— Доброго раночку, Дживсе! — сказав я.

— Доброго ранку, сер! — відповів Дживс.

Він обережно поставив чашку чаю на столик біля мого ліжка, і я зробив ковток живильного напою. Так, саме те, що потрібно, зрештою, як і завжди. Не надто гарячий, не надто солодкий, не надто легкий і не надто міцний. Молока в міру, на блюдці — жодної крапельки. Неймовірна особистість цей Дживс! Неперевершений геть у всьому. Я казав це вже не раз і казатиму ще. Проаналізуймо, наприклад, таку дрібницю: усі мої колишні слуги мали прикру звичку вдиратися зранку до моєї кімнати, поки я ще спав, — сум та й годі. А ось Дживс, здається, завжди знає, коли я вже прокинувся, — наче вміє читати думки, — і щоранку тихенько заходить до кімнати з чашечкою чаю рівно дві хвилини після того, як я отямлюся. Це ж геть інша річ!

— Як погодка, Дживсе?

— Прекрасна, сер.

— Що цікавого пишуть газети?

— Невеличкі заворушення на Балканах, сер. Більше нічого.

— Дживсе, послухай: учора в клубі один чоловік порадив мені поставити останню сорочку на Корсара на сьогоднішніх перегонах о другій годині. Що скажеш?

— Я б не був таким упевненим, сер. У конюшні його оптимізму не поділяють.

Для мене цього було достатньо. Дживс знає все. Звідки — гадки не маю, але це так. Колись я міг посміятися з його поради, пропустити її повз вуха і втратити всі свої грошенята — але не тепер.

— До речі, про сорочки, — сказав я. — Чи прибули вже ті пурпурові, що я замовляв?

— Так, сер. Я відправив їх назад.

— Відправив назад?

— Так, сер. Вони вам не личать.

Взагалі-то, ті сорочки дуже припали мені до душі, але я схилив голову перед авторитетністю Дживса. Чи є це слабкістю? Не знаю. Вважається, що діяльність камердинера обмежується прасуванням штанів і сякою-такою хатньою роботою, але з Дживсом усе інакше. Від першого дня, коли він до мене прийшов, я дивлюся на нього як на мудрого наставника, філософа і друга.

— Нещодавно телефонував містер Літтл, сер. Я повідомив йому, що ви ще не прокинулися.

— Він просив щось передати?

— Ні, сер. Він сказав, що йому треба обговорити з вами важливу справу, але подробиць не повідомив.

— Що ж, сподіваюсь, ми з ним побачимося в клубі.

— Поза всяким сумнівом, сер.

Не те, щоб я аж підскакував від нетерплячки зустрітися з Бінго Літтлом. Ми знаємося ще зі школи й досі нерідко бачимося. Він небіж старого Мортімера Літтла, який нещодавно відійшов від справ, заробивши чималі статки. (Ви, мабуть, чули про «Мазь Літтла» — «І м’язи як новенькі!») Бінго вештається Лондоном, маючи непогану грошову допомогу від дядька, і живе доволі безтурботно. І навряд чи ті справи, про які він говорив Дживсу, можуть і справді виявитися аж такими важливими. Я подумав, що він хоче порадити мені нову марку сигар абощо, і вирішив не псувати собі сніданок зайвим хвилюванням.

Після сніданку я закурив сигару і підійшов до відчиненого вікна подивитися, що дарує новий день. А день, безперечно, був погожий і сонячний.

— Дживсе, — сказав я.

— Так, сер? — відгукнувся Дживс. Він прибирав посуд після сніданку, але, почувши голос свого молодого господаря, шанобливо відволікся.

— Ти мав рацію щодо погоди. Чудовий ранок!

— Саме так, сер.

— Весна у розпалі.

— Так, сер.

— Навесні, Дживсе, яскравіше сяє голубине пір’я[1].

— Так, я чув, сер.

— Що ж, не гаймо часу! Принеси-но мені тростину, мої найжовтіші черевики і мій старий зелений гомбург[2]. Я вирушаю до парку танцювати пасторальні танці.

Не знаю, чи знайоме вам це відчуття, що виникає в останні квітневі та перші травневі дні, коли дивишся на безмежну блакить неба і на пухнасті білосніжні хмаринки й коли легенький вітерець повіває із заходу? Таке піднесене відчуття. Романтичне, якщо ви розумієте, про що я. Я не якийсь там джигун, але того ранку мені здавалося, що для цілковитого щастя потрібна лише гарненька дівчина, з якою можна було б потеревенити і яка попросила б мене врятувати її від злодіїв абощо. З небес на землю мене повернула несподівана зустріч із Бінго Літтлом, який мав дурнуватий вигляд через свою темно-червону краватку з підковами.

— Привіт, Берті, — сказав Бінго.

— Боже мій! — вигукнув я. — Оце так краватка! Якийсь нашийник! Чому? Навіщо?

— Краватка? — його щоки вкрилися рум’янцем. — Мені… е-е-е… Мені її подарували.

Здавалося, він засоромився, тому я облишив подальші розпитування. Ми трохи прогулялися, а потім сіли на березі Серпентину[3].

— Дживс казав, ти хотів обговорити зі мною щось важливе, — сказав я.

— Га? — перепитав Бінго. — О, так. Звичайно.

Я чекав, поки він нарешті озвучить тему для бесіди, але він, здавалося, не мав великого бажання це робити. Розмова завмерла. Бінго втупився скляним поглядом у повітря.

— Слухай, Берті, — нарешті сказав він після мовчанки, що тривала десь годину із чвертю.

— Так?

— Тобі подобається ім’я Мейбл?

— Ні.

— Ні?

— Ні.

— А тобі не здається, що це ім’я звучить як музика? Наче лагідний вітерець колихає верхівки дерев?

— Ні.

На мить він похнюпився, а потім знову повеселішав.

— Звісно, тобі так не здається. Адже ти завжди був тупоголовим хробаком без жодного натяку на душу, чи не так?

— Як скажеш. Розповідай, хто вона?

Я вже зрозумів, що старий бідолашний Бінго знову втелепався. Скільки я його знаю, а познайомилися ми ще в школі, він постійно в когось закохується, зазвичай навесні — ця пора року впливає на нього чарівно. У школі він хизувався найбільшою колекцією фотографій актрис, а в Оксфорді про його романтичну натуру складали приповідки.

— Краще тобі піти зі мною на ланч і побачити її на власні очі, — сказав він, поглядаючи на годинник.

— Непогана пропозиція, — відповів я. — Де ви зустрічаєтесь? У «Рітці»?

— Біля «Рітцу».

З географічного погляду він висловився вкрай точно. За п’ятдесят ярдів на схід від «Рітцу» розташована одна з тих непримітних кав’ярень, якими поцяткований цілий Лондон, і саме до неї — можете вірити, можете — ні — й шмигнув Бінго, мов кролик до нірки, і перш ніж я встиг сказати хоч слово, ми опинилися за столом, на якому мовчазно вилискувала кавова калюжа, залишена якимось ранішнім відвідувачем.

Наважуся сказати, я не встигав за розвитком подій. Бінго ніколи не був багатієм, проте грошей мав удосталь. Окрім дядькових виплат, він отримав непоганий прибуток з успішного сезону перегонів. То чому ж він запросив дівчину на обід у цей богом забутий заклад? Навряд чи тому, що з грошима в нього було скрутно.

Невдовзі до нас підійшла офіціантка. Доволі гарненька дівчина.

— А хіба ми не зачекаємо?.. — почав я, звертаючись до Бінго. Мені спало на думку, що така поведінка — це вже занадто: окрім того, що він запросив дівчину на обід у таке жахливе місце, то ще й добряче напихає шлунок до її приходу. Раптом я побачив вираз його обличчя і замовк.

Бінго страшенно вирячив очі. Його обличчя вкрилося рум’янцем. Видовище нагадувало картину «Пробудження душі» у рожевих відтінках.

— Привіт, Мейбл! — пробелькотів він.

— Привіт! — сказала дівчина.

— Мейбл, — сказав Бінго, — це Берті Вустер, мій приятель.

— Рада зустрічі, — відповіла вона. — Гарний ранок.

— Дуже, — погодився я.

— Бачиш, я з краваткою, — сказав Бінго.

— Вона тобі дуже личить, — відповіла дівчина.

Відверто кажучи, якби хтось сказав, що така краватка мені личить, я б зірвався на рівні ноги і дав нахабі добрячого стусана, незважаючи на його вік чи стать; але сердешний Бінго аж зашарівся від вдячності, і на його обличчі з’явилася дурнувата самовдоволена усмішка.

— Отже, що замовимо сьогодні? — дівчина відразу перейшла до справи.

— Я б хотів чашку какао, холодний пиріг із телятиною та шинкою, шматок фруктового торта і макарун. Тобі те саме, Берті?

Я здивовано витріщив очі. Мене вразило, що він, мій давній друг, міг подумати, наче я можу образити свій дорогоцінний шлунок таким вибором.

— А може, краще гарячий м’ясний пудинг і зап’ємо лимонадом? — запропонував Бінго.

Знаєте, страшно навіть уявити, як людину змінює кохання. Цей хлопець, який зараз безтурботно теревенив про макаруни і лимонад, колись строго наказував офіціантові в ресторані «Клерідж», як саме шеф-кухар має приготувати для нього «смажений морський язик під соусом із шампіньйонів», і погрожував повернути страву на кухню, якщо шеф недослухається до його вимог. Жах! Просто жах!

Булочка з маслом і маленька філіжанка кави здалися мені єдиними позиціями в меню, які, очевидно, вигадали незлобливі представники родини Борджіа для помсти своїм одвічним ворогам, тож я замовив їх, і Мейбл нарешті пішла.

— Ну як? — нетерпляче запитав Бінго.

Я зрозумів, що його цікавить моя думка про дівчину, яка щойно пішла від нас.

— Дуже гарна, — відповів я.

Така відповідь його, здається, не задовольнила.

— А ти не вважаєш, що це найпрекрасніша жінка, яку ти бачив у своєму житті? — мрійливо сказав він.

— Саме так! — відповів я, аби заспокоїти цього бовдура. — Де ви познайомилися?

— На благодійному балу в Кембервеллі.

— А що ти робив на благодійному балу в Кембервеллі?

— Твій Дживс запропонував мені придбати кілька квитків. Сказав, що гроші підуть на благодійність.

— Дживс? Не знав, що його таке цікавить.

— Що ж, гадаю, йому варто відпочивати час від часу. Він теж був там, добряче витанцьовував. Я спершу не хотів іти, але згодом передумав — задовольнив свою цікавість. Господи, Берті, як подумаю, що я міг пропустити!..

— Що ти міг би пропустити? — запитав я, не розуміючи, про що йдеться.

— Мейбл, друже. Якби я не пішов, то не зустрів би її!

— А-а-а!

Після цих слів Бінго занурився в стан, близький до трансу, і вийшов із нього лише для того, аби накинутися на пиріг і макарун.

— Берті, — сказав він, — мені потрібна твоя порада.

— Кажи.

— Точніше, не зовсім твоя порада, бо твої поради ще нікому не покращили життя. Тобто усі знають, що ти старий віслюк, чи не так? Я, звісно ж, не хотів тебе образити.

— Так-так, я розумію.

— А не міг би ти переповісти всю історію своєму Дживсові — раптом у нього виникне ідея? Ти часто розповідаєш, як він допомагає багатьом твоїм приятелям у найскладніших ситуаціях. Як я розумію, він у тебе ніби голова сім’ї.

— Досі жодного разу мене не розчаровував.

— Тоді розкажи йому про мої справи.

— Які справи?

— Про мою проблему.

— Яку проблему?

— Дурню, про мого дядька, звісно ж. Як гадаєш, що мій дядько скаже, якщо я отак зненацька повідомлю йому цю новину.

— А він дуже запальний, еге ж?

— Його треба якось підготувати до цієї новини. Але як?

— А!

— Твоє «а!» дуже помічне! Розумієш, мій добробут залежить від старого. Якщо він зменшить мені виплати, то доведеться харчуватися лише пісним супом. Тому я прошу тебе розказати цю історію Дживсу і запитати, чи може він дати якусь добру пораду. Скажи йому, що моє майбутнє в його руках, і якщо задзвонять весільні дзвони, я йому віддячу навіть половиною королівства. Ну, десять фунтів він точно отримає. Дживс погодиться трохи пометикувати за десять фунтів?

— Немає сумніву, — відповів я.

Мене аж ніяк не здивувало, що Бінго прагнув залучити Дживса до розв’язання особистої проблеми. Я б теж до цього вдався, якби скочив у халепу. Адже я не раз помічав, що Дживс — мудрий птах, сповнений яскравих ідей. Якщо хтось і може допомогти бідоласі Бінго, то це тільки Дживс.

Після обіду я розповів йому про проблему.

— Дживсе?

— Сер?

— Ти зараз дуже зайнятий?

— Ні, сер.

— Тобто зараз нагальних справ не маєш?

— Ні, сер. Зазвичай о цій годині я читаю книжку для саморозвитку, але якщо ви потребуєте моїх послуг, я можу відкласти це на потім або й узагалі скасувати.

— Що ж, мені потрібна твоя порада. Це стосується містера Літтла.

— Молодого містера Літтла, сер, чи його дядька, який живе в Паунсбі-гарденс, сер?

Здавалося, наче Дживс знає геть усе. Просто неймовірно. Я ціле життя товаришую з Бінго, а все-таки не пригадую, щоб я колись чув, де живе його дядько.

— Звідки ти знаєш, що він живе в Паунсбі-гарденс? — запитав я.

— Я спілкуюся зі старшою куховаркою старшого містера Літтла, сер. Фактично, між нами є певна домовленість.

Відверто кажучи, це мене вразило. Чомусь я ніколи не думав, що Дживс може мати з кимось стосунки.

— Тобто ви заручені?

— Можна й так сказати, сер.

— Овва!

— Вона неймовірно талановита куховарка, — сказав Дживс, наче я вимагав від нього пояснень. — То про що ви хотіли мене запитати?

Я повідомив йому подробиці про містера Літтла.

— Ось такі справи, Дживсе, — сказав я. — Гадаю, ми мусимо згуртуватися і допомогти бідоласі Бінго вчинити правильно. Розкажи мені про старого Літтла, що він за людина?

— Дуже цікава особистість, сер. Після того як містер Літтл відійшов від справ, він став справжнім відлюдьком і тепер переважно насолоджується життям за обіднім столом.

— Любить набити пельку?

— Я б не вживав саме ці слова для його характеристики, сер. Він радше той, про якого кажуть «гурман». Він дуже вибагливий до їжі і тому надзвичайно високо цінує працю міс Ватсон.

— Куховарки?

— Так, сер.

— Я вважаю, що молодому Бінго найліпше поговорити з дядьком після вечері. Він мав би бути в доброму гуморі.

— Річ у тому, що саме зараз містер Літтл на дієті через несподіване загострення подагри.

— Це ускладнює ситуацію.

— Ні, сер, на мою думку, проблема старшого містера Літтла може зіграти на руку молодшому. Я нещодавно розмовляв із камердинером містера Літтла, і він повідомив, що тепер у його обов’язки входить читати містерові Літтлу по вечорах. На вашому місці, сер, я порадив би молодому містерові Літтлу почитати дядькові.

— Щоб засвідчити відданість? Щоб старого розчулила доброта племінника, так?

— Частково так, сер. Але я більше покладаюся на вибір літератури, що його зробить молодий містер Літтл.

— Дарма. Веселун Бінго має добре обличчя, але його літературні смаки обмежуються спортивними новинами у «Таймс».

— Це зовсім не проблема. Я охоче пораджу книжки, які варто почитати містерові Літтлу. Чи можу я пояснити свою ідею трохи докладніше?

— Так, бо поки що я не зовсім розумію.

— Метод, який я пропоную, у рекламі називають методом прямої пропозиції, сер. Він полягає в тому, що ідея нав’язується за допомогою постійного повторення. Може, ви відчували на собі дію цього методу?

— Це коли тобі торочать, що конкретне мило — найкраще у світі, і тоді ти кидаєш усе, біжиш до крамниці та купуєш цілу гору цього мила?

— Саме так, сер. На цьому методі ґрунтувалася найпотужніша пропаганда під час нещодавньої війни. Не бачу причини не скористатися ним задля того, аби змінити ставлення дядька вашого друга до класової проблеми. Якщо молодий містер Літтл щодня читатиме дядькові оповідання про щасливий шлюб представників різних прошарків суспільства, маю сміливість висловити припущення, що це підготує містера Літтла-старшого до правильного сприйняття новини про те, що його племінник хоче одружитися з офіціанткою з кав’ярні.

— Хіба зараз є такі книжки? У газетах пишуть лише про ті, у яких хлопець і дівчина беруть шлюб, а потім ненавидять життя й одне одного.

— Так, сер, є чимало книжок, про які не пишуть оглядачі в газетах. Наприклад, чи чули ви про «Усе заради кохання» Роузі М. Бенкс?

— Ні.

— А про «Червоногаряча літня троянда» тієї самої авторки?

— Ні.

— Моя тітка, сер, має повне зібрання творів Роузі М. Бенкс. Я можу позичити стільки томів, скільки знадобиться молодому містерові Літтлу. Це добре легке чтиво.

— Що ж, спробувати варто.

— Я дуже рекомендую цей метод, сер.

— Отже, домовились. Зайди завтра до своєї тітки і візьми кілька найцікавіших книжок. Не можна зволікати.

— Саме так, сер.

Минуло три дні, і Бінго повідомив, що Роузі М. Бенкс — саме те, що треба застосовувати у всіх військових частинах. Старий Літтл спершу всіляко відхиляв пропозиції урізноманітнити свій літературний раціон, бо, як він стверджував, не надто любить белетристику і натомість віддає перевагу серйознішому чтиву, як-от щомісячні часописи, але варто було Бінго прочитати лише перший розділ «Усе заради кохання», перш ніж дядько отямився і зрозумів, що відбувається, як той одразу припинив заперечувати. Відтоді вони прочитали «Червоногарячу літню троянду», «Божевільну Міртл», «Просте роботяще дівчисько» і половину роману «Сватання лорда Стратморліка».

Хтось на моєму місці, напевно, був би в розпачі після краху шлюбних планів Бінго. Якби я був вразливий, мене б це розчавило. Але з-поміж усіляких інших щоденних турбот ця новина не надто засмутила мене. Не минуло й тижня після трагічної події, як Бінго радісно стрибав, наче дика газель.

Життєлюб цей Бінго. Його можна засмутити, але у відчай він ніколи не впадає. Поки його любовні походеньки в розпалі, він занурюється в них із головою; але варто дівчині рішуче відмовити йому і попросити ніколи більше не шукати з нею зустрічі, як незабаром він знову стає радісним і щасливим. Я помічав це багато разів.

Тому я й не переймався через Бінго. Або через будь-що інше, відверто кажучи. Я не пригадую, щоб колись був бадьорішим, ніж тоді. Здавалося, що мої справи йдуть стрімко вгору. У трьох забігах коні, на яких я ставив чималеньку суму, перемагали, замість того щоби всістися посеред дистанції й відмовитися бігти далі, як зазвичай робили ті, на яких я ставив.

Окрім того, погода дедалі поліпшувалася; мої нові шкарпетки були пречудові, наче їх зв’язала матуся; моя тітонька Агата відправилася до Франції і принаймні найближчі півтора місяця не буде мене повчати. Якби ви тільки знали мою тітоньку Агату, ви б погодилися, що її відсутність була достатньою умовою, аби ощасливити будь-кого.

Якось уранці, коли я приймав ванну, раптом усвідомив, що немає нічого, що могло б зіпсувати мій настрій, і заспівав мов соловейко. Мені здавалося, що все чудово, що я живу в найкращому зі світів.

Але ви помічали, що щастя вічно не триває? Я про те, як іноді здається, наче життя дало тобі все, про що можна мріяти, і варто лише трохи розслабитися, як дістаєш черговий удар. Я ледь встиг витертися рушником, одягтися і причалапати у вітальню, коли мій радісний настрій як вітром здуло.

На камінній полиці лежав лист від тітоньки Агати.

— О боже! — вигукнув я, прочитавши листа.

— Сер? — відгукнувся Дживс. Він крутився по господарству неподалік.

— Це лист від моєї тітоньки Агати, Дживсе. Від місіс Ґреґсон.

— Справді, сер?

— О, якби ти лише знав, що в цьому листі, ти б не говорив так спокійно, — сказав я й усміхнувся. — Прокляття зійшло на наші голови, Дживсе. Вона хоче, щоб я приєднався до неї у… як називається ця клята місцина?.. у Ровіль-сюр-Мер. О господи боже!

— Я почну збирати ваші речі, сер?

— Гадаю, так.

Дуже важко пояснити тим, хто не знає моєї тітоньки Агати, як їй вдалося заволодіти моїм життям. Тобто я аж ніяк не залежу від неї фінансово. Я дійшов висновку, що річ у її характері. Ще змалечку, коли я ходив до школи, тітонька бачила мене наскрізь, і я досі не позбувся її впливу. Ми всі в родині здебільшого високі, зріст тітоньки Агати — п’ять футів дев’ять дюймів[4]. У неї гачкуватий ніс, кучма сивого волосся — вигляд доволі грізний. Хай там як, а мені жодного разу не спадало на думку знайти причину відмовити їй. Якщо вона сказала, що я мушу приїхати в Ровіль-сюр-Мер, отже, це не обговорюється, мені залишається лише придбати квитки.

— Що скажеш, Дживсе? Цікаво, навіщо я їй потрібен.

— Не можу нічого відповісти, сер.

