З Початку було порожньо та болісно.

Моє “Я” поступово вкривала крига, що намагалася дістатися самого ядра. Хотілося кричати від болю та кликати про допомогу. Та не було чим. Не було змоги. Чогось бракувало.

Було лише одне розуміння: у цій порожнечі, окрім мене, більше нікого не існує.

Самотність.

Та раптом, щось мене торкнулося. Щось тепле. Потім ще. І ще.

Навіть знати не хотілося звідки беруться ці уламки, що приєднувалися до мене. Головне - вони повертали мені єдність. Вони повертали мою силу.

І коли ми возз'єдналися - в мене вистачило сил, щоб вибухнути та врятуватися з пастки.

Перший крок зроблено. Переходжу до наступного.

01 Морозія 157р.

Маг-Рівік

Я прокинулась незадовго до світанку від відчуття важкості у грудях. Навіть очей відкривати не потрібно, щоб зрозуміти причину дискомфорту. Самідір у вигляді вовка лежав поперек мене, заважаючи вільно дихати. І що за звичка - спати на мені? Хай би у вигляді білки, все ж легше.

Спати, звісно, хотілось, та годинник показував, що до підйому залишилось п’ятнадцять хвилин. Цей час вже не врятує, а лише погіршить ситуацію. Наприклад, кошмар присниться - ті самі, що зачастили в моїх снах. Хоч би з них користь була як, наприклад, бачення майбутнього. Так ні. Просто кошмари. Начебто я - не я, і стою проти величезного війська одна. Мені не страшно, лише дивно. Хто настільки нерозсудливий, що ризикнув вийти проти мене? Та відповідь отримати не встигаю - прокидаюся раніше.

Обережно, щоб не розбудити фамільяра, вилізла з-під ковдри. Та марно - Самідір все одно прокинувся. Подивився на мене одним оком й далі пішов спати. Я не втрималась й почухала його за вушком, від чого вовк задоволено витягся.

На першому поверсі щось дзенькнуло. Злякалась не встигла, бо по кроках впізнала Вальдегора. Вампір повернувся вчора майже вночі з обіцянкою затриматись на тиждень. А ще сьогодні зі мною він піде до школи, де від декана отримає перепустку до шкільної бібліотеки.

- Ти вже не спиш? - запитав хлопець входячи до кімнати без стуку. - Тоді збирайся на тренування.

Я зітхнула. Так не хотілося виходити на засніжене подвір’я. Та, зібравши по крихтах волю, все ж натягла штанці. А завтра ще чекають два вихідних й продовження пересування до Гаяв-Тока з деканом. Минулого разу це зайняло майже тринадцять днів - за умові, що нам не заважали сніг та хуртовина.

Добре, що і пан Прієр, і пані Тош з розумінням ставились до моїх пропусків та погоджувались на заміну.

***

Поява Вальдегора в школи привернула до нього зайву увагу. Навіть Айша з компанією прийшла до бібліотеки, щоб подивитися на хлопця, вчитель якого врятував місто від демонів.

Те, що на місто намагались напасти демони за допомогою жерців, трималось в таємниці, але про спробу вторгнення все одно дізнався кожен мешканець Маг-Рівіка. Спочатку історії трохи різнились, та кінцівка у всіх однакова: місто врятовано. А от те, що саме я з Гором його врятували, вдалося приховати. Шпигуни є скрізь, тому не треба надавати перевагу ворогу.

Ми сиділи за столом великою компанією - це дозволило уберегти Гора від зайвого сусідства. Та все одно, проходячи повз, хтось та й зупинявся, щоб почати розмову, чим здорово відволікав від роботи.

- Айша сидить й так зубами скребе, що сюди чутно, - після чергової незапланованої перерви вимовила Ванда.

- Мабуть, уперше в житті не може придумати гидоту, - відірвавшись від книжки відповів Філл.

- Ой, а ви вже бачили нового голову Магічної Варти? - скориставшись миттю, запитала Олдрі. Здавалось, дівчина ледь стримувалась, щоб не порушити тишу.

- Ще ні, - відповіла я. - Але нам з Гором призначена на четверте число зустріч. Навіть уявлення не маю, до чого вона призведе. Сподіваюсь, цей хоча б не ненавидить усіх жінок.

- А ще сподіваюсь, що він буде магом. Це полегшить нам життя, - додала Фіона.

Усі з нею були згодні. По-перше, мага важче зачаклувати, а по-друге, він хоча б розуміє, що магія не завжди підконтрольна.

- Ята! - трохи голосніше вигукнула Олдрі. - Я щойно зрозуміла: ти тут вже майже рік. Так?

- Не майже, а рік. Як раз річниця.

- Ось! А коли в тебе день народження?

Я замислилась, адже відзначати день народження в компанії не любила. Чому? Не пам’ятаю.

- Розумієш, по-перше, в цьому світі трохи більше днів в році, аніж в моєму старому. А по-друге - не пам’ятаю коли, - з чесними очима збрехала я.

- Тоді давай хоча б річницю відсвяткуємо, - не здавалась люшитка.

- Дійсно, - підхопила ідею Улла. - Нам сьогодні не так багато й задали, встигнемо приготувати святковий стіл.

Ідея сподобалась всім, й, швидко зібравшись та поділившись на групи, розбіглись у справах, наказавши мені прийти до гуртожитку через годину. А я навіть рота відкрити не встигла, як залишилась сама в бібліотеці.

02 Морозія 157р.

Дикий Ліс

Зіваючи так широко, що от-от вивихну щелепу, я плелася позаду бадьорого декана.

Святкування, яке почалось в гуртожитку, поступово перенеслось до “Ведмедика”, а потім знову - до гуртожитку. Додому ми з Вальдегором потрапили далеко за північ, а о п’ятій ранку у двері стукав пан Лавер.

- Не відставай, - у спробі додати мені швидкості вигукнув чоловік. Дочекавшись, поки я наближусь, і розгорнувши трохи снігу, він вказав на плитку: - Це дуже схоже на залишки Снігового Шляху.

- Це той що проходить повз Енаріон?

- Так.

- У Террі також була така здогадка. Але якщо це справді так, то, судячи з відстані між Лумінелем та Гаяв-Током, має бути ще одне місто. Але ми навіть залишків його не знайшли.

- Арділаут. Місто, що цілком зникло в аномальній зоні. Як наблизимось до нього - треба буде пошукати. Може залишки портальної вежі знайдуться.

- А таке може бути?

- Так. Пам’ятай: цю портальну мережу створив Головний. Все, що на ній створили маги, має та зберігає особисту силу.

- Тоді чого в Лумінень нічого такого не знайшли?

- А ви шукали?

Я замислилась. Місто, звісно ми обстежили, та навмисно портальну вежу не шукали.

- А ти? - запитала я у відповідь.

- Шукав. І знайшов. Один фундамент.

- Її відновити можна?

- Так. Тільки потрібно знайти зниклі артефакти.

- А створити нові?

- Нові? Для цього потрібен дуже талановитий артефактор. Талановитий та сильний. Може, це ти?

- Знущаєшся?

- Трохи. Ну що, ходімо далі?

- Ходімо, - погодилась я, продовжуючи опиратися на палицю. Через товстий шар снігу не було видно куди йти, тож, щоб не зламати ноги, дорогу перевіряли посохами.

***

На ніч знов залишились в лісі. Й, звісно, це потягло за собою неприємність. Хоча й не таку небезпечну, як зустріч з химерою. Хуртовина вила всю ніч, тож з ранку ми ледь відкопалися. Це змусило декана відмовитись від подальшого пересування цього тижня.

04 Морозія 157р.

Маг-Рівік

Зустріч із головою Магічної Варти відбувалась під особистим наглядом Тайрода Німідора. Я, до речі, й досі не знала, яку посаду займає ельф. А ще тут був незнайомий іллін, з яким замість знайомства ми перші хвилини витратили на те, щоб мовчки витріщатися один одному в очі. Я навіть встигла добре роздивитися їх колір - фіолетовий, що в поєднанні зі засмаглою шкірою та темним волоссям сильно привертало увагу.

- Це наш новий голова Магічної Варти Ріон Адейр та його помічник Кірос Еір Бранд, - не витримав ельф та порушив тишу. - А це Ятаар Лій-Фо Ольше та Вальдегор - поки що безпризвіщний.

- Безпрізвищний, кажеш, - промовив Айдер і гикнув.

Новий голова варти був високим і досить кремезним, як для санкора. Свої очі він жмурив, дивлячись на вампіра, від чого мені не вдавалось роздивитися їх колір. А ще я відчула, що він набагато старший, аніж виглядає - як і кожен маг цього світу, бо живуть набагато довше необдарованих.

- Ось дивлюсь на тебе, юначе, й бачу в тобі твою матір.

Я одразу відчула, як напружився Гор після такої заяви.

- Ви знали мою матір? - запитав друг, ледь стримуючись, щоб не виказати свою схвильованість.

- Так. Фанелла Майл була старшою донькою Каллана Майл, ерла Макрума, господаря острова Корк, розташованого не далеко від Ейсшорта. Вона закохалась та втекла з дому з чаклуном на ім’я Матс. Через два місяці їх наздогнали люди ерла та повернули до замку. Вже там, через тортури, Матса вбили, а Фанелла втратила ненароджену дитину, проводячи темний ритуал по воскресінню коханого. Нічого доброго з цього, звісно, не вийшло. Матс-немерець знищив всіх мешканців острова, а колишню кохану прокляв та залишив помирати на руїнах. Більше про нього ніхто нічого не чув.

- Але, судячи з того, що народився Гор, то Фанелла все ж вижила? - запитала я, коли чоловік замов.

- Так. Я знайшов її вчасно та врятував. На жаль, урятувати душу не вдалося. Фанелла стала темною відьмою, охопленою жагою помсти.

- І хто мій батько? - не втримався та запитав вампір.

- Це дуже дивно. Через ритуал воскресіння Фанелла втратила здатність народжувати. Але якби я особисто не бачив її вагітною у друге, то вважав би, що тебе всиновили. Та й схожий ти був на неї в дитинстві: ті ж самі губи, ті ж самі очі - тільки іншого кольору. Я все гадав, як так сталося, що вона тебе народила? А тепер дивлячись на тебе, розумію. Ось яке прокляття наклав на неї колишній коханець. Дитину від немерця - а точніше, від Юфуса Старбіт.

Це ім’я викликало у присутніх різноманітні почуття, але всіх об’єднувало одне - потрясіння. Я ж напружено намагалась здогадатися, де вже чула це ім’я.

Ох, йогпермар скислий! Це ж один із голів кланів вампірів!

- І як це їм вдалося? - не розуміючи, запитала я, адже немерці не розмножувались природним шляхом.

- Це загадка, на яку навіть досвідчені некроманти та цілителі не можуть дати відповідь. Отже, Вальдегор Старбіт-Майл, ерл Макрум… Хоча острова ти позбувся - його давно прибрала до рук корона - та титул збережено за тобою. Як ти став повноцінним вампіром? Бо коли останнього разу тебе бачив - ти був людиною?

- Якби знав, не шукав би відповіді сам. Та якщо мій батько був вампіром - скоріше за все, це він постарався. Коли й навіщо - не пам’ятаю.

- Наймовірніше, саме так й відбулося, - погодився пан Адейр. - А потім ви скуштували крові чужинці-драконихи - й знов змінилися. Як часто вам хочеться крові?

- Набагато рідше, аніж мені відривати голови, - не втрималась й відповіла я замість друга.

- Це в неї таке почуття гумору, - вліз Німідор, поки я ще якоїсь дурниці не ляпнула. - Ми вже не раз перевіряли хлопця - загрози він становить не більше звичайного мага-недоучня. Тож через це можете не хвилюватися - ні ви, ні ваш помічник.

При слові “помічник” іллін вдруге смикнувся. Не подобався йому цей статус, ой як не подобався.

- Якщо всі питання вирішили…

- Як померла моя мати? - перебив ельфа Вальдегор.

- Її забрали демони, - відповів голова. А сам при згадці відчув величезний біль. Я ледь стрималась, щоб не застогнати. - Подальша її доля мені не відома. На жаль.

Дійсно жалкує. Бо Фанелла Майл, попри все, Айдеру подобалась. Й він навіть був трохи закоханий в неї.

- Дякую, що розповіли. Можемо бути вільними? - запитав Гор.

- Так. Сподіваюсь не бачити твою подружку у Вежі хоча б до кінця року, - завершив розмову Німідор.

- А як я на це сподіваюсь, - відповіла я.

Попрощавшись, ми залишили вежу. І вже коли шли по вулицях, друг запитав, що на мене найшло. Відповідь одна: відчуття зверхності цього Кіроса зачепило й мене. От же індик роздутий. Ще одного Суфо нам не вистачало. Такої собі версії 2:0.

Хоч голова складав враження розважливого розумного, на нього вся надія.

09 Морозія 157р.

Маг-Рівік

Бум!!!

На бібліотечний стіл приземлилась важка книжка, дозвіл на використання якої я випросила в магістра Стера ще на минулому занятті.

Філл здивовано окинув фоліант поглядом.

- Й що ти там хочеш знайти? - запитала Улла.

- Рецепт чорнил для копіювального артефакту. Магістр Стер каже, що в цій книжці має бути, - відповіла й обережно відкрила книжку. Змісту, звісно, тут не було. - Ніхто не знає заклинання пошуку інформації в книжках? Щось на кшталт: “потрібно зілля для чорнил”, - й хоп, книга сама відкрилась на сторінці триста дев’яносто чотири.

- Такого не існує, - зітхнувши, відповіла подружка, дивлячись на свою книжку. - А шкода, дуже було б корисно.

Дійсно шкода. Доведеться вручну шукати потрібну інформацію. Може, ще щось цікаве знайдеться.

***

Я помітила, що погана погода, навпаки, замість того щоб змусити розумних сидіти по домівках, іноді зваблює виходити в місто. Звісно, і привід був: нарешті лихоманка залишила Маг-Рівік, уже тиждень - жодного нового хворого. Сестри Тош ледь встигали обслуговувати відвідувачів, тому частенько кликали мене.

Мені дістався один із кутових столиків, де сиділо двоє. Закутані вони були по самі очі - наче в таверні холодно.

- Чого бажаєте? - запитала я, наблизившись до столика, й відчула знайомий запах парфуму. Важкого, солодкого. Аж ніс зачухався, і я ледь стрималась, щоб не чхнути.

- Глечик вина принеси. Червоного, - сказав чоловік не зводячи погляду зі своєї подружки.

- Зараз буде.

Я пішла за вином, а голову не лишала думка про запах. Вона настільки зайняла подумки, що я не одразу помітила негативні емоції спрямовані на мене. Лише на кухні звернула на це увагу.

І тут у голові склався пазл.

Згадала.

Саме ця жіночка сиділа навпроти мене на званій вечері у Санрея.

Аж холод по спині пробігся.

Відчуття небезпеки, що охопило мене, посилювалось чужою огидою та жадобою помсти.

Жах.

Як не хотілося, та довелось повернутися до залу з замовленням.

Та на цьому неприємності не зупинилися. Ця хуртовина принесла ще одну дієву особу цієї вистави. От кого-кого, а його я точно не очікувала побачити на волі.

Наврочив Німідор. Дупою відчуваю - побачимось як не сьогодні, то завтра. Бо не даремно Руперт Суфо підсів до пахучої дамочки з її кавалером.

На колишнього голову Магічної Варти присутні лише зверхньо звернули увагу й повернулися до своїх справ. Це мені не сподобалось. Я, звісно, чула, що з Суфо зняли чари, та не очікувала його звільнення з тюрми.

Зібравшись, я все ж підійшла та поставила на столик вино з келихами.

- Ще чогось бажаєте? - з натягнутою посмішкою запитала я, приймаючи плату.

- Принеси ще один келих і більше не турбуй, - відповів той самий незнайомий чоловік.

Я одразу відчула, як на мене спробували вплинути магією. Таке липке, гидотне відчуття. Влаштовувати скандал не стала, а виконавши замовлення, повернулась на кухню й вже з дверей спостерігала за компанією. Добре, що ніхто цьому не заважав. Навіть пані Тош, здавалась, забула про моє існування й не чіплялась з брудним посудом.

Просиділа трійка не більше пів години. Спочатку пішли дамочка та її кавалер. А через п’ять хвилин - і Суфо.

Я підійшла до столу, щоб забрати посуд, та помітила дивне: келихи були чисті, а вино в глечику - відсутнє, хоча чітко бачила, що вони до посуду навіть не торкалися.

Хотіла простежити за ними, та зміна ще тривала. Вмовила Самідіра - він досі насилу погоджується залишати мене одну.

10 Морозія 157р.

Маг-Рівік

Запиваючи печиво чаєм, я очікувала, коли пан декан закінчить зі звітами й ми почнемо чергове заняття.

Скористувавшись наказом “Не турбувати”, я з дозволу господаря кабінету зняла чобітки й з ногами залізла в крісло. Ще трохи - і почуватимусь тут як удома, а декана сприйматиму як докучливого старшого брата.

Я вже встигла розповісти про несподівану зустріч у “Ведмедику”, а у відповідь почула, що з Суфо зняли всі звинувачування та звільнили. Хоча на посаді його не поновили й взагалі до варти не повернули. Та зустріч колишнього голови з особами, які намагалися приховати свою зовнішність, викликала стурбованість у Лавера - й не розуміння, як це прогледів Німідор.

- Я закінчив. Ти чай допила?

- Майже.

- Тоді на нас сьогодні чекає несподіване заняття.

- Сподіваюсь, не прогулянка Диким Лісом?

- Ні. Хоча ідея мені сподобалась. Буду вчити тебе телепортуватися не самій. А то дійсно й до весни не дійдемо до Гаяв-Тока.

Я від радощів аж підхопилась та ледь залишки чаю не пролила на килим. Вираз обличчя Калріна замінив сотню слів з приводу моєї незграбності.

***

Для тренування декан обрав один з найвіддаленіших майданчиків - якомога далі від зайвих спостерігачів.

- Для початку телепортуйся з цього кутка в протилежний. Хочу подивитися як ти це робиш.

На перший погляд - просте завдання, але змусило мене занервувати. Я ще ніколи не переміщалась на таку коротку відстань - метрів двадцять, чи шість з половиною ларків. Але все ж спробувала.

Про відвідання кабінету Німідора в найближчі два дні я вгадала: акурат приземлилась посеред нього. Й добре, що господаря не було на місці - а то пояснюй потім, як і нащо я тут опинилась. Затримуватись не стала й телепортувалась знов - цього разу вдало, саме в той кут, на який вказував Лавер.

- Чому так довго? - здивовано запитав іллін.

- Я трохи промахнулася.

- Як? Тут же по прямій, без перешкод. і де ти була весь цей час?

Запитав так, наче мене не було дві години.

- У кабінеті Німідора. На щастя там нікого не було.

- У кабінеті? Уявляю яка там зараз метушня. Через твоє вторгнення спрацювала сигналізація. Шкода, не бачу вираз обличчя Тайрода, - і голосно розсміявся.

Я і не знала, що він вміє веселитися. Думала, лише бурчати як дід старий.

- Давай ще раз. Сподіваюсь, без промахів.

Даремно. Я знов опинилась в кабінеті. Навіть злякалась, та хутко заспокоїлась - у вежі було тихо, схоже, мій візит залишився непомічений.

- Не хочу псувати настрій, та у вежі тихо, - одразу доклала я після повернення.

- Це дивно.

- Що - тихо?

- І це також. Твої портали якісь дивні. Як ти їх відкриваєш?

- Еееем, - протягла я, підбираючи потрібні слова, - я нічого не відкриваю. Я сама переміщаюсь.

Здається, декан гикнув перед тим, як щелепою вдаритись об землю.

- Але це не можливо. Лише боги здатні на це. Й деякі архімаги.

- Може, це бонус за спостерігача.

- Може… На сьогодні більше телепортуватися не будемо. Краще займемося відкриттям порталів. Отже, для початку потрібно зосередитись на місці, куди хочеш потрапити, а потім створити тимчасовий підпростірний прохід. Дивись, як це роблю я, й запам’ятовуй.

Декан махав руками, читав заклинання, розподіляв магічну енергію. Я уважно стежила. Потім пробувала сама - та нічого не виходило. Декан не здавався, але й за сьогодні так й не просунулись. Відкриватися портали в мене відмовлялися. Засвідчувались й одразу згасали.

Призначивши наступну зустріч, виснажений Лавер пошкандибав до свого кабінету, а я - на роботу, не менш втомлена.

16 Морозія 157р.

Маг-Рівік

Крамничний злодій знову дав про себе знати. Цього разу він обікрав ювелірну майстерню та кузню. Вкрав трохи камінців та руду, чим викликав ще більше питань. У тому, що це саме той злодій, Нолан був впевнений - як і в тому, що їв на сніданок.

- А що з вкраденого можна зробити? - запитала я у пана Прієра.

- Та багато чого. Від звичайної прикраси до амулетів. Срібло - воно скрізь, як і малахіт, - відповів чоловік.

- Тут, скоріше за все, треба знати нащо, а вже після цього перебирати артефакти, - додав Джуліан. - Незнання лякає. Нещодавню отримав листа від свого друга з Маг-Коріфу. Там також неспокійно. Всі провидці ходять начебто пришиблені, й не можуть врозуміло пояснити, що саме передбачають. Кажуть: біда, що спала не одну сотню років, прокинеться. І все.

- Поява Темної Орди? - обережно запитала я.

- Якби ж то. Ми б тоді знали, до чого готуватися. А так - навіть припущень немає.

- Молодь, молодь. Вам би лише пригоди та загадки, - перебив нас артефактор. - Джуліан, краще допоможи розібрати коробки від пана Манжела та розсортувати зламані артефакти. Ята, тут поки сама. Якщо буде потреба - клич голосно, можемо не почути.

- Звісно, - погодилась я, залишившись на одинці.

Хуртовини не було, тож й покупці рідко відвідували крамницю. Від безділля я відкрила черговий конспект й почала його перечитувати.

Дверний дзвіночок відірвав мене від розмірковування про чергову ідею.

- Доброго дня, - тільки й змогла вимовити, бо до крамниці завітала та, кого зовсім не очікувала.

Знайома-незнайома дамочка, яку я третій раз бачила в житті.

- Мені потрібно поговорити з паном Прієром, - сказала вона й наблизилась до мене.

Мені раптово стало зле від запаху, що йшов від відвідувачки. Від неї пахло смертю. А ще мені здалося, що окрім нас двох, у приміщенні був ще хтось. Наче невидимий привид. Або демон.

- Не витрачай мій час. Клич господаря.

- Як мені про вас доповісти? - запитала я, відтягуючи час. Кликати пана Прієра зовсім не хотілось. Може, їй набридне очікувати - й піде?

- Це тобі не потрібно знати…

- Тоді й кликати не буду.

От цікаво - а що вона викине?

Самідір в білячому вигляді лише удавав, що спить на столі. Насправді він був напоготові перекинутись на більш загрозливого звіра. А ще в нього зачаїлась образа: минулого разу трійці вдалось уникнути переслідування.

Я ж, своєю чергою, поступово вкривалась лускою.

Дамочка на мої слова розлютилась, хоча зовні зберігала спокій. А потім почала на мене чаклувати. І саме в ту мить я зрозуміла, хто попрацював над головою колишньої варти.

Даремно пана Суфо звільнили - схоже, чари з нього не вдалось до кінця зняти.

- Поклич пана Прієра.

- Навіщо?

Це гидотно-липке почуття було варто того - бо я побачила, як вираз обличчя змінився: зі зневажливого на здивований.

- На тебе не діють чари! - зрозумівши вигукнула брюнетка.

- Дійшло нарешті? А зараз моя черга магію використати, - сказала я, чим добряче налякала магічку. Та поступова почала відступати.

Як саме я збиралась чаклувати - гадки немала. Тому просто схопила за руку втікачку.

Що після цього було... Ледь свідомість не втратила. Такого виру спогадів я не очікувала.

Страх. Відчай. Біль. Свічка, що догорає і є останнім джерелом світла в здоровезному залі замку. Натовп розлючених чоловіків, що наче мисливці, здоганяли здобич. Спрага й спека нескінченної пустелі, а ще - опіки по всьому тілу. Величезне вогнище посеред степу, а на ньому догорають залишки тіла якогось розумного. Смак крові в роті й холод, що продирає до самих кісток. І знову - біль, біль, біль…

Я ледь відпустила її руку. І про що одразу пожалкувала, бо наприкінці побачила незнайомого демона, підозріло схожого на Пиріжка. Не здивуюсь, що вони між собою знайомі.

- Пожалкуєш про це, - погрожуючи ледь промовила жінка й зникла в порталі.

У крамниці спрацювала сигналізація, на яку одразу вибігли Прієри.

19 Морозія 157р.

Маг-Рівік

Я сиділа за столом й старанно малювала портрет чаклунки, яка завітала до пана Прієра. Німідор сидів поряд й незадоволено сопів.

- Хочу зазначити, що ми зараз не у Вежі, - не втрималась і зробила зауваження.

- Що?! - чи не зрозумівши, чи не почувши перепитав ельф.

- Це ви прийшли до мене до дому, а не я - у Вежу.

- А. Я це помітив.

- Того звідки незадоволення? Чи це через те, що вам прийшлось кудись тягти свій зад?

- Дійсно, їжак Стаєш колючою, щоб захиститися. Та на питання твоє відповім: незадоволений тим, бо одразу не пригадав, як ти добре малюєш. Три дні втратили - за цей час може хтось та впізнав би цю темну відьму.

- Так її ж також бачив магістр Ванлір. Він теж був на тому вечері в гостях у Наоса. А ще пан Прієр з дружиною. Невже ніхто з них не чув її ім’я?

- Можливо, чули, та не запам’ятали. Як і ти.

- Нас із нею не знайомили. Й хоча сиділи майже поруч, я жодного разу не почула, щоб хтось із співрозмовників назвав її по імені.

- Ото й дивно. Розпитали всіх - і жоден не згадав.

- А що вона хотіла від пана Прієра?

- Невідомо. Але добре, що ти її до нього не пустила.

- Наос часто щось замовляв. Може, не встиг забрати?

- Я запитував, кажуть встиг забрати все.

- А може, маг-втікач, щось замовив та не попередив. Наприклад підкинув до мотлоху пана Манжела.

- От завершиш навчання - візьму на практику до Вежі. Будеш загадки розгадувати.

- Хай мене грець! Що я вам поганого зробила?

- Іноді підкидуєш дуже несподівані ідеї. Так як там з малюнком?

- Завершила. Можна звісно ще додати кольору, але й так можна впізнати.

Я поспішала з малюванням, бо з хвилини на хвилину мав прийти декан. Пояснюй потім, нащо чоловік до мене прийшов проти ночі. А якщо промовчати - знов плітки підуть.

- Ну давай, глянемо. Ти впевнена? Нічого не переплутала, чи зайвого не додала?

Стурбованість в голосі ельфа злякала не на жарт.

- Так. А що? Хто це така?

- Це Джанна Ісар. Їй давно перевалило за триста років. Вона - учениця й соратниця Фанелли Майл. І її далека родичка.

- Фанелла - це мати Гора?

- Так. Але останнього разу, коли бачив Джанну, вона була сивою, горбатою бабцею, що ледь пересувалась по кімнаті. А на твоєму малюнку - молода жінка, якій не більше двадцяти п’яти років.

- Може, це через зв'язок з демонами?

- Або відкрила секрет вічної молодості. От як би змусити твого Пиріжка почати говорити.

- А чого одразу мого?

- А чий ще?

Стук у двері завершив суперечку на самому початку.

- Кого чекаєш?

- А кого може очікувати незаміжня дівчина після заходу зірки? - трохи більш аніж того вимагалось, роздратовано відповіла я й пішла відкривати двері.

Часу, щоб вмовити декана піти погуляти й прийти трохи пізніше, в мене не було - я навіть дихання відчувала ельфа, що йшов позаду.

- Тайрод? - здивовано запитав декан.

- Несподівано, - тільки й зміг відповісти ельф.

- Може досить снігу в приміщенні - я хочу зачинити двері? - запитала я, а сама про себе додала: на тій стороні.

- Звісно, - оговтавшись декан переступив поріг й зайшов до кімнати. - Що ти тут забув?

- Я про це тебе також хотів запитати.

- Я прийшов до своєї учениці.

- А я - до свідка.

- Так пізно?

- Іншого вільного часу не знайшлось в особистому розкладі твоєї учениці. А ти знаєш, що вона по ночах сама вулицями ходить?

Не сама, а з фамільяром, - додала я подумки й надулась згадуючи, як нас перехопили по дорозі додому після роботи в таверні, а потім спробували читати лекцію з безпеки. І скільки їм не говори та демонструй, що я не є безпомічна дівка - все даремно.

- Знаю. Але вона не сама - а зі своїм охоронцем ходить. Та й небезпеку несе більшу, аніж декілька грабіжників.

Дякую. Хоча б до когось це дійшло. Частково звісно. А ще на короткий проміжок часу. Нетреба про це забувати.

- То нащо ти тут? - продовжив допит Німідор.

- Може все йому розповімо? - це питання було спрямовано до мене від декана.

- Ні! Ні! Ні!

Не знаю чому, але одна думка мене налякала більше, аніж коли я опинилась у шлунку монстра, чи коли непритомного Террі вкрав змій.

- Заспокойся, а то в нас тут нова зірка сполохне, - декан ризикнув підійти до мене близько.

До мене поступово дійшло, що я вся сяяла, наче новорічна ялинка.

- Ніхто, нікому, нічого не розповість доки сама не вирішиш, - продовжував заспокоювати мене іллін.

Я поступово заспокоїлась. Сяйво згасло.

- Нічого собі. Навіть питати не буду: що це було?..

- Це не мій страх, - перебила я гостровухика. - Хтось сильно злякався, що дізнаються його таємницю. Чужий страх ліг на мій. В мене в середні й досі його луна гуляє. Але це не означає, що я готова відкрити свою таємницю.

- Тоді мені краще піти на пошуки цього боягуза. Може, встигну злочин попередити. До речі, Калрін, по місту гуляє Джанна Ісар. Молода й здорова. А ще повна енергії та жадоби помсти.

- Як?

- От твоя студентка все тобі пояснить. А мені дійсно час.

Через відкриті двері намело чергову порцію снігу, та на цей раз небагато - пан Німідор дійсно не затримався, а, чимось обурений, хутко пішов геть.

- Ви дійсно хочете знов вночі йти до Дикого Лісу? - з надією, що відкладемо хоча б до ранку, запитала я.

- Хочу. А точніше - хочу тобі дещо показати. Так що хутко вдягайся й йдемо, а то ще пропустимо.

Питати, що саме, не стала, натомість тяжко зітхнувши, мовчки пішла за зимовим одягом.

20 Морозія 157р.

Дикий Ліс

Те, що декан ходив тут без мене, я зрозуміла одразу - коли він показав мені залишки телепортаційної вежі, розташованій в загубленому місті Арділаут. А ще я зрозуміла: навіть якщо навмисно її шукали в день - не знайшли б.

- Це як? - запитала я, вказуючи на примарну арку, що сяяла в ночі не гірше, аніж я годину назад.

- А от так. З’являється за п’ять хвилин до півночі й зникає через стільки ж.

- Але міста не видно.

- На жаль. Стародавні маги вміли робити дійсно величні речі, але міста будували рідко.

В подумках погодилась.

- Якщо наблизимось до вежі, то опинимось в аномальній зоні?

- Навіть гадки не маю. Це не схоже на портал. Імовірніше - на віддзеркалення. Ти бачити в пана Прієра величезні дзеркала для спілкування на великі відстані? От те, що ми бачимо - скоріше за все щось подібне.

- А торкнутися можна?

- Спробуй, - дозволив декан й хитро посміхнувся.

Усмішка на його обличчі трималась не довго - рівно до моменту, коли я наблизилась та постукала по рамі.

- Неймовірно. Я як не намагався - доторкнутися так і не зміг. А в тебе вийшло. Чому?

- Це ви мене питаєте?

- Скоріше за все - в себе. Час спливає, тому йдемо додому. Повернемось вдень. Чи ти хочеш залишитись тут?

- Сила збережи. Я відаю перевагу для спання ліжку, аніж снігу.

- Тоді тримайся міцніше, - й не чикаючи жодного руху з мого боку, міцно схопивши мене за руку, переніс на подвір’я Лісового Будинку.

25 Морозія 157р.

Маг-Рівік

Гхеїмрід цього року випав на вихідний, що дозволило вдень нагулятися по місту, а вже вночі, в гуртожитку, влаштувати гадання на майбутнє.

В тісній кімнаті майбутніх цілительок ми ледь вмістилися у вісьмох. На вільній території, на самій, підлозі посипаній зерном та травами, Олдрі розставила свічки, а в самий центр цієї інсталяції поклала колоду карт.

- Отже, хто перший? - запитала люшитка беручи до рук карти.

- Давай я, - запропонувала себе Астра.

Дівчина встала й підійшла до миски, щоб вмити обличчя водою, що на світанку дістали з криниці, проговорюючи чи при цьому:

- Майбутнє приховане - побачать очі чисті.

Потім вона провела руками над запаленою свічкою й продовжила:

- Руки очищені - не візьмуть долі чужої.

Наступним кроком підпалила від вогню гілку трави, зі словами:

- Злих духів розвію, що на шляху до правди стоять.

Завершивши ритуал Астра сіла на підлогу напроти Олдрі.

- Ну що, тягни карти.

Дівчина дістала з колоди три карти й поклала їх малюнком догори. Потім ще по три - зверху на кожну, але перевертати їх не стала.

- Давай перше питання.

- Чи зустріну я кохання в наступному році? - й вказала на першу стопку.

- Зараз подивимось. Що в нас тут… - почала тлумачення Олдрі. - О-о-о-о. Твоє кохання ходить поряд, хоча ти ще не здогадуєшся, хто це. Дивись - не пропусти. Так, наступне питання.

- Чи є це кохання моєю долею?

- Отакої. Що буде долею - надія є, та дуже багато перешкод на вашому шляху. В тебе є конкурентка, й досить загрозлива. Треба ще додаткових карт. Так… подивимось. Щось дивне.

- Дай гляну, - влізла Ванда. - Дуже дивна конкурентка. І лише за її вибором буде зрозуміло, чи дістанеться він тобі, чи їй.

- Чи буду я щаслива з іншим? - поставила третє питання Астра.

- Скоріше так, аніж ні. Це буде залежить лише від тебе: чи змиришся з долею, чи ні, - завершила Олдрі. - Тож тримайся. Якщо хочеш щастя - доведеться за нього поборотися. Легко не буде. Хто наступний?

Халлі нагадали двох кавалерів, між якими дівчині доведеться довго обирати. Окдані кохання не передбачалось, але очікували величезні успіхи в алхімії. Ванді - несподіване підвищення, а Олдрі - багатство. Уллі карти радили набратися терпіння, й щастя прийде, хоча не так, як бажається. Фіоні ж карти показали раптові заручення, від чого дівчина аж здригнулася й ледь не розлила вино з келиха, що тримала в руці. Й добре, на її думку, що ці заручення не закінчаться весіллям.

Мене ж очікували таємниці та пригоди. А що до кохання - то воно буде, але коротке та пристрасне. В мене аж око смикнулося від такого передбачення.

Завершивши з гаданням ми пішли по гостях.

Леорі з друзями в кімнаті не було - хлопці знайшлись на кухні, де перебували в компанії, мабуть, усією чоловічою частиною гуртожитку включно з Філлом та Вальдегором. І як влізли? Веселий вампір обіцяв кожному охочому спаринг із ним у вільний час.

Потім зазирнули до дівчат, з якими навчались цілительки, - з ними випили по келиху. А потім ще до когось. А потім ще.

Й так - до самого світанку. Йти до дому було пізно, добре, що заздалегідь захопила конспекти. Хоча знов вся школа буде ледь втримуватись, щоб не заснути на уроках.

30 Морозія 157р.

Дикий Ліс

Знайдені трипалі, здоровезні сліди змусили нас зупинитися в подальшому пересуванні на захід.

- Відбитки свіжі. Їх ще не встигло запорошити снігом, - зробила я висновок.

- Так. Ціла зграя цих істот пішла на північ. Треба прослідкувати за ними.

Ідея з’ясувати, хто залишає такі дивні сліди, мені сподобалась, а тимчасово відхилитись від маршруту - не дуже. Так ми й до весни не доберемося до Гаяв-Тока. А він зараз гарний - таке собі сніго-крижане королівство, як у казці. Лише Снігової королеви не вистачало.

- Добре. Йдемо. Але якщо щось піде не так - можна тобі лекцію з приводу безпеки провести? - не втрималась й поставила питання.

- Не можна.

- Тобто нотації читати дозволено лише тобі?

- Так. Як більш досвідченому магу. Ходімо.

Настрій з самого ранку в Лавера був добрим, мені навіть закортіло поскиглити, щоб раніше повернутися додому. Та не встигла - нам на шляху трапились ці сліди.

Ми й пішли. Мовчки. Розмовляти, коли до рота летять дрібні сніжинки - не найкращя ідея.

Кроків за триста вийшли на галявину. Точніше, я спочатку подумала, що це галявина, а насправді то було замерзле невеличке озеро. На ньому, мов на ковзанці, кружляли величезні хутряні птахи - чи щось до них подібне. А в центрі цього водосховища стояла жінка - вся біла, від волосся до одягу. Ось і королева.

- Не рухайся, - ледь встигла схопити за руку Лавера.

Добре, що на Самідіра ця дивна магія не працювала.

Декан від дотику завмер, але спроби наблизитись до загадкової жінки не припинив. Тільки я відпустила рукав - він продовжив рухатись.

- Ти його від мене не врятуєш.

Схоже, нас помітили.

- Це ми ще подивимось, - відповіла я.

Впевненість у свої сили - добре, але втримувати ілліна мені вже не вдавалось. Не знаю, звідки в нього взялась така сила, що він міг разом зі мною просуватися до ковзанки.

- А ти його поцілуй, може, чари розвієш, - продовжувала дражнити незнайомка.

От що-що, а цілувати Лавера мені зовсім не хотілось. Навіть на мить гидко стало від однієї думки. Дійсно - наче брата поцілувати. Брррр, фу! Тому в голову мені нічого краще не прийшло, як вкусити за вухо до крові. Можна після цього навіть сережку вставити.

Несподівано, але це подіяло.

Декан кілька разів кліпнув своїми очима кольору темно-лілової бузини й здивовано на мене подивився. Якось Соренто поясняв, що у іллінів очі можуть бути будь-якого кольору, але якщо в них є відтінок червоного, чи хоча б натяк на нього - це означає, що хтось в роду був з юмінарів. То виходить, Лавер не чистокровний.

- Потім будеш зловтішатись, - скориставшись моєю паузою, промовив він.

- Ооооо, то тобі це вдалося, - не дала мені й слова вставити білявка. - Неймовірно. Зазвичай все ж передають перевагу поцілунку. То що будите робити далі?

Кудись тікати вона не збиралась, навпаки - наблизилась до нас, і я нарешті змогла відрізнити її запах від хутрових птахів, які, до речі, й досі продовжували кататися. Так от, від білявки пахло попелом, залізом й кригою. Цю мою особистість - відчувати запахи всього - важко було пояснити іншим. Навіть перевертні-вартові не завжди були здатні відчути те, що відчувала я.

- Нащо ти мене зачарувала? - запитав декан.

- Щоб подивитися, як твоя супутниця буде тебе рятувати. Але я розчарована.

- Поцілунок мав дати зовсім інший результат, - здогадалась я.

- А ти розумна. Пристрасть - дуже сильна емоція. Її приємно пити. Але страх і відчай також згодяться.

Я й оком не встигла кліпнути, як на місці гарної жінки з’явилась потвора. Мозок ще думав: “Що за істота?”, а руки вже дістали меча. І вчасно дістала, щоб відбити першу атаку й відрубати одну з шести рук по самий лікоть. Рука впала на землю шматком криги, а на місці відрубка одразу почала рости нова.

- Що за бісовщина? - запитала я.

- Крижова демониця, - вголос сказав Лавер. - Проти неї добре діє полум’я драконів.

Як невчасно - на мені зараз був звичайний одяг. Але нічого не поробиш. Звісно, можна було телепортуватися додому, та просто так залишити демона в цьому світі - нерозумно й небезпечно.

Декан чаклував одне вогняне заклинання за іншим. Я ж хутко скинувши чобітки з курткою, перекинулась на дракона й дихнула полум’ям на демоницю. Подіяло одразу - вона спалахнула наче бензином облита. Лише вуглярки від неї залишились. А ще не витримала крига: пташки голосно кричали, провалюючись у воду, та рятувати їх не було потреби - виявилось, вони добре вміли плавати. На відміну від мене.

- А можна зараз? - запитала я, коли приземлилась біля Лавера та частково повернула людську подобу. Все ж розмовляти в драконій іпостасі - не дуже зручно.

- Ні.

Сказав, як відрізав.

- Ну, будь ласка, - не здавалась я, хоча й розуміла, як йому зараз важко прийняти свою неправоту.

- Ще раз - ні. Тим паче, що через мене ми знайшли ще одного демона.

- Дуже добра відмовка. Треба запам’ятати.

- Що за характер… Невже, якщо хоча б раз промовчиш, у тебе луска вилізе?

- Взагалі-то я майже завжди мовчу.

- То мені, виявляється, пощастило. Закінчуй перевтілення й ходімо до дому.

- Та ні за що. Я ж замерзну. Так піду, - застібаючи куртку відповіла я. Чобітки до цього встигла натягнути на ноги: ходити по снігу майже босою, хоча й в лусці, - задоволення сумнівне. Наступного разу треба все ж спеціальний одяг вдягнути, який берегла для довгих подорожей.

***

Повернувшись додому, перш завсе полізла в гарячу ванну. А декан, під приводом, що треба поговорити, залишився чекати. Коша, як вихований домовик, одразу почав поїти гостя чаєм, поки готувалась вечеря.

- Отже, про що піде розмова? - запитала я, сидячи за столом та нарізаючи дрібними шматками м'ясо. Вгризтись в здоровезний шмат при сторонньому не ризикнула.

- Про демонів, а точніше - про їх нащадків.

- Уважно слухаю.

- В цьому світі мешкає така собі раса - дамони. Вони вважаються нащадками демонів. Поділяються на декілька родів, а ще мають дві іпостасі - як, наприклад, ал’єри або кельтари.

- Їх не переслідують, як вампірів? - здивовано запитала я.

Дамони були першою расою, про яких я прочитала в книзі самостійно. В ній нічого не говорилось про зв'язок з демонами, навіть в легендах.

- Так. Вони живуть спокійним життям, Бо є нащадками не лише демонів, а такої раси як Інголи - чистокровних представників якої вже немає понад п’ять тисяч років. Разом з Елметами та Юршейнами, інголи вважаються місцевою расою.

- А чого саме “вважаються”? Я гадала, що саме тут вони, як би це висловити… еволюціонували, чи що.

- Ні. Їх, як і інших, привів сюди Головний. Так от, інголи першими прийшли в цей світ - і першими зіткнулися з демонами.

- Демони жили в цьому світі до появи інших?

- Ні. Тоді грані були слабкі, і вони з легкістью самостійно проникли до цього світу.

- Зрозуміло. А як же дві інші раси?

- Це пов’язано з тим, що все відбувалось на острові Суа-Саар. На материк демони так і не змогли пробитися. Це дозволило іншим расам відсидітись у безпеці. Так от, дамони - цє нащадками двох ворожих між собою рас. Як вони утворилися, пояснювати не треба?

- Здогадуюсь, - а самій аж моторошно стало лише від самої думки. Демони, скоріше за все, ґвалтували інголок, так народились перші напівкровки.

- Тоді продовжу. Те, що ти сьогодні бачила, - не звичайний демон який прийшов із іншого світу, це дія прокляття. Один з демонів перед смертю прокляв всіх інголів: раз на сім поколінь серед них будуть народжуватись потвори з демонічною жадобою до вбивства.

- Тобто та жінка була інголкою, на долю якої випало прокляття?

- Ні. Вона була дамонкою. Точніше - Сатрадкою. Зазвичай родичі самі вбивають таких дітей, але схоже саме, цю пожаліла матір й сховала в Дикому Лісі. Як бачиш - не допомогло. Це ніколи не допомагає.

- А є ще нащадки демонів? - запитала я. - Напівкровки з іншими расами?

- Ні. Хоча серед чужинців й є демони, та їх дуже важко назвати справжніми. Навіть на напівкровок не тягнуть, тому їх не чіпають і навіть у змові з ворогом не підозрюють. Тож - про те, що сьогодні бачила, нікому не розповідай. Хоча б постарайся.

- Навіть новому голові варти? Чи пану Німідорому?

- Хочеш їх пустити до лісу?

- Ні. Мовчу. А друзям хоча б можна?

- Вампіру - так. А от люшитці - ні.

- Домовились.

Схоже, інформація про надмірну балакучість Олдрі була відома декану.

32 Морозія 157р.

Північний Шлях

При черговій спробі телепортуватися мене викинуло до невеличкого трактиру на Північному Шляху, де нам з Террі довелося ночувати.

Викинуло не просто на подвір’я закладу, а майже під ноги невеликій компанії.

- Добрий день. Чи, точніше, вечір, - привіталась я, роздивляючись дивну компанію, що складалась з людей та ельфів, двоє з яких були близнючками. Хоча і темно було, та їх схожість одразу впадало в око.

- Добрий, - привітався зі мною у відповідь один з хлопців та протягнув руку, допомагаючи підвестись, чим я скористувалась.

Мене знов накрило емоціями.

Невпевненість. Здивування. Захоплення. Очікування. Й навіть лють, яка була спрямована не на мене.

Такі емоції могли належати лише одній групі розумних.

- Ви що, чергова партія чужинців? - запитала я, а помітивши нерозуміння на обличчях, пояснила: - ви потраплянці?

- Як здогадалась? - відповів питанням той, хто допоміг мені з підйомом.

- По запаху, - й не збрехала: всі чужинці деякий час зберігала особливий запах. - Ви тут із ночівлею?

- Так.

- Чудово. Ви облаштовуйтесь, а я скоро повернусь.

Й не даючи часу на додаткові пояснення - зникла.

Лавер, звісно, мене чекав. Але чого точно не очікував - так це того, що я, підхопивши Самідіра, перерву наше заняття з обіцянкою на наступному викластись на всі сто відсотків.

- Куди? - тільки й долетіло до мого вуха. Та було запізно: я вже була на подвір’ї трактиру.

Зухвало та самовпевнено? Так. Але декан мені пробачить.

За ті п’ять хвилин, що була відсутня, чужинці встигли зайти всередину та розміститися за одним зі столиків.

- Я повернулась, - сказала я, підсідаючи поруч і вмощуючи Самідіра-білку собі на коліна. - Отже, ви їдете до Маг-Рівіка на навчання? Я права? Тоді нумо знайомитись. Я - Ята Ольше. Завершую перший рік навчання й вже понад рік мешкаю в цьому світі.

Вираз обличчя кожного треба було бачити. А емоції - цілий вир: від здивування до цікавості.

- Я - Анаренділ Куталіон, а це мої сестри Ісіліель та Тауріель, - почав знайомство ельф. - Це Ділан Аріас та Френк Гордон, дівчат звуть Герда Леманн й Банрі Райян. А от того хлопця, що біля стійки - Тірон Нандор.

- Це всі маги, що цього разу потрапили у цей світ?

- Так.

- Небагато.

- Скільки є. У мене таке питання: ти, бачу, вмієш телепортуватись, - звернувся до мене Френк - саме він допомагав мені на дворі.

- Вмію, - перебила я, - але лише себе та свого фамільяра. Інших пасажирів гублю по дорозі. Та ще й сама іноді не туди потрапляю.

- Шкода, - засмутилась одна з сестер ельфієк. - Хотілося б почати навчання вже навесні.

- Ви завжди можете скористуватися звичайними телепортами, - порадила я.

- Можемо, але вони всі гроші світу коштують.

- Проте допомагають економити час. А гроші… В Маг-Рівіку можна знайти роботу. До початку навчання ще два місяці, можна й попрацювати.

- Ми це обміркуємо, - пообіцяв Френк. - А от і Тірон. Всі зібрались - тепер можна й питання ставити.

- Питайте. Про що знаю - розповім. Та спочатку, поки тримаю в голові: по прибуттю в школу не вимагайте окремого житла. Його не існує. Розраховуйте на те, що приблизно перші пів року вам доведеться винаймати кімнати в місті.

- Це не дуже добре. А що з навчальним матеріалом?

Я просиділа з компанією потряплянців аж до того часу, коли потрібно було йти на роботу. Намагалась якомога детальніше відповідати на питання та ділитися досвідом. Призначати наступну зустріч десь посеред Шляху було марно - група могла опинитися в будь-якому місці. Тож домовившись зустрітися в школі на початку навчання, ми попрощались - задоволені такою зустріччю: потраплянці - порадами, а я - плітками. Буде чим Олдрі здивувати.

35 Морозія 157р.

Маг-Рівік

Відзначанню нового року в цьому світі не приділяли стільки уваги, як в моєму старому. Але подружки за любки підтримали мою ідею влаштувати свято - з ігристим вином, смаколиками та гаданням іншого світу.

Спочатку ми запалювали свічки та катали по підлозі обручки. А коли годинник показав північ - вийшли на подвір'я та влаштували такий собі магічний феєрверк. Я що, даремно шукала потрібне заклинання? Чим розбудили всі розташовані поряд гуртожитки.

Та на цьому діло не закінчилось. Далі ми пішли в місто - щоб був вибір серед чоловіків, у яких дівчата питали ім’я. А коли повернулись до гуртожитку, я згадала ще одне гадання - кидання чобота. І як на лихо, декан вирішив прогулятися вночі. Чобіт Фіони, спеціально цілилась не потрапила б, - влучив просто в центр лоба ілліна.

- Що відбувається? - запитав розлючений Лавер.

- Обмін традиціями, - ледь стримуючи сміх, відповіла я.

- Ята!

- Що?

- За мною.

- Нащо?

- Будеш в кабінеті мені розповідати про традиції твого світу.

- А може завтра? Сьогодні зранку?

- Негайно.

Тяжко позіхнувши, таке весілля зіпсував, поплелась слідом.

А декан - наряджений, поголений… Мабуть, на побачення зібрався. А тут ми - з взуттям. Весь настрій коту під хвіст.

До кабінету ми не дійшли коли декан запитав:

- Й що з тобою робити?

- Ми ж не навмисно.

- Я це розумію. Того й питаю.

- Додому відпустити.

- Саму? - запитав чоловік, але кинувши оком на Самідіра перепитав: - Удвох? Щоб ви ще щось влаштували?

- Та вже все. Настрою немає. Та й готуватися до іспитів треба. Хочу трохи поспати.

- Згадала вона, коли ніч майже закінчилась. Зробимо так: я вас телепортую до порога вашого дома. А після занять - чекаю у себе. Продовжимо заняття з телепортації.

- Добре, - погодилась я.

Навіть зраділа: не треба вночі по снігу додому повертатися. Може попросити декана, так постійно мене до дому направляти. А ще краще - й до школи забирати.

Розмріялась. Я просто наживо уявила вираз обличчя після такої пропозиції: червоне й злюще. Шкода.

01 Сребния 158р.

Маг-Рівік

Черга до деканату, як і влітку, була величезна - навіть снігопад не став на заваді. Мені ж пощастило, й стояти цього разу не було потреби: декан особисто занесе розклад завтра зранку, перед походом до лісу, від якого не врятували навіть іспити.

Завдяки цьому я спокійно займалась в бібліотеці в компанії з Вальдегором. Хоча як спокійно? У приміщені було гамірно - тут, мабуть, зібралась та частина школи, яка вже отримала свої розклади. Краще було б дома, та, на жаль, потрібні книжки виносити не мала дозволу.

- Ята, - звернувся до мене Вільгельм, якого я одразу впізнала по голосу.

- Уважно слухаю, - я навіть книжку в сторону відклала. Це вперше, коли до мене звернувся сніговий ельф.

- Я хочу спитати тебе з приводу грошей, які нам видали в Доримі.

- Давай не тут, - не хотілося б щоб стороні вуха чули приватну розмову.

Залишивши вампіра самого охороняти місця, які зайняла ще для друзів, я з Вільгельмом вийшла в коридор. Стали біля вікна - так, щоб й не заважати ходити іншим, й водночас спостерігати за Інгою, яка вийшла за нами та вважала, що її не помітили.

- То що за проблема?

- Ти вже повернула гроші, які нам видали?

- Так.

- А як тобі вдалося отримати таку велику суму?

- Спочатку по дорозі найнялась охороняти місцевого ерла. Потім в місті влаштувалась на дві роботи. А влітку їздила до Дикого Лісу. Звідти привезла трохи трофеїв, які вдалося вигідно продати.

Про трофеї з Дикого Лісу навіть не збрехала - Вальдегор, як з’являвся вдома, обов’язково приносив не оброблені коштовні камінці.

- До Дикого Лісу, кажеш.

- Так. Але сам туди не лізь. Лише в компанії з місцевими - й бажано, щоб вони були досвідченими.

- Знайома з такими?

- Ні, але звернись з цим питанням до Леорі Ер'Крен. Знаєш такого?

- Знаю. Занадто зухвалий.

- Це вже особистий досвід чи з Конном поспілкувався? Якщо друге - не звертай на слова уваги. А так, може, Леорі й страждає на зайву самовпевненістю, та розумний він непоганий. І домовитись із ним можна.

- З Конном та його компанією ми не спілкуємося. В нього якась дивна ідея про призначення.

- То з нього хтось пожартував, а він продовжує вірити. Якщо в вас не склались відношення з “королем”, то я можу з ним поговорити. То що?

Я бачила сумнів на обличчі хлопця. Той звик сам усього досягати, тож додала:

- Ми чужинці в цьому світі. Якщо не будемо один одному допомагати - не виживемо.

- По тобі важко в це повірити, - й скривив губу в посмішці. - Й як тобі вдалося так швидко завести друзів серед місцевих?

- Важко сказати. Мабуть, не хотілося самотності, що переслідувала мене у минулому житті.

- Ти пам’ятаєш минуле?

- Про себе - майже нічого. То що? - знов спитала я.

- Ні, я спробую сам з ним налагодити стосунки. Треба брати з тебе приклад. Хоча й не впевнений, що варто. Самій їхати взимку невідомо куди - це було божевілля чи безвихідність?

- Для мене - це була сміливість. Так страшно мені ще ніколи не було. Але була краплина надії. А раптом удача в цьому світі буде до мене більш прихильною?

- І як?

- Доля подарувала мені першого друга. І я їй вдячна за це. Тож не соромся - звертайся. Чим зможу, тим допоможу.

- Дякую.

- Нема за що.

Ми повернулись до бібліотеки. Попереду мене чекають іспити, здати які я сподівалась з першого разу.

04 Сребния 158р.

Маг-Рівік

Побутові заклинання.

Далі вивчати цей предмет я не планува, тому сьогодні складала іспит на молодшого спеціаліста - найнижчого рангу. Проблема зі здачею складалась не в тому, що я погано вивчила матеріал, чи не практикувала заклинання, а в тому, що тільки сьогодні повернулась до Маг-Рівіка. Декан, зайве ризикуючи життям, самостійно пересувався лісом, тож ніч між восьмим та дев’ятим днем ми провили в Гаяв-Токі - у тому самому будинку, який обрали для відпочинку ще влітку. Та, незважаючи на втому, я впоралась з іспитом на відмінно та отримала побажання від Стефи Лійрра - на легку здачу інших предметів.

06 Сребния 158р.

Маг-Рівік

Звіряючи розклади іспитів з однокурсниками, захотілося побажати декану всратися, та туалетного паперу під рукою не знайти. Це ж треба - в один день вписати по два предмети! Та не одного разу як влітку, а тричі! Як мені пояснив Лавер, він хоче дослідити Гаяв-Ток саме в моїй компанії, поки мене на канікулах кудись не занесло. “Кудись” - це, звісно був Мілет-Дун, до якого грошей на портали тепер вистачало.

Тож, з ранку в мене була геологія, а після обіду - демонстрація зеленої галявини посеред снігу та невеличкого смерчу, що танцював навколо. Захоплення магістра Хельріка Дафстіна додало бадьорості, з якою, я прийшла на додатковий урок до декана. Відкласти його Лавер відмовився, бо не бачив вагомих причин це робити.

08 Сребния 158р.

Маг-Рівік

У лабораторії магістра Стера я почувалась як вдома. Тож, впоравшись з іспитом раніше за всіх, з дозволу господаря я сіла читати одну з книг рецептів, якими були забиті шафи, очікуючи результат.

10 Сребния 158р.

Маг-Рівік

Руни та ОТНП також довелось здавати в один день. І хоча обидва я планувала продовжити вивчати, все ж вони переходили на новий рівень, втрачаючи таке поняття, як “основа”.

Зі школи вийшла втомлена, тому, побачивши на дворі Німідора, з усіх сил намагалась залишитись непоміченою. Та дарема. Схоже, скориставшись нагодою, що настав новий рік, ельф вирішив запросити мене до себе в кабінет у вежі.

- А може тут поговоримо? - надія була слабка, але я спробувала.

- На жаль, ні. Нам привезли чергову темну відьму. Хочу, щоб ти не неї глянула.

- Вмієте ви запрошувати на побачення… Навіть не знаю, як від такого задоволення відмовитись. Я ж вам портрет Джанни намалювала. Навіщо вам я?

- Я за тобою скучив. Й хочу випити кружку чаю на одинці.

Я прищурилась, дивлячись на Тайрода - у щирість його слів віри було не більше, ніж у чай без заварки.

- А ти що, думала, це лише твоя прерогатива? Повір, у цю гру я теж грати вмію, - і, не давши відповісти, впевнено взяв мене за руку: - Ходімо, небезпечна дівчино.

***

На моє здивування, ми попрамували не до знайомого кабінету, а в підвал, де в одній із крижаних кімнат на столі лежало тіло дівчини. А десь поруч, у сусідньому приміщені, сидів Пиріжечок.

Дивне місце для “побачення”. Й добре, що в слух про це не сказала, бо сурові вирази облич усіх присутніх доводили, що на жарти ніхто не налаштований.

- Подивись на неї уважно. Що бачиш? - запитав Адейр. Куди ж без голови Варти?

- А ви впевненні, що вона мертва? - у відповідь запитала я.

- Не зрозумів?

- Я бачу демона, з яким у цієї відьмі договір. Минулого разу після смерті демони шукали нових клієнтів. Але цей, хоч і слабкий, та поряд.

- Дівчину колись бачила? - продовжив питати Адейр, так і не відповівши на моє питання.

- Вперше бачу. Вона якась дивна... наче заморожена або перебуває в чарівному сні. Ані дихання, ані серцебиття не чую. Але вона й не мертва - запах не той. У цьому світі є нічниці, мавки чи щось подібне?

Я інколи читала записи з навчання Вальдегора, тому хоч краплину, та все ж розуміла деякі нюанси в некромантії.

- Хочеш сказати, що вона перетворюється на немерця? - вліз в розмову Кірос Такий-то, одразу призвище й не згадаю.

- Саме так. Я, звісно, не фахівець, але все на це вказує.

- Де зараз демон? - запитав Німідор.

- Поряд з дівчиною. Точніше - біля її голови.

- Він нас бачить?

- Так. І намагається втекти, але сил немає. Я вам ще потрібна?

- Я тебе проводжу, - промовив ельф.

Та далеко ми не відішли - навіть поріг не переступили. То вже, мабуть, така моя вдача - щоразу потрапляти в неприємності.

Демон, якого я бачила, несподівано розірвав вузли, що пов’язували його з відьмою, і, сповнений сил, накинувся на Німідора.

Я встигла пнула ельфа - вчасно та сильно, - чоловік аж скрикнув від болю, проте встиг зійти з траєкторії атаки, під яку тепер потрапила я.

Ухилитися вже не встигала, просто перехопила руку й скрутила, як на тренування із Вальдегором. Та втримати не змогла - наче змащена маслом кінцівка вислизнула, й демон вибіг з кімнати. Я побігла за ним, а за спиною чула важкі, чоловічі кроки Адейра. Минулого разу нижчих демонів знищила світлом, але викликати його за власним бажанням так не навчилась. Тож що сили, намагалась викликати в собі злість - та марно.

Вузькі коридори підземелля, ще більш вузька драбина, що вела на гору - все це заважало голові варти обігнати мене, чим сильно дратувало. Хоча, здається, він розумів: якщо вирветься вперед - загубить демона, бо не бачить його.

А ще й Самідір, сидячи на моїй спині, постійно намагався вирватись вперед - я ледь стримувала його. Та коли ми вчотирьох вибігли назовні, де простір дозволяв перегрупуватися, санкор одразу вигукнув:

- Спрямуй мене!

Пояснювати, що і навіщо - не було потреби. Я стала за його спиною та повернула в потрібному напрямку.

- Понад трьох ларків, - одразу визначила я приблизну відстань.

Невідоме мені заклинання збило з ніг втікача і почало оплітати його, мов павутиння.

- Тепер я його бачу, - виніс вердикт маг. - Який гидотний.

- Так, красень ще той.

- Ята! - від крику аж здригнулася, незадоволений ельф вийшов услід за нами.

- Будь ласка, - одразу перейшла в напад. - Скажіть ще, що бачили демона і були готові чинити йому опір - і я без зайвих вимог виконаю одне ваше бажання. Будь-яке!

- Не бачив, та…

- Ще раз - будь ласка! З вас… Коротше будите винні.

- Ята! - повторив Німідор.

- Я вже понад рік як Ята. Не перетворюйтесь на декана. Він також не любить самодіяльності. Вибачте, але в мене рефлекси працюють справно.

Звісно, я розуміла, що не можна так спілкуватися з тим, хто в цьому світі стояв вище за тебе - особливо коли це розумний з владою чи впливом. Але всередині мене все кипіло, і я просто не змогла стриматися. Іноді гнів і розчарування беруть верх навіть над найкращими намірами, і тоді слова летять гостріші за будь-яку зброю.

Та було пізно - слова вже вилетіли назовні. І те, що моя голова досі на місці, - справжнє щастя. Мабуть, статут “спостерігача” врятує мені життя не раз.

А ще хвилину тому я відчула, як ельф, почувши мою обіцянку про бажання, готовий був збрехати, лише б я її виконала. Але чесність перемогла - та зараз він, схоже, жалкував про це. А щоб виправити свою необачність - готував помсту.

- Що з відьмою? - запитала я, бо всі присутні з крижанки були тут.

- Гарштук, - вилаявся голова магічної варти. - З нею залишились вартові. Гей, ви! Занесіть цього до однієї зі спеціальних камер, потім із ним розберусь.

Шум на подвір’ї магічної варти залучив досить багато глядачів. Кого тут тільки не було: й маги, й просто вартові. Тобто - було кому зайнятися дорученням.

- Стій тут зі своїм фамільяром і нікуди не йди. Це наказ, - наголосив Німідор і разом з головою варти повернувся до крижанки.

- Тобі дійсно краще залишитись тут. Якщо з вежі вибіжить черговий демон - ти зможеш його затримати, - спокійно, й навіть ввічливо, додав Кірос.

Я з ним не зовсім погоджувалась. Ще один демон міг ховатися всередині, й його ніхто, окрім мене, не побачить. Та все ж залишилась зовні.

Маги хутко прибрали з подвір’я безпритомне тіло, і ми з Самідіром залишились удвох долати нудьгу, блукаючи з кута в кут.

Та не довго. Хвилин за десять подвір’я раптово почало перетворюватись на крижану фортецю. Я ледь встигала перебирати ногами, щоб не примерзнути до бруківки. Дір-хитрюга, перетворившись на білку, заліз мені на плечі.

Повітря навколо мене заграло всіма кольорами веселки, а на додаток зникли всі звуки. Складалось враження, ніби час навколо зупинився.

Декан іноді правий - я справді притягую неприємності.

Раптово посеред подвір’я відкрився стихійний портал, і з нього вийшов чоловік, якого я бачила у “Ведмедику” в компанії із темною відьмою. На цьому несподіванки не закінчились - з вежі вийшов Пиріжечок.

Стояти і просто так спостерігати я не збиралась. Приготувалась чаклувати, але жодне з моїх заклинань не спрацьовувало. Пиріжечок гидотно посміхався, спостерігаючи мої невдалими спроби, та наближатися до мене не наважувався. Боявся? Ні. Просто розумів, що зараз я така ж безсила, як і він.

Емоції нікуди не поділись. І я вловила в ньому жагу помсти, яка от-от перетворить демона на божевільного маніяка.

Я щосили намагалася наблизитись до втікачів - може, вдасться хоча б так затримати. Але даремно. Відстань до порталу була набагато більша, аніж до дверей. От навіщо мені замандюрилось пройтись? Не могла втриматись й постояти на місці, як просили? Лайка на саму себе звісно користі не принесла.

Тим часом демон дійшов до порталу й разом зі своїми рятівниками пройшов повз нього.

Чари спало раптово, і я, не встигнувши встановити рівновагу, гепнулась на кригу. Боляче - аж сльози виступили на очах. Чи то від болю, чи від безсилля та образи?

13 Сребния 158р.

Маг-Рівік

Іспит з метіомагії завершував моє навчання з цього предмету, тож вимагав особливої уваги, але я ніяк не могла зосередитись - з ранку школа гуділа новиною про напад демонів на Мілет-Дун. Напад стався майже тиждень тому, та через порушення роботи всіх магічних приладів, ця звістка до нас дійшла лише вчора пізно ввечері.

Я розуміла, що не моя це вина. Не я відкривала портал. Не я випускала демона. Не я охороняла Пиріжка в тій клятій крижанці. Але це нічого не змінювало. В голові лише крутилось: “А раптом я могла? Раптом упіймала б? Раптом зупинила?..”

Всі були винні. Всі - і ніхто.

Ми разом побігли за тим дрібним демоном, полишивши відьму без нагляду. Вартові не впоралися. Камера, в якій тримали Пиріжечка, мала більше символічний характер, ніж реальний захист. А мене… мене залишили одну, і я виявилась безсилою. Не змогла протистояти закляттю, не змогла навіть покликати на допомогу.

Декан намагався довести мені, що я не винна, та марно. Відчуття провини не потребує доказів. Воно просто є. Живе в грудях. Гризе. Поки я власноруч не відірву голову цьому виродку - не заспокоюсь.

Після обіду довелося зібратись. Артефакторика — не місце для паніки. Там усе точно, розмірено, строго. Там або зосереджуєшся, або все вибухає тобі в обличчя. Довелося затиснути біль і думки в кулак, змусити себе сісти й працювати.

Дві години я боролась не з артефактами. Я боролась із собою. З образою, страхом, провиною. І перемогла. Принаймні, тимчасово.

15 Сребния 158р.

Маг-Рівік

Зранку, накопавшись у грядках з травами, я прийшла на останній іспит в цьому році - ВННтН.

Магістр Ванлір, продивившись мою письмову роботу, трохи розгублено ставив питання зі світу немерців і, здавалось не дуже уважно слухав відповіді. На моє щастя це не завадило поставити “відмінно” й попрощатися до наступного навчального року.

Але більше цього деня мені не щастило.

Не встигла я й порога школи переступити як мене наздогнав пан декан і потяг до свого кабінету, де на мене очікувала битва за волю на ці канікули. Я хотіла їхати до Мілет-Дуна, а декан - продовжити дослідження Дикого Лісу.

Завершилось усе нічиєю. Домовились, що до кінця місяця ми з ним просидимо в Гаяв-Токі, а потім продовжимо навесні, коли сніг почне танути. Мене це цілком влаштовувало, по-перше, у Філла досі не завершились іспити, по-друге, Террі ще не прибув до Маг-Рівіка.

21 Сребния 158р.

Околиця Гаяв-Тока

Калрін знайшов чергове сховище з химерами - кровожерливими потворами. Це не милі пухнастими. Ці якщо вирвуться з лісу - цілі села перетворяться на кладовища.

- А ти впевнений, що нас трьох вистачить, щоб з ними впоратись? - запитала я.

Після первинного переліку я нарахувала сотні дві особин, що мешкали в глибокій, підземній печері.

- Я впевнений, що й тебе однієї вистачить. Від твого вогню від них навіть кісток не залишиться. Як і від самого гнізда. Проте мені потрібно зберегти його цілісність.

- Нащо?

- Тут повсюди малюнки. Й не прості. Тож хочу їх вивчити.

- Безглуздя якесь. Що вони тобі дадуть?

- Знання. Чи то їхній господар намалював, чи химери розвиваються.

- А якщо розвиваються? - не здавалась. - Будеш вважати їх розумними й переселиш на один з віддалених островів, щоб інших розумних не жерли?

- З одного боку, це було б логічно. Та мене лякає, що вони скоріше навчаться будувати човни, аніж втратять тягу вечеряти розумними. А ти не відчуваєш відповідальність за тих, кого створила?

- Якби я когось й створювала, то не такого небезпечного. Щось на кшталт милого й травоїдного. От чим думали маги, коли створювали їх? Для чого можуть знадобитися такі монстри?

- Для розваги.

- Для розваги?! А навіщо вони зберегли за ними здатність до розмножування? - й вказала на невеличку купку малечі. - От я тепер не впевнена, що рука підніметься їх вбити. Це ж діти. А ідея про острів не здається такою ж божевільною.

- На півночі, за межами портальної мережі є льодовик.

- Там хтось мешкає?

- Не відомо.

- Не годиться.

- Тоді їх треба знищити. Зараз і назавжди.

- Як тарганів?

На диво, ці комахи існували і в цьому світі, псу́ючи життя.

- Саме так.

Совість не довго бурчала в голові про гуманність, бо очі побачили, як ці “дітки” заживо почали їсти кролика, що принесли їм їхні “батьки”.

- Їх тут дві сотні. Як будемо діяти?

- Виманимо на поверхню. Сподіваюсь, вони піднімуться - і там ти зможеш їх спалити. Головне - слідкуй, щоб ліс не підпалила.

- А якщо підуть не всі?

- То повернемось й доб’ємо решту.

Виманити.

Легше сказати - важко зробити. Але все ж після мега-бума зграя помітила мене. Роздивлялась не довго, секунд десять, вирішуючи, чи придатна я в їжу. Мабуть, у зимовому лісі мало, чим живитись, тому все ж кинулись на мене. Лавер разом із Самідіром зачаїлись, щоб зайти зі спини тварюк.

