Коли бачу двадцятирічних хлопців сьогодні, то думаю, що вони — жалюгідні юнці, котрих тільки вчора відняли від цицьки. Звичайно, коли мені самому було двадцять, себе я вважав дорослим, бо вже мав дитину і бився у стіні щитів, тому не бажав слухати нікого. Одне слово, був дурний, зухвалий і впертий. І через це припустився страшенної помилки одразу ж після нашої звитяги при Кінвіті.

Ми розбили данів біля моря, в тому місці, де з великого болота витікає річка, а об мулистий берег хлюпоче Сеферн. То був знатний бій, у перемогу в якому вніс свою лепту і я, Утред Беббанбурзький. І це був не звичайний внесок, адже наприкінці битви, коли в наші ряди зі своєю бойовою сокирою прорвався сам великий Убба Лотброксон, якого боялися найбільше з данських воєвод, я вийшов проти нього, здолав і відправив до лав ейнгеріїв — армії мерців, котрі п’ють і гуляють в Одіновому палаці мертвих.

Мені слід було тоді прислухатись до Леофріка і мчати до Екзанчестера, де вессекський король Альфред тримав в облозі Ґутрума. Треба було приїхати серед ночі, розбудити короля і покласти йому до ніг Уббин бойовий стяг з вороном та його скривавлену бойову сокиру. Стати тим, хто. принесе королю добру новину про те, що данське військо розбите, нечисленні вцілілі повтікали геть і Вессекс тепер у безпеці. І все це завдяки мені, Утреду Беббанбурзькому.

Та замість того я кинувся на пошуки своїх жінки й сина.

У свої двадцять мені більше хотілося товкти Мілдріт, аніж пожинати плоди своєї звитяги. Оце й була найбільша помилка, через яку шкодую донині. Світом править доля, і Мілдріт, з котрою я спершу не хотів одружитись і до котрої не відчував нічого, крім зневаги, виявилася благодатною нивою для мого плуга.

Отож у суботу наприкінці весни 877 року замість того, щоб вирушати до Альфреда, я поїхав до Крідьянтона, взявши з собою два десятки чоловік. Леофріка я запевнив, що в Екзанчестер повернуся ще до полудня неділі й уже тоді повідомлю Альфреда, що ми перемогли в битві й порятували його королівство.

— До того часу туди дістанеться Одда Молодший, — застеріг Леофрік. Він був майже вдвічі старший за мене і загартований у боях з данами.

— Ти що, оглух? — перепитав він, коли я не відповів. — До того часу туди дістанетеся Одда Молодший, і він, гівно псяче, припише собі всю славу.

— Правди не приховаєш, — відказав я зверхньо.

На це Леофрік тільки посміявся. То був дебелий бородань, котрий мав би командувати Альфредовим флотом, якби не низьке походження. Через це король — дуже неохоче — віддав свої дванадцять кораблів мені, бо я був олдерменом, належав до знаті. Тільки чоловік високого походження міг командувати вессекським флотом, хай навіть той і був замалий, аби спинити данські кораблі, що скупчилися біля південних берегів Вессексу.

— Бувають дні, коли ти дуже дупоголовий, — буркнув Леофрік.

«Дупоголовий» було його улюбленим слівцем, яким він постійно обзивав мене. Ми були добрими друзями.

— Побачимося з Альфредом завтра, — відповів я.

— А Одда Молодший буде в нього вже сьогодні, — терпляче промовив він.

Одда Молодший був сином Одди Старшого, в якого колись жила моя дружина. Його син сам хотів порати Мілдріт, що було для нього цілком достатньою причиною ненавидіти мене. А ще, за словами Леофріка, він був шматком гівна, бридким і слизьким, чого було цілком достатньо вже мені, щоб не терпіти його.

— Ми побачимося з Альфредом завтра, — повторив я, і в Екзанчестер ми вирушили аж на другий ранок, усі гуртом.

Мілдріт, нашого сина і його няньку супроводжували мої люди. Альфреда ми знайшли на північному під’їзді до Екзанчестера, де над наметами майорів його біло-зелений прапор з драконом. На мокрому вітрі тріпотіли й інші знамена: барвисте розмаїття звірів, хрестів, святих і зброї. Це означало, що зі своїм королем перебувають інші знатні мужі Вессексу. Серед тих штандартів я побачив і чорного оленя — підтвердження того, що Леофрік казав правду і сюди, у південний Дефнашир, уже прибув Одда Молодший. Віддалік од табору, між його південною межею і міським муром, стояло велике шатро з вітрила, натягнутого на палі. Отже, замість бою з Ґутрумом Альфред вступив з ним у перемовини. Вони обговорювали умови перемир’я. Щоправда, того дня вони цього не робили, адже була неділя, а в неділю, якщо можливо, Альфред не робив ніяких справ. Його самого я знайшов за молитвою в похідній церкві, також зробленій з напнутого вітрила. Позаду нього навколішках стояли всі його тани й придворні, декотрі повернули голови на тупіт наших коней. Серед таких був і Одда Молодший, на чиєму довгастому обличчі я побачив острах.

Єпископ, що проводив службу, зупинився, аби прихожани змогли відповісти на його слова, й Одда скористався цим як приводом відвернутися від мене. Він стояв близько, майже впритул до Альфреда, що означало: король високо його цінує. Я не мав сумніву, що негідник привіз йому Уббині стяг і сокиру, а перемогу на березі моря приписав собі.

— Одного дня я розпорю того паскудника від горла до калитки і станцюю на його тельбухах, — сказав я Леофріку.

— Слід було зробити це ще вчора.

Біля вівтаря стояв священник — один з багатьох, що супроводжували Альфреда скрізь. Забачивши мене, він якомога невимушеніше поповз назад, аж зрештою встав і побіг до мене — рудий, косоокий, зі скаліченою лівицею. На його бридкій мармизі сіяв радісний подив.

— Утреде! — гукнув він, біжучи до наших коней. — Утреде! Ми думали, ви загинули!

— Я? Загинув? — зневажливо кинув я йому.

— Вас-бо взяли в полон!

Я дійсно був серед десятка англійських бранців у Вергамі, але хоч решту повбивали, мене пощадили. Це була заслуга ярла Раґнара — данського воєводи, з котрим ми були близькі, як брати.

— Я не загинув, отче, — сказав я священнику на ймення Беокка. — Дивно, що ви того не знали.

— Звідки було мені знати?

— Бо я був під Кінвітом, отче. Одда Молодший мав би розповісти про це і сказати, що я живий.

Говорячи це, я не зводив очей з Одди, і Беокка вловив у моєму голосі похмурі нотки.

— То ви були під Кінвітом? — схвильовано спитався він.

— Хіба Одда Молодший не казав вам?

— Нічого не казав.

— Нічого?

Я пришпорив коня і спрямував його між богомольців, поближче до Одди. Беокка спробував зупинити мене, та я відштовхнув його руку. Леофрік, розумніший од мене, залишився стояти на місці, а я заїхав у задні ряди, спинився серед скупчення прихожан і погукав до Беокки, дивлячись на Одду:

— То він не розповідав вам, як загинув Убба?

— Сказав, що той поліг у стіні щитів, — прошепотів Беокка, щоб не перебивати службу, — і що його погибель — заслуга всього нашого війська.

— Це все, що він вам розповів?

— Він ще казав, що особисто бився з Уббою, — додав Беокка.

— То, на думку людей, хто вбив Уббу. Лотброксона? — спитав я.

Відчувши неладне, Беокка спробував погамувати мене.

— Про це можна поговорити пізніше, — мовив він, — а поки що, Утреде, ставайте з нами до молитви.

Він називав мене на ім’я, а не паном, бо знав ще з дитинства. Як і я, він був нортумбрійцем, і колись служив священником при дворі мого батька, а як нашу землю захопили дани, подався до Вессексу, щоб пристати до тих саксів, котрі не здалися загарбникам.

— Зараз час для молитви, а не для сварок, — додав він.

Однак я був налаштований на сварку.

— На думку людей, хто вбив Уббу Лотброксона? — ще раз спитав я.

— За смерть поганського ватажка вони дякують Господу, — ухильно відказав Беокка, гарячково махаючи скаліченою рукою, щоб прицитькати мене.

— Хто, по-вашому, вбив Уббу Лотброксона? — перепитав я, а коли Беокка не відповів і цього разу, зробив це за нього: — Ви вважаєте, що Одда Молодший?!

Побачивши, що Беокка дійсно так думає, я розлютився ще більше.

— Я бився з Уббою сам на сам. Тільки він і я, мій меч проти його сокири, — прорік я гучно. — На початку бою на ньому не було жодної подряпини, отче, проте він таки поліг і відправився в царство мертвих до своїх братів.

Несказанно лютий, я мало не кричав, аж усі прихожани обернулись до мене. Панотець, у якому я впізнав єпископа Екзанчестерського — того самого, що одружив мене з Мілдріт, — насупився. Альфреда моє втручання, здавалося, не обходило, однак і він таки встав — неохоче — і повернувся до мене. Його дружина, паскуда Ельсвіта, прошипіла щось йому на вухо.

— Чи є серед присутніх тут хтось, хто не вірить, що я, Утред Беббанбурзький, убив Уббу Лотброксона в двобої? — прокричав я.

Запала тиша. Переривати службу я не хотів, але мною заволоділи незмірна гординя і нестримна лють. Усі обличчя були звернені до мене, поривчастий вітер розвівав прапори, а з країв шатра на землю скрапував дрібний дощик. Усі навколо хоч і мовчали, та бачили, що я дивлюсь на Одду Молодшого, тому дехто з надією перевів погляд на нього, мовчки закликаючи до відповіді. Та він як води в рот набрав.

— Хто вбив Уббу? — прогримів я до нього.

— Це неприпустима поведінка, — сердито кинув Альфред.

— Уббу вбив він! — крикнув я, діставши Подих Змія.

І це була моя друга помилка.

Убивство Освальда не погамувало моєї люті. Смерть шахраюватого розпорядника була недостатньою втіхою за те, що я особисто сприймав як кричущу несправедливість щодо мене. Поки що дани Вессексу не загрожували, але лише тому, що я. вбив Уббу Лотброксона, — а за це у винагороду я не отримав нічого, крім приниження.

Сердешна Мілдріт. Вона була миролюбна, хорошої думки про всіх, кого знала, але їй довелося вийти за злого і мстивого вояка. Злякавшись Альфредового гніву, вона боялася, що тепер церква покарає мене за порушення її миру, а ще непокоїлась, що Освальдова рідня вимагатиме від мене вергельд. А що вони так і зроблять, не було жодного сумніву. Верґельдом називалася плата за вбивство будь-якого чоловіка, жінки або дитини. Вбивши когось, плати, інакше загинеш сам, тому я передбачав, що Освальдові родичі підуть до Одди Молодшого, котрого, після того як його батько був страшно поранений і більше не міг правити краєм, проголосили олдерменом дефнаширським. Одда накаже шир ріву переслідувати мене за законом і судити. Але мені було байдуже. Я полював на вепрів і оленів, нарікав на долю й чекав на новини з переговорів в Екзанчестері, очікуючи, що Альфред вчинить як завжди: укладе з данами мир, а тоді відпустить. Коли ж це нарешті станеться, я планував знайти Раґнара і приєднатись до нього.

Поки я так чекав, у мене з’явився перший слуга. Це був раб, якого я знайшов в Екзанмінстері одного погожого весняного дня. Влаштували ярмарок, на якому люди могли знайти собі роботу на час сінокосу і жнив, і, як і на кожному ярмарку, там виступали жонглери, казкарі, ходулісти, музики й акробати. Був там і високий сивочолий дідуган зі зморщеним обличчям, що продавав чарівні шкіряні торбинки, які перетворювали залізо на срібло. Він показав нам, як це робиться: поклав у калитку два звичайні цвяхи, які за мить перетворилися на срібні. Відтак розповів, що для того, щоб чари почали діяти, в торбинку треба покласти срібне розп’яття, почепити її на шию і переспати так ніч. За ту торбочку я заплатив йому три срібні шилінги, але виявилось, що він мене надурив. Після того я розшукував його кілька місяців, проте так і не знайшов. Я й досі часом зустрічаю таких гендлярів і гендлярок, що торгують чарівними торбинками і коробками, але тепер наказую шмагати їх і гнати геть з моєї землі. Однак тоді мені було лише двадцять років і я сліпо вірив усьому, що бачив. Навколо старого товклася юрба, а ще більше людей зійшлося до церковної брами, звідки кожні кілька хвилин долинали гучні вигуки. Я спрямував свого коня крізь задні ряди, ловлячи сердиті погляди тих, хто знав, що я вбив Освальда. Щоправда, прямо звинуватити мене у вбивстві не наважувався ніхто, адже зі мною були мої Подих Змія та Осине Жало.

Біля церковних воріт стояв молодик. Він був голий по пояс, босий і прив’язаний за шию до стовпа. У руці тримав коротку важку палицю. Мав довге біляве волосся, сині очі та вперте обличчя. Його груди, живіт і руки були в крові. Його охороняли троє вартових, також білявих і синьооких, які вигукували до натовпу, дивно вимовляючи слова:

— Хто хоче побитися з язичником? Три пенні за те, щоб пустити йому кров! Хто наважиться вийти на двобій з ним?

— Хто він? — спитав я.

— Це дан, пане, поганин, — знявши шапку, відповів один із чоловіків, а тоді знову повернувся до натовпу: — Хто бажає побитися? Пометіться йому! Пустіть дану кров! Будьте добрими християнами! Побийте поганина!

Троє чоловіків були фризами. Я припустив, що це колишні вояки Альфредової армії, котрі дезертирували, коли він обрав не битись, а домовлятися з данами. Фризи живуть за морем, а до нас прибувають лише по одне — гроші. Цим трьом якось вдалося захопити молодого дана, і вони планували добряче заробити на ньому, поки він живий. Так могло тривати довгенько, бо він був міцний. Кремезний молодий сакс заплатив три пенні й отримав меча, з яким кинувся на бранця. Однак дан відбив усі його удари, навсібіч розсипаючи тріски зі свого бучка, а побачивши, що супротивник розкрився, торохнув його по голові, аж у того з вуха пішла кров. Оглушений сакс заточився, і дан завдав йому удару в живіт. Саксу забило подих, він зігнувся, і дрючок просвистів над ним з такою силою, що запросто розкроїв би череп, але фризи смикнули за мотузку, і дан упав.

— Є ще герої серед вас? — гукнув фриз, поки відводили молодого сакса.— Ну ж бо, хлопці! Покажіть свою силу! Побийте дана до крові!

— Я поб’ю, — озвався я, злізши з коня і проштовхуючись крізь натовп. Передавши повіддя хлопчиську, я витяг Подих Змія.

— Три пенси? — спитав я фризів.

— Ні, пане, — відповів один з них.

— Чому?

— Нам не потрібен мертвий дан, — пояснив він.

— А нам потрібен! — почувся голос із натовпу.

Народ з долини Уїску не любив мене, але данів ненавидів ще більше, тому не міг дочекатися, коли бранця нарешті вб’ють.

— Його можна тільки поранити, пане, — сказав фриз. — Але битися мусите нашим мечем.

Він простягнув мені клинок. Оглянувши тупе лезо, я плюнув.

— Мушу? — спитав я.

Фриз сваритись не хотів.

— Його можна тільки поранити, — мовив він.

Відкинувши волосСя з очей, дан подивився на мене, опустивши ломаку. Я бачив, що він нервується, проте страху в його очах не було. Мабуть, відколи він потрапив до фризів, бився в сотні боїв, щоправда, не проти воїнів — а з вигляду моїх клинків зрозумів, що я вояк. Його тіло вкривали синці, кров і шрами, він знав, що Подих Змія завдасть глибоких ран, але налаштовувався дати мені справжній бій.

— Як тебе звуть? — спитав я в нього данською.

Він здивовано глипнув на мене.

— Як тебе звуть, малий? — перепитав я, назвавши його малим, хоч він був не набагато молодший за мене.

— Гастинґ, — відказав він.

— Гастинґ який?

— Гастинґ Сторрісон, — відповів він, називаючи ім’я свого батька.

— Бийся, а не розмовляй! — озвався хтось із натовпу.

Я повернувся, аби подивитися, хто це сказав і щоб він заглянув мені у вічі, а тоді різко крутнувся й рубонув мечем. Гастинґ інстинктивно відбив мій удар, але гостре лезо Подиху Змія розрубало його дубок, як трухляву тріску. Хлопець лишився з обрубком у руці, а більший шмат його жалюгідної зброї — товстої ломаки — лежав на землі.

— Убий його! — гукнули з натовпу.

— Пустіть кров, але не вбивайте його, пане. Благаю, — сказав фриз. — Як на дана, він непоганий парубок. Просто пустіть йому кров. Ми вам заплатимо.

Я відгилив обрубану палицю від Гастинґа.

— Підніми, — наказав йому.

Він занепокоєно глянув на мене. Щоб підняти палицю, йому доведеться дійти до кінця прив’язі, нахилитись і підставити спину моєму мечеві. Він пильно дивився на мене, в очах під брудною чуприною читалася нерішучість. Вирішивши врешті, що я не завдаватиму удару в спину, підійшов до палиці й нахилився. В останню мить я відбив її ще далі.

— Підніми, — знову наказав я.

Він досі тримав у руці обрубок ломаки. Ступив ще крок, натягнувши мотузку на повну, і раптово зробив випад, спробувавши ударити тим обрубком мене в живіт. Очікуючи такого, я лівицею схопив його за зап’ястя і щосили стиснув.

— Підніми, — втретє звелів я йому.

Цього разу він скорився. Нахилившись за палицею, напнув мотузку до краю, і я розрубав її своїм мечем. Гастинґ звалився долічерева. Я наступив йому на спину одною ногою і притулив вістря до хребта.

— Альфред видав наказ усіх данських полонених доставляти йому, — сказав я фризам.

Уся трійця мовчки подивилась на мене.

— Чого ви не привели його до короля? — спитав я в них.

— Ми не знали, пане, — озвався один з них, — нам не казали.

І це було не дивно, адже такого наказу Альфред не видавав.

— Ми зараз же поведемо його до короля, пане, — запевнив мене інший.

— Я зроблю це за вас, — відповів я. Прибрав ногу з Гастинґа і звернувся до нього данською: — Вставай.

Кинувши монету малому, що наглядав за моїм конем, я заліз у сідло й подав Гастинґу руку.

— Сідай позаду, — сказав йому.

Фризам це не сподобалось. Вони дістали мечі й рушили на мене. Я дістав з піхов Осине Жало, дав Гастинґу, котрий досі стояв на землі, й, повернувшись до фризів, усміхнувся їм.

— Ці люди, — показав я мечем на юрбу, — і так вважають мене вбивцею. А ще я той, хто зійшовся на герць із Уббою Лотброксоном біля моря і вбив його. Кажу вам це, аби ви потім знали, що вбили Утреда Беббанбурзького.

Я наставив вістря Подиху Змія на найближчого з трійці, й той позадкував. Решта, охочіші стати до бою не більше од першого, вчинили так само. Гастинґ сів у сідло позад мене, я пришпорив коня і пустив його крізь натовп, що розступався дуже неохоче.

Віддалившись на достатню відстань, я наказав Гастинґу злізти й віддати мені Осине Жало.

— Як ти потрапив у полон? — спитав у нього.

Він розповів мені, що був на одному з Ґутрумових кораблів, які потрапили у шторм. Його судно потонуло, але він ухопився за дошку і доплив до берега, а там його підібрали фризи.

— Нас було двоє, пане, — мовив він, — але- другий помер.

— Тепер ти вільний, — сказав я йому.

— Вільний?

— Ти служитимеш мені, і я дам тобі меча в обмін на присягу.

— Але чому? — спитав він.

— Бо колись давно мене врятував дан, — відповів я. — Мені подобаються дани.

А ще я взяв його, бо мені були потрібні люди. Я не довіряв Одді Молодшому й остерігався його охоронця Стеапи Снотора, тому в Окстоні мені знадобляться вояки. Звичайно, Мілдріт була проти данського воїна вдома.

Сказала, їй більше потрібні плугатарі, селяни, доярки та прислужники, але я відповів, що я лорд, а лорду необхідне військо.

І я дійсно лорд нортумбрійський. Мене звуть Утред Беббанбурзький. Мої пращури, чий родовід тягнеться аж до бога Водена, якого дани називають Одіном, колись правили всією північною Англією. Якби мій дядько не відібрав у мене Беббанбурґ, коли мені було всього одинадцять, я б досі жив як нортумбрійський лорд, у тверді на вершечку кручі над бурхливим морем. Дани захопили Нортумбрію й посадили в Еофервіку свого маріонеткового короля Ріксіґа, проте Беббанбурґ виявився для них занадто міцним. Мій дядько Ельфрік запанував там, проголосивши себе олдерменом Ельфріком, і дани залишили його в спокої за умови, що він не завдаватиме їм клопоту. Мені часто снилося, що я повернуся в Беббанбурґ і поверну його собі. От тільки як? Щоб захопити Беббанбурґ, мені потрібне власне військо, а всі вояки, яких я мав, — це один молодий дан на ім’я Гастинґ.

Крім того, в Нортумбрії в мене були й інші вороги: ярл К’яртан та його син Свен, котрий через мене втратив око. Вони з радістю вб’ють мене, а дядько щедро заплатить їм за це, тому майбутнього в Нортумбрії на той час я не мав. Але туди я ще повернуся, бо того жадала моя душа. Прийду з Раґнаром Молодшим, моїм другом, живим, бо його корабель уцілів у бурі. Про це я довідався від священника, присутнього на переговорах в Екзанчестері. Він стверджував, що один з данських вельмож у делегації Ґутрума — ярл Раґнар.

— Кремезний, — сказав мені піп, — і дуже галасливий.

Цього опису було мені достатньо, аби знати, що Раґнар живий, і моє серце несказанно зраділо цій звістці, адже я розумів, що моє майбутнє пов’язане з ним, а не з Альфредом. Тож коли переговори закінчаться і буде укладено мир, дани покинуть Екзанчестер, а я принесу свій меч Раґнару і вирушу з ним на Альфреда, котрий ненавидів мене. А я — його.

Я сказав Мілдріт, що ми з Дефнаширу подамося до Раґнара, я стану його вояком і під його орлиним знаменом помщуся К’яртану і своєму дядькові, але вона відповіла лише слізьми.

Жіночого плачу я не зношу. Мілдріт нічого не розуміла, ображалась, а я сердився.

Ми гиркалися, як собака з кішкою, а дощ падав безперестану. Я лютував, як дикий звір у клітці, бажаючи, аби Альфред і Ґутрум швидше закінчили перемовини, адже всі знали, що після них Альфред відпустить Ґутрума, а щойно той піде з Екзанчестера, я зможу пристати до данів. Мені було байдуже, чи піде Мілдріт зі мною, — аби лиш зі мною був син, котрий успадкував моє ім’я. Тож днями я полював, а ночами пиячив і мріяв про помсту, аж доки, повернувшись додому одного вечора, не застав там отця Віллібальда.

Віллібальд був хороший. Колись він служив капеланом в Альфреда на флоті. Було це в часи, коли я ще командував тими дванадцятьма кораблями. Він сказав, що повертається з Гамтуна і подумав, що мені було б цікаво знати, чим вирішилися нескінченні перемовини між Альфредом та Ґутрумом.

— Нарешті мир, пане — сказав він мені. — Хвала Богу.

— Хвала Богу, — підтакнула Мілдріт.

Я мив свій мисливський спис від крові й нічого не відповів. Подумав лише, що коли Раґнара випустять з міста, нарешті зможу долучитись до нього.

— Угоду скріпили вчора урочистою присягою, — провадив Віллібальд. — Тепер у нас буде мир.

— Урочисті присяги давали й торік, — буркнув я.

Альфред і Ґутрум уже укладали мир у Вергамі, але дан порушив його, вбивши своїх заручників. Загинуло одинадцять із дванадцяти. Я єдиний уцілів, бо за мене заступився Раґнар.

— Про що вони домовилися? — спитав я.

— Дани повинні віддати, нам усіх своїх коней, — відповів святий отець, — і повернутися в Мерсію пішки.

Це добре, подумав я, адже й сам збирався туди. Щоправда, цього Віллібальду не сказав, лише засміявшись із Альфредового рішення відпустити данів.

— Чому він не хоче битися з ними? — спитав я.

— Бо їх забагато, пане. Бо з обох боків поляже забагато людей.

— Краще б уже повбивав їх усіх.

— Мир кращий за війну, — відповів Віллібальд.

— Амінь, — докинула Мілдріт.

Я взяв точильний камінь і заходився гострити спис. Мені здавалося, що Альфред виявляє нерозумну щедрість. Ґутрум — останній вагомий воєвода з данського боку. Він потрапив у пастку, і на місці Альфреда я не висував би умов. Він би отримав облогу, після якої данському пануванню на півдні Англії Настав би край. Натомість король дозволив Ґутруму покинути Екзанчестер.

— Така воля Божа, — сказав Віллібальд.

Я глянув на нього. Він був усього на кілька років старший од мене, але з вигляду був молодшим. Завдяки серйозності, ревності й доброті він був чудовим капеланом на наших дванадцяти кораблях, хай сердегу постійно й мучила морська хвороба, а від вигляду крові вивертало.

— Jo це Бог уклав перемир’я?— насмішкувато спитав я.

— А хто наслав шторм, який потопив Ґутрумів флот? — палко парирував Віллібальд. — Хто спрямував Уббу нам у руки?

— Я.

Він вдав, ніби не почув мене.

— Пане, наш король боголюбивий, а Господь щедро винагороджує тих, хто вірно йому служить. Альфред здолав данів! Вони це розуміють. Ґутрум визнав Божий замисел! Він навіть виявив інтерес до Христа.

Я нічого не відповів. Священник продовжив:

— Король вважає, що Ґутрум невдовзі уздрить світло Христове. — Він нахилився й поклав руку мені на коліно. — Пане, ми постували, молилися, тому король переконаний, що нам вдасться привести данів до Христа. А коли це станеться, запанує вічний мир.

Він щиро вірив у кожнісіньке слово цієї нісенітниці, і, ясна річ, для вух Мілдріт його слова були як музика. Вона була доброю християнкою і мала безмежну віру в Альфреда, тож якщо король вважав, що перемогу йому приніс Господь, вона також у це вірила.

Мені ж це здавалося повною маячнею, але я промовчав. Служниця принесла елю, хліба, копченої скумбрії й сиру.

— У нас буде християнський мир, — промовив Віллібальд, хрестячи хліб, перед тим як узяти його. — Ми скріпили його, обмінявшись заручниками.

— Ми знову дали Ґутруму заручників? — приголомшено спитав я.

— Ні, — відповів Віллібальд. — Але він погодився дати нам своїх людей, серед яких шість ярлів!

Я припинив точити списа і зиркнув на священника.

— Шість ярлів?

— Серед них є і ваш друг Раґнар!

Віллібальд радів цій новині, на відміну від мене. Якщо Раґнар не з данами, це означає, що я не зможу піти з ними. Він мій друг, його вороги — мої вороги. Але без Раґнара я не зможу зробити нічого К’яртану і Свену — батьку з сином, котрі вбили Раґнарового батька і хотіли позбутись мене. Без Раґнара я не зможу покинути Вессекс.

— Раґнар серед заручників? — перепитав я. — Ви впевнені?

— Аякже. Він залишиться в олдермена Вульфгера. Усіх заручників відправлять до нього.

— Надовго?

— Скільки буде потрібно Альфреду або доки Ґутрума не похрестять. Він дозволив нашим святим отцям провести бесіду з його людьми. — Отець глянув на мене благально. — Треба мати віру в Бога. Йому потрібен час для здобуття прихильності данів. Нарешті Ґутрум збагнув, що наш Господь всемогутній!

Я встав, підійшов до дверей, відсунув шкіряну заслону і глянув на широке гирло Уїску. На серці було тоскно. Я ненавидів Альфреда і не хотів жити у Вессексі, але, здавалось, був приречений скніти там до скону.

— І що мені тепер робити? — спитав я.

— Король пробачить вам, пане, — непевно відповів Віллібальд.

— Пробачить мені? — різко крутнувся я до нього.— Що, він думає, сталося під Кінвітом? Ви ж були там, отче. Ви сказали йому правду?

— Сказав.

— І?

— Він знає, що ви безстрашний воїн, пане, — відказав піп, — і що ваш меч — цінний скарб для Вессексу. Я певен, він пробачить вас і радо прийме назад. А поки ходіть у церкву, виплачуйте борг і доведіть, що ви достойний громадянин Вессексу.

— Я не західний сакс, — урвав я його. — Я — нортумбрієць!

У цьому й була вся моя біда: я був чужинець, навіть моя англійська мова відрізнялась від тутешньої. Вессекські вояки були прив’язані до цієї землі по крові, а я приблудив сюди аж із півночі. Місцевий народ вважав мене поганином, а через смерть Освальда — вбивцею. Часом, коли я виїздив зі свого угіддя, люди, побачивши мене, хрестилися, щоб відвернути зло, і називали мене Утредерв, що значить Утред Лихий. Однак я на це не зважав, на відміну від Мілдріт, котра щосили намагалася переконати людей, що я християнин, хоч це й була неправда. Протягом усього того літа наше щастя зазнавало численних випробувань, Мілдріт молилася за мою душу, а я непокоївся за власну свободу. Коли вона просила мене поїхати з нею до церкви в Екзанмінстер, я сердився і кричав, що доки я живий, ноги моєї не буде в церкві. На це вона завжди ридала, а я, не в змозі терпіти її сліз, тікав з дому на полювання. Інколи лови приводили мене до берега річки, де я затримувався надовго, дивлячись на «Архангела».

Покинутий, він лежав боком на болотистому бережку, злегка погойдуючись на хвилях.

Це був один з дванадцяти великих кораблів Альфредового флоту, які ми збудували для захисту нашого узбережжя від данських сил. На ньому ми з Леофріком виплили з Гамтуна в погоні за Ґутрумовим флотом і пережили шторм, котрий згубив більшу частину його війська. До цього берега ми привели корабель уже без щогли й вітрила, і він досі гнив тут, забутий усіма.

«Архангел». Так його назвав Альфред, але мені ця назва ніколи не подобалась. Корабель повинен носити гордовите, а не тюхтійське, попівське ім’я і мати на носі звірячу голову: зухвалого дракона, що не боїться морських хвиль, або вовка, що наганятиме жах на ворога. Інколи я підіймався на борт «Архангела», дивився на його шлюзи — розтягані селянами на дошки і затоплені водою, — й пригадував дні в морі, коли вітер хльоскав по його бортах чи як зі страшним скреготом ми протаранили данське судно.

Проте нині, як і про мене, про «Архангела» всі забули. Бувало, я мріяв відремонтувати його, відшукати нові снасті, вітрило, набрати команду і знову вивести в море. Я хотів бути не там, де був, хотів бути з данами, але щоразу, як казав про це Мілдріт, вона вдарялася в сльози.

— Ти не змусиш мене жити серед данів! — кричала вона.

— Чому?

— Бо вони погани! Мій син не зростатиме серед поган!

— Він мій син також, — відповідав я, — і він шануватиме тих же богів, що і я.

Після цього було більше сліз, і я вибігав із будинку, брав псів і йшов з ними високо в ліс, міркуючи над тим, чому кохання прокисає, як молоко. Після Кінвіта я страшенно хотів побачити Мілдріт, однак тепер не міг терпіти її жалюгідної побожності, а вона — моєї нестриманості. Вона ж бо прагнула, щоб я орав поля, доїв корів і збирав збіжжя, аби виплатити непосильний борг, який звалився на мої плечі після шлюбу з нею. Сталося це внаслідок обіцянки її батька віддавати церкві більшу половину врожаю зі своїх угідь. Угода була безстрокова і поширювалась на всіх його спадкоємців. Внаслідок данських набігів і неврожаїв він не міг її виконати, і тепер церква — отруйна гадюка — вимагала сплати боргу від мене, погрожуючи в разі невиплати забрати всі наші землі. Щоразу, буваючи в Екзанчестері, я. відчував як тамтешні попи й ченці тихцем раділи перспективі збагачення. Екзанчестер повернувся в лоно Англії, Ґутрум передав нам своїх заручників і подався на північ, тож у Вессексі запанував сякий-такий мир. Фірди, війська від кожного з ширів, розформували і відпустили по домівках обробляти поля. У церквах заспівали псалми, а Альфред на знак своєї перемоги розіслав подарунки своїм храмам і монастирям. Одда Молодший, котрого тепер вважали оборонцем Вессексу, отримав землі навколо місця, де відбулася битва при Кінвіті. Там він наказав збудувати церкву, й народ казав, що в ній буде золотий вівтар — на знак вдячності Господу за те, що Він вберіг Вессекс.

От лишень як довго Вессекс простоїть? Ґутрум був живий, і я не поділяв думки християн, буцімто мир нам прислав Господь. Як виявилось, я був не один такий. Посеред літа Альфред повернувся до Екзанчестера, де скликав вітан — раду найвпливовіших танів і духівників усього королівства. Серед них був і Вульфгер Вілтунширський, тож якось увечері я поїхав у місто, де мені сказали, що олдермен зі своїми людьми спинився в таверні «Лебідь» біля східної брами. Проте там я знайшов не його, а Етельвольда, Альфредового небожа, котрий з неабияким завзяттям спустошував тамтешні запаси елю.

— Тільки не кажи, що той вилупок і тебе викликав на вітан, — понуро пробурчав він, побачивши мене.

Вилупком він називав свого дядька, котрий украв у нього престол.

— Ні, — відповів я. — Мені потрібен Вульфгер.

— Олдермен у церкві, — відказав Етельвольд. — А я не пішов. — Усміхнувшись, він показав на сусідню лавку. — Сідай, випий. Зараз як слід нап’ємось і знайдемо собі двох дівок. А як хочеш — трьох, а то й чотирьох.

— Ти, мабуть, забув, що я одружений, — мовив я.

— Наче це колись когось спиняло.

Я сів, служниця принесла елю.

— Ти належиш до вітану? — спитав я в Етельвольда.

— А ти як гадаєш? Чи, думаєш, тому вилупку треба мої поради? «Лорде, королю, — сказав би я йому, — чом би вам не стрибнути з кручі, помолившись, щоб Господь дарував крила?» — Він підштовхнув до мене тарілку зі свинячими ребрами. — Я тут, лише аби за мною було зручніше наглядати, щоб я часом не вступив із кимось у змову.

— А ти плануєш змову?

— Ну звісно. — усміхнувся він. — Приєднаєшся до мене? Ти мій боржник.

— Хочеш мій меч собі на службу? — спитав я.

— Так.

Судячи з вигляду, він не жартував.

— Тобто ми вдвох виступимо проти цілого Вессексу чи з нами буде хтось іще?

Вій насупився, замислився, але нікого не назвав — лише втупився в стіл. Мені було його шкода. Етельвольд мені завжди подобався, але покладатися на нього я не міг, бо він був ненадійний і безвідповідальний. Я подумав, що Альфред правильно розважив щодо нього: варто лиш дати йому свободу, і він себе згубить пиятикою та гулянками.

— Що мені дійсно треба зробити, — зрештою промовив він, — це приєднатися до Ґутрума.

— Чому б і ні?

Він підняв очі на мене, але нічого не сказав. Мабуть, знав відповідь: Ґутрум радо прийме його, вшанує, а тоді використає і вб’є. Втім, не виключено, що така перспектива була йому миліша за теперішнє життя. Знизавши плечима, він відкинувся на спинку лавки і змахнув волосся з лиця. Він був напрочуд вродливий, і це також відволікало його від серйозних справ, адже дівок тягло до нього, як попів до золота.

— Вульфгер думає, що Ґутрум ще повернеться і повбиває всіх нас, — сказав він, промовляючи слова дещо змазано.

— Можливо, — погодився я.

— Якщо мій дядько загине, — продовжив він, не стишуючи голосу, хоч навколо сиділо повно народу, — його син буде ще замалим, аби сісти на трон.

— Це правда.

— Отже, настане мій час! — усміхнувся він.

— Або Ґутрумів, — додав я.

— Тому пиймо, друже мій, бо всі ми в лайні по вуха. — Він усміхнувся до мене лукаво: — Якщо не битимешся за мене, як інакше повернеш послугу?

— А як би ти хотів?

— Можеш убити абата Гевальда? Але так, щоб довго і болісно?

— Це я можу.

Гевальд був вінбурнанським абатом, відомим суворістю до хлопців, котрих навчав грамоті.

— З іншого боку, — продовжив Етельвольд, — я б і сам залюбки порішив того лайдака кістлявого, тому краще подумаю, як ще можна засмутити мого дядька. Тобі ж він також не подобається?

— Не подобається.

— Тоді слід придумати йому якусь капость. О Боже, — вихопилося в нього, бо за дверима зненацька почувся Вульфгерів голос. — Він злий на мене.

— Чому?

— Завагітніла одна молочниця. Думаю, він би й сам був не проти потовкти її, але я його випередив. — Він осушив свій кухоль. — Я у «Три дзвони». Ти зі мною?

— Треба ще побалакати з Вульфгером.

Поки Вульфгер заходив до зали, Етельвольд прошмигнув через задній хід. Олдермена супроводжувало кільканадцять танів, але, побачивши мене, він покинув їх і попростував до мого столу.

— У церкві єпископа була служба, — пробурчав він. — Кілька годин там співали псалми й читали молитви, аби прогнати звідси данський дух. То не Етельвольда я бачив з тобою?

— Так, його.

— Просив тебе долучитися до повстання?

— Так.

— От йолоп нещасний. А ти чого прийшов? Приніс мені свій меч?

Він сподівався, що я дам присягу на вірність йому і вступлю до його війська.

— Хочу побачити одного з заручників, — відповів я, — тому прийшов спитати твого дозволу.

— Заручників. — Вульфгер клацнув пальцями до служниці, аби та принесла елю. — Чорти б їх побрали. Довелося будувати для них нові будинки. Як гадаєш, кому платити за те будівництво?

— Тобі?

— Звичайно, мені. А ще їх треба годувати. І хто заплатить мені за харчі, сторожу, утримання? Альфред?

— Скажи йому, що збудуєш монастир, — запропонував я.

Він глипнув на мене як на божевільного, аж тоді зрозумів жарт і засміявся.

— Правду кажеш. У такому разі він мені заплатить, ге? Чув про новий монастир, що будують при Кінвіті?

— Кажуть, там буде золотий вівтар.

Він знову зареготав.

— І я таке чув, але не вірю, хоч люди кажуть, що то правда. — Він провів поглядом одну з прислужниць, що проходила залою. — Щоб побачити заручників, тобі треба не мій, а Альфредів дозвіл, а він його не дасть.

— Альфредів? — перепитав я.

— Вони ж не просто заручники, — відповів він, — а полонені. Я мушу закрити їх і стерегти день і ніч. Так .наказав Альфред. Він вважає, що мир нам дарував Господь, але все одно подбав, щоб усі його заручники були високого походження. Узяв аж шістьох ярлів! Уявляєш, скільки в них служників, жінок — скільки голодних ротів?

— Якщо буду у Вілтунширі, чи можна мені буде побачитися з ярлом Раґнаром? — спитав я.

Вульфгер насупився:

— Ярл Раґнар? Отой галасливий? Мені він подобається. Але ні, друже, не можна. Бачити їх не дозволено нікому, крім одного попа, що вміє балакати по-їхньому. Його прислав Альфред, аби навернути данів у християнство. А навіть як поткнешся туди без мого дозволу, Альфред однаково довідається й зажадає від мене пояснень. Тому заручників бачити не можна нікому. — Він спинився, щоб роздушити вошу під коміром. — Я ще й мушу годувати того попа, і за це Альфред мені не платить — навіть за утримання того лайдака Етельвольда!

— Коли я був заручником у Вергамі, ярл Раґнар врятував мені життя. Ґутрум убив усіх, але Раґнар заступився за мене. Сказав, що коли Ґутрум хоче вбити мене, хай спершу здолає його, — пояснив я.

— А з вигляду він людина, вбити яку важко, — відповів Вульфгер. — Тільки якщо Ґутрум таки нападе на Вессекс, мені доведеться це зробити — вбити їх усіх. Але жінок, мабуть, не чіпатиму.— Він понуро виглянув на подвір’я таверни, де під місячним світлом грали в кості його вояки. — А Ґутурум нападе, — додав тихо.

— Я чув інше.

Він зиркнув на мене підозріливо:

— І що ж ти чув, мій юний друже?

— Що мир нам дарував Господь.

Вульфгер розреготався на цей жарт:

— Ґутрум зараз у Ґлевечестері, а це всього пів дня ходу від нашого кордону. Кажуть, щодня туди прибувають усе нові й нові данські кораблі. Вони вже у Лундені, на Гумбері й Ґеваску. — Він нахмурився. — Більше кораблів — більше людей, а Альфред тільки й знає, що церкви будувати! А тут ще й цей Свейн об’явився.

— Свейн?

— Приплив на своїх кораблях з Ірландії й осів у Вельсі. Але надовго не затримається. Ще прийде у Вессекс. Кажуть, з ним велике військо данів з Ірландії, — пробуркотів він.

Я не знав, наскільки це правда, оскільки подібні чутки ходили завжди, але Вульфгер, схоже, вірив.