Сенсу обговорювати це не було. Єдиним проблиском світла серед грізних хмар, які нависли наді мною, було те, що в Ровілі я зможу надягнути свій яскравий камербанд[5], який придбав пів року тому, але відтоді так і не наважився вийти в люди. Це такий широкий шовковий пасок, який треба обв’язувати навколо поясу, його інколи носять замість жилетки. Дотепер мені бракувало сміливості його носити, бо я знав, що Дживс цього не схвалить, адже камербанд був насиченого червоногарячого кольору. Проте в такій місцині, як Ровіль-сюр-Мер, де панує веселість і характерні для французів joie de vivre[6], я сподівався, що з цим проблем не буде.

Ровіль-сюр-Мер, де я опинився наступного ранку після неспокійної ночі на поромі, а потім у потязі, виявилося доволі гарним містечком, де чоловік, не обтяжений присутністю тітки, міг би цікаво провести кілька тижнів. Містечко схоже на більшість французьких курортів — здебільшого піски, готелі та казино. Серед персоналу готелю «Розкішний», який вподобала моя тітонька Агата, до того дня, коли я приїхав, не залишилося жодної людини, яка б не відчула присутності цієї жінки. Я їм щиро співчував. Я знаю, як поводиться тітонька Агата в готелях. Звісно, коли я поселився, найжорсткіші випробовування для персоналу закінчилися, але, судячи з того, як всі улесливо до неї зверталися, вона вже встигла переїхати в інший номер, вікна якого виходили на південь, а потім — у ще інший номер, бо в попередньому рипіли дверцята шафи; і, звісно ж, вона встигла висловити все, що думає про куховарок, офіціантів, покоївок та інших працівників готелю, не обмежуючи себе словесно. Тепер вона командувала всім персоналом. Менеджер, чолов’яга з вусами і бандитським виразом обличчя, ладен був стрибнути вище своєї голови, щойно вона на нього глянула.

Тітонька зловтішалася своїм тріумфом, тож зустріла мене ледь не з материнською ніжністю.

— Я така рада, що ти зміг приїхати, Берті, — сказала тітонька Агата. — Тобі корисно дихати свіжим повітрям. Це краще, ніж проводити час у прокурених лондонських клубах.

— О так, — сказав я.

— Тут ти зустрінеш дуже приємних людей. Я познайомлю тебе з міс Геммінґвей та її братом, з якими я потоваришувала. Я впевнена, тобі сподобається міс Геммінґвей. Приємна, спокійна дівчина, на відміну від сучасних лондонських нахаб. Її брат — парафіяльний священник у Чіплі-на-Ґлені в Дорсетширі. Він каже, що вони — родичі кентських Геммінґвеїв. Надзвичайно порядна родина. А вона — просто чарівна дівчина.

Я одразу запідозрив щось неладне. Такі вихваляння не були властиві тітоньці Агаті, яка славиться в Лондоні звичкою сварити всіх і кожного. Це було дуже підозріло. І, дідько, я не помилився!

— Ейлін Геммінґвей, — сказала тітонька, — саме та дівчина, яку я хотіла б бачити твоєю дружиною, Берті. Тобі варто задуматися про одруження, це буде корисно для тебе. А про кращу дружину, ніж Ейлін, годі й мріяти. Вона позитивно впливатиме на тебе.

— Ще цього бракувало! — не стримався я. Думка про таку перспективу змусила мене затремтіти від жаху.

— Берті! — гаркнула тітонька Агата й обдарувала мене крижаним поглядом.

— Так, але…

— Такі молодики, як ти, Берті, страшенно мене засмучують; та й не лише мене, а нас усіх. Ти зіпсований грошима, егоїстично марнуєш життя замість того, щоб прожити його з користю для себе або для інших. Ти марнуєш найкращі роки на безглузді розваги. Ти — асоціальний елемент, Берті, дармоїд. Ти мусиш одружитися!

— Хай йому грець…

— Тобі вже час подумати про дітей!

— Заради бога, будь ласка, — сказав я. Моє обличчя пашіло. Тітонька Агата — членкиня кількох жіночих клубів і постійно забуває, що вона не в клубній курильній кімнаті.

— Берті, — голосно сказала вона і вже мала намір прочитати мені лекцію, як щось їй завадило. — А ось і вони! — виголосила тітонька. — Ейлін, дорогенька!

Я побачив дівчину і молодика, які наближалися до нас, приязно усміхаючись.

— Познайомтеся з моїм племінником Берті Вустером, — сказала тітонька Агата. — Він нещодавно приїхав. Вирішив зробити мені сюрприз! Я й гадки не мала, що він завітає до Ровіля.

Я кинув переляканий погляд на цю пару — почувався ніби кіт перед оскаженілими псами. Відчуття таке, наче тебе загнали в кут, якщо ви розумієте, про що я. Внутрішній голос підказував, що Бертраму цього взагалі не потрібно.

Брат Ейлін виявився низьким товстуном з овечим обличчям. Він носив пенсне, комірець, що застібався ззаду на ґудзик, і загалом мав дуже поважний вигляд.

— Ласкаво просимо до Ровіля, містере Вустере, — сказав він.

— О, Сідні! — сказала дівчина. — Чи не нагадує тобі містер Вустер каноніка Блекінсопа, який приїхав до Чіплі читати проповідь торік на Великдень?

— Боже мій! Неймовірна схожість!

Вони витріщилися на мене, наче я якась дивовижа за склом, а я витріщився на них, здебільшого на дівчину. Без сумніву, вона була геть іншою, ніж ті, кого тітонька Агата називала «сучасними лондонськими нахабами». Вона не мала короткої стрижки і не курила сигар. Не знаю, чи я колись бачив таку… пристойну дівчину. На ній була скромна сукня, волосся мала зібране на потилиці, а обличчя — мов у святих. Я не претендую на звання Шерлока Голмса, але достатньо було поглянути на цю дівчину, як я зрозумів — вона точно грає на органі в сільській церкві!

Ми досить довго вдивлялися одне в одного, трохи потеревенили, а потім я пішов. Та ще до того мені довелося пообіцяти після обіду покатати брата з сестрою в авто. Думка про майбутню прогулянку наганяла нудоту, і я вирішив хоч трохи збадьоритися. Я пішов у свій номер й обмотався камербандом. Коли я обернувся, Дживс позадкував, наче побачив розлюченого бика.

— Перепрошую, сер, — тихо сказав він. — Ви, звісно ж, не маєте наміру з’являтися на публіці в такому вигляді?

— З камербандом? — безтурботно запитав я, вдаючи, що не помічаю раптового виразу жаху на його обличчі. — Маю намір.

— Я б не радив, сер, справді, не радив би.

— Чому?

— Колір, сер, надто яскравий, впадає в очі.

Цього разу я без вагань дав відсіч Дживсу. Звісно, я знаю краще за всіх, який Дживс розумник, але, хай йому грець, мені набридло, що мене постійно повчають. Не можна бути рабом свого камердинера. Окрім того, я був у доволі кепському гуморі і лише камербанд міг підбадьорити мене.

— Знаєш, у чому твоя проблема, Дживсе? — почав я. — У тому, що ти надто — як би це сказати? — обмежений. Ти наче застряг на Пікаділлі. Тут, де ми зараз, це цілком нормально — одягатися яскраво і романтично. Нещодавно я бачив, як сходами спускався чоловік у жовтому оксамитовому костюмі.

— Але все-таки, сер…

— Дживсе, — рішуче мовив я. — Я вже все вирішив. Зараз я трохи пригнічений і мені потрібно розвіятися. Окрім того, що поганого в камербанді? Думаю, він пасуватиме до мого костюма. Він додає до мого зовнішнього вигляду іспанського колориту. З ним я мовби ідальго, наче якийсь Вінсенте-і-Бласко-як-його-там. Веселий ідальго прямує на бій биків.

— Гаразд, сер, — прохолодно відповів Дживс.

Не подобаються мені такі сцени. Якщо мене й може щось по-справжньому засмутити, то це такі сварки в домі; і я відчував, що якийсь час у нас із Дживсом будуть натягнуті стосунки. А враховуючи ще й нав’язливі розмови тітоньки Агати про Ейлін Геммінґвей, мені раптом здалося, що мене ніхто не любить.

Як я й очікував, автомобільна подорож виявилася невдалою. Пастор без упину теревенив, дівчина милувалася пейзажами, а мене мучив сильний біль у лівій п’ятці, який, врешті, піднявся догори і досяг моєї голови. Я пошкандибав у свій номер, аби переодягнутися до вечері, і почувався так, наче мене переїхала автівка. Якби не ця суперечка через камербанд удень, я міг би пожалітися на життя Дживсу. Хай там як, а все-таки я не міг впоратися з усіма бідами на самоті.

— Слухай, Дживсе, — сказав я.

— Сер?

— Змішай мені міцний бренді з содовою.

— Так, сер.

— Міцний, Дживсе. Менше содової, більше бренді.

— Гаразд, сер.

Промочивши горло, я трохи повеселішав.

— Дживсе, — сказав я.

— Сер?

— Мені здається, я потрапив у халепу, Дживсе.

— Справді, сер?

Я зиркнув на нього. На вигляд він був неприступний. Досі ображається на мене через камербанд.

— Так, у справжнісіньку халепу, — по-вустерськи гордовито сказав я, намагаючись змусити його поводитися трохи ґречніше. — Ти бачив тут дівчину з братом-пастором?

— Міс Геммінґвей, сер? Так, сер.

— Тітонька Агата хоче, щоб я з нею одружився.

— Справді, сер?

— І що ми з цим робитимемо?

— Сер?

— Ти маєш якісь ідеї?

— Ні, сер.

Він говорив без краплі ентузіазму і так вороже, що мені залишалося лише вдати байдужість.

— Що ж, гаразд… Тра-ля-ля! — сказав я.

— Саме так, сер, — відповів Дживс.

І це, так би мовити, все.

Я пригадую, — здається, ще з часів навчання в школі, адже тепер я нечасто це роблю, — як читав поезію, де був такий рядок: «Тюремна темінь швидко загусає над хлопчиком малим…»[7]. До чого це я — до того, що цей рядок найкраще змальовує розвиток подій упродовж наступних двох тижнів. Я дедалі ясніше чув звук весільного передзвону і, хай йому грець, гадки не мав, як мені вибратися з цієї халепи. Звісно, Дживс умить запропонував би мені дюжину геніальних планів, але він тримався осторонь, а мені бракувало сміливості звернутися до нього з проханням про допомогу. Він добре бачив, що його молодий господар у біді, і якщо це не змусило його заплющити очі на мій червоногарячий камербанд, тоді, виходить, старий феодальний дух досі живе в його серці, і тут уже нічого не вдієш.

Дивовижно, як сильно до мене прив’язалися Геммінґвеї. Я б не сказав, що наділений даром приваблювати людей, навпаки — більшість моїх знайомих вважає мене ще тим буркотуном, але чомусь цій дівчині та її братові моє товариство припало до душі. Здавалося, без мене вони по-справжньому нудьгували. Дідько, я не міг зробити ані кроку, аби хтось із них раптом не з’явився бозна-звідки і не причепився до мене. Дійшло до того, що я став переховуватися у своєму номері, аби хоч трохи відпочити. Мені вдалося оселитися в доволі непоганому номері на третьому поверсі з вікнами, що виходили на набережну.

Одного вечора я, як завше, заховався в номері, і вперше за довгий час мені здалося, що життя не таке вже й кепське. Решту того післяобідня я провів у товаристві Ейлін Геммінґвей — тітонька Агата відправила нас на прогулянку. І тепер, дивлячись з вікна на освітлену ліхтарями набережну, на людей, які поспішали до ресторанів або в казино, я раптом відчув заздрість. Як гарно я проводив би тут час, якби не тітонька Агата і її забаганки!

Я важко вдихнув і цієї миті почув стукіт у двері.

— Хтось прийшов, Дживсе, — сказав я.

— Так, сер.

Він відчинив двері, і я побачив Ейлін Геммінґвей та її брата. Найменше я хотів бачити цих двох. Я сподівався, що зможу побути хоч хвилинку на самоті.

— О, привіт! — сказав я.

— О, містере Вустере, — схвильовано мовила дівчина, — навіть не знаю, з чого почати.

Тільки тоді я помітив, що вона мала вкрай збентежений вигляд, а її брат був схожий на вівцю, яка переживає невимовні душевні страждання.

Тоді я підвівся на ноги і налаштувався уважно слухати. Спершу я гадав, що вони зайшли просто потеревенити, та, очевидно, трапилося щось серйозне. Хоч я й не розумів достоту, чому вони звернулися саме до мене.

— Що сталося? — запитав я.

— Бідолаха Сідні… це моя провина… не треба було дозволяти йому їхати туди самому! — сказала дівчина. Вона була дуже схвильована.

Тієї миті її брат, який недбало скинув із себе пальто, поклав на крісло капелюх і до цього стояв мовчки, раптом кахикнув, наче вівця у горах в тумані.

— Річ у тому, містере Вустере, — сказав він, — що стався прикрий випадок. Сьогодні вдень, коли ви супроводжували мою сестру на прогулянці, я не знав, що робити, тож, на жаль, піддався спокусі й пішов у казино.

Уперше з моменту нашого знайомства я поглянув на нього з симпатією. Виявилося, що він усе-таки людина, ба більше — людина азартна. Якби я раніше дізнався, що він полюбляє проводити час у такий спосіб, нам було б набагато веселіше разом.

— О! — вигукнув я. — Ви виграли джекпот?

Він важко зітхнув.

— Якщо ви питаєте, чи була моя гра успішною, я відповім негативно. Дарма я вирішив, що коли виграш випав на червоне сім разів поспіль, то далі буде черга чорного. Я помилився. Я втратив усе, що мав, містере Вустере.

— Не поталанило, — сказав я.

— Я вийшов із казино, — продовжував він, — і повернувся в готель. Я зустрів одного зі своїх парафіян, полковника Масґрейва, який, за щасливим збігом обставин, тут відпочиває. Я… е-е-е… переконав його виписати мені чек на сто фунтів для одного лондонського банку, де у мене відкритий рахунок на мізерну суму.

— Отже, не все так погано, чи не так? — сказав я, намагаючись трохи підбадьорити бідолаху. — Вам дуже пощастило, адже не так легко знайти когось, хто готовий поділитися своїми грошима.

— Навпаки, містере Вустере, це погіршило моє становище. Мені дуже соромно зізнаватися в цьому, але як тільки я отримав чек, то повернувся в казино і програв усю суму — цього разу я помилково поставив на червоне.

— Овва! — вигукнув я. — Оце у вас видався вечір!

— А найважливіше, — виснував він, — що я не маю грошей на банківському рахунку і чек від полковника не буде сплачено.

Відверто зізнаюся, що до цієї миті я вже зрозумів, до чого веде цей чолов’яга, проте відчував до нього симпатію. Я витріщався на нього справді захоплено. Ще ніколи в житті я не зустрічав священника, ладного пуститися берега. Зовнішність оманлива, але, здається, він хлопчина хоч куди — шкода, що раніше я цього не знав.

— Полковник Масґрейв, — продовжував він, трохи затинаючись, — не той, хто про це забуде. Він має сувору вдачу й усе розповість нашому вікарію. А наш вікарій теж невблаганний. Одним словом, містере Вустере, щойно полковник Масґрейв покаже чек у банку — мені кінець. А він вирушає до Англії сьогодні.

Тут підхопила дівчина, яка нервово смикала хустинку, поки її брат говорив.

— Містере Вустере, — скрикнула вона, — прошу вас, допоможіть нам! Будь ласка, не відмовляйте! Ми мусимо повернути гроші полковнику Масґрейву до дев’ятої години — він їде о дев’ятій двадцять. Я була у відчаї, не знала, що робити, а потім згадала про вашу доброту. Містере Вустере, чи не могли б ви позичити Сідні гроші, а як заставу — візьміть оце.

Перш ніж я зрозумів, про що йдеться, вона дістала із сумочки футляр.

— Мої перли, — сказала Ейлін. — Не знаю, чи дорого вони коштують, це подарунок від мого бідного батька…

— Зараз, на жаль, покійного, — додав її брат.

— Але я впевнена, що їхня вартість набагато вища за ту суму, яку ми у вас просимо.

Дуже незручна ситуація. Я почувався наче лихвар. Наче мені принесли годинник під заставу.

— Ні, не треба, припиніть, — запротестував я. — Немає потреби залишати заставу, нічого такого не потрібно. Я радо позичу вам гроші. До речі, я саме маю певну суму зі собою. Вам пощастило.

Я дістав купюру з гаманця і простягнув її. Брат похитав головою.

— Містере Вустере, — сказав він, — дякуємо за вашу щедрість і щиру довіру, але ми не можемо цього прийняти.

— Сідні має на увазі, — пояснила дівчина, — що ви геть нічого про нас не знаєте, якщо замислитися. Ви не мусите на власний ризик позичати гроші без застави людям, яких мало знаєте. Якби я не була впевнена, що ви приймете нашу пропозицію як ділова людина, я б ніколи не наважилася до вас звернутися.

— Навіть думка про те, щоб віднести наші перли до… е-е-е… місцевого лихваря, украй неприємна, як ви можете уявити, — сказав її брат.

— Якщо ви просто дасте мені розписку — бо так треба…

— Так, звичайно!

Я написав розписку і поклав її на стіл — я почувався цілковитим негідником.

— Ось, прошу, — сказав я.

Дівчина взяла розписку, поклала її в сумочку, передала братові гроші, та перш ніж я зрозумів, що відбувається, кинулася до мене, поцілувала і вибігла з номера.

Мушу зізнатися — це мене ошелешило. Це сталося так раптово і несподівано. Адже така дівчина… Завжди тиха і скромна — від такої не чекаєш, що вона кидатиметься на тебе з поцілунками. Наче в тумані я побачив, як з’явився Дживс і подав братові пальто; пам’ятаю, я тоді ще подумав, як цей чоловік може носити таке гидке пальто, що більше схоже на мішок для картоплі. Тоді брат підійшов і потиснув мені руку.

— Навіть не знаю, як вам віддячити, містере Вустере.

— О, не варто.

— Ви врятували моє добре ім’я. А добре ім’я людини — чоловіка або жінки, — сказав він, міцно дотискаючи мені руку, — найгарніша прикраса душі. Той, хто вкраде мій гаманець, не здобуде нічого. Те, що належало мені, тепер належить йому — і стало його рабом. Але той, хто вкраде моє добре ім’я, не збагатіє, але мене ошукає. Щиро дякую вам. Добраніч, містере Вустере.

— Добраніч, друже, — відповів я.

Коли двері за ним зачинилися, я обернувся до Дживса.

— Сумна історія, Дживсе, — сказав я.

— Так, сер.

— Добре, що я мав потрібну суму.

— Ну… е-е-е… так, сер.

— Таке враження, наче ти вважаєш по-іншому.

— Я не маю права критикувати ваші дії, сер, але я наважуся сказати, що, на мою думку, ви вчинили трохи необачно.

— Необачно позичив їм гроші?

— Так, сер. На цих модних французьких курортах повно шахраїв.

Це вже було занадто.

— Слухай-но, Дживсе, — сказав я, — я багато чого можу стерпіти, але коли… — дідько, постійно забуваю це слово — коли ти зводиш наклеп на представника духовенства…

— Можливо, я надто підозріливий, сер. Але я був на багатьох таких курортах. Коли я служив лордові Фредеріку Рейнлу, незадовго до того як перейти на службу до вас, його підло ошукав шахрай на прізвисько Святенник Сід, якщо не помиляюсь, — він дуже спритно вліз лордові в душу з допомогою своєї напарниці в Монте-Карло. Ніколи не забуду того випадку.

— Не хотів би переривати твої спогади, Дживсе, — стримано мовив я, — але ти верзеш казна-що. Що підозрілого в нашій справі? Вони ж залишили мені перли, чи не так? Отож-бо й воно, думай, перш ніж говорити. Ліпше б ти спустився вниз і поклав перли в готельний сейф. — Я відкрив футляр. — О боже мій!

Футляр виявився порожнім!

— О боже! — витріщився я на футляр. — Невже мене ошукали?

— Саме так, сер. Так обдурили і лорда Фредеріка того дня, про який я щойно вам розповів. Коли напарниця вдячно обійняла лорда, Святенник Сід підмінив футляр із перлами на порожній і зник разом із перлами, грошима і розпискою. З розпискою він потім вимагав, аби лорд повернув йому перли, а той, не маючи змоги цього зробити, був змушений заплатити йому чималу суму як компенсацію. Дуже простий, однак ефективний метод.

І раптом я усе збагнув.

— Святенник Сід? Сід! Сідні! Брат Сідні! О господи, Дживсе, гадаєш, той пастор і був Святенник Сід?

— Так, сер.

— Але це просто неймовірно! Цей його комірець… Та він би і єпископу голову задурив! Ти справді гадаєш, що то був Святенник Сід?

— Так, сер. Я впізнав його, щойно він увійшов до кімнати.

Я витріщився на Дживса.

— Ти його впізнав?

— Так, сер.

— Хай йому грець! — закричав я. — Чому ж ти мене не попередив?

— Я вирішив не влаштовувати сцени і тихенько витягнув футляр із перлами з кишені цього джентльмена, коли допомагав йому одягнути пальто, сер. Ось цей футляр.

Він поклав другий футляр на стіл біля першого, і, чесне слово, вони були схожі мов дві краплі води. Я відкрив другий футляр і побачив усередині старовинні блискучі перли. Я був приголомшений.

— Дживсе, — мовив я, — ти справжній геній!

— Так, сер.

Я відчув, як мене накрила хвиля полегшення. Завдяки Дживсу мені не доведеться платити щонайменше кілька тисяч якомусь пройдисвіту.

— Здається, ти врятував мій дім від зубожіння. Думаю, навіть такий нахаба, як старий Сід, навряд чи наважиться повернутися і вимагати свої перли назад.

— Гадаю, ви маєте рацію, сер.

— Що ж, тоді… Дживсе, а якщо перли штучні?

— Ні, сер. Це справжні дорогоцінні перли.

— Що ж, хай йому грець, тоді я переміг! Дуже спритно! Може, я і втратив кількасот фунтів, зате маю чудові перли. Чи не так?

