподалік серед дерев. Розповідь Покла обірвалася на півслові.

Шадрі покликала тихим, заспокійливим голосом.

— Привіт. Я хочу почути і ваші історії теж. Ми прийшли сюди, щоб ви розповіли нам про Лютих.

Мамули забурмотіли щось на незрозумілій мові, а потім почали вимовляти якісь слова. У потоці нерозбірливих звуків вона почула, як вони говорять «Люті», «Колланан» і «король».

— Підійдіть ближче. — Шадрі сягнула рукою до свого наплічника й витягла хліб. — У мене є їжа.

Покл, хоч і виглядав знервованим, мовчав. Їхні коні пирхали, проте не здавалися наляканими. Мамули, широко розплющивши очі, наблизились до них.

— Я хочу знати ваші історії, — мовила Шадрі. — Я хочу розуміти вашу мову. Розкажіть мені про Лютих.

Істоти заворушилися, явно стривожившись.

— Ми не дружимо з крижаними Лютими, — сказав Покл, намагаючись переконати мамулів. — Ми їх ненавидимо.

Зрозумівши його, мамули підійшли ще ближче.

Шадрі почала говорити, сподіваючись, що неспішний шелест її слів подіє на них так само заспокійливо, як її розповіді подіяли на Покла, коли він заснув біля багаття. Вона розказувала про стародавні руїни, які колись досліджувала. Вона розказувала про Тона та історичні документи Лютих, які намагалася перекласти.

— Я можу розповісти вам усе, що знаю про Лютих, однак я маю багато запитань. Власне, ви жили серед них, тому, можливо, зможете мені допомогти.

Шадрі намагалася отримати від них якомога більше відомостей, і її здивувало, що ці істоти знали чималу кількість людських слів, хоча більша частина їхньої мови була зовсім незрозумілою. Дівчина залишалася терплячою, і вони скупчилися навколо неї. Шадрі витягла щоденник.

— Мені треба все це записати.

— Ми шпигуни, — сказав Покл. — Це дуже важлива розвідка воєнного часу.

Шадрі продовжувала розпитувати про різноманітні деталі. Вона була наполегливою і звикла до того, що люди дивилися на неї порожніми очима, коли вона засипала їх запитаннями. Вони з Поклом сиділи разом і слухали весь день, а мамули плутано й незв'язно розповідали їм свої історії.

Посеред спекотного дня під сліпучо яскравим сонцем королева By розмірковувала про свої пустельні володіння. Навколо простиралися тільки пісок і скелі, а сонячне світло бадьорило й додавало сил. Значна частина світу стала виглядати так після стародавніх воєн, під час яких вивільнилася руйнівна магія, поки ворожі армії нищили одна одну.

By прогулювалася босоніж по пустелі і бачила навкруги лише первозданну матерію. Хіба не таким був світ до того, як Кур зробив з нього свій недосконалий рай? Їхній бог розмалював той світ кольорами і приніс у нього прояви життя. Вона провела пучками пальців по шаруватому чорному кам'яному виступу. З такого ж піску і такого ж пилу Кур виліпив перших Лютих, створив прекрасну Раан, свою справжню кохану, і підступну Сут. Потім він покинув їх, убитий горем через те, як жахливо Сут вчинила зі своєю сестрою, і залишивши Лютих продовжувати свою справу.

І саме так By і вчинить.

Вона занурила руки в гарячий пісок, дозволяючи піщинкам просочуватися крізь пальці. Колись давно її предки піщані Люті створили людську расу, сформувавши робітників і воїнів, щоб ті служили їм. Люди не були такими досконалими, як створені богом Люті, але внутрішньої магії землі тоді ще було достатньо, щоб зробити їх прийнятними копіями. Вона пильно, не кліпаючи, дивилася на сонце, і сильне та яскраве світло обпікало їй очі.

Нині, хоча магія світу й стала слабкою, її ненависна суперниця Онн зуміла створити ще одну расу помічників — мамулів. Якщо королева крижаних Лютих змогла це зробити, то й By вдасться те саме. Але шкода, що в неї не було зразка для вивчення. Кво отримав вказівку привезти один екземпляр після місії на півночі... якщо він коли-небудь повернеться.

Роздумуючи про неминучу війну з крижаними Лютими, королева By була певна того, що солдати короля Адана, які зараз отримують нову зброю, в бою будуть іти попереду її армії. Взяті в полон робітники мага Івуна виготовляли зброю та обладунки, щоб зробити піщаних Лютих іще сильнішими, а крім того, вони видобували димчасте скло для її союзників-людей.

Однак By задумалася про ті переваги, які принесе створення власних мамулів, незліченного витратного матеріалу для майбутніх битв. Вона втягнула носом гаряче повітря, що її огортало. Якщо Онн віднайшла достатньо магії в кризі й снігах, то пустеля, поза всяким сумнівом, може дати стільки ж. By та її маги можуть створити орди мамулів, яких кинуть на ворога перед дещо більш цінними людськими бійцями зі зброєю з димчастого скла.

Вирішивши попрактикуватися задля розваги, By уявила собі потрібний людський образ і за допомогою власної магії зібрала докупи камінці, пісок, бруд. Вона заходилася ліпити фігуру кремезного бійця, зачерпуючи все більше будівного матеріалу. З пилу й каменю By зробила торс, потім виліпила руки, сплавляючи докупи сухий матеріал. Вона додала м'язи, зробивши фігуру більш масивною, хоча сила істоти мала б іти зсередини. Вона виготовила голову, просто безлику кулю, а потім ткнула в неї великими пальцями, щоб зробити заглиблення для очей. Вийшло грубувато, але в цілому форма була правильною.

Її ауґа, залишений неподалік серед скель, заскріб лапою по камінню, а потім, метнувшись вперед, схопив ящірку, яка грілася на скелі. Ауґа миттю проковтнув її, після чого підняв лускату голову, кліпаючи на By золотавими очима. Раптом форкнувши, істота повернула голову в інший бік, і By зрозуміла, що пустелею хтось наближається.

Крізь тремтіння спекотного повітря вдалині показався вершник — це був маг Аксус на своєму ауґові. Чекаючи на нього, By продовжувала майструвати мамулу. Кам'яно-пилова фігура була незграбною, але загалом справляла непогане враження. Королева уявила собі, як велетенська армія таких мамулів приходить в рух, виконуючи кожну її вказівку. Створення такої фігури вимагало певного типу магії, але, для того щоб її оживити, потрібно було щось геть інше. Вона не розуміла, як вдихнути іскру життя в цю неживу істоту.

By нахмурилася. Королева крижаних Лютих здогадалася, як це зробити, і стародавні Люті знали. На жаль, таємничий Тон забрав усі їхні історичні записи на кришталевих пластинах. І хоча By не заглядала в ті запилюжені архіви багато років, тепер вона шкодувала, що так легко віддала їх. Можливо, вона відправиться в Баннрію і накаже Адану їх повернути...

Потім вона підправила піщану скульптуру в деяких місцях, щоб та була більш функціональною, якщо вже не виходило зробити її красивою. Їй було байдуже, як виглядатиме мамула, аби він виконував своє призначення. Це будуть бійці, можливо, робітники або слуги, не більше — за умови, що By вдасться оживити їх.

Рипучі кроки ауґи, на якому їхав лисий маг, почулися зовсім поруч, і її власний ауґа став обнюхувати іншу їздову рептилію. А коли Аксус спішився, щоб відзвітувати королеві, ауґи грайливо стукнулися головами.

— Я доставив димчасте скло королю Адану, як ви наказували. — Він здивовано поглянув на її витвір з піску. — Ви робите великі ігрові фігури?

— Для набагато більшої гри, — відказала By. — Якщо Онн створила собі підсобних мамулів, то чому я не можу зробити їх тут?

Аксус розглядав грубо виліплену фігуру.

— Як ви вдихнете в це створіння життя?

— Ти покажеш мені, як це зробити, — мовила By. — Ти ж мій маг.

Він поблажливо глянув на неї.

— Я можу сказати, що люди вже існують і що вони набагато кращі за... оце.

— Тоді допоможи мені створити ще одного. Якщо ми вдосконалимо цю техніку, то зможемо збільшити нашу армію. Давай подивимося, на що ми здатні.

Без зайвих суперечок Аксус нахилився і зачерпнув ще одну купку піску й каміння. By допомогла йому виліпити фігуру другого воїна. Тепер вона роздивлялася нерухомі фігури. Обидві виглядали цілком задовільно.

— І що нам далі робити?

— Життя не виникає з небуття, — пояснив Аксус. — Тільки Кур міг це робити. Нам потрібна кров, щоб оживити їх, життєва сила, яка пов'язана з магією у світі. — Маг знизав плечима. — Будь-яке життя згодиться. — Він поглянув на ауґів.

By витягла відполірований кістяний ніж і перерізала горло рептилії мага. Ауґа захрипів і повалився набік, темна кров хлинула на пісок. Ауґа By відступив на два кроки і тупо витріщився на свого товариша, який помирав у нього на очах.

By занурила руки в кров, що витікала з лускатого горла, і рушила до фігури з пісковика. Вона розмазала червону рідину по обличчю статуї, потім провела закривавленими руками по грудях. Аксус зробив те саме, розмалювавши свою фігуру яскраво-червоним кольором.

— А тепер що? — запитала By.

Маг дивився на дві вимазані темно-червоним фігури.

— Ось так. — Він почав чаклувати, пояснюючи, що робить, і дві грубі фігури, здригнувшись, почали рухатися. Вони подалися вперед, зігнули товсті руки, повернули грубо сформовані голови.

By посміхнулася.

— Ми можемо створити величезну армію мамулів і випустити їх проти Півночі. Ми будемо винищувати крижаних Лютих одного за одним, поки всі вони не зникнуть!

Дві фігури мамулів, хитаючись, зробили ще кілька кроків. Вони були по-своєму страхітливими, проте аж ніяк не виглядали спритними бійцями. By стиснула губи.

— Нам доведеться їх потренувати.

І тут обидві фігури розвалилися. Кров ауґи висохла на сонці, і з їхніх наспіх виліплених стегон посипався пісок. Одна рука зламалася й відпала, перетворившись на порох. Другий мамула хитнувся вперед і впав — від нього залишилася тільки купка гальки й піску, що формою нагадувала людину. Вмираючи, мамули не видали жодного звуку, адже By не завдала собі клопоту зробити їм роти.

Аксус, насупивши брови, спостерігав за крахом їхніх зусиль, але не виглядав здивованим.

— Ви вже маєте свою армію з людей. Я багато разів говорив вам, що вони є цілком прийнятним ресурсом. Вам не потрібні мамули, якщо ви не будете марнувати людей.

— Ми — Люті! — огризнулася By. — Люди мені теж не потрібні. Вони лише для зручності. — Королева похмуро подивилася на мертвого ауґа і залишки своїх недоладно зліплених мамулів. — Мені не потрібно наслідувати Кура. У мене достатньо воїнів.

Потім вона занепокоєно глянула в бік пустелі.

— Коли мій брат повернеться, наша армія має бути готова до походу. Ми зможемо знищити Онн та крижаних Лютих, і це буде моя перемога.

Маг Аксус кивнув.

— А потім ми рушимо далі, щоб убити Оссуса. Пам'ятайте про нашу істинну місію.

By виглядала так, ніби думала про щось геть інше.

— Звісно. Це буде наступним, що ми зробимо, і після цього Кур повернеться.

Королева сіла верхи на свого ауґа, залишивши Аксуса стояти біля його вбитої рептилії. By підняла брову.

— Якщо ти не бажаєш іти пішки, можеш спробувати його оживити. Тобі не завадить практика.

Її ауґа понісся стрибками під яскравим сонячним світлом до її палацу.

Синє перо ска було справжньою цінністю для Ґлік, і вона берегла його, як талісман. Сидячи в тіні скелі за хитким робочим столом, дівчина озирнулася, щоб переконатися, що за нею ніхто не спостерігає. Крадькома вона витягла вузький шматок димчастого скла, який їй нещодавно вдалося вкрасти. Це був тонкий уламок потрібної форми, досить довгий, щоб пробити чорне серце піщаного Лютого. Але, оскільки чорне скло було гостре, як бритва, Ґлік потрібно було щось придумати, щоб вона могла тримати його, як ніж.

Під час табірних робіт Ґлік використовувала шматки шкіри, шиючи з них товсті нагрудники, які призначалися для потреб армії. А зараз, тримаючи робочий ніж зраненими пальцями, вона нарізала зі шматка шкіри тонкі смужки, які можна було обернути навколо частини уламка скла, щоб закрити ними гострі краї і в такий спосіб виготовити зі шкіри грубе руків'я.

Неподалік від Ґлік пройшов вартовий, однак його погляд блукав по табору. В'язні тихо щось бурмотіли, намагаючись не піднімати голови, і займалися своїми справами. Перш ніж охоронець встиг побачити, що вона робить, дівчина накинула наполовину готову нагрудну пластину на потай змайстрований кинджал. Охоронець у блискучій броні, байдуже поглядаючи навколо, рушив далі — туди, де зігнали групу інших в'язнів.

На відкритій ділянці землі неподалік від широкого гирла каньйону магиня на ім'я Горава в запилюженому вбранні забралася в сідло ауґи. Її іржаво-червона шкіряна мантія зім'ялася, поки вона влаштовувалася в сідлі. Поруч з нею троє охоронців-Лютих заскочили в сідла своїх ауґів, а дванадцятеро понурих, одягнутих у лахміття людей готували вози та упряж. Знаючи, що їх чекає тривалий перехід до рівнини Чорного скла, ці в'язні взяли із собою клунки з припасами. Ґлік стало не по собі, коли вона зрозуміла, куди їх відправляють.

Невисока й худорлява Горава була, схоже, молодшою магинею, а її обличчя своєю красою нагадувало розтрощений валун. Маг Івун підійшов до її їздової рептилії, притискаючи до грудей всохлу руку.

— Королева By наполягає на тому, щоб ми не змушували рабів працювати до смерті. — У його голосі й досі звучало невдоволення тим, що йому було наказано повернути його робітників з рівнини, де вони добували димчасте скло. — Годуй їх, не вбивай.

— Я знайду рівновагу, — відказала Горава. — І я відправлю вам вантаж димчастого скла за тиждень чи два.

Івун поглянув на свій кам'яний будинок, зведений під виступом каньйону, де він зберігав реймери, відібрані в Хоробрих. Це житло було розкішшю, яку він міг дозволити собі, залишаючись у таборі.

— А я знайшов тут свою рівновагу.

Робоча бригада, що мала замінити попередніх робітників, рушила вперед і незабаром зникла за поворотом каньйону. Ґлік знала, в яких тяжких умовах доведеться працювати цим бранцям на обсидіановій рівнині, але її становище тут, у таборі серед каньйону, було не кращим.

— Кра... — пробурмотіла вона собі під ніс і продовжила працювати над своїм ножем.

На відкритій місцині неподалік Чет та інші в'язні-Хоробрі проводили тренувальні бої, б'ючись одне з одним дерев'яними палицями. Відтоді, як деякі з них спробували втекти з місця розкопок димчастого скла, Івун відмовлявся давати полоненим Хоробрим справжню зброю, хоча їхні слабші партнери по тренуваннях, люди, користувалися справжніми мечами. Вочевидь, Люті не вірили, що їм є чого боятися від звичайних людей.

На тренувальному майданчику Чет кинулася в бій проти кремезного супротивника, який, схоже, не мав жодного бажання битися з нею. Їхня зброя зіткнулася в повітрі, Хоробра відкинула чоловіка назад, а потім послабила натиск і дозволила йому атакувати її. Коментуючи бій, Чет критикувала його захист. Він знову й знову бив своїм затупленим мечем, і з кожним ударом у нього виходило все краще.

Охоронець-Лютий, який спостерігав за тренуванням, вдоволено кивнув і пішов далі. Ґлік відчула деяку втіху, знаючи, що Чет та інші Хоробрі показують людям, як їм треба буде битися зі своїми викрадачами, коли для цього настане час.

Більше ніхто не заважав Ґлік, тому вона відсунула вбік шкіряні обладунки, щоб закінчити роботу над обсидіановим ножем. Вона поклала синє перо Арі на тупий кінець уламка димчастого скла, а потім стала обмотувати навколо нього довгу шкіряну стрічку, виготовляючи придатне для вжитку руків'я, і намотувала коло за колом, поки перо не було майже повністю закрите шкірою. Але вона знала, що її талісман там, всередині.

Працюючи, Ґлік тихенько мугикала свою мантру: «Початок є кінцем є початком». Закінчивши, вона закріпила кінець стрічки, а потім взялася за руків'я свого нового кинджала. Шкіряна обмотка, під якою ховалося перо, дозволяла їй міцно стиснути зброю в долоні. Вона уявила, що відчує, коли встромить чорне вістря між ребрами Івуна.

Не так давно маг порізав їй долоню і зібрав її кров у чашу з димчастого скла, щоб мати змогу бачити її видіння... не лише око злого дракона, але і якусь іншу далеку й могутню силу. Зараз, відчувши запаморочення, дівчина-сирота знову почала занурюватися у свої спогади. Перед її зором все розпливалося, і Ґлік, похитуючись, провалилася в подобу сну.

Якийсь рух поруч вирвав її із забуття, і вона помітила краєм ока, що хтось наближається. Інстинктивно дівчина сховала свій таємний кинджал, але то була всього лише спітніла від тренувань Чет, яка несла для неї ворох шкіряних обрізків. Ґлік не розуміла, скільки минуло часу відтоді, як вона поринула в забуття.

— Години тренувань. — Чет кинула шкіру на стіл дівчини. — А тепер вони хочуть, щоб я ще й працювала.

Ґлік витягла кинджал, щоб показати його подрузі. Перо Арі стирчало з-під шкіряної обмотки, і цей сапфірово-синій проблиск, здавалося, додав свою магію до клинка з димчастого скла.

— Цим можна вбити кількох з них, — схвально зауважила Чет.

— Кра, я вб'ю стільки, скільки потрібно.

— Їх усіх треба вбити. — Вираз обличчя Хороброї став похмурим. — Я говорила з іншими в'язнями, з тими, кого я тренувала. Битися готові більше, ніж ми очікували. Вони тут вже досить довго і розуміють, що піщані Люті їх уб'ють: або замордують до смерті, або відправлять битися на полі бою. — Її обличчя прорізала жорстка посмішка. — Я висловилася цілком переконливо: краще вмерти, але маючи надію на втечу.

— Краще дійсно втекти, — пробурмотіла Ґлік.

— Так, це було б найкраще.

Дівчині-сироті не терпілося скористатися своїм ножем, але водночас вона мала бути обережною.

— Ми мусимо дочекатися слушної нагоди.

Несподіваний поштовх у серці привернув увагу Ґлік, і вона раптом відчула щось неподалік, якусь частину себе, але окрему. Вона різко вдихнула сухе повітря, впізнаючи сердечний зв'язок! Піднявши очі, вона вгледіла маленьку темну фігурку, що кружляла високо над її головою. Раніше дівчина часто помічала диких ска, але ця пташка була тісно з нею пов'язана. Це була її ска.

— Арі! — прошепотіла вона.

Синя ска закружляла ще швидше, ніби у відповідь на заклик дівчини, але залишалася далеко за межами досяжності стріл Лютих.

Потім, підлетівши трохи ближче, вона приземлилася в ущелині серед скель, високо над табором. Через сердечний зв'язок дівчина послала ска свої почуття, як вона скучила за нею і як їй рада, одночасно закликаючи товаришку сховатися, поки її не помітили Люті. Ґлік торкнулася ніжно-блакитного кінчика синього пера Арі на руків'ї кинджала, і їхній зв'язок став ще міцнішим.

Чет теж подивилася вгору, а потім озирнулася на інших в'язнів, які виготовляли зброю та обладунки. Охоронці продовжували патрулювання, не завдаючи собі клопоту підняти очі в небо.

— Залишайся там, — ледь чутно прошепотіла Ґлік до Арі. — Дочекайся темряви.

До самого кінця дня вона відчувала Арі, яка чекала на неї. Чет зайнялася своїми справами, щоб не привертати до них уваги, а Ґлік працювала ще наполегливіше, навіть попри те, що всі її думки поглинув сердечний зв'язок. Вкриті мозолями руки кровили, поки вона шила нові нагрудники, проте дівчина почувалася щасливою, знаючи, що її ска поруч. Ці години здавалися їй найдовшими за все її життя. Але принаймні в неї була надія.

Нарешті, після того як полонені доїли остогидлу одноманітну вечерю, а багаття з уламків гілок та сухих кізяків ауґів догоріло, Чет і Ґлік примостилися біля кам'яної стіни, загасили власне вогнище і мовчки застигли, ховаючись в тіні. Ґлік, переконавшись, що поблизу немає охорони і до них доноситься лише віддалене ворушіння інших в'язнів, відкрила свій сердечний зв'язок і звернулася до Арі, покликавши пташку-рептилію вниз.

Легенько тріпочучи крильцями, ска покинула свою схованку вгорі і, опустившись вниз, сіла на плече Ґлік. Арі тихенько защебетала, а дівчина стала гладити її по голівці, розправляючи сапфірово-сині луски.

— Арі, я так скучила за тобою! — Потім вона звернула увагу на діамант «сльоза матері» на комірці ска. — Ти прилетіла сюди сама? Що з моєю сестрою Пендою?

Чет залишалася на варті, киваючи, коли була певна, що за ними ніхто не спостерігає. Ґлік доторкнулася до діаманта, і поруч з ним розлилося слабке мерехтливе зображення: королева Пенда говорила до неї.

«Ми йдемо, Ґлік. Ми знаємо, де ти. Адан Старфолл зібрав військовий загін разом з королем Коллананом з Нортерри. Твоя ска обслідує місцевість, щоб ми знали, як дістатися до вашого табору. Ми скоро прийдемо за тобою, моя сестро. Будь готова».

Тіло Ґлік наповнилося енергією, немов нестримна блискавка пронеслася по її жилах.

— Вже скоро! Кра, вони прийдуть і врятують нас.

— А ми допоможемо їм врятувати себе, — заявила Чет. — Ми повинні бути готові. Всі ми.

Торкнувшись «сльози матері», Ґлік знову відтворила повідомлення. Це була одна з найпрекрасніших речей, які вона коли-небудь чула.

— Я знала, що Пенда не покине нас. — Дівчина провела пучкою пальця по гладеньких гранях, змінюючи магію, щоб діамант записав її слова: вона та інші в'язні будуть чекати їх і не втрачають надії.

Арі пробула з ними годину, однак Ґлік боялася, що в будь-який момент їх можуть викрити. Їй не хотілося відпускати товаришку, але Люті вб'ють будь-якого ска, щойно його побачать.

— Ти повинна летіти. Бережи себе і повертайся в Баннрію. Дай їм те, що їм потрібно.

Арі, зірвавшись з місця, зблиснула пір'ям в опівнічному небі над каньйоном. Сердечний зв'язок тепер став сильнішим, ніж будь-коли досі, і частина Ґлік полетіла разом зі ска — вільна частина.

Почуваючись вдоволеною вперше за багато тижнів, дівчина-сирота притулилася головою до каменю. Спершу вона була така збуджена від радості, що не могла заснути, але потім поринула в глибокий сон... глибоке сновидіння, страхітливе нічне жахіття, в якому їй привиділося поле битви, заповнене силою-силенною воїнів, звідусіль лунали несамовиті крики, кров текла потоками, смерть збирала свої криваві жнива, а навкруги лежали тіла, порубані так сильно, що їх вже неможливо було впізнати. Вона не могла зрозуміти, були вони людьми чи Лютими. Потім видіння стало розмитим, але вона ще почула безліч голосів, які переможно заревіли.

Ґлік прокинулася з першими променями світанкового сонця, вся в поту, голова йшла обертом. Трохи оговтавшись, вона намалювала коло довкруж свого серця, гадаючи, бачила вона у своєму видінні минуле або ж майбутнє.

Обережно крадучись пізно вночі майже порожнім палацом, Аналера прослизнула до покоїв емпри і, відкривши дверцята гардеробної шафи, забрала дещо цінне. Потім стара служниця поспішила вниз, у темну задуху підземелля, спітніла й налякана, але дуже задоволена.

Вона увійшла до потаємної кімнати, несучи напханий речами лантух.

— Я принесла вам щось важливе, Ваша Величносте.

Семі підійшла подивитися, що ж принесла служниця.

Ілуріс відповіла розгублено й невпевнено.

— А що мені потрібно? Хіба в мене тут немає всього необхідного? — Емпра перевела погляд на каптані Воса, який нахмурився, помітивши відсутній вираз на її обличчі.

— Погляньте-но сюди.

Аналера відкрила лантух і витягнула звідти подраний одяг і стару білизну. Відклавши їх убік, вона дістала те, що сховала на споді. З гордістю служниця показала зелену вишукану сукню, прикрашену серпанком і оздоблену кабошонами з опалів.

— Думаю, цю сукню пошили для літнього свята. Вона була в шафі під замком, і ніхто не помітив, що я її взяла.

Семі відчула спалах надії.

— Так, ця сукня прекрасна!

Ілуріс поглянула на вбрання, торкнулася тканини.

— Літнього? Звісно, я пам'ятаю. — Однак їх тон говорив про зовсім протилежне.

Занепокоєна поведінкою емпри, Семі підійшла ближче, взяла королівську сукню й розгладила на ній складки.

— Ви просто мусите її одягнути, Ілуріс. Гетрренів більше немає в місті, і вам час повернутися до людей. — Вона приклала сукню до плечей емпри.

Ілуріс взялася за сукню, притримуючи її на собі.

— Так, літо... — промовила вона відсутнім голосом. — Коли буде літо?

— Не літо, Матір. — Каптані Вос, стурбований її словами, підійшов ближче. — Ви одягнете сукню, коли будете повертати собі трон. Ви маєте виглядати, як справжня емпра. Народ чекає. Ви готові?

Ілуріс опустила тремтячі руки, і Семі ледь встигла підхопити сукню, що стала падати. Емпра торкнулася скронь і заплющила очі.

— Я... не можу. Моя голова... — Її шкіра зблідла, обличчя посіріло й застигло.

Ноги в емпри підкосилися, і вона, мов зім'ята зношена одежина, почала опускатися на підлогу.

Вос миттю підхопив її на руки, перш ніж вона знову вдарилася головою. Він легко, наче вона нічого не важила, підняв її, обережно переніс на її вбоге ліжко й накрив ковдрою.

— Вам треба відпочити, Матір. Відпочити і одужати.

Каптані Вос залишився стояти біля неї, і важкі думки затьмарили його обличчя. На лобі виступив піт. Його очі зустрілися з очима Семі, і вона зрозуміла, що вони думають про одне й те саме. Ілуріс не зможе протистояти верховному жерцю Кловусу в такому стані.

З відплиттям гетрренів усе місто стало безпечнішим, а в палаці емпри явно стало тихіше. Це радувало Кловуса.

У нього й досі по шкірі бігли сироти від спогадів про те, як він ділив з Маґдою просторе ліжко емпри. Йому не хотілося більше ніколи заходити в ту кімнату і дивитися на зім'яті простирадла. Кловус наказав зняти брудну споганену постільну білизну і спалити її. У пограбованій тронній залі виднілися сліди грубого вторгнення: варвари поздирали коштовне каміння та золото, віддаючи перевагу найбільш яскравим прикрасам, а не найбільш цінним.

Та все ж він нарешті позбувся гетрренів, а Ілуріс можна було більше не приймати до уваги. Кловус почувався так, ніби скинув із себе важкі кайдани. Після того, як він уже зовсім скоро виступить з промовою і покінчить із затяжним та виснажливим очікуванням повернення емпри, Ішара візьме курс у нове майбутнє.

Кловус вичікував занадто довго, не даючи жодних відповідей про Ілуріс, і це лише посилювало чутки та марні надії. Плітки та безпідставна віра посіли місце правди, і тепер Кловусу потрібно було утвердити свою власну правду. Він покаже їм труп, влаштує шанобливий похорон, і на цьому всі безглузді перешіптування скінчаться.

Сьогодні він оберне хвалу і віру людей на себе, відвернувши їх від райдужних спогадів про Ілуріс. Сьогодні він покаже всім, хто сумнівається, те, що вони мають побачити.

Кловус стояв посеред порожнього й лункого вестибюля палацу, захоплено дивуючись його тиші й величі. Звідси емпріри та емпри правили державою впродовж століть. У верховного жерця завжди була своя окрема роль, але Кловус був достатньо сильним, щоб нести цей подвійний тягар.

Однак це не було його справжньою метою. Якби він зміг знайти когось, хто був би згодний коритися йому, то коронував би іншого правителя замість себе. Семі могла б бути непоганою маріонеткою, проте вона зникла разом з Ілуріс. До того ж дівчина все одно була занадто непокірною і невихованою, він не довіряв їй і не вважав, що вона буде достатньо слухняною...

Повністю готовий до сьогоднішньої урочистої церемонії, він провів м'якими долонями по своєму синьому каптану. Після відбуття Ерікала з флотом ще двоє жерців прибули зі своїх округів, приєднавшись до тих трьох, що раніше приїхали до Сереполя на церемонію освячення. Кловус кинув погляд на новоприбулих — Нере з округу Тамбурдин і Довіча з округу Сістральта.

Довіч був тихим і шанобливим.

— Я тут, щоб служити, верховний жерче. Подорож була непростою, дороги погані, але я вдячний, що зможу взяти участь у церемонії похорону емпри, а також освяченні храму Маґніфіка в Сереполі.

Кловус зітхнув з явним роздратуванням:

— Емпра Ілуріс забрала з будівництва храму Маґніфіка стільки будівельних матеріалів і так багато робітників, що могла б уже відремонтувати бодай частину цих доріг.

Нере була худорлявою суворою жінкою, яка служила в найбільш відлюдному й далекому районі Ішари. Її довге каштанове волосся було заплетене у дві тугі коси, схожі на мотузки, що спускалися по обидва боки голови. Коли почалися набіги гетрренів на її землі, Нере розчарувала Кловуса, не зумівши використати свого божка, щоб зупинити нападників. Вона була слабкою і побоювалася, що божок, розбушувавшись, може вийти з-під контролю. Звісно, сам Кловус випустив на волю серепольського божка, що призвело до страшних наслідків...

Однак Кловус не бажав визнавати власні помилки.

— Ви обоє, йдіть зі мною. Народ уже зібрався попрощатися зі своєю дорогою покійною Ілуріс. Інші жерці чекають на сходах храму Маґніфіка.

Крізь арковий вхід він вийшов назовні, де його омили лагідні сонячні промені. Десять міських вартових у одностроях зайняли свої місця навколо нього, а жерці Нере та Довіч трималися за ним на крок позаду. Кловус швидко попрямував по широкій головній вулиці до майже закінченої піраміди храму Маґніфіка. Побачивши величезний похмурий натовп і почувши гучні голоси людей, повз яких він проходив, Кловус відчув себе сильнішим.

— Почуй нас, убережи нас, — чулося звідусіль.

— Почуй нас, убережи нас, — відповів він, і його слова повторили жерці₎ що супроводжували його. Більше не буде молитов за Ілуріс, в усякому разі після сьогоднішнього дня.

Однак ентузіазм, з яким його вітали, виявився слабшим, ніж він сподівався. Верховний жрець знав, що, попри всі його зусилля, народ не любить його так, як любив Ілуріс, — але все зміниться. Після розгрому, вчиненого божком у місті, вони принаймні його боялися. Він простував до храму, звертаючи увагу на квіти, що росли на розі вулиць, на ошатні, акуратно підстрижені дерева, на підметену бруківку широкого проспекту. Кловус не часто вважав за потрібне звертати увагу на такі дрібниці в місті. Сереполь був дуже гарний.

Діставшись храмової площі, він підійшов до величезного східчастого зикурату. Перед натовпом на першій платформі стояли троє жерців, що прибули з різних округів. Численні ур-жерці зайняли ключові позиції по всій площі. Міська варта проклала шлях для Кловуса до головних сходів. Він подивився на величні кам'яні брили, і, здавалося, сама Маґніфіка пульсує, наповнена силою серепольського божка — божка Ішари.

На верхніх поверхах ще залишилися будівельні риштування, а на недобудованій верхній платформі було приготовано поховальне вогнище для емпри Ілуріс. Навіть звідси він міг бачити тіло, загорнуте у барвистий шовк, знайоме вбрання емпри, взяте з її покоїв у палаці. Кловус став підніматися сходами і на третьому рівні зрозумів, що йому забракло повітря.

Всі п'ятеро окружних жерців піднімалися за ним крутими сходами, і на якусь мить Кловус занепокоївся, що натовп теж посуне вгору, прагнучи оплакати тіло своєї улюбленої емпри. Якщо люди підійдуть надто близько до тіла, то побачать мертву стару жінку і зрозуміють, що це не Ілуріс. Хоча віряни і юрмилися біля підніжжя піраміди, вони принишкли, щось тихо бурмотіли замість того, щоб вітати свого верховного жерця, і спостерігали за його сходженням.

Кловус зупинився на один рівень нижче від того місця, де на купі дров лежав труп. Йому треба було перевести подих, і він зробив вигляд, що провів цей час у мовчазних роздумах, а потім обернувся, щоб подивитися на людське море внизу. Стільки підданих... стільки віри, стільки прихованої сили. Кловус здійняв руки, і темний каптан зробив його схожим на якогось великого птаха.

— Народе Сереполя, народе Ішари! — Він торкнувся божка, що пульсував у величезному храмі, і звук його слів посилився, перетворившись на гучні розкотисті хвилі, які линули над площею. — Ви знали, що цей сумний день настане. Ви чекали, переживали і вірили, але цього виявилося недостатньо.

— Почуй нас, убережи нас! — застогнали люди в моторошному щирому єднанні.

— На острові Фулкор емпру Ілуріс обдурив безбожник конаґ Конндур, який підіслав асасина, щоб убити її!

Гуркіт обурення прокотився натовпом, а верховний жрець все більше роздмухував горе людей, підживлюючи їхні емоції. Завдяки цьому божок у храмі також ставав сильнішим. Кловус сховав усмішку, надавши обличчю серйозного виразу.

— Але наша люба емпра боролася за життя, поки ми поспішали додому. Наші найкращі лікарі доглядали за нею. Ми не дозволяли нікому тривожити її, сподіваючись, що ваші молитви і її серце будуть достатньо сильними. — Жрець глибоко вдихнув і з похмурим виглядом оголосив: — Однак Ілуріс зрештою не вдалося перемогти у боротьбі за власне життя. Наша емпра померла. Її більше немає.

Натовп вибухнув стогонами розпачу, хоча всі знали, навіщо тут зібралися. Голос Кловуса загримів, доносячи до всіх присутніх головне послання.

— Сьогодні ми прощаємося з нашою емпрою, проте ми не забудемо, що вчинила з нею Співдружність. Наш ішаранський флот і наші союзники-гетррени вже відправилися за море, аби помститися безбожному старому світу. Проллється ворожа кров, і для Ілуріс нарешті настане справедливість.

Гамір натовпу ставав все гучнішим, і тепер у численних вигуках чулося більше войовничих закликів, аніж благоговіння перед владою верховного жерця. Хвилі горя і відчаю наростали, але ці звуки наповнювали Кловуса силою.

Залишивши інших жерців на нижчому рівні, він піднявся останніми сходинками до частково завершеної верхньої платформи, на якій стояла труна з тілом старої жінки. Кловус став перед трупом і схилив голову, ніби віддаючи останню шану. Труп, що заміняв емпру, був схожий на неї, приблизно такого ж зросту і віку, як і Ілуріс. Волосся було підстрижене так само, як у емпри.

Йому, ймовірно, не варто було непокоїтися. Скільки підданих справді бачили Ілуріс зблизька? Скільки з них точно пам'ятають її риси? Це тіло цілком підійде. Чорні вугри знайшли когось, хто послужить його меті.

Коли минуло достатньо часу для тихої щирої молитви, він відвернувся від купи сухих дров і знову підняв руки.

— Прощавай, наша емпро.

Рухом пальців він прикликав трохи магії, щоб запалити сухий хмиз. Вогники почали лизати дрова, поглинаючи гілочки й переростаючи у велике полум'я. Сірувато-білий дим клубочився, піднімаючись угору. На площі внизу люди скорботно бурмотіли, оплакуючи емпру, немов ставши єдиним цілим у своєму горі. Вогонь поглинув барвисте вбрання емпри, плоть почорніла й почала від ділятися від кісток трупа.

Коли Кловус вирішив, що пробув біля багаття достатньо довго, а сморід тим часом ставав дедалі сильнішим, він спустився на четвертий рівень, приєднавшись до інших жерців. Звідти всі вони дивилися вгору на полум'я, що розгорялося все більше.

Кловус прикликав божка, щоб зробити видовище ще більш вражаючим. Сутність виринула із серцевини храму і, збільшившись у розмірах, вирвалася назовні крізь центр піраміди, проявившись у вигляді яскравого вогню. Полум'я на верхній платформі заревіло, немов у пеклі, помаранчеві й білі вогняні завіси стали настільки гарячими, що Кловус відсахнувся. Хвилі жару, які розходилися від вогнища, були такими сильними, що їх відчув увесь натовп.

За лічені секунди поховальне багаття поглинуло підставну Ілуріс, перетворивши її та всю складену деревину на білий попіл. Так само швидко божок зник, забравши вогонь із собою і залишивши тільки купку пороху, з якої піднімався дим.

Натовп, вражений побаченим, застиг у німому мовчанні. Кловус скористався моментом, і його голос пролунав знову.

— Я ваш верховний жрець. Я спрямовую ваші думки й молитви, і я керуватиму Ішарою доти, доки ми не знайдемо нового емпріра або емпру для нашої країни. Божок тримає вас у своїх обіймах, завжди готовий стати на ваш захист. Продовжуйте живити його своїми молитвами й пожертвами, і я приведу вас до перемоги. Старий світ впаде, а Ішара стане сильнішою, ніж будь-коли.

Його жерці радісно вітали цю промову. Лунали радісні вигуки його міської варти, розміщеної навколо площі. І народ теж почав виражати радість.

Кловус почувався великодушним і задоволеним. Тепер ці люди були в його руках.

Бірч і його мовчазні мамули допомогли покласти край змові крижаних Лютих, але королева Кору виявила ще кількох зрадників, які перемовлялися між собою, що не будуть підкоряться її планам об'єднати Лютих. Їх вона стратила власноруч: заморозила їхні тіла в крижаних брилах, а за допомогою магії заклинального сну підтримувала в них серцебиття. Так Кору зберігала їхнє життя, щоб вони повільно задихалися, що ще більше її потішило.

Хлопчик мовчки стояв поруч з нею, дивлячись, як останні кілька зрадників повільно вмирають всередині криги. Бірч зробив свій вибір, пов'язавши власну долю з новою королевою. Він зібрався з духом, знаючи, що настав слушний момент.

— Королево Кору, мені від вас дещо потрібно.

Кору, різко повернувши голову, здивовано глянула на нього.

— Хлопче, ти думаєш, що можеш мені наказувати?

Бірч не відвів погляд.

— Я простромив списом вашу матір і допоміг вам зайняти трон. Я врятував вас від Іррі та інших, хто хотів вас убити. Я маю отримати можливість просити про послугу.

Обличчя Кору посуворішало, вона нахмурилася.

— Продовжуй. Чого ти хочеш?

— Королева Онн убила багатьох мамулів просто через власну злобу. Я бачив, як вона це робить. — Бірч здригнувся при згадці про те, як лютувала Онн: рубала їх крижаними клинками, шматувала на частини десятки мамулів, залишаючи маленькі тіла стікати кров'ю на підлозі тронної зали. — Будь ласка, не вбивайте їх більше, як ваша матір.

Кору замислилася.

— Мамули були створені, щоб служити.

— Так, але вони не зробили нічого поганого, — відповів Бірч. — А Онн убила так багато з них. — Він важко ковтнув. Від зухвальства власного прохання Бірч відчував дивну легкість у голові. — Я просто не хочу, щоб вони так страждали.

Кору поглянула на нерухомих мамулів, які стояли з пустими виразами облич позаду хлопця під стінами її крижаної тронної зали.

— Вони працюють на мене, — сказала вона. — Однак справді нерозумно вбивати їх просто з примхи. Це марнотратство. — Кору підняла підборіддя і хмикнула. — Гаразд. Я не бачу причин завдавати їм шкоди, якщо вони не І заважатимуть.

— Вони не заважатимуть. — Бірч поглянув на мамулів, своїх друзів.

Вони заворушилися і тихо зажебоніли, погоджуючись з ним.

— Гаразд, цього поки досить, — сказала королева. — Геть звідси! — Мамули розбіглися, але Бірча Кору залишила біля себе. — Тебе це не стосується, хлопче. Ходімо, поглянемо на моє військо.

Вона простягнула руку, щоб узяти маленьку долоню Бірча. Вийшовши з тронної зали, вони рушили повз останніх зрадників, закутих усередині крижаних брил. Під хвилястою поверхнею льоду Бірч помітив пару очей, які все ще жевріли, все ще вмирали. Кору не звертала на приречених жодної уваги.

Вони вийшли на відкритий балкон, де було так холодно, що в хлопця перехоплювало подих. Дорогою королева Кору пояснювала йому:

— Моїх Лютих занадто довго вели дорогою бездумної помсти. Королева By вчинила те ж саме зі своїми піщаними Лютими. — Вона похитала головою. — Але я нещодавно билася з драконом і знаю, якою важкою буде наша остання битва з Оссусом. Я не збираюся зрікатися призначення нашої раси тільки тому, що в нащадках Раан і Сут накопичилося занадто багато ненависті, щоб діяти разом. Якщо я зможу об'єднати нашу расу, то ми знищимо Оссуса. — Коротка посмішка блиснула на її обличчі. — Але спершу я маю викорінити гниль і в крижаних Лютих, і в піщаних.

Стоячи на відкритому балконі, вони спостерігали за воїнами, що зібралися на замерзлій пустці перед палацом. Сотні вовкоконей вже були в нашийниках, на спинах — сідла, прикрашені шипами. Від яскравих відблисків полірованих кришталевих і металевих обладунків у Бірча паморочилося в голові. Гуркіт війська, що готувалося до походу на південь, був схожий на грім.

Хлопець натягнув ковдру на плечі, уявляючи, що це його плащ, і став поруч із королевою, щоб усі бачили, що саме тут його місце. Люті вже знали: якщо хтось скривдить Бірча, то відчує на собі гнів Кору.

Королева глибоко вдихнула, і її голос, мов холодний вітер, прокотився хвилями над крижаною пусткою.

— Ми чекали на це тисячі років. Нарешті час настав.

Крижані Люті застукотіли зброєю об щити і вибухнули войовничим ревом. Крига затремтіла, ніби могла тріснути будь-якої миті.

— Ми підкоримо піщаних Лютих і зробимо їх частиною нашого війська. — Завзяття та азарту в криках воїнів стало менше після цих її слів, однак Кору продовжувала ще голосніше. — Всіх Лютих створив Кур! Усім Лютим була дана одна й та ж місія. Моя матір ввела в оману декого серед нашого власного народу, і вони забули, ким вони є. Тепер з тими зрадниками покінчено. Королева піщаних Лютих теж ввела в оману свій народ, і я збираюся вбити і її. — Вона здійняла спис Дар. — Сьогодні ми вирушаємо в похід. Ми повернемо собі цей світ, який був створений для нас.

Військо схвально заревіло, а от Бірч не видав жодного звуку. Він уп'явся пальцями в дерев'яну свинку в кишені, сховавши руку під ковдрою. Йому хотілося запитати Кору, що станеться з усіма тими людськими поселеннями, які зустрінуться на шляху її армії. Королева Кору, здавалося, й не думала про це.

Армія крижаних Лютих могутнім потоком сунула північними землями. Королева Кору їхала на міцних, показних на вид санях, прикрашених гаками та шипами. Бірч сидів на передньому сидінні, загорнувшись у хутро унука та свою власну ковдру. Сани мчали вперед, і королева, схоже, не помічала його поруч із собою, проте Бірч помічав усе навколо.

Ілон, суворий маг, вбраний у синю шкіряну мантію, сидів по інший бік від хлопчика. Шкіра Лютого була блідою, а на лисій голові виднівся добре помітний шрам від опіку. Він заговорив грубим голосом:

— Моя королево, за той час, що триватиме наш похід, чи встигнуть піщані Люті звести захисні споруди проти нас?

— Я не можу знати, що зробить королева By. Вона багато в чому показала себе дурепою. Можливо, нам вдасться захопити її зненацька.

Унуки, напнувши поводи, тягнули сани королеви, що шурхотіли й скреготали по снігу та кризі. Двадцять броньованих саней неслися по замерзлій землі, а за ними другою хвилею мчали воїни на вовкоконях. Худорляві піші воїни бігли за ними, без відпочинку долаючи милю за милею.

Обозні сани були навантажені припасами, а поруч з ними поспішали кілька сотень мамулів, які мали виконувати підсобні роботи під час облаштування табору. Бірч умовив Кору залишити більшість мамулів у палаці, переконавши її, що на полі бою вони лише заважатимуть, а в дорозі їх треба буде годувати.

Королева з цікавістю подивилась на нього.

— Я про це не подумала. Гаразд, ми візьмемо тільки тих, які потрібні для простих робіт. Я пообіцяла, що більше не заподію їм шкоди. — Бірч знав, що мамули в поході можуть не відставати від Лютих і будуть самі добувати собі їжу.

Хлопчик роздивлявся краєвиди, що проносилися повз нього, розуміючи, що вони наближаються до Нортерри. Можливо, він навіть знову побачить озеро Бакал, і від цих думок йому ставало важко на душі.

— Що ви будете робити зі мною? — нарешті запитав він. — Ви коли-небудь мене відпустите?

Кору подивилася на нього холодними сріблясто-сірими очима.

— В тобі повно несподіванок, хлопчику. Можливо, ти здивуєш мене ще чимось.

Оскільки королева не відповіла на його запитання, він наполегливо перепитав.

— Я... я коли-небудь повернуся додому? До свого народу?

Вона нахмурилася.

— Чому ти цього хочеш?

— Тому що... там мої друзі, моя родина.

— Я занадто багато знаю про родину, — засміялася Кору. — Подякуй, що твоя матір не схожа на мою!

— Моя матір загинула, — мовив Бірч більш різким тоном, ніж говорив з нею зазвичай. — Так само, як і ваша.

Вдаючи, що не почула, або просто не звернувши уваги на слова хлопчика, Кору відвернулася, роздивляючись краєвиди навколо.

Незабаром крига й сніг поступилися місцем тундрі, всіяній низькорослими деревами, які з часом перейшли в більш густі й темні скупчення сріблястих сосен.

Побачивши ліс, Бірч відчув пронизливу тугу за своєю домівкою на озері Бакал, за великим будинком з крутим дахом, виготовленим так, щоб з нього зісковзував сніг. Там був камін у кожній кімнаті і тепла піч, в якій його мамуся пекла хліб і пироги. Він думав про Томка і друзів, про бабусю Тафіру... і короля Колланана. З усіх цих людей залишилися живими тільки він і Колланан.

Крижані Люті дозволяли Бірчу бути серед них, але майже не звертали на нього уваги, заклопотані власними справами. Навіть Кору. Бірч подумав, що з допомогою мамулів, які супроводжують армію крижаних Лютих, у нього може з'явитися шанс вибратися на волю. А що, як він просто втече до лісу, коли вони зупиняться на нічліг? Чи варто йому спробувати втекти? Королева так і не сказала, що коли-небудь його відпустить.

Чи краще залишитися з Кору? З нею він був у відносній безпеці, і вона деколи навіть прислухалася до нього. Він подумав, що, поки її велика армія перетинає Нортерру, йому, можливо, вдасться утримати її від заподіяння шкоди іншим людям, так само, як вона, хай і неохоче, погодилася не чіпати мамулів.

То чи не буде краще залишитися з нею?

Або ж краще просто втекти?

Їдучи в санях, він відчував, як холод, немов снігова ковдра, огортає його.

— Мені вже остогидла війна. — Лорд Оґно, пирхнувши, глянув на Хороброго, що їхав поруч з ним. — Але воювати я добре вмію, і якщо я потрібен Колланану Молоту, то знаю, що маю робити.

— Ми всі знаємо, що маємо робити, — промовив Ласіс серйозним тоном. Він підняв голову, прислухаючись до гомону великої армії Нортерри, що рухалася позаду них довгою дорогою в напрямку гір.

Оґно відмахнувся від мухи, яка дзижчала в нього над головою.

— Кожного разу, коли я повертаюся додому після бою, моя дружина з такою радістю зустрічає мене, що це перекриває всі пережиті випробування.

Вирушивши із замку Феллстафф, основна армія направилася на схід. Коли нортерранське військо проминало сусідні повіти, його чисельність постійно зростала, подібно до того, як збільшується снігова куля, скочуючись із засніженого пагорба. Коли вони дісталися міста Янтон та розташованих неподалік руїн, до них приєднався лорд Бален з п'ятьма десятками добірних воїнів. Йому явно не хотілося полишати своїх людей, які так постраждали від підступної навали, але гнів і жага помсти змусили його доєднатися до армії Нортерри.

Під'їхавши до Оґно та королівського Хороброго, Бален сказав:

— Будь-яке з наших міст могло зазнати нападу. Цього разу це був Янтон, наступного разу це може статися десь у володіннях лорда Тео, чи Вітора, чи будь-кого іншого. Але якщо ми переможемо зараз, то нам більше ніколи не доведеться боятися нової клятої зради, подібної до того, як нас зрадив конаґ Мандана. — У його словах чулися водночас смиренність перед долею і рішучість. — А коли негідного конаґа буде позбавлено трону, всі три королівства піднімуться проти справжнього ворога.

Ласіс мовчав, поки вони їхали повз спалене нападниками містечко Янтон. Він бачив вибиті вікна, почорнілі дахи. Від деяких будинків залишилися самі лише кам'яні димарі та обвуглені балки. Ласіс тривожився за безпеку Феллстаффа — і не тільки через можливий напад крижаних Лютих. А що, як Мандан відправить інший каральний загін, щоб спалити віддалені сільські угіддя або взяти в облогу столицю? Ласіс намагався переконати себе, що Ґанту вдасться захистити людей.

І хоча військо мародерів привів у Янтон лорд Кейд, Ласіс покладав усю провину саме на Уто. Елліель мала особисту причину ненавидіти Уто, і вона приєднається до армії Нортерри, як тільки виконає завдання, на яке її взяли Адан і Колланан. Однак будь-який Хоробрий, що дійсно цінує правду, докладе всіх зусиль, щоб знищити того, хто так віроломно порушив їхні принципи. І Ласіс не був винятком — хай тільки йому випаде така нагода.

Він пришпорив коня, і за ним рушило далі все нортерранське військо. Ласіс не хотів гаяти час, хоча й розумів, що минуть тижні, перш ніж Колланан і Адан зможуть приєднатися до них з армією Судерри.

Під час денного переходу Ондер, проминувши інших солдатів, направив свого коня до Ласіса і прилаштувався поруч з ним. Колишній Хоробрий мав вигляд людини, що переживає глибоке розкаяння. Він носив меч при боці, на ньому були шкіряний нагрудник і шолом зі шкіри й сталі, звичайні обладунки та зброя, видані комірником з арсеналів Феллстаффа. І хоча очі й риси його обличчя видавали в ньому напівкровку, юнак був одягнений як пересічний кавалерист зі скромними статками.

Ласіс помітив його, але увага Хороброго була поглинута думками про ворогів і можливі загрози.

На блідому обличчі Ондера яскраве татуювання було особливо помітним.

— Хотів би я мати змогу битися за Янтон. Я б відкинув ворога і, можливо, врятував би багатьох городян. — Він нахмурився і опустив очі. — Я бачив нові могили, коли ми проїжджали містом.

— Буде ще багато могил, перш ніж все це скінчиться, — відказав Ласіс. Його рука мимоволі потягнулася до нового реймера при боці. Ондер не мав власного реймера і не міг користуватися зброєю Хороброго, незважаючи на свою кровну приналежність.

— Я... я б не втік, — мовив Ондер. — Ти ж це знаєш.

— Не знаю, але можу на це сподіватися. Рішучість не є доказом.

— Дозволь мені заслужити право знову бути Хоробрим, — тихо сказав Ондер. — Елліель зламала свою руну забуття, і ти поважаєш її. — Він підняв підборіддя. — Я теж хочу заслужити твою повагу.

Коли Ласіс відповів, у його голосі чувся докір.

— Елліель підступно зрадили, і руна забуття, від якої вона постраждала, була накладена несправедливо. Вона ніколи не йшла проти своєї честі, хоча проти неї й висунули брехливі звинувачення. Коли пам'ять повернулася до неї, її було виправдано. З тобою все інакше. Ти, поза всяким сумнівом, вчинив акт боягузтва, незалежно від того, пам'ятаєш ти про це чи ні.

Ондер похилив голову.

— Я не можу цього заперечувати, хоч це розбиває мені серце. Стирання моїх спогадів не змінює моєї природи. Я попросив учителя Онзу, мого... — Він замовк, ніби все ще намагаючись осягнути цю новину. — ... мого батька не судити мене за одним найгіршим моментом мого життя. Я хочу показати, що я є кращим, ніж цей вчинок. Якщо Елліель вдалося добитися справедливості, то я прагну спокути. Хіба це не гідна мета?

Ласіс поглянув уперед і пришпорив коня.

— Побачимо.

На зарослій бур'янами місцині обіч головної дороги війську зустрілося скупчення стародавніх руїн, що залишилися від Лютих. Було помітно, що місцеві землероби та селяни розібрали ідеально обтесані кам'яні блоки з колись цілих стін, щоб використати їх для будівництва огорож і хатин. Ласіс віддав наказ зупинитися і розбити табір серед покинутих будівель.

Це місце здавалося просякнутим історією і темними спогадами, проте зруйновані будівлі забезпечували непоганий прихисток. Ласіс задовольнився тим, що розстелив собі ковдру на траві зарослого двору, на якому виднілися розбиті плити й зруйновані колони.

Кілька вершників, заздалегідь відряджених на полювання, привезли двох оленів і чотирьох диких індиків, які тепер смажилися на вогнищах, щоб доповнити роздані з припасів харчі. Ласіс дав можливість солдатам поїсти свіжого м'яса, а йому самому було цілком достатньо сухарів та горіхів. Вода в струмку неподалік була холодною і добре освіжала.

Хоробрий сидів на самоті, оточений сотнями воїнів Нортерри та їхніми кіньми. Довкола лунав галас, здійнятий солдатами в розпалі азартних ігор. Хтось заходився співати непристойних народних пісень, інші підхоплювали приспів.

Ласіс занурився в себе, як це вміють робити Хоробрі. Він згадав дні, коли був паладином у Нортеррі, подорожував від села до села, допомагаючи всім, хто потребував його допомоги. Хоробрий представляв правосуддя короля Колланана, вистежуючи розбійників, рятуючи загублених дітей. Одного разу він спіймав молодого палія, який полюбляв влаштовувати лісові пожежі в суху пору року, і під час однієї з них у лісовій хатині згоріли мати з трьома маленькими дітьми. Ласіс визначив цього чоловіка по шаленому захопленню в його очах, коли той дивився на танцююче полум'я, виставивши напоказ червоні сліди опіків на щоках і руках. Не довго думаючи, Ласіс ударив вбивцю очищувальним полум'ям свого реймера.

Серце Хороброго боліло від втрати королеви Тафіри, і він вважав це власного поразкою, хоча в той час захищав Янтон від вояків лорда Кейда. Це не було його помилкою, це не було чимось, що він міг передбачити, але все ж Тафіра мертва. До цієї армії незабаром приєднаються солдати Судерри, і на них чекає ще більше смертей і кровопролиття в Конвері. Усе це важким тягарем давило на нього.

Ондер, тримаючи в руках миску бобів та шматок черствого хліба, присів поруч. Ласіс не виявив жодної приязності до знеславленого Хороброго, але й не прогнав його. Ондер був сповнений каяття і водночас проявляв наполегливість.

— Я міг би підсісти до інших, однак ти тут єдиний Хоробрий. Можеш розповісти мені якісь історії? Ти був сміливим паладином?

— Я Хоробрий, а не казкар.

Побачивши, що юнака явно засмутила його відповідь, Ласіс зітхнув.

— Так, я був паладином багато років, перш ніж офіційно став зобов'язаним Хоробрим короля Колланана.

— Ти, напевно, здобув багато перемог в ім'я короля. — Ондер прожував жменю бобів, а потім витер рота зачерствілим хлібом. — Звідки в тебе цей шрам на шиї?

Ласіс підняв підборіддя і потер пальцями довгий бугристий рубець.

— Я не часто думаю про це. — Він заплющив очі. — Це зробила королева крижаних Лютих. Коли я проводив розвідку біля озера Бакал, воїни й маги крижаних Лютих схопили мене і відвезли до свого крижаного палацу, де потім мене катувала королева Онн. Коли їй це набридло, вона перерізала мені горло і залишила стікати кров'ю на своєму ліжку. А потім викинула моє тіло з палацу на сніг і холод.

Спогади ставали яскравішими, і його дихання прискорилося.

— Але Хоробрі не слабкі. Через тяжке поранення я занурився у своєрідний сон, під час якого життя в мені ледь жевріло. Мамули знайшли мене, допомогли, вилікували, і я зміг дістатися до Феллстаффа.

Ондер захоплено слухав, його широко розкриті очі блищали.

— Ти діяв сміливо.

— Довелося. Я дізнався, що онук короля все ще живий і його утримують крижані Люті, тож мусив повернутися додому, щоб розповісти про це. Юнак був у захваті від почутого, але Ласіс відвернувся і замовк. Потім він заговорив до Ондера серйозним тоном. — Ти мусиш зрозуміти, з чим ми маємо справу. Той божок, з яким ти зіткнувся в Міррабаї, опинився там через давню ворожнечу з Ішарою. Тепер я веду наше військо через гори, тому що конаґ Мандан має лихі наміри проти нас. Обидві війни зараз недоцільні, проте ми мусимо в них перемогти. Але єдиний спосіб справді забезпечити виживання людства — це здолати Лютих.

Ондер швидко кивнув.

— Я теж це робитиму. Я буду битися з усіма, хто стане в нас на шляху.

Оґно проходжався руїнами міста Лютих, привертаючи загальну увагу вибухами гучного сміху. Він знайшов сад з обвітреними статуями Лютих, що з плином часу стали майже безликими.

— Якщо це єдині Люті, яких ми зможемо знайти, — заволав він, — то до біса все це, я їх переможу!

Він штовхнув одну зі статуй, скинувши її на повалену кам'яну колону. Голова фігури відлетіла, на її місці залишився тільки нерівний уламок шиї. Оґно зареготав і звалив іншу статую.

— Ми розіб'ємо вас усіх і зітремо на кам'яний порох.

Ще одна повалена статуя тріснула в кількох місцях. Стрибнувши на кам'яне тіло, він наступив на вирізьблену руку і зламав її.

— І я не зупинюся, поки не знайду того з вас, хто стікатиме кров'ю.

Він повернувся до іншої статуї, а солдати тим часом теж пройнялися войовничим духом руйнування. Вони приєдналися до нього, шукаючи інші старовинні пам'ятки, які можна було розтрощити. Незабаром від стародавнього міста залишилися самі уламки.

На світанку наступного дня армія Нортерри продовжила свій похід.

Світ застиг на краю прірви, і король Адан розмірковував, як довго триватиме ця мить спокою, яку він мав змогу провести з дружиною та крихітною донечкою... але нікому не відомо, як довго щось триватиме. Він цінував кожну секунду, проведену зі своєю сім'єю.

Вони з Пендою усамітнилися у своїх покоях, де вона поклала Оук у колиску. З перекладини біля відчиненого вікна зашипів Ксар, дражнячи зброєносця Гома, який приніс королю й королеві вечерю. Зелений ска різко змахнув крилами, і Гом ледь не впустив тарілки.

Пенда шикнула на свого улюбленця.

— Облиш його, Ксаре. Ми знаємо, що ти грізний і страшний, але не шуми, бо розбудиш дитину. — Королева прибрала пасма ніжного волоссячка з гладенького чола Оук. Немовля кумедно скривило личко, але не прокинулося.

— В-ви-вибачте, що потурбував, моя королево, — сказав, заїкаючись, Гом. — В-в-він мене не лякає.

Ксар знову зашипів, і зброєносець здригнувся.

Адан відкинувся на спинку стільця.

— Всюди мене оточують битви, великі і малі.

Ска скуйовдив пір'я і тепер виглядав ще більш неспокійним. Сидячи на своїй жердині, він витягнув шию до відчиненого вікна, і його гранчасті очі вдивлялися у прохолодну суху ніч.

Пенда раптом торкнулася своїх грудей.

— Ох... я щось відчуваю...

За вікном майнув помах синіх крил. Гом хутко поставив тацю з їжею на стіл і вибіг з покоїв.

Пенда кинулася до вікна саме в той момент, коли на кам'яне підвіконня сів іще один ска.

— Арі повернулася! — Вона нахилилася до синьої пташки-рептилїї. Ти знайшла Ґлік? Розвідала, де табір? — пошепки розпитувала Пенда.

Ска видала якийсь дивний звук, схожий воркотання, у якому чулися [ радість, і тривога. Пенда, почухавши м'яку сапфірову луску на шиї Арі, доторкнулася до комірця з діамантом «сльоза матері», щоб активувати його. Виринули перші зображення, на яких було видно змарніле обличчя Ґлік, її запалі щоки, а от її темні очі несподівано заблищали. Після того як дівчина-сирота вислухала повідомлення Пенди, вона, явно зрадівши, заговорила тихо й схвильовано. Ґлік обіцяла, що вона та інші в'язні будуть готові, коли прибуде рятівний загін.

— Кра, у нас справді все виходить, мій Старфолле, — глибоко зітхнула Пенда. — Ми можемо їх врятувати.

Адан посміхнувся синій ска.

— Ти дуже хоробра шпигунка, Арі. — Ксар видав обурену трель, бо не отримав жодної похвали для себе. — Якщо її спостереження покажуть, де розташований табір і скільки там охоронців-Лютих, то ми точно знатимемо, чого очікувати. Наш ударний загін матиме все необхідне.

Пенда відчула тверду рішучість у серці.

— А мені необхідно було знати, що Ґлік досі жива.

У королівській залі для нарад були виставлені на огляд зловісний зуб і темна трикутна луска, що служили похмурим нагадуванням про влаштоване королевою By химерне полювання на дракона в пустелі. Король Колланан та кілька лордів-васалів взяли участь у обговоренні, щоб остаточно визначитися з планами нападу на табір невільників. У повітрі відчувалося радісне хвилювання.

Ретельно відібрані нортерранські та судерранські воїни розібрали зброю, посилену димчастим склом, надягнули свої обладунки і тепер чекали наказу виступати в похід.

Синя ска, сидячи на жердині, поправляла своє пір'ячко. Ксар розташувався поруч. Адан підняв драконову луску й поклав її на округлий твердий бік. Вона була завбільшки з обідню тарілку, але то був усього лише символ, що залишився від трупа велетенської рептилії, вбитої піщаними Лютими.

Зайнявши своє місце поруч із Аданом, Пенда викликала туманні зображення з комірця Арі, які Колл та бойові командири стали вивчати з усією ретельністю. Маршрут, яким мав рухатися загін, вдалося прокласти завдяки тому, що ска, пролітаючи над заплутаним мереживом проходів у каньйонах, прямувала точно до прихованого табору невільників. Сонячне сяйво заливало червоні скелі, які відкидали тіні в глибоких ущелинах. Адану здавалося, що це він сам летить, то знижуючись, щоб ближче роздивитися землю, то підносячись вгору на раптових висхідних потоках гарячого повітря.

— Це лабіринт, — пробурчав Фен Галк, лорд-васал, який колись ніс службу у війську Співдружності, але вже давно вийшов у відставку і оселився в Судеррі.

— Це означає, що вони цілком можуть не помітити, що ми наближаємося, — додав Ґленаро, лорд з блідою шкірою, який легко червонів, що одразу ж видавало його емоції.

Колланан повернувся до Адана, вираз його обличчя був суворим.

— Занотуйте кожну деталь, і нехай писарі зроблять копії, щоб весь наш ударний загін отримав мапи.

Тон сяйливими очима вдивлявся в місцевість, що пропливала перед ними.

— Я знаюся на каньйонах, розколинах, таємних стежках. — Він багатозначно всміхнувся до Елліель. — Я не дам нам збитися зі шляху.

На наступних зображеннях, які вони бачили очима ска, з'явилися сотні виснажених і брудних бранців. Вони тіснилися в убогих халупах, горбилися під пошарпаними навісами. В'язні були зайняті тяжкою роботою, яку їх змушували виконувати бездушні викрадачі, — готували зброю та обладунки, які, схоже, призначалися для бійців Адана. Королева By, здавалося, взагалі ні про що не замислювалася, ані про Адана, ані про решту людства; її цікавило лише те, як вона може їх використати.

Цю її сліпу зарозумілість він сподівався використати на свою користь.

Колланан нахилився до мерехтливих картинок, наче він був Куром, що дивиться згори на свій світ. Зображення, яке передавала Арі, змістилося до скелі, де ска знайшла схованку в ущелині і звідки спостерігала за групами робітників.

Заколисуючи на руках крихітну Оук, Пенда зітхнула, побачивши Ґлік, яка сиділа за брудним столом.

— Ми скоро прийдемо за тобою, — прошепотіла королева.

Елліель стояла поруч із королем Нортерри, теж оцінюючи побачене.

— Добре, що ми можемо розгледіти воїнів піщаних Лютих та захисні споруди, а також в'язнів — потенційних бійців — у цьому таборі.

— Вони не дуже схожі на бійців, — буркнув Ґленаро.

— Люті очікують, що люди будуть слабкими й покірними, — відказав Колланан.

— Але вони не скорилися, — зауважила Пенда. — Ґлік не скорилася, й інші утауки теж не схилять голови, хай зараз і настали темні часи. — Жінка намалювала коло довкруж свого серця.

Колланан тицьнув пальцем у мінливі зображення.

— Я бачу лише близько п'ятдесяти Лютих на триста в'язнів. Більшість Лютих — воїни, проте є один або два маги. Впоратися з ними буде важче.

— Але цілком можливо, — відказав Тон. — Ми билися з п'ятьма магами і на озері Бакал. І я знаю, що робити.

— До того ж тепер у нас є зброя з димчастого скла, — зауважив Адан. — Вони не знають про цю нашу перевагу.

Елліель ледь помітно всміхнулася.

— Я бачу серед бранців Хоробрих. Ми можемо на них розраховувати.

Колл узяв зі столу свій бойовий молот.

— Це добра новина, Адане. Цей табір — не фортеця, а понуре й брудне поселення для в'язнів. П'ятдесят воїнів Лютих і один-два маги проти сотень наших бійців, озброєних димчастим склом, і проти всіх в'язнів, які боротимуться за свою свободу. Непогано? Кров предків, ми можемо перемогти! — Його рука пронизала мерехтливі зображення. — Ми увірвемося і туди, оточимо їх, звільнимо в'язнів — і вб'ємо Лютих. Вони нізащо не зрозуміють, що там сталося.

— Ми не можемо дозволити жодному Лютому втекти — жодному, — інакше вони принесуть королеві By звістку, що на них напали люди, — застерегла Елліель.

— Нам доведеться також позбутися від них. Так само, як я позбувся тіла її брата. — Адан похмуро кивнув. — By не повинна взнати, що я пішов проти неї. Якщо ми приберемо всіх свідків, By точно звинуватить крижаних Лютих. Вона, анітрохи не сумніваючись, одразу подумає на них.

— Кра, вона і уявити собі не здатна, що люди можуть дати відсіч — Гейл Орр відкинувся на спинку крісла. Від звуків його гучного голосу обоє ска затріпотіли крилами.

— Ми не можемо дозволити жодному з них втекти, — повторила і Елліель. — Всі повинні знати це, перш ніж ми вирушимо. Деяким Лютим вдалося втекти, коли впала фортеця на озері Бакал. Королева Онн дізналася, що сталося, і вона...

Обличчя Колланана потемніло.

— І вона вбила мою Тафіру. Ми не дозволимо цьому статися знову. — Його лице закам'яніло від горя, а очі наповнилися сльозами.

— Кра, — буркнув Гейл Орр, — ти до біса правий у тому, що це більше не повториться.

— Рано чи пізно Люті дізнаються, — зауважив Адан, змирившись з неминучим, — але що довше ми зберігатимемо таємницю, то краще для всього нашого народу.

Він розумів, як важливо звільнити поневолених людей, яких вони побачили на принесених ска зображеннях. У цей самий час посланець-утаук уже мчав до Конвери, щоб доставити указ про усунення з престолу конаґа Мандана, що неодмінно призведе до початку міжусобної війни. Щойно вони звільнять рабів, він і частина армії Судерри — яку королева By вважала своєю — вирушать на схід до гір, щоб з'єднатися з армією Нортерри і виступити проти Мандана.

Адан почувався так, ніби грав у складну стратегічну гру із зав'язаними очима. Пенда поклала свою долоню зверху на його. Величезний драконів зуб, гострий і зловісний, лежав на столі перед ними, нагадуючи про те, що є й інші вороги та загрози для світу.

— Ти зробиш це, мій Старфолле, — впевнено сказала Пенда. — Так має бути.

— Так має бути, — відповів Адан.

Колланан і всі, хто був за столом, повторили ці слова, і їхні голоси громом прокотилися по замісу.

На заході сонця бійці осідлали своїх коней, і ударний загін зібрався у дворі замку. Планувалося, що вони швидко помчать в напрямку пустелі і перетнуть рівнинну місцевість при місячному світлі. Адан розраховував, що на світанку вони досягнуть тих місць, де починаються скелясті каньйони, десь там затаяться і перепочинуть при світлі дня, а потім продовжать рух у темряві.

Коли воїни вже були готові вирушати, Колланан заскочив на свого бойового коня і поклав молот на плече, ніби той міг знадобитися йому будь-якої миті. Його обличчя було сповнене туги.

— Я поведу їх, Адане, у тебе буде кілька хвилин, щоб попрощатися.

Його глухий голос нагадав усім, що сам Колл не мав можливості попрощатися з Тафірою.

Пенда виглядала по-королівськи прекрасною, тримаючи на руках дитину. Адан ковтнув клубок, що підступив до горла, і підійшов до дружини, щоб її обійняти. Вона обвила його шию рукою і притягнула до себе для поцілунку.

Для Адана ніщо інше не могло служити важливішим нагадуванням про те, за що він бореться і навіщо все це робить.

— Хоч ви й будете скакати вночі, Старфолле, але не сподівайся, що вам вдасться залишитися непоміченими. Ваш загін із понад двохсот вершників не буде невидимим. Піщані Люті можуть помітити, що ви наближаєтеся.

Адан знову поцілував її, потім нахилився і поцілував Оук у чоло. Він не хотів залишати їх, але мусив.

— Ми знаємо піщаних Лютих — чи вважатимуть вони нас вартими бодай крихти своєї уваги?

Посеред відкритого моря ішаранський флагман вів флот у бік старого світу. На носі головного корабля грізно стирчав кулак масивного тарану, готовий до бою.

Жрець Ерікал вдихав солоні бризки, що розліталися від струменів морської води, утворюючи на сонці короткочасні миготливі веселки. У Прірарі він бував на озерах і річках, але цей широченний, неозорий океан був для нього чимось зовсім новим, викликаючи одночасно почуття і страху, і захоплення.

Його божкиня мерехтіла навколо грот-щогли, вкривала брижами червоно-білі вітрила, а потім проникла в трюм, який став для неї тимчасовим притулком. Ерікал відчував, що істота стривожена, бо вони відпливали все далі й далі від земель, що були пов'язані з нею ниточками віри.

У старому світі не було божків, адже земля там була слабкою і виснаженою після стародавніх воєн Лютих. Як зможе його божкиня вижити так далеко від дому, як зможе він сам вижити без неї? Його серце огортали сумніви.

Однак, коли Ерікал, ставши обличчям до вітру, слухав ляскіт полотняних вітрил, він одночасно відчував, як радіє божкиня новим для себе відкриттям, силі й дивовижності океану, якого вона ніколи раніше не бачила.

До жерця підійшов капітан корабля, суворий чоловік на ім'я Ґаус з акуратно підстриженою квадратною бородою.

— Твоя божкиня зробила наше плавання легким, жерче. Ми дістанемося острова Фулкор уже до вечора.

— Добре буде знову опинитися на землі, — зітхнувши, сказав Ерікал.

Капітан насмішкувато посміхнувся.

— Минуло лише два дні! А Фулкор — це тільки зупинка.

— Почуй нас, убережи нас, — пробурмотів жрець.

Хоча небо було чистим, дув досить сильний вітер, який здіймав помітні хвилі. Палуба піднімалася на хвилях і м'яко опускалася вниз. Ішаранські моряки не звертали уваги на хитавицю. Вони вилазили на ванти, безстрашно ходили босоніж по вузьких реях. Сам Ерікал відчував легке запаморочення, ніби випив забагато міцного сидру після збору врожаю у садах Прірарі.

Гетрренам було набагато гірше. Варварів розмістили на всіх кораблях флоту, по кілька десятків на кожному. У Сереполі вони вривалися на палуби кораблів з таким напором, ніби вже завойовували собі нові території, але тепер багато хто з них чіплявся за палубні поручні або з нещасним виглядом хапався за великі ящики із запасами. Маґда, перехилившись через борт корабля, вивергала із себе потоки блювотиння, ніби доводячи, що вона страждає на морську хворобу сильніше, ніж будь-хто з її підданих.

Капітан Ґаус похитав головою.

— Сподіваюся, гетррени будуть бодай на щось здатні, коли ми дістанемося старого світу. Якби вороги напали на нас зараз, то захопили б усі наші кораблі.

Маґда застогнала, як поранена корова, і вивергла за борт ще одну порцію блювоти.

Через кілька годин дозорець гукнув:

— Попереду земля! Острів Фулкор! — Ішаранські моряки забігали по кораблю, готуючись до висадки, а варвари тим часом намагалися прийти до тями.

Маґда, трохи оговтавшись, плеснула м'ясистою долонею жерця по плечу. Потім примружилася, вдивляючись у далечінь.

— Мені вже не терпиться зійти з цього корабля і почати завоювання нових земель.

— Це лише острів Фулкор, — мовив Ерікал. — Просто скеля.

Обриси острова вже можна було розгледіти, проте на Ерікала не справила особливого враження зубчаста сіра цитадель, що ніби виростала із морських хвиль. Він не бачив жодного натяку на зелень, лише вицвілі стіни сторожового форпосту, який, простоявши тут століттями, багато разів у результаті завоювань переходив із рук в руки.

Від побаченого Маґда скривилася.

— Кловус обдурив нас. Я привела свій народ через цей жахливий океан, щоб забрати собі оцей шматок скелі? Та кому він здався?

Ерікал хотів було пояснити, чому за цей острів билися стільки разів, чому після кривавих боїв владу над островом захоплювала то одна ворогуюча сторона, то інша. Хоча здавалося, що цей кам'янистий шматок суші не вартий навіть того, щоб тут зупинятися.

Капітан Ґаус заговорив першим.

— Фулкор має стратегічне значення, це середина шляху між старим і новим світом, надійна твердиня для наших солдатів, щоб протистояти безбожникам, коли б вони не спробували вторгнутися.

Слова капітана явно не переконали Маґду, і вона пробурчала:

— Мені треба, щоб під ногами була тверда земля, все інше мене не цікавить.

Побачивши смугасті вітрила Ішари, солдати гарнізону на острові Фулкор підняли привітальні прапори на сторожових вежах.

— Більшість наших кораблів, — мовив Ґаус, — стануть на якір за рифами, а ми проведемо наш флагман та два інших кораблі в гавань і зустрінемось з командиром гарнізону, щоб розповісти йому про наші плани.

Маґду вже охопила нетерплячка.

— Чи достатньо на цьому острові бійців, щоб вони зміцнили наші сили? Не те, щоб ми потребували їхньої допомоги. Байдуже. Ми все одно їх заберемо.

Капітан Ґаус застиг, напружено випрямившись.

— Ці солдати отримали наказ захищати й утримувати Фулкор. Я не маю права забирати їх і зменшувати сили нашого гарнізону на острові, який ми так важко здобули.

Маґда провела долонею по роті, стираючи залишки блювоти.

— Ми збираємося вторгнутися в старий світ. Чому ви боїтеся, що вони нападуть, щоб забрати цей шматок скелі? — Вона блиснула гострим зубом у самовдоволеній посмішці. — Вони будуть надто зайняті.

Ґаус стояв на своєму.

— Ви ще не довели, що можете завоювати цілий континент.

Зареготавши на все горло, очільниця гетрренів гримнула по палубі своєю покрученою булавою, залишивши чималу вм'ятину.

— Мабуть нам варто залишити вас, ішаранців, тут, на острові Фулкор, і самим усе завоювати, просто щоб довести вам, на що ми здатні.

Тепер настала черга капітана насміхатися.

— Удачі вам в управлінні нашими кораблями, під час якого ви заблюєте все море.

Ерікал став між ними.

— Не варто починати ще одну війну. Я стільки чув про гарнізон на острові Фулкор, що хотів би побачити його на власні очі. — Він подивився на отаманшу варварів. — А ще ми хочемо розім'яти ноги.

Незважаючи на те, що флагман був одним з найбільших кораблів ішаранського флоту, капітан і штурман майстерно провели його проходом крізь рифи у невелику закриту бухту. Ерікал використав лише крихту магії божкині, щоб спрямувати в потрібному напрямку вітер та морські течії, і корабель плавно підійшов до головного причалу. Жрець занепокоєно вдивлявся у високі кам'яні мури, що захищали твердиню. Круті сходи з дерева й металу вели до ущелини вгорі, єдиного входу, розташованого під високими фортечними мурами. На грубому камені виднілися сліди від пожежі, а самі сходинки явно були нещодавно відремонтовані.

Маґда спустилася по трапу і, похитуючись, стала на дошки причалу. Її обличчя все ще мало зеленкуватий відтінок через морську хворобу. Вона задерла голову, роздивляючись крутий підйом.

Похмурий капітан, помітивши це, пирхнув:

— Не змушуй мене нести тебе нагору. Якщо ти не можеш піднятися по сходах, то як ти зможеш підкорити континент? — І він швидко подріботів по хитких сходах, закріплених на прямовисній скелі.

На спостережних пунктах, розташованих угорі на стінах, юрмилися солдати Ішари. Одні махали гостям, вітаючи їх, інші трималися насторожено, остерігаючись кошлатих варварів, що прибули з ішаранськими моряками. Маґда, рушивши нагору, важко гупала по сходах, ніби намагаючись зламати їх силою свого гніву й рішучості.

Ерікал, тримаючись за перила, обережно ступав на кожну сходинку. Глянувши вниз, він побачив, що вони піднялися набагато вище верхівки флагманської щогли. Інші два кораблі ще швартувалися до причалів і закріплювали вітрила на реях. Присутність божкині освіжила його, немов приємний вітерець, і він зовсім не відчував втоми, коли вони дісталися розколини в скелі під фортецею. Пройшовши крізь отвір брами, вони рушили далі попід стінами і вийшли на відкрите подвір'я фортеці.

Там вже зібралися ішаранські воїни в парадному однострої, а командир гарнізону, худорлявий ветеран на ім'я Бота, вишикувавши солдатів у шеренги, скомандував: «Струнко!» Капітан Ґаус, зупинившись поряд з Ерікалом і Маґдою, представився.

— Командире гарнізону, ішаранський флот вирушив на завоювання старого світу.

— Так багато кораблів, — промовив Бота.

— Тридцять шість, — з гордістю відповів Ґаус. — Деякі залишилися патрулювати на великій відстані від острова.

Маґда розправила плечі.

— І в них на борту мої гетррени.

Бота нахмурився, явно вважаючи грубу жінку не вартою його уваги.

Капітан флагманського корабля пояснив різким голосом, у якому чулося невдоволення.

— Верховний жрець Кловус вважав за потрібне укласти союз із племенами гетрренів, щоб вони допомогли завоювати землі безбожників.

Маґда розтулила губи, показавши свій заточений передній зуб.

— Ми завоюємо його для себе, але можемо залишити вам кілька клаптів наостанок.

Не цікавлячись отаманшею гетрренів, Вота зосередився на веселковому серпанку, що плив за Ерікалом. У голосі командира гарнізону прозвучала туга.

— Я радий знову бачити тут божка. Ми відвоювали острів Фулкор завдяки допомозі жерця Ксіона і його божка. — Висловлюючи вдячність, він віддав офіційний поклін Ерікалу, і сутність засяяла від гордості. — Як він?

Чи благополучно він повернувся до Сереполя?

Ерікал відчув біль у грудях.

— У Сереполі стався нещасний випадок. Головний божок вийшов з-під контролю, і жрець Ксіон та його божок загинули.

Маґда пирхнула.

— Кловус хотів залякати мій народ, але його божок на додачу став нищити його власне місто. Гадаю, він засвоїв урок. — Вона засміялася.

— Мені шкода це чути, — засмучено зітхнув Вота. — Ксіон був хорошою людиною. Та якими б не були новини, мій гарнізон радий вітати вас. — Він вказав на ряди своїх солдатів. — Ці воїни будуть молитися і віддадуть шану вашій божкині, щоб зробити її сильнішою. Почуй нас, убережи нас.

Його солдати повторили молитву, і божкиня радісно загула, підкріплена вірою, адже та слабшала весь той час, що вони віддалялися від Прірарі. Ерікал задоволено зітхнув.

— Дякую. Попереду нас чекає важка битва, адже наші кораблі попливуть до Співдружності, і моїй божкині потрібно бути сильною.

— Мої воїни також принесуть жертви кров'ю, — оголосив командир гарнізону, — щоб перемога була за нами.

— Перемога вже за нами, — роздратовано буркнула Маґда. — Мій народ готовий завойовувати нові землі, і ми воліємо чимшвидше здихатися цього моря.

Солдати гарнізону оголили руки й дістали бойові кинджали, а декілька з них принесли горщики й урни для збору кривавих жертвоприношень. Ерікал розчервонівся від такого вияву підтримки. В окрузі Прірарі більшість пожертв його божкині складалися з бочок сидру, частини врожаю, ремісничих виробів і навіть витворів мистецтва. Жертва кров'ю не була чимось звичайним, але тут солдати приносили її зі щирим бажанням та від даністю, і сила такої пожертви була безсумнівною.

Вота став вигукувати накази, вишикувавши бажаючих у шеренги, і викликав добровольців по черзі, щоб вони впорядковано підходили по одному. Бійці робили собі надрізи на долонях або на руках, і червона рідина потекла в підготовлені ємності.

— Почуй нас, убережи нас! — повторювали вони. — Почуй нас, убережи нас!

Маґда спостерігала за цим видовищем з кривою посмішкою.

— Я краще проллю кров ворога, ніж ослаблю власне військо.

— Вони не ослаблені, — ображено заперечив Гаус.

Ерікал відчув, як всередині нього наростає тремтіння.

— Моя божкиня вдячна за те, що вони діляться з нею своєю силою.

Раптом один з вартових щось заволав зі спостережної вежі на фортечній стіні і стривожено замахав жовтим прапором. Інші вартові розбіглися по своїх постах на кутах стіни, вглядаючись у морський обшир на заході. Вони теж почали розмахувати жовтими прапорами.

— Що це означає? — запитала Маґда.

Командир гарнізону Вота кинув уже на бігу:

— Вони помітили чужі кораблі.

Не звертаючи більше уваги на гостей, він помчав угору кам'яними сходами, а за ним поспішили Ерікал, Маґда і капітан Ґаус. Коли вони піднялися на широку стіну, Ерікал став пильно вдивлятися у відкрите море. Божкиня загострила його зір, і він зміг розгледіти крихітні точки кораблів, що наближалися до острова. Їх було дуже багато.

— Це флот Співдружності, — мовив жрець. — І він тримає курс на наш острів.

Шадрі, прокинувшись у їхньому маленькому таборі біля замерзлого озера, потягнулася і з подивом побачила серед сріблястих сосен цілий гурт маленьких фігурок, які просто спостерігали за нею, тримаючи в руках явно дорогі їм предмети. Коли вона сіла, істоти наблизилися до неї, несучи всяку всячину; призначення багатьох з цих предметів було їй незрозумілим. Ці істоти вабили її своєю незвичайністю, і Шадрі виявляла до них таке ж зацікавлення, як і вони до неї.

А от Покл був стривожений і вельми підозріло ставився до мамулів. Кожної ночі він стелив свою ковдру поближче до Шадрі й засиджувався допізна, охороняючи її, поки не поринав у сон, через що вранці прокидався втомлений і роздратований, з червоними очима. Шадрі далеко не одразу зрозуміла, що він ревнує її до мамулів, яким вона тепер приділяла увагу.

Цього ранку юнак, прокинувшись, побачив їх у світанковому світлі, провів рукою по кучмі свого скуйовдженого волосся, щоб змахнути з нього листя й суху траву, а потім побрів кудись, пробурмотавши:

— Я знайду нам щось на сніданок. — Він навіть не глянув на те, що принесли мамули.

Шадрі всілася на ковдрі й розправила спідниці, а потім привітала нетерплячих здичавілих створінь.

— Що ви мені сьогодні принесли?

Упродовж останніх двох днів вона довго розмовляла з мамулами. Вони розуміли людську мову, а Шадрі вивчила деякі їхні слова. Істоти спілкувалися за допомогою химерної мішанки звуків, слів, жестів і незрозумілих їй поглядів.

Підійшов перший мамула і простягнув їй порожнє пташине гніздо. Дівчина спантеличено подивилася на нього.

— Я не розумію. Це якесь особливе гніздо? — Мамула відійшов від неї, не намагаючись нічого пояснити.

Інший приніс ще живу маленьку форель, виловлену в струмку, і дівчина посміхнулася.

— Це стане чудовою ранковою стравою, якщо запекти її на вугіллі. Дякую. — Шадрі озирнулася, щоб покликати Покла, але він вже кудись зник.

Наступний мамула приніс плямистий жовтий осиковий листок; інші притягли клубок сплутаної вовни, уламок глиняного посуду. Ще один приніс гудзик, вирізаний з оленячого рогу, і всі мамули, схоже, з особливою шаною ставилися до цього ґудзика. Наступний простягнув два ребра лося. Інший дав їй вкритий брудом камінь, який не мав жодного особливого смислу, принаймні для Шадрі. А проте вона дякувала їм усім.

Напередодні мамули подарували їй дерев'яну кухонну ложку, якісь прикраси і дитячу вишиту сукню. Коли Покл побачив їхні підношення, він зблід, наче йому стало погано.

— Вони забрали ці речі з будинків у Лейк Бакал! У людей, які там загинули. Вони були моїми друзями. Вони... — Його плечі заходили ходором, наче він боровся з невидимою змією.

— Не мамули вбили їх, — нагадала Шадрі. — Вони намагаються вижити тут, у лісі, так само, як і ти колись. Вони, мабуть, шукали в завалах щось, що могло б стати їм у нагоді. — Шадрі продовжила м'якшим тоном, розуміючи, як боляче Поклу. — Вони не розуміють призначення того, що знайшли, чи не так? Вони просто як сороки, що збирають будь-які цікавинки. — Однак після цього Покл став уникати мамулів ще більше, ніж досі.

Усе ще сонно кліпаючи і намагаючись прогнати залишки сну, Шадрі дивилася на мамулів, які наважилися підійти поближче, а інші тим часом принишкли серед дерев. Вона поклала форель, яка ще сіпалася, біля вугілля у багатті, чекаючи на повернення Покла.

— Як би я хотіла, щоб ви пояснили, про що думаєте. — Вона підняла вкритий брудом камінь. — З цим має бути пов'язана якась історія. — Вона заохотливо посміхнулася. — Давайте спробуємо сьогодні записати ще декілька. — Дівчина витягла щоденник зі свого наплічника.

Вона невпинно занотовувала їхні розповіді. Повернувшись у Феллстафф, Шадрі збере свої записи у якусь осмислену історію, хоча про багато речей їй доводилося лише здогадуватися, або тому, що вона не розуміла слів, які вони вимовляли, або тому, що маленькі істоти не розказували достатньо детально. Шадрі мала намір створити спадок мамулів і описати їхнє життя з крижаними Лютими, і їй вже не терпілося поділитися цими відкриттями з королем Коллананом та його радниками... щойно вони повернуться з війни.

Мугикаючи собі під ніс, вона перечитувала те, що записала напередодні.

— Вчора ви розповіли мені про королеву Онн та її воїна Рокка. — Мамули заметушилися і щось забурмотіли при згадці цього імені. Шадрі знала, що вони дуже не люблять Рокка. Рокк, коханець Онн, убив багатьох із них, як і сама королева. Мамули розповідали про те, як Онн заморожувала їх у крижаній підлозі свого палацу або створювала льодяних чудовиськ, які пожирали маленьких істот, ніби то була якась гра. Розповідати про це їм було радше соромно, ніж страшно.

Затинаючись, вони описували, як допомагали будувати велетенську крижану фортецю, а поруч споруджували власні халупи з чого прийдеться — із сухостою та зі шкур здохлих тварин, яких вони знаходили в лісі. Вони розповідали про злющих вовкоконей, яких їм доводилося доглядати, хоча багато хто з мамулів втратив при цьому своє життя.

Вона також дізналася, що мамули були створені якимось магічним чином і не можуть розмножуватися. Дивно. Шадрі пригадала, як працювала з лікарем на ім'я Северн у містечку Сад Тулі, і разом вони розтинали людські трупи, щоб зрозуміти функціонування та призначення внутрішніх органів. Оскільки Шадрі вже виповнилося сімнадцять років, а місячні в неї почалися, коли їй було тринадцять, вона добре знала, як працює жіночий організм. І хай перших людей, як стверджувалося, створили Люті, Шадрі знала, як зачинають дітей і як вони з'являються на світ.

Але те, що описували мамули, було зовсім не схоже на появу на світ людських дітей. За допомогою химерної магії ці істоти з'являлися повністю сформованими з мембран у стінах льодовика, наче зі штучних утроб. Це водночас вражало і бентежило.

Шадрі записувала олівцем все нові й нові нотатки.

— Ви розповіли мені так багато дивовижних історій. — Вона глянула на вкриту кіркою бруду форель, яка вже перестала смикатися. — Сьогодні я послухаю ще багато ваших оповідей, але завтра нам з Поклом треба вирушати додому.

Дівчина знала, що він хотів би повернутися до замку Феллстафф, бо нервував, опинившись так далеко від захисних мурів. Він бачив загрозу всюди, не в змозі забути ті жахливі руйнування, які спричинили тут крижані Люті. Шадрі подумала, що Покл аж надто полохливий, але, можливо, саме він спирався на здоровий глузд. Вона знала, що не була достатньо обережною, бо її цікавість до всього засліплювала її, і вона не помічала очевидних небезпек. Зрештою, може світ доживає свої останні дні, якщо Лютим вдалося розбудити дракона. Можливо, їй варто більше непокоїтися...

Вона не могла зрозуміти, чи засмучені мамули тим, що вона їх покине.

— Я розповім ваші історії у Феллстаффі. — Шадрі, задумавшись, стиснула губи. — Цікаво, чи записували коли-небудь раніше спадок мамулів?

Раптом істоти навколо неї стали перезиратися між собою, немов сполохані олені. Шадрі підняла очі від записів, розуміючи, що щось сталося. Мамули перемовлялися тихим шепотом, явно чимось стривожені. Вони тремтіли й смикалися, не знаходячи собі місця, а деякі з них зникли серед дерев.

— Що сталося? — Ті, що принесли їй підношення, поспішливо щось залопотіли, але в паніці забули всі людські слова. Не розуміючи, що вони говорять, Шадрі здійняла руки вгору. — Повільніше. Спробуйте пояснити, що ви маєте на увазі.

Немов сполохані куріпки, мамули кинулися навтьоки, залишивши її на березі озера. Шадрі підняла вкритий брудом камінь, ніби він міг їх повернути.

— Ви ще не закінчили. — Але мамули вже розбіглися.

За якусь мить дівчина почула гучний хрускіт, наче могутній лось-самець пробивався крізь густі зарості. Потім вона побачила, що до неї несеться Покл, відкидаючи на бігу гілки зі свого шляху, продираючись крізь чагарники. Добігши до їхнього табору, він уже хрипів і задихався.

— Треба забиратися звідси. Вони йдуть!

Навіть зараз допитливість Шадрі взяла гору над обережністю.

— Хто йде? Кажи.

— Я бачив їх із узвишшя, але ніхто з них мене не помітив. — Покл схопив її за руку, сильно смикнувши. — Треба поспішати. Я приведу коней.

Шадрі запхала щоденник у наплічник і схопила свою ковдру.

— Скажи мені, що відбувається.

— Крижані Люті йдуть — ціла армія!

— Ще один військовий загін? — спитала Шадрі. — Думаєш, вони йдуть, щоб стати табором на озері Бакал?

— Не просто військовий загін! — Обличчя Покла було біле, як сніг. — Я думаю, що там вони всі.

— Відведи мене на те узвишшя. Я хочу побачити все на власні очі.

— Це надто далеко і надто небезпечно! Треба забиратися звідси.

— Якщо це ціла армія, то вони не будуть тут так швидко, — переконувала його Шадрі, намагаючись зберігати спокій. — До того ж ти сказав, що вони тебе не помітили. Ґанту знадобиться якомога більше відомостей, які ми зможемо для нього роздобути. Ми ж шпигуни, невже ти забув?

Хлопчина озирнувся на густі сріблясті сосни і кинувся до однієї з них, у якої низько звисали гілки.

— Ти вмієш лазити по деревах?

— Звісно! — пирхнула Шадрі.

Він закинув ногу на нижню гілку і поліз угору, ступаючи на гілля, підтягуючись і забираючись усе вище. Шадрі подерлася за ним, і їй згадалися всі ті рази, коли вона лазила по грушах біля батькової крамниці в їхньому селі. Ще в дитинстві, оглядаючи все навкруги з верхівки дерева, вона відчула цікавість до вивчення незвіданих земель. Тепер вона лізла й лізла вгору, дряпаючи руки. Від грудки смоли її долоні стали липкими, і вона витерла їх об спідниці.

Покл виліз так високо, що сосна почала розгойдуватися, але Шадрі, не відстаючи, дерлася за ним, і нарешті їм обом стало добре видно все навколо з високих гілок.

— Он там. Бачиш?

Шадрі подивилася на північ і вдалині, за високогірним озером, побачила фігури, що сунули вперед, шеренга за шеренгою. Передні ряди білих унуків, авангард броньованих саней, блиск блакитних і сріблястих обладунків, зброя, волосся кольору слонової кістки.

— Їх, мабуть, тисячі, — пробурмотала Шадрі. — Хто б міг подумати, що в усьому світі так багато крижаних Лютих?

— Я ж казав тобі, що тут вони всі, — мовив Покл.

Ворожа армія рухалася нестримним потоком, огинаючи гори. Придивившись до них, Шадрі зрозуміла, куди вони прямують.

— Вони йдуть не сюди, щоб, як я думала, відбудувати свою фортецю. Ні... — Вчепившись за верхівку дерева, вона нарешті відчула справжню тривогу. — Вони рухаються на південь. До Феллстаффа!

Після настання темряви коні неслися риссю по дну пустельних каньйонів. Місяць ще не піднявся достатньо високо, щоб освітити кам'янисту землю, але очі солдатів уже звикли до пітьми й тіней. Над головою поміж високих скелястих стін виднілася вузька смуга зоряного неба.

Багато бічних стежок вели в глухі кути, але військовий загін мав при собі мапи, накреслені на основі побаченого Арі, і Тон без жодних вагань вів і бійців за собою.

Така впевненість дозволила Адану зосередити свої думки на близькій битві. Він погладив гриву своєї гнідої кобили, більше задля того, щоб заспокоїти себе, ніж її. Сотні бійців ударного загону мчали вперед у напруженому мовчанні, стежачи за тим, щоб не видати себе брязкотом зброї. Єдиними звуками, що супроводжували їх рух, було тихе дзенькання збруї і стукіт копит по кам'янистому ґрунту.

Похід тривав уже два дні, і Адан вважав, що їм досі вдавалося залишатися непоміченими, тому відчував помірну впевненість в успіху їхньої справи. Люті й гадки не мали, що невільничий табір вже зовсім скоро зазнає нападу. Для Адана і його загону це був єдиний шанс.

Над ними носилася й кружляла синя ска, явно стривожена. За звичайних обставин Арі вже видала б пронизливий крик, але вона розуміла, що тепер потрібно зберігати тишу.

Перші вершники досягли повороту каньйону, і Тон притримав свого коня. Елліель була поруч. Решта передової групи теж зупинилася, занепокоєно соваючись у сідлах. Коли Колланан з Аданом під'їхали до Тона, він обернувся до них і заговорив гучним шепотом.

— Ми майже на місці. — Його обличчя осяяла усмішка. — Одразу за цим [2]поворотом старе річище розширюється і з'єднується зі своєю колишньою притокою. Це основний вхід до верхніх тунелів, де тримають людей.

Адан вдивлявся в тіні каньйону, намагаючись розгледіти деталі. Один гострий скелястий виступ був схожий на людину з великим носом, і король упізнав це місце, згадавши, що бачив його на зображеннях, принесених Арі.

Колланан зняв свій бойовий молот з ременя і поклав на плече. Він кинув на Адана твердий, мов скеля, погляд.

— Ми знищили фортецю на озері Бакал. Давайте звільнимо бранців із цього жалюгідного табору.

Елліель заговорила спокійно, зі знанням справи.

— Як тільки почнеться битва, наш загін має розосередитися і простежити, щоб жоден Лютий не втік через бокові проходи в каньйоні. Ми повинні відрізати їх і всіх знищити.

— Люті й не подумають тікати від людей, — зауважив Тон. — Вони кинуться в бій, не допускаючи думки, що можуть програти.

Адан кивнув.

— Пенда стверджує, що Ґлік та інші в'язні теж дадуть їм відсіч, проте не будьмо занадто впевненими в цьому. Це все ж таки Люті — воїни та маги. — У нього пересохло в горлі. — Нашому війську не обійтися без втрат у цій битві.

— Я не занадто впевнений, — відказав Колл. — Просто достатньо впевнений.

Адан озирнувся на вершників, які заповнили каньйон позаду них, на нортерранських бійців Колланана та на своїх судерранських вояків. Він дістав із піхов свій вкритий димчастим склом меч і здійняв його вгору. Слабке зоряне світло блиснуло на обсидіані.

Адан заговорив так, щоб його почули передні ряди, але не наважився вигукнути бойовий клич, що рвався в нього із серця.

— Цим мечем було вбито брата королеви By, який хотів забрати мою дружину й дитину. Сьогоднішньої ночі він уб'є ще багатьох Лютих. — Король подумав про звільнення Ґлік та всіх інших в'язнів. — Сьогодні ми зробимо добру справу.

Колланан покрутив молотом перед собою, милуючись вкрапленнями димчастого скла.

— Ми не можемо дозволити втекти жодному Лютому. Жодному. — Це нагадування хвилею шепоту докотилося до всіх воїнів.

Арі ширяла над головами, збуджена, нетерпляча. Всі солдати витягли мечі, приготували щити. Звук, який долинув від них, не був бойовим кличем, але то був сповнений рішучості приглушений гомін сотень голосів, який збадьорив Адана.

— Це стане несподіванкою для них, як і повинно бути.

Елліель зняла рукавицю і затиснула золоту манжету на зап'ясті. Реймер спалахнув яскравим полум'ям. Він слугуватиме не тільки вогняним мечем, але й маяком для всього атакуючого війська.

Вона пустила свого коня вскач. Поруч з нею нісся Тон. За ними, пришпоривши коней, рушили обидва королі. З наростаючим гуркотом ударний загін ринув до невільничого табору.

Місяць піднявся над вершечками стін каньйону. Ґлік прокинулася від того, що ауґи зафоркали у своїх загонах. Вона виринула зі сну, в якому атакувала своїх ворогів, розсікаючи їх кинджалом з димчастого скла. Сон був таким яскравим і реальним, що вона відчувала пір'їну Арі у своїй долоні. У сні Ґлік розсміялася, радіючи своїй перемозі.

Вона почула в глибині каньйону якесь гуркотіння, що швидко наростало.

Кілька охоронців-Лютих бродили серед в'язнів, які спали просто неба або тулилися під хирлявими навісами. Повіяв теплий вітерець, і Ґлік відчула, як щось міняється в повітрі. Щось насувалося.

Вона поспіхом намалювала коло довкруж свого серця.

Ауґи знову запирхали. Один з Лютих голосно спитав, що відбувається, замість того, щоб підняти тривогу. Ґлік почула тупіт копит, що хутко наближався до табору. Цей звук був зовсім не схожий на важку ходу їздових рептилій. І все гучнішим ставав гул вигуків — людських голосів!

Чет миттю прокинулася і, випроставшись, блиснула очима на свою товаришку.

— Час настав. Вони нарешті тут.

Ґлік, відкинувши запилюжену ковдру, підхопилася на ноги і метнулася до розколини в скелі, щоб дістати прихований там ніж. Димчасте скло порізало пучку її пальця, нагадавши, яке воно гостре, але дівчина міцно стиснула огорнене шкірою руків'я, відчувши ніжний цілунок пір'їни ска. Це саме та зброя, яка їй потрібна.

Тепер крики стали ще гучнішими, вершники нестримним вихором неслися по каньйону до табору. Захоплені зненацька Люті металися в різні боки. Ґлік закричала достатньо голосно, щоб розбудити інших полонених, які ще спали.

— Готуйтеся до бою!

В'язні попрокидалися, деякі намагалися зрозуміти, що коїться, інші вже були готові битися, а якісь страшенно перелякалися. Піщані Люті похапали списи й мечі і побігли до входу в каньйон, наче збиралися взяти участь у тому, що їм здавалося якоюсь грою.

Солдати на повному скаку наближалися до табору, стрімким потоком із сотень людей. Ґлік не бачила стягів чи знамен, а тільки високо здійняті мечі, що маслянисто виблискували в темряві. Попереду мчала на коні жінка-Хоробра, і її рука, охоплена полум'ям, сяяла яскравим факелом.

Чет розсміялася від радісного передчуття.

— Хоробрі! Час битви настав.

Воїни Лютих погано вміли воювати в строю, бо зазвичай билися один на один. Зазнавши неочікуваної атаки людських бійців, вони безуспішно намагалися сформувати оборонну лінію в гирлі каньйону, але люди прорвали їхній захист. Вогняний клинок Хороброї, що очолювала загін, влучив Лютому в обличчя, розрубавши голову надвоє.

Ошалілі ауґи носилися у своїх загонах. Кілька з них вирвалися на волю і з розгону наскочили на воїнів Лютих; один із звірів наступив на Лютого і зламав тому ногу. Воїн почав підводитися, але один з вершників — Ґлік упізнала в ньому Адана Старфолла — пронизав його мечем, вкритим чорним обсидіаном.

Чет схопила тверду, як залізо, дерев'яну жердину, що підпирала їхній навіс. Заздалегідь готуючись до битви, вона проробила отвір на кінці палиці і тепер лише вставила в нього припасене обсидіанове вістря, зробивши собі списа з наконечником із димчастого скла, з яким вона й кинулася у бій.

Не роздумуючи, Ґлік побігла за своєю товаришкою туди, де охоронці билися із сотнями людських воїнів. Вона зраділа, помітивши, що позаду неї піднімається багато інших рабів, чимало з них зі зброєю, яку вони приховали раніше, а інші просто підбирають із землі камені, щоб кидати їх у своїх наглядачів.

Охоронці-Люті й не думали звертати увагу на в'язнів, що залишилися в таборі за їхніми спинами.

Ґлік побачила, як у зоряному небі з голосним криком пронеслася синя ска, і відчула хвилю сили через їх серцевий зв'язок, яка їй зараз була так потрібна. Ґлік стрибнула вперед і встромила кинджал з димчастого скла в спину Лютого. Скло увійшло глибоко в тіло ворога, і воїн упав замертво, наче від удару отруєним лезом. Дівчина вирвала свою зброю з трупа Лютого і кинулася шукати наступну жертву.

Людські бійці прорвалися в табір невільників, і запалала жорстока битва.

Попри те, що «Ґліссанд», по суті, більше не належав йому, Мак Дур і не думав здаватися. Він та його корабель були нероздільні, і він все ще був капітаном свого судна, навіть якщо владу на ньому захопила Співдружність.

Відтоді, як флот вийшов з Рівермута, кожен день був наповнений присмаком лихих передчуттів. Упродовж багатьох років Мак Дур пишався кожним шматочком деревини, кожною мотузкою такелажу, кожним напнутим вітрилом. «Ґліссанд» був прекрасним та досконалим, і його екіпаж невтомно працював над тим, щоб підтримувати корабель у бездоганному стані, вичищаючи кожну дошку на палубі, фарбуючи та лакуючи декоративні дерев'яні прикраси. Але тепер палубні дошки здавалися заплямованими невидимою кров'ю, і щоразу, коли Мак Дур дивився на такелажні канати, він міг думати лише про петлі й двох своїх друзів, повішених на реях. Його корабель вже ніколи не буде таким, яким був досі, — на його душі залишилася незагойна рана.

Однак Мак Дур знав, що звістка про страшне, несправедливе покарання пошириться серед племен утауків, як і новина про те, що торгові кораблі утауків захоплюють і включають до складу військово-морського флоту Співдружності. Шелла дін Орр теж незабаром дізнається про це. Все зміниться. Якби Гейту і Сарруму просто дозволили зникнути серед своїх племен, нічого з цього не сталося б, але тепер утауки, чиї племена розкидані по всій землі, будуть змушені відмовитися від свого одвічного нейтралітету, їхній спосіб життя опинився під загрозою.

«Ґліссанд» ішов морем разом з військовими кораблями Співдружності, і вони мали розпочати жахливу війну помсти проти Ішари. Як заявив Уто, спочатку флот завдасть удару по острову Фулкор, а потім візьме курс на саму Ішару. Проте Мак Дур знав, що приблизно стільки ж ішаранських бойових кораблів готові дати відсіч у порту Сереполя. Попереду на всіх них чекають незліченні руйнування, хаос і кровопролиття.

Мак Дур стояв на носі й дивився на розкидані по морю кораблі з яскравими вітрилами, грізну бойову силу, що розтинала блакитні хвилі. Він виріс серед густих лісів і похилих пагорбів Нортерри, але в юності вирушив до Конвери, побачив океан і відчув поклик моря. Він став моряком і зрештою капітаном власного прекрасного корабля. Він замислився, яким би було його життя, якби він обрав інший шлях, вирішив мандрувати пагорбами і лісовими стежками як ватажок каравану, а не капітан корабля. Осівши десь, він, мабуть, одружився б, завів би дітей. Але море було покликанням Мак Дура, його справжнім володарем.

Зобов'язаний Хоробрий конаґа, вбраний у чорний однострій, підійшов і став поруч. Капітан не звертав на нього уваги, і вони стояли мовчки, кожен маючи на те власні причини. Уто завжди був похмурим і замкненим, а Мак Дур зараз був розлючений своїм становищем.

Нарешті Хоробрий заговорив.

— Скільки ще плисти до острова Фулкор?

— Я не знаю. Ви вбили мого штурмана.

— Якби йому дозволили покинути корабель, його б усе одно тут не було. — Вираз обличчя Уто був не гнівним, а безжалісним. — Ти — капітан судна, і ти маєш потрібні знання. Скільки ще плисти до острова Фулкор?

Плечі Мак Дура опустилися.

— Кра, острів уже дуже близько. Ще кілька годин.

І цієї ж миті, за дивним збігом, дозорець закричав з висоти грот-щогли:

— Кораблі! Кораблі попереду.

З передніх кораблів флотилії залунали голоси інших моряків. Мак Дур, примруживши очі, вдивлявся в горизонт.

— Острів Фулкор прямо по правому борту! — вигукнув дозорець.

Мак Дур зняв з пояса підзорну трубу і подивився крізь неї.

— Які кораблі? — спитав Уто. — Що ти бачиш?

Мак Дур покрутив трубу, налаштовуючи лінзи. У полі зору з'явилася група вітрильників.

— Багато кораблів. Червоні смуги на вітрилах. — Він опустив трубу. — Я попереджав, що ішаранський флот готується до відплиття.

Уто вихопив у нього підзорну трубу.

— У нас є сорок броньованих військових кораблів, яких повинно бути більш ніж достатньо, щоб завдати удару по будь-якому флоту, який вони відправлять проти нас. — Він подивився на зустрічні кораблі, і його обличчя спохмурніло. — Я нарахував десь двадцять ворожих кораблів, але вони далеко один від одного, пливуть у наш бік. — Він поводив підзорною трубою в різні сторони. — А, он ще декілька на острові Фулкор. — Він віддав підзорну трубу капітану. — Коли я спробував відбити нашу фортецю в перший раз, я не привів із собою достатньо кораблів. Я маю намір виправити цю непередбачливість.

Скелястий бастіон острова Фулкор з'явився в полі зору, і вони побачили, що ішаранський флот рушив на перехоплення. Віддалені крики залунали над водою, ослаблені відстанню між кораблями Співдружності, на щоглах яких майоріли яскраво-сині прапори, а тепер поруч з ними з'явилися червоні бойові вимпели.

Мак Дур знову оглянув океан і помітив, що до них наближається ще більше ворожих кораблів.

— Наші сили приблизно рівні.

— Не рівні, — буркнув Уто. — Вони — ішаранські тварини, а ми служимо конаґу. На наших кораблях є декілька Хоробрих. Цього разу я відвоюю острів Фулкор. — Його губи скривилися, наче він забув, як посміхатися. — Це буде наша найважливіша битва.

Мак Дур приклав долоню до лоба, закриваючи очі від сонця, і став вдивлятися у водний простір.

— Чому? Це ж просто потворна скеля, яка опинилася в зручному місці.

Хоробрий зиркнув на Мак Дура так, ніби той сказав щось образливе.

— Я думав, — наполегливо продовжував капітан корабля, — що наша мета — завдати удару по Сереполю і завоювати Ішару. Навіщо взагалі вступати тут в бій? У безкрайньому морі ми могли б розвести подалі наші кораблі і просто прослизнути між ворожими суднами, немов вода крізь сито. Тоді ми дістанемося Ішари неушкодженими.

— І залишимо береги Остерри вразливими до ворожого нападу. Ми вступимо в бій з ворогом тут. — Бліді губи Уто застигли, витягнувшись у тверду лінію. — До того часу, як ми дістанемося Сереполя, у них не залишиться жодного корабля!

Він знову взяв підзорну трубу і направив її на острів. Уто не звертав уваги на метушню солдатів, які готувалися до бою, що мав початися не раніше, ніж через кілька годин, зважаючи на повільний темп морських битв.

— Наш флот битиметься з ворогом у відкритому морі, і ми їх потопимо, — заявив Уто. — А я візьму твій корабель та декілька інших і піду прямо на Фулкор. Ми самі захопимо фортецю.

Жрець Ерікал стояв на високій стіні цитаделі, намагаючись віддихатися. Він відчував тривогу, спостерігаючи, як багато кораблів Співдружності наближаються до острова. Цілий військовий флот прямує до Ішари!

Божкиня посилила його відчуття, допомагаючи жерцю почуватися сильнішим і більшим, наче він дивився на ворожий флот з висоти хмар.

— У них десятки кораблів. — Командир гарнізону і капітан Ґаус, затінивши очі, намагалися розгледіти ворожий флот. Ерікал замовк, зайнятий підрахунками.

— Щонайменше сорок.

— Ми можемо перемогти сорок кораблів, — заявила Маґда. — Мої гетррени вже на наших кораблях. — Отаманша нетерпляче тупнула ногою по кам'яній поверхні широкої стіни. — Але нам треба бути в морі!

Вона загарчала на Ґауса:

— Веди нас назад до кораблів. Я хочу бути в гущі бою, а не ховатися тут, як заєць у кущах.

Ґаус глянув на Маґду.

— Як не дивно, я згоден з очільницею гетрренів. Мої кораблі готові до бою, і я повинен бути на носі свого корабля, вигукувати накази й керувати своїм флотом. Я не збираюся дивитися на все це зі спостережного пункту.

Командир гарнізону Вота обвів поглядом укріплену фортецю. Дозорні продовжували бити в гонги і дзвони, подаючи сигнали тривоги, а солдати бігли займати призначені їм позиції, хапали луки й стріли, заряджали катапульти, наповнювали кошики метальними снарядами, щоб обрушити їх на загарбників, які спробують видертися нагору вузькими сходами, що починалися від причалів.

— Ми захистимо Фулкор. Ми не дозволимо ворогу захопити нас.

Маґда широким кроком рушила до сходів у скелі, розмахуючи своєю палицею, ніби збиралася вгатити нею будь-кого із солдатів гарнізону, хто трапиться їй на шляху. Проходячи повз Ерікала, вона схопила його за руку.

— Ходімо, маленький жерче. Візьми свою божкиню, і ми швидко розберемося з тими чужими човнами.

Ерікал відчував неспокій своєї божкині, розлитий у повітрі, і від її тривоги в нього скрутило все всередині. Деякі божки були люті й схильні до руйнувань, але сам жрець Ерікал ніколи раніше не брав участі в битвах, як і його божкиня. Він не знав, як це позначиться на них обох. Правда, божкиня щойно отримала багато жертвоприношень свіжою кров'ю, тому почувалася сповненою сил, її охоплював зростаючий бойовий азарт, і ці емоції вкрай розбурхали божественну сутність. Ерікал зібрався з духом.

Уже на ходу Ґаус закричав командиру гарнізону:

— Якщо ми потопимо всі ці кораблі, перш ніж вони досягнуть Фулкора, від ваших солдатів буде хоч якась користь, якщо вони влаштують святковий бенкет для нас.

Маґда заволала, кличучи до себе кількох гетрренів, які разом з нею піднялися у фортецю, а тепер бродили по подвір'ю. Вони не виявили жодної радості, коли вона наказала їм швидко повертатися на кораблі.

— Ця потворна скеля краща, ніж хиткий човен, — з явним викликом заявив один з її бійців. У нього було густе волосся, заплетене в коси, а в роті бракувало переднього зуба. — Я залишаюся тут.

Маґда з такою силою вдарила його кулаком в обличчя, що голова в нього смикнулася назад.

— Ми прийшли воювати, а ворог уже поряд! Чи ти волів би порпатися в багнюці, вирощуючи квіточки?

Воїн притиснув долоню до набряклого від удару ока.

— Через тебе я тепер нічого не бачу! Як я буду рубати голови?

— Просто махатимеш мечем, коли підійдеш досить близько. У щось та й попадеш.

Капітан Ґаус, не звертаючи уваги на варварів, кинувся вниз по сходах до причалів у бухті. На бігу він крикнув у бік флагмана:

— Наближаються ворожі військові кораблі. Приготуватися до відплиття!

Екіпаж ще раніше почув сигнали тривоги, що лунали з фортеці, відтак моряки заходилися ставити вітрила, натягувати такелаж, готувати весла, якими відштовхували корабель від берега. Варвари вискочили на причал і загриміли по сходнях, розмахуючи зброєю.

Ґаус посадив кремезних гетрренів на весла, і вони вивели флагманський корабель з вузької бухти у відкрите море. Ерікал відчував, як всередині нього і всередині корабля вирує гнівна, роз'ятрена божкиня. Вона допомагала їм рухатися вперед і посилювала вітер у напнутих вітрилах, а штурман тим часом вигукував вказівки, щоб оминути небезпечні рифи.

Флагманський корабель ішаранців помчав до основного флоту, а три бойові кораблі залишилися в гирлі бухти, щоб охороняти фортецю. Ґаус підняв сигнальні вимпели, повідомляючи своїм розосередженим кораблям, щоб вони готувалися до бою.

Ерікал дивився вперед на флот Співдружності. Ворожі кораблі розділилися на окремі бойові групи, що явно мали різні цілі, причому кілька з них взяли курс на Фулкор. Він глибоко вдихнув, ділячись думками й почуттями зі своєю божкинею. Сутність теж черпала енергію в наростаючому гарячковому збудженні, що розповсюджувалося по всьому ішаранському флоту в передчутті неминучої битви.

Вперше за все своє життя жрець Ерікал відчув жагу насильства.

Семі та Аналера вбігли до потайної кімнати, і їхні обличчя випромінювали тривогу й розпач. Ілуріс миттю зрозуміла: сталося щось страшне. Вона змусила своє тремтяче тіло піднятися з ліжка і випростатися, хоча воно здавалося їй порожнім всередині.

— Що сталося, дитино? Гетррени вже покинули Сереполь, як ти казала? — Ілуріс зібрала всі свої сили, підтримувана безтілесним божеством, яке, кружляючи навколо, огортало її, немов рятівна ковдра.

Семі, збентежена запитаннями емпри, не одразу спромоглася дати відповідь.

— Так, Ваша Величносте. Гетррени відплили кілька днів тому. Верховний жрець відправив їх атакувати Співдружність. Ви не пам'ятаєте?

— Не думаю, що це хороша ідея, — промовила Ілуріс слабким голосом.

Раптом вона похитнулася, наче її життєва сила спіткнулася об вибоїну, в яку несподівано потрапила на вулиці, і новонароджений божок теж сіпнувся. Так, тепер вона й сама відчула це. Відбулася якась серйозна зміна в самому осерді міста, в серцях людей. Вона знову прошепотіла питання, боячись почути відповідь.

— Що сталося?

— Кловус щойно влаштував ваш похорон і спалив на великому вогнищі чиєсь тіло, оголосивши, що воно належить вам! — задихаючись, випалила Семі. — Зі сходів храму Маґніфіка він заявив усьому Сереполю, що їхня емпра мертва.

На обличчі Ілуріс з'явилася гірка усмішка.

— Це вже не перша брехня, яку каже цей чоловік. Він побачить, що я зовсім не така мертва, як йому би хотілося.

— Ваша Величносте, — простогнала Аналера, — це жахливо! Люди й так вже були у відчаї, а тепер ще й втратили надію. Почуй нас, убережи нас!

— Це все змінює, — сказала Семі.

Каптані Вос спалахнув гнівом.

— Я відрубаю йому голову.

Аналера й Семі розповіли про величезні натовпи на храмовій площі та біля поховального вогнища.

— Усі люди повірили.

— Звісно, повірили, — зітхнувши, відповіла Ілуріс. — Вони вже так давно не бачили моє справжнє обличчя, що чи багато з них досі пам'ятають, як я виглядаю? — Ілуріс торкнулася своїх запалих щік. Тепер вона стала лише блідою тінню тої славної правительки, якою колись була. Так, вона нарешті прийшла до тями і її тілесні рани загоїлися, проте вона не була собою. Ілуріс ясно розуміла, що всередині неї щось не так.

Новий божок допомагав їй, живив енергією, і вона відчувала, що сутність заповнює собою підземну кімнату. Божок простягнув свої щупальця в усі місця, де були віддані послідовники, які вірили в неї, і завдяки цьому Ілуріс відчула правду: вистава з похоронами перетворила їхню віру на попіл.

Але хай там що, Ілуріс все одно продовжувала мислити як емпра була рада тому, що принаймні на це вона все ще здатна. Думки і наслідки можливих дій, взаємозв'язки, що ведуть до важливих рішень, крутилися в її голові.

— Люди стільки часу не втрачали надії, і ви всі заохочували їх продовжувати вірити. Мої справжні послідовники молилися за мене й вірили в мене, і своєю вірою вони створили нового божка.