— Нам треба піти в Ґлевечестер і перебити їх усіх до одного, поки вони не перебили нас, — сказав він. — Але ж ні, нашим королівством правлять попи.

Це правда, подумав я. Як і те, що Вульфгер не дасть мені просто так побачитися з Раґнаром.

— Можеш передати від мене послання Раґнару? — спитав я.

— Як? Я ж не балакаю по-данському. Можу попросити в попа, але він розпатякає про все Альфредові.

— З Раґнаром є жінка?

— Усі вони з жінками.

— Така струнка, чорнява, з соколиним обличчям.

Він легенько кивнув:

— Схоже на ту, що з ним. Вона ще скрізь ходить зі своїм собакою, так?

— Так, у неї є пес, — відповів я. — Його звуть Нігтґенґа.

Вульфгер знизав плечима, наче йому байдуже, як звуть собаку, аж доки не збагнув значення слова.

— Чекай-но, у пса англійська кличка? — спитав він. — Чого б то данка називала собаку гобліном?

— Бо вона не данка, а саксонка, — відповів я. — Її звуть Бріда.

Він вирячився на мене, тоді зареготався.

— От хитра курвочка. То вона розуміє все, що ми говоримо?

Бріда дійсно була дуже хитра. Це була моя найперша коханка, дівчина зі Східної Англії, яку виховав Раґнарів батько, а зараз вона спала з Раґнаром Молодшим.

— Заговори до неї, — продовжив я, — передай вітання від мене і скажи, що якщо буде війна...

Я затнувся, не впевнений, що казати далі. Сенсу обіцяти будь-що врятувати Раґнара не було, адже якщо війна дійсно буде, заручників переб’ють раніше, ніж я встигну до них дістатися.

— Якщо буде війна? — підігнав мене Вульфгер.

— Якщо буде війна, — промовив я і повторив слова, які сам Вульфгер сказав мені перед моїм покаянням: — всім нам доведеться вигадувати, як вижити.

Олдермен здивовано мовчки подивився на мене, і його затяжна мовчанка сказала мені, що хоча путящого послання Раґнару я не придумав, зате дав слушну пораду Вульфгеру. Він відпив елю.

— То, кажеш, та курва балакає по-англійському?

— Вона саксонка.

Як і я. Але я ненавидів Альфреда і планував за першої-ліпшої нагоди приєднатись до Раґнара — подобається це Мілдріт чи ні.

Втім, глибоко під землею, де велетенський змій Нідгьоґґ гризе корені дерева життя Іґґдрасілля, сидять три прялі, котрі тчуть наші долі. Ми можемо вважати, буцімто вирішуємо все самі, та в дійсності наші життя перебувають у їхніх руках. Вони їх тчуть, і доля невблаганна. Це відомо данам і навіть християнам. Wyrd bid ful arced, говорять сакси, що означає: світом править доля. Прялі вирішили й мою долю, бо вже за тиждень після вітану, коли в Екзанчестері знову запанував спокій, вони надіслали мені корабель.

Моряки «Судного дня», або ж «Фірдраки», були зі мною при Кінвіті. Усі вони були вояками, і їх обурило, що Одда Молодший приписав перемогу собі. А ще відтоді вони добряче знудьгувалися. Леофрік розповідав, що Бурґверд лиш інколи виводив кораблі в море на навчання, а більшість часу вони простоювали в Гамтуні.

— А одного разу ми вибралися на риболовлю, — додав він.

— На риболовлю?

— Отець Віллібальд розповів про те, як Христос нагодував п’ять тисяч чоловік двома хлібинами і кошиком оселедців, — відповів він, — тому Бурґверд наказав нам брати сіті й вирушати в море. Вирішив нагодувати місто. Народ там голодує.

— Вдалося чогось наловити?

— Купу скумбрії.

— А данів?

— Данів наловити не вдалося, як і оселедців, — відповів Леофрік. — Лише скумбрії. Ті падлючі дани як крізь землю провалилися.

Пізніше ми довідалися, що Ґутрум заборонив данським кораблям з’являтися біля узбережжя Вессексу й порушувати мир. Він мав намір приспати пильність Альфреда, змусити його повірити, що перемир’я діє, а для цього йому треба було, щоб у морі між Кентом і Корнвалумом не з’являлися його пірати. Це заохочувало купців з півдня приїздити туди продавати вино і купувати вовну, і вже за перші чотири дні експедиції наш «Фірдрака» взяв два таких судна. Це були пузаті франкські кораблі, у кожного не більше шести весел з кожного боку. На обох нас сприйняли за вікнігів, побачивши звірячі голови на кормі та носі й браслети в мене на руках і почувши, як ми з Гастинґом розмовляємо по-данському. Моряків ми не вбивали, лише позабирали всі гроші, зброю й вантаж, який могли вмістити в себе на борту. Один корабель був ущерть навантажений вовною, оскільки за морем високо цінували саксонські руна. Щоправда, нам вдалося винести тільки три кипи, бо на решту не вистачило б місця під лавами.

На ніч ми зупинялися в бухтах або гирлах річок, а вдень веслували морем у пошуках здобичі. Щодня просувалися далі на захід, доки не переконалися, що достатньо віддалилися від берегів Корнвалуму й увійшли на ворожу територію. Це були землі наших давніх ворогів, котрі протистояли ще нашим пращурам, коли ті прийшли з-за Північного моря освоювати Англію. Називався той народ бритами. Вони розмовляли дивною мовою, і одна їх частина жила на північ від Нортумбрії, а інша — у Вельсі й Корнвалумі, диких окраїнах Британського острова, куди їх витіснив наш народ. Вони сповідували християнство. Отець Беокка розповідав мені, що вони вірили в Христа ще задовго до нас, і твердив, що жоден християнин не може бути ворогом іншому. Та попри те брити нас ненавиділи. Часом вони об’єднувалися з норманами для спільних набігів на нас, інколи нормани нападали на них, а бувало, що вони самі нападали на нас. У минулому корнвалумський народ створював чимало неприємностей Вессексу, та Леофрік запевнив мене, що за це їх так жорстоко покарали, що нині, забачивши сакса, вони обсцикалися з переляку.

Спершу ми не помітили жодного брита. Місця, де ми зупинялися, були безлюдні — всі, крім одного річкового гирла, де від берега до нас поплив невеликий човник, обтягнутий шкірою, і напівголий чоловік, що сидів на веслах, спробував продати нам крабів. Ми взяли два кошики й заплатили йому два пенні. На другу ніч, у приплив, пристали до берега, набрали води з джерела, і ми з «Леофріком злізли на пагорок, з якого відкривався краєвид на рівнину. Над дальніми долинами курився дим, але навколо не було видно нікого — хоч би один вівчар попався.

— На що сподіваєшся натрапити тут? — спитав Леофрік. — На ворогів?

— На монастир, — відповів я.

— Монастир! — засміявся він. — Хочеш помолитися?

— У монастирях повно срібла.

— Тільки не в цих краях. Тут народ голий як бубон. Крім того...

— Що «крім того»?

Він кивнув на наших моряків:

— У нас на борту дюжина добрих християн. Звісно, лихих засранців більше, але дюжина побожних назбирається. На монастир вони не підуть нізащо.

Він казав правду. Декому з нашої команди явно була не до вподоби наша затія з піратством, але я переконав їх, що під прикриттям купців дани шпигують за ворогами. Хоча це була правда, я сумнівався, щоб хтось із наших жертв служив данам, проте команди обидвох розграбованих нами кораблів складали іноземці,, а, як усі сакси, команда «Фірдраки» мала здорове упередження щодо чужоземців, хоч і робила виняток для Гастинґа і дюжини інших наших моряків, котрі були фризами. Останні були природженими піратами, не гіршими за данів. Ці дванадцятеро прибули у Вессекс, аби збагатитися з війни, і неабияк зраділи, дізнавшись, що ми плануємо порозбишакувати.

Просуваючись на захід, ми почали натикатися на прибережні поселення, часом навдивовижу великі. Кенвульф, добрий чолов’яга, що бився з нами при Кінвіті, розповів, що корнвалумські брити добувають олово і продають чужоземцям. Це він знав, бо його батько був купцем і частенько бував на цих берегах.

— Раз вони продають олово, — сказав я, — значить, у них є гроші.

— І люди, котрі їх стережуть, — зауважив Кенвульф.

— У них є король?

Хтозна. Імовірно, король є, та ми не знали, де може жити той король і хто він такий, а Гастинґ узагалі припустив, що королів тут може бути кілька. Але от що було в тутешнього народу точно — це зброя, бо одної ночі, коли «Фірдрака» зайшов у гавань, зі скелі в нашому напрямку прилетіла стріла, що плюхнулася у воду просто біля нашого весла.

Ми б і не знали, що по нас стріляють, якби я не підняв голову й не побачив, як вона, оперена брудним сірим пір’ям, летить у воду з чорного неба. Більше стріли по нас не летіли, тож ми сприйняли це за попередження і тієї ночі залишили корабель на якорі подалі від берега, а на ранок побачили двох корів, що паслися біля струмка. Леофрік схопився за сокиру.

— Корови тут, щоб убити нас, — застеріг Гастинґ ще не зовсім упевненою англійською.

— Корови хочуть нас убити? — смішкувато перепитав я.

— Я таке вже бачив, пане. Корів відправляють, щоб виманити нас на берег, а тоді нападають.

Тож ми не стали чіпати корів, підняли якір і попливли до виходу з бухти.

Почувши крик позаду, я озирнувся й побачив людей, що повискакували з-за кущів і дерев. Я зняв з руки один зі своїх браслетів і подарував Гастинґу. Це був його перший браслет, і він, як дан, несказанно зрадів і провів цілий ранок, начищаючи його.

Берег робився чимдалі дикішим, тяжче було знайти на ньому пристанище, зате погода була сприятлива. Ми захопили невеликий корабель на вісім весел, що повертався в Ірландію, і звільнили його від шістнадцяти срібняків, трьох ножів, купи олов’яних злитків, мішка гусячого пір’я і шести козячих шкур. Не встигли ми ще як слід збагатитися, а трюми «Фірдраки» вже ломилися від шкур, вовни і олова.

— Треба продати все це добро, — сказав Леофрік.

Тільки кому? Ми не знали нікого, хто б торгував у цих краях. Я подумав, що варто було б пристати десь неподалік великого селища і пограбувати його. Спалити хати, повбивати людей, пограбувати будинок старости і повернутися в море. Біда лиш у тому, що на кожному мисі на чатах стояли брити, котрі завжди бачили, як ми наближаємось, тож не встигали ми підпливти до якогось поселення, як назустріч нам виходили озброєні чоловіки. Гастинґ розповів, що цей народ навчився давати відсіч вікінгам, через що ті тепер плавали в цих краях флотиліями по п’ять-шість кораблів.

— Нам щаститиме більше, коли обігнемо узбережжя, — мовив я.

Я знав, що Корнвалум закінчується десь на заході, звідки ми зможемо вийти в Сеферн і натрапити там на якийсь данський корабель, що повертатиметься з Ірландії, але тому Корнвалуму не було видно кінця-краю. Щоразу, як ми бачили мис, котрий, на мою думку, мав позначати його край, це виявлялося марною надією, бо за ним лежав ще один, а за тим — ще, а течія часом бувала настільки сильна, що, хоч ми прямували на захід, нас постійно заносило на схід. Виявилось, бути вікінгом важче, ніж я думав. Та одного дня західний вітер зміцнів, піднялися кострубаті хвилі, а з низького неба ввалив дощ, і ми подалися на північ у пошуках сховку під одним з мисів. Кинувши якір, відчули, як «Фірдрака» сіпається навсібіч, мов той норовистий кінь на довгому поводі.

Усю ніч і весь наступний день стояла негода, об високі скелі били пінисті хвилі. Ми перебували в порівняній безпеці, але в нас закінчувалась провізія, і я вже був подумав, що час нам облишити думку про те, щоб розбагатіти, і повертати до Уїску, де ми скажемо, що просто патрулювали узбережжя. Аж тут наступного ранку, коли вітер ущух, а дощ перейшов у дрібну мряку, зі східного боку в бухту зайшов корабель.

— Щити! — наказав Леофрік, і наші змерзлі й сердиті вояки дістали зброю і вишикувались уздовж борту.

Корабель був значно менший за наш: короткий, високоносий, з куценькою щоглою та широкою реєю, на якій висіло зібране вітрило. За веслами сиділо шість гребців, а стерновий вів судно прямісінько на «Фірдраку». Коли він наблизився до нас майже впритул, я побачив гілляку з листям, прив’язану до щогли.

— Вони хочуть поговорити, — сказав я.

— Сподіваймося, вони хочуть поторгувати, — пробурчав Леофрік.

На борту прибулого корабля був священник. Спершу я не знав, що то святий отець, адже вигляд він мав не менш обдертий, ніж інші моряки, але він гукнув до нас, сказавши, що бажає поговорити з нами. Розмовляв данською, хоч і не дуже добре. Я дозволив їм зайти з боку, захищеного від вітру. Моряки з цікавістю оглядали моїх вояків, озброєних щитами. Ми з Кенвульфом затягли його до себе на борт. Піднятися з ним хотіло ще двоє, але Леофрік пригрозив їм списом, і вони повернулися на борт свого кораблика і там чекали, доки піп закінчить перемовини з нами.

Його звали отець Мардок. Коли він сів на лаву біля весел, я побачив у нього на шиї розп’яття.

— Ненавиджу християн, — мовив я, — чому б нам не згодувати тебе Ньйорду?

Він пропустив це повз вуха або ж просто не знав, що Ньйорд — один з морських богів.

— У мене є подарунок для вас від мого володаря, — сказав він і дістав з-за пазухи два побиті наручні браслети.

Я взяв їх. Це були погані браслети — мідні, старі, поїдені патиною. Цінності не мали, і на якусь мить мені захотілося викинути їх за борт, але я збагнув: за довгу подорож ми заробили мало і маємо берегти навіть незначні скарби.

— Хто твій володар? — спитав я.

— Король Передур.

Я мало не пирснув зі сміху. Король Передур? Король має бути відомий, а про Передура я не чув ніколи, що означало: це скоріш за все дрібний місцевий ватажок, який сам собі присвоїв гучний титул.

— І чому ж твій Передур надіслав нам такий нікчемний подарунок? — спитав я.

Отець Мардок досі не знав мого імені й був надто заляканий, щоб спитати. Його оточували озброєні мечами, сокирами й списами люди в шкіряних латах і кольчугах, яких він вважав данами, бо я наказав усім своїм морякам, що носили хрести або розп’яття, поховати їх під одягом. Розмову вели ми з Гастинґом, а якщо отцеві Мардоку це здавалося дивним, він не наважувався спитати, чому говоримо тільки ми. Натомість він розповів мені, що на його повелителя, короля Передура, вчинив віроломний напад сусідній правитель Каллін, чиї війська захопили фортецю біля моря, і Передур ладен добре заплатити нам, якщо допоможемо йому повернути собі форт під назвою Дрейндинас.

Відправивши отця Мардока зачекати на носі корабля, я зібрав команду обговорити його прохання. Дещо було очевидним. Обіцянка добре заплатити ще нічого це означала, і Передур, скоріш за все, хоче обдурити нас: спершу заплатить, а тоді спробує вбити.

— Нам треба, — повів Леофрік, — знайти того Калліна і спитати, скільки він ладен заплатити нам.

Це була слушна думка, от тільки жоден з нас не знав, де шукати Калліна, котрий, як ми пізніше дізналися, також був королем, що, однак, нічого не означало, бо в Корнвалу-мі кожен, хто мав більше п’ятдесяти послідовників, величав себе королем. Я пішов на ніс і ще раз переговорив з отцем Мардоком. Він розповів, що Дрейндинас — це висока фортеця, збудована древніми, вона охороняє дорогу на схід, і скільки Каллін контролюватиме її, стільки Передурові люди будуть заточені у власних землях.

— У вас є кораблі, — зауважив я.

— І в Калліна є, — відповів піп, — тому ми не можемо перевозити свою худобу морем.

— Худобу?

— Ми живемо з торгівлі скотиною, — пояснив він.

Отже, оточивши Передура, Каллін отримав нагоду здобути остаточну перемогу в цій маленькій війні.

— Скільки твій король заплатить нам? — спитав я.

— Сто срібняків.

Я дістав Подих Змія.

— Я поклоняюся справжнім богам, — сказав я. — Особливо шаную Геда. Він любить кров і вже багато днів нічого не отримував від мене.

Отця Мардока охопив жах, якого він не міг приховати. Він був молодим, чого по ньому, однак, не скажеш, адже мав дуже густі волосся й бороду, з-під яких визирали тільки ніс і очі. Він розповів, що вивчив данську мову, коли був у полоні в данського воєводи на ім’я Ґодфред. Утік, коли той рушив на Сілланси — острови, що лежать далеко в морі на заході.

— На Сіллансах є скарби? — спитав я.

Я чув про ті острови, хоч дехто твердив, що це вигадка, а інші казали, що вони з’являються і зникають разом з місяцем. Отець Мардок сказав, що вони існують і в народі носять назву Острови Мертвих.

— То там ніхто не живе? — спитав я.

— Є трохи народу, — відповів вій. — Але разом з ними там живуть і мертві.

— У них є скарби?

— Ваші кораблі забрали все, що було.

Ця розмова сталася вже по тому, як він пообіцяв мені, що Передур виявить більшу щедрість. Він не знав, наскільки більшу, та запевнив, що король готовий заплатити за нашу допомогу набагато більше сотні срібняків. Ми наказали йому гукнути своїм морякам провести нас узбережжям до Передура. Я не дозволив отцю Мардоку повертатися на свій корабель і залишив його заручником на випадок, якщо розповідь виявиться брехнею і Передур просто заманює нас у пастку.

Однак священник казав правду. Передурове поселення було скупченням хатин на крутому пагорбі біля бухти, захищених стіною колючого живоплоту. Його народ складався з рибалок і скотарів, серед яких не було жодного багатія, хоча сам король прийняв нас у високому палаці, щоправда, лише по тому, як ми взяли собі ще заручників. На «Фірдраку» прислали трьох молодиків, що, як нас запевнили, були Передуровими синами. Наказавши команді вбити їх, якщо не повернусь, я спустився на берег у супроводі Гастинга і Кенвульфа. На мені був бойовий обладунок — кольчуга й блискучий шолом, і тамтешній народ позирав на нас із острахом. У місті скрізь смерділо рибою та гноєм, народ весь був у лахмітті, а їхні халупи, що нагадували скоріше рибальські курені, тулилися вздовж схилу, на верхівці якого гордовито височів замок Передура. Біля палацу стояла церква з солом’яним дахом, густо порослим мохом, і з хрестом на фронтоні, зробленим з прибитих хвилями уламків дощок.

Передур був удвічі старший від мене, присадкуватий, з хитрим обличчям і гострою чорною бородою. Він привітав нас, сидячи на троні, котрий був звичайним стільцем з високою спинкою. Очікував, що ми йому поклонимось, однак жоден з нас не зробив цього, через що він скривився. Його оточувало з десяток чоловіків почту. Жоден не виглядав заможно, всі були старі, крім одного, в чернечій рясі. У закопченій залі він виділявся- з натовпу, як ворон зі зграї чайок, оскільки його чорна ряса була бездоганно чиста, обличчя голене, а волосся акуратно підстрижене. Він був дещо старший за мене, мав суворе лице, в якому читалися розум і неприкрита недовіра до нас, адже ми погани — принаймні я й Гастинґ. Кенвульфу я наказав тримати язика за зубами і сховати хрестик, тож монах усіх нас сприйняв за данську нехристь. Він розмовляв данською, значно краще, ніж отець Мардок.

— Король вітає вас, — промовив він голосом, таким самим тоненьким, як і його уста, й недружньо зблиснув на нас зеленими очима, — і хоче знати, хто ви такі.

— Мене звуть Утред Раґнарсон, — відповів я.

— Чому ти тут, Утреде Раґнарсон? — спитав чернець.

Я огледів його з ніг до голови. І не просто огледів, а пильно розгледів, немов бугая перед забиттям, щоб з мого погляду він зрозумів: я вивчаю, де буде краще його порізати. Послання він зрозумів і не став дожидатися відповіді на питання, котра й так була очевидна, якщо ми справжні дани. Ясна річ, ми прибули вбивати і грабувати — що ж іще, на його думку, може робити тут корабель вікінгів?

Передур сказав щось монахові, й вони зашепталися. Я тим часом огледів палац, шукаючи хоч якихось ознак багатства. Не побачив нічого, крім трьох китових кісток, складених у кутку. Але Передур явно мав скарби, адже на шиї в нього висіло важке бронзове намисто, на тлустих пальцях були нанизані срібні персні, накидка защібалася важкою бурштиновою запонкою, а знизу на шнурку висів золотий хрест. «Мабуть, закопав десь свої багатства», — подумав я, сумніваючись, що від альянсу з ним ми розбагатіємо хоч трохи.

Та, правду кажучи, за свою подорож нічого цінного ми не здобули, а Передур бодай буде змушений годувати нас, поки воюватимемо за нього.

— Король, — урвав мої роздуми чернець, — бажає знати, скількох людей ви зможете повести проти його ворога.

— Достатньо, — спокійно відказав я.

— Незалежно від чисельності нашого ворога? — підступно уточнив монах.

— Ні. Усе залежить від ось цього, — відрізав я, плескаючи по рукояті Подиху Змія.

Це була добра, зухвала відповідь, якої й очікував чернець. Та й направду вона звучала переконливо, бо ж був я широкий у грудях, на голову перевищував усіх присутніх у залі й виглядав справжнім велетнем.

— А хто ти такий, монаше? — спитався я.

— Мене звуть Ассер, — відказав він.

Авжеж, це було бритське ім’я, що англійською означає «осел». Відтоді про себе я називав його не інакше як Ослом. Нам судилося зустрічатися ще немало разів, хоч тоді я ще того не знав і тільки-тільки познайомився з чоловіком, котрий допікатиме мені в житті як та воша.

Так я зустрів ще одного ворога, хоча в той день у Передуровому палаці мені він здався просто монахом-диваком, котрий щосили намагався виділитися з оточення. Він покликав мене за собою й рушив за невеликі двері збоку зали. Жестом наказавши Кенвульфу і Гастинґу лишатись на місці, я вийшов за ченцем і опинився біля гноярки. Щоправда, надвір він вивів мене, щоб показати зовсім не її, а дорогу на схід.

Я поглянув на долину. На схилі чорніли закурені дашки хатин Передурових селян, а за ними тягся колючий живопліт, висаджений уздовж річки, що впадала в море. По той бік річки здіймався довгий пологий пагорб, на далекій вершині якого чиряком на небокраї стирчав Дрейндинас.

— Наш ворог отам, — сказав Ассер.

Про себе я відзначив, що форт геть малий.

— Скільки їх там?

— Хіба вам це аж так важливо? — в’їдливо спитав Ассер, відплачуючи мені за відмову називати чисельність свого війська. Щоправда, я зрозумів, що отець Мардок міг підрахувати її, поки був на борту «Фірдраки», тому в моїй затятості не було жодного сенсу.

— Ви, християни, вірите, що після смерті потрапите в рай, так? спитав я.

— І що з того?

— Ви б мали радіти такій долі — скоріше наблизитися до свого бога!

— Ти погрожуєш?

— Шкідникам я не погрожую, — відказав я, тішачись із власної вигадливості. — То скільки чоловік у тій фортеці?

— Сорок-п’ятдесят. — Він явно не знав напевне. — Ми можемо зібрати військо з сорока чоловік.

— Отже, завтра твій король отримає фортецю назад.

— Він не мій король, — відрубав Ассер, роздратований моїми словами.

— Твій, не твій, але фортецю він собі поверне, якщо заплатить як слід, — закінчив я.

Переговори тривали, до пізньої ночі. Як і казав отець Мардок, Передур був згоден заплатити більше ніж сто шилінгів, але боявся, що ми заберемо гроші й відмовимося битися, тому вимагав застави: хотів узяти заручників, котрих я відмовлявся йому давати. Просперечавшись годину з лишком, ми так і не дійшли згоди, тому Передур викликав свою королеву. Для мене це нічого не значило, але я побачив, як напружився Осел, наче це його якось ображало. А тоді я помітив, що стривожилися всі присутні в залі. Ассер хотів заперечити, але Передур прицитькнув його різким помахом руки, після чого відчинилися двері позаду зали, і в моє життя ввійшла Ізольда.

Ізольда. Вона сяяла там, немов діамант серед купи гною. Побачивши її, я миттю забув про Мілдріт. Смаглява, чорнокоса, волоока Ізольда. Вона була низенька, як ельфій-ка, з ясним обличчям і волоссям чорнющим, як воронове крило. Була в темній туніці, мала срібні обручі на навколо шиї, браслети на зап’ястях і щиколотках. З кожним її кроком прикраси тихенько подзенькували. Була вона на два-три роки молодшою за мене, проте попри свою юність наводила жах на весь Передурів почет, котрий тут же розступився перед нею. Король нервувався, а Ассер, що стояв поруч зі мною, перехрестився і плюнув набік, щоб уберегтися від зла.

Я зачаровано дивився на неї. На лиці її відбився біль, немов життя здавалось їй нестерпним. Із переляканим виразом чоловік заговорив до неї тихим, сповненим поваги голосом. З кожним його словом вона здригалась, і я подумав, що то вона гнівається, бо на її обличчі запав жахливий вираз, який спотворив усю красу. Однак вона швидко вгамувалася, подивилася на мене, а король звернувся до Ассера.

— Скажи королеві, хто ти такий і що зробиш для короля Передура, — переказав мені його слова Ассер несхвальним тоном.

— Вона розмовляє данською? — спитав я.

— Ясно, що ні, — пхикнув він. — Просто скажи їй, що вона хоче почути, й завершимо нарешті цей фарс.

Я глянув у її великі темні очі, й у мене закралася неясна підозра, що вона бачить мене наскрізь і знає най-потаємніші мої думки. Втім, подивившись на мене, вона принаймні не скривилась, як тоді, коли до неї промовляв її чоловік.

— Мене звуть Утред Раґнарсон, — повів я. — Я тут, щоб битися за вашого чоловіка, якщо він заплатить нам достатню ціну. Коли ж не заплатить, ми попливемо геть.

Я думав, Ассер їй перекладе, однак монах не сказав ані слова.

Ізольда не зводила очей з мене, а я — з неї. Вона мала бездоганну шкіру, що не знала ніяких недугів, і вольове, але дуже печальне обличчя. Сумне і прекрасне. Люте і прекрасне. Вона нагадала мені про Бріду — східну англійку, мою колишню коханку, котра тепер була з моїм другом Раґнаром. Лють сповнювала Бріду, як лезо меча заповнює собою піхви. Таку саму лють я вловив і в королеві — юній, дивакуватій, темноволосій і надзвичайно вродливій.

— Мене звуть Утред Раґнарсон, — знову почув я власний голос, хоч і не збирався нічого казати, — і я вмію творити чудеса.

Сам не знаю, нащо я це ляпнув. Пізніше довідався, що вона не розуміла ані слова зі сказаного, адже на той час не володіла жодною іншою мовою, крім бритської, та попри те якимось чином уловила суть і усміхнулася. Ассер затамував подих.

— Обачніше, дане, — прошипів до мене. — Перед тобою королева.

— Справжня? — спитав я, не зводячи з неї очей. — Чи одна з кількох?

— Королю випало благословення мати трьох дружин, — несхвально буркнув чернець.

Ізольда повернулася до короля й заговорила до нього. Він кивнув і поважно показав на двері, крізь які вона зайшла. Цей жест явно означав наказ піти. Вона покірно рушила до дверей, де затрималась на мить, обдарувавши мене останнім, сповненим задуми поглядом, і зникла за дверима.

Зненацька все стало легко і просто. Передур погодився дати нам гору срібла і показав свій скарб, захований в коморі. Там були монети, поламані прикраси, погнуті чаші й три церковні підсвічники. Зваживши срібло на базарних вагах, я виявив, що його там на суму в триста шістнадцять шилінгів — немало. Ассер поділив скарб на дві купи, одна вдвічі менша за другу.

— Меншу отримаєте зараз, — сказав він. — Решту — після повернення Дрейндинаса.

— Маєш мене за дурня? — спитав я, знаючи, що другу частину після бою отримати буде страшенно складно.

— А ти мене? — парирував він, чудово розуміючи, що «Фірдрака» зникне .на обрії наступної ж миті, як він віддасть нам усе срібло.

Зрештою ми домовилися, що зараз візьмемо третину, а інші дві нам винесуть на поле бою, аби ми мали до нього доступ.

Передур сподівався, що більшу купу срібла я залишу в його палаці, а тоді він на заляпаних гівном крутих вулицях дасть нам бій і переможе, Мабуть, через перспективу такого бою Каллінові вояки й не наважувались штурмувати його палац, а планували виморити облогою — принаймні так вважав Ассер.

— Розкажи мені про Ізольду, — наказав я монахові, коли ми нарешті скінчили торгуватись.

У відповідь він пхикнув:

— Я читаю тебе, як требник.

— Що таке требник? — спитався я, вдаючи, ніби не знаю.

— Книга з молитвами, — відказав він. — Якщо торкнешся її, тобі не завадить помолитися. — Він перехрестився. — Вона лиха, — додав ревно.

— Вона ж іще зовсім юна. Як вона може бути лихою?

— Що ти знаєш про бритів?

— Що вони смердючі, як тхори, і злодійкуваті, як сороки.

Чернець кисло глипнув на мене, і мені вже здалося, що відповіді на питання я не отримаю, однак він таки проковтнув свою бритську гординю.

— Усі ми християни, — почав він, — і хвала Господу за таку милість. Однак серед наших людей досі ходять давні поганські забобони. Ізольда має до тих забобонів певний стосунок.

— Який?

Йому не хотілося говорити про це, та оскільки він вже порушив цю тему, то неохоче продовжив:

— Вона народилася навесні вісімнадцять років тому. У день її народження було затемнення сонця. Тутешній люд неграмотний, тому подумав, що у смаглявої дитини, народженої в мить смерті сонця, мають бути сили як у... — він затнувся, не знаючи данського слова, — gwrach, — сказав він нарешті, але такого слова я не знав, — dewines, — роздратовано пояснив він, а побачивши, що я досі не розумію додав: — Чаклунки.

— Відьми?

— Передур одружився з нею і зробив її своєю тіньовою співправителькою. Королі завжди брали собі таких дівчат, щоб користуватися їхніми силами.

— Якими силами?

— Якими диявол наділяє цих темних королев, — роздратовано пояснив він. — Передур вірить, що вона бачить майбутнє, але ця сила буде в неї, лише допоки вона зберігатиме цноту.

Це мене насмішило.

— Якщо вона тобі не подобається, монаше, я ладен зробити тобі велику послугу.

Мої слова він пустив повз вуха чи бодай вирішив замість відповіді лише несхвально насупитись.

— То вона бачить майбутнє чи ні? — спитав я.

— Вона передбачила вашу перемогу, — відказав він, — і сказала королю, що він може вам довіряти, тож як ти гадаєш?

— У такому разі вона точно бачить майбутнє, — погодився я.

Брат Ассер засміявся на це:

— Її слід було б задушити власною пуповиною. Вона поганська курва, дідькове сім’я, зло.

Того вечора для відсвяткування нашої домовленості влаштували бенкет. Я сподівався, що на ньому буде Ізольда, але вона не прийшла. Замість неї там була старша Передурова дружина — понура, мовчазна нечепура з двома здоровенними чиряками на шиї. Втім, на мій подив, бенкет видався дуже добрий: з рибою, яловичиною, бараниною, хлібом, елем, медом і сиром. За трапезою Ассер розповів мені, що він родом з королівства Діфед, на північ від Сеферну. Його король, котрий носив невимовне бритське ім’я, що звучало наче напад задушливого кашлю, відправив його в Корнвалум, аби він переконав бритських королів не підтримувати данів.

Це мене здивувало настільки, аж я перестав витріщатися на служниць. У кінці зали грав арфіст, і, йдучи, дівчата погойдувалися в такт музиці.

— Ви не любите данів, — мовив я.

— Ви ж погани.

— То чого ти балакаєш нашою поганською мовою? — спитав я.

— Бо мій абат відправляє до данів місіонерів.

— І ти йди. Це буде найшвидший шлях до раю.

Це він пустив повз вуха.

— Данська — одна з багатьох мов, які я знаю, — сказав хвалькувато. — Також розмовляю мовою саксів, і ти, мені здається, народився не в Данії.

— Звідки ти знаєш?

— Твоя говірка. Ти з Нортумбрії?

— Я з моря.

Він знизав плечима.

— У Нортумбрії дани підім’яли під себе саксів, і тепер ті самі мають себе за данів.

Він помилявся, але виправляти його я не став.

— Що куди гірше, — продовжив він, — вони віддалилися від світла Христового.

— А Торове світло занадто яскраве для тебе?

— Західні сакси — християни, і наш обов’язок — підтримувати їх. Не через любов до них, а через нашу спільну любов до Христа.

— Ти знайомий з Альфредом Вессекським? — спитав я.

— Страшенно хочу познайомитися, — відповів він ревно. — Я чув, він добрий християнин.

— Я чув те саме.

— І Христос винагороджує його за це, — продовжив Ассер.

— Винагороджує?

— Він наслав шторм, який знищив данський флот, а його янголи вбили Уббу. Це доказ Господньої могуті. Якщо виступимо проти Альфреда — підемо проти Христа, тому цього робити не можна. Таке моє послання корнвалумським королям.

Мене вразило, що бритський чернець із далекого закутка Британії знає про те, що сталось у Вессексі. Я подумав, що Альфреду б ці нісенітниці сподобалися. Він розсилав до бритів своїх вісників. Це були ченці й священники, котрі розповідали тутешньому люду байки про те, як їхній бог знищив данів. Вочевидь, Ассер неабияк надихнувся їхніми казками.

— То чому ви воюєте з Калліном? — спитав я.

— Бо він хоче об’єднатися з данами, — відповів Ассер.

— І ми переможемо, — мовив я. — Тож він чинить розумно.

Ассер похитав головою:

— Переможе Господь.

— Можеш вірити у що хочеш, — сказав я, торкаючись молота Тора в себе на шиї. — Але якщо помиляєшся, монаше, ми здобудемо Вессекс і Каллін отримає частину його багатств.

— Каллін не отримає нічого, — зневажливо відказав монах, — бо завтра ви його вб’єте.

Брити так і не навчилися любити саксів. Вони люто ненавидять нас і в роки, коли останнє англійське королівство перебувало на межі знищення, могли б схилити баланс сил на користь Ґутрума.

Натомість вони сховали свої мечі, і за це сакси мусять дякувати церкві. Ассер і йому подібні вирішили, що данські єретики — куди гірший ворог, ніж англійські християни. На місці бритів я б шкодував про це рішення, адже інакше вони могли б повернути собі більшість утрачених земель, якби об’єдналися з норманськими поганами.

Одначе віра змушує людей обирати собі кепських союзників. І війна теж.

Щоб скріпити нашу угоду, Передур запропонував нам із Гастинґом двох своїх служниць. Я відправив Кенвульфа назад на «Фірдраку» з розпорядженням для Леофріка готуватися до завтрашньої битви і вже був подумав, що нам із Гастинґом також слід повертатися на корабель, але служниці виявились гарні, тому ми лишилися. Турбуватися нам не було про що, бо вночі вбити нас ніхто не наважиться. Ніхто не чіпав нас і коли ми взяли третину срібла й понесли на берег, звідки на корабель нас забрав човен.

— Після битви отримаємо вдвічі більше, — сказав я Леофріку.

Він буцнув ногою по мішку зі сріблом:

— А де ти був уночі?

— У ліжку з бриткою.

— Дупоголовий, з ким нам битися?

— Зі зграйкою дикунів.

Стерегти корабель ми залишили десятьох. Якщо Пере-дурові люди таки вирішать узяти «Фірдраку», на моїх хлопців чекатиме важка і скоріш за все програшна битва. Проте ми мали трьох заручників, котрі були або не були Передуровими синами, тому нам довелося йти на такий ризик. Крім того, безпеки нам додавало те, що Передур зібрав свою армію на східній околиці міста. Я називаю її армією, хоча насправді вона складалася лише з чотирьох десятків чоловік. Я привів ще тридцятьох своїх. Мої люди були добре озброєні й у шкіряних латах мали суворий вигляд. Ми з Леофріком та ще кілька наших вояків були в кольчугах, я ще мав шолом із заборолом, що робив мене зовні звитяжним воїном.

Передур стояв у шкіряних латах. У волосся і гостру бороду він вплів кінські хвости, що надавали йому дикого і страшного вигляду. Його люди мали переважно списи, хоча сам він був озброєний добрим мечем. У декого були щити, зовсім у дрібки — шоломи, і хоч у їхній звитязі я не сумнівався, та жоден не виглядав мені загрозливо. На відміну від моїх вояків. Вони билися проти данів на узбережжі Вессексу, бували у стіні щитів при Кінвіті, і я не мав сумніву, що вони здатні знищити які завгодно війська, котрі Каллін виставив у Дрейндинасі.

На пагорб ми піднялись аж пополудні. Мали б зробити це зрання, однак деякі з Передурових вояків ще не відійшли від нічної пиятики, інших довго не відпускали жінки, що не бажали їхньої загибелі, а тоді ще й Передур зібрав радників і став обговорювати план на битву, хоча про що там можна було балакати, я не знав. Каллінові люди перебували у форті, ми — під ним, тому треба брати його штурмом. Ніяких розумувань, просто йти в наступ. Коли вони нарешті порадились, отець Мардок прочитав молитву, чи то пак прокричав, але я відмовився наступати, доки не принесуть решту срібла.

Його принесли в скрині, яку тягли двоє людей. Тож нарешті під денним сонцем ми піднялися на пагорб. За нами пішли й жінки, кидаючи бойові вигуки, що було, однак, марнуванням повітря, адже ворог досі перебував надто далеко, аби їх чути.

— То що нам робити? — спитав Леофрік.

— Сформуємо клин,— запропонував я. — Попереду стануть найкращі вояки, ми з тобою — перед ними, а тоді повбиваємо всіх.

Він скривився:

— Ти колись штурмував хоч один; форт, збудований древніми?

— Ніколи.

— Це буде тяжко, — застеріг він.

— Якщо буде дуже тяжко, вб’ємо Передура з його людьми і заберемо срібло.

До мене підбіг брат Ассер у чистенькій чорній рясі з заляпаним болотом подолом.

— Ваші люди — сакси! — докірливо кинув він.

— Ненавиджу монахів, — гаркнув я у відповідь. — Ненавиджу ще більше за попів. Але дуже люблю вбивати їх, розпорювати їм пуза і дивитись, як вони конають. А тепер пішов звідси, якщо не хочеш, щоб я перерізав тобі горлянку.

Він побіг до Передура зі звісткою, що ми сакси. Король сердито зиркнув на нас. Він-бо вважав, що найняв команду данських вікінгів, а тепер виявилося, що ми західні сакси, тому новині він не зрадів. На це я витяг Подих Змія і вдарив ним по щиту.

— То ти хочеш битися чи ні? — спитав я в нього через Ассера.

Передур вирішив, що таки хоче битися, чи то пак щоб ми билися за нього, і ми поповзли на пагорб, який мав кілька бойових гребенів, і вже аж надвечір зупинилися перед довгастою вершиною й побачили на небокраї перед собою вал Дрейндинаса. Над фортом на флагштоку у формі хреста майорів стяг — трикутний шмат зеленої матерії з білим конем.

Я зупинився. Передурів стяг являв собою вовчий хвіст на жердині, в мене його взагалі не було, а якби й був, то, як у всіх саксів, мав би прямокутну форму. Я знав тільки один народ, що користувався трикутними знаменами, тому одразу крутнувся до брата Ассера.

— Вони дани! — крикнув я йому.

— І що? — спитав він у відповідь. — Я думав, що й ти дан. Усім відомо, що за срібло дани битимуться будь з ким, навіть з іншими данами. Чи ти злякався їх, саксе?

— Ти, мабуть, родився не по-людському: твоя мати вибдзіла тебе зі своєї смердючої сраки.

— Боїшся чи ні, — незворушно відповів Ассер, — але ти взяв Передурове срібло, тому бийся.

— Ще одне слово, і я відріжу твої крихітні яйця, — застеріг я.

Я подивився на форт, намагаючись визначити чисельність неприятеля. Усе змінилося в мить, як я побачив той прапор, адже замість напівозброєних бритських дикунів на нас чекав загін данських головорізів. Хоч мене це і здивувало, не менше бачити нас були вражені й дани. Вони зібралися на земляному валу з дірявим частоколом нагорі й ровом попереду. Я подумав, що штурмувати вал буде тяжко, надто коли його охороняють дани. Нарахував близько сорока чоловік і знав, що там є й інші, яких я не бачив. Уже сама їхня кількість говорила про те, що наш штурм приречений на провал. Навіть як нам і вдасться прорватися через частокіл, я сумнівався, що пройдемо далі, бо дани переб’ють кількадесят наших людей ще на самому початку, і буде диво, якщо вдасться відступити, не зазнавши більших втрат.

— Ми в гівні, — сказав мені Леофрік.

— По саму шию.

— То що робити тепер? Переб’ємо їх і заберемо гроші?

Я не відповів, оскільки дани прибрали вбік ділянку частоколу, з валу зіскочило троє і рушило до нас. Вони хотіли переговорів.