— Це навряд чи, сер. Думаю, їх треба повернути.

— Що? Сідові?! Нізащо!

— Ні, сер. Законній власниці перлів.

— Але хто вона?

— Місіс Ґреґсон, сер.

— Що? Звідки ти знаєш?

— Упродовж години цілий готель лише й торочить про те, що в місіс Ґреґсон зникли перли. Незадовго до того, як ви прийшли, я говорив із покоївкою місіс Ґреґсон, і вона повідомила, що менеджер готелю зараз у номері місіс Ґреґсон.

— Уявляю, як йому непереливки.

— Цілком погоджуюся, сер.

Поступово ситуація ставала зрозумілішою.

— Я поверну перли місіс Ґреґсон? Так буде краще.

— Саме так, сер. Але, якщо дозволите, я вважаю, що варто наголосити на тому, що їх украли…

— Боже мій! Ця бісова дівчина, яка хотіла зі мною одружитися! Господи!

— Саме так, сер.

— Дживсе, — сказав я, — це буде найбільший удар тітоньки Агати за ціле її життя.

— Здається, що так, сер.

— Може, вона нарешті заспокоїться і припинить наказувати мені, що робити?

— Можливі й такі наслідки, сер.

— Чудово! — радісно вигукнув я, крокуючи до дверей.

Що я люблю по-справжньому — так це тихе спокійне життя. Я не з тих, хто засмучується чи впадає у депресію, якщо не відбувається жодних цікавих подій. Одноманітність мені не набридає. Мені потрібно лише смачно їсти, вряди-годи ходити на гарну виставу, мати змогу прогулятися з кількома приятелями — про більше я не прошу.

Саме тому цей неприємний випадок справив на мене особливе враження. З Ровіля я повернувся з відчуттям, наче більше нічого не може мене засмутити. Мені здавалося, що тітоньці Агаті знадобиться принаймні рік, щоб оговтатися від злого вчинку міс Геммінґвей, а крім тітоньки, ніхто більше не заважає мені тихо-мирно жити. Здавалося, що на небі над моєю головою не залишилося жодної хмаринки.

Я й гадки не мав, що… Гаразд, я розповім вам, що сталося, і ви зрозумієте, що після цього про спокійне життя можна було забути.

Один раз на рік Дживс бере відпустку і їде на кілька тижнів на море, аби трохи відпочити. Мені, звісно, досить нелегко, коли його немає поруч. Що поробити, але мушу визнати: він завше підбирає собі непогану заміну.

Настав час відпустки, і Дживс на кухні давав настанови своєму дублеру. Мені саме знадобилася поштова марка, тож я вийшов із кімнати попросити Дживса мені її принести. Він забув зачинити двері, а я зробив лише два кроки, як почув його голос:

— Вам сподобається містер Вустер. Він дуже приємний молодий джентльмен, хоча й не надто кмітливий. Навіть геть не кмітливий. Його розумові здібності… не дуже розвинені.

І як вам таке?

Строго кажучи, я, гадаю, мав би увірватися на кухню і дати прочуханки нахабі. Але сумніваюся, що є людина, здатна поставити Дживса на місце. Особисто я ніколи й не намагався, а натомість крижаним тоном попросив подати мені капелюха і тростину та вийшов надвір.

Його слова закарбувалися в моїй пам’яті, якщо ви розумієте, про що я. Ми, Вустери, так просто образи не забуваємо. Дещо ми, звісно, забуваємо: час призначених зустрічей, дні народження приятелів, іноді забуваємо надіслати листа, але такі образи — ніколи.

Я крокував вулицею в препоганому настрої і врешті вирішив зайти в бар, щоб перекинути чарчину. Трохи випити мені було просто необхідно, адже я йшов на обід із тітонькою Агатою. Це важке випробовування — хоч, як я гадав, після Ровіля вона мала б трохи заспокоїтися. Я швидко випив дві чарки і вмить збадьорився — як це було можливо в моєму становищі. Раптом хтось покликав мене, і я побачив Бінго Літтла, що смакував величезною канапкою із сиром.

— Привіт-привіт! — вигукнув я. — Сто років не бачилися! Давно тебе тут не було видно.

— Я жив за містом якийсь час.

— Он як? — здивувався я, адже всі знали, що Бінго не в захваті від сільського життя. — І де ж саме?

— У Гемпширі, у Діттеріджі.

— Справді? Я знаю декого звідти. Глоссопи. Не знаєш їх?

— Оце так, я саме в них і жив! — сказав Бінго. — Я влаштувався гувернером сина Глоссопів.

— Навіщо? — запитав я. Я не міг уявити Бінго в ролі гувернера. Хоча, звісно, він здобув оксфордську освіту, тож, напевно, це й задурило голову його працедавцям.

— Навіщо? Звичайно, заради грошей! Уявляєш, я знову програв на перегонах, — засмучено зізнався Бінго, — увесь свій місячний дохід програв. Мені забракло сміливості звернутися до дядька, тому й вирішив знайти роботу. Я живу в Глоссопів уже три тижні.

— Я не знаю їхнього сина.

— Тобі пощастило, — коротко відповів Бінго.

— З усієї родини я добре знайомий лише з донькою. — Я ледве вимовив це, коли обличчя Бінго дивовижно змінилося. Він вирячив очі, його щоки вкрилися червоним рум’янцем, а кадик застрибав угору-вниз, наче гумовий м’ячик.

— О, Берті! — хрипко сказав він.

Я стривожено поглянув на нього. Я знаю, Бінго постійно в когось закохується, але закохатися в Гонорію Глоссоп було занадто навіть для нього. На мою думку, ця дівчина — справжня змія. Одна з тих кремезних, розумних та енергійних дівчат, яких зараз хоч греблю гати. Гонорія закінчила Гертон[9], де розвивали не лише інтелектуальні, але й фізичні здібності — вона захоплювалася різними видами спорту, і врешті стала борчинею в середній ваговій категорії. Не певен, чи вона, бува, не виступала за університетську команду з боксу. Коли я її бачив, мені завжди хотілося заховатися десь подалі.

Хай там як, а все-таки Бінго закохався в неї. Це було цілком очевидно. У його очах сяяв вогник кохання.

— Я обожнюю її, Берті! Я ладен цілувати землю, по якій вона ходить! — гучно виголосив бідолаха. До бару щойно увійшов Фред Томпсон, потім ще кілька наших знайомих, а Макгеррі, хлопець за барною стійкою, слухав, роззявивши рота. Проте Бінго і не думав приховувати свої почуття. Він завжди нагадує мені персонажа з мюзиклу, який збирає хлопців навколо себе і співає їм історію свого кохання.

— А ти казав їй?

— Ні. Не наважуюсь. Але ми гуляємо разом у саду вечорами, а іноді вона дивиться на мене таким поглядом…

— Знаю цей погляд. Як у сержанта морської піхоти.

— Маячня! Як у юної богині.

— Стривай-но, друже мій, — сказав я. — Ти впевнений, що ми говоримо про одну й ту саму дівчину? Я маю на увазі Гонорію. Можливо, вона має молодшу сестру, про яку я ніколи не чув?

— Її звати Гонорія, — захоплено вимовив Бінго.

— І вона здається тобі ніжною богинею?

— Так.

— Благослови тебе Боже! — сказав я.

— «Вона — утілення краси, Мов ніч у зоряних серпанках, І світла, й мороку списи В її очах плетуть світанки»[10]. Ще одну канапку з сиром, — замовив він бармену.

— А ти дбаєш про свій шлунок, — зауважив я.

— Це мій обід. О першій п’ятдесят я маю зустріти Освальда на вокзалі Ватерлоо, щоб встигнути на потяг додому. Я возив його до стоматолога.

— Освальд? Це син Глоссопів?

— Так. Деспотичний хлопчисько.

— Деспотичний? До речі, я сьогодні обідаю з тітонькою Агатою. Мушу йти, інакше запізнюся.

Я не бачився з тітонькою після тієї історії з перлами, і хоча не очікував нічого приємного від нашої майбутньої зустрічі, але тішила думка, що принаймні на одну тему вона більше зі мною не говоритиме — на тему шлюбу. Маю на увазі, що після провалу тітоньки Агати в Ровіль-сюр-Мер було природно очікувати, що вона не порушуватиме цієї теми щонайменше кілька місяців.

Однак я недооцінював жінок. Йдеться про нахабство. Можете вірити, а можете — ні, але вона почала нашу бесіду саме з цього. Чесне слово! Ми лише встигли перекинутися співцем про погоду, як вона одразу пішла в наступ.

— Берті, — сказала вона, — я багато думала про тебе і про те, що тобі потрібно одружитися. Я визнаю, що жахливо помилилася щодо тієї ошуканки в Ровілі, але цього разу помилки бути не може. Мені дуже пощастило знайти чудову дружину для тебе — ми знайомі не так давно, але вона з порядної родини. Вона також дуже заможна, хоча у твоєму випадку це не так важливо. Прекрасна новина полягає в тому, що вона — сильна, самостійна і розумна дівчина, що збалансує всі недоліки твого характеру. Вона тебе знає, і, хоча не схвалює твого способу життя, загалом ти їй подобаєшся. У цьому я впевнена, бо говорила з нею про тебе, — звісно, дуже делікатно, — і, гадаю, тобі треба зробити перший крок, щоб…

— Хто вона? — я давно хотів поставити це питання, але від шоку шматок булочки застряг у мене поперек горла. Я вже почав синіти від нестачі повітря і тільки зараз знову міг нормально дихати і говорити. — Хто вона?

— Донька сера Родеріка Глоссопа, Гонорія.

— Ні, тільки не вона! — заволав я і зблід, наче мрець.

— Не будь дурником, Берті. Вона буде гарною дружиною.

— Так, але послухайте…

— Вона сформує твій характер.

— Але я не хочу формувати характер!

Тітонька Агата глянула на мене так, ніби я поцупив банку з джемом.

— Берті! Я сподіваюся, ти не будеш сперечатися.

— Так, але я хочу сказати, що…

— Леді Глоссоп люб’язно запросила тебе в Діттерідж-холл на кілька днів. Я повідомила їй, що ти приїдеш завтра.

— Перепрошую, але завтра я маю дуже важливі справи.

— Які ще справи?

— Ну… е-е-е…

— Не маєш ти жодних справ. А якби й мав, їх треба відкласти. Я дуже розсерджуся, Берті, якщо ти завтра не поїдеш у Діттерідж-холл.

— Ну гаразд! — сказав я.

Не минуло й двох хвилин після того, як я попрощався з тітонькою Агатою, а в мені прокинувся старий бійцівський дух Вустерів. Хоч попереду на мене чигала жахлива небезпека, я почувався бадьорим. Так, мене загнано в кут, але я знайду вихід, я відчував майбутній тріумф, коли зможу виплутатися без допомоги Дживса. У таких ситуаціях я б, звісно ж, побіг до нього за порадою, але після того, що я вранці почув, хай мені грець, якщо буду принижуватися. Коли я повернувся додому, то сказав:

— Дживсе, у мене виникли труднощі.

— Мені дуже шкода, сер.

— Так, справа серйозна. Чесно кажучи, я за крок до прірви і навряд чи виплутаюсь.

— Якщо я можу вам чимось допомогти, сер…

— О ні, не треба. Дякую, але не треба. Я певен, що впораюся сам.

— Дуже добре, сер.

Оце і все. Зізнаюсь: мені було б приємно, якби він виявив трохи більше цікавості до моїх справ, але це ж Дживс. Він завжди дуже стриманий.

Гонорії не було вдома, коли наступного дня я приїхав у Діттерідж-холл. Її мати повідомила, що вона в Брейтвейтів і повернеться завтра разом із подругою, міс Брейтвейт. Ще вона сказала, що Освальда я можу знайти в саду, і це прозвучало так, наче він — головна окраса саду.

У Діттеріджі непоганий парк. Кілька терас, велика галявина з кедровим деревом, невеличкий ставок із кам’яним мостом. Я обійшов кущі й помітив Бінго, який курив, перехилившись через поручні моста. На кам’яних поручнях сидів хлопчисько з вудкою, це і був, як я здогадався, Освальд Моровиця.

Бінго здивувався і зрадів водночас, побачивши мене, і познайомив мене з хлопцем. Якщо той і був радий, то вміло приховав це, мов справжній дипломат. Він лише позирнув на мене, підвів брови і продовжив рибалити. То був один із тих пихатих хлопчаків, які поводяться так, наче ви з поганої школи і костюм вам не пасує.

— Це Освальд, — сказав Бінго.

— Дуже приємно, — ввічливо сказав я. — Як твої справи?

— Нормально, — відповів хлопчик.

— Гарно тут у вас.

— Нормально, — відповів хлопчик.

— Як риба? Клює?

— Нормально, — відповів хлопчик.

Ми з Бінго відійшли, щоб поговорити.

— А в тебе ніколи не болить голова від нескінченного базікання Освальда? — запитав я.

Бінго важко зітхнув.

— Це важка робота.

— Що саме?

— Любити його.

— А ти його любиш? — здивувався я. Мені здавалося, що це неможливо.

— Намагаюся, — відповів Бінго, — заради Неї. Вона повернеться завтра, Берті.

— Я чув.

— Вона повернеться, моя кохана, моя…

— Так, звісно, — сказав я. — Але ми говорили про Освальда. Ти мусиш бути з ним цілий день? Як тобі це вдається?

— З ним не надто складно. Коли ми не працюємо, він сидить на мосту і ловить рибу.

— Може, зіштовхнути його в ставок?

— Зіштовхнути?

— Мені здається, це непогана ідея, — сказав я і кинув неприязний погляд на хлопця. — Може, це його трохи збадьорить і він відчує жагу до життя.

Бінго сумно похитав головою.

— Мені подобається ця пропозиція, — сказав він, — але, боюся, цього не можна робити. Розумієш, Вона ніколи мені не пробачить. Вона обожнює цього малого.

— Боже мій! — вигукнув я. — Ось!

Не знаю, чи вам знайоме це відчуття, коли раптово спадає на думку геніальна ідея і ви тремтите всім тілом, від маківки до стоп? Напевно, Дживс постійно це відчуває, але в мене геніальні ідеї зароджуються не так часто. Проте щойно я почув голос у голові: «Ось воно!» і тоді міцно схопив Бінго за руку — мабуть, відчуття в нього було таке, наче його вкусив кінь. Страждання читалося на його обличчі, і він запитав, що я вигадав.

— Бінго, — сказав я, — як би вчинив Дживс?

— Що значить «як би вчинив Дживс»?

— Я маю на увазі, що б він порадив у такому випадку? Ти ж хочеш вразити Гонорію Глоссоп. Тоді, друже, він порадив би тобі заховатися за кущами, а мені — привести Гонорію на міст, а потім, у відповідний момент, дати хлопчаку добрячого копняка, щоб він упав у воду, а ти стрибнув би у ставок і врятував би його. Як тобі таке?

— Берті, невже ти це сам вигадав? — схвильовано прошепотів Бінго.

— Саме так. Не лише Дживс здатний на геніальні вигадки.

— Але це справді чудова ідея!

— Лише пропозиція.

— Єдина проблема в тому, що тобі буде вкрай незручно. Тобто цей хлопчисько може побачити і всім розповісти, що ти зіштовхнув його. Ти можеш назавжди зіпсувати стосунки з Гонорією.

— Я готовий ризикнути.

Бінго розчулився.

— Берті, це так благородно!

— Та ні, ні.

Він потиснув мені руку і хлюпнув — наче остання крапля води з крану.

— І що тепер? — запитав я.

— Я уявляю, — сказав Бінго, — як намокне Освальд. О, який чудовий день!

Не знаю, чи ви помічали, але у світі немає нічого ідеального. Недоліком мого, звісно, неперевершеного плану було те, що Дживс не побачить його в дії. Окрім цього, мій план був досконалий. Найважливіше, що він продуманий до дрібниць. Такі плани розробляють, коли треба, щоб людина А прибула в пункт Б тієї миті, коли і людина В — у пункт Г. Звичайно, завжди є ймовірність, що щось піде не за планом. Уявімо, наприклад, як генерал планує наступ. Він одночасно наказує одному полку захопити пагорб із вітряком, а іншому — захопити плацдарм чи щось інше в долині, але все йде шкереберть. А ввечері вони обговорюють події вчорашнього дня в таборі, і раптом полковник каже: «Перепрошую, ви хіба мали на увазі пагорб із вітряком? А мені почулося — пагорб, де пасуться вівці». Отакої! Але в нашому випадку нічого такого не станеться, адже Освальд і Бінго будуть там, де треба, і мені залишатиметься тільки вчасно привести туди Гонорію. І задум одразу вдався: я запропонував дівчині прогулятися парком разом зі мною, натякнув, що маю повідомити їй щось важливе.

Гонорія приїхала після обіду разом із міс Брейтвейт. Нас познайомили — подруга виявилася високою на зріст білявкою з блакитними очима. Вона мені сподобалася — цілковита протилежність Гонорії, і якби я мав трохи часу, то радо присвятив би його спілкуванню з нею.

Але на мене чекали важливі справи: я домовився з Бінго, що він займе свій пост за кущем рівно о третій, тому я поспіхом запросив Гонорію прогулятися в парку і повів її ближче до ставка.

— Ви такий мовчазний, містере Вустере, — сказала вона.

Я ледь не підстрибнув із несподіванки, бо глибоко занурився у власні думки. Ми саме підійшли до ставка, і я уважно оглядав територію. Здавалося, що все було напоготові. Малий Освальд, згорбившись, сидів на мосту, Бінго я не бачив, але припускав, що він теж зайняв свій пост. Мій годинник показував дві хвилини на четверту.

— Е-е-е? — відповів я. — Вибачте, я задумався.

— Ви казали, що хочете повідомити мені щось важливе.

— Звісно! — я вирішив трохи прокласти шлях для Бінго. Я мав намір, звичайно, не називаючи імені Бінго, повідомити дівчині, що є молодик, який, як це не дивно, палко в неї закоханий. — Отакі справи, — сказав я. — Ви, мабуть, здивуєтесь, та один чоловік давно закоханий у вас — це мій друг.

— О, ваш друг?

— Так.

Вона засміялась.

— Чому ж він мені не скаже про це?

— Розумієте, така він людина. Дуже сором’язливий, боязкий, ніяк не наважиться. Він вважає, що не гідний вас. Дивиться на вас мов на богиню. Він ладен цілувати землю, по якій ви ходите, але не наважується зізнатися в цьому.

— Дуже цікаво.

— Так. Знаєте, він — хлопець непоганий. Проноза, але в доброму сенсі. Ось так. Це просто до вашого відома.

— Який ви кумедний!

Гонорія відкинула голову назад і зареготала. У неї був дуже дивний сміх. Наче гуркіт потяга в тунелі. Не надто музичний сміх, як на мій смак, і, здається, цю думку поділяв малий Освальд. Він із відразою витріщився на сестру.

— Якого біса ви так волаєте, — сказав він. — Ви мені всю рибу перелякаєте.

Ця заувага трохи збила настрій нашої бесіди. Гонорія змінила тему.

— Мені не подобається, що Освальд отак сидить на мосту, — сказала вона. — Це небезпечно. Він може впасти у воду.

— Піду скажу йому, — запропонував я.

Гадаю, відстань між малим і мною була не більше ніж п’ять ярдів[11], хоча здавалося, що нас розділяє щонайменше сто ярдів. Я наближався, і мені раптом примарилось, що я вже це робив раніше. Я пригадав одну подію. Багато років тому в одному заміському будинку мене вмовили зіграти роль дворецького в аматорській благодійній виставі; на початку вистави я мав пройти через усю сцену праворуч і поставити на стіл тацю. На репетиції мені пояснили, що не варто намагатися йти дуже швидко, адже це не спортивні змагання. Урешті-решт, мені здалося, що сцені немає кінця-краю і я ніколи не дійду до того столу. Сцена перетворилася на безмежну пустелю, у залі панувала мертва тиша, наче увесь Всесвіт, затамувавши подих, спостерігав за мною. І саме так я почувався тепер. У роті пересохло, в уяві марилося, що хлопчисько віддаляється з кожним моїм кроком, і раптом я опинився біля нього — а як подолав цю відстань — і гадки не мав.

— Привіт! — сказав я, криво всміхаючись. Але дарма я силкувався, адже хлопець навіть не обернувся. Він лише роздратовано смикнув правим вухом. Не знаю, чи зустрічав я людину, яка б не зважала на мене так, як цей хлопчисько.

— Привіт! — повторив я. — Рибалиш?

Я по-братерськи поклав долоню йому на плече.

— Гей, забери! — сказав він, похитуючись на поручнях.

Діяти треба було швидко й рішуче, або не діяти взагалі. Я заплющив очі й штовхнув його в спину. Щось сталося. Я почув дивні звуки ковзання, потім — різкий скрик і сплеск. Справу було зроблено, так би мовити.

Я розплющив очі. Хлопчисько саме випірнув із води.

— Допоможіть! — закричав я, позираючи на кущі, де мав ховатися Бінго.

Але нічого не відбулося. Бінго не з’являвся.

— Агов! Допоможіть! — знову закричав я.

Не хотілося б набридати вам спогадами про мою акторську кар’єру, але мушу ще раз пригадати цей епізод, коли я грав роль дворецького. За сценарієм, я мав поставити тацю на стіл, а потім з’являлася героїня, казала мені кілька слів і я йшов геть. Того вечора акторка зовсім забула свою роль і минула ціла хвилина мовчання, перш ніж її відшукали й вивели на сцену. А я був змушений увесь час мовчки стовбичити на сцені. Препогане відчуття, повірте мені, і цього разу було так само, навіть гірше. Тепер я зрозумів, що мають на увазі письменники, коли пишуть, що «час ніби зупинився».