Вона простягнула руки перед собою, і дивна туманна сутність засяяла яскравіше.

— Вашого божка, — мовила Семі.

— Божка Ішари, — виправила її Ілуріс. — Це відображення істинного духу народу, але через це фальшиве поховальне вогнище вони тепер мають сумніви. — Емпра клацнула язиком, вдихнула густе повітря потайної кімнати, де занадто багато людей були вимушені залишатися занадто довго. — А їхні сумніви призведуть до того, що божок буде слабшати.

— Ми повинні діяти швидко, Матір, — сказав Вос. — Повертайтеся до свого народу.

— Ми допоможемо вам стати достатньо сильною, — запевнила Семі.

Ілуріс нахмурилася, намагаючись знайти потрібні слова.

— Я — емпра, і я буду такою сильною, якою мені належить бути. — Вона говорила впевненим голосом, але раптом з тривогою зрозуміла, що в очах у неї почало темніти. Емпра відчула, що зараз знепритомніє, але вона не могла цього допустити!

— Деякі з ваших найвідданіших прихильників були заарештовані охоронцями жерця, — додав Вос, — і більше їх ніхто не бачив. Але багато хто продовжує вірити у вас.

— Я хотіла сама кинути виклик верховному жерцеві Кловусу, — заявила Семі, — але тепер ви повернулися! Божок допоможе. Віра людей допоможе. — Дівчина зробила паузу. — Але ви повинні дати їм щось.

Ілуріс розуміла: якщо Сереполь побачить її такою, якою вона є зараз, ледве здатною ходити чи навіть стояти, то розчарування, яке відчують люди, знищить її шанси. Кловус скористається її слабкістю, і вона сумнівалася, що їй коли-небудь вдасться повернути собі владу. Вона похитнулася, і Вос кинувся до неї, підхопив її попід руку, підтримуючи.

— Наразі це найкраще, що я можу зробити. — Докладаючи всі свої сили, щоб зберігати самовладання, Ілуріс розпустила своє скуйовджене волосся, яке занадто довго пробуло під бинтами. Похитавши головою, вона дозволила довгим пасмам вільно опуститися їй на плечі. — Каптані Вос, ваш кинджал, будь ласка.

Боєць Яструбиної варти, не вагаючись, простягнув свого позолоченого ножа. Ілуріс виокремила жмут волосся і відрізала його, потім відрізала ще одне густе пасмо, і ще одне, поки в неї в руці не опинилося чотири. Вона простягнула їх на долоні, і Аналера взяла одне пасмо, тримаючи його як реліквію.

— Передайте пасма мого волосся моїм найвідданішим послідовникам, — мовила Ілуріс. — Покажіть їм це на знак того, що я все ще тут, і пообіцяйте, що вони незабаром побачать мене.

Семі взяла інше пасмо, скептично уточнивши:

— Але як це може бути доказом? Такі пасма волосся можуть належати кому завгодно. Які доводи я маю, щоб стверджувати, що поховальне вогнище було лише хитрістю і оманою, що спалене тіло насправді не було вашим?

— Тому що це волосся належить мені, — відказала Ілуріс. — Мої прихильники відчують правду, якщо в них є віра. Пам'ятай, божок черпає свою силу в глибоко моральній природі людей Ішари, в їхніх щирих серцях, в їхньому співчутті, в їхній шанобливості. Вони зрозуміють.

Семі взяла інші пасма волосся, стиснула їх у долоні і кивнула. Аналера притисла отримане нею пасмо до грудей.

— Я піду з ними, — заявив Вос голосом, який не допускав жодних заперечень. — Люди зможуть подивитися мені в очі, і вони зрозуміють, що я кажу правду. — Виявляючи повагу, він перевів погляд на емпру. — Ви згодні з цим, Матір?

— Інші бійці Яструбиної варти зможуть захистити мене тут, — мовила Ілуріс. — Розрадь мій народ, Восе. У їхніх серцях відчай через те, що, як їм здається, вони бачили.

До Семі теж повернулася рішучість.

— Ми змусимо їх прозріти. Багато хто все одно вірить у вас, і їхня віра сильна. Вони протрималися так довго, і їхню віру похитнути не так просто. — Вона стишила голос і, нахилившись ближче до Ілуріс, стривожено продовжила. — Але ми повинні підтвердити те, що говоримо, і це дійсно має відбутися чимшвидше. З кожним днем обіцяне повернення все більше сприймається як марне сподівання і все менше — як реальна загроза для верховного жерця.

Ілуріс зосередилася, змушуючи сконцентруватися свій затуманений розум. Вона прикликала нового божка, і він засяяв, його обриси стали більш і чітко видимими. Всі присутні відчули раптове посилення божества і були вражені цим.

Ілуріс промовила:

— Це буде скоро, обіцяю. У мене вже є план, і він точно стане приголомшливою несподіванкою для нашого любого Кловуса.

Колланан, хоча й бачив раніше зображення табору рабів, все одно був вражений, на власні очі побачивши умови їх існування. Це лише посилило його гнів, який вилився в нестримне бажання рознести вщент це місце і знищити Лютих. Він змахнув своїм бойовим молотом, відчуваючи приємну ваговитість його смертоносної ударної частини, нещодавно вкритої чорним димчастим склом. Його бойовий кінь форкнув, звично набираючи хід перед зіткненням із супротивниками.

Вершники неслися вперед за яскравим полум'ям реймера Елліель. Хоробра з Тоном пройшлися, мов плугом, крізь охоплені хаосом ряди воїнів піщаних Лютих. За спинами в тих заворушилися виснажені змарнілі в'язні, спочатку явно розгублені, але Колланан помітив, як вони міняються буквально на очах. Хмара відчаю, що висіла над невільничим табором, немов клуби диму від лісової пожежі, тепер розвіялася, змінившись хвилею надії. В'язні схоплювалися на ноги і кидалися шукати все, що могло слугувати їм зброєю.

Люті намагалися протистояти несподіваному нападу, проте їм не вдалося зробити це достатньо швидко. Стукіт кінських копит луною розходився від стін каньйону. Адан скакав поруч із Коллом, міцно стискаючи свій вкритий обсидіаном меч, і вони разом увірвалися в гущу бою.

Воїни Лютих, що встигли заскочити на ауґів, згуртувалися, утворивши нерівну лінію, і здійняли свої списи, кістяні мечі, золоті сокири. Неповороткі їздові рептилії підняли порожні очі на людей, що швидко наближалися до них.

Якийсь Лютий з глузливою посмішкою на обличчі направив свого ауґа в бік Колланана і заніс кривий меч для нищівного удару. Але Шторм врізався в рептилію, змусивши її стати дибки. Піщаний Лютий встиг рубонути мечем, однак промахнувся. Колл відчув свист клинка із слонової кістки перед лицем і змахнув бойовим молотом, вклавши в удар усю свою силу. Важка зброя вдарила ворога в груди, розтрощивши його грудину, наче гнилий гарбуз. Лютий, вирячивши очі, застиг на довгу мить, коли димчасте скло пробило його серце. А потім гримнувся з ауґи, і тварюка, звільнившись, помчала геть, розтоптавши на бігу іншого піщаного Лютого.

Колл атакував наступних ворогів, розмахуючи молотом направо і наліво, пробиваючи черепи, ламаючи хребти.

У глибині табору частина в'язнів відступила подалі від місця бою, а інші хапали каміння та зброю, що випала з рук поранених і вбитих. Побачивши, як вони б'ються, Колланан відчув, що біль пронизав йому серце, нагадавши про всіх, кого Люті винищили в Лейк Бакал.

Зрозумівши нарешті, наскільки серйозним виявився напад, піщані Люті закричали, кличучи на підмогу своїх товаришів. Завдяки зображенням, принесеним ска, Колл знав, що в таборі має бути не більше п'ятдесяти Лютих. За його підрахунками, рятівники вже вбили шістьох — і це був тільки початок.

Адан розвернувся праворуч, шукаючи собі супротивників, з якими можна було би вступити в бій. Він крикнув, підбадьорюючи бранців, що піднялися на спротив:

— Ми тут, щоб звільнити вас. Ви всі повернетесь додому сьогодні вночі!

Назустріч йому кинувся піший воїн Лютих, але, впізнавши Адана, зупинився, як укопаний.

— Це король Судерри Адан! — Його голос був сповнений розгубленості. — Але ж ти б'єшся за королеву By.

— Люди б'ються за себе, — заперечив Адан. — Ми б'ємося, щоб вижити. Ми б'ємося, щоб бути вільними. — Його меч з кристалами димчастого скла ударив Лютого в шию, розрубавши його аж до самого серця.

— І ми б'ємося, щоб помститися, — додав Колланан, але ці слова були звернені до нього самого.

Будучи Хороброю, Елліель не потребувала зброї з димчастого скла. У неї був реймер. Її руку поколювало від сили, викликаної з її крові напівкровки, і полум'я сяяло ще яскравіше. Змахнувши вогненним мечем, вона зрубала голову воїну Лютих, його довге волосся загорілося, а наступної миті відрубана голова впала на вкриту пилом землю.

Тон, не стримуючи себе, кинувся в атаку, і його вміння перевершували все, що могли пустити в хід інші Люті. Посміхаючись, він розвів пальці й махнув долонею вбік. Невидима сила вихопила піщаного Лютого із сідла ауґи, закрутила в повітрі і вдарила об стіну каньйону, залишивши тільки пляму, дещо червонішу за саму скелю.

Відчайдушно-сміливі бранці жбурляли у воїнів Лютих камені завбільшки з кулак. Ці удари не завдавали їм серйозних ушкоджень, але відволікали увагу. Одна розлючена жінка-Люта повернулася до двох в'язнів, які дошкуляли їй своїм камінням, і підняла списа з наконечником із слонової кістки, щоб їх убити, але Елліель збила її з ніг і добила реймером.

Рятівники кричали в'язням, щоб ті ховалися в безпечних місцях, а самі тим часом продовжували битися з охоронцями табору. Елліель втратила рахунок Лютим, яких вона вже вбила. Зараз її особисті досягнення не мали значення, головне — виконати поставлене завдання.

Кіннотники помчали вперед, щоб відрізати шлях у бічні каньйони і перекрити ворогам будь-які можливості для втечі. Люті виглядали радше приголомшеними, ніж наляканими, досі не в змозі повірити, що звичайні люди набралися зухвалості напасти на їхній табір.

Тону явно приносило задоволення те, як він завдавав ударів по піщаних Лютих, випробовуючи власні сили. Він збивав їх на землю просто під ноги бойових коней, які розтоптували їх, несучись на повному скаку. А на тих Лютих, що, стогнучи, лежали переламані на землі, накидалися, набравшись сміливості, раби і прикінчували їх ножами або забивали до смерті.

Ще четверо воїнів Лютих наближалися до них з бічного каньйону, ніби вирішивши, що вони власними силами зможуть здолати весь людський ударний загін. Тон зіскочив із сідла і пустив коня самого бігти далі. Він повернувся до входу в бічний каньйон, по якому відчайдушні Люті неслися йому назустріч. Тон торкнувся червонуватих кам'яних стін, заплющив очі і звів скелі разом, немов кам'яні завіси, закривши бічний каньйон і замкнувши четвірку бійців у пастці.

Тон блиснув посмішкою, повернувшись до Елліель, але вона нагадала йому:

— Треба завадити їм відступити через інший вихід з каньйону. Не дай їм втекти.

Вираз обличчя Тона став серйозним. Він торкнувся щойно запечатаних стін. Його довге темне волосся затріщало від розрядів статичної електрики, почувся гуркіт, і сильне тремтіння прокотилося глибинами запечатаного каньйону. Верхівки скель, нахилившись, обвалилися всередину і поховали під собою спійманих в пастку Лютих. Тон схрестив руки на своєму лускатому срібному нагруднику і задоволено кивнув Елліель.

— Готово.

Попереду Елліель з надзвичайною рішучістю й силою билася висока м'язиста полонянка з коротко підстриженим волоссям. Вона орудувала списом, зробленим з твердої жердини з уламком димчастого скла на кінці, Жінка простромила обсидіановим вістрям охоронця-Лютого, залишивши глибоку рану, і роззирнулася довкола. Побачивши очі полонянки, Елліель зрозуміла, що це Хоробра!

Жінка теж побачила Елліель, і її очі прикипіли до палаючого реймера. Недбало змахнувши списом з димчастим склом, вона добила свого супротивника, а потім підійшла ближче.

— Я Чет, одна з п'яти Хоробрих тут. — Вона жодним чином не відреагувала на руну забуття на обличчі Елліель. Жінка вказала списом на кам'яну споруду, що ховалася в ніші неподалік. — Там маг Івун тримає наші реймери. Допоможи мені повернути їх.

Елліель відповіла жорсткою посмішкою.

— Тоне, допоможи нам!

Двоє воїнів Лютих спробували не пропустити їх до помешкання мага, проте обидві Хоробрі вступили з ними в бій. Реймером і списом з димчастим склом вони прикінчили вартових і розчистили собі шлях.

Тон наздогнав їх біля споруди з гладкого каменю, і Елліель вказала на неї підборіддям.

— Відкрий. Пробий стіну.

Він торкнувся пласкої кам'яної стіни, потім сильно притиснув пальці й долоні до її поверхні.

— Вона захищена — запечатана магією...

— Ти можеш її зламати?

Тон глянув на неї і пирхнув.

— Звісно. Я просто пояснював, що з нею.

Він ударив ребром долоні по скелі, і стіна луснула, немов мильна бульбашка. Великий уламок каменю відвалився, і перед ними відкрилося приміщення, що було набагато більшим, ніж виглядала ззовні сама будівля, — воно простягалося далеко вглиб скелястої ніші. Помешкання мага Івуна було заповнене таємничими предметами, екзотичними меблями, стосами кришталевих листів, пляшечками з хімічними речовинами.

До них підбігли ще кілька в'язнів — усі напівкровки. Елліель помітила на полиці золоті манжети і роздала їх бранцям-Хоробрим, яким не терпілося чимшвидше повернути собі свою зброю. Чет затиснула один з реймерів на зап'ясті і викликала вогняний клинок. Вона замилувалася мерехтливим сяйвом, що линуло з її руки, і її зелені очі засяяли.

— Тепер ми можемо покінчити з цим! — Розсміявшись, вона кинулася назад, у хаос невільничого табору.

За нею побігли четверо Хоробрих, тепер озброєних реймерами.

Направившись до виходу з помешкання мага, Елліель і Тон несподівано опинилися перед лисим чоловіком у шкіряних шатах мага. Він підняв суху, схожу на кіготь руку і накреслив у повітрі невидимі лінії.

— Дурні напівкровки не можуть протистояти магу. Як ви думаєте вас взагалі вдалося схопити?

— Мене ти не схопив. — Елліель метнулася до нього, замахнувшись реймером, але Івун різко виставив руку вперед. Сильна ударна хвиля вдарила її і відкинула її реймер. Хоробра спіткнулася, втратила рівновагу і впала на коліна.

Маг посилив натиск, і тут втрутився Тон.

— Ти не заподієш їй шкоди. — Він прикликав власну магію, зупиняючи атаку мага, але Івун відштовхнув його з несподіваною силою. Тон виглядав здивованим тим, з якою шаленою несамовитістю Івун завдав удару у відповідь.

Маг продовжував напирати, і Тон зосередився, щоб сформувати сильніший щит проти свого супротивника. Івун напружився ще більше, його губи розтягнулися в хижому вишкірі, відкриваючи міцно стиснуті зуби. Він притис всохлу руку до грудей, наче відчував, що докладені зусилля висмоктують з нього останні сили.

Раптом очі мага мало не вискочили з очниць, він поточився, хитнувшись вперед, потім роззявив рота, з якого вихлюпнулася кров і потекла в нього по підборіддю. Він хапав ротом повітря, намагаючись ступити хоч крок.

За його спиною Ґлік високо здійняла свій кинджал з димчастого скла і вдарила знову, глибоко встромивши його в основу шиї Івуна. Чорний ніж уп'явся в його хребет, і маг розпластався на землі, вже мертвий.

Тон зробив крок назад, відчуваючи полегшення, але явно приголомшений протистоянням з Івуном.

Чет, яка щойно підбігла до них, переступила через тіло мага і обійняла дівчину-сироту.

— Він це заслужив.

Але Івун не просто вмер. Його труп скорчився, згорнувшись всередину, шкіра зморщилася, все його тіло всохло, як його пазуриста рука, і зрештою він перетворився на зморщену суху оболонку.

Чет відпустила юну дівчину і кивнула.

— А тепер давайте покінчимо з рештою.

Коли морська битва нарешті розпочалася, Уто відчув велику втіху. Він нетерпляче походжав по палубі, і йому хотілося, щоб «Ґліссанд» мчав по хвилях, мов кінь, що летить вперед на повному скаку, але морська битва була зовсім не схожа на атаку кавалерії. Це був радше повільний, ретельно продуманий танець, під час якого керманичі використовують течії і вітри, маневруючи вітрилами й стерном, щоб вивести кораблі на відстань пострілу з лука, і сподіваючись, що власні лучники зможуть стріляти далі і цілити влучніше, ніж ворожі.

Мак Дур, капітан судна утауків, вже не раз виявляв непокору, проте він досконало знав свій корабель. Капітан Паріон, офіцер Співдружності, який формально відповідав за командування судном, виявився настільки зарозумілим і нікчемним, що Уто, як тільки почалася справжня битва, тихо наказав йому не плутатися під ногами, вважаючи за краще залишити прийняття поточних рішень за Мак Дуром.

Минали години, «Ґліссанд» і три інших кораблі Співдружності наближалися до Фулкора, а ішаранський флот тим часом спрямував десятки своїх бойових кораблів проти основного флоту Співдружності. Уто зосередився тільки на острові, на ключовій цілі — своїй цілі. Решта кораблів флоту Співдружності, на яких були розміщені інші Хоробрі, а також добре навчені солдати Співдружності, повинні були вступити в бій з ворогом і спалити ішаранські кораблі. Сам Уто мав свої власні наміри.

Він уже міг розгледіти високі кам'яні мури фортеці, на яких майоріли ішаранські прапори, і бачити це йому було нестерпно. Більшість ішаранських кораблів вже вийшли з бухти і, віддалившись від острова, взяли курс на центр флоту Співдружності, але декілька залишилися охороняти вузьке гирло гавані.

Уто дуже добре знав це місце, йому був знайомий тут кожен дюйм. Острів Фулкор був частиною його самого, і служба на ньому зробила його тим, ким він тепер став, — Уто з Рифу. Під час ішаранської облоги острова десятиліття тому Уто спустився до рифів під час відпливу, пробрався по небезпечних верхівках рифів, що ледь виступали з-під води, до ворожих кораблів і підпалив їх. Він врятував фортецю і звільнив солдатів, які опинилися в облозі.

Та поки він боронив острів, інша частина ішаранського флоту напала на Міррабай, убивши його дружину й двох донечок.

Йому потрібно було повернутися на острів Фулкор і залишити на ньому свій слід, написаний кров'ю, який зостанеться там назавжди. Він мав стати тим, хто вирве Фулкор з пазурів ворога. Заради конаґа Мандана, заради Співдружності, але передусім заради самого себе.

Поки «Ґліссанд» з оманливою грацією наближався до похмурого острова, минаючи ледь помітні в морі орієнтири і слідуючи безпечним проходом крізь рифи, Уто спостерігав за великою морською битвою, що розгорталася у відкритому морі. Коли флот Мандана опинився достатньо близько до ворожих кораблів, залпи вогняних стріл, схожі на метеорити в небі, злетіли вгору по ідеальній кривій і, падаючи, підпалювали смугасті вітрила. Довгі луки воїнів Співдружності мали більшу дальність стрільби, що ненадовго дало їм перевагу, проте досить скоро, коли кораблі зблизяться, ішаранці зможуть відповісти власними вогняними стрілами.

«Ґліссанд» неухильно тримав курс на острів Фулкор, а Уто тим часом мовчки рахував жмутки диму, що здіймалися над його флотом, який вів бій у відкритому морі. Занепокоєний Мак Дур стояв поруч.

— Горять щонайменше п'ятнадцять кораблів, — мовив він.

— Ця битва триватиме ще довго після настання ночі, — відказав Уто з ноткою жалю в голосі, але потім все одно повернувся до острова Фулкор. — До того часу фортеця вже належатиме нам. Зараз саме це наша битва.

З чотирьох його кораблів, які направилися до острова, щоб захопити його, на трьох були Хоробрі — Вендіра, Аррік і сам Уто, — і він вважав, що один реймер вартий щонайменше п'ятдесяти мечів. Уто потер шрами і струпи на правому зап'ясті. Він знав, що його товариші Хоробрі не менше за нього самого прагнуть знищити ішаранських тварюк у фортеці.

У бій вступало все більше кораблів ішаранського флоту, і тепер у відкритому морі позаду корабля утауків виднілися численні клуби густого диму, що здіймався з уражених кораблів. Кілька ворожих суден були повністю охоплені вогнем, як і деякі кораблі Співдружності. Ішаранці почали завдавати нищівних ударів у відповідь.

Уто хотілося прискорити «Ґліссанд», щоб той ішов ще швидше. Пінисті смуги на хвилях вказували на небезпечні рифи, але чотирьом його кораблям вдавалося оминати їх. Він зосередився, його увага стала гострішою, звузившись до єдиної мети, і тепер він думав тільки про майбутню битву. Дихання стало важчим, і він відчув, як прискорюється його серцебиття. Коли потрібний час настав, він затиснув золоту манжету на зап'ястку і запалив реймер. Ще два палаючі мечі підняли інші Хоробрі на сусідніх кораблях.

Його кораблі наблизилися до ішаранських суден, які охороняли гирло бухти. Раптом тривале неспішне зближення перетворилося на сплеск шалених хаотичних переміщень, і, здавалося, сам час застиг, немов у якійсь повільній стратегічній грі. Один з чотирьох кораблів Уто зіткнувся з ішаранським кораблем, що захищав фортецю, і тієї ж миті абордажні гаки І уп'ялися в його борт, щоб бійці Співдружності змогли перебратися на палубу ворожого судна.

«Ґліссанд» і його супутники безжальними ударами прорвали ішаранську оборону, залишивши позаду себе охоплені полум'ям ворожі кораблі, і але під час бою один з кораблів Уто сів на мілину, наскочивши на риф. Хоробрий Аррік та багато інших бійців покинули ушкоджене судно і піднялися на борт двох інших кораблів.

Уто наказав Мак Дуру тримати курс на бухту, а за ними рухалося останнє судно. Уто знав, що він має достатньо бійців, щоб захопити острів Фулкор, до того ж у нього все ще були двоє інших Хоробрих. Битва тільки починалася.

Увійшовши нарешті у вузьку гавань, «Ґліссанд» і останній корабель Співдружності далі поплили вздовж прямовисних скелястих берегів. Корабель утауків зачепив бортом скелю, серйозно пошкодивши корпус, але йому вдалося дістатися до причалів. Тим часом ішаранці, що боронили фортецю, кидали з високих мурів уламки каменю, лили на нападників палаючу олію і засипали їх градом вогняних стріл. Мак Дур заволав своїм морякам, щоб вони швидко гасили займання на вітрилах і на тліючих дошках палуби. Кормова щогла була охоплена полум'ям.

Уто залишив Мак Дура і його утауків рятувати корабель. Його самого цікавила лише фортеця.

Ще до того, як кораблі встигли остаточно пришвартуватися, Уто перестрибнув на дошки причалу. Він повів своїх солдатів до крутих металевих сходів, що піднімалися до верхівки скелі. Наступний крок був очевидним. Бійці Уто прорвуть оборону і увірвуться ДО фортеці.

Виринувши з розколини в товстій стіні нагорі, захисники-ішаранці хутко збігли вниз, щоб зупинити ворога ще на підступах до фортеці, але Уто стрімголов атакував їх біля підніжжя сходів. З двох кораблів Співдружності висипали сотні бійців, до них приєдналися двоє Хоробрих з яскраво-помаранчевими мечами, що виринули з їхніх реймерів.

Троє Хоробрих... вони зможуть це зробити.

Почавши підніматися крутими й вузькими сходами, Уто залишав за собою криваву смугу мертвих і скалічених тіл. Його зір затягнуло червоним туманом. Коли він піднявся ще вище, мечем прокладаючи собі шлях крізь ішаранських вояків, він глянув униз на пристань і побачив, що «Ґліссанд» охоплений полум'ям. Вони знищили ішаранські кораблі в гирлі бухти, проте заплатили за це високу ціну. Потім він побачив, як з ушкодженого корабля Співдружності, що сів на мілину на зовнішньому рифі, деякі бійці перебралися на човни і тепер несамовито гребли в напрямі фортеці, щоб приєднатися до бою на Фулкорі. А інші просто стрибали у воду і пливли до причалів.

Отримуючи насолоду від славетного бою, що точився навколо нього, Уто дозволив собі холодну посмішку і продовжив пробиватися до розколини в скелі, що вела до заґратованої брами фортеці. А вдалині, у відкритому морі, де основна частина флоту Співдружності зчепилася з ішаранцями, тривала велика й складна битва.

І тут в Уто мороз пробіг по шкірі — він побачив шторм, але не в небі, а понад морськими хвилями. Кораблі — кораблі Мандана — жбурляла й трощила якась велетенська сила. Не вірячи своїм очам, Уто вилаявся вголос. Ішаранці випустили проти його флоту божка! Божка!

Уто закричав, охоплений розпачем, але він ніяк не міг цьому зарадити — надто далеко. Ні, він візьме фортецю острова Фулкор і змусить ішаранців заплатити за це великою кров'ю.

Мапи Нортерри вкривали всю стіну тронної зали, і Мандан вивчав їх, вишукуючи вразливі місця цього королівства. Він наказав своїм картографам і бібліотекарям принести загальну мапу Нортерри з позначенням гір, річок, озер та лісів, а також більш детальні карти тих ділянок, де проходили торгові шляхи через гори Хребет дракона, схему Феллстаффа з нанесеними на неї вулицями міста та план замку короля Колланана.

Після того як Уто вирушив у плавання, щоб стерти Ішару з лиця землі, молодий конаґ прагнув зробити щось таке, чим міг би похизуватися перед своїм наставником, коли той на чолі переможного флоту повернеться додому. Вирішивши направити проти свого непоступливого дядька ще один каральний загін, він наказав лордам-васалам Остерри прислати додаткові військові сили, щоб збільшити свою армію.

Не всі його лорди були задоволені таким наказом, не бажаючи ставити під загрозу власну безпеку. Мандан не звертав уваги на їхнє ниття.

Двоє з цих занепокоєних лордів, Джадсон і Друн, стояли тепер за його спиною. Вони чекали, знервовано переминаючись з ноги на ногу, а Мандан продовжував уважно вивчати мапи, уявляючи собі, як будуть горіти підпалені селища. Нарешті він відірвався від мап і втупив у відвідувачів свій погляд, в якому палахкотіли іскри ледь стримуваної люті.

— Причина, з якої я вимагаю від вас надати солдатів, панове, полягає в тому, що в мене виникла потреба привести до покори Колланана Молота, який знехтував наказом свого істинного конаґа і тим самим наражає на небезпеку всю Співдружність.

Джадсон і Друн відступили на крок назад, але Мандан, насідаючи на них, підійшов ще ближче.

— Ви теж маєте намір кинути мені виклик? Це було б вкрай нерозумно.

Лорд Джадсон встояв на місці, а Друн тим часом сховався за його широкими плечима. Конаґ підвищив голос:

— Я не потерплю жодного лорда-васала, який поставить під сумнів мою владу як конаґа, правителя всіх трьох королівств.

Джадсон був круглолицим чоловіком з кремезним тілом. Його каштанове волосся було підстрижене так коротко, що ледь прикривало череп, а показні моржеві вуса звисали нижче підборіддя. У кожен кінчик вусів було вплетено яскраву мідну дрібну прикрасу. Джадсон випнув нижню губу.

— У жодному разі, мій конаґу! Але зараз небезпечні часи, і ваш наказ може ослабити оборону в наших власних округах. Ми й так ледве можемо захистити свої володіння.

— Хіба не важливіше захистити Конверу? Придушити бунт у Співдружності? — зажадав негайної відповіді Мандан.

Лорд Друн, кволий на вид чоловік з банькатими очима, виглядав так, наче міг годитися Джадсону в батьки.

— Але наші Хоробрі покинули нас заради війни помсти, Володарю. У моїх володіннях залишилася тільки купка охоронців, малий загін кінноти, усього кілька сотень озброєних воїнів. Цього недостатньо, щоб виступити проти Нортерри...

— Якщо ми об'єднаємо наші сили, цього буде цілком достатньо.

Мандан відчував дедалі сильніше занепокоєння. Чому всі нехтують ним? Невже вони наважуються поводитися так зухвало через відсутність поруч з ним Уто? Зрештою саме він є їхнім конаґом!

Думка про Уто змусила його кинути погляд на двері тронної зали, біля яких, як завжди, стояли напоготові двоє його нових Хоробрих. Титан і Дженна змирилися зі своєю роллю охоронців, хоча Хоробра, постійно виявляючи невдоволення, давала цим зрозуміти, що вона воліла б натомість нищити ішаранських тварин.

Простеживши за поглядом Мандана, обидва лорди-васали глянули на одягнених у чорні обладунки воїнів.

— Мої власні Хоробрі очолять наш каральний загін, щойно будуть зібрані всі бойові підрозділи, але спочатку мені потрібні ваші війська! — Мандан намагався вдавати із себе грізного й могутнього правителя Співдружності. — Я хочу почути, що ваші загони вже в дорозі, як вам було наказано... чи мені відправити вас під конвоєм додому, щоб ви самі привели своїх солдатів?

— Наші, е-е, воїни... нашим воїнам було повідомлено, що їх викликають до столиці, мій конаґу, — затинаючись, відповів Джадсон. — Але ми з лордом Друном сподівалися, що зможемо переконати вас дослухатися розумних доводів.

Цього говорити було точно не варто. Ніздрі Мандана роздулися. Титан і Дженна рушили до лордів-васалів, спалахнувши гнівом і всім своїм грізним видом демонструючи готовність пустити в хід зброю.

Мандан, не задумуючись ні на мить, уже зібрався накинутися на лордів, підкреслюючи цим свою владу, проте від невпевненості його голос зірвався на вереск.

— Як конаґ, я одноосібно визначаю, що є головним для Співдружності. Я не маю наміру пояснювати кожне своє рішення всім підряд. Ваш обов'язок — виконувати мої накази!

Батько Мандана насварив би його за таку надмірну зарозумілість, але Конндур Хоробрий ніколи не був для нього таким важливим наставником, яким був Уто. Батько вічно здавався розчарованим у ньому, тоді як Хоробрий поводився більш терпляче, виявляючи свою відданість конаґу і принцу. В сотий раз Мандан пожалкував, що Уто немає поруч, але йому самому потрібно було довести свою здатність бути конаґом.

Його обличчя спохмурніло, коли він подумав про свою тендітну королеву, в яку так несподівано закохався, але зрештою зрозумів, що просто обманював самого себе. Ліра виявилася зовсім не такою, якою він її собі уявляв, не такою чуйною і м'якосердою, як його матір. Дівчина, можливо, й була схожою на Мейру зовні, проте їхні серця були зовсім різними.

Зараз королева Ліра, напевно, забилася в якийсь закуток у їхніх королівських покоях, застигнувши в заціпенінні від випитого молочка блакитного маку. Одного дня вона може випити його занадто багато, ставши жертвою «сонної хвороби», як це колись вчинила Мейра. Мандан зціпив зуби. Цього дня залишилося чекати не так вже й довго.

Він заговорив грубим тоном до непоступливих лордів-васалів.

— Поки Уто і мій великий флот завойовують Ішару, решта моєї армії має зібратися тут, у Конвері. Я буду командувати нею сам. — Він жестом вказав на криваву картину на стіні, що зображувала битву при Янтоні. Йому потрібно було створити власний спадок, приймати власні рішення, а не просто ховатися в тіні свого зобов'язаного Хороброго.

Лорд Друн заметушився.

— Володарю, вдома моя армія на своїх позиціях захищає нас від зовнішніх загроз. І король Адан, і король Колланан попереджали про повернення Лютих. А що, як армії Лютих нападуть...

Мандан різко обірвав його.

— А що, як я віддам наказ катові відрубати тобі голову, щоб передати твої володіння більш слухняному лорду?

Наляканий чоловік зблід, і Мандану було приємно це бачити. Хоробрі поглядали на нього зі схваленням. Молодий конаґ посміхнувся, приготувавшись продовжити промову, але його перервали звуки в коридорі — почулися тверді кроки, що наближалися швидко і впевнено. Титан і Дженна обернулися до розчахнутих дверей, ніби очікуючи нападу.

Відвідувач рішуче, без попереднього оголошення, увійшов до зали, на ньому було показне вбрання зелених і білих кольорів, притаманне утаукам. Його довге каштанове волосся було зав'язане у хвіст, в руці він тримав крислатий шкіряний капелюх. Це був вродливий худорлявий чоловік з ямочкою на підборідді, можливо, років на десять старший за Мандана, і він виглядав відстороненим та навіть зверхнім.

Мандан раптом упізнав його.

— Я знаю тебе. Ти приходив з ультиматумом від королеви піщаних Лютих. — Мандану стало не по собі, коли він згадав вимогу королеви By негайно вирушити в південні пустелі, щоб уклінно висловити їй свою пошану. Мандан послав замість себе одного зі своїх васалів, і розгнівана королева повернула цього чоловіка, запхавши його в тісну скриню, всього переламаного, але ще живого. У Мандана по шкірі поповзли мурахи, коли йому згадалося це жахіття.

— Чого тепер хоче By?

— Я Доннан Ра, — мовив чоловік, змахнувши капелюхом. — Так, це я передав послання королеви By на прохання вашого брата Адана, короля Судерри. Однак Утауки не є підданими піщаних Лютих, і моє послання не від королеви By, пане.

До Мандана дійшло, що цей чоловік не вклонився і навіть не звернувся до нього за офіційним титулом. Він сказав «пане», а не «Володарю»? Навіть не «мій конаґу»? Від такої зневаги Мандан вже був готовий спалахнути.

— Я маю наказ, який повинен зачитати, щоб його почули усі, — продовжив посланець. — Він сягнув рукою в кишеню запорошеної в дорозі куртки і витягнув згорнутий документ. Легким змахом руки чоловік розкрив лист і підняв його перед собою, щоб прочитати написане. Він заговорив владним голосом, самим своїм тоном підкреслюючи серйозність сказаного. Слова линули вільним потоком, ніби йому навіть не потрібно було їх читати.

— Указом законних королів Судерри і Нортерри та відповідно до законів Хартії Співдружності Мандан, що займає трон у замку Конвери, більше не вважається гідним носити корону конаґа.

Лорди Джадсон і Друн голосно ахнули і відсахнулися від Мандана, немов він щойно перетворився на зачумленого. Титан і Дженна наїжачилися, їхні обличчя потемніли.

Посланець-утаук продовжував говорити твердим голосом.

— Тим, що він не надав королівству Нортерри допомогу, за якою до нього звернулися, щоб протистояти загрозі з боку крижаних Лютих, Мандан порушив свої обов'язки правителя трьох королівств. Вдавшись до неспровокованої агресії та направивши загін мародерів-убивць для нападу на мирне місто в Нортеррі, Мандан продемонстрував, що йому бракує людяності, необхідної для того, щоб бути хорошим правителем, відтак він не гідний корони.

Доннан Ра зробив паузу, прочищаючи горло, і вимовлені ним слова потонули в зловісній тиші тронної зали.

— За ці та інші злочини Мандан цим указом усувається з трону і буде відправлений у вигнання, якщо не буде визнано необхідним застосування додаткових покарань. Король Адан Старфолл і король Колланан Молот направлять свої армії в Конверу, щоб утвердити нове правління і забезпечити мирну передачу влади.

Мандан відчув, що зараз просто вибухне. Двоє лордів-васалів дивилися на нього розгублено та водночас із жахом, а Мандан раптом розлютився ще більше, збагнувши, що вони стали свідками проголошення цього принизливого послання.

— Це ж... це зрада!

Лорд Джадсон пробурмотів:

— Це не зрада, якщо ви більше не є істинним конаґом.

Мандан, охоплений відчаєм, крутнувся, шукаючи Уто, і його погляд упав на двох інших Хоробрих. Вони повинні допомогти йому.

Доннан Ра знову підняв листа і заговорив поспіхом, наче розуміючи, що часу в нього обмаль.

— Крім того, Хоробрий Уто виявився винним у набагато більш страшних злочинах. Мало того, що він зрадив і зганьбив Хоробру Елліель, яка виявилася ні в чому не винною, Уто також звинувачується в тому, що він власноруч убив конаґа Конндура Хороброго.

Останні слова вдарили по присутніх з такою силою, немов то був камінь, випущений з катапульти. Відсахнувшись, Мандан вигукнув:

— Це ішаранці зарізали мого батька на острові Фулкор! Я був там. — Жахливі спогади, мов удар грому, обрушилися на нього, майже засліпивши й оглушивши його. Він ніколи не зможе забути ту ніч.

— Ні, це неправда. Саме Уто вбив Конндура, хоча обставив все так, наче в цьому винні ішаранці. Онзу, вчитель Хоробрих, дізнався правду і відправив ці відомості королю Колланану.

Титан і Дженна спохмурніли, обидва виглядали глибоко стривоженими. Вони поклали руки на держаки своїх мечів, але, здавалося, не розуміли, з яким ворогом їм належить битися.

— Ні, його вбили ішаранці, — наполягав Мандан. — Не Уто.

Доннан Ра повторив те, що йому було сказано.

— Вас теж обдурили. Уто зачинився в спальні конаґа на острові Фулкор і порубав його на шматки, так щоб це виглядало як справа рук ішаранців. Він хотів спровокувати війну помсти... саме ту війну помсти, яку тепер веде.

— Схопити його! — заволав Мандан. — Візьміть цього посланця під варту і змусьте замовкнути!

Дженна вирвала указ із рук Доннана Ра, а молодий конаґ продовжував репетувати, поки в нього не пересохло в горлі.

— Посадіть його під замок! Не дайте йому розносити цю мерзенну брехню! — У голові Мандана стугоніло, і він вже нічого не бачив, хоча кліпав очима знову й знову. — Ніхто більше не повинен чути це.

— Але це вже широко... — гордовитим голосом почав утаук, і цієї миті Титан вдарив його в обличчя, ще й так сильно, що розбив йому губу і вибив один зуб, який брязнув об підлогу тронної зали, наче то був шматочок слонової кістки.

Жінка-Хоробра схопила Доннана Ра за руки і скрутила їх у нього за спиною. Він звивався в марній спробі вирватися.

— Це законний указ на основі Хартії Співдружності. Кра, я утаук. Ми — нейтральні.

— Не можна бути нейтральним, звинувачуючи конаґа, — відказав Мандан. Він не розумів, що йому робити. Як хтось міг навіть подумати, що Уто вбив Конндура Хороброго? Вони ж були друзями, нерозлучними соратниками! Мандан згадав кров, розкидані частини тіла, вираз мертвого обличчя батька, сморід смерті. Уто просто не міг вчинити такого! Тільки ішаранці були здатні на таку жорстокість.

Різким голосом він віддав наказ Хоробрим:

— Переконайтеся, що жодне слово про це не просочиться назовні.

Потім його погляд метнувся до лордів-васалів, вони обидва зблідли, зневірено уставившись на нього, не розуміючи, чого очікувати далі. За якусь мить страх, що їх охопив, відступив, але Мандан помітив зблиск у їхніх очах. Вони справді думали, що вся ця нісенітниця може бути правдою! Мало того, що вони вважали Уто здатним на такі злочини, вони ще й чули указ про позбавлення Мандана корони.

Під час свого навчання він, звичайно ж, читав Хартію і знав її основи достатньо, щоб зрозуміти, що цей політичний маневр може розколоти Співдружність. Мандан повинен був дати відсіч цим зрадникам і підготуватися до протистояння з армією бунтівників, яка, можливо, вже наближалася сюди.

Він гаркнув на Титана:

— Посадіть утаука у в'язницю під фортецею і візьміть під варту цих двох васалів.

— Володарю, ми нічого не зробили! — заволав лорд Друн.

— Ми ваші вірні піддані, — поспішив запевнити конаґа Джадсон, надуваючи губи, від чого загойдалися маленькі прикраси на кінчиках його вусів.

Мандан не міг їх відпустити тепер, коли вони почули указ. Будь-хто з них міг проговоритися, розпустити небезпечні чутки. А що, як вони вирішили пов'язати свою долю з Аданом і Коллананом?

— Помістіть їх у окремі кімнати, де вони зможуть поміркувати над своїми вчинками.

Титан і Дженна витягли довгі мечі і загрозливо нависли над зляканими лордами.

— Перше, що я хочу, щоб ці двоє «вірних» людей зробили, — продовжив Мандан, — це написали листа, який буде відправлено в їхні володіння. Хай вони накажуть своїм військам — усім своїм військам — негайно вирушити в Конверу. Ми повинні підготуватися до того, як ті загарбники прийдуть з-за гір.

Уто продовжував дертися вгору по сходах уздовж прямовисної скелі, пробиваючись до фортеці нагорі, а за ним рухалися двоє інших Хоробрих та сотні солдатів Співдружності. Він прислухався до того, як навколо верхівок скель свистить холодний вітер, і в цьому посвисті йому чулися далекі крики. А можливо, то й справді були далекі крики...

Забравшись вже дуже високо, він кинув погляд на море з цієї небезпечної висоти і відчув одночасно глибоке обурення і нестерпний гнів, побачивши, як жахливий божок шаленіє над водним обширом, нагадуючи розлюченого дикого бика, породженого бурею. Химерна істота ламала щогли кораблів Співдружності, шматувала блакитні вітрила, перекидала броньовані судна. Уламки флоту, що виднілися на воді, нагадували рознесені вщент рештки сухостою, над яким пронісся могутній смерч.

Зараз Уто був надто далеко, щоб битися з тією потворою, і йому залишилося тільки завити від безвиході. Як би добре не були озброєні кораблі, у них не було жодних шансів. І він нічим не міг допомогти!

Але він міг взяти Фулкор.

Він поглянув униз і побачив два палаючих реймери Вендіри та Арріка, почув голоси сотень сповнених бажання помсти бійців, які прокладали собі шлях нагору. Уто нагадав собі, що його битва тут. А брама фортеці — його ворог. Він закричав до Хоробрих, що стояли на сходах трохи нижче за нього.

— Ми візьмемо фортецю! Виженемо цих пацюків!

Вендіра виглядала вимотаною після сутичок у морі, які спалахнули навіть ще до того, як вони досягли бухти. Її обличчя розчервонілося від напруження і гніву.

— Як тільки ми візьмемо фортецю, то зможемо здолати і решту ворогів. На Фулкор!

Уто долав останні сходинки, що вели до ущелини, перегородженої всередині міцними воротами. Він не розумів, як ішаранцям взагалі вдалося захопити фортецю. Він залишив тут караульною Клеа, досвідчену Хоробру проте вона зазнала поразки. Цього разу він і його воїни повинні відвоювати цю фортецю. Він був Уто з Рифу, а сьогодні стане Уто Завойовником.

Згори захисники Ішари продовжували без упину жбурляти каміння і пускати стріли. Вони скинули з високого муру бочку з олією, і вона, перевертаючись у повітрі, полетіла вниз, розгораючись від підпаленого ганчіркового ґнота. Бочка врізалася в причал далеко внизу і розлетілася на друзки, розбризкуючи навсібіч палаючу олію. Вогонь перекинувся на другий пришвартований корабель Співдружності. На сусідньому пірсі все ще горів «Ґліссанд», його вітрила тліли, хоча екіпаж Мак Дура метушився, докладаючи всіх сил, щоб врятувати своє судно.

Стріла просвистіла зовсім близько від обличчя Уто, поки він ненадовго спинився на металевих сходах, і Хоробрий, різко обернувшись, ударив реймером, спалюючи її. Довкола них, немов шалений рій розлючених шершнів, з гулким дзижчанням проносилися стріли й метальні снаряди, і вогняний клинок вразив ще декілька цілей. Позаду Уто воїни швидко підняли щити, проте встигли не всі: принаймні в трьох із них влучили гострі вістря стріл, і вояки полетіли зі сходів униз, розбившись на смерть.

Не звертаючи уваги на крики, з якими падали його бійці, Хоробрий побіг ще швидше, діставшись розколини в скелі саме тоді, коли йому назустріч виринули з тіні п'ятеро ішаранців. Дурні. Вони думали, що зможуть втримати за собою цей крихітний уступ, думали, що зможуть зупинити атаку армії Співдружності. Лише п'ятеро? Проти?

Він кинувся на купку захисників, вражаючи їх своїм полум'яним клинком, розбиваючи щити, плавлячи мечі. Він прикінчив їх усіх, одного за одним, і, відкинувши вбік тліючі тіла, опинився перед товстими воротами, що перекривали прохід до фортеці.

Вендіра з Арріком підбігли до нього, і їхні реймери освітили занурену в тінь розколину. Юрба ішаранських воїнів по той бік укріпленої залізом брами заходилася вигукувати образи, швидко зачиняючи важкі ворота. Уто помітив відремонтовані петлі, обвуглену деревину дверей... і зрозумів, що брама була серйозно пошкоджена, коли ішаранці відбивали фортецю у Клеа.

Оборонні споруди ще не встигли повністю відновити.

Уто, використавши реймер як бойову сокиру, рубонув по почорнілій деревині. Поруч із ним Вендіра розплавляла своїм вогненним клинком залізні петлі. Заклепки, ставши вишнево-червоними, вискакували з обпаленої деревини. Діючи як один механізм, троє Хоробрих били, випалювали і рубали доти, аж поки брама, здригнувшись, не тріснула. Остання залізна петля застогнала, не витримавши ваги тяжких воріт, розпечений метал перекрутило, і петля зламалася. Уто сильно вгатив чоботом, двоє інших Хоробрих з усієї сили штовхнули браму, і вона нарешті завалилася всередину.

Першим вперед кинувся Уто, а за ним, мов хвиля лютих шершнів, ринули всередину солдати. Вони нестримним потоком пронеслися по проходу і, розмахуючи зброєю, увірвалися до фортеці.

Воїни-чужинці стояли перед ними в червоних плащах і лускатих обладунках, тримаючи напоготові вигнуті ішаранські мечі.

Гострі вістря сили-силенної клинків, спрямованих на Уто, нагадували густий ліс, але він без вагань кинувся в атаку.

— Я Уто з Рифу, і Фулкор мій!

Він разом з Вендірою та Арріком відтіснили перші ряди захисників, убивши багатьох з них і відкинувши решту. За їхніми спинами поставали нові й нові солдати Співдружності, готові до бою. Вони заповнили огороджений плац перед донжоном, і вже за мить будь-які узгоджені бойові плани перетворилися на цілковитий хаос.

Деякі з цих бійців були з Уто під час попередньої спроби відвоювати Фулкор. Тоді вони пізнали смак ганьби і поразки, бачили, як гинули їхні товариші, а кораблі йшли на дно. Сьогодні це була їхня власна, особиста війна помсти.

Фортеця стала місцем кривавої бійні. Хоробрі своїми реймерами косили супротивників по двоє і по троє. Повітря заполонили несамовиті крики і брязкіт металу, і всі ці звуки відлунювали від кам'яних стін.

Ішаранські лучники зі спостережних пунктів встигли випустити стріли в нападників, однак воїни Співдружності та ішаранці швидко змішалися, і стріляти в цей густий натовп стало небезпечно для своїх же бійців.

На кам'яних сходах перед донжоном стояв командир гарнізону, якого можна було впізнати по вкритому золотом нагруднику та знаках розрізнення. Він вигукував накази, намагаючись вишикувати свої сили в захисні порядки, але його слова раптом обірвалися, перетворившись на нерозбірливе булькання, — горло йому простромив кинутий кинджал. Аррік, який жбурнув клинок вільною рукою, повернувся до Уто і вдоволено кивнув.

Командир ішаранського гарнізону впав на руки своїх охоплених розпачем солдатів. Вони заревли, не тямлячи себе від люті, і стрімголов ринули в бій, а Уто та його товариші з радістю кинулися їм назустріч.

Солдати Співдружності продовжували прибувати, а на плацу повсюди вже лежало чимало тіл. І хоча зір Уто затьмарював кривавий туман, він все ж розумів, що їхні втрати виявилися жахливими, але він не зважав на ціну, єдине. що мало значення, — це повернення фортеці. Якщо він буде єдиним, хто залишиться в живих до кінця дня, так тому і бути.

У хаосі бою Уто помітив ішаранського піхотинця, який з незворушним лицем несамовито бився, вбиваючи солдатів Співдружності направо і наліво. Тримаючи в кожній руці по мечу, він орудував обома з однаковою спритністю. Навколо нього вже почала нагромаджуватися ціла купа трупів, немов фортечна стіна з плоті, але скільки б цей темноволосий чоловік, розмахуючи без упину мечами, не вбив своїх супротивників, вираз його обличчя залишався порожнім. Він не виказував ані страху, ані гніву. Його рухи були швидкими і плавними.

Уто вирішив убити його.

Якийсь солдат Співдружності кинувся на незвичайного бійця, йому вдалося прослизнути крізь його захист і завдати сильного удару мечем. Клинок рубонув ішаранця по руці і мав би розітнути шкіру й кістку, проте сталь лише дзенькнула по оголеному біцепсу, наче по каменю! Меч відскочив від шкіри ворога, не завдавши йому шкоди, а ішаранець з незворушним обличчям, скориставшись моментом розгубленості солдата, простромив йому серце.

Уто, вишкірившись, став проштовхуватися крізь поле бою, однією рукою рубаючи реймером, а іншою розмахуючи мечем, щоб розчистити шлях до своєї цілі.

Двоє його Хоробрих, опинившись в інших частинах подвір'я, влаштували криваву бійню. Вендіра закричала, скликаючи до себе солдатів, і показала реймером на двері донжона, збираючись штурмувати їх. Раптом їй у плече глибоко встромилася стріла, пробивши міцну кольчугу. Хоробра похитнулася, спіткнувшись, і здивовано глянула на тонкий стрижень, що стирчав з її тіла. Вона втратила зосередженість, і її реймер засичав, бризкаючи іскрами вогню.

І в цю мить воїн-ішаранець увігнав довгий спис їй у бік. Хоробра задихнулася, хапаючи ротом повітря, у неї підкосилися коліна, але їй ще вистачило сил, змахнувши мечем, відтяти голову своєму вбивці. Після чого вона повалилася на землю. Її товариші заревіли і кинулися вперед. Аррік нісся за ними, розмахуючи реймером.

Уто тим часом пробивався до темноволосого піхотинця. Той недбалими змахами мечів убив іще двох бійців Співдружності, але потім Хоробрий налетів на нього, відтіснивши до сходів, що вели на зовнішній захисний мур.

— Тебе потрібно вбити. — Уто завдав удару реймером, але ішаранський боєць заблокував його палаючу зброю своїм мечем. Він ухилився в один бік, в інший, а потім заскочив на кам'яні сходи, височіючи тепер над своїм супротивником.

Уто безстрашно кинувся за ним. Сталь меча ішаранця засвітилася помаранчевим від вогню реймера, а жар, що передавався через руків'я, явно мав обпікати йому руку, проте чоловік навіть не здригнувся. Ішаранець вдарив Уто іншим клинком, Уто парирував своїм мечем. Продовжуючи рішучо наступати, Хоробрий заганяв свого супротивника все вище по сходах до верху стіни.

Внизу на плацу вирувала битва, але вся увага Уто була зосереджена на таємничому супернику. Вони билися, тримаючи зброю в кожній руці; сталь, вдаряючи об сталь, дзвеніла й скреготала, клинки відбивали ворожі удари і наступної миті атакували самі.

Уто був вражений силою цього непоказного на вид бійця. Реймер Хороброго розжарив і другий меч, який тепер став жовто-гарячим, але супротивник продовжував стискати його ефес. Тоді Уто, різко опустивши полум'яний клинок, завдав блискавичного удару, обпікши відкриту руку чоловіка. Але замість того, щоб розрізати м'яку плоть, вогонь реймера залишив усього лише обпалений слід, наче шкіра суперника була з відполірованого мармуру.

Ішаранський боєць щось буркнув, і Уто, вкрай здивований побаченим, ударив його ще раз.

— Хто ти? Що ти таке?

Ворог відбивав кожен удар.

— Моє ім'я мало кому відоме. — Він навіть не спітнів за час важкого бою. — І ти все одно не зможеш зрозуміти, хто я такий. Але я знаю тебе, Уто з Рифу, ти — Хоробрий з почту конаґа Конндура. Конндур був знайдений мертвим у своїх гостьових покоях на цьому острові. Ти не зміг захистити свого конаґа? — Чоловік ледь помітно посміхнувся. — Я був там.

Ці слова змусили Уто здригнутися, він на мить завагався. Ворог негайно вдарив розпеченою сталлю, яка пронеслася зовсім близько від обличчя Хороброго. І хоча він встиг вчасно відсахнутися, жар обпік йому очі. Поки Уто, спіткнувшись, відновлював рівновагу, ішаранець відступив ще на три сходинки, діставшись відкритого простору на верхівці стіни. Уто кинувся за ним.

— Кажуть, що це Уто намагався вбити емпру Ілуріс, — продовжував насміхатися чоловік. — Але тобі це не під силу. — Він шмагав Хороброго словами, наче батогом, вкритим гострими шипами. — Тільки асасин із Чорних вугрів може впоратися з таким завданням.

— Чорні вугри існують лише в легендах. — Уто вдарив реймером, але не влучив, асасин встиг відскочити, вислизнувши з-під удару.

— Як тебе звати?

Вони продовжували свій відчайдушний, лютий бій на верхівці стіни, високо над хвилями, що розбивалися об рифи далеко внизу. Уто провів тут незліченні години, стоячи на варті, дивлячись на рифи, завжди уважно пильнуючи, чи не з'являться на обрії ворожі ішаранські бойові кораблі. Його реймер розсік нагрудну пластину ішаранця і залишив димну смугу на його шкірі.

Але сама шкіра чоловіка не постраждала, і він сказав:

— Наші імена не мають значення, проте, якщо ти так хочеш забрати його із собою в могилу, нехай у твоєму спадку буде вказано, що тебе вбив Заха.

Це ім'я нічого не говорило Уто, просто набір чужоземних звуків.

— Твоє ім'я буде забуто.

Чорний вугор заговорив холодним, зовсім позбавленим емоцій голосом, який чомусь більше стривожив Уто, ніж якби той кричав.

— Я був у твоїй подобі, коли напав на емпру Ілуріс. Вона загинула з думкою, що це ти вбив її.

Уто швидко провів рукою в рукавиці по лобі.

— Ти виконав мою роботу за мене. Я був би щасливий вбити її разом з усіма ішаранськими тварюками.

Заха, стоячи на краю стіни, бився обома мечами, а Уто протистояв йому, завдаючи удари клинком і реймером. Несподівано ішаранець кинув один з мечів прямо в супротивника. Руків'я полетіло в обличчя Уто, і він інстинктивно підняв свій меч, щоб захиститися.

Тієї ж миті Заха скочив на Хороброго, використовуючи для зіткнення всю свою силу, вагу та інерцію тіла. Якимось незрозумілим чином його шкіра перетворилася на камінь.

Обидва чоловіки зірвалися зі стіни і полетіли вниз. За ті кілька миттєвостей вільного падіння, що вони, втративши всяку орієнтацію, неслися в повітрі, Уто примусив себе зосередитися. Він спрямував полум'я свого реймера в центр грудей Захи, і вістря вогняного меча протнуло навіть затверділу плоть. Клинок пропалив серце Чорного вугра наскрізь і виринув у нього за спиною.

Падаючи у морські хвилі, що накочувалися на рифи, Уто міцно стиснув скам'яніле тіло мерця, використавши його як щит, — і вони, зчепившись, врізалися в пінисту воду.

Холодний вітер супроводжував армію королеви Кору в її поході на південь. З неба сипав дрібний сніжок, вкриваючи все навколо, і перед військом простягнувся вдалечінь незайманий білий шлях. Крижані Люті день за днем невтомно сунули вперед. Унуки тягли бойові сани або везли на собі озброєних вершників, і здавалося, що вони ніколи не втомлюються.

Після перших кількох днів мамули, що супроводжували бойові сили Лютих, дещо відстали від основної армії. Вони навчилися триматися осторонь і залишатися непомітними, щоб не стати здобиччю для вовкоконей. Кору дала вказівки своїм воїнам, щоб вони не кривдили мамулів. Бірч знав, що всі мамули могли втекти, розчинившись у цих диких пустельних краях, але натомість вони вирішили слідувати за армією крижаних Лютих. Вони залишилися заради нього.

Армія блідошкірих воїнів долала милю за милею, і незабаром огорнений густим теплим хутром хлопчик більше вже не відчував холоду. Час від часу він виймав різьблену свинку і великим пальцем потирав її гладеньку поверхню. А ще Бірч мав при собі маленький гострий ніж. Кору дозволила хлопчику залишити його.

Армія підійшла до озера Бакал, і серце Бірча забилося швидше, коли він побачив знайомі краєвиди навколо містечка і озера, де він виріс... саме тут крижані Люті пустили в хід свою зимову магію, яка, немов морозна пожежа, знищила все, що він знав.

Маг Ілон, який сидів поруч із ним у санях, насупився, дивлячись на залишки зруйнованої крижаної фортеці. Він простягнув руку і розвів пальці, щоб потягнути за маленькі ниточки магії, які могли залишитися в повітрі, але невдовзі розчаровано похитав головою.

Однак армія не стала тут зупинятися, а обійшла замерзле озеро і рушила далі. Вся увага Кору була зосереджена на тому, щоб якнайшвидше дістатися пустельних земель королеви By. Та все ж, коли вона помітила, що Бірч не зводить очей з руїн свого рідного містечка, вона простягнула руку і торкнулася його щоки, явно спантеличена. Тільки тоді хлопчина зрозумів, що по його обличчю котяться сльози.

Королева заговорила, і в її голосі вперше чулося щось подібне до співчуття.

— Чому ти так переймаєшся, хлопче? Це ж безглуздо. Невже ти не вражений нашим славним військом?

Бірч витер сльози, нагадуючи собі, що королева крижаних Лютих не є жорстокою. Вона просто його не розуміє.

— Це був мій дім. Тут жили мої батьки, а ще Томко і мої друзі. Тут була моя шкільна вчителька і старий добрий рибалка, який дозволяв мені покататися на своєму човні. І тут були мисливці, які приносили шкури на продаж. Був чоловік, який давав мені яблука, і... — Його голос увірвався, коли спогади стали яскравішими, більш живими. Він бачив речі навколо такими, якими він їх пам'ятав, а не такими, якими вони були зараз. — А ще у нас був кіт, який полюбляв лежати на сонці. Але це все... це все...

Кору озирнулася навколо, нахмурившись.

— Так, я бачу, що тут було людське поселення, але його більше немає.

— Тому що крижані Люті вбили всіх! — вигукнув Бірч. — Міста більше не існує!

— Це зробив Рокк, — зауважила Кору. — Моя мати наказала так вчинити, бо хотіла побудувати тут свою фортецю. І це їй теж не вдалося.

— Вони все одно мертві, — пробурмотів Бірч.

— Я не віддавала цього наказу, — повторила Кору. Вона дала коротку вказівку Ілону, щоб той пустив швидшим ходом запряжених в сани унуків і вони скоріше проминули Лейк Бакал. — Тепер ти зі мною, і в тебе є такі можливості, про які жодна людина не може навіть мріяти. Подумай про те, що ми збираємося здійснити. Хіба твоє становище не краще, ніж ти міг собі уявити?

Бірч замкнувся в собі, і на якийсь час запала тиша. Але Кору чекала, і він знав, що вона очікує на відповідь. Зрештою він набрався сміливості і похитав головою.

— Ні.

— Дурне хлопчисько.

Вона явно була роздратована. А військо тим часом продовжувало свій похід.

Рухаючись на південь, вони проминали порожні села. Було видно, що люди похапали свої пожитки і втекли. Королева крижаних Лютих не помічала в цьому нічого незвичного, вона розмірковувала про свою вилазку до гори Вада, де вона спостерігала ріки лави і бачила, як світ народжував страхітливих драконів, що виявилися частинами самого Оссуса.

А Бірч думав, як він разом з матір'ю, батьком і Томком подорожували до замка Феллстафф. Він пригадував містечка Нортерри, через які вони проїжджали. Особливо яскраво йому згадалася одна стара жінка, яка робила варення з вишень, вирощених у власному саду, згадався козопас, який дозволяв хлопчикам гратися зі своїми тваринами, потім він пригадав вічно невдоволеного корчмаря, який не любив дітей. Під час однієї з тих поїздок до бабусі й дідуся Бірч і Томко, сидячи на колоді, закидали вудки в струмок і змагалися, хто з них зловить найбільшу форель.

Тепер він дивився на порожні комори, повалені огорожі загонів для скота, висохлі коричневі кукурудзяні поля та сільські городи, з яких уже мали б зібрати врожай. Дійна корова заревіла, ніби зрадівши, що побачила людей поблизу. Поруч блукали без усякого нагляду декілька овець. Унуки накинулися на тварин і зжерли їх.

Сани королеви плавно рухалися вперед, здіймаючи серпанок морозного повітря. Наступні села були розташовані ближче одне до одного і виглядали більш заселеними. Деякі налякані люди поховалися в лісах або втекли полями, а кілька відчайдушних, але нерозсудливих чоловіків стояли біля своїх домівок, готові їх захищати.

Кору подивилася на цих захисників, перевела погляд на хлопчика, а потім глянула назад, на своє військо. Вона віддала наказ не нападати на людей і не чіпати їх, наче вони були не варті уваги крижаних Лютих, і Бірч зрадів цьому.

Незабаром могутня армія підійшла до великого міста, оточеного високими мурами. Довкола виднілися поля, на яких вже було зібрано врожай, а також просторі пасовища та доглянуті сади. Бірч побачив, що багато людей поспішають до міста, під захист його мурів. На сторожових вежах і дозорних пунктах він помітив відблиски сонячного світла на обладунках — там стояли воїни, готові боронити фортецю.

— Досить велике скупчення людських халуп, — промовила Кору. Побачене явно справило на неї деяке враження. — Мені видається дивовижним, що люди змогли досягти такого.

Бірч із гордістю поділився тим, що знав, пам'ятаючи, чого його навчила мати.

— Це місто називається Феллстафф, столиця Нортерри.

Саме тут сидів на троні його дідусь. Бірч задумався, чи зможе король Колланан врятувати його.

З високого муру Шадрі роздивлялася армію крижаних Лютих, що без упину рухалася вперед у серпанку білого інею. Сніг вкрив поля, і деякі дерева в садах загинули від холоду, коли армія проходила повз них.

Поруч із нею стояв Покл, його волосся стирчало на всі боки, хоч він і намагався приборкати його пальцями. Юнак подивився на похмуре й потворне обличчя Ґанта.

— Бачиш, ми ж казали тобі, що армія величезна! Їх сотні.

Шадрі знала, що Покл просто не розуміється на цифрах.

— Я вважаю, що їх кілька тисяч. Що скажеш?

Хоробрий пильно вдивлявся у зловісні ворожі полчища.

— Чимало тисяч.

— Це ж дуже багато, — наполягав Покл.

Вони спостерігали і чекали, дивлячись на нестримну й невблаганну силу, що стіною насувалася на місто.

— Моє завдання полягає в тому, щоб захистити жителів Феллстаффа, — мовив Ґант, — але я розраховував, що в мене буде більше часу.

Солдати, що залишилися в місті, були розміщені по периметру замка, окремий загін воїнів з мечами напоготові мав захищати забарикадовану браму. На високих стінах вишикувалися лучники.

— Нам кінець, — простогнав Покл. — Нас усіх знищать.

Роздратований погляд Шадрі налякав його більше, ніж крижані Люті, хоча самі по собі його висновки були цілком слушними. Вона просто намагалася осягнути чисельність воїнів, магів, вовкоконей і бойових саней Лютих. Шадрі записувала все, що бачила, у своєму щоденнику, проте питала себе, чи бодай хтось коли-небудь прочитає її записи.

Однак, коли величезне військо наблизилося до північної стіни Феллстаффа, сталося щось дивовижне. Армія крижаних Лютих розділилася навпіл і продовжила рух, огинаючи велике місто. Замість того, щоб взяти столицю в облогу, крижані Люті просто рухалися вперед, обходячи місто з обох боків, наче річковий потік, що оминає скелю.

Навіть Ґант розкрив рота від подиву. Його рука лежала на манжеті реймера, він був готовий запалити вогняний меч і битися стільки, скільки стане сил, — але йому навіть не довелося діставати свою зброю.

— Вони просто... не звертають на нас уваги! — не могла повірити свої очам Шадрі.

— Це справжнє диво! — вигукнув Покл.

Армія крижаних Лютих навіть не сповільнила ходу, оминаючи місто.

 Після того як «Ґліссанд», намагаючись пришвартуватися, врізався в причал у бухті острова Фулкор, Уто та солдати Співдружності покинули пошкоджений корабель і відправилися назустріч своїй неминучій смерті.

Вони ринули вгору, в потрібну їм самим битву, але Мак Дура не цікавили ані фортеця, ані цей похмурий острів. Його судно палало! Він повинен врятувати свій корабель. Капітан згуртував свій екіпаж, і кожен моряк узявся до роботи, хоча дехто знайшов-таки мить, щоб зірвати із себе блакитну пов'язку.

Біжучи з носа корабля в його центральну частину, капітан дивився на полум'я, яке поширювалося по такелажу. Загорівся нижній кут грота.

— Перерізати канати! Треба зняти вітрило.

Один з утауків, затиснувши в зубах кинджал, видряпався вгору по линвах. Він пробіг по реї і став рубати канати, поки палаюче вітрило не почало падати. Мак Дур і двоє інших моряків схопили край тканини, проте язики полум'я продовжували лизати вітрило, піднімаючись все вище. Дві вцілілі мотузки досі утримували вітрило на щоглі.

— Відріж його!

Продовжуючи балансувати на реї, утаук перерізав ще одну мотузку, схопив кут вітрила і стрибнув, повиснувши в повітрі. Він гойднувся, на мить завис, а тоді перерізав останню мотузку, відпустивши вітрило за мить до того, як врізатися в щоглу, і впав на палубу. Мак Дур і його супутники підтягнули палаючу парусину до борту і скинули її у воду.

Згори на них посипалися стріли, причому деякі — з палаючими наконечниками, вкритими смолою. Вони врізалися в дошки палуби, і Мак Дуру ці звуки нагадали страшну бурю з градом, у яку йому довелося потрапити на морі. Один матрос зойкнув, коли стріла влучила йому в плече, але йому вдалося швидко її висмикнути.

Біля сусіднього причалу, розташованого ближче до сходів, що вели до верхівки скелі, другий корабель Співдружності вже був повністю охоплений полум'ям. Він ще раніше зазнав серйозних ушкоджень і ледве зміг доплисти до гавані, а палаюча бочка, впавши з неба, остаточно вирішила його долю. Палаюча олія розлетілася по палубі, і чимало моряків, голосно волаючи від опіків, кинулися за борт, інших убив шквал випущених згори стріл.

Тепер ішаранці зосередили свою увагу на «Ґліссанді», навіть попри те, що у цей самий момент Уто з іншими бійцями Співдружності штурмували їхню фортецю. Метальні снаряди посипалися вниз ще більш густо, а великий камінь, падаючи, розколов одну з рей і пробив діру в палубі. Мак Дур вилаявся на ішаранців, що виднілися на фортечній стіні, а потім прокляв Уто та конаґа Мандана за те, що вони загнали його прекрасний корабель в цю безвихідь. Тепер йому здавалося, що вони всі поляжуть на цій безглуздій війні.

Його матроси зібрали всі відра, які змогли знайти, поприв'язували до і них мотузки і заходилися кидати їх у воду та швидко піднімати наповнені відра одне за одним, щоб загасити полум'я. Довелося перерізати ще кілька такелажних канатів. Моряки швидко рухалися у своєму вільному одязі утауків, але в цей момент Мак Дур пошкодував, що вони не мають важких обладунків, які б захистили їх. Над його плечем блискавкою промайнула стріла, ледь не зачепивши шию, і вдарилася об палубу перед ним. Мак Дур ногою відіпхнув її вбік, наче то була гадюка, що опинилася біля його ніг.

Інша стріла влучила в груди бувалого моряка, який стояв неподалік, і він упав, розливши відро з водою. Під дощем стріл, які рясно сипалися неба, Мак Дур кинувся до чоловіка і відтягнув його до складених ящиків, за якими було хоч трохи безпечніше.

Великі камені та менші уламки продовжували летіти на їхні голови. Один гострий камінь вдарив капітана у скроню, приголомшивши його. Мак Дур упав на коліна, потім доторкнувся до неглибокої рани, з якої рясно юшила кров. Він знову вилаявся, а тоді зосередився на стрілі в грудях свого товариша, зрадівши, що вістря не проникло глибоко в тіло.

— Рана не глибока.

— Кра, болить, наче демон у рану наклав, — прошипів моряк.

Без жодного попередження Мак Дур висмикнув стрілу. Чоловік закричав, хлинула кров, але капітан притиснув сорочку моряка до рани.

— Тримай так. І сховайся десь.

По палубі стукотіло все більше стріл, і він, глянувши вгору, заволав:

— Будьте ви прокляті!

Обстріл трохи ослаб, коли солдати Співдружності зуміли прорватися І у фортецю і вступили в жорстокий бій нагорі. Тепер з палаючих будівель всередині фортеці здіймався чорний дим. Кілька загиблих воїнів — з обох сторін — упали зі скель і з високих фортечних стін.

А тим часом утауки вели свою власну битву на причалі. Полум'я почало підніматися по фок-щоглі «Ґліссанда», немов по стовбуру високого дерева під час лісової пожежі. Якби його команда не діяла так злагоджено, щоб загасити полум'я, не звертаючи уваги на стріли, то його улюблений корабель потонув би просто тут, у цій похмурій чужій гавані.

Мак Дур побачив, що у відкритому морі за рифами більша частина флоту Співдружності вже була розгромлена, дуже багато кораблів було розбито і потоплено. Досі він був зайнятий спробами врятувати свій корабель, але тепер з жахом спостерігав, як божок сіяв хаос по всьому флоту. Проте багато ішаранських кораблів теж було знищено, деякі горіли, деякі були розтрощені. Мак Дура пройняв озноб, коли йому згадалася кривава бійня, яку не так давно влаштував серепольський божок у ішаранській гавані.

Він намалював коло довкруж свого серця.

— Початок є кінцем є початком.

Стогнучи, ці слова повторив і поранений моряк.

Жрець Ерікал почував себе вкрай втомленим і виснаженим, але водночас його переповнювала ейфорія. Він не міг повірити в те, що вони разом з його улюбленою божкинею зробили. Навколо нього тривало побоїще, стояв такий рев, що дзвеніло у вухах. Битва досі не закінчилася, проте Ерікал не думав, що він або божкиня можуть ще щось зробити. Вони обоє були вже зовсім знесилені.

Тепер усе залежало від Маґди та її гетрренів.

Ще недавно божкиня лютувала посеред ворожого флоту, розкидаючи кораблі, трощачи їхні корпуси, ламаючи щогли, наче дитина, яка в істериці ламає свої іграшки. Капітан Ґаус гаркав команди, наказуючи морякам переставити вітрила, натягнути канати, налягти на стерно. Завдяки поштовху магії божкині флагманський корабель ішаранців понісся до найближчого судна Співдружності, хоча втомлена божкиня, стелячись над морем, опускалася все ближче до хвиль, вивергаючи фонтани води та випускаючи блискавки. Ерікал через зв'язок з божкинею відчував, як вона витрачає сили, отримані завдяки молитвам, вірі та гніву ішаранців, а також кривавим жертвоприношенням, якими вона живилася.

Флагманський корабель мчав до своєї мети, а варвари зібралися біля поручнів, ревучи бойові кличі, розмахуючи кийками, списами і мечами. Моряки-безбожники чекали на них, вже нажахані. Капітан Ґаус мав намір протаранити ворога залізним кулаком, встановленим на носі його корабля, але капітан Співдружності повернув на інший галс, змінивши напрямок руху свого судна так, що ішаранський корабель лише відскочив від його корпусу.

Та все ж кораблі опинилися досить близько один від одного, і Маґда, зробивши чотири швидких кроки по палубі, заскочила на поруччя і, відштовхнувшись, стрибнула на палубу ворожого корабля. Приземлившись на свої товсті ноги, вона перетворилася на розлючену фурію, змахами здоровезної палиці розколюючи черепи, розбиваючи обличчя. За нею слідом кинулися інші гетррени, розмахуючи клинками, сокирами, вкритими шипами дубинами.

Воїни-безбожники відбивалися як могли, вбивши кількох варварів і цим ще більше розлютивши гетрренів. Коли Маґда побачила, як впали кілька її товаришів, вона заходилася вбивати ворогів з подвоєним завзяттям.

Залишившись на флагмані, Ерікал провалився у дивне заціпеніння від перевтоми. Знавіснівши, його божкиня роз'ярилася, роблячи те, чого ніколи раніше не робила, вона яскраво палала, живлячись ішаранським гнівом. Вона діяла на межі своїх сил, перенапружуючись, проте не відступала.

Зрештою, коли жрець відчув, що сутність стає все більш розпливчастою й безтілесною, він злякався. Вони були далеко від святилища Прірарі, і божкиня не могла сховатися за димчастим склом, щоб відновитися у власному потойбічному царстві.

— Повертайся до мене, — прошепотів він.

Зовсім поруч, на кораблі Співдружності, оглушливо гриміла битва, але він знав, що божкиня почує його через їхній зв'язок.

Маґда та її гетррени повбивали всіх ворожих моряків і поскидали тіла в море. Відправивши за борт останніх бійців, вони, голосно радіючи, розлили олію по вкритій кров'ю палубі, після чого підпалили корабель. Маґда реготала, повертаючись на борт флагмана ішаранців, не звертаючи жодної уваги на полум'я, що здіймалося позаду неї.

Капітан Ґаус хмуро дивився на отаманшу.

— Це був цілком справний військовий корабель. Ми могли б захопити його і зробити частиною ішаранського флоту.

— У нас є власний корабель, — відказала Маґда.

— Але ж ми втратили десятки кораблів у сьогоднішній битві, — прогарчав Ґаус.

Маґда просто пирхнула, їй було байдуже.

Ерікал присів навпочіпки біля борту і зосередився на тоненьких ниточках-павутинках, що пов'язували його з божкинею.

— Повертайся до мене, поки ще не пізно.

Коли сутність опустилася поруч з ним на палубу, від неї залишилися хіба що туманні клаптики, то була лише слабенька іскра в порівнянні з райдужним вогнищем, яким вона постала під час свого шаленства. Його божкині потрібно було відновити сили. Зараз, коли вона кружляла навколо нього, Ерікал віддавав їй усю свою внутрішню силу, яку тільки міг, але вцілілим ішаранцям потрібно буде принести їй жертву.

З'єднавшись з ним, вона засяяла і замерехтіла в повітрі над палубою.

Нарешті Ерікал підвівся на тремтячих ногах, він повільно озирнувся, щоб побачити, яких втрат зазнав флот Співдружності. Деякі кораблі палали, деякі були розбиті вщент, деякі перекинулися набік і тонули. Удалині, на острові Фулкор, він побачив, що будівлі фортеці теж горять.

— Страшні руйнування, — вражено промовив він.

Капітан Ґаус, що стояв поруч, почухав свою густу бороду квадратної форми і витер кров з чола.

— Набагато гірші, ніж я собі уявляв. Тепер я більше ніколи не буду недооцінювати силу вашої божкині, жерче.

— Я не впевнений, що вона зможе зробити це знову, — відказав Ерікал. — Ми повинні повертатися додому. Їй потрібна своя земля, свій храм, свої віряни. Інакше вона зникне.

— Повертатися додому?! — заволала Маґда. — Після такої перемоги? — Вона підняла свою закривавлену булаву. — Що ти таке несеш, маленький чоловічок?

Ерікал похитав головою.

— Неможливо продовжувати наше плавання зараз. Ми не можемо йти до старого світу.

— Ми повинні завоювати наші нові землі! — Почувши свою очільницю, гетррени затупотіли по палубі.

Ґаус затінив рукою очі й оглянув те, що залишилося після кривавої морської битви.

— Я нарахував десять ішаранських кораблів, які майже не постраждали. Цих сил недостатньо для вторгнення.

— У нас десять кораблів, а у ворога — жодного! — стояла на своєму Маґда. — Ми розбили їх усіх. Якщо ми зараз вторгнемося в старий світ, їх не буде кому захищати.

Ерікал вказав на палаючу фортецю на острові Фулкор.

— Хіба ми не повинні повернутися туди? Допомогти людям там?

— Вони самі по собі. — Маґда набичилася, погрожуючи капітану. — На решті ваших кораблів багато гетрренів, а це така ударна сила, що краща за будь-яку у вашій історії. Тут битва закінчена, і перемога за нами. Ми не будемо затримуватися, щоб збирати уламки або допомагати слабким та вмираючим. — Вона подивилася на море, побачила червоні смугасті вітрила небагатьох уцілілих кораблів Ішари. — Подавайте сигнали, капітане. Ми візьмемо ці десять кораблів і попливемо далі.

Гаус довго мовчав, розмірковуючи. Ерікал не був певен, чи Маґді вдалося залякати капітана або ж він сам був схильний погодитися з нею. Зрештою Гаус наказав підняти сигнальні прапори, скликаючи залишки свого флоту.

Десять кораблів підняли вітрила і попрямували на захід, на завоювання нових земель.

Мандан, забравши в посланця-утаука доставлений ним зрадницький указ і наказавши кинути його у в'язницю, направився до своїх покоїв у вкрай поганому настрої. Уто навчив його ніколи не показувати іншим свою слабкість або недостойні конаґа емоції. Тільки його зобов'язаний Хоробрий міг так розмовляти з ним, і, попри роздратування, Мандан розумів, що це була правильна порада.

Мандану бракувало порад свого наставника, проте він знав, що конаґ повинен приймати власні рішення, навіть якщо вони непрості. Він спробував уявити, що сказав би Уто, дізнавшись про відкритий бунт королів Нортерри та Судерри.

У своїх королівських покоях він сидів, згорбившись, у кріслі перед каміном, в якому гуло яскраве полум'я. Його знобило, і цей холод проникав у його кістки глибше, аніж прохолодне осіннє повітря. Вогонь у каміні здавався голодним, і Мандану захотілося нагодувати його. Він перечитував образливий указ знову й знову, обурюючись несправедливими звинуваченнями, які Колланан і Адан висунули проти нього та Уто. Вони перекрутили те, що сталося насправді, і зняли всю провину із себе! Насправді саме його і дядько і брат порушили Хартію Співдружності, бо ні одне з їхніх королівств не відгукнулося на його заклик надати допомогу у війні проти Ішари.

Як королі, вони несли відповідальність за захист усієї Співдружності, але натомість погрузли в дрібних містечкових проблемах і прийняли на віру трактирні байки про стародавні раси та драконів.

Мандан сердито уставився на лист. Його очі ніяк не могли зосередитися на страшних речах, у яких звинувачували Уто. Навіщо зобов'язаному Хороброму вбивати свого конаґа? Це було просто неможливо, безглуздо.

Його думки знову й знову поверталися до тієї жахливої ночі. Жоден Хоробрий — жодна людина! — ніхто не міг би вчинити щось подібне з таким добрим чоловіком, як Конндур Хоробрий. Тільки ішаранські тварюки можуть бути такими жорстокими. Те, що Адан і Колланан звинувачували Уто в такому звірячому насильстві, лише доводило, наскільки самі вони непорядні. Не можна дати їм знищити три королівства. Мандан цього не дозволить.

Уто ніколи б такого не зробив.

Правда ж?

Він зім'яв указ і жбурнув його у вогонь, спостерігаючи, як папір темніє і зрештою чорніє. Навіть вогонь, здавалося, відмовлявся знищувати це послання, і воно довго горіло. Мандан заскреготав зубами. Чому все навколо проти нього?

Лордів Джадсона і Друна посадили під замок у гостьових покоях і приставили охорону. Першим його поривом було кинути їх у підземелля разом з Доннаном Ра, але навіть його нові Хоробрі радили йому не робити цього поспішного кроку.

— Ваші лорди-васали не зрадники, як ті два королі, Володарю, принаймні поки що, — мовив Титан своїм глибоким голосом. — Вони просто почули брехливе звинувачення, але не з власної вини.

Дженна, як завжди, злилася.

— Наступного разу ми подбаємо про те, щоб ніхто не з'явився перед ваші очі з такими дурницями. — Її обличчя виглядало втомленим. — Але все одно ці два лорди вже не зможуть забути слів, сказаних у їхній присутності. Вони мають залишитися під вартою.

— Та все ж необов'язково це має бути холодна сира камера, — втрутився Титан. — Нехай вони покажуть свою вірність.

Мандан погодився.

— Так, я розглядатиму це як випробування. Якщо вони напишуть листи і викличуть своїх бійців, щоб ті приєдналися до моєї армії, то можуть залишитися в гостьових покоях, під охороною. — Його обличчя потемніло. — Якщо ж відмовляться, то їхнє місце в темних підземеллях разом з іншими щурами.

Джадсон і Друн слухняно написали й відправили листи, викликаючи свої регулярні армії до Конвери, і Мандан був певен, що їхні солдати прибудуть якнайшвидше. Це давало йому достатньо часу, щоб спланувати, як придушити бунт, для чого, ймовірно, доведеться відправити військо в похід через гори. Він повинен діяти швидше, щоб випередити своїх ворогів.

Попіл спаленого указу осів на вугіллі, проте залишена ним темна пляма не зникла. Зрадницький заколоту Співдружності нікуди не дівся. Навіть зараз, у цю саму мить, Колланан і Адан збирали свої війська, щоб скинути його з трону.

А Уто десь далеко за морем!

Мандан здригнувся, почувши тихе хихотіння позаду себе. Він підхопився на ноги і, обернувшись, побачив Ліру, що лежала, розпластавшись, на канапі. Схоже, ще до його приходу вона звалилася на неї і лежала там у мовчазному заціпенінні. Тепер же вона привстала, спершись на лікоть, і уїдливо дивилася на нього червоними очима.

— У тебе все розвалюється, — заговорила Ліра. — Як будинок, що почав руйнуватися. Твоє перше погане рішення вибило опорну балку, потім попадали інші, і тепер Співдружність продовжує розвалюватися. — Вона засміялася голосніше. — Вона продовжує розвалюватися — через тебе!

— Ти не тямиш, що говориш, — гримнув на неї Мандан.

— Ти послав мого батька напасти на Нортерру. Тепер він мертвий, і вся Співдружність повстала проти тебе. Ти не повинен був цього робити.

Мандан несподівано підскочив до Ліри, очікуючи, що та здригнеться і зіщулиться, як вона часто робила раніше, але цього разу вираз її обличчя був зухвалим. Невже вона перестала пити так багато макового молочка? Він волів би, щоб вона залишалася в безпорадному напівсонному стані.

— Той посланець, утаук, приніс жахливі новини. — Вона змусила себе прийняти сидяче положення. — Думаєш, по дорозі він не говорив про це з іншими утауками? Звісно ж, говорив! Думаєш, слуги в замку не шепочуться про те, що сталося? Всі знають, Мандане. — Ліра пирхнула. — Вони знають, що влада вислизає в тебе з рук, і в усьому винен ти сам.

Ліра знову засміялася, і він вдарив її по обличчю з такою силою, що вона впала назад на подушки. Від удару на її блідій щоці з'явилася велика червона пляма.

Ліра шморгнула носом, потім змусила себе знову сісти.

— Я твоя королева, і я втрачу все разом з тобою. Через тебе!

У Мандана від жаху похололо все тіло, коли до нього дійшло, що вона сказала. Невже чутки вже вийшли з-під його контролю? Він схопив посланця-утаука, кинув його до темниці, щоб той не зміг переповісти ці облудні звинувачення нікому іншому... але що, як Доннан Ра вже встиг поговорити зі своїми друзями-утауками? Що, як вони далі поширили цю чутку, і вона розійшлася, наче небезпечна пошесть?

Він подумав про незліченні торгові каравани утауків, про купців і мандрівників, чий шлях пролягав через усі три королівства. А як щодо всіх тих торгівців на ринках, які купували товари в утауків, корчмарів, які давали притулок подорожнім, як щодо громад утауків, які вели справи в столиці, а потім рухалися далі, стаючи таборами поблизу доріг, що проходили вздовж річок?

А ще ж є капітани барж та інші робітники, що перевозять товари, курсуючи вгору і вниз по річках Блакитноводій та Крикіет, а як щодо вантажних суден, що ходять вздовж узбережжя? Вони всі говоритимуть про це.

Мандан відчув, як у нього по шкірі поповзли сироти. Як він міг це зупинити?

Він відвернувся від Ліри, яка сиділа, згорбившись, на дивані, потираючи свіжий синець, але виглядала явно задоволеною тим, як їй вдалося йому дошкулити.

Після того як великий флот відплив до Ішари, у Мандана залишилося в Конвері небагато солдатів. Як би відреагувала ця менша частина його армії, якби почула брехню про те, що Уто вбив конаґа Конндура? Мандан знав свого наставника краще за всіх, навіть краще за свого батька. Уто був вірним, відданим і вже декілька разів рятував Манданові життя.

Титан і Дженна, його нові захисники, не вірили, що Уто міг скоїти такі злочини, але інші могли повірити, і Мандану ніяк не вдасться зупинити ці розмови. Можливо, деякі з його солдатів дезертирували б уночі — просто покинули б його, знехтувавши своїм обов'язком захищати Співдружність.

Мандан мусив діяти, поки чутки не підірвали його владу ще більше. Він кинувся до входу у свої покої і розчахнув важкі двері. Від скрипу залізних петель його пройняв озноб. Звук нагадав йому рипіння дверей його гостьової кімнати на острові Фулкор, вислизнувши з якої він рушив до покоїв конаґа, де знайшов тіло свого закатованого батька...

Уто ніколи б так не вчинив.

Мандан гучним голосом покликав двох Хоробрих, і вони поспішили до нього, щоб переконатися, чи не загрожує йому якась небезпека. Конаґ оголосив:

— Я більше нікому не довіряю, крім вас. Мої власні солдати можуть втратити стійкість, і я повинен щось із цим зробити. Той посланець-утаук, перш ніж доставити указ нам, поширив цю звістку серед свого народу. Я в цьому впевнений. — Він загарчав. — Уже за одне це я маю відрубати йому голову.

— Дозвольте мені? — В голосі Дженни звучало нетерпіння.

— Трохи згодом. Спочатку я хочу, щоб ви відправили в місто кілька невеликих загонів. Якщо утауки поширюють чутки про заколот, ми повинні покласти цьому край. Ідіть на ринки, перевірте дороги вздовж річок, хапайте всіх утауків, затримуйте будь-які їхні каравани.

Титан виглядав стурбованим.

— Ви впевнені, мій конаґу? Племена утауків завжди дотримувалися нейтралітету, і вони служили...

— Вони були шпигунами покоління за поколінням, я в цьому певен! Їхні торгові кораблі ходили в Ішару навіть під час війни. Що вони розповідали про нас чужоземній емпрі? — Мандан похитав головою, стоячи біля дверей. — Я хочу, щоб вони були там, де я зможу їх контролювати. Зупиніть будь-які подальші чутки.

Двоє Хоробрих кинулися назовні, гукаючи капітанів міської варти, щоб негайно виконати накази конаґа.

Однак уже через кілька годин вони повернулися до Мандана з новинами, виглядаючи стривоженими й приголомшеними. Усі племена утауків зібрали свої пожитки і зникли. Вони щезли з Конвери, мов невловимий клубок диму.

Семі вірила в емпру Ілуріс. Тому пасмо світло-попелястого волосся Ілуріс було для неї сповнене магії. Дівчина вірила, що її наставниця поверне собі владу, і весь народ потребував цього якнайшвидше... але Ілуріс усе ще виглядала слабкою і дезорієнтованою. Вона не була готова здолати верховного жерця Кловуса — ані фізично, ані морально, — проте мусила бути готового. А Семі тим часом доводилося підтримувати віру серед відданих містян.

Пасма волосся емпри, здавалося, тріпотіли в її руці, коли Семі разом з Аналерою ходила по вулицях, зустрічаючись зі своїми знайомими, поширюючи обнадійливу звістку з більшою нагальністю, ніж будь-коли раніше. Але відтоді, як Кловус влаштував фальшиве похоронне вогнище, віра людей похитнулася. Семі була сповнена рішучості змінити це.

Каптані Вос, який супроводжував їх, був одягнений у звичайну коричневу шкіряну куртку без рукавів, що залишала його м'язисті руки оголеними. Він сховав під куртку ніж, залишивши у сховку під палацом довгий меч, і тепер, схоже, почувався голим без своєї звичної зброї та обладунків. Як боєць Яструбиної варти, Вос регулярно підстригав своє темне волосся, щоб воно виглядало акуратно, і ретельно голив та змащував олією обличчя, але зараз, після тривалого переховування під землею, його волосся стало кошлатим, а щоки вкривала борода. Він мав вигляд грубуватого змарнілого простолюдина, і його легко можна було прийняти за звичайного торговця.

Аналера міцно вчепилася в пасмо волосся Ілуріс.

— Це має їх переконати, правда? Я відчуваю в цьому магію присутності емпри.

— Це може переконати частину з них, — тихо промовила Семі, — але ми надто довго давали людям обіцянки. Після того похоронного вогнища вони зневірилися і не мають більше причин нам довіряти. — Вона похитала головою. — Їм потрібно побачити саму Ілуріс, але якщо вони побачать її такою, якою вона є зараз, то можуть зовсім втратити віру. Ми з тобою підтримуємо її. — Семі важко ковтнула. — Але як вона зможе боротися? Вона ж ледь може встояти на ногах кілька хвилин.

Вос окинув вулиці досвідченим поглядом. Храмові охоронці йшли кудись у своїх справах, а жерців супроводжувала свита з ур-жерців і служок. Вос поклав міцну руку на плече Семі, і вона всім тілом відчула тепло його дотику. Він подивився на неї із сильним занепокоєнням.

— Я захищатиму вас обох — стільки, скільки буде потрібно. — Вос опустив очі й зітхнув. — Але як нам зробити нашу матір Ілуріс достатньо сильною?

— Новий божок допоможе їй. — Аналера вказала на невелику площу перед ними. — Ми очікуємо, що після наших закликів там збереться чимало найбільш відданих прихильників емпри. Їхня віра ще не похитнулася. — Вона стиснула пасмо волосся в руці. — Нам просто потрібно знову подарувати їм надію.

Вони дісталися площі, пройшовши крізь лабіринт серепольських бічних провулків, яких не торкнулися ані вчинені божком руйнування, ані розбійницькі напади гетрренів.

Тут вже зібрався натовп, об'єднаний спільною справою, — чоловіки, жінки й діти, вбрані в найрізноманітніший одяг, люди різних занять, з усіх верств суспільства. Семі з радістю побачила, як багато людей відгукнулося на їхній заклик. Ці люди все ще були вірні емпрі Ілуріс, все ще зберігали в собі іскру ефемерної надії. Всі разом вони, немов у гіпнотичному стані, монотонно повторювали в унісон:

— Почуй нас, убережи нас! Емпро Ілуріс, почуй нас, убережи нас!

Дехто махав знаменами, взятими з палацу. А хтось навіть змайстрував фігуру жінки царственого вигляду, вбраної в яскраві розкішні шати, в яких Ілуріс часто з'являлася перед народом.

— Вона не померла, — вигукнув хтось. — Наша емпра повернеться.

— Почуй нас, убережи нас. Почуй нас, убережи нас!

Аналера високо підняла пасмо волосся.

— Ілуріс жива! Вона надіслала вам частинку себе як обіцянку того, що повернеться. Незабаром ви все побачите. — Натовп заворушився, озираючись на незнайомців, що з'явилися на краю площі. Стара служниця передала кілька волосин знайомому продавцю вина.

Швидко просуваючись крізь натовп, Семі і Вос роздавали по кілька волосин одному прихильнику за іншим.

Вос, нахилившись до Семі, промовив стривоженим голосом:

— Ми повинні залишатися пильними. Можливо, нам доведеться швидко тікати звідси.

Аналера проштовхувалася вперед, розмахуючи пасмом волосся, немов талісманом.

— Це належить Ілуріс. Верховний жрець збрехав вам усім! Її тіло не згоріло. Її волосся не згоріло. Ваша емпра жива.

Деякі люди в захваті від почутого зустріли її слова несамовитими радісними криками.

— Вона не згоріла! Емпра Ілуріс жива. Почуй нас, убережи нас! — Хоча Семі знала, що ці слова були правдою, вона бачила, що віра людей вже межує з відчаєм.

— Тоді чому вона не показується? Де вона?

Стоячи посеред площі, Семі з тривогою озирнулася навкруги. Прихильники емпри ще ніколи не діяли так відкрито. Семі, Аналера і Вос хотіли підбадьорити їх, але такі гучні розмови навряд чи можна було вважати розумними. Віра присутніх зросла настільки, що, здавалося, аж іскрилася в повітрі. Сповнені радості вигуки лунали все голосніше.

Семі почула тупіт коней, брязкіт обладунків, — наближалася міська варта. Натовп заворушився. Вос схопив Аналеру за руку.

— Ходімо, нам треба повернутися в провулки, де ми зможемо сховатися.

— Ні, ми повинні молитися за емпру. — Стара служниця висмикнула руку. — Щоб зміцнити божка. І щоб сама емпра стала сильнішою.

Натовп, не змовкаючи, продовжував повторювати молитовний наспів.

Семі відчула, що зволікати більше немає часу, почувши, як з різних боків наближається озброєна міська варта, перекриваючи виходи з майдану.

— Він має рацію. Ми не можемо дозволити, щоб нас схопили і допитали.

Торговець вином розмахував пасмами волосся Ілуріс, і в його голосі чулося благоговіння.

— Це належить емпрі. Я відчуваю її!

Він вбіг у натовп саме тоді, коли на площу увірвалися на конях кілька ур-жерців і озброєних храмових охоронців.

— Негайно розійдіться! — проревів грубим голосом командир загону. — Інакше верховний жрець Кловус випустить свого божка, щоб вас розігнати.

— Щоб він міг знищити решту міста? — крикнув хтось із чоловіків. — Ми вже засвоїли урок!

— Це зібрання стало зовсім некерованим, — попередив Вос тихим голосом, тягнучи Семі в провулок. — Чи не занадто рано? Я впевнений, що вона може стати достатньо сильною в будь-який день.

Семі похитала головою.

— Ми вже надто довго їм це говоримо.

Ур-жерці та солдати прокладали собі шлях, розштовхуючи людей на площі, і в натовпі зчинилася колотнеча. Більша частина людей кинулася тікати в різні боки, але дехто залишився на місці, не бажаючи коритися, відтак ур-жерці наказали стражникам заарештувати їх.

Стара Аналера в розпачі вигукнула:

— Але ж час настав! Емпра обіцяла, що почне діяти вже зовсім скоро. — Вона повернулася до Семі, а Вос, вхопивши служницю за руку, намагався якомога швидше вивести її з площі. — Ми повинні підготувати шлях для неї.

Кілька тижнів поспіль Семі надихала групи прихильників емпри по всьому Сереполю, але їм потрібно було щось конкретне, за що вони могли б триматися. Коли Ілуріс прокинулася, Семі наївно очікувала, що все миттєво вирішиться. Проте емпра так довго була непритомна і залишалася такою слабкою й кволою, що навіть дивний новий божок не міг якимось магічним чином повернути їй владу.

Камергер Нерев колись зробив спробу визнати Семі новою емпрою, проте Кловус його убив. Занадто пізно Семі збагнула, що тоді їй слід було діяти більш рішучо і заявити про свої права на трон ще до того, як верховний жрець загарбав стільки влади. Але вона чіплялася за свою надію на Ілуріс — ця надія не була хибною, проте її сподівання не справдилися, — і Кловусу вдалося скористатися цим періодом безвладдя.

Аналера підтюпцем бігла поруч із Семі та Восом, і їм всім разом таки вдалося непомітно покинути площу.

— Ходімо, ми маємо піти до кузні Бурліна. Він був одним з найвідданіших прибічників емпри, до того як зник. Наші прихильники досі збираються біля його кузні, щоб дізнатися новини про емпру і потім переказати їх іншим містянам.

Пробираючись звивистими вуличками до району ковалів, Вос невдоволено пробурмотів:

— Я певен, що Бурліна та інших було вбито.

— Ніхто не бачив його тіла, — наполягала Аналера. — Наші люди вірять, що він повернеться, так само, як і емпра.

За штахетним парканом, що огороджував кузню, підмайстри все так само роздували міхи і діставали гарячу сталь з печі. Навколо кузні вже зібралося чимало незнайомих людей, і мало хто з них виглядав так, ніби прийшов на ринок, щоб купити добротний новий клинок. Дехто з натовпу впізнав Семі та Аналеру.

— Ми думали, що емпра буде з вами, — промовив один лисий чоловік з обгорілою на сонці маківкою. У його голосі звучало глибоке розчарування. — Ви казали, що вона прийде.

— Незабаром вона з'явиться в Сереполі, — відказала Семі, — і доведе, що верховний жрець — брехун і бунтівник. Наша законна правителька повернеться на свій трон, і ми знову станемо Ішарою. — Поки дівчина говорила це, вона відчула, як усередині неї щось заворушилося... новий божок. Її слова набули незнайомої їй раніше сили, і вона підвищила голос, заговоривши ще більш натхненно. Так зверталася до свого народу істинна емпра. Ілуріс часто наставляла її, проте це був перший раз, коли Семі по-справжньому відчула цю силу у своєму серці. Її слова, сповнені новою силою, зазвучали серед натовпу. — Я бачила Ілуріс на власні очі! Я розмовляла з нею. Вона одужала після страшного поранення, і ми щодня працюємо разом, обговорюючи, як зробити Ішару сильнішою.

— Тоді чому вона ховається? — запитав чоловік з тонким голосом. — Чому вона не тут, не з нами?

— Вона потрібна нам! — голосно простогнав хтось інший.

— Почуй нас, убережи нас!

— Вона не ховається, — гучним і рішучим голосом запевнив Вос. — Вона готується.

Семі відчула, як її переповнює нова незвідана сила. Дівчина зберігала впевненість перед прихильниками, проте не могла забути, як інколи Ілуріс сиділа, бездумно втупившись у кам'яну стіну, як торкалася свого обличчя, наче не вірила, що вона й справді тут. Одного разу Семі бачила, як емпра простягнула руку і дивилася, як сильно тремтять її пальці, аж поки їй, зосередившись, не вдалося вгамувати їхнє тремтіння.

— Скоро, — наполягала Семі. — Це буде скоро. Ви всі побачите. — Вона взяла пасмо волосся і простягнула його чоловікові, що стояв поруч. — Ілуріс дала мені це саме сьогодні. Вона хотіла, щоб ви відчули це, щоб знали, що вона з вами.

Здивований чоловік передав талісман наступній людині, а та — наступній. Вони перешіптувалися, і вони вірили. Підмайстри в кузні витріщилися на пасма емпри в руках вірян, і їхні обличчя, вкриті сажею та кіптявою, світилися від зачудування побаченим.

— Розкажіть усім про це. Я знаю, що ми давали ці обіцянки знову й знову, але тепер Ілуріс прокинулася. Вона повернулася — і ви побачите все завтра. — Семі ковтнула. От і все, вона взяла на себе зобов'язання щодо часу. Вос здивовано глянув на неї, а тоді впевнено кивнув.

Люди зітхали з полегшенням, деякі плескали в долоні, інші сміялися і обіймалися.

А потім налетіла міська варта. Хтось видав місце їхнього таємного зібрання, і озброєні солдати під стягом верховного жерця оточили район. Серед прибічників емпри здійнялася тривога, і люди стали розбігатися.

Вос схопив Семі за руку, тягнучи її за собою. Аналера відіпхнула дівчину з такою силою, що та, спіткнувшись, ледь не впала.

— Тікай! Вибирайтеся звідси. Я сама знайду дорогу.

Охоронці на конях вже були зовсім поруч, вони розмахували палицями і били беззбройних городян. Деякі солдати рубали мечами тих, хто чинив спротив. Здійнялися крики. Підмайстри вискочили з кузні, кинувши кліщі та розпечене залізо, і стрімголов понеслися вулицею. Вогонь, розгорівшись, охопив будівлю кузні Бурліна, і полум'я, впереміш з чорним димом, піднімалося все вище.

— Нам треба розділитися. — Вос відштовхнув Семі. — Ти спадкоємиця емпри. Ти маєш бути в безпеці!

— Аналеро! — Семі з жахом побачила, як охоронці схопили стару служницю разом з десятком інших бранців, але сама вона вже нічого не могла вдіяти.

Обличчя Воса потемніло, і він поспіхом потягнув за собою молоду жінку в бічну вулицю.

— Нам загрожує серйозна небезпека. Аналера знає, де ховається емпра, і вони будуть її катувати, поки не змусять розказати їм все!

Семі відчула, що її рішучість стає міцнішою.

— Тепер не залишилося жодних сумнівів. Ілуріс повинна повернутися, щоб врятувати нас усіх.

Бризки крові розліталися в повітрі на всі боки, миготіли тіні, все перемішалося у вирі жорстокої битви. Ґлік билася, покладаючись на свої інстинкти, наносячи удари кинджалом з димчастого скла і вбиваючи Лютих. Навколо яскравих реймерів Хоробрих точилися найзапекліші бої.

Через деякий час, коли навколо Ґлік один за одним загинуло вже чимало піщаних Лютих, її зір почав затуманюватися. На неї найшла дивна відстороненість, і вона почула якийсь неясний відгомін, побачила спогади й видіння. Картини грандіозних битв та епічних протистоянь з минулого нахлинули на неї крізь магічні розломи в цій древній землі.

Ледве усвідомлюючи, що робить, дівчина ще раз вдарила своїм обсидіановим ножем і відчула, як він розсікає плоть — плоть Лютого. Вона поранила ще одного ворога.

Ґлік кліпнула, її зір прояснився, і все навколо набуло чітких обрисів: з рани ллється кров, а на дівчину здивовано вирячився воїн із золотавою шкірою. Він застиг на якусь мить, а потім, поранений, але не вбитий, кинувся на неї, охоплений жагою вбивства, що палала в його очах, проте дотягнутися до неї не встиг — з його грудей несподівано виринув полум'яний клинок і розсік усе його тіло до самого низу. Востаннє схрипнувши, воїн помер, з його рота пішов дим.

Чет зробила крок назад, явно задоволена.

— Я знаю, що ти могла б убити його сама, дівчинко, але навіщо гаяти час?

Ґлік, ледь тримаючись на ногах, хапнула ротом повітря. Її подруга підскочила до неї і стиснула за плече.

— Ти поранена? З тобою все добре?

Ґлік змахнула зі щоки бризки червоної крові, що вже почала висихати, відчула її тепло.

— Чи може хоч щось бути добре?

Чет засміялася.

— Звичайно! Не так вже й багато Лютих залишилося в живих. Ми скоро вб'ємо останнього з них.

Дівчина чула, як навколо стихає шум і гамір битви. Її товариші по неволі билися будь-чим, що попадалося під руку, багато хто вихоплював зброю з рук мертвих піщаних Лютих. Сотні озброєних людських вершників прочісували вузькі каньйони у пошуках ворогів, які відбилися від основного загону.

Люті так і не могли повірити не лише в те, що люди їх перемагають, а навіть у те, що вони здатні дати їм відсіч.

Два вельможі піщаних Лютих, розгнівані й самовпевнені, увірвалися в гущу людських воїнів, наче були спроможні самотужки покарати цих нижчих істот. За лічені секунди обидвох Лютих зарубали на смерть. Порубані на шматки рабовласники тепер лежали на дні каньйону в калюжах темної крові.

Король Колланан неспішно проходився по всьому полю бою, сіючи смерть. Він з розмаху вдарив бойовим молотом по плечу ворога, котрий, наближаючись до нього, намагався діяти радше обережно, аніж спритно. Воїн із жахом в очах встиг кинути погляд на свої переламані кістки, а Колланан, ще раз змахнувши молотом, розтрощив йому голову. Король рушив далі, ніби не чуючи звуків битви, і, зустрічаючи пораненого Лютого, який ще міг битися, завдавав кожному з них останнього смертельного удару.

— Ще троє в боковому каньйоні, — крикнув Адан усім, хто міг його почути. — Відріжте їм шлях! Ми переважаємо їх числом.

— Ніхто не втече, — прогарчав Колланан. У його очах поступово згасала жага крові, змінившись похмурою байдужістю.

Солдати вистежили й перебили останніх піщаних Лютих. Ґлік дивилася, як падають тіла ворогів, впізнаючи в більшості з них охоронців, які знущалися над рабами. Вона не відчувала до них жодного співчуття. Вона ненавиділа їх усіх.

Битва закінчилася швидше, ніж очікувала Ґлік. Вона тремтіла від знесилля й від пережитого жаху і водночас від радості, що їм вдалося вижити.

Арі, спурхнувши вниз, сіла на плече Ґлік, і дівчина відчула сплеск радості через їхній сердечний зв'язок. Ґлік погладила сапфірові лусочки, почухала підборіддя пташки, запустила пальці під комірець, до якого був прикріплений діамант «сльоза матері».

— Кра, я так рада, що ти повернулася! Ми знову разом, всередині кола. — Дівчина нарешті дозволила собі повірити в перемогу і перевела погляд зі ска на Чет. — Усе скінчилося? Ми нарешті вільні? Всі ці в'язні тепер теж вільні?

Хоробра все ще була насторожі, готова завдати удару вогняним реймером, але більше не знаходила для нього жодної цілі. Всі піщані Люті були мертві.

До них під'їхав король Адан, весь вкритий кров'ю та потом.

— Ти — Ґлік. Я пам'ятаю тебе. — Він усміхнувся дівчині. Його довгий меч, інкрустований димчастим склом, був вкритий червоними смугами крові.

— Моя сестра обіцяла, що ти нас врятуєш, — відказала Ґлік.

— Вибач, що для цього знадобилося так багато часу. — Його обличчя потемніло. — Стільки невинних людей були поневолені Лютими. Королева Пенда буде дуже рада побачити тебе... і це буде твоя перша нагода побачити нашу маленьку донечку Оук.

Ґлік засяяла.

— Пенда народила дівчинку!

— Навіть у найжахливіші часи природа бере своє.

Чет вільною рукою прибрала з обличчя мокре від поту волосся.

— Ми з радістю поїдемо з вами, Володарю.

— Ми, може, й виснажені та голодні, проте витривалі. — Ґлік намалювала коло довкруж серця. — І ми готові бути вільними.

Інша жінка-Хоробра, Елліель, підійшла до Чет, і вони вдвох стали оглядати місце кривавого бойовища.

— Ми відвеземо всіх полонених в Судерру, — сказала Елліель. — Але ми повинні вирушити якнайшвидше. Тут не можна залишатися.

Тон стояв поруч з нею, його темне волосся розвівалося на вітру, а широка посмішка випромінювала задоволення.

Сидячи на плечі Ґлік, ска затріпотіла крильцями і защебетала, впізнавши Тона, хоча водночас пташка-рептилія була, схоже, стривожена. Коли Ґлік поглянула на таємничого Лютого, вона відчула, як всередині неї завирувала невідома енергія, наче в її свідомості почався землетрус. Реальність пішла тріщинами, розпадаючись на уламки і видіння.

Тон спантеличено подивився на Ґлік і зробив крок уперед, теж зацікавившись нею. Дівчина спробувала щось сказати, але в ту саму мить її свідомість наче затопило чорною водою — то піднялося зло і поглинуло її. Раптом все, що вона могла бачити перед собою, — це втілення гніву й смерті, ряботиння чорної луски на тілі рептилії, велетенської, як сам світ. Ґлік помітила блискучі ікла розміром із загострені стовбури дерев... то був дракон, чи навіть щось більше — то були всі дракони? Ні, щось іще більше. Гігантські крила гриміли в повітрі, наближаючись, мов грозовий вал, і Ґлік не могла зрушити з місця, щоб втекти від цього видіння.

У примруженому оці дракона, великому, немов озеро, нуртувало щось неймовірне, немислиме. Оссус! Там, на рівнині Чорного скла, вона бачила частину всесвітнього дракона, скверну, вирвану з душі бога. Оссус дивився на неї з обсидіанової водойми, а тепер якась частина отруйної сутності дракона струменіла із самого Тона.

З пронизливим криком Арі злетіла в повітря прямо перед обличчям Ґлік, але та ледве могла щось бачити крізь мінливе мерехтіння тіней. Застогнавши від болю, Тон похитнувся і відступив на крок, притискаючи долоню до чола.

Чет струснула вузькі плечі Ґлік, розриваючи контакт між ними.

— Не втопай зараз у видіннях, дівчинко! Нам треба забиратися звідси.

Ґлік, нажахана і вражена побаченим до глибини душі, не зводила погляду з Тона, а він розгублено дивився на неї.

— Хто ти? — прошепотіла вона.

— Я не знаю. Будь ласка, скажи — ти бачила у своєму видінні бодай щось, що могло б дати натяк на відповідь?

Здригнувшись, дівчина відвернулася.

— Не впевнена, що ти захочеш це знати.

Вона знову й знову малювала коло довкруж серця, тихо повторюючи: «Початок є кінцем є початком».

Колланан під'їхав до них на чорному бойовому коні, поклавши на плече свій молот.

— Вони всі мертві, Адане. — Він почухав заплямовану кров'ю бороду. — Тепер ми повинні зібрати всю нашу зброю, забрати наших мертвих, навіть розрівняти землю, щоб не залишити жодних свідчень того, хто переміг Лютих.

Адан відправився до своїх солдатів, даючи їм вказівки порахувати врятованих полонених, розподілити поранених і надати їм необхідну допомогу.

— Відберіть тих поранених, хто може самостійно їхати верхи, і окремо — тих, кого треба везти. — На його обличчі промайнув смуток, але за мить воно знову стало жорстким. Адан глянув на зоряне небо, знаючи, що до світанку залишилося вже небагато часу. — Відшукайте всіх наших загиблих — і зробіть це швидко. Їх усіх треба забрати із собою.

До нього підійшов Колланан.

— Ми повинні зібрати всі клаптики збруї, найменші уламки розбитих обладунків, не залишити нічого, що могло б вивести Лютих на наш слід. Скільки коней ми втратили? — Його голос сповнився смутку від розуміння того, що їм доведеться зробити. — Нам потрібне вогнище, щоб спалити мертвих тварин, інакше королева By дізнається, що тут відбулося.

Адан крикнув своїм воїнам.

— Забирайте поранених солдатів та звільнених бранців і вирушайте негайно, а інші подбайте про все, що тут потрібно зробити. Спаліть халупи рабів і все, що може горіти. Все до останку!

Колланан їздив поміж бійців, наглядаючи за тим, як вони розпалюють вогнища, залишаючи трупи Лютих там, де ті лежали. Солдати прочісували поле бою, збираючи всі уламки людської зброї, а Елліель і Тон тим часом допомагали влаштувати на конях поранених бійців, яких потрібно було якомога швидше доправити до лікарів. Загиблих людських воїнів і колишніх невільників з належною шаною загорнули в тканину і підготували до повернення в Баннрію.

Слабке жовте світанкове світло пробилося крізь тіні каньйону, коли на полі битви вже палали димні вогнища. Тримаючись подалі від Тона, Ґлік знайшла солдата, який погодився взяти її із собою і дозволив їй їхати на коні попереду себе. Чет вибрала собі коня, що належав загиблому воїну армії Нортерри.

Король Адан зібрав усіх, хто залишився в каньйоні, щоб прибрати всі сліди битви.

— Ми звільнили цих людей, але це тільки початок. Ми повинні звільнити решту людства і врятувати світ.

Колланан розвернув свого чорного бойового коня і буркнув:

— Ми зробимо те, що повинні зробити.

Лacic вів армію Нортерри торговими шляхами, через осінні пожовклі ліси та вкриті сухою травою пагорби, плануючи розбити основний табір у передгір'ях і чекати, поки до них не приєднається армія Судерри. А тоді об'єднані військові сили, з королями Коллананом і Аданом на чолі, перетнуть гори, увійдуть до Конвери і скинуть Мандана з трону.

Ласіс відчував, як різні устремління роздирають його зсередини. Він заприсягся допомогти Колланану Молоту скинути з престолу не гідного корони конаґа. Сам же він бажав помститися королеві Онн за те, що вона й крижані Люті вчинили з ним. А для всієї раси Хоробрих залишалася вкрай важливою давня кровна помста ішаранцям, які у стародавні часи винищили їхню колонію.

Ласіс скучав за тими часами, коли він був простим паладином і захищав Нортерру від місцевих негараздів. Тепер же йому доводилося стикатися із масштабними загрозами, від яких залежала доля королівств.

До нього під'їхав лорд Оґно, який мав такий насуплений вигляд, що його лиса маківка вкрилася зморшками.

— Коли ми станемо табором під гірським перевалом, нам, мабуть, доведеться чекати досить довго. Я хочу скрутити шию Мандану! Прямо зараз! — Раптом кремезний лорд-васал зблід. — Кров предків, я щойно наговорив на звинувачення в зраді? Зрештою, поки ми його не скинемо, він залишається нашим конаґом. — Він перевів погляд з Ласіса на лорда Балена, який теж під'їхав до них.

— Указ вже точно надійшов до Конвери, — зауважив Ласіс. — За законом він уже позбавлений корони.

— Він мені не конаґ, — з похмурим виглядом похитав головою Бален. — Мандан Повелитель кольорів зрікся свого права керувати державою того дня, коли послав солдатів спалити моє місто. — Він виглядав втомленим і розбитим. — Я не збирався полишати своїх людей. Якщо крижані Люті підуть проти нас зараз...

Під час їхньої розмови Ласіс дивився вдалечінь.

— Це завжди ризик. Завдаючи удару по одному смертельному ворогові, ми можемо зробити себе вразливими перед іншим.

Оґно підняв руку, подивився на обрубок пальця, який нещодавно втратив у бою.

— Коли Колланан став королем Нортерри, він просто хотів спокійного правління. Багато поселенців у моєму окрузі були ветеранами останньої ішаранської війни. Авжеж, я полюбляю добру криваву битву не менше за інших, але я вже сподівався провести решту життя, доглядаючи своїх свиней і вишневий садок.

Бален глянув на нього.

— Я люблю вишні з твого округу.

— А у вас роблять найкращі мариновані огірки в горщиках, — хмикнув Оґно. Вираз обличчя огрядного лорда став дуже сумним. — Маленькі радощі життя. Чи буде коли-небудь наше життя знову нормальним?

— Ще явно не скоро, — відповів Ласіс і пришпорив коня.

Після полудня їм зустрівся великий табір утауків — попереду виднілися десяток возів, численні просторі намети, вогнища та місця загального користування. Побачивши різні кольори, Ласіс зрозумів, що в цьому таборі було одразу кілька племен. У ті часи, коли він був паладином, йому часто доводилося ночувати в караванах мандрівників.

Коли армія вже наблизилася до табору, до Ласіса примчав Ондер зі звітом. Прагнучи показати свою корисність, зганьблений Хоробрий часто скакав далеко попереду основного війська як розвідник.

— Це головний табір. З ними Шелла дін Орр, праматір кланів утауків.

Ласіс був радий це почути.

— Я знаю Шеллу. Вона мудра жінка. — Поміркувавши якусь мить, він звернувся до Ондера. — Рушай до головного табору і скажи їй, що я буду радий повечеряти з нею, щоб обмінятися новинами.

Сповнений завзяття колишній Хоробрий понісся до табору утауків. Лорд Бален насупився.

— Чи варто нам тут затримуватися, Ласісе? Якщо ми продовжимо рух, то зможемо пройти ще кілька миль сьогодні.

— Утауки мають більше знань, ніж будь-яка святиня пам'яті, яку мені доводилося відвідувати, — відказав Ласіс. — Почуті від них новини точно будуть вартими витраченого на це часу.

— Півроку тому головний табір пройшов через мій округ, — додав Оґно, — і за ті два дні я дізнався більше, ніж за десяток засідань ради.

Коли нортерранське військо, зупинившись, почало облаштовувати власний табір, а декілька вершників з луками роз'їхалися на полювання, Ласіс, Бален і Оґно відправилися до праматері утауків, яка влаштувалася перед своїм великим наметом. Стара жінка сиділа, схрестивши ноги, на різнобарвному килимі, явно більш гнучка, ніж здавалася на перший погляд.

Ласіс приніс їй цукерки, виготовлені з меду, бурякового цукру і фруктового варення.

— Ділися і з тобою ділитимуться.

Старенька прицмокнула губами.

— Кра, ти пам'ятаєш, що це мої улюблені солодощі! Це ж найкраще, що я можу їсти, маючи так мало зубів. — Вона поклала одну з цукерок до рота.

Ласіс помітив обгорілу пляму на її великому наметі.

— У вашому таборі була пожежа?

— Гірше, ніж пожежа, — реготнула жінка. — У нас був дракон.

Оґно вибухнув гучним сміхом.

— Дракон!

Ласіс, пригадавши, що він чув раніше, зауважив:

— Так, король Адан розповідав нам про напад дракона саме тієї ночі, коли Пенда народила дитину. Але ми не очікували, що головний табір опиниться на цьому шляху.

— Ми збиралися перетнути гори і податися до Остерри, — сказала Шелла. — Багато утауків торгують у столиці, і я хочу знову побачити океан, поки мої дні ще не добігли кінця.

Вони розділили трапезу, влаштувавшись перед наметом Шелли дін Орр, і під час їжі обмінювалися новинами, а праматір розповіла про повідомлення, які отримала від розвідників-ска.

— У Конвері стало дуже неспокійно, відколи посланець-утаук доставив указ королів Адана і Колланана про позбавлення Мандана корони конаґа.

— Значить, наша поява не стане несподіванкою, — пробурчав Оґно.

— Армія такого розміру аж ніяк не змогла б стати несподіванкою, — зауважив Бален.

— Усі ці дії передбачені Хартією Співдружності, — сказав Ласіс.

Стара Шелла, сьорбаючи кашу з перетертих бобів і зерна, виглядала вкрай стурбованою.

— Конаґ думає, що може змусити всіх мовчати про цей указ. Ми отримали звістку, що він ув'язнив Доннана Ра.

— Дуже схоже на дії Уто, — прогарчав Ласіс. — Він — ганебна пляма на честі Хоробрих.

Стара жінка всміхнулася беззубим ротом.

— Уто відплив з флотом Співдружності воювати з Ішарою. Він залишив Мандана самого, а конаґ не схильний приймати правильні рішення. — Вона клацнула язиком об голі ясна. — Доннан Ра виголосив написане в указі ще по дорозі в Конверу — на той випадок, якщо конаґ спробує його зупинити. Звістки поширилися швидко. Ми, утауки, змінили маршрути наших караванів і припинили торгівлю з Конверою. Наслідки не будуть помітні одразу, але люди відчують, що стало скрутніше, вже зовсім скоро.

— Ви думаєте, цього буде достатньо? — запитав Бален. — Мандан напав на моє місто, вбив моїх людей. Ми не можемо дозволити йому уникнути справедливого покарання за скоєне.

Ласіс з'їв кілька ложок гострої юшки.