— Хто це такий? — спитав Леофрік.

Він дивився на данського ватажка. Це був кремезний, як Стеапа Снотор, чолов’яга, вбраний у начищену до блиску кольчугу. Його шолом, також блискучий, мав забороло у вигляді вепрячої морди з коротким плескатим рилом, а маківку прикрашав білий кінський хвіст. На руках у нього було безліч золотих і срібних браслетів, котрі вказували на те, що він славетний воєвода і великий звитяжець. Він спускався пагорбом з таким виглядом, ніби володів ним, і це була правда, адже форт був дійсно його.

Назустріч данам побіг Ассер у супроводі Передура і двох його прислужників. Коли я підійшов до них, то почув, що монах намагається навернути данів у християнство. Він казав їм, що нас прислав Господь і ми їх усіх переб’ємо, тому вони вчинять мудро, якщо здадуться нам і ввірять свої язичницькі душі Богу.

— Ми похрестимо вас, — сказав він, — і небеса возрадуються.

Дамський ватажок неквапно зняв шолом. Його лице виявилось не менш страхітливим, ніж забороло з вепрячою мордою. Він мав широке лице, загартоване сонцем і вітром, з байдужими, порожніми очима вбивці. Близько тридцяти років, з коротко підстриженою бородою і шрамом через усю щоку, від кутика лівого ока. Віддавши шолом одному з супутників, не зроняючи й слова, він задер поділ своєї кольчуги і помочився на Ассерову рясу. Чернець відскочив.

Не припиняючи мочитися, дан поглянув на мене:

— Ти хто такий?

— Утред Раґнарсон. А ти?

— Свейн Білокінний.

Ці слова він сказав з таким викликом, наче я мав би знати, хто він. Я не відповів. Чи не той це Свейн, про якого казали, ніби він збирає війська у Вельсі? У такому разі що він робить тут?

— Ти Свейн Ірландський? — спитався я.

— Свейн Данський, — відказав він. Відтак опустив кольчугу й поглянув на Ассера, котрий погрожував данам карою Божою. — Якщо хочеш жити, заткай свою смердючу пельку.

Ассер заткався.

— Раґнарсон, — повернув голову до мене. — Ярла Раґнара? Раґнара Равнсона? Того, що служив Івару?

— Того самого, — підтвердив я.

— Отже, ти син саксів?

— Так. А ти той Свейн, що привів військо з Ірландії? — спитав я.

— Так, я привів людей з Ірландії, — відповів він.

— І збираєш сили у Вельсі?

— Роблю що хочу, — ухильно мовив він.

Він оглянув моїх вояків, оцінюючи, наскільки добре вони битимуться, тоді огледів мене з голови до п’ят, затримавши погляд на кольчузі, шоломі й особливо на браслетах. Скінчивши, кивком відкликав мене вбік на приватну розмову.

Ассер заперечив, наполягаючи, що сказане тут повинні чути всі присутні, однак я не звернув на нього уваги й рушив за Свейном.

— Цей форт вам не взяти, — почав він.

— Це правда.

— То що ви робитимете?

— Ясно, що повернемося в Передурове поселення.

Він кивнув.

— А якщо я нападу на нього?

— Воно стане твоїм, — відповів я. — Але ти втратиш з дюжину людей.

— Отже, в мене буде на дюжину менше веслярів, — задумливо мовив він, переводячи погляд на скриню. — Це ваша винагорода за битву?

— Так.

— Розділимо? — запропонував він.

Я завагався на мить.

— А тоді розділимо все, що знайдемо в місті, — запропонував я.

— Згода, — відповів він, а тоді подивився на Ассера, що гарячково нашіптував щось Передуру. — Він знає, що ми замишляємо, тож нам треба обдурити його.

Не встиг я зрозуміти, до чого він хилить, як він зацідив мені в обличчя. Удар був сильний, і я потягнувся до Подиха Змія. З мечами в руках до Свейна підбігло двоє його людей.

— Я вийду з форту і приєднаюсь до вас, — м’яко сказав він мені, тоді додав гучніше: — Лайдак ти обісраний!

Я харкнув на нього, і супутники вдали, ніби відтягують його. Відтак я повернувся до Ассера.

— Ми їх усіх повбиваємо, — розлючено кинув я. — Виріжемо до одного!

— Що він тобі сказав? — спитав чернець.

Він боявся, що ми зі Свейном увійдемо у змову, що, власне, і сталося. Вистава, яку влаштував дан, вселила в монаха сумніви, які я підкріпив, почавши як навіжений волати Свейнові погрози, що відправлю його жалюгідну душу до богині мертвих Гель.

— То ти битимешся? — спитав чернець.

— Авжеж, битимусь! — гаркнув я і пішов до Леофріка. — Ми на одному боці з данами, — шепнув я йому. — Повбиваємо цих бритів, захопимо їхнє поселення і поділимо здобич із данами. Передай це нашим, але так, щоб тихо.

Вірний слову, Свейн вивів своїх вояків з Дрейндинаса. Це мало б насторожити Ассера та Передура, позаяк ніхто при своєму розумі не залишив би таку чудову оборонну позицію, як увінчаний частоколом вал, заради битви у відкритому полі, проте вони списали це на самовпевненість данів. Повірили, буцімто Свейн вважає, що може впоратися з нами, і він лиш підкріпив цю думку, вивівши два десятки своїх людей верхи на конях, демонструючи намір розбити наш заслін щитів мечами й сокирами, а втікачів добити за допомогою кавалерії. Перед вершниками виставив власний заслін і ще один — ліворуч від Передурового війська. Щойно всі вишикувались, залунала лайка. Леофрік пішов нашими рядами, переказуючи мої слова воякам. Я відправив Кенвульфа і двох інших у задні ряди з окремими наказами, і саме в ту мить до нас прибіг Ассер.

— Нападайте! — крикнув він, показуючи на Свейна.

— Ми підемо в наступ, як будемо готові, — відрубав Я, оскільки Леофрік ще не встиг переказати наказ усім.

— Вирушайте в наступ! — не вгавав монах.

Мені захотілося порішити його на місці і вбезпечити себе від подальших клопотів, але я стримався, й Ассер побіг назад до Передура, де, скинувши руки в повітря, заходився молити Бога про вогонь з небес, який поглине поган.

— Ти довіряєш СвейновІ? — спитався Леофрік, повернувшись до мене.

— Довіряю.

Чому я так сказав? Лише тому, що він був дан, а я їх любив. Звісно, в наші дні їх прийнято називати сатанинським поріддям, паршивими поганами, дикунами та іншими неприємними словами, та в дійсності вони воїни, котрі шанують інших воїнів. І хай воно й правда, що Свейн міг запросто переконати мене пристати до нього проти Передура, лише щоб потім убити нас, я в це не вірив. Крім того, мені потрібно було дещо в Передуровому палаці, і, щоб здобути це доведеться перейти на інший, бік.

— Фірдрака! — крикнув я.

Це був наш сигнал, на який ми підняли щити, звернули праворуч і рушили в наступ.

Ясна річ, це була легка битва, оскільки Передурові вояки були зовсім не готові.

Вони сподівалися, що головну роботу виконаємо ми, а вони лише позабирають трофеї з данських убитих, проте ми рушили на них і почали вирізати, а Свейн зайшов справа. Передурове військо кинулося навтьоки, і в ту мить вершники пришпорили коней, наставили списи і помчали за ними.

Це був не бій, а побоїсько. Двоє Передурових людей спробували чинити опір, та одним ударом сокири Леофрік відбив їхні списи вбік, і вони загинули на місці. Сам король дістався на поталу моєму мечеві. Він зовсім не пручався, а, здавалося, змирився з погибеллю, яку я забезпечив йому досить швидко. Кенвульф із двома компаньйонами виконали мій наказ, захопивши скриню зі сріблом. Ми оточили її, а Свейнові вершники погналися за втікачами. Врятуватися вдалося лише ченцеві Ассеру, який побіг на північ, а не захід, де Свейнові верхівці скакали схилом, прохромлюючи списами Передурових вояків. Побачивши, що з того боку на нього чекає лише смерть, з дивовижною проворністю Ассер крутнувся, задер до колін поділ ряси і понісся в інший бік. Коли пробігав повз моїх людей, я наказав їм убити негідника, та вони лише зиркнули на мене і дали йому втекти.

— Я сказав, убийте його! — крикнув я.

— Це ж чернець! — відказав один з моїх воїнів. — Ви хочете, щоб я відправився в пекло?

Проводячи поглядом Ассера, що біг через долину, я подумав, що насправді мені байдуже, виживе він чи загине. Коли Свейнові вершники побачать його, то спіймають. Тим часом вони спіймали отця Мардока й одним ударом меча стяли йому голову, від чого дехто з моєї команди перехрестився.

Поки вершники коїли вбивства, решта Свейнового війська утворила навпроти нас стіну щитів. Посередині неї під білокінним стягом стояв сам Свейн у вепрячому шоломі. У руках він тримав щит із білим конем і сокиру, більшої за яку я зроду не бачив. Мої вояки занервувалися.

— Спокійно! — наказав я їм.

— Ми в гівні по саму шию, — тихенько буркнув Леофрік.

Свейн не зводив з нас погляду, і в його очах я помітив убивчий блиск. Ним заволоділа жага до вбивства, а ми ж сакси. Його люди зімкнули щити й загупали по них зброєю. Я підкинув свій меч високо в повітря. Зблиснувши на сонці, його лезо зробило оберт, і всім стало цікаво, спіймаю я його чи так він і гепнеться на траву.

Я спіймав його, підморгнув Свейну і сховав Подих Змія в піхви. Дан засміявся, і його жага вбивати миттю згасла: він збагнув, що не може дозволити собі втрат, які неминуче будуть, якщо він виступить проти нас.

— Невже ти подумав, що я збираюся напасти? — гукнув він через поле.

— Я сподівався, що ти нападеш, — відповів я, — бо в такому разі мені не довелося б ділити срібло з тобою.

Покинувши сокиру, він рушив до нас. Я вийшов йому назустріч і обійняв. Вояки з обох боків поопускали зброю.

— То що, ходімо заберемо собі його поселення? — спитав Свейн.

Ми спустилися схилом повз тіла Передурових вояків. На оборону валу ніхто не вийшов, тому ми безперешкодно зайшли в селище. Дехто став на захист своїх домівок, але таких знайшлося небагато. Більшість народу потікали на берег, але човнів на всіх не вистачило. Оточивши їх, Свейнові дани почали вирішувати, хто може їм згодитися, а кого краще вбити. Корисні їм були молоді жінки й чоловіки, які годилися на продаж у неволю. Решту вбили.

Ми з моїми людьми в тому участі не брали. Замість того пішли одразу в Передурів палац. Розваживши, що там має бути більше срібла, дехто з данів також пішов на пагорб, але я дістався до палацу першим, штовхнув двері й побачив усередині Ізольду.

Присягаюся, вона чекала на мене, бо в її обличчі я не побачив аніякого подиву або страху. Вона сиділа на королівському троні, але коли я зайшов, підвелася, немов вітаючи мене, зняла з шиї, рук і ніг срібні прикраси і мовчки простягла мені. Прийнявши їх, я шпурнув подарунки Леофріку.

— Розділимо скарб зі Свейном, — сказав йому.

— А її? — смішкувато кинув він. — Також розділимо?

Замість відповіді я зняв з неї накидку, під якою була чорна сукня. Скривавленим лезом Подиху Змія я відрізав від плаща смужку. Ізольда мовчки спостерігала за мною з байдужим виразом. Закінчивши, я повернув їй накидку, один край смужки обв’язав їй навколо шиї, а інший прикріпив до свого пояса.

— Вона моя, — сказав я.

До палацу зайшли дани і стали по-вовчому зиркати на Ізольду. За ними прийшов Свейн, наказавши розкопати підлогу в пошуках схованих монет і срібла. Кинувши погляд на повідок, яким я прив’язав Ізольду до себе, хмикнув:

— Залиш її собі, саксе. Вона гарненька, та я люблю, щоб було більше тіла.

Увечері влаштували бенкет, під час якого я не відпускав Ізольду ні на крок. У селищі знайшлося вдосталь елю й медовухи. Я наказав своїм воякам не зачіпати данів, Свейн сказав своїм людям не займати нас, і назагал наші війська порозумілися, хоч подекуди сварки таки спалахували — переважно через жінок, а один з моїх хлопців, робітник з мого маєтку, отримав ножа в живіт і помер до ранку.

Свейна дуже потішило, що ми вессекські моряки.

— Вас прислав Альфред? — спитав він.

— Ні.

— Не хоче битися?

— Він битиметься, — відповів я, — от тільки думає, що замість нього це зробить його бог.

— Значить, він йолоп, — виснував Свейн. — Боги не роблять за нас те, що мусимо робити ми. А шкода. — Він обсмоктав кістку. — То що ви тут робите?

— Шукаємо грошей, — мовив я. — Як і ви.

— Я шукаю союзників.

— Союзників?

Він добряче напився і говорив вільніше, ніж коли ми тільки-но познайомилися, тож я збагнув, що це той самий Свейн, про якого говорять, ніби він збирає війська у Вельсі. Це він підтвердив мені сам, проте й додав, що йому бракує вояків.

— Ґутрум може зібрати дві тисячі війська, а то й більше! Мені до нього ще далеко.

Отже, вони з Ґутрумом конкуренти. Це я запам’ятав.

— Гадаєш, тутешній народ піде за тобою?

— Вони обіцяли, — мовив він, виплюнувши хрящ. — Тому я й приїхав сюди. Але вони збрехали. Каллін — ніякий не король, а звичайний Сільський староста! Тут я лише марную час.

— Нам з тобою до снаги розбити Калліна? — спитався я.

Поміркувавши, Свейн кивнув:

— Так.

Зненацька він перевів насуплений погляд у сутінь в кутку зали. Там я побачив одного з його вояків, на колінах у якого сиділа дівчина. Видно, Свейн її вподобав: грюкнув по столу, показав на неї й смикнув головою. Неохоче чоловік привів її до нього. Посадивши дівчину біля себе, Свейн задер їй туніку, роздивився груди, а тоді дав келих елю.

— Я про це подумаю, — сказав мені.

— Чи ти плануєш напасти на мене? — перепитав я.

Він усміхнувся:

— Ти Утред Раґнарсон. Я чув про битву, в якій ти вбив Уббу.

Схоже, серед ворогів я мав кращу репутацію, ніж серед так званих друзів. Свейн попросив розповісти йому, як загинув Убба, що я охоче зробив і чесно зізнався, що нагоду забрати життя в Убби я отримав, коли він послизнувся і впав.

— Але, кажуть, ти бився добре, — мовив Свейн.

За всім цим спостерігала Ізольда. Хоч нашою мовою вона й не говорила, ні на мить не зводила з мене великих очей. Після бенкету я повів її в дальній кінець, палацу, до опочивалень, де вона затягла мене за повідок до своєї крихітної кімнатки. З наших плащів я склав нам таке-сяке ложе.

— Якщо ми це зробимо, ти втратиш свою силу, — сказав я їй словами, яких вона не розуміла.

У відповідь вона приклала палець мені до вуст, наказуючи мовчати. Вона ж королева, то я скорився.

Обожнюю море. Я зростав біля нього, хоч у моїх спогадах його води біля Беббанбурґа тьмяні, сірі й на них рідко світить сонце. Вони не йдуть у жодне порівняння з могутнім морем, що повз Острови Мертвих з гуркотом котить хвилі на скелі західного узбережжя Британії. Води там бурхливі, немов самі морські боги вирішили пограти м’язами, білі птахи не змовкають ні на мить, вітер роздуває бризки над скелями. Несучись поперед бистрого вітру, «Фірдрака» лишав по собі пінистий слід на морській поверхні. Стернове весло змагалося зі мною, радісно тремтячи від могуті моря, що гойдало наше судно. Ізольда зачудовано дивилася на мене, не розуміючи мого щастя. Я дав їй весло і дивився, як гнеться її тонкий стан від його сили. Нарешті збагнувши, як правильно направляти стерно і керувати кораблем, вона також розсміялася.

— Якби міг, я жив би на морі, — сказав я їй, хоч вона й не розуміла жодного слова. На ній були мої подарунки: браслет із Передурового скарбу, срібне кільце й намисто з зубів потвори, довгих і гострих, нанизаних на срібну дротину.

Я повернув голову і подивився на «Білого коня», що розтинав хвилі оддалік. Часом хвиля піднімала його так високо, що здавалося, він от-от торкнеться носом неба і шкребне його своїм порослим водоростями бортом. У ту мить коняча голова яскраво виблискувала на сонці. А тоді судно зненацька опускалось, і об борти билася біла, збурена вода. Як і в нас, його весла були сховані, а отвори для них заткнуті. Обидва кораблі йшли на вітрилах, але «Фірдрака» випереджав «Білого коня» — завдяки не кращій конструкції, а довшому корпусу.

Яка ж це радість — мати добрий корабель, а ще більша — коли його трюм заповнений награбованим сріблом. Це радість вікінга — вести драконоголового корабля бурхливим морем назустріч майбутньому, сповненому бенкетування і сміху. Цього навчили мене дани, за це я їх люблю, хай вони й поганські свині. У ту мить, переганяючи Свей-нового «Білого коня», я був щасливий, наскільки це взагалі можливо: вільний від церковників, законів та обов’язків, що панували в Альфредовому Вессексі. Одначе настав час, і я наказав опустити вітрило. Дюжина моїх моряків попустили канати, і щоглою проскрипіла довжелезна рея. Ми досягли кінця Британії, мені настав час повертати, і я помахав Свейну, коли «Білий кінь» пронісся повз нас. Він помахав у відповідь, не спускаючи очей з «Фірдраки», що гойдався на хвилях.

— Достатньо побачив? — спитав Леофрік.

Я дивився на край Британії, де скелі тримали міцну оборону від могутніх хвиль.

— Пенвіт, — сказала Ізольда бритську назву мису.

— Хочеш додому? — спитав я у Леофріка.

Він знизав плечима. Частина команди закріпляла рею вздовж борту, інша прив’язувала вітрило до щогли й готувала весла, щоб нести нас на схід. Ми потроху заходили в Сеферн, віддаляючись від «Білого коня», котрий зробився вже геть маленьким вдалині.

Я дивився на Свейна, заздрячи йому.

— Мені потрібне багатство, — сказав я Леофріку.

У відповідь він зареготався.

— Я маю шлях, яким мушу рухатись, — провадив я. — Він пролягає на північ, назад, до Беббанбурґа. Беббанбурґ ніхто й ніколи не завойовував, і, щоб зробити це, мені знадобляться люди — добрі воїни з гострими мечами.

— У нас є срібло, — відказав Леофрік, киваючи на днище судна.

— Цього не досить, — гірко відповів я.

Мої вороги мали гроші, а я, за словами Альфреда, мав борг перед церквою. До всього мене ще й розшукували дефнаширські суди, щоб стягнути верґільд. Тож додому я зможу повернутися, тільки якщо матиму вдосталь грошей, щоб виплатити борг церкві, підкупити суди і залучити під своє знамено більше людей. Дивлячись на «Білого коня», від якого залишилося тільки біле вітрило над хвилястим морем, я відчував спокусу вирушити за данами, дочекатися звільнення Раґнара, а тоді повернутися до нього зі своїм мечем. Однак у такому разі я стану ворогом Леофріку, та й мені однаково потрібно буде знайти грошей і людей, аби вирушити на північ і забрати те, що належить мені по праву. Торкнувшись свого амулета, я помолився, щоб Тор дав мені знак.

Ізольда харкнула (взагалі-то вона не харкнула, а сказала слово, що прозвучало так, ніби вона продерла горло і сплюнула) і показала за борт. Поглянувши в той бік, я побачив дивну рибину, що виринула з води. Вона була здорова, як мисливський хорт, і мала трикутний плавець.

— Пихтун, — сказав Леофрік.

— Llamhydydd, — повторила Ізольда бритську назву рибини.

— Вони приносять удачу морякам, — додав Леофрік.

Раніше пихтунів я не бачив. Зненацька їх виринула ціла зграя. Вилискуючи сірими спинами супроти сонця, вони прямували на північ.

— Підняти вітрило! — наказав я Леофрікові.

Він очманіло вирячився на мене, адже команда вже дістала весла і повиймала затички з отворів.

— Ти хочеш підняти вітрило? — перепитав він.

— Ми йдемо на північ.

Я молив про знак, і Тор надіслав мені пихтунів.

— Але на Сеферні нічого нема, — мовив Леофрік. — Тобі ж сказав це Свейн.

— Свейн казав, там не лишилося скарбів, бо все забрали дани, — відповів я. — Отже, скарби є в данів. — Я відчув такий приплив радості, що аж гупнув Леофріка по плечу та обійняв Ізольду. — А ще він казав, що з Ірландії сюди йдуть їхні кораблі.

— І що? — Леофрік потер плече.

— Люди з Ірландії! Дани їдуть звідти, щоб напасти на Вессекс. А якщо ти везеш з Ірландії всю свою команду, що ще візьмеш із собою?

— Усе, що маю, — байдуже сказав він.

— І вони не знають, що ми тут! Вони тут як ті вівці, а ми — вогненний дракон.

Він усміхнувся:

— Твоя правда.

— Звичайно, що моя! Я ж лорд! Я кажу правду і хочу розбагатіти! Усі ми розбагатіємо! Ми їстимемо з золотих тарілок, сцятимемо ворогам межи очі, а з жінок їхніх зробимо своїх шльондр. — Усі ці нісенітниці я горланив, проходячись палубою й відв’язуючи вітрило. — Ми будемо такі багаті, що носитимемо срібні черевики й золоті капелюхи. Будемо багатші за королів! Купатимемося в сріблі, засипатимемо своїх шльондр золотом і сратимемо бурштином! Зв’язуйте весла, затикайте дірки, ми йдемо на північ, щоб стати багатими, як єпископи! Кожен з нас!

Моряки раділи, усміхалися на мої захоплені слова, адже люди люблять, коли їх хтось веде. Щоправда, мали вони й певний острах, адже, прямуючи на північ, ми віддалимося від берега, а так далеко від землі я ще не бував, тому також трохи боявся. Раґнар Старший розповідав мені історії про норманів, котрі запливали у відкрите море, все далі й далі на захід. Казав, що за Островами Мертвих лежать землі, по яких бродять примари. Я не впевнений, наскільки це правда, але точно знаю, що багато з тих кораблів не повернулися. Ідучи на захід сонця, вони не могли звернути назад і запливали на темний край світу, де гинуть кораблі.

Хай там що, а на півночі кінця світу нема. У цьому я був певен, тільки не знав, що там лежить. Десь там є Діфед, Ірландія та безліч інших земель з невимовними назвами й дикими людьми, що живуть у тій глушині, як голодні псюри. А ще там точно є безмежний простір океану і неприборкані хвилі, тож щойно підняли вітрило і вітер поніс «Фірдраку» на північ, я, остерігаючись загубитися в безмежжі океану, взявся за стерно й скерував корабель східніше.

— Ти знаєш, куди ми прямуємо? — спитав Леофрік.

— Ні.

— І тобі все одно?

Замість відповіді я тільки усміхнувся. Південний вітер перемінився на західний, течія несла нас у східному напрямку, і вже надвечір я побачив землю на півночі, а наблизившись до неї, збагнув, що це острів. Пізніше довідався, що нормани називають його Лунді, що по-їхньому значить «тупик», бо високі скелі острова аж кишать тими птахами. Коли ми стали в бухті на західному березі, птахи обліпили наш корабель. Це було незручне місце для ночівлі, бо там на берег ненастанно котили хвилі, тому, діставши весла, ми обійшли скелі й зупинилися зі східного боку.

Ми з Ізольдою спустились на берег і стали шукати по гніздах яйця. Не знайшовши нічого, крім шкаралуп, бо пташенята уже повилуплялись, на вечерю ми вполювали двох кіз. На острові ніхто не жив, хоч колись на ньому були люди, від яких зосталися рештки невеличкої церкви і кладовища. У пошуках золота дани спалили все, розвалили церкву і порозкопували могили. Ми здерлися на узвишшя, і я оглянув вечірнє море, виглядаючи в ньому кораблі. Не побачивши жодного, подумав, чи не видно звідтіля й землю. Це було складно сказати, позаяк на півдні небокрай затягла темна хмара, але темніша її смуга знизу цілком могла бути пасмом пагорбів,’ через що я припустив, що дивлюся на Корнвалум або західний берег Вессексу. Ізольда завела тиху пісню.

Я дивився на неї. Вона патрала козу, дещо незграбно, адже не була звична до такої роботи. Мала тонкий стан — настільки тонкий, що виглядала як elfcynn, ельфійка. Зі мною вона була щаслива. Дещо згодом я дізнався, наскільки сильно вона ненавиділа Передура. Хоч він цінував її й зробив своєю королевою, та утримував у палаці як невільницю, щоб одноосібно користуватися її силами. Народ платив йому, щоби послухати віщування Ізольди, а однією з причин, чому Каллін пішов на сусіда, було бажання здобути її собі.

Брити високо цінували темних королев, адже вони були берегинями прадавніх таємниць та сил, якими повнилися ці землі ще задовго до приходу попів, а Ізольда належала до останніх з народжених у тіні сонця. Звільнивши її, я довідався, що вона має душу дикої соколиці. Мілдріт, бідолашна Мілдріт, завжди прагнула рутини й порядку: щоб дім був прибраний, одяг випраний, корови видоєні, щоб сонце вставало й сідало за розкладом і ніщо ніколи не змінювалось. А Ізольда була зовсім інакша: незбагненна, таємнича, загадкова. Те, що вона казала мені в перші дні, не мало для мене сенсу, бо ж ми не знали мов одне одного, але в той вечір на острові, щойно сіло сонце, а я взяв ножа, щоб допомогти їй вирізати нутрощі з кози, вона назбирала прутиків і сплела з них клітку. Показавши її мені, зламала, а тоді своїми довгими білими пальцями зобразила птаху, що виривається з неволі. Відтак показала на себе, викинула прути геть і засміялася.

Зранку з берега я побачив кораблі на захід від острова. Їх було два, вони йшли під вітрилами на північ. Це були невеликі судна, що скоріш за все належали корнвалумським купцям. На південно-західному вітрі вони неслися до берега, куди, як вважав я, спрямував свого «Білого коня» Свейн.

Ми рушили за ними. Поки дійшли до «Фірдраки», підняли якір і випливли з бухти, кораблі майже зникли з виду, та щойно напнулися наші вітрила, ми почали швидко скорочувати відстань. Певне, вони неабияк налякалися, побачивши, як від острова за ними несеться драконоголовий корабель, але я спустив вітрило, трохи сповільнив хід, і решту того дня ми йшли на чималій відстані від них, аж доки на виднокраї не забовваніла сиза лінія. Земля. Знову піднявши вітрило, ми прошмигнули повз два крихітні пузаті кораблики, і вперше в житті я побував на берегах Вельсу. Брити мали власну назву для того краю, але ми кликали його Вельсом, що означає «чужі землі». Вже пізніше я дізнався, що пристали ми до краю, котрий зветься Діфед, то найзахідніше королівство Вельсу. Так звали священника, який навернув валлійських бритів у християнство.

Знайшовши глибоку бухту, ми кинули якір. Вхід до неї охороняли скелі, та зайшовши всередину, ми були захищені від вітру і хвиль. Повернувши корму в бік моря, ми спрямували корабель у прохід між скелями, настільки вузький, що «Фірдрака» аж черкав бортами камені. Там переночували на борту. Чоловіки зі своїми жінками спали просто під лавами. У нас на борту було кільканадцять жінок, яких ми захопили в Передуровому селищі. Одна втекла вночі — скоріш за все, злізла по борту у воду й допливла до берега. Та не Ізольда. З нею ми лягли під стерновою платформою, затуливши вхід плащем. На світанку мене розбудив Леофрік, стурбований тим, що втікачка налаштує проти нас місцевий люд.

— Ми не затримаємось тут надовго, — відказав я.

Але в тій бухті ми провели весь день: я планував засідку на кораблі, котрі обходитимуть берег. Невдовзі з’явилося двоє, але вони йшли поряд, а ми могли напасти лише на один за раз. Обидва судна йшли на вітрилах за південно-західним вітром. Це були данські, а може, й норманські, кораблі, на борту в яких повно воїнів. Мабуть, прийшли з Ірландії або східного берега Нортумбрії. Поза сумнівами, вони прямували до Свейна, приваблені можливістю урвати собі добрих західносаксонських земель.

— Бурґверду варто виставити тут увесь свій флот, — сказав я. — Йому до снаги спинити цих поганців.

По обіді подивитись на нас прибуло двоє вершників. Один мав на шиї блискучий ланцюжок, що вказував на його високе походження, але жоден не наблизився до гальчатого берега. Порозглядавши нас із долинки, що виходила на бухту, вони забралися геть. Сонце пішло на захід, але надворі стояло літо, тож день був довгий.

— Якщо вони повернуться з підкріпленням... — сказав Леофрік, дивлячись, як вони скачуть геть, але не закінчив думку.

Я оглянув високі стрімчаки обабіч бухти. З них «Фірдраку» легко закидати камінням.

— Треба виставити там вартових, — почав був я, але в ту мить Едрік, ватажок веслярів, які займали наш штирборт, закричав, що бачить корабель, і я кинувся поглянути.

То була ідеальна здобич.

Корабель був великий, не такий велетенський, як «Фірдрака», та все одно розміри мав разючі. Ішов глибоко занурений у воду — навантажений усіляким добром. На борту його було стільки народу, що команда боялася підіймати вітрило, бо вітер був хоч і не сильний, та міг запросто нахилити підвітряний бік судна занадто близько до води, тому судно йшло на веслах і вже перебувало поблизу берега, явно вишукуючи місця для ночівлі. Приваблені нашою бухтою моряки надто пізно побачили, що вона зайнята. Мені було видно чоловіка, який стояв на носі, показуючи далі вздовж узбережжя. Мої вояки почали озброюватись, а я наказав Гастинґу взяти стерно. Він знав, що робити, і я був упевнений, що він упорається з завданням, хай це навіть і означатиме погибель його земляків. Ми обрубали канати, які тримали нас біля берега, Леофрік приніс мені кольчугу, шолом і щит. Спустили весла, я одягнув обладунок і натягнув шолом, що краями заборола затуляв мені краї огляду.

— Уперед! — скомандував я.

Вдарили весла, і «Фірдрака» рушив. Кілька весел зачепили скелі, та жодне не зламалось. Я не зводив очей з корабля попереду, що був уже дуже близько. Ніс його прикрашала вовча голова. З борту на нас дивилися чоловіки й жінки, не вірячи власним очам. Вони ж бо мали нас за данів і тому не могли збагнути, чого ми йдемо на них озброєні. З їхнього борту почувся рішучий погук, і вони дістали зброю. Леофрік наказав нашим гребцям налягти на весла. Їхні довгі держаки прогнулися від натуги, й «Фірдрака» понісся хвилями. Тоді я крикнув їм кидати весла і бігти на корму.

Кенвульф і дванадцятеро чоловіків, якими він командував, помчали туди, і наш ніс пройшовся по борту другого судна, трощачи його весла.

Гастинґ гарно впорався з завданням. Я наказав йому спрямувати «Фірдраку» на передній край корабля, де надводний борт був найнижчий. Ми пройшлися носом по його поясу, зануривши його глибше у воду. Вистоявши удар від зіткнення, я заскочив на борт вовкоголового судна. За мною туди шугонули Кенвульф та його люди, і почалися вбивства.

Людей на ворожому кораблі було значно більше за нас, але, провеслувавши цілий день, вони були смертельно стомлені й не очікували нападу, а ми були голодні до багатства. Мої люди вміли битись і були чудово підготовані. Розмахуючи мечами та сокирами, ми прорубували собі дорогу вглиб судна. Понад борт захлюпували хвилі, тому, перелізши через веслярські лави, ми мусили брести глибокою водою, забарвлюючи її в червоне. Намагаючись порятуватися від нас, деякі з наших жертв вискакували за борт і чіплялися за уламки весел. На нас кинувся бородань зі скаженими очима, та Едрік ввігнав списа йому в груди, а Леофрік ударив по голові сокирою — раз, двічі, — й кров бризнула аж на натягнуте вздовж борту вітрило. Чолов’яга повалився на коліна, Едрік увігнав списа глибше, і воду під ним забарвила кров. Я ледве втримався на ногах, коли об борт ударила хвиля. З криком на мене зі списом кинувся чоловік. Я прийняв його удар на щит, відвів вістря вбік і зробив випад мечем, просто йому в обличчя. Ухиляючись від мого удару, він заточився, і я прибив його до землі важким умбоном. Відчувши рух праворуч від себе, я змахнув Подихом Змія як серпом і влучив у голову жінки, що бігла на мене з мечем. Вона повалилася, як підбите теля, я відгилив її меча подалі й став ногою їй на живіт. Переді мною закричала дівчинка, я відштовхнув її й кинувся на чоловіка в шкіряній куртці, підняв меча, щоб захиститися від удару його сокири, а тоді всадив у нього Подих Змія. Лезо зайшло глибоко йому в живіт — настільки глибоко, що довелося наступити на вбитого, щоб витягти його. Розмахуючи мечем, повз мене пробіг Кенвульф із закривавленим обличчям. Вода сягала нам уже по коліна. Зненацька корабель накренило, я заточився і мало не впав. Виявилось, нас віднесло на берег і вдарило об скелі. Двоє коней, що також були на кораблі, заіржали, налякані запахом крові. Один з них обірвав прив’язь, вискочив за борт і чимдуж поплив у відкрите море.

— Вбити їх! Вбити їх! — почув я власний голос.

Це був єдиний спосіб захопити корабель і звільнити його від зайвих людей. Та він і так звільнявся, адже пасажири стали вискакувати на скелі й тікати, хлюпаючи по червоній від крові воді. На борту «Фірдраки» залишилось кілька людей, котрі сиділи на веслах, відводячи судно від скель.

Відчувши удар у щиколотку, я розвернувся й побачив пораненого, що намагався перерізати мені сухожилля коротеньким ножиком. Розлючений, я став нещадно рубати його, змішуючи його кров із водою. Гадаю, він був останнім, хто загинув на борту того корабля, якщо не рахувати кількох, що зависли, тримаючись за борт, але їх миттю зрізали звідти.

З боку відкритого моря від приреченого корабля з’явився «Фірдрака», і я погукав своїм морякам підвести його ближче. Погойдуючись, наше судно, значно вище, ніж напівзатоплений корабель, підійшло впритул, і ми перекинули на нього все добро, яке знайшли: мішки, ящики й барила. Багато з них були важкі, у деяких дзенькали монети. Відтак познімали з убитих усе цінне, забравши шість кольчуг і дюжину шоломів. У затопленому трюмі знайшли ще три кольчуги, а з рук загиблих я зняв вісім браслетів. Позакидавши зброю на «Фірдраку», ми обрубали оснастку захопленого корабля, і я відв’язав другого коня, що, тремтячи, стояв у прибуваючій воді. Ми знімали рею й вітрило, і весь цей час із берега за нами спостерігали вцілілі, що знайшли собі прихисток за скелями. Зайшовши під платформу для сну, я знайшов там прекрасний шолом з прикрашеним візерунками заборолом і вовчою головою на вінці. Закинувши свій старий шолом на «Фірдраку», я одягнув новий і став витягати мішки з монетами. Під ними знайшов щось схоже на невеличкий щит, загорнутий у чорну ряднину. Повагавшись якийсь час, перекинув до нас і його. Ми нарешті розбагатіли.

— Хто ти? — гукнув мені чоловік з берега.

— Утред, — відповів я йому.

Він плюнув у мій бік, та я тільки розсміявся. Мої люди поверталися на «Фірдраку». Весла дістали з води, і, пильнуючи, щоб не натрапити на скелі, Леофрік розвернув корабель до моря.

— Залазь! — гукнув він мені, і я побачив, що на розграбованому кораблі не залишилось нікого, крім мене.

Я вхопився за стерно «Фірдраки», поставив ногу на весло і підтягнувся по борту.

— Гребіть! — скомандував Леофрік, і ми залишили загиблий корабель позаду.

З трофеями ми захопили і двох молодих жінок. Вони сиділи й ридали під щоглою «Фірдраки». Одна розмовляла мовою, якої я не міг упізнати. Пізніше виявилося, що вона з Ірландії. Інша була данкою, і щойно я присів біля неї, вона кинулась на мене і плюнула в обличчя, я відвісив їй ляпаса, що тільки більше розлютило її. Вона була висока, міцна, зі сплутаною кучмою білявого волосся та ясно-синіми очима. Спробувала видерти мені очі крізь щілини шолома, тому мені довелося дати їй ще одного ляпаса, що неабияк потішило моїх людей. Декотрі з них почали заохочувати її вдарити мене ще, але замість того вона безсило відкинулась на щоглу. Я спитав, як її звуть, але у відповідь вона лише завила, що хоче померти. Коли ж я сказав, що вона вільна кинутися за борт, не ворухнулася. Її звали Фрея, вона мала п’ятнадцять років віку, а її батько був власником корабля, який ми затопили, — тим самим здорованем з мечем. Його звали Івар, і він володів землями у якомусь Дюфліні. Поглянувши на мій новий шолом, що раніше належав її батькові, Фрея знову заридала.

— Він помер з нестриженими нігтями, — кинула мені обвинувально, начебто в тому був винен я.

Це було дуже поганою прикметою, адже тепер темні сили з потойбіччя візьмуть Іварові нігті на будівництво корабля, який принесе хаос і кінець світу.

— Куди ви прямували? — спитав я в неї.

Звичайно, вони пливли до Свейна. Івару не подобалося в Дюфліні — поселенні в Ірландії, в якому було більше норвегів, ніж данів, і поблизу якого жили ворожі до них місцеві племена, тож він спокусився на вессекські землі, покинув свій ірландський маєток, повантажив усе добро на кораблі й поплив на схід.

— Кораблі? — перепитав я.

— Нас випливло троє кораблів, але ми загубили інші вночі, — відповіла Фрея.

Напевно, то були ті два, котрі ми бачили раніше, але боги виявились прихильні до мене, бо Фрея підтвердила, що батько повантажив найцінніші скарби на той, який ми захопили. Це була несказанна удача, позаяк на його борту ми знайшли цілі барила монет, ящики срібла й гори бурштину, гагату, слонової кістки, зброї та обладунків. Поки «Фірдрака» плив від берега, ми підраховували скарби і не вірили своєму щастю. Один з ящиків був ущерть набитий золотими злитками, а найкращим виявився згорток, який я спершу сприйняв за маленький щит. Розмотавши ряднину, ми знайшли в ній велику срібну тарілку зі сценою розп’яття Христового. Довкола неї по краю було зображено дванадцять святих. Я припустив, що то апостоли, а таріль Івар здобув у якійсь ірландській церкві чи монастирі. Показавши її своїм людям, я урочисто промовив:

— Цю річ не можна залишати собі. Вона мусить повернутися в церкву.

Леофрік подивився на мене, але не засміявся.

— Вона повернеться до церкви, — повторив я, і дехто з моїх моряків, найнабожніші, сказали, що це благе діло.

Відтак я загорнув тарілку в ряднину і сховав під стерновою платформою.

— Скільки ти винен церкві? — спитав у мене Леофрік. — У тебе мізки не більші за козяче гузно, — відповів я. Він зареготав і подивився вдалину:

— Що тепер робитимемо?

Я подумав, він питає про наші подальші життя, та він зиркнув на берег, де у вечірньому світлі на скелі почали збиратись озброєні люди. Діфедські брити прийшли за нами, але спізнились. Однак їхня присутність означала, що повернутися в бухту ми не можемо, тому я наказав діставати весла і гребти на схід. Весь час брити йшли за нами узбережжям. Наша нічна втікачка, мабуть, розповіла їм, що ми сакси, тому вони молилися, аби ми подалися шукати пристанища на їхньому березі, бо хотіли повбивати нас. Кораблі майже не ночують у морі, тільки в разі крайньої необхідності, та я не наважувався приставати, тому звернув на південь і повів «Фірдраку» подалі. Призахідне сонце забарвило хмари червоним, усе небо побагровіло, немовби котрийсь із богів сплинув на нього кров’ю.

— Що зробиш із дівкою? — спитався Леофрік.

— З Фреєю?

— Так її звуть? Хочеш її собі?

— Ні, — відказав я.

— Тоді я візьму її.

— Вона живцем тебе з’їсть, — застеріг я його, адже дівчина була на голову вища за Леофріка.

— Таких я якраз і люблю.

— Тоді вона вся твоя.

Таке воно, життя: ще вчора Фрея була зманіженою донькою ярла, а сьогодні — вже рабиня.

Я роздав кольчуги всім, хто заслужив. Ми втратили двох людей, ще троє зазнали тяжких поранень, але це була невелика ціна. Зрештою, ми ж убили два-три десятки данів, а вцілілі потікали на берег, де про них попіклуються брити. Та найкраще — ми добряче нажилися на цьому, і думка про це приносила мені велике заспокоєння після заходу сонця.