Яскраве світло на мить засліпило після темного підземелля. І не лише мене. Химери кричали голосніше за цілу сотню банши - так порівнював високий вереск Вальдегор. А ще вони кам’яніли, що полегшило мою роботу та заспокоїло совість.

На жаль, на полювання вибігли не всі. Оминув цілий парк кам’яних скульптур, я повернулась до підземелля. Моє втручання не потребувалося - Лавер з Самідіром самі впорались з залишками.

- Там назовні на тебе чекає сюрприз, - таємниче сказала я.

- Ти все ж спалила ліс?

- Ні. Створила більше аніж півтори сотні кам’яних скульптур.

- Як?

- А ці химери під променями перетворились на камінь.

- Не добре, - і щоб переконатися в якійсь своїй теорії, піднявся на гору.

Після чого я майже дві години розбивала статуї за допомогою магії на морозі, щоб вночі не перетворились назад, доки засланець-декан роздивлявся малюнки. От наречену йому з характером зустріти, щоб було на кого увагу свою перевести.

24 Сребния 158р.

Маг-Рівік

Сьогодні я нарешті відпочивала вдома. У декана були справи в школі, я ж вирішила навідати своїх друзів та дізнатися, як в них проходять іспити. Заодно буде час внести гроші за наступний семестр та обрати два нових предмети. Вибір мій пав на “Захисну магію” та “Анімагію”. Звісно, хотілось вивчити цілительство, але, на жаль, багато часу в наступному році займуть артифакторика та елементаристика.

- Мені здається, чи Соренто якийсь пригнічений ходить? - запитала я у Фіони, помітивши темні кола під очима у майбутнього некроманта. Ми сиділи вдвох у “Ложці” в очікуванні інших й обідали.

- З дівчиною полаявся, - відповіла та. - Й, мабуть, це на краще, бо якщо чесно, не подобається вона мені. Є в ній щось таке, що змушує відчувати себе поряд з нею брудною.

Я замислилась. Особисто з дівчиною ніколи не спілкувалась, та й бачила лише в театрі та на святі на весні. Можна запропонувати, що Фіона ревнує, та я не відчувала навіть натяку на зацікавленість цілительки до Соренто. Навіть приховані почуття були для мене як відкрита книга. Захисні артефакти лише приглушував емоції та поки не давали своїми “заразити” інших. А я їх носила вже два. У перші тижні вони дійсно допомагали, але з часом слабшали. Хоча інколи траплялись винятки - наприклад, Санрей. Що захищало мага - я так і не дізналась. Що до Фіони, то у іллінки навряд є гроші на такі потужні артефакти, та й інші її емоції я добре відчувала.

- Ти краще скажи, все ще плануєш їхати до Мілет-Дуна? - змінила тему подруга.

- Так. Треба де з чим розібратись і пошукати одного розумного, який дасть пояснення на певні питання.

- Всією компанією поїдете?

- Майже. Не можу вмовити Уллу приєднатися до нас. Каже, що краще в цей час попрацює та грошей заробить.

- Може, й на краще. Іноді розлука їде на користь, може, в декого мозок встане на місце. Я, звісно, розумію, що вони не належать до однієї раси, але хіба краще одружитися з не коханою?

На це я могла лише промовчати. Не моя таємниця, тому не могла розповісти, що тут замішана політика. До того ж, від неї залежало життя мого друга. Я взагалі здивувалась, коли Філл погодився поїхати з нами на південь - адже він переховувався. Та хлопець запевнив, що особисто в обличчя його знає лише близька родина.

- Навіть гадки не маю. Мабуть, це дуже складно - кохати когось іншої раси.

Я зітхнула, згадуючи про власні почуття, які ретельно переховувала від інших. Чи існує для них майбутнє? Здавалось навіть час не мав на це відповіді.

Між нами була не просто прірва - ціла стіна з гострих, болючих “не можна”: раса, життєвий цикл, статус, обов’язки... Та найстрашніше - я не знала, чи він хоч трохи відчуває те саме

- Усі ці заборони лише заважають нормально жити. Якщо двоє хочуть бути разом - ніхто не має права це забороняти.

Ось тут я відчула тяжкість й злість. Подружці хтось дуже подобався, але вона розуміла, що сумісне майбутнє з ним не можливо. Хотілось одразу вск випитати, та не ризикнула. Гіркота розчарування поглинула думки іллінки.

28 Сребния 158р.

Маг-Рівік, Північний Шлях

Калрін Лавер зліг з температурою, тож ми ще вчора повернулись до міста, де на мене вже чекали Вальдегор, готовий до подорожі, та лист від Террі - ельф залишився очікувати нас у Доримі.

До кінця місяця залишилися лічені дні, тому з ранку я вирішила зайти в банк, щоб зняти трохи грошей на подорож, а от після нього з усіх ніг неслась до будинку декана, щоб повідомити, що негайно вирушаю до Мілет-Дуна.

На моє щастя, Калрін перебував у магічному сні для прискорення одужання й не міг почати суперечку, чим я й нахабно скористувалась. Залишивши коротеньку записку з обіцянкою повернутися до місто на при кінці лютерія, побігла далі.

Спочатку відправила Самідіра з ще однією запискою додому - щоб Вальдегор почав терміново збиратися. А вже потім побігла шукати Філла. Добре, що з паном Прієром та пані Тош заздалегідь домовилась. Там мене, як завжди, замінять Улла та Юдіан.

Філл на вдачу був вдома. Іспити вже здав, питання про переведення на наступний рік вирішив. А от речі, звісно, ще не зібрав. Домовившись зустрітися біля портальної вежі через дві години, я побігла далі.

У гуртожитку в дівчат було порожньо - мабуть, розбіглись по роботах. Залишивши третю записку на дверях, я спрямувала свої ноги додому.

Четверту записку я відправила через шкатулку, сподіваючись, що Террі вчасно її отримає.

***

Біля воріт портальної вежі нас чекав Філл із невеличкою торбинкою за спиною та мечем у піхвах на поясі.

- Відправлення до Норгерда за десять хвилин, - наголосив друг. Поки ми добирались, він устиг замовити портал у потрібному напрямку. - Пояснення, нащо так поспішати, будуть потім? - запитав він.

- Саме так. Тож не будемо витрачати час.

- Вперед.

І знову - холод і спека, повітря не вистачало, щоб вдихнути повними легенями, а земля, здавалась зникла з-під ніг.

- Ласкаво просимо в Норгерді, - буденним тоном оголосили вітання. - Зійдіть з платформи. Плануєте наступне переміщення?

- Так. До Дориму, - не гаючи зайвого часу, оголосила я.

- Тоді очікуйте. Портал буде готовий,через сорок хвилин.

- Ми почекаємо. Так що трапилось? Звідки цей поспіх? - запитав Філл вже в мене.

Я й розповіла, що викрали мою подружку-чужинку Лавену в Мілет-Дуні, тож я поспішаю, щоб її врятувати. Добре, що я зайшла до банку - а то й не довідалася б про лихо. Чи дізналася б занадто пізно.

***

Здавалося, що ті сорок хвилин тяглися нескінченно довго. Та коли нарешті оголосили про готовність порталу, на мене очікував черговий сюрприз - до телепортаційного майданчику завітав Віткар Атгрем.

- Ята! - голосно гукнув майбутній менталіст. От кого я точно не очікувала тут зустріти - так це одного з членів Ордену. - Ти куди зібралась?

- На відпочинок, - відповіла я, схоже що хлопець збирався повернутися до Маг-Рівіка.

- Лавер чи Німідор про це знають?

- Звісно. Декана я попередила, - чесно відповіла я.

- Й він відпустив тебе одну?

- Навіть перешкоджати не став.

- Відправлення до Дориму. Приготуйтесь, - оголосив маг, що працював у вежі.

- Можеш сходити й перевірити, - запропонувала я й почала рухатись в бік порталу.

- Стій! - спробував мене зупинити блондинчик, та я, набиравши швидкості, стрибнула крізь арку.

Схоже, неприємне відчуття мене завжди буде переслідувати при проходженні стаціонарних порталів. Бо коли телепортувалась разом із Лавером, нічого зайвого не відчувала. Звісно, можна було б самостійно телепортуватися до потрібного міста, та не ризикнула - раптом з першого-другого разу не вийде, й блукатиму Шляхом.

- Ласкаво просимо в Доримі, - прозвучали рятівні слова. - А це що таке? Хтось проліз до порталу не сплативши за нього!

Я обернулась - за моєю спиною стояв Віткар.

- Ти що, здурів? - накинулась я на хлопця раніше, аніж його встигли арештувати.

- Може. Спокійно. Я просто не встиг внести за себе гроші, зараз усе заплачу.

- Ви тут розбирайтесь, а я запитаю, коли можна буде відкрити портал до Вексдола, - відвернув увагу від суперечки Філлігран.

- Домовились. А мені ще треба Террі знайти. Він має бути в заїзді “Північний Вітер”, - додала я, щоб ал’єр мав змогу розрахувати час.

- Тоді ми з Віткаром тут залишимось, далі розв’язувати фінансові питання, а ви за Атарільдо…

- Не треба мене шукати - я вже тут! - радісно вигукнув ельф та кинувся з обіймами. - Як же я тебе довго не бачив!

Я стиснула друга у відповідь, ледь ребра не зламала. Террі, звісно, одразу захотів знати, з якого дива така поспішність, тож я вдруге за день розповіла про зміни в плані.

Звісно, друзі не зобов’язані мені допомагати в цій справі. Якщо не захочуть - можуть у Мілет-Дуні зайнятися своїми справами, чи повернутися в Маг-Рівік, за портали поверну горші. Я не тримаю зла. Це моя подруга, моя відповідальність і моя боротьба. Та вони погодились. Не кинули мене саму. Навіть не сумнівались - просто сказали “йдемо”. І цього було досить, щоб знову повірити: я не одна.

- Портал на п’ятьох до Вексдола готовий до відправлення, - оголосив працівник вежі.

- Чого на п’ятьох? - здивувалась я.

- А здогадайся, хто з нами ще? - відповів Філл.

Віткар. Та часу сперечатися в нас не було. Хоче їхати - хай їде. Головне, щоб своїм коштом.

29 Сребния 158р.

Мілет-Дун

Виходячи з порталу, я сподівалась, що навколишня спека - це лише наслідок дії переходу. Та ні. У Мілет-Дуні дійсно було жарко, як у Маг-Рівіку влітку. Повітря, здавалось, стояло стіною - густе, сухе, з присмаком пилу, спецій і чогось паленого. Зірка хоч і не було над головою, та був її злий дух, що вирішив випробувати на мені всі муки варення живцем. Уже за кілька хвилин потилиця липла до волосся.

На мить захотілось роздягнутися до спіднього, вмоститися десь під фонтаном і стати водоростю. Але я ж не на відпочинок приїхала. І добре.

Питання “куди йди” в нас не було - Галеон чітко вказав, що чекатиме мене у заїзді “Смажений Гусак” до тридцятого числа включно. Я встигла, тож хлопці мають бути на місці. Скинувши зайвий одяг до мого браслета, ми одразу попрямували в напрямку, люб’язно вказаному магом з вежі.

Мілет-Дун нагадував місто з фільмів про південний схід, що розташовувались серед пустель. Та на відміну від них, саме це місто оточували гори, а за ними йшли безкрайні степи, де переважно жили кочові племена. Його будинки тісно тулилися один до одного, мов притиснуті роками спеки, з глиняними фасадами теплих відтінків. На дахах сушилось простирадло життя: трави, білизна, іноді й самі мешканці - засмаглі, у легкому одязі, повільні, мов час тут тече інакше.

Базарні вулиці в’юнились між будівель, наче живі, заповнені запахами смаженого м’яса, духмяних спецій, поту й дешевих парфумів. З усіх боків щось кричали - продавці, птахи, діти, - і здавалося, місто не спить ніколи. Воно дихає, пульсує, обгортає тебе хвилею спеки, запахів і якогось майже казкового безладу, де магія сплелась із пилом і криками.

Потрібний нам заїзд зустрів нас задухою та запахом прянощів.

- Чого панове бажають? - підскочивши до нас, запитав робітник цього закладу.

- Я шукаю приятелів, вони мають чекати на мене тут, - відповідаючи я роздивлялась присутніх.

- Кого саме?

- А от їх, - вказала рукою на братів-близнюків, Ронана та Бевана. Їх важко було не помітити навіть серед різноманітного натовпу.

- Тоді, може, бажаєте чогось скуштувати?

- Чаю принеси з фчурі, - зробив замовлення Філл і віддав кілька мідних монет. Хоча я б не відмовилась від чогось більш поживного.

Підходити чи гукати братів не довелось - через шум, викликаний нашою появою, хлопці відволіклись від їжі та зі здивуванням витріщились на мене. Схоже, Галеон не попередив їх про мій можливий приїзд.

- В мене галюцинації, чи це дійсно ти? - вигукнув один із братів, підхоплюючись так, що перекинув стілець на якому сидів.

- Ні, це не я. Це примара старого чаклуна прийшла вас лякати, - щиро посміхаючись відповіла я. - Мені здається, чи ви виросли за рік, що не бачилися?

- Не здається. Ще трохи - й будемо шістдесят п’ять соларків зросту. А ти майже не змінилась, хіба що схудла трохи, - додав Беван.

- Може, я не помітила. А де Галеон?

- Нагорі. Разом з Наджи планують порятунок.

- То веди мене до нього. Й хто такий Наджи?

- Один місцевий шукач пригод, що погодився нам допомогти.

- Сподіваюсь на це, - щиро відповіла я.

Ми вже спрямувались до сходів, коли Террі, перехопивши Віткара, який не бажав спускати з мене очей, оголосив:

- Ми краще почекаємо тут. Заодно познайомимось, вип’ємо чаю та послухаємо останні новини.

Террі - справжній друг. Він розумів, чому мені не терпілось побачити саме Галеона.

Підіймаючись по сходах за Беваном, у мене почали трястися ноги - наче перед першим побаченням. Розізлилась на себе за лічені секунди: я тут не для того, щоб особисте життя влаштовувати, а для допомоги.

Стукати, схоже, теффіра, мабуть, не вчили, бо несподівано відкриті двері змусили всіх присутніх в кімнаті схопитись за зброю.

- Спокійно. Це лише я. З Ятою, - доповів хлопець, пропускаючи мене в середину.

Я на хвилину випала з реальності - мене накрило ціле цунамі емоцій. Навіть відрізнити одне від одного було не можливо. Божевілля. Приємне божевілля.

Обіймів не було - Галеон ледь стримався. Замість цього схопив мене за плечі підвів до стола, де відбувалась нарада.

Познайомившись з усіма присутніми, я почала розпитувати:

- Я так розумію, що є шанс викупити Лавену. Скільки для цього потрібно грошей?

- Сто джубів, - оголосив ціну засмаглий блондин, якого мені представили як Наджи Пустельного. - Цю суму нам вдалось знайти, проте якщо торгаш захоче більше - взяти буде ніде.

- Гроші - не проблема. А от що буде, коли він відмовиться продавати? Чи є можливість її викрасти? - продовжила я. Зараз й тисяча джубів не проблема - луски на продаж ще вдосталь.

- Її десь переховують. І сам Логер дістається туди через мага-телепортиста.

Я важко зітхнула. Мої уроки традиційної телепортації так й не увінчалися успіхом. Що вже й казати про те, щоб прослідкувати за чужим телепортом.

- Можете показати на мапі, де знаходиться це місто? - попросила я.

- Звісно. Отут, під горою, розташований Алврід.

- Тоді з нього й почну пошуки, - вирішила я. Час скористуватися чарівною дією мого компаса. - Й поки буду шукати, ви будите відволікати цього мерзотника.

- А зможеш? - з надією запитав Галеон.

- Повір, я минулий рік не лише біля казана стояла та зілля варила. Він в мене аж занадто був насичений - і практики вистачало. То демони, то химери, то ще якась гидота. Й хоча маю лише найнижчий ранг, та вже вважаюсь повноцінним магом й маю право чаклувати. Коли їдемо до Алвріда?

- Завтра на світанку. Сьогодні маємо отримати гроші, - зізнався Галеон.

- Ти ж сказав, що вже маєте потрібну суму.

- Ми її беремо в “Платиновій Кірці”, - відповів Наджи. Як я помітила, лише ці двоє вступали в розмову, решта мовчки слухала.

- Під відсоток?

- Звісно.

- Підемо до банку разом. Краще взяти свої, аніж позичати у гномів. З ними до кінця життя не розрахуєтесь.

***

Гноми в банку не дуже зраділи коли зрозуміли, що угода скасовується, та все ж зняли з мого рахунку потрібну суму.

- Звідки в тебе стільки грошей? - запитав Ронан, коли ми повернувшись до заїзду, сіли вечеряти.

Жарт про те, що я продала в рабство інших магів, зараз був недоречним. Та я ще не встигла почати брехати про раптове спадкоємство, як в розмову втрутився Террі.

- А це вона з аномальної зони своє багатство притягла. Що ще можна очікувати від драконів? Вони завжди відчувають, де золото та коштовності без нагляду лежать.

- Тримати дракона в гаремі - не кожен може собі дозволити, - промовив Філл між ковтками вечері.

- Ти це до чого? - розлючено запитав Галеон.

- А що, як запропонувати цьому Логеру продати Яту? Так вона зможе потрапити до місця, де тримають Лавену, - пояснив ал’єр.

- А якщо ельфійки там не опиниться? - продовжував допитуватись потраплянець.

- Тоді телепортується звідти назад.

- Їй це навряд вдасться. Місце, скоріше за все, захищене від усіх способів проникнення й втечі, - доповів Наджи. Як самий досвідчений серед нас, він краще розумівся на таких речах.

- Не погоджусь, - не здавався Філл. - Ята змогла спокійно потрапити до кабінету голови гільдії магів в Маг-Рівіку - й жодна сигналізація не спрацювала. Вона робить це якось не так, як наші маги.

- Ідея не погана. Але якщо Лавена таки буде там, то як вони вдвох звідти виберуться? - запитав Віткар.

- Тим же диво-телепортом, - відповів не обізнаний в цьому питанні Галеон.

- В тому й проблема, що Ята може використовувати цей портал лише зі своїм фамільяром, - пояснив вінор. Й звідки він про це довідався?

- А нащо в неї крила? Перетвориться на дракона та полетить, - відповів Філл.

Я тихо сиділа й не втручалась у розмову. Лише потроху закипала. Террі, що сидів поруч, це відчував і тримав мою руку у своїй під столом - хоч якось заспокоїти. Дивно… Ми проводили не так уже й багато часу вдвох, але він знав мене краще за інших

- А може, саму Яту запитаємо? - подав голос Вальдегор. Він навряд чи відчував мої емоції, але, проживши поруч майже рік навчився читати їх по виразу мого обличчя.

Усі дружньо подивились на мене.

- Я от вас слухала, - мовила я, - і в мене виникло питання: а де документи Лавени?

- У мене, - відповів Галеон.

- То чого б не звернутися до влади й не спробувати повернути законним шляхом?

Чому одразу про це не подумала? Мабуть, через радість зустрічі та купу зайвих думок.

- Довести, що це саме її документи, можна - навіть попри те, що там лише письмовий опис. Але, на жаль, вони дійсні не в кожній країні.

- А ще місцева варта, отримує частку з незаконних продажів. Зловити їх на цьому не має можливості, але про це знають всі, - додав Наджи.

- Шкода. А то відправити б цю сволоту на каменоломні - щоб іншим було наука.

- Мрії. У цьому світі закон - на боці грошей. І правий той, у кого їх більше, - гірко посміхнувся шукач. На мить у мене склалось відчуття, що він сам пережив ще.

- Отже, пропонуємо по черзі план дій, - промовив Вальдегор. - У мене він такий: ділимось на кілька груп. В першій - Філл, під виглядом торговця, спробує викупити Лавену для свого “гарему”. В другій - Галеон також спробує її викупити, як чужинець чужинку. В третій - Ята намагатиметься самостійно знайти дівчину. Тепер слухаю ваші пропозиції.

- План добрий. А інших поки не має, - підхопив розмову Надж. - А як пропонуєш поділитись на групи?

- З Галеоном підуть ті, кого вже бачив Логер. З Філлом - Віткар, й треба ще когось. З Ятою - я та Террі, нас трьох вистачить.

- Чотирьох, - виправила я.

- Так, звісно, ще Самідір. У вас є кого додати до Філла?

- Знайдемо. Їх не було з нами минулого разу - лікувалися після нападу демонів. Трьох має вистачити, - пообіцяв шукач.

- А вони здолають такий шлях? Це не зашкодить їхнему здоров’ю? - перепитала я. Не хотілося, щоб через нас хтось постраждав, а тим більше - загинув.

- Вони вже здорові. Як і ваші перевертні. Та готові до дій, - запевнив мене Наджи.

- Краще я піду з Галеоном, - подав голос Віткар. - Я так зрозумів, серед вас немає жодного мага, тож буду корисним. Тим паче як менталист - зможу відчути брехню або змусити розповісти правду.

- Філл, сам впораєшся? - перепитала я.

- Звісно. Ти ж сама казала, побутова магія в руках чарівника з фантазією - страшна річ. Та ще й на відміну від тебе, я не погано проклинаю.

- Інших планів ні в кого не має? - перепитав на випадок вампір, і, трохи почекавши, продовжив. - А як будемо пересуватись? Якщо на своїх двох, то втратимо багато часу. А в нас лише один кінь та фамільяр.

- З цим проблем не буде. У нас є свої коні, а також де взяти ще, - заспокоїв Наджи.

01 Лютерія 158р.

Гора Бенфаіл

Пройшовши три маленьких портали, ми зійшли зі Шляху й звернули на південь. За звичайних обставин у дорозі мали б провести десь днів десять - то підіймаючись, то спускаючись по схилах гори. Я все дивувалась, як хлопці минулого разу встигли так хутко з’їздити в місто та повернутися? Як виявилось, гора цілком належала гномам - навіть декілька поселень було на зовні. А ще вона мала підземну, пряму дорогу аж до самого Алвріда.

Після того як сплатили митний податок та отримали дозвіл, я нарешті змогла оцінити перевагу цієї дороги. Ані спеки, ані вітру, ані дощу.

Мене взагалі захопило підгір’я. Його велетенські зали вражали уяву. Павутиння коридорів тяглося у всі боки, іноді зникало за арками, іноді розходилося на кілька рівнів, ніби це була не просто дорога, а ціле підземне місто. Кам’яні статуї стояли вздовж проходів - суворі бородаті обличчя з насупленими бровами, вицятковані так майстерно, що здавалося, вони от-от зітхнуть. Кожна фігура тримала в руках інструмент - молоти, чи кирки - і, напевно, мала якесь значення, хоч я й не розуміла всієї символіки.

Переходи та містки між секціями підземелля здавались мереживом: аркові, з масивними балюстрадами, вони іноді виводили у просторі зали, де підлога вигравала мозаїкою, а іноді - у тісніші тунелі, обвиті кованими поручнями. Все це освітлювали переважно смолоскипи, що горіли майже без диму. Їхній теплий вогонь кидав тіні на стіни, і здавалося, що камінь дихає. Але подекуди я помічала хитрі магічні конструкції - в деяких приміщеннях за допомогою дзеркал і кристалів було спрямовано промені зірки, які проникали вглиб гори крізь вузькі отвори чи світлові шахти.

Це підземне царство здавалося живим. Кожна деталь тут мала своє місце, своє призначення. Я навіть ловила себе на думці, що починаю розуміти логіку простору - мовби ці коридори навмисне ведуть не лише до мети, а й через враження, історії, давню мудрість, закарбовану в камені.

І хоча ми рухались вперед, частина мене хотіла залишитись - просто стояти серед цього спокою й величі, доторкнутись до кам’яних плит і уявити, скільки поколінь пройшли тут до нас.

А ще моя драконяча сутність, мов навіжений шукач скарбів, вперто смикала мою свідомість у бік кожної золотої жили, кожного клаптика коштовного каміння, що ховався за кам’яними стінами. Я не бачила їх на власні очі, але відчувала - чітко, яскраво, майже на смак. Мовби хтось навмисно дражнив мене ароматом скарбів, які тільки й чекали, щоб я простягнула руку й забрала їх.

Іноді мене аж трусило від бажання зупинитися й крикнути: “Ставайте табором! Тут буде моя копальня!” У такі моменти Террі, помітивши, як у мене в очах з’являється той блиск, що буває тільки в закоханих чи божевільних, м’яко, але наполегливо кликав мене по імені. Його голос - тихий, теплий, впевнений - мов якір, що тримав мене біля берега здорового глузду. Інколи він брав мене за лікоть або торкався плеча, і ця проста турбота наче гасила у мені вогонь жадоби.

Тимчасово це допомагало, хоч я знала - варто йому відволіктись бодай на мить, і я знову подамся на пошуки багатства. Саме тому Террі не відходив від мене ні на крок - ніби мій особистий оберіг від самої себе.

***

На ночівлю ми зупинились в чомусь середньому між трактиром та майстернею, яку тримало подружжя гномів. Хоча й гномами їх назвати було важко - значно кремезніши за тих, кого я звикла бачити в банку. Атарільдо взагалі називав їх дварфами. Треба запам’ятати, а то ненароком можу образити цих невисоких, бородатих розумних.

А ще відсутність зірки заважала визначати, котра година - ранок, чи вже вечір. Лише завдяки годиннику я слідкувала за часом.

На вечерю нам подали багато жирнючого, смаженого м'ясо, трохи варених овочів та кухлі з елем.

Втомивши голод, усі розбіглись по кутках. Наджи разом із Філлом, Галеоном та хлопцем зі своєї команди, на ім’я Бекан пішли про щось домовлятись. Вальдегор щось завзято розповідав близнюкам та іншим членам команди Наджи. Перевертні, розтягнувшись на лавках дрімали, а Террі тихо пояснював Віткару щось з ельфійської менталістики. Я ж, діставши компас, спостерігала, як його стрілка продовжує показувати на південь. Шкода, що артефакт не показує відстань, бо поняття “південь” розтягується аж до самого узбережжя.

Десь через пів години повернувся Наджи зі своїм супроводом, а глянувши на задоволене обличчя Філла, я зрозуміла - похід вдався.

- Завтра поїдемо на вагонках, - доповів він, сівши поряд. Побачивши компас в руках додав: - Є зміни?

- Поки що ні. Навіть не знаю, чи це добре. А що таке вагонки?

- Це результат спільної праці дварфів та магів. Самохідні візки, що здатні розігнатися до небувалої швидкості.

Питати, скільки кілометрів на годину, було марно, того поцікавилась як вони працюють. На жаль, виявилось, що дварфи ховають цю таємницю більше, аніж знаходження жили білого золота.

Розпитувати про вигляд не стала - зранку все одно побачу.

05 Лютерія 158р.

Околиця Алвріда

Майже дві доби ми на шаленій, для цього світу, швидкості їхали під горою в залізних вагонках, від гуркоту яких я ледь не втратила слух. Ці штучні монстри, створені руками гірських майстрів, віддалено нагадували товарні вагони з мого світу - лише розміром менше. І рухались вони не по колії, а на натягнутих тросах, що викликало в мене моторошне відчуття - ще трохи, й зірвемось в чергову прірву, якими рясніло підземелля.

Учора ми вийшли до стін Алвріди й стали на ночівлю. А сьогодні, з першими променями зірки, розділившись на групи, пішли в різні напрямки. Філл зі своїм супроводом мав зайти з заходу, Галеон - з півночі. Я ж мала просто об’їхати місто по колу, щоб з’ясувати, чи знаходиться Лавена тут. Та цього робити не довелось - щойно ми почали звертати до південних воріт, стрілка, як і раніше, вперто вказувати напрямок на південь.

- В місті її немає, - оголосила я.

- Треба іншим передати, - відповів Террі. - Я зараз спробую зв’язатися з Віткаром.

За короткий час нашої мандрівки ельфу вдалось налагодити телепатичний зв'язок з вінором. Аж заздрощі брали, але я не була морально готова до такого випробування, як постійний гул чужих думок - мені і емоцій вистачає.

- Попередив, - доповів ельф, витративши на це хвилин двадцять.

- Тоді їдемо далі. Чекати на них не будемо - нехай здоганяють.

Й ми, вскочивши в сідла, рушили далі.

***

Після обіду ми втрьох - інші ще не встигли нас наздогнати - дістались маєтку, що захищала величезна кам’яна стіна. Ледь ми почали її оминати на певній дистанції, стрілка компаса раптом смикнулася на захід.

- Вона там! - оголосила я, вказуючи на будівлю.

Ми зупинилися в тіні одинокого дерева, що росло у двохстах ларків від стіни, щоб обговорити план дій.

- Так просто туди не потрапити. Навколо наведене заклинання. Мабуть, через це на стіні і не видно вартових, - промовив Террі.

- Якесь дивне закляття, - додав Вальдегор, відійшовши від нас на кілька кроків. - Щойно я віддаляюсь від вас, мені важко втримати погляд на цій споруді. Постійно хочеться відвернутися й пройти повз.

- Я стою поряд з Ятою, але відчуття схожі.

- То в чому? - запитав повернувшись до нас вампір.

- Навіть не знаю. А ти що думаєш? - запитав Атарільдо в мене.

Я ж увесь цей час мовчала - прислуховуючись до відчуттів.

- Це місце має знайомий сморід, - відповіла я. - І ще гидке відчуття, ніби на мене чаклують… Я ось що думаю: що нас трьох пов’язує?

- Точно, - здогадався ельф. - Ти думаєш це через ключі?

- Інших варіантів поки не маю.

- Але як наші ключі можуть буди пов’язані з цим містом? - запитав Вальдегор.

- Може тут лежить четвертий? - припустив Террі.

- Або якийсь інший артефакт з Гаяв-Тока, - додала я. - Треба вирішити, як проникнути всередину. Будемо стукати у ворота чи лізти через стіну?

- Краще було б дочекатись інших, але ми втрьох, певно, вже привернули увагу. А більша компанія може спровокувати непотрібну нам агресію. Та й маг, який створив це захисне поле, може бути всередині, й він значно досвідченіший за нас, не кажучи про силу. Я, до речі, нарешті впізнав природу цього заклинання - це підрозділ ментальної магії. Воно змушує тих, хто поруч, оминати місце, а проїхавши повз - одразу забувати про нього. Наскільки ви захищені від стороннього впливу? - запитав ельф.

- Якось на мене спробували вплинути, їм це не вдалось, - згадуючи про Суфо з Наосом, відповіла я.

- Навіть гадки не маю, але от саме це заклинання на мене ще як діє, - зізнався вампір.

- На мене воно також впливає.

- Тоді не відходимо один від одного більше ніж на крок. Пробуємо постукати - може, вийде просто викупити Лавену, - видала я чергову зміну плану.

- Не подобається мені ця ідея, - пробуркотів Вальдегор.

- В тебе є інша?

- Немає. Поки немає.

- Тоді рушаємо, - і я рішучіше зробила перший крок.

***

Стукати в ворота не довелось - нам залишилось ларків з п’ять коли ті самостійно відчинились, а з них вийшов чоловік у яскравому одязі, що обтягло живіт так туго, того й гляди лусне. Вийшов цей пан не сам - за його спинами стояло ще двоє. Височенні, сірошкірі, з білим волоссям - для мене вони виглядали ще більш екзотичніше, ніж перший зі своїм одягом.

- Чим можу допомогти мандрівникам? - запитав товстун на загальній мові з сильним акцентом, щойно ми до нього наблизились.

Його засмагле обличчя, аж світилось привітністю, але що він відчував насправді, я не змогла відчути - як не намагалась. Через це в мене виникло неприємне враження. Мабуть, через з асоціацію на Наоса.

- Ми дещо шукаємо, - злізши з коня, почав перемови Атарільдо. - А якщо точніше - нам потрібен дуже непростий товар. Я б мовив - надзвичайний.

- То вам пощастило. Я торгівець, у мене багато чого є. Якщо маєте бажання оглянути - запрошую до мого будинку.

Ми з Вальдегором також злізли з коней, і вже пішки пройшли крізь ворота.

За стінами розкинувся невеличкий сад, доглянутий до лоску. Посеред нього виблискував чистий, мов дзеркало, басейн, у воді якого плавали розкішні водяні квіти - бузкові, рожеві, білі, з пелюстками, що тремтіли від найменшого подиху повітря. Навколо басейну стелилась вишукана кам’яна мозаїка, візерунок якої нагадував луски змії.

На гілках дерев висіли клітки зі строкатими птахами - якісь співали солодкими голосами, інші мовчали, ховаючи блискучі очі в пір’ї. В деяких клітках були дзвіночки, що легенько подзенькували, коли птах стрибав із жердочки на жердочку.

Між кущами снували дрібні тваринки, прив’язані до металевих кільцят на тоненьких срібних ланцюжках. Вони були химерні - щось середнє між зайцем і котом, з м’яким хутром, вушками, що піднімалися й опадали в такт кожному руху, і блискучими очима, що насторожено стежили за нами.

Попри затишок і багатство цього місця, в ньому відчувалося небезпека. Яка саме - невідомо.

- Коней можете залишити тут, а самі проходьте до альтанки - тут й поговоримо, - махнув він на невеличку дерев'яну споруду, повність оплетену квітучою рослиною.

Ми тільки вмостили свої дупки на лавку, як із будинку вибігла дівчина з прозорим глечиком, у якому плескалась рожева рідина. Вигляд у неї був не дуже щасливий, скоріше наляканий.

Розливши вино по чарках, господар цього маєтку - пан Мілад - продовжив перемови.

- То що саме вас цікавить?

- Ми шукаємо особливий подарунок для особливого розумного.

Террі соловейком заливався, розповідаючи, що саме ми шукаємо. Іноді навіть здавалось, що розмова відхилялась від теми, та пан Мілад, схоже, розумів все, що не було сказано в голос. Я ж тим часом, понюхавши напій, обережно стукнула ельфа по нозі, попереджаючи, щоб не пив. Як і Вальдегора. Вампір хоча б кивнув, що зрозумів, а от від Атарільдо - жодної реакції.

Перемови тривали вже з пів години. Іноді до них приєднувався Гор. Я ж лише мовчки спостерігала, намагаючись хоча б щось відчути від цього господаря. Та все марно.

- Що ж, ходімо - покажу все, що маю, - запропонував чоловік. В його очах на секунду промайнуло незадоволення з того, що ми не зробили жодного ковтка.

Дівчат було всього чотири. Усім - не більше тринадцяти років, і всі - напівкровки. Та потрібної серед них не було.

- А є в вас щось більш екзотичне? - запитав Вальдегор.

- Це все. Інші - чистокровні люди, - запевнив пан Мілад. - Але запевняю вас, всі вони незаймані.

- А щодо… займаних?

- Таких не тримаю. Нащо? В гареми вони не годяться, лише для борделів.

- При умові, що дівчина чужинка? - не втрималась й запитала я, вперше подавши голос.

Хвиля незадоволення ледь зачепила мене. Ага, значить артефакт, який тягає на собі работорговець, не такий уже й досконалий.

- То що с привиду чужинок? - перепитав Террі, бо схоже, відповідати мені не збирались.

- Як я чув, ті, що прийшли в цей світ занадто старі, аби привабити моїх клієнтів.

Нічого собі - старі?! Мені, а точніше цьому тілу, на момент потрапляння було сімнадцять років, а Лавені - навряд чи більше п’ятнадцяти. Чого рік народження в документі не вписали? Бо ми в цьому світі не народжувались. Ось і вся відповідь.

- Та й із цнотою проблема. Це марна трата коштів та часу - їх продавати. До того ж, вони ж, начебто, вільні.

То ж бо й воно - що “начебто”. Викрасти це не завадило.

Я обережно дістала компас. Його стрілка крутилась, наче дзиґа.

Щось тут не сходилось. Від дівчат навіть трохи не пахло моєю подружкою. Її або тримали в окремому приміщенні, або її дійсно тут не було, або компас зламався.

Залишатись тут зайвий час не хотілось, тому ми попрощавшись й почали збиратись. Як раптом усім трьом стало зле - я відчула загрозу. Чинити опір не було сил, рухатись - й то було важко. Поступово я осіла на землю, і останнє, що бачила перед тим, як заплющились очі - моїх друзів кудись тягли.

06 Лютерія 158р.

Маєток Мілада

Повністю втратити свідомість у мене не вийшло, тож я добре чула, все що відбувалось навколо. На жаль, лише чула - відкрити очі так і не вийшло, як і проронити хоча б якогось звука чи чинити опір. Нас із друзями ще вчора розділили. Їх безпритомні тіла потягли в один бік, мене - в інший, точніше до підвалу. Ще й кайдани начепили та прикули до стіни. Дурні. Щойно я поверну контроль над тілом - рознесу тут усе до самого фундаменту.

А до цього залишилось небагато - магія поступово повертається. Її якраз вистачило, щоб створити освітлювач такої яскравості, щоб заплющеним очам стало болісно. Одна біда - вкритися лускою поки не вдавалось. Без неї я почувалася безпорадною, наче немовля. І це не просто дратувало - це розлютило.

Почувши наближення кроків, я погасила світло. Не варто давати переваг - хай далі вважають мене непритомною.

Двері зі скрипом відчинилися, й до кімнати зайшли двоє.

- Як бачите, мій господар, план спрацював, - впізнала я голос торгаша. - Вона дійсно прийшла на допомогу. Мої шпигуни одразу доповіли мені, що вона прибула в Мілет-Дун. Залишилось лише розставити пастку.

То це була пастка? Лавену навмисно вкрали, щоб змусити мене прийти їй на допомогу? Ото декан зрадіє, коли дізнається - чудовий привід влаштувати мені двох годину лекцію про відповідальність та безпеку.

- Я таку пастку для неї приготував… - з гордістю протягнув Мілад.

- Мене не цікавить, як саме ти заманив її сюди, - холодно перебив його інший голос. Незнайомець розмовляв загальною мовою без жодного акценту. - Головне - результат.

А от мене якраз дуже цікавило.

Що такого є в цьому будинку, що мій компас привів нас саме сюди? Це ж не просто збіг. Стрілка крутилася, мов шалена, коли ми були біля воріт. Тож щось, або хтось, її сюди тягне. Але що? Лавена? Артефакт?

І ще одне…

Як, біса їм у хвіст, вони дізналися про компас? Звідки в них інформація? Я ж не хизуюся ним щоразу, як виходжу на прогулянку. Хтось стежив? Хтось зрадив? Чи, може, його відчуває той, кого я ще навіть не бачила?

Запитання роїлися в голові одне за одним, а відповідей - нуль. І це злило навіть більше, ніж кайдани на руках.

- Так. Завісно…

- Що з її супроводом? - знову перебив незнайомець.

- Не хвилюйтесь. Вони про неї ніколи не згадають.

- Дуже на це сподіваюсь.

- Дивна парочка. Ельф й…

- Парочка?! Тобто їх було лише двоє? - розлютився чоловік. Аж мене торкнулось. Нарешті! Хоч щось ще відчуваю.

- Так, - ледь вимовив Мілад. - Вони втрьох прийшли сюди.

- Дурень. Їх з Норграду вийшло четверо, разом з дівкою. Де ще один?

- Гадки не маю. До маєтку ніхто більше не наближався...

- Накажи негайно знайти тих двох, що були тут, й вбий їх. З самого початку треба було це зробити, а не чистити пам'ять й відпускати.

Отже, друзі живі. І в безпеці. Яке полегшення. А те, що про мене не пам’ятають - то це не на довго. Взагалі дивно: про Віткара цей чоловік знає, а от про Террі - ні. Тим паче - ні слова про Галеона з Наджи. Той, хто слідкував за мною, погано виконував свою роботу. А ще - де Самідір?

- Ти ще тут? Залиш нас вдвох й мерщій виконувати наказ. А не то сам через тортури помреш, - перейшов на погрози незнайомець. - І прослідкуй, щоб нас не турбували.

- Звісно.

Двері грюкнули. Ми залишились вдвох.

Підійшовши ближче, чоловік болісно схопив мене за волосся, піднявши обличчя.

- Оце і є посланник Головного? - зневажливо кинув він, звертаючись у порожнечу. Не до мене ж, бо я за його логікою мала весіти в безтямі. - Жалюгідно. Ну що, багато вже встигла доповісти своєму господарю?

Він нахилився ближче, аж його дихання вперлось у щоку. Мені так хотілося відкрити очі й хруснути йому носа, але м'язи все ще не слухались.

- А він? - продовжив той зі зневагою. - Міг би обрати хоч якусь красуню. Ефектну, мов богиню. Витончену... - він зупинився, мабуть роздивлявся наче товар на базарі. - А не цю... жалюгідну потвору. На неї й дивитись огидно.

О, який комплімент. Питання “що саме огидно?” залишилося без відповіді - запитати я все ще не могла. Я висіла, мов туша, та з кожним словом його голосу в мені росло щось гаряче. Ні, не сором. Лють. Луска ще не проявилась, але десь у кістках уже було знайоме поколювання.

- Може, вона й не посланник? - пробурмотів він сам до себе. - Може, це просто якась невдала приманка? Лялька, щоб перевірити, хто на гачку?

О так, ти точно вже на гачкуя. От тільки не знаєш, що наживкою був ти сам.

- Ну і де твої чудеса, розумна? - прошипів він і ляснув мене по щоці, не з ненависті навіть, а швидше з нудьги. - Агов? Покажи мені хоч щось, будь ласка, бо я вже починаю засинати.

Я ледве стрималась, щоб не всміхнутись. Не зараз. Зачекай трохи. Я ще не все згадала. Але вже відчувала, як в мені щось зміщується. Як темрява всередині хруснула й почала повертати мені контроль.

- Мовчиш? - гмикнув він. - І правильно. Так краще. Без твого голосу хоч не так ріже вухо.

І от тоді - нарешті - пробігла перша іскра. Тепла, знайома. Магія.

Я знала: гра почалась.

Зрештою, він вирішив, що ображати непритомну - марна справа, і нагородив мене черговим ляпасом. Спершу здалося, що зламався ніс, та на щастя - ні. Але відбулось дещо куди приємніше: я відчула, як по тілу пробігла луска.

- Якого?.. - налякано вирвалося в нього. Віе кинувся зривати з мене одяг. - Цього не може бути! Вона ж має бути повністю непритомна! Без магії!

Сюрприз! От би ще трансформуватися - одразу розмріялась я.

Схоже, розумний був не надто розумний. Бо єдине, на що спромігся - ще кілька разів болюче вдарити по обличчю.

- Як? Як?!! Що ж далі робити?..

Ці питання тільки підтверджували мою здогадку щодо розумових здібностей даної особи.

І це він не знає, що моя магія поступово повертається. Якби знав - може, й дрина притяг, щоб завдати більше шкоди.

Виплеснувши свою злість, він нарешті залишив мене на самоті, голосно грюкнувши дверима на прощання. Сподіваюсь, що на прощання. Бо більше не хочу мати справ з цим садистом.

07 Лютерія 158р.

Маєток Мілада

Про те, що пройшла доба, я дізналась від чергових відвідувачів - учорашнього і ще якогось новий. Вони вголос обговорювали, що за цілу добу я так і не прибрала луску, яка заважала проведення ритуалу. Що саме за ритуал - так і залишилось невідомо, проте я дізналась, що вбивати мене не збираються. Моя передчасна смерть може привезти до появи ще одного спостерігача, - вишукуй його потім. Та найбільше вони боялись появи самого Головного, бо пастка на нього ще не була готова.

Оце так плани! Цікаво, Лавер про них знає? Чи хоча б здогадується? А Німідор? До речі! Як я могла забути - що з Лавеною? Сподіваюсь, її тут дійсно не було, і то просто компас зламався. Бо якщо її через мене вб’ють… Навіть думати болісно. До речі, що з Террі та Гором? Чи їх наздогнали? Та якщо так, то що з ними зробили?

По щоці пробігла сльоза, яку одразу злизала язиком. Солона, наче…

Що?!

Не одразу, але я зрозуміла, що до мене поступово поверталась здатність рухатись. Очі давно були розплющені - просто в кімнаті темрява. Добре, що мої тюремники вже залишили мене в спокої й двері міцно замкнули за собою.

Я створила невеличку освітлювальну кулю, поступово збільшуючи її яскравість, щоб не осліпнути й водночас роздивитись, де я.

Нічого собі “хороми”!

Невеличка, кам’яна кімната мала вузьке ліжко та двері. І більше нічого. Якщо не вважати гака, на який я була підвішена.

Ох, йо-йо… Разом із можливістю рухатись до мене повернулись і всі ті “приємності”, що супроводжують коли довго не рухаєшся. М’язи, що не працювали добу, зрадницьки нили й тремтіли, наче кожен з них отримав персональне прокляття. Здавалося, що моє тіло пронизали сотні тисяч дрібних, злісних голок, які влаштували карнавал болю.

Та найбільше дратувало не це. Я страшенно хотіла в туалет. Дивно, як взагалі протрималась.

Стримавши крик, я зробила спробу звільнитися від кайданів й впасти хоча б на кам’яне ліжко. Минуло майже пів години - і я вже міцно стояла на ногах. Кайданів не позбулася, але змогла вирвати зі стіни гак. Шуму при цьому було, ніби вагон із металобрухтом перекинувся.

Позбутись від кайданів, коли вони перед очима, а не над головою - значно простіше. Наступними були двері. Очікувати, доки сюди прийдуть вартові перевірити джерело шуму, також не наважилась, а повністю обернувшись драконом рознесла двері на маленькі шматки.

Яке ж це було задоволення - спостерігати за виразом облич трьох сірошкірих здоровил-охоронців. А які емоції? Здивування, наляканість, приречення. Мммм, смакота.

- Що тут відбувається?... - вигукнув Мілад. Побачивши мене, попри засмагу, зблід наче перший сніг. - Чого стоїте? Затримайте її негайно, та закрийте знов в підвалі.

Охоронці розуміли, що простіше це сказати, аніж зробити. Та зітхнувши, вирішили виконати наказ. Чоловіки були сильними, але їхній зріст та габарити лише заважали в тісному коридорчику. Мої розміри після перетворення також збільшились, але я виявилась спритнішою - змогла вивернутися та вирватись на поверхню, при цьому добряче подряпавши сірошкірих.

У дворі на мене також чекали. Торгаш не став витрачати зайвий час на спостерігання, як мене ловлять, побіг за допомогою.

- Пам’ятайте, вона нам потрібна живою! - вигукнув чоловік, у голосі якого я впізнала садиста.

Я тільки хотіла відлетіти, та вирішила витратити тридцять секунд, щоб подивитися на того, хто вважає мене потворою.

Вище середнього зросту, замотаний в чорний одяг до самої маківки. Якби обличчя не перекосило від злоби, то його, мабуть, можна було б назвати вродливим. А так - нічого особливого. Поруч із Террі здавався б сірою мишкою.

Випустивши на прощання вогонь і розправивши крила, я піднялася в небо. Та далеко не відлетіла, а зупинилась біля того дерева, де ми з друзями вирішували, як потрапити до маєтку. Звісно, мене відпускати просто так ніхто не збирався, - і вже хвилин через п’ять я вже спостерігала загін вершників.

Сподіваюсь, що в маєтку нікого з охорони не залишилось, бо дурень-торговець та його господар навіть гадки не мали, хто в них стоїть в стайні.

Уроки з телепатичного зв’язку з фамільяром не пройшли дармна. Ще в першу добу полону я змогла зв’язатися з Самідіром та вмовити його нічим не видавати себе - і це стало в нагоді, хоча впертий вовко-кінь поривався мене рятувати. А от зараз він міг з легкістю змінити звіра й перевірити маєток на наявність моїх друзів, поки я відволікаю цих придурків.

Садист був в перших рядах, хто наблизився до мене. Чоловік, не зупиняючи коня, читав якесь заклинання, від якого захотілось спати. Та цього разу мені одразу вдалось його позбавитись, чим ще більше його розізлила.

Дозволивши їм під’їхати якомога ближче, я спершу використала заклинання вітру - і здула вершників на землю, чим тут же скористались їхні коні, розбігшись в різні напрямки. Не даючи часу садисту оговтатись, я за лічені секунди влаштувала невеличкий землетрус. Щоправда, у моєму розлюченому стані не вийшов зовсім не “невеличкий”, тож землю вкрили досить глибокі тріщини, в які попадали переслідувачі.

На цьому не зупинилася: скомбінував воду з повітрям, я вкрила всіх кригою. Така собі здоровенна скульптура вийшла. Якщо ніхто не допоможе їм зараз, то до завтра розтануть -, і може хтось виживе.

Добре хоч коні встигли врятуватись. Мабуть, вони розумніше за своїх господарів.

***

Повернувшись до маєтку, щоб завершити справи, я приземлилась на його подвір’ї. Частково повернувши людиноподібний вигляд, почала озиратися в пошуках ворога, та замість нього побачила дівчат, яких нам показували, а також двоє дітей - років по три-чотири, не більше. І, звісно, тут була прислуга та особистий гарем торгівця. Охороняв їх велетенський шаблезубий вовк.

- Це все? - запитала я у фамільяра. Отримавши кивок у відповідь, продовжила, дивлячись на артефакт: - А компас усе на щось вказує. Ти тут прослідкуй, а я ще раз сходжу подивлюсь.

Не зважаючи на його незадоволення, я ще раз обійшла маєток. Добре, що він не був таким уже й величезним.

В одній із кімнат, полиці якої були забиті книжками, стрілка компаса раптово завмерла, а сам артефакт почав нагріватися. Я також завмерла, намагаючись хоч щось відчути, та все було марно. І тоді з компаса несподівано вирвався промінь, який чітко вказував на одну з книжок. Звісно, я її дістала, та на жаль, відкрити не змогла - заважало якесь заклинання.

Книжка була стародавня: вся обкладинка списана не знайомими рунами. Що ж в ній такого, що мій артефакт хотів мені її показати? Розбиратися на місці часу не було - я просто засунула книжку до браслета. Вважати це крадіжкою не стала, а назвала компенсацію за моральні збитки.

Чи саме ця книжка була приманкою для мого компаса - цього я, мабуть, ніколи не дізнаюся. Але щойно я її дістала, артефакт “заспокоївся”, тож я вирішила не спокушати долю й припинила блукати маєтком у пошуках чогось іще. Pі спокійною совістю повернулась на подвір’я. де на мене продовжував чекати Самідір. Ще одною компенсацією став одяг - замість зіпсованого садистом. У мене, звісно, був запасний, заговорений, та моя дракониха не встояла перед шовковими сорочками, легкими, наче повітря.

Щойно Дір прийняв вигдял коня, до нас підійшла одна з дівчат - перелякана до втрати свідомості. Збиваючись, вона про щось говорила, але, на жаль, я її не розуміла. Хвилин за п’ять до неї приєдналась її подружка по нещастю. Ця виявилась кмітливішою: простягнула мені руку й вказала на браслет. Я уважно огледіла прикрасу й зрозуміла, чого від мене хочуть - щоб я зірвала з них браслети. Це був артефакт, що поєднував у собі багато функцій: придушення волі, відстежування та ще чогось. Головне - самі дівчата зняти їх не могли.

З першого разу, щоб не нашкодити, в мене не вийшло. Але зрештою я звільнила теперт уже колишніх рабинь. Відчула, що виконала все можливе, й збиралась залишити це місце. На мою біду, здобувши волю, дівчата - не питаючи - вирішили йти за мною. Сперечатись не стала: хочуть - хай йдуть. Мені ж головне - своїх знайти. Компас нарешті “прийшов до тями” й чітко показував, що і Террі з Гором, і Лавена - на півдні.

08 Лютерія 158р.

Хатдар

На щастя, моїх друзів не встигли ані наздогнати, ані знайти. А ще добре, що закляття на них довго не протрималось, тож щойно згадавши про мене, вони вирішили повернутися. Цього разу діяли обачніше - об’їхали маєток з іншого боку. Сплеск моєї магії привернув їх увагу, змусивши хлопців ризикнути та наблизитись до епіцентру події.

Крижиний витвір моїх чарів їх вразив. А "гарем" - так ельф назвав дівчат - викликав здивування та не розуміння, що з ним робити далі.

Учора нас наздогнали й інші учасники місії визволення. Отримавши повідомлення про затримку, шукачі вирішили все ж затриматись в Алвріді та дізнатися куди могла подітися ельфійка. Довіри до магічних компасів у Наджи, як виявилось було не багато. Я не образилась - тим паче, що цього разу він мене справді підвів.

Цього ж дня на нашому шляху трапився невеличкий храм богині Ейгнетти. Ми з чистою совістю залишили колишніх рабинь. І хоча довіри до жерців в мене не було, Наджи запевнив, що саме тут діти в безпеці. Ейгнетта не входила в Велику Дванадцяту, а її послідовники ніколи не виступали проти магів.

Сьогодні ми стали табором біля невеличкого селища Хатдар. І не ми одні - саме тут мав відбутися великий, щорічний аукціону работоргівців.

Звісно, грошей у мене було достатньо, щоб чесно перемогти на торгах. Але я вирішила обдурити й того хто буде продавати, й того хто буде купувати. По-перше, Лавену викрали. По-друге, мене хотіли використати в якомусь ритуалі. Та все ж деякі гроші довилось витратити, щоб придбати “квитки” на цю подію.

Весь натовп вести не стали - і зайву увагу привернемо, і запам’ятають нас краще. Тож на лавці нас сиділо лише четверо: я, закутана з ніг голови в шовковий плащ, Террі, Гор і Віткар - усі, хто після цієї події мав повернутися на північ. Філла ж вирішили залучити для наступного кроку в плані.

Дівчат людської раси виводили по одинці. Потім повністю роздягали, крутили, смикали за волосся, показували зуби, мацали за груди чи сідниці. Але понад усе мене обурив вік. Років дванадцять-тринадцять, не більше. А яка гидотна хіть сходила від покупців… Я, мабуть, і за місяць не відмиюсь від неї.

Звісно, мені захотілось рознести це зборище. Та я стрималась. Работоргівля в цьому світу була цілком законна. На кожній дівчині красувалось татуювання рабині, що наносили майже одразу з народження.

Години через три почали виводити “ексклюзивні” товари. Кого тут не було: і чистокровні, і напівкровки - іллінки, хеди, дінорі, інті, соліенки, чи ще якась нова для мене раса. А от кого не було - так це ельфієк, ні чистокровних, ні хоч четвертушек. Тож коли вивели Лавену, натовп захоплено заревів. Налякана, обурена, приречена - вона навіть не здогадується, що порятунок близько.

Сидячий поруч Террі тихеньку, щоб не привертати зайвої уваги, чаклував. Його задачею було змусити Лавену подивитись на мене. І коли йому це вдалося - розгубленість дівчини як вітром здуло. Обмінявшись зі мною поглядом, вона вирішила кинути цьому пришелепкуватому світу виклик. Вирівнявши спину, зі зверхністю дивилась в обличчя кожному, хто називав ціну чи просив показати цілісність зубів. Купив її якійсь невисокий, товстий чоловік, що нагадував слимака в яскравому одязі.

Сидіти до кінця ми не стали - майже одразу залишили торги.

***

- Лавену купив Рудхаб, наглядач гарему Імріана, - доповів Наджи. - Зараз Філлігран проводить з ним перемови, щодо вручення “подарунка” - тож ось одяг й нумо перевдягайся. А ми поки зачекаємо надворі.

Мені сунули в руки сувій тканини й залишили саму. Розгортаючи його в тиші, я змірковувала, як бути далі.

Взагалі, план із “подарунком” на перший погляд, здавався божевільним. І ті, хто не був посвячений в таємницю про спадкоємство Дикого Лісу, завзято виступали проти. Звісно, прилетіти та вкрасти Лавену було простіше. Але… Завжди є “але”.

Напередодні Атарільдо знов побащів віщий сон, у якому серед скарбів йому привидівся камінь-артефакт від головної портальної арки Гаяв-Току. Ці скарби належали нікому іншому, як тсарьку Імріану. Добре, що Террі бачив цей камінець не в підземному сховищі, а як частину декоративної композиції в одній із кімнат. Тобто, забрати його можна буде не так уже й складно. Саме тому мені й потрібно було потрапити до цього “тсарька”.

Сон ельфа прийшов дуже вчасно. І в мене закралась підозра, що це не перше видіння, пов'язане з артефактом. Ім’я Імріан уже згадували, коли ми лише починали планувати місію з порятунку. Цей тсарьок надто захоплювався всім незвичайним, тож припущення, що саме він виявиться тим купцем, виникло одразу. Але тоді Атарільдо промовчав - мабуть, не до кінця був впевнений. Його віщі сни не завжди точно вказували час: подія могла відбутися й зараз, й через сто років. Саме над усуненням цієї вади він і працював, навчаючись у свого дядька.

***

Обране вбрання нагадувало мінісукні мого старого світу. Коротка спідниця оголила ноги до самої сраки, а з вирізу ледь не вистрибували груди. Добре хоч спина була прикрита - а точніше, татуювання на ній. Зазвичай його не було помітно, але хто знає, як воно відреагує на чужу магію. Якось Улла влітку, коли відпочивали на узбережжі, помітила, що малюнок сяє, коли я чаклую.

А ще я раділа, що тканина не просвічується, бо дивлячись на мене в такому вигляді, Віткар червонів, Галеон незадоволено сопів, а Террі ледь стримував сміх. Лише Гор із Наджи сперечались, як краще замаскувати мою магічну силу. З цим питанням допоміг Філл. Одногрупник зняв з себе тоненький браслет, який до цього носив на плечі, й передав мені.

- Він тимчасово заблокує твою магію. Якщо його вдягне сторонній і натисне цей камінець - сама вже не зможеш.

- Тобто це маю зробити особисто я? - для уточнення перепитала ще раз.

- Так. Але пам’ятай: поки не натиснеш на камінець, це просто прикраса, - додав Філл.

- А якщо хтось здогадається нащо він? - запитав Віткар.

Дуже доречне питання, між іншим. Дійсно, раптом хтось впізнає?

- Не хвилюйся. Це особлива річ. По-перше, її зробив мій прадід для своєї дружини. Навряд чи ми зустрінемо когось, хто був з ними особисто знайомий. А по-друге - його бачить лише той, хто його активував.

- Але зараз ми бачимо його всі? - наче з язика зняв питання Галеон.

- Це тому, що він не активований.

- Мене не це більше хвилює, - ледь тихо сказала я.

- А що? - розгублено запитав однокласник, не розуміючи, що ще мене бентежить.

- Чи погодиться Рудхаб взяти до гарему мене. На відміну від тих, кого тут продавали, я справжня велетня - та ще й застара.

Через слова та погляди Мілада з садистом нещодавно мене відвідав комплекс неповноцінності, який мовчав майже весь час, відколи я потрапила до школі. Тоді мені було байдуже, як я виглядаю. А от зараз - ні. Нагадавши про себе, комплекс постійно свербів мозок, й змусити його замовкнути повністю не виходило.

Ну от, знов подумки кудись не туди пострибали.

- Повір, ще й як захоче, - запевнив Наджи.

Новий знайомий саме допомагав затягувати пояс на талії поверх довгої, прозорої туніки, яка мала чи то підкреслити, чи то приховати, оголені частини тіла. На неї я навіть не звернула увагу - надто вже була шокована сукнею, під якою взагалі не передбачалось жодної спідньої білизни.

- Головне - пам’ятай, - сказав він, оглядаючи кінцевий результат, - що ти не дракон, а квартеріонка-шамса.

Я здивовано подивилась на нього. У мене в групі була шамса, щоправда чистокровна. Але все одно. Єдине, що в нас з нею єднало - це колір волосся та високий зріст. З Террі в неї й то більше. Як не як, далекі родичі - даремно ж шамсів серед людей ще називають сонячними ельфами.

- Хто твій батько - не знаєш, - продовжив Нажди. - Жила відлюдькувато з тіткою. В рабство потрапила через борги. Ікла та пазурі зайве не демонструй. І намагайся поводитись більш залякано, збентежено, приречено. Не зводь очей від землі - лише за наказом. Лишається сподіватись, що сьогодні вночі ви обидві будете спати вільними.

- А як я на це сподіваюсь... Мене надовго не вистачить, і бажання відривати голови нікуди не зникло. А ще боялась, що вони знають, хто я, і не замислять влаштувати жертвопринесення.

- Я теж. Той жрець, з якого ти зробила крижану статую, на жаль більше нічого не розкаже.

- Проте не забувайте, що в тому маєтку був ще хтось. Кого я не бачила - але запах добре запам’ятала.

09 Лютерія 158р.

Саквен, Палац Імріана

На жаль, вирішити всі питання одним днем не вийшло.

Вчора мене й ще п’ятьох дівчат, включаючи Лавену, переправили телепортом до міста Саквен, що розташоване на березі річки Овар. Неочікувано, але нас одразу не повели до тсаревича, щоб той зміг оцінити останнє поповнення. Залишивши на жіночій половині, нас передали жінкам-вартовим, а ті - служницям, щоб нас помили, розчесали, натерли мазями, кремами та підстригли нігті. Погодувати нас забули - або не захотіли. Для сну виділили одну кімнату на всіх, підлогу якої була застелили суцільним матрацом.

Звісно, ми з Лавеною лягли спати поряд та трохи пошепки поспілкувались рідною мовою, щоб ніхто не зміг підслухати. Я коротко пояснила план наших дій.

Сьогодні нас розбудили майже на світанку й знов потягли митися-чесатися. Видали новий одяг, а після цього нарешті погодували - фруктами та несолодким чаєм. Так і з голоду зачахнути можна. А потім почали розпитувати. Акцент у цих жінок був ще сильніший, ніж в Мілада, і я їх взагалі не розуміла. Добре, що Лавена за час полону встигла трохи вивчити місцеву мову.

- Вона запитує, що ти вмієш, - переклала подруга, коли черга дійшла до мене. - Співати, танцювати, грати на музичному інструменті?

Від несподіванки аж завмерла. Грати я точно не вмію на жодному інструменті обох світів. Танцювати - хіба що “сільські” танці, яким мене навчив Террі. А от співати… От зі співом усе складніше. З одного боку, виходить наче й непогано. З іншого - я не знаю, чи збереглися гіпнотичні властивості при “включеному” браслеті. Та ще й жодної місцевої пісні не знаю.

Я глянула на сиву жінку, обличчя якої було вкрите мереживом зморщок. Її сухорляве тіло прикрашав яскравий одяг і ціла миска намист - із дерева, напівдорогоцінного каміння та мушель. А от на одному з кістяних пальців красувався золотий перстень із величезним смарагдом. А ще мені не сподобався її погляд - в ньому було щось загрозливе. І це мені не здалось. Мабуть, мою емпатію жоден артефакт не здатен змусити “замовкнути”.

Обмінюватись поглядами не стала, пам’ятаючи попередження від Наджи.

- Кажи, що вмію співати, - відповіла я, сподіваючись, що просто зараз не змусять продемонструвати це вміння і в мене буде трохи час згадати хоча б одну пісню з минулого життя, яка могла б підійти до цього світу.

Лавена повторила мої слова.

Наступне питанням стосувалось моєї цноти. І от тут я дійсно “зависла”. Бо навіть гадки не мала, чи можна її якось підтвердити, якщо збрехати. А щодо доказів наявності - я була ще менш упевненна.

Жінці набридло чекати на відповідь і вона незадоволено вилаявшись, пішла далі.

- Нас обізвали шльондрами, - тихенько пояснила Лавена, при цьому чомусь дуже засмутилась.

Я уважно подивилась на неї, щіро не розуміючи такої реакції. Але подружка більше нічого не промовила. Про що ж вона замовчала?

***

Увечері нас, разом з іншими невільницями, зібрали в великому залі, більше схожому на оранжерею з басейном посеред. Там вже були інші дівчата. Одягу на всіх майже не було, а той що мався, був настільки прозорий, що здавалось, навіть від павутиння було б більше користі.

Не витрачаючи зайвого часу, я почала оглядати приміщення в пошуках артефакту. У коридорах, якими ми йшли, його не було помічено. На жаль, і в кімнаті - теж. Шкода. Схоже, без нічної вилазки не обійтись.

Скрип дверей змусив мене припинити пошуки й зайняти одне з найвіддаленіших місць, щоб менше мене було помітно. Лавена вмостилася поряд.

Тсаревич Імріан урочисто увійшов, у супроводі Рудхаба, жінки, що раніше обізвала нас “шльондрами”, мага та охорони.

Влаштувавши свою дупу на гору подушок, тсаревич приготувався до огляду новеньких.

Охоронці спочатку випхали наперед переляканих чотирьох дівчат-підлітків, а потім - і нас.

Я, не підіймаючи високо голови, намагалась роздивитися педофіла. А як ще можна назвати людину, яка тягне в ліжко неповнолітніх? Звісно, я розуміла, що в цьому світі не діють закони попереднього, та змиритися з цим не могла. Розум відмовлявся розуміти, що може бути привабливим в ледь сформованому тілі підлітків.

Сам Імріан був досить струнким, молодим чоловіком. Високим - як на людину. Його темна, рідка борода погано переховувала шрами від віспи й наполовину згнивши зуби. Дивно. Невже шкода грошей на лікаря, чи мага? Он, стоїть - чекає чогось за спиною свого господаря.

Доклавши про кожну з дівчат, жінка замовкла. А Імріан, піднявши свою дупу, підійшов до нас ближче. Звісно, найбільше його цікавила ельфійка, але на сьогоднішню ніч він обрав одну з людських дівчат. Як потім пояснила Лавена, йому не терпілось позбавити їх всіх цноти.

У вибраної дівчини почалась справжня істерика, яку миттєво припинив маг, застосувавши заклинання підкорення. Хотілось врятувати не лише подружку, а й усіх. Але я розуміла: це протизаконно й може спричинити міжнародний конфлікт. Навіть за крижану статую, мене можуть засудити - коли дізнаються, хто її автор.

10 Лютерія 158р.

Саквен, Палац Імріана

Дочекавшись півночі, я потихеньку встала й прокралась до дверей. Ті, звісно, були зачинені, тому вирішила ризикнути. “Вимкнувши” браслет, я скористалась магією, сподіваючись, що її не відчує місцевий маг. Спочатку, пам’ятавши про охоронців, що з зовні стирчали перед дверима, наслала сонне заклинання, а потім відімкнула замок. Наступним кроком було вкритися лускою - бо спати нам належало голими, одягу для цього не передбачалось.

Обережно зачинивши за собою двері, я притулила охоронців до стіни - два тіла на підлозі могли викликати невчасну, зайву увагу. Скориставшись заклинанням нерухомості й переконавшись, що ніхто не падає, обрала напрямок та рушила на розвідку.

Маєток майже весь спав, лише одного разу ледь не натрапила на патруль охоронців у коридорі. Поблукавши деякий час, дісталась апартаментів тсаревича. Звісно, непомітно прокрастись всередину не вдалося, тому, скориставшись перевіреними сьогодні заклятттям, відправила чергових вартових до країни сновидінь.

Спочатку була гостьова - вся в низеньких диванчиках, подушках, килимах. На стінах - малюнки. На столиках - квіти, їжа, скриньки. За гостьовою - спальня, де поряд із ліжком на підлозі лежала дівчина. “Обраниця” спала зачарованим сном, тож за її пробудження я не хвилювалась. А от самого господаря кімнати не було. І це й добре - не треба додатково чаклувати, і погано - може повернутися будь-якої миті.

У спальні артефакту не було - як і у ванній кімнаті та гардеробній. Несподівано я почула голоси й, заховавшись серед штор, які були крізь - на вікнах, на стінах, просто звисали зі стелі - сподівалась, що мене завчасно не викриють.

Тсаревич разом з магом про щось голосно сперечались. Я їх не розуміла, лише покладалась на емпатію. Імріан щось намагався довести, та виходило погано. Зрештою, або підкріпити свої слова, він підійшов до стіни та відчинив приховані двері. Як я їх раніше не помітила? Навіть не здогадалась, що вони можуть існувати.

Дорахувавши до сотні, я наважилась вийти зі схованки та прослідкувати за чоловіками. Одразу за дверима в ніс ударив неприємних запах поту та сперми. Схоже, хтось полюбляв себе задовольняти, поки тсаревич був з черговою рабинею. Намагаючись про це не думати - зосередилася на завданні.

Короткий коридор привів мене у значно довший, із купою дверей. Добре, що всі вони були відчинені та мали між собою переходи. А ще добре, що це була бібліотека. Тсаревич із магом стояли поряд з однією з шаф з розгорнутою книгою в руках і продовжили свою суперечку. Я ж, нагостривши вушка, почала пошук, переходячи з однієї кімнати до іншої.

Артефакт знайшла на невисокому постаменті - точніше, в руці з мармуру. Все це охоронялося магією. Я трохи покрутилась поряд, намагаючись зрозуміти, як краще нейтралізувати закляття, одночасно лаючи себе за те, що уявляла себе великою чаклункою. На довгі розмірковування часу не залишилося - гочно забив гонг, привертаючи увагу всіх мешканців маєтку.

Цікаво, що трапилось? Хоча… нащо мені чужі проблеми? Тож не довго думаючи, я схопила артефакт, не зважаючи на захисні закляття та пастки, які не змусили себе чекати. До гонга долучився дзвін, а з руки вирвався дим. Закривши рот і ніс вільною рукою, я щосили кинулась тікати з місця злочину. Та покинути його не поміченою не вийшло - маг із тсарком рухались в тому ж напрямку.

- Ме хеде? Мінь ен атта?! - одночасно й здивовано, й налякано запитав тсарьок.

- Вашин. Танінум несф алдем, - відповів маг.

Звісно, я нічого не зрозуміла, та зупинятись, щоб з’ясувати, не збиралась.

У спальню тсарька я прибігла першою - й мимоволі звернула увагу, що дівчини тут більше не було. Замість неї - озброєні охоронці. Вступати в бійку в планах не було, тому зробила перше, що спало на думку - телепортувалась. І, звісно, з першого разу потрапити куди треба не вийшло. Добре, що в підземеллі дварфіф нікого не зустріла.

На щастя, з другого разу я потрапила саме туди куди планувала - в оранжерею. Тут також нікого не було, тож я, видихнувши, сховала артефакт-камінь у браслет. Наступним кроком було повернутись до спальні, де на мене чекала Лавена. А ось тут чекав неприємний сюрприз.

Окрім дівчат, у кімнаті вже був тсарьок з магом, жінка, ім’я якої так і не дізналась, та наляканий до інфаркту Рудхаб.