— Ці новини викличуть сильне невдоволення в людей на ринках, на пристанях уздовж річок, збурять купців і мандрівників по всій Остеррі. На той час, коли наші об'єднані армії дістануться Конвери, конаґ Мандан може бути ослаблений настільки, що втратить усяку владу.

Шелла дін Орр промугикала собі під ніс:

— Кра, це був би найпростіший вихід.

Після вечері праматір попросила своїх племінників принести мапи, складені її народом. Вона стала з усією ретельністю показувати гостям найкращі маршрути через гори, вказавши, які дороги були перекриті внаслідок виверження вулкана Вада. Ласіс порадився з лордами, і разом вони вибрали велику простору долину біля підніжжя гір, де військо чекатиме на своїх королів перед походом через гірські перевали.

Солдатів підняли на світанку, і, згорнувши табір, військо рушило далі. Ласіс ще два дні вів їх у швидкому темпі, щоб подолати якнайбільшу відстань, а на ранок третього дня Хоробрий побачив на обрії зубчасту гряду — гори Хребет дракона та велетенський вулкан Вада, з якого здіймався густий дим.

Хвилі з гуркотом, схожим на удари бойових барабанів, билися об рифи. Гострі скелі, мов зуби у величезних щелепах, перемелювали тіла у воді.

Уто вчепився в переламане тіло Чорного вугра. Реймер Хороброго згас, а навколо золотої манжети досі сочилася кров. Хоча Заха якимось чином загартував свою шкіру до твердості каменю, проте в ту мить, коли чоловіки вдарилися об поверхню води, він уже був мертвий: у його серці зяяла діра від удару реймером.

Зірвавшись з високої стіни цитаделі, Уто, падаючи, вхопився за Заху, майже впевнений у тому, що це його остання битва, але дивне тверде тіло Чорного вугра пом'якшило удар. Хвилі кинули їх на гострі каменисті рифи.

Кашляючи і задихаючись, Уто відпустив мертвого асасина, потім зірвав із себе чорний кольчужний плащ, який, наче якір, тягнув його на дно. Хвилі з білими пінистими гребенями вдарялися об рифи і скелі, а Уто почувався у бурхливій воді безпорадним, мов уламок розтрощеного корабля. Він намагався пливти, але безуспішно, і лише обдер тіло об шорстке каміння. Розм'якле тіло Захи, яке втратило створену магією твердість, було розідране на шматки, і Уто не відчув ані крихти жалю, побачивши, як тоне його труп.

У фортеці все ще точилися запеклі бої, проте тут йому довелося вести наодинці свою особисту битву: він просто намагався не потонути. Уто боровся і борсався у морських хвилях, поки зрештою не дістався до крутих скель на краю острова. Хвилі довкола пінилися і билися об скелястий берег, але йому вдалося знайти серед скель захищену нішу, і він вчепився в каміння, намагаючись втриматися в ній. Тут поміж тріщинами пробивалися водорості, а крізь воду виднілися морські анемони. Ще одна хвиля накрила його, і він закашлявся, випльовуючи воду, потім відкинув мокре волосся з очей.

Над головою він побачив клуби диму, почув брязкіт металу, удари мечів. Горіла фортеця, і вогонь, певно, вже охопив донжон та казарми. Якщо він коли-небудь зможе повернутися туди, то, ймовірно, не побачить там нічого, крім попелу та повалених обгорілих балок... Чи виживе там хоч хтось?

Уто дивився вгору на голу скелю, розмірковуючи, чи стане йому сил піднятися по ній. Зрештою він зрозумів, що це неможливо. Скелі були прямовисними, а стіна цитаделі — занадто високою. Острів Фулкор був неприступним, і це робило володіння ним ще більш бажаним — як фортецею, що має стратегічне значення. Гнів і розчарування, які охопили Уто, стали настільки сильними, що манжета реймера, засичавши, почала випускати іскри навколо його зап'ястя, але потім коротко блимнула і знову згасла. Він застряг тут, наче принесена хвилями напівзатоплена колода.

Уто глянув на море, де після жорстокої морської битви на поверхні води виднілися розкидані повсюди уламки корпусів і щогл, такелажу і палубних дощок. Багато ішаранських військових кораблів теж було потоплено, але раптом він побачив смугасті вітрила невеликої флотилії, що віддалялася від острова, всього близько десяти кораблів. І хоча це все, що залишилося від великого ішаранського флоту, у них ще був божок.

У них був божок!

І вони тримали курс на Співдружність.

Уто опинився в пастці тут, у воді, не маючи змоги боротися з жодним ворогом, окрім океану. Хвилі продовжували вирувати навколо нього, і вибратися звідси було неможливо. Він лаяв увесь всесвіт і проклинав жалюгідний кінець свого спадку. Краще б він просто загинув героєм, впавши зі стіни.

Покинувши свою захищену нішу, він спробував пливти, сподіваючись обігнути острів і дістатися до бухти, проте сильна підводна течія підхопила його і кинула на рифи, де гостре каміння розсікло йому руку, залишивши глибоку рану. Однак він, будучи Хоробрим, мав особливі здібності до зцілення, тож кровотеча швидко зупинилася, хоча це й ослабило його. При падінні він зламав кілька ребер, і тепер, коли намагався пливти, його пронизував такий біль, наче в боки встромлялися гострі шматки скла. Він знову відступив до захищеної розколини.

У цитаделі високо вгорі звуки бою майже стихли, хоча дим став густішим. Схоже, там палало все, що могло горіти. Вцілілі ішаранські кораблі зникли за обрієм. Уто приготувався чекати своєї жалюгідної смерті.

Але через дві години приплив закінчився, і Уто все ж знайшов спосіб рухатися далі. Відплив оголив слизькі, вкриті мохом скелі на краю острова, відкриваючи шлях до рифів, і він відчув несподівану надію. Так, він же Уто з Рифу. Він зробить це знову. Хоробрий прокладав собі шлях уздовж похмурого берега, докладаючи всіх сил, щоб дістатися бухти, рухаючись короткими кидками, по кілька футів за раз. Якщо йому вдасться таким повільним темпом обігнути острів по краю і потрапити в бухту, то там він знайде кораблі, які ще залишилися біля причалів, а може йому навіть вдасться піднятися скельними сходами до фортеці.

Хоробрий не повинен розмірковувати про поразку, але за останній час він пережив надто багато невдач. Якщо ішаранці все ж перемогли завдяки своїй темній магії, завдяки своєму мерзенному божку, Уто змусить їх заплатити за це, навіть якщо він залишився єдиним, кому вдалося вижити.

Пінисті хвилі, закрутившись, розбилися об скелі, а потім відступили, оголивши ще кілька дюймів омитих морем каменів. Скориставшись затишшям, Уто метнувся вперед, долаючи чималу відстань між скелястими виступами. Він вхопився за наступний валун, вчепився за жмут водоростей і насилу перебрався на інший виступ. Знову набігли хвилі, і він міцно притиснувся до скелі, намагаючись втриматися на ній. Тепер вони були слабшими через відплив, але каміння все одно залишалося слизьким. Раптом підступна величезна хвиля з блискавичною швидкістю накотилася на берег і вдарила його об скелю, оглушила, приголомшила, погрожуючи змити в море, але Уто зумів втриматись, з усіх сил вчепившись у кам'яний виступ. Він не звертав уваги на біль, синці, садна.

Уто почекав, ретельно розраховуючи свій наступний рух, а потім перескочив на вистромлений з води риф, схожий на піднятий палець. Ці камені були досить високими, і Уто, що вже тремтів від втоми, зміг посидіти тут пару хвилин, щоб відпочити. Він перевів подих і більше не гаяв часу. Йому не хотілося залишитися на цих рифах, коли почнеться приплив.

Після годин виснажливого й болісного просування Уто вдалося обігнути скелю по краю, і він побачив розщелину у високих стрімчаках — захищену бухту гавані! Тут вода була вкрита всім тим, що залишилося від затонулих кораблів: переламані дошки, понівечені трупи, розбиті корпуси. Густий дим валив від причалів, і він побачив розтрощені й спалені кораблі як з флоту Співдружності, так і з флоту Ішари.

Врешті-решт, діставшись більш спокійних вод, Уто зміг пуститися вплав, але, коли став працювати руками й ногами, відчув, наскільки сильно ослаб. Він ще ніколи не був таким виснаженим, і цього разу в нього не було навіть тієї енергії, тієї волі до перемоги, яка зазвичай підтримувала його в складних обставинах. Він знайшов уламок з обшивки корпусу корабля завдовжки з його руку і вчепився в нього, радіючи, що той допомагає йому триматися на плаву.

Одне судно, «Ґліссанд», було пришвартовано до ближнього причалу. Воно було серйозно пошкоджене, вітрила подерті, корпус обгорів. Уто відчув дивне полегшення, побачивши людей, що снували по палубі, дерлися на щогли. Він намагався махати руками й кричати, щоб привернути до себе увагу, але шум ремонтних робіт та перегукування моряків виявилися надто гучними.

Уто поплив далі, відштовхнувши вбік тіло ішаранця, що гойдалося перед ним на хвилях. Судно Співдружності, пришвартоване до сусіднього причалу, згоріло, його корпус вже вигорів, вітрил не залишилося, а щогли нагадували почорнілі скелети.

«Ґліссанд» був єдиним кораблем, який виглядав хоча б частково неушкодженим. Уто щодуху поплив до нього, не звертаючи уваги на біль у ребрах, невідомо звідки знаходячи сили. Хтось із матросів помітив його, показав іншим униз, на воду. Утаук Мак Дур підійшов до поручнів, подивився на Уто, не виказуючи жодних ознак радості. Нарешті він крикнув:

— Я думав, що це акула припливла сюди, щоб поживитися тілами, але натомість я бачу Хороброго.

— Кинь мотузку і допоможи мені піднятися, — вигукнув Уто. — Чому ви не допомагаєте битися у фортеці?

— Кра, там всі мертві! Будівлі горять. Мій обов'язок — врятувати корабель, мій корабель. — Мак Дур наказав своїм морякам спустити вниз мотузяну драбину.

Коли наскрізь промоклого Уто витягли на борт, він побачив п'ятнадцять змучених солдатів Співдружності, чимало з яких були поранені, котрі працювали разом з утауками, розрізаючи обгорілі мотузки, випилюючи пошкоджені палубні дошки. Двоє моряків припливли на невеликому човні, завантаженому дошками, знятими з іншого розбитого корабля, і цю деревину підняли на «Ґліссанд» для ремонту.

Уто ледве тримався на ногах, дивлячись на фортечні стіни вгорі.

— Всі мертві?

— Ми піднялися туди, щоб глянути, що там відбувається, але повернулися сюди, де наша справжня робота, — відповів капітан. — Це не мій клопіт. Вони там усі повбивали одне одного.

— Добре, що хоч їхній божок не прийшов сюди, — додав інший моряк-утаук.

Один із солдатів Співдружності, почувши це, застогнав, і від цього стогону тріснув струп, що вкривав великий поріз на його щоці.

Уто відчув, як від таких новин його гнів наростає, проте всередині нього було достатньо місця для ще більшого гніву.

— Я бачив, як кілька ішаранських кораблів взяли курс на Остерру. — Він озирнувся навколо і заговорив зі ще більшою нагальністю. — Відремонтуйте «Ґліссанд» якнайшвидше. Ми повинні плисти за ними! — Він у розпачі дивився на екіпаж утауків, на поранених солдатів. — Ми повинні дістатися Остерри. Нападники вже прямують туди!

Мак Дур, обурений словами Уто, метнув на нього спопеляючий погляд.

— Відремонтувати? Кра, а що, по-твоєму, ми робимо? — Він жестом вказав на грот-щоглу. — Ти не лише поранений, а ще й сліпий? Ми відпливемо, щойно я буду впевнений, що «Ґліссанд» зможе втриматися на плаву.

— Тоді я допоможу, — відказав Уто, — і ремонт піде швидше.

Стоячи на носі корабля і тримаючись за такелажну линву, Маґда нахилилася над водою й спостерігала, як корабель розсікає хвилі, збурюючи білу піну. Потім вона повернула обличчя до вітру, вдивляючись у відкрите море попереду. Варварка не звертала жодної уваги на дим, що здіймався з острова Фулкор, який, поступово віддаляючись, перетворювався на все меншу й меншу цятку.

— Скільки часу потрібно, щоб дістатися до ворожого берега? — запитала вона.

Роздратований і невдоволений капітан Ґаус не зводив погляду з розтрощених і потопаючих кораблів, які вони залишили позаду. Він міцно стиснув щелепи.

— Ви кидаєте напризволяще значну частину нашого ішаранського флоту. Там, серед уламків, ще багато наших живих моряків. Ми повинні врятувати їх.

Маґда сплюнула за поруччя.

— Вони слабкі й переможені, такі ж ущент розбиті, як і їхні човни. — Вона повернулася до кораблів зі смугастими вітрилами, що рухалися слідом за ними, і швидко їх порахувала. — Залишилося десять кораблів і багато воїнів-гетрренів. Цілком достатньо, щоб завоювати Співдружність.

— Якщо ми врятуємо інших бійців, у нас буде могутніше військо, — стояв на своєму Ґаус. — Давайте затримаємося на день, повернемо назад.

— Ні, — заревіла Маґда. — Якщо ми затримаємося на день, то змарнуємо цей день.

— Яка різниця? — не вгавав капітан. — Старий світ стоятиме і завтра, і післязавтра. Мій екіпаж...

— Післязавтра ті землі вже будуть нашими, — перебила його Маґда. — Ми можемо змусити ці човни рухатися швидше?

Кров ударила Ґаусу в голову, і він гаркнув:

— У нас пошкоджені вітрила. На деяких кораблях розколоті щогли й реї. Мій штурман загинув! Мій перший помічник загинув. Чимало наших найкращих моряків полягло в бою. — Капітан продовжив уїдливим тоном. — Корабель не пливе сам по собі, а твої гетррени нічого не знають про мореплавство. — Він глузливо пирхнув. — І про дисципліну під час бою теж. Твої воїни не є справжнім військом. Я капітан...

Маґда схопила його за барки і жбурнула за борт, немов мішок зі сміттям. Ґаус і скрикнути не встиг, як опинився у воді. Флагманський корабель, розсікаючи хвилі, швидко нісся вперед, залишивши його позаду.

Гетррени вибухнули грубим реготом, а моряки-ішаранці голосно закричали, в розпачі від побаченого. Одні метнулися до правого борту, інші побігли на корму, вигукуючи ім'я капітана. Моряк з офіцерським знаком розрізнення заволав:

— Прибрати вітрила! Розвертаємося. Спускайте шлюпку і пливіть за капітаном.

Матроси кинулися до прив'язаного до палуби човна, але Маґда заревіла, немов розлючений бик:

— Стояти! Ми пливемо далі.

— Але ж... капітан! — вигукнув офіцер. — Він потоне.

— Або його з'їдять акули, — відказала на те Маґда. — Тепер я капітан.

Розлючені моряки згуртувалися, але й гетррени зібралися докупи, граючи м'язами і демонструючи вигострені зуби. Хоча вони не переважали ішаранців чисельно, проте жорстокість і самовпевненість варварів виявилися сильнішими за рішучість екіпажу.

— Хто має щось проти, той мені не потрібен, — заявила Маґда. — Викиньте за борт тих, від кого буде багато клопоту.

Ішаранські моряки, що застигли в напружених позах, тепер завагалися, і їхня воля до спротиву поступово згасла. Охоплений відчаєм офіцер розпачливо вигукнув:

— Ви ж навіть не знаєте, як керувати судном! Ви не вмієте прокладати курс.

Декілька ішаранських матросів, що стояли на кормі, вдивлялися у море, затіняючи очі долонями, і намагалися угледіти капітана серед спінених хвиль, а кораблі тим часом відпливали все далі.

Глянувши на решту кораблів флотилії, Маґда відчула впевненість у тому, що її люди на інших суднах теж втратять терпіння, не бажаючи вислуховувати ішаранських капітанів, і так само позбудуться від них.

— Мені не потрібно знати, як керувати кораблем, поки один з вас живий. — Вони обвела їх усіх важким поглядом. — До того ж у мене є мій жрець і мій божок. Що ще мені треба?

Вона побачила Ерікала, який сидів, згорбившись, на палубі, немов у заціпенінні. Маґда вже бачила, що випущена на волю божкиня може зробити з ворожими кораблями. Навіщо їй потрібні якісь кволі ішаранські воїни, якщо в неї є божкиня?

Його прекрасна божкиня здобула повну перемогу, розгромивши флот безбожників і очистивши море навколо острова Фулкор. Тепер ішаранці та гетррени могли виконати те, що їм наказав верховний жрець Кловус.

Та все ж Ерікал відчував глибоку рану у своїй душі після всього пережитого. Він сидів на палубі, його суглоби задубіли, а все тіло тремтіло від цілковитого виснаження розуму й серця. Божкиня тихо вирувала в трюмі внизу, сильно ослаблена після такої величезної витрати енергії.

І хоча навколо було сонячне світло й свіже повітря, Ерікал відчував темряву всередині себе. Божкиня намагалася осягнути, що вона накоїла. Сутність була пов'язана зі своїм жерцем і з далеким-далеким округом Прірарі. Після всього того кровопролиття і руйнувань, які вона спричинила, божкиня тепер була в сумнівах, чи цього хотів її народ, її віряни та Ерікал.

Однак він сам підштовхнув божкиню до цього. Він спілкувався з нею, переконувався, що вона зрозуміла, чого він хоче... хоча насправді він цього не хотів. Його захопив той момент жорстокого зіткнення, запал кривавої битви. Він відчував, як лють переповнює його, звільняючи від усяких обмежень, і божкиня перейняла його емоції та прагнення. Бажаючи догодити своєму жерцеві, сутність трощила ворожі кораблі, рвала на шматки моряків Співдружності. Ерікал відчував тоді таку неймовірну радість і піднесення, але тепер усе це викликало в нього відразу й розпач.

Він назавжди заплямував себе як жрець. Ерікал заплющив очі й опустив голову, шкодуючи, що не може провалитися крізь дошки палуби.

Десять кораблів все далі відпливали від острова Фулкор, а Ерікал, занурений в себе, майже не звертав уваги на сцену, що тим часом розгорталася між очільницею варварів і капітаном Ґаусом. Гетррени ніколи не підкорялися наказам і не поважали старшинства, вони не розуміли військових звань і повноважень капітана, не розбиралися в морських порядках і тонкощах управління вітрильним судном.

Ерікал розумів тільки те, що вони все більше віддаляються від місця шаленства його божкині, і божественна істота, замкнена внизу в трюмі, посилювала в ньому почуття провини — відбувалася докорінна зміна в тому, ким була божкиня і ким був сам жрець. Навіть якщо вона відпочине і поновить свої сили, чи стане вона коли-небудь такою ж, як раніше? Сутність кружляла й миготіла в його розумі, проте її веселкові кольори тепер здавалися більш тьмяними, ніби вкритими брудом. З кожною хвилиною вони віддалялися від Прірарі, рятівної нитки, що зв'язувала божкиню з цим світом.

Коли Маґда викинула капітана за борт, Ерікал, нажаханий цим, виринув із свого марення. Він побачив, як серед екіпажу почалася паніка, але Гаус вже зник у морських хвилях. Жрець збагнув, що варвари щойно повністю заволоділи кораблем.

Ерікал, застогнавши, спрямував свої думки до божкині. Ох, він може прикликати її силу, наказати їй вирватися крізь палубу назовні, щоб за кілька секунд стерти на порох Маґду та її безжальних гетрренів. Але чи наважиться він знову випустити божкиню на волю?

Він почув гупання важких кроків і знову змусив себе зосередитися на тому, що відбувалося навколо. Потворна варварка нависла над ним.

— Жерче, використай свою божкиню, щоб ми пливли швидше. Заклич її силу.

— Ні.

Помітивши, як закам'яніло обличчя Маґди, жрець злякався, що вона зараз розірве його на клапті або просто кине у морські хвилі, як капітана.

— Якщо ти будеш мені перечити, я переламаю тобі всі кістки, — попередила вона.

— Моя божкиня занадто слабка і потребує відпочинку. Хіба ти не задоволена тим, що вона зробила там, біля острова?

— Ще не зовсім задоволена. Твоя божкиня живиться пожертвами?

Ерікал слабо кивнув, і Маґда заволала до своїх варварів.

— Беріть ножі, несіть відра, пролийте кров.

— Ні... — спробував заперечувати Ерікал, але його голос був зовсім тихим. — Вона не хоче цього.

— Нам потрібна твоя божкиня, тому ми дамо їй кров — нашу кров. — Маґда пирхнула. — І кров цих ішаранців, якщо їй більше до вподоби їхній смак.

Варвари, для яких така вимога їхньої очільниці була чимось цілком звичним, стали різати собі передпліччя і зливати кров у підставлені ємності, які передавали по колу, доки ті не наповнилися червоною рідиною по самі вінця.

Ішаранці, хоч і призвичаєні до того, щоб приносити жертви божкам, опиралися наказу варварки, адже бачили, як Маґда вбила Ґауса. Але вони не могли протистояти всім гетрренам. Кров потекла вільно, стікаючи у відра та миски, а потім підношення виливали у вантажний відсік. Жрець Ерікал, попри тривогу, що здійнялася в його душі, відчував, як божкиня відновлює свої сили, вбираючи в себе запропоновану життєву сутність, хотіла вона того чи ні. Ерікал помітив, що й сам він почуває себе більш енергійним і сповненим сил.

Коли було пролито достатньо крові, щоб задовольнити Маґду, вона стала перед жерцем, упершись кулаками в боки.

— Цього має бути достатньо. Нам потрібен вітер. Нехай твоя божкиня зробить сильний вітер, щоб він гнав нас уперед ще швидше. Я хочу завоювати ті нові землі.

Ерікал ковтнув.

— Ти... ти хочеш, щоб моя божкиня викликала бурю? Здійняла сильні вітри?

— Я хочу, щоб твоя божкиня домчала ці десять кораблів через усе море до берегів Співдружності. Хіба я сказала недостатньо ясно?

— Я ніколи раніше не викликав шторм, — відказав жрець. — Я не можу бути впевненим у тому, що станеться в результаті цього.

Маґда насупилася.

— Ти знаєш, що станеться, якщо ти не послухаєшся мене, маленький жерче. То що ти вибираєш?

Ерікал подивився на кров, розбризкану по палубі після недбалих жертвоприношень, і направив свої думки до божкині.

— Я не знаю, що вона може зробити. — Тепер він уже більше не бачив ані диму пожежі з острівної фортеці, ані уламків потонулих кораблів. — Але я зроблю так, як ти наказуєш.

— Усіх перебили, моя королево, — промовив воїн піщаних Лютих. Стоячи на гладкому піску перед троном By в її пустельному замку, він схилив голову, виглядаючи так, наче зовсім втратив усяку впевненість. — Усі мертві — всі, хто був у робітничому таборі в каньйонах. — Його супроводжувала жінка-воїтелька, ще вища за нього. Вона мовчала, не в змозі вимовити ні слова, досі вражена побаченим.

By нахилилася вперед, мов гадюка, що готова вжалити, її топазові очі широко розплющилися в очікуванні продовження.

— Це поганий жарт. Ви намагаєтеся розважити мене?

Воїтелька гарячково вигукнула:

— Це правда, моя королево! Ми приїхали туди вчора, щоб доставити припаси, але в каньйоні було тихо й порожньо. Скрізь лежали трупи Лютих, а раби зникли — їх, схоже, викрали.

— Деякі прямовисні скелі розплавлено могутньою магією, — додав її супутник. — Усі халупи спалені дотла. Житло мага Івуна зруйноване вщент. Справжня бійня, не вижив ніхто.

By скочила на ноги.

— Чому маг не врятував мій табір?

— Івун мертвий. Ми знайшли всохлу шкірку — це все, що від нього залишилося. А магині Горави там не було.

Страшний гнів скипів усередині By. Вона знала, що магиня Горава повела іншу групу робітників на рівнину димчастого скла, але, хто б не напав на табір у каньйоні, він виявився сильнішим за Івуна. Вона міцно стиснула пальці, що тепер нагадували лапки вмираючого пустельного тарантула. Від почутого у By забракло слів, але вона вже точно знала, хто спричинив таке лихо.

— Королева крижаних Лютих вдарила по нас до того, як ми змогли атакувати її. А що зі зброєю, яку робили мої раби? Чи можна її врятувати?

Воїн вклонився, явно соромлячись того, що мав сказати:

— Усе зникло.

By різко змахнула рукою, випускаючи шалену, сповнену злоби магію, яка здійняла з підлоги величезний вихор піску, закрутила його навколо всієї тронної зали і вдарила в цих двох носіїв жахливих новин. Королева відчувала себе приголомшеною і розгубленою, а ще безпорадною. Ні, не безпорадною. Вона ніколи не буде безпорадною. Але все ж вона була вражена до глибини душі.

By дала піщаній бурі вщухнути і промовила:

— Пошліть двадцять Лютих — вельмож, воїнів і мага. Дізнайтеся все! — Її губи скривилися, на обличчі проступив злий оскал. — З'ясуйте все, що зможете, про цей напад... і як ми можемо завдати удару у відповідь крижаним Лютим.

Двоє воїнів вийшли, отримавши наказ від королеви, а потім, наче відчувши, що його викликають, до тронної зали сягнистим кроком увійшов Аксус у іржаво-червоній мантії, що вихорилася навколо нього. Гарячий вітер оповивав його, немов ореол мінливої магії. Його ноги залишали широкі сліди на щойно вирівняному піску, проте маг змушував їх зникнути, стираючи відбитки чобіт за собою.

— На нас напали крижані Люті! — вигукнула By, а потім її губи викривила тонка посмішка. — Можливо, це помста за те, що мій брат напав на їхню крижану фортецю. — By похитала головою, знову задумавшись. — Кво занадто довго не повертається, і мене це починає дратувати все більше.

Аксус вклонився, повідомляючи отримані ним новини.

— У пустелі щойно знайшли ауту без вершника, моя королево. Ця істота може розкрити нам деякі відомості.

— Який стосунок до всього цього має ауґа?

— На сідлі тварини виявили знаки загону Кво.

Тепер By зацікавилася.

— Звір просто блукав пустелею? Як він опинився там сам?

— Я думаю, моя королево, що ауґа повернувся додому, керуючись інстинктом. Що б не сталося, він втратив свого вершника. Проте є... — Аксус закрутив пальцями в повітрі, ніби малюючи невидимі візерунки, — є способи дізнатися, що бачив цей ауґа і де він побував.

— Тоді приведи істоту сюди. Я хочу негайно довідатися про все. — By знервовано походжала перед своїм троном. — На наш невільничий табір напали, і полум'я нашої війни з крижаними Лютими нарешті розгорілося. Нарешті!

Незабаром Аксус повернувся, ведучи за собою кощаву їздову рептилію. Запилюжений ауґа знесилено брів на трипалих лапах. Він швидко висовував і втягував свій чорний язик, наче відчуваючи небезпеку в присутності By. Істота тупо дивилася навколо, зупинившись на чистому піску тронної зали.

— Як ця тварюка може нам щось сказати? У неї мозок комахи, — глузливо кинула By.

— Вона має очі, моя королево. Їй не обов'язково розуміти те, що вона бачить. Вона просто покаже нам це.

Аксус підійшов до того місця, де біля підніжжя трону By стояв ауґа, ніби чекаючи, що його нагодують. Зупинившись позаду широкої голови тварини, Аксус підняв руку з розчепіреними пальцями. А потім рубонув по її голові сильним ударом, використовуючи руку, як сокиру, і різкий тріск розколотого черепа прокотився по залі. Захрипівши востаннє, мертвий ауґа гримнувся на пісок. Його м'язисті лапи підкосилися, а щелепа проорала борозну у вкритій піском підлозі.

Аксус опустився навколішки біля мертвої рептилії, поклав обидві руки на тріснуту голову і розсунув луску й кістки черепа, щоб відкрити мозок істоти. Сірувато-рожева тканина була зім'ята, мов розчавлена пустельна квітка. Маг нахилився ближче і втягнув носом повітря, By не зводила з нього очей.

— Де він був? — запитала вона. — І де мій брат? Якщо цей ауґа був з їхнім загоном, розкажи мені, що сталося.

— Хвилинку, моя королево. Я можу витягти спогади і дізнатися про це. — Маг опустив пальці в м'яку мозкову тканину, а потім занурив їх всередину повністю. Він поворушив руками, заплющив очі і щось забурмотів.

By похмуро спостерігала за ним. Аксус виглядав спочатку здивованим, потім занепокоєним і зрештою нажаханим побаченим.

Королева By спустилася з пісковикового помосту і підійшла до мага, ставши з іншого боку вбитого ауґи.

— Та кажи вже нарешті!

— Дивіться самі. Я витягнув відповідні спогади на поверхню.

Він продовжував тримати пальці зануреними в драглисту речовину, а By, опустившись на коліна, запхала пальці в мозок ауґи поруч із ним.

— Покажи мені.

By почала відчувати, як спливають образи, видива, спогади. Немов отруйні випари, вони пекли їй очі, але незабаром вона сама змогла побачити те, що бачив ауґа. By спостерігала, як її брат та його загін піщаних Лютих приєдналися до слабосилих людей у Нортеррі, як вони їхали до фортеці крижаних Лютих, що стояла на березі замерзлого озера. Байдужими очима ауґи вона дивилася, як гонористий Кво вбиває крижаних Лютих, проливаючи їхню кров. Вона бачила, як руйнується і розвалюється крижана фортеця — і як після цієї перемоги її брат та його загін рушають далі, щоб виконати своє справжнє завдання: знайти Пенду і забрати її дитину.

Саме тоді для By почався справжній жах. Кво дійсно знайшов молоду жінку в таборі утауків, на який напав дракон. Чудовисько вбило багатьох людей, а також кількох піщаних Лютих. Це було нагадуванням про те, що головним їхнім ворогом є Оссус, але By розбереться з ним після того, як всі крижані Люті будуть знищені...

А потім в зображеннях, отриманих з пам'яті ауґи, з'явився король Адан, який стояв над її пораненим братом. Але замість того, щоб допомогти Кво, як йому належало вчинити, Адан повівся вкрай зухвало.

— Ти не отримаєш ні Пенду, ні мою дитину. Я можу тебе зупинити. — У його голосі звучала сила, якої By ніколи досі від нього не чула.

Меч Адана був вкритий кристалами чорного скла — саме таку зброю вона доручила йому робити, щоб він міг вбивати крижаних Лютих.

Ауґа, саме цей ауґа, був поранений під час нападу дракона і блукав по табору утауків, нічого не розуміючи, проте дивився навколо і запам'ятовував те, що відбувалося. І всі ці спогади й досі були в його мозку.

Адан нахилився ближче до пораненого Кво.

— Я знаю про трудові табори, які ви ховаєте в пустелі. Про людей-в'язнів, яких ви захопили.

By була настільки приголомшена, почувши це, що мало не висмикнула пальці з мозку ауґи. Але натомість вона засунула їх ще глибше, бажаючи побачити більше, побачити все.

Адан загрозливо здійняв меч.

— Колись легенди розкажуть, що ти загинув у битві з драконом... а може, про тебе взагалі ніхто не згадає.

By ахнула, коли її людський слуга, якого вона вважала своїм союзником, встромив посилений чорним склом меч у серце її брата. Ауґа поплентався геть, не розуміючи, що він щойно побачив.

Несамовитий крик королеви луною прокотився тронною залою. Вона схопилася на ноги, простягнувши перед собою руки, з яких крапала кров ауґи, але в її свідомості ця кров була кров'ю Кво.

— Король Адан убив мого брата!

Маг залишився стояти на колінах, його руки все ще були занурені в розчахнутий череп рептилії.

— Адан і його люди знали про наш трудовий табір. Ви чули, як він це сказав.

У By перехопило подих, коли до неї дійшло, що насправді сталося. Вона навіть і припустити такого не могла.

— Цього не може бути! Жодна людина не є достатньо сильною, щоб повбивати...

— У них є димчасте скло, моя королево. І я застерігав вас щодо жорстокого поводження з полоненими. Це змусило їх ненавидіти нас, в той час як справжній союз був би набагато більш корисним.

Відповідь By заскочила мага Аксуса зненацька. Несподіваним і могутнім сплеском магії вона жбурнула його, вдаривши об дальню стіну тронної зали.

— Люди вбили мого брата! Люди вбили воїнів з нашого трудового табору і вкрали наших рабів! — Вона пронизливо, надривно завила.

Аксус, поступово оговтавшись від удару, подивився на королеву, намагаючись не розгнівати її ще більше.

— Ми повинні помститися — негайно.

За годину до півночі в замку Конвери вже було зовсім темно, але думки Мандана були ще темнішими. Він з нетерпінням чекав, що з навколишніх округів хлине потік збройних загонів, але дійсність виявилася просто жахливою.

Того дня пополудні на письмову вимогу полоненого лорда Джадсона з його володінь прибула група з п'ятдесяти обшарпаних нікудишніх солдатів. То була різношерста юрба в старих латаних обладунках і з древньою, вже ступленою зброєю. Вони явно були обурені тим, що їх відірвали від захисту своїх домівок та родин, хай навіть задля того, щоб служити своєму конаґові. Роздратований Мандан наказав виготовити для них нові накидки в кольорах Співдружності, щоб вони виглядали як частина його основної армії.

З володінь лорда Друна, незважаючи на його лист, досі не прибуло жодного загону. Друн виправдовувався тим, що його округ далеко, а дороги, які ведуть до нього, дуже багнисті. Мандан залишив васального лорда під замком у «гостьових покоях».

Якби Конндур Хоробрий кинув клич про військову підтримку, то кожен боєздатний воїн поспішив би через усі три королівства, щоб запропонувати йому своє життя і свій меч. Мандан був розлючений тим, що не користується такою ж повагою, як його батько, і, скільки б він не нагадував людям, що він конаґ, скільки б не обурювався їхньою пасивною непокорою, йому було не під силу змінити їхнє ставлення.

Упродовж дня він отримував донесення від патрулів, що прочісували ринкові площі, причали і райони складів у нижній частині міста. Торговці-утауки розбіглися, немов таргани від яскравого світла, але навіть і без них люди поширювали новини про те, що Мандана позбавлено корони. Тепер кожен у Конвері знав про двох бунтівних королів та їхній обурливий указ, а також про зловмисні обвинувачення на адресу Уто. Провину за знайдене в річці обезголовлене тіло Хороброго теж поклали на Уто. Деякі зухвалі городяни навіть явилися під стіни замку, жадаючи дізнатися, хто насправді вбив їхнього дорогого Конндура Хороброго. Вони, здавалося, вже були готові затягнути зашморг на шиї Уто, якого навіть не було тут, щоб захистити себе.

У відповідь на це Мандан розіслав по вулицях глашатаїв, які вигукували заперечення цим чуткам. В оголошеннях, розклеєних по всьому місту, заявлялося, що ці звинувачення є брехливими й зрадницькими і що кожен, хто підтримує заколот, буде заарештований.

Дженна не погоджувалася з тим, що він робить, і не побоялася сказати йому про це.

— Глашатаї та оголошення тільки підживлюють чутки.

Титан змовчав, хоча явно вважав так само.

— Я покладу край заколоту! — огризнувся Мандан.

Дженна відвернулася.

— Цим ви поки не зупинили жодної чутки, а лише породили ще більше запитань.

Чимало збурених містян юрмилося на сходах святилища пам'яті між кам'яних статуй левів, теж вимагаючи відповідей. Головній хранительці Віколії було доручено дати належну відповідь, але замість того, щоб виголосити офіційну, складену для неї заяву, вона зачинила двері, замкнувшись у святилищі, і відмовилася виходити до натовпу.

Батько Мандана був суворим учителем, хоча й намагався бути люблячим наставником. Попри це, виховання сина часто приносило йому розчарування. Коли гуркіт грому та спалахи блискавки викликали в юнака нестямний жах, конаґ відмахувався від його душевної травми. Тільки Уто розумів його і намагався заспокоїти. Уто...

Мандан відмовлявся повірити в те, що вірний Хоробрий убив Конндура. Тепер, коли він пізно вночі сидів у своїх королівських покоях, від цих думок його серце забилося швидше, і він зробив ще один ковток з уже другого за вечір келиха глінтвейну, смакуючи сильно приправлене спеціями вино, перш ніж його проковтнути.

Коли келих майже спорожнів, всередині конаґа розлилося приємне тепло, а думки затуманилися. Мандан відгородився від своїх сумнівів, але десь глибоко в мозку крутилося набридливе питання, на які жертви пішов би Уто, щоб розпалити свою довгоочікувану війну помсти. Наскільки далеко він міг би зайти?

Мандан, здригнувшись, відігнав від себе ці думки і допив вино.

Збоку до нього тихо підійшла Ліра в тонкій блакитній сукні. Її руде волосся було скуйовджене, проте Мандан помітив, що вона все ж доклала деяких зусиль, щоб виглядати краще. Вона вмила бліде личко, і воно посвіжішало, а от очі залишалися припухлими й тьмяними від спожитого макового молочка. Завдяки цьому наркотику вона хоча б поводилася тихо, не плакала й не скаржилася без кінця.

— У місті неспокійно. — Ліра виглядала знервовано-напруженою, наче ступала по битому склу. Вона здивувала Мандана, майже дбайливо взявши в нього порожній келих. — Люди не знають, чому вірити. Утауки рознесли новину про той указ, і тепер усі знають, що тебе позбавлено корони.

— Це брехня! — Мандан замахнувся на Ліру, але вона встигла ухилитися, прихопивши з собою келих з-під вина. — Мій народ має знати, у що йому вірити. Я їхній конаґ. Вони бачили, як головна хранителька коронувала мене, і моє ім'я викарбувано у святилищі пам'яті.

Ліра неспішним кроком відійшла від Мандана, щоб налити йому ще глінтвейну, і тихо відповіла:

— Моє ім'я було висічене поруч з твоїм в день нашого весілля.

Мандан важко опустився в крісло і заплющив очі, а Ліра тим часом узяла до рук глечик з вином. У вогнищі потріскувало полум'я, розливаючи навколо хвилі тепла. Мандан не міг згадати, котра зараз година і чи подавали йому сьогодні вечерю. Він знав, що дехто з його служок зник, втікши вночі. Мандан застогнав від досади.

Ліра повернулася з вином, і він був приємно здивований тим, що вона йому прислужує. Конаґ повинен мати змогу розраховувати на свою королеву. Він узяв келих, відчувши запах гвоздики і сушеної апельсинової цедри — чудовий, ледь гіркуватий аромат.

Тонка посмішка з'явилася на обличчі Ліри.

— Коли ти поведеш своє військо дорогою вздовж ріки і побачиш сили бунтівників, що рухаються на Конверу, тоді всі солдати повірять тобі. Вони будуть віддані тобі. Ось побачиш.

Він покрутив глінтвейн у келиху і зробив великий ковток.

— Я знаю.

Ліра спостерігала за ним, і він, хоча його розум і був затуманений вином, на якусь мить усвідомив, що така її поведінка була дуже незвичною. Насупившись, він поводив язиком у роті і зробив ще один ковток вина. Смак прянощів на дні келиха тепер здавався сильнішим, ніж зазвичай, і Мандан відчув дивний присмак. Нахилившись вперед у своєму кріслі, він уставився на осад в келиху і побачив, що червоне вино виглядає каламутним.

Ліра тихо засміялася. Вона здавалася сповненою енергії і виглядала більш бадьорою й живою, якою не бувала вже дуже давно.

— Тепер ти заснеш, Мандане. Заснеш назавжди!

Він спробував звестися на ноги, похмуро дивлячись на келих.

— Що ти зробила? — Мандан відкинув келих убік, і той упав, дзенькнувши об підлогу.

— Тобі тепло й м'яко, — примовляла Ліра. — Ти просто поринеш у сон і попливеш, як човен за течією. — Вона посміхнулася і нахилилася ближче.

Він спробував простягнути руку, щоб схопити її, але руки його не слухалися. Губи набрякли, і Мандан ледь міг бодай щось вимовити. Язик більше не хотів рухатися.

— Що ти...

Але до нього вже дійшло. Ліра дала йому молочко блакитного маку, велику дозу.

— Це навіть більше, ніж я сама коли-небудь приймала! — заявила Ліра. Вона нахилилася ще ближче, а потім, плавно рухаючись, відійшла від нього. Він хотів задушити її, проте тендітна молода жінка не боялася його, не відчувала від нього загрози. Щось у всьому цьому було страшенно неправильним. Це був той самий наркотик, який убив його матір. Леді Мейра випила забагато макового молочка і поринула у вічний сон.

— Тобі сподобається, — насмішкувато кинула Ліра, знову підходячи ближче. — І це більше, ніж ти заслуговуєш.

Він відчув її тепле дихання біля свого обличчя, але незабаром зовсім перестав відчувати свої щоки. Усе тіло повністю заніміло! Думки затягнуло імлою. Його зір затуманився, як це з ним бувало під час грози, а потім звузився до однієї точки. Мандан спробував рвонутися вперед, але тіло зрадило його.

Сміючись, Ліра пружинистою ходою рушила до дверей, покинувши його.

Мандан сповз із крісла і розпластався на підлозі біля відкинутого келиха. А потім його поглинула задушлива чорнота непроханого сну.

Такої легкості на серці Ліра не відчувала від дня свого весілля. Вона неслася коридорами замку, так ніби їй не було чого приховувати. Мандан випив так багато вина з наркотиком — і він не був до нього звичним. Він помре так само, як і його матір.

Упродовж останніх кількох днів, поки план в її голові поступово дозрівав, Ліра намагалася споживати якомога менше макового молочка. Вона тихо сиділа у своїх покоях або сумирно брела до тронної зали, коли Мандан наполягав на її присутності, вдаючи, що робитиме все, що він накаже.

Але не тепер. Її жахіття скінчилося. Вона була королевою, і слуги замку ставилися до неї шанобливо. У цю пізню нічну годину замкові зали були майже порожніми. Раніше свідомість Ліри часто бувала занадто притупленою і затуманеною наркотиками, щоб вона помічала, як слуги, васали й придворні поступаються їй дорогою. Але зараз вона не хотіла, щоб хтось її бачив. Вона прослизнула бічними проходами і спустилася по непримітних сходах, призначених для слуг, на нижні поверхи замку.

Спочатку вона розмірковувала про те, щоб звільнити лордів Джадсона і Друна, а потім віддатися на їхню милість і благати забрати її звідси... але, якщо Мандан справді помре від макової отрути, ці васали не врятують її. Ні, Лірі потрібно вирватися з тенет придворних інтриг та боротьби за владу і втекти якнайдалі. Вони дізнаються, що це зробила вона. Навіть якщо королі Колланан і Адан увійдуть у Конверу і займуть трон, чи пробачать вони їй вбивство конаґа? Вона не збиралася так ризикувати.

Ліра досі не могла повірити, що отруїла свого чоловіка. Колись вона думала, що кохає цього блискучого юнака, проте це виявилася лише сліпуча мішура, яка приховувала його дурість, — мов оманливий відблиск сонячних променів на поверхні полірованого металу. Він явив їй свою справжню сутність майже одразу після їхнього весілля.

Тепер Мандан мертвий, а вона повинна втекти.

Ліра могла згадати тільки одного чоловіка в замку, який говорив правду, не боячись наслідків. Доннан Ра міг врятувати її, забрати туди, де вона могла б знайти прихисток.

Ліра прослизнула в тунелі під замком. Тривалий час це місце із товстими кам'яними стінами використовувалося для зберігання старої зброї, але тепер тут була темниця. За роки свого мирного правління конаґ Конндур Хоробрий не мав особливої потреби у в'язниці для тих, хто зазіхав би на його владу, але Мандан з Уто переобладнали деякі з цих приміщень, перетворивши їх на тюремні камери. Тепер посланець-утаук сидів тут під замком, і Ліра знала, де саме його шукати.

Вона взяла із собою смолоскип, бо в тунелях було темно. Посланця залишили сидіти в цілковитій темряві. Ліра встромила смолоскип у держак біля заґратованих дверей його камери і прошепотіла його ім'я. Вона відсунула засув і смикнула за ручку обома руками, тягнучи на себе важкі двері.

Доннан Ра розгублено й насторожено закліпав, намагаючись розгледіти її.

— Хто... а, королева Ліра.

Хоч вони й були самі, вона заговорила приглушеним голосом.

— Ходімо! Я врятую тебе. — Ліра знала, що тут мала би бути охорона, проте багато людей покинули свої пости. Мандан скликав усіх боєздатних бійців до своєї армії і, можливо, забрав до неї ще й охоронців. А може, вони просто відмовилися служити конаґові, якого позбавили корони. — Я допоможу тобі вибратися звідси, але тільки якщо ти забереш мене з собою. Нам треба втекти чимдалі від замку.

Утаук провів пальцями по масному волоссю, намагаючись хоча б так повернути собі гідний вигляд. Він обтрусив брудну туніку і вийшов з камери, кліпаючи очима від блиску світла смолоскипа.

— Це не пояснює, навіщо ви мене звільняєте.

— Бо мені треба втекти. Мені потрібно покинути Мандана.

Тепер посланець виглядав занепокоєним.

— Він побив вас?

— Він багато чого мені зробив і залишив як добре помітні, так і невидимі рани. Але я... я обманом змусила його випити молочко блакитного маку. Я думаю, що вбила його.

Доннан Ра вмить насторожився.

— Тоді ви праві — нам треба забиратися звідси. Як думаєте, чи скоро його знайдуть?

Ліра схопила смолоскип і швидко рушила назад.

— Ввечері ми відправилися спати, але він... він конаґ, хтось завжди турбує його, тож ми мусимо тікати. — Вона відкинула довге волосся і зрозуміла, що її блакитна тоненька сукня зовсім не підходить для далекої подорожі. Вона не спакувала для себе жодних речей чи припасів. — Я зовсім не підготувалася.

Посланець із впевненим виглядом випнув щелепу.

— Впораємося. Нам потрібно знайти утауків. Більшість із них покинули місто, але ми принаймні можемо вибратися з Конвери.

Ліра намагалася говорити твердо.

— Будь ласка, забери мене і сховай серед своїх людей.

Доннан Ра галантно їй вклонився, йдучи по проходу поруч з нею.

— Зроблю це із задоволенням. Наш народ буде радий прийняти королеву Співдружності як свою гостю. Всередині кола.

Манданові закрутило в кишках, і він знову почав блювати, кашляючи й задихаючись, вивергаючи чергове блювотиння. Сильна нудота розривала шлунок, вивертала його навиворіт. Макове молочко просочилося в його свідомість, і його думки заціпеніли, м'язи скувало оніміння.

Він спробував повзти вперед, але опинився у смердючій калюжі власної блювоти. Він спробував закричати, проте спромігся тільки на ледь чутний писк. Відчуття в горлі були такі, ніби його розірвали на шматки. Перед очима все плило і двоїлося, а потім знову затягнуло чорною пеленою. Але через кілька хвилин він прийшов до тями, смикаючись усім тілом і намагаючись дриґати ногами.

Зрештою Мандан відчув поколювання в руках. Його закляклі ноги затремтіли, ковзаючи по підлозі, а вишукані королівські капці постукували по тканому килиму. Він знову видав придушений схлип, не в змозі вимовити хоч слово. Його думки вихором крутилися в наркотичному дурмані, а в голові тепер стугоніло так, ніби то сам Колланан намагався проломити собі шлях із його черепа своїм знаменитим бойовим молотом.

Мандан знову захрипів і ще раз спробував поповзти. Він почув стукіт у двері і не одразу зрозумів, що цей звук не схожий на ґупання у його власній голові. Він намагався відповісти, проте жодного звуку не вилетіло з його рота. Стукіт не стихав, але зрештою припинився.

Мандан почав схлипувати, намагаючись змусити тіло слухатися його. Натомість він знову поринув у небуття...

Коли він нарешті отямився, то почув, що в двері знову гатять з усієї сили. Він спробував заволати на все горло, але йому вдалося вичавити із себе лише слабкий хрип. Нарешті двері розчахнулися. На порозі стояв Титан у чорному вбранні. Хоробрий кинувся вперед і гримнувся навколішки біля Мандана.

— Мій конаґу! Що сталося?

— Моя дружина... — тільки й зміг прохрипіти той. — Королева Ліра... Знайди її.

Рятувальний загін, повертаючись з далекої пустелі, перебирався через пагорби Судерри, швидко рухаючись у бік Баннрії. На зворотному шляху вони робили короткі зупинки, не більше ніж на годину, щоб трохи перепочити, адже поспішали опинитися в безпеці за мурами міста.

Безпека... Колланан подумав, що він, можливо, більше ніколи не почуватиме себе в безпеці, ніколи не відчує спокою, ніколи не житиме в мирі. Він почував себе так, ніби його кинули в яму для собачих боїв.

Його не переповнювала радість від перемоги, він не вів рахунку Лютим, яких убив, та все ж король відчував деяке задоволення від того, що їм вдалося врятувати полонених людей. Його рука й досі боліла від розмахування молотом.

— Ми більше ніколи не будемо тими, хто всього лише заважає їм, — гірко пробурмотів він сам до себе, згадавши слова королеви крижаних Лютих, яка знищила ціле місто на озері Бакал.

Перед ним у сідлі сиділа кощава виснажена жінка з запалими очима із невільничого табору. Вона сказала, що її ім'я Ірундель, і, судячи з її вигляду', належала вона до племені утауків. З якоїсь незрозумілої причини ця жінка нагадала йому його доньку Джакі. На подертому одязі колишньої полонянки засохла кров, і всю довгу дорогу додому вона сиділа тихо, майже не розмовляючи. Колл був радий цьому, бо радісна балаканина його зовсім не цікавила. Навколо них неугавно теревенили інші врятовані бранці, яких не відпускала шалена радість і почуття полегшення, проте сам Колланан ніколи не був схильний до розмов, навіть у більш щасливі часи, які можна було б назвати нормальними. О, він міг годинами розмовляти з Тафірою, але з ким тепер йому розмовляти?

Почувши його бурмотіння, Ірундель повернулася до короля.

— Що ви кажете? — запитала вона.

— Нічого. Я розмовляв з власними примарами і спогадами.

— Ми всі їх маємо. — Далі вона мовчала й дивилася вперед, поки вони долали милю за милею. Принаймні їй вдалося вижити.

Після битви в таборі солдати з рятувального загону порахували загиблих і поклали тіла своїх полеглих товаришів на коней, щоб забрати їх із собою. І хоча загинуло лише п'ятнадцять людей — у порівнянні з більш ніж п'ятдесятьма Лютими, — це все одно було чимало для серця будь-якого короля, і такі втрати відчувалися як особиста поразка. Одинадцять загиблих були із Судерри, а інші четверо — ті, що пішли за Коллананом із Феллстаффа, довіряючи йому як правителю. Тепер вони ніколи вже не повернуться додому.

У всіх перемогах на війні радість змішується із сумом, і він нагадав собі, що п'ятнадцять полеглих були ціною, сплаченою за всіх цих полонених. Врятованих виявилося значно більше, ніж загиблих, — це було цілком очевидно, як і те, що вони здобули повну перемогу, але людські життя не можна рахувати, як якісь товари в крамниці.

Колланан змусив своє серце загартуватися, і після деяких роздумів він дійшов висновку, що відтепер йому доведеться воювати завжди, до самого кінця світу... або доти, поки їм не вдасться його врятувати.

Вони з Аданом змогли визволити рабів, але, щойно їхній загін повернеться до Баннрії, солдати знову вирушать у похід, щоб зустрітися з армією Нортерри і разом вступити у війну проти конаґа Мандана.

А потім, навіть після того, як вони переможуть, навіть після того, як Колл посадить Адана на трон Конвери, знову об'єднавши три королівства, всім арміям доведеться спільно протистояти Лютим. Здавалося, що це ніколи не скінчиться.

І саме заради цього він тепер повинен жити.

Одного яскравого сонячного ранку, за кілька годин до полудня, розвідники подали сигнал, що побачили вдалині Баннрію. Адан під'їхав до Колла, і на його обличчі було явно помітне значне полегшення.

— Ми повернулися додому, дядьку. Ми зробили те, що мали зробити. Спасибі тобі.

Колл вказав підборіддям у напрямку столиці.

— Давай, скачи вперед. Ти повинен бути першим. Нехай в місті відсвяткують наше повернення. — Адан, широко всміхнувшись, пришпорив коня, і, коли він уже віддалився, Колланан прошепотів йому вслід. — Твоя дружина і донечка чекають на тебе.

Ірундель озирнулася на нього, нічого не сказавши, але він відчув, що вона зрозуміла, про що він говорить.

Коли Шторм піднявся на останній пагорб, колишня невільниця випросталася в сідлі, витягнувши шию.

— Я з племені утауків, тому мені доводилося спати під відкритим небом більшу частину свого життя, але я буду рада отримати м'яке ліжко, тепле вогнище та їжу, приготовану на кухні. Знову всередині кола.

— Це ми цілком можемо влаштувати, — відказав Колл.

Солдати вибухнули радісними вигуками і прискорили крок. Колланан побачив прапори на сторожових вежах і почув вітальні звуки мідних фанфар з боку воріт.

Загін повертався з тріумфом, і місто відгукнулося сповненим радості галасом. Вартові на мурах бачили, скільки вершників наближається до міста, відтак зрозуміли, що місія була успішною. Колланан спрямував Шторма до брами, а з міста їм назустріч ринули люди, голосно кличучи своїх близьких та знайомих. Солдати й колишні бранці, спішившись з коней, опинилися в обіймах городян, які радо їх вітали. Гейл Орр і королева Пенда поспішали до воріт, щоб зустріти Адана. Над головою кружляли різнокольорові ска.

Дивлячись на всю цю радісну галасливу юрбу, Колл міг думати тільки про свою сім'ю — онука Бірча, який досі перебував у полоні в крижаних Лютих. Він думав про Джакі та її чоловіка, про Томко, про Тафіру... Йому хотілося розділити радість цих людей, які знайшли своїх близьких після такого важкого випробування. Він дивився на них, бажаючи відчути те саме. Він побачив, як один молодий солдат знайшов у натовпі свою кохану і, обійнявши її за талію, розгойдував у повітрі, розповідаючи про свої бойові пригоди. Сміх дзвенів у вухах Колла, і він згадав дитячі смішки Томко, коли той грався з різьбленими дерев'яними звірятами, які дідусь зробив для нього та його брата. Сміх цього хлопчика замовк назавжди.

На душі Колланана тепер завжди лежав смуток. Але, хоча Колл і не приєднався до святкувань, він бачив, яке піднесення панує навколо. Незважаючи на свій стан, він відчув у своєму серці крихітний проблиск щастя, перейнявшись загальним настроєм.

Адан, міцно обіймаючи Пенду, кружляв її, ніби вона була маленькою дівчинкою, і щире захоплення сяяло на їхніх обличчях. Її зелений ска, голосно цвірінькаючи та посвистуючи, кружляв у них над головами. Гейл Орр однією рукою заколисував немовля, а іншою плескав зятя по спині.

Колланан міг тільки дивитися, тільки згадувати. Ірундель, сидячи перед ним у сідлі, махала рукою натовпу, хоча нікого не знала тут, у Баннрії. Колл допоміг їй вибратися із сідла й спуститися на землю.

— Вони будуть раді вітати тебе. Розкажи їм свою історію.

Жінка подякувала йому, а потім зникла у вирі натовпу. Сидячи у своєму сідлі, Колланан Молот вів ще одну битву, тепер уже всередині себе, борючись із тим, щоб з його очей не покотилися сльози.

Поки тривав наліт на табір Лютих, королева Пенда та її батько готували судерранське військо до далекого походу на схід: завантажували в обози провізію, готували табірні намети, видавали зброю та обладунки, слідкували за тим, щоб коні були добре доглянуті. Військо Адана було готове виступити в похід, щоб з'єднатися з військом короля Колланана і разом битися за об'єднання Співдружності.

Адан пишався тим, як ретельно королева підготувала все для походу, але не втримався від того, щоб не піддражнити її:

— Я думав, ти попросиш мене залишитися з тобою на кілька днів і відпочити.

— Ми не можемо відпочивати, — зітхнула Пенда. — Навіть тут, вдома, ніхто не відпочивав. — Вона взяла дитину на руки, і вони разом пішли до зали засідань. Колланан, Елліель, Тон, Гейл Орр і багато хто ще вже чекали на них.

Адан на мить замилувався донечкою, відчувши несподіване почуття зачудування її тендітною силою і водночас вразливістю. Його донечка. Його дитина. Майбутнє. Дитина заворушилася, але, не прокинувшись, спала собі далі.

— Ми не можемо здаватися, — мовив Адан. — Моя армія вирушить назустріч війську Нортерри і поставить все на нашу перемогу в наступній битві. Я знаю, що на нас чекає багато випробувань. Це все, що я можу зараз передбачити.

Пенда погладила його по щоці й лагідно відвела назад його рудувато-каштанове волосся, заклавши пасмо за вухо.

Гейл привітав їх, і його гучний голос заглушив усі інші. Він підняв аркуш паперу.

— Я порахував, скільки днів минуло, відколи ми відправили Доннана Ра, і я знаю маршрут. Я знаю, з якою швидкістю він може скакати. — Він подивився на короля Колланана, який з кам'яним обличчям сидів в одному з великих крісел за довгим столом. — Він мав прибути в Конверу щонайменше чотири дні тому. Мандан уже отримав указ.

— Значить, ми виконали умови Хартії, і війна розпочалася, — промовив Колл. Його бойовий молот лежав на столі перед ним, досі забризканий кров'ю Лютих.

— Тоді Уто знає, що ми збираємося зробити, — тихо пробурчала Елліель.

— Якщо тільки він уже не відправився на свою війну помсти, — відказав Адан. — Саме через неї все це розпочалося, і саме тому Мандан вимагав, щоб ми послали наші армії йому на допомогу. Адже... — Слова застрягали у нього в горлі. — Адже він думав, що нашого батька вбили ішаранці.

Адан сів поруч із Пендою, яка продовжувала колисати дитину.

— Наше військо має рухатися швидко, щоб приєднатися до сил Нортерри біля підніжжя гір. А потім наші королівства забезпечать справжню справедливість в ім'я Співдружності.

— Мандан не здасться так легко, — мовив Колл, але його слова не прозвучали як застереження. — Я з нетерпінням чекаю нагоди переконати його.

— А Уто має постати перед правосуддям, — заявила Елліель.

— Я не можу залишити Баннрію зовсім беззахисною, — сказав Адан. — Ми щойно напали на табір в'язнів піщаних Лютих. Навіть якщо королева By не запідозрить, що ми до цього причетні, вона буде невдоволена, якщо я поведу «її» армію в якісь далекі краї.

Пенда пирхнула:

— Кра, ти ж знаєш, що я скажу їй, що ти вирушив покарати конаґа Мандана від її імені. Це її заспокоїть.

Адан подивився на Елліель і Тона.

— Знаючи вашу силу, я хотів би, щоб ви двоє залишилися тут, у Баннрії, захищати моє місто і моє королівство. І мою сім'ю. Наших армій повинно бути більш ніж достатньо, щоб протистояти Мандану.

Елліель занепокоєно ворухнулася на своєму стільці.

— Я — зобов'язана Хоробра короля Колланана, і я повинна супроводжувати його. — Вона зробила паузу, кинула погляд на Тона. — І... особисто я не готова упустити можливість битися з Уто. Моя власна війна помсти — проти нього.

Тон взяв її за руку і зустрівся поглядом з Аданом.

— Якщо Елліель йде, то я йду з нею.

— З табору було звільнено ще п'ятьох Хоробрих, — зауважив Гейл Орр. — Одна з цих Хоробрих здружилася з Ґлік. І в нас є вартові Стяга. Нам цього вистачить для захисту. — Він торкнувся сережки з димчастого скла у своєму вусі. — Але буде нелегко, залишившись тут, утримувати ці стіни, якщо нагрянуть Люті.

— Роби, що повинен, Старфолле, — промовила Пенда, — і повертайся до мене та до своєї доньки.

— Як і завжди. — Він нахилився, щоб поцілувати її. — Як і завжди.

Наступного ранку армія вирушила в похід.

Охорона верховного жердя та ур-жерці силою розігнали ще шість зібрань городян, на яких ті скандували ім'я емпри. Поховальне вогнище мало би покласти край цьому неподобству, проте люди, збираючись разом, усе одно молилися на неї та кликали її, чекаючи її повернення. Охоронці Кловуса здійснили наліт на кузню, де в основному й обговорювалися плани заколоту. Коваля вже допитали й потім розправилися з ним, але бунтівники виявилися настільки дурними, що повернулися на те саме місце. Кловус сподівався, що тепер нарешті позбудеться їх усіх.

Його Чорні вугри допитали нову групу в'язнів, яких схопили в кузні, але мало про що змогли дізнатися. Кловус не міг зрозуміти, чому вони й досі чіпляються за свої фантазії про Ілуріс, незважаючи на всі очевидні факти, які свідчили про протилежне. Чому вони натомість не віддавали йому свою віру і свої молитви? Хіба він не показав їм, наскільки могутнім є його божок?

Кловус вважав їх дивакуватими й темними порушниками спокою, яким задурила голову безглузда історія. І все ж йому потрібно було зрозуміти, чому вони повірили в таку нісенітницю, бо якщо він зрозуміє, звідки в них така легковірність, то, можливо, скориставшись цим, йому вдасться переконати людей повірити в нього самого.

Навіть зараз натовп зібрався біля храму Маґніфіка, монотонно повторюючи молитви, проте тут, у приміщенні під храмом, Кловус хотів востаннє поговорити з в'язнями, перш ніж публічно покласти край цьому безглуздю. Він повинен зупинити подібних людей, щоб вони не підривали його владу.

Одну стару жінку зв'язали й побили, її обличчя було в синцях, губи розбиті. Кров стікала в неї по підборіддю. Її звали Аналера, і вона, вочевидь, була служницею в палаці більшу частину життя емпри. Кловус походжав перед нею, намагаючись пригадати, чи бачив він цю стару каргу в палаці раніше.

— То ти служила Ілуріс, коли вона була ще жива?

— Ілуріс досі жива, — відповіла Аналера. — І вона повернеться, щоб перемогти тебе.

Кловус спробував говорити розсудливо.

— Я не ворог.

Аналера поворушила губами, ніби хотіла плюнути, проте в роті у неї було сухо.

— Ти і я по-різному визначаємо, хто є ворогом.

— Ворог Ішари — Співдружність. Якщо ти сумніваєшся в цьому, значить, ти не маєш віри ні в нашу землю, ні в наших божків.

Плечі старої поникли.

— Можливо, ми маємо більше, ніж одного ворога.

— А можливо, ти і твої послідовники намагаєтеся зробити так, щоб Ішара зазнала поразки. Ми вже відправили ішаранський флот, і воїни-гетррени завоюють старий світ.

— Я радітиму, коли емпра знову посяде на троні.

Чорні вугри стояли нерухомо, мовчки спостерігаючи за тим, що відбувається.

Кловус скипів від досади.

— Чому ти наполягаєш на тому, що вона ще жива? Які ти маєш докази?

— У мене є пасмо її волосся, — відказала Аналера. — Твій боєць забрав його в мене, бо знає, що це правда. Він боїться.

Кловус пирхнув, потім глипнув на Чорних вугрів. Один з них запхав руку в кишеню і витягнув пасмо попелясто-русявого волосся.

— Це було в неї, верховний жерче.

Кловус потер жмут волосся між пучками пальців.

— Кажеш, це належить Ілуріс?

— Це волосся емпри Ішари, — заявила Аналера. — У ньому є магія.

— Це жіноче волосся, — відказав Кловус. — Воно може бути чиє завгодно. Як можна бути настільки легковірною?

— Бо я знаю.

— Весь Сереполь бачив її похорон! — заволав він. — Палаюче багаття на вершині храму Маґніфіка. Ми всі дивилися, як горить тіло емпри.

Аналера насмішкувато кинула:

— Ми бачили, як горіло тіло жінки, але ж ми не такі легковірні.

По твердості в її очах Кловус бачив, що затятість цієї жінки ніщо не похитне. Він відчув радше втому й розчарування, аніж лють.

— Я не дозволю, щоб такі дурепи, як ти, своїми вигадками ставили мені палки в колеса.

Жрець звернувся до Чорних вугрів, віддаючи наказ:

— Покладіть край цим безперервним вигадкам, які ослаблюють нас. Ці люди вчинили злочини проти Ішари, намагаючись підірвати наше правління у цей вирішальний час, вводячи народ в оману, щоб спрямовувати неправедні молитви мертвій жінці. Вони крадуть силу в справжнього божка Сереполя, душі всієї Ішари.

Кловусу подобалося, як звучать слова, що злітали з його вуст. Так, вже зовсім скоро він використає їх знову.

— Скличте народ до палацу і доставте туди всіх нових в'язнів. Вони ослаблюють нас, породжуючи сумніви в людей. Ми проведемо публічну страту на головному дворі і так позбудемося цих останніх перепон на нашому шляху.

Жерці з більшості округів Ішари вже прибули до столиці, і це була чудова нагода зібрати їх усіх разом. Просторе внутрішнє подвір'я палацу оточували витончені вежі, що стрімко здіймалися вгору. Колись емпра Ілуріс стояла тут на балконі, розташованому високо над землею, щоб її могли бачити всі піддані.

Кловус був у новому синьому каптані, прикрашеному золотим амулетом, що свідчив про його високий статус. Позаду нього зібралися інші жерці, одягнені в кольори своїх округів, а по боках стояли ур-жерці. Міська охорона вишикувалася по периметру двора, вбрана в кольори Ішари, а на солдатах поверх обладунків була надіта синя стрічка, що мала засвідчувати їхню вірність верховному жерцеві. Цей захід ідеально підходив для того, щоб покласти край заворушенням.

Не так давно Кловус стояв на цьому самому підвищенні, оголошуючи, що емпра зазнала нападу на острові Фулкор. Нажахані люди слухали його, а непритомну жінку тим часом швидко заносили до палацу, де її будуть охороняти й триматимуть подалі від сторонніх очей. Того разу Кловусу вдалося заспокоїти народ своїми настановами, своїм горем і своїм натхненням. Саме тоді юна Семі могла б оголосити себе обраною спадкоємницею емпри, проте не скористалася цією нагодою.

В'язнів-заколотників вивели на подвір'я зі зв'язаними за спиною руками. Їхні обличчя були вкриті синцями, волосся розпатлане. Всього їх було десятеро, включно зі старою Аналерою, — цілком достатньо для того, щоб їхня страта підтвердила слова, з якими він збирався звернутися до натовпу.

Кловус зробив крок уперед, потім зупинився, щоб привітати своїх окружних жерців, кожного з яких він добре знав. Коли шум натовпу, наростаючи, перетворився на гучний гомін, верховний жрець відчув, як його божок стає сильнішим, простягаючи щупальця енергії з храму Маґніфіка.

Голос Кловуса, підсилений божком, громом пролунав над площею.

— Ці в'язні намагалися ослабити Ішару! — Гомін натовпу посилився, проте в ньому чулася радше невпевненість, аніж лють. — Вони завдають шкоди нашій країні, викривляючи нашу віру і применшуючи силу божка. Вони хочуть, щоб ви марнували свої молитви та енергію, розпорошували наші сили, забули про нашого справжнього ворога.

Він витримав паузу, вбираючи в себе хвилі емоцій натовпу. В'язні стояли зі зв'язаними руками. Аналера зиркнула на нього опухлим оком.

— Але є спосіб, яким вони можуть зміцнити нас усіх. Ми нагодуємо їхньою кров'ю божка і цим змусимо їх заплатити за свої злочини. — Кловус здійняв руки і відчув, як сила божественної сутності розливається по його венах. Вона зробила його могутнім, непереможним... І все ж він відчував якесь занепокоєння, через те що думки божка ніби не збігалися з його власними. Настрій натовпу не був таким радісно-збудженим, як йому хотілося б. Він знав, що має направляти цих людей, спрямовувати їхні молитви. — Ці в'язні стоять на заваді у всього нашого народу. Вони послаблюють Ішару. Не цього хотіла б наша дорога емпра.

Раптом згори прогримів інший голос.

— Не говори про те, чого я хотіла б, Кловусе! — Слова пролунали, мов удар грому серед ясного неба.

Верховний жрець здивовано озирнувся. Увесь натовп разом ахнув, і до Кловуса донісся дивний здушений звук, ніби в тисяч людей одночасно перехопило подих. Вони показували кудись вгору, дивлячись на вежі палацу.

— Ти не правиш Ішарою, — провадив далі голос згори. — Є тільки одна емпра.

Кловус витягнув шию і побачив дивовижну сяючу постать, прекрасну жінку, що стояла на балконі високо над ним, — то була сама Ілуріс! Усі впізнали її в добре знайомому вбранні, у вишуканій сукні, яку вона носила під час літніх свят. Її оздоблена коштовним камінням корона виблискувала в сонячних променях.

Кловус розгублено застиг, втративши дар мови. Він відчув вихор сили всередині себе, який після миттєвого замішання змінився сплеском нестримних радощів — емоцій, що линули від божественної сутності. Божок храму Маґніфіка теж упізнав Ілуріс. Це дійсно була вона!

Жінка продовжувала говорити, її голос був чистим і ясним.

— Навіщо ти схопив моїх вірних підданих, Кловусе? Вони нічого не скоїли — окрім того, що продовжували вірити в мене. — Її голос звучав з такою силою, наче його живила енергія божка — ще одного божка? Коли вона, високо вгорі, простягнула вперед руки, ореол сили закрутився навколо неї.

Кловус примружився, намагаючись зрозуміти, чи це не якась омана. Він бачив Ілуріс, він знав, що це вона. Якимось чином їй, вочевидь, вдалося сховатися в палаці, вичікуючи потрібного часу, щоб принизити його. Сама її присутність змушувала людей сумніватися в ньому. Тепер, коли вони побачили емпру і зрозуміли, що вона жива, їм ставала очевидною брехливість усього, про що він заявляв, — похоронне багаття, посилення його влади. А йому ж лише щойно вдалося зацементувати все це, укріпити свою владу, зміцнити Ішару.

Натовп одразу ж затягнув молитовний наспів:

— Почуй нас, убережи нас! Почуй нас, убережи нас!

Аналера закричала. В'язні на ешафоті намагалися підняти догори свої зв'язані руки.

— Звільніть цих в'язнів! — наказала Ілуріс. — Охоронці, виконуйте мій наказ!

Не встиг верховний жрець вимовити бодай слово, як солдати Сереполя вихопили кинджали і кинулися розрізати пута, виконуючи, мов маріонетки, забаганку емпри. Аналера потрясла зап'ястями, відновлюючи кровообіг. Двоє в'язнів метнулися в натовп.

— Зупиніть їх! — крикнув Кловус, але охоронці не зрушили з місця. Емпра Ілуріс стояла над ними на балконі, і ніхто не міг заперечувати, що вона дійсно повернулася. — Знайдіть її! — прошипів він своїм ур-жерцям, і хоча б вони відгукнулися на його наказ. — Негайно до палацу. Знайдіть її.

Кловус, приголомшений, наляканий тим, що весь цей великий гурт може перетворитися на розлючений некерований натовп, який підніметься проти нього, крикнув до людей, що зібралися на площі:

— Ілуріс говорила з нами, але чи це справді емпра? А може, це якийсь фокус? Ми не повинні дозволити себе обдурити.

Гучні крики заглушили його слова. Він не наважився відкрито кинути їй виклик, принаймні не зараз. Кловус із розпачем дивився, як решта в'язнів розбігаються, а люди в натовпі обступають їх, даючи змогу сховатися.

Від обурення Кловусу здавило горло, і він, скипівши від гніву, уставився на високий балкон. Йому хотілося кричати на Ілуріс.

Вона всміхнулася йому, потім осяяла натовп променистою посмішкою.

А наступної миті зникла в спалаху світла.

Історія була похована глибоко в пустелі неподалік від палацу королеви By.

Воїни піщаних Лютих вишикувалися перед палацом, на них була луската броня, в руках — списи з кристалізованої білої кістки. Сідла та наголовачі ауґів були прикрашені довгими шипами. By облачилася у військове вбрання, взула високі чоботи, надягнула блискучий нагрудник та наплічники з шипами. Озброєна вона була великим мечем і двома меншими ножами.

Коли By оглядала своє військо, її серце раптом пронизав гострий біль. Її брат мав би бути тут, з ними. Кво, його маги та воїни повинні були повернутися після знищення фортеці крижаних Лютих. До її збройних сил мала також приєднатися армія Судерри зі зброєю, вкритою димчастим склом, призначеною для вбивства крижаних Лютих. Але люди зрадили їх, напавши на невільничий табір. А ще вони вбили Кво! Адан зрадник!

Вона стояла посеред похмурої піщаної пустки, вдивляючись у хвилясту поверхню дюн, схожу на безводний океан. Видовжена тінь від вежі її палацу падала на поверхню пустелі, вказуючи саме на те місце, де був похований древній артефакт. Він потрібен їй зараз.

Пустивши в хід свою магію, королева зачерпнула, мов ковшем, блискучі піщинки. Вгору здійнявся пил, закручуючись у завитки густої куряви. Королева копала, проникаючи глибоко в пісок, щоб відкопати легендарний щит. Глибше, ще глибше...

— Аксусе, допоможи...

Маг додав свою магію. На очах у всього війська вони вдвох пробивалися крізь нагромаджені за століття шари піску. Піщані Люті не надто переймалися історією чи легендами, без особливої шани ставилися до раритетів і реліквій, проте цей щит колись належав стародавньому воїну Рао, герою Лютих, який поранив Оссуса і загнав його глибоко під гори.

Нарешті By та Аксус міцно обхопили трикутний щит і, рвонувши щосили, вирвали його з-під високих дюн — то була одна цільна луска дракона, що залишався похованим у серці світу. Щит цей був мідно-червоний, вкритий чорними плямами.

By тримала реліквію за краї і відчувала незнайомий їй раніше благоговійний трепет. Артефакт був прохолодним, адже його дістали з такої глибини, але тепер він швидко нагрівався під палючим сонцем. Королева повернула до себе його хвилясту поверхню і пильно вдивлялася в неї, проте щит поглинув її відображення.

Королеві не потрібно було бачити себе. Вона знала, наскільки прекрасною була в очах інших — в очах чоловіків-Лютих і навіть в очах людей. Раптом вона згадала, як Адан під час свого останнього візиту різко відмовив їй, коли вона зажадала від нього близькості, і у неї всередині знову спалахнув гнів. Треба було взяти його силою, а потім убити.

Так, було б набагато краще, якби вона його тоді вбила.

By високо підняла щит Рао, показуючи його великій армії піщаних Лютих. Воїни у відповідь зметнули вгору свої списи та мечі. Ауґи перебирали лапами й хропли. Тепер, після втрати своєї людської армії, вона шкодувала, що раніше не зайнялася створенням тисяч мамулів-бійців, а єдина її спроба закінчилася провалом. By задерла вгору підборіддя й вирішила, що її піщаних Лютих буде цілком достатньо, щоб винищити людей, які зрадили її та вбили Кво.

Вона просунула руку в ремінь на зворотному боці щита й притиснула артефакт до грудей. Якщо Рао давним-давно зміг поранити Оссуса, то він саме той воїн, якого By варто наслідувати. Вона — королева піщаних Лютих. Жоден ворог не зможе встояти перед нею, особливо король Адан. Вона повільно різатиме його на тисячу тоненьких смужок м'яса, залишаючи його живим якомога довше.

Це дуже потішило би Кво...

Вибравшись із вирви, яку вони викопали в піску, By застрибнула в сідло свого ауґи. Їздова рептилія, похитуючись з боку в бік, повільно рушила вперед.

By гучним голосом звернулася до свого війська:

— Ми довго готували вас до війни! Ми навіть влаштували полювання на дракона. Тепер ми знищимо людську заразу в Судеррі — просто щоб потренуватися. — Вона хижо посміхнулася. — А після того, як ми зітремо з лиця землі Баннрію, наше військо вирушить на північ, щоб розбити армію крижаних Лютих.

Її слова викликали шквал радісних вигуків серед її воїнів, вельмож та магів. Передній ряд Лютих на їздових рептиліях зрушив з місця і, перейшовши на рись, помчав уперед по рівнинній пустелі. За ними рухалися незліченні ряди воїнів, хто теж верхи, а хто просто нісся бігом по випаленій землі. Усі вони здійняли стіну куряви й дрібного піску, яку приречені на смерть люди в Судеррі побачать ще здалеку. By хотіла, щоб вони знали, що піщані Люті насуваються на них. Вона хотіла, щоб вони до смерті боялися своєї долі.

Аксус мовчки їхав поруч з королевою. By глянула на нього, а потім подивилася вперед, на суворі скелясті гори.

— Я хочу зрівняти їхнє місто з землею, залишити від нього тільки тліючі руїни. Треба було давно це зробити. — На неї нахлинули спогади про те, як Кво супроводжував її під час першого візиту до того людського міста, і вона нахмурилася. — Коли ми прийшли з пустелі, я була здивована тим, що люди зуміли видертися з грязі й непогано влаштуватися. Треба було підкорити їх собі ще тоді.

— Це було б марнуванням робітників і ресурсів, — обережно застеріг Аксус. — Так само, як і винищення всіх мешканців міста зараз. Чому би просто не вбити Адана задля покарання, а після цього використати людей як наших робітників і піхотинців?

— Хіба я можу їм довіряти? — запитала By. — Як я можу спустити їм таку непокору?

— Так, вони мають вмерти, але чому б не дати їм послужити потрібній нам меті? Нехай вони загинуть, воюючи з крижаними Лютими — на нашому боці. Наші стосунки з людьми можна було б влаштувати з більшою вигодою для нас. Якби вони залишалися вдоволеними, нам не довелося б зараз гаяти час. Ми би прямували на північ — до нашого справжнього ворога.

By роздратовано ляснула долонею по трикутному щиту, який видав лише глухий звук, наче луска поглинала звук так само, як і світло.

— Ти ж наче наполягав, що наш справжній ворог — це Оссус.

Маг зневажливо махнув рукою.

— У нас достатньо ворогів. Але якби ви не налаштовували Адана проти себе, він би ніколи не наважився вбити вашого брата. Він нізащо не напав би на наш трудовий табір.

By відмахнулася від його звинувачень і твердо заявила, немов припечатала:

— Вони всі помруть, а потім помруть і крижані Люті! — Королева пирхнула. — А після цього ми зможемо нарешті розбудити дракона.

By пригадала, як вони з Кво, Аксусом та іншими магами спрямували свою магію в глибини південних гір, змусивши Оссуса заворушитися. Вона вдихнула пекуче повітря, відчуваючи, як воно обпалює ніздрі, горло й легені. Так, вона прагнула знищити і Оссуса теж. Так багато роботи попереду, подумала вона. Так багато тих, кого належить убити.

— Аксусе, чому ти так вподобав цих людей? Весь час намагаєшся їх урятувати.

— Це ж цілком зрозуміло. Я волію витрачати їх з користю, а не марнувати.

Вона згадала видіння, видобуте з мозку вбитого ауґи, особливо вираз обличчя Адана, коли він встромив вкритий димчастим склом меч у серце її брата. Вихор чорної злоби поглинув її, розвіявши на попіл будь-які доводи логіки.

— Мені, можливо, варто було раніше послухати тебе, Аксусе, але зараз іншого рішення немає. Король Адан і його піддані повинні бути покарані за те, що не скорилися мені.

Вона пришпорила свого ауґа, і той рвонув уперед. Позаду неї по пустелі мчали піщані Люті, невпинно наближаючись до обнесеного мурами міста.

Жрець Ерікал, заплющивши очі, стояв на носі корабля, намагаючись сповнитися відваги від хвиль і повітря довкола. Він підняв обличчя до ясного неба і широко розкинув руки, глибоко вдихнув морське повітря і відчув, як сонячне проміння зігріває його. Потім жрець розплющив очі і побачив, що на небі немає жодної хмаринки.

Ерікал ніколи в житті не бував так далеко від суші, і тепер він відчув велич океану, могутність хвиль. Безкрайній обшир синьо-зеленої води нагадав йому степи в його рідному окрузі, лани достиглого збіжжя, що колосилося в очікуванні збору врожаю. Він думав про зарості солодкої лаванди за селами, про працьовитих бджіл, що дзижчать навесні навколо квітів у садах. Він разом з його божкинею перетворили округ Прірарі на прекрасну місцину з великою кількістю дичини, родючими сільськогосподарськими угіддями, дзюркотливими струмками. Його народ жив у мирі, був щасливий і задоволений і глибоко шанував свою божкиню. Живлячись молитвами своїх вірян, райдужна сутність втихомирювала сильні бурі, відводила смерчі, приборкувала потужні повені. Одного разу, під час сильної посухи, Ерікалу вдалося умовити божество принести в округ достатньо дощів для зрошення посівів.

Але зовсім інша справа — викликати сильні вітри на морі. Ерікал думав, що знає, як це зробити, і його улюблене божество було готове спробувати.

Повертаючись думками в Прірарі і відчуваючи тугу за рідним домом, він думав про своїх вірян, уявляв, як вони співають молитви, збираючись у храмі.

— Почуй нас, убережи нас!

Тепер, стоячи на палубі, він відчував, як божество прокидається, піднімаючись у трюмі. Сутність черпала в ньому почуття спокою, а він давав їй сили. Його спогади про дім заспокоювали й підтримували її. Хоча він і залишив маленьку частинку божкині для її прихильників удома, вона була з ним тут. Коли він розплющив очі, з-під дощок палуби линуло різнобарвне сяйво.

Вітерець знову торкнувся обличчя Ерікала, і він скривився, раптом відчувши гидкий запах, — до нього підійшла Маґда, грюкаючи по палубі своїм кийком. Навіть після багатьох днів, проведених у відкритому морі, її хутро все ще тхнуло так, ніби його щойно здерли з гнилого трупа якоїсь тварини.

— Приклич вітри, жерче. Дай нам бурю, яка понесе мої кораблі до берегів Співдружності.

Смугасті вітрила вже напнулися, вловивши подих божкині. Стривожені ішаранські моряки збилися докупи, і лише один офіцер знайшов у собі мужність заперечувати отаманші варварів.

— У цьому немає потреби. Ми й так ідемо на хорошій швидкості, і потрібно буде вправно працювати з такелажем, керувати вітрилами й кермом, щоб досягти місця призначення. А ти вбила нашого капітана.

— Я ваш капітан, — відказала Маґда. — Тобі не вистачає вправності, щоб знайти цілий, континент? Я бачила ваші мапи. Якщо ми попливемо на захід, то дістанемося до нашого місця призначення.

— Але викликати шторм небезпечно. А що, як...

Вона щосили вдарила офіцера в обличчя, збивши його з ніг.

— Може, я хочу шторм, який спустошить ворожі береги! Він пожене наші кораблі аж до старого світу, і мої гетррени обрушаться на нього з такою ж несамовитістю, як справжній ураган. Чи не так, маленький жерче? — Маґда злобно уставилася на Ерікала.

Але той був зосереджений на божкині, він знав, що сутність знову набралася сил і прагне проявити себе. Він допоміг їй відновитися, і тепер вона хотіла догодити йому.

— Ми вже маємо цілком задовільний вітер. Хіба тобі цього не досить? Я не маю досвіду у використанні цієї форми магії. Раніше я завжди прагнув заспокоїти погоду, а не здіймати вітер.

— Тоді навчися робити це — бо інакше втратиш для мене всяку користь. — Вона виразно глянула на свою палицю. Ерікал не думав, що Маґда знахабніє аж настільки, що стане погрожувати йому. Якщо гетррени скривдять його, божкиня просто знавісніє і може перебити всіх, хто є на борту корабля. Але Маґда не мала звички думати про наслідки своїх дій.

На інших кораблях пошарпаного ішаранського флоту варвари вже повбивали моряків, які неохоче виконували їхні накази або поводилися зверхньо. Гетррени були готові вчинити набіг на три королівства, проте Ерікал не був певен, що їм вдасться вижити у цьому плаванні й досягти далекого берега.

— Що, боїшся? — глузливо кинула Маґда.

І хоч насправді він боявся, Ерікал подивився їй прямо у вічі.

— Це тобі варто боятися.

Він заплющив очі і потягнувся до божкині, кличучи її. З трюму внизу крізь дошки палуби просочилося ще більше веселкового світла. Центральний люк розчахнувся, і божество виринуло нагору, нагадуючи собою іскристий ранковий туман.

— Використай все, що можеш, — ледь чутно прошепотів Ерікал.

Божкиня розуміла природу й силу свого краю — луки, сади, оброблені селянами поля, але тут, у безкрайому океані, у могутніх хвилях і течіях, у невпинному коловороті припливів і відпливів, у буйних вітрах, для неї було незвично багато енергії.

Маґда озирнулася навколо і скривилася.

— Тобі потрібно ще крові?

Жрець відчув присмак жовчі в горлі від самої думки про нещодавні жертвоприношення, про кровожерливість і насильство, що стали джерелом сил для його божкині.

— Ні, мені досить.

Разом з божкинею вони сягнули у відкритий простір, потягнулися до моря. Вони викликали шторм.

Небо потемніло, коли сила божкині почала формувати хмари з морської води й туману, що висів у повітрі. Божественна сутність здійняла й посилила вітер, від якого все більше наростали хвилі, перетворюючись з невеличких брижів на кипучі буруни. Короткі блакитні спалахи статичних розрядів іскрили в серцевині божкині, викликаючи величезні блискавки, що розколювали небо між грозовими хмарами. Шторм зі страшною силою обрушився на всі десять кораблів, а дужий вітер погнав їх уперед з шаленою швидкістю.

Маґда вхопилася за поручні на носі судна, намагаючись вгледіти попереду невидимий берег старого світу. Вона завила від захвату, й інші варвари приєдналися до неї. На якусь мить бойові вигуки з двох сусідніх кораблів стали навіть голоснішими за шторм, поки їх не заглушив гуркіт грому.

На борту флагмана ішаранські моряки під крижаним дощем чіплялися за канати або тулилися коло ящиків. Божкиня продовжувала вивільняти енергію, яка посилювала шторм, робила його все могутнішим.

Вітер куйовдив волосся Ерікала, шарпав його сорочку. Сутність, яка з такою насолодою нищила кораблі Співдружності і вбивала всіх тих людей, тепер викликала подібне буйство сили. Її необачність породила шторм, що посилювався з кожною хвилиною, і, як відчував Ерікал, вони все менше могли його контролювати.

З неба вдарила блискавка — і звивиста вогняна стріла влучила в сусідній ішаранський корабель, миттю перетворивши фок-щоглу на тисячу дрізок. Навіть під сильною зливою на кораблі спалахнула пожежа.

Навколо здійнялися величезні хвилі. Ерікал послизнувся на палубі і, падаючи, намагався знайти бодай щось, за що міг би вхопитися. Він потягнувся до ящика, але той ковзнув по мокрих дошках. Дощ продовжував періщити, заливаючи палубу водою.

Ерікал благав божкиню вгамувати бурю, проте вона не могла цього зробити. Розбурхана стихія вийшла з-під її влади. Небо стало таким чорним, а дощ — таким густим, що жрець не міг розгледіти поблизу жодного корабля. Сліпучі блискавки били в поверхню моря, немов списи, запущені з небес. Оглушливі удари грому вибухали навколо них.

Маґда схопила жерця за плече і смикнула його, піднімаючи на ноги. Вона заволала йому в обличчя:

— Зупини це!

Зуби Ерікала цокотіли, бо дощ ставав дедалі холоднішим.

— Я не можу! Божкиня не може.

Вітер стогнав навколо них, шматуючи вітрила і з тріском рвучи такелаж. Шторм став ще сильнішим, і отаманша гетрренів загарчала від досади. Вона з усією люттю струснула його.

— Тоді від тебе нема жодної користі.

Ерікал спробував вхопитися за поручень — але не встиг. Маґда сильним ривком жбурнула його за борт. Він закричав, але всі звуки одразу розмітав могутній вітер. Ерікал занурився у хвилі, що швидко відносили від нього побиті штормом судна, і в ту саму мить божкиня, це мерехтливе втілення дикої й незбагненної сили, покинула флагманський корабель і ринула вниз, до свого обожнюваного жерця.

На коні, викраденому зі стаєнь замку, Доннан Ра разом з Лірою покидали Конверу. Ліра нахилилася вперед, притиснувшись щокою до буйної гриви скакуна. Густий запах мерина нагадав їй запах зернового пилу, запах соломи в стодолі... нагадав про ті часи, коли вони з батьком їздили верхи на миси, що простягалися далеко в море. Ліра міцно трималася за коня, заплющивши очі.

У сідлі позаду неї Доннан тримав віжки цього добре навченого коня, який, поза всяким сумнівом, був би використаний у майбутній війні. Утаук направляв їхнього скакуна нічними вулицями, поспішаючи покинути місто. Замок залишився далеко позаду.

— За те, що ви врятували мене з тієї похмурої темниці, моя пані, для мене велика честь у свою чергу врятувати вас. — Чоловік нахилився ближче і тихим голосом прошепотів їй на вухо. — Я відвезу вас у безпечне місце, де ви будете серед мого народу. Утауки віддячать вам за вашу доброту і будуть раді прихистити вас. Усередині кола.

Ліра здригнулася, знаючи, що Мандан гніватиметься на неї, а потім згадала, що він, напевно, вже мертвий. Вона вбила його.

З кожною хвилиною вони віддалялися від замку, і Ліра відчувала, як почуття жаху й безпорадності покидають її, так само як і життєві сили. Вона не могла повірити в те, що накоїла. Її чоловік мертвий! Вона бачила, як він упав. Мандан... її вродливий Мандан, конаґ Мандан Повелитель кольорів, який зачарував її, забрав з дому, від її батьків. О, яке було неймовірне весілля, вишукані сукні, гарні квіти, смачні тістечка! Вона була переконана, що він кохає її.

Проте їхнє весілля відбулося без її матері та батька. Ліра була зовсім одна, прикро цим вражена, але вона міцно трималася за своє майбутнє королеви Співдружності. Це мала бути прекрасна, чарівна казка, краща за будь-яку іншу історію, що могла бути записана в книгах її спадку, але чари швидко розвіялися. Чарівність Мандана перетворилася на жорстокість. Ласки змінилися образами, які швидко перейшли у побої.

І Ліра вбила чоловіка, якого, як вона думала, кохала... конаґа трьох королівств. Вона заплющила очі, вчепилася в шию мерина, і їй захотілося зникнути.

Доннан Ра гнав коня передмістями Конвери, діставшись річки Крикіет і району доків та причалів, де швартувалися човни. В оселях і крамницях, повз які вони проносилися, світилося лише кілька вікон, а над дверима постоялого двору горів самотній ліхтар. Посланець-утаук розважливо тримався подалі від центральних вулиць, обираючи темні провулки. Ліра здригалася від кожного різкого звуку, очікуючи, що будь-якої миті пролунає сигнал тривоги.

— Нам потрібно триматися дороги, що йде вздовж ріки і веде спочатку на захід, а потім на північ аж до самого передгір'я, — пояснив чоловік. — Ми поскачемо вздовж ріки Крикіет. Місцевість там більш горбиста, але ця дорога виведе нас до Хребта дракона, де ми знайдемо каравани утауків.

Вона кивнула, мовчки вислухавши його. Цей чоловік допомагав їй зберігати самовладання. Було приємно відчувати його в сідлі позаду себе, це її заспокоювало.

Ліра озирнулася на темну громаду замку Конвери, що височів на кручі над річкою. У вікнах виблискували вогні, і вона помітила, що тепер світилося більше смолоскипів і ліхтарів, ніж усього кілька хвилин тому. Так пізно вночі в замку мало би бути майже зовсім темно.

— Думаю, вони вже знають, — сказала вона.

Доннан Ра клацнув язиком, підганяючи коня.

— Я не ризикну шукати поромника. Він згадає, що перевозив нас, а міська варта неодмінно буде про це розпитувати. Але я чув, що один з мостів через Крикіет вже відремонтували.

Доннан Ра спрямував коня вздовж причалів вгору по берегу річки, вдивляючись уперед, поки не побачив прогін нового мосту. У місячному світлі Лірі здалося, що міст виглядає хитким, грубі дошки вкривали ті місця, де згодом їх мали замінити цеглини й оброблена деревина, проте Доннан Ра був упевнений, що по мосту можна проїхати, — принаймні їх з конем він витримає. Копита мерина застукотіли по дошках, які тривожно хиталися під ним.

Внизу кілька нічних рибалок, що прив'язали свої човни до опор мосту, стали щось гукати їм, почувши стукіт копит по дереву. Жоден з вершників не відповів. Коли вони перебралися на інший берег, Доннан Ра пустив коня чвалом по головній дорозі.

— Ми якнайшвидше подолаємо кілька миль, а потім перейдемо на більш повільний біг. — Його голос був глибоким і заспокійливим. — Тепер ми в безпеці, моя пані. На світанку ми зможемо сховатися в лісі.

— Мій чоловік відправить за нами солдатів, — відказала Ліра, а потім знову згадала, що Мандан більше не віддаватиме жодних наказів. — Або хтось інший відправить.

— Ми заметемо сліди. — Тримаючи віжки в одній руці, він обвів коло довкруж серця. — Початок є кінцем є початком.

Ліра тихо промовила:

— Може, вони не зрозуміють, що сталося. Може, вони взагалі не стануть нас шукати.

— Як би там не було, але королева зникла. Рано чи пізно вони помітять, що мене теж немає в підземній в'язниці, і хтось здогадається принаймні про якусь частину того, що відбулося. Поки ми не зустрінемо караван утауків або хоча б кількох торговців, ми можемо розраховувати лише на себе.

Далі вони поскакали мовчки, і Ліра просто вчепилася в гриву коня, охоплена відчайдушним бажанням опинитися якнайдалі від міста. Вдосвіта вони зійшли з дороги і занурилися в ліс, де їх не могли помітити з основного шляху, однак розпалювати багаття не ризикнули. За весь день втікачі одного разу почули шалений стукіт копит по дорозі, проте солдат не побачив їх, прикритих деревами. Він не зупинився, просто помчав далі, залишаючи за собою курний слід.

Вони не прихопили із собою ні їжі, ні одягу, ні припасів, бо на це не було часу, але тепер Доннан Ра назбирав якихось ягід, знайшов кілька маленьких яблук і навіть відшукав маленький клаптик землі, на якому росла дика цибуля. Вони попили води зі струмка. Ліра почувалася нещасною, але їй доводилося бути нещасною вже досить довго.

З настанням сутінків вони знову вирушили в дорогу, проте близько півночі, після того як вони подолали вже чимало миль, королеві стало зле. Досі вона була поглинута горем та страхом і не звертала уваги ні на що інше, але тепер з нею щось явно було негаразд. Живіт крутило, і їй довелося тричі сходити з коня, щоб виблювати залишки їжі. Липкий піт виступив на чолі, і її трусила лихоманка.

— Я помираю?

Він помацав її лоб і насупився.

— Не помираєте, але вам може так здаватися. Наскільки я зрозумів, ви дуже довго вживали молочко блакитного маку. Ми, утауки, добре знайомі з ним. Власне, ми саджаємо мак, щоб позначати наші таємні стежки. — Він став серйознішим. — Тепер ваше тіло вимагає його. Вам зле без наркотику.

— Але зараз я його не маю. Я не взяла з собою пляшечки.

— І добре, що не взяли. Ви мусите подолати ці напади так само, як ми долаємо наш шлях. Вам доведеться бути дуже сильною.

Ліра застогнала, її всю трясло. Їй знову захотілося померти.

Наступні два дні вона провела в тяжких стражданнях. Вони відпочивали, ховаючись під деревами на лісових галявинах, де розбивали свій невеличкий табір, і тоді Доннан Ра піклувався про неї. Ліра вибльовувала все, що з'їдала, але Доннан Ра приносив їй воду.

Зрештою лихоманка спала і нудота ослабла, але тепер жінка почувалася такою вимотаною, що здавалася собі ганчіркою, викрученою працьовитою прачкою. Доннан Ра знайшов якісь жовті квіти і вербу, з якої зідрав шматочки кори, потім заварив з цього чай і дав їй випити. Смак був жахливий, але чай трохи ослабив стукіт у її голові та заспокоїв розлад шлунку. Ліра з тугою згадувала про той безтурботно-радісний стан, який приносить макове молочко, про відчуття безпам'ятства й байдужості, але як тільки вона подумала про те, щоб знову його випити, її шлунок звело судомами, і вона застогнала.

Нарешті Ліра відчула себе достатньо добре, щоб щось поїсти, і вона вже могла йти, не похитуючись і не спотикаючись на кожному кроці. Тієї ночі вони знову вирушили в дорогу, ледь освітлену місячним світлом, і, проїхавши кілька годин у темряві, побачили попереду вогнища. Доннан Ра з'їхав з дороги і сказав Лірі залишатися на місці, а сам став крадькома пробиратися вперед, щоб розвідати, кого вони зустріли.

Через деякий час він повернувся, широко посміхаючись. Вони сіли на коня, і Доннан спрямував його до великого табору. Вози й намети оперізували велике багаття і багато невеликих вогнищ, на яких готували їжу. Ліра побачила барвисті знамена і прапор з вишитим колом посередині. Вона почула спів.

— Ми в безпеці? — запитала вона в Доннана Ра.

Він засміявся.

— Це утауки. Далі ми можемо подорожувати разом з ними. Ах, це те, чого я так чекав!

Коли вони верхи на мерині наблизилися до вогню, їх помітили утауки. Вони перестали співати і, зацікавившись, повставали від вогнищ. Ліра злякано озирнулася. Стільки утауків, одягнених у барвисті кольори різних племен!

І хоча після ув'язнення в підземеллі одяг Доннана Ра був пошарпаний і брудний, люди впізнали знаки його племені, а він упізнав табір.

— Це навіть краще, ніж я думав! — Він обійняв Ліру за талію, підтримуючи її і направляючи коня до головного вогнища. — Ми натрапили на головний табір Шелли дін Орр. Тут нам будуть раді, як ніколи й ніде. — Він голосно засміявся. — Це ваш новий дім!

Усміхнені утауки обступили новоприбулих.

Навіть після того, як Адан та армія Судерри вирушили в похід, Пенда, залишившись у місті, не почувалася самотньою. Ґлік не відходила від неї ні на крок, розповідаючи про свої пригоди та шукаючи розради. Дівчина згорнулася калачиком на великому королівському ліжку, зауваживши, що ніколи не бачила такого аж занадто м'якого матрацу і таких надмірно пишних ковдр.

— Сподіваюся, це не заважатиме тобі спати, — піддражнила її Пенда. — Якщо захочеш, то завжди можеш лягти на підлозі.

Ґлік щільніше загорнулася в ковдру.

— Нічого, якось впораюся.

Обидва ска вмостилися на жердині, поглядаючи на дитину в колисці. Пенда задула свічки, а Ґлік затишно скрутилася клубочком у ліжку королеви. Незабаром вона задрімала, поглинута сном і видіннями, а от Пенді не спалося. Було так тихо, так тепло, що на мить вона ніби відчула, що таке мир і спокій. Але Адана не було поруч.

Дівчині-сироті знову наснилося нічне жахіття, і вона неспокійно борсалася під ковдрою. Арі змахнула крилами, видавши пронизливий крик. Ґлік смикнулася, різко прокинувшись, і у відблисках полум'я вогнища Пенда з болем у серці помітила великі густі тіні навколо очей дівчини. Змарнілий вигляд її личка свідчив про те, що вона й досі не оговталася від постійного страху та недоїдання. Пенда спробувала заспокоїти її, погладивши по скуйовдженому, нерівно підстриженому волоссю.

— Тобі нічого не загрожує. Це було просто нічне жахіття.

Заплакала маленька Оук, і Пенда встала, щоб взяти дитину на руки і поколисати її.

Ґлік намагалася осмислити те, що їй наснилося, те, що вона побачила.

— О, то було щось більше, ніж просто нічне жахіття. Стільки видінь! — Вона потерла очі. — Ще гірше було на рівнині Чорного скла через усю ту отруйну магію, що просочилася в землю! Стільки крові, стільки подій з минулого. — Вона знову й знову малювала коло довкруж серця, намагаючись цим себе заспокоїти. — Я чула відлуння криків тисячолітньої давнини. Крики всіх Лютих та всіх людей-рабів, вбитих там. — Вона шморгнула носом, потім витерла його тильною стороною долоні.

— А ще я бачила дракона, який ховався під димчастим склом. Чорні озерця виглядали немов вікна... у зло. Воно сидить десь глибоко всередині світу і поволі витікає назовні. І це щось більше, ніж просто дракон. — На її маленькому обличчі проступила тривога. — Дещиця його живе в кожному з нас.

Пенда пригорнула худеньку дівчинку до себе, тримаючи Оук однією рукою, а іншою обіймаючи свою названу сестру. Зараз королева могла захистити їх обох, так само як високі міцні стіни Баннрії захищали її саму.

— Ми зможемо знайти спосіб боротися з ним як всередині себе, так і ззовні. — Вона зітхнула. — Шкода, що мого Старфолла немає поруч. Міські мури міцні, але його серце ще міцніше.

Ґлік, усе ще занепокоєна, повернулася на бік на зібганих простирадлах. Світла вогнища було достатньо, щоб Пенда помітила, як їй не по собі.

— Я бачила ще одну сутність у димчастому склі, таку ж могутню. Протилежність дракона. Не можу зрозуміти, чи вона краща, чи просто інша. Щось жахливе.

— У світі занадто багато жахливих речей, — мовила Пенда. — Я рада, що ми маємо одна одну.

Раптом Ґлік підняла голову, і на її обличчі з'явився здивований і водночас стривожений вираз.

— Кра, я геть забула! Ми звільнили всіх в'язнів у центральних каньйонах, але ще одна група відправилася працювати на рівнину Чорного скла! Десь дванадцятеро рабів, троє охоронців-Лютих і один маг.

Почувши це, Пенда відчула тривогу.

— І вони все ще там? Збирають димчасте скло?

Дівчина кивнула.

— Думаю, так. Ми повинні врятувати їх!

Пенда стиснула губи.

— Ми не можемо просто поїхати туди і звільнити в'язнів. Королева By може здогадатися, хто визволив усіх бранців з каньйонів.

— Ми повинні!

На серці в Пенди стало вкрай тривожно.

— Завтра ми скличемо раду і подивимося, що можна зробити. Кажеш, там тільки один маг і троє охоронців?

Ґлік намалювала коло довкруж серця.

— Так. І дванадцять полонених. Ми можемо звільнити їх. Королева By наказала охоронцям берегти їхні життя.

Оскільки їм обом так і не вдавалося заснути, Ґлік стала розповідати про своє життя у невільничому таборі, про те, що її змушували там робити, про розмови, які вона вела з Чет, про те, як зберегла синє перо Арі. Нарешті дівчина знову задрімала, притулившись до своєї названої сестри.

Королева Пенда теж намагалася заснути, думаючи про Адана, який на чолі свого війська рухався до гір, щоб протистояти своєму брату. Сьогодні вночі, далеко від дому, він спатиме на твердій землі. Вона тужила за Аданом, але в неї були свої обов'язки, і тепер саме Пенда несла відповідальність за це місто. Вона, вартові Стяга, Чет, інші звільнені Хоробрі — всі вони захищатимуть місто. Вони мусять.

Наступного ранку, погодувавши дитину й запросивши приєднатися до неї за сніданком кількох радників і лордів-васалів, які ще зоставалися в замку, Пенда завела розмову про в'язнів, які залишилися в таборі, де добували димчасте скло. Раптом у залу увірвався Гейл Орр, на його обличчі дивним чином змішалися почуття гніву й остраху. Він здійняв угору обрубок лівої руки, наче то був кийок.

— Вони наближаються, серденько! Розвідники щойно прискакали із західних пагорбів — там армія піщаних Лютих. Їх тисячі, і вони сунуть сюди! Навіть звідси можна побачити хмару пилу, яку здіймає їхнє військо. Кра, королева By, певно, дізналася про те, що сталося.

Пенда, залишивши стривожених радників і лордів за обіднім столом, вискочила із зали й помчала вгору по сходах, що вели на оглядову вежу замку. Звідти, з найвищої точки Баннрії, вона могла побачити, як ворог наближається до міста. Пенда пам'ятала жах, викликаний тією першою несподіваною пиловою бурею, жахливі вітри, що налетіли з пустелі й принесли сюди піщаних Лютих — уперше за тисячі років.

Тепер буде ще гірше.

Ґлік кинулася за нею, перескакуючи кам'яні сходинки через одну, а Гейл, важко дихаючи, шкандибав за ними. Стоячи під відкритим небом на оглядовому майданчику, звідки Адан полюбляв спостерігати за зорями, Пенда затінила очі рукою. Вона відчула, як у неї по шкірі поповзли сироти ще до того, як побачила пил, піднятий сотнями й сотнями піщаних Лютих, які суцільним потоком долали пасмо золотистих пагорбів, направляючись просто до Баннрії.

Ґлік, малюючи коло довкруж серця, поточилася, мало не знепритомнівши, і Гейл підхопив дівчину, яка почала падати прямо на нього. Ґлік пробурмотіла:

— Саме цього ми й боялися.

Пенда глибоко вдихнула холодне й сухе повітря.

— Саме цього ми очікували.

Очі дівчини-сироти застигли, вдивляючись у незбагненну далечінь.

— Я бачила це. Величезне військо, високі мури. Страшні битви.

Зі сторожових веж забили на сполох, і звістка про армію Лютих швидко рознеслася по всьому місту. Пенда та її супутники спостерігали за нападниками з високого майданчика. Королева промовила на повен голос.

— Ми готові. Ми не безпорадні. Скличте вартових Стяга, роздайте нашим захисникам зброю з димчастим склом. Ми покажемо піщаним Лютим, що ми не слабкі і не беззахисні.

Вояки, заскочивши на коней, помчали вулицями, поспішаючи до брам і мурів. Королева Пенда, що якийсь час провела серед утауків десь у далеких пагорбах, повернувшись, зайняла належне їй місце в Баннрії. Тепер вона трималася поруч із батьком і зосередилася на своїй утаукській удачі, на тому бодай крихітному натяку на магію, яку вона могла використати.

— Баннрія простояла дві тисячі років — і простоїть ще тисячу.

— Я почуватимуся більш впевнено, якщо вона стоятиме завтра, серденько, — зауважив Гейл.

Вони відправилися до стіни біля західних воріт і піднялися нагору, де зібралася найбільша група захисників. Пенда йшла між ними, намагаючись випромінювати впевненість, якої, втім, сама не відчувала. У неї пересохло в горлі, а очі боліли від того, що вона побачила за мурами міста.

Ґлік побігла вперед, щойно побачила Чет серед захисників, які готувалися до бою на одній зі сторожових веж. Хоробра рушила до королеви, на ній був чорний плащ і тонка кольчуга. Виглядала Чет загрозливо, але армія піщаних Лютих, що наступала на місто, виглядала набагато більш загрозливо.

By неслася на чолі свого війська, за нею з гуркотом мчали вперед вкриті бронею ауґи. Королева піщаних Лютих, прекрасна й гордовита, вела за собою величезну армію, набагато більшу, ніж Судерра коли-небудь бачила. Очевидно, це був не звичайний візит, як у попередні рази. І зухвалого брата королеви більше не було поруч з нею — бо Адан убив його.

Коли військо наблизилося до міста, витоптуючи все на своєму шляху, королева By направила свого ауґа прямо до заґратованої брами. Вона зупинилася перед міськими мурами і поглянула вгору, відкинувши голову назад, так що її золотаво-мідне волосся струменіло й виблискувало за її спиною, немов язики полум'я.

Зібравши всю свою хоробрість в кулак, знаючи, що все місто — а насправді вся Судерра — покладається на неї, Пенда вийшла вперед, дивлячись униз на пустельну армію.

Королева піщаних Лютих здивовано вигукнула:

— Пенда Орр, жінка, яка називає себе королевою! Ти вийшла зі схованки.

Пенда вирішила триматися спокійно, ніби це була звичайна розмова за чаєм з тістечками.

— Я вдома, серед свого народу, після повернення з довгої подорожі. — Вона залишила дитину під наглядом няньок у замку, але By одразу ж помітила, що Пенда більше не вагітна.

— Ти вже народила дитину. Принеси її мені! — зажадала By.

Обличчя Чет спалахнуло від гніву, Ґлік зашипіла, але Пенда не ворухнулася, хоча далося їй це нелегко. Тепер вона заговорила більш різко.

— Народи собі власну дитину, якщо вона тобі так потрібна, а моя дочка належить мені. Залиш нас у спокої.

— Ви всі належите мені! — заревіла By.

Пенда відчула, як її нудить від страху, хоча їй вдалося нічим цього не виказувати. Чому By так сильно хоче отримати її дитину? Невже тільки через те, що королева піщаних Лютих не любила, коли їй у чомусь відмовляють? Або ж By хотіла мати заручницю, щоб їй було легше контролювати Адана?

Від наростаючого гніву голос королеви піщаних Лютих зірвався на вереск.

— А де моя армія, моя людська армія, яку мені обіцяв король Адан? — Вона підняла простий, без жодних оздоблень, чорний щит на лівій руці. — Я знаю, що він убив мого брата. Я знаю, що ви напали на наш табір у каньйонах! — Її голос тепер був схожий на ревіння бурі. — За це ви всі приречені на смерть. Ми зрівняємо Баннрію з землею.

— А ви поневолили і знущалися над сотнями людей, — відказала Пенда.

— Моїх людей!

Гейл Орр, що стояв поруч з донькою, зблід. На його лобі виступив піт.

— Кра...

Пенда скривила губи в холодній посмішці і гукнула вниз із високої стіни.

— Цей світ більше не належить Лютим. Ваша раса майже знищила його, а потім ви втекли і десь поховалися. Тепер цей світ належить людям. Повертайтеся до своєї мертвої пустелі.

На якусь мить By застигла, побагровівши від люті. Позаду неї сотні ауґів вдарили по землі пазуристими лапами. Її воїни зметнули вгору свою зброю, вимагаючи помсти за ці слова, наче сама лише їхня лють могла розтрощити стіни Баннрії.

— Де моя армія? — заволала By.

— Твоя армія позаду тебе, — холодно кинула Пенда. — А де моя, я добре знаю.

За її сигналом з-за стін піднялися сотні лучників, і у них в руках виблискували тисячі стріл з наконечниками з димчастого скла.

— Цього має бути достатньо.

Армія крижаних Лютих розділилася навпіл і оминула Феллстафф, так наче міста не існувало, наче воно не мало жодного значення. Шадрі розуміла, що Люті могли б легко знести стіни й зруйнувати будівлі, якби вирішили напасти. Натомість вони просто рушили далі у своїх справах.

Мешканці Феллстаффа уникнули пазурів смерті, самі не розуміючи, як це могло статися. Тисячі воїнів-Лютих у блискучих обладунках, озброєних до зубів, в бойових санях та на страхітливих унуках, виринули з північних пусток, а потім просто обійшли їх стороною. Люди, вочевидь, не були їхньою метою.

— Ми їх відлякнули, — заявив Покл. — Вони побачили мури нашого міста і зрозуміли, що не зможуть нас дістати!

— Навряд чи справа в мурах, — відказала Шадрі.

Люті були відомі своєю непередбачуваністю. Шадрі провела чимало часу в їхніх зруйнованих містах, ретельно вивчала документи, добуті Тоном, але так і не змогла зрозуміти, як саме мислить ця стародавня раса.

Деякі мешканці Феллстаффа радісно вітали Ґанта, ніби Хоробрий заслуговував на похвалу за порятунок міста, але він був так само спантеличений, як всі інші. Він прийшов до бібліотеки в замку, щоб поговорити з Шадрі, і став перед нею, схрестивши руки на грудях.

— Феллстафф — багате місто. Вони могли забрати в нас усе. Так, ми б дали їм відсіч, але проти такої сили ми б не встояли. — Він заговорив тихіше. — Як ти поясниш це, вчена дівчино? Ти вивчала Лютих більше, ніж будь-хто інший.

Шадрі похитала головою:

— Можливо, їх не цікавило нічого з того, що ми могли запропонувати.

Ґант невдоволено зітхнув, змушений задовольнитися таким поясненням.

— Я хіба що можу зробити висновок, — відказав він, — що, принаймні на теперішній момент, Нортеррі не загрожує ця конкретна небезпека. — Його грубе, вкрите віспинами обличчя почервоніло від гніву, що вирував глибоко в його душі. — Тепер нам залишається тільки непокоїтися про те, що конаґ Мандан може влаштувати проти нас. — Він різко повернувся, змахнувши чорним плащем, і вийшов з бібліотеки.

Шадрі й Покл дивилися йому вслід, і вченій дівчині ще дужче захотілося розібратися в усьому цьому. Тон поїхав з королем Коллананом, але залишив багато кришталевих пластин, напівперекладених документів з архівів як піщаних, так і крижаних Лютих. Вона достатньо добре опанувала їхню мову та письмо, щоб продовжити роботу. Вона щось таки дізнається.

— Час обідати, — зауважив Покл. — Хіба ти не зголодніла?

— Я зголодніла за знаннями, — відказала Шадрі, проте помітила, що хлопець не зрозумів її. — Я мушу продовжити дослідження тих записів. У мене повно роботи.

Покл серйозно кивнув їй.

— Знаю, що повно. Я подивлюся, що готують на кухні. Це буде щось особливе — просто зачекай і побачиш.

Юнак зник за дверима, і Шадрі була рада, що в бібліотеці настала тиша й спокій, хоча його товариство було їй до вподоби. Вона влаштувалася за столом там, де сонячне світло проникало до читального залу. Шадрі розклала папір, чорнило й нотатки.

За допомогою Тона вона склала посібник з перекладу рун Лютих і тепер знала, які саме символи слід шукати. Їй подумалося, що було б добре, якби Тон був поруч і допомагав їй, але раптом дрож пробіг у неї по хребту — вона згадала величезну хижу тінь, що була якимось чином пов'язана з ним, згадала, що та страшна істота повбивала мародерів у зруйнованому місті Лютих. Незважаючи на свою допитливість і, як здавалося, простодушність, Тон мав і небезпечну складову у своєму єстві. Чи то він не знав про це, чи справді цього не розумів.

Шадрі взяла на себе місію розгадати цю загадку, зрозуміти Лютих.

Вона занурилася в дослідження, узявши пошкоджену пластину й перечитавши те, що вже переписала з неї. У ній стверджувалося, що Кур сказав: «Єдиний спосіб знищити зло — це знищити його зсередини». Чи він полишив цей світ, усамітнившись, щоб протистояти власному злу, подалі від своїх творінь? Але якщо він очистив себе від усього зла, то яке зло залишилося «всередині» нього?

Можливо, не було особливого сенсу вивчати туманні стародавні легенди надто уважно.

Тон відсортував кришталеві пластини і використав свою кров, щоб активувати значну частину цих текстів, але чимало з цього ще залишалося неперекладеним, а в набагато більшому числі пластин увесь їхній текст ще не було проявлено.

Шадрі записувала символи, які могла розпізнати, і старанно перемальовувала ті, яких не знала, поступово сплітаючи в єдиний візерунок окремі нитки записаної історії. Вона обмірковувала легенду про Кура, який створив Лютих, а потім Люті створили людей, а також бідолашних мамулів, яких вона зустріла на озері Бакал.

Люди відрізняються від мамулів — вони не такі пасивні, не такі безпорадні. За тисячі років, що минули з часів воєн Лютих, люди побудували власну цивілізацію. Вони не були такими жорстокими, як Люті, і разом з тим не були такими покірними й пасивними, як мамули. Люди були хижаками і збирачами, мисливцями і селянами, воїнами і будівельниками.

В одному з документів, який нещодавно вдалося наполовину перекласти, повторювалася історія про те, як Кур видобув із себе своє вроджене зло, щоб створити Оссуса, а потім просто залишив дракона, щоб того переміг хтось інший. Чи було це задумано як випробування для його творінь? Чи то просто була відмова від відповідальності? Чи він створив ворога, котрого, як він зрозумів, сам він ніколи не зможе перемогти?

Єдиний спосіб знищити зло — це знищити його зсередини.

Шадрі мала й інші запитання. Якщо після виокремлення дракон отримав матеріальну форму і якщо Люті мали знищити його, то чому в самих Лютих стільки зла? Вона постукала пальцями по одній із вкритих плямами крові кришталевих пластин.

— І це стосується не тільки Лютих, — пробурмотіла дівчина, згадавши, що лорд Кейд вчинив з Елліель, згадавши про зраду Уто. Ці вчинки, безумовно, були злом, але вони не мали ніякого стосунку ані до дракона, ані до Лютих.

Вона відкинулася на спинку крісла і замислилася. Чи було зло притаманне кожному творінню або ж воно було створене їхніми особистостями? Люди не були ані суто пасивними, ані лише жорстокими, вони не були тільки збирачами або тільки вбивцями. Чи повинні вони бути або тими, або іншими?

Після того, як Кур виокремив із себе дракона, що було нібито перемогою, він став виглядати слабким і нездатним протистояти власним порокам. Він більше не мав ані сили, ані бажання бути богом. Він залишив Лютих наодинці з проблемою, щоб вони перемогли або програли і самі творили власну долю. Він просто зник, давши іншим завдання вести його велику битву.

А що, як навіть бог потребує одночасно і м'якого співчуття, і твердої сили? А що, як Кур непоправно ослабив себе, стерши свою темну сторону, що зробило його слабким і нерішучим?

Як же їй хотілося, щоб тут був хтось із хранителів або люба королева Тафіра і щоб з ними можна було обговорити ці міркування. Зараз Шадрі зробила багато далекосяжних висновків, спираючись лише на жменьку слів, які їй вдалося перекласти.

Крім того, люди ж бачили драконів — і навіть не одного. Коли стільки зла росте, розділяється і, вибухаючи, вивільнюється... а що, як Оссус розпався на шматки, щоб його залишки з'являлися у світі? Тому що велетенський дракон не міг урівноважити себе всередині, щоб залишитися єдиним цілим?

У неї вже стукотіло в голові від того, що їй доводилося без кінця читати дивні символи, заповнюючи прогалини. Вона знайшла докладний опис наказу, який у давні часи Кур віддав Лютим. Існувало багато різних версій, але ця була цілком ясною. У ній стверджувалося, що як тільки Оссус буде знищений (причому вона звернула увагу на пасивний стан: там не було сказано «як тільки Люті знищать дракона», а лише «як тільки Оссус буде знищений», і не вказувалося, хто саме це зробить), тоді настане «кращий світ». Заінтригована знахідкою, Шадрі перевірила те, що вона переклала, звірила слова. Там не було сказано конкретно, що бог повернеться, знищить існуючий світ і створить новий, а тільки те, що настане «кращий світ».

— Це ж велика різниця, — пробурчала вона роздратовано. Шадрі брала по одній інші невпорядковані пластини, намагаючись зібрати разом ті, що стосувалися тієї ж теми, але це здавалося безнадійною справою. Проте одна річ була цілком очевидною, і дівчина похитала головою.

— Люті навіть не читали цього вже багато років. Їм начхати на власну історію.

Коли до кімнати увійшов Покл, несучи тацю із супом та кількома вареними яйцями, Шадрі вже була не в змозі тримати при собі свої ідеї — так їй хотілося хоч з кимось поділитися ними. І хоча від юнака навряд чи можна було почути чогось путнього у відповідь, вона вивалила на нього всі свої міркування, розпалюючись дедалі більше, поки їх переповідала.