Я помолився богу ночі Геду і кинув за борт свій шолом як дар йому, бо всіх нас налякала темрява, що проковтнула корабель по тому, як із заходу натягло хмар, що заслали собою місяць і зорі. Якийсь час на березі миготіло вогнище, але невдовзі погасло й воно, і ми остаточно осліпли. Здійнявся вітер, завирувало море. Ми затягли весла на борт і дали стихії нести нас, адже не могли бачити і стернувати самотужки. Я залишився на палубі, вглядаючись у морок. Біля мене стояла Ізольда, загорнута в мій плащ, і мені пригадалося, з яким задоволенням спостерігала вона за нашою битвою.

Світанок був понурий, море — сіре з білими баранцями, вітер — холодний. Землі видно не було, але над нами пролетіло двійко чайок. Я сприйняв це за знак і наказав веслувати туди, куди помчали вони. Надвечір того дня, коли море розгулялось, а з неба вперіщив холодний дощ, ми нарешті побачили землю. Це знову був острів Тупиків, у бухті якого ми знайшли прихисток і розвели багаття на березі.

— Коли дани дізнаються про те, що ми зробили... — почав Леофрік.

— ...кинуться розшукувати нас, — закінчив я за нього.

— І їх буде багато.

— Значить, час вертатись додому, — підсумував я.

Боги зглянулись: уже на другий день море вгамувалось, і ми рушили на південь. Там побачили землю й попливли вздовж берега на захід. Обігнувши дикий мис, біля якого плавали пихтуни, ми звернули на схід і так потрапили додому.

Набагато пізніше я довідався, що зробив Свейн по тому, як наші шляхи розійшлись. Оскільки це справило вплив на моє життя і погіршило мої стосунки з Альфредом, розповім про це тут.

Підозрюю, роздуми про золотий вівтар у кінвітській церкві ятрили йому душу, і мрію про нього він приніс із собою в Глівісінґ — інше бритське королівство на півдні Вельсу, яке мало чудові гавані й чий король радо привітав данів, бо їхня присутність не давала Ґутруму грабувати його землі на кордоні з Мерсією.

Свейн узяв ще один корабель і напав на Кінвіт. Два судна зненацька виринули з досвітнього туману, і я уявляю собі, як їхні звірячі голови виникли в сірому світанку, неначе чудовиська з нічних кошмарів. Піднявшись річкою, вони пристали до берега, і до недобудованих церкви з монастирем висипали озброєні дани в кольчугах і шоломах.

Керував будівництвом Одда Молодший. Знаючи, що церква занадто близько до моря, він вирішив укріпити її. Дзвіниця її мала бути кам’яна і достатньо висока, щоб з її верхівки за морем могли стежити вартові. Монахів та священників повинні були захищати частокіл і рів, але коли туди прибув Свейн, роботи ще не встигли завершити і церква виявилась беззахисною. Охороняло її неповні чотири десятки вояків, котрі всі загинули або ж дременули, щойно забачивши на обрії ворожі кораблі. Дани спалили всі споруди, що вже було збудовано, і спиляли дерев’яний хрест, яким традиційно прикрашали монастир і з котрого починалося будівництво.

За будівельників там були ченці, більшість — молоді. Зігнавши їх докупи, Свейн наказав показати, де сховано їхні скарби, за правду пообіцявши дарувати їм життя. І монахи показали йому свій сховок. Цінностей там виявилось небагато — звичайно, ніякого золотого вівтаря не було, — але для закупівлі матеріалів і деревини брати мали скриню срібла. Це цілком задовольнило данів, котрі одразу по тому знесли недобудовану вежу, розвалили частокіл і позабивали худобу. Відтак Свейн спитав, де похований Убба. Відповіддю йому послугувала ніякова мовчанка. Дани дістали мечі й повторили питання, і ченцям довелося зізнатися, що церква будується прямісінько на місці могили полеглого ватажка. Це був невеличкий курган, який вони розкопали, а тіло викинули в річку. Коли дани почули це, їх миттю покинули будь-які думки про пощаду.

Ченців змусили зайти в річку шукати кістки, які потім виклали на поховальне вогнище, складене з колод зі зруйнованих будов. Це було величезне багаття. Коли його запалили і вогонь охопив кості, що лежали в самому його осерді, туди покидали й монахів.

Поки горіли їхні тіла, дани обрали двох дівчат, захоплених у солдатських оселях, зґвалтували, а тоді задушили, відправивши їхні душі до Убби у Вальгаллу. Усе це нам розповіли двоє дітей, котрі вціліли, сховавшись у заростях кропиви, а також мешканці сусіднього селища, які зійшлися на полум’я багаття.

— Це зробив Свейн Білокінний, — розповіли їм дани і наказали нести ці слова в люди.

Дани мали звичай залишати в живих свідків своїх розбоїв, щоб ті сіяли паніку і страх серед народу. Розповідь про спалених ченців і вбитих дівчат сколихнула Вессекс, як вітрюган суху траву. Авжеж, як і будь-якій історії, їй не бракувало перебільшень. Так, кількість загиблих монахів зросла з шістнадцяти до шістдесяти, зґвалтованих дівчат — із двох до двадцяти, а жменьки срібняків зі скрині — до незліченного багатства, вартого самих богів. Альфред відправив Ґутруму послання з вимогою пояснити, чому не слід убивати його бранців. У відповідь дан надіслав йому золото, два молитовники й улесливого листа, в якому стверджував, що два кораблі належать не йому, а заморським розбійникам. Король повірив, тому заручників не чіпали і мир тривав, проте Альфред наказав, щоб у всіх вессекських церквах на Свейна наклали прокляття. Данський ватажок мав бути проклятий у вічності, всі його люди мусили згоріти у пекельному полум’ї, а його діти та їхні нащадки — носити Каїнове клеймо. Я спитав в одного священника, що воно за клеймо, і він пояснив мені, що Каїн — це син Адама і Єви, перший убивця, і хоча піп не знав, яке саме клеймо він носив, та вважав, що Господь його впізнає.

Свейнові кораблі попливли геть, лишивши по собі стовп диму над Вессексом, а я про те не відав. З часом я ще дізнаюся про це, але поки я прямував додому.

Мій виклик страшенно порадував Мілдріт. Вітан був королівською радою, а її батько не мав достатньо багатства і впливу для участі в ньому, тому вона несказанно зраділа, коли мене включили туди. Вітанґемот, як називалися ті збори, завжди проходив на Стефана, наступного дня після Різдва, однак мені слід було з’явитись аж на дванадцятий день, що дало Мілдріт. часу випрати мій одяг. Його належало виварити, добряче відшкребти, висушити, а тоді почистити щіткою. Роботу виконували три жінки, яким на це знадобилось аж, три дні, доки Мілдріт нарешті була спокійна, що я не осоромлю її в Сіппангамі, з’явившись туди як жебрак. Сама вона виклику не отримала, та і я не планував брати її з собою, проте вона встигла розказати всім сусідам, що я буду радником самого короля.

— Цього тобі надівати не можна, — сказала, показуючи на мій молот Тора.

— Я завжди його ношу.

— Значить, сховай, — наполягла вона. — І не сперечайся ні з ким!

— Ти про що?

— Слухай, що кажуть інші, поводься скромно. І не забудь привітати Одду Молодшого.

— З чим?

— Він збирається одружитися. Перекажи йому, що я молюсь за них обох.

Вона була знову щаслива, переконана в тому, що Альфредову прихильність я здобув, погасивши борг перед церквою. Її хороший настрій не зіпсувала навіть новина, що я беру з собою Ізольду. Трохи побурчавши, вона врешті погодилася, що відвезти її до Альфреда буде правильним кроком.

— Якщо вона королева, то її місце при його дворі, — сказала. — А перебувати тут їй негоже.

Відтак узяла срібняків і поїхала в Екзанчестер, де роздала їх бідним і сплатила подяку за відновлення Альфредової довіри до мене, а ще подякувала Господу за здоров’я нашого сина Утреда. Його я майже не бачив, адже він був ще немовлям, а для них мені бракувало терплячки. Однак окстонські жінки розповідали, що він росте здоровим, міцним малюком.

На дорогу в нас пішло два дні. Собі в супровід я взяв Гастинґа і шістьох своїх вояків, бо хоч шир рівові люди й патрулювали дороги, там усе одно траплялися дикі місцини, де на мандрівників чигали розбійники. Одягнувшись у кольчуги й шкіряні лати, ми озброїлися мечами, списами, сокирами і щитами. Їхали верхи. Ізольді я купив невелику чорну кобилу і дав шубу з видри. Коли ми проїздили села, народ із подивом дивився на неї, бо ж вона сиділа в сідлі по-чоловічому, а її чорне волосся було підв’язане срібним ланцюжком. Люди ставали на коліна перед нами і просили милостиню. Взяти з собою служницю я їй не дозволив. Знаючи, скільки народу товчеться в екзанчестерських тавернах і будинках під час вітану, я переконав її, що нам буде складно знайти житло для себе, не те що для прислуги.

— Чого королю треба від тебе? — спитала вона, поки ми їхали долиною Уїску. У довгих борознах під зимовим сонцем виблискувала дощова вода, ліс аж блищав від листя падуба і яскравих ягід горобини, шипшини, бузини й тису..

— Хіба не ти мусиш це знати? — спитав я у відповідь.

Вона усміхнулась:

— Бачити майбутнє — це ніби їхати незнайомою дорогою. Далеко тобі не видно, а коли й відкривається щось, то лише на коротку мить. До того ж брат не розповідає мені геть усе.

— Мілдріт вважає, що король мені пробачив, — сказав я.

— Це правда?

Я знизав плечима:

— Напевне.

Я сподівався на це, але не тому що хотів Альфредового прощення, а бо бажав знову командувати флотом. Я хотів бути з Леофріком, відчувати вітер на обличчі й морські бризки на бороді.

— Тільки мені дивно, що він покликав мене не на весь вітанґемот, — провадив я.

— Може, на початку вони обговорювали релігійні питання? — припустила Ізольда.

— Для таких питань я там точно не потрібен, — погодився я.

— Значить, так і є. Спершу вони поговорять про свого бога, а далі перейдуть до питання данів. І вже для того їм потрібен ти. Король знає, що не впорається без тебе.

— Або ж він просто хоче, щоб я був присутній на бенкеті, — сказав я.

— На якому бенкеті?

— До Дванадцятої ночі, — мовив я, і це здалося мені найвірогіднішим поясненням: Альфред пробачив мені й, щоби показати, як високо мене цінує, запросив на святкування.

Я потайки сподівався, що так і є, й від цього мені самому було дивно. Ще кілька місяців тому я був ладен убити Альфреда, але нині, хоч досі ненавидів його, чогось захотів його прихильності. Така вона, амбітність: як мені не судилося піднятися з Раґнаром, мушу здобувати репутацію в Альфреда.

— Твій шлях, Утреде, нагадує яскраве лезо, що розрізає темне болото. Я чітко його бачу, — промовила Ізольда.

— А золоту жінку?

На це вона не відповіла.

— Це ти? — не вгавав я.

— У день мого народження з неба щезло сонце, — відповіла вона. — Отже, я жінка темряви і срібла, не золота.

— То хто вона така?

— Вона з далеких далей, Утреде, з дуже далеких країв.

Більше вона нічого не сказала. Може, й сама не знала, а може, не хотіла казати.

У Сіппангам ми прибули надвечір на одинадцятйй день Йолю. Коли ми в’їхали до міста через західну браму, калюжі були скуті кригою, а багряне сонце низько висіло над чорним гіллям дерев. У місті було повно люду, але мене чудово знали в таверні «Деркач», де працювала руда шльондра Енфледа, котра знайшла нам місце в напівзруйнованому корівнику, де тримали кількадесят псів. Сказала, що хоч хорти й належать Гуппі, олдерменові торнсетському, але якщо вони проведуть одну-дві ночі надворі, нічого з ними не станеться.

— Гуппа може не погоджуватись, але хай котиться до біса, — завершила вона.

— Він платить? — спитав я.

У відповідь вона тільки плюнула, затим дивно зиркнула на мене:

— Кажуть, Леофрік також тут.

— Правда?

— Сама я його не бачила, але подейкують, що він у місті, в королівському палаці, — відповіла Енфледа. — Мабуть, приїхав із Бурґвердом.

Бурґвердом звали нового командувача флоту, котрий хотів, щоб кораблі виходили в море по двоє, як ті Христові апостоли.

— Але краще б він не приїздив, — закінчила повія.

— Чому?

— Бо він не прийшов до мене, ось чому! — обурилась вона.

Енфледа була на п’ять-шість років старша від мене, мала широке обличчя, високе чоло і кучеряве волосся. Вона користувалася такою шаленою популярністю серед завсідників «Деркача», що мала там цілковиту свободу, адже більшою частиною своїх прибутків таверна завдячувала саме її вмінням, а не якості свого елю. Я знав, що вони з Леофріком дружать, але з її тону зрозумів, що жінка шукає більшого, ніж звичайної дружби.

— А це хто? — спитала вона, киваючи на Ізольду.

— Королева, — відповів я.

— То це тепер так називається? А дружина твоя де?

— У Дефнаширі.

— Ти такий же, як і всі. — Вона здригнулася. — Як змерзнете вночі, заберіть до себе собак, щоб зігрітися. А мені час повертатись до роботи.

Попри холод, спав я добре. На ранок дванадцятого дня Різдва залишив своїх людей у таверні, а сам з Ізольдою та Гастинґом поїхав до королівських палат, що стояли самотою трохи південніше від міста, де річка закручувалась довкола його муру. На вітанґемот належало являтися з почтом, щоправда, не з даном і бриткою, але Ізольда хотіла побачити Альфреда, а я прагнув потішити її. Тим паче того вечора влаштовували велике святкування, і хоч я попередив, що Альфредові бенкети зовсім не веселі, вона однаково висловила бажання побувати там. Гастинґ, у кольчузі й з мечем, мав охороняти її, оскільки я підозрював, що на засідання вітанґемоту її до палацу не впустять і нагоди подивитись на короля їй доведеться чекати аж до вечора.

Воротар наказав нам здати зброю, що я зробив дуже неохоче, але в присутності Альфреда ніхто, крім його особистої варти, не може ходити озброєний. Відтак чоловік сказав нам, що збори вже почалися, тому ми побігли повз конюшні й нову королівську каплицю з двома баштами. Перед дверима до палацу купчився гурт попів, серед яких я упізнав Беокку — старого батькового священника. Усміхнувся до нього, та його обличчя було серйозне й бліде.

— Ви спізнилися, — сказав він різко.

— Ви не раді бачити мене? — спитав я саркастично.

Він суворо зиркнув на мене. Попри косоокість, руду чуприну й калічену лівицю, Беокка мав при дворі певний авторитет. Він був королівським капеланом, сповідником і конфідентом Альфреда. Від такої відповідальності його обличчя помережали численні зморшки.

— Я молився, щоб цей день ніколи не настав, — мовив він. Зиркнувшй на Ізольду, додав: — А це хто?

— Королева бритів, — відповів я.

— Хто?

— Королева. Вона зі мною. Хоче побачити Альфреда.

Не знаю, повірив він мені чи ні, та здавалося, йому було байдуже. Виглядав він розгублено, схвильовано, а що жив у дивному світі королівської привілейованості й нав’язливої побожності, я припустив, що його тривога викликана черговим теологічним диспутом. Коли я був маленький, він служив приходським священником у Беббанбурзі, а після смерті мого батька втік з Нортумбрії, бо не міг жити серед данських язичників. Знайшовши прихисток при Альфредовому дворі, він зблизився з королем. Дружив він і зі мною, власником грамот, в яких засвідчувалося моє право на Беббанбурґ, однак того дванадцятого дня Йолю він чомусь не був радий бачити мене. Натомість потягнув за руку й повів до дверей.

— Нам треба йти, — сказав він, — і хай змилостивиться над вами Господь.

— Змилостивиться наді мною?

— Господь милостивий, — мовив Беокка, — тож моліть його про милість.

Вартові відчинили двері, й ми зайшли у великий палац. Ізольду ніхто не зупинив, та й усередині я побачив кількадесят жінок, що стояли скраю і тихенько спостерігали за засіданням.

Там зібралася понад сотня чоловік, хоч до вітанґемоту входило всього сорок-п’ятдесят. Тани і старші церковники сиділи на стільцях і лавах, розставлених півколом перед підвищенням, на якому засідав сам Альфред з двома священниками та Ельсвітою, своєю дружиною, котра була вагітна. Позаду них стояв вівтар зі срібним хрестом, накритий червоною тканиною і густо втиканий свічками. Уздовж стін тягнулись платформи, де в звичайні дні народ їв і спав, ховаючись від протягів. Однак того дня на них юрмилися супроводжувачі танів і вельмож, що з’їхались на вітан. Серед них, ясна річ, було безліч священників і монахів, оскільки Альфредів двір завжди нагадував скоріше монастир, аніж королівський палац. Наказавши Ізольді та Гастинґу йти до глядачів, Беокка потягнув мене до півкола привілейованих радників.

Мого прибуття ніхто не помітив. В палаці було темно, адже його крихітні віконця майже не пропускали тьмяного зимового сонця. Хоч якось зігріти приміщення намагалися жаровнями, але ті лише більше закопчували високі крокви. В залі було місце для вогница, та його прибрали, щоб мати простір для стільців, ослінців і лавок, на яких сиділи члени вітанґемоту. Коли я підійшов туди, стояв високий чоловік у синій накидці й розповідав про необхідність ремонту мостів, нарікаючи, що місцеві тани цим нехтують. Він закликав короля призначити посадовця, який наглядатиме за дорогами. Його перебив інший чоловік, твердячи, що таке призначення обмежить права ширських олдерменів. Зчинився галас. Дехто підтримував пропозицію; але більшість були проти. Двоє священників, що сиділи за столом збоку від Альфреда, намагалися записувати все, про що там говорилося. Я упізнав Вульфгера, олдермена вілтунширського. Він сидів і смачно позіхав.

Біля нього був Алевольд, єпископ екзанчестерський, загорнутий у хутра. Мене досі не помічали. Беокка поставив мене позаду зборів дочекатися, коли присутні вгамуються й мені знайдеться місце.

Двоє служників принесли дрів для жаровень. Якраз у ту мить мене й помітила Ельсвіта. Вона нахилилася до Альфреда і прошепотіла щось йому на вухо. Поглинутий дискусією, він миттю перевів погляд на мене.

У залі запала тиша. Помітивши, що король не слухає суперечку про мости, всі повернулися до мене. Тишу порушувало лише чхання священника і шарудіння чоловіків, що стали розступатися переді мною. Вони не давали мені дорогу, а сторонилися.

Побачивши посмішку на обличчі Ельсвіти, я збагнув, що втрапив у халепу. Інстинктивно потягнув руку до лівого боку, але, звичайно, ніякого меча там не було, і я не зміг торкнутися його руків’я на удачу.

— Про мости поговоримо пізніше, — промовив Альфред.

Він устав. Мав на собі бронзовий обруч, що правив за корону, і підшиту хутром синю накидку, під колір сукні його дружини.

— Що відбувається? — спитав я у Беокки.

— Тиша!

Останнє було сказане Оддою Молодшим, котрий стояв при повному параді: в блискучій кольчузі, чорному плащі, високих чоботах і червоному шкіряному поясі, на якому висіла вся його зброя, адже йому, як командувачу королівських військ, дозволялося носити зброю при дворі. Заглянувши йому в очі, я побачив у них тріумф, як і в гострому обличчі леді Ельсвіти, і зрозумів, що сюди мене викликали не за королівською милістю, а на зустріч із ворогами.

Я не помилився. З натовпу біля дверей викликали священника. Він був молодий, щокатий і насуплений. Рухався швидко, неначе для виконання всіх обов’язків йому бракувало часу в добі. Вклонившись королю, він взяв сувій зі столу, за яким сиділи писарі, і вийшов на середину кола.

— У нас є одна нагальна справа, яку ми, з дозволу вітану, розглянемо зараз, — промовив Альфред.

Ніхто не смів заперечувати йому, й присутні одноголосно схвалили рішення перенести обговорення менш термінових питань на інший час. Альфред кивнув.

— Обвинувачення зачитає отець Еркенвальд, — проголосив король і повернувся на трон.

Обвинувачення? Відчуваючи себе вепром, що опинився між псами і списом, я непорушно спостерігав за отцем Еркенвальдом, котрий розгорнув сувій, прокашлявся і зачитав голосно і доладно:

— Утреде Окстонський, ви звинувачуєтесь у тому, що без згоди на те монарха узяли королівський корабель, попливли на ньому в Корнвалум і розв’язали там війну з бритами — знову ж таки, без згоди нашого монарха. Це ми можемо довести клятвами.

Залою прокотилося тихеньке жебоніння голосів, яке вляглося, коли Альфред здійняв тонку руку.

— Також вас обвинувачено в змові з поганським воєводою на ім’я Свейн,— провадив Еркенвальд, — разом з яким ви вбили корнвалумських християн, котрі жили в мирі з нашим королем. Це також може бути доведено клятвами.

Він замовк, і в залі запала цілковита тиша.

— А ще ви обвинувачуєтесь, — цього разу його голос прозвучав низько, наче він сам не міг повірити в те, що читає, — у тому, що в союзі з поганином Свейном напали на наше священне королівство, вчинили підлі вбивства і пограбували кінвітську церкву.

Цього разу вже ніхто не перешіптувався. Зала вибухнула гучним несхвальним ревом, і Альфред не зробив нічого, щоб погамувати його, через що Еркенвальду, щоб закінчити, довелося перейти на крик.

— І це також, — прокричав він, і всі присутні замовкли, — може бути доведено клятвами!

Поклавши сувій, він з ненавистю подивився на мене і пішов на край платформи.

— Він бреше! — вигукнув я.

— Вам ще дадуть слово, — промовив священник, що сидів поруч із Альфредом. Він був у чернечій рясі, з-під якої виглядала священницька накидка, щедро вишита хрестами. Мав сиву голову і глибокий, суворий голос.

— Хто це? — спитав я у Беокки.

— Найсвятіший Етельред, — тихенько проказав той, а побачивши, що ім’я мені нічого не каже, додав: — Архієпископ контварабурзький.

Архієпископ повернувся до Еркенвальда й заговорив до нього. На мене незрушно дивилася Ельсвіта. Вона завжди недолюблювала мене, тож тепер із великою насолодою спостерігала за моїм знищенням. Тим часом Альфред розглядав крокви з таким виглядом, ніби ніколи їх не бачив, і я збагнув, що він не має аніякого наміру вручатися в це судилище, адже це було не що інше як воно. Він дасть іншим довести мою провину, але, безсумнівно, вирок винесе самостійно — і, схоже, не лише мені, бо архієпископ сердито спитав:

— Другий обвинувачений тут?

— Його тримають у стайні, — відповів Одда Молодший.

— Приведіть його, — буркнув старий. — Людина має право почути обвинувачення, які їй висувають.

— Хто той інший? — спитав я.

Це був Леофрік. Його привели в залу, закутого в ланцюги. Щоправда, йому вже ніхто нічого не кричав, бо всі вважали його всього лише моїм спільником. Злочин був мій, Леофріку просто не пощастило, і тепер він мусив понести покарання, хоча присутні йому явно співчували. Всяк він був вессексцем, коли ж я — нортумбрійським приблудою. Вартові підвели його до мене, і він кинув у мій бік понурий погляд.

— В гівні по саму шию, — промовив він.

— Тихо! — прицитькнув його Беокка.

— Довірся мені, — сказав я.

— Тобі? — гірко перепитав Леофрік.

Крадькома я кинув погляд на Ізольду, і вона похитала головою: бачила цей день уві сні, й усе має закінчитися добре.

— Довірся мені, — повторив я.

— Ув’язнені, мовчати! — прикрикнув архієпископ.

— По саму шию в королівському гівні, — тихенько буркнув Леофрік.

Архієпископ звернувся до отця Еркенвальда:

— У вас є свідки?

— Так, пане.

— Тоді приведіть першого.

Еркенвальд підкликав іншого священника, який стояв біля дверей у коридор за залою. Їх відчинили, й увійшов худорлявий чоловік у чорній рясі. Його обличчя я не бачив, бо те затуляв капюшон. Вийшовши на середину підвищення, він вклонився королю і став на коліна перед архієпископом, котрий простягнув йому для поцілунку руку з масивним перснем. По тому свідок підвівся, зняв капюшона і повернувся до мене.

Це був Осел, валлійський чернець Ассер. Інший священник приніс йому молитовник, на який він поклав руку і, не зводячи з мене очей, промовив англійською:

— Присягаюся, що все сказане мною є правдою. Допоможи мені Господь у моїх зізнаннях і приречи на вічні муки пекельні, коли я збрешу.

Відтак схилився й поцілував книжку з ніжністю чоловіка, що приголублює кохану.

— Покидьок, — буркнув я.

Клявся Ассер дуже хвацько. А ще він чітко і в подробицях описав моє прибуття в Корнвалум на кораблі зі звірячими головами на носі й кормі, розповів, як я погодився допомогти королю Передуру, на якого, заручившись допомогою поганина Свейна, напав сусідній правитель, і як я зрадив Передура, об’єднавшись із данами.

— Разом, — промовив Ассер, — вони зчинили страшну різанину, і я на власні очі бачив, як вони вбили святого отця.

— Ти дременув звідти, як курка, — крикнув я йому, — і нічого не бачив!

Ассер повернувся до короля і вклонився:

— Я дійсно втік, мілорде, але ж я чернець, не воїн, тож коли Утред залив кров’ю весь пагорб, мені довелося рятуватись. Цим я зовсім не пишаюсь, мілорде, і молю Господа про прощення за моє боягузтво.

Альфред усміхнувся, а архієпископ махнув на ті слова рукою, немовби це була суща дрібниця.

— Що було, коли ти втік з побоїща? — спитав у нього Еркенвальд.

— Я спостерігав з гори, — відповів Ассер, — і бачив, як Утред Окстонський покинув те місце і в супроводі корабля поган рушив на захід.

— Вони попливли на захід? — перепитав Еркенвальд.

— На захід, — підтвердив чернець.

Еркенвальд перевів погляд на мене. Присутні мовчки слухали, ловлячи кожнісіньке слово.

— Яка земля лежить на заході? — спитав Еркенвальд.

— Мені не відомо, —відповів Ассер. — Але раз не впали з краю світу, припускаю, вони обігнули Корнвалум і вийшли у Сеферн.

— Більше тобі не відомо? — запитав Еркенвальд.

— Усе, що мені відомо, це те, що я допоміг поховати загиблих, помолився за упокій їхніх душ і бачив згарище спаленої церкви. Що робив Утред, пішовши звідти, не знаю. Можу сказати лише, що прямував він на захід.

Альфред підкреслено не брав участі в допиті, але Ассер йому явно сподобався, бо коли валлієць закінчив зізнання, він підкликав його до себе й подарував монету і хвилину особистої розмови. Учасники вітану загомоніли між собою, з цікавістю зиркаючи на мене, як ото дивляться на приреченого до страти. Леді Ельсвіта, зненацька вся така велична, усміхнулась до Ассера.

— Маєте що сказати? — звернувся до мене Еркенвальд, коли Ассера відпустили.

— Дочекаюсь, доки ви закінчите мене оббріхувати, — відказав я.

Втім, Ассер розповів правду, і зробив це чітко, ясно й переконливо. Його слова приголомшили королівських радників, однак не менше враження справив на них другий свідок.

Ним був Стеапа Снотор, вояк, котрий всюди супроводжував Одду Молодшого. Широкоплечий, з похмурим виразом на обличчі, він виструнчився, зиркнув на мене люто, поклонився королю, поклав величезне ручище на молитовник і повторив за Еркенвальдом слова присяги. Поклявшись під страхом вічних мук у пеклі казати тільки правду, спокійним, рівним тоном він узявся брехати. Розповів, що командував загоном вояків, котрі охороняли будівництво церкви при Кінвіті. За його словами, коли на світанку прибули два кораблі й на берег із них висипали ворожі солдати, він став на битву з ними і вбив шістьох, але їхні сили переважали, тому йому довелося відступити. Він на власні очі бачив, як нападники вбили священників, і чув, як поганський ватажок, нахваляючись, вигукнув своє ім’я.

— Його звали Свейн, — промовив здоровило.

— Це він привів два кораблі?

Стеапа. задумався, насупився, неначе порахувати до двох було для нього непосильним завданням, відтак кивнув.

— У нього було два кораблі.

— Він командував обома?

— Свейн командував одним, — мовив Стеапа, затим показав на мене й додав: — А він привів другий.

Присутні заревіли з люті. Піднявся настільки сильний гамір, аж Альфред гупнув по підлокітнику трону, а тоді став на ноги, щоб покласти край крикам. Стеапа стояв незворушно, як дуб, і хоч його розповідь прозвучала не так переконливо, як брата Ассера, свідчення однаково було сповнене осуду. Хоч це й була брехня, він розказав її дуже докладно, прямо і безпристрасно.

— Другий корабель привів Утред, — промовив Еркенвальд. — А чи брав він участь у різанині?

— Чи брав участь? — перепитав Стеапа. — Та він же її й почав, — проревів він, і зала сердито загула.

Еркенвальд повернувся до короля:

— Мілорде, він заслужив на смертну кару.

— А його землі та власність слід конфіскувати! — з запалом вигукнув єпископ Алевольд, бризкаючи слиною, що зашипіла на ближній жаровні. — Конфіскувати на користь церкви!

На знак схвалення присутні затупотіли ногами, Ельсвіта закивала, але архієпископ поплескав у долоні, закликаючи до тиші.

— Він ще не мав слова, — звернувся він до Еркенвальда, тоді кивнув до мене: — Говоріть.

— Просіть пощади, — шепнув мені Беокка.

Коли ти в гівні по саму шию, тобі лишається тільки одне: нападати. Я визнав, що був при Кінвіті, і це зізнання викликало нові зойки в залі.

— Але був я там не влітку, — провадив я, — а навесні, коли вбив Уббу Лотброксона, і в цій залі є свідки того! Проте Одда Молодший приписав цю заслугу собі Він забрав Уббине знамено, яке повалив я, відвіз до короля і сказав йому, що це він переміг Уббу. А тепер, аби я не розповів людям правду, котра полягає в тому, що він боягуз і брехло, Одда домагається моєї страти брехнею. — Я показав на Стеапу: — Його брехнею.

У відповідь Стеапа зневажливо плюнув. Одда Молодший розлютився, але промовчав, і це багато хто відзначив. Звинувачення в боягузтві й брехні рівноцінне виклику на двобій, але він стояв незрушно, як пень.

— Ви не можете довести своїх слів, — зауважив Еркенвальд.

— Але можу довести, що це я вбив Уббу, — відказав я.

— Ми зібралися тут не для цього, — зарозуміло бовкнув священник, — а щоб визначити, чи дійсно ви порушили укладений нашим королем мир, підступно напавши на Кінвіт.

— У такому разі викличте моїх моряків, — промовив я. — Приведіть їх сюди, візьміть обітницю і спитайте, що вони робили минулого літа.

Я чекав відповіді, але Еркенвальд мовчав. Він перевів погляд на короля, немов шукаючи підтримки, але Альфред заплющив очі.

— Чи ви настільки поспішаєте стратити мене, — провадив я, — що не наважитеся почекати ще трохи і почути правду?

— Стеапа заприсягнувся говорити правду, — відповів Еркенвальд, ніби інших доказів не вимагалося. Він помітно нервував.

— Тоді можемо заприсягнутися я, Леофрік і мій моряк, присутній тут.

Я повернувся і підкликав до себе Гастинґа. Він налякався, але Ізольда штовхнула його до мене.

— Візьміть його присягу, — звернувся я до Еркенвальда.

Еркенвальд не знав, що робити, проте дехто з вітану погодився, що я маю право викликати власного свідка, якого треба вислухати. Священник виніс Гастинґу молитовник, але я прогнав попа геть.

— Він заприсягнеться на цьому, — сказав я й дістав молот Тора.

— Він не християнин? — вражено спитав Еркенвальд.

— Він дан, — відповів я.

— Хіба можна вірити слову дана? — вигукнув піп.

— Наш король вірить, — парирував я. — Тож коли він вірить Ґутрумовій обіцянці не порушувати мир, чому б і нам не повірити словам цього дана?

Така заява викликала посмішки, адже багато хто з вітану вважав, що Альфред занадто довіряє Ґутруму. Я відчув, що прихильність присутніх перейшла на мій бік, але тут вклинився архієпископ, заявивши, що клятва поганина не має ваги.

— Жодної, — додав він. — Вірити йому не можна.

— Тоді приведіть до присяги Леофріка, — промовив я. — Потім запросіть сюди наших моряків і вислухайте їхні свідчення.

— І жоден з вас не скаже правди, — заявив Еркенвальд. — До того ж те, що сталось при Кінвіті, — не єдина причина, чому вас викликали сюди. Чи ви заперечуєте, що без дозволу брали королівський корабель і ходили в Корнвалум, де зрадили Передура і вбивали християн? Невже заперечуєте слова брата Ассера?

— А що, коли Ассерову брехню доведе Передурова королева? — спитав я. — І скаже вам, що він бреше, як собака?

Еркенвальд вирячився на мене. Разом з ним на мене вирячились усі присутні. Я розвернувся і показав на Ізольду. Струнка, витончена, вона вийшла в залу, поблискуючи срібними прикрасами на шиї й руках.

— Це Передурова королева, — оголосив я. — І я вимагаю, щоб ви вислухали її свідчення під присягою й почули, що її чоловік планував перекинутися на бік данів і напасти на Вессекс.

Звичайно, це були нісенітниці, але нічого кращого я не придумав і знав: Ізольда заприсягнеться, що це правда. Однак відкритим тоді лишалось інше дражливе питання: для чого Свейну було нападати на Передура, коли брити планували підтримати його? Та я настільки заплутав суддів, що вони вже й не знали, що питати. Еркенвальда як заціпило. Усі встали, щоб подивитись на Ізольду, а король з архієпископом схилили перед нею голови. Поплескуючи рукою по своєму вагітному животу, Ельсвіта зашепотіла щось до них. Ніхто не хотів викликати Ізольду, боячись почути її слова, та й Альфред, схоже, розумів, що це тільки погіршить становище суду, котрий і так уже по вуха погруз у брехні.

— А ти молодець, дупоголовий, — шепнув мені Леофрік, — ох і молодець.

Одда Молодший зиркнув на короля, тоді — на інших членів вітану і, либонь збагнувши, що я знайшов вихід з його пастки, підкликав до себе Стеапу й гарячково заговорив щось до нього. Король супився, архієпископ сидів спантеличено, прищава Ельсвіта аж побагровіла з люті, а Еркенвальд виглядав зовсім безпорадним. Раптом на поміч їм прийшов Стеапа, проревівши:

— Я не брешу!

Хоч він і не знав, що казати далі, але загальну увагу до себе привернув. Король махнув йому, закликаючи продовжувати, й на вухо здорованеві зашепотів Одда Молодший.

— Він бреше, — промовив Стеапа, показуючи на мене, — а я кажу правду, і мій меч це підтвердить.

Давши, вірогідно, найдовшу промову в своєму житті, він замовк, але цього виявилось достатньо. Затупотіли ноги, загукали голоси, що Стеапа правий, хоча це й було далеко не так. Однак йому вдалося скінчити нескінченну тяганину брехні та взаємних обвинувачень і перевести справу до чесного суду битвою, і народу це сподобалось. Архієпископ досі сидів спантеличений, але Альфред закликав до тиші й звернувся до мене:

— Стеапа каже, що його меч підтримає його правоту. А твій клинок?

Я міг відмовитись, міг наполягти на свідченні Ізольди, щоб вітан потім вирішив, чия правда переконливіша, але я був безрозсудний, нетерплячий, і поєдинок здавався мені найшвидшим рішенням. Якщо я виграю, з нас із Леофріком знімуть усі обвинувачення.

Навіть не думаючи про поразку, я подивився на Стеапу.

— Мій меч, — звернувся я до нього, — каже, що правду говорю я, а ти — смердючий мішок брехень, чортів крутій, шахрай і пустомеля, який заслуговує на смерть.

— Знову в гівні по саму шию, — озвався Леофрік.

Зал загукав. Народ любив поєдинки на смерть, це було куди кращою розвагою, аніж слухати псалми у виконанні Альфредових арфістів. Король завагався, Ельсвіта перевела погляд з мене на Стеапу. Либонь, вважала його кращим воїном, бо тут же нахилилась до Альфреда, торкнула його за лікоть і щось енергійно зашепотіла.

Король кивнув.

— Згода, — промовив він. Його голос звучав стомлено, немовби брехні й взаємні звинувачення висмоктали з нього всі сили.— Ви битиметесь завтра. Тільки мечі й щити, більш нічого. — Підняв руку, притишуючи радісні вигуки. — Лорде Вульфгер?

— Ваша величносте? — зірвався на ноги Вульфгер.

— Ви судитимете битву, і хай Господь дарує перемогу тому, хто каже правду.

На цьому Альфред встав, підтягнув поділ накидки і вийшов. А Стеапа, вперше від нашого знайомства, усміхнувся.

Стеапа опанував себе скоріш од мене. Якусь хвильку подавившись із роззявленим ротом на данів, що мчали мостом, він побіг до свого володаря Одди Молодшого, котрий збирав своїх вершників. Від мосту дани понеслися в долину з мечами наголо і наставленими списами. З охопленого полум’ям міста на низькі хмари курив димище. Горіли й деякі з королівських будівель. Тріпаючи вусібіч порожніми стременами, повз мене промчав кінь без вершника. Леофрік схопив мене за лікоть і потягнув берегом у північному напрямку. Більшість містян побігли на південь, і туди за ними погналися дани, тому бігти на північ було безпечніше. Ізольда подала мені мою кольчугу, а я дав їй понести свій кинджал. За нашими спинами лунали крики людей, яких, увірвавшись у натовп, кинулися рубати люті дани. Народ кинувся врозсип. Розбризкуючи навсібіч грязюку, рятуючи свої життя, повз нас промчали вершники на конях. Я побачив Одду Молодшого, що тікав разом з трьома іншими вершниками» серед яких був і Гаральд. Стеапи не було видно, тому на мить я налякався, що він може чигати на мене в натовпі. Однак уздрівши групу данів, що кинулися на північ навздогін Одді, я одразу забув про гевала.

— Де наші коні? — прокричав я Леофріку, але з його спантеличеного вигляду пригадав, що у Сіппангам він прибув окремо. Либонь, коні досі були припнуті на подвір’ї таверни, отже, сподіватись на них марно.

Серед ряду безлистих вільх при березі лежала звалена верба, за стовбуром якої ми сховалися перевести подих. Я натягнув кольчугу і забрав у Леофріка свої клинки, шолом і щит.

— Де Гастинґ? — спитав я.

— Утік, — сердито гаркнув Леофрік.

Так вчинили більшість моїх людей. Піддавшись паніці, вони дременули на південь. Леофрік показав на північ і додав коротко:

— Халепа.

Назустріч нам, перекриваючи шлях до відступу, берегом неслася група данів. Та оскільки були вони ще далеко, а ті, що доганяли Одду, зникли з виду, Леофрік провів нас заплавою до заростей комишу, вільх, кропиви й плюща. У комишах стояв старий рибальський курінь. Хоч він і був наполовину зруйнований, сховок з нього був значно кращий, ніж зі зваленої верби, тому наша трійця притьмом кинулася в зарості й принишкла за гнилими дошками.

У місті дзвонили в дзвін — повільно, печально, наче на похороні. Зненацька белемкання урвалося, затим знову відновилося й нарешті стихло остаточно. Просурмив ріг. Неподалік від нашого сховку спинився десяток вершників. Усі були в чорних накидках і з чорними щитами, що вказувало на їхню належність до Ґутрумового війська.

Ґутрум, Ґутрум Безталанний. Він називав себе королем Східної Англії, але хотів правити Вессексом. Це була вже третя його спроба захопити ці землі, і я подумав, що цього разу удача таки усміхнеться йому. Поки Альфред святкував Дванадцяту ніч Йолю, а вітан обговорював ремонт мостів і покарання порушників закону, Ґутрумове військо йшло в наступ. Данська армія була у Вессексі, Сіппангам враз упав перед нею, а Альфредові звитяжці, не очікуючи такого розвитку подій, або повтікали, або ж загинули. Удруге просурмив ріг, і чорні вершники розвернулися й поскакали на його поклик.

— Ми мали б здогадатися, що дани нападуть, — сердито проказав я.

— Ти завжди казав, що так буде, — мовив Леофрік.

— Хіба в Альфреда немає розвідників у Ґлевечестері?

— Замість них він послав туди попів, — гірко промовив Леофрік, — і довірився Ґутрумовому слову.

Я торкнувся свого амулета. Колись я забрав його в одного малого в Еофервіку. Тоді я ще сам був дитям і щойно потрапив до данів, а той хлопчак накинувся на мене з кулаками. Я прибив його до землі й забрав оберіг. Він і досі в мене, і я часто торкаюсь його, нагадуючи Тору про своє існування. Проте того дня я торкнувся його, бо подумав про Раґнара, адже данських заручників мали повбивати. Чи не тому Вульфгер поїхав з міста на світанку? Тоді звідки він знав про прихід данів? Якщо це було відомо йому, значить, про це мусив би відати й Альфред, і вессекське військо мало бути готове. Я не міг нічого з цього второпати, крім того, що Ґутрум знову порушив перемир'я. Останнього разу він показав, що готовий пожертвувати заручниками, яких утримували для унеможливлення такого нападу. Значить, цього разу він вчинив так само, а отже, Раґнар загинув, і мій світ зруйновано.

