An imprint of Hodder & Stoughton An Hachette UK company

Мітчелл, Девід

М67 Кістяні годинники / Девід Мітчелл; пер. з англ. К. Дудки, О. Українця. — Харків: Вид-во «Жорж», 2022. — 624 с.

ISBN 978-617-8023-11-9

Після бурхливої сварки з матір’ю Голлі Сайкс назавжди зачиняє двері батьківського дому і свого минулого життя. Але вона — не просто вперта підлітка-бунтарка. В дитинстві з Голлі траплялася «дивна фігня», як-от голоси Радіолюдей у голові. І хоча її начебто «вилікували», таємниця одного втраченого пам’яттю вікенду нагадуватиме про себе кожне десятиліття — від буремних 1980-х і до апокаліптичних 2040-х, — впливаючи на людей, яких вона так любить, і навіть тих, хто ще не народився.

Амбіційний магістрант політології з Кембриджу, військовий репортер, відомий письменник — усі вони відіграють певні ролі не тільки в житті Голлі Сайкс, але й у химерній війні за душі кістяних годинників.

УДК 821.111

Copyright © David Mitchell, 2014

Illustrations © Neal Murren, 2014

© ТОВ «Видавництво «Жорж», 2022

Усі права застережено

Присвячується Ноа.

Гарячiнь. 1984

30 червня

Я розсуваю нарозпаш штори в спальні, і ось за ними спрагле небо, широка річка, заповнена кораблями, човнами і баржами, але я думаю про шоколадні очі Вінні, про шампунь, що стікає спиною Вінні, про намистини поту на плечах Вінні та про делікатний сміх Вінні, і моє серце вже божеволіє, господи, якби ж я прокидалась у кімнаті Вінні на Павичевій вулиці, а не в моїй власній дурнуватій спальні. Учора ввечері слова ніби самі сказалися: «Боже, Вінні, я справді тебе кохаю», — і Вінні видихнув хмару диму та, імітуючи голос принца Чарльза, мовив: «Потрібно зауважити, що з тобою теж страшенно добре проводити час, Голлі Сайкс», — і я мало не впісялася від сміху, хоч мене трохи роздратувало, що він не відповів: «Я теж тебе кохаю». Це якщо чесно. Але все одно, хлопці поводяться дуже тупо, якщо їм треба щось приховати, — це в кожному журналі написано. Якби ж я могла йому подзвонити просто зараз. Якби ж хтось придумав телефон, через який можна говорити з ким завгодно і коли завгодно. Він би саме їхав на своєму «нортоні» на роботу в Рочестер, на ньому була б косуха зі срібними заклепками, що складаються в напис «LED ZEP». Хоч би вже швидше вересень, коли мені буде шістнадцять і він забере мене звідси на своєму «нортоні».

Хтось грюкає дверцятами буфета внизу.

Ма. Ніхто більше так дверцятами грюкати не наважується.

«Думаєш, вона здогадалася?» — питає здавлений голос.

Ні. Ми з Вінні були обережні, аж занадто.

Просто в неї, в моєї мами, клімакс. Так.

На моєму програвачі «Fear of Music» Talking Heads, я опускаю голку. Вінні купив мені цей вініл наступної суботи після того, як ми зустрілися в студії «Чарівний автобус». Це розкішна платівка. Мені подобаються «Heaven» та «Memories Can’t Wait», але там немає жодної слабкої композиції. Вінні бував у Нью-Йорку і реально бачив Talking Heads наживо. Його дружбан Ден був охоронцем, після концерту провів Вінні за лаштунки, і він затусив із Девідом Бірном і рештою гурту. Якщо наступного року він ще раз поїде на концерт, то візьме мене з собою. Я вдягаюся, відшукуючи на шкірі кожен слід від укусів, жалкую, що не зможу поїхати до Вінні сьогодні, але він зустрічається з друзями в Дуврі. Чоловіки ненавидять, коли жінки починають їх ревнувати, тож я вдаю байдужу. Моя найкраща подруга Стелла поїхала в Лондон поритися в секондах Кемдена. Мама каже, я ще замолода, щоб їхати в Лондон без дорослих, тому Стелла взяла Елі Джессоп. Нині моя найбільша розвага — поприбирати в барі, щоб заробити свої кишенькові три фунти. Рада, аж скачу. Тоді треба підготуватись до іспитів на наступний тиждень. Та моя б воля — я б здала чисті аркуші, ще й навздогін сказала б школі, куди їй засунути піфагорові трикутники разом з «Володарем мух» і життєвим циклом черв’яків. А що, я б могла.

Та. Можна так і зробити.

Унизу, на кухні, атмосфера ніби в Антарктиді.

— Добранок, — кажу я, але тільки Джеко підводить погляд зі свого крісла біля вікна, де він щось малює.

Шерон у вітальні, дивиться мультик. Тато внизу, в коридорі, говорить із кур’єром: перед нашим пабом гуркоче вантажівка броварні. Мама нарізає яблука кубиками, не говорить зі мною. Я мала б сказати щось таке: «Що сталося, мам, що я зробила не так?», — але гори воно синім полум’ям. Очевидно, вона помітила, що вчора я повернулась пізно, але хай вона перша про це заговорить. Я заливаю свої пластівці молоком і несу тарілку до столу. Мама брязкає кришкою по пательні й теж підходить.

— Так. Ти нічого не хочеш мені сказати?

— І тобі доброго ранку, мам. Знову спекотно сьогодні.

— Ти нічого не хочеш мені сказати, юна леді?

Якщо сумніваєшся, вдавай невинну.

— Про що саме?

Її очі зімружуються до щілинок.

— Коли ти прийшла додому?

— Ну добре, я трошки запізнилася, вибач.

— Дві години — це не «трошки запізнилася». Де ти була?

Я жую пластівці.

— У Стелли. Забула про час.

— О, це цікаво, дуже-дуже цікаво. О десятій я подзвонила до Стеллиної мами, аби з’ясувати, де ти, в біса, є, і знаєш що? Ти пішла ще перед восьмою. То хто бреше, Голлі? Ти чи вона?

Чорт.

— Після Стелли я ще пішла гуляти.

— І куди ж ти догуляла?

Я відточую кожне слово.

— Ну, понад річку.

— І ця твоя маленька прогулянка була за течією чи проти?

Я дозволяю тиші перетривати.

— А яка різниця?

З телевізора лунає якийсь мультяшний вибух. Мама каже моїй сестрі:

— Шерон, вимкни це і зачини за собою двері.

— Це нечесно! Ти ж свариш Голлі.

— Зараз же. І ти теж, Джеко, я хочу…

Але Джеко вже й сам здимів. Коли Шерон пішла, мама знову переходить у наступ:

— І ти ото «гуляла» геть сама?

Звідки це паскудне відчуття, що вона заганяє мене в пастку?

— Ага.

— І як далеко ти зайшла в цій своїй «прогулянці», сама-саменька?

— Ну… тобі в милях чи кілометрах?

— Може, ця прогуляночка завела тебе на Павичеву вулицю, додому до такого собі Вінсента Костелло?

Кухня ніби пливе, а у вікні з ессекського боку річки схематичний чоловічок знімає свій велосипед з порома.

— Що, язика проковтнула? Дозволь освіжити твою пам’ять: учора, десята вечора, ти опускаєш ролети вітальні, переднє вікно, на тобі футболка і мало що крім неї.

Так, я справді спускалася взяти Вінні лаґер. Так, я опустила ролети у вітальні. Так, хтось пройшов повз. Розслабся, сказала я собі. Які шанси, що якась випадкова людина мене впізнає? Мама розраховує, що я дам слабину, але я не даю.

— Ти губиш свій талант за баром, ма. Тобі би шпигувати для МІ-5.

Мама обдаровує мене Зневажливим Поглядом Кет Сайкс.

— Скільки йому років?

Тепер я схрещую руки.

— Не твоє діло.

Мамині очі знову стають щілинками.

— По ходу, двадцять чотири.

— Якщо ти вже знаєш, то нащо питати?

— Бо коли чоловікові двадцять чотири і в нього стосунки з п’ятнадцятирічною школяркою — це незаконно. Він може сісти.

— Мені буде шістнадцять у вересні, а ще мені здається, що поліція Кенту має важливіші справи. Я вже достатньо доросла, щоб самостійно приймати рішення про свої стосунки.

Мама закурює червону «мальборо». Я б зараз убила за цигарку.

— Коли я скажу твоєму татові, він із цього Костелло живцем шкуру спустить.

Звісно, татові час від часу доводиться випроваджувати буйних бормотологів зі свого пабу, всім власникам закладів час від часу доводиться, але він явно не з живодерів.

— Брендану було п’ятнадцять років, коли він зустрічався з Менді Фрай, і якщо ти думаєш, що вони просто тримались за ручки на гойдалках, — помиляєшся. І щось я не пригадую, аби їм хтось погрожував тюрмою.

Вона вимовляє чітко, ніби я дебілка:

— У — хлопців — це — інакше.

Я пирхаю, мовляв, просто не віриться, що я це чую.

— Голлі, я тобі кажу, наступного разу ти побачишся з цим… продавцем машин тільки через мій труп.

— Ні, мам, я буду бачитися, з ким, курва, захочу!

— Нові правила. — Мама гасить недопалок. — Я відвожу тебе до школи і забираю назад у фургоні. Ти ні на крок не виходиш із дому без мене, тата, Брендана чи Рут. Якщо я бодай занюхаю цього розбесника в нашому районі, то відразу побіжу в поліцію писати заяву — так, побіжу, поможи мені Господи. І — і — подзвоню до його працедавця й розповім, що його робітник зваблює неповнолітніх школярок.

Довгі, жирні секунди пропливають, поки ця інформація всотується в мене.

Вентилі на моєму мокрому місці починають повертатись, але, фіг там, я не заплачу перед місіс Гітлер, не дочекається.

— Ми не в Саудівській Аравії! Ти не можеш мене просто замкнути!

— Живеш у нашому домі — живи за нашими правилами. Коли я була твого віку…

— Так, так, у тебе було двадцять братів, тридцять сестер, сорок дідусів і п’ятдесят акрів бараболі, яку копати не перекопати, бо так-во то виглідало житє в старій їбаній Ірляндії, але ми в Англії, ма, в Англії! Надворі вісімдесяті, і якщо життя було таке заїбисте на тих багнах у Західному Корку, чого ти взагалі зайобувалась тим, щоб переїхати…

Лясь! Ляпас по лівій щоці.

Ми дивимось одна на одну: я дрижу від шоку, а мама лютіша, ніж я будь-коли бачила, і — здається — знає, що цим ударом вона зламала те, чого вже ніколи не полагодити. Я виходжу з кімнати мовчки, ніби щойно виграла суперечку.

Я плачу хіба трошки, та й то це плач від шоку, не реву, а коли закінчую плакати — підходжу до дзеркала. Очі трошки підпухли, але це можна вирішити підводкою… квацьнути помадою, махнути рум’янами… Готово. Дівчина в дзеркалі — жінка, з підстриженим чорним волоссям, у футболці «Quadrophenia» і в чорних джинсах.

— У мене для тебе новини, — каже жінка. — Сьогодні ти переїжджаєш до Вінні.

Я починаю перелічувати причини, чому ні, і зупиняюся.

— Так, — погоджуюсь я, водночас пустотлива і спокійна.

Зі школи я теж піду. Просто зараз. Літні канікули однаково настануть швидше, ніж шкільний інспектор устигне перднути, у вересні мені шістнадцять, а тоді поцілуйте мене в дупу, середня загальноосвітня школа «Віндмілл Гілл». Чи мені слабо?

Не слабо. То пакуй речі. Що пакувати? Все, що вміститься в мою велику заплічну торбу. Трусики, ліфчики, футболки, бомбер; косметичка і пуделко «Оксо» з браслетами й намистами. Зубна щітка і жменя тампонів — у мене невеличка затримка, тому місячні мали б початися буквально з години на годину. Гроші. Я нарахувала 13 фунтів 85 пенні заощаджень монетами й паперовими. Ще 80 фунтів на ощадній книжці TSB. Вінні не вимагатиме в мене комірного, та я наступного тижня пошукаю собі роботу. Нянькою, касиркою, офіціанткою — є купа варіантів підзаробити кілька фунтів. А що робити з платівками? Я не можу забрати цілу колекцію на Павичеву прямо зараз, а мама цілком здатна просто з принципу взяти й віднести їх усі в «Оксфам», тож я беру тільки «Fear of Music», дбайливо загортаю у свій бомбер і запихаю в торбу так, щоб не погнулась. Решту ховаю під незакріпленою мостиною, це тимчасово, але, відкочуючи килим назад, я лякаюся, як ніколи в житті: Джеко дивиться на мене з дверей. Він досі у своїй піжамі з «Thunderbirds» та в домашніх капцях.

Я кажу йому:

— Пане, в мене через тебе мало серце не стало.

— Ти йдеш.

У Джеко такий потойбічний голос.

— Так, я йду, і це між нами. Але недалеко, не переймайся.

— Я зробив тобі сувенір, щоб ти мене не забула.

Джеко простягає мені картонний кружечок — вставку з упаковки від сиру «Дейрілі», на якій намальовано лабіринт. Джеко просто дуріє від лабіринтів: усе через ці книжки типу гри «Підземелля і Дракони», що вони з Шерон читають. Оцей, що Джеко намалював, дубово простий за його стандартами, складається з восьми чи дев’яти кіл, вписаних одне в одне.

— Візьми, — каже. — Він диявольський.

— Як на мене, не такий і поганий.

— «Диявольський» означає «сатанинський», сестричко.

— А чому твій лабіринт сатанинський?

— Присмерк слідуватиме за тобою, поки ти будеш його проходити. Якщо він тебе торкнеться, ти перестанеш існувати, так що один хибний поворот у глухий кут — кінець для тебе. Ось тому вивчи цей лабіринт напам’ять.

Боже, я й не уявляла, що в мене такий відбитий молодший брат.

— Добре. Ем… дякую, Джеко. Слухай, у мене є кілька…

Джеко бере мене за руку.

— Голлі, вивчи цей лабіринт. Зроби своєму відбитому молодшому братові послугу. Прошу.

Це мене трохи лякає.

— Пане, ви поводитесь дуже дивно.

— Пообіцяй, що вивчиш дорогу крізь нього, щоб у разі потреби ти могла знайти свій шлях у темряві. Будь ласка.

Молодші брати моїх друзів пруться від машинок «Скейлетрікс», беміксів чи «Топ Трампс». Чому саме в мене брат робить такі речі й каже слова типу «знайти свій шлях» і «диявольський»? Одному Богу відомо, як він виживе в Ґрейвсенді, якщо він ґей. Я куйовджу його волосся.

— Добре, обіцяю завчити твій лабіринт напам’ять.

Тоді Джеко обіймає мене, що дивно, бо Джеко не любить обійматися.

— Та ну, я недалеко… Ти зрозумієш, коли підростеш, і…

— Ти переїздиш до свого хлопця.

І чому я досі дивуюся?

— Так.

— Бережися, Голлі.

— Вінні класний. Коли мама змириться з цією думкою, ми знову зможемо бачитись… ну тобто ми ж бачимося з Бренданом навіть після того, як він оженився з Рут, правильно?

Але Джеко просто запихає картонку зі своїм лабіринтом глибоко в мою наплічну сумку, востаннє дивиться на мене і щезає.

Ма з’являється з кошиком барних килимків на майданчику першого поверху — так, ніби вона ні разу не чекала на мене в засідці.

— Я не блефую. Тебе покарано. Шуруй нагору. На тому тижні в тебе іспити. Час узятися за голову й нормально все повторити.

Я хапаюся за балюстраду.

— «Наш дім — наші правила», так ти казала. Добре. Я не хочу ні твоїх правил, ні твого дому, ні отримувати по обличчю, коли ти розізлишся. Ти б такого не терпіла. Що, неправда?

Мамине лице посмикується, і якщо вона зараз скаже щось нормальне, ми таки поговоримо. Але ні — вона помічає мою торбу і пирхає, ніби не може повірити, яка ж я тупа.

— Колись ти мала голову на плечах.

Тож я спускаюся на перший поверх.

Десь наді мною її голос напружується:

— А школа?

— Сама ходи, якщо школа така важлива!

— У мене, бляха, ніколи не було такої можливості, Голлі! Мені весь час треба було робити в пабі, годувати тебе, Брендана, Шерон і Джеко, одягати, посилати до школи, щоб вам не довелося все життя драяти туалети, вичищати попільнички і горбитись на роботі без вихідних.

Як горохом об стіну. Я далі йду вниз.

— Але ти йди собі. Йди. Повчись на своїх помилках. Три дні, не більше — і Ромео викине тебе к бісу. Чоловіків цікавить не твоя яскрава особистість, Голлі. Вона їм до сраки.

Я її ігнорую. З коридору бачу Шерон, яка стоїть за баром, біля полиць із соками. Вона допомагає татові поповнювати запаси, але я бачу, що вона чула. Я стримано махаю їй на прощання, вона відповідає одним зляканим помахом. З ляди пивниці відлунює татків спів, він мугикає «Ferry ‘Cross The Mersey». Краще його в це не втягувати. У присутності мами він стане на її бік. У присутності постійних клієнтів він скаже: «Шукайте собі іншого ідіота лізти в сварку двох квочок», — а вони всі покивають і пробурмотять: «Правду кажеш, Дейве». Крім того, я б не хотіла бути в домі, коли він дізнається про Вінні. Не те що мені соромно — просто не хочеться. Ньюкі сопе у своїй корзинці. «Ти найсмердючіший пес у Кенті, — кажу я йому, щоб не розплакатись, — блохастику мій». Я чухаю його за карком, відмикаю бічні двері та виходжу на провулок Марлоу. За спиною двері роблять клац.

Вулиця Західна надто яскрава й темна, ніби телик із викрученим контрастом, тож я одягаю сонцезахисні окуляри, і світ стає як уві сні — яскравіший, реальніший. Горло болить, я трохи тремчу. За мною з пабу ніхто не біжить. Добре. Повз мене гуркотить цементовоз, і від димного вітру, що тягнеться за ним, каштан трохи колихається й шелестить листям. Вдихаю теплий гудрон, смажену бараболю і тижневе сміття, що вже вивалюється з контейнерів, — прибиральники знову страйкують.

Безліч дрібних метких пташок висвистують, мов олов’яні свистульки, які дарують дітям на дні народження, ну принаймні дарували; компанія хлопців ганяє бляшанку в парку біля церкви на Кривій алеї. «Лови його! За деревом! Відпусти!» Діти. Стелла каже, що зі старших чоловіків кращі коханці: у хлопців нашого віку, каже, морозиво тане, ще поки тримаєш ріжок у руках. Лише Стелла знає про Вінні (вона була там тої першої суботи в «Чарівному автобусі»), але вона вміє зберігати таємниці. Коли вона вчила мене курити і я ригала від диму, вона не сміялась і нікому не сказала, а ще вона розповіла мені все, що треба знати про хлопців. Стелла — найкрутіша дівчина з нашої паралелі, споко.

Крива алея закручується від річки, і там я повертаю на вулицю Королівську, де мене мало не закатує в асфальт Джулі Волкотт своїм візком. Її дитина реве як недорізана, Джулі виснажена. Вона пішла зі школи, коли завагітніла. Ми з Вінні капець як бережемося, сексом без презерватива займалися тільки раз, уперше, а наука вже довела, що незаймані дівчата не вагітніють. Мені Стелла сказала.

Упоперек Королівської вулиці понатягувані вовчатники, ніби на честь Дня Незалежності Голлі Сайкс. Шотландська пані в магазині вовняних виробів поливає рослини в підвішених кошиках, містер Ґілберт, ювелір, розкладає під своїми вітринами ряди перснів, а Майк і Тодд, м’ясники, вивантажують безголову свиню з кузова вантажівки, де на гаках звисає ще з десяток туш. Біля бібліотеки групка профспілкарів із відрами збирає гроші для шахтарів на страйку, а робітники-соціалісти тримають транспаранти з написами «ВИДОБУВАТИ, А НЕ ВИЖИВАТИ» і «ТЕТЧЕР ОГОЛОСИЛА ВІЙНУ РОБІТНИКАМ». Ед Брубек котить у цьому напрямку на велосипеді. Я заходжу в критий ринок, щоб він мене не побачив. Торік він переїхав у Ґрейвсенд із Манчестера: там його батька посадили за пограбування й розбійний напад. У нього немає друзів, і він ніяк не показує, що вони йому взагалі потрібні. Зазвичай у нашій школі його б уже розіп’яли, але коли шестикласник спробував до нього побикувати, Брубек перебив йому носа, тож відтоді йому дали спокій. Він проїздить, не помічаючи мене, до рами прив’язана рибальська вудка. Я рухаюсь далі. Біля ігрових аркад вуличний музикант грає на кларнеті заупокійну музику. Хтось кидає в його футляр монетку, і він перемикається на тему з «Далласа». Я доходжу до студії «Чарівний автобус» і зазираю всередину. Я шукала на літеру R — Ramones. Вінні каже, що він шукав на H: Hot, Horny і Holly¹. В задній частині крамниці — кілька вживаних гітар. Вінні вміє зіграти вступ до «Stairway To Heaven», хоча ніколи не заходить далі. Я вчитимуся грати на Віновій гітарі, поки він буде на роботі. Ми з Віном можемо заснувати гурт. Чом би й ні? Тіна Веймаус — дівчина, і вона басистка в Talking Heads. Уявляю собі лице мами, коли вона така каже: «Вона мені більше не донька», — а тоді бачить мене в «Top of the Pops»². Мамця має одну проблему: вона ніколи нікого не любила так сильно, як любимося ми з Віном. Звичайно, вони з татом нормально ладнають, хоча її рідня з Корка ніколи не схвалювала те, що він не ірландець і не католик. Мої старші кузини з Ірландії любили розповідати, що мама встигла завагітніти від тата Бренданом до того, як вони одружились, але зараз вони одружені вже двадцять п’ять років, це непогана дистанція, мабуть, але все одно — в мами немає цього крутого зв’язку з татом, як у мене з Віном. Стелла каже, що ми з Віном — споріднені душі. Вона каже: очевидно, що ми створені одне для одного.

Біля банку «НатВест» на вулиці Мілтона я стикаюся з Бренданом. Загельоване назад волосся, краватка в турецький огірок, закинутий на плече блейзер — можна подумати, що він був у Школі красунчиків, а не в офісі Стотта і Конвея. Старші сестри моїх подруг його облизувати готові — дайте відерце, проблююся. Він одружився з Рут, донькою його начальника, містера Конвея, в ратуші, з блискучим бенкетом у заміському клубі «Чосер». Я не була дружкою, бо не ношу сукні, особливо такі, в яких стаєш схожою на колекційну фігурку «Звіяних вітром», так що цим усім займалися Шерон і небоги Рут, і поприїжджало купа наших родичів із Корка. Брендан — матусин хлопчик, а Ма — Брендасикова матуся. Пізніше вони обквокчуть кожну деталь того, що я зараз говорю.

— Доброго ранку, — кажу йому. — Шо як?

— Не скаржуся. В «Капітані» усе добре?

— Чудово. Мама нині аж сяє від щастя.

— Та? — Брендан збентежено всміхається. — Як так?

Я знизую плечима.

— Мабуть, з правильної ноги встала.

— Класно. — Він помічає мою торбу. — Мандруєш потроху?

— Не зовсім. Повторюємо французьку в Стелли Єрвуд, то вже й залишуся на ніч. Наступного тижня іспити.

Брат вражений.

— Молодчина, сестричко.

— Рут уже краще?

— Не дуже. Бог знає, чому це називають «ранішньою нудотою», якщо найгірше воно ловить посеред ночі.

— Може, це так матінка природа загартовує тебе до часів, коли дитина народиться, — припускаю я. — Усі ці безсонні ночі, сварки, ригачки… Вимагає витривалості.

Брат не ковтає наживку.

— Мабуть, так.

Мені важко уявити Брендана чиїмось татом, але до Різдва він ним і стане.

Позаду нас відчиняються двері «НатВесту», і клерки починають заходити всередину.

— Хай містер Конвей і не захоче звільнити свого зятя, — кажу я Брендану, — але в тебе робота не з дев’ятої?

— І то правда. До завтра, якщо повернешся зі свого повторюватону. Мама запросила нас на обід. Гарного тобі дня.

— Це вже найкращий день у моєму житті, — кажу я своєму братові і, через другі руки, мамі.

Ще зблиск його глянцевої усмішки — і Брендан пішов, злився з потоками людей у костюмах та одностроях, котрі йдуть на свої роботи в офісах, крамницях та фабриках.

У понеділок зроблю собі дублікат ключа від дверей Вінні, а сьогодні пройду ще звичним потаємним шляхом. Вище вулицею, що називається Гайок, прямо перед податковою, є провулочок, наполовину закритий контейнером, переповненим сміттєвими пакетами, від яких смердить спареними підгузками. Брунатний пацюк спостерігає за мною, ніби Король Фу-Фу. Спускаюся провулочком, повертаю праворуч, і ось я вже між парканами задніх подвір’їв будинків на Павичевій та стіною податкової. У дальньому кінці, біля самого залізничного переїзду, стоїть будинок Вінні. Я протискаюся крізь незакріплені дошки паркану і бреду через його задній двір. Трава і бур’яни доходять мені до пояса, сливки на деревах уже наливаються, хоча Вінні каже, що більшість фруктів однаково дістануться осам і хробакам, бо йому влом їх підбирати. Це ніби ліс зі «Сплячої красуні», що з усіх боків обступав замок, де сотню років усі спали. Вінні мав би підтримувати в саду порядок для своєї тітки, але та живе в Кінґс-Лінн і ніколи не приїздить, та й, зрештою, Вінні — байкер, а не садівник. Коли тут облаштуюся, приборкаю ці джунглі. Їм просто потрібна жіноча рука. Можу почати просто сьогодні, після того як позаймаюся на гітарі. У кутку є сарай, напівзахований в ожиннику, там зберігається різне садівницьке приладдя й газонокосарка. Соняхи, ружі, зозулині черевички, гвоздики, лаванду і трави в теракотових горщичках — ось що я посаджу. Я готуватиму скони, сливові пироги, кавові пляцки, і Вінні казатиме: «Боже, Голлі, як я взагалі без тебе жив?» У журналах пишуть, що шлях до серця чоловіка лежить через його шлунок. Лапатий пурпуровий кущ біля діжки з дощовою водою кишить білими метеликами, ніби обсипаний конфеті чи обвитий тасьмою; ніби живий.

Задні двері не замикаються, бо Вінні загубив ключ. Наші коробки з-під піци й склянки від вина досі лежать у раковині з минулого вечора, але жодних слідів сніданку — Вінні, мабуть, проспав і побіг на роботу, як завжди. Усю хату треба добре прибрати, повитирати порохи. Але спершу — кава й цигарка, і я встигла з’їсти лише половину своїх пластівців, перш ніж мама перейшла в наступ, як Мухаммед Алі. Я забула взяти сіжки — вилетіло з голови після зустрічі з Бренданом, — а Вінні тримає свої в нічному столику, тож піднімаюсь по сходах до його спальні. Чи, краще вже сказати, нашої спальні. Штори досі заслонені, повітря затхле, мов старі шкарпетки, тож я впускаю трохи світла, відчиняю вікно, повертаюся до ліжка — і вистрибую зі шкіри, бо Вінні лежить у ліжку з таким виглядом, ніби сам усрався з переляку.

— Це я, просто я, — трохи затинаюсь. — Вибач, я-я-я-я думала, ти на роботі.

Він хапається за серце і типу як сміється, ніби підстрелений.

— Боже, Гол. Я думав, це грабіжник!

Я типу як теж сміюся:

— Ти… вдома.

— Мою зміну промахали — нова секретарка тупо безнадійна. Так що Кев подзвонив і сказав, що в мене таки вихідний.

— Супер, — кажу я. — Це круто, бо… маю для тебе сюрприз.

— Круто, люблю сюрпризи. Але поставиш перше чайник? Я зараз спущуся. Бляха, що ж це я… Кави немає — будь сонечком, піди в «Стаффу» і купи банку «Золотого помолу». Я тобі віддам гроші… ем, коли повернешся.

Я мушу спершу сказати:

— Вінні, мама про нас знає.

— А? А. — Він замислюється. — Добре. А як вона, ем…

Раптом я боюся, що він мене не захоче.

— Не дуже добре. Якщо чесно, то розбушувалася так нормально. Сказала, що нам не можна бачитись, і типу пригрозила замкнути мене в підвалі. То я й пішла. Так що…

Вінні нервово на мене дивиться, не розуміючи натяку.

— Так що можна… типу… в тебе лишитися? Принаймні на деякий час.

Вінні глитає.

— Доообре… Так. Я зрозумів. Ну. Добре.

Звучить не дуже добре.

— Вінні, це означає «так»?

— Тааак. Звісно. Так. Але зараз мені реально потрібна кава.

— Серйозно? Ой, Віне! — Полегшення, мов тепла ванна. Я його обіймаю. Він спітнілий. — Вінні, ти найкращий. Я боялася, що ти не…

— Ми ж не можемо дозволити, щоб така маленька пухнаста сексі-киця, як ти, ночувала десь під мостом, правда? Але реально, Гол, мені потрібна кава, як Дракулі — кров, так що…

Він не договорює, бо я цілую його, мого Вінні, мого хлопця, котрий був у Нью-Йорку і потискав руку Девіду Бірну, і моє кохання до нього робить вжух, ніби бойлер розігрівається, і я налягаю на нього, і ми перекочуємось на зібгану гору з ковдри, але гора ворушиться, і моя рука стягує ковдру, а там моя найкраща подруга Стелла Єрвуд. У чому мати народила. Я ніби в страшному еротичному сні, тільки це не сон.

Я просто… витріщаюся в її міжніжжя, доки вона не каже:

— Сумніваюся, що вони в нас настільки різні.

Я переводжу погляд на Вінні, котрий виглядає так, ніби щойно всрався, а тоді він здобувається на даунський жарт:

— Це не те, про що ти подумала.

Стелла, спокійна як двері, прикривається ковдрою і каже Вінні:

— Не будь дебілом. Голлі, це саме те, про що ти подумала. Ми хотіли тобі сказати, але, сама бачиш, обставини заскочили зненацька нас усіх. Суть у тому, що тебе кинули. Неприємно, але буває навіть з найкращими — ну принаймні з більшістю, так що селяві. Не хвилюйся, в морі ще багато інших Вінні. Чому б тобі не прийняти поразку і не піти? Зберегти собі трошки гідності.

Коли я припиняю плакати, то виявляю, що сиджу на холодній сходинці в дворику, оточена п’ятьма-шістьма поверхами старої цегли та вузьких сліпих вікон. З-під бруківки пробиваються бур’яни, насіння кульбаби кружляє навколо, ніби сніг у сніговій кулі. Після того як я затраснула двері будинку Вінні, ноги привели мене сюди, на задній двір Ґрейвсендської стаціонарної лікарні, де доктор Марінус позбувся моєї Міс Константін, коли мені було сім років. Я вдарила Вінні? Рухалася ніби крізь мелясу. Не могла дихати. Він перехопив моє зап’ястя, і було боляче — досі боляче, — а Стелла гавкала: «Не будь дитиною, Голлі, відвали. Це реальне життя, а не серія “Династії”!» — і я вилетіла, затраснувши передні двері, і побігла так швидко, як лише могла, куди завгодно, нікуди, кудись… Я знала, що варто зупинитись — і я розхнипаюсь, розпливуся шмаркатим желе, а тоді хтось із маминих шпигунів мене побачить і доповість, і це стане вишенькою на її торті. Бо мама мала рацію. Я любила Вінні так, ніби він частинка мене, а він любив мене так, як люблять жуйку. Виплюнув мене, коли вивітрився смак, розгорнув іншу і почав жувати її, причому не абикого, а Стеллу Єрвуд. Як він міг? Як вона могла?

Припини ревіти! Подумай про щось інше…

Голлі Сайкс і дивна фігня, частина 1. У 1976-му мені було сім років. Тоді ціле літо не було дощу, сади побуріли, і я пам’ятаю, як ми з Бренданом і мамою стояли з відрами в черзі на кінці Королівської вулиці, щоб набрати воду з колонки — настільки серйозна була посуха. Того літа почалися мої жахіття. Я чула голоси в голові. Не божевільні, не принадні, навіть не дуже страшні, принаймні не відразу… я назвала їх Радіолюдьми, бо спершу подумала, що то в сусідній кімнаті грає радіо. Але радіо в тій кімнаті ніколи не було. Найчіткіше голоси лунали вночі, але я чула їх і в школі, якщо навколо достатньо тихо, — скажімо, на контрольній. Говорили по три-чотири голоси водночас, тож я ніколи не могла розібрати, що вони кажуть. Брендан колись розказував про психічні лікарні та людей у білих халатах, тож я нікому не розповідала. Мама була вагітна Джеко, тато працював до упаду в пабі, Шерон було тільки три, а Брендан ще був пісюном. Я знала, що чути голоси — ненормально, але вони мені не шкодили, тож це була, можливо, просто одна з тих таємниць, із якими люди живуть.

Однієї ночі мені приснилось жахіття про смертоносних бджіл, котрі літали по «Капітані Марлоу», і я прокинулася спітніла. На моєму ліжку сиділа пані, котра сказала: «Не хвилюйся, Голлі, все добре», — і я відповіла: «Дякую, мам», — бо хто ж іще то міг бути? Та тоді я почула, як мама сміється на кухні, далі по коридору, — це було ще до того, як моя кімната переїхала на мансарду. Так я зрозуміла, що пані на ліжку мені просто сниться, і я ввімкнула світло, щоб це довести.

І, ясна річ, нікого там не було.

«Не бійся, — сказала пані, — але я так само справжня, як і ти».

Я не закричала й не запанікувала. Звісно, тремтіла, але навіть у страху почувалась так, ніби це загадка чи тест. У моїй кімнаті нікого не було, проте хтось до мене говорив. Отож я так спокійно, як лише могла, запитала пані, чи вона не привид. «Не привид, — відповіла пані, котрої там не було, — а гостя у твоїй голові. Ось чому ти мене не бачиш». Я запитала, як мою гостю звати. «Міс Константін», — сказала вона. І ще сказала, що відправила Радіолюдей геть, бо ті відволікали, і сподівається, що я не проти. Я не була проти. Міс Константін сказала, що мусить іти, але залюбки невдовзі б ще завітала, бо я «виняткова панянка».

Тоді вона зникла. Я ще дуже довго не могла заснути, але коли заснула, то почувалась так, ніби в мене з’явилась подруга.

Що тепер? Додому? Я собі радше голку в ясна вштрикну. Мама зготує мені гарячий і запашний пиріжок з гівном, полиє його дриснею, а сама сяде збоку в білому пальті й пильнуватиме, щоб я не вибрала жодної сраної родзинки, а їла все, і віднині на вічні віки, якщо я писну їй щось за межами «так, сер, ні, сер, сміття пора виносити, сер», вона згадуватиме про Інцидент із Вінні Костелло. Окей, ну не живу я на Павичевій вулиці, але однаково можу піти з дому, принаймні достатньо надовго, щоб довести мамі, що я доросла й здатна подбати про себе, тож нічого ставитись до мене так, ніби мені сім рочків. У мене достатньо грошей, щоб якийсь час прохарчуватись, а гарячінь, здається, надовго, тож можна сказати, що це просто ранній початок літніх канікул. У сраку іспити, у сраку школу. Стелла викрутить усе так, щоб це я була якась істерична жалюгідна Плакуча Верба, котра просто не може змиритися з тим, що бойфренд від неї втомився. У понеділок до дев’ятої ранку Голлі Сайкс уже буде в Офіційному списку попусків школи «Віндмілл Гілл». Стопудово.

Сирена швидкої наближається, стає нагальнішою, відлунює двориком і зупиняється ніби посеред речення… Я підсмикую свою торбу і підводжуся. Ну, куди тепер? Кожен підліток-утікач в Англії, як по нитці, їде в Лондон, уявляючи, що там його підбере якийсь шукач талантів чи хрещена фея, але я рушу в протилежному напрямку, на мочарі Кенту: коли ростеш у пабі, то можна наслухатися, які саме шукачі талантів і хрещені феї підбирають підлітків, що тікають у Лондон. Може, знайду якийсь сарай чи порожній літній будиночок, де перебуду певний час. Могло б так бути. Отож я рушаю вперед, за ріг лікарні. Паркінг заповнений вітровими шибами, що виблискують на яскравому сонці. У прохолодному тінистому передпокої лікарні бачу ряди людей: вони курять і чекають новин.

Чудні це місця — лікарні…

Голлі Сайкс і дивна фігня, частина 2. Минуло кілька тижнів, і я почала думати, що Міс Константін мені наснилася, бо вона так і не повернулась. От тільки я сама раніше не знала слова, яким вона мене назвала, — «виняткова»… Я знайшла його в словнику і не могла зрозуміти, як воно потрапило мені в голову, якщо не від Міс Константін. Відповіді не знаю донині. Але потім, однієї ночі у вересні, вже після повернення до школи, я прокинулась і зрозуміла, що вона є, і я була більше рада, ніж налякана. Мені подобалось бути винятковою. Я запитала Міс Константін, чи вона янгол, і вона трошки посміялася, сказала: ні, людина, як і я, але вона навчилась вислизати зі свого тіла й навідувати друзів. Я запитала, чи я тепер її подруга, а вона запитала: «А ти б хотіла?», — і я сказала, так, будь ласка, понад усе, а вона відповіла: «Тоді ти моя подруга». Ще я запитала Міс Константін, звідки вона, а вона сказала, що зі Швейцарії. Я, щоб покрасуватися, запитала, чи це у Швейцарії винайшли шоколад, і вона відповіла, що я одна з найрозумніших пуп’янків, які їй доводилось бачити. Відтоді вона приходила до мене щоночі, на кілька хвилин, і я розповідала їй про свій день, а вона слухала і співчувала чи підбадьорювала. Вона завжди була на моєму боці, на відміну від мами чи Брендана. Я також розпитувала Міс Константін про всяке. Іноді вона відповідала прямо, як-от коли я запитала, якого кольору в неї волосся, а вона відповіла, що то «хромований блонд», але нерідко і зводила відповідь на манівці фразами типу «Голлі, давай поки не розкривати всіх карт, добре?»

Тоді одного дня найобдарованіша задира в школі, Сьюзен Гілледж, допалась до мене, коли я поверталась зі школи. Її тато був рядовим у Белфасті, а моя мама була ірландка, тому вона притиснула колінами мою голову і не відпускала, доки я не зізнаюся, що ми тримаємо вугілля у ванні та любимо ІРА. Я не зізнавалась, тож вона закинула мій наплічник на дерево і сказала, що змусить мене заплатити за побратимів її тата, вбитих у Белфасті, і коли я комусь розповім, то загін її тата підпалить наш паб, і вся моя сім’я підсмажиться, і це буде моя провина. Я не була шматою, але все ж таки дитиною, а Сьюзен Гілледж тисла на правильні кнопочки. Мамі з татом я не розказала, але дуже боялася йти до школи наступного дня, переживала, що може статися. Проте тієї ночі, коли я прокинулася в теплій кишеньці свого ліжка і до мене долинув голос Міс Константін, то був не просто її голос у моїй голові — вона сама була тут, особисто, сиділа в кріслі біля мого ліжка і сказала: «Прокидайся, дрімлюжко». Вона була молода, мала біляво-золоте волосся, губи, які, напевно, були рожево-червоні, а в місячному світлі здавались багряно-чорними, й одягнута була в якусь сукню. Вона була прекрасна, ніби картина. Врешті-решт я спромоглася запитати її, чи це сон, а вона відповіла: «Я тут, бо моє чудове, виняткове дитя сьогодні було дуже нещасне, і я хочу знати чому». Тож я розповіла їй про Сьюзен Гілледж. Міс Константін нічого не казала, доки я не договорила, а тоді повідомила, що зневажає всіх цих задир, і чи хочу я, щоб вона виправила ситуацію? Я сказала, так, будь ласка, та перш ніж я встигла щось запитати, у коридорі почулися татові кроки, і він відчинив двері, і світло з майданчика мене засліпило. Як я поясню, чому Міс Константін сидить у мене в спальні о першій ночі? Але тато поводився так, ніби її там не було. Він просто спитав, чи в мене все добре, сказав, що йому почувся голос, і, звичайно, Міс Константін у кімнаті не було. Я сказала татові, що мені, певно, щось наснилось і я говорила вві сні.

Врешті я й сама в це повірила. Одна річ — голоси, але жінка в сукні у моєму кріслі? Наступного ранку я пішла до школи, як завжди, і не побачила там Сьюзен Гілледж. І ніхто не побачив. Наш директор запізнився на шкільні збори й повідомив, що Сьюзен Гілледж збила вантажівка, коли вона їхала до школи на велосипеді, що це дуже серйозно і нам треба молитися за її одужання. Почувши це, я заніміла й похолола, і від голови відлило стільки крові, що актова зала ніби згорнулась навколо мене, і після того я не пам’ятала навіть, як упала на підлогу.

Темза сьогодні неспокійна й каламутна, і я йду, і йду, і йду геть від Ґрейвсенда в бік мочарів Кенту, і, перш ніж я зоглянуся, вже одинадцята тридцять, і місто — лише мініатюрна модель самого себе, далеко позаду. Вітер відгортає хмари від димарів заводу «Blue Circle», ніби фокусник витягує з кишені нескінченні хустинки. Справа від мене понад болотами гуде А2. Старий містер Шаркі каже, що її збудували на дорозі, яку римляни проклали ще в часи римлян, і А2 залишається дорогою на Дувр, звідки можна перебратись на континент, як робили римляни. З пілусами в руках, вишикувавшись у дворяд. У пабі тато зараз пилососитиме бар, хіба що це зробить Шерон, щоб заробити мої три фунти. Ранок став душний і тягучий, ніби потрійний урок математики, від сонця болять очі. Я залишила сонцезахисні окуляри на кухні Вінні, на сушилці. Вони коштували чотирнадцять дев’яносто дев’ять. Я купила їх зі Стеллою, котра сказала, що бачила такі самі на вулиці Карнабі втричі дорожче, тож я вирішила, що це вигідна покупка. Тоді я уявляю, як душу Стеллу, і мої руки та пальці напружуються, ніби я справді це роблю.

Хочеться пити. Відколи я пішла, мама вже б мала сказати щось татові, мовляв, Голлі побігла з дому через свої підліткові психи, але ставлю мільйон на те, що вона все поперекручувала. Тато, певно, пожартував про «жіночі нерви», а ПіДжей і Пасатиж і Великий Декс кивали і шкірились, як і пасує таким мудилам. ПіДжей ще вдавав, ніби читає газету «Sun»:

— Тут пишуть: «Астрономи Гівносранського університету знайшли нові докази того, що наш всесвіт насправді обертається навколо підлітків».

Вони всі погигикали, а Старий Добрий Дейв Сайкс, найкращий лендлорд у світі, приєднався до них зі своїм сміхом у стилі «ви такі кумедні, що я зараз упісяюсь». Подивимось, чи сміятимуться вони, якщо я не з’явлюсь до середи.

Попереду, віддалік, рибалять чоловіки.

Дивна фігня, фінал. Поки мене напівнесли-напівтягли до кабінету шкільної медсестри, я чула, що Радіолюди повернулись. Їх були сотні, всі шепотіли одночасно. Це мене лякало, але далеко не так сильно, як думка про те, що я вбила Сьюзен Гілледж. Тож я розповіла медсестрі про Радіолюдей та Міс Константін. Бабуська подумала, що я в найкращому випадку дістала струс мозку, а в найгіршому — поїхала дахом, тож вона зателефонувала мамі, а та зателефонувала нашому лікарю, і того-таки дня мене оглянув лор у Ґрейвсендській стаціонарній лікарні. Він не знайшов жодних вад, тому порадив знайомого дитячого психіатра з лікарні на Великій Ормондській, котрий спеціалізувався саме на таких випадках. Мама доводила, що «моя доця не психована!», але лікар налякав її словом «пухлина». Після найгіршої ночі в моєму житті (я молилася Богу, щоб він не підпускав до мене Міс Константін, тримала під подушкою Біблію, але через Радіолюдей не могла склепити очей ні на секунду) нам зателефонував лор і сказав, що його друг-спеціаліст через годину буде в Ґрейвсенді, тож чи не могла б мама привезти мене негайно?

Доктор Марінус став першим китайцем, якого я бачила в житті, якщо не рахувати китайців з ресторану «Тисяча осеней», куди нас із Бренданом час від часу посилали по їжу на виніс, коли мама була надто втомлена, щоб готувати. Доктор Марінус говорив правильною, досконалою англійською, тихо, так що треба було уважно слухати, аби все вловити. Він був низький і худий, але попри це ніби наповнював собою кімнату. Спершу він запитав про школу, про сім’ю, всіляке таке, тоді перейшов до моїх голосів. Мама повторювала, що «моя доця не божевільна, якщо ви на це натякаєте, це лише струс». Доктор Марінус сказав мамі, що він згоден із нею, що я і близько не божевільна, але мозок може бути нелогічним місцем. Щоб допомогти йому виключити пухлину, вона мала дозволити мені самостійно відповідати на питання. Тож я розповіла про Радіолюдей, і Сьюзен Гілледж, і Міс Константін. Мама знову розквокталась, але доктор Марінус запевнив її, що акустичні галюцинації — «денні жахіття» — доволі поширені в дівчат мого віку. Він сказав мені, що нещаслива пригода зі Сьюзен Гілледж — це просто велика випадковість і що навіть настільки великі випадковості постійно трапляються у світі, навіть просто зараз, і це була моя черга. Мама запитала, чи є ліки від цих денних жахіть, і я пам’ятаю, як доктор Марінус сказав, що, перш ніж ступати на цю стежку, можна спробувати простішу техніку зі «Старого краю». Він сказав, що це схоже на акупунктуру, але без голок. Він попросив маму стиснути точку на моєму середньому пальці — він помітив її кульковою ручкою, — а тоді великим пальцем торкнувся мого чола посередині. Ніби художник, що залишає мазок фарби. Мої очі заплющились…

…і Радіолюди зникли. Не просто затихли, а зникли-зникли. Мама з мого лиця зрозуміла, що сталося, вона була шокована і втішена не менше за мене. Все перепитувала: «І це все? Ні дротів, ні пігулок?» Доктор Марінус сказав: так, цього має вистачити.

Я запитала, чи Міс Константін так само зникла назавжди.

Лікар сказав: так, принаймні на найближче майбутнє.

Кінець. Ми пішли, я виросла, і ні Радіолюди, ні Міс Константін так і не поверталися. Я подивилася кілька документалок про те, як розум може нас обманювати, і тепер знаю, що Міс Константін була просто ніби уявною подружкою, типу Зайчика-Стрибайчика Шерон, яка вийшла з-під контролю. Випадок із Сьюзен Гілледж був великим збігом, як і сказав доктор Марінус. Вона не померла, але переїхала в Ремсґейт, хоч дехто казав, що різниця невелика. Доктор Марінус зробив мені якийсь гіпноз, як на тих касетах, які купують, щоб кинути курити. З того дня мама перестала казати «китайози» і донині ладна накрити мокрим рядном кожного, хто вживає це слово. «Китайці, а не китайози, — каже вона, — і вони найкращі лікарі в нашій охороні здоров’я».

Годинник показує першу. Далеко позаду мене схематичні чоловічки рибалять на відмілинах біля форту Шорнмід. Ген попереду — щебеневий кар’єр із великим конічним насипом та стрічкою конвеєра, що годує баржу. Я бачу Форт Кліф із вікнами, схожими на порожні очниці. Старий містер Шаркі каже, що під час війни в них були протиавіаційні батареї, і коли люди у Ґрейвсенді чули великі гармати, то знали, що в них є шістдесят секунд максимум, аби дістатися до бомбосховища під сходами чи в глибині саду. Я б хотіла, щоб бомба впала на одну хату на Павичевій вулиці просто зараз. Закладаюся, що вони жеруть піцу на ланч: Вінні харчується виключно піцою, бо він надто лінива срака, аби готувати. Закладаюся, що вони з мене сміються. Цікаво, чи Стелла в нього ночувала. Я думала, що достатньо двом закохатися — та й по всьому. Дурна. Дурна! Я копаю камінець, але це не камінець, це маленька окрушина скелі, об яку зминається мій палець. Біль прокреслює ламану лінію до мозку. Тепер мої очі теплі та мокрі — господи, звідки вся ця вода? Сьогодні рідина потрапила в моє тіло хіба коли я чистила зуби, а потім їла пластівці з молоком. Мій язик нагадує ту штуку, оазис, яку використовують у флористиці. Торба натирає плече. Серце зібгане, як новонароджений тюлень. Шлунок, мабуть, порожній, але я надто пригнічена, щоб це відчувати. Втім, я не повернусь і не піду додому. Дзуськи, курва.

До третьої години в мене пече вже в усій голові, не тільки в роті. Гадаю, я ніколи в житті так далеко не заходила. Ніде не видно не те що якоїсь крамниці, а навіть будинку, де я могла б попросити склянку води. Тоді помічаю невелику жінку, яка рибалить у кінці причалу, ніби зумисне забившись у куток, де її ніхто не помітить. До неї ще далеченько, каменем не докинути, але я бачу, як вона наливає щось із фляги в горня. Зазвичай я б нізащо так не зробила, але так хочу пити, що йду набережною до неї на причал, гучно стукаючи по дошках накриття, щоб її не злякати.

— Перепрошую, може, у вас є трохи води? Будь ласка?

Вона навіть не озирається.

— Холодний чай підійде?

Її скрегітливий голос лунає ніби звідкись ізгарячу.

— Було б чудово, дякую. Я не перебірлива.

— То пригощайся, як не перебірлива.

Я наповнюю горня, не думаючи про мікроби і все таке. Це не звичайний чай, але освіжає краще за все, що я пила до цього, і я прополіскую рідиною весь рот. Тепер я вперше як слід дивлюсь на неї. Трохи слонові очі на зморщеному старечому обличчі, коротке сиве волосся, неохайна сорочка сафарі та шкіряний широкополий капелюх, котрому з вигляду вже років сто.

— Смачно? — питає вона.

— Так, — відповідаю. — Смачно. На смак як трава.

— Зелений чай. Добре, що ти не перебірлива.

Я питаю:

— Відколи це чай буває зелений?

— Відколи в кущів стало зелене листя.

Плюскається риба. Я бачу, де вона була, але не де є зараз.

— Багато наловили сьогодні?

Павза.

— П’ять окунів. Одну форель. Повільний день.

Я не бачу відра або чогось такого.

— А де вони?

На краєчок її капелюха сідає бджола.

— Я їх відпустила.

— Якщо ви не хочете риби, то навіщо її ловите?

Минає кілька секунд.

— Для цікавої бесіди.

Я роззираюся: стежка, поле ожини, низькорослий ліс і заглушена травою доріжка. Мабуть, вона вар’ята грає.

— Тут нікого немає.

Бджолі добре там, де вона сидить, попри те що жінка ворушиться, змотуючи вудку. Я відсуваюся вбік, поки вона перевіряє, чи наживка добре тримається на гачку. Краплі води розбиваються об спраглі дошки причалу. Річка сьорбає берег і плюскотить об дерев’яні палі. Не підводячись, самим лише досвідченим рухом зап’ястя стара посилає свинцевий тягарець ген далеко, жилка свистко розмотується, і тягарець приземляється у воду точно там, де був раніше. Кола на воді. Мертва тиша…

Тоді вона робить дещо насправді дивне. Дістає з кишені крейдяний стержень і пише на дошці біля своєї ноги: МОЄ. На сусідній дошці вона пише: ДОВГЕ. А на наступній — слово ІМ’Я. Тоді жінка відкладає крейду і повертається до риболовлі.

Я чекаю, коли вона пояснить, але вона не пояснює.

— Що це значить?

— Що що значить?

— Що ви оце написали.

— Це інструкції.

— Інструкції для кого?

— Для когось через багато років.

— Але це крейда. Вона змиється.

— З причалу — так. Але не з твоєї пам’яті.

Окей, тобто стара нормально так дахом поїхала. Тільки я їй про це не кажу, бо хочу ще того зеленого чаю.

— Допивай чай, якщо хочеш, — каже вона. — Найближчий магазин ви з хлопцем знайдете хіба у Всіхсвятську-над-Морем…

— Дякую велике. — Я наповнюю горня. — Ви впевнені? Тут більше немає.

— Добро заслуговує на добро. — Вона дивиться на мене оком вправної снайперки. — Мені може знадобитися притулок.

Притулок? Психіатричний?

— Тобто?

— Прихисток. Криївка. Якщо Перша Місія провалиться, на що вона, боюсь, приречена.

З шизонутими важко.

— Мені п’ятнадцять. Я не маю притулку чи, ем… криївки. Вибачте.

— Ти ідеальна. Ти неочікувана. Мій чай — за твій притулок. Домовились?

Тато каже, з пияками треба так: спершу задобрити, тоді лишити, і хто його знає, може, ця вальканута з тих пияків, що ніколи не просихають.

— Домовились.

Вона киває, і я п’ю, доки сонце не починає тьмяно просвічувати крізь дно пластикового горнятка.

Баба знову відводить погляд.

— Дякую, Голлі.

Я дякую навзаєм і повертаюся на сушу. Тоді розвертаюсь і йду назад до неї.

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

Вона не обертається й питає:

— Під яким ім’ям мене хрестили?

Що за дурнувата гра?

— Маленька Естер.

— А звідки ти знаєш моє ім’я?

— Бо… ви мені щойно сказали.

Сказала? Та не інакше.

— От і розібрались.

І це були останні слова Маленької Естер.

Десь близько четвертої я добуваюся до смуги рінистого пляжу біля дерев’яного хвилеріза, що спускається в річку. Знімаю свої докси. На великому пальці здоровенний синець, схожий на розчавлену ожину. Ням. Я дістаю платівку з «Fear of Music» із торби, підкочую джинси і заходжу у воду по коліна. Звивиста річка прохолодна, ніби вода з-під крана, а сонце пражить, але вже не так, як тоді, коли я залишила ту стару з її риболовлею. Тоді я запускаю вініл так сильно і далеко, як лише можу. Він не надто аеродинамічний, тож летить просто вгору, а тоді внутрішній конверт із платівкою всередині випадає, плюскає у воду. Чорна обкладинка альбому падає, мов поранена пташка, і якийсь час тримається на воді. Сльози, знову сльози котяться з моїх зболених очей, і я уявляю, як бреду туди, де просто зараз іде на дно моя платівка, котиться вниз річищем, пробираючись крізь форель та окунів до іржавих велосипедів, і кісток утоплених піратів, і німецьких літаків, і пожбурених у воду обручок, і бозна-чого ще.

Але я бреду назад на берег і лягаю на ложе з теплої ріні, біля моїх доксів. Тато сидітиме нагорі, поклавши ноги на канапу. «Гадаю, Кет, мені варто піти скласти візит цьому другові Костелло», — отак він скаже. Мама загасить цигарку в холодній каві на дні своєї чашки. «Ні, Дейве. Саме цього Її Величність і хочуть. Поігноруй її Гучну Заяву достатньо довго, і вона сама почне цінувати те, скільки ми для неї робимо…»

Але до завтрашнього вечора ма вже почне турбуватися про школу в понеділок, бо коли школа запитає, де я і чому не з’являюсь на іспити, вона буде набагато менше пирхати на мою Гучну Заяву. Вона у всеозброєнні піде просто до Вінні. Мама здере з Вінні шкуру (круто, ге!), але однаково не дізнається, де я. Вирішено. Перетаборую десь дві ночі, а тоді подивлюсь, як почуватимусь. Якщо не купувати цигарок, то моїх 13 фунтів 85 пенні вистачить на два дні з картоплею фрі, яблуками й печивом «Річ Ті». Якщо дістанусь до Рочестера, то, можливо, навіть візьму трохи грошей з рахунку TSB й продовжу свої невеличкі канікули.

Велика вантажна баржа суне вниз за течією й гучно сигналить. На оранжевій обшивці білими літерами написано «Зірка Риги». Цікаво, Рига — це якесь місце чи що? Шерон і Джеко б знали. Я широко позіхаю, лягаю на шурхітливу рінь і дивлюсь, як хвиля від великого корабля облизує берег.

Боже, раптом так хочеться спати…

— Сайкс? Ти жива? Гей… Сайкс.

День вибухає, і ось вони: «Де я?», і «Чому я боса?», і «Якого біса Ед Брубек тримає мене за руку?» Я відсмикую її, підводжусь і проходжу кілька ярдів, доки підошвам моїх ніг не стає ай-ай-ай на гарячій ріні, а тоді вдаряюся головою об дерев’яний хвилеріз.

Ед Брубек не поворухнувся:

— Аж заболіло.

— Я знаю, курва, що заболіло. Це ж моя голова.

— Я лише хотів переконатися, що ти не вмерла.

Я потираю голову.

— Я що, схожа на мертву?

— Ну так, секунду тому була схожа, трохи.

— Ну а я, курва, жива. — Бачу велосипед Брубека, що лежить на боці; його колесо досі крутиться. До рами досі причеплена рибальська вудка. — Я просто… куняла.

— Сайкс, тільки не кажи, що ти прийшла сюди з міста.

— Ні, прискакала на фітболі, але цей гівнюк поскакав далі без мене.

— Хах. Ніколи не думав, що ти з любителів природи.

— А я ніколи не думала, що ти з добрих самаритян.

— Вік живи — вік учись.

Пташка співає, віть-тьох-тьохає за милю над нами. Ед Брубек відгортає чорне волосся з очей. Його шкіра така засмагла, що він міг би бути турком або кимось типу того.

— То куди ти йдеш? — питає.

— Куди ноги занесуть із цієї сраки.

— Ой боже. Що ж такого паскудний Ґрейвсенд зробив тобі цього разу?

Я взуваю докси. Набряк болить.

— А ти куди йдеш?

— Мій дядько живе отам. — Ед Брубек махає рукою вглиб суші. — Він зараз не дуже мобільний і майже сліпий, так що я трохи складаю йому компанію. Я їхав до Всіхсвятська, хотів порибалити, але побачив тебе і…

— Подумав, що я померла. А я не померла. Не смію тебе далі затримувати.

Він скорчує міну «як тобі завгодно» і вилазить назад на набережну.

Я гукаю вслід:

— Брубеку, як далеко звідси до Всіхсвятська?

Він підводить свій велосипед.

— Миль зо п’ять. Підвезти?

Я думаю про Вінні з його «нортоном» і хитаю головою. Він залазить на велик красуючись і рушає. Підбираю жменю камінців і жбурляю їх у воду, сильно й люто.

Схожий на чорнильну цятку Ед Брубек зникає за хащею гостроверхих дерев ген попереду. Він не озирався. Тепер я шкодую, що не погодилась на його пропозицію. Коліна затерпли, ноги пульсують, а кісточки почуваються так, ніби по них пройшлися крихітними дрильками. П’ять миль у такому стані я йтиму вічність. Але Ед Брубек — мужик, як і Вінні — мужик, а всі мужики — просто спермостріли. Живіт бурчить від сухого голоду. Зелений чай чудовий, поки ти його п’єш, але від нього і сциш як верхова кобила, тому зараз у роті таке відчуття, ніби там висрався і здох пацюк. Ед Брубек — мужик, так, але ж не кінчений мудак. Того тижня він засперечався з нашою вчителькою християнської етики місіс Бінкірк і був посланий до містера Ніксона за те, що назвав її «фанатичкою року». А це доросла образа. Люди — це айсберги, ти бачиш лише маленьку частинку, а більшість проходить повз тебе. Я намагаюсь не думати про Вінні, але думаю і пригадую, як ще сьогодні зранку мріяла заснувати з ним гурт. Попереду з-за хащі гостроверхих дерев випливає схожий на чорнильну цятку Ед Брубек, їде в мій бік. Мабуть, вирішив, що для риболовлі вже пізно, і вертається у Ґрейвсенд. Він усе більшає і більшає, аж доки не стає собою в натуральний розмір і показушно гальмує в дрифті, нагадучи мені, що він досі хлопець, а не лише мужик. Очі світяться білим на його темному обличчі.

— Сайкс, може, таки сядеш? — він ляскає по сідлу велика. — До Всіхсвятська ще ого. Ти туди й до ночі не дійдеш.

Ми трусимось доріжкою з пристойною швидкістю. Щоразу, коли трапляється горбик, Брубек питає: «Ти нормально?», а я відповідаю: «Ага». Морський бриз і вітер від їзди прослизають мені в рукави і б’ють у груди, ніби збочений Містер Лоскіт³. Піт приліплює Брубекову футболку йому до спини. Я відмовляюся думати про піт Вінні, піт Стелли… Моє серце знову тріскає, і з нього сочиться сироп, і пече, ніби «Деттол» на подряпині. Я тримаюся за багажник обома руками, але тоді дорога стає ще більш ямистою, тож чіпляюсь, просиливши великий палець у поясну петельку на джинсах Брубека. У Брубека від цього, мабуть, стояк, але це його проблема, не моя.

Пухнасті ягнята щипають траву. Вівці стежать за нами, ніби ми збираємось подати їхніх дітей на обід із пюре та зелениною.

Ми лякаємо пташок із ложкоподібними дзьобами, що чапають на своїх довгих цибах: вони пурхають геть, за річку. Кінчики крил торкаються води, від доторків розходяться кола.

Тут Темза перетворюється на море, а Ессекс — на золото. Он та ляпка — це острів Канві; далі за ним — Саутенд.

Ла-Манш блакитний, як паста в ручці; небо блакитне, як крейда для київ. Ми трусимось через пішохідний місток над миршавим потічком, наполовину замуленим, наполовину засипаним піском, а за ним: «ВІТАЄМО НА ОСТРОВІ ҐРЕЙН».

Але це не справжній острів. Хіба, можливо, в давнину був.

Та пташка, що каже віть-тьох-тьох, летіла за нами. Очевидно.

Всіхсвятськ-над-Морем — це, по суті, величезний парк відпочинку, що розкинувся на узбережжі біля непримітного села. Там усе — суцільні ряди фургонів та ще таких подовгих хатинок на маленьких опорах, які в американських фільмах називають «трейлерами». Там усюди, куди не глянь, напівголі діти і повністю голі карапузи стріляють із водних пістолетів, граються в свінгбол і гасають. Підпилі матусі закочують очі на підрожевілих від сонця татусів, які перепалюють ковбаски на барбекю. Я намагаюся наїстись димом.

— Не знаю, як ти, — каже Брубек, — але я вмираю з голоду.

Я вкладаю надто багато ентузіазму у фразу «Є трохи», тож він паркує велик біля закладу, де подають фіш-енд-чипс, біля «Шаленого гольфу у лінивого Рольфа». Брубек замовляє тріску з картоплею, це два фунти, я — лише картоплю, бо це п’ятдесят пенсів. Але Брубек каже гаврику за стійкою:

— Дві тріски з картоплею, будь ласка.

Він простягає п’ятірку, і гаврик глипає на мене, а тоді дивиться на Брубека поглядом «непогано, синку», яким чоловіки дивляться одне на одного, і мене це бісить, бо ми з Брубеком не хлопець і дівчина і не будемо, курва, скільки б панірованої тріски він мені не купив. Брубек бере нам ще дві бляшанки кока-коли і помічає моє лице.

— Це просто риба з картоплею, нічого більше.

— Та ясно, бляха, що нічого більше. — Це вийшло гостріше, ніж я планувала. — Але дякую.

Ми проминаємо останній будиночок і йдемо до бетонного прихистку, якраз біля початку дюн. З віконної шпари дме, але Брубек залазить на низький плаский дах.

— Це таблетниця, — каже він. — Тут були кулеметні застави під час війни, на випадок німецького вторгнення. Їх тут досі сотні, якщо пошукати. Отак подумати — це і є мир, коли використовуєш кулеметні гнізда як столики для пікніка.

Я дивлюсь на нього: ти б нізащо не сказав чогось настільки розумного в школі. Я залажу самостійно і дивлюся на пейзаж. На тому березі ширшого за милю гирла Темзи — Саутенд, а з іншого боку видно ширнесські доки на острові Шеппі. Тоді ми відкриваємо наші кока-коли, і я обережно відламую кільце, щоб потім кинути його в бляшанку. Об них собаки ранять лапи. Брубек підносить свою бляшанку до мене, щоб ми могли дзенькнутись, ніби це келихи з вином, але я не дивлюся йому в очі, аби в нього не виникло якихось думок, і ми п’ємо. Мій перший ковток — це бабаааах крижаних бульбашок. Картопля тепла й оцтиста, а паніровка гаряче розповзається під нашими пальцями, коли ми відгортаємо її, щоб дістатися до жирних пластівців тріски.

— Смакота, — кажу я. — Будьмо.

— Не так смачно, як у манчестерських фритюрнях, — каже Брубек.

Повітряний змій пише по блакиті рожевим хвостом.

Я наповнюю легені одною з Брубекових «дангіллів». Отак ліпше. Тоді думаю, як Стелла Єрвуд і Вінні курять його «мальборо» в ліжку, і раптом мені доводиться вдавати, ніби щось потрапило в око. Щоб відволіктись, я питаю Брубека:

— То що це за твій дядько? Той, котрого ти навідував.

— Дядько Норм. Мамин брат. Працював оператором крана на цементному заводі «Blue Circle», але вже не працює. Сліпне.

Я глибоко затягуюсь.

— Це жахливо. Бідолаха.

— Дядько Норм каже: «Жалощі — різновид насильства».

— А він цілком осліп, чи частково, чи…

— Він втратив зір приблизно на три чверті на обох очах і продовжує втрачати. Найгірше для нього те, що він більше не може читати газети. Каже, це ніби шукати ключі в сніговій каші. Так що суботами я переважно їжджу в його бунгало і читаю йому замітки з «Ґардіан». Тоді він говорить про боротьбу Тетчер проти профспілок, чому росіяни в Афганістані, чому ЦРУ скидає демократичні уряди в Латинській Америці.

— Схоже на школу, — кажу я.

Брубек хитає головою:

— Більшість наших учителів просто хочуть о четвертій бути вдома, а в шістдесят — на пенсії. А дядько Норм любить говорити й міркувати і хоче, щоб ти це теж любив. У нього розум гострий, як бритва. Тоді моя тітка готує великий обід, і дядько лягає подрімати, а я йду рибалити, якщо погода хороша. Ну хіба що побачу когось із класу мертвою на пляжі. — Він гасить цигарку об бетон. — А в тебе що за історія, Сайкс?

— Тобто «що за історія»?

— О восьмій сорок п’ять я бачив, як ти йдеш по Королівській і ховаєшся…

— Ти мене бачив?

— Ага. Ховаєшся в критий ринок, але через сім годин ціль помічено за десять миль на схід від Ґрейвсенда, за течією річки.

— Ти хто? Ед Брубек, приватний детектив?

Маленький безхвостий песик, метляючи цілим тілом, потихеньку підходить до нас. Брубек кидає йому шматок картоплі.

— Якби я був детективом, то припустив би якісь проблеми з бойфрендом.

Мій голос стає різкішим:

— Не твоє діло.

— Правда. Але цей мудак того не вартий, ким би він не був.

Насупившись, я кидаю собаці шматок картоплі. Він хапає його так голодно, що я думаю, чи він не бродячий. Як я.

Брубек згортає свій папірець від картоплі в трубочку і струшує крихти собі в рот.

— Плануєш до вечора вертатись до міста?

Я притлумлюю стогін. Ґрейвсенд — чорна хмара. Вінні, Стелла і мама — в ній. Є нею. Мій годинник показує 18:19, у «Капітані Марлоу» якраз буде весело й гамірно, коли повалять постійні вечірні клієнти. Джеко і Шерон сидітимуть нагорі на дивані, дивитимуться «Команду А» під сирні штучки і шматок шоколадного торта. Я б хотіла бути з ними, але як же мамин ляпас?

— Ні, — кажу Брубеку. — Не планую.

— Через три години стемніє. Не так багато часу на пошуки мандрівного цирку.

Трава на дюні хилиться. Хмари біжать небом із Франції. Я одягаю куртку.

— Може, знайду собі якусь зручну таблетницю. У якій ще ніхто не насцяв. Або сарай.

А ось і мартини на пружинках, теж виквилюють собі картоплю. Брубек підводиться і махає на мартинів руками, ніби Божевільний Принц Всіхсвятська-над-Морем, щоб вони розлетілися, так, аби було. І каже:

— Можливо, я знаю краще місце.

Ми знову їдемо нормальною дорогою. Великі поля в пласкій, як налисник, сраці світу, довгі чорні тіні. Брубек дуже таємничо говорить про те, куди ми їдемо («Сайкс, ти мені або довіряєш, або ні»), але каже, що там тепло, сухо й безпечно і що він сам лишався там разів п’ять-шість, коли ходив на нічну риболовлю, тож я поки що не перечу. Він каже, що поїде додому після Ґрейвсенда. Оце проблема з хлопцями: вони зазвичай тобі допомагають лише тому, що ти їм подобаєшся, але не існує пристойного способу це з’ясувати, перш ніж стане надто пізно. Ед Брубек наче нічого, ще й читає суботами по обіді своєму сліпому дядькові, але через сраних Вінні зі Стеллою я вже не впевнена, чи нормально розумію людей. Проте ніч надходить, і вибору в мене практично нема. Ми проминаємо величезну фабрику. Я саме збираюсь запитати Брубека, що там виготовляють, як він каже, що це електростанція Ґрейну, забезпечує електрикою Ґрейвсенд і половину південно-східного Лондона.

— Так, знаю, — брешу я.

Церква присадкувата, із вежею з бійницями, золота в останніх променях дня. Ліс звучить нескінченними хвилями, рінь навколо шарудить, ніби чорні шкарпетки в сушарці. «ПАРАФІЯЛЬНА ЦЕРКВА СВЯТОЇ МАРІЇ ГУ» — написано на вивісці, а знизу — номер вікарія. Село Сент-Мері-Гу лежить попереду, але насправді це просто кілька хатин і паб на перетині двох вулиць.

— Постіль там мінімальна, — каже Брубек, коли ми злазимо з велосипеда, — але Отець, Син і Святий Дух дбають про безпеку, ще й абсолютно безкоштовно, тож я вважаю, що ціна цілком справедлива.

Це він про церкву?

— Ти жартуєш, та?

— Виїзд із готелю рівно о сьомій, бо адміністрація нервуватиметься.

Так, це він про церкву. Я корчу недовірливу міну.

Брубек корчить міну, яка промовляє: «Тут або ніде».

Доводиться тут. Мочарі Кенту не славляться зручними, повними теплого сіна сараями, як у «Будиночку в прерії». Я бачила тільки іржаву залізну буду кілька миль тому, і її вартували два скажені добермани.

— Хіба вони не замикають церкви?

— Ага, — каже Брубек точно так само, як сказала б я. — А що?

Пересвідчившись, що нікого немає, він заводить велосипед на цвинтар. Ховає його між темними кудлатими деревами і стіною, а тоді веде мене на ґанок. Брудними купами громадиться конфеті.

— Пильнуй браму, — каже він мені.

Тоді вивуджує з кишені якийсь шкіряний типу гаманець, всередині — брязкуча в’язка веретенуватих ключів та Г-подібний шматок тонкого металу. Ще погляд на дорогу, і він вставляє ключ у замок та трохи ворушить ним у шпарці.

Зненацька я лякаюся, що нас спіймають.

— Де ти навчився вламуватися в будівлі?

— Ну, тато вчив мене не грати у футбик чи латати шини.

— Нас за це можуть пов’язати! Це називається, це називається…

— Проникнення зі зломом. Ось тому пильнуй браму.

— Але що мені робити, якщо хтось таки підійде?

— Вдавай, що тобі соромно, ніби ми тут зажималися.

— Ем… Навряд чи, Брубеку.

Він напівсичить-напівсміється.

— Я сказав, вдавай. Розслабся, тебе приймуть тільки якщо копи зможуть довести, що це ти зламала замок. Якщо не зізнаватись і бути достатньо обережними, щоб не пошкодити механізм… — він згодовує шпарині універсальний ключ, — …то хто доведе, що ти не нагодилася випадково, помітила відчинені двері і зайшла, аби вдовольнити свій інтерес до саксонської церковної архітектури? До речі, це наша легенда, про всяк випадок. — Брубек припадає вухом до замка і робить кілька піруетів ключем. — Хоча я ночував тут уже три суботи після Великодня, і ні душі. Плюс ми ж нічого звідси не виносимо. Плюс ти дівчинка, можеш просто зробити сумні очі і сказати: «Будь ласка, пане вікарію, я втекла від свого жорстокого вітчима», і тоді є шанси, що ти підеш звідси з термосом гарячого чаю та печивом. — Брубек підносить руку, закликаючи до тиші: клац. — Є.

Двері церкви відчиняються з досконалим трансильванським скреготом.

Усередині церква Святої Марії Гу пахне благодійними магазинами, а кольорове скло у вікнах нагадує фруктовий салат. Стіни товсті, ніби в ядерного бункера, і гуп, коли Брубек зачиняє двері, відлунює навколо, наче в підземеллі. Стеля — балки і крокви. Ми проходимо короткою навою повз десять-дванадцять рядів. Амвон дерев’яний, вівтар кам’яний, орган схожий на якесь наворочене піаніно з вихлопними трубами. Катедра, мабуть, зі штучного золота, інакше грабіжник — наприклад, Брубеків тато — давно б її свиснув. Ми доходимо до вівтаря і дивимось на вікно, що зображає розп’яття. Із голуба у вітражному небі стирчать спиці. Обидві Марії, двоє апостолів і римлянин біля підніжжя хреста виглядають так, ніби обговорюють, чи піде зараз дощ. Брубек питає:

— Ти ж католичка, так?

Я здивована, що він узагалі про це подумав.

— Моя мама ірландка.

— То ти віриш у рай, Бога і все таке?

Я перестала ходити до церкви торік: це був наш із мамою найбільший скандал аж до сьогодні.

— У мене на то почалась алергія.

— Мій дядько Норм каже, що релігія — це «духовний парацетамол», і знаєш, я сподіваюся, що він має рацію. Якщо Бог не трансплантує особистість відразу після прибуття, то рай дуже нагадує нескінченну родинну вечерю з такими типами, як мій дядько Трев. Не можу собі уявити нічого більш пекельного.

— Отже, дядько Трев не такий, як дядько Норм?

— Небо і земля. Дядько Трев — старший брат тата. «Мозок операції», як він себе називає, і це правда: в нього достатньо мозку, аби змушувати невдах типу мого тата робити брудну роботу. Дядько Трев загрібає вершки, коли роботу зроблено, і прикидається, що в нього антипригарне покриття, якщо пахне смаженим. Він навіть заливав до мами, коли тата пригріли, і це одна з причин, чому ми переїхали на південь.

— Схоже на повного мудака.

— Ага, це мій дядько Трев. — Психоделічне світло на обличчі Брубека тьмяніє, сонце згасає. — Якби я помирав десь у госпісі, мабуть, я б хапався за кожну пігулку духовного парацетамолу, яку б знайшов.

Я кладу руку на край вівтаря й кажу:

— Що, коли… що, коли рай дійсно є, але тільки в митях? Ніби склянка води в гарячий день, коли помираєш від спраги, або коли хтось добре до тебе ставиться без причини, або…

…мамині млинці з підливкою «Тоблерон»; або тато, який піднімається з бару тільки для того, щоб сказати мені: «На добраніч, блохи на ніч»; або Джеко і Шерон, які співають «Файна кобіта» замість «Многая літа» на кожен день народження і аж пісяються від радості, хоча це не так і смішно; або Брендан, який віддає свій старий програвач мені, а не одному зі своїх дружків.

— Може, рай схожий не на картину, яка вічно десь собі висить, — продовжую я, — а радше на… найкращу пісню, яку хто-небудь коли-небудь написав, але таку, яку ти вловлюєш тільки мотивами, поки живеш, від машин, які тебе проминають, або… горішніх вікон, коли заблукаєш…

Брубек дивиться на мене так, ніби реально слухає.

І, курва, я шаріюся.

— На що дивишся?

Перш ніж він устигає відповісти, у дверях шпортається ключ.

Повз мене плетуться заповільнені секунди, ніби в п’яному кривому танці, і ми з Брубеком стаємо Лорел і Гарді, Старскі і Гатчем, стаємо двома половинками пантомімного коня, і він проштовхує мене крізь дерев’яні двері, яких я не помітила за органом, до кімнати дивної форми, з високою стелею і драбиною, що веде до ляди. Здається, ця кімната називається «захристія», і драбина має вести на дзвіницю. Брубек прислухається крізь щілину в дверях: іншого виходу немає, тільки в кутку стоїть щось схоже на креденс. У нашому напрямку рухаються принаймні два чоловічі голоси; здається, я чую також третій, жіночий. Чорт. Ми з Брубеком перезираємось. Наші варіанти: залишитися тут і спробувати їх забалакати; заховатися в креденсі; вилізти по драбині та сподіватися, що ляда відчиниться, а ці за нами не полізуть. Мабуть, тепер ми вже не встигнемо вилізти. Зненацька Брубек пригинає мене, запихає в креденс, залазить за мною і затуляє двері так щільно, як лише може. Усередині менше місця, ніж виглядало ззовні; це ніби ховатись у вертикальній труні, ще й із хлопцем, з яким тобі навіть позажиматись не хочеться. Брубек тягне на себе дверцята…

— Але чолов’яга вірить, що він, бляха, друге пришестя Фіделя Кастро! — Голоси заходять до захристії. — Любиш ти Меґґі Тетчер чи ненавидиш — а людей вистачає і в тому, і в тому таборі, — вона таки виграла вибори, а Артур Скарґілл програв. За нього навіть його профспілка не проголосувала.

— Це все неважливо, — каже лондонець. — Цей страйк — про майбутнє. Ось тому уряд використовує кожен брудний фокус, який лише має в запасі: шпигуни МІ-5, брехня в медіа, відсутність компенсацій родинам шахтарів… Пом’яни моє слово: якщо шахтарі програють, у твоїх дітей буде вікторіанський робочий день за вікторіанську платню.

Коліно Брубека тисне на моє стегно, й нога поволі затерпає.

Я трошки ворушуся: його ай-ай-ай тихіше за шепіт.

— Ми не можемо вічно підтримувати промисловість, яка при смерті, — наполягає хлоп, — у цьому й суть. Інакше ми б донині башляли зодчим, землекопам чи друїдам. Скарґілл топить за економіку Острова Мрій і політику Рябої Кобили.

Я відчуваю, як груди Брубека піднімаються та опускаються, торкаючись моєї спини.

— Ти колись був у шахтарському містечку? — питає лондонець. — Зараз не потрапиш, бо мусорня не підпустить, але коли зникає шахта, помирає все містечко. Вельс і північ — це тобі не південь, Йоркшир — не Кент, а енергія — це не просто промисловість. Енергія — це безпека. Нафта Північного моря не безкінечна, а що далі?

— Цікава дискусія, панове, — каже жінка, — але як же дзвони?

Ноги тупають угору драбиною — добре, що ми не вибрали дзвіницю. Минає хвилина. Із захристії — жодного звуку. Я гадаю, що всі троє пішли нагору. Трошки ворушусь, і Брубек зойкає від болю. Я ризикую прошепотіти: «Все добре?»

— Ні. Дякую, що спитала, ти прищемила мені яйця.

— Зможеш усиновити. — Я намагаюсь дати йому більше простору, але простору немає. — Як думаєш, може, спробуємо втекти?

— Хіба дуже тихо, раз уже…

Густа темрява починає бамкати дзвонами. Брубек відчиняє дверцята — в них шугає свіже повітря — і тяжко зістрибує на землю, а тоді допомагає вилізти мені. Високо вгорі з ляди звисають дві дебелі гомілки. Ми навшпиньках пробираємося до дверей, ніби пара лиходіїв зі «Скубі-Ду»…

Ми з Брубеком даємо драла дорогою, ніби втекли з Кольдіца⁴. Дзвони в блакитній темряві звучать сентиментально і яскраво. У мене починає колоти в боці, тож ми зупиняємось біля лавки на межі села.

— Класика, — каже Брубек. — Тільки хотів похвалитися своїми навичками виживання в дикій природі, як на тобі — навала селюків. Хочу сіжку. Ти будеш?

— Ага. Вони ще довго калататимуть?

— Мабуть, так. — Брубек подає мені цигарку і підносить запальничку, я підношу кінчик цигарки до полум’я. — Заведу тебе назад, коли вони підуть. Англійські замки — це плюнути й розтерти, навіть у потемках.

— А тобі хіба не треба додому?

— Я наберу маму з таксофона біля пабу і скажу, що залишуся на нічну риболовлю. Трохи брехні на благо.

Мені потрібна його допомога, але ціна допомоги непокоїть.

— Не бійся, Сайкс. Мої наміри шляхетні.

Я думаю про Вінні Костелло і здригаюся.

— Добре.

— Знаєш, хлопці думають не тільки про те, як би замутити з усіма дівчатами навколо.

Я випускаю струмінь диму просто в лице Брубеку, тож йому доводиться примружитись і відвести погляд.

— У мене є старший брат, — кажу.

Ми сидимо біля перерослого саду, тому, добивши цигарки, залазимо туди і зриваємо кілька недозрілих яблук. Поруч — цегляна стіна, на яку можна вилізти. Яблука кислющі, як лайми, але це добре після жирної вечері. На електростанції, яку ми проминули раніше, поблимують світла.

— Отам-от, — Брубек жбурляє огризок у тому напрямку, — за цими світлами острова Шеппі, є фруктова ферма Ґабріеля Гарті. Я там працював на полуницях минулого сезону, двадцять п’ять фунтів на день. Вони дають житло для працівників. Після іспитів знову поїду. Я збираю на «Інтеррейл» на серпень.

— Що таке «Інтеррейл»?

— Серйозно?

— Серйозно.

— Залізничний проїзний. Платиш сто тридцять фунтів і можеш місяць їздити цілою Європою безкоштовно. Другий клас, але все ж. Від краю Португалії до вершечка Норвегії. Країни Східного блоку теж, Югославія і так далі. Берлінська стіна. Стамбул. У Стамбулі є такий міст, що один кінець у Європі, а другий в Азії. Я хочу ним пройти.

Десь далеко гавкає самотній пес чи, може, лисиця.

— Нащо тобі їхати в усі ці країни? — питаю я.

— Подивитися. Погуляти. Знайти дешевий нічліг. Їсти те, що їдять місцеві. Знайти дешеве пиво. Постаратися, щоб мене не обікрали. Побалакати. Набратися місцевих слівець. Просто бути там, шариш? Іноді, — Брубек вгризається в яблуко, — іноді я хочу бути всюди одночасно, так сильно, що я просто… — Брубек показує бомбу, що вибухає у нього в грудях. — У тебе не буває такого відчуття?

Пролітає кажан — ніби на жилці, з дешевого фільму про вампірів.

— Чесно кажучи, не дуже. Найдалі, де я була, це в Ірландії, коли навідувала маминих родичів у Корку.

— І як там?

— Інакше. Не суцільні КПП і бомби, як на півночі, хоча в повітрі досі відчуваються Проблеми⁵ і краще не заїкатися про політику. Вони ненавидять Тетчер через Боббі Сендза і решту голодувальників. У мене там двоюрідна бабуся, мамина тітка Айліш, вона геніальна. Вона тримає курей і має рушницю у вуглярні, а в молодості доїхала на велосипеді аж до Катманду. Чесне слово. І от вона б стопудово відчувала це бажання бути всюди, цей вибух, як у тебе. Я бачила її фотки, вирізки з газет, усе таке. Вона живе на такій довгій косі біля Бентрі — то півострів Овеча Голова. Там як на краю світу. Там нічого нема, ні магазинів, нічого, але, — я мало кому можу в цьому зізнатися, — мені там дуже сподобалося.

Місяць настільки гострий, що можна палець порізати.

Якийсь час ми не говоримо, але це не ніякове мовчання. Тоді Брубек каже:

— Сайкс, а ти знаєш про другу пуповину?

З його лиця годі збагнути щось більше.

— Га?

— Ну, коли ти немовля в утробі, то є пуповина…

— Я знаю, що таке пуповина, дякую. Але «друга»?

— Ну, психологи кажуть, що існує друга пуповина, невидима, емоційна, яка прив’язує тебе до батьків на ціле твоє дитинство. А тоді одного дня ти сваришся з мамою, якщо ти дівчинка, чи з татом, якщо ти хлопчик, і ця сварка перерізає твою другу пуповину. Тоді і тільки тоді ти готовий вирушити у великий білий світ і бути дорослим на своїх умовах. Це типу як обряд ініціації.

— Я сварюся з мамою практично щодня. Вона ставиться до мене так, ніби мені десять років.

Брубек закурює ще одну сіжку, затягується і передає мені.

— Я про більшу, серйознішу сварку. Після якої ти розумієш, що це сталося. Ти вже не та дитина, якою була до цього.

— І чому ти ділишся зі мною цією життєвою мудрістю?

Він обережно зважує відповідь.

— Якщо ти тікаєш із дому, бо твій тато — жалюгідний бандюк, який б’є маму і спускає тебе зі сходів, коли ти намагаєшся його зупинити, то втеча — це завжди правильний варіант. Тікай. Я віддам тобі свої гроші на «Інтеррейл». Але якщо ти зараз сидиш на цій стіні лише через те, що твоя друга пуповина обірвалась — тоді так, це боляче, але це мало статися. Будь до мами більш поблажливою. Це просто частина дорослішання. Не треба її через це карати.

— Вона мене вдарила.

— Не сумніваюся, що зараз вона почувається через це гівняно.

— Ти її навіть не знаєш!

— А ти точно її знаєш, Сайкс?

— А це ще, курва, що має значити?

Брубек забив на моє питання. То і я на нього забила.

У церкві тихо, як у могилі. Брубек спить у гнізді з запилюжених подушок. Ми з ним на галерійці, що тягнеться вздовж задньої стіни, тож нас не помітять, якщо раптом якісь сатаністи прийдуть сюди справляти чорну месу. Мої литки ниють, синець пульсує, а думки все перемотуються назад, на сцену з Вінні та Стеллою. Зі мною було погано в ліжку? Чи я неправильно одягалася, не так говорила, слухала не ту музику?

22:58, висвічує мій «Таймекс». Зараз у «Капітані Марлоу» найбожевільніші хвилини тижня: останні замовлення суботнього вечора. Мама, тато і Ґленда, яка працює тільки у вихідні, зі штанів вистрибують: у них там справжня лава пияків, що жбурляють п’ятірки і десятки крізь туман диму і гамір балачок, викриків, сміхів, прокльонів, залицянь… Нікого не обходитиме, де там ночує Голлі. На джукбоксі «Daydream Believer», чи «Rockin’ All Over The World», чи «American Pie», ще й так, аби стіни дрижали. Шерон заснула під ковдрою, не вимкнувши свій ліхтарик. Джеко заснув, слухаючи людей, що бурмочуть різними мовами в його радіо. У моїй кімнаті ліжко не застелене, портфель висить на стільці. Кошик із чистою білизною — одразу за дверима, там, де мама його ставить, коли сердиться на мене. Тобто майже щодня. Велика зірниця нічного Ессексу цілу ніч відкидатиме оранжеве світло понад річкою, через мої незаслонені штори, на постери «Zenyattà Mondatta» і The Smiths, які я потягла з «Чарівного автобуса». Але я не збираюся зараз узяти й засумувати за своєю кімнатою.

Ніт, курва.

1 липня

Металеві висвисти, тихе шарудіння, пташині співи і вітражний янгол. Маленька церковця на острові Ґрейн, тепер я пригадую, освітлена сонцем, що пробивається з першої шпарки дня. Мама. Сварка. Стелла і Вінні, які прокидаються в обіймах одне одного. Моє горло стискає. Мабуть, якщо якийсь чоловік бував у тобі достатньо регулярно, то так просто його позбутися не вийде. Кохання — чиста насолода, коли все добре, але коли стає погано, ти платиш надто велику лихву за проведений разом час. 06:03, каже мій «Таймекс». Неділя. Ед Брубек: осьде він, спить на тих подушках, рот роззявлений, волосся розтріпане. Його бейсболка лежить на охайно складеній картатій сорочці. Я протираю очі від сну. Мені снились Джеко і Міс Константін, які тримали розгорнуту повітряну завісу, і кам’яні сходи, що вели вгору, ніби у фільмі про Індіану Джонса…

Кого це гребе? Я втратила Вінні. Стелла вкрала Вінні.

Ед Брубек хропе, як ведмідь. Брубек не зрадив би своїй дівчині. Якщо вона в нього є. Більшість хлопців з моєї паралелі, погладжуючи свої юнацькі пухнасті вуса, розкидаються натяками на те, як вони втратили цноту десь у друга на вписці, особливо ті, хто ще нічого не втратив… Ед Брубек такого не робить, тобто в нього, ймовірно, все вже було. Якби це було з кимось із нашої школи, я б уже почула. Хоча хтозна. Він тримає рот на замку.

Втім, учора він мені немало розповів.

Про тата, про родину, все таке. Чому мені?

Дивлюсь на його заснуле кутасте лице напівчоловіка-напівхлопчика.

І відповідь очевидна: Бо ти йому подобаєшся, дурне ти теля!

Та якщо я йому подобаюсь, чому він до мене не підкотив?

Я згадую, що він розумний. Спершу хоче, щоб я була йому вдячна.

Так. Ну звісно. Здається, мені таки час іти.

Уздовж потрісканої дороги ростуть кульбаби й будяки, а живоплоти вищі за мене. Ранішнє сонце світить ніби лазерними променями. Не знаю, чому я стирила Брубеків кашкет, перш ніж піти, але рада, що це зробила. Він не буде дуже проти. Тут би можна було зрізати полями до головної дороги на Рочестер — шість або сім миль, гадаю. Мої мозолі витримають. Мусять: у торбі немає аптечки. Я відчуваю тупий удар голоду, але шлункові доведеться змиритись і заткнутись — їжа буде аж у Рочестері. Може, слід було таки попрощатися з Брубеком і подякувати, але якби він відповів: «Нема проблем, Сайкс, але ти точно не хочеш, аби я підкинув тебе назад у Ґрейвсенд?», весь такий підбадьорливий, мені було б дуже складно відмовитись.

Попереду я бачу стежку, що впирається у ферму.

Перелажу через браму і минаю капустяне поле.

Ще одна брама. Цятка в небі — яструб.

Шести днів має вистачити. Поліція починає шукати зниклих підлітків лише через тиждень. Шести днів стане, аби довести мамі, що я можу подбати про себе у великому жорстокому світі. Я буду на міцнішій, як там це називають, міцнішій переговорній позиції. І зроблю все сама, без Брубека і його підкатів. Мені треба буде пильнувати, щоб не розтратити гроші надто швидко. Пам’ятаєш той випадок, коли спробувала себе в крадіжках?

Якось торік однієї суботи ми гуртом поїхали в Чатем на роликову дискотеку, на день народження Елі Джессоп, але там було так нудно, що ми зі Стеллою та Амандою Кід утекли на вулицю. Аманда Кід сказала:

— Ну що, хтось хоче піти порибалити?

Я не хотіла, але Стелла погодилась, тож я вдала, ніби мені теж норм, і ми пішли в «Дебенгемс». Я раніше нічого не тирила і тоді реально мало не обісцялась, але спостерігала за Стеллою. Вона запитала продавчиню щось дуже тупе, а пізніше, явно навмисне, впустила дві помади з косметичної стійки. Нахилившись, щоб підняти, засунула одну помаду собі за халяву черевика. Я зробила так само з сережками, які мені сподобались, а на виході навіть запитала консультантку, до котрої вони відчинені. Коли ми вже опинилися в безпеці зовні, світ здався інакшим, ніби правила змінилися. Якщо тримати себе в руках — отримаєш те, що хочеш. Аманда Кід відхопила собі пару сонцезахисних окулярів, які коштували з десятку, Стеллі дісталась якась губна помада «Есте Лаудер», а фальшиві діаманти в моїх сережках блищали, як справжні. Далі ми пішли у «Світ Фекторі», де я й Аманда Кід напихали солодощі у свій одяг, поки Стелла розповідала хлопцеві з суботньої зміни, що вона бачить його тут щотижня вже хтозна-скільки, що він їй навіть снився і чи не хотів би він якось піти з нею на прогулянку кудись у тихе місце після роботи? Насамкінець ми пішли у «Вулвортс». Я і Стелла відпливли подивитися на топ-40 синглів, доволі невинно, але вже за хвилину менеджер і асистент притискали нас до стінки, а працівник служби безпеки магазину тримав Аманду Кід — перелякану і білу, як привид, — за руку й казав:

— Вона прийшла до магазину з оцими двома.

Менеджер наказав нам пройти нагору в його офіс. Уся моя сила волі, весь мій серйозний підхід негайно вивітрились, але Стелла форкнула у відповідь:

— А з ким я взагалі говорю?

Її голос був зверхній і різкий. Менеджер відповів:

— Просто ходи по-тихому, дорогенька, — і спробував покласти руку їй на плече.

Стелла скинула його руку й загорлала на весь голос:

— Забери від мене свої брудні лапи, ти, гидкий курдупелю! Я не знаю, чому ти прив’язав нас із сестрою до цієї… злодюжки, — вона пирхнула на Аманду Кід, котра тремтіла і шморгала носом, — але краще тобі зараз придумати хорошу причину, чому ми мали би красти те лайно, яке ви продаєте в оцьому паскудному магазинчику, — тут вона висипала вміст своєї торби на прилавок, — і дивись не помилися, пане менеджере, інакше в мого тата понеділок почнеться з вручення тобі повістки. Ти не думай, я свої права знаю.

Багато клієнтів уже ззиралися в нашому напрямку, і, диво з див, менеджер позадкував і пробурмотів, що, можливо, охоронець помилився і ми можемо йти. Стелла відрізала:

— Я знаю, що можу йти!

Вона поскладала свої речі назад у торбу, і ми поспішно ретирувалися. Прослизнули назад на роликову дискотеку і нікому не сказали, що сталося. Зрештою мамі Аманди Кід довелося таки приїхати по неї. Я панікувала, що Аманда нас закладе, але вона не наважилась. Того тижня Аманда Кід обідала з іншими дівчатами, і відтоді ми з нею так і не поговорили. Зараз вона в другому за успішністю класі на нашій паралелі, тож, мабуть, їй таки пішло на користь те, що вона попалася. Суть у тому, що, на відміну від Стелли, я не природжена крадійка і не природжена брехуха. Того дня у «Вулвортсі» вона переконала навіть мене в тому, що ми не винні. І от якою дурепою вона виставила мене, коли настала моя черга бути Амандою Кід. Стеллі не потрібні друзі? Чи для Стелли друзі — лише спосіб досягнути свого?

Ліворуч від мене — крута набережна, вздовж якої тягнеться дорога з двостороннім рухом, а праворуч — поле, яке, судячи з вигляду, розчистили під величезний житловий комплекс. Там екскаватори, бульдозери, вагончики, високі загорожі з колючим дротом і таблички з написами «НОСІННЯ КАСОК ОБОВ’ЯЗКОВЕ», а поверх знака з попередженням «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО» хтось балончиком дописав «ЧОРНА МІГРАЦІЯ — ЦЕ ОКУПАЦІЯ» і додав кілька свастик для симетрії. Досі рано: 7:40. Брубек уже їде додому, а мама з татом у пабі досі в ліжку. Попереду — вхід у підземний перехід під швидкісним шосе. Коли я вже десь за сто метрів звідти, то помічаю хлопчика і зупиняюсь, і це насправді дуже дивно, але я можу заприсягнутися…

Це Джеко. Він просто стоїть і дивиться на мене. Справжній Джеко — за понад двадцять миль, я знаю, він малює лабіринт, або читає книжку про шахи, або робить щось іще типово джеківське, але хлопчик, на якого я дивлюся, має таке саме неслухняне каштанове волосся, обриси, поставу, навіть червону футболку «Ліверпуля». Я знаю Джеко, і це або він, або його однояйцевий близнюк, про котрого нікому не відомо. Я йду далі, не наважуючись кліпати, щоб він, бува, не зник. За п’ятдесят футів від нього я махаю рукою, і хлопчик, який не може бути моїм молодшим братиком, теж махає. Тож я гукаю його на ім’я. Він не відгукується, а просто повертається і заходить у перехід. Я не знаю, що думати, але рушаю за ним, переймаючись, що Джеко пішов з дому шукати мене, хоч розсудлива частина мене впевнена, що це точно не може бути він, бо звідки б Джеко знав, куди йти?

Тепер я біжу щодуху, бо точно коїться щось дивне, неясно тільки що. Перехід розрахований лише на пішоходів та велосипедистів, тому там доволі вузько, а довжина — як у ширину чотири смуги дороги плюс роздільна смуга з травою, попід якими цей перехід проходить. Попереду, за спуском і невеликим підйомом, вихід — квадрат із полів, неба і дахів. Я пройшла кілька кроків і лиш тоді помітила: замість темнішати, перехід до середини насправді світліє; замість поглиблювати луну, всі звуки стають приглушені. Я повторюю собі, що це лише ілюзія, не переймайся, але ще кілька кроків — і переконуюся: справді, перехід змінює форму. Він ширший і вищий, із чотирма кутами, це велика ромбічна кімната… Це місце стає десь інде. Це неймовірно і страшно. Я знаю, що не сплю, але й знаю, що це неможливо наяву. Я зупиняюся: боюся вдаритись об стіну. Де це? Я ніколи не була в таких місцях. Це денне жахіття? Уся та чортівня знову прокидається? Зліва і справа від мене вузенькі вікна, приблизно за десять кроків. Я не збираюся в них дивитися — вони мали б бути далеко за межами стін переходу, — але крізь ліве вікно бачу дюни, сірі дюни, що здіймаються високим гребенем, а в правому вікні ще темніше: дюни спускаються до моря, але море чорне, чорне, як ніч, як темрява всередині коробки всередині печери на милю під землею. Посередині кімнати, чи де б ми не були, з’являється довгий стіл, і я підходжу до нього з лівого боку, і ось, справа від мене, врівень зі мною, йде жінка. Вона молода і вродлива, але холодно-вродлива, ніби акторка, якої не можна торкатися; у неї біляве волосся і шкіра кольору слонової кістки, насичено-червоні губи і бальна сукня кольору опівнічної блакиті — вона ніби з книжки…

Міс Константін із мого крісла, коли мені було вісім років. Чому мій мозок робить це зі мною саме зараз? Ми прямуємо до картини, що висить у гострому кутку, на ній чоловік, схожий на біблійного святого, але без очей. До неї вже всього кілька дюймів. На лобі святого чорна цятка, трохи вище над переніссям. Вона збільшується. Цятка стає плямкою. Плямка — оком. А тоді я відчуваю око на власному лобі, там само, але не впевнена, чи я досі Голлі Сайкс, не зовсім, хоча якщо я — не я, то хто ж я тоді? Із плямки на моєму лобі щось виходить і зависає в повітрі. Якщо я дивлюсь на нього прямо — воно зникає, але якщо трохи відводжу погляд — воно схоже на маленьку мерехтливу планетку. Тоді з’являється ще одна, і ще, і ще. Чотири мерехтіння. Я відчуваю смак зеленого чаю. Тоді ніби розриваються бомби, і Міс Константін кричить, і її руки — пазурі, але її відкидає, збиває на стіл ударом тріскучого блакитного світла. Старий святий роззявляє рот, повний звірячих зубів, і метал верещить, а камінь стогне. З’являються постаті й силуети, ніби в театрі тіней, що дає виставу в голові божевільного. Один старший чоловік застрибує на стіл. У нього очі піраньї, кучеряве чорне волосся, перебитий ніс, чорний костюм, і з нього сочиться дивне світло кольору індиго, ніби він радіоактивний. Він допомагає Міс Константін підвестись, і вона вказує своїм посрібленим пальцем просто на мене. Простір наповнюється чорним полум’ям і ревом, ніби від реактивних двигунів, і я не можу тікати, і не можу битися, і навіть бачити більше не можу, тож мені залишається стояти і слухати голоси, що кричать так, як кричать люди, коли на них валиться будівля, проте я вловлюю один чіткий голос, що каже: «Я буду тут». Тоді новий струс, і світло, яскравіше за сонце, яснішає, і яснішає, і яснішає, доки мої очні яблука не починають танути в очницях…

…і з тріщин височується сірість, і пташиний спів, і звук вантажівки, що проїздить наді мною, і гострий біль із вивернутої кісточки, і я сиджу на бетонній долівці переходу всього за кілька ярдів від виходу. Бриз, що пахне вихлопними газами, обвіває моє лице, і воно закінчилося, моє денне жахіття, моє видиво, моє що б то не було — закінчилось. Нікого спитати: «Ви теж це бачили?» Є лише ці три слова: «Я буду тут». Я вичовпую на світло, у сухий блакитний ранок, досі тремтячи від спустошливої химерності всього цього, і сідаю на трав’янистий берег. Можливо, денні жахіття — це як рак, він зникає і повертається, коли ти вже гадаєш, що все добре. Можливо, те, що доктор Марінус зробив зі мною, аби вилікувати, зараз вивітрюється. Можливо, стрес від учора, від мами, Вінні і всього цього, спровокував якийсь рецидив. Я без поняття. Тут нема ні сліду Джеко, тож я, мабуть, і його собі намріяла. Добре. Я рада, що він у безпеці в «Капітані Марлоу», за двадцять миль від мене, хоч я й хотіла б його побачити, переконатися, що з ним усе гаразд, хоч я і знаю, що гаразд.

Коли я вперше побачила Джеко, він був в інкубаторі, бо народився зарано. Це також було у Ґрейвсендській стаціонарній лікарні, хоча пологове відділення розташоване в іншій будівлі. Маму щойно прокесарили, і я ще ніколи не бачила її такою втомленою, але й такою щасливою теж, і вона сказала нам привітатися з нашим новим братиком Джеком. Тато пробув у лікарні весь попередній день; він виглядав і пахнув так, ніби тиждень ночував на паркінгу. Шерон, пригадую, була страх як розгнівана тим, що тепер не їй належала корона Наймилішого Створіння в «Капітані Марлоу», тим паче що перейшла корона цій мавпокреветці в пелюшках і з купою трубочок. Брендану було п’ятнадцять, тож його лякали верески, грудне вигодовування, відрижки і покакульки в палаті. Я постукала по склу і сказала: «Привіт, Джеко, я твоя старша сестра», — і його пальчики ворухнулися, трошки-трошки, ніби він мені помахав. Святим Богом присягаюся: ніхто більше цього не побачив, але мене тоді щось кольнуло в серце, і я відчула бажання й готовність убивати, аби його захистити, — якщо доведеться. Я досі це відчуваю, коли якийсь пиздюк говорить про «чудило», «фріка» чи «недоношеного». Люди можуть бути таким гівном. Чому в сім років нормально малювати космічні кораблі, але ненормально малювати диявольські лабіринти? Хто вирішив, що витрачати гроші на «Космічних загарбників» — нормально, але купити калькулятор із купою символів — це марні збитки? Чому нормально слухати «Топ-40» на «Радіо 1», але ненормально слухати радіо іншими мовами? Мама з татом іноді вирішують, що Джеко треба менше читати і більше грати у футбол, і на якийсь час він стає схожий на нормальну семирічну дитину, але тільки схожий, і ми всі це знаємо. Коли-не-коли його реальна сутність усміхається мені з чорноти очей Джеко, ніби хтось дивиться на мене з поїзда, що мчить повз. У ті моменти я майже хочу помахати, хоча він просто сидить за столом навпроти мене чи йде назустріч мені по сходах.

Галюцинації чи ні, а я не можу просто цілий день просидіти на сраці. Мені потрібні їжа і план. Тож я йду геть, і за розв’язкою закінчуються поля, і я повертаюсь у світ огорож, білбордів та пішохідних зебр. Небо наді мною трохи млаве, і я знову спрагла. Востаннє я нормально пила ще з крана в церкві, а за правилами в місті не можна стукати в двері і просити склянку води, так як це дозволено в сраці світу. Парк із фонтаном був би саме враз, навіть громадський туалет би згодився, але ніде ні сліду чогось подібного. Незле було б також почистити зуби: вони вкриті нальотом, ніби внутрішня поверхня чайника. Я відчуваю запах бекону крізь вікно, і біль у шлунку прокидається, а ось і автобус із написом «ҐРЕЙВСЕНД». Застрибнути на борт — і через сорок п’ять хвилин я була би вдома…

Звісно, але уяви собі лице мами, коли вона відчинить бічні двері. Автобус шмигає повз, а я бреду далі під залізничний міст. Попереду ряд крамничок і газетярня, де можна купити чогось попити і пачку крекерів. Далі християнська книгарня, крамничка для в’язання, букмекерська контора, магазин з моделями «Ейрфікс» і подібним та зоокрамничка з зачуханими хом’ячками в клітках. Вони здебільшого зачинені, вулиця доволі сумна. Добре, отже, я в Рочестері. Що далі?

Ось телефонна будка, червона, як полуниця.

Полуниці. А це ідея.

Жінка з довідкової знаходить Ґабріеля Гарті та ферму «Чорний в’яз» на острові Шеппі, жодних проблем, і питає, чи з’єднати напряму. Я кажу «так» і за мить чую гудок. Мій годинник показує 8:57. Це ж точно не зарано для ферми, навіть у неділю. Ніхто не відповідає. Не знаю, чому я так нервуюсь, але нервуюсь. Якщо прогуде десять разів і ніхто не відповість, я покладу слухавку і визнаю, що, значить, не судилося.

За дев’ятим гудком беруть слухавку.

— Та-ак?

Я напорююся на десяте пі.

— Добрий день. Це ферма «Чорний в’яз»?

— Наскільки я знаю, та-ак. — Іржава розтяжка.

— Ви містер Гарті?

— Та-ак, я за нього.

— Я дзвоню спитати, чи ви наймаєте людей на ягоди.

— Чи ми наймаємо людей на ягоди?

На тлі божеволіє пес, якась жінка горлає: «Борисе, закрий хліборізку!»

— Та-ак.

— Мій друг працював на вашій фермі того літа, і якщо наймаєте, я б хотіла у вас трохи попрацювати. Будь ласка.

— Раніше збирала ягоди?

— Не на фермі, але я звикла до важкої праці, і, — я думаю про свою двоюрідну бабцю Айліш в Ірландії, — я допомагала тітці на її городі, а він здоровенний, так що я звикла бруднити руки.

— То шо, всі фермери, по-твоєму, мають брудні руки?

— Я просто кажу, що не боюся важкої роботи і можу почати хоч сьогодні.

Павза. Дуже довга павза. Дуже, дуже довга. Я вже боюся, що доведеться докидати монет.

— Пане Гарті? Алло?

— Та-ак. У неділю нічого не збираємо. У «Чорному в’язі» нє. У неділю ягоди ростуть. Стартуємо завтра рівно о шостій. Для робітників є гуртожиток, але в нас не «Рітц». Без обслуги в номерах.

«Розкішно».

— Добре. То… ви мене берете?

— Тридцять п’ять пенсів за ящик. Повні козуби, без гнилі, або будеш збирати весь ящик з нуля. Без каміння на дні, бо вилетиш.

— Добре. Можна приїхати сьогодні по обіді?

— Та-ак. Тебе якось звати?

Я відчуваю таке полегшення, що бовкаю «Голлі» ще до того, як встигаю збагнути, що фальшиве ім’я могло б бути розумнішим рішенням. Біля залізничного мосту плакат із рекламою цигарок «Ротменс», тож я кажу: «Голлі Ротменс», — і негайно жалкую про це. Треба було обрати щось менш примітне, типу Трейсі Сміт, але відступати вже пізно.

— Голлі Босмен, та?

— Голлі Ротменс. Як цигарки.

— Цигарки, та? Я сам курю люльку.

— Як дістатись до вашої ферми?

— Наші робітники самі до нас їдуть. Ми не служба таксі.

— Я знаю. Тому й питаю, як до вас дістатися.

— Дуже просто.

Сподіваюся, курва, бо в мене вже практично закінчились монетки.

— Гаразд.

— Спочатку переходиш міст на острів Шеппі. А тоді запитаєш, де ферма «Чорний в’яз».

На цьому Ґабріель Гарті кладе слухавку.

Замок Рочестер стоїть на річці Медвей, ніби велетенський макет, і великий чорний лев стереже його залізний міст. Проминаючи, потираю його лапу на щастя. Мостові ферми стогнуть під вагою вантажівок, мої ноги болять, але я собою вельми вдоволена: якихось двадцять чотири години тому я була зашмарканою купкою нещастя, а щойно пройшла свою першу співбесіду і наче владнала принаймні наступний тиждень. Ферма «Чорний в’яз» буде хорошою місциною, щоб залягти на дно і підзбирати трошки грошей. Я думаю про маленькі бомби, які зараз розриваються в Ґрейвсенді одна за одною. Гадаю, трохи пізніше тато піде до Вінні: «О, доброго ранку, мені здається, ти спиш із моєю неповнолітньою донькою; я не піду звідси, доки з нею не поговорю». Ба-бааах! Тхоряча пика Вінні. Ба-бах! Тато побіжить назад, розповісти мамі, що я не у Вінні. Ба-бах! Мама почне прокручувати в голові ляпас, знову і знову. Тоді вона піде просто до Вінні. Гівно, знайомся, це Вентилятор. Вентиляторе, знайомся, це Гівно. Ма залишить рештки Вінні розкиданими в коридорі та поквапиться до Брендана й Рут — перевірити, чи я не в них. Брендан доповість, що вчора вранці я йшла до Стелли Єрвуд, тож вони з мамою подадуться туди. Стелла буде вся така: «Ні, пані Сайкс, її тут не було, а взагалі і мене теж не було, і я нічого не знаю», — але вона знає, що ракета з тепловим наведенням вже цілиться в її бік. Понеділок прийде і мине, тоді вівторок, а в середу подзвонять зі школи, бо я пропускаю іспити. Містер Ніксон скаже їй: «Так, ще раз, пані Сайкс. Ваша донька зникла в суботу вранці?» Мама щось пробурмоче про невелику сварку. Тато почне вимагати деталей, типу що вона мені сказала і що означає «маленький ляпас». Наскільки маленький? Ба-бах, ба-бах, ба-бах. Вона роздратується і гаркне: «Дейве, я тобі, курва, вже сказала!» — і піде нагору на кухню, і, дивлячись на річку, думатиме: їй же тільки п’ятнадцять, що завгодно могло статися… Так їй, курва, і треба.

Унизу, біля річки, розвели базар мартини.

Поліційний катер дзижчить попід мостом. Я йду далі.

Попереду заправка «Тексако» — там відчинено.

— Де тут найлегше застопити машину до Шеппі? — питаю чувака за прилавком, коли він подає мені решту з двох бляшанок «Тайзера», даблдекера і пачки печива «Рітц». Мої £13,85 зменшились до £12,17.

— Я ніколи не стоплю, — каже він, — але якби стопив, то спробував би розв’язку на А2, в кінці вулиці Чатем Гілл.

— А як потрапити на Чатем Гілл?

Перш ніж він устигає відповісти, на заправку заходить жінка з малиновим волоссям, і чувак просто впивається в неї поглядом. Доводиться нагадати йому, що я тут.

— Перепрошую? Як потрапити на Чатем Гілл?

— З виходу наліво, через перший світлофор, проминаєш готель «Зоряний» і йдеш на пагорб до годинникової вежі. Тоді ліворуч на Чатем і пройдеш трохи далі, повз лікарню Святого Барта. Іди тудою аж до салону «Остін Ровер», і все, ти на Чатемській розв’язці. Піднімай палець і чекай свого принца на блискучому «ягуарі». — Він зумисне проговорив усе надто швидко, щоб я не встигла запам’ятати. — Може, пощастить, а може, прочекаєш кілька годин. Автостоп — це лотерея. Але пильнуй, щоб вийти на повороті на Ширнесс: якщо опинишся у Фавершемі, значить, заїхала надто далеко.

Він поправляє промежину і повертається до жінки:

— Чим можу бути корисний, дорогенька?

— Для початку можеш не називати мене «дорогенька».

Я не приховую сміху. Хлопець прохромлює мене поглядом.

Менше ніж через сто ярдів зупиняється побитий «форд ескорт». Можливо, колись він був помаранчевий, а можливо, це просто іржа. Пасажирське вікно опускається.

— Привіт.

У мене повна пелька печива «Рітц», і я, мабуть, виглядаю як страшна нетіпаха, але одразу впізнаю, хто це.

— Це не зовсім блискучий «ягуар», — жінка з малиновим волоссям весело плескає по дверях, — а Єн точно не лицар, — чоловік за кермом трошки відхиляється і махає, — але якщо тобі треба на Шеппі, то ми їдемо практично до мосту. Слово пластунки, ми не вбивці й не маніяки, бензопилу в багажнику не возимо, та й це всіляко краще, ніж прочекати на узбіччі шість годин, щоб нарешті хтось такий, — вона киває на заправку «Тексако», — зупинився й обдорогенькав тебе з ніг до голови.

Ноги замалим не відвалюються, а їхати з парою безпечніше, ніж наодинці з чоловіком, її рація.

— Це було б чудово, дякую.

Вона відчиняє кузов й відсовує якісь коробки, щоб звільнити місце. Я забиваюсь туди, але зусібіч є вікна, так що мені доволі добре видно. Єн, котрому двадцять із чимось, лисуватий і з носом завбільшки з «конкорд», питає:

— Сподіваюсь, тебе там не затиснуло?

— Нітрохи, — відповідаю. — Тут страшенно затишно.

— Це лише на двадцять п’ять хвилин, — каже Єн, і ми рушаємо.

— Я оце казала Єну, — каже мені жінка, — що як ми тебе не підвеземо, то я цілий день переживатиму. До речі, я Гайді. А ти?

— Трейсі, — відповідаю я. — Трейсі Коркоран.

— Знаєш, я ще ніколи не зустрічала Трейсі, яка б мені не сподобалась.

— Я могла б тебе з кількома познайомити, — відповідаю я, і Єн з Гайді сміються, ніби це вельми дотепно, і, мабуть, це таки так. — Гайді — теж гарне ім’я.

Єн видає непевне ммм, і Гайді штурхає його попід ребра.

— Перестань відволікати водія, — каже він.

Ми проминаємо школу, замовлену з того самого каталогу, що й середня загальноосвітня «Віндмілл Гілл»: такі ж великі вікна, такі ж пласкі дахи, таке ж заболочене футбольне поле. Я направду починаю вірити, що покинула школу; все як казав старий містер Шаркі: «В житті завжди так — хто ризикує, той п’є шампанське».

Гайді питає:

— Трейсі, ти живеш на Шеппі?

— Ні. Їду працювати на фруктову ферму.

Єн питає:

— До Ґабріеля Гарті, та?

— Саме так. Ви його знаєте?

— Не особисто, але він добре відомий дуже суб’єктивним розумінням арифметики, коли доходить до підрахунку зарплати, так що пильнуй добре. Помилки, як правило, виходять на його користь.

— Дякую, постараюсь. Але все має бути добре. Мій друг зі школи працював там того літа. — Я розумію, що почала тараторити, аби звучати правдоподібніше. — Я щойно склала іспити, бо мені вже шістнадцять, і зараз відкладаю на «Інтеррейл» на серпень.

Це все прозвучало так, ніби я прочитала з аркуша.

— «Інтеррейл» — це дуже весело, — каже Гайді. — Уся Європа перед тобою. То де живеш, Трейсі?

Де б я хотіла жити?

— У Лондоні.

Червоне світло. Сліпий чоловік із собакою-поводирем виходить на дорогу.

— Лондон великий, — каже Єн. — А точніше?

Тепер я трохи панікую.

— У Гайд-парку.

— Що… у Гайд-парку? На дереві з білочками?

— Ні. Ну, наш дім неподалік, ем, Кемден-Тауна.

Спершу Гайді з Єном не відповідають — я сказала якусь дурницю? — а тоді Єн каже: «Зрозумів», так що все добре. Сліпий переходить на протилежний бік дороги, і Єн вовтузиться з коробкою передач, перш ніж рушити.

— Я зупинявся в Кемден-Тауні, коли вперше приїхав у Лондон, — каже він, — спав у друга на дивані. На Роунтрі-сквер, біля крикетного поля, зразу коло станції підземки. Знаєш?

— Ясно що, — брешу я. — Ходжу тудою, вважайте, щодня.

Гайді питає:

— Ти достопила сюди від Кемдена за цей ранок?

— Так. Далекобійник підвіз до Ґрейвсенда, звідти один німецький турист завіз на Рочестерський міст, а там ви стали. Пощастило, скажіть? — Я намагаюся змінити тему. — А що в усіх цих коробках? Ви переїжджаєте?

— Ні, це цьоготижневий «Соціалістичний робітник», — каже Гайді.

— Його продають на Квін-стріт, — кажу я. — У Кемдені.

— Ми з центрального лондонського відділення, — каже Єн. — Ми з Гайді аспіранти в ЛШЕ, але на вихідні їздимо до Фавершема, так що ми типу як розподільний пункт. Звідси й коробки.

Я беру копію «Соціалістичного робітника».

— Щось цікаве?

— Решта британських газет — пропагандистські шмати, — відповідає Єн. — Навіть «Ґардіан». Візьми глянь.

Відмовляти було б грубо, тож кажу «Дякую» і вивчаю передовицю: центральний заголовок «РОБІТНИКИ, ЄДНАЙТЕСЬ!» над світлиною шахтарів на страйку.

— То ви типу як… погоджуєтеся з Росією?

— Абсолютно ні, — каже Єн. — Сталін замордував російський комунізм у зародку, Хрущов був безсоромним ревізіоністом, а Брежнєв збудував розкішні магазини для партійних лакиз, а тим часом трударі стояли в чергах по черствий хліб. Совєтський імперіалізм не кращий за американський капіталізм.

Будинки пливуть повз, ніби тло дешевого мультика.

Гайді питає:

— Трейсі, а ким твої батьки працюють?

— Тримають паб. «Голова короля». Біля Кемдена.

— Власників пабів, — каже Єн, — досуха видоїли великі броварні. Усе як завжди, нічого нового. Робітники примножують блага, а начальники знімають вершки. Так-так, і що ж це таке?

Транспорт попереду зупинився намертво, на півшляху до верхівки пагорба.

— Іде невидима війна, — каже Гайді, і це збиває мене з пантелику, доки я не усвідомлюю, що мова не про повільний трафік, — через усю нашу історію — класова війна. Рабовласники проти рабів, феодали проти слуг, надуті боси проти робітників, майновиті проти безмаєтних. Робітничі класи гноблять за допомогою суміші сили і брехні.

Тож я питаю:

— Якої брехні?

— Брехні, що щастя — це позичати гроші, яких у тебе нема, щоб купити лайно, яке тобі не треба, — каже Єн. — Брехні, що ми живемо в демократичній державі. А найтхорячіша брехня в тому, що немає класової війни. Ось чому еліти залізною рукою тримають те, що викладають у школах, особливо на історії. Варто робітникам порозумнішати — і спалахне революція. І, як нам каже Ґіл Скотт-Герон, її не покажуть по телику.

Я не знаю, хто такий цей скот, але складно уявити собі нашого історика пана Сіммза членом якоїсь великої змови для пригноблення робітників. Цікаво, чи належить мій тато до надутих босів, раз узяв на роботу Ґленду. Я питаю:

— Хіба після революції зазвичай не стає ще гірше?

— Справедливо, — каже Гайді. — Революції таки приваблюють Наполеонів, Мао, Пол Потів. Але тут у гру вступає Партія. Коли вибухне британська революція, ми будемо напоготові зі своєю державною структурою, щоб захистити країну від фашистів і крадіїв.

Транспорт слимаком повзе вперед; Єнова автівка гуркотить, посуваючись далі. Я питаю:

— То ви думаєте, скоро буде революція?

— Страйк шахтарів може стати сірником у цистерні з бензином, — каже Єн. — Коли робітники побачать, як влада нагинає профспілки, спершу законами, а тоді кулями, їм стане ясно, що класова революція — не лелека в небі для ліваків, а питання виживання.

— Карл Маркс, — каже Гайді, — довів, що капіталізм пожирає сам себе. Коли він не може прогодувати мільйони людей — він їх просто випльовує, і жодна брехня чи брутальність його не врятує. Звісно ж, американці спробують вдарити нас у слабке місце — їм захочеться втримати свій п’ятдесят перший штат, — а Москва спробує перехопити повіддя, та коли солдати стануть на наш бік, як це сталося 1917 року в Росії, то ми будемо непереможні.

Вони з Єном такі ж переконані, як свідки Єгови. Гайді вихиляється і дивиться вперед:

— Поліція.

Єн бурмотить щось про свиней Тетчер і бійцівських псів, і ми виїжджаємо на розв’язку, посеред якої на боці лежить вантажівка. Окрушини вітрового скла розсипані асфальтом, поліціянтка зводить три смуги в одну. З вигляду вона спокійна, ніби все під контролем, — геть не схожа на свиню, чи вовка, чи когось, хто шукає підлітків-утікачів. Принаймні наскільки я бачу.

— Навіть якщо Тетчер не спровокує революцію цього року, — Гайді озирається, пасма її малинового волосся розвіваються на вітрі, — вона вже близько. За нашого життя. Не треба бути синоптиком, щоб розуміти, звідки дме вітер. Доки ми постаріємо, суспільство вже працюватиме так: від кожного чи кожної за здібностями, кожному чи кожній за потребами. Звісно, боси, ліберали, фашисти — вони всі заскавчать, але щоб зробити омлет, треба розбити яйця. До речі, про яйця, — вона дивиться на Єна, той киває, — мо, поснідаєш у нас? Єн готує п’ятизірковий англійський сніданок.

Бунгало Гайді стоїть серед полів і геть не схоже на генштаб соціалістичної революції графства Кент, як я собі його уявляла: там усе в мереживних фіраночках, декоративних подушечках, порцелянових статуетках і квіткових феях. Навіть є килимок у ванній. Гайді сказала, що тут жила її бабуся, але мама і вітчим мешкають десь у Франції, тож вони з Єном їздять сюди щовихідних — перевірити, чи в хату ніхто не заліз, і розповсюдити газету. Гайді показує, як замикати ванну зсередини, і жартує про мотель Нормана Бейтса — я прикидаюся, що розумію. Я ніколи раніше не приймала душ — у нас у «Капітані Марлоу» є тільки ванна, — тому встигаю заморозитись і обпектися, перш ніж вдається відрегулювати воду. У Гайді ціла поличка шампунів, кондиціонерів та мил з усякими іншомовними назвами, я пробую всього потрошки, доки не починаю пахнути як магазин побутової хімії. Коли вилажу, то бачу примарні літери, написані по парі з минулого разу: «ХТО В НАС ГАРНИЙ ХЛОПЧИК?». Гайді написала це для Єна? Я вже шкодую, що збрехала про своє ім’я. Втираю трохи зволожувача «Віндзорський ліс» у свою засмаглу шкіру, думаючи про те, що Гайді легко могла б народитись у прокуреному пабі в Ґрейвсенді, а я була б розумною і вивчала політологію в Лондоні, мала французький шампунь і доброго, прикольного, веселого й вірного хлопця, котрий готує п’ятизірковий англійський сніданок. Життя — це та ще лотерея.

— Там у Туреччині є такий міст, — я підчіпляю сосиску, і з проколів юшить сік, — де з одного боку Європа, а з другого вже Азія. Я їду туди. І до Пізанської вежі. І ще обожнюю Швейцарію. Ну, обожнюю ідею Швейцарії, бо мій найближчий швейцарський досвід — це брусок «Тоблерону»…

— Тобі там сподобається. — Гайді ковтає свій тост і витирає губи серветкою. — Лафонтен-Сент-Аньєз — одна з моїх найулюбленіших місцин на світі, це неподалік Монблану. Другий чоловік моєї мами там має будиночок, тому на Різдво вони переважно їздять туди кататись на лижах. Одне погано — Швейцарія дорогá.

— Тоді питиму сніг і їстиму «Рітц». І ще раз дякую за сніданок, Єне. Сосиски просто неймовірні.

Він скромно знизує плечима.

— Я з династії лінкольнширських м’ясників, так що мушу тямити, хоч-не-хоч. Трейсі, а це твоє Велике турне буде сольною експедицією чи ти хочеш їхати з кимось?

— Любовне життя бідної дівчини тебе не обходить, — каже йому Гайді. — Капітан Нишпорка. Не зважай на нього, Трейсі.

— Усе гаразд, — кажу я, глитаючи. — Власне, в мене зараз немає хлопця. Я-я-я донедавна мала, але…

Щось ніби стає впоперек горла.

— А брати-сестри? — Гайді змінює тему, і я відчуваю, як вона копає Єна під столом.

— Одна сестра, Шерон, і брат Джеко. — Я відсьорбую чай і не згадую Брендана. — Але обоє трохи молодші, тому так, це буде сольна експедиція. А ви що? Які плани на канікули?

— Ну, між партійною конференцією і допомогою шахтарям, — каже Гайді, — спробуємо вирватися в Бордо десь у серпні. Навідати мою маму.

— Не дочекаюся, — Єн миґами показує повішення, — коли повернемось. Просто, розумієш, я скористався своїми темними силами, щоб заманити Гайді в наш зловісний культ тупоголових ліваків.

— А найсмішніше те, що батьки Єна впевнені: це я його затягла, — каже Гайді. — Нам треба зробити антивесілля і розійтися. — Вона знов акуратно втирає губи. — Трейсі, а Коркоран — це ірландське прізвище?

Я киваю і насаджую на виделку томат.

— Моя мама з Західного Корка.

— За ким би там правда не була в Проблемах, — Єн тягнеться по кетчуп, — але кожна революція, що сталася після 1920-го, в боргу перед ірландцями. Англійці думають, що віддали Ірландію з барського плеча, але ні: ірландці відвоювали своє, бо винайшли сучасну партизанську війну.

— Моя тітка Розен, — відповідаю я, — каже, що англійці нічого не пам’ятають, а ірландці нічого не забувають.

Єн усе ляскає по дну пляшечки з кетчупом, але нічого не виливається.

— Людство приречене. Ми можемо відправити людину на Місяць, але не можемо вилити томатний соус без того, щоб… — із пляшки блюпкає велика булька, обхляпуючи його бекон.

Я мию посуд. Єн і Гайді галасували, що «ні-ні-ні, ти ж наша гостя», але я наполягла. Потайки сподіваюся, що згодом вони запропонують завезти мене на ферму «Чорний в’яз» чи, може, запросять до себе наступної неділі, якщо вже я не повернуся в Ґрейвсенд. Може, Гайді поділиться зі мною фарбою для волосся. Я споліскую склянки і витираю їх сухою шматинкою, — ми так робимо в пабі, щоб не було розводів. Шумовиння скрапує з мармурової дошки, я ставлю її сушитися біля смертоносного різницького ножа. На касетному плеєрі грає пісня Боба Ділана «As I Went Out One Morning»: Єн дозволив мені обрати що завгодно, тож я обрала альбом «John Wesley Harding». Зазвичай губна гармошка мене не пре, але ця пісня чудова: його голос нагадує вітер, що віє химерного дня.

— Класний вибір, — каже Гайді, босоніж пробігаючи кухнею. — Сто років її не чула.

Всередині я сяю. Вона виходить назовні з книжкою Джорджа Орвелла «Всередині кита»; на уроках англійської ми читали його «Колгосп тварин», тож, можливо, я зможу її вразити якось згодом. Гайді залишає двері в двір відчиненими, і дім наповнюється запахом трави. Тоді приходить Єн і ставить пайрекс⁶ із молоком у мікрохвильовку. Я ніколи не бачила мікрохвильовку зблизька. Поверни режим, натисни кнопку, і через сорок секунд дзень! — і молоко гаряче. Я кажу Єну:

— Це прямо як у «Зоряному шляху».

— Майбутнє, — каже Єн голосом з кінотрейлера. — Зустрічайте у своєму Теперішньому. Незабаром. — Він кладе глек на тацю з трьома горнятами і мажорною кавою, зробленою в спеціальному заварнику. — Коли закінчиш, приєднуйся до нас надворі на café au lait.

— Гаразд, — кажу я, гадаючи, що ж це було.

Єн виносить тацю в двір. Я дивлюся на годинник: десята тридцять. Мама зараз іде до церкви, можливо, з Джеко, який ходить хіба за компанію. Тато візьме Ньюкі на пробіжку вздовж річки, у напрямку Еббсфліта, в бік Лондона. Чи вони зараз ідуть по Павичевій вулиці? Ну а я тут, у мене все добре, я домиваю посуд, а Ділан переходить до пісні під назвою «I Dreamed I Saw Saint Augustine». Це млявіша пісня, жанру «пес виє на місяць», але я нарешті стягую, чому в усіх так їде дах від того Ділана. У вікні, в довгому саду, ледь похитуються наперстянки та кніфофії. Газони і клумби — гарні, мов з картинки на коробці печива; я вже встигла спитати Єна і Гайді, чи вони часом не садівники на додачу до аспірантури. Гайді сказала, що раз на два тижні сюди на кілька годин приходить чоловік із Фавершема, щоби «вдихнути лад у хаос». Це також не прозвучало особливо по-соціалістичному, але я тримала рот на замку, аби вони не подумали, що в мене сильно біле пальто.

Вода в раковині хльорбає, стікаючи в труби, чайна ложечка дзенькає в рукомийниці, а в Боба Ділана десь на півдорозі «All Along The Watchtower» стається інфаркт. О ні! Плівку зажувало: я натискаю «витягти» й отримую на виході клубок коричневих макаронів. Але я собаку з’їла на ремонті авдіоплівок за допомогою клаптика ізострічки, тож виходжу в дворик, щоб спитати Єна і Гайді, де вони її тримають. Вони лежать на дерев’яних шезлонгах, за стіною горщиків з травами від «Алі-Баба». Книжка Гайді впала на землю, але сторінка досі закладена великим пальцем: її вирубило на місці. Єн також куняє, голова схилилась набік, окуляри перекосились. Таця з кавою і всім іншим стоїть на низенькій стіні. Мабуть, вони виснажені. Я обережно гукаю Гайді, але вона не ворушиться. Бджоли обробляють трав’яну загорожу, вівці бе-е-екають, десь удалині гуде трактор. Ота невисока купка за пів милі звідси — острів Шеппі, а випнута штука — міст. Тоді я помічаю три, чотири, ще більше чорних цяток, що зиґзаґами повзають по руці Гайді.

Я пильно придивляюся, бо ж не можуть це бути мурахи…

Це мурахи.

— Гайді! По тобі тут повзають мурахи!

Але вона не реагує. Я намагаюся змести з неї комах, але кількох випадково вбиваю. Що з ними?

— Гайді!

Я трясу її за руку сильніше, і вона сповзає на підлокітник шезлонга, ніби п’яниця в якійсь комедії, але це не смішно. Її голова звалюється набік, окуляри зсуваються, і тоді я бачу її очі — там лише райдужка, без чорної цятки всередині. Я сахаюся, видавши налякане «ґааааа!», і мало не падаю. Єн також не ворушиться, тож я, вже геть розхвильована, кличу його на ім’я — і бачу волохату муху, що повзе його повними губами. Тремтячою рукою підіймаю з його обличчя бейсболку. Муха летить геть. Його очі такі самі, як у Гайді, ніби він помер від якоїсь нової чуми; я впускаю кашкет, і з мене знову вилітає той же переляканий звук. Якась пташка в кущах рожі зводить гострі й чисті ноти докупи, а мій мозок пульсує, хитається, я лише наполовину присутня, але одне пояснення все ж виринає: в Гайді з Єном харчове отруєння від сніданку. Харчове отруєння від сніданку. Але вже через двадцять хвилин? Можливо, але в мене ж немає симптомів. Ми всі їли те саме. Наступне, що я думаю, — серцевий напад, але ця теорія так собі. Передозування наркотиками? А тоді я думаю: Сайкс, пора перестати думати, треба негайно викликати швидку…

…телефон стоїть на тумбі у вітальні, через кухню. Пробігаю, набираю 999 і чекаю оператора. Відповідай, швидше, швидше, зараз, зараз, зараз! Лінія мовчить. Тоді я помічаю в дзеркалі чоловіка, він дивиться на мене з крісла в кутку. Коліщатка реальності дають збій. Я повертаюся, і ось він, в арці між кухнею і вітальнею. Я його знаю. Очі піраньї, чорні кучері, розбитий ніс — це чоловік із мого денного жахіття в переході, у ромбічній кімнаті. Його груди важко надимаються, ніби він біг під гору. Він гавкає на мене:

— Ти хто?

— Я-я-я-я… Я подруга Єна і Гайді, я, я…

— Маленька Естер чи Ю Леон Марінус?

Його голос — суцільна ненависть і крига. Його брова якось ледь здригається, ніби, ну, я подібного ще не бачила. Він сказав «Марінус»? Яка різниця? Це чоловік із жахіття, тільки от коли тобі настільки страшно вві сні, ти прокидаєшся. Я відступаю і падаю на диван.

— Моїм друзям потрібна швидка.

— Назвись, і я подарую тобі чисту смерть.

«Це не пустопорожня погроза. Ким би він не був, він убив Гайді та Єна і тебе вб’є — йому це як переламати сірник».

— Я-я-я… не розумію, — я скулююся в маленьку налякану кульку, — я…

Він підходить іще на крок.

— Назвись!

— Я Голлі Сайкс, і я просто хочу піти, будь ласка, можна я просто…

— Голлі Сайкс… — він змінює нахил голови. — Так, знаю це ім’я. Одна з тих, хто вислизнув. Розумно було зробити приманку з твого брата, але подивися, до чого ти докотилась, Горологине. Намагаєшся сховатися в цьому гадючому кістяному годиннику. Сі Ло здригнувся б! Голокая б знудило! Якби, звісно, вони були живі, а це, — він щириться, — не так, після того як ваш опівнічний рейд пішов дуже, дуже не за планом. Чи ви думали, що на Зникомому Шляху не чули про сигналізацію? Чи ви не знали, що Церква — то Катар, а Катар — то Церква? Душа Голокая згоріла. Душі Сі Ло більше немає. А ти, ким би ти не була, втекла. Згідно з вашим священним Писанням, не сумніваюся. Ми обожнюємо ваше Писання. Завдяки вашому Писанню Горології кінець. Це великий день для всіх Хижаків. А хто ви без Сі Ло і Голокая? Трупа безпритульних заклинателів, екстрасенсів та ілюзіоністів. Просто скажи перед тим, як помреш: ти Марінус чи Маленька Естер?

Я дрижу.

— Богом клянусь, я не та, за кого ви мене маєте.

Він підозріливо мене оглядає.

— Ось що. Ці двоє пляжників надворі, вони ще не зовсім мертві. Якщо негайно скористаєшся вуду Глибокого Джерела, можеш врятувати когось із них. Давай. Так роблять Горологи.

Десь далеко-далеко гавкає пес, гуркоче трактор…

…чоловік уже так близько, що я відчуваю його запах. Згорілих печей. Мій голос стає анорексичний.

— То можна я покличу лікаря?

— Ти не можеш зцілити їх сама?

Я насилу хитаю головою.

— Тоді їм знадобиться труна, а не швидка. Але мені потрібні докази того, що ти не Горологиня. Марінус, звісно, боягуз, але він лукавий боягуз. Тікай. Уперед. Біжи. Побачимо, як далеко ти дістанешся.

Я не вірю ні йому, ні своїм вухам.

— Що?

— Он двері — вперед. Тікай, мишенятко.

Він відступає вбік, відкриваючи мені шлях для відступу. Я очікую підступу, чи ножа в бік, чи не знаю чого, але він нахиляється так близько, що я бачу пори і крихітні порізи на його обличчі й великі чорні очі з сірими ореолами, і він горлає на повні груди:

— ТІКАЙ, ДОКИ Я НЕ ПЕРЕДУМАВ!