Тим часом малий Освальд, мабуть, однією ногою вже був у могилі, і я розумів, що треба діяти негайно. Звісно, цей хлопчисько не надто мені подобався, але я не міг дати йому померти. Не певен, чи бачив я щось менш привабливе, ніж темні води ставка, але вибору не було. Я скинув із себе пальто і перестрибнув через поручні.

Не знаю, чи ви помічали, що вода здається набагато мокрішою, якщо купатися в одязі, але так і є, повірте. Я був під водою, мабуть, не більше ніж три секунди, та коли випірнув, то почувався ніби неживе тіло, про яке в газетах пишуть, що воно «пролежало під водою три дні».

Я почувався розпухлим і липким.

Наче цього було мало, раптом виникла ще одна проблема. Я гадав, що, коли випірну на поверхню, зможу схопити хлопця і поплисти з ним до берега. Але він не мав наміру чекати порятунку. Коли я нарешті виплюнув воду, якої наковтався, і озирнувся навколо, то побачив хлопчиська на відстані десяти ярдів від себе — він стрімко плив до берега австралійським кролем. Це мене неприємно вразило. Адже, за законами рятувальної операції, той, кого рятують, мусить бути безпорадним і залишатися на місці. Якщо він спроможний плисти самостійно, та ще й дати вам сорок ярдів фори на стоярдовій дистанції, тоді навіщо йому порятунок? Уся операція втрачає сенс. Мені залишалося лише плисти до берега. І я поплив. Поки я доплив, хлопчисько був уже на півдорозі додому. Одним словом, куди не глянь — усюди халепа.

Мої роздуми перервав звук, схожий на той, який видає шотландський експрес під мостом. То сміялася Гонорія Глоссоп. Вона стояла поруч і якось дивно дивилася на мене.

— О, Берті, який ви кумедний! — сказала вона. У її словах почулися зловісні нотки. Раніше вона зверталася до мене лише «містере Вустере». — Який ви мокрий!

— Так, я промок.

— Ліпше ходімо додому, вам треба переодягнутися.

— Так.

Мій одяг усотав, напевно, кілька галонів води.

— Ви дуже кумедний! — повторила вона. — Спершу запропонували мені прогулятися парком, а потім штовхнули бідолаху Освальда у ставок, аби врятувати його і справити на мене враження!

Я поспіхом відкашлявся, щоб виправити хибне враження Гонорії.

— Ні-ні!

— Він сказав, що ви його навмисно штовхнули, і я бачила це на власні очі. Я не серджуся, Берті. Мені здається, це було дуже мило. Але, гадаю, час мені серйозно взятися за вас. Ви дивитеся забагато пригодницьких фільмів. Можливо, наступного разу вам заманеться влаштувати вдома пожежу, щоб урятувати мене з полум’я. — Вона по-хазяйськи глянула на мене. — Думаю, я зможу сформувати ваш характер, Берті. Так, ви марнували життя до зустрічі зі мною, але ви ще дуже молодий і маєте чимало гарних рис.

— Ні, зовсім не маю.

— Звичайно, маєте. Ваші добрі риси треба лише виманити назовні. А тепер — хутко додому, вам треба переодягнутися, інакше можете застудитися.

І, якщо ви розумієте, про що я, вона вимовила це з такою материнською ніжністю, що я одразу зрозумів, у яку халепу втрапив.

Грім серед ясного неба прокотився рівно о першій годині сорок п’ять хвилин. Спенсер, дворецький тітоньки Агати, саме поставив переді мною тарілку зі смаженою картоплею, шість шматків якої я невдовзі пожбурив у буфет. Я був украй здивований, якщо ви розумієте, про що я.

Зважайте, що до того часу я вже був у нестабільному емоційному стані. Минуло два тижні після моїх заручин із Гонорією Глоссоп і відтоді не було дня, який вона не присвятила б тому, що тітонька Агата називала «формуванням» мого характеру. Я мусив читати серйозну літературу до болю в очах; попід ручку ми пройшли разом понад сотню миль довжелезними мистецькими галереями; я побував на стількох концертах класичної музики, що ви навряд чи мені повірите.

Отже, я був не готовий до чергового шоку, як от цей. Гонорія змусила мене піти на обід до тітоньки Агати, і я постійно повторював подумки: «Де твоє, смерте, жало?»[12]. І раптом — ось тобі.

— Берті, — несподівано сказала вона, наче щось пригадала, — як звати того чоловіка, твого камердинера?

— Що? А, Дживс.

— Гадаю, він погано на тебе впливає, — сказала Гонорія. — Коли ми одружимося, тобі доведеться його позбутися.

Саме цієї миті я смикнув ложкою — і шість шматків картоплі полетіли в кухонну шафу. Спенсер негайно кинувся їх збирати, наче натренований ретривер.

— Позбутися Дживса! — вигукнув я.

— Так. Мені він не подобається.

— Але я не можу. Тобто я й дня без Дживса не протримаюся.

— Доведеться, — сказала Гонорія. — Мені він узагалі не подобається.

— І мені він узагалі не подобається, — сказала тітонька Агата. — І ніколи не подобався.

Який жах, еге ж? Я завжди вважав, що шлюб змушує багато від чого відмовитися, але я навіть уявити не міг, що заради шлюбу треба принести таку величезну жертву. Решту трапези я пропустив — заціпенів із жаху.

За планом після обіду я мав вирушити з Гонорією по крамницях на Ріджент-стріт, але коли вона підвелася, щоб іти, прихопивши мене та інші свої речі, тітонька Агата зупинила її.

— Їдь сама, люба, — сказала вона. — Я хочу поговорити з Берті.

Тож Гонорія вирушила сама, а тітонька Агата сіла ближче до мене і розпочала бесіду.

— Берті, — сказала вона, — Гонорія цього не знає, але з твоїм шлюбом виникли невеличкі труднощі.

— Господи! Невже? — вигукнув я, побачивши промінчик надії.

— О, нічого серйозного, звичайно. Невеличка проблема. Річ у сері Родеріку.

— Він вважає, що я не найкраща кандидатура? Хоче розірвати наші заручини? Що ж, мабуть, він має рацію.

— Не верзи дурниць, Берті. Нічого серйозного. Але професія сера Родеріка, на жаль, робить його занадто обережним.

Я нічого не зрозумів.

— Занадто обережним?

— Так. Гадаю, це неминуче. Спеціаліст із нервових захворювань з такою великою практикою, звичайно, людей сприймає трохи інакше.

Тепер я зрозумів, до чого вона. Сера Родеріка Глоссопа, батька Гонорії, завжди називали спеціалістом із нервових захворювань, бо це звучить гарніше, хоча всі знали, що насправді він працює в лікарні для психічнохворих. Тобто якщо чийсь дядечко-герцог раптом починає дивно поводитися і родичі помічають, як він запихає собі солому у волосся, то викликають старого Глоссопа. Він неспішно заходить до кімнати, оглядає хворого, говорить про збуджену нервову систему та прописує цілковитий спокій, тишу і таке інше. Майже кожна заможна родина бодай один раз викликала його, і, на мою думку, коли ледь не щодня доводиться сидіти біля ліжка хворих, поки їхні родичі чекають на санітарів, не дивно, що людина, зрештою, починає сприймати людей по-іншому.

— Гадаєте, він вважає, що я божевільний, і не хоче такого зятя? — запитав я.

Тітоньку Агату чомусь дратувала моя здатність схоплювати з пів слова.

— Звісно, він так не вважає. Я ж сказала, він просто занадто обережний. Він хоче переконатися, що ти цілком нормальний. — Вона замовкла, бо Спенсер приніс каву. Коли він вийшов, тітонька Агата продовжила: — До нього дійшли якісь неймовірні чутки про те, що ти нібито штовхнув його сина Освальда у ставок. Це, звичайно, маячня. Ти навряд чи скоїв би таке.

— Ну, знаєте, я трохи притулився до нього, а він упав.

— Освальд звинувачує тебе в тому, що ти штовхнув його у воду. Це занепокоїло сера Родеріка, тому він почав шукати про тебе інформацію і дізнався про твого нещасного дядька Генрі.

Вона подивилася на мене, і я сумно зробив ковток кави. Ми зазирнули до сімейної шафи і побачили старий скелет. Мій покійний дядько Генрі, бачте, — темна пляма на гербі Вустерів. Непоганий був чолов’яга, я його любив, коли вчився в школі, адже він давав щедрі гроші на кишенькові витрати. Іноді він поводився вкрай дивно — наприклад, тримав одинадцять домашніх кролів у спальні. Мабуть, спеціаліст визначив би, що він не зовсім нормальний. Якщо вже відверто, його життя закінчилося у відповідному закладі — він був щасливий в оточенні незліченної кількості кролів.

— Це, звісно, нісенітниці, — вела далі тітонька Агата. — Якщо хтось у родині й успадкував ексцентричність нещасного Генрі, а то була саме ексцентричність, то це Клод і Юстас, але більш тямущих хлопців годі й шукати.

Клод і Юстас — близнята, колись ми разом вчилися в школі, але я старший від них. Як пригадую, «тямущими» їх назвати було важко. Цілий семестр я допомагав їм виплутатися з різноманітних халеп.

— Лише поглянь, як добре вони вчаться в Оксфорді. Твоя тітка Емілі нещодавно отримала листа від Клода — він написав, що вони хочуть вступити в дуже престижний клуб, який називається «Шукачі».

— «Шукачі»? Коли я вчився в Оксфорді, такого клубу наче не було. А що там шукають?

— Клод не написав. Думаю, правду або знання. Очевидно, вступ до цього клубу бажаний для багатьох, адже Клод додав, що лорд Рейнсбі, син графа Дачета, теж подав свою кандидатуру. Але ми відійшли від теми. Я хотіла сказати, що сер Родерік бажає поговорити з тобою особисто. Маю надію, Берті, що ти будеш — я не кажу розумним — але розсудливим. Не треба дурних нервових смішків, не витріщайся на нього скляними очима, як ти зазвичай робиш, не позіхай і пам’ятай, що сер Родерік — президент відділення Ліги боротьби з азартними іграми в Західному Лондоні, тож не потрібно торочити про кінні перегони. Він прийде завтра до тебе додому о першій тридцять. Будь ласка, не забудь, що він не п’є вина, не схвалює куріння, їсть лише найпростішу їжу, адже має проблеми з травленням. Не пропонуй йому кави, бо він вважає її причиною половини випадків нервових розладів.

— Гадаю, трохи собачого корму і склянка води підійдуть, так?

— Берті!

— Гаразд, це був жарт.

— Дурне зауваження неодмінно викликало б підозри в сера Родеріка. Будь ласка, у його присутності постарайся стриматися від таких висловів. Він дуже серйозна людина… Ти вже йдеш? Будь ласка, запам’ятай, що я тобі сказала. Я покладаюся на тебе і, якщо ти все зіпсуєш, ніколи тобі не пробачу.

— Ще б пак! — сказав я.

І я пішов додому — попереду на мене чекав день свободи.

Звісно, я раніше зустрічався із сером Родеріком Глоссопом, але Гонорія також була присутня, а поруч із нею всі чомусь здаються меншими, ніж є насправді. До сьогодні я не усвідомлював, який він величезний і грізний. Його кущисті брови надавали гостроти погляду — з таким поглядом лячно зустрітися натщесерце. Він був дуже високий та огрядний, мав здоровенну голову майже без жодної волосини, через що здавався ще дужчим і був схожий на купол собору Святого Павла. Сер Родерік носив капелюх гігантського розміру, мабуть, дев’ятого. Усім своїм зовнішнім виглядом він доводив, що надто розвивати мозок — шкідливо.

— Салют! Салют! Салют! — вигукнув я, намагаючись створити невимушену атмосферу, і раптом зрозумів, що саме цього тітонька Агата просила мене не робити. До біса важко розпочати все правильно в таких делікатних справах! Людина, яка мешкає в лондонській квартирі, украй обмежена. Маю на увазі, якби я був молодим господарем, що зустрічає гостя в заміському маєтку, я б, напевно, сказав: «Вітаю у Мідов-холі!» або щось таке хвацьке. Якби я сказав: «Вітаю у квартирі 6-А, домі Крайтона, на Берклі-стріт» — це прозвучало б по-дурному.

— На жаль, я трохи запізнився, — сказав він, коли ми сіли до столу. — Мене затримав у клубі лорд Алістер Ганґерфорд, син герцога Рамферлайна. Він повідомив, що в його світлості знову з’явилися симптоми, які так непокоять його рідних. Це і є причиною моєї непунктуальності — сподіваюся, я не завдав вам зайвих клопотів.

— О, зовсім ні. Отже, кажете, герцог знову з’їхав з глузду?

— Я б не вживав цієї фрази щодо члена однієї з найповажніших родин Англії, але, без сумніву, у цьому випадку спостерігаємо збудження окремих мозкових центрів. — Він зітхнув, наскільки це було можливо, пережовуючи котлету. — Моя професія вимагає величезної витримки, величезної.

— Ще б пак.

— Іноді я у відчаї від того, що спостерігаю навколо себе. — Раптом він замовк і підозріливо запитав: — Ви маєте кота, містере Вустере?

— Що? Кота? Ні, жодних котів.

— Я впевнений, що чув, як нявкає кіт або в кімнаті, або десь неподалік від нас.

— Напевно, це таксі або галас із вулиці.

— На жаль, я вас не зовсім розумію.

— Ну, я про сигнали таксі, розумієте? Трохи схоже на нявкіт котів.

— Ніколи не помічав схожості, — байдуже мовив він.

— Пригощайтеся лимонадом, — запропонував я. Розмова дедалі ускладнювалася.

— Дякую. Пів склянки, якщо ваша ласка. — Ця суміш, здається, трохи його заспокоїла, адже далі він поводився набагато приязніше. — Я не дуже люблю котів. Але про що це я?.. А, так. Іноді я впадаю у відчай через те, що бачу навколо себе. Це не лише через ті випадки, з якими мені доводиться стикатися на роботі, хоча це зазвичай дуже болісне видовище. Це також через те, що я помічаю на вулицях Лондона. Іноді мені здається, що цілий світ має не зовсім здорову психіку. Наприклад, сьогодні вранці стався безпрецедентний і прикрий випадок, коли я їхав із дому до клубу. Оскільки надворі було тепло і сонячно, я наказав водієві відкинути дах, щоб могти сповна насолодитися сонцем, коли раптом авто зупинилося в заторі, яких неможливо уникнути в такому місті, як Лондон.

Мабуть, я трохи відволікся, бо коли він замовк і відсьорбнув лимонаду, я почувався так, наче слухав лекцію і від мене чекали якоїсь відповіді.

— Точно! Точно! — сказав я.

— Перепрошую?

— Нічого, не зважайте. Отже, як ви кажете…

— Транспортні засоби, що рухалися нам назустріч, також зупинилися, але вже за мить дорога була вільною. Я поринув у роздуми, аж раптом сталося щось дуже прикре. З моєї голови поцупили капелюх! Я озирнувся і встиг побачити, як хтось знущально махає моїм капелюхом із заднього сидіння таксі, що швидко поїхало звідти.

Я не сміявся, але для цього мені довелося докласти чималих зусиль — у мене ледь ребра не тріснули.

— Може, то був жарт, — сказав я.

Моє припущення не потішило старого.

— Я вважаю, — сказав він, — що маю почуття гумору, але, на жаль, у цьому випадку не бачу нічого смішного. Поза сумнівом, таке вчинила психічно хвора людина. Психічні відхилення можуть бути дуже різними. Герцог Рамферлайн, про якого я нещодавно згадував, — але це між нами, — переконаний, що він — канарка, і його сьогоднішній напад, що так засмутив лорда Алістера, спричинений тим, що лакей забув принести йому зранку трохи цукру. Іноді хворі чоловіки вистежують жінок, аби зістригти в них пасмо волосся. Гадаю, що людина, яка напала на мене сьогодні, має манію саме цього типу. Залишається тільки сподіватися, що він перебуватиме під суворим наглядом, поки не…. Містере Вустере, десь неподалік точно є кіт! Не на вулиці! Здається, нявкає в сусідній кімнаті.

Цього разу довелося погодитися. З сусідньої кімнати було добре чути котячий нявкіт. Я натиснув на кнопку дзвінка, і до кімнати увійшов Дживс із виразом шанобливої відданості.

— Так, сер?

— О, Дживсе, — сказав я. — Коти! Що скажеш? У квартирі є коти?

— Лише троє котів у вашій спальні, сер.

— Коти в його спальні! — почув я приголомшений шепіт містера Родеріка. Він осудливо витріщився на мене.

— Що ти маєш на увазі, — сказав я, — які троє котів у моїй спальні?

— Один чорний, один смугастий і малий, світло-рудий кіт, сер.

— Що, збіса…

Я схопився на ноги і кинувся навколо столу до дверей. На жаль, сер Родерік теж кинувся до дверей, оминаючи стіл у протилежному напрямку. Урешті-решт ми з ним зіткнулися, обійнявшись, і разом вибігли в коридор. Він хвацько виборсався і схопив парасолю, що стояла біля вішака.

— Відійдіть! — закричав він, розмахуючи парасолею. — Негайно відійдіть, сер! Я озброєний!

Я вирішив, що час усе владнати.

— Мені дуже прикро, що я зіштовхнувся з вами, — сказав я. — Це випадково. Я лише вирішив забігти до спальні — подивитися, що там коїться.

Він трохи заспокоївся й опустив парасолю. Але саме цієї миті зі спальні долинули жахливі звуки. Здавалося, наче зграя котів з усіх лондонських околиць зібралася разом, аби раз і назавжди з’ясувати всі свої суперечки. То був цілий котячий оркестр.

— Нестерпний гамір! — закричав сер Родерік. — Я не чую власного голосу!

— Наважуся припустити, сер, — шанобливо сказав Дживс, — що коти збіглися на запах риби під ліжком містера Вустера.

Старий похитнувся.

— Риби? Мені не почулося?

— Сер?

— Ви сказали, що в містера Вустера під ліжком риба?

— Так, сер.

Містер Родерік застогнав і потягнувся до свого капелюха і тростини.

— Ви ж іще не йдете? — запитав я.

— Йду, містере Вустере, йду! Я віддаю перевагу відпочинку в менш ексцентричному товаристві.

— Але стривайте, я піду з вами. Я впевнений, що зможу вам усе пояснити. Дживсе, подай мені капелюх.

Дживс простягнув капелюх, і я відразу його надягнув.

— Господи боже!

Який жах! Я ледь не втопився в тому капелюсі, якщо ви мене розумієте. Ще коли я його надягав, у мене склалося враження, наче він завеликий, але як тільки я забрав руку, капелюх одразу з’їхав мені на вуха.

— Агов! Це не мій капелюх!

— Це мій капелюх! — сказав містер Родерік таким крижаним і роздратованим тоном, який мені ще не доводилося чути в житті. — Це той самий капелюх, який у мене поцупили вранці.

— Але…

Гадаю, Наполеон або хтось інший не розгубився б на моєму місці, але для мене це було занадто: я заціпенів і з жахом витріщився на сера Родеріка. Старий Глоссоп зняв із мене капелюх і повернувся до Дживса.

— Я був би вдячний, шановний, якби ви супроводили мене надвір. Хочу поставити вам кілька питань.

— Добре, сер.

— Але… — забубонів я, однак Глоссоп уже урочисто вийшов у супроводі Дживса.

Цієї миті в спальні знову почався котячий концерт, ще гучніший за попередній.

Мені це вже осточортіло. Коти в спальні — звідки вони взялися? Я й гадки не мав, як вони там опинилися, але мав намір покласти край котячому перебуванню в моїй спальні. Я відчинив двері. Понад сто котів збилися в клубок посеред кімнати і вмить шмигонули повз мене геть із квартири, а в спальні залишилася тільки величезна риб’яча голова — вона лежала на килимі та суворо позирала на мене, наче вимагала письмових вибачень.

Було щось лячне в цьому погляді, тож я навшпиньки вийшов зі спальні й зачинив за собою двері, але знову з кимось зіткнувся.

— Ой, вибачте, — мовив цей хтось.

Я обернувся і побачив рожевощокого хлопця, якого зустрів разом із Клодом і Юстасом, — лорд Якось-там.

— Слухайте, — сказав він ніби вибачаючись, — мені ніяково вас турбувати, але це ж були не мої коти, які зараз побігли сходами донизу? Дуже схожі на моїх.

— Вони вибігли з моєї спальні.

— Це були мої коти! — засмучено сказав він. — От дідько!

— Ви привели своїх котів до моєї спальні?

— Ваш слуга, як його там, це він привів їх. Він люб’язно запропонував потримати котів у спальні до нашого від’їзду. Я саме прийшов їх забрати, а вони втекли. Та що вдієш. Гаразд, заберу капелюх і рибу.

Цей лорд дедалі менше мені подобався.

— Цю рибу теж ви принесли?

— Ні, то Юстасова риба, а капелюх — Клодів.

Я втомлено опустився в крісло.

— Ви поясните мені, що відбувається?

Він здивувався.

— Що ж, якщо ви нічого не знаєте, то зрозуміло, чому це вас так дивує.

— Дивує — не те слово.

— Розумієте, це все для «Шукачів».

— Для «Шукачів»?

— Це такий новий клуб в Оксфорді, ми з вашими кузенами хочемо до нього вступити. Для того щоб нас прийняли, треба щось украсти. На пам’ять, так би мовити. Ну, скажімо, шолом у полісмена, дверний молоток абощо. Щороку під час урочистої вечері влаштовують показ украдених предметів, кожен виголошує промову з цієї нагоди і таке інше. Дуже весело! Ми вирішили здобути щось особливе і спеціально для цього приїхали в Лондон. І нам одразу поталанило. Вашому кузенові Клоду вдалося поцупити непоганий циліндр прямо з автівки, Юстас виніс із «Герродсу» величезного лосося, а я спіймав трьох чудових котів — і це лише за годину. Нам по-справжньому щастило, скажу я вам. Але виникло питання: куди це все подіти до від’їзду з Лондона? Незручно гуляти містом із котами та величезним лососем, надто впадає в очі. Аж раптом Юстас згадав про вас; ми взяли таксі та поїхали. Вас не було вдома, але ваш слуга дозволив залишити нашу здобич тут. А коли ми зустрілися з вами, ви дуже поспішали, тому ми не встигли нічого пояснити. Отже, якщо ви не заперечуєте, я заберу капелюх.