Загиблих було безліч. Долину між нашим сховком і річкою встеляли трупи, а різанина ніяк не вщухала. Дехто з саксів добіг до Сіппангама, але побачивши, що міст охороняють, вони побігли на північ, і тепер ми дивилися, як за ними женуться дани. Троє чоловіків спробували чинити опір, ставши щільною групою з мечами напоготові, але данський вершник погнав свого коня на них, прохромив списом одного і розштовхав решту двох, яких миттю оточили інші озброєні дани, а наїзник погнав далі. Перелякано волаючи, бігала колами дівчина. Один з данів нахилився в сідлі й задер сукню їй на голову. Вона зачепилась і гепнулась на мокру землю. Дани зареготалися, один з них ляпнув її по голому заду мечем, інший потягнув на південь, а вона знай кричала не перестаючи. Ізольда вся тремтіла, і я обійняв її за плечі.

Я міг би спокійно приєднатися до данів у долині, адже розмовляв їхньою мовою і, завдяки довгому волоссю й браслетам, виглядав зовсім як вони. Однак десь у Сіппангамі перебував Гастинґ, котрий міг видати мене, а Ґутрум не мав до мене прихильності, тож навіть якби я вижив, мені б однаково довелося попіклуватися про Леофріка та Ізольду. Дани страшенно розпалилися легким проривом у місто, тому коли їм захочеться Ізольду, її заберуть у мене, байдуже, дан я чи ні. Вони полювали групами, отже, найбезпечніше наразі було пересидіти побоїще у сховку. Через річку, на вершині пагорка, на якому стояв Сіппангам, палала найбільша церква міста. Її солом’яний дах кидав у небо величезні язики полум’я, клуби диму і розсипи іскор.

— От скажи, що, на Бога, ти там витворяв? — спитав у мене Леофрік.

— Де «там»? — не зрозумів я його питання.

— Ти витанцьовував навколо Стеапи, як комарик! Так він міг би битися з тобою хоч цілий день!

— Я поранив його, двічі, — мовив я.

— Поранив? Господи Боже, та він коли голиться, і то гірше раниться!

— Це вже не важливо, — сказав я.

Я подумав, що Стеапа або втік, або загинув, але напевне не знав. Ніхто не знав нічого, крім того, що прийшли дани. Що сталося з Мілдріт і моїм сином? Вони далеко, тому, ймовірно, їх попередять про наближення ворога, проте я не мав сумніву, що загарбники підуть углиб Вессексу, і не міг зробити анічогісінько для оборони Окстона. У мене не було ані коня, ані людей, ані жодного шансу дістатись до південного узбережжя раніше за Ґутрумових вершників.

Я провів поглядом дана, що проскакав повз нас із дівчиною на сідлі.

— Що сталося з молодою данкою, яку ти забрав додому? Тією, яку ми полонили біля Вельсу? — спитав я у Леофріка.

— Залишилась у Гамтуні. Мабуть, поки я не вдома, вже скочила до когось іншого в ліжко, — відповів він.

— Мабуть? Точно!

— Ну то хай йому щастить з нею, — відповів він. — Вона занадто плаксива.

— Мілдріт така сама, — відповів я, додавши після паузи: — Енфледа сердиться на тебе.

— Енфледа? Сердиться? Чого б то?

— Бо ти не прийшов до неї.

— Як би я це зробив? Мене закували в ланцюги! — Він був явно задоволений, що повія .питала про нього. — От Енфледа, та не реве даремно, еге ж?

— Ще ні разу не бачив.

— Добра вона дівка. Гадаю, їй мало б сподобатись у Гамтуні.

Якщо від Гамтуна щось залишилось. Звідки прийшов данський флот — із Лундена? Чи, може, на Англію з Се-ферну напав Свейн? Я не знав нічого, крім того, що у Вессексі тепер хаос і руїна. Знову пішов дощ — дрібна зимова мряка: холодна, колюча. Ізольда притулилась до мене, і я накрив її щитом. Більшість глядачів, що зібралися біля річки подивитись на бій, утекли на південь. У наш бік ішло зовсім мало, що означало: неподалік нашого сховку данів менше. Ті, що зосталися в долині, збирали свої трофеї: знімали з убитих зброю, пояси, кольчуги, одяг — усе, що мало бодай якусь цінність. В живих залишилося трохи саксонських чоловіків, яких, разом з молодими жінками і дітьми, забрали на продаж у рабство. Старих повбивали. Навкарачки повз поранений, за яким ішли молоді дани, забавляючись із ним, як кіт з пом’ятим горобцем: штрикали його мечами і списами, повільно знекровлюючи. Одним з мучителів був Гастинґ.

— Гастинґ мені завжди подобався, — гірко сказав я.

— Він дан, — зневажливо відповів Леофрік.

— Однак він мені подобався.

— Ти залишив його в живих, — мовив Леофрік, — а зараз він повернувся до своїх. Треба було його вбити.

Я дивився, як Гастинґ буцає чоловіка. Бідолаха кричав, благаючи добити його, але гурт молодиків продовжував його штрикати і реготати. Надлетіли перші ворони. Я часто замислювався, чи чують вони дух крові, бо небо може стояти чисте хоч цілий день, але щойно десь хтось помирає, вони ніби нізвідки з’являються на своїх блискучих чорних крилах. Мабуть, їх посилає Одін, адже це його птахи. Вони радісно тріпотіли крильми, чекаючи, коли нарешті зможуть поласувати очима й губами. А вже невдовзі за ними підтягнуться собаки та лисиці.

— Це кінець Вессексу, — сумно проказав Леофрік.

— Це кінець Англії, — додав я.

— Що нам робити? — спитала Ізольда.

Я не знайшов, що їй відповісти. Скоріш за все, Раґнар загинув, а це означало, що серед данів прихистку мені більш нема. Альфред або також мертвий, або втік. Проте в мене лишався обов’язок перед сином. Хоч ще і немовля, він моє дитя і носить моє ім’я; і Беббанбурґ стане його, якщо мені вдасться повернути замок, а коли не вдасться — його обов’язком стане відвоювати твердиню й нести ім’я Утреда Беббанбурзького, допоки світ не розчиниться в хаосі.

— Треба добутись до Гамтуна й набрати команду, — сказав Леофрік.

От тільки поки ми туди дістанемось, дани або вже будуть там, або неподалік. Вони ж бо знали, де зосереджена вся могуть Вессексу — де стоять палаци найбільших його лордів і базується військо, — тому Ґутрум без упину надсилатиме своїх вояків палити, вбивати і нищити останнє англійське королівство.

— Нам треба харч і тепло, — промовив я.

— Розведеш тут вогнище, і нам кінець, — буркнув Леофрік.

Тому ми й далі чекали. До мряки додався мокрий сніг. Коли сконала їхня жертва, Гастинґ та його нові друзяки подалися геть, і в долині не лишилось нікого, крім трупів і воронів. Ми не спішили виходити, однак Ізольда, худа, як Альфред, трусилася, мов у пропасниці, тому, коли настав вечір, я зняв шолом і розпустив волосся.

— Що ти робиш? — спитався Леофрік.

— Вдамо, що ми дани, — відповів я. — Головне — тримайте роти на замку.

Я повів їх у місто. Звісно, було б краще пересидіти до сутінків, та Ізольда перемерзла і не могла більше чекати, тому нам лишалося тільки сподіватися, що дани нарешті вгамувалися.

Хоч я й виглядав як дан, моя затія все одно була ризикована. Мене міг побачити Гастинґ, а якщо він розповів іншим про те, як я влаштував засідку для данського корабля біля Діфеду, ні на що інше, крім повільної смерті, розраховувати я не міг. Ми сторожко йшли прирічковою стежиною, обходячи скривавлені тіла. Забачивши нас, закаркали й полопотіли крилами до голих верб ворони і повернулися, аж коли ми пройшли далі. Біля мосту купами лежали тіла, для яких молодих бранців змусили рити могилу. Дани, що стерегли їх, були п’яні, тому не зачіпали нас, коли ми минули міст і зайшли в арку, досі прикрашену різдвяним плющем.

Пожежі згасали. Їх або залило дощем, або ж загасили дани, котрі пішли грабувати будинки і церкви. Тримаючись найвужчих провулків, ми минули кузню, шкуродерню і крамницю посуду. Під нашими ногами захрустіли черепки. На виході з провулку блював молодий дан, котрий розповів мені, що Ґутрум перебуває в палаці, де сьогодні планують влаштувати бенкет. Тяжко відсапуючи, він вирівнявся, проте був достатньо тверезий, щоб запропонувати мені калитку монет за Ізольду. З будинків, лунали крики й жіночий плач. Леофріка це розлютило, але я наказав йому заспокоїтись. Удвох Сіппангам ми не. порятуємо, а коли б світ перевернувся догори дриґом і вессекське військо захопило данське місто, жіночий плач звучав би достоту так само.

— Альфред би такого не дозволив, — понуро мовив Леофрік.

— Але ти б однаково це робив, як і багато разів до того, — відказав я.

Я хотів розвідати останні новини, але жоден дан з вулиці не міг нічого пояснити докладно. Вони прибули з Ґлевечестера, вийшли вдосвіта, а захопивши Сіппангам, намагалися забрати собі все, що було в місті. Велика церква згоріла, і на її згарищі в пошуках срібла бродили люди. Не маючи куди йти далі, ми піднялися на пагорб до «Деркача», куди зазвичай заходили випити. Там знайшли Енфледу, руду хвойду. Двоє молодих данів тримали її на столі, а троє інших, жоден не старший сімнадцяти-вісімнадцяти, по черзі ґвалтували. З десяток сиділи й пиячили осторонь, відпускаючи в бік ґвалтівників масні жартики.

— Якщо хочеш її, — озвався один з молодиків, — доведеться почекати.

— Я хочу її зараз, — відрубав я.

— Ну то цибни в яму з гівном. — Парубок був п’яний, з ріденькою борідкою і невинним поглядом в очах. — Цибни в яму з гівном, — повторив він, вочевидь задоволений своїм дотепом, затим показав на Ізольду: — А її я заберу собі, як тільки ти втонеш.

Я вдарив його, зламавши ніс і заюшивши пику кров’ю, а коли він зігнувся, відсапуючи, заїхав межи ноги. Застогнавши, хлопчина повалився на землю. Я крутнувся до іншого й зацідив йому в живіт, а Леофрік випустив усю накопичену за день злість на третьому. Двоє, що тримали Енфледу, повернулись до нас, і один пронизливо завищав, бо Енфледа притягла його за волосся і ввігнала в очі гострі нігті. Леофрік звалив супротивника на підлогу й наступив на горло, я ж загнав свого до дверей і прикінчив, тоді заїхав іншому по ребрах, відтягнув від Енфледи її жертву, зламав тому щелепу і перейшов до парубка, котрий нахвалявся зґвалтувати Ізольду. Вирвав срібну сережку в нього з вуха, зняв браслет із руки і забрав калитку, повну грошей. Кинув срібло Енфледі, кілька разів копнув сердегу по яйцях і викинув надвір.

— Сам іди втопився в гівні! — крикнув я йому й захряснув двері.

Інші дани весь цей час продовжували спокійно пиячити в дальньому кінці таверни, з цікавістю спостерігаючи за бійкою. Коли все скінчилося, вони обдарували нас бадьорими оплесками.

— Козли, — гаркнула Енфледа, явно маючи на увазі хлопців, яких ми повикидали геть. — Усе тіло болить. А ви що тут робите?

— Вони думають, що ми дани, — пояснив я.

— Нам треба харчі, — додав Леофрік.

— Он ті забрали майже все, — сказала Енфледа, киваючи на пияків за столами. — Але думаю, в коморі мало щось лишитися. — Вона зав’язала пояс. — Едвульф мертвий. — Так зваЛи власника таверни. — І дякую за допомогу, козли калічені! — гукнула вона данам, котрі, не зрозумівши жодного її слова, тільки зареготали у відповідь.

Коли вона рушила до комори пошукати харчів, один з них перегородив їй дорогу рукою.

— Куди пішла? — спитав данською.

— Вона йде туди, куди їй треба, — гаркнув йому я.

— Я хочу елю, — прогарчав він. — А ти, ти хто такий?

— Я той, хто переріже тобі горлянку, якщо ти не даси їй принести мені поїсти.

— Ану тихо, вгамуйтесь обидва! — озвався старший з них і насуплено подивився на мене. — Мені здається, я тебе знаю.

— Я був з Ґутрумом у Редінґумі й Вергамі, — відповів я.

— Точно. Але цього разу в нього нарешті вийшло, ге?

— Так, вийшло, — погодився я.

Чолов’яга показав на Ізольду:

— Твоя?

— Не продається.

— Я ж просто питаю, друже.

Енфледа принесла нам черствого хліба, холодної свинини, в’ялих яблук і твердого, як каменюка, червивого сиру. На знак примирення чоловік приніс до нашого столу глек елю і сів погомоніти зі мною. З тієї розмови я дізнався трохи більше про те, що відбувається. У Сіппангам Ґутрум привів біля трьох тисяч вояків. Сам він зараз в Альфредовому палаці, планує залишити половину війська в місті, а решта вранці вирушить на південь або захід.

— Щоб не розслаблялися, — докинув він, затим подивився на Леофріка. — Щось він не балакучий.

— Німий, — відповів я.

— Знав я колись одного мужика з німою жінкою. Щасливішого зроду не бачив. — Він заздрісно глянув на мої браслети. — Кому служиш?

— Свейну Білокінному.

— Свейну? Його не було ні в Редінґумі, ні у Вергамі.

— Він був у Дюфліні, — відказав я. — Але сам я на той час був із Раґнаром Старшим.

— О, Раґнар! Бідолаха.

— Його сина вбили? — спитав я.

— Аякже. Бідні ті заручники. — Замислившись на хвилю, він знову нахмурився. — А Свейн що тут робить? Я думав, він прибуде морем.

— Так і є. Ми прийшли на перемовини з Ґутрумом.

— То Свейн відрядив на розмову німого?

— На розмову він відрядив мене, — сказав я, — а його, — тицьнув пальцем на Леофріка, — щоби вбивати тих, хто ставитиме забагато питань.

— Гаразд, гаразд! — підняв руку чолов’яга, гамуючи мою войовничість.

Переночувавши в стайні на соломі, ми вирушили в дорогу на світанку. На той час відвоювати Сіппангам могло б і п’ятдесят саксів, бо дани, поперепивавшись, спали глибоким сном. Леофрік украв меч, сокиру і щит у чоловіка, що хропів у таверні, й ми безперешкодно вийшли з міста через західну браму. У полі побачити понад сотню коней, яких стерегло двоє чоловіків, що спали в хатині. Могли забрати собі хоч усіх, але не мали сідел і поводів, тому, хоч як було шкода, довелося йти пішки. Тепер нас було четверо, бо приєдналася ще й Енфледа. Вона дбайливо загорнула Ізольду в дві накидки, але та, бідолашна, все одно дрижала від холоду.

Дорогою, що звивалася повз приземкуваті пагорки, ми прямували на південний захід, до Батума, звідки я зможу потрапити в Дефнашир, до сина, хоч було і так ясно, що дани нас випередили. Певне, вони проїхали цим шляхом ще вчора, адже в найпершому ж селі нас не зустріли співом півні. Там панувала цілковита тиша, а те, що я спершу сприйняв за ранковий туман, виявилось димом від спалених хат. Попереду курився густіший дим, котрий означав, що дани, скоріш за все, вже добулися до Батума — міста, яке добре знали, бо там проходили мирні переговори. Після обіду на дорозі позаду нас показався данський загін, і нам довелося збочити на захід у пошуках сховку серед пагорбів.

Так ми йшли тиждень, ночуючи по сараях. В одних було зовсім пусто, в інших ховалися перелякані люди. Кожен коротенький зимовий день ми бачили дим від грабунку, що чинили у Вессексі дани. Одного дня в спустошеній садибі ми надибали корову, яка залишилась у корівнику. Вона була з телям і надсадно мукала з голоду. Того вечора ми добряче поласували свіжиною. На другий день не могли нікуди виходити через лютий холод. Східний вітер приніс із собою косий дощ, дерева трусилися, наче в агонії, а в будинку, де ми зупинилися, було сиро і душно від диму. Ізольда сиділа, дивлячись порожнім поглядом у крихітні пломінці багаття.

— Хочеш повернутися в Корнвалум? — спитав я в неї.

Моє питання її здивувало. Зібравшись із думками, вона знизала плечима:

— І що там на мене чекає?

— Дім, — відповіла Енфледа.

— Мій дім там, де Утред.

— Утред одружений, — суворо зауважила повія, та Ізольда вдала, ніби не почула її.

— Утред поведе за собою людей, — промовила вона, погойдуючись уперед-назад. — Сотні чоловік, ціле військо, я хочу це побачити.

— Він хіба тебе поведе в спокусу, не більше, — сказала Енфледа. — Тому повертайся додому, дівчино, молися сподівайся, що дани не прийдуть і туди.

Ми продовжили просуватися на схід, щодня потроху заходячи далі, але дні були холодні й короткі, а куди б ми не подалися, скрізь чигали дани. Навіть коли звертали з дороги на просіку, там вдалині виднілися данські патрулі, й тому, щоб не натрапити на них, доводилось постійно йти на захід. На схід від нас тяглася римська дорога — головний шлях Вессексу, що вів на Батум і далі, до Екзанчестера, тож я припустив, що по ній дани розсилали в обидва боки патрулі, котрі відтісняли нас усе ближче до Сеферну. Проте й там було, небезпечно, бо туди з Вельсу точно вже прибув Свейн.

Я думав, Вессекс остаточно впав. Дорогою ми зустрічали втікачів з довколишніх сіл, що переховувалися в лісах, але конкретних новин не знав ніхто — тільки чутки. Ніде не бачили вессекських вояків, скрізь панували дани і дим, що ніколи не розвіювався. Час від часу ми натрапляли на розграбоване село або спалену церкву. Ідучи на зграї обдертих воронів, натрапляли на гнилі трупи. Ми заблукали, і, втративши надію дійти до Окстона, я сподівався, що Мілдріт утекла на захід, до пагорбів, як завше робив народ з долини Уїску під час данської навали. Сподівався, вона жива і з моїм сином усе добре, хоча майбутнє в нього, було темне, як довга зимова ніч.

— Може, нам варто змиритися,— сказав я Леофріку одного вечора. Брудні та змерзлі, ми сиділи біля багаття в закуреній пастушій хатині, смажачи ребра, які зрізали з дохлої вівці. — Може, варто пристати до данів і присягнути їм на вірність?

— І бути рабами? — гірко перепитав Леофрік.

— Ми будемо звитяжцями.

— Б’ючись за данів? — Він поштрикав вогонь, пустивши в повітря хмару диму. — Не могли вони завоювати цілий Вессекс, — заперечив він.

— Чому?

— Він занадто великий. Мають бути ті, хто протистоїть їм. Таких нам і треба шукати.

Мені пригадалася суперечка, яку давно я чув у Лундені, коли був ще дитиною і мешкав серед данів. Їхні ватажки обговорювали, як найкраще завдати удару по Вессексу. Одні казали, що доцільніше зайти в його західне серце і там розбити його сили, інші хотіли почати з завоювання королівства Кент — найслабшої частини, в якій стояв Контварабурзький храм. Врешті обрали найшвидший варіант: зайти з заходу. Той напад зазнав невдачі, але тепер Ґутруму пощастило. Втім, я не знав, як далеко він просунувся і чи досі Кент і Дефнашир англійські.

— Та й що буде з Мілдріт, коли ти перекинешся до данів? — додав Леофрік.

— Сховається, — спокійно відповів я, після чого запала тиша, та я помітив, що мої слова образили Енфледу, і сподівався: вона стримає язика.

Та вона не стримала.

— І тобі байдуже? — спитала виклично.

— Не байдуже.

Така відповідь її не вдовольнила:

— Вона тобі обридла, так?

— Авжеж, йому не байдуже, — спробував помирити нас Леофрік.

— Вона його дружина, — сказала Енфледа, дивлячись на мене. — Дружини швидко набридають чоловікам.

Ізольда уважно слухала її, переводячи погляд з неї на мене.

— Та що ти там знаєш про подружнє життя? — гаркнув я.

— Колись я була заміжня, — відповіла Енфледа.

— Справді? — здивовано перепитав Леофрік.

— Мій шлюб протривав три роки. Я вийшла за чоловіка з Вульфгерової варти. Він подарував мені двох дітей і загинув у битві, в якій убили короля Етельреда.

— Двох дітей? — перепитала Ізольда.

— Вони померли, — гірко промовила Енфледа. — Ось що трапляється з дітьми. Вони помирають.

— Ти була щаслива з ним, своїм чоловіком? — спитав Леофрік.

— Перші три дні, — відказала вона. — А за наступні три роки зрозуміла, що всі чоловіки — козли.

— Всі? — спитав Леофрік.

— Ну, більшість, — усміхнулась вона до нього, торкаючи за коліно. — Але не ти.

— А я? — спитав я.

— Ти? — глипнула вона на мене. — Тобі б я не довірилась ані на мить, — прошипіла вона, знітивши Леофріка і спантеличивши мене.

У житті настає момент, коли бачиш себе очима інших. Я вважаю, що це хоч і не завжди приємно, але нікуди не втечеш: це невід’ємна частина дорослішання. Одразу по тому Енфледа пожалкувала, що висловилася аж так різко, і спробувала загладити провину, додавши:

— Я не знаю про тебе нічого, крім того, що ти друг Леофріка.

— Утред щедрий, — прихильно сказала Ізольда.

— Чоловіки зазвичай щедрі, коли чогось хочуть, — відрізала Енфледа.

— Я хочу Беббанбурґ, — сказав я.

— Не знаю, де це, але заради нього ти ладен на все, — підсумувала Енфледа.

Запала мовчанка. Крізь напіввідчинені двері всередину залетіла сніжинка, покружляла над вогнем і розтанула.

— Альфред хороший, — порушив ніякову тишу Леофрік.

— Намагається бути хорошим,— уточнила Енфледа.

— Лише намагається? — смішкувато кинув я.

— Він такий самий, як ти: уб’є за те, чого прагне, — відповіла вона. — Однак між вами все одно є різниця: він має сумління.

— Хочеш сказати, боїться попів?

— Він боїться Бога. Всім нам варто його боятись, бо одного дня ми постанемо перед ним.

— Тільки не я.

На це Енфледа лише пхикнула, але «Леофрік поспішив змінити тему розмови, зауваживши, що пішов сніг. Перегодом ми повкладалися спати. Прилинувши до мене вві сні, Ізольда тихенько поскімлювала. Я ж не міг заснути, лежав у напівсні, пригадуючи її слова про те, що я поведу за собою велике військо. Це здавалося мені малоймовірним, та й далебі, подумав я, вона втратила здатність до ясновидіння разом з незайманістю. Врешті я заснув, а на ранок побачив, щр світ навколо весь побілів. Гілки на деревах були вкриті снігом, який уже потроху танув, скрапуючи в туманний світанок. Вийшовши надвір, я натрапив на мертву пташку, що сприйняв за лихий знак.

Кліпаючи від мерехтливого снігу, з хатини вийшов Леофрік.

— Не слухай Енфледу, — сказав він мені.

— Я й не слухаю.

— Її світ загинув.

— Значить, слід відбудувати його.

— Тобто ти не підеш до данів?

— Я сакс.

Леофрік усміхнувся, спустив штани й помочився.

— А якщо виявиться, що твій друг Раґнар живий, — сказав він, дивлячись на пару, яка здіймалася від цівки сечі, — ти й тоді будеш саксом?

— Він загинув, хіба ні? — байдуже кинув я. — Пав жертвою Ґутрумових амбіцій.

— То ти тепер сакс?

— Я сакс, — повторив я дещо впевненіше, ніж почував насправді, оскільки не знав, чого чекати від майбутнього.

Та й звідки нам це знати? Можливо, Ізольда сказала правду, й Альфред дійсно дасть мені владу, я поведу звитяжне військо й отримаю золоту жінку, але я сумнівався в її силах. Альфред, мабуть, загинув, його королівство приречене, а все, що я знав на ту мить, — що на південь від мене земля простягається аж ген до засніженого кряжа на небокраї, де закінчується дивним порожнім сяйвом. Обрій у той момент нагадував край світу, що височить над ясною порожнечею.

— Ми підемо далі на південь, — сказав я, адже нам не лишалось нічого, крім як продовжувати йти на світло.

Так ми і зробили, Пішли овечою стежиною до кряжа, за яким пагорби круто опускались до неосяжної приморської долини. Ми вийшли на велике болото, а сяйво, яке я бачив здалеку, виявилось світлом, що відбивалося від трясовин і звивистих струмків.

— Що тепер? — спитав Леофрік.

Я не знав, що відповісти, тому ми мовчки сіли під похиленим тисом, дивлячись на нескінченні болота, воду, траву й комиші. Це величезне болото тяглося аж до Се-ферну, тож, щоб дістатись до Дефнаширу, доведеться або йти в обхід, або спробувати перетнути його. Щоб обійти його, доведеться повернутися на римську дорогу, на якій повно данів, а при переході на нас чигатимуть інші небезпеки. Я чув багато історій про людей, що заблукали в тих мокрих хащах. Казали, ніби там живуть духи, котрі являються вночі в подобі мерехтливих вогників, а деякі стежки там ведуть або в сипучі піски, або в глибокі трясовини. Однак на болотах бувають і села, де люди живуть з ловіння риби. Мешканців боліт охороняють духи і різкі припливи, здатні вмить затопити дорогу. Зараз, коли сніг зійшов з купин, болото нагадувало заплаву після повені, чиї потічки й драговини вийшли з берегів. Коли ж настане приплив, воно перетвориться на море, поцятковане острівцями. Неподалік від нас виднівся один з таких острівців, на узвишші якого купчилися хатинки. Якщо дістанемось туди, знайдемо трохи їжі й тепла. Ось так потроху пересуваючись від острівця до острівця, можна перетнути все болото, але на це піде більше одного дня, бо ж нам доведеться перечікувати припливи. Подивившись на обшир холодної води, майже чорний під темними хмарами, яких нагнало з моря, я занепав духом, адже не знав, куди й навіщо ми прямуємо і чого чекати в майбутньому.

Поки ми ось так сиділи, похолоднішало, і з темних хмар посипав сніжок — дрібний, але й того виявилось достатньо, щоби переконати мене в необхідності шукати притулок. Над найближчим болотним сільцем курився димок, вказуючи на те, що там досі жили люди, а отже, на нас чекатимуть їжа й тепло.

— Треба дістатися того острівця, — показав я в тому напрямку.

Однак мої супутники дивилися на захід, де з дерев при підніжжі пагорба зірвалась і закружляла в повітрі зграя голубів.

— Там хтось є, — сказав Леофрік.

Ми чекали. Пташки сіли на дерева, що стояли трохи вище на схилі.

— Може, вепр? — спитав я.

— Від вепра голуби не тікатимуть, — зауважив Леофрік. — Їх не лякають вепри й олені. Там точно люди.

Від згадки про вепрів та оленів я продумав про своїх псів. Чи покинула їх Мілдріт? Я ж навіть не сказав їй, де заховав скарби, привезені з Вельсу: викопав яму в кутку нового дому і склав золото й срібло одразу під межовим каменем. Це був не найнадійніший сховок, і якщо дани прийшли в Окстон, вони точно перерили там всі закутки, надто коли додумалися списом перевірити, де ґрунт м’якшай. Над нашими головами пролетіла зграя качок. Сніг посилився, розмазавши болотний краєвид.

— Священники, — промовив Леофрік.

На заході показалося шестеро. Вдягнені в чорне, вони вийшли з-за дерев і рушили краєм болота, вочевидь шукаючи стежини в його глиб, проте дороги до сільця на острівці видно не було, тому, обійшовши підніжжя кряжа, святі отці рушили в наш бік. Один ішов, спираючись на довгу палицю. Навіть з відстані я бачив, як на її верхівці щось виблискує, і припустив, що це єпископський посох, увінчаний срібним хрестом. Троє тягнули важкі клунки.

За священниками показалася група з трьох жінок і двох дітей. Одна була закутана в шубу зі сріблястого хутра, інша несла на руках немовля. Вони намагалися не відставати від священників, котрі зупинилися почекати на них, після чого весь гурт пройшов у східному напрямку, опинився під нами й побачив доріжку, що звивалася між заплавами. П’ятеро попів повели жінок у болото, а шостий, явно молодший від решти, поспіхом подибав на захід.

— Куди він подався? — спитав Леофрік.

Над нашими головами, донизу схилом у напрямку болота, пролетіла ще одна зграя качок. «Сіті», — подумав я. У селах мають бути сіті, якими можна наловити риби й птахів і на кілька днів забезпечити себе прокормом. Вугрі, качки, риба, гуси. Якщо сітей буде вдосталь, можна навіть спробувати ловити оленів, заганяючи їх у комиші.

— Вони йдуть у нікуди, — зневажливо пхикнув Леофрік, киваючи на попів, що тупцяли на місці за сто кроків від берега.

Стежина там була зрадлива: наче й вела напряму до села, але неочікувано починала петляти між купинами, серед яких священники й заплутались. Назад повертати не хотіли, але й уперед не просувалися, тому стояли на місці, заблуклі, змерзлі, збентежені. Здавалося, вони сваряться.

— Треба допомогти їм, — сказала Енфледа, а коли я не відповів, показала на жінку з немовлям: — Ми мусимо їм допомогти!

Я хотів був огризнутися, що нам не треба зайві голодні роти, однак різкі слова, які вона сказала мені минулої ночі, переконали мене зробити щось, аби довести, що я не настільки ненадійний, як вона вважає, тому я встав, узяв щита і пішов донизу. Решта рушили за мною, та не встигли ми пройти і половини шляху, як із заходу до нас долинули крики. Одинокий священник, що подався в тому напрямку, повернувся з чотирма вояками, котрі розвернулися на тупіт копит, що нісся з-за дерев. Звідти виїхали вершники: спершу шестеро, тоді ще восьмеро, за ними — ще десятеро. Я збагнув, що мертвим зимовим лісом рухається ціла військова колона, а за чорними щитами й накидками визначив їх як Ґутрумових вояків. Один з попів, що застрягли на болоті, побіг стежиною назад. Побачивши в його руці меч, я вирішив допомогти його компаньйонам.

Священник той вчинив мужньо, але безглуздо. Того, який був нагорі з чотирма солдатами, оточили. Вояки збилися в купу спина до спини, данські вершники взяли їх колом і стали рубати. Забачивши священника з мечем, двоє з них помчали до нього.

— Ті двоє наші, — кинув я Леофріку.

Це було дурне рішення. Якщо не втрутимось, четверо вояків і священник приречені, але ж і нас було тільки двоє, тому навіть як ми вб’ємо двох вершників, на нас повалить ціла ватага. Однак мною рухала Енфледина зневага, я втомився поневірятися зимовою пусткою і сильно зголоднів, тому побіг під гору, байдужий до шерхоту комишу. Одинокий священник стояв спиною до болота, на нього мчали вершники. Ми з Леофріком вибігли з-за дерев і напали на них зліва.

Я вдарив найближчого коня у бік своїм важким щитом. Тварина заіржала і повалилася разом з вершником, розкидаючи копитами землю й траву. Упавши на землю від зіткнення, я зірвався на ноги, підскочив до наїзника, що борсався, притиснений конем до землі, й рубонув Подихом Змія. Перерізав йому горлянку, наступив ногою на обличчя, ще раз ударив, послизнувся на його крові, облишив і побіг допомогти Леофріку, котрий бився з другим вояком, що й досі сидів у сідлі. Рубонувши йому по щиту, дан розвернувся до мене, і в ту мить Леофрік ударив мечем коневі в морду. Той став дибки, скинувши наїзника, якого я впіймав на вістря свого меча. Двох порішили. Священник з мечем зупинився за кілька кроків, вирячившись на нас.

— Назад на болото! — прикрикнув я на нього. — Іди! Іди!

До цього часу до нас устигли приєднатися Ізольда з Енфледою. Схопивши святого отця попід руки, вони потягнули його назад до болотної стежини. Хай вона й не вела нікуди, але там було безпечніше, аніж тут, на твердій землі, серед озброєних данів на конях.

Чорні вояки наступали. Перебивши групку солдат, вони побачили, що ми вбили їхніх двох, і захотіли помститися.

— За мною! — гукнув я Леофріку, схопив пораненого коня за поводи й побіг на вузьку звивисту стежину.

— Кінь там тобі не допоможе, — озвався Леофрік.

Кінь нервувався. З його морди юшила кров, а на стежці було слизько, та я однаково потягнув його доріжкою до невеличкого острівця, на якому зібралися втікачі. Дани наздоганяли. На стежині їм довелося спішитись, та й просуватися по ній могли лише по двоє, а подекуди — по одному.

В одному з таких місць я й спинив коня і обміняв Подих Змія на Леофрікову сокиру. Кінь перелякано подивився на мене великими карими очима.

— Для Одіна, — сказав я і рубонув його по шиї, ввігнавши полотно глибоко в шкуру під гриву.

Високо в похмуре небо бризнула яскрава кров, позаду закричала жінка. Кінь заіржав, спробував стати дибки, та я махнув ще раз, і, розкинувши копита, він повалився на землю, робризкуючи навсібіч кров і воду. Сніг під ним почервонів, і я рубонув утретє, нарешті прикінчивши тварину, чия туша перекрила вузьку доріжку, унеможлививши данам прохід. Узявши Подих Змія, я сказав Леофріку:

— Порішимо їх по одному.

— Скільки ж то знадобиться часу?

Він кивнув на захід, звідки надходило ще більше данів — команда цілого корабля, яка верхи тяглася вздовж краю болота. Їх було близько п’яти десятків, коли не більше, та навіть так стежку їм доведеться проходити по одному-двоє, а протистояти моєму мечеві й Леофріковій сокирі вони муситимуть через кінську тушу. Леофрік загубив сокиру, коли його арештували в Сіппангамі, але нова, вкрадена в місті, подобалася йому не менше. Перехрестившись, він торкнувся її леза, підняв щит і підготувався зустрічати данів.

Першими прийшло двоє юнаків. Люті, дикі, вони бажали здобути собі репутацію. Першого Леофрік спинив ударом сокири по щиту, а я рубонув мечем йому по щиколотках. Лаючись, він завалився на землю, перекривши дорогу напарникові, й Леофрік рубонув ще раз. Другий нападник перечепився об коня, і мій Подих Змія спіймав його під підборіддям, просто над коміром шкіряного обладунку. По лезу ринув нестримний потік крові, й тепер перед нашою загорожею з конячої туші лежало вже два данські трупи. Я почав дражнити решту, обзиваючи їх хробаками і гукаючи, що діти й ті б’ються краще. Сердито горланячи, набіг ще один чоловік, перемахнув через коня й натрапив на Леофріків щит. З глухим ударом я відбив його клинок Подихом Змія, переламавши надвоє. Ще двоє спробували обійти коня, бредучи по коліна у воді, і я всадив меча в живіт одному, міцно ввігнав, дав чоловіку сконати, а тоді перейшов до другого, що лишився в болоті. Вістря Подиху Змія різонуло його по обличчю, до густого снігопаду додавши ще й бризок крові. Я ступив наперед, укопався на місці й зробив випад. Противник зав’яз у багнюці, і я легко розпоров йому черево. Відчувши бойовий спокій — те саме блаженне відчуття, що було зі мною при Кінвіті, — я весело закричав.

Радість цього відчуття зрівняється хіба з жіночими пестощами. Усе навколо неначе сповільнюється, вороги рухаються як загрузлі у твані, а ти — немов, блискавиця. Відчуваєш лють, яку, однак, контролюєш, радість, яку оспівують поети, коли говорять про битву, і впевненість, що смерть тобі сьогодні не страшна. У моїй голові залунав високий, пронизливий спів — гімн смерті.

Усе, чого мені хотілося, — зітнути ще більше данів Подихом Змія, котрий начебто зажив власним, окремим життям. У таку мить дія випереджає думку. Через тушу переліз інший чоловік, і я подумав, що треба завдати удару йому по ногах, аби він опустив меч і відкрив корпус. Не встигла та думка сформуватися, як мій меч уже позбавив його ока. Ударивши згори донизу, лезо Подиху Змія пішло праворуч, на іншого нападника, котрий рушив в обхід туші. Давши йому минути скривавлену конячу голову, я звалив його у воду, наступив на голову і втопив. Відтак прокричав данам, що я воротар Вальгалли, а вони боягузливе поріддя, і моє лезо чекає на них. Я благав їх підійти, але, бачачи вже шість трупів біля тіла коня, решта дещо розгубили мужність.

Я став на тушу, розставивши руки. Лівою тримав щит, правою — меч. Моя кольчуга була заляпана кров’ю, на увінчаний вовчою головою шолом сипав сніг, і все, що я відчував у ту мить, — це бойову радість молодого воїна.

— Я вбив Уббу Лотброксона! — проревів я їм. — Це був я! Тож підходьте, щоб приєднатись до нього! Відчуйте смерть на смак! Мій меч іще не наситився кров’ю!

— Човни, — раптом озвався Леофрік.

Я його не почув. Чоловік, якого я думав, що втопив, не потонув і зненацька встав, надсадно дихаючи й вибльовуючи воду. Я зіскочив з коня і знову поставив ногу йому на голову.

— Не вбивай його! — погукав голос у мене з-за спини. — Мені потрібен полонений!

Дан спробував скинути з себе мою ногу, але я вдарив Подихом Змія і звалив його. Він заборсався, та наступним ударом меча я перебив йому хребет, і він застиг.

— Я сказав, мені потрібен полонений, — повторив голос позаду.

— Підійдіть ближче і здохніть! — закричав я до данів, не слухаючи його.

— Човни, — ще раз сказав Леофрік.

Я озирнувся і побачив, що через болото до нас наближалося три човни. Це довгі шлюпки, правили якими чоловіки з жердинами в руках. Вони пристали з другого боку острівця, і втікачі кинулись до них. Знаючи, що, якщо ми хочемо в безпеку, нам з Леофріком доведеться відступити, дани приготувались до наступу. Я зареготався і ще раз погукав їх до себе.

— Лишився один човен, — гукнув Леофрік. — У ньому ще є місце для нас. Але бігти треба швидко.

— Я лишаюсь тут, — відповів я данською. — Мені тут гарно.

На стежині почалося пожвавлення. Дани розступились, і в передній ряд вийшов чоловік у кольчузі й сріблястому шоломі, увінчаному вороновим крилом. Ступивши наперед, він зняв шолом, і я побачив у його волоссі золочену кістку. Переді мною стояв сам Ґутрум. Кістка та була ребром його матері, яке він носив у волоссі на знак любові до покійниці. Він подивився на мене з понурим виразом на худорлявому обличчі, тоді перевів погляд на чоловіків, яких ми вбили.

— Я не дам тобі спокою, Утреде Раґнарсон, а коли зловлю — вб’ю як собаку! — прокричав він.

— Мене звуть Утред Утредсон.

— Треба бігти, — прошипів Леофрік.

Снігопад посилився настільки, що вже заледве було видно кряж, над яким ми побачили голубів.

— Тобі кінець, Утреде, — промовив Ґутрум.

— Хоч твоєї матері я не знав, але хотів би познайомитися з нею, — відповів я.

На його лиці заграв святобливий вираз, як при кожній згадці про його покійну матір. Немов пошкодувавши за свої різкі слова, він зробив примирливий жест.

— Це була видатна, жінка, — сказав він.

Я усміхнувся до нього. Озираючись сьогодні на той день, я розумію, що в ту мить міг запросто переметнутися на їхній бік і Ґутрум радо прийняв би мене, якби я виявив пошану до його матері. Та я був войовничим молодиком, на якого зійшла радість бою.

— Я хотів би познайомитися з нею, щоб харкнути в її бридке рило, — гукнув я йому. — А зараз я сцю на її душу і запевняю, що ніфльгеймські тварюки охоче товчуть її гнилий кістяк.

Він закричав з люті, й дани кинулися на нас крізь калюжі, жадаючи спіймати й помститися за страшну образу, та ми з Леофріком дременули від них, як вепри від собак. Прорвавшись крізь комиші, шубовснули в заплаву, а звідти заскочили в останній човен. Двох інших уже не було, але третій дочекався нас, і щойно ми застрибнули, весляр відштовхнувся від берега, і човник поплив по чорній воді. Дани продовжували гнати за нами, але ми рухалися напрочуд швидко, прорізаючи носом стіну снігу. Ґутрум щось прокричав мені навздогін, котрийсь його вояк метнув списа, але наш перевізник наліг на жердину, і спис плюхнувся у воду, не завдавши нам жодної шкоди.

— Я знайду тебе! — прокричав Ґутрум.

— І чого мені боятися? — гукнув я у відповідь. — Однаково все, на що здатні твої вояки, — це мерти як мухи! — Я підняв Подих Змія і поцілував його скривавлене лезо. — А твоя мати була гномською шльондрою!

— Слід було залишити того чоловіка в живих, — знову озвався голос у мене за спиною. — Я хотів допитати його.

Крім нас із Леофріком, у човні був тільки один пасажир: священник з мечем. Він сидів на носі човна, насуплено дивлячись на мене.

— Вбивати його не було потреби, — суворо додав він.

Я зиркнув на нього з такою люттю, аж він знітився. «Чортові попи,— подумав я.— Я врятував цьому негідникові життя, а він ще сміє дорікати мені».