Крізь колючі троянди, поміж тремких кущів, униз запилюженим моріжком — я біжу. Біжу, як ніколи до цього не бігла. Сонце лупить просто в лице, стіна недалеко. Уже на півдорозі, коли добігаю до ґратки для лоз, я озираюся: він не біжить за мною, як я боялася, просто стоїть там, за кілька кроків від Єна і Гайді, котрі досі лежать мертві, тож він мене відпускає — яка різниця чому, він психопат махнутий, так що біжи біжи біжи біжи біжи біжи, але, біжи, але, але, біжи, але… Але я сповільнююся, сповільнююся, як, чому, що, моє серце гупає шо дурне, але я почуваюся так, ніби в мені натиснули одночасно газ і гальмо, та що б мене не сповільнювало, воно не всередині, це не отрута, воно зовні, це час заповільнюється, або гравітація сильнішає, або повітря переміняється на воду, чи пісок, чи мелясу… У мене бувають такі сни — але я не сплю, зараз день, я знаю, що не сплю… Але, неможливо, я зупинилась, ніби статуя бігунки, одна нога вже занесена для наступного кроку, якого не буде. Це божевілля. Це, блядь, ненормально. Мені спадає на гадку, що треба спробувати покликати на допомогу, люди так чинять, але виходить тільки неприємний судомний звук…

…і світ починає стискатися назад у бунгало, і тягне мене, безпорадну, за собою. Ось арка, повита плющем, я хапаюся за неї, і ноги відриваються від землі, ніби я мультяшна героїня, яка під час бурі тримається з останніх сил, але біль у зап’ястях змушує відпустити браму, і я падаю на землю, потужно падаю, і мене тягне по долівці, я обдираю лікті та забиваю куприк, і я перекидаюся на спину й намагаюся зачепитися підборами за землю, але моріжок надто твердий, я не можу вхопитись, просто ніби перечіпляюся, а пара метеликів безтурботно пурхає повз, проти течії, ніби ця непереможна сила діє лише на мене. Тепер я знову серед троянд, а блідий чоловік досі в обрамленні задніх дверей, його руки і пальці снують, ніби в сурдоперекладі для прибульців, на губах ніби силувана посмішка, і це він робить, він вивуджує мене через задній двір, повз Гайді та Єна, котрі досі трупи, трупи, що їх якось убив цей чоловік, чоловік, який відступає назад на кухню, щоб звільнити місце, і коли опинюся в бунгало, я з нього вже не вийду, тож я відчайдушно чіпляюся за одвірок і за клямку, але тоді ніби 20 000 вольт прострілюють мене наскрізь, і мене, мов ляльку, відкидає через усю вітальню, і я відстрибую від дивана на килим, і електричні лампочки роблять павх павх павх у моїх очницях…

…жахіття закінчується колючим килимом, що впивається в щоку. Усе минулося. Це була якась епілепсія чи щось таке. Фото Гайді в шкільні роки з її сивокосою бабцею набуває різкості за дюйм від мене — мабуть, упало, я могла збити його з тумби, коли сама падала. Мені треба повернутися додому й піти в лікарню. Потрібне сканування мозку. Гайді довезе мене до Ґрейвсенда. Мамі зателефоную вже з лікарні. Все забудеться, вся ця дурня з Вінні. Усе здавалось таким справжнім. Щойно я лагодила плівку Боба Ділана ножицями та клейкою стрічкою, а вже за мить… мурахи на руці Гайді, той жахливий чоловік із розплющеним носом, гумове штовхке повітря. Що за відбита частина мого мозку бачить такі всраті сни, господибоже? Я встаю, бо якщо Гайді чи Єн знайдуть мене тут, то подумають, що я вмерла в їхній вітальні.

— Я тобі вірю, серденько. — Він сидить у шкіряному кріслі, закинувши ногу на коліно. — Ти — позбавлене сили кволе ніщо в нашій Війні. Але чому б це двоє безтілесних утікачів з останніх сил пробивалися саме до тебе, Голлі Сайкс? Ось у чому питання. Чому ти?

Я завмерла. Про що він говорить?

— Ні для чого, чесне слово, я просто хочу… хочу піти, і…

— Замовкни. Я думаю.

Він бере яблуко Ґренні Сміт із миски на буфеті, відкушує шматок і жує. У тупій тиші його плямкання — надзвичайно гучне.

— Коли ти востаннє бачила Марінуса?

— Мого старого лікаря? У… у… у Ґрейвсендській лікарні. Багато років тому, я…

Він підносить руку, вимагаючи тиші, ніби мій голос ранить його вуха.

— І Сі Ло не сказав тобі, що Джеко — не Джеко?

Поки що мій страх тримався на високих нотах, але на згадці про Джеко з’являється басовий призвук жаху.

— А що до цього має Джеко?

Він з огидою дивиться на своє яблуко.

— Це найкисліші, найватніші яблука на світі. Люди їх купують лиш для краси. — Він кидає його геть. — Тут немає поля Глибокого Джерела, тобто це не криївка. Де ми?

Я не наважуюся знову запитати про Джеко, бо це може навести зло, так, слово «зло» тут якраз годиться, на мого брата.

— У бунгало бабусі Гайді. Вона у Франції, але дозволяє Гайді та… — Вони мертві, пригадую я.

— Місце, дівчино! Країна, місто, село. Ти хоч поводься як істота з мозком. Якщо ти та сама Голлі Сайкс, яку занапастив Марінус, то ми, ймовірно, в Англії.

Навряд чи він жартує.

— Кент. Біля острова Шеппі. Я… не думаю, що це місце, де ми є, якось… якось називається.

Він барабанить по шкіряному кріслу. Його нігті надто довгі.

— Маленька Естер. Ти її знаєш?

— Так. Не зовсім. Типу того.

Він припиняє барабанити.

— Розказати тобі, що станеться, якщо подумаю, що ти мені брешеш, Голлі Сайкс?

— Маленька Естер була вчора біля річки, але раніше я її ніколи не бачила. Вона дала мені чаю. Зеленого чаю. Тоді попросила…

Блідий чоловік поглядом впивається в моє чоло, ніби там написано відповідь.

— Що попросила?

— Притулку. Якщо її… — я шукаю точні слова, — …плани прогорять.

Блідий чоловік прояснів.

— Отже… Маленька Естер хотіла знайти в тобі oubliette. Мобільну криївку. Розумію. Ти! Зужитий пішак, настільки незначущий, що вона подумала, ми про тебе забудемо. Що ж.

Він підводиться і заступає собою вихід зі словами:

— Естер, якщо ти там, то ми тебе знайшли!

— Слухайте, — кажу я, кулячись клубочком, — якщо це якась фігня типу МІ-5, через комунізм Єна і Гайді, то я нічого не знаю. Вони мене просто підкинули, і я… я…

Зненацька він підходить до мене, щоб злякати. Йому вдається.

— Так?

— Не підходьте до мене. — Мій голос починає зриватися. — Я, я… я битимусь. Поліція…

— …буде страшенно збентежена, коли побачить бунгало бабусі Гайді. Двоє коханців на розкладачках, тіло підлітки Голлі Сайкс. Коли вас знайдуть, криміналістам доведеться по ниточці розплутувати справжній гордіїв вузол, особливо якщо потрійний убивця залишить двері нарозпаш, відкривши шлях лисам, воронам, бродячим котам… Це буде жах! Ти прогримиш на всю країну. Знамените жирне нерозкрите вбивство у Британії вісімдесятих. Нарешті слава.

— Відпустіть! Я… я… я… виїду за кордон, я… піду геть. Прошу.

— Смерть би тобі страшно личила. — Блідий чоловік посміхається, стискаючи пальці. — Хтось безпринципний спочатку погрався би з тобою, але я проти жорстокої поведінки з тупими тваринами.

Я чую сухий схлип.

— Не треба не треба не треба будь ласка будь ласка…

— Цссс…

Його пальці вигинаються в якомусь жесті, і мої губи, язик і горло замикаються на замок. З рук і ніг тікає вся сила, ніби я маріонетка з обтятими нитками, запхана кудись у куток. Блідий чоловік сідає на килим біля мене, схрестивши ноги, мов казкар, і ніби смакує момент, як Вінні, котрий знає, що зараз мене матиме.

— То як воно — знати, що за шістдесят секунд будеш мертва, блядь, як камінь, га, Голлі Сайкс? Які картинки мигають у твоїх комашиних мізках при кінці?

Його очі не зовсім людські. Мій зір зникає, ніби западає ніч, легені тонуть, але не у воді, а в ніщо, і я розумію, що дуже давно вже не дихала, тож намагаюсь, але не можу, і стукіт у вухах замовк, бо серце зупинилося. З неспокійного присмерку блідий чоловік простягає руку і тильним боком пальців проводить по моїх грудях, каже: «Солодких снів, серденько», — і моя остання думка: «Що це за постать крадеться десь на тлі, за милю від нас, у протилежному кінці вітальні?..»

Блідий чоловік помічає, озирається через плече і підстрибує. Моє серце запускається знову, а легені наповнюються киснем так швидко, що я закашлююсь і хапаю ротом повітря — і впізнаю Гайді.

— Гайді! Виклич поліцію! Він убивця! Тікай!

Але Гайді хвора, чи накачана, чи поранена, її голова хилитається, ніби в неї ота хвороба, розсіяний склероз. Її голос також наче не її — як у мого діда після інсульту. Вона вихаркує слова:

— Не бійся, Голлі.

— Навпаки, Голлі, — пирхає блідий чоловік, — якщо ця особина і є твій лицар на білому коні, то час впадати у відчай. Ти Марінус, так? Я твій слизький дух чую навіть у цьому напахченому зомбі.

— Тимчасове пристановище, — каже Гайді, чия голова то звішується наперед, то відкидається. — Чому ти вбив двох юних людей, котрі просто засмагали? Чому? Це було зайве, Рімзе.

— Чому ні? Ви, люди, всі такі чому-чому-чому! Бо хотілося. Бо Сі Ло затіяв перестрілку в Церкві. Бо я міг. Бо ви з Маленькою Естер привели мене сюди. Правда ж, вона померла, перш ніж устигла отримати притулок у цій брудній жіночій особині? Якої ж нищівної поразки вона зазнала, коли спробувала втекти Шляхом Каміння. Я знаю, це ж моїх рук діло. До речі, про поразки: прийми мої щирі співчуття через Сі Ло і бідного Голокая — ваш маленький клуб добрих фей остаточно втратив голову. А ти що, Марінусе? Хочеш битися? Я знаю, ти радше лікар, ніж боєць, але, благаю тебе, спробуй хоч вдати, що обороняєшся.

Рімз знову якось помахує пальцями, і — якщо це не галюцинації — мармурова дошка злітає з кухонного столу і мчить до нас, ніби її в руках несе хтось невидимий.

— Язика проковтнув, Марінусе? — питає блідий чоловік на ім’я Рімз.

— Відпусти дівчину, — каже Гайді, безвольно хитаючи головою.

Дошка пролітає через вітальню і влучає Гайді в потилицю. Я чую звук, ніби ложка проламує яєчну шкаралупу. Від такого удару тіло Гайді мало би впасти, як кегля, але його ніби перехоплює… ніхто, а Рімз крутить руками, клацає пальцями, і тіло Гайді теж крутиться, сіпано й шарпано. Лясь, хрусь, трась — звучить її хребет, нижня щелепа наполовину відірвалася, з дірки в чолі цебенить кров, ніби туди влучила куля. Рімз поплескує кистями в повітрі, і безвольне тіло Гайді влітає в картину вільшанки, що сидить на лопаті, а тоді сторчголов осувається на землю.

Тепер я почуваюсь так, ніби хтось присуперклеїв мені до вух навушники, і з одного лунає «Цього Всього Насправді Не Відбувається», а з іншого — «Це Все Відбувається Насправді», і все це на повну гучність. Але коли Рімз починає говорити, він говорить тихо, і я чую кожен півтон кожного слова.

— У тебе не буває днів, коли так сильно радієш життю, що аж хочеться, — він повертається до мене, — вити на сонце? Так, наскільки пригадую, я витягував з тебе життя…

Він штовхає на мене повітря долонею, тоді підносить руку: я розпластуюсь об стіну, і якась невидима сила пхає мене вгору, доки я не вдаряюся головою об стелю. Рімз застрибує на бильце дивана, ніби хоче мене поцілувати. Я намагаюсь його вдарити, але обидві мої руки в міцній хватці, і легені знову перекриті. Один білок Рімзових очей темніє до червоного, ніби там луснула судина.

— Сі Ло перейняв від Джеко братерську любов до тебе, це мило. Твоя смерть не поверне мені загиблих Схимників, але тепер Горологія перед нами в кревному боргу, і кожна монета важить. Просто щоб ти знала.

Мій зір зникає, біль у мозку заступає все інше, і…

Кінчик гострого язика вислизає з його рота.

Збагрений, металевий, за дюйм від мого носа. Ніж?

Рімзові очі закочуються, його повіки стуляються, і я сповзаю на підлогу, а він падає з бильця дивана. Коли його потилиця вдаряється об підлогу, лезо вилазить іще на кілька дюймів, захляпане білуватим слизом. Це просто найгидкіша річ, яку я бачила в житті, але я не можу навіть закричати.

— Пощастило. — Єн підводиться, хапаючись за меблі.

Він може говорити хіба до мене. Більше нікого нема. Єн похмурніє, дивлячись на скорчене тіло Гайді.

— Побачимось, Марінусе. Тобі однаково пора було знайти новіший двигун.

Що? Жодних «О боже!» чи «Гайді, ні, Гайді, ні, ні!»? Єн дивиться на тіло Рімза.

— У гірші дні питаєш себе, чому б не відійти від війни, не зажити спокійним метажиттям? А тоді бачиш таку сцену і згадуєш чому. — Нарешті Єн повертає свою розбиту голову до мене. — Вибач, що тобі довелось це все побачити.

Я дихаю повільніше, ще повільніше, і…

— Хто… — на більше я не здатна.

— Ти не перебираєш чаєм. Пригадуєш?

Стара жінка на березі Темзи. Маленька Естер? Звідки Єн міг це знати? Я провалилася крізь підлогу і випала десь не там.

У вітальні бунгало спрацьовує годинник із зозулею.

— Голлі Сайкс, — каже Єн, чи то Маленька Естер, якщо це справді Маленька Естер, але як це можливо? — Я заявляю про своє право на притулок.

Двоє мертвих лежать посеред кімнати. Кров Рімза просочується в килим.

— Голлі, це тіло помирає. Я витру все, що ти бачила за останній час, щоб тобі було спокійніше, а тоді заховаюся глибоко, глибоко, глибоко в…

Голова Єна, чи то Маленької Естер, ніби зсувається, мов стос книжок. Тепер лиш одне око розплющене, половина обличчя ніби розм’якла, розмастилася прим’ятою подушкою дивана. Його очі нагадують очі Дейвенпорта (колі, який жив у нас до Ньюкі), коли нам довелося присипляти його у ветклініці.

— Будь ласка, — каже він.

Зненацька це слово ламає чари, і я стаю на коліна біля цієї Маленької Естер усередині Єна, якщо я правильно все зрозуміла.

— Що я можу зробити?

Очне яблуко сіпається за повікою, що вже змикається.

— Притулок.

Я просто хотіла ще зеленого чаю, але обіцянка — це обіцянка. До того ж, що б тут щойно не сталося, я жива тільки завдяки тому, що Рімз мертвий, а Рімз мертвий тільки завдяки Єну, чи Маленькій Естер, чи хто б це не був. Я в боргу.

— Звісно… Естер. Що мені зробити?

— Середній палець. — Спраглий дух у мертвому роті. — Чоло.

Тож я притискаю середній палець до чола Єна. Отак?

Нога Єна трішки сіпається і завмирає.

— Нижче.

Я пересуваю свій середній палець на дюйм нижче.

— Тут?

Жива половина Єнового рота смикається:

— Так…

Сонце гріє мою шию, здійнявся солоний бриз. Десь у вузькому каналі між Кентом та островом Шеппі сурмить траулер: я бачу, як капітан колупається в носі й шукає, об що витерти козу. Місток ніби з «Паровозика Томаса» — центральна секція здіймається між двома куцими вежами. Коли міст піднято, лунає клаксон і траулер проповзає під низом. Джеко б сподобалось. Я нишпорю в торбі у пошуках банки «Танго» і знаходжу газету — «Соціалістичний робітник». Це ще звідки? Її сюди Ед Брубек поклав, це такий жарт? Я б викинула її за огорожу, але над’їжджає мужичок на ровері, тож я відкриваю «Танго» і продовжую спостерігати за мостом. Велосипедист віком десь як мій тато, але худий, мов той вуж, і майже зовсім лисий, а мій тато трошки повненький, і Вовкулаком його не просто так прозвали.

— Здоров’я, — каже чоловік, витираючи лице складеною шматинкою.

На збоченця він не схожий, тож я відповідаю:

— Здоров’я.

Чоловік дивиться на міст так, ніби це він його збудував.

— Більше таких мостів не будують.

— Мабуть, ні.

— Міст на Королівській переправі — один із трьох з вертикальним підйомом на всіх Британських островах. Найстаріший — маленький і затишний вікторіанський місток через канал у Гаддерсфілді, але він тільки пішохідний. Цей відкрили в 1960-му. В усьому світі лише два такі мости, одночасно для автотранспорту і залізниці. — Він надпиває води зі своєї пляшки.

— То ви інженер?

— Ні-ні, просто любитель подивитись на рідкісні мости. А от мій син від них колись божеволів. Власне, — він дістає з торби фотоапарат, — ти не могла б зняти мене на тлі мосту?

Я кажу «звісно» і врешті низько присідаю, щоб умістити і лису голову чоловіка, і горішню секцію мосту. «Три, два, один…» Камера зумкотить, і він просить мене зробити ще один знімок, я роблю і віддаю йому фотоапарат. Він дякує і порпається у своєму багажі. Я сьорбаю «Танго» і думаю, чому це я не голодна, хоч уже майже полудень, а я не їла нічого, крім крекерів «Рітц», відколи залишила Еда Брубека досипати. І ще в мене чомусь ковбасна відрижка, що взагалі безглуздо. Білий фургон «фольксваґен» проминає нас і зупиняється біля шлагбаума. Двоє дівчат та їхні хлопці курять і кидають на мене погляди типу «Що це вона тут робить?», навіть попри те, що в них грає «REO Speedwagon». Щоб довести, що я не якась там розхлябиста нетовариська дівка, я знову повертаюся до велосипедиста.

— То ви здалеку приїхали?

— Як на один день, то не дуже, — каже він. — Із Брайтона.

— Брайтона? Та він же за сотню миль звідси.

Він перевіряє якусь примочку на кермі.

— Сімдесят одну.

— То фотографувати мости — ваше хобі?

Чоловік замислюється.

— Радше ритуал, ніж хобі. — Він бачить, що я не розумію. — Хобі — це для задоволення, а от ритуали тримають тебе на плаву. Розумієш, мій син помер, і я роблю ці фото для нього.

— Ой, я… — Я намагаюсь не виглядати шокованою. — Пробачте.

Він знизує плечима і відводить погляд.

— То було п’ять років тому.

— Це був, — чому я не можу просто заткнутися? — нещасний випадок?

— Лейкемія. Зараз він був би десь твого віку.

Знову гуде клаксон, і переїзд опускається.

— Мабуть, це було жахливо, — кажу я і чую, як тупо це звучить.

Довга, худа хмара сідає на горбатий острів Шеппі, ніби напівхорт-напіврусалка, і я не знаю, що ще сказати. «Фольксваґен» заводиться і рушає в ту ж мить, коли піднімається шлагбаум, залишаючи в повітрі хвіст із дрібних камінців. Велосипедист залазить на свій ровер.

— Бережи себе, панянко, — каже він мені, — і не змарнуй своє життя.

Він розвертається і рушає назад на А22.

Така довга дорога, а він навіть не переїхав через міст.

Легкові й вантажівки тарахкають повз, зриваючи насіння з кульбабових голівок, але дорогу до ферми «Чорний в’яз» запитати нема в кого. Мереживні квіти похитуються на довгих стеблах, коли повз них гуркотять автівки, блакитні метелики зриваються під вітром. Тигрово-помаранчеві тримаються чіпкіше. Ед Брубек зараз, певно, працює в садовому центрі, думає про італійських дівчат, вантажачи паки з торфом у багажники клієнтів. Мабуть, вважає, що я плаксива корова. А може, й ні. Той факт, що Вінні мене кинув, починає сприйматися як саме це — як факт. Учора це була рана від пострілу з обріза, а сьогодні — радше здоровенний синець від кульки з пневматичної рушниці. Так, я вірила Вінні, кохала його, але це ж не робить мене дурною. Для всіх цих Вінні Костелло кохання — просто локшина, яку вони мають навішати тобі на вуха, щоб ти їм дала. Для дівчат — принаймні для мене — секс належить до речей, які відбуваються на першій сторінці, щоб десь далі в книжці перетворитися на кохання.

— Я позбулася цього хтивого мудака, — кажу я корові, яка дивиться на мене з-за брами, і хоч я насправді цього не відчуваю, та одного дня, гадаю, відчуватиму. Можливо, Стелла по-своєму зробила мені послугу — зірвала з Вінні маску гарного хлопчика вже за кілька тижнів. Вона Вінні теж набридне, зуб даю, і коли застане його в ліжку з іншою дівчиною, то вже її мрії про поїздки на байку з Вінні розіб’ються на друзки, як розбились мої. І тоді вона приповзе назад, і її очі будуть такі само червоні та припухлі, як мої вчора, і вона проситиме її пробачити. І я можу. А можу й ні. Попереду роздоріжжя і кафе.

І кафе відчинене. Щось трохи проясняється.

Кафе називається «У димного Джо», і воно щосил намагається бути американським кафетерієм, як у серіалі «Щасливі дні», з високими переділками, за якими нічого не видно, але насправді це проста діра. Тут небагато клієнтів, більшість залипають у покоцаний телик на стіні — показують футбик. Біля дверей сидить жінка, читає «Новини світу» в хмарі цигаркового диму, що клубочиться з її тонких ніздрів. Очі-ґудзики, наквецяні губи, кучеряве волосся, обличчя повне старих жалів. Над її головою — вибляклий постер із коричневим акваріумом, з якого визирають два ока, і підпис: «У РИБКИ ДЖЕФФА ЗНОВУ ДІАРЕЯ». Вона змірює мене поглядом і махає рукою на переділку, типу сідай де хочеш.

— Я лише, — кажу, — хотіла запитати, чи ви не знаєте, як дістатись до ферми «Чорний в’яз».

Вона підводить погляд, знизує плечима, озирається й видихає дим.

— Це тут, на Шеппі. Я там працюю.

Вона повертається до своєї газети і гасить недопалок.

Я вирішую зателефонувати містеру Гарті.

— У вас є телефон-автомат?

Стара шкиринда хитає головою, навіть не глянувши.

— Може, дозволите зробити місцевий дзвінок із вашого…

Вона зиркає на мене так, ніби я запитала, чи вона продає наркоту.

— Ну… Може, хтось іще знає, де ферма «Чорний в’яз»?

Я витримую її погляд достатньо довго, щоб вона зрозуміла: найшвидший спосіб повернутися до читання — це допомогти мені.

— Пеґґі! — горлає вона в кухню. — Ферма «Чорний в’яз»?

Деренчливий голос відповідає:

— Ґабріеля Гарті. А що?

Її очі-ґудзики ковзають на мене.

— Та от питають…

Виходить Пеґґі: у неї червоний ніс, брезклі щоки та очі допитувачки гестапо.

— Шо, доця, рішила на пару днів піти позбирать фрукти? Як я була молода, то там ростили хміль, а нині хміль збирають машини. Тако, йдеш по вулиці Лейсдон, тамтудою, — вона показує вліво від дверей, — попри Істчерч, тоді направо до Старої переправи. Ти пішки, доця?

Я киваю.

— То за п’ять чи шість миль, але для тебе то прогу…

З кухні долинає апокаліптичний брязкіт алюмінієвих столиків на колесах, і Пеґґі квапиться назад. Тепер, коли я отримала те, по що прийшла, я заслужила пачку «ротменсів», тож іду до автомата в головному приміщенні кафе: фунт і сорок пенні за пачку на двадцять штук. Чисте здирництво, але на фермі буде багато нових людей, так що не завадить щось для впевненості. Монети влітають у поємник, перш ніж я встигаю себе відмовити від цього, спіраль повертається, сіжки падають. І щойно я випростуюся, тримаючи в руках двадцять «ротменсів», бачу, хто сидить за автоматом прямо навпроти: Стелла Єрвуд і Вінні Костелло.

Я пригинаюся, щоб мене не було видно, хочеться блювати. Вони мене побачили? Ні. Стелла сказала б щось дотепне й отруйне. Між автоматом і екраном шпарка. Стелла годує Вінні морозивом через столик. Вінні дивиться на неї, як самотній цуцик. Вона проводить ложечкою по його губах, залишаючи слиняву ванільну помаду. Він її злизує.

— Дай полуничку.

— Я не почула чарівне слово, — каже Стелла.

Вінні всміхається.

— Дай полуничку, будь ласка.

Стелла вивуджує полуничку з вазочки і пхає Вінні в ніздрю. Він перехоплює її зап’ястя своєю рукою, своєю прекрасною рукою, і скеровує ягоду собі до рота, і вони дивляться одне на одного, і мій живіт пропікають ревнощі, ніби склянка чистого «Доместосу». Який психопатичний янгол-антиохоронець привів їх до «Димного Джо», саме сюди, саме зараз? Глянь тільки на шоломи. Вінні привіз сюди Стеллу на своєму дорогоцінному недоторканному «нортоні». Вона чіпляється своїм мізинцем за його і тягне на себе, його рука і тіло піддаються, і ось він уже простягнувся над усім столом і цілує її. Його очі заплющені, її — розплющені. Три наступних слова Вінні промовляє беззвучно, але мені він їх узагалі ніколи не казав. Він каже їх знову, широко розплющивши очі, а вона схожа на дівчисько, що розгортає дорожезний подарунок, про який знала заздалегідь.

Я могла б перервати їх, побити тарілки, назвати їх усіма образливими словами цього світу й поплисти назад до Ґрейвсенда на хвилях сліз у поліційній машині, але я кидаюся назад до важких дверей, які тягну на себе замість штовхати і штовхаю від себе замість тягти, бо зір тане, і я відчуваю на собі погляд тої старої шкиринди, о господи, так, тому що тепер я значно цікавіша за «Новини світу», а її очі-ґудзички не хочуть пропустити жодної деталі…

Надворі моє обличчя розмазується в кашу сліз і шмарклів, і якийсь «морріс максі» сповільнюється, щоб старе пердло за кермом усе добре розгледіло, і я кричу: «На що, курва, вилупився?», — і господи, як боляче як боляче як боляче, і я перелажу через браму на пшеничне поле, де ховаюсь від роздоріжжя, і тоді плачу і плачу і плачу і плачу і плачу і плачу і луплю землю і луплю землю і плачу і плачу і плачу… І вже все, думаю я, у мене закінчилися сльози, а тоді Вінні муркотить: «Я тебе кохаю», — і в його прекрасних карих очах відображається Стелла Єрвуд, і от усе з початку. Це ніби вибльовувати якесь зіпсоване яйце по-шотландськи: щоразу, коли думаєш, що вже все, виявляється, що ні. Коли я заспокоююсь достатньо для цигарки, то розумію: впустила пачку біля автомата в «Димному Джо». Офігенно. Але тепер я радше поїм гівна з крутонами, ніж іще хоч раз повернуся в той генделик. Тоді, звісно, впізнаю гарчання «нортона» Вінні. Підкрадаюся до воріт. Он вони, сидять на сидінні, курять — я, блядь, зуб даю — мої сіжки, сіжки, за які я заплатила £1,40. Стелла, мабуть, помітила пачку біля автомата, ще в целофані, і, звісно ж, підібрала. Спочатку вкрала мого хлопця, тепер мої сіжки. Тоді вона залазить на «нортона», обіймає Вінні за пояс і притуляє лице до його косухи. І вони їдуть — дорогою до мосту на Королівській переправі, в безмежну блакитну далечінь, лишаючи мене, похмуру і заховану, як бомжиха, і ворони на дереві всі такі: «Сміхотааа… Сміхотааа…»

Налітає вітер і гойдає пшеницю.

Колоски відповідають: вшух вших вшух.

Я ніколи не розлюблю Вінні. Ніколи. Я це знаю.

Через дві години після роздоріжжя я добуваюся до сільця в сраці світу під назвою Істчерч. Там знак, на знаку написано «РОЧЕСТЕР 23». Двадцять три милі? Не дивно, що в мене на ногах мозолі завбільшки з Аєрс-Рок. Але от що дивно: після заправки «Тексако» в Рочестері все ніби змазано, аж до мосту на Королівській переправі до Шеппі. Змазано цілковито. Як авдіокасета з записом поверх пісні. Я йшла весь цей час у трансі? Істчерч у трансі. Тут єдиний супермаркет «Spar», і той зачинений, бо сьогодні неділя, поруч кіоск із пресою, теж зачинений, але власник усередині, тож я стукаю, доки він відчиняє, і купую затяжне печиво та банку арахісового масла, плюс іще пачку «ротменсів» і коробку сірників. Він питає, чи мені є шістнадцять, я дивлюся йому просто в очі й кажу, що мені, взагалі-то, в березні було вже сімнадцять, і він ведеться. Надворі я закурюю, якийсь модник зі своєю модницею проїжджають на скутері, обоє лупляться на мене, але мій мозок переймається лише тим, як стрімко в мене меншає фунтів і пенсів. Завтра добуду ще грошей, якщо містер Гарті не вирішить поприкидатися дурником, але не знаю, скільки протривають ці мої трудові канікули. Якщо Вінні зі Стеллою були тут, коли мама чи тато пішли мене шукати у Вінні вдома, то вони не дізнаються, що я не з ним, тобто не дізнаються, що я подалася геть із Ґрейвсенда.

Біля зупинки стоїть таксофон. Якщо я їй подзвоню, мама замучить мене своїм сарказмом і мамуванням, але якщо подзвоню Брендану, то, можливо, слухавку візьме Рут і я попрошу її передати татові — не мамі, татові, — що зі мною все добре, але я кинула школу і якийсь час буду не вдома. Тоді мама не зможе організувати мені захопливу поїздку американськими гірками провини за те, що «тебе могли викрасти», під час наступної зустрічі. Але коли я відчиняю двері в будку, то виявляю, що шнур вирваний з м’ясом, так що я вже нателефонувалася.

Можливо, попрошуся подзвонити з ферми. Можливо.

Коли повертаю з Олд-Феррі-Лейн на вапнякову дорогу до ферми «Чорний в’яз», уже майже четверта година. Поливалки в полях вмикаються-вимикаються, розпилюючи прохолодні хмарки, і я ніби впиваюся випарами, всмоктую тоненькі ниточки води і дивлюся на маленькі веселки. Сама ферма — стара приземкувата цегляна споруда з сучасною прибудовою збоку, поруч великий сталевий сарай, кілька будівель із бетонних блоків і стіна проти вітру з тих-таки високих тонких дерев. До мене підходить чорний пес, як жирний тюлень на куцих лапках, гавкає на все горло і метляє всім тілом, і за якихось п’ять секунд ми з ним уже найкращі друзяки. Зненацька мені стає сумно за Ньюкі, і я гладжу пса по голові.

— Бачу, ти вже з Шебою познайомилась. — Зі старішої частини дому виходить дівчина в комбінезоні, їй років вісімнадцять. — Оце приїхала на збір?

Акцент у неї дивний — думаю, валлійський.

— Ага. Так. Де тут у вас… реєстрація?

Вона дуже тішиться з моєї «реєстрації», і мене це страх як бісить, ну бо звідки я маю знати правильне слово? Вона тицяє великим пальцем на двері — на обох її зап’ястях напульсники, ніби вона якась зірка тенісу, але мені вони здаються просто даунськими — і йде до цегляного сараю, аби розповісти решті збирачів про новеньку, яка думає, що заселилася в готель.

— До завтра до третьої вже має бути двадцять палет, — долинає чоловічий голос із кабінету далі по коридору, — і якщо твоя фура не буде тут о третій нуль один, вантаж поїде в депо «Кращих цін» в Ейлесфорді. — Він кладе слухавку і додає: — Пиздун.

Тепер я впізнала містера Гарті з телефонної розмови нині зранку. Двері позаду мене різко відчиняються, і старша жінка в поплямованому комбінезоні, зелених гумаках і засмальцьованій косинці мало не збиває мене з ніг.

— Так, дорогенька, тобі зараз на огляд до лікаря. В темпі вальсу. Ти нова збирачка? Та ясно, що так.

Вона підштовхує мене в кабінет, який радше нагадує камеру і смердить мішками з картоплею. Там є письмовий стіл, друкарська машинка, телефон, шафа для документів з постером «НЕЙМОВІРНА РОДЕЗІЯ» і фотографіями дикої природи, а також вид на подвір’я та поржавілий трактор. Ґабріелю Гарті десь за шістдесят, лице в нього мов морський берег у відплив, з носа і вух жмутками стирчить волосся. Не зважаючи на мене, він каже до жінки:

— Дзвонив Білл Дін. Хотів обговорити «нюанси розповсюдження».

— Дай угадаю, — каже жінка. — Його водії всі злягли з бубонною чумою, то чи не могли б ми самі завезти полуниці в Кентербері.

— Та-ак. Знаєш, що він ще сказав? «Якби ж то ви, землевласники, хоч старалися нам допомогти». «Землевласники». Земля — власність банку, а ти — власність землі. Оце означає бути землевласником. А на Сейшели чи куди там везе свою сім’ю він. — Містер Гарті наново запалює люльку і дивиться у вікно. — А ти хто будеш?

Я відстежую його погляд до мертвого трактора і розумію, що це він про мене.

— Нова збиральниця.

— Нова збиральниця, га? Не думаю, що нам треба ще хтось.

— Пане Гарті, ми сьогодні вранці говорили по телефону.

— Вранці — то ще коли було. Мохом поросло.

— Але…

Якщо я не отримаю роботу, що тоді робити?

Жінка зиркає від шафи з документами:

— Ґабріелю.

— Але до нас уже їде ота… якась Голлі Бенсон-Гедж. Вона дзвонила сьогодні зранку.

— Це я, — кажу, — але я Голлі Ротменс, і… — Секундочку, він намагається жартувати? У нього таке лице, що й не розбереш. — Це я.

— То це ти була, та? — Люлька містера Гарті видає передсмертні хрипи. — Ну то пощастило. Тоді побачимося завтра, рівно о шостій. Не дві хвилини по шостій. Ні. Тут ніхто не просипає, ми не турбаза. Ну все. Мені треба ще зробити кілька дзвінків.

— У неділю тут завжди безлюдно, — каже місіс Гарті, поки ми йдемо подвір’ям. Вона більш вишукана, ніж її чоловік, аж мені стає цікаво, що там у них за історія. — Більшість кентських працівників на неділю повертаються додому, в комфорт, а студенти стали табором на пляжі в Лейсдоні. До вечора вони повернуться, хіба що дорогою їх занесе в Шерланд. Отже, душ отам, туалети там, а ондо пральня. То звідки ти, кажеш, приїхала?

— Ой, та… — Шеба зривається і починає намотувати навколо нас радісні кола, що дає мені більше часу довести свою історію до ладу, — …із Саутенда. Того місяця склала малу матуру. Батьки на роботі, я хотіла підзбирати трохи грошей, а друг мого друга кілька літ тому працював тут, і тато погодився, бо ж мені вже шістнадцять, тому…

— Тому ти тут. То що, сайонара школі?

Шеба щось винюхує за купою шин.

— Плануєш складати велику матуру?

— А, ну. Мабуть, залежить від того, як склала малу.

Задоволена і не те щоб реально зацікавлена, місіс Гарті веде мене в цегляний сарай крізь широко відчинені передні двері.

— Ось тут наші робітники і сплять.

З двадцять металевих ліжок стоять дворядом, ніби в лікарні, але з сарайними стінами, кам’яною підлогою і без вікон. Мої думки про сон серед хропіння, пердіння і дрочіння мужиків, мабуть, відбиваються на обличчі, бо місіс Гарті каже:

— Не переживай, ми весною поставили тут кілька перегородок, — вона показує в кінець приміщення, — щоб жінки мали трохи особистого простору.

Задня третина сараю відділена дееспешною стіною заввишки з два людські зрости. У стіні проріз, запнутий старим простирадлом. Хтось написав крейдою над дверима «ГАРЕМ», а хтось інший провів від цього напису стрілочку до сусіднього: «ПОМРІЙ ҐЕРІ РОЗМІР МАЄ ЗНАЧЕННЯ». За простирадлом трохи темніше, ніби в приміряльні у магазині одягу, з кожного боку по три переділки, в кожній свій вхід, пара ліжок плюс гола електролампочка, що звисає зі стелі. Якби тато тут опинився, він би все кривився й бурмотів про здоров’я та безпекові приписи, але тут тепло, сухо і безпечно. Плюс є ще одні двері з засувом усередині, так що у випадку пожежі можна вибратися швидко. Єдине, що всі ліжка, здається, зайняті спальниками, наплічниками і подібним. Ми добуваємось до останньої кабінки, єдиної, в якій світиться. Місіс Гарті стукає в одвірок і каже:

— Стук-стук, Ґвін.

— Місіс Гарті? — відповідає голос усередині.

— Я привела тобі сусідку.

Усередині виявляється зашкірена валлійка в робі, вона сидить на ліжку по-турецьки і пише щось типу щоденника. З фляги на підлозі струмує пара, цигарка, що балансує на горлечку пляшки, димить. Ґвін дивиться на мене і вказує на вільне ліжко: типу почувайся як удома.

— Вітаю в моїй скромній оселі. Відтепер нашій скромній оселі.

— Ну, дівчата, я вас залишу, — каже місіс Гарті й виходить, а Ґвін повертається до щоденника.

Ну, просто офігенно, що й казати. Господи, могла б хоч спробувати поспілкуватися. Скрип-скрип-скрип — совгається її ручка. Певно, якраз пише про мене, і то валлійською, щоб я не прочитала. Ну, якщо вона не говорить зі мною, то і я не говорю з нею. Кидаю свою торбу на ліжко, ігноруючи голос Стелли Єрвуд, котрий каже мені, що велика гонитва Голлі Сайкс за свободою закінчилася в повній клоаці. Лягаю біля своєї торби, бо мені більше нікуди йти і я не маю сили. Ноги почуваються так, ніби їх обробили всіма інструментами від «Блек-енд-Декер». Спальника в мене теж немає.

Мій воротар чисто вибиває м’яч понад столом — бах! — просто у ворота студента Ґері; вражений натовп шаленіє. Брендан називає це «суперудар Пітера Шилтона», колись він навіть плакався через несправедливу перевагу, яку воротареві дає моя ліворукість. П’ять-нуль на мою користь, моя п’ята перемога поспіль, а ми граємо на виліт.

— Вона мене тупо знищила, шо казати? — говорить Ґері; після кількох «гайнекенів» його лице розпашіле, а мова трохи плутана. — Голлі, ти геніальна, навіть не так, конгеніальна, отак-от, конгеніальна, bona fide повелителька настільного футболу, і немає ганьби в тому, щоб програти… одній із них.

Ґері пантомімно кланяється і тягнеться через стіл своєю бляшанкою «гайнекена», щоб ми могли цокнутись.

— Як ти так класно навчилася? — питає дівчина, котру легко запам’ятати, бо вона Деббі з Дербі.

Я знизую плечима і кажу, що часто грала у свого кузена. Але пригадую, як Брендан говорив: «Не можу повірити, що програв дівчині», — і тільки тепер розумію, що він казав це, аби зробити мою перемогу ще солодшою.

Та з мене вже доста настільного футболу, і я виходжу покурити. Загальна кімната розташована в колишній кінській стайні, тож там і тепер трохи смердить кінським гноєм, але тлум навіть більший, ніж у «Капітані Марлоу» в неділю ввечері. За столами сидять зо двадцять п’ять збирачів, базікають, перекушують, курять, п’ють, фліртують і грають у карти, і хоч телика ніде немає, хтось притягнув помальований балончиком бумбокс і касету Siouxsie and the Banshees. Надворі поля ферми «Чорний в’яз» тягнуться вниз, до моря, і ліхтарі цятками сполучають узбережжя біля Фавершема, повз Вітстейбл і далі. Важко повірити, що в цьому світі людей убивають, грабують чи їхні власні матері виганяють з дому.

Дев’ята вечора, зараз мама скаже Джеко й Шерон: «Гасіть світло і спіть з Богом», — тоді наллє собі склянку вина і сяде дивитися «Бержерак» по телику. Або, може, сьогодні вона спуститься вниз і нитиме про мене якійсь своїй шістці: «Не знаю, що я для неї робила не так, поможи мені Боже, бо я вже не можу». Тато скаже Сантехніку Пасатижеві, і Пожежнику Ті-Джею, і Старому Містеру Шаркі: «Дасться видіти» чи щось таке, що звучить мудро, але насправді нічого не означає.

Я дістаю пачку «ротменсів» із кишені сорочки — мінус вісім, лишилось дванадцять, — але перш ніж устигаю закурити, з’являється Ґері в своїй футболці «Реальність — це ілюзія, викликана браком алкоголю» і пропонує одну зі своїх «Сілк Кат» зі словами: «Голлі, пригощаю». Я дякую, а він додає: «Чиста й чесна перемога», — і його очі бігають вгору-вниз на мої груди, як очі Вінні. Бігали. Ґері збирається сказати щось іще, але його кличе дружок, і Ґері каже: «Добре, давай», — і йде. Я думаю: «Ага, давай». Досить з мене хлопців.

Три чверті збирачів — студенти коледжу або універу чи мають іти в універ у вересні, і я на кілька років молодша за всіх, навіть якщо уявити, що мені шістнадцять, а не п’ятнадцять. Я намагаюсь не поводитися дуже скуто, бо це може видати мій вік, але ніхто з них не буде сантехніком, перукарем чи сміттярем: вони будуть програмістами, вчителями або юристами, і це видно. Видно з того, як вони говорять. Вони вживають точні слова, ніби ті їм належать, так, як говорить Джеко, але як не наважився б говорити ніхто з моїх ровесників у школі. Через два роки Ед Брубек буде одним з них. Я озираюсь на Ґері, і саме в цю мить він ніби відчуває мене і кидає погляд типу «дивіться, які люди», і я відводжу погляд, перш ніж він собі щось понавигадує.

Збирачі, котрі не студенти, трохи виділяються. От як Ґвін. Вона грає в шашки з Маріон та Ліндою і, за винятком «привіту» й фальшивої посмішки, коли я тільки зайшла, ігнорує мене. Дуже дякую, Ґвін. Маріон простувата, а її сестра Лінда щось нерозбірливо белендить і закінчує за неї речення. Збирання фруктів на фермі «Чорний в’яз» — це для них ніби щорічна відпустка. Є ще пара, Стюарт і Джина, у них свій намет, напнутий десь унизу. Їм під тридцять, вони схожі на фолк-виконавців, із сережками й хвостиками, і вони справді грають фолк і аскають на ринках у різних містечках. Джина візьме нас із Деббі на закупи в «Spar» у Істчерчі, коли мені заплатять. Деббі сказала, що вони ніби посередники між рештою збирачів та містером Гарті. І ще там є хлопець, котрого звати Алан Волл, він спить у маленькому фургончику, припаркованому за рогом ферми. Я бачила, як він розвішував білизну на сушарці, коли ходила роздивлятися територію. Він старший за мене на рік-два, не більше, але його жилаве тіло туге, як дроти, і він засмаглий, мов чай. Деббі сказала, що він циган, або ж «мандрівник», як треба говорити сьогодні, і що містер Гарті наймає когось із його сім’ї щороку, але Деббі не знає, чи це традиція, чи зобов’язання, чи забобон, чи що воно таке.

Дорогою з туалету треба йти вузьким проходом між фермою і сараєм. Хтось чекає. Черкає сірник.

— Ти ба які люди, — каже Ґері. — Закуриш?

Так, Ґері симпатичний, але він, м’яко кажучи, п’яненький, і я знаю його дві години.

— Дякую, я вертаюсь назад.

— Та нє, покури зі мною. Давай, Гол, здоровим жаль вмирати.

Він тицьнув свою пачку «Сілк Кат» мені просто в писок, одну наполовину висунув, спеціально для мене, щоб я взяла її губами. Я не можу відмовитись так, щоб із цього не зробилась велика проблема, тож беру цигарку пальцями й кажу:

— Дякую.

— Вогнику?.. Ну, розказуй. Твій хлопець у Саутенді, мабуть, страшно за тобою сумує?

Я думаю про Вінні і зітхаю: «Фіг там», — а тоді думаю: «Ти ідіотка, Сайкс», — і додаю: «Ну типу так, взагалі так».

— Добре, що ми це з’ясували. — У світлі своєї цигарки Ґері дуже підступно щириться. — Ходімо, прогуляємось під зірками. Розкажеш мені про містера Фіг-Там, Типу-Така.

Я реально не хочу, щоб Ґері ліз пальцями мені під ліфчик чи ще кудись, але як сказати йому відвалити, щоб не зачепити чоловічу гордість?

— Скромність прикрашає, — каже Ґері, — але заважає жити. Ходи. В мене є алкоголь, нікотин… усе, що треба.

Господи, якби хлопці побули дівчатами, до яких підкочують хлопці, хоч на один вечір, усі ці тупі репліки просто зникли б.

— Слухай, Ґері, зараз не час.

Я намагаюся обійти його і вийти-таки на подвір’я.

— Ти на мене так дивилась. — Його рука опускається, ніби шлагбаум, і притискається до мого живота. Я відчуваю його лосьйон, його пиво і, здається, його збудженість. — Цілу ніч. Зараз твій шанс.

Якщо прямо попрошу його пройти нахуй, він точно оберне всіх збирачів проти мене. Якщо скажусь і покличу на допомогу, буде його слово проти «новенької істерички», котрій взагалі скільки років, і чи точно її батьки знають, що вона тут?

— Попрацюй над шлюбними ритуалами і сховай мацаки, хлопче, — каже валлійський голос.

Ми з Ґері підстрибуємо на милю вгору. Це Ґвін.

— Твої залицяння дуже нагадують гоп-стоп.

— Ми… ми просто… просто говорили. — Ґері вже квапиться до загальної вітальні. — Та й усе.

— Набридливий, але нешкідливий, — проводжає його поглядом Ґвін. — Як герпес на губі. Він уже освідчився кожній дівчині на фермі, крім хіба Шеби.

Бути врятованою якось принизливо, тому я відповідаю буркотливим:

— Я б і сама впоралась.

— О, не сумніваюсь, — відповідає Ґвін якось аж надто щиро.

Вона що, кепкує?

— Я можу себе припильнувати.

— Ти взагалі не нагадуєш мені мене, Голлі.

І от як на це відповісти? З бумбокса гупає «Up The Junction» гурту Squeeze. Ґвін нахиляється.

— Дивися, наш довгоручко загубив сіжки. — Вона кидає пачку мені, я її ловлю. — Можеш віддати, а можеш лишити собі як компенсацію за домагання. Як хочеш.

Я уявляю, як це виглядає з боку Ґері.

— Він мене зненавидить.

— Він буде до всирачки боятися, що ти всім розповіси, в якій кінській дупі він опинився. Відмови кладуть таких мужиків на лопатки і в повний нокаут. Коротше, я прийшла сказати, що позичила тобі в місіс Гарті спальник. Бог знає, скільки людей у ньому спали раніше, але його прали, тому плями принаймні не липкі, а вночі в сараї буває холодно. Я лягатиму. Якщо засну, поки ти прийдеш, — добраніч. Підйом о п’ятій тридцять.

2 липня

Місячні затримуються лише на кілька днів, тому сумніваюся, що я вагітна, але звідки тоді цей живіт чи ця обвита блакитними венами третя цицька, котра пробивається під двома нормальними, які Вінні назвав Доллі й Партон? Мама новинам щось не радіє і не вірить, що я не знаю, хто батько: «Ну хтось же тобі зробив цю дитину! Ми обидві знаємо, що ти не Діва Марія, правда?» Але я реально не знаю. Головний підозрюваний — Вінні, але чи можу я знати напевне, чи в нас із Едом Брубеком нічого не було в тій церкві? Чи з Ґері на фермі «Чорний в’яз», чи навіть із циганом Аланом Воллом? Коли ти знаєш, що з твоєю пам’яттю щось нахімічили раз, як можна взагалі далі довіряти спогадам? Стара шкиринда з «Димного Джо» дивиться з-над свого «Financial Times»:

— Запитай дитину. Вона має знати.

Усі починають наспівувати: «Запитай дитину! Запитай дитину!» — і я намагаюся сказати, що не можу, бо вона ще не народилась, але мій рот ніби зашитий, і коли я знову дивлюся на свій живіт, він уже виріс. Тепер це ніби величезне шкіряне шатро, до якого я прикріплена. Дитина всередині підсвічується червоним, як ото коли світиш ліхтариком собі в долоню, і вона велика, завбільшки з голого дорослого. Я її боюся.

— Запитай її, — шипить мама.

І я питаю:

— Хто твій тато?

Ми чекаємо. Вона повертає до мене голову і погано синхронізованим голосом, ніби з якогось гарячого місця, промовляє: «Коли Сібеліуса розіб’ють на дрібні шматки, о третій в День Зірки над Ригою ти знатимеш, що я вже близько…»

…і сон обривається. Полегшення, спальник, навариста темрява, я не вагітна, а валлійський голос шепоче:

— Усе добре, Голлі, дівчинко, це просто сон.

Наша диктова пересічка, в сараї, на фермі: як її звали? Ґвін. Я шепочу у відповідь:

— Вибач, що розбудила.

— Я чуло сплю. Звучав паскудно. Твій сон.

— Ага… Та ні, якась дурня снилась. Котра година?

Світло її годинника тьмяно-золоте.

— За двадцять п’ять п’ята.

Ніч майже минула. Чи варто й пробувати знову заснути?

Великий зоопарк хропунів хропе на різні заставки.

Я відчуваю укол туги за домом, за своєю кімнатою, але колю свою тугу у відповідь. «Не забувай про ляпас».

— Знаєш, Голлі, — шепіт Ґвін шелестить у покровах темряви, — це важче, ніж може здаватися.

Дуже дивна фраза, сказана в дуже дивний час.

— Якщо вони всі можуть, — я маю на увазі студентів, — то я точно можу.

— Не збирання ягід. Уся ця втеча з дому.

Швидко, запереч.

— Чому ти думаєш, що я втекла з дому?

Ґвін це просто ігнорує — так голкіпер ігнорує м’яч, що пролітає за милю від нього.

— Якщо ти не знаєш напевне, точно, що повернення додому завдасть тобі… — вона ніби зітхає, — справжньої шкоди, раджу повернутися. Бо коли закінчиться літо й закінчаться гроші, а містер Річард Ґір так і не приїде на своєму «гарлей-девідсоні» й не скаже: «Застрибуй», і ти будеш битися за місце біля сміттярок перед закриттям «Макдональдса», тоді, що б там не казав Ґебріел Гарті, ти будеш думати про ферму «Чорний в’яз» як про п’ятизірковий готель. Ти можеш скласти список. Він називатиметься «Те, чого я ніколи й нізащо не зроблю, щоб протриматися». І цей список лишиться незмінним, тільки назва перетвориться на «Те, що мені довелося зробити, щоб протриматися».

Я кажу рівним голосом:

— Я не втекла з дому.

— Тоді нащо фальшиве ім’я?

— Мене звати Голлі Ротменс.

— А мене — Ґвін Аквафреш. Хочеш, націджу тобі зубної пасти?

— «Аквафреш» — це не прізвище. Ротменс — прізвище.

— Це правда, але закладаюся на пачку «Бенсон і Гедж», що воно не твоє. Не зрозумій мене неправильно, фальшиве ім’я — це розумно. У свої перші кілька місяців я часто міняла ім’я. Я лише кажу: якщо порівнювати проблеми, від яких ти втекла, з проблемами, які чекають попереду, то «попереду» треба множити на двадцять.

Вона розкусила мене страхітливо швидко.

— Ще трохи рано для афоризму дня, — гарчу я. — Добраніч.

Перша вранішня пташка починає цвірінькати.

Після того як я з’їла три сандвічі з затяжного печива з арахісовим маслом і запила склянкою води, ми рушили на велике південне поле, де місіс Гарті з чоловіком напинали великий тент. Надворі прохолодно й росяно, але попереду, мабуть, іще один паркий день. Я не те щоб ненавиджу Ґвін, але таке відчуття, ніби вона побачила мене голою, і я не знаю, як дивитися їй в очі, тож я тримаюся Маріон і Лінди. Ґвін, здається, розуміє, вона зайняла ряд біля Стюарта, Джини й Алана Волла, рядів за десять від мене, як не більше, так що ми не зможемо поговорити, навіть якщо дуже захочемо. Ґері поводиться так, ніби я абсолютно невидима, і працює в найдальшому кінці зі студентами. Мені підходить.

Збирати полуниці нудно, але, порівняно з роботою за баром, досить заспокійливо. Приємно бути на свіжому повітрі. Чути птахів і овець, десь — трактор і балачку поміж студентами, яка швидко затихає. Всім видали по картонній коробці, в кожній коробці по двадцять п’ять козубків, і наше завдання — наповнити козубки достиглими чи майже достиглими полуницями. Нігтем великого пальця перерізаєш пружок, кладеш ягоду в козубок, і вперед. Я починаю збирати навприсядки, але гомілкам від цього просто смерть, тому клякаю на соломі і збираю далі так. Треба було брати вільніші джинси або й шорти. Якщо полуниця трошки перестигла і розлазиться під пальцями, злизую фруктову масу, але гарні й достиглі не їм, це була б дурість — то ніби їсти свою зарплату. Коли всі козубки наповнені, коробку треба віднести до тенту, де місіс Гарті її зважує. Якщо вона важить якраз чи забагато, ти отримуєш пластиковий жетон, якщо замало — повертаєшся у свій ряд зібрати ще кілька полуниць, щоб вага була нормальна. Лінда каже, що о третій ми всі йдемо в офіс міняти жетони на гроші, тому їх треба пильнувати: немає жетона — немає грошей.

Щойно ми стартуємо, стає очевидно, хто тут звик працювати в полі: Стюарт і Джина рухаються своїми рядами вдвічі швидше, ніж усі решта, Алан Волл рухається ще швидше. Деякі студенти — просто лайно, тобто я тут принаймні не найповільніша. Сонце підбивається все вище, припікає все сильніше, і зараз я рада, що в мене є Брубеків кашкет, який прикриває шию. Минає година, і я вже ніби перейшла на автопілот. Козубки наповнюються, полуничка до полунички, до полунички, мій заробіток росте, два пенси, п’ять пенсів, десять пенсів Я все думаю про те, що Ґвін сказала вранці. Звучить так, ніби вона спізнала багато поганих речей на своїй шкурі. Я думаю про Джеко і Шерон, котрі зараз снідають біля мого порожнього стільця, ніби я померла чи щось таке. Закладаюся, мама каже щось типу: «Відмовляюсь навіть обговорювати цю юну мамзель, чесне слово». Вона балакає дуже по-ірландськи, коли сердиться чи переживає. Я думаю про пінбол, про те, що бути дитиною — це коли тебе вистрілюють зі стартового каналу і ти не можеш звернути ні ліворуч, ні праворуч, тебе просто несе. Але щойно вибиваєшся нагору, коли тобі шістнадцять-сімнадцять-вісімнадцять, зненацька з’являються тисячі шляхів, які ти можеш обрати: деякі чудові, деякі ні. Крихітні відмінності в кутах і швидкостях можуть абсолютно змінити все, що станеться з тобою згодом, так що на частку дюйма вправо — і кулька вдарилась об кугу, об дзвоник і полетіла тобі між лапки, чиста поразка, десять пенсів коту під хвіст. Але на частку дюйма вліво — і в ігровій зоні починається заміс, бампери й вибивачі, з’їзди і рогатки, слава в таблиці рекордів. Моя біда в тому, що я сама не знаю, чого хочу — хіба трохи грошей, щоб купити собі їжі після обіду. Ще до позавчора я хотіла лише Вінні, але більше я такої помилки не зроблю. Як блискуча срібляста кулька, що вилетіла зі стартового каналу, я навіть приблизно не уявляю, куди рухаюсь і що буде далі.

О восьмій тридцять ми робимо перерву на солодкий чай з молоком у тенті, його подає жінка з кентським акцентом, твердішим, ніж земна кора. Треба мати свої горнятка, але я взяла стару банку від мармеладу, яку виловила зі смітника на кухні, на що дехто піднімає брови, зате в моєму чаї з’являється апельсинова нотка. «Бенсон і Гедж» студента Ґері вже перемандрували в мою пачку «ротменсів», і я викурюю кілька штук: вони трохи сухіші за «ротменси». Лінда ділиться зі мною своїм заварним печивом, а Маріон каже: «На ягодах швидко голоднієш» своїм безбарвним, гундосим голосом, і я відповідаю: «Таки так, Маріон», — і Маріон реально щаслива, і мені хочеться, щоб її життя було простішим, ніж воно буде насправді. Тоді я йду до Ґвін, котра сидить біля Стюарта й Джини, і пропоную їй сіжку, і вона каже: «Чому б і ні, дякую», — і ми знову друзі, отак просто. Синє небо, свіже повітря, біль у спині, але я на три фунти багатша, ніж була, коли зірвала свою першу полуницю. О восьмій п’ятдесят ми повертаємося до роботи. Зараз у школі міс Свонн, наша класна керівниця, робитиме перекличку, і коли вона прочитає моє ім’я, відповіді не буде. Хтось скаже: «Її немає, міс», — і Стеллі Єрвуд пора буде починати пітніти, якщо в неї є хоч половина мозку, а рівно стільки і є. Якщо вона встигла похвалитися тим, що відбила в мене хлопця, народ здогадається, чому я не в школі, і рано чи пізно про це дізнаються вчителі, і Стеллу покличуть у кабінет містера Ніксона. Може, навіть викличуть копа. Якщо ж вона не розпатякала про те, як відбила Вінні, то буде поводитися спокійно, ніби нічого не знає, але всередині панікуватиме. Вінні теж. Секс із трошки замолодими тьолочками — це, мабуть, дуже круто й добре, аж доки щось не піде не так, проте якщо я залишусь на фермі «Чорний в’яз» іще на кілька днів, ситуація стрімко зміниться. Зненацька я — неповнолітня школярка, котру Вінсент Костелло спокусив подарунками й алкоголем за чотири тижні до того, як вона безслідно зникла: і от Вінсент Костелло, двадцятизчимосьрічний продавець машин із Павичевої вулиці в Ґрейвсенді, стає головним підозрюваним. Я не погана людина, нічого такого, і я не хочу щоб Джеко, чи тато, чи Шерон не могли через мене заснути, особливо Джеко, але переїхати цим котком Вінні і Стеллу — дуже, дуже спокусливо…

Коли відношу наступну повну коробку до тенту місіс Гарті, всі стоять довкола радіо зі страшенно серйозними виразами — місіс Гарті та чайна тітка обидві налякані, — і на якусь жахливу мить мені здається, що про моє зникнення вже оголосили. Тож я майже відчуваю полегшення, коли Деббі з Дербі каже, що знайшли три трупи. Тобто вбивство — це, звісно, жахливо, але в новинах постійно знаходять якісь трупи, і це ніколи тебе не стосується.

— Де? — питаю я.

— Айвейд, — каже Стюарт, той, що в парі з Джиною.

Я про нього ніколи не чула, тому питаю:

— Це де?

— Миль десять звідси, — каже Лінда. — Ти вчора мала його проїжджати. Зразу з головної дороги біля розв’язки на Королівську переправу.

— Цить, — каже хтось, і радіо гучнішає:

— Речник поліції вже підтвердив, що поліція графства Кент вважає ці смерті підозрілими та закликає всіх, хто має якусь інформацію про інцидент, зв’язатися з фавершемським відділком поліції, де обладнали інформаційний центр для координування слідства. Нагадуємо представникам громади не…

— Господи, — каже Деббі з Дербі. — Десь тут ходить убивця!

— Давайте не лізти поперед батька в пекло, — каже місіс Гарті, збавляючи звук. — Коли щось передають по радіо — то це ще не обов’язково правда.

— Три трупи — це три трупи, — каже циган Алан Волл. — Їх не вигадаєш.

Я досі не чула, як він говорить.

— Але три трупи не означають, що Джек Різник-2 гуляє островом Шеппі з м’ясницьким ножем, правда ж? Піду подзвоню з офісу. Меґс, — місіс Гарті киває на чайну тітку, — буде за старшу.

І йде собі.

— Ну, тоді все добре, — каже Деббі. — Шерлок Гарті взялася за справу. Але от що я скажу: якщо сьогодні на сарай не повісять замок завбільшки з мою руку, я валю звідси, і вона хай везе мене до станції.

Хтось питає, чи сказали по радіо, як тих людей убили, і Стюарт відповідає, що диктор ужив фразу «жорстокий і брутальний напад», що звучало більше схоже на холодну зброю, ніж на вогнепал, але поки що ніхто нічого точно не знає. Так що можна вертатися до роботи, бо надворі серед інших людей всіляко безпечніше.

— Мені це наче якийсь любовний трикутник, — каже студент Ґері. — Двоє чоловіків, одна дівчина. Класичне вбивство з ревнощів.

— А мені — наче якась оборудка з наркотою пішла не так, — каже дружбан Ґері.

— А мені — наче вам обом краще жувати, — каже Деббі.

Штука в тому, що коли вже приходить думка про психопата, котрий може ховатися в тій гущавині дерев на краю поля чи за живоплотом, периферійний зір починає бачити силуети. Як Радіолюди, тільки ти їх чвертьбачиш замість напівчути. Я думаю про час, коли сталися вбивства: як знати, чи не стались вони саме тоді, коли я була тільки за один чи два городи звідти, йдучи на Королівську переправу? Може, той велосипедист, якого я зустріла, здурів із туги за своїм сином? Він не виглядав на психопата, але хто ж насправді виглядає? А може, ті хлопці з дівчатами у фургоні VW? За обідом — Ґвін зробила мені сандвічі з сиром та консервами «Бранстон» і дала банан, бо вона прошарила, яка в мене ситуація з їжею, — ми помічаємо гелікоптер неподалік від мосту, а о першій годині радіо «Кент» каже, що в бунгало вже прибула команда криміналістів зі слідчими собаками і примочками. Поліція досі не оголосила імен жертв, але місіс Гарті знає дружину тамтешнього фермера, і, вочевидь, на вихідних у бунгало мешкала молода жінка на ім’я Гайді Кросс. На тижні вона вчиться в Лондоні, так що, судячи з усього, мертва жінка — то вона. Ходять чутки, що Гайді Кросс і її хлопець мали щось до діла з «радикальною політикою», тож тепер студент Ґері каже, що це політичне замовлення, можливо, профінансоване ІРА чи ЦРУ, якщо вони були антиамериканцями, а можливо, МІ-5, якщо пара підтримувала шахтарів.

Я думала, в університети пускають лише розумних, але водночас хотілося повірити Ґері, бо це б означало, що немає випадкового психопата, який ховається за найближчою копицею сіна, — думка, якої я ніяк не могла позбутися.

Ще кілька годин після ланчу ми збираємо, а закінчивши, плентаємося в офіс, де місіс Гарті міняє наші жетони на готівку. Сьогодні я заробила понад п’ятнадцять фунтів. У сараї, де ми спимо, Ґебріел Гарті вішає на двері внутрішній замок, як і хотіла Деббі з Дербі. Очевидно, наш працедавець не може дозволити всім своїм працівникам повтікати посеред сезону, поки полуниці гнитимуть на стеблі. Ґвін каже, що зазвичай збирачі гуртом ідуть у Лейсдон, щоб купити продукти й бахнути по пиву, але сьогодні поїхали тільки студенти, в яких були машини. Я збережу гроші, а на вечерю можу з’їсти мюслі з креденса для залишків, решту печива «Рітц», і ще Ґвін пообіцяла дати мені хот-доґ. Ми з нею сидимо і куримо в теплому затінку покришеної стіни на трав’янистому моріжку біля входу на ферму. Звідси нам видно, як Алан Волл розвішує прання на мотузці. Він з голим торсом, весь м’язистий, бронзовий, білявий і, певно, подобається Ґвін. Він розсудливий, говорить тільки коли реально є що сказати і не боїться вбивці в чагарниках. Ґвін теж ставиться до цих убивств досить легковажно:

— Ну дивись, якби ти вчора забила трьох людей до смерті, ти б полізла на рівний, як стіл, острів менш ніж за милю звідти, де кожен чужинець привертає не меншу увагу, ніж триголовий Адольф Гітлер? Ну тобто…

Мушу визнати, це солідний аргумент. Тяга за тягою ми розкурюємо останню «Бенсон і Гедж». Я типу як вибачаюся за грубу поведінку вранці.

— Що? — ніби дражниться Ґвін. — Ти про мою маленьку проповідь? Е, бачила б ти мене, коли я тільки втекла. — Вона робить голос легковажної тьолочки. — Не тре’ мені твоя поміч, просто відвали від мене, окда? — Вона потягується і лягає на спину. — Господи боже, я й не уявляла. Не уявляла.

Вантажівка супермаркету торохтить дорогою з денним урожаєм полуниць.

Мабуть, Ґвін думає, чи сказати нічого, чи трошки, чи багато…

— Я народилася в долині біля села Рівалс, поблизу Банґора, у найверхнішому і найлівішому закутку Вельсу, як Паровозик Айвор⁷. Я єдина дитина, в батька була куряча ферма. Мабуть, і досі є. Понад тисячу птахів, усі в малесеньких кліточках, не більших за коробки для взуття, — про ці клітки постійно розводяться захисники прав тварин. Шістдесят шість днів від яйця до полиці в супермаркеті. Жили ми в котеджі за великим курником. Тато успадкував курник і землю від свого дядька і з часом розбудував бізнес. Коли Господь роздавав харизму, мій тато двічі брав додайку. Він спонсорував місцеву команду з реґбі і раз на тиждень їздив у Банґор співати в чоловічому хорі. Суворий, але справедливий працедавець. Донор «Плайд Кемри»⁸. Ти в цілому Ґвінеді навряд чи знайдеш людину, котра скаже щось погане про мого батька.

Очі Ґвін заплющені. На її повіці — ледь видний шрам.

— Штука з моїм батьком у тому, що їх було двоє. Публічний — стовп суспільства. І домашній — жорстокий, злий, брехливий і схиблений на контролі, м’яко кажучи. Правила, він любив правила. Правила про бруд у хаті. Як треба накривати на стіл. У який бік повертати зубні щітки. Які книжки можна читати. Яке радіо слухати — телебачення в нас не було. Правила постійно змінювалися, бо, розумієш, він хотів, щоб ми з мамою їх порушували, щоб він міг нас карати. Покаранням був шматок свинцевої труби, обмотаний ватою, щоб не було слідів на шкірі. Після покарання ми мали йому дякувати. Мама теж. Якщо ми недостатньо дякували, починався другий раунд.

— Боже, Ґвін. Навіть коли ти була маленька?

— Завжди так було. Його тато робив так само.

— А твоя мама просто… не виступала і дозволяла йому це?

— Якщо в тебе такого не було — ти не зрозумієш, чесно кажу. Так що тобі пощастило. Розумієш, контроль — це про страх. Якщо ти достатньо боїшся наслідків, ти не кажеш «ні», не відбиваєшся, не тікаєш. Погоджуватися — це спосіб виживання. Це стає нормою. Жахливою, але нормою. Жахливою саме через те, що це норма. І ти, якій пощастило, можеш сказати, що «не перечити — це давати йому дозвіл», але якщо тебе цим годують від самого народження, то ніякого «перечити» для тебе не існує. Жертви — не боягузи. Люди, котрі не були в такому становищі, навіть не уявляють, яка хоробрість потрібна для того, щоб жити далі. Розумієш, моїй мамі нікуди було йти. Ні братів, ні сестер, батьки померли ще до її заміжжя. Татові правила відрізали нас від світу. Заводити друзів у селі — нехтувати домом, а це труба. Я боялася заводити друзів у школі. Покликати когось до себе — це навіть не обговорювалось, а попроситися піти до когось означало, що ти невдячна, а невдячність — це труба. Його божевілля було дуже методичне.

Алан Волл заходить у свій трейлер. Його сорочка і джинси висять, з них скрапує вода.

— А ти або твоя мама не могли донести на тата?

— Кому? Та’ співав у банґорському хорі з суддею і членами магістрату. Мої вчительки його любили. Соціальним працівникам? Наше слово проти його, а тато був героєм війни, з відзнакою за хоробрість під час операцій у Кореї, отак-от. Від мами була сама оболонка на «валіумі», а я була баламутною підліткою, котра два слова не могла зв’язати. А його остання погроза, — Ґвін додає фальшиво-радісну нотку, — в мою останню ніч удома — це описи того, як він повбиває нас із мамою, якщо я спробую очорнити його ім’я. Він говорив про це як про якусь хатню роботу. І, мовляв, він вийде сухим з води. Не буду казати, що він зі мною зробив, щоб у нас дійшло до цієї розмови, але про що б ти не подумала — це воно. Мені було п’ятнадцять, — Ґвін трохи притамовує голос, а я вже шкодую, що взагалі почала цю розмову. — Тобі зараз п’ятнадцять, так?

Я кивнула, перш ніж встигла спохопитися.

— Це п’ять років тому було. Мама знала, що він зі мною робив, котедж-бо невеликий, але не наважилась його зупинити. Наступного дня я пішла до школи, спакувавши в спортивну торбу трохи речей, і більше до Вельсу не поверталась. До речі, цигарки ще є?

— Ґеріні вже закінчились, тому хіба мої.

— Чесно кажучи, «ротменси» мені подобаються більше.

Я передаю їй пачку.

— Моє прізвище Сайкс, до речі.

Вона киває.

— Голлі Сайкс. Я Ґвін Бішоп.

— Я думала, ти Ґвін Льюїс.

— Я помилилася лише в п’яти літерах.

— А що сталося, коли ти покинула Вельс?

— Манчестер, Бірмінґем, напівбездомна, бездомна. Жебрала в «Булл-Рінґу» — це торговий центр. Спала на сквотах, на квартирах у друзів, котрі зрештою виявлялися не такими й друзями. Виживала. Заледве. Це взагалі диво, що я зараз тут і все це розповідаю. Ще одне диво — що мене так і не знайшли й не відправили назад. Бо якщо тобі нема вісімнадцяти — соціальні служби можуть тільки відправити тебе за місцем проживання. Мені досі сняться жахіття про те, як батько вітає свою блудну доньку з поверненням, офіцер дивиться на це і думає: «Все добре, що добре закінчується», — а тоді батько замикає двері. А розповідаю я тобі цю сповнену добра й любові історію для того, щоб показати, наскільки погано все має бути, щоби втеча з дому стала правильним рішенням. Коли ти вже впала на дно — вибратися не зможеш. П’ять років минуло, перш ніж я справді повірила, що найгірше позаду. Ну й от я дивлюсь на тебе і…

Вона замовкає, бо хлопець на велосипеді закладає підкат і гальмує просто перед нами.

— Сайкс, — каже він.

Ед Брубек? Ед Брубек.

— Що ти тут робиш?

Його волосся їжакувате від поту.

— Тебе шукаю.

— Тільки не кажи, що ти приїхав на велику. Як же школа?

— Зранку був екзамен з математики, але я вже вільний. Закинув велик на поїзд і приїхав сюди з Ширнессу. Слухай…

— Мабуть, тобі реально дорогий твій кашкет.

— Сайкс, мені пофіг на кашкет, але нам треба…

— Чекай. Як ти знав, де мене шукати?

— Я не знав, але згадав, що розказував тобі про ферму Ґебріела Гарті, й подзвонив йому. Голлі Сайкс нема, каже, є Голлі Ротменс. Я подумав, що це можеш бути ти — і не прогадав, як бачиш.

— Так, я мовчу, — бурмоче Ґвін.

Я кажу:

— Брубек — Ґвін, Ґвін — Брубек.

Вони кивають одне одному, а тоді Брубек знову повертається до мене:

— Дещо сталося.

Ґвін підводиться.

— Побачимося в пентгаусі.

Вона підморгує мені, мовляв, не бійся, дівчинко, і забирається геть. Я повертаюся до Брубека, трохи роздратована.

— Так, я чула.

Він розгублений.

— То чому ти тут?

— По радіо «Кент» передавали. Троє вбитих. Але то в Айвейді.

— Я не про те. — Брубек закушує губу. — Твій брат тут?

— Джеко? Ясно, що ні. Чому б він мав бути тут?

Прибігає Шеба і гавкає на Брубека. Він вагається, як людина, що принесла жахливі новини.

— Джеко зник.

Я усвідомлюю сказане, і голова йде обертом. Брубек каже Шебі: «Замовкни!» — і Шеба його слухає.

Я кволо питаю:

— Коли?

— Між вечором суботи і ранком неділі.

— Джеко? — мабуть, я погано розчула через шум. — Зник? Але ж… Ну тобто він же не міг. Паб уночі замикають.

— Сьогодні в школі була поліція, містер Ніксон прийшов на іспит запитати, чи хто-небудь знає, де ти. Я майже озвався, але натомість приїхав сюди. Сайкс? Ти мене чуєш?

У мене паскудне плавуче відчуття, яке виникає в ліфті, коли не можеш довіряти підлозі.

— Але я не бачила Джеко ще з ранку суботи…

— Я це знаю, а от копи — ні. Вони, мабуть, думають, що ви з Джеко разом надумали втечу.

— Але ж це херня, Брубеку, ти ж знаєш!

— Так, я знаю, але ти маєш сказати їм це сама, інакше вони не будуть шукати Джеко так ретельно, як повинні.

Мій мозок креслить зиґзаґи через поїзди в Лондон до поліційних водолазів, котрі прочісують Темзу, до вбивці за живоплотом.

— Але Джеко навіть не знає, де я! — Я тремчу, небо крутиться, у мене тріскає голова. — Він не нормальна дитина, і… і… і…

— Слухай, слухай. — Брубек спіймав мене і тримає мою голову, ніби хлопець, що хоче мене поцілувати, але він не цілує. — Слухай. Бери торбу. Ми повертаємося в Ґрейвсенд. На моєму велику, тоді на поїзді. Я тобі допоможу, Голлі. Обіцяю. Ходімо. Зараз же.

Я принiс миро гiркопахуче. 1991

13 грудня

— Тенори, вибуховіше! — командує хормейстер. — Хлопці, щоб аж діафрагми затріпотіли! Коливаємось: вгору-вниз, вгору-вниз. Сопрано, перессстаньте сссвиссстіти на ессс — ми ж не трупа Ґолумів, правда? — і туп, туп, наступайте на те. Едріене Бі, якщо ти можеш узяти до третьої октави в «Не плачте, сумні фонтани», то й тут візьмеш. І ще раз, енергійніше! І-раз, і-два, і…

Шістнадцять тонковухих хористів хору Королівського коледжу з однаковими зачісками і чотирнадцять стипендіатів хору видихають в унісон…

До тебе, чиста й непорочна,

Velut maris stella…

«Гімн Богородиці» Бенджаміна Бріттена ганяється за своїм лунним хвостом під розкішно прикрашеною стелею, а тоді бомбардувальником пірнає в розсипи зимових туристів і студентів, котрі сидять біля вівтаря в наших вогких куртках. Для мене Бріттен — дуже нерівномірний композитор: він зазвичай тягучий і занудний, але якщо правильно накачати й налаштувати, стара королева прив’язує твою трепетливу душу до щогли і шмагає її своєю драпіжною піднесеністю…

Ясніша від світла білого дня,

Parens et puella…

На дозвіллі я, бува, міркую, яку музику почую, коли лежатиму на смертному одрі серед зграї спокусливих доглядальниць. Нічого урочистішого за «Гімн Богородиці» на гадку не спадає, але боюся, що коли настане той великий момент, DJ Несвідоме запустить на повторі «Gimme! Gimme! Gimme! (A Man After Midnight)», і того разу я не зможу нічого змінити. Світе, заткнися, послухай один із найпотужніших музичних оргазмів цього канону, на «Взиваю»:

Взиваю до тебе, зглянься на мене,

Діво, моли свого Сина за мене…

Волосся в мене на карку стає дибки, ніби хтось на нього подув. Наприклад, вона, котра сидить через ряд. Коли я востаннє дивився, її там не було. Її очі заплющені, вона впивається музикою, тому я впиваюся нею. Під сорок… ванільне волосся, кремова шкіра, божолейні губи, вилиці, об які можна порізати палець. Струнка під своїм опівнічно-синім зимовим пальтом. Перебіжчиця з російської опери, котра чекає свого оперативника-куратора. Ніколи не знаєш напевно, це Кембридж. На справжню, чисту десяточку…

Tam pia,

Що колись, можливо,

Зустріну тебе…

Маріє.

Хай би залишилася, коли хор вийде. Хай би повернулася до молодика по той бік проходу і промурмотіла: «Правда ж, це звучало як подих небес?» Хай би ми з нею обговорили інтерлюдії в «Пітері Ґраймсі» та дев’яту симфонію Брукнера. Хай би уникали розмови про її домашні справи за кавою в готелі «Край». Хай би кава перейшла у форель із червоним вином, і до біса мою останню пінту осіннього триместру з хлопцями в «Закопаному єпископі». Хай би ми прослизнули вгору килимованими сходами в той затишний номерок, де веселилися з Фіцсіммонсовою матусею на першому тижні. Ой. Кракен у моїх боксерках прокидається. Я чоловік, мені двадцять один, востаннє я трахався десять днів тому, то чому дивуватись? Але я не можу навіть поправити стояк, коли ця пані на мене дивиться. Овва. Овва-овва, та вона ж потайки мене розглядає. Я дивлюся на Рубенсове «Поклоніння волхвів» над вівтарем і чекаю, щоб вона зробила перший крок.

Хористи повиходили, але жінка досі сидить. Турист націлює свою товсту камеру на Рубенса, і Вартовий Ґоблін хрипить: «Без спалаху!» Привівтар’я порожніє, ґоблін повертається до своєї будки біля органа, і хвилини плинуть далі. Мій «ролекс» показує третю тридцять. Мені треба відшліфувати есей про зовнішню політику Рональда Рейґана, але за шість футів сидить неземна богиня і чекає, коли я зроблю перший крок.

— Я завжди думав, — кажу їй, — що бачити кров, піт і сльози хору, котрий шліфує один фрагмент, — це поглиблювати для себе таїнство музики, а не применшувати його. Ви так не думаєте?

— Якщо ти сам тільки вчишся, то так, — відповідає вона.

Ох ти ж кокетка.

— Аспірантура? Викладання?

Тінь усмішки.

— Я що, нагадую науковицю?

— Точно ні. — У її тихому голосі чуються франкофонні нюанси. — Хоча припускаю, що ви вмієте робити боляче незгірше за них.

Жодної реакції.

— Я просто почуваюсь тут як удома.

— Я теж, майже — мешкаю в коледжі Гамбер, за кілька хвилин звідси. Більшість третьокурсників не живуть на кампусі, але я можу регулярно зазирати послухати хор, з дозволу начальства.

Жартівливий погляд промовляє: «А ти у нас швидкий хлопчик, правда?»

Я мило знизую плечима. «Можливо, завтра мене зіб’є автобус».

— І що, Кембридж справдив очікування?

— Якщо не вмієш правильно скористатися Кембриджем, тобі тут не місце. У моїй кімнаті спали Еразм, Петро Перший і лорд Байрон. Це факт. — Це повна фігня, але я люблю красуватися. — Я часто думаю про них, коли лежу на ліжку і ми дивимося на ту саму стелю кожен у своєму столітті. Оце для мене Кембридж. — А це мій випробуваний і загартований у боях підкат. — Мене звати Г’юґо, до речі. Г’юґо Лемб.

Інстинкт застерігає мене подавати їй руку.

Її вуста промовляють:

— Іммакюле Константін.

Боже-боже. Ручна граната на сім складів.

— Ви з Франції?

— Взагалі, народилася в Цюриху.

— Обожнюю Швейцарію. Майже щороку їжджу кататися в Лафонтен-Сент-Аньєз: в одного мого друга там шале. Знаєте ті місця?

— Колись бувала. — Вона опускає долоньку в замшевій рукавичці собі на коліно. — Ви магістрант політології, Г’юґо Лемб.

Вражає.

— Звідки ви знаєте?

— Розкажіть мені про владу. Що таке влада?

Здається, вона намагається мене перекембриджити.

— Ви хочете обговорювати владу? Тут і зараз?

Її охайна голівка схиляється набік.

— Тільки тут і тільки зараз.

— Добре. — Тільки для десяточки. — Влада — це здатність змушувати інших людей робити те, чого вони не зробили б за інших обставин, або не робити того, що вони зробили б за інших обставин.

Іммакюле Константін не виказує емоцій.

— Як?

— Стримування і покарання. Батіг і пряник, хоча в поганому освітленні вони дуже схожі. В основі стримування лежить страх жорстокості чи страждання. «Підкорись або пошкодуєш». Таким робом нормани в десятому столітті збирали данину; на цьому принципі покоїлась стримувальна сила Варшавського договору; цим принципом оперує гопота в дворах. Закон і порядок теж покладаються на цей принцип. Ось тому ми кидаємо злочинців у тюрми, ось тому демократії намагаються монополізувати насильство. — Іммакюле Константін дивиться на моє обличчя, коли я говорю: це захоплює, але відволікає. — Винагорода працює за принципом «Підкорись і відчуй вигоду». Ця динаміка працює, скажімо, при розміщенні баз НАТО в нейтральних країнах, при дресируванні собак, а ще вона допомагає змиритися з гівнороботою, на якій тобі доведеться пронидіти все життя. Ну як?

Вартовий Ґоблін гучно чхає посеред церкви.

— Пошкребли поверхню, — каже Іммакюле Константін.

Я відчуваю хіть і роздратування.

— То шкребніть глибше.

Вона змахує зі своєї рукавички пушинку і говорить ніби до власної руки:

— Владу можна втратити чи здобути, але не створити чи знищити. Влада — лише тимчасова гостя, а не власність тих, хто нею наділений. Її жадають безумці, багато тямущих людей також її жадають, але тільки мудрі переймаються довготривалими побічними ефектами. Влада — це крек, кокаїн для твого еґо, акумуляторна кислота для душі. Влада приходить і йде, переходить із рук у руки через війни, шлюби, скриньки для бюлетенів, диктат і випадковість народження — і це пересування влади становить сюжет історії. Наділені владою можуть служити справедливості, змінювати Землю, перетворювати квітучі нації на димучі бойовища та зносити небосяги, але сама влада — позаморальна. — Іммакюле Константін дивиться на мене. — Влада тебе помітить. Влада за тобою пильнує. Продовжуй у такому дусі, і влада тебе вподобає. Але влада безжально висміє тебе, коли ти помиратимеш десь у приватній клініці за кілька швидкоплинних десятиліть від сьогодні. Влада регоче з усіх своїх видатних фаворитів, коли вони лежать на смертному одрі. «Великий Цезар зменшився по смерті — став глиною у вічній круговерті. Народам незліченним бог і цар сьогодні є замазкою для шпар»⁹. І ця думка гнітить мене, Г’юґо Лембе, як жодна інша. А вас не гнітить?

Голос Іммакюле Константін заколисує, як нічний дощ.

Тиша в капелі Королівського коледжу наділена власним розумом.

— А чого ви чекаєте? — зрештою кажу я. — Смерть — одна з обов’язкових умов життя. Всі ми одного дня мусимо померти. А тим часом відміряти комусь своєю мірою просто до біса приємніше, ніж чекати, доки інші відмірять тобі.

— Усе, що народжується, має одного дня померти. Так стверджує угода з життям? А втім, хочу вам сказати, що у рідкісних випадках цю залізну умову можна... переписати.

Я дивлюсь на її спокійне, серйозне лице.

— Про наскільки божевільні ідеї мова? Фітнес-режими? Веганські дієти? Трансплантацію органів?

— Мова про форму влади, яка дозволяє нескінченно відтерміновувати смерть.

Так, вона гарна, але якщо вона топить за саєнтологію-слеш-кріозаморозку, то Міс Константін має знати, що я гівна не їстиму.

— Ви щойно перетнули кордон Країни Божевільних?

— У наших краях немає кордонів.

— Але ви говорите про безсмертя так, ніби воно реальне.

— Ні. Я говорю про нескінченне відтерміновування смерті.

— Чекайте, вас Фіцсіммонс прислав? Чи Річард Чізмен? Це підстава?

— Ні, це зерно.

Надто винахідливо, щоб бути Фіцсіммонсовим розіграшем.

— І що проростає з цього зерна?

— Ваше зцілення.

Її серйозність непокоїть.

— Але я не хворий.

— Смертність вписана у ваші клітинні структури, а ви кажете, що не хворі? Погляньте на картину. Дивіться.

Вона киває на «Поклоніння волхвів». Я підкоряюсь. Завжди підкорятимусь.

— Тринадцять персонажів, якщо порахувати, як і на «Таємній вечері». Пастирі, волхви, батьки. Роздивіться їхні обличчя, одне за одним. Хто вірить, що цей новонароджений людець одного дня переможе смерть? Хто хоче доказів? Хто підозрює, що Месія — лжепророк? Хто знає, що він на цьому полотні, під нашим поглядом? Чий погляд вивчає нас у відповідь?

Вартовий Ґоблін махає рукою перед моїм обличчям:

— Підйом! Вибачте, що турбую, але чи не могли б ви зі Всевишнім продовжити свою балачку завтрика?

Моя перша думка: як він сміє? Другої думки немає, бо від його ґорґонзольно-метилового подиху мені до горла підкочує блювота.

— Ми зачиняємось, — каже він.

— Капела відкрита до шостої, — скупо кажу я.

— Ем, так. Саме так. А зараз котра?

Тоді я помічаю вікна: за ними лискуча темрява.

17:58, стверджує мій годинник. Не може бути. Щойно минула четверта. Я зазираю по той бік пуза мого мучителя в пошуках Іммакюле Константін, але її немає. Відчуваю, що давно немає. Але ні ні ні ні ні: вона сказала мені поглянути на Рубенса кілька секунд тому. Я поглянув, і…

…Я похмуро дивлюся на Вартового Ґобліна, шукаючи відповіді.

— О шостій на вихід, — каже він. — Зачиняємось, значить, зачиняємось.

Він стукає пальцем по своєму годиннику в мене під носом, і, хоч і догори дриґом, але його дешевий і бридкий цифровий дисплей промовистий: 17:59. Я бурмочу: «Але…» — але що? Дві години не можуть минути за дві хвилини.

— А тут була… — мій голос тоненький, — була жінка? Сиділа отут?

Він дивиться, куди я показую.

— Сьогодні? Цього року? В принципі?

— Приблизно… о пів на третю, мабуть. Темно-синє пальто. Виглядала розкішно.

Вартовий Ґоблін складає куці руки на грудях.

— Якби ви були такі ласкаві винести звідси свою накурену сраку, я був би радий піти додому.

Я, Річард Чізмен, Домінік Фіцсіммонс, Оллі Квінн та Джонні Пенгаліґон дзенькаємося склянками і пляшками посеред гамору й хлюпанини «Закопаного єпископа», через бруковану дорогу, що проходить повз західну браму коледжу Гамбер. Тут перелюднено: завтра починається Різдвяний Вихід, так що нам іще пощастило знайти столик у найдальшому закапелку. Я заганяю в лунку «Кілмаґун спешл резерв», і жирний слимак скотчу пропікає в мені слід від мигдаликів до живота. Там він заходиться до роботи коло вузла тривоги, туго зав’язаного ще з моменту моєї відключки в капелі. Я намагався все раціоналізувати. Це був виснажливий місяць есеїв та дедлайнів; Маріанджела весь час залишає мені надокучливі повідомлення; я двічі ходив на досвітки до Тода, щоб задобрити Джонні Пенгаліґона. Втрата ліку часу — ще не доказ пухлини мозку: я ж не відкинув копита чи, скажімо, виявив, що гуляю дахом коледжу голяка. Я просто втратив лік часу, сидячи в найпрекраснішій пізньоготичній церкві нашої країни й міркуючи над шедевром Рубенса, — це оточення спеціально створене для того, щоб відносити тебе кудись інде. Оллі Квінн ставить на стіл свою надпиту пінту і тамує відрижку.

— То що там, Лембе, розгадав таємницю, як Рональду Рейґану вдалося випадково перемогти в холодній війні?

Я його ледве чую: молоді консерватори коледжу Гамбер у сусідній кімнаті підвивають безсмертному різдвяному хіту Кліффа Річарда «Омела і вино».

— Розгадав, розписав і засунув професору Дьюї під двері.

— Не уявляю, як ти застряг на політології на три роки. — Річард Чізмен змахує ґіннессову піну зі своєї бороди молодого Гемінґвея. — Я б краще зробив собі обрізання теркою.

— Шкода, що ти пропустив вечерю, — каже мені Фіцсіммонс. — У пудингу була остання трава Джонні, «нарнія». Ми ж не могли допустити, щоб пані Швабра знайшла її під час семестрового прибирання, подумала, що то якесь гівно, і викинула разом із посклеюваними копіями «Пласт-привіту!» Джонні.

Джонні Пенгаліґон, потягуючи свій бітер, показує Фіцсіммонсу середній палець; його вузлуватий борлак гуляє вгору-вниз. Я знічев’я уявляю, як відрізаю його лезом. Фіцсіммонс втягує носом повітря і питає Чізмена:

— А де це твій друг із Таємничого Сходу в шкіряних штанях?

Чізмен дивиться на свій годинник.

— Тридцять тисяч футів над Сибіром, перевтілюється назад у зразкового конфуціянця і старшого сина. Чому б я ризикував репутацією і тусувався з бандою знаменитих гетеросексуалів, якби Сек досі був тут? Я ж запеклий рисолюб¹⁰. Фіце, дай-но канцерогенну паличку. Іноді шкода, що цигарка — це просто цигарка.

— Тут можеш і не курити, — каже Оллі Квінн, він у нас некурець. — Просто дихай.

— Ти хіба не збирався кинути? — Фіцсіммонс передає Чізмену його пачку «дангіллів»; ми з Пенгаліґоном також беремо по одній.

— Завтра, завтра, — каже Чізмен. — Джонні, можна твою запальничку Германа Ґерінґа? Обожнюю її пекельне дрижання.

Пенгаліґон витягує свою райхівську запальничку. Вона справжня, його дядько здобув її в Дрездені, а на аукціоні ці пузаті штучки коштують по три штуки фунтів.

— А де сьогодні Ерчепе?

— Майбутній лорд Руфус Четвінд-Пітт, — відповідає Фіцсіммонс, — барижить наркотою. Аж шкода, що це не академічна дисципліна.

— Це кризостійкий сектор економіки, — зазначаю я.

— У цей самий час наступного року, — Оллі Квінн колупає етикетку від свого безалкогольного лаґеру, — ми всі будемо в широкому світі, зароблятимемо на прожиття.

— Я вже не дочекаюся, — каже Фіцсіммонс, погладжуючи ямку на підборідді. — Ненавиджу бути бідним.

— У мене серце кров’ю обливається. — Річард Чізмен тримає свою сіжку кутиком рота, а-ля Серж Ґенсбур. — Люди бачать двадцятикімнатний особняк твоїх батьків у Котсволдсі, твій «порше», твої шмотки від Версаче і роблять геть неправильні висновки.

— Це все барахло моїх батьків, — каже Фіцсіммонс. — Буде чесно, якщо я матиму власні брудні грошики на марнотратство.

— Татко досі шукає тобі роботу в Сіті? — питає Чізмен, а тоді різко похмурніє, коли Фіцсіммонс щось починає змітати з плечей його твідового піджака. — Що ти робиш?

— Змітаю тобі тріски з плечей, Річардику¹¹.

— Вони приклеєні намертво, — кажу я Фіцсіммонсу. — І не жени на непотизм, Чізмене: всі мої дядьки зі зв’язками погоджуються, що непотизм є фундаментом нашої країни.

Чізмен дмухає на мене димом.

— Коли ти будеш прогорілим екссітібанківським аналітиком, у тебе заберуть «ламборґіні», а твої яйця лежатимуть під молотком судді завдяки адвокату третьої дружини — отоді ти про це пошкодуєш.

— Це правда, — кажу я, — а от Дух Майбутнього Різдва бачить, як Річард Чізмен працює в благодійному проєкті для дітей-сиріт у Боґоті.

Чізмен міркує про дітей-сиріт із Боґоти, пирхає і заспокоюється.

— Благодійність породжує недбалість. Ні, мені краще по халтурах. Тут колонка, там роман, коли-не-коли якийсь ефір. До речі… — Він порпається в кишені піджака та дістає книжку: «Засушені ембріони» Кріспіна Герші. На обкладинці червоним кольором витаврувано: «ПРИМІРНИК ДЛЯ РЕЦЕНЗІЇ». — Моя перша оплачувана рецензія для Фелікса Фінча в «Піккаділлі Рев’ю». Двадцять п’ять пенсів за слово, тисяча двісті слів, триста фунтів за дві години роботи. Результат.

— Бережися, Фліт-стріт, — каже Пенгаліґон. — Хто такий Кріспін Герші?

Чізмен зітхає.

— Син Ентоні Герші.

Пенгаліґон кліпає. Це йому нічого не сказало.

— Та ну, Джонні! Ентоні Герші! Режисер! Оскар за «Бокс-Гілл» у 1964-му, на початку сімдесятих зняв «Ганімед-5», найкращий британський науково-фантастичний фільм усіх часів.

— Цей фільм відібрав у мене всю волю до життя, — зазначає Фіцсіммонс.

— Ну, я вражений, що тобі дали цю роботу, Річардику, — кажу я. — Останній роман Кріспіна Герші був блискучий. Я його надибав у гостелі в Ладакху під час академки. Цей так само крутий?

— Майже. — Месьє Критик зводить пучки пальців докупи. — Герші-молодший направду обдарований стиліст, а Фелікс (для вас, плебеїв, Фелікс Фінч), Фелікс кладе його на одну полицю з Мак’юеном, Рушді, Ішіґуро et al. Ця похвала поки що авансом, але ще кілька книжок — і він дозріє.

Тоді Пенгаліґон питає:

— А як твій власний роман, Річарде?

Ми з Фіцсіммонсом обмінюємося приреченими поглядами.

— Просувається. — Чізмен дивиться у своє блискуче літературне майбутнє, і йому подобається те, що він бачить. — Головний герой — студент Кембриджу Річард Чізмен, котрий пише роман про студента Кембриджу Річарда Чізмена, котрий пише роман про студента Кембриджу Річарда Чізмена. Ніхто раніше не пробував подібного.

— Круто, — каже Джонні Пенгаліґон. — Звучить ніби…

— Величезна купа гівна, — заявляю я, і Чізмен дивиться на мене вбивчим поглядом, аж доки не додаю: — розпирає мій кишківник. А книжка звучить неймовірно, Річарде. Перепрошую.

У чоловічому висить міцний запах ферментації, а єдиний вільний пісуар забитий, так що бурштинова рідина мало не переливається через вінця, тож мені доводиться стояти в черзі, як дівчині. Нарешті якийсь чоловік зі статурою гризлі плентається геть, і я займаю вакантну позицію. І саме коли я змушую свою уретру відкритися, голос від сусіднього пісуара каже:

— Г’юґо Лемб, щоб я здох.

Це коренастий смаглявий чоловік у рибальському светрі з жорстким темним волоссям, його «Лемб» звучить як «Лімб» — новозеландські голосні. Він старший за мене, десь біля тридцяти, і я не гребу, хто це.

— Ми зустрічалися на твоєму першому курсі. «Кембриджські снайпери». Вибач, це просто страхітливий етикет вбиральні — отак ловити людину зі спущеними штанами. — Він сцить без рук; пісуар ґирґоче. — Елайджа Д’Арнок, докторант біохімії, Корпус-Крісті.

Блимає спогад: це унікальне прізвище.

— Точно, клуб стрільців. Ти з тих островів, на схід від Нової Зеландії?

— Чатем, так. А тебе я пам’ятаю, бо ти, бляха, природжений стрілець. Місце, в разі чого, ще є.

Тепер, коли я знаю, що мене не пробують захабалити, можна й попісяти.

— Боюся, ти переоцінюєш мій потенціал.

— Дядьку, з тебе вийшов би хороший змагар. Я серйозно.

— Я вже розтягнутий на всі боки в позакласний час.

— Життя надто коротке, щоби встигнути все, та? — киває він.

— Типу того. То… подобалося тобі в Кембриджі?

— Та всратись можна. Лаба хороша, професори чудові. Ти на економіці та політології? Наскільки розумію, на випускному курсі.

— Ага. Швидко пролетіло. Ти досі ходиш стріляти?

— Як до церкви. Я тепер анахорет.

Цікаво, чи «анахорет» означає «анархіст», чи це якийсь ківі-ізм, чи стрілецькоклубізм. Кембридж наповнений інсайдерськими словечками, яких не зрозуміють сторонні.

— Круто, — кажу йому. — Мені сподобались ті кілька походів на стрільбище.

— Ніколи не пізно. Стріляти — це як молитись. І коли цивілізація навернеться, пушка буде дорожча за всі дипломи на світі. Веселого Різдва. — Він застібає ширіньку. — Побачимось.

— Оллі, то де ця твоя таємнича жінка? — питає Пенгаліґон.

Оллі Квінн морщить лоба.

— Вона сказала, що буде на пів сьому.

— Запізнюється лише на дев’яносто хвилин, — каже Чізмен. — Це ще не доводить, що вона тебе кинула заради якогось турнікмена з лицем Кіану Рівза, анатомією Кінґ-Донґа і харизмою твого скромного товариша. Абсолютно.

— Я сьогодні везу її додому в Лондон, — каже Оллі. — Вона живе в Ґрінвічі, так що має бути тут з хвилини на хвилину…

— Ну зізнайся, Оллі, — каже Чізмен. — Ми ж твої друзі. Це справжня дівчина, чи ти її… ну, знаєш… вигадав?

— Я можу поручитися, що вона існує, — таємниче каже Фіцсіммонс.

— О? — Я зиркаю на Оллі. — Відколи це ти віддаєш перевагу цьому розпутнику і гультяю перед власним сусідом?

— Випадково зустрілися. — Фіцсіммонс висипає крихти від смажених горішків собі до рота. — Я помітив Оллі-з-подружкою у відділі з драмами в «Гефферсі».

— До речі, раз уже ти реформований і оновлений постфемініст, — питаю я Фіцсіммонса, — де б ти розмістив цю королеву Несс на Шкалі?

— Вона сексі. Я припускаю, Оллі, що не обійшлося без ескорт-сервісу?

— Йди нахер. — Оллі усміхається, мов ласий кіт. — Несс! — Він підстрибує, помітивши дівчину, котра протискається крізь студентські тіла. — Про вовка промовка! Радий, що ти прийшла.

— Оллі, мені так прикро за спізнення, — каже вона, і вони цілуються в губи. — Автобуса не було з вісімсот років.

Я знаю її, точніше, знав, але тільки в біблійному сенсі. Не можу пригадати прізвище, але все інше пригадую дуже добре. Афтерпаті на моєму першому курсі, але тоді вона була «Ванесса»; чорнорота студенточка жіночого коледжу Челтенгема, якщо пам’ять не підводить; великий орендований будинок в самій сраці Трампінґтон-роуд. Ми відкоркували пляшку «Шато Латур ‘76», яку вона стирила з підвалу будинку, де вони сиділи до того. Звідтоді ми кілька разів помічалися в місті та кивали одне одному, щоб уникнути безтактності взаємного ігнорування. Вона водить краще за Оллі, та я, міркуючи, що вона в ньому знайшла, пригадую її штраф за кермування в нетверезому стані та позбавлення прав — і теплу й суху «астру» Оллі. На війні та в коханні всі методи чесні — і, хоч мені можна закинути багато чого, я все ж не лицемір. Несс побачила мене, і нам вистачило п’ятої частки секунди, аби зійтись на політиці делікатної амнезії.

— Сідай на моє місце, — каже Оллі. — А я… ем, постою на колінах. Фіц, ви вже бачились. А це Річард.

— Я зачарований, — Чізмен простягає їй чотири пальці для потиску. — Я вредний педик. А ти Нессі, як чудовисько, чи Несс, як Лох?

— Навзаєм. — Її голос я теж пригадую: голос опущеної мажорки. — Друзі кличуть просто Несс, але можеш називати мене Ванессою.

— Я Джонні, Джонні Пенгаліґон. — Джонні перехиляється, щоб потиснути її руку. — Радий знайомству. Оллі нам про тебе стільки розповідав.

— І тільки хороше. — Я піднімаю руку, щоб привітатися. — Г’юґо.

Несс і оком не змигнула:

— Г’юґо, Джонні, вредний педик і Фіц. Запам’ятала. — Вона повертається до Оллі. — Вибач, можеш нагадати, хто ти?

Оллі сміється трішки заголосно. Його зіниці набули форми сердечок, і я вже енний раз у квадраті намагаюся зрозуміти, як людина відчуває кохання зсередини — тому що ззовні воно перетворює тебе на короля гори Циця.

— Річард саме збирався купити нам випивку, — каже Фіцсіммонс. — Правда ж, Річарде? Провітриш свій гаманець?

Чізмен роблено дивується.

— Зараз хіба не твоя черга, Пенгаліґоне?

— Ніт. Я платив за попередню. Але гарна спроба.

— Але тобі належить половина Корнволу! — каже Чізмен. — Несс, бачила б ти особняк Джонні: сади, павичі, олені, стайні, портрети всіх капітанів Пенгаліґонів за останні три століття вздовж сходів.

Пенгаліґон пирхає.

— Саме через маєток Тредаво у нас ніфіга немає грошей. Утримання всі соки витискає. А павичі — просто мудаки.

— Ой, Джонні, та не будь Скруджем, подушний податок, певно, економить вам бюджет малої країни. А мені доведеться віддаватися за гроші, щоб купити квиток на «Національний експрес» додому, на своє засране горище в Лідсі.

Чізмен гарно вміє переводити тему — в нього досі є десять тисяч фунтів із тих грошей, що йому дід залишив, — але я сьогодні не хочу нікого гладити проти шерсті.

— Я замовлю, — зголошуюсь я. — Оллі, якщо ти за кермом, то маєш бути тверезий, тому як щодо томатного соку з табаско, щоб розворушити душі струни? Чізмен виступає по «ґіннессу», Фіц, тобі газовані австралійські сцяки, Несс, а ти труїшся… чим?

— Місцеве червоне вельми непогане. — Оллі хоче, щоб його дівчина напилася.

— Тоді склянку червоного було б добре, Г’юґо, — каже вона мені.

Я пригадую собі той дивний ритм.

— Я б не ризикував, хіба що в тебе в сумочці запасна трахея. Це далеко не «Шато Латур».

— Тоді «Арчерз» із льодом, — каже Несс. — Береженого Бог береже.

— Мудрий вибір. Містере Пенгаліґон, чи не допоможете ви доправити сюди шість склянок? Боюся, на барі зараз людно.

«Закопаний єпископ» — забитий вщерть товчок, у ньому завжди справжній шведський стіл молоді: «Стівен Гокінґ і Далай-Лама, так; вони сформулювали уніфіковану істину»; короткі джинсові спіднички, сорочки від «Gap» і «Next», кардиґани під Курта Кобейна, чорні лівайси, «Бачила того масного збоченця біля туалету, як він мене роздягав очима?»; ця пісня Pogues і Кірсті Мак-Колл бумкає в моїй діафрагмі та в колінах; «Ну типу мені з гуманітарки перепали тільки воші, короста і блохи»; спертий дух лаку для волосся, поту і «Lynx», «Chanel No. 5» і диму; доглянуті зуби без жодних пломб, які оголюються під жарти за триста: «Чули новини про кота Шредінґера? Він сьогодні помер… а ні, не помер, помер, не помер, помер…»; гучні суперечки про те, хто найкращий Бонд, про Ґілмора, Вотерса і Сіда, про гіперреальність, курс долара до фунта, Сартра, Барта Сімпсона і Бартові міти; «Мені подвійну»; щетина Джорджа Майкла; «Взагалі, музика закінчилась на смітах»; усі галантні та шляхетні, здебільшого мої ровесники; їхні очі, надії та майбутні ясні й променисті; зародки когнітаріїв, суддів та банкірів in statu pupillari; народжені з лона глобальних еліт (чи дуже невдовзі будуть народжені); влада і гроші, як Вінні-Пух і мед, легко звикнути, важко відмовитися — я нічого не кажу, я сам такий; до речі, про лоно: «Тобі ніхто не казав, що ти схожа на Демі Мур у “Привиді”?»; осінь наступила, квіти зацвіли, у мене багато масла, а Несс — гаряча грінка.

— Г’юґо? Все добре? — Пенгаліґонова посмішка дещо непевна.

Ми досі в тисняві, за два тіла від бару.

— Так. — Мені доводиться мало не кричати. — Вибач, від’їхав на кілька світлових років. Поки ми тут удвох, Джонні, Тод доручив мені запросити тебе на його останні досвітки завтра, перш ніж ми всі поїдемо по хатах. Ти, я, Евсебій, Брюс Клеґґ, Рінті та ще пара чоловік. Всі свої.

Пенгаліґон корчить невпевнену міну.

— Моя мама чекала, що завтра я вже вернуся в Тредаво…

— Я не тисну. Просто передаю запрошення. Тод каже, з тобою сама атмосфера вишуканіша.

Пенгаліґон обнюхує сир.

— Тод так сказав?

— Так, він сказав, що в тебе є вагомість. Рінті навіть охрестив тебе «Піратом з Пензансу», бо ти завжди відхоплюєш собі здобич.

Джонні Пенгаліґон щириться.

— Ти також будеш?

— Я? О боже, так. Я б це нізащо не пропустив.

— Минулого тижня тобі дуже не фортануло.

— Я ніколи не програю більше, ніж можу собі дозволити. «Зажлобити — це загубити». Це ти сказав. То правда і для картярів, і для економістів.

Мій партнер із рекреаційних азартних ігор не заперечує авторства моєї свіжоспеченої епіграми.

— Я міг би поїхати додому в неділю…

— Слухай, я не намагаюсь тебе ні в чому переконати.

Він гмикає.

— Я міг би сказати батькам, що в мене контрольна…

— І це не буде неправда: в тебе контрольна перевірка теорії ймовірності, психології та прикладної математики. Все це — потрібні бізнесові навички: твоя сім’я це оцінить ще більше, коли ти отримаєш зелене світло на уроки гольфу в маєтку Тредаво. Тод пропонує, щоб ми підняли верхню межу банку до ста фунтів за гру: гарне кругле число, і це солідна порція святкового нектару для вас, пане, якщо удача не відвернеться. Не те щоб Пірату з Пензансу потрібна була удача…

— Я дійсно переважно в ударі, — визнає Джонні Пенгаліґон.

Я відповідаю посмішкою на посмішку. «Хто це тут такий хороший індик?»

Через п’ятнадцять хвилин ми відносимо напої назад до нашого закапелка, але виявляємо, що проблеми нас обігнали. Річарда Чізмена, висхідну зірку «Піккаділлі Рев’ю», приперли до стіни «Ходи в лабу» — перше ґотик-метал тріо в Кембриджі, що їх концерт на Корнмаркеті минулого місяця їдко висміяли в «Універі», і висміяв саме Річард Чізмен. Басист у них Франкенштейн — у нього немає губ, і він постійно щось мурмотить; зате в Ґотеси Номер Один очі скаженого пса, акуляча щелепа і рукавиці з шипами на кісточках, а в Ґотеси Номер Два котелок а-ля «Механічний апельсин», вибухове фуксієво-рожеве волосся, шпилька з фальшивим діамантом і такі самі очі, як у Ґотеси Номер Один. Здається мені, що це амфетаміни.

— Сам ти в житті нічого не робив, га? — Номер Два тицяє Чізмену в груди своїми чорнющими нігтями, аби підкреслити ключові слова. — Ніколи не виступав наживо, га?

— А ще я ніколи не їбав козу, не дестабілізував центральноамериканську країну і не грав у «Підземелля і Дракони», — відповідає Чізмен, — але я зберігаю за собою право мати позицію щодо тих, хто це робив. Ваш виступ — рідка дрисня, і я своїх слів назад не забиратиму.

Ґотеса Номер Один перебиває:

— Ти просто писюлькаєш своєю підарською ручкою в своєму підарському блокнотику, і обсираєш, і залупаєшся, і поливаєш брудом справжніх митців, ти, волохатий випердок підзалупного сиру.

— Підзалупного сиру, ха-ха, — каже Чізмен, — бо я Дік Чізмен¹², ага, дуже кмітливо. І оригінально. Ніколи раніше не чув.

— А чого ще чекати, — Ґотеса Номер Один хапає «Засушені ембріони», — від фаната Кріспіна Герші? Він теж мудак.

— От лиш не прикидайся, що ти читаєш книжки. — Чізмен марно тягнеться по свою копію для рецензування, і я помічаю далекий спомин про зацькованого хлопчика-ґея, в котрого забрали наплічник і витрусили його з пішохідного мосту над залізничною колією Лідс — Бредфорд.

Ґотеса Номер Два розриває книжку вздовж корінця і жбурляє половинки геть. Ґот-чувак видає «га-га-га».

Оллі піднімає одну половинку, Чізмен другу. Тепер він завівся.

— У гівні Кріспіна Герші більше мистецької вартості, ніж у всьому, що ви наплодите за життя. Ваша музика — вторинна суходрочка. Паразитизм. Вона, як спиця, пронизує барабанну перетинку, і це, дорогенька, не в позитивному сенсі.

Аж до останнього речення він тримався молодцем, але якщо ти хочеш лякати кровожерного єдинорога голою сракою, то кількість можливих результатів стрімко прямує до одиниці. Поки я встигаю покласти напої на найближчу поличку, Ґотеса Номер Два реально дістає свою спицю з капелюха і робить випад на Месьє Критика, котрий по-оперному валиться вниз; стіл крениться, і склянки з’їжджають; глядачки тамують подих, скрикують, лунає «О господи!», Ґотеса Номер Два кидається на поваленого і коле згори вниз; я перехоплюю спицю (блиск?), а Пенгаліґон відтягує її від Чізмена за волосся; кулак басиста впритул розминається з Пенгаліґоновим носом; Пенгаліґон врізається в Оллі та Несс, а вереск Ґотеси Номер Один нарешті потрапляє в діапазон, який чує людське вухо: «Забери від неї свої руки!» Фіцсіммонс стоїть на колінах, підтримує Чізменову голову. Чізмен схожий на персонажа комедії, в котрого перед очима літають зірочки і пташечки, але кров, що цебенить з вуха, дає підстави для занепокоєння: я придивляюся пильніше. Добре: надірвана лише мочка вуха, але нападницям про це знати не треба. Я встаю і горлаю на «Ходи в лабу» нищівним ревом:

— За це вас чекає цілий мусон гівна!

— Цей дрочун сам нарвався, — каже Ґотеса Номер Два.

— Він перший почав, — наполягає її подруга. — Він нас спровокував!

— Численні свідки, — я показую на спраглих до скандалів роззяв, — добре знають, хто і на кого напав. Якщо ви думаєте, що «вербальна провокація» проканає як виправдання за важкі тілесні ушкодження, то ви навіть тупіші, ніж здаєтеся. — Ґотеса Номер Два помічає кров на кінчику спиці та впускає зброю; через дві секунди спиця у мене в кишені. — Зумисне застосування смертельної зброї. І вашої ДНК тут — греблю гати. У юридичних категоріях це чотири роки. Так, дівчата: чотири роки. Якщо пробили слуховий канал, то всі сім, а коли я закінчу говорити в суді, сім років означатимуть сім років. Отож. Думаєте, я блефую?

— Хто ти, — агресія басиста дрижить, — блядь, такий?

Я видаю свій найбожевільніший, який можу, сміх Л. Рона Габбарда.

— Докторант права, розумнику. Але набагато цікавіше, хто ти такий: співучасник. Знаєш, що це означає на хлопський розум? Що тебе теж загребуть.

Дармохвальство Ґотеси Номер Два в’яне.

— Але я…

Басист уже тягне її за руку.

— Ходи, Андреа.

— Біжи, Андреа! — під’юджую я. — Зливайся з натовпом — але чекай! Ви порозклеювали постери зі своїми фотороботами по цілому Кембриджу, правда? Ну, вам таки пизда. Велика і справжня.

«Ходи в лабу» вирішують, що пора їм звільнити приміщення. Я кричу їм услід:

— Побачимось на слуханні! І захопіть телефонні картки для СІЗО — вам знадобляться!

Пенгаліґон піднімає стіл назад, а Оллі збирає склянки. Фіцсіммонс садовить Чізмена на лавку, і я питаю, скільки пальців. Він кілька секунд морщиться і втирає рот.

— Вона мені у вухо мітила, не в око, блін.

З’являється дуже розлючений власник.

— Що відбувається?

Я повертаюсь до нього.

— На нашого друга щойно напали троє п’яних шестикурсників, йому потрібна медична допомога. Ми ваші постійні клієнти, і було б дуже недобре, якби у вас забрали ліцензію, тож у травмпункті Річард з Оллі скажуть, що напад відбувся за межами закладу. Хіба що я неправильно щось зрозумів, і ви б хотіли залучити представників влади?

Власник зважує непевну ситуацію.

— Та ні. Дякую.

— Прошу. Оллі, твоя Магічна Астра запаркована десь тут?

— На паркінгу біля коледжу, так, але Несс…

— Ем, моя машина теж під боком, — каже завжди корисний Пенгаліґон.

— Джонні, ти вже причастився, а твій батько в магістраті.

— Спиртометристи сьогодні патрулюватимуть, — застерігає власник.

— Оллі, ти з нас єдиний тверезий. А якщо ми викличемо швидку з Адденбрукса, копи все одно приїдуть з нею, і…

— Питання, свідчення і всі ці «як там тато», — каже власник, — а тоді й ваш коледж вплутають.

Оллі дивиться на Несс, ніби хлопчик, котрий загубив свою смоктульку.

— Ти їдь, — каже йому Несс. — Я б теж, але від вигляду крові… — вона корчить «буее». — Допоможи другові.

— Я мав тебе відвезти до Ґрінвіча.

— Не переживай. Доїду поїздом — я вже велика дівчинка, пам’ятаєш? Набери мене в суботу, обговоримо плани на Різдво, добре? Ну все, йди.

Мій радіобудильник мигає 1:08, коли я чую кроки на сходах, павза, несміливе стук-стук-стук у зовнішні двері. Я одягаю халат, зачиняю двері спальні, переходжу коридор і відчиняю, не знімаючи двері з ланцюжка. Визираю:

— Оллі? К’ра година?

У тьмавому світлі Оллі дуже караваджівський.

— Шось пів перша.

— Бля. Бідолаха. Як там бородань?

— Якщо переживе сеанс саможалування, то все з ним буде добре. Вкололи від правцю і прикрасили пластирем. У травмпункті була ціла Ніч живих мерців. Я тільки щойно закинув Чізмена на квартиру. А Несс доїхала до станції?

— Звісно. Ми з Пенгаліґоном провели її до стоянки таксі на Драммер-стріт, п’ятниця то є п’ятниця. Фіц зустрів Четвінда-Пітта і Ясміну, зразу як ти пішов, і рушив тусити з ними. Коли Несс поїхала, Пенгаліґон також пішов. А я злегкодушив, провів тут годину за бурхливим сексом із «Бушономікою та новим монетаризмом» І. Ф. Р. Коутса і вирішив, що на цьому все. Слухай, я б, — позіхаю, як кит, — запросив тебе, але валюся з ніг.

— А вона не… — Оллі задумується, і коліщатка клацають, — лишилася ще випити, чи… чи щось таке? У «Закопаному єпископі»?

— І. Ф. Р. Коутс — це мужик, Оллі. Він викладає в коледжі Блітвуд, на півночі Нью-Йорка.

— Взагалі, — Оллі силкується мені повірити, — я мав на увазі Несс.

— Несс? Несс просто хотіла дістатися Ґрінвіча. — Це мене трохи зачепило: Оллі мав би вірити, що я б не заливав до його дівчини. — Вона повинна була би встигнути на дев’яту п’ятдесят сім на Кінґс-Кросс, а звідти на Ґрінвіч, де вона вже, безсумнівно, лежить під ковдрочкою і бачить сни про Оллі Квінна, адвоката. До речі, мила дівчина, наскільки я встиг розгледіти. І явно в тебе закохана по вуха.

— Ти так думаєш? Цього тижня вона трохи, не знаю навіть, дріб’язкова чи що. Я майже боявся, що вона може…

Я й далі прикидаюся тупим. Фраза Оллі розчиняється в повітрі.

— Що? — питаю я. — Може тебе покинути? Та навряд чи — з того, що я бачив. Коли такі тигриці-леопардиці реально западають на чувака, у них зразу включається директорка, щоб це приховати. Але не варто скидати з рахунку й більш очевидну причину жіночих капризів: Люсіль раз на двадцять вісім днів перетворювалась на чорнороту психопатку.

Оллі, здається, підбадьорився.

— А. Так. Можливо.

— Ви ж на Різдво побачитесь, так?

— Була думка сьогодні про це домовитися.

— Що ж, прикро, що Річарду знадобився Добрий Самаритянин. Але чесно: те, як ти повівся в пабі, просто порвало її на шмаття. Вона сказала, що це показало їй, як ти зберігаєш самовладання в часі кризи.

— Вона так сказала? Реально сказала?

— Більш-менш дослівно, так. На стоянці таксі.

Оллі вже сяє: якби він був шести дюймів на зріст і пухнастий, «Toys “R” Us» продавали б його тисячами.

— Оллі, друже, бажаю тобі заслуженого відпочинку.

— Вибач, Г’юґо, звісно. Дякую. ‘Браніч.

У моєму ліжку, що пахне жіночим теплом, Несс перекидає ногу через мої стегна:

— Директорка? Зараз викину тебе з ліжка.

— Спробуй.

Я проводжу руками по її приємних контурах.

— Тобі треба буде бігти вдосвіта. Я щойно відправив тебе в Ґрінвіч.

— Та до того ще скільки годин. Що завгодно може статися.

Я малюю пальцем спіралі навколо її пупа, але ловлю себе на тому, що насправді думаю про Іммакюле Константін. Я не розповідав про неї хлопцям: немудро було б робити з неї життєву історію. Навіть не те що немудро — заборонено. Коли я поринув у себе просто в неї на очах, вона, певно, подумала… що? — що я впав у якусь сидячу кому. І так мене й лишила. Шкода.

Несс відгортає укривало, підставляючись свіжому повітрю.

— Проблема з усіма Оллі цього світу в тому…

— Я радий, що ти стільки думаєш про мене, — кажу їй.

— …в тому, що вони такі милі. Ця милота доводить мене до сказу.

— Хіба кожна дівчина не шукає собі милого хлопця?

— Щоб одружитися — звісно. Але з Оллі я почуваюся так, ніби застрягла в радіовиставі про… страхітливо серйозного молодика десь у п’ятдесятих.

— Він згадував, що ти останнім часом сама не своя. «Дріб’язкова».

— Якщо я дріб’язкова, то він перерослий плаксивий цуцик.

— Ну, ще ніколи я не чув, щоб рівний шлях був щирого ко…

— Заткнися. З ним просто соромно на людях. Я вже вирішила була кинути його в неділю. І сьогодні — просто остання крапля.

— Якщо бідний приречений Оллі — нудна радіовистава, то я тоді що?

— Ти, Г’юґо, — вона цілує мене в мочку вуха, — бридкий низькобюджетний французький фільм. Із тих, на які випадково натрапляєш по телику серед ночі. Ніби й знаєш, що вранці про це пошкодуєш, але однаково дивишся.

З четвірки під нами долинає насвист забутого мотиву.

20 грудня

— Вільшанка. — Мама показує крізь заднє вікно в сад, забитий примерзлою сльотою. — Онде, на держаку лопати.

— Ніби з різдвяної поштівки, — каже Найджел.

Тато жує броколину.

— Що це моя лопата робить не в сараї?

— Винен, — кажу я. — Набирав вугілля. Пізніше заберу. Але спершу покладу Алексову тарілку грітися — гарячі плітки та щире кохання не мають означати холодні обіди.

Я відношу тарілку свого старшого брата до нового шпаргата і ставлю всередину, накривши кришкою.

— Господи боже, мамо. Тут можна відьму палити.

— Якби до нього присобачити колеса, — каже Найджел, — вийшла б «остін метро».

— А це, — галімі тарантаси — одне з великих татових захоплень, — вже фігня.

— Як шкода, що ти не побачишся з тіткою Геленою на Новий рік, — каже мені мама.

— Так, шкода. — Я сідаю і продовжую обідати. — Передайте їй мої найщиріші.

— Сто разів, — каже Найджел. — Можна подумати, що ти б ліпше стирчав у Річмонді на Новий рік, а не катався на лижах у Швейцарії. Ти просто мегавезучий, Г’юґо.

— Скільки разів я тобі вже казав? — говорить тато. — Річ не в тому…

— …що ти знаєш, а в тому, кого ти знаєш, — продовжує Найджел. — Дев’ять тисяч шістсот вісім, якщо рахувати оцей раз.

— Ось тому так важливо потрапити в престижний університет, — каже тато. — Щоб зав’язатися з майбутніми великими рибами, а не з різною тюлькою.

— Я забула сказати, — пригадує мама. — Джулія вкрилася славою, знову. Виграла стипендію на вивчення законів про права людини в Монреалі.

У мене завжди була слабина до Джулії, і думка про вкривання її чимось видається мені байронічно потішною.

— Добре, що вона вдалася в твою родину, Еліс, — каже тато; це таке понуре посилання на розлучення мого ексдядька Майкла, яке було десять років тому: повний пакет, із секретаркою і позашлюбною дитиною. — А що там Джейсон вивчає, нагадай?

— Щось психолінгвістичне, — каже мама. — У Ланкастері.

Тато похмурніє.

— А чому я думав, що лісівництво?

— Бо в дитинстві він хотів бути лісником, — кажу я.

— А зараз зупинився на тому, щоб стати логопедом, — каже мама.

— Ло-ло-логопедом-за-заїкою, — каже Найджел.

Я мелю перець-горошок на своє гарбузове пюре.

— Це недоросло і нерозумно, Найдже. Заїка чи не найліпше кваліфікований для роботи логопеда. Ти так не думаєш?

Найджел корчить міну «мабуть, так», визнаючи мою рацію.

Мама сьорбає вино.

— Г’юґо, вино божественне.

— «Божественне» — це підхоже слово для «монтраше» сімдесят восьмого, — каже тато. — Не варто витрачати свої гроші на нас, Г’юґо. Справді.

— Тату, я ретельно планую бюджет. Плюс підпрацьовую офісним планктоном в адвокатській конторі. А після всього, що ви зробили для мене за ці роки, я коли-не-коли маю проставитися пляшкою доброго шмурдяка.

— Але ми б не хотіли, щоб тобі бракувало грошей, — каже мама.

— Чи щоб твоє навчання пропадало, — додає тато, — через роботу.

— Так що не мовчи, — каже мама, — якщо забракне грошей. Обіцяєш?

— Якщо доведеться, я прийду до вас із простягнутою рукою. Обіцяю.

— Мені бракує грошей, — обнадіяно каже Найджел.

— Ти не живеш у великому і лихому світі. — Тато похмурніє, косуючи на годинник. — До речі. Сподіваюся, батьки Алексової фройляйн знають, що вона йому дзвонить в Англію. Вже полудень.

— Вони ж німці, тату, — каже Найджел. — Великі жирні дойчмарки.

— Це ти кажеш, але перез’єднання коштує грошей. Мої клієнти з Франкфурта дуже дратуються через перебої.

Мама крає печену картоплину.

— Г’юґо, а що Алекс казав тобі про Сузанну?

— Ні слова. — Я відділяю ножем і виделкою м’ясо форелі від кісток. — Братська ворожнеча, пам’ятаєш?

— Але ви з Алексом зараз найкращі друзяки.

— Рівно доти, — каже Найджел, — доки ніхто не вимовить п’ять фатальних слів: «Хтось хоче пограти в “Монополію”?»

Я роблю ображений вигляд.

— Що, я винен у тому, що не програю?

Найджел пирхає.

— Те, що ніхто не знає, як ти мухлюєш…

— Мамо, тату, ви чули ці болючі та безпідставні звинувачення.

— …не доводить, що ти не мухлюєш. — Найджел розмахує ножем. Мій молодший братик цієї осені втратив цноту: бувайте, шахові журнали і консоль «Атарі», привіт, KLF і засоби для догляду. — Але то таке, а про Сузанну я завдяки моїм дедуктивним здібностям знаю три речі. Якщо її приваблює Алекс, то вона: а) сліпа, мов кажаниха, б) звикла вовтузитися з малими дітьми і в) не має нюху.

Входить Алекс:

— Хто не має нюху?

— Принеси-но юшку первородного з печі, — наказую я Найджелу, — або я тебе закладу, і по заслузі.

Найджел безвольно кориться.

— То як там Сузанна? — питає мама. — В Гамбурзі все добре?

— Так, чудово. — Алекс сідає. Він у нас небагатослівний.

— Вона вчиться на фармакології, так ти казав? — констатує мама.

Алекс загарпунює каляфйорові мізки, що лежать на тарілці.

— Угу.

— І як ти думаєш, ми з нею одного дня зустрінемось?

— Важко сказати, — каже Алекс, і я думаю про марні сподівання бідолашної Маріанджели щодо мене.

Найджел кладе Алексів обід перед нашим старшим братом.

— Я от ніяк не звикну, — каже тато, — до того, наскільки позменшувались відстані. Дівчата в Німеччині, катання на лижах в Альпах, курси в Монреалі: і все це тепер норма. Я вперше вибрався з Англії, коли їхав до Рима, десь у твоєму віці, Г’юґо. Жоден із моїх друзів у житті так далеко не бував. Ми з товаришем перебралися на поромі Дувр — Кале, простопили до Марселя, звідти на Турин, а тоді на Рим. Зайняло шість днів. І це здавалося краєм відомого світу.

— Тату, а колеса з поштової карети дорогою не відвалювались? — питає Найджел.

— Смішно. Наступного разу я побував у Римі вже два роки тому, коли Нью-Йорк вирішив проводити там щорічні збори європейських акціонерів. Ми злетіли зразу по обіді, кілька перевірок, балаканина до півночі, а наступного дня повернулися в Лондон і навіть встигли…

Ми чуємо телефонний дзвінок у вітальні.

— Це когось із вас, хлопці, — оголошує мама. — Гарантовано.

Найджел входить у занос посеред коридору і влітає у вітальню: моя форель розчаровано дивиться. За кілька секунд Найджел повертається.

— Г’юґо, це тебе якась Діана — Спінстер, Спенксер, Спенсер, я не розчув. Сказала, ти можеш заїхати в палац, поки її чоловік катається Королівством… Щось про тантричне чищення труб? Сказала, ти зрозумієш.

— Є одна операція, братику. Вона може направити твою єдину звивину. Ветеринари її роблять задешево.

— Хто дзвонив, Найджеле? — питає мама. — Поки ти не забув.

— Пані Первіс із Ріверсайд-Віллаз. Просила передати Г’юґо, що Бригадиру вже краще, і якщо він досі хоче навідати їх сьогодні, то вони чекають його між третьою і п’ятою.

— Чудово. Тату, якщо ти точно можеш мене відпустити…

— Йди-йди-йди. Ми з мамою дуже пишаємось тим, що ти досі ходиш читати Бригадиру, правда ж, Еліс?

Мама каже:

— Дуже сильно.

— Дякую, — я незграбно знизую плечима, — але Бригадир Філбі був такий чудовий, коли я спілкувався з ним для уроків суспільствознавства у Далвічі, розказував стільки історій. Це найменше, що я можу для нього зробити.

— О господи, — стогне Найджел. — Хтось замкнув мене в серії «Маленького будиночка в преріях».

— Дозволь запропонувати тобі вихід із ситуації, — каже тато. — Якщо Г’юґо йде до Бригадира, ти можеш допомогти мені забрати ялинку.

Найджел жахається.

— Але ми з Джаспером Фарлі мали після обіду їхати на Тоттнем-Корт-роуд!

— Нащо? — Алекс набирає виделку їжі. — Ви ж там просто пускаєте слину на елітні примочки і синтезатори, які не можете собі дозволити.

Чути тихий тріск із садочка. Краєм ока я бачу зблиск чорного. Заднім двориком пролітає звалений квітковий горщик, лопата перевертається, а зблиск чорного перетворюється на кота з вільшанкою в зубах. Крильця пташки тріпотять.

— Ой, — сахається мама. — Це жахливо. Ми можемо щось зробити? Цей кіт такий самовдоволений.

— Це називається виживання найбільш пристосованих, — каже Алекс.

— Може, я опущу ролети? — питає Найджел.

— Люба, хай Природа собі робить як знає, — каже тато.

Я встаю і виходжу крізь задні двері. Холодне повітря вдаряє в мою шкіру, я кричу на кота: «Киц, киц!» Вусатий мисливець застрибує на садовий сарай. Дивиться на мене. Водить хвостом. Пожована пташка тріпотить у котячому роті.

Я чую лунке шкрябання літака об повітря.

Тріскає галузка. Я гостро живий.

— Якщо вірити моєму чоловікові, — нянечка Первіс шурує ковроліном до бібліотеки Ріверсайд-Віллаз, — сучасна молодь — це суцільні хапуги-похлібники, педики або «моя хата скраю». — Запах соснового антисептика поколює мої ніздрі. — Але поки у Великій Британії є така молодь, як ти, Г’юґо, я готова поручитися, що до варварства ми найближчим часом не скотимось, ммм?

— Будь ласка, пані Первіс, моя голова в бібліотечні двері не пролізе.

Ми звертаємо за ріг і бачимо пацієнтку, котра тримається за перила. Вона понуро дивиться на зимовий садок, ніби щось там зоставила. Ниточка слини з’єднує її нижню губу з м’ятно-зеленим кардиганом.

— Стандарти, пані Боліто, — каже нянечка, видобуваючи з рукава хустинку. — Що треба пильнувати? Наші стандарти, ммм?

Вона забирає слинний сталактит і викидає хустинку в урну.

— Пані Боліто, пам’ятаєте Г’юґо? Молодий друг Бригадира.

Пані Боліто повертає голову: я думаю про свою обідню форель.

— Радий знову вас бачити, пані Боліто, — бадьоро кажу я.

— Привітайтеся з Г’юґо, пані Боліто. Г’юґо — наш гість.

Вона переводить погляд із мене на нянечку Первіс і хнипає.

— Що таке? По телевізору йде «Піф-паф, ой-ой-ой», у вітальні. Про летючу машину. Чому б нам не піти до них, ммм?

Лисяча голова дивиться на нас зі стіни, кволо посміхаючись.

— Побудьте тут, — каже нянечка Первіс пані Боліто, — поки я відведу Г’юґо до бібліотеки. А тоді разом підемо в загальну кімнату.

Я бажаю пані Боліто веселого Різдва, але шанси невеликі.

— У неї четверо синів, — нянечка Первіс веде мене далі, — всі з лондонською пропискою, але вони ніколи не приїжджають. Можна подумати, що старечий вік — це кримінальна стаття, а не пункт призначення, до якого ми всі рухаємося.

Я подумую про те, щоб озвучити свою теорію, що адаптивна стратегія нашої культури стосовно смерті передбачає приховування її за споживацтвом і сансарою; що Ріверсайд-Віллаз цього світу — екрани, які дозволяють нам таку самооману; що літні люди насправді винні — в тому, що показують нам підставовість нашої самодурної міопії в усьому, що стосується смерті.

Але ні, не слід ускладнювати ставлення нянечки Первіс до мене. Ми доходимо до бібліотеки, де моя провідниця провадить sotto voce:

— Я знаю, Г’юґо, ти не засмутишся, якщо Бригадир тебе не впізнає.

— Зовсім не засмучуся. Він досі страждає від своїх… маркових марень?

— Час від часу находить, так. О, це Маріанджела. Маріанджело!

Маріанджела підходить зі стосом охайно складених простирадл.

— Юґо! Нянечка Первіс мені вчора сказала, що ти нині прийдеш. Як Норвіч?

— Г’юґо вчиться в Кембриджі, Маріанджело. — Нянечка Первіс сіпається. — В Кембриджі. Не в Норвічі. То різне.

— Пардон, Юґо. — Від пустотливого бразильського погляду Маріанджели в мене піднімається не тільки настрій. — Я ще погано знаю географію Англії.

— Маріанджело, може б, ти принесла в бібліотеку кави для Г’юґо і Бригадира? Я маю вертатися до пані Боліто.

— Звісно. Рада була вас зустріти, нянечко Первіс.

— Не забудь попрощатися, перш ніж піти.

І вона йде геть.

— І як воно — працювати на неї? — питаю я Маріанджелу.

— На моєму континенті ми звикли до диктаторів.

— А вона вночі спить чи просто підключається до мережі?

— Вона не є погана начальниця, якщо з нею завжди погоджуються. Принаймні на неї можна покластися. І вона завжди каже чесно, що думає.

Я б сказав, що Маріанджела надута, проте не ядуча.

— Слухай, янголе, нам обом треба трохи простору.

— Вісім тижнів, Юґо. Два листи, два дзвінки, два повідомлення на автовідповідач. Мені треба контакту, а не простору. — Отже, вона десь посередині між надутою і скривдженою. — Ти не експерт із того, що мені треба.

«Скажи їй, що це кінець», — радить Г’юґо Мудрий, але Г’юґо Хтивому подобається однострій.

— Я не експерт із тебе, Маріанджело. Чи з жодної іншої жінки. Та навіть із себе самого. До тебе в мене було двоє чи троє дівчат, але… ти інакша. Під кінець минулого літа в мене під повіками весь час крутило канал про Маріанджелу Пінто-Перейру, цілодобово. І мене це бісило. І впоратися з цим я міг, лише створивши простір. Я стільки разів майже дзвонив… але… але… я був недосвідчений хлопчак, янголе, але не підлий. — Я відчиняю двері бібліотеки. — Дякую тобі за чудові спогади і вибач, що моя нечулість тебе ранила. Справді.

Її нога ступає в пройму. Надута і палка.

— Нянечка Первіс каже, щоб я принесла вам з Бригадиром кави. Як завжди, чорна з одним цукром?

— Так, прошу. Але, якщо можна, без різного амазонського вуду, від якого зсихаються яйця.

— Гострий ніж кращий за вуду, — дивиться вона на мене сердито. — Може, молока чи кави-мате, як ви п’єте в своєму Кеймбріджі?

— У мене від білої кави жахливий висип.

— Тобто якщо — якщо — я знайду тобі справжню бразильську каву, ти п’єш?

— Маріанджело, коли покуштував справжнє — все інше смакуватиме як дешева імітація.

— Уже майже все, Бригадире, — кажу я старому і перегортаю сторінку. — «Але для мене увесь Схід міститься в тій картині моїх молодих літ. Він увесь у тій миті, коли я розплющив свої молодечі очі й побачив його. Я прийшов на Схід після боротьби з морем — і був молодий — і побачив, як він дивиться на мене. Оце й усе, що лишилося відтоді! Тільки мить: мить сили, романтики, чарів — молодості!.. Відблиск сонця на незнаному березі, час на спогади, на зітхання, і — до побачення, Ноче, до побачення…»¹³

Я сьорбаю літеплу каву: горня Бригадира Філбі зостається неторкнутим. Повний життя, веселий чоловік, котрого я знав п’ять років тому — той самий, що й ця прикута до інвалідного крісла оболонка. У 1986-му йому було сімдесят, але почувався він на всі п’ятдесят, жив у великому старому будинку в К’ю зі своєю вірною овдовілою сестрою пані Геттер. Бригадир був старим другом мого директора, і, хоч я мав підстригати в нього газон, доки зростеться його зламана нога, він розпізнав споріднену душу і врешті ми проводили мої уроки суспільствознавства за покером, крибеджем і блекджеком. Навіть коли його нога повністю загоїлась, я заходив майже щочетверга. Пані Геттер «відгодовувала» мене, і ми переходили за картярський столик, де він навчав мене, як «стягнути з Леді Удачі трусики», — показував прийоми, яких навіть Тод не знав. Свого часу він був неабиякий джинджур і джиґун, запеклий філателіст, лінгвіст і балаклій. Після склянки порто він пускався в розповіді про Спеціальну човнову службу під час війни в Норвегії, а потім — під час Корейської. Він наполіг, щоб я прочитав Конрада і Чехова, і навчив мене, як роздобути фальшивий паспорт, узявши ім’я з надгробку і подавши у Сомерсет-Гаус запит на свідоцтво про народження. Я це знав, але прикидався, що не знаю.