- Що тут відбувається? - запитала я у подружки рідною мовою. Вона стояла в небезпечній близькості від тсарька.

- Тебе шукають, - відповіла та.

Те, що ельфійка посміла без дозволу говорити та ще й незнайомою мовою, не сподобалось Імріану, й той її щосили вдарив по обличчі.

- Гррррхх, - загарчали я, одразу повністю трансформувавшись.

Це на хвилину налякало всіх присутніх і змусило їх відступити на кілька кроків. Лавена - молодець - не злякалась, а навпаки, підірвавшись, кинулась під мій захист.

- Вилазь в вікно, - промовила я, радіючи, що в них не було скла, лише решітка, яку з легкістю вибила хвостом.

- Тут високо, - оцінила відстань подружка.

- А ти не стрибай. Лише сядь на підвіконня й ні за що не тримайся.

Може, мій план й здався божевільним, та Лавена виконала все без зайвих питань. На пояснення не було часу - маг, оговтавшись від страху, почав плести заклинання. Добре, що він не помітив, як моє було вже готово. Скористувавшись заклинанням вітру, я здула ельфійку з підвіконня, наче пір’ячко. ЇЇ зляканий крик був майже не чутний.

Я ж також не барилася й вистрибнула у вікно, розправила крила, щосили ними замахала й вчасно перехопила подружку, яка вже почала падати.

Лавена верещала недовго - доки не змогла міцно обхопити мене руками й ногами. Можна було б на спину пересадити, але там заважали гребні, що йшли вздовж хребта.

17 Лютерія 158р.

Три Дуба

Як і домовлялися, ми зустрілися з друзями біля північного схилу дварфової гори — в селищі Три Дуба. Воно тихо причаїлося біля підніжжя, а в’їзд до нього ще здалеку позначали три величні дуби, що росли обіч дороги, мов старі вартові, які пам’ятають більше, ніж зізнаються.

Ми з Лавеною провели тут декілька днів, очікуючи, поки підтягнуться інші. За цей час я встигла здобути славу побутового мага - виганяючи тарганів із домівок, лагодячи меблі чи відновлюючи старі речі, які інші давно списали. А ельфійка - талановитого менестреля, виступаючи в місцевому шинку, де мешканці слухали її з роззявленими ротами. Особливо коли вона співала про щось ліричне й зовсім не схоже на життя в Трьох Дубах.

Найбільше зустрічі зрадів мій фамільяр, якого довелося залишити з Террі, щоб друзі змогли дізнатися, чи вдався наш план. Він одразу заліз мені на плече, виказуючи образу через розлуку -й миттєво пробачив, отримавши трохи в’яленого м’яса та поцілунок в крихітний ніс.

Окинувши оком наш тимчасовий притулок, ельф зауважив, що ми добре влаштувалися, але затримуватися не радив. Як з’ясувалося, нас уже шукали в Мілет-Дуні - за шахрайство та вбивство. І якщо шахрайство ще можна було спростувати, то від крижаного витвору відмахатися не вийде, навіть якщо довести, що це був самозахист.

Тому було вирішено спрямувати наш шлях до міста Тондела, розташованого на перетині Західного та Серединного Шляхів, яке мало великий портал. Від Трьох Дубів туди було не близько - але значно безпечніше, ніж залишатися на місці.

22 Лютерія 158р.

Серединний Шлях

Позавчора пізно вечері ми прибули до Варзіна, де наша велика компанія поділилась на дві частини. Перша мала повернутися додому - до Мілет-Дуна, а друга вирушити на захід.

Учора зранку, розпрощавшись із Наджи та його компанією, ми перемістились до Праяду, обідали вже в Тінріурі, а на вечерю встигли в Сабугард. Сьогодні ж, залишив за спинами Фадом, вирішили добиратися верхи до Тондела. Погода була чудова, до початку навчання заоилилось ще більше тижня - чого б не помандрувати декілька днів? Шкода лише, що план пошуку шамана не вдалося втілити. Хоча тепер я маю орієнтири Мілет-Дуна й завжди можу повернутися.

Селища та невеличкі містечка на нашому шляху траплялися набагато частіше, ніж на Північному , тож з ночівлею та поповненням провіанту проблем не мало виникнути.

На ночівлю ми стали поряд із селищем під назвою Великі Кущі. Назва дивна, але допитуватись не стала.

Розбивши табір, кожен знайшов собі заняття: хтось намети ставив, хтось вогонь розводив, хтось вечерю готував. Я ж дістала з браслета камінь-артефакт, щоб добре розгледіти та, можливо, знайти підказку, де шукати інші. До мене приєднались Філл і Террі, і ми втрьох тихенько сперечались, як діяти далі.

- І заради цього каменю ти ризикувала? - запитав Віткар, підійшовши до нас зі спини.

Хоча й була поглинена розмовою, та попри загальний гамір, все ж почула його кроки й не здригнулась від несподіваного питання.

- Так, - чесно зізналась я.

- І нащо тобі камінь з покинутої портальної вежі? Чого дивуєшся, думала я його не впізнаю? - запитав вінор.

- Сподівалась.

- Так нащо він вам? Тільки чесно.

Я подивилась на Террі в пошуках допомоги. Та, на жаль - чи, на щастя - моя телепатія продовжувала мовчати, тож подумки, щоб знайти відповідь яка задовольнить всіх, ми домовитись не могли.

- Про що мова? - втрутився Вальдегор.

- Питає, навіщо нам цей камінець, - чесно відповіла я.

- І справді... Хотілося б знати, заради чого зайве ризикувала, - долучився до розмови Беван, що підійшов разом із братом.

- Шила в мішку довго ховати не вийде. А якщо боїшся, що вони розбовтають зайвим вухам, можу накласти на них прокляття, - запропонував Філл.

- Тобто, про це знають усі твої близькі друзі? - пісумував Віткар. - Я думав, що я теж твій друг.

- Міг би бути… якби не приховав про… Ти знаєш, про що, - відповіла я. - Так от, якщо пообіцяєш мовчати - ти знаєш, де - я розповім.

- Присяга не потрібна? - здивовано перепитав старшокурсник.

- Ні. Вистачить й слова.

От і побачимо, чи можна тобі довіряти, чи після повернення побіжиш до декана докладати про почуте.

- Я, Віткар Атгрем, даю слово мага, що буду мовчати про все, що почую тут, поки ти не дозволиш розповідати або обговорювати з тими, хто вже посвячений у вашу таємницю.

- Як офіційно! - здивовано вигукнув Ронан. - Нам також дати слово?

- Так, - замість мене відповів Філл.

Хвилин десять пішло, щоб зібрати всіх і почути від кожного обіцянку мовчання.

Я й розповіла все, що вважала за потрібне: про Лісовий Будинок, про Гаяв-Ток, про неробочу телепортаційну вежу. А от про спадок промовчала - зайва інформація, від якої поки жодної користі.

- Так от де ти все літо провела! А нам на вуха наплела, що їздила до Дикого Лісу, - промовив Віткар.

- А що я мала сказати? Правду? Взагалі ніхто зі сторонніх не мав про це дізнатися. Якби ти не вліз в портал - таємницю вдалось би й надалі переховувати.

- Як пам’ятаєш, я маю тебе охороняти.

- Теж мені, охоронець...

- А нащо тебе охороняти? - запитав Галеон.

- Це вже не моя таємниця. Якщо треба подробиць - запитуй у нього, - махнула я рукою на білявчика.

- Оскільки це стосується всіх чужинців, мабуть, варто розповісти вам хоча б частину, - погодився Віткар. - Сподіваюсь, ви вже чули про війну між жерцями та магами?

- Так. На жаль, версію магів не чули, а от від звичайних розумних та жерців - удосталь, - відповів Галеон. - Тож можеш починати розповідь з неї.

Віткар і почав. Йому іноді допомагав Террі, я ж з Філлом та Вальдегором тим часом зайнялись вечерею - а то голодними залишимось.

23 Лютерія 158р.

Серединний Шлях

Черговий невеличкий трактир під назвою “Скажений Кабан” зустрів нас із побоюванням. Мабуть, дійсно лячно виглядала група з десяти озброєних розумних. Одинадцятою була Лавена - з новенькою лютнею за спиною. Дуже загрозлива компанія, тож дівчина з трактиру так і не наважилась до нас підійти та прийняти замовлення. Це довелось зробити самому трактирнику - сивому діду, який кульгав на ліву ногу.

- Чого бажають панове мандрівники?

Ми якраз зайняли один із довгих столів на дворі під навісом. Усередині було душно, а так й за кіньми легше спостерігати, й за добром на них.

- У нас є печена яловичина, смажені качки та баранина., сир, овочі, пироги з куркою. Вина та ель, - перераховував усе, що було вже готове на кухні, господар.

- Усе неси, - вирішив за всіх Террі, - окрім вина з елем. Узвар крижаний є?

- Ні. Але можемо приготувати. От тільки чи встигне він охолонути.

- Не страшно. Ви приготуйте, а кригу ми й самі зробимо.

- То ви маги? - трактирник аж засяяв, наче мідний бік щойно начищеного чайника. Зляканість - як вітром здуло, а от надія на щось зародилась.

- Так, - відповів ельф. - А що, у вас для магів є знижка?

- Ні. То я так, просто уточнюю, - й покульгав усередину.

Ну-ну, “уточнює”. Та не пройшло й п’яти хвилин, як із трактиру в бік селища, хутко перебираючи ногами, побіг хлопчик років шісти-семи.

- Цікаво, за ким його послали? - запитав Ронан.

Не лише я помітила й зміну настрою трактирника, і посильного.

- Скоро дізнаємось, - усе ще дивлячись услід, відповів Галеон.

***

Ми вже встигли втамувати перший голод, коли з селища до нас прийшла делегація, яку очолював старенький жрець.

Несподіванка. Ще більшою несподіванкою стало те, що до нас, магів, звернувся саме він - та ще й з таким дивним проханням.

- Тобто ви просите нас врятувати вас від вогняного демона? - на всяк випадок перепитав Філл, раптом хтось із нашої компанії неправильно зрозумів слова жерця.

- Так.

- Й що нам за це буде? - запитав Террі. У нього, як і в мене, віри жерцям не було.

- Ми заплатимо вам сто ассімів.

- Небагато, - незадоволено пробуркотів ельф.

- Це все, що в нас є, - жалісно зізнався жрець.

Ага, так я й повірила, що у жерців нема грошей. А звідки тоді золоті статуї в храмах?

- А чого самі з демоном не впораєтесь? - вліз в розмову Кріон.

Оце було також дивним: селяни з проханням звернулися до магів, а не до шукачів пригод.

- Не можемо. Всі зусилля приклали - та марно. Навіть екзорциста викликали. Лише купка попелу від нього залишилася, - продовжив жрець.

- Нам треба порадитись, - промовила я, щоб хоча б на десять хвилин припинити скиглення.

- Звісно. Ми почекаємо он біля того дерева, - й вказав на одиноку, скошену вытрами акацію, чи що в них там росло.

Дочекавшись, коли ми залишимось без зайвих вух, навіть трактирник кудись подівся, першою заговорила Лавена:

- Й звідки він взявся тут? - здивовано запитала вона.

- Скоріше за все - з іншого світу, - відповів Філл. - У них дуже нав’язлива ідея перебратися в цей.

- Нащо? - викликнув Ронан.

- Мабуть, місця вже не має, тісно їм. Чи спекотно. Гадки не маю, якщо чесно. В одного вже запитували - та він мовчав весь час. Єдине, що ми зрозуміли: вони шукали якусь дівчину. Восени не одна загинула в Маг-Рівіку через це, - коротко розповіла я події минулих місяців.

- А ти не думаєш, що вони шукають саме тебе? - запитав Галеон. - Коли була на півночі - вони шукали там. А от тепер тут.

- Виключено. Я з ними трохи навіть поспілкувалась, й зі стовідсотковою впевненістю можу сказати, що я їх плану дуже заважаю.

- А ще в нас поки не вистачає доказів, - проте з кожною новою зустріччю ми дедалі більше переконуємось, що жерці з ними в змові, - додав Вальдегор. - Не здивуюсь, якщо вони його тут прикликали, а от керувати не змогли. Тому їм і потрібні маги. Якщо ми переможемо - добре, доказів немає, немає, отже, й злочину. А якщо нас - уб'ють - тим краще: чим менше магів зараз, тим менше перешкод в майбутньому.

- То допомагати не будемо? - запитала Лавена, її дуже налякав сам факт, що хтось із присутніх може загинути.

- Будемо. Бо де один демон - там може з’явитись іще десять, - відповіла я.

Террі моя відповідь сподобалась, а от Галеону - не дуже. Точніше, він не був у захваті, що в битві буду брати участь я. Ще один захисник на мою голову… Хоча він ще не бачив, на що я здатна.

Жерцю наша відповідь сподобалась, і він запевнив, що до нашого повернення встигне зібрати гроші. І не брехав - він дійсно збирався заплатити за добре виконану роботу.

24 Лютерія 158р.

Серединний Шлях

На пошуки ми виїхали ще до світанку. Звернувши зі шляху на південь, почали прочісувати околиці. Зі слів жерця, демон мешкав в норі пагорба, на якому колись давно росла марула - що зараз повністю засохла.

Вдень демон спав, а вночі виходив на полювання. От після цих слів у місцевих мешканців нашої команди зародилась підозра: чи справді там мешкає демон? Бо, як відомо, їх більш цікавлять “души”, аніж кози. Та все ж ми не відмовились від завдання.

Потрібний пагорб ми відшукали після опівдня, коли зірка почала хилятися до горизонту. І як підтвердження - біля входу в нору лежали кістки.

- Хто складе мені компанію в прогулянці в печеру? - запитала я, створюючи магічну освітлювану кулю. - Попереджаю, там смердить як у... дуже смердить.

- Я піду, - одразу викликався Галеон.

- Я також, - погодився Террі, ховаючи лук, він буде лише заважити.

- Та всі підуть, - дадав Кріон, не розуміючи чого хтось мав би лишитись на поверхні.

- “Усі” - не потрібно. Треба, щоб хтось, по-перше коней охороняв, а по-друге - якщо не повернемось через три години, відправився на пошуки, - пояснила я.

Суперечку, хто залишиться, а хто піде, вирішили шляхом жеребкування - з розрахунком, щою принаймі один перевертень і один маг залишаться на поверхні. Не пощастило Кріону та Філлу, а також довелось залишити Лавену. Подружка зітхнула, та не стала сперечатись. Дійсно, яка користь з вміння грати на лютні? А ще залишили Самідіра - із фамільяром у нас був достатньо міцний зв’язок, щоб через нього покликати на допомогу.

***

Спускатись обережно: щось не те - й обвалиться стіна чи стеля. Та й каміння під ногами грало: трохи не туди наступиш - й вже на сраці їдеш до низу на шаленій швидкості.

- Й куди далі? - запитала я, дивлячись на розвилку.

- Сморід з обох однаковий, - додав Алкід. - Мабуть, вони все ж далі перетинаються чи виходять в одну залу.

- Знов будемо ділитися? - чи то запитав, чи то ствердив Террі.

- Ділитися. На два загони - в кожному по перевертню та менталісту, - без довгих роздумів відповів Вальдегор.

Й знов тягли жереб. У мій загін потрапив задоволений удачею Галеон, ще більш щасливий Віткар, а також Беван.

***

Чим нижче ми спускалися, тим спекотніше ставало. І спочатку це прийняли за добрий знак - мовляв, демон вже поряд. На жаль, це виявилось, що ні.

Не знаю, наскільки низько ми спустилися, але вийшовши до підземної зали, побачили широку річку суцільної лави. Та найбільшим сюрпризом стало те, що на березі стояв не демон, а розумний, який погрожував мечем істотам з вогню, що його оточили.

- То це й є демони, яких ми шукали? - запитав Беван.

- Ні. Це звичайні елементарі, - пояснив Віткар - І якщо їм і надалі погрожувати, то вони вб’ють дурня. Пер фаборе гермадр.

Останні слова, спрямовані незнайомцю, були сказані незнайомою мовою.

- Ендарге віад, - відповіли нам.

- Звісно, - погодився Віткар і загальною мовою повторив підхоплену у мене фразу: - Так і зробимо.

Що саме “зробимо”, ніхто окрім металіста не розумів, проте дружньо продовжили спускатися до річки.

Наблизившись, я змогла краще роздивитись “героя”. Сіра шкіра, гострі відстовбурчені вуха, прикрашені різноманітними сережками. Десь сімдесят соларків зросту й не менше ста сабрів ваги. Чорне, й навіть на вигляд, жорстке волосся було зібрано у високий хвіст і прикрашене купою камінців, кольоровими нитками та пір’ям. З важкої нижньої щелепи стирчали великі ікла. Пальці, якими він стаскав меч, увінчувались начебто спеціально загостреними пазурами, пофарбованими в чорний колір. Шкіряний одяг також був рясно прикрашений камінням, металом та вишивкою.

- Ята, приклич вогняне заклинання, - попросив Віткар.

- Нащо? - здивувалась я. Вогню й так вистачало.

- Твій вогонь, на відміну від мого, дуже схожий на силу елементарів. Можливо, вони тебе послухають й відчепляться від бовдуря-оркши.

Сперечатись не стала - мовчки створила вогняну кулю.

На диво, це спрацювало. Принаймні тепер увага належала мені.

- Накажи їм відчепитись, - продовжив радити менталіст.

- Залиште його в спокої! - намагаючись придати голосу якомога більше криги, вигукнула я.

“Він сам прийшов до нас і погрожує знищити”, - почула я голос в голові.

З переляку смикнулась, та, впоравшись зі страхом, заспокоїлась. От чого-чого, а телепатії мені зараз не вистачало. Якоїсь дуже дивної телепатії. Односторонньої.

- Вони кажуть, що то він їм погрожує, - передала я слова старшокурснику.

- Він вважає їх вогняними демонами.

- Так скажи, що це не так.

- Сказав. Не вірить.

Захотілось вилаятися, та втрималася. Ця спека погано на мене впливала.

- Він бовдур, й не розуміє, що ви не демони. Ви можете піти, а ми йому спробуємо самі пояснити? - знов звернулась я до елементарів.

“Й демона з собою заберіть”, - відповіли вони, після чого стрибнув в лаву, зникли з зору.

- Значить, демон все ж є, - вголос промовила я.

- Ви…! Через… вас…! Я… дівчину,… - це все, що я змогла розібрати через сильний акцент.

Далі розмову з сірошкірим велетнем продовжив Віткар, я ж з Галеоном та Беваном оглядали печеру, чекаючи поки менталіст заспокоїть незнайомця.

- Це Лукр із племені Рекравар. Він прийшов шукати вогняного демона, що вбив його наречену, - пояснив блондинчик.

- А чого до елементарів причепився? - запитала я.

- Вони дуже схожі, - відповів Лурк.

Заспокоївшись, хлопець почав говорити загальною мовою значно зрозуміліше.

- Ми також демона шукаємо. Хочеш - можеш до нас приєднатися, - запропонувала я.

Лурк окинув нас оком, про щось подумав - й погодився.

А телепатія знов замовкла. На щастя.

Ми й продовжили шлях.

***

Знаходячись під землею, було важко визначити час. І якби не буркотання в животі, втома та годинник - провештались б з тиждень. Повертатися на ночівлю до табору не ризикнули: стільки йшли, не хотілось витрачати час на дорогу.

Тож із командою Террі зв’язався Віткар, а я ризикнула телепортуватися на поверхню, де чекали налякані друзі. Заспокоїла їх тим, що, якщо до завтра нічого не знайдемо, то повернемось.

Зворотній телепорт спочатку викинув мене на беріг лавової річки, в якій купались дівчата-елементрі. Друга спроба повернула до табору, де Лурк якраз розповідав, як саме загинула його наречена.

Лурк був молодшим сином вождя Ургара й належав до раси Оркши - ближчих родичів орків. А точніше, оркши були нащадками сірих орків та людей. Захотілось розпитати про кольори, та не стала. Потім в Террі запитаю. Або в бібліотеці почитаю.

Втамувавши голод і спрагу та трохи відпочивши, ми продовжили свій шлях. І десь ближче до півночі на дорозі почали траплятися кістки. Ми вже давно відійшли від річки й зараз гусаком пересувались вузьким коридором, освітлюючи собі шлях магічними кулями.

- Якось дивно. Біля входу їх валом. Потім жодної не бачили. І от знов, - із задишкою промовив Галеон. Важке повітря заважало нормально дихати.

- Біля входу - то жертви, - відповів Лурк.

- А він їх просив, чи то самодіяльність місцевих? - продовжив запитувати потраплянець.

- Самодіяльність?

- Самі вирішили, - підказала я.

- Місцевих. Спочатку думали відкупитись. Не вийшло. Він почав вбивати дівчат. І наших, і людських.

Знов дівчата. Знов вбивства.

І тільки хотіла розповісти, як раптово почула крик. Завмерла на місці так раптово, що в мене врізався Віткар, який ішов одразу за мною.

- Ви чого? - запитав Галеон, роздивляючи нашу кучу. - Вирішили відпочити?

- Ні. Я почула крик, - відповіла я, прислухаючись до кожного звуку. - От знов.

- Я нічого не чую, - сказав теффір і одразу замовк під колективним незадоволеним поглядом.

Кожен із команди доклав максимум зусиль, щоб почути те ж, що й я. Старання отримали винагороду - цього разу почули всі. І не один. Точніше, один та його ехо. Хтось кричав попереду. Якась жінка.

Після чергового повороту ми вийшли до зали. На цей раз без річок та лави. Печера з височезною стелею була наповнена сталагмітами, сталактитами та стала… ще чимось. А між ними ми зустріли…

- Ох. Підемо до декана вдвох, бо мені одній навряд чи повірить, - звернулась я до Віткара.

- Що ми бачили вогняного демона?

- Ні. Це не демон. Це - Олліт.

- Та ну. Я бачив їх не раз. Вони навіть в іншій іпостасі й близько не схожі.

- Це того, що ти жодного разу не бачив дамона під дією прокляття.

- Якого прокляття? - втрутився в нашу суперечку Галеон.

Та відповісти не встигла, бо Лурк помітивши ворога, кинувся на нього з оголеним ятаганом.

- Стій! - вигукнула я. І на здивування - той зупинився. А через кілька секунд я зрозуміла, що то Віткар наслав на нього заклинання нерухомості.

- Чого? - зі здивуванням запитав Беван.

- Мечем його не здолати. Тут потрібна магія. Тому краще відійдіть й слідкуйте - раптом ще один вилізе. Я розумію вам не кортить показати вашу силу, але не цього разу.

Воїни скрипнули зубами, та все ж погодились не лізти.

Підходити ближче не поспішали. Навпаки - сховавшись у проході й скориставшись тим, що нас поки не помітили, Віткар зв’язався з Террі, щоб ті прийшли нам на допомогу. Й поки чекали, крик повторився. Та цього разу стало зрозуміло, що кричить саме олліт. А ще - що він був дитиною.

І його доведеться вбити.

У мене знов прокинулось сумління, як тоді, в Дикому Лісі з химерами. Жах.

Чому завжди страждають діти?

- Минулого разу, коли я з таким зіткнулась, дамонка мала гіпнотичну силу, що змусила мого супутника, не думаючи, йти до неї, - почала я розповідати. Все ж кожен має право знати, чого очікувати від проклятого. - Але на мене воно не діяло.

- Може, тому, що ти сама дівчина? А розумні одної статі з ними їх не цікавлять? - запитав Галеон.

- Хто знає. Та все одно треба бути напоготові.

- Бути - то будемо. Але як бути, коли вже хтось з наших потрапив під їхній вплив?

- Вкуси його за вухо, - порадила я квартерону. - Минулого разу подіяло.

Віткар, схоже, здогадався, ким був загадковий супутник, та промовчав.

- А як здолали не-демона? - продовжив розпитувати Галеон.

- Тоді то була льодова істота, яка до попелу згоріла завдяки полум’ю дракона. А от що зараз робити?

- А чого не перетворити його на кригу, як тих тварюк? - запитав Беван.

- Бо крига - то звичайна магія. Може не спрацювати. Але її, звісно, спробуємо першою.

Нашу нараду довелось відкласти. Нас почули, а потім й помітили.

Зрадівши з думки, що здобич сама прийшла до нього, олліт змусив полум’я, що оточувало його тіло, тоненькими “струмками” оплутати печеру, наче павук павутинням. Стало ще більш спекотно, а повітря нагрілось настільки, що дряпало горло, ніби металевою щіткою.

Й, звісно, перше заклинання яке ми з Віткаром застосували, було крижане. Він - з одного намагався вкрити кригою зал, я - з іншого, щоб хоч трохи дати нам місця для дій.

Проклятий не намагався ні розмовляти з нами, ні чаклувати на нас - лише атакував вогнем: кулями, стрілами. Й, на наше щастя, він був замалий - тож перевага в силі була на нашому боці. Та, на жаль тимчасово.

Сильний вибух вогню по центру залу відкинув нас до стін. Я боляче вдарилася, але свідомість не втратила. Ледь піднявшись на ноги, зосередилася, намагаючись роздивитись того, хто встав на захист.

Охоплена полум’ям жінка могла бути лише матір’ю.

- Ла таті. Саф’югил, - голосно погрожувала вона.

- Інах саф’югил гаті, - відповів їй Лурк.

Вони ще кілька хвилин обмінювалися фразами на все тій же незнайомій мені мові, чим сильно дратували, хоча в моїй недосвідченості їхньої вини не було.

- Ви розумієте, що ваша дитина несе загрозу? - запитала я загальною мовою.

- Тут він в безпеці, - відповіли мені.

Я трохи навіть зраділа - з жінкою є можливість спілкуватися.

- Він вже вбив кількох, - продовжила я переконувати.

- То було до того, як я його тут сховала.

- Ненадовго. Він виросте й вийде сам. Що тоді будите робити? Якщо до цього він вас сам не вб’є.

- Що ти можеш знати, ящірко?

- Багато чого, - відповіла я, проігнорувавши образу.

- Ні. Цього ти не знаєш. Як це - бути матір’ю...

- Ви праві. Цього я не знаю, - чесно відповіла. Бо чи були в мене діти в минулому житті - досі гадки не маю. - Та хіба ж це перший випадок прокляття? Чи ви гадаєте, що окрім вас ніхто не додумався ховати дітей?

- Звідки ти можеш знати?

- Я на власні очі бачила. Її батьки - сатрапи - також сховали свою дитину. Та виросла…,і на жаль, окрім бажання вбивати, більше нічого не відчувала.

Ось тут трохи збрехала. Та зайва інформація бідолашній матері ні до чого.

- Крижані. Що вони можуть знати?..

- Стільки ж, скільки й ви.

Ця суперечка зайшла в глухий кут. Треба якось нейтралізувати мати, бо так і до літа згоди не дійдемо. Тим паче, що краєм ока помітила Віткара, який за допомогою жестів спілкувався з кимось на протилежному боці зала. Скосила око - так і є. Біле волосся Вальдегора добре видно в темряві проходу.

Елементаристика не була сильною стороною ні в ельфа, ні у вампіра, та разом вони змогли створити снігову хуртовину, щоб погасити залишки полум’я, що створило “дитятко”.

- Не віддам!!! - оцінивши чисельну перевагу, голосно крикнула, жінка пригорнувши до себе сина.

- Врятувати його не вийде, - зробила чергову спробу достукатись до глузду.

Я вже міцно стояла на ногах, а запаморочення в голові стихло. Виставивши ліву руку для створення чергового заклинання, приготувалась чаклувати. Та раптом з браслета сама випала книга, яку я знайшла в маєтку торговця.

Книжка не просто впала на землю, а відкрилась на сторінці з дуже цікавим заклинанням.

- Ята, не лови гав! - вигукнув Вальдегор.

- Зачекайте!

- Нема часу на читання.

- Помиляєшся. Ще й як є. Що таке заклинання “Лапіс Вівус”?

- Це коли живого розумного перетворюють на кам’яну статую, - відповів Террі. - От тільки не кажи, що знайшла його в книжці.

- Не скажу. Бо воно саме мене знайшло. Як вважаєш, чи потягнемо його вчотирьох?

- Краще б ще й Філла покликати для надійності. Але в тебе такий резерв, що й одна впораєшся, - запевнив Віткар.

- Що ви хочете зробити з моїм сином? - перебила нашу консультацію дамонка. Хоча, схоже, здогадалась, що ми знайшли альтернативу вбивству, бо в її голосі народилася надія.

- Хочемо спробувати перетворити вашого сина на кам’яну статую, - відповів Віткар.

- Тимчасово, - додала я, бо жінка знов злякалась. - Коли знайдемо, як зняти прокляття, то знімемо чари.

- На це можуть піти століття…

- Повірте, в мене цей час є.

- Але шанс знов зустрітися з сином в мене невеликий…

- То не будемо витрачати час даремно, - переконувала я, одночасно відчуваючи, як на жінку впливає Террі, щоб прискорити її згоду.

- Шанс на життя - це набагато краще, аніж забуття, - додав Галеон.

- Добре, - погодилась жінка й відійшла від сина.

Хлопець розлютився і знов почав жбурлятися вогнем. Ховаючись за крижаними щитами, ми, маги, утворили квадрат - настільки це дозволяв рельєф.

- Через те, що вчити часу немає, Ята, ти голосно читаєш заклинання, а ми спрямовуємо його силу на дитину, - роздав вказівки Террі.

- Домовились! - пролунало одразу з трьох боків.

Я переадла книжку Галеону, щоб він тримав її відкритою на необхідній сторінці - мені були потрібні вільні руки для деяких пасів. Алкід на всяк випадок спостерігав за матір’ю. А Беван з Ронаном охороняли Лурка, що й досі жадав помсти.

Через заклинання змінився запах повітря. Зник жар. А в освітлювальних кулях більше не було потреби. Скільки це продовжувалось - й гадки не маю. Але трохи довше - й у мене б серце розірвалось від болю. Не розумію… Ще й як розумію я біль.

Як не свій - то чужий.

25 Лютерія 158р.

Серединний Шлях

На поверхню ми повернулись на світанку, де нас очікував сюрприз.

Філл, в бойовому вигляді, височився наче гора над Кріоном та наляканою Лавеною.

Й було чого лякатись: перед друзями вишикувалась ціла армія оркши - й налаштовані вони були не на переговори.

- Есток ос сон енемігас! - вигукнув Лурк, вийшовши на перед. - Ос лас аменакас.

Схоже, це булу його плем’я. Переконавшись, що з їхнім другом-родичем усе гаразд, вони опустили зброю. А двоє, сповзши зі своїх “коннй” - я й гадки не мала, як зветься ця здоровезна, коротколапа, їздова тварина з мордою, як у крокодила - попрямували до нас.

- Квінес ласа? - щось голосно кричав чоловік, звертаючись до Лурка.

Той відповів. Його знов про щось запитали. І так вони спілкувались, доки не наблизились до нас.

- Він питає, хто ми, - нахилившись, переклав Віткар. - А також, що ми тут робили й що з цього вийшло. Лурк пояснив, що демона знешкоджено. Зараз будуть знайомитись й дякувати.

Просто так, подякувати на словах оркши не могли - тому нас було запрошено до їхнього міста. Про те, що нам потрібно повернутися за винагородою, навіть слухати не хотіли - пообіцяли самі заплатити вдвічі більше.

***

“Місто” - це, звісно, гучно сказано, бо оркши вели кочовий спосіб життя. Усі їхні “будинки” були складними й переносними конструкціями, схожими на вігвами індіанців: зі шкіри, дерев’яного каркасу, прикрашені трофеями, символами племені й мотузками зі звіриних зубів та камінцями. Та попри тимчасовість і простоту, поселення мало свою особливу чарівність - живу, справжню, немов дихало разом із племенем. Особливо в променях заходу Зірки: коли небо ставало мідно-фіолетовим, а полум’я вогнищ починало танцювати на вітрі.

Нас посадили біля вогнища вождя й почали пригощати як поважних героїв, що не просто одного демона вбили, а світ від нападу цілої орди врятували. Сперечатись не стали, а оллітки, мати проклятого, щоб спростувати слова з нами не було. Жінка, сховавши статую в торбу, добре, що вона вийшла не більше тридцяти силарків заввишки, вирушила додому.

Спочатку ми їли, потім пили, потім знов їли. В перервах нам виказували подяку або приносили подаруноки. А ще для розваги співали чи танцювали. Було цікаво спостерігати, як смикається вухо у Террі, коли черговий місцевий бард затягував пісню. Лавена такого катування не витримала й дістала свою лютню. Переривати її ніхто не наважився - дуже гарно співала.

Зірка давно сіла, й багато хто почав кліпати очима, відганяючи від себе сон. Мені ж спати зовсім не хотілось. Навпаки - хотілось зовсім іншого.

Післязавтра ми вже будемо в Тонделі, і наші шляхи розійдуться - невідомо, на скільки. Тому я наважилася. Залишивши Самідіра охороняти Лавену й піймавши погляд Галеона, я направилась на околицю міста.

По дорозі мене перехопив Атарільдо й натяг на шию додатковий захисний артефакт. Друг чудово розумів, куди і для чого я направилась, й була йому дуже вдячна, що він не став відмовляти, чи читати нотацію з приводу дівочої гідності.

Я зупинилась на березі невеличкого ставка, де до води схилило своє гілля незнайоме дерево. Чекати довго не довелось - не минуло й десяти хвилин, почула знайомі кроки за спиною.

- Я ходив за ковдрами, - пояснив свою затримку Галеон.

- Про них я й забула.

З моменту нашої зустрічі в нас не було часу поговорити на одинці. А так хотілось. І обом. Тож спочатку ми розмовляли, зручно розмістившись на ковдрі, яку ховало гілля. А потім… не тільки говорили.

27 Лютерія 158р.

Тондел

Якщо ми розраховували сьогодні скориставшись порталом потрапити до Фігейрфоша, то богиня долі Ліктенна з нас добре посміялась. Бо саме їй було присвячене свято, яке відзначало все місто - і з приводу цього портали не працювали.

До початку навчання в нас був ще цілий тиждень, та не хотілось з дороги, без відпочинку, одразу на лекції. А ще ж мені треба буде вислухати довгу, нудну лекцію від пана декана. Після неї точно захочеться на лікарняний.

Так от, щодо Тондела. У місто нас пустили - навіть в документи не дуже вдивлялись. А от знайти вільний заїзд, котрий би вмістив таку кількість розумних, не вдалося. Тож, скористувавшись тим, що нас супроводжував Лурк, ми зупинились в гостях його рідні. Голова родини, який, до речі був йому троюрідним дядьком, займався охороною караванів, що ходили вздовж Фантарійського Шляху.

Снадар оцінив потенціал Галеона та його команди, й запропонував попрацювати на нього. Хлопці трохи порадившись - погодились. А ще до них приєднався Лурк.

Наступним темою стала Лавена. Залишати без нагляду? Чи тягати за собою? Я бачила, як ельфійка засмутилася. Залишатися самій в незнайомому місті не наважувалася, та й зайвим баластом не хотіла бути. Тож я запропонувала подружці поїхати зі мною до Маг-Рівіка. Там про її викрадення ніхто не знає, отже вона зможе не ховаючись вільно пересуватись містом. Моя пропозиція дівчині сподобалась - тож подальша її доля була вирішена.

Залишалось лише одне питання: як не втратити зв'язок один з одним?

Магічні скриньки не підходили - серед команди Галеона не було мага. Можна через банк, та не будеш кожного дня туди заходити. Залишалось лише покладатися на вдачу - і сподіватися, що доля знов зведе нас найближчим часом.

28 Лютерія 158р.

Тондел, Норгерд

Прощальний поцілунок мав смак солі - через сльози, що самоволі бігли по моїм щокам. Я намагалася запам’ятати все: тепло його губ, тремтіння пальців, якими він стискав мої руки, запах.

Чоловіча частина компанії дивилась куди завгодно, та не на нас з Галеоном. Лише Лавена стояла поруч, шмигала носом і витирала очі тильним боком долоні, складаючи мені компанію в мокрій справі.

Я знала, що ця мить коротка, як подих. Що вона скінчиться, як тільки один із магів оголосить про відкриття порталу. І все, що залишиться - це відлуння поцілунку на губах і пустка в грудях, яку не заповниш навіть магією.

Хоча нікому й не розповідалось, та всі знали, що саме пов’язувало нас із Галеоном. Навіть те, що до міста повертались окремо не врятувало від пильних очей і гострих нюхів. Перевертні впізнали запах. А інші… Вони не мали тваринного чутя, зате мали очі. Важко переховувати почуття які переповнювали обох.

Погляд, дотик, вираз обличчя - усе зраджувало нас. Ми не намагалися цього приховати. Я не цуралась цього - Галеон теж. Лише те, що знову прощаємося на невизначений час, нас засмучувало.

- Хто до Фігейрфоша!

Цей голос прозвучав як розріз ножа по повітрю, змусивши мене стиснути пальці коханого ще сильніше - востаннє. Але й цю мить довелося відпустити.

- Ще побачимось, - пообіцяла я, не в змозі одразу відвести погляду.

- Ще зустрінемось, - відповів Галеон, притискаючи мою долоню до своїх вуст. Голос у нього був спокійний, але очі… очі промовляли набагато більше.

Я ступила в портал, так і не обернувшись.

***

Норгерд зустрів нас снігопадом та сильним вітром. За місяць я встигла забути, що за календарем ще зима. Добре, що в Дангварні був час купити теплий одяг для Лавени - її легенька сукня навряд чи впоралась би з такими холодами. Дівчина хоч за рік й виросла, та все ж ще була нижче за мене, тож мій одяг на ній теліпався, як на вішалці.

Тут нас чекало чергове розлучення - не таке болюче, як попереднє, але все ж…. Террі мав повернутися до Енаріона, а ми до Маг-Рівіка. Було важко, та не так, як з Галеоном, бо з Атарільдо був постійний зв’язок - і це давало відчуття стабільності, ніби нитка, що з’єднує, хай і на відстан.

29 Лютерія 158р.

Маг-Рівік

Вдосталь відпочивши і прихопивши з собою Лавену, ми спочатку вирушили до школи, а вже потім планувала показати місто.

У школі, попри те що вступні іспити вже закінчились, а навчання ще не почалось, було гамірно. І, як на біду, першим кого ми зустріли, був пан декан Калрін Лавер. Незадоволено окинувши мене поглядом, холодно наказав рушити до його кабінету - і подружку, теж захопити з собою.

Кричати на мене не кричав - мабуть, за місяць устиг заспокоїтись. Тож, коротко прослухавши мою розповідь про пригоди, ощасливив новиною: тридцять другого числа чекає мене разом з Віткаром для більш детальної доповіді. А от наступне питання мене збентежило:

- А що планує робити твоя подружка в Маг-Рівіку?

- Подробиці ще не обговорювали, та планували знайти їй гідну роботу, - відповіла я за Лавену відчуваючи її збентеження, викликане реакцією на Лавера.

- Навчатися не планує?

- Я не маг, - тихенько все ж відповіла та.

- Так є немагічні спеціальності. В них цього року знов недобір, місця є.

- А хіба до школи не приймають з шістнадцяти років? - перепитала я.

- Так. Але це стосується лише магів. На інші напрямки беруть із чотирнадцяти. То що б тобі хотілось вивчати? - звернувся декан до Лавени.

- Правознавство, - зізналась та.

- Ну от, обери ще чотири предмети, й починай.

- Лише п’ять достатньо? А чого магам вісім? - здивувалась я.

- Щоб швидше опанували силу.

Ох, як він на мене глянув - я ледь не злякалась. Нагадав - так нагадав.

- Ну що? - знов звернувся він до ельфійки.

- Можна... Ні, я згодна. Куди треба підійти? - набравшись хоробрості, запитала вона.

- Подружка тебе проведе. Зачекайте лише п’ять хвилин - я напишу рекомендаційного листа для декана Расберрі. З проживанням проблем не буде?

- Ні, в мене місця вистачає, - запевнила я.

Декан, завершивши листа, поставив на ньому свій підпис та печатку, й передав нам. Та коли ми вже прощалися й направились до дверей, раптом додав:

- По Шляхах шириться байка, в якій злий дракон викрав ельфійку з гарему. Вже навіть барди п’єсу написати встигли. Ви, часом, нічого не хочете додати?

- Те, що ж можна додати після бардів, буде лише зайвим, - відповіла я, й ми попрощалися.

Отже, історія з порятунком таки вийшла за межі південної частини материка. Хутко. Краще б новини про чергові напади демонів так поширювались.

34 Лютерія 158р.

Маг-Рівік

Отримання особистого розкладу щоразу ставало справжнім випробуванням. Минулого разу мене врятував Філл, а от цього - уникнути не вдалося. Друг допомагав Лавені на немагічному відділені, а у Улли якраз була зміна на роботі. Тож я самотньо підпирала стінку біля деканату, іноді вітаючись зі знайомими.

- Спиш? - тихенько підкралася до мене Олдрі.

Як тихенько? То люшитці здавалось, що її кроків не чутно, а я по запаху відчула щойно вона з’явилась в коридорі.

- Ні. Ви де пропадали? Я до вас заходила, хотіла де с ким познайомити, а вас нема.

- У нас була практика. В одній із шахт трапився вибух, покликали всіх вільних цілителів. Так з ким хотіла познайомити?

- Потім, при зустрічі. А що, окрім шахти, у вас ще трапилось?

Олдрі ледь не лускалась, так їй хотілось поділитися останніми плітками.

- Навіть не знаю з якої почати.

- А ти почни з найпершої.

- Першої? Добре. Прийшли нові чужинці. Вони разом із попередніми вже зараховані на перший курс.

- Це добре. Не знаєш, де вони зупинились? Хочу з ними привітатись.

- Десь у місті. У гуртожитках, сама ж пам’ятаєш, миші ніде протиснутись. А ті, що з тобою потрапили - Конн та Бран - ледь не завалили частину заліків.

- Не здивована. Вони часто прогулювали заняття.

- Отож. Віткар раптово зник. Повинен був повернутися з дому, але до школи так і не дійшов. Загубився між Норгердом та Маг-Рівіком.

- Він зі мною був. Потім розповім, продовжуй.

- Айшу вкотре заміж намагаються видати.

- Хто “щасливий” наречений?

- Його ім’я поки тримають в таємниці. Але Айша дуже не задоволена вибором батька.

- А він має право видати доньку заміж супровід її волі? - здивувалась я.

- Ще й як. Він її опікун.

- А такого поняття як повноліття, у вас немає, - це було вже не питання, а констатація факту. - Що ще відбулось?

- В лікарні почали зникати мертві з моргу.

Оце дійсно новина.

- Серед наставників шириться плітка, що хтось ставить на них експерименти, - додала люшитка.

- Хоче підняти зомбі?

- Скоріше - ліча. Що ще в нас відбулось? Через Леорі побилось двоє дівчат. Він випадково натрапив на одну, коли гуляв з іншою. Новий голова магічної варти навісив на місто додаткові захисні чари проти демонів. Й остання. Наче десерт, хоча й не дуже смачний. Соренто посварився зі своєю дівчиною-актрисою, а коли прийшов до неї миритися, вся кімната - стіни, підлога, стеля - були розмальовані невідомими символами. А самої - ані сліду. Ніякого. Ні перевертні не змогли знайти, куди вона поділась, ані маги.

- Знов дівчата.

- Що?

- Чому, коли щось погане відбувається, це обов’язково пов’язане з дівчатами? Чому не з хлопцями?

- От ти як спитаєш… Це до провидців сходи, може, їм відомо. А ти що робила на канікулах?

- Багато чого. Давай зустрінемось у вас опівдні - там все й розповім, щоб Фіону з Вандою не образити.

- Домовились. Ти будеш з Уллою? Щоб знати, скільки брати червоного.

- Так. А також ще з однією подружкою. Хочу вас познайомити.

- З нетерпінням буду чекати на вас, - пообіцяла майбутня цілителька й, попрощавшись, поспішила до крамниці - по червоне та смаколики до нього.

Я ж лише важко зітхнула, сподіваючись, що встигну отримати розклади до призначеної зустрічі.

01 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

Поклавши надію, що учні за місяць не забули пройденого, магістри Кадмір Семо та Олівер Стер одразу перейшли до навчального матеріалу, не витрачаючи час на розхвалювання свого предмета, як минулого року. На першому уроці ми вивчали магічний вплив на залізну руду, а на другому готували універсальну протиотруту.

Під час обідньої перерви я зустрілась з Лавеною в “Ложці”. Подружка із захопленням розповіла, як їй сподобались викладачі й предмети, які обрала. Переконувати у зворотному не поспішала. Хоча й сама іноді шкодувала, що перевантажила навчальний розклад, усе ж намагалась докласти максимум зусиль, щоб швидше завершити навчання.

Потім Лавена пішла на роботу. Вчора подружка влаштувалась в крамницю парфумерії, в якій я, не дивлячись на носову мазь, ледь стрималась, щоб не чхнути від різноманіття запахів. Після обіду я ж на наступні два уроки - один з яких був із захисної магії, і вів його знайомий мені чоловік на ім’я Емріс Дорт, що також входив до ордену.

І, звісно, ввечері всі зібрались в “Ложці”, щоб відмітити початок навчального року.

Ось там й зустріла компанію потраплянців, на яких випадково натрапила посеред Північного Шляху. Трохи поспілкувавшись й побажав вдачі, повернулась до друзів. Поки мене не було, подружки-цілительки встигли зробити ставки, коли у Леорі з’явиться черговий синець - бо цей горе-коханець сидів серед дівчат-першокурсниць і залицявся до всіх одразу. Й діяло. Жодну не обурило, що вся увага не належить тільки їй. Філл з Вальдегором також не мовчали, й в знак чоловічої солідарності, ставки робили на зовсім інше.

Я знов трохи засумувала. Шостого діамантія вампір залишить мене - цього разу аж на два місяці, які буде навчатися у магістра фот Хейнн.

Віткар прийшов пізніше всіх. Хлопець був чимось засмучений і пригнічений, та періодично дивився на мене. Складалось враження, що він сидить й мріє, аби в мене прокинулася телепатія - і я змогла прочитати його думки. Не дочекається. Минулого разу то була реакція на магію елементарів, й нічого більше.

За загальними веселощами я не одразу помітила прихованого в кутку Соренто. Похмурий, злий, й до чогось приречений. Не подобався мені його стан - навіть лякав. Й тут я пригадала розповідь Олдрі про зникнення його дівчини та загадкові письмена, якими була обписана вся кімната. Було б цікаво на них глянути особисто. Щось мені підказувало, що саме я знайду там багато відповідей. Я замислилась, до кого б звернутись з цим питанням. Відповідь прийшла ввечорі коли повертались додому: я згадала про приятелів-вартових.

От алкоголь на мене не діяв аніяк, та все ж під дією чужих емоцій п’яніла не гірше, аніж від гном’ячого “вогника”. Тож і спала думка - проти ночі пошукати Нолана, який мав би в цей час патрулювати вулиці.

На таке важливе діло пішла не сама - в компанії Лавени, Вальдегора та Самідіра. Куди ж без фамільяра? З нами хотіла ще піти Улла, та подружка сьогодні останній день заміняла мене в “Ведмедику”. Філл же викликався її провести додому.

Поблукавши серед занесених метровими кучугурами містом десь із годину, коли вже й запал згас, і ми готові були повернутися додому, як на наше щастя все ж натрапили на Нолана з його друзями-підлеглими.

- Дивне прохання. А чого ти до пана Німідора не звернулась? - вислухавши мене, запитав перевертень.

- От кого-кого, а голову магічної гільдії бачити не хочу дуже довго. Бо в нього, як завжди, купа недоречних питань, для мене знайдеться.

- Щось на кшталт “Звідки посеред степу взялась крижана скульптура?”

- Звідки знаєш?

- То все ж це була ти. Пан Німідор знов виграв.

- Так що з оглядом?

- Давай завтра опівдні зустрінемось. У тебе буде час?

- Якраз обідня перерва. А куди підійти?

- Ти знаєш, де знаходиться гончарна майстерня пана Алвіша?

- Так, - пригадала я, як торік купувала там тарілки.

- Так от, біля неї є невеличкий провулок. Їдеш по ньому до самого тупика - і там побачиш прибутковий будинок пані Тіноко. От біля нього й зустрінемось. Встигнеш?

- Звісно, - пообіцяла я, сподіваючись, що на зворотному шляху не схиблю з телепортом й з першого разу опинюсь біля воріт школи.

02 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

Біля вказаного будинку на мене з Лавиною очікував не лише Нолан, а й Вальдегор. Перевертень спочатку захотів скасувати незаконний огляд - якось не розраховував на таку кількість розумних, - та все ж погодився.

Невеличка кімнатка, розташована в мансарді, ще при підході привернула до себе увагу: мене запахом, а Вальдегора, як виразився вампір, - темною енергією, яку я відчула, переступив поріг. Лавена ж взагалі ледь не знепритомніла.

- Які дивні руни, - промовив Гор, оглядаючи стіни.

- Я їх вже бачила, - тихенько додала Лавена.

- Я також. Та ніяк не можу пригадати.

- Ви обидві чужинки ж? - запитав Нолан, щоб прояснити дещо для себе.

- Так, - підтвердила я, здогадуючись, що мав на увазі приятель. - Може, ще когось покликати?

- Ні. Погана ідея. Може, якраз хтось із них і причасний до цього. Ви, звісно поза підозрою, бо вас в місті не було, а от щодо інших - не впевнений.

Ми ще трохи походили по кімнаті, намагаючись пригадати, і водночас розпитувати одне одного.

- То було в храмі?

- Можливо. У підземеллі, де ми опинились?

- Ні. Пізніше. Я їх ледь бачила.

- Коридор!

- Тунель!

Останнє ми вигукнули одночасно.

- Нас вели з храму до мерії через підземний хід. І саме там зустрічали ці написи, - пояснила наш здогад.

Знов на кілька хвилин запанувала тиша.

- А як можуть бути пов’язані жерці з темною енергією? - запитав Вальдегор.

- Змовою з демонами, - відповів Нолан. - Залишки темної енергії - це поки єдиний офіційний доказ.

- Єдиний? - здивувалась я. - А як же свідчення шпигунів?

- Свідчення - це лише слова. Слова - спогади. А от спогади маги добре вміють підробляти, - відповів перевертень.

- Але хіба ці докази не збирають самі маги?

- Звісно. Не кажучи й про Головного. От йому взагалі докази не потрібні - він сам може визнати провину й винести вирок. Та, на жаль, суд буде проводити не Головний і не маги. Тому й збирають докази, які не можливо підробити магією.

- Про знахідку будеш розповідати? - запитала Лавена.

- Так. Звісно. А ще мені доведеться зізнатися, що я притяг вас на місце злочину.

- Тоді ходімо одразу вдвох. Може, пан Адейр не так сильно буде кричати, коли дізнається про позитивний результат огляду, - сказала, а сама більш сподівалась не зустріти по дорозі Німідора. Після повернення ми ще жодного разу не зустрічалися, тому навіть гадки не маю, що на мене чекає.

Шкода тільки, що доведеться пропустити лекції з елементаристики та артифакторики. І якщо першу можна буде переписати в Улли, то за конспектом з другої доведеться звертатись до когось іншого.

03 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

Сьогодні на першому уроці був новий для мене й Філла предмет - “Анімагія”. На ньому ми маємо вивчити як силою волі контролювати звичайних та магічних звірів. Викладав його магістр Аллір Карла - здоровенний чоловік, від якого пахло звірами. Один запах належав йому самому - все ж перевертень, - а от інші тваринкам, з якими нам належало ознайомитись.

Окрім звичних вже однокурсників, тут було ще двоє з третього та дев’ять з першого, серед яких були чужинці: Вільгельм, Карвінель, Мікаель та Джинг. Я вже знала, що вони також вивчали захисну магію, але великий наплив охочих змусив розділити на дві групи, тому наші шляхи з ними там не перетнулись.

Після тієї розмови про гроші сніговий ельф більше жодного разу до мене не звертався, а тут раптом вирішив сісти поряд, скориставшись тим, що парти розраховані на трьох. Відчуваю - не просто так. Мабуть, знов порада знадобилась.

І дійсно - порада знадобилася. Як виявилося, потраплянці таки намагались вибратися до Лісу, але в них нічого не вийшло. Спроба приєднатися до місцевих шукачів також провалилась. Ніхто не хотів себе обтяжувати недосвідченими, ще навіть не учнями, магами.

Пообіцяла з цим допомогти, але не раніше, ніж зійде сніг, а пам’ятаючи як торік затяглась зима, - це не раніше початку кветовія. Якраз буде час поговорити з Леорі, чи планують вони знов похід до кордону.

***

Та це не єдина розмова за цей день - обідні теревеньки не рахуються. Одразу після заняття магістр Дорт попросив зайти до нього в кабінет після четвертої лекції. Звісно, я прийшла, бо на уроці з трансформації навіть зосередитись нормально не могла, гадаючи, що ще вигадали для мене члени ордену. Бо остання зустріч завершилась не дуже приємно.

Ми з Ноланом учора пішли до Вежі, щоб доповісти про знахідку. Пан Адейр уважно вислухав, обмінявся поглядами з Еір Брандом і відпустив мене додому. До вартового ж у нього залишились ще якісь питання.

Я, радіючи, що встигну на улюблену артефакторику, ледь стримувалась, щоб не перейти на біг, поспішила до виходу. Та не встигла. Якихось дві хвилини - й ми б розминулись, а так зіткнулись у дверях.

Розмовляти в коридорі Німідор не став, а потягнув до свого кабінету. Й, звісно, почав розмову про мою повну безвідповідальність. Про те, що втекла до Мілет-Дуна без додаткової охорони й нікого з керівництва не попередила. Про те, що утворила крижану скульптуру. Про жалобу жерців на мага, та вимога його видати для суду, бо в тій скульптурі ледь не загинув світлий жрець Діаш. Про те, що вкрала в тсарка його власність. Про те, що Великий Імператор Драконів отримує скарги на дракона-крадія… І тепер йому, бідолашному Німідору, доводиться з усім цим розбиратися, бо одна чужинка не змогла втриматися й непомітно посидіти в місті.

Лють ельфа, наче водоспад, падала на мене. Таке враження, що голова гільдії ніколи не спілкувався з емпатами й тому не знає, як це шкідливо. Звісно, він знав - навіть захисні артефакти носив, - та сьогодні, мабуть, забув їх надягти.

Через це я розлютилась у відповідь. Й не просто - а подвійно. Тож і виказала все, про що мовчала останнім часом. Особливо - про ставлення до мене деяких осіб і про те, що вони, ці особи, взагалі не мають права обмежувати мене в пересуванні цим світом, а тим паче - розпоряджатися моїм життям. А також нагадала, що Німідор не є ні моїм опікуном, ні батьком, ні братом, ні чоловіком, до речі останнє також не дає права мною командувати. Про статус “спостерігача” я взагалі чула тільки від них - більше ніхто й ніде про це не згадував. А розповіді “як правильно жити” хай залишать при собі. Бо коли цей світлий садист Діаш збирався використати мене - ніхто на допомогу не прийшов. Сама виплуталась.

- Коли до вас дійде, що ніхто не має права вказувати, як мені жити? Захочу - завтра кину школу й піду повією працювати! - завершила я свій гучний монолог словами, від яких в Німідора аж вухо смикнулось. Звісно, я розуміла, що ляпнула дурницю, та відступати не збиралася.

- Не зможеш!

- Що саме?

- Працювати повією. Помреш від голоду - у зв’язку з відсутністю клієнтів.

- Хочете сказати, така страшна, що ніхто не гляне?

- Гляне. Один раз. А потім більше не зможе - бо особисто йому очі вирву.

Нічого собі заява!

- З якого дива?!

- Це тебе не стосується, - ледь стримуючись відповів чоловік. Мабуть, все ж дійшло, що його емоції змішались з моїми - й зараз, наче гойдалка, літали поміж нас, лише погіршуючи становище.

- Що?! Ще і як стосується. Це моє особисте життя! Й ще раз наголошую: мені самій обирати, як жити! - здаватись я навіть не збиралась.

- Це тобі лише здається.

Ну от. Знов прийшли туди, з чого починали. Якесь замкнуте коло. Чого пан голова гільдії такий впертий, що чуже бажання для нього нічого не означає?

- Якби ви чесно відповіли, нащо вам я - може, й змогла зрозуміти. А так… ваші таємниці - то ваші проблеми.

Ми вже давно стояли один напроти одного, лише стіл заважав. Хоча руки й чесались побити ельфа обличчям об стіл - все ж стримувалась. Я взагалі після ночі з Галеоном менше відчувала жадоби до відривання голів. Нещодавня близькість подіяла на мене заспокійливо.

Починати сварку знову не було жодного бажання - тим паче, що всі аргументи з мого боку було наведено, а в запасі нічого не лишилось. Можна було б, звісно, вигадати нові - та я не майстриня суперечок. А таких довгих - тим паче. Чому декану цього вистачило, а цьому віслюку - ні?

Я втомлено впала в крісло й, закинувши голову, почала роздивлятися стелю. Нічого цікавого там, звісно, не було - лише голі побілені балки. Я мовчала. Німідор мовчав у відповідь. Кожен із нас намагався заспокоїтись.

Голову гільдії сидіти в тиші на довго не вистачило. Обійшовши стіл, він наблизився до мене зі спини й нахилив голову так низько, що я вперше змогла добре роздивитися колір його очей. Сріблясто-блакитні, з металевим відтінком.

- Чого вам? - буркнула я.

Замість відповіді ельф опустив голову ще нижче - і його лоб легенько торкнувся мого. Дивна поведінка, яку я не змогла ідентифікувати по емоціях - бо ельф від мене закрився. Схоже, про артефакти він не забув.

- Якби в житті було все так просто… - нарешті подав голос чоловік й підняв голову.

- Життя взагалі штука складна. А ви її ще додатково ускладнюєте.

- Ти не розумієш…

- Ви справді вважаєте мене дурненькою дитиною? - дивитися знизу вгору було не дуже зручно, тому я підвилась з крісла. Перевага в зрості на боці Німідора залишилась, та не вже не така значна.

- Дитина. В тому й проблема - ти ще дитина. Незважаючи на всю свою зрілість.

Це він на що натякає? Вже й інтимна сторона мого життя йому відома? Звідки?

- Знаєте, я краще піду. А ви обміркуйте свою поведінку.

Й, користуючись перервою в сварці, вибігла з кабінету. А потім - з вежі.

Зараз же я чекала чогось подібного й від магістра Дорта, тим паче, що в кабінеті знаходився ще декан. Та за кілька хвилин підійшов ще один чоловік, якого представили як магістра Герхард Еспен - викладача демонології.

Я вдруге в цьому житті бачила дамона без прокляття. Цього разу - крижаний сатрад. Високий, блідий, величний.

- То це і є ваш експерт? - запитав новий знайомий, окинувши мене оком.

Довіри в нього до мене не було. Зовсім. Та коли його очі зустрілись із моїми - негативне ставлення почало змінюватись у кращу сторону.

- Дракониця?

- Так, - підтвердила я й трохи вкрилась лускою, щоб розвіяти будь-які сумніви.

- То ти справді бачиш тіні?

- Тіні? - не зрозуміла я.

- Демонів, з якими розумні уклали договір, - пояснив декан.

- А, так., Бачу й навіть можу з ними спілкуватись - без шкідливих наслідків.

- У нас до тебе буде незвичне прохання. Язика тримати вмієш? - дамон так на мене подивився, наче на торговку з базару.

- Якщо заважаю за потрібним, то вмію, - чесно попередила.

- Від цього залежить життя одного з твоїх знайомих, - натякнув Лавер.

- Кого саме?

- Тобі цього замало?

- Так. Якщо йдеться про життя Айші, то мені байдуже.

- Невже така безсердечна? - здивувався магістр Еспен.

- Пристосовуюсь до світу. Так з ким біда?

- З Лонг-Кра, - втрутився магістр Дора.

- А що з ним трапилось?

Я вже встигла помітити стан Соренто, але все списала на зникнення його коханої.

- Зараз поясню. А то так і до ночі протягнеться, - почав декан. Серед присутніх він єдиним, хто хоча б трохи розумів мене. - Ти ж не забула, як восени демони шукали дівчину?

- Так.

- Цією дівчиною, можливо, була пані Інгір, актриса з місцевого театру. Ні, Соренто про це не знає - і хай надалі так буде. Так от, ця дівчина не тільки зв’язалась з демоном, а ще й наклала на свого коханого прокляття. Яке саме - ми навіть здогадки не маємо, але воно точно є. Магістр Трофа його й сама підтвердила, й колег попросила.

- Я бачила його дівчину кілька разів. Та жодного разу не помітила біля неї демона. Ви впевненні, що вона з ними зав’язана?

- На жаль, але це так. Між ними дивний зв’язок, і яка саме його природа - ми поки не знаємо

- А що з Соренто? Я на ньому нічого не помітила. А якби й помітила - то в прокляттях повний нуль.

- Цього від тебе й не вимагаємо. Лише стежити, щоб не наробив шкоди - ні собі, ні іншим.

- А він про це знає? Про прокляття?

- Ні. Це також може йому зашкодити.

- Зайві таємниці - от що може зашкодити, - не втрималась й випалила.

- Не погоджусь, - прозвучало у відповідь від декана.

Заводити суперечку на цю тему не ризикнула. Калрін знав, на що натиснути, щоб я погодилась.

- Ви ж розумієте, що я не можу бути з ним цілодобово? Має бути ще хтось на зміну.

- Звісно. Й тебе прошу стежити за ним, а не слідкувати. В бібліотеці, в таверні, та в інших громадських містах. В школі та гуртожитку цим є кому займатись.

- Мені, звісно, не скажете?

- Чому? Скажу. Це духи, - чесно відповів декан і з задоволення спостерігав за зміною виразу мого обличчя.

- Духи?! А вони тут є? І які саме?

- Потім розповім - на особистому занятті, - запевнив Лавер. - А зараз можеш йти до бібліотеки. І пам’ятай: нікому - ані слова. Навіть своїм друзям.

- А…?

- Ні.

- Тоді я піду.

- Звісно.

І я пішла. А в голові крутилася думка: навіщо демонам шукати якусь дівчину, якщо вона сама їх шукала? Якась нелогічна маячня виходила. Звісно, напрошувався лише один висновок: мені знову не все розповіли або навмисно дали неправдиву інформацію.

05 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

Черговий снігопад на диво, став завадою охочим до придбання артефактів, тож у крамниці клієнтів не було. Скориставшись цим, ми втрьох - сам пан Приієр з внуком та я - досліджували новий захисний артефакт проти демонів, куплений мною вчора у вуличного торгівця. Віри в його дійєвість майже не було, та все ж вирішили перевірити, чи не становить він загрози.

З кожним днем плітки про нашестя демонів усе активніше ширились серед мешканів, тому кожен намагався якомога краще захистити себе, своїх близьких та домівки. Навіть ідея запросити жерців потихеньку прокрадалась в думки містян. Особисто мені ідея з жерцями не дуже подобалась - як і моїм друзям-магам.

Ми так поглинулись в вивчання, що забули про час, і якби не Дельсея, що пришла на зміну, то просиділи б невідомо скільки. Тим паче, я не поспішала залишити крамницю, поки не здобудемо хоча б якогось результату.

- Це не підробка, - дійшов висновку пан Прієр, завершивши дослідження.

- Він дійсно працює? - здивувалась я.

- Працює. Але не так, як обіцяно. Він, навпаки, приманює. Треба терміново доповісти магічній варті. Ята, будь ласка, затримайся ще на декілька годин, поки ми сходимо до Вежі.

Я погодилась, хоча й було бажання піти з ними. Та зовсім не хотілось зустрічатися з Німідором.

Залишившись із Дельсею вдвох, ми трохи встигли потеревенити, коли до крамниці завітав перший клієнт. Високий чоловік, худорбу якого не зміг приховати навіть хутряний плащ. Відкинувши притрушений снігом капюшон, він відкрив своє обличчя. Цікаво, це ще якась раса, чи він пів року лише воду пив? Бліда шкіра здавалась настільки тонкою, що ще трохи - і широкі, гострі вилиці її прорвуть. Темні кола під очима - невизначеного кольору. А тонкі, вузькі губи розтяглися в посмішки, виставляючи здоровезні ікла - не зубів, як в акули.

- Добрий день, - привіталась Дельсея. - Чим можемо допомогти?

Я вже хотіла розслабитись: якщо напарниця не верещить — значить, перед нами розумний. Та раптом я відчула загрозу.

- Ти мене кликала, - прохрипів незнайомець, стоячи навпроти іллінки.

- Я?! Я вас не кликала, - відповіла та й продовжила нічого не підозрюючи усміхатися. - Може, ви крамницею помилились?

- Ні. Саме з цього місця мене кликали.

Багато часу, щоб зрозуміти, хто стоїть перед нами, мені не знадобилося. Та й хто сказав, що всі демони мають однаковий вигляд?

- Вас ніхто не кликав. Ви помилились, - втрутилась я, закриваючи собою Дельсею. - Вас тут ніхто в гості не чекав, тож прошу залишити крамницю.

- Я нікуди звідси не піду.

І як доказ своїх слів, обравши один з вільних стільців, демон вмостив на нього свій зад.

- Перепрошую, але я все ж наполягаю, щоб ви залишили це місце, - знов ввічливо попросила я. А сама вже думала, як краще його взяти в полон для допиту.

- Ята! Як так можна з гостем? - обурилась напарниця. - То чого ви бажаєте?

- Краще, красуня, скажи, чого бажаєш ти, - очі в демона при цьому недобре засвітилися.

- Заміж за.., - почала вона, та зізнанню завадила моя рука, що миттєво закрилили їй рота.

- Я постараюся в цьому тобі допомогти, - пообіцяв демон, та, не піднімаючись зі стільця, зник.

- Нащо ти мені завадила? - зі сльозами на очах звинуватила мене Дельсея. - Це був єдиний мій шанс на щасливе життя.

- Будуть ще. І набагато краще.

- Не буде. Бо я…, я…, я вже занадто стара для цього…

Після такої заяви дівчина навіть не захопивши верхнього одягу вибігла надвір. Я кинулась слідом, та за десяток кроків довелось повернутися. Залишити крамницю незачиненою не могла, а ключів мені не залишили. Тож здоганяти дівчину відправила Самідіра. Та не встигла повернутися до приміщення, як двері знов відчинилися - і разом зі снігом завітав Леорі з друзями. Прослухавши все, що тут відбулося, без зайвих питань, хлопці кинулись шукати Дельсею. Шанс що знайдуть був мізерний, та все ж був.

Час потягся дуже повільною. Ані Самідір, ані Леорі, ані сама Дельсея не повернулись. За цей час заходило ще двоє покупців, і я щоразу здригалась, коли чула дзвін дверних дзвонів.

Десь за годину напружених очікувань завітала пані Прієр. Вислухавши мою розповідь, жінка прийняла рішення зачинити на сьогодні крамницю. Я ж, дізнавшись адресу напарниці й захопивши її верхній одяг, вирушили до неї додому в надії, що вона вже там. Та там на мене чекала невдача - як повідомила власниця будинку, Дельсея ще не поверталась з роботи. Залишивши одяг, я знову вийшла на вулиці міста.

Самідіра знайшла досить швидко. Фамільр сидів на одному місці, наче охороняв його. Я припала до землі, мов звір, й почала нюхати сніг. За цим мене й застав Віткар.

- Ти чого тут робиш? - здивовано запитав менталіст.

- Саме на цьому місті зникає запах моєї напарниці.

- Дельсеї?

- Так.

- Може, снігом занесло?

- Ні. Тут є ще один запах.

- Телепортація з магом.

- З демоном.

- Скажи, що ти жартуєш?

- На жаль, ні. Йогпермарк скислий. Все ж доведеться йти до Вежі.

- Не хочеш?

- Ще й як не хочу.

Оглянувши місце наявность слідів магії, наскільки дозволяв мій магічний досвід, я пішла до Вежі. Віткар пішов разом зі мною. Я не заперечувала.

Біля головного входу на нас очікував сюрприз - пошукові загони. Леорі часу не витрачав, а не знайшовши Дельсею, звернувся за допомогою до вартових. Про мою знахідку довелось розповідати на вулиці - не один раз, що було не дуже зручно: хуртовина й не думала зупинятися. Спочатку мене вислухав Нолан, потім пан Адейр, а наостанок - Німідор.

Місто ретельно обшукали, та жодної зачіпки не знайшли. Звідки прийшов демон? Куди він пішов після того, як залишив крамницю? Як Дельсея знала, де на неї будуть чекати? Самі запитання.

Може фах змінити й в детективи піти?

Та в одному ми всі були впевненні: демон прийшов на поклик артефакта. А їх за останні два тижні було продано достатньо, щоб викрасти половину міста.

До речі, той торговець також зник. Не залишивши після себе навіть спогадів у ненаділених магією розумних.

08 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

- Темою сьогоднішньої лекції буде “Пошук темної або демонічної енергії в артефактах”, - зачитав магістр Шиппер. - Це, звісно, тема для старших курсів, та, на жаль, зараз є велика загроза з боку демонів. Тому ви маєте навчитися виявляти небезпечні артефакти якомога раніше. Отже, багато з вас ще в дитинстві навчилися бачити магічні плетіння, а інші мали цьому навчитися в минулому році у школі. Тож зараз ви підійдете до столу, де я продемонструю вам один із артефактів, що зачарований саме демонічною енергією. Попереджаю: торкатися заборонено.

Попередження було дуже вчасно, бо мені закортіло торкнутися гладкого білого камінця в золотій оправі. Здавалося, що камінець мав свою волю та шукав чергову жертву. Я стрималась. А от Біра - ні. Скориставшись тим, що третьокурсниці-ельфійкі Аміріен стало зле, й вся увага була прикута до неї, дівчина почала тягти свої пальці до небезпечного виробу. Я ледь встигла вчасно перехопити її руку.

- Дякую, - промовила та винувато опустила донизу свої яскраво-бірюзові очі.

- Нема за що, - відповіла я та повернула увагу артефакту.

Добре, що магістр цього не помітив. Тож коли Аміріен стало краще, а учні повернулись на свої місця, викладач продовжив заняття, по завершенні якого нам видали велетенський перелік книг та тем, які треба було законспектувати до наступного заняття.

***

Сьогодні Лавена обідала не з нами, а зі своїми одногрупницями. Я раніше ніколи не помічала, що учні немагічного відділення також відвідують “Ложку”. Тому біля нашого столика залишилось вільне місце, на яке одразу знайшовся охочій. Стілець аж скрипнув під вагою Елбона. Підсів до нас хлопець звісно не просто так, а з розмовою.