Однак наступної миті я побачив, що то ніякий не піп. То був Альфред.

Човник курсував через болото, часом пропливаючи по чорній воді, часом прориваючись крізь очерет. Чоловік, який стернував ним, був горбатим смаглявим бороданем у шубі з видри і з повністю беззубим ротом. Ґутрумові дани залишились далеко позаду і тепер зносили своїх убитих на тверду землю.

— Мені треба знати, що вони планують далі. Це міг би розповісти нам полонений, — дорікнув мені Альфред.

Говорив він уже поважніше. Оглянувши себе, я збагнув, що налякав його, адже вся моя кольчуга була заляпана кров’ю. Ще більше було в мене на обличчі й шоломі.

— Вони планують покласти край Вессексу, — відрубав я. — Щоб зрозуміти це, ніяких полонених не треба.

— Мілорде, — докинув він.

Я вирячився на нього.

— Я король! До короля слід звертатися з повагою.

— Король чого? — спитав я.

— Мілорде, ви не поранені? — спитав в Альфреда Леофрік.

— Хвала Богу, ні. — Він подивився на меч у себе в руках. — Хвала Господу. — При ближчому огляді я зрозумів, що то на ньому не священницька ряса, а чорний плащ. Його довгасте обличчя було бліде-блідісіньке. — Дякую тобі, Леофріку.

Подивившись на мене, король здригнувся. Ми наздоганяли два інші човни, в одному з яких сиділа вагітна Ельсвіта, загорнута в сріблясту хутряну шубу. На борту з нею були Ізольда й Енфледа. В іншому човнику сиділа група священників, серед яких я упізнав єпископа екзанчестерського Алевольда.

— Що трапилось, мілорде? — запитав Леофрік.

Альфред зітхнув. Ним колотило, але він повідав нам свою історію. Разом з родиною, вартою та кількома десятками церковників він виїхав із Сіппангама супроводити ченця Ассера в першій частині його подорожі.

— Ми провели подячний молебень у церкві в Соппанбюрґу. Це новий чудовий храм, — сказав він. — Ми співали там псалми, читали молитви, і брат Ассер продовжив свій шлях у радості. — Альфред перехрестився. — Я молюсь за його безпеку.

— Сподіваюся, той лайдак брехливий здох, — буркнув я. Альфред не звернув уваги на моє зауваження.

Після служби всі гуртом вони рушили до найближчого монастиря на трапезу, де їх і застали дани. Монастир спалили, але король з почтом врятувалися в лісі неподалік. Після того спробували їхати на схід, у серце Вессексу, але, як і ми, були змушені постійно втікати від данських патрулів. Одної ночі на фермі їх зненацька застав данський загін, котрий убив частину Альфредових вартових і забрав усіх коней. Відтоді вони так само блукали пішки, доки не добулись до болота.

— Що буде далі — відомо тільки Господу, — підсумував король.

— Ми битимемось, — сказав я.

Він мовчки глипнув на мене. Знизавши плечима, я повторив:

— Ми битимемось.

Альфред кинув погляд за болото.

— Треба знайти корабель, — сказав він, але так тихо, що я ледь розібрав. — Знайти корабель і рушити у Франкію.

Він глибше закутався в мантію. Розтаючи на темній воді, густо сипав сніг, за стіною якого губилися дани та березі.

— То був Ґутрум? — спитав Альфред.

— То був Ґутрум, — підтвердив я. — Він знає, кого переслідував?

— Напевне.

— Інакше чого б то ще він був тут? Він хоче вас убити. Aбo взяти в полон.

Втім, на ту мить нам ніщо не загрожувало. Сільце на острові складалося з двох десятків сирих халуп, критих очеретом, і кількох комор на палях. Усі будівлі там були болотного кольору, вулиця була болотяна, навіть кози й люди ходили в болоті. Та попри вбогість тамтешні мешканці могли дати нам трохи їжі й тепла. Забачивши біженців, після короткої наради чоловіки з села вирішили допомогти, хоча мені здається, вони хотіли не так порятувати наші душі, як пограбувати нас, але ми з Леофріком виглядали надто загрозливо, а щойно дізнавшись, що в гостях у них їхній король, селяни кинулися догоджати йому і його родині. Говіркою, яку я заледве розібрав, один з них спитав, як звуть короля, бо про Альфреда ніколи не чув. Про данів знав, але сказав, що їхні кораблі ніколи не бували в їхньому селищі чи будь-якому іншому на болоті. Розповів, що живуть тут з полювання на оленів, розведення кіз, ловлі риби, дичини і що їжі в них удосталь, а от із паливом — скрута.

Ельсвіта була вагітна вже третьою дитиною, решта двоє перебували під наглядом няньок. Молодшим був трирічний спадкоємець Альфреда Едвард. Малюк нездужав і постійно кашляв. Ельсвіта страшенно непокоїлася за нього, проте єпископ Алевольд заспокоював її, що це звичайна зимова застуда. Другою була Едвардова старша сестра Етельфледа — шестирічна дівчинка з буйними золотими кучериками і розумними оченятами. Альфред обожнював малу, і в перші дні на болоті вона була для нього єдиним промінцем світла й надії. Одного вечора біля вогнища, коли Етельфледа заснула, поклавши золоту голівку батькові на коліна, Альфред спитав про мого сина.

— Я не знаю, де він, — відповів я.

Біля багаття залишились тільки ми, всі решта спали. Я сидів біля дверей хатини, виглядаючи на замерзле чорне болото, що мерехтіло сріблястим блиском під серпиком місяця.

— Ти рушиш на його пошуки? — щиро спитав він.

— Ви справді хочете, щоб я пішов? — перепитав я, неабияк спантеличивши його. — Хоч селяни і дають вам прихисток, вони ладні перерізати вам усім горлянки, але не наважаться на це, поки я тут, — пояснив я.

Король хотів був заперечити, але збагнув, що я кажу правду. Погладив малу по голові. В хатині у матері закашляв Едвард. Останніми днями напади посилились, і всі ми запідозрили, що це смертельний для дітей кашлюк. Від того звуку Альфред пересмикнувся.

— Ти бився зі Стеапою?

— Поєдинок устиг початися, — сердито кинув я, — але прийшли дани і не дали нам закінчити. Я його поранив, а він мене — ні.

— Ти його поранив?

— Спитайте у Леофріка, він там був.

Після довгої мовчанки Альфред врешті проказав тихо: — Я досі король.

«Король болота», — подумав я, хоч і не сказав уголос. — А короля прийнято називати мілордом, — додав він. Я мовчки подивився йому в бліде лице, на якому грав відблиск згасаючого вогню. Він виглядав велично, але водночас і перелякано, неначе на превелику силу утримував залишки своєї гідності. Мужності Альфреду не бракувало ніколи, але він не воїн і не любить товариства військових. У його очах я був невігласом, небезпечним і нецікавим, але, несподівано для нього самого, від мене тепер залежало його життя. Тому, знаючи, що я нізащо не назву його мілордом, він не став наполягати.

— Що ти помітив у цьому селищі? — голосно спитав він у мене.

— Тут вогко.

— Що ще?

Я замислився, шукаючи підступ у питанні, але не знайшов.

— Сюди можна добутися тільки човном, — відповів я. — У данів їх нема, та коли з’являться, нас із Леофріком не вистачить для оборони від них.

— Тут немає церкви, — мовив Альфред.

— А я оце думаю, чого мені тут так подобається? — пожартував я.

Він пропустив цю шпильку повз вуха.

— Як мало ми знаємо власне королівство, — проказав зачудовано. — Я ж думав, церкви є скрізь. — Він заплющив очі на мить, тоді печально глипнув на мене. — Що мені тепер робити?

Я вже казав йому: битися. Проте в той момент побачив, що в ньому не залишилось і сліду боротьби і його охопив розпач.

— Можете піти на південь, — відповів я, думаючи, що цієї відповіді він і чекав. — Ідіть на південь, за море.

— Щоб стати ще одним саксонським королем-утікачем? — гірко спитав він.

— Пересидимо тут, а коли будемо впевнені, що дани не стежать, подамося на південне узбережжя і знайдемо корабель.

— Як ми пересидимо, коли дани знають, що ми тут, і стоять по обидва боки болота?

Селянин розповів нам, що данський флот причалив до Кінвіта і стоїть біля західного краю болота. Я припустив, що його привів Свейн, котрий, безсумнівно, розшукує Альфреда, тому король і його родина приречені. Якщо Етельфледі пощастить, її, як колись мене, забере собі данська родина, проте найвірогідніше їх усіх переріжуть і на вессекський престол більше не залишиться претендентів-саксів.

— Дани наглядатимуть за південним узбережжям, — продовжив він.

— Наглядатимуть, — погодився я.

Він подивився на обшир болота, на якому, струшуючи видовжене відображення зимового місяця, брижив воду вітерець.

— Вони не могли завоювати весь Вессекс, — промовив він, знову здригнувшись від натужного кашлю Едварда.

— Імовірно, що ні, — погодився я.

— Якщо нам вдасться знайти людей... — мовив він, але не докінчив.

— Що ми тоді зробимо?

— Нападемо на флот, — сказав він і махнув на захід. — Виб’ємо Свейна, якщо то він став у Кінвіті, й закріпимось на пагорбах Дефнаширу. Після бодай одної перемоги до нас приєднається більше народу. Так ми нарощуватимемо сили, доки одного дня не будемо готові кинути виклик Ґутруму.

Я обдумав такий план. Говорив він це відсторонено, немовби сам не вірив у власні слова, але мені здалося, що вони не позбавлені сенсу. У Вессексі залишились люди, котрі втратили ватажків і шукали нових, бо хотіли битися з загарбниками. Можливо, нам вдасться закріпитись на болоті, здолати Свейна, захопити Дефнашир і так по шматочках повернути собі цілий Вессекс. Проте ретельніше обмисливши все, я зрозумів, що це все ж тільки мрія. Дани перемогли, і ми змушені рятуватися втечею.

Альфред гладив золоте волосся доньки.

— Дани шукатимуть нас тут.

— Так.

— Ти здатен боронити нас?

— Тільки я з Леофріком?

— Але ж ти воїн. Мені розповідали, що насправді Уббу здолав ти.

— Ви знали, що то я вбив Уббу? — перепитав я.

— Ти здатен нас боронити?

Але мене так просто з пантелику не зіб’єш.

— Ви знали, що це я здобув нам перемогу при Кінвіті? — перепитав я з натиском.

— Так, — кинув король.

— І в нагороду за це я отримав приниження і був змушений плазувати до вашого вівтаря?

Від злості я зірвався на крик. Етельфледа прокинулась і глянула на мене.

— Я помилився, — відповів Альфред. — Коли все скінчиться і Господь поверне Вессекс вессексцям, я зроблю те саме: вдягну покаяльну рясу і схилюся перед Богом.

Від тих слів я був ладен прибити набожного мерзотника, але Етельфледа не зводила з мене великих очей. Лежала вона непорушно, і, на відміну від мене, Альфред не знав, що вона прокинулась, тому замість того, щоб спустити свій гнів з поводів, я його загнуздав.

— Ви побачите, що покаяння допомагає, — тільки й сказав я.

Він пожвавився:

— Тобі допомогло?

— Додало мені люті й навчило ненависті, — відповів я. — Злість — добре, ненависть — також.

— Ти це кажеш несерйозно.

Я наполовину витяг з піхов Подих Змія, й Етельфледині оченята розширились.

— Ця річ здатна вбивати, — сказав я і відпустив меч назад, — але сил на вбивство надають лють і ненависть. Вийди на битву без них — і тобі кінець. Як хочеш жити, тобі потрібні зброя, лють і ненависть.

— Але чи здатен ти на це? — перепитав він. — Ти спроможний боронити нас тут від данів, доки ми не вирішимо, що робити далі?

— Так, — відказав я, хоч і не знав, наскільки це правда.

У дійсності я сумнівався у своїй спроможності, однак честь воїна, що клекотіла в мені, змусила відповісти як належить воїну.

Етельфледа не зводила з мене очей. Їй було лише шість, але, присягаюся, вона розуміла все, про що ми говоримо.

— Отже, доручаю це завдання тобі, — промовив Альфред. — Тут і зараз я призначаю тебе оборонцем моєї родини. Ти приймаєш цю відповідальність?

Я був неотесаним невігласом і лишаюся ним досі. Звичайно, так він мене дражнив і, на відміну від мене, знав, що робить.

— Авжеж, приймаю, — відповів я. — Так.

— Так — що? — перепитав він.

Я завагався, та він зачепив мене, ввіривши відповідальність бути воїном, і я дав те, чого він хотів і чого я не збирався йому давати.

— Так, мілорде, — буркнув я.

— Присягнись, — продовжив він, піднявши розп’яття, що висіло в нього на шиї.

— Присягаюся служити вам, — проказав я, зазираючи в його бліді очі, — допоки ваша родина не буде в безпеці.

Тепер уже завагався він. Хоч я й склав йому присягу, та вже порушував її, давши зрозуміти, що не збираюся служити вічно. Та попри те, мої умови він прийняв. Далі за обрядом він мав би розцілувати мене в обидві щоки, але це розбудило б Етельфледу, тому замість того він узяв і поцілував мою правицю, а я — його розп’яття.

— Дякую, — промовив він.

Я був переконаний, що Альфреду кінець, але через упертість і зазнайство дурної юності присвятив йому свою відданість, пообіцявши битися за нього.

Думаю, я зробив це передусім через шестирічну дівчинку, що не зводила з мене погляду. Вона мала золоте волосся.

На той час усе королівство Вессекс уміщалося на болоті й перші кілька днів складалося з короля, єпископа, чотирьох священників, двох вояків, вагітної жінки короля, двох няньок, шльондри, двох дітей, з яких одне було смертельно хворе, та Ізольди.

Першими болото покинуло троє з чотирьох священників. Альфред мучився гарячкою та болями в животі, які завдавали йому таких страждань, що він не міг прийняти рішень самотужки, тому я зібрав трьох наймолодших попів, сказав, що вони — зайві голодні роти, яких ми не в силах прогодувати, і наказав іти розвідати, що діється на суходолі.

— Відшукайте вояків і перекажіть, що король потребує їх тут, — наказав я їм.

Двоє попросили звільнити їх від місії, посилаючись на те, що вони люди вчені, не вміють виживати взимку, воювати з данами, обходитися без зручностей і взагалі виконувати справжню роботу. За них заступився Алевольд, єпископ екзанчестерський, заявивши, що для здоров’я та безпеки короля необхідна їхня спільна молитва, тож я вирішив нагадати йому, що з нами є Енфледа.

— Енфледа? — закліпав він, мовби зроду не чув цього імені.

— Сіппангамська хвойда, — сказав я, а коли він продовжив удавати нерозуміння, додав: — Ви з нею добряче попустували в таверні «Деркач», і вона каже...

— Святі отці підуть, — поспіхом перебив мене він.

— Авжеж, підуть, — мовив я, — та перед цим залишать нам усе своє срібло.

— Срібло?

Священники несли Алевольдів скарб, у якому була й срібна дароносиця, яку я віддав йому, щоб погасити борг Мілдріт. Цей скарб став моєю новою зброєю. Я взяв його і показав селянам, сказавши, що вони отримуватимуть срібло за їжу, якою ділитимуться з нами, паливо, яке при-носитимуть нам, човни, які виділятимуть нам, і новини про данів на дальньому краю болота, які повідомлятимуть нам. Я хотів мати місцевих на своєму боці, а срібло спонукало їх допомагати. Однак єпископ Алевольд тут же побіг до Альфреда скаржитися, що я краду в церкви. Король почувався занадто зле, і йому було байдуже, але на захист єпископа стала Ельсвіта. Вона була мерсійкою, з якою Альфред одружився для закріплення дружби між Вессексом і Мерсією. От тільки це не допомогло, бо Мерсію загарбали дани, і хоч чимало мерсійців були ладні воювати за вессекську корону, вони не бажали ризикувати життям заради короля, володіння якого скоротилися до прибережного болота.

— Поверни дароносицю! — наказала мені Ельсвіта. Вигляд вона мала обдертий: жирне скуйовджене волосся, роздута пузяка і брудний одяг. — Поверни негайно!

Я подивився на Ізольду:

— Повертати?

— Ні, — відповіла моя супутниця.

— Вона не має права голосу! — заверещала Ельсвіта. — Вона королева, на відміну від вас.

Це була одна з причин, чому Ельсвіта так бісилася. Дружина короля західних саксів не називалась королевою, а вона прагнула бути королевою Ельсвітою, але мусила вдовольнитись малим. Спробувала висмикнути дароносицю в мене з рук, але я кинув таріль на землю, а коли Ельсвіта нахилилась за нею — рубонув Леофріковим мечем. Лезо врізалось у велику тарілку, розрубавши срібне розп’яття. Ельсвіта верескнула, відступила, і я вдарив знову. Знадобилося кілька ударів, щоб розрубати тарілку на дрібні шматки, які я поскидав до грошей, відібраних у священників.

— За допомогу будете отримувати срібло, — сказав селянам.

Плюнувши на мене, Ельсвіта повернулась до хворого сина. Едварду було три роки, і він явно вмирав. Хоч Алевольд твердив, буцімто це звичайна зимова застуда, це було щось гірше, набагато гірше.

Ми не могли заснути, слухаючи деркучий кашель, незвично сильний для настільки малої дитини, остерігаючись наступного приступу і аж здригаючись від сухого, порожнистого звуку.

Коли ж малий угамовувався — боялися, що він більше не озветься. Кожне затишшя сприймалось як прихід смерті, однак хлоп’я жило, чіпляючись за життя серед холодного, вогкого болота. Єпископ Алевольд та жінки перепробували все, що знали: клали малому на груди молитовник, а єпископ молився; мастили груди сумішшю трав, курячого посліду й попелу, а єпископ молився. Альфред нікуди не їздив без своїх дорогоцінних реліквій, тому по грудях малому водили кільцем Марії Магдалини, єпископ молився, але Едвард тільки все більше худнув і слабшав. Одна з селянок, за якою водилася слава цілительки, спробувала вигнати хворобу з потом, а коли це не подіяло — виморозити її. Коли не спрацював і холод, вона прив’язала малому до грудей живу рибину і наказала кашлю перейти на неї. Ясна річ, рибина здохла, а малий не припинив кашляти.

Єпископ продовжував молитись, а Альфред, худий і кволий, як його син, впав у відчай. Він знав, що дани розшукують його, але поки нездужав Едвард, не міг нікуди йти й тим більше планувати тривалий похід до південного узбережжя, де знайшовся б корабель, який відвіз би його з родиною в безпеку.

Він змирився з долею. Якщо раніше ще сподівався повернути собі королівство, холодна реальність виявилася переконливішою: Вессекс перебував у руках данів, Альфред не правив нічим, а його син помирав.

— Це мені покарання, — сказав він увечері дня, коли я відправив трьох ченців у розвідку й король зважився вилити душу мені та єпископу.

Ми сиділи надворі, дивлячись як місяць сріблить туман над болотом. На Альфредрвому обличчі були сльози, а розмовляв він не стільки з нами, скільки з собою.

— Господь не забирає сина, щоб покарати батька, — промовив Алевольд.

— Господь пожертвував власним сином і наказав Аврааму вбити Ісаака, — стиха заперечив Альфред.

— Але він помилував хлопчика.

— Тільки Едварда не милує, — заперечив Альфред.

Здригнувшись від страшного кашлю з хатини, він закрив обличчя руками.

— Покарання за що? — спитав я, і єпископ тут же шикнув на мене за таке неґречне питання.

— За Етельвольда, — відповів Альфред.

Етельвольдом звали його небожа — сина попереднього короля і спраглого до помсти гульвіси.

— Етельвольд нізащо б не став королем, — заперечив Алевольд. — Він дурень!

— Чи пощадить Господь Едварда, якщо я призначу королем Етельвольда? — спитав король, не слухаючи його зауваження.

Кашель угамувався. Хлопчик жалібно заплакав, захлинаючись, і Альфред затулив вуха.

— Дайте його Ізольді, — запропонував я.

— Язичниці й перелюбниці? — спитався єпископ.

Я помітив, що пропозиція зацікавила Альфреда, але Алевольд знайшов ще один аргумент:

— Коли Едварда не може врятувати Господь, невже він дозволить зробити це відьмі?

— Вона не відьма, — заперечив я.

— Завтра вечір святої Аґнеси, — провадив Алевольд, не слухаючи мене. — Це велике свято, мілорде, у цей день стаються дива! Ми помолимося святій Аґнесі, й вона спрямує силу Господню на допомогу вашому синові. — Він підняв руки до темного неба. — Завтра, мілорде, ми прикличемо янгольські сили, помолимо небеса про допомогу, і свята Аґнеса прожене недугу з Едвардового тіла.

Не відповівши, Альфред подивився на вкриті тонкою кригою калюжки, що тьмяно світились під місяцем.

— Я знаю, на які дива здатна свята Аґнеса! — не вгавав єпископ. — В Екзанчестері є хлопчик, який не міг ходити, але свята дарувала йому силу, і тепер він бігає!

— Це правда? — спитався Альфред.

— Я бачив те диво на власні очі.

Це переконало Альфреда.

— Отже, завтра.

Я не залишився в селі подивитися на сходження сили Господньої, а взяв човен і подався на південь, у поселення під назвою Етелінґеґ, що лежало на південному краю болота і було найбільшим з тамтешніх селищ. Потроху я вивчав болото. Леофрік лишався з Альфредом, захищати його з родиною, а я досліджував нові краї. Відкрив купу стежок, що пролягали крізь вогку пустку. Це були звичайні гатки, що складалися з колод, які хоч і скрипіли під ногами, та були достатньо надійні, аби ними можна було йти кілька миль. Також рівниною протікало кілька річок, найбільша з яких, Педредан, проходила біля самого Етелінґеґа — острова, порослого вільхами, серед яких жили олені й дикі кози. На його узвишші стояло чимале селище, староста якого навіть збудував собі палац. Звісно, він був не такий великий, як королівський чи бодай мій в Окстоні, проте в ньому можна було стояти на повний зріст, а розміри острова дозволяли утримувати на ньому невелику армію.

З Етелінґеґа вело з десяток гаток, проте жодна не на материк. Ґутруму навряд чи вдасться взяти поселення, бо для цього доведеться пройти болото, однак Свейн, котрий, як нам стало відомо, командував данським військом у Кінвіті, що в гирлі Педредану, з легкістю зайде сюди, адже річкою зможе завести свої кораблі, а на півдні звернути в Тон, що протікає попри острів. Вийшовши човном на середину Тону, я побачив, що мої побоювання не марні й глибини там більш ніж удосталь, щоб нею пройшов цілий флот данських дракарів.

Відтак пішки я повернувся до місця, де Тон впадає в Педредан, за широким плесом якого здіймався крутий високий пагорб, що величезним курганом бовванів над довколишньою рівниною. Це було бездоганне місце для форту, а коли ще й перекинути міст через Педредан, його не перетне жоден данський корабель.

У селі я зустрівся з тамтешнім старостою — сивим упертим стариганем на ім’я Газвольд, котрий не мав ані найменшого наміру допомагати нам, У відповідь на обіцянку доброї платні сріблом за зведення мосту через Педредан він заявив, що війна між Вессексом і данами його зовсім не обходить.

— Там творяться безумства, — мовив він, киваючи на східні пагорби. — Завжди там так. А тут, на болоті, ми живемо своїм життям. Їм байдуже до нас, а нам — до них.

Від нього тхнуло рибою і димом. Старий був одягнутий у видрове хутро, заляпане риб’ячим жиром, а в сірій бороді виблискувала луска. Мав крихітні хитрі очиці на лукавому обличчі й шістьох дружин, наймолодша з яких була ще зовсім дитиною й годилася йому в онуки. Він пестив її просто переді мною, начебто вже саме її існування слугувало підтвердженням його чоловічої сили.

— Я щасливий, — провадив староста, дивлячись на мене скоса. — Чого б то мені перейматися вашим щастям?

— Бо дани можуть покласти край твоєму щастю.

— Дани? — засміявся дідуган, потім закашлявся і сплюнув. — Якщо вони прийдуть, ми відійдемо вглиб болота, і вони заберуться геть.

Він залибився, і мені захотілося вбити його. Втім, ні до чого доброго це б не довело.

У селі налічувалось більше п’яти десятків чоловіків, і з ними я б розправився не змигнувши оком, проте один з них — високий, плечистий, сутулий, з придуркуватим обличчям — наганяв на мене справжній страх. Найбільше лякав його лук — не з тих коротеньких, для птиці, які є в більшості болотного люду, а призначений для полювання на оленів. Лук був величезний, як його власник, і запросто міг би пробити кольчугу. Відчувши мій острах, Газвольд підкликав чолов’ягу до себе. Той, хоч і спантеличився, послухався. Староста запхав вузлувату руку під одяг дівчинці, подивився на мене й зареготав з моєї нібито неспроможності. Відтак повторив:

— Якщо дани прийдуть, ми відійдемо вглиб болота, і вони заберуться геть. — Запхавши руку глибше під сукню з козячої шкіри, він перейшов на груди малої. — Углиб болота дани за нами не підуть, а коли й підуть, їх повбиває Еофер.

Еофером звали лучника. Зачувши своє ім’я, той стрепенувся, насторожився.

— Еофер — мій вірний слуга, котрий стріляє туди, куди я накажу, — продовжив Газвольд.

Лучник кивнув.

— Твій король хоче, щоб тут збудували міст, — сказав я. — Міст і форт.

— Король? — Газвольд кинув погляд по селу. — Не знаю я ніякого короля. Коли тут і є якийсь король, то це я.

Він зайшовся скрипучим сміхом, а я подивився на селян і не побачив жодного радісного обличчя. Видно, ніхто з них не поділяв Газвольдового веселого настрою, тож я подумав, що під його правлінням вони нещасні. Либонь вгадавши мої думки, староста зненацька розлютився і скинув з колін свою маленьку дружину.

— Залиш нас! — крикнув мені. — Іди геть!

І я пішов.

Повернувся на острівець, де переховувався Альфред і помирав Едвард. Було вже поночі, єпископові молитви до святої Аґнеси не подіяли. Енфледа розповіла мені, що Алевольд переконав Альфреда пожертвувати одну з найцінніших своїх реліквій — пір’їну голуба, якого Ной випустив з ковчега. Єпископ розрізав її на дві половини, одну віддав Альфреду, а іншу спалив дотла на сковороді й розвів попіл зі святою водою, яку Ельсвіта змусила сина випити. Потому малюка загорнули в овчину, оскільки ягня є символом святої Аґнеси — римської мучениці, котра загинула ще в дитинстві.

Та не подіяли ні пір’їна, ні овчина, і, за словами Енфледи, хлопчику тільки погіршало. Тепер над ним молиться Алевольд.

— Він провів йому соборування, — сказала Енфледа зі сльозами на очах. — Ізольда може йому допомогти?

— Єпископ не дозволить.

— Як це не дозволить? — пхикнула вона. — Це ж не він тут помирає!

Викликали Ізольду. З хатини вийшов Альфред, за ним, відчувши єресь, — Алевольд. Едвард знову кашляв. Цей моторошний звук порушував нічну тишу. Пересмикнувшись, Альфред спитав, чи здатна Ізольда вилікувати його сина.

Вона відповіла не одразу. Вона розверйулась і кинула погляд понад болотом туди, де над туманами сходив місяць.

— Місяць росте, — промовила вона.

— Ти знаєш, як його зцілити? — перепитав Альфред.

— Молодий місяць — це добре, — пробурмотіла Ізольда. затим повернулась до нього: — Але за це доведеться сплатити ціну.

— Що завгодно!

— Не мені, — відрубала вона, дратуючись, що він не розуміє. — За все є своя ціна. Щоб жив один, треба, щоби помер інший.

— Єресь! — не стримався Алевольд.

Альфред або не зрозумів, про що вона, або ж йому було байдуже; адже він відчайдушно чіплявся за останню надію на допомогу.

— Ти здатна зцілити мого сина? — знову перепитав він.

Помовчавши, вона кивнула:

— Є один спосіб.

— Який?

— Мій власний.

— Єресь! — знову гаркнув Алевольд.

— Єпископе! — прицитькнула його Енфледа, і присоромлений єпископ замовк.

— Зараз? — не відступався від Ізольди Альфред.

— Завтра ввечері, — відповіла вона. — Для цього треба час. Спершу слід зробити дещр. Якщо він доживе до заходу сонця, я зможу йому допомогти. Принесіть його мені на сході місяця.

— То це буде не сьогодні? — простогнав Альфред.

— Завтра, — твердо промовила Ізольда.

— Завтра день святого Вінсента, — відповів Альфред, наче це мало якесь значення.

Якимсь чином малюк вижив, і на наступний день, на празник святого Вінсента, Ізольда повела мене на східний берег, де ми назбирали лишайників, лопухів, чистотілу й омели. Вона заборонила мені торкатись лишайників і трав металом, а перед збором наказала тричі обійти навколо рослин, котрі, оскільки стояла зима, були нечисленні й дуже кволі. Також вона доручила мені нарізати колючок, дозволивши зробити це ножем, бо вони були не настільки важливі, як лишайник і трави. Працюючи, я постійно позирав на небокрай, виглядаючи данів, але якщо вони й патрулювали край болота, того дня я їх не помітив. Було холодно, наш одяг шарпав поривчатий вітер. На пошуки всіх необхідних рослин пішло немало часу, але коли Ізольдина торбина нарешті наповнилась, я потягнув викопані кущі на острів, де вона наказала занести їх у хату й зробити у долівці дві ямки:

— Углиб вони мусять бути у зріст дитини, а відстань між ними має складати один лікоть.

Для чого ті ямки — не пояснила. Була пригнічена, мало не плакала. Повісивши чистотіл і лопухи на крокву, перетерла лишай і омелу, перемішавши їх зі слиною й сечею, і заходилася читати над мискою заклинання своєю мовою. Так тривало довго, і подекуди вона сиділа виснажена біля вогню, похитуючись туди-сюди.

— Не знаю, чи вийде в мене, — озвалась вона.

— Але спробувати треба, — безпорадно мовив я.

— Якщо не вийде, мене зненавидять іще більше, ніж досі.

— Вони не ненавидять тебе.

— Вони ненавидять мене і вважають язичницею та грішницею, — заперечила Ізольда.

— Значить, зціли малого, і тебе полюблять.

Викопати ямки достатньої глибини не вдалося: ґрунт дуже розмок, і вже після футу-двох їх заповнювала чорна вода.

— Розшир їх, щоб малюк міг присісти, — наказала Ізольда.

Я зробив як вона сказала, після чого отримав наказ з’єднати ямки, пробивши дірку в земляному насипі, що їх розділяв. Це слід було робити обережно, щоб між ямками збереглася арка.

— Так неправильно, Утреде, — озвалась вона, говорячи не про мою роботу, а про заклинання, яке готувала. — Хтось мусить померти. Щоб вижила ця дитина, десь у світі помре інша.

— Звідки ти знаєш?

— Бо мій близнюк помер, коли народилася я, — відказала Ізольда. — Я забрала його силу, але якщо скористаюся нею, він вийде з темряви і поверне її собі.

Стемніло. Хлопчик не переставав кашляти, тільки мені здалося, він робив це вже слабше, немов у його крихітному тільці майже не залишилося життєвих сил. Алевольд мовчки молився. Ізольда сиділа навпочіпки біля дверей хатини, виглядаючи на дощ надворі. Коли до неї підійшов Альфред, вона його прогнала.

— Він помирає, — безпорадно простогнав король.

— Не зараз, — відповіла Ізольда, — не зараз.

Едвард почав хрипіти. Усі ми це чули і розуміли, що кожен хрип може стати останнім, та Ізольда не зрушала з місця. Коли між дощових хмар нарешті виник просвіт і поверхні болота торкнулося місячне сяйво, вона наказала мені принести хлопчика.

Хоч і прагнула його зцілення, Ельсвіта не хотіла відпускати Едварда самого. Коли ж я переказав їй, що Ізольда наполягає на проведенні ритуалу наодинці, вона завила, що не хоче, аби її син помер окремо від матері. Її стогін стривожив Едварда, і він знову заплакав. Енфледа погладила його по лобі.

— Вона зможе зробити це? — спитала в мене.

— Так, — відповів я, хоч і сам не був до кінця певен.

Енфледа взяла Ельсвіту за плечі:

— Відпустіть його, міледі, відпустіть.

— Він помре!

— Відпустіть, — наполягла Енфледа, і Ельсвіта впала в обійми шльондрі, а я підняв Альфредового сина, легкого, як пір’їнка, що не змогла зцілити його.

Він весь палав, трусився. Я загорнув його в овчину й поніс до Ізольди.

— Тобі не можна зоставатися, — сказала вона мені. — Залиш його зі мною.

Ми з Леофріком чекали в темряві. Ізольда казала, нам не можна заглядати до хати, та я поклав біля дверей свій шолом і з-під верб бачив у його відображенні те, що діялося всередині. Дощ ущух, місяць засвітив яскравіше.

Малий кашляв. Ізольда роздягнула його догола, намастила груди припаркою з трав, а тоді стала читати заклинання своєю мовою. Воно було нескінченне — ритмічне, сумне і таке монотонне, що я ледь не заснув. Едвард заплакав, тоді закашлявся.

Зі своєї хатини його мати закричала, що хоче забрати синочка, але Альфред погамував її й прийшов до нас. Я махнув йому присісти, щоб він не затуляв світло місяця, яке лилося в двері до Ізольди.

Подивившись у відображення в шоломі, я побачив, що при бляклому світлі каганця Ізольда роздяглася сама і садовить Едварда в одну з ямок. Відтак, наспівуючи, вона протягла його під земляною аркою. Припинила наспівувати і почала стогнати, кричати і знову стогнати. Стогін посилився, й Альфред перехрестився. Нарешті запала тиша.

Я майже нічого не бачив, але зненацька Ізольда. голосно закричала. Це був крик полегшення, ніби відступив нестерпний біль, і я побачив, що вона дістала малого з другої ямки і поклала на своє ліжко. Він мовчав. Заткавши ґрунтовий тунель колючими кущами, вона лягла, біля хлопчика і накрилася з головою.

Усе стихло. Я продовжував чекати, але тишу ніщо не порушувало. Так тривало, доки я не збагнув, що Ізольда заснула. Едвард також спав — або помер. Забравши шолом, я попрямував до Леофрікової хати.

— Забрати його?.— спитав у мене Альфред.

— Ні.

— Його мати... — почав був він.

— Мусить дочекатись ранку, мілорде.

— Що їй переказати?

— Що її син перестав кашляти, мілорде.

Ельсвіта заверещала, що Едвард помер, але Енфледа з Альфредом заспокоїли її. Усі ми напружено чекали, однак тиша стояла цілковита. Врешті я заснув.

Прокинувся на світанку. Дощ періщив, як перед кінцем світу, сірою стіною застуючи Сеферн, нещадно луплячи важкими краплями по очеретяних стріхах і стікаючи в калюжі, серед яких купчилися хатинки на крихітному острівці. Дорогою до Леофрікової хижі я побачив Ельсвіту в дверях її дому. Войа стояла з лицем матері, яка готується почути новину про смерть своєї дитини. З Ізольдиної хатини не долинало й шереху. Ельсвіта заридала страшним плачем убитої горем матері, аж тут до нас долинув дивний звук. Спершу я не розчув його за лопотінням потужного дощу, але згодом збагнув, що то сміх — дитячий сміх. За мить з Ізольдиної хижки, голий-голісінький, весь у грязюці після повторного народження з землі, назустріч матері вибіг маленький Едвард.

— Боже всемогутній, — здивувався Леофрік.

Коли я зайшов до Ізольди, вона ридала, і ніщо не могло її втішити.

— Ти мені потрібна, — різко сказав я.

Вона підняла на мене заплакані очі:

— Для чого?

— Для будівництва мосту.

Насупилась:

— Гадаєш, його можна збудувати заклинаннями?

— Цього разу це будуть мої чари, — відповів я. — Ти потрібна мені в доброму здоров’ї. Мені треба королева.

Вона кивнула. А Едвард відтоді ріс здоровою дитиною.

По одному-двоє, борячись із зимовою негодою та в’язким болотом, на заклик священників, яких я відправив на материк, до нас почали надходити перші добровольці з новинами про данські наскоки. Коли запала ясна погода, вони потягнулися до нас групами по шість-сім чоловік, і на острівці зібрався чималий кагал. Я відправив їх на патрулювання, наказавши не заходити надто далеко на захід, щоб не провокувати Свейна, котрий отаборився біля моря і досі не напав на нас. Це було нерозумно з його боку, адже він міг би запросто провести свої кораблі річками, а далі дійти до нас пішки. Проте я знав, що він нападе, коли буде готовий, тому я мусив готуватися до оборони. І для цього мені був потрібен Етелінґеґ.

Альфред пішов на поправку, хоч і досі був слабий. У зціленні сина він вбачав милість Господню і не бажав визнавати поганських чарів, які поставили малого на ноги. Навіть Ельсвіта розщедрилась, і коли я попросив у неї її срібну лисячу шубу і трохи коштовностей, що залишились у неї, вона віддала їх без зайвих заперечень. Шуба була брудна, але Енфледа почистила й вичесала її.

На нашому острові зібралося вже понад два десятки осіб, чого було досить, щоб відвоювати Етелінґеґ у його понурого володаря, однак Альфред не хотів убивати тамтешніх мешканців. Сказав, що вони його піддані, котрі в разі нападу данів битимуться на нашому боці. Це означало, що селище на великому острові доведеться брати хитрістю, тому за тиждень після Едвардового переродження я рушив до Газвольдового поселення з Леофріком та Ізольдою. Її одягнув у сріблясту шубу, дав у руку срібний ланцюжок, а на груди почепив велику гранатову брошку.

Відтак вичесав їй волосся, доки те засяяло, й у зимовому мороці Ізольда виглядала немов принцеса, що спустилася з небес.

Ми з Леофріком, у кольчугах і шоломах, стали намотувати кола навколо поселення, аж доки звідти вийшов Газвольдів служник, сказавши, що ватажок бажає з нами переговорити. Газвольд очікував, що ми зайдемо до його смердючої хати, але я викликав його надвір. Він міг би забрати в нас що завгодно, бо ж нас було тільки троє, а він мав своїх вартових на чолі з лучником Еофером, та, здається, він нарешті збагнув, що у світі навколо його болота кояться страшні речі, здатні похитнути навіть його багнисту твердь, тому обрав переговори. Вийшов до нас крізь північну браму селища, що насправді була загорожею для овець, обпертою об гнилі верші і, як я й очікував, вирячився на Ізольду таким поглядом, ніби зроду не бачив жінки.

— Хто вона? — спитав він.

— Моя супровідниця, — байдуже відповів я, розглядаючи крутий пагорб, на якому планував збудувати форт.

— Вона твоя дружина? — знову спитав Газвольд.

— Вона моя супровідниця, — повторив я. — У мене таких повно.

— Я заплачу за неї.

За спиною в нього стояло з дюжину чоловіків, проте тільки Еофер був озброєний чимось небезпечнішим за гарпун на вугрів.

Я повернув Ізольду до нього, став позаду неї, поклав руки їй на плечі й розщібнув масивну брошку. Вона затремтіла, та я шепнув їй на вухо, що їй нічого не загрожує. Вийнявши брошку з вушка, відкрив шубу, показуючи Газвольду її наготу. Старигань аж обслинив свою брудну бороду, а його пальці нервово зам’яли смердючу видрячу шубу. Я закрив Ізольду й защібнув на брошку назад.

— Скільки даси? — спитав у Газвольда.

— Я можу забрати її й так, — відповів він, киваючи на своїх стражників.

На це я тільки усміхнувся:

— Можеш, але перш ніж ми загинемо, поляже немало твоїх людей, а наші привиди повертатимуться вбивати ваших жінок і лякати дітей. Чи ви не чули, що в нас є відьма? Гадаєте, ваша зброя здатна протистояти чарам?

Жоден з них не ворухнувся.

— У мене є срібло, — промовив Газвольд.

— Срібло мені не потрібне, — відповів я. — Замість нього я хочу форт і міст. — Показав на пагорб через річку: — Як називається та гора?

Старий знизав плечима:

— Гора собі та й гора.

— Там повинен вирости форт, зі стінами і брамою з колод. Має бути там і вежа, з якої відкриватиметься огляд на річку. А до форту мусить вести міст, достатньо міцний, щоб стримувати кораблі.

— Ти хочеш стримувати кораблі? — перепитав Газвольд. Почухавши промежину, він п.охитав головою: — Моста збудувати я не можу.

— Чого?

— Занадто глибоко.

Він казав правду. Стояв приплив, і між крутими й глибокими берегами понуро котив свої води Педредан.

— Але можу загатити річку, — додав Газвольд, пожираючи поглядом Ізольду.

— Загатити річку і збудувати форт, — наполіг я.

— Віддай її мені, й отримаєш, що просиш, — пообіцяв староста.

— Зроби те, що я прошу, й отримаєш її разом з усіма сестрами. Усього їх дванадцятеро.