Покл слухав, вбираючи в себе її слова, а може, вони просто влітали йому в одне вухо і вилітали з іншого. Коли словесний потік Шадрі нарешті вичерпався, вона поглянула на хлопця, сподіваючись почути від нього бодай якусь думку чи пораду.

Юнак широко посміхнувся і сказав:

— Я люблю історії про драконів.

Після дивовижної появи емпри Сереполь кипів і вирував, і верховний жрець Кловус мусив щось із цим робити. Ще трохи — і в місті вибухнуть заворушення.

Кловус був приголомшений, побачивши образ Ілуріс, що з'явився на високому балконі над помостом для страти. Десь у глибині душі його весь час гризло відчуття, що вона може бути ще жива. Заха отримав наказ убити її ще на острові Фулкор, але не впорався з цим. Утім Кловус бачив, як з її проломленого черепа текла кров, а сама вона лежала непритомна під час подорожі додому і ще довгий час після повернення в Сереполь. Ілуріс не повинна була одужати, отримавши таке поранення.

Та з того, що він щойно побачив, було очевидно, що емпра Ілуріс не просто одужала. Стоячи на балконі, вона випромінювала величезну силу, що мерехтіла навколо неї, то був ревучий вихор енергії! Усе виглядало так, ніби емпра встановила зв'язок із силою божка, але ж Кловус тримав під контролем серепольське божество. Він би знав! Безглуздя якесь.

Тепер, поспішаючи до храму Маґніфіка, Кловус відчував, як могутня сутність проходить крізь нього. Як не дивно, божок Сереполя, що був чутливий до молитов і віри людей, на превеликий жаль, відчував прихильність до Ілуріс. Якби Ілуріс повернулася зараз, вона б зруйнувала майбутнє Ішари.

Досі Кловуса непокоїло те, що Семі може зібрати достатньо послідовників, щоб становити загрозу як пряма спадкоємиця емпри. Але він аж ніяк не очікував побачити саму Ілуріс... Радісне збудження, обожнювання та благоговіння натовпу неприємно вразили його.

— Почуй нас, убережи нас. Почуй нас, убережи нас!

Побачивши емпру на балконі палацу, чимало людей дуже швидко здогадалися, що похоронне багаття було обманом. З'явившись привселюдно, вона виставила Кловуса дурнем — або ж це могло наштовхнути людей на думку, що він прямо причетний до її зникнення.

Коли церемонія страти перетворилася на суцільний хаос, Кловус діяв швидко — йому потрібно було відвести людей від палацу, поки юрма не перетворилася на розлючений натовп, налаштований проти нього. Він гучно закликав присутніх рушити великою процесією до головного храму, де вони нібито зможуть помолитися за емпру Ілуріс.

Однак, перш ніж відправитися разом з ними, він суворим тоном пошепки наказав своїм храмовим охоронцям, серед яких було щонайменше двоє непоказних Чорних вугрів.

— Поки я відволікатиму натовп на храмовій площі, обшукайте палац. Знайдіть її! Ми повинні зробити так, щоб її більше ніхто не бачив і не чув. Схопіть її.

Один з охоронців перепитав:

— Схопити, верховний жерче?

— Досить скоро вона знову стане мертвою, — прошипів Кловус у відповідь, — але я хочу спочатку допитати її. Ми повинні зрозуміти, що вона замислила. — Кловус упевнився, що його чують тільки охоронці храму та ур-жерці. — Обшукайте кожен дюйм палацу. Ви знаєте, що вона там. Переверніть догори дном кожну гардеробну, виламайте кожну шафу, перевірте кожну замкнену кімнату, кожну комору і знайдіть її.

Залишивши їх виконувати його накази, Кловус зайняв належне йому місце в натовпі, здійняв руки і приєднав свій голос до сповнених несамовитої радості вигуків.

— Почуй нас, убережи нас!

Люди голосно раділи, отримавши підтвердження, що їхня віра не виявилася марною. Проте вже зовсім скоро могли залунати гнівні крики, викликані сумнівами. Думки Кловуса гарячково металися у нього в голові, поки він намагався придумати, як впоратися з цією катастрофою.

Віряни стікалися з бічних вулиць, заповнюючи храмову площу. Кловус попрямував до сходів храму Маґніфіка, удаючи радість, в той час як його серце шалено калатало, і він намагався приховати розгубленість і тривогу. Окружні жерці були задоволені тим, що їм вдалося побачити емпру Ілуріс, не підозрюючи, як змінилися підвалини влади в Сереполі.

Він піднявся кам'яними сходами, і звуки радісного та схвильованого гомону юрби викликали в нього таку відразу, що йому скрутило шлунок. Шум натовпу був зовсім не схожий на те, як безрадісно й похмуро ці ж віряни щоразу відповідали на звертання самого Кловуса. З другого ярусу храму, що височів над площею, він обернувся і подивився на них усіх. Широко усміхаючись до натовпу, Кловус урочисто здійняв руки, досі обурений тим, що змовникам вдалося уникнути страти. Від них точно буде ще більше лиха.

Коли в натовпі запанувала напружена тиша, Кловус глибоко вдихнув, вже знаючи, що саме говоритиме.

Тим часом Чорні вугри разом з іншими охоронцями зухвало вторглися в палац емпри. Асасини Кловуса з непримітними обличчями повели за собою пошукові загони через арковий вхід до зали прийомів. Храмові охоронці увірвалися в головну тронну залу, передпокої, бенкетні зали. Не проронивши ні слова, Чорні вугри розділилися, рушивши в гостьові покої та в тепер уже порожні кімнати камергера Нерева.

Деякі охоронці не могли збагнути, чому верховний жрець не радіє поверненню емпри. Інші, яким доводилося хапати на вулицях і потім допитувати бунтівників, що не приховували своїх сподівань, розуміли, які ускладнення спричинило її несподіване повернення. А дехто з охоронців просто дав волю своєму потягу до вандалізму.

Деякі палацові слуги намагалися зупинити неподобство, коли охоронці кинулися обшукувати кухні й комори, без жодних вагань забираючи собі їжу та пляшки з вином і міцним сидром. Посіпаки Кловуса розбивали вікна, ламали серванти, трощили шафи й хапали срібні та золоті дрібнички, які їм вдавалося відшукати.

Але вони так і не знайшли жодних слідів емпри Ілуріс.

Поки прислужники верховного жерця, заполонивши палац, обшукували кімнати, перевертали ліжка й трощили меблі в пошуках емпри або її спільників, у розпалі обшуків хтось скинув свічку на стос пергаменту, або з розбитого шукачами ліхтаря розлилася палаюча олія, або від полум'я факела зайнявся гобелен, що висів на стіні. Майже миттєво вогонь поширився по настінних килимах, перекинувся на ліжкові покривала, потім охопив меблі.

Чорні вугри продовжували пошуки, навіть коли довкола вирувала страшна пожежа, але вони виявили, що покої емпри порожні, балкон, з якого вона зверталася до народу, пустий, а в її спальних кімнатах нікого нема. Дим ставав дедалі густішим.

Палац стояв століттями, будучи домом для цілих поколінь емпрірів та емпр, та вогонь нічого не знав ані про історію, ані про пошану до високих титулів, і пожежа розгоралася все сильніше.

Високо підносячись над храмовою площею, Кловус звернувся до могутнього божка, щоб надати своєму голосу громової сили.

— Ваша віра зробила Ішару сильною, і я провів вас через ці буремні часи.

Натовп відгукнувся:

— Почуй нас, убережи нас.

— І тепер дух емпри Ілуріс подав нам знак. Навіть після того, як ви всі стали свідками її похорону, вона явилася нам у зримому образі, щоб ви могли переконатися, наскільки важливо виконувати мої вказівки.

Видиво емпри не говорило нічого подібного, але Кловус говорив з такою твердою впевненістю, що незабаром багато хто з вірян засумнівається у власних спогадах.

— Дух нашої дорогої емпри завжди з нами, і вона не знаходить собі спокою, тому що ми досі не знищили вбивць зі Співдружності, які напали на неї. Вона вимагає помсти.

Натовп відгукнувся гнівним ревом, але ніби неохоче і не так гучно, як бувало раніше. Люди все ще були надто вражені нещодавно побаченим.

— Ілуріс говорить зі мною, — проголосив Кловус. Ці слова були настільки зухвалими, що ніхто не наважився заперечувати йому.

— Почуй нас, убережи нас!

Поміж натовпу замішалися служки верховного жерця, і вони голосно закричали:

— Почуй нас, убережи нас! Ми віримо тобі, верховний жерче Кловусе!

Вигуки ставали гучнішими. Кловус знову здійняв руки вгору, підняв погляд на палац... і побачив клуби диму, що виривалися з розбитих вікон, та сильне полум'я, яке розгоралося дедалі більше. Палац горів!

Люди в натовпі стали обертатися, залунали крики тривоги. Багато хто кинувся до палацу, сподіваючись допомогти загасити пожежу. Натовп, який ще хвилину тому був практично у нього в руках, тепер у розпачі спостерігав, як вогонь охоплює височенну споруду.

Знову сховавшись глибоко під палацом, Семі не тямилася від радості.

— Ілуріс, це було пречудово! Люди відчайдушно потребували побачити вас. Нарешті! Ви врятували від страти Аналеру та інших!

— Поки що я їх врятувала, так, але я повинна врятувати й решту свого народу, — промовила Ілуріс твердим і рішучим, але вкрай втомленим голосом. — Ішарі потрібна нова емпра, сильна емпра, а в мене вже майже нема сил. — Вона торкнулася плеча дівчини. — Ти маєш бути готова, Семі.

— Але ж ви повернулися! Ви показалися перед народом, — не вгавала Семі. — Все зміниться! Тепер ніхто не зможе заперечувати, що ви жива. Ви викриєте злочини Кловуса, позбавите його влади.

Старша жінка похитала головою.

— Я дала їм проблиск надії, але тепер мушу забезпечити надійне правління.

Нагорі численні нишпорки Кловуса металися по палацу, вибиваючи двері й вдираючись до кімнат у спробах знайти сховок емпри, проте її укриття залишалося безпечним упродовж багатьох тижнів, а новий божок і зараз підтримував захисну ілюзію.

Але незабаром Ілуріс відчула, як у неї раптом закалатало й застугоніло в голові, а божок навколо них стривожено заворушився. У неї з'явилося відчуття запаху диму, хоча в повітрі під палацом ніякого диму не було.

— Мій палац горить!

Каптані Вос почервонів від гніву.

— Невже верховний жрець намагається викурити нас? Я не можу повірити, що навіть Кловус наважився б на таке.

— Пожежу влаштували з необережності, а не умисно, — повідомила Ілуріс. Божок спілкувався з нею, показуючи, що відбувається нагорі.

— Полум'я сюди не дійде, — із не звичною для себе впевненістю додала Семі. Вона теж була пов'язана з новою сутністю, і зараз її очі застигли, виглядаючи скляними. — Все горить. Пожежа розростається.

Ілуріс внутрішнім зором бачила, як вогонь охоплює рідкісні картини, спалює вишукані штори й ткані вироби, знищує старовинні меблі.

— Кловус не зробив би цього навмисно. Це зашкодить і йому самому.

У неї запаморочилося в голові, і вона відчула сильну слабкість. Виступ на балконі, під час якого довелося говорити до людей громовим голосом, виснажив її. Ілуріс знала, що це було необхідно, але тепер у неї залишилося зовсім мало сил.

— Семі, ти мусиш це зробити. Врятуй все, що зможеш... я покажу як. Ми можемо зупинити полум'я. Божок зможе це зробити...

Ілуріс заплющила очі і впала в невидимі обійми божественної сутності. Вона прикликала віру та енергію, якою всі прихожани наповнювали божка, а Семі допомагала їй керувати цим дійством.

З різким посвистом новий божок вилетів з підземних рівнів і вихором понісся по палацу. Немов задушливий вітер, він мчав кімнатами й переходами, гасячи вогонь і поглинаючи дим. Божок охоплював полум'я зусібіч, душив його, а потім переходив до інших палаючих кімнат, наздоганяючи вогонь. У цій боротьбі божок витрачав свою магію, і пожежа поступово згасала.

Закінчивши, божок показав Ілуріс своїми «очима», що стало з її домом. Палац сильно постраждав від пожежі, всюди був бруд і сліди погрому. Ілуріс могла бачити те, що бачив божок. Ця руйнація залишила глибоку рану в її серці.

Але водночас це наповнило її гнівом та рішучістю.

— Тепер ми повинні спланувати наш наступний крок і діяти швидко. Настав час вийти зі сховку і йти поміж людей, — заявила Ілуріс. — В нашій країні знову буде емпра.

Армія короля Адана швидко перетинала суходіл, прямуючи назустріч військам Нортерри, що чекали її на західних схилах Хребта дракона. Кіннота рухалася в авангарді, а вперед вислали розвідників, щоб вони сповістили про наближення армії й роздобули необхідні припаси. Солдати вже подолали багато миль, і кожен з них знав, що це буде виснажливий похід, після якого їх чекає важка битва.

Їдучи верхи, Колланан поринув у власні думки, цілковито зосередившись на них. Колись давно він будував грандіозні, сповнені надій плани для свого королівства. Він працював над ними разом зі своїм братом Конндуром, і Співдружність процвітала впродовж десятиліть, а якщо в ній і виникали якісь негаразди, то це були лише дрібні місцеві суперечки, які траплялися зрідка. Їхні піддані могли подорожувати й торгувати, як їм забажається, а паладини Хоробрі, такі як Ласіс, здійснювали правосуддя або залагоджували сварки, коли в цьому виникала потреба.

Після війни з Ішарою, що відбулася ще за часів його молодості, Колл був задоволений своїм спадком і хотів, щоб його пам'ятали як хорошого короля, який мав віддану дружину й люблячу сім'ю. Ця мрія розбилася вщент, наче тонка крига замерзлого ставка від кинутого на неї каменя. Усе розлетілося на друзки... Співдружність розколота, з небуття виринули давно забуті Люті, а рідний брат убитий власним Хоробрим. І вся країна тепер стояла на порозі міжусобної війни.

У його власному королівстві загинуло вже так багато людей, близьких його серцю, однак у Колланана ще зберігався слабенький проблиск надії, що Бірч досі може бути живий. Король, ідучи верхи під чистим небом, зовсім не помічав яскравого сонячного світла навколо...

Елліель і Тон їхали поруч із королем Коллананом, як його охоронці, проте вони були зайняті власною розмовою. Колланану було до вподоби те, що вони завжди знаходили, про що поговорити, але їхня щира любов також слугувала йому болючим нагадуванням про власні втрати.

Того вечора армія отаборилася в місцевості, де вже починалося західне передгір'я. Для обох правителів встановили великі королівські намети. По всьому табору солдати, влаштувавшись на перепочинок, веселилися й співали, грали в азартні ігри й вихвалялися своїми вміннями. Вони теревенили про своїх дружин та коханих, і в їхніх описах ті ставали все гарнішими з кожним днем, що солдати віддалялися від дому.

Колланан пройшовся по табору, оглянув численні ватри, воїнів, що зібралися навколо них, їхні складені докупи щити, їхні мечі, багато з яких були вкриті димчастим склом, отриманим від королеви By. Обсидіан мерехтів у сутінках, але в ньому не відбивалося помаранчеве світло вогнищ.

Колл збирався повечеряти наодинці, але до нього підсів Адан, який приніс йому миску з гарячою стравою, приготованою за рецептом утауків, що вміли перетворити навіть суп з квасолею і ковбасою на справжній бенкет. Колланан був не проти компанії небожа, хоча й не був певен, що в нього залишилися сили, щоб підтримувати розмову.

Адан висловив кілька пропозицій щодо їхніх майбутніх дій, але вони вже склали основний план раніше, а подальші кроки варто було обговорювати після того, як об'єднані армії перейдуть через гори.

— Зараз усі вже знають, що вчинив Уто, що наробив Мандан. — Адан нахмурився, опустивши погляд у свою миску. — Як вважаєш, люди в Конвері скинуть його ще до того, як ми дістанемося туди?

Колланан, закінчивши їсти, відставив миску, поклавши її біля вогнища.

— Я не сумніваюся, що посланець-утаук добрався до столиці, але більше я нічого сказати не можу. Кров предків, шансів, що все це виявиться простою справою, дуже мало...

Він підняв з купи хмизу покручену суху гілку і відрізав від неї кинджалом шматок деревини. Колл покрутив його і так, і сяк, намагаючись уявити, фігурка якої тварини може ховатися всередині. Він почав зрізати лусочки світлої деревини, струшуючи їх з леза так енергійно, що вони падали в полум'я і швидко спалахували, розсипаючись яскравими іскрами.

— Мені б не хотілося, щоб Мандан в результаті розв'язав через усе це війну. — Адан похитав головою. — Я ніяк не можу змиритися з тим, що він знав про те, що Уто вбив нашого батька.

Колл встромив гострий кінчик ножа глибше, вирізаючи ще один шматок деревини. Тепер він почав бачити приховану в ній форму і зрозумів, що це буде ще одне порося, схоже на ті, що він вирізав для Томко та Бірча.

— Може, твій брат просто захотів стати конаґом.

Адан, зачерпнувши ложкою зі своєї миски, повільно прожував їжу.

— Ти думаєш, він настільки честолюбний? Мандан завжди був невдоволений, коли треба було вчитися, скаржився, що доводиться зустрічатися з лордами-васалами й радниками. Він був розпещеним, а не жадібним до влади.

— Він був зіпсованим слабовільним шмаркачем. — Колл дозволив гніву вирватися з грудей. — Мандан старший за тебе, але в емоційному плані він залишився на рівні дитини. — На мить припинивши різьбити, він пильно глянув на короля Судерри. — Конндур хотів, щоб ти став його наступником, Адане.

— Ми вже говорили про це. Я правлю своїм королівством. — Адан відвів погляд. — Я ніколи не прагнув більшого.

— Ти добре правиш Судеррою і зможеш так само успішно правити всією Співдружністю. — Вістрям ножа Колл надав форму рильцю і вирізав горбочки вух. — Ти виріс разом з ним у Конвері. У вас були одні й ті ж наставники. Чи хоча б раз за весь цей час у тебе справді виникло відчуття, що Мандан більше гідний трону, ніж ти?

— Усе, чого він хотів, — це малювати, — визнав Адан. — Він цінував свій комфорт і багатство, проте я не бачив у ньому прагнення до чогось більшого. Тепер же він вимагає віддати йому людей, щоб відправити їх битися і вмирати за нього через якісь вигадані образи. Він дозволяє іншим думати й планувати за себе, не приймаючи до уваги наслідки своїх рішень Чому? Я... не знаю, чого він хоче.

— Твій брат — людина із вкрай обмеженими устремліннями і мізерною хоробрістю, — зауважив Колл. — А це не ті якості, що притаманні хорошому королю.

— Це якийсь злий жарт, що він, маючи такий талант художника, змушений носити корону конаґа.

— Це не надовго. У нього буде вдосталь часу на малювання у вигнанні, де він не зможе більше нікому заподіяти шкоди.

Колланан продовжував вирізьблювати фігурку, і в кожному його русі відчувався все більший гнів. Часточки деревини відколювалися одна за одною, і тварина набувала форми кабана.

— Я навіть трохи співчуваю Мандану, — розмірковував Адан. — Я теж ніколи не хотів бути королем. Я волів би провести своє життя, спостерігаючи за нічним небом, замальовувати візерунки на поверхні Місяця і наносити зорі на мапу неба...

— Ми не завжди отримуємо те, чого хочемо, — відказав Колл. — Споглядання зірок може здаватися важливим, але правління усім людством важливіше.

Адан насупився.

— Мандан ніколи не любив проводити час зі мною та батьком на оглядовому майданчику. Він говорив, що йому нудно, що йому холодно. Йому бракувало терпіння для того, щоб робити точні вимірювання. — Він зціпив зуби, потім продовжив. — Одного разу, після того, як ми посварилися, він знайшов мій щоденник з детальними мапами зоряного неба, накресленими надзвичайно ретельно. Я витратив роки на їх створення, з максимальною точністю наносив на них позначку кожної зірки. — Кров вдарила Адану в обличчя. — А він... він узяв тонкий пензель і чорною фарбою домалював крапки на різних сторінках, наставив випадкові зірки скрізь, де йому заманеться. У мене пішло декілька тижнів на те, щоб зрозуміти, що він накоїв. Мої карти були зіпсовані, бо я не міг розрізнити, де справжні зірки, а де його позначки, наставлені ним у нападі злоби. Роки детальних спостережень пішли псу під хвіст.

— І така жорстока й свавільна людина, — заговорив Колланан з гіркою іронією, — має очолювати три королівства? Я так не думаю. — Він продовжував вирізьблювати свою тваринку. Ця розмова нагадала йому вечори, проведені разом з Тафірою, коли вони розмовляли про буденні справи або про серйозні речі. Як він скучив за нею! Колл, хоча й відчував спустошення та холод усередині себе, знав, що все одно воюватиме в битвах, які чекають на нього, і здобуватиме перемоги, але після всього, що він втратив, йому хотілося зрозуміти, чи можна врятувати його душу, чи зможе він знову повного мірою стати людиною... або навіть чи захоче він цього.

Він подивився на тваринку, яку вирізав, сподіваючись, що колись матиме змогу подарувати її Бірчу.

— Мандан порочний і небезпечний, — твердо заявив Колланан, — і його має бути усунуто від влади. Я зроблю все, що в моїх силах, щоб це сталося.

Він ще раз глянув на нову дерев'яну фігурку. Це була гарна робота, але він завжди зможе вирізати ще одну, якщо коли-небудь знову побачить свого онука. Він кинув фігурку в багаття і, дивлячись, як вона горить, думав про війну — про багато воєн, що чекають на них попереду.

Темні хмари зібралися над Баннрією, і на землю опустилася зловісна тиша, крізь яку прорвався вихор шаленого вітру. Однак то був не просто грозовий шквал, не просто пилові хмари — темрява насувалася вслід за армією піщаних Лютих, які брали місто в облогу.

Стоячи на високій стіні, Пенда невідривно дивилася на страхітливі бойові лави воїнів Лютих, верхи на ауґах, на ліс списів і мечів. Холод пронісся по її жилах, мов раптова крижана буря, і вона спробувала провести пальцем довкруж серця, проте не змогла завершити коло. Її пронизав якийсь надприродний страх, що міг стати провісником кінця цього стародавнього міста та падіння всієї Судерри.

Королева By, набундючена й нетерпляча, кинула зверхній погляд на людей, що стояли на мурах високо над нею.

— Відчиніть ворота. Здавайтеся — або ми зруйнуємо ці стіни.

Пенда подумала про свою донечку в замку, про майбутнє, яке чекає на неї. Якщо піщані Люті проломлять стіни і сплюндрують Баннрію, крихітна Оук стане всього лише однією з численних жертв. Пенда не могла цього допустити. Вона зібрала всю свою волю в кулак. Вона — королева Судерри, і вона очолить оборону міста.

— Наші стіни простояли не одне століття, — крикнула у відповідь Пенда. — Вони витримають і вашу навалу. Наша зброя з димчастим склом уб'є вас.

Капітан Ельціор голосно наказав вартовим Стяга підняти списи з наконечниками з димчастого скла, щоб бути готовими, якщо Люті наблизяться до стін. Лучники приготували стріли.

Пенда заговорила тихіше.

— Ми не бажаємо битися. Не примушуйте нас.

— О, ми не збираємося битися з вами, — уїдливо відказала By. — Ми просто вб'ємо вас усіх за те, що вчинив король Адан.

Ксар, що раптом зринув угору, ширяв у Пенди над головою, свистячи та клацаючи, за мить до нього приєдналася Арі. Дівчина-сирота Ґлік кинулася до Пенди, схвильована не менше, ніж птахи-рептилії. Вона вказала на небо, де з'явилися десятки диких ска, які, збившись у зграю, носилися під щільними навислими хмарами, що загрозливо застигли, немов клуби важкого чорного диму.

— Дивись!

Гейл Орр не зводив погляду з ворожої армії. У своєму кармазиново-чорному вбранні він був схожий на воєначальника у військовому однострої.

— Кра, має ж бути якийсь спосіб змусити її дослухатися здорового глузду. — У його вусі похитувалася маленька підвіска з димчастого скла, ніби крихітний згусток опівнічної темряви. Він повернувся до своєї доньки. — Дозволь мені вийти за ворота і поговорити з нею, серденько. Вона прекрасно знає, як багато димчастого скла вона нам відправила. Я можу про щось домовитися. — Він широко всміхнувся, показавши свій золотий зуб. — Зрештою, я ж утаук.

— Поглянь на її військо, батьку! Що ти можеш їй запропонувати?

— Здоровий глузд. — Гейл Орр стенув плечима. — Що нам дає те, що ми націлюємо на них свої стріли, а вони кричать на нас з-за мурів?

Хоча батько й виглядав сповненим рішучості та відваги, у Пенди було тривожно на душі.

— Я б не розраховувала на те, що здоровому глузду вдасться взяти гору над бажанням помсти в голові королеви піщаних Лютих. Адан убив її брата, а ми розгромили їхній невільничий табір.

— Тоді мені доведеться розраховувати на мою утаукську удачу. — Гейл Орр упер обрубок руки в стегно, і Пенді пригадалося, як він втратив цю руку в бійці на ножах.

— Утаукська удача вже підводила тебе раніше.

— Утаукська удача підвела мене одного разу, дуже давно. Це не повториться знову.

Чет поглянула на Гейла Орра.

— Я буду супроводжувати твого батька і, як Хоробра, захищатиму його. — Вона поплескала себе по боці. — Особливо тепер, коли у мене знову є мій реймер.

— Тут, на стіні, є й інші Хоробрі, — додала Ґлік.

Чет відповіла з незворушним виразом обличчя.

— Гейл Орр, у вас буде винятковий супровід.

Пенда дивилася на величезну ворожу армію, і пекучі сльози виступили на її очах. Вона розуміла, що потрібно щось робити. Своєю магією піщані Люті дійсно могли зруйнувати Баннрію та вбити всіх. І її любу крихітку теж.

— Зроби, що зможеш, батьку.

Вона обійняла його, відчувши силу в його широких могутніх грудях, і згадала, як в дитинстві він тримав її на руках, колисав і розповідав історії про матір, яка померла невдовзі після її народження.

Чет і двоє інших Хоробрих зірвалися з місця і помчали вниз, щоб підготуватися до зустрічі з Лютими.

— Ми владнаємо це, — запевнив її Гейл. Він завжди вважав, що своїм красномовством здатен умовити людей на що завгодно, проте Люті не були людьми. — Я люблю тебе, — мовив він і поспішив за Хоробрими.

Пенда поринула у важкі роздуми, а потім, щось вирішивши, звернулася до Ґлік.

— Біжи до моїх покоїв у замку і скажи няньці, щоб принесла сюди Оук.

Що б не сталося, я хочу, щоб моя дочка була тут, зі мною.

Ґлік здригнулася, а в небі у неї над головою стривожено закружляли ска, немов відчувши її почуття.

— Хіба це розумно? Ти ж знаєш, що королева By хоче забрати твою дитину.

— Вона не зможе отримати мою дочку, але її ніде не сховаєш. — Пенда не хотіла зізнаватися самій собі, що якщо всьому настане кінець, якщо армія піщаних Лютих прорветься крізь древні кам'яні стіни, то вона хоче зустріти цю мить, тримаючи свою дитину на руках.

Чорні хмари над головою тепер виглядали ще темнішими.

Брама відчинилася, і Гейл Орр виїхав з міста на добре вишколеному сірому коні, а попереду нього рухалися двоє вартових Стяга з жовтими прапорами Судерри. Вбрані в чорне Чет та її товариші-Хоробрі випросталися в сідлах з незворушним виглядом, тоді як утаук у пишнобарвних шатах посміхався, водночас нагадуючи собі, що треба бути готовим до всього. Гейл неголосно завів утаукську пісню про удачу, кохання і вибір між ними. Він сумнівався, що Люті розуміють такі речі, але спів піднімав йому настрій, і це було явно краще, ніж несамовито волати якийсь бойовий клич.

Армія Лютих була величезною, їхні обладунки сліпуче сяяли, незважаючи на хмари, що нависли над головою. Королева By сиділа на своєму ауґові, тримаючи піднятий вгору спис, як знамено, і прикриваючи груди щитом з драконової луски. Вона скривилася, побачивши Гейла Орра і невеличкий загін, що його супроводжував, — це було явно не те, чого вона очікувала.

Воїни Лютих похмуро дивилися на Гейла, коли він виїхав уперед з привітною посмішкою. Аксус під'їхав на своєму ауґові ближче до королеви, але вона проігнорувала свого рішучого мага, своїх воїнів і всіх інших, окрім Гейла Орра. Королева нахмурилася, коли брама за його загоном зачинилася. Двоє вартових Стяга нервово озирнулися, немов відчувши, що потрапили в пастку.

Виявляючи повагу, Гейл спішився і поклав віжки на сідло. Здорового рукою він відвів убік свій чорно-кармазиновий плащ, щоб показати, що не має при собі зброї. Хоробрі, що зупинилися позаду нього, не запалили свої реймери і не зійшли з коней. Вартові Стяга застигли в очікуванні, високо тримаючи прапори.

Гейл зробив широкий вітальний жест.

— Королево By, я тут, щоб поговорити з вами. Ви пам'ятаєте мене, батька королеви Пенди Орр? Ми обідали разом, коли ви були нашими гостями в замку Баннрії.

— Я погано пам'ятаю тебе, — відказала By. — Люди для мене всі майже однакові. — Плавним рухом вона зісковзнула зі свого ауґи й зробила крок уперед, ставши навпроти утаука. — Ти прийшов, щоб здатися мені.

— Я прийшов вести переговори. — Він подивився на небо. Люті сердито поглядали на ска, що кружляли вгорі, їх було вже двадцять. — Я хотів би дійти згоди. Ми не хочемо використовувати нашу зброю з димчастим склом, щоб убивати вашу армію.

— А ще ви хочете врятувати своє нікчемне місто, — пирхнула By.

Гейл стенув плечима.

— У будь-яких хороших переговорах виграють обидві сторони.

Королева, розпалившись, здавалося, спалахнула іскрами ярості.

— Тоді ми можемо швидко все вирішити. Скажи Пенді Орр принести мені її дитину. Я просила про це раніше. Я вимагаю віддати її зараз же.

Гейл намагався приховати розпач, який його охопив.

— Це неможливо, королево By. Навіщо вам це невинне немовля?

— Мій брат прийшов забрати Пенду і дитину, а Адан його убив. Тому Пенда і Адан мають за це поплатитися життям.

— Ви не можете забрати ні мою дочку, ні її чоловіка, — роздратовано заявив Гейл. — І дитину теж.

— Ви забрали моїх рабів! — заволала By. — Вбили моїх охоронців у таборі!

Гейл насилу зберіг посмішку, намагаючись залишатися спокійним.

— Але ж ви спочатку поневолили цих людей. Як ви відшкодуєте це? Якби ви не забрали їх з їхніх домівок, нічого з цього не сталося б. Ми вже готувалися й озброювалися, щоб служити у складі вашої армії. Чого ж іще ви хотіли?

Аксус пробурмотів:

— Як я й казав, моя королево.

Гейл був здивований словами мага.

By кинула гнівний погляд на Аксуса, а потім повернулася до Гейла.

— Всі люди належать мені з моменту свого народження, — заявила By, — і з моменту народження їхніх батьків. Як підвладна нам раса, ви повинні виконувати будь-які накази, які я вважатиму за потрібне вам віддати. А ти... — вона роздратовано пирхнула, уставившись на Гейла Орра. — Ти хизуєшся переді мною цими кольорами. Ти скалишся мені в очі. Ти маєш нахабство припертися до мене вести «переговори», хоча мав би плазувати у мене в ногах. — Вона підняла щит з драконової луски. — Я наказую тобі стати переді мною на коліна.

Гейл важко ковтнув. Троє Хоробрих занепокоєно ворухнулися в сідлах.

— Кра, — пробурмотів він собі під ніс. — А якщо я стану на коліна, це покладе край цій суперечці? Чи відведете ви свою армію і більше не будете загрожувати Баннрії? Якщо так, то я з радістю заплачу таку ціну.

— Це не ціна. Це твій обов'язок, — гримнула вона. — Ти станеш переді мною на коліна, бо я так наказую.

Його знаменита усмішка, якою він вмів обеззброїти будь-кого, померкла.

— Королево By, я нагадую вам про тисячі стріл з наконечниками з димчастого скла, націлених на вас у цю саму мить. — Він озирнувся на місто, де на мурах виднілися численні фігури бійців.

Чет тихо скомандувала своїм товаришам:

— Хоробрі!

Вона стиснула реймер навколо зап'ястя і запалила, як і інші, свій полум'яний меч.

Ска пронизливо закричали, стривожено ширяючи вгорі, і до їхньої зграї зліталося все більше й більше птахів-рептилій.

By зацікавлено подивилася на Хоробрих.

— Напівкровки з вогняними клинками? Це мало би мене налякати? — Вона знову глянула на Гейла. — Я наказала тобі стати на коліна.

— Ми можемо це обговорити і вирішити, чого насправді хоче кожна сторона, — сказав Гейл. — Давайте будемо розсудливими.

— Розсудливими! — By різко змахнула навскіс розкритою долонею, ніби то було лезо сокири. Гейл почув гучний хрускіт, схожий на звук ламання сухої гілки, перш ніж відчув біль. Кістки його ніг розкришилися. Ноги підкосилися, так ніби в нього стало занадто багато суглобів, і Гейл завалився вперед. Він розпластався на землі, не встигнувши навіть виставити руки, — і в цю мить біль, ставши нестерпним, вибухнув всередині нього німим криком.

Злобно вишкірившись, By знову підняла руку, згинаючи пальці і скручуючи їх так, що вони нагадували лапки мертвого павука.

Із несамовитим криком Чет кинулася вперед, розмахуючи своїм реймером. Інші Хоробрі неслися вслід за нею.

Маг Аксус жбурнув невидимий згусток повітря, відкинувши Хоробрих убік, перш ніж їхні реймери встигли розрубати королеву By.

Гейл завив від болю. Він перекотився, спробував підвестися, але ноги його не слухалися.

Не звертаючи уваги ні на що інше, By сягнистим кроком рушила прямо до Гейла, збираючись зробити з нього показову жертву, яка послужить прикладом для інших. Зупинившись перед ним, вона розтягнула губи у зловтішній посмішці, а тим часом поруч билися Хоробрі, намагаючись протистояти навалі воїнів Лютих. Якимось чином Гейлу вдалося, з останніх сил зберігаючи самовладання, сягнути здоровою рукою за спину і вихопити потайний кинджал з димчастого скла, який він сховав там, бо, попри всю свою браваду і самовпевненість, анітрохи не довіряв піщаним Лютим.

На ногах у By були високі чоботи, але її стегна не були нічим прикриті. Гейл ударив клинком знизу вгору, залишивши глибоку червону рану на її нозі. Королева відсахнулася, широко роззявивши рота від несподіваного нападу. Вона була вражена тим, що зробило димчасте скло. З рани хлинула кров.

Цього було достатньо, щоб Гейл на мить забув про свій біль.

By різко крутнула своїм списом з кістяним наконечником і, поки Гейл безуспішно намагався підвестися, із силою встромила свою зброю йому в груди.

— Ось тобі. Саме так, як помер мій брат, — прошипіла вона.

— Ні! — закричала Пенда зі стіни, побачивши, як падає її батько. Хоробрі атакували з несамовитою люттю. Їхні реймери спалахували, мов блискавки, і Чет та двом іншим Хоробрим вдалося відтіснити мага й численних ворожих воїнів. Вартові Стяга, жбурнувши вбік жовті прапори, вихопили мечі з димчастим склом, щоб захищати себе.

Шаленої атаки Хоробрих виявилося достатньо для того, щоб відкинути Лютих хоча б на декілька секунд.

— Заберіть його! — крикнула Чет.

Пенда почула ці слова, незважаючи на відстань. Вартові Стяга вбили двох воїнів, які не очікували, що їх атакуватимуть зброєю з димчастим склом. Один Хоробрий зіскочив з коня, висмикнув спис королеви By з грудей Гейла і підхопив його тіло з землі.

Пенда закричала з високої стіни.

— Татку! — Дитина в неї на руках заплакала, сама Пенда теж розридалася, все її тіло здригалося від горя. — Ні!

Ґлік міцно її обійняла.

Внизу Хоробрі билися з Лютими, рубаючи вусібіч своїми палаючими реймерами. Вартові Стяга схопили тіло Гейла і поскакали назад до міста, а Хоробрі тим часом прикривали їхній відступ. Чет та її супутники затято відбивалися, стримуючи натиск набагато більших сил Лютих.

Високо вгорі голосно клекотіли й свистіли Арі та Ксар, кружляючи над битвою, а потім раптом понеслися вниз, до армії піщаних Лютих.

Пенда відчула, як слабне, рветься її сердечний зв'язок.

Ґлік застогнала і похитнулася, ледь втримавшись на ногах, вона хапала ротом повітря, ніби задихаючись, і несподівано занурилася в дивний транс.

— Їх занадто багато... їх усіх!

Чорні хмари потемніли, і незліченні маленькі тіні вирвалися з них, мов рій сарани. Ксар і Арі мчали до поля битви внизу, а за ними тисячі й тисячі диких ска. Птахи-рептилії сотнями нападали на Лютих, вони били їх крильцями, дзьобали, дряпали.

Армія Лютих змішалася, охоплена хаосом, ауґи в паніці задкували. Ска утворили якусь подобу захисної стіни, щоб Чет та інші Хоробрі змогли вирватися з бою і відступити до воріт.

Солдати на мурах міста закричали вниз, щоб вартові відчинили браму. Ска не припиняли діймати й відволікати військо Лютих, поки всі вершники не опинилися за міцними стінами Баннрії разом зі своєю страшною ношею.

Мандан, проспавшись, дещо оговтався від дії макового молочка, але, прокинувшись, почував себе кволим, його нудило, все тіло тремтіло. Проте в голові все ж трохи прояснилося, і його охопило обурення, яке виявилося достатньо сильним, щоб змусити його почати діяти.

Коли відправлені на пошуки солдати доповіли йому, що посланець-утаук теж втік із замку, конаґ збагнув, що Ліра, очевидно, втекла з ним і що вони замислили все це разом. Указ Колланана й Адана, в якому вони закликали позбавити його влади, таємна змова утауків, яка тепер була розкрита, і спроба вбити його — все це було частиною одного великого заколоту. Його власна дружина, королева, брала в цьому участь, а також його брат разом з дядьком. Поки він докладав усіх зусиль, щоб вибудувати оборону та зібрати своє військо, підступна зрадниця Ліра, мов отруйна змія, затаїлася поруч, виношуючи плани його повалення.

Мандан сидів згорбившись на троні, блювотні потуги мучили його, в голові гупало. Все ж узявши себе в руки, він підняв голову і поглянув на двох Хоробрих, що увійшли до тронної зали, явно принісши йому якісь новини. Його накрило хвилею хворобливого збудження.

— Ви знайшли Ліру? — зажадав негайної відповіді Мандан. — Я хочу, щоб ви повернули її живою, хоча жити їй після цього залишиться не довго.

— Ми маємо багато чого повідомити, мій конаґу, — ухильно відповів Титан. — Наші розвідники намагаються простежити, куди поскакав вершник-утаук. Ми підозрюємо, що королева з ним.

— Звісно, вона з ним! — гаркнув Мандан. — Вона зрадила мене. Цілком можливо, що вона навіть стала його коханкою.

— Ми шукаємо каравани й табори утауків, — буркнув Хоробрий. — Вони всі спілкуються між собою. Хтось із них має знати, що сталося.

— Утауки зникли, — тихо прошипіла Дженна сповненим люті голосом, — вони всі як один покинули місто. Явно домовилися про це поміж собою.

— Ви мали зупинити це, — заявив Мандан. — Ви мали дізнатися про це заздалегідь.

Очі Дженни спалахнули від обурення, але Титан заговорив першим.

— Ми розбиралися з більш важливими проблемами в Конвері.

— У вас для цього була ціла армія, — відрізав Мандан.

— Не ціла армія, — заперечив Титан. — Поки що ваші лорди-васали прислали тільки третину того, що ми очікували. До того ж кількість дезертирів зросла, в тому числі й серед замкових слуг.

— Дезертири! Знайдіть їх. І покарайте.

— Поголос про указ дійшов сюди із Судерри та Нортерри. Дехто вірить у звинувачення, і ніхто не хоче початку міжусобної війни.

— Брехня, — заявив Мандан. — Я — конаґ. Вони повинні вірити мені більше, ніж будь-кому іншому.

Дженна застигла з кам'яним, непроникним виразом обличчя, а от Титан виглядав стривоженим.

— Люди починають втрачати довіру до вас, Володарю. А якщо Уто справді вбив конаґа Конндура...

— О, Уто звісно цього не робив! — Мандан постійно повторював собі це і щоразу вірив у ці слова трохи більше. — Мого батька вбили ішаранські тварюки. Це всі знають! А тепер королева Ліра намагалася отруїти мене. Вона вступила у змову з бунтівниками Аданом і Коллананом. Ми повинні знайти їх і завдати їм нищівної поразки.

Заговорила Дженна.

— У нас є ідея, Володарю. Один з розвідників щойно повідомив, що помітив на цьому боці гір великий табір утауків, який рухається дорогою вздовж ріки.

— Великий табір? — Мандан задумався над почутим. — Саме туди, очевидно, й направилася Ліра і той посланець-утаук. Усі ці племена тримаються разом. Негайно зберіть двісті солдатів. Ми повинні дістатися до цього табору, поки вони не розбіглися.

Титан здивовано перепитав:

— Двісті солдатів, Володарю? Для чого?

— Щоб розгромити табір заколотників, звичайно ж, — відповів Мандан. — І спіймати мою дружину, якщо вона там.

— Я поїду, — сказала Дженна. — Я скакатиму дуже швидко й поверну королеву Ліру, якщо вона там.

— Ні, я сам туди поїду і візьму свою армію. — Мандан обвів поглядом своїх охоронців, вбраних у чорні однострої. — Двісті солдатів Співдружності та двоє Хоробрих — цього буде більш ніж достатньо.

Кінний загін виїхав того ж дня пополудні. Мандан був у повному озброєнні, а на плечі він накинув показний плащ у синіх кольорах Співдружності, на якому було вишито сонце, що сходить, — герб Остерри. Коли він кидав погляд на символ відкритої руки на своєму щиті, то щоразу думав про свою власну руку, занесену для того, щоб дати безжального ляпаса по обличчю Ліри.

— Ми помчимо вздовж ріки — швидко і без жодних непотрібних зупинок! Стільки, скільки знадобиться! — вигукнув він. Пролунала команда вирушати, почувся дзенькіт упряжі, цокання підков по бруківці, і солдати виїхали із замку Конвери. Великий загін нестримним потоком пронісся вулицями міста. Діставшись відремонтованого моста, вони перетнули його, вишикувавшись колоною по одному, а потім галопом помчали далі по широкій дорозі.

Мандан, хоч і намагався зберігати показний вигляд, як це личило конаґу, почувався кепсько — в нього й досі не пройшли наслідки дії отрути. Кілька разів його кидало в холодний піт, а від стрімкої їзди знову почало нудити. У голові гупало, але він змушував себе думати про майбутню перемогу.

Тепер, коли він їхав на чолі військового загону, він розумів, що для нього настав час взяти участь у справжній битві. Під Янтоном він зміг побувати лише у власній уяві, проте він був разом із флотом Співдружності під час ганебної поразки біля острова Фулкор, і це змушувало Мандана здригатися від жаху, а потім снилося йому в нічних жахіттях. Цього разу все буде інакше. Це ж звичайні шпигуни-утауки, усілякі торговці, мандрівні родини. Вони швидше схожі на овець, а його військо — на голодних вовків.

На другий день виснажливого маршу розвідники доповіли, що побачили попереду табір утауків — великі й малі багаття, численні намети й вози, прив'язані до дерев коні.

— Щонайменше сотня утауків, Володарю, — сказав вершник, чиє спітніле обличчя вкрилося кіркою затвердлої дорожньої пилюки.

— А нас двісті, — мовив Мандан. — Утауки не завдадуть нам жодних клопотів. — Він ударив п'ятами в боки свого коня, і вони помчали вперед, високо здійнявши мечі. Коли вже в сутінках вони дісталися широкої галявини, заповненої наметами й возами, почули співи й табірні балачки, Мандан закричав:

— В атаку! Атакуйте ворога!

Бойовий загін, мов велетенський молот, обрушився на табір. Вершники рубали мечами все, що потрапляло їм під руку, кидали в намети смолоскипи. Перелякані утауки з розпачливими криками металися по табору.

Мандан заволав на все горло.

— Ми оголошуємо племена утауків зрадниками, і тепер над ними звершиться правосуддя конаґа. — Його кінь захропів, злякавшись звуків побоїща. Мандан ударив його по боку плазом меча, і від несподіванки кінь став дибки, б'ючи копитами в повітрі.

Табір нагадував розбурханий мурашник: утауки метушилися, хапаючи жердини, на яких трималися намети, старі мечі, головешки з вогнищ. Вони ставали спина до спини, намагаючись захистити себе. Мандан міг би наказати лучникам перебити їх усіх, але він волів побачити, як їх рубають його мечники.

Перед головним шатром на килимі сиділа, схрестивши ноги, старенька жінка. Вона здійняла догори руки, схожі на тонкі вузлуваті палиці.

— Я Шелла дін Орр, і це мій народ. Що ми зробили?

Мандан поскакав до неї, почувши ім'я очільниці утауків. Вона виглядала жалюгідно слабкою й розгубленою.

— Ви викрали мою дружину! Де Ліра?

— Ми нікого не викрадали, — заперечила Шелла дін Орр. — Утауки нейтральні. Ви повинні припинити це негайно.

Тим часом вершники погналися за двома дітьми, що втікали до дерев, діти пронизливо закричали. Титан і Дженна запалили реймери та били по наметах, убиваючи чоловіків і жінок, які намагалися захищатися.

Двоє бородатих утауків стали по обидва боки від старої.

— Ми будемо захищати нашу матір.

Мандан розсміявся.

— Можете спробувати. Де Ліра?

— Наші племена — мирні торговці. І так було завжди, — сказала Шелла.

— Ваші племена брали участь у змові. Ваш посланець таємно змовився з двома королями-бунтівниками.

— Це поза межами вашої влади, — заявила стара жінка. — Ви не правите нами!

Тоді Мандан підняв свій меч і вдарив Шеллу дін Орр. Він закліпав, сам вражений тим, що зробив. І хоча він багато разів тренувався з Уто, ця жінка стала першою людиною, яку він справді вбив власноруч. Так, йому доводилося рубати мечем набиті соломою опудала, на яких був ішаранський одяг. Попри свій політичний авторитет, ця стара жінка-утаук не була сильним супротивником.

Мандан рубонув знову, і клинок, пройшовши крізь її загрубілу старечу шкіру, відтяв їй голову.

Двоє бородатих чоловіків кинулися на Мандана, і він, з усіх сил відбиваючись мечем, поранив тільки одного з них, а іншого йому не вдалося зачепити.

Поруч, мов виринувши з-під землі, опинився Титан. Хоробрий змахнув своїм реймером і зарубав одного з чоловіків, а інший, вже поранений, кинувся, похитуючись, тікати.

По всьому палаючому табору чулися крики й стогони утауків. Коли вони побачили, що їхню очільницю вбито, це, здавалося, позбавило їх останніх сил.

— Шелло дін Орр! Ох, матір!

Мандана радувало те, що він бачив навколо: багато розпластаних на землі тіл, палаючі намети, розтрощені й перекинуті вози, забиті коні. Для утауків усе це стало глибоким потрясінням.

Конаґ почув гучний крик і звуки боротьби. До нього підійшла Дженна, високо тримаючи свій реймер і тягнучи за собою худорляву жінку у вишуканій блакитній сукні.

Мандан був вражений, побачивши її густе руде волосся, бліду шкіру. Усього на якусь миттєвість побачене нагадало йому його любу матір, але потім лють затьмарила його зір. Ліра була зрадницею, а не люблячою жінкою, як леді Мейра.

— Я знайшла її, Володарю. Ми можемо забрати королеву із собою, коли закінчимо з покаранням утауків.

Почервоніле обличчя Ліри вкрилося плямами. По щоках текли сльози. Для Мандана вона виглядала слабкою й жалюгідною.

Усі задуми конаґа миттю розвіялися, щойно він побачив Ліру. У нього з'явилася нова ідея. Він більше не мав жодних почуттів до Ліри. Вона навіть не була варта того, щоб її катувати. Йому не потрібна була помста, бо вона не заслуговувала на неї.

З огляду на кількість утауків у цьому таборі він почав усвідомлювати, наскільки масштабними виявилися плани, спрямовані проти нього, як мандрівні племена, вочевидь, поширювали смуту, налаштовували проти нього цілі містечка, навіть його власних лордів-васалів. Доннан Ра поширював брехню, яка послаблювала його владу. А те, що в цьому брала участь сама Ліра, — про такий сором і думати було нестерпно. Невже її любов до нього весь цей час була облудою?

Мандан кинув на неї сердитий погляд, потім подивився на Дженну.

— Я не бачу тут своєї королеви. Вона для мене менше, ніж ніщо. Все, що я бачу, — це поле, на якому повно підступних змій-утауків. — І тут йому спало на думку ще дещо. — Утауки... це ж до них належить і та жінка, що спокусила мого брата Адана. Вона, напевно, налаштувала його проти мене і проти всієї Судерри. — Він глибоко вдихнув, вже не сумніваючись у своєму рішенні. — За свою зраду вони всі мають померти.

З диким криком з-поміж дерев вискочив якийсь чоловік. Доннан Ра! Посланець кинувся вперед, ніби намагаючись врятувати Ліру, але солдат Співдружності перехопив його і різким ударом встромив меча йому між ребрами. Утаук поточився, хапаючи ротом повітря, і впав долілиць. Його рука потягнулася по землі, все ще намагаючись вхопити щось, до чого він вже ніколи не дотягнеться.

Ліра завила, побачивши, як упав Доннан Ра, і це її виття прозвучало для Мандана як вияв страшної зради.

— Вона сама вирішила прийти сюди. Тому вона не моя королева. Вона утаучка. Убийте її.

Без найменших вагань Дженна, змахнувши реймером по плавній дузі, розпанахала сильним ударом тіло Ліри трохи нижче ребер, розрубавши молоду жінку навпіл.

Мандан не відчув нічого, крім самовдоволеної радості. Тепер у нього не було королеви... Він був конаґом, і він був самотнім.

Хвилі розбивалися об скелі неподалік, але жрець Ерікал не міг розплющити очі. Він задихався і кашляв, випльовуючи солону воду, а потім відчув, як вода підхопила його і винесла на кам'янистий пляж.

Шторм уже давно минув, хмари розвіялися, і залишилася тільки чиста блакить неба. Яскраве сонячне світло, відбиваючись від поверхні води, проникало крізь повіки. Чергова хвиля підштовхнула його до берега, а потім, ніби знущаючись, потягнула назад, на глибину. Ерікал закліпав і спробував роздивитися навколо себе, проте його накрила ще одна піниста хвиля. Сила прибою перевернула його, тягнучи по шорсткій гальці. Він знову задихнувся, відчув смак крові, а потім в роті стало ще більш солоно.

Ерікал дуже довго боровся, поглинутий океаном, зметений штормом, який накрив ішаранські кораблі, перекидаючи їх, розбиваючи їхні корпуси, зіштовхуючи їх між собою зі страшним тріском, який заглушали розкотисті удари грому. Він пам'ятав, як до нього донісся рев Маґди, і пошкоджені штормом кораблі понеслися далі, залишивши його посеред безкрайого океану, поки він у розпачі молотив по воді руками, здіймаючи довкола себе солоні бризки.

Божкиня огорнула Ерікала, мов мерехтлива ковдра, і підтримувала його, захищаючи від підступних хвиль з білими пінявими гребенями. Вона була достатньо сильною, щоб врятувати його, хоча й ослабла від того, що витратила чимало своєї магії на створення урагану. Ерікала затягнуло так глибоко під воду, що навіть божественна сутність ледве змогла дотягнутися до нього, однак їй вдалося оточити його своєю енергією, мов великою бульбашкою. Приголомшений, вже байдужий до всього, майже непритомний, він дозволив собі розчинитися у воді, у бурі, у темряві. Ерікал не відчував страху, а лише тепле приємне відчуття, яке супроводжувалося легким поколюванням, від усвідомлення того, що божкиня врятує його — якщо це виявиться в її силах.

Тепер, прийшовши до тями наодинці на невідомому березі, Ерікал навіть не уявляв, скільки часу відтоді минуло. Він лежав на мілководді, у прогрітій сонцем воді, що огортала його, мов навколоплідні води в материнській утробі, аж поки не спромігся, заледве піднявшись, спертися на руки й коліна.

Ерікал поповз, намагаючись щось розгледіти перед собою, але сонячне світло виявилося занадто яскравим, а стукіт у голові — занадто сильним. Він кашляв, вибльовуючи морську воду, якої наковтався на глибині. Він видирався все вище по берегу, знаходячи купки водоростей і підсохлої трави. Покручений стовбур дерева, викинутого морем на берег, послужив йому своєрідним якорем, і він обхопив рукою зламану гілку. Шкіра Ерікала була вкрита кіркою солі, все тіло боліло, і він був тут зовсім один.

Жрець обсмикнув свій наскрізь мокрий одяг і видав хрипкий смішок, вбачаючи злу іронію в ситуації, в якій опинився. Він був жерцем округу Прірарі, де взагалі не було прийнято занурюватися у воду. Тепер же його занурило в безкраїй океан по саму маківку й навіть набагато глибше, ніж він міг собі уявити, а тоді викинуло на чужий берег.

Зробивши над собою зусилля, Ерікал обернувся, тримаючись за стовбур, і подивився на океанську порожнечу. Він почувався засмученим і розгубленим — і в цю мить усвідомив зовсім іншу порожнечу у своїй душі. Він не відчував присутності божкині, що завжди заспокійливо діяла на нього.

Стривожений Ерікал випростався, відчайдушно роззираючись довкола. Він почувався порожнім всередині — і ще більш розгубленим. Але зрештою жерцю вдалося відчути ніжні щупальця божественної сутності, що потроху поверталася до нього. Вона була слабкою й ледь видимою, і він зрозумів, що вона, очевидно, витратила більшу частину своєї життєвої енергії, щоб перенести його по воді в безпечне місце.

Тепер, коли він, опритомнівши, подумав про неї, сутність просочилася назад у поцейбічний світ. Він допоміг їй, дозволивши черпати радість і силу в ньому самому. Ерікал ще раз вдихнув, глибоко, заспокійливо, — і божкиня закрутилася всередині нього. Коли жрець видихнув, божество стало сильнішим, яскравішим. І хоча він й досі тремтів від слабкості, саме лише усвідомлення того, що божкиня все ще поруч з ним, додавало йому рішучості й витримки.

Ерікал сперся на корч і зіп'явся на ноги. Навколо нього лежали, залиті сонячним промінням, хрусткі купки висохлих зелених водоростей, що нагадували сплутане волосся підводної діви. Хвилі, набігаючи на берег, створювали постійний хаотичний шум.

Кам'янистий пляж простягнувся далеко в обидва боки, а берегова лінія, вигинаючись, йшла до високого гострого мису, в який билися могутні хвилі, збиваючи білу піну. Жрець не бачив жодного ішаранського корабля, і йому було відомо, що кілька з них розтрощило під час шторму. Із самого початку Ерікал не хотів вирушати в цю подорож. Місце його божкині було в Прірарі. Його місце було в Прірарі. Невже саме цього хотів верховний жрець Кловус? Уся ця затія видавалася Ерікалу безглуздою.

Його губи потріскалися, в горлі пересохло, а шлунок скрутився у вузол від голоду.

— Агов! — закричав він.

Йому відповіли тільки бурхливі хвилі. Чайки кружляли над головою і своїми криками ніби подавали сигнал тривоги, який могли чути лише інші птахи. Ерікал заплющив очі, відчув слабку божкиню і знайшов у собі сили закричати знову, вже голосніше.

— Агов!

Він знесилено опустився на корч, шепочучи:

— Почуй нас, убережи нас.

І раптом божкиня послала йому хвилю енергії, викликавши дивний трепет у його тілі. Він здивовано кліпнув і поглянув угору, спроможний тепер відчувати щось через свою божкиню.

З-за найближчої скелі з'явилася якась постать. То була маленька дівчинка, не більше десяти років, з кошиком, який вона тримала під пахвою. Дівчинка підтягнула спідниці, пробираючись між камінням на мілині і збираючи мушлі. Спритними пальчиками вона схопила краба, який намагався втекти, і поклала його в кошик. Зазираючи в тріщини, дівчинка ставала навколішки на поросле водоростями каміння і висмикувала мідії з маленьких, прогрітих сонцем озерець, залишених хвилями. Вона підходила все ближче, і Ерікал не зводив з неї погляду. Шум прибою був занадто гучним, щоб вона могла його почути.

Але коли він піднявся на ноги, рух привернув її увагу. Дівчинка, швидко піднявши очі, здивовано витріщилася на нього. Він зробив крок до неї.

— Я не зроблю тобі нічого поганого.

Дівчинка позадкувала, притискаючи до себе кошик. А потім розвернулася і побігла геть.

Я не зроблю тобі нічого поганого?

Ерікал не знав, що це за місце, проте це, поза всяким сумнівом, було узбережжя Співдружності. Він прямував сюди, взявши із собою божкиню, разом з військовим флотом і кровожерливими варварами, які збиралися завоювати три королівства. Я не зроблю тобі нічого поганого?

Він навіть не знав, чи розуміє дівчинка його мову. Усередині нього божкиня знову стала розпливчастою, ледь відчутною. Гнаний голодом і спрагою, жрець пошкандибав уперед, обходячи принесені морем стовбури дерев, зелені водорості та купи рудих морських рослин, рухаючись туди, звідки прийшла дівчинка. Вона явно прийшла з якоїсь рибальської хатини, а може, навіть із села.

Хвилі з усе більшою силою наринали на скелі, і Ерікал зрозумів, що зараз знову почнеться приплив. Він мав знайти спосіб забратися достатньо високо, щоб відпочити, не боячись потонути. Він обігнув скелястий мис і побачив, як берегова лінія простягається вдалечінь. «На північ», — подумав він.

До нього рухалися люди: шестеро чи семеро чоловіків, які йшли за маленькою дівчинкою, що вела їх за собою. Ерікал зупинився і уставився на них, сподіваючись, що вони прийшли не для того, щоб його вбити. У нього не було сил боротися. Коли вони наблизилися, він підняв руку на знак привітання.

Сила-силенна ска, збившись у величезну зграю, безперестанно дошкуляли піщаним Лютим, б'ючи їх крилами, впиваючись у них кігтями та хапаючи гострими, як голки, іклами. Доведені до сказу Люті безуспішно відбивалися від птахів-рептилій, намагаючись колоти їх списами та рубати мечами.

Маг Аксус, завдаючи удару у відповідь, створив за допомогою магії буревій і спрямував шквальні вітри на ска, щоб розсіяти їх у повітрі. Інші маги Лютих звели невидимі захисні стіни, щоб відбити несподіваний шалений напад. Лучники королеви By вбили багато ска, проте барвисті створіння продовжували атакувати армію Лютих, аж поки Хоробрі та вартові Стяга не опинилися з тілом Гейла Орра за стінами Баннрії. Тоді, немов звільнені від своєї місії, птахи-рептилії розсіялися серед хмар.

Міська брама зачинилася з блискавичною швидкістю, і Люті, уставившись на неї, приголомшено замовкли на декілька секунд, а потім вибухнули несамовитими войовничими криками. Воїни та вельможі, навіть не намагаючись вишикуватися в бойові порядки, кинулися на штурм міста, не маючи бодай якогось плану спільних дій. Королева By, яка намагалася зупинити кров з глибокої рани на нозі, вже наперед смакувала хаос і руйнування, що ось-ось обрушаться на Баннрію.

Коли піщані Люті наблизилися до стін міста, Пенда міцніше пригорнула до себе дитину і закричала:

— Лучники, списоносці — до бою!

Вона почула гуркіт, коли тисяча солдатів зайняли свої позиції на стіні. Повні кошики стріл з димчастим склом стояли на кожній вогневій позиції. За останній місяць Адан зробив усе, щоб його армія мала десятки тисяч одиниць зброї, готової до бою, — але це був не той бій, на який очікувала королева By.

Поруч із Пендою через стіну перехилилася Ґлік, дивлячись униз.

— Кра, вони й досі вважають нас беззахисними! — Вона високо підняла свій ніж з димчастого скла, яким уже вбила кількох Лютих. — Якщо вони піднімуться сюди, сестро, їм доведеться вбити мене, щоб дістатися до тебе і Оук.

Пенда відчула теплу хвилю всередині, що змила якусь частку потрясіння й горя, викликаних смертю батька.

— Ніхто з нас не відмовиться від боротьби. Величезна кількість піщаних Лютих загине, перш ніж вони прорвуться крізь ці стіни.

Коли оскаженіла армія, яка, завиваючи, неслася вперед, вже була зовсім близько до стін міста, Пенда кинула швидкий погляд на незліченні обсидіанові іскри, які виблискували на наконечниках стріл, готових зірватися з натягнутих луків. Королева піщаних Лютих, така безжальна і могутня, виявилася неймовірно наївною. Навіть п'яний торговець-утаук не був би настільки довірливим, щоб озброювати ворога.

Пенда різко опустила руку.

— Стріляй!

Чорна хуртовина стріл здійнялася в небо і ринула на вороже військо. Стріли впивалися у гордовитих воїнів, і ті відсахувалися, наче на них плеснули кислотою. Воїни падали зі своїх ауґів, розпластуючись на землі, їхні їздові рептилії гинули разом з ними. Полчища піхотинців Лютих неслися до воріт, виставивши вперед списи, і ще один шквал стріл скосив і їх. Піщані Люті падали десятками, потім сотнями.

Королева By, не вірячи своїм очам, пронизливо завищала у сліпій злобі. Пенда відповіла їй своїм власним бойовим кличем, цей гучний протяжний звук був сповнений болю від загибелі батька, і водночас у ньому чулася обітниця захищати свій народ. Повітря було наповнене неперервним дзенькотом тятив луків, свистом незліченних стріл і передсмертними криками Лютих.

Перша атака тривала півгодини, перш ніж безрозсудна несамовитість Лютих не вичерпалася остаточно. Пенда не могла залишити своє місце на стіні, хоча їй дуже хотілося побігти туди, де просто біля воріт лежало тіло її батька. Вона хотіла торкнутися його руки, погладити обличчя. Але королева поки що не мала змоги спуститися до нього, і тому зробила найкраще, що могла собі дозволити зараз: погладила по щоці маленьку онуку Гейла Орра, торкнулася її крихітних пальчиків і обвела маленьке коло довкруж серця Оук.

— Я сумуватиму за тобою, тату. Початок є кінцем є початком.

Нарешті натиск ворожого війська зовсім ослаб. Люті, відступаючи, перечіплялися через тіла своїх полеглих товаришів, а їхні ауґи спотикалися, шкутильгаючи назад. Маг Аксус створив вихор, який, застогнавши, крутнувся у протилежний від міста бік, наче даючи сигнал до відступу, і армія Ву відійшла за межі досяжності стріл, залишивши за собою жахливу барикаду з тіл, нагромаджених уздовж стіни і перед масивною брамою.

Обличчя Пенди спалахнуло. Сльози миттю висохли на її щоках, так ніби їй вдалося силою волі відігнати глибокий смуток. Але навіть коли вона побачила, як піщані Люті відступають, це не принесло їй ані відчуття перемоги, ані крихти щастя. Вона притиснула Оук до грудей і, розхитуючись, ніжно гойдала її, як колись давно її саму колисав батько.

Арі з Ксаром, тріпочучи кольоровими крилами, опустилися на стіну і стали чепуритися, чистячи пір'ячко дзьобами, ніби пишаючись своєю роботою. Ґлік похвалила їх обох і обвела коло довкруж свого серця.

Закривавлена і вкрита пилом Чет піднялася на спостережний пункт на стіні. Вона насилу пересувала ноги, ніби несла на плечах важкий тягар, і, підійшовши, довгу мить мовчки стояла перед Пендою. Ще до того, як прийти сюди, Хоробра зняла свій реймер, на її зап'ясті виднілася кров, яка вже почала підсихати. Вона опустила очі.

— Ми не змогли його врятувати, моя королево. Ми повинні були втрутитися і вбити цю суку ще до того, як ваш батько промовив до неї бодай слово. — Хоробра зціпила зуби. — Ми повинні вбити їх усіх.

— By не зупиниться, — погодилася Пенда. — Її образили й принизили, і вона не заспокоїться, поки не зітре наше місто на порох.

— Гейл Орр намагався вести перемовини, проте By вже наперед усе для себе вирішила. Вона прийшла знищити Баннрію, і тепер вона знає, що це буде коштувати їй дорого.

— Це не може коштувати їй стільки, щоб послужити відплатою за те, що вона зробила, — заявила, шморгнувши носом, Ґлік. — Батько Орр завжди був дуже добрий до мене.

Невдовзі By з Аксусом знову повернулися до стіни, пробираючись крізь купи трупів, що лежали навколо брами. By закричала їм нагору:

— Ти зробила свою неминучу поразку ще жахливішою! Я буду упиватися вашим страхом, руйнуючи ці стіни камінь за каменем, а потім з насолодою буду вбивати твоїх людей одне за одним, розбивати їм голови, розчавлювати груди, відрубати руки й ноги, розпорювати їм животи і змушу тебе дивитися на це. А потім я все одно заберу твою дитину.

Зрозумівши, що By зараз може бачити Оук у неї на руках, Пенда не змогла себе стримати:

— Я вже й не порахую, скільки разів ти погрожувала зруйнувати стіни Баннрії! Цього ніколи не станеться. Ми вб'ємо тебе. — Здоровий глузд боровся в ній з бажанням завдати ще більшої кривди цій жінці. — Так само, як Адан стратив твого брата, — встромивши меча йому просто в груди. А Кво лише скиглив перед смертю.

Від її слів королева By забилася в корчах, як гримуча змія, кинута на розпечене каміння. Вона загорлала на мага, що стояв поруч із нею, і Аксус підняв руки, закликаючи неймовірну руйнівну силу, яка стала підніматися з-під землі під Судеррою. Міські мури затремтіли.

Чет тихо промовила:

— Це було не дуже мудро, моя королево.

Але Аксус, який пустив в хід свою магію, раптом застиг, вкрай здивований. Стіни Баннрії ще тремтіли, а потім вібрація стихла і настала тиша. Військо піщаних Лютих заворушилося, ніби воїни відчули якусь небезпеку, що загрожувала їм з іншого боку. Королева By, повернувшись, вдивлялася вдалину в бік північних пагорбів, що простягнулися за Баннрією.

— Ходімо зі мною, — наказала вона Аксусу, потім швидко розвернула свого ауґа і поскакала назад, до центру своєї армії.

Одночасно з цим дозорці на північних стінах Баннрії підняли сигнальні прапори, передаючи якесь повідомлення. Пролунали крики. Пенда роззирнулася довкола, а Чет пильно дивилася вдалечінь, намагаючись щось розгледіти.

Заговорила Ґлік, явно спантеличена.

— Кра, що сталося? Що змусило їх зупинитися?

— Що взагалі могло змусити їх зупинитися? — не знаходила відповіді Пенда.

Маг Аксус, що стояв внизу, теж уже відійшов від брами, не завершивши свою атаку. Королева By скликала своїх воїнів і шикувала їх у шеренги. Величезна армія піщаних Лютих стала віддалятися від міста, залишивши під мурами своїх полеглих.

Знадобилося чимало розрізнених повідомлень і плутаних донесень, щоб Пенді зрештою вдалося розібратися, що відбувається. Тримаючи дитину на руках, вона побігла разом з Ґлік і Чет до дальнього кінця міста — туди, де вона могла бачити північні пагорби. У них над головами кружляли Арі й Ксар. Пенда приставила руку до лоба і, мружачись, вражено дивилася на величезну військову потугу. То було військо, аж ніяк не менше, ніж армія піщаних Лютих, і воно сунуло на південь.

Ґлік нічого не розуміла.

— Це повертається король Адан? Невже він привів із собою ще й армію Колланана?

Пенда розуміла, що це не армія її чоловіка. Кольори були не ті, шеренги виглядали інакше. Коли ж їй вдалося розгледіти передні ряди кошлатих білих коней і блідих воїнів у синіх і сріблястих обладунках, вона важко ковтнула.

— Кра, — прошепотіла Пенда, малюючи коло довкруж серця. — Це крижані Люті.

Хвиля за хвилею бліді воїни крижаних Лютих перетинали північні пагорби, прямуючи просто до Баннрії.

Фортеця на острові Фулкор лежала в руїнах, така ж вигоріла всередині й пошматована, як і серце Уто. Знову піднявшись нагору і зупинившись посеред цитаделі, він оглядав пошкоджені стіни, зруйновані спостережні башти, обвуглені балки донжона.

Уто поринув у роздуми, згадуючи, скільки часу провів тут, захищаючи цю фортецю від ішаранських тварюк. Тепер над плацом кружляли чайки, які, заходячись у криках, билися за шматки м'яса, хоча вже нажерлися досхочу на несподіваному бенкеті, влаштованому самою смертю. Скрізь лежали трупи, багато з яких були в синій формі Співдружності, а ще більше — в ішаранських одностроях.

Солдат із порізами на лиці й перев'язаною рукою вийшов назустріч Уто. Вигляд він мав приголомшений, а на обличчі виділялися запалі очі.

— Що нам робити з усіма цими тілами?

— Залиште їх птахам. Скоро вони все тут склюють дочиста.

Чоловікові забракло слів для відповіді, і він опустив очі на просочену кров'ю пов'язку на руці. У бою він втратив два пальці.

— Навіть наших побратимів? Хіба ми не повинні поховати їх у морі? Записати їхні спадки...

— Вони вже мертві, а ми не маємо часу. Зберіть усю зброю, яку зможете знайти. Потрібно переконатися, що наші солдати, яким вдалося вижити, добре озброєні, — у нас попереду ще чимало битв.

Поранений солдат знову був вражений почутим.

— Битв? Але ж ми вбили всіх ішаранських полонених. Всі вороги мертві, не вижив ніхто. — Він примусив себе переможно посміхнутися. — Острів Фулкор знову наш.

— Острів Фулкор такий же мертвий, як і ці солдати.

Уто відчув холод і порожнечу всередині від того, що йому довелося це визнати, але це була правда. Ця фортеця, що переходила з рук у руки багато разів упродовж століть, тепер стала просто порожньою руїною. Уто міг би залишитися тут, щоб зберегти за собою права на цю голу скелю, — але не тоді, коли на його батьківщину напали.

Просто зараз ішаранці — і їхній божок — пливли до Остерри!

Не звертаючи більше уваги на пораненого солдата, він хутко піднявся на верхівку стіни, перескакуючи сходинки через одну. Звідти Уто вдивлявся в море, де й досі колихалися на хвилях уламки кораблів, що залишилися після морської битви.

Двоє Хоробрих, Аррік і Вендіра, загинули в бою тут, у фортеці. Уто, знайшовши їхні тіла, дивився на них радше з досадою, аніж зі скорботою. Він забрав плащ і рукавиці Арріка, бо свої втратив під час бою і падіння у воду.

Зі стіни йому було видно, як унизу, в гавані, моряки з команди Мак Дура, не покладаючи рук, заповзято ремонтують «Ґліссанд». Три інші ушкоджені кораблі течією принесло ближче до острова, але вони були практично не придатні для плавання. Якщо докласти величезних зусиль, витратити купу часу й багато матеріалів, їх можна було б відремонтувати, проте саме зараз тільки судно утауків могло триматися на воді і незабаром мало бути готове до того, щоб вийти в море. Уто більше не міг чекати. Він повинен повернутися до Рівермута, до Конвери... до Мандана. Уважно вдивляючись у безкраїй водний обшир, він помітив темні грозові хмари, що котилися над морем.

Десять ішаранських військових кораблів, що швидко віддалялися від острова, досі стояли в нього перед очима, позбавляючи спокою. Уто уявляв собі, як ці нелюди причалюють до берега, як вдираються у ні в чому не повинні прибережні містечка... такі, як Міррабай.

Він залишив молодого конаґа лише з двома охоронцями-Хоробрими, вважаючи, що Остеррі нічого не загрожує, поки він підкорюватиме Ішару. Однак Мандан був таким імпульсивним, так часто приймав свавільні рішення під впливом емоцій, а не на основі ретельного планування, що він виявиться зовсім неготовим до вторгнення ішаранців. Уто мусив бути там, щоб вести його за собою.

І хоча він уже давно виношував мрію про власну війну помсти, зараз ця ідея поблякла, немов яскрава квітка під променями пекучого сонця. Уто довелося поки що відсунути вбік свою жагу помсти і поспішати додому з усіма кораблями й бійцями, яких йому тільки вдасться знайти.

Вже змучений нетерплячим очікуванням, він спустився сходами зі скелі до причалів, наче сама його присутність могла прискорити ремонт судна. Тим часом солдати опускали на мотузках зі стін фортеці ящики з віднайденими припасами — дивну на смак ішаранську їжу, мотки мотузок, кошики з мечами й стрілами.

Прохолодні вітри висвистували в бухті. Гучні крики, скрегіт пил і стукіт молотків — увесь цей робочий шум свідчив про нагальність ремонтних робіт. З інших розбитих кораблів вже зняли все придатне для використання, обчистивши їх дощенту, як тіла загиблих солдатів. На палубі «Ґліссанда» розстелили пошматовані вітрила, і утауки разом із солдатами Співдружності зашивали розриви, вирізали обгорілі ділянки і латали їх свіжою парусиною, забраною з інших кораблів.

Очільником того, що залишилося від флоту Співдружності, вважався Уто, але він не був ані моряком, ані корабельником, тому всім ремонтом займався Мак Дур. І хоча капітан торгового судна та його екіпаж від самого початку не приховували свого обурення тим, що їх примушують служити Співдружності, наразі їхні цілі збігалися з цілями Уто.

Хоробрий піднявся на палубу, а тим часом до судна підійшов один із човнів, навантажений знятими з іншого корабля дошками корпусу. Не звертаючи жодної уваги на Хороброго, Мак Дур закричав:

— Ми використаємо ці дошки, щоб укріпити слабкі місця всередині корпусу, але найбільше мені зараз потрібна такелажна линва. Ми готові розвісити на щоглах вітрила!

— Як скоро ми зможемо відплисти? — запитав Уто, наближаючись до нього широким кроком.

Капітан кинув на Хороброго гнівний погляд і, навіть не намагаючись приховати зневажливого ставлення, роздратовано буркнув:

— Як тільки це стане можливим — і ні на мить раніше, інакше ми просто потонемо у відкритому морі. Тоді вам знадобиться набагато більше часу, щоб доплисти до Остерри.

Уто відчув, як всередині нього закипає злоба, проте накинутися на Мак Дура зараз було б вкрай нерозумно.

— Тоді скажи мені щось більш конкретне. — Він подивився на відремонтовані щогли, на встановлені на свої місця реї, на протягнуті у шківи канати, призначені для піднімання важкої парусини. — Десять ішаранських кораблів вирушили на захід. Якщо ми не дістанемося Остерри чимшвидше, буде занадто пізно.

Мак Дур подивився на сусідні кораблі, оцінюючи пошкодження. Він швидко намалював коло довкруж свого серця.

— Завтра. — Він, очевидно, вже багато розмірковував про це. — Завтра «Ґліссанд» зможе вийти в море. Мій екіпаж готовий ризикнути.

— Добре. Тоді я зберу на борту всіх бійців, що залишаються на острові. — Уто насупився. — У нас все одно не набереться солдатів більше, ніж на один корабель.

Утауки працювали при світлі ліхтарів всю ніч, а солдати тим часом наповнювали бочки водою з неушкодженої цистерни, що стояла біля казарми у фортеці, і носили їх на корабель. На борт завантажили також додаткову деревину, мотузки й цвяхи, які склали на палубі, щоб екіпаж Мак Дура міг продовжувати менш нагальний ремонт вже під час плавання.

На світанку, з відпливом, «Ґліссанд» направився до виходу з бухти. Утауки та солдати Співдружності допомагали кораблю рухатися, працюючи на веслах. Опинившись на відкритій воді, вони розтягнули залатані вітрила й зловили сприятливий вітер. Тоді й виявилося, що екіпаж, вчергове демонструючи свою непокору, намалював коло на новому грот-вітрилі, в такий спосіб знову позначивши корабель як судно племені утауків. Уто не зважав на цей дріб'язковий вияв неповаги. Щойно корабель досягне гавані Рівермута, він та його солдати вступлять у свою власну битву, а капітан торгового судна і його впертий екіпаж можуть котитися під три чорти. Він мусив повернутися до Мандана.

Моряки з усією обережністю прокладали шлях серед рифів, що служили захисним бар'єром для острова, і розбитих корпусів затонулих кораблів. Мак Дур з гіркотою промовив:

— Нам було б легше, якби мого штурмана не повісили.

— Так, було б ще краще, якби він не спробував дезертирувати, — відповів Уто. — Якщо тобі хочеться, можеш втішитися тим, що капітан Паріон теж загинув у бою. Я не збираюся скиглити про те, як усе могло би бути.

«Ґліссанд» тримав курс на захід, спіймавши швидку течію і сильний попутний вітер. Товсті шви на відремонтованих вітрилах нагадували шрами, залишені польовим хірургом після важкої битви. Під вечір почалася сильна злива, і бурхливі хвилі розгойдували корабель, кидаючи його з боку в бік. Деякі латки з деревини тріснули, і корпус дав течу, проте утаукам вдалося досить швидко знову все залатати. А солдати Співдружності тим часом стали в ланцюг і, передаючи один одному відра, вичерпували воду, що просочувалася крізь тріщини в дошках корпусу.

Судно пливло далі.

Уто залишався на носі корабля впродовж більшої частини наступного дня, неперервно дивлячись уперед, ніби сила його волі могла наблизити до них берег.

А на третій день плавання, коли він побачив на горизонті клуби чорного диму, його серце скував жах. Мак Дур, ставши поруч, підняв підзорну трубу, потім передав її Уто. Хоробрий притиснув вічко до ока, навів різкість і подивився в бік Рівермута.

Він розгледів кілька ішаранських кораблів. Гавань і верфі були охоплені полум'ям.

— Почуй нас, убережи нас, — промовила Ілуріс.

Емпра, схоже, пробурмотіла це до самої себе, намагаючись віднайти силу в цих словах, проте для Семі ця фраза прозвучала підбадьорливо. Вона відповіла твердо й дзвінко.

— Почуй нас, убережи нас.

Каптані Вос додав свій голос.

— Почуй нас, убережи нас. Ваш народ готовий, Матір.

— І він розгніваний, — додала Семі.

Хоча новому божку й вдалося загасити бурхливе полум'я, сам палац був спочатку пограбований, а потім серйозно постраждав від вогню. Усі знали, що пожежу спричинили своєю недбалістю грабіжники Кловуса, і це нагадало всім, що саме верховний жрець свого часу випустив на волю божка храму Маґніфіка, що теж завдало чималої шкоди місту.

Люди на храмовій площі, побачивши дим над палацом, кинулися до нього і, прибігши, намагалися загасити вогонь, черпаючи відрами воду з фонтанів і годівниць для тварин. Усі їхні зусилля виявилися марними, аж поки полум'я якимось чудесним способом не загасив новий божок, і навіть Кловус не зміг цього пояснити або приписати це собі як заслугу.

Під час метушні, яка здійнялася після пожежі, Вос та бійці Яструбиної варти скористалися нагодою, щоб непомітно вивести Ілуріс з катакомб у місто, її місто. Витративши так багато часу на згуртування людей, зміцнення їхньої віри та розповсюдження поголосу про те, що емпра жива, Семі тепер знала таємні місця, де вони могли сховати емпру. Нарешті це сталося!

Семі та бійці Яструбиної варти, переодягнувшись у звичайний робочий одяг, влаштувалися разом з Ілуріс у задніх кімнатах дому розпусти Саруни — місці, в якому ніхто їх не шукатиме і яким керувала одна з найвідданіших прихильниць емпри.

Хазяйка Саруна була огрядною жінкою з нафарбованими очима та полакованими нігтями. Вона вважала за велику честь для себе допомогти врятувати свою країну, яку дуже любила. Вона та її дівчата дбали про своїх особливих гостей, і жоден натяк на те, що вони тут, не просочився назовні. Зараз, хоча вони й були далеко від палацу, Семі почувалася набагато краще, ніж увесь той час, що вони ховалися під землею.

Вос бурчав, що кімнати тут грубуваті й невишукані, а тому зовсім не підходять для емпри, проте Ілуріс відмахнулася від його скарг.

— Будь-яке місце в Сереполі, будь-яке місце в Ішарі, є частиною моїх володінь. — Вона також нагадала йому, що повії особливо добре вміють берегти таємниці.

Саруна оберігала їх, як левиця своїх левенят. Сидячи в дальніх кімнатах борделю, Ілуріс писала листи, кожен з яких вона запечатувала крапелькою свічкового воску, до якого прикріплювала пасмо свого волосся.

— Вони знатимуть, що це я, — казала вона.

Емпра торкнулася якогось місця в центрі своїх грудей, і після цього Семі відчула у себе всередині тремтіння від сплеску енергії. Вона побачила, як освітлене свічками повітря в кімнаті замерехтіло й запульсувало, немов вона дивилася на нього крізь нерівне скло. Новий божок потай перебував поруч з ними, залишаючись ледь помітним.

Після того, як він витратив стільки енергії на гасіння пожежі в палаці, він став слабким, нагадуючи тепер тонесеньку павутинку, зіткану з віри. Однак завдяки тому, що увага людей до емпри відновилася й зміцнилася, божественна сутність знову ставала сильнішою. Мадам Саруна та жінки, що працювали в неї, сповнилися радості й щастя, дізнавшись про це, і вони навіть принесли невеликі пожертви кров'ю. Загальне піднесення від повернення Ілуріс додавало сили божку, і Семі знала, що він допоможе емпрі повернути собі владу.

Усе місто гуло відтоді, як Ілуріс з'явилася на балконі й звернулася до своїх підданих. Дуже багато містян побачили її тоді, а ще запам'ятали, як вона рішучо поставила на місце Кловуса. Рух на підтримку Ілуріс, що колись починався як потаємний, тепер набирав силу. В сусідні округи навіть відправилися гінці, щоб розповісти про всі ці новини.

Вірні купці та посланці розносили таємні листи, повсюдно поширюючи звістки про те, що верховний жрець обдурив народ, влаштував фальшиве поховальне вогнище і брехав людям, немовби емпра померла. Вос був переконаний, що чимало бійців міської варти перейдуть на їхній бік, щойно побачать Ілуріс у плоті. Вся історія Ішари і сила її традицій спонукатиме їх до цього.

Семі, Вос та Ілуріс влаштувалися в задній кімнаті дому розпусти, щоб остаточно обговорити свої плани. Після яскравої появи на балконі й виступу перед людьми емпра виглядала змарнілою. Час від часу вона, застигнувши, вдивлялася кудись у далечінь, потім струшувала головою і поверталася до поточних справ. Семі заспокійливо торкнулася її руки.

— Ви повернетеся і поведете народ за собою.

— Ішарі потрібна емпра, Семі. Я вже передала тобі достатньо знань, а всьому іншому ти навчишся сама — так само, як я колись. Як тільки ми змусимо верховного жерця повернутися на належне йому місце, правління перейде до тебе.

Семі знову спробувала їй заперечувати.

— Навіть якщо я стану вашою наступницею, ви все одно ще довго будете правити як емпра. І ви будете далі мене навчати.

— Ти вже зараз більш підготовлена, ніж свого часу була я. Прийми те, що повинно здійснитися, — відказала Ілуріс. — Ми обидві знаємо, що потрібно Ішарі.

Намагаючись повернути собі увагу народу, Кловус скликав великі збори у підніжжя храму Маґніфіка, вимагаючи жертвоприношень і молитов. А перед тим він наказав будівельним бригадам, кількість робітників у яких було значно збільшено, завершити зведення велетенської піраміди. На зборах до Кловуса приєдналося багато жерців з інших округів, і всі вони з нетерпінням чекали нагоди побачити власними очима освячення Маґніфіки.

Семі також була тут, вона уважно роздивлялася навколо й дослухалася до розмов. Дівчина прослизнула поміж людей, що юрмилися на площі перед храмом, ближче до передніх рядів, щоб почути, що скаже верховний жрець. До неї доносився запах кам'яного пилу, а ще різкий запах поту і олій для тіла, змішаних з парфумами. Тисячі людей зібралися на вимогу Кловуса, проте відчувалося, що містяни роздратовані, а не сповнені радості. Вони хотіли бачити емпру Ілуріс, і Семі посміхнулася.

Піднявшись кам'яними сходами і високо підносячись над натовпом, Кловус заволав.

— Наш серепольський божок оберігатиме вас, втішатиме вас і захищатиме вас. Ви бачили образ нашої улюбленої емпри, тож знаєте, що Ішара так само сильна. Я поведу вас усіх за собою. Почуй нас, убережи нас! — вигукнув він, але бентежний натовп відгукнувся мляво, ніби знехотя.

— Почуй нас, убережи нас.

Біля Семі якийсь чоловік із густими вусами крикнув:

— Емпра Ілуріс жива! Вона повернеться! — Інші люди, невдоволено бурмочучи, стали висловлювати щось подібне.

Семі прокладала собі шлях крізь натовп, така ж непомітна й спритна, як і в часи дитинства, коли їй, безпритульній дівчинці, доводилося виживати на вулиці.

— Ілуріс жива, — сказала вона двом жінкам, явно сестрам, коли проходила повз них. — Я бачила її. — Вона поспішила далі, повторюючи ці слова і знаючи, що інші говоритимуть те саме.

Кловус ще більше розбурхав натовп, пославши серед містян своїх ур-жерців збирати жертвоприношення. Вони тримали вигнуті ножі та урни для збору крові, закликаючи добровольців робити пожертви. Після того, як до них вийшло лише кілька людей з усього великого натовпу, ур-жерці стали поводитися більш зухвало. Храмові охоронці хапали чоловіків та жінок і різали їм передпліччя, щоб зібрати кров.

— Кожен повинен віддати Ішарі належне!

Семі вдавалося, вміло ухиляючись, уникати їх, і вона також відчувала таємний захист нового божества, що невидимим потоком огортав її. Разом з тим до неї доносилася пульсація серепольського божка, що мешкав у храмі Маґніфіка.

Поки лилася кров для жертвоприношень, люди слухняно співали й молилися, відгукуючись на заклики верховного жерця, хоча багато хто з них шепотів ім'я Ілуріс. Відчуваючи, як жертвоприношення зміцнюють нового божка емпри, Семі посміхнулася. Зовсім не цього добивався Кловус.

Верховний жрець не припиняв спроб якось згуртувати вірян, і Семі відчувала, як великий серепольський божок стає все більш неспокійним. Храмова істота здавалася страхітливим ворогом, тоді як нове божество, що захищало Ілуріс і опікувалося нею, випромінювало світлу віру в краще майбутнє.

Тим часом верховний жрець, голос якого вже охрипнув від напруження, безупинно наказував приносити ще більше пожертв, більше молитов. Семі відчула, як її юний божок тече крізь натовп, торкаючись людей, і навіть взаємодіє із серепольським божком. Дві могутні сутності кружляли, струменіли й виблискували, знайомлячись і ніби випробовуючи одна одну. На мить Семі занепокоїлася, що вони можуть почати битися між собою прямо тут, як тоді, коли серепольський божок здолав і поглинув божка гавані. Але натомість Семі відчула дещо дивне — багатошарову гармонію між цими двома силами.

Кловус не помічав, що відбувається, бо він і далі закликав народ до жертвоприношень і молитов, але натовп на храмовій площі відчув обох божків... і обидві божественні сутності відгукнулися на цей сплеск уваги. Маґніфіка завібрувала, камені її фундаменту, кожен величиною з будинок, здригнулися і затремтіли.

Кловусу, що стояв на одному з ярусів піраміди, насилу вдавалося утримувати рівновагу. Храмова площа двигтіла. Окружні жерці та місцеві ур-жерці метушилися, здіймаючи руки догори, нажахані тим, що божок може вирватися і знову спричинити страшні спустошення й руйнування.

Раптом по масивних плитах храму побігли тріщини, і люди з криками кинулися тікати на прилеглі вулиці. Коли на площі храму Маґніфіка не залишилося вірян, поштовхи знову вщухли.

Семі, задихаючись від швидкого бігу, мчала до будинку Саруни, поспішаючи принести новини. Її обличчя пашіло, думки плуталися, але тепер вона відчувала дивну впевненість. Дівчина не розуміла, що саме щойно відбулося, але вона пройнялася настроєм людей, почула їхні молитви і відчувала реакцію обох божків.

Ішара була готова до повернення емпри Ілуріс.

Армія крижаних Лютих перетинала посушливі пагорби Судерри, рухаючись у хвилі морозного повітря, від якого скручувалися бурі вицвілі трави і тріскалися стовбури дерев. Їдучи в головних санях, запряжених вовкоконями, королева Кору дивилася вперед, і погляд її прозоро-світлих очей пронизував простір, мов кинутий вправною рукою кинджал.

Бірч стояв, утримуючи рівновагу, на передку саней, що неслися пологими схилами під чистим небом, і роздивлявся навколишні пагорби й дороги, а також порожні села, які зустрічалися їм на шляху. Він ніколи не бував так далеко на півдні. Вже декілька днів тому, коли повітря стало теплим, він скинув із себе шкуру вовкоконя, а його ковдра, яка більше була йому не потрібна, тепер лежала зім'ята біля його ніг.

Маг Ілон почухав обгоріле обличчя.

— Наш перший пункт призначення попереду, моя королево.

Кору видихнула клубочки пари — холодної пари з холодних легень.

— Ми ще не дісталися пустелі.

— Ні, але наш ворог прийшов сам, щоб зустріти нас тут. Я відчуваю їх. Піщані Люті близько... і їх багато.

Кору насмішкувато спитала:

— Звідки By взагалі може знати, що ми йдемо до неї?

До головних саней під'їхав кінний розвідник крижаних Лютих. Він відкинув назад довге світле волосся і жестом вказав на далекі розпливчасті обриси попереду.

— Це людське місто, велике і вражаюче.

— Як те, що вони назвали Феллстаффом, — мовила Кору.

— Думаю, це Баннрія, — підказав Бірч, відчуваючи, як його охоплює нетерпіння. — Мій дідусь показував карти й розповідав нам з братом про нього.

— Чим важливе це місце? — запитала королева.

Перш ніж хлопчик встиг відповісти, Ілон сказав:

— Тим, що там піщані Люті.

Обличчя Кору спохмурніло.

— Швидше! Мчимо, як арктичний вітер.

Коли армія крижаних Лютих наблизилася до стародавнього міста, Бірч побачив величезне військо, що розташувалося перед західною стіною. Він зміг розгледіти шеренги їздових рептилій, золотий і мідний блиск обладунків піщаних Лютих.

Кору зраділа, побачивши вороже військо.

— Це збереже нам час. І нам не доведеться пхатися через усю пустелю. Сподіваюся, королева By з ними, тож я зможу відрубати їй голову. — Вона широко посміхнулася хлопчикові.

Раніше Баннрія не викликала в неї жодного інтересу, але тепер їй захотілося, щоб Бірч розповів їй те, що знав про це місто.

— Тут, у Судеррі, править король Адан, — сказав він. — Так само, як мій дідусь є королем Нортерри.

Схоже, що для Кору сказане ним не мало особливого значення, однак, поки бойові сани мчали їх вперед, вона все більше хмурилася.

— Якщо армія піщаних Лютих тут, чи не означає це, що король Адан вступив у союз з нашими ворогами? Чи варто мені зруйнувати і його місто заодно?

Бірч не знав відповіді, проте він не хотів, щоб Баннрія постраждала, як і будь-хто з її мешканців. Але перш ніж він встиг попросити її не чіпати місто, заговорив вкритий шрамами маг, що сидів поруч.

— Сумнівно, моя королево. Схоже, що піщані Люті атакують місто.

— Тоді ми покажемо By, хто є гідним ворогом для битви, — відказала Кору.

Армія крижаних Лютих наближалася до міста, наче лавина, що несеться по крутому гірському схилу.

Спис Дар лежав на сидінні поруч з Кору, і для неї це був не просто символічний артефакт. Бірч бачив, як часто королева лагідно торкається списа й погладжує його, і здогадувався, що їй не терпиться пустити в хід легендарну зброю. Це нагадувало йому те, як сам він сягав рукою в кишеню і гладив різьблену свинку.

— Сьогодні буде битва, — міркувала Кору, — подібна до тієї, що відбулася колись дуже давно, коли королева піщаних Лютих билася з моєю матір'ю. — Вона усміхнулася, показавши ідеальні білі зуби, і провела пучкою пальця по широкому наконечнику списа. — By розсікла їй щоку і назавжди залишила шрам на обличчі.

Крижані Люті вже спустилися з пагорбів, а армія піщаних Лютих біля мурів міста крутилася на місці, немов пилова буря. Військо By раптом охопив хаос, йому не вдавалося сформувати бойові порядки. Ворожі воїни були явно приголомшені, ніби намагаючись оговтатися від несподіваного удару. Бірч сподівався, що людям з Баннрії якимось чином вдалося завдати їм значної шкоди.

Королева Кору нетерпляче крикнула, і запряжені унуки ще швидше понеслися вперед. Полози саней летіли по слизькій від льоду землі. Бірч пильно вдивлявся у високі мури міста і побачив там скупчення людей, які зачаровано й нажахано спостерігали за ними. Високо над містом, немов на знак непокори, майоріли жовті стяги.

Втім Кору не звертала на столицю особливої уваги.

— Ось вона! — В авангарді війська піщаних Лютих на ауґові їхала жінка королівського вигляду. На ній були мідно-золоті обладунки із вставками темної шкіри. У лівій руці вона тримала темний трикутний щит, а в правій — спис.

— Королева By. — Кору натягнула віжки вовкоконей і зупинила свої бойові сани. Вона підвелася і вигукнула: — By! Я прийшла, щоб кинути виклик твоєму владарюванню.

Королева піщаних Лютих зупинила свого ауґа й подивилася на ворожу військову потугу. Її погляд ковзнув по незліченних крижаних Лютих, а потім зупинився на Кору.

— Хто ти така? Ти не Онн — я пам'ятаю, як залишила рану на її обличчі.

Кору взяла спис Дар і вийшла із саней. Маг Ілон став позаду неї, а Бірч залишився в санях, намагаючись стати невидимим, але уважно за всім спостерігаючи.

— Онн була моєю матір'ю, — відказала Кору. — Я вбила її, і тепер я правлю крижаними Лютими. — Вона зробила паузу, а потім її посилений магією голос рознісся над обома арміями. — А після того, як я вб'ю тебе, я буду правити також піщаними Лютими. Вони підуть за мною — або моя армія знищить вас усіх.

Маг піщаних Лютих у червоній шкіряній мантії під'їхав до королеви By, залишившись верхи на своїй їздовій рептилії, а By з насмішкуватим виразом обличчя зійшла з ауґи. Недбало тримаючи свій щит з драконової луски і розмахуючи списом, наче палицею, вона підійшла до бойових саней. Бірч помітив, що вона кульгає через глибоку рану на нозі, вкриту свіжим струпом.

Запряжені в сани унуки гарчали і рвалися вперед, проте By не виглядала анітрохи наляканою. Ілон, зупинившись поруч з білими звірами, які ярилися, стаючи дибки, закричав:

— Королева Кору кинула виклик! Вона битиметься і вб'є королеву піщаних Лютих.

— Тоді вона вмре, — відказала By. Засміявшись, вона метнулася вперед, як пантера, несподівано завдавши списом удару навскіс.

Кору крутнулася, мов завій вітру, ухилившись від спрямованого згори вниз удару By.

Унуки рвучко натягнули свою упряж. Кору вдалося втримати рівновагу, і наступної миті вона, граційно рухаючись, рвонула вперед. Її обладунки з металу та кришталю виблискували, як ртуть, а сама вона явно насолоджувалася поєдинком. У неї не було щита, тому вона перекидала з руки в руку легендарний спис Дар. Насміхаючись над супротивницею, вона покрутила ним, а потім завдала різкого удару — вістря її списа пронизало повітря.

By відстрибнула вбік, помітно кульгаючи, хоч і намагалася при цьому виглядати самовпевнено. Зачепившись ногою за камінь, вона різко відсахнулася в інший бік, саме за мить до того, як Кору щосили вдарила списом, зовсім трохи не влучивши By в ребра. Зазубрене вістря пронеслося повз тіло суперниці й лише зачепило мідно-шкіряний обладунок.

Воїни піщаних Лютих зашипіли, як пустельні гадюки. Натомість крижані Люті підбадьорювали свою королеву жваво та енергійно.

Кору посилила натиск, користуючись отриманою перевагою, — вона змахнула списом і завдала нового удару. By встигла вчасно підняти свій драконовий щит. Вістря стародавнього списа вдарило в темну луску велетенської рептилії, і навсібіч бризнули синьо-чорні іскри. В наступну секунду зброя супротивниць з брязкотом зіткнулася знову. Від напруження й зосередженості королева крижаних Лютих скривила губи в зловісній гримасі. By відкинула назад своє довге волосся, і вплетені в нього металеві кільця та підвіски мелодійно задзвеніли.

Ілон, обличчя якого спохмурніло, підійшов ближче, не звертаючи уваги на вовкоконей, які рвалися вперед, натягуючи упряж. Він здійняв руки вгору, викликавши вихори іскристої магії, а тим часом Аксус з протилежного табору теж готувався застосувати свої чари. Однак обидва маги лише вибудовували захист для своїх королев, не втручаючись у вирішальний двобій.

Бірч не довіряв королеві піщаних Лютих. Він вперше у своєму житті побачив зблизька піщаних Лютих, але відчув, що By є злою... такою ж, як колись була Онн. І хоча він не міг по-справжньому вболівати за жорстоких крижаних Лютих, але все ж відчував, що якщо Кору переможе, то він матиме більше шансів залишитися живим. А також інші люди, а також мамули, що слідували за армією блідошкірих воїнів.

Військо крижаних Лютих, готуючись до повномасштабної битви, стало голосно викрикувати бойові гасла, потрясаючи своєю зброю. Піщані Люті тим часом били кістяною й металевою зброєю по дерев'яних щитах, видаючи моторошний порожнистий звук. Унуки вили, ауґи форкали, висолоплюючи чорні язики.

Але в центрі уваги залишався жорстокий двобій між двома королевами.

By завдала могутнього удару, цілячись списом в обличчя Кору, але королева крижаних Лютих, явивши неймовірну гнучкість, встигла відхилитися назад. Гостре вістря просвистіло повз її обличчя.

— Ти не залишиш слід у мене на лиці, як у моєї матері. — І Кору з такою силою вдарила списом у щит By, що ту відкинуло назад.

By похитнулася, потім поморщилася від болю, бо глибока рана на її нозі відкрилася і з неї знову потекла кров. Розізлившись, вона кинулася в нестямну атаку, нагадуючи шалену піщану бурю. Піднявши свій щит, By напирала на супротивницю, мов грізний таран, а потім завдала удару списом навскіс. Кору відбила і цей її удар.

Бірч глянув на стіни Баннрії і побачив, що всі люди, скупчившись на високому мурі, спостерігають за ними. Йому дуже сильно захотілося сховатися в цьому місті, знову опинитися серед людей. Він хотів втекти ще на півночі Співдружності, коли армія крижаних Лютих проходила повз Феллстафф, але тоді вирішив залишитися. Тепер, знову ж таки, він міг би спробувати втекти, адже в цьому древньому місті були люди короля Адана, проте хлопчик сумнівався, що йому вдасться зробити це непомітно, навіть попри те, що зараз обидві армії Лютих так зосереджені на двобої королев.

By засміялася, коли її вдалий удар влучив у обладунок Кору, залишивши вм'ятину. Та її сміх обірвався, щойно Кору у відповідь різонула з усієї сили списом знизу вгору, прокресливши червону борозну на щоці своєї суперниці.

Королева піщаних Лютих відстрибнула назад і торкнулася крові на своєму обличчі.

— Це не затьмарить моєї краси!

П'ятдесят воїнів піщаних Лютих на ауґах зірвалися з місця. Вони помчали до королев, що зійшлися у двобої, явно збираючись усі разом накинутися на Кору, але пружна хвиля повітря відкинула їх назад. Маг Аксус — їхній власний маг — підняв руку і поставив магічні бар'єри, щоб не підпустити воїнів By до місця поєдинку. Ілон здивовано глянув на нього, але вдоволено кивнув. Крижані Люті завили, жадаючи крові. Вони теж рвалися вперед, але Ілон стримав їх.

Це була справа тільки двох королев.

Після поранення By перетворилася на несамовитий вихор ярості. Різко змахнувши кров з порізу на обличчі, вона махнула списом і водночас щосили вдарила суперницю щитом збоку в голову. Королева крижаних Лютих, явно приголомшена цим ударом, відсахнулася, одночасно трясучи головою, намагаючись позбавитися болю й дзвону у вухах. Не гаючи ані секунди, By крутнулася, знову піднімаючи спис і щит, щоб завдати смертельного удару.

Але в ту крихітну мить, коли вона повернулася до суперниці спиною, Кору вдарила її списом Дар. Вістря списа, вкрите кров'ю Оссуса і кров'ю королеви Онн, увійшло в хребет By трохи нижче шиї. Гостре вістря прорізало шкіряні обладунки, розсікло шкіру і застрягло між двома хребцями.

Королева піщаних Лютих повалилася вперед, на її лиці проступило здивування навіть ще до того, як усе її тіло пронизав біль.

Вона впала обличчям на втоптану землю, і Кору одним стрибком підскочила до своєї суперниці. By сіпалася, намагаючись рухати руками. Вона спробувала поповзти вперед на ліктях, вхопившись за край щита, який встромився в землю, проте марно — ноги її не слухалися. Руками вона ледь могла ворушити.

Кору вирвала з її тіла легендарний спис, крутнувши вістря в рані, щоб ще сильніше їй нашкодити, а тоді стала над поваленою королевою. Вона насолоджувалася моментом свого тріумфу, а потім з усієї сили надавила залізним каблуком на кровоточиву рану на спині By. Посеред раптової мовчазної тиші голосно пролунав різкий хрускіт кісток.

By лежала на землі, смикаючись і щось булькаючи, намагаючись поворушити руками й ногами. Кору подивилася в бік стародавнього людського міста, а потім повернулася до своєї армії крижаних Лютих. Вона переможно зметнула вгору спис Дар.

Пенда, якій зі стіни відкривався широкий краєвид, уважно спостерігала за двома арміями. Королеви-суперниці розпочали смертельний двобій, а ряди крижаних та піщаних Лютих завмерли одні навпроти інших. На сторожових вежах міста на високих жердинах маяли на вітру жовто-червоні прапори Баннрії, а тим часом над просторим полем битви запанувала дивна тиша.

Ґлік затінила очі долонею, а потім, вказуючи вниз, стривожено скрикнула:

— Пендо, подивися туди! Бачиш сани крижаних Лютих? Там спереду сидить хлопчик — людський хлопчик.

Пенда зосереджено спостерігала за тим, як Кору і By намагалися вбити одна одну, проте тепер поглянула туди, куди вказувала дівчинка-сирота.

— Навіщо їй людський хлопчик? — Раптом вона згадала, що король Колланан розповідав їм про свого онука. — Стривай, це може бути Бірч?

Чет та двоє її товаришів-Хоробрих, і досі вкриті пилом, потом та бризками крові після бою, підійшли до них.

— Ми готові знову вступити в бій, королево Пендо. Якщо буде потрібно, ми запалимо наші реймери і будемо битися.

— На чиєму боці? — запитала Пенда. — Жодній з рас Лютих немає діла до людей.

— Я б охоче вбила побільше піщаних Лютих, якщо вам все одно, кого, — відказала Чет. — Після того, що вони зробили зі мною — з усіма нами. — Вона кинула погляд на Ґлік.

Внизу дві королеви, зійшовшись у жорстокому двобої, билися списами, голосно вигукуючи щось в бойовому запалі. Обидві армії нетерпляче тупцювали на місці, готові кинутися в бій, проте чекали, поки Кору і By визначать, хто стане переможницею у боротьбі за владу.

— Ні. — Пенда намалювала коло довкруж свого серця. — Нехай вони самі вбивають одне одного.

Саме в цю мить королеві крижаних Лютих вдалося завдати удару своїй суперниці в хребет, і By розпласталася на землі, безпорадно смикаючись всім тілом.

Пенда глибоко зітхнула.

— Зараз побачимо, що буде далі.

Паралізована, ледь здатна ворушитися, By виглядала жалюгідно.

Стоячи над нею, Кору, затамувавши подих, якусь мить насолоджувалася своєю перемогою, а потім обидві армії вибухнули несамовитими криками і гучним ревом. Королева Кору здійняла спис Дар, який ще раз відчув смак поразки ворога. Обидві армії вже були готові кинутися одна на одну у вирішальній битві.

By з усіх сил чіплялася за життя, а з тяжкої рани, що майже повністю її паралізувала, витікала густа кров. Кров з порізу на її щоці вже припала пилом. Її очі палали від ненависті, обличчя спотворила гримаса дикої злоби, але її руки й ноги, якими вона не могла ворухнути, виглядали безпорадними шматками плоті, прикріпленими до тіла.

— Я вб'ю тебе, — пробулькотіла вона.

— Пусті слова. — Кору вихопила щит з драконової луски із ослаблої руки By. Вона впізнала цей артефакт, і навіть зростаюча загроза зіткнення двох армій не була в змозі приглушити зосереджену в ньому силу, від якої королева відчула поколювання в руках. Кору прийняла рішення. — Я зневажаю тебе, By, але не вб'ю. Навпаки, я залишу тебе, безсилу й безпорадну, при собі як нагадування піщаним Лютим. — Вона широко посміхнулася. — Моїм піщаним Лютим.

Не звертаючи більше уваги на марні потуги By, вона високо здійняла стародавні щит і спис, дозволяючи крові стікати з його вістря.

— Я несу щит Рао. Я тримаю спис Дар. Я — королева всіх Лютих. — Її слова луною розійшлися над полем бою, і розгарячені воїни, вельможі та маги уважно слухали. — Я перемогла вашу слабку королеву і тепер беру її корону собі... так само, як я ношу корону королеви крижаних Лютих. Вперше за тисячі років наша раса має одну правительку, одну королеву... і одну місію.

Кору обвела поглядом розлючену армію піщаних Лютих, яка, схоже, була готова кинутися на її військо. Королева вже переконала свою армію в правильності того, що збирається зробити, і тепер їй треба було приборкати іншу расу.

Вовкоконі безперестанно вили, задерши голови до неба. Крижані Люті викрикували войовничі заклики й потрясали зброєю, а піщані Люті шипіли й гарчали у відповідь. Маг Аксус зосередився, збираючи магічну силу, і за кілька миттєвостей його зловісна магія замерехтіла. Потік яскравих блискавок створив навколо нього кільця розбурханої енергії, готової будь-якої миті перетворитися на шторм, а Ілон і десять інших магів крижаних Лютих тим часом зводили стіну сили, яка, обрушившись на їхніх ворогів, мала стерти їх з лиця землі.

Але потім маг Аксус глянув на свою королеву, що корчилася в муках, і в його мідних очах промайнув холодний розрахунок. Він заговорив до Кору, хоча насправді його гучні слова призначалися для пустельного війська, що стояло за його спиною. Маг з підкресленою шанобливістю вклонився блідошкірій королеві.

— Ти кинула виклик і перемогла нашу королеву в бою. Тому те, що належало їй, по праву належить тобі. — Він підняв руки, дозволяючи своїй магічній стіні розвіятися. — Це означає, що піщані Люті тепер у твоєму розпорядженні.

Позаду нього воїни піщаних Лютих спробували висловити своє невдоволення його заявою, але Аксус, змахнувши мантією, різко обернувся до них і заревів:

— Королева By була слабка. Подивіться на неї зараз! — Гарячий вітер, посилений магією, розносив його слова над усім військом. — Вона марно витратила надто багато зусиль, намагаючись боротися з іншими Лютими... з власним народом. Хибні рішення By принесли біль і смерть її власним піщаним Лютим, тому що вона зневажала людей, які мали б бути нашими союзниками. — Він жестом вказав на скупчення людей, що зібралися на високих стінах Баннрії.

У цю мить несподівано пролунав голос мага Ілона. Він відійшов від вовкоконей та бойових саней і наблизився до армії піщаних Лютих.

— Кожен Лютий знає, що наше призначення — вбити Оссуса, щоб Кур повернувся і створив новий світ. Ми були б дурнями, якби ослабили наші сили перед тим, як вирушити на нашу найважливішу битву.

Кору, тримаючи свій щит і спис, мовчки спостерігала за тим, що відбувається, уважно слухаючи. Вона озирнулася на сани, щоб переконатися, що хлопчику нічого не загрожує. А потім посміхнулася Бірчу, сяючи від перемоги.

Маг Ілон продовжив свою промову.

— Я бачив, як дракони виринають з гір. — Він торкнувся шраму від опіку на своєму обличчі. — Це були всього лише частини Оссуса, але й вони були страхітливими та могутніми. Нам знадобляться всі сили Лютих, щоб досягти нашої священної мети!

Кору, відвернувшись від піщаних Лютих, стала обличчям до свого війська, відчуваючи, що їхні настрої можуть змінюватися так само легко, як мінлива погода. Вона не забула про ту приховану ненависть, що підштовхнула Іррі та його змовників виступити проти неї. Королева бажала, щоб вони визнали її повноправною володаркою, визнали ту ауру влади, яка оповивала її і, здавалося, линула від самої землі.

— Ми боремося разом — усі Люті. — Вона кинула погляд через плече на людське місто Баннрія. — Боремося усі разом. — Вона відчула, як у передчутті довгоочікуваної битви в неї трохи паморочиться в голові. — І вб'ємо дракона в самому серці світу.

Стоячи на стіні понад замкненими західними воротами, Пенда уважно слухала, намагаючись зрозуміти, що відбувається між арміями Лютих. Дві великі сили не зійшлися в останній кривавій битві, як цього варто було очікувати. Натомість вони були більше схожі на двох бійцівських псів, що гарчали один на одного, але трималися на відстані завдяки невидимим поводам.

Чет стояла поруч, сповнена снаги, поклавши руку на реймер, який висів у неї при боці. Вона чекала.

— Кра, що вони роблять? — спитала Ґлік. — Невже королева крижаних Лютих об'єднала дві раси? — Ксар і Арі літали в них над головами, ніби захищаючи своїх людей.

Капітан Ельціор ще раніше відправив вартовим Стяга наказ сформувати одразу за брамою великий загін, який мав стати останньою лінією оборони. Тепер капітан заговорив до Пенди хрипким голосом.

— Досі ми боялися армії піщаних Лютих, але, якщо обидві ці сили зараз об'єднаються, вони можуть стерти Баннрію на порох.

Пенда прошепотіла:

— Давайте зачекаємо. Я схильна думати, що все може закінчитися й інакше.

Блідошкіра королева-переможниця на кошлатому вовкоконі рушила до воріт, праворуч від неї їхав маг Аксус, а ліворуч — Ілон. Коли вони наблизилися до Баннрії, захисники на стінах підняли луки, готові обрушити смертоносний дощ стріл з наконечниками із димчастого скла на будь-якого нападника. А потім Пенда побачила людського хлопчика, який сидів у сідлі перед Кору. Цілий і неушкоджений. Заручник? Загроза?

Загін зупинився перед високою брамою, і Пенда поглянула з верхівки стіни вниз, тримаючи на руках маленьку Оук. Невже королева крижаних Лютих теж зажадає її крихітку?

Кору заговорила гучним, сильним голосом.

— Я королева крижаних Лютих... усіх Лютих. Я хочу поговорити з людською правителькою — королевою Судерри Пендою.

Шепіт здивування прокотився по рядах солдатів на стінах.

— Що вона від нас хоче? — запитала Чет.

Ґлік пробурмотіла:

— Будь обережною, сестро. Це якась хитрість. Це ж Люті.

— Я знаю, що це Люті. — Пенда, притискаючи до себе немовля, вийшла вперед, щоб її було добре видно всім. — Я Пенда Орр, дружина короля Адана Старфолла. Ваші війська вторглися в наше королівство. Які ваші наміри?

— Мої війська не мають жодного інтересу до вас, — відповіла Кору. — Тепер, коли ми об'єдналися, ми вирушимо до Хребта дракона, щоб розбудити дракона. Оссус — наш єдиний ворог, який має значення.

Пенда замислилася, подивилася на Хоробру, на Ґлік, на капітана вартових Стяга, і всі вони виглядали так само спантеличеними й розгубленими, як і вона сама. Після недовгого мовчання вона гукнула вниз:

— Хто цей хлопчик з вами? Він ваш полонений?

Кору опустила погляд на Бірча, погладила його по волоссю.

— Цей хлопчик? Просто людське дитя, забране із вимерзлого містечка на півночі.

Хлопчик підняв голову, зустрівся очима з Пендою, і хвиля емоцій промайнула на його лиці. З його вигляду не було схоже, щоб його кривдили чи били, але він здавався стривоженим.

— Як його звати?

Хлопчик відповів сам.

— Бірч!

Пенді вдалося зберегти спокійний вираз обличчя.

— Звільніть його і віддайте нам.

— Він має бути зі мною, — кинула королева недбало, а потім заговорила про інше. — Я чула, що By дала армії Судерри зброю з димчастим склом. Вона завжди була дурнуватою, але тепер твої солдати можуть стати нам у нагоді. Віддай мені бійців, які отримали цю зброю, і ми вирушимо на битву разом.

— Адан Старфолл, — відповіла на це Пенда, — уже повів нашу армію в гори, де він приєднається до армії короля Колланана з Нортерри. — Вона навмисне вимовила це ім'я, щоб полонений хлопчик почув його. — У нас свої війни.

Королева крижаних Лютих виглядала здивованою і водночас задоволеною.

— Якщо вони вже рушили в гори, то ми перехопимо їх по дорозі. Тоді ми всі разом зможемо розбудити дракона.

Королева Кору розвернула свого вовкоконя, залишивши хлопчика при собі. Кудлата тварина попрямувала до центру двох велетенських армій, двоє магів слідували за нею. Незабаром об'єднана армія Лютих заворушилася, готуючись виступити в похід.

Пенда підняла руку до неба і торкнулася сердечного зв'язку. За мить її зелений ска пурхнув униз, до неї. Пенда попросила принести їй смужку паперу, написала термінове повідомлення і прив'язала його до ноги птаха-рептилії. Адан не міг активувати діамант «сльоза матері», проте він зможе прочитати її записку. Він мусить знати, що тут відбулося.

— Ти повинен летіти, Ксаре, — сказала вона. — Віднеси це послання, щоб попередити Адана Старфолла. І скажи королю Колланану, що його онук усе ще живий і що він у Лютих.

Весь табір утауків був охоплений полум'ям, а солдати конаґа Мандана закінчували зганяти докупи тих нечисленних пастухів, торговців, мисливців, матерів і дітей, яким вдалося вижити. Намети палали яскравіше, ніж розкидані по табору багаття, а крики людей, іржання коней, брязкіт обладунків та дзенькіт мечів почали стихати.

Мандан вкрай зрадів, коли виявив в одному з фургонів книги, записники та мапи. При світлі висячого ліхтаря він став перебирати знайдене і занурився у вивчення описів доріг та стежок. Оце так скарб!

Він подумав про те, як легко він вбив Шеллу дін Орр, яку вважали праматір'ю і очільницею всіх племен утауків. Мандан показав їм, до чого призводить непокора наказам конаґа, викрадення й підбурення до зради його королеви. Саме утауки, які поширювали підступні чутки, несли основну відповідальність за ті заворушення, що виникли в трьох королівствах.

Не звертаючи уваги на звуки ззовні фургона, він гортав мапи, простежував русла рік та потічків, порівнював письмові описи з відповідними мапами та вивчав основний прохід через гори. Мандан нахилився ближче, вражений тим, як детально промальовано мапи. Це були надзвичайно важливі знання.

До відчинених дверей фургона підійшла Дженна, з її реймера лилося помаранчеве світло.

— Загрозу усунуто, мій конаґу. Кільком вершникам вдалося втекти, а багато дітей розбіглися по лісу. Ви хочете, щоб ми їх спіймали?

Мандан був певен, що вони рознесуть повсюди ще більше диких історій, які виставлять його справжнім чудовиськом, але коли він подумав про всіх тих дітей, що загубилися в лісі без дорослих, без їжі...

— Нехай голодують. — Він глянув на книги, схеми та мапи. — Відправ усе це в замок Конвери. Утауки приховували важливі розвідувальні дані від наших армій. — Він похитав головою.

Дженна кинула погляд на сліди різанини, влаштованої в таборі, її обличчя освітлювало тріскотливе полум'я реймера.

— Один з тих чоловіків... небіж старої очільниці племені був поранений, але ви маєте вислухати його, перш ніж він помре.

Мандан глузливо спитав:

— Ти хочеш, щоб я занотував його спадок? Записав так, щоб його запам'ятали назавжди?

Обличчя Дженни стало напруженим.

— Вам варто почути те, що він вам скаже, Володарю, обіцяю вам. — Вона рушила вперед, а потім, зупинившись, обернулася й заговорила більш різким тоном. — Не баріться, жити йому залишилося недовго, хоча я не впевнена, що він це розуміє.

Мандан глянув на всі ці книги та сувої, шкодуючи, що не може залишитися тут і вивчати їх. Коли він повернеться додому, то проведе багато вечорів, ретельно вивчаючи знання з цих томів. Тепер буде легше зосередитися без Ліри, яка постійно надокучала йому своїм ниттям. Вона обожнювала його, аж поки утауки не отруїли її думки, не налаштували її проти нього. Довелося звершити правосуддя...

Мандан пішов за Дженною до залишків великого багаття посередині табору. Важкі залізні казани були перекинуті, юшка розлилася на вкриту попелом землю. Гидкі калюжі із залишками їжі утворилися поруч з мертвою Шеллою дін Орр і тілом якогось бородатого чоловіка. Неподалік напівлежав, спираючись на щось тверде, другий чоловік з глибокою раною в животі, залишеною мечем. З його рота тонкою цівкою текла кров.

Страждання цього чоловіка викликали в Мандана нудоту, але це ж був просто утаук. Він сидів на землі, смикаючись від болю, і дивився на молодого конаґа скляними очима. Раптом на бородатому обличчі чоловіка проступило впізнавання, яке змінилося гнівом.

— Мене звати Бурдон, — мовив він, так наче Мандану було діло до його імені. — Ви вбили нашу бабусю. Ви всіх нас убили.

Мандан нахмурився.

— Ви заслуговуєте цього за те, що накоїли. Утауки більше не будуть вільно шпигувати по всій Співдружності.

Дженна з піднятим реймером стояла поруч і слухала, Мандан кинув на неї нетерплячий погляд.

— Що тут такого важливого? Він помирає, і що?

— Ми всі помираємо, — просипів Бурдон. — Навіть ви.

Дженна копнула чоловіка в плече, і він застогнав, кашляючи кров'ю.

— Скажи йому те, що розповів мені!