- В тебе є новини про Дельсею? - запитав він в мене, при цьому дуже соромившись свого питання.

- Поки, на жаль, ні, - чесно відповіла я, а сама, не зважаючи на гамір навколо, почула, як серце хлопця збилось з ритму. Та і до інфаркту не далеко. - Та магічна варта не втрачає надії, й шукає усіх зниклих.

Після випадку з Інгід здавалось, що зникнення припиняться, та, на жаль, сталося не так. Викрадання продовжувались. Тобто моя теорія, що Інгір - не та дівчина, усе більше підтверджувалась

- А це правда, що зникли лише дівчата?

- Поки що - так, - знов чесно відповіла. Цю інформацію важко було б переховати від містян, бо змусити мовчати кожного не зміг би навіть сам пан Німідор.

- Й продовжують зникати?

Я підтверджуючи кивнула головою. Тільки вчора зникло ще двоє - обидві третьокурсниці-алхімічки. Вони разом вийшли зі школи, а додому не повернулись.

- Зрозуміло… - видав хлопець, розмазуючи кашу по тарілці. Апетиту він зовсім не мав.

Через його похмурий вигляд й теревеніти зовсім не хотілося, тому продовжили обідати в тиші.

11 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

Кількість шкатулок на столі в лабораторії з артефакторики за останні пів години виросла в велетенську купу - ніби з них нам належало збудувати укріплювану стіну. Я зітхнула. От і збулась моя мрія - додаткове заняття з артефакторики, на яке, крім мене, залишився весь наш курс. За власним бажанням. Погодилися, звісно, всі. Навіть Аміріена.

- Вашим завданням буде відокремити ті артефакти, в яких помітите темну енергію. А також ті, що здадуться вам небезпечними. Торкатися голими руками заборонено. Ось, візьміть захисні рукавички. Поділитись на групи по чотири й починайте.

Разом зі мною опинились Біра, Ілла та Аміріена.

Дістаючи кожен наступний артефакт, ми мовчки й уважно його роздивлялись, а потім вже ділились думками. Ті, що колективно визначили як безпечні, складали в одну купу, небезпечні - в іншу, а ті, щодо яких мали розбіжності - в третю. А ще ми одна одну страхували, коли хтось, під дією чарів, починав знімати рукавичку, щоб взяти до рук небезпечний камінець чи прикрасу.

Відкривши чергову скриньку, ми вчотирьох витріщились на невеличку бронзову чашу, прикрашену червоними гранатами. Знов накотило бажання торкнутися. І не лише мене - Біра з Іллою також потягли руки. Очухалися ми тільки тоді, коли наші пальці зіткнулися. Повернувши контроль над своїми кінцівками, ми подивились одна на одну - щоб переконатися, що все добре. Та за всім цим ми забули про Аміріену.

Ельфійка тримала чашу в руках і щось говорила незнайомою мовою. Добре хоч рукавичок не зняла. Очі дівчини при цьому були білими - навіть зіниці не видно.

- Негайно відійдіть! - оголосив магістр Шипперт. - Пані Тінве, ви мене чуєте?

Звернувся викладач до дівчини, та вона не відповідала - лише повторювала й повторювала одну фразу. Я її навіть вивчити встигла.

- Пані Ольше, хутко приведіть пана Лавера! - звернувся до мене викладач.

Двічі просити не треба було, тому без зайвих питань - на кшталт: “чому я?” - хутко спрямувала ноги до знайомого кабінету.

Секретарки на місці не опинилось, тому я ввічливо постукавши у двері з питанням “можна?” просунула носа до кабінету.

От краще б дочекалась відповіді. Або постукала вдруге - голосніше. Декан був не сам, а з якоюсь молодою жіночкою, яку тримав в обіймах. Незнайомці одного погляду на мене вистачило, щоб розгніватися й почати ревнувати. Тому, поки не трапилось скандалу, я швидко мовила:

- Там вас магістр Шиппер кличе. З однією з учениць біда, - додала я, щоб хоча б так виправдати своє вторгнення.

- Я краще піду, - сказала незнайомка.

- Залишся. Ми не завершили розмову.

- Які розмови? Тобі треба в черговий раз світ рятувати - на розмови часу немає, - буркнула вона й вистрибнула з кімнати, перед цим ще раз окинувши мене оцінювальним поглядом.

- Пробач, - промовила я, коли залишились наодинці.

- Сам винен, треба двері зачиняти. То, що у вас там трапилось?

- Давай я по дорозі розповім. А то раптом дійсно світ врятувати не встигнемо.

- Ходімо.

***

Здавалось, що цей день не закінчиться ніколи.

Спочатку ми втрьох - я, Біра та Ілла, сиділи біля кабінету декана, очікуючи, коли завершать з Аміріеною. Ельфійка, прийшовши до тями, про щось розповідала керівництву школи за зачиненими дверима. Звісно, без сторонніх. Та нічого - мені потім Лавер розповість.

Потім вже розпитували нас. Я чесно розповіла, що до тієї чаші ми уважно обстежували кожен артефакт. Усі вони були приблизно однакові - камінець в оправі - аж тут раптом чаша. Та ще й з коштовним камінням. Звісно, моя драконяча половина не втрималась і захотілося їх торкнутися. Що вони можуть буди небезпечні - згадала не одразу. А от одногрупниці взагалі не помітили жодної небезпеки, та щось загадкове тягло до артефакту.

Після цього декан з нами попрощався та вказав на двері. Мені, звісно, хотілось залишитись і поспілкуватися наодинці, але цьому заважав ректор, який й не думав залишати кабінет. Тож ворота школи ми пройшли втрьох. Та не зробила я й десяти кроків, як мене наздогнала Біра.

- Вибач, - видала укнаерка.

- За що? - здивувалась я.

- За наклеп на тебе минулого року.

- Вибачаю. Та в мене лише одне питання: нащо ти його навела?

- Через Айшу. Вона застукала мене де з ким, відношення з ким треба було тримати в таємниці. За тримання язика за зубами, я мала тебе чимось підставити.

- А те, що зараз вона може про це розповісти - тебе не лякає?

- Боятися того, що вже сталося, - марна справа.

- Тобто вона все ж розповіла? - здогадалася я.

- Так. Тому вибач мені, будь ласка, за те ще була така дурна, що повірила й повелась на шантаж. Буде мені наукою на майбутнє.

- Ми часто здобуваємо досвіт через граблі. Так і дорослішаємо, - відповіла я.

Я була трохи розгублена, тому навіть не знала, як краще реагувати на зізнання однокласниці - бо добре відчувала її емоційний стан. І якраз коли в мене була готова ціла промова, раптом, наче з землі виріс, вискочив Леорі.

- Привіт дівчатка. Чого такі серйозні? Йдемо краще розважатися.

- А є привід? - здивувалась я. До свята рівнодення ще півтора тижня.

- Звісно. В мене день народження. Тому обох запрошую.

- Святкуєте в гуртожитку? - знов запитала я.

- Звісно. Спочатку- там.

- То ходімо. Щоправда, в мене немає подарунка - ти ж не попередив заздалегідь.

- Тому й не вимагатиму. Ходімо хутчіше, а то решта гостей вже зібралася, а іменинника не має.

- Я, мабуть, відмовлюсь, - подала голос Біра.

- Чому? - засмутився майбутній бойовик.

- Ти йди до гуртожитку, ми скоро будемо.

- Вдвох?

- Вдвох, - запевнила я.

- Даремно ти йому це пообіцяла, - промовила Біра, коли щасливий Леорі побіг далі гостей збирати.

- А що тобі заважає? Тільки чесно - я ж брехню відчуваю, якщо ти не знала.

- Мені не зручно. Ці плітки... Буду весь вечір ловити на собі погляди.

Так. Здається я дещо нещодавно пропустила, бо Олдрі навряд чи забула б розповісти про щось глобальне та шокуюче.

- Здається, ти перебільшуєш масштаб трагедії. Ходимо до гуртожитку. Якщо не до Леорі - то до тебе в кімнату, а вже там розв’яжемо цю проблему. Це той самий будинок?

Як я чула, однокласниці влітку вдалося перебратися до гуртожитку.

- Ходімо, - погодилась однокласниця, хоча й не вірила, що я в здатна їй допомогти.

13 Діаманія 158р.

Лумінен, Маг-Рівік

Схоже, цього року весна була налаштована рішуче, тому сніг танув майже на очах - навіть тут, у лісі. Це дало змогу трохи показати місцевість Лавені, щоб дівчина почала орієнтуватися і не боялася відходити далеко від дому.

Сьогодні ми прийшли до Лумінена не просто погуляти, а по справі. А точніше - я з деканом намагались оцінити ступень пошкодження телепортаційної вежі. В мене, звісно, в голові прокинувся сарказм: зібралось два недоспеціаліста. Та промовчала. Лавена ж просто прогулятись зруйнованим містом.

- Саму вежу відбудувати не складно. А от знайти чи створити заміну загубленим каменям - завдання не з простих. Їх, звісно, виготовляють, але це забирає дуже багато часу та сил.

- А скільки їх потрібно? - запитала я.

Боятися, що саме зараз Лавер полагодить систему, було марною тратою нервів - я вже знала: доки не запущена вежа в Гаяв-Току, малі портали на цій мережі не запрацюють.

- Для таких, як цей, - три. Два - це сусідні, й один - адреса цієї вежі. Для Великих - аж дев’ять: чотири з яких - це зв’язок з сусідніми малими. І якщо малі можна виготовити нові, то великі, на жаль, - ні. Й де шукати аж двадцять п’ять каменів-артефактів - навіть гадки не маю.

- А чого двадцять п’ять? - здивувалась я.

Мапу світу я вже вивчила на пам’ять, тож знала, що до Вільних Земель належать шість Великих порталів, а це - тридцять артефактів, не рахуючи тих, які здатні створити самі маги.

- Бо артефакти з Нуван-Ріта лежать в одному зі сховищ ордену.

Декан міг спокійно згадувати орден, не ризикуючи, що нас хтось підслухає, бо навіть Лавена гуляла досить далеко - разом із Самідіром в ролі охоронця.

- Не очікувано. А можна якось на них подивитись?

- Я обміркую це. Та скоріше за все, так. Треба, щоб ти знала, як вони виглядають. Бо з твоєю вдачею - ти швидше за нас їх виявиш.

І знов не знаю, як реагувати на такі заяви: радіти, чи ображатись?

А може, показати той, що вже знайшла?..

Вирішила: якщо побачу ті, що в ордені - покажу свій, що знайшла взимку.

Дивно якось це прозвучала. Наче гра в дитячому садочку.

- Ята, - покликав мене Калрін, вириваючи з роздумів.

- Що? - перепитала, бо пропустила повз вух все, що мені щойно говорили.

- Кажу, як зійде повністю сніг - будемо просуватися до Нуван-Ріта. Спочатку на захід, до Віклоуда, а потім на північ.

- Сподіваюся, до літа встигнемо, - з надією в голосі промовила я.

- А вже є плани на літо?

- Так, - з чесними очима збрехала у відповідь.

- Що ж. До літа часу багато. Гукай свою подружку - час повертатися. Будемо розходитись по домівках та спокійно відпочивати.

От краще б декан про спокій не згадував. Іноді було відчуття, що він вмів наврочувати.

***

Я якраз поверталась з “Ведмедика” в компанії мовчазного Нолана та білки Самідіра, й вся моя увага була зосереджена на тому, щоб не впасти. Через те, що вода зі снігу вже встигла замерзнути, вулиці знов перетворилися на ковзанку. Тому вчасно й не помітила, як перед нами з’явилася Дельсея.

- Привіт, - привіталась вона тихим, спокійним голосом.

- Привіт, - відповіла, а сама подумала: як дівчина не мерзне в одній сукні та ще босоніж?

- Ходімо зі мною. В мене для тебе дещо є, - продовжила іллінка.

- А що саме?

Я розуміла, що якщо піду - нічим добрим це не закінчиться, тому тягла час, намагаючись вигадати, як її затримати. Нолан стояв поряд та також нічого не вживав. Він розумів, що зайві рухи можуть налякати Дельсею й змусити її знову втекли.

Зробивши кілька спроб знерухомити дівчину, я переконалась, що магія на неї не діє.

- Я піду, а ти йди слідом, - вирішила ризикнути.

- Не варто. Це ж явна пастка.

- Знаю. Та нам треба ж якось дізнатися, що замислено.

- Це великий ризик...

- Тоді стій тут, - не витримала й трохи голосніше, аніж до цього, перебила перевертня.

- Це ще більше небезпечно...

Я не стала чекати завершення його промови, а обережно почала наближатися до Дельсеї.

- Й куди йдемо? - запитала, а сама вже встигла відмітити і зміну запаху, і відсутність серцебиття. Моя змінниця вже не була живою, якою б важкою ця думка не була.

Спочатку дівчина спробувала схопити мене за руку, але, наче про щось згадавши, вчасно смикнула її назад.

- Тут поруч. Ходімо.

Я й пішла. Нолан - кроків за десять - йшов слідом.

“Поруч” виявилось портом - одним зі складів, де зберігався товар. За час нашого мандрування, я встигла вмовити Самідіра збігати за Лавером, бо так і не придумала, як можна схопити й не нанести шкоди тому, у в що перетворилась дівчина.

Склад був відчиненим та порожнім. Нас там чекала вже знайома мені жінка - Джанна Ісар.

- Молодець, дівчинко, ти впоралась. Тому, коли повернемось, отримаєш винагороду.

- Дякую володарка, - відповіла Дельсея й відійшла за спину темної відьми.

- Що ти з неї створила? - одразу запитала я, не витрачаючи зайвого часу на здивування.

- А хіба не видно? Мені здавалось, ти вже добре вмієш відрізняти живих від немерців.

- Вмію. Тому й запитую: на що ти її перетворила?

- Поки що назви немає. Та за основу я взяла нижчих вампірів, бо з демонів ради не було.

Що це означає? Невже вона також робила випробування з демонами, й ті потвори, що зустрічала раніше, - її рук справа?

- Бачу, ти здогадалась. Так. Я виводжу новий вид немерців, що складе мою армію для захоплення цього світу. І в цьому мені допомагають демони.

Нащо? Мені так хотілось про це запитати, та розумної відповіді точно не отримаю. Усі ці завойовники завжди божевільні.

- З цим розібралися. А нащо я вам здалась? - запитала натомість.

- У тебе є те, що допоможе відкрити портал зі світу демонів у наш.

- Й що це?

Я здивувалась. Бо навіть гадки не мала, про що вона говорить.

У речах, що потрапили зі мною в цей світ, нічого подібного не було. Та й серед нових “скарбів”, які з’явились пізніше, нічого схожого не траплялось. Жодного артефакта, жодного загадкового предмета…

- Ключ від цього світу! - роздратовано випалила Джанна, коли стало ясно, що я ніяк не второпаю.

- До всього світу? - перепитала я.

- Тобі його мав дати Головний.

- Не пам'ятаю такого. Ми з ним взагалі не дуже спілкувалися.

- Звісно, ти про це не пам’ятаєш. Але все одно ключ має бути в тебе. А може, ти й сама - ключ. Що, скоріше за все, так і є.

- І як ви збираєтесь мною відчиняти прохід? - здивувалась я, уявивши велетенський замок, у який мене запхнуть.

- Провести ритуал. Що виживеш - не обіцяю. Навіть навпаки, впевнена, що загинеш.

- Моя смерть має мене спонукати погодитись?

- Звісно, я розумію, що ти добровільно не погодишся. Тому й розставила цю пастку. А ти, дурненька, в неї й попалася.

- От в цьому не була б настільки впевнена.

- А в тебе немає вибору. Чи, може, ти хочеш, щоб твій перевертень загинув?

Точно! За мною ж ішов Нолан.

Я озирнулася.

Непритомного вартового тримало двоє монстрів. Коли встигли?..

- Вбивати мене прямо тут збираєшся? - запитала, а в голові інші питання: де Лавер і як врятувати Нолана?

- Звісно, ні. Нас очікують за містом, поруч із залишками первісного храму.

- Нас?

- Будеш тягти час - перевертень загине, - Джанна, вочевидь, здогадавшись про мої наміри дочекатись підкріплення й почала погрожувати.

- Не впевнена, - прошепотіла я.

Магії в цьому місті нічого не заважало, тому за допомогою землі - а точніше, лоз - вдалось вихопити з лап потвор вартового. Та й самих монстрів міцно оплести, зайве не ворухнутьсь.

- О, деякий хист маєш. І навіть встигла вивчити декілька заклинань. Чудово. Хоча... ні, байдуже. Рівень твоїх сил не вплине на ритуал. Тож не має значення, наскільки ти вже встигла просунутись в навчанні. Друга свого ти врятувала, але мене затримати цим способом тобі не вдасться.

Й дійсно, ті лози, що я тихенько підкрадала зі спини Джанни, розсипалися попелом. Та на цьому темна відьма не зупинилась - почала чаклувати у відповідь. Дивні відчуття охопили мене вже на самому початку: наче щось липке та смердюче обплутувало тіло. А потім - гострий біль десь поряд із серцем.

Захисну магію я лише почала вивчати, й перше заклинання, якому нас навчив магістр Дорт, було “Віддзеркалення”. Для його застосування, звісно, треба було знати, чим на тебе чаклують, та я все одно вирішила спробувала. Чи вдалося відбити чари - невідомо, та гидке відчуття зникло. Лишився лише біль.

Наступне, чим я ризикнула скористатися, була елементаристика. Змішавши воду з повітрям приготувалась використати кригу - та мене випередили: потужний повітряний вихор, а слідом за ним, мов стріли, вилетіли ціпки, що зв’язали Джанну, наче павутинням.

- Не гай часу, - пролунав зверху хриплий жіночій, голос. - Чаклуй! Що ти там приготувала?

Я й зчаклувала. Цього разу крига охопила не все тіло, а лише нижню частину - я пам’ятала, що відьму треба схопити живою для допиту.

Джанна вилаялась, та якось не дуже переконливо. Я не відчула від неї жодної емоції, пов’язаної з проразкою. І річ була не в тому, що вона досить швидко змогла позбутися магії, яка її стримувала. Розгадка не змусила себе чекати: за спиною жінки відкрився портал, у якому я змогла розгледіти Пірожечка. Легкість, із якою Ісар позбулася заклинання та перетнула кордон стихійного порталу, вразила. Це ще раз нагадало: я не така я вже й всемогутня.

Ох, я й розлютилася. Не довго думаючи, жбурнула велетенську вогняну кулю просто в центр. Та, на жаль, заклинання - на відміну від відьми - не пройшло: розбившись об захисний щит, вибухнуло на цій стороні. Вогонь зачепив підлогу й поступово почав добиратися до дерев’яних колон, що підтримували стелю.

- Ти сама до мене прийдеш, - наостанок промовила темна відьма. - Перевертень - не єдиний, чиє життя в моїх руках. Є ще кілька небайдужих тобі розумних. І коли будеш готова - отримаєш запрошення на зустріч.

Й зникла, прихопивши з собою Дельсею, залишивши чудовиськ тут.

Пожежа поширювалась, тож довелось прикликати воду й залити все. Після цього на складі запанувала темрява.

- Молодчина, - похвалила мене чаклунка, й майже безшумно спустившись зі стелі, підійшла до мене.

Мені дуже захотілося подивитися, хто прийшов на допомогу, тож створила світову кулю.

Незнайомка була майже одного зросту зі мною, а темний одяг добре сидів на стрункій фігурі. З чорного волосся виглядали невеличкі ріжки, а рухливий хвіст прикрашав пензлик. А ще її шкіра була брунатного кольору - з такими даними добре переховуватись в ночі.

- Я її упустила. Треба було діяти більш рішуче.

- Це як? Стукнути? Чи відірвати голову?

На останнє я здивовано підняла ліву брову.

- Калрін про це розповідав. А ось і він.

Й дійсно - декан увійшов до складу в компанії з Ванліром та Дортом. Ну й Самідір був з ними. Фамільяр у першу чергу підбіг до мене, щоб на власні очі переконатися, що зі мною все гаразд.

- Міранда, ти встигла відстежити портал? - у першу чергу запитав Лавер чаклунку.

- І так, і ні. Відстежити не вдалося, а от причепити “стежника” - так. Давай потім поговоримо. Спочатку хлопця треба доставити до цілителів, а цих химер - до лабораторії.

15 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

- Тобто ти збираєшся цілодобово слідкувати за Соренто? - здивовано запитала мене Улла.

Ми якраз звичною трійкою йшли на черговий урок, тому пояснювати доводилось на ходу. Я щойно розповіла, що відбулось вночі, та про погрози в бік друзів, а також про стан Нолана. Перевертень досі перебував в лікарні. До тями він так і не прийшов. Що сталося з полоненими чудовиськами - ані Німідор, ані Адейр, не вважали за потрібнем мені розповісти. До кабінету декана я прийшла ще до початку навчального дня, та Лавера не було на місці. Загадкову Міранду більше не зустрічала. Більше питати не було в кого.

- Так. Хоча Джанна імен не називала, в першу чергу на думку спадає Лонг-Кра. У поведінці інших, включно вас, змін не спостерігала. Та все одно прошу: будьте обачні. Хто знає, що темна могла приготувати.

- А як ти збираєшся за ним стежити? - продовжила розпитувати подружка.

- Тимчасово переїду до вас в гуртожиток. Я ще вчора, в лікарні, коли приходила дізнаватися про стан Нолана, з Фіоною поговорила. У них якраз починаються нічні зміни, тому кімната іноді порожня стоїть. Лавена, на всяк випадок, попроситься до своїх подружок-однокурсниць. Я так розумію, на немагічному відділенні немає такої глобальної проблеми з житлом. Один Філл лишається без цілодобового нагляду.

- Якщо буде треба, я з Віткаром поговорю, - пообіцяв ал’єр.

- Добра думка. Як член ордена, він повинен допомагати.

- Він й без цього допоможе.

Продовжити розмову далі не змогли - ми якраз дійшли до лабораторії зіллє варіння, де майже повністю зібралася наша група. Зайві вуха нам ні до чого.

***

У міській лікарні, як завжди, було не затишно. А ще мені тут були не раді. Та я все одно прийшла - відвідати Нолана й дізнатися про його стан.

Цього разу в палаті я зіткнулася з дівчиною-перевертнем. Судячи із запаху - вовчицею, а кольору її волосся - сніговою. Вона так недобре на мене глянула, що навіть емпатія не знадобилась. Мені бажали всіх відомих проклять та мук.

Винною я і так себе вважала, й без чужих звинувачень.

Вітатися дівчина не збиралась - я теж промовчала. Так і простояли б мовчки, коли б до палати не зайшла цілителька Мадлена, з якою я встигла добре познайомитися ще під час епідемії. Жінка увійшла не сама, а в компанії ще двох перевертнів.

- Хто вас сюди пустив? - запитала Мадлена в нас.

- Я маю право тут бути, - тихим голосом промовила вовчиця.

- Та невже? - здивувалась жінка.

- Я його наречена.

Нічого собі! Оце так новина. Нолан навіть словом не обмовився, що заручений.

- Ви вмієте зцілювати? Чи хоча б лікувати? Ні? Тоді почекайте за дверима. Вас двох це також стосується. Ята, добре, що зайшла. Пам’ятаєш, де кабінет цілителя Калена? Зайди до нього, він хоче в тебе дещо запитати. А я залишуся тут і продовжу лікувати пацієнта.

Нам усім довелось вийти.

Та не встигла я зробити й кроку, як мене гукнув один з перевертнів:

- Це через тебе зараз мій син помирає, - почав чоловік зі звинувачень.

До цього я не приділяла уваги на зовнішність вовків, та зараз відмітила схожість. І річ була не лише в білому волоссі, а й в рисах обличчя. Навіть борода не стала в заваді.

- Хіба він помирає? - здивувалась я.

Що це правда - були великі сумніви. Фіона обов'язково про це б розповіла.

- А як ще можна назвати його стан?

- Він не притомний, - якомога тихіше намагалась я говорити. Все ж таки лікарня, а деякі пацієнти сплять.

- На ньому прокляття, що його поступово вбиває.

- Мені про це нічого не відомо. Та запевняю - він виживе.

Я розуміла біль перевертня. Жодному ворогу не побажаєш ховати свою дитину.

Тому притримала язика, хоча так хотілось запитати: “Якщо так хвилюєтесь за сина, то чому дозволили йому працювати вартовим в магічному місті?”

Таке запитання з мого боку було б занадто жорстоким.

- Вибачте. Але на мене чекає цілитель.

Й поки перевертень боровся з емоціями, щоб не перейти на крик, я втекла.

***

Цілитель Кален був на місці. Він щось зосереджено креслив на пергаменті.

- О, неочікувано, проте вчасно. Тебе до мене, мабуть, Мадлена відправила? - зрадів моїй появі іллін. - Потрібна краплинка твоєї крові.

- Як її здобути, ви знаєте ж?

- Знаю. Проте сподіваюсь, що сама впораєшся.

- Звісно. Та сьогодні такі міри не знадобляться.

Й обережно дістала з браслета невеличкий флакон зі своєю кров’ю.

- Починаєш привчатися запасатися заздалегідь. Краплин з десять тут буде?

- Ніколи не рахувала, - чесно зізналась я.

- Наступного разу перевір обов’язково. Це може зберегти час та врятувати життя. Отже, нащо вона мені взагалі знадобилась. Ось бачиш малюнки на сувоях? Зараз я буду по три краплини додавати кров хворого, а ти зверху - краплину своєї, розведеної в цьому зіллі. От тут стіл вільний. Що ж почнемо.

Кров розбавили зіллям - тепер час був братися за сувої. На першому було зображено гексаграму в колі рун. Додатково роздивлятися, а тим паче читати, було ніколи, Кален крапнув перші три краплини - я обережно додала свою. Малюнок спалахнув й від нього пішов смердючий фіолетовий дим.

- Не він. Давай з наступним.

Ще чотири дали такий самий результат. А от на шостому дим став жовтим. Про запах взагалі мовчу - вміла б, то втратила б свідомість.

- Як я й говорив: це не прокляття, а отрута. Незнайома, тому її не вдавалося виявити. Ходімо до Мадлени, треба їй повідомити про наш результат. А то лікують хлопця - не зрозуміло від чого.

***

Мадлена знайшлась в палаті Нолана. Сама. Перевертні кудись поділись, бо й у коридорі їх не було. Новину про отруту жінка сприйняла спокійно - та навіть погодилась дати пацієнту декілька краплин моєї крові, поки родичі не повернулися й не заборонили ставити експерименти.

Звісно, миттєвого дива не сталося. Та Мадлена запевнила, що зрушення в стані Нолана почалися.

Чекати, поки покращення проявить себе, мені не дали - відправили додому. Але меня додому було зарано. Замість цього пішла на роботу, сподіваючись, що метушня в таверні не дасть упасти в депресію.

18 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

Закінчуючи зміну в “Ведмедику” я помітила серед відвідувачів Міранду. Чаклунка сиділа за одним із невеличких столів біля виходу. До неї декілька разів підходила Далія, та жінка не поспішала робити замовлення. Причину такої поведінки не важко було вгадати - вона очікувала, коли я піду додому, щоб супроводити мене і про щось поговорити.

Й дійсно, щойно я вийшла на двір, як мене наздогнали.

- Ходити по місту самій уночі - не надто розумна ідея. Особливо після нещодавнього, - оголосила жінка.

- Я й не збиралася гуляти. Особливо за такої погоди, - і як доказ моя нога хлюпнула в чергову калюжу.

- А що зараз робиш?

- З тобою розмовляю. А як закінчу - телепортуюсь додому.

- Ти вмієш телепортуватися? - здивувалась чаклунка.

- Так. Щоправда, тільки сама.

- А чому в той вечір так не зробила?

А й справді - чому?

- Мабуть, через свій егоїзм, - відверто зізналася я. - Мені подобалась турбота з боку Нолана. Що хтось хвилюється за мене. Щиро, а не тому, що так треба.

- Він тобі не байдужий?

- Так. Але не в тому сенсі, як може здатися з першого погляду. Нолан для мене добрий приятель. Жодної романтики.

- Ти так в цьому впевнена?

- Так, - повторила я. - Починати стосунки без майбутнього - марна витрата часу. Тим паче в Нолана є наречена.

- Якось ти це не дуже впевнено сказала.

- Це знов мій егоїзм. Спочатку Нолан мені дуже подобався, та він жодного кроку не зробив, щоб зблизитися. Сама ж не наважувалась. А нещодавно дізналася про наречену. Хоча насправді… мені самій подобається інший. Усе так заплуталось, тому краще, щоб наші стосунки не перетинали межу дружніх.

- Не краще, а легше. І в першу чергу - для тебе самої. Ти тікаєш від проблем замість того, щоб їх вирішувати.

- Я намагаюсь уникати проблем, щоб не доводилось їх вирішувати, - парирувала у відповідь. - Тому зараз, замість того щоб хлюпати по калюжах, телепортуюсь прямісінько додому. До побачення.

- До побачення, - попрощались у відповідь.

***

Сказати, що телепорт привів мене одразу до кімнати - означає збрехати. Спочатку я опинилась на одній з вулиць Мілет-Дуна, а вже потім - під дверима потрібної кімнати. Фіона цієї ночі залишилась одна: Ванда й Олдрі чергували в лікарні. В кімнаті горіла освітлювальна куля, під якою іллінка читала книжку.

- Не спиш? - запитала я у подружки.

- Зараз дочитаю й ляжу. Вечеряти будеш?

- Ні. Я в “Ведмедику” поїла. В гуртожитку все тихо?

- Зараз так. А десь годину тому було, я б навіть сказала, весело.

- Що трапилось?

- Леорі в кімнаті чекав сюрприз у вигляді чергової закоханої дурепи. Уяви: повертається він з тренувань зі своїми приятелями, а на його ліжку сидить напівоголена дівчина. І як вони здогадуються, що це ліжко саме Леорі - незрозуміло.

- Мабуть, тим самим місцем відчувають. Я так розумію, що дівчина не залишилась - і зі сльозами на очах втекла з гуртожитку.

- Я б додала: ще й зі словами прокляття.

- Йому подобається таке життя, тому наслідки - йому кара.

Фіона усміхнулась на мої останні слова.

- Якщо не проти, я ляжу спати.

- Світло тобі не заважає?

- Ні. Я настільки зморена, що, здається, навіть табун слонів, який танцює, не стане перешкодою для сну.

19 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

З перешкодами до сну я поспішила. Десь за північ прокинулась через зв’язок із Самідіром, що діяв цілодобово. Прокравшись до потрібної кімнати, фамільяр отримав можливість слідкувати за Соренто непоміченим. Тому коли майбутній некромант почав раптово одягатися - Дір розбудив мене.

Тихенько вдягнувшись, я якомога обережніше, щоб не виказати себе раніше зайвими звуками, визирнула до коридору.

Соренто також крадькома кудись зібрався. Я - за ним. Добре, що встигла чоботи взути.

На дворі було холодно й слизько, та здавалось, майбутній некромант цього не помічав. Він упевнено йшов до виходу з території школи. Ми не відставали. Квартали за три хлопець зупинився біля рогу одного з міських будинків, де з темного підворіття до нього хтось вийшов на зустріч.

Я зупинилась та намагалась якомога сильніше злитися зі стіною.

Прислухалась. Незнайома мова перебивалась вітром. Лише уривки долітали моїх вух.

Принюхалась. Запах, що ледь вловлювався, також був незнайомим. Єдине, що могла сказати - співрозмовник хоча й живий, та смердів гнилим м’ясом.

Зустріч не затягла надовго. Чимось обмінявшись, незнайомець зник у підворітті, а Соренто повернувся до школи.

Переконавшись, що приятель у безпеці, ми з Діром повернулися на місце зустрічі, щоб пройтись слідом незнайомця.

І яке було наше здивування, коли слід привів нас до тюрми, де тримали злочинців, не наділених магією?

Навіть порівняти ні з чим.

***

Після роботи у “Ведмедику” до гуртожитку я вирішила знов телепортуватися. По-перше - не хотілось вислуховувати нотації, а по-друге - я так і не дізналася, що Соренто отримав вночі. Звісно про зустріч я розповіла Лаверу. Та, на жаль, декан також не зміг довідатися - духи нічого підозрілого не знайшли в кімнаті хлопців.

Телепортація мене знов підвила - і я опинилась в кабінеті пана Ланг, в Дориму. Чоловік спочатку злякався несподіваного вторгнення, та хутко заспокоївся, впізнавши мене.

- Давно тебе не бачив, - замість привітання промовив він. - Знов телепорт не туди привів?

- Добрий вечір… чи ночі. Так, знов телепорт. Схоже, на короткі відстані він дає збій. Особливо в місті, де повно магії.

- Скоріше за все, чужа магія створює перешкоди. Тут уже - чи ти навчишся її уникати, чи так і будеш без запрошення потрапляти в гості.

Останнє маг сказав без якогось дорікання - проста констатація факту.

- У тебе є трохи вільного часу?

Я замислилась. Соренто на минулу прогулянку вийшов далеко за північ, тож пів години на розмову мали знайтись.

- Так, звісно.

- Тоді сідай, поговоримо.

Розмова в нас вийшла… дивна. Пан Ланг розповів, що до нього десь тижні три тому завітав хтось, на ім’я Інгрид. Спочатку маг не міг зрозуміти, чого від нього хоче учень жерця, аж раптом згадав - хлопець був чужинцем. Одним із перших, хто потрапив через коло.

Так от. Цей Інгрид розповів, що до цього світу має прийти спостерігач Головного. Щоб, коли прийде час, його покликати та врятувати від знищення. Але жерці не хочуть цього. Бояться. Чого? Та як завжди - покарання. Маги, звісно, також не безгрішні, та чергової появи Головного не бояться. Звісно лячно, не знаймо чого очікувати, та гірше не буде.

Нащо мені про це розповів пан Ланг?

Щоб я попередила Німідора чи Лавера? Ні. Просто, щоб я знала.

І в мене склалося відчуття: маг знає, хто насправді є спостерігачем, але переховує. Мені то що? Я також знала. Та не поспішала про це розповідати.

Скориставшись миттю відвертості, я попросила пана Ланга дозволу якось подивитися на підземелля, де опиняються всі потраплянні, та на коридор, яким нас вели. Моя цікавість виглядала цілком природно, тому не мала викликати жодної підозри.

Звісно, саме зараз пан маг провести мене туди не міг, та пообіцяв дізнатися, чи взагалі це можливо - без зайвої уваги з боку все тих же жерців.

Подякувавши та попрощавшись, я зробила чергову спробу з першого разу потрапити до гуртожитку. До гуртожитку я потрапила, та замість кімнати опинилась на кухні, де Леорі якраз готував вечерю - налякавши хлопця аж до гикавки.

21 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

Доба спокою - і знову Соренто кудись посеред ночі спрямував свої ноги.

Звісно, я з Діром - за ним.

Цього разу хлопець дістався аж до порту, де серед доків на нього вже чекав черговий чоловік, замотаний у темний плащ. Сьогодні це був не незнайомий: вітер доніс до мого носа запах - колишнього голови магічної варти. Це насторожило.

Обмінявшись мішечками, чоловіки розійшлися, а я обережно наблизилась до місця зустрічі, щоб продовжити стеження за Суфо. Пам’ятаючи про його зустріч у таверні з Джанною Ісар, навіть сумніву не було в тому, хто й нащо використовує майбутнього некроманта. Темна відьма точно шантажує мого приятеля шляхом утримування його коханої. От тільки впевненості в тому, що її утримують силоміць, у мене не було. Попри те, що її шукали.

На моє щастя, Суфо не помітив стеження аж до самого будинку. Лише на порозі озирнувся - більше на всяк випадок, аніж дійсно очікуючи переслідування. Й впевнено відчинив двері. Я ж на декілька секунд помітила дуже дивне явище: будинок поглинула темрява, та у щілині між дверима та стіною сяяло яскраве світло.

***

- Духи нічого підозрілого в кімнаті учня знов не знайшли, - звітував магістр Ванлір.

- Як і вартові міста, - додав декан. - І як Німідор міг упустити таке? Колишній голова магічної варти мешкає в будинку свого приятеля Наоса - й ніхто не помітив цього?

- Будинок опечатаний. У нього взагалі неможливо зайти. Я особисто перевіряв заклинання - все справно працює, - у голосі магістра Дорта було щире здивування.

Зранку, до початку занять, я встигла зайти до кабінету декана та розповісти про нічну пригоду. Тому члени ордену встигли й до будинку Наоса навідатись, й до пана Адейра завітати, й духам кімнату перевірити доручити.

- Може, там на вході портал? - припустила я, згадавши власний будинок. - Світло ж звідкись йшло.

- Скоріше за все, так і є, - Лавер одразу здогадався про що я говорила. - От тільки змоги не те що перевірити, а й навіть зазирнути в нього в нас не має. Адейр, звісно, пообіцяв вести цілодобове спостереження. Та це буде марна трата часу та ресурсів. За Суфо вони вже спостерігають не один місяць - результат не в нашу користь. Цьому покидьку вдалося якось бути непоміченим. Вартові сьогодні завітали до його власного будинку - і вгадайте, хто відчинив їм двері? Сам пан Суфо. Бадьорий, наче й нікуди вночі не ходив. А зі слів вартових так і було: ще з учорашнього обіду чоловік з дому не виходив. Навіть його тінь у вікні бачили.

- Перевертні? - запитала я.

- Так, - підтвердив моє здивування декан. - Він зміг обдурити звірині інстинкти.

Чоловіки продовжили обговорювати, як самим налагодити стеження, я ж замислилась. Звісно, можна було попросити Самідіра, та фамільяр був мені потрібен біля Соренто. Захист життя приятеля - на першому місці, а тому, що йому все ще погрожують, сумнівів не було. Та ще й ці таємні зустрічі... Так до кінця й не зрозуміло, хто кому що продає. Розпитати самого не наважувалась - бо багатокрокові комбінації з рятування світу, як і суперечки, не моє, тому боялась нашкодити.

23 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

За хвилюваннями з приводу долі Соренто я й встигла забути про пастки-артефакти. І саме сьогодні мені про це нагадав несподіваний покупець. До крамниці “Чистий Кристал” завітав Кіріос Еір Бранд.

- Доброго ранку, - в один голос привітались ми з Юдіаном.

- Доброго. Прієр-молодший на місці? - запитав іллін, задерши свого аристократичного носа майже до стелі.

Я на це не образилась - вже звикла до пихатості аристократії.

- Так, - трохи здивовано відповіла я, бо це було вперше, коли питали про Джуліана. - Зараз покличу.

Молодий артефактор дуже зрадів побачивши хто завітав до крамниці. Радість зустрічі була взаємна, хоча вираз обличчя Кіріоса залишався незмінним.

- Що за справа привела тебе до мене? Чи просто зайшов потеревенити та згадати минуле?

- Обидва варіанти. Спочатку я хочу, щоб ти на дещо глянув, а вже потім - розмови.

- Звісно. Проходь до кабінету, показуй.

Двері за ними зачинились, й ми з Юдіаном знов лишились вдвох. Підслуховувати ніхто з нас бажання не виказав, тому продовжили гортати каталог авторських артефактів майстра з Маг-Коріфа, іноді обговорюючи корисність того чи іншого виробу. Періодично заходив черговий покупець, купував або розпитував про товар. Час повільно спливав, коли несподівано мене покликав до кабінету Джуліан.

- Глянь на це, - попросив він, вказуючи на вміст скриньки.

Я й глянула. На чорному оксамиті лежав золотий кулон, прикрашений низкою діамантів. Моя дракониця так зраділа, що не втрималась та потяглась доторкнутися цієї краси. Зупинилась я вчасно - чимось темним повіяло від прикраси.

- От і моя дружина, не втрималась та потягла свої жадібні руки, - холодно промовив Кіріос. - Та, на відміну від тебе, не стрималась і торкнулась.

- Й зараз непритомна лежить в замку та чекає на поцілунок прекрасного принца, - додала я.

- Так, непритомна. Але до чого поцілунок принца?

- То казка з мого минулого світу. Звідки це в тебе? - запитала я ігноруючи факт, що звертаюсь до аристократа на “ти”.

- Неважливо. Скажи, що ти бачиш? - проігнорувавши мою неввічливість, поцікавився іллін.

- Я не бачу. Я відчуваю. Щось гидотне. Наче хтось на мене чаклує. А ще... є в ньому щось схоже ще з один артефактом.

- З яким? - продовжив розпитувати Кіріос.

Я вже хотіла розповісти про чашу, від якої Аміріен почала пророчити, та втримала язика.

- Обмін інформацією. Ти розповідаєш, звідки, кулон, я - про другий артефакт.

В тому, що про чашу Кіріос знає, я була впевнена - голові магічної варти про неї доповіли, а от про спільність з кулоном - навряд чи.

Мої слова викликала цілу хвилю обурення. Як так? Хтось наважився ставити умови? Та іллін стримався.

- Це був подарунок.

Звісно, такої відповіді було замало, тому я терпляче чекала подробиць й виразно дивилась прямісінько в очі співрозмовника.

Аристократ здався раніше, й зціпивши, зуби, продовжив:

- Подарунок від прихильника.

Он як! То у дружини є кавалер! Чи навіть коханець! Це так дивно, бо Кіріос навряд набагато старший за мене. Йому років двадцять, може трохи більше. Молодий, гарний, багатий. Чого дружині не вистачало?

Тьфу ти. Вірус “Олдрі” мене все більш захоплює.

Так, це не моє діло. Мене лише цікавить, звідки беруться ці прокляті артефакти. Й чим більше я над цим думаю, тим більше схиляюсь до того, що “прокляті” - в даному випадку констатація факту.

- Його вже розпитали, звідки він взяв цей “подарунок”?

- На жаль, це не можливо зробити. Він також непритомний, - чесно відповів іллін.

- Хм. Шкода. З приводу іншого артефакту - він потрапив до школи з іншими, й під час перевірки моя група на нього натрапила.

- Це тоді, коли ельфійка-провидиця?...

- Так. Від них іде однакова енергія. Наче ці речі - єдині.

- Треба їх перевірити, - скоріше вголос промовив думки, аніж чекав від нас схвалення, Кіріос. - До зустрічі. Не проводжай - вихід сам знайду.

- До зустрічі, - попрощався Джуліан й, дочекавшись, доки кроки стихнуть, звернувся до мене: - А можеш описати чашу?

- Давай краще намалюю.

24 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

З самого ранку я неслася наче буря до кабінету декана. Хотілося зносити все на своєму шляху: двері, меблі, розумних. Та я стримувалась. От дістанусь потрібної кімнати - й там влаштую безлад. Принаймні я про це мріяла вчора. А сьогодні, трохи заспокоївшись, хотілося лише влаштувати істерику на тему “Від мене знов переховують інформацію.”

Повноцінної істерики також не вийшло. Так, лише трохи полаялась.

Лавер, зітхнувши та посадивши в крісло, розповів усе, що дізнався стосовно чаші, а разом з нею - й про кулон.

Отже. Чаша - старовинний артефакт, що належав самому Фальграму, останньому імператору. Саме цей предмет використовували для обряду передачі влади. Цей і ще декілька: а саме перстень-печатка, корона, жезл та кулон. Після падіння імперії ці речі зникли. Та не безслідно. Іноді вони зустрічалися: то в приватній колекції, то на голові короля, то в якомусь храмі. Але останні двісті років про них ніхто не чув. Навіть їхне існування почали вважати легендою.

І от, на тобі - з’явились. Та не просто, а з накладеним на них прокляттям. Одним. Ось чому я відчувала їхню схожість.

Зараз усі вільні сили були покладенні на пошуки інших трьох артефактів та тих, хто поширив попередні два. Тому звітувати перед ученицею часу немає. Аргумент був переконливий, та я все одно нагадала, що я, з їхніх же слів, не остання розумна. Й все, що відбувається, напряму стосується мене, тому хоча б інколи треба розповідати - щоб дурниць не накоїла. З “дурницями” декан погодився й запевнив, що він і так розповідає майже все одразу.

Майже.

26 Діаманія 158р.

Маг-Рівік

Чергове свято охопило Маг-Рівік - День весняного рівнодення.

Минулого року я це свято не відмічала, бо випадав він на навчальний день. Як не відмічала? Звісно, згідно з традиціями я прибрала в домі, а от викидати зайвого тоді було нічого. А ще загадала бажання та попрощалася з негативним думками. Все. Гуляти не ходила.

Цього року мотлох у будинку, щоб його позбутися, був, та викидати його не поспішала - ще знадобиться. Тож почитавши декілька побутових заклинань, навела чистоту, повісила декілька віночків сплетених з гілля дерев - відлякати злих духів. На цьому мій запал закінчився, і знов відправилась до гуртожитку - продовжити стеження.

У гуртожитку вже було чисто. Дівчата впорались самі без чужої допомоги, тож сиділи гарно вдягнені й очікували на мене, щоб піти в місто - не тільки святкувати рівнодення, а й день народження Фіони.

Подарунок я приготувала заздалегідь - кулон-артефакт, що накопичує магічну енергію. Майбутня цілителька дуже зраділа й одразу повісила на шию, сховавши під сорочку.

Об’єкт мого спостереження, натягнувши на обличчя подобу посмішки, також зібрався в місто в компанії своїх приятелів. Але мене не обдуриш - я чітко відчувала, що розважатися хлопець не налаштований, а лише чекає, граючи роль безтурботності.

Й дійсно.

Спочатку Соренто гуляв з друзями поміж рядків, роздивляючись смаколики. Потім завітав до корчми, пригубив келих з елем. Навіть на майданчик з вогнищем, де зібрався танцювати натовп, прийшов. А от потім - непомітно зник.

Як непомітно? Для звичайного ока непомітно, та не для Самідіра. Фамільяр вчасно встиг попередити мене, тож загубитися в натовпу Соренто не вийшло.

І знов ми йшли до порту.

Цього разу на мені був новенький артефакт для зв’язку. На жаль розмовляти через ньому було неможливо, та якщо мені термінова знадобиться допомога, його пара-двійник, що знаходився в Лавера, нагріється привертаючи увагу. Також він працював як маяк - за ним можна визначити моє місце розташування.

Двері вже знайомого мені складу лише тихенько скрипнули. коли я їх відчинила. На жаль. e повній тиші покинутого приміщення цей звук було добре чути.

- Нащо ти за мною стежила? - відірвавши погляд від порталу, запитав мене Соренто.

Я злякалась. Приятелю залишалось лише кілька кроків, щоб перейти межу стихійного порталу.

- Щоб допомогти, - чесно зізналась я.

- Допомогти? В чому?

- Врятувати твоє життя.

Радіючи, що наша розмова змусила хлопця затриматись, почала потихеньку до нього наближатися.

- Моє?

Мене накрило хвилею емоцій. Біль, відчай, приречення. Гнів.

- А врятувати ще когось бажання не маєш? - розлючено запитав він.

- Я б увесь світ врятувала, якби мала б таку силу, - знов чесно відповіла, бо розуміла: брехня лише завадить. - Та, на жаль, поки не можу. Розкажи про свою біду - й давай вдвох обміркуємо, як її вирішити.

Я вже була майже поруч, коли Соренто голосно вигукнув:

- Не чаклуй на мене!

- Й не збиралась.

- А що ти зараз робиш?

- Ти ж знаєш, що я емпат. Тому хочу, щоб ти мав змогу відчути: я не бажаю тобі зла. Я твій друг, Рен.

Почувши своє скорочене ім’я, хлопець смикнувся.

- Тоді як емпат ти маєш відчути, що мені твоя допомога не потрібна.

- Помиляєшся.

Ці слова я сказала, коли була поруч з приятелем й встала між ним та порталом, таким чином утворюючи серйозну перешкоду.

- Подивись на мене, Рен. Невже ти вважаєш, що якщо підеш туди - врятуєш Інгір? Ти ж маєш розуміти, що це не так. Це пастка - й не більше. Ти лише гірше зробиш. Ставши їхньою служкою, ти нікого не врятуєш. Навпаки - можеш стати причиною гибелі багатьох в цьому світі. Згадай про свою родину. Своїх друзів. Невже їх життя нічого для тебе не варте, Рен? Не роби цього. Я ж зі свого боку обіцяю зробити все можливе - й неможливе - якщо ще є шанс, щоб врятувати Інгір.

Хлопець мовчки слухав, та здавалося, не зовсім чув. Його червоні очі стали наче скляними, а він сам - більше нагадував воскову фігуру. Лише серцебиття видавало живого розумного.

Я злякалась, бо відчула, що хтось наклав на приятеля заклинання знерухомленості. Злякалась, бо не знала хто. Тому почала озиратися в пошуках чаклуна.

У тому, що це не Джанна - яка, ймовірно, чекала на іншому боці порталу, - я була впевнена. Темна відьма могла скільки завгодно насилати на мене прокляття, та жодне з них не було здатне пройти через портал, як і заклинання. Лавер нещодавно розповів мені про переваги та недоліки стихійних порталів.

Озирнувшись, я нарешті помітила Міранду. Вбрана, як завжди, в усе чорне, щоб краще маскуватися в темряві. Заспокоївшись, що допомога прийшла, я змогла помітити й інших: декана, голову магічної варти - й звісно Німідора. Куди ж без нього. А ще - групу незнайомців, які, пробігши повз мене, стрибнули в портал.

Божевільні! Інакше не назвеш. Це було самогубство.

- Заберіть цього горе-коханця до Вежі, - віддав розпорядження Адейр. - Там з ним поговоримо.

31 Діаманія 158р.

Околиця Маг-Рівіка

Нікому, нічого не сказавши, я після роботи в крамниці телепортувалась за стіни міста. Мені до сверблячки закортіло подивитися на місце, де мені призначали зустріч. Мабуть, я збожеволіла - інакше й не скажеш. Бо здорову голову не пхають у небезпечні місця. Та полювання на мене, ще й із використанням шантажу життям моїх друзів, бісило до люті.

Нолан учора прийшов до тями. А через тиждень має встати на ноги та повернутися до роботи вартовим. Фіона розповіла, як стала випадковим свідком лайки перевертнів: батько вимагав, щоб син повернувся до дому та одружився, виконавши обов’язок перед кланом - давши життя наступному поколінню. Нолан повертатися відмовлявся, як і поспішати з одруженням, бо вовчицю, яку йому обрали старійшини, він не кохав. Так, не кохав. Заручини за домовленістю. І якщо п’ять років тому це його влаштовувало, то зараз - ні. Він навіть готовий був залишити клан, лише б не зв’язувати своє життя з немилою.

Звісно, батько розлютився так, що ледь шибки в вікнах не повилітали. Й пообіцяв особисто проклясти сина, якщо той ризикне пов’язати своє життя з ящіркою.

Ящіркою, звісно, обізвали мене. Я не образилась - лише замислилась: як пояснити Нолану, що вже кохаю іншого? Та, здається, перевертень і так про це знав - відчув запах Галеона після мого повернення з півдня.

З Сорентом було простіше. Ми ще раз поговорили про кохання та долю. І я нарешті вголос вперше виказала сторонньому найбільший свій страх: тривалий зв’язок зі мною приречіть Галеона на життя без дітей, а мене - на спостерігання, як коханий згасає під впливом часу. Я цього дуже боялась. Але наділити безсмертям не могла - навіть за допомогою магії. А перетворити на немерця... ні. Не могла.

Тому з майбутнім некромантом ми домовились: якщо Джанна, чи хтось з її оточення знов зв'яжеться з Реном, той одразу сповістить мене. Ніяких деканів, голів магічної варти чи магічної гільдії. Треба закінчувати з цим і як найшвидше. Навіть якщо я зламаю своїми діями багатоходову партію в “шахи”.

Залишки храму частково поросли мохом, тому одразу я його не помітила посеред молодої трави. Весна вже встигла добре попрацювати в цьому році - на відміну від минулого.

Первісний храм.

Колись він мав форму кола та був побудований з велетенських брил сірого каменю. Чи були колони? Чи який був дах? Чи стояли статуї богів?.. Й ще з сотню питаннь залишаться без відповіді, бо храм давно був зруйнований, а живих, які б його пам’ятали, вже не було.

- І що в цьому місці такого, що мене сюди заманювали? - запитала я в Самідіра, що йшов поряд.

Звісно, фамільяр, відповіді не знав, та й розмовляти не вмів, тож питання так й лишилось відкритим.

- Давай хоча б оглянемо. Може, знайдемо, ще якість потаємні двері, як тоді, в зоні. Пам’ятаєш?

Дір з моєю пропозицією погодився та почав обнюхувати кожен куток, а я - оглядати та простукувати залишки стін. Та марно. Нічого не знайшли. Тож ми перейшли до наступного етапу огляду.

Як і передбачено звичаєм, стародавній храм мав вівтар. Велетенська кам’яна плита прямокутної форми, була просічена запахом крові, що навіть час не здатен був позбути.

Плиту прикрашали майже стерті, та все ще розбірливі руни, які, завдяки старанному навчанню, я вже добре вміла читати та перекладати.

- Шлях тут почнеться. Шлях тут закінчиться, - вголос прочитала я. - Й перший крок стане останнім. Й коло замкнеться. Й почнеться все знов.

На перший погляд, фраза здавалась б дивною, коли б від мене не вимагали ключ в цьому місці.

Саме про цей ключ я пам’ятала добре. Я отримала його майже перед самим пробудженням в храмі - якщо можна взагалі рахувати час між цими подіями. А от про призначення згадала лише сьогодні. Ключ, який від мене вимагали, був артефактом, що дозволяє мандрувати між світами. Інструкції з використання, звісно, не згадала. Але мене засмутив інший факт - я не змогла його знайти, хоч і перевернула весь зміст браслета, перетворивши домівку на справжнє звалище.

Тягти плиту додому, щоб у спокої її дослідити, я не наважилась, хоча й розуміла, що саме на ній мене збирались вбити, аби здобути той сами ключ. І вівтар усе ще може знадобитися ворогам для виконання їхніх цілей.

З усього, що вдалось дізнатися, висновок напрошувався єдиний: я сама і є ключ. Звісно, ставити одразу експерименти з переміщенням між світами я не наважилась. Тому, огледівши храм ще раз, ми повернулись додому.

02 Кветовія 158р.

Маг-Рівік

Я знов залишилась після занять допомагати магістру Шипперу оглядати чергову партію вилучених артефактів. Цього разу вдалось арештувати торгаша, який розповсюджував їх на вулицях міста. І, звісно, ані на сам допит мене не допустили, ані ознайомитись з його результатом не дозволили. Я розізлилась. І, як наслідок, створила свій таємний орден в який поки входило лише двоє: я та Самідір. Навіть друзів не ризикнула втягувати в авантюру, яка незнаймо чим закінчиться.

Окрім мене, в майстерні магістра були лише Біра та Мартін з Райтоном, мої однокурсники. Сагар, ще один з нашої групи, який мріяв також стати артефактором, також волів залишитись, та отримана на тренуванні травма пальців не дозволяла вправно працювати двома руками.

- Отже, завдання не змінюється. Перевіряємо артефакти на темну енергію. І головне - нічого не торкаємося голими руками, - оголосив викладач.

Через те, що нас цього разу було мало, ми розташувались навколо одного столу, щоб зручніше було спостерігати один за одним - раптом черговий артефакт вплине на когось.

Здебільшого це були кулони з прозорих камінців в мідній сітці. Перевірили їх швидко, й на щастя всі вони були безпечні. Якщо можна вважити безпечними ті, н які були накладенні заклинання щедрості й забуття. Тобто клієнти платили шалені гроші за захист, а через десяток кроків забували, де вони витратили таку купу чалків. Звісно, це дрібничка, і за таке шахрайство не тримали б й досі у в’язниці Маг-Рівіка, а відправили б на якусь каменоломню. А це означає лише, що торгаш продавав ще щось - і саме це щось при ньому на момент арешту не знайшли.

Закінчивши перевірку, магістр нас відпустив. Я ж перехопила Біру по дорозі, щоб обговорити план її порятунку від Айші. Бо час спливав занадто стрімко, й обіцяні мною вирішення проблем почали стрімко накопичуватись. А раптом дійсно загину? Так і залишусь привидом, бо мене в цьому світі вічно будуть тримати невиконанні обіцянки.

Проблема Біри, як на мій погляд, вирішувалася найпростіше. Полягала вона в тому, що Айша помітила, як дівчина не лише милувалась з викладачем, а й намагалася винести з бібліотеки дуже цінну старовинну книгу. За таке порушення зі школи виганяли - без можливості повернення. А ще могли вдягти антімагічні кайдани та посадити до в’язниці. На такий ризиковий крок дівчину змусив піти її коханий, що також працював в школі.

- А ти впевнена, що пану декану можна довіряти? - майже без чутно запитала однокласниця. Я відчувала її страх, тому розуміла, куди подівся її голос.

- Можна. Він мене точно почує.

- То чутки про ваші стосунки - правдиві?

От же ж все всюдисуща цікавість! Дівчина на хвилину навіть про свій страх забула.

- Не вір їм - й буде тобі щастя.

- Тоді чому декан має тобі повірити?

- Бо йому вірю я.

Сказала й соромно стало, бо багато чого зараз роблю за його спиною.

Ввічливо постукала у двері, чим здивувала його секретаря, й, дочекавшись дозволу, затягла Біру за руку до кабінету.

- Що цього разу трапилось? - окинувши нас оком, запитав іллін.

- Пообіцяй спочатку вислухати, добре все обміркувати, а вже потім приймати рішення.

Я дивилась прямо йому в очі, а сама спрямовувала на декана потрібні емоції. Раптом подіє.

- Хм. Мг. Мені ще когось чекати, чи це всі дійові особи?

- Для початку - всі. Але запевняю, будуть ще.

- Зацікавила. Розповідай, - досить спокійно оголосив Лавер. Може, дійсно мій дар спрацював.

Ми й почали. Спочатку я, потім Біра. Декан увесь цей час сидів й ані разу нас не перебив. Навіть не намагався.

- Ти можеш назвати назву книжки? - після закінчення оповіді запитав чоловік.

- На жаль, ні. В той день, і навіть через тиждень, я добре її пам’ятала. А от зараз ледь пригадую, як вона виглядала. Мені іноді здається: коли б не нагадування про борг, я про неї взагалі б забула, - чесно зізналась дівчина.

- Мені здається, чи це дуже схоже на ментальний вплив? - встромила я свої п’ять хроссів.

- Не здається. Про борг потім також поговоримо. Обкладинку? Полиця, з якої її взяла? Щось можеш пригадати?

- Брунатна шкіра. Металеві вставки. Якийсь малюнок... Ні, тиснення на задній обкладинці. На жаль, це все, - й винувато опустила голову.

- Цього замало. Ходімо за мною.

Ми й пішли, та трохи затрималися, бо Лавер попросив свого помічника знайти та запросити до бібліотеки магістрів Ванліра та Дорта.

Звісно, мені кортіло запитати, куди поділась минула помічниця, та стрималась. Не час.

Зали загального доступу ми пройшли повз, не зупиняючись - навряд чи там зберігалися заборонені книжки. А от біля дверей сховища нас зупинив робітник бібліотеки. Трохи побурчав, як і всі літні розумні, він погодився впустити учениць.

Пилу тут було начебто ніхто зі створіння світу не прибирав. Звісно, я одразу голосно чхнула, чим викликала незадоволений погляд від бібліотекаря.

- Залиште нас самих, - наказав декан, й працівник під голосне обурене сопіння, залишив приміщення. - Як бачите, просто так сюди не потрапити. Вас би затримали ще біля дверей. Тому питати, як сюди дісталися, марна трата часу - ви не пам’ятаєте.

- Так. Не пам’ятаю, - все ще не вірячи, що за спробу крадійки вона уникла покарання, підтвердила Біра.

- Я навіть не сумнівався. Тому почніть ходити між шафами - може, пригадаєте, яку саме книжку хотіли винести.

Лавер навмисно уникнув слова “вкрасти”, щоб налякана учениця мала змогу заспокоїтись та прикласти максимум зусиль для пошуку.

Я ж, скориставшись миттю, також почала проходити повз рядів, роздивляючись корінці книжок. І так поглинула в цю дію, що не одразу помітила, як до нас приєдналося ще два магістри. Декан тихенько їм про щось розповідав. З усього я лише змогла розібрати, що йдеться про працівника школи, якого потрібно затримати. Ванлір разом з Дортом одразу залишили приміщення, й ми знову залишились втрьох.

- Книга стояла тут, - оголосила Біра, вказуючи на пусте місце.

Лавер ледь стримався від лайки.

- Пан Твері, ходіть сюди. Я знаю, що ви нас без нагляду не залишили, - голосно покликав декан.

- Вам знадобилася моя допомога? - задоволено запитав бібліотекар й, шаркаючи ногами, наблизився до нас.

- Що тут стояла за книга? І хто її взяв?

Здивування, що охопило старця, було щирим.

- Як хто? Ви й взяли її.

- Я? Особисто?

- Ні. Замість себе ви прислали дівчину-ученицю з дозволом.

- Коли це було? - продовжив допит декан.

- Десь тиждень тому...

- Покажіть листа. Ви ж його сподіваюсь зберегли?

- Звісно. Він в мене в столі лежить. Ходімо за мною.

- Ходімо. Ята, постав книжку на місце, тобі ще рано таке використовувати.

А я що. Я й поставила. Й дійсно - нащо мені некромантія?

Листа бібліотекар не знайшов. Йому від цього стало настільки зле, що довелося кликати цілителя.

Та на цьому неприємності не закінчилися. Повернувся магістр Ванлір та доповів, що Маур Болівар несподівано зник, залишивши по собі безлад в кабінеті.

Описати дівчину, що приходила за книжкою, бібліотекар не зміг, а от назву книжки пам’ятав добре - “Ітер антер мундос”. Мені ці незнайомі слова нічого не говорили. А от декан похмурнів аж на очах. З чого знову напрошувався висновок - книжка пов’язана з демонами або темною магією. Та цього раз не вгадала. То був довідник з будування міжсвітових порталів. Тобто вороги знов повернулися до плану “А”, раз зі мною не виходить.

05 Кветовія 158р.

Сніговий Шлях

Лавер ішов попереду й мовчки розмірковував над тим, як дати мені чесну відповідь й водночас не розповісти зайву таємницю. Питання, звісно, знову стосувалося все тих же міжсвітових порталів. Я не зовсім розуміла, що заважає демонам проникнути в наш світ, коли вони й так майже табунами тут ходять, постійно переміщуючись сюди-туди? Та щось заважало. Або хтось. Був, звісно, й третій варіант, та я поки тримала його в голові, очікуючи підтвердження, бо саме він здавався більш ймовірним.

Тож декан мовчав, я мовчала також. Бо в мене були й свої думки.

От, наприклад, торішні крадіжки з крамниць більш перестали здаватися лише просто злочинами. Навіть за мінімальною інформацією їх з легкістю можна пов’язати зі спробами демонів проникнути в наш світ. Так, цей світ я вважаю своїм, і бажання його захистити лише зростає. З чим це пов’язано? Бо це мій дім. І крапка.

Так от. Питання нейтралізації загроз з боку демонів вирішили поєднати з проблемою Соренто, а точніше - поверненням його дівчини. Якщо, звісно, є кого повертати. В цьому були великі сумніви, враховуючи те, що трапилось з Дельсеєю. Сподіваюсь, що ні, бо як в очі приятелю потім дивитись?

Дурна звичка - обіцяти. Добре, що з Бірою вдалося все владнати. Звісно, плиток про роман учениці з вчителем уникнути вчасно не вдалося - Айша не втримала рота і розповіла про це подружкам, а ті - далі. Середньовічний ББС у дії. Та уникнути покарання змогли. Шкода, що викладача не знайшли. І головне - ніхто не знає, коли саме. Навіть менталісти не змогли уникнути впливу. Чи позначився вплив на мене - невідомо, бо з магістром Болівар особисто не була знайома.

Тяжке зітхання Лавера перервало мій хаос з думок у голові.

Чоловік вирішив зупинитися для відпочинку й присів на невеличкий камінець, якими ряснів Шлях в цій частині. Я розташувалась поруч, та сідати на камені не наважилась. Може, й весна, й травка зелена, й промені встигли нагріти все, до чого дотяглись, та все ж віддала перевагу стовбуру, нещодавно впавшого дерева. Я не зводила погляду з Калріна, коли пила воду. Іллін, звісно, це помітив й знов тяжко зітхнув.

- Добре. Розповім, - нарешті наважився він порушити чергову обітницею. - Ті демони, що потрапляють в наш світ, приходять із міжпростору.

Я ледь стрималась, щоб не вскочити з радісним криком. Щось подібне я й передбачала.

- Що саме заважає скористатися ним як плацдармом - ми поки що не знаємо. Можливо, там просто мало місця, або туди можуть потрапити лише вищі демони. У нас лише одні здогадки. Здогадки, які мають чи підтвердити, чи спростувати маги, що ризикнули перейти межу.

- Якщо повернуться, - зі сумнівом відповіла я.

А також не факт, що вони все ще на нашому боці й не склали присягу демонам.

- А що до темних магів? - не дочекавшись хоча б якоїсь реакції, продовжила розпитувати.

- Тут простіше. Відповідь, скоріше, ховається в тому, що саме з нашого боку й вдалося відкрити туди прохід.

- Такі складнощі. Стільки зусиль. Й все це - заради війни та захоплення світу. Вбивства та руйнування. Яка марна трата часу та ресурсів.

- От поживеш в цьому світі дві сотні років - подивлюся, як зміниться твій погляд.

- Можливо все…

Раптом із кущів вистрибнула ціла зграя пухнастиків. Й вчасно. Я ледь не запитала про зруйнований храм за містом та плиту з пророцтвом. Мені ще вчитися й вчитися тримати язика за зубами.

Чергові звірі агресії не виявляли, лише зупинившись кроків так з десять, смішно смикали своїми крихітними носиками в пошуках смаколиків. Зовні - дуже схожі на кенгуру, та зростом - мені до коліна. Їхне яскраво-червоне підшерстя не змогло приховати більш довге біле хутро. А ще в них був кістяний наріс на маківці, з якого стирчали голки.

- Частвінг би ногу віддав, лише б своїми очима побачити макропів.

- Вони не небезпечні? - запитала я, намагаючись втримати в полі зору всю зграю.

- Головне - їх не дратувати та не нападати, й залишися не покусаним. Їх слина отруйна. Не смертельна, та приємного мало: лежиш, рухатися не можеш, усе тіло болить і свербить. А ти навіть сказати не можеш.

- Вони місцеві, чи їх вивели чергові маги-експерементатори?

- Місцеві. Якщо, звісно, так можна сказати. Їх з собою привезли ілліни - як згадку про старий світ. Спочатку вони розмножились настільки, що одяг з їх хутра носили лише бідняки. Та з часом їх ставало все менше й менше, поки повністю не зникли десь три сотні років тому.

- Й звідки вони тут взялися? З приватного зоопарку?

- Можливо, - відповів, а сам замислився на хвилинку. - Скоріше за все, так і є. Хтось тримав в клітці, а потім випустив на волю.

От не сподобалась мені ця відповідь. Точніше - те, що відчула від декана. Він знов про щось вважав за краще промовчати.

- Ходімо далі, - зробивши ковток води, відав наказ чоловік, тим самим уникнувши подальших розмов про макропів та їх раптову появу.

12 Кветовія 158р.

Маг-Рівік

Нахабно користуючись гостинністю, я не поспішала повністю повертатися додому. Звісно, Коша буркотів, що його покинули напризволяще. Спочатку Гор відправився на вивчання до особистого вчителя, а тепер і я з Лавеною перебрались - хоч і тимчасово - до гуртожитків. З подружкою майже не бачилась - лише іноді перетинались в “Ложці” під час обідньої перерви. Домовик хоча й виказував незадоволення, та все ж розумів причину таких дій.

Сьогодні на “Рунах” почали вивчати чергову групу символів. І яке ж було моє здивування, коли магістр Яла почала малювати знайомі мені символи. Як знайомі? Я вже бачила їх на обкладинці книжки, яку принесла з собою взимку. Паскудниця після події у підземеллі більше не відкривалась, наче клеєм змащена.

- Отже, тема заняття -“Стародавні руни жерців”, - оголосила вчителька.

Гул голосів заповнив приміщення. Хтось незадоволено, хтось здивовано, хтось збентежено - та кожен прагнув обов’язково виказати свою думку. Навіть ми з Філлом не втримались та приєднались до загального шуму.

- Так. Заспокоїлись й переписуємо з дошки. Як закінчите - почну пояснення.

Обмінявшись поглядами, ми з Філлом почали записувати нові символи до конспектів. Не знаю, чи згадав друг, а я ледь стримувалась, щоб не почати обговорювати просто під час уроку.

Після заняття, я одразу підійшла до магістра Яли з проханням порекомендувати додаткову книжку або довідник із сьогоднішнього матеріалу. Моя невгамовна жадоба знань мала б стати добрим прикриттям - раптом вчителька належить ще до якогось ордену, що був незадоволений моєю появою - та мала б вберегти мене від зайвих питань. На мою вдачу, назву книжки отримала одразу, як і дозвіл не тільки прочитати її в читальній залі бібліотеки, а й винести за межі школи.

***

Сьогодні замість самостійних занять у бібліотеці після уроків я одразу телепортувалась додому. Мені нарешті вдалось відновити копіювальний артефакт й зараз мала завершити виготовлення спеціальних чорнил до нього. Весь цей поспіх був, як завжди, пов’язаний із тими ж демонами. Хай їм грець. У них була величезна перевага - час та досвід, яких ще поки не мала я.

Так от. Готувати чорнила до копіювального артефакту я почала майже одразу після повернення з півдня. Час їхнього приготування розбила не декілька етапів, ретельно виконуючи кожен крок і щоразу звіряючись з рецептом: час, інгредієнти, фаза супутника, температура, ритм прочитання заклинання... Тож сьогодні настав день першого випробування. Й коли спроби, проведені конспектах, дали позитивний результат - я перейшла до довідника з рун.

Витратили години дві - й копія книжки в мене на руках. Задоволенню не було меж, тому я навіть трохи потанцювала на зеленій галявині поряд з будинком. Зі сторони, мабуть, дивно виглядало. А потім одразу написала листа до Террі про успіх та обіцянку наступного разу прислати частину довідника.

17 Кветовія 158р.