За нагоду вграти Ізольду Газвольд був ладен висушити все болото і збудувати на ньому новий Єрусалим, бо думав не головою, а своїм пуцьвірком, але мене це влаштовувало, бо ще зроду я не бачив, щоб роботу виконували так швидко. Перш за все він заблокував річку — і зробив це дуже розумно, виклавши плавучий бар’єр з колод і повалених дерев з переплетеними кронами. Скріпив усе докупи канатами з козячої шкіри. Звісно, команда одного корабля могла б розібрати таку загорожу, та не під градом списів і стріл, якими їх обстрілюватимуть з форту на пагорбі. Укріплення мало дерев’яний частокіл, рів і непевну вежу з вільхових колод, зв’язаних докупи канатами. Це була груба конструкція, зате стіни мала міцні, і я навіть почав побоюватись, що будівництво завершать до того, як на оборону форту встигне прибути вдосталь вессекських вояків. Однак троє священників вправно виконували свою роботу, і солдати не припиняли приходити. Відправивши кількадесят чоловік в Етелінґеґ, я наказав їм допомагати з роботою.

Коли будівництво майже завершилось, я знову привів Ізольду до селища, одягнувши як і першого разу, тільки тепер під хутром на ній була туніка з оленячої шкіри. Вивівши її на середину села, я оголосив, що Газвольд може її забирати. Сторожко поглядаючи на неї, староста спитав:

— То вона моя?

— Вся твоя, — відповів я і відступив від неї.

— А сестри? — пожадливо запитався він.

— Приведу завтра.

Він поманив Ізольду пальцем:

— Ходи до мене.

— Там, звідки вона родом, прийнято, щоб чоловік сам вів жінку до ліжка, — пояснив я.

Він подивився на Ізольдине прегарне темнооке обличчя, відтінене сріблястим хутром. Я відступив, і старий кинувся до неї з простягнутими ручищами. У ту таки мить з-під товстої шуби вона вивільнила руку з Осиним Жалом, лезо якого прохромило Газвольдові пузо. Смикнувши кинджалом, Ізольда крикнула від переляку й подиву, явно приголомшена тим, скільки зусиль треба докласти, щоб розпанахати людину. Та вона зціпила зуби і рвучко шарпнула ним угору, розпорюючи старосту, як рибину. Закректавши, він позадкував від її сповнених люті очей, і його нутрощі вивалились у грязюку. Я вихопив Подих Змія й підскочив до Ізольди. Вона задихалась, тремтіла всім тілом. Було видно, що вона не шкодувала про зроблене, але навряд чи це повторила б.

— Вас попросили битися за свого короля! — гаркнув я селянам. Газвольд борсався на землі, крекчучи і возячи рукою серед власних кишок. — За свого короля! — повторив я. — Коли вас просять битися за короля, це не прохання, а ваш обов’язок! Кожен чоловік, присутній тут, — воїн, ваш ворог — дани, і якщо ви не битиметесь проти них, значить, ви мої вороги!

Ізольда досі стояла біля Газвольда, що тіпався на землі, як викинута на берег рибина. Відсунувши її, я прохромив йому горлянку Подихом Змія.

— Забери його голову, — попрохала вона.

— Голову?

— Сильні чари.

Ми настромили Газвольдову голову на стіну форту, щоб вона дивилася в бік данів. З часом до неї приєдналося ще вісім голів найбільших його прибічників, яких повбивали селяни, раді, що нарешті спекалися ненависного старости. Щоправда, серед них не було голови лучника Еофера. Він був недоумком, розмовляти не вмів, зате страшно гарчав і час від часу завивав вовком. Ним могла б керувати й дитина, та коли ми попросили його показати свої вміння, він продемонстрував нелюдську силу й надзвичайну влучність. Був він етелінґезьким мисливцем, здатним зі ста кроків звалити дорослого вепра, і, власне, його ім’я й означало — вепр.

Залишивши Леофріка командувати гарнізоном, я повів Ізольду назад до Альфредового пристанища. Спершу вона ішла мовчки, і я вже був подумав, її щось гризе, аж тут вона розреготалася.

— Дивись! — сказала, показуючи на кров убитого, якою заляпала Ельсвітину шубу.

Вона досі тримала Осине Жало. Так називався мій кинджал, сакс, незамінна зброя для ближнього бою, де люди стоять так близько один до одного, що не лишається місця для замаху мечем або сокирою. Відмивши лезо у воді, вона обтерла його хутром Ельсвітиної шуби.

— Вбити людину важче, ніж я думала, — сказала вона.

— Для цього треба сила.

— Зате тепер його душа — моя.

— То для того ти це зробила?

— Щоб давати життя, треба звідкись його брати, — пояснила вона, повертаючи мені Осине Жало.

Коли ми повернулися в село, Альфред якраз голився. Він був запустив бороду, але не для маскування, а бо зовсім не мав настрою, щоб перейматися своєю зовнішністю. Однак коли ми з Ізольдою зайшли до нього в хатину, він стояв голий по пояс перед дерев’яним коритом з теплою водою. Мав кволі груди і запалий живіт. Вимитий і причесаний, він стояв, шкребучи щетину старезною бритвою, яку позичив у одного селян. Його донька Етельфледа тримала перед ним шматочок срібла замість люстерка.

— Я почуваюся значно краще, — привітав він нас.

— Це добре, мілорде, бо я також.

— Невже ти вже вбив когось?

— Не я. Вона, — кивнув я на Ізольду.

Замислено подивившись на неї, король промовив, вмочуючи бритву у воду:

— Дружина питала, чи дійсно Ізольда королева.

— Була королевою, — відповів я, — але у Корнвалумі це нічого не значить, адже там вона була королевою гноярки.

— І вона язичниця?

— Корнвалум був християнським королівством. Хіба брат Ассер вам не казав?

— Він розповідав, що з тамтешніх людей не дуже добрі християни.

— А я думав, судити про це може тільки Господь.

— Ну гаразд, Утреде, гаразд! — відмахнувся він, подивився у срібне люстерко і зашкріб верхню губу. — То вона бачить майбутнє?

— Так.

Якийсь час він голився мовчки. Етельфледа з захватом дивилась на Ізольду.

— Скажи, вона знає, чи буду я знову королем Вессексу?

— Будете, — рівно промовила Ізольда, чим неабияк здивувала мене.

Глипнувши на неї, Альфред продовжив:

— Дружина каже, що оскільки Едварду покращало, ми можемо вирушати на пошуки корабля, який довезе нас до Франкії, а звідти — в Рим. В Римі є саксонська спільнота. — Він пошкріб по щелепі. — Там нам будуть раді.

— Дани будуть розгромлені, — знов озвалась Ізольда, так само рівно, але без тіні сумніву в голосі.

Альфред потер обличчя:

— Приклад Боеція доводить її правоту.

— Боеція? — перепитав я. — Це один з ваших вояків?

— Ні, Утреде, він був римлянином, християнським філософом і мав багатющі знання книжкової науки, багатющі! — відповів Альфред докірливим тоном, замовк, пригадуючи історію Боеція, відтак додав: — Коли Рим захопив поганський ватажок Аларіх і поставив під загрозу цивілізацію й істинну віру, Боецій самотужки виступив проти грішників. Він багато страждав, але зрештою переміг, і нам слід надихатися його прикладом, воістину. — Він тицьнув у мене бритвою. — Не можна забувати того, що зробив Боецій, Утреде, ніколи.

— Я пам’ятатиму, мілорде, — відповів я, — та невже ви вважаєте, що вас врятує книжкова грамота?

— Я вважав, — відповів він, — що коли ми проженемо данів, мені треба буде завести бороду. Дякую, люба, — звернувся до Етельфледи. — А зараз поверни люстерко Енфледі, гаразд?

Етельфледа побігла надвір, і Альфред смішкувато подивився на мене:

— Чи не дивина, що моя дружина подружилася з Енфледою?

— Я несказанно радію цьому, мілорде.

— І я.

— Та чи знає ваша дружина, яким ремеслом займається Енфледа?

— Не зовсім. Вона вважає, буцімто Енфледа служила кухаркою в трактирі, що якоюсь мірою є правдою. То ми тепер маємо форт в Етелінґеґу?

— Так. Ним командує Леофрік. У його розпорядженні сорок три чоловіки.

— А тут у нас ще двадцять вісім. Справжнє тобі військо мідійське! — Він був явно потішений. — Отже, час переміститися туди.

— Можливо, десь за тиждень-два.

— Для чого чекати? — спитав він.

Я знизав плечима:

— Це село розташоване в глибині болота. Висуватися звідси можна, лише коли ми будемо певні, що нам вистачить людей для утримання Етелінґеґа.

Він натягнув брудну сорочку:

— Твій новий форт не здатен зупинити данів?

— Лише затримати, але не зупинити на шляху до болота.

Щоправда, прорватися їм буде непросто, оскільки Леофрік копав рови для оборони західного краю Етелінґеґа.

— Ти хочеш сказати, що Етелщґеґ слабший за це село?

— Так, мілорде.

— Саме тому я мушу бути там, — сказав він. — Не можна, щоб люди говорили, буцімто їхній король переховується в недосяжному місці. — Усміхнувся. — Треба, щоб ішла поголоска, що він не боїться данів і чекає на них там, де його легко дістати: свідомо наражає себе на небезпеку.

— І свою родину?

— І свою родину, — твердо мовив він і замислився: — Якщо вони прийдуть готові до бою, то зможуть захопити все болото, чи не так?

— Так, мілорде.

— Отже, в безпеці я не буду тут ніде. Наскільки велике військо у Свейна?

— Не знаю, мілорде.

— Не знаєш?

Це був докір — м’який, але однаково докір.

— Я не підходив близько, — пояснив я, — бо дотепер ми були занадто слабкі, щоб чинити бодай якийсь опір, а поки ми не чіпатимемо їх, вони не чіпатимуть нас. Для чого ворушити бджолине гніздо, коли не хочеш меду?

Він кивнув, приймаючи цей аргумент.

— Та нам потрібно знати, скільки в тому гнізді бджіл, — сказав. — Тому завтра вирушимо подивитися на свого ворога. Ти і я, Утреде.

— Ні, мілорде, — твердо заперечив я. — Я піду сам. Вам не варто зайве ризикувати.

— Навпаки, це саме те, що я мушу зробити, аби народ знав, що я роблю це, бо ж я — його король. Для чого людям монарх, котрий не поділяє з ними загрози?

Він очікував моєї відповіді, та я промовчав.

— Тож помолімося, а тоді — до трапези, — завершив він.

На вечерю подавали рибну юшку — як завжди.

А на другий день ми вирушили на пошуки ворога.

Перед самим морем Педредан робить через болото величезний закрут, аж на три чверті кола. З внутрішнього боку берега, там, де починається закрут, на похилому схилі стояло ще одне сільце — всього шість хатин на палях. Те місце звалося Палфлеот, що означає «загачена місцина», бо люд, який колись мешкав там, захаращував навколишні струмки пастками на рибу. Однак дани прогнали людей, спалили хати, і в Палфлеоті не лишилось нічого, крім обвуглених паль і чорної грязюки. Там ми зупинилися на світанку, тремтячи від холоду. Вода убувала, оголюючи широкі піщано-ґрунтові береги, якими нещодавно ми блукали з Ізольдою, із заходу дув холодний свіжий вітер, сповіщаючи нас, що попри сонце, яке кидало на рівнину перші навскісні промені, на нас чекає дощ. На південь пролетіло двоє лебедів. Я знав, що це знак від богів, проте поки не міг розтлумачити його.

Залишивши нас, відчалили від берега човни, попрямувавши далі на північний схід заплутаними манівцями, відомими лише болотним мешканцям. Ми залишилися в Палфлеоті й, аби дани по той бік закруту точно помітили нас, почали створювати видимість діяльності та стягувати докупи обгорілі дошки, поки гостроока Ізольда дивилася в той бік, де супроти західних хмар майоріли щогли данських кораблів.

— На щоглу хтось виліз, — сказала вона перегодом.

Подивившись у той бік, я побачив на вершечку щогли чоловіка і зрозумів, що нас помітили. Вода все убувала, дедалі більше оголюючи берег. Остаточно переконавшись, що дани нас бачать, ми перейшли висушеним дном місце, захищене велетенським закрутом.

Переходячи, я побачив, що дани збираються біля кораблів. Поки що вони просто спостерігали, не хвилюючись через нашу присутність, адже значно переважали мій крихітний загін, відділений від них широкою річкою. Проте, без сумніву, командир наказав їм потроху озброюватись, бо ж хотів бути готовим до дальшого розвитку подій. Я сподівався, що він розумний. Я готував для нього пастку, а щоб вона спрацювала, мені було необхідно, аби він зробив те, чого хочу я, та найперше мені було потрібно, щоб, як розумний командир, він не вдавався до дій, знаючи, що нас меншість і ми відділені від нього широким Педреданом. Йому достатньо просто бачити, як ми стоїмо на березі навпроти його кораблів, а тоді спускаємося болотистим схилом, котрий відкрився з відпливом. Річка котила перед нами сірі холодні води.

За нами спостерігало вже з сотню данів, що позбиралися на кораблях, вигукуючи в наш бік образи. Вважаючи, що ми подолали такий довгий шлях намарно, вони сміялися з нас, не знаючи, на що здатен Еофер. Я підкликав до себе його небогу:

— Я хочу, щоб твій дядько Еофер убив кількох із тих людей.

— Убив? — перепитала мала, глипнувши на мене своїми великими очиськами.

— Вони поганці, які хочуть тебе скривдити.

Дівчинка серйозно кивнула, взяла здорованя за руку і повела до краю води, де він загруз у болото по самі литки. До другого берега було дуже далеко, і я сумнівався, що постріл досягне цілі, однак Еофер узяв свій здоровенний лук і зайшов у Педредан. Там знайшов собі обмілину, що тяглась аж до середини річки, дістав стрілу з сагайдака, натягнув тятиву і, крекнувши, вистрілив. Стріла злетіла в повітря, спіймала потік вітру оперенням, понеслася через воду і влучила в групу данів, котрі стояли на кормі корабля. Коли стріла впала серед них, вони сердито закричали. Нікого не вбило, проте вже наступний постріл поцілив одному з них у плече, і дани побігли зі свого місця біля стерна. Нервово посмикуючи кудлатою головою і стогнучи по-тваринному, Еофер перевів ціль на інший корабель. Він мав нелюдську силу, і хоч відстань була задалекою для влучного пострілу, загроза від його довгих стріл із білим оперенням змусила данів відступити. Тепер настала наша черга насміхатися з них. Один з них зарядив лук і спробував вистрілити по нас, проте його стріла плюхнулась у воду, не долетівши добрих двадцять ярдів, і ми зареготали й весело заскакали, спостерігаючи, як Еоферові стріли одна по одній впиваються в борти кораблів. Наш лучник поранив лише одного з данів, проте зумів відігнати їх, тим принизивши. Давши Еоферу випустити двадцять стріл, я зайшов у воду, схопив його за лук і став перед ним так, аби данам було видно, що я роблю.

— Накажи йому заспокоїтись, — сказав я дівчинці, й вона миттю погамувала Еофера, котрий сердито витріщався на мене, намагаючись вивільнити лук.

Я дістав ніж, чим ще більше стривожив його. Він загарчав і висмикнув лук з моєї лівиці.

— Скажи йому, що все добре, — звернувся я до малої, котра заспокоїла дядька, і той дозволив мені надрізати тятиву з конопляної нитки. Відтак я відійшов убік і показав йому на данів: — Убий їх.

Еофер не схотів стріляти з пошкодженого лука і з-під засаленої шапки дістав нову тятиву, але я похитав головою, і дівчинка переконала його вистрілити тією, яку я надрізав. Він знервовано натягнув линву. Перед повним натягом вона луснула, і, божевільно закрутившись, стріла шуснула у височінь і плюснулась у воду.

Відплив скінчився, і вода стала прибувати. Я повернувся до своїх вояків і дав наказ:

— Повертаймося!

Настала черга данів сміятися з нас, бо вони подумали, що ми відступаємо через те, що в нас лопнула тятива. Під градом їхніх образ ми здерлися на болотисте узвишшя, звідки я побачив двох чоловіків, котрі бігли дальнім берегом. Я сподівався, що вони виконували наказ свого командира.

Так і виявилось. Коли зникла загроза Еоферових стріл, дани почали спускати на воду два найменші кораблі, аби помститися нам за те, що ми сміли стріляти і насміхатися з них.

Усі воїни мають гордість. Гордість і лють є основою репутації, тому дани не могли допустити, аби ми вважали, що можна ось так безкарно виявляти до них зухвальство. Вони хотіли нас провчити. І не тільки. Перед виходом з Етелін-ґеґа я добився, щоб моїм воякам видали всі наявні кольчуги. Еґвін, котрий залишився охороняти короля, не хотів віддавати дорогоцінний обладунок, але Альфред наказав йому, тому шістнадцятеро моїх супровідників були в кольчугах. Виглядали вони першокласно — як елітний підрозділ, за перемогу над яким дани здобудуть славу й цінний обладунок. Хоча шкіряні лати давали певний захист, кольчуга зверх них — це куди краще і значно дорожче, тож шістнадцять кольчуг на березі становили спокусу, протистояти якій було страшенно складно.

І дани купилися.

Рухаючись до Палфлеота, ми йшли повільно, вдаючи, ніби боремося з в’язкою грязюкою. Данам було нелегко вести два кораблі через густу прибережну калапецю, однак вони таки спустили їх на воду й у Швидкому припливі зробили те, чого я й очікував.

Річку вони не перетинали, адже так опинилися б на східному березі Педредану, а ми б за той час вирвались на пів милі вперед і зникли з поля зору. Замість того капітан вирішив вчинити, як він вважав розумнішим: спробував відрізати нас. Дани бачили, як ми висадилися в Палфлеоті, тому вважали, ніби наші човни залишились там, і повели кораблі далі річкою, щоб знайти і знищити їх.

От тільки човни наші були не в Палфлеоті. Вони відправилися на північний схід і чекали на нас серед очеретів. Однак повертатись до них було зарано. Натомість, коли дани зійшли у Палфлеоті, ми збилися в щільну групу, аби вони подумали, що загнали нас у пастку. Тепер вони були на одному березі з нами, і на кожного вояка нашого загону припадало по два, а то й більше їхніх. Сунучи на нас від спаленого селища, вони були переконані, що легко повбивають нас у болоті.

Вони робили саме те, чого я від них хотів.

Ми пішли у відступ. Рухалися дещо безладно, часом переходячи на біг, щоб збільшити розрив між нами і самовпевненими данами. Їх я нарахував сімдесят шість, а нас було лише тридцятеро, бо ж дехто з моїх людей лишилися на схованих човнах. Переконані, що нам кінець, дани спішили до нас через пісок і очерети, і нам доводилося всякчас прискорюватися для утримання дистанції. Свіжий західний вітер приніс із собою дощ, і нарешті я побачив на краю болота срібну смужку, котра вказала мені, що голою рівниною почав свій шлях приплив.

Ми продовжували відступати. Дани наздоганяли, але їх почала брати втома. Кілька з їхніх гукали до нас, закликаючи зупинитись і битися, але більшість були такі захекані, що не могли навіть кричати. Ними керувала лише жага зловити й перебити нас. Ми ж просувалися на схід, де на виднокраї майоріли кущі обліпихи й очерети, а в струмку чекали наші човни.

Зморені, ми посідали в човни і струмком, котрий був притокою річки Бру, що загороджувала північну частину болота, плоскодонки стрімко понесли нас проти течії на південь. Ми проминули данів, котрим лишалося тільки дивитися на нас із відстані. Чим більше ми віддалялися, тим більше відрізало їх від землі на тому голому обширі, на який накрапав дощ і заливав простір бурхливою водою. Вітер гнав воду глибоко в болото, а повня підсилювала приплив. Раптово усвідомивши своє становище, дани звернули назад, до Палфлеота.

Одначе Палфлеот лишився далеко позаду, а ми вже вийшли зі струмка і перенесли човни до іншого, котрий впадав у Педредан. Ним добулися до згарища, з якого в плакуче небо стриміли чорні палі й де дани залишили свої кораблі. Судна охороняло лише четверо вояків, котрі повтікали, забачивши, як ми з лютими криками повискакували з човнів і посунули на них з мечами наголо. Решта їхньої групи залишилась на болоті, котре на той час уже добряче затопило, і їм довелося чвалати через воду.

Я забрав собі їхні кораблі. Позакидавши човни на борт, селяни поділилися на дві групи і сіли на весла. Я стернував одним судном, а інше взяв під своє командування Леофрік. Подолавши потужний приплив, ми прийшли в Кінвіт, де решта данських кораблів стояли без охорони. У поселенні лишилася зовсім дрібка чоловіків, решту народу складали жінки та діти. Не підозрюючи, що їхні кораблі веде ворог, вони впустили нас у місто. Можливо, їх знітило те, що в нас так мало весел, та хто ж міг уявити собі, щоб сорок саксів здолало без малого вісім десятків данів? Тому ми безперешкодно причалили до берега, і я вивів на нього своїх вояків.

— Ви можете битися з нами, а можете лишитися в живих, — гукнув я до вартових.

У кольчузі й новому шоломі, що надавав мені вигляду справжнього воєводи, я погрюкав Подихом Змія об щит і рушив на них.

— Коли хочете битися, будь по-вашому! — крикнув я їм. — Станьмо на герць!

Та вони не стали: їх було занадто мало. Мовчки відійшли на південь, звідки безпорадно дивились, як ми палимо їхні кораблі. Знадобився майже цілий день, щоби спалити їх до самого кіля. Але вони таки згоріли, і вогонь від них мав послугувати сигналом західній частині Вессексу, що Свейн зазнав поразки. І хоч самого його в той день у Кінвіті не було — подався десь на південь, — та весь час, що ми палили кораблі, я поглядав на гористі вершини, остерігаючись, що звідти щомиті може вийти кількасот чоловік неприятеля. Втім, Свейн був занадто далеко, а кінвіт-ські дани спинити нас не могли. Ми спалили двадцять три судна, включно з «Білим конем», а двадцять четверте — те, яке ми захопили, — понесло нас додому з настанням ночі. Забрали ми й чимало добра з данського табору: провізії, канатів, шкур, зброї та щитів.

На крихітному острівці, на якому колись був Палфлеот, купкою стояли два десятки данів, решта потонули в припливі. Вцілілі провели нас поглядом, навіть не пробуючи провокувати, і я вирішив не чіпати їх. Ми взяли курс на Етелінґеґ, лишивши позаду затоплене болото, в надвечірньому небі над яким над потопельниками кричали чайки. Розрізаючи сутінь, пролопотіли на північ два лебеді.

Три дні курив аж до небес дим від спалених кораблів. На другий день Еґвін узяв на захоплений корабель сорок чоловік, поплив до Панфлеоту й добив уцілілих данів, узявши шістьох полонених. П’ятьох із них роздягнули і прив’язали до стовпів у річці повільно тонути в припливі. У тому бою Еґвін втратив трьох бійців, зате повернувся з кольчугами, щитами, зброєю, браслетами й полоненим, котрий знав тільки, що Свейн подався кудись у бік Екзанчестера. Чоловік загинув на третій день, у який Альфред прочитав молитву на подяку Господу за перемогу. На якийсь час ми були в безпеці.

Свейн не міг напасти, бо втратив свій флот, Ґутрум не мав способів зайти в болото, а Альфред був задоволений мною.

Раґнар обійняв мене. Обох нас душили сльози, і якийсь час ми не могли нічого сказати. Та навіть так я не забув озирнутися, щоб приглянути за Альфредом. Він сидів біля дверей у тіні від кипи вовни, заховавши обличчя під капюшоном.

— Я думав, ти загинув! — сказав я Раґнару.

— Я надіявся, що ти прийдеш, — відповів він.

Ми стали говорити навперебій, не слухаючи один одного. До нас підійшла Бріда. Я здивовано подивився на неї — вже жінку, не дівчинку, — а вона засміялась і весело поцілувала мене.

— Утреде, — ласкаво промовила вона моє ім’я.

Колись ми були коханцями, хоча ще дітьми. Як і я, вона походила з саксів, але обрала данів, щоб залишитися з Раґнаром. Інші жінки в церкві носили безліч прикрас зі срібла, гранату, гагату і золота, проте на Бріді не було жодних, крім гребінця зі слонової кістки, котрий тримав купи її густе чорне волосся.

— Утреде, — повторила вона.

— Чому ти не мертвий? — спитав я в Раґнара, адже він був одним із заручників, яких стратили, коли Гутрум порушив перемир’я.

— Ми сподобалися Вульфгеру, — відповів він, обійняв мене за плечі й підвів до вогнища. — Це Утред, — звернувся Раґнар до гравців, — сакс, що, звичайно, не робить йому честі, одначе він мій друг і брат. Елю, вина, — показав на глеки. — Вульфгер залишив нас у живих.

— І ви не зачіпали його?

— Звісно, ні! Він тут. На бенкеті з Ґутрумом.

— Вульфгер? Він полонений?

— Він наш союзник! — Раґнар дав мені в руки глечик і посадив біля вогню. — Тепер він з нами.

Він усміхнувся до мене, і я засміявся, щиро радий бачити його живим. Він був дебелий, золотоволосий і широколиций, сповнений веселощів, життєлюбства й доброти — зовсім як покійний батько.

— Вульфгер розмовляв із Брідою, а через неї — зі мною. Ми сподобались один одному, а вбити того, хто тобі симпатичний, дуже складно.

— І ти переконав його перекинутися на ваш бік?

— Сильно переконувати не знадобилося, — відповів Раґнар. — Він розумів, що ми переможемо, тому, перейшовши до нас, зберіг свої землі. Ти питимеш ель чи дивитимешся на нього?

Пустивши по бороді кілька крапель, я вдав, ніби п’ю, а сам пригадав, як Вульфгер казав мені, що коли прийдуть дани, усім нам доведеться вигадувати, як виживати. Але Вульфгер, Альфредів кузен, олдермен Вілтунширський? Якщо вже він перекинувся до ворога, то скільки танів скористалися його прикладом і пішли служити данам?

— А то хто такий? — спитала Бріда, дивлячись на Альфреда.

Він сидів у тіні. Було щось таємниче в його самотній мовчазній постаті.

— Слуга, — відповів я.

— Хай сідає біля вогню.

— Йому не можна, — сердито сказав я. — Він покараний.

— Що ти накоїв? — гукнула йому Бріда англійською.

Він підняв голову й поглянув на неї, проте не показав обличчя з-під капюшона.

— Тільки скажи, вишкребку, і я так відшмагаю тебе, шо шкура злізе! — прикрикнув я на нього. Мені було видно його очі під каптуром. — Він завдав мені страшної образи, — перейшов я на данську, — тому я наказав йому мовчати, а за кожне промовлене слово даю по десять ударів батогом.

Така відповідь їх улаштувала. Забувши про дивного слугу в каптурі, Раґнар розповів мені, як порадив Вульфгеру відправити до Ґутрума посланця з обіцянкою не чіпати заручників і як Ґутрум попередив олдермена про напад, аби той мав час врятувати бранців від розправи. Нарешті мені стало ясно, чому в день нападу Вульфгер поїхав з міста ще вдосвіта: він знав, що дани прийдуть.

— Ти кажеш, він ваш союзник, — мовив я. — Тобто просто ваш друг — чи він битиметься за Ґутрума?

— Він союзник, який присягнувся битися за нас. Принаймні присягнув на вірність саксонському королю.

— Саксонському королю? — здивовано перепитав я. — Альфреду?

— Ні, не йому, а справжньому королю — сину попереднього.

Раґнар казав про Етельвольда, спадкоємця Альфредового брата — короля Етельреда. Звісна річ, він був потрібен данам. Захоплюючи саксонське королівство, вони завжди ставили там короля-сакса, що ніби узаконювало їхнє загарбання. Однак ті королі надовго не затримувались. Ґутрум, котрий уже проголосив себе королем Східної Англії, захотів очолити ще й Вессекс. Посадивши на престол Етельвольда, він сподівався здобути прихильність інших західних саксів, переконавши їх, що вони б’ються за істинного короля. А коли війна закінчиться і дани закріплять свою владу, Етельвольда тихенько приберуть.

— Але Вульфгер битиметься за вас? — напосів я.

— Ще б пак! Коли хоче зберегти свої володіння, — усміхнувся Раґнар. — Та аби ж ми бились, а не байдикували тут.

— Зима ж бо надворі.

— Це найкращий час для війни: робити більш нема чого.

Він спитав у мене, де я був увесь час від Йолю, і я сказав, що ходив у Дефнашир переконатися, чи в порядку моя родина. Раґнар спитав, чи не прийшов я до Сіппангама, щоб приєднатись до нього.

— Ти ж не присягав Альфредові? — спитав він.

— А хто його знає, де він, той Альфред? — ухилився я від прямої відповіді.

— Ти ж дав йому присягу, — докірливо кинув Раґнар.

— Так, дав, але на рік, який давно скінчився, — погодився я, що було правдою, хоч і не зовсім, бо я не сказав, що дав Альфредові нову присягу.

— То ти можеш пристати до мене? Присягнеш мені? — з надією спитав Раґнар.

Я спробував віджартуватися, хоч питання серйозно збентежило мене.

— Для чого тобі моя присяга? — кинув я. — Щоб байдикувати тут із тобою?

— Ми робимо вилазки, — заперечив він. — А ще стережемо болото. Альфред там, на болоті, але Свейн швидко його звідти викурить.

Отже, Ґутрум досі не знає, що від Свейнового флоту залишився тільки попіл на березі.

— То чого ви байдикуєте тут? — спитав я.

— Бо Ґутрум не хоче розділяти сили, — відповів Раґнар.

Я усміхнувся, пригадавши, як його дід застерігав Ґутрума ніколи не розділяти своє військо, але той вчинив так при Аскському пагорку, і західні сакси здобули першу перемогу над данами. Удруге цієї помилки він припустився, коли висунувся з Вергама на Екзанчестер. Частина його війська пішла тоді морем і загинула в страшному штормі.

— Я казав, треба розділити військо на десять частин, захопити десяток нових міст на півдні Вессексу і закріпитися в них, та він не слухає, — продовжив Раґнар.

— Але Ґутрум тримає північ та схід, — промовив я, мовби заступаючись за нього.

— А нам потрібен весь Вессекс! Натомість ми тут чекаємо весни з надією, що до нас долучиться більше людей. І вони прийдуть, бо тут є земля — дуже добра, краща, ніж на півночі.

Він уже забув, що просив моєї присяги. Я знав, що потрібен йому, але він пустився говорити про справи в Нортумбрії, розповів, що наші вороги, К’яртан та Свен, батько і син, добре живуть у Дангольмі, хоч і не сміють потикатися зі своєї фортеці, остерігаючись Раґнарової помсти. Вони поневолили його сестру, і, наскільки він знав, досі тримали її в себе. Як і я, він присягнувся їх убити. Про Беббанбурґ він не чув нічого, знав тільки, що мій дядько-зрадник досі тримає твердиню.

— Коли покінчимо з Вессексом, — пообіцяв мені Раґнар, — ми з тобою поїдемо на північ. Понесемо мечі на Дангольм.

— За мечі на Дангольм, — промовив я, піднімаючи глек елю.

Я пив небагато, та й загалом питво не діяло на мене. Весь вечір я сидів і думав, що одним реченням можу покласти край Альфреду. Можу викрити його і дивитися, як його притягнуть до Ґутрума і повільно вб’ють. Якщо віддам тому Альфреда, він пробачить мені образи, які я вигукував на адресу його матері.

Вессексу не стане, адже без Альфреда фірду більше не буде навколо кого гуртуватись, а я залишуся зі своїм другом Раґнаром, зароблю ще більше браслетів і зроблю собі ім’я, яке знатимуть скрізь, куди відправляться довгасті норманські дракари. І для цього варто було лиш сказати одне речення.

Як же мені кортіло зробити це того вечора у королівській церкві в Сіппангамі. Скільки ж радості в хаосі! Замкни все зло світу за дверима і накажи за жодних обставин не відмикати їх — і хтось це зробить. Руйнування — чиста радість. Коли, заливаючись реготом, Раґнар гупнув мене по плечу, аж воно заболіло, я відчув, як на язику в мене закрутилися слова.

«Це Альфред», — варто лиш було сказати мені й показати в його бік, і весь мій світ змінився б і не було б більше ніякої Англії. Та в останню мить, коли перше слово вже готувалося злетіти з язика, я його проковтнув. Бріда дивилась на мене спокійним поглядом розумних очей, від якого я миттю пригадав Ізольду. Уже за рік-два вона стане такою самою. Вона мала таку ж разючу красу, як і Бріда, ту ж смагляву шкіру і нестримний вогонь у душі. Якщо проговорюся, Ізольда загине, а цього я не знесу. Тоді я подумав про Етельфледу, Альфредову доньку. Її полонять, а вцілілі сакси, збираючись біля багать у вигнанні, проклинатимуть моє ім’я, і я навіки стану Утредервом — людиною, що знищила цілий народ.

— Ти хотів щось сказати? — спитала Бріда.

— Що у Вессексі ще не було такої холодної зими. Вона зиркнула на мене з недовірою і всміхнулася.

— От скажи мені, Утреде, — перейшла вона на англійську, — якщо ти вважав Раґнара мертвим, чого прийшов сюди?

— Бо не знав, куди ще мені податися.

— І подався до Ґутрума, якого смертельно образив?

Отже, вони знають. Цього я не очікував. Мною заволодів страх, і я не відповів.

— Ґутрум хоче твоєї смерті, — продовжила Бріда вже данською.

— Він казав це не серйозно, — вставив Раґнар.

— Він казав це на повному серйозі, — заперечила дівчина.

— Хай там як, а я не дам йому скривдити Утреда, — заявив Раґнар. — Тепер ти тут!

Він поплескав мене по плечу, зиркаючи на своїх людей, немов застерігаючи їх не виказувати мене Ґутруму. Ніхто з них не ворухнувся, бо майже всі вони були п’яні в дим, а дехто взагалі спав.

— Тепер ти тут, — промовила Бріда, — хоча ще не так давно бився за Альфреда і ображав Ґутрума.

— Я прямував до Дефнаширу, — відповів я, ніби це щось пояснювало.

— Бідолашний Утред, — промовила вона, гладячи чорно-біле хутро Нігтґенґи. — А я думала, ти саксонський герой.

— Герой? Чого б то?

— Тому що вбив Уббу.

— Герої Альфреду не потрібні, — сказав я гучно, щоб той почув. — Йому подавай тільки святих.

— Розкажи нам про Уббу! — попрохав Раґнар.

І мені довелося розповісти про загибель їхнього ватажка, а дани, котрі полюбляють слухати про битви, питали все більше і більше подробиць.

Я подав їм ту історію, змалювавши Уббу великим героєм, котрий мало не знищив вессекське військо; розповів, що бився він як бог і власноручно прорвав наш заслін своєю великою сокирою.

Описав, як палали кораблі, як з них, огортаючи поле битви пекельною хмарою, валував чорний дим. Сказав, що мені випало зійтися з ним у його переможному поступі. Звичайно, це була неправда, і дани це знали, адже я зійшовся з Уббою не випадково, а навмисне розшукував його, та коли розказуєш про щось, оповідь годиться прикрашати скромністю, і, знаючи звичай, слухачі схвально кивали.

— Такого страху я зроду не знав, — промовив я й повів мову про наш двобій, про мій Подих Змія проти Уббиної сокири, про те, як він порубав мій щит, а тоді — й так воно було насправді — я послизнувся на кишках убитого. Дани навколо багаття розчаровано зітхнули. — Я перерубав йому сухожилля, — промовив я, рубонувши рукою по ліктю, щоб показати, куди влучив, — і звалив на землю.

— Чи гідно він поліг? — стурбовано спитав якийсь чолов’яга.

— Як герой, — відповів я й розказав, як вклав йому в мертву руку сокиру, щоб він потрапив до Вальгалли. — Він поліг з великою гідністю, — закінчив я.

— Він був воїном, — промовив Раґнар.

Він був уже п’яний. Ще не дуже, але вже зморений. Вогонь поступово згасав, згущуючи тіні в західному кінці зали, де сидів Альфред. Я продовжував розповідати. Вогнище згасло, лишилося блимотіти кілька свічок. Усі довкола поснули, та я не зрушав з місця, доки нарешті не влігся й захропів Раґнар. Дочекавшись, поки все навкруги затихне, я повернувся до Альфреда.

— Треба йти, — наказав я, і він не став сперечатися.

Непомічені, ми вийшли в ніч, тихенько причинивши за собою двері церкви.

— Як звуть чоловіка, з яким ти розмовляв? — спитався Альфред.

— Ярл Раґнар.

Спантеличений, він різко зупинився:

— Хіба він не був серед заручників?

— Вульфгер їх пощадив.

— Пощадив? — приголомшено перепитав він.

— І перекинувся до Ґутрума, — відповів я. — Він зараз тут, у палаці. Дав Ґутрумові присягу битись за нього.

— Тут? — Альфред не міг повірити моїм словам. Вульфгер був його кузеном, чоловіком його небоги — родичем. — Він тут?

— Тепер він з Ґутрумом, — різко повторив я.

Альфред вирячився на мене.

— Ні, — самими губами промовив він. — А Етельвольд?

— У полоні, — сказав я.

— У полоні! — здивовано кинув він.

Тримати Етельвольда в полоні данам було невигідно, хіба що він пообіцяв стати їхнім ставлеником на вессек-ському престолі.

— У полоні, — підтвердив я, що, звісна річ, було неправдою, але хлопець мені подобався, та й я мав перед ним борг. — І нам його не звільнити, тому краще забиратися звідси.

Я потягнув був його до міста, але не встигли ми рушити, як рипнула церковна брама, і звідти з Нігтґенґою вийшла Бріда.

Підійшовши до мене, вона наказала псу сидіти біля її ніг. Як і я, п’яною вона не була, але, мабуть, страшенно мерзла, адже поверх простої вовняної сукні шуби на ній не було. Втім, хоч який мороз тріщав надворі, вона навіть не дрижала.

— Ти вже йдеш? — спитала вона англійською. — Не залишишся з нами?

— У мене дружина і дитя, — відказав я.

Вона усміхнулась.

— Про яких за весь вечір ти і словом не обмовився. Утреде, що сталося?

Я не відповів. Вона подивилась на мене, і в погляді її була неясна тривога:

— З якою жінкою ти зараз?

— З дуже схожою на тебе, — зізнався я.

Це її насмішило:

— Це вона підмовила тебе битись за Альфреда?

— Вона бачить майбутнє, — ухилився я від відповіді. — Воно являється їй у снах.

Бріда здивовано глипнула на мене. Тихенько заскавулів Нігтґенґа, і вона погладила його. Відтак спитала:

— І вона бачила Альфреда живим?

— Не просто живим. Бачила його звитягу.

Альфред смикнувся, і я сподівався, що йому стане клепки не піднімати голови.

— Звитягу?

— Вона бачила зелене поле, вкрите тілами, білого коня і відновлений Вессекс, — сказав я.

— Дивні сни в твоєї жінки, — відповіла вона. — Але ти так і не відповів на моє питання. Нащо ти прийшов сюди, коли вважав Раґнара мертвим?

На це я не мав заготовленої відповіді, тому промовчав.

— Кого ти тут шукав? — натиснула Бріда.

— Тебе, — невпевнено бовкнув я.

Знаючи, що я брешу, вона похитала головою:

— Для чого ти прийшов? — У відповідь на мою мовчанку сумно усміхнулася: — На Альфредовому місці я б відправила в Сіппангам когось, хто знає данську мову, щоб, повернувшись на болото, він розповів йому про все, що тут бачив.

— Якщо ти це знаєш, чому їм не скажеш? — кивнув я на Ґутрумових чорних вартових біля палацу.

— Бо Ґутрум — неврівноважений бовдур, — гаряче відрубала вона. — Для чого мені йому помагати? Коли він упаде, командування перейде до Раґнара.

— Чому він не командує військом зараз?

— Бо весь у свого батька — занадто чесний. Дав Ґутруму слово і не збирається його порушувати. І він хотів, щоб і ти присягнув йому, але ти відмовився.

— Не хочу віддавати Беббанбурґ у подарунок данам, — відповів я.

Обміркувавши мої слова, вона погодилась.

— Але звідки ти взяв, що західні сакси віддадуть Беббанбурґ тобі? — спитала зневажливо. — Це на іншому краю Британії, Утреде, а останній саксонський король зараз кисне на болоті.

— Я здобуду його цим, — промовив я, відгортаючи плаща, щоб показати їй руків’я Подиху Змія.

— Ви з Раґнаром можете спільно управляти північчю, — сказала вона.

— Може, так і буде, — відповів я. — Перекажи йому, що коли це скінчиться, коли все вирішиться, я висунуся з ним на північ проти К’яртана, але у свій час.

— Сподіваюсь, ти доживеш до того моменту.

Цмокнувши мене в щоку, вона крутнулась і, не зронивши більше й слова, повернулась до церкви.

Альфред видихнув:

— Хто такий К’яртан?

— Ворог, — коротко пояснив я і зібрався йти далі, але він спинив мене.

— Це та дівчина, що була з тобою у Вінтанчестері? — спитав, проводжаючи її поглядом.

— Так.

Він мав на увазі час, коли я вперше потрапив у Вессекс, разом з Брідою.

— Невже Ізольда дійсно бачить майбутнє?

— Ще жодного разу вона не помилилася.