— Велика армія... збирається... по той бік... гір, — почав Бурдон. — Дві армії. Сили короля Адана доєднаються до війська короля Колланана. — Чоловік спробував посміхнутися, але замість посмішки на обличчі з'явилася гримаса болю. — Ви не конаґ! — Утаук відвернув голову, наче для нього було нестерпно дивитися на лице Мандана. — Вам не жити.

Мандан спалахнув від люті. Нахабний указ — це одне, проте його брат і дядько, як він і боявся, дійсно зібрали повноцінне військо для вторгнення!

— Я зупиню їх! — Крикнув він, звертаючись до солдатів Співдружності та всіх утауків, які ще були живі. — Я законний конаґ. Я, Мандан Повелитель кольорів, правлю трьома королівствами.

Судомним рухом Бурдон підняв вкриту кров'ю тремтячу руку, щоб доторкнутися до грудей, і спробував намалювати коло.

— Початок є... кінцем...

Дженна рубонула його вогняним мечем, і в обличчя Мандану вдарили жар і шипіння реймера та сморід горілого м'яса.

— Навіщо ти це зробила? Він і так би скоро помер.

— Я хотіла його вбити. У нас є й інші справи, — відказала Хоробра. — Сили бунтівників рухаються до Конвери. Нам знадобиться більша армія, ніж ця, щоб протистояти їм. — Вона вказала на кавалеристів Співдружності, з яких складався їхній загін.

До них підійшов Титан. Волосся його було сплутане, чорний кольчужний плащ з'їхав на бік. Він опустив палаючу руку та загасив реймер.

— Ми тут закінчили, Володарю. Залишилося кілька дрібниць. Потрібно погасити багаття й зібрати всі припаси. Нашим солдатам знадобиться провізія.

Мандан згадав те, що сказала Дженна, і швидко прийняв рішення.

— Титане, я хочу, щоб ти став моїм посланцем. Я довіряю тобі.

Кремезний Хоробрий здивовано кліпнув.

— Звісно, ви довіряєте мені, Володарю. Я Хоробрий, а ви — конаґ.

Ці слова зігріли серце Мандана. Так, він конаґ.

— Візьми свіжого коня і повертайся в Конверу. Від мого імені збери всі військові загони в столиці, усіх воїнів з навколишніх районів, а потім якнайшвидше приведи їх сюди, щоб ми разом перетнули Хребет дракона. Ми повинні знищити армію бунтівників, це кубло щурів.

Титана, схоже, непокоїла різанина, влаштована ними цієї ночі, однак його вірність Мандану була беззаперечною. Він коротко кивнув.

— Як накажете, мій конаґу. Я виїду на світанку.

— Ми не можемо чекати! Вороже військо, можливо, вже зараз насувається на нас.

Хоробрий вклонився, готовий виконувати наказ.

— Тоді я вирушаю негайно. — Він сів на коня і поскакав у ніч.

Мандан сердито глянув на мертвого утаука, на Шеллу дін Орр, потім обвів очима сплюндрований табір, із задоволенням зупиняючись поглядом на розбитих возах, спалених наметах, убитих конях і людях. Він подивився на Дженну.

— Займися всім іншим, — сказав він, і повернувся до великого фургона з книгами й мапами.

Наступного ранку, покинувши дотліваючий табір, конаґ Мандан і його солдати поїхали дорогою, що пролягала вздовж річки. Їм зустрілося декілька вузьких плоскодонок, і їхні капітани вітально махали великому військовому загону. Мандан не думав, що ці люди були утауками, проте точно він цього не знав. Він питав себе, які байки вони розповідатимуть, коли їхні човни досягнуть Конвери.

Дженна їхала поруч з ним.

— Титан збере решту вашої армії. Невдовзі вони приєднаються до нас.

— Звісно, — відказав Мандан.

Дженна похмуро продовжила.

— Але ваші дії роблять Конверу вразливою. Військовий флот відплив до Ішари, а ви поведете вашу армію через гори.

— Я краще сам піду на ворога, ніж чекатиму, що на мене нападуть удома, — відказав Мандан. — Уто розгромить ворогів у Ішарі, але зараз я маю придушити цей бунт! Навіщо мені залишати солдатів байдикувати в казармах вдома? Мені можуть знадобитися всі сили, які я зможу зібрати.

— Справді, вони можуть вам знадобитися, Володарю, — відповіла Дженна, не зводячи погляду з дороги, що стелилася перед ними.

Передовий загін, очолюваний Манданом, рухався до передгір'я на східному боці Хребта дракона.

— Знайдіть місце, де можна стати табором на довший час, — сказав Мандан. Дженна передала наказ розвідникам. Мандан продовжив. — Ми зачекаємо, поки Титан не приведе решту мого війська. А тоді ми перетнемо перевал і раптово, як зграя вовків, нападемо на Адана та Колланана.

Попереду Мандан побачив велетенську безверху гору Вада, що навіть здалеку вражала своїм виглядом, якого набула після того, як нещодавно вибухнула вогнем і лавою. Земля все ще тремтіла від розбурханої в її надрах злої сили, але це тремтіння, яке долинало з далеких глибин, не викликало в Мандана думки про те, щоб повернутися назад. Його злість на дядька й брата була сильнішою за страх перед будь-яким драконом, що зачаївся під горами.

У тому стані, в якому перебував зараз Ерікал — знесилений, в подертому одязі, зі скуйовдженим волоссям, — він не становив жодної загрози для рибалок. Вони й не дивилися на нього як на небезпечного ішаранського загарбника — власне, він сумнівався, що вони взагалі впізнали в ньому ішаранця за його одягом. Звідки їм знати, як виглядає ішаранець? Проживаючи на морському узбережжі, вони були зобов'язані допомагати тим, кого викинуло на берег, зокрема й жертвам корабельних аварій.

Коли рятувальники знайшли його, Ерікал знову відчув, як він зголоднів і ослаб. Божкиня дала йому мерехтливу крихту сили, хоча сама виглядала, як напівпрозора імла, схожа на ранішній туман... адже вона була виснажена і перебувала так далеко від своїх любих вірян.

Коли жрець спробував щось сказати, то зміг тільки ледве чутно захрипіти. Він намагався зробити крок назустріч цим людям, але його коліна підігнулися і він упав на кам'янистий берег. Тіло пронизав біль, і він забув, що хотів сказати.

— Він ледь живий, — сказав один з рятівників. — Відведімо його до села.

— Його треба нагодувати чимось, бо в нього в шлунку лише солона вода, — зауважив інший.

Двоє чоловіків закинули його руки собі на плечі й понесли. Ерікал ледве волочив ноги.

Маленька дівчина, що знайшла Ерікала, звернулася до бородатого чоловіка, який, схоже, був тут за головного.

— Сеторе, я мушу йти. Наближається приплив, а я хочу зібрати всі зелені мідії. — Не чекаючи відповіді, вона дременула в бік моря.

Чоловіки підтримували Ерікала, поки йшли по пляжу і потім, коли звернули на круту ґрунтову стежку, що піднімалася на мис. Жрець побачив поодинокі будинки, а вдалині — містечко, що розкинулося на березі маленької бухти. Він заснув у своїх рятівників на руках ще до того, як вони донесли його туди.

Коли Ерікал прокинувся, не розуміючи, де він і що діється навколо, він відчув, як у нього все болить, а тіло вкрите синцями та напівзагоєними саднами. Лежачи на дивних дерев'яних нарах, він заплющив очі й глибоко зітхнув.

— Почуй нас, убережи нас. — Ерікал відчував присутність божкині, але вона здавалася дуже далекою.

— Що ти сказав? — Над ним схилилася стара жінка з кривозубою посмішкою. Її обличчя було зморшкуватим і обвітреним, а сиве волосся звисало скрученими пасмами, що нагадували жмути викинутих на берег морських водоростей.

Ерікал похитав головою і сказав перше, що спало на гадку.

— Я не пам'ятаю.

— Я промила глибоку рану в тебе на потилиці, тож не дивно, що ти втратив свої спогади. Шторм обрушився на узбережжя кілька днів тому. Тебе, мабуть, викинуло за борт. Не розумію, як тобі вдалося залишитися живим.

Ерікал підняв руку, побачив, як сильно в нього тремтять пальці.

— Ледь живим.

— Багато людей втрачають пам'ять після таких тяжких випробувань. Немає чого соромитися. Часом минуле повертається, а часом просто треба творити новий спадок.

Він намагався підібрати правильні слова. Якщо він продовжить стверджувати, що втратив пам'ять, то це позбавить його потреби відповідати на інші незручні запитання.

— Як тебе звати? — запитала жінка. — Хоч це ти пам'ятаєш?

Він не хотів жити без імені, хай би там що.

— Ерікал.

Жінка стиснула губи.

— Дивне ім'я, але принаймні його ти пам'ятаєш. Ти був на тому судні сам? Чи то був рибальський човен? Там був хтось іще? Твої родичі?

— Не знаю, — повторив він, усвідомлюючи силу такої відповіді.

Стара жінка нахмурилася.

— Я питаю, бо ми маємо знати, як далеко звідси їх шукати. Там можуть бути інші люди, що вижили, або їхні тіла, які винесло на берег. Ти б хотів дізнатися про них, правда?

— Я хочу дізнатися... багато про що. — Ерікал спробував сісти. Жінка підклала ковдри та напхані ганчір'ям подушки йому під спину. Його тіло боліло в десятках різних місць. — Як вас звати? Де я?

— Мене звати Мистія, — посміхнулася стара. — Я заклиначка вітру. Якби в тебе залишилися якісь спогади, ти, напевне, чув би про мене. Ця халупа, в якій гуляє вітер, — хороше місце для моєї роботи. — Жінка провадила далі, й Ерікал навіть не встиг запитати, що таке заклиначка вітру. — Містечко має назву Віндгед, або Вітряна Голова, це найпівденніший порт Остерри, хоча вже досить давно сюди не заходив жоден торговий корабель утауків. Я чула, що конаґ забрав усі кораблі для свого флоту. — Вона насмішкувато пирхнула. — Добре, що наші рибальські човни замалі, і вони й досі тут, тож ми можемо ловити рибу.

Вона підійшла до вогнища, де над тліючим вугіллям висів маленький казанок.

— Бульйон з риб'ячих голів з диким часником. — Вона підсунула казанок ближче й занурила дерев'яну ложку в гарячу рідину.

— Навряд чи я коли-небудь куштував такий бульйон, — зауважив Ерікал. Рибу в Прірарі їли дуже рідко.

— О, ти це пам'ятаєш? Звісно, якби ти хоч раз спробував мій бульйон з риб'ячих голів, ти б його точно запам'ятав.

Ерікал сьорбнув з ложки — бульйон виявився надзвичайно смачним, і не лише тому, що жрець був дуже голодний. Його шлунок вимагав іще, проте Мистія похитала скрюченим пальцем.

— Поки що досить. А свіжа риба в нас з'явиться ще не скоро, бо той шторм розметав багато наших човнів. — Вона клацнула язиком об криві передні зуби. — Я заклиначка вітру і зазвичай можу визначити погоду без помилок, але я не побачила жодних ознак того, що цей шторм насувається на нас. Міський голова Сетор незадоволений мною, бо я ще ніколи не пропускала такого сильного шторму. — Вона знову клацнула язиком. — Мені здається, що це був якийсь неприродний шторм.

Ерікал похолов.

— Може й так.

Заклиначці вітру, схоже, подобалося розмовляти з ним, і вона була рада несподіваній компанії, а ще їй подобався звук власного голосу. З її розповідей Ерікал зрозумів, що містечко Віндгед лежить далеко на південь від Рівермута й замку Конвери, і до нього майже не доходили чутки про війну. Жінка не згадувала про жодні набіги ішаранців, навіть за минулі роки. Ерікала це потішило. Враховуючи неймовірну силу того несамовитого шторму, який влаштувала божкиня, жрець не міг собі уявити, щоб якийсь ішаранський військовий корабель уцілів, а надто якщо дикі гетррени повбивали перед тим усіх вмілих капітанів. Ерікал не відчував жодного суму в серці через втрату кораблів, які збиралися загарбати це узбережжя.

Після того, як Мистія знову погодувала його і він ще трохи відпочив, він відчув, як до нього повертаються сили. Він сів на ліжку й подякував жінці.

— Передайте слова вдячності мешканцям цього містечка, будь ласка.

Заклиначка вітру пирхнула, мовляв, пусте, і запропонувала Ерікалу мариновані водорості й сир, що мав дуже сильний запах. Вона присіла поруч, і вони обоє прийнялися за їжу.

— Це людський обов'язок — рятувати всіх, кого прибиває до нашого берега. Одного дня наші рибалки теж можуть зазнати корабельної аварії і потребуватимуть допомоги від когось іншого.

Ерікал знову подумав про те, як гетррени кинулися б нищити й палити всі рибальські селища на своєму шляху. Верховний жрець Кловус часто вихвалявся своїм набігом на місто Міррабай, під час якого він використав божка гавані, щоб знищити причали, човни та будинки.

Ерікал радів, що цього не сталося тут, у цьому містечку. Невже він єдиний, хто вижив з усього ішаранського флоту? Його божкиня врятувала його. Невже це єдина причина, чому він досі живий?

Він пройшовся по хижці й відчув, що вже набрався достатньо сил, щоб вийти надвір і подихати морським повітрям. Він почувався тут самотнім і водночас на диво спокійним.

Пізніше надвір вийшла Мистія і всілася на хиткий стілець, обличчям до свіжих вітрів, що дули з моря і проносилися саме тут, над краєм мису. Вона розклала багаття з сухих водоростей, з якого незабаром піднявся густий смердючий дим. Влаштувавшись на стільці, вона поклала на коліна пласку дерев'яну дощечку, до якої прикріпила чистий аркуш паперу. Тримаючи двома вкритими сажею пальцями чорну грудочку деревного вугілля, жінка, нахилившись, вдивлялася в дим, який бив їй у обличчя і різав очі. Вугликом вона робила начерки на папері, малюючи криві, кола, закручені петлі — все, що підказували їй вітер і дим.

Розминаючи ноги, Ерікал підійшов до неї.

— Що ви робите?

Вона фиркнула.

— Ти що, зовсім нічого не пам'ятаєш? Я ж казала, що я — заклиначка вітру. — Мистія нахмурилася, дивлячись на свій безладний малюнок, потім знову глянула на дим і додала ще кілька ліній. — Водорості у вогні — з океану, вітри — з повітря, і разом вони створюють погоду. Дим поєднує обидві стихії, і в ньому є магія.

Вона заходилася швидко й розмашисто малювати, додаючи великі чорні ділянки, а потім легкі тонкі лінії.

— Усі ці візерунки я бачу у вітрі та димі, і вони допомагають мені визначити, що нас чекає попереду. Так я можу попередити людей у Віндгеді, якщо наближається щось страшне. — Вона похитала головою. — От тільки мені не вдалося побачити нещодавній шторм.

Закінчивши, вона стала розглядати свій незрозумілий малюнок, а тоді передала дерев'яну дощечку Ерікалу. Він спробував витлумачити те, що бачив, проте безуспішно.

— Що це означає? Я ж не заклинач вітру.

— Це вже точно. — Мистія простягнула руку й постукала скрюченим пальцем по намальованих вугіллям карлючках. — Я бачу, що насувається лихий вітер, — мовила вона похмуро.

«Ґліссанд» плив, хоч і продовжуючи набирати воду, до гавані Рівермута, де вже точилися бої. Уто, охоплений нетерпінням, стискав що було сили такелажні линви. Лице його пашіло, і він шкодував, що його гнів не може змусити корабель рухатися швидше.

Латане вітрило туго напинав попутний вітер, і нашите на ньому коло утауків від цього скидалося на мішень. Хороброму більше не потрібна була підзорна труба, щоб бачити, яка катастрофа розгортається просто перед ними. Чимало причалів і верфей Рівермута були охоплені полум'ям!

— До зброї! — гукнув він, обернувшись, і вцілілі солдати Співдружності кинулися хапати мечі, щити й луки. Вони поспішно одягали шкіряні обладунки та шоломи, прилаштовували нагрудні пластини. Забравши все, що ще могло придатися, з фортеці на острові Фулкор, Уто сформував загін із сотні солдатів, які отримали незначні поранення і були готові знову кинутися в бій. Лише сотня бійців... він докладе всіх зусиль, щоб цього виявилося достатньо. Вони мусили захистити три королівства, врятувати Конверу, врятувати конаґа Мандана.

Від палаючих складів в небо здіймався чорний, як вороняче крило, дим, а вітер підхоплював і розносив кіптяву. Два ішаранські кораблі були пришвартовані до порожніх пристаней, і він побачив, що ворожі судна теж палають. Кораблі виглядали так, наче були сильно пошкоджені ще до того, як дісталися Рівермута. Два ішаранські військові кораблі... але ж Уто бачив, як від острова Фулкор відпливало десять кораблів, і він відчув страх, від якого йому стало холодно в грудях. Чи означає це, що інші вісім уже рушили вгору по з'єднаній річці до Конвери?

Уто стиснув руків'я свого меча. Він запалить реймер, щойно опиниться на суші. Коли «Ґліссанд» підійшов ближче, Хоробрий помітив, що на набережній ще тривають поодинокі бої, але все виглядало так, наче головна битва вже була позаду.

— Хутчіш!

Мак Дур кинув на нього сердитий погляд.

— Як? Ми й так вже змусили мій корабель іти так швидко, як він тільки здатен, і він починає розвалюватися. Кра, якщо тільки ти не можеш викликати якусь ішаранську магію, то нам доведеться покладатися на утаукську удачу і на мої вміння мореплавця.

Мак Дур і його екіпаж вже показали свою майстерність, коли, надзвичайно вправно керуючи «Ґліссандом», оминули затонулий ішаранський корабель у гирлі ріки, де вона впадала в море. Це був третій корабель з ішаранської флотилії, але Уто не знав, що сталося з іншими сімома.

Він згадав, як ішаранські тварини двічі напали на Міррабай, вирізавши його мешканців... Уто спробував вгамувати дику лють, яка піднялася всередині нього, але йому згадалося, як вони використали там божка. Він також бачив, як інша страхітлива й мерзенна істота знищила їхній флот біля острова Фулкор.

— Швидше, — пробурмотів він благально, вже не зриваючись на гнівні крики.

Мак Дур заволав своєму екіпажу.

— Підведіть нас достатньо близько, щоб можна було кинути швартови. Виберіть будь-який порожній причал.

Уто вказав на причал біля двох пошкоджених ішаранських кораблів.

— Цей вільний. Дайте мені висадитися на берег! — Він кинув погляд на охоплених нетерпінням бійців, які переминалися позаду нього зі зброєю в руках.

Утауки за допомогою весел маневрували своїм колись граційним судном, щоб підвести його до берега. Інші моряки витягали з трюму відра брудної каламутної води і кричали, що ті дірки, які вони раніше залатали, знову дали течу. Пошкоджений корабель набирав усе більше води, але Уто потрібно було, щоб судно протрималося ще трохи.

Кілька весел тріснуло, а одне зламалося навпіл, поки корабель підводили до причалу. Екіпажу заледве вдавалося впоратися з керуванням, і нарешті судно причалило до берега, врізавшись корпусом об палі. Противно заскреготіли пом'яті мідні пластини броньованої обшивки.

Уто, вихопивши меч, підскочив до борту корабля.

— Вже достатньо близько!

Навіть не глянувши на бійців, що зібралися на палубі, він перемахнув через борт, не чекаючи, поки судно зупиниться повністю. Як тільки ноги Уто торкнулися причалу, він кинувся вперед, його кольчужний плащ летів за ним, — Хоробрий мчав захищати Рівермут.

Він побачив, що на сусідньому причалі напівзатоплений ішаранський корабель стоїть порожній, усі ворожі бійці покинули його, відправившись грабувати місто. Озирнувшись, Уто помітив, що неподалік іде бій: портові робітники та міські охоронці билися з ішаранськими солдатами біля тліючого складу. Крім ішаранців у одностроях, він помітив кремезних істот, які виглядали так, наче ворог використав магію, щоб створити воїнів-варварів із розлючених биків і кудлатих ведмедів.

Солдати Співдружності вслід за Уто висаджувалися на берег і, вигукуючи бойові кличі, безладною юрбою неслися по пірсу, сповнені рішучості захищати місто.

Уто, добігши до кінця причалу, побачив двадцять або тридцять чужоземних бійців, які зійшлися в бою із захисниками Рівермута. Закривавлені трупи лежали вздовж усієї набережної. Він на мить зупинився, щоб закріпити навколо зап'ястя реймер і запалити вогняний меч. Іншою рукою Уто здійняв догори звичайний меч, готовий рубати ним загарбників. Він кинувся до місця сутички, і в захисників вирвався крик здивування й полегшення, коли вони помітили реймер Хороброго.

Варвари озирнулися, коли Уто вже був поруч. У руках вони тримали палиці, дрюки та важкі сокири, але жодної більш сучасної зброї, яка вимагає не сили, а вправності, у них не було. Двоє з них розвернулися до нього, вишкірившись і показуючи загострені зуби. Вони загарчали, і їхні голоси були більше схожі на звірячі, аніж на людські.

Першим ударом Уто розрубав одну з палиць навпіл, а наступним — відрубав руку варвара разом з його бойовою сокирою. Ще четверо дикунів кинулися на нього, ніби думали, що зможуть здолати Хороброго, озброєного реймером. Вони напирали на Уто, клацаючи гострими зубами, наче збираючись, немов вовки, роздерти його плоть. Перш ніж його солдати встигли приєднатися до бою, Уто перебив більшу частину ворожих варварів.

Місцеві захисники, забризкані кров'ю, виглядали вкрай втомленими, але, поки Уто розбирався зі звіроподібними нападниками, вони переключилися на одягнених в однострої ішаранських солдатів. Ішаранцям вдалося вбити портового вантажника, який, захищаючи рідне місто, бився багром, проте інші городяни перебили решту нападників. Після появи Уто з підкріпленням з «Ґліссанда» перебіг битви швидко змінився.

Останній дебелий варвар кинувся на Уто, стискаючи в руках товстелезний кийок. Він, схоже, вважав себе непереможним, але реймер Уто швидко довів, що це не так. Мертвий дикун гримнувся додолу, мов повалений бик. Його заточені зуби врізалися в землю.

Захисники міста стояли захекані, закривавлені, виснажені. Їхні очі потемніли, а обличчя були перекошені від щойно пережитого.

Відчуваючи біль і відчай, Уто дивився вверх на русло ріки, впевнений, що інші кораблі ішаранців вже поплили по ній вгору до місця злиття. Він мусив потрапити до Конвери, поки не стало надто пізно!

Уто сягнистим кроком підійшов до чоловіка, що був більше схожий на рибалку, ніж на солдата.

— Коли вони припливли? Скільки кораблів?

Чоловік розгублено закліпав очима, наче Уто говорив невідомою йому мовою.

— Коли? І скільки ворогів?

— Сьогодні вранці на світанку, — нарешті відповів чоловік.

Заляпана кров'ю жінка додала:

— Шість кораблів... ні, думаю, сім. Один потонув прямо на вході в гавань, але бійці з нього допливли до берега. Ще два нам вдалося пошкодити й спалити біля причалів.

— Ми боролися з ними, як могли, — додав рибалка, — але наша гавань була майже порожня, весь флот Співдружності відплив до Ішари. У нас тут нічого не залишилося.

— А що сталося з іншими кораблями? — запитав Уто. — Вони втекли?

Жінка жестом показала вгору по річці.

— Вони поплили до Конвери. Чотири кораблі.

Саме цього він боявся найбільше. Чотири кораблі... з десяти. А що з рештою? Він замислився, чи не напали вони на узбережжя Остерри десь в іншому місці. Уто подумав про Мандана в замку, невмілого воєначальника, хоча й непоганого бійця на мечах. Титан і Дженна даватимуть йому поради, допоможуть йому, але у них в столиці точно недостатньо військ, щоб зупинити повномасштабне вторгнення ішаранців. Чотири бойові кораблі піднімаються просто зараз по з'єднаній річці!

Він похитав головою, швидко метикуючи, що робити далі. Їм все одно знадобиться якийсь час, щоб дістатися проти течії до Конвери.

— Мені потрібен кінь, швидкий кінь! Я поїду туди сам.

Місцеві жителі, яким вдалося вижити в бою з ішаранцями, виглядали занадто розгубленими, щоб запропонувати йому допомогу, якої він потребував негайно. Коли він підняв свій вогняний реймер, щоб надати більшої ваги своїй вимозі, хтось нарешті дістав йому свіжого коня, і він заскочив на нього. Не роздумуючи більше жодної миті, Уто пришпорив скакуна, залишивши солдатів Співдружності гасити пожежі в портовому місті. А сам, пустивши коня галопом і пригнувшись у сідлі, помчав уздовж річки до Конвери, боячись застати замок конаґа у вогні.

З нахиленої палуби «Ґліссанда» Мак Дур спостерігав за боєм на набережній. Він бачив, як горять склади і як падають замертво останні загарбники, здебільшого від палаючого реймера Уто. А сам Мак Дур і його команда були просто щасливі, коли чужі для них солдати Співдружності нарешті покинули його корабель.

На милому його серцю торговому судні тепер було тихо й спокійно, але від того стрімкого й прекрасного корабля, яким колись був «Ґліссанд», вже мало що залишилося. Занадто багато шкоди йому було завдано не лише під час боїв на острові Фулкор, а й через ті зміни, які перетворили «Ґліссанд» на бойовий корабель. Внизу, в трюмі, його матроси відчайдушно намагалися залатати нову пробоїну в корпусі, нашвидкуруч зроблені латки розійшлися, і вода з новою силою хлинула всередину. Врізавшись у причал в Рівермуті, судно отримало ще більше ушкоджень.

Поки Уто бився з ішаранцями в місті, Мак Дур спустився з ліхтарем в трюм, де спостерігав за несамовитими, але марними зусиллями моряків. Вони стояли вже по коліна у воді, а нестримні струмені води били між проломленими дошками корпусу. Тріснули ще дві дошки, і весь корабель скрипуче застогнав, ніби його бідолашний «Ґліссанд» задихався від болю. Капітан відчув нестерпний біль у серці. Його корабель був схожий на смертельно поранену істоту.

Утауки майже не володіли магією, хіба що мали трохи везіння чи могли покладатися на збіг обставин, коли удача була на їхньому боці, але Мак Дур провів стільки часу на борту свого судна, що відчував міцний зв'язок з ним. Після всіх пережитих пошкоджень і знущань «Ґліссанд» уже майже здався. Дух корабля був зломлений ще раніше, коли його захопили в гавані Сереполя і пізніше змусили приєднатися до флоту Співдружності, а потім двох членів його екіпажу повісили на реях.

Пришвартований до причалу в Рівермуті, «Ґліссанд» продовжував набирати воду, поступово тонучи. Він потребував капітального ремонту, — ремонту, який Мак Дур не міг ані виконати, ані дозволити собі.

Його переповнювали одночасно сум і гнів. Не для цього він став капітаном торгового судна, не для цього щиро радів, коли привозив товари в черговий порт, бачив захват на обличчях покупців, які перебирали так потрібні їм товари і торгувалися з ним, намагаючись отримати найкращі ціни. Він став мореплавцем не для того, щоб воювати, байдуже за кого. Він намалював коло довкруж свого серця.

— Я збираюся зійти на берег, і ви всі можете зробити те ж саме. — Він подивився на свій бідолашний корабель. — Я не знаю, чи він коли-небудь знову вийде в море... і чи сам я повернуся до нього.

Його команда стояла в темному трюмі по коліна у воді, з безнадією в очах дивлячись на пробоїни.

— Кра, капітане, ти кинеш свій корабель?

— Як мені вже було сказано багато разів, це більше не мій корабель. Ви всі маєте зійти на берег, щоб більше не наражатися тут на небезпеку. — Нахилившись, він поцілував гладеньку деревину корпусу, а потім піднявся сходами до відкритого люка. Сльози стояли в його очах, коли він ішов по палубі, прощаючись — поки що — зі своїм дорогоцінним «Ґліссандом».

Мак Дур зійшов на берег і рушив по пошкодженому причалу до портового міста, де вцілілі жителі поспішно гасили пожежі, збирали тіла загиблих.

Ніхто не звертав на нього уваги. Рівермут здавався покинутим, пораненим. Йдучи вздовж набережної, він озирнувся, щоб поглянути на свій корабель, і побачив, як ще сильніше нахилилася його палуба від того, що все більше води затікало всередину через пробоїни в корпусі.

Так багато руйнувань... так багато болю.

Серце Мак Дура було розбите, його воля — зламана. Він подивився в бік суходолу й рушив далі, віддаляючись від берега.

Він був народжений утауком, щоб подорожувати, вивчати нове і торгувати. Як Ішара, так і Співдружність зрадили його, а тепер ще й море. Він виріс у Нортеррі. Можливо, тепер він проводитиме там більше часу.

Він вирішив направитися до пагорбів, де сподівався знайти інших утауків. Він долучиться до них, житиме з ними і, можливо, стане ватажком каравану. На деякий час.

Але він знав, що повернеться до свого корабля. Коли зможе.

Найпотужнішою зброєю верховного жерця Кловуса був божок храму Маґніфіка. Він, могутній і завжди готовий до дії, міг пронестися крізь усе місто, мов нестримний вітер. Кловусу було конче потрібно використати цю зброю зараз, щоб міцно тримати в руках легковірних людей і щоб відвернути їхні думки та їхню віру від безглуздих сподівань на те, що емпра Ілуріс повернеться і врятує їх. Він зміцнить свою владу і покладе край усім цим нісенітницям.

Того дня на храмовій площі він відчув дещо незвичне, що дуже його стривожило: його власний божок почав надиматися, але наштовхнувся на опір. Віра та енергія всіх вірян Сереполя спрямовувалася... в іншу точку. Це потрібно було зупинити.

Чорні вугри робили все, що могли: підслуховували, шпигували, тихо розпитували потенційних свідків у глухих провулках. Але, хоч його спеціально навчені асасини й були найкращими з можливих убивць і охоронців, вони все ж не мали необхідних можливостей та вмінь. Йому зрештою потрібно було використати могутнього божка, свого божка — і сподіватися, що цього разу він зможе його контролювати.

Після того, що відбулося останнього разу, він розумів, на який величезний ризик іде.

Кловус скликав вісьмох окружних жерців, які вже прибули до столиці. Двоє з них, Адас із округу Ішикі та Ромуро з Джангарі, привезли частки своїх божків, але то були лише слабкі їх подоби, що ледь мерехтіли позаду своїх жерців, а не основа божественної сутності, яку привів із собою жрець Ерікал.

Верховний жрець і восьмеро окружних жерців зібралися в залі під Маґніфікою. У товстих кам'яних стінах були встановлені пластини димчастого скла, що здавалися вікнами в темну вічність, і крізь це чорне скло Кловус міг спілкуватися з великим божеством.

Жерці слухняно виконували вказівки Кловуса, проте вони, схоже, почувалися неспокійно в цьому приміщенні глибоко під землею, а не на просторій храмовій площі. На кам'яних блоках стін виднілися плями давно засохлої крові, і це викликало в них тривогу. Тут, унизу, Кловус спостерігав у минулому за тренуваннями своїх Чорних вугрів, дивився, як вони билися проти частини божка, демонструючи свою силу і випробовуючи різні бойові прийоми.

Верховний жрець походжав по підземному приміщенню.

— Я привів вас сюди, в саме серце храму Маґніфіка, тому що мені може знадобитися ваша сила. Ви будете напоготові і, якщо знадобиться, допоможете мені контролювати те, що я збираюся зробити. Про всяк випадок.

— Почуй нас, убережи нас, — пробурмотіла жриця Нере з Тамбурдина.

Жрець Довіч із Сістральти виглядав вельми невдоволеним.

— І що ж ви маєте намір зробити такого небезпечного?

— Знову випустити на волю божка Маґніфіки, — відказав Кловус. Коли він вимовив ці слова, в скельцях димчастого скла замерехтіли безладні іскорки світла, і він зрозумів, що божок спостерігає за ним. — У місті з'явилася самозванка, яка видає себе за Ілуріс. Вона збурює Сереполь і всю Ішару.

— Самозванка? — перепитав Адас, так наче ця думка ніколи не приходила йому в голову.

— Звідки вам відомо, що це самозванка? — додав Довіч. — Багато людей бачили її.

Кловус відчув, як у нього всередині спалахнув гнів.

— Я знаю, бо Ілуріс мертва! А отже, жінка, що явилася людям, не може бути справжньою емпрою. Той, хто поширює ці підривні чутки, завдає великої шкоди Ішарі. Ми повинні знайти цю самозванку та її змовників, викрити їх і повернути наш народ на прямий шлях.

Запрошені жерці ще щось тихо буркотіли, але верховний жрець вже зосередився на божестві всередині себе. Йому було достатньо поглянути на димчасте скло, щоб відчути, як божок пробуджується, готовий виринути назовні. Жерці зроблять те, що їм наказано, так само, як і божок.

Було вже далеко за північ, і в місті мало бути тихо. Божок випурхне в ніч, як чорний дим, вистежить лігво Ілуріс, а потім витягне її звідти.

Кловус заплющив очі і наказав божку надиматися всередині себе... так само, як і тоді, коли відправив божество полювати за гетрренами, але цього разу він краще контролював свого божка. Верховний жрець засвоїв важливий урок. Сьогодні Кловусу потрібно було тримати божка на поводку, а не випускати його на волю, щоб той трощив вулиці та будівлі, наче мисливський пес, який розриває борсучу нору.

Жерці замовкли, зрозумівши, що він робить. Розум Кловуса вже відправився в подорож, немовби ставши супутником величезної божественної сили, що вихором вирвалася з храму Маґніфіка. Божок виринув назовні й понісся над дахами Сереполя, і верховний жрець відчув себе вільним, могутнім, стрімким. Десь на краю свідомості він розумів, що інші жерці перебувають поруч з його тілом, але, на відміну від нього, вони не мали з божком жодного зв'язку.

«Знайди, де ховається емпра», — передав він напряму цій пульсуючій силі. Кловус відчував, що його кінцівки стали, мов грозові хмари, відчував, як блискавки течуть по його тілу, наче кров. Божок ринув уперед, закрутився, немов смерч, здіймаючись вгору і поширюючись над усім містом.

Знайди емпру Ілуріс і вбий її.

Але, коли божок, розсіявшись над ремісничими кварталами та ринковими площами, пронісся над невеликими храмами, де мерехтіли менші божки, Кловус відчув опір. Божественна сутність завагалася.

Верховний жрець знову натиснув силою свого розуму, щоб подолати цей опір. Усередині зали з кам'яними стінами його фізичне тіло стиснуло кулаки, заскреготіло зубами. Божок розпростерся ще більше, промацуючи простір, шукаючи Ілуріс, відчуваючи власний зв'язок з емпрою Ішари.

Де вона?

Кловус вже відчув Ілуріс. Він знав, що стара ховається, і божок теж знав це.

Знайди її!

Божок був усюди, адже він, пов'язаний з вірою людей, був частиною Сереполя. На радість Кловусу, божество відшукало Ілуріс, але ця радість вмить випарувалася, коли верховний жрець не зміг дізнатися в божка, де ж вона. Його невдоволення й злість ставали дедалі сильнішими, проте зростаючий гнів, здавалося, лише породжував ще більший опір з боку божка.

Божественна сутність ширилася вусібіч, мов лютий шалений шторм, але її зупинила невидима сила, — і то був не просто поводок Кловуса, а справжній бар'єр, схожий на скляну стіну, що не давав божку наблизитися до емпри Ілуріс.

Кловус напружив свої сили. Він не міг зрозуміти, що відбувається.

Я контролюю тебе. Знайди її!

Але примарна хватка, якою він утримував божка, стала слабшати, і божок почав вислизати з-під його влади, а жрець виявив, що знову втрачає над ним контроль. Втрачає контроль! Кловуса пробрав жах. Якщо божок вирветься на волю і розбушується посеред ночі, руйнуючи та зрівнюючи з землею цілі райони міста, мешканці Сереполя знову звинуватять у цьому Кловуса.

Але, на його подив, божок не намагався почати буйствувати. Натомість він чинив опір наказу верховного жерця. Сутність відкидала його наказ викрити місце перебування Ілуріс, не збираючись завдавати шкоди місту. Божество, яке в минулому з цілковитою готовністю увійшло в раж і кинулося вбивати стільки гетрренів, скільки йому вдалося б знайти, але не тепер... ця одна жінка — слабка, стара й поранена — здавалася достатньо сильною, щоб протистояти божку храму Маґніфіка.

Відчуваючи порожнечу в душі, Кловус зрозумів, що йому чинить спротив не та сила, що належить Ілуріс, а небажання самого божка. Раніше він втрачав владу над божеством під час боротьби з варварами, з ворогами Сереполя.

Але емпру Ілуріс божок Маґніфіки не вважав ворогом.

Кловус боровся з усіх сил, намагаючись повернути собі контроль над божком, але той розвернувся і з ревінням ринув назад до піраміди, де, зібравшись в єдине ціле, хлинув у храм, як вода, що суцільним потоком стікає по ринві. Пронісшись стрілою, він пірнув у своє царство за дверима заклинання і пластинами димчастого скла.

Кловус, повернувшись у своє тіло, яке залишив в залі глибоко під землею, відчув, що вкрай ослаб, весь тремтить і задихається, ніби йому бракує повітря. Він помітив, що всі жерці дивляться на нього, побачив розгубленість, страх, навіть неповагу у виразах їхніх облич.

— Ми намагалися допомогти вам контролювати божка, верховний жерче, — заговорив Довіч. Він стенув плечима. — Але божок не хотів коритися.

Кловус відчув страшне приниження, знаючи, що всі присутні тут жерці бачили, як він зазнав цілковитої невдачі.

Шадрі продовжувала шукати відповіді в древніх документах Лютих, адже саме це вона вміла робити та вважала це своїм обов'язком. Вона була вченою, хранителькою... можливо, єдиною людиною, яка могла зрозуміти надзвичайно важливу інформацію про стародавню расу — або про Тона. Для неї це мало найбільше значення.

Елліель була глибоко закохана в цього загадкового чоловіка. Шадрі трохи заздрила їхньому зв'язку, але Тон не був звичайною людиною, він не був ані людиною, ані навіть Лютим — або не зовсім Лютим. Можливо, він був самим богом.

Шадрі вже розглядала таку можливість раніше, проте відкинула її. Але чи варто було її відкидати? Елліель знайшла його всередині гори Вада, запечатаного на тисячоліття всередині кришталевої печери. Чи міг Кур у нападі відчаю стерти власну пам'ять і поховати себе, як стверджувалося в одній з історій? Але Тон не діяв як бог.

На руїнах міста Лютих біля Янтона Шадрі здалося, що вона бачила, як він змінився, здалося, що вона мигцем помітила величезне, схоже на рептилію чудовисько, але чи могла вона бути впевненою в тому, що саме там сталося і що це означало? Тон, схоже, щиро не відав, яким є його походження або призначення, проте в ньому начебто не було зла.

Тут, у замку Феллстафф, Шадрі проводила свої дні в бібліотеці, а Покл приносив подушки, на яких вона могла трохи подрімати, якщо їй доводилося працювати допізна. Коли небо затьмарювалося, вкриваючись хмарами, дівчина запалювала свічки на столі для читання. Шадрі виходила з бібліотеки лише зрідка, щоб сходити до вбиральні, коли відчувала, що сечовий міхур ось-ось лусне.

Тепер вона вивчала документи, які залишив Тон, перечитувала свої переклади, намагаючись розшифрувати незнайомі слова й руни. Щоб проштудіювати такий обсяг невпорядкованих історичних матеріалів, потрібні були тижні, якщо не роки. Але самі Люті не збиралися звертатися до власних першоджерел, нехтуючи своєю справжньою історією. Впродовж століть вони просто передавали усно легенди і те, що вважали власною долею. Люті були створені своїм богом і мали високе призначення, а от люди були лише виготовленим ними видом, істотами, яких зробили для того, щоб служити Лютим.

Шадрі розмірковувала над тим, чи здатні люди на щось більше. Якщо ішаранці змогли створити власних божків за допомогою магії, притаманної новому світу, то чи не могли люди якимось чином запалити іскру у своїй власній душі? Творити власну долю?

Може, саме людям судилося знищити Оссуса.

Кур нібито сказав: «Єдиний спосіб знищити зло — це знищити його зсередини». Що саме це означає? Зсередини чого? Чогось розумового? Фізичного? Духовного? Утауки мали якийсь вислів про перебування «всередині кола».

Можливо, Шадрі вже надто багато думає про це.

Вона почухала щоку, взяла кружку свіжого молока і випила її до дна. Дівчина навіть не пам'ятала, коли Покл приніс його. Піднявши очі, Шадрі побачила юнака, який просто стояв біля дверей і не зводив з неї палкого погляду. Вона посміхнулася йому, і він поточився, ледь втримавшись на ногах.

Покл смикнувся, коли у дверях бібліотеки показався Ґант, удвічі більший за хлопця.

— Я прийшов дізнатися, що ти розкопала, вчена дівчино. Я прочитав твої нотатки про мамулів. Це допомогло мені трохи краще зрозуміти жорстокість крижаних Лютих. — Він глянув на кришталеві пластини, розкладені перед нею на столі. — Там є ще якісь відповіді? Чи потрібно щось від мене?

— О, в мене є папір, і в мене є час. — Вона взяла кілька стародавніх пластин, які Тон ще не встиг активувати. — Від цих теж може бути якась користь, але вони поки що зачаровані магією Лютих. Я не зможу їх прочитати, доки Тон не активує їхній текст своєю кров'ю. Написане замкнене всередині цих пластин. — Вона зітхнула, уявивши собі всі ті відповіді, які можуть бути сховані в цих древніх документах. — Тому я просто продовжую переглядати роботу, яку вже зробила.

— Для записів Лютих потрібна кров Тона? — спитав Ґант. — Тільки Тона? Мені не дуже в це віриться, адже Люті не знали про його існування під горою Вада.

Шадрі почервоніла.

— Ох, вибач, я мала на увазі кров Лютого.

Ґант замислився на якусь мить.

— Я Хоробрий, себто напівкровка. Частка крові Лютих, хай і розбавлена, все одно тече в моїх жилах. Чи буде цього достатньо?

Шадрі стиснула губи.

— Ну, це ж прості документи, правда? Не запечатані могутньою магією. Ми можемо спробувати...

Перш ніж вона встигла закінчити речення, Хоробрий ошелешив її своїми діями: він вихопив з-за пояса кинджал і різонув собі великий палець. Червона рідина, що проступила в місці порізу, почала пузиритися, а Шадрі, миттю схопивши верхню кришталеву пластину, встигла підсунути її під руку Ґанта саме вчасно, і перші краплі бризнули на її поверхню. Скляна пластина нагрілася, а руни почали переливатися й оживати, активуючись шарами. Сяючі літери зринули в повітря.

— Вийшло! Тепер я можу їх прочитати.

Ґант підняв вгору закривавлений палець.

— Давай іншу пластину.

Шадрі, кинувшись перебирати тонкі й крихкі пластини, зрозуміла, що забула відмітити, які з них належать до архівів крижаних Лютих, а які — до архівів піщаних Лютих. Вона вирішила, що зараз це не має значення. Дівчина давала Ґанту пластину за пластиною, і він активував уже більше тексту, ніж їй було би під силу перекласти за багато днів.

Коли дівчина гортала стос, її увагу привернула одна вицвіла кришталева пластина, затиснута між двома товстішими документами. Шадрі витягла тонкий прямокутник темного скляного матеріалу, не зовсім чорного, трохи каламутного, ніби інформація на ньому була вкрита якоюсь димкою. Сяйво свічки не проходило крізь цю пластину.

— Здається, це щось важливе, — зауважив Ґант, тиснучи на пучку великого пальця, щоб вичавити більше крові. Його зосереджене бугрувате обличчя, насуплене від напруження, зробилося схожим на зім'ятий клубок вати, на якому проступили спотворені людські риси.

— Давай поглянемо? — Шадрі піднесла документ під закривавлену долоню Хороброго. Велика червона крапля бризнула на каламутний кришталь і розтеклася, наче рідка олія, вкриваючи всю його поверхню. Аркуш став теплим, а потім таким гарячим, що Шадрі ледь не впустила його. Зашипівши від несподіванки й болю, вона повернулася до столу для читання і поклала аркуш на нього, а потім відступила назад, щоб подивитися, що буде далі.

Яскраво-червоні руни Лютих розквітли в повітрі, стаючи дедалі яскравішими. Шадрі схопила свій блокнот та свинцевий олівець і стала переписувати до нього літери так швидко, як тільки могла. Позначки змінювалися на її очах, проминаючи надто швидко. Тонкий шар крові Ґанта потемнів і почав пузиритися.

Із оглушливим тріском кришталевий лист розколовся, потім іще раз, розсипаючись на гострі уламки. Руни, що відображувалися в повітрі, замерехтіли, як розлючені світлячки, втрачаючи форму і зливаючись в різні лінії, які з'єднувалися, перетікали одна в одну і утворювали щось нове. Лінії та візерунки створювали не слова, а зображення... обличчя. Обличчя Лютого.

Спочатку воно було спотворене, перекручене, але поступово образ прояснився, ставши ясно видимим, і Шадрі ахнула, впізнавши риси цього обличчя. Це було зображення Тона, замкнене всередині неймовірно древнього документа!

Зображення його голови оберталося, обличчя було безвиразним, але Шадрі не могла помилитися — це було його лице. Лінії, неперервно рухаючись, стали яскравішими, а потім раптово потемніли, і всі тони початкового зображення змінились на протилежні — з позитиву на негатив. Тон став чимось більшим, ніж Лютий, більшим, ніж жахлива, не схожа на людину істота, проте зображення чергувалися так швидко, що перетворилися на суцільну розмиту пляму, і Шадрі вже не могла зрозуміти, що вона бачить. Лютий-дракон-нічого-Тон-темний образ рептилії...

Тихо зойкнувши, Покл вискочив з кімнати, але Ґант продовжував спостерігати.

Шадрі заговорила вголос, обмірковуючи свої ідеї.

— Я думаю... Я думаю, це означає, що Тон не Кур і не дракон. Він щось інше, щось більше.

У повітрі засвітилися руни, утворюючи послання, яке дівчина намагалася прочитати. Літери пульсували й розпливалися, ніби не могли вмістити в собі власного значення. Поспішно черкаючи олівцем, Шадрі якомога швидше занотувала те, що змогла розібрати.

— Тут сказано, що він був захований подалі як... надія. Каталізатор? Противага? Я не знаю, що означають ці слова!

У відчаї, бачачи, як руни, що світяться в повітрі, починають згасати, Шадрі намагалася читати швидше. Ґант крапнув ще крові на гострі уламки, що осипалися на стіл, проте це не допомогло.

Шадрі примружилася, важко дихаючи.

— Тут сказано, що вказівки були запечатані в кришталевій печері разом з Тоном, на той випадок, якщо хтось його знайде. Інакше, якщо тільки не стерти мітку з його обличчя, він нічого не знатиме. — Вона насупила брови, потім поглянула на Ґанта.

— Що це означає? Жахливий план, як на мене. Навіщо Кур так вчинив? Елліель не знаходила жодних вказівок!

Ґант і собі насупився, ніби вона вимагала конкретних відповідей саме від нього. Розгорнутих відповідей.

— Є ще щось, але я не розумію, що там написано! — роздратовано скрикнула дівчина, відчуваючи, з якою напруженою увагою дивиться на неї Хоробрий.

Зображення Тона закрутилося, а потім розвіялося, як дим від подиху вітру, і уламки кришталевого аркуша потьмяніли, літери зникли. Вчена дівчина подивилася на руни, які встигла скопіювати, — вони дали дещицю відповідей і принесли сотні нових запитань.

— Це важливо. — Вона підняла очі на Ґанта. — Насправді ми дізналися чимало. — Шадрі швидко прийняла рішення. — Я повинна передати ці відомості Тону. Він вже давно намагається з'ясувати, хто він, звідки він з'явився і чи є в нього якесь призначення. Це хоча б частина відповіді. Можливо, це допоможе йому розкрити всю правду. Від цього може залежати все! Ти можеш поїхати зі мною? Супроводиш мене до армії Нортерри, де б вона не була?

— Якщо тобі знадобиться більше крові, я з радістю її дам. — Хоробрий лизнув рану на великому пальці. — Вирушаємо вранці.

Щвидко рухаючись уздовж передгір'я, армія короля Адана незабаром досягла великого табору війська Нортерри поблизу західного схилу гори Вада.

— Ще один крок нашого шляху позаду, — пробурмотів Адан, знаючи, що саме так сказала би Пенда. Він сумував за нею, сумував за своєю маленькою донечкою, за нормальним життям у мирні часи. Адан нахилився вперед, міцніше стиснувши віжки. Він не зможе все це повернути, поки вони з Коллананом не скинуть його брата з трону і не об'єднають усі три королівства проти одного ворога... страшного ворога.

Побачивши, що наближається довгоочікуване підкріплення, воїни армії Нортерри, підхопившись на ноги, вибухнули радісними криками, розмахуючи прапорами з зображенням гори — символом їхнього королівства. Адана здивувало й порадувало те, що частина солдатів розмахувала прапорами Співдружності із символом відкритої долоні, і він кивнув сам собі. Так, попри те, що об'єднаним арміям належало виступити проти Конвери, ці збройні сили являли собою справжній зразок того, як мають діяти три королівства, пов'язані спільною справою.

Після прибуття втомленого судерранського війська з усім його спорядженням, наметами й возами з припасами великий табір збільшився вдвічі. Нортерранські солдати, які вже добре облаштувалися на цьому місці, допомагали розміститися новоприбулим: копали відхожі місця, збирали деревину для багать, відрядили декілька мисливських загонів, щоб добути більше дичини. В таборі зібралися тисячі солдатів, проте в них мало бути достатньо їжі, до того ж надовго затримуватися тут не планувалося.

Колланан спрямував свого чорного коня до центральних наметів, Елліель і Тон супроводжували його. Після нападу на невільничий табір у каньйоні й подальшого тривалого походу Колл пройнявся якоюсь похмурою рішучістю і не мав бажання розмовляти. Але тепер, у цьому величезному об'єднаному таборі, його обличчя прояснішало, наче від того, що він просто побачив своїх вірних підданих знову, йому стало легше на серці і його душевний біль трохи відступив.

Дивлячись перед собою, він сказав:

— Я згадую великий військовий табір, подібний до цього, неподалік від берега після нашої першої висадки в Ішарі багато років тому. Ми з Конндуром мали почуття справедливості в наших серцях. Ми думали, що знаємо, в чому полягає правота нашої битви. — Він почухав бороду. — Зараз я навіть не пам'ятаю, з чого почалася та свара. Чи то якесь непорозуміння між нашим батьком і емпріром Дакою, чи то хтось когось образив.

— Цього разу все не так, — відказав Адан. — Ми знаємо, що вчинили Мандан і Уто, і знаємо, що ми повинні захистити Співдружність.

— А потім зупинимо Лютих. — Тон із серйозним виглядом подався вперед у сідлі. — І я допоможу всім, чим зможу. Ми з Елліель хороша команда. Ми з цим розберемося.

— Нам не обов'язково вбивати всіх Лютих, як у невільничому таборі, — зауважила Елліель. — Достатньо буде не дозволити їм убити ще більше людей.

— І не дати їм розбудити дракона та знищити світ, — додав Адан. — Не забуваймо про це.

— Ми вб'ємо багатьох з них, якщо вони заважатимуть, — відрізав Колланан, очі його горіли. — За мою Тафіру має вмерти тисяча Лютих, а за Джакі та її чоловіка — ще тисяча. І ще більше за Томко. І за те, що сталося з Бірчем... — Його голос урвався. — Це буде тільки початок.

З дальнього краю табору нортерранської армії до них під'їхав Хоробрий, світловолосий Ласіс, який і керував цим табором.

— Володарю, ваша армія відпочила і готова до бою. Ми раді нашим союзникам із Судерри і готові до того, що ви поведете нас через гори.

Колланан оглянув незліченні намети, великі вогнища, з яких піднімався дим.

— Ти добре попрацював, Ласісе, але попереду нас чекає багато битв. Кров предків... — Він поклав свій молот на сідло.

Далі вони поїхали разом, а навколо вирувала метушня табірних приготувань, і вся ця діяльність нагадувала Адану неперервний рух мурашок-деревоточців у поваленій колоді. Вечеряти вони влаштувалися біля вогнища, і Ласіс коротко доповів про підготовчі роботи, виконані його військом. Розповіді очільників судерранського загону про перемогу, здобуту в невільничому таборі над Лютими, розбудили в серці Адана тривогу й занепокоєння. А що, як їм не вдалося обдурити королеву By?

Адан рано відправився до свого королівського намету, але не тому, що хотів спати, — йому просто хотілося уникнути подальших розмов. Він присів біля намету й деякий час читав книгу спадків при світлі ліхтаря, але ніяк не міг зосередитися на розповідях про давніх людських героїв. Думки короля блукали десь далеко.

Його затягнуло в нестримний коловорот подій, і він розмірковував, чи зможе їхня об'єднана армія дістатися Конвери достатньо швидко, щоб не дати Мандану розв'язати ще одну кровопролитну війну, яка призведе до загибелі тисяч і тисяч людей. Король Адан здригнувся. Влаштовувати війну з Ішарою було нерозумно за будь-яких обставин, навіть щоб помститися за вбивство батька, але зараз ця війна стала неминучою. Адан знав, що привід для неї сфабрикував саме Уто. Його потрібно було зупинити і покарати за тисячу злочинів.

Справжня війна людства повинна вестися проти Лютих, а натомість йому доведеться витрачати час і проливати кров, аби зупинити власного брата!

Коли Адан вже готувався лягати спати, він раптом почув тріпотіння крил і, піднявши голову, побачив, що над його наметом кружляє ска. З пронизливим вереском Ксар приземлився на кущ неподалік і, схиливши голову набік, подивився на короля гранчастими очима. Потім птах-рептилія зіскочив на землю і став гордовито походжати перед Аданом.

— Тебе прислала Пенда? — Він побачив комірець на шиї зеленого ска і зрозумів, що там, в діаманті «сльоза матері», зберігаються зображення, можливо, послання від дружини. Але оскільки Адан не був утауком, він не міг активувати діамант.

Однак Пенда знайшла інший спосіб, який вона вже використовувала раніше. Ксар проходжався перед ним туди-сюди, ніби хизуючись смужкою паперу, прив'язаною до його лівої лапки. Адан простягнув руку, щоб узяти папірець, але ска відскочив убік, дражнячи його.

— Так, ти дуже розумний, Ксаре. Ти хороший ска. Мені потрібно прочитати послання. Саме для цього Пенда прислала тебе.

Птах-рептилія ще двічі вислизав від Адана, перш ніж королю нарешті вдалося його схопити. Адан смикнув за нитки, що оповивали згорнуту смужку паперу. Ксар дозволив йому якийсь час пововтузитися з нитками, намацуючи вузлики, але, як тільки Адану вдалося дістати послання, обурений ска, вирвавшись із рук короля, відскочив від нього і почав чистити своє скуйовджене смарагдове пір'я.

Адан, нахилившись ближче до світла ліхтаря, прочитав лист, написаний крихітними літерами, в якому Пенда описувала, як армія піщаних Лютих взяла в облогу Баннрію, як королева By вбила батька Пенди і як крижані Люті виступили проти піщаних Лютих. Буквально в кожному реченні містилася приголомшлива новина, і йому довелося прочитати останній рядок двічі, після чого він миттю зірвався на ноги.

Бірч у крижаних Лютих. Його утримує при собі їхня королева.

Він побіг шукати Колланана.

Колл змахнув наосліп руками, намагаючись знайти, за що б ухопитися, адже весь його світ похитнувся. Він схопився за тканину свого намету, проте все одно мало не впав. Йому насилу вдалося відновити рівновагу, і він почав знову читати записку Пенди, а Елліель і Тон стали до нього впритул з обох боків. Ласіс, підскочивши, повернувся до нього спиною, обличчям до табору, ніби захищаючи короля своїм тілом.

— Мій онук досі в королеви крижаних Лютих, — нарешті зміг заговорити Колланан. — Вона взяла його з собою у військовий похід.

— У нас, принаймні, залишається надія, — сказав Адан. — Крижані Люті не знищили Баннрію. І Пенда каже, що твій онук виглядає здоровим.

— Вони прямують до нас, — додав Ласіс.

— Бірч живий. — Колл відчував, що йому доведеться повторити ці слова кілька разів, перш ніж він зможе в них повірити. — Королева тримає хлопчика в заручниках.

— Але вона зберегла йому життя, — зауважила Елліель. — Це вже щось, Володарю.

Ласіс похитав головою, і в його голосі прозвучали смутні нотки.

— Це не схоже на королеву Онн.

— Бірч живий, — утретє повторив Колл. Він озирнувся довкола, і його серце закалатало. Він жодного разу не почував себе таким схвильованим, таким рішучим... таким цільним відтоді, як його життя розбилося на друзки. Колл схопив бойовий молот, що лежав біля його намету. — Осідлайте Шторма. Я поскачу їм назустріч! Я перехоплю армію Лютих на марші і кину виклик цій королеві.

Адан застиг, хапаючи ротом повітря.

— Вони розірвуть тебе на шматки!

— Це мій онук, і він єдиний нащадок, який у мене залишився. Я врятую Бірча.

Ласіс зробив крок уперед.

— Я їду з вами, мій королю, як ваш зобов'язаний Хоробрий. Я... я вже стикався з королевою крижаних Лютих віч-на-віч. Вона має розплатитися за те, що мені завинила.

— Я теж ваша зобов'язана Хоробра, — заявила Елліель. — Ми поїдемо разом.

Колл обвів поглядом табір, потім подивився на Адана і похитав головою.

— Ми не можемо втратити всіх Хоробрих. Елліель, залишайся тут із Тоном, щоб захистити наше військо. — Він пирхнув. — У Тона, певно, достатньо сили, щоб самому здолати цілу армію, якщо він розбереться, як йому діяти. Ми з Ласісом вирушимо вдвох. Це не та справа, яку можна вирішити чисельністю.

Стривожений Адан нахмурився.

— Дядьку, ти поводишся нерозважливо. Люті вже йдуть сюди. Ми зможемо виставити проти них наші об'єднані сили.

Але Колланан не дав себе відмовити. Усі його думки й прагнення зосередилися на одній меті, на єдиній чіткій місії.

— Іноді необхідно бути нерозважливим. — Він поглянув на небо і вирішив, що місячного світла цілком достатньо. — Я не хочу чекати світанку.

До них швидко підійшов знеславлений Хоробрий Ондер, ведучи за собою осідланого бойового коня Колланана. Молодий чоловік виглядав знервованим, але рішучим.

— Я... я міг би бути корисним...

— Ми з Ласісом ідемо вдвох, — відрізав Колл, — і годі про це. — Він скочив у сідло, не в змозі дочекатися, коли вони вже вирушать назустріч Лютим, а для його Хороброго тим часом теж привели коня.

Двоє вершників риссю проїхали через розлогий табір, оминаючи вогнища й намети, а на відкритій місцевості помчали навскач. Колл не збирався бодай трохи дослухатися до голосу розуму.

Величезне військо Лютих сунуло вперед, і разом з ним тягнулася безпомічна By, трясучись у низьких гужових санях. Руки й ноги зовсім її не слухалися через жахливу травму хребта, і тепер її волочили з собою, немов якийсь лантух з мотлохом. By почувалася так, ніби її закопали по шию в пісок, залишивши на поверхні тільки голову, яка хіба що могла бачити й розуміти, що відбувається навколо. Колишня королева могла кривлятися, гарчати й лаятися, що лише нагадувало їй самій, наскільки безпорадною і слабкою вона стала.

By шкодувала, що Кору просто не вбила її списом Дар. Її змертвіле тіло не відчувало болю. Вона не відчувала нічого... окрім мстивої ненависті, що кипіла в її душі, і болісного усвідомлення того, що її власні Люті покинули її.

Гордовита королева крижаних Лютих їхала попереду в броньованих санях, її супроводжували воїни на білих вовкоконях, а воїни піщаних Лютих, які зрадили свою королеву, їхали позаду на своїх ауґах. І хоча дві раси залишалися окремими підрозділами велетенської армії, вони всі разом прямували до Хребта дракона.

Коли сани підстрибували на ходу, губи By випльовували сповнені злоби слова, в яких не було тепер жодного сенсу, і в такі моменти вона особливо гостро відчувала, що у своїй безсилій люті виглядає ще більш жалюгідною. Вантажні сани, які краще підійшли би для перевезення пластин димчастого скла, підскакували, рухаючись по пересіченій місцевості. У сани був запряжений унук, який з радістю зжер би By, якби йому дали таку можливість.

Не в силах більше стримуватися, вона випустила в небо безсловесний крик відчаю.

Воїн крижаних Лютих, що саме в цю мить проїжджав біля неї, глянув униз на переможену королеву і глузливо засміявся, а потім помчав уперед, щоб наздогнати своїх товаришів. By крутила головою з боку в бік і скреготіла зубами. Її сани налетіли на камінь, і їх сильно струсонуло.

Кору, яка тепер очолювала об'єднаних Лютих, високо підняла спис і вигукнула войовничий клич, який підхопили за нею і крижані, і піщані Люті. By, вивернувши голову, вдалося побачити тріумфуючу королеву-узурпаторку, і це видовище викликало в неї страшну огиду. Все більше Лютих починало голосно скандувати.

— Оссус! Оссус!

By з жахом почула, що до них приєдналися і її піщані Люті.

— Оссус! Оссус!

Один з ауґів, важко перебираючи лапами, підійшов до неї, і вона спробувала перевернутися, щоб подивитися на нього, проте тіло її не слухалося. Її плечі сіпнулися, але це було все, на що вона виявилася здатна. Зрештою їй вдалося побачити мага Аксуса, який, сидячи верхи на ауґові, похмуро дивився на неї згори вниз з виразом розчарування і жалю.

— Ти зрадив мене! — закричала вона йому, проте маг і бровою не повів.

Його ауґа рухався в тому ж темпі, що й унук, який тягнув її сани.

— Ти зазнала поразки, — відказав він. — Лютих веде за собою переможець, і так було завжди.

— Мене обдурили і зрадили, спочатку людський король Адан, а потім ти і мої піщані Люті.

— Дотримуватися традицій Лютих — це не зрада, — зухвало відповів її маг. — Кору перемогла тебе. Саме так ми завжди обираємо нового правителя.

— Вона крижана Люта!

Аксус знизав плечима, чим збісив її ще більше.

— Вона показала, що є сильнішою за тебе.

— Я правила тисячі років. Навіть коли я поринула в заклинальний сон, ніхто не кинув виклик моєму правлінню. Ніхто не посмів.

— А тепер посмів, — відказав маг.

— Жодна дочка роду Сут ніколи не вела за собою наш народ, — заволала By. — Їхня зрада тягнеться від самого початку історії.

— Коли це ти стала зважати на історію? — У мага, який не міг повірити власним вухам, вирвався смішок. — Ти хоч знаєш, як Дар і Рао разом билися з Оссусом? — Спохмурнівши, маг кинув на неї сердитий погляд, ніби ображений тим, що йому доводиться бачити її жалюгідний стан. — Ти хоч пам'ятаєш причину нашого існування? — Він важко зітхнув. — Я попереджав тебе, моя королево. Ти змарнувала надто багато часу через одержимість ворожнечею з крижаними Лютими і знехтувала нашою справжньою місією. Але дехто з нас пам'ятає, чого від нас вимагає Кур.

By вже не слухала його. Вона заговорила збудженим тоном, перейшовши на змовницький шепіт.

— Кору дозволяє тобі наближатися до неї. У тебе є така можливість! Використай свою магію, змусь її серце вибухнути від пекельного полум'я! Перетвори її розум на порох. — By захихотіла, зовсім занурившись у власні думки. На якусь мить вона забула про своє паралізоване тіло. — Вчини правильно, Аксусе.

— А що, як зараз усе правильно? — запитав маг. — Люті об'єдналися в найбільшу армію, яку коли-небудь бачив світ. Навіть люди зібралися в передгір'ї. Скоро ми кинемо виклик Оссусу. Це те, для чого були створені Люті.

— Тоді вбий мене! Покінчимо з цим. Я мала померти, коли Кору перемогла мене. — Її очі мерехтіли. — Вбий мене... будь ласка.

Аксус насупився.

— Кору залишила тебе в живих з якоїсь причини. Я не ставитиму під сумнів рішення моєї нової королеви. — У його останніх словах чулися одночасно гіркота і злість, а потім він підстьобнув свого ауґа, і за мить вони зникли з її поля зору.

By знову закричала.

На заході сонця армія Лютих зупинилася. Вовкоконя, що тягнув сани By, випрягли з упряжі й відпустили до інших унуків, разом з якими він помчав полювати в передгір'ї. Колишню королеву просто покинули там, де вона лежала. Ніхто не звертав на неї жодної уваги. Тим часом Люті розпалювали вогнища і вихвалялися один перед одним, як вони збираються мало не голіруч вбити Оссуса.

Один з мамулів, нижчих істот, створених крижаними Лютими, підійшов до By з мискою каші. Він мовчки присів поруч, і вона відвернула від нього голову, але їй не вдалося позбутися опіки з боку цієї істоти.

Чітко виконуючи отримані вказівки, наполегливий мамула запхав їй до рота ложку. By виплюнула кашу, і та розтеклася в неї по підборіддю. Мамула зішкріб їжу ложкою і взявся знову годувати By.

Під час годування вона намагалася сісти, поворушити руками, піднятися із землі, дати ляпаса нахабному мамулі, але нічого не відбувалося. Вона нібито відчула якесь посмикування в тілі, а може, це їй просто здалося. Закінчивши її годувати, мамула пішов геть, не проронивши за весь цей час жодного слова, не видавши жодного звуку.

Після того, як мамула зник, до неї підкрався хтось інший — то був маленький людський хлопчик, якого Кору тримала при собі як свою іграшку. Він був блідий і тихий, але дивився на неї з явною зацікавленістю. Хлопчик присів навпочіпки біля її саней.

— Ти королева піщаних Лютих? — Його брови нахмурилися. — Я думав, ти виглядатимеш більше схожою на правительку.

— Найнижчий піщаний Лютий могутніший за будь-яку людину! — гаркнула By.

— Я онук короля Нортерри, — сказав хлопчик. — А ти не виглядаєш дуже могутньою, як на мене. Королева Кору каже, що коли ми розбудимо Оссуса, то вона, можливо, згодує йому тебе, і тоді твоя отрута його вб'є.

By відчула огиду до цієї дитини, і в цьому почутті відображалася її огида до самої себе. Вона звивалася, мов хробак, проте не могла уникнути проникливого погляду хлопчика. Він заговорив тихим, але рішучим голосом.

— Я знаю, що Люті робили жахливі речі. — Він нахилився ще ближче.

By уявила собі, як простягає одну руку і скрученими, мов кігті, пальцями хапає хлопця за горло, щоб задушити його. Але її рука не смикнулася. By навіть не бачила своїх рук. Від її магії залишилося слабеньке мерехтіння, і вона не могла викликати жодної її крихти.

Хлопчик вирішив подражнити її, розповівши свою неймовірну таємницю.

— Я міг би вбити тебе, якби захотів. Просто тут. — Він нахилився ще ближче. — Це я вбив королеву Онн.

— Ти надто слабкий для цього, — зневажливо кинула By.

— Справді? — Схиливши голову набік, він глузливо посміхнувся їй. — У такому випадку ти можеш вважати, що тобі нічого не загрожує. — Тихо посміюючись, він підвівся і неквапливим кроком віддалився від неї.

By зсередини роздирала лють, переможена королева наказувала своїм ранам загоїтися, жадаючи, щоб її тіло звелося на ноги і вона могла відплатити цьому нахабі. Ніхто в таборі не звертав уваги ні на її крик, ні на хлопчика, який так її роз'ятрив.

Але By була впевнена — абсолютно впевнена, — що цього разу вона відчула, як її руки смикнулися.

Після того, як армія Лютих рушила далі, всі, хто залишався в Баннрії, зітхнули з полегшенням і влаштували святкування, хай і дуже стримане, на честь того, що місту та його мешканцям чудом вдалося вижити. Королева Пенда наказала відчинити міські крамниці. Виноторговці розливали свої найкращі витримані вина прямо з бочок, а пекарі пекли особливий медовий хліб-косичку, який зазвичай призначався тільки для великих свят.

Нарешті відчувши, що небезпека минула, каравани утауків прибули із сусідніх округів, і ринки наповнилися радісним галасом та діловитим гомоном. Пенда знала, що ватажки утауків ховалися серед пагорбів, спостерігаючи за обнесеним мурами містом, щоб побачити, чим скінчиться історія з Лютими. Тепер вони поспішали відновити торгівлю і допомогти містинам з ремонтом.

Але ще важливіше було те, що утауки прибули на похорон Гейла Орра.

Пенда розуміла, що вся Судерра зараз відчуває полегшення, виснажена небезпеками останніх днів, але сама вона оплакувала втрату свого батька. Королева була засмучена ще й тим, що Адан не зможе стояти поруч з нею, коли будуть запалювати поховальне багаття. Навіть Ксара не було поряд, адже він полетів до судерранського війська, щоб доставити її послання.

Однак у Пенди була її донечка, а також друзі, піддані та велика родина в племенах утауків. Всі їхні серця були зараз єдиним цілим.

Коли вона вийшла із замку, щоб направитися до місця вшанування пам'яті свого батька, вона намалювала коло в центрі грудей.

— Початок є кінцем є початком, — прошепотіла вона.

На Пенді була кармазиново-чорна сукня і вишукана корона королеви Судерри. Сьогодні вона була великодушною правителькою і скорботною донькою.

Ґлік стала поруч зі своєю названою сестрою. На її плечі сиділа Арі.

— Усередині кола і поза колом.

Пенда посміхнулася дівчині й відчула себе трохи менш самотньою. Так, у неї була ще й Ґлік. Цього вистачить, щоб протриматися, поки її Старфолл не повернеться додому.

Навколо центральної площі утауки встановили свої намети, проте наразі вся торгівля зупинилася. Кожен утаук прийшов віддати останню шану Гейлу Орру, як і декілька лордів-васалів Судерри. На багатьох засіданнях ради її батько висловлював слушні міркування, і Пенда була рада бачити, що він заслужив щиру повагу з боку лордів.

Пенда спочатку думала залишити Оук у замку, але їй хотілося, щоб донька стала свідком цього прощання, незалежно від того, пам'ятатиме вона свого дідуся чи ні. Ця думка нагадала Пенді, викликавши раптовий укол болю, що інший дідусь її доньки, конаґ Конндур, теж уже мертвий.

Коли Пенда підійшла до головної ринкової площі й побачила акуратно складені для погребального вогнища сухі дрова, її серце, як їй здалося, перестало битися. Приїжджі утауки зробили невеличкі в'язки з трісочок для розпалювання вогню, і кожна родина перев'язала ці жмутики своїми родинними кольорами, що робило вогнище схожим на веселку. Тіло її батька, загорнуте в чорні й кармазинові полотнища — кольори його племені, — поклали згори на дрова. Його обличчя прикривав прямокутний клаптик тонкого шовку, але Пенда бачила його вухо і крихітну підвіску з димчастого скла, яку він носив, як вважалося, на удачу.

Пенда хотіла виголосити зворушливе надгробне слово, з любов'ю розповідаючи про спадок батька, проте коли вона побачила накрите саваном тіло, то всі її слова кудись поділися.

— Він був моїм батьком, — сказала вона. — Я любила його. Я сумуватиму за ним. — Її горло стислося від ридань, і вона не змогла вимовити більше ні слова. Ґлік, підійшовши ближче, обійняла її рукою за талію, а Пенда ще міцніше пригорнула до себе Оук.

Вона стояла, опустивши голову, потім підняла очі на тіло батька і кивнула. Один з чоловіків підніс смолоскип до низу складеної купи дров і запалив вогнище.

Коли вогонь став підніматися вгору, вперед вийшов один з утауків. Він був одягнений у золотисті й коричневі кольори клану Томахів.

— Гейл Орр був моїм другом. Ми разом їздили верхи, коли були молодими. Ми ловили диких коней і потім відводили їх на ринок. — Старший чоловік посміхнувся. — Якось один кінь вкусив його за плече.

Ще один чоловік теж вийшов уперед.

— Гейл і я разом вирушили в похід, коли ще тільки вчилися жити самостійно. Одного разу я приготував тушковане м'ясо на вогнищі і саме додавав до нього гострий перець, коли Гейл розповів дуже смішний жарт. Я так реготав, що випадково всипав занадто багато перцю в його миску. Я нічого йому не сказав, а він... — Його голос зірвався. — Він таки з'їв усю свою порцію, з цим лютим перцем, просто як вияв ввічливості. Його обличчя почервоніло, піт капав у миску, але він і слова поганого мені не сказав. Однак він більше не дозволяв мені готувати до самого кінця нашої подорожі. — Чоловік опустив очі. — Відтоді я не їм гострий перець.

Третій чоловік зібрався з духом і теж підійшов до вогнища.

— Я знав Гейла Орра. Я... це я викликав його на бій на ножах. Я тоді виграв. — Він відвів погляд, почервонівши від сорому. — Після нашого бою він втратив руку.

— Це була удача утаука, — мовила Пенда. — Того разу йому не пощастило.

Балансуючи на плечі Ґлік, Арі змахнула своїми сапфіровими крилами. Вогонь розгорався все сильніше, і тепер заговорила дівчинка-сирота.

— У мене немає батька, але Гейл Орр був мені як батько. Одного разу він навіть насварив мене. — Вона посміхнулася. — Чого ще може бажати донька?

Пенда відповіла з ледь помітною посмішкою.

— Чого ще може бажати донька?

Загалом дев'ятнадцять утауків розповіли про свої спогади, описуючи різні частини спадщини Гейла Орра, а тим часом вогонь поховального багаття підіймався все вище, поступово поглинаючи його тіло. Врешті-решт вогонь вигорів до вугілля, залишивши горбик попелу. Здавалося, що це тривало дуже довго, але поки утауки продовжували розказувати історію за історією, Пенді не хотілося, щоб усе це закінчувалося.

Нарешті, через багато годин, коли сонце сховалося за пагорбами, вона попросила кількох утауків зібрати попіл у спеціальний шкіряний мішок.

— Початок є кінцем є початком, — сказала Пенда. Тримаючи на руках дитину, вона разом із Ґлік рушила назад до замку.

Ґлік раптом прокинулася посеред ночі у своїй спальні, вся в поту. Її ска з пронизливими криками носилася по замкненій кімнаті, намагаючись втекти з неї. Дівчина сіла в ліжку, кліпаючи очима, але свою кімнату вона не бачила. Натомість у неї перед очима стояло кошмарне видіння. Щось відбувалося — або мало відбутися — на рівнині Чорного скла. Це місце було центром сили, воно кликало, воно попереджало.

Чет, що влаштувалася в сусідній кімнаті, загупала у двері Ґлік, потім вибила їх ногою і увірвалася всередину. Вона побачила, що дівчину всю трясе.

— Тобі нічого не загрожує. Це був лише сон.

— Це не просто сон! Я ніколи не прокидаюся від того, що є просто сном.

Арі билася крилами в кам'яні стіни, така ж збентежена й збуджена, як і її хазяйка. Ґлік підкликала пташку до себе, намагаючись її заспокоїти.

— Я знову була на тій рівнині димчастого скла. — Вона поглянула на свою подругу-Хоробру й потягнулася до маленького столика біля ліжка, І на якому лежав обсидіановий ніж, його руків'я було обмотане шкірою, під якою ховалося синє перо ска. — Згадай, остання група робітників усе ще там, вони все ще раби.

Вираз обличчя Чет спохмурнів.

— Я пам'ятаю, як вони відправилися туди. Залишився тільки один невільничий табір. Думаєш, магиня Горава досі там? Це те, що ти відчуваєш, — якесь вивільнення магії?

— Якщо бранці все ще там, ми маємо їх звільнити. Ми можемо зробити це зараз! Але... але це не те, що я відчула. — Ґлік провела пальцем по центру грудей. — Всередині кола, поза колом. Я відчула щось дуже далеко за межами кола, щось, чого я не розумію.

Ґлік привиділося око величезної зловісної рептилії, яке шпигує за світом, але вона також відчула і якусь іншу незриму страхітливу присутність.

— Там була якась сила... сила, якої достатньо, щоб знищити світ.

— Тут, у Баннрії, тобі нічого не загрожує. Я обіцяю, що захищу тебе.

Не варто так непокоїтися.

— Річ не тільки в тому, щоб захистити мене! Там зосередилося так багато темряви й злоби. Треба вивести звідти тих людей. І... — Її зуби цокотіли. Ґлік кілька разів повільно вдихнула повітря, щоб примусити себе заспокоїтися. — І це місце кличе мене. Я повинна повернутися туди.

— Звучить так, ніби я маю тримати тебе якомога далі від нього, — мовила Чет.

— Я знаю те, що знаю, — наполягала дівчина, піднімаючись з ліжка. — Звільнення тих рабів — достатня причина, хіба ні? Вони такі самі, як ми!

— Ми можемо взяти загін вартових Стяга й поїхати разом, — почувся голос Пенди з порога, де вона, як виявилося, стояла, слухаючи їхню розмову. — Ми говорили про це раніше, і це мій обов'язок як королеви Судерри. Ми повинні були вирушити туди ще кілька днів тому, але Люті... і мій батько.

Ґлік опустила голову і обхопила її руками.

— Кра, я не розумію, чому мушу туди їхати, але я це знаю. Просто знаю! Я бачила велетенських чудовиськ і очі дракона.

— Тоді вирушаймо. Загону вартових Стяга та однієї Хороброї повинно бути цілком достатньо, щоб впоратися з таким маленьким табором, — сказала Чет. — Але я не знаю, що робити з велетенськими чудовиськами і очима дракона.

— Я поїду з вами, — мовила Пенда, і її обличчя спохмурніло. — У мене є прах мого батька. Я розвію його по дорозі. Думаю, він хотів би опинитися десь серед вільних степів, де кочують всі племена.

Арі нарешті заспокоїлася настільки, що знову вмостилася на плечі Ґлік. Ска легенько смикала її темне волосся, а дівчина гладила синє пір'ячко.

Заговорила Чет, стишивши голос.

— Я ніколи не хотіла повертатися туди знову — ніколи.

— Цього разу все буде інакше, — запевнила її Ґлік, не маючи на увазі, що буде краще. Вона відчула якусь могутню боротьбу всередині своєї свідомості і міцно заплющила очі, поринувши в мерехтливі примарні видіння.

Відпочивши кілька днів в хижці заклиначки вітру, жрець Ерікал відчув, що набрався достатньо сил, щоб супроводжувати стару до Віндгеда. Мешканці містечка зацікавлено розглядали його. Ерікал розумів, що колір його волосся і шкіри відрізняється від їхніх, а риси обличчя явно видають у ньому ішаранця, але місцеві, очевидно, не знали, як виглядають ішаранці. Ерікал намагався ніяк не підкреслювати свою відмінність від них. Рибалки, власники таверн і ремісники просто зійшлися на тому, що він родом з якихось далеких країв.

Сетор, міський голова, порозвішував сплутані рибальські сіті на стояки біля води і тепер ретельно розбирав та лагодив мотузки, з яких вони були сплетені. Ерікал запам'ятав цього чоловіка, бо той був головним у групі рятівників, що знайшли його на кам'янистому березі. Сетор майже кожен день проводив у морі на своєму рибальському човні, проте раз на тиждень виділяв кілька годин на те, щоб перебирати, розплутувати й ремонтувати свої сіті.

Ерікал і Мистія, повертаючись до її хатини на мисі, зупинилися поговорити з міським головою. Сетор підняв брови, розглядаючи чужинця.

— Ти досі нічого не згадав?

— Лише кілька якихось картинок, ото й усе. — Ерікал відвів погляд. — Жодних деталей. Я певен, що моє старе життя не було дуже вже цікавим.

Міський голова смикнув за один з кінців сітки, що збилася в тугий клубок, і йому нарешті вдалося її розплутати. Він провадив далі доброзичливим тоном.

— Тоді ми самі вигадаємо відповіді, щоб це більше не було таємницею.

Жрець відчув у повітрі легеньку, мов серпанок, божкиню, що ніжно торкалася його зсередини, випромінюючи енергію любові. Ерікал знав, що ніхто з місцевих не в змозі помітити її.

— З нетерпінням чекатиму, що ви придумаєте, — відказав він з усмішкою.

Стара заклиначка вітру дала йому нести провізію, яку купила в місті: пакунок борошна й дві цибулини, а ще пару ножів, які вона нагострила на точильному крузі. Сама Мистія несла мішечок свіжих зелених мідій, які, повернувшись додому, збиралася загорнути в морські водорості і потім запекти на вугіллі.

У відкритому морі, вдалині від невеликої міської гавані, Ерікал побачив рибальські човни, що відходили для риболовлі подалі від берега, туди, де водилися косяки сріблястих риб. Із корчми на березі долинали гучні співи, хоча був лише полудень.

Ерікал був зачудований тим, що бачив. Ця земля так сильно відрізнялася від Ішари! Верховний жрець Кловус змусив людей повірити, що старий світ — це спустошений край, позбавлений магії, де безбожники ведуть жалюгідне похмуре існування. На свій подив, Ерікал зрозумів, що йому подобаються ці люди.

Він збагнув, що місцеві жителі зовсім не зобов'язані були рятувати його. Що Мистія не зобов'язана була давати йому їжу й притулок, лікувати його рани. Мешканці Віндгеда не виказували якоїсь упередженої ненависті до ішаранців, як він очікував. Натомість вони жили своїм життям і переймалися своїми повсякденними справами.

Його божкиня була зараз дуже далеко від своїх вірян і тієї сили, якою живили її їхні щирі пожертви, проте Ерікал відчував, що божественна сутність теж полюбила це місце. А ще жрець дуже зрадів, відчувши, що вкрай ослабла божкиня потроху стає сильнішою.

Ерікал і заклиначка вітру попрощалися з міським головою, і той повернувся до розплутування своїх сітей. Але не встигли вони рушити далі, як міський дзвін ударив на сполох. Сетор підняв погляд від сітей і занепокоєно поглянув на море.

— Невже шторм? Небо чисте.

Ерікал пробігся поглядом по узбережжю, потім глянув углиб суші і побачив на півночі клуби диму.

— Он там щось горить!

— Може, трава на пагорбах. — Сетор побіг до дерев'яної будівлі міської ратуші, що була не більшою за звичайний будинок.

Ерікал і старенька поспішили за ним.

— Моє останнє передбачення показало якусь небезпеку, — сказала Мистія, — проте я не знаю, що воно таке.

Якийсь селянин зі скуйовдженим від швидкої скачки волоссям влетів у містечко на старому борозному коні й закричав:

— До узбережжя наближаються вороги. На нас напали! — Старий коняка під ним натужно хрипів, бо його, схоже, ще ніколи не гнали з такою швидкістю, і сам селянин теж виглядав знесиленим, хапаючи ротом повітря. — Я привіз дині, як раптом побачив дим. Вороги напали на садиби!

Сетор зажадав, щоб той розповів детальніше, що він бачив, і селянин, намагаючись віддихатися, швидко залопотів.

— Вони прийшли пішки. Самі волохаті, як звірі. Нищать все підряд! Вони вбили Чілсона і його дружину, вирізали їхню отару, підпалили хату. Я бачив це з-за кам'яного паркану і думаю, що нападники теж побачили мене. Тож я перерізав посторонки, залишив свій віз та дині, скочив на коня і поскакав сюди, щоб попередити вас усіх! — Його голос тремтів.

Ерікала пройняв озноб, бо він точно знав, про кого говорить цей селянин.

— Їм вдалося вижити. Шторм розметав кораблі, але деякі з них могло викинути на берег. — Прийнявши рішення, він заговорив голосніше. — Вони спалять і пограбують усі села на узбережжі.

Сетор з інтересом глянув на нього.

— То тепер ти згадав?

— Дещо... цього досить, — зізнався Ерікал. — Вони безжальні. Вони не знають пощади. Це гетррени. — Він ковтнув. — З Ішари.

Стара заклиначка вітру зі здивованим виразом обличчя обернулася до нього.

— Гадаю, ти можеш розповісти нам набагато довшу історію.

— Так, можу, але зараз для нас головне підготуватися до нападу. Я не знаю, чи зможемо ми протистояти їм. Я бачив, як б'ються гетррени. — Він вказав жестом навколо себе. — Віндгед — не військовий табір. У вас є зброя, солдати, охорона? Як ви можете захистити себе?

Сетор гірко розсміявся.

— У нас є рибальські сіті та весла. — Він замовк, насупившись. — А ще в нас є багато човнів! Ми повинні вивезти наших людей у море, де ці нападники їх не дістануть.

— Якщо місто буде порожнім, вони все спалять і знищать, — зауважила Мистія.

— Зате люди залишаться живими, і це краще, ніж дозволити їм усім загинути на вулицях міста.

Сетор широким кроком рушив до пристані, голосно скликаючи людей. На причалах замайоріли сигнальні прапори, підняті на високих жердинах, а рибальські човни, що були неподалік у морі, стали повертатися назад до гавані Віндгеда.

Упродовж кількох наступних годин до міста прибігло ще кілька переляканих втікачів, які кричали про наближення страшних варварів. Одна стара жінка навіть приїхала верхи на козі, б'ючи її п'ятами в боки, щоб та бігла швидше.

Слухаючи розповідь за розповіддю, Ерікал зрозумів, що близько півсотні гетрренів рухаються по дорозі, що йде вздовж берега, і грабують всі будинки, що трапляються їм на шляху, підпалюють поля, вбивають худобу — тобто завойовують нові землі.

Міський голова збирав городян, щоб посадити їх на човни і вивезти у море. Один похмурий старий рибалка пришкутильгав із саморобною милицею, якою розмахував у повітрі.

— Ця штука досить гостра. Я можу залишитися тут і бити нею нападників.

— Вони вб'ють вас, — зауважив Ерікал.

— Цілком можливо, — відповів кульгавий чоловік і знову ткнув милицею у повітря. — Але, може, спочатку я прикінчу кількох з них.

Міський голова повів його до човнів, що стояли біля пристані.

— Я б волів, щоб ти залишився живий і згодом допоміг з відбудовою міста. Сідай у човен, в морі ти будеш у безпеці.

Якийсь чоловік підганяв поперед себе трьох дітей, прямуючи до човнів, які готувалися до відплиття. Деякі люди втекли до пагорбів, щоб там сховатися від нападників-гетрренів, а інші тим часом нашвидкуруч готувалися боронити Віндгед з тим, що було під рукою.

— Вони будуть тут за годину!

Мистія стояла, дивлячись на воду.

— Я не попливу в море. У мене є хатина на мисі, і я залишуся там. Може, тобі варто піти зі мною і захистити мене. — Вона підняла свій тканий мішечок. — Хтось має допомогти мені з'їсти ці мідії.

Небо на півночі затягнуло димом, схожим на страхітливі чорні плями. Ерікал відчував радше тривогу, аніж страх, і, коли ці почуття змішалися в його душі, він відчув, як усередині нього здіймається хвиля божественної сили, якою він може скористатися навіть тут, вдалині від дому.

— Можливо, я все-таки зможу допомогти захистити вас, — сказав він, звертаючись до міського голови. — У мене є таємниця, якої убояться навіть ці нападники. Відправте всіх людей подалі в море, а я вийду до ворогів.

— Один ти не підеш, — сказав Сетор. Він кинув погляд на пристань, від неї, відштовхнувшись веслами, відчалили ще два рибальські човни, після чого підняли свої вітрила. — Поки наші люди перебувають на безпечній відстані від берега, я можу залишитися. Я хочу побачити, хто наважився напасти на моє місто.

Тепер Ерікал дихав глибше, швидше, відчуваючи в легенях вогонь божкині, схожий на свіжий вітер. Він рушив вулицями до в'їзду в місто, Сетор і Мистія йшли слідом за ним. До них приєдналося ще десятеро рибалок з уламками весел та гострими баграми. Чисто поголений чоловік з обвітреним обличчям сказав:

— Я використовую цей багор, щоб бити марліна. Гадаю, черепи варварів він розколе не гірше.

Ерікал подумав про Маґду та її покручену палицю.

— Я буду радий на це подивитися.

Зупинившись на околиці, вони чекали появи нападників, а містечко Віндгед тим часом майже повністю спорожніло. Близько двадцяти рішуче налаштованих містян озброїлися, щоб захистити власні домівки, і зібралися на дорозі, що вела до міста. Стоячи разом, вони спостерігали, як до них наближається ворог.

Зір Ерікала раптом покращився, став гострішим — і він зрозумів, що божкиня посилює його здібності.

До них сунув натовп варварів — п'ятдесят вцілілих воїнів, яких море викинуло на узбережжя після влаштованого божкинею шторму. Гетррени, розлючені, проте явно виснажені й пошарпані, вищирялися, показуючи гострі зуби. Замість одягу на них були шкури, вкриті соляною кіркою. Вони розмахували списами й палицями, у когось були навіть гілки, виламані з дерев, а деякі просто несли великі уламки каміння. Багато дикунів тримали у руках тліючі смолоскипи, якими вони підпалювали садиби і поля, що зустрічалися їм по дорозі.

Попереду шкандибала на товстелезних ногах Маґда, недбало розмахуючи своєю палицею. Вона, схоже, вважала, що, спаливши кілька селянських хат і ланів, вона вже завоювала цілий континент. Коли варвари угледіли перед собою місто та його захисників, вони, загорлавши хриплими голосами, побігли вперед, готові одразу ж кинутися в бій.

Кілька рибалок застогнали, проте не відступили. Ерікал чув, як міський голова Сетор важко дихає поруч, але все одно рішучо стискає багор, не збираючись здаватися.

Коли Маґда, що неслася попереду, помітила жерця, вона завагалася. Ерікал глибоко вдихнув повітря і відчув, як божкиня живиться його вірою. Він і його прекрасна божкиня могли впоратися лише разом. Він відчував, що вона ослабла, але тримається за нього, поєднана з ним через його серце, розум і цілковиту відданість. І хоча божкиня відчувала величезну небезпеку, вона все ж залишилася захищати його, переливаючись різнобарвними веселками, які ставали все яскравішими, все помітнішими.

Маґда підійшла достатньо близько, щоб її було чутно, і зі злостивою посмішкою уставилася на Ерікала.

— Та це ж наш маленький жерчик! Невже ти стільки проплив? — Коли Ерікал не відповів, у неї на вилицях заходили жовна від ледь стримуваної люті. — Шторм, який влаштувала твоя божкиня, мало не знищив нас усіх, розкидав наш флот, розтрощив об берег кілька моїх кораблів.

— Ти змусила мене зробити це, — відказав Ерікал.

— Ти повинен був контролювати цю істоту. Я попереджала тебе. — Вона глянула на погано озброєних захисників міста, а за її спиною виднілися вдалині заграви численних пожеж. — Я думаю, ти зрадив нас, жерче. Ти зрікся Ішари, а тепер ти став на бік цих слабаків.

— Зрадив вас? — насмішкувато кинув Ерікал. — Я ніколи не хотів брати участь у вашому вторгненні. Верховний жрець Кловус просто намагався позбутися вас, і, очевидно, ми з моєю божкинею стали прийнятною жертвою. — Поки він говорив, у повітрі розгорнулося веселкове мерехтіння, наче морські вітри, пройшовши крізь невидимі чарівні призми, перетворилися на потоки різнокольорового променистого сяйва.

Стара заклиначка вітру аж скрикнула від несподіваної здогадки, Сетор теж здивовано подивився на Ерікала.

— Ти з Ішари?

Перш ніж Ерікал встиг сказати щось на своє виправдання чи бодай якось це пояснити, Маґда закричала своїм варварам:

— Вбийте всіх! Спаліть місто — і ми підемо до наступного. Але жрець — мій. — Розмахуючи палицею, вона швидко рушила до захисників Віндгеда, загарчавши на Ерікала. Рибалки та міський голова трималися разом, плече до плеча, і, стискаючи свою просту зброю, приготувалися зустріти ворогів.

Ерікал стояв перед ними з порожніми руками. У нього не було жодної зброї, окрім його божкині.

Коли Маґда кинулася на нього, божкиня, зібравши залишки своєї сили, роздалася вшир і вдарила у відповідь. Нематеріальне божество, розлетівшись на кольорові друзки веселкового скла, перетворилося на невидиму бурю, зіткану із завиваючих вітрів, ставши тією жорстокою силою, яку очільниця варварів раніше вже використала проти флоту Співдружності, — і цю жорсткість породила сама ж Маґда.

Тоді прірарська божкиня навчилася вбивати і руйнувати, і зараз вона використала ці вміння, щоб роздирати на шматки гетрренів, які наближалися до неї. Несамовита божкиня виплеснула всю свою лють і руйнівні сили, які гетррени вклали в неї своєю власного жертовною кров'ю.

Ерікал не міг керувати божкинею, не міг контролювати її, проте його власні думки та емоції теж виривалися назовні. Божество ринуло до нападників і, підхоплюючи їх, ламало їм руки й ноги, гатило їхніми тілами об землю. Невидимий невблаганний вітер розбивав черепи гетрренів, і вони лопалися, мов гнилі плоди. Божественна сутність жбурляла тіла варварів на всі боки, наче то були пошарпані ватяні ляльки.

Сама Маґда щось горлала, розмахуючи масивною палицею. Вона завила, скреготнула заточеними зубами і з усім своїм безмежним нахабством кинулася на божкиню. Вона атакувала її, так ніби могла знищити мерехтливе божество самою лише силою своєї волі. Вона молотила палицею незримий вихор, марно намагаючись розтрощити його.

Але божкиня зламала навпіл її кийок і вирвала з рук Маґди його загострений уламок. Варварка безперестанно ревіла, розмахуючи тепер кулаками, і тоді божкиня увігнала гострий кінець палиці, немов кілок, у її товсті груди.

У Маґди крізь зуби хлинула кров, і вона вчепилася в цей кілок своїми схожими на кігті пальцями. Божкиня підняла її в повітря, і варварка зависла над землею, безпорадно бовтаючи й смикаючи руками та ногами, але все ще намагаючись вчепитися у свою невидиму супротивницю.

Різким поривом вітру божественна сутність зламала очільниці варварів шию і стала крутити її голову, аж поки не вивернула її лицем назад. Бездиханна закривавлена туша Маґди безформною купою гримнулася на землю.

Це видовище приголомшило тих небагатьох гетрренів, які ще залишалися в живих. Одні кинулися тікати в бік пагорбів, інші ринули вперед у ще одній спробі вбити Ерікала, але божкиня, використавши останні крихти сили, розчавила всіх нападників, наче то була дрібна комашня.

Невдовзі всі вони були мертві, а Ерікал застиг на місці і, задихаючись, схлипував, хоча в нього на тілі не було жодної подряпини. Ніхто з інших захисників Віндгеда теж не постраждав.

Жрець, якого охопив страшний розпач, побачив, що іскра божкині, яка мерехтіла в повітрі, стала дуже слабкою. Його дорогоцінна божкиня, опинившись так далеко від дому, так далеко від своїх вірян, витратила всі свої сили до останньої краплі, щоб врятувати його і захистити місто, яке стало для нього таким важливим.

Ерікал, якого всього трясло, почувався більш виснаженим і слабким, ніж тоді, коли вперше прийшов до тями на кам'янистому узбережжі. Його обожнювана божкиня тепер відчувалася як дотик напівпрозорої легенької пір'їнки, як ледь помітне коливання вітерцю, що злегка куйовдив його волосся.

Божкиня підлетіла до нього, немов останній веселковий подих, і закружляла навколо, з любов'ю обіймаючи його, обіймаючи востаннє. Ерікал з гарячковим поспіхом роззирнувся довкола, намагаючись знайти ніж, щоб пролити трохи крові, принести жертву і зберегти божкині життя. Але інші захисники стояли надто далеко, тому він кинувся дряпати собі руку нігтями, але так і не зміг добути крові до того, як вона згасла.

Її незриме єство розлетілося на крихітні часточки, які, мов краплинки туману під променями ранкового сонця, розсіялися в повітрі й опустилися на землю.

Можливо, подумав Ерікал, вона трохи наповнить своєю магією цей втомлений старий світ.

Рухаючись вузькими гірськими дорогами та ледь помітними стежками, перетинаючи просторі долини, Колланан і Ласіс мчали назустріч армії Лютих. Колл ще ніколи в житті не гнав Шторма так сильно, навіть тоді, коли він нісся додому після того, як виявив крижаних Лютих у містечку Лейк Бакал, де вони заморозили на смерть всіх мешканців. Він ніколи не зможе забути тіло маленького хлопчика, вкрите льодом і снігом, його маленьку ручку, що стискала різьблену дерев'яну свинку...

Це був не Бірч, а, мабуть, один з його друзів, якого в одну мить заморозили безжальні крижані Люті...

Тепер Колл мав нове свідчення того, що Бірч живий! Раніше він двічі намагався врятувати хлопчика і обидва рази зазнав невдачі, а його спроби тільки роз'ярили крижаних Лютих. Коллу ніяк не вдавалося відігнати від себе образ прив'язаної до дерева Тафіри, якій перерізали горло мстиві воїни Лютих.

Чи можна було сподіватися, що Бірч зможе вижити серед них?

Колланан, хоч і зневірившись у цьому, ніколи не здавався остаточно, але разом з тим не бачив жодної можливості визволити свого онука. Однак тепер у нього знову з'явилася іскра надії. Якщо він увірветься до табору Лютих, то йому, можливо, хоча б вдасться побачити Бірча востаннє.

Поруч з королем скакав Ласіс. Вони зрідка зупинялися, щоб напоїти коней зі струмків, а самі їли, не сходячи з сідла, і відпочивали не більше години щовечора. Колл, якби міг, не зупинявся б, доки б не впав із сідла, а Хоробрий був такий міцний, що міг би їхати взагалі без зупинок, проте вони слідкували за тим, щоб не загнати до смерті коней. Попереду на них чекала ще довга подорож, а потім вони мали зустрітися віч-на-віч із Лютими.

— Я битимуся разом з вами, мій королю, — мовив Ласіс, — і захищатиму вас до останнього подиху. Мій найголовніший обов'язок — врятувати Бірча й зберегти йому життя. — Він провів пальцями по тонкому білому шраму на шиї. — Але якщо буде така можливість, я збираюся вбити королеву Онн за те, що вона зробила зі мною.

— Шкода, що її можна вбити лише один раз, — відказав Колланан, знаючи, що безсердечна королева винна у вбивстві Тафіри не менше, ніж Мандан та його підступні охоронці. Як багато загинуло рідних і близьких йому людей, і разом з ними щоразу вмирала якась частина його душі.

Вони натрапили на величезне військо швидше, ніж цього очікували. Крижані та піщані Люті сунули по землі нестримним потоком, прямуючи до гір Хребет дракона. На заході сонця двоє чоловіків піднялися на вершину пагорба і побачили розлогий військовий табір, у якому Люті зупинилися на нічліг.

Затінивши очі долонею, Колл оглядав ряди воїнів, тисячі й тисячі представників древньої раси. Він помітив розкішне шатро, що виділялося серед інших наметів та куренів, і зрозумів, що саме там розташувалася їхня королева.

— Іншим разом, — міркував вголос Колл, дивлячись уперед, — я, може, й став би прислухатися до голосу розуму. — Він витягнув свій бойовий молот і, тримаючи його перед собою, оглянув уламки димчастого скла, що вкривали його поверхню. Він поклав його на плече, готовий рушати. — Але не зараз.

Ласіс затиснув реймер на зап'ясті і викликав схожий на смолоскип полум'яний клинок. Кивнувши один одному, чоловіки пустили коней галопом і помчали до величезної армії Лютих.

Тихенько сидячи біля намету Кору, Бірч слухав, як всередині королева обговорює воєнні плани зі своїми магами та воїнами. Мамула приніс йому їжу, і хлопчик мовчки кивнув на знак подяки. Багато маленьких істот снували по всьому табору або шукали собі їжу десь серед пагорбів. Дотримуючись обіцянки, Кору залишила їх у спокої, і мамули, знаючи, що їм нічого не загрожує, слідували за армією.

Військо крижаних Лютих, вирушивши із засніженої північної пустки на південь, подолало довгий шлях, що пролягав через Нортерру, і дісталося Баннрії, а тепер об'єднана армія Лютих повернула на північний схід, де вдалині виднівся скалистий гірський хребет. Бірч їхав у бойових санях, і протягом усього походу не стикався з якимось труднощами. Він був ситий, йому було достатньо тепло, і тепер він був більш впевнений у тому, що йому вдасться вижити, ніж тоді, коли королева Онн знущалася з нього або взагалі не звертала на нього уваги. Кору іноді навіть розмовляла з хлопчиком про те, що вона планує робити і як вони розбудять дракона в горах. Бірч не знав, якою буде його доля, якщо це станеться.

День за днем він мовчки їхав на передку саней, вдивляючись у незнайомі пейзажі і намагаючись вгадати, де саме вони зараз їдуть. Бірч мав багато часу на роздуми й спомини, але тепер він принаймні більше не відчував страху. Кору, здавалося, вважала його якимось талісманом, свого роду оберегом.

Після тривалих обговорень у наметі королеви маги Аксус та Ілон звелися на ноги, щоб розійтися по своїх справах, а Кору тим часом зручно вмостилася на хутряних подушках. Вона спостерігала, як біля входу в намет Бірч жадібно поглинає їжу, і щойно він з'їв останню ложку, мамула забрав у нього пусту миску і зник.

Раптом табором прокотилися крики. Почувши їх, хлопчик подивився на ряди наметів, на загони для ауґів та вовкоконей, що були зроблені нашвидкуруч та стояли окремо, і побачив яскраве світло в густих сутінках на краю великого табору, полум'яний меч, який ні з чим не сплутаєш, — реймер Хороброго! Розхвилювавшись, він схопився на ноги.

— Що це? — зацікавлено спитала Кору.

До намету королеви прибіг розвідник і, поспішно вклонившись, доповів хриплуватим голосом.

— Чужинці, моя королево, людина і напівкровка. Вони в'їхали прямо в табір і, схоже, зовсім нічого не бояться.

— Не бояться? Чого ж вони хочуть? — запитала Кору.

Двоє магів стояли поруч з королевою у своїх кольорових шкіряних мантіях, уважно спостерігаючи за тим, що відбувається, і розмірковуючи, що це може означати. Воїн-розвідник, явно розвеселившись, відповів.

— Вони вимагають зустрічі з вами, королево Кору.

У Кору вирвався смішок.

— Вимагають?

— Один з них каже, що він король Нортерри.

Серце Бірча закалатало. Його дідусь!

— Я знав, що він прийде.

Кору глянула на хлопчика, потім стенула плечима.

— Приведи їх сюди.

Колланан, в душі якого вирували гнів і бажання помсти, гордовито сидів у сідлі на своєму Штормі. У його руці був бойовий молот, а Ласіс тримав напоготові свій тріскучий реймер. Люті настільки зневажали людей, що навіть не роззброїли чоловіків, коли ті проїжджали через їхній переповнений табір. Колл відчував вагу своєї зброї, посиленої димчастим склом, і знав, наскільки смертоносною вона може бути. Він сподівався, що йому випаде бодай найменша нагода помститися королеві, і надіявся, що зможе хоча б мигцем побачити Бірча.

Ласіс тримав реймер, мов смолоскип, очолюючи процесію. Коли вони наблизилися до великого шатра, Хоробрий вигукнув:

— Король Нортерри!

Крижані та піщані Люті, не вважаючи за потрібне виявити хоч якісь знаки поваги, просто дивилися, вдаючи незацікавленість, як повз них проїжджають вершники.

Колланан, напружений і зосереджений, важко дихав, а його зір почало застилати червоне марево, проте він, не зупиняючись, їхав далі.

Попереду він побачив королеву крижаних Лютих, вона стояла перед ними, висока, холодна і прекрасна, випромінюючи неабияку силу. По боках від неї стали двоє магів, один в іржаво-червоній мантії, інший — у синій. Озброєні воїни-Люті розташувалися кругом, готові захищати її, хоча королева виглядала так, ніби їй не потрібна охорона.

Проте Колланан майже перестав звертати на всіх них увагу, щойно він побачив Бірча, який підійшов до королеви ззаду. Хлопчик змужнів і дуже схуд, але він був живий. Його, схоже, не мучили і не кривдили. Короля охопила невимовна радість.

— Бірч! — Він хотів закричати, але з його вуст злетів тільки ледь чутний шепіт. Його серце мало не розірвалося.

Хлопчик радісно посміхнувся.

— Це мій дідусь! — Він благально поглянув на королеву крижаних Лютих, але вона застигла в гордовитій позі з незворушним виразом обличчя.

Її біляве волосся розвівалося навколо голови, потріскуючи від магії.

Десь у глибині душі Колланан давно вже все для себе вирішив, але зараз він остаточно упевнився в непохитності власного рішення. Він зробить усе необхідне, щоб звільнити хлопчика, піде на будь-яку жертву. Не мало значення, що станеться з ним самим, — жодного значення.

Він зістрибнув на землю й рушив уперед, тримаючи свою важку зброю напоготові.

— Я король Колланан Молот. Ви взяли цього хлопчика в заручники. Звільніть його, інакше ви всі помрете.

Його вимога була такою абсурдною, що Люті остовпіли від несподіванки. Похмурі маги дивилися на нього так, ніби силою погляду розтинали на шматки якусь невідому істоту.

Ласіс, піднявши реймер, підійшов до свого короля, готовий загинути разом з ним. Він нахилився ближче, і його слова вразили Колла.

— Володарю... це не королева Онн.

Колланан блиснув на нього очима.

— Про що ти?

— Це не королева Онн. Я її не знаю.

Бірч ледве стримувався, щоб не підбігти до дідуся, але один з воїнів крижаних Лютих притримував його. Колланан стояв перед Лютими у загрозливій позі, гнівно дивлячись на них.

Королева крижаних Лютих підійшла ближче.

— Я дбала про цього хлопчика, але я не викрадала його. Він служив мені... у вельми цікавих обставинах.

Колланану не вдалося стримати слів, що рвалися з його душі.

— Крижані Люті знищили містечко Лейк Бакал, вбили мою доньку та її родину. Вони забрали Бірча. Крижані Люті вбили мою королеву, мою кохану... — Його голос надломився. — Мою Тафіру.

Як не дивно, але блідошкіра королева просто стояла й незворушно дивилася на нього.

— Нічого з цього я не робила. Ти говориш про мою матір, королеву Онн, але вона вже мертва. Я — Кору, і я правителька крижаних Лютих. Насправді я правителька всіх Лютих.

Колланан закричав:

— Люті забрали у мене все! — Він був не в змозі стримувати свій гнів, і йому потрібно було виплеснути свої горе й лють, які так довго вирували в ньому. — Хіба ви вже не забрали достатньо?!

Королева Кору підійшла зовсім близько до нього, щоб подивитися йому прямо в очі. Вона була тоненькою порівняно з Коллом, проте в ній відчувалася енергія, пружна, мов батіг.

— Як я вже сказала, я не робила нічого з цього. Люті, що очолили напад на ваше містечко біля озера, теж мертві. Іррі, воїна, який убив твою дружину, страчено. Я... — вона глянула вниз і торкнулася плеча Бірча. — Ми вбили Іррі, коли він зрадив мене. Моя матір тримала цього хлопчика при собі як домашню тварину і ставилася до нього погано. Але він вижив, і я навіть трохи полюбила його.

— Вона каже правду, дідусю, — визнав Бірч, а потім промовисто подивився на Кору. — Але вам більше не треба тримати мене при собі. Я хочу додому... або принаймні хочу бути зі своїм дідусем. З королем Нортерри.

Кору виглядала спантеличеною.

— Хлопчик заслужив мою повагу. Він добре служив мені. — На свій подив, Колланан відчув, що в ній немає ворожості.

Бірч поглянув на королеву.

— Він — єдиний родич, який у мене залишився. Можна, будь ласка?

Королева Кору подивилася на хлопчика, і вираз її обличчя пом'якшав.

— Ти щось казав про це. — Потім вона повернулася до Колланана. — У мене немає ненависті ні до тебе, королю Нортерри, ні до людей. Моя матір мертва, і знеславлена королева піщаних Лютих By теж переможена. У мене є своя місія.

Колл ледве знайшовся на слова.

— Що ти кажеш?

Королева крижаних Лютих розвела руками, а двоє її магів здивовано дивилися на те, що відбувається перед ними.

— Коли ми проходили повз Феллстафф, то не чіпали твого міста. Ми щойно прийшли із Судерри, проте я не заподіяла ніякої шкоди Баннрії. Я просто об'єднала наші дві армії, і тепер я веду їх до нашої істинної мети. — Її голос звучав майже сумно. — Хлопчик мені більше не потрібен... якщо він хоче бути з тобою.

Із посмішкою, в якій промайнув легкий жаль, вона відпустила Бірча, лагідно підштовхнувши його. Він підбіг до вкрай здивованого Колланана і кинувся в обійми дідуся.

Не в змозі більше тримати бойовий молот, він розтиснув пальці і випустив важку зброю на землю. Королю було байдуже. Йому здавалося, що його серце тане. Колл схопив Бірча у свої великі ведмежі обійми і заридав.

Нічним жахіттям Уто було те, що одного дня ішаранські кораблі досягнуть берегів Остерри і попливуть з'єднаною річкою до Конвери. Якщо це станеться, то він знатиме, що зазнав невдачі, що всі Хоробрі зазнали цілковитої невдачі у виконанні свого найпершого обов'язку — захищати Співдружність і конаґа.

Залишивши «Ґліссанд» і решту солдатів у Рівермуті, він щодуху гнав коня по дорозі, що стелилася вздовж річки. Йому треба було дістатися до замку Конвери, знайти Мандана... проте він боявся, що вже запізнився — запізнився безнадійно.

Хоча вони й розгромили гарнізон на острові Фулкор, флот Співдружності зазнав нищівної поразки. Його війна помсти проти Ішари провалилася, його військо навіть не досягнуло чужих берегів, а тепер він повернувся до Остерри, відчайдушно намагаючись врятувати хоча б те, що міг.

Уто пришпорив скакуна, даючи волю своєму гніву. Копита його коня стукотіли по торованому шляху багато годин поспіль, і нарешті, глянувши вперед, він побачив посеред русла широкої ріки стрімчак, який здіймався над тим місцем, де зливалися річки Блакитновода й Крикіет.

У цю ж мить він зрозумів, що нападники вже дісталися сюди. Уто голосно завив і ще сильніше пришпорив коня. Місто палало в кількох місцях уздовж берега ріки. Оборонні укріплення прямо під замком залишалися цілими, але чотири ішаранські кораблі вторглися в район причалів у нижній частині міста. Сюди припливали кораблі з морського узбережжя, піднявшись вгору по з'єднаній річці, а баржі та човни, спустившись по річках Блакитновода чи Крикіет, привозили вантажі продуктів, худоби, зерна, деревини або видобутого каменю. Нижня частина міста була облаштована так, щоб торгові судна могли легко тут пришвартуватися і їх можна було швидко розвантажити; на просторих площах влаштували загони для худоби, а високі складські будинки були відкриті для зберігання товарів. За своєю природою нижнє місто було вразливим для нападу, чим і скористалися ішаранські чудовиська.

Один з нових мостів через річку Блакитноводу вже був наполовину зруйнований, частина його прогонів палала, але Уто повинен був у будь-який спосіб перебратися через ріку до Конвери і замку. Його охопили гнів і розпач, коли він побачив, що на протилежному березі посеред ринку, що простирався вздовж ріки, точаться шалені бої. Смугасті вітрила на кораблях загарбників були подерті, їхні корпуси виглядали побитими, але судна все ж прибилися до берега і вивергли із себе свої екіпажі, які тепер сіяли смерть. Уто вхопився за реймер, але поки що не запалював його, — він зробить це, коли підійде достатньо близько, щоб мати можливість убивати.

Міст палав, і по ньому вже було неможливо перебратися на той берег, але неподалік Уто помітив перевізника, який з безпечної відстані спостерігав за боями в нижньому місті. Хоробрий зіскочив зі свого загнаного коня і кинувся до того чоловіка.

— Перевези мене! Я повинен захистити Конверу.

Чоловік перелякано подивився на грізного Хороброго.

— Я не можу плисти туди! Ці варвари вбивають усіх підряд!

— Саме тому ми повинні дати їм відсіч.

— Я-я не можу. Вони захоплять мій човен.

Уто витягнув свого меча.

— Тоді я захоплю твій човен.

Перевізник миттю вистрибнув зі свого невеличкого човна і дременув уздовж берега. Його вчинок викликав у Хороброго відразу, і він, заскреготівши зубами, переступив через борт човна й випрямився, намагаючись встояти на ногах. Його вкритий піною кінь, що тремтів від утоми, так і залишився стояти на березі.

Уто повернувся до нього спиною, вмостився на дерев'яному сидінні і взявся за весла. Він гріб, долаючи повільну течію ріки, спрямувавши човен до місця основних боїв і палаючих пристаней у нижньому місті. Уто бачив, як кілька ішаранських вояків рубали торговців, рибалок, вантажників, але разом з тим він зрадів, помітивши, що городяни дають відсіч, пускаючи в хід будь-яку зброю, яку їм вдалося знайти. М'язисті варвари, мов оскаженілі бики, кидалися на захисників, трощили глиняний посуд і ящики з товарами, розбивали вікна, руйнували торгові ятки, перекидали вози з харчами.

Уто, важко дихаючи, гріб що було сили, і ніхто навіть не помітив, як він наближається — одинокий чоловік, одягнений у чорне. Коли човен підплив достатньо близько до одного з причалів, Уто вистрибнув з нього на дерев'яні дошки пристані і нарешті запалив реймер. Тримаючи в іншій руці меч і заволавши бойовий клич, він понісся до ішаранських тварюк, яких так жадав повбивати. Побачивши страшне побоїще, палаючі будівлі, зарубаних городян, він не міг не згадати свою власну родину, вбиту в Міррабаї десятки років тому.

З розгону ринувши в коловорот бою, Уто рубав варварів одного за одним. Ніхто не міг встояти проти полум'я його реймера і ударів його сталевого меча. Вже сильно пошарпані ішаранські солдати — жалюгідні рештки того, що мало бути цілою армією, — виглядали розгубленими й зневіреними у своїх силах, але їм нічого не залишалося, окрім як прийняти свій останній бій на березі ріки. Його вогняний клинок відтяв голову одному з ішаранців, який, здавалося, вже змирився зі своєю смертю, а наступним ударом сталевого меча Уто простромив товсту шкуру варвара, увігнавши клинок йому між ребрами.

Побачивши, що в бій вступив Хоробрий, городяни стали відбиватися ще завзятіше. Незабаром їх стало вдвічі більше: з навколишніх будинків із закритими віконницями та забарикадованими дверима вибігало все більше людей, тримаючи в руках палиці, вили, батоги. Хід битви швидко змінився.

Уто бачив, що чимало жителів Конвери піднялися на боротьбу з нападниками, але він був прикро вражений, не помітивши серед захисників жодного солдата Співдружності, жодного бійця в однострої армії конаґа. Чому тут не було Мандана, який мав зібрати свої війська для боротьби з ворогом? Юнак повинен був явитися сюди у своїх найкращих обладунках, у кольорах Остерри, розмахуючи синім прапором Співдружності.

Всередині Уто піднімався гнів, коли він оглядав останні сутички, шукаючи очима інші яскраві реймери. Він залишив двох Хоробрих захищати Конверу! Де Титан і Дженна?

Уто направив свою лють на якогось варвара. Це виявилася жінка, і такої потворної істоти він і уявити собі не міг. Вона кинулася на нього, стискаючи в лапах булаву, вкриту уламками каменю, і він вдарив реймером так сильно, що відрубав їй руку і тим же ударом пропалив груди. Її тіло впало на землю, і Уто від злості ще й копнув його ногою. Потім він повернувся, слухаючи потріскування свого реймера і тримаючи закривавлений меч в іншій руці, у пошуках наступного супротивника. Але Хоробрий побачив перед собою лише виснажених захисників з червоними від натуги обличчями. Деякі з них радісно щось вигукували. Інші виглядали приголомшеними.

Від тліючих складів, заповнених сувоями сукна й тюками сіна, здіймалися хмари густого диму, проте всю столицю загарбникам не вдалося перетворити на пекло, як він боявся. Конвера вистояла, відбивши напад ішаранців.

Але Уто все ще багато чого не розумів. Він зажадав відповідей від людей, що зараз витріщалися на нього.

— Конаґ у безпеці? Де армія Конвери? — Тепер, коли бої практично закінчилися, містяни, що були вимушені самотужки захищати своє місто, дивилися на нього якось по-іншому. Коли ніхто з них не відповів, Уто вигукнув:

— Ви чуєте мене?! Я — Уто, зобов'язаний Хоробрий конаґа! Як могла наша армія допустити такий напад на столицю, не організувавши ніякої оборони?

— Ми знаємо, хто ти, — мовив один рибалка, його голос був сповнений уїдливості. Він тримав сокиру з довгим руків'ям, призначену для рубання хмизу, а не ворожих черепів. — Уто! — Несподівано його обличчя перекосилося від ненависті, і він плюнув прямо в Хороброго, а потім кинув свою сокиру, яка з брязкотом упала на землю, і швидко пішов геть.

Уто був ошелешений. Ніхто й ніколи раніше з ним так не поводився.

Це була якась дикість, у це просто неможливо було повірити.

— Чому тут немає воїнів, які мають захищати місто? Де конаґ Мандан? — У нього майнула думка, що молодий конаґ забарикадувався в замку і наказав двом Хоробрим залишатися біля нього. Уто не міг повірити, що Титан і Дженна могли б дозволити Мандану виглядати таким боягузом.

— Конаґ поїхав з Конвери зі своїми Хоробрими, — сказала стара торговка рибою зі зморшкуватим червоно-синюшним обличчям. На її зім'ятій подертій сукні виднілися плями крові, а в руці вона тримала ніж. — Вони взяли із собою загін солдатів і відправилися до табору ні в чому не повинних утауків, щоб вирізати всіх, кого там знайдуть.

Уто геть нічого не розумів.

— Навіщо Мандану нападати на утауків?

Жінка продовжувала, наче їй приносило втіху повідомляти йому погані новини.

— Потім він викликав решту свого війська і повів його в гори, залишивши Конверу беззахисною.

Сивий чоловік, що стояв поруч, додав:

— Він оголосив війну королям Адану та Колланану.

Уто пройняв справжній жах.

— Чому? Чому він не зачекав?

Стара жінка глузливо посміхнулася.

— Тому що вони розіслали офіційний указ, який розкрив злочини, скоєні Манданом. Вони позбавили його корони. — Вона підійшла ближче і злобно прошипіла, мов гадюка, йому прямо в лице. — Все королівство також знає, що зробив ти, Уто! Вбивця!

Він відсахнувся від неї, розгублено кліпаючи. Реймер усе ще був гарячий і палахкотів у його руці.

— Про що ти говориш?

— Ми знаємо, що ти вбив Конндура Хороброго! — закричала вона на нього. — Безжально зарізав його на острові Фулкор. Вбивця!

Інші люди невдоволено й озлоблено забуркотіли, утворюючи широке коло навколо нього, проте побоюючись підійти ближче.

— Вбивця... — повторив ще хтось. — Ми навіть знайшли обезголовлене тіло Хороброго, якого ти вбив.