Маг-Рівік, Тондел

Мабуть, я збоченка. Маніяк найвищого рівня. А ще - мазохіст.

А як ще можна мене назвати?

Сьогодні, виходячи після зміни в “Ведмедику” я одразу помітила біля дверей Нолана. Перевертня вже відпустили з лікарні, але до роботи поки не допустили. Новий голова зволів, щоб хлопець відпочив до свята Еудірона, а вже після заступав до своїх обов’язків.

Дивлячись на блідого приятеля, що невпевнено стояв на ногах, мені стало соромно. Дуже. А ще розізлилась. Він ледь не загинув - і от знов зайве ризикує життям.

Запевнивши Нолана, що мене проводжати додому більше не має потреби, та переконавшись, що разом з Ноланом прийшов весь його загін, я телепортувалась - для наочності.

Та не додому. Й навіть не в Дорим. А в Тондел - на вулицю біля будинку оркши Снадара, на якого зараз працював Галеон.

У тому, що загін найманців буде саме зараз Удома, шансів було майже нуль. Але мені пощастило - і я навіть змогла побачити коханого. Та наблизитись не наважилась. Не ризикнула наволікати й на нього полювання божевільних жерців та темних магів.

Галеона хтось покликав з будинку, й хлопець, відгукнувшись, зайшов до усередини. А я ще трохи постояла - телепортувалася додому.

Й добре що в кімнаті подружок не було, і я мала змогу поплакати в подушку. Бо розповідати про це не було снаги.

24 Кветовія 158р.

Маг-Рівік

Я якраз йшла зі зміни в “Кристалі” коли мене перехопив Соренто з новинами про чергове завдання від шантажистів. Якщо чесно, я здивувалась, бо не очікувала, що майбутній некромант одразу викаже довіру. Це трохи викликало підозру, та я все ж ризикнула й уважно вислухала.

Як виявилось, хлопцю доручили викрасти з лікарняного моргу труп одного з бандитів, учора зарізаного в корчмі, розташованій поряд із портом.

Мені ж стало цікаво: чому саме цей бандит? Ким він був? Чим дійсно займався за життя?

На жаль, на ці питання відповісти могли ті, до кого мені звертатися не хотілося. Тому в голові народилась, якщо не геніальна, то точно божевільна ідея.

- Рен, а ти вже вмієш підіймати мерців? - запитала я приятеля. - Так, щоб його можна було розпитати?

Хлопець мовчки й здивовано подивився на мене, наче хотів впевнитися, що я не збожеволіла.

- То що?

- Можу. Звісно, на це піде багато сил. Може не вистачити на впокоєння.

Невпевненість у власних силах я відчула добре. Схоже, приятель дійсно поки не мав достатньо сили, щоб самостійно проводити такі ритуали. Та, як на біду, Гор ще не повернувся з навчання. Чекати на вампіра, може, й був час, та не хотілося його зайве витрачати.

- За це можеш не хвилюватися. Проти мого полум’я ще ніхто не вижив, - чесно додала я, згадуючи прокляту крижану дамонку.

- А де ти збираєшся проводити ритуал?

- Подумаю над цим одразу, як вкраду тіло. Опиши мені його.

- Ти збираєшся сама за ним йти?

- Так. Менше приверну уваги. Та й піти звідти в мене точно вийде не поміченою.

- Впевнена?

- Ще й як.

План в голові народився дуже швидко. Крок перший - зайти до моргу. Потім непомітно сховати в браслет тіло, а останнім - телепортуватися звідти. Усе.

***

Вільно зайти до лікарні не склало б труднощів, а от пояснити, навіщо мені в морг - ні. І поки йшла, так і не вигадала, тому вирішила скористуватися телепортом. Добре, що я вже там була. Погано, що не один раз.

Поклавши надію, що в цей час у приміщенні не буде нікого з живих, я замість бібліотеки, де на мене очікували Філл з Уллою, перемістилася до моргу.

До носа одразу потрапив смердючий запах гнилої плоті та алхімічних складників. І це за умови, що в приміщенні була купа заклинань - від збереження від розпаду до очищення повітря.

На невдачу, в кімнаті була молоденька цілителька, яка, на моє щастя, опинилась дуже вразливою: тому тільки глянула на мене - одразу втратила свідомість й майже безшумно впала на не дуже чисту підлогу. Я задоволено посміхнулась, сподіваючись, що встигла настільки налякати бідолашну, що коли та опритомніє, не зможе мене впізнати. Емоції - вони такі.

Переконавшись, що працівниця жива, я почала обходити приміщення в пошуках потрібного тіла. Соренто його добре описав, тому, коли знайшла, одразу перемістила в браслет, попередньо наклавши заклинання стазису, якому мене торік навчив Террі. Наклала, більше з гидливости, ніж для збереження, бо браслет і сам добре тримав - іноді навіть складалося враження, що час там “стоїть” на місці.

Наступним питанням стало: де саме проводити ритуал? Першою на думку спала галявина поряд з Лісовим Будинком, але це потребувало відкрити перед Сорентом таємницю. До такого кроку я була не готова. Тому вирішила: ритуал буде за межами міста. Й місце підходяще на прикметі є.

28 Кветовія 158р.

Околиця Маг-Рівіка

До руїн стародавнього храму я дісталася першою завдяки телепорту, тож час очікування некроманта витратила на обирання галявини. Використати для ритуалу вівтар не ризикнула. Тому, як визначилась із місцем, одразу почала встановлювати захисний бар’єр. Звісно, двох місяців навчання цієї дисципліни замало - довелось посилити захист ельфійським артефактам, що мені залишив Атарільдо.

Соренто прийшов не сам, а в супроводі з Віткаром. Майбутній менталіст мав допомогти непомітно залишити стіни міста, не привертаючи зайвої уваги. Сподіваюся, їм це вдалося, бо після того, як стало відомо про зникнення тіла, замовники спочатку погрожували, а зараз стежать за Соренто майже цілодобово. Й добре, що вони не помітили ані Діра, що стежив за ними, ані того, як Рен напередодні зникнення спілкувався зі мною.

- Отже, місце готове. З чим тобі ще потрібна допомога? - запитала я у приятеля.

- Поки що просто відійдіть і не заважайте, та не збивайте, - відповів червоноокий та почав витягати з торби різноманітні предмети.

Ми й відішли - кроків так за двадцять.

Розмовляти між собою не ризикнули, тож кожен знайшов собі справу. Віткар ретельно розглядав вівтар, а я ж мовчки спостерігала, як поступово заходить зірка. Як небо змінює кольори з блакитного на жовто-червоний. Хотілося взяти фарби й почати малювати. Та не час. Та й не місце.

- Готово, - оголосив Соренто, привертаючи увагу.

Щойно останні промені сховались за горизонтом - нас мала накрити темрява, коли б не розставлені по колу смолоскипи. На молодій траві було нанесено малюнок білою фарбою з дуже неприємним, знайомим запахом. Витрачати час на спогади не стала.

- Діставай тіло та клади до центру. Намагайся тільки не пошкодити пентаграму.

- Добре.

Витягнувши тіло з браслета та знявши з нього всі заклинання, я скористалась магією та перенесла мерця прямісінько до центру, не зачепивши при цьому ані травинки.

- Я його підійму, - продовжив некромант недоучень, - а розпитувати будеш сама. У мене сил вистачить лише, щоб тримати його в цьому світі.

- Десь на таке я й розраховувала.

Соренто відкрив книжку й почав голосно зачитувати заклинання рівним, твердим голосом. З часом його інтонації змінилися на більш вимогливі, проте він жодного разу не зупинився чи запнувся.

Мертвий встав. Я від несподіванки аж смикнулась.

- Як твоє ім’я? - запитав Соренто тримаючись з останніх сил.

Тиша.

- Як твоє ім’я? - повторив питання майбутній некромант.

Знов тиша.

- Щось не так. На ньому якесь додаткове закляття, що не дає його допитати.

- Дідько! - вилаялась я, розуміючи, що сил приятеля не вистачить на більше. - Будемо його впокоювати.

І тільки-но я приготувалась жбурнути вогняну кулю, як труп почав трансформуватися.

- Ята, чого ти чекаєш? - здивовано вигукнув Віткар.

- Результату.

Мені дійсно було цікаво, на що перетвориться цей екземпляр.

- Не ризикуй зайве.

Добре, що з нас двох, Соренто не рахується - він майже без свідомості, хтось зберіг хоча б трохи глузду та обережності. Тому, щойно помітивши, як із голови лізуть роги, я жбурнула кулю, яку ще тримала в руці. А вже потім довелось частково трансформуватись, щоб скористуватися полум’ям дракона.

- Це він на демона перетворювався? Чи мені здалося? - запитала я коли від мерця залишилась лише купка попелу.

- Не здалося. А знаєш, що це означає?

- Що демони ходять посеред нас, і ніхто цього не помічає.

- Так. Ходімо до міста. Ночувати в лісі не маю бажання.

Та довелось трохи затриматись. По-перше, потрібно було замести сліди ритуалу, а по-друге - дати хоча б трохи набратися сил Соренто. Хлопець щойно прийшов до тями.

У місто ми повернулися, скориставшись таємним ходом, яким до цього використали другокурсники. Звісно, я не втрималась та запитала, скільки таких ходів існує ще, та хто про них знає. Віткар чесно відповів, що особисто знає ще один, а от скільки про них знає розумних - гадки не має. Сам він довідався завдяки знайомому крадію. Розповідати, звідки в нього такі сумнівні знайомства, хлопець не став, я ж не стала наполягати.

01 Травневия 158р.

Дикий Ліс, Маг-Рівік

Квіти ми цього разу пішли збирати вчотирьох: я, Улла, Філл та Лавена. Звісно, всі дружньо позіхали, та це не стало на заваді доброму настрою. Вночі ми добре погуляли, зустрічаючи Еудірон. Знову були танці, ласощі та ігри. Єдине, чого не було - на відміну від торішнього свята, - це безтурбоття. Вдивляючись в обличчя розумних, я намагалась з'ясувати, чи не переховується за ними черговий демон. Чи не пов’язані вони з темними магами й не спостерігають за мною та моїми друзями, очікуючи слушної миті, щоб нашкодити. Але тут, у Дикому Лісі, місці, якого боялися майже всі розумні, я відчувала безпеку й мала змогу хоча б трохи розслабитись.

Ми вже повернулися додому, коли на землю приземлився чорний клубок туману. Злякатися, на відміну від Лавени, я не встигла, бо емпатійно відчула відсутність загрози. Й дійсно - щойно туман розвіявся, наші очі побачили Вальдегора. Вампір, як і обіцяв, повернувся після двох місяців навчання у фот Хейнна.

***

Спокійно відсвяткувати день народження Улли не дав декан. Чоловік з’явився в розпал вечірки в гуртожитку й майже за руку витяг мене на подвір’я. Влаштовувати показну істерику я не поспішала, даючи змогу пояснити свої дії. Й, на жаль, причини були дійсно важливі.

Зникла Айша. Це мене не дуже засмутило, хоча дівчина перестала мене діставати, що спочатку здавалось дивним. Ходила повз, незадоволено сопіла, кидала погляди, проте ані слова не промовила, ані підніжку не поставила. А останні два тижні я її взагалі не бачила - вважала, що вона готується до весілля. Тому перше, що спало на думку: Айша втекла, щоб не виходити заміж за нав’язаного батьком нареченого. Така ж сама гадка була й в родині, та, на жаль, - ні.

Коли провели обшук у кімнаті дівчини, виявили багато чого цікаво та протизаконного. Від кісток людських немовлят до зниклої з бібліотеки книжки. На жаль, книжка постраждала - з неї вирвано десь третину сторінок. Допит подружок також ні до чого не привів. Ті плакали та клялися, що не здогадувались про таємну сторону подружки. Я їм не вірила, Лавер також. Як і голова магічної варти разом з Німідором. Тому зараз з ними працювали маги-менталісти, намагаючись дізнатися, що їм відомо.

Розповівши про це, декан одразу телепортував нас до дверей магічної варти, щоб я подивилась, чи не пов’язані ці дівчата з демонами. На жаль, окрім мене, розгледіти тіні мало хто міг.

08 Травневия 158р.

Віклоуд

Пропрацювавши трохи більше року, мені довелось звільнитися з “Ведмедика”. Я одразу ж запропонувала Уллі зайняти моє місце - подружка погодилась, зайві гроші в неї не водились. З артефакторною крамницею розлучатися не поспішала, тим паче пан Прієр із розумінням ставився до моїх раптових прогулів, які з задоволенням заповнював Юдіан.

Звісно, я поскаржилась Лаверу, що через їхні інтриги, мені довелось втратити частину доходів. На що декан, здивовано піднявши праву брів, замість відповіді поцікавився: нащо мені взагалі працювати, коли маю вражаючий - як для чужинки - рахунок в банку? Питати, звідки він про це дізнався, - марна трата часу, хоча й досить цікава. Гноми мене переконували й клялися, що вся інформація про клієнтів та їхні рахунки - конфіденційна.

Тож, скориставшись тим, що в мене з’явився вільний час в особистому розкладі, а світла частина доби збільшувалась, декан продовжив обстеження Снігового Шляху. А точніше - ми дійшли до міста Віклоуд, розташованого на узбережжі західного моря Лазур. Й хотілося б сказати, що я нарешті побачила океан, та ні - попереду лежала купа островів. Їх,звісно, не було видно, та все ж.

Сам Віклоуд нагадував Лумінен, хіба що був менше зруйнований. Трохи поблукавши вулицями, ми нарешті знайшли уцілілу частину міста. А от із портальною вежею нам не пощастило. Її повністю завалило камінням, начебто хтось навмисно створив там цілу гору. Досвід в розбиванні завалів в мене вже був, тому проблем з очищенням не мало виникнути. Та на моє здивування, декан одним заклинанням очистив майданчик від брил. Сил на це пішло чимало - про це свідчало зблідле обличчя чоловіка, - та результат вражав. Мені на таку роботу знадобилось би кілька днів, а то й тиждень. Звісно, одразу захотілося попросити навчити цьому заклинанню, та довелось відкласти на потім, бо під завалом знайшлась не тільки телепортаційний майданчик, а й де що інше.

Закам’янілі тіла чудовиськ.

Я не втрималась і потикала в них підібраною з землі гілкою. На щастя, монстри не ожили.

- І що з ними робити? - запитала я, ретельно оглядаючи велетнів.

- Навіть гадки не маю. Та краще їх розбити. Про всяк випадок.

Ламати в мене добре виходить, тому за десять хвилин від чудовиськ залишилась лише купа дрібного каміння.

- Що далі?

- Давай ще трохи погуляємо містом, я наберусь сил - і повернемось додому.

- Добре.

Гуляли ми й справді недовго, бо коли дійшли до узбережжя, я відмовилась іти ще кудись. Серін сідало, і переді мною розкинулось неймовірне видовище - захід зірки. Ми зупинилися на краю кам’янистого берега, де хвилі ліниво билися об скелі, залишаючи сиві пінні сліди. Повітря пахло сіллю та водоростями.

Небо розливалося фарбами - наче хтось пролив у височінь червоне вино, додав туди бурштиновий мед і мазнув фіолетом по краях. Світло пливло по хвилях, грало на обличчі Лавера, що стояв поруч, мовчки, теж дивлячись на горизонт. У такі миті навіть дихати не хочеться - щоб не злякати магію.

Я сіла просто на землю, підтягнувши коліна до грудей, загорнувшись у накидку. Вітер бавився моїм волоссям, а думки ставали тихими. Просто є я, є світ - і більше нічого. Жодних демонів, жодних тіней, жодних питань без відповідей. Лише зірка, що повільно опускається за край води, як спогад, що йде в минуле.

Так і просиділи, доки останні промені не сховались за горизонтом, залишивши по собі лише присмак тиші.

15 Травневия 158р.

Маг-Рівік

Я щойно повернулась додому, де на мене чекала радісна Лавена. Ледь переступила поріг, як подружка поділилася новинами:

- Мене до театру взяли. На головну роль.

Я напружилась - недобре відчуття охопило мене.

- Це в який? - намагаючись зберегти спокій, запитала я.

- У той, що знаходиться біля площі, де раніше працювала дівчина, кімнату якої ми оглядали. Пам’ятаєш?

- Так.

- От замість неї взяли мене. Точніше, замість неї буде інша актриса, а я замість тої. Ти зрозуміла?

- Звісно. Але ти тепер не надто пізно будеш повертатися додому?

- Приблизно як і ти після змін в “Ведмедику”.

- Але ж я телепортувалась, а ти ж сама...

- Я не розумію, ти що не рада за мене?

- Рада. Звісно рада. Але дуже хвилююся про твою безпеку. Тут тебе, може, й не викрадуть, але є звичайні грабіжники, не кажучи про демонів та темних. Треба подумати, як тебе зустрічати.

- Можеш не хвилюватися. Я вже домовилась з Гором. Спочатку він буде мене супроводжувати, а там подивимось як діло піде. Може, мені не сподобається, й доведеться піти.

- Хай краще сподобається, - побажала я, розуміючи, що подружці потрібна моя допомога в цьому. - Але пообіцяй, сама вночі по місту не ходити. Обов’язково дочекайся Вальдегора.

- Обіцяю. До речи, він каже, що мені потрібно й самій навчитися себе захищати. Тому завтра на тренування я встаю з вами.

Оце добра думка. Я за неї ж одразу схопилася, запропонувавши разом сходити до збройної крамниці та підібрати меч.

***

Портові доки - наче медом намазані для злочинного світу. Чого тут тільки не відбулося за дві години нашого з Вальдегором спостереження! І продаж якогось товару в бочках, і обмін шухлядками, і поділ вкрадених гаманців, і наймання повій - та тут же статевий зв’язок між ними. Й телебачення не потрібно, чи інтернету. Іноді навіть ніяково ставало. Добре, що вампір це ніяк не коментував.

Спочатку здавалось, що ми марно витрачаємо час на перевірку плітки, яку вчора почув Вальдегор в одній корчмі, коли гуляв вночі містом. Та терпіння було винагороджено. Нарешті в провулку з’явився добре вдягнений чоловік з охороною, а хвилин за десять на зустріч з ним підійшла інша група. Ці тягли досить велику та важку скриню - в неї з легкістю могла поміститися Лавена чи Олдрі.

Спочатку почалися торги, бо початкова ціна не влаштовувала жодну зі сторон. Покупець вважав, що робота була не така вже й важка, а продавці навпаки - розповідали про втрати. Та в решті вони зійшлися в ціні й розішлися задоволені. Розійшлися й ми: я пішла за покупцем, а Гор - за продавцями.

Намагаючись пересуватися якомога непомітніше, я трохи відстала, та все одно встигла помітити, куди занесли скриню. У будинку так і не спалахнуло світло, та я все ж змогла розібрати вивіску над дверима: “Наран. Корабельні перевезення”. Постоявши трохи під дверима, я прислуховувалась, намагаючись з’ясувати, що відбувається в середні будинку. Та марно. Тиша така, наче слух втратила, а разом й нюх - бо зовсім не відчувала запахів. Дивно. Дуже дивно.

Тому наступний мій крок важко назвати розумним, навіть я це розуміла, та іншого виходу не бачила - боялася втратити слід. Обережно, щоб двері не скрипнули, я їх штовхнула. На диво, вони відчинились.

У коридорі було порожньо, але не темно. Ледь палаючі світильники, розвішані на стінах, дозволяли огледіти місце, де я опинилась. І першим, що я зрозуміла - стало усвідомлення, що знаходжусь де завгодно, тільки не в конторі корабельних перевезень. Озирнувшись, щоб переконатися в догадці, я побачила як навколо дверної рами руни - дуже схожі на ті, що були в Лісовому Будинку. Одразу себе вилаяла, бо до цього вважала, що в мене ексклюзивний будинок. Та й загадку будинку Наоса так і не було разгадано.

Коридор був довгий та досить вузький, з купою дверей з обох сторін. Самідір, зістрибнувши з плеча, понюхав підлогу й рушив углиб. Я - за ним, обережно переступаючи, боячись щоб при цьому не скрипіли граючи під ногами дошки.

Біля однієї з дверей Дір зупинився та, дочекавшись мене, знов заліз на плече. За дверима було тихо, тому ризикнула вдруге. Світла тут не було, та освітлювальні кулі для мене - не проблема.

Цього разу я потрапила до кімнати - звичайної такої вітальні: дивани, крісла, буфети та низьки столики. На стінах - шпалери з квітами, на підлозі - килим, у відкритих шафах - невеличкі скриньки, пляшки й навіть книжка. А от чого не було - так це вікон. Навіть натяку. Й взагалі складалось враження, що ми знаходимося під землею. Може, це через запах затхлого повітря?

І, звісно, тут не було “купця”, але Самідір не просто так зупинився саме біля цих дверей, тож я вирішила перевірити зміст шаф.

В пляшках - алкоголь. У скриньках - дрібнички: папір чи пір’я. Правда, в одній я знайшла сушене листя - смердюче, краще б і не відкривала. Книжка взагалі розчарувала - збірник п’єс.

- Й що ти тут хотів мені показати? - тихенько запитала я фамільяра.

Звісно, він мені не відповів. Та коли я загасила світло, Дір смикнув мене за волосся, змусивши тим самим подивитися вгору. Й мушу сказати - було на що. На стелі була намальована справжня пентаграма, яку при світлі було не помітно.

Пентаграма була неактивна, загрози не несла, тому я спокійно повернулась до коридору, гадаючи, скільки ще таких малюнків заховано в цьому приміщені.

Пройшовши до кінця коридору, я опинилася біля широких сходів, що вели вгору.

Озирнулася - на всяк випадок. За весь час мого перебування тут я не зустріла жодної живої істоти. Та й неживої також. Навіть “купець” кудись подівався - я ж під дверима простояла хвилин десять, не більше. Усе це було аж занадто схоже на пастку. Сподіваюся, якщо це так, зможу без перешкод звідси телепортуватися. Цікаво, а повернутися назад зможу?

От знову думки кудись не туди пострибали.

Інколи старі звички давали про себе знати, тому в мене рука самоволі піднялась, щоб перехреститися. Зупинилася вчасно - навряд це зараз допоможе. Тож, набравши повні легені повітря, я ступила на першу кам’яну сходинку, тримаючись якомога ближче до стіни.

Пройшовши десь половину, я почула гул голосів - наче натовп читає молитву. Майже вгадала. Натовп був - вдягнений в мантії, з капюшонами та масками на обличчях, - проте читав він зовсім не молитву, а невідоме мені заклинання.

Спочатку я злякалась, що мене помітять, тому приклала максимум зусиль, щоб злитися зі сходами, на яких я майже лежала. Та швидко зрозуміла - на мене ніхто не звертає увагу, вона була вся прикута до вівтаря розташованого по центру величезного залу. По колу, наче колони, стояли велетенські кам’яні статуї - шістнадцять штук.

Роздивлятися інтер’єр довго не вийшло - мого носа торкнувся запах свіжої крові. Я ризикнула й підповзла ближче, наче справжня ящірка.

На вівтарю лежала оголена дівчина, скляні очі якої свідчили, що життя залишило її. Як не намагалась, щоб переконатися в зворотному - гул заважав почути биття серця.

Я розізлилася. Здебільшого на саму себе - бо якби не витрачала час унизу, був би шанс врятувати. Та довелось відкласти докори сумління, бо до вівтаря підійшов чоловік.

- Встань! - наказав він голосом, від якого навіть мені захотілося підвістись на ноги та стати струнко.

Стрималась вчасно, а от дівчина ворухнулась, заплющила очі та підвелася, зовсім не соромлячись голого тіла.

Що за?!.. Якого біса тут коїться? Вони що, немерців тут створюють?

- Йди за мною! - пролунав наступний наказ.

Дівчина з легкістю, що не притаманна мерцям, зістрибнула з вівтаря та пішла слідом - у протилежну від сходів сторону.

Натовп почав рухатись, тому шанс стати поміченою зростав. Не гаючи часу, я повернулася до сходів, а потім - наче за мною гналися - вибігла з приміщення. І вже опинившись на вулиці, десь кварталів так за п’ять від “Наран. Корабельні перевезення”, зупинилася, щоб перевести дух та зібратися з думками.

Так.

Для початку треба поговорити з Вальдегором. І не просто поговорити, а обговорити все, що я бачила, та скласти наступний крок наших дій. Шкода що вампіра поряд зі мною не було - він би краще зрозумів, що за ритуал я там спостерігала.

Звісно ж, з першого разу телепортуватися до Лісового Будинку не вийшло. І цього разу перешкодою стало хвилювання. Тому додому я потрапила з Гаяв-Току.

Гор, як і домовлялися, чекав на мене вдома з невтішними новинами. Продавців майже одразу вбили розумні в масках, ще й гроші, отримані за продаж забрали. Хоча була одна майже добра новина - вампір забрав з собою ватажка продавців. Отже, нас очікувало ще одне підняття. Сподіваюся, цього разу вдало.

Заховавши тіло в мій браслет, я згадала про кам’яні статуї - і, поки не забула, як вони виглядають, намалювала їх в одному зі своїх блокнотів. А також - дівчину. І маски темних.

18 Травневия 158р.

Маг-Рівік

Стоячи під дверима в очікуванні, коли мені відкриють, я почувалась ніяково. Не спілкувалась, ігнорувала стільки часу, а тут - на тобі, приперлась. Я б і на далі не приходила, не втягувала сторонніх… Та, на жаль, більше ні до кого було звернутися.

До дверей наблизились та зупинились. Мабуть, господар житла впізнав мене за запахом, тому не поспішав відкривати - розмірковуючи чи варто. Так і стояли - по різні боки. Я в очікуванні, він - у сумнівах.

- Мені потрібна твоя допомога, - наважилась я заговорити, спонукаючи перевертня хоча б до якихось дій. Бо й так привернула забагато уваги сусідів. - Це питання безпеки міста.

Двері скрипнувши й відчинилися.

- Проходь, - сказав вартовий, відкриваючи їх ширше. - А чому не світу?

Пройшовши всередину, я зупинилась та подивилась на нього. Навіть емпатом не потрібно бути, щоб зрозуміти - образа після останньої розмови ще жива. Аж мурахи по спині пробіглися згадуючи той день. Майже два місяці минуло, а наче все відбулося вчора. Я тоді й так ретельно добирала слова, намагалася пояснити ситуацію. Та все одно полаялися.

Нолан ніяк не хотів розуміти, що наше подальше спілкування несе загрозу життю. Перевертень вважав, що здатен постояти не тільки за своє, а й за життя друзів - незважаючи на нещодавній випадок, який, за його словами лише спонукав до дій. І от зараз я прийшла за тим, чого намагалась уникати.

- Подивись, будь ласка, на цей портрер, - й протягла блокнот із малюнком. - Ти знаєш, хто це?

- Так. Це Бертія, донька Севрена Поттен. А чого це вона тебе цікавить?

- Я на днях бачила її мертвою.

- Цього не може бути. Так, дівчина хворіє, але жива. Я сьогодні особисто бачив її матір -, жінка радіє, що донці нарешті стало краще.

- Ото й дивно. Тому я до тебе й прийшла. Слухай...

І я розповіла про те, що бачила в храмі, а також про допит покійника. Цього разу Соренто допомагав Гор, та й злодій був людиною. Він розповів, що йому доручили викрасти хвору доньку Поттенів. Для чого - не знав. Але він зазначив, що з цим якось пов’язаний приїзд королівського мага з Норгреда влітку.

- Тому ти розумієш, чому я прийшла саме до тебе?

- Так. І навіть нікому не розповім про ваші незаконні заняття магією.

- Добре. Я піду, а ти бережи себе.

- Звісно. Як і ти - себе.

Дивне вийшло прощання. Знов стало сумно й ніяково. Наче ще щось мало б бути сказано, але так і залишилось не промовлено.

22 Травневия 158р.

Маг-Рівік

- Ми нарешті визначили, яке саме прокляття наклала Джанна на Соренто, - збудженно пошепки доповів Філл мені майже у вухо, коли я присіла поряд з ним у бібліотеці під час перерви між уроками.

Замість відповіді я подивилась на Вальдегора, й той підтверджуючи слова, кивнув головою.

- Тільки рано радіти. Знати одне - а зняти інше, - додав вампір, щоб передчасна радість не захопила мене.

- То з чим ми маємо справу?

- На нього наклали одразу й прокляття, й приворот. Й від божевілля його рятує ваше з Віткаром заклинання довіри.

Хоча Гор говорив досить тихо, я на всяк випадок озирнулась - чи не підслухає нас хто. За те, що ми зробили з металістом, і за ґрати можна потрапити.

- Тобто Рена приворожили до актриси? - на всяк випадок запитала я у хлопців.

- Скоріше за все, так, - підтвердив Вальдегор. - Можливо, в нього й справді були якісь почуття симпатії до тієї дівчини, але бажання врятувати її самотужки викликане саме приворотом.

- І я з тобою погоджуюсь, - промовив Філл. - Звісно, Соренто важко назвати гарячою головою - на відміну від того ж Леорі. Він спокійний й розсудливий. Поки це не стосується тих, хто йому небайдужий. Ось тут він і без чарів полізе до пекла. Але в цьому випадку саме приворот став причиною божевільного бажання рятувати.

- Так, із цим розібралися. А що з прокляттям?

- От тут найважче. Це прокляття, що краде життєву енергію - такий собі вид вампіризму, - відповів Філл дивлячись при цьому чомусь на Вальдегора.

- І, як у будь-якого прокляття, щоб воно спрацювало як потрібно, є умова. Та, на жаль, це умова аж ніяк не допоможе, - перехопив розповідь вампір.

- Та не тягніть, - не втрималась я й сказала голосніше, ніж треба.

Звісно, мій оклик привернув увагу відвідувачів бібліотеки. Незадоволено засопів незнайомий хлопець за сусіднім столом, який до цього щось зосереджену виписував із книжки до зошита. Проігнорувавши це, я ж не скаржилась, коли перо дряпало папір, вже більш тихіше додала:

- Кажіть вже.

- Прокляття буде діяти, поки хлопець не помре від виснаження або не помре той, хто накладав, - відповів Філл.

- Тобто потрібно вбити Джанну - й проблема усунена? - запитала я з сумнівом. Неприємне відчуття почало свербіти в голові.

- Так. За умови, що саме Джанна приклала до цього зусиль, а не хтось із її оточення.

Альєр в голос сказав те, що щойно почало зароджуватися в моїй голові.

- Є можливість зняти прокляття іншим способом? - не полишаючи надію обійтися мінімальними зусиллями, знов спитала я.

- І так, і ні.

- Та ви, наче, знущаєтеся, - зі злістю подивилась я на друга, прямісінько в його червоні очі. Але за мить зрозуміла, що відчуття нетерплячості - не моє. Тому, вдихнувши-видихнувши, промовила: - Вибач. Щось я знов почала ловити чужі емоції. Мабуть, артефакт знов почав виснажуватись. Продовжуй.

- Так от. Прокляття можно перевести на когось іншого. Але добровольців на цю роль в нас немає.

- Тобто примусово не вийде перекинути?

- В тому й проблема, - важко зітхнув Вальдегор.

- Скільки часу залишилось у Соренто?

- Десь пів року, - майже одразу відповів Філлігран. - Може, й більше, якщо з ним постійно ділитися енергією.

О, це вже добра думка. Цікаво, а скільки життєвої енергії в безсмертних? Чи вистачить її для підтримки, поки всіх темних не знищу? Кого б запитати?.. Декана? Ні, це одразу викличе зайві питання. Тоді кого?.. Відповідь прийшла несподівано - Террі та його ельфійська рідня. Щойно прийду додому - напишу йому листа.

- Нам уже час йти, а то ризикуємо спізнитися на заняття. У мене якраз - прокляття. А в тебе що?

- Елементаристика. Заняття на майданчику, - важко зітхнула я. Кількість спостерігачів, звісно, вже була набагато менше, та все одно - вони були присутні. Тішило лише одне: вони були на всіх заняттях, незалежно від курсу - й не тільки не елементаристиці, а й наприклад, на бойовій магії.

- А я ще посиджу в бібліотеці, позаймаюсь, - промовив Вальдегор якось розсіяно. Я перевела погляд на друга та помітила: хоча віе і вклонив голову над книгою, та все ж уважно спостерігає за хлопцем, що тяжко зітхав коли хтось голосно розмовляв.

Одразу захотілося розпитати, чим той привернув увагу, та не ризикнула. Залишивши питання до вечора.

***

Погода була теплою - як-не-як, травневий добігав до кінця, літо на носі - тому заняттю на свіжому повітрі зраділа вся група. Сьогодні ми змішували магію води з магією повітря і, на відміну від минулого разу, вчилися створювати сніг, а не кригу. Це просте заклинання вдалося всім: комусь із першого, комусь із другого разу, тому решту заняття ми витратили в гру сніжки. Навіть магістр Дафстін не намагався нас зупинити - тим паче, що кулі ми спрямовували заклинанням повітря. От саме за цією дитячою забавкою нас і застукав декан.

- Пані Яфіт, досить гратися, підійдіть сюди, - покликав магістр мою подружку.

Улла, струхнувши з себе сніг і не розуміючи, навіщо знадобилася, підійшла до чоловіків. Я також зробила спробу наблизитися, та Лавер махнув рукою, щоб повернулася до заняття.

Дупою відчуваю - якась чергова халепа підкралась.

28 Травневия 158р.

Маг-Рівік

Кількість продажів незаконних артефактів на вулицях нарешті знизилась настільки, що до академії перестали находити коробки для перевірки. Тому магістр Шиппер повернувся до основної програми викладання. Сьогодні ми проходили схеми нанесення рун на захисні артефакти - що, на мій погляд, було дуже актуально: загроза нападу демонів з кожним днем зростала.

Однією лекцією магістр не обійшовся: кожному задав написати роботу по одному з названих сьогодні видів артефактів. Тому до бібліотеки я прийшла в компанії з Бірою.

За вже звичним нам столом, сиділи Філл з Уллою - їм на алхімії також розповідали про види захисту від демонів.

Вальдегора сьогодні в школі не було. Він хотів пройтись містом, пошукати докази - чи хоча б натяки, де їх знайти. Ми не раз поверталися до “Наран. Корабельні перевезення”, та, на жаль, нічого підозрілого більше не виявили, навіть уночі. А зайти всередину для перевірити я не наважувалась - якщо впізнають, лише гірше зроблю. Прокрастися ж потай також не вдалося: двері були зачинені. Тому думка, що тоді навмисно їх залишили, не залишала мою голову.

Довго думати про вторгнення не було ні сил, ні бажання. Улла знову сиділа з відчуттям приреченості. Й я її розуміла - таке навалилося…

Померла троюрідна бабуся, яка частково сплачувала навчання. А батьки погодились допомогти лише за умови, що донька повернеться додому, вийде заміж за домовленістю - й тоді зможе продовжити навчання в Маг-Коріфу.

Подружка була на межі істерики, коли я її знайшла після розмови зі старшою сестрою, яка спеціально приїхала, щоб повідомити новину. Приклавши максимум зусиль, щоб її заспокоїти, я все ж вмовила прийняти варіант - навчатися можна й борг. Сума лише зараз здається величезною. Але якщо добре дослідити Вільні Землі, буде не лише чим розплатитися, а й до кінця життя вистачить.

Тоді Улла погодилась, але її все ще мучило відчуття відповідальності. Мовляв, шлюб за домовленістю має принести користь її родині. А те, що він лише понівечить її життя - подружка хоч і визнавала, та все одно відчувала себе зрадницею.

Добре хоч, що згоди від Улли не вимагали одразу - дали час подумати. А за місяць, сподіваюсь, зможемо вмовити її не ламати собі життя.

Звісно, шкода, що я з її сестрою розминулась. Я б їм виказала все, що думаю. Може, й не маю права лізти в їх особисті справи, та Улла мені не чужа розумна. А друзів в біді я не звикла кидати. Та й слова дотримуюсь - навіть якщо дала його просто знайомим.

От, наприклад, як Вільгельму: пообіцяла знайти підробіток - знайшла. Може, не зовсім те, чого очікували, та магічна варта - не поганий варіант. Я їх часто спостерігаю під час вечірньої, а інколи й нічної, вилазки в місто.

33 Травневия 158р.

Маг-Рівік

Я, звісно, знала, що в місті є арена для боїв, та ніколи сюди не приходила. Якось не цікаво було дивитися, як розумні б’ють один одного. Але сьогодні було дві причини прийти сюди: перша підтримати Леорі на змаганнях, друга - простежити за Соренто, який також брав участь. Із ілліном мали зв’язатися з приводу порятунку його дівчини. Майбутній некромант, після того як вдалося розвіяти приворот, перестав корити себе бездією, і почав більш спокійно сприймав неквапливість дій.

На арену я прийшла не сама, а в компанії з трійкою цілительків, Уллою та Бірою. Після декількох відвертих розмов з укнаєркою, між нами склалися досить теплі приятельські відношення, які мали всі шанси перерости в дружні. Інші ж подружки теж були не проти нової учасниці нашої компанії.

За Соренто мали непомітно спостерігати Філл та Гор з трибун, Віткару ж випала роль наглядача зсередини - він був один із учасників.

- Ята, щось дивне коїться, - звернулась до мене Біра.

Змагання були в самому розпалі, коли приятелька смикнула мене за рукав і прощепотіла, щоб ніхто сторонній не почув.

- Що саме? - запитала я, бо й так відчувала купу всього: і сторонні чари, й емоції, й навіть зміну погоди.

- Подивись на того чоловіка, що за два місця від мене, одягненого в темно-сірому плащі. Бачиш?

- Так, - підтвердила я, роздивляючи фігуру. - Що з ним не так?

- Він використовує артефакт зв’язку. Звісно, в цьому немає нічого дивного, але… - дівчина на мить замовкла, збираючись з думками, - але, це темний артефакт.

Й як помітила? Ось що означає бути з родини артефакторів.

- А ти впевнена, що він темний? - про всяк випадок перепитала я.

- Так. Я такі бачила колись у майстерні батька. Але от що дивно - артефакт працює, а темної енергії від нього не відчуваю. Може, ти зможеш...

Я “прислухалась”.

От же ж клятий йогпермарк кислий. Дійсно, якщо не знаєш, що шукати - не помітила б. Добре замасковану темну енергію ледь відчувала. Окинула поглядом інших, сподіваючись, що той, з ким велось спілкування, десь тут. Та, на жаль, нічого не вдалося.

Раптом чоловік підвівся і кудись пішов. Я не став нічого пояснювати подружкам і пішла слідом. Біра було зібралась йти зі мною, та її вчасно зупинила Улла.

Загадковий розумний залишивши арену направив свої ноги у бік центру міста. І яке ж було моє здивування, коли він зайшов до головного храму. Щоправда, не через централий вхід, а боковий - для робітників. Звісно, я пішла слідом, наче зовсім втратила інстинкт самозбереження.

Усередині час від часу траплялись жерці, та, на щастя, на мене звернули увагу лише раз - у коридорі при вході зіштовхнулась з якоюсь дівчиною. Та прошепотівши вибачення, побігла далі, не підіймаючи очей від підлоги.

Запах чоловіка добре тримався в повітрі, тому я змогла прослідкувати за ним аж до самої центральної частини храму, де стояла статуя Беллатора. Там я й зачаїтися за однією з колон, бо зокрема незнайомця та двох жерців у приміщенні був ще один чоловік - кремезний, у латах, сам світився наче фосфором пофарбований.

Вони розмовляли занадто тихо, тому скористалася магією й левітувала до них артефакт для підслухування, який вже як тиждень носила з собою - усе ніяк не було часу його випробувати. Та, на жаль, хоч артефакт і справно працював, компанія розмовляла між собою незнайомою мені мовою. Єдина, що вдалося зрозуміти - осяяний чоловік ніхто інший як сам Беллатор, бог війни.

От тільки богів мені зараз бракувало. Тож вирішила залишити храм якомога непомітніше. Та не вийшло.

- Стій! - пролунав наказ, від якого я ледь не втратила слух. - Я хочу з тобою поговорити.

Я повільно озирнулась й ще за мить сподівалася, що звертались не до мене. Та, на жаль, ні, саме до мене.

- У мене до тебе є розмова, спостерігач Головного.

- Справді? - здивувалась я. Схоже, про спостерігача мені не збрехали.

- Так. Ви виконали свою справу. Залиште нас наодинці, - наказав він, і жерці з чоловіком у плащі, поважливо вклонилися та пішли геть.

Схоже, все ж мене заманили. Ну, нічого, послухаю, що від мене хочуть.

- То що вам від мене потрібно? - занадто зухвало звернулась я до бога, не поспішаючи підходити близько.

- Поговорити. Тому зроби ласку, підійди ближче.

Я озирнулась, оглянула підлогу. Нічого підозрілого не помітивши, все ж наважилась наблизитись.

Бог пах дивно - лікувальними травами. А ще я добре чула нерівне серцебиття. Й дихав він важко. Та й кульгав на ліву ногу. Як таке можливо?

- Я не завдам тобі шкоди. Обіцяю.

- А чого варте твоє слово?

- Я його стримаю. Принаймні сьогодні.

Я напружилась, намагаючись хоча б емпатійно зрозуміти, чи говорить він правду. Й, здається, не брехав. Та розслаблятись не поспішала.

- То чого хочеш?

- По-перше, я сподіваюся, ти розумієш, що розповідати кожному зустрічному про нашу розмову не можна. А по-друге - зв’яжись зі своїм господарем та попередь його про вторгнення демонів в цей світ.

- По-перше, я знаю про демонів, а по-друге - я не маю зв’язку з Головним.

Беллатор здивовано подивився на мене. Схоже, для нього це стало недобрим сюрпризом - що Головний залишив мене без можливості з ним зв’язатися за потреби.

- Тоді погано. Може, це прозвучить дивно, та я не хочу війни. Головний був останньою надією на порятунок.

- Тобто в нас немає жодної надії не дати демонам захопити цей світ? Це ти в нас не віриш чи в них дійсно така велика перевага?

- Перевага в них десь тисяча до одного. Тому не важливо, чи вірю я в вас, чи ні.

- А як же твоя сила? Чому не допоможеш?

- Я вже допомагаю. Та моїх сил недостатньо.

- А інші боги?..

- От в них і проблема. Вони чекають на вторгнення демонів, бо дурні вважають, що після цього зможуть прийти, всіх урятувати й повернути колишню шану. Але я не вірю в це. Буде занадто багато безглуздих руйнувань та втрачених життів.

Приречення. Цілий океан безнадії вкрив мене. Та я впоралась. Вдих-видих. Заспокоїлась. Зібралась.

- Не знаю, нащо Головний привів мене в цей світ, та скажу лише одне - я не маю наміру просто так здаватися. Тому прикладу максимум зусиль, аби зірвати всі плани демонів, темних магів та інших богів.

- Це добре. Мабуть, саме такого союзника мені не вистачало. Зараз мій час перебування в цьому світі вичерпано, але щойно випаде нагода - я повернусь, й ми продовжимо нашу розмову. Сподіваюсь, ти все ще будеш налаштована на перемогу.

- Звісно. І запасись часом, бо в мене ціла купа питань, на які ніхто не може дати відповіді..

Бог зник в сяйві. Ані відповівши, ані пообіцявши. Я ж не поспішла радіти від такому союзнику, пам'ятаючи, що він обіцяв не шкодити лише сьогодні.

І вже коли повернулась на арени телепортом, - вилаяла себе. А чи доцільно було розповідати про те, що в мене не має зв’язку з Головним? Чи краще було б зберегти це в таємниці?

Чудово. З кожним кроком усе стає більш заплутаніше. Треба буде ще артефакт запису з собою носити - сьогодні він ой як знадобився б. Може, хтось зі знайомих знає мову, якою спілкувалися жерці з богом. Тоді мені не довелось гадати, чи правильно я вчинила… чи ні.

02 Смарагдия 158р.

Маг-Рівік

Ще вчора ми обговорювали нових чужинців, робили ставки, скільки з них - маги, раділи початку літа. А сьогодні повернулися до пошуків - хоча б якихось зачіпок.

Вранці прийшов лист від Террі. Друг розповів, що дізнався, як можна зняти прокляття із Соернто. Й тут би радіти, а от ні. Допопмогти з цим могли б лише чистокровні інголи. Та, на жаль, жодного представника не залишилось у цьому світі. І тут у голові й промайнула думка: інголи, хоча й вважаються умовно місцевою расою, все ж звідкись прийшли. От би знати - звідки й як туди потрапити.

Ще друг написав, що дію прокляття можна відтягти, якщо ділитися своєю життєвою енергією. У голові вже жила думка: а скільки тієї енергії в безсмертних? Та, на жаль, відповіді поки нема. Й треба це якось пришвидшити, бо час для Рена спливає.

Та це - не єдиний мій головний біль.

Минуло кілька днів після розмови з Беллатором, а я досі не знала, що з цим робити. Звісно, я розповіла Вальдегору, написала Террі… Та дупою відчувала - своїми силами не впораюся. Потрібен більш впливовий союзник. Більш обізнаний. Й лише один розумний спадав на думку. Тим паче, що він й так ним був - просто розповідав не про все, що страшенно дратувало, гнівало та бісило. От завтра, у Вільних Землях, і поспілкуємося.

То все завтра. А сьогодні потрібно не тільки відвідати уроки, отримати нові знання, а й все ж таки з’ясувати, чому ніхто з Соренто на змаганнях так і не зв’язався. Чи то вони помітили на ньому нові чари, чи щось інше завадило?

***

На уроці магістра Карла ми проходили чергову магічну тварину, а з магістром Ванліром розглядали наступну нечисть. На елементаристиці вивчали суміші вогняної та земельної магії. А на улюбленій артефакториці розбирали, як магія різних рас впливає на роботу виробів.

Кожен викладач намагався якомога більше завантажити самостійними завданнями перед іспитами. Тож нічого дивного, що бібліотека знов переповнилась шумом, товкотнечею та чергами за довідниками. Цього разу іспити очікували й Вальдегора як особистого учня, що навчається дистанційно, тому вампір сидів поруч, по самі вуха “занурений” у довідник з некромантії.

Компанія за столом зібралась велика: до нашого звичного складу до нас доєдналися Біра, Лавена та її подружка-одногрупниця Норін. Здавалось, якщо так й надалі будемо зростати, одного столу буде замало. Та, на жаль, цілительки навчалися останній рік - далі на них чекала практика в лікарні.

Ми з Бірою удвох гортали довідник з артефакторики, пошепки запитуючи одна одну потрібну інформацію, коли до нашого столу підійшла Міранда.

Я здивувалася - що їй потрібно? Адже ми не розмовляли з тієї самої ночі, біля “Ведмедика”. Я пані Дору інколи бачила в школі - то в компанії з деканом, то з магістром Дорта, то ще х якимось іншим викладачем або навіть учнів - вона завжди знаходила, з ким потеревенити. Але зі мною - жодного разу. Та здається, сьогодні настала моя черга.

Від розмови не відмовилась, тим паче сама мала кілька питань. Та й цікаво стало - чого дамонці від мене треба?

Розмовляти на території школи молода жінка вирішила недоцільним, тому телепортувала нас на околицю міста - до руїн храму, де ми навесні проводили ритуал. У голові одразу майнула думка, що мене сюди притягли саме через це. А от і ні.

- Я хочу, щоб ти на дещо глянула, - й протягла мені старовинну шухляду. - Тільки не поспішай чіпати її зміст.

Я здивовано підняла брів й обережно відкрила кришку.

Всередині лежав камінець. Чорний наче сама темрява. Та загрози від нього не відчувала.

- Він якийсь дивний, - не витримала й промовила, очікуючи пояснень. - Що це?

- Його позичили у жерців. Не питай тільки “нащо?” - все одне не скажу.

Я знову підняла брову, даючи зрозуміти, що я здогадалась, як насправді цей камінець з’явився у магів. Його вкрали.

- Й що в ньому такого особливого?

- Це артефакт. Зараз покажу, як він працює.

Чаклунка спокійно взяла до рук камінець й обережно поклала на вівтар. Старовинні письмена спалахнули, а над плитою з’явилася арка.

- Нічого собі! - вигукнула я. - Це прохід? Й куди він веде?

- Куди - невідомо. Та точно не до світу демонів.

- Звідки така впевненість?

- Ходімо, побачиш сама.

Й знов жага пригод узяла гору над здоровим глуздом. Як результат - я пішла слідом.

Місце, де ми опинилася було знайомим. Чисте блакитне небо, яскраві промені зірки, зелена трава під ногами. Невеличка споруда з білого каменю, прикрашена колонами та барельєфами. Й квіти - всюди квіти. Дерева, кущі - все цвіте. А от чого не було - то це тварин. Навіть комахи й ті не докучали.

- Цікаве місце, - порушивши тишу промовила Міранда. - Це міжпростір. Щось дуже схоже на аномальну зону. Але не таке небезпечне. Це місце стабільне, лише з одним недоліком - його можна відчинити лише на місцях стародавніх храмів.

- Це в таких місцях збираються демони, щоб потрапити потім в наш світ?

- Здогадлива. Та я привела тебе сюди з іншої причини.

Моя брова, здається, скоро звикне жити в піднятому стані.

- Я хочу, щоб ти звідси спробувала самостійно телепортуватися, - оголосила магічка. - Потрібно в дечому переконатися.

- Потім поділишся? - запитала я.

- Звісно.

Що ж.

Я зосередилась. Й - на диво - з першого разу вийшло опинитися біля руїн.

Очікувати появи Міранди довелось не довго, хвилини дві й чаклунка вийшла з міжпростору, зачинивши за собою прохід.

- Отже, я мала рацію. Ти можеш телепортуватися не лише в межах одного світу, а й поза ним. І можу життя закласти, тобі ніщо не завадить зараз знов повернутися в міжпростір.

- Перевіримо? - запропонувала я, бо впевненості чаклунки вистачило б й на сотню.

- Та ні. Не треба. Але я тебе про дещо попрошу.

Я вже почала здогадуватись про що піде мова, та все ж вирішила зачекати, коли про це в голос скаже дамонка.

- Пам’ятаєш загін магів, що перетнули межу? Так от - їх треба повернути додому.

- Але я не вмію телепортуватися з кимось, лише сама. Мій фамільяр це незрозумілий виняток.

- Я знаю. Та давай спочатку дещо поясню. Ось дивись: демони зі свого світу відкривають міжпростір. Відкрити його можна лише в межах стародавніх храмів. Що з цього випливає?

- У них теж є такі храми.

- Вірно. Звідки вони в них - гадки не маю, тож навіть не запитуй. Йдемо далі. З міжпросторів вони вже потрапляють в наш світ. Спочатку хотіли Маг-Рівік перетворити на суцільний, велетенський портал. За допомогою ритуалу перетягували особливі… властивості з руїн на місто.

Я ледь не вигукнула від здивування - про перетягування почула вперше! Та стрималась, лише кивнула головою, згадуючи як ми з Вальдегором зруйнували його.

- Й на перший погляд здається, що, якщо не вийшло так, демони спробують інший шлях - маленькі портали. Та це не так. Є дві групи, що співпрацюють з демонами. Одна - це Джанна та її міжпростірні схованки. А є ще хтось, хто здатен відкрити через ритуал величезний, прямий портал. Я бачу, для тебе це не є таємниця.

- Щось про таке я здогадувалась. Й не хочу хизуватися, та здається груп більше аніж дві. Може вони й працюють одна з однією, та кожен тягне на себе ковдру.

- Така версія в мене також була.

В мене, не в нас. Одразу відмітила я. Отже, в цьому чаклунку ніхто не підтримав окрім мене. Захотілося розповісти про ритуал, що я бачила, та втрималась. Послухаю, що вона ще мені скаже.

- Так от. Повернемось до міжпросторів. Я хочу попросити тебе пройти на ту сторону, відкрити портал в наш світ, врятувати моїх друзів, зруйнувати те місце, а потім самої повернутися додому. Я розумію, ризик великий. Та ти подумай над цим.

- А як ви планували повернути їх без мого втручання?

- Відкрити портал вони можуть й самі. Та головне - знищити міжпростір. Це місце, звісно, не єдине, та на одне менше - нам легше. Зробиш це?

- Не обіцяю. Треба над цим подумати. Й зважити всі переваги й недоліки. Тим паче, що не відомо, чи потраплю я саме на потрібний міжпростір. Я так розумію, їх не один?

- Не один. Та все одно, дякую й за це. Ти також хотіла в мене про дещо запитати, то питай.

- Так. Ти ж знаєш, що Соренто Лонг-Кра прокляли? Так от, я дізналася, що прокляття може зняти сила інголів. Що можеш про це розповісти?

Міранда на хвилинку замислилась, тяжко зітхнула та відповіла:

- Є таке. Та, на жаль, для цього потрібні чистокровні інголи, а їх в наш час не зустрінеш. Та в мене є книжка про їх магію - можу дати почитати.

- Дякую.

А в голові засіло: “у наш час.” Цікаво, чи є заклинання для подорожі в минуле?

07 Смарагдия 158р.

Маг-Рівік

Вихідний у крамниці видався тихим - покупців майже не було, тому ми с Джуліаном перечитували записи замовлень пана Прієра за останні десять років у пошуках зачіпок. Книги нещодавно артефактору повернули після ретельної перевірки в магічній варті, й, на жаль, нічого, за чим могла прийти Джанна, не знайшли. Тому пан Прієр-старший, махнувши рукою, дозволив їх переглянути ще нам у вільний час.

- Що в тебе? - запитав Джуліан, відклавши чергову книжку.

Я саме закінчувала переписувати до свого записника декілька імен, які десь чула.

- Підозрілі імена, - чесно відповіла я.

- Назвеш?

- Дарвіш Форг та Дженаб Нілуф.

- Хмм. Звичайні імена. Навіть раси за ними визначити важко. Та також здаються знайомими.

- Отож. Будь-який натяк міг би пришвидшити спогади. Згадала - так звали героїв однієї з п’єс.

- Дійсно. “Вербова Долина.” Там ще… Та не важливо. Збіг?

- Навряд чи.

- Тоді у варті також мали б звернути на це увагу.

- Може, й звернули, та хто ж з нами, простими мешканцями, такою інформацією поділиться?

- Але ж діду мали б сказати. Може, він пам’ятає, як вони виглядали, чи ще щось.

Може, й запитували. Та про здогадку промовчала - нічого зайвого пліткувати.

- А в тебе щось цікаве знайшлось? - запитала я, змінюючи тему розмови.

- Нічого підозрілого, на перший погляд. Але зараз сиджу й думаю: а наскільки правдиві імена замовників вказані? Прав дід - відповідь ми тут навряд чи знайдемо. Лише загадки.

Я на це нічого не відповіла - просто замість імен почала приділяти більш увагу товарам, що замовляли. Особливо артефактам з вигаданими іменами замовників. Й десь через годину катувань мене очікувала винагорода. Загадковий пан Яруб Колл, також ім’я з п’єси, замовив з Мілет-Дуна артефакт для посилення магічного захисту домівок. Нащо так ховатися при купівлі цілком законних виробів? Тим паче, попередні два також купували не зброю масового ураження - звичайні накопичувачі. Підказка знайшлась доволі швидко. Продавець. Це був один і той самий розумний.

- Джуліан, а скажи, ви перевіряєте артефакти, які через вас замовляють клієнти?

- Не завжди, - хлопець відповів не одразу. Схоже, він в цьому дуже сумнівався. - Якщо це перевірений майстер, ми їх не чіпаємо.

- Чому? Настільки довіряєте?

- І так, і ні. Деякі артефакти можуть бути налаштовані на одного господаря, й якщо його торкнеться хтось сторонній - рукою чи магією - виріб втрачає всю свою цінність. Або взагалі може знищитись. Також є майстри, з якими дідусь працює дуже давно, тому цілком упевнений, що приходить саме те, що замовляли.

- А що скажеш про пана Васанта Садхіра?

- З ним дідусь ще навчався в школі, а потім разом проходили практику у магістра Фірдоса Шама. Як каже дід, це дружба, перевірена часом та незгодами.

- А от ще скажи: чи можливо посилки перехопити й підмінити їхній зміст?

- Якщо ти натякаєш на поштову компанію - то даремно. Ці посилки привозить особисто племінник пана Садхіра. Тому підміна виключається.

Я б не була така впевнена, та промовчала, лише запитала ім’я кур’єра. Навід Дурга. Треба якось на нього хоча б подивитися.

10 Смарагдия 158р.

Маг-Рівік

Практика із захисних заклинань проводилася на дворі, на одному із захищених майданчиків. І хоча, на перший погляд, то добра ідея - вибратися з кімнати на свіже повітря - коли б не дощ. А точніше, справжня злива. Вода майже суцільною стіною лила з неба, й нашим завданням було на практиці показати, як добре ми вже вміємо будувати захисні щити.

У когось виходило, у когось - ні, й вони стояли мокрі, наче з річки щойно виловлені. А дехто вирішив змахлювати й використовував елементаристику. Та магістра Дорта не обдуриш. Чоловік одразу помітив шахраїв й негайно призначив покарання: заклинання у вигляді вітру збило хлопців з ніг, змусивши впасти на землю та добряче забруднитися.

Декому одразу стало смішно, та не довго. Суворий погляд магістра швидко налаштував на заняття. Це здалося мені дивним, бо вчитель часто жартував на заняттях. Й одразу прийшла думка в голову: мабуть, це через демонів та темних. Або жерців.

Заняття закінчилось, а злива - ні, тому до школи ми бігли. Й вже я ступила на поріг й готова була розвіяти заклинання, як мене гукнув магістр:

- Ята, зачекай.

Я й зупинилася - на тій стороні дверей, чекаючи на магістра Дорта.

- Ходімо до мого кабінету, там все розповім. Зайві вуха нам не потрібні.

Тяжко зітхнувши, пішла слідом. От дупою відчуваю - нічого доброго там не почую. Й не помилилась.

- То про що буде мова? - запитала я, зручно вмощуючись на стільці.

- З тобою вже спілкувалась Міранда?

- Так, - чесно відповіла я, здогадуючись в якому напрямку піде наша розмова.

- Не роби цього. Зауваж, я не вимагаю, я прошу. Дуже. Міранда - шибайголова: часто спочатку діє, а потім думає. Ви з нею в цьому дуже схожі. Тому прошу ще раз - не лізь до світу демонів, навіть у їхній міжпростір.

- Я обміркую ваше прохання, - чесно пообіцяла я. Бо й самій, хоч би як не було цікаво, та все ж моторошно лізти до ворога. Тим паче, про це просив навіть Террі у останньому листі-відповіді.

- Обміркуй, будь ласка. А коли будеш думати - почитай ось ці книжки, - й хутко на папірцю написав перелік рекомендованої літератури. Навіть допуск на виніс не забув дати. А я що? Лише зраділа новим книжкам. Тим паче, що тепер мала змогу зняти з них копії.

Подякувавши, я побігла спочатку до бібліотеки, щоб зарезервувати книжки, а потім - захопивши Філла з Бірою - на чергове заняття з трансформації. Дуже корисна дисципліна в цьому світі. Замість того щоб витрачати купу грошей на папір для заміток, я навчилася робити його сама, використовуючи для основи опале листя. Або коли в дорозі був потрібен чайник, а не тарілка. А ще якось із купи битого скла я легко зробила флакони для зілля.

Дракониця в мене інколи прокидалась, й хотілося спробувати перетворити звичайні камінці, яких вдосталь було на узбережжі, на коштовні. Ось тут я стримувалась в експериментах. Не вистачало захворіти на хоардінг та перетворити дім на звалище.

12 Смарагдия 158р.

Маг-Рівік

“Про вовка промовка, а вовк у хату.”

Одразу згадалось приказка з мого старого світу.

На тому тижні Джуліан, тільки згадав про Навіда Дурга - як той з’явився з черговим замовленням. І добре, що була моя зміна в крамниці, бо до сьогодні ми з ним не перетиналися.

Високий чоловік з блідо-червоною шкірою та довгим, білосніжним волоссям одразу пригорнув до себе увагу. Особливо - одяг, що відрізнявся від місцевого вбрання: широкі шальвари, сорочка без рукавів, зверху вдягнена довга, майже до колін безрукавка. Шкіряний пояс що охоплював талію, чоботи, а на голові - хустина. Й все це - білого кольору.

На оголених руках красувались золоті браслети - й на зап’ястях, й на плечах. Також золоті сережки прикрашали його круглі віха. А ще злотом були прикрашені невеличкі ріжки, що стирчали з волосся.

- Доброго дня, - привітався він зі мною з легким акцентом. - Я Навід Дурга. Чи можу я побачити пана Прієра?

Від імені я аж смикнулась, та зібравшись, відповіла:

- Його зараз немає в крамниці, та він скоро буде. Якщо хочете можу покликати Прієра-молодшого?

- Не треба. Я почекаю тут. Звісно, якщо ви не проти?

- Не проти. Можете присісти на один зі стільців.

- Дякую, - скориставшись моєю пропозицією, чоловік сів поряд із вікном і почав роздивлятися перехожих.

Загрози від нього не відчула, тож й дозволила залишитись в крамниці до приходу артефактора. І скориставшись тим, що на мене не звертають увагу, ще більш уважно почала того роздивлятися. Звісно, раса Інті мешкала в Маг-Рівіку, й навіть у школі дехто з її представників навчався. Тому ані ріжки, ані дивні очі, мене не цікавили. Мене цікавили його думки. Що він привіз цього разу? Те, що замовлялось офіційно, чи щось інше?

Пан Прієр серйозно віднісся до результатів перевірки й пообіцяв з цим поділитися в Вежі. Хоча мені здалося - він і так про це знав. Тому я сиділа й думала, як заздалегідь попередити артефактора про прихід гостя. Чи про нього вже знали?

Дверний дзвоник оголосив про чергового клієнта, тому роздуми довелось відкласти.

На диво, до крамниці завітали чотири чужинки, з якими я потрапила в цей світ. Давно з ними не спілкувалася, лише інколи бачила в коридорах школи чи в “Ложці. До мене доходили про них плітки, та якось не цікаво було слідкувати за їхнім особистим життям.

Їх усе ще цікавили артефакти зв’язку - й, на диво, цього разу в них була потрібна сума. Аж запитати захотілось: “Звідки?”, та втрималася.

Дівчата задоволені залишили крамницю, а я лише через декілька хвилин зрозуміла, що мене в них збентежило. В них змінився запах. Ох, дарема не запитала звідки гроші. Хоча, скоріше за все, мені б не відповіли.

Стілець, на якому сидів відвідувач, скрипнув - і мені довелося звернути увагу на чоловіка. Кур’єр залишивши роздивлятися вулицю, перевів уважний погляд на мене.

- Ви про щось хочете запитати? - намагаючись зберегти ввічливість, запитала я.

- У наш час рідко зустрінеш молодого емпата, який не використовує свою силу, щоб досягти бажаного.

- Ви про що?

- Про дівчат. Якби ти захотіла - вони б радістю розповіли б про усе, що вас цікавило.

- Вважаєте?

- Так. Й мене ви хочете про щось запитати. Та стримуєтеся.

Від почутого аж завмерла. Здавалося, навіть серце пропустило декілька ударів.

Невже цей Дурга також емпат? Й він відчуває все, що відчуваю я? Чи, ще гірше - читає думки?

Так, стоп. Зупинити паніку. Декан казав: мої думки - для всіх таємниця. Їх хіба що дракони зможуть прочитати без моєї згоди. Й то не точно.

Так. Вдих - видих. Треба придумати, на яку тему можна перевести розмову.

- Який сюрприз! - вигукнув Джуліан, зазирнувши до крамниці перевірити, як тут я, - тим самим врятувавши мене. - Ми очікували тебе лише наступного тижня. Чому сидиш тут, а не проходиш до кабінету, щоб там почекати діда?

Хлопець аж сяяв від радощів зустрічі. Зовні. В середині - добряче наляканий. З нього б вийшов непоганий актор.

- Мені й тут було не сумно, - й подивився на мене своїми чорно-білими очима.

- Розумію. Та все ж наполягаю - ходімо всередину. Поспілкуємося, вип’ємо чогось.

- Ходімо, - погодився чоловік, і пройшовши повз, ще раз кинув на мене погляд.

За півтора року життя в цьому світі я бачила багато різних рас, та все ж інколи здавалося дивним, щоб очне яблуко було чорне, а райдужка - білою. Чи інших кольорів.

***

До крамниці встигли завітати, ще двоє покупців, перш ніж прийшов пан Прієр. Й не сам, а в компанії з Німідором. От справді - день несподіванок. Привітавшись зі мною, чоловіки не зупиняючись пройшли до кабінету, де вже були Джуліан і Дурга. Я навіть слова не встигла сказати, щоб попередити. Та й не потрібно було - вони вже й так знали. Ось чому артефактор запізнився: він ходив за допомогою у вигляді голови магічної гільдії.

Мене одразу охопило відчуття цікавості. Ледь втрималась, щоб не піти слідом.

Сил вистачило на хвилин п’ять.

Залишивши Самідіра охороняти крамницю, сама тихенько прокралась до зачинених дверей. А ні звуку - начебто там нікого не було. Але це не так: запах присутніх добре відчувала.

Довго гратися в шпигуна не вийшло: фамільяр досить голосно загарчав, привернувши мою увагу - до крамниці завітав черговий покупець.

Та чи на радість, чи розчарування - то був Нолан зі своїм загоном. Вони прийшли заарештувати кур’єра та супроводити його до Вежі.

Я незадоволено загарчала, як Дір нещодавно. Знов питання залишаться без відповідей. Чи ризикнути знов поспілкуватися з перевертнем?

16 Смарагдия 158р.

Вільні Землі

Я незадоволено сопіла за спиною декана. У місті стільки всього важливого відбувається, а ми знов мандруємо розбитою дорогою. Хоча саме в цьому місці вона непогано збереглася. Та цьому лісу, здавалось, ні кінця, ні краю не буде, а високі крони якого не рятували від спеки. Зірка стояла високо в небі й добряча напікала нам голови.

Лавер раптом зупинився, дістав флягу, зробив ковток води, а після хлюпнув трохи у долоню та вмив спітніле обличчя. Спека стояла така, ніби ми знаходились на півдні материка, а не на півночі. Дивно, як при такій температурі листя не зів’яло. Я вже давно йшла лише в одній сорочці, сховавши до браслету туніку з плащем. Хотілося туди й штанці засунути - мої голі ноги навряд збентежать декана, а сорочка досить довга, щоб прикрити сраку. Та ось дивні місцеві комахи кусали досить болісно.

- Як ти? - запитав мене Лавер, протягуючи флягу.

- Ще трохи - й не втримаюсь, роздягнусь і вкриюсь лускою, - чесно відповіла я після того як також зробила ковток води. - Звідки така спека?

- Через зламний артефакт, - впевнено відповів чоловік. - Щойно його знайдемо й знешкодимо - стане легше дихати.

Це був не перший артефакт, який ми знешкоджували, поступово очищуючи Вільні Землі.

- Нам туди, - промовив Лавер після короткої перерви.

Піднявши ліву брів, я з недовірою глянула у вказаному напрямоку - суцільні зарослі. Та на щастя, серед них була майже непомітна доріжка, яка колись вважалась офіційною дорогою - про що свідчила плитка під ногами.

***

Невеличкий замок повністю поглинув плющ, залишивши вільним лише шпиль. Зелене павутиння обвило мури так щільно, що крізь нього майже не проглядалося каміння - ніби сам ліс вирішив повернути собі це місце. Плющ здіймався по стінах, зриваючи на своєму шляху залишки давніх емблем, закриваючи вікна та забиваючи щілини у вежах, перетворюючи колись горду будівлю на щось спляче, сховане, майже мертве. Лише шпиль - тонкий, загострений, мов стріла - пробивав собою небо, ще тримаючись за своє минуле. І, здавалося, саме він одним своїм виглядом кричав, що тут щось не так. Надто цілим він був для споруди, яку природа вже почала перетравлювати. Як кістка, що не хоче ламатись.

- Намагайся не чаклувати, - попросив декан, дістаючи сокиру.

У мене сокира також була, але вона лежала в браслеті, а щоб її дістати - треба скористатися магією. Тож я поступила простіше - трохи збільшила пазурі.

Вхід до замку очистили досить швидко, навіть втомитись не встигла. Та за порогом на нас очікував черговий сюрприз - все подвір’я було вкрите кригою. А ще моїх вух долинуло ледь чутне дзинчання. Наче бджолиний рій.

- Й що далі? - запитала я.

Одяг зі схованки діставати не поспішали, та й кроку вперед зробити не наважувались.

- Потрібно знайти винний в цій аномалії артефакт. Та де його шукати?

- Я чую сторонній звук. Це може бути він?

- Скоріш за все. Ходімо туди швидше, поки самі не перетворилися на кригу.

Я трохи постояла, щоб краще зосередитись та визначитись з напрямком.

- Нам туди, - й вказала на вежу.

- Туди так туди, - погодився декан.

Але не встигла я й кроку зробити, як він, спіймавши мене за руку, голосно вигукнув:

- Стій!

Зупинилася я дуже вчасно. Крига почала розповсюджуватись за поріг замку, майже непомітно захоплюючи нові території.

- Я можу обернутися й долетіти до вежі, - запропонувала вихід.

- Мене підняти зможеш?

Декан розумів, що без магії дістатися потрібного місця не зможемо, та іншого плану зараз в нас не було. Навіть якщо зачинимо ворота - закляття вже вирвалося на волю.

***

Добре, що вежа мала невеличку площадку, де я змогла приземлитися. А ще краще, що декан погодився на використання полум’я драконів, щоб звільнити від криги клаптик поверхні. Двері, що вели в середину, я легко вибила хвостом - настільки трухляві були.

Всередині криги не було. Та все одно почувалась там невпевнено - наче в якийсь фільм жахів потрапила. Йшли обережно, один за одним: спочатку я, потім декан. Самідір, у вигляді білки, сидів у мене на плечі, не ризикуючи до чогось торкатися, лише напружено розмахував своїм хвостиком.

Спустившись на кілька поверхів, ми опинились в покинутій лабораторії-майстерні. Посеред залу стояла прозора сфера, в якій іноді спалахували блискавки. Сумнівів не було - саме це і є артефакт. Усе довкола - включно зі сходами й стінами - було в пилуці та павутинні, а чарівна куля сяяла, наче її нещодавно полірували.

- Є ідеї, як його вимкнути не розбиваючи при цьому? - запитала я.

Лавер трохи здивовано на мене подивився. Непогано знаючи мене, він сподівався, що саме я запропоную її розбити.