— Його вже немає.

— Немає?

— Чоловік, у якого ви його поцупили, обідав у мене. Він забрав капелюх із собою.

— Оце так! Бідолашний Клод засмутиться. Гаразд, а як щодо риби?

— Хочете подивитися на рештки?

Побачене його неприємно вразило.

— Навряд чи комітет таке прийме, — засмучено сказав він. — Адже залишилося не так і багато, правда?

— Решту з’їли коти.

Він важко зітхнув.

— Ані котів, ані риби, ані капелюха. Усі наші зусилля даремні. Це важко! І до того ж… Не хочу вас турбувати, але чи не могли б ви позичити мені десятку?

— Десятку? Навіщо?

— Річ у тому, що я маю дати заставу за Клода і Юстаса. Їх заарештовано.

— Заарештовано?

— Саме так. Розумієте, їх дуже надихнув наш успіх із капелюхом і лососем, окрім того, ми ще й непогано пообідали, тож вони погарячкували і вирішили вкрасти вантажівку. Звичайно, це була божевільна ідея, адже я не уявляв, як би вони привезли її до Оксфорда і показали комітету. І все-таки вони не хотіли мене слухати і розпочали бійку з водієм вантажівки, і зрештою опинилися в поліційному відділку на Вайн-стріт, де сидітимуть доти, доки я не внесу за них заставу. Тож якщо ви можете позичити мені десятку… О, дякую, це так люб’язно з вашого боку. Не хотілося б кидати їх там. Вони дуже добрі хлопці, як вам відомо, і в нас їх усі дуже люблять.

— Ще б пак! — сказав я.

Я нетерпляче чекав на Дживса, адже мав намір висловити негіднику все, що про нього думаю.

— Ну? — сказав я.

— Сер Родерік поставив мені декілька питань, сер, щодо ваших звичок і способу життя, і я на все відповідав дуже обачно.

— Мені однаково. Мене цікавить, чому ти відразу йому не пояснив? Достатньо було одного твого слова, і питань не виникло б.

— Так, сер.

— Тепер він вважає, що я несповна розуму.

— Судячи з нашої бесіди, сер, не здивуюся, якщо таке спало йому на думку.

Я лише почав говорити, як задзвонив телефон. Дживс підняв слухавку і відповів.

— Ні, мадам, містера Вустера немає. Ні, мадам, я не знаю, коли він повернеться. Ні, мадам, він нічого не казав. Так, мадам, я йому перекажу. — Він повісив слухавку. — Місіс Ґрегсон, сер.

Тітонька Агата! Цього варто було очікувати. Щойно стало зрозуміло, що обід пішов не за планом, її тінь нависла наді мною.

— Вона знає? Уже?

— Гадаю, сер Родерік зателефонував їй і…

— Жодних весільних дзвонів для мене, так?

Дживс прокашлявся.

— Місіс Ґреґсон не повідомила мені подробиць, сер, але я вважаю, що це ймовірно. Її голос був дуже стурбований.

Я так втомився від усього, — старий Глоссоп, коти, риба, рожевощокий хлопець і все решта, — що не відразу второпав радісну перспективу. Господи, у мене наче гора з плечей впала! Я полегшено зітхнув.

— Дживсе! — сказав я. — Це все ти влаштував?

— Сер?

— Я впевнений, що ти взяв справу у свої руки.

— Що ж, сер, Спенсер, дворецький місіс Ґреґсон, який випадково почув вашу розмову за обідом, дещо мені повідомив; і, зізнаюся, хоч, може, я й забагато собі дозволяю, але мав надію, що виникнуть обставини, які стануть на заваді цьому шлюбу. Мені завжди здавалося, що юна леді вам не пара, сер.

— І вона виставила б тебе за двері відразу після шлюбної церемонії.

— Так, сер. Спенсер повідомив мені, що вона висловила такий намір. Місіс Ґреґсон бажає, щоб ви їй негайно зателефонували.

— Он як? Що порадиш, Дживсе?

— Закордонну подорож, сер.

Я похитав головою.

— Вона поїде за мною.

— Залежить від того, як далеко ви поїдете, сер. Комфортабельні лайнери щосереди і щосуботи вирушають до Нью-Йорка.

— Дживсе, — сказав я, — ти, як завжди, маєш рацію. Купуй квитки.

Знаєте, що довше я живу, то більше переконуюся в тому, що половина всіх проблем через те, як необачно дехто пише рекомендаційні листи, щоб їх передали ще комусь. Іноді я шкодую, що живу не в кам’яну добу. Я маю на увазі, якби тоді хтось хотів написати рекомендаційного листа, йому довелося б витратити цілий місяць, щоб видряпати текст на каменюці, та й тягати його зі собою було б важко, тому, напевно, такого листа швидко позбулися. Але сьогодні написати рекомендаційного листа так просто, що це роблять усі, кому не ліньки, і, як наслідок, невинні люди, як-от я, потрапляють в різні халепи.

Зауважте, до цього я дійшов із власного гіркого досвіду. Тоді, під свіжим враженням, так би мовити, три тижні після того як ми зійшли на берег американського континенту, коли Дживс повідомив мені, що якийсь Сіріл Бассінґтон-Бассінґтон хоче бачити мене, виявилося, що він має із собою рекомендаційного листа від тітоньки Агати… Але про що це я? А, звісно. Відверто кажучи, спершу я навіть зрадів. Адже, бачте, після прикрих подій, що змусили мене поспіхом покинути Англію, я не сподівався отримати листа від тітоньки. Цей лист — доволі ввічливий — став приємною несподіванкою. У певних місцях тон був доволі прохолодний, але загалом — досить приязний. Цей лист здався мені добрим знаком. Мов оливкова гілка. Чи треба казати «пальмова»? Одним словом, лист від тітоньки Агати без жодних образ на мою адресу здався мені кроком на шляху до примирення сторін.

Я чимдуж і від щирого серця прагнув миру з тітонькою Агатою. Ні, я нічого не маю проти Нью-Йорка. Це місто мені подобалося, і я непогано провів час. Але як людина, яка ціле життя прожила в Лондоні, я страшенно скучив за домом під час своєї закордонної подорожі і мені кортіло опинитися у своїй затишній квартирці на Берклі-стріт — а це було б можливе лише за умови, якщо тітонька Агата пробачить мені історію з Глоссопом.

Погоджуюся, Лондон — місто велике, але, повірте, недостатньо велике, щоб перебувати там разом з ображеною тітонькою. Одним словом, коли прибув цей дурень Бассінґтон-Бассінґтон, він здавався голубом миру, тому я зрадів невимовно.

Подейкували, що він постав із ранкового туману о сьомій сорок п’ять — саме в цю мерзенну годину з лондонського лайнера сходять нещасні пасажири. Дживс шанобливо вказав йому на двері й запропонував зайти годинки за три, коли я вже, можливо, встану з ліжка, щоб радо зустріти новий день. Це було великодушно з його боку, зважаючи на ту обставину, що між нами пробігла чорна кішка через пару пурпурових шкарпеток, які я одягав попри його несхвалення; більш дріб’язкова людина неодмінно скористалася б нагодою помститися мені та запросила б Сіріла ввійти тоді, коли я не в змозі підтримати бесіду навіть із найближчим другом. Поки я не вип’ю чашку ранкового чаю і не поміркую на самоті про сенс життя, я не надто охочий базікати.

Отже, Дживс холоднокровно виставив Сіріла за двері і я нічого про нього й не знав, допоки Дживс не приніс його візитівку і чашку китайського чаю.

— Хто це такий, Дживсе? — запитав я, дивлячись на геть незнайоме ім’я.

— Цей джентльмен прибув з Англії, сер, як я зрозумів. Він заходив сьогодні вранці, години зо три тому.

— Боже, Дживсе! Хіба ранок почався три години тому?

— Він хотів, аби я повідомив, що він прийде пізніше.

— Я ніколи про нього не чув. А ти, Дживсе, щось знаєш про нього?

— Я чув прізвище Бассінґтон-Бассінґтон, сер. Є три гілки родини Бассінґтон-Бассінґтонів: шропширські Бассінґтон-Бассінґтони, гемпширські Бассінґтон-Бассінґтони і кентські Бассінґтон-Бассінґтони.

— Здається, в Англії Бассінґтон-Бассінґтонів аж кишить.

— Так, їх чимало, сер.

— І навряд чи нам їх раптом забракне, правда?

— Гадаю, так, сер.

— А цей — що за один?

— Не знаю, сер, не мав нагоди дізнатися.

— Хай там як, Дживсе, а чи готовий ти поставити два до одного, що цей чолов’яга — не шахрай і не злодій?

— Ні, сер. Я не можу дозволити собі робити такі ризиковані ставки.

— Я так і знав. Що ж, залишилося тільки дізнатися, хто він такий.

— Час покаже, сер. Джентльмен приніс вам листа, сер.

— Приніс листа, он як? — я взяв конверт й одразу впізнав почерк. — Овва, Дживсе, це ж від моєї тітоньки Агати!

— Справді, сер?

— Не треба вдавати байдужість. Хіба ти не розумієш, що це означає? Вона хоче, щоб я приглянув за цим розумником, поки він перебуватиме в Нью-Йорку. Господи, Дживсе, якщо мені вдасться справити на нього добре враження, щоб він переповів це тітоньці Агаті, то, може, я і зможу повернутися в Англію ще до Гудвудських перегонів! Отже, Дживсе, «настав час усім чесним чоловікам прийти на допомогу партії»[13]. Нам слід згуртуватися і якнайкраще зустріти цього Бассінґтона.

— Так, сер.

— Він недовго перебуватиме в Нью-Йорку, — сказав я, дочитавши лист. — Він прямує до Вашингтона — хоче познайомитися з тамтешніми великими цабе, очевидно. Думаю, ми можемо завоювати його довіру, пригостивши обідом і кількома вечерями, чи не так?

— Можливо, сер.

Він почав діставати з шафи мої речі, і тут запанувала незручна тиша.

— Не ці шкарпетки, Дживсе, — сказав я, намагаючись приховати хвилювання. — Дай мені пурпурові.

— Перепрошую, сер?

— Мої улюблені пурпурові, Дживсе.

— Добре, сер.

Він дістав шкарпетки з шухляди з таким виразом обличчя, наче був вегетаріанцем, який раптом знайшов гусінь у салаті. Було помітно, що він веде внутрішню боротьбу. Мені теж було боляче і неприємно на це дивитися, але ж я маю право бодай один раз наполягти на своєму, чи не так?

Роль, яку Джордж дав Сірілу, складалася з двох сторінок друкованого тексту, але, судячи з пристрасті, з якою Сіріл віддавався роботі над образом, він грав роль щонайменше Гамлета. Упродовж перших кількох днів він декламував мені текст не менше ніж дванадцять разів. Чомусь він був переконаний, що його гра може викликати в мене лише щире захоплення, а тому розраховував на мою підтримку. Вдень мене не покидали думки про те, як відреагує тітонька Агата, а вночі Сіріл не давав мені спати і просив укотре його вислухати, тому не дивно, що врешті-решт від мене залишилася лише тінь. А Дживс однаково розмовляв зі мною прохолодно, а причиною тому були пурпурові шкарпетки. Від таких речей і постаріти можна — у мене вже почали тремтіти коліна.

Наче того було мало, надійшов лист від тітоньки Агати. Шість сторінок вона присвятила опису почуттів батьків Сіріла у зв’язку з його акторською кар’єрою, ще шість — детально змальовувала, що вона зі мною зробить, що мені скаже і що подумає, якщо я не вбережу його від шкідливого впливу Америки. Лист надійшов після обіду, і я вирішив, що маю поділитися з кимось прочитаним. Я пішов до Дживса на кухню і потрапив на справжню чайну церемонію. За столом сидів насуплений хлопець, схожий на служника, а поруч із ним — хлопчик у норфолкському піджаку. Насуплений пив віскі й содову, а хлопчика пригостили пирогом і джемом.

— Вибач, Дживсе, — сказав я, — не хотілося б переривати ваше свято розуму і бенкетування духу, але…

Цієї миті я відчув на собі погляд хлопчика. Гострий, ворожий, осудливий погляд — такий, який змушує перевірити, чи на місці ваша краватка. Таким поглядом дивляться на здохлого щура, якого приніс у зубах кіт після чергового променаду околицями. Хлопчик був доволі огрядний, з ластовинням на обличчі, вимазаному джемом.

— Привіт! Привіт! Привіт! — сказав я. — Що? — я не знав, що ще сказати.

Веснянкуватий хлопець далі витріщався на мене крижаним поглядом. Звичайно, може, я йому відразу дуже сподобався, але мені здалося, що він нічого доброго від мене не чекає. Мені здалося, що я сподобався їм не більше за холодну страву на сніданок.

— Як тебе звати? — спитав він.

— Як мене звати? А, я Вустер, а ти хіба не знаєш?

— Мій тато багатший за тебе!

Після цього, здається, я перестав існувати для нього. Він озвучив, про що думав, і продовжив ласувати джемом. Я звернувся до Дживса:

— Дживсе, можна тебе на хвилинку? Хочу дещо показати.

— Добре, сер.

Ми разом пішли до вітальні.

— Що це за малий, Дживсе?

— Ви про молодого джентльмена, сер?

— Я б так його не назвав, але ми один одного зрозуміли.

— Сподіваюсь, я не забагато собі дозволив, запросивши його до нас, сер?

— Та ні. Якщо ти так собі уявляєш приємний відпочинок — тоді гаразд.

— Я випадково зустрів молодого джентльмена, коли він гуляв із лакеєм свого батька, сер, з яким я близько знайомий, тому й наважився запросити обох на чашку чаю.

— Ну, годі вже про нього, Дживсе. Ліпше поглянь на цей лист.

Дживс пробігся очима по тексту.

— Дуже неприємно, сер! — оце й усе, що він сказав.

— І що будемо з цим робити?

— Час підкаже відповідь, сер.

— А може, й не підкаже, чи не так?

— Саме так, сер.

Тут пролунав дзвінок у двері. Дживс поспішив відчинити, і до вітальні увійшов Сіріл — радісний та веселий.

— Вустере, друже, — сказав він, — мені потрібна ваша порада. Ви ж добре знаєте мою роль. Як мені краще вдягтися? Це я до того, що перша сцена відбувається в готелі, близько третьої години дня. Як вважаєте, що краще вдягти?

Я не мав настрою обговорювати з ним деталі чоловічого гардеробу.

— Ліпше порадьтеся з Дживсом, — сказав я.

— Прекрасна ідея! А де він?

— Гадаю, пішов на кухню.

— Тоді я, може, подзвоню? Ви не заперечуєте?

— Будь ласка.

Дживс тихо зайшов у вітальню.

— О, слухайте, Дживсе, — почав Сіріл. — Мені потрібна ваша порада. Річ у тому, що… Агов, а це хто?

Тоді я помітив, що огрядний хлопчисько увійшов до вітальні разом із Дживсом. Він стояв біля дверей і дивився на Сіріла з таким виразом обличчя, наче справдилися його найгірші побоювання. Запала тиша. Хлопчик витріщався на Сіріла близько хвилини, а тоді оголосив свій вердикт:

— Риба!

— Га? Що? — не зрозумів Сіріл.

Хлопчика, очевидно, від народження вчили говорити лише правду, тож він охоче пояснив, що має на увазі:

— У тебе пика, як у риби.

Він сказав це радше із жалем, ніж з осудом, і, на мою думку, з його боку це було благородно. Зізнаюся, що сам я, дивлячись на Сіріла, завжди думаю, що відповідальність за своє обличчя несе він сам. У моїй душі вперше з’явилося тепле відчуття до малого правдомовця. Насправді. Ця розмова почала мені подобатися.

Минуло кілька секунд, перш ніж Сіріл зрозумів сенс почутого, і тоді ми побачили запальну вдачу Бассінґтон-Бассінґтонів:

— Хай мені грець! — закричав він. — Хай мені грець!

— Я б не погодився мати таке обличчя, — щиро провадив далі хлопчик, — навіть якби мені запропонували за це величезні гроші. Навіть за мільйон доларів. — Він трохи подумав, а згодом додав: — Навіть за два мільйони доларів!

Я не можу точно сказати, що відбулося далі, адже розвиток подій був блискавичний. Очевидно, Сіріл кинувся на дитину. У повітрі літало забагато рук, ніг та незрозумілих предметів. Щось ударило мене в живіт, я впав на канапу і на мить втратив цікавість до того, що відбувається навколо. Коли я знову підвівся на ноги, то побачив, що Дживса з хлопчиськом на полі бою вже немає, а Сіріл сердито пихтить посеред кімнати.

— Вустере, що це за малий нахаба?

— Гадки не маю. Я його ніколи раніше не бачив.

— Я встиг дати йому пару добрячих стусанів, перш ніж він утік. Слухайте, Вустере, цей хлопчисько сказав щось дуже дивне. Він сказав, наче Дживс пообіцяв йому долар, якщо він назве мене… одним словом, якщо він скаже те, що сказав.

Мені це здалося малоймовірним.

— Навіщо Дживсові це робити?

— Мені теж здалося, що це маячня.

— Навіщо це?

— Я теж не розумію.

— Тобто Дживсові байдуже, яке у вас обличчя.

— Саме так, — сказав він, як мені здалося, досить прохолодно. Чому — не знаю. — Гаразд, я побіг. Бувайте!

— Бувайте!

Минуло близько тижня після цієї дивної події, коли мені зателефонував Джордж Каффін і запросив на генеральну репетицію своєї вистави «Запитай у тата». Прем’єру було заплановано на наступний понеділок у Скенектеді, а зараз мала відбутися попередня генеральна репетиція. Попередня генеральна репетиція, — як пояснив мені Джордж, — це те саме, що й генеральна репетиція, що зазвичай закінчується посеред ночі. Тільки це ще цікавіше, ніж справжня генеральна репетиція, адже її не обмежено в часі й усі актори, які завжди схвильовані перед прем’єрою, мають право висловити все, що думають одне про одного; одним словом — задоволення отримують всі без винятку.

Репетиція мала розпочатися о восьмій годині, тож я прийшов по десятій, щоб не довелося надто довго чекати на початок. І вчинив правильно. Джордж ще був на сцені і щось обговорював із хлопцем у сорочці; поруч стояв ще один — голомозий, у великих круглих окулярах. Я вже бачив їх разом і знав, що це їхній директор Блюменфілд. Я помахав Джорджу і сів у крісло в задньому ряді, подалі від сцени, якщо актори почнуть битися. Джордж зістрибнув зі сцени, сів біля мене і незабаром завісу опустили. Піаніст, як умів, зіграв кілька нот, і завісу підняли ще раз.

Я не пригадую сюжету вистави, але скажу точно, що присутність у ній Сіріла була не обов’язковою. Спершу я був збентежений. Наслухавшись, як Сіріл учив свою роль, а потім ділився роздумами про те, як мають і як не мають розвиватися події у виставі, я зробив висновок, що він — ледь не головний персонаж усього дійства, а всі інші актори виходять на сцену лише для того, щоб якось заповнити паузи, коли його на сцені немає. Я чекав на його вихід майже пів години, коли раптом зрозумів, що він був на сцені від початку. Сіріл грав роль дивного шахрая, який стояв, притулившись до вазона з пальмою, і зі співчуттям слухав, як головна героїня співає про те, що кохання схоже на щось, уже не пригадую, на що саме. Після другого куплету він почав пританцьовувати разом із десятьма такими самими диваками. Жахливе видовище для людини, яка водночас уявляла собі, як тітонька Агата бере томагавк, а старий Бассінґтон-Бассінґтон взуває важелезні чоботи, щоб дати мені добрячого копняка нижче спини. Жахливе видовище!

Танок ледь скінчився, а Сіріл і його приятелі пішли за сцену, коли з темряви праворуч від мене пролунав дзвінкий голос:

— Тато!

Старий Блюменфілд сплеснув у долоні, і головний герой, який щойно розпочав монолог, спантеличено замовкнув. Я придивився в темряві і побачив там саме того веснянкуватого хлопчиська, знайомого Дживса. Він тепер походжав проходом між рядами, тримаючи руки в кишенях, наче володар цього місця. Усі шанобливо замовкли.

— Тато! — сказав веснянкуватий, — цей номер кепський.

Старий Блюменфілд лагідно всміхнувся.

— Дорогенький, тобі не подобається?

— Мені боляче на це дивитися.

— Ти маєш рацію.

— Тут треба щось веселіше. Щось із перцем!

— Саме так, хлопчику мій. Я візьму до уваги. Гаразд, нумо далі!

Я звернувся до Джорджа, який щось роздратовано бурмотів собі під ніс.

— Скажіть, Джордже, друже, що це за бісова дитина?

Джордж простогнав:

— От навіщо він приперся! Це син Блюменфілда. Тепер у нас почнеться веселе життя!

— А він завжди тут усім командує?

— Завжди.

— Але чому старий Блюменфілд його слухає?

— Цього ніхто не знає. Можливо, з батьківської любові, а може, вважає його талісманом на щастя. Я вважаю, що він гадає, наче ця дитина має такий самий рівень розвитку, як дорослий глядач у залі, і те, що до вподоби йому, сподобається і широкому загалу. І навпаки — те, що йому не подобається, навряд чи припаде до смаку комусь іншому. Цей хлопчисько — ще той гад, я ладен прибити його на місці!