Нині Бригадир Філбі майже не ворушиться. Його голова коли-не-коли похитується, як Стіві Вандер за фортеп’яно, а в борозенках матерії його піджака збирається лупа. Голить його медбрат, думаючи в цей час про щось інше, старий носить підгузники від нетримання. Час від часу з Бригадирового рота вилітають кілька нечітких слів, та загалом він небалакучий. Гадки не маю, чи «Молодість» Конрада приносить йому таке задоволення, як раніше, чи це оповідання стало для нього мукою нагадування про щасливіші дні. Чи, можливо, він і гадки не має, що я говорю і взагалі хто я такий.

А все ж. Маріанджела каже, що найліпший спосіб працювати з деменцією — поводитись так, ніби людина, яку ти знав, ще є всередині руїни. Якщо це не так і людина, яку ти знав, уже відійшла, шкоди з того не буде, зате стандарти догляду залишаться високими; якщо ж ти маєш рацію і людина, яку ти знав, забарикадована всередині, ти стаєш соломинкою, за яку вона може вхопитися.

— Вже остання сторінка, Бригадире. «Але, гадаю, найдивовижніше — це море, саме море, — чи, може, таки молодість? Хто тут годен відповісти? Але ось ви — кожен з вас отримав що-небудь від життя: гроші, кохання — все, що дістають на суходолі, — і тепер скажіть мені: хіба не шкодуємо ми всі за тією найкращою порою, і то тільки за нею, коли замолоду ми ходили морем; були молоді й нічого не мали; в морі, яке й не дає нічого, крім важких ударів, а інколи ще й шанс відчути свою силу?»

У Бригадировому горлі щось тріпоче.

Зітхання? Чи просто повітря бренькає на голосових зв’язках?

Крізь прогалину в деревах у кінці саду я бачу Темзу, срібну і латунну.

П’ятимісний човник пропливає зліва направо. Кліпни — і пропустиш.

Садівник у м’якому картузі громадить листя.

Останній абзац у присмерковому світлі: «Ми всі кивнули головою: фінансист, рахівник, правник, ми всі кивнули йому головою над полірованим столом, що видавався спокійною поверхнею бурої води, яка відбивала наші помережані й зморщені обличчя, обличчя, позначені втомою, розчаруванням, успіхом і коханням, а наші втомлені очі й далі чекали, завжди чекали, занепокоєно чекали чогось від життя, яке начебто вже минуло, й минуло непомітно, як одне зітхання, як спалах, — разом із молодістю, силою та романтикою ілюзій».

Я закриваю книжку і вмикаю лампу. На моєму годиннику 16:15. Я встаю і зашторюю вікна.

— Ну от, пане. — Відчуття таке, ніби звертаюсь до порожньої кімнати. — Мабуть, не слід мені вас перевтомлювати.

Несподівано лице Бригадира напружується від пильності, рот роззявлюється, і, хоч його голос примарний і змазаний інсультом, я розбираю слова:

— Мої… кляті… марки…

— Бригадире Філбі, це Г’юґо. Г’юґо Лемб.

Його тремка рука намагається вхопити мене за рукав.

— Поліція…

— Бригадире, які марки? Ви про що?

— Купу… грошей…

У його очах проступає розум, і на мить мені здається, що він готовий кинути звинувачення, проте мить минає. У коридорі за дверима скрипає возик. Бригадир, котрого я знав, покинув своє розбомблене обличчя і залишив мене наодинці з годинником, полицями гарних книжок, яких ніхто ніколи не читає, і певністю в одному: що б я не робив у своєму житті, скільки би влади, багатства, досвіду, знань чи вроди не нажив — я однаково закінчу так само, як цей вразливий старий. Коли я дивлюся на Бригадира Реджиналда Філбі, я дивлюся на себе самого крізь телескоп часу.

Маріанджелин ловець снів похитується, коли я його зачіпаю; я знаходжу хрестик своєї коханки поміж її тугих кучерів. Я беру Сина Божого до рота й уявляю, як він розчиняється в мене на язику. Секс може бути антидотом до смерті, але він дарує вічне життя лише видам, а не індивідам. На CD-плеєрі Елла Фіцджеральд забуває слова до «Maсk The Knife» одного спекотного вечора в Берліні, більше сорока років тому. Трамвай Окружної лінії торохтить десь унизу. Маріанджела цілує м’який нижній бік моєї руки, тоді кусає, сильно.

— Ай, — скаржусь я, насолоджуючись болем. — Це португальською означає «Мій світ похитнувся, володарю і повелителю, а тобі сподобалось?»

— Це португальською означає «Ненавиджу тебе, брехло, зрадник, потвора, психопат, збоченець, гори в пеклі, сучий сину».

Мій напружений єпископ розкопується: від передчуття ми обоє сміємося, так що я передчасно проливаюся. Я рятую презерватив, перш ніж його клейкий вміст заплямує її пурпурові простирадла, і загортаю його в саван серветки. Паруватися — це несамовито; розпаровуватися — це фарс. Маріанджела перевертається до мене, і я думаю, чому жінки стають потворнішими після того, як їх почистити від одягу, розгорнути і виграти. Вона сідає і сьорбає воду зі склянки, яку стереже Ісус із Ріо.

— Хочеш? — Вона підносить склянку до моїх вуст. Маріанджела підносить мою руку до свого серця: воно вибиває люблю люблю люблю люблю люблю.

Ех, треба було слухати Г’юґо Мудрого…

— Юґо, коли я зустрінуся з твоєю сім’єю?

Я одягаю боксерки. Добре було б і в душ, але дилерський салон «Астон Мартін» скоро зачиняється, так що треба спішити.

— Чому ти хочеш зустрітися з моєю сім’єю?

— Нормально, що хочу. Ми вже зустрічаємось пів року. Двадцять першого червня ти вперше сюди прийшов. Завтра двадцять перше грудня.

Господи, вона ще й дати пильнує.

— То ходімо в ресторан і відсвяткуємо, янголе, нащо втягувати в це мою сім’ю?

— Я хочу познайомитися з твоїми батьками, твоїми братами…

Точно: «Мамо, тату, Найджеле, Алексе, знайомтесь — це Маріанджела. Вона приїхала з безіменного передмістя Ріо, працює геріатричною медсестрою в Ріверсайд-Віллаз, а після почитанок із Бригадиром Філбі я полірую їй труби до блиску. То що на обід?» Я знаходжу футболку біля її ліжка.

— Чесно кажучи, я не воджу дівчат додому.

— То я буду перша. Буде гарно.

— Різні частини свого життя, — джинси, застібка, пояс, — я тримаю нарізно.

— Я твоя дівчина, а не «частина». Ти мене стидаєшся?

Який солодкий укол емоційного шантажу.

— Сама знаєш, що ні.

Мізки Маріанджели знають, що треба лишити цю тему, але серце вже вхопилося за штурвал.

— То ти стидаєшся твоєї сім’ї?

— Не більше, ніж будь-який середульший син.

— Тоді… ти стидаєшся, що я на п’ять років старша?

— Тобі двадцять шість, янголе. Ти ж не стара.

— Тоді… Я недостатньо біла для твоїх батьків?

Я застібаю сорочку від Пола Сміта.

— Це не фактор.

— Тоді чому я не можу познайомитися з родиною мого хлопця?

Шкарпетка один, шкарпетка два.

— Ми ще… просто не там.

— Це херня, Юґо. У стосунках діляться не тільки тілами, так? Коли ти в Кембриджі п’єш гівняну каву зі своїми білими студентками, я ж не сиджу тут і не молюся, щоб ти подзвонив, і не виглядаю листів. Ні. Є один хлопець, консультант у приватній клініці, він запрошує на побачення в японському ресторані в Мейфері. Друзі кажуть: «Дурна, що відмовляєшся!» Але відмовляюся — через тебе.

Я намагаюся не заусміхатися від її незрілості.

— То для чого я? Просто для сексу, коли в тебе канікули?

Так, моє пальто висить біля дверей, ковбойські чоботи так само; вона досі гола як снігова баба, жодної зброї в межах досяжності.

— Ти моя подруга, Маріанджело. Сьогодні — близька подруга. Але чи хочу я знайомити тебе з батьками? Ні. Жити разом з тобою? Ні. Планувати майбутнє, складати білизну, завести кота? Ні.

Ще один потяг проїздить під вікном, от-от буде слізна сцена, стара, як саме людство і слізні залози. Це відбувається по всій планеті Земля, прямо зараз, усіма мовами, які лише є. Маріанджела витирає обличчя і відводить погляд, і всі Оллі Квінни цього світу осуваються навколішки, обіцяючи все виправити. Я одягаю пальто і взуваю черевики. Вона помічає, і сльози спиняються.

— Ти йдеш? Зараз?

— Якщо це і є наше велике прощання, янголе, то нащо розтягувати агонію?

Біль змінюється ненавистю за п’ять секунд.

— Sai da minha frente! Vai pra puta que pariu!

Добре. Все вийде чистіше, якщо вона мене зненавидить. Переступивши однією ногою через поріг, я кажу їй:

— Якщо цей твій консультант захоче взяти уроки з Маріанджели Пінто-Перейри, скажи, що я з радістю поділюся шпаргалками.

Один убивчий вереск, один рух м’язистої руки, один погляд на чудову бразилійську цицьку — і от Ісус із Ріо летить на мене зі швидкістю метеора: я реагую в останню мить, й Ісус влучає в двері та перетворюється на тисячі гіпсових осколків.

Присмерк шостої вечора заповідає сніг. Я одягаю свою шапку з опосума. У заможних закапелках Річмонда все добре. Домовласники зашторюють кімнати середнього класу, облямовані книжками, завішані мистецтвом, освітлені ялинками. Я закладаю невеликий гак через вулицю Червоного Лева. Дівчина на рецепції дилерського салону «Астон Мартін» красується стрімкими вигинами тіла, достоту як автівка, але з лиця вона — викапаний І-Ті¹⁴. Поки я проходжу повз, вона про щось пліткує по телефону — я киваю їй у стилі «твій бос мене чекає», перетинаю виставковий поверх і йду до відчинених дверей «ВІНСЕНТ КОСТЕЛЛО, ВІДДІЛ ПРОДАЖУ». Кабінет займає чоловік років тридцяти з чимось, із нагельованим малетом і в фабричному костюмі від середньокаліберного масового виробника, який марно намагається запакувати велику коробку «Автотреку».

— Вітаю, — каже він мені. — Чим можу допомогти?

Плейбойський акцент, східний Лондон, на столі фото його з маленьким хлопчиком, але не видно ні мами, ні обручки.

— Вінсент Костелло, правильно?

— Так. На дверях написано.

— Я б хотів запитати про відпускну вартість «Астон Мартін Кода». Але спершу, — дивлюся на півзагорнуту коробку, — вам не завадять зайві руки.

— Ні, ні, справді, все добре.

— У мене — так, у вас — ні. Дозвольте допомогти.

— Добре, дякую. Це для мого малого.

— Фанат «Формули-1», так?

— Преться від машин, мотоциклів, усього з двигунами. Зазвичай загортає мама, але…

Язичок скотчу відриває смужку від паперу, і Костелло вчасно закінчує «Ой, бля» так, щоб вийшло «Ой, бляха».

— Пакуйте коробки діагонально. — Перш ніж він встигає заперечити, я відпихаю його вбік. — Заготуйте наперед квадратики скотчу, згорніть папір… — За кілька секунд на його столі стоїть ідеально обгорнута коробка. — Прошу.

Вінсент Костелло належно вражений.

— Де ти такого навчився?

— Моя тітка має невелику мережу елітних подарункових крамничок. Подейкують, що її хуліганистий племінник час від часу помагав.

— Пощастило їй. Отож. Кажеш, «Астон Мартін Кода»?

— 1969, сто десять на спідометрі, один обережний власник.

— Дуже малий пробіг, як на такий літній екземпляр. — Він дістає з шухляди столу аркуш А4, списаний цифрами. — Можна поцікавитися, хто був цей обережний власник? Бо ти точно не водиш із 1969-го.

— Ні, це мій друг успадкував від батька. Я Г’юґо, до речі, Г’юґо Лемб, а мій друг — із Пензанських Пенгаліґонів. — Ми тиснемо руки. — Коли батько мого друга упокоївся, то залишив сім’ї цілковитий фінансовий хаос і велетенський податок на спадщину.

Вінсент Костелло корчить співчутливу гримасу.

— Ясно.

— Мама мого друга — прекрасна жінка, але без жодного фінансового чуття. І вишенька на торті — їхнього адвоката і за сумісництвом фінансового радника недавно звинуватили в шахрайстві.

— Ти диви, як не одне, то друге.

— І не кажіть. Так от, коли я востаннє говорив із Джонні, то запропонував поговорити про цей «Астон Мартін» з нашим місцевим дилером — вами. Мої батьки живуть на Чізелгерст-роуд. У торгівлі вінтажними машинами ковбоїв більше, ніж шерифів, і я думаю, що лондонський дилер, як-от ви, зможе забезпечити моєму другові конфіденційність, якої годі було б сподіватися від салонів у Девоні чи Корнволі.

— Твої інстинкти не підвели, Г’юґо. Дай-но я звірюся з актуальним прейскурантом… — Костелло відкриває файл. — Твій тато — наш клієнт?

— У тата зараз BMW, але, може, він захоче підшукати собі щось люксовіше. Бумери — це просто кліше для япі. Я скажу йому, як ви мені допомогли.

— Буду вдячний. Добренько, Г’юґо. Передай своєму другові, що середня цифра за «Астон Мартін Кода» 1969 року з приблизно сотнею тисяч на спідометрі, якщо заокруглювати, десь… — Вінсент Костелло пробігає пальцем до кінця колонки, — приблизно двадцять дві тисячі. Але Лондон дозволяє заокруглити на його користь — я знаю одного арабського колекціонера з наших клієнтів, цей джентльмен може заплатити згори, знаючи, що ми продаємо надійну машину, так що я міг би дотягти до двадцяти п’яти тисяч. Наш штатний механік має оглянути машину, і пану Пенгаліґону треба привезти документи особисто.

— Звісно, ми хочемо зробити все відкрито.

— Тоді ось моя візитівка — я чекатиму дзвінка.

— Прекрасно. — Я ховаю картку до гаманця зі зміїної шкіри, ми потискаємо руки, і я йду геть. — Веселого Різдва, пане Костелло.

23 грудня

Філателія Бернарда Крібеля на Сесіль-Корт, зразу за Черінґ-Кросс-роуд, огортає мене люльково-тютюновим туманом, як тільки дзеленькає дзвоник. Це довга, вузька крамничка із центральним прилавком, на якому виставлено набори марок середньої цінової категорії, типу LP. Дорожчі екземпляри оселилися в замкнутих креденсах уздовж стін. Я розмотую шалик, але стара сумка залишається на шиї. Радіо виспівує другу дію «Дона Джованні». Бернард Крібель у зеленому твіді та синій краватці визирає з-поза відвідувача, який стоїть перед прилавком, аби переконатися, що я прийшов до нього з миром: я дивлюся на нього, мовляв, не спіши, і тактовно тримаю дистанцію, пильно розглядаючи неторкані марки Пенні Блек у їхніх вітринах з контрольованою вологістю. Скоро стає ясно, що клієнт попереду — геть не задоволений зайчик:

— Що значить підробка?

— Цьому екземпляру радше сто днів, — власник знімає окуляри в тонкій оправі й потирає сльозливе око, — ніж сто років.

Клієнт жестикулює, ніби італієць у комедії:

— А як же виблякла фарба? Пожовклий папір? Цей папір — не сучасний!

— Автентичний папір дістати нескладно, та й перехресні волокна характерні радше для 1920-х, а не 1890-х. — Некваплива англійська Бернарда Крібеля бринить слов’янщиною: я знаю, що він з Югославії. — Замочування паперу в слабкому чаї — старий прийом. Пішов, мабуть, не день і не два, треба віддати належне, але з номінальною вартістю в двадцять п’ять тисяч фунтів шкурка явно варта вичинки. А от чорнило сучасне — палена сієна від «Віндзор і Ньютон»? — трохи розбавлене. Далебі, не найгірша підробка.

— Ви звинувачуєте мене в підробці?

— Я звинуватив когось, а не вас. Що цікаво.

— Ви намагаєтеся знизити ціну. Визнайте.

Крібель корчить гримасу відрази.

— На це може повестись якийсь тимчасовий працівник у Портобелло чи хтось на мандрівних ярмарках філателії та нумізматики. А зараз, містере Бадд, якщо дозволите, мене чекає справжній клієнт.

Містер Бадд видає харрррх і вибігає геть. Він намагається захряснути за собою двері (але вони на пружині) і зникає. Крібель хитає головою, дивуючись тому, що стало зі світом.

Я питаю:

— Вам багато шахраїв приносять свої витвори?

Крібель втягує щоки, показуючи, що на це питання він не відповідатиме.

— Я вас пізнаю… — він відшукує мене в своєму ментальному записнику, — Містер Енідер. Ви в серпні продали мені набір острова Піткерн. Хороший, чистий.

— Сподіваюсь, у вас усе добре, містере Крібель?

— Прийнятно. Як ваші студії? Право в УКЛ¹⁵, чи не так?

Здається, він пробує мене підловити.

— Астрофізика в Імперському.

— Я теж так пам’ятаю. І що, знайшли там розумне життя?

— Не більше, ніж тут, містере Крібель.

Він підсміхається зі старого жарту і дивиться на торбу.

— Сьогодні продаєте чи купуєте?

Я дістаю чорну теку і витягую стрічку з чотирьох марок.

Ручка в руках Крібеля клац-клац-клацає об стільницю.

Філателіст і його настільна лампа придивляються ближче.

Ручка замовкає. Старі очі Бернарда Крібеля запитально дивляться в моєму напрямку, тож я виголошую:

— Чотири індійські темно-сині пів-Анни¹⁶; 1854-й чи 1855-й; права сторона аркуша з частиною марґінального напису, ідеальний стан, невживані. Ну як я?

— Непогано. — Він знову заходиться розглядати марки під шерлоківською лупою. — Не буду прикидатися, що мені часто доводиться тримати в руках подібні. У вас на гадці є… якась сума?

— Один погашений екземпляр минулого червня на «Сотбіс» продали за дві тисячі сто фунтів. Множимо на чотири, це вісім тисяч чотириста. Плюс іще п’ятдесят відсотків за новий стан, і ми приблизно в межах тринадцяти тисяч. Однак. У вас магазин у центрі Лондона, ви платите зразу, і я дуже сподіваюся на довготривалі стосунки, містере Крібель.

— Ой, думаю, зараз ми вже на тому етапі, щоб ви називали мене Бернардом.

— Тоді називайте мене Маркусом, і віддаю за десять тисяч.

Крібель уже прийняв пропозицію, але вирішує поламатися, просто з ввічливості:

— Зараз марки Співдружності не надто популярні. — Він запалює люльку, арія закінчується. — На жаль, більше восьми з половиною дати не можу.

— Бернарде, нині надто холодно, щоб ви бігли за мною аж на Трафальґарську площу.

Він зітхає крізь волохаті ніздрі.

— Дружина мені кінцівки повисмикує за таку м’якотілість, але молодих філателістів слід заохочувати. Можливо, зійдемося посередині: дев’ять тисяч двісті п’ятдесят?

— Десять — простіше, кругліше число. — Я одягаю шалик.

Останнє зітхання.

— Десять так десять. — Ми потискаємо руки. — Чек візьмете?

— Так, але, Бернарде…

Він повертається уже в дверях до своєї підсобки.

— …а ви б випустили з рук свої дорогоцінні пів-Анни, перш ніж одержали б за них гроші?

Бернард Крібель схиляє голову перед моїм професіоналізмом. Він повертає мої марки і йде виписувати чек. Смертельно хворий автобус їде вгору по Черінґ-Кросс-роуд. Демони затягують Дона Джованні в підземний світ: доля всіх аматорів, котрі нехтують домашньою роботою.

Я пробираюся різдвяним Сохо, галасливим, паруючим, небезпечним від крижаної шуги, крізь заледеніле з’юрмище транспорту на Риджент-стріт, і прибуваю до таємного лондонського офісу Швейцарського антикорупційного банку, захованого за Берклі-сквер. Вартовий-горила відчиняє переді мною куленепробивні двері, привітно киваючи: мені призначено зустріч. Опинившись у просторому, чорнодеревно-кремовому інтер’єрі, я кладу свій чек перед мініатюрною касиркою, яка сидить за полірованим столом і не запитує нічого, крім «Як ви сьогодні, містере Енідер?» Біля її комп’ютерного термінала — прапорець Швейцарії, і поки вона заповнює мій депозитний бланк, я гадаю, чи Мадам Константін, як швейцарська експатка із заниженим обсягом фінансів, коли-небудь сподоблюється сісти в це плюшеве крісло. Та дивна зустріч у капелі Королівського коледжу знову і знову повертається до мене, хоч я більше не переживав жодних часових зсувів.

— До наступної зустрічі, містере Енідер, — каже касирка, і я погоджуюсь: так, до наступної зустрічі.

Гроші — лише побічний продукт мого мистецтва, але я однаково виходжу з банку, почуваючись озброєним і захищеним: коли чек від Крібеля перейде на мій рахунок, там буде вже більше п’ятдесяти тисяч. Це, звісно, дріб’язок в облікових записах Антикорупційного банку, але для студента, котрий самостійно пробивається в цей світ, сума доволі значна. І вона примножиться. Половина моїх знайомих гамберівців (крім тих, чиї батьки — добрі та щедрі дійні корови) по вуха в боргах і заперечуванні того, що перші п’ять років роботи їм доведеться жерти будь-яке гівно, яке тільки полетить у їхньому напрямку, і казати, що це кав’яр. Але не я. Я кидатиму це гівно назад. Сильніше, ніж прилетіло.

У потайному провулку біля площі Піккаділлі двоє чоловіків у костюмах і плащах перегороджують дверну пройму і щось наполегливо втирають комусь прихованому від погляду. Яскраві вікна студії «Tower Records» світяться крізь ріденьку сльоту, ранні пасажири вливаються у станцію метро «Піккаділлі-Серкус», проте моя цікавість уже зайнята. Поміж спинами чоловіків я помічаю Єті, згорбленого біля входу.

— Гарний бізнес-план придумав, — каже один чоловік. — Дивишся, як люди купують квіти там, а тоді випрошуєш у них гроші тут, аби вони не могли піти без того, щоб почуватися черствими мудаками. — Цей мучитель, здається, п’яний. — Бачиш, ми теж вміємо в маркетинг. То шо, скільки вибив сьогодні?

— Я… — Єті злякано кліпає, — нікого не бив.

Мучителі сміються одне одному в лице: неприємний звук.

— Я… я прошу тільки трохи дрібняків. Гостел коштує тринадцять фунтів за ніч.

— То поголись і йди працювати — розкладати товари.

— Ніхто не дасть мені роботу, поки я без постійної адреси.

— То знайди собі по-стій-ну адресу. Тю.

— Ніхто не здасть мені кімнату, поки я безробітний.

— У цього на все є відмовка, га, Ґазе?

— Чекай, чекай. Ти хочеш роботу. Я тобі дам роботу. Хочеш?

Дебеліший нахиляється:

— Мій колега дуже ввічливо запитав тебе, чи ти хочеш роботу.

Єті глитає і киває.

— Що за робота?

— Ти чув, Ґазе? Виявляється, таки можна кривити писки коло чужої миски.

— Збирачем грошей, — каже Ґаз. — Десять фунтів на хвилину, гарантовано.

У Єті лицевий тик.

— Що треба робити?

— Підказка — в назві роботи. — Мужик повертається і жбурляє жменю монет у прогалину в трафіку, що реве на Піккаділлі-Серкус. — Збирай гроші, Айнштайн, блядь! — Монети котяться поміж коліс, під машини, губляться в коліях брудної криги. — Ти диви, вулиці Лондона дійсно вимощені золотом.

Двоє мучителів сунуть геть, явно вдоволені собою, залишивши Єті розраховувати свої шанси зібрати монети так, щоб його не збив автобус.

— Не треба, — кажу я безхатькові.

Він зиркає на мене.

— Сам спробуй поспати в альфатері.

Я дістаю гаманця і пропоную йому дві двадцятки.

Він дивиться на гроші і на мене.

— Три ночі в гостелі, правильно? — кажу я.

Він бере купюри і засовує їх у своє брудне пальто.

— Щиро вдячний.

Принісши свою жертву богам, я дозволяю станції метро «Піккаділлі-Серкус» засмоктати мене в свою смородливу круговерть.

Текст простенький: «Багато хто понавигадував республіки і князівства, зроду не бачені і про які насправді нічого не було відомо. Але така велика відстань від того, як ми живемо, до того, як треба жити, що людина, яка забуває, що робиться, задля того, що треба робити, швидше готує собі загибель, ніж порятунок. Адже той, хто хотів би завжди сповідувати віру в добро, неминуче загине серед такої маси людей, чужих добру»¹⁷. І за цей прямолінійний прагматизм кардинал Пол оголосив Нікколо Мак’явеллі апостолом диявола. Зразу за «Ерлз-Корт» мій вагон поринає в присмерк. Газові станції та едвардіанські дахи, димарі й антени, паркінг супермаркету, «Оренда приміщень». Робітники з передмістя трусяться, як яловича полядвиця, і тлумляться, як трупи: червоноокі офісні раби, підключені до своїх «дискменів»; їхні пузаті відповідники за сорок, поховані в «Івнінґ Стандард»; і передпенсійні відповідники, котрі окидають поглядом Лондон і гадають, куди поділися їхні життя. «Я — Система, яку тобі треба перемогти, — стукотить вагон. — Я — Система, яку тобі треба перемогти». Але що значить «перемогти систему»? Розбагатіти достатньо, щоб купити собі абсольвенцію від щоденного приниження працевлаштуванням? Ще один поїзд на паралельній колії обганяє нас достатньо повільно, щоб я помітив молодого робітника Сіті, на котрого я сам перетворюсь наступного року, — він розплющений об вікно, всього за метр від мене. Гарна шкіра, гарний одяг, порожні очі. На обкладинці його журналу написано: «Як серйозно розбагатіти до тридцяти». Хлопець підводить погляд і помічає мене. Він примружується на мій томик від «Penguin Classics», щоб розібрати назву, але його поїзд повертає на іншу колію.

Нехай поки що я сумніваюся, чи можна побороти систему, пробиваючись угору, але її гарантовано хрін побореш, якщо вийти з гри. Пригадай Рівенделл. Влітку, якраз перед Кембриджем, ми гуртом поїхали тусити в «Плавучий світ» у Кемден-Таун. Я закинувся екстазі і завис із дистрофічною дівчиною, котра мала помаду кольору засохлої крові та одяг, схожий на чорну павутину. Ми з дівчиною-павуком взяли таксі до її житла — комуни під назвою Рівенделл, яка виявилась задрипаним сквотом десь у географічній сраці біля заводу з переробки паперу. Ми з дівчиною-павуком забавлялися під ранню платівку Джоні Мітчелла про мартинів, тоді спали до обіду, а тоді я нарешті спустився вниз, у «Покій Елронда», де поїв сочевичного карі, а «піонери» сквоту розповіли мені, що їхня комуна — аванпост посткапіталістського, постнафтового, постгрошового майбутнього. Для них усе «всередині системи» було погане, «поза системою» — добре. Коли хтось із них запитав мене, як я хочу провести свою мандрівку Землею, я бовкнув щось про медіа, після чого мене засипали діатрибами про те, як медіа від системи розділяють людей замість єднати. Дівчина-павук сказала мені: «Тут, у Рівенделлі, ми насправді говоримо одне з одним, ділимось історіями з мудріших культур, наприклад інуїтської. Мудрість — універсальна валюта». Коли я йшов, вона попросила «позичити» їй двадцятку, щоб купити кілька речей у «Сейнзбері». Я запропонував їй процитувати на касі якусь народну байку інуїтів, бо мудрість — універсальна валюта. Її відповідь була частково радикально феміністською, але здебільшого — просто англосаксонською. Що я виніс із Рівенделла, крім лобкових вошей і алергії на Джоні Мітчелла, яка мені й донині не минулася, — це те, що «поза системою» означає бідність.

Запитайте Єті, наскільки вільним він почувається.

Я знімаю чоботи й шапку на ґанку і чую маму з вітальні:

— Зачекай-но. Можливо, це вже він. — Вона з’являється з телефоном в руках, напнувши провід до межі. — Так, це він! Саме вчасно. Вже даю. Рада нарешті почути тебе, а не про тебе, Джонні — ну, з прийдешнім і далі по тексту.

Я заходжу в хату слідом за нею і беззвучно запитую: «Джонні Пенгаліґон?» Мама киває і йде, зачинивши за собою двері. Темна вітальня підсвічена лише вогниками ялинкових гірлянд, котрі то спалахують, то гаснуть. Слухавка лежить на плетеному кріслі, — я притуляю її до вуха і вслухаюся в звуки нервового дихання Пенгаліґона й трансову тему «Твін Пікс», що підвиває з іншої кімнати маєтку Тредаво. Повільно лічу від десяти до нуля…

— Джонні! Оце несподіванка! Вибач, що змусив чекати.

— Привіт, Г’юґо, так, це Джонні. Привіт. Як ти?

— Чудово. Вже чекаю Різдва. А ти?

— Якщо зовсім чесно, Г’юґо, то не дуже.

— Прикро це чути. Можу якось допомогти?

— Ем… Не знаю. Це трохи… незручно.

— Та-а-ак. Говори.

— Пам’ятаєш, оце недавно у Тода? Пам’ятаєш, я піднявся на чотири тисячі, коли ти вийшов з гри?

— Чи я пам’ятаю? Мене обчистили за першу ж годину. Не те що Пірата з Пензансу, ге?

— Ну, то була… одна з тих зачарованих партій.

— «Зачарованих»? Чотири тисячі фунтів — це більше за стандартну університетську стипендію.

— Ну так. Мені ця перемога трохи вдарила в голову, дуже вдарила, плюс гаряче вино, і я подумав, як класно буде не ходити і випрошувати в мами гроші щоразу, коли в мене закінчаться… Словом, коли ти пішов, здавав Евсебій, і в мене був виновий флеш, валет старший. Я розіграв бездоганно, поводився так, ніби блефую з лайном на руках, аж доки на столі не опинилося дві штуки.

— Ніхера собі, Джонні. Це дуже солідно.

— Я знаю. Ми погодилися підняти ліміт, за столом лишилося троє, ми постійно піднімали, ніхто не відступав. У Рінті було тільки дві пари, а Брюс Клеґґ глянув на мій флеш і сказав: «Знову Пірат усе загарбав», — але коли я вже збирав банк, він додав: «Хіба що в мене… ой, що це? Фул-гаус». І в нього був фул-гаус. Три кралі, два тузи. Треба було йти тоді, господи, треба було йти. Я ще був у плюсі на дві тисячі. Але я дві програв і подумав, що це просто осічка, що треба триматись — і я відіграюся. Хто не ризикує, той не п’є шампанського, якось так. Ще одна роздача, все владнається… Тод кілька разів питав, чи я не хочу вийти з гри, але… тоді я вже… я вже… — Пенгаліґонів голос дрижить, — програв десять тисяч.

— Ого, Джонні. Доросла сума.

— Тому ми продовжили гру, мій програш накопичувався, і я не зрозумів, чому дзвони Королівського коледжу дзвонять посеред ночі, але Тод відшторив вікна, і надворі було вже світло. Тод сказав, що його казино зачиняється на свята. Він запропонував зробити нам яєчню, але я не був голодний…

— Колись виграєш, — втішаю я його, — колись програєш. Це покер.

— Ні, Г’юґо, ти не розумієш. Евсебій промантачився добряче, але я… мене просто стерли на порошок, і коли Тод записав, скільки я боргую, то вийшло… — здавлене шепотіння, — п’ятнадцять тисяч двісті. Тод сказав, що заокруглить до п’ятнадцяти, на користь гарної круглої цифри, але…

— Твоє чуття гідності пробуджує в Тоді все найкраще, — запевняю я його, визираючи крізь блакитну оксамитову штору. Надворі холодна ніч кольору темного індиґо з бурштиновими вкрапленнями ліхтарів. — Він знає, що має до діла не з декласованим жевжиком, котрий вирішить, що раз не має чим заплатити, то й не платитиме.

Пенгаліґон зітхає.

— Бачиш, у цьому й проблема.

Я вдаю здивованого.

— Чесно кажучи — ні, не бачу.

— П’ятнадцять тисяч фунтів — це… багато. Дохера.

— Для фінансового смертного, як-от я, звісно. Але для давньої корнвольської аристократії?

— Я, власне, не маю аж так багато на… основному рахунку.

— Ох. Справді. Справді! Слухай, я знаю Тода ще з першого курсу, і я тобі обіцяю: там нема чого перейматися.

Пенгаліґон викректує обнадіяно-вимучене:

— Чесно?

— Тод нормальний. Скажи йому, що на Різдво всі банки позакривані, тому ти не зможеш переказати борг аж до Нового року. Він знає, що слово Пенгаліґона важить не менше, ніж розписка.

І ось нарешті:

— Але я не маю п’ятнадцяти тисяч фунтів.

Зроби драматичну павзу, додай трохи збентеження і дрібку недовіри:

— В сенсі… ти не маєш грошей… ніде?

— Ну… ні. Зараз — ні. Якби були, я б заплатив, але…

— Джонні. Стоп. Джонні, це твої борги. Я за тебе поручився. Перед Тодом. Я сказав: «Він Пенгаліґон», — і цього вистачило. Замість тисячі слів.

— Те, що твої предки були адміралами, а ти живеш у пам’ятці архітектури, не робить тебе мільярдером! Маєток Тредаво належить банку «Кортард», а не нам!

— Добре, добре. Просто попроси маму виписати тобі чек.

— На покерний борг? Ти здурів? Вона відмовить мені просто з мосту. Слухай, а що Тод реально може зробити, якщо, знаєш… ті п’ятнадцять тисяч…

— Ні, ні, ні, ні, ні. Тод — хлопець приязний, але він бізнесмен, а в бізнесі хлопці перестають бути приязні. Будь ласка. Заплати.

— Але це ж просто покер. Це ж не якийсь там… юридичний контракт.

— Борг — це борг, Джонні. Тод вважає, що ти винен йому ці гроші, і, боюсь, я теж так вважаю, тож якщо ти не погасиш борг — розмова буде серйозна. Він, звісно, не підкине тобі в ліжко кінську голову, але може втягнути в це твою сім’ю і коледж Гамбер, а їм, либонь, не дуже сподобається, якщо їхнє добре ім’я протягнуть крізь жовту пресу.

Пенгаліґон чує своє майбутнє, і воно звучить як скляночка, скинута з багатоповерхового паркінгу.

— Ох, сука. Сука. Сука.

— В мене є одна думка… але ні, забудь.

— Зараз я готовий розглянути будь-який варіант. Будь-який.

— Ні, забудь. Я вже знаю, що ти на це скажеш.

— Г’юґо, давай кажи.

Переконування — це не про силу: це про те, як показати людині двері й довести її до такого відчаю, щоб ці двері неможливо було не відчинити.

— Джонні, та твоя стара спортивна машина. «Альфа Ромео», так?

— Вінтажний «Астон Мартін Кода» 1969 року, але… продати його?

— Знаю, про таке й подумати страшно. Краще вже трохи поповзати біля маминих ніг.

— Але… машина була татова. Він залишив її мені. Я її люблю. І як я поясню зниклий «Астон Мартін»?

— Джонні, ти ж винахідливий. Скажи сім’ї, що вирішив його продати і вкласти гроші в надійний офшорний рахунок замість ганяти по Девону і Корнволу в спорткарі, хай навіть і батьковому. Слухай, я оце щойно згадав: тут у Річмонді є один дилер вінтажних машин. Дуже надійний. Я міг би заскочити до нього, перш ніж він зачиниться на Різдво, і запитати, про яку суму можна говорити.

Нервове зітхання з обмороженого пальця на стопі Англії.

— Ну ні — то ні, — кажу я. — Вибач, Джонні. Я б і хотів…

— Ні, все добре. Так. Піди до нього. Будь ласка.

— А ти збираєшся казати Тоду, в чому справа, чи…

— А ти міг би його набрати? Я… я не думаю, що… Я не…

— Залиш це на мене. Друзі пізнаються в біді, чи як?

Я набираю Тода з пам’яті. Його автовідповідач клацає після єдиного гудка.

— Пірат на дроті. Після Дня подарунків я буду в Альпах, але зустрінемося в Кембриджі вже в січні. Веселого Різдва.

Я кладу слухавку, і мій погляд мандрує замовними книжковими полицями, телевізором, татовим буфетом зі спиртним, маминими світильниками з дутого скла, старою мапою Річмонда-на-Темзі, фотографіями Браяна, Еліс, Алекса, Г’юґо і Найджела Лембів на різних етапах життя. Їхня балачка долинає до мене ніби голоси, що лунають крізь мегафон з іншого світу.

— Все гарно-добре, Г’юґо? — Тато з’являється в дверях. — До речі, вітаю вдома.

— Привіт, тату. То був Джонні, друг із Гамбера. Хотів звірити список літератури з економіки на той семестр.

— Ви чудово організовані. Так, я залишив пляшку коньяку в ладничці машини, так що зараз вискочу і…

— Тату, не треба: надворі дубак, а ти ще не відійшов від застуди. У мене пальто під рукою, давай я заберу.

— Ось ми й зустрілися знову, — каже чоловік, який з’являється, щойно я зачиняю задні двері батькової BMW, — в цю холодну зиму.

Я мало не випустив клятий коньяк. Він закутаний в анорак, обличчя вкриває тінь, яку світло вуличних ліхтарів відкидає з його каптура. Він за кілька кроків від хідника, але на нашій доріжці.

— Я можу вам якось допомогти? — Я планував, що це прозвучить упевненіше.

— Ми ще думаємо. — Він знімає каптур, і коли я впізнаю Єті-прошака з Піккаділлі, пляшка коньяку таки вислизає з рук і падає мені на ногу. Я кажу лише:

— Ви? Я… — мій подих повисає білістю.

Він каже лише:

— Виходить, що так.

Мій голос тріскає.

— Чому… чому ви за мною стежили?

Він дивиться на будинок моїх батьків, ніби потенційний покупець. Руки Єті — в кишенях. Там є місце для ножа.

— У мене для вас більше немає грошей, якщо…

— Г’юґо, хто б ото йшов так далеко за купюрами.

Я відмотую події: я точно не називав йому своє ім’я. Навіщо?

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

— Та ми вже кілька років знаємо. — Я помічаю, що його люмпенівський акцент повністю зник, а дикція стала чітка.

Я вдивляюся в його лице. Колишній однокласник?

— Хто ви?

Єті чеше свою жирну голову; на ньому рукавиці без пальців.

— Якщо ти маєш на увазі «Кому належить це тіло?», то, чесно кажучи, яка різниця? Він виріс біля Ґлочестера, має воші, залежність від героїну і активний вірус імунодефіциту. Якщо ти маєш на увазі «З ким я зараз балакаю?», то відповідь — з Іммакюле Константін, з котрою ти ще не так давно обговорював природу влади. Я знаю, ти мене пам’ятаєш.

Я роблю крок назад; вихлопна труба BMW впирається в мою литку. Єті з Піккаділлі не зміг би навіть вимовити «Іммакюле Константін».

— Це підстава. Вона тобі розповіла, що казати, але як…

— Як вона могла дізнатися, якому бездомному прохачу ти сьогодні даси милостиню? Ніяк. А як вона могла дізнатися про Маркуса Енідера? Мисли ширше. Вийди за межі можливого.

На сусідній вулиці машина зривається на сигналізацію.

— Служба безпеки. Ви обоє — частина… частина…

— Урядової змови? Так, мабуть, це ширша картина, але де тоді зупиняється параноя? Можливо, Браян і Еліс Лемби — також агенти. Може, Маріанджела і нянечка Первіс також підіслані? Напевно, і Бригадир Філбі не настільки вже й… того. Параноя всепоглинаюча.

Це все насправді. Подивись на сліди Єті на хрумкому снігу. Вдихни його прілий подих, насичений хворобою й алкоголем. Відчуй, як мороз щипає губи. Такі речі не примариш.

— Чого ви хочете?

— Проростити зерно.

Ми дивимось одне на одного. Він пахне жирним печивом.

— Слухайте, — кажу я, — не знаю, що тут відбувається, не знаю, чому вона вас підіслала або чому ви вдаєте, що ви — це вона… але передайте Міс Константін, що вона помилилась.

— І в чому ж саме я помилилась? — питає Єті.

— Я не хочу цього. Я не той, хто ви думаєте. Я хочу тихого Різдва і тихого життя з…

— Ми знаємо тебе значно краще, Г’юґо Лембе. Ми знаємо тебе краще за тебе самого.

Єті востаннє вдоволено буркає, повертається і йде геть доріжкою. Кидає через плече «Щасливого Різдва» — і зникає.

29 грудня

Ось Альпи, ось Альпи, всюди Альпи. Рвані, зазубрені, блакитно-білі, бузково-білі, біло-білі, пошрамовані скелями, запорошені сніжними лісами… Я бував у шале Четвінда-Пітта достатньо часто, щоб уже вивчити назви вершин: схожа на ікло Ґран-Дан-де-Візіві; на тому боці долини Сассенер, Ла-Пуант-дю-Цате і Пуант-де-Бріколя, а позаду мене Паланш-де-ла-Кретта, що займає більшу частину неба. Я втягую крижане повітря і ретушую сучасність зі всього навколо. Он літак у присмерковому світлі: зник. Світла Лафонтен-Сент-Аньєза, за шістсот метрів піді мною: згасли. Шале, дзвіниця, крутодахі будинки, дуже схожі на іграшкове сільце, яке в мене було в дитинстві: змились. Громаддя станції Шемей — бетонна гівнина з сімдесятих — із обдертою каварнею та овальною платформою, на якій стоїть четверо нас, гамберівців: стерті з лиця землі. Усі télécabines, котрі піднімають нас, лижників, усі канатні дороги, що повзуть на вершину Паланш-де-ла-Кретта: пощезли з одним пффф! Сорок із п’ятдесяти чи шістдесяти лижників, що спускаються звивистою блакитною доріжкою чи дальшим, крутішим шляхом: які ще лижники? Не бачу ніяких лижників. Руфус Четвінд-Пітт, Оллі Квінн та Домінік Фіцсіммонс, був радий знайомству. Так от, до теми. Ось. Оце те, що я називаю середньовіччям. Чи існував тоді Лафонтен-Сент-Аньєз? Ота худорлява дівчина в м’ятно-зеленому лижному костюмі, яка спирається на бильце і курить так, як усі французькі дівчата (це частина шкільної програми?), — вона хай буде. Кожному Адаму потрібна Єва.

— Ну що, додамо трохи куражу в спуск? — Руфус Четвінд-Пітт піднімає свої лижні окуляри «Sno-Fox» за 180 фунтів. — Троє лузерів від заходу до світанку оплачують рахунок переможця. Хто в ділі?

— Я мінус, — каже Оллі Квінн. — Їду по блакитній. Не хочу закінчити перший же день у лікарні.

— Це не дуже чесне змагання, — каже Домінік Фіцсіммонс. — Ти катаєшся на лижах частіше, ніж душиш свою змію.

— Панянки Квінн і Фіц відмазалися. — Четвінд-Пітт повертається до мене. — А що скаже наш Лембик?

Четвінд-Пітт — найкращий лижник з нас усіх, тут і будь-де, а з цінами на нічне життя в Сент-Аньєзі цей «кураж» обійдеться мені недешево, але я вдаю, що плюю на руки:

— Ну, Руфусе, хай переможе найкращий.

Моя логіка надійна. Якщо він виграє на спуску, то з більшою охотою ставитиме в більярдній, а якщо раптом спіткнеться і програє — ставитиме ще безоглядніше, намагаючись відновити свій статус альфа-самця.

Четвінд-Пітт щириться й опускає свої «Sno-Fox» на обличчя.

— Я радий, що хоч у когось тут яйця не відвалились. Фіце, ти перший.

Ми йдемо на вершину спуску, де Четвінд-Пітт проводить уявну стартову лінію в брудному снігу своєю лижною палицею:

— Переможе той, хто перший доїде до величезного лапатого сніговика в кінці чорної траси. Ніяких перехоплювань, ніяких «а якщо», чисті перегони на дно, як казав один випускник Ітона іншому. А вас, ніжні мамзелі, — він дивиться на Фіцсіммонса і Квінна, — ми побачимо вже в chez moi.

— Тоді за командою… — оголошує Фіцсіммонс.

Ми з Четвіндом-Піттом припадаємо в стійку, як на зимовій Олімпіаді.

— На старт, увага — бах!

Поки я встигаю стати в нормальну стійку, Четвінд-Пітт уже виривається вперед на добрячий кидок сніжкою. Ми стрімко проганяємо перший відрізок, минаючи групку іспанської дітвори, котра обрала середину траси для групового фото. Далі траса розділяється навпіл — блакитна направо, чорна наліво, через стрімчак. Четвінд-Пітт обирає другий варіант, я за ним; ойкаю від незграбного приземлення за кілька метрів, але принаймні зберігаю рівновагу. Старий сніг вкритий настом, але по ньому легко їхати, мої лижі звучать ніби мантачена коса. Я прискорююсь, але чорно-помаранчево-лайкрова срака опонента попереду також прискорюється, коли він проминає стійку télécabine. Дорога вигинається, заходить у горішню частину лісу, схил крутішає. Тридцять, тридцять п’ять, сорок кеме за годину, повітря обдирає мені щоки. Сьогодні вранці ми вчотирьох уже з’їжджали цим схилом, але зиґзаґами, а зараз Четвінд-Пітт летить прямо стрілою — сорок п’ять, п’ятдесят км/год, — швидше, ніж я будь-коли їздив на лижах; мої литки і стегна вже болять, а повітря завиває в слухових каналах. Непомічений, але злий горбик запускає мене вгору на три, п’ять, вісім метрів… Я мало не падаю на приземленні, але спромагаюсь-таки втримати рівновагу. При падінні на такій швидкості єдиний захист від численних переломів — сліпе везіння. Четвінд-Пітт зникає за крутим поворотом попереду за п’ятнадцять секунд до мене, а я погано розраховую його крутизну і пролітаю крізь низьке гілля ялин, перш ніж вдається вирватися назад на трасу. Ось і зміїсті повороти, ніби для слалому; я спостерігаю, як Четвінд-Пітт то з’являється, то зникає з-перед очей, намагаюся повторювати кути, під якими він входить у повороти, рефлекторно пригинаюся від ворон, котрі злітають у цьому гілковому тунелі. Зненацька ліс закінчується, і я вихоплююсь на повільніший відрізок між крутим прискалком і карколомним стрімчаком. Жовті ромби з черепами і кістками застерігають не наближатись до краю. Мій суперник трохи сповільнюється й озирається… Він уже настільки далеко, що схожий на схематичного чоловічка, проминає Самотню Сосну на стрімкій скелі — половина дороги. Ми вже їдемо чотири-п’ять хвилин щонайменше. Я випростуюся, щоби м’язи живота відпочили, і дивлюсь на місто у видолинку — це ялинка там світиться на центральній площі? Мої срані окуляри починають пітніти, хоч продавчиня присягалася, що не пітнітимуть. Четвінд-Пітт уже на в’їзді в нижній ліс, тож я розганяюся палицями аж до Самотньої Сосни, а тоді опускаюся назад у швидкісну стійку. Невдовзі я знову набираю сорок п’ять, п’ятдесят км/год, і варто би сповільнитись, але вітер спокушатиме пуститися швидше, мене обволікає нижній ліс, тунель проноситься плямою, і вже п’ятдесят п’ять, шістдесят, і я перелітаю обрив зі страхітливою западиною внизу, і земля падає геть від мене… І я злітаю, як обдовбаний архангел… Ця свобода триває вічність, а вічність триває до кінця падіння… Чому мої ноги на рівні підборіддя?

Права нога опускається на землю першою, а от ліва йде в самоволку, і я лечу котком, моє тіло позначається локальними спалахами болю — кісточка, коліно, лікоть — бля, ліва лижа злетіла, відірвалась, здриснула — земля-ліс-небо, земля-ліс-небо, земля-ліс-небо, жорстким снігом у пику, гральні кості в барабані, яблука в барабанній центрифузі; кректання, стогін, зойк, бляяяяя… Гравітація, швидкість і земля: ця зупинка буде коштувати цілий статок, а єдина валюта в обігу — біль…

Ай. П’ясть, гомілка, ребро, дупа, кісточка, вухо… Пошорганий, потовчений, так… але якщо я не одурів від природних знеболювальних, нічого не зламано. Лежу горілиць на подушці безпеки зі снігу, соснових голок, моху та галузок. Сідаю. Хребет працює. Це завжди корисно. Годинник теж працює, зараз 16:10, як і має бути. Тонкі срібні голочки пташиних трелей. Чи можу я встати? Замість правої сідниці в мене біль, а куприк ніби заштовхали всередину геологічним молотком… Але так, я можу стояти, тобто це мені чи не найбільше в житті пощастило. Я піднімаю окуляри, зчищаю сніг із куртки, знімаю лижу, яка лишилась на нозі, та, спираючись на неї, ніби на патерицю, бреду під гору, шукаючи її пару. Хвилина, дві — безуспішно. Четвінд-Пітт уже дає лапатому сніговику внизу, в селі, переможне п’ять. Я проходжу своїми слідами, шукаючи в підліску вздовж траси. У падінні на чорній трасі немає безчестя — я ж не професіонал і не лижний інструктор, — але повертатися до chez Четвінда-Пітта через сорок хвилин після Фіцсіммонса і Квінна без однієї лижі буде, чесно кажучи, лажово.

Наближається вжжжух — ще лижник, — і я відступаю назад. Це та французька дівчина з оглядової платформи — хто ж іще в цьому сезоні носить м’ятно-зелений колір? Вона вписується в трамплін зграбно, не те що я, слоняра; приземляється як профі, бачить мене, стягує, що сталося, випростується і зупиняється за кілька метрів на дальньому краю траси. Нахиляється, піднімає щось, що виявляється моєю лижею, і простягає мені. Я мобілізую свою посередню французьку:

— Merci… Je ne cherchais pas du bon côté.

— Rien de cassé?

Здається, вона питає, чи я нічого не зламав.

— Non. À part ma fierté, mais bon, ça ne se soigne pas.

Вона не зняла окуляри, тож, за винятком кількох пасем хвилястого чорного волосся та неусміхненого рота, обличчя моєї доброї самарянки не розібрати.

— Tu en as eu, de la veine.

Я везучий мудило?

— Tu peux… — я б хотів сказати: «Повтори, що ти, курва, сказала». — C’est vrai.

— Ça ne rate jamais: chaque année, il y a toujours un couillon qu’on vient ramasser à la petite cuillère sur cette piste. Il restera toute sa vie en fauteuil roulant, tout ça parce qu’il s’est pris pour un champion olympique. La prochaine fois, reste sur la piste bleu.

Господи, моя французька ще паскудніша, ніж я думав: «Щороку хтось ламає тут хребта, і мені варто триматися блакитної траси»? Щось таке? Що б то не було, вона, не прощаючись, зривається з місця і зникає, легко входячи в повороти.

Вже в шале Четвінда-Пітта я лежу у ванні, «Nevermind» Nirvana гаратає крізь стіни, я курю косяк посеред паристих змій і втисячне переглядаю Теорію переселення розумів. Факти оманливо прості: шість днів тому біля будинку своїх батьків я зіткнувся з розумом, який опанував чуже тіло. Дивна фігня потребує теорій, і в мене є три.

Теорія 1: мені примарились і другий візит Єті, і побічні докази, як-от його сліди та речі, про які могла знати лише Міс Константін чи я сам.

Теорія 2: я жертва напрочуд складного розіграшу за участі Міс Константін та її спільника, котрий видає з себе безхатька.

Теорія 3: все саме так, як воно здається, і «переселення розуму» — а як це ще назвати? — реальний феномен.

Теорія галюцинації. «Я не почуваюсь божевільним» — слабенька відмовка, але ж я справді не почуваюсь. Якби мені настільки яскраво примарилась людина, мені б неминуче мало примаритися щось іще, правильно? Не знаю, наприклад, я б чув, як Стінґ співає «An Englishman In New York» з електролампочок.

Теорія масштабної змови. «Чому я?» Деякі люди можуть мати зуб на Маркуса Енідера, якщо дізнаються про певні оборудки, так. Але нащо мститися через якусь всрату схему, яка змушує мене поставити під сумнів власне психічне здоров’я? Чому б мене просто не віддубасити?

Теорія переселення розумів. Імовірна, якщо живеш у фантастичному романі. Тут, у реальному світі, душі сидять у тілах. Паранормальне — завжди, завжди виявляється фейком.

Краплі плюсь-плюсь-плюсь із крана. Мої долоні та пальці — рожеві, зморщені. Угорі хтось гупає.

То що ж робити з Іммакюле Константін, Єті та рештою химерії? Єдина прийнятна відповідь: наразі нічого. Можливо, сьогодні вночі мене чекає ще шматочок цієї страви, чи, можливо, вже в Лондоні або Кембриджі, чи, можливо, це буде одна з побічних сюжетних ліній життя, котрі зникають безслідно.

— Г’юґо? — Це Оллі Квінн, слава Богу, це він стукає в двері. — Ти там живий?

— Так, наскільки мені відомо, — перекрикую я Курта Кобейна.

— Руфус каже, нам треба йти, перш ніж в «Le Croc» наб’ється людей.

— То ви йдіть троє і займіть столик. Я скоро підійду.

«Le Croc» — або, як його називають постійні відвідувачі, «Льо Крек» — задрипана наливайка в провулку біля трикутної площі в Сент-Аньєзі. Ґюнтер, власник, жартома салютує мені та вказує на «Орлине гніздо» — крихітний мезонінчик, зайнятий трьома моїми друзями з Річмонда. Вже по десятій, забігайлівка забита, а дві Ґюнтерові saisonniers — одна худорлява, вся в чорному, як Гамлет, друга трохи повніша, барвистіша і білявіша — зайняті замовленнями. У далеких 1970-х Ґюнтер був на 298-й позиції в списку найкращих тенісистів світу (один тиждень), і на стіні висить вирізка, яка це доводить. Зараз він постачає кокаїн багатим європейчикам, зокрема й найстаршому порідку лорда Четвінда-Пітта. Його ворголівська копиця вибіленого волосся — стилістичне самогубство, але п’ятдесятирічний швейцарсько-німецький наркобарига в житті не стане слухати модних порад від англійця. Я замовляю гаряче червоне вино і залажу в «Гніздо», пробираючись крізь ліс семифутових голландців. Четвінд-Пітт, Квінн і Фіцсіммонс уже поїли — Ґюнтерове daube, яловиче рагу та трикутничок яблучного пирога з цинамоновою поливкою — і перейшли до коктейлів, які я через програну ставку маю виставляти Четвінду-Пітту. Оллі Квінн накачаний і посоловілий.

— Я просто не шарю, — понуро каже він, п’яний у гівнину.

— Що ти не шариш? — Я знімаю шарф.

Фіцсіммонс губами вимовляє «Несс».

Я вдаю, що вішаюсь на шарфі, але Квінн і не помічає:

— Ми все спланували. Я відвезу її в Ґрінвіч, вона познайомить мене з матер і патер. Ми побачимось на Різдво, поїдемо в «Герродс» на закупи, покатаємось на ковзанці в Гайд-Парк-Корнер… Усе спланували. А тоді в суботу, після того як я відвіз Чізмена в лікарню накладати шви, дзвонить мені, значить, і така: «Це кінець нашої спільної дороги, Оллі». — Квінн глитає. — Я типу: га? А вона така: «Ой, річ не в тобі, річ у мені». Вона сказала, що почувається ніби між молотом і ковадлом, ніби зв’язаною, і…

— Я знаю одну португальську шлюшку, котра любить почуватися зв’язаною, якщо в тебе від цього заводиться двигун, — каже Четвінд-Пітт.

— Це мізогінія і не смішно, — каже Фіцсіммонс, вдихаючи випари свого vin chaud. — Розрив — завжди паскудно.

Четвінд-Пітт посмоктує вишеньку.

— Особливо коли купуєш опалове намисто як презентик на Різдво, але ви розходитеся швидше, ніж ти встигаєш конвертувати подарунок у секс. Воно було від ювелірного дому Ратнера, так, Оллі? Вони обмінюють повернені товари на подарункові сертифікати, але на готівку — ні. У нашого агронома було зірвалось весілля — я так і дізнався.

— Ні, блядь, воно не від Ратнера, — гарчить Квінн.

Четвінд-Пітт випускає кісточку в попільничку.

— Ой, блядь, та забий. Сент-Аньєз плюс Новий рік дорівнює більше євроціпок, ніж на всіх птахофермах Шлезвіґ-Гольштайну. А я ставлю тисячу фунтів на те, що вся ця штука про молот і ковадло просто означає, що в неї інший хлопець.

— Та ну, тільки не в Несс, — запевняю я бідного Квінна. — Вона надто поважає і тебе, і себе. Повір мені. А коли Лу покинула тебе, — це я до Четвінда-Пітта, — ти кілька місяців ходив як у воду опущений.

— У нас із Лу все було серйозно. Оллі з Несс були разом скільки, п’ять тижнів? І Лу мене не кинула. Це було спільне рішення.

— Шість тижнів і чотири дні. — Квінн виглядає закатованим. — Але не в часі річ. Це було… ніби таємне місце, про яке знаємо тільки ми двоє. — Він попиває своє напівтемне мальтійське пиво. — Вона мені пасувала. Я не знаю, що таке кохання, чи це містика, чи хімія, чи що взагалі. Але коли воно є, а тоді зникає, це ніби… ніби… це…

— Різка ломка, — каже Руфус Четвінд-Пітт. — Roxy Music правду співають про те, що кохання — найгірший наркотик, і коли закінчуються запаси, жоден дилер не допоможе. Ну як, є один дилер — дівка. Але вона вже пішла і бачити тебе не хоче. Ну шо, ясно? Я розумію, як страждає бідолашний Оллі. Що я тобі виписав би… — він зважує в руці порожню склянку від коктейлю, — то це «Янгольську цицю». Какао-лікер, — каже мені, — з мараскіном. Pile au bon moment, Monique, tu as des pouvoirs télépathiques.

Повніша офіціантка з’являється з моїм гарячим вином, а Четвінд-Пітт розчехляє свою чванливу французьку:

— Je prendrai une «Сечу Чужого», et ce sera mon ami ici présent, — киває на мене, — qui réglera l’ardoise.

— Bien, — бадьоро каже Монік. — J’aimerais bien moi aussi avoir des amis comme lui. Et pour ces messieurs? Ils m’ont l’air d’avoir encore soif.

Фіцсіммонс замовляє смородиновий лікер, а Оллі каже:

— Ще одне пиво.

Монік збирає брудні тарілки та склянки і зникає.

— Ох, у неї я б пальнув зі своєї необрізаної одностволки, — каже Четвінд-Пітт. — Є за що обняти. Апетитніша, ніж ця косплеєрка Венсді Аддамс, яку Ґюнтер найняв до комплекту. Ніби з «Кошмару» прийшла.

Я простежую за його поглядом до худорлявої офіціантки. Вона саме наливає коньяк у склянку. Я питаю, чи вона француженка, але Четвінд-Пітт водночас питає Фіцсіммонса:

— Фіце, ти сьогодні відповідальний. Що це за рожеві шмарклі?

Фіцсіммонс закурює цигарку і передає нам пачку.

— Кохання — це анестетик, яким Природа допомагає дітям вилазити з утроби.

Я вже десь чув цю фразу. Четвінд-Пітт струшує попіл у попільничку.

— Лембе, скажеш щось розумніше?

Я дивлюсь, як худорлява офіціантка змішує те, що, мабуть, виявиться «Сечею Чужого» для Четвінда-Пітта.

— Мене не питай. Я ніколи не закохувався.

— Ох ти ж наш бідний Лембик, — дражниться Четвінд-Пітт.

— Це херня, — каже Квінн. — У тебе було безліч дівчат.

Пам’ять підсовує мені фото Фіцсіммонсової нямки-мамки.

— Певне анатомічне знання в мене є, звісно… але все, що стосується емоцій, для мене Бермудський трикутник. Кохання, наркотик, про який каже Руфус, той стан благодаті, якого так не вистачає Оллі, ця розкішна тема… у мене до неї імунітет. Я жодного разу в житті не западав на дівчину. Чи, як на те пішло, на хлопця.

— Пиздиш як дишеш, — каже Четвінд-Пітт.

— Це правда. Я ніколи не закохувався. І це нормально. Дальтоніки спокійно собі живуть, не відрізняючи блакитний від фіолетового.

— У тебе просто нормальної дівчини не було, — вирішує Квінн, ідіот.

— Або було забагато нормальних дівчат, — припускає Фіцсіммонс.

— Люди, — я вдихаю мускатний запах свого вина, — це просто ходячі машини бажань. Бажання їжі, води, захисту, тепла; сексу і товариства; статусу, належності до племені; стимулів, контролю, мети і так далі, аж до ванної кімнати шоколадного кольору. Кохання — один зі способів задовольнити деякі з цих бажань. Але кохання — це не тільки наркотик, це ще й барига. Кохання потребує кохання навзаєм, правильно, Оллі? Як і від наркотиків, приходи просто божественні, і я щиро заздрю торчкам. Але коли вклинюються побічні ефекти — ревнощі, нервові зриви, смуток, — завжди думаю: я пас. Єлизаветинці прирівнювали кохання до безумства. Буддисти трактують кохання як невиховану дитину, що вибухає гнівом на пікніку супокійного розуму. Я…

— Я бачу свою «Сечу Чужого». — Четвінд-Пітт либиться худорлявій офіціантці та високій склянці кавуново-зеленого мусія в неї на таці. — J’espère que ce sera aussi bon que vos «Янгольська циця».

— Les boissons de ces messieurs. — Губи тонкі та ненапомаджені, «messieurs» з них злітає, ніби вкрите іронією. Ось вона вже й пішла.

Четвінд-Пітт пирхає:

— Міс Харизма-1991.

Решта компанії чаркується, поки я ховаю свою рукавицю за вазоном.

— Може, вона просто не вважає тебе таким дотепним, як тобі здається, — кажу я Четвінду-Пітту. — Як там смакує твоя «Сеча Чужого»?

Він сьорбає блідо-зелений мусій.

— Точно так само, як називається.

Туристичні крамнички на центральній площі Сент-Аньєза — лижне обладнання, мистецькі галереї, ювелірки, шоколатерії — об одинадцятій ще працюють, велетенська ялинка яскраво світиться, а crêpier у костюмі горили жваво продає свої млинці. Незважаючи на пакетик коксу, який Четвінд-Пітт щойно пробив у Ґюнтера, ми вирішуємо відкласти клуб «Вальпурґіс» на завтра. Починає сніжити.

— Чорт, — кажу я, повертаючись. — Я залишив рукавичку в «Le Croc». Хлопці, відведіть Квінна додому, я наздожену.

Я кваплюсь назад у провулок і добігаю до бару саме коли з нього виходить велика компанія норманів і норманок. У «Le Croc» є кругле віконце — крізь нього я можу непомітно спостерігати, як худорлява офіціантка готує карафку санґрії. Вона приковує погляд, як нерухомий басист у гіперактивному рок-гурті. У ній панківська похуїстичність поєднується з вивіреною точністю навіть найдрібніших рухів. Я відчуваю, що її воля буде абсолютно непохитна. Коли Ґюнтер забирає карафку в нутрощі «Le Croc», вона повертається до мене, тож я входжу в задимлений гамір і пробираюся поміж гуртками питців до бару. Вона знімає пінну шапку з гальби пива плазом ножа і вручає гальбу клієнтові, а я саме підходжу зі своїм рукавичковим ґамбітом.

— Désolé de vous embêter, mais j’étais installé là-haut, — я вказую на «Орлине гніздо», проте вона ніяк не виказує, що пам’ятає мене, — il y a dix minutes et j’ai oublié mon gant. Est-ce que vous l’auriez trouvé?

Спокійно як Іван Лендл, що пробирається крізь юрбу розгніваних гобітів, вона тягнеться під шинквас і дістає мою рукавичку.

— Bizarre, cette manie que les gens comme vous ont d’oublier leurs gants dans les bars.

Тобто розкусила мене.

— C’est surtout ce gant; ça lui arrive souvent. — Я тримаю рукавичку як неслухняну ляльку і сердито її запитую: — Qu’est-ce qu’on dit à la dame?

Її погляд вбиває мій жарт у зародку.

— En tout cas, merci. Je m’appelle Hugo. Hugo Lamb. Et si pour vous, ça fait, — бляха, як французькою буде «мажорчик»? — chic, eh bien le type qui ne prend que des cocktails s’appelle Rufus Chetwynd-Pitt. Je ne plaisante pas.

Ні, жодного сліду. З’являється Ґюнтер із підносом порожніх склянок.

— Г’юґо, чому це ти балакаєш із Голлі французькою?

Я роблю збентежений вираз.

— А чому не мав би?

— Мабуть, йому хотілось попрактикувати свою французьку, — каже дівчина лондонською англійською. — А клієнт завжди має рацію, Ґюнтере.

— Гей, Ґюнтере! — горлає австралієць з-поза настільного футболу. — Це гівно мене пробує намахати! Я в нього кидаю франки, а воно нічо.

Ґюнтер відходить, Голлі завантажує посудомийну машину, а до мене доходить, що сталося. Коли вона повернула мою лижу на чорній трасі, то заговорила французькою, але нічого не сказала, коли акцент мене видав, бо якщо ти жінка і працюєш на лижному курорті, до тебе підкочують по п’ять разів на день, а спілкування французькою з англофонами просто посилює дистанцію.

— Я лише хотів подякувати за те, що ти повернула мені лижу.

— Ти вже подякував.

Походить із робітничого класу; багаті дітки її не лякають; дуже хороша французька.

— Це правда, але я б зараз помирав від гіпотермії в порожньому швейцарському лісі, якби ти мене не врятувала. Можна пригостити тебе вечерею?

— Поки туристи вечеряють, я працюю в барі.

— Тоді чи можна пригостити тебе сніданком?

— Поки ти будеш снідати, я вже дві години як драятиму цю забігайлівку, а попереду буде ще дві години. — Голлі гучно затраскує посудомийку. — Тоді я йду кататись на лижах. Кожна хвилина розписана. Вибач.

Терпіння — союзник мисливця.

— Ясно. Вибач, сподіваюся, твій хлопець не зрозуміє мої наміри неправильно.

Вона вдає, що бавиться з чимось під прилавком.

— Тебе твої друзі не зачекалися?

Чотири до одного, що в неї немає хлопця.

— Я буду тут ще днів десять. Побачимось. Добраніч, Голлі.

— Добраніч

«І йди в сраку», — додають її моторошні блакитні очі.

30 грудня

Гавкіт паризького натовпу тоне в гудінні снігоочисників, і мої пошуки циклопоокої дитини у французьких сиротинцях закінчуються тим, що Іммакюле Константін сидить у моїй кімнатчині у фамільному швейцарському шале Четвіндів-Піттів і врочисто каже мені: «Ти не жив, доки не скуштував Чорного Вина, Г’юґо». Тоді я прокидаюся в тій-таки мансарді, прикріплений до монументального ранкового стояка завбільшки з балістичну ракету. Книжкова полиця, глобус, турецький халат на дверях, щільна штора.

«Тут ми кладемо спати стипендіатів»¹⁸, — коли я вперше тут зупинявся, Четвінд-Пітт жартував лише наполовину.

Старі труби гупають і клацають. Шмаль + Висота = Паскудні Сни. Я лежу в своїй теплій утробі й думаю про офіціантку Голлі. Як виявилось, я забув лице Маріанджели (хоч деякі анатомічні подробиці досі пригадуються), а от обличчя Голлі пам’ятаю до фотографічних деталей. Треба було запитати в Ґюнтера її прізвище. Трішки пізніше дзвони сент-аньєзької церкви пробивають вісім разів. У моєму сні були дзвони. Рот пересохлий, ніби поверхня Місяця, тож я п’ю воду зі склянки, що стоїть на нічному столику, втішений виглядом купки франків біля лампи — мій виграш зі вчорашньої партії з Четвіндом-Піттом. Ха. Він захоче відігратись, але азартний гравець — неуважний гравець.

Я пісяю в мініатюрній en suite своєї мансарди, опускаю обличчя в раковину з крижаною водою і рахую до десяти, розшторюю вікно, відчиняю віконниці, впускаючи біле світло, що пронизує сітківку; ховаю свій виграш з минулої ночі під дошку, яку розхитав ще два візити тому, роблю сто відтискань, одягаю турецький халат і спускаюсь крутими дерев’яними східцями на перший поверх, тримаючись за канатну балюстраду. Четвінд-Пітт хропе у себе в кімнаті. Нижній проліт східців приводить мене на опущений цоколь, де я знаходжу Фіцсіммонса і Квінна, похованих під горами укривал на шкіряних диванах. Відеомагнітофон уже виплюнув касету з «Чарівником країни Оз», але «Dark Side of the Moon» Pink Floyd досі грає на повторі. Повітря напахчене гашишем, а в коминку жевріє вчорашня грань. Я навшпиньках прокрадаюся поміж двох команд настільного футболу, вминаючи в килим окрушини чипсів, і згодовую вогню велике поліно та трохи розпалу. Язики вогню облизуються і шугають угору. Голландська гвинтівка часів Бурської війни висить над коминком, відразу над срібнорамним фото Четвінд-Піттового батька, котрий потискає руку Генрі Кіссінджеру у Вашинґтоні десь у 1984-му. Наливаю собі грейпфрутового соку на кухні, коли це скромно дзенькає телефон.

— Доброго ранку, — ввічливо кажу я. — Резиденція лорда Четвінда-Пітта-молодшого.

— Г’юґо Лемб. Точно, — констатує чоловічий голос.

Я знаю цей голос.

— А ви хто?

— Річард Чізмен, із Гамбера, дурна твоя голова.

— Їбать мене в сраку. Але не буквально. Як твоя мочка?

— Добре-добре, але слухай, у мене дуже серйозні новини. Я зустрів…

— Чекай, а де ти? Не в Швейцарії?

— У Шеффілді, в моєї сестри, але заткнись і послухай, бо цей дзвінок мені коштує купу грошей. Я вчора говорив із Дейлом Ґау, і він сказав, що Джонні Пенгаліґон мертвий.

Я все почув правильно.

— Наш Джонні Пенгаліґон? Та ну нахуй.

— Дейл Ґау почув від Коттії Бенбоу, яка побачила в місцевих «Новинах Південного Заходу». Самогубство. З’їхав з урвища біля Труро. П’ятдесят ярдів від дороги, крізь паркан, тоді триста футів униз, на скелі. Тобто… він не страждав. Якщо, звісно, не враховувати того, що його до цього підштовхнуло і… самого стрибка.

Я мало не плачу. Стільки грошей. Крізь кухонне вікно я бачу, як вулицею повзе снігозбирач. Ніби на замовлення, з’являється молодий священник, рожевощокий і білодихий.

— Це… Я й не знаю, що сказати, Чізмене. Це трагедія. Просто не віриться. Джонні! З усіх людей…

— Так само. Реально. Хто-хто, а він…

— А він… Був у своєму «Астон Мартіні»?

Павза.

— Так, у ньому. А звідки ти знав?

Обережніше.

— Не знав, але тоді в Кембриджі, в «Закопаному єпископі», він мені розводився про те, як любить цю машину. Коли похорон?

— Сьогодні по обіді. Я не зміг поїхати — Фелікс Фінч дістав мені квитки в оперу, так що я не встиг би вчасно доїхати до Корнволу — але це, може, й на краще. Сім’я Джонні обійдеться і без напливу незнайомців у… у… де вони там живуть.

— У Тредаво. А Пенгаліґон лишив якусь записку?

— Ґау нічого такого не згадував. А що?

— Та подумав, що цидулка, може, трохи прояснить ситуацію.

— Думаю, під час розслідування зринуть якісь нові деталі.

«Розслідування? Деталі? Срака-мотика».

— Сподіваюся.

— Перекажеш Фіцу та іншим?

— Боже, звісно. Дякую що подзвонив, Чізмене.

— Вибач, що спаскудив відпочинок, але подумав, що ти хотів би знати. Ну і з Новим роком — заздалегідь.

Друга дня. Пасажири канатної дороги проходять крізь почекальню станції Шемей, балакаючи більшістю основних європейських мов, але її серед них немає, тож я скеровую свої думки назад на «Мистецтво війни». Проте в мого мозку є власні ідеї, і він самостійно скеровується до корнвольського кладовища, де шкіряний мішок з токсичними відходами, раніше відомий як Джонні Пенгаліґон, приєднується до своїх предків у болотистому ґрунті. Швидше за все, надворі завиває негода, східний вітер вириває у плакальників парасолі та розчиняє слова «За тих, що згинули на морі», вчора перексерені на А4. Ніщо не робить глибоке провалля між мною і нормальними людьми приємнішим, ніж скорбота і втрата. Навіть у ніжному дитячому віці, як мені було сім років, мене соромила — чи то пак я її соромився — моя власна сім’я, коли помер наш собака Твікс. Найджел виплакав усі очі, Алекс тужив навіть більше, ніж коли його «Sinclair ZX Spectrum» приїхав без перехідника, а батьки довго ходили похмурі. Чому? Твіксові більше не було боляче. Ми більше не були змушені терпіти пердіння собаки з раком кишківника. Так само коли мій дід помер: волосся повипадало, зуби погнили, а в голові — один ревізіонізм про те, яким же месією був цей зажатий старий хрін. Всі казали, що я на тому похороні поводився дуже мужньо, але якби вони вміли читати мої думки, мене б назвали соціопатом.

Істинно кажу вам: хто позбавлений любові, той позбавлений скорботи.

Ось і третя минула. Офіціантка Голлі бачить мене, похмурніє і сповільнюється: оптимістичний початок. Я закриваю «Мистецтво війни».

— Які люди.

Лижники бредуть повз, позад неї та поміж нами. Вона роззирається.

— А де твої дуже дотепні друзі?

— Четвінд-Пітт, який, як я щойно помітив, римується з «Angel’s Tit»¹⁹…

— А ще з «дід-пердід» і «смердючий кріт»… як я щойно помітила.

— Я це заархівую. У Четвінда-Пітта похмілля, ще двоє позадирали ноги десь годину тому, а я надів свій перстень невидимості, добре знаючи, що мої шанси піднятися з тобою на гору, — показую вказівним пальцем на вершину Паланш-де-ла-Кретта, — були б нуль цілих нуль десятих, якби вони теж були тут. Вчора увечері Четвінд-Пітт мене осоромив. Він був довбнем. А я не довбень.

Голлі міркує про все це і знизує плечима.

— Це все неважливо.

— Мені важливо. Я сподівався, що зможу з тобою покататися.

— І саме тому ти сидів тут від…

— Від одинадцятої тридцять. Три з половиною години. Але не почувайся винною.

— Я й не почуваюся. Просто думаю, що ти трохи ідіот, Г’юґо Лембе.

Тобто вона запам’ятала моє ім’я.

— Усі ми іноді ідіоти. А іноді й ні. Зараз ідіот, іншим разом — щось шляхетніше. Ти так не думаєш?

— Просто зараз я б описала тебе як майже переслідувача.

— Якщо попросиш мене звалити — я чемно звалю.

— Ти справді знаєш, чого хоче дівчина. Вали звідси.

Я відміряю ґречний уклін, що каже «як тобі завгодно», встаю і кладу «Мистецтво війни» до лижної куртки.

— Вибач, що тебе засоромив. — І прямую до виходу.

— Гей. — Це радше полегшення, ніж пом’якшення. — Хто сказав, що ти здатен засоромити мене?

Я стукаю себе по лобі.

— «Вибач, що ти мене зацікавила» прозвучить краще?

— Певний тип дівчат, які не проти курортного роману, це б схавали. Але ті, які працюють тут, трохи виснажуються від такого.

Коліщатка клацають, великий двигун рипить, і канатна каретка починає рухатися вниз.

— Я розумію, що на роботі в барі, куди приходять розважитись Четвінди-Пітти з цілої Європи, потрібен панцир. Але виснаження пронизує тебе, Голлі, як друга нервова система.

Недовірливий смішок.

— Ти мене не знаєш.

— Оце і дивно: я знаю, що я тебе не знаю. То чому ж почуваюсь так, ніби знаю?

Вона роздратовано буркає.

— Існують правила… Не можна говорити з людиною, котру знаєш п’ять хвилин, так, ніби знаєш її роками. Припини це.

Я піднімаю руки.

— Голлі, я, може, й чванлива пиздося, але принаймні нешкідлива. — Я думаю про Пенгаліґона. — Практично нешкідлива. Слухай, дозволь мені піднятися з тобою до наступної станції. Скільки це — сім, вісім хвилин? Якщо це виявиться пекельним побаченням, воно скоро закінчиться — ні, ні, ні, я знаю, не побачення, просто спільний підйом. А тоді, коли ми приїдемо, вистачить одного експертного помаху твоїх лижних палиць — і я в історії. Прошу. Можна?

Хлопець, який працює на підйомнику, заклацує наші кріплення, і я ледве стримуюся, щоб не пожартувати про те, що в мене земля тікає з-під ніг, коли в нас із Голлі земля тікає з-під ніг. 30 грудня втратило свою ранішу ясність, і верхівка Паланш-де-ла-Кретта захована в хмарах. Я рухаюсь канатною дорогою від опори до опори, вгору схилом. Під нами розкривається видолинок, на мене кидається запаморочення, і я хапаюсь за поручень, а яєчка втікають досередини і ховаються десь коло печінки. Я змушую себе глянути вниз, на далеку землю, і розмірковую про останні миті Пенгаліґона. Каяття? Полегшення? Просто жах? Чи в нього в голові раптом заграла «Бабушка» Кейт Буш? Під нашими ногами пролітають дві ворони. Мій кузен Джейсон якось мені сказав, що вони паруються раз на все життя. Я питаю Голлі:

— Тобі колись снилося, що ти літаєш?

Голлі невідривно дивиться перед собою. Її очі ховаються за окулярами.

— Ні.

Ми знову проминули видолинок і зараз пливемо над широкою просікою траси, якою скоро будемо спускатися. Лижники петляють, мчать, плетуться вниз, до станції Шемей.

— Після вчорашнього снігопаду на трасі наче зручніше, — кажу я.

— Так. Але туман з кожною хвилиною густішає.

Це правда: тепер вершина гори нечітка і сіра.

— Ти щозими працюєш у Сент-Аньєзі?

— Це що, робоча співбесіда?

— Ні, але мої телепатичні здібності трохи закостеніли.

Голлі пояснює:

— Раніше я працювала в Мерібель, у Французьких Альпах, на дядька, якого Ґюнтер знав ще зі своїх тенісних часів. Коли Ґюнтеру знадобилась надійна співробітниця, мені запропонували трансфер, надбавку і лижний сертифікат.

— І навіщо Ґюнтеру надійна співробітниця?

— Не уявляю. І ні, я і близько не торкаюся наркотиків. Світ достатньо нестабільний і без того, щоб шкварити собі мізки заради кайфу.

Я думаю про Мадам Константін.

— Ти не помиляєшся.

Порожні каретки мігрують з туману вгорі. Позаду нас Шемей поволі розчиняється, за нами ніхто не їде.

— Правда, було б стрьомно, — міркую вголос, — якби в кріслах навпроти їхали мерці?

Голлі здивовано дивиться на мене.

— Не такі мерці, як ходячі мерці, в яких відвалюються частини тіла, — чую я власний голос ніби збоку. — Мерці в сенсі померлі. Люди, яких ти знала, які були для тебе важливі. Може, навіть собаки.

— Або корнвольці.

Крісло зі сталевих труб і пластику поскрипує; маховик, що тримає його на кабелі, крутиться. Голлі обирає проігнорувати моє справді дивакувате питання. Тьмаво, тьмаво гуде гора. На мій подив, Голлі запитує:

— Ти з тих офіцерських сімей?

— Господи, ні. Мій тато бухгалтер, а мама працює в річмондському театрі. А чому питаєш?

— Бо ти читаєш «Мистецтво війни».

— А, ти про це. Я читаю Сунь-дзи, бо цій книжці вже три тисячі років, а з часів В’єтнаму її обов’язково вивчає кожен агент ЦРУ. Ти читала?

— Моя сестра преться від читання і постійно присилає мені книжки.

— А ти часто буваєш в Англії?

— Не дуже. — Вона рипає застібкою на своїй рукавиці. — Я не з тих, котрі виливають душу за перші ж десять хвилин. Гаразд?

— Гаразд. Не переймайся, це просто означає, що ти нормальна.

— Я знаю, що нормальна. І я не переймалась.

Ніякова мовчанка. Щось змушує мене озирнутися через плече: за п’ять крісел від нас сидить самотній пасажир у сріблястій парці з чорним каптуром. Заклав руки і схрестив лижі буквою Х. Я знову повертаюся вперед і намагаюся вигадати, що розумного сказати, але, здається, всі дотепні думки залишив на канатній станції внизу.

На станції Паланш-де-ла-Кретта Голлі зісковзує з підйомника, ніби гімнастка, а я валюся з нього, як торба заліза. Ліфтер вітається з Голлі французькою, а я від’їжджаю далі. Ловлю себе на тому, що чекаю, поки лижник у срібній парці вирине зі швидкоплинного туману: лічу двадцятисекундні павзи між кріслами, тож він буде тут щонайбільше за кілька хвилин. Але, що дивно, він так і не з’являється. Із помірною, та дедалі більшою тривогою я спостерігаю, як п’ята, шоста, сьома каретка прибуває без пасажирів… Коли прибуває десята, я вже переймаюся — не так тим, що він міг випасти, як тим, що його могло взагалі там не бути. Єті та Мадам Константін похитнули мою віру у власні чуття, і мені це не подобається. Нарешті з’являється пара веселих американців завбільшки з гризлі, вони гупаються на землю, вибухаючи сміхом, і їм потрібна допомога ліфтера. Я кажу собі, що той лижник позаду був лише витвором моєї уяви. Або я його приснив. Голлі приєднується до мене на початку спуску, позначеному прапорами, що зникають у хмарі. В ідеальному світі вона би сказала: «Слухай, давай разом з’їдемо вниз?»

— Добре, — каже вона, — тут я з тобою і прощаюся. Бережися, тримайся траси і не геройствуй.

— Так і зроблю. Дякую, що дозволила з тобою під’їхати.

Вона знизує плечима.

— Ти, мабуть, розчарований.

Я піднімаю окуляри, щоб вона побачила мої очі, навіть якщо вона не захоче показати мені свої.

— Ні. І близько ні. Дякую.

Цікаво, чи сказала б вона мені своє прізвище, якби я запитав. Я ж навіть цього не знаю.

Вона дивиться вниз.

— Я, мабуть, здаюся дуже неприязною.

— Лише обережною. Що й не дивно.

— Сайкс, — каже вона.

— Перепрошую?

— Голлі Сайкс, якщо тобі цікаво.

— Тобі… личить.

Її обличчя закривають окуляри, але, думаю, вона здивована.

— Правду кажучи, не знаю, що я хотів цим сказати, — зізнаюсь я.

Вона відштовхується, і її ковтає білість.

На центральному схилі Паланш-де-ла-Кретта спуск не вельми грізний, але варто відхилитися від траси навіть не на сто метрів праворуч — і знадобиться або вміння їздити по вертикальній поверхні, або парашут, а туман там настільки густий, що я змушений щокілька хвилин зупинятись і протирати окуляри. Десь через п’ятнадцять хвилин спуску з крижаного туману на краю траси виринає валун, схожий на розталого гнома. Я ховаюся біля нього з підвітряного боку, щоб викурити цигарку. Тихо. Дуже тихо. Міркую про те, що нам не доводиться вибирати, до кого нас вабить, цьому можна лише чудуватись — ретроспективно. Расова відмінність для мене завжди була афродизіаком, а от класова різниця — берлінський мур сексуальності. Очевидно, я не можу читати Голлі так само добре, як дівчат зі своєї касти за рівнем доходів, але хто його зна. Господь створив Землю за шість днів, а я проведу в Швейцарії дев’ять чи десять.

Гурт лижників, ніби косяк барвистих рибок, проминає гранітного гнома. Ніхто з них мене не помічає. Я кидаю недопалок і рушаю за ними. Гучні техасці або вирішили, що відкусили завеликий шматок, і поїхали назад кареткою, або спускаються ще обережніше, ніж я. Жодного сліду лижника в срібній парці також нема. Невдовзі туман розвіюється, кручі, скелі та контури проступають перед очима, і, доїхавши до станції Шемей, я знов опиняюся під хмарами. Змащую нутрощі гарячим шоколадом, а тоді обираю пологішу блакитну трасу, що веде до Лафонтен-Сент-Аньєза.

— Ба, та це ж наш обдарований містер Лемб. — Четвінд-Пітт на кухні готує часниковий хліб, принаймні намагається. Минула п’ята, проте він досі в халаті. На пружку винного келиха балансує сигара, в CD-плеєрі — «Listen Without Prejudice» Джорджа Майкла. — Оллі з Фіцом пішли тебе шукати ще дві чи три години тому.

— Це великий старий massif. Голки, копиці сіна, оте все.

— І куди тебе вилазка в Альпи занесла aujourd’hui?

— На Паланш-де-ла-Кретта, а там пересіченою місцевістю. Більше ніяких чорних трас. Як там твоє похмілля?

— А як там Сталінград у 1943-му? От, лікую подібне подібним: узо з льодом.

Він перемішує маленьку скляночку молочнистої рідини і вихиляє половину.

— Узо завжди нагадує мені сперму. — Шкода, що в мене немає камери, аби зафільмувати, як Четвінд-Пітт це глитає. — Вибач, це нетактовно.

Він зиркає на мене, пихкає сигарою і повертається до нарізання часнику. Я порпаюся в шухляді.

— Спробуй цей революційний пристрій: часникодавка.

Тепер Четвінд-Пітт зиркає на приладдя.

— Мабуть, економ купив її до нашого приїзду.

Я нею ще торік тут користувався, але то таке. Я мию руки і вмикаю духовку, котру Четвінд-Пітт досі не ввімкнув.

— Так, посунься. — Витискаю часникову масу в масло.

Насуплений, але щасливий, Четвінд-Пітт мостить свою сраку на стійці.

— Припускаю, це компенсація за те, що ти обдер мене в більярд.

— Ти ще зможеш помститися. — Перець, петрушка, перемішати виделкою.

— Я все думав, чому він це зробив.

— Я так розумію, ми зараз про Джонні Пенгаліґона?

— Тут не все так просто, як здається, Лембе.

Моя виделка зупиняється: його погляд… звинувачувальний? У Тода діє закон омерти, але жоден закон не гарантує цілковитої безпеки.

— То що? — Абсурдно, але я оглядаю кухню в пошуках можливого знаряддя вбивства. — Уважно тебе слухаю.

— Джонні Пенгаліґон став жертвою привілейованості.

— Гаразд. — Моя виделка знову рухається. — Розвивай думку.

— Плебеї думають, що привілей — це купатися в достатку і щодня закидати за щоку своїй покоївці. Але насправді блакитна кров у наш час і вік — це серйозне прокляття. По-перше, з тебе гучно і неприкрито сміються за надмірну кількість складів у твоєму імені, а ще тебе особисто звинувачують у класовій нерівності, вирубуванні лісів Амазонії та зростанні цін на пиво. Друге прокляття — це шлюб: як я можу знати, що насправді любить моя майбутня дружина — мене чи тисячу сто акрів у Букінгемширі і титул леді Четвінд-Пітт? По-третє, моє майбутнє прив’язане до адміністрування маєтків. Якщо ти захочеш стати брокером-пердильйонером, поїхати на розкопки в Антарктиду чи грати на вібрафоні в невагомості, то це «Аби ти був щасливий, Г’юґо». А я мушу підтримувати своїх домочадців, фінансувати благодійні проєкти, а одного дня зайняти своє місце в Палаті лордів.

Я втираю часникове масло у борозни на хлібі.

— У мене серце кров’ю обливається. Ти там який, шістдесят третій у черзі на трон?

— Шістдесят четвертий — тепер же народився цей малий. Але я серйозно, Г’юґо, і я ще навіть не закінчив: четверте прокляття — це графське полювання. Я ненавиджу біґлів, а коні — просто норовисті квадроцикли, які сцуть тобі на чоботи і виносять тисячі фунтів у чеках за послуги ветеринара. А п’яте прокляття найкраще: страх, що ти станеш тим, хто все просрав. Народися соціальним ноунеймом, як ти чи Оллі — без образ, — і рухатися можеш тільки вгору. Народися з ім’ям, що згадується в Книзі Страшного Суду, як-от ми з Джонні, і твій напрямок — тільки вниз, із князі в грязі. Це як гра в гарячу картоплю між поколіннями, тільки замість м’яча — банкрутство, а якщо ти живий на момент, коли закінчуються гроші, то виграєш можливість стати першим Четвіндом-Піттом, котрий мусить навчитися самостійно збирати меблі з «Арґоса».

Я загортаю часниковий хліб у фольгу.

— І ти вважаєш, що цей букет проклять змусив Джонні з’їхати зі скелі?

— Це, — каже Руфус Четвінд-Пітт, — і ще те, що в найтемніший час тобі нема до кого звернутися. Нема кому довіряти.

Я кладу тацю в духовку і збільшую температуру.

31 грудня

Уздовж вулиці крапають бурульки, ловлячи косі сонячні промені. Відчинені двері «Le Croc» підперті барним кріслом, всередині пилососить Голлі в мішкуватих військових штанях, білій футболці і бейсболці кольору гакі, котра ще й допомагає тримати вкупі її хвостик. Крапля з бурульки знаходить шпарину між моєю курткою і шиєю та скочується поміж лопаток. Голлі відчуває мою присутність і повертається. Голос порохотяга затихає, і я кажу:

— Стук-стук.

Вона мене впізнає.

— У нас зачинено. Повертайся через дев’ять годин.

— Ти маєш сказати: «Хто там?» Це ж відомий жарт.

— Я тобі навіть дверей не відчиню, Г’юґо Лембе.

— Але вони вже трошки відчинені. І дивися що, — я піднімаю паперові торбинки з патисерії, — сніданок. Ґюнтер же ж дозволяє тобі їсти?

— Дехто з нас поснідав уже дві години тому, мажорчику.

— Якщо ти вчишся у Річмондському чоловічому коледжі, тебе дражнять за те, що ти недостатньо мажорний. То як щодо передобіднього перекусетту?

— «Le Croc» сам себе не поприбирає.

— А Ґюнтер і твоя колега не допомагають?

— Ґюнтер — власник, а Монік тут працює лише офіціанткою. І вони будуть зайняті одне одним аж до післяобіду. Дуже буквально: Ґюнтер кілька тижнів тому кинув третю дружину. Тож привілей чистити цей свинарник дістався менеджерці закладу.

Я роззираюся.

— А де вона?

— Тýмане, ти на неї дивишся. Це я.

— А. Слухай, а якщо мажорчик прибере чоловічу лятрину, ти погодишся на двадцятихвилинну перерву?

Голлі вагається. Частина її хоче погодитись.

— Бачиш оту довгу штуку? Це швабра. Її треба брати за довгий кінець.

— Я ж казала, що тут свинарник. — Ніби мандрівниця в часі, що керує своєю машиною, Голлі натискає на важелі та перемикачі хромованої кавоварки. Вона шипить, бурчить і булькоче.

Я вмиваю руки і знімаю зі стола кілька крісел.

— Це була одна з найогидніших речей, які мені доводилось робити. Чоловіки реально свині. Вони витирають задниці, тоді не влучають у корзини і залишають обгівняний папір там, де впав. А розбризкана блювота в останній кабінці — милота. Блювота ж застигає на місці. Як шпатлівка.

— Вимкни ніс. Дихай ротом. — Вона приносить капучино. — Та й комусь же доводилось відмивати кожен туалет, яким ти користувався в цьому житті. Якби твій тато, як-от мій, керував пабом, а не банком, це міг би бути ти. Ідея дня.

Я дістаю мигдалевий круасан і підштовхую решту пакунків Голлі.

— А чому ти не прибираєш після закриття?

Голлі відриває краєчок слойки з абрикосом.

— Ґюнтерові завсідники не вилазять аж до третьої ранку, і це якщо пощастить. Сам спробуй прибирати в такий час після дев’яти годин обслуговування.

Я визнаю аргумент.

— Ну, зараз бар наче готовий до бою.

— Майже. Потім ще помию крани і поповню запаси.

— А я ще думав, що бари самі собі порядкують.

Вона закурює цигарку.

— Якби це було так, я б лишилась без роботи.

— А ти розглядаєш цю роботу… в далекій перспективі?

Голлі похмурніє, і це тривожний дзвіночок.

— А тобі що до того?

— Я просто… не знаю. Мені здається, ти можеш робити що завгодно.

Її погляд водночас обережний і виснажений. Вона струшує попіл з цигарки.

— Школи, до яких ходять представники нижчих верств, зазвичай не заохочують таке мислення. Там скоріше про курси перукарок чи підсобництво в гаражі.

— Але ж не можна завжди винуватити гівняну школу.

Вона струшує цигарку.

— Ти, очевидно, розумний. Але є царини, містере Лемб, в яких ти насправді ніхріна не петраєш.

Я киваю і сьорбаю каву.

— У тебе був чудовий вчитель французької.

— У мене не було ніякого вчителя французької. Я навчилася на ходу. Заради виживання. Щоб відбиватися від французів.

Я виколупую шматочок мигдалю з-поміж зубів.

— То де цей паб?

— Який паб?

— Той, де працює твій тато.

— Мій тато — власник. Точніше, співвласник, на пару з ма’. Називається «Капітан Марлоу», на березі Темзи у Ґрейвсенді.

— Звучить мальовничо. Ти там виросла?

— Слова «Ґрейвсенд» і «мальовничо» не дуже тримаються купи. Там багато закритих фабрик, паперень, цементарень «Blue Circle», муніципальних районів, ломбардів і букмекерів.

— Але ж не може там усе складатися з нещастя і постіндустріального занепаду.

Вона розглядає денце своєї філіжанки.

— Старіші вулички, мабуть, милі. Темза — завжди Темза. А «Капітану Марлоу» уже триста років — здається, є якийсь лист Чарльза Діккенса, який доводить, що він там попивав. Як тобі таке, мажорчику? Згадка в літературі.

Моя кров бринить кавою.

— Твоя мама ірландка?

— І що привело тебе до цього висновку, Шерлоку?

— Ти сказала «з ма’», а не «з мамою».

Голі видихає жирне кільце диму.

— Та, вона з Корка. Твоїх друзів не дратує, коли ти так робиш?

— Як роблю?

— Шукаєш у їхній мові підказки замість слухати.

— Я просто уважний до деталей, от і все. До речі, ти виставила на таймері двадцять хвилин?

— Залишилося… — вона перевіряє, — шістнадцять.

— Тоді я б хотів решту часу пограти в настільний футбол.

Голлі кривиться.

— Погана думка.

Спробуй здогадайся, коли вона говорить серйозно.

— Чому?

— Бо я тобі дупу надеру, мажорчику.

Центральна площа полатана талим снігом і залюднена покупцями, червонощокий гурт духовиків виграє колядки. Я купую благодійний календарик у якихось школярів та їхнього вчителя, що стоять біля підніжжя статуї святої Аґнеси, та чую у відповідь хор «Merci, Monsieur!» і «Happy New Year», бо акцент видає в мені англійця. Голлі дійсно надерла мені дупу в настільний футбол: забивала рикошетні голи від бортів, вміє бити з навісу, а її ліворукий голкіпер — узагалі смертельна зброя. Вона не усміхалась, але, гадаю, насолоджувалась перемогою. Ми нічого не планували, але я сказав, що ввечері зазирну в бар, а вона, замість відповісти щось у стилі віслючка Іа або саркастичне, просто сказала, що я знаю, де її шукати. Дивовижний прогрес; я заледве впізнаю Оллі Квінна в телефонній будці біля банку. Він виглядає розтривоженим. Якщо він говорить з таксофона, а не з телефона Четвінда-Пітта, то явно не хоче, щоб підслухали. Та чи мав би я право називатись людиною, якби коли-не-коли не здавався на милість власної цікавості? Я ховаюся за суцільною стіною будки, де Оллі не може мене побачити. Завдяки поганому зв’язку та власній тривозі Оллі говорить гучно, і кожне речення, яке він із себе виштовхує, лунає цілком ясно.

— Ти сказала, Несс. Ти сказала! Ти сказала, що також мене кохаєш! Ти сказала…

О боже. Відчай — це дуже привабливо, десь як герпес на губі.

— Сім разів. Уперше в ліжку. Я пам’ятаю… Ну, може, шість, може, вісім, яка різниця, Несс, я… То що це все було, Несс? Брехня?.. Що, ти просто хотіла виїбати мені мозок?

Уже пізно тиснути на гальма: ми злетіли з дороги і летимо в прірву.

— Ні, ні, ні, я не істерю, я просто… Ні, не істерю, просто не стягую, що сталося, тому… Що? Що ти сказала? От гівно… ні, не ти — кажу, зв’язок тут гівно… Що? Ти думала, що мене кохаєш?

Оллі лупить скляну шибу кабінки, лупить сильно.

— Як можна думати, що кохаєш когось?.. Ні, Несс, ні, ні, не клади слухавку. Просто… Я хочу, щоб усе повернулось як було, Несс!.. Але якщо ти поясниш, якщо ми поговоримо, якщо ти… Я спокійний. Я спокійний. Ні, Несс! Ні-ні-ні…

Лунає пустодзвін, тоді вибухове «Та в пизду, блядь!».

Квінн кілька разів лупить скло кулаком. Це привертає увагу, тож я вливаюсь назад у потік покупців і петлею вертаюся туди, звідки прийшов, дорогою призупиняюся, достатньо надовго, щоб побачити, як мій скатований коханням одногрупник сидить зіщулившись і ховає обличчя в долонях. І плаче — привселюдно! Це паскудне видовище трохи тверезить мене щодо Голлі. Пам’ятай: що Купідон дарує однією рукою, те забирає другою.

Діджей австрійсько-ефіопського походження мовчазний і в каптурі, не приймає замовлень і за останню годину прокрутив ремікси «3 AM Eternal» KLF, «Your Only Friend» Phuture і «Ping Pong Apocalypse» Norfolklorists. Клуб «Вальпурґіс» розташований у підвальному приділку просторого і старезного «Hôtel Le Sud», шестиповерхового кутастого лабіринту на сто кімнат, в якому до п’ятдесятих років був санаторій для сухотних і дуже багатих. Нещодавній редизайн обдер клуб «Вальпурґіс» до голих стін типу «Бові в Берліні» та розширив танцпол до розмірів тенісного корту. Червоні світла стробоскопічно блимають, а значна частина двох чи трьох сотень скелетів, затягнутих у молоду плоть привабливої зовнішності, котрі смикаються на танцполі — юні та жіночого роду. Одна-дві доріжки дутого витягнули Великого Квінна з його стану емоційної руїни, так що в клуб ми прийшли всі вчотирьох. На диво, я єдиний не пішов блядувати: троє моїх колег із Гамбера сидять на підковоподібному дивані, й кожен пестить привабливу чорношкіру дівчину. Без сумніву, Четвінд-Пітт розігрує свою карту «дев’ятнадцятого в черзі на престол», Фіцсіммонс розкидається франками, а дівчина Квінна, мабуть, просто вважає його милим і пухнастим. Справедливо. Зазвичай я б і сам пішов на лови, та й не прикидатимусь, що мій альпійський рум’янець, палкість Руперта Еверетта, чорна як ніч сорочка від Гаррі Енни та джинси від Макото Ґрелша, що облягають мій торс гребця, не привертають до себе довговіїх поглядів, але цього новорічного вечора я б радше віддався на волю танцю. Чи може це стати угодою штибу Спокус Христових, коли моє утримання в клубі «Вальпурґіс» заробить мені певний кредит у Банку карми, який я зможу витратити на помилування від одної дівчини з Ґрейвсенда? Відповісти на це питання може тільки доктор Кокс, і після богічного реміксу «Walking On Thin Ice» когось там я йду проконсультуватися зі своїм приватним лікарем…

Кабінки в чоловічому настільки ж зручні, наскільки вони паскудні в «Le Croc», і, мабуть, спеціально створені для занюхування кокаїну: їх часто прибирають, вони просторі та sans тієї звинувачувальної шпари між дверима і стелею, яка так часто трапляється в британських клубах. Я сідаю на трон і дістаю своє компактне дзеркальце (позичив у мініатюрної філіппіночки, котра мітила на візу дружини громадянина Британії) та сніжок, який сьогодні виграв у Четвінда-Пітта в блекджек і тримав у маленькому пластиковому пакунку в торбинці з ментоловими пастилками «Друг рибалки», щоб збити з пантелику будь-якого поліцейського пса навіть у наймалоймовірнішому випадку обшуку… Дудку я зробив із цупкого паперу і скотчу. З абсолютною точністю висипаю рештки свого коксу спіраллю на дзеркало і (дітки, не повторюйте це вдома і ніде не повторюйте, НАРКОТИКИ — ЗЛО) потужно вдихаю порошок у ліву ніздрю. П’ять секунд воно щипає, ніби я вдихнув згусток кропиви через ніс просто в горло, аж доки…

Ми злітаємо.

Баси вібрують у кістках, і господибожеякдобре. Змиваю паперову трубочку, намочую клаптик туалетного паперу і протираю дзеркальце дочиста. Десь на самій периферії зору зблискують невловимі крихітні вогники. Я виходжу з кабінки, ніби Син Божий, що відкочує камінь, і оглядаю себе в дзеркалі — все добре, хоч мої зіниці радше як у Varanus komodoensis, ніж у Homo sapiens. На виході з нужника зустрічаю вдягненого в «Армані» укурка, відомого як Домінік Фіцсіммонс. Він допіру дунув косячок, тому його звична різка блідизна стрімко пощезла і ще не повернулась.

— Г’юґо, що таке гівно, як ти, робить у такому гарному місці?

— Пудрить носика, любий Фіце.

Він зазирає мені в ніздрю.

— Боже, на тебе ніби хуртовина напала. — Він поплавлено либиться, і я не можу не згадати про його маму, на котрій була точно така усмішка і більше нічого. — Ми зустріли дівок, Г’юґо. Одна для ЧеПе, одна для Оллі, одна для moi. Ходи привітайся.

— Ти ж знаєш, як я гублюся в присутності жінок.

Це здається йому надто смішним, щоб сміятися.

— Брешеш. Як. Дишеш.

— Серйозно, Фіце, ніхто не любить зайвого чувака. Хто вони?

— Оце найкраща частина. Так. Пам’ятаєш африканський поп-хіт «Yé Ké Yé Ké»? Літо… 1988-го, здається. Шлягер.

— Ем… Не дуже, але так. Як його звали — Морі Канте?

— Ми підчепили бек-вокалісток Морі Канте.

— Агаааа. А Морі Канте вони зараз часом не потрібні?

— Вчора у них був великий концерт у Женеві, але сьогодні вони вільні, а ще вони ніколи не катались на лижах — мабуть, в Алжирі не дуже багато снігу. Так що приїхали в Сент-Аньєз на два-три дні повчитися.

Ця історія здається мені правдоподібною, але більше подібною, ніж правдо-, та перш ніж я встигаю висловити скепсис, підвалює Четвінд-Пітт.

— Розпочинається сезон кохххання в chez ЧеПе. Лембе, в холодильнику ще є шматок ґрюєра, раптом ти теж захочеш кудись присунути.

«Південний комфорт», кокаїн і хтивість перетворюють мого старого друга Четвінда-Пітта на абсолютно мудацький штучний інтелект і змушують мене відповісти:

— Не хочу срати тобі в кашу, Руфусе, але тобі не здавалося, що ви підчепили трійцю шлюх? Від них реально віє сексом за гроші. Я просто питаю.

— Може, ти й краще мухлюєш у карти, але сьогодні тобі не підфартило. — Четвінд-Пітт тицяє мені в груди, і я уявляю, як відриваю його інвективний вказівний палець. — А ми підчепили трьох шоколадок з офігенною пропускною здатністю глотки навіть не через годину, і тут Лемб вирішує, що ми їм платимо. Власне, ні, вони жінки з хорошим смаком, так що сьогодні візьми беруші — я вже бачу, що Шенді любить покричати.

Це я спустити не можу:

— Я не мухлюю в карти.

— Ой, ще й як мухлюєш, стипендіатику.

— Забери свій палець нахуй від моїх грудей, лорд Четвінд-Підар, і доведи.

— Ой, блядь, ти надто розумний, щоб залишати докази, але гра за грою, і ти вже обчистив своїх друзів на тисячі, глиста ти недоношена.

— Якщо ти такий впевнений, що я мухлюю, Руфусе, то чого зі мною граєш?

— А от їбав я більше з тобою грати, і взагалі, блядь, Лембе, хулі…

— Хлопці, хлопці, — каже Фіц, обдовбаний миротворець, — це не ви: це колумбійське нюхло, чи що там за гівно вам Ґюнтер продав. Стопе, стопе, стопе! Швейцарія! Новий рік! І Шенді подобаються гарячі хлопці, а не побиті. Ану помиріться і поцілуйтесь.

— Цей шулер мене може поцілувати в сраку, — бурмоче Четвінд-Пітт, проштовхуючись повз мене. — Бери наші пальта, Фіце. І кажи дівчатам, що ми йдемо на афтепаті.

За нашими спинами зачиняються двері до чоловічого туалету.

— Він це несерйозно, — виправдовується Фіцсіммонс.

Сподіваюся, що так. Одразу з кількох причин.

Я залишаюся на танцполі ще на ремікс від діджея Асланскі гімну середини вісімдесятих «Exocets For Breakfast» Деймона Мак-Ніша, але остання репліка Четвінда-Пітта перепаскудила мені всю ніч, похитнувши віру в проєкт під назвою «Маркус Енідер». Я створив Енідера не тільки як підставну особу, яка має володіти і відмивати мої не зовсім чесні надбання, але і як кращу, меткішу, справжнішу версію Г’юґо Лемба. Та якщо привілейований дурень типу Четвінда-Пітта може так легко побачити його наскрізь, то виходить, що я не такий уже й розумний, а Енідер — не так уже й добре захований, як я думав. А навіть якщо я справді такий майстерний лицедій, що з того? Якщо навіть через вісім місяців влаштуюся в якусь фірму в Сіті, блефом і лестощами піду по головах, а за два роки мій дохід буде схожий на телефонний номер — що з того? І якщо в мене будуть «Мазераті Ґран-Кабріо» з відкидним верхом, вілла на Кікладах і яхта в гавані Пула ще до початку століття — що з того? І якщо Маркус Енідер збудує свою імперію з акцій, нерухомості і портфоліо — що з того? Імперії вмирають, як і всі ми, що танцюємо в стробоскопічній темряві. Ось як світло потребує тіней. Дивися: зморшки, ніби пліснява, розповзаються нашою персиковою шкірою; удар за ударом за ударом за ударом за ударом за ударом за ударом варикозні вени пробиваються з епільованих литок; торси і груди жиріють та обвисають; узри, як Бригадир Філбі по-французьки цілується з місіс Боліто; як пісня цього літа переливається в пісню літа наступного і того, що йде за ним, як зачіски танцівників вкриває паморозь, як вони слабнуть і опадають опроміненими пасмами; рак розпорскується у просмоленій легені, у старій підшлунковій, у болючій мошонці; ДНК кошлатиться, як вовняна нитка, і ми котимось униз; падіння зі сходів, серцевий напад, інсульт; уже не танцюємо, а смикаємось. Оце клуб «Вальпурґіс». У Середньовіччі тямили. Життя — смертельна хвороба.

Повз чергу до crêperie того горили на площі, попід світла, що пробиваються крізь колючі сосни, крізь повітря, що деренчить дзвонами, холоднішими за гірські потічки, мої ноги знають дорогу, і ця дорога веде не до фамільного швейцарського шале Четвінда-Пітта. Я знімаю рукавиці та закурюю цигарку. На годиннику 23:58. Восхваліте Бога Ідеально Вдалого Часу. Пропустивши поліційну 4х4 — протиснігові ланцюги клацають, ніби дзвоники на санях, — спускаюся вузенькою вуличкою до «Le Croc» і зазираю крізь кругле віконце на юрбу завсідників, випадкових відвідувачів та клієнтів, котрі посередині між цими двома: Монік змішує напої, але Голлі не видно. Я однаково заходжу, протискаюся крізь плоть, піджаки, дим, гамір, гомін та репліки про «Maiden Voyage» Гербі Генкока. І щойно я дістаюсь до бару, Ґюнтер стишує звук і вилазить на стілець, калатаючи настільним футболом, аби привернути увагу. Наш господар вказує на великий годинник із ручкою від тенісної ракетки: залишається менше двадцяти секунд старого року.

— Mesdames et messieurs, Damen und Herren, ladies and gentlemen, signore e signori — le countdown, s’il vous-plaît…

У мене алергія на хорове виконання, тож я утримуюсь, але коли злагоджена клієнтура дораховує до п’яти, відчуваю, як її погляд відтягує мій від годинника, і ми дивимось одне на одного, як діти, що грають у гру, в якій перший, хто всміхнеться, програв. Божевільна радість пробивається назовні, і я програю. Голлі наливає міру «Кілмаґуну» на єдиний кубик льоду і підсовує мені.

— Що за таємничу річ ти забув цього разу?

Я кажу їй:

— З Новим роком.

Перший день нового 1992 року

Цього ранку я прокидаюся в своїй мансарді в шале Четвінда-Пітта, знаючи, що телефон на цоколі, двома поверхами нижче, задзвонить через шістдесят секунд — телефонуватиме батько, і в нього будуть погані новини. Очевидно, це неправда; очевидно, це останні пасма сну — інакше я був би наділений даром передбачення, а це не так. Очевидно. Що, коли тато подзвонить щодо Пенгаліґона? Що, коли Пенгаліґон прожвиндівся в своїй останній цидулці, а офіцер із Труро говорив із татом? Очевидно, це посткокаїнова параноя, але про всяк випадок, просто про всяк випадок я встаю, вливаюся в свій турецький халат і спускаюся в напівпідвальний цоколь, де стоїть мовчазний телефон — так він, вочевидь, і мовчатиме. «In a Silent Way» Майлза Девіса бринить із кімнати Четвінда-Пітта, явно для того, щоби підкреслити його біґерські²⁰ понти. На цоколі жодного тіла, та купа хламу: винні склянки, попільнички, обгортки та пара шовкових боксерок на рушниці часів Бурської війни. Коли я повернувся додому вчора ввечері, три мушкетери зі своїми бек-вокалістками вже злягалися, глибоко вгашені, так що я зразу пішов спати.

Я вмостився на спинці софи і дивлюсь на телефон.

Годинник каже, що зараз 9:36. Тобто 8:36 у Британії.

Тато дивиться з-над окулярів на номер, який я залишив.

+41 у Швейцарію, код кантону, номер шале…

«Так, — скажу я, — Джонні час від часу грав у карти».

Просто групка друзів, щоб відпочити після довгого тижня.

Але максимум — це п’ятдесят фунтів на цілий сеанс. Кишенькові гроші.

«Скільки? Тисячі?» Реготну, один раз, недовірливо.

«Це не відпочинок, тату. Це одержимість». Тобто…

«Мабуть, він іще з кимось грав, одночасно».

9:37. Відлитий з пластику телефон лежить безневинно.

Якщо він не задзвонить до 9:40, то я просто себе накручував…

9:45, і все добре. Слава Богу. Треба злізти з кокаїну на деякий час — можливо, на довший. Хіба Єті не попереджав про параною? Апельсиновий сік на сніданок і швидкісний спуск мають вимити вчорашні токсини, тож…

Телефон дзвонить. Я хапаю слухавку.

— Тату?

— Доброго ранку… Г’юґо? Це ти?

Чорт забирай, це таки тато.

— Тату! Як ти?

— Трохи здивований. Як ти в біса дізнався, що це я?

Хороше питання.

— На телефоні Руфуса є ідентифікатор, — брешу я. — То… з Новим роком тебе. Все добре?

— І тебе з Новим роком, Г’юґо. Можемо поговорити?

Я зауважую татів приглушений тон. Щось не так.

— Кажи.

— Ну. Вчора сталася прехимерна річ. Я собі дивлюся бізнес-новини за ланчем, коли це телефонує поліційний детектив — детективка, власне, — зі Скотленд-Ярду.

— Господи боже.

Думай думай думай, але нічого не сходиться.

— Якась старша інспекторка Шіла Янґ з відділу розшуку творів мистецтва і старожитностей. Я гадки не мав, що такий відділ існує, але, вочевидь, якщо хтось вкраде «Водяні лілії» Моне, їхнім завданням буде їх повернути.

Або Бернард Крібель здав мене, або хтось здав Крібеля.

— Не сумніваюсь, це надзвичайно захоплива робота. Але нащо вона тобі дзвонила?

— Ну, Г’юґо, вона хотіла переговорити з тобою.

— Про що? Я точно не стирив нічийого Моне.

Стурбований смішок.

— Вона не сказала. Я пояснив, що ти в Швейцарії, а вона сказала, що дуже просить тебе перетелефонувати після повернення. «Щоб допомогти з поточним розслідуванням».

— Ти впевнений, що це не чийсь ідіотський розіграш?

— Звучало по-справжньому. На тлі був гучний офіс.

— Тоді я подзвоню цій детективці Шілі Янґ, як тільки приїду додому. Може, вкрали який манускрипт із бібліотеки Гамбера? У них є кілька. Або… ні, я реально не уявляю, але аж згораю від цікавості.

— Супер. Я… мушу зізнатись, не казав твоїй мамі.

— Тактовно з твого боку, але кажи і не бійся. Слухай, якщо я опинюсь у «Вормвуд Скрабз», мама зможе почати кампанію «Волю Г’юґо».

Тато сміється трохи бадьоріше.

— Я теж прийду з плакатом.

— От і пречудово. А крім того, що Інтерпол цікавиться твоїм сином, який виявився кримінальним генієм, все гаразд?

— Більш-менш. Я третього повертаюся на роботу, мама збивається з ніг у театрі, а що хотіти, сезон пантоміми²¹. Ти точно впевнений, що тебе не треба буде забрати в аеропорту, коли прилетиш?

— Дякую, тату, але водій Фіцсіммонса мене завезе. Побачимось десь через вісім днів, коли таємницю буде розгадано.

Я піднімаюсь нагору, в моїй голові зі швидкістю двадцять чотири кадри на секунду пролітають сценарії: Бригадир помер, і виконавець його духівниці питає: «Які ще цінні марки?»; нянечку Первіс розпитують про відвідувачів Бригадира; Крібель вказує на Маркуса Енідера; піднімають записи з камери спостереження; мене ідентифікували; я приходжу на офіційний допит до Шіли Янґ; відкидаю всі звинувачення, але тут з-поза тонованого дзеркала виходить Крібель: «Це він». Формальне звинувачення, у заставі відмовлено, виключення з Кембриджу, чотири роки за крадіжку і шахрайство, два умовно; якщо не буде важливіших новин, я потраплю в національні газети («Корінний річмондець викрав цінності в жертви інсульту»); через вісімнадцять місяців вийду за хорошу поведінку, але з судимістю. Після цього єдина професія, на яку я можу розраховувати, — автомеханік.

Опинившись у мансарді, витираю в запітнілому вікні чистий клаптик. Засніжені дахи, «Hôtel Le Sud», стрімкі вершини. Сніг іще не йде, але гранітові небеса ясно його пророкують. 1 січня.

Стрілка компаса крутиться. Я відчуваю.

Вказує на в’язницю? Чи кудись інде?

Мадам Константін не обирає людей знічев’я.

Сподіваюся. Гучні кролячі поштовхи внизу: Квінн.

Він кінчає швидко, як розчарований бронтозавр.

Детективка Шіла Янґ — це не пастка, це каталізатор.

Пакуй торбу, каже мій інстинкт. Будь готовий. Чекай.

Я слухаюсь, а тоді знаходжу своє місце у «Чарівній горі».

Шале Гріха заворушилося. Я чую Фіцсіммонса на першому поверсі внизу:

— Я швиденько змиюся…

Прокидається бойлер, гарчать труби, бризкає душ; жінки балакають якоюсь африканською мовою; низький сміх; Четвінд-Пітт гримить: «Доброго ранку, Оліверчику! Скажи, це було саме те, що доктор прописав!» Одна з жінок — Шенді? — питає: «Руфусе, сонечко, я подзвоню нашому агентові, щоб він знав, що все добре?» Кроки спускаються на цоколь; у кухні радіо підтікає піснею «One Night In Bangkok»; Фіцсіммонс виходить із душу; на поверсі чоловічим голосом, нерозбірливо: «Стипендіатик досі в своїй комірчині… Говорив по телефону… Ну, якщо хоче дутися, хай дується…» Я мало не піддаюся спокусі гукнути вниз: «Я тут, блядь, не дуюся, я реально радий, що ви порозвантажували собі яйця!», але нащо витрачати енергію на те, щоб виправляти їхню помилку? Хтось свистить, чайник кипить, тоді я чую напівфальцет-напівстогін-напівкрик: «От сука!»

Я весь увага. Кілька тихих секунд… І вже вдруге за цей найдивніший з усіх ранків відчуваю непояснювану впевненість: зараз щось станеться. Ніби за сценарієм. І вже вдруге підкоряюсь інстинкту, закриваю «Чарівну гору» і кладу її в наплічник. Одна зі співачок говорить швидко і тихо, я не можу розібрати, що вона каже, але її слова породжують гуп-гуп-гуп угору сходами, на поверх, де Четвінд-Пітт вибухає:

— Тисяча доларів! Вони, блядь, хочуть тисячу доларів! Кожна!

Крап, крап, крап, як вода вислизають пенні. Чи долари. Як у найкращих піснях — ти не знаєш наступний рядок, але коли його вже проспівали, то чи могло там бути щось інше?

Фіцсіммонс: «Це якийсь хуйовий жарт».

Четвінд-Пітт: «Вони якраз-таки ніхуя не жартують».

Квінн: «Але вони… Вони не казали, що вони повії!»

Четвінд-Пітт: «Вони навіть не виглядають як повії».

Фіцсіммонс: «У мене немає тисячі доларів! Принаймні тут!»

Квінн: «У мене теж, а якби й були, то що — мені їх просто віддати?»

Спокусливо було б зараз вийти з кімнати і спуститися з радісним «Вам, панове, яйця на твердо чи бовтанку?»; але те, що Шенді дзвонить «агентові» — справжня сирена зі світловим сигналом, яка алярмує: «Су-те-нер!» Хтось міг би сказати, що пара нових тімберлендів у мене в кімнаті, ще запакованих у коробку, — це велика удача, але «удача» тут — недостатньо сильне слово.

Четвінд-Пітт: «Це просто здирництво. Я б казав, пішли вони нахуй».

Фіцсіммонс: «Я згоден. Вони бачили, що ми маємо гроші, і подумали — як би й нам трохи урвати?»

Квінн: «Але… типу якщо ми відмовимось, хіба вони не…»

Четвінд-Пітт: «Поб’ють нас тампонами і помадою? Ні, ми докладно пояснимо, що йдіть нахуй — це йдіть нахуй, це Європа, а не Момбаса, чи з якої вони там сраки вилізли, і до них дійде. Кому повірять швейцарські копи? Нам чи тріо давалок з-під Сахари?»

Я морщуся. Дістаю з Банку-під-Підлогою свої пожитки і переміщую пачку банкнот у паспортний чохол. Його кладу в лижну куртку, міркуючи про те, що, хоч заможні і вбогі родяться дурнями приблизно порівну, та срібна ложка в роті поглиблює тупість, натомість важке дитинство її витравлює — чим не доказ правоти Дарвіна? Саме тому еліти потребують профілактичного бар’єру з гівняних державних шкіл, — щоб розумні діти з робітничого класу не змогли витіснити їх із Касти Привілейованих. Розлючені голоси, британські та африканські, долинають знизу. З вулиці чується машинне пііііііі. Я визираю у вікно і бачу сірий «хюндай» з білим черепком снігу на даху, котрий зловорожо повзе в нашому напрямку. Звісно ж, зупиняється біля в’їзду в шале Четвінда-Пітта, перегороджуючи доріжку. Вилазять двоє дебелих чоловіків у куртках з овчини. Тоді на порозі з’являється Кенді, Шенді чи Менді та запрошує їх всередину…

Халазія на цокольному поверсі замовкає.

— Ви, хто б ви не були, — кричить Руфус Четвінд-Пітт, — забирайтеся з мого дому вже, або я викличу поліцію!

Манірний німець-психопат говорить в ніс:

— Ви поїли в дорогому ресторані, хлопчики. Тепер пора оплатити рахунок.

Четвінд-Пітт:

— Вони нам не сказали, що вони повії!

Манірний німець-психопат:

— А ви не сказали, що зроблені з підзалупного сиру, а от на тобі. Ти, я так розумію, Руфус.

— Не твоє собаче діло, як мене…

— Неввічливу мову в бізнесі не шанують, Руфусе.

— Валіть. Звідси. Вже!

— На жаль, ви нам винні три тисячі доларів.

Четвінд-Пітт:

— Справді? Подивимось, що поліція…

Мабуть, цей дзвінкий вибух означає стрімке закінчення терміну придатності телевізора. Книжкова полиця розбивається об кам’яну стіну? Трах, бах, грюк: скляний посуд, гончарні вироби, картини, дзеркала; мабуть, Генрі Кіссінджер теж постраждає. А ось і Четвінд-Пітт верещить: «Моя рука, йоб твою мать, рука!»

Нечутна відповідь на нечутне питання.

Манірний німець-психопат:

— Я ТЕБЕ НЕ ЧУЮ, РУФУСЕ!

— Ми заплатимо, — скімлить Четвінд-Пітт, — ми заплатимо…

— Звісно ж. Але ви змусили Шенді викликати нас, тому ціна зростає. Здається, у вас це називається «плата за виклик». Бізнес є бізнес, треба покривати видатки. Ти. Так, ти. Як тебе звати?

— О-О-Оллі, — каже Оллі Квінн.

— У моєї другої дружини чихуахуа звали Оллі. Вкусив мене. Я його викинув у… Scheiss, як воно, там де ліфт піднімається і спускається? Велика дірка. Оллі, я питаю, як воно по-вашому?

— Ем… шахта ліфта?

— Точно. Я викинув Оллі в шахту ліфта. Так, Оллі, ти ж не кусаєшся. Правда? Так от. Зараз ти збереш ваші ґроши.

Квінн питає:

— Наші… наші… що?

— Ґроши. Кошти. Фінанси. Твої, Руфуса, вашого друга. Якщо вам вистачить заплатити за виклик — то з Новим роком, і ми собі підемо. Якщо ні, то ми з вами трохи поміркуємо заднім числом про те, як ви будете віддавати борги.

Одна з жінок щось говорить, тоді ще бурмотіння. Через кілька секунд манірний німець-психопат гукає вгору сходами:

— Ау, Рінґо! Спускайся до нас. Утримайся від героїзму, і все буде добре.

Я безгучно відчиняю вікно — там холодно! — і звішую ноги з підвіконня. Момент із Гічкокового «Запаморочення»: альпійські дахи, якими тобі треба з’їхати, виявляються значно крутішими, ніж альпійські дахи, якими ти насолоджувався знизу. Хоча кут шале Четвінда-Пітта стає пологішим над кухнею, однаково залишається ризик, що через п’ятнадцять секунд я буду верескливим власником двох переламаних ніг.

— Лембе? — Це Фіцсіммонс на сходах. — Ті гроші, що ти виграв у Руфуса… вони йому потрібні. У них ножі, Г’юґо. Г’юґо?

Я опускаюсь на черепицю, тримаючись за підвіконня.

П’ять, чотири, три, два, один…

«Le Croc» замкнений, темний, і там немає ні сліду Голлі Сайкс. Можливо, бар сьогодні зачинений, тож Голлі повернеться прибирати хіба завтра вранці. Чому я не взяв її номер? Бреду на центральну площу, але навіть осердя Лафонтен-Сент-Аньєза виглядає як після кінця світу: практично без туристів, без автівок, без горилоподібного crêpier, на більшості крамниць знак «Fermé». Як так? Торік 1 січня було доволі людним. Небо притискається ще нижче, ніби сірий промоклий матрац. Я йду в патісерію «Паланш-де-ла-Кретта», замовляю каву й carac і падаю в кутку біля вікна, ігноруючи біль у кісточці. Детективка Шіла Янґ не буде поки думати про мене — принаймні сьогодні. Що тепер? Що далі? Активувати Маркуса Енідера? Його паспорт лежить у депозитній скриньці на станції Юстон. Автобус до Женеви, поїзд на Амстердам чи Париж; кораблем на повітряній подушці через протоку; літаком до Панами; Кариби… Влаштуватись на яхту.

Справді? Отак просто залишити все своє старе життя?

Ніколи знову не побачити свою сім’ю? Все дуже стрімко.

Звідкись є відчуття, що це не за сценарієм.

Вікно проминає Оллі Квінн, лише три фути і скляна шиба відділяють його від мене, із ним — бадьорий чоловік у куртці з овчини. Мабуть, права рука манірного німця-психопата. Квінн блідий і сам не свій. Вони минають телефонну будку, в якій Оллі вчора поплавило через Несс, і заходять в автоматизоване лобі «Свіссбанку», де живуть банкомати. Тут Квінн тричі знімає гроші з трьох різних карток, а тоді його відтягують. Я ховаюся за надзвичайно доречною газетою. Нормальна людина відчувала би провину чи зловтіху. Я почуваюся так, ніби ввімкнув «Інспектора Морзе» посеред серії.

— Доброго ранку, мажорчику, — каже Голлі, тримаючи склянку гарячого шоколаду. Вона прекрасна. Вона абсолютно самодостатня. Вона в червоному береті. Вона спостережлива. — То що в тебе за біда?

Хтозна-чому, я вирішую віднікуватися.

— Все добре.

— Можна присісти, чи ти когось чекаєш?

— Так. Ні. Прошу. Сідай. Не чекаю.

Вона знімає лижну куртку, оту м’ятно-зелену, сідає навпроти мене, кладе свій червоний берет на стіл, розмотує кремовий шарф, скручує його в клубок і кладе на берет.

— Я щойно ходив до бару, — зізнаюсь я, — але подумав, що ти пішла кататись.

— Схили закриті. Через сніжницю.

Я знову визираю на вулицю.

— Яку ще сніжницю?

— Місцеве радіо варто слухати.

— У мене ліміт на прослуховування «Однієї ночі в Бангкоку».

Вона помішує свій шоколад.

— Краще вертайся — за прогнозами хуга вдарить до години. А під час хуги видимість — ярдів три. Це однаково що сліпота.

Вона з’їдає ложку піни і чекає, коли я таки зізнаюся, що в мене за біда.

— А я якраз виїхав з готелю Четвінда-Пітта.

— Я б на твоєму місці заїхала назад. Серйозно.

Я мугикаю, мов підбитий літак.

— Це проблемно.

— Що, нещастя в домі Руфуса Діда-Пердіда?

Я нахиляюсь до неї.

— Їхні гарячі дівахи з клубу «Вальпурґіс» виявились повіями. І просто зараз їхні сутенери обчищають хлопців до останнього centime. Я виліз через чорний хід.

Голлі ніяк не дивується цій типовій для лижного курорту історії.

— То який у тебе план?

Я дивлюся в її серйозні очі. Експансивна куля щастя розриває мої нутрощі.

— Не знаю.

Вона сьорбає гарячий шоколад, і я хочу бути цим шоколадом.

— Я б на твоєму місці турбувалася значно сильніше.

Я сьорбаю власну каву. На кухні пекарні шкварчить пательня.

— Не можу пояснити. Це… насувається метаморфоза. — Я бачу, що вона не розуміє, і її не випадає винуватити. — Голлі, в тебе буває таке, що ти просто… щось знаєш? Знаєш… Або, або… втрачаєш години. Не в сенсі «Ого як час летить», а в сенсі, — я клацаю пальцями, — і години немає. Буквально, за єдиний стук серця. Ну, можливо, ця штука з часом — таки омана, але я знаю, що моє життя змінюється. Метаморфоза. Кращого слова в мене нема… Тобі, до речі, дуже добре вдається приховувати подив, але я, мабуть, мелю абсолютно, абсолютно, абсолютно дикі речі.

— На три «абсолютно» забагато. Не забувай, що я працюю в барі.

Я опираюся сильній спокусі нахилитися й поцілувати її. Вона б дала мені ляпаса. Я вкидаю в каву грудку цукру. Тоді вона питає:

— І де ти плануєш бути під час цієї «метаморфози»?

Я знизую плечима.

— Вона стається зі мною. Не я з нею.

— І це звучить круто, але взагалі не відповідає на моє питання. Автобуси з міста не йдуть, а готелі переповнені.

— Як я й казав, це дуже невчасна сніжниця.

— Є речі, які ти мені не розповідаєш, правда?

— О, купа всього. Але я це, мабуть, і нікому не розповім.

Голлі дивиться вбік, вирішуючи…

Коли ми вийшли з центральної площі, там було хіба кілька зачуханих сніжинок, що кружляли на рівні даху, але вже за сотню ярдів і кілька поворотів звідти — ніби величезне сопло вентилятора завбільшки з Альпи здуває в долину ґарґантюанські масиви снігу. Сніг набивається мені в носа, в очі, під пахви, сніг женеться за нами в кам’яну арку, в печерний двір, де сміттєві баки вже наполовину поховані під снігом, всюди сніг, сніг, сніг. Голлі теребить ключем, і ми заходимо, крізь шпару за нами залітає сніг, за нами завиває вітер, доки вона не зачиняє двері, і раптом стає геть спокійно. Короткий коридор, гірський велосипед, сходи нагору. Щічки Голлі матово-рум’яні. Надто худа: на місці її мами я б напихав її калорійними десертами. Ми знімаємо куртки й черевики, і вона жестом запрошує мене першим піднятися устеленими килимом східцями. Угорі світло, простора квартира з паперовими абажурами і лакованими скрипучими мостинами. Квартира Голлі простіша, ніж мої покої в Гамбері, і це очевидно 1970-ті, а не 1570-ті, але я їй заздрю через цю квартирку. Вона чистенька і дуже скромно вмебльована: у вітальні лише стародавній телевізор і відик, непретензійний диванчик, крісло-мішок, журнальний столик, охайний стос книжок у кутку — і все. Кухонька теж мінімалістична: одна тарілка, миска, горня, ніж, виделка і ложка стоять у сушарці. В горщиках на полиці ростуть розмарин і шавлія. Домінують запахи тостів, сигарет і кави. Єдиний натяк на оздоби — невеличка олійна картина блідо-блакитного котеджу на зеленому схилі над срібним океаном. З великого вікна має відкриватися чудовий краєвид, але нині його затуляє заметіль, ніби статичний шум на розладнаному телику.

— Просто не віриться, — кажу я. — Стільки снігу.

— Це хуга. — Вона набирає чайник. — Вони трапляються. Що з твоєю кісточкою? Ти накульгуєш.

— Вилазив зі старого помешкання à la Людина-Павук.

— І приземлився à la Людина-Мішок-Бараболі.

— Я пропустив тиждень, коли мій скаутський гурток здавав «Стрибки з даху під час втечі від жорстоких сутенерів».

— У мене є еластичний бинт, можу позичити. Але спершу…

Вона відчиняє двері бокса з єдиним віконечком завбільшки як коробка від взуття.

— Моя сестра тут нормально спала, коли приїздила на тому місяці — на подушках з дивану і під покривалом.

— Тут тепло, сухо, — я кидаю торбу досередини. — Тут чудово.

— Добре. Тоді я сплю в своїй кімнаті, а ти спиш тут. Так?

— Ясно.

Якщо жінка тобою цікавиться, вона сама дасть тобі зрозуміти; якщо ні — жоден одеколон, подарунок чи комплімент не змусять її передумати.

— Я дуже вдячний, справді. Бог його знає, що б я робив, якби ти мене не пожаліла.

— Ти б вижив. Такі, як ти, завжди виживають.

Я дивлюсь на неї.

— Такі, як я?

Вона пирхає носом.

— Господи боже, Лембе, замотай, це ж не турнікет. — Голлі не вражена моїми медичними навичками. — Очевидно, «першу допомогу» ти також прогуляв. Які навички ти взагалі отримав? Ну, нічого. Добре, — вона відкладає цигарку, — я сама зроблю, але якщо ти пожартуєш хоч один тупорилий жарт про медсестру, я тобі зламаю другу кісточку дошкою для хліба.

— Жодних жартів про медсестер.

— Ногу на стілець. Я перед тобою на коліна не ставатиму.

Вона знімає мою рукозаду спробу перев’язки, нарікаючи на мою невмілість. Моя набрякла нога без шкарпетки виглядає чужою, оголеною і непривабливою на тлі пальців Голлі.

— Ось, натри спершу арніковою маззю — просто чудодійна проти синців і набряків, — вона дає мені тюбик.

Я слухаюсь, а коли кісточка починає блищати, вона обмотує ногу еластиком, ідеально збалансувавши тиск і фіксацію. Я стежу за її пальцями, за кучерявистим чорним волоссям, за тим, як її лице приховує і викриває її внутрішню погоду. Це не хіть. Хіть жадає, робить очевидне і знову ховається в лісі. Кохання більш жадібне. Кохання хоче цілодобової турботи, захисту, перстенів, присяг, спільних банківських рахунків, аромасвічок на дні народження, страхування життя. Дітей. Кохання — диктатор. Я знаю це, проте вогонь, що бухкає в моїх грудях, реве Ти Ти Ти Ти Ти Ти Ти все так само, і хрін я йому щось можу зробити. Вітер нападає на вікно.

— Не надто туго? — питає Голлі.

— Просто ідеально, — кажу я їй.

— Ніби сніг у сніговій кулі, — каже Голлі, спостерігаючи за хугою.

Вона розповідає мені про мисливців на НЛО, котрі приїздять у Сент-Аньєз, це якось плавно перетікає в те, як вона працювала на полуничній фермі в Кенті та на виноградниках Бордо, чому проблеми в Північній Ірландії не закінчаться без десегрегації шкіл, як вона колись проїхала на лижах через долину за три хвилини до сходження лавини. Я запалюю цигарку і розповідаю, як автобус, на який я не встиг у Кашмірі, злетів з дороги в Ладакху і впав з висоти п’ятсот футів, чому мешканці Кембриджа ненавидять студіків, чому на колесах рулетки є нуль, як чудово веслувати Темзою влітку о шостій ранку. Ми обговорюємо свої перші придбані сингли, «Екзорцист» проти «Сяйва», планетарії та мадам Тюссо. Ми триндимо, багато і впорожні, але вже спостерігати за тим, як Голлі Сайкс говорить, — приємність. Я знову спорожнюю попільничку. Вона розпитує мене про тримісячну навчальну програму в  коледжі Блайтвуд на півночі штату Нью-Йорк. Я розказую трохи підредаговані найцікавіші моменти, зокрема про те, як мене підстрелив мисливець, який думав, що я олень. Вона розповідає мені про свою подругу Ґвін, котра торік працювала в літньому таборі в Колорадо. Я розповідаю їй про те, як Барт Сімпсон подзвонив Мардж із літнього табору і заявив: «Я більше не боюся смерті», але вона запитує, хто такий Барт Сімпсон, тож мені доводиться пояснювати. Голлі говорить про гурт Talking Heads, ніби католичка про улюблених святих. І ми розуміємо, що ранок промайнув. Із пів пакунка борошна й того, що знайшлось у холодильнику, я готую піцу — і бачу, що її це вражає значно сильніше, ніж вона показує. Баклажан, томати, сир, песто і діжонська гірчиця. У холодильнику є пляшка вина, проте я подаю нам воду — щоб вона не подумала, ніби я хочу її підпоїти. Я питаю, чи вона не вегетаріанка — бо в неї навіть бульйонні кубики овочеві. Вона таки вегетаріанка — розповідає, що коли їй було шістнадцять, вона гостювала у тітки Айліш в Ірландії, «і ця вівечка підходить до мене, бекає, і я розумію, що, йоб твою мать, я ж їм її дітей!» Я зазначаю, що люди досконало вміють ігнорувати незручну правду. Після того, як я помив тарілки «замість квартплати», виявляю, що вона ніколи не грала в нарди, тож маркером роблю для нас дошку з коробки від пластівців. Вона знаходить якісь кості в банці у себе в шухляді, а замість шашок у нас срібняки і мідяки. На третій партії вона вже достатньо набила руку, щоб я зміг правдоподібно їй піддатися.