- Треба подумати. Гадаю, в нас є трохи часу на роздуми. Спершу треба її дослідити.

Я й дала. А сама - залишивши зосередженого чоловіка - спустилась ще на один поверх.

Цього разу це було більш схоже на вітальню.

Дивани, крісла, столики, шафи - і все це щільно оплетено павутинням. Світла не вистачало, тому одразу й не помітила, що у кріслі хтось сидів. Підійшовши ближче, щоб краще роздивитися, я зрозуміла, що це був чоловік. Колись. А зараз - висушена мумія, яка тримається лише завдяки павутинню. Зачепеш не обережно - й розвалиться.

- Ята! - почула я оклик декана. - Де тебе носить?! Бергар кульгавий… Нічого собі. Сподіваюсь, ти тут нічого не чіпала й тим паче не чаклувала?

- Лише роздивлялась. Бо в мене якесь дивне відчуття від цього павутиння. Прихованої небезпеки.

- Тоді мені не здалося. Мені також моторошно від неї. Наче хтось розставив пастку й на мене полює.

Ага, так і повірила. Та замість цього запитала інше:

- Це тому ти зараз наче вуж звиваєшся, щоб її не торкнутись, та все одно крадешлся до мумії?

- Саме тому, - і замовк підійшовши ближче, щоб краще роздивитись мерця. Декану було цікаво дослідити все, що оточено магією, та він не наважувався.

- Так, - наче вирвався зі сну. - Спочатку нам потрібно вимкнути артефакт.

- Саме вимкнути? - здивувалась я.

- Саме вимкнути. Ходімо, дещо покажу. Тобі буде цікаво, - й, повторивши вже перевірений спосіб пересування крізь павутиння, підійшов до мене.

Цікаво мені справді було. Артефакт протягом невідомо якого часу накопичував магічну енергію, яка при необачності ризикувала вибухнути з непередбачуваними наслідками. Тому варіант “розбити чи зламати” - нам не підходив. Та, на жаль, і вимкнути його самостійно ми не могли. Потрібен був спеціаліст, а не артефактом - недоучень. І тим паче не бойовий маг.

- Намалювати з усіма подробицями зможеш? - десь за пів години, здавшись, запитав Лавер.

- Так.

- Тоді малюй. Сподіваюсь, за три дні, ця частина лісу не встигне перетворитись на крижане королівство, а я за цей час знайду того, хто впізнає артефакт, та допоможе - без зайвих питань.

Останнє декан наголосив спеціально - щоб я заспокоїлася й не хвилювалась через зайвих гостей.

18 Смарагдия 158р.

Маг-Рівік

Спокійно повернутися до навчання - таким було моє бажання. Тим паче семестр закінчувався, а іспити на носі. І навіть ілюзія, що всі незгоди позаду, відвідала мене впродовж перших двох уроків.

На геології ми вивчали особливості штучних мінералів, а на зілляварінні - як за допомогою закляття можна змінити призначення зілля.

А от в обід відчуття наближення всесвітньої катастрофи повернулося. Причиною цього стали чергові новини: по місту почали знаходити обвуглені чоловічі тіла. Зранку було відомо про чотирьох загиблих, а до обіду знайшли ще п’ять. Й щось мені підказувало: на цьому не закінчиться.

З неспокоєм на душі я йшла на наступний урок, але так і не змогла на ньому зібратись. До купи турбот додалася не менша купа обіцянок. Засмучення Улли передалося й мені. Я, звісно, із задоволенням підтримала рішення подружки залишитись в Маг-Рівіку та не повертатися додому. Навчатися наступний семестр їй вже доведеться в борг, та не це стало смутком на її душі. Розірвання відношень, навіть і таких складних як у Улли з родиною, ніколи не проходить безслідно. Треба якось зібратися лише вдвох - посидіти, поговорити… або помовчати, що також інколи потрібно.

Урок артефактики нагадав мені про Вільні Землі та прилад, що вийшов з ладу. Сьогодні треба обов’язково зайти ще до декана та запитати, чи знайшов він як знешкодити артефакт.

Тяжко. Й не знаю, яким саме місцем, але відчуваю це літо не буде таким приємним, як минуле. Ой, не буде. Як і сьогоднішня ніч.

Три дні тому я отримала лист від Террі, в якому був вкладений опис ритуалу поєднання та передачу життєвої енергії. Звісно, сама проводити його я не ризикнула, а отримала консультацію від вчителя Гора. Пан фот Хейнн якраз перебував у вежі приятеля.

Чоловік ретельно дослідив старовинний сувій та виніс вирок: ритуал справжній і може дійсно допомогти врятувати життя. Та в нього є один недолік - він тимчасовій, і відтворити його вдруге в тій самій парі не вийде. А ще він погодився допомгти його провести, щоб ми чогось не переплутали та не накоїли лиха більше, ніж вже чекає на наш світ. Також попередив, що потрібні будуть ще розумні. Ось тут я замислилась. Улла, Філл та Гор звісно одразу погодились допомогти. Та нас чотирьох було замало. Лавена також хотіла взяти участь, та дівчина майже не володіла магією - а точніше зовсім. Ті крихти, що давала обрана нею раса, хіба що в лісі не заблукати вистачало - й то, скоріш за все, це був інстинкт. Встало питання: кого покликати? Когось, в кому можу бути цілком упевнена.

- Ята, - відволік мене голос Біри, що сиділа поруч зі мною на артифакториці, - яку тему візьмемо?

Цього разу магістр Шиппер задав командне завдання - одне на двох.

Я уважно подивилась на неї і замислилася одразу над двома питаннями.

За останній час ми з нею досить добре зблизились, і в спілкуванні з нею я відчувала щирість. Та вона була з родини артефакторів - чи не висить не неї черговий витвір, що не дозволяє відчути справжні емоції? Не висить. Щоб зрозуміти це, мені вистачило лише декілька секунд, і я пригадала ще один лист від свого друга-провидиця. Террі бачив Біру в моєму майбутньому як союзника, а не ворога.

- Давай обговоримо це в бібліотеці, - запропонувала я. - Тільки почекай мене там, мені треба ще з кимось словом перемовитись.

Й залишивши дівчину я побігла шукати Віткара.

Кого б шостим взяти?

19 Смарагдия 158р.

Дикий Ліс, Маг-Рівік

Ритуал розпочали проводити опівночі.

Попередньо намалювали на землі гектограму, додали потрібні руни. Також розставили смолоскипи, які спочатку змочили в суміші спеціального зілля та олії.

У кожен промінь зірки встали Філлігран, Улла, Вальдегор, Біра, Віткар та Леорі. Хотілося б покликати Олдрі з Фіоною та Вандой, але в дівчат була нічна зміна в лікарні. Покличу наступним разом, - просто в гості, чаю попити з солодкими коржиками.

А от з Леорі вийшов повний експромт. Я вже хотіла розповісти декану й його, запросити, як нас із Віткаром випадково підслухав хеда. Довелось взяти з нього клятву про нерозголошення - як і з Біри.

Гектограма була непростою. Усередині неї був витягнутий ромб, в один кут став Соренто, в інший - я. Обидва тримали в руках незапалені свічки. Пану фот Хейнну належало стояти за межами малюнка з сувоєм, а решта учасників ритуалу тримали дзеркала, спрямовані до центру кола.

Завершивши приготування, я за допомогою магії запалила свою свічку, а пан фот Хейнн почав ходити колом читаючи заклинання. Його голос лунав впевнено і чітко. Гектограма в потрібний час засвітилася, а разом з нею - і дзеркала.

Вогонь із моєї свічки збільшився та охопив мої руки. Було боляче, луска захищала від опіків. Тим часом голос пана фот Хейнна ставав дедалі гучнішим, а заклинання - суворішим, майже наказом.

Піднявся вітер. Його виття поєдналось з шумом гілок дерев. З’явились блискавки - та почали “водити хоровод” навколо нас. Друзям було лячно, та ніхто з них не ризикнув відступити чи втекти. Стояли й міцно тримали дзеркала, навіть не намагаючись ворухнутися.

Раптом полум’я з моїх рук, охопивши повністю мене, перекинулось на малюнок на землі.

Наче час завмер. Мені навіть не вдалося набрати в легені повітря, як вогонь дістався Соренто й охопив його.

Усе закінчилось раптово.

Стих вітер, зникли блискавки, згасло полум’я на землі.

Лише палаюча свічка в руках приятеля свідчила, що ритуал завершено вдало.

І щойно я ризикнула поворухнутися - оголений Рен, впав на землю.

- Він живий, - випередив мене фот Хейнн. - Лише без свідомості.

- Нам вдалося? - запитала я, все ще не вірячи, що хоча б на одну проблему меньше.

- Так. От доказ, - і вказав на невеличкий малюнок на грудях, саме там, де знаходиться серце. - Тепер ваші життя пов’язані на дванадцять років.

- Хоча б стільки, - відповіла я, намагаючись не сильно роздивлятися приятеля.

Вогонь повністю знищів наш одяг, лише волосся чудом вціліло. Мені-то що - луска прикриває. А от Соренто... Я помітила на ньому кілька старих шрамів: один - на плечі, інший - трохи нижче пупка. Такі залишаються після поранень, коли погано лікують.

***

Спати хотілось неймовірно, тому я навіть не стримувалась від чергового позіхання, йдучи до школи. І не я одна - друзі, що йшли поруч, також ледь встигали прикривати рота.

На диво, ніхто з зустрічних знайомих не зупинився і не поцікавився, чим ми таким займалися у ночі. Таємницю байдужості всіх пліткарок розкрила Фіона. Дівчина також була не висипана - але зовсім з іншої причині.

Вночі було знайдено ще три обгорілих тіла. Два - на вулиці, а третє - в будинку. Але не це найголовніше. Останнє тіло належало Руперту Суфо, і згорів він разом із будинком Санрея Наоса. А єдиний, потенційний свідок підпалу перебуває в непритомності. Охоронцю маєтка взагалі пощастило, що його помітили та врятували. Шкода, що жодне заклинання не допомогло привести його до тями.

Спати одразу перехотілося всім, хто чув цю розмову. А я навіть відчула в повітрі запах попелу - на який одразу не звернула увагу через втому.

Бажання піти й подивитися згарище довелось придушити - я розуміла, це не дасть ніякого позитивного результату. А за подробицями краще звернутися до Лавера.

Декан останнім часом частіше почав мені розповідати те, що на думку Німідора, не призначене для моїх вух. Наприклад, про долю інті, що приходив до крамниці пана Прієра.

Загадковий чоловік все ще перебував під слідством й розповідати про свої справи та зв’язки не поспішав. А ще декан додав, що після втечі «Пиріжечка» встановили нову систему безпеки.

Та, на жаль, одразу поспілкуватися з Лавером не вдалося. Фіона розповіла, що декан й досі перебуває в Вежі.

Довелося йти на уроки сподіваючись, що почуті новини дадуть зосередитись на навчанні.

20 Смарагдия 158р.

Маг-Рівік

З Лавером зустрітися вийшло лише сьогодні.

Виснажений, стурбований. Давно я його таким не бачила, й одразу захотілося залишити в спокої, дати відпочити. Та, помітивши мене на перерві, він попередив, щоб я зайшла до нього після занять - бо є важлива розмова. Не знаю, наскільки розмова й справді була важливою, але чекати на самоті в вже такому рідному кабінеті довелось довго - я навіть задрімати встигла. Спокійний сон - це те, чого в останній час мені не вистачало.

Не знаю, скільки проспала, зручно вмостившись у кріслі, та коли двері відчинилися, я одразу прокинулася і солодко позіхнула.

- Вночі треба спати, а не таємні ритуали проводити.

- По-перше, ритуал був один. А по-друге: який він таємний, коли ти про нього знаєш? - відповіла я, навіть не здивувавшись, звідки Лавер дізнався, чим ми займалися минулої ночі.

- Хоча б відало? Почекай, не відповідай. У вас вийшло, інакше б пан Ер’Крен не спав весь учорашній день на лекціях, а лежав під грудою землі в Дикому Лісі. Чи ходив би у вигляді чергового виду немерця.

- Так. Пан фот Хейнн підтвердив, що на дванадцять років Соренто захищений від дії прокляття. А чому ти на мене не злишся? - здивувалась я, нарешті зрозумівши, що не відчуваю очікуваних емоцій від декана. - Хвилинку, зараз моя черга здогадуватись.

Я на мить завмерла, уважно вдивляючись у втомлені очі ілліна. Здається, навіть нові зморшки помітила.

- В тебе якась неприємна, особливо для мене, новина! - здогадалась я.

- Так. Знешкодити артефакт, так, щоб не зробити гірше, своїми силами нам не вдасться. Нам потрібен спеціаліст.

На хвилину здалося, що зараз моє серце проб’є грудну клітину й піде самостійно гуляти на волі. Але я зібралася і заспокоїлася. Вдих-видих. Вдих-видих.

Вічно берегти таємницю про Вільні Землі не вийде, сама ж уже купі народу розповіла. Та й вважати цю територію лише своєю - егоїстично, особливо щодо тих, хто там жив та їхніх спадкоємців.

- І кого вирішив покликати? - запитала я.

- Є в мене один знайомий артефактом. Він не є членом ордена, але я йому довіряю більше, ніж собі.

- Яка солодка рекомендація. Аж на язик прилипла. Я дам згоду при одній умові: спочатку хочу з ним поспілкуватися, а вже потім вирішу, чи можна йому довіряти.

- Ти чогось боїшся. І це не просто втрати особистої схованки. Це щось більше. Не поділишся?

Я зітхнула і знов подивилась прямісінько в очі співрозмовника.

- Боюсь. Я боюсь, що ми випадково можемо знайти там таке, що знищить весь світ. А ще більше боюсь, що це зробить один з тих, кому я довірюсь. Зрадить мене, скориставшись моєю недосвідченістю. Не хочу втрачати черговий дім. Я щойно почала до нього звикати.

- Ти рідко говориш відверто. Можеш не вірити, але я також не хочу, щоб цей світ зник, бо навряд Головний відкриє для порятунку шлях в інший... Артефактор прибуде на початку наступного тижня, тоді я вас і познайомлю.

- Ліс за цей час не перетвориться на суцільний льодовик?

- Ні. Заклинання дуже повільно розповсюджується.

- Сподіваюся, прискорюватись воно не збирається. До речі, ім’я в цього мага є?

- Звісно. Його звати Хейл Янг.

Назване ім’я мені нічого не сказало. Навіть натяку ніякого не було, до якої раси відноситься його носій. Але щось в ньому було таке, що змусило мою пам’ять ворухнутися. Я чула це ім’я. Та де? І коли?

Мозок знов погрожував вибухнути від моїх зусиль згадати, тому знов довелося вдихати і видихати, поки не заспокоюсь.

- Що там з пожежею? - запитала я, змінивши тему розмови.

Лавер тяжко зітхнув і з хвилинку помовчав перед тим, як почати розповідати.

Виявилось, що з цією пожежею не все так просто, як здавалося на перший погляд.

За маєтком постійно стежили та готували шпигуна для проникнення. І коли настала вирішальна мить для втілення плану - в будинку раптово почалась потужна пожежа, яка залишила по собі одні стіни та тіло.

При ретельному обстеженні виявилось, що загиблий - Руперт Суфо. Видихати з полегшенням, що одною підозрілою особою менше - рано. Деякі маги мають сумніви у результатах всіх проведених експертиз.

А ще було знайдене тринадцяте тіло. І, судячи з часу розпаду - перше. Саме з нього, ймовірно, почалися ці вбивства.

І мене одразу пролунала в голові думка: а що, коли смерть Суфо взагалі не пов’язана з попередніми? Вголос її навіть не довелось озвучувати - по обличчю декану було видно, що не тільки я здогадалась.

На завершенні нашої розмови Лавер розповів про арештованого Навід Дурга. Той нарешті висунув умови, на яких згоден співпрацювати. Що саме він хотів - декан не знав, бо про це стало відомо лише сьогодні по обіду.

По завершенню розмови я попрощалась та пішла додому, до Лісового Будинку, готуватися до приходу гостей.

25 Смарагдия 158р.

Маг-Рівік

Загадкові зникнення, жахливі вбивства, пожежа, вторгнення демонів, наближення іспитів - нічого з цього не стало на заваді у святкуванню Літнього Сонцестояння.

На світанку я з Лавеною, Бірою та Уллою, цілительки були зайняті на практиці, зібрали цілющі трави, що росли поблизу Лісового Будинка. Вдень вирішили прогулятися містом, де розгорнувся черговий ярмарок. Й чого тут не було. Місцеві та заїжджі торговці заполонили своїми візками всю Торгівельну Площу.

Від спеки, галасу та запахів у мене швидко пішла обертом голова. Хотілося якнайшвидше залишити це місце та повернутися до Лісу, де ввечері, зібравшись невеликою компанією, ми планували продовжити святкування. Та окрім прогулянки, в планах було ще відвідування вистави, в якій головну роль грала Лавена.

Щойно ми вийшли з дому, подружка залишила нас, щоб підготуватися до п’єси. Тож, нагулявшись містом, ми протиснулися крізь натовп у перший ряд вуличного театру.

Лавина була дійсно талановитою актрисою - повністю перетворившись на героїню вистави, впевнену й нахабну. Ніхто із глядачів і запідозрити не міг, що у реальному житті напівельфійка - доволі сором’язлива.

Після завершення натовп вигукував своє захоплення, тому ніхто не запідозрив нічого поганого, коли до сцени почав прориватися юнак. Хлопець зі спритністю перевертня дістався до першого ряду, що привернуло мою увагу. Я встигла помітити, як він дістав із кишені флакон із темного скла. А от перехопити не встигла - вміст тари потрапив на дівчат зі сцени.

Засмерділо паленою гумою - запахом, який я вже й не очікувала колись відчути знову.

Дівчата на сцені спочатку вилаялись, але згодом заверещали від жаху. Одна з них почала на “щось” перетворюватись. І це “щось” й віддалено не було схоже на метелика.

Усі, хто перебував на сцені, не розгубилися й швидко залишили її, включно з Лавеною. Натовп біля сцени також почав ворушитись у різні боки - кожен намагався бути якомога далі від небезпеки. І коли на площі вже майже нікого не залишилося, окрім мене з подружками та перевертнем, стало зрозуміло: жертвами нападу були не тільки актриси. Окрім тієї, що на сцені, в судомах перетворення корчилось ще дві дівчини.

Перевертень був задоволений результатом своїх дій. Аж захотілося врізати по його задоволеній пиці. Добре, що подружки були не настільки агресивно налаштовані. Біра з Уллою хутко зреагували та застосували заклинання знерухомлення. Та на диво - заклинання подіяло лише на перевертня. А от на істот - ні.

- Йогпермак скислий! - вилаялась я, коли спробувала затримати чудовиськ за допомогою магії землі. Та, на жаль, рослини розсипались попелом, щойно торкались істот.

А перетворення тривало.

Спотворені судомами обличчя дедалі більш нагадували пташині - з дзьобами та велетенськими круглими очима з боків. Кількість рук збільшилась до чотирьох. Одяг повністю розсипався, оголивши темно-лілову шкіру, “прикрашену” кістяними наростами та панциром на грудній клітині. Із спини виросли крила. Але крила ці були не звичайні - наче пір'я на них хтось опалив, залишивши лише стрички.

На зріст вони теж додали добряче - вже, мабуть, цілий ларк, хоча воно добряче сутулилось, тому може і більше.

І запах... Смердючий запах паленої гуми змішався з чимось мені незнайомим, але не менш гидотним. Ледь стримувалась, щоб не почати блювати.

- Що будемо робити? - запитала Улла..

- Перевертня треба відпустити. Схоже, він свою задачу виконав - знайшов і викрив. Його б допитати, та знерухомлений лише заважатиме.

- Я вже поставила на нього заклинання стеження, - сказала Біра. - Потім зможу його знайти та розпитати про все, що нас зацікавить.

На мить я завмерла. Виявляється, в митті небезпеки укнаєрка вміє швидко діяти.

- Тоді відпускай.

Звільнений юнак, показавши нам ікла, хутко направив свої ноги - подалі від небезпеки.

На площі залишились лише ми та потвори. Інших охочих вступити в бій не було. Всі поховалися. Сподіваюся, що Лавена також - бо її ніде не бачила. Лише самі допитливі виглядали із вікон найближчих крамниць.

Я вкрилась лускою, а от у подружок такого захисту не було. Тому нічого кращого не придумала як створити подвійне захисне коло - одне навколо нас, інше - довколо площі. Сподіваюсь, що це хоча б трохи затримає чудовиськ та не дасть їм розійтись по місту.

А ще я сподівалась, що варта міста вже поспішає нам на допомогу, бо колишні дівчата почали до нас наближатися.

- Коли магія їх не бере, то в мене є два мечі, - запропонувала я витягаючи з браслета зброю. - Вмієте користуватись?

Питання було доречним. Я, звісно, знала, що з Уллою займається Філл, та чи є там успіхи - ні. А на сором жодного разу не поцікавилась у Біри.

- В мене є три старших брати, - просто відповіла та, взявши один з мечів, - А сама як?

- Мені вони не потрібні, - відповіля я й показала пазурі, що були набагато міцніше за будь-яку зброю.

Улла взяла інший меч, і я помітила, як в неї тремтять руки. Добре, що Самідір завжди поряд. Фамільяр, перетворившись на здоровенного вовка, погрозливо гарчав в бік потвор.

Поки ми розбирались зі зброєю, потвори вирішили, що варто почати вбивати саме з нас. Жадобу крові я відчувала добре, тому вирішила додати хвіст. Шкода, що довга спідниця заважає. Але часу на подалі роздуми не залишилося.

Як з’ясувалося - магія на них взагалі не діяла. Вона просто зникала при зіткненні з потворами. Захисний щит розсипався миттєво - наче його зовсім й не було.

Зрозумівши це, я перейшла до улюбленої тактики й спробувала якнайшвидше відірвати голову першої потворі, що до мене наблизилася. Та, на прикрість, це було не так легко, як зазвичай.

А ще я вчасно помітила: пазурі цих потвор вкриті отрутою. Перевага точно була не на нашому боці. Я боялась за подружок, за спостерігачів за вікнами, саме місто.

Коли б не це - засовувала б полум’я дракона. Але наслідки могли бути непередбачувані, бо щось заважало тримати увагу. Щось таке, від чого моя емпатія загострилась.

Від болю Улла голосно викрикнула. Я озирнулась - спина соліенки була вся в крові.

Звісно, мене це розлютило. Мозок відмовив. І я ризикнула - дихнула на одну з них полум’ям драконів.

Що зробила лише гірше зрозуміла вчасно.

Створіння поглинуло полум’я та стало ще сильнішим. Я це виявила, коли потвора кинулась на мене. Спочатку я пропустила удар у голову, а потім не встигла і оком кліпнути, як мене схопили за ногу та жбурнули об землю.

Було боляче. І образливо.

Єдине, що тішило - луска захистила від зовнішніх пошкоджень. А от чи на місці внутрішні органи - невпевнена. Бо закашлялася кров’ю.

- Ята! - почула крізь шум в вухах голос Біри. - Твої мечі завдають їм шкоди!

Новина трохи охолодила голову. Я подивилась на подружку - і нарешті помітила, як укнаєрці вдалося відрубати одну з кінцівок, а Самідір завзято охороняє нерухому Уллу.

Зайвого часу на роздуми не було. Себе жаліти - теж. Тому я хутко, наскільки дозволяв мій стан, підвелася на ноги та добігла до подружки. Переконавшись, що Улла дихає - лише непритомна - я схопила меч, що лежав поруч. І дуже вчасно. Одна з потвор за секунду опинилася поруч, ще за мить я відрубала їй голову. Зелено-брунатна кров бризнула на мене. Від чергової порції смороду ледь не втратила свідомість.

- Я перехоплю їхню увагу, а ти відтягни Уллу якомога далі, - наказала я Бірі. - Дір, ти знаєш, кого охороняти.

Гарчання було мені відповіддю. Фамільяр встав між дівчатами та потворами. Біра хотіла заперечити, але подивившись на Уллу, розуміла, що тут її допомога важливіша.

Живучі у цьому світі півтора року, я настільки звикла відчувати себе невразливою, всесильною, всепереможною... Поразка для мене стала чимось нереальним, далеким. Звісно, в новому житті не все було гладко, іноді доводилось поступатися, але в битві за життя - жодного кроку назад.

Я знесла першу голову справжнім дивом, можна сказати випадково. Ці істоти були дійсно швидкі та спритні, навіть у порівнянні з перевертнями. Тому коли я підіймала меч для удару, одна з потвор накинулась і спробувала розірвати мій бік своїми іклами.. Моя рука йшла вгору, а її голова - вниз. Чисте везіння. З останніми двома так навряд чи пощастить. А ще можуть бути інші - за межами площі. Не думати про це. Треба зосередиться на тут та зараз.

Я відчувала себе цирковою акробаткою - настілки часто мені довелось стрибати, ухилятись і навіть падати. Як там мої нутрощі - навіть думати не хотіла.

Та нарешті, ухилившись від чергового нападу, вдалося обійти одну з потвор ззаду та завдати удару. Ще одна голова покотилась по землі.

Остання істота випрямилась. Як я здогадувалася, вона була добряче вище за мене. Просто дотянгуттися до шиї - не вийде. Тому довелося докласти зусиль, аби повалити її на землю. Я вже встигла втомитися, коли остання голова залишила свою шию. Знов засмерділо кров’ю. Задоволення від перемоги не відчула - лише полегшення.

Це був важкий бій. Важкий та виснажливий. Сил майже не залишилось. На додачу все було наче в тумані. Мозок відмовлявся швидко працювати. Хотілося лягти поруч з Уллою та не ворушитися. Та я не могла цього собі дозволити. Потрібно було доставити соліенку до лікарні… чи викликати цілителя сюди. Й поки я збиралась із силами, віршуючи, як краще вчинити, над подругою вже проводив якісь маніпуляції незнайомий хлопець.

- Цього не достатньо, - підвівшись на ноги, промовив незнайомець, вказуючи на мертвих чудовиськ.

Хлопець спітнів та важко дихав. Одразу видно - він сюди поспішав щосили.

- Нова голова виросте? Чи й без них встане та продовжить нападати? - запитала я, роздивляючись хлопця.

Не набагато вище за мене, стрункий. Темне волосся, яке при яскравому освітленню мені здалося фіолетовим, зібране у високий хвіст. Завдяки цій зачистці я помітила загострені вуха. Шкіра - світла. Ані хвоста, ані рогів не помітила, а колір очей із такої відстані не розгледіти.

На перший погляд - нічого особливого в цього розумного не було. Але це лише на погляд. А от запах - зовсім інша справа. Не звертаючи увагу на сморід, що оточував, вітер доніс до мене аромат солі та квітів. От якби мене запитали, як пахне сіль, я б не відповіла. Але була стовідсотково впевнена: ось так вона і пахне.

- Нічого з перерахованого, - відповів хлопець, вириваючи мене з роздумів. - Почне розпадатися, при цьому розповсюджуючи отруту. Кілька вдихів - і можна померти. Навіть на тебе вже почало діяти. Відчуваєш? Ти ніяк не можеш зосередитись. Треба на них посипати ось цим.

Він кинув мені невеликий шкіряний мішечок. Спіймавши, я його одразу розв’язала.

Перше, що привернуло увагу - відсутність будь-якого запаху. Це здалося дивним, бо зазвичай саме запах виступав на першому місці - лише інколи програючи емпатії.

Другим - вигляд. Суміш нагадувала посріблене скло, що розтовкли в порошок. Якщо це дійсно скло - не дивно, що запаху не було.

- Не тягни. Можеш сміливо взяти жменю. При такій лусці тобі не зашкодить.

Я смикнулась, та все ж ризикнула: набравши побільше, посипала спочатку шию, а потім усе тіло потвори. Результат себе не змусив чекувати. Тіло почало розпадатися, залишаючи після себе лише скелет. Людський скелет.

Небезпека минула, і я хутко - принаймні мені так здалося - кинулась до подружок.

Улла вже була при тямі, але все ще лежала на колінах Біри, що сиділа на землі.

- Він дав протиотруту, - пояснила укнаєрка, вказуючи на хлопця. - Треба йому подякувати.

- Звісно.

Я тільки зібралась підійти до рятівника, коли той сам підійшов.

- Дякую. Я - Ятаар Ольше. А це - Біра Сатвуд та Улла Яфіт. Що це за потвори були?

- Це химери класу лупінатум. Вони ховаються за людськими обличчями, в очікуванні чогось.

- Вторгнення демонів, - здогадалась Біра.

- Так. Та, на жаль, виявити їх до перетворення неможливо. А після - неможливо допитати. Місяць тому їх вперше помітили в Трауні. Це один великий перехід на схід від Хетбурга. Потім - ще в кількох містах. І от вони тут, на півночі. Доречі, мене звати Денжи Тенг.

- Приємно познайомитись. Тобто для перетворення потрібен каталізатор? - згадала я, як перевертень облив актрис якоюсь рідиною.

- Чи щось схоже на нього. Те, що змушує почати перетворення. Це якесь зілля. Я мало про це знаю - лише те, що вдалось підслухати з розмов наставника з іншими, більш досвідченими, магами.

Останню фразу супроводжувало відчуття незадоволення. Я його добре розуміла. Як дізнаєшся подробиці - то розповідай, а як самим ними поділитися - то занадто мала. Моє завдання - вжитися і не відволікатися на те, чим займаються професіонали дідькові.

- Сьогодні зілля використав перевертень, - ляпнула я. - А де Лавена?

Я лише зараз помітила, як допитливі містяни повилазили з укриттів на вулицю. Та подружки серед них не було.

- Я її останнє бачила, коли вона пішла зі сцени, - відповіла Біра.

Ще слабка Улла підтвердила слова укнаєрки кивком голови.

- Піду подивлюсь, що поряд відбувається. Та й Уллі потрібно до лікарні, - мені вже стало набагато краще. Втома зникла, а в голові прояснилося.

- З нею буде все добре. Треба лише відлежатися, протиотрута вже діє, - запевнив мене Денжи.

- Тоді ще полежиш тут? - запитала я в подружки.

Та у відповідь знов лише кивнула.

- Дивно, що й досі немає варти, - сказала Біра.

- Оце дійсно дивно, - погодилась я, а про себе додала: і лячно. Хто знає, що відбувається за межами Торгівельної площі?

Обійшовши площу та не знайшовши слідів Лавени, я спочатку злякалась. І не встигла моя свідомість намалювати в голові страшну сцену, як почула голос напівельфійки. Дівчина була не сама, а в компанії з Тайдором Німідором та загоном магічної варти.

- Свинябл збродженний! - не втрималась від лайки.

- Я також радий тебе бачити. Навіть встиг занудьгувати, - проігнорувавши мої слова, посміхнувся ельф. Та його посмішка більш нагадувала звірячий вищир.

За час, що ми не бачилися, голова Північної магічної гільдії майже не змінився. Лише волосся стало довшим - як на голові, так і на обличчі.

- Дівчину - до лікарні. Сторонніх - геть з площі. Кістки - зібрати. А ви, - це він звернувся до мене з Денжи, - до Вежі. Хутко.

- Тобто Уллі все ж потрібно до лікарні? Її життю щось загрожує?

- Протиотрута, звісно, подіяла. Так юначе? Але додаткове обстеження не завадить. Ми й досі не знаємо, як ці химери створюються.

Німідор збрехав. Я це відразу відчула. Але для чого? Від кого він переховує?

А мені на думку одразу спадає ритуал, що я бачила в “Наран”. Та я втримала язика за зубами. Дійсно, раптом хтось з вартових - зрадник.

Йти до Вежі не хотілось, та довелось. Але спочатку я переконалась, що Улла знаходиться в надійних руках - цілительки Мадлени та її помічниць Фіони та Олдрі. Лавена з Бірою залишилися в лікарні, очікуючи вироку після ретельного обстеження. Після пішла додому й переодягалась - ходити у лахмітті не було ніякого бажання. А вже потім пішла до Вежі, де перед входом на мене терпляче очікував Денжи.

У самій вежі я зустрілась із Ноланом. Вартовий, помітивши мене з незнайомим хлопцем, одразу почав ревнувати, але швидко приховав свої емоції. Інколи ми зустрічалась із ним на вуличках міста. Завжди лише дружньо вітались, не даючи ніяких надій на інші стосунки. Ще рік тому, можливо я б фліртувала - та не сьогодні, коли моє серце належало Галеону, а в перевертня була наречена.

Галеон… Невже через усі ці події, що відбуваються навколо, я ще довго не матиму змоги його побачити, обійняти, поцілувати?.. Серцю стало тісно в грудній клітці. Та я впоралась - і також приховала свої емоції від навколишніх. Принаймні, сподіваюсь на це.

Від Нолана почула деякі подробиці про те, що сьогодні відбулося в місті. З розповіді з’ясувалось: у Маг-Рівіку було виявлено п’ятдесят сім химер!

Від почутої кількості одразу зрозуміла, чому нам ніхто не поспішав на допомогу.

Відповідальних же за масове перетворення також ще не спіймали. От тут я промовчала - про те, що є можливість їх відстежити. Та й Біру попросила поки притримати це в таємниці. Потім декану про це розповім - з ним хоча б якийсь був зворотній зв’язок в обміні інформації.

Та багато зайвого часу в Нолана не було. Вартовий провів нас до залу очікування, а сам поспішив на вулиці міста - на пошуки правопорушників та доказів.

***

Чекати довелось декілька годин. І нащо було наказувати: “Хутко”?

За цей час я встигла написати листа та відправити його з Діром до лікарні. У листі просила зібратися всіх наших в Лісовому Будинку. Коша, звісно, знову буде незадоволено бурмотіти, та я знала - гостям він завжди радий. Сподіваюся, ніхто з нашої велетенської компанії не постраждав. Цілительки в цей час були в лікарні, і від Фіони я дізналась, що з Вандою також все добре.

Вальдегор разом з Соренто перебували в Дикому Лісі, де під наглядом фот Хейнна вивчали чергове некроманьске заклинання. Леорі зі своєю компанією мав бути в школі фехтування Дігірса. У Віткара - особисте заняття з менталістики. Філл в компанії ельфів-одногрупників, Сандіра та Юлінара, готувалися до іспитів з алхімії в бібліотеці магічної гільдії, куди отримав допуск Сандір. У Юдіана була зміна в крамниці пана Пієра. Чим займались Калін, Арбін та Шимір - гадки не мала. Залишалося лише сподіватися, що з ними все добре.

- В карти граєте? - застукав нас голова магічної варти пан Адейр.

- А чим ще займатися? З гостинністю в Північної гільдії - біда? Покликали й змусили чекати.

Навіть у мене очі на лоб полізли після слів Денжи.

- Ох, не дарема тебе твій наставник “Сорою” кличе. Халепа - вона крізь буде халепою. Заходьте до кабінету та розповідайте, що бачили, чули, відчули.

Я й розповіла. Все, що заважала за потрібним. Денжи лише трохи додав. Під час прогулянки він почув про напад химер і побіг допомагати. Але єдине, де знадобилась його поміч - це порятунок Улли та знешкодження залишків химер.

Залишивши вежу, ми розійшлись в різні боки. Не знаю, куди новий знайомий, а я - додому, сподіваючись що друзі вже там. Хоча б частково.

27 Смарагдия 158р.

Маг-Рівік, Вільні Землі

Я ледь дочекалась початку тижня. Ще й декана вчора біси носили, бо завітав до нього, нікого не знайшла. Тому щойно промені зірки визирнули за обію - я спрямувала свої ноги до школи. Точніше телепортувалася - задля прискорення.

Я вже морально налаштувалася просидіти там пів дня в очікуванні й навіть була готова пропустити уроки, тож тим більше здивувалась, коли Калрін Лавер виявився на місці.

Декан був не сам, а в компанії з незнайомим чоловіком. Вони щось жваво обговорювали, нікого в такий час не очікували, тож моя поява викликала не лише здивування, а й роздратування. На відміну від незнайомця, Лавер впорався з емоціями швидко та, не гаючи час познайомив. Як виявилося, це був той самий артефактор, який мав допомогти нам у Вільних Землях.

- Так це через цю особу мій не дуже балакучий підопічний плескав язиком, наче вулична торговка? - запитав Хейл Янг, уважно мене роздивляючись.

Я ж, у свою чергу роздивлялась у відповідь. Проте нічого особливого у зовнішності не помітила: темне волосся, світла шкіра, гострі вуха. Та все ж він мені когось нагадував.

- Так. У Яти дуже великі проблеми з контролем емоцій. Їх, звісно, стримують артефакти. І не один. Та, на велику біду, не завжди. Негативні емоції нейтралізують будь-якого виробництва - чи то ельфів, чи укнаєрів, чи ще когось, - пояснив декан.

Я насупилась. Декан звісно правий, та це не привід розповідати всім про мої недоліки.

Розмову про мої здогадки з приводу того, що відбулось на святі, довелося відкласти та перейти до обговорення - чи готовая я довірись і на яку годину домовляємося про зустріч. Хейл Янг я ще не довіряла, але, на диво, вже довіряла Лаверу, тому зустріч запланували після завершення занять.

***

Для мене вже давно не новина: до Дикого Лісу з будь-якої точки світу телепортуватися можу лише я. Декан ще на початку пояснив, що теріторія захищина магічним бар’єром, тому навіть йому, що був тут не раз, доводиться спершу перейти через Лісовий Будинок, а вже з подвір’я переміщатися далі.

Більше того - на кордоні цієї території стоїть захист, що пропускає в обидві сторони усіх нерозумних: від тварин і птахів, до химер та немерців . А от розумних - ні. Потрапивши під дію заклинань, шукачі пригод і скарбів спочатку блукають, а потім - якщо пощастить - опиняються десь на зовнішній стороні одного з королівств. І не факт в тому, з якого зайшли.

- Хм,… - вкотре хмикнув Янг, досліджуючи артефакт.

- Можна його якось вимкнути? - не витримав і запитав Лавер. Ми вже три години витратили, спостерігаючи за діями мага.

- Не можна. Не вистачає запчастин, - виніс вирок Янг.

Ми з деканом навіть озирнулися один на одного в здивуванні, бо стовідсотково знали: ніхто з нас нічого звідти не витягав.

- Ти впевнений в цьому?

- Як і в тому, що я син своїх батьків.

Дивне порівняння. Здалось, що за ним переховується чергова таємниця. Допитливість на мить підняла голову, та довелось її придавити. Не час зараз для нових секретів - тих, що є, вистачає з надлишком.

- Тоді як артефакт “спав”? Адже поки ми сюди не сунули свого носа, він не діяв? - запитала я.

Ось тут допитливості дала волю - все ж арефакторство мій напрямок.

- Його хтось активував, а потім витяг частину, що відповідала за вимкнення, - продовжив артефактор. - А ви впевненні, що саме ви його активували? Невже нікого, окрім вас, тут не було?

- Є я. Мої друзі. Та вони так далеко не заходили. Звісно, Калрін. Ще є пан фот Хейнн, - перерахувала всіх, про кого мені було відомо.

- Елмет?! В цій частині?! - здивовано витріщив очі Янг.

Ми з деканом ствердно головами.

- Неймовірно! Але це не він. Елмет не зміг би запустити, а після зіпсувати цей артефакт.

- Чому так вирішив? - здивувався Лавер.

- А ти придивись сюди. Краще вдвох.

Наблизившись на максимально безпечну відстань, ми подивились туди, куди вказував артефактор. Янг запустив в виріб незнайоме заклинання, що змусило непомітний до цього напис засвітитися.

- Рінг ог джег коммер, - спочатку я прочитала вголос, а вже після усвідомила, що це могло бути небезпечно.

- Не хвилюйся. В тебе такий акцент, що тричі повтори - нічого не відбудеться, - заспокоїв мене Янг.

- А що воно означає?

Маг зітхнув і подивився на Лавера.

- Що нас чекає недобрий сюрприз, - відповів декан.

Я насупилась - пояснювати мені ніхто з чоловіків не поспішав. Від нетерплячки випустила хвоста та вдарила ним об землю.

- Це не просто артефакт погоди. Я б навіть сказав - і близько не він. Зміна погоди - лише побічний ефект, - почав пояснювати іллін. - Це артефакт виклику. Маяк. Міжсвітовий.

Хвостом об землю я вже била від люті, намагаючись хоча б якось заспокоїтись. Як мене все це дістало. Хто б знав! Невже мені не судилось жити спокійним життям? Чи це мені за минуле, в якому невистачало пригод? Та коли я готова була голими руками розтрощити клятий маяк, краєм свідомості почула тихий голос Янга.

- Ми тут не самі.

Така коротка фраза, а подіяла, на диво, наче відро крижаної води на голову. А мало б - навпаки - ще більше розізлити.

Я зосередилась. Принюхалась. Дійсно - хтось за нами спостерігав. Хтось дуже смердючий. І як раніше не відчула? А ще - він злився від того, що ми здогадалися, нащо цей артефакт. І я, як емпат, схопила його емоції. Я зітхнула. Правий Калрін, захист - захистом, але треба самостійно навчитися ставити блоки.

- Я знаю де він, - так само тихо доповіла я.

- Схопити його зможеш?

- Так.

Самідір, зістрибнувши з плеча, першим побіг у біг спостерігача. У вигляді білки він був непомітний серед павутиння, тому, коли я спустилась до вітальні, задоволений фамільяр вже у вигляді вовка сидів на грудях дівчини та погрозливо гарчав.

- Ліззі?! - не вірячи своїм очам, запитала я.

Ще б пак - зустріти одну зі своїх однокласниць з артефакторики я тут не очікувала. Та ще й в такому вигляді. Зовні дівчина майже не змінилась, коли б не запах та очі. Повністю чорні, таких не буває у людей. Але коли? Коли вона встигла перетворитись на це? Я напружила пам’ять, згадуючи, коли востаннє бачила її на занятті. Це було десь тижні два тому. Аміріен пояснила її відсутність хворобою когось з родини.

- Агрхфашш! - вилаялась колишня однокласниця у відповідь. - Септа агрфашш.

- Ята відійди від неї! - наказав декан, жбурляючи в Ліззі заклинання.

Це було вчасно, бо дівчина почала змінюватися, та заклинання змусило завмерти на половині трансформації. Схоже, все ж доведеться сьогодні поспілкуватися на тему: ритуали та химери…

30 Смарагдия 158р.

Дикий Ліс, Дорим

Довелося поступитися та впустити ще кілька дорослих магів на свою територію. А точніше - Частвінга Ванлір та Емріса Дорт. Так потроху й весь Орден тут збереться. Прийшли вони не просто так, а подивитися на те, що колись було Ліззі Реджар. Колишню ученицю посадили до клітки з чарівного металу, що розмістили у вежі Вальдегора. Я б так не ризикувала, коли б не охорона у вигляді фот Хейнна. Елмет майже цілодобово спостерігав за черговою химерою та досліджував її. І вирок його мені не сподобався, хоча й підтвердив мої здогадки: загиблі дівчата - це невдалий експеримент, а зниклі - вдалий.

Хімеру вбили цього ж дня - тримати її далі не було сенсу. Розповідати про плани господарів вона не збиралася, та й не могла: лише гарчала та погрозливо кидалась на стіни клітки. А я розривалася між бажанням розповісти все її родині - бо вважала, що вони мають право знати, що трапилось з їхньою донькою - та необхідністю тримати язика за зубами, бо це стовідсотково зашкодить стратегічним планам Ордену чи гільдії.

- Ята! - відволік мене голос Лавера. - Ходімо, нам треба все ж розібратися з артефактом-маяком.

Я кинула останній погляд на купку попелу й замислилася.

- Йдіть поки без мене. Я там більше заважаю, тому підійду трохи пізніше.

- Куди зібралася? - долетіло до мене питання, коли телепортувалася.

***

У підземеллі було темно і прохолодно. Створивши невеличку освітлювану кулю й переконавшись, що знаходжусь тут сама, дістала блокнот та почала перемальовувати все підряд: малюнок на підлозі, на стінах. Потім перейшла до коридору. Наче навіжена, відтворювала на папері все, що потрапляло на очі. Заспокоїлась лише тоді, коли дісталась сходів, що вели нагору. І мені б повернутися до декана з магістрами - та якийсь біс смикнув завітати до Райлі Ланг. Давно з ним не спілкувалася.

Маг перебував у себе в кабінеті, весь занурений в купу паперів. Похмурий, втомлений та засмучений - наче нещодавно програв битву, а зараз збирається вкоротити собі віку. Та його настрій змінився, коли він впізнав мене. Приреченість, мов вітром здуло.

- Несподівано, - замість привітання промовив маг. - Щось трапилось?

- І так, і ні. Я не знаю, як швидко до вас доходять новини.

- Якщо ти про черговий напад в Маг-Рівіку - я про нього знаю.

- Тоді інших новин світового масштабу в мене для вас немає. Я завітала до вас з іншого приводу.

- Уважно слухаю.

- Пам’ятаєте, ви останнього разу розповідали про жерця? Того, що віщував про появу спостерігача?

- Так, звісно.

- А чи не знаєте, якому саме богу він вклоняється?

Пан Ланг на хвилину завмер із заплющеними очима.

- На жаль, про це ніхто не казав.

- Дійсно, на жаль.

Я чекала, що маг назве Беллатора. Чи дало б це мені якісь відповіді та зачіпки, чи заплутало б ще більше - невідомо. І взагалі, що, крім чергового головного болю, я б отримала? Якась дивна сила штовхала мене на кроки, що все далі віддаляли від спокійного життя.

- Ти ще про щось хочеш запитати?

- Питань багато, та турбує мене лише одне. Й ви на нього навряд чи знаєте відповідь.

- Спитай. Може, здивую.

- Як поспілкуватись з Головним?

Ланг знов заплющив на хвилинку очі, збираючись із думками.

- На це питання шукаєш відповідь не лише ти. Сам би хотів з ним поговорити. Та, на жаль, поки всі спроби марні. Та спробуй сходити до храму. Не нових, а ті що старі та лежать в руїнах. І вже там помолись. Може, він хоча б тобі відповість.

Подякувавши за пораду, я одразу з кабінету телепортувалась на дах вежі, де магістри мудрували, як знешкодити маяк.

Побачивши мене, декан лише похмуро глянув, але лаятись не поспішав - був зайнятий. Я ж, скориставшись перервою, сіла прямісінько на підлогу й почала аналізувати все, що сьогодні дізналась в Дориму.

По-перше, хтось нещодавно старанно замазав частину малюнків в коридорі, що вели з храму. Це не стало перешкодою для мене - я змогла роздивитись все, що потрібно.

По-друге, Райлі Ланг, знав набагато більше, аніж говорив. Та замовчав не просто так, а чогось боявся. Того, що змусило його приреченим сидіти у власному кабінеті.

По-третє - порада. Маг навмисно наголосив на зруйнованих храмах, наче натякав: у нових мене спіткає не просто невдача, а й чергова халепа.

02 Медяния 158р.

Маг-Рівік

Початок іспитів.

Та цього разу на мене чекав досить приємний сюрприз. Обидва магістри - і Ванлір, і Дорт - поставили оцінку заздалегідь, мовляв, я і так попереду навчальної програми. На цьому приємності закінчилися, бо жодне стихійне лихо не було здатне змусити керівництво школи скасувати іспити. Тому після здачі заліку з геології я засіла в бібліотеці разом з Бірою - готуватися до наступного випробування. В нас із нею був спільний проект, який ми мали презентувати завтра. Артефакт уже два тижні був готовий - залишилася лише промова.

- Ай! - скрикнула укнаєрка, привертаючи до нас увагу оточуючих.

- Що трапилось? - запитала я у подружки. - Тобі зле?

- Ні, - ледь тягнучі голос, промовила дівчина, потираючи скроні. - Хвилинку - і все поясню. Як же болісно... Я знаю, де зараз перебуває той перевертень, що облив дівчат зіллям.

Я аж очі вилупила. Минув тиждень, за цей час чого тільки не передумали: і що заклинання злетіло, і що хлопця вбили... А тут - на тобі.

- Він десь недалеко. Точніше сказати не можу. Схоже, заклинання не так добре до нього “причепилось”, як хотілось. Що будемо робити?

- Якщо не підемо зараз, то знов упустимо. Але ж…

- Промова - то лише промова. Артефакт справно працює. Зробили ми його самостійно. Невже не зможемо й розповісти без підготовки?

- Звісно, зможемо.

- То ходімо.

Ми й пішли. Зібравши речі та здавши книжки, вилетіли з бібліотеки, наче за нами гнались малурськи слизняки. Тварини не дуже небезпечні, але мало приємні. Тому й не помітила, на черговому повороті з розгону врізалась у Вільгельма. І не просто врізалась, а збила того з ніг. Сніговий ельф, мабуть, вирішив, що падати самому буде нечесно - прихопив і мене. На землі ми опинились вдвох. Він - знизу, я - зверху, міцно притиснута до його грудей.

- Вибач, ми поспішаємо, - промовила я, намагаючись підвестись.

- Я бачу. І впевнений, що не в мої обійми.

Нічого собі - Вілл вміє жартувати? А завжди ж ходить такий відморожений, наче не просто сніговий ельф, а сніговий ельф з крижаним серцем.

З обіймів мене, звісно, відпустили, а я допомогла підвестись.

- Так куди так поспішаєте?

- Треба де с ким зустрітись. Терміново. Пробач, та подробиць не буде.

- Таємниця вашої компанії? Я розумію. Допомога не потрібна?

- Ні. Дякую. Ми побігли.

До шкільних воріт ми дістались вже без пригод, а от за ними зупинилися - Бірі потрібно було зосередитись, щоб вирішити в якому напрямку рухатись далі.

- Туди, - махнула вона ліворуч.

Цього разу бігти ми не стали. І натовп заважав, і ризикували промахнутись із черговим поворотом. Десь кварталів за десять я помітила, що за нами слідкують.

От же ш… Ельф сніговий недоморожений. Лайки на нього не вистачає. Чого поперся за нами? Пригод на сраку не вистачає? Так в нього все життя попереду. Он, вторгнення демонів не за горами - буде де себе проявити в якості героя-рятівника.

Я, звісно, попередила Біру, коли та в черговий раз зупинилася, щоб визначити напрямок. Подружка теж вилаялася й запропонувала пройти крізь крамницю-майстерню одних знайомих: зайти через головний вхід, а вийти - з чорного. Чим ми й скористалися.

***

Сигнал привів нас до міського парку - зеленого, напівзатіненого й наповненого вологим ароматом рослин. По посипаних піском доріжках неквапом прогулювалися мешканці, шукаючи прохолоди й полегшення від спеки. Ми прошли повз них майже непомітно, зосереджені лише на одній цілі.

Перевертня ми виявили у корчмі, що ховалася в протилежному кінці парку, під широким навісом старої гіллястої верби. Усередині було гамірно, пахло смаженим м’ясом і хмелем. Юнак сидів у компанії кількох таких самих хлопців - галасливих, самовпевнених, з лукавими усмішками на обличчях. Їхня поведінка свідчила: вони почувалися у своїй стихії.

- Привіт, - мовила я, підходячи хлопця й поклавши свою руку йому на плече. Рух був навмисний і впевнений - такий, що позбавляв його змоги хутко втекти, якщо б раптом захотілося.

Він упізнав мене. Але ані тіні страху - лише зухвала, самовдоволенна усмішка, та сама, якою підлітки дивляться на світ, коли вважають себе розумнішими за інших. Мовляв, гляньте який я крутий, що навіть дівчата самі підходять знайомитись.

- Поговоримо, - я промовила якомога спокійно, хоча в голосі недвозначно лунало попередження. І щоб хлопчина не мав сумнівів, легенько оскалилась, демонструючи свої зуби.

- І про що, цікаво?

- Про нашу минулу зустріч.

- Щось я її не пам’ятаю. Мабуть, не вразила… - почав було знову усміхатись, та зойкнув, коли я трохи сильніше стиснула йому плече. Того дивись, ще трохи - і кість зламаю.

Гуморист бісів.

Не чекаючи, поки він отямиться, я витягла перевертня з-за столу, як цуценя за комір - однією рукою, без церемоній і жалості. Штовхнула його до виходу, не давши й рота розкрити. Мої дії, звісно ж, не сподобалися його приятелям. Троє з них одразу ж встали, загородивши мені шлях - плечем до плеча, мов стіна, зі стиснутими кулаками і напівоголеними іклами. Очі блищали загрозливо.

Біра не розгубилася. Вона обережно ступила трохи вбік, розкрила долоню й почала формувати заклинання.

Я напружилась, готуючись у разі чого перетворити цю вуличну виставу на повноцінну битву.

Та не встигло й дійти до справжньої сутички, як у справу втрутився сторонній голос:

- А що ви тут влаштували?! - пролунало з глибини зали.

Це був господар корчми - здоровезний чоловік з руками, як діжки, та очима, в яких одразу читалося одне: якщо хтось тут зіпсує йому вечір - винесе обох, разом із меблями. У темряві такого легко сплутати з ведмедем - великим, дуже злим ведмедем.

- Нічого такого, що може зашкодити вашому закладу, - швидко й голосно промовила я, намагаючись не дратувати і без того сердитого чоловіка. - Лише хочу поговорити з цим юнаком. Без галасу. Без бійок.

Я свідомо трохи притишила голос, вкладаючи в нього емпатійне заспокоєння. Чоловік, вочевидь, уже встиг уявити, як дві дівчини гамселять його постійних клієнтів. Та мої слова подіяли.

- От вийдіть і там розмовляйте, - пробурчав корчмар й вказав на двері.

Двічі повторювати потреби не було - вийшли всі: і я с Бірою, і перевертні.

Обравши місце, де не було сторонніх, ми зупинились, і я відпустила юнака. Даремно - той одразу поліз в бійку. Добре, що його приятелі не втручались, навіть коли цей “герой” опинився на землі.

- Ким ти себе вважаєш, ящірка облізла? - буркнув юнак, підвівшись на ноги і озирнувшись на друзів. Переходив до образ, аби не виглядати приниженим.

- Ким би не вважала - тебе це не стосується, - спокійно відповіла я, хоча у самої ледь хвіст не виліз. Образа мене не чіпляла, лише дратувала.

Те, що він знав мою расу, не здивувало. Після того, що було на площі хіба що сліпий не помітив моєї луски.

- А від тебе мені потрібні лише відповіді. Де ти взяв те зілля? Та хто тобі вказав, на кого його вилити?

- Так я тобі й розповів…

- Ти справді дурень, чи прикидаєшся? - уточнила я. - Можеш перед своїми друзями й далі зображати з себе героя. Але не зі мною. Відповідай. Чи ти не розумієш, що накоїв тоді?

- Я викрив кількох монстрів, що переховувались серед нас, - з викликом відповів він. - Ви мені маєте бути вдячні.

- Молодець, візьми з полиці цукерку. Хто тобі дав зілля?

Я втрачала терпець і ледь стримувалась, щоб разів так три не прикласти співрозмовника обличчям об землю. Стримувалась, бо розуміла: це навряд чи допоможе розв’язати тому язика, лише спровокує його приятелів на бійку. Калічити нікого не планувала, а без цього впоратись із шістьома перевертнями навряд чи вийде.

- Тебе це не стосується, - продовжив опиратися хлопець.

- Помиляєшся. Ще й як стосується. І навіть…

- Не лізь не у своє діло. Я не зобов’язаний перед тобою звітувати. Якщо з цим не згодна - змусь мене. Ну, що будеш робити? Катувати? Магією чи фізично?

Естетично.

Я злилась. Перевертень мав рацію - змусити його розповісти все, що мені потрібно, без тортур навряд чи вийде. А привести вагомі аргументи, щоб переконати в необхідності поділитися інформацією, я не могла. У мене їх просто не було. Варіант “Я спостерігач головно й прийшла в цей світ його врятувати від демонів” не підходив. Хоча…

- Невже ти хочеш, щоб в цей світ прийшли демони? - зробила останню спробу.

- Не хочу, тому не заважай нам.

О, це цікаво.

- Кому це “нам”?

Й коли здалося, що я підібрала ключ до язика, юнака гукнув наближаючись до нас, чоловік. Судячи з запаху - також перевертень.

- Тідор, де ти маєш зараз бути?

- Та де завгодно, лише не тут, - ледь тихо відповів той.

Та його почула не лише я - в чоловіка від нахабства око смикнулось.

- Щоб через десять секунд я тебе тут не бачив.

Приховану загрозу відчула не лише я чи юнаки, а навіть Біра. Подружка злякалась, хоча й зовні трималась.

- А ви! - це вже чоловік звернувся до нас, бо молоді перевертні хутко залишили парк. - Не лізьте не у свої справи.

- А такі ж вони й не “свої”? - не витримала й запитала. - Як на мене, вони вже давно “мої”. То, може, ви дасте відповідь на запитання? Чи ви й є та сама відповідь?

- Нахабне дівчисько. Користуєшся тим, що тобою особисто опікається Німідор, і пхаєш свій ніс туди, куди не треба.

Я на секунд тридцять розгубилась. То ось як проявляється опіка голови Магічної Гільдії? Ворогу таку опіку хіба що побажаєш. Та поки збиралась, що сказати, чоловік розвинувшись пішов. Я хотіла було за ним піти, але мене за руку схопила Біра.

- Не йди. Я знаю хто це, - тихим голосом промовила укнаєрка.

- Й хто?

- Гедмарк Халті. Голова клану Юту-Гхейм-Халті. Я знаю де вони мешкають. Скоріш за все, там живе й Тідор. Потім оберемо час і навідаємося до нього ще раз. Коли він буде сам.

- Переконала, - відповіла я, вже трохи заспокоївшись.

- Повертаємось до школи?

- Так.

03 Медяния 158р.

Маг-Рівік

Сумісний артефакт із Бірою був виробом, що сигналізував про небезпечне забруднення повітря в шахтах. Такі, звісно, вже існували, проте наш мав звуковий сигнал та вбудоване, разове заклинання очищення. З великим об’ємом він не впорається, але дасть кілька зайвих хвилини щоб дістати та надягти захисні маски.

Магістр був у захваті - навіть допрацьовувати нічого було. Тож ми отримали найвищий бал, а також дозвіл на їх виготовлення та продаж.

У доброму настрої ми прийшли до бібліотеки, де на нас вже чекали не тільки Філл, Гор та Улла, а й Віткар із Леорі та Соренто.

- Які новини? - запитала я, щойно Віткар активував артефакт проти прослуховування.

- З Тідором ми поговорили, - почав Леорі. - Ледь встигли. Він “збирався” залишити місто й поїхати до Окрольта. Ми його вже за містом перехопили. Розмові трохи завадив його супровід, та ми з ними швидко “домовились”.

- Я так розумію, вашій появі перевертень “зрадів”? - запитала я, помітивши синець під оком у приятеля.

- Спочатку так. Але ми поговорили, й він розповів все що знав, - продовжив хеда.

- Та, на жаль, знав небагато, - підхопив Віткар.

Я була впевнена, що саме завдяки його здібностям вдалось “розв’язати” перевертневі язика.

- У нас, як виявилось, відносно нещодавно утворився орден імені святого Варонна, - продовжив металіст. - Цей “святий” ходить по селах і розповідає, що ми вклоняємось лжебогам, і за це будемо горіти у вічному пеклі. Та є вихід - треба прийняти істинну віру та перейти до церкви Великої Трійці.

- А коли саме утворилась ця церква? - не втрималась та перебила розповідь.

- Років п’ять назад, може, більше. Тому пов’язати її створення з появою чужинців не вийде, - відповів Віткар.

- Маю великі сумніви, та потім поясню. Продовжуй.

- Так от. Цей “святий” набрав учнів і вже має чималу паству. У деяких селищах уже навіть зруйновані старі та побудовані нові храми.

- Як наші боги таке могли допустити? - не втрималась та запитала Улла.

- У них, мабуть, є справи важливіші, ніж руйнування десяток-другий храмів, - запропонував Філл. - Недаремно ж Беллатор до Яти звертався по допомогу.

- Може, й так. Але я б на їхньому місці звернув увагу ни цього “святого”, - перехопив розповідь Леорі. - І не тільки богам, але й нам, магам, також не завадило б. Бо нас знов обізвали “породженням темряви” та “слугами демонів”.

- На вогнище живцем спалити не пропонував? - жартома запитала я.

- Й топити в освяченій воді, - серйозно відповів Соренто.

Це уточнення ще більш наблизило мене до однієї думки.

- Коротше. Зілля, яким Тідор облив “дівчат”, було виготовлено саме в храмі Трьох Богів.

- Чергова фігура на шаховому полі, - потерши скроні, промовила я.

- Інтриги - вони такі. Ніколи легкими не бувають, - додав Віткар.

- А де знаходяться ці храми? - запитав Вальдегор.

- Головний - в Алті. А дрібні по селах на кордоні з Доримським князівством та Сарданом. Можливо, ще дсь встигли з’явитися.

- А де зараз перевертень?

- Відпустили. Тим паче, що його супровід почав приходити до тями. А от чи то вони його впіймали, чи хтось інший - не відомо. Затримуватись не хотілось.

- Ще б із цим супроводом поспілкуватись, - наче з язика схопила Біра. - Чому його силоміць тягли до Окрольга? Намагались захистити від впливу нової релігії? Чи ще чогось?

- Треба все ж якось поспілкуватись з цим… як його? - на хвилинку я замислилась. Стільки інформації - не дивно й власне ім’я забути. - Згадала. Гедмарк Халті. Цікаво, що він скаже.

- До нього просто так не підійдеш. І ментальною магією не вплинеш. Голова клану - не просто перевертень. Це альфа. - Віткар аж зітхнув. - Він має природний захист від впливу. Тільки з його добровільної згоди можна з ним зв’язатися телепатично.

Я теж зітхнула. Мої здібності відрізнялись від здібностей того ж Віткара чи Лавера, та, на жаль, мали більш стихійний характер. Й коли здавалося, що ось - я їх приборкала, вони видавали чергову несподіванку.

05 Медяния 158р.

Маг-Рівік

Іспит з елементаристики ми, як завжди складали на подвір’ї школи. Моєю незмінною напарницею в командному виступу була Улла, тому з практичною частиною складнощів не було. У цьому семестрі це був не перший і не останній іспит, де перевіряли здатність магів працювати в команді - попереду чекало ще декілька.

- Яфіт. Ольше. Відмінно! - оголосив магістр Дафстін. - Чекаю вас у наступному семестрі. Далі виходять Фоке та Воджи.

Ми з Уллою на хвильку затримались, щоб подивитись на виступ ельфів, з якими приятелював Філл. І навіть завидки стало, спостерігаючи, як хлопці злагоджено і легко маніпулювали магією. Та заздрість була не довгою - я розуміла: чим складніше заклинання, тим довше його створювати й важче підтримувати. Для вистав - годиться, а от у бою - не завжди. І в цьому ми з Уллою мали перевагу - не ефектність, а ефективність.

07 Медяния 158р.

Маг-Рівік

Отримавши своє “відмінно” з травології, наші дороги з Філлом розійшлися. Альєр пішов до бібліотеки, а я - до кабінету декана. У нас планувався черговий похід до Дикого Лісу. Але на мене чекала там несподіванка.

- Сьогодні вночі вирушаємо до Валкойна, - приголомшив новиною Лавер.

- Нащо?!

Емоції я стримати не змогла - щиро не розуміла, що ми забули в столиці кельтарів? Як на мене, вона була занадто близько розташована до кордону з Вільними Землями.

- Треба з деким зустрітися, - спокійно відповів чоловік. - Зустріч відбудеться в місті, тому похідне спорядження не знадобиться.

- То, може, я також не знадоблюсь? - запитала з надією, що вдасться залишитись у місті та навідатись в гості до пана Халті.

- І яку халепу цього разу ти надумала утворити? - глянувши просто мені в очі, поцікавився декан.

- До іспитів готуватись, - збрехала я, навіть не відводячи погляду.

- Угу. В одній із будівель клану перевертів. Чи ти думаєш, я не знав? Тому збирайся до Валкойна, а я тобі за це розповім, чому не варто зараз лізти до вовків.

Знов шантажує гад. На жаль, я вже звикла й майже не звернула на це увагу, тож попрощавшись вийшла з кабінету. Але додому не поспішала - пішла до невеличкої корчми, де на мене вже чекали.

- Тідор додому не повернувся, - тихенько, майже в саме вухо, повідомив мені Нолан.

Сидячи надто близько один до одного, для сторонніх ми виглядали як закохана пара, що таємно тут зустрічається. Грати в закоханих ми почали десь місяць назад - з ініціативи Сент Луя. Я дуже здивувалась і спочатку запідозрила прихований намір, та швидко переконалась в протилежному. Хоча хлопець досі мав до мене почуття, та все ж розумів, що вони не взаємні.

Справжньою причиною таких зустрічей було звісно те, що Нолан щиро вірив: переховувати від мене подробиці подій - не просто шкідливо, а й украй небезпечно. Тому все, що дізнавався, намагався одразу розповісти - саме на таких зустрічах, які відбувались двічі, а іноді й тричі на тиждень. Ми зустрічались у різних місцях - невеличких корчмах, або парки з набережною. Ховатися не збирались, це лише зайве привернуло увагу. Тож вирішили замаскуватися під закоханих, сподіваючись таким чином уникнути зайвої уваги певних осіб. Виходило не дуже - особливо з деканом. Але ми продовжили цю гру.

- Навіть його друзі не знають, куди він подівся, - продовжив розповідати вартовий.

- В Алті шукали?

- Відправив туди Сталака. Новин від нього ще не було.

- Ти його туди самого відправив!? - вигукнула я трохи занадто голосно, чим одразу привернула увагу інших відвідувачів. - А раптом з ним там щось трапиться?

Я знову перейшла на шепіт і перехопила руку Нолана, що торкнулася мого обличчя. Мене наче струмом вдарило від того дотику.

- Він не сам - з ним Алакар.

- Добре. А що з Гедмарком Халті?

- Веде себе як звичайний вожак. Й нічим підозрілим себе не видає.

- Це й добре, й погано водночас.

- Згоден. Але, на жаль, прийти до нього додому й почати допит - я не маю, ані права, ані підстави. Хоча Адейр також ним зацікавився.

Шкода, цього тижняя я вже не з’явлюсь в крамниці пана Прієра. Але з наступного спробую розговорити Джуліана - раптом Кіріос йому щось розповідав.

- Мені вже час йти, - з сумом повідомив Нолан.

- Так, звісно. Мені також час збиратись, - сказала я, підхопивши трохи зав’ялий букет встаючи зі столу.

- До зустрічі, - його губи майже не торкнулись моєї щоки, але цього було достатньо, щоб моє серце змусити знову сіпнутись.

Та що ж зі мною відбувається?.. Чи то моя емпатія знов дала збій, і я зловила хвилю почуттів хлопця? Сподіваюсь, що так...

08 Медяния 158р.

Валкойн, Північний Хребет

Спати було дуже зручно, развалившись на велетенському ліжку. Як виявилось, кельтари у своїй країні надають перевагу іншій іпостасі. І саме в цій формі вони проводять більшість часу, тож усе навколо - і домівки, і меблі, і дверні прорізи - було розраховано не на середньостатистичну людину, а на розумного зростом у вісімдесят соларків.

Спати було дуже зручно, розвалившись на велетенському ліжку з високим узголів’ям і м’яким, мов хмара, матрацом. Я буквально потонула в подушках, кожна з яких була розміром із половину мене.

До Валкойна ми прибули майже опівночі. Нас зустрів кельтар на ім’я Арнод Тілл й провів до гостьового будинку. Відправивши мене спати, Лавер залишився з Тіллом обговорювати якісь питання стосовно завтра.

А сьогодні, розбудивши мене на світанку і витягнувши з зручного ліжка, навіть не поснідавши, ми втрьох поперли до воріт, що вели з міста.

***

За містом ще тримався туман - густий, білий, мов розлитий молочний кисіль, що зачепив усе довкола: верхівки дерев, дах сторожової вежі, навіть наші черевики. Він обіймав пагорби, ніби не хотів відпускати, але сонце вже піднімалося вище, пробивалося крізь млу золотими променями, й туман почав розчинятись, відкриваючи моїм очам перші краєвиди.

Гори розступалися зеленими хвилями, річка внизу блищала, мов змійка, що вирішила попити ранкової роси. Кам’яні виступи то тут, то там нагадували спини драконів, що сплять, прикриті мохом.

Та милуватися не було часу.

Ми швидкими кроками, майже бігцем, спускалися вниз по вузькій, крутій стежці. Під ногами дрібне каміння ковзало, сипалось і норовило зрадити будь-якої миті. Одна необережність - і летиш собі вниз головою.

Я кілька разів ледь не втратила рівновагу, але йшла мовчки, намагаючись не відставати від Тілла й Лавера. Повітря ставало важчим, свіже гірське марево змінювалось чимось густішим, пряним, навіть трохи димним. Черевики вже встигли напитись вологи з нічної роси - та ми все йшли.

Довго. Дуже довго. Настільки довго, що я почала сумніватись, чи дійсно була в ліжку тієї ночі, а не вигадала собі ту м’яку ковдру у сні.

Та раптом мого носа торкнувся запах.

Запах смаженого м’яса. Такий справжній, жирний, із присмаком диму й трав.

- Ми майже прийшли, - оголосив наш провідник.

І справді - варто було пройти ще кроків двісті, як ми вийшли до печери. Перед входом стояв намет, а поряд з ним на вогнищі готували їжу.

- О, пан Тілл, ми на вас чекали десь по обіді! - вигукнув один із трьох хлопців, що сиділи біля багаття в очікуванні їжі.

- Тому готували лише на себе, - присоромив їх Арнод Тілл. - Але ми не голодні, а от дівчину нагодуйте, бо від бурчання в її животі в печері буде моторошно.

Ого, то ми в печеру поліземо! Я зраділа, навіть на мить про голод забула.

Ірдіс, Маірд та Наріл - так назвались кельтари - з задоволення видали мені миску з м’ясом та овочами, а також коржик замість хліба. У металевий кухоль налили приємно пахучий малиною та м’ятою прохолодний напій.

Вгамувавши голод, я почала більш уважно роздивлятись оточуючих та місце, де я опинилась.

Всі троє хлопця, як і пан Тілл, були у іншій іпостасі, наче готувались до бою. Бліда шкіра навіть на вигляд здавалася міцною, чоло та голову прикрашали гребні, яні не взмозі було приховати довге темне волосся. Кінчики пальців прикрашали пазурі, а посмішки - здоровенні ікла. Та зрої при них не було - лише сокири та спорядження для лазіння по горах. Звідси висновок: легкої прогулянки в печері не передбачається.