Репетиція тривала далі. Головний герой швидко пробубонів свій монолог. Потім відбулася коротка, але палка сварка між помічником режисера і Голосом на ім’я Білл, який лунав десь зверху, на тему: «Коли вже Білл, хай йому грець, навчиться вчасно подавати жовте світло?» Після цього вистава тривала далі без особливих подій, аж поки не розпочалася сцена, у якій брав участь Сіріл.

Я не мав уявлення про сюжет п’єси, але, як я зрозумів, Сіріл грав роль англійського пера, який приїхав до Америки — очевидно, із найблагороднішою метою. До цієї миті на сцені пролунало лише дві репліки в його виконанні. Перша — «Але послухайте-но!», а друга — «Так, хай йому грець!». Пригадуючи ті слова, з якими він виступав переді мною, незабаром Сіріл мав постати у всій красі. Я відкинувся на кріслі в очікуванні його виходу.

Він з’явився на сцені за п’ять хвилин. До того часу на сцені вибухнула буря емоцій. «Голос» і помічник режисера повторили «сварку закоханих», цього разу на тему «Чому цей Білл не перемикає на блакитне?». Далі з підвіконня впав вазон і дивом не розбив голову головному герою. Одним словом, коли Сіріл, який до цієї миті був на задньому плані, вийшов на середину сцени і зайняв стартову позицію для свого головного забігу, панувала досить напружена атмосфера. Героїня сказала щось відповідно до сценарію, вже не пригадую, що саме, і вся трупа разом із Сірілом радісно застрибала, як і має бути перед початком чергового номеру.

Перша репліка Сіріла:

— Ні-ні, не кажіть цього! — і, на мій погляд, він викрикнув її доволі енергійно та емоційно. Але тільки встигла героїня відповісти, як наш веснянкуватий приятель вирішив висловити своє незадоволення.

— Тату!

— Так, дорогенький?

— Оцей дуже кепський.

— Хто саме, дорогенький?

— Оцей з риб’ячою пикою.

— Але вони всі мають риб’ячі пики, дорогенький.

Це зауваження здалося хлопцеві справедливим. Отож він вирішив уточнити:

— Я про потворного.

— Якого саме потворного? Он того? — запитав старий Блюменфілд, вказуючи на Сіріла.

— Так! Він цілковитий нездара.

— Я теж так подумав.

— Мене від нього нудить.

— Ти, як завжди, маєш рацію, хлопчику мій.

Сіріл стояв, роззявивши рота, поки вони обговорювали його. Тепер він вибіг на авансцену. Навіть з того місця, де я сидів, було видно, що прикрі слова зранили родинну гордість Бассінґтон-Бассінґтонів. У нього запашіли вуха, потім ніс, потім щоки, і незабаром він став схожий на людину, якій довелося пережити вибух на фабриці томатної пасти.

— Що ви масте на увазі, хай вам грець?!

— А ви що маєте на увазі? — заволав старий Блюменфілд. — Не кричіть на мене зі сцени!

— Та я зараз зійду зі сцени і надаю добрячих стусанів цьому малому нахабі!

— Що?!

— Я цілком серйозно!

Старий Блюменфілд став роздуватися, мов повітряна куля.

— Слухайте-но, містере… не знаю, як вас там…

— Моє прізвище Бассінґтон-Бассінґтон, а славний рід Бассінґтон-Бассінґтонів… Ми, Бассінґтон-Бассінґтони, не звикли…

Старий Блюменфілд коротко, але зрозуміло висловив власну думку про Бассінґтон-Бассінґтонів і про їхні звички. Послухати їх зібралася ціла трупа — акторам, очевидно, було дуже весело. Вони зацікавлено поглядали на сцену, ховаючись за декораціями.

— Ти маєш старатися, якщо хочеш працювати на мого тата, — сказав огрядний хлопчисько, дивлячись на Сіріла і хитаючи головою.

— Я нічого від вас не хочу! — закричав Сіріл.

— Що це таке? — гаркнув старий Блюменфілд. — Ти знаєш, що цей хлопчик — мій син?

— Так, знаю, — сказав Сіріл. — І співчуваю вам обом!

— Тебе звільнено! — закричав старий Блюменфілд, роздуваючись дедалі більше. — Геть із мого театру!

Усе почалося в Гайд-парку, біля Мармурової Арки, де щонеділі збираються різноманітні диваки і виступають з довгими промовами. Я не часто там буваю, але сталося так, що в неділю, повернувшись до старого доброго Лондона, я опинився там. Я мав зайти на Манчестер-сквер, але вийшов зашвидко, тож опинився прямо посеред парку.

Зараз Британська імперія не та, якою була раніше, але парк у неділю здається мені справжнім серцем Лондона, якщо ви розумієте, про що я. Я маю на увазі, що саме тут той, хто повернувся, може сповна відчути себе вдома. Після вимушених канікул у Нью-Йорку я насолоджувався всім, що відбувалося навколо. Мені було приємно слухати теревені перехожих, радіти, що все закінчилося щасливо, що Бертрам повернувся додому.

На галявині група місіонерів у циліндрах готувалася до служби просто неба, ліворуч виступав із промовою атеїст — красномовно, але нерозбірливо, адже мав заячу губу, а попереду зібралися по-справжньому серйозні філософи з транспарантом «Провісники червоного світанку». Коли я підійшов, один із провісників — бородатий чоловік у твідовому костюмі та з насунутим на брови капелюхом — так сварив Багатіїв-Нероб, що я аж зупинився послухати.

Аж тут раптом хтось заговорив до мене:

— Містере Вустере?

То був якийсь товстун. Спершу я його не впізнав. А потім зрозумів, хто це. То був дядько Бінго Літтла, той, з яким я обідав, коли Бінго закохався в офіціантку з кав’ярні на Пікаділлі. Не дивно, що я його не відразу впізнав. Коли ми бачилися востаннє, це був недбало вдягнений джентльмен похилого віку, який спустився до столу в домашніх тапочках і пом’ятому оксамитовому піджаку, а тепер переді мною стояв розкішно вдягнений джентльмен. Його шовковий циліндр виблискував на сонці, на ньому було легке пальто, лавандові гетри і картаті штани. Одягнений за останнім криком моди.

— О, добридень, — привітався я. — Як ваше здоров’я?

— Чудово, дякую. А ваше?

— Так само. Щойно повернувся з Америки.

— Он як! Збирали матеріал для нового роману?

— Та? — мені знадобилося трохи часу, перш ніж я зрозумів, про що він. — А, ні, — відповів я. — Просто відчув, що потребую змін. А як там Бінго? — швидко спитав я, намагаючись відволікти увагу містера Літтла від моїх так званих літературних здобутків.

— Бінго?

— Ваш племінник.

— А, Річард? Я давно його не бачив. Після мого шлюбу наші стосунки стали доволі прохолодними.

— Мені дуже шкода. Отже, ви одружилися? Як поживає місіс Літтл?

— З моєю дружиною також усе гаразд. Лише… вона не місіс Літтл. Нещодавно наш вельмишановний монарх удостоїв мене звання пера. Отже, тепер мене називають лорд Бітлшем.

— Овва! Оце так новина! Щиро вітаю вас! Лорд Бітлшем… Отже, ви тепер власник Морського Вітерця?

— Так. Шлюб відкрив переді мною нові можливості. Моя дружина цікавиться кінними перегонами, і я тепер тримаю невелику конюшню. Як мені пояснили, Морський Вітерець має непогані шанси на перемогу наприкінці місяця на іподромі «Гудвуд», неподалік від сассекської резиденції герцога Річмонда.

— Гудвудський кубок, авжеж! Я маю намір зробити ставку на вашого коня.

— Справді? Що ж, сподіваюся, він виправдає ваші сподівання. Я не дуже добре розуміюся в цьому, але дружина каже, що мого коня в цій справі називають безпрограшним варіантом.

Цієї миті я раптом помітив, що публіка зацікавлено витріщається на нас, а бородатий чоловік тицяє в наш бік пальцем.

— Лише погляньте на них! Придивіться-но уважніше! — кричав він, перекрикуючи голос атеїста та молитву місіонерів. — Ось вам два типові представники класу, який сторіччями пригнічує простих робітників. Ледарі! Нероби! Погляньте на того високого з дурнуватим обличчям. Чи він працював бодай один день у житті? Ні! Паразит, нероба, п’явка! Ладен закластися, що він досі не заплатив швачці за свої розкішні штанці!

Переходити на особистості мені здалося зайвим. Натомість старий Бітлшем слухав його зацікавлено й радо.

— От уміють підібрати яскраві епітети, — сказав він, усміхаючись. — Дуже уїдливо.

— А цей товстун! — провадив далі бородатий. — Лише погляньте на нього! Знаєте, хто це? Це Лорд Бітлшем! Один із найгірших. Що він зробив за життя, окрім того, що напихався різними наїдками зранку до ночі? Пузо — це його бог, і лише цьому богові він приносить жертви чотири рази на день, у його пузі зараз стільки їжі, скільки вистачило б, аби прогодувати десяток родин робітничого класу впродовж тижня.

— Доволі влучно, — сказав я, хоча старий, здається, не поділяв моєї думки. Його обличчя розпашіло, і він щось невдоволено забелькотів.

— Ходімо звідси, містере Вустере, — сказав він. — Я завжди підтримував свободу слова, але більше не бажаю слухати ці образи.

І ми мовчки, але гордо пішли геть, хоча бородань кидав нам услід різні кпини наостанок. Я почувався дуже ніяково.

Я пообіцяв зустрітися з Бінго наступного дня і повідомити свою думку про його жахливу Шарлотту, тож мені довелося човгати на Сент-Джеймс-стріт, роздумуючи про те, як пояснити йому, що в цілому світі немає мерзеннішої особи, і водночас не образити його, коли раптом із Девонширського клубу вийшов старий Бітлшем, а разом із ним — Бінго. Я кинувся за ними.

— Оце так зустріч! — вигукнув я.

Це привітання чомусь шокувало їх. Старий Бітлшем затрусився з голови до п’ят, вирячив очі та аж позеленів.

— Містере Вустере! — вигукнув він із полегшенням, коли впізнав мене, — вочевидь зустріч зі мною здавалася йому не найгіршим розвитком подій. — Як ви мене налякали!

— О, вибачте!

— Мій дядько, — сказав Бінго майже пошепки, — трохи нездужає цього ранку. Він отримав листа з погрозами.

— Я боюся за своє життя, — сказав старий Бітлшем.

— Лист із погрозами?

— Його написала, — провадив далі Бітлшем, — неграмотна особа з відвертими погрозами. Містере Вустере, пригадуєте того страхітливого бородатого чоловіка, який накинувся на мене в Гайд-парку минулої неділі?

Я аж підстрибнув і зиркнув на Бінго. Єдиною емоцією на його обличчі тієї миті було збентеження.

— Що? А… ну, так, — сказав я. — Той бородатий. Такий із бородою.

— Ви зможете його впізнати в разі потреби?

— Ну, я… А якої потреби?

— Розумієш, Берті, — сказав Бінго, — ми вважаємо, що бородатий чоловік — автор цього листа. Учора ввечері я проходив повз Паунсбі-гарденс, де живе дядько Мортімер, і біля його будинку помітив підозрілого незнайомця. Очевидно, це він приніс листа. Я помітив, що він має бороду. Я згадав про це, коли дядько Мортімер розповів мені про лист і про той прикрий випадок у парку. Я вирішив усе з’ясувати.

— Треба заявити в поліцію, — сказав лорд Бітлшем.

— Ні, — заперечив Бінго, — на цьому етапі розслідування поліція лише стане мені на заваді. Не хвилюйтеся, дядьку, я певен, що мені вдасться вистежити цього чоловіка. Цю справу я беру на себе. Я посаджу вас у таксі й пораджуся з Берті.

— Ти добрий хлопець, Річарде, — сказав старий Бітлшем, і ми посадили його в таксі. Я обернувся і суворо подивився Бінго в очі.

— Це ти надіслав того листа? — спитав я.

— Ще б пак! Ти б це бачив, Берті! Найкращий лист із погрозами в історії людства!

— Але навіщо?

— Берті, друже, — сказав Бінго, хапаючи мене за рукав, — на все є причини. Нащадки можуть звинувачувати мене в будь-чому, але у браку ділового чуття — точно ні! Дивись-но! — він помахав перед моїм носом якимось папірцем.

— Боже мій! — це був чек, справжній чек на п’ятдесят фунтів, підписаний лордом Бітлшемом і виданий на ім’я Р. Літтла.

— І для чого це?

— На поточні витрати, — сказав Бінго і сховав чек у кишеню. — Такі розслідування без витрат не провести, чи не так? Зараз забіжу в банк — оце вони здивуються! — потім піду до букмекера і поставлю всю суму на Морського Вітерця. У таких справах, Берті, головне — тактовність. Якби я прийшов до дядька і попросив у нього п’ятдесят фунтів, чи отримав би я їх? Ні! Але завдяки тактовності… О, до речі, як тобі Шарлотта?

— Ну… е-е-е…

Бінго смикнув мене за рукав.

— Знаю, друже, знаю. Не намагайся підшукати потрібні слова. Вона вразила тебе, еге ж? Ти мов язика проковтнув, чи не так? Мені знайоме це відчуття! Вона на всіх справляє таке враження. Гаразд, залишу тебе на самоті, друже. О, і ще дещо… А як тобі Бат? Помилка природи, чи не так?

— Маю визнати, я зустрічав привітніших людей.

— Здається, я його залишив позаду, Берті. Ми з Шарлоттою ввечері йдемо в зоопарк. Удвох. А потім — у кіно. Це наче початок кінця, еге ж? Гаразд, бувай, друже. Якщо не маєш чим зайнятися, можеш пройтися по Бонд-стріт і купити мені весільний подарунок.

Після цього я втратив Бінго з поля зору. Кілька разів я залишав йому повідомлення в клубі з проханням зателефонувати мені, але марно. Я зрозумів, що він має надто багато справ, аби відповісти на мої заклики. І діти «Червоного світанку» зникли з мого життя, хоча Дживс якось сказав, що бачив Бінго і навіть трохи з ним побалакав. Дживс повідомив, що Бат став іще похмурішим. Його шанси на перемогу в боротьбі за Шарлотту різко знизилися.

— Здається, містер Літтл його переміг, сер, — сказав Дживс.

— Це кепська новина, Дживсе!

— Так, сер.

— Гадаю, Дживсе, щойно Бінго закінчить з підготовкою і візьметься до справи по-справжньому, його ніщо не зупинить.

— Схоже на те, сер, — сказав Дживс.

Потім розпочалися Гудвудські перегони, тож я одягнув свій найкращий костюм і вирушив на іподром.

Коли я про щось розповідаю, завжди ставлю собі питання: чи треба викласти лише головні факти, чи розповісти все з подробицями, передати атмосферу і таке інше? Тобто багато хто на моєму місці, перш ніж дійти до розв’язки цієї історії, описав би Гудвуд, блакитне небо, мальовничі пагорби, веселі зграйки шахраїв, а також натовпи їхніх жертв та інше. Але я вважаю, що ліпше на цьому не зосереджуватися. Навіть якби я хотів описати ті перегони, я не зміг би. Ще не так багато часу минуло. Біль ще не стишився. Річ у тому, що Морський Вітерець (хай йому грець!) прийшов останнім. Уявляєте? Останнім!

«Настав час випробувати силу людської душі!»[19] Програвати завжди неприємно, але цього разу я був такий упевнений у перемозі цього бісового Вітерця, що вважав, наче самі перегони — лише формальність, застаріла церемонія, яку треба витримати, перш ніж піти до букмекера по свої гроші. Я почовгав до виходу з іподрому на пошуки засобу, який міг би вгамувати мій біль, коли раптом натрапив на Бітлшема. Він мав такий нещасний вигляд і засмучений погляд, що я лише мовчки потиснув йому руку.

— Я теж, — сказав я. — Я теж. А ви скільки програли?

— Програв?

— На Морському Вітерці.

— Я не ставив на Морського Вітерця.

— Що? Власник фаворита перегонів не поставив на свого коня?

— Я ніколи не роблю ставки на кінних перегонах. Це проти моїх принципів. Мені повідомили, що мій кінь не переміг у нинішніх перегонах.

— Не лише не переміг! Він так відстав від усіх, що ледь не фінішував першим у наступних перегонах.

— Оце так! — сказав Бітлшем.

— Це точно, — погодився я. І раптом я зрозумів, що щось не так. — Але якщо ви не програли гроші, — сказав я, — чому ви так засмутилися?

— Цей чоловік тут.

— Який чоловік?

— Бородатий.

Уявляєте, як мене приголомшив програш — досі я жодного разу не згадав про Бінго. І лише тоді зрозумів, що він теж збирався в Гудвуд.

— Саме зараз він виступає з образливою промовою на мою адресу. Ходімо! Туди, де натовп. — Він потягнув мене за собою і, вправно використовуючи переваги своєї вагової категорії, пробрався — а з ним і я — до першого ряду. — Слухайте! Слухайте!

Після Гудвудських перегонів мені зазвичай стає трохи неспокійно. Я не великий прихильник співу пташок, затінку дерев і великих квітучих галявин, але, без сумніву, серпень — не найкращий час у Лондоні, тож навіть я задумався, чи не поїхати за місто, поки погода не зміниться на краще. За два тижні після феєричного провалу Бінго, про який я вам розповідав, Лондон знелюднів і перетворився на пустелю з розпашілим асфальтом. Усі мої приятелі роз’їхалися, більшість театрів була зачинена, а Пікаділлі перекопали вздовж і впоперек.

То було справжнє пекло. Одного вечора, коли я сидів у своїй квартирі та не мав сил навіть дійти до ліжка, я раптом усвідомив, що більше не витримаю. Коли Дживс увійшов із тацею напоїв для бадьорості, я повідомив йому своє рішення.

— Дживсе, — сказав я, витираючи піт із чола і хапаючи рогом повітря, мов золота рибка, — оце так спека.

— Справді, погодні умові несприятливі, сер.

— Не лише содову, Дживсе.

— Добре, сер.

— Гадаю, досить нам сидіти в столиці, гайнемо кудись, га, Дживсе?

— Як ви забажаєте, коли цей лист прочитаєте.

— Боже, Дживсе, та ти — поет! Помітив риму? — я розірвав конверт. — Це доволі незвично.

— Сер?

— Ти бував у Твінґ-холлі?

— Так, сер.

— Що ж, містер Літтл зараз там.

— Справді, сер?

— Саме так, власною персоною. Знову влаштувався гувернером.

Після того жахливого скандалу в Гудвуді, коли Бінго, який залишився без засобів для існування, позичив у мене десятку, а потім зник світ за очі, я довго скрізь його шукав, питав спільних знайомих, але ніхто нічого не чув. І, виявляється, увесь цей час він був у Твінґ-холлі. Неймовірно. Зараз я поясню, чому це мене так здивувало. Річ у тому, що Твінґ-холл належить лорду Вікгеммерслі, давньому другу мого спочилого татуся, тому на мене завжди там чекають навіть без запрошення. Щоліта я навідуюся туди на кілька тижнів і саме планував знову вирушити, аж ось тобі — лист.

— Ба більше, Дживсе, мої кузени Клод і Юстас — пригадуєш їх?

— Аякже, сер.

— Отже, вони теж там, готуються до якогось іспиту під наставництвом місцевого священника. Колись я теж у нього вчився. Він уміє навчити навіть останніх нездар. І мене він підготував до вступних іспитів. Він — справжній майстер.

Я перечитав листа. Його надіслав Юстас. Клод і Юстас — близнята, широко відомі як прокляття роду людського.

Я передав лист Дживсу. Він уважно його дослідив.

— Що скажеш? Дивно, чи не так?

— Сер, містер Клод і містер Юстас — джентльмени вельми хвацькі. Гадаю, вони знову щось вигадали.

— Так, але що саме, як вважаєш?

— Неможливо вгадати, сер. Ви помітили продовження листа на зворотному боці?

— Що? — я вихопив у нього лист. Ось що я прочитав на звороті:

Мене це спантеличило.

— Ти щось зрозумів, Дживсе?

— Ні, сер.

— Гадаю, нам усе-таки треба з’їздити і дізнатися, у чому річ.

— Без сумніву, сер.

— Тоді гайда! Загорни наші комірці та зубні щітки, надішли телеграму лорду Вікгеммерслі про наш приїзд, збігай на вокзал і придбай два квитки на завтрашній потяг о п’ятій годині.

Після цих подій у Твінґ-холлі не відбувалося нічого особливого. Жодних розваг чи пригод, зайнятися було нічим. Найбільша подія місцевого культурного життя — щорічне шкільне свято. Залишалося лише тинятися околицями, грати в теніс і чимдуж уникати товариства Бінго.

Останнє особливо важливо для тих, хто цінує свою душевну рівновагу. Після заручин Синтії бідолаха Бінго ледь не збожеволів; він постійно шукав зустрічі зі мною, аби поділитися своїм горем. Урешті-решт я не витримав — він вдерся в мою спальню, коли я насолоджувався сніданком у ліжку. Після обіду або вечері я можу витерпіти його скиглення, але під час сніданку — це вже занадто. Ми, Вустери, завжди радо поспівчуваємо нужденним, але все має межу.

— Слухай, старий, — сказав я, — я знаю, що твоє серце розбите і таке інше, і я радо тебе вислухаю, але не зараз.

— Я хотів поговорити про інше.

— Про інше? Оце правильно!

— Я поховав минуле, — сказав Бінго. — І ми більше до нього не повертатимемося.

— Гаразд, як скажеш.

— Горе розриває мою душу, але, будь ласка, не говорімо про це.

— Гаразд, не будемо.

— Не зважай на мої страждання. Забудь про них.

— Уже забув.

Нарешті він почав мислити розумно.

— Берті, я хотів запитати, — сказав він і витягнув папірець із кишені, — чи не хочеш ти знову спробувати спіймати удачу за хвіст?

Чого Вустерам точно не бракує, то це спортивного запалу. Я проковтнув останній шматок сосиски, підклав під спину подушку і налаштувався слухати.