— Вітаю, — кажу. — Ти швидко вчишся.

— Подякувати тобі за те, що ти піддався?

— Я не піддавався! Серйозно, ти чесно в мене…

— А ще ти чудовий брехун, мажорчику.

Пізніше ми пробуємо телевізор, але буря дуже впливає на сигнал, тож на екрані та сама хуртовина, що й за вікном. Голлі знаходить чорно-білий фільм на відеокасеті, успадкованій від останнього мешканця квартири. Вона простягається на дивані, я пірнаю в крісло-мішок, а попільничка балансує на бильці між нами. Я намагаюся зосередитись на фільмі, а не на її тілі. Фільм британський, знятий, гадаю, десь наприкінці 1940-х. Кількох хвилин на початку бракує, тож ми не знаємо назви, але фільм доволі захопливий, незважаючи на дикцію Ноеля Коварда. Герої на круїзному лайнері перепливають якусь затуманену територію, і пасажири, Голлі та я навіть не відразу розуміємо, що всі вони мертві. Кожного персонажа поглиблює його передісторія — хороша чосерівська суміш, — перш ніж з’являється безсуперечний Ревізор, щоб визначити долю кожного з пасажирів у загробному житті. Енн, святенниця, потрапляє просто в рай, але її чоловік Генрі, австрійський піаніст і герой руху опору, наклав на себе руки — засунув голову в газову духовку — і тепер мусить працювати бортпровідником на подібному лайнері поміж світів. Дружина каже Ревізору, що відмовляється від раю, щоб бути зі своїм чоловіком. Голлі пирхає: «Ой, та ну!» Енн і Генрі чують дзенькіт скла і прокидаються в себе у квартирі, порятовані від витоку газу свіжим повітрям, що ллється крізь розбиті вікна. Струнне крещендо, чоловік і дружина обіймаються, радо вітаючи нове життя. Кінець.

— Що за рожеві шмарклі, — каже Голлі.

— А все ж нам було цікаво.

За вікном — рожево-бузкова матовість, тільки іноді сніжинки пролітають впритул до скла. Голлі підводиться, щоб зашторити вікно, але зупиняється і просто стоїть там, зачарована снігом.

— Який найтупіший вчинок у твоєму житті, мажорчику?

Я соваюся в кріслі-мішку. Він шарудить.

— Чому питаєш?

— Ти такий мегасамовпевнений. — Вона затягає штору і повертається до мене, майже звинувачувально. — Напевно, всі багаті такі, але ти — це взагалі інший рівень. Ти що, ніколи не робив дурниць, про які тобі тепер соромно — чи взагалі ганебно — згадувати?

— Якщо розказати всі сотні дурниць, які я зробив, будемо сидіти тут до наступного Нового року.

— Розкажи щось одне.

— Ну, тоді…

Мабуть, вона хоче якусь дражливу для мене таємницю — це ніби одне з тих тупорилих питань на інтерв’ю: «Яка ваша найбільша невдача?» Що я зробив достатньо дурного, щоб це пройшло за нормальну відповідь, але не настільки морально відразливого (à la Останній Стрибок Пенгаліґона), щоб нормальна людина нажахано сахнулась?

— Ну, в мене є кузен Джейсон, котрий виріс у Вустерширі в селищі Левади Чорні Лебеді. І от одного разу, коли мені було десь п’ятнадцять, ми з батьками приїхали в гості, а Джейсонова мама послала нас із Джейсоном у сільську крамничку. Він був за мене молодший і, як то кажуть, «малодухий». Я був його понтовий лондонський кузен, то як ще я міг розважитись? Вкрав у магазині пачку цигарок, заманив бідного Джейсона в ліс і сказав, що єдиний спосіб налагодити його гівняне життя, в якому всі ним попихають, — навчитись курити. Серйозно. Як лиходій із соціальної реклами про шкоду куріння. Мій скромний кузен сказав: «Добре», і через п’ятнадцять хвилин він уже стояв на колінах і блював далі ніж бачив. Отаке-от. Абсолютно тупий і жорстокий вчинок. Щоразу, коли про нього думаю, сумління каже спершу: «Ти мудак», — я кліпаю, щоби приховати брехню, — і я думаю: «Вибач, Джейсоне».

— А зараз він курить? — питає Голлі.

— Не думаю, що він після цього торкався цигарок.

— Може, того дня ти його інокулював.

— Може, й так. А ти як почала курити?

— І я пішла просто через болота Кенту. Жодного плану. Просто… — рука Голлі вказує в бурхливу далечінь. — Першої ночі спала в церкві десь у сраці світу і… отоді це сталося. Джеко зник. У «Капітані Марлоу» він скупався, Шерон йому почитала, мама побажала доброї ночі. Все було нормально, тільки що я десь повіялась. Тато, зачинивши паб, як завжди, пішов до Джеко в кімнату — вимкнути радіо. Він під нього засинав, слухав, як говорять іноземні голоси. Але настав ранок неділі, і Джеко не було на місці. Не було в пабі. Двері були замкнені зсередини, ніби в якомусь детективчику. Спочатку копи — і навіть мама з татом — подумали, що то я підлаштувала якусь штуку з Джеко, так що аж коли… — Голлі робить павзу, щоб заспокоїтись, — мене в понеділок після обіду відстежили до фруктової ферми на острові Шеппі, куди я обманом влаштувалася збиральницею, тільки тоді поліція почала нормально шукати. Через тридцять шість годин. Спершу собаки й оголошення по радіо… — Голлі витирає обличчя долонею, — тоді групки місцевих почали прочісувати пустирі навколо Ґрейвсенда, поліційні водолази стали перевіряти… сам розумієш де. Нічого не знайшли. Ні тіла, ні свідків. Минали дні, всі ниточки пішли за водою. Батьки на кілька тижнів закрили паб, я не ходила до школи, Шерон постійно плакала… — Голлі задихається. — Спершу ти молишся, щоб телефон задзвонив, а коли він дзвонить, ти боїшся почути погані новини і не береш слухавку. Мама геть захиріла, тато… Він раніше завжди жартував. А після того… він ніби… спорожнів. Я тижнями не виходила з дому. По суті, кинула школу. Якби Рут, моя братова, не втрутилась, не взяла все в свої руки, не змусила маму поїхати на осінь в Ірландію, чесно, не думаю, що мама б дожила до цього дня. Навіть зараз, через сім років, це досі… Страшно сказати, але коли я зараз чую в новинах, що десь там убили дитину, я думаю — це пекло, це найгірший кошмар, але батьки принаймні знають. Принаймні можуть оплакати. Ми не можемо. Тобто я знаю, що Джеко б вернувся додому, якби міг, але без доказів, без… — Голлі затинається, — тіла уява просто не затикається. Уява постійно питає: що, коли сталося те? Що, коли сталося се? Що, коли він досі живий, у підвалі в якогось психа, молиться, щоб саме сьогодні ви його знайшли? Але й це не найгірше…

Вона відводить погляд, щоб я не бачив її лиця. Без сенсу казати їй, щоб не поспішала, хоча її дорожній годинник на полиці показує п’ятнадцять по дев’ятій вечора. Я підкурюю їй цигарку і вкладаю просто в пальці. Вона наповнює легені та повільно спорожнює.

— Якби я на тих вихідних не втекла — через якогось тупого їбучого бойфренда, — чи пішов би Джеко того вечора з «Капітана Марлоу»? — Вона так і не повертається до мене. — Ні. Не пішов би. Тобто це моя провина. І зараз сім’я доводить мені, що все не так, і психолог, до якого я ходила, торочив мені те саме, всі кажуть одне. Але в їхніх головах щогодини і щодня не гупає одне-єдине питання: «Чи була це моя провина?» І відповідь на нього.

Вітер виграє партитуру божевільного органіста.

— Голлі, не знаю, що сказати…

Вона допиває свою склянку білого вина.

— …хіба що: «Припини». Це жорстоко.

Вона повертається до мене, очі червоні, обличчя шоковане.

— Так, — кажу я. — Жорстоко. Жорстоко щодо Джеко.

Очевидно, ніхто їй такого ніколи не казав.

— Постав себе на його місце. Уяви, що Джеко просто кудись забрів, ти пішла його шукати, але якесь… зло захопило тебе, і ти ніколи не повернулась. Ти б хотіла, щоб Джеко все життя прожив у самозвинуваченнях, тому що колись, одного дня, він вчинив щось бездумно і ти за нього злякалася?

Голлі дивиться на мене, ніби не може повірити, що я наважився сказати подібне. Власне, я теж не можу в це повірити. Вона ось-ось мене вижене к бісу.

— Ти б хотіла, щоб він жив на повну, — я не зупиняюся. — Хіба ні? Щоб він жив більш повно, а не менш. Ти б хотіла, щоб він прожив твоє життя замість тебе.

Відик обирає саме цей момент, щоб виплюнути касету. Голос Голлі зажований:

— То що, мені поводитись так, ніби нічого не сталося?

— Ні. Але перестань гризти себе за те, що ти не передбачила, як семирічна дитина відреагує на твій буденний акт підліткового бунту в 1984 році. Припини ховати себе живцем у цьому гівняному «Le Croc». Джеко твоя спокута не допоможе. Звісно, його зникнення змінило твоє життя — хіба могло не змінити? — але чому ти через це маєш цвиндрити свої таланти і свою молодість, розносячи коктейлі таким, як Четвінд-Пітт або я, щоб на цьому багатіли такі, як Ґюнтер, наркобариги, що обдирають своїх робітників?

— І що ж я тоді маю робити? — відрізає Голлі.

— Звідки ж мені знати? Мені не доводилось пережити те, що тобі довелось. Але раз ти вже спитала, в Лондоні є безліч Джеко, яким ти можеш допомогти. Утікачі, підлітки-безхатьки, жертви бозна-чого. Голлі, ти мені сьогодні дуже багато розповіла, і це честь для мене, навіть якщо ти думаєш, що така манера розмови зраджує твою довіру. Але я не почув нічого, що мало б завадити тобі жити корисним і — так — навіть повноцінним життям.

Голлі підводиться, вона зла, ображена і заплакана.

— Половина мене зараз хоче вдарити тебе чимось металевим. — Її голос серйозний. — Друга половина теж. Тому я йду спати. А тобі найліпше буде зранку піти. Вимкни світло, як лягатимеш.

Коли мене будить пружок тьмавого світла, в голові туман, а тіло спіймане в перекручений спальний мішок. Крихітна кімнатка, більше схожа на комірчину; силует дівчини в чоловічій футболці, достатньо мішкуватій, щоб слугувати нічною сорочкою, довге кучеряве волосся… Голлі: добре. Голлі, котру я відрадив від семирічного оплакування зниклого брата — ймовірно, мертвого і вправно похованого, — прийшла викинути мене без сніданку в дуже непевне майбутнє… Зле. Але віконечко досі темне як ніч. Мої очі досі болять від утоми. Моє сухе, попечене цигарками і піно-блан горло крекче:

— Уже ранок?

— Ні, — каже Голлі.

Коли дівчина засинає, її дихання стає глибшим. Її футон — це наш пліт, а сон — це ріка. Я проціджую всі навколишні запахи.

— Я давно не практикувалась, — каже вона мені у вихорі волосся, одягу і шкіри. Я кажу їй, що теж давно не практикувався, а вона відповідає:

— Триндиш, мажорчику.

Давно мертвий скрипаль грає сюїту Баха на радіогодиннику. Гівняний динамік тріщить на верхніх нотах, але я цю годину не проміняв би й на приватний концерт сера Єгуді Менухіна з його «страдіварі». Я б також не хотів повернутись до цілком незрілої дискусії, що того вечора розгорілася в нашому гамберівському колі в «Le Croc», про природу кохання, але якби я таки опинився там зараз, то сказав би Фіцсіммонсу et al, що кохання — це ядерна реакція в осерді сонця. Кохання — це вихор займенників. Кохання — це суб’єкт і об’єкт. Різниця між його присутністю і відсутністю дорівнює різниці між життям і смертю. Експериментально, нечутно, самими губами я промовляю до Голлі, котра дихає як море: «Я тебе кохаю». Тоді шепочу, приблизно з гучністю скрипки: «Я тебе кохаю». Ніхто не чує, ніхто не бачить, але так само і дерево падає десь у лісі.

Досі темно. Альпійська тиша бездонна. Світловий люк над ліжком Голлі вкритий снігом, але зараз, коли хуртовина вляглася, зорі вже мали би вийти. Я б хотів купити їй телескоп. Я міг би їй надіслати? Звідки? Моє тіло болить, воно аморфне, але мозок перебирає події вчорашнього дня і вечора, ніби колекціонер платівок — конверти з вінілом. На радіогодиннику примарний диктор на ім’я Антуан Тенґвей відпрацьовує «Нічну годину» з третьої до четвертої ночі. Як і всі найкращі діджеї, Антуан Тенґвей майже не говорить. Я цілую волосся Голлі, але вона, на мій подив, не спить:

— Коли це вітер влігся?

— Годину тому. Ніби хтось вимкнув.

— Ти вже годину не спиш?

— Рука заніміла, але я не хотів тебе турбувати.

— Ідіот. — Вона припіднімається, щоб я забрав руку.

Я намотую її довгий кучерик собі на палець і проводжу ним по губах.

— Я вчора наговорив зайвого. Про твого брата. Вибач.

— Вибачення прийнято. — Вона ляскає гумкою моїх боксерів. — Очевидно. Може, мені треба було це почути.

Я цілую її змотані кучері, тоді розпускаю їх.

— А в тебе, бува, не лишилося цигарок?

Я бачу, як вона всміхається в оксамитовій темряві: лезо щастя просковзує між моїми ребрами.

— Що?

— Скажи слово «бува» у Ґрейвсенді, і тебе розіпнуть на розв’язці Еббсфліт за підозрою в симпатіях консерваторам. Боюся, цигарок уже нема. Я вчора виходила купити, але зустріла напівпривабливого переслідувача, котрий дуже кмітливо став бездомним якраз за сорок хвилин до хуртовини, тож мені довелося вертатись без покупок.

Я проводжу пальцями по її вилицях.

— Напівпривабливого? От ти теля.

Вона позіхає октавою.

— Сподіваюсь, завтра ми зможемо звідси викопатися.

— А я сподіваюсь, що ні. Мені подобається лежати з тобою в заметі.

— Ну так, але в декого з нас є така штука, як робота. Ґюнтер завтра чекає повний зал. У туристів сезон шлюбних ігор і вечірок.

Я зариваюсь головою у згин її голого плеча.

— Ні.

Її рука досліджує мою лопатку.

— Що «ні»?

— Ні, ти завтра не можеш піти в «Le Croc». Вибач. По-перше, тепер я твій мужчина, і я це забороняю.

Чую ссс-ссс — ніби сміється.

— По-друге?

— По-друге, якщо ти підеш, мені доведеться перестріляти всіх чоловіків віком від дванадцяти до дев’яноста, котрі наважаться з тобою заговорити, плюс усіх лесбійок. А це сімдесят п’ять відсотків клієнтури «Le Croc». І завтра на всіх передовицях: «Кривава різанина в Альпах» і «Лемб-різник», а ти ж вегетаріанка і пацифістка, тобто, напевне, не схочеш бути причетною до масового мордування туристів, тому краще посидь, — я цілую її ніс, чоло і скроню, — цілий день зі мною.

Вона притуляється вухом до моїх ребер.

— Ти чув своє серце? У тебе там ніби Кіт Мун. Серйозно. Я що, переспала з мутантом?

Покривало зісковзнуло з її плеча; я натягую його назад. Якийсь час ми мовчимо. Антуан шепоче в своїй радіостудії, де б вона не була, і запускає «In a Landscape» Джонні Кейджа. Пісня звивисто розгортається.

— Якби у часу була кнопка павзи, — кажу я Голлі Сайкс, — я б її натиснув. Просто, — я натискаю пальцем поміж її бровами, — тут. Уже.

— Але якби ти це зробив, цілий всесвіт завмер би, навіть ти, так що ти не зміг би знову натиснути старт. Ми б застрягли тут навіки.

Я цілую її в губи, і всюди шумує кров.

Вона мурмотить:

— Ми цінуємо щось лише тому, що знаємо, що воно закінчиться.

Коли я прокидаюсь наступного разу, кімната Голлі сіра, ніби ми провалились крізь паковий лід. Шепіт Антуана давно зник: на радіо шумить франко-алжирський реп, а на моєму годиннику 8:15. Вона в душі. Сьогодні я повинен або змінити своє життя, або не змінити. Я віднаходжу свій одяг, розпрямляю перекручену ковдру і викидаю зужиті серветки в маленьку плетену корзинку. Тоді помічаю велику і круглу срібну підвіску, намотану на поштівку, приліплену до стіни над коробкою, що тут править за нічний столик. Підвіска — лабіринт борозен і виступів. Вона зроблена вручну, надзвичайно ретельно, хоч і надто важка, аби носити її довго, і надто велика, аби не привертати увагу всіх навколо. Я намагаюсь пройти лабіринт на око, раз, двічі, тричі. Тільки взявши підвіску в руки і простеживши шлях нігтем мізинця, я дістаюсь до центру. Якби лабіринт був справжнім і хтось там дійсно загубився, для виходу знадобилися б час і талан. Я підгадаю час і запитаю Голлі про нього.

А поштівка? Це може бути один із сотень підвісних мостів будь-де у світі. Голлі досі в душі, тож я знімаю поштівку зі стіни й перевертаю…

Г’юґо Лембе, знайомся, це Ревнощі. Ого. «Ед». Як він посмів надсилати Голлі поштівку? Чи ще гірше — може, це був набір поштівок? Чи надсилав він їй щось із Афін? Він її хлопець? От чому, виявляється, Нормальні Люди коять злочини на ґрунті ревнощів. Я хочу забити Едову голову в колодки і кидати йому на лице двокілограмові гіпсові репліки Ісуса з Ріо, доки розквашу начисто. Саме це Оллі Квінн хотів би зробити зі мною, якби дізнався, що я шкварив Несс. Тоді я помічаю дату 1985 — ну слава Богу! Алілуя. Але секундочку: чому це Голлі возила з собою його поштівку цілих шість років? Цей кретин навіть не знає, що «шпінарети» насправді «мінарети». Хіба що це внутрішній жарт. Тоді ще гірше. Як він сміє мати з Голлі внутрішні жарти? Це Ед подарував їй підвіску з лабіринтом? Було б логічно. Коли я був у ній, чи уявляла вона, що я — це він? Так так так, я знаю, що ці плутані думки сміховинні та лицемірні, але вони болять. Я хочу згодувати Едову поштівку своїй запальничці і спостерігати, як міст через Босфор на пару з тим сонячним днем і його недозрілим репортажем горять синім полум’ям. Тоді я просто змив би попіл у каналізацію, як росіяни зробили з останками Адольфа Гітлера. Ні. Глибокий вдих, заспокойся, Гітлер тут ні до чого, краще зосередитись на «Па-па, Ед». Справжній хлопець написав би «З любов’ю, Ед». Але є ще оце «цілую». Також слід врахувати, що раз уже Голлі в 1985 році у Ґрейвсенді отримувала поштівки, то Ед ніяк не міг шкварити її на скрипучому європейському матраці. Ед — це, мабуть, такий собі не-коханець-і-не-друг.

Мабуть.

«Душ вільний, якщо хочеш», — каже вона з-за дверей, і я відгукуюся: «Дякую», нейтрально, їй у тон. Зазвичай мені подобається незобов’язувальна прямота наступного ранку, але з цим дерев’яним кілком на ім’я «Кохання», що пронизує серце, я хочу доказів інтимності, і мені доводиться тамувати надзвичайно сильне бажання просто підійти і поцілувати Голлі. А що, коли ні? Не силуй. Я ошпарююся під душем, перевдягаюся в свіжий одяг — а що доводиться робити втікачам заради прання? — і йду на кухоньку, де знаходжу цидулку:

Г’юґо, я боягузка, коли доходить до прощань, ну от я пішла в «Le Croc» прибирати. Якщо ти хочеш лишитися на сьогодні, принеси мені сніданок, а я знайду тобі віничок для пилюки і фартушок з мереживами. Якщо не прийдеш, то таке життя і щасти з метаморфосою (воно так пишеться?). Г.

Не любовний лист, але ця записка від Голлі мені цінніша за кожне повідомлення на світі, поза конкуренцією. Її зорроподібна розписка Г водночас інтимна й рунічна. У неї не дівочий почерк, радше як курка лапою, з погляду каліграфії, але читомий, якщо примружитись, а ще — її. Відкриття. Я складаю записку до гаманця, одягаю куртку, спускаюся по сходах, виходжу надвір, іду ланцюжком залишених Голлі слідів, поволі, через подвір’я, бо снігу навалило доволі і ранішній холод горне, як ковдра, та небо блакитне, як блакитна Земля з небес, а сонце гріє, як подих коханої, щоб я геть не змерз; а бурульки яскраво додолу скрапують на крутосхилій вулиці з книжки оповідань, де перехожі по вінця напоєні горами, діти радіють життю, літають сніжки ворожі; ніби розкритий агент, я піднімаю руки, кричу «Je me rends!», та сніжка влучає в чоло, я озираюсь, шукаю, де це мале гівно, тоді хапаюсь за серце — мене підстрелив цей чорт, — малі кричать «Il est mort! Il est mort!», та я воскрес, і от вони тікають, як від палиці хорт, десь за рогом тут площа — ось, ще не минуло навіть миті, і я на наймилішій у світі центральній площі: ось «Hôtel Le Sud», гострі карнизи і, ніби іграшковий, тут дзвенить годинник на дзвіниці, карбує дев’ять, зусібіч над містом Альпи височіють, я помічаю креперію через дорогу від пекарні, де все почалось щойно вчора, те, що продовжиться тепер; «I’m Not In Love»²² — це 10CC, та, au contraire, все саме так; мені здається, пекар знає, що я лиш Голлі помічаю в усіх поверхнях, як ікону: її волосся, губи, скроні та одяг, чую лиш «щось типу», «правда» і «триндиш», пригадую ельфійські вушка, м’якість шкіри, подушку, з-під ковдри видніються лиш небесно-блакитні очі, запах шампуню, її запах ще з ночі, з кожним кроком підходжу все ближче; цікаво, про що вона зараз думає… гадає, чи я таки прийду? Машини їдуть неквапливо, та чоловічок ще червоний . . .

Захльосканий кремовий «лендкрузер» гальмує просто біля мене. Перш ніж я розгублюю весь настрій через необхідність його обходити, дзеркальне вікно водійських дверей опускається, і я припускаю, що це турист хоче запитати, куди йому далі. Але ні, я помиляюсь. Я знаю цього приземкуватого, дебелого водія в рибальському светрі.

— Здоров, Г’юґо. Виглядаєш як чоловік, у котрого душа співає.

Його зраджує новозеландський акцент.

— Елайджа Д’Арнок, король кембриджських стрільців.

Хтось є на задньому сидінні, але нас не знайомлять.

— Судячи з того, що ти не дивуєшся, — кажу Д’Арноку, — наша зустріч не випадкова.

— Так точно. Міс Константін передає вітання.

Я розумію. Треба обирати між двома метаморфозами. Одна називається Голлі Сайкс, а друга… а яка, власне, друга?

Елайджа Д’Арнок ляскає по борту «лендкрузера».

— Застрибуй. Розберися, що це все означає, або помри в невіданні. Зараз або ніколи.

За патісерією, у провулочку, бачу вивіску з крокодилом над баром Ґюнтера. Скільки, п’ятдесят кроків? «Обирай дівчину! — радить обпоєний коханням, оновлений Скрудж у мені. — Уяви її лице, коли ввійдеш!» Більш тверезий Я закладає руки, дивиться на Д’Арнока і питає: «А що далі?» Ну, ми поснідаємо, я допоможу Голлі прибрати в барі, заляжу в неї вдома, аж доки мої друзі-гамберівці не полетять додому, ми будемо трахатися як кролики, аж доки ледве зможемо ходити, і коли наше дихання ще буде швидким і уривчастим, я вибовкну: «Я тебе кохаю», — і це буде щиро, і вона вибовкне: «Я теж тебе кохаю, Г’юґо», — і це теж буде щиро, саме тоді, саме там. А що далі? Я зателефоную методистові в коледж Гамбер, скажу, що в мене був нервовий зрив і я хочу взяти академвідпустку перед закінченням університету. Сім’ї скажу… щось — гадки не маю що саме, але щось вигадаю — і куплю Голлі телескоп. А далі? Виявиться, що я більше не думаю про неї кожну хвилину в житті. Те, як вона каже «типу того» чи «правда», почне дратувати, і настане день, коли я зрозумію, що «тобі потрібна лише любов» — це навіть не напівправда. А що далі? Детективка Шіла Янґ до того часу вже мене вистежить, її швейцарські колеги побалакають зі мною на вокзалі та дозволять повернутись до Голлі, тільки якщо я віддам паспорт. «А це все що означає, мажорчику?» І тоді мені доведеться зізнатись — або в тому, що я вкрав у  жертви інсульту колекцію цінних марок, або в тому, що завів свого однокурсника з Гамбера в такі борги, що він убився, з’їхавши зі скелі. Або в обох злочинах одночасно, та це навряд чи й важливо, бо на той момент Голлі вже віддасть мені телескоп і змінить замки. Що далі? Я погоджуся повернутись до Лондона на допит, але візьму паспорт Маркуса Енідера і куплю дешевий квиток на Далекий Схід чи в Центральну Америку? З таких наративів виходять хороші фільми, але паршиві життя. А що далі? Перебиватимусь на грошах Маркуса Енідера, доки не прийму неминуче, відкрию бар для студентів-іноземців і перетворюсь на Ґюнтера. Я помічаю срібну парку на пасажирському сидінні біля Д’Арнока.

— А можна попросити розповісти…

— Це так не працює. Щоб залишити старе життя позаду, потрібен стрибок віри. Справжня метаморфоза не супроводжується графіками.

Навколо триває життя, нечуле до моєї дилеми.

— Але ось що я тобі скажу, — каже новозеландець. — Нас усіх знайшли і запросили, крім нашого засновника. — Д’Арнок киває на незримого чоловіка на задньому сидінні. — Так що я добре знаю, як ти зараз почуваєшся, Г’юґо. Цей простір між бордюром і машиною — прірва. Але ми тебе давно примітили, розглянули і задокументували, тож ти, якщо переступиш цю прірву, матимеш успіх. Матимеш вагу. Чого б ти не хотів, зараз чи будь-коли, — отримаєш.

Я питаю:

— Ти зробив би такий самий вибір знову?

— Якби знав усе те, що знаю зараз, я вбив би за можливість сісти в цю машину. Вбив би. Те, що робила Міс Константін, — наприклад, можливість поставити час на павзу, як у Королівському коледжі, чи зробити з безхатька свою маріонетку — лише вступ до першого уроку. Тут набагато більше, Г’юґо.

Я пригадую, як раніше обіймав Голлі.

Проте ми любимо відчуття любові, а не людину.

Яку ж запаморочливу радість я зараз відчуваю — просто зараз, у цю мить.

Це відчуття обраності, бажаності, турботи.

Воно жалюгідне, якщо міркувати на тверезу голову.

Отож. Мені пропонують справжню фаустівську угоду.

Я мало не всміхаюся. «Фауст», як правило, закінчується не дуже добре.

А який кінець тоді щасливий? Як у Бригадира Філбі?

«Він відійшов у мирі, в оточенні рідних».

Якщо це щасливий кінець, то хай, блядь, подавляться.

Коли доходить до діла, хто такий Фауст без своєї угоди?

Ніщо. Ніхто. Ми ніколи про нього не почуємо. Квінн.

Домінік Фіцсіммонс. Ще один розумний аспірантик.

Ще один сірий мешканець передмістя, що труситься в електричці.

Задні двері «лендкрузера» відчиняються на дюйм.

Чоловік — засновник — на задньому сидінні авта поводиться так, ніби мене там немає, а Д’Арнок нічого не каже, просто везе нас геть із центральної площі, тож я тихо сиджу й оглядаю свого супутника у відображенні: приблизно сорок п’ять, окуляри без оправи, густе, штучно підсивіле волосся, ямка на підборідді, чисто виголений, шрам на щелепі — за цим шрамом точно є своя історія. Стрункий і підтягнутий. Колишній військовий із центральної Європи? З одягу годі щось зрозуміти: дебелі черевики по кісточки, чорні молескінові штани, шкіряний піджак, колись чорний, а зараз поношено-сірий. Якби ви помітили такого в юрбі, то легко могли б подумати «архітектор» чи «викладач філософії»; тільки от ви його, радше за все, не помітили б.

Із Лафонтен-Сент-Аньєза ведуть лише дві дороги. Одна вгору, до оселі Ля-Ґуй, але Д’Арнок обирає іншу, що спускається в долину до Езеня. Ми проминаємо поворот на шале Четвінда-Пітта, і я міркую, чи не переймаються хлопці за мене, чи просто зляться, що я залишив їх наодинці з тим сутенером. Я міркую, але не хвилююся. Через хвилину виїжджаємо з містечка. Дорога обрамлена підняттям, обваленими сніговими стінами, і Д’Арнок їде обережно — в машини зимові колеса, а дорога посипана сіллю, проте це однаково Швейцарія в січні. Я розстібаю куртку і думаю, що Голлі зараз дивиться на годинник над баром, але скруха — для нормальних.

— Вчора ми вас загубили, — каже другий пасажир з поставленим європейським акцентом. — Буря заховала вас.

Тепер я вивчаю його уважніше.

— Так, у мене були певні розбіжності з власником житла. Вибачте, якщо це завдало вам клопоту… пане.

— Називайте мене містер Пфеннінґер, містере Енідер. «Енідер». Чудовий вибір. Головна річка на острові Утопія.

Чоловік спостерігає за чорно-білим світом схилів улоговини, за похованими під снігом полями і фермами. Річка плине вздовж дороги, чорно і прудко.

Починається інтерв’ю.

— Чи можу я запитати, як ви дізнались про Енідера?

— Ми за вами стежили. Нам потрібно знати про все.

— Ви працюєте на якісь служби безпеки?

Пфеннінґер хитає головою.

— Наші кола перетинаються дуже нечасто.

— То у вас немає політичної програми?

— Поки нас не чіпають — немає.

Д’Арнок сповільнює хід і скидає передачу на небезпечному повороті.

Пора говорити прямо:

— Хто ви, містере Пфеннінґер?

— Ми — Анахорети Присмеркової Церкви Сліпого Катара Монастиря Томаситів на перевалі Сідельгорн. Погодьтеся, назва не з простих, тож ми називаємо себе просто Анахоретами.

— Я б погодився з тим, що назва дуже вільномулярська. Ви масони?

У його очах зблискує поблажливий вогник.

— Ні.

— Тоді, містере Пфеннінґер, навіщо існує ваша група?

— Щоб забезпечити нескінченне виживання самої себе, залучаючи членів до Психозотерики Тіньового Шляху.

— А ви… засновник цієї… групи?

Пфеннінґер дивиться поперед себе. Високовольтні лінії пірнають і підносяться від опори до опори.

— Я — Перший Анахорет, так. Містер Д’Арнок — П’ятий Анахорет. Міс Константін, з котрою ви вже бачилися, Другий.

Д’Арнок обережно обганяє машину, що посипає дорогу сіллю.

— Психозотерика, — кажу я, — Не знаю такого слова.

— На дух мій сон печать поклав, згас вир людських страхів, — цитує Пфеннінґер.

Він виглядає так, ніби щойно сказав якийсь делікатний дотеп, і я розумію, що він щойно говорив без слів. Його губи були стулені докупи. А це неможливо. Тож я, либонь, помиляюся.

— Вона вже чути не могла потік земних років.

Знову. Голос прозвучав у моїй голові соковито й лунко, ніби з першокласних навушників. Його лице немовби кидає мені виклик, заохочує припустити, що це все шахрайство.

— Вона без руху, без снаги; німа, глуха й сліпа.

Ні приглушеного голосу, ні деренчливої гортані, ні промовистої шпарки в кутику рота. Запис? Заради експерименту я притискаю долоні до вух, але голос Пфеннінґера лунає так само чітко:

— Верта в землі буденний план, як скелі і трава.

Я сиджу з роззявленим ротом. Стуляю рота. Питаю:

— Як?

— Є одне слово, — вголос каже Пфеннінґер. — Вимов його.

Тож я здобуваюсь на бурмотіння:

— Телепатія.

Пфеннінґер звертається до водія:

— Ви це чули, містере Д’Арнок?

Елайджа Д’Арнок дивиться на нас в оглядове дзеркальце.

— Так, містере Пфеннінґер, чув.

— Коли я тільки запрошував до нас містера Д’Арнока, він звинуватив мене в черевомовстві. Ніби я якийсь артист вар’єте.

Д’Арнок заперечує:

— У мене не було освіти містера Енідера, а якщо слово «телепатія» тоді вже існувало, то на Чатемі про нього не чули. А ще я був попечений і контужений. 1922 рік був надворі.

— Ми пробачили вас іще кілька десятиліть тому, містере Д’Арнок. І я, і моя маленька дерев’яна маріонетка з рухомою щелепою. — Пфеннінґер зиркає на мене, в очах іскринки сміху.

Від їхньої балачки все стає тільки химерніше. 1922? Чому Д’Арнок сказав «1922»? Чи то було 1982? Але це неважливо: телепатія справжня. Телепатія існує. Хіба що останні шістдесят секунд мені примарились. Ми проминаємо гараж, біля якого механік відкидає сніг. Проминаємо поле, в якому біла лисиця стоїть на пеньку, нюхаючи повітря.

— Тож, — у мене в роті пересохло, — психозотерика — це телепатія?

— Телепатія — це одна з нижчих дисциплін, — відповідає Пфеннінґер.

— Це нижча дисципліна? Що ще може робити психозотерика?

Небом пробігає хмарка, світло обливає бистрину.

Пфеннінґер запитує:

— Який сьогодні день, містере Енідер?

— Ем… — відповідь доводиться вишукувати. — Друге січня.

— Точно. Друге січня. Запам’ятайте. — Містер Пфеннінґер дивиться на мене: його зіниці звужуються, і я відчуваю укол в чоло. Я…

…кліпаю, і «лендкрузера» немає, а я на широкому і довгому кам’янистому прискалку, на крутому кряжі, під високогірним сонцем. Не падаю тільки тому, що вже сиджу на холодній кам’яній брилі. Кілька разів переводжу подих від паніки й шоку: мій подих повисає в повітрі, ніби розмиті порожні хмарки в мальописі. Як я тут опинився? Де я взагалі? Навколо мене руїни того, що колись могло бути церквою, дах провалений. Можливо, це був монастир — он далі ще кілька стін. Землю вкриває глибокий, по коліна, сніг; прискалок уривається за кілька футів попереду, біля низької стіни. Позаду руїн здіймається гола скеля. Я в лижній куртці, обличчя і вуха розігріті, в них пульсує кров, ніби хтось їх щойно розтер. Але всі ці деталі — ніщо порівняно з наріжним, велетенським фактом: щойно я був на задньому сидінні машини з містером Пфеннінґером. Д’Арнок сидів за кермом. А зараз… зараз…

— Вітаю з поверненням, — каже Елайджа Д’Арнок справа від мене.

Я зіпаю: «Господи!» — і підстрибую, посковзуюся, підстрибую і припадаю до землі в режимі «битись або тікати».

— Спокійно, Лембе! Я знаю, це моторошнувато… — він сидить і розкручує термос, — але ти в безпеці. — Його срібна парка поблискує на світлі. — Хіба що вирішиш кинутися зі скелі, як безголова курка.

— Д’Арноку, де… Що сталося і де ми зараз?

— Там, де все почалося, — каже Пфеннінґер, і я повертаюся в інший бік, ледве уникнувши другого інфаркту. На ньому хутряна вушанка і валянки. — У Монастирі Томаситів на перевалі Сідельгорн. У тому, що від нього залишилося. — Він пробирається крізь сніг до низенької стіни і визирає вниз. — Поживеш трохи в такому місці — і як тут не повірити в божественне…

Вони мене накачали чимось і затягнули сюди. Але нащо?

І як? Я в «лендкрузері» нічого не їв і не пив.

Гіпноз? Пфеннінґер дивився просто на мене, коли я вирубався.

Ні. Гіпноз — це дешевий поворот для гівнофільмів. Надто тупо.

Тоді я пригадую Міс Константін у капелі Королівського коледжу. Що, коли вона тоді викинула мене з реальності, як оце Пфеннінґер щойно?

— Ми призупинили вас, містере Енідер, — каже Пфеннінґер, — щоб обшукати на пасажирів. Це процедура інтрузивна, проте береженого, самі знаєте…

Якщо йому чи Д’Арноку це все щось каже, то я поняття не маю, про що вони.

— Не уявляю, про що ви говорите.

— Я б стривожився, якби на цьому етапі ви уявляли, про що я.

Я обмацую голову, шукаю ушкодження.

— Скільки часу я був у відключці?

Пфеннінґер дістає примірник «Die Zeit» і дає мені. На передовиці Гельмут Коль потискає руку шейха Саудівської Аравії. То й що? Тільки не кажіть, що в це ще й німецький канцлер замішаний.

— Дата, містере Енідер. Гляньте на дату.

Ось вона, під назвою: 4 Januar 1992.

А це ніяк не може бути правдою: сьогодні 2 січня 1992 року.

У машині Пфеннінґер сказав мені запам’ятати дату. Оце щойно.

Щойно. А проте «Die Zeit» наполягає, що сьогодні 4 січня 1992.

Я почуваюсь так, ніби падаю. Два дні непритомності? Ні, радше вже газета — підробка. Я гортаю сторінки, відчайдушно намагаючись знайти докази тому, що все не те, чим здається.

— Це може бути підробка, — поступається Пфеннінґер, — але нащо мені створювати фальшивку, яку можна легко спростувати?

Я почуваюсь, ніби мені зацідили в голову, і, як зараз розумію, ще й шалено голодний. Перевіряю свою щетину. Я голився сьогодні вранці, у Голлі. Вона відросла. Я відступаю назад, я боюся Елайджу Д’Арнока і цього містера Пфеннінґера, цих… паранормальних… хуйзнахтотаких, треба забиратися, тікати…

…куди? Наші сліди в снігу зникають за поворотом. Можливо, за центром для відвідувачів тут припарковане авто, можливо, там є телефон, а можливо, там тридцять кілометрів льодовика і розколин у кризі. У протилежному напрямку прискалок, на якому ми стоїмо, звужується до чагаря впертих сосонок, а далі просто прямовисна крига і скеля. Пфеннінґер вивчає мене, а Д’Арнок наливає грудкувату рідину в кришку термоса. Я хочу закричати: «Пікнік?!» Стискаю голову з боків. Отямся, заспокойся. Зараз пізнє пообіддя. Хмари, розмазані по небу, набувають металевого полиску. Годинник — я залишив його у ванній Голлі. Я підходжу до низенької стіни, за кілька кроків від Пфеннінґера земля уривається на п’ятдесят метрів, а нижче — дорога. Там потворний модерний міст, перекинутий через глибоке урвище, і дорожній знак, який мені з такої відстані годі прочитати. Дорога спинається до мосту впродовж десь п’ятисот метрів, звивається із захованих тінями схилів. За мостом дорога зникає за ребром гори, на якій ми стоїмо, біля склистого водоспаду, що забарвлює глибоку тишу. Ми, знак, міст і дорожнє покриття: більше тут немає жодних ознак двадцятого століття. Я питаю:

— Чому ви привели мене сюди?

— Це здалось доречним, — каже Пфеннінґер, — принаймні раз ми вже у Швейцарії. Але спершу запустіть трохи шлунок: ви з четверга нічого не їли.

Д’Арнок сидить поруч зі мною, горня парує. Я відчуваю запах курки і шавлії, і мій шлунок стогне.

— Не попечи язик.

Я дмухаю і обережно сьорбаю. Смачно.

— Дякую.

— Поділюсь рецептом.

— Пересування в стані призупинки — ніби подвійна граната в мозку, але, — Пфеннінґер зчищає сніг із низенької стіни і жестом показує мені сісти біля нього, — карантин був необхідний для того, щоб ми могли пустити вас у наш світ. З обіду другого числа ви були в шале біля Обервальда, недалеко звідси, а сюди ми привезли вас сьогодні вранці. Та вершина — це Ґальмігорн, ота-от — Лекігорн, а отам у нас Сідельгорн.

Я питаю:

— А ви звідси, містере Пфеннінґер?

Пфеннінґер дивиться на мене.

— З цього кантону. Я народився в Мартіньї у 1758-му. Так, 1758-му. Вчився на інженера, а навесні 1799 року на службі в Гельветійської Республіки приїхав сюди контролювати ремонт предка цього мосту, що сполучає береги прірви під нами.

Якщо Пфеннінґер у це вірить, то він псих. Я повертаюся до Д’Арнока, сподіваючись, що він підтримає мене своєю адекватністю.

— Я? Я народився в 1897-му, — фіґлярським голосом каже Д’Арнок, — дуже далеким підданим королеви Вікторії, у будиночку з каменю й торфу на острові Пітт, за триста кілометрів на схід від Нової Зеландії. Коли мені було двадцять, ми з кузеном на кораблі з вівцями попливли у Крайстчерч. Вперше на твердій землі, вперше в борделі, вперше в рекрутській конторі. Записалися в Анзак — вибір був: або заморські пригоди за короля та імперію, або шістдесят років овець, дощів та інцесту на острові Пітт. Я приїхав у Ґалліполі, а ти знаєш вашу історію, так що в курсі, що мене там чекало. Містер Пфеннінґер знайшов мене у шпиталі біля Лайм-Реджиса, вже після війни. Я став Анахоретом у двадцять вісім, звідси цей вічний хлоп’ячий вигляд. Але наступного тижня мені буде дев’яносто чотири. Тому так. Божевільні оточили тебе зусібіч, Лембе.

Я дивлюся на Пфеннінґера. На Д’Арнока. На Пфеннінґера. Телепатія, призупинки і Єті просто просили мене переглянути можливості мозку, але ця заява суперечить набагато фундаментальнішому закону.

— Ви кажете…

— Так, — каже Пфеннінґер.

— Що Анахорети…

— Так, — каже Д’Арнок.

— Не помирають?

— Ні, — похмурніє Пфеннінґер. — Авжеж, ми помираємо — від нападу чи нещасного випадку. Але не від старості. Не в анатомічному сенсі.

Я відводжу погляд на водоспад. Вони або божевільні, або брехуни, або — і це турбує мене найбільше — ні те, ні те. Голові надто жарко, тож я скидаю шапку. Щось врізається в зап’ястя — це тоненька чорна гумка Голлі Сайкс. Я її знімаю.

— Панове, — я звертаюсь до краєвиду, — не уявляю, що мені думати чи казати.

— Значно мудріше, — каже Пфеннінґер, — не квапитися з висновками, ніж притьмом кидатися до хибних. Є одне місце, яке ми хочемо вам показати.

— Дозволь тобі показати Присмеркову Церкву.

Я роззираюся в пошуках ще однієї споруди.

— А де вона?

— Неподалік, — каже Пфеннінґер. — Бачиш оту зламану арку? Дивись.

Елайджа Д’Арнок помічає мою тривогу.

— Ми не приспимо тебе ще раз. Слово скаута.

Зламана арка обрамляє панораму, де сосна, незаймана засніжена земля та крута скеля. Миті шугають повз мене, ніби пташки. Небо блакитне, як висока нота, а гори майже прозорі. Я чую, як водоспад злітає зі скелі, бризкає і гуркоче. Переводжу погляд на Д’Арнока, котрий глядить туди, куди маю глядіти я.

— Дивись.

І я помічаю оптичну ілюзію. Овид крізь арку починає хилитатися, ніби надрукований на підхопленому вітром серпанку, ніби зараз його відгортає елегантна біла рука у вишуканому прусському блакитному рукаві. Міс Константін, біла, як слонова кістка, і золота, визирає звідти, здригаючись від раптового гострого холоду.

— Пройма, — мурмотить Елайджа Д’Арнок. — Наша.

Я здаюсь. Портали з’являються нізвідки. Люди можуть зупиняти час. Телепатія так само справжня, як і телефони.

Про неможливе можна домовитись.

Межі можливого можна посунути.

Міс Константін питає:

— То ви приєднуєтесь, містере Енідер?

Весільний гармидер. 2004

16 квiтня

— Якщо питаєш, чи є в мене залежність від війни, — кажу я Брендану, — то ні. Нема в мене ніякої залежності.

Мій голос звучить роздратовано. Певно, я таки роздратований.

— Не в тебе, Еде! — Мій віртуальний шваґро приховує намагання позадкувати за тоніблерівською ввічливістю. Брендан схожий на трудоголіка-забудовника років сорока п’яти, котрому випав нечастий вихідний. Зрештою, ним він і є. — Ми знаємо, що в тебе нема залежності від війни. Очевидно. Тобто ти ж прилетів до самої Англії на весілля Шерон. Ні, я просто питаю, чи буває таке, що військовий репортер типу як підсідає на адреналін життя в гарячих точках. Та й усе.

— Так, буває, — зізнаюсь я, потираючи око і мріючи про біґ-мак. — Але мені це не загрожує. Симптоми доволі очевидні.

Я прошу в юної офіціантки, що пробігає повз нас, іще один «Ґленфідіх». Вона каже, що зараз принесе.

— А які симптоми? — Шерон на чотири роки молодша від Голлі та має кругліше лице. — Просто цікаво.

Я почуваюся загнаним у кут, але рука Голлі знаходить мою під лавкою і міцно стискає.

— Симптоми звикання до гарячих точок. Ну, мабуть, не відрізняються від стереотипів про іноземного кореспондента. Нестабільні шлюби, відчуженість від сімейного життя, невдоволеність життям цивільним. Зловживання алкоголем.

— Сподіваюсь, не «Ґленфідіхом»? — Дейв Сайкс, сумирний чоловічок і батько Голлі, трохи розряджає атмосферу.

— Сподіваюсь, ні, Дейве.

Сподіваюсь, ми зійдемо з цієї теми.

— Еде, ти, мабуть, бачив якусь гардкорну дичину, — каже Піт Веббер, бухгалтер, затятий роверист і завтрашній наречений. Піт вухатий, його волосся стрімко відступає на тім’я, але Шерон кохає його, а не його фолікули. — Шерон каже, ти був у Боснії, Руанді, Сьєрра-Леоне, Багдаді. Там, куди люди стараються зайве не пхатися.

— Деякі журики роблять кар’єру в бізнесі, деякі цікавляться пластичними операціями в зірок. Я свою кар’єру зробив на війні.

Піт вагається.

— І ніколи не думав: «Чому війна?»

— Мабуть, я маю імунітет до чарів силікону.

Офіціантка приносить мені «Ґленфідіх». Я дивлюся на Піта, Шерон, Брендана і його дружину Рут, Дейва і Кет, вічно бадьору ірландську маму Голлі. Вони досі чекають, що я скажу щось глибоке про свої журналістські мотиви. Сайкси й самі пошрамовані — 1984 року Джеко, молодший братик Голлі, зник, а тіло так і не знайшли, — але ті втрати, які я бачив і з якими працював, були в промислових масштабах. Тому я інакший. Не думаю, що цю різницю можна пояснити. Не думаю, що навіть я сам її розумію.

— Ти пишеш, щоб привернути увагу світу до незахищених людей? — питає Піт.

— Господи, ні. — Я згадую Пола Вайта на моєму першому завданні в Сараєво — як він лежав мертвим у калюжі, бо хотів зробити Щось Вагоме. — Звичайна байдужість — це базове налаштування світу. Я б і хотів перейматися, але в світі надто багато всього одночасно.

— Тоді, щоб побути авокадом диявола, — каже Брендан. — Нащо підставляти шию задля статей, котрі нічого не змінять?

Я видушую для Брендана усмішку.

— По-перше, я не підставляю шию: я ретельно вдаюся до всіх заходів безпеки. По-друге, я…

— Які заходи безпеки, — питає Брендан, — вбережуть тебе від вибуху замінованої машини під твоїм готелем?

Я дивлюся на Брендана і тричі кліпаю, щоб він зник. Курва. Може, наступного разу.

— Коли повернуся в Багдад, то переїду в «зелену зону». По-друге, якщо про звірства ніхто не напише, вони перестануть існувати зі смертю останнього свідка. А цього я стерпіти не можу. Якщо про розстріл, про бомбардування, про що завгодно написати, то цей запис залишить принаймні крихітну щербину в світовій пам’яті. Хтось десь колись зможе дізнатися, що трапилось. І, можливо — лише можливо, — діятиме відповідно. Чи ні. Але принаймні воно буде.

— То ти ніби архіваріус на службі майбутнього, — каже Рут.

— Звучить непогано, Рут. Так і запишемо. — Я потираю око.

— Ти не сумуватимеш за всім цим, — питає Брендан, — після липня?

— Після червня, — радісно каже Голлі.

Ніхто не бачить, як мене пересмикує. Сподіваюся.

— Коли це станеться, — кажу я Брендану, — я тобі скажу, як почуваюся.

— То в тебе щось уже підготовлено, в сенсі роботи? — питає Дейв.

— Тату, Ед знайде, за що взятися, — каже Голлі. — Можливо, в якесь друковане видання, чи в ВВС, та ще й інтернет зараз робить переворот у ЗМІ. Один з Едових колишніх редакторів із «FT» зараз читає лекції в УКЛ.

— Ну, я думаю, це чудово, що ти вирішив осісти в Лондоні, Еде, — каже Кет. — Ми переживаємо, коли тебе довго нема. Я бачила ті фото з Фалуджі — з тілами, що вони повішали на мості! Це шок. І дивно. Я думала, американці давно перемогли. Я думала, іракці ненавиділи Саддама. Думала, він потвора.

— Кет, в Іраку ситуація набагато складніша, ніж її уявляли панове воєначальники. Чи хотіли уявляти.

Дейв плескає в долоні.

— Тепер, коли розібралися з буденними балачками, перейдемо до серйозних тем: Еде, ти сьогодні підеш з нами до Піта на дружбини? Кет посидить з Іфою, так що відмазок у тебе нема.

Піт каже:

— Кілька друзів з роботи зустрінуть нас у «Крикетисті» — хороший паб, прямо за рогом. Тоді…

— Я б воліла лишатися в солодкому невіданні про «тоді», — каже Шерон.

— Ага, так, — каже Брендан, — можна подумати, наші дівки цілу ніч гратимуть в «Ерудита». — І театральним шепотом повідомляє: — Стриптизери в Королівському павільйоні, а потім — наркопритон у кінці пірсу.

Рут жартома дає йому прочухана:

— Ну ти й наклепник, Брендане!

— На жаль, це правда, — каже Голлі. — Ніхто не повірить, що такі порядні дами, як ми, хоч на гарматний постріл підійдуть до «Ерудита».

— А нагадай-но, що ви насправді маєте робити?

— Спокійно дегустувати вино, — відповідає Шерон, — із тапас у барі, що належить одному зі старих друзів Піта.

— Сеанс дегустації вина, — пирхає Брендан. — У Ґрейвсенді бухач завжди називали бухачем. То як ти, Еде?

Голлі киває «вперед», але краще мені почати показувати, який з мене чудовий батько, поки Голлі ще зі мною говорить.

— Не ображайся, Піте, але тут я пас. Десинхроноз доганяє, та й я хотів би провести трохи часу з Іфою. Навіть якщо вона швидко засне. Так і Кет зможе приєднатись до вашої дегустації.

— Ой, любий, та я не проти посидіти, — каже Кет. — В мене однаково тиск.

— Ні, справді, Кет. — Я допиваю скотч, насолоджуючись тим, як він шибає в голову. — Ти зможеш побути зі своїми родичами з Корка скільки захочеш, до того ж, Піте, не ображайся, але мені треба рано лягти, інакше сьогодні в церкві буде чути лише, як я позіхаю. Тобто завтра. Боже, от бачиш, про що я?

— Тоді добре, — каже Кет. — Якщо ти впевнений…

— На сто відсотків, — кажу я їй, потираючи свербляче око.

— Еде, не три його, — каже Голлі. — Ти зробиш гірше.

Одинадцята вечора, і все добре, принаймні наразі. Олівія Сан наполягає, щоб я відлетів найпізніше в четвер, тож невдовзі доведеться сказати Голлі. Власне, ще сьогодні, щоб вона не встигла напланувати чогось для нас трьох на наступний тиждень. У Фалуджі — наймасштабніше розгортання морської піхоти з часів битви за місто Хюе у В’єтнамі, а я застряг тут, на узбережжі Сассекса. Голлі, звісно, з ланцюга зірветься, але краще мені з цим усім розібратися чимшвидше, та й їй однаково доведеться заспокоїтись до весілля Шерон, тобто до завтра. Іфа спить в одинарному ліжку в кутку нашого готельного номера. Я дістався сюди вже коли вона заснула, тож досі не привітався з донею, але Перше правило батьківства стверджує: за жодних обставин не можна будити заснулу дитину. Я думаю про те, як сьогодні сплять Нассерові дівчата, коли собаки гавкають, гвинтівки тріскотять, а морпіхи вибивають двері. CNN на пласкоекранному ТБ зі скрученим звуком показує притиснутих вогнем морпіхів на дахах Фалуджі. Я бачив це відео вже разів п’ять, як не більше, і навіть оглядачі не можуть вигадати жодного свіжого коментаря, аж доки через кілька годин не почнеться цикл новин, коли в Іраку настане новий день. Голлі написала чверть години тому, каже, що вони з рештою дівок скоро йтимуть назад у готель. Але в контексті енотеки «скоро» може означати що завгодно. Я вимикаю ТБ, щоб довести, що в мене нема залежності від війни, і підходжу до вікна. Пристань Брайтонського палацу яскраво освітлена, ніби Країна Фей у п’ятницю ввечері, з ярмарку на дальньому кінці пристані гупає попса. За англійськими стандартами зараз теплий весняний вечір, а для ресторанів і барів на променаді — кінець напруженого дня. Пари гуляють, побравшись за руки. Котяться нічні автобуси. Вулиця здебільшого підкоряється правилам руху. Я не витримую мирне й налагоджене суспільство. Насолоджуюсь ним кілька днів, навіть тижнів. Але знаю, що через кілька місяців упорядковане життя починає смакувати як звітрілий безалкогольний лаґер. Однак це не те саме, що казати, буцім у мене залежність від гарячих точок, на що допіру люб’язно натякнув Брендан. Це так само сміховинно, як звинувачувати Девіда Бекгема в залежності від футболу. Як футбол — Бекгемове мистецтво й ремесло, так і репортажі з гарячих точок — моє мистецтво й ремесло. Якби ж я сказав це Клану раніше.

Іфа хихотить уві сні, тоді різко стогне.

Я підходжу.

— Іфо, все добре? Це тільки сон.

Не прокидаючись, Іфа скаржиться:

— Ні, дурний! Лимонний. — Тоді її очі широко розплющуються, ніби в ляльки у фільмі жахів. — Ми скоро поїдемо в готель у Брайтоні, бо тьотя Шерон жениться з вуйцьом Пітом, і ми тебе там побачимо, татку. А я дружка.

Я намагаюся не засміятись і відгортаю волосся Іфи з її обличчя.

— Знаю, серденько. Ми всі вже тут, так що спи. Я буду тут вранці, і в нас усіх буде чудовий день.

— Добре, — заявляє Іфа, балансуючи на межі сну…

…заснула. Я натягую покривало на її піжаму «My Little Pony» і цілую її в чоло, пригадуючи той тиждень у 1997-му, коли ми з Голлі зробили цей прекрасний, хоч уже й не такий маленький клубочок життя. На нічному небі красувалась комета Гейла-Боппа, а тридцять дев’ять членів культу «Небесна брама» вчинили в Сан-Дієґо масове самогубство, аби їхні душі підібрав НЛО у хвості комети і переніс на вищий рівень свідомості. Я винайняв котедж у Нортумбрії, і ми планували піти в похід вздовж Адріанового валу, але похід того тижня виявився другорядним заняттям. А зараз я дивлюсь на неї. Цікаво, яким вона мене бачить. Можливо, я зарослий велетень, який таємниче телепортується в її життя і не менш таємниче телепортується геть — десь так само я сприймав свого батька, тільки що я їжджу в різні відрядження, а мій тато їздив у різні в’язниці. Хотів би я знати, яким тато бачив мене, коли мені було шість. Я багато що хотів би знати. Коли помирає хтось із батьків, то зникає величезна шафа з цілою купою цікавинок. Я й не думав, що одного дня так сильно бажатиму зазирнути в цю шафу.

Цікаво, чи захоче Голлі зайнятися сексом, коли повернеться.

Ось у дверях повертається її ключ. Відчуваю тінь провини.

Але це тінь від тіні того почуття провини, яке в мені викличе вона.

Голлі щось вовтузиться із замком, тож я підходжу до дверей, відстібаю ланцюжок і відхиляю двері.

— Вибач, серденько, — кажу їй своїм голосом Майкла Кейна. — Я не замовляв еротичний масаж. Спитай у сусідньому номері.

— Пусти, — лагідно каже Голлі, — або дам по яйцях.

— Ні, по яйцях я теж не замовляв. Спитай…

Уже не так лагідно:

— Брубеку, мені треба в туалет!

— Ой, тоді звісно. — Я відчиняю двері та відступаю вбік. — Навіть якщо ти прийшла надто навалена, щоб відімкнути двері ключем, волоцюга ти.

— Просто в цьому готелі замки наворочені і з захистом від грабіжників. Без вченого ступеня їх хрін відімкнеш. — Голлі кидається до вбиральні, дорогою зиркнувши на Іфу. — Плюс я випила хіба кілька склянок вина. Не забувай, що з нами була мама.

— Ага, можна подумати, що Кет Сайкс коли-небудь стримувала когось на «сеансах дегустації вина».

Голлі зачиняє двері вбиральні.

— З Іфою все було гаразд?

— На секунду прокинулась, а так ні звуку.

— Добре. Вона була така збуджена, коли ми їхали поїздом, що я вже боялася, чи не буде вона цілу ніч стрибати по стелі.

Голлі змиває воду, щоб створити собі сяку-таку звукову ширму. Я знову підходжу до вікна. Ярмарок на кінці причалу, судячи з усього, згортається. Прекрасна ніч. Знаю, шестимісячне подовження контракту з «Далековидом» на роботу в Іраку її зіпсує. Голлі відчиняє двері ванної, усміхається мені та сушить руки.

— А як минув твій тихий вечір? Дрімав, писав?

Її волосся зібране, на ній силуетна чорна сукня з глибоким вирізом і намисто з чорних і блакитних каменів. Вона тепер майже ніколи так не виглядає.

— Думав різні брудні речі про свою улюблену мамусю. Допомогти вам позбутися сукні, міс Сайкс?

— Спокійно, хлопче. — Вона хвилюється через Іфу. — Ми в одній кімнаті з дочкою, якщо ти не помітив.

Я підходжу до неї.

— Я вмію працювати в безгучному режимі.

— Не сьогодні, Ромео. У мене місячні.

Штука в тому, що за останні шість місяців я бував удома аж ніяк не настільки часто, щоб знати, коли в неї місячні.

— Тоді, гадаю, мені доведеться обійтись довгим і повільним поцілунком.

— Боюся, що так, дружечку.

Ми цілуємось, але поцілунок не такий довгий і повільний, як було заявлено, а Голлі не така п’яна, як я майже сподівався. Коли це Голлі перестала відкривати рот під час поцілунку? Я ніби цілую застебнутий замок. Думаю про афоризм Біґ-Мака: щоб зайнятися сексом, жінка має відчувати, що її кохають, а щоб чоловік відчув, що його кохають, йому треба зайнятися сексом. Я дотримуюся своєї частини угоди, наскільки знаю, але в сексуальному плані Голлі поводиться так, ніби їй сорок п’ять чи п’ятдесят п’ять, а не тридцять п’ять. Звісно, я не можу нарікати, бо це означатиме, що тисну на неї. Колись ми з Голлі могли поговорити про все на світі, але раз у раз почали з’являтись заборонені зони. Мені від цього… Сумувати від цього мені теж не можна, бо тоді я просто надутий хлопчисько, якому не дали цукерочку, якої він, на його власну думку, заслуговує. Я ніколи їй не зраджував — жодного разу; хоч Багдад і не належить до секс-столиць світу, але мене трохи гнітить той факт, що я, цілком здоровий тридцятип’ятирічний чоловік, мушу настільки часто брати справу в свої руки. Та данська фотожурналістка в Таджикистані торік була б дуже навіть не проти, якби тільки я сам не переймався тим, як почуватимусь, коли таксі висадить мене у Сток-Ньюїнґтоні, і я почую, як Іфа кричить: «Це таааааткооо!»

Голлі повертається у ванну. Вона не зачиняє за собою двері й починає змивати макіяж.

— То як, скажеш мені чи ні?

Я сиджу на краю двоспального ліжка, насторожений.

— Що скажу?

Вона проводить ваткою попід очима.

— Ще не знаю.

— А чому ти думаєш, що я… маю тобі щось сказати?

— Не знаю, Брубеку. Мабуть, жіноча інтуїція.

Я не вірю в екстрасенсів, але Голлі коли-не-коли таки справляє враження провидиці.

— Олівія попросила мене лишитися в Багдаді до грудня.

Голлі на кілька секунд завмирає, впускає ватку і повертається до мене.

— Але ж ти вже сказав їй, що звільняєшся в червні.

— Так. Сказав. А вона просить мене подумати ще раз.

— Ти вже сказав мені, що звільняєшся в червні. Мені з Іфою.

— Я сказав їй, що передзвоню в понеділок. Коли обговорю все з тобою.

Голлі має зраджений вигляд. Або такий, ніби щойно спіймала мене на завантаженні порно.

— Брубеку, ми домовились. Це мало бути твоє останнє відрядження.

— Мова тільки про шість місяців.

— Ой, заради Бога. Ти це саме казав минулого разу.

— Звісно, але коли я виграв премію Шіена-Довера, треба було…

— І позаминулого. «Пів року і все».

— Гол, це покриє нам рік коледжу для Іфи.

— Думаю, їй буде краще з живим батьком, ніж із меншим кредитом.

— Ти просто… — сьогодні називати розлючених жінок «істеричками» вже не можна, це сексизм, — гіперболізуєш. Не опускайся до цього.

— Деніел Перл це сказав своїй дружині, перш ніж летіти в Пакистан? «Ти просто гіперболізуєш»?

— Це ницо. І абсурдно. І Пакистан — не Ірак.

Вона опускає кришку унітаза і сідає на неї, так що ми плюс-мінус на одному рівні.

— Я вже задралась, що мене аж нудить від страху щоразу, коли по радіо чути «Ірак» чи «Багдад». Задралась не спати. Задралась постійно приховувати від Іфи, як насправді хвилююся. Це чудово, що ти такий прошений журналіст, лавреат купи премій, але в тебе є шестилітня донька, яка хоче навчитися їздити на велосипеді без додаткових коліс. Побути тріскучим голосом одну хвилину раз на два чи три дні, якщо супутниковий зв’язок працюватиме, недостатньо. У тебе дійсно залежність. Брендан мав рацію.

— Немає в мене залежності. Я журналіст, котрий робить свою роботу. Так само, як він робить свою, а ти — свою.

Голлі потирає чоло, ніби в неї від мене болить голова.

— То їдь! Вертайся в свій Багдад, до бомб, які вибухають у тебе під готелем. Пакуйся. Їдь. «Роби свою роботу». Якщо ти її любиш більше, ніж нас. Але спершу висели квартирантів зі своєї квартири на Кінґс-Кросс, бо як наступного разу приїдеш до Лондона, тобі треба буде десь жити.

Я стишую голос:

— Блядь, ти можеш, будь ласка, себе зі сторони послухати?

— Ти, блядь, сам себе зі сторони, йоб твою мать, послухай! Місяць тому ти погодився звільнитися в червні і повернутись додому. Твоя авторитетна американська редакторка каже: «Давай до грудня», а ти такий: «Йой, най буде». Так що зараз ти мені скажи, Брубеку. З ким ти? Зі мною і з Іфою чи з Олівією Сан і «Далековидом»?

— Мені просто запропонували ще шість місяців роботи. Та й по всьому.

— Ні, не «по всьому», бо коли у Фалуджі все заспокоїться або її рознесуть к херам, ти поїдеш у Багдад, чи Афганістан номер два, чи я гребу куди, завжди є куди їхати, і так буде, аж доки одного дня тобі не перестане щастити, і я залишуся вдовою, а в Іфи більше не буде тата. Так, я змирилась зі Сьєрра-Леоне, так, пережила твоє відрядження в Сомалі, але Іфа вже підросла. Їй потрібен тато.

— Уяви, якби я тобі сказав: «Ні, Голлі, ти більше не можеш допомагати безхатькам. У когось може бути СНІД, у когось може бути ніж, серед них трапляються психи. Піди з цієї роботи і влаштуйся натомість… у супермаркет “Ґренландія”. Застосуй усі свої навички комунікації в роботі з консервами. Навіть не так — наказую тобі це зробити, інакше вижену тебе з дому». Як би ти відреагувала?

— Заради Бога, це неспівмірні ризики. — Голлі розлючено зітхає. — Нахріна взагалі про це говорити посеред ночі? Я завтра маю бути в Шерон весільною мамкою. А виглядатиму як панда з похміллям. Ти на роздоріжжі, Брубеку. Обирай.

Я дозволяю собі непрохану шпильку:

— Це радше Т-подібне перехрестя.

— Точно. Я й забула. Для тебе все жартики, правда ж?

— Господи боже, Голлі, я не це…

— Ну а я не жартую. Або ти йдеш із «Далековида», або йдеш із цього дому. Мій дім — не звалище для твоїх зламаних ноутбуків.

Третя ночі, ситуація — повне гівно. Мій дядько Норм казав: «Ніколи не лишай сварку на ніч», — але в дядька Норма не було дитини з такою жінкою, як Голлі. Я, вимкнувши світло, примирливо сказав: «Добраніч», — але її «Добраніч» звучало радше як «Іди в сраку», і вона відвернулася. Її спина привітна, як кордон Північної Кореї. У Багдаді зараз шоста ранку. Зорі блякнуть у холодному блакитному світанку, кощаві пси порпаються в смітті, шукаючи собі чогось на з’їжу, гучномовці на мечетях прикликають вірних, а купи на узбіччях тверднуть, перетворюючись на добову кількість загиблих. У щасливіших трупів єдина куля в голові. У готелі «Сафір» ремонт повним ходом. Сонячне світло забирає собі мою тильну кімнату, номер 555. У моєму ліжку спить Енді Родріґес із «Економіста», я винен йому послугу ще від падіння Кабула два роки тому — але за винятком цього все так само. Над столом — мапа Багдада. Закриті зони позначені рожевим маркером. Після вторгнення минулого березня на мапі з’явилося лише кілька рожевих штришків тут і там: шосе 8 на південь, до Хілли, і шосе 10 на захід, до Фалуджі, — окрім цього, їздити можна практично куди завгодно. Але з наростанням повстанських настроїв рожева барва поповзла дорогами на північ, на Тікріт і Мосул, де американську телевізійну команду перестріляли на фарш. Те саме з дорогою в аеропорт. Коли Садр, східну третину Багдада, заблокували, мапа стала десь на три чверті рожевою. Біґ-Мак каже, що я відтворюю стару мапу Британської імперії. Тоді журналістика стає до краю складною. Я більше не можу діставатися передмість, щоб знайти матеріал, поспілкуватися зі свідками, поговорити англійською на вулицях, та навіть вийти з готелю. Якщо чесно, з нового року моя робота для «Далековида» перетворилась на роботу через посередників. Без Нассера й Азіза я був приречений бути папугою, що бездумно повторює наївно-оптимістичні штамповки, які підкидали зграї журналістів у «зеленій зоні». І з цього випливає питання: якщо журналістська діяльність в Іраку настільки складна, чому я так хочу повернутися в Багдад і взятися до роботи?

Бо це складно, а я один з найкращих.

Бо зараз лише найкращі можуть працювати в Іраку.

Бо якщо я не повернуся, двоє хороших чоловіків померли ні за цапову душу.

17 квiтня

Віндсерфери, мартини і сонце, солоно-оцтовий бриз, глянцеве море та рання прогулянка причалом з Іфою. Іфа ніколи раніше не була на причалі, і вона в захваті. Вона стрибає жабкою, насолоджуючись мигтінням світлодіодів у підошвах своїх кросівок. Коли я був малий, ми б за такі капці ладні були вбити, але Голлі каже, що нині складно знайти взуття без підсвітки. До зап’ястя Іфи прив’язана гелієва кулька з Дорою-мандрівницею. Я щойно купив її за п’ятірку в чарівної польки. Озираюсь і намагаюся з’ясувати, за яким із вікон готелю «Приморський» наша кімната. Я запрошував Голлі на прогулянку з нами, але вона сказала, що мусить допомогти Шерон підготуватися до салону краси, де в неї запис аж на дев’яту тридцять. Зараз ще навіть не восьма тридцять. Так вона мені показує, що з учора її позиція не змінилась.

— Татку? Татку? Ти мене чув?

— Вибач, лялю, — кажу я Іфі. — Я трохи відплив.

— Ні, не відплив. Осьо ти стоїш.

— Я відплив метафорично.

— Що таке мета…фрично?

— Це як «буквально», але навпаки.

— Що таке бук-овально?

— Це як метафорично, але навпаки.

Іфа закопилює губи.

— Тату, будь серйозний.

— Я завжди серйозний. То що ти питалася, лялю?

— Якби ти міг бути якою завгодно тваринкою, то якою б ти був? Я б була Пегасом із чорною зіркою на чолі, і мене б звали Діамантова Прудкокрилка. Тоді ми з мамусею могли б полетіти до Тат-Гада і побачити тебе. А ще Пегаси не шкодять планеті, як літаки, вони просто какають. Дідо Дейв каже, що коли він був малий, то його тато вішав яблука на високі тички над своїми грядками, і Пегаси прилітали туди, їли й какали. А в Пегасів чарівні какашки, так що гарбузи виростали великі-превеликі, навіть більші за мене, й одного вистачало цілій сім’ї на тиждень.

— Так, дідо міг таке сказати. А хто такий Тат-Гад?

Іфа зиркає на мене спідлоба.

— Ти шо, це ж ти там живеш.

— Багдад. Баг-дад. Але я там не живу. — Добре, що Голлі цього не чує. — Я там тільки працюю.

Уявляю Пегаса над «зеленою зоною», як його пошматоване кулями тіло летить на землю і стає барбекю «молодих республіканців»²³.

— Але я не буду там довіку.

— Мама хоче бути дельфіном, — каже Іфа, — бо вони плавають, багато говорять, усміхаються і вони вірні. Дядько Брендан хоче бути комодським драконом, бо в міській раді Ґрейвсенда є люди, яких він хотів би покусати і розтерзати на шматки; комодські дракони так подрібнюють їжу. Тьотя Шерон хоче бути совою, бо сови мудрі, а тьотя Рут хоче бути морською видрою, щоб цілими днями плавати на спині в Каліфорнії і познайомитися з Девідом Аттенборо.

Ми доходимо до тієї частини причалу, де він ширшає і переходить у парк розваг. Поміж двома обвислими прапорами Співдружності височіють великі літери «БРАЙТОНСЬКИЙ ПРИЧАЛ». Аркади ще зачинені, тож ми йдемо доріжкою навколо аркадної зони.

— То якою тваринкою ти хочеш бути, тату?

Мама називала мене бакланом; уже за часів журналістської кар’єри мене встигли назвати стерв’ятником, гнойовиком і смердючим тхором; дівчина, з якою я колись знався, називала мене своїм собакою, але не в соціальному контексті.

— Кротом.

— Чому?

— Бо вони добре вміють зариватися в темні закапелки.

— Нащо тобі зариватися в темні закапелки?

— Щоб знаходити всячину. Але у кротів є ще один великий талант. — Моя рука піднімається, як одержимий пазур. — До лоскотки.

Але Іфа схиляє голову набік і стає мініатюрною копією Голлі.

— Якщо ти мене полоскочеш, то я впісяюсь і тобі доведеться попрати мені трусики.

— Добре, — роблено побиваюсь я. — Кроти не лоскочуться.

— От і я так думаю.

Від того, як вона це каже, я починаю боятися, що дитинство Іфи — це книжка, яку я бездумно прогортую замість читати.

Позаду аркад мартини б’ються за картоплю фрі, що висипається з роздертої торбинки. Оце ж здоровенні засранці. Шеренга стендів, кіосків та крамничок тягнеться серединою причалу. Я не можу не помітити жінку, яка йде до нас, бо все навколо неї розмивається, йде в розфокус. Вона приблизно мого віку, плюс-мінус, і висока як на жінку, проте не так, щоб сильно виділятися. Її волосся біло-золоте проти сонця, оксамитовий костюм — темно-зелений, як мох на могилах, а пляшково-блакитні сонцезахисні окуляри стануть модними через кілька десятиліть. Я одягаю власні окуляри. Вона домінує в пейзажі. Домінує. Я далеко не дотягую до її класу, та й ніхто не дотягує, і я почуваюсь неохайним і невірним Голлі, але гляньте на неї, господи боже, просто гляньте на неї: зграбна, пружна, розумна, і світло викривлюється навколо.

— Едмунд Брубек, — кажуть її винно-червоні вуста. — А щоб мені добре було, невже це дійсно ти?

Я завмер на місці. Таку вроду не забувають. Звідки вона мене взагалі може знати і чому я її не пам’ятаю? Тепер уже я знімаю окуляри і кажу: «Привіт!», сподіваючись, що голос звучить достатньо впевнено, сподіваючись, що це купить мені достатньо часу, аби хоч щось згадати. Акцент не англійський. Європейка. Француженка? Акцент плавніший за німецький, але й не італійський. Жодна журналістка не виглядає так божественно. Якась акторка чи модель, у якої я брав інтерв’ю багато років тому? Чиясь трофейна дружина з більш нещодавньої вечірки? Брайтонська подруга Шерон, яка прийшла на весілля? Господи, як же незручно.

Вона досі всміхається.

— Підозрюю, ми не в надто рівних умовах, правда ж?

Я що, почервонів?

— Дуже перепрошую, я… я…

— Я Іммакюле Константін, подруга Голлі.

— А, — блефую я, — Іммакюле, так, звісно!

Невже я справді звідкись наче знаю це ім’я? Я потискаю їй руку і незграбно цілую її в щоку. Її шкіра мармурово-гладенька і холодніша, ніж мала б бути зігріта сонцем.

— Пробачте, я… тільки вчора повернувся з Іраку, мізки ще розшарпані.

— Нічого вибачатися, — каже Іммакюле Константін, хто б вона в біса не була. — Стільки облич, стільки облич. Рано чи пізно доводиться розгубити кілька старіших, щоб звільнити місце для нових. Я знала Голлі ще дівчинкою у Ґрейвсенді, хоча й поїхала з міста, коли їй було тільки вісім. Цікаво, що ми після того раз у раз випадково зустрічаємося. Ніби всесвіт давно вирішив, що ми пов’язані. А ця юна панянка, — вона стає на коліно, щоб глянути у вічі моїй доньці, — певно, Іфа. Правильно?

Іфа, широко розплющивши очі, киває. Дора-мандрівниця хитається та обертається.

— І скільки ж тобі вже років, Іфо Брубек? Сім? Вісім?

— Шість, — каже Іфа. — День народження першого грудня.

— Ти така доросла з вигляду! Першого грудня? Нічого собі! — Іммакюле цитує плинним, музикальним голосом: — Наша дорога була холодна, просто найгірша в році пора для подорожі, та ще й довгої: дороги глибокі, погода різка, студінь зимова.

Відпочивальники проминають нас так, ніби вони привиди. Або ми.

Іфа каже:

— В небі сьогодні ані хмаринки.

Іммакюле Константін пильно дивиться на неї.

— Як же ти маєш рацію, Іфо Брубек. А скажи-но мені, як ти думаєш, у кого ти більше вдалася: в маму чи в тата?

Іфа засмоктує губу і дивиться на мене.

Внизу ляпають і відлунюють хвилі, а з аркади зміїться пісня Dire Straits. Називається «Tunnel of Love» — малим я її дуже любив.

— Ну, мій улюблений фіолетовий, — каже Іфа, — і в мами фіолетовий. Але тато постійно читає журнали, коли він вдома, а я теж багато читаю. Особливо «Я люблю тварин». Якби ви могли бути якоюсь тваринкою, то ким би були?

— Феніксом, — мурмотить Іммакюле Константін. — Навіть не так — Феніксом. З великої букви. А що з твоїм невидимим оком, Іфо Брубек? У тебе є невидиме око? Можна я гляну?

— У мами сині очі, — каже Іфа, — а в тата карі, і в мене карі.

— Не ті очі, — жінка знімає свої дивні блакитні окуляри. — Я маю на увазі твоє особливе, невидиме око… Отут.

Вона торкається пальцями правої скроні Іфи, а великим пальцем тицяє їй просто в чоло, і десь нутром я розумію: щось не так, щось неправильно, але це відчуття захлинається, коли Іммакюле Константін усміхається мені своєю вродою, від якої серце з грудей виривається. Вона вивчає проміжок між моїми очима і знову повертається до Іфи, похмурніючи.

— Ні, — каже вона і стискає свої прегарні, мов намальовані губи. — Шкода. У твого дядька було пречудове невидиме око, а в мами — чарівне, але його запечатав лихий чаклун.

— А що таке невидиме око? — питає Іфа.

— Ой, це неважливо. — Жінка підводиться.

Я питаю:

— Ви будете на весіллі Шерон?

Вона надіває окуляри.

— У мене все.

— Але… Ви ж подруга Голлі, так? Ви навіть не…

Але я дивлюсь на неї і притьмом забуваю все, що мав спитати.

— Прегарного вам дня. — Вона йде до аркади.

Ми з Іфою дивимось, як вона маліє, віддаляючись.

Доня питає:

— Татку, що то була за пані?

Ну і я питаю доню:

— Люба, що то була за пані?

Іфа моргає.

— Яка пані, татку?

Ми дивимось одне на одного, і я щось забув.

Гаманець, телефон; Іфа; весілля Шерон; Брайтонський причал.

Та ні. Нічого не забув. Ми йдемо далі.

Якісь хлопець і дівчина лижуться, ніби решти світу не існує.

— Це гидко! — заявляє Іфа.

Вони чують і опускають очі, а тоді знову починають лоскотати одне одному гланди. «Так, — телепатично кажу я хлопцеві, — насолоджуйся і ягідками, і вершками, бо через двадцять років воно так не смакуватиме». Він мене ігнорує. Графіті на металевій ролеті попереду привертає увагу Іфи: мерлінівське лице з білою бородою та очима-спіралями в німбі з карт Таро, кристалів і зоряного пилу. Іфа читає ім’я:

— Давайте?

— Двайт.

— Двайт… Сілвервінд. Яс-но…видець. Що це означає?

— Це така людина, котра нібито вміє бачити майбутнє.

— Клас! Татку, давай зайдемо до нього.

— Нащо тобі до ясновидця?

— Хочу знати, чи я відкрию свій центр порятунку тварин.

— А що сталося з бажанням стати танцюристкою, як Анджеліна-Балерина?

— Татку, то було сто років тому, як я була ще маленька.

— Ага. Ну, ні. Ми не підемо до пана Сілвервінда.

Раз, два, три — і ось вам фірмове скімління Сайкс:

— Чому?

— По-перше, тут зачинено. По-друге, мені дуже прикро це тобі казати, але ясновидці насправді не бачать майбутнього. Вони просто вигадують небилиці. Вони…

Куди менш приваблива жива версія Мерліна з ролети з грюкотом піднімає ролету. Цей Мерлін — ніби висраний гіпопотамом, одягнений як баба з проґ-рок-гурту: бузкова сорочка, червоні джинси і камізелька, обсипана діамантами — так само фальшивими, як і її власник.

Проте Іфа в захваті.

— Містер Сілвервінд?

Він морщить чоло і роззирається навкруг себе, перш ніж опустити погляд.

— Я за нього. А ви хто, юна панно?

Америкос. Ну хто ж іще.

— Іфа Брубек, — каже Іфа.

— Іфа Брубек. Ти щось дуже рано сьогодні прокинулась.

— Моя тьотя Шерон сьогодні виходить заміж. А я дружка.

— То я бажаю тобі бездоганного дня. А цей добродій, значить, твій тато?

— Так, — каже Іфа. — Він репортер у Тат-Гаді.

— Я впевнений, що твій тато старається бути хорошим, Іфо Брубек.

— Вона має на увазі Багдад, — кажу я блазневі.

— Тоді твій тато, мабуть, дуже… відважний.

Він дивиться на мене. Я дивлюсь на нього. Мені не подобається його манера говорити, і сам він мені теж не подобається.

Іфа питає:

— А ви справді бачите майбутнє, містере Сілвервінд?

— Що я був би за ясновидець, якби не бачив?

— А моє майбутнє можете розказати? Будь ласка.

Досить.

— Іфо, містер Сілвервінд зайнятий.

— Ні, татку, не зайнятий. У нього ще жодного клієнта не було!

— Зазвичай я прошу людей зробити пожертву — десять фунтів — за читання, — каже старий шахрай, — але у вільний час і для особливих панянок вистачить і п’яти. Або… — Двайт Сілвервінд тягнеться до полиці позаду й дістає кілька книжок, — твій тато може купити одну з моїх книжок, «Нескінченні тенета» чи «Сьогодні буде лише раз», по п’ятнадцять фунтів за штуку або двадцять за дві, й отримати передбачення в подарунок.

Тато радше хотів би зарядити містеру Сілвервінду по його кришталевих кулях.

— Ми змушені відмовитись від вашої щедрої пропозиції, — кажу я йому. — Дякую.

— Якщо передумаєте, в мене відчинено аж до смерку.

Я смикаю доньку за руку, щоб показати їй, що ми йдемо далі, але вона заводиться.

— Тату, це нечесно! Я хочу знати своє майбутнє!

Ну офігенно. Якщо я приведу назад заплакану Іфу, Голлі стане просто нестерпна.

— Ходімо, перукарка тьоті Шерон уже чекає.

— О боже, — Сілвервінд заходить у свою будку. — Я бачу у вашому житті клопоти.

Він зачиняє за собою двері з написом «Святилище».

— Іфо, ніхто не знає майбутнього. Ці, — я звертаюся в бік «Святилища», — брехуни просто скажуть тобі все, що ти захочеш почути.

Іфа похмурніє, червоніє і тремтить.

— Ні!

Тут і мій характер прокидається.

— Що «ні»?

— Ні ні ні ні ні ні ні ні ні ні.

— Іфо! Ніхто не знає майбутнього. Тому воно й майбутнє!

Моя донька червоніє як рак, нею починає тіпати, вона верещить:

— Курде!

Я вже збираюся вишпетити її за лайку — але що це, донька щойно справді назвала мене курдом?

— Що?

— Так Еґґі каже, коли злиться, але Еґґі в мільйон разів краща за тебе, і вона хоча б тут! А ти навіть удома ніколи не буваєш!

Вона сама кидається геть пірсом. Ну що ж, не надто серйозний польський матюк і цілком доросла порція емоційного шантажу, либонь, підхопленого в Голлі. Я йду за нею.

— Іфо! Вернися!

Іфа повертається, знімає стрічку повітряної кульки і погрожує відпустити.

— Вперед. — Я знаю, як давати раду з Іфою. — Але май на увазі: якщо відпустиш — я більше ніколи не куплю тобі кульку.

Іфа зморщує лице, перетворюючись на ґобліна, і — на мій подив і біль — відпускає кульку. І кулька летить, срібна в блакитному небі, а Іфа розповзається каскадами схлипів.

— Я тебе ненавиджу — я ненавиджу Дору-мандрівницю — я хочу щоб ти повернувся — назад у Тат-Гад — назавжди-назавжди! Я тебе ненавиджу ненавиджу ненавиджу ненавиджу я ненавиджу тебе всім серцем!

Тоді очі Іфи міцно заплющуються, а шестирічні легені наповнюються.

Половина Сассексу чує її тремкий, заплаканий крик.

Заберіть мене звідси. Куди завгодно.

Будь-куди.

Нассер висадив мене біля Брами Асасинів, але не занадто близько: невідомо, хто стежить за тими, хто підвозить іноземців, а в прибрамних вартових, цих бідолах, пальці аж тремтять до гачка.

— Наберу тебе після пресконференції, — кажу я Нассеру, — або, якщо мережа накриється, чекай мене тут о пів на дванадцяту.

— Чудово, Еде, — відповів мій посередник. — Я візьму Азіза. Скажи Клімту, що всі іракці його обожнюють. Серйозно. Ми поставимо йому великий пам’ятник з дебелим членом, який буде показувати на Вашинґтон.

Я постукав по даху, і Нассер поїхав. Тоді я пройшов п’ятдесят метрів до брами, проминув бетонні брили, розкладені шахматкою, проминув кратер від січневої бомби, досі помітний: пів тонни пластиту плюс посипка з артилерійських гільз, двадцять убитих, шістдесят поранених. Олівія взяла п’ять фото Азіза, а «Washington Post» заплатили йому гонорар за перепублікацію.

Минулої суботи черга до Брами Асасинів була не така вже й велика: переді мною було хіба зо п’ятдесят іракських штатних працівників, вільнонайманців і резидентів «зеленої зони» ще з-перед війни; черга стояла попід одним боком крикливої арки, увінчаної великою пісковиковою груддю з набряклим соском. Переді мною стояв якийсь хлопець зі Східної Азії, тож я завів бесіду. Містер Лі, тридцять вісім років, власник одного з китайських ресторанів у «зоні» — іракців не допускали до кухонь через страх масового отруєння. Лі повертався із зустрічі з оптовим продавцем рису, але щойно дізнався про моє ремесло, як його англійська таємниче спаскудилась, а мої надії на історію «Від Ковлуна до Багдада» випарувались. Тож я звернув свої помисли на логістику прийдешнього дня, аж доки не прийшла моя черга бути заведеним у тунель із запилюженого брезенту і колючого дроту. Охорону «зони ураження» неолібералізували, а ввічливих ексґурків, котрі раніше охороняли КПП-1, підсиділо агентство, яке набирає колишніх поліціянтів з Перу, ладних ризикувати життям за сто доларів на місяць. Я показав посвідчення журналіста і британський паспорт, відбув обшук та віддав два свої диктофони на огляд капітану, котрий залишив на них частинки свого епідермісу.

Повторити процес іще тричі на ще трьох КПП, з 2-го по 4-й, і ось ти в Смарагдовому місті — звісно, з часом усі саме так і почали називати «зелену зону», десятикілометрову квадратну фортецю, забезпечену армією США і найманцями, щоб тримати на віддалі реалії повоєнного Іраку й зберегти певну ілюзію Тампи, штат Флорида, на Близькому Сході. Якщо не враховувати старого мінометного снаряда, ілюзію вдається підтримувати, хоч і астрономічним коштом американських платників податків. Чорні «шевроле субурбан» не перевищують 35 миль на годину по гладеньких дорогах; електрику й бензин постачають 24/7; бармени з Мумбаї подають крижаний «Бад» — вони називають себе Сем, Скутер і Мо, щоб клієнтам було простіше; у супермаркетах, які тримають філіппінці, продають «Маунтен Дью», «Скітлз» і «Чітос».

Біля Брами Асасинів чекав відкритий рейсовий автобус без жодної плямки. Я застрибнув, смакуючи охолоджене кондюком повітря, і автобус рушив точно у хвилину, зазначену в розкладі. Рівномірна поїздка вздовж вулиці Хайфи охоплює більшу частину найкращої нерухомості в цій країні.

А ще Зикурат на честь кривавого пату між Іраком та Іраном — один із найпотворніших меморіалів на Землі — та кілька великих ділянок, заставлених геллібертонівськими трейлерами. У цих трейлерних парках мешкає більшість працівників КТА²⁴, вони їдять у столовках, серуть у переносних кабінках, ніколи не виходять із «зеленої зони» і рахують дні до моменту, коли зможуть вкласти гроші в справжній будинок у хорошому районі.

Коли я виліз із автобуса біля Республіканського палацу, хідником саме пробігали чоловік двадцять бігунів, всі у сонцезахисних окулярах, з кобурами і в пропітнілих футболках. На деяких футболках — принти «Who’s Your Baghdaddy Now?» або «Буш–Чейні 2004». Щоб уникнути зіткнення, мені довелося відскочити з їхньої дороги. Бо вони б точно не забралися з моєї.

Відступаю від потоку дівчат у сукенках зі шлярками, котрі, хихочучи, дріботять навою церкви Всіх Святих у Гові, елегантнішому близнюкові Брайтона.

— Половина флористів у Брайтоні після цього зможуть полетіти на Сейшели, — зазначає Брендан. — Тут Сади К’ю²⁵ чи що?

— Це точно, сюди купу роботи вгатили. — Я дивлюся на барикаду з лілій, орхідей та мазків іще якихось фіолетових і рожевих.

— На це пішла купа лаве, Едику. Я питав тата, скільки це все винесло, але він каже, що про все, — він киває в бік нави, на вебберівську частину церкви і вхід, — уже подбали. — Брендан перевіряє телефон. — Зачекає. До речі, про лаве: перш ніж ти знову полетиш у свою гарячу точку, я хотів поцікавитись, які в тебе плани на старшу з моїх сестер.

Я правильно почув?

— Що-що?

Брендан щириться.

— Не переживай, зараз уже пізно робити з Гол порядну жінку. Я про нерухомість. Її хата у Сток-Ньюїнґтоні зручна, як комірчина під сходами. Думаю, ти б не проти піднятися трохи вище щаблями престижної нерухомості?

Наразі Голлі не проти вигнати мене з дому обісцяними ганчірками.

— Одного дня — звісно.

— Тоді першим ділом поговори зі мною. На лондонському ринку нерухомості зараз людина людині вовк, а два найгірші слова найближчого майбутнього — це «від’ємний рахунок» і «кредит».

— Так і зроблю, Брендане, — кажу я йому. — Дякую.

— Це наказ, а не послуга. — Брендан підморгує, і мене це дратує.

Ми пересуваємося до столу, де мама нареченого Піта, Поліна Веббер, золота й понакручувана, як Марґарет Тетчер, ладнає гвоздики на чоловічі бутоньєрки.

— Брендане! Що, повний сил та енергії після вчорашніх «розваг», га?

— Це все легко лікується переливанням крові і півлітром еспресо, — каже Брендан. — Піт, сподіваюся, не дуже потріпаний?

Посмішка Поліни Веббер — сама лише носогубна складка.

— Я так розумію, що у вас була ще своя вечірка після вечірки, в «клубі».

— Так, до мене долинали чутки. Наші з Шерон кузени з Корка знайомили Піта з деякими особливостями ірландського віскі. Пані Веббер, мушу сказати: ваш капелюшок — витвір мистецтва.

Як на мене, капелюшок Поліни Веббер нагадує роз’юшену ворону з бірюзовою кров’ю, але та приймає комплімент.

— Дуже раджу цього капелюшника з Бата. У нього купа нагород. І ще, Брендане, називай мене Поліною, а то звертаєшся, ніби податківець із поганими новинами. Так от, бутоньєрки: білі — для гостей молодої, червоні — для гостей молодого.

— Як Війна Троянд, — зазначаю я.

— Ні, ні, — хмуриться вона, — це гвоздики. Троянди надто колючі. А ви хто будете?

— А це Ед, — каже Рут. — Ед Брубек. Партнер Голлі.

— О, безстрашний репортер! Дуже приємно. Поліна Веббер. — Її рука в рукавичці, потиск міцнющий. — Я стільки чула про вас від Шерон і Пітера. Дозвольте відрекомендувати вас Остіну, котрий… — вона повертається до свого відсутнього чоловіка. — Ну, Остін також страшенно хотів з вами познайомитись. Добре, що ви вчасно прилетіли. Затримки вильоту, вуличні сутички…

— Так. З Іраку буває не так просто вилетіти.

— Звісно. Шерон казала, ви були в тому місті, Фа… Фалуфа? Фалафель? Де вішали людей на мості.

— Фалуджа.

— Так і знала, що починається з «Фа». Страшне. Нащо ми взагалі ліземо в такі місця? — Вона морщиться, ніби занюхала потенційно несвіжу шинку. — Нам, простим смертним, повік не збагнути. Але менше з тим. — Вона простягає мені білу гвоздику. — Я вчора познайомилася з Голлі та вашою донькою — Іфа, правильно? Я б її так і з’їла! Яка ж вона солоденька.

Я думаю про набурмосеного ґобліна на причалі.

— Так, іноді буває.

— Піппо! Феліксе! В тій колясці жива дитина! — Пані Веббер кидається геть.

Ми рушаємо вперед навою. Брендану доводиться багато вітатися, потискати руки і цілувати щоки — понаприїздив цілий контингент ірландських родичів Голлі, зокрема й легендарна двоюрідна бабця Айліш, котра наприкінці 1960-х проїхала на велосипеді з Корка до Катманду. Я пробираюсь наперед. Біля дверей захристії помічаю Голлі в білій сукні, вона сміється з жарту якогось юнака з червоною гвоздикою. Колись і я міг її так розсмішити. Цьому хлопцеві вона явно подобається, і я хочу зламати його шию — але хіба можу його винуватити? Вона виглядає приголомшливо. Я підбрідаю до неї. Нова сорочка натирає шию, старий костюм стискає тимчасову випуклість посередині тулуба, проте невдовзі я від цієї випуклості позбудуся за допомогою жорсткого режиму дієти і вправ.

— Привіт, — кажу я.

Голлі мене взагалі ігнорує.

— Привіт, — каже хлопець. — Я Данкан. Данкан Пріст. Бачу, моя тітка забутонила тебе на сторону Шерон.

Я потискаю йому руку.

— То ти, виходить, небіж Поліни?

— Ага. Кузен Пітера. А ви з Голлі знайомі?

— Перетинаємось на весіллях і похоронах, — з незворушним виразом каже Голлі. — На різних нудних сімейних оказіях, котрі тільки заважають чиїйсь блискучій кар’єрі.

— Я батько Іфи, — кажу я Данкану Прісту, котрий має збентежений вигляд.

— Той самий Ед? Ед Брубек? Твоя, — він повертається до Голлі, — половина? А таки шкода, що ти вчора не прийшов до Піта на дружбини.

— Я зумію здолати це розчарування.

Данкан Пріст відчуває моє роздратування і корчить примирливу пику.

— Добренько. Що ж, я піду і перевірю там, еее, це саме.

— Данкане, вибач Еду, — каже Голлі. — Його життя настільки наповнене пригодами й сенсом, що йому можна поводитися грубо з нами — планктоном, рабойобами і жалюгідними офісними клонами. Чесно кажучи, маємо бути вдячні, що він взагалі помічає наше існування.

Данкан Пріст усміхається їй, як дорослий у присутності неслухняної дитини.

— Ну, Голлі, радий був познайомитись. Насолоджуйся весіллям, можливо, зустрінемось на бенкеті.

І йде геть. Мудило.

Я відмовляюся слухати зрадливі голоси в своїй голові, котрі кажуть, що це я мудило.

— Це було мило, — кажу Голлі. — Дуже по-дружньому.

— Я тебе не чую, Брубеку, — спустошливо каже вона. — Ти не тут. Ти в Багдаді.

Оточений зорями, смугами та широко розпростертим новим прапором Іраку, генерал Майк Клімт вхопився руками за трибуну і звернувся до залюдненої і забитої апаратурою конференц-зали, яка востаннє мала такий вигляд минулого грудня, коли повноважний посол Л. Пол Бремер ІІІ оголосив, що Саддама Хусейна спіймано, — на превелику радість публіки. Ми сподівалися, що посол Бремер з’явиться і сьогодні, але де-факто Великий візир Іраку створив імператорську дистанцію між собою та ЗМІ, і з кожним днем ця дистанція стає все більш помітною та все менш «пост-9/11». Клімт зазирає в папірець:

— Варварство, яке ми побачили у Фалуджі 31 березня, суперечить будь-яким цивілізованим нормам як мирного, так і воєнного часу. Наші сили не спочинуть, доки виконавці цього злочину не постануть перед правосуддям. Наші вороги збагнуть, що їхні злочини укріплюють, а не послаблюють рішучість Коаліції. А чому? Бо це доводить: лиходії у відчаї. Вони знають, що Ірак перегорнув сторінку. Що майбутнє не за «калашниковим», а за скринькою для бюлетенів. І саме тому президент Буш гарантує повну і незмінну підтримку повноважному послові Бремеру та нашим військовим командирам операції «Доблесна рішучість». Операція «Доблесна рішучість» не дозволить цим прихильникам тупикової гілки історичного розвитку тероризувати більшість миролюбних іракців, операція поведе цей народ у той день, коли іракські матері зможуть дозволяти своїм дітям гратись на вулицях так само легко, як це роблять матері американські. Дякую.

— Очевидно, — промурмотів мені на вухо Біґ-Мак, — генерал Клімт ніколи не був матір’ю в Детройті.

Щойно Клімт погодився відповісти на кілька запитань, здійнялися крики. Ларрі Доул із «Associated Press», переміг вербальну бійку за увагу:

— Генерале Клімте, ви можете підтвердити чи спростувати цифри зі шпиталю Фалуджі, згідно з якими шістсот цивільних загинули і більше тисячі було поранено лише за минулий тиждень?

Після питання здійнявся гул: США не ведуть облік іракців, загиблих під перехресним вогнем, і, ймовірно, не можуть цього робити, так що саме це питання вже є формою критики.

— Коаліційна тимчасова адміністрація, — Клімт агресивно схилив голову на Доула, — не бюро статистики. Наше завдання — боротися з бойовиками. Але ось що я скажу: вся кров, безневинно пролита у Фалуджі, на руках бойовиків, а не наших. Коли трапляється помилка — ми виплачуємо компенсацію. Дякую.

Я писав матеріал про ці компенсації для «Далековида»: виплати кривавих грошей упали з 2500 до 500 доларів за життя — для багатьох людей із Заходу це менше, ніж одні відвідини банкомата, — а пташина юридична англійська щодо форм компенсації для більшості іракців зрозуміла не більше, ніж марсіянська.

— Генерале Клімте, — сказав німецький репортер, — чи достатньо у вас військ для підтримання окупації, чи ви будете звертатися до секретаря оборони Рамсфельда з проханням вислати ще кілька батальйонів для боротьби з повсюдними повстаннями, які просто зараз тривають в Іраку?

Генерал відігнав муху.

— По-перше, мені не подобається слово «окупація»: ми займаємось «реконструкцією». По-друге, Муктада аль-Садр може називати себе духовним лідером, але він просто втікач від правосуддя. І зрештою, ці «повсюдні повстання» — ви бачили їх на власні очі? Були там, де вони відбуваються?

— На шосе надто небезпечно, генерале, — відповів німець. — А коли ви востаннє їздили в провінції машиною?

— Якби я був журналістом, — Клімт посміхнувся кутиком рота, — я б пильнував, щоб не переплутати чутки і реальність. В Ірак повертається безпека. Ще одне питання, перш ніж…

— Генерале, я хотів запитати, — ветеран «Washington Post» Дон Ґросс втрутився першим, — чи КТА наразі визнає, що зброя масового ураження в Саддама Хусейна була просто вигадкою?

— А, знов за рибу гроші. — Клімт забарабанив пальцями по трибуні. — Слухайте, Саддам Хусейн замордував десятки тисяч чоловіків, жінок і дітей. Якби ми не повалили цього арабського Гітлера, він би замордував ще десятки тисяч. Як на мене, то це пацифісти готові сидіти склавши руки і дивитися на цього архітектора геноциду, а не діяти, коли є змога. На якому етапі була його програма зі створення зброї масового знищення? Можливо, ми ніколи не дізнаємось. Але для звичайних миролюбних іракців, котрі хотіли кращого майбутнього для своїх сімей, це й неважливо. Так, на цьому в нас усе…

Питання ще лунали, але бригадний генерал Майк Клімт зник у заметілі спалахів.

— А мораль цієї байки ось яка, — у подиху Біґ-Мака я відчув запах дерунів і віскі, — хочеш новин — не лізь у «зелену зону».

Я вимкнув диктофон і закрив ноутбук.

— Згодиться.

Біґ-Мак пирхнув.

— Для статті «Офіційне гівно проти Польового репортажу»? Ти досі плануєш цю вилазку на захід?

— Нассер уже спакував торбу: імбирне пиво, все, що треба.

— Думаю, на вашому пікніку будуть салюти.

— Нассер знає кілька кружшляхів. І що ще я маю робити? Обробляти ці пастеризовані окрушини від Хорошого Солдата Клімта і сподіватися, що це сприймуть за журналістику? Спробувати повернути «Далековид» у список акредитованих ЗМІ, щоб іще шість годин покататися в «гамві» та переслати Олівії ідентичний матеріал від імені морпіха? «“Бережись!” — тільки й гукнув кулеметник, перш ніж заряд РПГ зрикошетив від броньованої обшивки і довкола розгорілося пекло».

— Гей, це моя репліка. І так, я сьогодні приєднаюся до наших хоробрих вояків. Якщо в тебе шість і чотири фути зросту, сто вісімдесят фунтів ваги, а очі сині, як у Господа нашого Ісуса Христа, то «гамві» — єдиний шлях у Фалуджу.

— Перший, хто повернеться в готель, купує пиво.

Біґ-Мак ляснув мене своїми граблями по плечу.

— Пильнуй, Брубеку. Там і крутіші за тебе були попеклися.

— Це був тупий жарт про найманців із «Блеквотер»?

Біґ-Мак відвів погляд, жуючи гумку.

— Типу того.

— Перш ніж Шерон і Пітер поєднаються узами шлюбу, я прошу вас усіх на хвилину замислитись і розважити, що їх чекає… — на обличчі преподобної Одрі Візерс грає шалапутна усмішка. — Що таке шлюб і як би ми могли пояснити його прибульцеві, який вивчає людей? Це більше, ніж просто довічна угода. Що це — заповзяття, обітниця, символ чи підтвердження союзу? Це кількість прожитих разом років та розділених вражень? Вмістилище близькості? Чи, можливо, найкраще його суть передає старий жарт: «Якщо кохання — чарівний сон, то шлюб — дзвінок будильника».

Здебільшого чоловіче хихотіння зацитькують.

— Можливо, шлюб складно визначити саме через огром його форм і розмірів. Шлюб різний залежно від культури, племені, століття, ба навіть десятиліття, покоління і — як додав би наш іншопланетний дослідник — планети. Шлюби можуть бути династичні, цивільні, таємні, спонтанні, домовлені чи, як у випадку з Шерон і Пітером, — вона киває на молоду в сукні та на молодого в костюмі-візитці, — породжені коханням та взаємоповагою. На шляху кожної пари можуть бути — і обов’язково будуть — зони турбулентності і спокійні періоди. Навіть упродовж одного дня — шлюб може бути буремним вранці, але вже до вечора ваше небо розпогодиться…

Іфа, у своїй рожевій сукенці дружки, сидить поруч із Голлі попереду. Вона тримає оксамитову тацю з обручками наречених. Тільки гляньте на них. Приблизно через два місяці після нашої мандрівки в Нортумбрію я зателефонував Голлі з таксофона в аеропорту «Шарль де Ґолль», дзвінок оплатив справжніми франками. Я повертався з Конґо, де робив масштабний репортаж про дітей-солдатів і секс-рабів в Господній армії опору. Голлі взяла слухавку, я сказав:

— Привіт, це я.

А Голлі сказала:

— Ну привіт, татку.

Я сказав:

— Це не твій тато, це я, Ед.

Голлі сказала:

— Я знаю, дурнику. Я вагітна.

Я подумав: «Я до цього не готовий», — і сказав:

— Це чудово.

— Про шлюб, — провадить преподобна Одрі Візерс, — Ісус безпосередньо сказав лише раз: «Що Бог з’єднав, людина хай не розлучає». Богослови століттями дебатували про те, що це означає, але не зайве буде враховувати і вчинки Ісуса, а не тільки слова. Багато хто знає історію про весілля в Кані Галілейській, бо про нього згадували, мабуть, на кожній християнській шлюбній церемонії, яку вам доводилось чути, і на цій доведеться. На трапезі в Кані закінчилось вино, тож Марія попросила Ісуса врятувати ситуацію, а навіть Божий Син не може відмовити на прохання матері, тож він сказав слугам наповнити винні посудини водою. Коли слуги налили до посудин води, вона перемінилась на вино — і не якийсь там шмурдяк. На справжній вінтаж. Тоді староста сказав молодому: «Кожна людина подає перше добре вино, а як понапиваються, тоді гірше; а ти добре вино аж на досі зберіг». Як це по-людськи з боку Сина Божого — дебютувати саме з цього чуда; не з воскрешання мертвих, не зі зцілення прокази чи ходіння по воді, а з того, щоб бути добрим сином і вірним другом. — Преподобна Одрі дивиться понад нашими головами, ніби переглядає весільне відео з Кани Галілейської. — Я вірю, що якби Богові було діло до того, в яких формах і виглядах має існувати людський шлюб, Він дав би нам чіткі інструкції в Євангеліях. Тому я вірю, що Господь самохіть довірив нам лише загальні настанови.

Брендан сидить біля мене. Його телефон, поставлений на безгучний режим, вібрує. Його рука тягнеться в піджак, але погляд Кет, яка сидить попереду, скасовує місію.

— Шерон і Пітер, — провадить священниця, — написали власні шлюбні обітниці. Я взагалі велика фанатка авторських обітниць. Щоб поєднатися в шлюбі, їм обом довелося сісти, поговорити і вислухати, почути і те, що було сказано вголос, і те, що не було — бо ж саме в цьому часто ховається істина. Їм довелось піти на компроміс — це святе слово і практична штука. Ну, священники — не ясновидці, — я бачу, як Іфа нашорошує вуха, — тож я не можу сказати Шерон і Пітеру, що їх чекає в майбутньому, але шлюб може, повинен і мусить розвиватись. Не тривожтесь цим і не відкидайте змін. Будьте несхибно терплячі та добрі. У перспективі саме грілки в холодну зимову ніч важитимуть більше, ніж екстравагантні жести. Будьте вдячні, особливо за те, що ми часто сприймаємо як належне. Визначайте проблеми одразу, як тільки вони з’являються, та пам’ятайте, що злість — легкозаймиста. І коли ти, Пітере, поводитимешся як козел, — молодий усміхається, потупивши погляд, — пам’ятай, що щире вибачення ніколи не применшує того, хто вибачається. Помилки вчать нас правильних вчинків.

Цікаво, яку оцінку за шкалою преподобної Одрі Візерс отримали б ми з Голлі? Чотири з плюсом? Три з мінусом?

— А коли вже дядько Пітер її поцілує? — питає чиясь дитина.

Церква сміється.

— Чудова ідея. — Преподобна Одрі Візерс виглядає як жінка, котра любить свою роботу. — Чому б не перейти одразу до приємної частини?

Нассер був за кермом авта, що наполовину «королла», наполовину «фіат-5». Азіз займав пасажирське сидіння, ховаючи в ногах накриту покрівцем камеру, а я сидів позаду, за ширмою одягу з хімчистки, готовий заритися в нішу для ніг, попід укривала й коробки з дитячим харчуванням. Невисокі західні передмістя Багдада тяглися вздовж чотирисмугового шосе на Фалуджу. Через милю чи дві житлові квартали поступилися вуличкам середнього класу з тучних сімдесятих: вибілені хатки з пласкими дахами, оточені високими мурами і сталевими брамами. Тоді ми проминули кілька миль двоповерхових будинків зі шлакоблоку: на першому поверсі там крамнички чи майстерні, а на другому — вбогі квартирки. Вони монотонні, як тло у дешевому мультику. Ми проминули кілька заправок, черги до яких тяглися на сотні машин. Водії чекатимуть тут цілий день. Навіть попри те, що квітень, сонце нагадувало радше палючу ділянку неба, ніж яскравий диск північних широт. Безробітні чоловіки, від малого до старого, стояли у дішдашах, курили і балакали. Жінки у хіджабах чи повноцінних бурках ходили групками, несучи целофанові пакети з овочами; мене вразило, наскільки з кожним тижнем Ірак виглядав дедалі більш іранським. Дітки приблизно віку Іфи бавилися в повстанців проти американців. Нассер вставив у плеєр касету, і з динаміків почала металево лабати арабська музика. Жінка співала в регістрі, на який у мене не налаштовані вуха; мабуть, пісня була відома, бо Нассер і Азіз разом почали підспівувати. Під час програшу я запитав Нассера — півкриком, перекриваючи торохтіння машини і музики, — про що пісня.

— Про дівчину, — закричав мій контактер у відповідь. — Її чоловік пішов на війну в Іран і не повернувся. Вона дуже гарна, то інші чоловіки кажуть: «Красуне, я маю багато грошей, у мене велика хата, у мене васта²⁶, будеш моя жінка?» Але дівчина, вона каже: «Ні, я чекаю тисячу років свого солдата». Правда, ця пісня дуже… Як ви кажете? Типу забагато цукру? Забув слово — сантимантильна?

— Сентиментальна.

— Дууууже сентиментальна, моя дружина каже, ця дівчина з пісні — вона дурна! Якщо вона не виходить заміж, що з нею буде? Мертві солдати не можуть присилати гроші! Вона буде голодна! Моя дружина каже, тільки чоловік напише таку дурну пісню. Але я кажу: «А…» — Нассер зробив зневажливий жест. — Ця пісня мене торкає. — Він ударив себе в груди. — Любов сильніша за смерть. — Він повернувся до мене. — Ти знаєш?

Івано дель Піо з «Сідней Геральд» порадив мені Нассера за контактера, коли їхав з Багдада, — і він був одним з найкращих, із ким я працював. До вторгнення Нассер працював на телебаченні й допрацювався до менеджерської ланки, тобто йому треба було вступити в партію Баас. У нього був пристойний будинок, він міг забезпечувати дружину і трьох дітей навіть у суспільстві, замореному санкціями США й ООН. Після вторгнення Нассер заробляв на життя, працюючи на іноземну пресу. У режимі Саддама офіційні контактери були непевними людьми, їм платили за те, що вони транслювали офіційну лінію Саддама та інформували Мухабарат про всіх пересічних іракців, котрі виявлялися достатньо дурними, аби намагатися розповісти хоч якусь правду про життя під диктатором. Але в Нассера був нюх і зір справжнього журналіста, і на деяких моїх найкращих матеріалах для «Далековида» він, за моїм наполяганням, був зазначений як співавтор і отримав відповідну оплату. Втім, він ніколи не називався справжнім ім’ям, на випадок якщо вороги здадуть його якійсь із десятка повстанських груп як колабораціоніста. Азіз, фотограф, колишній колега Нассера, але його англійська була не краща за мою арабську, тому з ним я був знайомий гірше, ніж зі своїм контактером. Проте своє діло він знав, був обережний, вправний та відважний у кожній гонитві за хорошим кадром. В Іраку фотографія — небезпечне хобі: поліція може припустити, що ти проводиш розвідку перед самовбивчою місією.

Ми проминули розкришені стіни та побиті крамниці.

«Якщо зламаєте, — застерігав Буша Колін Павелл фразою, нині відомою як афоризм “Pottery Barn”, — будете змушені платити…»

Замурзані сім’ї пропісочують велетенські гори сміття.

«Ви станете гордим власником двадцяти п’яти мільйонів людей…»

Лінії ліхтарів, більшість похилені, деякі повалені.

«Усіх їхніх надій, поривань, проблем. Вони всі стануть вашими».

Ми проминули розтрощену аварійну загорожу біля маленького кратера: місце детонації саморобної вибухівки. Дістались до офіційного КПП, на якому патрулювали іракські військові — це зайняло в нас сорок хвилин. Офіційна поліція не мала б доймати іноземного журналіста, але ми всі відчули полегшення, коли вони начебто не помітили мою іноземність. Авто Нассера в поганому стані навіть за іракськими стандартами, але тут це радше професійний камуфляж. Який поважний журналіст, агент чи джихадист захоче подорожувати в такому кавалку гівна?

Що далі на захід ми їхали, то більш ризикованою ставала наша мандрівка. Нассерова обізнаність із навколишніми територіями маліла, шосе Абу-Ґрейб і шосе Н-10 ставали захаращені самопальною вибухівкою. Очевидними цілями були військові конвої США, проте усвідомлення того, що кожен дохлий пес, картонна коробка чи сміттєвий пакет можуть бути начинені вибухівкою, добряче лоскотало нерви. Крім того, завжди є небезпека викрадення. Моя темна шкіра, борода, карі очі та місцеве вбрання на перший погляд справляють враження блідого іракця, але низький рівень арабської викаже іноземця з першого слова. У мене був підробний боснійський паспорт, який дозволив би пояснити паскудне володіння мовою й одночасно підтвердити мусульманську віру, але такі виверти — ризикована гра, а якби з бандюками можна було спокійно побалакати, то не були б вони бандюками. Боснійці не належать до очевидних жертв потенційного викрадення з метою викупу, але японські підрядники теж такими не вважалися до позаминулого тижня. Якби знайшли моє посвідчення журналіста, моя вартість би зросла: мене можна продати в якийсь осередок «Аль-Каїди» як шпигуна, а їх цікавить не стільки викуп, скільки зафільмоване «зізнання» та обезголовлення, трансльоване через вебку. На півшляху від Багдада до Фалуджі ми заїхали в містечко Абу-Ґрейб, знамените своїми закинутими фабриками, фініковими пальмами і масштабним тюремним комплексом, у якому ворогів або потенційних ворогів Саддама колись катували в умовах, наближених до середньовічних. До Біґ-Мака долинали чутки, що під орудою КТА мало що змінилося. Ми залишили його високу укріплену кілометрову стіну з лівого боку. Нассер переклав слоган, наквецяний на розбомбленій будівлі, що виходила на в’язницю: «Ми постукаємо в браму раю американськими черепами». Це було б офігенне вступне чи заключне речення для статті. Я занотував його у свій записник.

Перед мечеттю Нассер пригальмував, пропускаючи конвой США, котрий саме виїздив на шосе. Азіз зробив кілька світлин зсередини машини, але не наважився вилазити: знервованому стрільцю телефотооб’єктив може здатися схожим на РПГ. Я нарахував двадцять п’ять машин у конвої на Фалуджу й подумав, чи не просиджує Біґ-Мак штани в одному з цих «гамві». Тоді Азіз мовив щось арабською, а Нассер сказав мені: «Еде, проблеми!» Від шеренги присадкуватих будівель довкола мечеті до нас рухалися кілька чоловіків.

— Поїхали, — сказав я.

Нассер повернув запалювання.

Глухо.

Нассер повернув запалювання.

Глухо.

Три секунди, щоб вирішити: блефувати чи ховатися…

Я ковзнув під упаковки з молоком за кілька секунд до того, як чоловік привітався з Нассером крізь водійське віконце. Чоловік запитав, куди ми їдемо. Нассер відповів, що вони з братом везуть припаси у Фалуджу. Тоді чоловік запитав Нассера:

— Ви суніти чи шиїти?

Небезпечне запитання: до вторгнення я його практично не чув.

Нассер відповів:

— Поки горить Фалуджа, ми всі іракці.

Як я й казав, Нассер крутий. Голос попросив цигарку.

По ще одній павзі чоловік запитав, які в нас припаси.

— Дитячі суміші, — відповів Азіз. — Для лікарень.

Нассер сказав, що імам розповідав їм, як американські свині виливають дитячі суміші в каналізацію, щоб іракські діти не ставали джихадистами.

— У нас тут теж є голодні діти, — сказав чоловік.

Ні в Азіза, ні в Нассера не знайшлось на це відповіді.

— Я сказав, — повторив чоловік, — у нас тут теж є голодні діти.

Якщо машину розвантажать, мене знайдуть — іноземця, за крок від матері іракських в’язниць. Ховаючись, я автоматично відмовився від своєї історії про боснійського журналіста-мусульманина. Голос Нассера звучав бадьоро. Вони радо пожертвують коробку дитячої їжі дітям Абу-Ґрейба. А тоді він безневинно попросив віддячити послугою за послугу. Клята машина не заводиться, треба підштовхнути.

Відповіді я не розібрав. Коли двері «королли» відчинились, я ніяк не міг знати, чи наказують вони Нассерові під дулом автомата, чи дістануть вони з машини всі дитячі суміші. Крісло відхилили вперед, і коробку, що закривала моє лице, підняли…

…Я побачив волохате зап’ястя з китайським «ролексом» і дно коробки, яка закривала моє лице. Чекав крику. Тоді водійське сидіння відкинулось назад, і більше коробок ніхто не забирав. Я почув сміх, тоді машина просіла під вагою Нассера і прозвучали прощання. Невдовзі по тому я відчув, як машину штовхають, як колеса приминають жорству і як машина сіпнулась, перш ніж завівся двигун.

Азіз напіввидихнув:

— Я думав, ми мертвий.

Я лежав під коробками, скорчений і бездиханний.

Думаючи: «Коли повернусь додому, ніколи більше не поїду».

Думаючи: «Коли повернусь додому, вже ніколи не почуватимусь настільки живим».

— Добренько, почнемо з двох сімей, — каже собакопикий фотограф у гавайській сорочці.

На сходах церкви сонячно, листя свіже і лаймово-зелене. Воно б засмажилось на брунатний колір за єдиний день у Месопотамії, де флора мусить озброюватись і вкриватися бронею, щоб вижити.

— Веббери зліва, — каже фотограф, — а Сайкси справа, будь ласочка.

Поліна Веббер збирає свою родину до знімка з бойовою ефективністю, а Сайкси сповзаються в кадр поволі. Голлі роззирається в пошуках Іфи, котра саме нагрібає собі пригорщі конфеті, щоб кидатися.

— Іфо, ходи до фотографії.

Іфа тулиться до Голлі; жодна з них і не думає глянути, де я. Тож я лишаюся на місці, за кадром. Як і всі соціали, Сайкси й Веббери навіть не помічають, як легко вони вливаються в групи, шеренги, ієрархії, банди. А ми, асоціали, добре знаємо, хто ми є.

— Трошки потісніться з обох боків, будь ласочка, — каже фотограф.

— Едику, прийом, — кличе мене Кет Сайкс. — Тобі теж сюди.

Чорт штовхає мене відповісти: «Голлі би з цим не погодилась», — але я таки стаю поміж Кет і Рут. Голлі піді мною навіть не обертається, зате Іфа, з квітами у волоссі, озирається на мене, вгору.

— Татку, ти бачив, як я підносила обручки?

— Іфо, я ще ніколи не бачив, щоб хтось так вправно тримав обручки.

— Татку, язик тебе куди завгодно заведе.

Усі, хто це чує, сміються, й Іфі це так подобається, що вона повторює фразу ще раз.

Колись я сподівався: якщо ми з Голлі не одружимось, то, можливо, уникнемо сцен, які мама з татом розігрували до того, як тата засадили на дванадцять років. І справді, ми з Голлі не кричимо одне на одного, не кидаємось нічим одне в одного, але все одно це робимо — незримо.

— Добренько, — каже фотограф. — Усі зібралися?

— А де бабця Айліш? — питає Аманда, Бренданова найстарша.

— Точніше, вона твоя прабабця, — зазначає Брендан.

— Ага, як скажеш, тату. — Аманді шістнадцять.

— У нас досить щільний графік, — оголошує Поліна Веббер.

— Вона говорила з преподобною Одрі… — Аманда щезає.

Фотограф випростується, його усмішка обвисає. Я кажу своїй типу як зовиці:

— Чудова церемонія, Шерон.

— Дякую, Еде. — Шерон усміхається. — І з погодою пощастило.

— Від цього дня — тільки ясне небо і тепле сонечко.

Я потискаю руку Пітеру.

— То що, Піте, як воно — бути містером Сайксом?

Пітер Веббер усміхається, як йому здається, моїй помилці.

— Емм, Еде, ти мав на увазі містером і місіс Веббер.

Мій вираз обличчя мав би сказати йому: «Друже, ти щойно оженився з Сайкс», — але він надто закоханий, щоб це відчитати. Та до нього дійде. Як до мене дійшло.

Голлі прикидається, що мене немає. Їй уже непогано вдається.

— Літня пані йде, розступіться, розступіться, — каже бабця Айліш своїм фривольним коркським акцентом, підходячи до нас у супроводі Аманди. — Одрі, священниця, наступного тижня їде в Танзанію, просила кілька порад. Кет, можна я стану сюди…

Тож я роблю крок уперед і зрештою таки опиняюся біля Голлі, бажаючи просто взяти її за руку і щоб це не було такою великою проблемою. Але це проблема. Я нічого не роблю.

— Всі є, всі на місцях, — каже фотографу Поліна Веббер. — Нарешті.

Повз церкву проїжджає граційний ролер. Він здається таким вільним.

— Добренько, — каже фотограф, — на рахунок три всі голосно скажіть «Сииииииииииииииир!» Добре? І-раз, і-два, і…

Крізь отвір, пробитий вибухом у сухій кам’яній стіні, Азіз сфотографував сім’ю, що поспішала кудись пусткою на північ від фельдшерського пункту. Арабські «Ґрона гніву», наживо. Я сказав йому, що це фото може піти на обкладинку, якщо вийде добре.

— Я принесу тобі в готель завтра, коли проявлю. Якщо на обкладинці, — Азіз універсальним жестом потер вказівний палець об великий, — міс Олівія, вона платить більше?

— Якщо використають, так, — сказав я. — Але треба буде…

Просто над нами прогудів вертоліт, здіймаючи пісок і жорству, і ми з Азізом пригнулися. Бойовий гелікоптер «Кобра»? Із сусідньої споруди на вулицю з криком висипали діти, тицяючи пальцями на клуби, залишені вертольотом, і спостерігаючи, як він зникає. Один хлопчик кинув услід символічний камінь. Жінка в хіджабі стривожено покликала дітей назад, вороже зиркнула на нас і зачинила браму. Ближче до Фалуджі підібратися було практично неможливо — ми були за одну гольфову подачу від дорожнього вузла, де Абу-Ґрейбське шосе переплітається з шосе 10. На півдні, відділена від нас розпеченим і тремким повітрям, — розлючена отара автівок, що налягає на береги зовнішнього КПП. Дорогу заблокував гурт морпіхів і кілька «бредлі» — по суті, мінітанків. Другий КПП був одразу за розв’язкою, оточений з флангів нагорнутим обвалуванням — гребенем землі та жорстви, увінчаним колючим дротом. Сьогодні у Фалуджу нікого не впускали, а випускали тільки жінок і дітей.

Чутки про польову клініку для біженців, пущені кількома іракськими лікарями, виявились правдою. Нассер був усередині, записував інтерв’ю завдяки своїй акредитації «Аль-Джазіри», так само справжній, як мій боснійський паспорт. Ми з Азізом на деякий час приєднались до нього; на щонайменше сотню пацієнтів тут припадало двоє лікарів і двоє медсестер, а з обладнання — практично тільки пожертвувані аптечки першої допомоги. За «ліжка» правили покривала на підлозі того, що раніше було просторою вітальнею, а стіл в операційній донедавна був більярдним. Анестетиків не було. Більшість пацієнтів страждали від болю, слабшого чи дужчого, кілька були в агонії, дехто вже при смерті. Морг був у внутрішній кімнаті, там лежало шість невпізнаних тіл. Мухи і запах були нестерпні; якісь чоловіки вже копали могили в саду. Медсестри пообіцяли роздати дитячу суміш, але лікарі просили про знеболювальні та матеріали для перев’язки.

Поки Нассер вів інтерв’ю, Азіз зробив кілька світлин. Мене представили як Нассерового кузена з Боснії, котрий також працює на «Аль-Джазіру», але ксенофобія все ж була надто сильна, тож ми з Азізом невдовзі пішли до машини, залишивши Нассера вільно працювати. Ми сиділи на покришеному бордюрі й пили по пляшці води. Навіть весною в Месопотамії настільки спекотно, що можна пити хоч цілий день і жодного разу не сходити в туалет. Із Фалуджі, за якийсь кілометр на захід від нас, долинали постріли та — щокілька хвилин — великі вибухи. Повітря смерділо горілими шинами.

Азіз заховав камеру до машини. Він повернувся з цигарками й запропонував мені, але я ще кидав курити.

— Буш, я розумію, — сказав Азіз, закурюючи свою. — Буш-батько, він ненавидить Саддама, тоді вежі-близнюки, Буш хотів мститися. Америці треба багато нафта, Ірак має нафта, Буш бере нафта. Друзі Буша отримують гроші, «Геллібертон», припаси, зброя, багато грошей. Причина погана, але я розумію. Але чому твоя країна, Ед? Британія витратила тут багато-багато доларів, Британія втратила тут сотні людей — на чого, Ед? Я не розумію. Давно люди казали: «Британія добра, Британія джентельмен». Зараз люди казали: «Британія — шлюха Америки». Нащо? Я хочу розуміти.

Я перебирав можливі відповіді для Азіза. Чи дійсно Тоні Блер вірив, що у Саддама Хусейна були ракети, здатні знищити Лондон за сорок п’ять хвилин? Чи справді вірив у неоконсервативну історію про насадження ліберальної демократії на Близькому Сході, яка приживеться й пошириться? Я міг лише знизати плечима.

— Хто знає.

— Аллах знає, — каже Азіз. — Блер знає. Жінка Блер знає.

Я б ладен був віддати рік свого життя, щоб зазирнути в голову прем’єр-міністра. Може, навіть три. Він розумний. Це видно з його гімнастичних ухилянь під час інтерв’ю. Цікаво, чи думає він, коли дивиться в дзеркало: «Їбать, Тоні, в Іраку все йшло добре і взагалі зашибісь — ну чому, чому, чому ти взагалі послухав Джорджа?»

Над нами пролетів безпілотник. Мабуть, озброєний. Я подумав про його оператора, уявляючи собі стриженого під нуль дев’ятнадцятирічного хлопчака на ім’я Раян, котрий сидить на базі в Далласі та потягує крижане фрапучино через соломинку. Він міг би відкрити вогонь по шпиталю, вбити всіх і так і не відчути запах смаленого м’яса. Для Раяна всі ми — пікселізовані термозображення на екрані, котрі трохи пошарпаються, перетворюючись із жовтих на червоні, а тоді на блакитні.

Безпілотник полетів геть, а ґрунтовою дорогою, що вела сюди від КПП, під’їхав білий пікап. Він загальмував біля брами шпиталю, і водій — голова замотана в закривавлену куфію — вистрибнув з кабіни й побіг до пасажирських дверей. Ми з Азізом рушили на допомогу. Водій, приблизно мій одноліток, дістав згорток, замотаний у простирадло. Він спробував його понести, але перечепився об шлакоблок і впав, притуливши згорток до себе. Поки ми допомагали йому підвестись, я побачив, що він тримав хлопчика. Дитина була непритомна, шкіра хворобливого кольору, вік — років п’ять чи шість, з рота цебеніла кров. Чоловік випалив хаотичну тираду арабською — я розпізнав лише слово «лікар», — і Азіз повів його в лікарняне крило. Я пішов за ними. У колишній вітальні жінка спробувала намацати в хлопчика пульс, нічого не сказала, тільки погукала одного з лікарів, котрий щось відгукнув їй із дальнього закутка. Коли мої очі звикли до півмороку, який панував усередині, я побачив, що Нассер балакає з виснаженим дідом у майці-алкоголічці, котрий обмахувався віялом. Тоді просто переді мною з’явився чоловік з м’яким голосом, котрий навіть тут пахнув лосьйоном після гоління, і поставив довге заплутане питання — чи то питання, що перетворилось на погрозу, — у якому були слова «Боснія», «Америка» і «вбити». Він закінчив промову, провівши пальцем впоперек горла. Я наполовину кивнув, наполовину похитав головою, натякаючи, що запитання я зрозумів, але воно надто складне, щоб я міг прямо відповісти. Тоді я пішов геть. Але, як дурень, озирнувся: він усе ще дивився на мене. Азіз пішов за мною на вулицю, до «королли». Він сказав:

— Він міліція. Перевіряє тебе.

— Я пройшов перевірку?

Азіз не відповів.

— Я приведу Нассера. Якщо чоловік приходить, ховайся. Якщо приходять чоловіки з автоматами… Бувай, Ед.

Азіз поквапився назад у шпиталь. Відкритий пейзаж — суцільна пустка, майже без жодного прихистку. На відміну від моїх останніх перегонів із полоном біля мечеті, тут у мене був час подумати. Я думав про Іфу в класній кімнаті місіс Ваз у початковій школі Сток-Ньюїнґтона, як вона співала «Десь над веселкою». Думав про Голлі в притулку для безхатьків біля Трафальґарської площі, як вона допомагала якомусь підлітку розібратися з бланком соціального страхування.

Але постать, що вийшла зі шпиталю за якихось двадцять кроків від мене, не була ні Азізом, ні Нассером, ні ісламістом з АК-47 в руках. То був водій пікапа, батько хлопчика. Він вирячився повз свою машину, на Фалуджу, туди, де гелікоптери скре-скре-скрекотіли над чвертю мільйона людей.

Тоді повалився на землю і заридав у пилюці.

— Ти гля, яке уно здорове! — Дейв Сайкс заходить до чоловічої вбиральні в «Морському» саме коли я мию руки, міркуючи про те, яка цінна вода в Іраку. Гурт у бенкетній залі на розігрів виконує джазову обробку «Lady In Red» Кріса де Бурґа. Дейв роззирається лунким приміщенням. — Та сюди можна поле для гольфу запхнути.

— Шикарно тут, — кажу я. — Плитка зі справжнього мармуру.

— Шикарне очко для бездоганного нападу мафії. У цих кабінках могло б поміститися п’ятеро з кулеметами.

— Можливо, не на весіллі твоєї доньки.

— Угу, мабуть. — Дейв підходить до пісуара і розстібає замок. — А пам’ятаєш нужник у «Капітані Марлоу»?

— З теплом і любов’ю. Звучить дивно. Пам’ятаю графіті. Не те щоб я до нього якось доклався, звісна річ.

— Найвульгарніше графіті в Ґрейвсенді — в нашому «Капітані Марлоу». Кет мене була змушувала замальовувати його, але тиждень-два — і знову з’являлося.

Внутрішній журналіст запитує:

— Сумуєш за пабним життям?

— Звичайно, за деякими речами. За рокашем. За постійними клієнтами. Не скажу, що сумую за пізньою роботою чи бійками. Чи за податками і бухгалтерією. Але то був мій дім на цілих сорок років, було б дивно, якби я, знаєш, не був прив’язаний до нього спогадами. Діти там виросли. Не можу туди вертатися. Аж боляче його бачити. «Черепаха-аха», господи боже! Япі зі своїми понтофонами. Нагорі все переробили на «готельні приміщення». А ти навідуєш Ґрейвсенд?

— Після маминої смерті — ні. Жодного разу.

Дейв застібає штани і йде геть, переставляючи ноги, як старигань, котрому не завадило б скинути кілька фунтів. Діставшись до рукомийника, він нерішуче тягнеться за дозатором для мила: піниста булька набрякає і хляпає йому на руку.

— Ну ти диви! Що не день — то якась наукова фантастика. Річ не тільки в тому, що ти старішаєш і діти йдуть з дому: сам світ тікає і залишає тебе напризволяще, поки ти марно чіпляєшся за десятиліття, в якому тобі було найкомфортніше. — Дейв підносить намилені руки до теплого крана, і з нього ллється вода. — Насолоджуйся Іфою, поки ще можеш, Еде. Ось ти ще несеш цю маленьку ляльку на ґорґошах, а вже за хвилину розумієш те, що давно підозрював: хай би як ти їх любив, але свої діти в тебе лише напрокат.

— Чого я дійсно боюся, то це Іфиного першого хлопця, — кажу.

Дейв струшує воду з рук.

— Ой, та все буде добре.

Я зі своїм неприпнутим язиком міг би нагадати Дейву про Вінні Костелло та події, що передували зникненню Джеко, тож хапаюся за шанс змінити тему:

— Ну, але Піт видається цілком гідним парубком.

— Теж так думаю. Хоча Шерон і так завжди була перебірлива.

Ловлю себе на тому, що шукаю у відображенні Дейва в дзеркалі слідів непромовленого «на відміну від Голлі», але він, мабуть, здогадується:

— Не бійся, Еде, ти згодишся. Ти один із дуже небагатьох парубків, котрим насправді личить борода, як мені.

— Дякую. — Підставляю руки під сушарку і гадаю, чи зміг би я дійсно це зробити. Покинути Голлі з Іфою заради роботи.

Мене дратує те, що Голлі змушує мене обирати.

Я просто хочу, щоб Голлі могла поділити мене з моєю роботою.

Як я ділю Голлі з її роботою. Так було б чесно.

— Підозрюю, для тебе це буде трохи стресово, — каже Дейв з інтуїцією колишнього власника паба, — бути в Англії постійно. Чи ні?

— Ем… та, так і буде, якщо нічого не зміниться.

— Ага. То все може змінитися?

— «Далековид» запропонував мені продовження контракту до грудня.

Дейв співчутливо видихає крізь зуби.

— Стара як світ дилема. Обов’язок проти сім’ї. Не можу тобі радити, Еде, але мушу розповісти. Я за свої роки в пабі встиг побачити кількох хлопців, котрим лікар сказав, що вони помруть. Воно й не дивно — якби якийсь шарлатан сказав, що мені лишилося жити скількись тижнів, то мені теж треба було би бар, співчутливе вухо і щось міцне. Так от, ти не здивуєшся, коли я тобі скажу, що ніхто з цих хлопців ніколи не говорив: «Знаєш, Дейве, так шкода, що я не проводив більше часу на роботі».

— Може, вони займалися не тою роботою, — кажу я і негайно жалкую про те, як бездумно це прозвучало. І, що гірше, мені так і не випадає шансу пояснити, що я мав на увазі, бо двері стрімко відчиняються і ввалюються трійко ірландських кузенів Голлі, сміючись із втраченого для нас панчлайну.

— Еде, вуйку Дейве, осьо ви де, — каже Ошін; його спорідненість із Голлі для мене — темний ліс. — Цьотка Кет відправила нас вистежити вас і привести живими.

— Та ну бляха, шо я вже знову зробив?

— Спокуха, вуйцю Дейве. Просто час різати торт.

Назад до Багдада нас віз Азіз, так що Нассер міг розповісти мені про людей, з котрими він спілкувався в шпиталі. Разом зі світлинами Азіза в нас буде кістяк для хорошого репортажу в «Далековиді». Та перш ніж ми доїхали до Абу-Ґрейба, довелося стати в довжелезній тягнучці. Нассер відскочив до придорожнього кіоска і повернувся з кебабами та двома новинами: дещо раніше напали на паливний конвой, і дорога на Багдад частково заблокована тридцятифутовою вирвою, звідси й затримка; і ще над фермою на південний схід від тюремного комплексу збили гелікоптер. Ми вирішили рушити трохи в об’їзд, пошукати місце падіння. Ми жували жилаві шматки ягнятини — чи, можливо, козятини, — а Азіз повернув на південь від тієї мечеті, де ми раніше трапили в неприємності. Коли тюремний комплекс залишився позаду, ми побачили тонке пасемце чорного диму, що здіймався з-поза посадки тамарискових дерев. Якийсь хлопчик на велосипеді підтвердив, що так, американський гелікоптер, «Кайова», так, збили просто тут, слава Аллаху. Хлопці, які виросли в окупованому Іраку, знають про зброю та військове спорядження не менше, ніж я у 1980-х знав про риболовлю, моцики і Топ-40. Хлопчик зімітував звук бабах! і засміявся. Він сказав Нассеру, що якісь морпіхи тридцять хвилин тому забрали звідти двох мертвих американців, так що вже безпечно піти подивитися.