Й дійсно. Завершивши сніданок і переконавшись у справності спорядження, ми рушили до входу в печеру. За десять ларків на нас очікувало провалля.

Всі разом спускатися не ризикнули, залишивши нагорі Ірдіса з Нарілом.

Спуск був довгим. Лавер навіть встиг втомитися, на відміну від нашого супроводу. Я теж була трохи виснажена, хоча більше емоційно, ніж фізично. Провалля, що спершу було широким, із кожним ларком звужувалося, а під кінець я ледь не зчесала спину об гостре каміння.

Ще й наприкінці подорожі нас чекала чергова темна печера з важким повітрям, наче насичена паром та пилом. Пан Тілл хутко створив освітлювальні кулі, попередньо застерігши, щоб вогнем тут не бавилися. Чому - питати не стала, бо мою увагу привернула одна зі стін.

Орнамент, видовбаний прямо в каміні, точно не був природним - невідомий майстер доклав до нього свою руку. А ще він прикрасив свій витвір купою помаранчевих камінців різного розміру - від мого кулака до нігтя мізинця на нозі.

- Як і обіцяв, її ніхто не чіпав. Та й не зміг би. Камінці не просто міцно сидять в скелі, а ще й болісно опалюють шкіру та б’ють блискавками, - промовив пан Тілл, вказуючи на знахідку.

- Неймовірно… - лише й зміг відповісти декан. - І серед них ми маємо знайти лише один, єдиний потрібний нам камінь.

- Адрес-камінь? - здогадалась я та наблизилась до стіни.

- Обережно! - намагався мене застерегти пан Тілл та було запізно - я вже торкнулася малюнка.

Струмом мене не вдарило, і опіка не отримала. Натомість всі камінці спалахнули так, що в освітлювальних кулях більше не було потреби.

- Цікаво… - промовив кельтар, а потім звернувся до декана. - Мушу визнати, ти знов мав рацію. То, може, твоя учениця вже знає, який ми шукаємо?

- Ята, що скажеш? - звернувся до мене Калрін.

- Хвилинку. Почекай. Дай зосередитись... Мне розриває між декількома. Їх тут може бути більше одного?

- На жаль, ні. Хоча було б добре знайти тут на цілий портал, - зітхнув пан Тілл.

Я також зітхнула, заплющила очі й почала торкатися кінчиками пальців не лише камінців, а й самого малюнка - намагаючись зосередитись. Обмацала майже всю стіну, як раптом мої пальці охопив мороз. Я аж очі розплющила - здалося, що мою руку вкрила крига. На щастя, це справді було лише відчуття. Тож, нахилившись, я почала розколупувати стіну, намагаючись, витягнути камінь. Пазурів для цього виявилось замало - артефакт міцно сидів, довелося скористатися молотком та зубилом. Трохи пошкодивши малюнок, я все ж витягла потрібний камінь. Інші присутні до нього так і не наважились торкнутись.

- Поклади його сюди, будь ласка, - попросив декан, підставляючи відкриту шухлядку. Розлучатися з каменем не хотілось, та довелося.

- А можна ще один на пам’ять узяти? - запитала я, бо моя дракониця не хотіла йти звідси хоча б без маленького трофея.

- Та забирай хоч всі, - махнув рукою пан Тілл.

Я зраділа, та радість була недовгою. Щойно я витягла ще один камінець, як інші почали плавитись, перетворюючись на лаву, що зі шкварчанням стікала на підлогу.

- Хутко на поверхню! - скомандував Калрін й, схопивши мене та кельтарів, телепортувався на поверхню. Й коли ми були у відносній безпеці - поряд зрештою був кордон із Вільними Землями, додав: - Здається, хтось щойно зруйнував археологічну знахідку.

- Може, й так. Та головне, що ми знайшли ще один адрес-камінь, - відповів замість мене пан Тілл.

- Так. Це головне. Наступний крок - визначити, до якої саме телепортаційної арки він належить. А це не просто так, - трохи сумним голосом промовив декан.

Багато часу, щоб стояти та сумувати, ми не мали. Над нашими головами почали збиратися хмари, погрожуючи перетворитися на суцільну зливу. Тож, зібравши речі й відмовившись від пішої прогулянки, всією компанією телепортувались до Валкойна.

11 Медяния 158р.

Маг-Рівік

До іспиту з трансформацій я мала змогу спокійно готуватись, користуючись тим, що декан був зайнятий дослідженням адрес-каменю разом із Хейл Янгом. Тому на іспит я прийшла спокійна, зібрана та впевнена. Останнє особливо сподобалось магістру Амергі: мовляв, впевненість - це головне при використанні магії.

Та по завершені, коли завітала до бібліотеки, цю впевненість було порушено. За одним зі столів сидів та читав книжку сам голова Північної Магічної Гільдії - Тайдор Німідор. Надії, що ельф завітав сюди просто почитати, ані крихти не було - як і сподівань, що мені вдасться вислизнути непоміченою. Щойно я переступила поріг, як ельф повільно відірвався від читання й подивився на мене своїми холодними сірими очима. Його погляд був спокійним, майже байдужим, та від того ще більш тривожним. Лаятись було марною тратою часу — я вже зрозуміла, що уникнути розмови не вдасться.

Я й підійшла та нахабно сіла навпроти. Ще й ноги на стіл захотілось покласти - такий собі вестерн влаштувати. Сигар шкода, немає, та й не палю. Щось знов подумки не туди пострибали.

- Як проходять іспити? - запитав Німідор, почавши наш діалог з ввічливої цікавості.

- Добре. Дякую.

Звісно, захотілось відповісти інакше, та я стрималась.

- Ви сюди не за цим прийшли, - одразу перейшла я до діла. - Тому викладайте причину вашого візиту.

- Нащо ти з Калріном їздила до кельтарів? - також прямо запитав ельф.

- На весілля його приятеля. Щоб йому не докучали дівчата.

І не збрехала. Після нашого повернення ми встигли й на ритуал поєднання, і на святкову вечерю - за традицією святкування починалося лише після заходу зірки. І, звісно, декан прикривався мною від надокучливих паночок, які були не проти провести ніч з таким “соковитим чоловіком”. Мені тоді його навіть трохи шкода стало.

- Про весілля я вже чув. А що ще ви там робили? Тільки не кажи, що місто оглядали.

- Брехати не буду. Місто майже не бачила - була зайнята підготовкою до іспитів.

У мене аж ніс засвербів, і на хвильку злякалась, що від брехні почне рости.

Чи повірив голова магічної гільдії, чи ні - так і не дазналася. Ельф лише окинув мене поглядом, та потім підхопивши книжку, яку читав, залишив бібліотеку. Я не стала його зупиняти й щось доводити.

14 Медяния 158р.

Маг-Рівік

Іспит з рун не став для мене складним, лише затратним. Довелося витратити цілу купу паперу та декілька годин, щоб зробити переклад старовинного сувою, який я принесла магістру Яла. Викладач, прочитавши роботу, задала кілька додаткових питань та відпустила до наступного семестру.

19 Медяния 158р.

Маг-Рівік

Анімагія. Цей предмет я вивчала лише пів року, й здебільшого навчання відбувалося в кабінеті - по книжках та реалістичним ілюзіям. Лише декілька разів нам випадало потренуватися на звичайних звірах. Та сьогодні ми вперше потрапили до загонів, де тримали магічних.

Такі тваринки не були для мене несподіванкою - їх купа бігала по Дикому Лісі. Та то були здичавілі, а ці - домашні.

- Сьогодні для кожного я приготував по звіру. Ваша задача - змусити підійти його до вас і сісти поряд. Йдемо за списком. Першим, точніше першою буде Фінна Лан-Ерма. Вольєр номер шістнадцять й звір в ньому - Чейндорский вісловух. Прошу, пані, продемонструйте ваші здібності.

Впевнена у своїх силах дроу підійшла до вказаного вольєру, коли магістр Карла за допомогою магії відкрив їх дверцята.

- Еля се мене, - дівчина чітко вимовила заклинання. Звір, що лежав на купі соломи навіть не ворухнувся. Тому Фінна повторила більш голосно: - Еля се мене!!!

Здоровенний шестилапий кролик аж підскочив на місці, та підходити не поспішав. Замість цього він продемонстрував натовпу два ряди гострих зубів.

- Еля се мене. Каце дипля му, - не здаючись, продовжила темна ельфійка.

На цей раз “кролик” трохи підійшов, але далі виконувати відмовився. Фінна ще кілька разів повторила заклинання, та це не допомогло.

- Досить, - припинив її магістр. - Для першого разу достатньо. Зустрінемось у новому семестрі. Звісно якщо ви не передумаєте вивчати цей предмет. Наступним - Патрік Брек. Вольєр двадцять перший - Синій гострокрил.

Я була передостанньою, і для мене магістр приготував Лумбійську йохну - істоту, що добряче нагадувала зміюку, яка мала вісім лап та гострі голки вздовж хребта.

- Еля се мене! - також не втрачаючи часу, одразу застосувала заклинання.

Тваринка аж підскочила, наче її вдарило струмом. Покрутила головою, наче не просто розглядала мене, а вирішувала, чи варто підходити. Але вдруге промовляти не довелось - йохна підійшла.

- Каце дипля му!

Але замість того, щоб сісти поруч, вона почала леститись та тертися об ноги, наче кішка.

- Далі можете не пробувати, - не дав повторити заклинання магістр. - Через ваш зв’язок з вашим фамільяром, тварини - як магічні, так і звичайні - будуть на вас зовсім інакше реагувати. Та залік вам зарахую. Наступний - Сігард Лідберг.

21 Медяния 158р.

Маг-Рівік

У лабораторії зілляварства я почувалася майже як удома, тому розслабившись та, відкинувши зайві думки, зосередилась на іспиті. Й так захопилась, що не помітила, як зілля вже було готове, а відведений час майже сплинув.

Отримав останній заліковий лист, я мала брадіти, що нарешті можу бути вільна і відправитись в чергову подорож разом з друзями. Та, на жаль, це не так. Ні, подорож мене чекала, але зовсім не в тій компанії, на яку розраховувала - про що повідомив декан, перехопивши мене ще з самого ранку.

План втечі в мене знов “вибухнув” у голові. Тим паче, Террі вже як два дні гостював в мене, а Гор сьогодні також складав останній іспит. Залишалися Улла, Філл, Біра та Лавена - в них іспити триватимуть до кінця тижня. А ще Олдрі з Фіоною та Вандою. Леорі, Віткар, Соренто. Рівіс, Імар, Шимір, Юдіан, Арбін та Калін. А ще Нолан з його загоном. Щось забагато розумних зібралося, яким мої вороги можуть погрожувати життям. От як їх залишити без нагляду? Раптом теж у якусь халепу вскочать - просто через те, що приятелюють зі мною? Якось Террі сказав, що якщо так дивитись, то весь світ в заручниках ходить, і я не взмозі урятувати кожного. Та все одно відчувала себе винною.

- Ята! - відволік мене голос Фіона. - Можна з тобою пошепотіти?

- Так, звісно. Давай краще вийдемо на подвір’я, а то в коридорі надто гамірно.

На вулиці було не тихіше, та ми знайшли галявину, де нас ніхто не міг підслухати.

- Я хочу з вами. Точніше не так. Ми втрьох, я, Ванда та Олдрі хочемо приєднатися до експедиції в Дикой Ліс.

Я ледь стрималась, щоб не гикнути - здивуванню не було меж. Дівчата ж мали почати практику в лікарні Маг-Рівіка.

- А як з лікарнею? - не втрималась та все ж запитала.

- Там почекають. Тим паче, що ми будемо набувати досвіду не в тихому селі. Декан пообіцяв поговорити з пані Вайлд й перенести на початок осені. Та й не лише ми. Очікуй, що незабаром до тебе з тим же питанням звернеться Леорі та Віткар.

Ось і збувся один з моїх страхів. По Лісу починають бігати маги. Але я стрималась. Це мої друзі. Та й територія, хто б там не називав мене імператором, мені не належала - я тут просто жила.

- Так, звісно. Зайві цілителі не бувають. Тим паче, коли збереться така велика компанія. Але ж має бути якась причина. Чому ви змінили рішення?

- Аміріен та її передбачення. Вона, звісно не змогла нормально пояснити, та попросила мене супроводжувати тебе цим літом. Каже, буде потрібна моя допомога. А дівчата - просто за компанію. То що скажеш?

- Я не проти. Та давай увечорі зберемось у мене та обговоримо подробиці мандрівки.

- Домовились.

Розпрощавшись з подружкою я пішла до декана - з ним це також потрібно було обговорити. Точніше - поставити перед фактом.

26 Медяния 158р.

Дикий Ліс

Дивлячись на натовп, що зібрався на подвір’ї Лісового Будинку, в мене аж око смикалось. Бо кого тут тільки не було! І учні, і вчителі - й не лише з нашої школи. Звісно, окрім Лавера, тут були магістри Дорт та Ванлір. Куди ж без них? А ще Хейл Янг зі своїм учнем. Пан фот Хейнн не вистачало - він очікував на нас в Гаяв-Току.

Лавена дуже хотіла піти з нами. А ще більше цього хотіла я. Та, на жаль, в неї були репетиції та вистави в театрі, які ельфійка не хотіла пропускати. Сперечались довго, бо для мене її безпека була головною. Але, на жаль, силоміць тягти не могла. Заспокоювала лише обіцянка Нолана та його загону особисто слідкувати за подружкою.

Два дні тому повернулись Алакар зі Сталаком із новинами. Місто зовні виглядає звичайним. Жодних окремих в’язниць для магів не виявлено, та й сами магів там не було. А от жерців - повно. Та ще й екзорцистів купа, які щоденно проводили ритуали зі знищення всього бісовського, що може бути. А це - від очищення, вважай майже втоплення у святій воді, до знищення всіх побутових магічних артефактів. Та головне - Тідора там не було. От сиди тепер і гадай: то на добре, чи ні.

- Ще трохи й хвіст вилізе, - тихенько, просто у вухо сказав Террі, вихопивши мене з виру думок.

Я й сама це знала, тому й стримувалась.

- Зустрінемось в Гаяв-Току, - відповіла я другові й телепортувалась до міста, залишивши переміщення інших декану.

32 Медяния 158р.

Вільні Землі, Аресторській Шлях

Залишивши більшість шукачів пригод у Гаяв-Току під наглядом фот Хейнна досліджувати місто, ми продовжили шлях на північ невеличкою компанією, до якої увійшли не лише я, Террі, Гор та Лавер, а й Фіона. Й Самідір - куди ж без нього? Звісно, більшу частину шляху здолали переміщенням, і зараз нам залишилося приблизно тиждень пішої прогулянки до Нуван-Ріта. Це - за умови, що більше в жодну халепу не потрапимо.

Як, наприклад, учора. Тихенько собі йшли, нікого не чіпали, лише мріяли про ковток води та перепочинок в тіні, бо наші голови добряче напекло, а жодного дерева попереду не передбачалося. Виявилось, ліс вкриває не всю територію Земель. Так от, йшли ми собі потихеньку, не сходячи з залишків дороги, як раптом шлях перегородила височезна купа кам’яних брил - заввишки в сто ларків і десь п’ятсот у довжину. І як її не рівному просторі не помітили - незрозуміло? Обходити - відверто було лінь всім, перелазити - також, тому вирішили її прибрати. Заодно в майбутньому знадобиться, більше не буде заважати.

Навіть на вигляд важкі камінці було вирішено прибрати магією. За час мандрів цими землями, доводилось частенько розчищати собі шлях, тому ні у кого в голові навіть не народилася думка про небезпеку.

А вона нас чекала - у вигляді чергового чудовиська, що переховувалось в норі під камінням. Здоровезне, не чуттєве до магії. Єдиним недоліком було непереносимість світла. Схоже, невідомий мені монстр був нічним створінням - щойно промені торкнулися його шкіри, та почала шипіти, утворюючи опіки. Це двохларковій тварюці додало спритності та люті, яку він вирішив виплеснути на нас. Звісно, ми чекати не стали, а розбіглися, щоб підготуватися для нападу.

Першим спробував Террі. Друг встиг випустити кілька стріл, поцілівши прямісінько в рани. Позитивного результату це не дало - навіть навпаки. З ран побігла кров, краплі якої, падаючи на землю, дивно шкварчали, наче краплі води потрапили в розпечене масло - того й диви бризки почнуться. На щастя, їх не було. А от на біду - коли кров торкнулася землі, від неї зайнявся неприємно пахучий дим. Що він може бути отруйним, здогадались усі, тому вчасно встановили навколо себе захисне коло. Так, про всяк випадок.

Далі спробувала атакувати я й обрала вже перевірений засіб - полум’я драконів. Добре, що для часткового оберту не потрібно багато часу. Й яким було моє здивування, коли ця тварюка його просто поглинула.

Наступним був Гор, та він також не зміг зашкодити. Вампір вирішив застосувати одне із заклинань некромантії - всі зусилля пройшли даремно.

На диво декан не поспішав втручатись, а лише бігав, ухиляючись від атак і про щось розпитував Фіону. Цілителька тим часом сховавшись за однією з брил і порпалася у своїй сумці в пошуках чогось відомого лише їй. Як виявилось, подружка шукала потрібне магічне зілля. Знайшовши його - жбурнула ним в Лавера. Іллін, зі спритністю гравця в бейсбол, відбив флакон заклинанням, від чого скло розбилось, а вміст потрапив в очі чудовиська. Та на цьому не закінчилось. Коли зілля зіткнулось з повітрям, то вибухнуло яскравим спалахом, осліпивши на деякий час навіть мене. Щойно я змогла бачити - помітила відсутність голови в уже мертвої тварюки.

Сьогодні ж нам щастило - й жодної небезпеки поки не трапилось на нашому шляху. Та зірка хилилась до горизонту, а попереду на нас чекала ніч.

- Дійдемо до тих каменів і станемо на перепочинок, - наголосив Лавер вказуючи на невелике скупчення поряд із дорогою.

- А там на нас не буде очікувати черговий кашаг? - запитала я, згадуючи про вчорашнього монстра.

- Ні. Кашаги так близько один до одного не живуть. Конкуренція в них жорстока.

- Головне, щоб вони про це знали, - пробурчала втомлена Фіона.

Подорож для подружки виявилась не такою легкою, як той здавалося на початку, та вона не скигла, й добре трималась, хоча не завжди була корисною. Все ж її здібності знадобились уперше лише вчора - щоб залікувати подряпини після бійки та дістати зілля.

- Головне, щоб там взагалі нікого не було. А як буде - то не страшно, разом ми непереможні, - посміхаючись додав Террі.

- Непереможні… Хутчіше перебирайте ногами, я, на відміну від деяких, хочу стати на відпочинок ще до сутінків, - придав пришвидшення Лавер.

А я ледь стримала язика, щоб не ляпнути: “А ще можна переміститися до Гаяв-Току і поспати в зручних ліжках після ванни.” Та промовчала. Уночі й справді багато чого цікавого можна було зустріти у Вільних Землях

33 Медяния 158р.

Вільні Землі, Аресторській Шлях

Перша половина ночі пройшла без пригод, а от десь годині другій почалося. Ми з Фіоною як раз спали, та я навіть крізь сон відчула стурбованість друзів. Я визирнула з намету, щоб дізнатися причину. І вона була. Землю вкрив настільки щільний туман, що за ларк від захисного кола нічого не було видно. Й здавалося, чого лякатися - Маг-Рівік часто такий вкриває, якби б не звуки, що ширились із туману. Голосний писк супроводжував тріск, наче купа маленьких блискавок пронизувала простір.

- Фіона, прокидайся, - почала я будити подружку.

- Щось знову трапилось?

- Так. Схоже, на табір напала чергова місцева фауна.

- Хотіла пригод, отримала їх, - позіхаючи промовила подружка, взуваючи черевики. - Що цього разу?

- Та біс його знає. Хоча, може, Лавер і знає. От зараз в нього і запитаємо.

Залишивши намет, ми підійшли до вогнища, біля якого вже зібрались інші.

- Вирішила подивитись, на що наврочила? - запитав мене декан, при цьому не припиняючи чаклувати над захисним щитом.

- А чому одразу я винна? - трохи обурилася я.

- А хто вчора за вечерею скиглив, що коли день спокійний, то погань вночі прийде? - знову запитав чоловік, без дорікань, лише констатація фактів.

- А може, в мене дар передбачення прокинувся? - не втрималась, та повернула шпильку.

- За передбаченнями - то до твого друга треба звертатися. А ти лише можеш наврочити. Але краще не базікай, а приєднуйся до нас. Щит ледь тримається, а вступати в бійку зараз недоцільно. Пані Трюд, також приєднуйтесь - ваші сили зайвими не будуть.

Звісно, захотілось запитати: чому? Та стрималась й почала чаклувати.

Десь хвилин за десять я відчула зміну в емоційному стані нашого загону. Потроху всі почали боятися, навіть Самідір, а разом з ним - і я. Єдине, що я зрозуміла: цей страх не належав нікому із наших, а прийшов іззовні.

- За щитом хтось чаклує, - оголосив Террі. Друг також здогадався, звідки прийшла небезпека. - І не просто намагається нас залякати, а навмисно еманує страх, щоб спантеличити й змусити опустивши щит, бігти рятувати.

- Можеш визначити де він знаходиться? - запитав Лавер.

- На жаль, ні. Він начебто одночасно і в одному місці, і крізь.

- Ята, а ти що скажеш?

- Він не один. Точніше - не одна. Це жінки. Точну більше двох, скільки саме - не скажу. Вони гойдають страх між собою, лякаючи не тільки нас, але й себе, тим самим посилюючи ефект.

- Тоді я не помилився. Маємо справу болотними Фієтеро. Цих “красунь” має бути троє. За захисний контур ніхто не виходить. Принаймні поки що.

- Вважаєте, що протримаємось до світанку? - запитала Фіонаю. Схоже, подружка була більш обізнана про наших гостей.

- До світанку - навряд. Тут ще хтось є. І цей хтось набагато небезпечний аніж ці пані. Що скажеш, Вальдегор?

Лавер навіть у такий час не переставав бути вчителем і, як на уроці, по черзі всіх розпитував.

- Некромантія. Я відчуваю, як темні заклинання оточили нас.

- Джанна, - не знаю чому, але ім’я темної одразу спало мені на думку.

- Схоже. Та не вона. Хтось інший, - Гор раптом замовк, прислухаючись до своїх відчуттів, наче хотів де в чомусь переконатися. - Якесь дивне відчуття. Я б сказав, наче хтось споріднений чаклує.

От нам тут ще одного вампіра не вистачало. Бажано справжнього, а не такого, як Ліона чи Драгомір. Вони, звісно, і ікла мали, і кров пили, та все ж в порівнянні з Юфусом Старбіт - наче недорозвинуті.

- Ята, приготуйся, - чи то попроси, чи то наказав декан. Не було часу з’ясувати. Я просто частково трансформувалася та приготувалася дихати полум’ям.

Порив сильного вітру дозволив розгледіти нападників. Жінок, як і сказав Калрін, було троє. Якщо, звісно, можна назвати жінками цю моторошну суміш мумії та комахи - висушені тіла, обтягнуті потрісканою шкірою кольоруо паперу, з кістлявими кінцівками, вкритими хітином, і з головами, що ледь трималися на тонких, мов у жуків, шиї. Для кращого огляляду бракувало освітлення. Фієтро стояли поодаль одна від одної, таким чином утворюючи трикутник. Загадкового некроманта - чи вампіра - я не побачила. Мабуть, десь поруч зачаївся.

- Грахаррууу! - загарчав стоячий поряд Самідір.

Жадоба до полювання фамільярна передалась і мені. Я не втрималась - дихнула полум’ям. Як не знищу потвор, то хоча б трохи розвію темряву.

На жаль, фієстер полум’я не зачепило. На щастя - туман відступив, хоча видимость не надто покращилась.

- Дракон. Як несподівано! - пролунало з темряви. - Дракон не з цього світу. Цікаво. Але це й не дракон зовсім, а хтось, хто прийняв його форму. І це не дивно. Це очікуємо. Ходімо, дівчатка, ви тут не впораєтесь. Якось наступного разу.

І тут я його побачила. Високий, стрункий і навіть на вигляд молодий чоловік. Та він був дивним. Його сиве волосся звисало до землі, а червоні очі наче вогники в пітьмі. За спиною помітила крила. А ще - відчула темну силу. Ту, з якою мені зараз не впоратись, попри всі мої виявлені та приховані здібності. Та хотілося кинутися в бійку. Але не ризикнула. Бо сила незнайомця впливала й на друзів. Гор тримався, міцно стискаючи меч. Калрін та Фіона, зблідніли, спітніли, та стояли на своїх ногах. А от Террі… йому було зле. Він ледь перебував на межі свідомості та безтями. І добре, що цей чоловік просто розвернувся й пішов геть, захопивши з собою фієстер.

- Хто ти? - не втрималась та запитала я.

- Ти знаєш мене, - відповів той, навіть не озирнувшись.

Та бігти за ним і розпитувати подробиці не стала. Натомість кинулась до Террі, який ледь дихав.

- Дай, я його огляну, - запропонувала Фіона. Подружка сама ледь рухалась, та все ж підповзла до нас.

Поки цілителька проводила обстеження, Лавер разом з Вальдегором поновлювали щити. А в моїй голові дзвеніли слова про те, що я маю знати цього чоловіка. Слова, що я не зовсім дракон, також спантеличили - хоча я й так здогадувалась про це. А він був упевнений, що я його знаю. Та він частково помилявся. Може, й знала колись… та не зараз. Тут себе б згадати. А чи потрібно воно?

- З ним все добре. Зараз він спить магічним сном, тому не будіть його, - перервав потік думок голос подружки.

- Дякую. Треба його до намету відтягти.

- Я допоможу, - запропонував Вальдегор та піднявши на руки ельфа, наче він нічого не важив, переніс до намету. Там я вже й подушку під голову поклала, і ковдрою вкрила.

- Ти як? - тихенько запитала я у вампіра, скориставшись тим, що лишились наодинці.

- На диво добре. Хоча в перші хвилини думав - чи сам помру, чи вб’ю когось з вас. Та дивом стримався.

- То й добре…

- Ята. Я під впливом незнайомця міг вам зашкодити.

- Але не зашкодив. Тому не хвилюйся зайве. Цей чоловік… він тобі нікого не нагадує? У вас є спільні риси.

- Можливо. Я ж казав: відчуття, наче далекого родича зустрів.

- Він не може бути твоїм батьком?

А що? Раптом все ж Юфус Старбіт вижив?

- Ні. Я б його впізнав. Сюди йде Лавер.

Цю розмову довелось припинити. А іншу - почати.

04 Врожарія 158р.

Нуван-Ріт

Стіни міста ми побачили ще вчора, на заході зірки - завдяки відкритому простору вони проглядалися здалеку. Та лише сьогодні дісталися до них.

Нуван-Ріт вражав. Збудований із білого каміння, він височів на узбережжі моря, мов перлина, яку випадково впустили серед дикого каміння й забули підібрати. Його вежі тягнулися до неба, мов мовчазні спостерігачі, а самі мури здавались живими - надто вже химерно переливались на світлі. Камінь, з якого звели місто, був не просто білий - він мав у собі щось перламутрове, магічне, як морська піна, що застигла на віки. Я йшла, не зводячи очей із тих стін, і в голові крутилась одна думка: “Якщо так виглядає покинуте, то яким воно було раніше?”

Ворота були широко розчинені, мов хтось вийшов у поспіху й не встиг зачинити. Та міст, який колись з'єднував укріплення з рештою світу, давно згнив і провалився. Дошки, що лишились, тріщали під вітром, і лише річка внизу з обуренням плюскалась на уламки. Довелося скористатися магією: трохи концентрованої сили - і новий тимчасовий міст готовий.

А далі - все, як завжди в покинутих місцях. Залишені будинки з обваленими дахами й вікнами, що дивились на світ темними порожнинами. Стіни, добряче обвиті плющем, мов сповиті сном. Зелене листя тягнулось вгору, обіймаючи камінь, наче намагаючись сховати його в своїх обіймах - чи, навпаки, задушити.

Бруківку майже не було видно: її вкрили трава, опале листя, сухі гілки. Здавалось, місто вже давно відмовилось від того, щоб бути “містом” - тепер це просто красива, складна руїна, сповнена шепоту минулого. Жодних слідів не було видно - ні тварин, ні людей. Ніхто не намагався це місце повернути до життя.

І тиша. Всеохопна, густа тиша. Лише вітер - старий мешканець цих вулиць - вільно гуляв покинутими площами, зазирав у напівзруйновані двері, шурхотів сухим листям.

Тиша, від якої хотілося спершу захоплено вдихнути - а потім озирнутись, упевнюючись, що тебе не переслідує чийсь погляд. Бо місто мовчало, але не здавалося мертвим. Воно чекало.

На що - ми ще не знали.

- Як у Гаяв-Току, - озираючись, промовила Фіона.

- Так. Головне, що тут не чекав дух чергового, божевільного імператора, - відповіла я, згадуючи торішну пригоду. - Треба десь зупинитися. Не будемо ж ночувати на вулиці.

- Звісно. Зупинемось в першому уцілілому гостьовому будинку, - запевнив Лавер.

***

Гостьовий будинок, що задовольняв потреби, ми знайшли десь за півтори години. Двоповерхова будівля стояла на одній із площ й навіть, зберегла вивіску з намальованою головою бика. Ще однією перевагою було розміщення вцілілої телепортаційної вежі в сусідньому кварталі.

Відклавши дослідження на завтра, ми розмістилися, щоб відпочити та приготувати вечерю. Цього разу була черга Террі кашеварити, Гор викликався йому допомогти. Декан пішов на двір встановлювати захисний бар’єр разом зі сповіщенням. Мені з Фіоною дісталося прибирання кімнат.

- Ще не жалкуєш? - запитала я, перевіряючи цілісність меблів в обідньому залі.

- Ні. Звісно, я не очікувала стільки небезпек, але не жалкую. Сподівалась, що моя допомога знадобиться частіше, та я рада, що всі цілі та неушкоджені.

- Це ти даремно. Ще не відомо, що нас очікує в цьому місті.

І як на підтвердження моїх слів, за вікном пронизливо провив вітер.

- Не наврочила випадково? - майже процитувала декана Фіона. - Що там зі столами?

- Цілі. Сама впораєшся, чи допомогти?

- Сама. Що там цього залу.

Й дійсно, цілителька з легкістю навела лад - прибрала павутиння, пил, вимила підлогу, все - побутовою магією. От не дарма я цей предмет весь минулий рік вивчала.

Лавер повернувся, коли ми розставляли стільці вздовж обраного столу, на якому вже стояв порожній посуд в очікуванні вечері.

- Швидко ви. А хлопці досі на кухні вирішують, як краще приготувати м’ясо.

- То піду, їм допоможу, - викликалась Фіона та залишила мене з деканом наодинці.

Цілителька пішла, і в залі запанувала тиша.

- Що виходив? - не витримала й запитала я.

- У місті поки ми одні. Звичайних тварин не враховую.

- А незвичайних?

- Може, й є тут кілька химер, але поки загрози вони не становлять.

- А що в Маг-Рівіку? Тільки не кажи, що поки ми тут все до ладу приводили, ти у дворі з щитом провів. Я відчула, що ти зник. Не загадкового незнайомого мені знайомця ж шукати. Тай в Гаяв-Ток навряд заглядав. Хоча…

- Ти, як завжди права. Я був в Маг-Рівіку. Хотілось дізнатися, чи довідались темні, що тебе немає в місті.

- І?

- Довідались. Та нічого такого не зробили. Ані відправились на твої пошуки, ані до друзів не навідувались.

- Скажи, що не даремно ти прибрав мене з міста? - я відчула: щось в місті все ж трапилось.

- Пам’ятаєш, як ти бачила обряд над дівчиною в “Наран”?

- Так. Вона себе якось виказала?

Декан трохи помовчав. Дістав флягу з водою й сумнівом подивився на неї: пити чи не пити. Та все ж наважився й зробив ковток.

- До міста приїхав королівський маг. Був прийом, на якому була присутня й ця дівчина - Даніра. Вона, наче справжній сукуб, кружляла навколо нього та спостерігачі вдень більше нічого не помітили. А от вночі вона пішла до нього в спальню в спробі перейти до більш рішучих дій. Принаймні так складалось з першого погляду.

- Вона хотіла його вбити? - не витримала й перебила розповідь.

- Ні. Накласти заклинання. Та, на жаль, яке - невідомо. Її схопили раніше, аніж вона почала діяти. Допит також нічого не дав. Дівчина просто перетворилась на одну із потвор, з якими ти зіткнулась на святі в місті.

- То їх перетворили тим же ритуалом. Мг… До корабельної компанії хоча б завітали? Я вже не кажу про арешт та допит.

- Не повіриш, навіть арешт був. Правда, якомога таємніший. А Німідор особисто поговорив з власником компанії. Результату, звісно, це не принесло, бо на чоловіка також було накладено закляття - і той помер, так і не розповівши нічого.

- Йогпермар скислий. Та що ж таке?! Крізь одні заклинання, які ніхто не контролює.

- Хочеш, щоб частину заборонили? Гадаєш, це зробить життя легшим?

- Та ні. То я так, не подумавши. Просто мене бісить, що не вдається все навколо контролювати. Хоча якщо заспокоїтись, то стає зрозумілим: воно мені й задарма не потрібно.

- От і залиш все це тим, кому воно потрібно.

- Я б і залишила. Навчалась, гуляла, створювала. Так ні - прийшли ви зі своїм орденом та статусом “Спостерігача” - і все спаскудили.

- На століття це не розтягнеться. Розберемось з темними магами, демонами…

- Новою релігією, - знов перебила я декана.

- Так, новою релігією - і зможеш спокійно сидіти у своїй майстерні та виробляти артефакти.

- Та як би... Знов якась халепа вилізе. Дупою відчуваю.

- До речі, я бачив тут поряд бібліотеку. Не хочеш в неї зазирнути? Раптом знайдеш ще якусь корисну книжку. З твоїм талантом притягувати до себе незвичні речі - все можливо.

- Звісно, хочу. Коли це я відмовлялась від цікавої літератури? Головне, щоб я розуміла мову, якою написані книжки. Он у Вальдегора у вежі їх кілька шаф, та жодної не змогла прочитати - поки що. Тому сходимо туди всі гуртом.

- Куди сходимо? - входячи, запитала Фіона. У руках дівчина тримала велику миску тушкованих овочів.

- До місцевої бібліотеки, - відсуваючи стілець від столу, щоб звільнити доступ, відповіла я.

- Усі підемо. Може, нарешті знайдемо відповіді, а то не багато охочих розповідати та пояснювати, - додав Атарільдо, що йшов одразу за Фіоною.

Лавер шпильку пропустив, наче вона його не стосувалась.

- А ти що скажеш? - це я запитала в похмурого Гора.

- Сходимо. Сподіваюсь в бібліотеці не отримати ще одного раптового спадкоємства, чи то далекого родича.

Схоже, думки про спорідненість з тим чоловіком, не давала спокою вампіру.

05 Врожарія 158р.

Нуван-Ріт

Телепортаційна вежа була ціла й могла почати працювати хоч зараз. Залишилось лише вставити в неї адрес-камені, налаштувати та під’єднати інші вежі. Та, на жаль, й досі не всі камені були знайдені. Чи - на радість.

Наступним місцем, куди ми пішли, була бібліотека, яка займала майже три поверхи. Кожен з нас обрав собі місце та почав перебирати книжки. Я так захопилась, що навіть забула про спрагу, хоча в приміщенні було досить душно. Тому прохолодний вітерець став приємною несподіванкою. Ковток теплої води, впавши до шлунка, нагадав тому, що він порожній. Той не забарився - і голосно забурчав, вимагаючи хоча б пиріжка. Книжку довелось відкласти та піти на пошуки Террі, який мав захопити з собою кошик з їжею.

Зазирнувши в декілька приміщень і нікого не знайшовши, в мене склалось відчуття, що про мене забули і всі пішли. Тому ми з Самідіром розійшлися в пошуках хоча б когось. Трохи походивши, я знайшла Лавера, що тихенько сидів на підлозі й підпирав шафу спиною - при цьому чоловік захоплено про щось читав.

- А де всі? - запитала я, підходячи ближче.

- Мабуть, також десь підпирають якусь шафу та читають.

- Сподіваюсь, бо…

Закінчити мені не дав черговий протяг. Цього разу він був не просто прохолодним - він був крижаним.

- Що в біса відбувається? - запитала я.

- Й гадки не маю. Але не поспішай чаклувати, - попередив мене декан.

Чоловік підвівся, і ми почали оглядати кімнату. Та нічого підозрілого не знайшли. Як раптом перед нашими очима матеріалізувалась молода жіночка в яскравому одязі.

- Як добре. І дівчина є, і хлопець є. Знаймо - сьогодні буде свято. Будемо веселитися. Я обожнюю весілля.

- Яке весілля? - запитав декан.

Він ще про щось хотів запитати, та було запізно. Незнайома жіночка вже сплела заклинання та вдарила ним по нас. Я встигла сховатися за шафу, Лавер - ні, й тепер він зі здивуванням оглядав свою ліву руку, на якій красувався шлюбний браслет. На моє щастя, мої руки були вільними.

- Отакої. Я обрала одну, а вийшло - з іншою. І не до кінця.

Ця жартівниця дивилась кудись нам за спини. Ризикуючи, я вилізла з хованки й подивилась в той напрямок. Там стояла Фіона та здивовано розглядала прикрасу на своїй руці.

- Якого біса? - вилаялась цілителька, підхопивши мій вислів.

- Вітаю з заручинами! - весело оголосила жінка. - Та їх замало - треба вас одружити.

- Відмовляюсь.

- Збожеволіла.

- Як цікаво.

- Припини! - Останній пролунав особливо голосно. Й майже одразу поряд з жінкою з’явився чоловік, у якому я впізнала Беллатора. - Ти хоча б розумієш, що зробила? Ти пов’язала людей, які не кохають один одного. Негайно, зніми з них ці браслети!

- Не можу, - а в голосі ніякого каяття. - Давай краще я завершу обряд. Буде привід відсвяткувати.

- Джойс, якщо ти це зробиш, я засаджу тебе на острів, де взагалі нікого не буде.

- Так кажеш, начебто тут цілий натовп бігає.

- Ви можете лаятись скільки завгодно. Та, може, поясните, що тут відбувається? - перервав їх декан.

- Звісно. Давайте сядемо, вип’ємо…

- Відсвяткуємо.

- Джойс, припини. Й обговоримо, що робити далі.

***

Атмосфера в обідній залі гостьового будинку навіть і близько не наблизилась до святкової. Швидше - чиїсь поминки. Як виявилось, браслети зняти не можна. Аж ніяк. Та заручини розірвати можна - треба лише сходити до храму Мілеста й довести їй, що між Фіоною та Калріном немає ніякого кохання. Навіть натяку.

- А якщо вона не погодиться? - запитала Фіона. - Якось не віриться, що богиня кохання буде лояльною до магів.

- Коли вона не поможе, то є ще Тіора та Ліктенна, - запропонував двох інших богинь Беллатор.

- Правосуддя та доля, - вголос згадала, я що ототожнювали ці богині.

- Так. Перша встане на бік справедливості. Як-не-як, вас проти волі заручили. Інша ж має побачити, що ви не є долею одне для одного, - якось не зовсім впевнено закінчив бог.

Я не витримала та зареготала. Всі здивовано на мене подивились вимагаючи пояснень.

- Ми взимку гадали на свята. Спершу Фіоні випали несподівані заручини. А потім ми гадали звідки її суджений з’явиться, і вона…

- Чоботом в лоб, - пригадав декан наші зимові розваги. - До Ліктенни не підемо.

- Даремно ви так. А раптом дійсно доля одна одного? Не просто ж так я цілила в одну дівчину, а потрапила в іншу.

- Аж ніяк. Джойс! Я розумію люба, що тобі тут самотньо і нудно, та все ж потерпи. Це - на краще.

- До речі, в мене питання: а чому одна з молодших богинь розваг тут переховується? - запитав Террі, ризикнувши втрутитись в розмову.

- Я її тут ховаю від інших. Серед молодших богів наче якийсь недуг ходить. Вони слабшають та божеволіють.

- А ти впевнений, що твоя кохана не підчепила його? Зі здоровою головою всіх підряд не одружують.

Моє питання викликало в Беллатора обурення, та він швидко заспокоївшись, відповів:

- Моя Джойс цілком здорова. То вона від нудьги дурниці робить. Коли б з нею щось було б не так я б відчув та… побачив. Ці зміни не лише на глузд впливають, а й на зовнішність.

- Тобто?

- Вони перетворюються на щось інше.

А скільки болю в голосі… Мені аж на кілька секунд зле стало. По поверненню в місто куплю нові артефакти.

- Й на що саме? - запитав Лавер, бо, схоже, Беллатор не бажав про це говорити.

- Вони втрачають… перетворюючись на потворних чудовиськ.

- Не питайте, - попросила Джойс. Її голос тремтів, а на очах з’явились сльози.

Схоже, ці двоє вже когось втратили. Когось дуже важливого.

- А як з’явились молодші боги? - запитала я.

Всі на мене подивились.

- Нас, старших, створив та привів сюди Головний, - зібравшись, почав пояснювати Беллатор. - А молодші, вже народились чи створились вже саме тут. Це духи дерев, джерел чи гір. Це почуття, що набули людоподібної форми. А ще це… це боги, точніше - їх частка, яка змогла прийти сюди разом зі своїм народом.

- Нічого собі! - здивовано вигукнув Террі. - Тобто всі ці молитви старим богам не даремні?

- Виходить, що так.

- Хвилинку, - нарешті подав голос Вальдегор. - То от що виходить. Жерці отримують свою силу через молитву вам, ви ж поповнюєте свою… ну, нехай силу - також завдяки молитвам. Та коли розумні звертаються до своїх колишніх богів, то ті також щось отримують. Набираються сил і стають більш могутніми.

- Так, - неохоча підтвердив бог війни. - Ти дуже розумний хлопець. Й думки в тебе йдуть в вірному напрямку. Та, на жаль, більше про це розповісти не можу. Клятва, щоб її так... Ніколи не давайте клятв, коли не впевнені, що вона не зашкодить. Та твої думки - у вірному напрямку біжать. В мене небагато часу лишилось для перебування в цьому світу, тому хочу ще раз попросити вибачення за мою кохану й подарувати тобі, дівчино, цей браслет. На ньому, як бачиш, три камені. Це означає, що він тричі врятує тобі життя.

Фіона обережно взяла до рук артефакт, виконаний з білого металу з блакитними камінцями.

- Сподіваюсь, коли він опиниться на моїй руці, я не опинюсь заміжньою, - промовила подружка та вдягла подарунок на вільну руку. - Дякую.

- Нема за що. Хай краще він тобі ніколи не знадобиться. А тобі - майже такий самий, та з іншою дією. Цей, - Лаверу протягли схожий браслет, тільки більш широкий та з єдиним прозорим каменем, - цей захистить твої думки. Поки він прозорий - твоя голова належить тобі. Як тільки камінь почне змінювати колір - обережно: на тебе чаклує хтось зі старших богів. Для вас подарунків не маю. У вас вони вже й так є. Єдине про що вас попрошу: поки ви тут - догляньте за Джойс. Щоб вона в якусь халепу не потрапила.

- Ми то подивимося, - запевнила я, нащо й гадки не маю, - та окрім нас тут ще дехто ходить.

- Так. Я про нього знаю. Та він не зашкодить моїй жінці. В нас з ним домовленість.

О це несподівано, тому не стримавшись, я запитала:

- А хто він такий?

- Не мені про це розповідати. Краще запитай в Головного.

Й не чекаючи інших запитань - зник. Наче його тут і не було.

- Та щоб ти всрався, й паперу під рукою не було! - одразу вилаялась я.

Й всі, виключно Джойс, були зі мною - хоча б в думках - згодні.

11 Врожарія 158р.

Нуван-Ріт

Ми перебували в Нуван-Ріті вже майже тиждень, та нічого цінного, окрім бібліотеки, так і не знайшли. Звісно, якщо не рахувати зміст чужих сейфі, який нас не цікавив. Вже планували йти на схід - до Акранесу, але декан згадав: по-перше, море в цю пору року неспокійне; по-друге, ніхто не вмів керувати кораблем; і по-третє - у нас його й не було.

Звісно, в порту Нуван-Ріта стояли покинуті човни, та жоден з нас не наважився навіть у прибережні води. І річ була не лише в трухлявих дошках чи загроза шторму - страх викликало те, що водилось в цих водах.

На прощання ми вирішили посидіти на березі й хоча б по коліно занурити ноги у воду. Але на нас чекав сюрприз, який ніхто з присутніх не ризикнув перевірити на безпечність. У воді щось плавало. Щось здоровенне та гучне. Звуки, які воно видавало, було чутно навіть у самому місті. На поверхню істота так і не з’явилася, а бажаючих зануритись серед нас не виявилось. Тим паче - в мене. Не знаю, з якої причини, та я й досі не могла триматись на воді - ніби якась невідома сила тягла мене на дно.

12 Врожарія 158р.

Крижаний Шлях

Порадившись, ми все ж вирішили піти на схід - до самого Ісхейма, а вже звідти планували телепортуватися до Гаяв-Току. Тому, залишивши Джойс знов на самоті в Нуван-Ріті, на світанку ми залиши місто.

Спочатку дорога була легкою: і бруківка на місці, і дерева не заважали, та й спеки не було. Але десь опівдні нам на зустріч вибігла ціла зграя велетенських жуків - особин двісті, не менше. За розміром вони були трохи менше Самідіра у вовчому вигляді. Та головною проблемою була не кількість, а, як завжди, їхня невразливість до магії. Навіть полум’я дракона не зашкодило - навіть навпаки, здавалось, що вони його поглинули та стали ще більш агресивнішими. Знов. Це вже втретє, як моє полум’я поглинала чергова потвора. А ще, ці жуки, випускали отруйні гази, від яких ніхто не помирав, а от свідомість пливла, наче від неякісного алкоголю.

Поки всіх перерубали, встигли добряче виснажитись. Ніхто вже не хотів хизуватись, хто скільки здолав. Сил вистачило лише відійти подалі, впасти на землю й лежати. Це було дивно - зазвичай мене вистачає на більше. Мабуть, усе через отой газ. Може, за півгодини прийдемо до норми. Сподіваюсь. Дивлячись на друзів, розуміла - не всі прийдуть в норму швидко. Принаймні декан із Террі - точно ні. Вони були зелені й ледь стримувалися, щоб не проблюватися.

З Гором було складніше - його шкіра знову набула сірого відтінку, а очі небезпечно палали. Здавалось, що він дихає через раз. Та, на відміну від інших, сидів. Серед нас лише Фіона, яка майже не брала участі в бійці, залишалася повна сил та енергії, й щось готувала в невеличкому казані, під яким розвела магічне полум’я. На щастя, отрута на Самідіра взагалі не подіяла - фамільяр просто лежав поряд й спостерігав за роботою цілительки.

- Допомога потрібна? - зібравшись із силами, запитала я.

- Ні. Ще декілька хвилин - й універсальний нейтралізатор буде готовий. Сподіваюсь, подіє. Бо не відомо, коли наступного разу на нас чекатиме неприємність.

- Не навроч випадково, - наголосила я.

- Е ні, це твоя прерогатива. Не буду відбирати твій хліб. Все готово. Хто перший? - запитала подружка, після того, як зробила ковток сама.

Першим був Лавер, наступним Террі. А от до Вальдегора Фіона не ризикнула підійти, тому дала зілля мені - напоїти вампіра. І правильно: вигляд у друга був той ще - наче хижак у засідці.

- Гор, - покликала я білявчика, - тримай.

- Дякую, - відгукнувся той та прийняв ліки. - Там щось є.

Я придивилась туди, куди він вказував. На південь від нас лежали невисокі пагорби, порослі невисокою травою, яку колихав вітер. Й коли не вдивлятись, то й не помітиш, що трава іноді колихалась не в тому напрямку, що й вітер. Начебто там хтось йшов. І справді - за кілька хвилин мого носа торкнувся запах сірки. Звісно, ця частина світу рясніла болотами, та все ж було дивно.

- До нас хтось або щось наближається, - попередила я інших.

- Минулого разу якось веселіше було, - промовив Террі, піднімаючись на ноги. - Сподіваюсь, воно хоч згорить під дією твого полум’я, перш ніж отруїть нас.

- Не поспішайте чаклувати. Та й зброю краще не чіпати, - порадив Лавер.

- Якщо ти знаєш, що до нас наближається, може й нам розповіси? - розлючено запитала я.

- Це М’ірі. Дух-охоронець цих земель. Колишній бог.

От ще одного бога нам бракувало. Навіть колишнього. Судячи з розповідей, вони завжди злі та обурені. І не дивно: спочатку їм молились, жертви приносили, а потім забули. Та все ж послухалась і поклала меч на землю.

М’ірі не наважився одразу наблизитись до нас. Спершу трохи покружляв у вигляді вітру, а тоді зупинився кроків за двадцять.

- Добрий день, - привіталась я якомога доброзичливій.

Відповідати мені не поспішали. Замість цього дух знову покружляв навколо нас знов, а потім полетів геть, так і не показавшись нам на очі.

- Сподіваюсь, він не повернеться, щоб нам нашкодити, - наче прочитав думки, сказала Фіона.

- Не повернеться, - запевнив Вальдегор.

- Звідки знаєш? - запитала цілителька.

- Він злякався. Ята може підтвердити.

Я й підтвердила, киваючи головою, хоча сама так і не зрозуміла, що саме в нашій компанії налякало духа.

- Краще ходімо звідси, - замість пояснень оголосила я. Й всі, включно Лавера, з цим погодились.

14 Врожарія 158р.

Ісхейм

Чергове покинуте місто зустріло нас співом. Спочатку мені здалося, що звуки лунають в моїй голові, та за кілька хвилин переконалась - це не так. Інші теж чули пісню. І співали її чоловічі голоси - так жалібно, що в мене аж у грудях защемило.

- Будьте обережними, - застеріг Лавер. - Та приготуйте зброю. Сподіваюсь, вона нам не знадобиться, та все одно.

Ми й дістали, а я ще про всяк випадок частково вкрилась лускою. Самідір же, перетворившись на білку, заліз мені на плече - так йому зручніше буде несподівано напасти на ворога.

Ісхейм, хоч і був портовим містечком, та невеличким за розміром - розрахованим десь на дві тисячі мешканців. Тому ми швидко знайшли, звідки лунала пісня. На центральній площі, біля храму, сиділа компанія чоловіків, одягнених у шкіру та хутро. Звісно, тут вам не Мілет-Дун, та як їм не жарко?

Нас поки не помітили, тож ми мали час роздивитися їх детальніше та з’ясувати, чи становлять вони дня нас загрозу. Височезні - приблизно з вісімдесят соларків й вагою не менше ста сабрів. Шкіра кольору темного шоколаду - аж солодкого захотілось. Волосся - всіх відтінків рудого. І кожен - озброєний навіть на вигляд важкою сокирою.

- Яруонди, - оголосив Лавер, й схоже всі, окрім мене мали б зрозуміти, хто це.

- Це ще одна раса цього світу, - пояснив Террі. - Переважно займаються мореплавством.

- І мешкають на південно-східному узбережжі, а точніше - на острові Кханеш. Це майже поруч з Імперією Драконів, - додала Фіона.

- Далеченько забрались. Й що від них чекати? - запитала я, бо відчувала злобу та агресію від представників нової для себе раси.

- Вбивати нас поки немає за що. Сховайте зброю, та не далеко. Спробуємо для початку поговорити, - наказав декан. - Тримайтесь поруч й будьте напоготові.

Декан ішов попереду, а ми - на крок позаду, озираючись по сторонах.

- Добрий день! - голосно привітався Лавер.

Нас нарешті помітили й припинили співати, натомість дістали зброю. Террі з Вальдегором теж потяглися до мечів, я викликала вогонь, та декан жестом заборонив розпочинати бійку.

- Хто ту? Гджа тутай? - запитав в нас один з моряків. В чоловіка був сильний акцент, і я його майже не розуміла.

- Ми дослідники, прийшли сюди в пошуках історичних цінностей, - продовжив говорити Лавер. - А що вас сюди привело?

Я вчасно помітила жест який декан адресував мені - він означав почати емпанувати на довіру. Скільки б ми не займались, та викликати потрібні емоції в інших у мене не завжди виходило. Та на диво, сьогодні спрацювало. Може, це через Террі, який, відчувши потрібну хвилю, приєднався.

- Я Саркар-дех син Байбана. То са режтки моєго зеспол. Інні зосталі по просту вжутцени до можа, - відповів той самий чоловік ховаючи зброю. Інші взяли з нього приклад і більше нам не погрожували. - Збоанжилішме, злопане будже. Може жучіло нас в побліже вольних жем. Соз біло не так на тих водах і то нас згубіло.

Невже й я ще рік тому так погано розмовляла? Жах.

- Він каже, що потрапили в шторм, який викинув їх біля узбережжя Вільних Земель. Та на цьому біди не скінчились. Щось у морі є таке, що згубило більшу частину команди, - тихо на вухо пояснив мені та Фіоні Террі, бо жодна з нас не розуміла яруонда.

- Серед нас є цілитель. Чи потрібна комусь допомога? - знов запитав декан, вказуючи на Фіону.

- Так. Яден ма роздерти бок. Кхавері зостало затшемане. Та не потфа дуго. Две особи має зламан кості. Вшисті позасталля маєм шиняки і задрапаня.

- Подивишся, що там за розірваний бік? - запитав Лавер у цілительки.

- Так, звісно, - погодилась подружка.

- Я допоможу, - викликався Вальдегор. - Я не лише некромантію вивчаю.

- Добре. Ми підемо, а ви залишаєтесь тут вдвох. Сподіваюся, в халепу не встрягнете.

Ми з Террі, як по команді, подивились один на одного, й також синхронно закивали головою.

Саркар-дех син Байбана, підвівшись, провів декана з друзями в одну з покинутих будівель, де тримали поранених. Ми ж із Террі, як і обіцяли, обрали місце в тіні й сіли в очікуванні. Та наше усамітнення протрималось хвилин п’ятнадцять, й до нас підійшов один з моряків.

- Вагхеа інжа чікар мікні? Чатур бах інжа ресіді? - запитав він й більш агресивно додав. - Ман шма ядогран ра бавар немі конам. Ба капітан чах карданд?

Я в надії подивилась на друга - раптом він зрозумів всю цю тарабарщину. Та, на жаль, Террі не розумів цієї мови й не зміг пояснити, чого від нас хочуть.

- Ми вас не розуміємо, - спробував він пояснити. - Вибачте.

Відповідь не задовольнила й чоловік почав плювати на землю й скалити ікла, погрожуючи нам. Я на хвилинку не втрималась й продемонструвала свої. Й як виявилось не лише їх, а й луску на обличчі, про що мені відразу сказав Террі.

- Азходейх! - головно вигукнув чоловік. - Тала азходейх.

На його крики збіглись всі, хто міг переміщатися на своїх двох, і всі з витрищіними очима дивились на мене. Здавалося, лише здивування стримувало їх, щоб не почати мене обмацувати - для перевірки, чи я реальна.

- Прибери луску, - порадив Атарільдо. - Вони вважають драконів найвеличнішою расою, й подейкують, що їм моляться.

Я аж гикнула від почуяного. Чого мені ще не вистачає для щастя - так це шалених фанатиків.

- Раніше не міг попередити?

- Якось про це навіть не подумав. Вибач.

Звісно, я пробачила, та ситуацію це не рятувало. Та на диво - чи то везіння - ставати на коліна та молитися переді мною ніхто не поспішав. Навпаки, настрій натовпу зі здивованого змінився на передчуття чогось недоброго - наче знайшли легку поживу. Переміну помітила не тільки я, а й Террі. Хлопець напружився, наче хижак перед стрибком. Та більш швидким в реагуванні на загрозу опинився Самідір. Фамільяр за лічені секунди, перетворившись з білки на вовка, встав між мною та натовпом.

- Грррррррхау! - погрожуючи прогарчав він.

За всім цим нас застав декан в компанії з Саркар-дех.

- Ята, я ж просив!

Мені ж залишилось лише зітхнути та скинувши пояснення на Атарільдо.

16 Врожарія 158р.

Гаяв-Ток

Обраного торік будинку для такої великої компанії виявилось замало. Тому поки нас не було, приятелі поселились в королівському палаці. Можна було б позаздрити такій розкоші, коли б не загальний стан будівлі: бруд, павутиння, цвіль, а в деяких частинах - ще й не приємний запах. Купа потрощених меблів, битого скла та інших наслідків вандалізму. Начебто хтось щось шукав й, не знайшовши, почав усе знищувати навколо. Навіть картини на стінах постраждали: їх було порізано, а лахміття звисало з рам. Та частину, яку обрали собі маги, вже набула більш обижваного вигляду.

Вранці телепором ми повернулись з Ісхейму, й кожному не терпілось поділитися новинами. Та довелось трохи почекати та потягти інтригу.

Спочатку дочекались Лавера з Норгреда. Чоловік переправляв туди яруондів. А це була та ще справа - все ж їх потрібно було переконати, щоб не плескали язиками де не потрібно. Навіть декан розумів, що тримати таємницю Вільних Земель доки є доцільно.

Потім усі зібралися в головній залі за довгим столом, де й пообідали та обговорили все, що трапилось за цей час.

Першим почав Хейл Янг, якому в допомогу видали Юдіана та Імара. Чоловік розповів, що телепортаційна арка в Гав-Току справна й, якщо вставити в неї адрес-камені та налаштувати з Валкойном, може почати працювати. Інша справа - з маленькими. Нурлан та Рестфол, міста на заході від Гаяв-Тока, лише умовно зберегли площадки. А от північний Хедларк міг навіть похизуватися однім вцілілим артефатом. Дивовижну знахідку знайшли поряд - під однією каменюкою. У Лумінені від арки лишився лише фундамент, а от що робити з Арділаутом - нухто й гадки не мав.

З маяком ситуація стабільна. Вдалось встановити захисний бар'єр, який запобігає поширенню криги та магії, а також блокує сигнал. Втрачену частину з пристрою так і не знайшли.

Магістри Дорт та Ванлір доповіли про знищення кількох зграй нерозумних немерців, химер та іншої погані. Леорі з Віткаром наввипередки хизувалися, як вдало вони били погань. Рівісу з Вандою залишилось лише додати, що з цих походів лише Арбін повертався майже без ушкоджень. А ще вчителям вдалося знайти одне з осередків аномальної магії, яке створювало благополучне середовище для всіх цих потвор, і за допомогою фот Хейнна його знищили. Це, безперечно, зробило місце більш безпечним.

Сам же елмет розповів, як разом із Соренто, Калімом та Шиміром намагався за заклинаннями виявити інші аномалії. Алн все марно - вони наче переміщалися Вільними Землями у хаотичному порядку. Ось воно має бути тут, але коли діставались цього місця - нічого не знаходили.

Та всі ці новини потрапили на задній план, коли Філл розповів, що отримав він, Улла, Біра та несподівано - Денжи.

Особистий учень Янга міг легко позмагатися в мовчазності з самим Соренто, тож із ним майже не спілкувалася. Лише кількома словами перекинулися за той час, що були в Гаяв-Току. І от - раптом на тобі! Він виклав останній із семи ключів поряд з уже отриманими Філом, Уллою та Бірою.

- Як бачите, всі в зборі! - оголосив фот Хейнн. - Та все ж не рекомендую їх зараз використовувати.

- А як вони взагалі діють? - запитала я, роздивляючись артефакти. Те, що це не просто ключі, знали ще торік.

- Їх потрібно поєднати з головним артефактом. Це все, що мені відомо, - відповів елмет.

- Треба було в колишніх королів запити, - тяжко зітхнув Террі. - Може хоча б ваші щось розповіли.

- А ваші вам нічого не розповіли? Ой, Фіона, а що в тебе на руці? - несподівано змінила тему Олдрі й, не чекаючи пояснень від подруги, оголила її зап’ястя. - Ти що, заміж вийшла?

Далі розповідати довелось вже нам. І про зустріч з таємничим незнайомцем. І про заручені Калріна з Фіоною. І про розмову з Беллатором та його коханою Джойс. А вже потім знов повернулись до ключів. Та ніхто ані згадав, ані придумав, що з ними робити зараз.

Коли всі розійшлися по своїм справам я перемістилась до Лісового Будинку, щоб перевірити як справи у Лавени. Я робила це майже щоденя, бо на душі було неспокійно. Хотілося контролювати все і кожного. Та здоровий глузд поки переважав. А ще дізнавалася від подруги, що відбувається в місті. Й новини були невтішні: за містом почали з’являтися короткочасні, аномальні зони, в які ніхто не ризикував ходити.

21 Врожарія 158р.

Карлоу, Гаяв-Ток

Якось усе не було зайвого часу перевірити, що там на сході від Лумінена. Але цього разу ми вирішили обрати саме цей напрямок, щоб подивитися, що відбувається на кордоні Дикого Лісу та королівства кельтар. Звісно, далеко дійти не встигнемо, то хоча б до сусіднього міста дістанемося. Через справи в академії, Лавер був змушений повернутися до Маг-Рівіка, тому в дорогу ми відправились тим же складом, але без нього.

Звісно, нас ніхто просто так відпускати не збирався, тому Террі довелось скористатися своїм вмінням переконувати - тільки словами, без магії. І в нього це вийшло. Саме тому ми в п’ятьох переступили межу міста Карлоу - міста ковалів та ремісників. Про цей статус “говорила” ціла купа різноманітних майстерень, у яких можна було знайти й гончарні кола, й ткацькі станки, й ковадла, й печі - та ще багато чого іншого.

Досліджуючи місто, ми ризикнули й розділилися: Террі з Фіоню посилив Самідір, я ж залишилась з Вальдегором. Та відходити далеко все ж не наважилися.

Метою наших пошуків була телепортаційна вежа. Ми з Гором знайшли її десь за годину блукань, Карлоу був не набагато більше за Ісхейм. Арка була на місці, вежі теж. А ще було те, чого тут, у принципі, не мало бути: залишки трьох кострищ, у яких я знайшла обгорілі кістки розумних та незрозумілі мені речі.

- Не чіпай їх. То темні артефакти, - попередив Вальдегор.

- І як ми таке проґавили?.. Треба було раніше цей напрямок досліджувати. Як думаєш, вони тут давно?

Вальдегор замислився. Стояв рівний, наче проковтнув палицю, із заплющеними очима, піднявши обличчя до неба.

- Дня три, не більше. Я ще відчуваю… біль.

- Ти як?

Стан друга мені не подобався. Він майже постійно був похмурий після зустрічі з незнайомцем і про щось думав. Щось таке, з чим не поспішав ділитися.

- Добре. Не хвилюйся, все буде добре, - сказав він спокійно, та я все одно я відчувала недобре.

- Я інших покликала. Зараз будуть.

- Головне, щоб вони зрозуміли Діра.

- Мають. Тим паче, я ж їх попередила, що мій зв’язок з пухнастиком стабільний. Я знаю, що з ним, він знає про мене. А зараз узагалі можу дистанційно з ним зв’язуватись без перешкод.

Друзі не забарилися, а їхній вигляд говорив сам за себе - вони також знайшли якісь або чиїсь залишки. Тому, не гаючи часу, я телепортувалася до Гаяв-Току за фот Хейнн. По-перше, він умів переміщатися, а по-друге, тут точно був й знав координати.

***

Після страшної знахідки фот Хейнн одразу перемістив нас до Гаяв-Току, потім зібрав учителів та вже з ними повернувся до Карлоу з наказом не залишати міста. Звісно, я з цим не погодилась. В мені знов прокинулася інша сторона моєї свідомості - та, що потребувала дій.

Скориставшись тим, що у Террі добре виходило розповідати про вогнища, вівтарі та інші атрибути темної магії, я залишила палац. Упевнившись, що за мною ніхто не стежить перетворилася на дракона й злетіла в небо.

Літала, роздивляючись під собою землю довго - аж поки зірка не сіла. І тільки тоді повернулася. Після преземлення на мене налетіли з питання: де була? що бачила?

А я дивилась й не знала, як відповісти. Бо побачила ще у двох містах схожу картину, як і в Карлоу. А в Марумі взагалі помітила аномальну зону, дуже схожу на ту, до якої мене водила Міранда. От тільки дослідити її не встигла - вона закрилась перед самим носом.

Не знаю, які плани у демонів, темних та богів на ці землі… але ми надто вчасно отримали всі ключі. Аж занадто. І це вже підозріло підозріло.

27 Врожарія 158р.

Сніговий Шлях

В останнє - чи то перше - місто перед кордоном ми прибули втрьох: я, Самідір та фот Хейнн. Інші були б зайві, та й зайняті пошуками інших слідів перебування тут темних. Одним із таких слідів були знайдені в храмі в Мілдтоні тіла розумних. Серед нещасних впізнали трьох учнів, з якими навчались цілительки. Я їх також впізнала - Девір Лург та Коулін Бедро: ми з ними торік зілля готували. А от третьою була Грейн Есел - я часто бачила в компанії з Елбоном. Дівчина мріяла стати бойовим магом та рятувати світ. На жаль, мрії не судилося здійснитися.

Тож ми разом із Фот Хейнном пройшли трохи далі від Марума й наблизились до того місця, де простягався магічний кордон між Вільними Землями - аж до самої річки Ан-Сіон, а може, навіть трохи захопивши і її.

Так от. Чіткого кордону не було - його можна було лише відчути.

- Дістань ключа, - попросив елмет.

Я дістала. Він, на диво, був теплим і трохи світився.

- Як я й здогадувався - цей захист та ключі пов’язані. Прибери його поки що. Все одно від одного немає користі.

- А ви збираєтесь зняти захист? - здивувалась я. Здавалося, що було вирішено поки тримати кордон.

- Звісно, ні. Тим паче не зрозуміло, як демонам вдається відкривати портали саме тут. От як вони сюди потрапляють - уже зрозуміло.

Це вже зрозуміли всі: через аномальні зони, які вони і створювали, а точніше - міжпростірні платформи. А сигнал їм слала крижана вежа-маяк.

- Ходім, пройдемось вздовж. Може, знайдемо щось корисне, - гукнув маг.

- Чи ще один вівтар…

- Сподіваюсь, що ні.

А я - як сподіваюсь.

30 Врожарія 158р.

Дикий Ліс, Маг-Рівік

- Ята! Ята! - гукала мене, біжучі на зустріч Лавена. - Вгадай, хто в Маг-Рівіку!

- Демони? - відповіла одразу найгірше, що спало на думку.

Я була втомлена, засмучена й роздратована до краю. У голові - суцільна темрява, жодного куточка для добрих новин.

- Та ні, Галеон!

Що?! Нащо? Звідки? Де він? Хочу його обійняти. Поцілувати. І не відпускати. Але замість цього запитала:

- Давно він тут? Й де зупинився?

- Ще вчора приплели на кораблі. Якусь мега важливу штуку привезли. Заходили до тебе зранку, та звісно не знайшли. А зупинилися в “Залізному Вовку” - гостьовому будинку біля порту.

То добре. Мабуть.

Схоже, я вчасно повернулась до Лісового Будинку.

Спочатку завітаю до академії, а вже потім піду шукати той гостьовий будинок.

Чи не виглядатиме це так, ніби я бігаю за хлопцем?

Та ні. Принаймні потрібно дізнатися, що вони такого привезли до міста. Щось мені підказує, що це не ткацькій станок нової розробки дварфів.

***

У дворі академії мене перехопив Віткар та повідомив, що на мене чекає Лавер з якоюсь дуже важливою новиною. І знов інтуїція мені підказала: кличуть не на чай.

На диво, ми пішли не до кабінету, а до однієї з аудиторій де, окрім декана, Німідора та Адейра було ще дванадцять розумних, в яких я по запаху впізнала чужинців. Новенькі.

- Ята, Віткар. Проходьте, сідайте. Й поки що просто послухайте. А ви почніть з самого початку. Егвід Гормсул, починайте свою розповідь.

Зі стільця підвівся чорноволосий ельф у темному одязі.

- Ми, як і попередні, прокинулись в підземеллі, з якого нас вивели, поділили на класи й провели бесіди. Потім ми вирушили до гостьового будинку, де гуртом все обговорили. Ми не баритися - вирішили якомога швидше дістатися Маг-Рівіка. Окрім нас, у будинку були й інші - всі гуляли, їли, пили... Наступного дня ми намагалися купити коней, шлях неблизький. Зайвих грошей не було, тому вирішили йти пішки, чергуючи з переходами малими порталами. Все було добре. Усі погодились...увечорі. А зранку четверо наших - маги - почали дивно поводитись. Ми, звісно, не були добре знайомі, але мені вистачило, щоб помітити зміну в їх поведінці.Тобто замість того, щоб піти з нами на базар й купити харчі в дорогу, почали скиглити. Мовляв, нам не все розповіли, є й інші шляхи - не обов’язково їхати до школи магії. Ми вирішили, що вони збираються пошукати особистого вчителя, і не надали цим словам потрібної уваги. Тож розділилися. А коли наступного дня збиралися вирушити в похід, то дізналися, що вони ще вечорі телепортом відправились. Куди - невідомо. І відтоді не знаємо, де вони.

- Можна я скажу? - запитала одна з дівчат. Її повна копія сиділа поруч і накручувала на палець пасмо довгого сріблястого волосся, з якого стирчало дуже схоже на ельфійське вухо.

- Так Анабель. Слухаємо.

- Ми коли прибули до гостьового будинку, то спочатку не всі були присутні на святковій вечері. Десь ближче до півночі до нас приєдналось двоє - жерці. Вони поводилися дуже дивно, наче знали таке, чого не знали ми. Та й сиділи водночас і разом з нами, і окремо. От Яннік і підкотив до них, хотів дізнатися. Потім до них приєднались Діян та Злат.

- Сестра вважає, що це жерці винні в тому, що наші зникли, - перебила друга близнючка. - І я з нею згодна. Не знаю як, але Фріда - це четверта зникла - дуже завзято розповідала про переваги жрецтва. І шкодувала, що обрала не той клас. Хоча ще в замку аж стрибала від радощів, що тепер володіє магією.