— Кажи далі, — сказав я, — твої слова мене зацікавили.

Бінго розгорнув папірець і поклав його на ліжко.

— Можливо, ти знаєш, що наступного тижня відбудеться щорічне шкільне свято, — сказав він. — Лорд Вікгеммерслі з цієї нагоди надає в користування свій маєток. Будуть різні ігри, метання кокосів, фокусник, чаювання. А також спортивні змагання.

— Так. Синтія мені казала.

Бінго кліпнув.

— Ти не міг би не згадувати цього імені? Я ж не залізний.

— Вибач!

— Отже, як я казав, усе розпочнеться в понеділок. Питання ось яке: може, ризикнемо?

— Ти про що? Чим ризикнемо?

— Я про спортивні змагання. Стеґлз добряче заробив на проповідниках, тож він вирішив влаштувати тоталізатор на шкільних змаганнях. Гадаю, нам треба взяти участь.

Я натиснув на кнопку дзвінка.

— Треба порадитися з Дживсом. Я ніколи не погоджуюся на жодні спортивні пропозиції, не спитавши його поради. Дживсе, — сказав я, коли він нечутно увійшов до кімнати, — треба об’єднати зусилля.

— Сер?

— Підійди. Ми потребуємо твоєї поради.

— Дуже добре, сер.

— Бінго, розповідай.

Бінго розповів.

— Що скажеш, Дживсе? — запитав я. — Можна ризикнути?

Дживс трохи завагався.

— Я схиляюся до того, щоб підтримати цю думку, сер.

Мені цього було достатньо.

— Чудово, — сказав я. — Тоді ми об’єднаємося в спілку. Я дам гроші, ти — геніальний мозок, а Бінго… Бінго, що даєш ти?

— Якщо ти зробиш за мене ставку, щоб я згодом розрахувався, — відповів Бінго, — я підкажу переможницю «Перегонів у мішках» для матерів.

— Гаразд. Ти будеш керівником інформаційного відділу. Отже, які змагання в програмі?

Бінго уважно прочитав програму.

— Перше змагання — забіг на п’ятдесят ярдів для дівчат до чотирнадцяти років.

— Що скажеш, Дживсе?

— Наразі нічого сказати не можу, сер. Не маю інформації.

— Що далі?

— «Звірятка і картопля» — змагання для хлопців і дівчат, без вікових обмежень.

Для мене це виявилося чимось новим, ніколи раніше я не чув про такі змагання.

— А що це?

— Такий вид спорту, — відповів Бінго. — Учасники виступають у парі, кожній парі дають картоплину і присвоюють назву якоїсь тварини. Наприклад, ти виступаєш у парі з Дживсом. Дживс стоїть нерухомо і тримає картоплину в руках. Тобі на голову надягають мішок, твоє завдання — знайти Дживса. І водночас ти нявчиш, як кіт, і Дживс теж нявчить. Інші учасники мукають, як корови, рохкають, як свині, або гавкають, як собаки.

Я перервав його балачку.

— Може, якщо ти любиш тварин, це й весело, — сказав я. — Але загалом…

— Погоджуюсь, сер, — сказав Дживс. — Я б за це не брався.

— Неможливо передбачити, еге ж?

— Саме так, сер. Дуже важко оцінити, у якій фізичній формі учасники.

— Бінго, що далі?

— Змагання для матерів — «Перегони в мішках».

— Овва! Це вже краще. Тут бодай щось зрозуміло.

— Перемога місіс Пенворті, дружини власника тютюнової крамниці, — сказав Бінго. — Учора я зайшов по сигарети, і вона зізналася, що вже тричі перемагала в таких змаганнях на ярмарку у Вустерширі. Вона нещодавно переїхала сюди, і тут ніхто не здогадується про її таланти. Місіс Пенворті пообіцяла поки що не афішувати своїх здобутків, тоді ставки можуть виявитися доволі вигідними.

— Дживсе, поставимо по десятці, що скажеш?

— Варто ризикнути, сер.

— Далі — «Яйце на ложці», перегони для дівчат, — прочитав Бінго.

— Як щодо цього?

— Гадаю, це того не варте, сер, — сказав Дживс. — Усі кажуть, що переможе минулорічна чемпіонка, Сара Міллз, тож ставки на неї будуть відповідні.

— Вона справді така сильна учасниця?

— У селі кажуть, що вона досконало несе яйце, сер.

— Ще є біг із перешкодами, — сказав Бінго. — На мою думку, це справа ризикована. Майже як робити ставки на Гранд нешнл[22]. Конкурс батьків на найгарніше декорування капелюха — тут теж важко щось передбачити. Залишається біг на сто ярдів для хористів із церковного хору за приз парафіяльного священника. До змагання допускаються всі учасники хору, в яких до другої неділі після Хрещення не зламався голос. Торік перемогу здобув Віллі Чамберз із форою п’ятнадцять ярдів. Цього року його, мабуть, не допустять до змагань. Не знаю навіть, що й сказати.

— Дозвольте мені висловитися, сер.

Я зацікавлено спостерігав за Дживсом. Ніколи раніше не бачив його таким жвавим.

— Ви наче маєте туза в рукаві, Дживсе.

— Маю, сер.

— Козирного?

— Влучніше й не скажеш, сер. Я можу впевнено сказати, що переможець забігу на сто ярдів перебуває з нами під одним дахом, сер. Я говорю про хлопчика-служника, Герольда.

— Хлопчик-служник? Це товстий коротун, що цілими днями швендяє туди-сюди? Знаєте, Дживсе, хоч я й дуже ціную ваші поради щодо спортивних змагань, але не погоджуюся, що Герольд має шанси. Він схожий на відгодованого купідона і, як не глянеш, завше засинає.

— Він має фору тридцять ярдів, хоча може перемогти й без фори. Цей хлопчик — справжній спринтер.

— Звідки ти знаєш?

Дживс прокашлявся.

— Я теж дуже здивувався, сер, коли вперше помітив його феноменальні здібності. Якось вранці я побіг за ним, щоб вліпити запотиличника…

— Господи, Дживсе! Ти?..

— Так, сер. Хлопчик надзвичайно прямолінійний. Він образливо висловився щодо моєї зовнішності.

— І що ж він сказав?

— Не пригадую, сер, — сухо відповів Дживс. — Але щось справді образливе. Я хотів його провчити, але він швидко відірвався від мене на двадцять ярдів і зник.

— Це ж неймовірно, Дживсе! Але якщо він такий спритний, чому ніхто в селі про це не знає? Він, напевно, бавиться з іншими хлопчиками.

— Ні, сер. Герольд — служник його світлості, він не має бажання товаришувати з селянами.

— Такий пихатий!

— Він надає великого значення класовим відмінностям, сер.

— А ти певен щодо його здібностей? — запитав Бінго. — Тобто в цій справі треба бути впевненим.

— Якщо ви хочете переконатися, сер, я можу влаштувати тренувальний забіг.

— Чесно кажучи, мені б так було спокійніше, — сказав я.

— Тоді, якщо я можу взяти шилінг із тих грошей, що на туалетному столику…

— Навіщо?

— Я дам його Герольду за умови, що він скаже щось зневажливе про величну ходу другого лакея, сер. Сам Чарльз високої думки про свою ходу, тож він точно змусить нашого бігуна показати все, на що той здатний. Якщо ви за пів години підійдете до вікна в коридорі на другому поверсі, яке виходить на задній двір…

Не певен, чи колись у житті я одягався так швидко, як того разу. Зазвичай я вдягаюся неквапливо: люблю кілька разів перев’язати краватку, уважно роздивитися, як на мені сидять штани, але того ранку було не до краваток. Я одягнув перше, що лежало під рукою, і вже за чверть години до призначеного часу стояв біля вікна разом із Бінго.

Вікно в коридорі виходить на внутрішній двір, а навколо нього височіє арка. До неї ярдів зо двадцять, за стіною починається дорога, а за тридцять ярдів вона ховається в чагарниках. Я уявив себе хлопчиськом і що б я робив, якби за мною біг другий лакей. Очевидно, єдине, що мені залишалося б, — це заховатися в чагарниках. А для цього треба пробігти щонайменше п’ятдесят ярдів. Що ж, чудова перевірка. Якщо Герольду вдасться добігти до чагарників, перш ніж його схопить другий лакей, жодний хорист в Англії не зможе дати йому тридцять ярдів фори на дистанції сто ярдів. Я згорав від нетерпіння, мені здавалося, що минула ціла вічність, коли раптом надворі пролунали незрозумілі звуки і на задньому дворі з’явилося щось схоже на блакитну кульку, яка полетіла до арки, наче справжній скакун. За дві секунди на сцену вийшов другий лакей і щодуху помчав за ним.

Це було неймовірно, просто неперевершено. Хлопчисько не залишив супернику жодних шансів. Другий лакей не встиг пробігти й половини дистанції, як Герольд заховався в чагарниках і почав кидати звідти камінням у свого переслідувача. Я відійшов від вікна, вражений побаченим. На сходах я зустрів Дживса і від хвилювання ледь не схопив його за руки.

— Дживсе, — сказав я, — усе зрозуміло! Я готовий поставити на цього хлопчину останню сорочку.

— Дуже добре, сер, — відповів Дживс.

Я, як ніхто інший, добре знаю, що Бінго Літтл — чудовий хлопець. Ми знайомі ще зі шкільних років, і без нього моє життя було б досить нудним. Коли я хочу трохи розважитися і провести час у приємній компанії, я віддаю перевагу саме його товариству. Але є в нього і недоліки. По-перше, він закохується в усіх дівчат, які трапляються на його шляху. А по-друге, коли він закохується, то про це дізнається увесь світ. Стриманість і скромність — це геть не про Бінго.

Ось, наприклад, телеграма, яку я отримав від нього в листопаді, десь за місяць після повернення з Твінґ-холлу:

Телеграму було надіслано з поштового відділення Твінґу. Я уявив, як працівниця тамтешньої пошти з виряченими очима читає цю маячню. Не сумніваюсь, що вона вже поширила плітки по всіх усюдах. Надсилати таку телеграму з сільської пошти — це однаково, що винайняти вістуна. Пам’ятаю, як, будучи дитиною, я читав про лицарів, вікінгів і всіляких менестрелів, які безсоромно підводилися під час бенкету і співали про те, як вони обожнюють свою прекрасну даму серця. Гадаю, Бінго мав народитися в ту епоху.

Дживс приніс телеграму разом зі склянкою вечірнього напою, і я дав йому її прочитати.

— Цього варто було очікувати, — сказав я. — Бінго не закохувався цілих два місяці. Цікаво, хто цього разу?

— Міс Мері Берджесс, сер, племінниця преподобного містера Геппенстолла, — відповів Дживс. — Вона зараз гостює у свого дядька у Твінґу.

— Оце так! — я звик, що Дживс знає все на світі, але це вже схоже на дар передбачення. — Звідки ти знаєш?

— Коли ми жили у Твінґ-холлі цього літа, сер, я заприятелював із дворецьким містера Геппенстолла. Час від часу він люб’язно повідомляє мені місцеві новини. З його слів, сер, це вельми достойна юна леді, дуже серйозна і приязна. Містер Літтл дуже в неї закоханий, сер. Брукфілд, мій кореспондент, стверджує, що минулого тижня бачив, як під час місячної ночі він цілу годину не зводив погляду з його вікна.

— Стривай, з якого вікна? З вікна Брукфілда?

— Так, сер. Мабуть, гадав, що це кімната юної леді.

— Дідько, але що Бінго робить у Твінґу?

— Містеру Літтлу довелося знову обійняти посаду домашнього вчителя сина лорда Вікгеммерслі, сер. Річ у тому, що він програв на перегонах у Герст-парку чималу суму наприкінці жовтня.

— Слухай, Дживсе, є хоч щось, чого ти не знаєш?

— Не можу сказати, сер.

Я прочитав телеграму знову.

— Здається, йому потрібна наша допомога.

— Гадаю, саме тому він і надіслав цю телеграму, сер.

— І що нам робити? Поїдемо?

— Я схиляюся до цього, сер. Мені здається, варто підтримати наміри містера Літтла.

— Думаєш, цього разу він поставив на переможця?

— Я чув про неї вельми схвальні відгуки, сер. У разі щасливого фіналу, вона позитивно впливатиме на містера Літтла. Окрім того, цей шлюб допоможе містеру Літтлу повернути прихильність свого дядька, адже дівчина походить зі знатної родини і має чималі статки. Одним словом, сер, якщо ми можемо йому чимось допомогти, ми мусимо зробити все, що від нас залежить.

— Я впевнений, що з твоєю допомогою він зможе перемогти, — сказав я.

— Дякую за добре слово, сер, — сказав Дживс.

Наступного дня Бінго зустрів нас на станції у Твінґу. На його прохання я відправив Дживса з багажем автівкою, а ми з Бінго вирішили прогулятися і вирушили до Твінґ-холлу пішки. Ми зробили лише кілька кроків, як він почав торочити про свою пасію.

— Вона — справжнє диво, Берті. На відміну від сучасних дурнуватих дівок, вона дуже щира і серйозна. Вона схожа на… На цю, як її?..

— Марі Ллойд?[23]

— На святу Цецилію, — обурився Бінго. — Вона схожа на святу Цецилію. Поруч із нею мені хочеться ставати кращим і добрішим.

— Ніяк не второпаю, — сказав я, — за яким принципом ти їх обираєш? Я про дівчат, у яких ти закохуєшся. Адже мусить бути якась система. Жодна наступна твоя пасія не схожа на попередню. Спершу офіціантка Мейбл, потім Гонорія Глоссоп, згодом ця жахлива Шарлотта Корде Ровботем…

Від згадки цього імені Бінго затремтів. Мушу зізнатися, я теж щоразу тремчу з жаху, коли згадую Шарлотту.

— Хочеш сказати, що можна порівняти мої почуття до Мері Берджесс, те святе почуття, ту духовну…

— Ну гаразд, — зупинив його я. — Слухай-но, друже, чи тобі не здається, що ми задалеко зайшли?

Якщо ми справді прямували до Твінґ-холлу, то вибрали не найкоротший шлях. Від станції до маєтку — дві милі по шосе, але ми пішли стежкою, потім довго крокували повз якісь паркани, а тепер йшли широким полем, за яким починалася друга стежка.

— Іноді вона гуляє тут із братом, — пояснив Бінго. — Я сподівався, що ми її зустрінемо. Тоді я їй вклонюся, ти подивишся на неї, і ми підемо додому.

— Що ж, спокуслива перспектива, — сказав я. — Варто було плентатися зайвих три милі заради того, аби вклонитися? Може, ліпше підійти до неї і поговорити?

— Ти з глузду з’їхав! — обурення Бінго було цілком щире. — Ти гадаєш, мені не забракне сміливості? Я милуюся нею лише здалеку і… Боже! Це вона!.. А ні, здалося.

Це нагадало мені пісеньку Гаррі Лодера[24]: «Ось вона! Ні, це кролик». Бінго змусив мене простовбичити під крижаним північно-східним вітром цілих десять хвилин. Кілька разів він здіймав фальшиву тривогу, і врешті-решт усе це мені по-справжньому набридло. Я вже хотів піти звідти, аж раптом у полі нашого зору з’явився фокстер’єр, і Бінго затремтів, мов листок на дереві. Потім ми побачили хлопчика, і Бінго затрусився, наче желе. Нарешті, наче справжня примадонна, яка виходить після кордебалету, на сцені з’явилася юна леді і на Бінго стало боляче дивитися. Обличчя його було розпашілим, а в поєднанні з білою сорочкою і посинілим від холоду й вітру носом він був схожий на французький прапор. Бінго ледь не знепритомнів.

Він саме підніс тремтячу руку до капелюха і раптом помітив, що дівчина не сама. Її супроводжував джентльмен у костюмі з пасторським комірцем, і його поява справила на Бінго не найкраще враження. Його обличчя ще дужче розпашіло, а ніс став синішим, і лише коли вони пройшли повз нас, йому вдалося впоратися з капелюхом.

Дівчина кивнула, священник сказав: «О, Літтл. Кепська погода», собака гавкнув, і вони пішли далі — вистава закінчилася.

Поява священника докорінно змінила ситуацію. Коли ми дісталися до Твінґ-холлу, я розповів про нашу зустріч Дживсові. Звісно, Дживс уже все знав.

— Це преподобний містер Вінгем, новий молодший священник із парафії містера Геппенстолла. Як я зрозумів зі слів Брукфілда, це суперник містера Літтла, і поки що юна леді віддає перевагу саме йому. У містера Вінгема є суттєва перевага — він своя людина в домі. Після обіду вони з юною леді займаються музикою, це зближує. Містер Літтл у цей час зі згорьованим обличчям ходить туди-сюди дорогою перед будинком.

— Мабуть, цей бідолаха на щось більше не здатний, хай йому грець. Але який сенс страждати, тут треба діяти. Він утратив навички, йому бракує наполегливості. Боже, йому навіть забракло хоробрості сказати їй «Добрий вечір».

— Річ у тому, сер, що в почуттях містера Літтла до юної леді переважає благоговіння.

— І як ми йому допоможемо? Маєш ідеї? Ми домовилися зустрітися після обіду, і найперше він попросить про пораду.

— Мені здається, сер, містеру Літтлу варто більше уваги зосередити на юному джентльменові.

— Ти про молодшого брата? Не розумію…

— Заприятелювати з ним, сер, гуляти разом і таке інше.

— На мою думку, це не найліпша твоя ідея. Чесно кажучи, я сподівався на щось більше.

— Це лише початок, сер. І це може призвести до чогось серйознішого.

— Гаразд, я йому перекажу. Мені сподобалася та дівчина, Дживсе.

— Вельми порядна юна леді, сер.

Увечері я повідомив Бінго пораду найвищого авторитету і помітив, як той збадьорився.

— Дживс завжди має рацію, — сказав він. — Я міг би й сам до цього додуматися. Розпочну вже від завтра.

Просто неймовірно, яким сміливим він раптом став. Ще до мого повернення в Лондон Бінго кілька разів розмовляв із дівчиною і почав сприймати це як належне. Тобто йому не віднімало мову в разі несподіваної зустрічі. Тепер їх зближував брат, вони гуляли разом, і цей зв’язок виявився важливішим за спільні музичні заняття зі священником. Я запитав Бінго, про що вони розмовляють, і він відповів, що вони обговорюють майбутнє Вілфреда. Вона хоче, аби Вілфред став парафіяльним священником, але Бінго цю ідею не підтримує — каже, що останнім часом парафіяльні священники йому чомусь не до вподоби.

У день, коли ми поїхали, Бінго прийшов провести нас разом із Вілфредом. Вони весело теревенили, наче давні друзі після довгої розлуки. Коли потяг рушив, я побачив, як Бінго купує йому шоколад на платформі. Яка ж мила сцена! Дідько, досить непоганий початок, — подумав я.

Телеграма, яку я отримав два тижні потому від Бінго, була дуже неочікуваною. Ось що він писав:

Як для людини, якій постійно не вистачає грошей, Бінго вельми нерозсудливо надсилав телеграми. Він зовсім не вміє висловлюватися лаконічно. Цей дурень необдумано витрачає по два пенси за слово, щоб поділитися душевними стражданнями.

— Що скажеш, Дживсе? — запитав я. — Казна-що. Мені це вже набридло. Я не можу ледь не щотижня кидати всі свої справи і стрімголов їхати у Твінґ, аби підтримати Бінго. Надішли йому телеграму — хай утопиться в сільському озері та дасть нам спокій.

— Якщо ви дасте мені вихідний на цей вечір, сер, я поїду туди і дізнаюся, у чому річ.

— Хай йому грець, цьому Бінго! Гадаю, це єдиний вихід. Зрештою, він потребує саме тебе, а не мене. Гаразд, дій, Дживсе.

Дживс повернувся наступного дня пізно ввечері.

— І як? — запитав я.

Дживс підвів ліву брову, його обличчя набуло стурбованого вигляду.

— Я зробив усе, що міг, сер, — повідомив він, — але, на жаль, справи містера Літтла справді кепські. Відтоді, як ви поїхали, сер, дещо сталося, і це змінило рахунок не на його користь.

— І що ж сталося?

— Може, пам’ятаєте містера Стеґлза, сер, — юного джентльмена, який готувався до іспитів у містера Геппенстолла?

— А Стеґлз тут до чого? — запитав я.

— Брукфілд випадково почув одну розмову і стверджує, що містер Стеґлз має власний інтерес до цієї історії.

— Ще цього бракувало! Він що, приймає ставки на переможця?

— Як я зрозумів, він побився об заклад з іншими учнями містера Геппенстолла на програш містера Літтла — він вважає його шанси на успіх мізерними.

— Мені це не подобається, Дживсе.

— Мені теж. Це погано, сер.

— Знаючи Стеґлза, гадаю, він вестиме брудну гру.

— Уже веде, сер.

— Уже?

— Так, сер. Відповідно до стратегії, яку я з люб’язного дозволу містера Літтла наважився йому запропонувати, містер Літтл повів юного містера Берджесса на церковний благодійний ринок, і там вони зустріли містера Стеґлза у товаристві юного містера Геппенстолла, молодшого сина преподобного містера Геппенстолла. Хлопчик нещодавно одужав від свинки і приїхав із Раґбі додому на канікули. Зустріч відбулася в буфеті, де містер Стеґлз пригощав юного містера Геппенстолла. Одним словом, сер, джентльмени звернули увагу, що їхні підопічні зміцнюють свої сили з неабияким ентузіазмом, і містер Стеґлз поставив десять фунтів на те, що Геппенстолл-молодший «переїсть» юного містера Берджесса. Пізніше містер Літтл зізнався мені, що в нього промайнула думка про те, що міс Берджесс навряд чи буде в захваті, коли дізнається про це змагання, але спортивний азарт виявився сильнішим, і він прийняв виклик. Отже, змагання почалося, обоє хлопчаків виявили неабиякі бійцівські здібності, юний містер Берджесс виправдав сподівання містера Літтла і переміг, хоч і після запеклої боротьби. Наступного дня в обох учасників змагань розболілися шлунки. Дітей почали розпитувати, і вони в усьому зізналися. Містер Літтл — мені про це розповів Брукфілд, який випадково проходив повз відчинені двері до вітальні, — мав серйозну розмову з юною леді. Вона прямолінійно повідомила, що надалі не бажає його бачити.