Уто знадобилося трохи часу, щоб оговтатися від потрясіння. Невже вони знайшли тіло вчителя Онзу? І це він розкрив правду про смерть Конндура? Так, це точно був старий учитель-Хоробрий! Навіть після своєї смерті Онзу продовжував псувати йому життя. Уто обпекло почуття страшного приниження, але він задушив це почуття в зародку. Ці люди нічого не знали про те, чим він пожертвував, чого він досяг.

Городяни злобно дивилися на нього, і він зрозумів, що всі вони знають правду. Крім того, Мандана не було в столиці, Титана й Дженни теж, як і всієї армії, і це означало, що вони залишили місто вразливим перед ворогами. Він мав це виправити!

— Вбивця! — знову закричала на нього торговка рибою, розмахуючи своїм закривавленим ножем, ніби сама хотіла його вбити.

Він розвернувся і рубонув її реймером. Інші городяни, ще розпалені й закривавлені після битви з ішаранцями, збиралися навколо нього, маючи загрозливий і розгніваний вигляд. Та коли він підняв палаючий меч, вони одразу ж розбіглися, залишивши на землі тіло жінки, з якого ще піднімався дим. Уто подивився вниз, сам здивований тим, що зробив, а потім відчув розчарування. Він убив стару жінку!

Ніхто не наважився переслідувати його, коли він пішов з ринкової площі. Уто пройшов через торговельний квартал, забрав собі, ні в кого не питаючи згоди, міцного коня і далі поїхав верхи. Йому потрібно було дістатися до конаґа Мандана та його армії. Він повинен був зупинити юнака.

А ще він повинен був усе пояснити.

Королева Пенда в супроводі сорока солдатів покинула Баннрію й вирушила до рівнини Чорного скла, а капітан Ельціор залишився наглядати за містом. Добре озброєних вартових Стяга разом із Чет мало бути цілком достатньо для протистояння з трьома воїнами і магинею Лютих, проте вони знали, що не варто недооцінювати силу ворога.

Якщо вони все ще їхні вороги...

Ті четверо піщаних Лютих могли ще не знати, що їхня королева By переможена, що об'єднані армії Лютих рушили далі до Хребта дракона і більше не воюють з людьми.

І хоча військовий загін відправився в похід за наполяганням Ґлік, сама вона почувалася вкрай стривоженою. У животі крутило, наче вона з'їла забагато пекучого перцю. Відчуваючи емоції хазяйки, Арі часто спурхувала з її плеча і кружляла над їхнім загоном, вишукуючи небезпеку. Завдяки своїм дивним і незрозумілим видінням Ґлік знала, що найбільша небезпека криється в темній магії, яка просочується крізь застиглі озерця димчастого скла.

Помітивши її стурбований вираз обличчя, Пенда сказала:

— Ми зробимо це без кровопролиття, якщо вийде. Я розповім Лютим, що сталося, і, сподіваюся, вони звільнять бранців.

Ґлік важко зітхнула.

— А якщо вони тобі не повірять?

— Може й повірять.

До них під'їхала Чет.

— Повірять. — Хоробра рушила вперед, її могутня постать зараз майже нічим не нагадувала ту брудну полонянку з табору Лютих, якою вона була ще не так давно.

Оскільки в народу утауків, до якого належала Пенда, це було звичайною справою, вона взяла дитину з собою в подорож. За допомогою перев'язу з міцної тканини вона прив'язала немовля до себе, і Оук було цілком затишно в дорозі. Ґлік не була здивована, адже по крові маленька дівчинка теж належала до племені утауків. Окрім вартових Стяга, Пенда взяла в похід молодого зброєносця Гома, щоб той допомагав їй доглядати за немовлям. Його брат Сінан був серед солдатів, які їх супроводжували.

Рівнина Чорного скла притягувала до себе Ґлік, і вона не могла опиратися цьому поклику. Це було щось таке, що вона мала дослідити, мала ще раз побачити на власні очі. Вночі, коли вони спали під відкритим небом, а її ска влаштувалася на гілці над її головою, їй снилися дивні сни, і вона ледь не потонула в заплутаних, приголомшливих видіннях: загрозливі тіні, примружені очі, темні й зловісні обриси вкритого лускою чудовиська, що виринає з-під землі.

Дівчина-сирота боялася не за себе, а за майбутнє, за утауків, за весь світ... і за крихітку Оук, яку вона вже вважала своєю сестрою.

Поки загін долав шлях до рівнини Чорного скла, Пенда прислухалася до шепотіння сухих трав, до вітру, що свистів у вухах та куйовдив її волосся, і думала про свого батька.

Знову опинившись під чистим небом, скачучи верхи на своїй гнідій кобилі після кількох тижнів, проведених в стінах Баннрії, що захищали мешканців міста протягом тисячоліть, вона відчула себе вільною. Пенда випросталася в сідлі, підняла обличчя до пухнастих хмар і широко розкинула руки. Заплющивши очі, вона ніби відчувала присутність батька, він, здавалося, був скрізь.

Коли Пенда побачила всіяну квітами галявину, яку перетинав дзвінкий і чистий струмок, вона зрозуміла, що батькові тут сподобалося б. Вона глянула на Ґлік, і її названа сестра, схоже, одразу зрозуміла, про що вона подумала. Вони обидві намалювали коло довкруж своїх сердець. Пенда оголосила зупинку. Чет і вартові Стяга, не ставлячи жодних запитань, просто зупинили своїх скакунів.

Пенда зійшла з коня і, відкривши свою сідельну сумку, дістала з неї великий шкіряний мішок. Коли вона торкалася його, її пальці поколювало. Це був прах її батька, зібраний після спалювання його тіла на великому вогнищі на центральній площі Баннрії, розтертий у порошок і ретельно запакований.

— Тут він возз'єднається з землею.

Чет урочисто кивнула.

Пенда пішла з мішком уперед, тримаючи його з боків і послабивши зав'язки на горловині. Арі кружляла над головою, мов провісниця вшанування пам'яті.

Зупинившись на березі струмка і слухаючи дзюрчання води, Пенда сягнула рукою в мішок і підкинула жменю пороху в повітря.

— Повертайся в небо, яке ти завжди любив, батьку. Хай щедра душа твоя спочиває в мирі.

Вітер розвіяв дрібний попіл, який, розлітаючись, на мить зблиснув у повітрі, а Пенда тим часом набрала другу жменю пороху і кинула його в струмок. Крихітні порошинки затанцювали на поверхні води, і їх віднесло вдалину бурхливою течією.

— Повертайся до води, прохолодної та освіжаючої. Хай щедра душа твоя спочиває в мирі.

Ґлік теж узяла трохи пороху в жменю і висипала його в струмок.

Пенда, тримаючи напівпорожній мішок з обох боків, струснула його, висипаючи сірий попіл на квіти й трави на лузі.

— Повертайся до землі, до всього, що зростає та живе і що так тішило тебе. Хай щедра душа твоя спочиває в мирі.

Вона заплющила очі й опустила голову. Ґлік стояла поруч, по її обличчю струменіли сльози.

— Я сумуватиму за тобою, батьку Орр, — сказала дівчинка.

Пенда намалювала коло довкруж серця і згорнула порожній шкіряний мішок.

Через два дні Ґлік побачила знайому місцевість, і в неї стало важко на серці. Дівчина їхала поруч із Чет, шукаючи компанії Хороброї, а Арі сиділа на плечі своєї хазяйки.

Чет невідривно дивилася вперед, і вираз її обличчя був напружений.

— Я ніколи не хотіла повертатися сюди, але принаймні зараз це мій вибір.

— І мій, — відповіла Ґлік. — Хоча лише до деякої міри, бо цього разу є чого боятися.

— Ми звільнимо в'язнів, не хвилюйся, — запевнила її Хоробра, але не в'язні були джерелом тривоги Ґлік.

Відправлений на розвідку солдат прискакав назад до загону, викликавши хвилю занепокоєння серед вершників.

— А що невільничий табір? — запитала Пенда. — Ти бачив наглядачів і в'язнів?

— Я зробив усе можливе, щоб мене не побачили, але можу сказати, що табору там немає, самі лише руїни. Місце виглядає покинутим.

— Я хочу побачити це на власні очі, — сказала Чет, пускаючи коня риссю.

Коли вони, подолавши підйом, ступили на глянцево-чорну пустку, Ґлік затремтіла. Потім вона заплющила очі.

— Кра, тут було вивільнено стільки магії, що від неї ґрунт і кістки спеклися, перетворившись на обсидіан.

Королева Пенда зітхнула, дивлячись на жахливий краєвид, який відкрився перед ними. Вона ніколи тут не бувала.

— Я теж відчуваю цю силу. Ви обидві прожили тут кілька тижнів?

— Це навряд чи можна назвати життям, — буркнула Чет. — Ми працювали. — Вона вказала туди, де вони добували обсидіан на сплюндрованій рівнині. Старі залишки вогнищ і декілька дерев'яних стовпчиків, що залишилися від загонів для ауґів, дозволяли зрозуміти, де утримували в'язнів.

У лункій порожнечі, що, здавалося, аж дзвеніла, Ґлік помітила вдалині серед чорних скель три постаті — то були Люті, а поруч стояли їхні ауґи. Вона впізнала магиню і двох воїнів піщаних Лютих.

— А де ж усі інші? — Вона боялася найгіршого.

— Наших сил має бути більш ніж достатньо, — зауважила Чет, озирнувшись на стрій вартових Стяга. Хоробра разом з королевою поїхали вперед, назустріч трійці Лютих. Ґлік слідувала за ними. Арі, обурено клацаючи та цвірінькаючи, злетіла з її плеча. Позаду, тримаючи стрій, їхали солдати, демонструючи всім своїм виглядом силу, а крихітка Оук залишилася з Томом.

Ґлік упізнала магиню Гораву, яка повела з десяток в'язнів на роботи в долину Чорного скла незадовго до того, як у невільничий табір в каньйоні увірвався рятівний загін. Зараз ця лиса й сухорлява жінка сиділа на руїнах того, що колись було табором. Вона згорбилася у своїй іржаво-червоній шкіряній мантії, вкритій рунами, у яких тепер, схоже, не було й крихти сили. Горава мовчки втупилася у затверділі калюжі обсидіану, блискучі плями чорного скла серед кам'яних уламків. Двоє воїнів Лютих стояли неподалік, виглядаючи зломленими й розгубленими, як встигли помітити королева Пенда та її супутники, поки скакали до них.

Ґлік обвела поглядом долину, вкриту розтрощеним обсидіаном, пам'ятаючи, що тут мав бути ще один охоронець і біля десятка нещасних людей, яких відправили сюди добувати димчасте скло.

Коли Пенда наблизилася, один з воїнів Лютих випростався, тримаючи в руці зазубрений спис із кістяним наконечником, ніби не бажав показувати, що люди можуть його налякати. Інший вартовий виглядав зовсім приголомшеним.

Королева, сидячи високо в сідлі, поглянула згори вниз на Гораву.

— Я — Пенда, королева Судерри. Я прийшла з цим військовим загоном, щоб звільнити захоплених у полон людей. — Вона нахмурилася. — Де вони?

— Пішли. — Потворна магиня відсторонено дивилася на свої руки. Її шкіра, зазвичай мідно-коричнева, тепер була блідо-сірою.

— Куди пішли? — Чет сердито глянула на магиню, потім на двох воїнів. Було ясно, що Горава не пам'ятає ні Хоробру, ні Ґлік, своїх колишніх бранок.

— Пішли, — повторила магиня, байдуже махнувши в бік пагорбів.

Пенда підняла руку.

— Королева By переможена. Королева крижаних Лютих здолала її в поєдинку біля Баннрії. Армії Лютих об'єдналися і вирушили до гір Хребет дракона.

Магиня Горава підняла голову.

— Я знаю... майже все це. Я бачила це в димчастому склі. Коли ми довго не мали жодних звісток, я відрядила одного з охоронців дізнатися, що відбувається. Він не повернувся. Але один з людських бранців... — магиня нахилилася вперед і, замовчавши, уставилася в брудну, вкриту плямами калюжу застиглого обсидіану. Рукавом своєї іржаво-червоної мантії вона протерла шерехату поверхню, і та перетворилася на гладке блискуче скло глибокого чорного кольору.

Ґлік відчула, що на неї находить запаморочення, проте жодних видінь у цьому дзеркалі димчастого скла вона не побачила. Поки що.

Горава продовжила таким тоном, ніби розповідала про зміну погоди.

— Я взяла кров одного з людей, пролила її тут і побачила те, що повинна була побачити.

Плечі магині поникли, а її безживне обличчя тепер виглядало ще більш потворним.

— Після цього більше не було сенсу залишати полонених.

— Ти вбила їх? — запитала Чет розгнівано.

Горава виглядала спантеличеною цим запитанням.

— Ні. У цьому не було жодного сенсу.

— Тоді де вони? — Пенда оглянула порожню рівнину Чорного скла.

— Пішли, — байдуже промовила магиня, так ніби не вважала за потрібне повідомляти будь-які інші подробиці. — Деякі втекли. Потім караван людей... вони називають себе утауками... проходив неподалік від цих пагорбів, і ми дозволили решті бранців піти з ними. Це не має жодного значення.

У якомусь дивному запамороченні Ґлік зробила кілька кроків вперед, її ска кружляла над нею. Потім дівчина зосередила свою увагу на теплових брижах у повітрі. Вона відчувала магію — силу, яка тягнула її, немов мотузка, проте водночас і відштовхувала.

Всередині кола. Поза колом.

Ґлік повернулася і спитала магиню:

— Чому ви залишилися тут?

Двоє вартових-Лютих відвели погляд. Магиня Горава підняла очі, ніби щойно помітила дівчину.

— Тому що ми пов'язані з цим місцем. Я повинна залишитися. Я бачу... — Очі Горави раптом спалахнули. — Ти! Це ти та дівчина з видіннями. Маг Івун змусив тебе показати їх йому.

Ґлік торкнулася руків'я кинджала з димчастого скла, що висів у неї при боці.

— Маг Івун мертвий. Я вбила його.

Ця звістка, схоже, не викликала в магині потрясіння чи переляку. Горава просто дивилася вниз на очищене димчасте скло перед собою.

— Видіння все ще тут. Ми чекаємо.

— Чекаємо, — повторив за нею один з охоронців. У його голосі чувся сумнів.

Ґлік відчула потяг усередині себе, передчуття невідомого і страх... відчула силу, яка сочилася із землі. Вона подивилася на Пенду.

— Магиня права. Це справжня причина, чому нас потягнуло сюди. — Її видіння крутилися навколо неї, і їй потрібно було отримати відповіді на свої запитання. — Щось зовсім скоро має статися... проте це ніяк не пов'язано з цими Лютими.

— Залиште нас у спокої,— сказала магиня Горава. Вона та двоє охоронців-Лютих побрели вглиб обсидіанової пустелі.

Пенда на мить замислилася, а потім подала знак Чет і Ґлік.

— Ходімо, у нас тут свої справи.

Королева та її Хоробра повернулися до загону, наказавши розбити табір подалі від злощасних Лютих.

Ґлік не пішла з ними, її тягнула сила, що з усіх боків оточувала дівчину. Відчувши полегшення від того, що принаймні полонені, схоже, були в безпеці, вона тепер хотіла побути на самоті. Вона підійшла до ділянки рівнини, де мерехтіли розбиті чорні дзеркала, не відбиваючи при цьому сонячного світла. Магія вирувала, як вода, що закипає в казані, і здавалася могутнішою, ніж раніше.

Упродовж багатьох століть пласка рівнина, вся вкрита обсидіаном, поступово розтріскувалася й вивітрювалася. Кам'яні брили, що піднялися з-під землі, пробившись крізь блискучу скляну кірку, утворили незліченні окремі басейни... порожні склянисті пустоти. Ґлік почула глухий шепіт у вухах, якийсь моторошний поклик. Пенда і Чет, обернувшись, кликали її, а Сінан і Гом просто роззиралися довкола, вражені суворим краєвидом.

Ґлік пробиралася між валунами, намагаючись не порізатися об гострі уламки димчастого скла. Вона видерлася на скелястий виступ, який здіймався над полем стародавньої битви й звідки можна було спостерігати за чорною пусткою, і опустилася на коліна. Це місце древньої битви стало вмістилищем болю й смерті, воротами в якийсь незбагненний світ.

Коли дівчина подивилася вниз — і вниз, — усі чорні калюжі, схожі на розкидані масляні плями, стали ворушитися, зливатися, міняти форму... і раптом відкрилися. Вони були наповнені очима. Незліченними очима. Величезними й зловісними очима. Примружені палаючі очі рептилій — і всі вони, виблискуючи, дивилися на неї.

Ґлік міцно заплющила очі й відсахнулася, мало не впавши на нерівній поверхні. Вона послизнулася, почала сповзати з виступу, і їй насилу вдалося втримати рівновагу. Звідкись здалеку, мов крізь густий туман, вона почула крик Пенди, потім побачила Чет, яка бігла до неї.

Ґлік вхопилася за кам'яний виступ, боячись порізатися на розбитому димчастому склі, проте навіть її власне тіло здавалося їй дуже далеким, настільки вона була поглинена видіннями. Ті очі були наче всередині неї, дивилися на неї, зазирали глибоко в її серце, а потім дивилися очима й думками самої Ґлік.

Вона знала, що саме це покликало її сюди.

Вона відчула руки, які підхопили її, голоси, які щось кричали, — то Пенда і Чет вигукували її ім'я.

— Повернись, сестричко!

Ґлік продовжувала кліпати очима, проте бачила тільки темряву й незліченну кількість зірок. І зорі ці були дивні... наче це була зовсім інша картина світу, інший всесвіт.

Вона важко пробивалася до самої себе, слідуючи за голосами своїх друзів, які кликали її повернутися. Чет допомогла їй спуститися з нерівного виступу. Ґлік розгублено кліпала, а коли спробувала заговорити, то ледь змогла щось вимовити хрипким голосом.

— Наша подорож сюди не була даремною. Нам потрібно було прийти сюди. Я повинна була побачити все на власні очі.

Арі носилася над нею, явно виглядаючи збентеженою. Темні, широко розплющені очі Пенди були сповнені тривоги, крихітка Оук плакала.

— Майбутня битва таїть у собі більше небезпеки, ніж будь-яка війна за всю історію Співдружності, — промовила Ґлік. — І ця битва неминуча.

Поголос, сповнений радісного збудження, хутко ширився вулицями Сереполя, і в місті почалися зміни — спочатку повільно, майже непомітно. Містяни, які вірили в те, що емпра жива, вже багато разів чули обіцянки про її скоре повернення, але тепер це ставало реальністю. Ілуріс повертається!

Стара Аналера, якій вдалося врятуватися завдяки чудесній появі емпри на балконі палацу, дісталася до одного з осередків відданих прихильників Ілуріс. Люди переховували її, допомогли їй одужати. З кожним днем гнів та рішучість вірної служниці зростали все більше. Коли їй нарешті вдалося зустрітися зі своїми спільниками, які знайшли притулок в домі розпусти Саруни, вона обійняла Семі та Ілуріс. Аналері не терпілося відправитися на вулиці міста, щоб поширювати чудову новину про повернення емпри, — і вони відпустили її. Час настав.

Від самого моменту свого пробудження Ілуріс ще ніколи не почувала себе такою сильною, як тепер. Вона уважно оглянула Семі, свою спадкоємицю, торкнулася її щоки. Задоволена побаченим, емпра кивнула.

— Так, ми всі готові. Ходімо?

Хазяйка борделю вдягла заради такої нагоди свій найрозкішніший одяг, щоб відповідати своїй новій ролі. Вона вбралася в блискучі пурпурові й червоні шати, оздобивши їх золотими ланцюжками й коштовностями, подарованими їй закоханими клієнтами. Волосся вона прикрасила мереживними шаликами та стрічками, яскраво намалювалася й надушилася і звеліла всім своїм дівчатам зробити те саме.

Потім Саруна розіслала їх по місту з певною місією. Вони звикли привертати до себе увагу, притягуючи хтиві погляди чоловіків і зацікавлені — жінок. Їх усі помічали. Усі слухали. І вони поширювали радісну звістку: Ілуріс повертається!

Принадні дівчата Саруни зверталися до кожного мешканця Сереполя, запрошуючи прийти на головну площу перед згорілим палацом. Вони розлетілися по всьому місту, кокетуючи, ваблячи натяками й недомовками. Прихильники емпри тільки й чекали цих новин, тому вже незабаром великі групи людей, збираючись разом, почали стікатися до площі, щоб на власні очі побачити втілення своїх надій.

Саруна була звична до того, щоб давати раду буйним чоловікам і п'яним жінкам, але тепер вона діяла з тактом і витримкою найвправнішого посла Ішари. Хазяйка борделю розчахнула двері свого будинку, і в них з'явилися каптані Вос та його бійці Яструбиної варти. Повернувши собі колишній блиск, бійці тепер знову виглядали розкішно й урочисто у своїх золотих обладунках та багряних плащах. Вони йшли попереду й позаду своєї дорогої емпри, утворивши величну процесію, якої, здавалося, ніхто не очікував побачити.

— До палацу! — вигукнув каптані Вос. Його бійці Яструбиної варти, нескорені й відважні, відгукнулися гучними голосами.

— До палацу — до палацу емпри!

Хазяйка дому розпусти ретельно перерила всі свої скрині й шафи, щоб підібрати для емпри вбрання, по-справжньому гідне її. Тепер Ілуріс граціозно йшла з високо піднятою головою, уособлюючи собою владу і красу, виглядаючи як досконале втілення того, у що вірила вся Ішара. Вона випромінювала непохитну силу. Її голова була огорнута кольоровими шарфами, усипаними такою кількістю коштовних каменів і прикрас, що ця подоба головного убору була цілком схожа на справжню корону.

Емпра Ілуріс та Семі вийшли на широкі міські вулиці, нарешті показавшись на очі всьому народу. Аналера й Саруна йшли на почесних місцях одразу за ескортом з бійців Яструбиної варти.

Очі Семі мрійливо сяяли, вона не могла повірити, що на ній така красива барвиста сукня з вуаллю. Раніше вона почувала себе незручно в парадному вбранні, яке Ілуріс змушувала її носити в палаці при дворі, проте зараз молода жінка розуміла, що це необхідно. Вона відчувала себе прекрасною. Вона відчувала гордість.

Упродовж останнього часу її непокоїло те, що емпра виглядала дуже кволою, в ній майже не залишилося притаманної їй раніше життєвої сили, проте зараз Ілуріс була сильною та сповненою енергії. Семі була переконана, що її рідну країну вдасться відновити, що Ішара повернеться до миру й процвітання.

Вони рухалися до палацу впевнено та безстрашно, але чутки про повернення емпри випереджали їх. Міська варта похапцем збіглася до них, щоб їх затримати — явно виконуючи наказ верховного жерця. Проте, коли охоронці побачили сяючу й величну емпру, багато хто з них згадав, що вона також і їхня емпра, і вони відступили. Бійці Яструбиної варти оголили мечі, готові вбити будь-кого, хто спробує зупинити їхню процесію.

Йдучи поруч із Ілуріс, Семі почувалася ще більш піднесено від того, що відчувала, як невидимий божок, сповнений сили від нової хвилі віри їхніх прихильників, котиться вулицями попереду них. Напоєна енергією божественна сутність м'яко розштовхувала збуджений натовп, завдяки чому емпра Ілуріс не зустрічала жодних перешкод на своєму шляху.

Вона дивилася просто перед собою, занурена у власні думки, і здавалася Семі, якій дуже хотілося поговорити з нею, трохи скутою і занепокоєною. Ілуріс явно була надто зосереджена на собі, щоб відволікатися на розмови, ніби їй потрібна була вся її енергія, щоб підтримувати видимість здорової та сильної емпри. Ілуріс мала по-справжньому королівський вигляд.

Семі раптом відчула величезний приплив любові до цієї жінки, яка так багато зробила для неї. Її власна віра живила божка попереду них, так само, як і радість юрби вірян. Обабіч від їхньої процесії люди без упину повторювали молитовний заспів:

— Почуй нас, убережи нас. Почуй нас, убережи нас.

Стара Аналера прошепотіла Семі:

— Вони всі принесли жертви. — Вона вказала на людей довкола. — Бачиш, як багато з них мають пов'язки на руках? Вони молилися емпрі й нашому божку. — Здавалося, що мерехтлива божественна сутність перед ними прямо на очах стає сильнішою, особливо коли в натовпі все голосніше лунали радісні вигуки, і люди вже могли відчути нового божка.

Приємно вражена увагою та загальним піднесенням, Саруна махала великій юрбі усміхнених містян, хизуючись своїми перснями та нафарбованими нігтями. До процесії емпри поступово приєдналася частина міських охоронців. Деякі з них рухалися попереду, прилаштувавшись у такий спосіб до її почту, а от інші поспішили доповісти верховному жерцю Кловусу про побачене. Та ніщо не завадило Ілуріс дістатися до площі з фонтаном перед палацом, її палацом.

Семі дивувалася, наскільки все змінилося порівняно з тим, як було, коли вона востаннє тут побувала. Ще ніби зовсім недавно Аналеру та інших відкритих прихильників емпри доставили сюди, щоб покарати на смерть.

Саруна та її дівчата у барвистому вбранні розійшлися поміж численних містян, поширюючи радісні новини, викликаючи в людей усмішки та сміх. Вос і його бійці Яструбиної варти вишикувалися півколом, утворивши видну звідусіль захисну лінію навколо емпри.

Ілуріс, обережно ступаючи, стала підніматися на підвищення для виголошення промов. На третій сходинці вона обернулася і простягнула руку до Семі.

— Ходімо, Семі. Я хочу, щоб ти стояла поруч зі мною. Ти потрібна нашому народу. — Молодій жінці стало трохи не по собі, проте вона піднялася разом з Ілуріс.

Коли натовп затих, Ілуріс заговорила доброзичливим, але твердим голосом. Ледь відчутний божок кружляв навколо них, захищаючи їх, як невидимий сторожовий пес, і освіжаючи, як лагідний весняний дощик. Божественна сутність підсилювала слова Ілуріс.

— Я жива, і я повернулася, — сказала вона. — Мені шкода, що для цього знадобилося так багато часу. На мене напали й тяжко поранили на острові Фулкор.

— Зрада! — заволав хтось із натовпу.

— Ми ненавидимо безбожників!

— Так, це була зрада... але зрада з боку верховного жерця Кловуса, — заявила Ілуріс. Хвиля невіри прокотилася по натовпу, а потім розгублене бурмотіння перейшло у гнівний галас. — Він хотів усунути мене з трону, — продовжила Ілуріс, — і спрямувати ваш гнів на війну проти старого світу.

Вона лагідно посміхнулася.

— Але мене не так легко вбити. — Люди на площі затихли, ловлячи кожне її слово. — А тепер я зроблю те, що повинна була зробити давно. Я повинна була сповістити про це всій Ішарі. — Вона однією рукою м'яко обійняла Семі за плечі, вразивши всіх цим несподіваним материнським жестом. Молода жінка мовчала, не розуміючи, що робить її наставниця.

— Багато місяців поспіль я шукала свою наступницю у всіх тринадцяти округах Ішари — і я знайшла її. — Вона подивилася на дівчину з теплою усмішкою. — Семі. — Ілуріс взяла руку дівчини і підняла її вгору. — Це ваша наступна емпра. Я так постановила.

— Почуй нас, убережи нас! — стали вигукувати люди.

Новий божок промайнув над ними, ніби святкуючи цю радісну подію. Семі почувалася приголомшеною, але вона мусила бути готовою, вона не могла підвести емпру. Голос емпри Ілуріс звучав потужно, проте вона трималася з останніх сил лише завдяки допомозі свого божка.

Народ вибухнув радісними криками:

— Емпра Семі! Емпра Семі!

Ілуріс знову підвищила голос.

— У нас є ще багато роботи — заради Ішари! Ідіть за мною до храму Маґніфіка. — Її слова викликали черговий сплеск невпевненості й розгубленості, але тепер голос емпри забринів металом, суворо й гнівно. — Кловус розбестив божків і обдурив багатьох моїх вірних жерців. Він використовував силу ваших переконань і вашу віру у власних цілях. Божок Маґніфіки належить Сереполю, належить нам, а не йому! Слідуйте за мною.

Вона спустилася з підвищення, і Семі поспішила за нею. Бійці Яструбиної варти живим щитом обступили свою емпру та її спадкоємицю. Каптані Вос ішов попереду. Численні містяни, що зібралися біля обгорілого палацу, рушили за емпрою та її почтом до храму по головній вулиці, на якій все ще виднілися сліди руйнувань після нещодавнього буйства серепольського божка.

Ілуріс швидко й впевнено крокувала до Маґніфіки, і вся її постава та пружна хода свідчили про відновлену силу. Віра людей підсилювала й нову божественну сутність. Семі почувала себе так, ніби вона йшла поруч із емпрою в мовчазній порожнечі, а навколо них хвилями розходилися радісні вигуки та молитовні заспіви.

Нове божество танцювало й кружляло, розсуваючи натовп попереду і широким потоком захоплюючи людей у свій вир після того, як процесія емпри проходила повз них. Збуджений радісний натовп досяг храмової площі, де височіла майже завершена велична піраміда.

Тепер емпра виступила вперед і твердим кроком рушила попереду своєї охорони.

Храмові охоронці Кловуса вишикувалися по периметру гігантської будівлі, розгублені й стривожені. На головних сходах внизу юрмилися ур-жерці, а окружні жерці стояли вище, споглядаючи згори, як до храму наближається велелюдний натовп, на чолі якого гордовито ступала велична жінка з королівською поставою.

Емпра наближалася до храму у вихорі свого яскравого вбрання, Семі трималася одразу за нею.

Кловус чекав на кам'яному підвищенні, дивлячись на них униз із викликом та зневагою, а тим часом віддані йому віряни стікалися до нього разом з його власними послідовниками, яких він терміново скликав. Він підняв руки і закричав:

— Самозванка! Не дайте себе обдурити! Це не ваша емпра!

Люди в натовпі заворушилися й розгублено загомоніли, заскочені зненацька його звинуваченнями, проте ніхто вже не сумнівався в тому, що справжня Ілуріс повернулася. Вони відчували присутність нового божка поблизу, навіть якщо не зовсім розуміли, що воно таке.

Але коли верховний жрець підвищив голос, Семі водночас відчула й ревіння іншої сили — то був серепольський божок, який підтримував Кловуса, посилюючи його слова і його харизму. Божество, від якого хвилями розходилася потужна енергія, піднімалося з величезного храму. Це була могутня божественна сутність, яка живилася молитвами й віруваннями цілого континенту, посиленими храмом Маґніфіка.

Люди спантеличено ахнули, а Семі відчула, як новий божок, божок Ілуріс... Її божок теж стає сильнішим.

Кловус заволав до натовпу:

— Я вів вас за собою в ці буремні часи. Ішарі потрібен сильний правитель для нашої великої останньої війни — і я сильніший!

Ілуріс зупинилася біля підніжжя храму, даючи йому можливість висловитися, а потім граційною ходою рушила вгору, підтримувана невидимим потоком. Новий божок та віра людей огортали емпру, піднімаючи її по сходах Маґніфіки.

Вона заговорила тихим голосом, який пролунав над площею, мов удар грому.

— Ти можеш бути сильним, Кловусе, але я — Ішара.

Вирушивши із Феллстаффа, Ґант, Шадрі та Покл після чотирьох днів напруженої скачки нарешті дісталися до військового табору в передгір'ї Хребта дракона. Незважаючи на втому й біль у всьому тілі, не кажучи вже про пилюку, що вкривала її обличчя й рипіла на зубах, Шадрі вже ледь могла дочекатися того часу, коли зможе поділитися своїми відкриттями.

Вона хотіла розповісти про таємничі знання, які зібрала по крихтах, вивчаючи кришталеві пластини, і сподівалася, що ці відомості знайдуть якийсь відгук або пробудять спогади в пам'яті Тона. Навіть самі ці знання, які дівчині вдалося отримати, зігрівали їй серце. Її метою в житті завжди було глибоко занурюватися у вивчення всього, що могло дати відповіді на її запитання, збирати дані й записувати те, про що вона дізнавалася. Самі по собі знання вже були цінністю, проте ці знання могли ще й урятувати життя.

Під час їхньої подорожі Шадрі кілька разів переповіла Поклу те, про що довідалася. Він завжди з готовністю слухав її і кивав. Дівчина була цілком впевнена в тому, що всі її оповіді не були для нього дуже вже важливими, а він просто був щасливий чути її голос. Хлопець не вникав у тонкощі її пояснень. Коли Шадрі припустила, що Тон — це точка опори, каталізатор або противага, то виявилося, що Покл не знає жодного з цих слів. Хай там як, він все ж був уважним слухачем, тож Шадрі використала цей час, аби потренуватися розказувати про свої відкриття, щоб, коли вони приїдуть у табір, достойно їх представити. Дівчина знала, що під час розповіді її нерідко охоплює таке збудження, що вона перескакує з теми на тему, сама себе перебиваючи, і вона не хотіла припуститися цієї помилки зараз, коли мала повідомити такі надзвичайно важливі новини.

Як тільки Тон дізнається про її відкриття, він зможе діяти, що б це не означало, — і Елліель та король Колланан теж. «Єдиний спосіб знищити зло — це знищити його зсередини». Що б це не означало. Можливо, коли Тон зрозуміє більше про себе, він зможе керувати своєю силою.

Скелясті гори здіймалися у височінь одразу за табором. Гора Вада диміла й кипіла всередині. У її глибинах і знайшли Тона, де він, позначений руною забуття, перебував кілька тисяч років.

Коли вони в'їхали в табір, характерне чорне вбрання Ґанта одразу привернуло до себе увагу. Він повів Шадрі й Покла повз намети й вогнища, навколо яких розташувалися численні солдати, і було помітно, що деякі з них нудяться, інші занепокоєні, а третім не терпиться рушати далі. З одного з наметів вийшла Елліель. Шадрі радісно помахала їй рукою.

Хоробра раптом стривожилася.

— Що такого сталося, що змусило вас приїхати сюди? — Вона подивилася на Ґанта, нахмуривши брови. — Бачу, ви скакали швидко.

Тон теж вийшов з намету і став поруч із Елліель, з цікавістю дивлячись на них.

Шадрі сповзла з коня і вже хотіла кинутися до своїх друзів, але їй звело судомою ноги, і вона зморщилася, розтираючи стегна після тривалої їзди.

— Ми дещо дізналися з тих кришталевих пластин — дещо про Тона. А король Колланан тут?

Король Адан вийшов з королівського намету, почувши запитання Шадрі.

— Його тут немає, але ти можеш розповісти нам, про що тобі вдалося дізнатися.

Ще один напівкровка підійшов та став збоку, і Шадрі згадала Ондера, Хороброго з татуюванням на обличчі, який приніс моторошне послання учителя Онзу.

— Король Колланан отримав звістку, що його онук живий, — швидко заговорив Ондер, — і що він у Лютих. Король разом з Ласісом вирушили на їхні пошуки.

Ґант був неабияк вражений почутим.

— Король поїхав до крижаних Лютих? — Він торкнувся свого реймера. — Я повинен бути там.

Шадрі, яка все ще намагалася впоратися із судомами в ногах, пошкутильгала до Тона.

— Я дізналася про дещо, що залишив Кур, подарунок або зброю. Я не змогла зрозуміти чимало рун, але деякі переклала. Тоне, твоє обличчя було всередині однієї з пластин. Воно проступило серед рун.

— Обличчя Лютого? — перепитала Елліель.

— Та ні, кажу ж, — обличчя Тона! — Шадрі намагалася стримувати хвилювання. — Той запис був розмитий і заплутаний, але я думаю... я думаю, що тепер знаю більше про те, що він таке.

На обличчі Тона не з'явився проблиск надії. Натомість він занепокоєно насупився.

— Це може нас іще більше заплутати. Спочатку ми думали, що я, можливо, сам Кур, а потім що я, мабуть, якийсь прояв дракона.

— Коли я ховалася в тунелях під вирвою, — відказала на те Шадрі, — пам'ятаєш, я знайшла стародавнє різьблення, що зображувало химерно поєднаних в єдине ціле дракона та людину. Я думаю, що відповідь — і те, і інше, і жодне з них. — Вона почекала, що вони скажуть, але побачила, що її пояснення не допомогли їм краще зрозуміти, в чому полягає відповідь. — Я не думаю, що ти Кур, — вибач, — але ти і не Оссус. Ти щось... щось зовсім інше. У тебе є дві сторони: твердість і м'якість, творіння і руйнування. Ти — баланс, центральна точка. Добро і зло. Хижак і жнивар... так само, як і люди.

Тон відкинув назад довге темне волосся.

— Ти піднімеш моє почуття власної значущості до небес, вчена дівчино, якщо скажеш, що я є всім для всіх людей.

— Та ні, — нетерпляче відмахнулася Шадрі. — Я думаю, що, можливо, Кур зробив помилку, коли усунув із себе все зло, всі темні емоції. Він думав, що це очистить його, проте ця чистота насправді його ослабила. Йому треба було загартуватися, а не очищуватися. Сталь міцніша за чисте залізо. — Вона знову підняла погляд, побачивши, що навколо них юрмиться все більше людей. — А що, як йому потрібні були обидві сторони, щоб по-справжньому керувати світом? Тверда й непохитна рішучість і разом з тим доброта? Людина не може довго стояти на одній нозі.

Тон нахмурився, занурившись у свої думки. Він явно не розумів, до чого вона веде.

Шадрі продовжувала.

— У одному із записів сказано, що в кришталевому сховищі була запечатана надія... думаю, це означає Тона, ким би він не був. Там повинні були бути інструкції, якийсь інший запис або гравірована пластина, на випадок, якщо хтось його знайде.

Елліель важко ковтнула, у неї був приголомшений і засмучений вигляд.

— Тоді стіни навколо нас обвалювалися, вся гора тряслася. Я ледве встигла витягти Тона. Якщо... якщо там була книга з інструкціями, то вона залишилася назавжди похована всередині гори Вада і, швидше за все, була знищена під час виверження.

Плечі Тона поникли. Піднявши руку, він притиснув долоню до руни забуття, так ніби намагався її сховати.

— Сам я ніколи не згадаю.

— У тому записі сказано, — провадила далі Шадрі, — що якщо ти зможеш стерти руну, то дізнаєшся про все.

— Як нам це зробити?! — розпачливо вигукнула Елліель. — Чимось прикрити її? Використати... луг або кислоту?

Король Адан зробив крок уперед.

— Уся наша армія зовсім скоро перетне гори, щоб позбавити мого брата трону конаґа. Як ці відомості зараз нам допоможуть? Що нам з ними робити?

— І що з цим робити Тону? — додала Елліель.

Розгубившись від цих несподіваних для неї запитань, Шадрі подивилася на короля Судерри, потім на своїх друзів і побачила питальні погляди, спрямовані на неї.

— Я не знаю, що з цим робити. Я просто принесла нові відомості, щоб ви їх знали. Це була дуже гарна історія.

Шадрі й Покла відвели до одного з вогнищ у таборі, де вони змогли розстелити свої похідні ковдри, і вчена дівчина продовжувала розповідати свою історію всім, хто її слухав.

Ґанту від тривоги було дуже неспокійно на душі. Із настанням ночі він вдивлявся у ледь видиме пасмо темних гір. Ввечері повернулися розвідники з повідомленнями, що армія конаґа Мандана вже стоїть по той бік перевалу. І якщо Мандан особисто очолив своє військо, то Ґант був упевнений, що Уто, найімовірніше, теж разом з ним, — Уто, який приніс безчестя всім Хоробрим, який розпалив цю міжусобну війну, Уто, чия бездумна ненависть до ішаранців завела їх усіх у глухий кут.

Уто... один чоловік, один Хоробрий спричинив стільки болю й страждань.

Свого часу Ґант робив усе можливе, щоб чесно служити лорду Кейду. Сам цей лорд був безчесним і порочним, але Уто становив набагато більшу загрозу, ніж Кейд. Ґант раптом усвідомив: якщо один чоловік зміг влаштувати війну, втягнувши в неї цілий континент — насправді два континенти! — то, можливо, один чоловік зможе цю війну зупинити.

Один Хоробрий. Він сам.

Коли настала глуха ніч і табір зовсім стих, Ґант осідлав коня, сповнений рішучості вирушити в дорогу, незважаючи на темряву. Він не збирався нікому розповідати про свій задум, проте, перш ніж він встиг виїхати, на шляху в нього став Ондер. Заповзятий молодий напівкровка, дивлячись йому прямо в очі, спитав:

— Куди ти їдеш?

— У мене є місія, яку потрібно виконати, — відповів Ґант.

— Місія для Хороброго! Дозволь мені поїхати з тобою.

— Ти не Хоробрий.

— Але був ним, — наполягав Ондер. — І я все ще можу битися. Будь ласка, дозволь мені допомогти тобі.

— Я їду просто зараз. І не можу затримуватися.

— Тоді я теж поїду просто зараз.

Ґант, глянувши на нього, насупився, не знаючи, що й думати.

— Я не можу тебе зупиняти.

— Я зроблю все, що тобі буде потрібно.

Ґант помовчав, оцінюючи його.

— А що ти можеш робити?

Питання виявилося несподіваним для знеславленого юнака.

— Один мудрець якось сказав: «Майбутнє завжди важливіше за минуле». Я розумію, що ти сумніваєшся в мені. У минулому я був боягузом і вже не можу цього змінити. Але я зроблю все, що в моїх силах, аби бути хорошою людиною — і хороброю людиною — в майбутньому. Можливо, я ніколи не поверну собі звання Хороброго, але ти Хоробрий. Я до твоїх послуг. Я зроблю все, що ти від мене вимагатимеш. Я присягаюся честю Хороброго, яким хочу бути.

Зневажливо пирхнувши, Ґант повернув коня і риссю направився до виходу з табору. Ондер, миттю осідлавши свого коня, помчав за ним.

Ґант, несучись вперед, дивився прямо перед собою.

— Не ставай у мене на шляху.

— Якщо ти цього вимагаєш, я це зроблю. — Ондер притримав свого коня, відставши на кілька кроків від Хороброго, і разом вони в нічній тиші попрямували в гори.

Подолавши верхи чималу відстань без зупинок — а отже, без відпочинку, їжі та води, — Уто був змушений кинути свого загнаного майже до смерті коня в якомусь крихітному селі. Він зупинився біля маленької стайні і, не кажучи ні слова, зайшов усередину. На очах у розгніваного конюха Хоробрий закинув на його коня сідло, зняте з ледь живого скакуна, туго затягнув попругу, скочив верхи і поскакав далі на вкраденому коні. Усе село не змогло б його зупинити, навіть якби селяни наважилися на таке.

На свіжій норовистій кобилі Уто ще швидше помчав до передгір'я, де йому потрібно було знайти Мандана та його військо.

До мешканців Конвери вже дійшли чутки, і вони знали про його таємницю. Тіло Онзу було знайдено. Тепер Уто нічого не зможе заперечувати. Отже, Мандан, імовірно, теж знав правду. Молодий конаґ вперто відмовлявся вірити першому листу свого дядька, який викривав те, що Уто та Кейд вчинили з Елліель. Але тут інша справа. Зовсім-зовсім інша.

Подумки Уто прокручував власні пояснення або, радше, ті суперечки, які йому доведеться вести з Манданом, і він добре розумів, що все це майже напевно скінчиться погано. Він так і не знайшов прийнятного рішення до того часу, як дістався до табору армії Співдружності біля підніжжя гірського перевалу.

Уто бачив, що тут зібралося близько тисячі солдатів, хоча основна армія конаґа мала б бути набагато більшою. Ці солдати все ще залишалися вірними Мандану або принаймні виконували накази без зайвих роздумів.

Побачивши цей військовий табір у передгір'ї і знаючи, як ішаранські тварюки лютували в Рівермуті, а потім напали на незахищену столицю, Уто відчув, як всередині нього спалахнув гнів. Через цю безглузду авантюру Конвера залишилася вразливою, беззахисною, а ішаранські кораблі змогли проникнути аж до злиття річок. Його злила відсутність завбачливості в молодого конаґа, його відверта дурість.

Мандан був дратівливим, швидко ображався, його можна було легко підштовхнути до нерозумних вчинків. Він наказав своєму війську прибути до нього в цей табір, проте не знав, як ним командувати, не мав досвіду в плануванні й тактиці ведення великої битви. Що Мандан збирався робити після того, як перетне гори? Як він збирався битися з об'єднаними арміями двох королівств? Він знайде в цій битві свою погибель.

Уто хотілося схопити Мандана за комір, добряче струсонути і, не стримуючись, накричати на нього за таке безрозсудне рішення. Ішаранці в Конвері! Роздратування, яке все більше його охоплювало, розвіяло жах від усвідомлення того, що Мандан тепер знає, хто насправді вбив його батька...

Уто, пришпорюючи коня, на повному скаку увірвався в табір. Солдати Співдружності підхоплювалися на ноги й проводжали поглядами вбраного в чорний однострій гостя зі скуйовдженим від швидкої скачки волоссям. Багато хто з них впізнавав Уто, і він помічав, що на обличчях солдатів проступає здивування, яке за мить змінювалося явним презирством; хтось із вояків просто відходив убік, а інші дивилися на нього з відразою або ненавистю. Це свідчило про те, що чутки поширилися й по всій армії конаґа.

Уто з кам'яним виразом обличчя скерував свого коня до командирського намету конаґа, ні з ким не розмовляючи. Він не повинен нічого пояснювати цим нікчемним пішакам.

З намету вийшли Титан і Дженна. Обоє Хоробрих були похмурими, але мали грізний вигляд. Коли вони побачили його, на їхніх обличчях відбилося неприховане здивування, а його несподівана поява явно викликала в них численні питання. Титан вимогливо запитав:

— Чому ти один? Невже війна з Ішарою виграна так швидко?

Губи Дженни скривилися в усмішці.

— Ти розгромив їх?

— Наша війна помсти... не завершена. — Уто підійшов до намету. — Я повинен побачити конаґа, негайно.

Хоробрі явно неохоче відступили вбік. Коли Уто проходив повз них, Титан тихо промовив:

— Мандан знає. Посланець-утаук привіз указ королів Адана й Колланана, який позбавляє його корони. — Його обличчя стало суворим. — І звинувачує тебе у вбивстві Конндура Хороброго.

Заговорила Дженна, її голос був схожий на розлючене шипіння, а слова вона не вимовляла, а випльовувала.

— Це були ішаранці! Ти не переконаєш мене в протилежному.

— Зараз мене цікавить тільки Мандан. — Уто збирався розібратися з чутками пізніше, перекроїти історію, створити інший спадок. Хоч він і вбив Онзу, але отрута, джерелом якої був учитель Хоробрих, поширилася по всій Співдружності, немов гангрена, і Уто не міг допустити, щоб цей гній залишався всередині самого конаґа.

Уто, не спитавши дозволу увійти, відсмикнув запону.

— Мій конаґу, я повернувся — і багато чого змінилося.

Королівський намет був просторим і зручним, зовсім не схожим на ті грубі намети похідного табору, в яких доводилося тулитися простим солдатам Співдружності. Всередині панувала напівтемрява, виднілися численні запони, подушки й ковдри, були розставлені зручні меблі, а на довгому столі світилися три ліхтарі.

Мандан, який сидів у кріслі біля столу, витріщився на Хороброго. Він виглядав дуже юним і наляканим. Відкривши рота від несподіванки, він не міг вимовити ані слова.

Уто провадив далі твердим голосом.

— Я потрібен вам зараз, Мандане. Більше, ніж будь-коли.

На обличчі молодого конаґа промайнув цілий вихор емоцій, що швидко змінювали одна одну, — спочатку радість від появи його Хороброго, потім розгубленість, хвиля полегшення, а тоді жах, за яким проступив гнів.

— Я отримав повідомлення. Мені розповіли жахливі речі!

— Світ сповнений жахливих речей, і деколи обов'язок, який належить виконати людині, теж буває жахливим. — Уто опустив за собою запону, що прикривала вхід до намету. — Настали жахливі часи, мій конаґу, — часи, коли будуть написані великі спадки, якщо ви приймете правильні рішення.

— Вони сказали, що ти вбив мого батька! — випалив Мандан. — Але ж я бачив його тіло! Усе в крові! Його порубали на шматки... а його обличчя! Його обличчя! — закричав Мандан.

Уто мовчки височів над ним, думаючи про те, скільки разів уявляв собі цю розмову, скільки різних варіантів дій розігрував у своїх думках. Боягуз просто збрехав би. Боягуз заперечував би все настільки наполегливо, що такий слабак, як Мандан, міг би йому повірити. Уто мав таку безмежну владу над молодим конаґом, що міг примусити його покірно погодитися зі своїми словами, незалежно від того, якими були докази, незалежно від того, наскільки переконливо звучала б його історія. Він міг би це зробити.

Але Уто з Рифу не був боягузом.

— Я ваш зобов'язаний Хоробрий, Володарю. І я завжди робив для вас більше, ніж будь-хто інший. Я присягнувся захищати конаґа ціною власного життя і робити те, що є найкращим для Співдружності.

— Співдружності? Як ти можеш захищати Співдружність, якщо ти вбив мого батька? Я знаю, що ти зробив! Ти ж присягнувся захищати мого батька! — Мандан зірвався на вереск, охоплений горем і сумнівами. — Це правда? Ти вбив його! Навіщо ти це зробив?

Уто витримав паузу, щоб опанувати себе і змусити свій голос звучати спокійно.

— Те, що хотів зробити Конндур, знищило б три королівства. Ваш батько збирався зрадити всю нашу державу і віддати її на поталу нашим найлютішим ворогам. Мені довелося вибирати між захистом обдуреного чоловіка, який збирався скоїти страшну помилку... і підтримкою його наступника, мого вихованця, нового конаґа, який служитиме Співдружності та врятує нас від ішаранців.

Мандан страшенно зблід і виглядав розгубленим.

— Але ж уся ця кров! Як ти міг вчинити таке?

— Згадайте про ішаранських тварюк! Ви знаєте, що вони роблять! — заревів Уто. — Навіть зараз, коли ви влаштувалися тут зі своїм табором, кораблі ішаранців досягли берегів Остерри. Вони підпалили Рівермут, а потім поплили до злиття річок, щоб розграбувати Конверу. — Він насувався на конаґа, сповнений шаленої люті. Мандан, здригнувшись, подався назад. Уто продовжував кричати. — І ви дозволили це! Ви залишили своє місто беззахисним! Ви забрали солдатів, втягнули армію в цю дурну авантюру. Якби я не прибув вчасно, щоб врятувати нашу столицю, тварюки були б зараз у вашому замку!

Мандан почав ридати.

— Але чому? Що мені було робити? Тебе ж тут не було!

Уто стишив голос, змінюючи лінію поведінки. Він знав, що потрібно Мандану зараз. Його голос став м'якшим, майже батьківським.

— Мене тут не було, але я повернувся. Я бився й переміг нападників у Конвері, і я врятував нашу землю. Я зробив те, що належало зробити, так само, як смерть вашого батька була необхідна для того, щоб розпочати війну помсти. Він був жертвою — так, жахливою жертвою — заради нашого майбутнього.

Мандан, зовсім збитий з пантелику, розгублено залопотів:

— Але що мені було робити? Тут почалася війна. Я повинен був зупинити Адана й Колланана, інакше вони б розірвали Співдружність на шматки. — Він кліпав опухлими червоними очима, а по його розпашілих щоках текли сльози. — Тебе тут не було! І я не знав, що мені робити. Мій дядько і мій брат повстали проти мене, намагалися відібрати корону. Моя власна королева зрадила мене. Всі утауки кудись зникли. — Підхопившись із крісла, він у розпачі заволав прямо в обличчя Хороброго. — І тебе тут не було!

Уто стало трохи жаль молодого чоловіка, якого зводили з розуму суперечливі емоції і необхідність приймати складні рішення. Мандан завжди був слабким і піддатливим. Уто виявляв величезне терпіння до ірраціональних страхів хлопця перед громом і блискавкою, до його безкінечного ниття і нездатності приймати тверді рішення.

Мандан Повелитель кольорів був слабким конаґом, і єдине, що могло врятувати Співдружність, — це непохитний радник, який може приймати необхідні рішення.

— Я зараз тут, мій конаґу, — заговорив Уто набагато лагіднішим голосом, — і я скажу вам, що робити.

Мандан, кліпаючи, не зводив з нього погляду, проте все ще виглядав наляканим.

— Як я можу тобі довіряти? Ти вбив мого батька!

Настав час бути жорсткішим.

— Якщо я покину вас, то у вас не залишиться нікого. Нікого! Ви повинні слухати мене, бо знаєте, що я скажу вам, як діяти правильно.

— А що... що з війною в Ішарі? Що з нашим флотом?

Уто не став брехати йому.

— Наш флот знищено. Тварюки випустили божка біля острова Фулкор і потопили більшість наших кораблів. Я повернувся з кількома вцілілими солдатами і врятував Конверу. Тепер я врятую вас.

Мандана приголомшила ця новина, викликавши в нього справжній жах.

— Мій флот потоплений? Всі мої солдати загинули?

— Божок, — повторив Уто. — Але ми зупинили їх біля наших берегів.

У Мандана вирвався різкий, уривчастий сміх.

— Тоді твоя війна помсти провалилася. Їй кінець.

— Це я визначаю результат війни помсти! — заревів Уто, і молодий конаґ, знову перелякавшись, відсахнувся від Хороброго і, намагаючись опуститися в крісло, промахнувся й гримнувся на підлогу, мало не знепритомнівши.

Хоробрий стояв над ним, чекаючи.

— Добре. Тепер ви будете слухати мене, коли я віддаватиму нові накази. Я приймаю командування армією Співдружності. — Він стишив голос, кивнувши самому собі. Йому відчайдушно потрібна була перемога, як і Мандану. Найбільш очевидна битва була прямо перед ними. — Я віддам наказ нашим бійцям перетнути гори. Ми накинемося на зрадників по той бік гір, мов яструби на свою здобич. Я покінчу з цією міжусобною війною, навіть якщо мені доведеться самому вбити обох королів.

На рівнині Чорного скла лише почало світати, і Ґлік, здригнувшись, різко прокинулася від того, що з валуна біля неї злетіла Арі. Спершу дівчину охопила тривога, але потім вона відчула, як потік здивування лине до неї через сердечний зв'язок.

Протираючи очі, Ґлік звелася на ноги й потягнулася, а потім подивилася в чисте небо. Вона почувалася цілком бадьорою, хоча вночі їй наснилося багато незрозумілих снів. Гнітюча загроза, що відчувалася в цьому пошрамованому місці, була передвісником неминучих змін у всьому світі.

Магиня та двоє воїнів Лютих, які досі залишалися тут, не звертали уваги на загін людей. Забравши своїх ауґів, вони відправилися в іншу частину обсидіанової пустки. Горава та її супутники не становили явної загрози і не виявляли жодного інтересу до людей. Лиса магиня з грубими рисами обличчя блукала поміж застиглими озерцями димчастого скла, вдивляючись у чорну порожнечу, ніби шукаючи в ній якісь відповіді. Воїни Лютих час від часу вдаряли списами по обсидіану, який тріскався з порожнистим звуком, і саме це розбудило Ґлік.

Дівчина знайшла в небі Арі, ковзнула очима по її прекрасному пір'ю та лусочках і полинула поглядом далі, ще вище, до інших ска, які парили у височині на висхідних потоках теплого повітря. Вони прилетіли сюди зі своїх гнізд у далеких скелях. Ґлік пригадала, як піднімалася на ці високі дикі вершини, роздираючи в кров долоні та розбиваючи коліна, дряпаючись вгору по стрімких скелях, поки не видерлася до гнізд птахів-рептилій, де вона відшукала дорогоцінне яйце Арі. Воно було варте всіх її важких зусиль.

До дівчини підійшла Пенда, яка теж подивилася вгору, і вони постояли разом, споглядаючи ска, що ширяли високо в небі. Королева явно скучала за Ксаром, який ще не повернувся після того, як полетів до Адана Старфолла з терміновим повідомленням про Бірча.

— Ска накинулися на Лютих у Баннрії після того, як мого батька... — її голос урвався. — Думаєш, це ті самі? Який між ними зв'язок?

— Ніхто не знає, скільки ска існує на світі. — Ґлік глянула на магиню Гораву, яка сиділа, згорбившись, над озерцем димчастого скла серед сплюндрованої пустки, а потім знову подивилася на крихітні фігурки високо вгорі. — Зараз вони, схоже, не звертають уваги на Лютих. Піщані Люті називали їх маленькими драконами, бачили в них шпигунів або шкідників. — Її голос став сумним. — Вони вбивали всіх ска, в яких тільки могли поцілити, але Арі вдалося втекти.

Дівчина заплющила очі, відчуваючи міцний сердечний зв'язок зі своєю улюбленицею, але ці дикі птахи мали власну незвичну первісну енергію і природну схильність до невгамовного бешкетування, що робило їх схожими на маленькі клубочки хаосу.

Несподівано магиня Горава підняла погляд на птахів-рептилій, що кружляли в небі, і один з воїнів замахнувся на них списом, але то була пуста погроза, яка не становила для пташок жодної небезпеки.

У багатьох видіннях Ґлік були присутні ска, але ці птахи все одно залишалися загадкою. За що їх так ненавиділи Люті? Раптом вона відчула, як щось змінилося в її свідомості та в її серці. Яскравий ранок на цій зруйнованій магією рівнині став темнішим, наче промені сонячного світла вигнулися, проникаючи в майбутнє і в минуле.

— Ох! — Поруч із нею похитнулася Пенда. — Ти відчуваєш це?

Перш ніж Ґлік встигла відповісти, незбагненні звуки й видіння почали завивати й кружляти навколо неї. Вона малювала коло довкруж серця знову й знову, бурмочучи слова своєї звичної молитви, проте відчувала, що губиться в чомусь невідомому, що її кудись уносить... і піднімає у високе небо, як одну з пташок-рептилій, але вона летить невпевнено, нестійко, ніби не маючи точки опори.

Пенда потягнулася до Ґлік і стиснула її руку.

— Кра, що я бачу?

Ґлік переплела свої пальці з пальцями названої сестри. Вони були разом і бачили одне й те саме дивне видіння... чи то було якесь одкровення? Щось змінилося в самому серці світу. Реальність тріщала, немов шкаралупа яйця ска. Ґлік ахнула, коли потік видінь перетворився на щось більше, ніж просто картинки. Це були ще й відомості, історія минулих часів, — безпосередні знання про ті події.

Дівчина бачила рівнину Чорного скла, яка постала перед нею як залите кров'ю поле битви, наскрізь просякнуте жорстокою магією. Вона дивилася в далеке минуле, в стародавню історію, коли цю місцевість нівечили й руйнували впродовж незліченних століть під час битв Лютих. Вони загнали Оссуса глибоко під землю, проте зло не було знищене, і тоді Люті віддали всі свої сили тому, щоб вести тривалу війну на винищення одне одного.

Але тепер у видінні Ґлік вже не було Лютих. Вона летіла на вітрах часу і бачила внизу людські поселення. Спочатку це були лише убогі й примітивні стоянки перших людей, де ті, хто вижив після війни, збирали якусь поживу і намагалися хоч якось протриматися, але видіння неслися вперед, рік за роком, десятиліття за десятиліттям, і поступово понівечена земля ставала м'якшою, на ній з'являлося все більше зелені. Вона ставала більш родючою, потроху відновлюючись. Людські поселення більшали, ставали помітнішими, численнішими. В струмках текла вода, ліси розросталися все більше, аж поки не вкрили пагорби.

Вгорі над головою і всюди навколо Ґлік відчувала глибоку, принишклу присутність зла — Оссуса, — проте це був не єдиний дракон. Менші дракони розлетілися по світу, все ще залишаючись страхітливими, але в міру того, як люди створювали власні спільноти, обирали собі правителів, жили все більш заможно і почали процвітати як раса — цілком самостійно, без усяких Лютих, — дракони стали слабнути, згасати. Зрештою вони розпалися на тисячі дрібних шматочків, які за своєю суттю були вже іншими, змінившись назавжди.

Тепер, перебуваючи у вихорі історії, Ґлік занурилася у свої передчуття, намагаючись разом з тим розібратися в знаннях, що хлинули на неї. Люди продовжували зцілювати світ, а дракони, що розділилися на частини, розпадалися далі й далі на все менші частки, і лише ті їхні залишки, яким зрештою вдалося вижити, перетворилися на ска. Птахи-рептилії стали найдрібнішими частинками велетенського дракона в серці світу, крихітними проявами того, що колись вміщувало в собі все зло і жорстокість, виокремлені зсередини Кура. Сутність Оссуса мала б залишатися під горами, але за багато століть вона розсіялася, просочилася в серця вцілілих Лютих і навіть деяких людей.

Але самі ска вже були іншими.

У своєму видінні Ґлік бачила незліченні зграї птахів-рептилій, які кружляли в чистому небі, то збираючись разом у якусь впізнавану фігуру, то розлітаючись врізнобіч. Арі зараз була серед них, і вона то різко злітала вгору, то стрілою падала вниз. Її серцевий зв'язок із Ґлік був теплим і сильним.

Видіння раптом з тріском луснули, мов натягнута мотузка, і дівчина впала, порізавши коліна об димчасте скло, що вкривало землю. Пенда схилилася до неї і стиснула її за плечі.

— Ти бачила? — запитала вона.

Ґлік прикусила губу і кивнула. У горлі пересохло, очі пекло.

— Ти зрозуміла? — продовжувала розпитувати Пенда.

Ґлік кинуло в дрож.

— Кра, я ніби щось знаю, але, можливо... можливо, цього просто не можна зрозуміти. Ска? Маленькі рештки дракона, які так сильно змінилися?

До них підбігла Чет, вкрай стривожена. Хоробра, очевидно, щось кричала їм аж до хрипоти, але ні Пенда, ні Ґлік її не чули. Гом теж поспішив до них, занепокоєний тим, як багато ска кружляло над ними.

— Вони мені не подобаються, — сказав юний зброєносець. — Вічно чіпляються до мене.

— Ска можуть бути пустотливими, але вони ніяк тобі не зашкодять, — відказала Чет.

— Не тоді, коли їх тисячі, — стояв на своєму Гом. — Згадай, що вони зробили з піщаними Лютими в Баннрії!

Ґлік звелася на ноги і витерла кров з колін. Її синя ска сіла їй на плече, і дівчина пригорнула до себе Арі.

— Я так хвилювалася... і досі хвилююся. Що тут має статися? — Ґлік погладила Арі по голові, зазирнула в Гранчасті очі, і пташка защебетала. — Чому нас так тягнуло сюди?

Пенда щасливо засміялася і простягнула вперед руки. До неї підлетів інший ска і, б'ючи смарагдовими крилами, сів на витягнуту руку королеви.

— Ксар, ти повернувся! Ти відніс моє послання Адану Старфоллу?

Зелений ска зацвірінчав і засвистів, явно задоволений собою. Пенда нахилилася ближче, подивилася в Гранчасті очі Ксара. — З Аданом все гаразд?

— А з ким тепер все гаразд? — запитала Ґлік.

Високо вгорі над рівниною Чорного скла кружляли десятки ска, ніби чекаючи чогось, що мало статися вже зовсім скоро.

Елліель першою помітила, що Ґант зник з військового табору. І хоча вона не надто любила цього Хороброго, з Ґантом її пов'язували зобов'язання перед лордом Кейдом у минулому, а також тінь його злодіянь, які позначилися на долі їх обох. Болючі спогади й досі допікали їй, виринаючи з глибин свідомості. Ґант замінив її на службі в Кейда, і зрештою Хоробрий побачив темну сутність свого лорда. Він також знав про ганебні й жахливі вчинки Уто...

Але Ґант подався кудись, нікому не сказавши, куди він направляється. Елліель стала обшукувати табір. Дедалі більше непокоячись, вона розпитувала командирів підрозділів, і один з них пригадав, начебто бачив, як минулої ночі Хоробрий виїжджав з табору в супроводі Ондера.

Навіщо цим двом було кудись їхати разом? Невже Ґант вирішив, що має сам один виконати якусь місію? Це що, така бездумна самовпевненість?

— Незабаром буде битва, якої вистачить на всіх, — сказав Тон. — Я відчуваю, що це йде від самої землі. — Після того, що розповіла йому Шадрі, він говорив набагато менше і занурився в себе більше, ніж зазвичай, силкуючись зрозуміти, що сказане нею означає для нього. Зараз він широко розвів пальці, ніби намагаючись відчути землю, а потім раптом посміхнувся. — О, вони наближаються, всі вони! І можуть бути тут раніше, ніж я очікував.

Примчали розвідники й доповіли про наближення величезної армії Лютих. Король Адан швидко скликав на військову нараду своїх воєначальників і лордів-васалів.

— Королева Пенда надіслала повідомлення, в якому вказала, чого нам очікувати, — сказав він. — Цілком можливо, що Люті не мають наміру нас знищувати. Але нам слід підготуватися.

Лорди Оґно, Тео та Бален зібрали свої загони і вишикували їх у шеренги, щоб протистояти ворожому війську, хоча в посланні, принесеному Ксаром, ішлося про те, що армії Лютих, об'єднані під владою однієї королеви, не збираються нападати на людей. Вони йдуть до гір Хребет дракона із зовсім іншою метою.

І це може бути навіть ще гірше.

Готуючись до важливої зустрічі з новою королевою Лютих, Адан одягнув свій найкращий плащ та корону. Елліель глянула на Тона.

— Ми маємо поїхати з королем, про всяк випадок.

— Важко сказати, для чого я можу знадобитися. — Тон нахмурився. — Навіть після того, що розповіла Шадрі, я все одно не розумію, де моє місце в цьому всьому. Записи Лютих такі розрізнені й суперечливі, що я зовсім не впевнений, що їм можна довіряти.

Хоробра простягнула руку й торкнулася татуювання на його обличчі.

— Ти знатимеш, що робити.

Осідлавши коней, Елліель і Тон поїхали разом з королем Аданом назустріч армії Лютих, що наближалася до табору. Елліель була вражена до глибини душі, побачивши величезне військо на марші — бронзовошкірих піщаних Лютих та білявих крижаних Лютих — воїнів, вельмож і магів.

Оґно, що теж приєднався до них, примружився, вдивляючись вперед.

— Я хочу дізнатися, що вони зробили з Коллананом Молотом.

Лорд Бален і Урок, його зобов'язаний Хоробрий, також поїхали з королем Аданом.

— Гнів Колланана був шаленим, а надія — слабкою. Зрештою він міг спровокувати війну.

— Будемо сподіватися, що ні, — відказав Адан, пришпорюючи коня. — І будемо сподіватися, що він ще живий.

Поки вони їхали, наближаючись до перших рядів війська Лютих, Тон напружено вдивлявся вперед. Незабаром на його обличчі знову з'явилася щира посмішка.

— Нам не варто хвилюватися! Усе гаразд.

Елліель поклала праву руку на манжету реймера, але невдовзі з подивом помітила яскраву смугу іншого реймера, що спалахнув одразу за переднім краєм велетенського війська, а потім і темну постать вбраного в чорне Хороброго, Ласіса, що скакав у авангарді армії Лютих.

Король Колланан їхав поруч зі своїм Хоробрим. Він виглядав гордовитим та впевненим і зовсім не здавався переможеним — такого виразу Елліель вже давно не бачила на його обличчі. На сідлі перед ним сидів хлопчик — явно його онук — цілий, неушкоджений і щасливий. Колл високо здійняв свій бойовий молот на знак привітання.

Адан голосно засміявся.

— Цього я не очікував! Зовсім не очікував.

Елліель влаштувалася спати поруч із Тоном, як робила це щоночі. Раніше вона частенько вкладалася просто неба разом зі своїм коханим, почуваючись щасливою і розглядаючи яскраві зорі. Однак тут, у військовому таборі, де навкруги було багато солдатів, їм доводилося усамітнюватися в полотняному наметі.

Таємниці всесвіту не хвилювали її так сильно, як таємниця Тона. Елліель притиснулася до нього, і вони кохалися повільно й тихо, щоб нікому не заважати. Вона чула, як неподалік від їхнього намету солдати, розсівшись біля вогнищ, співають пісні про втрачених коханих.

Трохи згодом, навіть знаючи, що недалеко від них розкинувся табір з величезною кількістю Лютих, а військо конаґа Мандана вже стоїть по той бій хребта, вона просто дивилася в очі Тона, насолоджуючись красою його обличчя, досконалістю його тіла.

Попри нічну прохолоду вони обоє були оголені й лежали тільки під тонкою ковдрою, зігріваючи одне одного. Елліель і досі не могла надивуватися, що він з нею, що він врятував її, повернувши їй спогади. Завдяки Тону Елліель знала, що вона не злочинниця, не жорстока вбивця.

Але спогади Тона, його реальність і його минуле, все ще були замкнені в його голові. Вона мовчки водила нігтем по його обличчю, а тоді промовила:

— Я теж могла б змінити твоє татуювання... з'єднати лінії, завершити візерунок, який блокує спогади, якщо ти скажеш мені як.

— Моя руна не зовсім така, як твоя, і я не можу її видалити, — відповів Тон. — Я думаю, що моє минуле і моє призначення все ще тут. — Він торкнувся свого чола, потім опустив руку і притиснув долоню до гладких грудей. — І тут. Але руна блокує їх, і на це має бути причина. Шадрі дала нам частину відповіді, тож ми знаємо — чи принаймні підозрюємо, — що Кур, вочевидь, створив мене з якоюсь метою. Чи можемо ми йому довіряти?

Зітхнувши, Елліель поклала голову йому на плече. Для всіх інших вона мала бути сильною, непереможною, проте тут, поруч із Тоном, Елліель дозволяла собі бути м'якою й ніжною.

— Чому ні? Кур створив расу Лютих і цілий світ.

— Хіба це означає, що він не може помилятися?

Елліель похитала головою.

— Схоже, Кур зробив багато помилок. Шадрі вважає, що він помилився, очистивши себе від усього темного та лихого, адже це ослабило його, а потім усе це просочилося у світ.

— Але якщо я був Куром, — розмірковував далі Тон, — то, можливо, мені стало так соромно, що після всього цього я замкнув самого себе всередині гори. «Єдиний спосіб знищити зло — це знищити його зсередини». Хіба це не має сенсу?

— Або якщо ти дракон, зосередження всього зла, то ми нізащо не повинні були випускати тебе на волю. — Вона нервово засміялася. — Але я не можу в це повірити. Ти надто люблячий, надто красивий.

— Але якщо я щось інше... — Обличчя Тона зараз виглядало таким молодим, таким чистим, і Елліель усім серцем потягнулася до нього. — Тоді моє призначення вже близько. Зараз, очевидно, настають ті часи, для яких я був створений? Рівновага? Точка опори?

— Давай не будемо квапити події. — Елліель обійняла його, не бажаючи жодних змін. Ця мить була такою прекрасною. А Шадрі дала їм вкрай суперечливі відомості.

— Я готовий до всього, що може статися, — сказав Тон.

Елліель з якоюсь безнадійною відчайдушністю поцілувала його, потім погладила його по волоссю і пригорнула до себе. Вона поцілувала його ще більш палко, ніжно торкнулася шкіри.

— Давай кохатися знову. Зараз.

— Ти думаєш, що можеш наказувати богу чи дракону? — з тихим сміхом відказав Тон.

— Я знаю, як змусити свого коханого приділити мені увагу.

— Тоді я підкорюся твоєму наказу.

Вони стискали одне одного в обіймах, запалюючи свої внутрішні вогні, але, хоча Елліель і відганяла від себе всілякі думки й намагалася відволіктися від них, вона відчувала, що щось змінюється. Події підходили до свого завершення, усі питання складалися в якесь дивне рішення. У них з Тоном була руна забуття, і цей зв'язок не був схожий ні на який інший, але водночас Елліель і Тон були дуже різними, хай би як багато в них було спільного.

Засинаючи в обіймах коханого, вона заплющила очі й просто зосередилася на цій чудовій миті. Але все одно вона відчувала, як земля гуркотить під ними.

Вирушивши в гори, Ґант і Ондер їхали всю ніч, намагаючись триматися торгового шляху, який лише де-не-де був розчищений після виверження гори Вада. Місця ледь вистачало для того, щоб могли проїхати двоє вершників. У місячному світлі коні пробиралися повз повалені дерева, а час від часу звертали на манівці, щоб оминути гірські обвали, і піднімалися все вище й вище, наближаючись до перевалу.

Ондер часто кидав погляд на бугрувате обличчя Ґанта, але вони обоє мовчали. Хоробрий жодним чином не виказував презирства чи зневаги до хлопця через його руну забуття або через його минуле боягузтво. Ґанту, схоже, взагалі не було діла до Ондера, і він майже не звертав уваги на присутність юнака поруч із собою.

Поки вони просувалися до перевалу, Ондер тихо пообіцяв собі, що він виправиться, що він зміниться. Невже всю долю людини визначає одна-єдина помилка? Він відмовлявся з цим змиритися.

Нарешті перед самим світанком, у темряві, настільки густій, що вони ледь бачили дорогу, Ґант здивував його, сказавши:

— Я був у Конвері тієї ночі, коли ти отримав татуювання. Ми зустрілися в святилищі пам'яті після того, як зовсім стемніло. Ти постав перед іншими Хоробрими, і ми вислухали розповідь про твоє боягузтво в Міррабаї. Ти сам у цьому зізнався.

Ондер відчув себе так, ніби всередині нього раптом звили гніздо щури.

— Ти був там? Я не пам'ятаю тебе.

— Звісно, ні, бо саме так діє руна забуття.

Молодий чоловік мовчав, ідучи вперед і просто слухаючи, як цокають кінські копита по кам'яній дорозі. Соснова гілка чиркнула йому по плечу, на мить злякавши його.

— То ти... ти хочеш, щоб я тепер тебе покинув?

— Я від самого початку не хотів, щоб ти їхав зі мною. — Трохи помовчавши, Ґант заговорив знову, але його тон змінився. У його голосі не чулося ні зневаги, ні злості, він звучав безпристрасно, просто викладаючи факти. — Я бився багато разів, стикався з багатьма небезпеками... а також робив багато помилок. Я помилився, ставши зобов'язаним Хоробрим такого порочного чоловіка, як лорд Кейд. Чи слід мене зневажати довіку через той помилковий вибір?

— Ні, — прошепотів самими губами Ондер, однак у темряві інший Хоробрий не бачив його. — Ні, — промовив він голосніше.

— То хто я такий, щоб звинувачувати тебе?

Піднявшись на перевал тоді, коли якраз почало світати, вони зупинилися, оглядаючи землі Остерри, що розкинулися перед ними. У сяйві вранішнього сонця виднілася велика армія Мандана, яка отаборилася на гірському схилі всього за кілька миль нижче від них. Над наметами на високих жердинах майоріли прапори Співдружності та Остерри.

Ґант направив коня до лісочка похилених вітром сосен, де вони могли сховатися від сторонніх очей.

— Тут ми відпочинемо та підготуємося, — кивнув він Ондеру. — Коли я зійдуся з Уто в бою, то хочу бути повністю до цього готовим.

Поки Ґант відпочивав, влаштувавшись на землі серед дерев, юнак приніс води з потічка неподалік, що утворився з талого снігу, та вполював плямистого лісового бабака, який, сидячи серед каміння, виявляв надто багато цікавості до них. Ондер зняв шкурку з пухнастого гризуна і хотів засмажити його, але Ґант не дозволив розкласти вогонь, бо був певен, що хтось із табору конаґа побачить дим багаття. Тож чоловіки з'їли м'ясо сирим, запиваючи холодною водою, та поїли трохи диких ягід, які Ґант знайшов неподалік.

Ондер нагадав собі, що вони Хоробрі. Вони можуть виживати і в таких умовах.

Ґант узяв миску з водою і гострим кинджалом зішкріб щетину зі свого грубого обличчя, а потім відтер пилюку й плями з чорних обладунків та плаща. Ондер теж поголився, дивлячись на своє відображення у воді. Він бачив татуювання на своїй щоці, але вперше просто прийняв це тавро, яке говорило кожному стрічному, що він скоїв ганебний вчинок і був справедливо покараний за це. Якщо вже так сталося, то тепер це татуювання мало слугувати йому нагадуванням про смиренність. Нагадуванням діяти гідно. Йому більше не було конче потрібно згадати все, що він зробив. Тепер він радше прагнув створити новий спадок, рухатися вперед, а не жити думками в минулому.

Ввечері Ґант підвівся на ноги, змахнув із себе хвою і випростався, готовий рушати.

— Ми дістанемося туди в сутінках. Я вибрав цей час.

Вони знову сіли верхи на своїх коней і поїхали гірською стежкою, що вела до військового табору. Сонце відкидало довгі тіні позаду них, і двоє вершників не намагалися ховатися. Ондер у глибині душі й досі вважав себе Хоробрим, і саме так належало діяти Хоробрим.

На краю табору конаґа Ґант сердито глянув на сині прапори із символом відкритої руки, наче він почувався ображеним тим, що Мандан продовжує використовувати цей знак. Він звернувся до Ондера.

— Що б тут не сталося, ти будеш свідком цього. Саме ти маєш запам'ятати все, що тут відбудеться. — Він кивнув на зібрані в таборі військові сили, відзначивши, що вони явно готові вирушати вже наступного дня. — Я розраховую на тебе: ти маєш повернутися і розказати про все побачене королям Колланану та Адану.

Молодий чоловік глибоко вдихнув, намагаючись підготувати свій розум і своє тіло до того, що йому належало зробити, і подивився на вороже військо, яке було вже зовсім поруч. Йому аж до нестями хотілося довести, що він людина честі. Він служитиме чесно й віддано, навіть якщо це коштуватиме йому життя.

— Я битимуся разом з тобою. Ти не зможеш здолати їх усіх сам.

— Я не маю наміру здолати всіх. Я збираюся здолати тільки Уто. — Ґант, звузивши очі, кинув на нього пронизливий погляд. — Ондере, я наказую тобі не бути дурнем. Ця місія важливіша за нас обох. Ти заприсягнувся робити все, що я від тебе вимагатиму.

Ґант чекав відповіді довгу, напружену мить.

Нарешті Ондер заговорив:

— Якщо це те, чого ти вимагаєш, я це зроблю. Я присягнув тобі.

Ґант під острожив коня, і вони разом поїхали поміж солдатів, які зібралися біля вогнищ чи влаштувалися на землі перед низькими наметами, нагострюючи мечі або пораючись з обладунками, знуджені й невдоволень Вояки піднімали голови, помічаючи, що до них наближаються двоє вершників, проте ніхто не наважився стати на шляху в Хороброго та його супутника. Ондер замислився, чи відкинули ці солдати останні сумніви щодо будь-яких вчинків їхнього конаґа і тепер слухаються його в усьому.

Ґант направився до центру табору, де був встановлений командирський намет. Наблизившись до нього, він вигукнув:

— Де конаґ Мандан — і Уто?!

Хоробрий зіскочив з коня і кинув невдоволений погляд на намет, вхід до якого був прикритий запоною, хоча сонце ще навіть не сховалося за обрій. Будь-який інший воєначальник мав би зараз бути серед своїх воїнів. Ондер тим часом теж спішився.

Полог намету відсунувся, і з нього, наче ведмідь з печери, вибрався Уто. Він був у своєму чорному вбранні, а в руці тримав оголений меч. Глянувши на нього, Ондер відчув, як його серце на мить завмерло. Десь у глибині душі він все ж очікував, що впізнає цього Хороброго і хвиля спогадів нахлине на нього, як це сталося з Елліель. Він бився пліч-о-пліч з Уто в Міррабаї і, піддавшись паніці, втік від страхітливого божка. Але його минуле залишилося все тією ж нічим не заповненою порожнечею всередині нього.

Позаду Уто став Мандан з блідим змарнілим обличчям та запаленими почервонілими очима. І хоча молодий чоловік начебто вважався правителем трьох королівств, він зіщулився позаду свого Хороброго, ніби шукаючи в нього захисту.

Уто вп'явся поглядом в Ґанта, не звертаючи жодної уваги на Ондера, наче того взагалі не існувало.

— Чого вони хочуть? — спитав Мандан.

Уто, обернувшись, прикрикнув на молодого конаґа:

— Я попереджав, щоб ви не втручалися в розмову. Це надто важливо, і тут я приймаю рішення. — Конаґ злякано втягнув голову в плечі.

Ондер був вражений побаченим. Його рука потягнулася до руків'я меча, але то був звичайний клинок, якому було дуже далеко до реймера. Ґант заговорив різким голосом.

— Якщо ти Хоробрий, то повинен бути абсолютно відданим своєму конаґові. А ти отак з ним поводишся?

— Я поводжуся з ним так, як він того потребує, — відповів Уто. — Я його наставник, і доля Співдружності зараз у моїх руках.

— Так не повинно бути, — заперечив Ондер, хоча він навіть не міг вирішити, хто з них розчарував його більше — Мандан чи Уто.

Уто глянув на Ондера, і цей погляд обпік його, так наче Хоробрий ткнув йому в обличчя смолоскипом.

— Я впізнав би тебе навіть без татуювання на обличчі, боягузе. Ти кинув мене, коли був потрібен мені найбільше. Ти злякався. — Він виплюнув останнє слово, так ніби то був згусток отрути.

— Я знаю, — відказав Ондер. — Я приймаю те, ким я був, і те, що я зробив. Тепер я є тим, ким прагну бути.

Коротко реготнувши, Уто повернувся до Ґанта і хитнув підборіддям у бік Ондера.

— Ти теж його пам'ятаєш. Ти був там, коли ми наклали на нього руну забуття.

— Я чув, як ти розповідав цю історію, — сказав Ґант, а потім стишив голос. — І я чув набагато гірші історії про тебе, Уто.

З дальнього кінця табору підійшли двоє нових Хоробрих конаґа, Титан і Дженна. Вийшовши вперед, Хоробра сердито зиркнула на Ондера, і юнак відчув, як усе його тіло пробрав глибокий холод. Невже вона теж була там, коли йому робили татуювання?

— Що він робить у нашому таборі?

Ондер повернувся до Хороброї, намагаючись згадати її.

— Я прийшов з Ґантом.

Не відводячи погляду від Ґанта, Уто звернувся до Дженни.

— Цей чоловік не є Хоробрим. Він боягуз, який покрив себе ганьбою. Забери його з моїх очей.

Ондер приготувався чинити опір, але Дженна вліпила йому такого ляпаса, що в нього задзвеніло у вухах. А потім вона схопила його ззаду за шию й потягнула геть від намету, повз інші вогнища.

Ґант ні на мить не зводив погляду з Уто.

— Він вільний робити, що забажає, — промовив він. — Я не просив його приходити сюди.

— Тоді чому ти тут, Ґанте? Я чув, що ти теж зрадник Співдружності, й був з військами конаґа під Янтоном. Чому ти не захистив лорда Кейда?

Потворний Хоробрий випростався з гордо піднятою головою.

— Тому що він на це не заслуговував. Коли я дізнався, що він вчинив з Елліель, моя честь не дозволила мені це стерпіти. — Він зробив кілька кроків уперед, все більше розпалюючись. — І це було до того, як я дізнався правду про тебе, Уто. — Не відриваючи від нього погляду, Ґант стиснув реймер навколо зап'ястя й запалив вогняний клинок.

Титан підійшов ближче, готуючись при потребі захищати конаґа, але Уто залишився стояти перед наметом, грізний і безжальний.

Мандан, відступивши до піднятого полога, зіщулився від страху, полохливо поглядаючи на Ґанта широко розплющеними очима.

— Убий його, Уто!

— Саме це я й збираюся зробити. — Він приготував свій реймер.

Дженна, відтягнувши Ондера досить далеко від намету конаґа, сильно штовхнула його в спину. Не втримавшись на ногах, він розпластався на брудній землі. Хоробра кинула на нього гнівний погляд.

— Забирайся звідси зараз же на своїх двох, боягузе, або я відрубаю тобі ноги і змушу повзти назад через гори.

Ондер, підвівшись, відступив на кілька кроків. Його кінь залишився біля намету конаґа. Дженна з байдужим виглядом відвернулася від нього і тепер дивилася, як Ґант зійшовся в поєдинку з Уто, наче Ондер більше не був вартий і крихти її уваги.

Біля головного намету супротивники запалили свої реймери, з яких виринули вогняні клинки, викликані магією їхньої крові напівкровок. Уто тримав сталевий меч в іншій руці.

Ондер не мав реймера, але в ньому текла та сама кров. Він мав ту ж магію, незалежно від того, була вона заблокована чи ні. Він торкнувся свого меча, роздумуючи, чи варто напасти на Дженну, кинути виклик Хоробрій. Ні, вирішив він. Вона вб'є його, як комаху.

Він обіцяв Ґанту не робити жодних дурниць. У нього було завдання: спостерігати за тим, що відбувається, і доповісти про це королям — і він його виконає, хай би як сильно йому не хотілося вступити в бій.

— Я б'юся за честь Хоробрих, — урочисто промовив Ґант, коли їхні вогняні мечі з тріском зіткнулися. — Кейд мертвий, але пам'ять про нього залишилася. Твій спадок покаже, на кого ти перетворився.

Уто не зубоскалив, не вихвалявся, а просто бився, наносячи потужні удари полум'яним клинком.

— Саме ті, хто записує спадок, зберігають людську історію. А я вирішуватиму, що саме буде записано.

— Ні, — прошепотів Ондер, спостерігаючи за двобоєм. — Я розповім усім, що тут відбулося.

Дженна повернулася й сердито глянула на нього.

Ґант змахнув реймером, перехоплюючи зброю Уто в повітрі, і їхні клинки зіткнулися, тиснучи один на одного. Полетіли іскри, полум'я, закручуючись завитками, спалахнуло яскравіше. Ґант, скривившись від натуги, продовжував давити. Уто рубонув довгим мечем, який тримав у іншій руці, але груболиций Хоробрий, вивернувшись, зумів підставити під сталевий клинок свій полірований пояс, і гостре вістря лише ковзнуло по руків'ю кинджала, що висів у нього при боці.

Брязнув метал, і Ґант, різко відсахнувшись, вихопив свого ножа і жбурнув його. Уто крутнувся, змахнувши навколо себе плащем, наче щитом, і вістря ножа простромило кольчужну підкладку наскрізь. Уто рвонувся вперед з мечем у одній руці та реймером у іншій.

Ґант встиг стати в захисну стійку і підняв, обороняючись, вогненний клинок. Уто налетів на нього, завдаючи потужні удари, наче тесляр, що з розмаху б'є важким молотком. Він рубав реймером, потім бив навідліг сталевим мечем, а тоді знову реймером. Ґанту вдавалося відбивати кожен удар.

Ондер дивився на це, і його серце розривалося — так йому хотілося допомогти Ґанту. Але він обіцяв. Я наказую тобі не бути дурнем.

Ґант перейшов у наступ і сильним ударом реймера відкинув Уто назад. Його вогненний меч рубонув по сталевому клинку Уто, і металеве лезо засвітилося, нагрівшись від яскравого полум'я.

Титан стояв нерухомо і мовчки дивився на бій, а Дженна тим часом тихо підкрадалася до намету, ніби збиралася вдарити Ґанта ззаду.

— Убий його, Уто! Убий його! — верескливим голосом репетував Мандан. Лементування конаґа, схоже, лише додало сил Ґанту, який став наносити ще сильніші удари, б'ючись так заповзято, що Уто довелося відступити на два кроки назад.

Ондер затамував подих, відчуваючи, як схвильовано б'ється його серце, але вже незабаром у його голові одне за одним стали зринати питання. Якщо Ґант здолає Уто, то чи не кинуться на нього Дженна з Титаном і чи не вб'ють вони його в будь-якому випадку? Учитель Онзу — його батько — попереджав, що деяким Хоробрим більше не можна довіряти. Чи не скличе конаґ Мандан вірних йому вояків, щоб оточити і вбити прийшлого Хороброго, який кинув йому виклик? Якщо це станеться, чи повинен Ондер намагатися захистити Ґанта?

Я наказую тобі не бути дурнем.

Уто похитнувся під натиском Ґанта, зробив крок назад. Він намагався протистояти невпинним могутнім ударам супротивника, але його коліно почало підгинатися. Ґант, користуючись вдалим моментом, здійняв реймер для смертельного удару.

Але це виявилося всього лише обманним маневром з боку Уто. В ту крихітну мить, коли Ґант подумав, що вже переміг, і, передчасно відчувши впевненість у цьому, трохи відкрився, Уто встромив свій реймер у груди супротивника, пропікаючи його серце наскрізь. Полум'яне вістря вогняного клинка вистромилося зі спини Ґанта.

Уто рвонув реймер убік і розсік Ґанта навпіл. Хоробрий був мертвий ще до того, як його тіло впало на землю.

Ондер, хапаючи ротом повітря, сіпнувся назад, мало не впавши, а по табору тим часом пронеслися радісні вигуки.

Уто застиг над своєю жертвою, високо здійнявши реймер. До нього підійшли Дженна з Титаном. Від свого намету підбіг і Мандан, радісно сміючись. Він скинув обидві руки догори.

— Ми перемогли!

Численні солдати, що зібралися навколо намету, дивилися на конаґа, Хоробрих та тіло Ґанта і тихо перемовлялися між собою, ніби не знаючи, що й думати.

Ондер стиснув руків'я свого меча, дихаючи швидко й уривчасто. Не було часу залишатися тут і оплакувати Ґанта.

Королі Колланан та Адан мають дізнатися про те, що тут сталося. Він обіцяв. Він не був боягузом. Уто сказав йому забиратися геть, Дженна вигнала його звідси.

Перш ніж хтось встиг згадати про нього, Ондер вислизнув з табору, сподіваючись, що його ніхто не помітить. Йому потрібно було тікати — але не як боягузу. У нього була місія, яку він мусив виконати.

Він мав подолати зворотній шлях через гори, якнайшвидше дістатися об'єднаного табору зі страшною звісткою і попередити всіх, що армія Мандана готова до походу.

Цього від нього вимагав Ґант.

— Добром це не скінчиться, — промовив король Адан, спостерігаючи, як армія Лютих розтікається по підніжжю гір, займаючи все передгір'я.

Колланан глянув на стурбоване обличчя свого небожа, а потім знову перевів погляд на незліченні ряди Лютих, що їхали верхи на вовкоконях та ауґах. Їхні маги розбрелися по гірських схилах, наче шукаючи слабкі точки в земній корі. Колл погладив свою бороду.

— Так, Адане, добром це точно не скінчиться.

Він не вважав королеву Кору другом або союзником, але вона віддала йому онука, і це все змінило. Відпустивши Бірча, королева, схоже, втратила всякий інтерес до Колланана. Тепер, коли її величезне військо прибуло до місця свого призначення, вона більше не збиралася мати жодних справ з людьми. Сама Кору не зводила пожадливого погляду з гір Хребет дракона.

Армії Судерри й Нортерри вишикувалися у передгір'ях, а Люті зібралися на схилах гори Вада. Западина на місці колишньої верхівки, яку знесло страшним вибухом, вражала своїм розмірами, а від неї до підніжжя гори пролягло кілька великих розщелин. Маги, здавалося, насолоджувалися гнівом самої природи, що клекотів під гірським хребтом.

Колланан спостерігав, як Люті лазять по кам'янистому узгір'ю, притуляючи долоні до поверхні землі, досліджуючи та шукаючи щось вглибині світу. За допомогою магії вони збиралися розворушити й роз'ятрити якусь таємничу силу, і в цих своїх намаганнях виглядали схожими на недоумка, що штурхає сплячого сторожового пса.

Бірч мовчки стояв біля дідуся, а потім обійняв його за пояс і запитав.

— Що буде з нами, якщо Кур створить світ наново?

Колланан лагідним жестом скуйовдив волосся онука, досі не вірячи, що хлопчик зараз тут і з ним після такої тривалої розлуки.

— Я б волів, щоб вони знову стали вбивати одне одного, як ті дві королеви.

— Королева By не мертва. Вона все ще може рухати головою і трохи смикатися, — зауважив Бірч. — Вона дуже зла через свою безпорадність.

Колл міцно-преміцно обійняв Бірча. Хлопчик був для нього єдиною яскравою зірочкою в темній ночі його самотності. Він розповів дідусеві про те, як виживав під час свого полону і як королева Онн знущалася з нього, але, згадуючи про Кору, наполягав, що вона не була такою лихою, як інші Люті. Коли він розказував дідусю, як Іррі вбив королеву Тафіру, вони плакали разом. Але потім, коли Бірч пояснював, як він і мамули вбили Іррі та його спільників-заколотників, на обличчі хлопчика з'явився суворий і на диво хижий вираз. Він озирнувся на вкриті лісом пагорби.

— Мамули слідували за нами весь цей час. Вони десь поблизу, спостерігають за нами. Вони теж можуть допомогти.

— Вони вже допомогли мені, коли ми напали на фортецю крижаних Лютих, — сказав Колл.

Він страшенно пишався хлопчиком, але водночас відчував злість і порожнечу в душі, думаючи про те, через що пройшов малий і що йому довелося пережити. Колл стиснув свій бойовий молот з такою силою, що в нього майнула думка, чи не зламає він руків'я, але за мить він відчув, як у нього всередині піднімається хвиля любові й полегшення. Король подивився на онука, і на його очах з'явилися сльози.

— Тепер ти тут, мій хлопчику. Ти в безпеці. Ти зі мною.

Коллу хотілося забути про всі грандіозні воєнні плани, про політичне протистояння трьох королівств. На якийсь час — хоча б на якийсь час — він хотів просто побути з цим хлопчиком, насолоджуватися життям і знову радіти простим речам, але він сумнівався, що матиме таку можливість. Принаймні не надовго.

Попри те, що Бірч був зовсім юним, тяжкі випробування загартували його, зробили значно дорослішим, ніж цього можна було очікувати від хлопчика його віку. Його втрачене дитинство стало ще однією жертвою крижаних Лютих.

Навіть якщо королева Кору не була схожою на свою матір, вона все одно належала до раси Лютих, а Люті не діють в інтересах людства...

Від гірського хребта з гострими зубчастими вершинами віяло небезпекою, але Кору знала, що найбільша небезпека причаїлася під цими горами. Тепер, коли її велике військо дісталося сюди, вона відчувала морок зла в повітрі, запах диму й сірки, який все ще висів над усією цією місцевістю. Поруч з нею стояли Аксус та Ілон, двоє її головних магів. Разом вони уособлювали об'єднану магію крижаних і піщаних Лютих.

Королева звернулася до них.

— Тепер, коли ми нарешті опинилися тут, ми повинні зустріти свою долю. — Вона на мить замовкла, а потім підвищила голос. — Але ми не можемо діяти по-дурному! Ми не можемо викликати Оссуса і просто розмахувати зброєю та кричати на нього. Нам потрібне знаряддя, здатне знищити дракона. Чи достатньо для цього нашої армії?

— Моя королево, — вклонився Аксус, — у давнину, коли наш народ готувався до великої битви з Оссусом, стародавні маги розробили складну й могутню зброю. Ці магічні пристрої могли накопичувати і потім вивільнювати неймовірну силу, таку потужну, що вона могла розколоти світ і знищити дракона.

Ілон насупив світлі брови.

— Я читав про такі речі в древніх записах на кришталевих пластинах. І я бачив там креслення. — Повернувшись, він глянув на Аксуса, ніби радячись з ним. — Думаю, я знаю, як їх побудувати.

Маг піщаних Лютих виглядав занепокоєним.

— Ця зброя була використана багато століть тому — лише один раз. Діти Сут створили її і повернули проти армій моїх предків... — Він ненадовго замовк, щоб придушити гнів у своєму голосі та приховати одвічне презирство до пращурів крижаних Лютих. — Вони спрямували цю жахливу силу на інших Лютих, а не на дракона. — Він відвів погляд. — Усе, що залишилося на тому місці, — це величезна розплавлена рівнина, залита кров'ю незліченних жертв — з обох боків. Саме там наші робітники тепер збирають димчасте скло.

Кору звернула увагу лише на ту частину, яка була важливою для неї.

— Сила цієї зброї очевидна, тому ми повинні створити її тут. — Вона підвищила голос на магів. — Але не для того, щоб направляти її проти нашого власного народу, — вона має бути використана, щоб вбити Оссуса!

Аксус і Ілон довгу напружену мить дивилися один на одного, а потім кивнули.

— Так, ми будемо працювати разом.

— Ми можемо виготовити цю зброю.

Сімдесят наймогутніших магів крижаних і піщаних Лютих почали діяти всі разом, утворивши довгий ланцюг, що простягнувся уздовж підніжжя гори Вада, вглибині якої невпинно вирував підземний вогонь. Аксус закликав свою магію. Потім він звернувся до решти магів, і його голос прогримів у повітрі.

— Створіть пристрої!

Спостерігаючи за приготуваннями магів, королева Кору отримувала задоволення від того, що стояла поруч з жалюгідною, паралізованою By, яка лежала на твердій нерівній землі. Кору посміхалася сама до себе і демонстративно не звертала уваги на свою колишню суперницю.

Маги піщаних Лютих стали черпати з поверхні гори землю, каміння й пісок і формувати з них монолітні вигнуті арки. Ці конструкції виглядали міцними й водночас витонченими. Поряд з ними маги крижаних Лютих збирали вологу з повітря та землі і створювали великі диски з льоду, які потім полірували й надавали їм потрібної форми, перетворюючи на величезні лінзи, котрі скріплювали між собою і вмонтовували в піщано-кам'яні каркаси, завершуючи створення цих дивовижних пристроїв.

На тих скелях і вершинах навколо димного гирла вулкана Вада, де маги визначили найбільш вразливі місця земної кори, вони зводили стовпи та опори й встановлювали крижані лінзи, збираючи хитромудрі магічні механізми, яких не розуміла навіть Кору.

Ця зброя була розроблена в найдавніші часи, проте ще ніколи не використовувалася за призначенням. Працюючи разом, маги закінчили свою роботу за короткий час. Тепер, на додачу до власної магії, вони мали у своєму розпорядженні ще більшу силу, здатну потрясти світ та розбудити дракона. І знищити його.

Людські армії, що отаборилися в передгір'ях неподалік, зараз спостерігали за ними і водночас готувалися до битви зі своїм власним ворогом — ворогом, не вартим жодної уваги. Королеву Кору не хвилювали ні вони, ні їхня дріб'язкова гризня, але, поглядаючи на шеренги воїнів, на їхні намети й багаття, вона думала про людського хлопчика, і їй хотілося, щоб він був тут та спостерігав за цією великою перемогою.

Їй не вистачало Бірча, без нього королева почувалася незатишно, відчувала якусь дивну порожнечу в душі. Вона навіть не усвідомлювала, як сильно тішила її присутність хлопчика. Але чому? Він був малим і слабким, нічого особливо не вмів, але якби не Бірч, вона не стала б королевою всіх Лютих. Ніхто з них не наважувався кинути виклик Онн і вбити її, а хлопчик — маленький людський хлопчик! — прикінчив королеву Онн списом Дар. Хто б міг очікувати такого? А крім того, тихий і непомітний, але спостережливий Бірч викрив змову проти Кору. Він урятував їй життя.

Він убив її матір, зупинив змову, результатом якої мало стати вбивство Кору, і наказав мамулам — мамулам! — знищити кількох наймогутніших і найпідступніших крижаних Лютих.

І оскільки Кору була йому багато чим зобов'язана, вона дозволила йому повернутися до дідуся. Кору сама не розуміла, чому так легко віддала його, але вона сплатила свій борг... не те, щоб Люта мала би почувати себе зобов'язаною віддавати борги простій людині.

Бірч здивував її, допоміг, навіть розважив. Чому він хотів повернутися до дідуся, до свого народу? Цього неможливо було зрозуміти, але після того, як Оссус буде знищений і Кур створить світ наново, люди все одно всі зникнуть. Задумлива посмішка промайнула на її обличчі, і вона була рада, що відпустила хлопчика туди, куди він хотів, принаймні поки що...

Кору відвернулася в інший бік, більше не звертаючи уваги на людських солдатів та їхній табір, не переймаючись тим, що вони роблять. Вона презирливо глянула на By, яка лежала все така ж жалюгідна й безпорадна, хитаючи головою з боку в бік, чи то намагаючись щось побачити, чи то заперечуючи те, що відбувається.

— Я збережу тобі життя, By, щоб ти побачила все на власні очі, — мовила Кору. — І тільки коли ти знатимеш, що ми досягли своєї мети, я тебе вб'ю. — Пирхнувши, вона відвернулася і закричала до своїх магів. — Викликайте свою магію і активуйте машини. Ми повинні потрясти світ. — Вона глибоко вдихнула. — І розбудити дракона.

— Думаєш, вони хочуть нам нашкодити? — запитав Адан, зацікавлено спостерігаючи за приготуваннями королеви крижаних Лютих.

— Наразі ні, — відповів Колл, — але нашкодити нам вони все одно можуть.

Елліель і Тон стояли поруч із королями, готові до бою, якщо в цьому виникне потреба, але воїни Лютих не зробили жодного кроку в бік людського війська.

Поглинуті своєю складною роботою, маги спорудили у визначених ними самими місцях великі пристрої з пісковика і льоду, спрямовуючи їх на гору Вада. Тепер вони почали посилати різкі й сильні магічні удари глибоко в землю. Навіть з такої далекої відстані Адан відчував, як у нього під ногами тремтить земля.

З боку перевалу показався одинокий вершник, який нісся галопом, несамовито розмахуючи руками. Він був ще далеко і тому не було чути, що він кричить, але незабаром він наблизився до табору і військо розступилося, звільняючи йому дорогу. Вершник побачив двох королів і направив коня до того місця, звідки вони спостерігали за діями Лютих.

Колл впізнав характерний знак на обличчі юнака.

Розчервонілий, захеканий Ондер, весь вкритий потом, зупинив коня і прохрипів:

— Ґант мертвий! — Його груди здіймалися так, ніби він біг так само швидко, як і його кінь. — Уто вбив його. Вони билися на дуелі і... і Ґант програв. Мені довелося вкрасти коня, щоб дістатися сюди. Я мав розповісти вам про все! Ґант змусив мене пообіцяти, що я розповім про його спадок і попереджу вас.

Елліель схопили коня за вуздечку.

— Уто вбив його? Чому Ґант поїхав сам? Чого він хотів?

— Він хотів відновити справедливість — закінчити війну і врятувати життя багатьох людей. Адже саме Уто є причиною цього розколу в Співдружності.

Обличчя Елліель потемніло.

— Ми знаємо це! Всі Хоробрі повинні були об'єднатися, щоб протистояти Уто. — Вона виглядала вкрай розлюченою. — Я повинна була бути там, після всього, що він зробив!

Ондер серйозно кивнув. Тепер він знав, що Ґант відчував певну відповідальність за те, що дозволив статися деяким злочинам Уто, коли сам Ґант служив лорду Кейду.

— Я хотів битися разом з Ґантом, але він наказав мені не бути дурнем. — Хлопець повісив голову. — Я не хотів тікати, але я заприсягнувся, що не буду вступати в бій. Я повинен був принести вам ці відомості. — Він випрямився в сідлі, перевів подих. — Армія конаґа готова виступити в похід. Після того, як Ґанта було вбито, війська конаґа почали висуватися з табору, і вони не сильно відстають від мене. Вони рухаються через перевал. Ви маєте підготуватися!

Колланан знову відчув холодок у серці, але кров його палала гарячим жаром.

— Ми чекали цього. Нехай він прийде до нас, і ми позбавимо його корони. Наша армія переможе їхню.

Адан занепокоєно промовив:

— Я не хочу холоднокровно вбивати підданих Співдружності. Вони все ще вірні трьом королівствам, як вони це розуміють. Якщо я стану конаґом після того, як все це скінчиться, вони повинні будуть підтримувати моє правління.

— Спершу ти маєш утвердити своє правління, — відказав Колл. — Чутки розійшлися повсюди, і всі знають про наш указ. Всі знають, що вчинив Мандан і що вчинив Уто! Солдати, які й досі залишилися на боці Мандана, зробили свій вибір.

Заговорила Елліель, яка стояла, опустивши голову.

— Ґант повинен був почекати. Ми могли б поїхати разом. — Її голос став твердим. — Мені буде дуже прикро, якщо я не отримаю можливості помститися Уто.

— Ми всі прагнемо отримати таку можливість, — сказав Колланан. — Він убив мого брата.

— І мого батька, — додав Адан.

— Неймовірно, як одна людина зуміла скоїти стільки злочинів і набути стількох ворогів, — зауважив Тон, перш ніж знову звернув увагу на магів Лютих та їхню загадкову діяльність. — Однак те, що роблять ці маги, викликає набагато більше занепокоєння. Може, нам краще спочатку зупинити руйнування світу? А вже потім думати про покарання Уто і Мандана?

Його обличчя раптом скривилося, і він здригнувся, наче щось схопило його серце і почало трясти. Хапаючи ротом повітря, він обхопив голову руками.

Елліель миттю обійняла його, так наче її фізична присутність могла додати йому сил.

— Що з тобою? Ти відчуваєш, як ворушиться дракон?

На гірських схилах заметушилися маги, нагадуючи мурах у потривоженому мурашнику.

Бірч показав на небо. Із заходу наближалася якась вируюча маса, схожа на величезний рій сарани, що виблискував і мерехтів найрізноманітнішими кольорами. Колл насупив брови.

— Це ска, — сказав Адан. Кілька днів тому він відіслав Ксара назад до Пенди. А тепер сотні птахів-рептилій наближалися до них, наче могутній грозовий фронт.

Незабаром повітря наповнилося клацанням, гулом і щебетанням, а потім жива хмара розпалася і летючі істоти хлинули вниз, немов великі краплі проливного дощу. Вони носилися повсюди, лякаючи коней і людських воїнів, але основна частина зграї роїлася над табором Лютих.

Колланан почув рев роз'ятрених вовкоконей, рохкання ауґів. Цей наліт ска заважав магам готувати їхні дивні пристрої. Воїни Лютих розмахували зброєю, намагаючись відігнати надокучливий рій. Вони випустили безліч стріл, вбивши багатьох ска, проте летючі істоти без упину налітали на них знову й знову.

Адан був вражений побаченим, але страху не відчував.

— Ска не є загрозою. Принаймні для нас.

— Може, вони ще й допоможуть, — мовив Бірч.

Тон, задихаючись, притискав руки до грудей. Елліель підтримувала його, намагаючись якось допомогти, і, коли напад болю й запаморочення минув, він нарешті знову зміг випрямитися й твердо стати на ноги.

— Щось кличе мене. — Він подивився на Елліель і здивовано закліпав. Потім спробував пояснити. — Усередині гори є велика сила, пробуджена магією. Ці маги намагаються вивільнити її.

— Люті атакують тебе? — запитала Елліель.

— Мені так не здається. — Тон прийшов до себе, хоча все ще важко дихав. — Можливо, вони пробуджують щось всередині мене. Я намагаюся зрозуміти. — Його дивні очі стривожено блиснули. — Якщо інша людська армія рухається сюди, чи не повинні ми об'єднатися з ними і спільними зусиллями зупинити Лютих? Можливо, разом ми зуміємо завадити магам розбудити дракона. Інакше наслідки будуть такими жахливими, і... — Він знову притиснув долоню до грудей. — Чи можу я бути ключем до того, щоб зупинити їх? Або ключем для боротьби з Оссусом? Як мені дізнатися про це, поки не стало занадто пізно?

Елліель пильно подивилася йому в очі.

— Я знаю тебе. Ти зробиш усе правильно, коли буде потрібно.

— А тим часом, — заговорив Адан, — ми зробимо все можливе, щоб зберегти світ у безпеці.

Колланан відчув тягар на серці.

— Ані Уто, ані Мандан не прислухаються до голосу розуму. Вони засліплені власною війною помсти. — Він стишив голос. — Так само, як колись жага помсти мало не засліпила мене. Ось що я можу зробити. Королева Лютих більш вірогідно прислухається до застереження, якщо почує його від мене. Від нас. — Він поклав руку на плече Бірча. — Ми з онуком підемо й поговоримо з Кору. Принаймні варто спробувати.

Гори тремтіли від неймовірної сили, що нуртувала в їх глибинах, готова вирватися назовні. Маги вже закінчили виготовляти свою хитромудру зброю, скориставшись для її створення природними матеріалами, і нарешті магічні машини були готові. Вони почали скрипіти й рухатися.

Королева Кору підійшла до двох своїх головних магів, один з яких володів магією піщаних Лютих, а інший — крижаних, і вони могли черпати останні крихти сили, яка ще залишалася у виснаженій землі.

Втім королева не почувала себе переможницею, натомість її охопила якась щемлива жалість. Стародавні війни знищили так багато важливого й цінного у світі, і це в ті часи, коли від самого початку можна було об'єднати всіх Лютих. Якби її предки просто згуртували всі свої сили, щоб виконати волю Кура, зробивши це тисячі й тисячі років тому, то світ давно міг би стати досконалим і залишався б таким. Але натомість вони змарнували стільки часу.

Кору розлютила думка про згаяний час і втрачені можливості, про той довгий шлях, який пройшла її раса, так і не виконавши свого призначення, і в міру того, як її лють наростала, магія, якої ставало все більше в повітрі, підхоплювала її гнів і посилювала його. Це відчуття дивним чином відлунювало й билося всередині її свідомості. Вона з такою силою стиснула білу долоню в кулак, що її гострі нігті впилися в шкіру.

Аксус та Ілон віддали іншим магам наказ задіяти виготовлену зброю. Великі пристрої почали світитися, а поруч з ними Люті готувалися пустити в хід свою власну силу. Маги вишикувалися в один ряд, здійняли вгору міцно стиснуті кулаки і, на мить завмерши, одночасно вдарили ними по землі. Цей удар послав потужні магічні хвилі вглибину гір, і неймовірної сили поштовх струсонув гору Вада, проникнувши аж до самої її основи.

З гирла вулкана повалив дим і хлинула кипуча лава, немов кров з відкритої рани.

— Ми відчуваємо темряву і зло, моя королево, — сказав Ілон. І хоча на його тілі й досі виднілися шрами від опіків після попередньої зустрічі з драконом, мага переповнювало радісне збудження від передчуття великих звершень. — Ми піднімаємо їх на поверхню. За допомогою наших власних сил і нових пристроїв ми струсонемо гори, а потім повернемо зброю проти Оссуса.

Кору жестом вказала на свою величезну армію, а тоді кинула погляд на розлогий людський табір.

— Ми вирвемо дракона з його сну й змусимо його вступити з нами в бій. — Вона скривила вуста. — І він помре.

Саме в цю мить на них налетіли хмари диких ска, викликавши невдоволення й роздратування королеви. Вони носилися у всі боки, шипіли й клацали дзьобами, діймаючи Лютих. Ці істоти були надокучливими крихітними частинками великого дракона, схожими на окремі лусочки, що залишилися від скинутої змією шкіри... але ці маленькі дракончики й шпигуни були всього лише задерикуватими летючими розбишаками, а не злобними й лихими створіннями. Людям, схоже, вдалося досягти з ними згоди, вибудувавши незбагненне взаєморозуміння.

Немов приваблені цією останньою битвою, знаючи, що вже зовсім скоро з'явиться Оссус, ска раптом опинилися повсюди. Робота могутніх магів Лютих тривала, а розлючені воїни тим часом вбили багатьох птахів-рептилій, хоча це було більше схоже на спроби влучити в крижаних метеликів посеред темної ночі. Зрештою королева Кору гукнула своїм магам, вельможам і воїнам, щоб вони готувалися до важливого протистояння.

— Прокинься, Оссусе! — Її слова луною прокотилися поміж вершинами, і у відповідь на її заклик у небі прогримів грім. — Прокинься!

Скалічена By, все так само безсила й безпорадна, лежала паралізована на своїх жорстких дерев'яних ношах. Щоб завдати їй ще більших мук, двоє воїнів припідняли її, аби вона могла бачити кульмінаційний момент усієї роботи Лютих. Кору більше не отримувала задоволення від споглядання жалюгідної руїни, на яку перетворилася колись велична королева. Тепер By була такою ж нікчемною, як будь-який з мамулів.

Аксус та Ілон підняли кулаки й знову різко опустили їх, вдаривши в землю. Решта магів зробила те саме. Величезні крижані лінзи, вмонтовані у вигнуті каркаси з пісковика, почали обертатися й гудіти.

Навколо них повітря пішло брижами, а світло в небі почало мінятися, викривляючись химерним чином. Магічні хвилі проникали в глибини гір, розхитуючи їх, аж поки не затуркотіла вся земля довкола, і тоді десь далеко внизу ворухнулося величезне страхітливе зло. Потривожені хвилями магії, тисячі ска розлетілися вусібіч, метушливо змахуючи кольоровими крилами. — Ще раз! — наказала Кору, і маги вдарили по горі знову.

Колланан з Бірчем їхали серед Лютих, і зараз король не почував себе таким розгубленим і зневіреним, як тоді, коли першого разу приїздив до чужинців разом з Ласісом.

— Ми повинні змусити Кору прислухатися до нашого попередження, — сказав він Бірчу. — Ти її знаєш.

— Вона мене слухає. Іноді, — відказав хлопчик. — Коли хоче.

Вони рухалися крізь великий військовий табір, і Шторм не сахався ні від вовкоконей, ні від аугів, а Бірч без жодного страху роззирався навколо. На плечах Колланана лежав підбитий хутром нортерранський плащ, а свій бойовий молот він прилаштував у себе при боці, так щоб його можна було легко витягти, але сам король, в'їхавши до табору, не зробив жодного загрозливого жесту. Його королівська постать виглядала велично, хоча на Лютих нелегко було справити враження.

Він підвищив голос, звертаючись до воїнів, що стояли неподалік.

— Де Кору? Я маю поговорити з вашою королевою. Це невідкладна справа.

Найближчий воїн піщаних Лютих глянув на короля Нортерри без особливого інтересу.

— У неї багато невідкладних справ. — Проте, помовчавши, кивнув у бік шеренги магів та їхніх дивних механізмів.

Поруч зі скупченням фігур у мантіях Колланан побачив інших Лютих і серед них — високу постать білявої королеви. Він направив Шторма до неї, а тим часом навколо короля та його онука кружляли ска.

Маги змусили землю задвигтіти. З гори Вада в небо валив густий дим, наповнюючи повітря запахом гару й попелу. Хребет дракона здригався від довгої серії поштовхів.

Маги навіть не підняли очей, коли Колл наблизився до них і зіскочив зі свого бойового коня, хлопчик теж зістрибнув на землю і став поруч із дідусем. Король узяв до рук бойовий молот, але тримав його радше як скіпетр, а не як загрозливу зброю.

Королева Кору обернулася, упізнала Колланана і просвітліла, побачивши Бірча.

— Ви прийшли, щоб побачити нашу перемогу.

— Я прийшов благати вас передумати, — відказав Колл. — Нехай дракон лежить собі й спить далі. Хіба у світі й без нього не достатньо зла?

Неподалік пролунав чийсь глузливий сміх.

— Навіть людина не виявляє до тебе жодної поваги, Кору!

Колланан глянув униз і побачив піщану Люту, підперту на ношах, як мішок із зерном. Її голова хиталася з боку в бік, обличчя кривилося в злобних гримасах, але решта тіла не рухалася. Колл заговорив, не приховуючи свого презирства.

— Королева By. Ви виглядаєте набагато... слабшою, ніж тоді, коли я бачив вас у вашому палаці в пустелі.

Вона загарчала на нього, не в силах поворухнутися.

Королева Кору розсміялася, потім відвернулася від своєї безпорадної суперниці і звернулася до короля.

— Що саме я маю передумати? Наша раса тисячоліттями відволікалася на другорядні справи, і тепер ми нарешті досягнемо головної мети, яку було визначено для нас.

— Але навіщо? — запитав Колл. — Ви вже воювали з драконами, і вони завдали вам великої шкоди. Навіщо приводити в цей світ іще більше драконів?

Королева крижаних Лютих закліпала очима, ніби не розуміючи, про що говорить король.

— Тому що саме це Кур доручив нам зробити.

Знову зареготала розпластана на ношах By, і Колланан пройшов повз неї, зосередившись на королеві Кору.

— Навіть якщо ви розбудите дракона, навіть якщо вам вдасться його вбити, після цього світ буде знищено. І вся моя раса зникне.

— Новий світ буде кращим. — Кору відкинула назад своє довге волосся кольору слонової кістки. — Він стане досконалим, таким, як хотів Кур.

— Хіба не краще, якщо ми всі разом зробимо все можливе, щоб виправити світ своїми силами? — запитав Колл.

Тепер Бірч, благально дивлячись на королеву, вийшов уперед.

— Будь ласка, не будіть дракона. У світі й так достатньо болю і зла. Дайте всім пожити у спокої. Хіба так не краще? — Хлопчик спробував скористатися своїм близьким зв'язком із Кору, щоб посилити її прихильність до нього. — Тоді я зможу й далі відвідувати вас.

Холодна королева підняла руку й простягнула її до Бірча, але потім зупинилася і опустила її. Вона задерла підборіддя й розправила плечі. За суворим виразом на її обличчі проступила якась незрозуміла невпевненість, але королева не хотіла, щоб її рішення ставилися під сумнів. Її тон став більш різким.

— Це причина існування нашої раси. Це наказ, який дав нам наш бог. Ми створили людей дуже давно, щоб вони допомогли нам виконати саме це завдання, і я не можу перейматися долею вашої раси. Якщо ми не знищимо Оссуса, то Кур ніколи не повернеться! Ми повинні повернути його.

— Яке людям діло до Кура? — напосідав Колланан, відчуваючи досаду й гнів. — Не він нас створив. Не він врятував нас. Після того, як Люті зруйнували світ, нашій расі довелося виживати самотужки. І ми чудово впоралися.

Кору відвернулася від нього, ніби вона більше не мала наміру бачити ні його, ні Бірча.

— Ви залишаєтеся? — запитала вона через плече. — Можете подивитися. Хлопчик, можливо, захоче побачити все, що тут відбудеться.

Королева Кору подала сигнал, і маги запрацювали зі своїми величезними механізмами, вливаючи енергію в крижані лінзи. Руйнівна зброя спрямувала в гори ще більші потоки магії.

Усе військо Мандана вирушило в похід, і сам він знав, чого від нього очікують, знав свої обов'язки конаґа. Але хай він і очолював справжню армію Співдружності, ідучи верхи в пишному королівському вбранні, у підбитому хутром парадному плащі і з мечем при боці, насправді він знав, що не готовий до всього цього.

У глибині душі Мандан розумів, що більше не може покладатися на Уто, зрадника і вбивцю Уто... але Уто — це все, що він мав. Він почувався так, ніби його тягнуло в різні боки, рвало на шматки, проте він силоміць нагадував собі, що він — конаґ. Мандан пошепки повторював собі ці слова знову й знову, намагаючись вчепитися хоча б за це.

Похмурий Хоробрий їхав поруч, ніби тим самим знову засвідчуючи свою вірну підтримку, навіть якщо Мандан більше не міг вірити йому. Мандан більше нічому не міг вірити.

Єдине, в чому він був певен, — це те, що Адан і Колланан виступили проти нього. Вони стали його ворогами, вони зібрали армію для походу на Конверу. Навіть якщо він не вірив, що Уто по-справжньому служить йому як вірний зобов'язаний Хоробрий, він був упевнений, що Судерра й Нортерра виступили проти нього. Його брат і дядько розіслали свій мерзенний указ, і тепер він, конаґ Мандан Повелитель кольорів, поведе свою армію до перемоги і розгромить бунтівників.

Це був його обов'язок як конаґа.

Прослуживши стільки років наставником Мандана, Уто розумів його, як ніхто інший... Він їхав поруч з конаґом і, здавалося, читав його думки.