Він перехрестився, і я повів його до західної брами, Навколо панувала тиша, але він відмовився йти з міста одразу і наполіг повернутися до монастиря, де ми на хвильку присіли біля згаслого вогнища, намагаючись уловити хоч трохи тепла від жарин. На подвір’ї було безлюдно і тихо — всі повкладалися на ніч у каплиці. Узявши як смолоскип запалену головешку, Альфред повів мене до ряду келій. Двері однієї були засунуті на два зв’язані ланцюгом засуви.

— Діставай меч, — наказав він мені.

Я оголив Подих Змія, а король зняв цеп із засувів, відчинив двері та обережно ступив усередину, стягуючи з голови капюшон. Коли він підняв угору смолоскип, у його світлі я побачив чоловіка, що скрутившись спав на підлозі.

— Стеапа! — шепнув Альфред.

Велетень лише вдавав, ніби спить. Одним махом скочивши на ноги, він вовком кинувся на нього. Я виставив меч, щоб зупинити його, та, роздивившись Альфредове побите обличчя, він укляк на місці.

— Мілорде?

— Іди з нами, — сказав Альфред.

— Мілорде! — звалився на коліна перед своїм королем Стеапа.

— Надворі холодно, — продовжив Альфред, хоча в келії було не тепліше. — Можеш сховати меч, Утреде.

Зиркнувши на мене, Стеапа здивувався, що перед ним той, проти кого він бився в день навали.

— Ви товариші, — суворо мовив король, і здоровань кивнув. — Треба звільнити ще декого. За мною.

— Ще декого? — спитав я.

— Ти розповідав мені про черницю, — відповів Альфред.

Довелося шукати келійку черниці, яку я бачив раніше. Ми застали її там, затиснуту під стіною даном, котрий злегка похропував. При світлі вогника з-під стіни на нас виглянуло перелякане личко, напівсховане за даном. Його борода була чорна, волосся жінки — блідо-золоте. Вона не спала. Побачивши нас, зойкнула й розбудила дана. Мружачись від світла, він загарчав і спробував скинути з себе товсті шуби, якими вкривався, але Стеапа огрів його. Удар прозвучав як на бійні — глухо і мокро, — й голова його відскочила назад. Альфред рвучко стягнув з монахині шуби, та вона закрилася руками, ховаючи свою наготу, і король поспіхом кинув їх. Він був збентежений, я — вражений. Черниця виявилась молодою і гожою. Чого б така жінка марнувала свою вроду на служінню Богу?

— Ви знаєте, хто я? — спитав Альфред, і вона похитала головою. — Я ваш король, — м’яко сказав він. — Ходіть з нами, сестро.

Оскільки одягу вона не мала, загорнулася в шубу. Осиним Жалом я перерізав данові горлянку і знайшов гаман на шворці.

— Ці гроші підуть церкві, — мовив Альфред.

— Але я знайшов їх і вбив його, — заперечив я.

— Їх здобуто гріхом, який належить відкупити, — терпляче пояснив він. — Тут є інші сестри? — усміхнувшись до черниці, спитав він.

— Тільки я, — тихо відказала вона.

— Тепер ви в безпеці, сестро. — Король підвівся. — Час іти.

Монахиню, котру звали Гільдою, повів Стеапа. Вчепившись за нього, вона тихенько заскімлила — чи то від холоду, чи то від спогаду про випробування, що випали на її долю.

У ту ніч ми могли б узяти Сіппангам лише сотнею чоловік. Надворі стояла така холоднеча, що на мурі не було жодного вартового. Воротарі ж поховалися в хатині біля брами, і побачивши, як ми підіймаємо засув, тільки й спромоглися сердито спитати, хто ми такі.

— Ґутрумові вояки, — відповів я, і на тому вони відчепилися.

За пів години ми повернулись до млина, де вже чекали отець Адельберт та Еґвін з трьома вояками.

— Слід подякувати Господу за те, що він вберіг нас, — звернувся Альфред до отця Адельберта, котрий з острахом розглядав його лице. — Прочитайте молитву, отче.

Адельберт став молитися, та я його не слухав. Мовчки сидів біля вогню, думаючи, що не відігріюся ніколи, а тоді заснув.

Ми подалися на південь. Просувались обережно, бо люди розповіли, що в цій частині ширу досі снують дани, хоча жоден нам не зустрічався. Всю дорогу Стеапа мовчав, аж доки в долині річки ми не виїхали до кам’яних брил, розставлених колом, — одного з чудес, залишених нам древніми. Такі кільця є по всій Англії, деякі просто велетенські, однак тут було кількадесят порослих мохом каменюк, не вищих від людського зросту, розставлених по колу за п’ятнадцять кроків одна від одної. Глянувши на них, Стеапа здивував мене словами:

— Це весілля.

— Весілля?

— Люди танцювали, а диявол перетворив їх на камені, — пояснив він.

— Чому? — обережно спитав я.

— Бо весілля було в неділю. Не можна одружуватись у неділю, ніколи! Це всі знають.

Якийсь час ми їхали далі в тиші, аж тут, знову здивувавши мене, Стеапа почав розповідати про своїх матір і батька, котрі були кріпаками Одди Старшого.

— Та жили ми незле, — підсумував він.

— Справді?

— Орали землю, сіяли, пололи, жали й молотили збіжжя.

— Але олдермен Одда не жив там, — тицьнув я пальцем у бік колишньої домівки Стеапи.

— Ні, не жив! — Він здивувався, що я міг навіть припустити таке. — Сам він нізащо б там не поселився! У нього був власний великий палац, та й зараз є. А там він мав розпорядника, який керував усім. Великий то був чолов’яга, справжній велетень!

Я замислився:

— А батько твій був невисокого зросту?

Стеапа здивувався:

— Звідки знаєш?

— Та просто вгадав.

— Батько був добрим робітником.

— Це він навчив тебе битися?

— Ні, не він. Мене ніхто не вчив. Я сам усього навчився.

Що далі на південь ми просувалися, то меншими були руйнування. Це мене неабияк дивувало, бо ж нам розказували, що на півдні ширу досі стоять дани, але життя там плинуло напрочуд нормально. Люди угноювали поля, копали рови і ставили огорожі, а на лугах паслися вівці. На півночі на загиблих ягнятах добряче розгодувалися лиси, а тут вівчарі з собаками успішно перемагали в цій нескінченній війні.

Дани стояли в Крідьянтоні.

Про це нам розповів священник, якого ми зустріли в селі під порослою дубами горою при струмкові. Забачивши мої довге волосся і браслети, святий отець сприйняв мене за дана і стривожився так, що навіть моя північна говірка не переконала його. Одначе Стеапа його вгамував. Вони побалакали, й піп припустив, що літо буде дощове.

— Так і буде, — відказав Стеапа. — Дуби позеленіли раніше від ясенів.

— Це знак, — погодився священник.

— Звідси далеко до Крідьянтона? — втрутився я в їхню розмову.

— Пішки можна дістатись за ранок, пане.

— Ти бачив тут данів? — спитав я.

— Так, пане, бачив.

— Хто їхній воєвода?

— Не знаю, пане.

— У них був стяг? — уточнив я.

Піп кивнув:

— Почепили його над палацом єпископа, пане. На ньому зображено білого коня.

Отже, тут стояв Свейн — хто ж іще? Знамено з білим конем означало, що Свейн зостався в Дефнаширі й до Ґутрума не пішов.

Повернувшись у сідлі, я подивився на попове село, зовсім не зачеплене війною: солома на стріхах була неторкана, житниці — повні, церква — ціла.

— Дани приходили сюди? — спитав я.

— Так, пане, приходили, й не раз.

— Грабували, ґвалтували?

— Ні, пане. Купували збіжжя. Платили сріблом.

Це було дивно: аж занадто чемно поводились ті дани.

— Вони тримають Екзанчестер в облозі? — спитав я, щоб дізнатися більше, адже Крідьянтон стояв достатньо близько до Екзанчестера, і більшість данської армії могла відпочивати там, поки решта стояла під більшим містом.

— Наскільки мені відомо, ні, пане, — відповів священник.

— То що ж вони там роблять? — провадив я.

— Просто стоять собі в Крідьянтоні, пане.

— А Одда в Екзанчестері?

— Ні, пане. Він в Окмундтуні, з лордом Гаральдом.

Я знав, що палац шир ріва стоїть в Окмундтуні, що за північним краєм великої заплави. Однак до Сіппангама звідти дуже далеко, тому це не найкраще місце, коли плануєш нападати на данів.

Хоч я й повірив словам священника про те, що Свейн стоїть у Крідьянтоні, ми однаково поїхали туди, аби переконатися на власні очі. Лісовими просіками й гірськими стежинами ми прибули до міста після полудня і побачили дим від вогнищ та данські щити, вивішені на частоколі. З лісу на узвишші нам було чудово видно вартових біля міської брами і групу вояків на пасовиську, яка стерегла чотири-п’ять десятків коней, що скубли першу весняну травичку. Мені було видно палац Одди Старшого, де після битви при Кінвіті я возз’єднався з Мілдріт, і трикутний данський стяг над більшим, що слугував резиденцією єпископа. Західна брама була відчинена, та навколо неї стояла варта. Втім, попри стражників і щити на частоколі, зовсім не складалося враження, що місто перебуває в стані війни. Я подумав, що на довколишніх пагорбах мали б стояти сакси — спостерігати за ворогом і готуватись до нападу, — та данів ніхто не турбував.

— Як далеко звідси Окмундтун? — спитав я у Стеапи.

— До смерку доберемося.

Я замислився. Якщо в Окмундтуні стоїть Одда Молодший, нащо мені туди йти? Він мій ворог, поклявся вбити мене. Альфред передав йому цидулку з наказом зустріти мене мирно, але хіба має слово якусь силу супроти ненависті?

— Він тебе не вб’є, — промовив Стеапа, явно прочитавши мої думки, чим несказанно здивував мене. — Не зачепить, — повторив він.

— Чому?

— Бо я не дам, — відповів здоровань і повернув коня на захід.

До Окмундтуна ми добулися надвечір. Це було невелике місто, що тягнулося вздовж річки. Захищав його високий вапняковий кряж із фортом на вершині, міцним частокіл якого давав надійний захист у разі нападу загарбників. Щоправда, там ніхто не ховався, а місто, яке не мало муру навколо, виглядало мирно. Хай у Вессексі вирувала війна, в Окмундтуні, як і в Крідьянтоні, явно панував мир. Гаральдів палац стояв на пагорбі неподалік форту, і на в’їзді в його двір нас ніхто не зупинив. Упізнавши Стеапу, придворний люд тепло привітав його. З дверей палацу вийшов розпорядник, котрий радісно сплеснув у долоні до велетня:

— Ми чули, погани захопили тебе в полон!

— Так і було.

— Відпустили?

— Мене звільнив мій король, — буркнув Стеапа, наче питання йому не сподобалося. Злізши з коня, він випростався: — Альфред звільнив мене.

— Гаральд тут? — спитав я.

— Лорд у палаці, — служника обурило те, що я не назвав ріва лордом.

— Ми йдемо до нього, — сказав я і повів Стеапу всередину.

Служник махнув нам рукою, адже за звичаєм, перш ніж заходити, ми мали б попросити дозволу його володаря, та мені було байдуже.

Посеред зали горіло вогнище, на платформах по краях були розставлені свічки. Під стіною, прикрашеною оленячими і куничими шкурами, лежали складені мисливські списи. В очікуванні вечері зібралося два десятки чоловік, у дальньому кінці грав арфіст. Коли ми зайшли, назустріч нам кинулася зграя собак. Відігнавши їх, ми зі Стеапою попрямували погрітися біля вогню.

— Елю, — скомандував він служникові.

На гавкіт собак із покоїв за залою вийшов сам Гаральд. Забачивши нас, він здивовано закліпав, адже вважав нас ворогами, ще й чув, ніби Стеапу взяли в полон, тому йому було дивно бачити нас разом. У тиші, що охопила присутніх, він пошкандибав до нас. Накульгував через стару рану, отриману в битві, де до того ж втратив два пальці на правиці.

— Пригадую, ви сердилися, коли я прийшов до вашої оселі зі зброєю, — промови він, — а самі прийшли озброєні до мене.

— На воротах не було вартового, — відказав я.

— Відійшов до вітру, пане, — втрутився розпорядник.

— У палац заборонено заходити зі зброєю, — не відступав Гаральд.

Так було заведено. Напившись за вечерею, люди можуть завдати багато шкоди і ножами для м’яса, але з мечами й списами трапеза може перетворитися на криваве побоїще. Ми здали зброю розпорядникові. Стягнувши кольчугу, я наказав повісити її просушитись, а тоді начистити.

Коли ми роззброїлися, Гаральд привітав нас уже офіційно. Сказав, що його палац до наших послуг і він бажає розділити вечерю зі своїми почесними гостями.

— І я залюбки послухаю останні новини, — додав він, підзиваючи служника з елем.

— Одда тут? — спитався я.

— Так, але тільки батько, не син.

Я вилаявся. Ми приперлися в таку далечінь з вісткою для олдермена Одди — Одди Молодшого — лише для того, щоб почути, що в Окмундтуні перебуває його поранений батько, а не він сам.

— А де син?

Моя різкість не сподобалась Гаральдові, та він продовжив говорити з нами ввічливо:

— Олдермен в Екзанчестері.

— Місто в облозі?

— Ні.

— А дани стоять у Крідьянтоні?

— Саме так.

— Їх узяли облогою?

Я знав відповідь на це питання, але хотів почути її від Гаральда.

— Ні, — зізнався він.

Поставивши свій келих, я промовив:

— Нас прислав король.

Я мав розповісти це тільки Гаральдові, але вийшов на середину зали, щоб чули всі присутні:

— Ми прибули з посланням від Альфреда. Він бажає знати, що дани роблять у Дефнаширі. Ми спалили їхній флот, вирізали сторожу, а решту прогнали геть із Кінвіта. Ви ж дозволили їм осісти тут. Чому?

Ніхто не відповів. У палаці не було жодної жінки, бо Гаральд так і не одружився вдруге, тому на вечерю до нього зібралися всі його вояки й тани, котрі також мали власні війська. Одні подивилися на мене з неприкритою неприязню, адже мої слова вказували на їхнє боягузтво, інші ж опустили очі. Гаральд зиркнув на Стеапу, немов шукаючи підтримки, та велет мовчки стояв біля вогню з порожнім виразом на обличчі. Я повернувся до шир ріва, повторивши з натиском:

— Що роблять дани в Дефнаширі?

— Їм тут раді, — озвався голос позаду.

Крутнувшись, я побачив у дверях дідугана. Під пов’язкою, що сповивала йому голову, стирчали жмутки сивого волосся, а сам він був настільки худий і кволий, що тримався за одвірок, аби не впасти. Я не впізнав його з першого погляду, бо ж коли ми розмовляли востаннє, він був кремезним, дебелим. У битві при Кінвіті він отримав поранення сокирою в голову, від якого мав би загинути, але Одда Старший вижив і знову постав переді мною, тільки цього разу худющий, блідий і зовсім безсилий.

— Вони тут, бо ми їм раді, — повторив Одда. — Як і вам, лорде Утреде, і тобі, Стеапо.

За ним вийшла жінка. Вона спробувала забрати його назад у ліжко, але, побачивши мене, вибігла на середину зали і зробила те, що й при першій нашій зустрічі, коли прибула на весілля зі мною, — вдарилася в сльози.

Це була Мілдріт.

— У тебе буде багато синів, — сказала мені Ізольда.

Надворі споночіло, з-за пелени туману тьмяно світив півмісяць. Десь на північному сході серед пагорбів горіли багаття, вказуючи на те, що за болотом стежить великий данський патруль.

— Але співчуваю через те, що сталося з Утредом, — додала вона.

На цих словах я розридався. Не знаю, чому це сталось аж тоді, через стільки часу, але зненацька мене накрив спогад про усмішку малюка, я подумав про його безпорадність і раптову смерть. Обидва мої зведені брати й сестра померли ще немовлятами, але я не пригадую, щоб батько побивався за ними, хоч, напевне, він також плакав. А от мачуха нетямилася від горя, тому батько, аби не чути її ридань, брав соколів та собак і їхав на плювання.

— Учора я бачила трьох рибалочок, — промовила Ізольда.

По моїх щоках котилися сльози, за якими я заледве бачив місяць у тумані. На її слова промовчав.

— Гільда каже, сине пір’я рибалочки означає Діву Марію, а червоне — кров Христову.

— А ти як вважаєш?

— Що смерть твого сина — моя провина.

— Wyrd bid ful araed, — сказав я.

Світом править доля. Її не зміниш, не обдуриш. Альфред наполіг на моєму шлюбі з Мілдріт, щоб я прив’язався до Вессексу, пустив у його родючий ґрунт корені, але корені мої віддавна в Нортумбрії, глибоко під мурами Беббанбурґа, тому, можливо, загибель сина слугувала знаком від богів: іншої домівки в мене не буде. Доля вимагала, аби я повернувся до своєї твердині на півночі, а до того мені судилося блукати світом.

Люди остерігаються таких бурлак, як я, адже правила для них не писані. Дани, що прибули сюди, були безрідними й нещадними чужинцями, і саме тому, гадаю, мені завжди було приємніше в їхній компанії. Альфред був ладен годинами займатися питаннями дотримання закону — хай би чого той стосувався: долі сиріток чи недоторканності кордонів. І мушу визнати, він чинив правильно, адже коли жити без закону, навіть одна заблукала корова може призвести до жорстокого кровопролиття. Одначе дани порубали закон своїми мечами, бо так було легше. Щоправда, осівши в якомусь місці, вони згодом встановлювали там власні порядки.

— Це не твоя провина, — відказав я. — Долі не звелиш, як хочеш.

— А Гільда каже, що ніякої долі не існує, — відповіла Ізольда.

— Гільда помиляється.

— Є тільки воля Господня, і якщо коритися їй, потрапиш до раю.

— А як не бажаєш коритися їй, хіба це не доля?

— Це підступи нечистого, — сказала вона. — Ми вівці, Утреде, які мусять обрати собі пастуха: доброго або лихого.

Я подумав, що то Гільда нав’язала Ізольді християнство, але, як виявилось, помилився. Це, була справа священника, який приїхав в Етелінґеґ, поки я був у Дефнаширі, й заморочив їй голову своєю вірою. Він був діфедським бритом, тому розмовляв Ізольдиною рідною мовою, крім якої знав ще англійську і данську. Я вже був готовий зненавидіти його, як ненавидів брата Ассера, аж на другий день отець Пірліґ не з’явився на порозі нашої хатини з гучною заявою, що знайшов п’ять гусячих яєць і вмирає з голоду.

— Просто-таки вмираю! Ще трохи, і сконаю від голоду! — Він радісно глянув на мене. — То це ви славнозвісний Утред? Ізольда казала, ви не терпите брата Ассера. Якщо так, то ви мій друг. І чого Авраам не забере його до себе за пазуху? Мабуть, не хоче вигрівати того байстрюка, бо то ж не людина, а гад повзучий! Я вже казав, що вмираю з голоду?

Це був кремезний чолов’яга, вдвічі старший од мене, пузатий і щирий. Волосся на його голові стирчало вусібіч жмутками, він мав зламаного носа, всього чотири зуби в роті й широченну усмішку.

— Коли я був маленький, — сказав він мені, — ну ще зовсім дитя, то їв багно. Уявляєте? А сакси їдять багно? Закладаюся, що так. Так от, тоді я й подумав, що не хочу більше його їсти. Хай жаби жеруть собі грязюку, а я краще стану священником. А знаєте, чого я захотів стати священником? Бо зроду не бачив, щоб священник голодував! От ніколи! А ви колись бачили голодного священника? От і я не бачив!

Усе це він протарабанив мені без усяких представлень, а тоді звернувся до Ізольди її мовою і став щось серйозно розповідати. Я спершу подумав, що він вливає їй у вуха чергову порцію християнства, але тоді він переклав мені свої слова:

— Я кажу їй, що з гусячих яєць можна приготувати неймовірну яєчню. Треба розбити їх у миску, добряче перемішати й додати трохи сиру. То як, у Дефнаширі тихо?

— Так, але це поки дани не відправили туди свій флот.

— Ґутрум планує так зробити, — погодився Пірліґ. — Хоче відправити лунденських данів кораблями до південного узбережжя.

— Ви впевнені в цьому?

— Авжеж, авжеж! Він сам мені сказав! Я провів десять днів у Сіппангамі. Бачте, я дуже розумний і знаю данську мову, тому мій король призначив мене своїм послом. Як вам таке? Я, котрий колись їв багнюку, та й посол! Розімни сир краще, люба. Так, ось так. Так. от, моїм завданням було дізнатися, скільки Ґутрум заплатить нам за те, що ми дамо йому своїх списників колоти саксів. А брита, скажу я вам, хлібом не годуй, дай тільки поштрикати списами саксів. От тільки дани — погани, а Господь каже, не гоже поганам ось так гуляти по світу.

— Чого?

— Ну, це насправді я так вигадав, — сказав він.— Так мені захотілося. — Він опустив палець у горщик з маслом, облизав. — Поки не скисло, — сказав Ізольді, — додай і його туди. — Повернувся до мене, зашкірившись: — Скажіть, що буде, коли пустити двох бугаїв у стадо корів?

— Один з них загине.

— Атож! Те саме і з богами. Тому ми й не хочемо бачити тут поган. Ми — корови, а боги — бугаї.

— То вони нас потім перетовчуть?

Священник зареготався:

— Теологія — складна наука. Хай там як, а Господь — мій бугай, тому я й тут, розповідаю саксам про плани Ґутрума.

— Він пропонував вам гроші? — спитав я.

— Він пропонував мені всі багатства світу: золото, срібло, бурштин і гагат! Навіть жінок, і хлопчиків, якщо такими є мої вподобання. Але я не такий. Я не повірив жодному його слову, бо вони для мене — пшик. Та й брити воювати не збираються. От що ні, те ні! Бачте, моя місія була вигадана. До данів мене відправив брат Ассер, щоб я розвідав їхні плани, а тоді переказав усе Альфреду. Чим я тепер, власне, і займаюся.

— Вас відправив Ассер?

— Він хоче, щоб Альфред переміг. Та не тому, що любить саксів — навіть така падлюка, як брат Ассер, до такого не опуститься, — а тому, що має любов до Господа.

— То Альфред переможе?

— Якщо на те буде воля Божа, — бадьоро мовив Пірліґ, а тоді знизав плечима: — Але в данів багато вояків, величезне військо! Та можу запевнити, вони невдоволені своїм становищем. А ще вони голодують, З голоду не вмирають, але мусять затягати паски тугіше, ніж їм би хотілося. Тепер ще й Свейн пристав до них, і харчів знову поменшає. Але вони самі винні. Не треба було приводити стільки народу в Сіппангам! А невільників у них скільки! Сотні. Їх вони відправляють на продаж у Лунден. Ото водилися б у них вугрі, ніхто б не голодував, ге?

Цими істотами просто кишіло в Сеферні й вузеньких протоках, що вели до болота, де їх наловлювали повні сіті, тому ми в Етелінґеґу голоду не знали.

— Учора я наловив три кошики, — весело вів далі священник, — а ще — жабу, пикою схожу на брата Ассера. Тому я її благословив і викинув назад у воду. Не просто калапецяй яйця, любонько, а збивай! Я чув, ваш син загинув.

— Так, — стримано відповів я.

— Співчуваю, — щиро промовив він. — Мені страшенно шкода. Втратити дитину — важкий удар. Буває, мені здається, що Господь дуже любить дітей, тому й забирає їх так часто. Думаю, в раю є окремий сад для дитячих забав. З ним тепер і двійко моїх синочків, і мушу вам сказати, що меншенький, певно, доводить святих янголів до сказу: смикає дівчаток за кіски, а інших хлопчаків лупить, геть як он Ізольда ті гусячі яйця.

— Ви втратили двох синів?

— Але в мене залишилося ще трійко і четверо донечок. Чи, по-вашому, чого то я ніколи вдома не буваю? — засміявся він. — Від них стільки гамору. А їдять скільки! Господи милосердний, аби могли, то зжирали б по коняці в день! Дехто каже, що священникам не можна одружуватись, і часом я із цим погоджуюся. Любонько, у вас є хліб?

Ізольда тицьнула на сітку, що висіла на балці.

— Тільки позрізай плісняву, — наказала вона мені.

— Як же радісно бачити, що чоловік слухається жінки, — промовив отець Пірліґ, приймаючи від мене окраєць хліба.

— Чого?

— Бо це означає, що я не один такий у світі. Господи помилуй, а ту Ельсвіту, мабуть, вигодували жовчю. У неї в роті не язик, а скажена тхориця! Сердешний Альфред.

— Він цілком щасливий чоловік.

— Господи милосердний, в тому-то й біда, що він вже майже не чоловік! Дехто настільки захоплюється вірою в Господа, що вона починає діяти як недуга. Так от і з Альфредом — він геть як та корова після зими.

— Про що ви?

— Ну знаєте, коли після зими проростає свіжа зелена травичка і корова здуру об’їдається нею, її роздуває, надимає від газів? Якщо вчасно не спинити, вона обжереться трави і здохне. Так і з Альфредом: він переїв соковитої Господньої травички, і його аж розперло від неї. Та попри те він дуже хороший чоловік. Занадто худорлявий, але добрячий — ну чисто тобі святий, не менше. Ну нарешті, голубонько. — Зачерпнувши кілька шматків яєчні голіруч, він передав горщик мені. — Хвала Господу, Великдень уже наступного тижня, і знову можна буде їсти м’ясо, — пробубнів він з повним ротом, шматки яєчні з якого посипалися на його широченну бороду. — Без м’яса я геть марнію. Ви чули, що на Великдень ми похрестимо Ізольду?

— Вона казала, — коротко відповів я.

— Ви не схвалюєте? Просто думайте про це як про звичайне купання. Може, так вам буде легше це сприймати.

Я не міг бути в Етелінґеґу на Ізольдині хрестини. Та й не хотів, бо знав, що Великдень з Альфредом не віщує нічого доброго, крім нескінченних молитов, псалмів, попів і проповідей. Тому, захопивши з собою Стеапу і п’ятдесятьох вояків, я подався в гори у напрямку Сіппангама, адже Альфред наказав за наступні кілька тижнів нещадно прогнати звідти всіх данів. Він вирішив зібрати вессекський фірд ближче до Вознесіння, а до нього лишалося всього шість тижнів, за які Ґутрум спробує відгодувати своїх напівдохлих шкап весняною травою, тож перед нами стояло завдання влаштовувати засідки на данські фуражні експедиції. Виріж одну групу, і наступна висунеться в супроводі сотні озброєних вершників, а це зморить їхніх коней ще більше, через що їм знадобиться більше корму. Якийсь час тактика діяла, однак невдовзі Ґутрум почав відправляти фуражирів на північ, у Мерсію, де їм ніхто не чинив опору.

Для нас настала пора вичікування. Віднедавна в Етелінґеґу було двоє ковалів, котрі, попри брак необхідних інструментів і нестачу палива для печей, взялися виготовляти добрі наконечники для списів.

Серед моїх обов’язків було водити дроворубів по тис їм на держаки.

Альфред писав листи, намагаючись розвідати, скільки війська зможуть дати йому дари, і відправив у Франкію священників — переконувати втеклих танів повернутися. З Сіппангама прибули розвідники з підтвердженням, що Свейн подався до Ґутрума, а той зайнятий відгодовуванням коней і стягуванням сил з окупованих данами англійських земель. Він наказав своїм вессекським союзникам на кшталт Вульфгера озброювати людей, а гарнізонам у Вінтанчестері, Редінґумі та Батумі — покинути пости й вирушати йому на підмогу. Ґутрум також мав розвідників, тому, скоріш за все, знав, що Альфред збирає військо. Припускаю, він тому радів, адже та армія була останньою надією короля, тому, розбивши фірд, Ґутрум здолає й Вессекс, якого більше не стане.

Етелінґеґ гудів від чуток. Одні казали, ніби Ґутрум має п’ять тисяч війська, з Данії постійно прибувають нові кораблі, а з Ірландії припливла ціла армія норманів. Інші твердили, буцімто брити вирушили на допомогу данам, мерсійський фірд перекинувся до Ґутрума, а дани розбили великий табір під Кракґеладом на Темсі, куди сходяться тисячі мерсійських вояків — і данів, і саксів. Розмови про Гутрумову могуть поширилися аж за море. З Франкії Альфреду написав Вільфріт Гамптонширський, переконуючи короля тікати з Вессексу. «Сідайте на корабель і рятуйте свою родину», — писав він.

Леофрік тепер уже рідко виїздив з нами на патрулювання, частіше залишаючись в Етелінґеґу, оскільки віднедавна його призначили командувачем королівської варти, чим він несказанно пишався, воно й не дивно. З походження він був селянин і не вмів ні читати, ні писати, коли ж Альфред вимагав, щоб його командувачі були грамотні. За його призначенням стояла Енфледа, котра нині виконувала роль Ельсвітиної конфідентки. Без неї Альфредова жінка не ходила нікуди, колишня повія супроводжувала її навіть у церкві, а коли Альфред скликав свій двір на збори, серед присутніх завжди була Енфледа.

— Королева недолюблює тебе, — сказала вона мені одного дня, коли мені пощастило застати її саму.

— Вона ніяка не королева, — відповів я. — У західних саксів немає королев.

— Але її мусять зробити королевою, — наполягла Енфледа. — Так буде правильніше.

Вона несла жмут якихось рослин, і я помітив, що руки в неї заляпані зеленою фарбою.

— Це для фарбування, — коротко пояснила вона, провела мене до великого казана, що булькотів на вогнищі, вкинула в нього траву й заходилася перемішувати вариво. — Ми фарбуємо полотно в зелене.

— Нащо?

— Альфредові потрібне знамено, — обурено відказала вона. — Не може ж він битися без знамена.

Жінки виготовляли два штандарти: один — з вессек-ським драконом, другий — з християнським хрестом.

— Твоя Ізольда робить хрест, — сказала Енфледа.

— Я знаю.

— Ти мав би бути присутнім на її хрещенні.

— Я був зайнятий. — різав данів.

— Я рада, що її охрестили. Вона нарешті пізнала істину.

Направду, я вважав, що Ізольду привели в християнство примусом. Довго й нудно вона мусила терпіти кпини Альфредових попів, слухати їхні звинувачення у відьомстві й пособництві дияволу, і це її надломило.

А тоді з’явилися Гільда з дещо м’якшим підходом до навернення й отець Пірліґ, котрий розповідав Ізольді про Бога її рідною мовою. Так гуртом вони й схилили її на свій бік. Це означало, що я залишився єдиною нехристю на болоті. Енфледа несхвально зиркнула на мій амулет, але промовчала, спитавши натомість, чи я дійсно вірю в перемогу над данами.

— Так, — відказав я впевнено, хоча в дійсності досі вагався.

— Скільки війська приведе з собою Ґутрум?

Я розумів, що це не її, а Ельсвітині питання. Альфредова дружина хотіла знати, чи має її чоловік шанс на перемогу, а чи пора сідати на корабель, який ми захопили у Свейна, й тікати у Франкію.

— Ґутрум приведе чотири тисячі, — сказав я. — Щонайменше чотири тисячі.

— Щонайменше?

— Залежить від того, скільки мерсійців йому вдасться залучити. — Задумавшись на хвильку, я додав: — Але я очікую чотири тисячі.

— А Вессекс?

— Стільки ж, — відповів я.

Звичайно, я збрехав. У кращому разі ми зможемо зібрати щонайбільше три тисячі чоловік, та навіть у тому я сумнівався. Дві тисячі? Малоймовірно, але можливо. Найбільше я боявся, що під Альфредів штандарт не прийде взагалі ніхто або ж якісь кількасот душ. Авжеж, в Етелінґеґу в нас було триста вояків, але що вони зроблять велетенській армії Ґутрума?

Альфреда також непокоїла чисельність його війська, тому він відправив мене в Гамптоншир розвідати, яка його частина окупована данами. Я виявив, що вони добре закріпилися на півночі, однак південь ширу від них вільний. У Гамтуні ж, де базувався Альфредів флот, кораблі чомусь досі стояли на березі.

Командувач флоту Бурґверд мав у місті ще понад сотню своїх чоловік з усіх корабельних команд, і вони працювали над укріпленням міського муру. Чоловік сказав мені, що не може покинути Гамтун, бо остерігається, що дани нападуть і захоплять його кораблі, проте я мав від Альфреда пергамент з печаткою, завдяки якій переконав його залишити в місті тридцять осіб для охорони кораблів, а решту відправити до Альфреда.

— Коли? — понуро спитав він.

— Коли отримаєш наказ, — відповів я. — Вже скоро. Також збери тутешній фірд.

— А якщо сюди прийдуть дани? Прибудуть морем?

— Значить, ми втратимо флот, і доведеться будувати новий, — сказав я.

Його страх був небезпідставний, адже на південному узбережжі знов об’явилися данські кораблі. Щоправда, на той час нормани діяли не як загарбники, а як вікінги: висаджувались, грабували, ґвалтували, палили, забирали що могли й повертались у море. Їхня чисельність була достатньо великою, аби викликати в Альфреда побоювання, що одного дня на березі може висадитися ціла армія, яка потім вирушить на нього. Нам не давав спокою цей страх, а разом з ним — усвідомлення, що нас мало, а їх багато і вони відгодовують своїх коней свіжою травою.

— Вознесіння Господнє, — проголосив Альфред, коли я повернувся з Гамтуна.

У цей день ми мали почати підготовку, а наступної неділі, на яку припадав празник святої Моніки, — зібрати фірд, якщо люди прийдуть. Розвідники повідомляли, що дани готувалися виступати, і нам було ясно: атаку вони проведуть із півдня на столицю Вессексу Вінтанчестер. Для його оборони, щоб перекрити їм шлях на південь, фірд належало зібрати біля Еґбертового каменя. Про ту місцину я ніколи не чув, проте Леофрік запевнив мене, що то надзвичайно важлива точка. На ній король Еґберт, Альфредів дід, проводив свої суди.

— Тільки це не один камінь, а три, — додав він.

— Три?

— Дві величезні колони, на які зверху поклали валун. Цю споруду звели велетні, що жили тут у давнину.

Оголосили збір війська. «Збирайте людей, — гласили сувої, — беріть усю наявну зброю і моліться, бо залишки вессекського війська зберуться при Еґбертовому камені, щоби протистояти данам». Та не встигли ми розіслати накази, як нас спіткало лихо. Сталося воно всього за тиждень до запланованого збору фірду.

Торнсетський олдермен Гуппа написав, що біля його берегів зібралося сорок данських кораблів і, з огляду на загрозу, він не сміє відрядити свій фірд до нас. І куди гірше: данів було настільки багато, що йому довелося просити Гаральда Дефнаширського дати додаткові війська.

Той лист підірвав бойовий дух Альфреда. Він сподівався влаштувати Ґутрумові несподіванку, виставивши проти нього могутнє військо, однак його сподіванням настав кінець. Він завжди був худий, однак тут раптово втратив усі сили й годинами молився в церкві, не розуміючи, чому Всевишній ні з того ні з сього покинув його. А вже за два дні після звістки про данський флот Свейн Білокінний привів триста вершників на пагорби, що оточували болото, і, оскільки в Етелінґеґу зібралося кількадесят чоловік із суморсатського фірду, розшукав і забрав їхніх коней. В Етелінґеґу ми не мали ні місця, ні корму для утримання великої кількості коней, тому тримали їх на пасовиську на суходолі. Стоячи на форті, я дивився, як Свейн, верхи на білому скакуні, в шоломі з білою пір’їною та білій накидці, об’їхав стадо наших коней і повів їх геть. Завадити йому я не міг, адже мав у розпорядженні лише двадцять чоловік, коли ж Свейн привів з собою кілька сотень.

— Чому коней не стерегли? — спитався Альфред.

— Стерегли, — відповів Віґлаф, олдермен суморсатський, — але вартових убили. — Він бачив лише гнів Альфреда, а не розпач. — Дани не з’являлися тут уже кілька тижнів! Звідки нам було знати, що вони прийдуть такою великою групою?

— Скільки вартових убили?

— Всього дванадцятьох.

— Всього? — стрепенувшись, перепитав король. — А скільки коней ми втратили?

— Шістдесят три.

Увечері напередодні Вознесіння Альфред вийшов до річки. Трохи оддалік за ним, як собака, плентався вірний Беокка, намагаючись запевнити короля, що Господь на його боці. Проте, замість слухати його, Альфред погукав мене. Ясно світив місяць, чітко підкреслюючи його худі щоки й роблячи бліді очі майже білими.

— Скільки в нас буде війська? — спитав він коротко.

— Дві тисячі, — не вагаючись відповів я.

Він кивнув, адже й так прекрасно знав відповідь.

— Може, трохи більше, — додав я.

Король зітхнув. В Етелінґеґу в нас було триста п’ятдесят чоловік; Віґлаф, олдермен суморсатський, обіцяв дати ще тисячу, та я сумнівався, що всі вони дійдуть до нас. Вілтунширський фірд значно ослабився після Вульфгерової зради, одначе південна частина щиру могла виділити нам п’ятсот чоловік. Також ми розраховували на підкріплення з Гамптонширу, та навіть попри те нам доведеться покладатися лише на тих із них, хто пройде данські гарнізони, котрі оточили серце Вессексу. Якби війська відправили нам Дефнашир і Торнсета, ми б отримали близько чотирьох тисяч вояків, однак своїх сил вони нам не надали.

— А скільки вояків у Ґутрума? — спитав король.

— Чотири тисячі.

— Ближче до п’яти, — зауважив Альфред, виглядаючи на річку, що неквапно плинула між болотистих берегів. Над лозяними пастками на рибу тихенько плюскотіла вода. — То варто нам битися проти нього?

— Хіба в нас є вибір?

У відповідь він усміхнувся:

— Є, Утреде. Ми можемо втекти і сховатись у Франкії. Я стану королем у вигнанні й молитиму Бога, щоб повернув мене на батьківщину.

— Гадаєте, він вам допоможе?

— Ні, — визнав він, бо розумів: якщо втече, то вже ніколи не повернеться додому.

— Отже, ми дамо бій, — сказав я.

— На моїй совісті довіку залишиться тягар провини за кожного, хто загине в тій безнадійній спробі. Дві тисячі проти п’яти? Чим я виправдаю такий небезпечний хід?

— Ви знаєте чим.

— Тим, що я король?

— Тим, що ми маємо бути господарями на своїй землі,.— мовив я.

Він замислився над моїми словами. Над нами пролетіла сова, з шелестом розганяючи повітря білими куцими крилами. «Це знамення, — подумав я. — От тільки яке?»

— Можливо, це нам така кара, — врешті озвався Альфред.

— За що?

— За те, що ми забрали землю в бритів.

Як на мене, це було повне безглуздя. Якщо Альфредів бог бажає покарати його за те, що його пращури колись давно відібрали землю в бритів, для чого насилати данів, а не тих же бритів? Чого Господь не воскресить Артура, щоб повів свій народ на кривдників, а насилає на нас нових загарбників?

— Ви хочете повернути Вессекс чи ні? — роздратовано спитав я.

Спершу він не знайшовся з відповіддю, але врешті кволо посміхнувся:

— Розумом я не можу осягнути, звідки нам черпати надію на перемогу, та як християнин повинен вірити в неї. Господь не дозволить нам програти.

— Він також не допустить цього, — кинув я, плескаючи по руків'ю Подиху Змія.

— Невже все аж так просто?

— Життя — проста річ, — мовив я. — Головне в ньому — ель, жінки, меч і честь. Все решта — тлінь.

Альфред похитав головою. Я знав, що він хоче сказати щось про Бога, молитви та обов’язок, проте сперечатися він не став.

— На моєму місці, Утреде, ти б виступив проти ворога? — спитав він натомість.

— Мілорде, ви й так знаєте відповідь. Нащо питаєте?

Він кивнув. У селі загавкав собака. Альфред крутнувся й окинув поглядом хати, свій палац і церкву з високим вільшаним хрестом.

— Завтра ти візьмеш сто чоловік і висунешся з ними поперед війська, — сказав він.

— Так, мілорде.

— А коли ми зійдемося з ворогом, — продовжив король, — збери п’ятдесят-шістдесят найкращих вояків із варти і ставайте на оборону моїх знамен.

Більше він не сказав нічого, та й не було в тому потреби. Він наказав мені відібрати найкращих, найлютіших, найнебезпечніших вояків, котрі обожнюють війну, і рушати з ними туди, де бій буде найзапекліший, адже ворог завжди прагне захопити штандарт супротивника. Для мене це була велика честь, а якщо ми програємо битву — ще й смертний вирок.

— Я з радістю виконаю ваш наказ, мілорде, — озвався я. — Але й вас попрошу про одну послугу.

— Якщо я зможу її сповнити, — обережно промовив він.

— Якщо зможете, не закопуйте моє тіло. Спаліть його у великому багатті й покладіть мені в руки меч.

Він завагався, але зрештою кивнув, хоч і розумів, що погоджується провести поганський ритуал.

— Здається, я ще не казав тобі, що мені жаль твого сина, — додав він.

— Мені також страшенно гірко.

— Проте він тепер з Богом, Утреде. В цьому я тебе можу запевнити.

— Мені це всі кажуть, мілорде.

А на другий день ми висунулися в дорогу. Доля невблаганна, і хоч чисельність наша і здоровий глузд говорили, що ми не переможемо, права на поразку ми не мали, тому все одно вирушили до Еґбертового каменя.