Слід вів на протилежний берег іригаційного каналу, крізь тамариски, на заросле поле. Обсмалений каркас розбитої і почорнілої «кайови» лежав на боці, хвостова частина — мало не на протилежному кінці поля.

— Ракета земля-повітря, — зміркував Нассер, — перерізала посередині. Як меч.

Навколо стояло понад двадцятеро чоловіків і хлопців. Ферма була на дальньому кінці поля, техніка занедбана. Азіз припаркувався в закутку біля поля, ми повилазили з машини і підійшли ближче. Надвечір’я повнилося комашиним дзумінням. Азіз на ходу робив знімки. Я подумав про пілотів і замислився, що за думки пробігали в їхніх головах, коли вони мчали до землі. Якийсь старий у червоній куфії запитав Нассера, чи ми з газети, і Нассер сказав, що так, з йорданської. Додав, що ми тут для того, аби протидіяти брехням американців та їхніх союзників, і запитав старого, чи той бачив самé падіння. Ні, сказав старий, він нічого не знає, чув тільки звук вибуху. Якісь інші чоловіки, можливо, армія Магді, допіру від’їхали звідси, але він був надто далеко, і самі дивіться — він показав на свої очі — з-за катаракт майже нічого не видно.

В Іраку надто добрий зір може довести до смерті.

Зненацька ми почули гарчання військових машин, юрба розсіялась чи принаймні спробувала — ми знову збились докупи, коли збагнули, що обидва виходи з поля перекриті двома конвоями з чотирьох «гамві». З машин виходили морпіхи в повному спорядженні, цілячи в нас своїми М16. Поле наповнив безтілесний рик: «Руки над головою! Руки так, щоб я бачив! Ви всі, на землю, блядь, йобані алі-бабки, козойоби, блядь, або я вас тут всіх закопаю!» Жодного перекладу нам не запропонували, але суть вловили всі.

«РУКИ ВИЩЕ!» — закричав інший морпіх на чоловіка в заляпаному мастилом комбінезоні механіка, котрий сказав: «Мафі мушкіла, мафі мушкіла», без проблем, без проблем, але морпіх крикнув: «Не сперечайся! Не сперечайся!» і копнув чоловіка в живіт — наші нутрощі теж співчутливо скрутилися в клубок, — і той повалився на землю, хапаючи повітря і заходячись кашлем. «Розберись, чия це ферма», — наказав морпіх перекладачеві, лице котрого було повністю замотане, як у ніндзя. Морпіх заговорив у свою гарнітуру, кажучи, що зона під контролем, а перекладач тим часом запитував старого в червоній куфії, кому належить ферма.

Я не розчув відповідь, бо чорношкірий морпіх саме став над Азізом зі словами: «Сувеніри, га? Ти зробив, га?» Доля послала нам «чінук», що прогуркотів на тлі сонця, — гуркіт заглушив мій голос, коли морпіх зірвав Азізову камеру з шиї з такою силою, що лямка порвалась, а Азіз повалився долілиць. Мить — і морпіх уже стоїть на колінах, приставивши пістолет до голови мого фотографа.

Я закричав: «Ні, зупиніться! Він працює на мене», — але відлуння «чінука» заглушило мої слова, і ось уже мене кинули на землю, й армований наколінник втиснув мою горлянку в пилюку, і я подумав: «Я помру, перш ніж вони зрозуміють свою помилку». Тоді: «Ні, вони взагалі не зрозуміють свою помилку: я опинюся десь у канаві в передмістях Багдада».

— Але, Еде, чому вони не вдячні?

Шматочок весільного торта вже на півшляху до мого рота, проте в Поліни Веббер голос беручкий, тож тепер на мене дивляться четверо Вебберів, шестеро Сайксів, Іфа та вазочка з помаранчевими ліліями. Моя проблема в тому, що я і близько не уявляю, про кого чи про що вона говорить, бо останні кілька хвилин подумки складав листа в бухгалтерський відділ корпорації, якій належить «Далековид». Я шукаю підказку на обличчі Голлі, але не бачу нічого за маскою Неправедно Покривдженої Жінки. Хоча я не певен, чи то справді маска.

На щастя, на порятунок приходить молодший брат і дружба Пітера, Лі: хай навіть його «сфера компетенції» стосується «ухиляння від податків», але це не заважає йому бути авторитетом у царині міжнародної політики.

— Ірак під Саддамом був концтабором над землею і могильником — під землею. Так що ми з янкі прийшли, скинули замість них їхніх диктаторів, gratis і задарма, і як вони нам відплатили? Повернулися проти своїх визволителів. Невдячність глибоко, глибоко закорінена в арабських расах. Вони ненавидять не тільки наших хлопців в одностроях, вони всіх західняків ненавидять, так, Еде? Як того бідного репортера, котрого кокнули торік — просто за те, що американець. Ґротеск.

— Лі, у тебе шпинат у зубах застряг, — каже Пітер.

Звісно ж, Іфа питає:

— Татку, а що таке «кокнули»?

— А давай ми з тобою, — каже Голлі до Іфи, — підемо до Лоли з Амандою за стіл до великих діток? Здається, в них є кока-кола.

— Мамусю, ти ж завжди кажеш, що від кока-коли не спиться.

— Так, але ти дуже тяжко трудилася, коли була дружкою тьоті Шерон, так що сьогодні можемо зробити виняток.

Голлі з Іфою йдуть.

Лі так і не прошарив.

— Вже нема шпинату?

— Нема, — каже Пітер. — І лиця в тебе нема.

— Га? Ой. — Лі видушує присоромлену посмішечку. — Ой-йой. Еде, не ображайся. Мабуть, я задуже щедро причастився старим віном.

Я мав би сказати: «Та нічого», але просто знизую плечима.

— Річ у тім, — каже Лі тоном, який означає «просто визнаймо», — що вторгнення в Ірак мало на меті одну річ, одну-єдину: нафту.

Якби мені давали десятку щоразу, коли я це чую, я б уже міг купити Зовнішні Гебриди. Я відкладаю виделку.

— Якщо тобі потрібна нафта з якоїсь країни, ти купуєш у неї нафту. Так, як ми купували в Іраку до першої Війни в Затоці.

— Але, звісно, дешевше встановити маріонетковий уряд. — Лі вистромлює самісінький кінчик язика, щоб показати, який він провокатор. — Уяви тільки всі ці перспективні нафтові угоди. Вигідні умови. Ням-ням.

— Можливо, саме це іракцям і не подобається, — каже Остін Веббер, батько Пітера й Лі, банкір на пенсії з запалими очима та дивовижним чолом, схожим на клінґонське. — Що ними керують маріонетки. Мені би теж така перспектива не дуже подобалась.

— А можна ми, будь ласка, дамо Еду відповісти на моє питання? — каже Поліна. — Чому наше втручання в Ірак пішло так жахливо не за планом?

У мене в голові гуде. Після вчорашнього ультиматуму Голлі я спав не дуже добре, ще й випив забагато шампанського.

— Бо плани складали не для Іраку як такого, а для казкового Іраку, яким його хотіли бачити Рамсфельд, Райс, Буш і вся братія, чи про який Ірак мріяли, чи який там Ірак їм наобіцяли їхні ручні іракці в екзилі. Вони розраховували на об’єднану країну, як Японія в 45-му. А натомість знайшли нескінченну громадянську війну між більшістю шиїтів, меншістю сунітів та курдами. Саддам Хусейн — суніт — нав’язав країні грубий мир, але коли його не стало, громадянська війна розгорілась наново, а зараз узагалі вибухнула, і КТА не знає, що робити. Коли в руках влада, неможливо зберігати нейтральність.

Гурт на протилежному кінці зали лабає «танець каченят». Рут запитує:

— То суніти воюють у Фалуджі, бо хочуть повернути сунітського вождя?

— І це теж, але шиїти по всій країні воюють за те, щоб вигнати чужинців.

— Окупація — це неприємно, — каже Остін. — Це я розумію. Але ж іракці бачать, що зараз їхнє життя краще, ніж раніше.

— Два роки тому пересічний іракець — чоловік — мав роботу, кращу чи гіршу. Тепер не має. У кранах була вода, в мережі був струм. Тепер немає. Був бензин. Тепер немає. Туалети працювали. Тепер не працюють. Можна було послати дітей до школи і не боятися, що дорогою їх викрадуть. Тепер не можна. Ірак був прогнилою, зламаною, пошарпаною санкціями державою, але ця держава якось, п’яте через десяте, та працювала. А тепер не працює.

Арабської зовнішності кельнер наповнює мій келих зі срібного глека. Я дякую і гадаю, чи не думає він зараз: «Щось цей чувак таке несе».

А тим часом Шерон, раденька подискутувати про політику на Близькому Сході за шматком весільного торта, запитує:

— То хто винен?

— Це абсолютно залежить від того, кого ти запитаєш, — відповідаю я.

— Ми питаємо тебе, — каже наречений Пітер.

Я сьорбаю каву. Хороша.

— Де-факто король Іраку зараз — служник Кіссінджера на ім’я Л. Пол Бремер ІІІ. Заступаючи на посаду, він видав два укази, які оформили окупацію. Перший указ постановляв, що кожен член партії Баас вище певного рангу має бути люстрований. Так одним розчерком пера Бремер відкинув тих-таки чиновників, науковців, учителів, поліціянтів, інженерів і лікарів, яких Коаліція потребувала для відбудови країни. П’ятдесят тисяч іракських «білих комірців» втратили зарплати, пенсії та бажали провалу окупації ще з першого дня. Другим указом розпускали іракську армію. Без допомог, без пенсій, без нічого. Бремер створив 375 тисяч потенційних повстанців — безробітних, озброєних і навчених убивати. Ретроспективно все просто, ясна річ, але якщо ти намісник окупованої країни, твій обов’язок — думати наперед. Чи принаймні слухати радників, котрі думають наперед.

Бренданів телефон дзвонить; він бере слухавку та відвертається зі словами:

— Джеррі, які новини з Острова Собак?

— Якщо цей Бремер так паскудно робить свою роботу, — питає Пітер, попускаючи свою білу шовкову краватку, — то чому його просто не відкличуть?

— Він добуває останні дні. — Я кидаю кубик цукру в свою каву. — Але всі, від президента до найдрібнішого штабіста в «зеленій зоні», чітко зацікавлені в тому, щоб і далі розкручувати це гівно: що повстанці — лише купка фанатиків і що ситуація незмінно йде на краще. «Зелена зона» — це ніби «нове вбрання короля», там, сказати правду, вже зрада. З реалістами стаються погані речі.

— Але ж, — питає Шерон, — правда мала б ставати очевидною, коли виходиш із «зеленої зони»?

— Більшість штабістів не виходять. Хіба в аеропорт.

Якби в Остіна Веббера був монокль, він би випав.

— Заради Бога, та як можна керувати країною з бункера?

Я знизую плечима.

— Номінально. Фрагментарно. Всліпу.

— Але принаймні військові мають знати, що коїться. Це ж їх підривають і в них стріляють.

— Вони знають, Остіне. І Бремерова фракція невпинно гризеться з генералами, але військові також нерідко поводяться, ніби їм хочеться радикалізувати населення. У мого фотографа Азіза є дядько в Карбалі — в нього кілька акрів оливкових гаїв. Ну тобто були кілька акрів оливкових гаїв. Минулого жовтня на дорозі, що пролягає через його землю, напали на конвой, тож сили Коаліції звернулись до місцевих по інформацію про «бандитів». Коли ніхто нічого не видав, загін морпіхів повирубував усі дерева впень: «Щоб заохотити місцевих до співпраці». Можете уявити собі, яку співпрацю тягне за собою такий вандалізм.

— Це як британці в Ірландії в 1916-му, — каже Ошін О’Дауд. — Вони просто настільки часто повторювали вічну мачо-мантру «Ці місцеві розуміють лише грубу силу», що самі в неї повірили. І це для них був початок кінця.

— Але я тридцять років регулярно їздив у Штати, — каже Остін. — Мої знайомі американці — мудрі, співчутливі, порядні люди, яких ще пошукати. Не розумію.

— Припускаю, Остіне, що твої американці з банківської сфери — це не двієчники, котрих повиганяли зі школи в Небрасці, а їхнього найкращого друга застрелив усміхнений іракський підліток з торбою яблук у руках. Підліток, чийого батька на тому тижні мимохідь розстріляв кулеметник на «гамві», хоча батько просто поліз лагодити антену. Кулеметник, чийого найкращого друга тільки вчора застрелив снайпер — експансивною кулею в шию. Снайпер, чия сестра застрягла в машині на перехресті саме коли наближався дипломатичний конвой, а охорона вирішила стрельнути в машину з автоматичної зброї, бо якщо всередині буде підривник — то вони праві, а якщо не буде — то місцеві закони їх і так не стосуються. Зрештою, війни розростаються, пожираючи власне гівно, це зачароване коло: що більше гівна залишає за собою війна, то більше гівна вона зрештою споживає.

Я бачу, що моя метафора зайшла задалеко.

Лі Веббер балакає з другом за сусіднім столом. Його мама питає:

— Хто хоче останній шматок торта?

Моє вільне око, те, що не втискалося в пилюку і багно, знайшло чорношкірого морпіха, і я зненацька відкрив у собі здатність читати по губах, бо побачив, як він каже Азізу:

— Ось тобі й куля в лоб, сука!

— Він працює на мене! — Я виплюнув багно.

Солдат подивився на мене.

— Шо ти сказав?

«Чінук» уже летів геть, слава Богу, тож він мене чув.

— Я журналіст, — пробурмотів я, намагаючись повернути рот догори. — Британський журналіст. — Мій голос був сухий і збитий.

Центрально-західний голос протягнув над моїм вухом:

— Попизди мені тут.

— Я британський журналіст, мене звати Ед Брубек, і, — я з усіх сил намагаюся звучати як Крістофер Гітченс, — я працюю в журналі «Далековид». Хороших фотографів складно знайти, тому, будь ласка, попросіть свого солдата не цілитись йому в голову.

— Майоре! Це хуйло каже, що воно британський журналіст.

— Він каже, що він хто? — Наближається хрускіт чобіт. Власник чобіт гаркає мені на вухо: — Ти говориш англійською?

— Так, я британський журналіст, і якщо…

— Ти можеш підтвердити цю заяву?

— Моє посвідчення в білій машині.

Пирхання.

— В якій білій машині?

— Вона стоїть на краю поля. Якщо ваш рядовий забере коліно з моєї шиї, я покажу.

— Представники ЗМІ повинні мати посвідчення при собі.

— Якби міліція знайшла в мене посвідчення журналіста, мене би вбили. Майоре, будь ласка, шия.

Коліно забрали.

— Вставай. Дуже повільно.

Мої ноги затерпли. Мені хотілось розтерти шию, але я не наважився, щоб вони не подумали, що я тягнусь до зброї. Офіцер зняв свої окуляри-авіатори. Важко було визначити його вік: під тридцять, але обличчя вкрите запеченою кіркою кіптяви. Під офіцерським значком нашито «ГАКЕНСАК».

— То якого хуя британський журналіст, одягнений як чурка, забув посеред поля з реальними чурками, які зібрались навколо збитого OH-58D?

— Я на цьому полі, бо тут новини, а вдягнений я так, бо надто західний вигляд може коштувати життя.

— Задохуя арабський вигляд теж може.

— Майоре, будь ласка, можете відпустити цього чоловіка? — я кивнув на Азіза. — Він мій фотограф. — І, — я знайшов Нассера — того хлопця в синій сорочці, отам. То мій контактер.

Майор Гакенсак дозволив цій фразі повиснути в повітрі на кілька секунд.

— Добре. — Азізу і Нассеру дозволили встати, і ми опустили руки. — Британський — це Англія, так?

— Англія, плюс Шотландія, плюс Вельс, та ще Північна Ірла…

— Ноттінґем. То це в Англії чи в Британії?

— І там, і там — як Бостон водночас у Массачусетсі і в США.

Майор подумав, що я випендрююся.

— Мій брат одружився з медсестрою з Ноттінґема, і я ще ніколи не бачив такої паскудної помийниці. Замовив там сандвіч із шинкою, а мені дали шматок рожевого слизу між двома шматками сухого гівна. І зробив цей сандвіч араб. Усі водії таксі до єдиного — араби. Пиздець, друже, твоя країна вже окупована.

Я знизав плечима.

— До нас багато іммігрують.

Майор схилився вбік, набрав у роті слину і сплюнув її на землю.

— Ти живеш у «зеленій зоні», британський журналісте?

— Ні. У готелі на іншому березі. «Сафір».

— Тісно спілкуєшся зі справжніми іракцями, га?

— «Зелена зона» — одне місто, Багдад — інше.

— Я тобі розкажу, в чому фігня зі справжніми іракцями. Справжні іракці кажуть: «Після вторгнення стало дуже небезпечно!» Я кажу: «То спробуйте не вбивати, не різати і не грабувати одне одного». Справжні іракці кажуть: «Американці ночами громлять наші будинки, вони не поважають нашу культуру». Я кажу: «То припиніть стріляти в нас зі своїх будинків, підари». Справжні іракці кажуть: «Де наша каналізація, де школи і мости?» Я кажу: «А де новенькі мільярди доларів, які ми вам дали, щоб ви збудували вашу каналізацію, школи і мости?» Справжні іракці кажуть: «Чому нема електрики і води?» Я кажу: «А хто підірвав підстанції і понищив труби, які ми, блядь, збудували?» О, а їхні священники кажуть: «Слухайте, наші мечеті треба помалювати». А я кажу: «Повідривайте свої святі сраки від землі, візьміть драбини і самі, йоб вашу мать, помалюйте!» Так і напиши в тій своїй газеті. До речі, що то за газета?

— Журнал «Далековид». Американський.

— То це типу як що, як журнал «Тайм»?

— Це ліберальна підстилка, сер, — каже поближній морпіх.

— Ліберальна? — Майор Гакенсак вимовив це, ніби казав «педофіл». — То ти ліберал, британський журналісте?

Я глитнув. Іракці теж дивилися, гадаючи, чи їхні життя вирішуються в цій незрозумілій, але явно нетовариській розмові.

— Вас послали сюди через найконсервативніший Білий дім на людській пам’яті. Справді, майоре, мені важлива ваша думка: чи вважаєте ви своїх лідерів розумними і хоробрими людьми?

І тої ж миті я побачив, що паскудно зіграв своїми не менш паскудними картами. Не можна просто в лице казати втомленому, розлюченому офіцеру, що його верховний головнокомандувач — нетямуще гівно на паличці, а всі твої побратими загинули ні за цапову душу.

— Ось тобі питання, — прогарчав Гакенсак. — Хто з цих джентльменів знає, хто збив наш гелікоптер?

Я вже не відчував ногами дна ями з гівном, у якій опинилися ми з Азізом і Нассером.

— Ми приїхали сюди за кілька хвилин до вас. — Дзижчали комахи, хурчали далекі машини. — Ці люди нам нічого не сказали. У них не ті часи, щоб довіряти незнайомцям, тим паче іноземцям.

Офіцер пильно дивився на мене, коли я це говорив; можливо, варто було б змінити тему.

— Майоре Гакенсак, чи можу я вказати ваше ім’я під цитатою про справжніх іракців?

Він відхилився назад і примружився.

— Ти, блядь, стібешся?

— Нашим читачам буде цікаво побачити ваш погляд.

— Ні, ти не можеш вказати моє ім’я, і якщо…

Гакенсакова гарнітура затріщала й ожила, і він негайно відвернувся.

— Один-вісім-нуль? Це Два-шістнадцять, прийом. Мінус, мінус, Один-вісім-нуль, тут лише Каспер, цей, бля, Привид, і пара роззяв. Я розпитаю для проформи, але ці підараси нас просто засміють з-під цих своїх йобаних рушників. Прийом… Агааа… Прийняв, Один-вісім-нуль. Ще одне: ви не чули, Балінський вижив? Прийом. — Ніздрі майора роздулись, а щелепа клацнула. — Сука, Один-вісім-нуль. Сука сука сука. Сука. Прийом. — Він копнув камінь: той зрикошетив від фюзеляжу «кайови». — Ні, ні, не треба. На базі навіть у сраці не заколупаються. Повідом зв’язковому його загону напряму. Добре, Два-шістнадцять, відбій.

Майор Гакенсак подивився на чорношкірого морпіха і похитав головою, а тоді звернув лютий погляд на мене:

— Ти просто бачиш чорноротого солдафона, так? Бачиш просто персонажа з мультика і загін головорізів. Ти думаєш, ми заслуговуємо цього, — він киває на трощу, — просто тому що ми тут. Але в загиблих, у них теж були діти, були сім’ї, як і в тебе. Вони хотіли зробити щось у житті, так само як ти. Блядь, та їм навіть брехали про цю війну, так само як тобі. Але, на відміну від тебе, британський журналісте, вони заплатили життям за чужу брехню. Вони були хоробріші за тебе. Були кращі за тебе. Вони заслуговують більше за тебе. Так що забирайся зі своїми Бетменом і Робіном, щоб я вас не бачив. Зараз же.

— Ассалям алейкум. — Літня ірландка з пінистою хмарою сивого волосся в кашеміровому пончо в блискавки. З такою не заїдаються.

Я ставлю її драмбуї на стіл.

— Валейкум ассалям.

— Що там далі? Шлон гадартак?

— Аль гамдулілля. Так, Айліш, після такого можна заслужено промочити горло.

— Дуже дякую. Сподіваюсь, я ні від чого важливого не відволікаю?

— Ні, зовсім ні. — Ми з Айліш самі в закутку трапезної. Я бачу Іфу, котра грається в ладусі з племінницею нареченого Пітера, і Голлі, котра балакає ще з якимись своїми ірландськими кузинами. — У них є пляшка в горішньому лаунжі.

— Ти дорогою не зустрічав прибульців?

— Безліч. Лаунж більше нагадує той бар у «Зоряних війнах». — Навряд чи ірландка років вісімдесяти з лишком знає, про що я говорю. — Це старий науково-фантастичний фільм, і в ньому є один епізод…

— Я бачила його в кінотеатрі «Бентрі», коли він щойно вийшов, дякую. Ми з сестрою їздили в кіно на пенні-фартингах²⁷.

— Пробачте, будь ласка, я не мав на увазі… ем…

— Sláinte²⁸. — Вона дзенькає своєю чаркою драмбуї об мій джин з тоніком. — Будьмо і все таке. Еде, скажи мені ось що. Ти в Іраку був в Амарі, на болотах?

— Ні, але дуже шкодую. Коли був у Басрі, то мав брати інтерв’ю в британського губернатора в Амарі, але того ранку розбомбили штаб-квартиру ООН у Багдаді, і я поїхав назад. Зараз в Амарі надто небезпечно, так що свій шанс я втратив. А ви бували?

— За кілька місяців до Тесайджера, так, але пробула тільки два тижні. Дуже сподобалась була дружині сільського голови. Знаєш, мені ті болота досі сняться. Тільки, я чула, нині від них небагато лишилося.

— Саддам наказав їх осушити, щоб ворогам не було де ховатися. А що лишилося — зараз засіяне мінами після війни з Іраном.

Айліш закушує губу і хитає головою.

— Отак один негідник може знищити ціле середовище, окремий спосіб життя…

— Ви ніколи не відчували загрози в своїй епічній мандрівці?

— У мене під сідлом був бравнінг.

— Ви з нього стріляли?

— Ой, тільки раз.

Я чекаю на історію, але бабця Айліш усміхається як благенька старенька жіночка.

— Рада ж я тебе побачити насправді, Еде, нарешті.

— Вибачте, що ніколи не приїздив із Голлі та Іфою. Просто…

— Робота, я знаю. Робота. Тобі треба про війни писати. Знаєш, я читаю твої репортажі, коли можу. Голлі шле мені вирізки з «Далековида». Скажи, твій тато теж був журналіст? Це в крові?

— Не зовсім. Мій тато був… типу як бізнесмен.

— Та що ти кажеш? Цікаво, чим він займався?

Біс із ним, можна й просто сказати.

— Грабунок зі зломом. Хоча він іноді приділяв час також фальшивомонетництву й збройним нальотам. Помер від серцевого нападу в тюремному спортзалі.

— І що я за цікава Варвара? Вибач, Еде.

— Нема за що вибачатися. — Якась дітвора пробігає попри наш столик. — Мама міцно тримала мене на праведній дорозі в Ґрейвсенді. З грошима було туго, але дядько Норм помагав нам час від часу, і… так, моя мама була чудова. Вона теж уже не з нами. — Я почуваюся трохи дурнувато. — Господи, це звучить як «Олівер Твіст». Принаймні вона встигла потримати на руках Іфу. І я з цього щасливий. Ось, у мене навіть є фото. — Від музичного помосту до нас долинають вигуки й оплески. — Овва, гляньте, як шкварять Дейв і Кет.

Батьки Голлі танцюють під «La Bamba» з хистом, про який мені хіба мріяти.

— Шерон мені казала, що вони беруть уроки танців.

Мені соромно зізнаватися, що я цього не знав.

— Голлі щось таке згадувала.

— Еде, я знаю, що ти зайнятий, але приїдьте цього літа на Овечу Голову, хай навіть на кілька днів. Думаю, мої кури в курнику потісняться трохи для вас. Іфі в мене дуже подобалося минулі роки. Можеш взяти в Дуррусі поні, піти з нею на пікнік до маяка на самому кінці мису.

Я б і хотів прийняти пропозицію Айліш, але якщо прийму пропозицію Олівії, то пробуду в Іраку ціле літо.

— Якщо зможу, приїду. Знаєте, Голлі якось була намалювала ваш котедж. Думаю, вона б першим ділом рятувала саме цю картину, якби її будинок загорівся. Наш будинок.

Айліш цмокає старечими губами, схожими на чорнослив.

— Знаєш, а я пам’ятаю, як вона її намалювала. Кет приїхала в Корк, до Доналових у гості, та й лишила Голлі зі мною на пару днів. 85-й був, здається. У них тоді все було просто жахливо, через… ну, знаєш. Джеко.

Я киваю і роблю ковток, так що ясна замерзають від крижаного джину.

— На сімейних подіях їм усім непросто. Який би то з Джеко зараз був парубок! А ти його взагалі знав там, у Ґрейвсенді?

— Ні. Лише чув про нього. Інші казали, що він якийсь фрік, чи геній, чи… Ну, самі знаєте. Діти. Я вчився з Голлі в одному класі, але поки ми з нею нормально запізналися, він уже… ну, все вже сталося.

Скільки ж днів, гір, воєн, реченців, пив, авіамиль, книжок, фільмів, швидких супів і смертей між тоді й тепер… але я досі так чітко пам’ятаю, як проїхав на велосипеді цілий острів Шеппі аж до ферми Ґабріеля Гарті. Пам’ятаю, як спитав Голлі: «Джеко тут?» — і з її лиця зрозумів, що його не було.

— Айліш, — питаю, — а ви добре знали Джеко?

Зітхання старої зависає в повітрі.

— Кет привозила його десь у п’ять років. Милий малюк, але нізащо не сказала б, що в ньому було щось аж таке примітне. Наступний раз я його побачила через півтора року, уже після менінгіту. — Вона відпиває драмбуї та обсмоктує губи. — Колись давно таких називали підмінчуками²⁹, але сучасній психіатрії видніше. У шість років Джеко був… інакшою дитиною.

— Тобто «інакшою»?

— Він знав різне — про світ, про людей, про що хочеш… Речі, яких маленькі хлопчики не знають, не можуть і не мають знати. І він не красувався. Джеко був достатньо розумний, аби приховати, що він розумака, але… — Айліш відводить погляд, — якщо він починав тобі довіряти, то з’являлись помітні проблиски. Я тоді працювала бібліотекаркою в Бентрі, взяла для нього «Чарівне далеке дерево» Енід Блайтон за день до його приїзду, бо Кет мені сказала, що він весь час читає, як Шерон. Джеко притьмом прочитав книжку, але не сказав, чи сподобалось. Тож я запитала сама, і він відповів: «Сказати чесно, тьотю?» Я відповіла: «Я б не хотіла, щоб ти був зі мною нечесний». А Джеко сказав: «Добре, тоді, як на мене, тьотю, вона трохи інфантильна». Шість років, і він уживає слово «інфантильна»! Наступного дня я взяла Джеко з собою на роботу, і, бігме, він узяв з полиці «Чекаючи на Ґодо». Беккета. Правду кажучи, я думала, що Джеко просто привертає увагу, хоче вразити дорослих. Але потім на обід ми їли бутерброди біля човнів, і я запитала, як йому Семюель Беккет, і, — Айліш сьорбає драмбуї, — зненацька до нашого пікніка приєдналися Спіноза і Кант. Я спробувала його спіймати і запитала прямо: «Джеко, звідки ти все це знаєш?», а він відповів: «Певно, десь в автобусі почув, тьотю, мені ж тільки шість років». — Айліш осушує склянку. — Кет і Дейв ходили до психотерапевтів, але Джеко не був хворий, то яке їм було діло?

— Голлі завжди казала, що менінгіт якось перепаяв йому мозок і… дуже сильно збільшив потужність.

— Ага, не просто так кажуть, що нейрологія — наш останній рубіж.

— Ви не вірите у версію з менінгітом, так?

Айліш міркує, казати чи ні.

— Еде, то не розум Джеко змінився, а його душа.

Я зберігаю незворушне лице.

— Але якщо змінилась душа, він однаково…

— Ні. Це більше не був Джеко, той, що приїздив до мене, коли йому було п’ять. Шестирічний Джеко був кимось цілком іншим.

Вісімдесятирічні обличчя складно читати: шкіра така зморщена, а очі такі пташині, що мімічні підказки стають непомітні. Коркська публіка безроздільно заволоділа увагою гурту: той шкварить «The Irish Rover».

— Підозрюю, Айліш, ви тримали ці думки при собі?

— Ага. Ці думки були болючі для всіх і досить божевільні, як подивитися. За все життя я сказала це тільки одній людині. Йому самому. Через кілька днів після випадку з Беккетом була буря, а на другий ранок ми з Джеко збирали водорості з бухти за моїм садочком, і я запитала прямо: «Джеко, хто ти?» А він відповів: «Айліш, я доброзичливий гість». Ну що ж. Я не могла зібратися з силами, щоб запитати: «Де Джеко?», але він, мабуть, якось почув мої думки. Він сказав мені, що Джеко не міг залишитись, але він оберігає його спогади. Це був найдивніший випадок у моєму житті, а я бачила багато всякого.

Я згинаю ногу: геть заніміла.

— А далі що ви робили?

Айліш робить непевне обличчя.

— Розкидали водорості на грядці з морквою. Ніби уклали угоду чи щось таке. Кет, Шерон і Голлі наступного дня поїхали. Але, — вона похмурніє, — коли я почула новини, що він зник… — вона дивиться на мене, — все думаю, чи не було це пов’язане з тим, як він з’явився…

Відкоркована пляшка робить «паф», і столик цокається склянками.

— Для мене велика честь, що ви мені це все розповідаєте, Айліш, чесне слово. Але чому ви мені це все розповідаєте?

— Мені так сказали.

— Хто… хто сказав?

— Писання.

— Яке Писання?

— Еде, в мене є дар. — Очі старої ірландки зелені, помережані цятками, як у дятла. — Як у Голлі. Ти знаєш, про що я, точно знаєш.

Гамір накочується і відступає, як море на рінь.

— Мабуть, ви про голоси, які Голлі чула в дитинстві, і про… ну, в деяких колах ці її випадки називають «прекогніцією».

— Ага, іншими словами теж називають.

— Айліш, є багато серйозних наукових пояснень.

— Звісно, що є, якщо ти в них віриш. Ірландською ми це називаємо cluas faoi rún. Таємне вухо.

На руці бабці Айліш — браслет із тигрового ока. Вона перебирає його пальцями, поки говорить і дивиться на мене.

— Айліш, мушу сказати… тобто, я дуже поважаю Голлі, і знаєте… вона точно дуже інтуїтивна, іноді — напрочуд. І я не хочу применшувати традиції, але…

— Але ти ліпше собі руку відгризеш, ніж полізеш у цю чортівню з другим зором, таємними вухами, чи про що там тобі пашталакає ця дурна баба із Західного Корка.

Це саме те, що я думаю. Я вибачливо усміхаюсь.

— І це добре і правильно, Еде. Для те’…

Я помічаю головний біль, що стукає мені в скроні.

— …але не для Голлі. Їй із цим жити. Я знаю, це важко. Голлі в яскравому сучасному Лондоні явно важче, ніж мені в туманній старій Ірландії. Їй треба буде твоя допомога. Думаю, скоро.

Мабуть, це моя найхимерніша весільна балачка. Але принаймні не про Ірак.

— Що мені робити?

— Повірити їй, навіть якщо ти не віриш у це.

До нас підходять Кет і Рут, які аж блищать від своїх латинських танців.

— Ви тут повсідалися як сичі і сидите вже чорті-скільки.

— Айліш розповідала мені про свої арабські пригоди, — кажу я, досі гадаючи, що ж означала її остання репліка.

Рут питає:

— Ви бачили, як Дейв і Кет витанцьовували?

— Бачили, обоє себе показали непогано, — каже бабця Айліш. — Дейв прямо хвоста розпустив — ще й такого яскравого як на його роки.

— Ми багато танцювали, коли тільки познайомились, — каже Кет, котра звучить значно більш по-ірландському серед своїх, — але припинили, коли завели собі «Капітана Марлоу». Тридцять із чимось років без гулянок.

— Айліш, уже за чверть третя, — каже Рут. — Скоро буде ваше таксі. Можете потроху прощатися з людьми.

Ні! Вона не може просто так напаранормалити мені, а тоді взяти і піти.

— Айліш, я думав, ви бодай сьогодні побудете до кінця.

— Ой, я свою міру знаю. — Вона підводиться, спираючись на костур. — Ошін проведе мене в аеропорт, а мій сусід містер О’Даллі зустріне в Корку. Запрошення на Овечу Голову дійсне, Еде. Скористайся, поки термін не закінчився. Чи поки я не закінчилась.

Я кажу їй:

— Ви мені здаєтесь незнищенною.

— У нас менше часу, ніж ми думаємо, Еде.

На вузенькій смужці неба між двома противибуховими бар’єрами, які обрамлювали шосе, що заходило у Багдад з півдня, зарожевились хмари. Трафік був щільний і повільний, навіть на бічних смугах, і останню милю до готелю «Сафір» «королла» рухалася зі швидкістю ожирілого бігуна. Повз нас проїжджали переобтяжені мотоцикли. Нассер був за кермом, Азіз куняв, а я сидів, низько пригнувшись за своєю ширмою із порозвішуваних сорочок. Нині Багдад — темне місто в усіх сенсах: немає електрики для вуличного освітлення, зі смерком приходить трансильванська нагальність дістатися додому і забарикадувати за собою двері. Ми бачили дуже паскудні речі, і в Нассера настрій був куди гірший, ніж зазвичай.

— Моя жінка, знаєш, Еде, в неї було добре дитинство. Тато працював у нафта-компанії, вона ходила до хороша школа, досить грошей, вона розумна, вона вчилася, Багдад тоді — хороше місце. Навіть коли почалась іранська війна, багато американських компаній були. Рейґан слав гроші, зброю, ЦРУ допомагало Саддаму — хімікати для битви. Саддам був союзник Америки, ти знаєш. Гарні часи. Я тоді підліток, «сузукі 125», шкіряна куртка, дуже крутий. Говорили з друзями в кафе, цілі ночі. Дівчата, музика, книжки, таке. Тоді в нас було майбутнє. У тата моєї дружини зв’язки, тому я не пішов до армії. Дякувати Богу. Дістав роботу на радіостанції, працював у міністерстві інформації. Війна закінчилась. Нарешті, ми думали, Саддам тратить гроші на країну, на університет, ми будемо як Туреччина. Тоді став Кувейт. Америка каже: «Добре, вторгайся, Кувейт — локальний прикордонний конфлікт». Але тоді — ні. Резолюція ООН. Ми всі думаємо: що за хуйня? Саддам — як загнана тварина, не може відступити з гідністю. Під час війни в Кувейт моя робота була дуууже творча — малювати поразки Саддама як перемоги. Але тоді майбутнє було темне. Вдома ми, я з дружиною, по секрету слухаємо арабську службу Бі-Бі-Сі. Так заздрили Бі-Бі-Сі журналістам, дуже, дуже сильно — бо вони могли повідомляти справжні новини. Це те, що я хотів. Але ні. Ми писали брехню про курдів, брехню про Саддама і синів, брехню про партію Баас, брехню, що в Іраку світле майбутнє. Якщо пишеш правду — помираєш в Абу-Ґрейб. Тоді дев’ять-одинадцять, тоді Буш каже: «Ми приберемо Саддама». Ми щасливі. Ми налякані, але щасливі. Отепер нарешті Саддам, цей сучий син, він геть. Я думав, Господь всемогутній, Ірак знову буде, Ірак постане як… як той вогняний птах, як він, Еде?

— Фенікс.

— Так, я думаю, Ірак постане, як фенікс, я стану справжнім журналістом. Я думаю, я буду йти куди захочу, я говорити з ким захочу, я писати що захочу. Я думаю, в моїх доньок буде кар’єра, як у моєї дружини колись була кар’єра, тепер у них добре майбутнє. Іракці й американці повалили статую Саддама — але вночі починають обносити музей. Американські солдати — просто дивляться. Генерал Ґарнер каже: «Після Саддама це не дивно». І я думаю, господи, в Америки нема плану. Я думаю, оце Темні віки. І правда. В школу моїх доньок влучила ракета під час війни. Гроші на нову школу вкрали. Так що вже багато місяців нема школи. Мої доньки не виходять. Дуже небезпека. Цілі дні вони сваряться, читають, малюють, мріють, миються, якщо є вода, дивляться сусідський телевізор, якщо є електрика. Вони бачать, як підлітки в Америці, в Беверлі-Гіллз, ходять у коледж, їздять на машинах, ходять з хлопцями. У цих дівчат у телевізорі, у них спальні більші за наші квартири, у них є кімнати спеціально для одягу і взуття. Господи! Для моїх дівчат мрії — це мука. Коли Америка піде, в Іраку є лише два майбутні. Одне майбутнє — це автомати, ножі, суніти проти шиїтів, і без кінця. Як у Лівані 80-х. Інше майбутнє — це ісламісти, шаріат і бурки. Як в Афганістані тепер. Мій кузен Омар того року втік у Бейрут, тоді поїхав у Брюссель, знайти собі дружину, будь-яку, молоду, стару, тільки з європейським паспортом. Я кажу: «Омаре, заради Бога, ти, блядь, здурів! Одружуєшся не з дівчиною, а паспортом». А він мені каже: «Шість років я гарно ставлюся до дівчини, гарно ставлюся до її батьків, тоді обережно продумаю розлучення, буду громадянин ЄС, буду вільний, я лишуся». Зараз він там. Йому вийшло. І нині я думаю: ні, Омар не здурів. То ми здуріли, що лишаємось. Майбутнє мертве.

Я не знав, що сказати. Машина проїхала повз перелюднене інтернет-кафе, забите захопленими хлопчаками за ігровими консолями; на екранах американські морпіхи стріляли у схожих на арабів повстанців у поруйнованих містах, які легко можуть бути Багдадом чи Фалуджею. Гадаю, в ігровому меню немає опції грати за повстанця.

Нассер просунув свій недопалок у вікно.

— Ірак. Розбитий.

Можливо, я трохи підпив. Голлі стоїть біля срібних чаш із пуншем в астероїдному поясі з жінок, котрі щебечуть як горобці. Веббери, Сайкси, коркські Коркорани та ін… хто всі ці люди? Я проминаю стіл, за яким Дейв грає в «Збери чотири»³⁰ з Іфою і програє в театральному розпачі. Я з Іфою ніколи так не граюся; вона хихотить, коли дідусь хапається за голову і стогне: «Ніііі, ти не могла знову виграти! Я король “Збери чотири”!» Шкодуючи, що не відреагував на холод Голлі раніше принаймні меншим холодом, я вирішую принести їй оливкову гілку. Якщо вирішить вдарити мене цією гілкою по пиці, то ми раз і назавжди з’ясуємо, хто з нас капризна корова, а хто сидить на позиціях високої моралі. Лише три збиті групки мажорно вбраних людей відділяють мене від жінки, котру офіційно знають як мою партнерку, — аж тут мене перехоплює Поліна Веббер на пару з довготелесим юнаком. Той одягнений як на підліткові змагання з більярду: фіолетова шовкова сорочка, жилетка їй у тон, бліда цера.

— Еде, Еде, Еде! — крекче вона. — Нарешті возз’єднання сім’ї. Це Сеймур, я тобі про нього вже все розповіла. Сеймуре, це Ед Брубек, справжній мандрівний репортер.

Сеймур блискає на мене ротом, повним брекетів. Його потиск — кощава хватка, ніби механічний мацак. Поліна всміхається, як втішена свашка.

— Я б зараз заколола когось штопором за камеру — аби тільки вас двох зазнімкувати!

Але покликати фотографа вона не здогадується.

Потиск Сеймура виходить за допустимі часові межі. Його чоло в сузір’ях препаскудних прищів — онде розплющене W Кассіопеї, — і п’яне відчуття, ніби я вже бачив цю сцену вві сні, притлумлюється відчуттям, що ні, мені лише снилося відчуття, буцім я бачив цю сцену вві сні.

— Пане Брубек, я великий фанат вашої роботи.

— Ага.

Черговий охочий до журналюжачого життя, спокушений байками про їхню відчайдушну хоробрість і секс із данськими фоторепортерками в країнах на -стан.

— Ти казав, що поділишся кількома секретами, — каже Поліна Веббер.

Справді?

— Якими ж секретами я мав поділитись, Поліно?

— Еде, ох ти чортяка. — Вона штурхає мене в гвоздику. — Зі мною можеш не корчити недотику — ми ж уже практично рідня.

Мені треба дістатись до Голлі.

— Сеймуре, що тобі треба знати?

Сеймур схоплює мене своїми моторошними очима ляльки черевомовця і туго напнутою посмішкою, а голос Поліни Веббер прорізає гамір:

— Що потрібно, щоби стати великим журналістом?

Мені потрібні знеболювальне, природне світло і свіже повітря.

— Цитуючи мого наставника з юності, — кажу малому, — журналісту потрібна щуряча хитрість, належні манери і трошки літературного хисту³¹. Годиться?

— Але щоб великим? — вистрілює голос Поліни Веббер.

— Великим? Ну, їм потрібна риса, яку Наполеон найбільше цінував у своїх генералах: везіння. Бути в Кабулі, коли Кабул упав. Бути на Мангеттені 9/11. Бути в Парижі, коли водій принцеси Діани зробив фатальну помилку. — Я здригаюся, коли вибухова хвиля вдаряє в шибки вікон, але ні, це не зараз, це десять днів тому. — Журналіст одружується з новиною, Сеймуре. Новина вередлива, жорстока та ревнива. Вимагає їхати за нею туди, де життя коштує найменше, де вона протримається лише день-два, а тоді полетить далі. Ти, твоя безпека, твоя сім’я — все це ніщо, — я вимовляю це так, ніби видихаю кільце диму, — ніщо порівняно з новиною. Ти будеш лагідно переконувати себе, що зможеш напрацювати modus operandi, в якому станеш і хорошим журналістом, і хорошим чоловіком, але ні. Це херня. Вона привчить тебе до видовищ, які мають бачити лише лікарі та солдати, але поки лікарі заробляють собі титул святих, а солдати — меморіали, ти, Сеймуре, заробиш тільки вошей, обмороження, діарею, малярію, ночівлю в камерах. На тебе плюватимуть, як на паразита, і косо поглядатимуть на кожну витрачену копійку. Якщо хочеш собі щасливе життя, Сеймуре, то стань кимось іншим. Ми і так вимираємо.

Виговорившись, я пробиваюсь повз них до пуншу, нарешті, холера мать…

…і не знаходжу там ані сліду Голлі. Мій телефон вібрує. Це від Олівії Сан. Прогортую повідомлення.

ПРВ ЕД, СПОДІВАЮСЬ ВЕСІЛЛЯ ДОБРЕ,

ДЮФРЕН ОК НА ІНТЕРВ’Ю ЧТВ 22.

МОЖЕШ ПРИЛЕТІТИ ДО ГУРІЙ СР 21?

ТЬОТЯ КУРАГИ ЗАБЕРЕ ТЕБЕ ВІД ГОТЕЛЮ.

ВІДПИШИ ШВИДШЕ, ВСЬОГО ОС

Моя перша думка: «Вдалося!» Олівія Сан має серйозні підстави припускати, що комунікацію «Далековида» відстежують кілька урядових агентств, тому пише кодом: Дюфрен — це наш nom de texte, позичений із «Втечі з Шоушенка», на позначення головного палестинського копача тунелю на кордоні Єгипту і Ґази; гурій, він же каїрн³² — це Каїр; курага — це «Хезболла», а тьотя — контактер. Це саме такі бондіанські дурниці, якими дітки типу Сеймура мають займатись у вільний час, але в сімдесяти двох годинах, які ти чекаєш у бункері органів безпеки в центрі Каїра після затримання, поки прийде знудьгований слідчий і запитає, що ти тут робиш, нічого бондіанського немає й близько. Я підсунув цю історію Олівії ще минулого року восени, і вона потягла за бозна-скільки ниточок, щоб усе організувати. Дюфрен, якщо це одна людина, а не десять, овіяний таємничим ореолом і в Єгипті, і в Секторі Ґаза, і в Йорданії. Інтерв’ю стало б величезним coup і на порядок просунуло б репутацію нашого журналу в арабомовних країнах. Блокади і санкції в новини не пролазять — про них мало що можна сказати і нічого не можна побачити. Кого цікавить, що Ізраїль заборонив імпортувати в Ґазу сухе молоко? А от історії про тунелі під стінами — це геть інше. Це рівень «Втечі з Кольдіца», рівень «Графа Монте-Крісто», таке люди жеруть і плямкають. Я вже збираюся відписати «так», коли пригадую один нюанс: о сьомій вечора в наступну середу, двадцять другого числа, міс Іфа Брубек дає унікальне й неповторне шоу, з’являючись у подобі Боязливого Лева в постановці «Чарівника Країни Оз» від своєї початкової школи святого Юди Англійського, і її татка запрошено.

А який егоцентричний мудак пропустить, як його рідна доня робить крок до зірок? Яке мені діло до чужих шестирічних дівчаток, які ніколи не гратимуть ні в яких виставах, бо загинули під ізраїльськими бульдозерами і ракетами «Хезболли», що прилетіли в їхні будинки? Вони не наші діти. Ми достатньо розумні, щоб народитися в місці, де такого не буває.

Розумієш проблему, Сеймуре?

Чергові охоронці на пропуску в готель «Сафір» упізнали машину Нассера, підняли шлагбаум і пропустили нас. Різко загальмувавши, Нассер сказав мені:

— Так, Еде, ми з Азізом приїдемо завтра на десяту. Ти, я, розшифровуємо записи. Азіз привозить фотографії. Чудова історія. Олівія дуже щаслива.

— Побачимось о десятій.

Усе ще в машині я передав Нассеру конверт із доларами від «Далековида» за сьогоднішню роботу. Ми всі поручкались, Азіз випустив мене зі свого боку, і «королла» рушила геть. Але всього за кілька ярдів знову зупинилася. Я був подумав, що то якась технічна проблема, але Нассер опустив своє вікно і чимось мені помахав.

— Еде, візьми.

Я підійшов, і він поклав у мою руку маленький диктофон.

— Нащо? Ви ж завтра приїдете.

Нассер скорчив гримасу.

— Якщо тут, з тобою, — безпечніше. На записі багато хороших слів.

Із цим він розвернувся на кільці та поїхав назад до КПП. Я піднявся східцями готелю. Кожне вікно — чорний прямокутник. Навіть якщо електрика є, гостей попереджають не вмикати світло вночі через загрозу снайперів. На обшитому листовим металом ґанку мене зустрів Тарік, який тут охоронець разом із Драгуновим.

— Шо там накурили, містере Еде? — Тарік любить практикувати сленг.

— Непогано, Таріку. Спокійний день?

— Сьогодні так. Дякувати Богу.

— Біґ-Мак уже повернувся?

— Так, так. Чувак на барі.

Я даю Таріку та його трьом колегам щедрі чайові, щоб вони мені казали, якщо хтось сторонній буде про мене розпитувати, і не квапились відповідати щось конкретне. Не думаю, що Тарік із тих телят, котрі двох маток ссуть, але принцип Золотої Гуски поки що мене виручав. Із ґанку я пройшов крізь скляні двері до круглого приміщення рецепції, де над столиком консьєржа сяяла низьковатна лампа. Над головою висить дебела люстра-канделябр, але я ніколи не бачив її ввімкненою, а зараз вона ще й обплетена не менш дебелим шаром павутини. Щоразу, коли дивлюсь на неї, уявляю, як вона падає. Містер Хуфаджі, менеджер, допомагав якомусь попихачеві завантажити зужиті машинні акумулятори на ручний возик. Розряджені акумулятори тут щоранку обмінюють на нові, як обмінювали пляшки з-під молока, коли я був малий. Гості заряджають від них свої ноутбуки і супутникові телефони.

— Доброго вечора, містере Брубек, — сказав менеджер, протираючи чоло хустинкою. — Зараз дам ваш ключ.

— Добривечір, містере Хуфаджі. — Я чекав, поки він вивудить ключа з шухляди. — Можна мені один акумулятор, будь ласка?

— Звичайно. Відправлю до вас хлопця, коли він вернеться.

— Дуже дякую.

Ми дотримуємося старосвітських манер, хоч Багдад давно провалився в пекло, а «Сафір» нагадує не п’ятизірковий готель, а радше платний кемпінг усередині закинутого готелю.

— А я думав, що чую твій солодкий голосок. — Біґ-Мак, із гондураською сигарою в руці, з’явився з пошарпаного бару, котрий тут правив за кают-компанію, пліткарню і ринок взаємних послуг. — Яка, по-твоєму, зараз година?

— Пізніша, ніж коли ти прийшов, тому з тебе пиво.

— Ні-ні-ні, ми домовлялися, що останній купує пиво.

— Це безсоромна брехня, містере Мак-Кензі, і ти це знаєш.

— Гей. Безсоромні брехні сприяють закінченню війни і забезпечують роботою голодних різноробів. Зловив трохи вуличних боїв у Фалуджі?

— Кордон надто щільний. А що там твої вилазки?

— Марнування часу. — Біґ-Мак наповнив свої легені сигарним димом. — Дістався до табору Вікторія, там сказали, що бої посилились, а це означало, що морпіхи не мали часу прикривати ще й наші жирні сраки. Пожували гімна в пресцентрі й повантажились на конвой забезпечення, що йшов назад у Багдад. Ясне діло, не в такий, з яким можна напоротись на СВП і закінчити життя летючим фаршем. А в тебе що?

— Краще. Ми знайшли самопальну клініку для біженців із Фалуджі, плюс підбитий вертоліт «Кайова». Азіз устиг зробити кілька фотографій, перш ніж твої озброєні співвітчизники делікатно запропонували нам піти.

— Непогано, але… — Біґ-Мак підійшов до мене і стишив голос, хоч містер Хуфаджі вже вийшов, — одне з «надійних джерел» Вінсента Аґріппи двадцять хвилин тому написало йому про «одностороннє припинення вогню», яке набуває чинності завтра.

Я в цьому сумнівався.

— Маку, міліція у Фалуджі тепер не відступить. Може, вони хочуть перегрупуватися…

— Ні, не повстанці. Морпіхи складають зброю.

— Всратись і не встати. Звідки джерело? Офіс генерала Санчеса?

— Ніт. Армія через це просто на гівно зійде. Кричатимуть: «Якщо можете захопити Відень — то захопіть, блядь, Відень».

— Думаєш, це Бремер міг підгадати?

— Друже мій, наш Великий Уповноважений не зміг би навіть зварити власні яйка в джакузі з лавою.

— Тоді мені потрібен якийсь натяк, можна?

— Раз уже ти ставиш мені пиво, ось тобі цілих три. — Біґ-Мак зробив п’ятисекундну павзу, щоб затягнутися сигарою. — Ц, Р і У. Прямий наказ із офісу Діка Чейні.

— Вінсент Аґріппа має джерело в ЦРУ? Але ж він француз! Він же сироїд-капітулянт.

— Вінсент Аґріппа має джерело в бункері самого Бога, і це окупається. Чейні боїться, що Фалуджа розколе Коаліцію Охочих — не те щоб це була реальна коаліція і не те щоб у ній хтось був охочий, але вже. Як трохи освіжишся, приходь до нас на вечерю — вгадай, що сьогодні в меню.

— Невже курка з рисом?

В офіційному меню «Сафіра» було п’ятдесят страв, але подавали тут тільки курку з рисом.

— Всратись, та ти телепат.

— Я перевдягнуся в щось зручніше і спущуся.

— Обіцянки, самі обіцянки, курва ти така.

Біґ-Мак повернувся до бару, а я тим часом піднявся на перший поверх — ліфти не працювали з 2001-го, — тоді на другий і третій. З вікна через нафтово-чорний Тигр відкривався вид на «зелену зону», підсвічену, як Диснейленд посеред Дистопії. Я подумав про роман Дж. Ґ. Балларда «Висотка», в якому шедевральний лондонський хмародер стає вертикальною сценою, на якій цивілізація здирає з себе нашарування, доки не залишається нічого, крім первісної жорстокості. За Республіканським палацом, де сьогодні вранці Майк Клімт розповідав нам про позитивний прогрес у Фалуджі та взагалі, приземлився гелікоптер. Що думають іракці, коли бачать цей блискучий Анклав Достатку в серці свого міста? Я знаю, бо Нассер, містер Хуфаджі та інші мені сказали: вони думають, що добре освітлена, добре забезпечена та добре убезпечена «зелена зона» — доказ того, що в американців дійсно є чарівна паличка, яка може повернути порядок в іракські міста; але анархія створює щільну димову завісу, за якою ніхто не побачить, як ти викачуєш нафту. Вони помиляються, але хіба їхні погляди абсурдніші від поглядів 81% американців, які вірять у янголів? Я чую десь поблизу няв і, озирнувшись, бачу місячно-сірого кота, що виливається з тіней. Схиляюся, щоб сказати йому «привіт», і це єдина причина, з якої моя голова не зварилась на круте яйце, коли вибух іззовні повисаджував вікна західного фасаду готелю «Сафір», заповнюючи неосвітлені коридори ударними хвилями, заповнюючи слухові канали непроникним ревінням, заповнюючи простір між атомами атональними акордами нищення.

Я випиваю ще один ібупрофен і зітхаю, дивлячись на монітор ноутбука. Учора в літаку зі Стамбула я написав замітку про вибух, коли в мене ще переверталося нутро і від недосипання злипались очі, і тепер боюся, що це видно: нонфікшн, який нагадує художню літературу, насправді не належить до жодної категорії. Заява Рамсфельда про Ірак має вийти об одинадцятій ранку за східним узбережжям, але до цього ще п’ятдесят хвилин. Я вмикаю на телику CNN World із вимкненим звуком, але це просто репортер у Білому домі обговорює, що, на думку «надійного джерела, близького до секретаря Міноборони», скаже Рамсфельд, коли з’явиться перед камерою. Іфа на своєму ліжку позіхає і відкладає щорічник «Служби порятунку тварин» за 2004 рік.

— Татку, можеш увімкнути «Дору-мандрівницю»?

— Ні, лялю. Я перевіряю дещо по роботі.

— А цей великий білий будинок у Тат-Гаді?

— Ні, це Білий дім. У Вашинґтоні.

— А чому він білий? Там живуть лише білі люди?

— Ем… Так. — Я вимикаю ТБ. — Пора спатуняти, Іфо.

— А ми прямо під кімнатою дідуся Дейва і бабусі Кет?

Насправді я мав би їй читати — Голлі завжди читає, — але треба дописати статтю.

— Вони поверхом вище, але не прямо над нами.

Ми чуємо чайок. Серпанок на вікні гойдається. Іфа мовчить.

— Татку, а як я посплю, можемо ще раз піти до Двайта Сілвервінда?

— Давай не починати знову. Тобі треба подрімати.

— Ти казав мамі, що теж підеш подрімати.

— Я піду, але ти перша. Мені треба дописати статтю і відправити її в Нью-Йорк ще сьогодні.

«А тоді сказати Голлі з Іфою, що в четвер мене не буде на “Чарівнику країни Оз”», — думаю.

— Чому?

— Як ти гадаєш, звідки в нас гроші на їжу, одяг і книжки «Служби порятунку тварин»?

— З твоєї кишені. І з маминої.

— А як вони туди потрапляють?

— Їх приносить Грошова фея. — Іфа просто прикидається.

— Угу. Ну то я — Грошова фея.

— Але мама на своїй роботі теж заробляє гроші.

— Так, але Лондон дуже дорогий, тому я теж повинен заробляти.

Я придумую лаконічний замінник пишномовному «простору між атомами», коли дзенькає скринька вхідних. Це просто розсилка від «Ейр Франс», але коли я повертаюся до статті, то вже не пам’ятаю, що там був за лаконічний замінник.

— Татку, а чому Лондон дорогий?

— Іфо, будь ласка. Мені треба попрацювати. Заплющуй оченята.

— Добре.

Вона лягає, ніби спить, і роблено хропе, як Телепузик. Це дуже дратує, але я не знаю, як сказати щось достатньо різке, щоб Іфа заткнулась, але при цьому не розридалась. Краще просто перечекати.

«Перше, про що я подумав, — друкую, — я живий. Друге…»

— Татку, а чому я не можу сама піти до Двайта Сілвервінда?

Не зриватися.

— Бо тобі, Іфо, лише шість років.

— Але я знаю дорогу до Двайта Сілвервінда! Вийти з готелю, перейти перехід, спуститися пірсом, і він там на пірсі.

Що це за міні-Голлі?

— Твоє майбутнє — в твоїх руках, а не в руках якогось незнайомця з вигаданим ім’ям. Будь ласка. Можна я попрацюю?

Вона обіймає свого плюшевого песця. Так, до статті: «Перше, про що я подумав: я живий. Друге: не вставай. Якщо це був залп із РПГ, то можуть вистрелити ще раз. Мої…»

— Татку, а ти хіба не хочеш знати, що буде в твоєму майбутньому?

Я даю собі кілька секунд, щоб заспокоїтись.

— Ні.

— Чому?

— Тому що…

Я думаю про таємниче Писання бабці Айліш, про майора Гакенсака, про те, як їхав на велосипеді хідником уздовж гирла Темзи спекотного дня 1984 року і впізнав дівчину, що лежала на рінистому пляжі у своїй футболці «Quadrophenia» і чорних, як її підстрижене волосся, джинсах; вона спала, підмостивши дорожню торбу під голову, і я подумав: «Їдь далі, їдь далі…» А тоді озирнувся. Закрив ноутбук, підійшов до її ложа, скинув капці та ліг поруч із нею.

— Тому що раптом я дізнаюся, що зі мною має статися щось погане — або, ще гірше, з мамою чи з тобою має статися щось погане — і не зможу це змінити? Краще вже не знати, щоб просто… насолодитись останнім сонячним днем.

Оченята Іфи широко розплющені, серйозні.

— А якби ти міг щось змінити?

Я збираю її волосся на тім’ячку, так що зачіска нагадує ґульку самурая.

— А якби не міг, ананасику мій маленький?

— Гей, я не… — вона позіхає, — ананасик.

Я теж позіхаю, і вона каже:

— Ха! Ти від мене набрався позіхання.

— Добре, я з тобою трошки придрімну.

Це не така й погана ідея. Іфа вимкнеться щонайменше на годину, а я тим часом прокинуся з новими силами після підбадьорливого двадцятихвилинного сну, перехоплю свіже спростування Рамсфельда, допишу статтю і з’ясую, як сказати Голлі та Боязливому Леву, що наступної середи мушу бути в Каїрі.

— На добраніч, — кажу я Іфі так само, як каже Голлі. — Блохи на ніч.

— Еде! ЕДЕ!

Мені снилося, що Голлі розбудила мене в готельному номері; її очі перелякані, як у загнаної коняки, котра знає, що зараз помре. Звучить так, ніби вона питає: «Де Іфа?», але вона не може питати, бо Іфа спить, тут, біля мене. З гравітацією щось не так, мої кінцівки порожнисті, я намагаюся запитати: «Що сталося?» Голлі нагадує когось, хто погано пародіює Голлі.

— Еде, де Іфа?

— Тут, — я піднімаю покривало.

Там лише песець.

Моїм тілом пробігають двадцять тисяч вольт, збуджуючи мене до гіперчутливості.

Не панікувати.

— У ванній.

— Еде, я щойно там дивилась! Де вона?

— Іфо? Іфо, виходь! Це не смішно!

Я встаю і сковзаюся на щорічнику «Служби порятунку тварин» за 2004-й, що впав на підлогу. Я перевіряю тумби, дводюймову шпару під ліжком, ванну, душову кабіну. Мої кістки перетворюються на тепле желе. Вона пропала.

— Вона була тут. Ми задрімали, хвилину тому.

Я дивлюсь на годинник на телевізорі: 16:20! Сука сука сука. Я кидаюся до вікон, ніби… ніби зможу побачити, як вона махає мені з густих недільних юрб, що вийшли на променад? Палець на нозі об щось вдаряється, і біль пробурює шпарину: Іфа питала, де кімната Дейва і Кет і чому їй не можна піти до Двайта Сілвервінда. Я шукаю її сандалики. Нема. Голлі говорить, але я ніби забув англійську, для мене це лише голосні та приголосні, а тоді вона замовкає і чекає, що я відповім.

— Вона або пішла шукати тебе, або до твоєї мами з татом, або… або пішла до ясновидця на причалі. Ти йди до своїх батьків. І скажи на рецепції, щоб не випускали надвір шестирічну дівчинку у… у… — блядь, що на ній було? — у футболці з зеброю. Я перевірю на причалі.

Я застрибую в капці, і щойно виходжу з кімнати, Голлі гукає: «Ти взяв телефон?», я перевіряю і відгукуюсь: «Ага», — а тоді біжу в коридор до ліфтів, де біля доісторичних розмірів бронзового горщика з журавцем стоять дві бабуськи з Агати Крісті в квітчастих сукенках, і я натискаю на кнопку, але ліфт не приїжджає, і я натискаю знов і розумію, що весь цей час бурмотів: «Сука сука сука сука сука», і що бабуськи на мене витріщаються, і він нарешті приїжджає, відчиняється, і Дарт Вейдер тицяє в стелю своїм світловим мечем і з белфастським акцентом питає: «Вам нагору?», і в мені все нутро перевертається від образу Іфи на даху, тож я застрибую. Міс Марпл каже: «Нам униз, але мушу сказати, що костюм у вас розкішний». Ні, про що я думаю? Всі двері на дах точно замкнені, це дурість. Здоров’я і Безпека. Та й Іфа точно на причалі. Я вистрибую саме тоді, коли двері зачиняються, і зачіпаюсь за них гомілкою, так що двері відчиняються знову, і Дарт Вейдер каже: «Друже, вирішуй швидше». На сходи. Я біжу туди, куди вказує стрілка з написом «Сходи», а звідти до ще одної, і ще, і ще, і ще одної. Килим приглушує моє гупання. Попереду дві бабуськи заходять до ліфта, тож я кричу: «ПРИТРИМАЙТЕ МЕНІ ЛІФТ!» і рушаю з ноги, як Майкл Джордан, але шпортаюсь об власні розв’язані шнурівки і десять ярдів орю носом, обпалюючи тертям свій кадик, і двері зачиняються, і, можливо, Агати Крісті могли притримати мені ліфт, а, можливо, не могли, але так чи так не притримали, суки, і я гаратаю по кнопці великим пальцем, але та курва вже поїхала, а моя довірлива, невинна доня підходить все ближче до того чоловіка на причалі, у котрого власна будка з дверима на замку, котрий, мабуть, навіть не вдягає білизну під свою мерлінову мантію. Зав’язую шнурки і відходжу на крок, а ліфт зупиняється на «7», десь через десять років перелазить на «6» і стоїть там ще десять років, і в мені наростає крик, а тоді я помічаю сходи крізь скляні двері, просто за журавцем. Ну не йоб твою мать! Я тупочу вниз лункими прольотами, як герой бойовика на тремких колінах, але який же герой бойовика може вирубатися, коли доглядає свою єдину доцю, свою премилу, веселу, чудову, тендітну доцю? Я біжу вниз, поверх за поверхом, у цій Подорожі до центру Землі, запах фарби стає все густіший, пробігаю декоратора на драбині, «Курва мать, друже, тихіше, бо послизнешся і розіб’єш голову!» Я добігаю до дверей з написом «АВАРІЙНИЙ ВИХІД» і з маленьким тьмяним віконцем, що виходить на підземне вантажне відділення, тобто я позаду будівлі, а мені треба бути спереду, але двері так чи так замкнені, то чому я, бляха, просто не почекав на ліфт? Кидаюся службовим проходом, гальмую біля знака «ВИХІД НА ЦОКОЛЬ», і що це за невідчепна впевненість, що я в лабіринті, який складається не лише з поворотів і дверей, а й із рішень та пріоритетів, і що я в ньому не хвилину чи дві, а купу часу, цілі роки, і що я зробив кілька поворотів не туди ще багато років тому і не можу повернутись, і я луплюся в двері з написом «ВИХІД», і повертаю ручку, і тягну на себе, але вони не відчиняються — це тому, що треба штовхати, тож я штовхаю…

Що? Переді мною відкривається виставкова зала — все глибше, ширше, вище, аж я гадаю, чи не тягнеться готель «Приморський» — ясна річ — під фундаменти сусідніх будівель, під хідник, якщо не під сам Ла-Манш. Рядами і проспектами будок і кіосків снують тисячі, шум стоїть океанічний. Дехто вдягнений у нормальний одяг, але більшість — у костюмах: Бетмени, Супермени, Вартові; доктори Споки, доктори Хто, доктори Зло; тріо 3СРО, пара клінґонців, ящерикуватий силурієць; юрмочка китайських Гаррі Поттерок, колюча Жінка-Кішка, що поправляє лямку ліфчика, пара мавп зі своєї «Планети»; ватага Агентів Смітів з «Матриці», ходячий Тардіс, навалений Шварцнеґґер, з якого просвічують фрагменти ендоскелета Т-800; жарти, сміх, запеклі балачки. «Що, коли Іфа провалилася в цей колодязь диваків, задротів і фантазерів? Як їй звідси вийти? Як мені звідси вийти?» Звісно ж, крізь великі двері на протилежному кінці залу, під банером «ПЛАНЕТА БРАЙТОН 2004». Я кваплюся крізь повільну течію читачів манґа, триблів, футболок, що хваляться «Трекі зроблять вас прямо в турболіфті», саморобних кораблів «Ентерпрайз», бляшаних бойових крейсерів «Галактика»; я проминаю Далека, що зациклився на фразі «Королевичі й сіроми — Всі обернуться у прах»; ухиляюсь від Людини-Невидимки, прослизаю позаду Немилосердного Мінґа, протискаюся між Урук-гаями, і тепер я остаточно загубив орієнтир на вихід, остаточно загубив Іфу, загубив свої північ, південь, схід і захід, тож я питаю Йоду, де вихід, і він відповідає: «Біля тубзиків, друже», — і вказує пальцем, і нарешті я в сінях, я вискакую з дверей поміж репортером-початківцем і суддею Дреддом.

І вибігаю…

…у пропахлий чипсами день, пробираючись поміж машинами до хідника. Гудуть сигнали, але нині мені можна. Тепла погода приносить пекельне «Де Воллі?» прибережної людності, сімей, котрі не загубили шестирічну доню через недбалість, через байдужість, і я готовий душу продати за шанс повернутися в кімнату на годину назад і краще поговорити з Іфою, я б сказав: «Мабуть, я був надто суворий, вибач, ходімо разом до містера Сілвервінда», — і якби тільки Іфа повернулася, я б не задумуючись віддав таємничому старому засранцеві свою кредитку і рік та ще день підтирав би йому сраку. Або, якби я міг перестрибнути на годину вперед, вже після того, як Іфа знайшлась, жива і здорова, я першим ділом би зателефонував Олівії Сан і сказав: «Вибач, Олівіє, хай Гарі їде на інтерв’ю з Дюфреном, хай Джей їде». Боже, Боже, Боже, нехай Іфа зараз пробіжить крізь натовп і кинеться мені на руки. Нехай не буде жодного незнайомця, який заштовхає її у свій фургон — не йди туди, просто не йди. Штовхка ріка людей тече причалом в обидва боки, я біжу вгору течією, тоді сповільнююсь; не можна її пропустити, якщо вона піде сюдою, шукаючи Татка… Перегортаю обличчя, як сторінки, шукаю обличчя Іфи; не думай про заголовки «ДОНЬКА ВІЙСЬКОВОГО РЕПОРТЕРА ЗНИКЛА БЕЗВІСТИ», або про слізливі телесюжети, або про заяви адвокатів від імені Сайксів, Сайксів, котрим знову доводиться переживати це жахіття, одне й те саме: «ВЖЕ ДРУГА ТРАГЕДІЯ В РОДИНІ ДЖЕКО САЙКСА»; ті тижні 1984 року в «Капітані Марлоу», коли паб було зачинено «у зв’язку з сімейними обставинами», згідно з папірцем на замкнених дверях; газети повідомляли про начебто кілька випадків появи хлопчика, котрий міг бути Джеко, але то був не він; і Кет казала: «Вибач, Еде, вона сьогодні не в настрої когось бачити»; і, зрештою, я таки не поїхав на «Інтеррейлі», а ціле літо пропрацював у садовому центрі на роз’їзді А2. Я теж почувався відповідальним: якби вмовив Голлі повернутися тоді в суботу ввечері замість підбирати відмичку до церковного замка, можливо, Джеко не пішов би; але вона мені подобалась, і я сподівався, що щось може трапитись; і мій телефон дзвенить — Господи, прошу, поклади цьому край; це Голлі, моя бойова і завзята Голлі, і я молюся, Господи, прошу, прошу, Господи, нехай це будуть добрі новини, і кажу:

— Є новини?

— Мама з татом її не бачили. А в тебе?

— Я ще на причалі.

— Я поговорила з менеджером готелю. Вони зробили оголошення через системи сповіщення, Брендан пильнує на рецепції. Кажуть, поліція поки що нічого не робитиме, але Рут із цим розбирається.

— Я передзвоню, як тільки дійду до ясновидця.

— Добре.

Кінець зв’язку. Я вже біля аркади розваг — увага увага увага увага увага! Маленька чорнява дівчинка у смугастій футболці і зелених леґінсах прослизає у привідчинені двері. Господи, це ж вона, мусить бути вона, і ручна граната надії розривається в моєму нутрі, і я волаю:

— ІФО!

Люди роззираються в пошуках шаленця, але Іфа — ні.

Я вихляю поміж обпечених на сонці ліктів, морозив і лимонадів.

Темний інтер’єр збиває мої чуття.

— Іфо!

Бензопильне ревище спортивних машин і тататататататата лазерних бластерів із двадцять другого століття, і жорствяний грім розбомблених будівель, і…

Он вона! Дякую, Господи, дякую, Господи, дякую. Вона дивиться на старшу дівчинку в обрізаному топі та з браслетами на ногах на ігровій платформі «Dance Dance Revolution», і я перехиляюся, стаю на коліна біля неї:

— Іфо, серденько, не можна так іти! У нас із мамою мало інфаркт не стався! Ходімо. — Я беру її рукою за передпліччя. — Іфо, ходімо негайно.

Але Іфа повертається до мене — і в неї не ті очі, не той ніс, не те лице, і мене від неї відтягує могутня рука кремезного чоловіка за п’ятдесят у паскудній акриловій сорочці, і він:

— Що за нахуй ти тут робиш із моєю дочкою?

Все стало ще гірше, реально гірше.

— Я… я… я думав, що це моя дочка. Я її загубив, вона… Але вона… вона…

Чоловік думає, чи не розчленувати мене.

— Ну, це не твоя дочка. Обережно, друже. Люди можуть неправильно зрозуміти — або навіть правильно зрозуміти. Шариш, про що я?

— Пробачте, я… я…

Кидаюся назад, на сонячне світло, геть з аркади, як Йона, виплюнутий із продимленого і засмальцьованого кита.

«Це твоя кара за Азіза і Нассера».

Двайт Сілвервінд — моя єдина надія. Шістдесят секунд ходу.

Він би не наважився щось із нею зробити просто тут. Надто людно.

Можливо, він скаже їй почекати, доки прийде татко.

Іфа сидітиме собі там, ніби це все смішний жарт.

Чи знає Іфа мобільний номер Голлі? Не знаю.

Повз ятку з бурґерами; обтягнутий сіткою баскетбольний майданчик.

Повз величезного ведмедя з хлопцем всередині, з якого сходить сьомий піт.

Он маленька дівчинка, дивиться на колискове море.

Ривками наближається Двайт Сілвервінд, мої ребра стискаються, біля дверей Святилища в’яже жінка, на дверях висить знак «Триває передбачення». Я вриваюся в темну печерку з єдиним столиком, двома стільцями в чохлах, трьома свічками, ладаном, розкладеними картами Таро, здивованим Двайтом Сілвервіндом та чорношкірою панянкою в спортивному костюмі — без Іфи. Без Іфи.

— Ем… можна, будь ласка, ми закінчимо? — каже клієнтка.

Я питаю Сілвервінда:

— Моя донька була тут?

Жінка підводиться:

— Не можна так брати і вриватися!

Сілвервінд морщиться.

— Я вас пам’ятаю. Ви тато Іфи.

— Вона втекла. З нашого готелю, «Приморського». Я… я… я думав, що вона…

Вони дивляться на мене як на дурка. Мені треба проблюватися.

— …могла прийти сюди.

— Пробачте, містере Брубек, — каже Двайт Сілвервінд, ніби вона вже померла, — але тут від неї не було ні слуху ні духу.

Я хапаюся за голову, щоб вона не вибухнула, підлога нахиляється на сорок п’ять градусів, і якби жінка не підхопила мене і не всадовила на стілець, я б розбив собі голову об підлогу.

— Так, давайте розбиратися в ситуації, — каже вона з бірмінґемським акцентом. — Зникла дитина, правильно?

— Так, — відповідаю я безбарвним голосом. «Зникла».

Голос, який не звик панькатися:

— Ім’я і вік?

«Зникла».

— Едмунд Брубек, ем, тридцять п’ять років.

— Ні, Едмунде. Ім’я і вік дитини.

— А. Іфа Брубек. Їй шість. Лише шість!

— Добре, добре. У що Іфа була вдягнена?

— Футболка із зеброю. Сандалі.

— Добре, тут все вирішує швидкість реагування, я подзвоню охороні причалу й попрошу чергових пошукати вашу доньку. Напишіть мені свій номер. — Вона дає мені ручку та візитівку, і я шкрябаю там свій номер. — Двайте, ви з Едом ідіть на причал, подивіться в юрбі. Я буду тут. Якщо не знайдете її на причалі, вертайтесь у готель «Приморський», там порадимось. Еде, якщо Іфа з’явиться тут, я вас наберу. А тепер ідіть. Ідіть, ідіть!

Надворі мій телефон дзвонить, Голлі питає:

— Вона там?

Моє небажання відповідати видає відповідь:

— Ні.

— Ясно. Шерон пише всім гостям, просить прочесати готель. Дуй сюди. Я буду у вестибюлі з Бренданом.

— Добре, зараз бу…

Але вона вже поклала слухавку.

З ярмарку пульсує розважальна музика. Може, Іфа там?

— Дітей до десяти років без батьків за турнікети не пускають. — На Двайті досі розцяцькована діамантами камізелька. — Ходімо прочешемо причал. Міс Ніколс, — він киває на Святилище, — побуде на варті. Вона з дорожньої поліції.

— А що з вашою… — я показую на будку. — Ви працюєте…

— Ваша донька сьогодні вранці шукала мене не просто так, і я вважаю, що це воно.

Ми йдемо до виходу з причалу, зазираючи в кожне лице, навіть в аркаді. Нічого. На кінці, чи то пак на початку причалу я дякую Двайту Сілвервінду за допомогу, але він каже:

— Ні, ні: я відчуваю, що мені написано бути з вами до кінця.

Я питаю: «Де написано?», але ми якраз переходимо дорогу й заходимо в прохолоду готелю «Приморський», де єдиним результатом мого шаленого забігу причалом буде зморшкуватий друїд у розцяцькованих лахах, котрий у цьому фентезійному натовпі виглядає не так і дивно. За столиком консьєржа розмістився оперативний центр. Зашуганий менеджер підтримує телефонну слухавку плечем, оточений Сайксами і Вебберами, котрі разом підводять очі на гівняного батька, який спричинився до цього нескінченного жахіття: Шерон і Пітер, Рут і Брендан, Дейв і Кет, навіть Поліна з Остіном.

— На причалі її нема, — надміру емоційно кажу я.

Рут відповідає:

— У вашій кімнаті Аманда — якщо раптом Іфа туди повернеться.

Поліна каже:

— Ти тільки не переймайся, вона швидко знайдеться.

Остін підтакує, каже мені, що Лі повів своїх друзів на пляж, раптом їй заманеться піти до човнів. Дейв і Кет виглядають так, ніби їх прогнали крізь зістарювач, а Голлі ніби й не помічає, що я повернувся.

Менеджер питає її:

— Місіс Брубек, поговорите з поліцією?

Голлі бере слухавку.

— Алло… Так. Моя донька… Так-так, я знаю, що минуло менше години, але їй лише шість років, і я б хотіла, щоб ви негайно розіслали невідкладне загальне сповіщення усім службам… То зробіть виняток, офіцере!.. Ні, це ви мене послухайте: мій партнер — журналіст у національній газеті, і якщо Іфа не знайдеться жива й здорова, ви дуже, дуже, дуже пошкодуєте про те, що не оголосили код 108 просто зараз… Дякую. Шість років… Темне волосся, до плечей… Футболка з зеброю… Ні, не смугаста, футболка з малюнком зебри… Рожеві штанці. Сандалі… Не знаю, почекайте. — Голлі дивиться на мене, її лице сіре як попіл. — Її крабик теж зник?

Я тупо дивлюся на неї. Її що?

— Така срібляста штучка, якою вона заколює волосся.

Не знаю. Не знаю. Не знаю. Але перш ніж Голлі встигає відповісти, її голова закочується назад під дивним кутом, а лице ніби осувається. Що коїться? Колись я бачив, як у колеги з діабетом сталася, як він її назвав, гіпоглікемія, і це було дуже схоже. Шерон каже: «Тримай її!», і я кидаюся вперед, але Брендан і Кет уже підхопили Голлі, і вона не впала.

Менеджер каже: «Сюди, несіть сюди», і Голлі напівзатягують-напівзаводять до підсобки.

Вона судомно ковтає повітря, і Кет, котра проходила сестринські курси в Корку ще давно, каже всім:

— Відступіться! Назад назад назад!

Вони з Бренданом опускають її на квапливо прибраний диван.

— Дихай повільніше, люба, — каже Кет доньці. — Добре, повільно, давай, для мене…

Я мав би бути поруч із нею, але на моєму шляху забагато Сайксів, кабінет крихітний і, як не крути, чия це провина? Але я достатньо близько, щоб бачити очі Голлі, її зіниці звужуються майже до ніщоти. Поліна Веббер каже: «Чому її очі так роблять?» — і плече Пітера заступає мені огляд — і лице Голлі зводить судома — і Дейв питає: «Кет, може, викликати лікаря?» — і лице Голлі м’якне, ніби вона остаточно знепритомніла — і Брендан питає: «Мамо, в неї якийсь напад?» — і Кет відповідає: «Пульс дуже прискорився» — і менеджер каже: «Я викликаю швидку» — але тоді губи і щелепи Голлі починають рухатись, і вона вимовляє слово «Десять…», розмито, ніби глуха з народження людина, але голос іще порожніший і болюче повільний, ніби запис на неправильній швидкості, що видає склади на сповільненому відтворенні.

Кет дивиться на Дейва, і Дейв знизує плечима.

— Що десять, Голлі?

— Кет, вона ще щось говорить, — каже Рут.

Голлі заходиться вдруге:

— П’яяяяяяяят…

Пітер Веббер шепоче:

— Це взагалі англійська?

— Голлі, серденько, — каже Дейв, — що ти нам хочеш сказати?

Голлі легенько трусить, її голос теж:

— Нааа-аа-аа-дцять…

Я почуваюсь так, ніби треба втрутитись і бути за старшого, якось, тобто я ж її партнер, але я її ніколи не бачив — і нікого не бачив — у такому стані.

Пітер складає сказане докупи:

— Десять п’ятнадцять?

Дейв питає доньку:

— Люба, що має статись о десятій п’ятнадцять?

— Та нічого це не означає, — каже Брендан. — У неї якийсь напад.

Підвіска з останнім лабіринтом Джеко зісковзує з краю дивана і там повисає. Голлі торкається голови і морщиться від болю, але її очі знову нормальні, і вона кліпає, розбираючи купу облич, що стривожено дивляться на неї.

— Ой боже. Тільки не кажіть, що я зомліла.

Ніхто не знає, що сказати.

— Типу того, — каже Шерон. — Не підводься.

— Ти пам’ятаєш, що казала? — питає Кет.

— Ні, і яка різниця, коли Іфа… Так. Числа.

— Час, Гол, — каже Шерон. — Ти сказала: «Десять п’ятнадцять».

— Мені вже краще. Що буде о десятій п’ятнадцять?

— Якщо ти не знаєш, — каже Брендан, — то звідки знати нам?

— Іфі це все не поможе. Хтось договорив з поліцією?

— Нам здалося, — каже Кет, — що в тебе був серцевий напад.

— Ну але насправді його не було, ма, дякую. Де менеджер?

— Тут, — каже бідолаха.

— Зв’яжіть мене з відділком, будь ласка. У носі вони матимуть той код 108, якщо я не стоятиму їм над душею.

Голлі підводиться і йде до дверей, а решта розступається перед нею. Я обходжу рецепцію, щоби звільнити місце, і чую голос: «Едмунде».

Це Двайт Сілвервінд, про котрого я геть забув.

— Можна Ед.

— Це було повідомлення. З Писання.

— Га?

— Повідомлення.

— Що повідомлення?

— Десять п’ятнадцять. Це знак, проблиск. Це не була Голлі.

— Ну, виглядало на те, що це саме вона сказала.

— Еде, в Голлі є паранормальні здібності?

Я не можу приховати роздратування.

— Ні, вона…

Радіолюди.

— Ну, коли вона була маленька, то всяке бувало, і вона… Так, трошки.

На обвислому, поораному як дубова кора, обличчі Двайта Сілвервінда з’являється ще більше зморщок.

— Якщо чесно, то я радше «ясномовець», ніж «ясновидець». Людям треба озвучити свої страхи та надії і зробити це конфіденційно, тож я надаю їм таку змогу. Але коли-не-коли мені дійсно трапляється щось справжнє — і я це розпізнаю. Оце Голліне «десять п’ятнадцять» — воно щось означає.

Його Ґендальфове лице, мій головний біль, запаморочливий причал, Айліш… Будь-яка машина може вибухнути в будь-яку мить… Думка про Іфу, загублену, налякану, з заклеєним ротом — припини припини припини…

— Еде, думай. Ці числа, вони не випадкові.

— Може. Я… я паскудно розгадую шифри.

— Ні, ні… Писання — це не якась там складна формула. Нерідко воно дивиться просто на тебе, так зблизька, що ти його й не помічаєш.

«Мені треба йти шукати Іфу, а не балакати про метафізику».

— Слухайте, я… я…

Двайт Сілвервінд стоїть біля органайзера з ключами від кімнат. Ці ключі сьогодні нагадують пережиток аналогової доби, бо в більшості британських і американських — не іракських — готелів користуються багаторазовими ключ-картками з магнітною стрічкою. Кожну чарунку пронумеровано мідною пластинкою з вигравіюваним номером, який відповідає номеру брелока на колечку. На шість дюймів лівіше від голови Двайта Сілвервінда — чарунка, підписана «1015». 1015. Ключ на місці.

«Це збіг. Тільки не починай “бачити знаки”».

Двайт Сілвервінд простежує мій трохи отетерілий погляд.

«Наскільки неправдоподібним має бути збіг, щоб стати знаком?»

— Мило, — бурмоче він. — Я вже знаю, що б я зробив на твоєму місці.

Рецепціоніст не дивиться в наш бік. Голлі стоїть біля телефона. Решта — нещасні, обм’яклі, бліді. З’являється хтось із друзів Шерон:

— Ніде ні сліду, але всі шукають.

Остін Веббер балакає по телефону:

— Лі? Ну що, нема її?

Я беру ключ від 1015, ноги відносять мене до ліфта.

Він порожній і чекає. Я заходжу і натискаю «10».

Двері зачиняються. Двайт Сілвервінд теж тут.

Ліфт піднімається на десятий поверх без перебоїв.

Ми з Сілвервіндом виходимо в могильну тишу, якої не випадає чекати від людного готелю в квітні. Світло просочується крізь пил. Знак проголошує, що КІМНАТИ 1000—1030 ЗАЧИНЕНО ДЛЯ ЗАМІНИ ЕЛЕКТРОМЕРЕЖІ ДО ВІДПОВІДНОГО ОГОЛОШЕННЯ. ВХІД СУВОРО ЗАБОРОНЕНО. Я підходжу до 1015, вставляю ключ у замок, повертаю і відчиняю двері. Сілвервінд стоїть у коридорі, й, ігноруючи нещасну думку про те, що якщо Іфи тут немає, то я більше ніколи її не побачу, я заходжу в затхлу кімнату і кажу:

— Іфо?

Відповіді немає. Знаків не існує. Ти її загубив.

А тоді тиша брижиться. Покрівець рухається. Вона спить на ліжку, згорнувшись, в одязі, як була.

— Іфо.

Вона прокидається, збентежена, бачить мене й усміхається.

Ці секунди впікаються в мою пам’ять.

Полегшення таке потужне, що це вже не полегшення, а щастя.

— Іфо, лялько, нічого собі ти нас налякала.

Ми міцно обіймаємось.

— Вибач, татку, але коли ти заснув, я ще не хотіла спати, тому пішла шукати дідуся Дейва, щоб пограти з ним у «Збери чотири», і пішла по сходах, а тоді я… трошки загубилась. Я почула, що хтось іде, або мені здалося, і я боялася, що мене будуть сварити, тому заховалася тут, а тоді двері не відчинялися. Я трошки поплакала, потім спробувала подзвонити, але телефон не робив, і я заснула. Татку, я дуже погано зробила? Можеш не давати мені кишенькові гроші.

— Усе добре, лялю, але ходім-но до мами та всіх решти.

За дверима ні сліду Двайта Сілвервінда. Питання про те, як Голлі взагалі, в принципі, могла про це знати, я відкладаю на потім. Воно не таке й важливе. Взагалі неважливе.

Гул вибуху затих, але кілька сигналізацій ще висвистували різні канони і мотиви. Я пригадав, як мені розповідали, що бігти надвір немудро, бо стрільці можуть пильнувати відкритий простір, щоб знімати вцілілих і рятувальників. Я просто лежав, тремтів і пролежав хтозна-скільки, аж доки підвівся і повернувся у вестибюль, похрускуючи склом під черевиками. Містер Хуфаджі схилився над тілом Таріка, озброєного охоронця, намагаючись лайкою повернути його до життя. Мабуть, я був останньою людиною, з якою Тарік поговорив. Біґ-Мак і ще кілька журналістів виповзали з бару, нервуючи через можливий напад, — дуже часто підривник номер один розчищає перешкоди, а підривник номер два заходить і прикінчує беззахисних жертв.

Проте «Сафір» подвійна атака оминула, і час прогойдався до півночі. Парамілітарний загін із англомовним «детективом Зерджаві» приїхав швидше, ніж зазвичай, бо йшлося про іноземців; вони при світлі ліхтарів оглянули передній двір отелю в супроводі контуженого вибухом містера Хуфаджі. Я не пішов. Біґ-Мак сказав, що біля входу кілька машин рознесло на друзки і він бачив кілька кінцівок. Детектив Зерджаві припустив, що один охоронець убив іншого — було тільки одне тіло — і пропустив терориста всередину. Підривник планував заїхати крізь скляну веранду в лобі та підірватись там у надії знести цілу будівлю. Цьому плану завадило щось на паркінгу — «Хто знає?» — тому бомба підірвалась надворі. Бог змилувався над нами, пояснював детектив Зерджаві на барі, тож він зараз також явить милість: усього за вісімсот доларів виділить трьох найкращих своїх офіцерів, щоб вони вартували в рознесеному вестибюлі. Інакше гарантувати нашу безпеку до ранку буде вкрай непросто. Терористи знають, які ми тут вразливі.

Швидко скинувшись, ми розійшлися — дехто до своїх ноутбуків, щоб записати історію, інші допомагали містеру Хуфаджі з прибиранням, а кілька пішли спати і спали сном людей, котрі щасливі бути живими. Я був надто знервований для будь-чого з цього, тож пішов на дах і зателефонував Олівії в Нью-Йорк. Її асистент прийняв повідомлення: «Сафір» у Багдаді намагались підірвати, але жоден журналіст не загинув. Також я попросив асистента передати повідомлення Голлі в Лондон. А тоді просто сидів, слухав тріск пострілів, гудіння двигунів і генераторів, крики, гавкіт, гальма, музику і ще постріли: багдадська симфонія. Над збрунатнілим містом слабко мерехтіли зорі, місяць виглядав так, ніби в нього хвора печінка. Біґ-Мак і Вінсент Аґріппа приєдналися до мене на сеанс супутникового зв’язку. Вінсентів телефон не працював, тож я позичив йому свій. Біґ-Мак дав нам сигару — відсвяткувати, що ми не померли, а Вінсент хтозна-де добув пляшку хорошого вина. Під впливом кубинського листя і лози з долини Луари я зізнався, що якби не кіт, то був би вже мертвий. Вінсент, досі ревний католик, сказав мені, що той кіт був посланцем Божим.

— Я вам не скажу за кота, — зазначив Біґ-Мак, — але ти, Брубеку, везучий гад.

Тоді я написав Нассеру, що все добре.

Повідомлення не вдалось доставити

Я написав Азізу, щоб він передав Нассеру, що все добре.

Це повідомлення теж не вдалось доставити.

Я написав Біґ-Маку, щоб перевірити, чи працює мережа.

Мережа працювала. Тоді мене накрило страшною думкою.

Мабуть, найгірша година нашого з Голлі спільного батьківства вже перетворюється на багатокористувацький анекдот, розпирскується апокрифами і навіть однією-двома комічними інтерлюдіями. Я сказав зраділому натовпу в сінях, що мені просто прийшло на гадку, може, Іфа піднялася на два поверхи замість одного, коли шукала кімнату дідуся й бабусі, тож я пішов перевірити і знайшов покоївку, котра впустила мене в усі кімнати на поверсі. У третій кімнаті я влучив пальцем у небо. На щастя, всі були надто втішені, щоб пильно придивлятись до моєї історії, хоч Остін Веббер знай квоктав про правила техніки безпеки і про те, як нам загрожують двері, що замикають дітей усередині. Поліна Веббер проголосила:

— Хіба ж не диво, що ти про це подумав? Бідна Іфа могла просидіти там не один день! Про таке й думати страшно!

Я погодився. Справжнє диво. Я не сказав, у якому саме номері знайшов Іфу: це все виглядало надто в дусі «Секретних матеріалів» і затьмарило б весілля Пітера і Шерон. Хоча, власне, сказав: двадцять хвилин тому на балконі готелю «Приморський», дивлячись на нічний причал, я розповів Голлі повну версію. Як і завжди, я не уявляв, про що вона думає.

— Піду помиюся, — сказала вона.

Іфа спить у ліжечку зі Сніжком, своїм песцем.

Унизу пропливає флот добре тюнінгованих байків.

Ми балакали і балакали. Це приємна переміна. Голлі лежить поруч зі мною, голову поклала мені на плече, а стегно закинула на тулуб. Ми не кохались, але це та інтимність, про існування якої я вже майже забув.

— Це відрізнялося від тих проблисків, які в мене були раніше, — пояснює Голлі, — знаєш, проблиски подій, які ще не відбулися. Прекогніція.

— Це було більше схоже на Радіолюдей, як у дитинстві?

Довга павза.

— Сьогодні було так, ніби я і була радіо.

— Ніби передавала чиєсь послання?

— Важко описати. Це моторошно. Отак випадати. Коли ти в своєму тілі, але ніби не в своєму тілі. А ще це встидко — повертатися до тями, коли всі стоять навколо мене, ніби… на якійсь вікторіанській картині смерті. Бог його знає, що про це подумали Веббери.

Я завжди брав «паранормальні здібності» Голлі в лапки, але сьогодні ці паранормальні здібності повернули нам доньку. Мій агностицизм зазнав серйозного удару. Я цілую її в голову.

— Одного дня, люба, тобі слід про це написати. Це… дивовижно.

— Ніби когось обходить моя навіжена балаканина.

— Неправда. Люди прагнуть вірити, що є щось більше, ніж…

Крики з ярмарку на причалі прокочуються над тихим морем і влучають у привідчинене вікно.

— Гол, — я розумію, що зараз усе скажу. — Нассер із Багдада, мій посередник, і Азіз Аль-Карбалай, мій фотограф. Того тижня їх убило в «Сафірі» автомобільною бомбою. Вони загинули через мене.

Голлі відкочується від мене і сідає.

— Ти про що?

Голлі притискає коліна до грудей.

— Треба було мені сказати.

Я втираю очі простирадлом.

— Весільний гармидер у Шерон — це не той час і не те місце. Хіба ні?

— Вони ж були твої колеги. Друзі. Уяви, що Ґвін померла, а я кілька днів чекала, перш ніж тобі сказати. Був похорон?

— Так… того, що лишилось. Але мені було надто небезпечно приходити.

Коридором за нашими дверима пробігає п’яний сміх. Я чекаю, доки затихне.

— Уночі було надто темно і нічого не видно, але на світанку, коли сонце тільки встало, було… були просто покручені уламки машини терориста і Нассерової «королли»… Містер Хуфаджі тримає пару… пару… пару декоративних кущиків біля входу, знаєш, такі вистрижені в різних формах? Маленьке нагадування про більш цивілізовані часи. І між двома цими кущиками, там була… була литка, литка з ногою і… і… полотняний капець. Бог свідок, я в Руанді бачив значно гірші речі, та перший-ліпший рядовий в Іраку бачить набагато гірші речі по двадцять разів на день. Але коли я впізнав капець — це був капець Азіза, — то просто виблював на місці.

«Зберися».

— Перед тим Нассер позаписував інтерв’ю з пацієнтами шпиталю біля Фалуджі. Наступного дня, тобто рівно тиждень тому, він мав приїхати до мене їх розшифровувати. Він дав мені диктофон на зберігання. Ми попрощалися. Я пішов у готель. У Нассера були проблеми з запаленням, тому Азіз, певно, виліз підштовхнути чи підключити дріт прикурювача. Бомбіст цілився в готель, може, сподівався знести всю будівлю, не знаю, може, воно б і спрацювало, бо вибух був потужний, але так чи так його машина вліпилась у Нассерову, і…

«Зберися».

— Господи, таке враження, що в мене сльози з носа течуть. Це взагалі анатомічно можливо? Тому так — доньки Нассера тепер не мають тата, бо Нассер відвіз мене надто пізно, в час автобомбістів, до готелю для західняків.

Із телевізора в сусідній кімнаті чути голлівудську космічну битву.

Вона торкається мого зап’ястя.

— Ти ж знаєш, що це не так просто? Ти мені це завжди казав, коли я побивалася через Джеко.

Іфа вві сні видає звуки самотньої гармоніки.

— Так, так, це через 9/11, Буша з Блером, войовничий іслам, окупацію, кар’єрний вибір Нассера, Олівію Сан і «Далековид», роздовбану «короллу», яка не заводилась, трагічний збіг, мільйони нюансів — але й через мене теж. Ед Брубек їх найняв. Нассеру треба було годувати сім’ю. Через мене вони з Азізом були там… — Я задихаюсь і намагаюся втримати голос. — Я наркоман, Голлі. Моє життя справді тупе й нецікаве, коли не працюю. Те, що Брендан учора не хотів сказати прямо, — це правда. Це все правда і нічого, крім правди. У мене… У мене залежність від бойових дій. І я не знаю, що з цим робити.

Голлі чистить зуби, і плястерка ванільного світла лягає на Іфу. Тільки поглянь на неї, яка кмітлива, пустотлива, не-така-вже-й-маленька дівчинка, котра явилась нам із таїни ультразвукового сканування близько семи років тому. Пригадую, як ми розповідали друзям і родині великі новини; зачудована радість від клану Сайксів і поблажливі погляди, коли Голлі додала: «Ні, мам, ми з Едом не одружимось. Зараз 1997-й, а не 1897-й», а моя мама — її лейкемія тоді вже дісталась до кісткового мозку — сказала: «Ой, Едику!» — й розридалась, а тоді я запитав: «Мамо, чому ти плачеш?», — а вона лиш засміялася: «Сама не знаю!»; і «горбик» усе більшав, аж пупок Голлі почав випирати; і «горбик» возився; ми сиділи в кафе «Спенс» у Сток-Ньюїнґтоні і складали список дівочих імен — Голлі просто знала, ясна річ; і моя безпідставна тривога під час поїздки в Єрусалим через лондонську кригу і лондонську гопоту; тоді ввечері 30 листопада Голлі озвалася з ванної: «Брубеку, шукай ключі від машини»; і ривок до перинатального центру, де Голлі шматувало і роздирало заживо цілком новим болем під назвою «пологи»; і годинники рухалися вшестеро швидше за час, аж доки Голлі взяла на руки лискучого мутанта і сказала їй: «Ми тебе чекали»; і доктор Шамсі, пакистанець, наполягав: «Ні,  ні, ні, містере Брубек, ви переріжете пуповину, ви зобов’язані. Не кривіться, ви на роботі бачили значно гірші речі»; і нарешті, горнята чаю з молоком і тарілка затяжного печива в кімнатчині далі по коридору. Іфа відкривала для себе дивовижний світ грудного молока, а ми з Голлі з’ясували, що вмираємо від голоду.

Наш найперший сімейний сніданок.

Самотня планета Крiспiна Гершi. 2015

1 травня 2015

Валлійські боги дощу мочаться на дахи, на фестивальні шатра й парасольки Гей-он-Ваю і на Кріспіна Герші, котрий бреде бучним узбіччям вулиці, заходить до книгарні «Старе кіно» і спускається в найглибшу нутробу будівлі, де розриває цьоготижневий примірник «Піккаділлі Рев’ю» на конфеті. Ким, заради Христа, цей шестифутовий-завширшки, вельветовокостюмий, лобкобородий і сракопханий Річард Чізмен, котрого перестрибнути легше, ніж обійти, себе уявляє? Я заплющую очі, але слова його рецензії прослизають, як термінові новини: «Я з усіх сил намагався знайти у довгоочікуваному романі Кріспіна Герші щось, що завгодно, здатне розбавити його лоботомічну гидомирність». Як сміє цей надутий обкінчаний Мішкіт³³ писати таке після того, як підлещувався до мене на вечірках Королівського літературного товариства? «У Кембриджі, коли я був хлопчам зеленим, якось поліз навкулачки, захищаючи честь раннього шедевра Герші, “Засушених ембріонів”, і цей шрам над вухом донині ношу як медаль за відвагу». Хто проспонсорував подачу Річарда Чізмена в британський Пен-клуб? Я. Я! І як він мені віддячив? «Назвати “Відлуння має померти” дитячою, чванливою і паскудною писаниною означає образити всіх дітей, чваньків і паскуд». Я наступаю на пошматовані рештки журналу, важко дихаю і хапаю повітря…

Направду, любий читачу, я б і заплакав. Кінґслі Еміс³⁴ вихвалявся, як погана рецензія може зіпсувати його сніданок, але нізащо не зіпсує ланч. Кінґслі Еміс жив у дотвітерну еру, коли критики справді читали тексти і думали власною головою. Нині вони просто ґуґлять у пошуках готової думки, і завдяки чізменівській різанині бензопилою про моє повернення в літературу вони прочитають хіба це: «То чому ж “Відлуння має померти” нагадує напівзогнилий труп свині? По-перше, Герші так зі шкіри пнеться, уникаючи кліше, що кожне його речення вимучене, як в американській викривальній журналістиці. По-друге, фентезійний підсюжет так дико дисонує з претензіями роману описувати Стан Речей, що дивитися гидко. По-третє, чи варто й шукати певнішої ознаки того, що кастальське джерело автора пересохло, ніж створений письменником герой-письменник?» Річард Чізмен повісив табличку «КОПНИ МЕНЕ» на шию «Відлуння має померти», і то саме тоді, коли мені так потрібен комерційний ренесанс. Зараз не дев’яності, коли мій агент, Гел Ґранді на прізвисько Гієна, міг виписати контракт на 500 штук фунтів так легко, як видути шмарклю зі свого здорового шнобеля. Зараз офіційно Десятиліття Смерті Книжок. Я ледве виціджую 40 тисяч фунтів на рік за школу для своїх дівчат, а маленька pied à terre в Отремонті, заможному передмісті Монреаля, може, й допомагає Зої знов усміхатися, проте робить мене фінансово смертним — уперше з того часу, як Гел Гієна оформив мені контракт на «Засушені ембріони». Мій айфон бринить. Про вовка промовка, це повідомлення від Гела.

в’юха за 45 хв. о брате де ж ти?

Гієни виють. Шоу має тривати.

Мев Манро, просолена капітанка флагманських культурних передач BBC Two, киває студійному режисеру — поїхали. Я чекаю за лаштунками, вже запетличений. Гостьова редакторочка прокручує свої повідомлення. Студійний режисер просить перевірити, чи вимкнув я свій мобільний телефон. Я перевіряю і виявляю два нові повідомлення: одне про авіамилі від «Qantas», друге про збір сміття. Напровесні нашого шлюбу місіс Зої Леґранж-Герші надсилала перед моїми в’юхами повідомлення типу «Покажи їм там, де раки зимують, Генію», але нині вона вже й не питає, в яку країну я їду. І від дівчат ні слова. Джуно, мабуть, бавиться в мережі зі своїми шкільними друзями — або збоченцями, котрі прикидаються її шкільними друзями, — у «Місто Тунелів», чи який там останній застосунок, а Анаїс, певно, читає книжку Майкла Морпарґо. І чому це я не пишу книжки про дружбу між самотніми дітьми і тваринками? Тому що я два десятиліття пробув Диким Дитям Британської Словесності, от, бляха, чому. Коли ти письменник — легше змінити тіло, ніж перейти в інший жанр.

Світло в залі гасне, рампа ясніє, публіка мовкне. Телегенічне лице Мев Манро промениться, а фірмові оркнейські мотиви її голосу заповнюють шатро.

— Доброго вечора, це Мев Манро, наживо з фестивалю «Гей-он-Вай-2015». Ще з моменту виходу його дебютного роману «Олійна Ванда», котрий побачив світ навіть до конвокації автора, Кріспін Герші заслужено вважається майстерним стилістом і гостроперим літописцем наших часів. Наша найжаданіша нагорода, премія Бріттана, безбожно не далась йому до рук, але багато хто вірить, що 2015-й нарешті стане його роком. Без зайвого зволікання прошу разом зі мною та нашими шановними спонсорами, банком «FutureNow», оплесками запросити на цю сцену для читання з «Відлуння має померти», його першого роману за п’ять років, — Кріспіна Герші!

Гучні оплески. Я виходжу до трибуни. Аншлаг. Ще б не аншлаг — вони й так перенесли мене із зали «Двигун» на шістсот місць у цю «значно затишнішу локацію». Редактор Олівер сидить у першому ряду з Гієною Гелом та його новим клієнтом, Наступним Гострим Американським Перцем, Ніком Греком. Хай запанує тиша. Дощ барабанить об стелю шатра. Більшість письменників подякували б публіці, що вона прийшла в такий негожий вечір, але Герші б’є, щоб любили, і розгортає «Відлуння має померти» на першій сторінці.

Я прокашлююсь.

— Почну з початку…

…розправившись із останнім рядком, повертаюсь у своє крісло. Так, оплескометр зашкалює до верхніх позначок: незле для заможної столичної публіки, напханої крафтовим ірисом та органічним сидром. Вони іржали, коли мого протагоніста, Тревора Горішнього, приклеїли скотчем до даху «Євростара»; кривилися, коли Титус Гарт знайшов людський палець у своєму корніш-пасті; тупотіли ногами на кульмінації в пабі в Кембриджі, яка розквітає в оденівську риму³⁵, якщо читати вголос на фестивалях. Мев Манро підбадьорливо всміхається, ніби кажучи «все було добре»: я відповідаю міною «чи могло бути інакше?» Герші провів своє отроцтво серед теспів³⁶, і батькова звичка висміювати нас із братом за нерозбірливе мовлення дала вагомі плоди. Якщо вірити моїм мемуарам, останні батькові слова були: «Протягом, а не на протязі, село ти невмиване…»

— Щоб задати темп питанням і відповідям, — Мев Манро звертається до шатра, — спершу поставлю кілька своїх. А тоді перейдемо до відкритого мікрофона. Отож, Кріспіне, минулої п’ятниці у «Вечірньому огляді» провідна критикиня Афра Бут описала «Відлуння має померти» як «класичний чоловічий роман кризи середнього віку». Хочете щось відповісти?

— Ой, та що я скажу — просто в яблучко, — поволі відсьорбую воду, — якщо ви, як і Афра Бут, вважаєте «читанням» переглядання анотації в лятрині гримерки за хвилину до виходу в етер.

Моя шпилька заробляє фальшиву посмішку від Мев Манро, котру часто бачать за винцем і слівцем з Афрою Бут у клубі «Омела».

— Точно… А щодо не вельми схвальної рецензії Річарда Чізмена…

— Які ж хрестини без прокляття заздрісної феєчки?

Сміх; зойки; віват; срачі у твітері. «Телеграф» подасть цю фразу на першій сторінці мистецької рубрики; Річард Чізмен переконає свою групу за права ґеїв дати мені нагороду «Ханжа року»; Гієна Гел думатиме «РЕКЛАМА», а от Нік Грек, дай йому Боже здоров’я, геть збентежений. Американські письменники такі до біса ввічливі одне з одним, тусять собі у своїх бруклінських лофтах і пишуть одне одному відгуки для професорських посад.

— Давайте далі, — каже Мев Манро, і її мелодійна трель пригасає, — поки ми ще на хвилі.

— З чого ви взяли, що ви «на хвилі», Мев?

Скупий усміх.

— Протагоніст «Відлуння має померти», як і ви сам, романіст, проте у своїх мемуарах «Далі буде» ви називаєте романи про романістів «інцестуальними». Тревор Горішній — це розворот на сто вісімдесят, чи інцест зараз краще продається?

Я відкидаюсь на стільці й усміхаюсь, поки догасає ха-ха фанбази моєї інтерв’юерки.

— Я б нізащо не став повчати корінну оркнейку в питаннях інцесту, Мев, проте я вважаю, що без поворотів точки зору письменник може писати хіба що один і той самий роман ad infinitum. Або скотиться до викладання основ літературної нетворчості в коледжі для привілейованих у штаті Нью-Йорк.

— А все ж, — Мев Манро це трохи зачепило, — політиків, котрих змінюють свою позицію, називають тушками.

— Фредерик де Клерк змінив свою думку щодо того, чи терорист Нельсон Мандела, — відрізаю я. — Ґеррі Адамс та Єн Пейслі змінили свою думку щодо насильства в Ольстері. Я кажу: «Оплески тушкам».

— Тоді таке питання. Наскільки Тревор Горішній, людина з абсолютно гнучкою мораллю, списаний зі свого творця?

— Тревор Горішній — мізогінне мудло, котре на останній сторінці отримало достеменно те, на що заслуговувало. То як, люба Мев, така неосяжна срака, як Тревор Горішній, — я шаріюся від робленої безневинності, — могла потенційно бути списана з такої людини, як Кріспін Герші?

Розмиті ліси та герефордширські пагорби здіймаються в імлисті сутінки. Вогке повітря обліплює моє чоло, ніби рушник, який видають при польоті бізнес-класом. Ми з Фестивальним Ельфом, Дівчинкою-Піарничкою та Редактором Олівером бредемо провогклими дерновими лісовими стежинками повз кіоски, в яких продають безглютенові капкейки, сонячні панелі, натуральні губки, порцелянових русалоньок, музичні підвіски, налаштовані під вашу персональну ауру чі, біорозкладні мисочки з безгемеошним зеленим карі, е-книжки і гавайські квілти ручної роботи. Герші вдягає свою маску відрази, щоб віднадити небажані зустрічі, але в його душі виспівує тоненький голосок: «Вони тебе знають, вони тебе впізнають, ти повернувся, ти ніколи не йшов…» Коли ми наближаємось до столів для автограф-сесій біля книжкового намету, всі четверо подивовано зупиняємось.

— Срака-мотика, Кріспіне, — каже Редактор Олівер, ляскаючи мене по спині.

Фестивальний Ельф заявляє:

— Навіть Тоні Блер не збирав таку публіку.

Дівчинка-Піарничка каже:

— Ура-ура!

На локації рясно шанувальників, огороджених фестивальною охороною в зміїсту чергу вірян Кріспіна Герші. «Зри моє творіння, Річарде Чізмене, і ридай! До вихідних вони відправлять “Відлуння має померти” на додрук, а вантажена баблом “Фау-2” вже летить просто в резиденцію Герші!» Я переможно займаю свій столик, сідаю, перехиляю склянку білого вина, подану Фестивальним Ельфом, оголюю «Шарпі»…

…і розумію, що всі ці люди прийшли не до мене, сто чортів йому в сраку, а до жінки, котра сидить за столиком за десять футів від мене. У моїй власній черзі людей п’ятнадцять. Чи десять. Та й то все сухарі, а не пампушки. Редактор Олівер уже схожий на несвіжу м’ясну нарізку, тож я кидаю грізний погляд на Дівчинку-Піарничку, чекаючи відповіді.

— Це, ем, Голлі Сайкс.

На лице Олівера повертається фарба.

— Це Голлі Сайкс? Боже.

Я гарчу:

— Хто така, мать вашу, ця Голлі Спайкс?

— Голлі Сайкс, — каже Дівчинка-Піарничка, стрімко саркастуючи. — Вона написала духовні мемуари під назвою «Радіолюди». Якось на «Я зірка... заберіть мене звідси!» показали, що її читає Пруденс Генсон, мисткиня — і продажі вирвалися в гіперпростір. Директор фестивалю в останній момент зорганізував їй подію — і всі квитки у «FutureBank» розпродали за сорок хвилин.

— Тричі слава Вудстоку для мозку.

Я розглядаю цю Сайкс: худа, серйозна, зморшкувата, років сорока з чимось, чорне волосся зі сріблястими пасмами. Вона приязна до своїх шанувальників: для кожного знаходить добре слово, що тільки доводить, як мало книжок вона підписала в житті. Заздрю? Ні. Якщо вона вірить у свою містичну чортівню, то вона просто ідіотка й самодурка. Якщо вигадала, то вона просто шальвіра. Чому тут заздрити?

Дівчинка-Піарничка питає, чи готовий я до автограф-сесії. Я киваю. Фестивальний Ельф питає, чи не хочу я випити. «Ні», — кажу йому. Я тут довго не пробуду. До столу підходить перший шанувальник. Його м’ятий брунатний костюм належав ще його покійному батькові, а його зуби — кольору паленої карамелі.

— Містере Герші, я ваш найбільший, найбільший, найбільший фанат, а моя покійна мама…

Вбийте мене.

— Джину з тоніком, — кажу я Фестивальному Ельфові. — Більше джину, ніж тоніка.

Моя остання шанувальниця, Волумнія з Ковентрі, поділилась зі мною враженнями її книжкового клубу від «Червоної мавпи», яка їм «доволі сподобалась», але постійні повтори «чортів» і «йобів» виснажували. Любий читачу, Герші не розгубився: «То нащо було взагалі обирати цю чортову йобану книжку?» Тоді підійшли трійко книготорговців, котрі хотіли підписати кілька «Засушених ембріонів» першої редакції, бо це б підняло вартість кожного примірника на п’ятсот фунтів. А я запитав: «А мені це нащо?» Один із торговців розповів сумненьку історію про те, як він приїхав сюди аж із Ексетера: «Спеціально заради цього, дядьку, тобі ж не тяжко черкнути своє ім’я», — тож я сказав йому, що згоден, якщо він зараз заплатить мені 50 % від загальної оголошеної ціни. «Дядьку». Він щез у хмарці бідності. Наступна зупинка — нічна вечірка в павільйоні «БрітФон», де мені треба витерпіти коротку авдієнцію з лордом та леді Роджером та Сьюз Бріттанами. Я підводжусь і відчуваю… снайперську мушку в себе на чолі. Хто це? Роззираюсь і бачу Голлі Сайкс, котра дивиться на мене. Мабуть, її цікавлять справжні письменники. Я клацаю пальцями Дівчинці-Піарничці.

— Я знаменитість. Забери мене звідси.

Дорогою до павільйону «БрітФон» проминаємо намет для курців, спонсорований «Win2Win» — найбільшим у Європі постачальником етично набутих органів для медичної трансплантації. Я кажу своїм назирачам, що скоро їх дожену, і хоч Редактор Олівер пропонує скласти мені компанію, я попереджаю, що для некурців штраф за вхід двісті фунтів, і він вловлює натяк. Дівчинка-Піарничка гугнявить, що мені потрібен бейдж, аби пройти повз охорону. Дістаю пластикову картку, яку відмовляюсь носити на шиї.

— Якщо загублюся, — кажу їй, — то просто піду на звук ножів, що розрізають хребці.

У наметі «Win2Win» на барних стільцях сидять ініційовані побратими з ордену Нікотину, балакають, читають чи осоловіло втикають у смартфони, працюючи пальцями. Ми — релікти доби, коли куріння в кінотеатрах, літаках і поїздах було частиною світопорядку, коли голлівудського героя ідентифікували за його цигаркою. Нині навіть лиходії не курять. Нині куріння — насправді вираження бунтівного духу: воно, чорт забирай, заборонене! Але хто ми без наших звичок? Прісні. Несмачні. Бездіяльні! Мій батько був залежний від сум’яття кіноробства. Зої залежна від модних дієт, однобоких порівнянь Лондона з Монреалем та одержима тим, скільки вітамінів споживають Анаїс і Джуно.

Закурюю, задимлюю свої альвеолярні мішки і думаю чорні думи про Річарда Чізмена. Хтось мусить продірявити його репутацію, знищити його життя, і тоді подивимось, чи він відмахнеться фразою «Я не дозволю цьому зіпсувати мій ланч». Коли гашу недопалок, то уявляю, що гашу його об порожнє око Чізмена.

— Містере Герші? — низенький товстун в окулярах і бурячковому піджаку «Барберрі» перебиває мої мстиві фантазії. У нього поголена голова, він глевкий і хворобливий, схожий на Роху з «Володаря мух».

— Автограф-сесія закінчилась. Повернусь десь через п’ять років.

— Ні, я б хотіла дати вам одну книжку.

Товстун — насправді товстунка, з легким американським акцентом. Азієамериканка, принаймні наполовину.

— А я б хотів покурити. Це були дуже важкі кілька років.

Ігноруючи натяк, дівчина дістає тоненьку книжечку.

— Це моя поезія. — Очевидно, самвидав. — «Хижаки душі», Солей Мур.

— Я не читаю рукописів, які мені дають без мого прохання.

— Людство потребує, щоб ви зробили виняток.

— Міс Мур, будь ласка, не сприйміть за грубість, але я краще вирву собі зубний нерв, або прокинуся поряд з Афрою Бут у секції для парування десь в інопланетному звіринці, або погоджуся на шість пострілів у серце впритул, ніж бодай розгорну ваші вірші. Розумієте?

Солей Мур гордо афішує свою ненормальність тим, що зберігає цілковитий спокій.

— Вільяма Блейка теж ніхто не хотів читати.

— У Вільяма Блейка була перевага: він був Вільям Блейк.

— Містере Герші, якщо ви це не прочитаєте і не почнете діяти, ви станете співучасником анімациду. — Вона кладе «Хижаків душі» біля попільнички, чекаючи, аби я запитав, що означає це вигадане слово. — Ви є в Писанні, — каже вона, ніби це все пояснює, а тоді нарешті уйобує, ніби щойно навела неспростовний аргумент.

Я ще кілька разів затягуюсь, мимохіть слухаючи сусідню розмову: «Вона сказала “Герші”; я так і думала, що це він». — «Нє, не може бути, Кріспін Герші ще не такий старий». — «Запитай його». — «Сама питай». Прикриття пішло коту під хвіст, тож я гашу свою паличку смерті і тікаю з едему курців.

Павільйон «БрітФон» розробив видатний архітектор, про якого я ніколи не чув, він «цитує» Адріанів вал, лондонський Тавер, тюдорівську садибу, повоєнне муніципальне житло, стадіон «Вемблі» та хмарочос із Доклендсу. Що за блювотний вінегрет. Голографічний прапор логотипу «БрітНет» майорить на верхівці, а всередину потрапляєш крізь удвічі більшу за оригінал репліку знаменитих чорних дверей на Давнінґ-стріт, 10. Охоронці в одностроях Біфітерів, один з них просить показати бейдж VIP. Я перевіряю піджак; штани; знову піджак.

— Та твою мать, я його десь лишив… Слухайте, я Кріспін Герші.

— Вибачте, сер, — каже Біфітер. — Без посвідки не пускаємо.

— Перевірте свій списочок. Кріспін Герші. Письменник.

Біфітер хитає головою.

— В мене наказ.

— Але чорт, я лише годину тому мав тут подію.

Підходить другий Біфітер, в очах палає фанатський вогонь:

— Ви ніколи… ви дійсно… він? О господи, ви…

— Так, я. — Я зиркаю на першого. — Дякую.

Достойний Біфітер проводить мене маленьким вестибюлем, де дрібніших смертних обшукують і оглядають їхні торби.

— Сер, вибачте за це все. Сьогодні приїхав президент Афганістану, так що в нас тут план-перехоплення. А мій колега на вході не дуже au fait із сучасною літературою. Та й ви, чесно кажучи, виглядаєте старшим, ніж на своїх обкладинках.

Я обмірковую це приємне речення.

— Справді?

— Сер, якби я не був таким фанатом, я б вас теж не впізнав.

Ми заходимо в основний зал павільйону, де вже мішаються сотні, але Достойний Біфітер ще хоче попросити про послугу:

— Сер, мені не слід про це просити, але… — він видобуває книжку зі свого сміховинного однострою, — ваша нова книжка — найкраще з усього, що ви написали. Я взяв її почитати перед сном і читав до самого світанку. Мама моєї нареченої теж від вас фанатіє, то ви не проти, заради кількох дошлюбних плюсиків у карму?

Я дістаю авторучку, а Біфітер простягає мені свою книжку, вже розгорнуту на титульній сторінці. Лише коли кінчик пера торкається паперу, я помічаю, що підписую роман Джефрі Арчера «Зберігати в таємниці». Дивлюся на Біфітера, перевіряю, чи він не стібеться, але ні:

— Можете написати: «Брайді до її шістдесятиріччя від лорда Арчера»?

За три фути від мене стоїть знаменитий колумніст із «The Times».

Присвяту написано, я кажу вишибалі:

— Страшенно радий, що вам сподобалось.

У павільйоні стільки зірок, що його можна переплутати з Чумацьким Шляхом: помічаю двох «ролінґ стоунзів», одного «монті пайтона»; молодикуватого п’ятдесятизчимосьрічного ведучого «Top Gear», котрий балакає з опальним американським велогонщиком; колишнього держсекретаря США; колишнього футбольного тренера, котрий щоп’ять років пише автобіографію; колишнього очільника МІ-6, котрий щороку випускає третьосортний трилер; губатого телеастронома, котрий пише принаймні про астрономію. Ми всі тут з єдиної причини: треба впарювати свої книжки.

— Що я бачу, що я бачу! Яке рідкісне видовище, — мурчить мені на вухо старпер біля шампан-бару, — справжній літератор на літературному фестивалі. Як життя, Кріспіне?

Незнайомець всотує спопеляючий погляд Герші, як чоловік у розквіті сил, котрому нічого боятись, попри те що Час-Вандал зробив з його обличчям. Проорані зморшки, винний ніс, мішки під очима, навислі повіки. З кишені його піджака стирчить шовкова хустинка, на голові елегантна федора, але ж чорт забирай. Як невиліковно старі це витримують?

— А ви…?

— Я — твоє недалеке майбутнє, хлопчику. — Він повертає в різні боки своє колись вродливе обличчя. — Добре, гарно роздивись. Що думаєш?

Думаю, що сьогодні якась Ніч Вар’ятів.

— Думаю, що я не фанат кросвордів-загадок.

— Ні? А я їх люблю. Мене звати Левон Френкленд.

Я беру з таці офіціанта фужер шампанського і роблю отетеріле лице.

— Зізнаюся, щось ніякий дзвоник не теленькає.

— Я старий друзяка твого батька з давніших часів. Ми були приятелями в клубі «Фіністер» у Сохо.

Я все ще зберігаю отетеріле лице.

— Я чув, він нарешті закрився.

— Це кінець кінця епохи. Моєї епохи. Ми вже бачились, — Левон Френкленд нахиляє свій келих до мене, — на вечірці в тебе вдома у Пембрідж-Плейсі, ууу… шістдесят восьмому, шістдесят дев’ятому, десь у районі тої веремійки з «Gethsemane». Я тоді в яке лиш діло не шився, серед іншого менеджив митців, і твій батько сподівався, що аванфольковий феномен, який я представляв, напише музику для «Вузької дороги на глибоку Північ». Той план так і не зіграв, але я пам’ятаю тебе в костюмі ковбоя. Ти тоді ще не опанував свій кишківник і до соціальних ігор були ще роки, але я стежив за твоєю кар’єрою з дядьківською цікавістю і з насолодою прочитав твої мемуари про батька. Ти знав, що я щокілька місяців беру собі в голову подзвонити йому і закликати на обід? Чисто забуваю, що він уже покійний! Як же я скучив за старим химородником. Він непристойно тобою пишався.

— Так? Значить, офігенно це приховував.

— Ентоні Герші був англійцем вищого середнього класу, народженим до війни. Батьки тоді не вміли показувати емоції. Шістдесяті трохи послабили затиснутість, і фільми Тоні теж до того доклались, але дехто з нас ліпше… перепрограмувався. Кріспіне, закопай ту сокиру. Нею привида не зарубаєш. Він тебе не чує. Тільки сам покалічишся. Повір мені. Я знаю, що кажу.

Мене по плечу плескає рука, я озираюсь і бачу Гієну Гела, який усміхається, ніби здорова видра.

— Кріспіне! Як автограф-сесія?

— Переживу. Дозволь тебе познайо… — Коли я повертаюсь до Левона Френкленда, його вже віднесло хвилями вечірки. — Та, автограф-сесія нормально. Якщо не рахувати пів мільйона жінок, охочих торкнутися одежі якоїсь прибацаної, що пише про янголів.

— Я просто з цього місця бачу двадцятьох видавців, які до смерті жалітимуть, що не знайшли Голлі Сайкс першими. Але я не з цим: сер Роджер і леді Сьюз Бріттан чекають на Дике Дитя Британської Словесності.

Зненацька я в’яну.

— Геле, це обов’язково?

Усмішка Гієни Гела тьмяніє.

— Короткий список.

Лорд Роджер Бріттан — колишній продавець машин, власник бюджетного готелю в 1970-х, засновник фірми «Комп’ютери Бріттана» в 1983-му, недовго — провідний британський розробник галімих текстових процесорів, спонсор блискавичної перемоги «нових лейбористів» у 1997-му, набувач ліцензії на мобільний зв’язок та засновник телекомунікаційної мережі «БрітФон», яка в певному сенсі досі зберігає його ім’я. З 2004 року мільйони знають його завдяки «Копняку під зад», бізнесовому реаліті-шоу, в якому групка ідіотів принижується заради «винагороди» у вигляді вакансії в бізнес-імперії лорда Бріттана з зарплатою 100 тисяч фунтів. Торік сер Роджер шокував мистецький світ, коли придбав найбільшу літературну премію Британії, переназвав її на свою честь та підняв нагороду до 150 тисяч. Блоґери припускали, що це придбання відбулося завдяки його теперішній дружині Сьюз Бріттан, у біографії котрої сусідили коротка кар’єра телезірки, обличчя книжкового телешоу «Непроминальні», а тепер ще й голови панелі непідкупних суддів книжкової премії Бріттана. Але коли ми прибуваємо в закуток за ширмою, лорд Роджер і леді Сьюз іще говорять із Ніком Греком.

— Так, лорде Бріттан, я розумію вашу позицію щодо «Бойні №5». — У Ніка Грека американська самовпевненість, байронівська врода, і я його вже ненавиджу. — Але якби на мене наставили пістолет і сказали обрати головний воєнний роман двадцятого століття, я б обрав «Голих і мертвих» Мейлера. Він…

— Я так і знала! — Сьюз Бріттан переможно хихотить. — Я його обожнюю. Це єдиний воєнний роман, який дійсно «стягує» окопну війну з німецького погляду.

— Перепрошую, леді Сьюз, — делікатно заговорює Нік Грек, — чи не маєте ви на увазі «На Західному фронті…»

— З якого ще «німецького погляду»? — пирхає лорд Роджер Бріттан. — Окрім, звісно, «капітально, курва, помилилися двічі за тридцять, курва, років»?

Сьюз просовує мізинець під свої чорні перли.

— Ось тому, Родже, «Голі і мертві» настільки важливі — бо прості люди з протилежного боку також страждають. Правильно, Ніку?

— Цей роман тим і важливий, що вправно ставить нас на місце інших, леді Сьюз, — каже тактовний американець.

— А ще це кляте претензійне брендування, — каже лорд Роджер. — «Голі і мертві?» Звучить як посібник з некрофілії.

Втручається Гієна Гел:

— Лорде Роджере, леді Сьюз, Ніку. Навряд чи потрібно відрекомендовувати, але поки Кріспін ще тут…

— Кріспін Герші! — Леді Сьюз піднімає обидві руки, ніби я бог сонця Ра. — Ваша подія була просто обалдєнна! Як то кажуть.

Я спромагаюся привсміхнутися кутиками губів.

— Дякую.

— Це велика честь, — лакузить Нік Грек. — У Брукліні в нас є щось типу клубу, і ми буквально поклоняємось «Засушеним ембріонам».

«Буквально»? «Поклоняємось»? Мені доводиться потиснути руку Ніка Грека, гадаючи, що ж насправді криється за його компліментом: замаскована образа («Все, що ти написав після “Ембріонів”, гівна варте») чи прелюдія до прохання написати якусь анотацію («Любий Кріспіне, як же чудово було потусити з тобою на Гей-он-Ваї торік, ти не проти написати авансом кілька схвальних слів на зворот моєї нової спроби?»).

— Не хочу перебивати, — кажу я трійці, — вашу ерудовану дискусію про Нормана Мейлера, — і без попередження запускаю цьому молодотурку другу подачу: — Хоча, на мій ґуст, прабатьком усіх самовидців воєнної прози варто вважати «Червоний знак відваги» Крейна.

— Я не читав, — зізнається Нік Грек, — тому що…

— Так багато книжок і так мало часу, знаю, — вихиляю добрячий келих червоного, послужливо підсунутий ельфами, — але Крейн донині неперевершений.

— …тому що Стівен Крейн народився 1871 року, — заперечує Нік Грек, — після Громадянської війни. Тож він не те щоб самовидець. Але якщо вже цю книжку цінує Кріспін Герші, — він розчехляє електронну читалку, — завантажу її просто зараз.

Моя обідня сухівря починає повертатися.

— Роман Ніка, — каже мені Сьюз Бріттан, — описує війну в Афганістані. Річард Чізмен його просто боготворить, а на тому тижні він бере в Ніка інтерв’ю в моїй програмі.

— Он як? Не відриватимусь від екрана. Власне, я про цей роман чув. Як він називається? «Шосе 66»?

— «Траса 605». — Пальці Ніка витанцьовують екраном. — Назвав на честь шосе в провінції Гільменд.

— А ти знаєш ті події безпосередніше, ніж Стівен Крейн? — Очевидно, ні: найближчий до військового досвід, який переживав цей безбарвний хлопчина, — груповий фідбек на магістерському курсі літературної творчості. — Хіба що, звісно, ти був освіченим морпіхом у минулому житті.

— Ні, але це доволі точний опис мого брата. Без Кайла «Траса 605» би не з’явилась.

Я помічаю, що навколо нас уже зібралась невеличка юрба, ніби глядачі на тенісному матчі.

— Сподіваюся, що ти не відчуваєш надмірного боргу перед своїм братом. І що йому не здається, ніби ти експлуатуєш його здобутий потом і кров’ю досвід.

— Кайл загинув два роки тому. — Нік Грек зберігає спокій. — На трасі 605, знешкоджуючи міну. Мій роман — це своєрідний пам’ятник.

Ну прекрасно. Чому Піарничка не попередила мене, що Нік Грек — чортів святий? Леді Сьюз дивиться на мене так, ніби мене щойно висрала корґі, а лорд Роджер по-батьківськи стискає біцепс Ніка Грека:

— Ніку, синку, я тебе не знаю, а Афганістан — то просто повний завал. Але твій брат би тобою пишався — і я знаю, що кажу, бо свого брата я втратив ще як мені було десять. Він втопився в морі. Сьюз казала — правда, Сьюзі? — що «Траса 605» — це дуже моя книжка. Так що знаєш що? Я її прочитаю на цих вихідних. — Він клацає пальцями на помічника, і той набирає щось на смартфоні. — А коли Роджер Бріттан дає слово, то він його, курва, тримає.

Поміж мною і світлосяйними з’являються тіла — мене ніби відвозять від них на коліщатках. Останнє знайоме лице — Редактор Олівер, втішений майбутнім градусом кута на графіку продажів «Траси 605». Мені треба випити.

Герші не буде блювати. Герші раніше не проминав цю розбиту браму? Горбате дерево, струмок, який ніяк не заткнеться, калабаня, в якій відбивається голо-лого «БрітФону», кислий сморід коров’ячих лайняків. Герші не п’яний. Просто добре підігрітий. Чому я тут? «Так глибоко у власній сраці, що бачить світло в кінці тунелю». Проковтни. Павільйон — бездонна прірва. Те тістечко з маскарпоне було зайвим. «Це що, був Кріспін Герші?» Мій рух навпростець через паркінг назад у зручну кімнату в готелі «Диван і коні» замкнув мене в петлю Мебіуса з «лендроверів», «туареґів» і плямкання збитого багна. Мені здалось, що я побачив архієпископа Дезмонда Туту, і я пішов за ним запитати щось, що тоді здавалось важливим, але то все одно був не він. То чому ж я тут, любий читачу? Бо треба тримати авторське реноме. Бо 500 тисяч фунтів авансу, виділені Гієною Гелом за «Відлуння має померти», пішли за водою: половину віддав податковій, чверть — за нерухомість, чвертю оплатив від’ємний кредитний баланс. Бо якщо я не письменник — хто я тоді? «Щось нове на черзі, містере Герші? Ми з дружиною обожнюємо “Засушених ембріонів”». А все через чортового Ніка Грека і Молодняк, який придивляється до мого місця на престолі Англійської Літератури. Ох, ром, содомія і нагайка: Гора Рига готується до виверження; преклонім же коліна перед Господом Шлункових Судом і припадім до…

11 березня 2016

Пласа де ла Адуана кишить картахенцями з айфонами наголо. Пласа де ла Адуана вкрита тропічними сутінками апельсинової фанти і масних аметистів. Пласа де ла Адуана коливається під код-ска приспів «Exocets For Breakfast» Деймона Мак-Ніша та «Затонулого корабля». Кріспін Герші на своєму балконі струшує попіл у фужер від шампанського і пригадує сексуальний контакт під музику «Вона загасила свічку» — дебютний альбом «Затонулого корабля» — десь близько його двадцять першого дня народження, коли зображення Морріссі, Че Ґевари та Деймона Мак-Ніша дивилися зі стін мільйона студентських спалень. Другий альбом прийняли прохолодніше (волинки з електрогітарами зазвичай закінчуються сумно), а наступні й наступні просто з тріском провалилися. Мак-Нішу довелось би повернутися до кар’єри в доставці піци, якби він не воскресив себе в образі зіркового активіста проти СНІДу, проти кризи в Сараєво, за непальську меншість у королівстві Бутан, та й узагалі, наскільки я розумію — за все хороше проти всього поганого. Світові лідери радо погоджувалися на дві хвилини Мак-Ніша під прицілом камер. Триразовий переможець конкурсу «Найсексуальнішй шотландець року», об’єкт зацікавлення таблоїдів через постійну ротацію дівчат, стабільний автор непоганих, але бездушних альбомів, власник бренду етичного одягу та ведучий двох сезонів «П’ять континентів Деймона Мак-Ніша» на ВВС — завдяки цьому всьому зірка з Ґлазґо яскраво сяяла аж до останнього десятиліття, та й навіть сьогодні Святий Ніш популярний на фестивалях, де при світлі дня проводить відполіроване спілкування з публікою, а ночами лабає старі хіти — ну, за 25 тисяч долярів плюс переліт бізнес-класом і п’ятизіркове поселення, звісно.

Я вбиваю комара, що сів на щоку. Ці маленькі мудили — ціна за прекрасне тепло. Зої з дівчатами мали приєднатися до мене вже тут — я навіть купив квитки (які не можна повернути), — але тоді відбувся той срач через Зоїну сімейну наставницю-берегиню. 250 фунтів + ПДВ за годину трюїзмів про взаємоповагу? «Ні, — сказав я Зої, — а, як ми добре знаємо, ні означає ні».

Зої відкрила вогонь з усіх відомих жіноцтву гармат.

Так, порцелянову русалоньку справді пожбурила моя рука. Але якби я в неї цілився, то й не промахнувся б. Тобто я не хотів їй зашкодити. Зої, на той момент уже надто істерична, щоб слідувати за цією елементарною логікою, спакувала свої луї-віттонівські валізи і разом з Лорі, патлатою гувернанткою, вирушила забирати Анаїс і Джуно зі школи, а звідти — в хату своєї старої подруги в Патні. Яка, дивовижно, була готова прийняти їх просто зразу. Кріспін мав одразу заворушитися з обіцянками виправитися, але натомість він обрав переглянути «Край не для старих» з підкрученим на повну звуком. Наступного дня я написав оповідання про банду здичавілих хлопців, котрі бродять просторами близького майбутнього і викачують сало з розжирілих берегинь. Одне з моїх найкращих. Того вечора Зої зателефонувала і сказала, що їй «потрібен простір — може, тижнів на два» — з таким підтекстом, любий читачу: «Якщо ти достатньо смиренно вибачишся, я, може, й повернусь». Я запропонував їй місяць і повісив слухавку. Минулої неділі Лорі привела Джуно й Анаїс. Я очікував сліз та емоційного шантажу, але Джуно розповіла, що мати описала мене як нестерпного співмешканця, а Анаїс запитала, чи подарують їй поні, якщо ми розлучимось, бо коли розлучались батьки Джермейн Біґем, то їй подарували поні. Цілий день дощило, тож я замовив піцу. Ми грали в «Mario Karts». У Джона Чівера є оповідання під назвою «Сезон розлучень». Одне з його найкращих.

— А в нього донині гідне шоу як на такий вік, ге? — Кенні Блок пропонує мені цигарку, а Деймон Мак-Ніш валить «Вельветові спідниці — злочин проти людства». — Я бачив їх у Фрімантлі, ще у… вісімсят шостому? Лабали на п’ятьорочку.

Кенні Блоку під шістдесят, у вусі він носить металеву дужку, а за походженням — старий нунґа, якщо вірити фестивальній макулатурі. Я спостерігаю, як Деймон Мак-Ніш та численні його сучасники перетворились на власні триб’ют-гурти — це, либонь, небуденна та постмодерна доля. Кенні Блок струшує попіл у герань.

— Думаю, Мак-Ніш іще дуже добре влаштувався порівняно з багатьма. Вгадай, хто недавно грав у Басселтон-парку? Джоан Джетт і «Чорні серця». Пам’ятаєш їх? Боюсь, не найвидатніші, але ж їм треба за щось жити й дітей відправляти в коледж, як і всім. Принаймні нам, письменникам, це не загрожує, ге? Прощальні тури на хвилях ностальгії.