Що ж, поруч зі Стеґлзом не можна втрачати пильності. Він міг би давати уроки Макіавеллі[25].

— Він спеціально це влаштував, Дживсе! — сказав я. — Це витівка Стеґлза, щоб нашкодити фавориту.

— У цьому немає сумніву, сер.

— Здається, він пошив бідолаху Бінго в дурні.

— Така думка переважає, сер. Як каже Брукфілд, у місцевому пабі «Бик і кінь» ставки на містера Вінгема приймають у розрахунку один до семи, і досі нема охочих.

— Овва! У селі теж роблять на них ставки?

— Так, сер. І у Твінґу, і навіть в околицях. Ця історія стала цікава загалу. Мені казали, що навіть у таких віддалених місцях, як Нижній Бінглі, відбувся сплеск спортивного азарту.

— Навіть не знаю, як ми можемо йому допомогти. Якщо Бінго такий бовдур…

— Мені здається, треба завжди боротися до кінця, сер. Я наважився запропонувати містеру Літтлу план дій, який може змінити рахунок на його користь. Я порекомендував йому робити добрі справи.

— Добрі справи?

— У селі, сер. Читати прикутим до ліжка, спілкуватися з хворими і таке інше, сер. Без сумніву, успішний результат не забариться.

— Так, звичайно, — сказав я із сумнівом, — але, дідько, якби я був прикутий до ліжка, мені було б не надто приємно бачити поперед себе пику якогось навіженого, як-от Бінго, і вислуховувати його маячню.

— Це, звісно, треба врахувати, сер, — сказав Дживс.

Того ранку, коли тітонька Агата заскочила мене зненацька вдома і повідомила жахливі новини, я зрозумів, що удача покинула мене. Розумієте, до того часу мені вдавалося триматися подалі від сімейних проблем. Коли тітоньки щодуху галасують, а лист дядька Джеймса про ексцентричну поведінку кузини Мейбл («Будь ласка, прочитайте уважно і перешліть Джейн») швидко розповсюджується в родинних каналах, про мене клан Вустерів зазвичай не згадує. Це ще одна перевага того, що я без пари, — до того ж, на думку моїх родичів, парубок дивакуватий. «Навряд чи Берті це буде цікаво» — така думка міцно вкоренилася в нашій родині, і, маю зізнатися, я її всіляко підтримую. Адже все, чого я прагну, — це спокійно жити. Саме тому мене заполонили похмурі передчуття, коли тітонька Агата з’явилася в моїй вітальні, де я насолоджувався вранішньою сигарою, і заговорила про Клода і Юстаса.

— Дякувати богу, — сказала вона, — нарешті ми дійшли згоди щодо Клода і Юстаса.

— Дійшли згоди? — перепитав я, ані гадки не маючи, про що йдеться.

— У п’ятницю вони відпливають до Південної Африки. Містер Ван Елстин, друг бідолашної Емілі, пропонує їм роботу у своїй фірмі, у Йоганнесбурзі, і ми сподіваємося, що вони там пристосуються і зможуть зробити гідну кар’єру.

Я ніяк не міг уторопати, про що йдеться.

— У п’ятницю? Тобто післязавтра?

— Так.

— До Південної Африки?

— Так. Вони відпливають «Единбурзьким лайнером».

— Але чого раптом? Це лише середина семестру.

Тітонька Агата обдарувала мене крижаним поглядом.

— Берті, ти намагаєшся переконати мене, що взагалі не цікавишся життям найближчих родичів? Минуло вже два тижні відтоді, як Клода і Юстаса відрахували з Оксфорду.

— Овва!

— Берті, ти безнадійний. Мені здавалося, що навіть ти…

— А за що їх відрахували?

— Вони вилили лимонад на голову молодшому викладачеві коледжу… Не бачу нічого смішного в цьому вчинку, Берті.

— Так, звісно, я теж не бачу, — поспіхом погодився я. — Мені не смішно, це я закашлявся — щось у горлі застрягло.

— Бідна Емілі! — вела далі тітонька Агата. — Такі, як вона, убивають дітей сліпою любов’ю. Хотіла залишити їх у Лондоні, сподівалася влаштувати на військову службу. Але я була непохитна. Колонії — єдине місце для таких вередливих юнаків, як Клод і Юстас. Отже, вони вирушають у п’ятницю. Упродовж останніх двох тижнів вони жили в дядька Клайва у Вустерширі. Завтра переночують у Лондоні, а в п’ятницю ранковим потягом поїдуть на корабель.

— Досить ризикована ідея. Бо в Лондоні вони легко можуть пуститися берега, якщо залишити їх без нагляду.

— Вони не залишаться без нагляду. Ти наглядатимеш за ними.

— Я?

— Так, ти, Берті. Вони переночують у твоїй квартирі, і ти простежиш, аби вони не проспали на потяг.

— Але…

— Берті!

— Ні, вони добрі хлопці, обидва, але… я не знаю. Вони ж навіжені. Звісно, я завжди радий їх бачити, але впустити на ночівлю у свою квартиру…

— Берті, невже ти такий безсердечний та егоїстичний, що не можеш пожертвувати власним комфортом заради…

— Гаразд, — сказав я. — Я згоден.

Сперечатися не було сенсу. У товаристві тітоньки Агати мені завжди починає здаватися, наче замість хребта в мене желе. Вона справжня залізна жінка. Мабуть, королева Єлизавета І була подібна до неї. Тітоньці варто лише поглянути на мене і крикнути: «Нумо, хутчіш!», як я без жодних заперечень негайно зроблю все, що вона наказує. Вона пішла, і я одразу покликав Дживса.

— Слухай-но, Дживсе, — сказав я, — містер Клод і містер Юстас завтра ночуватимуть у нас.

— Дуже добре, сер.

— Я радий, що ти так вважаєш, бо мене ця перспектива радше засмучує. Ти ж знаєш, які вони.

— Доволі спритні молоді джентльмени, сер.

— Вони просто нестерпні, Дживсе. Просто нестерпні.

— Чи будуть ще якісь вказівки, сер?

Не приховуватиму — після цих його слів я зробив зухвалий вираз обличчя. Ми, Вустери, завжди закриваємося в собі, коли шукаємо співчуття, але натрапляємо на крижану стриманість. Я прекрасно розумів, у чому річ. Уже впродовж двох днів ми з Дживсом мали досить натягнуті стосунки через те, що я придбав собі екстравагантні гетри в Берлінгтонському пасажі. Якийсь розумний чолов’яга, мабуть, той самий, що винайшов різнокольорові портсигари, почав випускати такі самі барвисті гетри. Замість звичайних сірих і білих можна вибрати кольору свого полку або своєї школи. Скажу відверто — я не зміг відмовити собі в задоволенні та придбав пару ітонських[27] — вони привітно підморгували мені з вітрини. Я швидко розрахувався за них і лише згодом подумав, що Дживс навряд чи схвалить мій вибір. Мої побоювання справдилися — його реакція була вкрай непривітною. Дживс — найкращий камердинер у Лондоні, але він дуже консервативний. Справжній ворог прогресу.

— Наразі це все, Дживсе, — стримано відповів я.

— Дуже добре, сер.

Він глянув на мене крижаним поглядом і вийшов із кімнати. Хай йому грець!

Минув тиждень після від’їзду Клода і Юстаса, коли я несподівано зустрів Бінго Літтла в курильному залі «Клубу почесних лібералів». Він сидів у кріслі з роззявленим ротом і мав дурнуватий вираз обличчя. З сусіднього крісла на нього незадоволено витріщався якийсь чолов’яга з сивою бородою — мабуть, той зайняв його улюблене місце. Саме тому я не люблю чужі клуби — сам того не знаючи, ти порушуєш священні правила Старійшин.

— Привіт, дурню, — сказав я.

— Привіт, опудало, — відповів Бінго, і ми замовили по чарчині перед обідом.

Раз на рік адміністрація клубу «Дармоїди» згадує, що в приміщенні не завадило б трохи прибрати, і змушує всіх кілька тижнів відвідувати інші заклади. Цього разу нас відправили до «Почесних лібералів», і для мене це стало надвипробуванням. У нашому клубі атмосфера невимушена: якщо за столом тобі кортить привернути чиюсь увагу, можна просто жбурнути в ту людину шматок хліба. Як після цього адаптуватися в клубі, де наймолодшому членові щонайменше вісімдесят сім і де вважається непристойним заговорити з людиною, якщо ти не бився разом із нею під Ватерлоо? Тому я страшенно зрадів, зустрівши тут Бінго. Ми стишили голоси і почали теревенити.

— Цей клуб, — сказав я, — просто казна-що.

— Так, це точно, — погодився Бінго. — Гадаю, отой старигань біля вікна помер ще три дні тому, але тут, здається, це нікого не дивує.

— Ти раніше тут обідав?

— Ні, а ти?

— У них тут не офіціанти, а офіціантки.

— Оце так! Я гадав, після війни такого вже не буває. — Бінго замислився. — І шо, є гарненькі?

— Ні.

Він, здається, трохи розчарувався, але швидко опанував себе.

— Я чув, тут найкраща кухня в Лондоні.

— Принаймні так кажуть. Отже, ходімо?

— Ходімо, — сказав Бінго. — До речі, коли після обіду, а може, і перед офіціантка запитає: «Вам рахувати разом, сер?», відповідай: «Так». Я геть без грошей.

— Дядько досі не пробачив?

— Ні, хай йому грець!

Мені було шкода, що Бінго досі не щастить, і я вирішив почастувати його різноманітними стравами, детально вивчивши меню.

— Як щодо перепелиних яєць для початку, — після кількахвилинних роздумів запропонував я, — потім суп, трохи холодної сьомги, карі з курки, агрусовий пиріг із вершками та асорті сирів на завершення?

Не скажу, наче я очікував, що Бінго почне верещати із захвату, хоч я і намагався вибрати його улюблені страви, проте він міг бодай щось відповісти. Я поглянув на нього і побачив, що він літає у хмарах. Він витріщався на офіціантку мов бездомний пес, який раптом згадав, де він нещодавно зарив кістку.

То була доволі висока дівчина з великими задумливими карими очима. Струнка, гарні руки. Не пригадую, чи я бачив її тут раніше, але маю визнати, що її поява суттєво підвищила середній рівень привабливості тутешнього персоналу.

— То що скажеш, друже? — запитав я, бажаючи якнайшвидше зробити замовлення, адже мені кортіло поїсти.

— Га? — Бінго мене наче не чув. Я ще раз озвучив увесь список страв.

— Так-так, гаразд, — відповів Бінго. — Мені байдуже. — Дівчина зникла, а він обернувся до мене, і я помітив знайомий гарячковий блиск у його очах. — А ти казав, що тут немає гарненьких, — дорікнув він мені.

— О господи боже! — вигукнув я. — Тільки не кажи, що знову закохався, ще й у дівчину, яку бачиш уперше в житті!

— Інколи, Берті, — сказав Бінго, — достатньо одного-єдиного погляду. Лише заглянеш у чиїсь очі — і почуєш легкий шепіт…

Цієї миті нам принесли перепелині яйця, тож він схаменувся і жадібно накинувся на їжу.

Я витріщився на нього. Ця квітка в петлиці… Погляд навіженого… Так, усі ознаки свідчать, що він каже правду, і все-таки в це не віриться. Адже на моїх очах Бінго так часто закохувався, і щоразу все починалося із захоплених вигуків і пристрасних слів, але невдовзі від його закоханості не лишалося й сліду, тож я не міг повірити, як йому врешті вдалося дійти до фінішу.

— Одружився?

— Так. Шлюб зареєстрували сьогодні вранці в Голборні. Я прийшов до тебе після весільного сніданку.

Я випрямився в кріслі й зробив серйозний вираз обличчя. Треба з’ясувати як годиться.

— Стривай, по черзі. Ти справді одружився?

— Так.

— З тією дівчиною, у яку ти закохався?

— Що за дурне питання!

— Хтозна. Гаразд, і що змусило тебе поспіхом одружитися?

— Дідько, я б попросив тебе добирати слова. Я одружився, бо кохаю її, — сказав Бінго. — Вона найпрекрасніша жінка у світі.

— Це прекрасно, але чи ти подумав, що скаже твій дядько? Останнього разу, коли я з ним бачився, він не палав бажанням розсипати конфеті на голови молодят.

— Я буду з тобою відвертим, Берті, — сказав Бінго. — Вона сама змусила мене зробити цей крок, якщо хочеш знати. Я розповів, як відреагує на шлюб мій дядько, і вона заявила, що ми мусимо попрощатися. Якби я справді кохав її, як вона сказала, я не злякався б гніву свого дядька і ми негайно повінчалися б. Отже, вибору я не мав. Єдине, що мені залишалося, — купити бутоньєрку і вирушити на реєстрацію шлюбу.

— І що ти тепер робитимеш?

— Я вже все обдумав. Після того як ти підеш до дядька і повідомиш йому новину про моє одруження…

— Що?!

— Після того як…

— Ти що, хочеш втягнути в це й мене?

Він поглянув на мене з ображеним виглядом біблійного пророка.

— Невже це слова Берті Вустера? — гірко мовив Бінго.

— Саме його.

— Берті, старий, — сказав Бінго, поплескуючи мене по плечу. — Отямся! Ми з тобою вчилися…

— Гаразд, я згоден.

— Чудово! Я завжди знав, що можу на тебе покластися. Вона чекає нас унизу. Прихопимо її та летимо на Паунсбі-гарденс.

Раніше я бачив молоду лише в уніформі офіціантки, тож чекав, що з нагоди вінчання вона одягнеться в щось неймовірно красиве. Однак замість бархату і капелюшка з квітами я побачив жінку, вбрану зі смаком. Досить строго, нічого викличного. Дивлячись на неї, можна було припустити, що вона потрапила сюди прямо з Берклі-сквер[29].

— Люба, це мій давній приятель Берті Вустер, — сказав Бінго. — Ми з ним разом вчилися в школі. Так, Берті?

— Саме так, — підтвердив я. — Дуже приємно познайомитися. Мені здається… е-е-е… якось ми разом обідали.

— Так, справді. Мені теж дуже приємно.

— Мій дядько обожнює Берті, — пояснив Бінго. — Тому він поїде з нами і спробує підготувати ґрунт. Агов, таксі!

Дорогою ми майже не розмовляли. Усі почувалися ніяково. Нарешті таксі зупинилося, і ми вийшли біля будинку старого Бітлшема. Я залишив Бінго і його дружину внизу, а сам піднявся сходами до вітальні та зачекав, коли дворецький повідомить про мене господареві.

Поки я оглядав вітальню, мені на очі потрапила «Найхоробріша з усіх». Книга була розгорнута на двісті п’ятнадцятій сторінці, і мою увагу привернув абзац, сильно підкреслений олівцем. Я прочитав його і зрозумів, як я маю діяти, щоб досягти успіху у своїй місії.

Ось що там було написано:

Я не встиг дізнатися, що саме відповіла Мілісента на гмикання графа, адже двері відчинилися і до вітальні увійшов старий Бітлшем. Як завжди, він був дуже гостинний і люб’язний.

— Мій любий містере Вустере, яка приємна несподіванка! Сідайте, прошу вас. Як можу допомогти?

— Бачте, цього разу я завітав у ролі посла. Від Бінго. — Мені здалося, що після цих слів старий Бітлшем став менш гостинним, та оскільки він не вказав мені на двері, я вирішив продовжити.

— Я завжди вважав, — сказав я, — що дуже важко протистояти тому, що зазвичай називають чистим і всеохопним коханням. Я досить часто запитував себе: невже у світі є щось, що може йому перешкодити? Мені здається, що немає.

Навряд чи мої очі блиснули цієї миті, коли я сміливо зустрів погляд суворого старця. Але він лише засопів і мав досить скептичний вигляд.

— Містере Вустере, ми вже обговорювали це питання під час нашої попередньої зустрічі. І на цю тему…

— Так, але відтоді ситуація дещо змінилася, — сказав я. — Сьогодні вранці Бінго стрибнув у безодню з головою.

— О господи! — він підскочив із крісла, роззявивши з подиву рота. — Тобто стрибнув? Куди? Коли?

Я зрозумів, що старий не тямить, про що йдеться.

— Це лише метафора, — звісно, якщо я правильно розумію, що таке метафора. — Я мав на увазі, що ваш племінник одружився.

— Одружився?!

— Так, стрибнув у безодню і не інакше. Сподіваюсь, ви не гніваєтеся на нього через це? Ви ж розумієте — гаряча молода кров… Два закохані серця і таке інше.

Він обурено засопів:

— Я вельми занепокоєний цією звісткою. Я… Я вважаю, що… е-е-е… мою думку не взяли до уваги. Так, її знехтували!

— Але хіба ви можете йти всупереч Долі? — сказав я, підглядаючи одним оком у книжку.

— Перепрошую?

— Бачте, сама доля звела їх. Їм судилося покохати одне одного.

Маю визнати, що якби він гмикнув у відповідь, я опинився б у скрутному становищі. На щастя, цього не сталося. Він сидів мовчки, мабуть, обдумував мої слова, а потім його погляд упав на книжку. Старий стрепенувся.

— Господи, містере Вустере, це з вашого останнього роману?

— Більш-менш.

— А я згадую, де я чув ці слова. — Він засяяв із задоволення. — Боже мій, боже мій, а ви знаєте моє слабке місце.

Він узяв роман і поринув у читання. Мені вже почало здаватися, що про мене геть забули, коли він нарешті поклав книжку на стіл і витер сльози хустинкою.

— Гаразд, нехай буде так! — мовив Бітлшем.

Я мовчки сподівався на краще.

— Нехай буде так, — повторив він. — Адже я не можу вчинити, як лорд Віндермер. Скажіть, містере Вустере, чи був у цього пихатого старигана живий прообраз?

— Та ні, я його вигадав.

— Геніально! — пробурмотів Бітлшем. — Просто геніально! Що ж, містере Вустере, визнаю свою поразку. Ви маєте рацію — хіба я можу йти всупереч Долі? Я сьогодні напишу Річарду про свою згоду на шлюб.

— Ви можете особисто повідомити йому цю чудову новину, — сказав я. — Він чекає внизу разом із дружиною. На все добре і дуже вам дякую. Бінго буде на сьомому небі від щастя.

І я помчав сходами донизу. Бінго і його кохана сиділи на стільцях, наче пацієнти в приймальній зубного лікаря.

— Ну як? — кинувся до мене Бінго.

— Проблему залагоджено, — оголосив я і поплескав дурня по спині. — Вам залишається лише піднятися нагору і з’єднатися в родинному екстазі. Прощавайте, діти мої. Раптом щось — ви знаєте, де мене шукати. Тисячу вітань і таке інше.

І я пішов, не чекаючи на їхні подяки.

Пелем Гренвіль Вудгауз — англійський письменник, драматург, відомий у світі літератури як «король комедії». Славу і любов мільйонів читачів Вудгауз здобув завдяки романам про молодого англійського аристократа Берті Вустера і його кмітливого камердинера Дживса. За свої заслуги Пелем Вудгауз нагороджений званням лицар-командор ордена Британської імперії.

Спотворена цитата з поеми «Локслі-холл» Альфреда Теннісона.

Вид фетрового капелюха, для якого характерні залом, жорсткі, загнуті догори криси і тасьма на маківці. Хоча він вважається офіційним головним убором, проте в Британії його не можна надягати замість циліндра.

Озеро в Гайд-парку, у Лондоні.

Близько 175 см.

Широкий чоловічий пояс, зазвичай плісований, який носять зі смокінгом.

Радощі життя (франц.).

Вільям Водсворт «Ода. Натяки безсмертя у спогадах раннього дитинства»

Так-так, це занадто! (франц.)

Перший жіночий коледж у Кембриджі.

Джордж Гордон Байрон «Вона — утілення краси».

Близько 4,5 м.

1 Кор., 15:55.

Вислів належить Чарльзу Веллеру.

Традиційні змагання з веслування між командами Оксфордського і Кембриджського університетів. Відбуваються на річці Темзі в Лондоні з 1829 року.

Шляхетність зобов’язує (франц.).

Традиційний китайський чай, що за ступенем окиснення посідає місце між зеленим і чорним чаями.

Французька революціонерка, убивця лідера якобінців Марата.

Вулиця в Лондоні, відома розкішними маєтками.

Вислів належить Томасові Пейну, письменнику і політичному філософу.

Організація, що керує кінним спортом і проводить змагання.

Кінь, який фінішує першим унаслідок таємної змови жокеїв.

Найбільші щорічні кінні перегони з перешкодами.

Марі Ллойд (справжнє ім’я Матильда Аліса Вікторія Вуд) — видатна англійська артистка музичного залу наприкінці 19 століття.

Актор-комік, автор і виконавець популярних пісень.

Державний секретар Флоренції, політичний діяч, мислитель, гуманіст, поет і драматург епохи Відродження. Термін макіавеллізм часто вживають для засудження безпринципної політики на зразок тої, що Макіавеллі рекомендував у своїй праці «Державець». Макіавеллі описав аморальну поведінку: нечесність і вбивство невинних як нормальну й ефективну в політиці.

Найвпливовіший землевласник в окрузі.

Ітонський коледж — приватна британська школа для хлопців.

Запрошення артистів на термін для участі в спектаклях або концертах на основі договору.

Площа в одному з аристократичних районів Лондона.

Генрі Лонгфелло «Сільський коваль».