- Але, Ізабель, а ні ти, і ні твоя сестра, особисто не бачили, щоб Фріда спілкувалась із жерцями, - втрутилась білявка, що до цього аж кипіла - хотіла висловити неузгодження.

- Еліза, можеш скільки хочеш це переховувати, але ми знаємо, що вона не прийшла ночувати в кімнату. І ти, як її сусідка, про це знаєш. У мене взагалі складається враження, що ти знаєш, що з ними, але мовчиш. Мовчиш через образу, що тебе з собою не взяли.

- Як ти смієш таке казати?! - обурилась білявка. - Так, Фріда не ночувала в нашій кімнаті, але це через іншу причину, про яку я не хотіла говорити, бо невідомо, як в цьому світі ставляться до таких відносин.

- Зупиніться. Потім про це поговоримо, - втрутився Лавер. - Отже, Еліза, ти знаєш, з ким провела ніч твоя подружка?

- Так... Тобто ні... Вона мені казала, але я не можу пригадати. Та я знаю, що це хтось із наших.

- Ти в цьому впевнена?

- Здається.

- Добре, підемо іншим шляхом. Хтось із присутніх хлопців може підтвердити, що Фріда була з ним, а не з кимось ще?

Хлопці без затримки відповіли, що ніхто тієї нічі не був із названою дівчиною.

- А ви взагалі пам’ятаєте, як провели ніч? - не втрималась та й запитала я.

- Їли, пили, обговорювали. Потім розійшлися по кімнатах. Коли прокинувся - поряд була дівчина, працівниця будинку, - хизувався рогатий хлопець й навіть не думав соромитись.

Інші підтвердили, що пам’ятають настільки наскільки може запам’ятати п’яний. Тобто небагато. Але більше ніхто в чужому ліжку не прокидався, та й у своєму нікого не знаходив.

- Над ними хтось попрацював. Як над Конном та іншими. Бо не можуть розумні з непромитими мізками досі вважити себе “обраними”, - сказала я, звертаючись більш до декана, аніж до всіх присутніх.

- Чому тоді окрім першій та останній групі, таких випадків не спостерігалося? - запитав Айдер.

- А ви їх на це перевіряли?

- Тут може й не бути зв’язку, - втрутився похмурий Німідор. - За нашими даними, Фріда володіла дуже сильною ментальною магією. Можливо, дівчина чекала чогось іншого: статусу “обранеці”, спадок, корону та ще багато чого. Я від ваших іноді таке вислуховую - аж вуха палають. І де ви цього набратися встигли? А тут на неї ніхто не молиться, принц вийти заміж не пропонує, та ще й навчатися всього потрібно.

- Це ви від кого таке почули? - здивовано дивилась я на голову магічної гільдії. - Від Аірель чи Ренні?

- Від них саме. Та повернемося до теперішньої ситуації. Згадайте, будь ласка, чи змінилася поведінка інших, не магів, - попросив ельф.

Цього разу всі замислились.

- Важко сказати, - нарешті вимовив Егвід. - Ми майже не спілкувалися. Кожен гурт окремо вирішував, як бути далі.

Інші гомоном підтримали слова ельфа.

Декан не став їх затримувати - лише оголосив, що те, що їх прийняли з запізненням, це не означає, що до них ставитимуться поблажливо.

***

У порту, як завжди, пахло сіллю, водоростями та рибою - частіше навіть не свіжою. На вузьких вуличках товкнеча - пройти, нікого не зачепивши, майже не можливо. І це надвечір. Зранку тут взагалі лише по стінах будівлі без перешкод можна пройти. Рай для дрібних злодюжок.

Та я не звертала на це увагу. Я впевнено йшла до гостьового будинку й думала, як почати розмову. Мене розпирало між бажанням усамітнитись із Галеоном і провести останні дні канікул в Лісовому Будинку не вилазячи з нього, та бажанням почати розпитувати: від відчуттів в перші дні появи в цьому світі, до того, чому вони тут.

Цього разу глузд переміг. Майже. Після довгих обіймів ми все ж почали ділову розмову.

34 Врожарія 158р.

Дорим

Сьогодні я завітала до Дорима вже втретє відтоді, як почула, що трапилося з четвіркою чужинців. І, особисто мені, було байдуже, що ті вирішили стати жерцями. У цивілізованому суспільстві кожен має право обирати свій шлях самостійно. Якби не слова ректора, що з потенційних магів, жерці роблять інквізиторів... Від однієї назви аж гидко стало, і перед очима одразу з’явилися й багаття, і маг, підвішений над ним.

Так от, у попередні мої відвідування пана Ланга не було на місці, а його помічник, не міг сказати, коли той планує повернутися. Та сьогодні мені пощастило. Маг був на місці - правда втомлений, наче особисто перекопав ціле поле лише однією лопатою, ще й безперервно. Щось він забагато працює, бо за всі мої візити жодного разу не був відпочившим.

- Я вже чув про те, що четверо зникло в невідомому напрямку. Я, звісно, зробив запит до телепортаційної вежі, але мені відповіли - чужинців там і не було.

- Тобто версія, що вони кудись телепортувалася - вигадана?

- Так. Я не знаю, звідки інші взяли, що хтось кудись перемістився. До того ж жодних воріт вони не перетинали.

- А як щодо жрецьких телепортів? Чи є в них окремі для подорожей? І взагалі, чи здатні жерці на телепортацію?

- На щастя, жерці не мають ані таких арок, ані здібностей. Хоча, можливо, вже є винятки - хто знає. Але в місті є таємні ходи, які не охороняються й за ними не стежать. Тому я бачу два варіанти. Перший - четвірка скористалась саме таким ходом. Другий - вони досі перебувають у місті.

- І отримати чесну відповідь від жерців - нереально?

- Саме так.

Я зітхнула. Майже нічого нового не довідалася. Про телепорти Лавер, скоріш за все, знає. Як і про можливу присутність вже колишніх магів в одному із храмів Дорима. Та про витрачений на цю розмову час я не шкодувала, бо розмови з Райлі Лангом завжди приносили щось нове - будь то спокій, нові питання чи таємниці.

03 Рубіния 158р.

Маг-Рівік

З ліжка не хотілось вилазити зовсім. Тут було затишно та спокійно. А ще мене обіймали, міцно притиснувши до себе. І не треба було відкривати очі, щоб побачити - навіть уві сні - щасливе обличчя Галеона.

Втім, довелося залишити коханого - надворі на мене чекали Вальдегор і тренування. Та, на жаль, їх довелось відкласти: друг був не сам. Брати-близнюки Беван і Ронан ледь встигали ухилятися від більш спритнішого вампіра. Навіть мені ледве вдавалося відстежувати рухи Гора - що вже й казати про інших.

Спостерігати за ними було цікаво, але хвилин за десять я повернулася додому, де на кухні Коша з Лавеною готували сніданок на таку велику купу розумних. Навіть відсутність ліжок не змусила всіх повернутися до гостьового будинку - спати лягли прямо на підлогу, на розстелені ковдри. Лукр і досі хропе - його навіть табун коней не розбудить. А от перевертні Алкід і Кріон, ще до мого пробудження, подались до лісу - лапи розім’яти. Про те, що далеко заходити небезпечно, я попередила ще під час першого візиту, тож сподіваюся, в жодну пастку не потраплять.

- Доброго ранку, - привіталася я, переступаючи поріг кухні, де смачно пахло здобною випічкою.

- Доброго. Ти сьогодні до школи чи до Вежі? - запитала Лавена.

Вона запитала, а в мене смикнулося око - якось не хотілося після таких чудових вихідних бачити пана Німідора.

- До школи. До голови гільдії підемо після занять разом із Лавером. А які в тебе плани?

- Сьогодні в мене лише два заняття зранку, а потім буду в театрі. У нас на носі прем’єра - чекаю на всіх. Не хвилюйся, увечері мене, як завжди, зустріне Сталак. А як в тебе справи з Ноланом?

Відповідати зовсім не хотілося. З приїздом Галеона удавати з себе пару стало важко. Коханому дуже не подобався той факт, що я бігаю на “побачення” з кимось іншим, а про наші стосунки знає лише обмежене коло розумних.

- Важко? - подружка вірно розцінила моє небажання відповідати.

- Навіть не уявляєш як. До речі, треба все ж повернутися на вулицю й нагадати, що у Вальдегора, поки його вчитель зайнятий розшуками, сьогодні заняття в школі.

- І як його декан зарахував без документів?

- Документи в нього є. Підроблені, звісно. Та, на щастя, нікому в голову не спало їх перевірити. А то до ельфів з Енаріона було б забагато непотрібних питань. Краще скажіть, чим вам допомогти?

- Сядь за стіл й не заважай, - відповів Коша, встромивши мені в руки тарілку з млинцями.

Поступово кухня почала заповнюватись, й у ній стало затісно. Особливо для мене. Бо, побачивши Галеона, який також прокинувся, захотілося вигнати всіх, а самій не йти до школи.

***

У школі панувала досить похмура атмосфера. І все через розмови: не всі учні повернулися на навчання. Серед мої однокласників також не дорахували одного - Едвар Бойда. На елементаристиці Бріан розповів, що його друг планував їхати на літо додому, але не повернувся - хоча гроші за півріччя заплатив. А оскільки серед знайдених тіл я хлопця не бачила, все ж жевріла надія: може, передумав або знайшов особистого вчителя.

Та найбільш тривоги посіяли слова Вільгельма. Ельф розповів, що з ними також намагались спілкуватися жерці-потраплянці. Вони розповідали, начебто все не так, як нам розповідали, а всі ми тут - для якоїсь масштабної події. Та жерцям не повірили, бо ті не змогли нічого зрозумілого пояснити.

Після цих слів у голові зародилася думка: я поїхала раніше й могла просто не помітити спілкування між Конном із компанією та жерцями. А в їхніх головах живе думка про призначення. Може, це наші жерці постарались? Тому ще більш підозрілим виглядало прагнення одного з перших чужинців-жерців зустрітися саме зі мною.

Треба ще в Ділана запитати - чи з ними теж намагалися налаштувати контакт жерці-потраплянці з їх партії? Та, на жаль, сьогодні я не перетиналася ані з ним, а ні з ким іншим з його групи. Навіть у бібліотеці їх не бачила. Уже почала нервувати, як декан мене заспокоїв: на уроці з зілляваріння сталася невеличка катастрофа, тому вся група опинилась в лазареті - на карантині. Про це Лавер розповів по дорозі до однієї з майстерень школи, де зберігався артефакт, який привіз Галеон. А точніше - лише його фрагмент. Та якщо зібрати всі частини докупи, то він зможе нейтралізувати маяк в лісі.

От мені завжди цікаво: як Лавер усе це знаходить?

06 Рубіния 158р.

Маг-Рівік

Я прокинулась незадовго до світанку через дурний сон. Наснилось, що Галеон збирається залишити Маг-Рівік та повернутися до Тондела. Звісно, я розуміла, що рано чи пізно це відбудеться, та все ж тішила себе надією побути якомога довше разом.

Заснути більше не вдавалося, тому, обережно вставши з ліжка, я пішла на кухню - може, трав’яний чай мене заспокоїть. Але до кухні не дійшла: Самідір у вигляді вовка стояв біля сходів та прислуховувався до того, що відбувалося внизу. Я зупинилася й також прислухалася.

Зі сторони міста, хтось намагався відчинити двері.

Обережно спустилася. Добре, що жодна сходинка не скрипнула. Я тихенько підійшла до дверей і принюхалася. Пахло вовками - незнайомими. Прислухалася, та даремно - з того боку розмовляли чужою мовою.

Відкрию двері - розбіжаться в різні напрямки. Є вірогідність, що не схоплю жодного. Тож в голову прийшла чудова ідея: телепортуватися з готовим заклинанням нерухомості.

Мені вдалося непомітно переміститися, але накласти заклинання одразу на всіх - ні. Одному з трійці вдалося втекти. Шкода. І поки я на хвильку замислилася, що робити далі, як двері відчинилися - й на вулицю вийшов Галеон у самих штанях.

***

Спочатку я хотіла провести допит удома сама, та зрештою глузд взяв гору, й довелося йти за Лавером. Звісно, розумніше було телепортуватися до пана Адейр - зрештою, він голова варти. Але я не ризикнула: чоловік не був у числі тих, кому встигла розповісти таємницю свого будинку, а декан знав і нахабно цим користувався. Тому спочатку я потрапила до Гаяв-Току, а вже звідти - до будинку Лавера.

Чоловік був сам, та нещодавно від нього пішла жінка зі знайомим запахом. Розпитувати не стала - це не моя справа. А от про злодюжок розповіла. Калрін трохи побурчав, що я завжди знайду якусь пригоду, та за десять хвилин він був одягнений.

07 Рубіния 158р.

Маг-Рівік

Темою сьогоднішнього уроку з геології були мінерали, а точніше - кроунди.

Ох, як зраділа моя дракониця, коли викладач виклав на стіл необроблені камінці, у яких я відчула коштовності. Навіть з’явилася жадоба їх украсти. Та я впоралась. Знову.

Отже, на уроці ми вивчали, чим відрізняється рубін від сапфіра, і де добувають падпарадж. Звісно, без домашнього завдання не обійшлося: створити штучний камінь і підготувати письмовий звіт - що використовували та як робили. Добре, що завдання було колективним: у когось та й вийде. А ще закралась підозра, що як тільки в когось вийде, про це дізнаються всі, й збагатитися на цьому не вийде. От же ж хитрі в нас викладачі.

Та все ж завдання виявилось складніше, аніж здавалося на перший погляд. У нас була схема, і дякуючи Філлу - зразок. Ми зайняли вільну кімнату для самостійних занять, та за годину наші спробі не зрушилися ані на крихту. Добре, що Філл вічливо це не коментував.

- Це якесь знущання! - вигукнула Окдана після останньої спроби. - Скільки зусиль і часу, та все марно.

- Може, варто запитали у тих, хто вже проходив це? - запропонувала Біра.

Всі на неї подивились. Запропонуй вона це на початку тортур - усі б відмовилися. Та зараз ідея здавалося слушною.

- У вас є хтось на прикметі? - запитала я.

- Юдіан! - майже одночасно вигукнули дівчата.

Й дійсно, хто як не майбутній артефактор мав упоратися з цим завданням.

- Я за ним схожу, - викликалася Біра, а Окдана склала їй компанію.

Ми ж з Філлом залишились вдвох оберігати кімнату, щоб її ніхто більше не зайняв.

- Вже відомо щось про перевертнів? - запитав мене друг, щойно ми залишилися наодинці.

- Небагато. Вони належать до клану Юту-Гхейм-Халті. Приходив їхній голова й вимагав, щоб затриманих відпустили. Мовляв, хлопці ні в чому не винні, а це я наклеп навожу. Пригадав історію з Тідором.

- А що Адейр?

- Він майже одразу, ще вночі, відправив Сент-Луя перевірити мої слова. Нолан підтвердив - як і інші з його загону. До мене питань не має. А от до пана Хатлі - аж занадто. Спершу, можна було припустити, що це вони до цього крамниці грабували. Та ні - їхнього запаху не було. Був інший. Можливий висновок: Хатлі когось іншого винаймав. Так потроху дійшли до думки, що голова клану, як мінімум, покриває злодюжок, а максимум - їх очолює. Ти б бачив, як його обличчя перекосилося. Думала, навіть частково перетвориться. Ти не знаєш, вовки на це здатні? Ні. Шкода. Так от - пішов пан Хатлі сам, а на хлопців чекає допит. І якщо вони добровільно не розповідатимуть - викличуть мага. Цей Адейр, як я подивлюсь, завжди на боці магів. А ще він був дуже злий. Схоже, він втомився від відчуття постійної загрози і нездатності забезпечити безпеку.

- Всі більш досвідчені маги, що не втратили глузд, втомились. Очікуємо - не зрозуміло чого.

Я зітхнула. Очікували всі. І магістри. І члени ордеру. І вартові. І ми, звичайні учні школи.

Я ще декілька разів спробувала створити камінець - результат був невдалим. Філл за цим лише спостерігав, артефакторику хлопець не відвідував. І саме за цим заняттям нас і застукав Юдіан з дівчатами.

- То що в вас не виходить? - запитав хлопець.

- Рубін, - відповіла я, тицяючи в купку червоно-сірого піску.

- О, то у вас вийшло зробити порошок. То добре. Зараз покажу, як з нього зробити камінь. Але пам’ятайте - він буде триматися тимчасово. За постійними - до архимагів.

- Головне, щоб він до першого дня долежав.

Й всі були з цим згодні.

10 Рубіния 158р.

Гаяв-Ток

Після зміни в “Кристалі” я перенеслася до Гаяв-Тока. І хоча вже давно мала змогу звільнитись з крамниці, та все ж не наважувалась. Мені подобалось. Подобалось перебувати серед магічних виробів. Особливо моїй дракониці.

Я добре зрозуміла, що хоча ми з нею одне ціле, іноді наші бажання розходилися. Коли одна прагнула дій - інша вирішувала відступити. Тому в голові була постійно боротьба. Мені б до психіатра сходити, та в цьому світі їх не було, а до магів-цілітелів не наважувалась звертатись. Боялась. Боялась невідомо чого. Навіть самій собі пояснити не могла.

Щодо крамниці. Хоч я й розуміла, що рано чи пізно доведеться звільнитися, та відтягувала це якнайдовше. Пан Прієр навіть нового співробітника планував найняти - такого, що працював би в нього постійно, а не як я останнім часом. Та виганяти мене також не поспішав, бо я приносила користь. Мої здібності останнім часом усе частіше ставали в нагоді. То артефакт-пастку виявила - таку, якої не мало б бути в скрині, яку пан Прієр отримав поштою від знайомого артефактора. То проклятий амулет - замість звичайних дзеркал зв’язку.

Іллін навіть жартома підмітив, що я притягую до себе такі предмети. Жарти жартами, та відкривати посилки без мене пан Прієр не ризикував. Тому з продавчині я перетворилася на комірника.

- Про що замислилася? Та так, що під ноги не дивишся? - голосно запитав Галеон, привертаючи до себе мою увагу. І вчасно: ще крок - і я б перечепилася через коріння, що стирчало з бруківки.

Я телепортувалася на одну з вулиць міста, а вже звідти йшла пішки до місця, де були приятелі.

- Про вдачу, - чесно відповіла я. - Що в вас нового?

Вчора ввечері декан перемістив хлопців до міста Фіннлоха, як робочу сили для пана фот Хейнна. Архімаг знайшов під завалами черговий маяк. Не такий сильний, як “сніговий”, та все одно непростий. Цей погано реагував на будь-яку магію, тому, щоб до нього дістатися, довелось розбирати руїни вручну.

- Артефакт відкопали. Зараз перерва - фот Хейнн думає, як його знешкодити.

- А ви його дістали? І притягли сюди? - здивувалась я. Ось чого-чого, а торкатися демонічних артефактів я б не радила від слова зовсім.

- Ні, - заспокоїв мене коханий. - Так і лежить на місці. І ще - Фот Хейнн не радить тобі до нього наближатися.

- Чому? - я була збентежена. Як це так - мені не можна подивитися на маяк?

- Через ключі, - поспішив пояснити Галеон, поки я не встигла накоїла дурниць. - Він вважає, що вони його можуть спровокувати.

- Може, віддати тобі ключ? Хоча б на час.

- Ти ж знаєш, що не вийде. Навіть якщо ти втопиш його в океані, він усе одно належатиме тобі.

- Знаю, - з сумом погодилась я. - То чим я зараз можу допомогти?

- В палаці засів Янг. Притяг купу камінців і перебирає їх.

- То я піду краще до нього. Мабуть, він хоче створити адрес-камені.

- Йди. Увечері побачимось.

- Так.

Поцілунок був довгим, зі смаком м’яти та ягід, які Галеон їв перед тим, як з’явилась я.

***

Лежати на жорсткій лавці - не надто зручно. Та що поробиш, коли магістр Янг уже третю годину перебирає одні й ті самі камені в спробі відібрати той самий. Мої поради ніхто не слухав - тим паче, що я просто тикнула пальцем у той, що мені більше сподобався, та пояснити свій вибір не змогла. А слухати вкотре, чому черговий камінь не підходить, особливо коли ще годну назад я про це знала - втомилася.

Тож я лежала на лавці й розглядала стелю - білу, з ліпниною. Та чим більше я вдивлялася, тим чіткіше проступав малюнок, який хтось старанно зафарбував. От нащо? Що там могло бути намальовано?

- Що ти там такого помітила? - відірвавшись від огляду, запитав мене магістр Янг.

Я й розповіла - таємницю з цього робити не збиралася. Хейл трохи постояв, задерши голову, і, схоже, теж помітив малюнок, бо пересунув шафу, щоб дістатися стелі. Краще нічого не вигадав, як використати замість ганчірки рукав сорочки.

Зі стелі посипалась фарба - ніби борошно з сита. А під очищеним клаптиком ми змогли розгледіти лише смужку, намальовану чорною фарбою.

- Ята, подай мені зелену пляшечку, - попросив магістр.

Питати, яку саме, не було потреби - одна-єдина потрібного кольору стирчала з сумки.

- Тримайте, - передала я її чоловіку разом із хустиною.

Янг, наливши трохи зілля на тканину, обережно потер малюнок. І вже за лічені секунди кімнату заповнив сморід, що поступово перетворювався на сірий туман.

- На вихід! Негайно! - скомандував чоловік.

Зайвих питань ставити не ризикнула й, схопивши той самий камінець, що сподобався, залишила приміщення.

11 Рубіния 158р.

Гаяв-Ток

Учора я ледь не знепритомніла через невідому речовину, яка заполонила кімнату. Мене нудило до самої ночі, ледь заснула. З магістром Янгом було гірше - його терміново довелося доставити в Маг-Рівік, до цілителів.

Сьогодні мене не нудило, та легше від цього не стало. Колір моєї шкіри наблизився до сметанного, а в роті стояв гіркий присмак чорнобилю. Вуха заклало, руки тремтіли. Та мені вистачило сил, щоб підвестися з ліжка та спуститися до залу, де за столом сиділа Біра в компанії з Лурком і снідала. Нам довелося залишити палац і обрати інше житло. Звісно, я надала перевагу перевіреному, ще торік, будинку.

Від запаху їжі мій шлунок прокинувся й нагадав, що він порожній. Та перевантажувати не стала. Тарілка каші з вареними яйцями - усе, що я наважилася з’їсти. Запила все гарячим напоєм з пелюсток квітів.

- Й що то було? - нарешті запитала я.

- Пентаграма для виклику демона, - відповіла подружка. - Інші зараз перебувають там та стримують прорив.

- Це ми активували її? - здогадалася я.

- Так. Вона там знаходилася не одне сторіччя. Її намалювали ще під час будівництва.

- Нічого собі. Тобто вона може бути не пов’язана з сучасними маяками?

- Декан також про це подумав. Якщо тобі вже краще, то ходімо до них. Тільки, будь ласка, зрозумій нашу ситуацію.

- Ти про що?

- Декану знадобилася допомога досвідчених магів.

Я аж підстрибнула.

- Він що, привів сюди магів?! Без мого дозволу?!

- Ти маєш зрозуміти, іншого виходу не було. То не просто кров, а кров короля демонів.

- Не будь дитиною, - втрутився в нашу розмову Лурк. - Невже для тебе важливіше вберегти таємницю й нікого сюди не пустити, аніж не дати демонам проникнути в цей світ?

Я на хвилинку аж завмерла. Стільки розумних слів від хлопця ніколи не чула. Хоча, звісно, особливого спілкування не було. Окрім того випадку в підземеллі.

Звісно, вони мали рацію. Нехай краще тут тиняється ще кілька магів, ніж ціла армія демонів. Я відступилася.

- Піду гляну, кого Калрін привів.

- Не біжи, я маю вас охороняти.

Доводити, що охорона мені не потрібна, не стала. Хто знає, що на мене подіє, а на не-мага - ні.

***

Цю частину палацу оточили і знайомі, і незнайомі мені маги. Серед знайомих була Міранда - жінка якраз відпочивала, сидячи на лавці, підставивши променям своє смагляве обличчя. Також помітила магістра Еспена в компанії з магістром Шеннон, викладачем бойових заклинань. Серед незнайомих - двоє чоловіків, дуже схожих між собою, наче рідні брати. Обидва - червоношкірі та з білосніжним волоссям, як і у всіх чистокровних інті. Декана ніде не бачила.

Підійти я наважилась до Міранди - і знайома, й викладачем не була.

- Прокинулась. Думала, ти будеш спати до завтра, - промовила Міранда, щойно я підсіла поряд із нею. - Там усі стрибають навколо твоєї знахідки.

- Й немаги також? - запитала я, бо ніде не бачила Галеона.

- Ні. Вони граються за містом в гру під назвою “Знищ маяк”.

- Тобто?

- Тю. Ти ж знаєш, що вони вчора цілий день відкопували руками артефакт?

- Так.

- Так-от, тепер намагаються його знищіти. Ще пару годин - і, здається, в них це вийде. Коли я востаннє раз до них навідувалася, він був майже наполовину розбитий.

Я вже не стала запитувати інших подробиць - потім Галеон мені розповість особисто. Замість цього піднялася на ноги та пішла всередину. Міранда ж залишилася відпочивати.

Стіни та двері, що вели до кімнати, буди обплетені малюнком з рун - не тільки з боку коридору, верхніх та нижніх поверхів, а й з вулиці. Таким чином небезпеку ізолювали по колу.

- Сподіваюсь, ти сюди не притягнув Німідора? - запитала я в декана, щойно того знайшла.

- Ні. Хоча бажання було.

- То що конкретно відбувається?

- Нічого доброго. Хоча є й гарна новина - прикликати демона у вас не вийшло. Поки що. Ми встигли вчасно й знову оновили печатку.

- От тільки не треба мене в цьому звинувачувати.

- Та ніхто тебе й не звинувачує. Навіть Янгу ніхто не ризикнув докорити - а він більш досвідчений маг, аніж ти. Зараз відбувається очищення повітря, щоб можна було зайти всередину та оцінити руйнування.

Я видихнула з полегшенням. Новина дійсно гарна.

Трохи постояла мовчки, спостерігаючи, як маги підтримують чари. Вони були не просто стомлені - вони були виснажені.

14 Рубіния 158р.

Маг-Рівік

Ранок у мене почався звичайно: пробудження та тренування, яке пройшло майже за планом. Галеон усе ніяк не міг заспокоїтися і змиритися з тим, що я не тендітна пані, а вмію постояти за себе. У коханого щоразу подих перехоплювало, коли я схрещувала мечі з Вальдегором. У спритності вампір міг не тільки зі мною зрівнятися, а й перевершити. Та поранення мені не загрожувало - зброя лише боляче била по лусці. Потім доводилося мастити шкіру маззю від синців.

Після тренування на мене очікувало купання та сніданок. І щойно ми зібралися за столом усією компанією, як у двері постукали. Відчиняти пішла Лавена - найтерплячіша з нас. Бо за ці три дні гості мене дістали: то один магістр, то інший, то Міранда, то Янг, що нарешті прийшов до тями. Не будинок, а прохідна. І всім треба було до Лісу. Навіть Коша вже не просто буркотів - буркотів по-справжньому. Треба якийсь інший вихід знайти, а то двері випадуть.

Цього разу зранку нас відвідав Калрін. Залишивши шкільні справи на помічника, декан разом із Лурком, Галеоном та іншими чужинцями мав продовжити перевірку Земель на чергові сліди любителів темних ритуалів. Поснідавши, ми розійшлися: хто до Дикого Лісу, хто до школи

***

Уроки пролетіли непомітно.

На анімагії вивчили нову тварину, а на ВНтН - неживу істоту. Обід минув у розмовах. Наближалося чергове свято та настрою гуляти не було.

На елементаристиці ми продовжували змішувати стихії, а на артефакториці почали вивчати “природні” артефакти - не створені магами штучно, а ті, що виникли природним шляхом. Зазвичай такі знаходять поряд з аномальними зонами або колишніми храмами.

Після завершення навчального дня я планувала замість бібліотеки піти додому та приєднатися до прочісування Лісу. Та не вийшло. Майже біля воріт мене наздогнав Вильгельм, а його коротка фраза змусила мене змінити своє рішення:

- Я почав згадувати минуле життя, - тихо промовив він, а мене наче блискавкою вдарило й кригою вкрило.

- Ти один, чи ще хтось із твоєї групи? - вирівнявши дихання, запитала я.

- Я та Джинг.

- Тоді чекаю вас двох тут через п’ятнадцять хвилин. Я зараз за Лавеною сходжу, ще Ділана треба знайти.

- Його не клич. Потім поясню, - все так само тихо додав ельф.

Мабуть, моє здивування занадто сильно відобразилося на міміці. Та розпитувати зараз не ризикнула й побігла до бібліотеки, де сиділа подружка та читала здоровезний довідник з ельфійської мови.

***

Невеличкий кабінет, ключі від якого мені якось дав декан, був розташований на третьому поверсі, у самому кінці коридору.

- Розповідайте, - сівши за стіл, одразу перейшла до справи. - Усе по порядку, навіть те, що вважаєте зайвим.

- Добре. Почну я! - оголосив Вильгельм.

Джинг не заперечувала, а нам із Лавеною, на жаль, не було чого розповідати. Ми й досі не знали, ким були в минулому житті.

- Отже. Я згадав, як сидів за ПК. Що таке ПК - ви знаєте? Добре. Отже, сидів і займався тим, що видаляв спам із пошти, який накопився за кілька місяців, попередньо його переглядаючи. Іноді якийсь важливий лист туди потрапляє. Реклама, реклама і ще раз реклама. І раптом серед цього одноманітного мотлоху я знайшов ще одну рекламу - тільки не лохотрону, а гри. Чому я так вирішив - сказати не можу, мабуть, чуйка. Так от, я відкрив листа й перейшов за посиланням. Звісно, спочатку треба було зареєструватися, а потім описати персонажа, яким би ти хотів грати. Там ще було щось на кшталт: “Уявіть, що у вас є можливість потрапити в інший світ. Оберіть, ким ви там будете”. І далі - ціла анкета: раса, стать, клас, зріст та купа всього іншого. Час на заповнювання був обмежений, а в мене замість однієї руки - протез. Та я вклався. Потім вискочив напис: “Ваші дані обробляються. Очікуйте”. І все. Я годину просидів, дві. Нічого не змінилося. На пошту зазирнув, в спам зайшов - порожньо. Потім розповів сусідці. А вона попросила скинути посилання. Мені не шкода, я й перекинув. Вона також заповнила анкету - і знов те саме: “Ваші дані обробляються. Очікуйте”. Ми посміялись та розійшлися.

Минуло, мабуть, тижні три, як раптом мені приходить повідомлення, що на мене очікує посилка у відділені пошти. Майже ні с ким не спілкуюся, та й прислати мені, по суті, нікому. Але таке саме повідомлення надійшло й моїй сусідці. Звірили відправників - той самий. І тут вона згадала, що назва сайту з грою була така ж. Ми й пішли. Точніше, пошкандибали, бо окрім відсутньої руки, у мене й ніг не було. За посилки було сплачено відправником, але ми все одно прямо там їх відкрили. У невеличких коробочках лежали кулони - сріблясті ромби з візерунком, а по центру: в мене фіолетовий, а у сусідці - помаранчевий камінець. Розміром не більше сірникової коробки. Небезпеку вони не несли, тому ми забрали додому - кожен свій. І знов тиша.

Та якось посеред ночі я прокинувся від того, що поряд пролунав вибух. Потім ще один, і ще. Потім обавилася стеля. Останнє, що пам’ятаю, - кулон, який лежав коробці на полиці, опинився в мене в руці. І він світився. Все. Далі я прокинувся вже в цьому світі.

Хлопець завершив розповідь, його декілька разів хотілось перебити запитаннями, та я не наважилася.

- У мене приблизно схожі спогади, - взяла слово Джинга. - Опитування, посилка. Мій камінець був більш рожевий. А ще я пам’ятаю, що був проміжний етап між вибухом та підземеллям. Якесь холодне приміщення з високими дверима, і цей кулон їх відчинив. На жаль, більше нічого додати.

- А де вони зараз? Ці кулони? - нарешті запитала я.

- В мене його не має. Він наче розчинився в тих дверях, - відповіла дівчина.

- У мене його також не має. Хоча після того, як згадав, я декілька разів перевірив усі свої речі. Мабуть, дійсно, він потрібен був лише для того, щоб відчинити ті двері. А виконавши свою задачу - зник.

- Хтось із вашої компанії, окрім вас, ще має схожі спогади? - знов запитала я.

Хотілось дізнатися, чи пов’язані ці спогади з обраною расою. Вільгельм був сніговим ельфом, а Джанга - перевертнем-лисицею.

- Або немає. Або не хоче ділитися. Принаймні мені про таке не відомо, - додав Вильгельм. - Ми їм розповіли, намагаємося довіряти один одному. А що ви можете розповісти?

Я подивилась на Лавену, а вона - у свою чергу - на мене. І я одразу пригадала про злогоду на півдні. Тоді склалось відчуття, що подружка щось неприємне загадала з минулого життя. Неприємне та занадто особисте. І до цієї розмови воно нічого спільного не мало.

- Я також трохи пам’ятаю місце перед підземеллям. Але там не було холодно, навіть навпаки - дуже зручно, й залишати його не хотілося. Та мене звідки примусово виперли. Хто - не знаю. Щодо кулонів, я такого серед своїх речей не бачила. Єдине, що можу сказати про минуле життя, - я була літньою жінкою, що прожила досить нецікаве життя.

- Спалах, - раптово заговорила Лавена. - Я вас слухала и обмірковувала. Я згадала спалах. Яскравий та болісний. Він обпалив мою шкіру, засмерділо паленим м’ясом та кров’ю. Все. Більше нічого.

- Тобто всі, принаймні ви троє, перед тим як опинитись тут, загинули в тому світі? - оголосила я висновок, що прямо напрошувався.

- Виходить, що так, - підтвердив Вільгельм. - Тобто ми отримали анкети, вважаючи це грою, їх заповнили, а коли опинилися тут, то виявилося, що тоді ми створювали нових себе. Я не проти - у мене знов всі кінцівки на місці. Та й живий. Але що з нашою пам’яттю? Чому там порожньо?

- Щоб не сумували за родиною? - припустила я. - До речі, а що трапилося з твоєю сусідкою?

- Гадки не маю. Чесно.

- А вона анкету при тобі заповнювала? - знов запитала я. Хлопець ствердно кивнув головою. - А що писала, пам’ятаєш?

- Троль. Це має бути жінка-троль. Десь два з гаком зросту, зі сірою шкірою та чорним волоссям. А ще в неї має бути татуювання - починалося на шиї, а закінчувалося на спині. Вона ще пожартувала, що такого кволого ельфа доведеться захищати.

Ми з Лавеною знов перезирнулися - такої колоритної особи в нашій групі не було. Як виявилося в групі Вільгельма також. Та напруживши пам’ять, хлопець згадав ім’я, яке собі обрала сусідка, - Гарпина Могучі. Вже щось. Можна буде в Лавера чи Ланга запитати, чи є серед чужинців людина, а точніше троль, із таким ім’ям.

- А що не так з Діланом? - перейшла я на другу тему цієї зустрічі.

- Ми помітили дещо дивне в його поведінці. Точніше - в поведінці всієї компанії, - якось невпевнено промовила Джинга, наче боялася, що її слова можуть комусь зашкодити.

- Кажіть усе. Ви ж історію з останніми потрапляннями чули? Не мовчіть.

- Я помітила в них на шиях кулони. Звісно, вони круглі, а не ромбом, але все ж мають камінець по центру. І у кожного - різного кольору. Коли Віл запитав в них, звідки вони, ті сказали, що придбали їх уже тут.

- І це викликало у вас підозру? - запитала я, намагаючись надати голосу спокійного тону, щоб не налякати розповідачів.

- Вони про це збрехали, - промовив Вільгельм.

- Звідки така впевненість?

- Я, може, й не такий сильний емпат, як ти, - продовжила Джинга. - Та чи взагалі це можна назвати емпатією - не знаю. Але коли мені брешуть, у мене починає свербіти кінчик хвоста. І можу сказати: щодо спогадів у нашій компанії, про те, що хтось згадав і не сказав, - ніхто не збрехав. От я точно знаю: ти не брешеш, ти лише про щось не договорюєш. Та питати, про що, не буду. Це, мабуть, особисто і нас, чужих, не стосується.

Я на мить завмерла, намагаючись зібрати думки докупи, щоб чогось зайвого не ляпнути. Та й узагалі, треба буде подумати, чи варто довіритися саме цій групи потраплянців.

- А у новеньких нічого схожого не бачили? - відклавши розмову про довіру на потім, повернулася до кулонів.

- Я з ними лише один раз привітався - і все. Якось не було приводу, - зізнався Вільгельм.

- У мене також. Але з їхніми ельфійками спілкувалися наші Каріліель та Ейрандель. У них якась нав’язлива ідея влаштувати такий собі клан ельфієк-чужинок, щоб триматися разом, - розповіла Джинга.

Я знов подивилась на Лавену.

- Не дивись. Мене не кликали, може, через те, що я наполовину ельфіка. А до Аірель з Юліссію вони з цією пропозицією підходили? - запитала подружка в лисиці.

- Запитаю. Чесно кажучи, цим навіть не цікавилась. Якісь вони….

Й замовкла. Мабуть, слово підходяще підбирала.

- Засранки, - скориставшись паузою, видала Лавена, - самозакохані, зарозумілі засранки.

Усі присутні посміхнулись. Мабуть, це були найпристойніші слова на адресу чужинок.

- Отже компанія Ділана - на мені. На вас - остання. Впораєтесь?

- Так. Маємо, - відповіла Джинга.

- Добре. Ми також сьогодні дружньо потрусимо речі нашої першої черги. Бо хто знає, може, ці кулони й не зникли остаточно, а просто принишкли, чекаючи свого часу. Я також розпитаю своїх, хто що пам’ятає. Може, комусь згадається ще якась дрібничка, яка зараз здається неважливою, а насправді може виявитись ключем до розгадки. Завтра вихідний, тому зустрінемося перед початком занять. Післязавтра, мабуть, зарано. Давай сімнадцятого біля воріт, - запропонувала я, а всі інші погодилися.

А коли залишилась наодинці, замислилася.

Дивні кулони - це не просто прикраси. Вони можуть бути дуже важливими, навіть визначальними. Вони вже вплинули на наше потрапляння сюди, а тепер, схоже, збираються відіграти не останню роль у нашій подальшій долі. А ще дуже не хочеться, щоб ці артефакти опинились не в тих руках. У руках тих, хто вміє гарно усміхатися, а за спиною вже готує нову пастку. Хто шукає влади або сили, не задумуючись, яку ціну за це доведеться платити іншим. Я не знаю, що саме ці кулони здатні зробити, але краще, щоб вирішували це ми, а не хтось, хто готовий перетворити нас на пішаків у власній грі.

18 Рубіния 158р.

Маг-Рівік

- Хммм…

Це протяжне “Хммм” пролунало в кабінеті вже разів сто, та щось більш-менш зрозуміле ніхто не поспішав повідомити. Лавер з Янгом, здавалося, цілу вічність розглядали нашу з Вільгельмом здобич. Мені вдалося роздобути кулон у вигляді краплі - з моєї черги потрапляння. Я згадала, як Віткар тримав в руках щось схоже після таємничої дуелі. Такий собі трофей. Шкода, але інших з цієї “партії” здобути не вдалося. Ані в мене, ані в Лавени, ані в хлопців їх не було. Вільгельм же приніс кулон, тимчасово позичений у Анабель, - срібний трикутник з білосніжним камінцем. Камінець у кулоні Конна був червоним.

- Хммм…

- Може, досить? - я не витримала й зірвалася. - Поясніть, що означає ваше “Хммм”?

Від такого нахабства чоловіки нарешті відірвалися від артефактів й подивилися на мене.

- З першого погляду - це звичайна прикраса, - спокійно пояснив декан, хоча мав усі підстави виставити мене геть і не відповідати на запитання. Але чоловік досить добре мене знав, тому не став цього робити. - Ніякого магічного чи божественного впливу. Але щось в них бентежить. А в тебе точно нічого немає? Не обов’язково кулон. В мене є здогадка, що вони були у вас всіх. Просто їх поцупили. Нащо - поки невідомо.

- У всіх, окрім мене. В мене не було. Це точно. Я в перший же день перевірила всі свої речі. Й якщо в інших могли викрасти, то з мого браслета - стовідсотково ні.

- Так. У тебе ж чарівний браслет. Все своє ношу з собою. Точно. Зброя. Твої мечі зараз з тобою ж?

- Звісно, - чесно відповіла я Лаверу та дістала один з клинків, передаючи з рук у руки.

- Зараз дещо перевірю, - сказав декан і поклав меч на стіл, а сам підвівся, підійшов до однієї з шаф та дістав звідти досить велику шухлядку.

Спочатку Калрін прочитав над нею заклинання, а потім відкрив кришку. У ніс мені одразу вдарив невідомий, огидний запах. Ледь стримуючись, щоб не знудити, я ризикнула підійти ближче. У шухляді була купа маленьких дерев’яних коробочок, шкіряних мішечків та флаконів із темного скла. Й все - без підписів. Але, схоже, декан чудово знав де що знаходиться, бо, навіть не копирсаючись, дістав одну з коробочок та відкрив її. Усередині був сріблястий порошок, від якого мені аж плакати захотілося. Що за гидота? А чоловікам хоч би що, начебто й не має смороду. Та на цьому не закінчилося.

Далі декан з шафи дістав дві глиняні плошки й в кожну насипав по щіпці порошку. А потім - я йому за ледь голову не відірвала, та втрималася - чоловік крихітним ножем, я б навіть сказала скальпелем із лезом чорного кольору, зішкрябав стружку з кулона та меча. Я настільки була цим здивована, що завмерла, мов статуя в парку. І не знати, що саме мене більше здивувало: нахабство чи сам факт, що мою зброю можна пошкодити. Саме це й врятувало голову Калріна.

Наступним кроком декан змішав стружку з порошком і підпалив кожну суміш. Два однаковий стовпа помаранчевого диму піднялись над плошками. А я ледь свідомість не втратила. Лише сіла на підлогу - ноги не тримали.

- Що з тобою? - нарешті помітивши мій стан, запитав декан.

- Як же воно смердить.

- Смердить? Я нічого не відчуваю такого. А ти? - звернувся до мовчазного Янга.

- Трави, суміші. Але нічого такого, щоб стало зле. Мабуть, краще провітрити.

Я лише кивнула головою, погоджуючись, а маг за кілька хвилин, за допомогою заклинання повітря, очистив приміщення від смороду. Майже. Із шухляди все ще тхнуло.

- Навіть не знаю, чи це добре? - скоріше сам до себе промовив декан, коли переконався, що зі мною все гаразд.

- Ти про що? - запитала я, бо за виразом обличчя Янга зрозуміла, що лише мені не відомий результат експерименту.

- Й ці кулони, й твоя зброя зроблені з одного матеріалу. Матеріалу, не відомого цьому світу. Це робить їх дуже, я б навіть сказав, занадто дорогими.

- То їх міг вкрасти звичайний злодюжка? Це можна виключити. Бо про їхню цінність навіть ми не знали. А що вже казати про крадіїв із цього світу.

- Ось тут я з тобою не погоджуся, - вступив в розмову Янг.

- Поясніть.

- Ти забуваєш про таку річ, як коло, що вас притягло, і про інформацію, яка була відома жерцям з самого початку.

- Їх викрали люди жерців?! - чи то вірно, чи ні, але я дійшла до такого висновку.

- Саме так. Ти ж розповідала, що в перші дні жерців-чужинців навіть не бачила в гостьовому будинку. І чим вони займалися - не знаєш. А ці кулони у них також мають бути. Вони точно знали, що саме красти.

- Та от чого ми точно не знаємо, так це нащо вони їм, - додав Лавер. - Чи то щоб гроші на них заробити, чи вони дійсно мають якісь властивості.

Я замислилася, бо згадала ще про одного розумного, у якого навіть не додумалася запитати про ці кулони. І ділитися цим не поспішала з деканом, поки точно в дечому не переконаюся.

- Кулони ми повертаємо, - продовжив декан. - Та дуже прошу, стежте за ними. Повторні спроби викрадення не виключаються.

- Звісно, - запевнила я.

Кулон Анабель я поверну, а от другий поки залишу в себе, Віткар не відмовить.

21 Рубіния 158р.

Дорим

Я два дні думала, думала та ще раз думала. Багато думала. Нащо воно мені все це? Що я такого в минулому житті вчинила, що в цьому на мене звалилося стільки відповідальності та проблем? А так хотілося просто вивчитися на артефактора, відкрити свою майстерню й жити тихим, непримітним життям. Та щось не виходило. Мабуть, тому мене знов понесло в Дорим - місто, з якого почався шлях нового життя.

Я іноді навідувалася до пана Ланга. Архімаг завжди радів, коли мене бачив, і ділився останніми новинами. Але не цього разу.

- Тебе хтось бачив? - замість привітання налякано запитав чоловік.

- Ні. Я одразу до вас телепортувалася.

- Це добре, - промовив чоловік і трохи заспокоївся. - Намагайся деякий час не потрапляти нікому на очі в цій будівлі. Та й узагалі в місті. Це небезпечно.

- Що трапилось? - такі прохання просто так не виникають.

- Жерці нових богів.

- Я вже чула про них. Богів цих… Вони що, дійсно існують?

- Так. Їх аж троє. І вони з’явилися особисто посеред міста вчора і почали свої проповіді на тему: “Старі боги - то лже-боги. І взагалі звичайні люди, які ніколи немали божественної сили. А врятувати від демонів та їхніх послідовників, можуть лише вони, нові боги”.

- А їх можна побачити зараз?

- Вони в головному храмі, куди доступу немає стороннім. Таємно до них не дістанешся.

- Погано. Це дуже погано. Менше ніж за три місяці тут з’явиться чергова партія потраплянців, а серед них точно будуть маги… Я… Мені навіть уявляти, що з ними буде, страшно.

- Так. Вже чотирьох втратили. Скільки буде цього разу - невідомо.

- А що в Лакаїрі? Яка там ситуація?

- Поки не чув про появу там ані нових богів, ані про їхніх жерців.

- З’ясуйте, будь ласка. Це дуже важливо. В мене є одна ідея.

- Звісно. На третій день тебе чекаю. Сподіваюся до того часу отримати відповідь.

- Домовились. І ще…- я зробила паузу, трохи зволікаючи, бо питання звучало дивно, навіть для мене. - Дізнайтесь, будь ласка, чи була серед чужинок дівчина на ім'я Гарпина Могучі?

Архімаг уважно на мене подивився, ніби зважував, чи варто питати про причину такої цікавості. Але зрештою просто кивнув.

- Звісно. З'ясую.

- Дякую, - коротко відповіла я.

***

Попрощавшись, та замість того щоб повернутися до Маг-Рівіка, я вирішила все ж прогулятися вуличками Дориму. Головне - не потрапити на очі тим чужинцям, з якими я опинилася в одному колі два роки тому. Я тоді майже не спілкувалась з ними, та запам’ятати мене могли, як не ім’я, то зовнішність. Такої рудої коси більше ні в кого з нашої компанії не було. Тому волосся я сховала під хустиною. Залишалися вуха та очі. Але тут була спокійна - таким могли похизуватися й інші мешканці міста.

Місто на перший погляд нічим не відрізнялося від мого останнього візиту. Крамнички, гостьові будинки, корчми - все працювало. Розумні, що потравлялися на моєму шляху, не виглядали заляканими, чи збентеженими. Вони були спокійні. І щасливі. Ось це й мене насторожило. Бо не може радіти чоловік, що сидить на землі й просить милостиню. У нього ж нога заживо гниє, а це процес далеко не безболісний.

Та все ж я дійшла до площі, де стояв головний храм дванадцяти богів. І от тут помітила зміни.

Перед входом зібрався натовп, що стояв на колінах і повторював щось схоже на молитву за чоловіком, який стояв на сходах. Сам чоловік також відрізнявся від жерців, яких я бачила до цього. На ньому була брудно-сіра ряса без прикрас підв’язана простою мотузкою, а лису голову прикрашав металевий обруч.

Підходити ближче не наважувалася - раптом помітять. Та все одно, навіть на відстані я відчула, як цей “жрець” ментально впливає на свідомість слухачів.

Довго не затрималася - раптом хтось помітить мою зайву зацікавленість і вирішить перевірити, чому я не стою на колінах.

24 Рубіния 158р.

Маг-Рівік

Зібрати всю інформацію одразу ніяк не виходило. Десь та щось постійно затримувало. Навіть на самостійні заняття майже не лишилось вільного часу. На початку навчання не виповзала з бібліотеки й кожну вільну хвилину там проводила. А зараз - кожну вільну хвилину витрачала на пошук чергової відповіді на чергове питання.

- Що знайшла? - запитав мене Галеон, заходячи на кухню.

Я сиділа за столом та гортала блокнот в очікуванні, коли закипить вода в чайнику для чаю. В побуті магією рідко користувалася.

- Та майже нічого. Єдине, що втішає - у Лакаїрі зараз спокійно, ніяких слідів нової релігії.

- Хочеш особисто це перевірити? - сівши поряд, запитав коханий.

Я анітрохи не здивувалася такому запитанню, бо інколи здавалося, що Галеон вміє читати думки. То, звісно, була маячня - хлопець просто встиг добре мені вивчити, щоб зрозуміти мої наміри.

- Хочу. Та це забере деякий час. До Мілет-Дуна, звісно можу телепортуватися, але далі потрібно буде або пересуватися порталами, чого особисто не дуже бажаю - можуть і відстежити, - або летіти. Тут, звісно, також є свої мінуси.

- Лакаїр розташований занадто близько від земель драконів, - знов здогадався хлопець.

- Так. І щось мені підказує, що з ними, якщо й налагоджувати контакт, то якомога пізніше.

- Впевнена?

- Ще й як. А скажи мені ось що: ти або хтось з хлопців спілкувалися з тими, хто залишився в Доримі працювати у варті міста?

- На початку ми спробували з ними заприятелювати. І якщо Аттал ще йшов на контакт, то Телмах - ні. Більше з ними спілкуватися не намагалися. Особливо після слів Лавени.

- А що вона сказала?

- Вона відчула зневагу з їхнього боку, бо ми обрали інші раси й не залишилися людьми.

- Яка… цікава позиція.

- Гадаєш, вони можуть бути пов’язані з новою релігією?

- Можливо. Але щоб у цьому переконатися, треба особисто з ними поспілкуватися. Хоча б з одним.

- Можу навідатися в Дорим, якщо треба.

- Ні. Це дуже ризиковано. Вони можуть впізнати та здогадатися, нащо ти до них прийшов. І якби ти повернувся з Мілет-Дуна з якимось караваном - це, можливо, й не викликало б підозри. А от коли ти прийдеш до них з міста магів... Краще не ризикувати. Я знаю, до кого звернутися з цим питанням.

- І до кого? Чи це ще один світовий секрет?

- Та ні. Я напишу листа до Террі.

- Знов цей хитрий ельф з Енаріона. В мене інколи виникає бажання тебе до нього почати ревнувати.

- Дійсно? - зацікавлено запитала я, дивлячись прямісінько в чорні очі коханого.

- Так. І на початку мене просто з’їдали ревнощі. Та трохи постеживши за вами, я зрозумів - даремно. Ваші стосунки більш нагадують ті, що існують між близнюками.

- Ти не перший, хто порівнює нас із близнюками. Хоча ми не те щоб були родичі чи зовні схожими, ми ж різної статі.

- Отож бо й воно. Якась дивна енергія вас пов’язує.

- Відповідь на це колись та дізнаємося. А більше не до кого мене не ревнуєш?

Запитання було доречним - мені часто доводилося залишатися наодинці то з Вальдегором, то з Соренто, то з деканом.

- Дай подумати.

Галеон на хвилинку заплющив очі та зморщив лоба, наче й справді замислився. Потім відкривши очі, уважно на мене подивився й упевнено промовив:

- Ні. Ніхто з твого оточення не в змозі затьмарити мене.

Я голосно розсміялася - нічого собі самовпевненість.

- Хоча декому б я б хвоста й відірвав, - додав Галеон і притягнув мене до себе, щоб поцілувати.

Відповідаючи на поцілунок, я навіть не встигла продумати про Нолана та наші стосунки, статус яких з появою Галеона знов довелось змінити. Хоча вони й були лише партнерськими, для сторонніх ми не один день зображали закохану пару. Через це про мене серед сусідів полізли не приємні плітки, на які і мені, і Галеону було байдуже.

- А що у вас нового? - запитала я.

- Ми знайшли залишки храму. І вгадай, що було на підлозі?

- Тільки не кажи, що той самий малюнок, що й у храмі в Доримі?

- Я цього не казав, ти сама здогадалася.

- Хочу це побачити. Де ви його відкопали?

- Це два дні на південний захід. Тому на сьогодні мандрівка відміняється. Ти до крамниці пана Приєра плануєш йти?

- Так. Сьогодні моя вечірня зміна. А що?

- Хочу тебе перехопити потім, поки блохастий знов не вліз.

- Добре, - погодилася я, нащо даремно нервувати. Водночас я сподівалася, що Нолан завітає з новинам до крамниці в робочий час.

26 Рубіния 158р.

Маг-Рівік, Нуван-Ріт

Схоже, віддавати перевагу дням, пов’язаним із розташуванням зірки чи супутника, є популярним серед мешканців цього світу для проведення ритуалів.

Сьогодні був день осіннього рівнодення. Місто, звісно, збиралося гуляти, не зважаючи на небезпеку, що нависла над його мешканцями.

А даремно.

Навіть учні-провісники передбачали якусь халепу. Версій будо багато, та довіряла я лише Террі з Аміріен. Друг мовчав, а от ельфійка декілька днів ходила бліда, наче вапном вимазана. Звісно, про її передбачення знали не лише учні, які були присутні в момент передбачення, а й декан із ректором, Німідор та голова магічної варти. Ще б пак! Дівчина передбачила, що в місті, посеред головного храму, з’явиться новий бог. Я ледь стримала язика, щоб не почати лаятися.

Святкувати мешканці почали ще зранку. Спочатку відвідали храм Земніка. Там йому помолилися та принесли дарунки: стопи жита чи пшениці, кошики з фруктами та осінніми ягодами, молоде вино у витягнутих глечиках та свіже пиво в пузатих, маленьких бочках. Потім, вийшовши з межі міста, посипали вже прибрані поля зерном або клали паляниці, щоб ушанувати духів землі й наступного ріку отримати добрий врожай. А вже ввечері планувалося зібратися на площах міста й влаштувати навколо вогнищ танці.

Я ж, звісно, ані до храму, ані за місто не ходила. Натомість відвідала школу, посиділа на уроках та, нарешті, дісталася бібліотеки, у якій так би й сиділа до ночі, якби Вальдегор не нагадав, що на сьогодні є ще справи - настільки я захопилася старими рукописами одного з майстрів-артефакторів. Оце так цікава література: навіть зустріч із новим богом відійшла на другий план.

Діставшись храму, в якому належало з’явитися богу, я ледь знов не почала лаятися. Цілий натовп зібрався, щоб подивитися на його появу. Я, звісно, знала, що учні не втримають язика за зубами й інформація пошириться містом, але щоб мешканці магічного міста ось так на це відреагували?! Це було поза межами мого розуміння.

- Хоч би це виявився саме той храм, - майже пошепки промовила я, але вампір почув.

- Аміріен його досить добре описала. Та й була тут не один раз - і до, і після передбачення.

- А якщо в нього є близнюк? - Галеон вголос озвучив те, що лише крутилося в моїй голові.

Хлопець очікував мене з Гором біля воріт школи, щоб потім разом піти й перевірити, чи збудеться пророцтво. Окрім нас трьох, з цього боку майдану була ще Фіона, яку ми зустріли дорогою, та Нолан. Перевертень-вартовий, знайшовши мене серед натовпу по запаху, мовчки стояв поруч після сухого привітання. Сьогодні його присутності я не дуже раділа - він і досі не знав таємницю Вальдегора.

- У нашому світі є чотири храми, що відтворюють один одного, - вступила до розмови цілителька. - А так як я не дуже релігійна, то в жодному з них не була й не можу сказати, наскільки вони дійсно схожі. Та можу вас запевнити: наш храм не належить до цієї четвірки.

- А де вони розташовані? - щоб якось відволіктись від непотрібних думок, запитала я.

- Один в Каленмірі, на острові Віарн, це самий захід Срединного Шляху. Другий - на острові Серіалль у місті під назвою Естолан - схід того ж шліху. Третій - у Лакаїрі, ця назва вам відома. Четвертий самі назвете?

- У Доримі, - майже одночасно здогадалися ми з Галеоном.

- Отож. Кажуть, наш також пов’язаний з тим, що в Маг-Коріфе. Чим саме - невідомо, я вже казала, я не дуже релігійна. Та можу запевнити: зовні вони зовсім різні. Можете в Улли запитати.

Звісно, ніхто не побіг у пошуках соліенки, щоб перевірити слова Фіони. Усі їй і так повірили.

- Натовп почав рухатися, - перебив нашу розмову про храми Нолан. Перевертень до цього лише слухав, не відриваючи очей від того, що відбувалося на площі.

Дійсно, хвилювання зростало. Вдих-видих. Треба заспокоїтися й не брати чужі емоції на себе. Здається, допомогло, тому я змогла повернутися до спостереження за храмом. І яким було моє здивування, коли замість того, щоб з’явитися в середині будівлі, “новий бог” з’явився в стовпі світла, що переливався усіма кольорами веселки, просто на площі. Мабуть, у них також телепортація зі збоями працює. Або навмисно: так глядачів більше. Скільки їх в храмі буде? Дві-три сотні. А тут майже півтори тисячі зібралося, а може й більше. Схоже сьогоднішні танці відміняються.

- Що на це скажеш? - запитав мене Галеон, не відводячи погляду й міцно стискаючи кулаки.

- Щось мені це нагадує. Щось таке знайоме. З минулого життя, але не справжнє.

- А кіношне, - завершив за мене коханий.

- Так.

- Що таке “кіношне”? - запитала Фіона, уважно, як і інші присутні, слухаючи наш діалог.

- Щось на кшталь спектаклю. Потім поясню подробиці. Та одне можу сказати точно: це не “новий бог”, це звичайнісінький шахрай. Почекайте мене трохи. Хочу де с ким поговорити. Від вас подробиці.

І, як завжди, не чекаючи поки мене зупинять, телепортувалася.

***

- Беллатор!!! Йди сюди, старий пердун, боягуз та скиглик. Вилазь зі своєї схованки й покажися мені на очі. Маю до тебе декілька питань. Беллатор!!!

Мій голосний крик, що лунав вже хвилин десять, звісно, привернув увагу, та не того, на кого сподівалася.

- Ята, це ти? Чого так кричиш? - запитала мене Джойс.

Я й не помітила, коли вона з’явилася. І не дивно - богиня веселощів була майже прозорою, наче мерехтлива тінь, що витає між світом живих і тим, куди її силоміць затягувала невидима сила. Її обриси ледь помітно тремтіли, а кольори втратили яскравість. Здавалося, варто мені моргнути - й вона розсиплеться в повітрі крихітним пилом. І від цього в горлі раптом стало сухо, а на серці важко.

- Хочу поговорити з твоїм чоловіком, - я дивилась їй просто в очі, в яких колись жевріла іскра бешкетства, але зараз вона тліла, гаснучи.

- Його немає, - тихо відповіла Джойс.

- Так поклич, - трохи різко кинула я.

- Ти не розумієш. Його немає в цьому світі.

Мовчання впало між нами, густе й важке, наче холодний туман. Мені знадобилася майже хвилина, щоб усвідомити, що вона щойно сказала. Кожне слово пробиралося крізь мозок, наче крізь мул, поки нарешті не зібралося докупи:

- Тобто?.. І куди він подівся?

- Я не знаю… Вони прийшли… Він з ними боровся… Та програв… І його забрали… Я кликала… Марно… Він не відповідає… Він дуже далеко звідси…

Вона залилася сльозами, але ці сльози були іншими - не людськими. Вони не стікали по щоках, а наче випаровувались одразу, залишаючи по собі легке світіння в повітрі. Її голос ламався, ставав тонким, крихким, а я ловила кожне слово, боячись, що наступне може стати останнім.

- Хм-м, - я спробувала взяти себе в руки, хоча кулаки мимоволі стискались. - З цим потім розберемось. А що з тобою? Ти виглядаєш так, ніби ось-ось розсиплешся.

- Я зникаю... Щось заважає... Ще трохи - й мене не стане…

Вона підняла руки, показуючи мені свої долоні, які на очах втрачали чіткі обриси, наче їх розмивало вітром.

- Чому? Беллатор сховав тебе тут, щоб ти не перетворилася на монстра. Але зараз відбувається геть інше.

- Так… Але я не знаю, що саме,… - її голос був схожий на тріск.

- Скільки це триває? І скільки в тебе лишилося часу?

- А що з Беллатором?.. - вона вчепилася за ім’я, наче воно могло її врятувати.

- З ним потім. Я допоможу його врятувати. Та заспокойся, будь ласка, - знов різко сказала я, відчуваючи, як десь всередині мене вже росте злість. - Поясни все. Я маю знати.

Джойс опустила погляд, немов шукаючи потрібні слова під ногами, яких уже майже не було.

- Майже місяць… Все почалося наступного дня, коли зник мій чоловік. Я не знаю… Чесно, не знаю, скільки в мене залишилося часу…

Її плечі здригнулися від чергової хвилі беззвучних ридань. Я дивилася на це й відчувала, як серце стукає десь у горлі. Підійшла ближче. Ми стояли зовсім поряд, але між нами була якась тонка, невидима межа, яку я боялась перетнути, бо кожен мій рух міг стати останнім поштовхом.

Та я все одно зробила крок уперед. Простягнула руки, щоб обійняти, втримати її тут, у цьому світі.

Не встигла. Те, що я зловила, не мало нічого спільного з тілом. Лише крихітний шматочок, схожий на кришталь. Він був холодний, майже без ваги, наче згущене світло. Розміром трохи більший за мій вказівний палець.

Я стискала його в долоні й дивилася на порожнє місце перед собою, де ще мить тому стояла Джойс.

- От і закінчилися радощі в цьому світі, - сказала я тихо. І хоч не знала, звідки взялися ці слова, вони відгукнулися всередині мене глухим болем.

***

У Маг-Рівік я повернулась вчасно. Навколо самозванця натовп уже починав водити хороводи й радісно вигукувати, сподіваючись, що той їх врятує.

Я розлютилась. Й не витримала й, розштовхуючи “зомбі”, наблизилась до шахрая. На диво, Галеон не відступав й впевнено йшов позаду, а вже за ним - Вальдегор та Нолан. Їм довелось відстати, у натовпі загубилась Фіона. Тому до сходів, де стояв цей клоун, ми дістались лише вдвох.

- Ти! - вигукнула я, мабуть, сьогодні точно голос зірву. - Як ти смієш видавати себе за того, ким не є? Ти, блазень, припини цю виставу, бо ще трохи - й я тобі голові відірву й у сраку засуну!

На жаль, мої слова не дали позитивного результату, та я й не очікувала цього, тому впевнено продовжила наближатися до “нового бога”. Несподівано на моєму шляху стали озброєні люди. І це була не магічна варта і навіть не міська. Ці були вдягнені в сірі плащі, а на їхніх кірасах був зображений срібний хрест, обведений по краях чорною фарбою.

- Відійдіть! - наголосила я та кожному подивилась в очі. Це було не складно - їх усього було шестеро.

На диво, подіяло. Вони відійшли, давши змогу продовжити мій рух. Ось тут я відчула, як “бог” злякався. Ненадовго - десь на пів хвилини. Але злякався. Ага, не такий уже ти всесильний та невразливий. Не ставши чекати дій з боку шахрая, щойно наблизившись, щосили врізала йому по обличчю. Зі зламаного носа побігла кров. Звичайна, червона кров. Сам же “бог”, зробивши крок назад, швидко телепортуватся в невідомому напрямку.

- Й нащо ти це зробила? - почувся за спиною знайомий голос, що належав Німідору.

З відповіддю не поспішила, а замість цього обернулася, дивуючись, як тому швидко вдалось потрапити до цього міста. Та мене чекало розчарування. Ельф і до цього стояв тут, лише переховуючись під плащем та чарами ілюзій.

- Він мене вибісив, - чесно відповіла я.

- По очах бачу, що сильно. Чорні наче порожнеча раарт. Вибираймось звідси. Зараз тут будуть маги-менталісти працювати - треба повернути мізки цім… хм… розумним.

Вихід тут був один. Точніше два, та натовп, що щойно втратив “бога”, був готовий роздерти мене на шматки, і лише захисна стіна, створена Німідором, рятувала. Тому довелось йти до храму, а вже потім з нього - до кабінету в Вежі.

Давно я там не була. Тижня два. Схоже, святкувати сьогодні не доведеться.

Стоп.

Яке святкування?

Джойс перетворилась на шматочок кришталю, крихітний і крихкий. Весь її сміх, вся легкість, зникли в цьому уламку. А Беллатора, за словами його дружини, викрали й витягли з цього світу. Бог війни, грізний і непохитний, раптом виявився безсилим. Його немає. Просто немає. І ніхто навіть не знає, куди він зник.

І от тепер, коли я дивилась на цих "врятованих" мешканців Маг-Рівіка, які ще хвилину тому впевнено аплодували шахраєві, що проголошував себе новим богом, я відчула, як мене охоплює лють.

Святкувати?

Що святкувати?

Зникнення справжніх богів? Безпорадність магів? Чи, може, сліпу віру в першого ж брехуна, котрий пообіцяв спасіння?

Світ стрімко котився у прірву.

І це було найстрашніше - не вороги, не зради, не битви, а це байдуже, мляве прийняття брехні.

Сміх Джойс більше не розганяє морок у цьому місті. А Беллатор... я вперше злякалася, бо якщо навіть він програв, то що чекатиме нас усіх?

Тому я знала - сьогодні святкування не буде.

30 Рубіния 158р.

Маг-Рівік

- На сьогодні все. Завдання я вам видав, на вас чекає перевірка на наступному занятті! - оголосив магістр Шиппер. - Не забудьте.

Усі одразу запевнили його, що не забудуть, і залишили кабінет. З ними була й я з Бірою - затримуватися зайве не було потреби.

- З кожним днем усі більш похмурі ходять. Ніяких тобі веселощів, - промовила подружка, йдучи поруч.

Я важко зітхнула. А які можуть бути веселощі, коли їхня богиня перетворилась на кришталь? Зітхнула ще раз. Може, загальний стан і не пов’язаний безпосередньо з тим, що Джойс зараз не виконує свої обов’язки. Вона ж була не єдиною богинею. Були і інші: богині танців, співів, ігор. Тому відсутність однієї навряд чи могла так вплинути. Це, скоріше, було інше. І цим іншим стала невдала поява лже-бога в місті магів.

Знов зітхнула.

- Щось знов трапилось? - запитала Біра. Мій засмучений стан ніяк не вдалося приховати.

- І так, і ні. Сьогодні зранку знову мала розмову з Німідором. Цього разу він не кричав, не лаявся, не намагався достукатися до мого сумління. Та все одно настрій зіпсував.

- А що він хотів?

- Просив мене уникати усіх можливих зустрічей та зв’язків не тільки з лже-богами, а й з їхніми жерцями. Бо я можу зашкодити планам пана голови магічної гільдії.

- Хм. То маги все ж звернули увагу на цих “богів” і прийняли, що вони несуть загрозу.

- Схоже. Це ти в нас із родини магів. От і скажи, що твої думають?

- Вони налякані. Хоча й переховують це.

- Отож. Всі переховують страх. І Німідор, і Лавер, і магістри. Навіть пан Прієр із племінником. Хоча Джуліан відверто каже, що йому лячно. І це при умові, що частина не знає про Вільні Землі й те, що там відбувається, - останнє промовила тихо, бо шкільний коридор не місце для таких пліток.

- Тут я тебе розумію. Сама інколи не знаю, кому можна довірити таємницю. Але ви з деканом впевнені, що пану Німідору не варто довіряти?

Розмову довелося перервати на кілька хвилин, бо нам назустріч вийшла велика компанія старшокурсників, серед яких я помітила Елбона. Хлопець усе ще переживав втрату коханої, а втішних новин про неї так і не було. Була лише одна - невтішна.

- Ні. Я відчуваю, він по-своєму хоче врятувати світ. Але я не та розумна, що має поєднати всіх докупи.

- Впевнена?

- Так. Не треба мені такої відповідальності. Хай хтось інший “вдягне” на себе цей тягар.

Біра на це нічого не сказала. Промовчала. Я, звісно ж, знала, що всі мої друзі та приятелі дійсно вважали мене спостерігачем. А от я в цьому не була така впевнена.

***

В бібліотеці було на диво тихо. Навіть чутно, як за вікном вітер гуде. Маг-Рівік з хвилини на хвилину накриє зливою. А в мене були плани на сьогоднішній вечір - прогулянка за містом.

Як виявилася, поява лже-бога на день осіннього рівнодення - то була не єдина неприємність. Хтось таки провів ритуал на руїнах старого храму. Зі слів Лавера, руїни спочатку охопила аномальна зона, яка не впустила в середину наших шпигунів, а вже сьогодні вранці вона зникла, залишивши по собі випалену землю.

Звісно, мені хотілося на це подивитись, понюхати повітря тощо. Звісно - таємно, щоб ніхто про це не знав. Але погода все зіпсувала. Та й маги не поспішали залишати те місце, а продовжувати його досліджувати.

І ця осінь…

Ні, це моя улюблена пора року.

Через те, що місто було розташоване на півночі, природа починала змінювати своє зелене вбрання на відтінки жовтого, помаранчевого та багряного значно раніше. Це завжди було гарно - коли світило сонце.

Та вже три дні над містом висіли важкі, майже чорні хмари, з яких час від часу зривалася справжнісінька злива. Вода з шумом зривала листя з дерев і жбурляла його на слизьку, блискучу від вологи бруківку. А ще з моря дув вітер, що приносив із собою різкий, солоний присмак наближення шторму.

У таку негоду найкраще було б залишитися вдома - загорнутися в плед, гріти руки об келих гарячого вина й слухати, як дощ стукає у шибки, а не блукати холодним, змерзлим лісом. Та схоже “свербіж під хвостом”, як обізвав цей стан Галеон, не дасть нормально всидіти на місці.