Я промацую це не обов’язково правдиве зауваження. «Відлуння має померти» продалось двадцятитисячним тиражем у Британії, так само і в Штатах. Солід…

…ненько, але, як на новий роман Кріспіна Герші, геть недостатньо. Були часи, коли я сплавляв сто тисяч примірників у двох країнах, і то не чухаючись. Гієна Гел балакає про те, як завантаження електронних книжок змінює стару парадигму, але я чітко знаю, чому мій роман-повернення до форми погано продається — через брехи Річарда Чізмена. Ота єдина чортова рецензія відкрила сезон полювання на Дике Дитя Британської Словесності, а коли оголосили довгий список премії Бріттана, «Відлуння має померти» вже знали як «роман, який засрав Річард Чізмен». Я оглядаю простору залу позаду нас. Досі ні сліду, але ж навряд чи він довго опиратиметься кавовошкірим офіціантам-латиносам.

— Ти сьогодні гуляв старим кварталом? — питає Кенні Блок.

— Так, він по-юнесківськи прекрасний. Хіба трохи несправжній.

Австралієць пирхає.

— Мій таксист розповів, що РЗСК і їхнім спецслужбам було потрібне якесь місце для відпочинку, тому Картахена стала в них де-факто демілітаризованою зоною. — Він приймає в мене цигарку. — Не кажи жінці: вона думає, що я кинув.

— Я — могила. Та й не думаю, що колись приїду в…?

— Кетеннінґ. Західна Австралія. Зліва внизу. Порівняно з цим, — Кенні Блок показує рукою на блиск латиноамериканського бароко, — я живу в сраці динго. Але там поховані мої предки ще з дуже, дуже давніх часів, і я не хочу відриватися від свого ґрунту.

— Безґрунтянство, — висловлююсь я, — це норма двадцять першого століття.

— Маєш рацію, і саме тому, друже, ми й живемо в цьому гівні. Якщо ми не маємо свого місця, то яке нам діло до всього світу?

Ударник Деймона Мак-Ніша вибиває соло, а від моря молодих латиносів унизу я почуваюсь WASPовим і старим. П’ятниця, десята вечора в Лондоні, завтра уроків немає. Джуно з Анаїс витримують наше із Зої роздільне життя на диво доросло. Хіба я не заслужив на кілька слізних епізодів? Зої що, наперед готувала їх до розриву? Мій старий братюня Еван Райс розповідав, що його перша дружина шість місяців провела за юридичними консультаціями, перш ніж вимовити слово на букву «Р», а тому й отримала приємну компенсацію в мільйон фунтів. Коли ж між мною і Зої заселилась гнилизна? Може, вона була від початку, ховалась, ніби ракова клітина, ще на яхті Зоїного батька, коли відсвіти Егейського моря вигравали на стелі кабіни, коли пляшка з-під вина так лагідно-прелагідно перекочувалась підлогою, туди і сюди… Ми святкували повідомлення від Гела Гієни — він сказав, що торги за «Засушені ембріони» досягли 750 000 фунтів і продовжують рости. Зої сказала: «Кріспе, не панікуй, але я б хотіла провести з тобою решту життя». Туди і сюди… Туди і сюди…

«Пливи звідти, пливи!» — так і хочеться закричати тому тупоголовому Ромео. Ти й не зоглянешся, як вона вже «навчатиметься» на онлайн-докторантурі з лікування кристалами і називатиме тебе обмеженим, якщо ти наважишся відкрито запитати, де ж там наука. Вона перестане зустрічати тебе в коридорі, коли ти повертаєшся додому. Її здатність звинувачувати приголомшить тебе, юний Ромео. Якщо гувернантка лінива — сам винен, що забракував ту польську тролиху. Якщо вчитель фортепіано надто суворий — треба було найняти привітнішого. Якщо Зої почувається неповноцінно — сам винен, що позбавив її потреби заробляти на життя. Секс? Ха. «Не тисни на мене, Кріспіне». — «Я не тисну, Зої, лише питаю: коли?» — «Колись». — «Коли це “колись”?» — «Не тисни на мене, Кріспіне!» Чоловіки одружуються, сподіваючись, що жінки не змінюються. Жінки виходять заміж, сподіваючись, що чоловіки змінюються. Обидві сторони розчаровуються, а тим часом Ромео на яхті цілує свою невдовзі-наречену і муркоче: «Давай одружимось, міс Леґранж».

Барабанне соло закінчується, і Деймон Мак-Ніш підходить до мікрофона, робить «раз-два-три-чотири», і «Затонулий корабель» ушкварює «Диско на мінному полі». Я кидаю свою цигарку в уявну калюжу бензину і перетворюю площу на Судний день: вшуххх, ба-баххх! Оммммм…

Упізнаю дуже знайомий голос за лічені фути від мене.

— То я йому й сказав, — каже Річард Чізмен, — ем, ні, Гілларі, у мене немає власного лібрето, бо я за собою змиваю, коли посеру!

Він лисуватий, десь сорокап’ятирічний, круглий і бородатий. Герші протискається між тілами й опускає руку на плече критика, ніби блокатор.

— Які люди! Річард Чізмен, ти, старий волохатий содоміт! Як ти?

Чізмен упізнає мене і проливає коктейль.

— О боже, — переграю я, — ще й прямо на твої бузкові еспадрильї.

Чізмен посміхається посмішкою чоловіка, якому зараз вирвуть щелепу — про що я давно вже мрію.

— Кріспе!

«Не кріспай мені, гівно ти їбуче».

— Я привіз був стилет, щоб заколоти твій мозочок, але його відібрали в Гітроу, тож ти в безпеці. — Обізнані з ситуацією люди починають притягуватись до нас, ніби акули до пошкодженого лайнера. — Але ж боже, о боже, — витираю Чізменову руку серветкою, — яку ж галіму рецензію ти написав на мою останню книжку. Правда ж?

Чізмен сичить крізь нажаханий вищир.

— Справді? — Його руки здіймаються в жартівливій капітуляції. — Чесно? Я вже не пригадую, що я десь там написав чи як його надрукував якийсь стажер, але якщо це якось тебе образило — будь-як! — то я прошу вибачення.

Тут би й зупинитись, але Доля вимагає епічнішої помсти, а хто я такий, щоб опиратись Долі? Тож я звертаюсь до публіки:

— Давай винесемо це питання на світло. Коли вийшла Річардова рецензія на «Відлуння має померти», багато хто мене питав: «Як воно — читати таке?» І якийсь час я відповідав: «А як воно, коли тобі в лице хлюпають кислоти?» А тоді я став міркувати про Річардові мотиви. Із меншим письменником можна б запідозрити заздрість, але Річард і сам — романіст на злеті, тож проста зловорожість питання не вичерпує. Ні. Я вірю, що Річард Чізмен глибоко переймається літературою і почувається зобов’язаним казати правду — так, як він її бачить. Тому знаєте що? Браво Річарду. Він розгромив мій останній роман, але цей чоловік, — я знову стискаю його плече у м’ятій сорочці, — справжній хвилеріз на шляху припливу сраколизання, яке видають за літкритику. Тож для історії зазначу: я ні на йоту не тримаю на нього зла — але за умови, що він поставить мені величезне мохіто, і pronto, клеветницький ти, шолудивий писака.

Усмішки! Оплески! Ми з Чізменом обмінюємось гібридом рукостискання і п’ятюні.

— Але ти мене, Кріспе, заскочив зненацька, — його спітніле чоло блищить, — отим коментарем про заздрісну феєчку в Гей-он-Ваї. Так, я йду по мохіто.

— Я буду на балконі, — кажу йому, — там прохолодніше.

А тоді мене перехоплює зграя порожніх місць, котрі реально гадають, що мені є діло до їхніх імен та облич. Вони прославляють мою шляхетну справедливість. Я відповідаю шляхетно і справедливо. Великодушність Кріспіна Герші переказуватимуть і ретвітитимуть, і так вона стане правдою. Крізь балконні двері вривається рев — то Деймон Мак-Ніш горлає: «Ті амо, Картахено!»

Після останнього виходу на біс віпів та письменників везуть на президентську віллу в конвої з приблизно двадцяти вибухостійких повноприводних лімузинів. Поліцейські сирени розганяють з вулиць усіляку наволоч, сигнали світлофора нічого не важать — ми линемо нічною Картахеною. Мої супутники — бутанський драматург, котрий англійської навіть не знає, та двоє болгарських кіноробів, які, здається, обмінюються бридкими, але смішними лімериками рідною мовою. Крізь тоноване вікно лімузина споглядаю нічний ринок, анархічну автобусну зупинку, поплямовані ніби потом будинки спальних районів, вуличні кафе, коробочників, що продають цигарки з підносів, причеплених просто на їхні стрункі торси. Глобальний капіталізм не пожалів власників цих апатичних облич. Цікаво, що про нас думають колумбійці з робітничого класу? Де вони сплять, що їдять, про що мріють? Кожен із цих виготовлених в Америці броньованих лімузинів коштує точно більше, ніж загальний дохід цих торговців за все життя. Не знаю. Якби куцого і трухлявого британського романіста за сорок викинути на узбіччя в одному з цих районів, я б на нього не поставив.

Президентська вілла розташована за військовою школою, й охорона там надзвичайно щільна. Вечірка al fresco, в яскраво освітлених та зі смаком зроблених садах вілли, де бездоганно вишколений персонал подає напої та розносить vol-au-vents, а джазовий ансамбль грає щось зі Стена Ґеца. Басейн обрамлений свічками, на які я не можу дивитись, не уявляючи при цьому мертвого політика, що плаває там обличчям донизу. Кілька послів позорганізовували навколо себе осібні групки людей, наче ті хлоп’ячі зграйки на гральному майданчику. Десь тут має бути й британський. Він молодший за мене. Тепер, коли МЗС перейшло на меритократію, наші дипломати розгубили своє всеохопне ґрем-ґрінство, тож і для романів не такі придатні. Панорама на бухту просто розкішна: ніч постирала неохайне південноамериканське узбережжя, бароковий місяць пливе над многоплідним, можна навіть сказати, спермистим Чумацьким Шляхом. Сам президент у Вашинґтоні, витягує ще трошки податкових доларів на «війну з наркотиками» — ще ривок! — але його гарвардська дружина й ортодонтно бездоганні сини займаються завоюванням сердець та умів задля сімейної справи. По-жлобськи, так, а все ж Кріспін Герші гадає, чи немає десь таємної в’язниці, де тримають негарних колумбійок, бо від самого прибуття я ще не бачив жодної. То чи став би я, любий читачу, чи слід мені, якщо випаде нагода? Моя обручка за шість тисяч миль звідси в шухляді, поряд із закинутою коробкою шлюбних презервативів, котрі давно перестояли термін придатності. Якщо нині я менш одружений, ніж будь-якого іншого дня з моменту нашого весілля, то це через Зої, а не через мене — і це абсолютно очевидно будь-якому бодай напівоб’єктивному свідку. Власне, якби вона була працедавицею, а я — найманим працівником, то зараз я мав би підстави засудити її за моє добровільно-примусове звільнення. Ви ж тільки гляньте, як люто вона і вся її родина перемивали мені кістки на останніх різдвяних вакаціях. Навіть зараз, через три місяці, після третьої склянки шампана, дивлячись на Південний Хрест у теплі лагідних 20 градусів за Цельсієм, я здригаюся…

…Зої з дівчатами полетіли в Монреаль зразу після початку канікул, тож у мене був тиждень на роботу з новою книжкою, чорною комедією про лжемістика, котрий прикинувся, буцім побачив Діву Марію під час книжкового фестивалю Гей-он-Ваї. Ця книжка ввійде в трійку-четвірку моїх найкращих творів. На жаль, той тиждень без мене також дозволив Зоїній рідні попрацювати з Джуно й Анаїс, насаджуючи моїм донькам культурну вищість франкомовного світу. Поки я приїхав до нашої хатки в Отремонті 23 грудня, дівчата вже говорили зі мною англійською, лише коли я їм прямо наказував. Зої дозволила їм витрачати на онлайн-ігри втричі більше, якщо вони гратимуть en français, а Зоїна сестра повела їх разом із кузинами на різдвяний показ мод — французькою, після якого виступав якийсь малолітній бой-бенд — французькою. Культурний підкуп першого ступеня — і коли я запротестував, Зої давай: «Ну, Кріспіне, я вважаю, що їхні обрії треба розширювати, давати їм доступ до їхнього коріння — і мене вражає та приголомшує, що ти хочеш замкнути їх в англо-американській монокультурі». Тоді, на день подарунків, ми всі пішли в боулінг. Евгенічно обдаровані Леґранжі були вражені до німоти моїм рахунком: двадцять. Не на одній кулі, а за всю чортову гру. Я просто не створений для боулінгу — я створений для письма. Джуно відкинула волосся й сказала: «Папа´, мені соромно за тебе».

— Кріііспіне! — Ось і Міґель Альварес, мій іспаномовний редактор, усміхається так, ніби має для мене подарунок. — Кріііспіне, маю для тебе подарунок. Ходи за мною в якесь тихіше місце.

Почуваючись персонажем Ірвіна Велша, я йду за Міґелем від вечіркового гармидеру на лавицю в затінку високої стіни, яка насправді складається з кактусів.

— Отож, Кріііспіне, я маю те, що ти просив.

— Я тобі за це превельми вдячний, — закурюю сигарету.

Міґель опускає мені в кишеню піджака конвертик завбільшки з кредитку.

— Насолоджуйся, як то — поїхати з Колумбії, не скуштувавши? Дуже, дуже чистий. Але, Кріііспіне. Взяти тут, у Картахені, самому — нема проблема. Але перевозити, принести в аеропорт, — Міґель жестом перерізає горло, — зрозумів?

— Міґелю, тільки клінічний ідіот вирішить узяти наркотики до аеропорту. Не бійся. Що не використаю — змию в унітаз.

— Хороший план. Будь обережний. І насолоджуйся. Це найкращий у світі.

— А ти зміг знайти колумбійський телефон?

— Так, так. — Мій редактор простягає мені ще один конверт.

Обидва опиняються в кишені піджака.

— Дякую. Смартфони чудові, коли працюють, але якщо покриття таке собі — старі машинки найкраще надсилають есемески, з мого досвіду.

Міґель схиляє голову, не зовсім погоджуючись, але тридцять доларів, чи скільки там йому це коштувало, то порівняно мала ціна за те, щоби втримати Дике Дитя Британської Словесності.

— То тепер у тебе все є, все добре?

— Все дуже добре, Міґелю, дякую.

Як і всі мої найкращі сюжети, цей пише сам себе.

— Гов, Кріспіне, — сигналить Кенні Блок, австралійський поет, коли ми проминаємо гурток святкувальників біля дальньої брами саду з кактусами. — Маю тебе з кимось познайомити.

Ми з Міґелем приєднуємось до невеличкої групки, очевидно, письменників під шатром деревовидних папоротей. Іноземні імена не запам’ятовуються — ніхто з них, наскільки мені відомо, навіть не друкувався в «Нью-Йоркері», — але коли Кенні відрекомендовує мені бліду темноволосу худорляву жінку, я відчуваю дрож упізнавання ще до того, як він називає її на ім’я:

— Голлі Сайкс, землячка.

— Приємно познайомитись, містере Герші, — каже вона.

— Я вас звідкись знаю, — кажу їй, — чи мені здається?

— Ми були торік на фестивалі в Гей-он-Ваї в один день.

— Невже на тій чортовій вечірці в жахливому наметі?

— Так, містере Герші, ми обоє були в наметі для автограф-сесій.

— Секундочку! Так. Ви пишете про ангелів. Голлі Сайкс.

— Але не про ангелів з арфами й німбами, — перебиває Кенні Блок. — Голлі пише про внутрішні голоси — і, як я вже казав, тут дуже міцний зв’язок із духами-провідниками, в яких вірить мій народ.

— Міс Сайкс, — єлейно каже Міґель. — Мене звати Міґель Альварес, я редактор «Ottopusso», редактор Кріііспіна. Моє шанування.

Сайксиха потискає йому руку.

— Містере Альварес.

— Ви правда продали більш ніж пів мільйона книжок в Іспанії?

— Мабуть, моя книжка там зачепила людей за живе, — каже вона.

— Урі Ґеллер усюди зачіпляв людей за живе. — А я п’яніший, ніж думав. — Пам’ятаєте його? Дружбан Майкла Джексона? У Японії дуже популярний. Дуже. — Мій коктейль смакує манго і морською водою.

Міґель усміхається мені, але очима стріляє на цю Сайксиху, як фігурка Екшен-Мена, яка в мене колись була.

— Міс Сайкс, ви задоволені своїми іспанськими видавцями?

— Як ви й зазначили, вони продали пів мільйона примірників.

— Це є фантастично. Але якщо стануть якісь проблеми — ось моя візитка…

Поки Міґель вовтузиться, біля стовбура деревовидної папороті матеріалізується ще одна жінка, як героїня «Зоряного шляху». Вона темноволоса, золотошкіра, років тридцять п’ять-сорок, пронизливо приваблива. Міґель каже: «Кармен!» — так, ніби радий її бачити.

Кармен дивиться на Міґелеву візитівку, аж доки та не зникає в кишені його піджака, а тоді повертається до Голлі Сайкс. Я очікую громовержного латиноського акценту, але вона говорить як учителька гарних манер із Шести графств³⁷.

— Голлі, сподіваюся, Міґель вам не дуже набридав — він просто безсоромний браконьєр. Так, Міґелю, ти браконьєр — я знаю, що ти не забув той випадок зі Стівеном Гокінґом.

Міґель намагається тримати усмішку людини, яка сприйняла жарт, але йому не вдається, тож він виглядає як чоловік у білих джинсах, який трохи недооцінив неочікуваний напад газів.

— Містере Герші, — жінка повертається до мене, — ми ще не знайомі. Я Кармен Сальват, і мені дісталась виняткова честь, — це шпилька в бік Міґеля, — видавати Голлі в іспанському перекладі. Ласкаво просимо в Колумбію.

У Кармен Сальват ділове рукостискання. Вона аж сяє. Вільною рукою вона бавиться з намистом із афганського лазуриту.

Втручається Кенні Блок:

— Кармен, Голлі згадувала, що ти також видаєш іспанською Ніка Грека.

— Так, я купила права на «Трасу 605» ще до того, як Нік закінчив рукопис. Просто мала хороше передчуття.

— Мене ця книжка просто винесла нафіг, — каже Кенні Блок. — Я так скажу — вона стопудово заслужила премію Бріттана.

— У Ніка делікатна душа, — каже поетка з Ньюфаундленду, чиє ім’я вже забув, але чиї очі — як у тюленя з постерів «Ґрінпісу». — Дуже мила.

— Кармен уміє відбирати переможців, — каже Міґель. — Але за продажами, думаю, Голлі досі далеко попереду, ге, Кармен?

— О, до речі, — каже Кармен Сальват. — Голлі, не хочу докучати, але з вами дуже хоче познайомитись дружина міністра культури.

Сайксиху виводять, а я проводжаю поглядом апетитні стегна Кармен Сальват і починаю вигадувати фантазію, в якій мій телефон дзвонить — от просто вже: лікар із Лондона з катастрофічними новинами, мовляв, п’яний водій зіштовхнув Зоїн «сааб» з естакади Гаммерсміт. І вона, і дівчата загинули на місці. Я завтра ж лечу додому на похорон. Моя скорбота шляхетна, але всепоглинальна, тож я відходжу від публічного життя. Коли-не-коли мене помічають на бічних гілках лондонського метро, в четвертій і п’ятій зонах. Весна додає, літо множить, осінь віднімає, зима ділить. Одного дня наступного року Герші опиняється наприкінці лінії Піккаділлі, в аеропорту Гітроу. Він виходить із підземки, заходить у «Вильоти» і поглядом пробігає екран до напису «Картахена» — останнього місця на землі, де він ще був чоловіком і батьком. Імпульс, якого він сам не здатен пояснити, спонукає його купити квиток в один кінець (чомусь у нього при собі є паспорт), і вже того-таки вечора він бродить старими колоніальними вулицями колумбійського містечка. Закохані дівчата з хлопцями на скутерах, щебет пташок, тропічні квіти на в’юнких ліанах, saudade і самотність, усі «Сто років її», а тоді, коли тропічний присмерк заливає закутки на Пласа де ла Адуана, Герші бачить жінку, її пальці бавляться намистом з афганського лазуриту, і вони стоять нерухомо, поки світ навколо них метушиться. На диво, жодне з них не дивується.

Багато коктейлів по тому я допомагаю по-королівськи вгашеному Річарду Чізмену залізти до його кімнати.

— Усе добре, Кріспе, я виглядаю п’янішим, ніж насправді, чесно.

Двері ліфта відчиняються, і ми заходимо. Він опирається, як навалений верблюд посеред піщаної бурі.

— Скундчку, я забув номр свої кімнати, — Чізмен витягує свій гаманець і впускає його, — ой, нуйобтвмать нє.

— Дозволь мені. — Я піднімаю гаманець Чізмена і дістаю звідти електронний ключ — 405, перш ніж віддати. — Ось, тримай, шановний.

Чізмен подячно киває і мурчить:

— Герше, якшо сума цифр у твоєму номері кімнати дорівнює дев’ять, то ти в ній не помреш.

Я натискаю «4».

— Зупинка перша — твоя кімната.

— Все добре. Яможусамді… дійти… дійти додому.

— Але мене честь зобов’язує допровадити тебе принаймні до дверей, Річарде. Не бійся, мої наміри виключно шляхетні.

Чізмен гуде носом:

— Ти не мій тип, дуже білий і дуже грубий.

Я бачу своє відображення в дзеркальній стіні й пригадую мудрого чоловіка, котрий казав мені: секрет щастя в тому, щоб ігнорувати своє відображення в ліфтах, коли тобі за сорок. Мені наступного року п’ятдесят. Двері роблять дзинь, і ми виходимо, проминаючи струнку й засмаглу біловолосу пару.

— Тут колись був монастир, — каже їм Чізмен, — купа незайманок, — і затягує ранній хіт Мадонни.

Ми човгаємо коридором, напіввідкритим карибській ночі. Різкий поворот, тоді 405. Я проводжу Чізменовою карткою в замку, і клямка піддається.

— Скрмненько, — каже Чізмен, — але мож бути.

Чізменова кімната освітлена нічником. Нищитель мого великого роману дибає до ліжка, перечіпляється через валізу і падає долілиць на матрац.

— Некожжогож дня, — белькотить monsieur le critique, капітулюючи перед нападом хихотіння, — ме’е проводить додому Дике Дитя Британської Словесності.

Я кажу йому, так, сміх та й годі, солодких снів, але якщо він завтра до одинадцятої не встане, то я його наберу з рецепції.

— Всьо доооооообре, — тягне він, — зі мною всьо справді, капець, щиро, глибоко, реально добре. Реально.

Із розпростертими руками критик Річард Чізмен вирубається.

14 березня 2016

Я замовляю білковий омлет зі шпинатом, тости з квашеного тіста й органічні індичі котлети, свіжовичавлений апельсиновий сік, охолоджену воду «Евіан» і місцеву каву — запити знеболювальні та поховати похмілля. Сьома тридцять ранку, повітря в критому дворику ще прохолодне. Готельна майна сидить на бантині й видає немислимі звуки. Її дзьоб — емальований серп, очі всевидющі та всевідущі. Якби це була художня книжка, любий читачу, мій протагоніст замислився б, чи не передчуває майна його наміри. Деймон Мак-Ніш, у смугастому лляному костюмі типу «Наш хлопець у Гавані», сидить у кутку, напівзахований за «Wall Street Journal». Дивовижно, як траєкторія життя може змінитися за якихось кілька днів у шотландській студії звукозапису, коли тобі ще й двадцяти немає. Його дівчина, котрій насправді ще й двадцяти немає, гортає «Vogue». Для неї їхній секс, мабуть, схожий на перепихання з Людиною-Наждаком. Що вона з цього має? Звісно, крім польотів першим класом, п’ятизіркових готелів, тусовок з рок-аристократією, кінорежисерами й царями благодійності; а ще появи в усіх таблоїдах світу, відповідних модельних контрактів… Я можу хіба сподіватися, що якщо вже Джуно з Анаїс і підкорять вершину суспільства, то зроблять це завдяки власним талантам, а не поїздкам верхи на кощавих стегнах посереднього лабуха, в котрого зморщок більше, ніж у їхнього тата. Благослови, Боже, нас, і ці плоди, що їх у твоїй щедрості споживати будемо.

«Чи може література змінити світ?» — так називається Чізменова подія. Це нагальне і дочасне зборище найкращих умів світових культурних еліт має відбутися в довгій вибілений залі на горішньому поверсі герцогського палацу, в епіцентрі «Картахени-2016». Починається з того, що на сцену в супроводі стоячих овацій шпацерує тріо колумбійських письменників. Трійця вітає публіку, ніби повоєнні герої руху опору. За ними виходить модераторка — худа як очеретина жіночка в криваво-червоній сукні, яка дуже любить золото, і це помітно навіть із мого сидіння в задньому ряду. Річард Чізмен націлився на вигляд англійського консула — кремовий костюм-трійка, терносливово-фіолетова краватка, — але виглядає він як волохата пизда із «Повернення в Брайдсгед». Три Революціонери займають свої місця, і всі ми, неіспаномовні, одягаємо наші гарнітури, щоб почути синхронний переклад англійською. Перекладачка спершу озвучує вітання модераторки, а тоді стислі біографії наших чотирьох гостей. Біо Річарда Чізмена найбільш стисла: «Відомий і шанований англійський критик і романіст». До честі автора, стаття про Річарда Чізмена на Вікіпедії теж не рясніє деталями, хоча його «видовищний розгром» роману Кріспіна Герші «Відлуння має померти» там згадують, додаючи посилання на сайт «Піккаділлі Рев’ю». Гієна Гел каже, що зі шкіри пнувся, аби прибрати звідти посилання, але Вікіпедія не бере хабарів.

Південноамериканські читання — події, розраховані на взаємодію з публікою, як-от наші стендапи. Моя Вавилонська Рибка нашіптує мені у вухо радше синопсис прочитаних фрагментів, аніж послідовний переклад, і все ж коли-не-коли перекладачка зізнається: «Вибачте, я гадки не маю, що він сказав. Не певна, що сам автор розуміє». Річард Чізмен читає уривок зі свого нового роману «Чоловік у білій машині» про фінальні моменти життя Сонні Пенгаллоу, студента Кембриджа, котрий з’їжджає на своєму вінтажному «Астон Мартіні» з корнвольської скелі. Чізменову прозу навіть жахливою не назвати — вона просто посередня, тож одне за одним глядачі промінюють гарнітури на смартфони. Коли Чізмен закінчує, оплески кволі та благенькі, хоч і моє вчорашнє читання не те щоб здійняло фурор.

А тоді починається «круглий стіл», і вони продовжують триндіти.

— Література має вбивати, — проголошує перший революціонер. — Я пишу пером в одній руці, а ножем — в іншій!

Дорослі чоловіки підводяться й радо аплодують.

Другий письменник пнеться ще більше:

— Вуді Ґатрі, один із небагатьох великих американських поетів, написав «Ця машина вбиває фашистів» на своїй гітарі; я ж на своєму ноутбуці написав: «Ця машина вбиває неокапіталізм!»

О, натовп шаленіє!

Рядом переді мною пробираються кілька запізнюхів. Це така прекрасна нагода, ніби за сценарієм. Я вислизаю з кімнати за цим людським щитом і тупцяю до вибілених сходів. На протилежному кінці відкритого дворика Клаустро де Санто-Домінґо Кенні Блок читає півкулі дітей. Діти в трансі. Тато колись розповідав про вечірку, на яку Роальд Дал прилетів гелікоптером і казав усім, кого зустрічав: «Пишіть дитячі книжки, бо ці спиногризи повірять у що завгодно». Я виходжу крізь двостулкові ворота на площу, де вчора вночі виступав Деймон Мак-Ніш. За п’ять кварталів нижче вздовж не вельми прямої калле 36 я закурюю цигарку, але кидаю її в каналізацію, навіть не затягнувшись. Чізмен кинув курити, тож нотка тютюну може бути летальним доказом. Тут, блядь, усе серйозно. Я ще подібного не робив. З іншого боку, жодна рецензія ще не вбивала книжку так непомильно, як Чізменова вбила «Відлуння має померти». Райські банани шкварчать на прилавках. З веранди другого поверху вулицю розглядає карапуз, стискаючи балюстраду, ніби ґрати. Солдати патрулюють берег з автоматами на шиї, але я радий, що мої гроші не залежать від їхньої пильності: один переписується по телефону, а інший фліртує з дівчинкою приблизно віку Джуно. Цікаво, чи Кармен Сальват заміжня? Вона не згадувала.

Зосередься, Герші. Серйозно, блядь. Зосередься.

Крок угору, з яскравої спекотної вулиці в прохолодний мармурово-тиковий вестибюль готелю «Санта-Клара». Повз двох швейцарів, котрі, як можна було б запідозрити, навчені вбивати. Вони оцінюють одяг, коефіцієнт ґрінґозності, кредитний рейтинг. Зніми окуляри і трохи тупувато підморгни («Бачите, хлопці, я з готелю»), але знову надінь дорогою через дворик, повз дообідніх гостей, що посьорбують капучино і строчать мейли з місця, де бенедиктинки колись насичувались потужними поривами Святого Духа. Уникни очей майни і за неугавним фонтаном піднімися сходами на четвертий поверх. Пройди власними опівнічними слідами до неминучого роздоріжжя. Сонячний коридор веде довкола лункої криниці горішнього двору до мене в кімнату, в якій Кріспін Герші сцить, а манівець скверни звивається в кімнату номер 405, де Кріспін Герші готує жнива для посіяного Річардом Чізменом. Повз пропливає рибка déjà vu на ім’я Джеффрі Чосер:

Тоді, панове, — рік старий до них, —

На манівець хай гурт ваш тут звертає, —

Я щойно бачив Смерть у тому гаї,

Під деревом отам вона сидить…³⁸

Але я тут прагну розшукати справедливість, не смерть. Є свідки? Нема. Отже, манівець скверни. Возик покоївки припаркований біля кімнати 403, але самої покоївки не видно. Кімната 405 за рогом, передостання перед глухим кутом. У моїй голові плине «Dance Me To The End Of Love» Леонарда Коена, а крізь арку в зовнішній стіні готелю, чотири поверхи над рівнем вулиці, Герші бачить дахи, блакитну смужку Карибського моря і брудні хмари, мов головки цвітної капусти… Далекі прибережні хмарочоси, закінчені й незакінчені. Кімната 405. Стук-стук. Хто там? Твоя чортова відплата, Дікі Чізмене. Нижче по вулиці байк газує октавами. Осьде Чізменова ключ-картка, здобута в процесі доброго самаритянства вчора ввечері, а ось Фортуна, яка може втрутитись і зіпсувати мої найхитромудріші плани: якщо Чізмен вранці помітив, що картки немає, і взяв нову з новим кодом, то маленький світлодіод на дверях кліпне червоним, і Герші буде змушений скасувати місію. Але якщо Фортуна хоче, щоб я йшов уперед, діод засвітиться зеленим. На одвірку ящірка. Тріпоче язиком.

Проводь карткою. Вперед.

Зелений. Давай давай давай давай!

Двері зачиняються. Добре, в кімнаті поприбирали, ліжко заправили. Якщо прийде покоївка — поводься природно, ніби все добре. З дверей буфета звисає сорочка, на журнальному столику лежить примірник «Незалежних людей» Галдора Лакснесса. Як мусульманським жінкам заборонено торкатись Корану під час менструацій, так і такому гівну, як Річард Чізмен, треба заборонити торкатися Лакснесса без стерильних латексних рукавичок. Чудова думка. Дістань гумові рукавички з кишені піджака і сам їх одягни. Добре. Знайди валізу Річарда Чізмена в гардеробі. Нова, дорога, містка: ідеальна. Відкрий валізу й розстебни внутрішню кишеню: замок іде туго, ніби ним ніколи не користувались. Дістань швейцарський ножик і зроби обережний, на пів дюйма, надріз у зовнішній підкладці. Досконало. Дістань конвертик завбільшки з кредитку з кишені піджака, обережно, і так само обережно надірви кутик і розсип трішечки білої субстанції у валізу — непомітно для людського ока, зате чутно, ніби лайно скунса, для носа біґля. Опусти конвертик крізь надріз у підкладці валізи. Проштовхни глибоко. Застебни внутрішню кишеню. Поклади валізу назад у гардероб і впевнись, що Санта не залишив за собою сліду з крихт. Нічого. Все добре. Покинь місце злочину. Але спершу зніми рукавички, ідіоте…

За дверима покоївка розгинається з-за свого возика та обдаровує мене втомленою усмішкою, а моє серце заїдає. Уже навіть коли я кажу коротке слово «Геллоу», я знаю, що зробив фатальну помилку. Вона відповідає мені «Геллоу», і її погляд mestiza³⁹ відбивається від моїх темних окулярів, але я вже визначив себе як англомовного. Дурень, дурень, дурень. Кваплюсь назад манівцем скверни. Повільно! Не як застуканий коханець. Чи бачила покоївка, як я знімав рукавички?

Може, піти назад і забрати кокаїн?

Заспокойся! Для неграмотної покоївки ти просто один із багатьох білих чоловіків середнього віку в окулярах. Для неї кімната 405 — твоя. Вона вже забула, що тебе бачила. Я проминаю важковаговиків у фоє і обхідним шляхом повертаюся в Епіцентр Фестивалю. Цього разу закурюю. Рукавички викидаю в урну за рестораном, а тоді заходжу назад через браму Клаустро де Санто Домінґо, блиснувши своїм VIP-бейджем. Кенні Блок каже якомусь хлопцеві: «А це просто блискуче питання…» Угору іншою дорогою, повз велику залу, де три сотні людей слухають Голлі Сайкс, котра вже дочитує їм пасаж зі своєї книжки. Я зупиняюсь. Якого чорта всі ці люди в ній бачать? Пороззявляли роти, позосереджувались, віддано втикають у переклад тексту Сайксихи, трансльований на великому екрані над сценою. Навіть фестивальні Ельфи нехтують обов’язками, щоб лише послухати Ангельську Авторесу. «Хлопчик виглядав як Джеко, — читає Сайксиха, — був на зріст як Джеко, мав такий самий одяг і вигляд, але я знала, що мій брат у Ґрейвсенді, за двадцять миль звідти». Тиша опадає на залу, як сніг на зимовий ліс. «Хлопчик помахав рукою, ніби чекав, коли я надійду. Тож я помахала у відповідь, а тоді він зник у переході». Дехто з публіки реально плаче, слухаючи ці нісенітниці! «Як Джеко зміг сам пройти таку відстань, та ще й в неділю зранку? Йому було тільки сім. Як він мене знайшов? Чому не почекав мене, а знову побіг у перехід? Тож я побігла за ним…»

Я кваплюся вгору ще одним прогоном і заскакую в своє крісло в задньому ряду, невидимий зі сцени. Люди балакають, встають, переписуються. «А все ж ні, я не погоджуюся з тим, що поети — невизнані законодавці світу, — пережовує жуйку Річард Чізмен. — Лише третьорядний поет типу Шеллі міг настільки сприймати бажане за дійсне».

Невдовзі симпозіум закінчується, і я пробираюся до сцени.

— Річарде, ти був як голос здорового глузду, від початку і до кінця.

Вечір. На вузеньких вуличках, спроєктованих голландцями і збудованих їхніми рабами багато століть тому, бабусі поливають герані. По стрімких кам’яних сходах я вилажу на старий міський мур. Його каміння пашить денним теплом крізь мої тонкі підошви, а ревенево-рожеве сонце приємно округлюється, сповзаючи в Карибське море. Так, ще раз, чому я живу в своїй дощовій тупій засраній країні? Якщо вже ми з Зої розлучаємось і все таке, то чому б не зірватися з місця і не пожити десь у теплі? Тут було б добре. Унизу, між чотирма смугами дороги і морем, хлопці грають у футбол на клаптику ґрунту: одна команда у футболках, інша топлес. Попереду помічаю вільну лавку. Отож. Відтермінування страти в останній момент?

Ну, чорт забирай, ні. Я витратив чотири роки на «Відлуння має померти», а цей лобкобородий Чізмен убив її вісьмома сотнями слів. Він підняв собі репутацію за мій рахунок. Це називається «крадіжка». Правосуддя вимагає кари для крадіїв.

Я вкидаю до рота п’ять м’ятних цукерок, дістаю телефон із похвилинною оплатою, підкинутий редактором Міґелем, і цифра за цифрою набираю номер, скопійований з постера в аеропорту Гітроу. Шум трафіку, морських птахів та футболістів затихає. Тисну на виклик.

Одразу ж відповідає жінка:

— Гаряча лінія митної служби аеропорту Гітроу, чим можу допомогти?

Я говорю з найпаршивішим акцентом Майкла Кейна, а м’ятні цукерки цокають і спотворюють голос іще дужче.

— Слухайте. Є один чувак, Річард Чізмен, він летить до Лондона з Колумбії на Бі-Ей-713 завтра ввечері. Бі-Ей-713, завтра ввечері. Ви почули?

— Бі-Ей-713, сер. Так, я все записую. — Це змушує мене здригнутися. Звісно ж, вони зобов’язані. — Можете повторити ім’я?

— Річард Чізмен. Чіз-Мен. У нього у валізі кокаїн. Хай собака понюхає — побачите, що буде.

— Розумію, — каже жінка. — Пане, можна поцікавитись…

ДЗВІНОК ЗАКІНЧЕНО — кажуть жирні пікселі на крихітному екранчику. Звуки вечора повертаються. Випльовую м’ятні цукерки. Вони цокають об каміння і так і лежать, ніби осколки зубів після бійки. Річард Чізмен вдався до дії: я — протидія. Етика ньютонівська. Можливо, того, що я сказав, вистачить, аби його валізу перевірили. Можливо, ні. Можливо, його тихенько відпустять, а можливо — публічно надають по сраці. Можливо, від сорому Чізмен втратить свою колонку в «Телеграф». А може, й ні. Я своє зробив, тепер усе в руках Фортуни. Я повертаюсь на кам’яні сходи і прикидаюсь, що зав’язую шнурівки. Тайкома вкидаю телефон у дренажну каналізацію. Буль! Поки його рештки відкопають, якщо це взагалі коли-небудь станеться, всі присутні на цьому знакомитому вечорі вже будуть мертві не одне століття.

Ти, любий читачу, я, Річард Чізмен, усі ми.

21 лютого 2017

Афра Бут починає нову сторінку свого Маніфесту під назвою «Білий і зрілий: де(КОН?)струкція пост-постфеміністичних опудал у новій фалічній белетристиці». Я розкорковую свою содову, Хрусь-плюс-буль-шпппшшшбульшшшш… Справа від мене сидить Модератор Події, професійно напівзаплющивши очі, демонструючи шанобливу зосередженість, але я підозрюю, що він куняє. Скляна стіна позаду публіки пропонує чудову панораму на річку Свон, що сріблясто-блакитно блищить крізь цілий Перт, Західна Австралія. Скільки ще Афра може билиндіти? Гірше, ніж у церкві. Або наш модератор дійсно спить, або надто боїться перебити міс Бут посеред пози. Я чогось не розумію? «У дзеркалі ґендеру маскулінні метапарадигми фемінної ментальності відображають увесь підтекст асиметричної неоднорідності; або ж, перефразовуючи мою власну цитату, коли Венера зображає Марса, вона зображає його знизу, з пральні та пеленального столика. Проте коли Марс зображає Венеру, він не може не дивитися згори, з трону імама, з катедри архиєпископа чи крізь лінзу порнографа…» Я потягаюсь, і Афра Бут обертається:

— Що, Кріспіне, складно без презентації в паверпойнті?

— Ні, Афро, це просто тромбоз глибоких вен. — Я завойовую кілька нервових хихотінь, і перспектива сварки вдихає трохи життя в розморених сонцем мешканців Перта. — Ти читаєш уже кілька годин. Хіба ця панель не присвячена душі?

— На цьому фестивалі поки що не практикують цензуру. — Вона зиркає на Модератора Події. — Чи не так?

— Так, саме так, — кліпає він, — цензури в Австралії немає. Взагалі.

— Тоді, можливо, Кріспін не буде проти, — Афра Бут переводить свій промінь смерті назад на мене, — якщо я закінчу. Кожному, хто виріс зі своїх інтелектуальних пелюшок, має бути очевидно, що душа це і є докартезіанський аватар. Якщо це надто тяжка концепція — стань тихенько в куток і посмокчи «тузік».

— Краще вже посмоктати ампулу з ціанідом, — буркаю я.

— Кріспін просить ампулу з ціанідом! Ні в кого при собі немає? Будь ласка.

Ох, як же втішено захрипіли і захихотіли ці регідровані мумії!

Коли Афра Бут закінчує, в нас лишається п’ятнадцять хвилин із дев’яноста відведених. Модератор Події намагається заарканити тему панелі та питає, чи вірю я в душу і якщо так — чим може бути душа. Я перелічую ідеї, згідно з якими душа — кармічний табель; духовна карта пам’яті в пошуках тілесного вінчестера; плацебо, яким ми намагаємось лікувати наш страх смерті. Афра Бут припускає, що я уникаю питання, бо маю класичну фобію зобов’язань — «як відомо». Очевидно, це покликання на моє недавнє та пильно обсмоктане в ЗМІ розлучення з Зої, тож я пропоную їй припинити ці боягузливі інсинуації та прямо сказати те, що вона хоче сказати. Вона звинувачує мене в гершіцентризмі та параної. Я звинувачую її в тому, що вона кидається звинуваченнями, які не має яєць підкріпити, наголошуючи слово «яєць» з усіх сил. Напруга кипить.

— Трагічний парадокс Кріспіна Герші, — повідомляє панелі Афра Бут, — полягає в тому, що він корчить із себе бича всіх кліше, проте це позування під Джонні Роттена від літератури — просто найзачовганіший стереотип у чоловічому звіринці. Але навіть це позерство розвіюється як дим у світлі його нещодавніх виступів на захист засудженого контрабандиста наркотиків.

Я уявляю, як у її ванну падає фен: перш ніж померти, Афра смикає кінцівками, її волосся димить.

— Річард Чізмен — жертва грубої судової помилки, а використовувати це нещастя як палицю, якою ти вирішила побити мене, безмежно вульгарно, навіть для докторки Афри Бут.

— У підкладці його валізи знайшли тридцять грамів кокаїну.

— Я думаю, — каже Модератор Події, — що нам варто повернутись до…

Я його перебиваю:

— Тридцять грамів кокаїну не роблять тебе наркобароном!

— Ні, Кріспіне, але перевір стенограму — я назвала його контрабандистом.

— Немає жодних доказів, що це Річард Чізмен заховав кокаїн.

— Хто ж тоді?

— Я не знаю, але…

— Дякую.

— …але Річард Чізмен нізащо б не пішов на такий колосальний і дурнуватий ризик.

— Якщо він не був торчком, котрий вирішив, що статус зірки ставить його вище за колумбійський закон — із чим погодились і суддя, і присяжні.

— Якби Річард Чізмен був Ребекою Чізмен, ти б уже підпалювала своє лобкове волосся під колумбійським посольством, вимагаючи справедливості. Річард заслуговує принаймні трансферу в британську в’язницю. Контрабанда — злочин проти країни призначення, а не відправлення.

— О, то зараз ти кажеш, що Чізмен таки контрабандист?

— Він має право вимагати справедливості з британської в’язниці, а не з гнійної діри в Боґоті, де навіть мила немає, не кажучи про нормальних адвокатів.

— Але Чізмен, ще коли був колумністом у правій газеті «Піккаділлі Рев’ю», палко наполягав на відлякувальній функції ув’язнень. Власне, цитуючи…

— Афро, досить уже, Афро, фанатична ти булька трансжиру.

Афра зривається з місця і наводить на мене палець, ніби заряджений «маґнум».

— Проси пробачення негайно, або тебе чекає інтенсив на тему «як австралійські суди ставляться до наклепу, збезчещення і тілесного фашизму»!

— Я певен, — каже Модератор Події, — що Кріспін мав на увазі лише…

— Я вимагаю вибачень від цього пихатого кнура!

— Звісно ж, я вибачусь, Афро. Я мав на увазі, що ти самовпевнена, сексистська, неважлива й фанатична булька трансжиру, котра змушує своїх студентів писати п’ятизіркові відгуки на власні книжки на Амазоні і котру десятого лютого о шістнадцятій за місцевим часом застукали за купівлею роману Дена Брауна в книгарні «Relay» у міжнародному аеропорту «Чанґі» в Сінґапурі. Якісь патріотичні свідки вже завантажили відео на ютуб, ти знайдеш.

Публіка разом затамовує подих, більшість — вдячно.

— І не кажи, Афро, що то був «академічний інтерес», бо цей ляп тобі не змити. Ось. Я сподіваюся, що моє вибачення прояснило ситуацію.

— Ви, — каже Афра Бут Модератору Події, — не маєте пускати на сцену таких смердючих і бридких мізогінів, а ти, — я, — краще шукай собі нормального адвоката, бо я тебе засуджу і в хвіст і в гриву!

Афра Бут: тихенько виходить під звуки грому.

— Ой, Афро, ну що ж ти аж так? — гукаю я за нею. — Тут же твої фанатки. Обидві. Афро… Я щось не те сказав?

Я виїжджаю зі смуги сувенірних крамничок і кафе, але вже за хвилину впираюся в глухий завулок перед занедбаним плацом. Тут будиночки в дусі доби Другої світової, і я напівзгадую, як хтось розповідав, буцім італійських військовополонених інтернували на острів Роттнест. Цей хід думок, як і багато інших останнім часом, приводить мене до Річарда Чізмена. Моя справедлива помста торік у Картахені не стільки дала бажаний ефект, скільки вибухнула страхітливим успіхом: Чізмен уже відбув 342 дні свого шестирічного ув’язнення в «Penitenciaría Central», Боґота, за торгівлю наркотиками. Торгівлю! Через єдиний чортів конвертик! Друзям Річарда Чізмена вдалося настарати йому осібну камеру й ліжко, але за цю розкіш нам довелось викласти дві тисячі доларів бандюкам, котрі заправляють його крилом. Безліч, безліч разів я каявся в цьому необдуманому маленькому переступі, але, як сказано в арабському прислів’ї, навіть Бог не може змінити минуле. Ми — «Друзі» — тягнемо за всі можливі ниточки, щоб скоротити критику термін чи бодай домогтись його репатріації в Британію, але це плин проти течії. Домінік Фіцсіммонс, поштивий і звинний заступник секретаря міністерства юстиції, який знає Чізмена ще з Кембриджу, на нашому боці, але змушений діяти дискретно, щоб уникнути звинувачень у непотизмі. Окрім нашого кола, мало хто співчуває чорноротому колумністу. Люди вказують на пожиттєві терміни в Таїланді та Індонезії й кажуть, що Чізмен ще легко відбувся, але слово «легко» несумісне з життям у «Penitenciaría». Щомісяця у в’язниці трапляються дві-три смерті.

Знаю, знаю. Лиш одна людина може витягти Чізмена з його пекельної діри в Боґоті, і це Кріспін Герші — але подумайте про ціну цього вчинку. Будь ласка. Якщо я виступлю з повним зізнанням — мені самому світить в’язниця, можливо, й за місцем поточної прописки Чізмена. Супутні юридичні витрати будуть руйнівні, а жодна ініціатива friendsofcrispinhershey.org не забезпечить мені приватну камеру — я потраплю зразу в басейн із піраньями. Джуно й Анаїс будуть втрачені назавжди. Тому щире зізнання для мене дорівнює суїциду — краще вже бути винуватим боягузом, ніж мертвим юдою.

Я не можу зробити це сам. Просто не можу.

За плацом заводиться і рушає запорошена вантажівка.

Усі ми колись повертаємо не туди. Я розвертаю велосипед.

Денне сонце — мікрохвильова піч, двері широко відчинені, оголена плоть смажиться. Роттнест — маленький навіть за мірками островів, лише вісім квадратних миль голого каміння і запечених балок, поворотів і завулків, підйомів і спусків, а Індійський океан або завжди видно, або він завжди за найближчим поворотом. На півшляху вгору пагорбом я спішуюсь і далі веду велосипед. Мій пульс лупить у барабанні перетинки, а сорочка прилипає до опуклого тулуба. Коли це я, чорт забирай, так себе занедбав? Ще в тридцять з лишком я б завиграшки вилетів на цей пагорб, а зараз такий засапаний, що мало не ригаю. Коли я востаннє їздив на велосипеді? Вісім років тому, плюс-мінус, із Джуно й Анаїс у нашому садочку в Пембриджі. Якось на канікулах я зробив дівчаткам трасу з перешкодами — з дощаними гірками, слаломом поміж бамбуковими жердинами, з тунелем із покривал і шворки для білизни, а ще з лихим опудалом, якому треба було на ходу зітнути голову Екскалібуром. Я назвав цю трасу «Скремблер-Мотокрос», і ми троє проїздили її на час. Та французька гувернантка, забуваю як її звали, зробила грейпфрутовий лимонад, і навіть Зої приєдналась до пікніка на казковій галявині під спіненими гортензіями. Джуно й Анаїс часто просили мене знову змонтувати трасу, і я все збирався, але завжди треба було то написати рецензію, то надіслати листа, то відшліфувати епізод, і так наш «Скремблер-Мотокрос» і виявився одноразовою атракцією. Що сталося з велосипедами дівчат? Гадаю, Зої їх позбулась. Як виявилось, позбуватися непотрібних речей — її коник.

Нарешті, на щастя, я виїжджаю на вершину, знову сідаю на велосипед і скочуюся з іншого боку. З бежевого ґрунту навколо загуслих калюж звивисто здіймаються кінчасті оливи. Я уявляю, як перші європейські мореплавці висадились тут, шукали воду в цьому інфернальному едемі, могли нарешті спокійно посрати. Шантрапа з Ліверпуля, Роттердама, Гавра й Корка; обсмалені, татуйовані, цингозні, мозолясті, жилаві, як срань господня, і…

Зненацька я розумію, що за мною стежать.

Це потужно. Це моторошно. Це непокоїть.

Я оглядаю схили. Кожен камінь, кущ…

…ні. Нікого. Просто… Просто що?

Хочу повернутись до початку.

На наступному роздоріжжі рушаю до маяка. Не зодягнений у мантію бризок монарх скель, маяк острова Роттнест, — це куций середній палець, що стирчить зі скелястого підняття і бурчить: «А от тобі в сраку, мужик». Він постійно з’являється під дивними кутами і з неправильними розмірами, але відмовляється підпускати мене впритул. У «Задзеркаллі» був пагорб, який робив те саме, аж доки Аліса облишила спроби до нього підійти — можливо, й мені так спробувати? Про що або про кого б подумати, аби відволіктися?

Про Річарда Чізмена, про кого ж іще? «Я лише хотів принизити Річарда Чізмена». Я уявляв, що його кілька годин потримають в аеропорту Гітроу, поки адвокати підметушаться і звільнять оглядача, вже обтрушеного від пихи, під заставу. І все. Як я міг знати, що британська і колумбійська поліції саме насолоджувались рідкісним сезоном співпраці, завдяки якому бідолашного Чізмена заарештували в міжнародному аеропорту Боґоти, до вильоту?

«Легко», — відповідає моє сумління. І так, любий читачу, я щиро жалкую за свої вчинки і маю намір їх спокутувати. З Річардовою сестрою Меґґі ми заснували ініціативу «Друзі Річарда Чізмена», щоб новина не зникала з радарів — і, хай наскільки неґречним був мій учинок, навряд чи мене можна зарахувати в Прем’єр-Лігу Ганьби. Я ж не один католицький єпископ, який десятиліттями покривав педофілію від парафії до парафії, аби уникнути приниження Святої Церкви. Я ж не президент Сирії Башар аль-Ассад, який потруїв газом тисячі чоловіків, жінок і дітей лише за те, що вони жили в підконтрольному повстанцям районі. Я просто покарав чоловіка, який знищив мою репутацію. Покарання було дещо надмірним. Так, я винен. Мені шкода. Але моя провина — мій хрест. Мій. Моя спокута — жити далі зі своїм учинком.

У нагрудній кишені дзвонить айфон. Мені й так треба передихнути, тож пригальмовую в затінку валуна, що завбільшки як сарай. Впускаю телефон і піднімаю його з вицвілого гравію за ремінець із «монстрами Моші», який до нього причепила Анаїс. Як і годиться, це повідомлення від Зої — фото з тринадцятого дня народження Джуно, який вони святкують у будинку в Монреалі. У будинку, який купив я, але який після розлучення дістався Зої. Позаду торта у формі поні стоїть Джуно з верховими чобітками, за які заплатив я, а Анаїс корчить бешкетну міну, тримаючи транспарант із написом «Bonjour, Papa!». Зої штучно втиснулася в кадр, зоставивши мене гадати, хто ж їх знімав. Це міг бути член La Famille Legrange, але Джуно згадувала якогось чоловіка на ім’я Джером, розлученого банкіра з однією донькою. Не те щоб мене якогось чорта цікавило, кому там Зої дає, але ж я таки маю право знати, хто вкладає моїх донечок спати, раз уже їхня мама вирішила, що це не мені робити. Зої нічого не написала, але підтекст достатньо зрозумілий: «Нам тут чудово, дякуємо, дуже дякуємо».

Я помічаю гарну пташину на гілці, за яких кілька метрів від мене. Вона чорно-біла, з червоною шапочкою і грудиною. Я її сфотографую і надішлю Джуно з якимось веселим вітальним підписом. Виходжу з розділу «Повідомлення» і натискаю на іконку камери, але коли підводжу погляд — пташка вже полетіла.

Коли Кріспін Герші нарешті приїздить, до маяка вже прихилені два велосипеди, і це його вельми розчаровує. Я злажу, весь липкий від поту і з затерплою від сідла пахвиною. Виходжу з ядерної яскравості під тінистий бік маяка, де — о, чудово, дві жіночі особини закінчують пікнікувати. На молодшій — псевдогавайська сорочка, шорти кольору хакі до колін та штукатурні мазки сонцезахисного крему на вилицях, щоках і чолі. На старшій — ведичне вбрання з вузликовим фарбунком, крислатий білий капелюх, непокірне чорне волосся і сонцезахисні окуляри, які максимально затуляють обличчя. Молодша реагує першою — вона ще підлітка — і каже:

— Ого. Привіт. Ви Кріспін Герші, — вона говорить естуарною англійською⁴⁰.

— Так, це я.

Давно мене ніхто не впізнавав поза контекстом.

— Привіт. Мене звати Іфа, а це… ну, мама вас і так знає.

Старша жінка встає і знімає окуляри.

— Вітаю, пане Герші. Не уявляю, чому б ви мене запам’ятали, але…

— Голлі Сайкс. Так. Ми зустрічалися в Картахені торік.

— Ого, мамо! — каже Іфа. — Сам Кріспін Герші знає, хто ти така. Тітка Шерон просто випаде!

Вона так сильно нагадує мені Джуно, що стає боляче — трохи.

— Іфо, — в голосі нотка материнського докору: мегапопулярній Ангельській Авторесі не дуже до шмиги її слава. — Містер Герші заслуговує трохи тиші та спокою після фестивалю. Може, вертаймо до міста?

Молодша відганяє муху.

— Ма’, ми ж тільки сюди приїхали. Це буде нечемно. Ви ж не проти поділитися маяком?

— Не треба так клопотатись через мене, — чую власні слова.

— Клас, — каже Іфа. — То сідайте. Або ставайте. Власне, ми бачили вас на баржі до Роттнеста, але ма’ сказала вас не турбувати, бо ви були геть розбитий.

Ангельська Автореса, здається, ретельно мене уникає. Наскільки неґречно я з нею повівся на президентській віллі?

— Десинхроноз не жаліє нікого.

— І не кажіть. — Іфа обмахується капелюшком. — Ось тому Австралія і Нова Зеландія захищені від вторгнень. Будь-яка іноземна армія і на пляж не встигне вийти, як їх накриє, і вони всі разом попадають в пісок, і на цьому буде кінець вторгнення. Шкода, що ми пропустили вашу подію.

Я думаю про Афру Бут.

— Не варто. Отож, — це я до її мами, — ви теж на письменницькому фестивалі?

Голлі Сайкс киває, відсьорбуючи воду з пляшки.

— В Іфи зараз щось типу академічного року в Сіднеї, тож поїздка виявилась дуже доречною.

— Моя однокімнатниця в Сіднеї з Перта, — додає Іфа, — і вона завжди каже: «Якщо їдеш у Перт — мусиш поїхати на Ротто».

Підлітки змушують мене почуватися до чорта старим.

— Ротто?

— Сюди. Ротто — це острів Роттнест. Фрімантл у них «Фрео», а пообіддя — «арво»⁴¹. Капець вони це круто роблять, скажіть?

«Ні, — відповів би я зазвичай, — це дитяче сюсюкання для дорослих». А втім, якщо замислитись, камо людство sans юні? Камо й мова sans неологізмів? Якби ми говорили чосерівщиною — всі були б мов струльдбруґи.

— Хочете свіжого абрикоса? — Іфа простягає мені брунатну паперову торбинку.

Мій язик роздушує ще один запашний плід об піднебіння. Я викидаю абрикосові кісточки, міркуючи про маму Джека, яка викинула боби, що на ранок виросли в бобове дерево.

— Стиглі абрикоси смакують достоту на свій колір.

— Кріспіне, говорите як справжній письменник, — каже Іфа. — Мій дядько Брендан завжди дражнить маму, каже, що раз вона відома авторка, то має говорити якось кучерявіше, а не це своє «Ану стули піддувало, бо зара’ тобі його завалю, поняв?».

Голлі Сайкс протестує:

— Я не так говорю!

Я скучив за тим, як Джуно й Анаїс із мене дражняться.

— То що це за «типу» академічний рік такий, Іфо?

— З вересня я вивчатиму археологію в Манчестері, але мамин австралійський редактор знає професора археології в Сіднеї, тому цього семестру я сиджу на лекціях в обмін на допомогу з проєктом у Парраматті. Там є фабрика для засуджених жінок. Це просто неймовірно — збирати їхні життя докупи.

— Звучить дуже гідно, — кажу я Іфі. — А твій тато археолог?

— Тато був журналістом. Закордонним кореспондентом.

— А чим він… — я надто пізно помічаю «був», — зараз займається?

— На жаль, у його готель влучила ракета . У Хомсі, в Сирії.

Я киваю.

— Прошу пробачення за нетактовність. У вас обох.

— То було вісім років тому, — заспокоює мене Голлі Сайкс, — і…

— …і мені пощастило, — тепер мене заспокоює Іфа, — бо з моїм татом є дофіга інтерв’ю на ютубі, так що я можу зайти в інтернет, а він собі там балакає, як живий. Майже так само, як насправді з ним говорити.

Мій тато теж є на ютубі, але коли я його дивлюсь, почуваюся ще мертвішим, ніж зазвичай. Я питаю Іфу:

— А як його звали, твого тата?

— Ед Брубек. Прізвище в мене від нього. Іфа Брубек.

— Той самий Ед Брубек? Писав для журналу «Далековид»?

— Це він, — каже Голлі Сайкс. — А ви читали Еда?

— Ми з ним зустрічались! Коли ж це було? Вашинґтон, десь 2002-й? Брат моєї колишньої дружини був на панелі, присвяченій премії Шіана-Довера. Того року її вручили Еду, а в мене якраз були читання, тож ми й зустрілися тоді за вечерею.

— А про що ви з татом говорили? — питає Іфа.

— Ой, про все на світі. Про його роботу. Про 9/11. Про страх. Про політику. Про дитячий візочок у письменницькому фоє. Тепер пригадую, в нього була чотирирічна дитина в Лондоні.

Іфа всміхається на всі тридцять два.

— Я тоді якраз прописував одного персонажа-журналіста, й Ед дозволив його порозпитувати. Після того ми час від часу переписувались. Коли я почув новину про Сирію… — я зітхаю. — Прийміть мої найщиріші співчуття. Хай там як, він був офігенним журналістом.

— Спасибі, — каже одна.

— Дякую, — каже інша.

Ми дивимось на одинадцять миль поораного баржами моря.

Темні хмарочоси Перта підпирають ясне небо.

За двадцять кроків від нас із чагарів на схилі вистрибує незнайомий мені невеликий ссавець. Пухкенький, ніби валабі, брунатно-бурий, задні лапи як у кенгуру і лисячий писочок як у вомбата. Язик, ніби палець, підбирає абрикосові кісточки.

— Христе Господи. Хто це?

— Цього чарівного диявола звати квока, — каже Іфа.

— Що таке квока? Окрім величезного рахунку в «Ерудиті»?⁴²

— Загрожена сумчаста тварина. Перший голландець, який тут висадився, подумав, що то гігантські щурі, тож цей острів назвали щурячим гніздом — голландською Роттнест. Більшість квок на континенті винищили собаки і щурі, але тут вони вижили.

— Якщо з археологією не вигорить, завжди можна податися в природничу історію.

Іфа всміхається.

— Я їх навікіпедила п’ять хвилин тому.

Я питаю:

— Як думаєте, вони люблять абрикоси? В нас є один розчавлений.

Голлі вагається.

— А як же «Не годуйте тварин»?

— Ма’, це ж не те, що ми б їй дали фруктовий батончик.

— І, звісно ж, — додаю я, — якщо вже вони загрожені, то вітамін С їм не зашкодить.

Я кидаю абрикос, і він падає за кілька футів від звірка. Той підбрідає, принюхується і починає пакувати фрукт, дивлячись на нас.

— Будь ласка, пане, — Іфа робить тремкий голосок Олівера Твіста, — можна мені додайки? Це так мило! Я мушу його зняти.

— Але не підходь близько, люба, — каже її мама. — Це ж дика тварина.

— Добре. — Іфа спускається схилом, тримаючи в руках телефон.

— Що за вихована дитина, — стиха кажу я її матері.

Вона дивиться на мене, і навколо її очей бачу знаки повнокровного, навантаженого життя. Шкода, що вона написала книжку з янгольською фігнею для легковірних жінок, котрі розчаровані власним життям; ми б могли подружитися. Доцільно припустити, що Голлі Сайкс знає про моїх доньок і розлучення: можливо, колишнє Дике Дитя Британської Словесності недостатньо популярне, аби книжки продавалися, але величезні хвилі, які Зої розігнала своїм «Я виживу» для «Sunday Telegraph», створили у світу дуже однобоке зображення наших негараздів. Ми дивимось, як Іфа годує квоку, а навколо вибілені сонцем схили Роттнеста гудуть і свистять комахами, ніби у нас тиніт. Ящірка проповзає пилюкою, і…

Відчуття, що за мною стежать, повертається — ще сильніше, ніж досі. Ми тут не самі. Їх тут багато. Поблизу. Присягаюся.

Акація — дротянистий чагар — камінь, завбільшки з сарай… Нікого.

Але я їх відчуваю. Де вони? У маяку?

— Ви їх теж відчуваєте? — Голлі Сайкс дивиться на мене. — Це місце, воно ніби ехокамера…

Якщо я скажу «так», то скажу «так» усьому її схибленому неемпіричному світу. Скажу «так» зараз — і як я зможу відкинути лікування кристалами, регресивну терапію⁴³, Атлантиду, рейкі⁴⁴ та гомеопатію? Проблема в тому, що вона каже правду. Я їх відчуваю. Це місце… Ану, Пане Романісте, як сказати «населене привидами», але іншими словами? У горлі мені пересохло. Пляшка від води порожня.

Унизу, під кручею, об скелі піниться блакитний прибій. Я чую бухкання, тихе і лагідне, за секунду після того, як хвиля розбивається. Далі у морі плавають серфінгісти.

— Їх привозили сюди в ланцюгах, — каже Голлі Сайкс.

— Кого?

— Нунґа. Вони називали цей острів Ваджемап. Тобто «Місце за водою». — Вона шморгає. — Нунґа вважали, що землею неможливо володіти. Не більше, ніж порами року чи самим роком. Усі ділять те, що дає земля.

Голос Голлі Сайкс стає пласким і нерішучим, ніби вона не говорить, а перекладає складний текст. Або намагається розібрати один голос у гамірному натовпі.

— Тоді прийшли джанґа. Ми думали, що вони були мертві та повернулись. По смерті вони забули мову, тому тепер говорили як птахи. Спершу їх було декілька. Їхні каное були великі, як гори, але порожні, як великі плавучі кімнати з багатьох-багатьох кімнат. Тоді більше кораблів, більше й більше, і кожен корабель випльовував більше й більше їх, більше й більше. Вони ставили загорожі, малювали мапи, розводили овець, добували метали. Вони стріляли наших тварин, але якщо ми вбивали їхніх тварин — нас винищували, ніби шкідників, і забирали наших жінок…

Ця сцена була б сміховинна. Але наживо, лише за три фути від неї, спостерігаючи, як на скроні пульсує жилка, я не знаю, що й думати.

— Голлі, це історія, над якою ви працюєте?

— Надто пізно ми зрозуміли, що джанґа — то не мертві нунґа, що воскресли, то Білілюди. — Тепер голос Голлі починає затиратись. Деяких слів бракує. — Білілюди зробили Ваджемап тюрма для нунґа. Запалити буш, як завше, то Білілюди слали нас на Ваджемап. Битися з Білілюди, то Білілюди слали нас на Ваджемап. Ланцюги. Клітки. Холодна. Гаряча. Роки. Батоги. Робота. Найгірше це: наші душі не можуть переплисти море. Тому коли тюремний корабель забирав нас із Фрімантла, наші душі відривали від тіл. Поганий жарт. Тому коли припливали на Ваджемап, ми нунґа мерли як мухи.

Тепер я розбираю хіба одне з чотирьох слів. Зіниці Голлі Сайкс стиснулися до цяток — крихітних, майже невидних. Це не може бути нормально.

— Голлі?

Яку домедичну невідкладку надавати в таких випадках? Вона ж, мабуть, сліпа. Голлі знову починає говорити, але англійської там небагато: я вловлюю «священник», «рушниця», «ешафот» і «пливти». Нічого не знаю про мови аборигенного населення, але те, що зараз вилітає з рота Голлі Сайкс, — точно не французька, німецька, іспанська чи латина. Тоді голова Голлі Сайкс відкидається назад і вдаряється об маяк, і в моїй голові зблискує слово епілепсія. Я хапаю її за голову, так що коли вона знову смикається, то б’ється лише об мою долоню. Я миттю стаю рівно, міцно притискаю її голову до грудей і кричу:

— Іфо!

Дівчина з’являється з-поза дерева, квока дає лапам знати, а я гукаю:

— У твоєї мами напад!

Через кілька важких секунд Іфа Брубек уже біля мене, тримає лице своєї мами в долонях. Вона різко говорить:

— Мамо! Припини! Повернись! Мамо!

Глибоко в горлі Голлі народжується тріскуче гудіння.

Іфа питає:

— Як давно в неї такі очі?

— Зо хвилину. Може, менше. В неї епілепсія?

— Найгірше вже позаду. Ні, це не епілепсія. Вона вже не говорить, тобто більше не чує, а… от блін… звідки ця кров?

На моїй руці липка червінь.

— Вона вдарилась об стіну.

Іфа морщиться й оглядає материну голову.

— Капець у неї буде ґуля. Але дивіться, очі вже майже нормальні.

І справді, зіниці розширюються з цяток до нормальних кружків.

Я зауважую:

— Ти поводишся так, ніби це вже не вперше.

— Таке бувало кілька разів, — відповідає Іфа, вочевидь применшуючи. — Я так розумію, ви не читали «Радіолюдей»?

Перш ніж я встигаю відповісти, Голлі Сайкс кліпає і знаходить нас.

— Ой, заради Бога, це знову сталося, чи що?

Іфа стурбована і по-материнськи дбайлива.

— Вітаю в реальності.

Голлі й досі біла, як тісто.

— Що в мене з головою?

— Кріспін каже, що ти перевіряла маяк на міцність.

Голлі Сайкс зиркає на мене.

— Ви слухали, що я казала?

— Складно було не слухати. Спершу. А тоді… то була не зовсім англійська. Слухайте, я не експерт із першої допомоги, але, боюсь, у вас може бути струс. Тому зараз їхати вниз серпантином — мабуть, не найліпша ідея. У мене тут є номер прокату велосипедів. Я подзвоню і попрошу, щоб за нами вислали медика. Як вам такий план?

Голлі дивиться на Іфу, котра каже: «Так, будь ласка» і стискає материну руку.

Голлі таки спинається на рівні.

— Боюся уявити, що ви про це все подумали, Кріспіне.

Навряд чи це має значення. Я набираю номер і відволікаюсь на пташинку, що співає креке, креке, креке…

Уже вп’ятдесяте Голлі стогне:

— Мені так соромно.

Баржа тягне нас до Фрімантла.

— Будь ласка, годі це повторювати.

— Але, Кріспіне, я почуваюся жахливо, що так обірвала вашу мандрівку на Роттнест.

— Я б однаково повернувся з цією баржею. Над цим Роттнестом просто якась аура прокляття висить. А всі ці пещені галереї, які продають мистецтво аборигенів, узагалі відбили в мені волю до життя. Це так само, якби німці збудували єврейський ресторан навпроти Бухенвальду.

— Ось вам і письменник. — Іфа прикінчує свій фруктовий лід. — Знову.

— Письменництво — це патологія, — кажу я. — Якби я міг, хоч завтра покинув би це діло.

Двигуни баржі гарчать і вимикаються. Пасажири збирають свої пожитки, дістають із вух навушники і шукають дітей. Телефон Голлі вібрує, і вона дивиться на екран:

— Це моя подруга, вона по нас приїде. Момент.

Поки вона приймає дзвінок, я перевіряю повідомлення на власному телефоні. Після фото з вечірки Джуно — тиша. Колись наш інтернаціональний шлюб був справжньою комірчиною відкриттів і несподіванок, але інтернаціональне розлучення — не для слабких духом. Крізь забризкане водою вікно я дивлюсь, як стрункі юні оззі⁴⁵ зістрибують із прови на причал і обв’язують канатами пофарбовані сталеві рейки.

— Подруга забере нас від терміналу. — Голлі відкладає телефон. — Кріспіне, для вас теж є місце, якщо хочете — можемо підвезти під готель.

Я не маю сил на дослідження Перта.

— Коли ласка.

Ми спускаємося сходнями на бетонний місток, де мої ноги тремтять, призвичаюючись до terra firma. Іфа махає жінці, та махає у відповідь, але я не фокусуюсь на подрузі Голлі, аж доки та не опиняється за кілька футів.

— Привіт, Кріспіне, — каже жінка, ніби знає мене.

— Ну звісно, — пригадує Голлі. — Ви ж зустрічались у Колумбії!

— Я могла, — всміхається жінка, — прослизнути повз увагу Кріспіна.

— Аж ніяк, Кармен Сальват, — кажу я їй. — Як ся маєте?

20 серпня 2018

Ми виходимо з клімат-контрольованого фоє «Shanghai Mandarin» і врізаємося в стіну густої спеки й захопленого флешмобу — я ще ніколи не бачив подібного фандому в письменника. Найгірше те, що це не мій фандом — щойно вони його впізнають, юрба вибухає криком: «Ніііііік!» Нік Грек, авангард нашого двописьменницького конвою, з березня живе в Шанхаї, вивчає кантонську і збирає матеріали для роману про опіумні війни. Гел Гієна добре спрацювався з місцевим агентом, і тепер у Ніка Грека чверть мільйона китайських читачів на вейбо⁴⁶. За ланчем він згадав, що відкинув кілька модельних контрактів. Чорт забирай. «Це ж просто ганебно, — скромно сказав він, — ну тобто, що про це подумав би Стейнбек?» Я спромігся всміхнутись, думаючи про те, що Скромність — просто хитріша сестра Марнославства. Якісь накачані охоронці з книжкового ярмарку змушені розчищати шлях крізь натовп незрілих вороноволосих книгонав’ючених китайських фанів: «Ніііку! Підпиши, будь ласка, будь ласочка, підпиши!» Дехто навіть розмахує А-четвертими кольоровими фото молодого американця, благаючи його зіпсувати ці фото, чорти б їх забрали. «Він американський імперіаліст, — так і хочеться закричати. — Як щодо Далай-Лами на газоні перед Білим домом?» Ми з міс Лі, моєю ельфійкою з британського консульства, йдемо в хвості його почту, благословенно незаюрмлені. Якщо я з’явлюсь десь на записі, всі вирішать, що я його батько. І знаєш що, любий читачу? Це неважливо. Хай насолоджується осанною, поки може. За шість тижнів ми з Кармен оселимось у квартирі нашої мрії з видом на Пласа де ла Вілья в Мадриді. Коли мій старий братюня Еван Райс побачить це, він, чорт забирай, так роззаздриться, що вибухне зеленою хмарою спор, хай навіть він і виграв премію Бріттана — двічі. Коли ми заселимось, я зможу рівномірніше розподіляти свій час між Лондоном і Мадридом. Іспанська кухня, дешеве вино, безвідмовне сонце і кохання. Кохання. За всі ці змарновані на Зої найкращі роки мого життя я вже й забув, як це — кохати і бути коханим. Зрештою, що таке бульбашкова слава порівняно з коханням чудової жінки?

Ну? Я вас питаю.

Міс Лі веде мене в серце комплексу Шанхайського книжкового ярмарку, де велика авдиторія вже чекає ключових спікерів — справдешніх Звірюк Міжнародного Книговидавництва. Можу собі уявити, як Керманич Мао видає свої продумані економічні диктати в цьому самому приміщенні в 1950-х; хтозна, може, так і було. Цього вечора на сцені домінують орхідейні джунглі та десятиметрове надувне біляве американське погруддя Ніка Грека. Міс Лі проводить мене в інший кінець зали, до мого власного майданчика, хоч їй і доводиться кілька разів перепитати напрямок. Нарешті вона знаходить його на цокольному поверсі. Він виявляється рядом зіставлених докупи шафок із вибитими стінками. На майданчику тридцять стільців, з яких лише сім зайняті, не рахуючи мого. А саме: мій усміхнений інтерв’юер, неусміхнена перекладачка, знервована міс Лі, приязний редактор Фань у футболці з Black Sabbath, двоє молодиків досі з бейджами Шанхайського книжкового фестивалю на шиї та дівчинка, як колись казали, євразійського походження. Вона низенька, хлопчикувата, у задротських окулярах та з виголеною головою: чувіха з електротерапії. Над нами гуде вентилятор, розганяючи тепло, лінійна лампа над головою трошки блимає, а стіни поплямовані патьоками, ніби ми всередині духовки, яку зроду ніхто не мив. Я відчуваю спокусу піти геть — чесне слово, — але давати раду з наслідками буде значно гірше, ніж потримати бадьоре лице один деньок. Я певен, що Британська рада веде чорний список авторів, які погано поводяться.

Мій інтерв’юер китайською дякує всім за те, що прийшли, і проголошує, мабуть, короткий вступ. Тоді я зачитую фрагменти з «Відлуння має померти», а переклад мандаринською виводиться на екран позаду мене. Це той самий фрагмент, що я читав на Гей-он-Ваї три роки тому. Чорт забирай, це вже три роки минуло, відколи я востаннє видавався? Кумедні ескапади Тревора Горішнього на даху «Євростара», здається, не розважають добірну публіку. Чи мою сатиру переклали як просту трагедію? Чи дотепність Кріспіна Герші на мовному бар’єрі затримали митники? Після читання я витримую звук оплесків чотирнадцяти долонь, сідаю на місце і призволяюсь до склянки газованої води, бо вмираю від спраги. Вода негазована і смакує грибком. Сподіваюся, її не набирали з шанхайського водогону. Інтерв’юер усміхається, дякує мені англійською і ставить ті самі питання, які я чую, відколи приїхав у Пекін кілька днів тому: «Як робота вашого знаменитого батька впливає на ваші романи?», «Чому в “Засушених ембріонах” симетрична структура?», «Яку правду китайські читачі мають відшукати у ваших романах?» І я відповідаю те саме, що відповідав, відколи пару днів тому приїхав у Пекін, і моя павукаста неусміхнена перекладачка, котра вже кілька разів перекладала мої відповіді вчора, транслює сказане китайською без жодних труднощів. Дівчинка з електротерапії, як я помітив, навіть щось нотує. А тоді інтерв’юер питає: «Ви читаєте рецензії на свої книжки?» — і це повертає мій хід думок до Річарда Чізмена, думки спотикаються об жалюгідний візит у Боґоту минулого тижня і безпорадно валяться на землю…

Чорти б його в пекло, це були надзвичайно гнітючі відвідини, любий читачу. Домінік Фіцсіммонс місяцями смикав за ниточки, щоб вибити для мене й Річардової сестри Меґґі зустріч із його колумбійським колегою в міністерстві юстиції, аби ми могли обговорити умови репатріації — і все це для того, щоб вищезгаданий посадовець останньої миті виявився «недоступним». На його місце прийшов недорослий молокосос — хлопчина буквально спотикався об власну пуповину. Упродовж нашої двадцятисемихвилинної зустрічі він весь час відповідав на дзвінки, а двічі назвав мене містером Чізменом, натомість говорячи про «ув’язненого Ерші». Просто проїбали купу часу. Наступного дня ми навідали бідолаху Річарда в «Penitenciaría Central». У нього були недостача ваги, оперізуючий герпес, геморой і випадіння волосся, але там лише один лікар на дві тисячі в’язнів, а з європейських в’язнів середнього класу хороший лікар дере п’ятсот доларів за консультацію. Річард попросив книжок, паперу й олівців, але відхилив пропозицію принести ноутбук чи айпад, бо вартові б їх віджали.

— Це означає, що ти багатий, — сказав він надламаним голосом, — а якщо вони дізнаються, що багатий, то змусять купувати страховку.

Цим місцем заправляють банди, що контролюють внутрішній обіг наркотиків.

— Не переймайся, Меґґі, — сказав Річард сестрі. — Я наркотиків не торкаюся. Голки тут спільні, стаф вони бодяжать крейдою, а якщо залізеш у борги — твоя душа в них у кишені. Це би просто знищило мої шанси на дострокове.

Меґґі трималася заради брата, але щойно ми вийшли за браму в’язниці, вона розхлипалась, і хлипала, і хлипала, і хлипала. Я ж почувався так, ніби мою свідомість почепили на гак і жахнули електрошоком. І досі так почуваюсь.

Але я не можу помінятися з ним місцями. Мене це вб’є.

— Містере Герші? — Міс Лі стурбована. — З вами все добре?

Я кліпаю. Шанхай. Книжковий ярмарок.

— Так, я просто… Пробачте, ем, так… Чи читаю я рецензії на свої книжки? Ні, більше не читаю. Вони переносять мене в місця, в яких я не хочу бувати.

Коли перекладачка починає працювати над цією реплікою, я помічаю, що моя авдиторія скоротилась до шести. Дівчинка з електротерапії вислизнула.

Шанхайська набережна поєднує в собі: прибережну плеяду архітектури з тридцятих, трошки розбавлену іграшковою архітектурою на всій протяжності; символ західної колоніальної пихи; символ піднесення сучасної китайської держави; чотири смуги вкрай повільного або нерухомого трафіку та надземну променаду вздовж річки Хуанпу, де плине вітменівський натовп туристів, сімей, пар, торгашів, злодюжок, самітних романістів, буркітливих наркоторговців і сутенерів: «Гей, містер, хочеш наркотик, хочеш секс? Дуже близько, гарні дівчата». Кріспін Герші каже: «Ні». Наш герой не тільки глибоко вірний, він ще й боїться, що паперова тяганина, викликана зашанхаєнням у борделі, може виявитись гомеричною, і то в поганому сенсі слова.

Сонце розпадається на присмерк, і хмарочоси над річкою починають люмінувати: онде титанічна відкривачка, гіпертрофована міжзоряна ракета двадцятих років, гіперозимандіївський обеліск і масовка з сорока-, п’ятдесяти- й шістдесятиповерхових будівель, що здіймаються до неба, як приречена партія в тетріс. Нік Грек розповідав мені, що в часи Мао Пудун був солончаком, але зараз тут мимоволі виглядаєш летючих реактивних автомобілів. Коли я був хлопчиною, США були синонімом сучасності; сьогодні сучасність тут. Тож я йду далі, уявляючи минуле: освітлені ліхтарями джонки, що хитаються на припливах і відпливах; примарне хрестоцвіття щогол і снастей; стогін трюмів, завантажених у Ґлазґо, Гамбурзі й Марселі; кремезні жилаві портовики, що розвантажують опій і завантажують чай; пунктирні лінії бомбардувальників «зеро», що розносять це місто на друзки; кулі, мільйони куль, кулі з Чикаґо, кулі з Фукуоки, кулі зі Сталінграда, тратата-та-та-та. Якщо в міст є аури, як, на думку Зої, і в людей, якщо їхня «чакра відкрита», то аура Шанхаю має колір грошей і влади. Листи звідси можуть позачиняти заводи в Детройті, забрати з Австралії всю залізну руду, вивезти із Зімбабве всі роги носорогів, накачати Доу-Джонса стероїдами чи спустити його у фінансову клоаку…

Дзвонить телефон. Чудово. Моя улюблена людина.

— Аве Обличчю, Що Запустило Тисячу Кораблів.

— Привіт, ідіоте. Як тобі таємничий Схід?

— Шанхай вражає, але тут бракує Кармен Сальват.

— А як Шанхайський міжнародний книжковий ярмарок?

— Все так само, все так само. Непогана публіка на моїй події.

— Чудово! Достойна конкуренція Ніку, так?

— Для тебе він Нік Грек, — гарчить мій зеленоокий монстр. — І це не змагання з популярності.

— Рада чути це від тебе. Голлі вже є?

— Ні, її літак прибуває пізніше, та я все одно пішов з готелю на набережну. Оце зараз дивлюсь на хмарочоси.

— Дивовижні, правда? Вже засвітили?

— Ага. Сяють, ніби Люсі, Небо і Діаманти разом узяті. Так і день минув, а в тебе що?

— Фінансова зустріч із тривожним фінвідділом, мистецька зустріч із фанатичним друкарем, зараз обідаю з меланхолійними книготорговцями, а далі до п’ятої — кризова зустріч.

— Прекрасно. А є новини від ріелтора?

— Та-ак. Новини є, квартира наша, якщо ми…

— Ой, люба, та це ж фантастично! Тоді я…

— Але, Кріспе, послухай. Я щось уже не така впевнена щодо цього всього.

Я відступаю з дороги, пропускаючи армію радісних китайських панків при повному параді.

— Щодо квартири на Пласа де ла Вілья? Але ж це найкраще місце, яке ми бачили, з величезним відривом. Багато світла, є місце для мого кабінету, якраз по кишені, і я тебе прошу — щоранку, коли піднімаємо ролети, це буде ніби жити в романі Переса-Реверте. Я не розумію, що саме нам не підходить?

Моя редакторка-дівчина дуже обережно добирає слова.

— Я не знала, що настільки звикла до власного житла — дотепер. Оцей мій дім — моя фортеця. Я люблю свій район, сусідів…

— Але ж, Кармен, твоя фортеця маленька. Якщо вже я маю розділяти час між Лондоном і Мадридом, нам потрібне щось більше.

— Я знаю… Просто думаю, що ми трохи квапимо події.

Це паскудне передчуття.

— Від Перта минуло півтора року.

— Кріспіне, я не відштовхую тебе, чесно. Просто…

Вечір у Шанхаї зненацька холодніє.

— Я просто… хочу ще трохи затримати наші стосунки на цьому рівні, та й усе.

Усі, кого я бачу, здаються мені половинкою закоханої пари. Я пригадую оце «Кріспіне, я тебе не відштовхую» зі свого дозоїного періоду, коли ця фраза позначала початок розриву. Ресентимент бурчить крізь поштову шпаринку, згодовуючи мені репліки: «Кармен, чорт забирай, у тебе забагато п’ятниць на тиждень!»; «Ти знаєш, скільки ми тратимо на перельоти?»; навіть «Ти зустріла когось іншого? Іспанця? Когось більш твого віку?»

Я кажу їй:

— Все добре.

Вона слухає тривалу павзу.

— Справді?

— Я розчарований, але тільки тому, що не маю достатньо грошей, аби купити собі житло біля тебе, щоб ми могли заснувати свою Ганзейську Лігу Маленьких Фортець. Хіба, можливо, з неба впаде серйозний кіноконтракт на «Відлуння має померти». Слухай, цей дзвінок тобі коштує купу грошей. Іди розважай своїх книготорговців.

— Але мені все одно можна в Гемпстед через тиждень?

— Тобі завжди можна в Гемпстед. Будь-якого тижня.

Вона всміхається у своєму офісі в Мадриді, і я радий, що не дослухався до бурчання з поштової скриньки.

— Дякую, Кріспіне. Передавай вітання Голлі, якщо перетнетесь. Вона розраховує на зустріч. І якщо хтось запропонує тобі дуріан у фритюрі — відмовляйся. Добре, бувай, люблю тебе.

— І я тебе люблю.

Завершити дзвінок. Ми кажемо це слово на букву «Л», тому що справді так почуваємось чи тому що хочемо обманюватись і думати, ніби ми досі в цьому благословенному стані?

У своєму номері на вісімнадцятому поверсі Кріспін Герші під душем похапцем змиває з себе липкий день і валиться на сніжне ліжко, вдягнений у боксери і футболку з Беккетовою цитатою «Програвай краще», яку мені подарували в Санта-Фе. Вечеря виявилася зустріччю письменників, редакторів, іноземних книгарів та людей з Британської ради в ресторані з обертальними столами. Нік Грек був надзвичайно красномовний, а я тим часом уявляв, як він видовищно помирає, пірнаючи пикою в здоровенну тарілку з глазурованою качкою, корінням лотоса і паростками бамбука. Із тіней вийшов би Еркюль Пуаро, щоб розповісти нам, хто ж отруїв висхідну літературну зірку і чому. Старший письменник буде очевидним підозрюваним, мотив — професійна заздрість, і саме тому це точно не він. Я дивлюся на цифровий годинник у телевізорі: 22:17. Якщо вже думати про Кармен, то навряд чи випадає дивуватись її небагатослівності щодо Нашої Квартири. Знаки «Кінець Медового Місяця» вже з’являлися. Вона відмовилась приїхати до Лондона, коли минулого місяця мене навідували Джуно з Анаїс. Візит дівчат не був безумовним успіхом. Дорогою з аеропорту Джуно заявила, що коні їй більше не подобаються, тому, звісно, Анаїс вирішила, що й вона вже надто доросла для табору з поні, а позаяк внесків не повертали, я висловив невдоволення, можливо, надміру в стилі мого батька. Через п’ять хвилин Анаїс уже виплакувала всі очі, а Джуно вивчала свої нігті, пояснюючи мені: «Тату, це ненормально. Не можна виховувати дітей двадцять першого століття методами двадцятого». Я витратив п’ятсот фунтів і три години в бутіках на Карнабі-стріт, аби вони не дзвонили мамі з проханням перебронювати їхній виліт у Монреаль на завтра. Зої дозволяє Джуно відкидати навіть найлагідніші зауваження вірулентним «Ой, та вже!», тим часом Анаїс перетворюється на морську анемону, розум котрої пливе за будь-якою сьогомоментною течією, яка тільки на неї находить. Візит минув би значно краще, якби з’явилась Кармен, але їй було не до того: «Їм не потрібна мачуха, яка буде встановлювати свої правила, коли вони відпочивають у Лондоні з татом». Я сказав, що дуже любив свою мачуху. Кармен сказала, що, прочитавши мої мемуари про тата, вона цілком розуміє чому. Тема стрімко змінилась.

От вам і класична стратегія Кармен Сальват.

22:47. Я граю в шахи на своєму айфоні та насолоджуюсь приємною фантазією, ніби мій опонент — не цифровий розум, що складається з коду, а Батько: я відбиваю Батькові напади, послаблюю Батькову оборону, Батьків король сахається дошкою, відтерміновуючи неминуче. Проте стрес дається взнаки: зазвичай на цьому рівні я виграю, проте сьогодні раз у раз припускаюсь однакових похибок. Навіть гірше, стара мерзота починає нахабніти: «Чудова стратегія, Кріспе, ти пересунь свою туру сюди, а я поставлю свого коня от сюди; притисну твою сонну туру до твого незграбного ферзя, і грець ти зможеш із цим щось зробити!» Коли скасовую хід, щоб забрати туру, Батько крекче: «Правильно, попроси чортову машину тебе виручити. Може, завантажиш програму, щоб вона тобі написала наступний роман?» «Згинь до чорта», — кажу йому і вимикаю телефон. Тоді вмикаю телевізор і гортаю канали, аж доки не впізнаю сцену з фільму Майка Лі «Інший рік». Фільм несамовито чудовий. Мої власні діалоги — гівно порівняно з цим. Незле було б поспати, але я відданий на милість десинхронозу і розумію, що цю програму не зламати. Мій шлунок не дуже оптимістично ставиться до шматочків дуріана у фритюрі: Нік Грек зізнався британському консулу, що йому поки не засмакувало, тож я з’їв три. Я б радо покурив, але Кармен змусила мене кинути, тож ням-ням, буде порція «нікоретте». Річард Чізмен знову курить. А як інакше, враховуючи, де він зараз, бідолашний засранець? Його зуби коричневі, як чай. Я гортаю канали далі і знаходжу субтитрований американський імпорт, «Заклинач собак», про дресирувальника, котрий дає раду з психотичними улюбленцями психотичних каліфорнійців. 23:10. Думаю знову подрочити, суто з медичних міркувань, і переглядаю колекцію пікантних дисків, зупиняючись на дівчині з комуни Рівенделл десь у Західному Лондоні, — але вирішую, що якось не хочеться. Тож розгортаю новий молескін, перегортаю на першу сторінку, пишу заголовок: «Роман про Роттнест»…

…і розумію, що знову забув ім’я головного героя. Та йоб його. Якийсь час його звали Дункан Фрай, але Кармен сказала, що це схоже на ім’я власника шотландської забігайлівки. Тоді я перейшов на Дункана Мак-Тейґа, проте «Мак» надто очевидно шотландське. Хай буде Дункан Драммонд, бодай наразі. ДД. Отож, Дункан Драммонд, муляр, у 1840-х опиняється в поселенні на річці Свон і проєктує маяк на острові Роттнест. Гієна Гел щодо книжки не певен («Це якийсь геть новий курс, Кріспе»), але одного ранку я прокинувся і зрозумів, що всі мої романи розповідають про сучасних лондонців, з яких катастрофа чи скандал вириває всі їхні середньокласові тельбухи. Боюсь, продажі помітно падали ще й до того, як Річард Чізмен випустив свою рецензію. Проте кілька проблемок із цим романом про Роттнест уже підповзають до моїх рифів брунатними морськими зірками, сиріч: у мене лише три тисячі слів; ці три тисячі слів не найкращі в моїй кар’єрі; мій новий остаточний реченець 31 грудня цього року; Редактора Олівера поперли за «недостатні результати», а його нагло призначений наступник Курт щось неприємно шумить про повернення авансів.

Можливо, кілька квок розбавлять ситуацію? Хотів би я знати.

Та до чорта це. Десь тут має бути відчинений бар.

Алілуя! Я заходжу в бар «Піднебесний» на сорок третьому поверсі, а там досі відчинено. Кидаю свою змучену оболонку в крісло біля вікна і замовляю порцію коньяку за двадцять п’ять доларів. Вид з вікна вартий того, щоб за нього померти. Нічний Шанхай — це свідомість із мільйона світел: помаранчеві пунктири, що з’єднують точки вздовж швидкісних шосе, піксельно-білі фари і червоні задні вогні; зелені світла на будівельних кранах; миготлива блакить на літаках; офісні багатоповерхівки через дорогу і розводи цяток за багато миль звідси, кожна мікроцятка — життя, сім’я, самітник, серіал; прожектори на хмарочосах у Пудуні; а ближче — анімовані рекламні екрани з «Омегою», «Burberry», «Залізною людиною-5», гігаватні скетчі, запущені в нетемряву ночі. Все мислиме світло, крім, власне, місяця й зірок. «У в’язниці немає відстаней, — писав Річард Чізмен у листі до нашого комітету друзів. — Немає вікон у світ, тож найдалі, куди мені видно, — це до верхівок зовнішніх стін. Я б чимало віддав бодай за панораму на кілька миль. Це навіть не має бути гарна панорама — я би вдовольнився й спальним районом, — якщо тільки вона буде за кілька миль від мене».

І Кріспін Герші засадив його туди.

Кріспін Герші утримує його там.

— Вітаю, пане Герші, — каже якась жінка. — Не чекала вас тут зустріти.

Я неочікувано бадьоро підстрибую.

— Голлі! Привіт! Я просто…

Я не певен, як закінчити речення, тож ми цьомкаємося в щічку, як старі добрі друзі. Вона виглядає втомленою, але чого ж іще чекати від мандрівниці часовими поясами, проте оксамитовий костюм досконало їй личить — Кармен кілька разів водила її на закупи. Я вказую на уявного компаньйона на третьому стільці:

— Ви з Капітаном Десинхронозом знайомі?

Вона дивиться на стілець.

— Так, познайомились кілька років тому.

— А коли ти приїхала з… ти в Сінґапурі була?

— Так… Дай подумати. Ні, в Джакарті. Зараз же понеділок?

— Вітаю в літературному світі. Як Іфа?

— Офіційно закохана. — В усмішці Голлі кілька рівнів. — В юнака на ім’я Урвар.

— Урвар? З якої галактики до нас прилетіли Урвари?

— З Ісландії. Іфа тиждень тому полетіла туди знайомитися з його батьками.

— Щастить їй. Щастить Урвару. А ти юнака схвалюєш?

— Дивно, але так. Іфа кілька разів привозила його в Рай. Він вивчає генетику в Оксфорді, незважаючи на дислексію, не питай тільки, як це працює. Добрий майстер. Ремонтує шафки, душові дверцята, застряглі ролети. — Голлі просить в офіціантки, котра принесла мені коньяк, келих домашнього білого. — А як Джуно?

— Джуно? В житті ні чорта не ремонтувала.

— Тьху на тебе! Джуно з кимось зустрічається?

— А. Це. Ні, та й нікуди спішити — їй лише чотирнадцять. Гмм. А ти в цьому віці обговорювала хлопців зі своїм татом?

Телефон Голлі вібрує. Вона дивиться на дисплей.

— Тобі тут повідомлення, від Кармен: «Скажи Кріспіну, що я казала йому не їсти дуріан». Тобі це щось говорить?

— На жаль, так.

— То ви переїжджаєте в нову квартиру в Мадриді?

— Ні. Але це довга історія.

— Роттнест? — Голлі цокає нігтем об склянку, ніби перевіряючи ноту. — Ну, Кармен могла тобі розповідати, що на різних етапах життя я чула голоси в голові — голоси, яких інші люди не чули. Або напевне знала речі, яких знати ніяк не могла. Чи, коли-не-коли, була рупором для… сутностей, які не я. Вибач, якщо останнє прозвучало спіритичнувато, що вдієш. На відміну від спіритистів, я нічого не прикликаю. Голоси просто… наздоганяють мене. Я б хотіла, щоб вони перестали. Дуже хотіла б. Але вони не перестають.

Усе це я знаю.

— У тебе психологічна освіта, правильно?

Голлі бачить підтекст, знімає окуляри і щипає себе за ямки на носі.

— Добре, Герші, ти переміг. Літо 1985-го. Мені шістнадцять. Джеко тоді вже дванадцять місяців як зник. Ми з Шерон були в Бентрі, у графстві Корк, із родичами. Одного дощового дня ми грали в лілу⁴⁷ з малюками, коли… — три десятиліття по тому Голлі здригається, — я дізналась, чи почула, чи «відчула певність», хоч як називай, якою цифрою випаде наступний кубик. Моя кузина потрусила склянку, а я думаю — п’ять. І що б ти думав — кубик випав на п’ятірку. Один. П’ять. Три. Ще і ще. Щастить, так? Постійно таке буває. Але воно не припинялось. Понад п’ятдесят кидків, господи. Я б хотіла, щоб припинилось. Щоразу я думала: ось зараз помилюся і зможу списати це все на випадковість… але воно не припинялось, і Шерон залишилося викинути шість для перемоги, і я знала, що вона викине. Так і сталося. Тоді в мене вже дико боліла голова, тож я заповзла до ліжка. Коли прокинулась, Шерон із кузинами вже грали в «Cluedo», і все повернулося в норму. І я негайно почала переконувати себе, що лише науявляла собі, ніби знаю цифри. Поки я повернулася в старий нудний Ґрейвсенд, то вже наполовину переконала себе, що це все була просто… якась дивна випадковість, яку я, певно, ще й погано пам’ятаю.

Здається, я п’яніший, ніж думав.

— Але ти помилялась.

Голлі теребить перстень.

— Тієї осені мама записала мене на курс офісних навичок у Ґрейвсендському політеху, тож я бодай частково мала заняття. І все було добре, але одного дня в їдальні я сиділа собі сама, коли… Ну, зненацька я знала, що та дівчина, Ребекка Джонс, котра балакала з друзями за столиком навпроти, за кілька секунд перекине свою каву на підлогу. Просто знала, Кріспіне, як знаю… твоє ім’я чи те, що згодом ляжу спати. Я ніколи не вірила в Бога, знаєш, але молилась: «Будь ласка, ні, будь ласка, ні, будь ласка, ні». А тоді Ребекка Джонс махнула рукою, щоби проілюструвати свою історію, влучила в чашку — і та впала на підлогу. Всюди були калюжі і бризки кави.

— А ти що?

— Ну що, я взяла ноги в руки, але… ці певності мене переслідували. Я знала, що за наступним рогом побачу далматинця, який мітить ліхтар. Ніби його вже бачила, тільки ж я не бачила. І за рогом, на тобі, один далматинець із задертою лапою плюс один ліхтар. За сто ярдів від залізничного переїзду я знала, що піду через міст, а піді мною проїде лондонський поїзд. І знову. І знову й знову, аж доки я не прийшла в паб. А тоді, коли я проходила повз бар, наш постійний клієнт Френк Шаркі грав у дартс і… — вона робить павзу і дивиться на мурашки на своїх руках, — я знала, що більше ніколи його не побачу. Я знала, Кріспіне. Звісно ж, — вона морщиться, — я проігнорувала це, бо воно було неприємно і зловісно. Старий містер Шаркі був не просто наш завсідник, а друг сім’ї. Ми всі виросли в нього на очах. Я сказала татові, що прийшла з коледжу через мігрень, яка в мене тоді таки почалась. Лягла спати, прокинулась, почувалася значно краще. Все припинилося. Звісно, те, що сталося тоді, було значно складніше списати на уяву; я не могла. Але я просто була рада, що це припинилося, і спробувала більше не думати про містера Шаркі. Але наступного дня він не прийшов у паб, і вже тоді я знала. Я переконала тата подзвонити його сусіді, в якого був ключ. Френка Шаркі знайшли мертвим у власному сараї. Обширний інфаркт. Лікар сказав, що він помер іще перш ніж упав на землю.

Вона переконлива і переконала себе, це ясно. Але паранормальні явища справді переконливі: чому б інакше релігія досі існувала?

Голлі сумовито дивиться у свою склянку.

— Багатьом людям треба вірити в паранормальні здібності. Багато з них носяться з моєю книжкою, тому мене звинувачують, буцім я наживаюсь на легковірних. Звинувачують навіть люди, яких я поважаю. Але уяви-но, Кріспіне, що все це було насправді, уяви, що це в тебе така певність щодо речей, які не можна змінити чи вгадати — скажімо, про Джуно чи Анаїс. Тоді б ти подумав, що я ясновидиця?

— Ну, залежить… — Я думаю про це. — Ні. Не хочу говорити як сімейний лікар, але як довго це в тебе тривало?

Вона втягує губи і хитає головою.

— Ну… Вони ніколи не замовкають. Коли мені було шістнадцять-сімнадцять, на мене щокілька тижнів нападали отак кілька фактів, які ще не сталися, і я бігла додому, падала в ліжко і заривалась головою в торбу. Я нікому про це не казала, тільки своїй бабці Айліш. А що б я сказала? Люди б вирішили, що я просто хочу уваги. Коли мені було вісімнадцять, я поїхала на сезон працювати на виноградниках у Бордо, а взимку працювала в Альпах. Принаймні коли я була за кордоном, певностями не могло бути те, що Брендан упаде зі сходів чи Шерон зіб’є автобус.

— То ці передбачення не працюють на відстані?

— Зазвичай ні.

— А власне майбутнє ти бачиш?

— Дякувати Богу, ні.

Я вагаюсь, чи повторювати запитання, але повторюю.

— Роттнест?

Голлі тре око.

— Це було потужно. Іноді я відчуваю якусь певність щодо минулого. Вона заскакує мене зненацька, ніби… Господи, ніяк не уникнути термінології, як би всрато вона не звучала: я каналізувала якусь сутність, що жила в полотні того місця.

Бармен трусить шейкером. Моя подруга проникливо дивиться на нього.

— А він знає свою справу.

І знову я вагаюся.

— Ти чула про множинний розлад особистості?

— Я писала про нього диплом, коли знову пішла вчитися. У дев’яностих назву змінили на дисоціативний розлад ідентичності, але навіть за стандартами клінічної психіатрії прояви дуже неоднозначні. — Вона теребить сережку. — Це може пояснити щось таке як Роттнест, але передбачення? Старий містер Шаркі? Або коли Іфа була маленька і ми були на весіллі Шерон у Брайтоні, їй щось стрелило в голову, і вона втекла, і певність промовила мною конкретний номер кімнати, в якій вона замкнулась. Звідки я могла це знати, Кріспіне? Звідки? Як я могла це вигадати?

Група азійських бізнесменів вибухає сміхом.

— А що, коли твоя пам’ять плутає причину і наслідок?

Голлі спантеличується, відпиває вино, все ще спантеличена.

— От, скажімо, кава Ребекки Як-Її. За нормальних умов твій мозок бачить, як горня падає на землю, і зберігає в пам’яті саме цю секунду. Але що, коли через якийсь нейронний глюк твій мозок плутає послідовність, і спогади про горня, що падає на землю, зберігаються першими, перед спогадом про горня, що стоїть на столі. Тому ти щиро віриш, ніби подія Б передує події А.

Голлі дивиться на мене, ніби я просто не стягую.

— Позич монетку.

Я виловлюю два фунти з міжнародної колекції, що мешкає в гаманці. Вона тримає монету в лівій руці, а тоді середнім пальцем правої руки торкається чола. Я питаю:

— А це нащо?

— Не знаю, просто допомагає. Буддизм говорить про третє око на чолі, але… Так, помовч.

Вона заплющує очі і схиляє голову. Ніби собака, що слухає тишу. Звуки бару на тлі — притишені бесіди, крига в склянках, «Моя дика ірландська троянда» Кіта Джареда — гучніють і стихають. Голлі віддає мені монету.

— Підкинь. Має бути лице.

Я підкидаю.

— Лице.

П’ятдесят на п’ятдесят.

— Знову лице, — каже Голлі, зосереджуючись.

Я підкидаю монетку.

— Так і є.

Один до чотирьох проти неї.

— Тепер зворот, — каже Голлі. Її палець досі на чолі.

Я підкидаю монетку: зворот.

— Три з трьох. Непогано.

— Знов лице.

Я підкидаю монетку: лице.

— Зворот, — каже Голлі.

Я підкидаю монету: зворот.

— Як ти це робиш?

— Спробуймо послідовність, — каже Голлі. — Лице, лице, лице, зворот і… знову зворот, але… навколішки? Кріспіне, чому ти стоїш навколішки?

— Як бачиш, я сиджу перед тобою, не навколішки.

— Забудь. Три лиця, два звороти, саме в такому порядку.

Тож я підкидаю монетку: лице. І знову: лице. Як вона це робить? Я тру монетку об сорочку, як подряпаний диск, тоді підкидаю: лице, як і було сказано.

— Це розумно, — кажу я, проте мені неспокійно.

Її дратує прислівник.

— Тепер два звороти.

Я підкидаю монету: зворот. Дев’ять із дев’яти. За десятим кидком я не встигаю впіймати монету, і вона котиться геть. Я женуся за нею, і лише коли витягую її з-під стільця і бачу зворот, розумію, що стою навколішки. Голлі виглядає як людина, якій сказали відповідь на дуже просту загадку.

— Ну звісно. Монетка впала.

Коли я знову вмощуюсь у кріслі, я не наважуюсь говорити.

— Якщо тобі цікаво, для послідовності з десяти кидків шанси — 1024 проти одного. Хочеш іще двома кидками підняти їх до 4096 проти одного?

— Не треба, — мій голос напружений. Я дивлюся на Голлі Сайкс: хто вона? — Оце з колінкуванням. Як…

— Можливо, твій мозок теж плутає спогади з передбаченнями. — Голлі Сайкс нагадує зовсім не фокусницю, чий амбітний фокус щойно досконало вдався, а виснажену жінку, котрій треба набрати кілька фунтів. — Ох, боже, це була помилка. Тепер ти на мене так дивишся.

— Як?

— Слухай, Кріспіне, ми можемо це все забути? Мені треба до ліжка.

Ми підходимо до ліфта у вестибюлі, нічого не кажучи. Двійко теракотових вояків, судячи з їхніх виразів, невисокої думки про мене.

— У тебе до чорта щирих вірян, ладних віддати рік життя, аби побачити те, що ти щойно показала мені, — кажу я Голлі. — А я — цинічний мудак, і ти це сама добре знаєш. То нащо вшановувати мене приватною демонстрацією?

Зараз Голлі виглядає зболено.

— Я сподівалась, так ти зможеш мені повірити.

— Повірити в що? В Радіолюдей? В Роттнест? В…

— Того вечора в Гей-он-Ваї, в шатрі. Ми тоді сиділи за кілька ярдів одне від одного. І в мене з’явилась дивна непохитна певність. Щодо тебе.

Двері ліфта зачиняються, і я пригадую, ще із Зоїних загравань із фен-шуй, що ліфти — це щелепи, які пожирають удачу.

— Щодо мене?

— Ага. Дуже дивна певність. І вона ніколи не змінювалась.

— І що ж, заради Бога, казало те передчуття?

Вона глитає.

— Павук, спіраль, одноокий чоловік.

Я чекаю пояснень. Їх немає.

— Тобто?

Голлі виглядає загнаною на слизьке.

— Не маю поняття.

— Але зазвичай ти розумієш значення цих речей опісля, так?

— Зазвичай. Врешті-решт. Але це… це певність дуже уповільненої дії.

— Павук, спіраль, одноокий чоловік?

Що це? Список закупів? Назви танців? Рядок із тупого хайку?

— Кріспіне, якби я знала — сказала би, присягаюся.

— Тоді це може бути просто випадкова тарабарщина.

Голлі надто легко погоджується.

— Мабуть, так. Ага. Забудь.

З ліфта виходить літній китаєць у рожевій футболці Lacoste, карамельно-коричневих штанях та черевиках для гольфу. На його руці висить блондиниста модель у négligé, пошитому з павутини і золотих монет, з іншопланетним макіяжем на лиці, і це, в принципі, все. Вони повертають за ріг.

— Можливо, це його донька, — каже Голлі.

— Що ти мала на увазі, коли сказала, що «вона ніколи не змінювалась»?

Я вже думаю, що Голлі жалкує, що це почала.

— У Картахені, в президентському домі, я знову почула ту саму певність. Ті самі слова. І на Роттнесті теж, до того, як почала транслювати. І зараз, якщо налаштуюся. Я зробила цю штуку з монеткою, щоб тобі легше було серйозно сприйняти історію зі спіраллю-павуком-однооким чоловіком, якщо вона раптом… — вона знизує плечима, — матиме сенс.

Ліфти гудуть у своїх турбошахтах.

— А що тоді з цих певностей, — питаю я, — як вони такі до чорта непевні?

— Ой, та я не знаю, Кріспіне. Я ж не оракул, чорт забирай. Якби я могла їх зупинити, я б їх тут же й зупинила!

З мене виливаються нецензуровані тупі слова:

— Але ти на них непогано заробила.

Голлі виглядає шокованою, тоді ображеною, тоді лютою, і це все менш ніж за п’ять секунд.

— Так, я написала «Радіолюдей» через дурнувату, дурнувату думку, ніби Джеко, якщо він десь там живий, — лютою рукою вона махає на безмежне місто за вікном, — зможе прочитати книжку, чи хтось, хто його знає, зможе його впізнати і зв’язатися зі мною. Херова надія, бо він, певно, мертвий, але я мусила спробувати. Але я терплю свої певності. Я живу всупереч їм. І не кажи, що я на них заробляю. Не смій ще раз пизданути щось подібне, Кріспіне!

— Так. — Я заплющую очі. — Слухай, це дуже погано прозвучало. Я…

Мої злочини, мої переступи. Чорт, із чого б мені почати?

Тоді я чую, як двері ліфта зачиняються. Її немає.

Бредучи назад у кімнату, я надсилаю Голлі повідомлення з вибаченнями. Вранці, коли ми обоє добре виспимось, я їй зателефоную, і ми зустрінемось за сніданком. Я доходжу до кімнати 2929 і знаходжу чорну торбину, завішану на клямку. Вона гаптована золотими рунами: зроблено з любов’ю. Всередині книжка під назвою «Твій останній шанс», написана Солей Мур. Ніколи про неї не чув. Чи про нього. Жодна справжня поетка не буде настільки зухвала, аби вважати, що я прочитаю непрохані сонети просто через те, що вони в торбі з ручною вишивкою. Як вона дізналася, в якій кімнаті я живу? Ми в Китаї. Звісно ж, хабарі. Але точно не в «Shanghai Mandarin». Ай, кому яке діло? Я страшенно, до чорта втомлений. Я просто заходжу в кімнату, кидаю книжку в глибоке відро з відходами дня, спустошую свій вдячний міхур, заповзаю в ліжко, і сон відкривається переді мною, як чорторий…

17 вересня 2019

Чи доводилось тобі зустрічати самотніший дорожній знак, любий читачу? На північ від Фестапа, на схід уздовж шосе Калдідалур, на схід від Тінґвеллі, 23 кілометри. Урвар, пригадую, навчив мене, що їхня Þ читається саме «т», як у «лате». Двадцять три кілометри британськими бічними дорогами мали би зайняти всього хвилин двадцять машиною, але я виїхав із туристичного центру Тінґвеллі ще півтори години тому. Асфальтова дорога розчинилася в ґрунтовці, що звивається схилом на скелясте плато під свинцевими горами і пінистими хмарами. Зненацька я гальмую, глушу двигун орендованого «міцубісі» та вилажу на кам’янистий пагорок, аби посидіти на валуні. Ані телефонної вежі, ані ліній електропередач, ані кущика, ні овечки, ні ворони, ні мушки, лише кілька купин жорсткої трави і самотній романіст. Долина з «Падіння дому Ашерів». Експеримент із тераформування на одному з менших місяців Сатурна. Чудова протилежність пізньосерпневому Мадриду; я думаю, як там Кармен, і зразу нагадую собі, що як там Кармен — більше не моя справа. Попоїздити Ісландією за тиждень до фестивалю в Рейк’явіку — то була її ідея: «Земля саґ! Це буде бомба, Кріспіне!» Я чемно попорозвідав, що, де й коли, побронював нам номери і машину, навіть вісім тижнів тому в Лондоні прочитав «Саґу про Ньяля». Коли задзвонив телефон, я знав, що там нічого хорошого: Голлі назвала б це Певністю з великої букви П. Мій розрив із Зої давно маячив на обрії, але проголошення незалежності Кармен було як грім серед ясного неба. Ошелешений, уражений, а понад усе наляканий, я почав наполягати, що саме виклики і рутина роблять стосунки справжніми, але невдовзі мої слова вже годі було розібрати, бо дім неначе завалився і зверху його придавило небом.

Досить. У мене було два роки кохання з чудовою жінкою.

Чізмен третій рік у пеклі, і поки безнадійно.

Через деякий час повз мене гуркотить конвой повнопривідних машин, які повертаються з траси Калдідалур. Я досі тут, сиджу на сраці. Холодненько. Туристи дивляться на мене крізь запилюжені вікна, колеса плюються камінцями і збивають порохню. Вітер шмагає мене по вухах, шлунок радо вітає чай і… Нічого більше. Неземна тиша. Я пригощаю мікрофлору повним міхуром сечі вінтажного романіста. Біля знака — тур з каміння, що назбиралося тут за століття. Не соромся додати ще камінь і загадати бажання, каже Урвар, але не смій жодного забирати, бо може вислизнути дух і проклясти тебе і твій рід. Тут ця погроза звучить не так ексцентрично, як у Рейк’явіку. Льодовик Ланґйокюдль здіймається білістю китової кості за горами на схід від мене. Кілька льодовиків, які я бачив досі, були просто брудними патьоками, не гідними своєї назви — Ланґйокюдль величний… Як видима частина черепа крижаної планети, що втрощилася в Землю. У Гемпстеді я читав про персонажів саґ, яких засуджували до життя поза законом, і уявляв собі доволі веселі сцени в дусі Робіна Гуда в хутрі, але in situ я бачу, що життя поза законом в Ісландії де-факто є смертним вироком. Краще не зупинятись. Я кладу свій камінь на тур і вже зблизька помічаю, що там лежать кілька монеток. На рівні моря я б не поводився так легковірно, але тут ловлю себе на тому, що витягую гаманець, аби дістати з нього монетку чи дві…

…а тоді помічаю, що маленького фото, на якому я з Джуно й Анаїс, немає. Неможливо. Проте порожній квадратик шкіри під пластиковою накривкою наполягає, що фото зникло.

Як? Фото лежало там уже три роки, відколи Зої подарувала мені гаманець на наше останнє цивілізоване сімейне Різдво. Ми зробили знімок за кілька днів до Різдва у фотокабіні на станції метро «Ноттінґ-Гілл». Просто щоб згаяти час, поки чекали на Зої, перш ніж піти в італійський ресторан на Москоу-роуд. Джуно сказала, що десь чула, буцім племена в дощових лісах чи де там вважають, що фото може викрасти шматочок душі, а Анаїс на те: «Тоді в цьому фото душі нас трьох». І відтоді фото було в мене. Воно не могло випасти. Я діставав гаманець у туристичному центрі Тінґвеллі, щоб купити поштівки і воду, і якби фото не було ще тоді — я б помітив. Це не катастрофа, але приємного мало. Це фото незамінне. У ньому наші душі. Можливо, воно в машині, випало десь біля ручного гальма або…

Коли я вже спускаюся, телефон дзвонить. «ПРИВАТНИЙ НОМЕР».

— Слухаю?

— Добридень, це містер Герші?

— Хто говорить?

— Це Нікі Барроу, помічниця Домініка Фіцсіммонса в міністерстві юстиції. У міністра є новини щодо Річарда Чізмена. Містере Герші, вам зручно говорити?

— Ее… так, так, звісно. Прошу.

Мене поставили на павзу — грають чортові Ванґелісові «Вогняні колісниці», а мене кидає то в гарячий, то в холодний піт. «Друзі Річарда Чізмена» вже були думали, що наш вайтгольський союзник геть про нас забув. Серце важко гупає: це або найкращі новини (репатріація), або найгірші («нещасний випадок» у в’язниці). Та чорт забирай, у телефоні лишилося вісім відсотків заряду. Швидше. Сім відсотків. Проривається «То передай, що на п’яту на голосування я прийду» соковитим Фіцсіммонсовим голосом, а тоді:

— Привіт, Кріспіне, як ти?

— Не скаржуся, Домініку. Я так розумію, є новини?

— Таки є: наступної п’ятниці Річард сідає на літак до Британії. Мені годину тому подзвонив колумбійський посол — він отримав дзвінок із Боґоти після обіду. А позаяк у нашій системі Річард підпадає під дострокове, то на Різдво він уже має бути вдома, якщо не пхатиме носа, куди не просять… цей паскудний жарт незумисний.

Я відчуваю багато емоцій, але зосереджуюсь на позитивних.

— Дяка Богові за це. І дякую тобі. Наскільки це остаточно?

— Ну, якщо до понеділка не станеться скандалу в уряді — дуже навіть остаточно. Я спробую вибити для Річарда категорію Д — його мама і сестра живуть у Бредфорді, тож Гетфілд має підійти — це відкрита в’язниця в Південному Йоркширі. Віднайдений рай порівняно з його нинішньою дірою. По трьох місяцях він зможе проводити вихідні вдома.

— Не можу передати, який я радий це чути.

— Так, це непоганий результат. Я знав Річарда ще з Кембриджу, пильно стежив за його справою, але водночас мав зв’язані руки. Тому, якщо можна, попрошу тебе не згадувати моє ім’я ніде на публіку, добре? Скажи, що з тобою зв’язався молодший секретар — я п’ять хвилин тому спілкувався з сестрою Чізмена і просив про те саме. Так, мушу бігти — мене чекають у прем’єр-міністра. Всього найкращого вашому комітету — і ти чудово попрацював, Кріспіне. Річарду страшенно пощастило мати тебе на своєму боці, коли всім іншим було глибоко наплювати.

На останніх двох відсотках айфона я надсилаю вітання Річардовій сестрі Меґґі, котра перетелефонує Бенедикту Фінчу з «Піккаділлі Рев’ю» — Бен відповідає за медіакампанію. За це ми билися, співпрацювали, змовлялися і молились, а все ж, а все ж моя радість тане від найменшого доторку. Я вчинив непрощенне зло проти Річарда Чізмена, і ніхто не знає. «Кривоприсяжник, — кажу я ісландському інтер’єру, — і боягуз». Холодний вітер замітає чорний пил, як завжди, як повсякчас, як довіку. Я збирався загадати бажання біля тура, але мить минула. Доведеться покладатись на власну удачу. Іншого я не заслуговую.

Що я робив, коли подзвонив Фіцсіммонс?

Так, фото. Оце справді шкода. Більш ніж. Втратити це фото — ніби знову втратити дітей.

І я збрідаю схилом до «міцубісі».

Там фото не буде. Його ніде не буде.

19 вересня 2019

Сорок чи п’ятдесят двоногів вигукують: «Кит!», «Дивися!», «Де?» і «Там!» п’ятьма, шістьма, сімома мовами, квапляться на правий борт і наводять ґаджети на горбкуватий овал, що здіймається з кобальтового моря. Стрімкий струмінь пари вистрілює з дихала, а бриз відносить пару на пасажирів, які верещать і сміються. Американський хлопчик приблизно віку Анаїс корчить гримасу: «Маамо, кит на мене напчихав!» Батьки такі щасливі. Через кілька десятиліть вони казатимуть: «А пам’ятаєш, як ми їздили в Ісландію дивитись на китів?»

З мого оглядового майданчика над мостом видно цілий контур кита — він не набагато менший за наш шістдесятифутовий кораблик.

— Це добре, наше терпіння винагородили в останню хвилину, — каже сивуватий гід своєю обережно вивіреною англійською. — Це горбатий кит — його можна розпізнати за горбиками на спині. На вранішньому турі ми бачили тут компанійку, тож я дуже радий, що цей і досі тут…

Мій розум відпливає до питань про те, як кити вибирають одне одному імена; чи схожий політ на плавання; чи страждають вони, як люди, від нерозділеного кохання; і чи кричать вони, коли в їхніх тілах розриваються вибухові гарпуни. Звісно ж. Плавники світліші за верхню частину тіла, і коли він змахує ними, я пригадую, як Джуно й Анаїс плавали горілиць у нашому басейні. «Татку, не відпускай!» Я стояв до пояса на мілкому кінці та запевняв, що ніколи не відпущу їх, якщо вони самі не попросять, а їхні очі були широко розплющені та наповнені щирою довірою.

«Подзвоніть, — думаю я до них у Монреаль. — Подзвоніть татові. Зараз».

Я чекаю. Рахую від одного до десяти. Ну, до двадцяти. Ну, до п’ятдесяти…

…і він, чорт забирай, дзвонить! Донечки мене почули.

А, ні. На екрані напис «Гієна Гел». «Не відповідай».

Але я мушу: це про гроші.

— Геле! Кріспін на дроті.

— Добридень, Кріспіне. Сигнал дивний: ти на поїзді?

— На кораблі. В усті бухти Гусавік.

— Бухта Гусавік… Дай вгадаю — це Аляска?

— Північне узбережжя Ісландії. Приїхав на фестиваль у Рейк’явіку.

— Точно, точно. І це чудово. Річард Чізмен, до речі. В понеділок зранку почув.

— Справді? Але в уряді про це дізналися тільки у вівторок.

Попри прізвисько, Гелів сміх не схожий на сміх гієни: це послідовність гортанних змичок, ніби звук, який видає тіло, котячись дерев’яними сходами у підвал.

— Анаїс і Джуно з тобою? Я чув, Ісландія — рай для дітей.

— Ні. Кармен мала приєднатись, але…

— А, так, так. Ну, риби в морі, c’est la vie, сам не лежи — і це плавно підводить нас до сьогоднішньої авдіоконференції з «Еребусом» і «Блікер-Ярдом». Відверта дискусія, наслідком якої став «Список дій».

Норман Мейлер, Дж. Д. Селінджер, навіть докторка Афра Бут на цьому повороті вже пожбурили б телефон кудись подалі і спостерігали б, як він булькає в океанічні глибини.

— Точно… Мій аванс у «Списку дій»?

— Спірне питання нумеро уно. Аванси були, коли ти підписував поточну угоду, ще в 2004-му. П’ятнадцять років тому. З погляду «Еребуса» і «Блікер-Ярда», нова книжка вже настільки перейшла всі терміни, що йдеться радше про розрив угоди. Що раніше було авансами, зараз перетворюється на сплату боргів.

— Ну, це сміховинно, чорт забирай. Правда ж? Правда, Геле?

— На жаль, юридично вони мають цілковиту рацію.

— Але ж у них ексклюзивні права на нового Кріспіна Герші.

— Спірне питання нумеро дос — і тут, боюсь, підсолодити не вийде. Так, «Засушені ембріони» розійшлись півмільйонним тиражем, але після «Червоної мавпи» твої продажі нагадують «сессну» з одним крилом. Твоє ім’я досі знають, але продажі давно посередні. Свого часу королівство Посередині було непоганим місцем для заробітку — середні продажі, середні аванси, помаленьку живеш. На жаль, королівство занепало. «Еребус» і «Блікер-Ярд» хочуть повернути свої гроші більше, ніж новий роман Кріспіна Герші.

— Але ж я не можу повернути гроші, Геле… — Ось і гарпун, розриває мою платоспроможність, мою самооцінку, мої чортові пенсійні заощадження. — Я… я ж їх витратив. Давно. Або Зої витратила. Або Зоїні адвокати.

— Так, але вони знають, що в тебе є нерухомість у Гемпстеді.

— Ну ні, чорт забирай! Вони не можуть чіпати мій будинок! — З палуби на мене повертаються обурені лиця — я що, кричав? — Вони ж не можуть? Геле?

— Їхні юристи демонструють тривожний рівень впевненості.

— Що, коли я здам новий роман через… скажімо, десять тижнів?

— Вони не блефують, Кріспіне. Вони справді не зацікавлені.

— Чорт, то що ж нам робити? Сфабрикувати моє самогубство?

Це мав бути чорний гумор, але Гел цю можливість не відкидає:

— Тоді вони засудять твоє майно через нас, тебе вистежать твої-таки страхові агенти, а далі, якщо ти не вирішиш просити політичного притулку в Пхеньяні, присядеш на три роки за шахрайство. Ні, твоя найкраща надія — продати свій роман про австралійський маяк у Франкфурті, і то за достатньо круглу суму, щоб «Еребус» і «Блікер-Ярд» заспокоїлись. А наперед тобі зараз ніхто і копійки не заплатить, на жаль. Можеш надіслати перші три розділи?

— Ага. Ну. Новий роман трохи… розвинувся.

Гел, як я собі уявляю, зараз мовчки лається. Тоді запитує:

— Розвинувся?

— Ну, для початку, тепер дія відбувається в Шанхаї.

— В Шанхаї 1840-х? Опіумні війни?

— Радше в сучасному Шанхаї.

— Ясно… Не знав, що ти ще й синолог.

— Найдавніша культура в світі. Майстерня світу. Китайське століття. Китай дуже… зараз. — Тільки послухайте, Кріспін Герші пітчить книжку, ніби пацан, який щойно закінчив курси літературної творчості.

— А де там австралійський маяк?

Я глибоко вдихаю. І ще раз.

— Ніде.

Гел, я певен, зараз жестами імітує самогубство.

— Але тут є куди розвернутись, Геле. Десинхронований бізнесмен переживає найбільший на світі нервовий зрив у лабіринті шанхайського готелю, зустрічає міністра, гендиректора, прибиральника, ясновидицю, котра чує голоси — «бла-бла-бла, бла-бла-бла» — уяви «Соляріс», якби його написав Ноам Хомський, начитавшись «Дівчини з татуюванням дракона». І додай трошки «Твін Пікс»…

Гел наливає собі віскі з содовою: чуєте шипіння? Його голос рівний і звинувачувальний:

— Кріспіне, ти хочеш сказати, що пишеш фентезійний роман?

— Я? Нізащо! Ну, він десь на третину фентезійний. Щонайбільше на половину.

— Наполовину фентезійна книжка — це десь як наполовину вагітна жінка. Скільки в тебе вже сторінок?

— Ой, дуже добре йде. Близько сотні.

— Кріспіне. Це ж я. Скільки в тебе сторінок?

І як він завжди знає?

— Тридцять, але решту я вже досконало продумав, — присягаюсь.

Гел Гієна видихає крізь зціплені зуби.

— Йосип сивий.

Китовий хвіст піднімається. Вода стікає з поораних борознами лопатей хвостового плавця.

— Всі хвостові плавці унікальні, — каже гід, — і дослідники можуть упізнавати окремих особин за малюнками на хвості. А зараз ми дивимося, як він пірнає…

Плавники розтинають воду — і наш відвідувач із іншого царства зник. Пасажири дивляться так, ніби щойно відійшов їхній друг. Я дивлюся так, ніби я щойно протринькав свою єдину близьку зустріч із китом на сраний робочий дзвінок. Американська родина передає по колу коробочку з капкейками, і те, як вони дбають, аби кожному дісталося, вколює мені 50 мл дистильованої заздрості. Чому я не запросив Джуно з Анаїс у цю мандрівку, щоб у моїх дітей були спогади на все життя про поїздку з татом в Ісландію? Двигуни човна оживають, і судно повертає на Гусавік. Містечко — за милю звідси, за розлогим пагорбом. Прибережні будівлі, рибний завод, кілька ресторанів і готелів, зефірна церковця, один супермаркет, крутодахі будинки, розфарбовані всіма кольорами палітри, щогли вай-фаю, словом — усе, що треба 2376 ісландцям, аби пережити рік. Я востаннє дивлюсь на північ, поміж м’язистих стін бухти, на Північний Льодовитий океан, у темних небесах якого десь кружляє кит.

20 вересня 2019

Здолавши пів путі життя земного, я раптом опинився в темній хащі⁴⁸. Це роздоріжжя, ці стрункі берези, цей імшаний кругляк, задертий догори, ніби троляча голова. В Ісландії, де навіть ріденький поріст трапляється нечасто, втратити правоту шляху прямого в будь-якій хащі — то вже велика розвага. У досупутникову добу Зої ніколи не допускала мене до навігації: казала, безпечніше їхати, коли вона пильнує за дорожнім атласом. Моя туристична мапа Асбірґі не дуже допомагає: ось лісистий видолинок у формі підкови, з милю завширшки, утоплений поміж стометровими кам’яними кручами, де річка розбивається на малі стариці… Але де ж я? Голосні рíчки та приголосні дерев промовляють не такою й чужою мовою.

Хвилини проминають непомічені, а я, заціпенілий, все вдивляюся в процесію мурах, що виходять на гілку і сходять із неї. Десь над Атлантичним океаном сидить Річард Чізмен між поліціянтом і робітником консулату. Пам’ятаю, як він бурчав у Картахені, що фестиваль не повіз його бізнес-класом, але по трьох роках у «Penitenciaría Central» навіть вантажівка «Ґруп 4» з Гітроу до Йоркширу видаватиметься мандрівкою в ролс-ройсі «Срібна тінь».

Незграбний вітер розкидає жовтаве листя…

…і один листок, любий читачу, опиняється між моїм язиком і піднебінням. От поглянь. Маленький березовий листочок. Чорт забирай, це геть небуденно. Гострими пальцями вітер вириває в мене речові докази. Верби розступаються, відкриваючи масивну кам’яну плиту посеред Асбірґі… Плита ідеальна, Плита ідеальна, щоб за неї зачепити якір хмаровітрильного дракара чи прийняти в док плавучу базу з Епсилона Ерідана. Сонце сяє, ніби смолоскип крізь паполому. Гел відчув, що моя книжка про Китай буде гівном, і він має рацію. Одна шестиденна мандрівка в Шанхай і Пекін — і я вирішив, що можу змагатися з Ніком Греком у своєму розумінні країни; та чим я в сраці думав? Ось напишу-но про мандрівку Ісландією: втікач; численні ретроспективи; ми крихта за крихтою дізнаємось, від чого він тікає. Приведи його в Асбірґі; згадай, як улоговина утворилась, коли кінь Одіна вдарив тут копитом. Згадай, що тут засідає Парламент Потаєного Народу. Хай дивиться на кам’яні лики, доки ті не почнуть дивитись на нього. Дихай смолистим духом ялин. Хай зустріне привида зі свого минулого. Почуй пташку, що заманює мене, співаючи все вище, описуючи все ширші кола. Де ж ти? Осьде. На плісованому поганками пеньку.

— Це волове очко, — каже мама, повертаючись до виходу.

На вечірці з нагоди мого десятиріччя гра в «передай пакунок» скотилась у королівську битву напівнельсонів і кропивок. Мій тато звалив, лишивши маму з покоївкою Ніною стримувати натовп аж до приїзду ілюзіоніста Чаймса. Містер Чаймс був актором-алкоголіком, який саме летів під укіс, його справжнє ім’я було Артур Гор, і батько його просто пожалів. Його перегаром можна було плавити пластик. Із чарівного капелюха на рахунок «три» він видобув магічного хом’яка Хому, але на той момент Хому вже поплющило, і з ним на світ з’явилися також смерть, кров, лайно й тельбухи. Мої однокласники заверещали від огиди і вдоволення. Містер Чаймс поклав понівечене тіло гризуна в попільничку і сказав: «“Люде, іже ти єси повергла, Смерте, не умирають — овшем не возьмеш і мя”. Малята, — містер Чаймс запакував свій реманент. — Джон Донн, цей поц, нам набрехав». Тоді Келлс Тафтон оголосив, що проковтнув одну з моїх свинцевих фігурок, тож моїй мамі довелось везти його в лікарню. Ніну лишили за головну, а це було далеко не найліпше рішення: вона погано говорила англійською і страждала від депресивних станів ще відколи аргентинська хунта скинула її сурожденців з гелікоптера в Атлантичний океан. Мої однокласники тоді нічого не знали, не заморочувались ніякими хунтами і грали в повторюху, аж доки Ніна не замкнулась сама в кімнатці на третьому поверсі, де тато зазвичай писав сценарії. Грянув приплив кривавий і повсюди направду затопив невинності обряди — аж доки хлопчик на ім’я Мервін не виліз на дванадцятиповерхову книжкову шафу і не перекинув її на себе. Ніна набрала 999. Парамедики сказали, що Мервіну потрібна невідкладна допомога, тож Ніна поїхала зі швидкою, залишивши мене на господарстві — пояснювати батькам однокласників, чому це в нашому маєтку в Пембриджі нагляду дорослих виявилось не більше, ніж у «Володарі мух». Мама з Ніною повернулись додому після восьмої вечора. Тато — значно пізніше. Підвищувалися голоси. Грюкали двері. Наступного ранку мене розбудило харчання татового «ягуара XJ-S» у гаражі під моєю кімнатою. Він поїхав у студію Шеппертон — на той час він якраз працював над «Ганімедом-5». Я їв пшеничну соломку і читав комікс «2000 AD», коли це почув, як мама волочить валізу зі сходів. Вона сказала, що досі любить нас із Фібі, але наш тато порушив забагато обіцянок, тому їй потрібна перерва. Вона сказала: «Цього разу, можливо, перманентна». Моя пшенична соломка перетворювалась на кашу, а вона тим часом розповідала, як її буремні шістдесяті були розмитою панорамою ранкової нудоти, прання пелюшок, вимивання шмарклів із батькових носовичків і неоплачуваного чорноробства в кінокомпанії «Герші»; як вона заплющувала очі на татові «веремійки» з актрисами, гримерками й секретарками; і як, коли вона була вагітна Фібі, тато пообіцяв написати і зняти фільм лише для неї. Її роль мала бути складна, делікатна і підкреслювати її акторські таланти. Тато зі співсценаристом закінчили сценарій «Доменіко і королеви Іспанії» за кілька тижнів до того. Мама повинна була зіграти принцесу Марію Барбару, котра стає титулярною королевою. Ну, це ми всі знали. А от чого я не знав, то це що за день перед тим, коли в маєтку Пембридж панувала анархія, голова студії «Transcontinental Pictures» зателефонував татові і дав слухавку Ракелі Велч. Міс Велч прочитала сценарій, сказала вона, визнала його геніальним і погодилася зіграти Марію Барбару. Чи пояснив тато, що ця роль належала його дружині, котра пожертвувала акторською кар’єрою заради сім’ї? Ні. Він сказав: «Ракеле, роль ваша». У двері подзвонили — то мамин брат, дядько Боб, приїхав її забрати. Мама сказала, що я дізнаюся: зради бувають різних форм і розмірів, але зрадити чужу мрію — непрощенно. Надворі на спінений кущ бузку сіла пташка. Її горлечко бриніло: ноти здіймались і опадали. Поки вона співала, поки я дивився на неї, я — так повторював сам собі — не заплачу.

— Це волове очко, — сказала мама, повертаючись до виходу.

Сонце потонуло за високою кручею Асбірґі, тож зелень тушкується в сірість і бурість. Листя й галузки втрачають тривимірність. Коли я пригадую маму — пригадую її чи лише спогади про неї? Підозрюю, останнє. Чаша присмерку заповнюється по хвилинах, а я справді не знаю, де залишив свою «міцубісі». Почуваюсь ніби Веллсів мандрівник у часі без своєї машини часу. Мені вже тривожитись? Що найгірше може зі мною статися? Ну, я можу ніколи не знайти вихід і померти від переохолодження. Еван Райс напише мій некролог для «Guardian». Чи ж напише? На новосіллі/знайомстві з Кармен, яке я влаштував минулої осені, Еван аж зі шкіри пнувся, щоб наголосити на своєму літературному статусі альфа-самця: вечеря зі Стівеном Спілберґом під час останньої мандрівки в Л. А.; п’ятдесят тисяч доларів за лекцію в Колумбії; запрошення в журі Пулітцера («Подивлюся, чи зможу втиснути, ну бо, блін, я такий зайнятий».). Так що, мабуть, ні. Моя сестра Фібі сумуватиме, навіть попри те що вже на двадцятій хвилині кожної нашої зустрічі з-під землі починають проблискувати закопані сокири. Кармен, гадаю, буде вбита горем. Можливо, стане винуватити себе. Голлі, дай їй Боже здоров’я, організує логістику на цьому кінці. Вони будуть зірками мого похорону. Гієна Гел дізнається про мою смерть раніше, ніж я сам, але чи буде він за мною сумувати? Як клієнт я перетворився на очевидний непотріб. Зої? Зої нічого не помітить, доки не закінчаться гроші на рахунку з аліментами, а от дівчатка виплачуть собі всі очі. Принаймні Анаїс.