— Наша армія розгромить ворожі сили. Ми знищимо королів-зрадників, і всі їхні піддані знову засвідчать вірність вам, мій конаґу. — Уто помовчав, а потім додав: — Як і я.

Мандан подумав про свою картину битви при Янтоні, де були зображені розкидані на землі тіла переможених бунтівників... згадав, як він уявляв себе на коні, високо підносячись над битвою, уявляв, як розмахував мечем, вбиваючи всіх, хто посмів не скоритися йому.

— Чи довго триватиме бій, перш ніж вони здадуться? — запитав Мандан.

— Не довго, якщо їм стане розуму, мій конаґу, — відповів Уто. — Я ретельно навчав вас битися на мечах, і ви дуже вправно володієте клинком. Ви переважаєте будь-якого ворога, з яким можете зіткнутися. — Після деякого вагання він додав. — Але я захищу вас.

Мандан торкнувся руків'я свого меча і несподівано відчув запаморочення. Уто давав таку саму обіцянку Конндуру Хороброму і все одно вбив його. Мандан різко вдарив коня п'ятами, змушуючи його скакати швидше, наче це могло допомогти йому втекти від образів убитого батька, які раптом наринули на нього.

Позаду сотні солдатів нестримним потоком сунули вперед, долаючи шлях через перевал. Дорога звивалася й петляла серед гір, роблячи різкі повороти, аж поки не вивела його армію до сідловини перевалу, звідки відкривався чудовий вид на західний схил Хребта дракона.

Мандан очікував побачити там два невеликі війська, що стали табором в передгір'ї, строкату групу бунтівників, яких потрібно розбити. Натомість він побачив величезну бойову силу, набагато більшу, ніж він розраховував. Тисячі піших і кінних воїнів, вози з припасами та ряди наметів, над якими майоріли прапори Судерри й Нортерри.

Він також побачив ще одну неймовірну військову потугу, щось нелюдське. Це були ніколи досі не бачені істоти в металевих обладунках, одні — в холодних біло-блакитних тонах, інші — в сяючих мідно-золотих. Деякі з них сиділи верхи на страхітливих звірах, а інші зводили дивовижні машини. Вони жбурляли в гори магію, від якої тремтіла земля.

Мандан ахнув.

— Це... це Люті! — Він ошелешено уставився на величезну армію, яка виявилася зовсім не легендою, а реальністю, і в нього по шкірі поповзли сироти. — Це Люті, — повторив він, і його голос упав до шепоту, а його армія тим часом з гуркотом проходила повз нього, долаючи перевал.

Уто глянув на нього, а потім кинув лютий погляд вперед, ніби не бачачи внизу чужинців.

— Ми знаємо нашого ворога, — сказав він. — В атаку!

Безпорадно розпластавшись на землі, королева By, на яку ніхто не звертав уваги, скаженіла від безсилля. Гнів у глибинах світу пульсував під нею, то була темна енергія, яка одночасно могла нести руйнування і відновлення.

By відчула, як її руки знову сіпнулися, і це викликало в неї здивовану посмішку. Їй довелося пережити довгий, сповнений мук період. By була переможена, осоромлена й принижена на очах у свого народу. Кору наказала своїм воїнам волочити її за собою разом з армією лише для того, щоб і далі її мучити, щоб постійно нагадувати піщаним Лютим, що їхню колись славну королеву остаточно повергнуто.

Але й сама королева-узурпаторка виявилася дурепою, бо не вбила її одразу. Цей позірний вияв співчуття чи бажання якомога довше насолоджуватися помстою і стане причиною її погибелі.

Тепер, коли Кору та всі її Люті були цілковито поглинуті пробудженням дракона, By, зціпивши зуби, величезним напруженням волі змусила ноги рухатися. Їй вдалося зігнути їх в колінах, а потім зрушити з місця. Її руки ворухнулися.

Неподалік король Нортерри сперечався з Кору, так ніби був здатен якимось доводами переконати її відмовитися від виконання призначення Лютих. By згадала, як цей бородань разом з Аданом приїздив до її палацу в пустелі. Тоді Колланан просив її про допомогу в боротьбі з крижаними Лютими, тому вона відправила Кво долучитися до них... і її брат загинув. Адан убив його.

А цей кволий людський дітвак, Бірч, посмів стверджувати, що вбив королеву Лютих, і тому By має остерігатися його. Її губи скривилися від натуги, а хребет вигнувся дугою. М'язи напружилися, сповнені енергії, готові вбивати.

Це тривало досить довго.

Отримана By рана ззаду в шию була дуже важкою, її хребет був перебитий легендарним списом Дар — це, поза всяким сумнівом, стало б смертельним ударом для будь-якої людини і спричинило б каліцтво для будь-якого напівкровки. Але вона була піщаною Лютою, до того ж королевою, і By володіла неймовірною силою зцілення, притаманною Лютим, глибокою магією, що пронизувала її кров, шкіру, кістки.

Протягом усього того часу, поки її тягнули за собою, нехтуючи нею, вважаючи слабкою, безпорадною й непотрібною, By поступово — о, дуже й дуже поступово — відновлювала свої сили і здатність рухатися. Вночі, коли світло вогнищ згасало, вона смикала пальцями, потроху згинала руки, ворушила ступнями.

Пролунали горни та бойові крики. Люті й люди зрушили з місця, готуючись до великої битви, якщо дракон все ж з'явиться.

І саме в цю мить, поки Кору командувала магами, змушуючи їх виконувати свою волю, поки ця сука повернулася до неї спиною, By одним різким рухом підвелася зі своїх ношів, використавши всю енергію та силу, які їй вдалося відновити. Вони не чекали від неї цього...

Колланан все ще був поглинутий необхідністю переконати Кору. Для людей це був останній шанс перед початком безжальної війни, що зруйнує увесь світ.

Обмірковуючи, що ще він може сказати, щоб переконати королеву Лютих, Колл краєм ока помітив, як By ворухнулася на землі. Її коліна смикнулися вбік. Спираючись на руку, вона хутко скочила на ноги. Якимось чином у її пазуристих руках опинився довгий ніж. Королева Кору стояла до неї спиною.

Бірч крутнувся, також побачивши, що By зарухалася. Його очі широко розплющилися, коли вона підняла клинок. Він кинувся до Кору, так ніби міг збити її з ніг, щоб вивести з-під удару.

— Ні!

Колланан вже теж почав діяти.

Рот By роззявився у беззвучному крику. Вона метнулася вперед, мов змія.

Ошелешена Кору обернулася саме тоді, коли Колланан одним стрибком опинився між двома королевами і водночас замахнувся бойовим молотом. Верхівка його молота, вкрита димчастим склом, зі свистом розітнула повітря і потужним ударом розтрощила голову By. Могутня зброя проломила їй череп і провалилася всередину. Шия звернулася набік, і By повалилася на землю ще до того, як Кору встигла зайняти захисну стійку.

Колланан застиг із закривавленим молотом. Він відчував, як той своєю вагою відтягує йому руку. Бірч, який не постраждав у цій сутичці, підбіг до нього, дивлячись на мертву королеву піщаних Лютих.

Королева Кору, вражена побаченим, розсміялася.

— Ти врятував мене. Ти вбив королеву піщаних Лютих, королю Колланане! — В її голові промайнула якась думка, і вона посміхнулася хлопчикові. — Так само, як твій онук убив королеву крижаних Лютих. Мою матір. — У неї вирвався смішок, проте в ньому чулася розгубленість і збентеженість, ніби вона не могла до кінця повірити в те, що сталося. — Я ще раз переконалася, що людей не можна недооцінювати.

Колланан мовчав, важко дихаючи, а тим часом до них збіглися інші Люті й здивовано витріщилися на мертву By. Самого Колла, коли він дивився на її закривавлену голову й зламану шию, охопило дивне відчуття, що справедливість восторжествувала.

Він простягнув руку, щоб міцно обійняти свого онука, впевнений, що зробив добру справу... навіть якщо кінець світу все одно настане.

Борючись із почуттям безпорадного відчаю, Адан спостерігав за тим, як маги Лютих працюють на своїх чудернацьких велетенських машинах, створюючи хвилі магії, що змушували повітря мерехтіти й дрижати під дією невидимих потоків руйнівної енергії. Тим часом інші маги просто стискали кулаки й гатили ними в землю, посилаючи вглиб ударні хвилі, від яких земна твердь здригалася і двигтіла. Самі гори почали трястися, немов у корчах.

Колланана не було вже давно, а Люті продовжували свою роботу, не зупиняючись ні на мить. Адан не знав, скільки ще він зможе чекати, — особливо з огляду на те, що армія Мандана була вже на підході.

Він скакав уздовж лав своїх кіннотників, явно стривожених тим, що діялося в них на очах. Його армія в повному бойовому спорядженні — зброя, щити, обладунки — була готова до бою. Коні іржали, відчуваючи напруження, розлите в повітрі. Бійці нервово перемовлялися, а деякі гучно стукали в щити, немов кидаючи виклик ворогові, хоча поки що не знали, з ким їм доведеться битися.

До короля під'їхала Елліель, яка виглядала розкішно у своїх чорних кольчужних обладунках. В одній руці вона тримала меч, а на зап'ясті іншої виднілася манжета реймера, який Хоробра могла будь-якої миті пустити в хід. Обличчя її зблідло, від чого добре помітне татуювання на щоці здавалося ще більш зловісним. Коли земля знову затряслася, а з гори Вада повалив густий дим, вона вказала на магів і воїнів Лютих.

— Вони намагаються наблизити кінець світу. Скільки ще ми будемо чекати?

Адан не зводив погляду з армії крижаних і піщаних Лютих, їх розлогого табору й великого намету, звідки, як він знав, королева Кору керувала своїми військами.

— Ми повинні дати Колланану шанс.

Тон теж був поруч. У погляді його глибоких сапфірових очей читалося напруження.

— Не чекайте надто довго. Щойно вони розбудять дракона, стане занадто пізно, і я не можу обіцяти, що врятую вас усіх. — Він торкнувся татуювання на своєму обличчі. — Я відчуваю, що в мені схована велика сила, але вона замкнена всередині.

До них під'їхав Ласіс. Колланана тут зараз не було, і тому він доповів Адану.

— Я отримав звістку від наших розвідників, Володарю. Армія Мандана швидко рухається через перевал. — Він нахмурився. — Занадто швидко, як на мене, і така дурість обернеться проти них самих. Вони будуть виснажені, коли доскачуть до нас.

— Мій брат знайде сили для битви, коли дістанеться сюди, — сказав Адан.

— Як і Уто, — додала Елліель.

— Ми повалили кілька дерев, щоб перегородити їм дорогу, — продовжив Ласіс, — і це на якийсь час зупинить їхню кінноту та вози з припасами, проте в них достатньо солдатів, щоб розчистити шлях. Це не займе багато часу.

Адан подивився у бік механізмів Лютих, на нерівний ряд їхніх магів. Земля знову здригнулася від ще більш різкого поштовху.

— Спочатку треба розібратися з цією проблемою.

Він затінив очі долонею. Його дядька не було вже дуже довго. Люті могли навіть вбити його — і як Адан зміг би про це дізнатися? Королева Кору зробила їм послугу, відпустивши хлопчика, проте вона аж ніяк не збиралася сприяти порятунку людського роду.

Величезний піщано-кам'яний каркас найближчого масивного пристрою здригався й гудів, поки в крижаних лінзах накопичувалося все більше магії. Кілька магів, що управляли цим механізмом, здійняли догори руки і закричали, вигукуючи якісь нерозбірливі заклинання.

Крижана лінза закрутилася, а потім вижбурнула із себе величезний заряд енергії, який гримонув, мов удар грому, і білою блискавкою пронісся в повітрі. Врізавшись в землю, він вибухнув десь вглибині, і хвилі від удару покотилися навсібіч, поступово затихаючи; все це видовище нагадувало стрімкий річковий потік, який, зустрівши на своєму шляху великий валун, розлітається фонтаном бризок. Земля здригнулася, наче хтось вдарив у велетенський залізний дзвін.

Неподалік ще один з дивних пристроїв Лютих теж загудів і з оглушливим гуркотом випустив могутній магічний заряд, ніби намагаючись роздерти гори на шматки.

На наляканому вибухами коні прискакав Ондер. Його вуста були рішучо стиснуті.

— Королю Адане, ми повинні битися! — Він кинув погляд на Ласіса, ніби черпаючи в ньому сили. — Ми повинні не допустити, щоб це сталося.

Земля загуркотіла й захиталася, і, відчувши це, коні захропли, б'ючи копитами. Людські солдати заревіли, і в їхньому реві чулося водночас нетерпіння і збентеження.

Прийнявши рішення, Адан високо здійняв меч.

— Ми не будемо сидіти склавши руки і не дозволимо Лютим влаштувати кінець світу. Вперед! Ми повинні знищити ці пристрої. Це дасть нам трохи часу.

Елліель та Ласіс запалили реймери, і Адан повів своє військо вперед, туди, де скупчилися Люті, цілковито зосереджені на своїй діяльності. Солдати Судерри й Нортерри підняли мечі, а кінні лучники наклали стріли на тятиви. Перші ряди об'єднаного війська увірвалися в табір супротивника.

Воїни Лютих були розосереджені, а не вишикувані в бойовий порядок, і вони були повністю поглинуті роботою магів, нетерпляче чекаючи того, що могло виринути з-під гір. Людська армія пронеслася крізь табір, і, не зупиняючись, щоб вступити в бій з воїнами Лютих, Адан повів її просто до своєї мети — розташованих у ряд магічних пристроїв, які вібрували і світилися, випромінюючи магічну силу.

Захопленим зненацька Лютим знадобився деякий час, щоб відповісти на несподівану атаку, але, піднявши зброю проти нападників, вони перетворилися на смертоносну й потужну силу. Тепер, вступивши у звичний для них бій, вони метали списи і рубали навідліг довгими вигнутими клинками, вбиваючи і коней, і людей. Адан припав до шиї свого коня і помчав уперед.

За табором вибухнула якась сліпуча незбагненна сила, вирвавшись з одного із магічних пристроїв. Ударні хвилі врізалися в гори, розколовши найближчі скелі.

Адан разом з Елліель, яка неслася поруч, помчав до найближчого механізму. Той зараз зупинився, зосереджена в ньому сила згасала, ніби він потребував перепочинку та поновлення запасу енергії, а поруч з ним маги вдаряли кулаками по землі й посилали руйнівні вібрації в глибини гір. Тим часом Ласіс, високо піднявши свій палаючий реймер, повів за собою іншу групу вершників.

В ту першу мить, коли Адан занурився в гущу бою, у нього перед очима раптом майнув образ його любої донечки Оук, Пенди, всього його королівства, але він, відігнавши від себе ці думки, зосередив всю свою увагу на цій велетенській могутній машині. Він знав, що якщо вони не зупинять цей руйнівний потік, то в нього не буде ні дому, ні сім'ї, ні світу, в який можна буде повернутися.

Голосно закричавши, він здійняв свій меч. Елліель підняла тріскотливий клинок реймера, з якого сипалися іскри. Зосередившись на своїй роботі, маги не звертали жодної уваги на ударний людський загін. Проносячись повз них, Адан змахнув мечем, влучивши в спину мага в синій мантії і завдавши йому глибокої рани. Поранений маг повалився на землю, втративши контроль над власного магією. Він корчився і звивався від болю, стікаючи кров'ю.

Людські лучники випускали залп за залпом, спрямовуючи стріли на широкі й гладкі крижані лінзи і вибиваючи на їхній ідеально вигнутій поверхні щербини, від яких розліталися іскри й розходилися тріщини. Дехто стріляв у магів, але ті легко відбивали випущені по них стріли.

Коли каркас із пісковика здригнувся, схоже, більше не здатний стримувати зосереджену в лінзі величезну енергію, Адан кинувся до нього. Він щосили рубонув мечем, і від його удару утворилася велика тріщина в одній із дуг конструкції. Тим часом велика лінза стала обертатися, нарощуючи потужність, однак на її поверхню знову посипалися стріли.

Лінза спочатку пішла тонкими тріщинами, а вже за кілька миттєвостей — лопнула, і навколо неї заволали маги — спершу від несподіванки, а потім у нападі розпачу. Магія, зібрана в лінзі, більше не линула назовні, натомість вона потріскувала всередині самого льоду, викликаючи вогняний смерч на місці самого пристрою.

Елліель долучилася до руйнівних дій Адана, і після того, як він пошкодив опору з пісковика, її вогненний меч пропалив конструкцію наскрізь. Каркас зламався, і пристрій почав розвалюватися. Лінза, закрутившись із шаленою швидкістю, нахилилася, а потім впала, збивши з ніг двох магів.

Ласіс і десяток вершників атакували ще одну дивну пульсуючу машину.

А тим часом воїни Лютих, згуртувавшись, спрямували свої сили на те, щоб захистити власних магів. Їм доводилося стримуватися занадто довго, і тепер вони завивали від жадоби крові, нарешті отримавши змогу поринути в безпощадний бій. Людські воїни, розвернувшись, відбивали їхні атаки, і в розпалі бою велетенська магічна конструкція позаду Адана остаточно розвалилася і спалахнула.

Елліель, не опускаючи реймера, повернула свого коня і опинилася прямо перед виючими Лютими.

— Скачіть звідси, Володарю! Знайдіть безпечне місце.

— Я битимуся разом зі своїм військом!

Хоробра кинулася на двох воїнів піщаних Лютих, які атакували їх верхи на ауґах. Реймером вона скинула одного воїна із сідла та прикінчила іншого. Гнівний рев прокотився по війську Лютих, і їхнє обурення перетворилося на киплячу лють.

Адан почув їхні гучні крики:

— Королева By мертва! Людський король убив її!

Ця новина розпалила Лютих ще більше, і Адану вже не вдавалося зрозуміти ті вигуки, що доносилися до нього. Армії Лютих уже були переповнені чорною отрутою помсти, яка тільки й чекала, щоб вирватися назовні, і тепер їхня атака стала ще більш шаленою.

Але в той самий час, коли ворожі загони несамовито атакували людську армію, Адан, не вірячи своїм очам, побачив, як блідошкірий воїн крижаних Лютих встромив списа із крижаним наконечником у спину воїна піщаних Лютих, що скакав поруч із ним.

— Королева By мертва! — заволав крижаний Лютий. — Убивайте піщаних Лютих!

І навіть попри те, що Люті не припиняли битися з об'єднаним військом Судерри й Нортерри, вони водночас спрямували зброю один проти одного, розпалюючи ще більше своє давнє суперництво.

До Адана підлетів Ондер на своєму коні і встиг убити воїна крижаних Лютих, який вже кинувся на короля.

— Ми захистимо вас, Володарю! — Наступної миті в знеславленого Хороброго зі свистом полетів спис піщаного Лютого, проте зброя влучила не у вершника, а в його коня. Тварина впала замертво, скинувши із себе Ондера, який зумів скочити на ноги, рубаючи ворогів своїм мечем.

Адан, Елліель і Тон спробували відійти трохи назад, але навколо них вирувала битва. Вороги посилили натиск. Елліель убила реймером ще двох Лютих, водночас намагаючись допомогти Адану вибратися з гущі бою. Неподалік від них бився Ласіс.

Раптом Адан почув гучні вигуки, що долинали з боку гір, то була якась нова хвиля криків. Він побачив колону кінних воїнів, які спускалися з перевалу, і крижаний мороз пробіг по спині короля. Численні солдати наближалися до поля бою з голосним гуркотом, б'ючи руків'ями мечів по металевих накладках на своїх щитах. Над ними майоріли прапори Остерри та Співдружності. Попереду цієї армії Адан помітив три яскраві реймери трьох Хоробрих, які очолювали стрімку атаку.

Нагрянуло військо конаґа Мандана.

Нове божество, все більше розростаючись, постало перед вірянами як безплотна всемогутня сила, і натовп навколо храму Маґніфіка заревів, охоплений водночас радісним збудженням і побожним страхом. Дух емпри Ілуріс та віра й надії дуже багатьох людей перетворили божество на щось більше, допомогли йому розкрити всі свої можливості.

Семі, яку Кловус продовжував утримувати в заручницях на сходах храму, виривалася, мов розлючена дика кішка, але верховний жрець, обхопивши рукою її тулуб, міцно притиснув дівчину до себе. Вона намагалася відхилитися назад, щоб кинджал не впивався їй у горло, але Кловус тримав її залізною хваткою, не даючи поворухнутися.

— Зараз проллється твоя кров і нагодує мого божка.

Гігантський храм затрясся й загуркотів, коли серепольський божок покотився вперед, роздаючись вшир і вгору, немов величезні клуби грозових хмар. Він черпав свою силу в первинних древніх енергіях незліченних жертвоприношень, нескінченних молитвах та співах вірян, і завдяки цьому так багато магії та гніву злилися в ньому воєдино.

Обидва божки живилися потоками віри, суперечливих переконань і туманних цілей. А разом вони перетворилися на нестримні коловороти енергії, в яких змішалися насильство і страх.

Семі так розізлилася, що це заглушило її страх і додало їй впевненості та сил. Вона бачила, що поруч лежить каптані Вос, на його губах з'явилися криваві пузирі, з грудей стирчала стріла, а коли він хапав ротом повітря, в його горлі чулося якесь жахливе хлюпання. Незважаючи на важку рану, він намагався дотягнутися до Семі, але дівчині ніяк не вдавалося вирватися з рук Кловуса. Семі знала, що зробила б емпра. Вона прошипіла:

— Ілуріс обрала мене своєю наступницею, і сьогодні вона оголосила про це перед народом Сереполя. — Семі зціпила зуби, різко смикнувшись назад від притиснутого до горла гострого леза, а тоді вигукнула голосніше: — Вони знають, що я законна правителька Ішари!

— Ти ніколи не була чимось більшим, ніж її маріонеткою, — глузливо відказав Кловус, продовжуючи міцно тримати її. — Що б їм не казала та стара, вони бачать мого божка... божка, якого створили вони самі! — Його залізна хватка не слабшала ні на мить, так ніби він черпав силу в самій божественній сутності храму Маґніфіки. — Коли я принесу тебе в жертву, мій божок стане ще сильнішим.

— Емпра обрала мене! — відрізала Семі. — Ми теж маємо силу божка.

Новий божок робився все яскравішим, аж поки не став виглядати таким же сильним, як і серепольський. Семі бачила, як Ілуріс принесла себе в жертву, дозволивши вируючій силі магії Ішари поглинути її. Нове божество черпало силу в Семі й повертало її Семі, і вони обоє ставали дедалі могутнішими.

Каптані Вос з неймовірними зусиллями поповз уперед, залишаючи за собою широкий кривавий слід. Він надривно кашляв, і кров червоними бризками розліталася по кам'яних плитах. Кловус не звертав уваги на очільника Яструбиної варти, притискаючи ніж до горла Семі з такою силою, що вона відчула, як по шиї потекла цівка крові. Два божества постали одне проти одного — дві чорні хмари, що вибухали блискавками й гнівом. Над площею зі свистом носився штормовий вітер. Скрізь тріщали електричні розряди, і волосся Семі розлетілося в усі боки, шмагаючи її по обличчю. Шкіру пекло.

Божки кружляли по колу, немов гончаки в ямі для собачих боїв. Семі згадала, як божок Маґніфіки накинувся на божка гавані, що став на захист Сереполя, здолав його, а потім повністю поглинув.

Відчуваючи потребу дати сили своєму захиснику, Семі покликала його через своє серце. Навіть не заплющуючи очей, вона спрямувала створений нею образ назовні і ввись, вливаючи його в нового божка. Сама Ішара була всередині цієї сутності, як і частка її любої емпри Ілуріс, котра так хотіла допомогти їм у цій боротьбі.

В цій битві Кловус більше не мав для неї жодного значення.

Відчувши якусь зміну у своїй полонянці, верховний жрець переможно реготнув, і Семі відчула, як він напружився, готуючись завдати смертельного удару. Вона затамувала подих, чекаючи, що будь-якої миті гостре жало ножа увіп'ється в її горло, але раптом Кловус заволав від болю. Він сіпнувся назад, виючи і розмахуючи кинджалом.

Це Вос, вирвавши стрілу з грудей і з останніх сил рвонувшись угору, встромив гостре вістря крізь каптан Кловуса у його м'який пах. Жрець верещав, хапаючись за промежину і намагаючись зупинити потік крові.

Семі, щойно хватка Кловуса ослабла, вирвалася з його рук і в ту ж секунду врізала йому ліктем у живіт, і той повалився на сходи, корчачись в муках і стікаючи кров'ю.

Два божества, що рухалися по колу один проти одного, почали надиматися, розпалюючись, немов у велике багаття підкинули свіжого хмизу. Дим і блискавки, вітер і гарчання ставали все сильнішими. Безформна маса обох божественних сутностей наповнилася обличчями найрізноманітніших мертвих людей: чоловіків і жінок, багатих і бідних, молодих і старих, розлючених і спокійних.

Семі почула голос, що залунав у неї в голові, знайомий голос Ілуріс, але вже більше не слабкий, сухий та хрипкий, яким був відтоді, як вона прокинулася в підземеллі під палацом. Я — Ішара!

— Я — Ішара! — луною повторила Семі.

Обидва божки черпали сили в цьому голосі, і Семі раптом відчула, що навколо неї щось змінилося, наче перемінилася погода. Їй заклало вуха. У повітрі прокотилися, потріскуючи, розряди статичної електрики, і їй здалося, що запахло свіжим дощем, і цей новий запах ніс радість, впевненість, перемогу.

Вона з подивом і захопленням зрозуміла, що обидва божки не мають наміру знищувати один одного. Вони були окремими проявами Ішари, обидва черпали силу з магії, що була душею цієї землі. Божок Маґніфіки і нове божество емпри кинулися одне до одного, але не для того, щоб битися.

Вони об'єдналися і злилися воєдино.

Разом вони стали могутнішими за найсильніше божество, яке коли-небудь існувало на світі, це був подвійний прояв Ішари, створений тими, хто молився великому храму своєї віри, а також тими, хто молився за свою правительку емпру Ілуріс. Єдину божественну сутність вела за собою поглинута емпра, її живила енергія всієї землі Ішари і посилювала незліченна кількість відданих вірян у Сереполі.

Семі зрозуміла, що Ішарі потрібні обидві складові — і віра, і лідерство.

Вос нерухомо лежав на сходах, з глибокої рани на грудях рясно текла кров. Верховний жрець Кловус, зіщулившись, голосно стогнав, тримаючись за пах. Потім він вирвав стрілу і підняв угору закривавлену руку, намагаючись підкорити своїй владі божка і змусити слухатися його.

Не звертаючи на нього уваги, Семі впала на коліна біля очільника Яструбиної варти й схопила його за руку.

— Восе! — Він мовчки стиснув її пальці. Вона притисла долоню до рани в нього на грудях, намагаючись зупинити кровотечу. — Восе...

Але як емпра, обрана Ілуріс, вона також повинна була врятувати цю землю. Семі взяла себе в руки і приготувалася протистояти тому, що робив Кловус. Просто перебуваючи поруч із Восом, вона відчувала себе сильнішою і впевненішою.

Семі спрямувала свою свідомість до об'єднаного божества і до того, що залишилося від Ілуріс усередині нього. Спираючись на віру й молитви людей, які зібралися на площі, вона дала відсіч Кловусу.

Храм Маґніфіка здригнувся і затремтів. У його величезних кам'яних брилах з'явилися тріщини, фундамент захитався.

Об'єднаний божок схопив верховного жерця і підняв його з храмових сходів у невидимі вируючі обійми урагану. А потім божественна сила підхопила й Семі, відірвавши її від Воса, і дівчина опинилася посеред нестримного вихору високо в повітрі.

Ахнувши від несподіванки, Семі відчула, як напружуються всі її м'язи. У будь-яку мить її могли жбурнути на землю або розтрощити об стіну храму. Божок міг зробити з нею все, що завгодно. Вона спробувала звернутися до сили Ілуріс і раптом відчула присутність своєї наставниці, котра якимось чином передала дівчині, що їй нічого не загрожує. Коли Семі зрозуміла, що божок не заподіє їй шкоди, її переповнило почуття полегшення. Вона була обраною, і на неї чекало неймовірне майбутнє. Змусивши себе розслабити м'язи, Семі відринула всі сумніви й повністю віддалася новим для неї відчуттям.

Кловус безпорадно смикався і кричав, намагаючись боротися, його обличчя скривилося в злобній гримасі. Він робив усе, що міг, щоб нав'язати божку свою волю. Божественна сутність розкручувала їх обох, усе швидше й швидше, і Семі просто здіймалася вгору, мов пір'їнка, підхоплена вітром, а Кловус увесь цей час борсався й верещав.

Що більше він боровся, то більше життя починало покидати його; що більше він намагався контролювати, то менше йому це вдавалося. Семі спостерігала, як обидва божки, діючи узгоджено, забирають із нього життя, саму суть його існування. Верховний жрець, поступово зморщуючись, перетворився на висохлу муміфіковану оболонку, на сіруваті рештки людини, які, невпинно кружляючи, розпалися на клаптики і зрештою без сліду розвіялися вітром.

А Семі літала досхочу, втративши відчуття часу і почуваючись бадьорою, сповненою оптимізму. Потім повільно й обережно божок опустив її на землю поруч із Восом.

Вітаючи її, народ вибухнув радісними криками і нестямним ревом, чи не гучнішим, аніж буря, влаштована божками.

Відбиваючись від Лютих, Адан бачив, як армія його брата спускається з гір, і він думав про всі ті стратегічні воєнні наради й зустрічі, на яких вони обговорювали, як протистояти конаґу.

Тепер це стало реальністю.

— Військо, до мене! — вигукнув він. Його вартові Стяга підняли прапори Судерри та Співдружності — справжньої Співдружності. Він пришпорив коня, щоб відірватися від оскаженілих Лютих. Елліель і Тон трималися поруч із ним, охороняючи короля. Вони дивилися на потік ворожої кінноти, який здавався нескінченним. Очолювали його троє Хоробрих.

— Уто там, — холодно процідила Елліель. — Він повинен бути там.

Адан знав, що вона має рацію.

— Мандан буде з ним.

Трохи далі на узгір'ї ще одна з цих дивних магічних машин загула й жбурнула в скелі пульсуючий заряд магії, від якого загуркотіли гори. Адан розумів, що їхньою головною метою мають бути ці незбагненні пристрої, але просто зараз армія конаґа Мандана неслася прямо на них. Хотів би він знати, що ж сталося з Коллананом.

Він відкинув назад з плеч свій плащ, знаючи, що вся армія дивиться на нього, хай солдати й продовжували битися з Лютими... які після смерті By стали разом з тим вбивати один одного. Але чому? Що зробив Колланан? Роз'ятрені втручанням людей воїни піщаних і крижаних Люті атакували їхнє військо. Бійці в блискучих обладунках, скачучи верхи на ауґах та унуках, кинулися в атаку.

Побачивши великі сили Лютих, які зібралися тут, в передгір'ї, Мандан, можливо, нарешті усвідомить справжню небезпеку — після того, як стільки часу її заперечував. Здавалося, минуло вже ціле життя відтоді, як він, Адан, та його дядько, подолавши довгий шлях, прибули до Конвери, щоб попередити конаґа Конндура про Лютих, благаючи його про допомогу. Але Уто зробив усе можливе, щоб їхні застереження виявилися марними і щоб ніщо не заважало його війні помсти.

Адан, очоливши атаку передового загону своєї армії, не зводив очей зі знеславленого Хороброго, який мчав попереду з високо піднятим реймером.

Кіннота Співдружності на повному скаку наближалася до поля бою, і частина армії Нортерри та Судерри, захищаючи свій фланг, розвернулася до нових супротивників. Тим часом воїни Лютих продовжували напосідати, щоб прорвати людські ряди, не бачачи різниці між однією людською армією та іншою.

Уто вже був близько, і він заволав до вояків позаду себе.

— Вбийте королів-бунтівників! Ця армія належить законному конаґові!

Мандан виглядав розлюченим, наче його умисно довели до сказу, змусивши кинутися в бій. На ньому був вкритий плямами плащ конаґа, на голові — важка корона, і він якось неприродно, награно здіймав свій меч, ніби брав участь у виставі.

Коли Уто помітив Адана, який очолював загін, що мчав йому навперейми, на його обличчі з'явилася жорстока посмішка. Він ще дужче пришпорив коня, змахнувши реймером у повітрі.

Побачивши Уто, Елліель не могла відірвати погляду від цього безчесного чоловіка, який зруйнував її життя, зганьбив її і змусив так довго вірити в жахливу брехню. Манжета реймера впилася в її зап'ястя, і з руки Хороброї вирвався вогонь, перетворившись на розжарений до білого клинок, який черпав свою силу в її крові та гніві.

Маги Лютих продовжували творити свою магію, і Елліель відчувала зловісний гуркіт глибоко під землею, який водночас підживлював полум'я всередині неї. Одна із ще вцілілих машин повернула встановлену на ній крижану лінзу і випустила в повітря могутній пульсуючий заряд, а поруч з нею кілька магів вдарили кулаками в землю, створюючи лункі ударні хвилі.

Король Адан уже кинувся в атаку, тож Елліель пришпорила свого скакуна, щоб наздогнати короля. Її реймер засяяв яскравіше. Як зобов'язана Хоробра вона мусила захищати короля, проте в неї були й інші цілі.

Уто направив свого коня до Адана, який підняв меч, готовий до неминучого зіткнення, проте навіть королівський клинок не міг витримати ударів реймера Хороброго. Елліель знову підострожила свого скакуна, скорочуючи відстань до короля.

Мандан мчав позаду зрадника-Хороброго, ніби хотів бути поруч, коли Уто вб'є його брата, але Елліель вдалося випередити Адана, і вона голосно закричала, кидаючи виклик своєму кривднику.

— Уто! Я оголошую тобі війну помсти. — Її кінь став дибки, і вона щосили рубонула зрадника навскіс своїм реймером.

Уто, вражений несподіваною атакою, зустрів її удар полум'яним клинком, і вогонь зіткнувся з вогнем. Коли він упізнав її, його обличчя перекосилося від огиди.

— Ти мала лишитися в забутті.

— Мій обов'язок виявився сильнішим! — Елліель знову вдарила розпеченим клинком, палаючим продовженням своєї руки. Іскри бризнули в обличчя Уто, і він сіпнувся назад. Його норовистий скакун рвонувся вбік і спробував скинути із себе Хороброго. Уто встиг вчепитися в сідло рукою в чорній рукавиці, але все одно не втримався на своєму коні. Проте йому вдалося, приземлившись, зберегти рівновагу, широко розставивши ноги в чоботах.

Без жодних вагань Елліель зіскочила з коня і опинилася прямо перед Уто.

Він крикнув через плече:

— Мандане, Адан твій! Твій обов'язок як конаґа — стратити його за зраду.

Юнак, збентежений почутим і водночас збуджений шалом бою, відкинув за спину плащ і подався вперед у сідлі. Невпевнено змахнувши мечем, він скрикнув тонким голосом.

— Адане!

Елліель побачила, як король Адан повернув коня назустріч своєму братові, щоб зійтися з ним у двобої. Їй належало захищати його, проте Адан краще за Мандана володів мечем, до того ж Уто становив набагато більшу небезпеку, його згубний вплив, мов найстрашніша отрута, занапащав усе, куди міг дотягнутися. Усунувши безчесного Хороброго, вона врятує не тільки Адана, але й усі три королівства. Саме це вона повинна зробити.

Інші Хоробрі Мандана пронеслися повз них, їх було всього двоє: кремезний чоловік і жінка з похмурим невдоволеним обличчям. Де ж усі Хоробрі з трьох королівств, спитала вона себе, що з ними сталося? Уто скликав усіх воїнів-напівкровок на війну з Ішарою. Невже більше нікого не залишилося, щоб битися за свого конаґа?

Людські армії зіткнулися навколо неї, змішавшись у хаосі битви з атакуючими Лютими, і на мить їй здалося, ніби вибухнув увесь світ. Але в Елліель зараз була тільки одна мета, один супротивник, один смертельний ворог.

Вона рубонула Уто, і той зустрів її реймер своїм, але вона давила на нього з такою несамовитою силою, що він похитнувся, проте вже наступної миті, міцно упершись п'ятами в землю, став битися з не меншою люттю, а його обличчя перекосилося від злості й напруги.

Земля здригалася, але це, можливо, просто так сильно калатало її серце. Вся її увага зосередилася на одному лише Уто. Її ненависть до цього порочного чоловіка розгорілася ще більше. Жага справедливості зміцнювала її реймер, і вона завдавала удари знову й знову.

Коли Мандан, в очах якого палала незбагненна лють, кинувся, розмахуючи мечем, на свого брата, Адан побачив перед собою просто чужу людину.

У дитинстві вони з братом часто чубилися через якісь дрібні образи. Уто підбурював синів конаґа Конндура, намагаючись в такий спосіб загартувати їх. Вже тоді Адан відчував нечесність у тому, як Мандан поводився під час їхніх суперечок, як він волав про допомогу, коли перевага була не на його боці, тоді як більш хоробра людина боролася б самотужки, не кличучи дорослих.

Мандану, як старшому синові, було призначено долею стати наступним конаґом, але його дуже мало цікавили питання державного устрою, економіки, сільського господарства, торгівлі чи військової справи. На відміну від брата, Адан завжди уважно слухав розповіді Конндура про те, як належить правити, і він багато чого навчився. Саме так він став хорошим королем для народу Судерри. У нього не було інших — більш честолюбних — прагнень, поки його брат не показав себе настільки неспроможним правителем.

Поки наставник Мандана, Хоробрий Уто, не вбив їхнього батька, щоб розпалити війну.

Їхні коні зблизилися, і чоловіки, розмахуючи мечами, вступили в бій. Цей бій зовсім не виглядав витонченим: вони щосили рубали й били мечами, намагаючись поцілити один одного. Сталеві клинки, знову зіткнувшись, задзвеніли, і Мандан, здригнувшись, подався назад, відступаючи.

Адан ще раз змахнув мечем, і його удар був таким сильним, що відтяв би братові голову, але Адан, завагавшись, в останню мить відвів клинок. Щось зупинило його.

Мандан розвернув коня і знову кинувся в атаку.

— Я конаґ! Не ти!

— Ти сам зрікся свого права бути конаґом. Ти не заслуговуєш на це, — вигукнув Адан. Він опинився так близько до брата, що їхні сідла зіткнулися, і Адан відбив удар супротивника плазом меча.

Тепер Мандан напирав сильніше і бився більш уміло, проте його рухи залишалися досить незграбними, що робило його радше схожим на оскаженілого чоловіка, який гамселить свою дружину. Адан парирував удар за ударом з набагато більшою вправністю. Від їхніх клинків у всі боки летіли іскри.

— Я тренувався вбивати ішаранців! — лементував Мандан, його голос зривався на вереск. — А ти мав разом зі мною битися проти них! Ти був повинен привести свою армію, щоб ми разом перетнули океан і перемогли їх.

— А ти був повинен захищати Співдружність, — відказав Адан тихим твердим голосом. — Замість того, щоб нападати на власний народ.

Неподалік зійшлися у двобої Елліель і Уто, спалахи вогню від їхніх реймерів нагадували палахкотіння блискавок посеред бурі.

Набравши повні груди повітря, Адан що було сили крикнув:

— Уто вбив нашого батька — ти це знаєш! Ти був там, ти знайшов його тіло. Ти бачив, що зробив Уто, і все одно ти б'єшся поруч з ним!

— Я не вірю в це. Я відмовляюся вірити!

Адан побачив, як перемінився вираз обличчя його брата.

— Ти читав указ. Ти ж знаєш, що Уто зробив це, щоб підштовхнути нас до кривавої війни з Ішарою!

— Уто вірний Співдружності, — заверещав Мандан. — Він би ніколи так не вчинив. А якщо і вчинив... значить, мусив! Він вірний конаґу. Він мій Хоробрий.

Їхні коні ходили колами один напроти одного, а двоє братів не зупиняючись ні на мить, запекло билися, рубали мечами, відхиляли удари супротивника, намагаючись збити один одного на землю. Адан знав, що він кращий мечник, але його брат бився люто й відчайдушно.

Несподівано змінивши напрямок удару мечем, Мандан розсік Аданові руку, пустивши першу кров.

Адан зрозумів, що в його брата немає тієї слабкості, яка є в нього. Він мав співчуття.

Захищаючи своїх магів, Люті завдали удару у відповідь по людському війську, в результаті нападу якого декілька їхніх дивних машин з льоду та піску вже були зруйновані або лежали, перекинуті, на землі. Ондер був радий, що зміг допомогти в цьому нальоті, а якби в нього був реймер, то він міг би власними силами знищити ще кілька пристроїв.

Але тепер, по полудні, битва перетворилася на справжній смерч хаосу, в якому Люті билися з людьми, крижані Люті — з піщаними і люди — з людьми. Відчуваючи, що для нього настав слушний момент, Ондер кинувся вперед, прагнучи захистити своїх товаришів, битися за три королівства і відтіснити Лютих. І хоча на ньому були традиційні кольори та обладунки Нортерри, а в руці — звичайний меч, він все одно міг діяти як справжній Хоробрий. У серці він був Хоробрим, і він битиметься як Хоробрий.

Назустріч йому з гуркотом вилетів піщаний Лютий верхи на ауґові і зі списом з кістяним наконечником у руці. Ондер приготувався дати йому відсіч. Холодна сталь його меча виблискувала в сонячних променях.

Нападник завдав удару списом, але Ондер відбив його мечем, відхиливши вістря і вибивши виїмку на держаку. Роздратований невдачею воїн, крутнувши списом, здійняв його вгору, щоб прикінчити ворога, але Ондер метнувся вперед, нав'язуючи ближній бій, для якого довга зброя не годилася.

Поки Лютий хапався за кришталевий кинджал, що висів у нього при боці, Ондер встромив меча йому між ребра, глибоко увігнавши в плоть сталеве вістря клинка. Лютий закашлявся кров'ю, і його обличчя раптом перекосилося від подиву й зневіри.

Наступної миті він повалився з ауґа на землю, а Ондер устиг висмикнути меч з його тіла. Сподіваючись врятувати своїх товаришів, юнак побіг уперед, вступаючи в бій з іншими Лютими, залишаючись вірним собі.

Солдатів конаґа охопило сум'яття, адже вони зіткнулися з двома різними ворогами, не маючи чіткого плану битви. Ондер помітив яскраві реймери серед людських воїнів, вогняні клинки, якими орудували справжні Хоробрі.

Найближче до нього був кремезний Хоробрий Титан, якого Ондер бачив біля намету Мандана якраз перед тим, як загинув Ґант. Тепер Титан рухався сам по собі, ніби незалежно від основної армії конаґа. Він поринув в бій з Лютими. І хоча поруч були воїни армій Судерри та Нортерри, Хоробрий зосередився на інших ворогах, наче для нього було нестерпно вбивати солдатів Співдружності. Напористий і могутній, він розмахував реймером, наче дубиною, прокладаючи собі шлях крізь крижаних та піщаних Лютих, — і зрештою опинився в ситуації, коли ворог значно переважав його чисельно.

Побачивши Титана, Ондер зрозумів, що мусить допомогти побратиму-Хороброму, мусить не допустити, щоб Люті розбудили дракона, мусить захистити своїх товаришів. Він повинен бути Хоробрим. Самовпевнені воїни Лютих, розгнівані атакою Хороброго, накинулися на Титана, який бився відчайдушно й несамовито, зумівши здолати п'ятьох супротивників. Але їх було більше, ніж міг подужати навіть його реймер.

Зрозумівши, що це його останній шанс, Ондер крикнув:

— Я йду! — У нього не було реймера, проте він мав меч. Ондер пробивався все ближче до Титана, наносячи удари направо й наліво, просуваючись вперед, але Хоробрий вже з останніх сил протистояв натиску Лютих. Троє воїнів оточили його — крижані Люті атакували кришталевими клинками, піщаний — списом з кістяним наконечником.

Крижаний меч простромив бік Хороброго, а коли той похилився набік, спис піщаного Лютого пробив наскрізь його нагрудний обладунок. І перш ніж Ондер встиг дістатися до зраненого воїна, третій Лютий, добиваючи Титана, завдав нищівного удару мечем. Кремезний Хоробрий впав, все ще намагаючись підняти свій реймер, але полум'я замерехтіло і згасло. Він розпластався на землі, сконавши від отриманих ран. Люті рушили далі, не звертаючи уваги на труп.

Плачучи від безсилля, Ондер підбіг туди, де впав Титан.

— Я не зміг прибігти швидше! Я намагався допомогти тобі. Я... я знову підвів. — Він схилився до полеглого, сподіваючись почути якесь останнє слово чи фразу, щоб додати їх до спадку Титана. Але Хоробрий був мертвий, його рука лежала прямо перед хлопцем на залитій кров'ю землі. Його реймер згас.

Ондер прикипів зором до закривавленої манжети, потім глянув на свій меч і різко вдихнув — у його голові промайнула ідея. Він потягнувся до зап'ястя Титана, відстібнув защіпку і зняв реймер. Відчуваючи, як шалено калатає серце, він тримав металевий обруч, дивлячись на золоті зубці.

Кров напівкровки активує магію... кров Хороброго. А Ондер був Хоробрим, принаймні по крові.

Він знову піднявся на ноги, тримаючи в одній руці сталевий меч, а в іншій — манжету реймера. До нього, одинокого солдата в однострої Нортерри, який виглядав легкою здобиччю, наближалися кілька воїнів Лютих. Від зіткнення великих армій навколо стояв оглушливий гуркіт, звідусіль неслися нескінченні крики болю та несамовитий рев запеклих ворогів, і хлопцю ніяк не вдавалося зосередитися, думки плуталися.

Він, можливо, ніколи більше не заслужить право називатися Хоробрим. Але чи достатньо бути Хоробрим у серці? Або ж його магія Хороброго втрачена для нього назавжди?

Існувала лише одна можливість з'ясувати це, і його дії в цій битві могли стати вирішальними. Шансів вижити в нього було мало, але він битиметься з Лютими. Він мусить їх зупинити! Це був достойний вибір.

Двоє блідошкірих воїнів на вовкоконях, що загрозливо гарчали, направлялися саме до нього. Ондер, повернувшись до них обличчям, голосно кинув їм виклик. Він обгорнув реймер Титана навколо зап'ястя, потім стиснув його — гострі зубці вп'ялися у вени, виступила кров. Коли гаряча червона рідина потекла по руці, Ондер занурився в себе, відшукуючи магію Хоробрих, необхідну йому, щоб викликати вогонь реймера.

Люті, що скакали верхи, високо здіймаючи свою зброю, були вже близько. До них долучилися ще троє піщаних Лютих, вигукуючи щось образливе про нього.

Ондер підняв руку, стиснув кулак, зосередився на потоці крові і штовхнув. Іскри та крихітні спалахи, хіба що трохи більші за полум'я свічки, з'явилися по краю манжети. Вогники засичали й затріскотіли, трохи розгораючись, а потім згасли.

В розпачі Хоробрий втупився у свою руку. Кров просочилася з-під красивої золотої манжети й стікала по руці.

Люті, стискаючи підняту догори зброю, були вже поруч, на їхніх обличчях застигла жага крові. Унуки під ними злобно гарчали, ауґи несамовито хропли.

— Ні! — вигукнув Ондер. — Я — Хоробрий.

Він і досі стискав меч в іншій руці, розуміючи, що його аж ніяк не вистачить у бою проти п'ятьох супротивників.

— Я — Хоробрий! — повторив він, кидаючи виклик усьому всесвіту. Можливо, самі Хоробрі не визнають його одним з них, але він був Хоробрим у своєму серці, за самою своєю суттю. Його приналежність визначалася його кров'ю, а не татуюванням на обличчі. Він народився Хоробрим, сином учителя Онзу, якого він розчарував своїм вчинком. Він був навчений найкращим бойовим вмінням: володінню мечем, ножем, луком, списом — і реймером! І тепер він використає все, що він уміє і що в нього ще залишилося.

Ондер зосередив усе своє єство на золотому обручі навколо зап'ястя, на манжеті реймера Титана. Він уявив собі Титана. Пробач, що я не зміг тебе врятувати. Я хочу врятувати тих, кого зможу.

Так, одного разу він проявив боягузтво. Він втік від божка в Міррабаї. Одна мить не визначає всього життя, сказав Онзу. Майбутнє важливіше за минуле, а теперішнє — важливіше за все.

— Я — Хоробрий, — ще раз прошепотів Ондер, піднімаючи руку. Навколо краю золотої манжети з'явилося мерехтіння вогню. Сльози покотилися з очей юнака, але він не помічав цього. Його серце калатало, кров палала — і нарешті реймер спалахнув.

Полум'я вирвалося назовні, огорнувши його руку, і перетворилося на розпечений добіла меч. Спасибі. Знову відчувши легкість у ногах, він кинувся в бій. І хай його оточили п'ятеро Лютих, він відчув себе сильнішим, він відчув себе живим.

Ондер не бачив нічого, крім яскравого реймера і ворогів довкола себе. Метнувшись вперед, він рубав супротивників вогняним клинком і водночас відбивав та завдавав удари мечем, який стискав у іншій руці. Він прикінчив одного з вовкоконей, поцілив сталевим вістрям прямо в обличчя піщаному Лютому, а за мить встромив реймер у груди іншого. Вирвавши обидва клинки з плоті ворогів, він продовжив наносити удари знову й знову. У розпалі битви він раптом почув, що виє, немов дикий звір.

Але в бій вступали все нові й нові Люті, пускаючи в хід кришталеві списи й вигнуті клинки. Хоробрий бачив їхні спотворені від злості й напруження обличчя. Десять проти нього... двадцять — і все ж Ондер продовжував цей нерівний бій. Його реймер спопелив спис, спрямований у нього, і він встиг відбити довгий клинок зі скам'янілої кістки.

Гостре вістря зазубреного списа розсікло йому плече, а потім, хоча Ондер, крутнувшись у останню мить, майже зумів ухилитися від клинка ворога, меч Лютого все ж зачепив його бік. Він відчув гострий біль, рани пекло, полилася кров. Важко дихаючи, він без упину рубав реймером, але втома брала своє, і незабаром йому вже зовсім забракло повітря, а ворог все напирав.

— Я — Хоробрий, — ледь чутно повторив Ондер, і, зосередившись на вогні, що виринав з його руки, він доклав усіх зусиль, щоб підтримувати яскраве й смертоносне полум'я. Люті з усіх боків накинулися на нього, жадаючи нарешті покінчити з ним, і хлопець вирішив, що битиметься до останнього подиху.

Їх було занадто багато. Він відчув, що втрачає останні сили.

Раптом сліпучий вогонь розсік найближчого воїна зі спини, і той упав замертво. Крижаний Лютий, обернувшись, загарчав, і його голова миттю відлетіла вбік, а на її місці залишився тільки димний обрубок. Троє інших крижаних Лютих, ошелешені цією несподіваною атакою, не встигли дати відсіч нападнику, і полум'я чийогось реймера знищило і їх.

Ондер нічого не розумів, але йому ніколи було думати. Глибоко вдихнувши, він просто продовжив битися.

І тут він побачив Ласіса. Хоробрий короля Колланана, прорубуючи собі шлях крізь ворогів, сунув уперед, мов невблаганний шторм, що змітає все на своєму шляху. Люті відволіклися, намагаючись протистояти новій загрозі, і Ондер відчув раптовий приплив енергії. Він набрав повні легені гарячого повітря, перемішаного з кривавим димом, і прикінчив ще одного ворога.

Ласіс зустрівся з ним поглядом, і Ондер побачив у очах іншого Хороброго іскру гордості. Вдвох їм знадобилося зовсім небагато часу, щоб перебити більшість супротивників і відкинути решту.

Ондер прохрипів, хапаючи ротом повітря:

— Я думав, мені кінець.

— Він ще може настати, — відповів Ласіс. — Але принаймні ти показав, хто ти є. Ти знову Хоробрий.

— Так, — сказав Ондер. — Дякую тобі.

Поле битви нуртувало й клекотіло в коловерті запеклих боїв і вихорах шалених сутичок. Ска кружляли над головами бійців. Армії Судерри й Нортерри, згуртувавшись, стримували стрімку навалу солдатів Мандана, і обидві сторони розмахували прапорами із символом відкритої руки, тим самим демонструючи, що саме їхнє військо представляє Співдружність.

Водночас сили Лютих атакували людей, захищаючи своїх магів та вцілілі масивні машини, які обрушували руйнівні хвилі одну за одною на гору Вада. Від цих нещадних громоподібних ударів здригалося небо, стугоніло повітря і здіймалися густі хмари чорного диму. Маги, напруживши всі свої сили, закричали ще гучніше, і їхній рев, підхоплений буремним вітром, сягнув навколишніх гір, ще більше посилюючи жахливий гуркіт.

Битва здавалася Тону оглушливою та хаотичною, і разом з тим вона заворожувала його. Нічим не стримувані насильство й кровопролиття, які панували довкола, схоже, зміцнювали Оссуса, пробуджували його. Тон відчував це — зло, яке колись було замкнуто й глибоко поховано у формі велетенської страхітливої рептилії, почало, немов раптова повінь, виринати назовні і проникати в серця всіх цих воїнів — і Лютих, і людей.

Нове усвідомлення пробудилося в душі Тона. Він нарешті відчув глибину тієї сили й тих прихованих можливостей, що були закладені в ньому. Однак його подальша доля й досі залишалася неясною. Він усе ще не знав ані свого призначення, ані своїх спроможностей. Що він повинен зробити? Він відчував, що події розгортаються все швидше, наближаючись до кульмінації, і відповідь от-от мала вибухнути в його свідомості. Єдиний спосіб знищити зло — це знищити його зсередини.

Зсередини чого?

Позаду нього кам'яним велетом здіймалася гора Вада, масивний вулканічний конус із зірваною вершиною, з якого проливалася гаряча кров землі. Тон був запечатаний усередині цієї гори, що була частиною Хребта дракона, частиною світу. Він був усередині, а тепер вулкан, здавалося, знищував сам себе. А втім, це було результатом магії Лютих. Якби Тон був богом, навіщо б йому було замуровувати себе в горі, позбувшись усіх своїх спогадів, чекаючи незліченну кількість століть у повній невизначеності? Або якщо він був проявом самого дракона, то що тоді залишилося всередині гір? Чи намагалися маги Лютих розбудити щось у ньому? Ні, тепер він був переконаний, що жодна з цих ідей не має сенсу. Як припустила Шадрі, розповідаючи про свої дослідження, він, можливо, був чимось зовсім іншим, точкою рівноваги або каталізатором, похованим поруч із древнім драконом.

Він не знав цього, але відчайдушно прагнув виконати своє призначення і зупинити катастрофу — якщо в цьому полягало призначення всього його існування. Йому хотілося кричати:

— Що я повинен зробити?!

Однак ані земля, що двигтіла в нього під ногами, ані повітря, наповнене ревом і гуркотом жорстокої битви, не давали йому відповідей.

А от що він побачив, так це справжню особисту драму, яка розгорталася прямо перед ним. З шаленим блиском у очах Елліель кинулася на мерзенного негідника Уто, на того, хто зрадив її... хто мучив її. Тон зрозумів, що повинен захистити її, ту, що стала для нього найближчим другом, жінку, з якою він мав однакову руну забуття, жінку, яка навчила його кохати.

Реймер Елліель яскраво спалахував, коли вона, вкладаючи всю свою силу, била полум'яним клинком, щоб відкинути назад безчесного Хороброго. Той відповідав їй ударами реймера та меча. І хоча Уто не був охоплений таким мстивим, проникнутим ненавистю гнівом, як Елліель, кожен його рух був сповнений якоїсь моторошної люті. Він без упину змахував то реймером, то мечем у смертоносному ритмі, завдаючи їй удар за ударом, удар за ударом.

Елліель скрикнула в розпачі, і татуювання на її обличчі, спотвореному від напруження, химерно викривилося. Спіткнувшись, вона відступила на один крок. Тон кинувся їй на допомогу, хоча й знав, що Елліель страшенно образиться, якщо він завадить їй у її помсті, але водночас він не міг дозволити їй загинути. Хоробра явно ослабла під несамовитим натиском Уто, хоч Тон і не був упевнений, що вона це усвідомлює. Він розумів, що мусить врятувати її.

— Елліель!

Раптом перед ним постала інша Хоробра, м'язиста жінка з похмурим обличчям, загартована боями й самим життям. Вона здійняла свій яскравий реймер і, заступивши дорогу Тону, зверхньо процідила крізь зуби.

— Я чула про тебе, Лютий. Ти служиш зрадникові Колланану.

Тон упізнав у ній Дженну, союзницю Уто, яка залишилася вірною конаґу Мандану.

Він побачив, як позаду неї Уто щосили рубонув Елліель реймером і майже одразу ж — гострим сталевим клинком. Вона ледве встигла вчасно захиститися. Одна нога в неї послизнулася на закривавленій траві.

Тон відчув, що повинен дістатися до неї, не гаючи ані миті.

Вважаючи Дженну всього лише незначною перешкодою на своєму шляху, він спробував обійти її, але Хоробра рубонула його реймером по обличчю, маючи намір відтяти йому голову. Тон відсахнувся, різко відкинувши голову назад, але трохи не встиг. Розжарений добіла вогонь полум'яного клинка Дженни обпалив йому обличчя і, спаливши шкіру на голові, осліпив на одне око.

А ще — випалив татуювання.

Страшний, нестерпний біль пронизав усе його тіло — біль, якого він ще ніколи досі не відчував. Тон похитнувся, моргаючи, намагаючись позбутися червоних спалахів перед очима. Він змахнув рукою, відчуваючи, що магія, наче готова вибухнути розігріта пара, піднімається всередині нього. І наступної миті його гнів, його знання, його усвідомлення вирвалися з нього нестримним ураганом магії. Його магії.

Він обрушив на Дженну сліпучо-чорну силу, важку, мов кам'яна стіна.

Десь у своїй свідомості він бачив і відчував тільки згорнуту в спіраль незбагненну масу, з якої виринали чорні луски та довгі ікла. Він почув розкотисте, сповнене злоби ревіння рептилії. Здавалося, з нього самого вивергалася якась первісна несамовита лють.

Неймовірна руйнівна сила розтрощила кожну кістку в тілі Дженни, скрутила і зім'яла її, перетворивши на суцільне місиво з м'яса, крові та уламків кісток.

Тон відкинув її зі свого шляху і, похитуючись, побрів далі, але за кілька кроків упав на коліна, притискаючи долоні до обгорілого обличчя.

Елліель давила реймером з усіх сил, намагаючись протистояти тиску реймера свого заклятого ворога, але, не витримуючи напруження, у неї почала підгинатися в коліні нога. І хоча Хоробра билася відчайдушно, Уто був сильнішим. На його обличчі застиг вираз абсолютної зосередженості, ніби він, мов стіною, відгородився від несамовитого гніву, який міг зробити його слабшим. Уто сприймав Елліель як перешкоду, яку треба усунути, як пляму, яку треба стерти.

Вона пам'ятала, що цей чоловік і Кейд зробили з нею. Для скоєного ними не могло бути ні розуміння, ні прощення. Вона мусить здолати Уто. Але, навіть коли вона спробувала ще сильніше тиснути на нього своїм реймером, він зумів рубонути її мечем. Елліель лише в останню мить встигла ухилитися від його удару. Вона не може дозволити йому перемогти!

Раптом вона почула, як за її спиною заволав від болю Тон, і, різко обернувшись, встигла побачити, як він біжить до неї і... як Дженна б'є його в обличчя вогняним клинком. Елліель закричала.

Тим часом Уто, зловісно вищирившись, уже навис над нею. Побачивши, як упав Тон, він здійняв свою зброю для смертельного удару, але Елліель зібрала всі свої сили напівкровки, всі свої відновлені спогади, всі болючі кривди, яких заподіяв їй Уто. Понад усе на світі їй потрібно було опинитися зараз біля Тона, і вона, закричавши у нестямі, завдала блискавичного удару Хороброму. Елліель рубонула реймером по сталевому клинку, відкинувши його назад, і при зіткненні метал меча нагрівся до помаранчевого сяйва. Уто вдалося відбити реймером її несамовиту атаку, а наступним своїм ударом він спробував розрубати її навпіл.

Краєм ока Елліель побачила, що Тон захитався, а потім упав на коліна. Вона повинна бути біля нього! Її розжарений полум'яний клинок яскраво спалахнув, і несподіваним ударом їй вдалося влучити по руці Уто, в якій той тримав реймер, поціливши трохи нижче ліктя, пропалюючи наскрізь шкіру, м'язи, кістки. Обрубок його руки впав на землю разом з палаючою манжетою. Реймер засичав, бризнувши іскрами, і згас.

З горла Уто вирвався утробний крик, і він сахнувся назад. Засліплений болем, він безладно розмахував розпеченим сталевим мечем, намагаючись не дати Елліель наблизитися до себе і зберегти собі життя.

Вона могла б убити його зараз, але неподалік, упавши на коліна, застиг Тон, стискаючи долонями своє обгоріле обличчя. Елліель вигукнула ім'я Тона, не в змозі думати ні про що інше, окрім того, щоб негайно опинитися біля нього, і Уто, швидко відступивши назад, зник у вирі бою людських армій, стискаючи димлячий обрубок скаліченої руки.

Елліель потрібно було наздогнати його і вбити за все, що він скоїв, — але вона знала, що зараз є важливішим. Вона кинулася до Тона.

Усе більше солдатів конаґа, не зумівши втримати стрій, безладно кидалися в атаку, високо здіймаючи мечі, розмахуючи знаменами. З несамовитими криками вони суцільним потоком врізалися у своїх супротивників, нагадуючи океанську хвилю, що розбивається об прибережні скелі.

Адану знадобилася вся його підготовка й фізична сила в жорстокому протистоянні зі своїм власним братом. Він аж ніяк не очікував побачити таку скажену ненависть на обличчі Мандана. Той бився, як одержимий, очі його оскляніли, а лице перекосилося так сильно, що його ледь можна було впізнати, ніби бездумна шалена лютість могла якимось чином затьмарити жахливе усвідомлення того, що його наставник, його зобов'язаний Хоробрий, зі звірячою жорстокістю закатував їхнього батька.

Навколо них кривавим смерчем ревіла й гуркотіла битва, а вони з Манданом, не припиняючи битися ні на мить, опинилися немов у самому центрі бурі, м'язи в них боліли, руки й суглоби тремтіли від кожного удару мечем. У повітрі стояв запах крові, багнюки, поту і страху.

Їхні клинки дзвеніли, стикаючись у повітрі, навколо летіли іскри.

— Чому ти воюєш з власним народом? — крикнув до нього Адан. — Конаґ повинен правити справедливо, а не руйнувати все довкола себе!

— Ти намагаєшся розвалити три королівства і знищити мене. — Мандан невміло, але сильно рубонув навскіс, і Адан відскочив назад. Змахнувши мечем, він відбив вістря клинка конаґа. Мандан спіткнувся, втративши рівновагу, і його повело вбік.

Знову ж таки, в той момент Адан міг би вбити його, але, завагавшись, не став.

— Тобі не потрібно все це робити, Мандане. Давай діяти разом, щоб зупинити Лютих. Хіба ти не бачиш, що відбувається довкола нас? Виведи з бою свою армію.

— Це моя армія! — заволав Мандан. — Моя армія.

— Армія конаґа, — твердо заперечив Адан, блокуючи шалений удар брата. — Наш батько ніколи б так не вчинив! Ти ж знаєш, що Уто вбив його.

Обличчя Мандана сіпнулося, наче в його голові спалахнув якийсь скажений вогонь.

— Він мусив померти, — прохрипів він здавленим, надтріснутим голосом. — Так сказав Уто.

Адан зібрався з силами, відбиваючи кожен удар брата.

— Уто зіпсував тебе. Уто зрадив три королівства. Уто служить лише собі. — Знову задзвеніла сталь. — Ти для нього лише знаряддя.

Мандан кинувся на Адана, мов дикий звір, ніби знав, що ці слова були правдою, але все одно мусив хоча б силою своєї зброї заперечити їх. Він рвонувся вперед, завдаючи удару мечем.

І Адан зустрічним ударом пронизав його наскрізь.

Гостра сталь пробила королівські обладунки, і він увігнав меч у серце свого брата.

Коли Мандан, похитнувшись, почав падати, вага його тіла потягнула меч Адана донизу. Вражений до глибини душі тим, що йому довелося зробити, Адан розтиснув занімілі пальці і випустив свій меч. Вмираючий конаґ повалився на землю, а клинок залишився стирчати з його грудей.

Усе суще, здавалося, застигло в цій нестерпно-прозорій, мов сльоза, миттєвості, завмерло в єдиній крихітній частинці часу. Навколо них вирувала без упину оглушлива битва. Ніхто ще не зрозумів, що сталося. Ніхто не усвідомлював, що конаґ загинув. Адан став на одне коліно.

— Мандане...

До нього долинув оскаженілий рев, луною повторивши це ім'я.

— Мандане!

Уто нісся вперед, мов розлючений бик, відкидаючи зі свого шляху воїнів, що билися довкола, і розмахуючи мечем — звичайним мечем. Реймера в нього не було, і Адан раптом побачив, що права рука Хороброго відрубана, а нижче ліктя в нього залишився тільки димлячий обрубок. Однак він все одно був неймовірно грізним супротивником.

Уто в одну мить подолав відстань між ними, його обличчя було сповнене люті та відчаю. Він відірвав погляд від тіла конаґа і повернувся до Адана. Одним плавним рухом він відвів свій меч назад для смертельного удару.

Адан був беззбройний, його клинок і досі залишався в тілі брата. Він не міг захиститися, проте відмовився приймати смерть. Черпаючи сили всередині самого себе, він уявив, що чує голос коханої Пенди, лепет своєї маленької донечки.

— Стій! — гримнув він владним тоном, непохитна сила якого змусила Уто зупинитися, мов від удару молотом короля Колланана.

Хоробрий не зводив з нього злобного погляду, стискаючи високо піднятий клинок.

— Я вб'ю тебе і покінчу з цим!

— Ні, не вб'єш. — Адан відчув нову силу всередині себе, нове усвідомлення. — Пам'ятай, хто ти є. Ти — Хоробрий, і ти служиш конаґу.

Уто застиг, усвідомлення пронизало його, немов блискавка.

— Тепер я конаґ. — Адан розправив плечі, відчуваючи, як його кров палає силою. — Ти повинен бути вірним мені.

Королева Кору, тримаючи заплямований кров'ю спис Дар і щит з луски дракона, виглядала радісно-збудженою, сповненою наснаги. Вона подивилася на Колланана, її блакитні діамантові очі сяяли, а на вустах грала щаслива посмішка.

— Усе це надихає, правда?

Мертва By лежала біля їхніх ніг, а Колл не міг збагнути, чому Кору так поводиться. Навіщо вона дозволила власним підданим убивати одне одного? Він чув, як звідусіль лунають крики Лютих.

— By мертва! Королева піщаних Лютих мертва.

Здавалося, Кору упивається тим, що відбувалося навколо.

Його спроби умовити королеву зупинитися й не намагатися зруйнувати світ не мали жодного успіху, і він побачив, як Адан, не дочекавшись звістки від нього, повів своє військо в атаку, щоб знищити жахливі магічні пристрої. А після того, як нагрянули сили Мандана, на всьому полі битви запанував цілковитий хаос.

— Ваша армія розвалюється. Погляньте на них!

Королева Лютих здійняла руки вгору і глибоко вдихнула, ніби насолоджуючись подихом свіжого весняного вітру.

— Невже ти не розумієш? Це Оссус, — промовила вона з благоговінням та втіхою. Королева Кору, схоже, отримувала від цього величезне задоволення.

А тим часом зловісна зовнішня сила, що линула з гір, живила несамовиту ярість та гарячий шал бійців, діючи, мов отрута, про згубний вплив якої вони навіть не підозрювали. Колл відчував темні пульсуючі емоції, що сочилися з-під землі, і, мов болотні випари, впливали на всіх навколо — і на людей, і на Лютих. У голові в короля стугоніло, а всередині нього піднімалися хвилі нудоти.

Бірч, який стояв поруч зі своїм дідусем, раптом зігнувся і виблював залишки обіду на багнюку, що вкривала землю. Хлопчик увесь тремтів, в нього цокотіли зуби.

Кору кинула на Бірча співчутливий погляд.

— Ми будимо дракона! Зло виривається назовні, і ми маємо встояти перед ним, витримати його — для того щоб здійснити те, що ми повинні. — Змахнувши древнім списом, вона встромила його в уявного ворога. — Тепер ми знищимо дракона і створимо світ наново.

Повітря повнилося брязкотом зброї, шаленими криками люті та зойками нестерпного болю, що зливалися в суцільний багатоголосий гул, який посилювався гомоном незліченних ска. Темні тіні та безжальний гнів ставали дедалі щільнішими, майже матеріальними, закручуючись у нестримні вихори, готові будь-якої миті перетворитися на страшну бурю.

Бірч благально подивився на Кору.

— Не треба знищувати цей світ. Ви зробите тільки гірше!

— Так... це вже відбувається.

Колланан, намагаючись не піддатися почуттю гидливості, яке нахлинуло на нього звідкись ззовні, та жадобі крові, що гарячими пульсуючими хвилями розходилася в повітрі, подивився на мертве тіло By. Він не відчував ані докорів сумління, ані сорому за її вбивство, але його непокоїло, що це могло стати причиною того, що зараз творилося в горах Хребет дракона.

Звістка про смерть By пронеслася по об'єднаному війську зі швидкістю лісової пожежі. Унуки завили. Крижані Люті, вибухнувши радісними криками, почали святкувати її вбивство, водночас насміхаючись над своїми пустельними одноплемінниками. А від нестямного гніву, який охопив піщаних Лютих, їхня жага бою перетворилася на шалений вир помсти. Вони кинулися на крижаних Лютих, не звертаючи жодної уваги на те, що поміж ними билися ще й загони людей.

Тим часом Адану та його бійцям вдалося вивести з ладу кілька чудернацьких машин Лютих, проте маги, згуртувавшись, ні на мить не припиняли шукати слабкі місця в уже розхитаній горі, завдаючи могутніх ударів списами темної магії, від яких двигтіла й здригалася земна кора. Ще одна крижана лінза, що оберталася на масивній опорі, замерехтіла і, тріснувши, відлетіла кудись убік.

Анітрохи не стривожений смертю своєї колишньої королеви, маг Аксус крикнув своїм товаришам:

— Наш поклик набирає сили! Дракон піднімається з-під землі, і наша магія теж стає сильнішою.

Маг Ілон відірвав долоні від поверхні скелі, що неперервно тремтіла.

— Умови ідеальні. Навіть наша битва допомагає будити Оссуса!

Перед обличчям суцільного хаосу серце Колланана наповнилося моторошним страхом у передчутті непоправного лиха. Армія Мандана врізалася в бойові порядки військ Судерри та Нортерри. Люті вбивали один одного і нападали на всіх людей, що потрапляли їм під руку, незалежно від того, під якими прапорами ті билися. Скрізь спалахували жорстокі сутички, а він нічого не міг вдіяти, щоб зупинити їх, не бачив жодного шляху до перемоги, в чому б вона не полягала.

Розбурхана ворожнеча живила сама себе, фізично проявляючись у безупинному кипучому безладі кривавого побоїща. Отруйна ненависть Лютого до Лютого, брата до брата, людського війська до іншого людського війська вирувала довкола, луною розносячись по світу. Могутня буря чорного зла клубочилася й розросталася над полем бою, наповнюючи Колланана гнівом та відчаєм. Глибока одвічна ненависть і не збиралася розсіюватися, та й більшість бійців не хотіли цього.

Однак Колл не був зовсім уже безпомічним. Він міг зробити одну річ, здобути одну маленьку перемогу, — перемогу, що значила так багато. Окрім того, що він був королем Нортерри, він був ще й дідусем Бірча. Його головною метою було вберегти хлопчика.

— Бірче, ходімо зі мною. Нам треба йти звідси.

Воїн піщаних Лютих кинувся до нього, здійнявши вигнутий кістяний меч. Його обличчя перекосило від скаженої ненависті.

— Ти вбив нашу королеву!

Шторм, голосно заіржавши, став перед ними дибки, наче застерігаючи від небезпеки. Колл різким рухом штовхнув Бірча собі за спину і, замахнувшись бойовим молотом, вгатив ним у навіженого піщаного Лютого. Зброя, вкрита димчастим склом, розтрощила груди ворога, залишивши по собі криваве провалля.

Королева Кору, здавалося, не помітила нападу. Схопивши свій спис і щит, вона закричала магам.

— Використовуйте гнів! Пустіть в хід всю доступну вам силу! — Вона розсміялася, побачивши, як гора Вада, здригаючись, затріщала. — Розбудіть! Розбудіть дракона!

Шторм від переляку вирячив очі. Колланан схопився однією рукою за ріг сідла, іншою — підхопив онука.

— Тримайся! Треба забиратися звідси! — Хлопчик слухняно виконував усе, що говорив йому Колл. Король скочив у сідло позаду нього і закричав до Кору: — Ви помрете, якщо залишитеся тут.

Кору невдоволено дивилася на нього, поки він розвертав коня.

— Саме зараз ми повинні битися з Оссусом. Ненависть і зло — це каталізатори. — Її гучний голос було добре чути навіть крізь гуркіт гір, по яких уже йшли тріщини. — Саме цього вимагав від нас Кур!

— Але ви й так сильні, — заперечив Бірч. — Це хороший світ. Не треба кликати Кура, щоб він його зруйнував.

Усі маги, діючи узгоджено, спрямовували безперервний потік могутніх ударних хвиль углиб гірського хребта. Їхні вцілілі магічні пристрої знову метнули заряди магії.

І нарешті гора Вада розкололася.

Аксус та Ілон радісно заволали, торжествуючи перемогу, і за мить до них долучилися й інші маги. Вони підхоплювалися на ноги, здіймали руки до неба. Усіх їх охопило спільне почуття тріумфу.

Чорний бойовий кінь став дибки. Колланан спробував заспокоїти його, але раптом відчув різкий удар у живіт і пекучий біль у серці. Земля захиталася. Величезні валуни, зірвавшись, покотилися вниз. На схилах гори з'явилися численні тріщини й розколини. З них полетіли вгору бризки багряної лави, а з-під землі виривалися загрозливі клуби чорного диму.

Землетрус посилився, і поле бою вкрилося тріщинами. Ворогуючі Люті, відразу ж опустивши зброю, з розгубленим виглядом повернулися до королеви Кору, лише маги продовжували святкувати. Своїми діями їм вдалося запустити незворотній процес, який вже не можна було зупинити.

Колл був упевнений, що гора вибухне знову. Він пам'ятав, як під час першого виверження вогонь і попіл стерли з лиця землі гірські села й шахтарські містечка, зруйнували дороги, вбили незліченну кількість людей.

Він пригнувся, затуляючи своїм тілом онука.

— Тримайся! — крикнув він. Бірч вчепився в чорну гриву коня, і вони помчали геть від цього місця, де здригалася й тріщала сама земна кора.

Земля під ними ходила ходором, і Колл уявив собі драконів, які саме в цю мить пробиваються з далеких глибин на поверхню. Скелі почали падати одна за одною, підземні поштовхи ставали все сильнішими, і зрештою зубчаста гірська гряда розщепилася, розділившись навпіл.

І хоча саме маги своїми могутніми ударами спричинили цей руйнівний катаклізм, тепер вони могли лише безпорадно спостерігати, не в змозі нічого з ним вдіяти. Кілька сусідніх гірських вершин вибухнули, мов киплячі казани, з яких позривало кришки, викинувши в небо валуни завбільшки з будинок. На армії людей і Лютих, що вже перемішалися на полі бою, посипалося каміння. Ще дві гігантські магічні машини розтрощила скеля, яка і впала прямо на них. З тріщини біля підніжжя вулкана Вада, що з кожним поштовхом ставала все ширшою, ринула ріка яскравої лави, а в повітря здійнявся струмінь гарячої пари.

Схилившись над Бірчем, щоб захистити його своїм тілом, і боячись, що їх розчавить брила, яка прилетить з неба, Колланан відчайдушно підганяв Шторма. Чорний кінь мчав щодуху, перестрибуючи через дедалі ширші тріщини в землі. Бірч тримався за нього з усіх сил.

Позаду, там, де проліг викликаний магами пролом у гірському хребті, всі вони попадали на землю, не в змозі втриматися на ногах і захистити себе від страшної стихії. Хвиля розпеченої лави накрила їх, поховавши під собою.

Королева Кору зуміла зловити одного з вовкоконей і одним рвучким рухом застрибнула йому на спину. Вона вдарила його ногами в боки, і вони, одночасно завивши, помчали вперед. Кору тримала над головою щит із драконової луски і розмахувала списом Дар, скликаючи Лютих на останню битву.

Коли гора розкололася, Колланан, що на повному скаку все більше віддалявся від неї, кинув погляд через плече. Щось темне й лускате з гострими крилами почало виринати із зяючої рани в горі.

Після того, як два божки-суперники злилися над храмом Маґніфіка, над площею заклубочилися гігантські грозові хмари, які, розширюючись угорі, нагадували своїм виглядом велетенське ковадло. Густо пронизані молитвами і люттю, надіями і страхами, вони закрутилися в нестримному вихорі, перетворившись на незбагненну для людського розуму громову бурю, від якої перехоплювало подих.

Однак ця буря, мов величезні могутні долоні, ніжно обіймала Семі в піднебессі, а потім обережно поставила її на землю перед сходами храму. І коли ця неосяжна сила відступила, шкіра й волосся дівчини потріскували, а розум повнився неймовірно чудесними думками. Світ, здавалося, кружляв та пульсував навколо неї, і Семі відчувала незвичне запаморочення, яке заважало їй ясно мислити. Під час дивовижного польоту їй не було завдано жодної шкоди, але, вражена пережитим, вона похитнулася, зробила два кроки вперед і впала поруч із каптані Восом.

Він лежав на землі, стікаючи кров'ю. Кров пузирилася в нього на губах, а з грудей при кожній спробі вдихнути виривався надривний хрип. Вос врятував її, але тепер з глибокої рани в грудях, куди поцілила стріла, разом з тонкою цівкою крові витікало його життя. Попри всі зусилля побратимів, бійців Яструбиної варти, які намагалися його врятувати, він помирав.

Велелюдний натовп на храмовому майдані ошелешено мовчав. Багато городян втекли, намагаючись сховатися десь у місті, бо добре знали, що велетенське божество може розтрощити всі будівлі в Сереполі, перетворивши їх на купи дрізок та уламків. Але натомість божок просто вирував на місці, нікуди не рухаючись, немов чекаючи чогось.

Десятиліттями емпра Ілуріс не дозволяла честолюбним жерцям будувати Маґніфіку, остерігаючись того, що всього одному божеству буде віддано так багато сили та віри. Однак, після того як Кловус, знехтувавши побажаннями Ілуріс, виплекав це велетенське божество, навіть він сам не зміг його контролювати, і божок, якого він випустив на волю, вщент зруйнував значну частину міста.

А тепер нове божество, утворене завдяки об'єднанню двох божків, було набагато могутнішим.

Семі не могла собі й уявити, як хтось зможе здобути владу над цією величезною, вдвічі сильнішою божественною сутністю. Але раніше вона мала можливість відчути обох божків. Вона знала, чим вони по своїй суті. І вона, Семі, була емпрою, як це привселюдно проголосила Ілуріс. Подвійне божество відображало вірування народу, віру всієї Ішари.

Тепер Семі була Ішарою, і в глибині душі вона знала, що народ в її країні добрий, хоробрий, відданий і чесний. Звичайно, деякі люди були порочними, байдужими та непорядними, проте це не було їхньою справжньою суттю.

— Я — Ішара, — прошепотіла Семі, думаючи про Ілуріс, думаючи про весь свій народ. Вона відчувала поколювання на шкірі, а волосся, потріскуючи, розлетілося навколо голови, немов поруч вирувала маленька грозова буря.

Семі стиснула руку Воса і відчула, як вона ворухнулася. Його потиск був зовсім слабким, а шкіра — сіруватою й холодною від втрати крові. Семі повинна його врятувати. І навіть попри те, що в цю саму мить несамовитий ураган здіймався над Сереполем, вся її увага, всі її тривоги й страхи зосередилися на її коханому.

Вос, ледь ворухнувши повіками, глянув на неї, і Семі побачила, що він згасає. Вона простягнула руку до нього і затримала її над ним. Енергія продовжувала потріскувати й пузиритися в її венах, і то була енергія божків.

Її любов до відданого очільника Яструбиної варти долинула до величезної божественної сутності, зміцнюючи й посилюючи саме її єство.

І коли Семі, опустивши руку, торкнулася глибокої рани на грудях Воса, сила божків влилася в дівчину, а з неї вже її власна сила перетікала до Воса.

Божества могли формувати й творити магію, змінюючи за допомогою неї як цілу країну, так і тіла людей, і тепер Семі зрозуміла, що зупинити потік крові, вилікувати рану — це зовсім просто. Густа червона рідина, що пролилася з тіла Воса, сама по собі була жертвоприношенням, яке дало сили божку, і тепер у відповідь він віддавав свою силу. Семі зцілила Воса.

Каптані, моргнувши, здивовано дивився на неї, а Семі на якусь мить завмерла, не в змозі відірвати погляду від своєї руки, вкритої червоними плямами крові. Потім дівчина взяла його за руки й допомогла підвестися. Вос виглядав цілковито, дивовижно здоровим. Семі відчула, що тепер між ними утворився новий зв'язок, — зв'язок, що поєднав їхні серця і їхні думки, зв'язок, який виник після всіх тих важких випробувань, через які їм довелося пройти разом.

І хоча Семі використала частину енергії, що була розлита в повітрі та зосереджена всередині божества, саме те, що вона зробила це задля порятунку іншої людини, здавалося, ще більше зміцнило нового божка. Семі більше не боялася його. Він теж був Ішарою.

Вос, знову сильний та енергійний, стояв поруч із нею. Разом вони вдивлялися в неосяжну об'єднану божественну сутність, від самого споглядання якої захоплювало подих. Семі почула, як з усієї храмової площі, заповненої вірянами, доноситься проникнутий благоговінням молитовний наспів.

— Почуй нас, убережи нас. Почуй нас, убережи нас.

Окружні жерці, що раніше зібралися біля підніжжя храму, після того, як почалося протистояння, злякавшись, розбіглися і змішалися з натовпом. Вони на власні очі побачили повернення емпри Ілуріс, нехай навіть вона постала перед народом рівно настільки, щоб передати владу та вірування обраній нею наступниці. Побачивши Семі, вони відчули, ким вона є, і приєднали свої голоси до загального співу, зміцнюючи її верховну владу, а єдиний тепер божок вселяв у них навіть ще більший побожний страх.

Семі зрозуміла, що це її божок — божок Ішари.

Вона не знала, скільки тривала ця напружена мить: чи то години, чи то частку секунди. Божок нависав над нею, чекав на неї.

— Тепер ми сильні, — пошепки промовила Семі до Воса, але її голос пролунав, немов грім, і всі почули сказане нею. Вона підозрювала, що її слова рознеслися по всій країні.

— Тепер ми можемо протистояти Співдружності! — вигукнув хтось із натовпу. — Тепер ми можемо здолати їх, що б вони не виставили проти нас. Ми можемо врятувати Ішару.

Деякі з вірян підхопили його слова й стали вигукувати схожі заклики. Кілька окружних жерців розправили плечі, виглядаючи готовими до бою.

— Ми теж можемо привести своїх божків!

Від цих розмов про війну Семі відчула, як її охоплює втома й смуток.

— У світі справді існує велике зло. Так, я знаю це. — Завдяки своєму загостреному чуттю вона відчувала, як темрява виринає назовні й шириться світом, — то була далека, проте все одно страшна загроза. — Але справжня небезпека для нас — це не народ Співдружності, а щось інше. Щось жахливе.

Вона побачила це у своїй уяві як чорний вогонь, що несеться по землі, випалюючи все, поглинаючи світло, розносячи отруту. Це суще зосередження зла та небезпеки загрожувало існуванню не лише Ішари, а й усього світу. Серце Семі стиснулося від тривоги.

Об'єднане божество не було страхітливим чудовиськом, яке могло вийти з-під контролю і завдати шкоди її народу. Це була її найбільша зброя, її найбільший захист... можливо, навіть сила, достатньо могутня, щоб врятувати їх усіх.

Вона підняла руки і побачила, як божок стає ще більшим, ще сильнішим, хоча навіть його первозданна могутність вже була за межами її розуміння. Він височів над велетенською пірамідою Маґніфіки, яку люди збудували своїм потом та кров'ю і яку наділили неймовірною силою завдяки своїм жертвоприношенням. Десь в глибині храму був портал з дверима заклинання і панелями з димчастого скла, крізь які божок міг виринати зі свого химерного царства в наш всесвіт.

Об'єднане божество почало крутитися, змінюючи форму, і, витягнувшись, сягнуло до самого неба, ставши схожим на скручену в спіраль грозову бурю, а потім, згорнувшись, пірнуло крізь верхівку Маґніфіки і ринуло вглиб величезного храму з усіма його дверима заклинання й димчастим склом.

Масивні кам'яні плити навколо храму затряслися під ногами. Вос схопив Семі і потягнув її через храмову площу туди, де було безпечніше. Всі окружні жерці розбіглися, повтікавши якнайдалі від храму.

Зі страшним гуркотом божок, занурюючись все глибше, зник у центрі світу... і потягнув за собою всю піраміду. Кам'яні блоки, цегла й пил здійнялися в повітря, закрутившись у страхітливих руйнівних вихорах, і їх засмоктало в бездонне провалля.

Вос і Семі, притиснувшись до стіни будівлі на краю площі, дивилися, як зникає Маґніфіка. Повітря навкруги тремтіло й пульсувало від залишків енергії об'єднаного божка. Сам він був вже десь дуже далеко.

Елліель, спотикаючись, бігла до Тона, а під ногами в неї двигтіла й здригалася земля. І хоча Хоробрій вдалося добігти до нього дуже швидко, самій їй здавалося, що минуло занадто багато часу.

Тон, ошелешений і розгублений, стояв навколішки, шкіра на його обличчі сильно обгоріла й сходила клаптями.

Елліель загасила вогонь свого реймера й опустилася на землю поруч із ним. Обхопивши Тона за плечі, вона пригорнула його до себе й почала легенько гойдати, і в її обіймах він хрипко закричав від страшного болю. Око на обпаленому боці обличчя було схоже на недоварене яйце, але інше його око спалахнуло темно-синім блиском.

— Елліель...

— Я тут. Я допоможу тобі вижити. Ми знайдемо спосіб вилікувати тебе.

Ніби не чуючи її слів, Тон торкнувся потрісканої шкіри, крізь яку проступала волога червона плоть. Побачене нагадало Елліель шмат оленячого окосту, який обсмажують на вогнищі, і від цього жахливого порівняння її занудило.

Раптом Елліель усвідомила, що отриманий опік знищив складне татуювання, яке блокувало спогади Тона.

Коли він заговорив, у його голосі чувся не лише сильний біль, але й не менший подив.

— Тепер я розумію... Нарешті все починає набувати сенсу. — Його дихання прискорилося. — Всі мої знання, все моє минуле було запечатане. Тепер цей бар'єр тріснув. — Він посміхнувся, і обпечена шкіра луснула, від чого кровотеча стала ще сильнішою. — Я повинен дізнатися про все. Зараз або ніколи. Саме тому я тут. Я повинен...

— Тсс..., — спробувала зупинити його Елліель, нахиляючись ближче. Сльози котилися по її щоках. — Зі мною тобі нічого не загрожує. Я можу накласти пов'язку, приготую припарки, але спершу мені потрібно забрати тебе подалі від цієї битви.

Тон, не погоджуючись з її словами, відсунувся від неї.

— Ні, не подалі від битви — мені потрібно потрапити в саме її серце. Єд... єдиний спосіб знищити зло — це знищити його зсередини. — Він повернувся, щоб поглянути на неї здоровим оком. Вираз його обличчя, не втративши рішучості, все ж трохи пом'якшав. — Я радий, що ти тут, Елліель, але в мене є місія, є мета. Я повинен зрозуміти, інакше... інакше в мене нічого не вийде. А Кур не хотів би цього.

Навколо них вирувала жорстока битва, але Елліель все одно продовжувала пригортати його до себе, віддаючи йому свою силу.

— Я люблю тебе. Ти відкрив мені цілий світ.

— Ти зробила те саме для мене, — відказав Тон. — Ти відкрила мені очі на те, що є справді важливим у житті, навчила мене відчувати. Ти щедро дарувала мені свою щиру любов. Ти показала мені, як треба цінувати життя і людей. Лютим це невідомо. Можливо, навіть сам Кур про це не знав.

Сягнувши до свого пояса, Тон витягнув із піхов ніж, і Елліель з неабияким подивом побачила, що його лезо виготовлено з димчастого скла.

— Ось що мені потрібно. Я мушу про все дізнатися.

— Димчасте скло небезпечне для тебе! Звідки в тебе цей ніж?

— З арсеналу короля Адана в Судеррі. Я подумав, що такий клинок може стати в нагоді. Просто зараз... — Він боровся з пекучим болем і, здавалося, намагався ввести себе в якийсь незрозумілий транс. Тон важко звівся на ноги, і Елліель підтримала його.

— Віддай мені ніж, — сказала вона, простягаючи руку. — Тобі не треба...

Але Тон, вивільнивши часточку своєї магії, легенько відштовхнув Елліель від себе. І хоча він зробив це максимально обережно, силі його поштовху було неможливо опиратися: Хоробра, похитнувшись, відступила назад. Тон підніс кинджал з димчастого скла до свого обличчя.

— У старих записах сказано, що руну слід видалити.

— Ні! — закричала Елліель, але не встигла його зупинити.

Вістрям обсидіанового леза Тон почав зрізати обгорілу шкіру на лівому боці обличчя.

— Я повинен знати, чого б це мені не коштувало.

Кількома рухами він зрізав хрустку шкіру, обвуглене татуювання, і на половині його обличчя тепер залишилася червона лискуча рана. Тримаючи клаптик шкіри між пальцями, він, нахмурившись, дивився на нього, ніби намагаючись прочитати сторінку пошкодженої книги.

— Шадрі казала, що я, швидше за все, не бог і не дракон, а каталізатор, або противага, або й те, й інше, або щось середнє... — Невидющий погляд його сліпого ока був спрямований кудись удалечінь; навіть повіка на цьому оці була спалена. Він кліпнув іншим оком і вражено ахнув — на нього суцільним потоком нахлинули спогади.

Навколо них зійшлися в кривавій січі ворогуючі людські армії, весь світ здригався й тріщав, але Елліель прикипіла поглядом до одного-єдиного чоловіка, якого нестямно кохала. Вона жадала знати, хто він є і як вона може врятувати його, як може повернути його собі.

Один бік його обличчя залишався прекрасним і досконалим, подібним до рис бога, що створив Лютих. І навіть попри огидну рану на іншому боці, вона не бачила в ньому ніякої потворності.

Але Тон почав змінюватися прямо в неї на очах. У його розум, здавалося, хлинули одкровення, ті знання, що досі були недоступні, але завжди зберігалися в глибинах свідомості. Елліель згадала, як з нею відбувалося те саме, після того як було усунуто дію її власного татуювання. Вона так довго вважала себе пропащою, так довго не пам'ятала, хто вона, але завжди відчувала тягар тих запечатаних спогадів.

А тепер потік нового розуміння вирував всередині Тона. Нарешті він отримав відповіді на питання, які так довго носив у собі.

— Створивши дракона, Кур зрозумів, що він накоїв, але вже було занадто пізно, — прошепотів вражений осягнутим Тон, збираючи докупи свої нові знання. — Відділяючи від себе свої темні думки, свій гнів, свої ревнощі, він хотів удосконалити себе, але в результаті сам себе ослабив, ставши чимось набагато меншим, ніж був до того. — Тон подивився на Елліель, і погляд його єдиного ока пронизав її серце. — Він ніби намагався відшліфувати ідеально відточене лезо ножа і зрештою затупив його гострий край. Так, він став менш небезпечним, проте це вже був не зовсім ніж. — Він похитав головою. — Але саме Люті, власні творіння Кура, підштовхнули його до цього.

Елліель зачаровано слухала, приголомшена його розповіддю. Слова самі злітали з вуст Тона. Він розповідав про те, що тепер пам'ятав, складаючи воєдино всю картину тодішніх подій, про які досі в них були лише натяки в знайдених Шадрі уривках, її дослідженнях та розрізнених легендах. — Кур любив своїх Лютих, але вони зламали його своїм егоїзмом, своїми ревнощами, своєю ненавистю... Раан і Сут, отруєння дочки Кура. Їхні вади довели його до відчаю. Вилучивши із себе абсолютно всю темряву, він більше не мав бажання бути богом. Він хотів повністю стерти своє нове творіння, проте сам зробив себе занадто слабким, щоб впоратися з цим. Зло і темрява не зникли, вони не були безпечно поховані. Отрута Оссуса більше не містилася в одному богові, а натомість розтікалася повсюди, породжуючи нових драконів, розбещуючи Лютих, завдаючи шкоди всім нам. І Кур нічого не зміг вдіяти.

— Хто ж тоді ти, Тоне? — напружено спитала Елліель. — Що ти маєш зробити такого, чого не може зробити бог?

— Кур не мав жодної можливості виправити шкоду, якої заподіяв, тому у відчаї він доручив це завдання своїм Лютим, сподіваючись, що колись їм вдасться зробити те, чого він не зміг. Але він був достатньо сильним, щоб створити ще дещо перед тим, як піти, — останній шанс. Він створив... мене. — Тон торкнувся червоної вологої плоті на щоці, ніби все ще очікував знайти там татуювання. — Перш ніж покинути нас, Кур залишив дещо, що може допомогти у вирішальний момент.

Елліель, озирнувшись, побачила навколо них величезну битву, незліченну кількість бійців, які вбивали один одного, союзників, що перетворилися на ворогів, і Лютих, які намагалися викликати найжахливішого дракона, якого коли-небудь бачив світ.

— Він залишив мене, щоб я був тут, коли світ потребуватиме мене найбільше. — Тон подивився на ніж з димчастого скла, з якого все ще скрапувала його кров. — У певному сенсі я — прихована зброя. — Його посмішка лише підкреслювала криваве жахіття на іншому боці обличчя. — Остання сполучна ланка, яка має утримати світ від того, щоб його розірвало на частини, зброя, загартована проти некерованого зла. — Він витер кинджал об сорочку. — Кура було недостатньо. Лютих буде недостатньо. Я — останній необхідний елемент.

Він випростався, і Елліель побачила, що він сповнюється сили, черпаючи її з якогось невідомого джерела. Вона спитала себе, чи то не підземне буйство, тремтіння землі й вибухи вулканів живили його, повертаючи до життя.

— Я можу зупинити кінець світу, — сказав Тон.

Страшної сили вибух розколов повітря. Вони підняли очі й побачили, що з'являється з гори Вада.

Кору зіскочила з унука і, широко розставивши взуті в чоботи ноги, прийняла позу, в якій могла б зберігати рівновагу навіть тоді, коли гори почнуть розколюватися. У руках вона стискала легендарний спис, так само, як його тримала її прародителька Дар, що в давні часи поранила ним Оссуса. Щит лежав у неї на руці.

— Крижані та піщані Люті, це — наша доля. Так ми виконаємо волю Кура!

Вовкокінь кинувся тікати, завиваючи від жаху. Більшість її магів уже загинули, а майже всі машини з льоду та піску, окрім однієї, були знищені, її воїни, припинивши битися, застигли в нерішучості, дивлячись на гору Вада з благоговійним страхом.

З-під землі виривалася потужна енергія. Частина західного схилу Вади обвалилася, і з неї вивергалися нові й нові хвилі лави, яка, паруючи, з шипінням стікала по скелях. Але погляд Кору був прикутий до величезної фігури, яка, видряпавшись назовні, розгорнула кутасті крила, явивши могутнє чорне тіло, завбільшки з вітрильник, увінчане довгастою трикутною головою. Істота широко роззявила пащу, в якій виднілися ряди вигнутих зубів. На голові в неї стирчали шипи, нагадуючи зазубрені наконечники списів, а вздовж хребта простягнувся ряд гострих зубців.

Дракон змахнув крилами, рвонувшись із гарячої лави, і по його лусці пробігли вогняні відблиски. Злітаючи із тремтячого від виверження гірського схилу, він увесь був оповитий парою та димом.

— Приготуватися до бою! — наказала королева. — Всю зброю тримайте напоготові. Люті повинні стати всі разом проти дракона. — Люті, забувши про свою ненависть один до одного, підняли зброю, щоб зустріти справжнього ворога.

Та щойно її слова пролунали посеред довколишнього гуркоту, як всередині розколотої гори ворухнулося щось іще: то було схоже на рептилію тіло іншого дракона, такого ж великого, як і перший.

Потім пік, що височів поруч із Вадою, теж розколовся, вкриваючись широкими тріщинами, оголивши зяючі пустоти і вивергаючи потоки помаранчевої лави. Третій дракон вирвався на волю і в клубах пару й диму піднявся в повітря, готовий знищувати все навколо.

Над величезним полем битви кружляли з пронизливим вереском і дикими криками незліченні ска, тисячі часточок драконів.

Гірський хребет розколювався знову й знову, немов кожна його вершина була величезним яйцем. Загалом дев'ять гігантських рептилій виринули з гір і здійнялися в небо — моторошний виплід розбурханого світу, що корчився й здригався в пекельних пологових переймах.

Тепер навіть Кору відчула страх. Якщо долею Лютих справді було вбивство всіх цих чудовиськ, то, здавалося, перемога була для них недосяжною. Битися проти них усіх? За всі ті роки, що Кору планувала, як відбуватиметься це останнє протистояння, навіть вона ніколи не уявляла, що у світі може існувати стільки чистого зла.

Але королева запалила вогонь у своєму серці, сповнившись рішучості виконати те, що наказав їхній бог.

Дракони, налетівши, мов шалена буря, спрямували свій гнів і ненависть на армії, що скупчилися під ними.

Гори рокотали й розколювалися, дракони один за одним виривалися з обіймів лави й злітали в повітря, а король Адан в цей самий час зіткнувся з іншою загрозою, не схожою на ту, що несе зіткнення армій або боротьба з чудовиськами із самого серця світу.

Дивлячись на Уто, він вклав у власні слова всю свою силу волі:

— Я — твій конаґ!

Хоробрий стояв перед ним, тримаючи димлячий обрубок своєї руки так, наче не знав, що з ним робити. Іншою рукою в чорній рукавиці він стискав довгий меч, з якого крапала кров. Його посіріле обличчя перекосилося, ставши схожим на якийсь моторошний образ із нічного кошмару.

Мандан лежав мертвий біля їхніх ніг, його кров стікала на землю. На якусь мить Адан, застигнувши, відчув себе спійманим у пастку трагічних обставин, і зараз настав вирішальний момент. Зобов'язаний Хоробрий порушив свою честь, аби одержимо слідувати за власного нав'язливою ідеєю. Що з цього було його сутністю?

Уто здійняв меч.

Адан повторив свої слова, і вони прозвучали, мов de grace, удар милосердя.

— Ти Хоробрий, а я — твій конаґ!

Навколо розкинулося витоптане й понівечене поле битви, на якому військо Остерри зійшлося в страшному бою з арміями інших підданих Співдружності. Піщані й крижані Люті роздирали один одного на шматки. Дракони виринали з верхівок гір і здіймалися в небо.

Адан стояв, балансуючи на вістрі власного рішення, боячись поворухнутися, щоб не впасти. Несамовитий гнів на Адана скипів у серці Уто, і він подивився на Мандана, що лежав на землі.

Адан почувався спустошеним і розбитим, але він зробив те, що було необхідно. Земля продовжувала двигтіти, гора Вада кровоточила лавою й вивергала дим, а Адан підійшов ближче до Уто.

— Ти порушив свої обітниці, розтоптав свою честь. Ти вбив Конндура Хороброго. Хто ти є тепер, Уто? Що від тебе залишилося? Ти Хоробрий — чи ні?

— Я вірний... вірний... — Обличчя Уто викривилося, а голос звучав хрипко.

— Ти вірний своєму конаґу! Вірний мені — а не своїм маренням! — гримнув Адан. — Тепер ти бачиш, що я був правий і Колланан теж. Люті й дракони! Озирнися навколо, подивися, що відбувається зі світом. — Він махнув рукою вгору, вказуючи туди, де по небу носилися величезні звірі.

Адан міг би витягнути свій меч із тіла Магадана, щоб принаймні мати можливість захистити себе, проте він знав, що в бою на мечах не зможе протистояти Хороброму, навіть пораненому.

— Я вимагаю твоєї вірності! — Він підступив ще ближче, опинившись у межах досяжності клинка Уто. — Ти ж бачиш ці жахіття, готові знищити нас усіх.

Хоробрий вагався, заплутавшись у суперечностях власних спонукань. Він не міг відірвати очей від мертвого тіла, і на його обличчі відбилося глибоке потрясіння, близьке до відчаю.

Адан розумів, що зволікати не можна. Дракони з пронизливим вереском і загрозливим шипінням ринули вниз на людські армії, які змішалися на полі брані. Легенди стверджували, що якщо вбити Оссуса, то Кур створить світ наново. Але ж якщо дозволити цим великим драконам сіяти руйнування, то це точно так само буде смертельно небезпечно для людей.

Адан підійшов настільки близько, що Уто відчув його гаряче дихання, коли той віддавав наказ.

— Я — конаґ, і я наказую тобі битися з цими драконами. Я вимагаю, щоб ти захищав Співдружність до останньої частки свого єства. Спробуй врятувати нас.

Чудовиська обрушилися на поле бою, змітаючи цілі загони й розриваючи людей на шматки, і в Уто вирвався несамовитий крик від нестерпного сум'яття, яке роздирало його зсередини, а потім він кинувся геть, не сказавши жодного слова.

Адан усвідомив, що весь тремтить.

Втрата реймера стала для Уто набагато гіршою раною, ніж втрата руки. Він, хитаючись, брів кудись, маючи при собі лише сталевий меч, і наносив ним удари кожному, хто опинявся в нього на шляху. Він був зовсім розгублений, ніби раптом втратив опору під ногами.

Я — конаґ... і я наказую тобі!

Він застогнав, і то був дикий тваринний стогін, що рвався з глибини його горла. Гнітюча туга розривала груди.

Конаґ... конаґ... конаґ...

Це було неможливо! Це було вкрай несправедливо. Уто довелося приймати тяжкі рішення і діяти так, як йому належало діяти. Він зробив найважчу, найстрашнішу річ у своєму житті, пожертвувавши Конндуром — своїм другом! — до того, як той привів би всі три королівства до повної загибелі.

І все ж вони програли, зазнали цілковитої поразки. Острів Фулкор більше не був у руках ішаранських тварюк, але перетворився на руїну. Його флот, який призначався для війни помсти, навіть не досягнув берегів Ішари, щоб спалити їхні міста і винищити цей ненависний народ. А тепер саме тут Уто зазнав повного руйнування всієї своєї картини світу. Він навіть не зміг захистити Мандана, свого вихованця. Всі його надії на людську расу і побратимів-Хоробрих розбилися вщент перед обличчям Лютих — Лютих, яких не мало, не могло існувати.

І цих ще більш неможливих, немислимих драконів.

І крім того, його роздавлював власний повний провал.

Я — конаґ... і я наказую тобі.

Біль від втрати руки не йшов ні в яке порівняння з цими душевними муками. Він відринув так багато з того, що зробило його тією людиною, якою він колись був, до добра чи до лиха, — але ж Мандан тепер мертвий. Уто не міг цього заперечувати. Наступним спадкоємцем корони конаґа був Адан Старфолл. Жодні виверти логіки чи жага помсти не могли змінити цього факту.

Хоробрий повинен бути вірним конаґові, і Адан висунув свої вимоги. Конаґ висунув свої вимоги.

Уто з Рифу в битві з драконами повинен довести, що він гідний бути Хоробрим.

Дев'ять чудовиськ, що виринули з гір, продовжували сіяти хаос на полі бою. Уто побачив яскраві спалахи вогняних клинків посеред кривавого побоїща — інші реймери... інші Хоробрі. Разом з ним їх щонайменше троє.

Навіть втративши реймер, Уто все одно мав свій меч.

Після руйнівного землетрусу та виверження вулканів тільки одна з великих машин Лютих залишилася справною. Четверо приголомшених ударами стихій магів, двоє піщаних і двоє крижаних, працюючи тепер у повній злагоді, намагалися зрушити важкий пісковиковий каркас, щоб повернути широку, блідо-блакитну крижану лінзу.

Страхітливий дракон, змахнувши широченними крилами, різко пірнув униз, націлившись на них, але маги встигли спрямувати власну магію в пристрій, сконцентрувавши всю міць удару в крижаному диску, який обертався все швидше. Із лінзи вилетів, мов стрімкий спис, довгастий мерехтливий заряд смертоносної магії і вдарив у дракона, що нісся на них з небес. Лускате чудовисько пронизливо завищало і сіпнулося назад, наче на нього плеснули кислотою. Крила, якими дракон ще намагався розмахувати, почали прямо на очах розповзатися на клапті; його кістки розтрощилися, і весь він став розпадатися, перетворюючись на огидний слиз і тверді рештки, що посипалися донизу, падаючи на ті його шматки, які відвалилися першими.

Маги пригнулися, затуляючись від жахливого дощу, що ринув з неба. Величезне мертве громадище, яке все ще розвалювалося на частини просто в повітрі, обрушилося на них згори, розплющивши пристрій і розчавивши магів.

Зосереджений на власній цілі, Уто направився туди, де двоє Хоробрих билися з драконом, який, приземлившись, кинувся нищити армію Співдружності. Людські бійці, перегрупувавшись, намагалися боротися з ним, проте вони були немов крихітні мурашки проти монстра. Багатьох із них звір вже розірвав на шматки. Солдати Судерри билися з чудовиськом зброєю, посиленою димчастим склом. Воїни Лютих теж ринули в бій, розмахуючи списами й мечами.

Двоє Хоробрих атакували дракона, рубаючи його лускатий бік реймерами. Уто впізнав їх — Ласіс, людина короля Колланана... і Ондер, на обличчі якого виднілася добре помітна руна забуття. Але в нього палав реймер! Це він зламав блокування пам'яті, як Елліель, чи просто знову віднайшов магію у своїй крові?

Дракон ударив навскіс величезною лапою з гострими кігтями, але Ласіс зустрів її своїм вогненним мечем. Палаючий реймер зніс два кривих пазура. Ондер, що опинився поруч, долучився до товариша, рубонувши передню кінцівку монстра, і його реймер глибоко врізався в лускату шкіру. Дракон зашипів і позадкував, змахнувши велетенськими крилами. Порив вітру відкинув Хоробрих, але вони втрималися на ногах, готові продовжувати бій.

Ондер бився безстрашно, ризикуючи отримати поранення або загинути, — зовсім не так, як тоді, коли він зіткнувся з божком, що напав на Міррабай. Цей дракон був набагато, незмірно страшнішим, але знеславлений Хоробрий, здавалося, був у щирому захваті, кидаючись на здоровенне чудовисько.

А наступної миті між них опинився Уто, голосно заревівши:

— Ми б'ємося разом! Ми вб'ємо драконів! — Він загарчав. — Це наказ конаґа.

Крутнувшись, Ласіс підняв свій реймер, готовий зарубати Уто. Його обличчя скривилося від огиди.

— Ми знаємо, що ти зробив.

Ондера трясло від гніву.

— Ти вбив Ґанта в таборі! Ти вбив конаґа Конндура — я приніс послання від учителя Онзу!

— Онзу теж убив я. — Уто помітив, як молодий Хоробрий з татуюванням на обличчі похитнувся від цієї новини. — Я залишаюся вірним своєму вибору. Зараз я присягнувся вбивати драконів... чи ви хочете просто базікати? — Піднявши меч, він кинувся на дракона, який продовжував біснуватися. Той могутнім ударом вкритого шипами хвостом зніс п'ятьох Лютих, які атакували його збоку. — Я залишаюся Хоробрим, і ми будемо битися.

— Ти втратив право бути Хоробрим тієї миті, коли вирішив убити Конндура Хороброго, — відказав Ласіс.

Ондер застиг, намагаючись впоратися з гнівом та горем, які його охопили, але, коли дракон заревів, він опанував себе і промовив, високо піднявши свій тріскучий реймер.

— У мене серце Хороброго, і це моя битва. А що будеш робити ти, Уто? — Відвернувшись, він атакував гігантську рептилію.

Декілька Лютих метнули списи, і один з них пробив туго натягнуту перетинку лівого крила дракона, скалічивши його. Чудовисько припало до землі, корчачись від болю, і майже сотня воїнів піщаних і крижаних Лютих, озброєних гострими сокирами та довгими мечами, накинулися на його м'язисте тіло. Вони відрубали частину крила, і цей відрубаний шмат розпався на частини й, мов тінь, розчинився в повітрі.

Ласіс не звертав уваги на Уто, наче той був не вартий навіть його презирства. Обидва Хоробрих билися пліч-о-пліч, підбираючись все ближче до голови пораненого дракона. Зрештою чудовисько, не в змозі більше опиратися Лютим, гримнулося на землю, продовжуючи борсатися й шипіти. Хоробрі дісталися до його звивистої шиї і знову й знову били по ній своїми реймерами.

Смертельно поранений дракон весь обвис, а потім, миттєво згнивши, розпався на частини. Він розсипався на міріади чорних, схожих на плями часток, які покотилися по землі, змішуючись із кров'ю полеглих, а інші шматочки дракона здійнялися вгору, підхоплені розлитим у повітрі гнівом, і поступово розвіялися.

Уто, міцніше схопивши свій меч, побіг шукати іншого дракона.

Залишивши королеву Кору та її Лютих тішитися появою драконів, Колланан нісся галопом по хиткій землі, прикриваючи собою Бірча.

Серце в нього боліло, коли він, озираючись, бачив, як армії знищують одна одну, як гори розколюються на частини. Він був королем Нортерри. Він не вберіг свою кохану Тафіру. Він не зміг врятувати людей в містечку Лейк Бакал. Він не зміг ані закінчити цю війну, ані об'єднати людські армії.

Але він міг врятувати свого онука. Принаймні цю одну річ він міг зробити.

Він мчав уперед, шукаючи безпечного прихистку, де він міг би вберегти онука від жорстокого побоїща та розбурханої стихії. Шторм зумів ухилитися від ударів двох воїнів Лютих, які, зустрівшись їм на шляху, змахнули навмання мечами, спробувавши поцілити в нього, але зараз основна частина армії Лютих готувалася до битви з драконами, тож ці двоє не стали переслідувати чоловіка й хлопчика, що їхали верхи на коні.

— Дивися уважно, де ми могли б сховатися, — сказав Колл.

Раптом попереду і з боків від них майнули якісь фігурки, а потім ці маленькі постаті вискочили їм назустріч з-за дерев та з-під скельних виступів. Сірошкірі істоти розмахували руками і щось щебетали. Обличчя Бірча прояснилося, і він, квапливо вказавши на них, вигукнув:

— Мамули! Вони допоможуть.

Колланан зупинив Шторма і трохи відкинувся назад у сідлі, тримаючи віжки. Мамули підійшли ближче, і Бірч заговорив до них їхньою дивною мовою, якої Колл не розумів.

Мамули почали жестикулювати, потім побігли вперед. Колл без вагань довірився їм, адже вони допомогли йому підготувати напад на фортецю на озері Бакал, допомогли зберегти життя Ласісу після того, як королева Онн залишила його, тяжко пораненого, вмирати на морозі, а крім того, вони допомогли Бірчу.

— Вони відведуть нас туди, де ми зможемо сховатися, — сказав хлопчик. — Це захищене місце. — Він ще трохи послухав їх, а потім нахмурився і озирнувся на дідуся. — Вони кажуть, що декілька наших людей уже там.

Колл поглянув на охоплене хаосом поле битви, на Лютих, які відчайдушно кидалися на драконів, і на людські армії, що виявилися затиснуті між ними. Притримуючи Бірча в сідлі перед собою, він відповів:

— Тоді ми поїдемо за ними.

Багато маленьких істот бігли обабіч від них, тримаючись у тіні дерев і скель, на безпечній відстані від поля бою. Вони супроводжували війська Лютих під час тривалого походу, проте поступово все більше віддалялися від них.

Зраділий Бірч став захоплено пояснювати.

— Вони йшли за мною аж від палацу королеви Кору. Я вмовив її пообіцяти, що Люті не будуть заподіювати їм шкоди, а тепер вони допоможуть нам дістатися туди, де ми будемо в безпеці. — Він озирнувся, посміхаючись. — Я сказав їм триматися подалі від боїв, якщо зможуть.

В кінці череди пагорбів, де армії Нортерри й Судерри облаштували свій розлогий табір, височіли величезні кам'яні моноліти. Під час нещодавніх землетрусів ці скелі хоч і здригалися, але все ж залишилися міцними, немов фортечні стіни. Колланану вони здавалися найбільш стійким і безпечним місцем серед усього цього хаосу.

Мамули неслися поперед них, показуючи дорогу Шторму, і Коллу здалося, що він побачив природне укриття, широкий кам'яний карниз, де він міг би сховати свого онука. Мамули, радісно підстрибуючи, побігли вперед, вказуючи саме на те місце, яке він запримітив. Колланан угледів розсідланого коня й кілька наметів у тіні велетенських скель, а потім, помітивши двох людей, впізнав у них Шадрі та Покла, що тулилися серед кам'яних брил.

Очі Покла були широко розплющені від жаху, а розпатлане волосся стояло сторчма, наче йому щойно ледь вдалося відбитися від жорстокого ворога. Учена дівчина перебувала в якомусь заціпенінні. Вона видала якісь дивні звуки, промовивши кілька слів мовою мамулів. Маленькі істоти, охоплені радісним збудженням, метушилися навколо, задоволені тим, що змогли захистити своїх друзів.

— Тут безпечно? — запитав Колл, спішившись.

Шадрі пройшлася перед скелями з таким виглядом, наче вже багато часу витратила на обдумування цього питання.

— Місцевість видається достатньо стабільною, проте, якщо світ розколеться, хто знає, що станеться? Принаймні ми розташувалися вище від того місця, куди будуть падати валуни, якщо земля продовжить зсуватися.

Бірч побіг уперед з групою мамулів, і вони сховалися в густій тіні однієї з високих скель. Колланан підійшов до них і вмостився поруч на валуні, звідки він міг спостерігати за страшною битвою. Він побачив яскраві спалахи кількох реймерів, а потім і самих Хоробрих, що билися з драконами. Одне з чудовиськ вдалося убити, і величезна громадина розпалася на безліч темних шматочків, які розлетілися на всі боки.

— Маги використали останній зі своїх магічних приладів, аби убити ще одного дракона, — промовила Шадрі. — Дракон загинув, але він упав на них і вбив самих магів.

Королева Кору зібрала Лютих, щоб дати бій третьому дракону, наче вона вважала, що жоден ворог не є непереможним. Колл побачив, як вона метнула легендарний спис, поціливши в око чудовиська. Людські воїни теж билися з цим драконом, і зрештою їм вдалося повалити його, завдавши величезних ран, що зяяли на його лускатому боці.

Колл тримав Бірча за плече. Мамули з неослабним інтересом спостерігали за побоїщем, а тим часом третій дракон сконав і, випустивши міазми зла, розпався на дрібні чорні частки, які безладно розсипалися по землі.

Після того, як трьох з дев'яти драконів було вбито, інші шестеро, здавалося, об'єдналися задля якоїсь спільної мети. Змахуючи своїми великими крилами, вони злетіли над полем битви. Воїни Лютих метали в небо незліченну кількість списів, завдаючи драконам все більше й більше ушкоджень. Людські лучники випустили по них безліч стріл з наконечниками із димчастого скла. Шестеро велетенських драконів, піднявшись вище, закружляли по колу в стовпах диму й попелу, що вивергалися з гори Вада. Вони підлітали все ближче один до одного, поступово наближаючись по спіралі до центру жерла вулкана.

А потім дракони різко зіштовхнулися в повітрі, зчепившись пазуристими лапами і продовжуючи махати крилами. Вони закружляли з такою швидкістю, що перетворилися на розмитий коловорот, зітканий з лусок, колючих хвостів, гострих пазурів та іклів, аж поки вся ця маса не замерехтіла, розпливаючись, зливаючись воєдино...

Із шаленого смерчу, утвореного шістьма окремими драконами, раптом виринуло одне величезне чудовисько — дракон, більший за всіх них разом узятих, такий гігантський, що увібрав у себе все зло світу, всю ненависть і насильство, всю темряву, що вийшла із серця бога.

Невимовно колосальний дракон, завбільшки з місто, вирвався назовні і вивергнув рев, що потряс небо й гори.

Оссус, прокинувшись, нарешті явився у світ.

Стоячи посеред химерної рівнини Чорного скла, всіяної древніми уламками, Пенда й Ґлік закричали в одну й ту ж мить. Вони обидві несподівано відчули невимовний жах, який, прокотившись по землі, луною відбився в мерехтливих маслянисто-чорних застиглих озерцях.

Немов підхоплені невідчутними для людей вітрами, Арі й Ксар в паніці кружляли навколо і видавали звуки, яких Пенда ніколи раніше не чула. Крихітка Оук голосно плакала, відчуваючи той самий жах.

В іншій частині сплюндрованої рівнини магиня Горава, не втримавшись на ногах, впала долілиць у один з обсидіанових басейнів, порізавшись об гостре скло. Двоє воїнів піщаних Лютих ненадовго застигли в нерішучості, але, коли земля почала тремтіти, дременули геть.

Від гучного гулу й дзижчання в голові Пенда не могла зосередитися. Вона не могла ні описати, ні зрозуміти відчуття, що, немов молотом, гупали всередині. Тривожне передчуття, мов якесь страхітливе чудовисько, наринуло на них, викликаючи тремтіння в усьому тілі.

Відчуваючи небезпеку, Чет, скрикнувши, миттю запалила реймер і тепер стояла, готова зустріти будь-якого ворога, проте, коли Хоробра, зберігаючи насторожену захисну стійку, повільно повернулася кругом, вона не побачила нічого. Сінан та інші солдати оточили королеву, приготувавшись захищати її.

— Кра, це те, що я бачила у своїх видіннях! — вигукнула Ґлік, охоплена водночас жахом і благоговійним трепетом. Вона подалася назад, схопивши Пенду за руку. — Нам треба тікати подалі від димчастого скла.

Пенда не сперечалася. Тихий незрозумілий гуркіт ставав дедалі гучнішим, а від землі доносився якийсь похмурий і зловісний звук. Її зуби цокотіли, а довге темне волосся потріскувало так, ніби насувалася гроза.

Земля захиталася, наче її розхитувала якась глибинна буря, що зародилася десь у надрах світу. Наближалося щось жахливе.

Чет підняла реймер, мов маяк, і повела за собою їхній загін. Ксар і Арі пронеслися над ними, ніби ще більше їх підганяючи. Вартові Стяга витягли мечі і, озираючись, намагалися угледіти ворога.

Рятуючись від споконвічного жахіття, вони вибігли на підвищення, що здіймалося на краю рівнини, і Пенда, важко дихаючи, нарешті обернулася. Вона притискала до себе крихітку Оук. Чет стояла так близько, що Пенда відчувала жар її реймера і чула його сердите гудіння. По обличчю Ґлік струменіли сльози.

До них підбіг Сінан, ведучи на поводу двох коней.