Це сміховинно! Це ж середнього розміру лісок, а не широка діброва. Біля паркінгу було кілька караванів. Чом би просто не покликати на допомогу? Бо я чоловік, я Кріспін Герші, Дике Дитя Британської Словесності. Я не можу. Онде мохастий кругляк, схожий на голову троля, пробиває тонку стелю землі…

…через якусь витівку полярного сяйва вузенький сегмент мого 360-градусного лісового кругозору — в нього входять імшаний кругляк та Х, утворена двома похиленими стовбурами позаду, — хвилюється і дрижить, ніби полотно, збрижене вітром, вітром, якого насправді немає…

Ні: гляньте! В повітрі з’являється рука і відшторює завісу, а тоді її власник виходить із розпоротого повітря. Ніби фокус — дуже, дуже ефектний. Білявий юнак у піджаку і джинсах матеріалізувався просто тут, посеред цього лісу. Двадцять із чимось років, модельна зовнішність. Я сторопіло дивлюся: це я… що, бачу привида? Під його берцем хрускає галузка. Ніякого привида, ніхто не матеріалізувався, ідіоте: мій «привид» — це просто турист, як і я. Скоріш за все, з тих вагончиків. Мабуть, відходив посрати. Це все через сутінки; це все через ще один день, проведений на самоті. Я кажу йому:

— Доброго вечора.

— Доброго вечора, пане Герші.

Його англійська вимова — шляхетна британська, а не сибілянтивна ісландська.

Зізнаюсь, мені полестило.

— Боже. Якось не звик, що мене впізнають у таких місцях.

Він підступає на кілька кроків і опиняється на відстані простягнутої руки. Здається, він потішений.

— Я великий шанувальник. Звуся Г’юґо Лемб.

Тоді він усміхається теплом і харизмою, ніби я близький друг, якого він знає багато років. Я ж, зі свого боку, відчуваю небажане прагнення отримати його схвалення.

— Приємно… гм, познайомитися, Г’юґо. Слухайте, це трохи ганебно, але я відійшов якось і загубив паркінг…

Він киває, і його лице знову стає замисленим.

— Асбірґі таке з усіма робить, пане Герші.

— То ви могли б підказати мені правильний напрямок?

— Міг би. І покажу. Але спершу маю поставити кілька запитань.

Я на крок відступаю.

— Тобто… про книжки?

— Ні, про Голлі Сайкс. Ми помітили, що ви з нею зблизились.

Я розчаровано розумію, що цей Г’юґо — один із Голліних помішаних. А тоді розлючено усвідомлюю — ні, він «репортер» з таблоїда: в неї були якісь проблеми з бандою фотографів у новому будинку в Раї.

— Я б і радий вивалити тобі все про нас із Голлі, — щирюся до Містера Красунчика, — але от що, сонечку: тебе воно не їбе.

Г’юґо Лемб абсолютно не роздратований.

— Але ви помиляєтесь. Справи Голлі Сайкс дуже навіть нас обходять.

Я відходжу від нього, задкуючи, пильнуючи.

— Як скажеш. Бувай.

— Вам потрібна моя допомога, щоб вийти з Асбірґі, — каже молодик.

— Можеш узяти свою допомогу й акуратно засунути собі в пряму кишку — якраз поміститься. Голлі — приватна особа, я теж, так що я сам знайду дорогу наз…

Г’юґо Лемб зробив незвичний жест рукою, і моє тіло піднялось на десять футів у повітря, а тоді його стиснула рука невидимого велета: ребра тріщать, нерви в хребті потріскують, біль не передати словами: я не можу ні кричати, ні благати милосердя, не можу витримувати ці тортури ні на секунду довше, але секунда минає, мабуть, і кілька секунд, можливо, днів, аж доки мене не жбурляють, абсолютно необережно, на лісову долівку.

Моє лице втискається в пріле листя. Я стогну, крекчу і схлипую, навіть коли біль стихає. Підводжу погляд. Обличчя Г’юґо Лемба — обличчя хлопчика, що розчленовує павука-косарика: помірна цікавість і урочиста зловорожість. Електрошокер міг би пояснити паралізуючий біль, але як бути з тим, що мене підняло на десять футів? Проте щось атавістичне поки що відганяє мою цікавість: я мушу забиратись від нього. Я обмочився, але мені байдуже. Ноги не працюють, далекий голос уже, здається, починає гарчати: «Ти більше ніколи не ходитимеш сам», — але я не слухаю його, не можу, не наважуюсь. Я відповзаю задкома, тоді стаю на рівні, спираючись на дебелий стовбур. Г’юґо Лемб робить ще один жест, і ноги піді мною підгинаються. Цього разу болю немає. Навіть гірше — немає нічого. Нижче пояса немає жодних відчуттів. Я торкаюся стегна. Пальці відчувають стегно, але стегно не відчуває нічого. Г’юґо Лемб підходить — я сахаюся — і всідається на пень.

— Ноги бувають корисні, — каже він. — Хочете отримати свої ноги назад?

Мій голос так тремтить, що не можу передати:

— Хто ти такий?

— Як бачите, я небезпечний. Ви впізнаєте цих двох милих дівчаток? — Він дістає зі своєї кишені маленький квадратик і показує мені фото, на якому ми з Анаїс і Джуно, — фото, яке я загубив кілька днів тому. — Відповідайте чесно, і в них буде хороший шанс на довге і щасливе життя — як і в будь-якої дитини з Отремонтського ліцею.

Цей вродливий молодик прийшов до мене прямісінько з бед-тріпу. Очевидно, він викрав фото, але де і коли — хтозна. Я киваю.

— То почнімо. Хто найдорожчий для Голлі Сайкс?

— Її донька, — хрипко кажу я. — Іфа. Це не таємниця.

— Добре. Ви з Голлі коханці?

— Ні. Ні. Ми просто друзі. Клянусь.

— Із жінкою? Пане Герші, це типово для вас?

— Думаю, ні, але з Голлі все саме так.

— Голлі коли-небудь згадувала Маленьку Естер?

Я глитаю і хитаю головою.

— Ні.

— Думайте добре: Маленька Естер.

Я думаю, принаймні намагаюся.

— Я не знаю цього імені, присягаюся. — Чую, як задубіло звучить мій голос.

— Що Голлі розповідала вам про свої когнітивні дари?

— Тільки те, що написано в її книжці. В «Радіолюдях».

— Так, цікаво — не відірватись. Ви бачили, як вона каналізує голос? — Г’юґо Лемб помічає моє вагання. — Не змушуйте мене рахувати до п’яти, ніби я якийсь тупий слідчий у третьосортному кіно, перш ніж я вас підсмажу. Ваші фани знають, що ви всіма фібрами душі ненавидите кліше.

Дерева нависають, і видолинок глибшає.

— Два роки тому на острові Роттнест, біля Перта, Голлі зомліла, і з її рота почувся дивний голос. Я думав, що то епілепсія, але вона розповідала, як страждали в’язні, а тоді… заговорила мовою аборигенів… і… це все. Вона вдарилась головою. А тоді повернулась.

Г’юґо Лемб стук-стук-стукає по світлині пальцем. Якась частина мене, досі здатна до аналізу, помічає, що, хоч його лице молоде, щось в очах і ретельності дій видається куди старшим.

— Як щодо Присмеркової Церкви?

— Якої церкви?

— Анахорети? Сліпий Катар? Чорне Вино?

— Ніколи не чув про це, присягаюся.

Стук-стук-стук — палець Г’юґо об світлину, на якій завмерли ми з дівчатами.

— Що ви знаєте про Горологію?

Це скидається на демонічну вікторину.

— Горологія? Наука про вимірювання часу. Чи старі годинники.

Він схиляється наді мною: я почуваюсь мікробом на предметному склі.

— Розкажіть, що ви знаєте про Марінуса.

Ниций, як сексот, з єдиною надією, що це врятує моїх доньок, я кажу потойбічному допитувачу, що Марінус був дитячим психіатром у лікарні на Великій Ормондській.

— У книжці Голлі про нього також є.

— Вони з Марінусом бачилися за той час, що ви знайомі?

Я хитаю головою.

— Він уже, певно, старезний. Якщо взагалі живий.

Це жінка сміється десь на прузі мого слуху?

— Що таке, — Г’юґо Лемб пильно дивиться на мене, — Зірка Риги?

— Столиця Естонії. Ні, Латвії. Або Литви. Я не впевнений. Словом, якоїсь балтійської країни. Пробачте.

Г’юґо Лемб зважує. І каже:

— Це все.

— Я… Я сказав вам правду. Все, що знаю. Не кривдіть моїх дітей.

Він перекидає імшану каменюку і йде геть, кидаючи наостанок:

— Якщо їхній тато — чесний чоловік, то Джуно з Анаїс нічого боятися.

— Ви… ви… ви мене відпускаєте? — Я торкаюся ніг. Досі мертві. — Агов! Мої ноги! Будь ласка!

— Так і знав, що я щось забув. — Г’юґо Лемб повертається. — Між тим, пане Герші, критична рецепція «Відлуння має померти» була просто страхітлива. Але, хей, ви розкішно підставили Річарда Чізмена у відповідь, чи не так? — Посмішка Лемба зморшкувата і змовницька. — Він нізащо не здогадається, хіба що хтось підкаже йому. Вибачте за штани; паркінг — ліворуч на останньому перехресті. Це ви запам’ятаєте. Решту я підредагую. Готові?

Невідривно дивлячись мені в очі, Г’юґо Лемб нитками намотує повітря собі на пальці, тоді міцно натягує…

…імшаний валун, великий, як голова троля, лежить на боці, міркуючи про давні кривди. Я сиджу на землі, геть не пригадуючи, як падав, хоч я ж напевне падав: усе тіло болить. Як я взагалі в чорта тут опинився? Мікроінсульт? Магія ельфів Асбірґі? Я, мабуть… що? Сів перевести дух і вирубився. Налітає легіт, дерева бринять, і жовтий лист виписує петлі, волею вітру приземляючись на моїй руці. Ти глянь. Уже вдруге за сьогодні думаю про ілюзіоніста Чаймса. Неподалік сміється жінка. Тобто кемпінг десь поруч. Я встаю — і помічаю велику холодну пляму в пахвині. Ой. Ну добре. Дике Дитя Британської Словесності пережив сомнамбулічну уретральну дисфункцію. Добре, що поруч немає писак із «Піккаділлі Рев’ю». Мені лише п’ятдесят три — я ж іще явно замолодий для дорослих підгузків. Пляма холодна й липка, ніби це сталося кілька хвилин тому. Слава богу, що я так близько до паркінгу, чистих трусів і штанів. Назад на розвилку і ліворуч. Поквапмося, любий читачу. Ніч западе, не встигнемо і зоглянутись.

23 вересня 2019

Здається, Галдор Лакснесс процвиндрив більшу частину своєї Нобелівської премії на Ґльюврастейн, свій білий кубічний дім п’ятдесятих років на півшляху вгору імлистим видолинком біля Рейк’явіка. Зовні дім нагадує мені збудований у сімдесятих десь у Шести графствах сквош-клуб. На під’їзді припаркований кремовий ягуар, такий самий, як був у тата. Я купую квиток у приязної в’язальниці на тепленькій роботі та йду до центрального входу, де вмикаю авдіогід, як мені й сказали. Мій цифровий дух-провідник розповідає про картини, модерністські лампи й годинники, низькі шведські меблі, німецьке піаніно, паркетні підлоги, фурнітуру з вишневого дерева, шкіряні оббивки. Ґльюврастейн — це бульбашка в часі, як і належить музею письменника. Підіймаючись по сходах, я обмірковую перспективи музею Кріспіна Герші. Очевидна локація — давній фамільний маєток у Пембриджі, де я жив і хлопчаком, і батьком. Проблема хіба в тому, що мій милий дім вительбушили будівельники за який тиждень після того, як я віддав їм ключі, а тоді розділили на шість квартир і продали російським, китайським і саудівським інвесторам. Викуп, перебудова й реставрація стануть багатомовним і несамовито дорогим проєктом, тож моя поточна адреса на Іст-Гіт-Лейн у Гемпстеді все ж буде найімовірнішою кандидатурою — якщо, звісно, Гієна Гел зможе переконати юристів «Блікер-Ярду» й «Еребуса» не забирати і його. Уявляю собі шанобливих відвідувачів, котрі спираються на лаковані бильця й піднесено шепочуть: «Господи, це той ноутбук, на якому він написав свій тріумфальний роман про Ісландію!» Сувенірна крамничка вміститься в долішній вбиральні: ключниці з Кріспіном Герші, килимки для мишок із «Засушеними ембріонами» і флуоресцентні статуетки. Люди купують таке гівно у музеях. Вони ж не знають, що там іще робити.

На другому поверсі цифровий гід мимохідь згадує, що в містера і місіс Лакснесс були роздільні спальні. Я й сам бачу. Бере за душу, чорт забирай. На столі стоїть Лакснессова друкарська машинка — точніше сказати, машинка його дружини, бо це вона друкувала всі його рукописи. Я написав свій дебютний роман на друкарській машинці, але вже «Олійну Ванду» створив на вживаному ПК «Бріттан», який тато подарував мені на день народження, а звідтоді постійно переходив на легші та надійніші ноутбуки. Для більшості письменників цифрової доби писання — це переписування. Ми захоплюємо, вирізаємо, виділяємо, вставляємо і скорочуємо, ми формуємо на екрані золото, видаляючи гівно відрами. Нашим аналоговим предкам доводилося відшліфувати кожен рядок подумки, перш ніж зафіксувати його механічно. Переписування коштували їм місяці часу, метри копірки і пінти коректора. Бідолахи.

З іншого боку, якщо цифрові технології — настільки краща акушерка роману, то де шедеври нашого століття? Я заходжу в маленьку бібліотеку, в якій Лакснесс зберігав свої численні книжки, і вигинаю шию, аби розгледіти назви. Чимало твердих палітурок ісландською, данською, мабуть, німецькою, англійською… І, чорт забирай, — «Засушені ембріони»!

Секундочку, це видання 2001 року…

…а Лакснесс помер 1998-го. Ага.

Ну, милий знак прихильності від Потаєного Народу.

Спускаючись, пропускаю десяток підлітків, які піднімаються назустріч. Куди Джуно й Анаїс їздять зі своїм класом у Монреалі? Незнання мене засмучує. Я їм дистанційний батько на пів ставки. Ці ісландські діти двадцять першого століття підключені до гарнітур, але однаково променіють нордичною впевненістю й аврою добробуту, навіть двоє афроісландців та дівчинка в мусульманському головному уборі. У кожного з них рік народження починається з двійки, а при заповненні онлайн-форм список дат майже не доводиться прокручувати. За ними пливе нотка кондиціонера для волосся і кондиціонера для тканини. Їхні совісті бездоганні, без жодної щербинки, ніби машини в офіційному дилерстві, і їм судилась авансцена цього світу, на якій вони кинуть виклик, перевершать і поблажливо поглядатимуть на нас, старих пердунів, коли ми будемо сидіти на вечірках з нагоди виходу на пенсію — так, як робили і ми, коли були такими ж гарними. Їхній вчитель замикає процесію і вдячно мені всміхається, а коли він проходить, на стіні на сходах Лакснесса виявляється добротне дзеркало. З глибокого квадратного колодязя сірості на мене дивиться виснажена подоба Ентоні Герші. Ну ви тільки гляньте. Моє перетворення на тата завершилось. Це що, якісь лихі духи в Асбірґі висмоктали рештки моєї молодості? Волосся поріділо, шкіра обвисла, очі запливли кров’ю, шия зґушатіла, ніби в індика… Я прикликаю цитату з Таґора для розради: «Молодість — кінь, а вік — колісничий». Пристаркуваті батькові губи кривляться в посмішці та промовляють: «Не бачу колісничого. Бачу викладача соціології в третьосортному університеті, котрий щойно дізнався, що його відділення скорочують, бо ніхто, крім майбутніх викладачів соціології, більше не вивчає соціологію. Ти — просто жарт, хлопче. Чуєш мене? Жарт».

Мої найкращі роки минають, минають, минули…

Бредучи до «міцубісі», котра чекає на маленькому паркінгу Ґльюврастейна, я дивлюсь на годинник на телефоні — і знаходжу там повідомлення від Кармен Сальват. І це не те повідомлення, яке я хотів би отримати.

вітаю кріспіне бдлск можем поговорити? х твоя подруга К

Я пирхаю. Душа досі болить через те, що вона мене кинула, але я змирився. Не хочу розмиритися чи розрозмиритися. Ми ковтаємо свої емоції, а туга за втраченими стосунками — не те, що я хочу ковтати. У Кармен «твоя подруга» означає «ми вже ніколи не будемо разом», а «вітаю» замість «привіт» — текстовий еквівалент прохолодного повітряного поцілунку замість контактного поцілунку в щічку:

давай не тепер, якщо ти не проти.

Мені досі болить, і мене це вже втомило.

Не ображайся. Бережися. К.

Натиснувши «надіслати», я шкодую, що не подбав, аби в повідомленні було менше роздратування і/або жалості до себе. Зненацька лопотіння річки починає дратувати: як, чорт забирай, Лакснесс примудрявся робити тут хоч якусь роботу? Хмари, що збираються над головою, облямовані свинцевою сірістю, а не дзенівською. Перехресні смисли старіючого дня формують кросворд, що нищить мене замість надихати, як раніше. Я не такий хороший письменник, як Галдор Лакснесс. Навіть не настільки хороший, як молодший Кріспін Герші. Я просто гівняний і безвідповідальний батько, як мій батько, тільки що його фільми проживуть довше, ніж мої переоцінені романи. Мій одяг збитий. Моя лекція о сьомій тридцять. Серце досі щемить від емоційних струпів, і я не хочу, аби їх здирала моя іспанська колишня. Ні. Ми не можемо поговорити. Я вимикаю телефон.

— Моя лекція називається «Як ніколи це не думати про Ісландію»…

У Будинку літератури пристойно публіки, але добра половина з двохсот присутніх прийшла сюди лише тому, що квитки на концерт «Bonny Prince Billy» вже розпродали, а частина сивочолого контингенту заявилася тільки через те, що їм подобаються татові фільми. Єдині знайомі обличчя — Голлі, Іфа та Іфин хлопець Урвар, котрі посилають мені приязні вібрації з переднього ряду.

— Ця карколомна назва, — продовжую я, — походить з апокрифічної ремарки В. Г. Одена, сказаної тут, у Рейк’явіку, наскільки мені відомо — з цього-таки подіуму, вашим батькам чи дідам. Оден сказав, що, хоч він і не думав про Ісландію щодня і щогодини власного життя, він «ніколи не не думав про Ісландію». Яке ж це смаковите і таємниче твердження. «Ніколи не не думав про Ісландію»? Чому б не сказати просто «Завжди думав про Ісландію»? Звісно, тому що такі комплексні заперечення — контрабандисти правди, вони здатні обхитрувати цензуру. Цього вечора я хочу підтримати Оденове заперечення заперечення, — я підношу ліву руку, випростую долоню, — і його двосічний факт про письмо, — права рука вгору, долоня вперед. — А саме, що для писання вам потрібні ручка і місце, або кабінет і друкарська машинка, або ноутбук і «Старбакс»; коротше, ручка і місце — то лише символи. Символи смислів і традиції. Поети користуються ручкою для письма, проте, звісно, поети не створюють ручку. Вони купують, позичають, спадкують, крадуть чи якось інакше набувають ручку звідки-інде. Аналогічно поети використовують поетичну традицію для писання, проте жоден і жодна з них не може одноосібно створити традицію. Навіть якщо поет вирішує створити нову поетику, він чи вона може хіба реагувати на те, що вже існує. Не існує Джонні Роттена без Bee Gees…

Ані усмішки від моєї ісландської публіки: можливо, Sex Pistols не заїжджали так далеко на північ. Голлі усміхається мені, і я починаю переживати за те, наскільки вона худа й виснажена.

— Повертаючись до Одена, — проваджу я, — і його «ніколи не не». Ось як я розумію цю ремарку: якщо ти пишеш белетристику чи поезію європейською мовою, то ручка у твоїй руці колись давно була гусячим пером у руці ісландця. Подобається тобі це чи ні, знаєш ти про це чи ні — неважливо. Якщо хочеш відтворити красу, правду і біль світу в прозі, якщо хочеш поглибити персонажа через діалог і дію, якщо хочеш поєднати особисте, минуле і політичне у красному письменстві — ти йдеш до тієї самої мети, до якої йшли автори ісландських текстів просто тут сім, вісім, дев’ять століть тому. Я вважаю, що автор «Саґи про Ньяля» вдається до ідентичних наративних прийомів, які пізніше використовували Данте і Чосер, Шекспір і Мольєр, Віктор Гюґо і Дікенс, Галдор Лакснесс і Вірджинія Вулф, Еліс Манро і Еван Райс. Що це за прийоми? Психологічна багатошаровість, розвиток персонажів, влучна репліка наприкінці сцени, негідники, заплямовані чеснотами, героїчні персонажі, краплені лиходійством, антиципація і ретроспектива, вправне відвертання уваги. Бачте, я не кажу, що античні автори геть не знали про ці прийоми, але, — тут я виставляю свої й Оденові яйця під ніж, — в ісландських саґах ми вперше в історії західної культури знаходимо роботу протороманістів. За пів тисячоліття avant lа parole саґи були першими романами в цьому світі.

Або публіка слухає, або всі просто куняють із розплющеними очима.

— От вам і ручка. Тепер щодо місця. З перспективи континентальних європейців Ісландія — це, звісно, здебільшого безлісий та здебільшого холодний овальний камінь, на якому силкується вижити третина мільйона душ. На моїй пам’яті Ісландія потрапляла на передовиці рівно чотири рази: тріскові війни 1970-х, локація переговорів щодо контролю над озброєнням між Рейґаном і Ґорбачовим, одна з перших жертв кризи в 2008 році та джерело вулканічного попелу, який паралізував європейську авіацію в 2010 році. Проте блоки, як геометричні, так і політичні, визначаються власними межами. Так само як орієнталізм спокушає уяву певного типу західної людини, для певного типу південної людини Ісландія творить гравітаційну силу, яка значно перевищує і її фізичну масу, і культурний імпорт. Пітей, грецький картограф, який жив приблизно за 300 років до нашої ери у висушених сонцем землях на далекій периферії античного світу, вже відчував це тяжіння і наніс вас на мапу: Ultima Thule⁴⁹. Ірландські пустельники-християни, що кидались на воду в кораклах, також відчували цей потяг. У десятому столітті втікачі від громадянської війни в Норвегії теж його відчували. А їхні онуки написали саґи. Сер Джозеф Бенкс, гурт вікторіанських науковців, достатній, щоб потопити дракар, Жуль Верн, навіть брат Германа Ґерінґа, котрого Оден і Мак-Ніс помітили тут у 1937 році, — всі вони відчували потяг півночі, вашої півночі, і всі вони, на моє переконання, як і Оден, ніколи не не думали про Ісландію.

НЛО-подібні люстри в Будинку літератури блимають.

— Письменники не пишуть у порожнечі. Ми працюємо у фізичному просторі, в кімнаті, в ідеалі — в будинку, як-от Лакснессів Ґльюврастейн, але ми пишемо і в уявному просторі. Посеред коробок, скринь, полиць і кабінетів, наповнених… сміттям, скарбами — і культурними: дитячі примовки, мітології, історії, те, що Толкін називав «компостною купою», — і особистими: дитячі телепередачі, доморощені космології, історії, які спершу чуємо від батьків, тоді від дітей; а найважливіше — мапи. Ментальні мапи. Мапи з марґінесами. А Одена, як і багатьох з-поміж нас, саме марґінеси захоплювали найдужче…

Голлі винаймає квартиру ще з червня, проте за кілька тижнів планує переїхати назад у Рай, тож умеблювання мінімальне, аскетичне і вишукане, самі горіхові підлоги та кремові стіни, з гарним видом на дахи Рейк’явіка, що спускаються вниз, до чорнильної бухти. Ліхтарні прокреслюють пунктири в північному присмерку, який висотує зі світу кольори, а тріо круїзних лайнерів мерехтить у бухті, ніби три плавучі Лас-Веґаси. За бухтою над обрієм домінує протяжна китоподібна гора — чи то пак, домінувала б, якби хмари не висіли так низько. Урвар каже, що ця гора називається Еша, проте зізнається, що ніколи не був на вершині, хоч вона просто тут, у нього на порозі. Я відганяю наполегливе бажання жити тут — наполегливе чи не тому, що воно геть нереальне: я не думаю, що пережив би хоч одну зиму з цими тригодинними днями. Ми з Голлі, Іфою та Урваром їмо вегетаріанську мусаку і поліруємо її кількома пляшками вина. Вони розпитують, як минув мій тиждень у дорозі. Іфа розповідає про свої літні розкопки поселення десятого століття біля Еґільсстадіра і заохочує милого, але мовчазного Урвара поговорити про його роботу над генетичною базою даних, яка охоплює все населення Ісландії.

— У більш ніж вісімдесяти жінок ми знайшли ДНК корінного населення Америки, — розповідає він. — Це переконливо доводить, що вінландські саґи ґрунтуються на історичній правді, а не просто якбитології. З жіночого боку знаходимо також чимало ірландської ДНК.

Іфа описує застосунок, який може показати кожному нині живому ісландцю, як саме і наскільки близько він споріднений із кожним іншими живим ісландцем.

— Такий уже багато років був потрібний, — вона поплескує Урвара по руці, — щоб уникнути цих незручних вранішніх моментів типу «невже я, заради Тора, щойно переспав зі своєю кузиною?» Правда, Урваре?

Бідолаха паленіє і бурмотить щось про виступ, який скоро починається. Кожен мешканець Рейк’явіка, якому ще немає тридцяти, за словами Іфи, грає принаймні в одному гурті. Вони встають, щоб іти, а позаяк я вдосвіта вирушаю, обоє бажають мені bon voyage. Іфа мило мене обіймає, Урвар міцно потискає руку і лише тоді згадує, що приніс мені на підпис «Засушені ембріони». Поки Урвар шнурує черевики, я намагаюсь вигадати щось дотепне і принагідне, але нічого дотепного не спадає на гадку.

«Урвару від Кріспіна з найкращими побажаннями».

У мене було важко з дотепами ще з часів «Олійної Ванди».

Облишити ці зусилля — це, чорт забирай, так полегшує життя.

Я мішаю, мішаю, мішаю, аж доки м’ятне листя не перетворюється на яскраво-зелених рибок у круговерті.

— Останнім цвяхом у наших стосунках з Кармен, — кажу я Голлі, — стала Венеція. Якщо я ніколи більше її не побачу, то помру щасливим.

Голлі наче збентежена.

— Мені вона здалась романтичною.

— У цьому й біда. Вся ця краса — це просто нестерпно, чорт забирай. Еван Райс називає Венецію «столицею розлучень», і там відбувається дія одного з його найкращих романів. Так от, щодо розлучень. Венеція — це здертий фасад людства, і вона обдирає до найгіршого… Я сказав якусь дурничку про парасолю, яку Кармен купила за здирницькою ціною, це просто одна з тих речей, які я кажу по двадцять разів на день, але замість того, щоб відмахнутись, вона глянула на мене… так, ніби питала: «Нагадай, чому я витрачаю останні роки своєї молодості на цього старого скиглія?» І пішла собі площею Святого Марка. Звісно ж, сама.

— Ну, — нейтрально каже Голлі, — в усіх бувають дні, коли ми встаємо не з тієї ноги…

— В ретроспективі це була така трохи джойсівська епіфанія. Я її не звинувачую. Ні за те, що вирішила, що я її дратую, ні за те, що пішла від мене. Коли вона буде мого теперішнього віку, мені буде, чорт забирай, шістдесят вісім, Голлі! Кохання, може, й сліпе, але в комплекті зі співжиттям іде найсучасніша рентгенівська апаратура. Тож наступного дня ми окремо походили музеями, а коли прощались у венеційському аеропорту, останнє, що вона мені сказала: «Бережись»; і коли я приїхав додому, в поштовій скриньці мене вже чекав метафоричний гарбуз. Не скажу, що це було неочікувано. Ми обоє вже пережили паскудне розлучення — одного достатньо. Ми погодились, що залишимось друзями. Ще кілька років будемо надсилати одне одному різдвяні поштівки, незлостиво відгукуватимемось одне про одного і, мабуть, ніколи більше не зустрінемось.

Голлі киває і видає горловий звук, схожий на «ясно».

Надворі зупиняється пізній автобус, гальма сичать.

Я не розповідаю Голлі про сьогоднішнє повідомлення.

Мій айфон досі вимкнений. Не зараз. Потім.

— Чудовий кадр.

На поличці позаду Голлі стоїть обрамлена фотографія: вона — молода мама; маленька зубата Іфа в костюмі Боягузливого Лева, з веснянками на носі; й Ед Брубек, молодший, ніж я його пам’ятаю. Усі всміхаються десь у невеликому садочку, під сонцем, поміж рожевих і жовтих тюльпанів.

— Коли це зняли?

— 2004-го. Іфин театральний дебют у «Чарівнику країни Оз». — Голлі сьорбає м’ятний чай. — Ми з Едом десь тоді продумали структуру «Радіолюдей». Взагалі-то книжка була його ідеєю. Ми їздили у Брайтон на вихідні, на весілля Шерон, а він завжди був містером Має Бути Логічне Пояснення.

— Але після історії з номером він повірив?

Голлі робить двозначний вираз обличчя.

— Перестав не вірити.

— А Ед дізнався, на якого монстра перетворились «Радіолюди»?

Голлі хитає головою.

— Ґрейвсендську частину я написала швидко, але тоді отримала підвищення в центрі для безпритульних. Це, плюс мала Іфа, плюс Ед постійно не вдома — я ніяк не могла її закінчити, доки… — вона добирає слова з відпрацьованою ретельністю, — Едова удача не закінчилась у Сирії.

Тепер мої власні саможалощі через Зої та Кармен мені просто огидні.

— А ти, Голлі, справжній герой. Чи, радше, героїня.

— Доводиться триматися. Іфі було десять. Розклеїтись — не варіант. Моя сім’я втратила Джеко, тож… — сумовитий смішок, — клану Сайкс втрата і горе даються до чорта добре. Взяти і закінчити «Радіолюдей» — це була така своєрідна терапія. Я й не уявляла, що комусь за межами моєї родини це може бути цікаво. Інтерв’юери не вірять, коли я це кажу, але це правда. Телевізійний книжковий клуб, просування від Пруденс Генсон, вся ця історія «ясновидиці з дитячими травмами» — я була до цього не готова, я була не готова до сайтів, божевільних, благальних листів, людей, із котрими давно і небезпричинно втратила зв’язок. Мій перший хлопець, який залишив мене з далеко не найліпшими спогадами, зв’язався зі мною, аби розповісти, що тепер він головний у дилерстві «Порше» в Західному Лондоні, і як би я дивилась на тест-драйв — тепер, коли прийшла до успіху? Ем, ні. Тоді, після аукціону в Штатах, коли «Радіолюди» потрапили в новини, з підвалів повилазили нескінченні фальшиві Джеко. Моя агентка налаштувала мені зв’язок через скайп із першим самозванцем. Він був потрібного віку, виглядав десь так, як Джеко й мав би виглядати, дивився з екрану і шепотів: «О господи, господи… Це ти».

Я хочу закурити, але натомість кусаю морквину.

— А як він пояснив тридцять років відсутності?

— Сказав, що його викрали совітські моряки, котрим потрібен був юнга, а тоді відвезли в Іркутськ, щоб уникнути інциденту в холодній війні. Ага, знаю. Бренданів детектор херні аж розривався, тому він мене посунув і запитав: «Джеко, впізнаєш мене?» Той хлопець завагався, тоді бовкнув: «Тату!» Кінець зв’язку. Останній «Джеко», з яким ми говорили, був банґладешцем, але імперіалісти в британському посольстві у Дхаці не хотіли вірити, що він мій брат. Тож чи не погодилась би я надіслати десять тисяч фунтів та профінансувати його візову заявку? Після цього ми закрили лавочку. Якщо Джеко живий, якщо він прочитає книжку, якщо захоче нас знайти — він знайде спосіб.

— Ти на той час іще працювала в центрі для безхатьків?

— Я звільнилася якраз перед поїздкою в Картахену. Шкода — я любила роботу і, як на мене, добре її тямила; але якщо ти проводиш фандрейзингову зустріч того ж дня, коли на твій рахунок приходить шестизначний гонорар, ти не можеш робити вигляд, ніби нічого не змінилось. Інші «Джеко» пробували зв’язатися з офісом, мій телефон зламали. Я досі займаюся благодійністю вже як жертводавиця, але треба було вивезти Іфу з Лондона в якийсь затишний і сонний закуток типу Рая. Так я думала. Я тобі розповідала про Велику Битву Ілюмінатів?

— Ти розповідаєш мені про себе значно менше, ніж думаєш. Ілюмінати — це ті рептилоїдні прибульці, що поневолили людство своїми бета-блокувальними мозковими хвилями, які посилають із таємної бази на Місяці?

— Ага, оті. Якось погожого квітневого ранку дві групи конспірологів заховалися в кущах біля мого дому. Господь його знає, з чого це все почалося, — мабуть, якийсь заблукалий допис у твітері. Отже, обидві групи розуміють, що вони там не самі, і кожна група переконує себе, що інша — агенти ілюмінатів. Ти як, встигаєш? Перестань щиритись, вони побили одні одних на кашу. Поліція приїхала буквально за секунду. Після цього мені довелось поставити навколо дому огорожу і встановити камери спостереження. Мені, господи боже, довелось забарикадуватись, ніби якомусь інвестиційному банкіру! А який у мене був вибір? Наступного разу такі психи можуть вирішити не захищати мене, а напасти. Тому, поки підрядники все встановлювали, я поїхала в Австралію — якраз там ми з Іфою й зустріли тебе на Роттнесті. — Вона нахиляється і відшторює завісу з пейзажу нічної бухти. — Ніколи не змушуй людей сумніватися в тому, що правда, а що ні. Вони можуть зробити дуже неочікувані висновки.

На вулиці люто гавкають два собаки, а тоді замовкають.

— Якщо ти більше нічого не опублікуєш, психи перейдуть у наступ.

— Це правда, — ухильно відповідає Голлі.

— Ти працюєш над новою книжкою?

Тепер вона виглядає загнаною.

— Там лише кілька оповідань.

Я почуваюся заздро і втішено.

— Це чудово. Твої видавці від радості на голові ходитимуть.

— Не факт, що хтось її читатиме. Це оповідання про людей, з якими я познайомилася в Центрі. Не про різні провидницькі штуки.

— Зараз навіть «Вибрані списки закупів Голлі Сайкс» без проблем опиняться на першому місці продажів лише за передзамовленнями.

— Ну, побачимо. Але над цим я працювала ціле літо. Рейк’явік — непогане місце для роботи. Ісландія — як Ірландія: тут слава нікого не обходить.

Кінчики наших пальців випадково майже торкаються. Голлі помічає це водночас зі мною, і ми прибираємо руки назад на коліна. Я намагаюсь вигадати, в який би жарт обернути цю мікроганьбу, але нічого не спадає на гадку.

— Кріспе, я викличу тобі таксі. Вже за північ.

— Не може бути, що так пізно. — Дивлюся на телефон: 00:10. — Чорт забирай, уже завтра.

— Та отож! Коли твій літак до Лондона?

— Дев’ята тридцять, але можна ще наостанок спитати про дві речі?

— Що завгодно, — каже вона. — Майже.

— Я досі «павук, спіраль, одноокий чоловік»?

— Хочеш, аби я перевірила?

Ніби атеїст, який чекає, коли за нього помоляться, я киваю.

Як і в Шанхаї, Голлі торкається точки на своєму чолі та майже стуляє повіки. Яке ж у неї прекрасне лице, але… воно не має бути таке сіре, таке перекошене. Мої очі перебігають на її підвіску. Це лабіринт. Мабуть, якась символічна штука про розум-тіло-душу. Від Еда?

— Так. — Голлі розплющує очі. — Все так само.

Хтось — можливо, пияк — маніакально регоче надворі.

— Я колись дізнаюся, що це означає? Це не друге питання.

— Одного дня — так. Скажи, коли дізнаєшся.

— Обіцяю.

Друге питання складніше, бо одна з відповідей на нього мене дуже лякає:

— Голлі, ти хвора?

Вона дивується, але не заперечує. Відводить погляд.

— От чорт. — Я хочу відпитати своє питання. — Вибач, це не…

— Рак жовчного міхура. — Голлі силувано всміхається. — Гарно, що мені дісталось щось настільки рідкісне, ге?

Я навіть не можу спробувати всміхнутись.

— Які прогнози?

Голлі набуває виразу людини, яка обговорює втомливу незручність.

— Надто пізно для операції — метастази в печінці і… ну, де тільки можна. Мій онколог у Лондоні дає мені п’ять-десять відсотків надії, що наступного року я зможу сюди повернутись. — Її голос хрипить. — Не найліпші шанси. На хімії та ліках шанси піднімуться, може, до двадцяти відсотків, але… чи хочу я прожити ще кілька місяців, ригаючи на кожному кроці? Це ще одна причина, чому я ціле літо провела в Ісландії, пригнічуючи бідну Іфу, ніби, знаєш, того, з «Макбета».

— Банко. То Іфа знає?

Голлі киває.

— Брендан, Шерон, їхні діти, моя мама і Урвар теж — сподіваюся, він допоможе Іфі, коли сам знаєш. Коли я не зможу. Але більше ніхто. Ну ще ти оце. Люди стають такі жалісливі. Доводиться витрачати рештки енергії, аби їх підбадьорювати. Я й тобі не хотіла казати, але… ти запитав. Вибач, що так підпаскудила тобі гарний вечір.

Я бачу її, бачу Кріспіна Герші її очима, і, можливо, й вона бачить Голлі Сайкс моїми. Зненацька вже пізніше ми з Голлі стоїмо біля столу, обіймаємось на прощання. Це не любовні обійми. Направду ні, любий читачу. Я б знав.

Це ось що: поки я її обіймаю, нічого лихого не може трапитись.

Мочки вух таксиста заповнені залізом; коли я називаю йому свій готель, він просто каже: «Окей». Я махаю рукою, аж доки Голлі не зникає. Я запланував заїхати в Рай перед Різдвом, тож просто ігноруватиму неприємне передчуття, ніби більше її не побачу. Радіо налаштоване на станцію класичної музики, і я впізнаю Марію Каллас, яка співає «Casta Diva» з «Норми» Белліні — тато використав її в сцені з моделлю літака в «Пагорб Лінкор». На мить забуваю, де я. Вмикаю айфон, щоб написати Голлі, подякувати за вечір, і, поки пишу, приходить повідомлення від Кармен. Вона надіслала його ще коли я читав сьогоднішню лекцію. Тексту немає: це просто зображення… хурделиці?

Нічної хурделиці крізь лобове скло?

Я схиляю голову і повертаю телефон.

Уламки астероїдів? Ні.

Це ультразвуковий скан.

Матки Кармен.

Із мешканцем усередині.

13 грудня 2020

«Ключ» Джюнічіро Танідзакі: ось воно. Але, знайшовши цю назву в моїй комірчині-під-сходами-із-колись-прочитаними-книжками, свідомість Кріспіна Герші відпливає від недописаної чернетки роману Девон Кім-Ашкеназі («За широким океаном», три покоління насильства над жінками від Пусана до Брукліну). Я знаю, що це відбувається, але не в моїх силах це зупинити. Вгору, вгору, геть від мене, крізь плити стелі та черепицю даху, понад бункер, у якому кафедра англійської тимчасово перебуває ще з 1978 року. Запримітити опуклий дах театру, спроєктований Френком Ґері; прослизнути понад конструктором спальних районів; обігнути ґотичну церковцю часів Лінкольна; заточитися поміж скляно-сталевих лабораторій; вгору, до президентського дому, червонокамінного, крутодахого, повитого плющем; крізь криту браму на цвинтар, де довічники коледжу Блайтвуд перетворюються на дерева зі швидкістю червів і коріння, — порожня свідомість Герші стрімко злітає вгору найвищим деревом, помічена лише білками і воронами; ріка Гудзон статечно вихляє поміж кривими лапами Кетскілла; поїзд з’являється, поїзд зникає, навколо розбитого горнятка біжить цитата: «Люблю, як милі поглина і злизує доли». Картографічно мчать його думки, крізь хмари, де настоюються бурі; штат Нью-Йорк далеко внизу, відлетів Массачусетс, Ньюфаундленд скутий кригою, а Роколл обдристаний чайками, там людське око не бачить, як блискавка прокреслює свій миттєвий шлях…

— Кріспіне? — Девон Кім-Ашкеназі. — Все гаразд?

Обличчя моєї аспірантки натякає, що я давненько випав з реальності.

— Так. Я пригадував роман Танідзакі, який прекрасно працює зі щоденниковим наративом, як-от у вас, Девон. «Ключ». Так не доведеться винаходити колесо. Але загалом, — повертаю їй рукопис, — чудовий прогрес. Єдине, до чого я б причепився, то це до сцени зґвалтування. Як на мене, таки забагато прислівників.

— Добре. — Девон відповідає легко, аби показати, що вона не образилась. — Мова про зґвалтування в квітковій крамничці чи в мотелі?

— На автомийці. Прислівники — холестерин у судинах прози. Переполовиньте свої прислівники — і проза забігає вдвічі швидше. — Шкряботять ручки. — А, і бережіться слова «ніби», це текстова жуйка. І ще оцініть усі порівняння і метафори від одного до п’яти, а тоді викиньте все від трійки і нижче. Це болюча операція, але після неї вам стане значно краще. Яфете?

Яфет Соломон (автор книжки «У Божому краї», мормонського Bildungsroman-в-роботі про хлопця з Юти, котрий тікає в коледж на східному узбережжі, де секс, шмаль і курс креативного письма провокують екзистенційну кризу) питає:

— А що, коли важко визначити, чи це трійка, чи четвірка?

— Яфете, якщо не можете вирішити, то ставте трійку.

Мааза Колофскі («Туманність Кінська Голова», утопія про життя після того, як чума знищила всіх чоловіків на Землі) піднімає руку:

— Кріспіне, буде якесь завдання на канікули?

— Так. Напишіть п’ять листів від п’яти головних героїв собі. Усі знають, що таке лист?

— Паперовий мейл, — відповідає Луїс Баранкілья («Стрьомний чувак на курсах йоги» про стрьомного чувака на курсах йоги). Мій доінтернетний досвід не перестає бути смішним жартом. — А що писати в листах?

— Стислий життєпис ваших персонажів. Кого і що вони люблять, кого і що ненавидять. Деталі про освіту, роботу, фінанси, політичні погляди, соціальний клас. Страхи. Скелети в шафах. Звички. Найбільша помилка в житті. Хто вони — віряни, агностики чи атеїсти? Чи бояться помирати?

Думаю про Голлі, притлумлюю зітхання і веду далі:

— Чи бачили вони мерця? Привида? Про сексуальність. Склянка наполовину повна, наполовину порожня чи замала? Одягаються напоказ чи скромно? Це лист, тому врахуйте їхню мову. Вони сказали б, що він «солодкоголосий» чи «в нього язик добре підвішений»? Персонаж чорноротий чи цнотливомовний? Зафіксуйте фрази, якими вони несвідомо зловживають. Коли вони востаннє плакали? Чи можуть поставити себе на місце іншої людини? Лише відсотків десять із написаного зрештою потрапить у рукопис, але коли ви постукаєте по тих десяти відсотках, — я стукаю пальцями по столу, — то почуєте дубову твердість, а не тирсу і клей. Ерсіліє?

— Якось… — Ерсілія Голт (трилер під назвою «Чоловік з льодорубом» про протистояння Талібану і тріад у Ванкувері) морщиться, — трохи ненормально писати листи самим собі.

— Згоден, Ерсіліє. Письменник фліртує з шизофренією, плекає синестезію і радо вітає обсесивно-компульсивний розлад. Ви мусите підгодовувати своє мистецтво, свою душу і так, до певної міри — свій здоровий глузд. Писання романів, вартих того, щоб їх читали, неодмінно попсує ваш мозок, ваші стосунки і переверне життя з ніг на голову. Я попередив.

Десятеро моїх аспірантів виглядають цілком тверезими. Ну, такі вони і є.

— Мистецтво пожирає свого творця, — кажу я їм.

На кафедрі майже порожньо — там лише Клод Мо (медієвіст, позаштатний) та Гіларі Закревська (лінгвістка, аналогічно позаштатна), обоє поглинуті побутовими дотепами Крістіни Пім-Левіт (завідувачка кафедри політології та голова Комітету з працевлаштування). Якщо їхня контрактна кар’єра в Блайтвуді⁵⁰ закінчиться невдало, жоден інший коледж Ліги Плюща не запропонує їм кар’єру. Крістіна Пім-Левіт махає мені рукою.

— Кріспіне, бери собі сидячку, я якраз розповідала Гіларі з Клодом про той випадок, як пробила собі колесо, коли везла Джона Апдайка й Афру Бут на літературну майстерню в Айову — ти ж, здається, з ними обома знайомий?

— Хіба здалеку, — відповідаю я.

— Не буть смиренником, — каже Пожиттєва Контрактниця.

Але я й не смиренник. Я брав інтерв’ю в Апдайка для «Нью-Йоркера» ще коли був Диким Дитям і пописував для американських видань. Афру Бут я не бачив відколи вона отоді пригрозила мені судовим процесом у Перті. Зненацька купа зданих домашніх завдань у кабінеті здається мені не настільки страхітливою перспективою, тож я прощаюся.

— Виставляти оцінки? В останній день семестру? — вигукує Крістіна Пім-Левіт. — Якби ж усі викладачі були такими сумлінними, Кріспіне.

Ми домовляємось зустрітись пізніше на різдвяній вечірці, і я прямую далі по коридору. Поки що я запрошений лектор, тому політика на кампусі мене й близько не гребе, але якщо наступного року мені запропонують повну ставку — закопатися доведеться так глибоко, що лише черевики стирчатимуть. Мені потрібна зарплата, це безумовно. Завдяки «згоді на відшкодування», яку мені вибив Гел, 75% моїх усе менших роялті за книжки будуть відходити моїм колишнім видавцям, аби виплатити гроші, що я боргую. Мені потрібна робота, яка гарантує житло. Оселю в Гемпстеді я залишив за собою, але вона в руках агента з нерухомості. З ренти я виплачую аліменти Зої. Аліменти, які Зої навідріз відмовилась переглянути: «Лише тому, що від тебе залетіла якась іспанська дівка? Серйозно, Кріспіне, що мені до того?» Кармен не подала в суд, але догляд за дитиною коштує круглу копієчку навіть в Іспанії.

— Хто то був? — Іньїґо Вільдергофф гуркотить по сходах із величезною валізою та сніжно-сліпучою усмішкою телеведучого. — Я скерував твого друга до тебе в офіс буквально хвилину тому.

Я зупиняюся.

— Друга?

— Твого друга з Англії.

— А він назвався?

Іньїґо розгладжує свою професорську борідку.

— Знаєш, мені здається, ні. П’ятдесят із чимось. Високий. Пов’язка на оці. Мене надворі вже чекає таксі, мушу летіти. Погуляй сьогодні ще й за мене. Au revoir до січня.

Я здобуваюсь на «бережи себе», але валіза Іньїґо Вільдергоффа вже так-так-такає по сходах униз.

Пов’язка на оці? Одноокий чоловік.

Заспокойся. Заспокойся.

Двері мого офісу відчинені навстіж. Секретарки ніде не видно; охорона в коледжі Блайтвуд, за дві милі від найближчого містечка, вельми така собі. Зазираю… нікого. Мабуть, дорослий студент із корекційними окулярами, котрий Вільдергоффу здався британцем, хоче, аби я підписав йому книжку для продажу на E-bay. Він побачив, що мене немає, і пішов на ґречну прогулянку аж до моєї офісної години, тобто до третьої. З превеликим полегшенням я підходжу до свого столу.

— Кріспіне, двері були відчинені.

Я зойкаю та обертаюся, збиваючи свій безлад зі столу на підлогу. Біля книжкової полиці стоїть чоловік. З пов’язкою на оці.

Річард Чізмен застиг нерухомо.

— Ефектна з’ява.

— Річарде! Ти мене до всирачки налякав, чорт забирай.

— Ну, пардон, що налякав до всирачки.

Ми б мали поплескати один одного по спині, але я просто стою, роззявивши рот. Жирок Річарда Чізмена розтанув уже після першого місяця латиноамериканської тюремної дієти, але цивільний одяг лише підкреслює, яким жилавим, вузлуватим і дубленим він став. Пов’язка на оці — коли це трапилося? — додає йому аври якогось ізраїльського генерала.

— Я… я планував побачити тебе в Бредфорді після Різдва. Вже домовився з Меґґі.

— Ну то, виходить, я зекономив тобі поїздку.

— Якби я знав, що ти приїдеш, я б…

— Поставив у лід шампанське і запросив духовий оркестр? Не мій стиль.

— Отож, — силую усмішку, — чим я заслужив таку радість?

Річард Чізмен зітхає і відкушує задирку на пальці.

— У пенітенціарії в мене був такий метод убити час: я планував свою першу поїздку в Нью-Йорк уже вільною людиною. Розумієш, що дрібніші деталі, то більше часу можна було вбити. Ніч за ніччю я дистилював подробиці. Отож коли зрозумів, що не зможу пережити сімейне Різдво у Меґґі з його радощами, жалощами, різдвяними спецвипусками по телевізору, я, звісна річ, утік до Нью-Йорка. А коли опинився на місці, то чим же ще мені було зайнятись, як не поїхати вгору Гудзоном, аби побачити своє світло в кінці тунелю, верховного друга «Друзів Річарда Чізмена», Кріспіна Герші?

— «Друзі Річарда Чізмена» — це найменше, що я міг зробити.

Його погляд промовляє: «Це точно було найменше, що ти міг зробити».

— Річарде, ти ушкодив око під час бійки?

— Ні, це не була поножовщина, нічого в дусі «Втечі з Шоушенка». Іскра від зварювального апарата, в останній день у в’язниці в Йоркширі. Лікар каже, через тиждень пов’язку можна буде зняти.

— Добре.

Фото в рамці Ґабріеля лежить на підлозі. Я його піднімаю, а відвідувач мовить із моторошною невимушеністю:

— Це твій син?

— Так. Ґабріель Джозеф. На честь Ґарсії Маркеса і Конрада.

— Дай Боже твоєму синові таких вірних друзів, як у мене.

«Він знає. Він зрозумів. Він прийшов мені відплатити».

— Мабуть, важко, — зазначає Чізмен. — Ти тут, він в Іспанії.

— Не ідеально, — намагаюся говорити буденно, — але в Кармен у Мадриді родина, тож він не зовсім сам. Їй взагалі казали, що вона не може мати дітей, і для неї Ґабріель — маленьке диво. Власне, чималеньке. Ми на той час уже розійшлись, але вона була рішуче налаштована пережити вагітність, і, — я кладу Ґабріеля біля дозатора скотчу, — він — плід її праці. Може, сядеш? Я настараю келишок бренді, щоб відсвяткувати…

— Що відсвяткувати? Чотири з половиною роки, які я змарнував у в’язниці?

Я не можу дивитись на нього і не можу відвести погляд.

— Ти ніби якийсь шарпаний, Кріспіне. Я тебе ніби нервую.

«Ніби» х 2 = текстова жуйка в квадраті, думаю я і помічаю, що кишеня пальта Річарда Чізмена віддимається й відвисає. Можу здогадатися, який важкий смертоносний предмет у ній лежить. Він читає мої думки.

— А от розмисли про те, хто підклав кокаїн у мою валізу, Кріспіне, і коли, і навіть чому, багато часу не зайняли.

Гаряче. Дивно. Моє нутро декантують прямо з мене.

— Я вирішив нічого не казати зрадникові, доки не вийду. Зрештою, він аж зі шкіри пнувся, щоб домогтись моєї репатріації та звільнення. Правда ж?

Я не можу довіряти своєму голосу, тому просто киваю, один раз.

— Ні, Кріспіне! Він ніхуя не докладав усіх зусиль, щоб мене витягти! Якби він зізнався, я б вийшов через кілька днів. А він дозволив мені гнити.

Я помічаю, що знову сніжить. Секундна стрілка годинника сіпається маленькими дужками. Більше нічого не рухається. Нічого.

— І коли я лежав у своїй камері в Боґоті, я мріяв не лише про Нью-Йорк. Я мріяв ще про те, що з ним зроблю. Що зроблю з тим пиздослизнем, котрий приходив побачити мене, котрий таємно зловтішався, котрому було небайдуже, а все ж не настільки, щоб помінятися зі мною місцями. Ніколи не настільки. Я планував, як я його обдовбаю, зв’яжу і сорок днів убиватиму викруткою. Жоден сценарій на світі ще не шліфували з такою любов’ю. А тоді я зрозумів, що це дурні думки. Підлітківщина. Нащо так ризикувати? Чому би просто не зустріти його в Америці, купити пістолет і пристрелити його нахуй у якомусь непримітному локалі?

Якби ж секретарка Бетті чи Іньїґо Вільдергофф ще ошивалися десь тут.

— Твого ката, — я намагаюся тримати рівний голос, — катувало каяття.

Голос Чізмена перетворюється на колючий дріт:

— Катувало? Поки він мотав кола навкруг світу? Заводив дітей? Поки я, я сидів у клітці в Колумбії з убивцями, снідозними наркашами та іржавими бритвами? Що з цього — катування?

Його рука опускається в кишеню пальта. Коридором проходить прибиральник, щось насвистуючи. Я бачу його в одвірку рецепції Бетті. «Погукай на допомогу!» — закликає Герші Нажаханий. Або тікай. Або благай пощади: «Не роби моїх дітей сиротами». Або домовляйся. Або запропонуй написати щиросерде зізнання.

Або… або… або… або дозволь йому помститися.

— Твій кат, — починаю я, — не зловтішався, коли приходив тебе навідати. Він зневажав власне боягузтво і досі зневажає. Але це нічого не змінює. Він хоче розплатитись, Річарде. Він за крок від повного банкрутства, тож якщо тобі потрібні гроші — він не зможе допомогти. Але чи ж гроші тобі потрібні?

— От що дивно, — він схиляє голову набік, — тепер, коли я вже тут, я не знаю, що ж мені треба.

Гарячий і холодний піт приклеїли мою сорочку до тіла.

— Тоді я сяду за стіл, — кажу йому, — і почекаю, доки ти вирішиш. Твій кат не хотів замикати тебе на кілька років, він хотів лише… розіграти, тупо розіграти, але все пішло страхітливо неправильно. Що б він тобі не завинив, на твій розсуд — він заплатить. Добре?

Ні, любий читачу, не добре. Я розпадаюсь на атоми в кріслі. Краще заплющити очі. Вимкнути Річарда Чізмена, мої книжки, панораму засніженого лісу. Один постріл у голову. Є й гірші способи померти. Котячий концерт у моїх вухах глушить Річарда Чізмена, що б він там не робив, і я заледве чую клацання запобіжника чи кроки. «БІЖИ! БЛАГАЙ! БИЙСЯ!» Але як стражденний пес, котрий розуміє, що робить голка ветеринара, я не рухаюсь. Кишківник і сечовий під повним контролем. Маленькі діла милосердя. Останні секунди. Останні думки? Про Анаїс, іще маленьку дівчинку, котра гордо вручає мені саморобну книжечку «Як кроляче сімейство пішло на пікнік». Про Джуно, котра розповідає, як найкрутіший хлопець на її паралелі сказав, що, аби зрозуміти його, їй треба прочитати книжку, яка називається «Засушені ембріони». Про Ґабріеля в Мадриді, який так швидко росте, такий великий, пахне молоком, вогкими памперсами і тальковою присипкою. Шкода, що ми не познайомимось, але, може, він дізнається щось про мене у моїх найкращих книжках. Про Голлі, мою єдину подругу, насправді. Мені шкода, що моя смерть створить їй стільки прикрощів. Про мій улюблений рядок із «Людської плями» Рота: «Ніщо не триває, проте ніщо й не проминає — ніщо не проминає саме тому, що ніщо не триває». Про те, як, врешті-решт, це не Річард Чізмен стріляє в мене, ні — це палець Кріспіна Герші на гачку в той момент, коли він опускає пакетик кокаїну під підкладку валізи в готельній кімнаті ще давно зараз я тремчу зараз я здригаюся зараз і з моїх очей котяться сльози зараз і мені шкода мені шкода і зараз він зараз мене зараз я зараз його зараз зараз зараз…

…і я сам. І, чорт забирай, я живий, що важливіше.

Розплющ очі. Давай, не бійся. Розплющуй.

Та сама кімната. Та сама, однак ні. Чізмена нема.

Він виходить, спускається по сходах факультету, слідами Іньїґо Вільдергоффа. Проходить фоє, минає великі скляні двері, йде своїми слідами, покидає мою історію… Вслизає в своє пальто, а сніжний вечір по-в’єтконґівськи крадеться йому назустріч поміж дерев. Із незбагненних для мене самого причин я пильно оглядаю свою руку, чудуюся з її плотської роботроніки… Ухопи горня. Хай пече. Підніми горня, піднеси до губ і сьорбни. Чай дарджилінґ… Прілувате листя і танінове сонце розквітають на язиці. Зачудуйся килимком для мишки з розеттським каменем; сірувато-рожевою красою нігтя на великому пальці; тим, як людські легені напуваються киснем… Поторохти фруктовим тік-таком у руці, вкинь один до рота: я знаю, що смаки — це лише синтетичні хімікати, але для моїх рецепторів це Кітсова ода «До осені». Ніщо так не налаштовує на красу повсякденності, як той, хто вирішив тебе врешті-решт не вбити. Позбирай дріб’язок, який я скинув на підлогу: підставку для ручок, пластикову ложку, флешку, колекцію чоловічків з леґо. Ми з Джуно й Анаїс надсилаємо одне одному набори як жартівливі подарунки. У мене вже п’ять: космонавт, хірург, Санта, Мінотавр… чорт, кого бракує? Я на колінах, полюю за п’ятим поміж кабелів, коли це мій ноутбук починає деренчати.

Чорт забирай, я ж мав говорити з Голлі по скайпу…

З динаміків пробивається гучний, чистий голос Іфи:

— Кріспіне?

— Привіт, Іфо. Я тебе чую, але не бачу.

— Натисни на маленький зелений значок, кіберавторе.

Я завжди це провтикую. Іфа з’являється на моєму екрані, на своїй кухні в Раї.

— Здоров. Рада тебе бачити. Як справи у Блайтвуді?

— Теж радий тебе бачити. Все згортається до свят. — Я трохи боюсь питати: — Як наша пацієнтка сьогодні?

— Чесно кажучи, трохи важко. Їй усе важче втримувати їжу всередині, погано спить. Часто мігренить. Лікар її приспав, — Іфа напівкорчить міну, — так, це погано прозвучало — десь годину тому, тож мама перепрошує за свою відсутність, але…

Хтось за кадром заговорює до Іфи: вона похмурніє, киває і бурмотить відповідь, яку я не розібрав.

— Слухай, Кріспіне, тут докторка Фенбі хоче на два слова, то я віддам тебе тітці Шерон, ти не проти?

— Звісно, Іфо, як скажеш. Тоді бувай, до зустрічі.

— Так, чао.

Іфа встає і виходить з кадру, залишаючи піксельні розводи, а з протилежного боку заходить Голліна сестра. Шерон — більш тілиста і приземлена версія Голлі, як Джейн Остін поруч із Емілі Бронте, хоча жодній з них я цього не казав. Проте сьогодні вона виглядає просто виснаженою.

— Привіт, бурлацюго. Як ведеться?

Голлі смертельно хвора, а вона питає, як ведеться мені.

— Ем, привіт, Шерон, та незле. Сніг пішов, і…

Річард Чізмен щойно заскочив на хвилинку вбити мене за те, що я змусив його гнити в колумбійській і британській тюрмах чотири з половиною роки, але, на щастя, передумав.

— Що це за нова докторка Фенбі, яку Іфа згадала? Ще одна консультантка?

— Вона канадка. Вчилася з Томом, нашим сімейним. Психіатриня.

— Овва! А нащо твоїй сестрі ще таке лікування?

— Ем… Вона багато років працювала в паліативному центрі для ракових хворих, а Том вирішив, що Голлі може допомогти новий препарат, який докторка Фенбі — Айріс — якраз тестує в Торонто. Вона це пояснювала годину тому, я наче все зрозуміла, але якщо спробую переповісти, то вийде каша. Але Том про неї дуже добре відгукується, тож ми подумали… — Шерон широченно позіхає. — Вибач, не дуже жіночно. Що я там казала? Так, Айріс Фенбі. Ну от.

— Дякую за новини. Ти виглядаєш виснаженою.

Шерон всміхається.

— А ти блідий, як дупа спелеолога.

— То підкрути яскравість на ноутбуці. Може, побронзовію. Слухай, Шерон, Голлі ж не… В понеділок не буде…

Вона значуще, немов директорка, дивиться на мене з-над окулярів.

— Чорний костюм можеш залишити в Нью-Йорку, містере.

— Може, щось привезти?

— Лише себе. А багажний ліміт можеш витратити на Кармен з Ґабріелем. Гол зараз потрібні не нові цяцьки.

— Вона знає, що «Польові квіти» знову на першому місці?

— Так, агент сьогодні вранці надіслав листа. Голлі каже, що їй треба вмирати частіше — це дуже підвищує продажі.

— Чорт, скажи їй, що можна жартувати і не так похмуро. В понеділок побачимось.

— Ну то з Богом в дорогу, Кріспіне.

— Коли прокинеться, передай від мене… просто передай, що вона найкраща.

Шерон дивиться на мене під дивним кутом — така-от химерія скайпу — і каже:

— Обіцяю.

Ніби заспокоює малу дитину.

Вікно скайпу порожніє. На мене дивиться привид Герші.

Мої офісні години тривають до четвертої тридцять, і зазвичай мене доймає потік студентів, але сьогодні тихий апокаліпсис спорожнив долину Гудзону, а мене ніхто не попередив. Я перевіряю пошту, але там лише два нові листи: спам від антивірусної компанії, яка пропонує кращий спам-фільтр, і веселіший лист від Кармен, котра каже, що Ґаббі пробує пасти коні, а ще сестра подарувала їй розкладний диван, тож мені не доведеться вбивати спину на подушках. Я відповідаю пустопорожнім «Уперед, Ґаббі!», швидко ладнаю ще одного листа, щоб скасувати бюджетний готель у Бредфорді — має бути повне відшкодування — і пишу третього листа до Меґґі про те, що Річард заскочив до мене у Блайтвуді і що з ним нібито все добре. Ця тектонічна, плитозрушувальна зустріч трапилась яких тридцять хвилин тому, але вже, вже перетворюється на спогад, а спогади — це CD-RW, який можна раз по раз перезаписувати, а не безповоротний CD-R. Наостанок пишу листа Зої, мовляв, дякую, але мушу пропустити новорічне катання на лижах у хатинці Маркових батьків. Зої знає, що я не катаюсь на лижах — і в будь-якій іншій сфері добровільно не відмовляюсь від сили тертя, — то нащо б я мав ганьбитися на трасі перед підкачаним і кайманово-засмаглим чоловіком своєї колишньої дружини? Проведу натомість іще день з дівчатами. Зараз лише третя сорок п’ять, і правда в тому, що мені нема куди податися, крім власної порожньої кімнати в будинку, який ділю ще з трьома лекторами. Еван Райс мав три власні будинки. Кріспін Герші має одну кімнату і спільну кухню. У ресторані в Ред-Гуку пізніше має бути вечірка для кафедри англійської мови, але паста з чорнилом каракатиці та «Кривава Мері» після мого навколосмертного досвіду здаються надто… не знаю, не можу дібрати слова.

Тоді помічаю у дверях студентку.

— Вітаю, — кажу я. — Можу якось допомогти?

— Привіт. Так.

Вона доволі андрогінна, загорнута у вороново-чорну термокуртку по коліна з кількома нерозталими сніжинками на плечах; бритоголова, азійськоока та зефірно-пухколиця. Чи може погляд бути водночас пильним і порожнім? У середньовічної ікони — так; у неї теж. Вона не рухається.

— Заходьте, — киваю я їй. — Сідайте.

— Так, зайду. — Вона ходить так, ніби не довіряє підлогам, а сідає так, ніби й зі стільцями її пов’язують не найкращі спогади. — Солей Мур.

Вона вимовляє своє ім’я так, ніби я її знаю. Може, й знаю.

— Міс Мур, ми вже зустрічались?

— Це вже наша третя зустріч, містере Герші.

— Ясно… нагадайте, з якої ви кафедри?

— Я не люблю кафедр. Я поетка та провидиця.

— Але… ви ж навчаєтесь у Блайтвуді?

— Коли я дізналась, що ви будете тут викладати, то подалась на стипендію, але професор Вільдергофф назвав мою роботу «фантазією — і, на жаль, у поганому сенсі слова».

— Не сумніваюся, що він говорив щиро. Слухайте, боюсь, моя операційна працює лише для студентів, котрі справді навчаються у Блайтвуді.

— Ми зустрічались на Гей-он-Ваї, містере Герші, ще в 2015-му.

— Пробачте, я багато кого зустрічав на Гей-он-Ваї.

— Я подарувала вам свою першу збірку — «Хижаки душі».

Дзвоники задзвеніли, але тихенько, з-під води і невлад.

— …і була на вашій події на Шанхайському книжковому ярмарку.

Я вже й не вірив, що ця година може стати тріповішою, але, можливо, помилявся.

— Міс Мур, я…

— Міс С. Мур, — вона каже це, ніби дотепний фінал жарту. — Я залишила свою другу книжку у вишитій торбині на клямці у вашому готелі. Кімната 2929 у «Shanghai Mandarin». Вона називається «Твій останній шанс», і це неабияке exposé.

— Exposé, — я відчуваю тут певну делікатність, — на тему?

— На тему таємної війни. Таємної війни, що точиться навколо нас, навіть усередині нас. Я бачила, як ви діставали «Твій останній шанс» із торбини. Ви провели тоді годину з Голлі Сайкс у барі, підкидали монетки. Ви пам’ятаєте, містере Герші. Я знаю, що пам’ятаєте. Голлі Сайкс — доказ.

Пов’язані факти: у мене є переслідувачка, і вона наглухо відбита.

— Що це доводить?

— Доводить, що про вас ідеться в Писанні.

— Про яке Писання ви говорите?

— Про Писання. — Вона ніби шокована. — Перший вірш у «Твоєму останньому шансі». Ви ж її читали, містере Герші. Чи ні?

— Ні, я не читав ваших віршів, бо це, чорт забирай, не моя…

— Стоп! — Вона уривчасто схлипує і стискає підлокітники пальцями, аж ті біліють. Відкидає голову і звертається до обличчя, якого насправді немає на стелі: — Він, він її навіть не прочитав! Чорт. Чорт. Чорт. Чорт. Чорт!

— Панянко, спробуйте поглянути на це…

— Ви мені тут не панянкайте. Стільки змарновано, — кожен палець Солей Мур скорочується окремо, — часу! грошей! крові!

— Чому мене мала обходити публікація вашої поезії?

— Бо «Хижаки душі» описує верховних Хижаків; бо «Твій останній шанс» викриває методи Анахоретів; бо Анахорети мають двері всюди і можуть викрасти кого завгодно; і тому що ви, містере Герші, частина Писання.

— Слухайте, міс Мур, якого ще, на чорта, писання?

Її очі широко розплющуються, ніби в божевільної іграшки:

— Ви в ньому, містере Герші. І я. І Голлі Сайкс — Анахорети забрали її брата. Ви це знаєте. Ви самі себе вписали в Писання. Ви описуєте це у «Загадці Вурмана». Те, що ви там написали, у цьому оповіданні — це те, що роблять Анахорети. Ви не можете заперечувати. Не можете.

— У «Загадці Вурмана»? Я її написав багато років тому. Я практично нічого не пам’ятаю, крім тюремного лікаря і зникнення Бельгії.

— Це вже неважливо. — Солей Мур заспокоюється, принаймні так здається. — За планом А я мала сповістити світ через поезію. Не вдалося. Тож перейдемо до плану Б.

— Ну, — я хочу, аби вона пішла, — щасти з планом Б. А зараз мені справді треба повертатися до роботи і…

— Ви самі підказали мені план Б — на Гей-он-Ваї.

— Міс Мур, будь ласка, не змушуйте мене кликати охорону.

— Ваша роль — привернути увагу світу до моєї роботи. Я благала і благала, щоб ви зробили це через просування, але, схоже, не розуміла масштабів необхідної жертви. Пробачте, пане Герші.

— Усе гаразд, панянко. Але, будь ласка, вийдіть.

Солей Мур підводиться… в сльозах?

— Пробачте.

Якась надприродна сила скинула Герші з його обертального крісла. Солей Мур стала над ним. Пролунали ще п’ять пострілів, настільки шоково, настільки впритул, що навіть не боляче. Щока Герші притискається до шорсткого килима. Його грудина пробита. Курва мать. Застрелений. Справді, реально, чорт забирай, застрелений, я, тут, зараз. Килим п’є кров. Мою. Витікає повідно. ПОВІДНО. Сім літер, до біса очок в «Ерудиті». Чи може Герші поворухнути хоч одним членом, любий читачу? Ні, не може. Зимові черевики. За кілька дюймів. Зимовики. Частина слова зникає. Слухай. Голос. Люблячий, колисальний, плавний. Мамо? Забудь цю діснеївщину. Солей Мур. Міс С. Мур. А, звісно! Есміс Есмур! Найкраща книжка І. М. Форстера. Найкраща його персонажка.

— Ви знаменитий, містере Герші, тож тепер вони прочитають мої вірші. Новини, інтернет, ФБР, ЦРУ, ООН, Ватикан — навіть Анахорети не зможуть це приховати… Ми з вами обоє мученики в цій Війні. Як і моя сестра. Знаєте, вони ж її заманили. Вона розповіла мені про них, але я думала, що то її хвороба говорить. Ніколи себе за це не пробачу. Але я можу пробудити світ від незнання. Від смертоносного незнання. Коли людство дізнається, що ми для Анахоретів лише їжа, кроляча ферма, — ми зможемо їм опиратися. Повстати. Виловити їх.

Рот Солей Мур продовжує рухатись, але звуку вже немає. Реальність маліє. Досі вона сягала канадського кордону; тоді закінчувалась в Олбані; тепер вона менша за кампус Блайтвуда. Засніжений ліс, бібліотека, бункер, паскудний кафетерій — усе зникло, усе стерлось. Смерть від рук одержимої. Хто б міг подумати? Смерть від рук одержимої. Хто б міг подумати? Килим поцяткований крапками. Не крапками. Спіралями. Стільки тижнів. Ходіння спіралями. Глянь. У шпарці. Поміж картотекою і плінтусом. Павук. Весь. Засушений. Там, куди не залазить насадка порохотяга. Павук, спіраль… що? П’ятий чоловічок з леґо. За кілька дюймів. На боці. Як я. Глянь.

Пірат. Смішно.

Пов’язка на оці.

Одноокий.

Чоловічок з леґо

чортів

пірат.

Голлі

скажи

їй

…

..

.

Лабiринт Горолога. 2025

1 квiтня

Мій старий будинок, підсвічений масною ілюмінацією Торонто, виглядає так, ніби в ньому живуть привиди. В переплетеному гіллі, мов світлячки, заплутались зорі. Я кажу машині: «Вимкни фари і радіо», і «З мене плине те, що ти звеш часом» Тору Такеміцу обривається на половині фрази. 23:11, каже годинник у мене в машині. Я надто обважнів, щоб ворухнутися самостійно. Ми мутанти? Ми так еволюціонували? Чи нас створили? Хто створив? Чому творець доклав таких дивовижних зусиль, аби зрештою зійти зі сцени й залишити нас чудуватися, нащо ми існуємо? Задля розваги? Перверзії? Жарту? Щоб судити нас? «Для чого?» — питаю я свою машину, ніч, Канаду. Кістки, тіло і душа ніби спорожніли. Сьогодні я встав ще перед п’ятою, аби встигнути на шосту п’ятдесят п’ять на літак до Ванкувера, а коли приїхав до психіатричного шпиталю «Коупленд Гайтс», там не було жодного пацієнта з ознаками синдрому месії чи сильною здатністю до яснобачення, лише табун журналістів облягав центральний вхід. Усередині мій колишній студент і добрий друг доктор Аднан Буйоя переживав найгірший день своєї кар’єри. Я відбув зустріч із дружиною Оскара Ґомеса, її братом, їхнім юристом і тріо старших менеджерів. Представники приватної компанії, що забезпечує лікарні охорону, були «неминуче відсутні», хоча їхній юрист щось там нотував. Обличчя місіс Ґомес було кашею з патьоків сліз. Вона кидалася з горя в лють:

— Під нашим домом стоять телекамери! Діти бачили тата на ютубі, але вони не знають, хто він — чудотворець, чи злочинець, чи псих, чи… чи… Ми не наважуємось увімкнути телевізор або вийти в інтернет, але нічого не можемо з цим вдіяти. Де він? Ви ж служба безпеки — у вас на табличках написано! Як Оскар міг просто безслідно зникнути?

Аднан Буйоя — обдарований молодий психіатр, але що він міг сказати, окрім того, що не знає, як містер Ґомес вислизнув із замкненої кімнати непомітно для персоналу й не залишивши слідів на камері відеоспостереження, яка, мабуть, вийшла з ладу? Медбрат, котрий чергував тієї ночі, розповів Аднану, що містер Ґомес стверджував, ніби Святий Марко збирався спустити вночі Драбину Якова і забрати його на небо, щоб обговорити будівництво Царства Божого на Землі; ясна річ, він поставився до попередження несерйозно. Менеджер лікарні запевнив місіс Ґомес, що їхній пріоритет — знайти її чоловіка, й пообіцяв якнайсерйозніше розслідувати лакуну в їхній системі безпеки. Аднан зазначив, що після 750 тисяч переглядів на ютубі (мабуть, уже мільйонів) хтось точно скоро впізнає «пророка з Вашинґтон-стріт». Я нічого не казав, аж доки мене не попросили передбачити наступний крок Ґомеса. Я зазначив, що більшість синдромів месії короткотривалі, але через відсутність історії хвороби містера Ґомеса я не маю даних, на яких можна базувати здогади.

— О-фігенно, — пробурмотів брат місіс Ґомес, — ще одна експертка, яка може розказати нам сране ніфіга.

Власне, я б міг розповісти братові місіс Ґомес сране все, але деякі різновиди правди на суді психічно здорових не приймають як доказ. У кожному разі, місіс Ґомес і не повірила б, якби я сказав, що вона тепер вдова і її діти помруть, так і не дізнавшись, що ж трапилося з їхнім татом 1 квітня 2025 року. Усе, що я міг зробити після зустрічі, — змусити Аднана припинити вибачатися за те, що він викликав мене через три часові пояси на зустріч із пацієнтом, котрий утік за кілька годин до мого приїзду. Я побажав своєму колишньому студенту і нинішньому колезі всього найкращого і вийшов з Коуплендського шпиталю через кухні. Знадобилося трохи часу, щоб відшукати орендовану машину посеред величезного дощового паркінгу. Коли я її знайшов, мій день став іще дивніший, і не в хорошому значенні.

Сова ухкає на сараї. Рухайся. Я не маю часу сидіти тут цілу ніч.

На кухонному столі чекає посилка з «Садаки» завбільшки з коробку для взуття, але я цілий день не їв, тому відсуваю її й підігріваю собі тарілку фаршированих баклажанів, які зробила місіс Тавісток — покоївка, що приходить раз на тиждень. Підкручую опалення. Сніг уже весь розтанув, але весна ще не відчувається. Я запиваю свою пізню вечерю склянкою ріохи й читаю статтю в «Корейському психіатричному журналі». І щойно тоді згадую про посилку. Відправник — якийсь Оґе Несс-Едеґор зі школи для глухих у Тронгеймі, в Норвегії — країні, яку я відвідував востаннє, ще коли мене звали Клара Коскова. Забираю посилку до себе в студію, щоб перевірити її ручним детектором вибухівки. Діод залишається зеленим, тож я знімаю два верхні шари крафтового паперу. Всередині — дебела картонна коробка, в ній — кокон бульбашкової обгортки, який приховує другу коробку, з червоного дерева. Піднімаю відкидну кришку і знаходжу під нею пластиковий зіплок, а в ньому — «Sony Walkman» із неоковирним дизайном вісімдесятих. До плеєра підключено пару навушників з металу, пластику й поролону. У поємнику плеєра — касета «C30 BASF», бренда, про чиє існування я вже геть забув. Перевіривши на вибухівку сам плеєр, я прочитую тристорінкового листа, який теж знайшовся в червонодеревній коробці.

Øvre Fjellberg Skole for Døve

Gransveien 13,

7032 TRONDHEIM

Norge / Норвегія

15 березня 2025 

Шановний/а «Марінусе»!

Для початку хочу попросити пробачення. Я не знаю, як звертатися: містере, місіс, доктор(ко); не знаю, «Марінус» — це ім’я чи прізвище. Також прошу пробачення за погану англійську. Мене звати Åge Næss-Ødegård. Можливо, місіс Маленька Естер казала Вам моє ім’я, але в цьому листі припускатиму, що не казала. Мені сімдесят чотири роки, я норвежець, живу в Тронгеймі — це місто в моїй рідній Норвегії. Якщо не розумієте, чому незнайомець посилає Вам старий авдіопристрій, — ось повна історія.

Мій батько заснував школу «Евр Ф’єлльберґ» у 1932 році, бо його брат Мартін народився з глухотою, а в ті часи підходи були примітивні. Я народився в 1959-му і навчився вільно писати (звісно, норвезькою) до десяти років. Моя мама керувала офісом «Евр Ф’єлльберґ», а дядько Мартін був завгоспом, тож, зрозуміло, наша школа та її учні були життям нашої сім’ї. Я закінчив університет Осло в 1975-му, отримав диплом з педагогіки і повернувся в Тронгейм, аби викладати в «Евр Ф’єлльберґ». Тут я відкрив відділення музики і драматургії, бо мені ще подобається скрипка. Багато неглухих людей не знають, що глухі теж по-різному можуть насолоджуватись музикою, тому ми в нашій школі мали традицію співпрацювати з місцевим аматорським оркестром — робили весняні концерти для публіки, в якій були і глухі, і неглухі. Ми використовуємо співи, танці, описи та зображення. У 1984 році, коли сталась ця історія, я вибрав для нашого щорічного концерту «Лебедя Туонели» Яна Сібеліуса. Це дуже гарний твір. Можливо, знаєте?

Словом, у 1984-му над нашим обрієм повисла темна хмара (ви так кажете англійською?). Точніше — фінансове становище нашої школи було критичне. «Евр Ф’єлльберґ» — неприбуткова організація, але ми потребували великої субсидії з Осло, щоб виплачувати зарплати тощо. Не втомлюватиму Вас старою політикою, але центральний уряд на той час зрізав нашу субсидію, щоб наші учні мусили ходити в іншу школу, до якої дві години їхати машиною. Ми опротестували це рішення, але без фінансової незалежності чи політичних м’язів нашу дорогоцінну школу мали закрити після пів століття блискучої роботи. Для нашої родини це була трагедія.

Але одного червневого дня в 1984 році в мій офіс прийшла відвідувачка. Їй було десь п’ятдесят років. Вона мала коротке сиве волосся, чоловічий одяг і обличчя, на якому виднілось чимало історій. Вона вибачилася, що потурбувала, ламаною норвезькою, тоді запитала, чи можемо ми говорити англійською. Я сказав, що так. Вона сказала, що її звати Маленька Естер. Маленька Естер нещодавно відвідала концерт наших учнів, і він їй дуже сподобався. Також вона чула про наше скрутне фінансове становище і, якщо можливо, хоче допомогти. Я сказав: «Якщо маєте чарівну паличку — будь ласка, слухаю». Маленька Естер поклала мені на стіл дерев’яну коробку. Це та сама, яку посилаю Вам. Усередині був портативний плеєр і одна касета. Тоді Маленька Естер пояснила мені суть угоди. Якщо я притримаю ці речі в себе кілька років, а тоді надішлю їх її другові на ім’я «Марінус» на адресу в Нью-Йорку, вона скаже своїм юристам в Осло зробити для нашої школи велику пожертву.

Чи погоджуватись мені? Маленька Естер читала мої думки. Вона сказала: «Ні, я не наркобаронеса, не терористка, не шпигунка. Я просто ексцентрична філантропка з Західної Австралії. Касета — це послання до дружньої душі, котрій буде треба його почути, коли прийде час». Коли я пишу цей лист сьогодні, то вже й не знаю, чому їй повірив, але іноді просто зустрічаєш людей, яким віриться. Це інстинкт. Я повірив Маленькій Естер. Її юристи з Осло були поважною консервативною фірмою, тож, можливо, це вплинуло на моє рішення. Я запитав, чому б їй просто не заплатити юристам з Осло, щоб вони надіслали цю коробку певного дня в майбутньому? Маленька Естер відповіла: «Юристи приходять і йдуть. Навіть найнадійніші з них — видимі, і вони всі працюють за гроші. А ви — чесний чоловік, котрий живе в тихенькому закутку світу, і ви житимете довго». Потім вона написала запропоновану пожертву. Впевнений, що моє лице побіліло, як привид, коли я побачив число на тому папірці! Це забезпечило б нашу школу принаймні на п’ять років. Маленька Естер сказала: «Передайте своїй наглядовій раді, що гроші надійшли від заможного анонімного донора, котрий вірить у роботу, яку ви провадите в школі “Евр Ф’єлльберґ”. Це правда». Ця коробка й угода, наскільки я зрозумів, мали бути нашою маленькою таємницею.

Ми потиснули руки. Звісно, моїм останнім питанням було: «Коли ж надіслати цю коробку “Марінусу” на Мангеттен?» Маленька Естер дістала з коробки невелику порцелянову статуетку Сібеліуса, поставила її на високу полицю і сказала мені таке: у день, коли Сібеліус розіб’ється на багато шматочків, я й маю надіслати коробку. Я подумав, що не зрозумів її англійську, тож детально перепитав. Якщо статуетка розіб’ється наступного тижня, я маю надіслати коробку наступного тижня. Якщо це станеться 2020 року, я мушу надіслати її 2020 року. Якщо я помру, перш ніж статуетка розіб’ється, то коробку я так і не відправлю. Так, така угода, сказала Маленька Естер. «Я ж казала, що я ексцентрична», — сказала вона. Ми попрощались, і, правду кажучи, коли вона пішла, я замислився, чи вона мені не наснилась. Але наступного дня мені зателефонував юрист із Осло, попросив наш рахунок і переказав на нього суму, яку обіцяла Маленька Естер, до останньої крони. «Евр Ф’єлльберґ» порятували. Через три чи чотири роки ідеї уряду сильно змінились, і в нашу школу зробили велику інвестицію, але я не маю сумнівів: місіс Маленька Естер порятувала нас у найгірший час. У 2004-му я став директором, а кілька років тому пішов на пенсію, але я й досі опікун і навіть сьогодні користуюся своїм старим офісом як кабінетом. Усі ці роки Ян Сібеліус пильнував мій кабінет як людина, що знає таємницю.

Про фінал, я думаю, Ви здогадалися. Вчора був перший теплий день весни. Як і більшість людей у Норвегії, я відчинив вікно, аби пустити в офіс свіже повітря. Учні грали на тенісних кортах під вікном. Я вийшов з кабінету, щоб зробити собі ранкову каву. Почув шум. Коли повернувся, Ян Сібеліус уже лежав на підлозі. Його груди і голова роздробились на багато шматочків. Поруч лежав тенісний м’яч. Шанси були 10 000 до 1, але час настав. Тож надсилаю коробку, як і обіцяв, разом із цією дивною історією. Сподіваюся, повідомлення на касеті по цих сорока роках іще чутне, хоч сам я ніколи її не слухав. Якщо місіс Естер досі топче ряст (хоча тоді їй має бути більше ста років), передавайте їй подяку і найкращі побажання від чесного чоловіка в тихенькому закутку світу, котрий і справді прожив довге життя.

Щиро,

Åge Næss-Ødegård

Моє серце мчить з усіх сил, а фінішу не видно. Розіграш? Я дістаю свій слейт і шираблю «Øvre Fjellberg Skole for Døve»: ось вона. Фальшивий сайт? Можливо, але статуетка Сібеліуса, норвезькі закапелки — це сильно схоже на Маленьку Естер. Якщо вона планувала цей маркер у червні 1984 року, значить, реагувала на проблиски Писання. Якщо Перша Місія була записана, то, можливо — можливо, — це була не настільки нищівна поразка, як ми гадали останній сорок один рік. А все ж, як смерті Сі Ло, Голокая і Маленької Естер можуть бути частиною більшого плану? На щастя, в мене в шухляді є кілька пальчикових батарейок, — вони теж майже відійшли в небуття, — тож я вставляю їх у плеєр. У них ще щось лишилося? Я вставляю навушники, вагаюся і натискаю «грати». Шпиндельки обертаються. Минає кілька секунд мовчазної шапки, тоді магнітне шипіння, тоді клацання — початок запису. Я чую далекий мотоцикл і знайомий голос, від тембру й деренчання якого в мене перехоплює подих, а серце починає боліти за давно втраченою подругою.

«Марінусе, це Естер. Зараз… 7 червня 1984 року. Перед нашим збором у Ґрейвсенді я вирішила з’їздити у Тронгейм. Миле містечко. Не дуже бурхливе. Дуже біле — таксист щойно запитав, з якої частини Африки я приїхала».

Чую тихенький тріск: вона підкурює цигарку.

«Так, Марінусе, слухай, я побачила кілька проблисків Писання, про нашу Першу Місію. Фрагментарно і незрозуміло, ясна річ, але я бачу вогонь… втечу… і смерть. Смерть у присмерку і смерть у сонячній кімнаті. Якщо Писання точне, то я виживу — в певному сенсі, — але мені знадобиться укриття. Знадобиться притулок. Він має бути захований і замкнений — щоб, коли Анахорети прийдуть мене шукати, а Константін прийде, вони його пропустили. Це означає, що ти знову повинен будеш мене видобути. Мені треба передати тобі ключ».

Чую скляний гуркіт і здогадуюсь, що Естер пересунула попільничку столом.

«Писання показало мені могили поміж дерев і ось цю назву: Блайтвуд. Знайди його і їдь туди, як тільки зможеш. Там ти зустрінеш когось знайомого. Ця особа дала мені притулок. Замків багато, але я вже дала тобі знак, до якого замка підійде ключ. Знайди цей замок, Марінусе. Відімкни його. Воскреси мене з мертвих».

Чую приглушений дзенькіт фургончика з морозивом посеред того норвезького літа.

«Коли ти почуєш касету, це буде першою ластівкою. Дуже скоро ворог зробить пропозицію. Заховай цей знак. Заховай цю скриньку. Він уже близько від тебе. Писання не каже, чи можеш ти йому довіряти. Його пропозиція засіє зерно Другої Місії. Тепер усе піде швидко. За сім днів Війна закінчиться, так чи інакше. Якщо все піде добре, ми зустрінемося до того. А наразі — бувай».

Клац.

Запис закінчується, плівка сичить, я натискаю на стоп. Мене обсідають здогади, напівздогади і питання. Ми з друзями завжди вважали, що душа Естер не витримала ушкоджень після вбивства Йозефа Рімза і редагування спогадів Голлі Сайкс. Як ще було пояснити відсутність зв’язку з Естер з 1984 року? Проте ця касета дає різку альтернативу. Можливо, після Першої Місії душа Естер розсоталася критично, проте не зовсім фатально. Тоді вона знайшла притулок глибоко всередині господаря, який про це не підозрював, і заховалася так, що жоден мисливець Зникомого Шляху, гнаний Протиписанням, не зміг знайти і вбити її. І тепер, коли вона дала мені ключі та знаки, я можу знайти і вивільнити її зцілену душу з притулку через сорок один рік. Ця надія така квола, що її може здути вітром. Свідомість розсипається навіть по кількох годинах у чужому паралаксі спогадів. А після стількох років безтілесності — чи зможе душа Естер бодай пригадати власне ім’я?

Я дивлюсь на відображення Айріс Фенбі в обрамлених вікном кляйнбурзьких лісах. Повні губи, плескатий ніс, коротке кучеряве чорне волосся, трошки посріблене зрілим віком. Ці ліси — залишки пралісу, що вкривав Онтаріо більшу частину голоцену. Війна дерев проти переподілів, агролісомеліорації, шестисмугових магістралей та майданчиків для гольфу вже загалом програна. Чи може Маленька Естер досі бути жива? Не знаю. Просто не знаю. Естер мала владу над Проймою, то чому б не шукати притулку в Горолога? Мабуть, це було б надто очевидно. А як щодо останньої частини її повідомлення? «Дуже скоро ворог зробить пропозицію»? «Він уже близько від тебе»? У захищеному куленепробивному домі в заможному заміському закутку на північно-західних околицях Торонто зараз північ, сорок один рік у майбутнє від того дня, коли Естер промовила слова, збережені на магнітній стрічці. Навіть як на Горологиню-ясновидицю — марна надія, що вона могла точно передбачити…

На столику для лампи деренчить мій пристрій. Перш ніж я відповідаю, інстинкт змушує мене заховати посилку з Норвегії за якимись книжками. Пристрій не може визначити абонента. Вже пізно. Відповідати?

— Так?

— Марінусе, — каже чоловічий голос. — Це Елайджа Д’Арнок.

Цей контакт мене шокує, хоча після дзвінка від Г’юґо Лемба у Ванкувері не мав би.

— Це… неабиякий сюрприз.

Мертва тиша.

— Уявляю. Я почувався б так само.

— «Уявляю»? «Почувався»? Ти собі лестиш.

— Ага. — Д’Арнок звучить замислено. — Мабуть, так.

Я пригинцем вимикаю лампу з розетки, щоби ззовні мене не було видно.

— Д’Арноку, не хочу здатися грубим, але можемо пропустити фрагмент, де ти зловтішаєшся щодо Оскара Ґомеса, щоб я міг просто повісити слухавку? Вже пізно, і, ти знаєш, у мене був довгий день.

Стурбована, грузька тиша.

— Я хочу це припинити.

— Що припинити? Розмову? Я не проти. Бувай…

— Ні, Марінусе… хочу дезертирувати.

Я шукаю помилку в останньому реченні.

Д’Арнок повторює, ніби ображена дитина:

— Хочу дезертирувати.

— І зараз я кажу: «Справді?», — а ти кажеш: «Помрій». Коли я востаннє ходив до школи, це десь так працювало.

— Я не зможу… не зможу витримати ще одну декантацію. Я хочу дезертирувати.

Голос Анахорета, позбавлений звичної пихи, дивує навіть більше за його слова. Але я й досі за світловий рік від того, щоб на це клюнути.

— Ну, Д’Арноку, — кажу я, — тепер, коли ти au fait з мистецтвом почуттів та уяви, спробуй ось що: якби ти був на моєму кінці дроту, як би ти відреагував на це покаянне шоу від високопоставленого Анахорета?

— Чорт, та ясно що я був би скептичний. Я б запитав: «Чому зараз?»

— Яка чудова стартова точка. Чому зараз?

— Не зараз. Воно… нудота наростала вже останні… двадцять років. Але я більше не можу її ігнорувати. Я… Я… Слухай, торік Рівас-Ґодой, Десятий Анахорет, видобув п’ятирічну дитину з Параїзополіса, фавели в Сан-Паулу. Енцо, так його звали. В Енцо не було батька, його цькували, в нього не було друзів, його очна чакра була широко розплющена, а Рівас-Ґодой став його старшим братом… Видобуття як по нотах. Я перевірив вхід — Енцо був чистий, ані сліду Горології. Тож я його схвалив, і я був у Церкві на Дні Переродження, коли Рівас-Ґодой привів Енцо…

Я вже п’ять разів прикусив язик, щоб не перебити розповідь чимось ядучим.

— …на зустріч із Санта-Клаусом. — У голосі Д’Арнока чути гримасу.

— Білим чоловіком. Літнього віку. Вигаданим.

— Так. З Енцо насміхалися, бо він говорив, що Санта може бути справжнім. Отож Рівас-Ґодой сказав Енцо, що забере його в Лапландію. Так Шлях Каміння став дорогою до Північного полюса, Церква була трапезною Санти, а вид на Присмерк — це була… Лапландія. Енцо ніколи не покидав свою фавелу, тож… — Д’Арнок зітхає крізь зціплені зуби, — звідки йому було знати. Рівас-Ґодой сказав, що я ветеринар — на випадок, якщо оленю стане погано. Енцо сказав: «Ого». А тоді Рівас-Ґодой сказав Енцо: «Піди поглянь на тата Санти, Енцо, він на картині. Це чарівна картина, вона вміє говорити — йди привітайся». Думаю, остання хвилина Енцо була найщасливіша в його житті. Але пізніше, на Дні Переродження Сонцестояння, коли ми пили Чорне Вино, коли Рівас-Ґодой реготав із цього тупого бразильського пацана… Я ледве зміг вихилити свою склянку.

— Але, звісно, таки зміг.

— Я високопоставлений Анахорет! Який у мене був вибір?

— Вийти з Пройми на півдорозі до Маріанської западини, наприклад. Ти б зцілив своє почуття провини, згодився тамтешній аквафавні і не змушував би мене зараз слухати свої надзвичайно щирі крокодилячі сльози.

Шепіт Елайджі Д’Арнока зламаний.

— Декантування треба припинити.

— Енцо з Сан-Паулу, мабуть, був справді милий. Але тобі варто б знати, що я не в курсі, наскільки безпечний цей пристрій…

— Я наш головний хакер, ніхто нас не почує. Річ не тільки в Енцо. І не в Оскарі Ґомесі сьогодні. Річ у всіх них. Ще з того дня, коли Пфеннінґер розповів мені про Сліпого Катара, про те, що він спорудив і що воно робить, я був частиною… Слухай, якщо хочеш, аби я сказав «зла», то скажу. Звісно, я зробив собі щеплення від розуміння. Проковтнув усі брехні. Перетравив усе це лайно про «що таке чотири на рік проти восьми мільярдів?» Але мене вже канудить. Від видобування, від догляду, від убивства, від анімациду. Канудить від зла. Горологія має рацію. Ви завжди мали рацію.

— А що буде, коли твоя хлоп’яча гарненькість виблякне, Д’Арноку?

— Тоді я знову буду живий, а не… те, що я зараз.

Щось тріщить на ґанку.

Мене підставили? Визираю: це єнот.

— Ти поділився своїми новими поглядами з містером Пфеннінґером?

— Марінусе, якщо ти збираєшся просто сидіти і брати мене на глум, то це я покладу слухавку. У Кодексі Зникомого Шляху дезертирство — страшний злочин. А от чим тобі варто скористатися: єдина моя надія вціліти — це допомогти вам знищити вашого ворога, перш ніж вони мене вб’ють.

До біса Елайджу Д’Арнока, але я мушу запитати:

— І як саме ти пропонуєш нам знищити ворога?

— Психоруйнацією Присмеркової Церкви.

— Ми пробували. Ти мав би знати, як це закінчилось.

Хоч я вже й не знаю, чи сам це знаю — після сьогоднішньої скриньки з Норвегії.

— Поразкою для Горології, так, але під час Першого Вторгнення ви не знали, з чим маєте справу. Правда ж?

— І ти зцілиш нас від незнання?

Д’Арнок западає в тривалу, тривалу мовчанку.

— Так.

Я б дав п’ять відсотків, що бажання Елайджі Д’Арнока дезертирувати — щире, але Маленька Естер це передбачила, і якщо я не помилився, то вона хоче, аби я ставився до Д’Арнока як до союзника чи принаймні аби він думав, що я йому вірю.

— Уважно слухаю.

— Ні. Треба зустрітися особисто, Марінусе.

Тепер один відсоток. Він запропонує зустріч у якомусь капкані, а щойно я зайду — він зімкнеться.

— Де, наприклад?

Єнот повертається до мене своєю маскою Зорро.

— Лиш не пускайся на мене з Глибоким Джерелом, але я говорю з-за керма твоєї машини. В мене вже яйця відмерзають. Можеш розпалити вогонь, будь ласка?

3 квiтня

Повітря на вокзалі Покіпсі морозяніше, ніж на Ґранд-Сентралі, але сонце вже вийшло і топить рештки вічного, як зима, снігу на платформі. Разом з когортою студентів, котрі обговорюють лижні поїздки до Європи, інтернатури в Ґуґґенхаймі та вірусні зоонози, я проходжу пішохідним місточком, проминаю турнікети, церквоподібну почекальню, зведену в 1920-х, і виходжу на хідник, на якому біля гібридного «шевроле» чекає жінка, на кілька років старша за мене; на ній чорна тілогрійка, а в руках табличка «ДР. А. ФЕНБІ». Її пінисте волосся пофарбоване в каштаново-рудий колір, але сивина вже пробивається, а бірюзова оправа окулярів лише підкреслює хворобливу блідість. Хтось неґречний міг би порівняти її обличчя з вечіркою, на яку ніхто не прийшов.

— Доброго ранку, — кажу я їй. — Я докторка Фенбі.

Водійка напружується.

— Ви докторка Фенбі? Ви?

Звідки це здивування? Бо я чорна жінка? У кампусі в 2020-х?

— Та-ак… Сподіваюся, з цим немає проблем?

— Ні. Ні, ні. Сідайте. Це весь ваш багаж?

— Я ж лише на день.

Досі розгублений, я залажу в «шевроле». Вона сідає за кермо і пристібає ремінь безпеки.

— Сьогодні ви в кампус Блайтвуда, докторко Фенбі? — її голос поплямований бронхіальними проблемами.

— Саме так. — Я що, неправильно зрозумів її реакцію щойно? — Висадіть мене біля президентського дому, якщо знаєте, де він.

— Без проблем. Я підвозила туди містера Стайна добру сотню разів. Ви сьогодні до президента?

— Ні. В мене зустріч… з іншою особою.

— Ясно. — На її водійському бейджику написано «Венді Генґер». — Тоді вперед. «Шевроле»: старт.

Машина самозаводиться, індикатор блимає, і ми рушаємо. Венді Генґер на фото з її бейджика має трохи знервований вигляд. Можливо, життя ніколи не давало їй змоги розслабитись. Можливо, вона просто замкнена в чотирнадцятигодинних змінах. Можливо, просто випила забагато кави.

Ми проминаємо паркінги, шиномонтажі, «Волмарт», школу і плінтусовий цех. Моя водійка з мовчазних, що мені чудово підходить. Подумки я відлітаю назад, на вчорашню зустріч у галереї в 119А. Уналак, місцева, приїхала переді мною; Ошіма прилетів з Аргентини; Аркадій, котрому стало легше подорожувати, відколи йому виповнилось вісімнадцять, прибув із Берліна; Рого з Афін; Л’Окна з Бермудів. Ми вже багато років не збиралися в одному місці. Садакат здійснив Акт Призупинки, і ми почали. П’ятеро моїх колег слухали, як я викладав факти про візит Елайджі Д’Арнока в мій дім у Кляйнбурзі два вечори тому, про його бажання дезертирувати і запропоновану Другу Місію. Звісно, всі вони були налаштовані скептично.

— Так скоро? — запитав Рого, дивлячись крізь паполому переплетених пальців, таких само худих, темних і кощавих, як і весь він. Рого, гладко виголений, з єгипетським тілом, здається, створений, аби прослизати крізь вузькі щілинки, в які більше ніхто й не подумав би пхатися. Він молодий як на Горолога, тільки на п’ятому переродженні, але під началом Ошіми вже стає солідним дуелянтом. — Перша Місія зайняла п’ять років планування і закінчилась катастрофою. Запланувати Другу Місію за кілька днів — це… — Рого наморщує носа і хитає головою.

— Як послухати Д’Арнока, все дуже просто, — зазначила Уналак. Її перше життя інуїткою в Північній Алясці залишило на душі незмивний відбиток, але сучасне тіло, років тридцяти з чимось — чистокровна бостонська ірландка, рудоволоса й поцяткована стількома веснянками, що її справжня етнічна належність стає геть неочевидною. — Аж надто просто.

— Думаю, ми всі погодимось, — сказав Ошіма. Ошіма — один із найстаріших Горологів, як душею, котра походить ще з Японії тринадцятого століття, так і тілом, яке походить ще з Кенії 1940-х. Він одягається так, аби підкреслити типаж, який Рого називає «безробітним джазовим барабанщиком» — старе пальто, потріпаний берет. Але на психодуелі Ошіма небезпечніший за будь-кого з нас. — На пропозиції Д’Арнока прямо написане слово «пастка». Яскравими неоновими буквами.

— Але Д’Арнок дозволив Марінусу просканувати себе, — зазначає Аркадій. У разючому контрасті до східноазійської самості, Аркадієва душа зараз займає ширококосте, довгов’язе, біляве й поцятковане прищами угорське чоловіче тіло, в котрого ще до кінця не минула підліткова мутація голосу. — А відраза до себе, туга через бразильського хлопчика, — перепитує Аркадій, — ти точно знайшов їх в його теперішніх доконаних спогадах? І впевнений, що ці почуття щирі?

— Так, — відповів я, — хоча спогади могли бути імплантовані. Анахорети не могли не знати, що ми не повіримо на слово жодному дезертиру, не просканувавши його кадр за кадром. Цілком можливо, що Д’Арнок зголосився навернутися проти Зникомого Шляху і Пфеннінґер сам вселив йому спогади, щоб Д’Арнок щиро повірив у власне підставне дезертирство…

— А все для того, щоб залишити ще одну боївку в Церкві, — погодився Ошіма, — де Пфеннінґер відредагує штучне каяття Д’Арнока і психознищить Горологів, яких вийде туди заманити. Мушу визнати, це розумно. Звучить як задум Константін.

— Я голосую проти. — Л’Окна зараз мешкає в блідому, лисуватому і пухкому чоловікові з Ольстера, років тридцяти п’яти. Л’Окна — наймолодший з Горологів; Сі Ло знайшов його у комуні в Нью-Мексико ще в 1960-х, під час його першого переродження. Хоча психовольтаж Л’Окни ще обмежений, він став основним архітектором Глибокої Мережі, або Нідернету, і за десятками його псевд безрезультатно ганяються всі великі безпекові агентства Землі. — Один хибний крок — і Горологія зникне. Та й по всьому.

— Але хіба ворог не йде так само на величезний ризик? — запитала Уналак. — Налаштовуючи одного зі своїх намогутніших психозотериків проти Анахоретів і Сліпого Катара?

— Так, — погодився Ошіма, — але вони знають, що роблять. Їм потрібно запропонувати нам блискучу нагороду і соковиту наживку. Але скажи нам, Марінусе: що ти думаєш про цю неочікувану увертюру?

— Думаю, що це засідка, але нам однаково слід її прийняти, а тим часом, між зараз і Другою Місією, розробити спосіб влаштувати засідку засідці. Ми ніколи не виграємо Війну силою. Щороку рятуємо кількох, але гляньте на Оскара Ґомеса, котрого викрали з ізольованої камери у відділі, який очолював мій власний студент. Соцмережі засвічують активні чакри, перш ніж ми встигаємо зробити їм інокуляцію. Горологію витискають на марґінеси. Нас просто недостатньо. Наші мережі розвалюються.

Аркадій порушив понуру тишу:

— Якщо ти так думаєш — ворог теж мусить так думати. Чому б це Пфеннінґер ризикував і давав нам доступ до Сліпого Катара, якщо може поставити нас у смертельний пат?

— Через його фатальну ваду: марнославство. Пфеннінґер хоче знищити Горологію однією великою кривавою розправою, тож пропонує нам, його відчайдушним ворогам, свою пастку. Але ця пастка дарує нам невеличкий запас часу всередині самої Церкви. Другого шансу не буде.

— І що ж ми маємо зробити за цей невеличкий запас часу, — заперечив Л’Окна, — крім як покласти душу і тіло на заклання?

— Цього, — зізнався я, — не знаю. Але я чув вісточку від декого, хто може знати. Я не наважувався сказати про це за межами 119А, але зараз, коли ми всі тут, послухайте свою стару подругу…

Я дістав древній плеєр і вставив касету.

Пальці Венді Генґер барабанять по кермі, поки чотири смуги трафіку перетинають перехрестя. На пальці немає обручки. Вмикається зелене світло, але вона його не помічає, аж доки машина позаду нас не починає сигналити. Вона виринає з себе, зависає, бурчить: «Ой боже. “Шевроле”, старт!» Ми рушаємо повз великий «Home Depot», і невдовзі Покіпсі залишається позаду. Я питаю:

— Скільки ще до Блайтвуда?

— Тридцять-сорок хвилин.

Венді Генґер кладе в рот нікотинову жуйку, і її грудинно-ключично-соскоподібний м’яз напружується з кожним порухом щелеп. Дорога вихляє поміж дерев і попід деревами. Пуп’янки готові розпукуватись. Знак стверджує: «РЕД ГУК 7 МИЛЬ». Обганяємо кількох велосипедистів, і Венді Генґер збирається з духом:

— Докторко Фенбі, можна… дещо запитати?

— Питайте.

— Може здатися, що я з дуба впала.

— Вам пощастило, міс Генґер. Я психіатриня.

— Щось говорить вам ім’я Марінус?

Цього я не чекав. Ми не приховуємо своїх істинних імен, але й не рекламуємо їх.

— Чому ви питаєте?

Дихання Венді Генґер уривчасте.

— Не знаю, звідки я його знаю, але знаю. Слухайте, я… я… мені шкода, але мушу пригальмувати.

За наступним поворотом з’являється старенька придорожня зупинка з лавочкою і панорамою лісистих схилів Пригудзоння. Венді Генґер повертається до мене. Вона пітніє; очі розширені. Освіжувач повітря у формі дельфіна хилитається все меншими дужками.

— Ви знаєте Марінуса — чи ви і є Марінус?

Повз нас проїжджають велосипедисти, яких ми допіру обігнали.

— У певних колах я відома під цим ім’ям, — кажу.

Її лице тремтить. На ньому шрами від дитячого акне.

— Всратись і не встати. — Вона хитає головою. — Ви ще навіть не мали б народитися. Боже, мені реально треба закурити.

— Не зганяйте стрес на власних бронхах, міс Генґер. Краще гумка. Так. А тепер я заслужила почути пояснення.

— Це не… — вона похмурніє, — не якийсь жарт?

— Було б добре, бо тоді я б знала, що відбувається.

На обличчя Венді Генґер виповзають підозра, тривога і недовіра, але очевидного переможця серед цих трьох немає.

— Добре, докторко, ось моя історія. Коли я була молодша і жила в Мілвокі, я злетіла з рейок. Проблеми в сім’ї, розлучення… зловживання речовинами. Моя зведена сестра викинула мене з дому, а під кінець матусі вже відводили своїх дітей від мене. Я була… — Вона здригається. У старих спогадів досі гострі жала.

— Залежною, — спокійно кажу я, — тобто зараз ви — вціліла.

Венді Генґер кілька разів прожовує свою гумку.

— Мабуть. Але от новорічна ніч 1983-го, всюди гарні святкові вогні — боже, тоді я ще була далеко не вціліла. Я тоді пробила дно — вломилася в дім зведеної сестри, знайшла її снодійне, випила цілу ту чортову банку і запила пінтою «Джим Біма». По телику показували той фільм, «Пекло в піднебессі», і я… попливла. Ви його бачили?

Перш ніж я встигаю відповісти, повз нас пролітає спорткар, і Венді Генґер здригається.

— Я прокинулася в лікарні, з трубками в животі і горлі. Сусід сестри побачив увімкнений телик, прийшов і знайшов мене. Зразу ж викликав швидку. Люди думають, що снодійні таблетки безболісні, але це неправда. Я й не уявляла, що живіт може так боліти. Я спала, прокидалася, знову спала. Тоді прокинулася в геріатричному крилі, від чого мене геть попаяло, бо я подумала, що постаріла, — Венді Генґер гірко сміється. — І була в комі сорок років, і зараз уже геть древня. Але там була одна жінка, сиділа біля мого ліжка. Я не знала, звідки вона — з персоналу, з пацієнтів чи з волонтерів, але вона тримала мене за руку і спитала: «Міс Генґер, чому ви тут?» Я й зараз її чую. «Чому ти тут, Венді?» Вона говорила якось смішно, ніби з акцентом, але… не знаю з яким. Вона не була чорна, але й не зовсім біла. Вона була… була ніби… хрипкоголосий янгол, котрий не буде тебе звинувачувати, не буде судити за те, що ти зробила в житті чи що життя зробило з тобою. І я… Я почула, як розповідаю їй речі, яких… — Венді Генґер дивиться на свої долоні, — ніколи нікому не розповідала. І зненацька стало вже за північ. Жінка всміхнулась до мене і сказала: «Найгірше позаду. З Новим роком». І… Чорт, я просто розридалась. Не знаю чому.

— Вона назвала своє ім’я?

В очах Венді — виклик.

— Венді, її звали Маленька Естер?

Венді Генґер глибоко вдихає:

— Вона сказала, що ви це будете знати. Сказала, що будете знати. Але в 1984-му ви могли бути хіба маленькою дівчинкою. Що відбувається? Як… Боже.

— Маленька Естер передала повідомлення для мене?

— Так. Так, докторко. Вона попросила мене, бездомну наркоманку-самогубицю, яку вона знала дві чи три години, передати повідомлення її колезі на ім’я Марінус. Я… я… я… Я запитала: «Марінус — це християнське ім’я, прізвище чи псевдо?» А Маленька Естер на те: «Марінус — це Марінус», — і сказала передати вам… передати вам…

— Слухаю, Венді. Продовжуйте.

— «Три в День Зірки Риги».

Світ приглушений.

— Три в День Зірки Риги?

— Ні слова більше, ні слова менше. — Вона вивчає мене.

Зірка Риги. Я знаю, що знав цю фразу, тож пірнаю в пошуках спогадів, але цей спогад прослизає крізь пальці. Ні. Я мушу бути терплячим.

— Слово «Рига» мені нічого не сказало, — Венді Генґер жує, мабуть, уже геть ніяку гумку, — в тому лікарняному ліжку в Мілвокі, тож я запитала її, як правильно пишеться: Р-И-Г-А. Тоді я спитала, де знайти цього Марінуса, щоб передати повідомлення. Естер сказала — ні, ще не час. Я запитала, коли буде час. А вона сказала, — Венді Генґер глитає, її сонна артерія швидко пульсує, — «В день, коли ти станеш бабусею».

Класична Маленька Естер.

— Мої вітання, — кажу я Венді Генґер. — Внучка чи внук?

Чомусь це її ще більше стривожило замість заспокоїти.

— Дівчинка. Моя невістка народила сьогодні вдосвіта в Санта-Фе. Їй ще два тижні до строку, але сьогодні, зразу після півночі, народилась Рейнбоу Генґер. Вона з гіпі. Але слухайте, ви ж маєте… Тобто я думала, що в Естер була якась епізодична деменція чи… Боже. Яка психічно здорова людина вирішить попросити про настільки тупу послугу взагалі будь-кого, не кажучи про наркоманку, яка щойно ковтнула сотню таблеток снодійного? Я її запитала. Естер сказала, що наркоманка в мені померла, а справжня я вижила. Віднині в мене все буде добре — так і сказала. Сказала, що це повідомлення про «Ригу» і дата, коли його треба буде передати, вже записані перманентним маркером і що потрібного дня через багато років Марінус сам мене знайде, але ваше ім’я буде інше, і… — Венді Генґер шморгає носом, з очей котяться сльози. — Чому я плачу?

Я простягаю їй упаковку серветок.

— Вона досі жива? — питає Венді. — Вона ж має бути вже… старезна.

— Жінка, яку ви зустріли, вже відійшла.

Новоспечена бабуся киває без жодного подиву.

— Шкода. Я б хотіла їй подякувати. Я їй дуже завдячую.

— Чим?

Венді Генґер дивиться здивовано, але вирішує розповісти.

— Невдовзі по тому я заснула і до ранку вже не прокидалась. Естер тим часом пішла. Медсестра принесла мені сніданок і сказала, що трошки пізніше мене переведуть в окрему палату. Я сказала, що це, мабуть, помилка, бо в мене навіть немає страхування, але медсестра відповіла: «Ваша бабуся все оплатила, любонько», — а я сказала: «Яка бабуся?» Медсестра всміхнулась, ніби в мене був струс мозку, і сказала: «Пані Естер, правильно?» А тоді, пізніше, коли я вже була в приватній палаті, медсестра принесла… ніби чорну теку для документів. Всередині була картка «Банку Америки» з моїм ім’ям, ключ і якісь документи. Виявилося, — Венді Генґер емоційно зітхає, — що то документи на будинок у Покіпсі. На моє ім’я. Через два тижні мене виписали з лікарні в Мілвокі. Я поїхала до зведеної сестри, перепросила, що намагалася вбитися в неї на дивані, і сказала, що їду на схід — мовляв, спробую почати все спочатку там, де ніхто мене не знає. Думаю, сестру це втішило. Через дві автобусні поїздки я зайшла у свій будинок в Покіпсі… В будинок, який мені, очевидно, подарувала справжня хрещена фея. І от пролетіло сорок років, як не більше. Я досі тут живу, мій чоловік досі вірить, що це був подарунок від ексцентричної тітки. Я ніколи і нікому не розповідала правду. Але щоразу, як повертаю ключ у замку, я думаю про неї, думаю: «Три в День Зірки Риги», — а надто після того, як моя невістка завагітніла, гадала, чи не зустрінуся з Марінусом… Господи боже, я сьогодні зранку була така розбита! У день, коли стану бабусею. Чоловік сказав мені лишитися вдома, і я лишилась. Але Карлотта, яка зараз керує нашою службою таксі, девайснула сказати, що Джоді підвернула кісточку, а в дитини Зейнаб гарячка, і тому чи можу я, будь ласка, будь ласка, будь ласка, поїхати на вокзал і забрати докторку А. Фенбі? І, знаєте, немає жодних причин, чому б ви мали бути Марінусом, але коли я вас побачила, я… — вона хитає головою, — знала. Тому трохи перелякалась. Вибачте.

Плямисте світло тремтить.

— Забудьте. Все добре.

— Це повідомлення, про Ригу. Воно щось для вас означає?

Тут треба обережно.

— Частково. Потенційно.

Венді Генґер думає про кримінальні мережі, про ФБР, про «Код да Вінчі», але сором’язливо всміхається.

— Це геть, абсолютно не мого розуму справа, та? Знаєте, я почуваюсь… легше. — Вона тре очі зап’ястями, помічає розводи макіяжу і дивиться в дзеркало. — Я схожа на потвору з «Чорної лагуни»! Можна я трошки підправлюся?

— Вийду подихаю, не спішіть.

Я виходжу з машини і йду до лавки. Сідаю, дивлюся на статечний Гудзон, що пливе попід Кетскільськими горами, вилинаю, підпливаю назад до машини і влинаю у Венді Генґер. Спершу редагую все, що сталося, відколи вона зупинилась. Тоді проходжуся ниткою спогадів на сорок один рік, у лікарню в Мілвокі. Мені боляче редагувати спогади про Естер, але так буде краще. Звістунка забуде звістку, яку носила стільки часу, і все, що вона мені щойно розповіла. Будуть моменти, коли їй здаватиметься, що в її спогадах є лакуна, але в її думках швидко зринатиме Щуролов зі своєю сопілочкою, і нетренований розум, пританцьовуючи, піде за ним…

Венді Генґер висаджує мене на фігурно засадженому нарцисами кільці в кампусі Блайтвуда, просто біля повитого плющем президентського дому.

— Надзвичайно приємно було з вами познайомитись, Айріс.

— Велике дякую за екскурсію, Венді.

— Я люблю показувати ці краї людям, які їх оцінять, особливо у перший день справжньої весни.

— Слухайте, я знаю, що мій асистент розрахувався карткою, але, — простягаю їй двадцятидоларову купюру, — купіть собі чогось доброго і відсвяткуйте початок свого життя в ролі бабусі.

Вона вагається, але я втискаю папірець у її долоню.

— Це дуже щедро з вашого боку, Айріс. Куплю, і ми з чоловіком вип’ємо за ваше здоров’я. Вас точно не треба везти назад?

— Дякую, але моя подруга повертатиметься в Нью-Йорк своєю машиною.

— Тоді гарної вам зустрічі, чудового дня, і насолоджуйтесь сонечком. У прогнозі наступні кілька днів — хмарно з проясненнями.

Вона рушає, махаючи мені рукою, і ось вона зникла. Я чую субзвертання до себе гулким тоном Ошіми: «Шукаєш своє сестринство?»

Намагаюсь його помітити, але бачу лише студентів, які гуляють рівно підстриженими газонами з теками і сумками в руках. Четверо чоловіків переносять піаніно. «Ошімо, я щойно отримав знак від Маленької Естер».

Передні двері президентського дому відчиняються, і виходить Ошімина вутла постать, засунувши руки глибоко в кишені злодіяцької толстовки. «Що за знак?»

«Мнемошифрований ключ, — субвідповідаю я, рухаючись до будинку. Вологі котики опушують вербове віття. — Я ще його не розв’язав, але розв’яжу. Є хтось на цвинтарі?» Я розстібую пальто.

«Самі лише білочки бігали, — Ошіма відкидає каптур і підставляє своє біловусе сімдесятирічне кенійське обличчя променям сонця, — до чверть години тому. Іди доріжкою ліворуч від того місця, де я стою».

Я проходжу кілька ярдів. «Хтось знайомий?»

«Іди й подивись. На ній ямайська бандана».

Я йду доріжкою. «Що таке ямайська бандана?»

Ошіма зачиняє за собою двері й рушає в протилежному напрямку.

«Гукай, якщо буду потрібен».

Під ногами шурхотить старе листя, натомість над головою новенькі листки, ще згорнуті, просотуються з набубнявілих бруньок, а весь гайок блютузований пташиними піснями. Біля узніжжя стовбура завбільшки як бронтозаврова нога знаходжу надгробок. Ось ще один і ще — цей повитий плющем. Отже, кладовище Блайтвудського кампуса — не регламентована квадратно-гніздова сітка, а гай, поміж якого в землі втоплені могили, що живлять коріння сосон, кедрів, тисів та кленів. Проблиск Естер був точний: могили поміж дерев. За густим падубом натикаюсь на Голлі Сайкс і думаю: «Хто ж іще?» Я не бачив її ще з часів свого останнього візиту в Рай чотири роки тому. Її рак досі в ремісії, але зараз вона ще кощавіша, сама шкіра і кості. Її бандана — червоно-зелено-жовта, кольорів ямайського прапора. Я шоркаю ногами, аби вона почула, що хтось наближається, і Голлі вдягає окуляри, що приховують більшу частину лиця.

— Доброго ранку, — вітаюсь я.

— Доброго ранку, — нейтрально відлунює вона.

— Вибачте, що турбую, я шукала Кріспіна Герші.

— Ось тут. — Голлі вказує на білу мармурову плиту.

КРІСПІН ГЕРШІ

ПИСЬМЕННИК

1966–2020

— Лапідарно, — зазначаю я. — Без кліше.

— Так, він не був фанатом квітчастої прози.

— А більш мирного, більш емерсонівського місця спочинку, — кажу я, — годі собі уявити. Його твори урбаністичні, мислення урбаністичне, але душа пасторальна. Навіває аналогії з Тревором Горішнім із «Відлуння має померти», котрий знаходить спокій лише в лесбійській комуні на острові Мак.

Голлі оглядає мене крізь свої темні лінзи: востаннє вона бачила мене крізь паволоку ліків, тож навряд чи пригадає, але я до всього готова.

— Ви були Кріспіновою колегою тут, у коледжі?

— Ні, ні, я працюю в іншій галузі. Але я його фанатка. Донині перечитую «Засушені ембріони».

— Він завжди підозрював, що ця книжка його переживе.

— Здобути безсмертя простіше, ніж визначити для себе його умови та обмеження.

На розкошланий грибами пеньок біля могили Герші пурхає блакитна сойка, спершу висвистує пронизливі трелі, тоді заходиться натьохкувати.

— У мене на батьківщині таких пташок не роблять, — каже Голлі.

— Блакитна сойка, — відповідаю я, — або ж Cyanocitta cristata. Алґонкіни називають її сідесо, а в якама вона зветься хвашхвай, проте вони жили біля Тихого океану, тож зараз я просто красуюся.

Голлі знімає окуляри.

— Ви лінгвістка?

— За означенням. Я психіатриня, приїхала сюди на зустріч. А ви?

— Приїхала провідати. — Голлі схиляється, піднімає з могили дубовий листок і кладе собі в торбинку. — Ну, була рада поговорити. Бажаю вам успішної зустрічі.

Блакитна сойка випурхує траєкторією поміж смугами яскравості і мохастого півмороку. Голлі рушає геть.

— Поки що вона йде непогано, але, боюсь, зараз буде складніше.

Моя дивна відповідь зупиняє Голлі на місці.

Я прокашлююсь.

— Міс Сайкс, нам треба поговорити.

Ролети опускаються, проступає вуличний ґрейвсендський акцент.

— Я не спілкуюся з медіа, не їжджу на фестивалі. — Вона задкує. — Я відійшла від цього всього. — Гілка сосни чіпляє її за голову, і Голлі знервовано пригинається. — Тому ні, ким би ви не були, можете…

— Цього разу я Айріс Фенбі, але ви знаєте мене як Марінуса.

Вона завмирає, замислюється, похмурніє — а тоді на її лиці з’являється відраза.

— Ой, заради Бога! Ю Леон Маріус помер у 1984 році, він був китаєць, а якщо хтось із ваших батьків китаєць — то я… Владімір Путін. Не змушуй мене поводитись невиховано. Це невиховано.

— Доктор Ю Леон Марінус був бездітним, Голлі, і його тіло померло в 1984 році. Але його душа, його «Я», котре звертається до вас зараз, і є Марінусом. Справді.

Бабка прилітає і відлітає, як зміна настрою. Голлі йде геть. Хтозна, скількох Марінусів вона зустрічала, від психічно хворих до шахраїв, і скільки з них гналися за шматочком її гонорару?

— Ви забули дві години 1 липня 1984 року, — гукаю я за нею, — між Рочестером і островом Шеппі. Я знаю, що тоді сталося.

Вона зупиняється.

— Я знаю, що тоді сталося! — Вона мимохіть повертається до мене, тепер насправді люта. — Я стóпила. Мене підібрала жінка і висадила біля мосту Шеппі. Будь ласка, дайте мені спокій.

— Вас підібрали Єн Фейрвезер і Гайді Кросс. Я знаю, що ви знаєте їхні імена, але не знаєте, що були в їхньому бунгало того ранку, коли їх убили.

— Та добре! Залий свою історію на галімапараноя.ком. Психи приділять тобі стільки уваги, скільки захочеш. — Десь із гучним харчанням оживає газонокосарка. — Ти перетравила «Радіолюдей», виблювала, змішала з власними психозами і створила окультне реаліті-шоу в головній ролі з собою. Як та прибацана, що застрелила Кріспіна. Я йду. Не йди за мною, або викличу копів.

Пташки шмигають і віть-віть-тьохкають у стьожках світла.

«Ну, непогано», — субкаже Ошіма Незримий та Іронічний.

Я сідаю на пеньок блакитної сойки.

«Це початок».

4 квiтня

— Моя улюблена страва в меню, присягаюся, люба. — Нестор ставить свою тарілку навпроти мене. — Люди приходять, сідають, бачать «вегетаріанська мусака» і думають: «Якщо в мусаці немає м’яса, то це не мусака», — тому замовляють стейк, підчеревину і ягнячі реберця. Вони не уявляють, що втрачають. Ану скуштуй. Мені цей рецепт лишила рідна матінка, хай їй там легенько гикнеться. Ото була жінка. Морські котики, ніндзя, мафіозі — проти грецької мами вони просто табун шмаркатих пісічок. Отам вона, в рамці над касою. — Він вказує на біловолосу матріархиню. — Вона створила це кафе. Винайшла мусаку без м’яса, коли сюди вторгся Муссоліні і постріляв усіх овець, кролів і собак. Мама мусила — як це кажуть? — імпровізувати. Маринувати баклажани в червоному вині. Тушкувати сочевицю, дуже повільно. Варити гриби в соєвому соусі — соєвий соус вона додала вже після переїзду в Нью-Йорк. М’ясніше за м’ясо. Масло в бешамелі, кукурудзяне борошно, трішки вершків. Не шкодувати паприки. У цьому секрет. Bon appétit, люба, і, — він передає мені дзвінку склянку води з кригою, — залиш місце на десерт. Ти надто худа.

— Худизна, — я поплескую по животу, — не належить до моїх переживань.

Він відходить, і навколо нього вертляво розступається молодший персонал. Я насаджую на виделку баклажан, умочаю в бешамель, додаю до цього набору гриб і з’їдаю. Смак — ніби кров спогадів, я пригадую 1969 рік, коли Ю Леон Марінус викладав лише за кілька кварталів звідси, Старий Нестор був Молодим Нестором, а біловолоса жінка в рамці, дізнавшись, що той грекомовний китаєць був лікарем, розписувала мене своїм синам як втілення Американської Мрії. Вона давала мені шматочок пахлави до кави щоразу, як я сюди заходив, а це було часто. Я б хотів запитати, коли вона відійшла, але цікавість може збудити підозри, тож проглядаю сьогоднішню «New York Times» і перегортаю на кросворд. Але все до нічого.

Я не можу не думати про Маленьку Естер…

1871 року Пабло Антей Марінус відсвяткував сорокаріччя. Він успадкував достатньо латинської ДНК від свого каталонського батька, щоб вдатися за іспанця, тож найнявся корабельним хірургом на борт старого янківського кліпера «Провидиця», котрий плив із Ріо-де-Жанейро до Батавії, в Нідерландську Ост-Індію, через Кейптаун. Незважаючи на тайфун старозавітних масштабів, спалах корабельної лихоманки⁵¹, що вбила десятьох моряків, і сутичку з корсарами на острові Панаїтан, ми вишкандибали на береги Батавії просто на Різдво. Лукас Марінус бував там за вісімдесят років до того, і малярійне гарнізонне містечко, яке я пам’ятав, звідтоді стало малярійним містом. Двічі в одну річку не ввійдеш. Я помандрував углиб, щоб позайматись ботанічними дослідженнями навколо Бойтенцорґа⁵², але брутальність, яку європейці виказували місцевому яванському населенню, відібрала будь-яку можливість насолоджуватись яванською флорою, тож коли «Провидиця» в січні підняла якір, вирушаючи в молоденьку ще колонію на річці Свон у Західній Австралії, я геть не шкодував, що їду. За все своє метажиття я ще не ступав на південний континент, тож коли капітан оголосив тритижневу зупинку у Фрімантлі для кренінгування корабля, я вирішив два з цих трьох тижнів провести на мочарах Бекер-Пойнту. Я зазнайомився зі скоропадливим місцевим чоловіком на ім’я Калеб Воррен і його стражденним мулом. До початку «золотої лихоманки» 1890-х Перт був крихітним містечком на кількасот дерев’яних халуп, тому вже за годину ми з Ворреном вибрались на битий шлях, що тягнувся крізь дикі землі, не чіпані тисячоліттями. Коли битий шлях уже був малопомітним, Калеб Воррен став тихим і неспокійним. Сьогодні я б діагностував йому біполярний розлад. Ми мовчки брели між порослих кущами горбів, багнистих канав, солоних струмків і заростів похилених паперових дерев. Я був задоволений.У моєму ескізнику за 7 лютого 1872 року є рисунки шести різних видів жаб, опис бандикута, замальовка королівського косара і посередня акварель бухти Жервуаз. Запала ніч, і ми отаборилися в колі каменюк на невисокому прискалку. Я запитав свого провідника, чи не наважаться аборигени підійти до нашого вогнища. Калеб Воррен поплескав по прикладу своєї рушниці й оголосив: «Хай тільки спробують. Ми готові». Пабло Антей записав свої враження від глибоких хвиль і океанічних бризок, від балагану комашиних скреготів, гавкоту ссавців та пташиних трелей. Ми їли місцеві палянички з кров’янкою і бобами. Мій провідник пив ром як воду і відповідав «Кому яке діло?» на всі мої питання. Воррен був проблемою, яку треба було вирішити наступного дня. Я дивився на зорі й думав про інші життя. Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж я помітив маленьку мишку, що залізла Воррену на руку, перебігла на долоню, а тоді на паличку, яка правила за виделку для жирного шматка ковбаси, настромленого на кінчик. Я його не призупиняв. Очі Воррена були широко розплющені, проте він не рухався…

…навіть коли четверо високих тубільців із мисливськими списами м’яко ступили в освітлену вогнем кулю. Біля них увивався шолудивий пес із куцим хвостом. Я підвівся, не впевнений, що робити: бігти, забалакати до них, дістати ножа чи вилинути. Відвідувачі ігнорували Калеба Воррена, досі вимерзлого з часу. Вони були босоніж, одягнуті в суміш поселенських бриджів і сорочок, шкіряних одеж і поясних пов’язок нунґа. В одного крізь ніс було просилено кістку, на всіх — ритуальні шрами. Вони були вояки. Це завжди знати з людини, незалежно від костюма, контексту чи століття. Я підняв руки, аби показати, що не озброєний, але наміри чоловіків годі було прочитати. Я боявся. У ті часи мені потрібно було десять-п’ятнадцять секунд, щоб вилинути, а це значно більше, ніж потрібно чотирьом списникам, аби закінчити перипатетичне життя Антея, до того ж смерть через продірявлення, хоч і швидка, дуже неприємна. Тоді в світло вогню виступила бліда жінка — сама шкіра і кості. Її волосся було зв’язане на потилиці, на тілі — безформна сутана з тих, які роздають християнські місіонери, котрим доводиться прикривати багато туземної шкіри. Складно було здогадатися, скільки їй років. Вона підійшла однобоким алюром і почала розглядати мене зблизька таким критичним поглядом, ніби я був конякою, яку вона подумує купити.

— Не шарпайся. Якби ми хотіти смерть, ви вже давно мертві.

— Ви говорите англійською, — пробелькав я.

— Тато навчив. — Вона сказала щось до вояків мовою, яку я невдовзі розпізнав як нунґа, і сіла на камені біля вогню. Один із них узяв паличку з пальців Калеба Воррена і понюхав ковбаску. Обережно вкусив, тоді ще раз. — В те’ поганий провідник. — Жінка говорила до вогню, але зверталась до мене. — Він планувати напити тебе ґроґом, вдарити голову, забрати гроші, скинути зі скелі. Розумій, в те’ більше грошей, чим він бачив за два рік. Дуже… — вона шукала слова, — спокуса. Так ви кажете?

— Краще «дуже спокусливо».

Жінка клацнула язиком.

— Він планувати казати білим з річки Свон, що ти сам у похід у буш і ніколи звідти не вернути. Забрати твоє добро.

Я спитав її:

— Звідки ви це знаєте?

— Вилітаю. — Вона торкнулася чола, іншою рукою імітуючи пурхання. — Ти сам знаєш. Ая?

Вона стежила за моєю реакцією.

Я відчув, ніби на мене накочує приплив.

— Ви… психозотерикиня?

Вона нахилилась ближче до вогню. Я побачив європейські кути в її щелепі й носі.

— Велике слово, містер. Я буула англійська не говорити. З’бути буула. Але моє місце душі яскраво. — Вона постукала себе по чолу. — Твій — теж. Бойліада мааман. Ти теж духомовець.

Я намагався закарбувати в пам’яті кожну подробицю. Четверо вояків порпались у наплічнику Воррена. Куций пес рознюхувався навколо. Плав, палаючи, плювався іскрами. Пабло Антей Марінус випадково зустрівся з тубільною психозотерикинею на західному краю Великого Південного континенту. Вона прожувала ковбаску і відригнула.

— Як звати, ця… свиня-м’ясо-палиця?

— Ковбаска.

— Ковбаска. — Вона розсмакувала слово. — Маленький Мік робив ковбаски.

Це твердження вимагало запитання:

— Хто такий Маленький Мік?

— Тато цього тіла. Тато Маленької Естер. Маленький Мік вбивати свиней, робити ковбаски, але він смерть. — Вона імітує кашель і простягає руку вперед. — Кров. Отак.

— Батько твого тіла помер від туберкульозу? Сухот?

— Так то звати, ая. Тоді чоловіки продати ферму, мама Естер, нунґа, вона в буш назад. Бере Естер. Естер смерть, і я заходити в її тіло.

Вона спохмурніла і почала похитуватись туди-сюди на п’ятах.

По хвилині я наважився заговорити.

— Це тіло звати Пабло Антей Марінус. Але моє справжнє ім’я — Марінус. Можеш мене називати Марінус. В тебе є справжнє ім’я?

Вона гріла руки біля вогню.

— В нунґа мене звати Мумбакі, але я мати довше ім’я, яке не кажу.

Тепер я зрозумів, як Сі Ло з Голокаєм почувались, заходячи у світлицю Коскових у Санкт-Петербурзі за п’ятдесят років до того. Цілком можливо, що цій Позачасній Супутниці буде однаково до Горології, байдуже, чи існують інші, такі як вона, тонко розмащені по всьому світу, але мені було тепло вже й від того, що ми стали на одну особину менш загроженим видом, ніж п’ятнадцять хвилин тому. Тож я поставив своїй гості наступне запитання субмовою: «То мені називати тебе Естер чи Мумбакі?» Час минав, а відповіді не було. Ватра перемістила свої вогнисті кості, іскри спіралили в небо, а вояки тихцем перемовлялися. Лише коли я зробив висновок, що вона не має дару телепатії, пролунала субвідповідь: «Ти ваджела, білявчик, то для те’ я Естер. Якби ти нунґа — я Мумбакі».

— Це моє тридцять шосте тіло, — сказав я Естер. — А твоє?

Питання, які вважала неважливими, Естер ігнорувала, і саме це вона зробила зараз. Тож я субзапитав: «Коли ти вперше сюди прибула? В Австралію?»

Вона погладила собаку: «Я завжди тут».

Супутники мають таку розкіш. «Ти ніколи не покидала Австралію?»

«Ая, — відповіла вона. — Сиджу на землях нунґа».

Я їй заздрив. Для таких, як я, Поворотців кожне переродження — це лотерея довгот, широт і демографій. Ми помираємо, а через сорок дев’ять днів прокидаємось дітьми, часто — на іншому континенті. Пабло Антей спробував уявити, як це — жити ціле метажиття Супутником на одному місці, переселятися зі старого чи вмирущого тіла в молоде і здорове, ніколи не пориваючи зв’язків зі своїм кланом і землями.

— Як ти мене знайшла?

Естер згодувала останній шматок ковбаски собаці.

— Буш говоре, та? Ми слухаєм.

Я помітив, що четверо вояків знімають сумки з мула.

— Ви крадете мій багаж?

Напіваборигенка встала. «Ми нести твої речі. В наш табір. Ти йдеш?»

Я глянув на Калеба Воррена і субмовив: «Якщо ми залишимо його тут, щось його з’їсть».

— Або він просто загориться. Або розплавиться.

Естер оглянула свою руку.

«Скоро він встати, бджоли в голові. Думати, що вже тебе вбив».

Решту ночі ми йшли до вискалка, назва якого мовою нунґа означала «п’ять пальців», — він порівняно недалеко від сучасного Армадейла. Там мешкав клан вояків, і там була сезонна оселя Естер. Коли зійшло сонце, я спробував максимально прислужитися господарям, але, хоч у попередніх життях я бував ісекірі, кавескаром і ґураґе, життя Лукаса Марінуса, Клари Коскової та Пабло Антея розніжили мене, і минули вже два століття, відколи я востаннє полював чи збирав собі їжу в дикій природі. Значно більше я прислужився жінкам: допомагав вичиняти шкури кенгуру, направив зламану руку і збирав мед із бушу. Також я трохи зайняв себе вдоволенням протоантропологічного інтересу: в моїх щоденниках є описи спалення бушу для викурювання дичини; тотемних звірів; візиту п’ятьох чоловіків із півдня, котрі прийшли торгувати червону вохру за дорогоцінне дерево бурдун; та опис процесу встановлення батьківства, який проводила Естер, — вона влинула в ембріон для проведення психозотеричного ДНК-тесту. Група душ Естер ставилась до мене з жалістю, мов до не надто адекватного дядька, з недовірою через мою європейськість і з повагою, бо я був Бойліада мааман, колега Мумбакі. Найрозкутіші були діти. Один хлопчик на ім’я Кінта позичав у мене піджак і капелюх та бродив у них околицею, і всі вони вподобали собі хизуватися своїми навичками життя в буші перед незграбним білолицим відвідувачем. Мої спроби забалакати мовою нунґа викликали веселощі, але за допомогою племені Пабло Антей уклав найкращий тогочасний глосарій їхньої мови.