— Для вас, моя королево! — Його обличчя розчервонілося. За ним дріботів юний Гом, тягнучи за вуздечку наполоханих довколишнім гуркотом коней.

Ґлік підштовхнула Пенду до коней і сама спробувала видертися на одного з них.

— Треба забиратися звідси, сестро!

В цю ж мить Пенда побачила, як серед скам'янілих ставків зловісної речовини щось ворухнулося і замерехтіло. Сяючі тріщини побігли по гладкому димчастому склу, і обсидіанові озерця знову стали рідкими, як ртуть.

Вдалині підхопилася на ноги маленька фігурка магині Горави, яка щось вигукувала, але через чималу відстань її слова неможливо було зрозуміти. А потім вона уставилася в димчасте скло і закричала.

Дзеркала з чорного скла затремтіли, їхні краї розпливлися, і маленькі ставки почали зливатися воєдино, наче краплі крові, утворюючи велике озеро. Здавалося, що димчасте скло оживає, розтікаючись маслянистою чорнильно-чорною плівкою по валунах і уламках, заливаючи все більший простір, аж поки не поглинуло залишки табору Лютих, повністю його знищивши.

Кінь Пенди голосно заіржав від жаху.

— Відступаємо! Ще далі!

Вершники помчали до смуги пагорбів, що оперізували кам'янисту рівнину, не в змозі зрозуміти, на яку відстань їм слід віддалитися, щоб почуватися у відносній безпеці. Гом відкривав і закривав рота, немов риба, викинута на сухий берег.

— Нам не вдасться втекти від цього, — сказала Ґлік.

Пенда обернулася, щоб подивитися, що відбувається позаду.

Магиня вдалині раптом поточилася, мало не впавши, а потім її тіло закрутилося в повітрі, як підхоплена вітром пір'їнка. Це тривало недовго, а тоді вона впала, безпорадно розмахуючи руками, і зникла всередині рухливого рідкого обсидіану, наче її поглинула бездонна чорна ніч.

Позаду них рівнина Чорного скла знову змінилася. Порожня чорнота породила темнішу за чорний морок тінь, яка жадібно висмоктувала з повітря будь-яке світло.

Це стародавнє поле битви було місцем незліченних тисяч смертей — і людей, і Лютих. Магія неймовірної сили пронизувала цю сплюндровану рівнину, на якій залишилися тільки чорні дзеркала і кришталеві уламки незабутого болю. Тепер димчасте скло, змінившись, пробудилося і утворило обширну пусту порожнечу.

— Димчасте скло кричить, — вигукнула Ґлік, немов у трансі. — Воно вирізає діру в світі... прохід! — У неї перейняло подих. — Це те, що я бачила у своїх видіннях. Воно наближається. Щось жахливе наближається.

— Це Оссус? Ми якимось чином розбудили Оссуса? — спитала Пенда.

— Ні. Це щось інше. І... не менш небезпечне.

Димчасте скло, злившись в одне велике озеро, пузирилося й вирувало, а потім уся ця чорна рідина хлинула вниз, утворивши широченну глибоку яму, яка перетворилася на величезний портал.

Пенда прикрила долонею очі і, пригнувшись, сховалася за великим каменем, який міг служити хоч якимось захистом. З порталу, утвореного димчастим склом, вирвався зі швидкістю вибуху виючий ураганний вітер. А за ним виринула сутність, подібної до якої Пенда ніколи не бачила й не могла собі навіть уявити: величезна голова у вигляді грозової хмари, пронизаної гнівом і блискавками, шматованої буревієм, з численними виряченими очима та викривленими криком обличчями. Вибираючись назовні, істота ревіла й спалахувала.

Пенда затулила очі й вуха. Дитина поруч заходилася від плачу. Ґлік просто застигла на місці, не в змозі відвести погляду.

Пенда раніше чула про подібні надприродні сили — божків, створених магією Ішари за допомогою кривавих жертвоприношень і невпинних молитов. Однак у трьох королівствах такої магії не було, і ніхто тут ніколи не створював божків. Пенда знала про них лише з розповідей свого батька про його подорожі на торгових суднах до нового світу.

Але це було щось набагато могутніше: цю істоту неможливо було осягнути ані поглядом, ані розумом. Божок продовжував неперервним потоком випливати з порталу чорного скла, нагадуючи нескінченний стовп їдкого диму. Його велетенські безтілесні щупальця простягалися довкола, всипані тисячами золотих очей, які миготіли, вдивляючись у всі боки, і ніби бачили все, але чомусь не помічали — або не вважали вартими уваги — жменьку людей.

Чет, кидаючи божку виклик, здійняла реймер.

— Я захищатиму королеву Судерри!

— Ні, Чет, — зупинила її Пенда. — Ти зараз не більше, ніж комаха проти розлюченого бика. — Вируюче велетенське чудовисько змушувало їх усіх почувати себе зовсім крихітними й нікчемними.

— Це наймогутніша сила у всесвіті, — промовила Ґлік. — Я не знаю, чому я боюся. Я... я не розумію її.

Дивовижна громадина зависла над порталом димчастого скла, покружляла над стародавнім полем битви, немовби шукаючи чогось. А потім божество різко втягнуло в себе всі свої щупальця і, роздавшись вшир, закрутилося всією своєю приголомшливою, сповненою сили масою, в якій клубочився дим і спалахували блискавки.

З громовим гуркотом божок здійнявся в повітря і понісся на схід, у бік гір Хребет дракона.

Усе життя Шадрі шукала нових вражень, цікаву інформацію та відповіді на свої запитання, проте тепер її розум просто не міг осягнути те, що вона бачила.

— Оссус!

Шість величезних рептилій злилися в одного гігантського дракона, всеосяжне уособлення всіх драконів. У цю мить Шадрі перестала спостерігати за ним і кинулася в укриття. Але вона не могла, просто сховавшись, не помічати дракона. Коли Оссус заревів, звук був такий, що виверження вулкана Вада тепер здавалося просто шепотом.

— Я не хочу цього знати, — пробурмотіла вона, ховаючись серед велетенських валунів. — Я не хочу цього бачити. — Дівчина притиснулася спиною до заспокійливої твердої кам'яної поверхні, проте не могла заплющити очі. Продовжуючи дивитися, Шадрі далеко не одразу зрозуміла, що Покл обхопив її руками, сам трясучись усім тілом і разом з тим міцно стискаючи її, — він шукав заспокоєння, одночасно давав його дівчині і був занадто наляканий, щоб розуміти, що він робить.

Онук Колланана з кількома мамулами стояв трохи поодаль від похилих скель, дивлячись на армії Лютих, які, піднявши всю свою зброю, готувалися зустріти єдиним фронтом супротивника, призначеного їм долею. Бородатий король став перед Бірчем.

— Сховайся за валунами.

Але хлопець похитав головою.

— Це не поможе. Я хочу дивитися.

Обличчя Колланана спохмурніло, він теж розумів, що ховатися в скелях немає особливого сенсу, бо це не захистить їх від того, що має статися.

— Це... сильніше за мене. За всіх нас.

Притихлі, стривожені мамули скупчилися навколо і теж уважно спостерігали за битвою.

На полі бою тисячі Лютих вишикувалися в шеренги, і королева Кору, дивлячись на колосального дракона, гучним голосом звернулася до своїх воїнів:

— Це Оссус! Кур наказав нам знищити великого дракона. — Вона розмахувала списом, так наче Оссус міг пам'ятати, що колись дуже давно він був поранений цією ж зброєю. — Щоб створити новий світ!

Споглядаючи за боєм з укриття, Шадрі замислилася, чи був великий дракон меншим, слабшим у стародавні часи, коли воїтельці Дар, що очолила ту першу атаку, вдалося загнати його під гори. Можливо, всі ці ворогуючі армії, вся зрада, ненависть і насильство зробили зло, зосереджене в чудовиську, ще могутнішим.

Оссус врізався в Лютих, убивши сотні воїнів одним страшним ударом. Кору метнула спис, і легендарна зброя пробила мерехтливу драконову луску. Держак глибоко занурився в плоть чудовиська, проте на його масивному тілі здавався не більшим за соломинку.

Дракон Оссус смикнувся, ніби біль від цього удару лише злегка його непокоїв, але сам удар не став смертельною раною. Змахнувши кутастим чорним крилом, мов величезною косою, він скосив передні ряди Лютих, а ще десятки бійців, переламаних і закривавлених, розлетілися на всі боки. Чудовисько, метнувшись вперед, розчавило всіх, хто опинився в нього на шляху, величезними пазуристими лапами, а цілу шеренгу змело колючим хвостом. Широченною, схожою на печеру пащею воно пожирало десятки Лютих, що стали до бою.

Бірч розпачливо скрикнув, коли чудовисько націлилося на королеву крижаних Лютих, але Кору відскочила вбік, підняла щит і витягла свій меч. Вона, жива й неушкоджена, відважно кинула виклик жахливому дракону, що міг в одну мить убити її. Оссус став дибки.

А потім сталося щось дивне. Пошарпані армії Лютих розступилися, наче невидима рука розсунула їх, щоб звільнити прохід. Одинока постать рушила вперед — теж Лютий, але незвичний.

Тисячі ска кружляли в небі, як різнокольорові іскри, і пронизливо верещали та лунко клацали дзьобами. Позаду одинокого чоловіка спалахнув реймер, і за ним кинулася жінка в чорному. Шадрі точно знала, хто це.

Щоб краще все роздивитися, дівчина вийшла зі своєї схованки і стала поруч із Коллананом та його онуком. Разом вони мовчки спостерігали, як розгортається доля світу.

Тон вийшов назустріч дракону.

Навіть почувши, що Елліель біжить за ним, Тон, здавалося, не усвідомлював нічого, крім своєї єдиної мети. За допомогою магії він розсунув Лютих і проклав собі шлях.

Елліель, високо тримаючи яскравий реймер, покликала його.

— Тоне, дозволь мені допомогти тобі в цій битві.

Ска пурхали навколо, як почесна варта. Ці маленькі цятки колись були частиною великого дракона, а тепер перетворилися на частину теперішнього мінливого світу. Птахи-рептилії не виявляли жодного страху перед Оссусом і роїлися навколо гігантської потвори, як мошки, ніби їхня власна присутність могла якимось чином зменшити темряву, втілену в цьому велетенському створінні.

Коли Тон повернувся до Елліель, вона здригнулася, побачивши ту частину його обличчя, на якій не залишилося шкіри. Після того, як руна забуття зникла, Тон став зовсім іншим. Тепер він втілював собою місію, для якої був створений.

— Я люблю тебе, Елліель, але ти мені не допоможеш. Я тут для того, щоб врівноважити зло і взяти під контроль руйнування.

— Ні, я буду битися поруч з тобою! — вигукнула вона.

— Ти не можеш. — Здоровим оком Тон невідривно дивився їй в очі, витримавши її погляд. — Це моя мета, і тільки моя. Тепер я знаю. Я — точка опори між добром і злом. Темрява повинна бути використана для зміцнення світу, а не для руйнування.

Оссус розправив зазубрені крила й заревів так, що затріщали гори, і тоді Тон м'яко промовив до неї.

— Ти навчила мене любові. Ти допомогла мені зрозуміти, що добро й віра людства можуть приборкати зло, залишене богом. Єдиний спосіб знищити зло — це знищити його зсередини. — Він глибоко вдихнув. — Будь ласка, йди. Щоб боротися в цій битві, я повинен знати, що тобі нічого не загрожує.

Елліель, не погоджуючись, продовжувала рішучо наполягати.

— Моє місце поруч з тобою і...

Тон змахнув рукою, і швидкий, але ніжний потік підхопив Елліель. Вітер відкинув її на безпечну відстань, ніби вона була просто сухим листком. Вона закричала, проте вдіяти з цим нічого не могла. Хоробра впала на землю і, перекотившись, знову рвучко скочила на ноги, тримаючи реймер напоготові. Люті стояли навколо, зачаровано дивлячись на Тона і страхітливого дракона.

Тон здавався крихітним і безпорадним у порівнянні з гігантською істотою, що нависала над ним. Палаючий погляд величезних багряних очей уперся в одинокого темноволосого Лютого.

Елліель відчула, що її серце розривається. Оссус був набагато більшим, ніж вона могла собі уявити. Їй здавалося цілком можливим, що протягом століть людство породжувало власне зло, підживлювало єство дракона під землею — Уто, вбивши конаґа Конндура, Мандан, наказавши своїм військам напасти на мирне місто Нортерри, Кейд і Уто, вчинивши з нею те, що вони вчинили, незліченна кількість інших несправедливостей та принижень.

Зараз дракон, напевно, сильніший, ніж тоді, коли Кур виділив його із себе. За весь цей час людська ненависть зміцнила його.

Оссус змахнув чорними крилами, піднімаючи справжню бурю, потім різко витягнув уперед зміїну шию, готуючись завдати удару. Але Тон підняв руку і, розмахнувшись, ляснув нею в повітрі. Громовий удар змусив великого дракона відступити, похитуючись.

Тон заговорив звичним голосом, який чомусь лунав усюди.

— Я прийшов за тобою, Оссусе. — Ще одним невидимим ударом своєї нестримної і незбагненної магії він змусив великого дракона відсахнутися.

Чудовисько оговталося, змахнуло величезними крилами і кинулося вперед.

Тон стояв незворушно, чи то впевнений у своїх силах, чи то байдужий до того, що може статися.

Оссус різко нахилився і схопив його своєю пащею. Великий всесвітній дракон поглинув Тона на очах у приголомшених армій.

Елліель закричала.

Божок, мов несамовитий грозовий вал, котився по землі. Він зносив усе на своєму шляху, несучись вперед зі швидкістю метеора. Зітканий з диму і блискавок, сіючи жах і руйнування, божок розсікав повітря з громовим гуркотом, ще здалеку кидаючи виклик своєму супротивнику.

Розкотистий гул, що стрімко наближався, привернув увагу воїнів армій, які протистояли Оссусу.

Елліель, не в змозі поворухнутися, тремтіла всім тілом від щойно побаченого й пережитого. Тон переніс її в безпечне місце, але вона почувала себе так, наче земля тікає в неї з-під ніг. Його не стало — великої надії, яку Кур залишив, щоб врятувати світ. Таємна зброя. Точка опори! Вона вірила, що Тон був єдиною силою, яка могла здолати дракона.

Але дракон проковтнув його, мов якусь дрібну мошку. Здавалося, він дозволив поглинути себе.

Елліель упала на коліна. Невже він врешті-решт зрозумів щось у всіх тих загадкових відкриттях, які зробила Шадрі? Що саме Тон дізнався, після того як позбувся татуювання з руною забуття? Чи він просто припустився жахливої помилки? І тепер його не стало.

Оссус оглушливо заревів і піднявся на весь свій неосяжний зріст. А потім дракон видав громоподібний трубний клич, в якому лунав грізний виклик.

Із заходу по широкій розлогій рівнині, мов страхітливий шторм, наближався, неперервно ревучи, божок. Видовище двох могутніх протиборчих сил приголомшило Елліель, і вона дивилася на них, не вірячи своїм очам. Навіть армії Лютих застигли в мовчанні.

Вже забувши про Тона, Оссус розправив гігантські крила й здійнявся вгору, а з його роззявленої пащі, всіяної гострими іклами, вирвалося загрозливе ревіння, яким він зустрів свого величезного ворога. Божок кинувся на нього, і два велета зіткнулися.

На полі бою Уто знайшов понівечене тіло жінки-Хороброї — то була Дженна. Її обличчя було розчавлене, проте застиглі очі залишилися відкритими. Під тонкою чорною кольчугою виднілися вщент розтрощені кістки, які перетворилися на безформну масу. Уто пильно дивився на тіло Хороброї, намагаючись уявити, що могло спричинити такі страшні наслідки, а потім він побачив на її безживній руці золотий обруч реймера, і тепер вся його увага була прикута лише до нього.

Уто оглянув обрубок своєї руки. З нього все ще сочилася кров, шкіра й кістки були обпалені, а біль пульсував яскравіше за вогонь реймера, але він відсторонився від цього болю і відринув усе, що могло його відволікати.

Уто мав хороший меч, подарований конаґом Конндуром у нагороду за бездоганну службу. Але зараз цієї зброї було недостатньо, особливо для Хороброго... особливо для того, що може стати останньою битвою для всього світу. Він відкинув меч і став навколішки біля тіла Дженни. Однією рукою Уто намацав золотий обруч, зняв його і забрав її реймер собі. Підперши здорову руку коліном, він наклав манжету на місце й стискав її доти, поки золоті ікла не напилися крові. Він відігнав хвилю запаморочення, зосередившись лише на тому, що чекало його попереду. Конаґ, його конаґ... конаґ Адан віддав наказ, вимагаючи від нього вірності Хороброго.

Уто був готовий померти, але він виконає наказ, пам'ятаючи, ким саме він є. Він поверне собі честь, і, можливо, йому вдасться поранити велетенського дракона. Йому не було чого спокутувати, не було про що жалкувати, але він помре як Хоробрий, виконуючи наказ свого конаґа.

Він відчув, як зброя запалала. Вогняний клинок, породжений його кров'ю напівкровки, витягнувся вперед, хоча тепер колір полум'я був блідіший, ніж зазвичай. Уто ослаб, втратив руку, але він не був безпорадним.

Хоробрий повернувся до Оссуса, який саме в цю мить поглинув Тона, і з жахом побачив, як до них наближається щось іще більш жахливе — дика прадавня сила, в якій змішалися могутність первісних стихій, ревучі буремні вітри і найбільші страхи самого Уто.

Божок! Тут, у Співдружності! Він насувався із заходу як нічне жахіття, в якому переплелися мерзенні вірування та емоції, як прояв ішаранських практик, ішаранської помсти.

Уто заревів від люті й обурення. Він ненавидів цих дикунських істот так само сильно, як самих ішаранських тварюк. Але цей божок був удесятеро більшим за все, що Уто бачив раніше. І ця потвора дісталася сюди, в саме серце трьох королівств! Ця огидна ішаранська погань оскверняла собою землю всієї Співдружності.

Піднявши свій новий реймер, Уто відчув, як енергія помсти переповнює його, і він рушив туди, де от-от мали зіткнутися два чудовиська.

Раптом перед ним постала Елліель, перегородивши йому шлях. Очі в неї почервоніли, лице перекосило від ненависті.

— Я побачу тебе мертвим ще до кінця цього дня, Уто, чого б це мені не вартувало. Я не можу здолати Оссуса, проте можу позбавити світ від зосередженого в тобі зла! — Її трясло від горя й люті. Вона наблизилася до Уто, відводячи назад свій вогненний меч для рішучого удару. — Я так багато втратила, але я здобуду цю перемогу.

Уто підняв реймер, роздосадуваний тим, що Елліель заважає його останньому моменту слави. Руна забуття на її обличчі діяла на нього, як особиста образа.

— Ти марно витрачаєш свої сили. У мене наказ конаґа.

Божок і Оссус зчепилися один з одним, завдаючи могутніх ударів, намагаючись роздерти супротивника, здіймаючи в повітрі вихори енергії, трощачи землю під собою. Навіть маючи реймер, Уто з усією своєю люттю Хороброго був не більше, ніж пилинкою в цьому урагані.

Але він був Уто з Рифу, і він відмовлявся вважати себе безпорадним.

— Це буде моя остання битва. Забирайся геть з мого шляху!

Елліель так само стояла в нього на дорозі. Її реймер спалахував і гудів.

— Ти заплатиш за всі свої звірства.

— У мене багато боргів, які треба сплатити. — Уто дивився повз неї на вкритого чорною лускою дракона, що був завбільшки з гору. Хоробрий розумів всю безглуздість і нездійсненність свого завдання, проте всі на полі бою побачать, як він, Уто, кинеться на наймогутнішу силу, яку коли-небудь бачив світ.

Конаґ наказав йому. Наказав йому! І він був Хоробрим.

Елліель змахнула реймером, і він ледве встиг підняти свій вогняний клинок, щоб відбити її удар. Вона атакувала його знову, її губи скривилися від огиди.

— Ти вкрав моє життя, мій спадок.

Гнів, що охопив Уто, притупив біль у відрубаній руці. Він знову відбив її атаку.

— Ти продовжуєш робити ту саму помилку. Все це я зробив не тому, що мав щось проти тебе особисто. Ти просто виявилася зручним рішенням проблеми. — Позаду них дракон і божок зійшлися у смертельному двобої. Її втручання бісило Уто. Він мав битися з ними, завдати їм шкоди, поранити їх. Але замість цього він бився з Елліель.

— Ти ніколи нічого не значила для мене.

Елліель здригнулася, мов від ляпасу. І в цю ж мить Уто сильно вдарив її ногою в середину грудей, відкинувши зі свого шляху.

— Це мій час. Це мій спадок і те, як мене запам'ятають!

Більше не звертаючи на неї уваги, він підняв свій реймер і повернувся до дракона та божка.

Але ще до того, як він встиг зробити бодай крок, Елліель ударила його реймером. Її вогняний клинок розвалив груди Уто, розрубавши його майже навпіл. Коли він упав, Елліель промовила:

— Ти не заслуговуєш на почесну смерть.

Уто лежав на землі, а Елліель стояла над ним.

— Одна мить не визначає всього життя. — І поки два всемогутні чудовиська, не зупиняючись ні на секунду, билися позаду них, вона ще раз встромила реймер у тіло Уто й пропалила діру в його серці.

Король Адан прискакав до свого судерранського війська і наказав солдатам вишикуватися для оборони. Воїни підняли щити й мечі, проте навіть з посиленою димчастим склом зброєю армії Співдружності не могли зробити нічого, крім як спостерігати за бойовищем.

Ондер і Ласіс під'їхали до нього. Обидва Хоробрі зазнали легких поранень і були виснажені й забризкані кров'ю.

— Що нам робити, Володарю? — запитав Ласіс. На його лівій щоці виднівся глибокий поріз, по шиї тонкою цівкою стікала кров.

Адан не міг збагнути, яке призначення було в Тона. Чи був він створений Куром, щоб якось допомогти їм? Як міг Тон, маючи всі ті неймовірні здібності, які він демонстрував, виявитися таким... марним? Невже він дійсно був їхньою останньою надією?

Битва тривала, і Оссус, здавалося, став ще більшим, він, несамовито ревучи, намагався вчепитися іклами, роздерти пазуристими лапами аморфну, мінливу масу божка. Їхнє протистояння було схоже на ураган, що врізається в гору.

Але раптом величезний дракон змахнув крилами й позадкував, і Адан побачив, як його луска пішла брижами. Її блиск потьмянів, нагадуючи тепер підгнилу шкірку якогось плода. Потвора скорчилася й забилася в судомах.

— Схоже, Оссусу боляче, — зауважив Ондер. — Щось відбувається всередині нього.

Божок, не гаючи часу, знову спробував поглинути дракона, обхопивши його могутніми руками, зітканими з хмар та блискавок, і намагаючись розчавити, але Оссус, загарчавши, відбивався з усіх сил і зміг вирватися.

В Адана мороз пробіг по хребту, коли він згадав, що казала Шадрі... що казав Кур.

— Єдиний спосіб знищити зло — це знищити його зсередини.

Колір величезного дракона став змінюватися, він почав метатися, забився в конвульсіях. На його чорному лускатому тілі з'явилися зморшки, потім поповзли тріщини.

— Тон... — здогадався Адан.

Божок, користуючись слабкістю й розгубленістю дракона, гатив по ньому химерними кінцівками з грозових хмар і потужними розрядами блискавок. А потім ішаранське божество, охопивши супротивника з усіх боків, перетворилося на задушливий саван, що висмоктував енергію з дракона, але й саме воно виснажувалося від цих зусиль. І навіть коли божок вже помітно ослаб, він не здавався.

Оссус спробував змахнути крилами, і тонкі довгі кістки хруснули, наче все його тіло почало розсипатися. М'які перетинки крил обвисли, потім обірвалися. По грудях дракона побігли тріщини, які ставали все ширшими, ніби щось роз'їдало і ламало його зсередини, випалюючи нутрощі.

Спостерігаючи, як руйнується велетенське чорне серце всесвітнього дракона, як тріскаються його ребра, Адан був впевнений, що це якось пов'язано з Тоном, якому таки вдалося розкрити і втілити своє призначення.

Вигнувши назад зміїну шию і широко розчахнувши бездонну пащу, Оссус надривно затрубив, б'ючись в агонії. Природний каталізатор Тон зробив свою справу. Божок продовжував давити, вливаючи в примарний саван свою стихійну силу... і Оссус розпався, розділившись на шість менших драконів, які, в свою чергу, розсипалися на сотні набагато менших драконів.

Божок, хоча й був явно ослаблений битвою, розтягнувся, наче велика сітка, охоплюючи набагато більшу площу. Туманні димчасті щупальця вихоплювали з повітря незліченних дрібних драконів і розчавлювали їх. Окремі шматки гігантської рептилії ще продовжували розпадатися, стаючи все меншими й меншими, аж поки від Оссуса не залишилися тільки тисячі й тисячі новостворених ска.

Саме божество, поступово зменшуючись, зрештою перетворилося на легкий іскристий туман, що стелився над полем битви, на якому застигли в приголомшеному мовчанні армії Лютих і людей, а потім всіяв виснажену землю тихим дощем залишків магії, яка поверталася у світ.

Навкруги, немов накривши всіх беззвучною тінню, запала німа тиша.

Коли велетенський дракон розпався і врешті-решт зник, Колланан відчув якесь дивне коливання в повітрі. Земля все ще гуркотіла, але тепер ніби зітхаючи з полегшенням. Здавалося, що вона тремтить від утоми, а не в очікуванні кінця світу. У повітрі пахло, як після сильної грози.

Безстрашний Бірч смикнув дідуся за руку і потягнув його з укриття в скелях. Він світився жвавою цікавістю, бажаючи чимшвидше роздивитися все, що сталося на полі бою. Якимось дивовижним чином, незважаючи на всі пережиті жахи, хлопчик зберіг оптимізм, в той час як сам Колл вже дуже давно не дозволяв собі його відчувати.

— Я думаю, що зараз усе в порядку, — сказав Бірч. — Подивися, що відбувається.

До них підійшла Шадрі, вся розкуйовджена, в подертих спідницях. Покл збирався й далі ховатися в тінях скелистої розколини, але вчена дівчина витягла його звідти.

— Ти маєш це побачити. — Вона міцно стиснула щелепи, потім додала: — Ти мусиш це побачити! Я не дозволю тобі пропустити такий історичний момент. Одного дня ти будеш розповідати про це своїм дітям.

— Яким дітям?

Оссус вже був знищений, а примарні залишки ішаранського божка й досі пульсували в повітрі. Спалахи блакитно-білих блискавок пронизували його димчасті щупальця, а в його серцевині вирувала, поступово сповільнюючись, втомлена буря. Від величезного божества залишилася тільки тінь його колишньої сили, і тепер воно було схожим на рвучкий вихор, а не могутній ураган. Оскільки божество було не зовсім живим, Колланан не міг зрозуміти, що з ним відбувається, але здавалося, що знесилене божество вмирає, пошматоване й виснажене в останній битві з Оссусом.

Божок зблід, ставши спочатку сірим, потім — туманно-білим, крізь нього швидко проносилися мерехтливі різнокольорові іскри, нагадуючи веселки, які слабко спалахували і за мить згасали. Рештки божка розсіялися, линучи по всій землі, мов щирі слова молитви.

Передгір'я Хребта дракона було сплюндроване, як і самі гори, розбиті й зруйновані виверженнями вулкана Вада, а велике поле битви — ще й витоптане й понівечене тисячами солдатів усіх армій. Божок, всіяний крихітними блискітками, розтягувався все сильніше, вкриваючи земну твердь, немов ледь помітна, проте цілюща ковдра. Він вливався в старий світ, даруючи життєдайну енергію, і лагідна хвиля свіжої рясної зелені, несучи таке потрібне оновлення, розтеклася по випаленій вулканом землі.

Колланан заворожено спостерігав за надприродними змінами на похмурій пустці, за тим, як швидко міняються її кольори із суворих чорних і коричневих на ніжно-зелені відтінки молодих паростків. Останні залишки божка просочилися у старий світ.

Разом з тим Колл відчув, що зцілюється його власне серце, його змучені виснажені м'язи і зникає важкий тягар, який каменем лежав на душі. Його горе, що нагадувало відкриту рану, перетворилося тепер на затвердлий блідий шрам.

Бірч, що стояв поруч із ним, був сповнений енергії. Він обійняв дідуся, дивлячись на нього знизу вгору. Очі хлопчика стали яскравішими, а коли сонячне проміння пробилося крізь хмари, тіні на його обличчі зникли, ніби яскраве світло остаточно стерло їх.

Колланан Молот знову відчув себе сильним, нарешті згадавши, що таке бути королем. Він навіть відчув проблиск надії.

Шторм вдарив копитами об землю, і Колл, простягнувши руку, узяв за повід свого бойового коня. Він підняв Бірча і посадив його у сідло.

— Поїхали, знайдемо Адана.

Королі Нортерри та Судерри повільно рухалися крізь свої приголомшені армії, намагаючись усім своїм виглядом випромінювати впевненість і силу. Військово-польові хірурги надавали допомогу пораненим, а більшість солдатів робили нотатки й записували історії, щоб зберегти спадок полеглих.

Коли Адан побачив, що його дядько і Бірч живі й неушкоджені, він дуже зрадів. Адже загинуло так багато їхніх солдатів, і чимало з них були вбиті своїми ж товаришами, які пішли за мстивим віроломним Манданом. Адан відчув, як на серце наповзла хмара.

— Я вбив власного брата. Уто змусив нас битися між собою.

— Уто вбив і мого брата, — відказав Колланан. — Було б занадто легко звинуватити в усіх цих смертях і стражданнях одного Хороброго. Можливо, мені слід попросити Шадрі саме так записати ці історії. Уто цього заслуговує.

Адан міцно стиснув губи і похитав головою.

— Люди повинні знати, що насправді сталося. Уто вміло маніпулював ним, але Мандан теж винний. Хранителі повинні пам'ятати правду і переповідати її, яке б майбутнє на нас не чекало.

Нахмурившись, Колланан кивнув.

— Яким би це майбутнє не було.

Адан, Колл і Бірч знайшли королеву Лютих серед залишків її армії. Вона мала тріумфуючий, проте дещо розгублений вид. Кору була поранена, але, незважаючи на те, що її обличчя було вкрито саднами, на ньому сяяла переможна, хоч і кривувата посмішка. Якимось дивом їй вдалося повернути собі древній спис Дар. Тепер його держак був ще більше розщеплений, а листоподібний наконечник надщербився і був заплямований кров'ю. Її військо зазнало важких втрат, більше половини її воїнів загинули, майже всі маги полягли в битві з драконами. І все ж, попри всі ці жертви, вона святкувала перемогу.

— Оссуса знищено! Нам вдалося виконати те, що наказав нам наш бог!

Колланан обвів жестом рештки армії Лютих.

— І чого саме ви досягли всім цим? — Сама земля довкола, відновлюючись, вже вкрилася свіжою зеленню, але на закривавленому полі битви лежали тисячі тіл.

У радісно-збудженому погляді Кору стала більш помітною одержимість.

— Ми будемо винагороджені. Світ буде створено наново! — Вона озирнулася, ніби очікуючи, що все навколо раптом засяє новоявленим блиском і красою. Її погляд прикипів до Бірча, що сидів у сідлі перед Коллананом. Хлопчик усміхнувся до неї.

— Божок вже зробив дещо із цього, — зауважив Адан. — Це може стати новим світом, якщо ми самі його зробимо таким.

— Цього не було в легенді! — рішучо заперечила королева. Кілька вцілілих Лютих, зібравшись з силами, спромоглися видати натужні радісні вигуки.

З пагорбів до них рушила постать, настільки незвична, що Колланан не міг зрозуміти, кого він бачить перед собою. Це був старий чоловік, кволий і згорблений, який, здавалося б, не мав би привертати до себе уваги, але всі погляди, мов магнітом, притягувалися до нього.

Колланан не бачив, звідки взявся цей чоловік і як він з'явився. Він ступав босими ногами по щойно зазеленілій землі, обходячи валуни, вивержені вулканом, оминаючи трупи коней і загиблих солдатів. Його хода була повільною й обережною, і він не звертав уваги ні на піщаних та крижаних Лютих, ні на людей, які не зводили з нього очей. Просто йшов собі, наче прогулювався лугом.

Колл відчув щось дивне в цьому чоловікові, і мороз пробіг у нього по спині.

— Хто це? — запитав Бірч. — Він виглядає дуже старим.

Тримаючи в руках легендарний спис, королева Кору зробила крок вперед, пильно вдивляючись у незнайомця. Риси обличчя старця нагадували риси Лютих або когось подібного. Він був дуже старий, однак на його шкірі не було зморшок. Його волосся було чисто білим, але білим від старості, а не білосніжним, як у крижаних Лютих. Він здавався водночас досконалим і слабким.

Рухаючись незмінно повільним, але рішучим кроком, старий підійшов до королеви Лютих і двох королів. Він подивився на них, змірявши кожного поглядом, а тоді кивнув зі спокійною посмішкою.

— Я-Кур.

Колланан кліпнув очима.

Адан тільки й зумів видихнути:

— Але... як?

Світлі очі королеви Кору широко розкрилися, і вона впала на коліна, не в змозі в першу мить вимовити й слова.

— Ви тут, щоб знищити світ і створити його наново.

Дивний старець, нахмурившись, глянув на неї і сказав:

— Я бачу, що ви зробили всі разом. — Він зітхнув. — Сам я зробити цього не зміг би, а ви всі... — Він подивився на Колла й Адана, потім перевів погляд на армії Лютих. — Я пишаюся своїми творіннями, а також пишаюся їхніми творіннями — людьми. Я багато чого навчився, спостерігаючи за вами! Ви зробили те, про що я навіть не мріяв... те, що я вважав для себе неможливим.

— Ви повернулися, як і було обіцяно, — промовила королева Кору, глибоко вклонившись. Гулкий гомін прокотився серед вцілілих Лютих. — Заберіть нас із собою. Сотворіть світ наново і зробіть його досконалим для нас.

— На жаль, я не можу зробити цього, — зітхнув Кур. — Саме цього. Колись давно я зробив себе слабким, відмовившись від половини того, що робило мене достатньо сильним, щоб творити. Спокій і умиротворення перетворюються на сум'яття й тривогу, якщо ми не можемо розв'язати суперечність. Вирвати всю мою твердість, притупити всі мої гострі кути було помилкою. Якби ви видалили всі свої кістки, чи стали б ви сильнішими? Ні. Я повинен був виправити помилки своїх дітей-Лютих, але я виявився боягузом. Тому я випустив у світ власне зло, і воно заразило їх. Я хотів допомогти їм здолати зло, проте сам вже не міг його перемогти.

Древній чоловік сумно опустив голову.

Елліель, не стримуючи сліз, рішучо підійшла до нього.

— Ви володієте більшою силою, ніж стверджуєте. Ви створили Тона. Як ви могли дозволити дракону поглинути його?

На обличчі старого з'явилася усмішка.

— О, Тон був досконалим! Він був рівновагою, якої в мене більше не було. Ця рівновага допомогла йому точно виявити слабке місце всередині дракона. Він знищив зло зсередини.

Вбиту горем Елліель анітрохи не втішили його слова.

— Ви змусили його, безневинного й простодушного, блукати по життю, залишивши в повній невідомості. Ви не сказали йому про його призначення. Ви не дозволили йому бути... живим! Я кохала його.

Кур кивнув їй із серйозним виглядом.

— Так, і твоє кохання дало йому більше сили, ніж я міг собі уявити. Саме тоді, коли Оссус був сильнішим, ніж будь-коли, Тон зміг протистояти йому — завдяки тобі. І його непорочність була частиною його сили. — Він помовчав, збираючись з думками. — У ті часи це здавалося... найкращим рішенням. Після того, як я очистив себе від усіх лихих рис, що ще я міг зробити? Я повинен був дозволити вам виграти цю битву і здобути остаточну перемогу.

Його посмішка була страшенно втомленою, проте щирою.

— І ви це зробили. Ви і ці надзвичайні люди. Адже, окрім Тона, саме віра людства, власні сили людей створили божка, який теж був необхідний для знищення Оссуса. Ви досягли перемоги, всі разом. — Він обвів поглядом їх усіх. — Не я. І тепер ви маєте кращий світ. Як я і обіцяв.

Кору виглядала невдоволеною його словами.

— Але це наш старий світ. Ви — Кур, наш бог. Ви можете побудувати для нас досконалий світ.

— Світ був тяжко поранений. Зло розгулювало на волі, а я не міг відновити себе. — Кур зробив крок до неї, але його коліно підігнулося. Він похитнувся, мало не впав, але втримався на ногах.

Колланан помітив, що древній чоловік, схоже, втрачає сили.

— Я ніяк не зміг би створити світ наново, як обіцяв, тому ви зробили це за мене. Тепер, коли Оссуса знищено, ви вже маєте новий світ. Що ви будете з ним робити?

Темний гнів піднявся в душі Колланана.

— Ви випустили зло у світ, а Люті мало не знищили його. Саме люди врятували все, відновили землю, повернули її до життя. Ми самі зробили все це.

Древній бог простягнув уперед руки. Його пальці тремтіли, руки тряслися, а голос став безбарвним і слабким, ніби його слова поступово розчинялися в повітрі.

— Ви добре впоралися. І це ваш створений наново світ, ваш новий світ. Я віддаю його вам, Лютим і всьому людству. Але насправді він уже ваш. Робіть з нього те, що зможете.

Його надтріснутий сміх обірвався зітханням, за яким пролунали його останні слова.

— Дякую вам. Ви дали мені надію. На жаль, мені більше нічого дати вам, окрім себе.

Після цих слів Кур похитнувся і впав, розсипавшись по землі, наче складався з легеньких тонких паличок, які дивом трималися разом, а тепер розлетілися від лагідного подиху вітерцю. Він випарувався, перетворившись на іскристий туман, який вкрив собою земну поверхню і поступово зникав, всотуючись назад у землю.

Рештки старця зникли в зраненій землі, і над арміями колишніх супротивників запала розгублена й водночас задумлива тиша.

Серце Елліель було таким же спустошеним, як колись її пам'ять, позбавлена спогадів руною забуття. Солоні сльози, змішані з кров'ю і пилом, висихали, стаючи смугами болю на її щоках. Вона намагалася витерти їх, але вони залишалися на обличчі, ніби були такими ж непозбутніми, як і татуювання.

— Тоне... — прошепотіла вона, все ще зла на Кура за його легковажне зречення відповідальності. Він просто залишив своїм творінням виправляти все, що сам накоїв. Тон навіть не знав свого призначення до самого кінця.

Зараз Елліель хотілося обійняти його, відсвяткувати разом з ним цю велику перемогу, але він пішов назавжди, і вона не відчувала радості. Елліель завжди знала, що цей таємничий чоловік є чимось особливим, унікальним. Вона згадала, як уперше побачила його під горою Вада, запечатаним у кришталевій в'язниці. Він повинен був прокинутися сам, коли настане час; він повинен був знайти вказівки, які Кур залишив для нього. Можливо, Елліель мала б їх помітити. Але коли вона рятувала його, на це не було часу, бо гора здригалася, а тунелі обвалювалися. Тоді Хоробрій ледве вдалося врятувати своє життя і життя Тона.

Пізніше вона зрозуміла, що він не був звичайною людиною, що в нього таємнича, жахлива доля. І Тон справді виконав своє призначення каталізатора, зруйнувавши чорне серце Оссуса зсередини. Якби не жертва Тона, страхітливий дракон і зараз знищував би світ та всіх, хто в ньому живе.

Але як їй його бракувало! Це здавалося до болю несправедливим, неправильним — бути в новому, квітучому світі без нього.

Вона почула гудіння в небі, яке поступово наростало, — схоже на якусь дивну музику. Це були крики незліченних ска, що літали навколо. Тисячі кольорів кружляли вгорі, змішавшись у незбагненній різнобарвній бурі. Крилаті створіння трималися разом, підлітаючи все ближче й ближче, а їхні крики були сповнені радості.

Довкола Елліель всі воїни, що залишалися на полі бою, підняли голови й дивилися вгору, не розуміючи, що відбувається. Неймовірна зграя ска, кружляючи на одному місці, ставала дедалі щільнішою, поки не набула впізнаваної форми. Незліченні маленькі птахи-рептилії об'єднувалися, утворюючи з крихітних часточок нову літаючу істоту, барвисту й пишну.

Ска злились у великого й прекрасного дракона. Він був не злим і чорним, як безпросвітна ніч, а веселковим, наче створеним із золота і всіх мислимих дорогоцінних каменів. Велична істота била ідеально сформованими крилами і ширяла над полем бою, підхоплена потоками омолодженої магії, яку Кур і божок влили у світ.

Люті теж дивилися вгору, і в повітрі запанувала дзвінка тиша, проникнула благоговінням. Всі замовкли, затамувавши подих.

Елліель відчула, як у неї від радості завмирає серце, як покращується її настрій. Новий веселковий дракон, змахнувши широкими крилами, полинув униз, вцілілі бійці швидко розступилися, щоб звільнити для нього місце, і він, м'яко приземлившись, опустився на землю. Сотні ска, які залишилися вільними після його народження, й далі кружляли в повітрі, виблискуючи, мов іскри, що вилітають із шліфувального круга, проте сам сяючий золотий дракон був бездоганним і сильним.

Звір так світився насиченим різнобарв'ям, що в Елліель заболіли очі. Голова його була вкрита дорогоцінними металами й коштовним камінням. Його паща, заповнена гострими зубами, була завбільшки з віз, а проте істота не зробила жодного загрозливого руху. Натомість блискучі очі нового дракона широко розкрилися, і він дивився на них усіх.

Коли веселковий дракон перевів погляд на Елліель, вона ледь втрималася на ногах, приголомшена могутньою силою, що линула з його глибоких блакитних очей, схожих на подрібнені сапфіри.

— Елліель, — промовив він голосом, в якому змішалися гуркіт грому, ревіння океанських хвиль і шум літнього дощу. — Елліель...

Дракон звернув погляд на інших присутніх.

— Король Нортерри Колланан, король Судерри Адан. — Потім він подивився на Лютих. — Кору, королева Лютих.

Елліель повільно рушила вперед, не розуміючи... або не бажаючи розуміти, що перед нею. А потім вона ахнула й кинулася до дракона.

— Тоне!

Істота змахнула своїм довгим переливчастим хвостом.

— Частиною мене є Тон. Іншою частиною є те, що Кур залишив у світі.

Це нове створіння випромінювало тепло й тріскотливу статичну електрику, а ще — незбагненну доброту. Елліель торкнулася луски на шиї дракона й відчула, як енергія та любов вливаються в неї.

Адан і Колланан підійшли до них і стали перед величезною мерехтливою істотою. Явно не знаючи, як їм слід поводитися, обидва королі шанобливо вклонилися їй.

Королева Кору теж стала поруч із королями. Її довге біле волосся спадало на спину, шкіра була вкрита численними ранами, а на обличчі застиг спантеличений вираз.

— Що ти таке, драконе?

Переливчаста істота підняла голову, і з глибини її вкритих лускою грудей долинув гуркітливий голос.

— Дійсно, хто я? У світі знову є магія. Вона створила мене. Вона підтримує мене. — Дракон повернув голову до Елліель. — Ти підтримуєш мене.

— Звідки ти прийшов? — запитав Адан.

— Я є... усім іншим, — відповів дракон. — Я тут.

Елліель ще раз погладила його луску і зробила крок назад.

Веселковий дракон змахнув величезними крилами.

— Я завжди був тут. — Різнобарвна істота відірвалася від землі, і солдатів, які спостерігали за її злетом, обдало сильним вітром. — Я завжди буду тут.

Елліель підняла руку, а іншою прикрила очі від сонця, слідкуючи за драконом, який піднімався в небо. Серед усього кровопролиття й болю на великому полі битви, після всіх століть зростання зла й темряви, вона відчула надію.

— Ти завжди будеш тут, — прошепотіла вона.

Дракон злетів угору й зробив коло над полем битви. Його оточили незліченні грайливі ска, кружляючи довкола. Дракон, змахнувши крилами, піднявся ще вище, а потім полинув у височінь, зникаючи в променях сліпучого сонця.

І хоча він зник разом з тією частиною Тона, яка й досі залишалася в ньому, серце Елліель забилося швидше від щастя. Він був живий. Вона знала, що зможе знайти його знову, якщо буде потрібно, але поки що цього було достатньо.

Зовсім недовго ветхий старець, останній прояв стародавнього й могутнього бога, ходив поміж Лютими та розмовляв з королевою Кору. Всі вони — воїни й маги, робітники й вельможі — чули слова Кура, а потім побачили новоствореного веселкового дракона, що був проявом відродженої магії у світі.

Раніше отрута Оссуса роз'їдала їхні душі, розпалювала в них заздрість і гнів, підбурювала до кривавих сутичок. Тепер же Люті, засмучені й втомлені, були об'єднані тим, що наказав їм зробити їхній бог, покидаючи їх. Так само, як тисячі років тому Кур доручив їхній расі місію, зараз він залишив їм нову реальність, яку потрібно було осягнути й зберегти, — кращий світ, що належить їм... і людям.

На величезному полі битви в передгір'ї деякі Люті, поринувши в тяжкі роздуми, розійшлися по своїх наметах, почуваючись розгубленими й кинутими напризволяще. Але омолоджена земля відчувалася всіма як струмінь свіжого повітря, що наповнює груди після надовго затамованого подиху. Королева Кору проходжала поміж своїми підданими, щоб її бачили й піщані, й крижані Люті.

— Ми так довго жили в ненависті, але чи достатньо ми сильні, щоб жити без неї? Ми повинні навчитися бути достатньо сильними, щоб встановити й підтримувати мир. — Королева заговорила голосніше, її світле волосся розвівалося в неї за спиною. — Кур дав нам ще одне складне завдання. Подивимось, наскільки добре ми зможемо його виконати.

Люди поводилися інакше. Раніше попереду їх чекали дві страшні долі: бути знищеними драконом і байдужими Лютими або просто бути стертими з лиця землі. Воїни трьох королівств воювали один проти одного, але врешті-решт знайшли шлях до примирення, яке до того не вважали можливим. Колланану все ще було важко змиритися з думкою про мир і гармонію з Лютими після всіх їхніх жахливих вчинків. Однак тепер навіть Люті почувалися пригніченими й поставленими на коліна.

Можливо, настане мир. Після тисячоліть людського догляду й піклування старий світ вдалося зцілити, а тепер він омолоджувався завдяки притоку додаткової життєвої сили від божка і від Кура. Землі всієї Співдружності знову стануть пишними й родючими, потрібен тільки час.

Колланан згадав, як він повернувся зі старої ішаранської війни, виснажений і фізично, і душевно всіма тими безглуздими боями. Тоді він вирушив до Нортерри з твердим наміром зайнятися сільським господарством і дати всім змогу жити мирним життям. Тепер, можливо, йому це вдасться.

Для Адана, нового конаґа трьох королівств, життя буде зовсім іншим. Він боявся, що після смерті Мандана міжусобна війна продовжиться, боявся, що армія Конвери настільки отруєна ненавистю, що три королівства ніколи більше не об'єднаються. Але багато солдатів Мандана від самого початку висловлювали сумніви в його діях. Вони розуміли, що він віддавав нерозумні накази, засліплений жагою помсти, а тепер ще й довідалися, яким чином Уто довів їх до такого несамовитого шаленства. Солдатам, що належали до ворогуючих армій, довелося битися між собою, адже вони були зв'язані зобов'язаннями зберігати вірність своїм королям.

Але Мандан був мертвий, як і Уто.

Прийнявши обов'язки правителя, Адан розіслав вершників по розлогому табору об'єднаного людського війська, щоб оголосити, що відтепер він є законним конаґом, і армії трьох королівств зметнули вгору мечі, гучно вітаючи його. Вони визнали Адана Старфолла правителем Співдружності — навіть ті, хто прибув з Конвери під прапором Мандана.

Їхні радісні вигуки, не стихаючи, лунали довкола, і Адан відчув, як по його обличчю розливається рум'янець. Сповнені запалу й завзяття голоси ставали гучнішими, і він високо здійняв свій вкритий димчастим склом меч, відповідаючи на їхні привітання. Потім він підняв іншу руку і, повернувши її долонею до свого війська, розвів пальці, демонструючи символ Співдружності — відкриту руку.

Після цього їхні вітання стали ще голоснішими, і Колл, спостерігаючи за ним, кивав головою. Адан тихо промовив до дядька:

— Гадаю, мені треба сказати Пенді, що ми переїжджаємо в замок Конвери.

— А я разом з онуком хочу повернутися в Нортерру, — відказав Колл. — Ми спробуємо знову зробити її тихим спокійним місцем, наскільки це вдасться. Шадрі дійматиме мене питаннями, щоб написати свою історію цієї війни. — Він стиснув плече Бірча і тихо засміявся. — Але Нортеррі більше нічого не загрожує, і я повернув свого онука. Для мене цього достатньо.

Ті нечисленні ска, що залишилися в передгір'ї, літали навколо, дражнили солдатів, вихоплювали шматочки м'яса з вогнищ і, насмішкувато висвистуючи й клацаючи, тікали геть. У цьому вирі різнобарвних лусочок і пір'їнок Адан спочатку не помітив Ксара.

Конаґ сидів біля свого намету з лордами-васалами, обговорюючи, як розділити армії на загони і відправити солдатів додому, а зелений птах-рептилія тим часом кружляв у нього над головою. Лорд Оґно спробував відігнати ска, але Адан впізнав комірець на лускатій зеленій шиї.

— Ксар! Ти прилетів від Пенди.

Ска, невдоволено буркочучи, приземлився йому на плече, обурений тим, що Адан так довго його не впізнавав. До пазуристої лапи був прив'язаний крихітний клаптик паперу, і Адану не одразу вдалося намацати нитку, а потім він нарешті перерізав її гострим кінчиком кинджала. Поки він розгортав записку, Ксар продовжував бурчати.

Пенда повідомляла, що вони з Оук в безпеці і що Баннрії нічого не загрожує. Вона описала появу божка й додала, що поспішає додому в Судерру. Вона вже дуже хотіла знову побачити Адана.

Адан обвів поглядом своїх радників, і з його обличчя не сходила радісна посмішка. Лорд Оґно голосно розсміявся глибоким горловим сміхом.

— Я знаю цей вираз. Я теж скучаю за дружиною!

Адан не міг скористатися магією діаманта «сльоза матері», тому попросив папір, чорнило й добре загострене перо. Він написав записку, описавши все, що могло вміститися на крихітному клаптику паперу, порадувавши її тим, що війна закінчилася. А потім, надійно прив'язавши записку, він відпустив ска.

— Знайди Пенду. Скажи їй, що ми скоро побачимося.

Ксар знову здійнявся вгору і по дорозі встиг проковтнути двох великих нічних метеликів, що пурхали навколо вогнища. Адан дивився, як птах-рептилія зникає в ночі, і відчував, як в той самий час з його плечей зникає важкий тягар.

Хоча новому божку й вдалося загасити пожежу в палаці емпри, той сильно постраждав від вогню. Після того, як несамовите полум'я пронеслося по кімнатах і вузьких проходах, покої Ілуріс у високій башті виявилися випаленими вщент. Гобелени, покривала, подушки обвуглилися. Коли Семі, піднявшись пошкодженими сходами, побачила знищену вогнем кімнату, то відчула клубок в горлі, згадавши, скільки днів вона провела тут біля емпри. У повітрі стояв такий сильний запах диму, що дівчина ледь могла дихати.

— Все можна полагодити, — заспокоїв її каптані Вос. — Принесіть нові штори й постільну білизну. Замініть основні меблі. Ми перефарбуємо стіни й віконні рами. Ми...

— Мені не обов'язково тут спати. Не зараз. — Семі пригадала ті жахливі місця, в яких їй доводилося проводити ночі, коли вона була ще дитиною. Вона розправила плечі й подумала, що зробила б Ілуріс. Тепер вона повинна думати саме так. — У нас в Ішарі є важливіші справи.

Семі ще досі не до кінця прийняла свою нову роль, хоча Ілуріс запевняла її, що вона готова... достатньо готова.

— Хороший правитель — це не тільки розум, але й серце, — якось сказала її наставниця. — Ти можеш знайти радників, які дадуть тобі необхідні знання, проте серце людини — це те, ким вона є, ким вона стала, у що вона вірить, і я довіряю твоєму серцю, Семі.

Емпра Семі.

— Моя спочивальня — це не те, що найбільше потрібно Ішарі. Відновіть тронну залу якомога швидше. Сереполь та вся Ішара повинні знати, що їхня емпра повернулася після таких довгих і темних часів.

Відремонтовані частини палацу емпри вже були добре помітні — чистий білий камінь, свіжі дерев'яні оздоби та відновлені вітражні вікна. Чорні сліди сажі ще залишалися на зовнішніх стінах, але безстрашні молоді робітники, звисаючи на мотузках високо над площею, відчищали ці плями.

Вос та його бійці Яструбиної варти з гордістю носили свої яскраво-червоні плащі й відполіровані золоті обладунки. Семі підвищила у званні всіх охоронців, які захищали їх у потайному сховку в підземеллі, а завдяки великій кількості новобранців Яструбина варта повністю відновила свій особовий склад.

— Я Ішара, — пробурмотіла Семі сама до себе, і Вос глянув на неї. Вона усміхнулася до нього. Незважаючи на кривуватий ніс, каптані Вос здавався їй особливим — хоробрим, відданим, прекрасним у своєму новому однострої, гордим своїм становищем.

Робітники вичистили тронну залу, замінили пошкоджені гобелени й запони, відремонтували та відполірували золоте оздоблення. Спеціально відібраний тесля відреставрував трон емпри. Цей майстер вважався найвправнішим у всій країні, навіть попри те, що внаслідок нещасного випадку при роботі з деревом втратив три пальці на руці. Коли Семі нарешті сіла на новий трон і відкинулася на оббиті оксамитом подушки, вона зрозуміла, що він цілком заслужив свою репутацію.

І все ж вона почувалася не на своєму місці. Дівчина заплющила очі й зосередилася. Емпра Семі. Їй було боязко йти по стопах Ілуріс. Вона робитиме те, що правильно, прийматиме рішення не для себе, а для людей — для свого народу.

Семі почувала себе беззахисною без невидимої сили нового божка, який допомагав їм, оберігав і направляв їх, але тепер він зник. Вони нічого не чули про нього відтоді, як об'єднане божество поринуло крізь портал з димчастого скла, щоб протистояти далекому зростаючому злу.

Але це не означало, що всі божки покинули Ішару. Магія все одно струменіла в цій землі, і Семі могла робити з нею те, що було потрібно. Молитвами й жертвоприношеннями люди зміцнили всіх інших божків по всій Ішарі, і їхня віра незабаром породила нового серепольського божка.

Сидячи на своєму відновленому троні, Семі відчувала, як з'являється нова сила — віра народу, його готовність дозволити їй правити собою. Це відчуття в її душі підтверджувало, що вона — справжня емпра. Семі з усмішкою пригадала ті часи, коли була худющою, проте сміливою дівчинкою, що видерлася по виноградній лозі на стіні маєтку губернатора Прірарі, бо хотіла поговорити з емпрою Ілуріс. Вона аж ніяк не очікувала, що це приведе її сюди.

А тепер... Семі ніколи не вірила, що таке може статися.

— Каптані Вос, — промовила Семі з висоти свого трону. — Мені потрібні звіти з кожного району Сереполя. Знайдіть надійних людей, які підтримували нас, поки ми переховувалися. Купців, ремісників, фермерів, ковалів.

І Саруну, звісно. Я хочу, щоб вони ввійшли до складу моєї ради і допомогли організувати відбудову всього міста. Ми тільки почали відновлювати все те, що зруйнував випущений Кловусом божок.

Вос, погодившись, віддав накази бійцям Яструбиної варти.

Семі прийняла рішення.

— Зараз я хочу бачити всіх окружних жерців, адже Кловус вже скликав їх усіх до столиці. В Ішарі потрібно провести деякі докорінні зміни, і я повинна заручитися підтримкою жерців.

— Будьте обережні, Ваша Величносте, — застеріг Вос. Таке звертання вразило й навіть трохи налякало її, але вона розуміла, що їй доведеться звикнути до нього. — Вони не були союзниками емпри, коли це було найважливіше.

— Я не починатиму своє правління з війни із жерцями. Кловус був жахливим винятком, принаймні я так сподіваюся, а інші не знали, що він вчинив з Ілуріс. Народу Ішари потрібні їхні божки, а жерці допомагають їх створювати. Це найбільш мудрий і доцільний спосіб подолати цей розкол та зцілити країну.

Кловуса поглинуло об'єднане божество, а жрець Ерікал покинув Прірарі, відпливши з варварами до Співдружності, але інші одинадцятеро жерців явилися за її викликом. Тепер всі вони стояли перед нею, і дехто з них виглядав переляканим, декого проймав трепет у присутності нової емпри, а декому навіть було соромно. Семі мало кого знала в обличчя, проте вона вивчила їхні імена та всі відомості про їхні округи ще на заняттях з покійним камергером Неревом.

Першою вклонилася худорлява жінка із заплетеним у коси волоссям з Тамбурдинського округу.

— Ваша Величносте. — Вона зігнулася в глибокому поклоні. — Моя емпро.

За нею вклонилися ще троє окружних жерців, а потім всі одинадцять священиків засвідчили свою шану та вірність емпрі. Семі не відчула з їхнього боку якоїсь прихованої ненависті чи почуття образи. Щоб справити потрібне враження, вона довго мовчала, ніби зважуючи своє рішення, але вже знала, що саме і як саме їм слід сказати, щоб зробити їх союзниками.

Нарешті Семі заговорила офіційним тоном.

— Наше місто серйозно постраждало, але тепер мій народ об'єднаний. Ішара повинна зцілитися й знову стати сильною, і для цього мені потрібна ваша допомога. Після того, як ми поховаємо наших загиблих і пом'янемо їх, ми відновимо пошкоджені будівлі, очистимо місто від слідів пожеж. — Її голос зазвучав суворіше. — Ми повинні покарати тих, хто скористався нашою слабкістю і сум'яттям.

Кілька жерців здригнулися.

— Ніколи не можна забувати, що всі ми — Ішара. Ми знаємо, якою має бути Ішара. Ми розуміємо, чого потребує Ішара, знаємо її слабкі й сильні сторони та її устремління. Ми розуміємо віру нашого народу. — Вона зробила паузу, а потім додала. — І я маю намір відбудувати храм Маґніфіка.

Вона почула, як у Воса перехопило подих. Навіть окружні жерці виглядали здивованими.

— Але ми зробимо це тільки тоді, коли це буде доречно, і будемо діяти обережно й розважливо. Емпра Ілуріс зупинила будівництво, бо вона побоювалася, що занадто могутнє божество може стати об'єктом зловживань з боку честолюбного жерця. Саме так і сталося. Руйнування, завдані нашому місту, свідчать про безумство верховного жерця, який вважав себе вищим за віру нашого народу.

Тамбурдинська жриця знову схилила голову, і її коси гойднулися, як маятники.

— Божок може вийти з-під контролю жерця. Коли люди злі й налякані, то і їхній божок стає злим і наляканим. Іноді... нам не під силу з цим впоратися.

— Наш головний божок зник, але віра нашого народу не зникла, — відказала Семі. — Безліч місцевих божків так само живуть у своїх храмах, підтримувані молитвами й жертвоприношеннями. Досить скоро віра Сереполя та магія цієї землі створять для нас нового божка. Іскра вже є. — Вона нахилилася вперед, пильно дивлячись на жерців. — Наш новий храм Маґніфіка передусім служитиме місцем, де люди будуть збиратися й возносити свої молитви. Це буде великий храм, але не та велетенська громадина, яку намагався побудувати Кловус. Наш новий божок житиме в Сереполі — як наш заступник, а не руйнівник.

Яструбина варта й окружні священнослужителі перешіптувалися поміж собою.

Довіч, жрець із округу Сістральта, промовив:

— Але ж ми в стані війни. Ми повинні об'єднати наших божків, щоб боротися зі старим світом. Жрець Ерікал вже вирушив проти них з нашим флотом, і ми знаємо, що саме туди перенісся великий божок храму Маґніфіка. Там стільки зла! Саме зараз ми повинні здобути остаточну перемогу й викорінити безбожників.

— Ми повинні здобути мир! — гримнула Семі. — У нас є шанс подолати ненависть. Хіба ви цього не відчуваєте? Темрява розвіялася. Немає жодної причини для того, щоб старий і новий світ були смертельними ворогами. Вони наші далекі родичі. Ми походимо від спільних предків. — Вона зітхнула, згадавши про острів Фулкор. — Конаґ Конндур зрозумів це раніше за інших. Він хотів, щоб ми були його союзниками в боротьбі з величезним зростаючим злом. Тепер ми знаємо, що він був правий.

Семі підвелася з трону й заговорила голосніше.

— Він був правий! Я знаю, що було в серці Конндура, і знаю, що було в серці Ілуріс. Вони обоє хотіли миру, проте зрада з боку нашого верховного жерця, а також зрадники серед людей конаґа зруйнували все. Настав час діяти правильно.

Схрестивши руки на грудях, вона окинула їх твердим поглядом.

— Ось що я вирішила. Каптані Вос і його бійці Яструбиної варти будуть супроводжувати мене під час візиту до Співдружності. Ми візьмемо один з наших вцілілих кораблів, але не військовий. Я зустрінуся з конаґом трьох королівств і працюватиму з ним над тим, щоб змінити стосунки між нашими землями.

Коли король Адан — конаґ Адан — знову побачив стародавні стіни Баннрії, він відчув себе так само втомленим, як і це легендарне місто. Позаду була довга подорож з далеких гір, і в Адана вже голова йшла обертом від нових обов'язків, проте водночас йому надавали сил і наснаги думки про нову Співдружність... про новий світ.

Але найбільше він радів тому, що нарешті повертається до Пенди та їхньої дитини.

Відправивши Ксара із запискою до дружини, він разом з Коллананом і навіть з королевою Лютих працював над тим, щоб впорядковано розпустити всі їхні війська і повернути солдатів по домівках. Лорди-васали трьох королівств зібралися разом, щоб засвідчити свою вірність новому конаґові, але, оскільки в Співдружності ще зберігалося серйозне напруження та розбрат, Адану потрібно було якнайшвидше оселитися в замку Конвери. Все мало змінитися.

Тепер, коли він, поглянувши вперед, побачив, як на високих сторожових баштах Баннрії майорять прапори, старе місто справді виглядало як рідний дім. Як же він покине його?

Адан в'їхав у ворота, і королева Пенда кинулася йому назустріч. Він підхопив її, стиснув у обіймах і поцілував.

— Поки що я вдома, але ти знаєш, що скоро нам треба буде вирушати в дорогу. — Він погладив її довге темне волосся. — Часу в нас обмаль.

Декілька днів тривали незліченні зустрічі й святкові бенкети, але одного вечора Адан повів дружину на оглядовий майданчик на високій вежі. Блідно-помаранчеве сонце стояло низько над горизонтом, кидаючи вечірнє проміння на суворі гори й пустелю, що розкинулася за ними. Адану було приємно споглядати ринкові квартали Баннрії з торговими ятками, схожими на чарунки в бджолиному вулику, роздивлятися торговців прянощами та кожум'як, що повиставляли свої товари на столах під наметами.

Над головою ліниво кружляв Ксар. Адан почув, як у глухому провулку в одному зі старих будинків разом співає ціла родина. Від усього, що він зараз бачив та чув, і від спогадів, які зринали з пам'яті, йому стало гірко й радісно одночасно. Він усе ще не міг повірити, що Гейла Орра більше немає, і його зовсім не втішало те, що королева By дорого за це заплатила.

На верхніх сходах вежі показалася Чет, яка принесла королю й королеві останні новини. За нею дріботіла Ґлік. Арі одразу ж злетіла з її плеча і полетіла до Ксара.

Чет займалася підготовкою до переїзду нового конаґа в Конверу. Під її керівництвом слуги збирали вози з припасами, дорожні намети й вишуканий одяг, який знадобиться Адану та Пенді, коли вони прибудуть до свого нового замку.

Адан подивився на небо, яке набувало все темніших відтінків. Вже з'явилося кілька найяскравіших зірок. Він подумав про те, як багато часу вдивлявся в темну безмежність, розмірковуючи про всесвіт і свій спадок. Креслення детальних мап сузір'їв нічого йому не дало. Він сам вступав у битви і творив власну долю, хай би що говорили зорі. Світ впливав на нього, і сам він намагався вплинути на світ. Він був хорошим королем для Судерри і сподівався, що стане хорошим конаґом для всієї Співдружності.

Дивлячись на звивисті вулички внизу, де вже горіли ліхтарі та вогнища, Адан помітив багато барвистих наметів, встановлених на відкритих майданчиках, — це два каравани утауків, що вдень в'їхали через східну браму, знайшли собі тут місце для ночівлі.

— Кра, з нами все буде гаразд. — Пенда обійняла Адана за талію. — Утауки супроводять нас до нашого нового дому. І де б ми не були, мій дім — там, де ти.

Елліель і Ондер їхали разом через гори, шукаючи тренувальний табір учителя Онзу. Вони складали дивну пару: обоє з рисами Хоробрих, обоє з татуюванням на обличчях і обоє з реймерами на поясах. На Елліель була чорна тонка кольчуга, обладунки та вже пошарпаний плащ, що бачив кращі дні. Ондер був одягнений у просту коричневу куртку без рукавів і штани з грубої тканини, але тримався він тепер зовсім по-іншому. Зараз він був сильним, спокійним та рішучим воїном, а не безпорадним юнаком, пригніченим сумнівами та соромом.

Довга подорож по цих краях нагадала Елліель ті дні, коли вона була молодою паладинкою й роз'їжджала по навколишніх землях, щоб захищати людей, і вона стала розповідати Ондеру історії зі свого життя. Він слухав її жадібно, наче голодна людина, що потрапила на бенкет. Елліель згадувала ті спокійні дні, все, що було в її житті до того, як вона пішла на службу до лорда Кейда, до того, як він підмішав їй наркотики, до того, як...

Тепер у неї була інша місія.

Після війни Елліель збиралася залишитися з Коллананом як його зобов'язана Хоробра, проте король Нортерри опустив свій бойовий молот на землю, ніби сподіваючись, що йому більше ніколи не доведеться його піднімати.

— У трьох королівствах настав час миру й спокою, і Ласіса буде більш ніж достатньо, щоб захистити мене у Феллстаффі. — Його очі дивилися серйозно. — А от нашому новому конаґу потрібні послуги всіх доступних Хоробрих. Їдь до Адана разом з цим хлопцем.

Ондер, що долучився до них у таборі, розташованому неподалік від поля битви, так і не відновив своє минуле й свої спогади, проте він зміг повернути собі честь і зміг знову запалити реймер Хороброго.

— Для мене цього достатньо, — пояснив Ласіс, коли мова зайшла про колись знеславленого чоловіка. — Я знову вважаю його Хоробрим.

Елліель подумала про жахливі облудні звинувачення, з якими їй довелося жити після того, як їй нанесли татуювання на обличчя, згадала, як шахтарі в Скрабблтоні дурнувато витріщалися на неї, вірячи розповідям про те, що вона повбивала дітей в нападі кривавої люті. Вона кивнула молодому чоловікові.

— Ми служитимемо конаґу як Хоробрі.

— Світу потрібно більше Хоробрих, — мовив Ласіс. — Ми повинні цінувати кожного з них.

Вони поїхали до столиці через Хребет дракона. Але спочатку Ондер повів Елліель до навчального селища, де майстер Онзу тренував своїх учнів.

— Уто зганьбив нас усіх, і народ Співдружності має побачити, хто такі справжні Хоробрі. — Він потер татуювання на щоці. — Я бачив обидві сторони життя Хоробрих і розповім людям свою історію.

Елліель добре зналася на тренуваннях, але не мала наміру займатися ними у віддаленому селищі.

— Після звірячих злочинів, вчинених Уто, цим учням потрібно нагадати, що таке істинна честь Хороброго. Ми можемо навчати їх не лише веденню бою, а й усьому, що лежить в його основі. — Похитуючись у сідлі, вона посміхнулася. — Я не думаю, що багато хто забув про це.

Ондер пам'ятав таємні лісові стежки і привів Елліель до тренувального селища. Там вони побачили, що дерев'яні будиночки давно покинуті, а в стайні немає коней. Їм вдалося знайти запаси їжі, кілька мішків вівса і невелику бочку, в якій було трохи старих яблук. Вони напилися води зі струмка, переночували на голих дерев'яних ліжках, а наступного дня вирушили до найближчого містечка, щоб порозпитувати місцевих про вихованців Онзу.

— Мій батько пішов битися з Уто і загинув. — Засмучений Ондер повісив голову. — Але він залишив після себе багато учнів. Ми можемо створити спадок, зробивши з них Хоробрих.

Вони знайшли дітей Хоробрих — ті, як виявилося, жили серед городян. Деякі з них були в ранньому підлітковому віці, уявляючи себе вже дорослими, а менші діти були жвавими та бешкетними. Вони виконували хатню роботу, а також проводили тренувальні бої, як учив їх наставник Онзу. Дивлячись на цю групу завзятих дітей та підлітків, Елліель бачила за їхніми рисами, що вони нащадки напівкровок Лютих. Вона також бачила, що всі вони стануть справжніми Хоробрими.

Зібравши юних учнів, Елліель звернулася до них.

— У Конвері тепер новий конаґ. Ми з Ондером будемо його зобов'язаними Хоробрими, і нам знадобиться багато учнів. Співдружності потрібно стільки Хоробрих, скільки ми зможемо підготувати — якщо ви готові до цього завдання. Поїдете з нами?

Вона обвела поглядом заповзятих юнаків і дівчат. Всі вони слухали її із сяючими очима і, почувши запитання, одразу ж погодилися.

— Тоді вирушаємо в Конверу, і там ми зробимо вас справжніми Хоробрими.

Елліель поглянула в чисте небо, кліпаючи від яскравого сонячного світла, і їй здалося, що вона побачила спалах золотих крил.

Повернувшись додому у Феллстафф, король Колланан дивився на своє місто з особливим трепетом і почуттям вдячності. Стіни, міцні й надійні, витримали випробування часом. Він дивився на жваві вулиці, крамниці й ринки, на міські квартали, де люди діловито снували серед будинків, на великі сім'ї, що працювали й жили разом. Селяни привезли пізній осінній врожай, а містяни готувалися до зими, яка після всіх останніх подій могла виявитися не такою вже й страшною.

Під'їжджаючи до замку, Колл дивився на великий донжон, на нову черепицю, яку він допомагав вкладати на похилому даху не так давно... але відтоді, здавалося, минула вже ціла епоха.

Повітря стало холоднішим і вже відчутно пощипувало шкіру. Перший легкий сніжок кружляв у небі того дня, коли він та його військо повернулися до Нортерри. До Колланана прийшло розуміння, що прийдешньої зими не варто боятися, — вона є частиною природного порядку речей, просто холодною порою року, після якої настане весна.

У залах замку все ще панували тіні, морок і холод самотності, які не могло розвіяти навіть розпалене у всіх камінах полум'я, але замок Феллстафф вже не був таким порожнім — тепер, коли в нього повернувся Бірч.

Король сидів у великій палаті для прийомів, тронній залі, де відбувалося стільки важливих подій — тут вирішувалися питання війни і миру, звідси відправлялися в походи армії, тут дізнавалися про жахливі новини. Це був його замок, його королівство і його обов'язки. Колланан любив своїх підданих, і всі вони переносили тяготи останнього часу разом з ним.

На стіні за міцним троном з темного дерева він повісив свій бойовий молот, посилений димчастим склом. Тепер Колл не ховатиме його в бібліотеці, де зберігав його раніше як хіба що щемливе нагадування про свої молоді роки. Він сподівався, що йому ніколи більше не доведеться скористатися цією зброєю, але молот був виставлений на видноті як постійне застереження про те, що ніколи не можна втрачати пильність.

Зараз Колл не поринув у важкі роздуми, як це часто бувало з ним після втрати майже всіх рідних. Навпаки, тепер він навіть посміхався, відкинувши всі інші думки і з втіхою спостерігаючи за поєдинком, що розгортався перед ним. На вільному місці перед троном стояв Бірч, тримаючи в руці короткий меч, який пасував йому за розміром, і його погляд був цілеспрямованим та зосередженим. Хлопчик усе ще залишався худеньким, але тепер, коли він знову почав регулярно харчуватися, на його кістках потроху наростало м'ясо.

Посеред порожньої зали Бірч атакував Ласіса. Білявий Хоробрий з незворушним виразом обличчя підняв свій меч, а потім опустив його, відбиваючи удар хлопця, який змахнув маленьким клинком. Пролунав металевий брязкіт, коли короткий меч Бірча вдарився об сталь клинка Хороброго.

— Ти маєш використовувати проти мене кинджал, — сказав Бірч, — тоді це буде чесний бій.

— Це ніколи не буде чесний бій, хлопче, бо я — Хоробрий, — відповів Ласіс. — Крім того, по-справжньому чесні бої бувають тільки в казках. Ти повинен бути готовим битися з будь-яким супротивником — навіть зі мною.

Бірч змахнув коротким мечем і відбив кінчик клинка Хороброго, а потім піднирнув під його клинком. Колланан голосно розсміявся, коли хлопчик, рухаючись з дивовижною швидкістю, прослизнув до супротивника повз його захист. Бірч опинився достатньо близько, щоб спробувати штрикнути Ласіса в незахищений живіт. Той встиг схопити хлопця за комір і підняв його в повітря. Повиснувши, Бірч вдарив плазом клинка, злегка зачепивши нагрудний обладунок Хороброго.

— Схоже, ти єдиний, хто очікував чесного бою, Ласісе, — зауважив Колл.

Звиваючись у повітрі, Бірч усе ще намагався здобути перемогу. Поглянувши на трон, Ласіс поставив хлопця на підлогу.

— Ваш онук коли-небудь стане чудовим воїном, якщо я продовжу тренувати його.

Бірч із гордістю зробив крок назад і підняв свій короткий меч, готовий продовжувати бій.

— Можливо, ще до того, як йому виповниться десять, — сказав Ласіс, і Колланан знову засміявся.

Трон королеви Тафіри поруч з ним стояв порожній, викликаючи біль у серці Колла і слугуючи ще одним нагадуванням, як і бойовий молот. У його думках Тафіра завжди була поруч, і він згадував, як вона радила йому не давати волі своїм емоціям та помислам.

У дальньому кінці зали Покл порався з вогнем у каміні, підкидаючи в нього дрова. Взявши до рук щипці, він розподіляв соснові поліна, так щоб помаранчеве полум'я піднімалося вище і тепло швидше розходилося по залі, хай йому й не вдавалося досягти віддалених кутів. Потім він обтрусив скалки й шматочки кори зі своєї вільної сірої куртки.

Тихо й діловито до тронної зали вбігли п'ятеро мамулів, і кожен з них тримав по поліну, які вони понесли до купи дров біля каміна. Волосся Покла було розкуйовджене, а сам він виглядав спантеличеним появою мамулів.

— Це моя робота, — промовив він. — Я можу зробити це сам. — Але мамули склали дрова і, відвернувшись від ревучого вогню, подивилися в бік трону.

— Їм треба щось робити, — сказав Бірч.

— У Феллстаффі чимало роботи, — запевнив Колл. — Мамулів просто треба правильно скеровувати. — Він знав, що в старому місті дуже багато всього потребує ремонту та догляду: треба було полагодили стіни й дахи, вичистити водостічні жолоби, поскладати сіно, розподілити продовольчі запаси, розчистити дороги, залатати бруківку. Раніше містяни були повністю зайняті підготовкою до зими та укріпленням міста перед війною, проте тепер столиця Нортерри могла повернути собі минулу красу й велич.

— Мамули зовсім не проти, — сказав Бірч. — І вони дуже раді, що можуть залишитися тут. Вони люблять свій новий дім.

Маленькі істоти защебетали й закивали, розуміючи слова хлопчика. Сорок цих маленьких створінь супроводжували армію Нортерри від поля великої битви до Феллстаффа, і Колланан звільнив для них одну з казарм. Мамули тішилися своїм новим житлом, так наче їх поселили в справжніх хоромах, хоча, якщо порівнювати його з їхніми попередніми убогими халупами біля крижаного палацу, то так воно й було.

Шадрі, розчервоніла від швидкої ходи, влетіла до зали з рішучим виглядом. Покл усміхнувся їй, але вся її увага була зосереджена на королі.

— Володарю, в мене важлива новина!

Колл випростався на троні. Побачивши її стривожений вираз обличчя, він подумав, що вчена дівчина, мабуть, знайшла якесь нове одкровення в записах Лютих.

Але вона здивувала його.

— Відвідувачі біля північної стіни — крижані Люті! Королева Кору тут.

Бірч, усміхаючись, повернувся до дідуся, і Колл підхопився на ноги.

— Тоді нам краще зустріти її.

Вони швидко дісталися до спостережного пункту на товстих кам'яних стінах, де їх зустріли розгублені вартові, а тим часом внизу на вулицях гомоніли містяни.

За заґратованими північними воротами на бойових санях, запряжених кремезними унуками, сиділа королева Лютих. Її супроводжували п'ятеро воїнів верхи на кошлатих вовкоконях і з гострими крижаними піками в руках. Колл сподівався, що то була просто парадна зброя.

— Король Нортерри Колланан! — вигукнула Кору, побачивши його. Вона помітила Бірча, що стояв поруч. — Ти приймеш мене?

Дивлячись униз, Колланан згадав розповідь Адана про те, як піщані Люті явилися до Баннрії, вимагаючи впустити їх і погрожуючи зрівняти місто з землею. Але тепер світ був іншим. Кращим, як сказав їм древній Кур.

Він поклав руку на плече свого онука.

— Авжеж. Я запрошую тебе до нашого замку.

Колл сумнівався, що бодай якісь страви, приготовані на його кухні, будуть сприйняті видатною королевою півночі як святкове частування, але він наказав своїм кухарям зробити все, що в їхніх силах. Вони винесли таці з паруючою їжею, присмаченою екзотичними спеціями, які так подобалися Тафірі. Коли до Колланана долинули знайомі аромати страв, його пронизала гостра туга за втраченою дружиною. Довкола так багато всього, що він відчував, бачив, чув, нагадувало про неї. Його кухарі готували за ішаранськими рецептами Тафіри, і після повернення він замовив іще спецій та наказав їм продовжувати готувати їжу саме так, як хотіла б їхня королева.

Кору, холодна, царствена й прекрасна, сиділа в гостьовому кріслі поруч із Бірчем. Вона їла запропоновані страви, жодним чином не виказуючи образливої зверхності, що само по собі Колл вважав уже перемогою.

Він з'їв ложку теплого сочевичного рагу, щедро приправленого насінням зіри.

— Війни закінчилися, і світ стане сильнішим, — сказав він. — Народи Співдружності засвоїли свій урок.

— Саме так, як було задумано Куром, — мовила королева, і Колланан не став сперечатися. Вона поки що не пояснила причину свого візиту.

Він прийняв рішення.

— Конаґ Адан об'єднав три королівства. Його коронація відбудеться через два тижні, і ми з Бірчем незабаром вирушимо в Конверу. — Він замовк, не впевнений, чи не перевищує свої повноваження, роблячи таке запрошення, але все ж зважився. — Наш конаґ вважатиме за честь, якщо на коронацію прибуде королева Лютих. Це продемонструвало б зміну у відносинах між Лютими та людьми.

Бірч подивився на неї з надією в очах.

Кору надовго задумалася, а потім, нахмуривши брови, відповіла:

— Я думаю, що ні. Моя присутність відволікатиме всіх від церемонії і заважатиме проводити її. А моїм Лютим треба дуже багато чого відбудувати й відновити.

І хоча хлопчик виглядав розчарованим, сам Колл відчув хвилю полегшення, почувши відповідь королеви. Проте він був радий, що все ж зробив цей жест.

— Крижані та піщані Люті, — продовжила Кору, — є нащадками Сут і Раан, але вони були розділені занадто довго. Цей розкол сягає часів найжорстокішого кровопролиття в нашій історії. — Її бліді губи стиснулися в тонку лінію. — Проте ми також маємо пам'ятати, що Раан і Сут були сестрами, що вони з однієї родини. Всі Люті походять від спільних предків.

Кору поглянула на короля, і вперше за весь той час, що він її знав, вона виглядала невпевненою.

— Ми бачили, як над нами літає золотий переливчастий дракон, ловлячи сонячне проміння. Його блискуча луска сліпить очі, коли намагаєшся подивитися на нього, але він є нагадуванням для нас. Землі починають зеленіти. Сплюндровані пустелі та засніжені пустки починають змінюватися.

Королева, здавалося, сама була вкрай цим здивована.

— Я бачила це на власні очі, і це нагадування нам всім про те, яким світ був до того, як наші війни спустошили його. Ми, Люті, знищили так багато всього. — Вона випросталася у своєму кріслі. — Ми знаємо, що повинні робити. Кур повернув нам цей світ з новим наказом зробити його кращим. Якщо ми зможемо відновити ці землі, то мій народ матиме більше життєвого простору, ніж ми можемо собі уявити. І цього разу перед нами стоїть завдання зробити так, щоб ця земля розквітла. — Вона важко ковтнула. — А не спалити її дотла.

Колланан був радий бачити, що королева тепер зовсім по-іншому дивиться на світ та роль Лютих у ньому.

Вона вказала блідою рукою на стіни замку, але мала на увазі набагато більше.

— Ці землі твої, королю Колланане. Люди відновили їх, і ми сподіваємося, що ви теж будете процвітати. Тепер настала черга Лютих зробити те саме.

Колланана охопило якесь дивне відчуття, а потім він збагнув, що це було полегшення. До цієї розмови король не раз замислювався, чи зможе він коли-небудь знову почувати себе в безпеці, чи зможе його народ жити своїм власним життям, як це було раніше. Тепер, можливо, це стане реальністю.

Після того, як королева крижаних та піщаних Лютих закінчила основну частину своєї трапези, слуги принесли на десерт цукерки з кристалізованого меду. Кору з'їла одну і, вражена незвичним смаком, решту не надто делікатно віддала Бірчу.

Вона знову підняла очі на короля, відкинула назад світле волосся.

— Я прийшла до тебе з пропозицією, король Нортерри Колланан. Моя мати та її воїни зруйнували ваше містечко на озері Бакал, накривши його зимовою хвилею. Завдяки цьому хлопчику я зрозуміла, що це означало для вас.

Колл не знайшов слів для відповіді, і знайомий біль пронизав його серце.

— Мої крижані Люті хотіли б запропонувати відбудувати його. Наші робітники й маги можуть легко розчистити лід, відновити озеро, відбудувати місто, але вам доведеться допомогти нам розібратися, як влаштовані ваші оселі.

Такого Колл зовсім не очікував.

— Лейк Бакал — це рана, яку потрібно загоїти, якщо ми хочемо жити в мирі з Лютими.

— Добре, тоді домовились. — Королева була явно задоволена його відповіддю, а потім додала: — Мамули дуже наполягали на цьому. Вони хочуть відправитися туди і працювати над його відновленням.

Бірч зацікавлено перепитав.

— Мамули?

— Багато з них втекли з півночі і тепер живуть у лісах навколо озера Бакал. Вони допоможуть у відбудові. — Вона виглядала роздосадуваною. — Вони весь час хочуть щось робити.

— Це буде новий світ, — сказав Колланан. — Кращий світ.

— Північ змінюється, як і пустелі, — промовила Кору. — Твої люди зможуть знову заселити місто на озері Бакал, і ми присягаємося, що ніколи не дозволимо заподіяти їм шкоди. — Вона замовкла і, здавалося, не просто замислилася, а напружено намагалася прийняти якесь рішення. Зрештою вона подивилася спочатку на Колла, потім на Бірча. — І, можливо, хлопчик зміг би приїздити до нас у гості?

Після недоброї пам'яті, яку залишив по собі попередній правитель, Адан хотів, щоб його коронація була більш яскравою та радісною подією, ніж та, коли конаґом став його брат. Мандан був настільки розбитий і пригнічений жахливим видовищем по-звірячому вбитого батька — і при цьому навіть не підозрював, що це вчинив Уто, — що провів коронування квапливо й буденно. Але цього разу Адан і Пенда дали Конвері можливість підготуватися.

Сама церемонія мала відбутися через чотири тижні, щоб дати людям час з'їхатися з трьох королівств, і на ній очікувалися, зокрема, й усі племена утауків, які встигнуть добратися до Конвери. Це святкування мало бути щирим і зворушливим.

Але спочатку новому конаґу потрібно було зробити чимало справ, щоб загоїти хоча б частину найбільш серйозних ран, заподіяних цій землі та її народу.

У ці дні лорди-васали та воєначальники стежили за порядком у столиці на випадок заворушень, що могли виникнути після повалення Мандана, але городяни з радістю зустріли новину про нового правителя. Завдяки тому, що послання Доннана Ра широко розійшлося містом, вони вже знали, що зробили конаґ та Уто, і прийняли Адана з полегшенням. У всіх трьох королівствах він був відомий як мудрий та великодушний правитель Судерри, і вони сподівалися, що він так само буде правити і у всій Співдружності.

У замку Конвери, своєму новому домі, Адан проводив прийоми, зустрічався з численними дворянами й торговими радниками. Роботи в нього було дуже багато. Треба було розчистити дороги в горах, відновити постійну торгівлю, поспілкуватися з кожним зі своїх лордів-васалів: їх було п'ятнадцятеро із Судерри, більшість з яких він добре знав, восьмеро — з Нортерри та двадцять один — з менших, але більш густонаселених округів Остерри.

Він намагався повернути світ до нормального життя та миру.

Під час усіх зустрічей, які Адан проводив у тронній залі, він був вбраний у вишуканий одяг, а його плечі вкривав синій плащ, підбитий хутром, який належав його батькові. Він не одягав корону до церемонії коронації, проте він був конаґом, і ніхто не мав у цьому жодних сумнівів.

На троні королеви поруч з ним сиділа Пенда у барвистій сукні, пошитій із тканин усіх трьох королівств, а потім гаптованій візерунками утауків. Вона доповнила своє вбрання яскравим діамантом «сльоза матері» та витонченим намистом з морських перлів, незважаючи на зловісне походження самих перлин. Пенда погодилася носити перли лише за умови, що ішаранські бранці, які ще залишалися у володіннях Кейда, будуть звільнені і їм дозволять самим вирішувати свою долю, давши вибір між поверненням додому в Ішару або отриманням земельної ділянки в Остеррі. У будь-якому випадку кожен колишній невільник як компенсацію отримував невелику скриньку з морськими перлинами.

Страхітливу картину Мандана про битву при Янтоні зняли й спалили у дворі. Чим більше Адан дізнавався про те, що відбувалося в Співдружності впродовж останніх кількох років — а багато про що з цього не знав навіть Конндур, — тим міцнішою ставала його клятва правити трьома королівствами краще, ніж його попередник.

Це був новий світ, як сказав Кур, і підданим трьох королівств належало якнайкраще скористатися своїм другим шансом. Дракон Оссус справді був знищений, і його підступний лихий вплив більше не отруював землю. Адан допоможе своєму народові жити й працювати в злагоді.

Утауків, які були змушені переховуватися, рятуючись від жорстоких переслідувань, влаштованих Манданом, тепер знову з радістю прийняли в суспільстві. А завдяки тому, що донька Гейла Орра нині сиділа на троні поруч з конаґом, племена утауків почувалися набагато впевненішими у своїй майбутній долі. Вони горювали за вбитою праматір'ю, як і за багатьма іншими своїми одноплемінниками, що загинули в головному таборі, а крім того, вони були розгнівані несправедливими карами, які обрушив на них конаґ Мандан.

Серед потрощених наметів і перекинутих возів у колишньому таборі утауків хтось знайшов дивовижний візерунчатий килим Шелли дін Орр з незліченними нитками, що позначали родові лінії. Пенда дала вказівку вичистити й відремонтувати килим, а потім повісила його на ту стіну тронної зали, де раніше висіла кривава картина, написана Манданом. Наразі саме Пенда Орр говорила від імені об'єднаних племен, але утауки планували ще до настання зими провести великі збори, як тільки всі представники племен зможуть зібратися разом. Там вони оберуть вождя для свого народу і того, хто говоритиме з трьома королівствами від їхнього імені. Всередині кола, поза колом.

До тронної зали увійшла Ґлік з крихіткою Оук на руках. Дівчину вимили, хоч вона й протестувала, і одягли в пристойне придворне вбрання, оздоблене з використанням кольорів багатьох племен утауків, оскільки вона належала до них усіх.

Віднедавна вона стала нерозлучною з їхньою маленькою донечкою і наполягала на тому, щоб самій доглядати Оук, відганяючи Гома та інших замкових слуг, які намагалися долучитися до цієї важливої справи. Її синя ска літала по приміщеннях та коридорах замку і залітала до тронної зали, часто в супроводі Ксара. Ґлік не звертала жодної уваги на вимоги й правила поведінки при дворі, викликаючи цим жах у міністрів, лордів-васалів і торгових представників. Аданові це здавалося кумедним.

Одного дня, коли конаґ Адан і королева Пенда проводили прийом, до тронної зали увійшов чоловік, що представився як Мак Дур, колишній капітан торгового судна, чий корабель було захоплено та насильно включено до складу військово-морського флоту Співдружності. Це був темноволосий, впевнений у собі чоловік, який виявляв шанобливість і повагу, хоча й виглядав трохи самовдоволеним.

— Дорогий моєму серцю корабель «Ґліссанд» отримав пошкодження у нещодавній битві біля острова Фулкор, — почав розповідати він. — А потім був зруйнований, коли ми повернулися в гавань Рівермута. Це був прекрасний торговий корабель, він завжди залишався нейтральним і неодноразово виконував доручення конаґа Конндура та Гейла Орра, перш ніж флот Мандана захопив його та змусив нас воювати. — Його голос затремтів. — А Уто перетворив його на руїну.

І Пенда, і Адан здригнулися.

— Це тільки одна з незліченних подібних історій, які ми вислухали, — мовив Адан. — Мандан був конаґом лише короткий час, але за цей час... ох, як багато шкоди він наробив.

Мак Дур випростався, зібрався з духом і продовжив.

— Уже декілька тижнів я живу на суші серед інших утауків, але моє серце рветься в море. Моє серце належить «Ґліссанду». Те, що залишилося від корабля, все ще стоїть в доках Рівермута. Якщо коли-небудь ви зможете знайти спосіб надати мені кошти на ремонт і відбудову мого корабля, я буду щасливий служити вам швидким і надійним посланцем, коли і де я вам не знадобився б. А в ці дні мої послуги будуть вам дуже потрібні — і вздовж усього нашого узбережжя, і навіть в Ішарі. Весь світ повинен знати, що сталося. — Капітан гордовито задер підборіддя. — Але це за умови, що мені також буде дозволено торгувати.

Пенда посміхнулася.

— «Ґліссанд»... мій батько плавав на ньому.

Мак Дур вклонився.

— Так, завдяки Гейлу Орру ми мали багато пригод і отримали великий прибуток.

— Знадобляться десятиліття, щоб виплатити всі необхідні компенсації після цієї війни, — зітхнув Адан, — але це борг Співдружності перед вами. Так, нам точно знадобляться ваші послуги.

Рівний вітер надимав смугасті вітрила, підганяючи ішаранський флагман по морських хвилях. Семі стояла на носі корабля, а Вос, як завжди, був біля неї. Вона вдихала свіже повітря, згадуючи, як вони з емпрою Ілуріс пливли на острів Фулкор. Розташована там фортеця була похмурою й потворною, а сам острів являв собою безплідну скелю в стратегічно важливому місці. І те, що там сталося...

Коли Семі вдалося розгледіти вдалині узбережжя Остерри, вона побачила, що ця земля зелена й прекрасна, зовсім не схожа на виснажену посушливу пустку, якою, як стверджував верховний жрець Кловус, мав бути старий світ. Цей континент виглядав інакше, не так, як їх рідний дім, але він був живим. Навколо маленьких гаваней були розсипані рибальські селища, на воді гойдалися човни, а далі за береговою лінією виднілися пологі пагорби, вкриті строкатим полотном посівів, виноградників і фруктових садів.

— Їхня головна гавань називається Рівермут, — сказав Вос. — Ми маємо мапи, які Кловус забрав з торгового корабля утауків.

— Можна припустити, що вхід у порт буде охоронятися військовим флотом Співдружності, — промовила Семі, не в змозі приховати занепокоєння. — Ми повинні підняти мирний прапор. Вони ж взагалі не знають, що ми пливемо до них. І яка в нас мета.

— Дуже добре. — Вос сподівався, що вони не зіткнуться з флотом. Семі дивилася вперед, мовчки пообіцявши собі донести своє послання до конаґа.

Колись на носі їхнього корабля був встановлений залізний таран, але Семі замінила його на відполіровану фігуру емпри Ілуріс у легкій струмливій сукні, створену серепольським різьбярем по дереву. На носовій щоглі майорів ішаранський прапор — і це був не військовий стяг.

Протягом їхньої подорожі, що почалася в гавані Сереполя, Семі мала достатньо часу на роздуми, але вона вже не мала можливості передумати. Флагманом керували вправні мореплавці, яким допомагала дещиця магії, застосованої двома жерцями, що приєдналися до дипломатичної місії. Однак Семі не дозволила їм узяти з собою божка. Вона була впевнена у своїй мудрості.

Коли вони наблизилися до берега, Семі усміхнулася до Воса.

— Добре, що я нова емпра і не змушена триматися за якісь старі переконання. Я можу бути гнучкою, відкритою для нових можливостей. — Вона заговорила тихше. — І сподіваюся, що їхній новий конаґ теж такий.

Вони підійшли до широкої гавані в гирлі річки. Численні кораблі були пришвартовані до причалів, інші тримали курс у відкрите море, а деякі курсували вздовж узбережжя. Це були торгові й рибальські судна, не військові кораблі.

— Ми не знаємо, що зробив наш великий божок, коли прибув сюди, — зауважив Вос. — І навіть не знаємо, що сталося тут після... після подій на острові Фулкор, коли конаґа Конндура було вбито.

— Його вбив власний охоронець, — підкреслила Семі, — з того, що ми знаємо про ту ніч.

Вос нахмурив брови.

— Але вони, звісно ж, звинуватили в цьому нас, так само, як і верховний жрець Кловус звинуватив людину конаґа в нападі на Ілуріс, хоча сам влаштував це. Є люди, які прагнуть війни та руйнувань.

— Що ж, я не належу до таких людей. — Семі, тримаючись за поручень, подивилася вперед. — Я говоритиму з ними, і я буду сподіватися.

Дозорець з верхівки грот-щогли крикнув, що наближаються кораблі.

Семі глянула на примітні червоно-білі смуги на власних вітрилах.

— Я знала, що нас швидко помітять, — сказала вона, а потім тихенько додала: — Почуй нас, убережи нас.

— У мене на борту сотня бійців Яструбиної варти, Ваша Величносте, — нагадав Вос. — Хай би що трапилося, ми захистимо вас.

— Я не хочу, щоб до цього дійшло, — відказала вона. — Прямуйте до гавані. Я не приховую наших намірів. Підніміть прапор перемир'я.

— Почуй нас, убережи нас, — промовив один із жерців на палубі.

Дозорець гукнув вниз.

— Я бачу коло! Коло на їхніх вітрилах.

Семі одразу ж відчула значне полегшення.

— Утауки.

Вос повільно кивнув.

— Це може бути добрим знаком, Ваша Величносте.

Два кораблі утауків підійшли достатньо близько, щоб їхні екіпажі могли докричатися до ішаранського флагмана через водний простір. Капітан торгового судна заволав:

— Ми не військові кораблі. Нам просто цікаво.

— У нас теж не військовий корабель, — відповіла Семі. — Я, емпра Ішари, прибула з мирною місією, щоб побачити вашого конаґа. Настав час вирішити наші розбіжності.

Другий утаукський корабель тримався подалі, дозволяючи капітану першого судна говорити за них обох. Він вигукнув:

— Конаґ Адан буде радий це почути. Ми всі втомилися від війни.

Семі на мить відчула проблиск надії.

— Дозвольте провести вас через Рівермут і вгору по течії до злиття річок, — прокричав капітан утаукського судна, а потім, подумавши, додав: — Більше за все ми хочемо відновити звичну торгівлю з Ішарою.

Флагманський корабель емпри рушив за двома суднами утауків у велику гавань.

Посланець, примчавши до замку дорогою, що йшла вздовж ріки, приніс термінову звістку: ішаранське судно прибуло до Рівермута — дипломатичний корабель, не військовий, — і утаукські торговці ведуть його до Конвери по річці З'єднання.

— На борту сама емпра Ішари! — вигукнув посланець. — Вона каже, що хоче укласти мир.

Адан був вкрай здивований, проте й задоволений цією новиною.

— Я не очікував такого. І не очікував, що до нас прибуде емпра. — Він глянув на Пенду.

— Але ми, звичайно ж, вислухаємо її, правда? — запитала вона.

Конаґ, намагаючись повірити в почуте, відчув, як у нього швидше забилося серце.

— Мій батько розмовляв з емпрою на острові Фулкор, робив спроби домовитися про мир, але зрештою скінчилося це зовсім погано. Я не знаю, чому вона захотіла спробувати ще раз.

— О, це не стара емпра, — сказав посланець. — Це молода жінка, нова емпра на ім'я Семі. Мені здається, їй ще й двадцяти років немає.

Адан викликав почесну варту, щоб достойно зустріти й супроводити емпру та її почет, як тільки ішаранський корабель пришвартується до одного з неушкоджених річкових причалів, а тим часом його міністри розбіглися по замку, щоб все приготувати для прийому очільниці Ішари.

Адан був сповнений надії. Можливо, це буде одна з найважливіших його зустрічей на посаді конаґа. Конндур уже робив мирні пропозиції — в присутності Уто й Мандана, — проте тоді все закінчилося повною катастрофою. Чи буде Ішара вимагати помсти й відшкодування або ж емпра захоче його слухати?

Але це була нова емпра, як і він був новим конаґом... і це був новий світ.

Він і Пенда сиділи на своїх тронах, а велика зала наповнилася лордамн-васалами, радниками, чиновниками, і всім було вкрай цікаво побачити й почути емпру. До них приєдналася і Ґлік, ще раз неохоче вмивши лице й одягнувши чисте вбрання.

Двома днями раніше прибули Елліель та Ондер з групою дітей Хоробрих і попросили, щоб їх поселили десь неподалік та дали роботу в замку, а вони з Ондером збиралися облаштувати школу для своїх нових підопічних. Тепер же, поки Ондер тренував учнів в одному з відкритих дворів, Елліель прийшла до тронної зали і стала поруч з троном Адана як його зобов'язана Хоробра, а Чет стояла поруч з троном королеви. Як охоронці вони справляли гідне враження.

Емпру Семі до замку супроводжував загін бійців її Яструбиної варти в яскравих червоно-золотих одностроях. Мініатюрна молода жінка була вродливою і випромінювала силу. Адан подумав, що вона, мабуть, опинилася на престолі несподівано для самої себе внаслідок якихось драматичних обставин, так само, як і він отримав корону мимоволі. Напевно, вони обоє мали багато про що розказати одне одному, мали знання, якими могли поділитися, мали спадок, який належало записати. Семі виглядала молодо й свіжо, проте в її очах читалася глибока мудрість, а від її ходи віяло впевненістю. Це була не тендітна маленька дівчина, а правителька, яка розуміла, що під її владою цілий континент.

Несподівано, порушуючи протокол, Адан при наближенні гості підвівся з трону, віддаючи шану емпрі Ішари. Пенда також підвелася, і вони вдвох простягнули руки у вітальному жесті.

Зупинившись перед двома тронами, Семі офіційно вклонилася у відповідь.

— Ми не знайомі, конаґу Адане. Я не знаю ні політики Співдружності, ні вашої недавньої історії, проте добре розумію, що жоден з нас не очікував того, що правитиме своїми землями.

Адан посміхнувся.

— Ви маєте рацію. Я не очікував тут опинитися. Мій батько...

— Вашим батьком був Конндур Хоробрий, — мовила Семі. — Я сама була на острові Фулкор і чула, що він говорив. Я чула, як він робив пропозицію миру емпрі Ілуріс, і знаю, чого він хотів для наших земель. Моя попередниця... моя наставниця хотіла того ж. Я була там з нею. Я чула, як вона говорила це. Ілуріс вірила, що ми можемо покласти край протистоянню між нашими двома континентами, але... але на неї напали і ледь не вбили, скоївши акт жахливої зради.

— Ми не маємо до цього жодного стосунку, — швидко сказав Адан. — Це був...

Молода емпра підняла очі.

— Я знаю. Конаґ Конндур теж був убитий тієї ночі. Ішару мали звинуватити в цьому, проте це були не ми.

Адан кивнув.

— Тепер ми це знаємо. Кожен, хто був винен у цьому, отримав належне покарання. — Він кинув короткий погляд на Елліель, яка зблідла, проте залишалася нерухомою та суворою.

— Занадто багато людей загинуло через ці непорозуміння, — сказала Пенда.

— Нам була потрібна допомога Ішари, — продовжив Адан. — Насувалася страшна небезпека з далекого минулого — Люті хотіли розбудити дракона і знищити світ. Їм це майже вдалося.

— Ми відчули це зло навіть в Ішарі, — відказала Семі. — Наш наймогутніший божок...

Поміж присутніх у тронній залі прокотився шепіт. Адан кивнув.

— Ваш божок допоміг знищити Оссуса, дракона в серці світу. Наші об'єднані армії з усією своєю силою та зброєю самі не змогли б перемогти Оссуса. Ваш божок у цій боротьбі вичерпав всього себе і приніс нове життя на наші втомлені й понівечені землі. Це допомогло врятувати всіх нас.

Емпра Семі вклонилася.

— Моя... емпра Ілуріс була частиною цього божка.

Пенда взяла чоловіка за руку.

— У нас є маленька донька, і тепер, здається, ми всі маємо майбутнє.

— Якщо не знищимо його, — мовив Адан. — Я радий, що ви прибули до нас. Я сподіваюся, ви залишитеся достатньо довго, щоб ми могли провести перемовини й домовитися про нові засади у відносинах наших двох країн.

Емпра Семі посміхнулася.

— Я не маю ненависті до вашого народу. Я не знаю вас, конаґ Адан і королева Пенда, але я хотіла би почати все з чистого аркуша. Можливо, нам вдасться відновити торгівлю між Співдружністю та Ішарою.

Елліель кинула погляд на Адана. Після його легкого кивка вона, глянувши на Чет, заговорила.

— У нашої раси є давня образа на Ішару за те, що наша колонія була повністю знищена. Декотрі Хоробрі вже давно закликали до війни помсти, але...

— Але це було давно, — перебила її Чет.

Молода емпра явно знала, про що вони говорять, і, схоже, відчувала деякий сором.

— Я дізналася про цю історію завдяки тому, що верховний жрець Кловус зібрав відомості про неї. Я знайшла записи, які він роздобув, і ми визначили, де саме була ваша давно втрачена колонія.

— Валаера, — додала Елліель. — Усі Хоробрі знають цю легенду і відчувають біль. І цей біль... він звів Уто з розуму.

— Я не можу стерти біль, — сказала Семі, — проте можу визнати, що з вами вчинили несправедливо в ті давні часи. Ми знаємо точне місце, і якщо... — Вона замовкла й глибоко вдихнула. Бійці Яструбиної варти, виструнчившись, напружено застигли. — Якщо хтось з ваших людей захоче відвідати місце, де колись була Валаера... я готова це обговорити.

Усе ще тримаючись за руки, Адан і Пенда зійшли з тронного підвищення і рушили назустріч ішаранській емпрі.

— Ваші слова радують наші серця, емпро Семі. Чи не почати нам з тимчасового перемир'я, поки ми будемо розробляти офіційну угоду?

— Я згодна на це, якщо ви виділите час для певних торговельних переговорів, — мовила емпра.

З теплою посмішкою королева Пенда сказала:

— Ви прибули в слушний момент. Ми сподіваємося, що ви всі залишитеся нашими гостями на коронації конаґа Адана Старфолла.

Сидячи на дошках хиткого воза поруч із заклиначкою вітру, жрець Ерікал — чи, мабуть, тепер просто Ерікал — думав про те, як він свого часу вирушив з округу Прірарі до столиці, сподіваючись відвідати церемонію освячення храму Маґніфіка. Дорогою він милувався розмаїтими краєвидами Ішари, а життєдайна енергія божкині допомагала йому долати неблизький шлях.

Тепер він сидів на грубому дерев'яному сидінні, а їхній візок тягнула вперед стара шкапа. Його тіло боліло — особливо та частина, на якій він сидів, — бо віз постійно хитало й підкидувало на камінцях та вибоїнах.

У старої Мистії теж все боліло, але вона все одно була рада відправитися разом з ним у цю довгу подорож.

— Ми ж цілком добре прийняли тебе в нашому містечку, — почала стара. — Не розумію, чому тобі захотілося знайти корабель і плисти за море тільки для того, щоб повернутися в країну, яка тебе вигнала. — Вона пирхнула. — Якщо новий конаґ взагалі тебе відпустить.

— Він сказав, що ішаранці можуть повертатися додому, — відповів Ерікал. — У одному з округів на півночі тримали невільників, і вони захочуть возз'єднатися зі своїми родинами. — Він зітхнув, сподіваючись на краще. — Я дуже сумую за своїм храмом і людьми. Божкиня завжди з ними. Якщо вони продовжували приносити жертви й не припиняли молитися, то частина божкині все ще там. Я повинен вести їх за собою як їхній жрець.

— Звісно, це важливіше, ніж допомагати мені по господарству, — буркнула заклиначка вітру.

Ерікал полинув думками в простір навколо себе і спробував відшукати бодай якісь відблиски своєї божкині, хоч якісь барвисті залишки її присутності. Коли він краєм ока спіймав примарний проблиск світла, якесь миттєве мерехтіння, йому захотілося повірити, що він знайшов її, але зрештою він вирішив, що це лише марна надія.

Дорога повертала вглиб країни, прямуючи на захід до місця злиття річок. Весь наступний день вони долали шлях до Конвери, збираючи по дорозі новини та плітки. Ерікал з радістю дізнався, що до Співдружності припливли ішаранські кораблі, на яких прибула емпра та її Яструбина варта з мирною місією. Ерікал ледве міг повірити в те, що почув.

— Виходить, емпра жива? — запитав він у селянина, який переповідав їм плітки. Коли Ерікал відпливав з ішаранським флотом, Ілуріс уже давно пропала невідомо куди.

— Чому б їй не бути живою? — перепитав селянин. — Було б дуже глупо плисти через море з мертвою емпрою, хіба ні?

Мистія кивнула, погоджуючись з ним.

Після подальших плутаних і недоладних розпитувань Ерікал дізнався, що емпрою була не Ілуріс, а молода жінка, ледь старша за дівчинку. Він був вражений.

— А верховний жрець Кловус все ще служить у храмі Маґніфіка в Сереполі?

Селянин подивився на нього так, ніби той заговорив чужою мовою.

— Звідки мені знати?

Стара заклиначка вітру роздратовано смикнула Ерікала. Вона прикрикнула на стару коняку, щоб та тягла їхній віз далі, і сказала селянинові:

— Ми й не думали, що ти це знаєш. Дізнаємося більше в Конвері. — Мистія ляснула віжками, хоча коняка, яка повільно плелася по дорозі, йти швидше вже не могла.

Столиця, велелюдна й барвиста, готувалася до майбутньої церемонії коронації. Лорди-васали конаґа Адана з'їхалися з усіх кінців Остерри, Судерри та Нортерри.

Коли подорожні дісталися околиць розлогого міста, Ерікал був вражений — ніколи раніше він не бачив нічого подібного. Дуже багато всього в Співдружності сильно відрізнялося від того, до чого він звик в Ішарі, — запахи їжі, прапори, архітектура, музика, що лунала на вулицях, одяг родин, які працювали в крамницях, та їхніх покупців. По всьому місту з'явилися тимчасові ринки, присвячені коронації, де продавалися всілякі сувеніри та дрібнички на честь коронування Адана Старфолла.

Мистію побачене здивувало не менше, адже Конвера була зовсім не схожа на її крихітне селище. Їхня коняка була більше налякана, ніж вражена, і їм довелося зупинитися, щоб стара жінка надягла на неї шори і тварина так сильно не лякалася.

Ерікал подивився вперед, на замок, який височів на стрімчаку, а біля його відчиненої брами юрмилися численні прохачі, махаючи руками та вигукуючи привітання. Приєднавшись до людського потоку, Ерікал набрався духу і пояснив, що він ішаранець і йому потрібно побачити емпру.

Ці слова привернули до Ерікала багато поглядів, але оскільки його прохання було таким сміливим, а риси обличчя видавали в ньому чужинця, то йому вдалося пройти крізь зовнішню охорону до наступного кільця вартових. Якийсь конюх, що опинився поруч, пообіцяв подбати про їхнього коня та пошарпаний старий віз.

Ерікал кілька годин простояв на замковому подвір'ї, але таки зміг привернути увагу тих, кого йому потрібно було розпитати. Нарешті вони з Мистією дісталися до одного з крил замку, де зупинилася молода емпра та її оточення в очікуванні церемонії коронації.

Бійці Яструбиної варти в сяючих золотих обладунках та червоних плащах дивилися на Ерікала недовірливо й здивовано.

— Ти один з тих бранців, яких утримували на півночі? — запитав каптані. — Шукач перлів?

Ерікал похитав головою.

— Ні, зовсім ні. Я прибув сюди з ішаранським флотом, наш корабель розбився неподалік від узбережжя. Мало хто вижив... можливо, лише я.

З дальньої кімнати вийшла молода жінка, і Ерікал підняв на неї очі. На ній були барвисті ішаранські шати, а голову вкривали кольорові хустки, — вона була вбрана так само, як одягалася емпра Ілуріс. Але ця емпра була набагато молодшою, зовсім юною. Це була...

— Ти... ти дівчинка з вулиць Прірарі! — ахнув Ерікал. — Ти пропонувала щура моїй божкині!

Молода жінка повернулася до нього, і по її очах було видно, що вона його впізнала.

— Ти виглядаєш інакше: пошарпаний, але ще не зовсім змарнілий. Ти — жрець Прірарі.

— Мене звати Ерікал, — відповів він. Каптані глянув на емпру, і та кивнула. Ерікал, стоячи перед нею, вклонився, не в змозі повірити в те, що бачить. — То ви тепер емпра? Дівчина, яку Ілуріс взяла під своє крило!

— Так, я емпра Семі. — Щойно вона заговорила, як в куточку його ока з'явилися різнокольорові вогники. Жрець струснув головою, намагаючись відігнати марево. Проте іскорки з'явилися знову, тепер уже ближче, спалахуючи ледь помітними веселковими барвами.

Емпра Семі озирнулася, теж помітивши їх.

Ерікал перевів подих і почав шукати, де вони, але мерехтливі блискітки закружляли й перемістилися в інший бік, витанцьовуючи десь за межами його поля зору.

Жрець відчув тепло в серці.

— Ваша Величносте, я жрець Ерікал. — З цими словами примарні залишки божкині розгорілися яскравіше й стали сильнішими.

Величезний натовп зібрався перед святилищем пам'яті у Конвері. Адан був радий бачити всіх присутніх: вірних охоронців — в тому числі його зобов'язаних Хоробрих, — радників, вдячних підданих і друзів, але разом з тим він ніколи не зможе забути, якою ціною далася їм ця перемога і що їм усім довелося пережити. На щастя, він бачив попереду світлий шлях для трьох королівств і для Ішари.

Двома днями раніше у Конверу прибув король Колланан з Бірчем У супроводі свого Хороброго Ласіса та вченої дівчини Шадрі. Колланан привіз звістку від королеви Лютих, що теж потішило Адана й додало йому впевненості. Але водночас він відчув полегшення від того, що піщані й крижані Люті не прибули на коронацію...

Незліченні утауки виділялися в натовпі своїми яскравими родовими кольорами; вони свистіли й кричали, вишикувавшись уздовж головної вулиці, що вела до великої площі, де мала відбутися коронація. Коли процесія на чолі з новим конаґом і його королевою поволі рушила вперед, утауки першими почали вітати їх радісними вигуками й оплесками, а за мить до них долучилася і величезна юрба. Адан знав, що утауки вітають Пенду принаймні з такою ж радістю, з якою вітають його, і він був дуже цим задоволений. Йому знадобляться племена утауків, їхня торгівля та їхні відомості, щоб знову об'єднати три королівства в одну сильну Співдружність.

Адан подивився вгору, слідкуючи за поглядом Пенди. У небі кружляли сотні різнокольорових ска, і Ксар був серед них. А набагато вище він побачив золотистий спалах, і, можливо, то був просто відблиск яскравого сонця в очах... а може, веселковий дракон, що пролітав ген-ген високо в небі.

Ксар, блиснувши зеленим пір'ям і смарагдовою лускою, шугонув униз, дражнячи Адана точно так само, як тоді, коли украв у нього золоту підвіску. Це було в Баннрії, дуже давно... і завдяки цьому Адан зустрів свою кохану Пенду. Аданові стало тепло на серці від цього спогаду. А Ксар, щось буркнувши, знову злетів у височінь.

Синя ска пурхнула неподалік, погнавшись за Ксаром. Ґлік засміялася, їдучи поруч із конаґом Аданом та королевою Пендою й притискаючи до себе маленьку Оук. Дівчина повернула дитину обличчям до натовпу, показуючи їй численні барвисті прикраси на честь святкування.

— Всередині кола, — сказала вона. — Всі ми тепер всередині кола.

Вони дійшли до святилища пам'яті, і в натовпі запанувала тиша. Король Колланан був уже там, він гордо стояв у розкішних нортерранських хутрах та вишитій туніці поруч із головною хранителькою. Вчена дівчина Шадрі стояла попереду натовпу й не зводила променистих очей зі святилища пам'яті.

Суворі кам'яні леви дивилися на море людей, а тим часом Адан і Пенда піднімалися сходами, тримаючись за руки. Разом вони повернулися до головної хранительки Віколії. Висока худорлява жінка була одягнена в коричневі шати, оздоблені золотом, і мала надзвичайно поважний вигляд. Позаду неї стояла полірована мармурова плита, на якій було викарбуване ім'я Адана, а поруч з ним — ім'я Пенди.

За особливою домовленістю емпра Семі та її Яструбина варта розташувалися в лівій частині святилища, удостоєні такої почесті як важливі чужоземні гості. Звістка про мирні перемовини з Ішарою облетіла столицю, і, хоча багато людей ставилися скептично до давніх ворогів, інші відчули полегшення, дізнавшись, що їм не загрожує нова кровопролитна війна.

Адану було легко й радісно на душі.

Головна хранителька говорила й говорила, декламуючи пишну промову, яку вона написала для цієї знаменної події. Нарешті король Колланан вийшов уперед і перервав її.

— Дякую. Чудова промова, Хранителько. Але настав час дозволити конаґу Адану розпочати своє правління!

Король Нортерри взяв корону конаґа і благоговійно поклав її на голову свого небожа. Адан вклонився. Корона здавалася важкою, надто пишно прикрашеною численними коштовностями, але, коли вся площа вибухнула вітальними вигуками, Адан відчув себе сильнішим.

Конаґ Адан.

Головна хранителька вклонилася й широко розкинула руки.

— Довгих років життя і великого спадку, конаґу Адане!

Натовп підхопив:

— Довгих років життя і великого спадку!

— Це все має бути записано, — сказала Віколія. — У нас є групи хранителів, які запишуть усі події вашого життя, Володарю.

Адан якусь мить дивився на цю сувору, самовпевнену й бундючну жінку, а потім жестом вказав на сповнену нетерплячого завзяття дівчину, що стояла перед натовпом.

— Дякую, але я вже обрав свою хранительку. Я розповім їй всі подробиці, які зможу пригадати, а вона їх запише.

Для враженої почутим Віколії це виявилося повного несподіванкою, але Адан продовжив.

— Шадрі — хранителька конаґа. — Він підкликав її до себе. — Вийди вперед, щоб всі тебе бачили і знали, що повинні всіляко сприяти й допомагати тобі. — Піднявши брови, він кинув пронизливий погляд на головну хранительку.

Вчена дівчина піднялася нагору, і Колланан здивував усіх, обійнявши її, коли вона проходила повз нього. Очі Шадрі сяяли.

— Я довіряю тобі записати мій спадок, — сказав Адан. — Ти готова до цього?

— Так, — відповіла Шадрі. — Я запишу все до найменших дрібниць! Це буде видатна історія.

Пенда посміхнулася і глянула на Адана. Разом вони намалювали коло довкруж своїх сердець.

— Початок є кінцем є початком.

Особлива подяка всім тим, хто допомагав мені у важкій роботі над цією трилогією, а передусім Тому Догерті, Крістоферу Морґану, Бет Мікем, Джону Сільберзеку, Даєн Джонс і, як завше, Ребеці Моесті.

ауґа: масивна двонога ящіркоподібна істота, на якій їздять піщані Люті.

божок: сутність, створена вірою та магією ішаранців.

ванти: канати для кріплення щогл і піднімання по них.

глосарій: (від лат. glossa — «слово, що потребує тлумачення») словнику кінці книги, в якому пояснюються слова, особливо незвичайні.

грот: нижній великий парус на другій від носа щоглі.

грот-щогла: друга від носа щогла морського парусного судна.

димчасте скло: обсидіанова речовина, яку знайшли розплавленою на полях стародавньої битви Лютих; має незвичайні магічні властивості.

діамант «сльоза матері»: діамант, який використовують для збору зображень; його прикріплюють до коміра ска.

донжон: (від фр. donjon — «башта, вежа») головна сторожова башта у середньовічному замку, де часто розміщували й житлові приміщення.

емпра: правителька Ішари.

емпрір: правитель Ішари.

жрець: ішаранський священик, здатний підтримувати зв'язок з божками.

кабошон: коштовний або напівкоштовний камінь, верхній частині якого надано округлу форму, а нижній — плоску або випуклу.

камергер: (від нім. Kammerherr — «дворянин кімнати») придворний чин високого рангу, а також особа, що має цей чин.

каптані: найвище звання в Яструбиній варті.

кармазиновий: темно-червоний.

конаґ: верховний король, правитель усієї Співдружності.

линва: товста дуже міцна мотузка з волокон або дроту; канат.

Люті: стародавня раса, що створила людей як своїх слуг і солдатів. Піщані та крижані Люті, перебуваючи в стані війни, ледь не знищили одне одного.

мамула: невелика істота, яка є грубою подобою людини; створена крижаними Лютими як служка.

обсидіан: вулканічна гірська порода, що має вигляд темного скла.

реймер: зброя Хоробрих, золота манжета, що вбирає кров із зап'ястя і запалює полум'яний клинок.

святилище пам'яті: архів історій життів.

ска: птах-рептилія, якого часто тримають утауки як домашнього улюбленця і з яким вони мають сердечний зв'язок.

унуки: вовкоконі крижаних Лютих; коні, схрещені з вовками.

ур-жрець: жрець нижчого рангу.

утауки: незалежні племена, які мандрують і торгують по всій Співдружності, а також інколи в Ішарі.

фок-щогла: перша від носа щогла на суднах з двома чи більше щоглами.

хранитель: історик і вчений.

Хоробрий: напівкровка, нащадок Лютих і людей. Хоробрі заприсяглися захищати Співдружність.