Мумбакі, як я дізнався, була для них не богинею, а чимось на кшталт заступниці, пам’яті, цілительки, зброї чорного дня і суду останньої інстанції. Вона переміщалася з групи душ у групу душ раз на шість сезонів нунґа, допомагаючи їм з усіх сил і просуваючи ідею, що жорстокий опір європейцям означатиме лише більше мертвих нунґа. Вона розповідала, що її називали зрадницею, але в 1870-х її логіку вже було складно оскаржувати. Європейців було надто багато, їхні апетити були надто невтолимі, моральність надто нетривка, а рушниці — надто точні. Вся крихітна надія нунґа на виживання полягала в пристосуванні, а якщо для цього слід змінити навіть те, що означає бути нунґа, — який у них був вибір? Втім, без знання умів Корабельних Людей навіть ця квола надія була приречена, тож для своєї нинішньої супуті Мумбакі обрала десятирічну напівкровну дівчинку. Так само вона запросила Пабло Антея на П’ять Пальців — планувала дізнатися про світ і його людей.

Отож проти ночі ми з Естер всідалися біля вогню, одне навпроти одного, біля входу в її маленьку печеру, і суброзмовляли про імперії, їх сходження і занепади; про міста, кораблебудування, промисловість; рабство, поділ Африки, геноцид місцевого населення на землі Ван Дімена; про фермерство, землеробство, фабрики, телеграфи, газети, книгодрукування, математику, філософію, право, гроші і ще сотні різних речей. Я почувався Лукасом Марінусом, котрий читає лекції в будинках вчених у Наґасакі. Розповідав, ким були поселенці, які виходили на берег у Фрімантлі, чому вони сюди припливли, у що вірили, на що сподівалися і чого боялися. Я спробував пояснити їй релігію, але в’аджук нунґа не довіряли священникам після того, як кілька з них роздали ковдри «від Ісуса» кільком кланам вгору за течією Свону, і всі, хто взяв, через кілька днів померли від хвороби, яка за описами нагадувала віспу.

Проте в більшості інших тем саме Естер була вчителькою. Я дізнався її метавік однієї ночі, коли вона називала імена всіх своїх попередніх втілень, а я відкладав по камінцеві на ім’я. Назбиралось 207 камінців. Мумбакі вселялася в нових супутців, коли їм було приблизно десять, і залишалася в них до смерті, а це означало, що її метажиття тривало вже приблизно сім тисячоліть. Це вдвічі довше, ніж у Сі Ло — найстарішого Позачасника, відомого Горології, котрий зі своїми двадцятьма п’ятьма століттями був лише підлітком порівняно з Естер: її душа старша за Рим, Трою, Єгипет, Пекін, Ніневію та Ур. Вона навчила мене деяких своїх замовлянь, і в них я впізнав багато притоків Глибокого Джерела ще з часів до Схизми. Іншими ночами ми разом траверсували, Естер огортала мою душу своєю, так що я міг пройти значно далі і швидше, ніж за інших обставин. Коли вона мене просканувала, я почувався третьорядним поетом, котрий показує свою базґранину Шекспіру. Коли я просканував її, то почувався пуголовком, що випав з банки в глибоке море.

Через двадцять днів після прибуття я попрощався з усіма і разом з Естер вирушив у долину річки Свон у компанії чотирьох вояків, котрі супроводжували нас із бухти Жервуаз. Ми пішли на північ від П’яти Пальців, забираючись у пагорби Перта. Мої провідники знали ці зарослі лісами непролазні схили так само незмильно, як Пабло Антей знав завулки і переходи Буенос-Айреса. Ми отаборилися в сухому руслі біля криниці, підвечеряли ямсом, ягодами і качиним м’ясом, а зразу по цьому Пабло Антей поринув у глибокий і крутосхилий сон. Я спав, доки Естер мене не суброздубила, — а таке пробудження завжди спантеличує. Було ще темно, але досвітній вітер розворушував у похилених деревах подобу мови. Постать Естер виднілась на тлі куща бенксії. Я сонно субзапитав: «Усе добре?»

«За мною», — субвідповіла Естер. Ми пройшли нічним лісом шелестких казуарин і піднялись на пісковикову стягу, яка проводила лісу межу, а тоді розвилювалась на три «зубці». Кожна з менших стяжок була хіба кілька футів завширшки, але кількасот кроків завдовжки, а схили обабіч були такі круті, що впасти звідти ніяк не хотілось. Естер сказала, що це місце назване на честь свого вигляду Лапа Ему, і повела мене центральним «пальцем». Він закінчувався майданчиком з краєвидом на річку Свон. Зоряне сяйво відполірувало меандри русла до олив’яного полиску, земля перед нами складалась із зернистих клаптиків світлішої й темнішої чорноти. За денний перехід на захід від нас океан розкреслювали пасмуги бурунів, і я припустив, що неохайна купа силуетів на північному березі — то Перт.

Естер сіла, я теж. На м’ятному дереві виспівував трелі куравонґ.

«Я ти навчу ме справжнє ім’я».

«Ти казала, — субвідповів я, — що на це потрібен цілий день».

«Ая, правда, але я му говорити в тебе в голові, Марінусе».

Я завагався. «Це дар, за який я не зможу тобі відплатити. Моє справжнє ім’я складається з одного слова, і ти його вже знаєш».

— Ти не винен, шо ти варвар, — сказала вона. — Тепер заткайся і відкрийся.

Душа Естер влинула і вписала своє довге-довге істинне ім’я в мою пам’ять. Ім’я Мумбакі зростало десятки, сотні й тисячі років, від самого її першонародження на П’яти Пальцях, які тоді ще називалися Дві Руки. Хоча більша частина її істинного імені виходила далеко за межі мого знання мови нунґа, через кілька хвилин я зрозумів, що її ім’я було також історією її народу, на кшталт Гобелена з Байо: воно переплітало міт із коханнями, народженнями, смертями; полюваннями, битвами, подорожами; засухами, пожежами, бурями; там були імена всіх хазяїв, яким Мумбакі була супутницею. Закінчилось ім’я словом «Естер». Моя візитерка вилинула, я розплющив очі й побачив, як листяна ковдра під нами від косих променів сонця стала ясно-зелена, скреб спалахнув темним золотом, китобокі хмари зашарілись, а незліченні тисячі пташок виспівували, викрикували, явкотіли.

— Непогане ім’я, — сказав я, уже відчуваючи біль розлуки.

Дерево мері кривавило жуйкою і зоряним квітом. Corymbia calophylla.

— Повертайся коли захочеш, — сказала вона, — або хай ті твої.

— Повернусь, — пообіцяв я, — але з іншим обличчям.

— Світ міняється, — відповіла вона. — Навіть тут. Це не зміниш.

— Як нам знайти тебе, Естер? Мені, Сі Ло, Голокаю?

«Приходь сюди. Це місце. Лапа Ему. Я дізнаюся. Земля скаже».

Я зовсім не здивувався, виявивши, що вона повернулась до себе. Тож я вирушив у Перт, де безчесний чоловік на ім’я Калеб Воррен ось-ось мав пережити найбільший переляк у своєму житті.

Я закінчую заповнювати двадцять сім по горизонталі («ЗАПАМОРОЧЕННЯ»), а коли підводжу погляд, то бачу відображення Айріс Марінус-Фенбі в окулярах Голлі Сайкс. Сьогоднішня бандана — бузкова. Мабуть, її волосся ще не до кінця оклигало після хімії п’ять років тому. Сукня кольору індиґо спускається від зашпунтованого горла до кісточок.

— Я майстриня спорту з ігнорування набридливих фанатів, — Голлі ляскає конвертом об стіл, — але це настільки тупо, настільки неґречно, настільки химерно, аж просто нечувано. Тож ви виграли. Я тут. Я йшла сюди Бродвеєм і на кожному переході думала: чому я маю витрачати бодай хвилину свого часу на цю валькануту дурисвітку? Я безліч разів майже повертала назад.

— Чому ж не повернули? — питаю я.

— Бо мушу знати: якщо Г’юґо Лемб хоче зі мною зв’язатися, чому він не зробить це, як усі інші, не надішле листа через мою агентку? Чому він послав вас і, — вона стукає по конверту, — оце відредаговане фото? Він думає, що зможе мене вразити? Розпалити старий вогонь? Бо тоді його чекає нефігове розчарування.

— Не хочете присісти і замовити собі обід, поки я поясню?

— Не думаю. Я обідаю лише з друзями.

— Тоді кави? Каву можна пити з ким завгодно.

Голлі неохоче пристає на мою пропозицію. Я жестами імітую горня і губами промовляю: «Кави», — до Нестора, а той корчить кельнерську міну «до ваших послуг».

— Для початку, — кажу я Голлі, — Г’юґо Лемб про це нічого не знає. Сподіваймось. До речі, він уже багато років як заховався під ім’ям Маркус Енідер.

— То якщо Г’юґо Лемб вас не послав, як узагалі ви можете знати, що ми багато років тому бачились на богом забутому швейцарському лижному курорті?

— Один із нас прописався в даркнеті. Так сталося, що він заробляє собі на життя, підслуховуючи чужі розмови.

— А ви? Ви досі китайський лікар, що помер у 1984 році? Чи сьогодні вже жива жінка?

— Я проходжу по всіх чотирьох параметрах, — кладу на стіл візитівку. — Докторка Айріс Марінус-Фенбі. Клінічна психіатриня з практикою в Торонто, але консультую і в інших містах. І так, до 1984 року я була Ю Леон Марінус.

Голлі знімає окуляри, пильно вивчає візитівку і мене — з відразою.

— Я так розумію, що це треба проговорити вголос, тому прошу. Я не бачила Г’юґо Лемба ще з першого січня 1992 року, коли йому було двадцять з чимось, добре? Зараз йому має бути за п’ятдесят. Як і мені. Так от, людина, яка редагувала це фото, показує мені Г’юґо Лемба, котрий досі виглядає на двадцять п’ять років — плюс-мінус — і стоїть на тлі Спіральних Веж, які збудували в 2018 році, і в айшейдах⁵³, які звисають на його футболку «Катар 2022» з чемпіонату світу. І машина. У дев’яностих машини так не виглядали. Я там була. Це фото відредаговане. Тому два питання: нащо це робити і хто це зробив?

Хлопчик за сусіднім столом грає в 3D-застосунок: кенгуру стрибає по платформах, що тікають з-під ніг. Це трохи відволікає.

— Це фото зробили в липні минулого року, — кажу я Голлі. — Його не редагували.

— То що, Г’юґо Лемб знайшов фонтан вічної молодості?

Молодий кельнер із масивним Несторовим носом проходить повз нас, тримаючи в руках тарілку з ті-боуном, який ще шкварчить.

— Ні, не фонтан. Місце і процес. 1992 року Г’юґо Лемб став Анахоретом Присмеркової Церкви Сліпого Катара. З моменту введення він не старіє.

Голлі вбирає інформацію і надимає щоки.

— Ну прекрасно. Хоч щось прояснилось. Мій хлопець на одну ніч зараз… скажімо так — «безсмертний».

— Безсмертний, але на специфічних умовах, — ухильно відповідаю я. — Безсмертний лише в тому сенсі, що він не старіє.

Голлі дратується.

— І, звісно ж, ніхто не помітив. Чи його сім’я списала все на зволожувальний крем і салати з кіноа?

— Його сім’я вірить, що він загинув під час дайвінгу в Рабаулі, біля Нової Ґвінеї, 1996 року. Вперед, подзвоніть їм. — Я простягаю Голлі картку з лондонським номером Лембів. — Або ширабніть одному з його братів, Алексу чи Найджелу, запитайте їх.

Голлі витріщає очі.

— Г’юґо Лемб сфальшував свою смерть?

Я роблю ковток води. Вона пройшла крізь численні нирки.

— Це все влаштував його новий Анахорет. Отримати свідоцтво про смерть без трупа дуже непросто, але в них роки практики за плечима.

— Припиніть говорити так, ніби я вам вірю. Менше з тим. «Анахорети»? Це щось… середньовічне, так?

Я киваю.

— Анахоретами називали дівчат, які жили, ніби пустельники в скинії, але замуровані в стіну церкви. У певному сенсі — це людська пожертва.

До нас підпливає Нестор.

— Одна кава. Перепрошую, твоя подруга голодна?

— Ні, дякую, — каже Голлі. — Я… щось не маю апетиту.

— Та ну, — заохочую я, — ви ж щойно пішки прийшли сюди від Коламбус-серкл.

— Я принесу меню, — каже Нестор. — Ви веганка, як ваша подруга?

— Вона не моя подруга, — відрізає Голлі. — Тобто ми щойно познайомились.

— Подруга чи ні, — каже ресторатор, — а тілу треба їжа.

— Я вже скоро йду, — заявляє Голлі. — Мушу бігти.

— Бігти, бігти, все бігти. — Волосся стирчить із Несторового носа, ніби жмутики водоростей. — Нема часу їсти, нема часу дихати. — Він відвертається від нас і притьмом повертається назад. — А далі що? Нема часу жити?

Нестор пішов.

Голлі шипить:

— Через вас я розсердила старого грека.

— То замовте його мусаку. Я вам як лікарка кажу, якщо не їсти…

— Раз уже ви порушили медичну тему, «докторко Фенбі», то я так і знала, що це ім’я мені знайоме. Я звірилася з Томом Беллентайном, своїм старим лікарем. Ви приходили до мене додому в Раї, коли я помирала від раку. Можу поскаржитись — і вас позбавлять ліцензії.

— Якби я десь щось зробила неправильно, я б сама себе позбавила ліцензії.

Вона водночас розлючена і спантеличена.

— Що ви робили в мене вдома?

— Консультувала Тома Беллентайна. Я була причетна до тестувань ТІК-препаратів у Торонто. Ми з Томом думали, що ваш рак жовчного може позитивно відреагувати на терапію. І так і сталось.

— Ви сказали, що ви психіатриня, а не онкологиня.

— Я психіатриня, в якої є багато інших амплуа.

— То ви мені заявляєте, що я вам завдячую життям?

— Зовсім ні. Хіба почасти. Видужання від раку — голістичний процес, тому, хоч ТІК-препарат доклався до ремісії, підозрюю, це був не єдиний цілющий агент.

— Отож… ви були знайомі з Томом Беллентайном ще до мого діагнозу? Чи… чи… скільки часу ви вже стежите за моїм життям?

— Упівока стежу, відколи ваша мама привела вас у приймальню лікарні у Ґрейвсенді 1976 року.

— Ви себе чуєте взагалі? Ваша робота хіба не в тому, щоб лікувати людей від психозів і нав’язливих ідей? Востаннє питаю, нащо ви прислали мені відредаговане фото мого дуже, дуже колишнього хлопця?

— Я хочу, щоб ви розглянули одну можливість: оту умову життя, де «все живе має померти», можна, хоч і дуже рідко, не виконувати безпосередньо.

Всі голоси кафе «Санторіні», всі плітки, жарти, лестощі, флірти, скарги у моїх вухах стають надзвуковим водоспадом.

Голлі питає:

— Докторко Фенбі, ви з саєнтологів?

Я намагаюся не всміхатися.

— На думку вірян у Л. Рона Габбарда та галактичного Імператора Ксену, психіатрам місце у біореакторах.

— Безсмертя, — вона стишує голос, — чорт забирай, неможливе.

— А Позачасність, якщо враховувати всі умови та обмеження, можлива.

Голлі роззирається, тоді знову дивиться на мене.

— Це шиза.

— Те саме люди казали про вас після «Радіолюдей».

— Якби я могла стерти цю кляту книжку з історії, я б так і зробила. Менше з тим. Я більше не чую цих голосів. Після смерті Кріспіна — не чую. Та це й не ваша справа.

— Прекогніція приходить і йде, — я мізинцем проорюю борозну в цукрових гранулах, — незбагненно, як алергії чи бородавки.

— Найнезбагненніше для мене — те, чому я досі тут сиджу.

— Вгадайте, як звати особу, яка настановляла Г’юґо Лемба в темних мистецтвах.

— Саурон. Лорд Волдеморт. Джон Ді. Луї Сайфер. Хто?

— Ваша стара подруга. Іммакюле Константін.

Голлі розтирає пляму від помади по своїй філіжанці.

— Я не знала її імені. В книжці я її називала тільки «Міс Константін». І в голові теж. То нащо ви вигадуєте її ім’я?

— Я не вигадую. Це і є її ім’я. Г’юґо Лемб — один із її найздібніших учнів. Він неперевершений заманювач і видатний психозотерик — лише після трьох десятиліть на Зникомому Шляху.

— Докторко Айріс Марінус-Фенбі, на якій ви, бляха, планеті?

— На тій само, що й ви. Г’юґо Лемб зараз приманює здобич, так само як Міс Константін приманювала вас. І якби вона не злякала вас, якби ви не розповіли про неї, якби про це не почув Ю Леон Марінус і якби він не інокулював вас — вона б викрала вас, а не Джеко.

Гамір і дзенькіт посуду гучно нас огортає.

Позаду нас дівчина кидає свого хлопця єгипетським діалектом арабської.

— Так, зараз я… — Голлі щипає себе за перенісся, — хочу вас ударити. Дуже сильно. Що ви таке? Ви влазите в голови, лізете в життя, нав’язуєте фантазії… Я… я… я навіть не знаю, як це назвати.

— Нам справді шкода за вторгнення, міс Сайкс. Якби була хоч якась альтернатива, ми б тут не сиділи.

— «Ми» — це хто конкретно?

Моя спина трохи випростується.

— Ми — це Горологія.

Голлі довго, протяжно зітхає, ніби кажучи: «І з чого тут почати?»

— Будь ласка. — Я кладу зелений ключ біля її тарілочки. — Візьміть це.

Вона дивиться на ключ, тоді на мене.

— Що це? І нащо мені його брати?

Повз нас пробрідають кілька молодих зомбооких лікарів, обговорюючи медичні прогнози.

— Ключ відмикає двері до всіх відповідей і доказів, яких ви заслуговуєте і потребуєте. Коли зайдете — піднімайтеся в сад на терасі. Там знайдете мене з кількома друзями.

Вона допиває каву.

— Мій літак вирушає завтра о третій. Я буду на ньому. Ключ лишіть собі.

— Голлі, — лагідно кажу я. — Я знаю, що через «Радіолюдей» ви зустріли купу психів. Я знаю, що Джеко сто разів використовували як наживку. Але прошу. Візьміть ключ. Просто на випадок, якщо це все правда. Шанси — тисяча до одного, я знаю, але це може бути той один. Якщо ні — то в аеропорту є урна, будь ласка, але зараз візьміть його. Яка в цьому шкода?

Вона кілька секунд дивиться мені у вічі, тоді відсуває порожнє горня і тарілочку, підводиться, згрібає ключ і кладе його собі в торбинку. Тоді кладе два долари на фото Г’юґо Лемба.

— Щоб я нічого не була винна, — бурмоче вона. — І не називайте мене «Голлі». Щасти.

5 квiтня

У каламуті сну недоброзичливці відрізали мені вихід за виходом, доки лишився єдиний варіант — вгору. Я не можу навіть пригадати свою самість, аж тут бачу на нічнику цифри 05:09, вкарбовані в перегріту темряву. 119А. Більш ніж за милю від Центрального парку, на дев’ятому поверсі готелю «Емпайр», Аркадій готується засівати Голлі сон; Ошіма стоїть на чатах. Я молюся, щоб його поміч не знадобилась. Просто сидіти тут мені муляє, але якщо вирушу в «Емпайр» на допомогу, то можу спровокувати саме ту атаку, якої боюся. Кволо повзуть хвилини; я закидаю сіті в нічний тиніт Нью-Йорка в пошуках сенсу…

Марно. Вмикаю настільну лампу і роззираюсь кімнатою. В’єтнамська урна, сувій з мавпою, що споглядає власне відображення, клавесин Лукаса Марінуса — подарунок, набутий Сі Ло в Наґасакі після напружених та малоймовірних ловів… Я повертаюся до закладеного місця в «De Rerum Natura» Лукреція, але мої думки, якщо не душа, досі витають за милю чи дві на захід звідси. Ця нескінченна проклята Війна. У дні найбільшої слабкості я застановляюсь, чому це ми, Позачасники Горології, котрі набувають здатності перероджуватись від народження, котрі природно володіють даром, заради викривленої версії якого Анахорети вбивають, — чому ми просто не складемо руки? Чому ми ризикуємо всім заради незнайомців, які ніколи не дізнаються, що ми зробили, байдуже, виграємо ми чи програємо? Я запитую мавпу, яку непокоїть власне відображення: «Чому?»

Святий Дух увійшов в Оскара Ґомеса під час останньої недільної служби у його п’ятдесятницькій церкві у Ванкувері, коли парафіяни виголошували псалом 139. Через кілька годин він описав його моєму другові Аднану Буйої як «знання всього, що в серцях його сестер і братів во Христі, знання всіх гріхів, у яких вони мають покаятись чи які спокутувати». Ґомесова віра в те, що це Бог послав йому такий дар, була непохитною, і він збирався незагайно братися до Божої роботи. Він сів на «СкайТрейн» до «Метрополіса», величезного торговельного центру за містом, і почав проповідувати біля центрального входу. У світських містах християнських вуличних проповідників частіше ігнорують чи висміюють, аніж вислуховують, але навколо куцого і запального мексикано-канадця невдовзі зібралась юрба. Приголомшлива точність слів Ґомеса принадила купу незнайомців — часто на їхній власний подив. Скажімо, одного чоловіка Ґомес закликав зізнатися, що зведена сестра народила свою доньку Беттані від нього. Перукарку він благав повернути чотири тисячі доларів, які та вкрала у свого працедавця в салоні «Смертельна краса». Джеду, котрий саме вилетів з коледжу, Ґомес повідомив, що канабіс, який він вирощує в садочку своєї літньої бабусі, нищить його життя і може закінчитись умовним терміном. Хтось полотнів, роззявляв рота і тікав. Хтось люто звинувачував Ґомеса в тому, що він вламується в їхні особисті дані чи працює на АНБ, на що він відповідав: «Господь пильно стежить за всіма нами». Хтось починав ридати і благати прощення. Коли охорона торговельного центру нарешті прибула, щоб випровадити Ґомеса за межі закладу, кількадесят слейтів уже фільмували його проповідь, а «Пророка з Вашинґтон-стріт» оточував подвійний кордон глядачів. Покликали міських копів. На відео з ютуба видно, як Ґомес просить одного з тих, котрі прибули його арештувати, покаятись, бо він копнув у голову іммігранта з Еритреї — з ім’ям — три дні тому, паралельно благаючи іншого звернутися до спеціалістів і полікувати свою залежність від дитячої порнографії — він назвав лоґін офіцера і назву російського сайту. Ми можемо тільки здогадуватися, яка розмова відбулася в машині, але en route до поліцейського відділку пункт призначення змінили на психіатричну лікарню «Коупленд-Гайтс».

«Богом клянусь, Айріс, — написав мені Аднан того вечора, — я зайшов у кімнату для опитувань, і моя перша думка була: пророк?! Цей мужик буденніший за мого бухгалтера. І тої ж миті — ніби я мовив це вголос — Оскар Ґомес сказав мені: “Мій батько був бухгалтером, докторе Буойя, тож, мабуть, я успадкував буденність від нього”. І як після такого проводити опитування? Я думав (чи сподівався?), що дійсно вимовив цю першу думку вголос, але скоро Ґомес уже згадував про ті події мого дитинства в Руанді, про які я розповідав лише тобі та власному аналітику під час навчання». У другому листі Аднана, який надійшов через дві години, пацієнти лікарні вже поклонялись новоприбулому як богу. «Це як у “Загадці Вурмана”, — писав Аднан, покликаючись на оповідання Кріспіна Герші, яке ми обоє вельми любили. — Я знаю, як мої бабці й діди назвали б Ґомеса мовою йоруба, але не можу говорити про відьомство англійською і при цьому не вилетіти з роботи. Будь ласка, Айріс, можеш допомогти?»

Veni, vidi, non vici. Коли я нарешті знайшов свою машину на величезному дощовому паркінгу, я вже промок до нитки, ще й пустив собі стрілку на колготах, залазячи досередини. Мене юшило від люті, розпачу та відчуття неспроможності. Я програв. Мій ґаджет завібрував, доставляючи повідомлення:

пізно марінусе пізно. місіс ґомес тобі повірила?

Відповіді та імплікації стали на свої місця, ніби саморозгадуваний кубик Рубика. На вершині було найочевидніше: мій ґаджет зламав якийсь Хижак, неситий Анахорет, котрий міг виявитись достатньо необережним та недосвідченим, щоб залишити сліди своєї ідентичності. Я відписав напівблеф:

г’юґо лемб поховав своє сумління. але воно так і не вмерло

Були шанси, що «Святий Марко», який пообіцяв супроводити Оскара Ґомеса вгору Драбиною Якова — то Маркус Енідер, Анахорет, якого насправді звали Г’юґо Лемб. Ґаджет лежав у моїй липкій долоні хвилину, дві, три. Щойно я здався, прийшло повідомлення.

сумління для кістяних годинників марінусе, ти програла

Мій блеф спрацював, хіба що це був подвійний блеф у відповідь. Але ні, сама хижа поведінка психодекантера не дозволила б йому пропустити нагоду і потицяти мене носом у хибний здогад, а фраза про «лузерку» відповідала складеному Л’Окною профілю про мізогінію Г’юґо Лемба. Поки я думав, як найліпше скористати з цього контакту, на який ні Константін, ні Пфеннінґер явно не давали добро, прийшло третє повідомлення:

подивись у майбутнє марінусе подивись у заднє дзеркало

Я інстинктивно пригнувся і почав налаштовувати дзеркало, аж доки не побачив крізь нього заднє вікно. Скло було засипане намистом дощу. Я ввімкнув акумулятор і клацнув двірниками, щоб розчистити…

Вікно пасажирського сидіння вибухнуло тисячею дрібних градин, а дзеркало над головою перетворилось на хрупку наднову зі скла і пластику. Одна пластикова шрапнелина завбільшки з обрізок нігтя врізалась мені в щоку.

Я злякано пригнувся. Логічна частина мого мозку наполягала, що якби стрілець замірявся мене вбити, я б уже дивився у Присмерк. Але я просидів пригнувшись іще кілька хвилин. Позачасність нейтралізує отруту смерті, але не вириває їй ікла, і старі звички виживання не зникають навіть у нас.

«Ось тому ми й провадимо Війну», — нагадую собі в 119А через чотири дні. Вікно моєї кімнати стає підкрижно-сірим. Нам не байдуже на Оскара Ґомеса, його дружину і трьох дітей. Не байдуже, бо ніхто, крім нас, не повірить в анімацид, скоюваний синдикатом крадіїв душ на кшталт Анахоретів чи «фрилансерів», котрі полюють самі. Бо якщо ми проведемо свої метажиття, громадячи багатства імперій, впиваючись опіатами багатства і влади, знаючи те, що ми знаємо, і нічого не роблячи, — ми будемо співучасниками безумців, котрі насміхаються з невинних.

Ґаджет вібрує. Мелодія Ошіми. Я розгублено кручу його в руках, ніби панікер на естафеті, впускаю на підлогу, тоді піднімаю і читаю:

Готово. Без пригод. Аркадій вертається. Прикрию Слабку Надію.

Наповнюю легені киснем і благословенним полегшенням. Друга Місія стала на крок ближча. Тепер крізь вікна вливається світло. Архаїчна сантехніка 119А деренчить і клацає. Я чую ноги, зливний бачок і двері буфета. За дві чи три кімнати від мене прокинувся Садакат.

— Шавлія, розмарин, чебрець… — Садакат, наш вартовий, догля́дач і майбутній зрадник, висмикує стебла з пророслих вазонів. — Я посадив і петрушку, щоб ми могли пообідати на «Ярмарку в Скарсборо», але пізній мороз її знищив. Деякі трави кволіші за інші. Спробую ще раз. У ній багато заліза. Тут у мене цибуля, ріпчаста і порей — складні клієнти; ще маю великі сподівання на румбамбар. Пам’ятаєте, докторко, як ми вирощували румбамбар у лікарні Докінза?

— Пам’ятаю пироги, — кажу я.

Ми говоримо стиха. Попри дрібнозернистий дощ і важку ніч, Аркадій, мій товариш-Горолог, практикує тайцзицзюань посеред мирту і гамамелісу, що ростуть у садку на даху.

— Тут буде грядочка з полуницями, — показує Садакат, — і три плодоносні вишні, які я буду запилювати кінчиком пензля, бо тут, в Іст-Сайді, мало бджіл. Глянь! Червоний кардинал, на клені моміджі. Я купив собі книжку про птахів, так що знаю. Ті птахи на даху галереї — то плакучі горлиці. А там, під карнизами, вгорі, гніздяться шпаки. Купу часу витратив зі щіткою, але їхній послід — чудове добриво, тож не скаржуся. А тут у нас запашний куточок. Хімонант, восківниця, а ці шпичасті палички стануть пахучими трояндами. Трельяжі — для жимолості й жасмину.

Я помічаю, що нерівномірний британо-пакистанський акцент Садаката поступово вирівнюється.

— Ти тут твориш справжню магію.

— Рослини хочуть рости. Треба їм просто дозволити, — мурчить наш доглядач.

— Треба було ще кількадесят років тому завести тут сад.

— Ви надто зайняті для таких речей, докторко: рятуєте душі. Дах треба було укріпити, а це непросто…

«Обережно, — субзастерігає Аркадій, — він може розповідати про опорні стіни і бруси, доки ти не втратиш волю до життя».

— …але я найняв польського інженера, котрий запропонував опорні…

— Це оаза спокою, — перебиваю я, — котра житиме роками.

— Століттями, — каже Садакат, струшуючи краплі мжички зі свого буйного, але вже посрібленого волосся, — для вас, Горологів.

— Сподіваюся.

Крізь куті арабески ґраток на галереї ми дивимося вниз, на вулицю за чотири поверхи під нами. Там повзуть і марно сигналять машини. Парасольки обганяють їх, розступаючись перед бігунами, що рухаються назустріч. На рівні з нами, на значно вищій будівлі через дорогу, старенька жінка у шийному корсеті поливає нагідки у горщиках на вікні. Хмарочоси Нью-Йорка зникають у хмарах приблизно на рівні тринадцятого поверху. Якби Кінґ-Конґ видряпався на Емпайр-Стейт сьогодні, на нижніх поверхах ніхто не повірив би правді.

— Тайцзи містера Аркадія, — мурмотить Садакат, — нагадує мені ваше чарування. Як ви малюєте руками в повітрі, знаєте?

Ми дивимось на нього. Аркадій зараз — довготелесий і довговолосий угорець, але сліди в’єтнамського майстра бойових мистецтв, його колишньої особистості, досі проглядаються.

Я питаю свого колишнього пацієнта:

— Ти задоволений життям у цьому місці?

Садакат насторожується.

— Так! Якщо я зробив щось не так…

— Ні. Все чудово. Я просто іноді хвилююся, що ми позбавляємо тебе друзів, партнерки, сім’ї… перипетій нормального життя.

Садакат знімає окуляри і протирає їх своєю вельветовою сорочкою.

— Горологія — моя сім’я. Партнерка? Мені сорок п’ять. Мені більше подобається лягати в ліжко з «The Daily Show» на слейті чи з романом Лі Чайлда і горням ромашкового чаю. Нормальне життя? — Він шморгає. — У мене є ваша справа, до моїх послуг бібліотека, сад, який треба доглядати, а мої вірші поволі стають не настільки жахливими. Докторко, присягаюся: щодня, коли голюся, кажу до свого відображення: «Садакате Дастаані, ти найщасливіший з усіх підлисілих британсько-пакистанських шизофреніків у цілому Мангеттені».

— Якщо ти коли-небудь, — я намагаюся звучати буденно, — почнеш почуватись інакше…

— Ні, докторко Марінус. Мій вагон причеплений до вагона Горології.

«Обережно, — субкаже мені Аркадій, — а то він занюхає провину».

Але я не можу це просто облишити.

— Садакате, Друга Місія. Ми не можемо гарантувати нічию безпеку. Ні твою, ні нашу.

— Докторко, якщо ви хочете, аби я пішов із 119А, то використайте свої чари-бари, бо я з власної волі корабель не покину. Анахорети живляться психічно нестійкими, так? Якби в мене був правильний тип, — Садакат стукає по голові, — душі, вони забрали б і мене, так? Отже. Війна Горології — це й моя війна. Так, я лише пішак, але ціла партія може залежати від поведінки єдиного пішака.

«Марінусе, наша гостя на підході», — субінформує Аркадій.

Зі зболеним сумлінням я кажу Садакатові:

— Ти переміг.

Наш доглядач усміхається.

— Я радий, докторко.

— Наша гостя прибула.

Ми йдемо назад до ґраток, щоб подивитись на Голлі в її ямайській бандані. Через дорогу вимальовується абрис Ошіми — у вікні нашої кімнати над оселею скрипкаря: «Я припильную вулицю, — субпропонує він, — на випадок якщо з’являться якісь зацікавлені особи». Голлі підходить до дверей із зеленим ключем, який я дав їй учора в кафе «Санторіні». У цієї англійки був надзвичайно химерний ранок. На галузці верби над моїм плечем роздутий червонокрилий дрізд виспівує вінок арпеджіо.

— То що це за мила дияволиця? — шепоче Садакат.

Я заговорюю першим.

— Ми вас чекали, міс Сайкс. Як то кажуть.

— Ласкаво просимо в 119А, — у голосі Аркадія бринить підліткова хрипота.

— Ви в безпеці, міс Сайкс, — каже Садакат. — Не бійтеся.

Голлі виснажена після підйому сходами, але коли бачить Аркадія, її очі розширюються:

— Це ви… ви… ви… це ж ви?

— Так, я мушу дещо пояснити, — погоджується Аркадій.

Десь далі у вуличці гавкає пес. Голлі тремтить.

— Я бачила вас уві сні. Сьогодні! Ви… ви такий самий. Як ви це зробили?

— Акне, так? — Аркадій проводить рукою по щоці. — Незабутнє.

— Мій сон! Ви були за моїм столом, у моїй кімнаті, в моєму готелі…

— Писав оцю адресу в нотатнику, — підхоплює речення Аркадій. — Тоді попросив вас принести сюди зелений ключ Марінуса і зайти. Я сказав: «Побачимось через дві години», — й ось ми тут.

Голлі дивиться на мене, на Аркадія, на Садаката, на мене.

— Засівання снів, — коментую я, — один із métiers Аркадія.

— Діапазон у мене паскудний, — каже мій колега, демонструючи скромність. — Моя кімната була через коридор від вашої, міс Сайкс, тож далеко траверсувати не довелось. Тоді, коли моя душа повернулася в тіло, я поквапився сюди. У таксі. Засівання снів у цивільних суперечить нашому Кодексу, але ви потребували якогось підтвердження доволі диких заявок, які вам учора виповів Марінус, а в нас Війна, тому ми це таки зробили. Пробачте. Будь ласка.

Голлі на межі нервового зриву.

— Ви хто такі?

— Я? Аркадій Талий, станом на цю самість. Мої вітання.

Високо в низькій хмарі проповзає літак.

— Це наш доглядач, — я повертаюсь до Садаката, — містер Дастаані.

— Ой, та я просто перехвалений різнороб, справді, — каже Садакат, — і нормальний, як і ви — ну, «нормальний», ге? Називайте мене Садакат. Вимовляється «Са-да-кат», наголос на «да». Думайте про мене як про Альфреда-афпака. — Для Голлі явно нічого не прояснилось. — Альфреда. Дворецького Бетмена. Я опікуюсь 119А, коли моїх працедавців немає. Готую. Мені казали, ви вегетаріанка? Горологи теж. Це, — він крутить пальцем у повітрі, — все це тіло-і-душа. Хто голодний? Я зготував яйця бенедикт із копченим тофу, хороший сніданок для бентежного ранку. Що ви на це?

У галереї першого поверху 119А домінує еліптичний стіл із горіхового дерева, який стояв тут, ще коли Сі Ло придбав цей будинок у 1890-х. Стільці неоднорідні, з різних пізніших епох. Крізь три аркадних вікна вливається перламутрове світло. Картини на довгих стінах — дарунки Сі Ло і Голокаю від різних митців: рум’яний пустельний світанок від Джорджії О’Кіфф, панорама Порт-Радіума від О. Я. Джексона, «Захід сонця над мостом Сан-Луїс-Рей» від Дієґо Кіспе Тіто і «Повія та Іван на мармуровому кладовищі» від Фейт Нюлендер. В одному кінці галереї висить «Венера, Амур, Глупота і Час» Аньйоло Брондзіно. Вона коштує більше, ніж цей будинок і всі сусідні разом узяті.

— Я знаю цю картину, — каже Голлі, дивлячись на Брондзіно. — Оригінал зберігається в Національній галереї у Лондоні. Я колись ходила туди на неї дивитись під час обідньої перерви, коли працювала в центрі для безхатьків при церкві Святого Мартіна-на-Полях.

— Так, — кажу я.

Голлі не треба чути історію про те, як копія з Національної галереї та оригінал помінялись місцями у Відні 1860 року. У кожному разі, вона переходить до безвартісного компаньйона Брондзіно — «Автопортрета Ю Леона Марінуса, 1969». Голлі впізнає обличчя і звинувачувально повертається до мене. Я знічено киваю:

— Звісно ж, абсурдно і зарозуміло тримати її в такій компанії, але Сі Ло, наш засновник, наполіг. Ми тримаємо її тут заради нього.

Садакат виходить із дверей біля астролябії, несучи наші напої на таці. Ні в кого не знайшлось апетиту для яєць бенедикт. Він каже:

— То що, хто де сидить?

Голлі обирає стілець-гондолу в кінці столу, найближче до виходу.

Садакат питає гостю:

— Ірландський сніданок, міс Сайкс? Якщо не помиляюся, ваша мати ірландка?

— Так, була ірландка, — каже Голлі. — Чудово, дякую.

Садакат ставить на циновку блакитні порцелянові чайничок і чашку, глечик молока й цукерницю. Мій зелений чай заварюється в чорному залізному чайнику, який дві самості тому належав Шударі Марінусу. Аркадій п’є каву з мисочки. Садакат ставить запалену свічку в склянку з матового скла — центральний елемент декору.

— Щоб трохи прояснити кімнату. Тут іноді наче в могилі.

«У паралельному всесвіті він фашист від дизайну», — субкаже Аркадій.

— Те що треба, Садакате, — кажу я.

Він виходить, вдоволений.

Голлі закладає руки.

— Краще починайте. Я надто…

— Ми запросили вас сюди сьогодні вранці, — кажу я, — щоб розповісти про нашу космологію. Про Позачасників і психозотерику.

«Звучить як бізнес-семінар, Марінусе», — субкаже Аркадій.

— Так, стоп, — говорить Голлі. — Ви загубили мене ще на «Позачасниках».

— Якщо нас поранити — потече кров, — каже Аркадій, тримаючи свою миску з кавою, ніби горня, — якщо полоскотати — ми засміємось, якщо отруїти — помремо, але після смерті ми повертаємось. Марінус пройшов… тридцять дев’ять життів, так?

— Сорок, якщо враховувати бідолашну Гайді Кросс у її бунгало біля острова Шеппі.

Я помічаю, що Голлі визирає на мені слідів другої голови чи маніякального сміху.

— Я ще новачок, — каже Аркадій, — на п’ятій самості. Смерть мене досі лякає — бути в Присмерку, дивитись на Дюни…

— Який присмерк? — питає Голлі. — Які дюни?

— Присмерк, — каже Аркадій, — поміж життям і смертю. Ми бачимо його з Узвишшя. Це прекрасне і страхітливе видовище. Усі душі — бліді вогники — пролітають над ним, гнані Відбережним Вітром до Останнього Моря. Котре, звісно, насправді зовсім не море, але…

— Стоп-стоп-стоп. — Голлі нахиляється вперед. — Ви кажете, що помирали? Що бачили це все на власні очі?

Аркадій відпиває зі своєї миски з кавою, тоді витирає губи.

— Так, міс Сайкс, на обидва ваших питання. Але Прибережний Вітер завжди відносить нас назад, незалежно від бажання. Назад за Узвишшя, назад у Світло Дня, а тоді ми чуємо звук, ніби… хтось впустив місто і все в місті розбивається на друзки. — Аркадій питає мене: — Точний опис?

— Годиться. Тоді ми прокидаємося в новому тілі, дитячому, переважно в тілі, яке потребує нагального ремонту, в тілі, яке попередній власник щойно звільнив.

— У кафе, — Голлі повертається до мене, — ви сказали, що такі, як Г’юґо Лемб, Анахорети, безсмертні «з умовами та обмеженнями». Ви і вони — це те саме?

— Ні. Ми живемо в цій спіралі перероджень мимохіть. Ми не знаємо як. Не знаємо, чому ми. Ми ніколи цього не прагнули. Наші перші самості померли як звичайно, ми побачили Присмерк, який щойно описав Аркадій, а через сорок дев’ять днів повернулись.

— І звідтоді, — Аркадій розпускає і знову стягує свій хвостик, — ми на повторі. Наше друге тіло виросло, дозріло, померло; бах — ми знов у Присмерку; тоді вжух — через сорок дев’ять днів прокидаємось на Землі — у тілі іншої статі, просто щоб остаточно поїхати головою.

— Важливо те, — кажу я Голлі, — що ніхто не платить за нашу Позачасність. Ми єдині платимо цю ціну. Наш таксон, якщо завгодно вживати таке формулювання, — травоїдні.

На вулиці під нами лунає скрегіт гальм.

— Тож, — питає Голлі, — Анахорети всі належать до хижих?

— Всі до одного. — Аркадій пробігає пальцями по прузі миски.

Голлі потирає скроні.

— Це що, як… вампіри?

Аркадій стогне.

— О боже, слово на букву «В»! Тільки не знову.

— Хижаків можна вважати вампірами хіба метафорично, — кажу я Голлі. — Вони з вигляду такі самі нормальні або ненормальні, як і решта сантехніків, банкірів чи діабетиків довільної популяції. Так, шкода, що вони не виглядають як лиходії з фільмів Девіда Лінча. Це б сильно спростило нам роботу.

Вдихаю гірку пару зеленого чаю і передчуваю наступне питання Голлі.

— Вони харчуються душами, міс Сайкс. Хижаки декантують душі, тобто викрадають людей, в ідеалі — дітей. — Я витримую її знову роз’ятрений погляд, коли вона згадує про Джеко. — Тобто, на жаль, убивають їх.

— А це не дуже добре, — каже Аркадій. — Тож ми з Марінусом і ще кількома не згаданими тут індивідами — здебільшого Позачасниками, плюс кілька смертних помічників — вирішили зайнятися… боротьбою з ними. Поодинці Хижаки рідко завдають нам клопотів — вони зазвичай вважають, що єдині такі, і поводяться як злодюжки, котрі не вірять, що в магазині є охоронці. Проблеми почались і наша Війна почалась, коли вони почали полювати зграями.

— Ось тому ми й тут, міс Сайкс, — я сьорбаю чай, — через одну конкретну зграю. «Анахорети Присмеркової Церкви Сліпого Катара Монастиря Томаситів на перевалі Сідельгорн».

— Задовга назва для візитівок. — Аркадій переплітає пальці, вивертає долоні та піднімає руки. — Для друзів — просто «Анахорети».

— Сідельгорн — це гора, — каже Голлі. — У Швейцарії.

— І доволі крута, — зазначаю я. — Сідельгорн також позичив свою назву перевалу в північній Італії — коли тою дорогою ходили римські леґіони, вона вже була стара. Від дев’ятого до останнього року вісімнадцятого століття монастир томаситів був своєрідною точкою відпочинку на шляху з боку Вале. Там у 1210-х роках особа, відома як Сліпий Катар, онтологізувала в провідника Присмерку.

Голлі аналізує цю лавину історії.

— Присмерку, що лежить між…

— Життям і смертю, — каже Аркадій. — Добре, отже, ви слухаєте.

Голлі питає:

— Що таке Катар?

— Катарами звались єретики, котрі жили в Ланґедоку, — кажу я, — у дванадцятому й тринадцятому століттях. Вони проповідували, що світ створив не Бог, а диявол, що матерія — зло, а Ісус, позаяк він був людиною, не міг бути Сином Божим. Папа такого не схвалив. 1198 року Папа Іннокентій запропонував план захоплення земель, який ввійшов в історію як Альбігойський хрестовий похід. Король Франції мав інші справи, але дав баронам з півночі Франції благословення поїхати на південь, убивати катарів, конфіскувати їхні землі та підкорити нелояльний регіон французькій короні. Проте єресь розмножується діленням. Ліс вирубали, але тріски розлетілися. Наш Сліпий Катар осів у монастирі томаситів у далекому Вале приблизно в 1205-му, 1206-му. Ми не знаємо, чому він обрав Сідельгорн. Не знаємо, як його звали. Не знаємо, що спонукало його заглиблюватися в матерію, ноумени, логос, розум, душу і Присмерк. Він з’являється лише в одному історичному джерелі. В історії єпископальної інквізиції Мехтільди Маґдебурзької, датованій 1270-ми, де є розповідь про те, як у 1215 році інквізиція засудила «Сліпого Катара» з монастиря на перевалі Сідельгорн до смертної кари за відьомство. У ніч перед стратою його замкнули в келії монастиря. До світанку, — я думаю про Оскара Ґомеса, — він щез. Мехтільда дійшла висновку, що його сюзерен і господар Сатана подбав про свого учня.

— Але не бійтесь, — каже Аркадій. — Ми не з Сатаною.

— Урок історії майже закінчився, — обіцяю я. — Земля оберталась навколо своєї осі, хоч як інквізиція наполягала на протилежному, аж до 1799-го. — Торкаюсь пальцями залізного чайничка. — Розчерк Наполеонового пера з’єднав горді швейцарські кантони в єдину Республіку Гельветію. Не всім швейцарцям сподобалося становище сателіта Франції, тож коли обіцянками релігійної свободи знехтували, багато хто почав палити церкви і поставати проти призначених з Парижа зверхників. Вороги Наполеона роздмухували полум’я, а на початку квітня через Сідельгорн із П’ємонта перейшла бригада австрійської артилерії. У монастирські стайні поставили на зберігання двісті барил гарматного пороху, де вони, через недбалість або саботаж, вибухнули. Більшу частину монастиря було знищено, каменепад забрав за собою місток, що перетинав провалля внизу. Це лише примітка на марґінесах історії революційних воєн, але в нашій Війні цей вибух дорівнює вбивству ерцгерцога Франца Фердинанда в Сараєво. Розумієте, ударна хвиля досягнула до самої Церкви в Присмерку — і довгий сон Сліпого Катара закінчився.

Годинник на коминку відмірює вісім делікатних ударів.

— Орден Томаситів на той час був блідою тінню дореформаційного себе і не мав ні грошей, ні ресурсів, ні бажання відбудовувати свій альпійський блокпост. А от уряд Гельветії в Цюриху проголосував за те, щоб полагодити міст через Сідельгорн і розташувати там бараки для охорони стратегічно важливого перевалу. На будівництво вирушив і Батіст Пфеннінґер, інженер з Мартіньї, щоб наглядати за роботами, й однієї ночі наприкінці літа, коли Пфеннінґер лежав у своїй кімнаті в бараках і намагався заснути, він почув голос, що кличе його на ім’я. Голос лунав за багато миль і за кілька дюймів водночас. Його двері були замкнені зсередини, але Пфеннінґер бачив смужку повітря, що звивалась біля узніжжя ліжка. Інженер торкнувся її. І побачив, що смужка повітря розступилась, ніби ширма, а за нею була кругла підлога і свічка з людину заввишки — такі досі можна знайти біля католицьких та православних вівтарів. А далі були кам’яні плити, що піднімались і зникали в темряві. Батіст Пфеннінґер був чоловік прагматичний, не п’яний, при здоровому розумі. Його кімната була на другому поверсі двоповерхової будівлі. А все ж він пройшов крізь неможливу завісу в повітрі, яка, до речі, відома як Пройма, і піднявся неможливими сходами. Міс Сайкс, ви встигаєте?

Великий палець Голлі спочиває в западинці за ключицею.

— Не знаю.

Аркадій сидить і чавить прищі, радо дозволяючи мені говорити.

— Батіст Пфеннінґер став першим відвідувачем Присмеркової Церкви. Він знайшов портрет, чи то ікону, Сліпого Катара. В ікони не було очей, але Пфеннінґер стояв там і глядів на ікону, чи то стояв під її поглядом, і бачив, як на чолі ікони з’являється цятка, яка розростається в чорну зіницю ока без повік, і…

— Я це бачила! Звідки це?

Я дивлюсь на Аркадія, а він у відповідь знизує плечима.

— Це те, що робить ікона Сліпого Катара, перш ніж декантувати душу.

Голлі звертається до мене зі свіжою нагальністю.

— Слухайте. Тих вихідних, коли зник Джеко. Те око-з-цятки на чолі, оце все. Я… у мене… у мене було щось типу денного жахіття в підземному переході біля Рочестера. Я не писала про це в «Радіолюдях», бо воно виглядало як поганий опис кислотного тріпу. Але це було.

Аркадій субзапитує: «Що, коли Сі Ло пов’язував їй образи під час Першої Місії?»

«А чому нам не сказав? — шукаю кращої ідеї. — Що, коли Джеко з Голлі вже були пов’язані як психозотеричні брат і сестра?»

Аркадій кусає кісточку великого пальця за звичкою з попереднього життя. «Можливо. Залишки зв’язку могли привести Естер до Голлі, коли ти утік із Церкви. Як хлібні крихти Гензеля і Ґретель».

— Вибачаюсь, — каже Голлі, — але я досі тут. Як Джеко пов’язаний із цим середньовічним монахом і наполеонівським інженером?

Пломінь свічки в банці з матового скла високий і спокійний.

— Сліпий Катар з інженером поговорили, — кажу я, — і домовились укласти заповіт, пакт про взаємодопомогу. Ми не знаємо точно…

— Так-так, чекайте. Цей монах сидів у своїй Церкві в Присмерку скільки, шістсот років? А тут запрошує гостей і укладає угоди. Що він там їв ще з Середньовіччя?

— Звісно, Сліпий Катар пройшов переісточення, — пояснюю я.

Голлі відхиляється в кріслі.

— Переістошо? Це взагалі слово?

— Тіло Сліпого Катара померло, — каже Аркадій, — але його розум і душа — які в межах цієї бесіди пропоную вважати одним цілим — увійшли в тканину Церкви. Сліпий Катар взаємодіяв з Пфеннінґером через ікону.

Голлі це обмірковує.

— То будівельник став будівлею?

— У певному сенсі, — відповідає Аркадій. — Можна й так сказати.

— Міст і гарнізон на перевалі Сідельгорн закінчили ще до початку зими, — підхоплюю я, — і Батіст Пфеннінґер повернувся до своєї сім’ї в Мартіньї. Але наступної весни він вирушив на рибалку на озеро Емоссон і одного вечора виплив у човнику на середину озера. Човник знайшли, а тіло — ні.

— Розумію, — каже Голлі. — Як і Г’юґо Лемба.

Дощ м’яко лопоче по вікнах 119А.

— Переносимось на шість років вперед, у 1805-й. У паризькому районі Маре відчиняються двері нового сиротинця. Його засновник і директор — дебелий француз на ім’я Мартін Леклерк; його батько назбирав колоніальних скарбів в Африці, а він зараз бажав нагодувати, пригріти і вивчити осиротілих від війни дітей столиці. 1805-й був поганим роком для іноземців у Парижі, а у французькій Леклерка була німецька нотка, проте його друзі приписували цю чужоземність прусській матері та освіті в Гамбурзі. Ті ж таки друзі, з котрих чимало були вершками придворних кіл, не знали, що справжнє ім’я Мартіна Леклерка було Батіст Пфеннінґер. Звісно, думка про те, що Леклерк заснував притулок, аби приманювати і знаджувати обдарованих дітей, викликала б достатньо звинувачень у божевіллі. Але так, він шукав дітей, котрі демонстрували помітний психозотеричний заряд або активне око-чакру.

Голлі дивиться на Аркадія, і той примружує очі, ніби перекладач, який зіткнувся зі складним епізодом.

— Паранормальні здібності. Як у вас у вісім років.

— А навіщо… швейцарський інженер, який сфальшував власну смерть і тепер тримав сиротинець у Франції — правильно? — шукав дітей з паранормальними здібностями?

Аркадій каже:

— Анахорети підживлюють свою Позачасність душами, як і казав Марінус. Але будь-яка звичайна душа не підходить: декантувати можна лише душі обдарованих. Це ніби донорство органів, де підходить лише один із тисячі. Перед кожним рівноденням і сонцестоянням власника душі треба заманити на Кам’яний Шлях, що веде в Церкву. Там бідолашний візитер дивиться на ікону Сліпого Катара, а той декантує його душу в Чорне Вино. Тіло викидають крізь вікно Церкви, а Дванадцять Анахоретів збираються на ритуал, відомий як День Перенародження, п’ють Чорне Вино, і на сезон — приблизно на три місяці — в їхніх тілах припиняється поділ клітин. Тому тіло Г’юґо Лемба залишилося в стані двадцяти з чимось, хоча розуму і душі вже за п’ятдесят.

Голлі вирішує поки що ніяк на це не реагувати.

— То чому Пфеннінґер опиняється в Парижі, якщо йому треба дістатися в «Церкву» через зруйнований швейцарський монастир?

— Кожен Анахорет уміє прикликати Пройму в будь-якому місці. — Аркадій проводить пальцями понад вогнем свічки. — І відкривати її зсередини де завгодно. Пройма — це єдина причина, з якої ця Війна триває вже сто шістдесят років. Можна сказати, що Анахорети вміють телепортуватися куди завгодно. Це абсолютний маршрут утечі та метод раптового нападу.

Голос Голлі надламується — вона дещо збагнула.

— Міс Константін?

— Іммакюле Константін — права рука Пфеннінґера. Ми не знаємо, чому Перший Анахорет завербував її як Другу, але вона завідувала дівочим крилом сиротинця в Маре. Не абихто, а сам Талейран відгукувався про Мадам Константін як про «серафима з вогненним мечем у жіночій подобі». Минає вісімнадцять десятиліть — і ось ми дізнаємося, що вона у Ґрейвсенді, знаджує Голлі Сайкс. Проте у вашому випадку вона зрештою припустилася однієї з нечисленних помилок — злякала вас, тож один із моїх колишніх студентів розповів про вас мені. Я вас інокулював — виснажив ваш психозотеричний вольтаж, щоб ви стали непридатні для Чорного Вина. Міс Константін, звісно, була роздратована, але, хоч вона так і не забула Голлі Сайкс чи її перспективного брата Джеко, вона змирилась.

— Їх відволікає арифметика, — каже Аркадій. — Анахорети підтримують орден на дванадцяти членах, тож кожному потрібно знайти придатного для декантування гостя раз на три роки. Здобич не можна наколоти, зв’язати і притягти в Церкву. Зі здобиччю треба подружитись, як Константін — з вами. Якщо здобич не при тямі або неспокійна під час декантування, Чорне Вино виходить забруднене. Це делікатний вінтаж.

Постаті на полотні стежать за нами. О, скільки історій вони могли б розповісти.

— То я маю розуміти, — Голлі збирається на силі, — що Міс Константін з Анахоретами викрали Джеко і… випили його душу? Ви це мені намагаєтесь сказати?

Клацання годинника гучне або тихе — залежить.

— Із Джеко така річ… — я заплющую очі і субпрошу Аркадія побажати мені успіху, — він був одним з нас.

Можливо, десь гримить грім, а можливо, це сміттєзбиральна машина.

— Джеко був моїм братом. — Голлі говорить дуже повільно. — Йому було сім років.

— Його тілу було сім років, — каже Аркадій. — Але це тіло було посудиною для душі Сі Ло, Горолога. А Сі Ло був значно, значно старший.

Голлі хитає головою, борючись із люттю.

— Пам’ятаєте, як Джеко в п’ять років захворів на менінгіт?

— Ще б пак. Він тоді мало не помер.

Далі — тільки вперед.

— Міс Сайкс, того дня Джеко й помер.

Це прямий випад, це поштовх, а Голлі вже балансує на межі.

— Ем, звиняйте, але він, чорт забирай, не помер! Я була там!

Простішим це не зробити.

— Душа Джека Мартіна Сайкса покинула його тіло о другій двадцять три шістнадцятого жовтня 1982 року. О другій двадцять чотири душа Сі Ло, найстарішого і найкращого з Горологів, уже вселилася в тіло вашого брата. Тоді, коли ваш тато гукав лікаря, тіло Джеко було вже в безпеці. Але Джекова душа перетинала Присмерк.

Зловісна тиша.

— Отож, — ніздрі Голлі надимаються, — ви хочете сказати, що мій молодший брат був зомбі?

— Джеко був тілом Джеко, — каже Аркадій, — зі звичками Джеко, але з душею і спогадами Сі Ло.

Вона здригається, геть загублена.

— Чому ви взагалі таке кажете?

— Хороше питання, — каже Аркадій. — Чому б ми це казали, якби це була неправда?

Голлі підводиться, і її крісло перекидається назад.

— Зазвичай усе зводиться до спроби виманити гроші.

— Горологію заснували 1598 року, — недбало каже Аркадій. — Ми за ці роки зробили кілька капіталовкладень. Ваші заощадження в безпеці.

«Тримай себе в руках», — субнаказую Аркадію.

— Згадайте химерії Джеко, — прошу я Голлі. — Чому би британський хлопчик слухав китайське радіо?

— Тому що… Джеко воно заспокоювало!

— Китайська — рідна мова Сі Ло, — пояснюю я.

— Рідна мова Джеко — англійська! Моя мама — його мама! «Капітан Марлоу» — його дім. Ми — його сім’я. Ми його любили. І досі любимо. — Голлі змахує сльози повіками. — Навіть сьогодні.

— А Сі-Ло-в-Джеко любив вас, — лагідно кажу я. — Дуже любив. Він любив навіть Ньюкі, найсмердючішого пса в усьому Кенті. Його любов — не брехня. Але й ми вам не брешемо. Душа Сі Ло старіша, ніж ваш паб. Старіша, ніж Англія. Старіша, ніж християнство.

Голлі вже достатньо. Вона піднімає перекинуте крісло.

— Мій літак відлітає в Дублін сьогодні по обіді, і я буду в ньому. Стосовно до того, що ви сказали… в дещо я повірила, в дещо не можу. Переважно — я просто не знаю. Засівання сну — це щось неймовірне. Але… Мені знадобилося багато часу, щоб перестати винуватити себе через Джеко, а ви просто ятрите рани. — Вона вдягає пальто. — Я живу тихим життям із книжками й котами на заході Ірландії. Маленьким, місцевим, нормальним життям. Та Голлі Сайкс, котра написала «Радіолюдей», — вона, можливо, і повірила б у ваших Позачасників, у ваших магічних монахів, але я більше не вона. Якщо ви Марінус, то щасти з… чим ви там займаєтесь.

Голлі бере свою торбинку, кладе зелений ключ на стіл і йде до дверей.

— Бувайте. Я йду.

«Увістити її залишитись?» — субпитає Аркадій.

«Якщо її силують до співпраці, то це не співпраця».

— Ми розуміємо, — кажу я Голлі. — Дякуємо за візит.

Аркадій субнагадує: «А що з Естер?»

«Забагато, зашвидко, зарано. Скажи щось гарне».

— Вибачте, що нагрубив, — каже Аркадій. — Проблеми становлення.

— Попрощайтесь від мене з Бетменовим дворецьким, — каже Голлі.

— Попрощаюсь, — відповідаю я, — і au revoir, міс Сайкс.

Голлі зачинила двері. «Анахорети тепер вже точно знають, що вона тут, — субстверджує Аркадій. — Може, хай Ошіма її прикриє?»

Мене це не переконало. «Пфеннінґер не скасує свої кропіткі плани заради фальстарту».

«Якщо вони підозрюють, що Маленька Естер захована в голові у Голлі, — пальці Аркадія складаються в пістолет, — вони вдарять відразу і зі всіх сил».

Я п’ю охололий чай, намагаючись дивитися на цей ранок з позиції Анахоретів. «Як вони можуть знати, що Естер у Голлі?»

«Вони не можуть знати точно. — Аркадій протирає окуляри рукавом своєї сорочки а-ля Неру. — Але вони можуть здогадатися й офнути її просто для перестраховки».

— Офнути? Забагато гангстерських фільмів, Аркадію.

Мій ґаджет задзвонив. На екрані «НЕВІДОМИЙ НОМЕР», і я відчуваю погані новини ще до того, як чую голос Елайджі Д’Арнока:

— Дякувати Богу, Марінусе. Це я, Д’Арнок. Слухай, щойно дізнався: Константін вирядила групу, щоб викрасти і просканувати Голлі Сайкс. Без її згоди. Зупини їх.

Слова доходять.

— Коли?

— Зараз, — відповідає Д’Арнок.

— Де? — питаю я.

— Мабуть, у її готелі. Спіши.

Коли я виходжу, Ошіма вже чекає через дорогу, піднявши комір та перехиливши набакир свій поцяткований дощем капелюх-поркпай. Він киває в напрямку Парк-авеню, субкажучи: «Гадаю, ми провалили інтерв’ю».

Я впізнаю Голлі зі спини за її довгим чорним пальтом і банданою. Моя провина. Я сказав їй, що Джеко був старіший за Ісуса. Я відступаю вбік, пропускаючи скейтбордиста. «І ще важливіше: щойно на зв’язок вийшов Д’Арнок, — субвідповідаю я, — і сказав, що сюди рухається загін, котрий має захопити її для сканування». Я виставляю свою веселкову парасолю, ніби щит, і ми вирушаємо; Ошіма йде в ногу зі мною, віддзеркалюючи мене на південному боці вулиці — я йду північним.

«Нагадай, — субкаже Ошіма, — чому ми не увістили її до глибокого сну, а тоді перейшли до субпросіювання в пошуках Естер?»

«По-перше, це проти Кодексу. По-друге, вона чакра-латентна, тобто може погано відреагувати на сканування і відредагувати власні спогади, викриваючи всіх, хто вдома. По-третє… Ну, цього наразі досить. Але нам потрібна її добра воля. Увістимо її хіба за крайньої потреби».

Коли Голлі доходить до Парк-авеню, спалахує зелений чоловічок, тож ми з Ошімою квапимось, ухиляємось від машин і вислуховуємо гудки сигналів, щоб тільки не застрягнути на острівці посеред дороги. Ми прискорюємо крок і ось уже опиняємось за двадцять футів від Голлі. Ошіма питає: «Марінусе, ми взагалі маємо стратегію чи просто йдемо за нею, як пара настирників?»

«Поки вона не прийшла до готелю, пропоную просто забезпечити їй трохи спокійного простору, аби вона проаналізувала все почуте». Нове листя і старі дерева крапотять, узбіччя шльохають, дренажі ґольґають. «Якщо пощастить, Парк подіє на неї магічно. Якщо ні, в нас теж є магія». Швейцар визирає в дощ з-під дашка. Ми виходимо на Медісон; Голлі чекає на мжичці, а я ховаюся в проймі бутика, спостерігаючи за чоловіком із собакою на прогулянці, за хасидами, за бізнесменом арабського вигляду. Кілька таксі сповільнюються, сподіваючись заманити пасажирів, але Голлі вдивляється в зелений прямокутничок Центрального парку в дальньому кінці кварталу. Її голова, певно, йде обертом. Написати мемуари, в яких час від часу прориваються паранормальні події, — це одне, але коли паранормальні події засівають тобі сон, заварюють чай по-ірландськи і перевертають усю твою космологію навспак — геть інше. Може, Ошіма має рацію і варто увістити її піти назад у 119А. 1400 років метажиття ще не гарантують, що ти завжди знаєш, що робити.

«СТОП» перетворюється на «ЙДІТЬ», і я втрачаю нагоду. Перехід — Медісон, я відчуваю смак параної, дивлюсь на людей у поспинюваних машинах, майже очікуючи побачити Пфеннінґера чи Константін, котрі дивляться на мене очима мисливців. Останній квартал біля парку ще завантаженіший пішоходами, тож я починаю панікувати ще більше. Цей бігун в айшейдах із дитячим візком — справді бігун? Ця завіса смикнулась, коли повз неї пройшла Голлі? Чому молодий геодезист зі штативом у руках так пильно дивиться на сухоребру п’ятдесятирічну жінку? Він змірює поглядом і мене, тож, можливо, він просто неперебірливий. Ошіма тримає темп на тротуарі через дорогу і зливається з ранішнім натовпом куди краще, ніж я. Ми проминаємо церкву Святого Якова, котра свого часу височіла над цим сільським районом Мангеттена своєю червоноцегляною дзвіницею. Ю Леон Марінус був тут на весіллі в 1968-му. Молодій і молодому, якщо вони досі живі, зараз має бути десь по вісімдесят.

На П’ятій авеню трафік плентається черепашачим кроком і дуже дратує. Голлі стає позаду групки китайських туристів. Вони гучною кантонською погоджуються, що Нью-Йорк значно менший, брудніший і паскудніший, ніж вони чекали. Через дорогу від нас Ошіма недбало спирається на ріг Кунсткамери, ховаючи обличчя під каптуром. Нас проминає автобус із цифровою рекламою нового фільму за романом Кріспіна Герші «Відлуння має померти», але Голлі порожньо дивиться на парк. Я заспокоююсь. Мій інстинкт підказує, що ми в безпеці від ворога, аж доки не дійдемо до її готелю на Бродвеї. Якщо ж вона й доти не розвернеться, то мені доведеться знехтувати своїми принципами і здійснити на неї Акт Увіщання для її ж безпеки. Анахорети не наважаться зробити щось поспіхом. Наслідки публічних убивств надто складно розгрібати. Реальність на П’ятій авеню цього дощового ранку саме така, як здається.

Присадкуватий 4х4 поліції гальмує біля тротуару, і на хідник висовується молода поліціянтка, тримаючи в руці посвідчення.

— Мем? Ви Голлі Сайкс?

Голлі вишарпують у тут і зараз:

— Так, я… Так, що…

— Іфа Брубек — ваша донька?

Я дивлюсь на Ошіму, котрий уже переходить вулицю. До колеги приєднався здоровий поліціянт.

— Голлі Сайкс?

— Так. — Голлі затуляє рота долонею. — З Іфою все добре?

— Міс Сайкс, — випалює офіцерка, ніби з кулемета, — у наш відділок подзвонили з британського консульства і попросили вислати на вас загальне орієнтування — ми розминулися з вами в готелі буквально на кілька хвилин. На жаль, ваша донька вчора потрапила в автокатастрофу в Афінах. Їй зробили операцію, стан наразі стабільний, але вас просять наступним літаком летіти додому. Міс Сайкс? Ви мене чуєте?

— В Афінах? — Голлі спирається на капот поліційної машини. — Але ж Іфа на острові… Що… Наскільки…

— Мем, ми справді не маємо жодних подробиць, але відвеземо вас у готель «Емпайр», щоб ви спакували речі. Тоді заберемо до аеропорту.

Я підступаю вперед, щоб зробити не знаю що, проте Ошіма відтягує мене: «Відчуваю в машині потужний психовольтаж; якщо це високопоставлений Анахорет, а ми вступимо в повномасштабний бій на П’ятій авеню, кожен гіпокамп у радіусі п’ятдесяти метрів розірве на шмаття, разом з Голліним. Федерали, Служба безпеки, ще бозна-хто будуть вишукувати на записах саме нас — а ми й виглядатимемо доволі підозріло, бо пасемо Голлі ще зі 119А».

Ошіма має рацію, але: «Ми не можемо дозволити їм просто її забрати».

Тим часом Голлі напівзаманили-напівзагнали в машину. Вона намагається ставити ще якісь питання, але її ранок і без того видався мозкозривним, і вона перелякана аж до стану пасивності. Можливо, її увістили. В болючій нерішучості я спостерігаю, як двері щільно зачиняються і машина вирушає в трафік, проминаючи перехрестя щойно перед тим, як світло стає червоним. Вікна затемнені, тож я не можу побачити, з ким маємо справу — чи бодай зі скількома. Світлофор каже «ЙДІТЬ», і пішоходи починають переходити. Шістдесят секунд знадобилося на те, щоб з’явитись і розтрощити нашу Другу Місію.

Ошіма переводить мене через перехід.

— Я перелину до неї.

— Ні, Ошімо, це був мій прорахунок, тож я…

— Посиплеш собі голову попелом пізніше. Я краще лину, і я просто настирніший. Сам знаєш.

Ніколи сперечатися. Ми перелазимо низеньку стіну парку біля пам’ятника Ганту і сідаємо на вогку лавку. Однією рукою він хапає лавку, другою — мою руку. «Прив’яжись до мого джерела, — субпропонує Ошіма. — Судячи з усього, мені потрібні будуть поради».

— Та що тобі з порад. Але я буду з тобою.

Він стискає мою руку, заплющує очі, і його тіло трохи осувається, коли душа вилинає крізь око-чакру. Навіть для психозотериків душа — на межі видимого, ніби прозора скляна кулька в банці з водою; за мить душа Ошіми зникає, пролинувши поміж крапучим галуззям і заплямленим водою старим пам’ятником. Я насуваю капелюха Ошімі на лице, а тоді ховаю нас обох під моєю парасолею. Спорожніле тіло навіває думки про невідкладну допомогу; не раз у своєму метажитті я вилинав, а тоді повертався якраз на нюхальну сіль під носом, кровопускання з артерії чи незнайомця з галітозом, котрий вирішив провести недоречну СЛР. Ба більше, коли я синхронізую наші ручні чакри, ми з Ошімою починаємо нагадувати пару коханців. Навіть за нью-йоркськими laissez-faire стандартами ми варті витрішок.

Я з’єднуюся зі зв’язкою Ошіми…

…і о´брази з його душі потоком ллються просто в мій розум. Він лине кубістським калейдоскопом світлофорів, верхніх багажників, дахів машин, гілок і розбубнявілих бруньок. Ми пірнаємо, проминаємо крізь задні двері вантажівки, поміж свинячих туш, котрі теліпаються на гаках, крізь засмолену легеню водія, тоді крізь вітрове скло, дугою над вантажівкою «United Parcels» і ще вище, полохаючи ефіопського голуба з його світлофорного сідала. Ошіма на мить зависає, шукаючи поліційну машину: «Марінусе, ти зі мною?»

«Я тут», — субвідповідаю.

«Бачиш поліційну машину?»

«Ні». Сміттєвоз виривається трішки вперед, і я бачу жовтизну шкільного автобуса. «Спробуй біля отого шкільного автобуса».

Ошіма опускається, пролітає крізь заднє вікно автобуса, тоді проходом, повз сорок дітей, які сваряться і балакають, збившись навколо 3D-слейту і витріщаючись у простір, повз водія назовні, а там…

…клаксон і фари поліційної машини, що повільно повзе вперед. Ошіма проникає крізь заднє скло і на мить зависає в повітрі й кружляє, транслюючи мені зображення того, з чим ми маємо справу. Ліворуч від Голлі сидить поліціянтка, принаймні гадана. За водія в них дебелий чолов’яга, котрий допоміг завантажити Голлі в машину. Праворуч від неї — чоловік у костюмі та самсунґівських темних окулярах, які напівприховують його лице, але ми його знаємо. «Драммонд Бжицький», — субстверджує Ошіма.

Дивний вибір. Бжицький — найновіший і найслабший з Анахоретів.

«Може, вони не чекають клопотів», — гадає Ошіма.

«Може, він канарка в шахті», — субвідповідаю я.

«Я влину в жінку, — субкаже Ошіма, — і подивлюся, чи зможу знайти її накази». Він входить крізь око-чакру поліціянтки, тож тепер я маю доступ до її сенсорних даних.

— Усе, що ми знаємо, серденько, — каже вона Голлі, — ми тобі вже сказали. Якби знала більше — я б розповіла. Мені за тебе дійсно болить, серденько. Я теж мама. Двоє карапузів.

— Але хребет Іфи цілий? Як? Наскільки серйозно…

— Міс Сайкс, не нервуйтеся. — Драммонд Бжицький піднімає окуляри. У Бжицького приваблива зовнішність середземноморського воротаря, лискуче чорне волосся і носовий голос, ніби оса потрапила в келих для вина. — Консул звільниться із зустрічі о десятій. Ми зв’яжемося з ним напряму, тож усі факти, які в нього є, ви почуєте з найперших рук. Гаразд?

Автівка зупиняється на червоне світло, і пішоходи течуть через дорогу.

— Можливо, я зможу знайти номер лікарні, — каже Голлі, видобуваючи свій ґаджет із торбинки. — Афіни ж не настільки велике…

— Якщо ви знаєте грецьку, — каже Бжицький, — то вперед, і щасти вам. В іншому випадку я б не навантажував ґаджет на випадок, якщо з’являться новини. Не перестрибуйте до швидких висновків. Ми поїдемо смугою для невідкладних служб і доправимо вас на літак до Афін на одинадцяту сорок п’ять. Скоро ви будете з Іфою.

Голлі ховає ґаджет у торбинку.

— У нас удома поліція ніколи б такого не зробила. — Повз них шугає велокур’єр, і трафік суне вперед. — Як ви мене взагалі знайшли, офіцере?

— Детектив Марр, — каже Бжицький. — Голки в копицях сіна таки знаходяться. Відділок оголосив код п’ятнадцять, і хоч «худорлява біла жінка, п’ятдесят років, у плащі до колін» — не дуже помічний опис у дощовий день на Мангеттені, ваш янгол-охоронець працював понаднормово. Власне — хоч, може, в такий час не дуже доречно це казати — сержант Льюїс ваш величезний фанат. Він саме підвозив мене від Дев’яносто Восьмої до Коламбус-серкл, аж тут каже: «Господи, це вона!» Правда, Тоні?

— Ага. Я бачив ваш виступ у «Просторі симфоній», міс Сайкс, коли «Радіолюди» тільки вийшли, — каже водій. — Коли моя дружина померла, ваша книжка стала для мене промінчиком у повній темряві. Вона мене врятувала.

— Ох, я…— Голлі в такому стані, що ця ревматична історія оминає її пильність, — рада, що вам допомогло. — Сміттєвоз обганяє їхню автівку. — І співчуваю вашій втраті.

— Дякую, міс Сайкс. Справді.

По кількох секундах Голлі залазить у меню ґаджета.

— Наберу Шерон, мою сестру. Вона в Англії, але, може, звідти легше буде дізнатися щось про Іфу.

Джерело мигтить і тьмяніє. «Зв’язка тоншає, — субзастерігаю Ошіму. — Що ти про неї з’ясував?»

«Звати Ненсі, ненавидить мишей, вісім разів убивала, — відповідь надходить із затримкою. — Дитиною воювала в Південному Судані. Це її перша робота на Бжицького… Марінусе, що таке курарехінолін?»

Погано. «Токсин. Міліграма вистачає, щоб спровокувати ателектаз легень за десять секунд. Паталогоанатоми ніколи на нього не перевіряють. А що?»

«Тут у Ненсі і Бжицького ним заряджені транквілайзери. Можемо зробити висновок, що це не для самозахисту».

— Я знову наберу офіс, — послужливо каже Бжицький. — Подивлюся, чи вони зможуть знайти назву афінської лікарні, в якій опинилась ваша донька. Принаймні так у вас буде прямий зв’язок.

— Не знаю, як вам дякувати. — Голлі бліда і хвороблива з вигляду.

Бжицький опускає окуляри.

— Анкор-два? Це двадцять восьмий загін, ви нас чуєте, Анкор-два?

Несподівано гарнітура в шоломі Ненсі оживає, і крізь неї лунає голос Іммакюле Константін:

— Чую вас чудово. З огляду на все, пропоную не ризикувати. Ліквідуйте нашу гостю.

Шок закипає всередині, але я збираюсь докупи: «Ошімо, забирай її!» Але єдина відповідь — завивання завірюхи у надто розтягнутій зв’язці. Ошіма мене не чує, або не може відповісти, або і те й інше.

Повертається ясність.

— Прийняв, Анкор-два, — каже Бжицький, — але ми наразі між П’ятим і Східною 68-ю, тут глухий затор. Чи можу я порекомендувати відкласти останній наказ до…

— Дайте Сайкс по транку в кожну руку, — наказує Константін своїм лагідним голосом. — Ніяких відкладань. Виконуйте.

Я гучно субкричу: «Ошімо, забери її забери її!»

Але жодної відповіді — ні від його душі, ні від інертного тіла, що спирається на моє на лавці за квартал від поліційної машини. Я можу лише дивитися, як невинну жінку, котру я заарканив у нашу Війну, вбивають. Я не можу траверсувати на таку відстань, а якби й міг — однаково б не встиг.

— Прийнято, Анкор-два, продовжуємо за наказом. — Бжицький киває спершу Льюїсу в дзеркало, тоді Ненсі.

Голлі питає:

— Детективе Марр, щось вийшло з номером лікарні?

— Наша секретарка над цим працює.

Бжицький дістає свій транквілайзер і знімає запобіжник, тим часом Ненсі, шульга, очима котрої я зараз дивлюся, робить те саме.

— Чому, — голос Голлі змінюється, — ви дістали зброю?

Я рефлекторно намагаюсь увістити Ненсі спинитися, проте увіщати через зв’язку неможливо, тож я просто нажахано спостерігаю, як Ненсі вистрілює з транквілайзера — в горло Бжицькому, просто в адамове яблуко, де з’являється крихітна червона цятка. Анахорет здуміло торкається її, тоді дивиться на червону пляму на своїх пальцях, дивиться на Ненсі, вимовляє: «Якого…»

Бжицький осувається — мертвий. Льюїс горлає, ніби під водою: «Ненсі, ти шо, ЗДУРІЛА ДО КРАЮ?» — чи Ненсі принаймні здається, що вона чує саме це, поки вона бере зброю Бжицького і впритул стріляє Льюїсу в щоку. Льюїс зойкає здивованим фальцетом. Ненсі, котру Ошіма нещадно увіщає, з’ясовує, що вона чомусь перелазить через Голлі на пасажирське сидіння, поки Льюїс випускає останній подих. Тоді приковує себе наручниками до керма і розблоковує задні двері. На прощання Ошіма редагує чималий шмат Ненсиних теперішніх доконаних спогадів і навіває на неї непритомність, а тоді вилинає з неї і влинає в травмовану Голлі. Ошіма негайно заспокоює нову хазяйку, і я спостерігаю від першої особи, як Голлі вдягає свої сонячні окуляри, перевіряє бандану, вилазить із поліційної машини і спокійно повертається Парк-авеню в напрямку Кунсткамери. З розривом зв’язки повертається й голос Ошіми: «Марінусе, мене чутно?»

Я наважуюсь відчути полегшення. «Неймовірно, Ошімо».

«Війна, — субвідповідає старий вояк, — а тепер ще й логістика. У нас тут письменниця на пенсії в прикметній бандані вилазить із патрульної машини, в якій лежать два мертві фальшиві поліціянти і одна жива фальшива поліціянтка. Є ідеї?»

«Тягни Голлі сюди і вернись у своє тіло, — субраджу я Ошімі. — А я тим часом покличу Л’Окну і попрошу організувати катастрофічну втрату даних з усіх камер стеження на Верхньому Іст-Сайді».

Ошіма-в-Голлі рухається далі.

«І цей планокур зможе зробити подібне?»

«Якщо існує спосіб, він його знайде. Якщо не існує, він вигадає спосіб».

«А далі що? 119А, очевидно, вже не така неприступна фортеця, як раніше».

«Згоден. Підемо в Землю, до Уналак. Я попрошу її прийти і врятувати нас. Все, відв’язуюсь, до зустрічі». Я розплющую очі. Парасолька все ще ховає тіло Ошіми і мене, але сіра білка вже зацікавлено обнюхує мій чобіт. Я ворушу ногою. Білка зникає.

— Ми вдома, — оголошує Уналак.

Вона зупиняє машину просто біля своїх дверей, захованих за книгарнею «Три життя» на розі Вейверлі-плейс і Західної Десятої. Уналак вмикає аварійну сигналізацію і допомагає мені провести Голлі по хіднику, а Ошіма стоїть на варті, ніби монах-асасин. Голлі задурманена психоседацією. Ми вже встигли привернути увагу високого й худого бороданя в дротяних окулярах.

— Уналак, привіт. Все гаразд?

— Все добре, Тобі, — каже Уналак. — Подруга щойно прилетіла з Дубліна, але вона страшно боїться літати, тому випила снодійне, щоб її вирубило. Подіяло аж занадто добре.

— Та я бачу. Вона ніби досі висить на двадцяти тисячах футів.

— Думаю, наступного разу обійдеться склянкою білого.

— Заверни якось потім до магазину. Твої книжки з санскриту приїхали.

— Зайду, Тобі, дякую.

Уналак знайшла свої ключі, але Інес уже відчинила двері. Її лице напружене від турботи, ніби це її партнерка Уналак — тендітна смертна, а не вона. Інес киває нам з Ошімою, а тоді занепокоєно вдивляється в лице Голлі.

— Їй би кілька годин відіспатись, і все буде добре, — кажу я.

Вираз обличчя Інес промовляє: «Сподіваюсь, ти маєш рацію», — і вона йде припаркувати машину на поближній підземній стоянці. Уналак виганяє нас нагору, всередину, а тоді коридором у крихітний ліфтик. Для Ошіми місця не вистачає — він рушає сходами. Я тисну «вгору».

«Долар за твої думки», — субкаже Уналак.

«Коли я був Ю Леоном, мої думки йшли за пенні».

«Інфляція, — знизує плечима Уналак, і її волосся пружинисто підстрибує. — Естер справді може бути жива? Десь там у цій голові?»

Я дивлюсь на кутасте, окреслене, ергономічне лице Голлі. Вона стогне, як розтривожена сновида, що не може прокинутись. «Сподіваюсь, Уналак. Якщо Естер правильно інтерпретувала Писання — може бути. Але я не знаю, чи взагалі вірю я в Писання. Або Контрписання. Я не знаю, чому Константін хоче вбити Голлі. І про Елайджу Д’Арнока — не уявляю, чи він це серйозно. Я навіть не знаю, чи правильно ми вирішуємо всю цю історію з Садакатом».

— Направду, нічого не знаю, — кажу я своїй п’ятсотрічній подрузі.

— Принаймні, — Уналак видуває з ніздрі кінчик пасма мідного волосся, — Анахорети не зможуть використати твою надмірну впевненість.

Голлі спить, Ошіма дивиться «Хрещений батько-2», Уналак готує салат, а Інес покликала мене пограти на її «Стейнвеї» нагорі, бо якраз учора приходив налаштовувач. З фортеп’янної відкривається гарний краєвид на Вейверлі-плейс, у маленькій кімнатці пахне помаранчами й лаймами, які матір Інес ящиками надсилає з Флориди. На «Стейнвеї» стоїть фото Інес та Уналак. Вони позують у лижних костюмах на вершині засніженої гори, як безстрашні дослідниці. Уналак не обговорювала Другу Місію з партнеркою, але Інес не дурна і мусить відчувати, що щось насуває. Бути Сьогочасницею, закоханою в Позачасницю, — без сумнівів, не менш вибоїста доля, ніж бути Позачасницею, закоханою в Сьогочасницю. Мої рішення цього тижня вплинуть не лише на долю Горології, але й на життя тих, кого ми любимо, на колег, на пацієнтів, для котрих чиєсь неповернення стане шрамом на все життя — як для Голлі стала смерть Сі-Ло-у-Джеко під час Першої Місії. Якщо ти любиш і люблять тебе, кожен твій учинок впливає на інших.

Тож я переглядаю ноти Інес і вибираю бешкетні «Прелюдії і фуги» Шостаковича. Вони паскудні, але приносять задоволення. Тоді я виконую «Hughe Ashton’s Ground» Вільяма Бірда для перебивки і кілька шведських фольк-пісень Яна Юханнсона — просто так. Тоді з пам’яті граю К32, К212 і К9 Скарлатті. Італійські сонати — це та нитка Аріадни, яка сполучає Айріс Марінус-Фенбі, Ю Леона Марінуса, Джаміні Марінуса Шударі, Пабло Антея Марінуса і Клару Марінус Коскову з Лукасом Марінусом, першою з моїх самостей, яка відкрила Скарлатті, ще мешкаючи в Японії. Пригадую, я купив партитуру в де Зута і грав К9 якраз за кілька годин перед власною смертю в липні 1811 року. Я вже кілька тижнів відчував, що до мене наближається смерть, і, як то кажуть, привів до порядку всі справи. Мій друг Еелату відшвартував мене ампулою морфію, яку я зберіг для нагоди. Я відчував, як моя душа вислизає від Світла Дня, на Узвишшя, і гадав, де перероджусь. У вігвамі, палаці чи іґлу, в джунглях, тундрі чи в ліжку з балдахіном, у тілі принцеси, доньки ката чи посудомийниці — через сорок дев’ять обертів Землі…

…у гнізді з ганчірок і гнилої соломи, в тілі дівчинки, що згорала від лихоманки. Комарі безсоромно харчувались її кров’ю, вона кишіла вошами і геть ослабла від внутрішніх паразитів. Кір вигнав із Клари, попередньої мешканки мого нового тіла, душу, і минули аж три дні, перш ніж я зміг психозцілити себе й нарешті нормально зорієнтуватися. Клара була восьмирічною власністю Кіріла Андрєєвіча Бєрєновського, вічно відсутнього поміщика, маєтки котрого лежали в брезклому меандрі річки Кама, в Оборінському повіті Пермської губернії в Російській імперії. Бєрєновський повертався на предківські землі раз на рік — познущатися з місцевих чиновників, пополювати, попсувати незайманок і нагадати економу витискати з помістя ще більше соків, ніж торік. Щастя в кріпацькому дитинстві не передбачалось, а Клара була нещасна навіть за стандартами тих часів. Її батька забив бик, а матір була розчавлена життям, що складалося з дітонародження, роботи в полі та сільського самогону, який називали «рвота», тобто блювотиння. Клара була останньою з дев’яти дітей. Три її сестри померли ще немовлятами, дві інші працювали на фабриці в Єкатєрінбурзі, щоб віддати борг Бєрєновському, а три брати пішли в імператорську армію саме вчасно, аби загинути в битві під Ейлау. Кларине одужання від смертельної хвороби зустріли з безрадісним фаталізмом. Для вченого хірурга Лукаса Марінуса падіння на рівень Клари, де людина людині вовк, було болючим — а сходження вгору соціальними щаблями мало бути довгим, судомним і дратівливим, тим паче в жіночому тілі на початку дев’ятнадцятого століття. На той час я ще не мав психозотеричних методів, які б дозволяли прискорити це сходження. У Клари була тільки Російська православна церква.

Батюшка Дмітрій Ніколаєвіч Косков народився в Санкт-Петербурзі; він хрестив, проповідував, женив і ховав чотири сотні кріпаків маєтку Бєрєновського та ще три десятки наймитів, котрі також жили і працювали при маєтку. Дмітрій і його дружина Васіліса мешкали в халупі з видом на річку. Коскови приїхали в Оборінський повіт за десять років до того, повні молодості і філантропічного запалу покращити життя селян. Той запал загинув у поневірянні й тваринності життя на Дикому Сході задовго до моєї-в-Кларі появи в їхніх життях. Васіліса Коскова страждала від затяжної депресії та відчуття, що весь світ сміється з її бездітності в неї за спиною. Її єдиними друзями в усьому маєтку були книжки, а книжки можуть лише говорити, а не слухати. Ennui Дмітрія Коскова не поступалась дружининій — він щодня, як не щогодини, проклинав себе за те, що покинув перспективи клерикального життя в Санкт-Петербурзі, де і його дружина, і кар’єра процвітали б. Щорічні петиції до церковної влади з проханням перенести його престол ближче до цивілізації були безплідні. Він був, як ми кажемо сьогодні, капітально поза мережею. У Дмітрія був Бог, але чому Бог засудив його з Васілісою потопати в болоті забобонів, скрухи і гріха на кшталт Оборінського повіту, при поміщику на кшталт Бєрєновського, котрий більше турбувався про своїх хортів, ніж про кріпаків, — про це Всемогутній не розповідав.

Для мене-в-Кларі Коскови були ідеальні.

Одним із завдань Клари, як тільки вона одужала, було доставляти яйця економу, ковалю і священнику. Одного ранку 1812 року, передаючи Васілісі Косковій козубок яєць біля кухонних дверей, я сором’язливо запитала, чи справді зможу зустрітися зі своїми мертвими сестричками на небі. Попадя сторопіла — і від того, що напівніма кріпачка заговорила, і від того, що поставила настільки елементарне питання. Чи ж я не слухала батюшку Коскова в церкві щонеділі? Я пояснила, що хлопці щипали мене за руку і шарпали за волосся, щоб я не слухала Боже слово, і я дуже хотіла почути про Ісуса, але не могла. Так, я паскудно і сльозочавильно маніпулював самотньою жінкою задля власної вигоди, але альтернативою була кінська праця, свинське услужництво і зими, в які навіть жовч замерзала. Васіліса завела мене до себе на кухню, посадила на стілець і почала навчати, як Ісус Христос прийшов на Землю в тілі людини, щоб ми, грішники, могли по смерті піти на Небо, якщо будемо молитися і поводитись як хороші християни.

Я урочисто кивнула, подякувала їй і запитала, чи це правда, що Коскови з Петербурга. І скоро Васіліса вже розводилась про опери, про Анічков театр, про бали на іменини такого-то князя, про феєрверки на балу такої-то графині. Я сказала їй, що мушу йти, бо мама мене наб’є, якщо забарюсь, але коли я принесла яйця наступного разу, Васіліса налила мені справжнього чаю зі свого самовара і підсолодила його ложечкою абрикосового джему. Нектар! І скоро меланхолійна дружина меланхолійного священника вже обговорювала зі мною свої особисті розчарування. Одного дня я пішла ва-банк і розповіла Васілісі про свій сон. Там була жінка в блакитній накидці, з молочною шкірою і доброю усмішкою. Вона з’явилася в хатці, в якій я жила з мамою, і сказала мені навчитись читати і писати, аби я могла передати слова її сина кріпакам. Ще дивніше — та лагідна жінка говорила дивні слова мовою, якої я не розуміла, але слова однаково випалились мені в пам’яті.

Що б це могло означати, госпожа Васілісо Коскова?

Хоч як Васілісин чоловік був утішений покращенням її нервового стану, Дмітрій однаково тривожився, що їх знову вирішила обставити ще одна злонамірена селянка. Тож священник вирішив побалакати зі мною в порожній церкві. Я вдавав скромне зачудування з того, що мене взагалі помітив настільки поважний чоловік, не кажучи вже про те, що зі мною заговорив, і водночас підводив Дмітрія до віри в те, що я — дитина, якій приготовано вищу долю, а він сам, Дмітрій Косков, обраний, щоб про це подбати. Він запитав мене про сон. Чи можу я описати ту жінку? Я могла. У неї темно-каре волосся, гарна усмішка, блакитна накидка — ні, не біла, не червона, — блакитна, як літнє небо. Батюшка Дмітрій попросив мене повторити «дивні слова», які та жінка мені сказала. Маленька Клара спохмурніла і дуже сором’язливо зізналася, що ті слова не були схожі на російські. Так, так, сказав батюшка Дмітрій, його дружина саме це і сказала, але що ж вони нагадували? Клара заплющила очі і грецькою процитувала Матвія 19:14: «Ісус же сказав: Пустіть діток, і не бороніть їм приходити до Мене, бо Царство Небесне належить таким».

Священник розширив очі, роззявив рота і так і сидів.

Я затремтіла і сказала, що, сподіваюся, в цих словах нема нічого поганого.

Моє сумління було чисте. Я був епіфітом, а не паразитом.

Через кілька днів батюшка Дмітрій підійшов до Сіґорського, економа маєтку, і запитав, чи не дозволять Кларі жити в їхньому домі, щоб його дружина вивчила дівчинку на служницю в маєтку Бєрєновського і дала їй елементарну освіту. Сіґорський вдовольнив це незвичне прохання, прийнявши його за pro bono оплату сліпоти, яку батюшка Дмітрій мав виявляти до деяких небогоугодних махінацій економа. З собою в будиночок Коскових я взяла тільки кошулю з мішковини, шкарбани і брудний овечий кожух. Того вечора Васіліса приготувала мені гарячу ванну — першу, яку я прийняв після смерті в Японії, — і спорядила мені чисту сукенку та вовняну ковдру. Прогрес. Поки я приймала ванну, з’явилась матір Клари, вимагаючи рубль «компенсації». Дмітрій заплатив, давши зрозуміти, що вона ніколи не попросить у нього ще один. Я бачила її потім у маєтку, але вона ніколи не показувала, що знає мене, а наступної зими сп’яну поночі впала в замерзлий рівчак і вже не прокинулась.

Навіть милосердні Позачасники не можуть врятувати всіх.

Це нескромна заява, але я, хоч і не де-юре, але де-факто донька, повернула сенс і любов у життя Коскових. Васіліса облаштувала в церкві клас, щоб навчати сільських дітей абетки, арифметики та письма, а вечорами викроювала час, аби вчити мене французької. Лукас Марінус володів французькою в попередньому житті, тож я виявилась приємною і здібною ученицею. Минуло п’ять років, я виросла велика і сильна, але щоліта, коли приїжджав Бєрєновський, боялася, що він помітить мене в церкві й запитає, чому це його кріпачка втішається свободою понад свій природний стан. Щоб захистити мої здобутки і не зупинятися, мої благодійники потребували благодійника.

Дядько Дмітрія, Пьотр Іванович Черненко, був очевидним — тому що єдиним — кандидатом. Сьогодні він зажив би слави бізнесмена з низів — із тих людей, про яких пліткують у журналах; проте молодим парубком у Санкт-Петербурзі дев’ятнадцятого століття він здійняв скандал, зв’язавшись і, що гірше, одружившись із актрисою, на п’ять років старшою за нього. Всі радо пророкували йому занепад і ганьбу, натомість Пьотр Іванович збив свій перший капітал, торгуючи з Британією через континентальну блокаду, а зараз піднімав іще один, наймаючи прусських металургів у свої плавильні, розкидані по Уралу. Його шлюб, взятий з любові, виявився міцним, а двоє синів Черненка вчилися в Ґетеборзі. Я переконала Васілісу, що дядю Петра треба обов’язково запросити до нас додому, коли він наступного разу приїде в Перм у справах.

Він приїхав одного осіннього ранку. Я все влаштував бездоганно. Ми з дядею Петром годину проговорили тільки про металургію. Пьотр Іванович Черненко був практичний чоловік, котрий за свої п’ять десятків чимало побачив і навчився, але маленька кріпачка, настільки обізнана з чоловічими справами типу торгівлі та металургії, геть його полонила. Васіліса сказала, що мені це все нашептали вві сні янголи. Як ще я могла настільки швидко вивчити і німецьку, і французьку, чи дізнатись, як направити зламану кістку, чи збагнути принципи алгебри? Я паленіла і бурмотіла про книжки і про старших, котрі знають краще.

Тієї ночі, лежачи в ліжку, я почув, як дядя Пьотр Іванович каже Дмітрію: «Племінничку, одна забаганка тої свинюки Бєрєновського, і ця бідна дівчинка решту життя садитиме ріпу в замерзле багно і грітиме ліжко якогось кнура. Треба щось робити! І я щось зроблю!» Наступного ж дня дядя Пьотр виїхав у нескінченний дощ — осінь і весна в Росії нагадують однакове болотяне пекло, — сказавши Дмітрію, що ми і так надто довго киснули на цьому мілководді…

Зима 1816-го була безжальна. Дмітрій поховав десь п’ятнадцятьох селян у твердому, як криця, торфі, Кама замерзла, вовки осміліли, і навіть священники зі своїми сім’ями голодували. Весна відмовлялась приходити аж до середини квітня, а поштова карета з Пермі поновила візити в Оборінський повіт аж третього травня. У щоденнику Клари Марінус записано, що саме цього дня до оселі Коскових доставили два офіційного вигляду листи. Вони лежали на каміні, аж доки Дмітрій не повернувся по обіді з похорону лісорубового сина, котрий помер від плевриту за кілька миль від нас. Ножем для паперів Дмітрій розпечатав перший лист, і на його лиці відобразилась грандіозність новин. Він надув щоки, сказав: «Кларо, це про тебе, серденько», – і прочитав уголос: «Кіріл Андрєєвич Бєрєновський, господар помістя Бєрєновських у Пермській губернії, сим листом дарує кріпачці Кларі, доньці покійної кріпачки Ґоти, повну і беззастережну свободу як підданій імператора, на віки вічні». Я пригадую, як за рікою кували зозулі, а сонячне світло заливало віталеньку Коскових. Я запитала Дмітрія і Васілісу, чи не хочуть вони мене вдочерити. Васіліса заплакала і згребла мене в обійми, а Дмітрій закашлявся, розглянув свої пальці і сказав: «Смію повідомити, Кларо, що ми могли б це зробити». Ми знали, що тільки Пьотр Іванович міг здійснити це адміністративне диво, але минуло ще кілька місяців, перш ніж ми дізнались, як саме. Мій власник дарував мені свободу в обмін на винарню дяді Петра.

У захваті ми й забули про другий конверт. У ньому було запрошення від канцелярії єпископа Санкт-Петербурга для отця Дмітрія Коскова обійняти нову посаду в церкві Благовіщення Богородиці на Приморському проспекті в Санкт-Петербурзі 1 липня поточного року або раніше. Васіліса цілком серйозно запитала, чи нам це не сниться. Дмітрій передав їй листа. Васіліса читала і в нас на очах молоділа на десять років. Дмітрій сказав, що йому страшно й думати, скільки дядя Пьотр заплатив за настільки тучну посаду. Відповідь — вантаж сієнського мармуру в підпорядкований патріархові монастир, але, знов-таки, ми не чули цього з вуст самого Петра Івановича. Людська жорстокість може бути безкінечна. Людська щедрість може бути безмежна.

Ще з кінця 1780-х мені не доводилось жити у вишуканій європейській столиці, тож коли ми влаштувалися в новому домі біля церкви Дмітрія у Санкт-Петербурзі, я поринув у музику, театр та світські бесіди — настільки, наскільки це могла робити тринадцятирічна відпущенка. Я гадав, що моє походження з низів буде перешкодою для суспільного зростання, проте кріпацьке минуле радше простимулювало мій статус події сезону в спраглому до новинок салонному середовищі Петербурга. Я й не зоглянувся, як «баришню Коскову, енциклопедистку з Пермі» вже розпитували кількома різними мовами на кілька різних тем. Я віддала прийомній матері належне шанування за свій «корпус знань» і пояснила, що коли вона навчила мене читати, я отримала змогу збирати плоди з Біблії, словників, альманахів, памфлетів, пристойної поезії та повчальної літератури. Емансипаціоністи цитували Клару Коскову, наполягаючи, що кріпаки і поміщики відрізняються лише випадком народження, натомість скептики називали мене гускою, відгодованою для фуа-ґра, напханою даними, які я просто виригую без жодного розуміння.

Одного жовтневого дня на Приморському проспекті зупинилась карета, запряжена чотирма чистопородними кіньми, і з неї вийшов конюший царівни Єлізавєти з посланням: мене викликали до Зимового палацу на авдієнцію з царівною. Дмітрій і Васіліса цілу ніч очей не могли зімкнути і були просто приголомшені анфіладою препишних кімнат, які ми проминали дорогою до покоїв царівни. Мені ж метажиття зробило щеплення від помпезності ще багато століть тому. Що ж до царівни Єлізавєти, то від неї мені запам’ятався хіба голос — тон сумного басового кларнета. Нас із прийомними батьками посадовили на довгій лаві біля каміна, Єлізавєта ж облюбувала крісло з високою спинкою. Російською вона розпитувала про моє життя в кріпацтві, перейшла згодом на французьку, щоб промацати мій ґрунт із різних предметів. Тоді рідною німецькою вона припустила, що мої постійні зустрічі з людьми мають втомлювати. Я сказала, що авдієнція з царівною не може втомити, але я не шкодуватиму, коли стану вчорашніми новинами. Єлізавєта відповіла, що тепер я знаю, як почувається імператриця. У неї стояло новеньке піанофорте з Гамбурґа, і вона спитала, чи не хочу я спробувати. Тож я зіграв японську колискову, яку вивчив у Наґасакі, і вона її зворушила. До речі, хоч і не знаю до чого, Єлізавєта запитала, про якого чоловіка я собі мрію.

— Наша донька — ще дитя, ваша величносте, — знайшовся Дмітрій, — у неї в голові самі дівоцькі дурниці.

— Мене видали заміж на мої п’ятнадцяті іменини. — Царівна повернулась до мене, а Дмітрій знову проковтнув язика.

Подружнє життя, зазначила я, не належить до царин, які я прагну спізнати.

— Купідонові стріли незмильні, — сказала Єлізавєта. — Побачиш. Побачиш.

«По тисячі років метажиття, люба царівно, — не відповів я, — його стріли від мене просто відскакують». Я погодилась, що її величність каже правду. Та вона вміла відрізнити силувану відповідь і сказала, що книжки мені подобаються більше, ніж чоловіки. Я погодилась, мовляв, книжки не змінюють своїх історій щоразу, коли їм це вигідно. Дмітрій і Васіліса ніяково заворушилися в позичених шатах. Пересичена королева двору, в якому адюльтер був просто популярною розвагою, дивилася крізь мене; золото вогню гралося з золотом її волосся.

— Що за стара фраза, — сказала вона, — і з таких молодих вуст.

Наш візит до королівського двору спровокував нову хвилю пліток щодо справжнього походження Клари Коскової, а це сильно засоромило мого названого батька, тож моя коротка кар’єра салонної диковинки тимчасово стала на павзу. Наше рішення збіглося з поверненням дяді Петра з піврічного візиту в Стокгольм, тож маєток Черненків на Гороховій вулиці став для нас другим домом. Петрова дружина, колишня актриса Юлія Ґріґор’євна, стала вірною подругою і скликала обіди, на яких я зустрічалася з куди розмаїтішою вибіркою петербуржців, ніж у вищих, салонних сферах. Банкіри, хіміки та поети сиділи пліч-о-пліч із директорами театрів, клерками й морськими капітанами. Я все так само жадібно читав і писав численним авторам, підписуючись «К. Косков», аби приховати вік і стать. В архівах Горології донині зберігаються листи, адресовані «К. Коскову» від лікаря Рене Лаеннека, винахідника Гамфрі Деві й астронома Джузеппе П’яцці. Двері університету для жінок ще були зачинені, але роки минали, і все більше ліберально налаштованих інтелігентів Петербурга заходили до Черненків, аби обговорити свої статті з головатою самоучкою. З часом я навіть отримала кілька пропозицій заміжжя, але ні Дмітрій, ні Васіліса не хотіли зі мною розлучатись, а я й сам не мав бажання вдруге ставати законною власністю якогось чоловіка.

Прийшло двадцяте Різдво Клари — і дванадцяте, яке вона зустріла з Косковими. Вона отримала оторочені хутром чобітки від Дмітрія, музику для піаніно від Васіліси і соболину шубку від Черненків. У моєму щоденнику згадано, що 6 січня 1823 року Дмітрій виголосив проповідь про Йова і приховані плани Провидіння. Хор церкви Благовіщення Богородиці співав посередньо через похриплі горлянки і застуди. На узбіччях глибокими шарами лежав сніг, туман і дим виповнювали провулки, сонце перетворилось на спогад, з карнизів звисали бурульки, з примерзлих кінських ніздрів форкала біла пара, а грозово-сірою Невою пливли крижини завбільшки з човни.

Пополуднувавши, ми з Васілісою сиділи в салоні будинку. Я писала листа голландською про осмос у гігантських деревах, адресованого науковцю з Лейденського університету. Моя названа мама перевіряла французькі твори своїх учнів. Вогонь пожирав дрова. Ґаліна, наша покоївка, запалювала лампи і голосила, що я псую собі зір. Раптом ми почули стук у двері. Яспер, наш песик невизначеної породи, побіг коридором, дзявкаючи і сковзаючись на підлозі. Ми з Васілісою перезирнулись — жодна з нас не чекала візитерів. Крізь мережану завісу ми побачили незнайому карету із запнутим вікном. Ґаліна передала нам візитівку, яку їй вручив лакей, що стояв біля дверей. Сумніваючись, мама прочитала її вголос:

— «Ґосподін Шіло Давидов». Шіло? Звучить як іноземне ім’я. А тобі, Кларо?

Проте мешкав Давидов за вельми поважною адресою, на вулиці Мусорґського⁵⁴.

— Може, це друзі дяді Петра?

— Сказали, що госпожа Давидова теж у кареті, — додала Ґаліна.

Піддавшись раптовій переміні думки, в якій я пізніше впізнаю Акт Увіщання, Васіліса рішуче заявила:

— Ну то запроси їх усередину, Ґаліно! Що ж вони про нас подумають? Бідолашна жінка, мабуть, геть змерзла!

— Госпожа і баришня Коскови, — сказав енергійний чоловік із пишними вусами, панахидним голосом і в темній одежі іноземного фасону, — пробачте наше непрохане вторгнення. Моя провина. Я написав вам рекомендаційного листа ще до служби, але нашого конюха хвицнув кінь, і довелось кликати лікаря. Поки неслась оця веремія, я геть занедбав свій обов’язок переконатися, що написаного листа вам усе-таки доставлять. Мене звати Шіло Давидов, і я до ваших послуг. — Він з усмішкою передав капелюха Ґаліні. — Російського походження за батьком, але резидую в Марселі — наскільки я взагалі десь «резидую». Чи можу я… — вже тоді я запримітив китайські тони в його російській, — чи можу я відрекомендувати мою дружину, госпожу Клодетту Давидову, котру ви, баришня Коскова, краще знаєте, — він похитав тростиною, — за її дівочим та епістолярним ім’ям «К. Голокай».

Це було несподівано. Я обмінявся кількома листами з «К. Голокаєм», автором філософського тексту про трансміграцію душі, навіть не думаючи, що він може виявитись жінкою. Темне, проникливе лице пані Давидової натякало на ліванське чи перське походження. Вона була вдягнена в голубино-сизий шовк, а на шиї мала намисто з чорних і білих перлин.

— Госпожа Коскова, — звернулась вона до Васіліси, — дякуємо вам за гостинність, виказану двом незнайомцям у зимове надвечір’я. — Вона говорила російською повільніше, ніж її чоловік, але артикулювала з такою бездоганною ретельністю, що всі її слухачі надзвичайно уважно ловили сказане. — Слід було почекати завтра, перш ніж запрошувати вас до нашого дому, але щойно годину тому ім’я «К. Косков» зринуло вдома у професора Обеля Андропова, і я сприйняла це як… як знак.

— Професор — наш друг, — сказала моя названа мати.

— І першорядний класичний лінгвіст, — додала я.

— Саме так. І от професор Андропов сказав мені, що «К» означає «Клара»; тоді, вже повертаючись додому, я випадком визирнула з карети і побачила церкву вашого батька. Біс мене штовхнув перевірити, чи ви вдома — і боюся, що я…

Клодетта Давидова арабською запитала свого чоловіка, як російською сказати «піддалася спокусі», а Шіло Давидов повторив цю фразу за неї:

— Піддалася спокусі.

— Оце так, — сказала Васіліса, кліпаючи на екзотичних гостей, котрих вона, вочевидь, запросила до нашого дому. — Оце так. Я певна, що вам обом тут будуть раді. Мій чоловік якраз має повернутися. Тож, прошу, почувайтесь як удома. Це не палац, але…

— Жоден палац, у якому я бував, не виказував нам і половину такої гостинності. — Шіло Давидов роззирнувся нашою вітальнею. — Моя дружина не могла дочекатися зустрічі з «К. Косков», ще відколи я вирішив відвідати Петербург.

— Саме так. — Клодетта Давидова простягла Ґаліні свою муфту з білого хутра і промурмотіла подяку. — А судячи з подиву баришні Коскової, ми обоє листувалися в переконанні, що наш респондент — чоловік; це правильне припущення, баришня Коскова?

— Не можу заперечити, госпожа Давидова, — сказала я, і ми посідали.

— Це трохи нагадує абсурдну фарсову виставу, вам не здається?

— Ненормальний світ, — зітхнув Шіло Давидов, — у якому жінки мусять відкидати свою стать, інакше відкинуть їхні ідеї.

Ми розважили про істинність цього твердження.

— Кларо, люба, — сказала Васіліса, пригадуючи свої обов’язки господині дому, — будь ласкава, підкинь у вогонь, поки Ґаліна принесе нашим відвідувачам гощення.

— Моя справа — море, пане, — відповів Шіло Давидов. Дмітрій виявив, що несподівана компанія Давидова йому до вподоби, тож для чоловіків чай і тістечка уже перетворювались на бренді з коробкою сигар, які Шіло подарував моєму названому батькові. — Перевезення, фрахт, верфі, кораблебудування, морське страхування… — він махнув рукою. — Я прибув у Петербург на вимогу російського Адміралтейства і, природно, мушу дискретно ставитись до подробиць. Проте ми тут щонайменше на рік, тож нам дозволили користуватись урядовим будинком на проспекті Мусорґського. Госпожа Коскова, наскільки складно знайти собі прислугу, котра буде водночас вправною і чесною? В Марселі, шкода й казати, таке поєднання трапляється ще рідше, ніж у курки — зуби.

— Черненки вам допоможуть, — сказала Васіліса. — Для Дмітрієвого дядька Петра Івановича і його дружини знайти кілька зубів у курки — дрібниця. Чи не так, Дмітрію?

— Знаючи Петра, вони прийдуть загорнуті в золоте руно. — Дмітрій з виглядом поціновувача пахкав сигарою. — А як ви плануєте коротати довгі місяці у нашій промерзлій північній пустелі, госпожа Давидова?

— Як і в мого чоловіка, в мене душа дослідниці, — сказала Клодетта Давидова, ніби це була повноцінна відповідь. Вогонь плювався іскрами. — Але найперше я планую закінчити коментарі до «Метаморфоз» Овідія. Я навіть тішила себе надіями, що «К. Косков» викаже мені честь і прогляне одним оком мою писанину, якщо…

Я запевнила, що це буде честь для мене і що ми, потаємні науковиці, маємо святий обов’язок триматися купи. Тоді я запитала, чи «К. Голокай» отримав мого останнього листа, надісланого минулого серпня через російське посольство в Марселі.

— Звичайно, отримала, — сказала Клодетта Давидова. — Мій чоловік, котрий, як бачите, любить філософію так само палко, як і я, був глибоко вражений — і я теж — вашими міркуваннями щодо Присмерку.

Тепер уже зацікавилась Васіліса:

— Про який це присмерк мова, люба?

Я не любив брехати названим батькам навіть через замовчування, але в нашій богомільній оселі Позачасність у безбожному світі не стала б доброю темою для обговорення. Поки я вигадував прозаїчне пояснення, мій погляд упав на Шіло Давидова. Його очі були напівзаплющені, а на лобі сяяла цятка — з мого досвіду східних перероджень я знав, що це око-чакра. Я глянув на Клодетту Давидову. Така сама. Щось відбувалося. Я глянув на своїх названих батьків і побачив, що Васіліса і Дмітрій Коскови непорушні, як воскові фігури. Обличчя Васіліси було так само зосереджене, але розум, здавалося, просто вимкнувся. Або його вимкнули. Сигара Дмітрія курилася в його руках, але тіло було нерухоме.

По дванадцяти століттях на землі я вважав, що мене вже не здивувати, але помилявся. Час не зупинився. Вогонь палав. Я чув, як Ґаліна ріже овочі на кухні. Я інстинктивно кинувся шукати пульс на зап’ясті Васіліси — і знайшов, міцний і сталий. Її дихання було повільне й неглибоке, але рівномірне. У Дмітрія — так само. Я покликав їх на ім’я. Вони не почули. Вони були не тут. А причина могла бути тільки одна — чи, вірніше, дві.

Тим часом Давидови повернулись до норми і чекали моєї відповіді. Я встав, не розуміючи, що відбувається, розлючено дістав кочергу і звернувся до Давидових, чи хто б то не був у них, тоном, яким би не мала говорити двадцятирічна донька російського священника:

— Якщо ви скривдили моїх батьків, присягаюся…

— Чому б ми кривдили цих щирих людей? — здивувався Шіло Давидов. — Ми просто виконали на них Акт Призупинки. Це все.

Тоді заговорила Клодетта Давидова:

— Кларо, ми сподівались на приватну авдієнцію з тобою. Ми можемо роззупинити твоїх названих батьків за секунду, — вона клацнула пальцями, — і вони навіть не знатимуть, що були відсутні.

Досі вважаючи Давидових загрозою, я запитав, чи «призупинка» — це якийсь феномен, подібний до месмеризму.

— Франц Месмер — просто нісенітний самохвалько, — відповіла Клодетта Давидова. — Ми — психозотерики. Психозотерики Глибокого Джерела.

Побачивши, що ці слова мене тільки спантеличили, Шіло Давидов запитав:

— Госпожа Коскова, ви ніколи раніше такого не бачили?

— Ні, — відповіла я.

Давидови здивовано перезирнулись. Шіло Давидов дістав сигару з пальців Дмітрія, поки він не попікся, і поклав її в попільничку.

— Може, покладете кочергу? Вона не сприятиме розумінню.

Почуваючись геть по-дурному, я поклав кочергу на місце. Я чув цокіт копит, свисти птахів і крики вугляра на Приморському проспекті. У нашій вітальні наставала нова епоха мого метажиття. Я запитав гостей:

— Хто ви? Насправді.

Шіло Давидов відповів:

— Мене звати Сі Ло. «Шіло» — це європейське наближення, наскільки виходить. Мій колега, котрому на публіці доводиться вдавати мою дружину, — Голокай. Це наші істинні імена, які ми носимо ще з перших життів. Якщо вам завгодно — імена наших душ. Отож, наше перше питання до вас, госпожа Клара Коскова: яке ваше істинне ім’я?

Хоча це геть не личить леді, я хильнув добру половину Дмітрієвого бренді. Я вже так давно закопав навіть думку про те, що одного дня зустріну таких, як я, Позачасників, що зараз, коли це нарешті сталось, був страхітливо, страхітливо непідготовлений.

— Марінус, — сказав я, хоча фраза пролунала радше як сухий писк, завдяки бренді. — Я Марінус.

— Радий зустрічі, Марінусе, — сказав Голокай-у-Клодетті.

— Я знаю це ім’я, — спохмурнів Сі Ло-у-Шіло. — Звідки?

— Я б вас не забув, — запевнив я його.

— Марінус. — Сі Ло потер баки. — Марінус із Тіра, картограф? Є якийсь зв’язок? Ні. Батька імператора Філіпа Араба звали Юлій Марінус. Ні. Свербить, а почухатись годі. З вашого листа ми зрозуміли, що ви Поворотець, а не Супутник?

Я зізнався, що не розумію цього питання.

Здається, моє незнання тривожило пару. Голокай-у-Клодетті сказав:

— Поворотці помирають, відходять у Присмерк, а через сорок дев’ять днів воскресають. Супутники, як оце Сі Ло, просто переселяються в нове тіло, коли старе зношується.

— Тоді так. — Я знову сів. — Очевидно, я Поворотець.

— Марінусе. — Сі Ло-у-Шіло пильно глянув на мене. — Ми перші Позачасники, яких ти зустрічаєш?

Клубок у моєму горлі був завбільшки з каменюку. Я кивнув.

Голокай-у-Клодетті вхопив затяжку з сигари свого супутника.

— Тоді ти чудово тримаєшся. Коли Сі Ло прорвав мою ізоляцію, в мене від шоку знесло дах на кілька годин. Можна сказати, він і досі протікає. Що ж. Ми принесли добрі новини. Або ні. Ми не одні такі.

Я налив собі ще бренді з Дмітрієвого декантера. Воно допомогло розчинити камінь.

— То скільки вас — нас — є на світі?

— Небагато, — відповів Сі Ло. — Семеро з нас належать до Горологічної спільноти, що у Ґрінвічі, Лондон. Ще дев’ятеро відкинули наші запрошення, надаючи перевагу ізоляції. Але наші двері завжди відчинені для них, якщо вони забажають компанії. Також за ці століття ми зустріли одинадцятьох — дванадцятьох, якщо рахувати Шваба, — «самопроголошених» Позачасників. Найперше завдання Горологів — зцілити цих Хижаків від їхніх звичок; цим ми і займаємось.

Що означають ці терміни, я дізнався пізніше.

— Марінусе, якщо дозволите неделікатне питання, — пальці Голокая-у-Клодетті пробіглися разком перлин, — коли ви народились?

— 640 рік нашої ери, — відповів я, трохи сп’янівши від нового відчуття — розповідати комусь правду про себе. — Моє перше життя пройшло в Сан-Марино. Я був сином сокільника.

Голокай вхопився за підлокітник, ніби крісло помчало з величезною швидкістю.

— Марінусе, ви вдвічі старший за мене! Я не маю ні точної дати, ні місця народження. Можливо, Таїті, можливо, Маркізькі острови. Я б дізнався, якби повернувся, але не хочеться. Смерть була жахлива. Моя друга самість — служка-магометанин у домі юдейського срібляра в Португалії. Поки я був там, помер король Жуан, тобто принаймні те життя прив’язане до відомої дати, 1433 рік. А от Сі Ло…

Хмарки ароматного сигарного диму повисли на різних рівнях.

— Уперше я народився наприкінці династії Чжоу, — сказав чоловік, якого я називав господіном Давидовим, — на човні в дельті Жовтої ріки. Мій батько був найманцем. І був тоді приблизно 300 рік нашої ери. П’ятдесят життів тому. Мушу зауважити, госпожа Коскова, що ви без жодних труднощів розумієте цю мову.

І лише кивнувши, я збагнув, що він говорив китайською.

— Я прожив чотири життя в Китаї. — Мені довелось пускати свою зашкарублу мандаринську назад до руху. — Востаннє — в середні роки династії Мін, у шістнадцятому столітті. Тоді я був жінкою в Куньміні. Травницею.

— Ваша китайська звучить куди сучасніше, — сказав Сі Ло.

— Своє останнє життя я провів на голландській факторії в Наґасакі, тож практикувався з деякими китайськими купцями.

Сі Ло кивав дедалі швидше, аж нарешті вигукнув російською:

— Христе Господи! Марінус — лікар, на Дедзімі. Великий, червоне лице, біле волосся, голландець, дуже дратівливий всезнайко. Ви були там, коли британський корабель «Феб» розніс острів на тріски.

Я пережив щось подібне до запаморочення.

— Ви були там?

— Спостерігав збоку. З павільйону магістрату.

— Але — хто ви були? Чи то — в кому?

— Я змінив кількох хазяїв, хоча жодного голландця — інакше я міг би розпізнати у вас Позачасника і позбавити Клару Коскову цілої купи клопотів. Через те що ви, голландці, опинились в ізоляції після взяття Батавії, я їздив до і з Японії китайськими торговими джонками. Кілька тижнів моїм хазяїном був магістр Шірояма.

— Я кілька разів бував у магістра. Там ще був гучний скандал довкола його смерті, який швидко прим’яли. Але що привело вас до Наґасакі?

— Карколомна історія, — відповів Сі Ло, — в якій фігурує мій колега, Ошіма, котрий сам був японцем у першому житті, і ниций настоятель монастиря на ім’я Еномото, який відкрив досинтоїстський психодекантер у Кірішімі.

— Еномото бував на Дедзімі. У мене від самої його присутності бігли мурашки по шкірі.

— Мудрість шкіри часто недооцінюють. Я використав Акт Увіщання, щоб переконати Шірояму покласти край правлінню Еномото. Отрута. На жаль, це коштувало життя і магістру, але така арифметика жертви. Одного дня прийде й моя черга.

Наш пес Яспер скористався з нерухомості Васіліси й застрибнув їй на коліна — вольність, якої моя названа мама ніколи не попускала.

Я запитав:

— Що таке «увіщання»? Це щось таке, як призупинка?

— І те, й інше — акти психозотерики, — відповів Голокай-у-Клодетті. — Якщо Акт Призупинки заморожує, то Акт Увіщання спонукає. Я так розумію, що наразі ваш єдиний спосіб покращити долю своїх самостей, які народилися серед низів, — вона вказала на теплу, але скромну вітальню Коскових, — це пошуки патронів, патронес і подібного?

— Так. І знання, накопичене впродовж життів. Я тяжію до медицини. Для моїх жіночих самостей це один з небагатьох способів пробитися.

Ґаліна досі кришила овочі на кухні.

— Марінусе, дозвольте показати вам кілька шляхів навпростець. — Сі Ло нахилився вперед, затарабанивши пальцями по тростині. — Дозвольте відкрити вам таємну історію — і новий світ.

— Щось ти відлетів. — Уналак схиляється на одвірок, тримаючи в руці горня, прикрашене логотипом «Металліки» — невмирущого геві-метал гурту. — Горня? Подарунок від меншого братика Інес. Маю дві новини: Л’Окна оплатив готельну кімнату Голлі на тиждень, а сама Голлі вже починала ворушитися, тож я її призупинила, доки ви будете готові.

— Сім днів. — Я накинув на клавіші фетрове покривало. — Я думав, де ми всі будемо за сім днів. Отож до роботи, поки Голлі знову не викрали в нас з-під носа.

— Ошіма казав, що ти будеш займатися самобичуванням.

— А він що, вже знов на ногах? Він же минулої ночі взагалі не спав, а вранці вдавав із себе супергероя.

— Шістдесят хвилин перекімарив — і все, готовий до бою, як зайчик на кокаїні. Їсть зараз «Нутеллу» ложкою, просто з банки. Не можу на це дивитися.

— А де Інес? Їй не варто виходити з квартири.

— Вона допомагає Тобі, книгарю. Наша плащаниця покриває його крамничку, але я застерегла її не відходити далі. Вона не піде.

— І що вона думає про це божевілля і небезпеку?

— Інес виросла в Каліфорнії, в Окленді. А це вже готове знання основ. Ходімо. Треба шукати Естер.

Тож я йду за нею вниз, у вільну кімнату, де на розкладному дивані нерухомо лежить Голлі. Будити її якось жорстоко. З бібліотеки виходить Ошіма.

— Гарно бренькаєш, Марінусе, — він імітує гру на фортепіано.

— Капелюха пущу по колу пізніше. — Я сідаю біля Голлі й беру її за руку, торкаючись середнім пальцем чакри на її долоні.

Тоді питаю колег:

— Усі готові?

Голлі рвучко випростується, ніби її тулуб на пружині, і намагається розібратися в теперішньому доконаному поліціянтів-убивць, мого Акту Призупинки, Ошіми, Уналак і мене й цієї дивної кімнати. Вона помічає, що впилась нігтями в моє зап’ястя.

— Вибачте.

— Все чудово, міс Сайкс. Як ваша голова?

— Як після центрифуги. Що з цього було справжнім?

— Боюся, що все. Наш ворог був захопив вас. Мені шкода.

Голлі не знає, що про це все думати.

— Де я?

— Західна Десята вулиця, 154, — каже Уналак. — У моїй квартирі, тобто в нашій з партнеркою. Я Уналак Свінтон. Зараз друга година того самого дня. Ми подумали, що вам треба трохи поспати.

— Ов. — Голлі дивиться на нову персонажку. — Рада знайомству.

Уналак сьорбає каву.

— Це для мене честь, міс Сайкс. Може, вам кофеїну? Чи якогось іншого стимулятора?

— А ви як… Марінус і той… той інший, котрий…

— Аркадій? Так, але я молодша. Це моє п’яте життя.

Речення Уналак нагадує Голлі про світ, у який вона провалилась.

— Марінусе, ті поліцейські… вони… думаю, хотіли мене вбити.

— Наймані вбивці, — стверджує Ошіма. — Справжні люди з плоті й крові, для котрих робота — не лікувати зуби, не продавати нерухомість чи викладати математику, а вбивати. Я змусив їх перестріляти одне одного, перш ніж вони б застрелили вас.

Голлі нервується.

— Хто ви? Якщо це не грубе…

Ошіму це навіть трохи втішило.

— Я Ошіма. Так, ще один Горолог. Зараз насолоджуюсь одинадцятим життям, якщо вже ми рахуємо.

— Але… вас не було в поліційній машині… чи були?

— Був, але душею, не тілом. Для вас я був приязний привид Ошіма. Для ваших викрадачів я був чортів гад Ошіма. Не заперечую, відчуття були чудові. — Рівномірна мжичка приглушує сичання і бухкання міста. — Хоча наша тривала холодна Війна щойно перейшла в гарячішу стадію.

— Що ж, тоді дякую, пане Ошімо, — каже Голлі, — якщо це дореч… — Її пронизує колюча думка. — Іфа! Марінусе, ті поліцейські, вони-вони-вони сказали, що Іфа потрапила в аварію!

Я хитаю головою.

— Вони збрехали. Щоб заманити вас у машину.

— Але вони знають, що в мене є донька! Що, коли вони їй зашкодили?

— Гляньте, гляньте. Гляньте на це. — Уналак передає їй слейт. — Ось блоґ Іфи. Сьогодні вона знайшла три уламки фінікійської амфори і кілька котячих кісток. Опубліковано сорок п’ять хвилин тому, о шістнадцятій сімнадцять за грецьким часом. З нею все добре. Можете їй написати, але нізащо, нізащо не згадуйте нинішніх подій. Бо це може втягти в ситуацію і її.

Голлі читає допис своєї доньки, і її паніка трішки вщухає.

— Але навіть якщо вони не зашкодили їй зараз, це ж не…

— Цього тижня увага Анахоретів прикута до Мангеттену, — каже Ошіма. — Але просто щоб убезпечитись, ми приставили до вашої доньки охоронця. Рого теж один із нас.

«А ще один із тих, без кого не дуже може обійтись Друга Місія», — субнагадує мені Ошіма.

Голлі знову нічого не розуміє. Вона засовує під бандану кілька пасем, що вибилися.

— Іфа на археологічних розкопках, на далекому острові в Греції. Як… Тобто чому… Ні. — Голлі шукає свої черевики. — Слухайте, я просто хочу додому.

Я повідомляю жорстоку правду якомога лагідніше:

— Ви зможете дістатись до свого готелю, але живою з нього не вийдете. На жаль.

— Навіть якщо ви прослизнете крізь їхні тенета, — Ошіма викладає деталі жорстокої правди більш прямолінійно, — наступного разу, коли ви скористаєтесь банкоматом, ґаджетом або слейтом, Анахорети знайдуть вас за кілька хвилин. І навіть без цих методів — якщо ви не будете під плащаницею Глибокого Джерела, вони дістануться до вас через квантовий тотем.

— Але я живу на заході Ірландії! Це не гангстерський край.

— Міс Сайкс, ви, чорт бери, не будете в безпеці навіть на Міжнародній космічній станції, — каже Ошіма. — А Анахорети Присмеркової Церкви належать до рангу значно вищих загроз, аніж гангстери.

Вона дивиться на мене.

— То що я маю робити, щоб бути в безпеці? Сидіти тут довіку?

— Думаю, — кажу я їй, — що ви будете в безпеці, тільки якщо ми виграємо Війну.

— А якщо не виграємо, — каже Уналак, — то нам усім кінець.

Голлі Сайкс заплющує очі, даючи нам останній шанс зникнути, а собі — повернутись у власне життя, яким воно було на кладовищі в Блайтвуді до того, як перед її очима з’явилась якась повнувата африкано-канадійська психіатриня.

Минає десять секунд, а ми не зникаємо.

Вона зітхає і каже Уналак:

— Чаю, будь ласка. Трішки молока, без цукру.

— Горологія? — повторює Голлі на кухні в Уналак. — Це хіба не про годинники?

— Коли Сі Ло заснував нашу Горологічну Спільноту, — кажу я, — це слово означало «наука про вимірювання часу». Можна сказати, що це був тогочасний аналог групи самодопомоги. Нашим фундатором був лондонський хірург, який жив у 1660-х, — він, між іншим, з’являється в щоденниках Піпса; він придбав у Ґрінвічі будинок, щоб зробити штаб-квартиру, склад і дошку оголошень, яка мала допомагати нам тримати контакт крізь час, від однієї самості до іншої.

— 1939 року, — каже Уналак, — ми переїхали в 119А — туди, де ви були сьогодні вранці, — через німецьку загрозу.

— То Горологія — це соціальний клуб для вас… для Позачасників?

— Так, — каже Уналак, — але Горологія має також зцілювальну функцію.

— Ми знищуємо, — стверджує Ошіма, — хижих Позачасників, на кшталт Анахоретів, котрі споживають психонапружені душі невинних людей, аби підживлювати власне безсмертя. Я думав, Марінус вам про це вже розповів.

— Ну, ми даємо їм шанс облишити такі практики, — каже Уналак.

— Але вони ніколи не погоджуються, — додає Ошіма, — тож ми змушені робити це замість них, перманентно.

— Вони серійні вбивці, — кажу я Голлі. — Вбивають дітей, таких як Джеко, і підлітків, таких як ви тоді. Знову, і знову, і знову. Вони не зупиняються. Хижаки — наркомани, а їхній наркотик — штучне довголіття.

— І Г’юґо Лемб — один із цих серійних убивць? — питає Голлі.

— Так. Він уже одинадцять разів заманив здобич, відколи… з часів Швейцарії.

Голлі крутить свій перстень вічності⁵⁵.

— А Джеко був одним із вас?

— Сі Ло заснував Горологію, — каже Ошіма. — Сі Ло показав мені дорогу до Глибокого Джерела. До психозотерики. Він був незамінний.

Голлі думає про маленького хлопчика, з яким вона тільки вісім разів зустріла Різдво.

— Скільки вас?

— Точно семеро. Можливо, восьмеро. Сподівано, дев’ятеро.

Голлі похмурніє.

— Тоді це дрібномасштабна Війна, правда?

Я згадую про дружину Оскара Ґомеса.

— Хіба для сім’ї Сайксів зникнення Джеко було «дрібномасштабне»? Восьмеро — це небагато, але нас і було тільки десятеро, коли ми інокулювали вас. Ми будуємо мережі. У нас є друзі й союзники.

— А скільки є Хижаків?

— Ми не знаємо, — каже Уналак. — По всьому світу — сотні.

— Але коли ми знаходимо когось із них, — Ошіма витримує багатозначну павзу, — то стає на одного менше.

— Але Анахорети досі тримаються, — кажу я. — Анахорети — наші вороги крізь час. Чи можемо ми завадити всім Хижакам у світі вчиняти анімацид? Ні. Але кожен врятований для нас — це перемога.

На віконних вазонах Уналак туркочуть і купчаться голуби.

— Припустімо, я вам вірю, — каже Голлі. — Але чому я? Чому ці Анахорети хочуть… Господи, я навіть не вірю, що це кажу… чому вони хочуть мене вбити? І що вам до мене? — Вона оглядає присутніх за столом. — Чим я важлива для вашої Війни?

Ошіма й Уналак дивляться на мене.

— Тим, що сорок один рік тому ви сказали «так» жінці на ім’я Маленька Естер, яка рибалила на ветхому дерев’яному причалі над Темзою.

Голлі витріщається на мене.

— Як ви взагалі можете це знати?

— Естер розповіла мені про зустріч. Того вечора 1984 року.

— Ви були у Ґрейвсенді? У ту суботу, коли зник Джеко?

— Моя душа була в черепі Джеко, коли Джеко лежав у своєму ліжку в «Капітані Марлоу». Душа Маленької Естер теж була там, і душа Голокая, ще одного нашого колеги. Додайте Сі Ло — і ось вам четверо греків у череві троянського коня. Міс Константін з’явилася в кімнаті крізь Пройму і забрала Джеко на Кам’яний Шлях у Присмеркову Церкву.

— У місце, яке збудував Сліпий Катар? — голос Голлі сухий.

— У місце, яке збудував Сліпий Катар.

Добре, вона нарешті це прийняла.

— Джеко був наживкою на Константін. Ми дали їй під дих, коли інокулювали вас, а ставка була на те, що вона не втримається і спробує дати під дих нам, приманивши брата врятованої сестри. Ця частина спрацювала, і вперше в історії Горологи отримали доступ до найстарішого, найнеситішого і найкраще захищеного психодекантера з-поміж усіх. Проте, перш ніж ми встигли з’ясувати, як нам знищити те місце, Сліпий Катар прокинувся. Він прикликав усіх Анахоретів, і… ну, складно описувати психозотеричну битву в закритому приміщенні…

— Уявіть такі машини, що стріляють тенісними м’ячами, але замість м’ячів у них — ручні гранати, — каже Ошіма, — а всі ці машини у вантажному контейнері на кораблі, що потрапив у десятибальний шторм.

— Це був найгірший день в історії Горології, — кажу я.

— Ми вбили п’ятьох Анахоретів, — каже Ошіма, — але вони вбили Сі Ло і Голокая. Вбили-вбили.

— Але хіба ті просто не… воскресли? — спитала Голлі.

— Якщо ми помираємо в Присмерку, — пояснюю я, — ми помираємо. Такі умови. Чомусь Присмерк не дає нам воскресати. Я вижив, бо Маленька Естер пробилася Кам’яним Шляхом, загорнувши мою душу в свою. Наодинці я загинув би, та й під захистом Естер зазнав серйозних ушкоджень, як і вона сама. Вона відкрила Пройму дуже близько від вас, Голлі, в садку одного бунгало біля острова Шеппі.

— Місце, мабуть, не випадкове? — питає Голлі.

— Ні. Проте поки наші з Естер душі пересотувались, на місце події прибув Третій Анахорет, Джозеф Рімз. Він ішов нашими слідами. Він убив Гайді Кросс та Єна Фейрвезера просто так і збирався вбити вас, але я вже тоді пересотався достатньо, щоб анімувати Фейрвезера. Рімз кінетикував у мою голову снаряд, і я помер. А через сорок дев’ять днів воскрес у цьому тілі, у зламаній невідкладці в одному з диких районів Детройта. Я довгий час вважав, що Рімз убив вас у тому бунгало і що душа Естер була надто ушкоджена, щоб пересотатись. Але коли я наступного разу зв’язався зі 119А, то Аркадій (у своїй попередній самості, не в тій, яку ви бачили) сказав мені, що ви не померли. А на місці злочину знайшли тіло Джозефа Рімза.

— Його міг убити лише психозотерик, — каже Ошіма. — Він провів на Зникомому Шляху сімнадцять десятиліть.

Голлі розуміє.

— І ви думаєте, що це була Маленька Естер?

— Це найменш неймовірне пояснення, — каже Уналак.

— Але ж Маленька Естер була… просто мила і трошки махнута бабуська, яка дала мені чаю.

— Так, — пирхає Ошіма, — а я — милий дідусик, який цілими днями катається по своєму пенсійному посвідченню.

— Чому я нічого цього не пам’ятаю? — питає Голлі. — І куди ділась Маленька Естер після того, як убила цього Рімза?

— Перше питання простіше, — каже Уналак. — Всі психозотерики вміють редагувати спогади. Потрібна вправність, аби робити це точно, але Естер була вправна. Вона могла зробити це дорогою всередину.

Голлі несвідомо хапається за столик.

— Дорогою всередину куди?

— У ваш паралакс спогадів, — кажу я. — У притулок, який ви їй запропонували. Душа Естер була побита в Присмерковій Церкві, обпалена, коли вона пробивала нам вихід через Кам’яний Шлях, і до останнього психовольта виснажена вбивством Джозефа Рімза.

— Її душі потрібні були роки для того, щоб пересотатися, — каже Уналак. — У ці роки Естер була би вразлива до нападу так само, як людина в комі.

— Я… ніби розумію. — Стілець Голлі рипить. — Маленька Естер «влинула» в мене, забрала мене з місця злочину, стерла мої спогади про те, що він відбувався… Добре. Але куди вона пішла після того, як… видужала?

Ми з Ошімою і Уналак дивимось на голову Голлі.

Голлі похмурніє, а тоді до неї доходить.

— Та ви, бляха, жартуєте.

До сьомої вечора сутінки вже зафарбовують мансарду тонами бузкового, сірого і чорного. Маленька лампадка на фортеп’яно дає нарцисово-жовте світло. За чотири поверхи під нами я бачу менеджера книгарні, який прощається з працівниками, а тоді й сам іде попід руку з мініатюрною жіночкою. Пара справляє старосвітське враження під обрамленими імлистими гало сонячними ліхтарями Західної Десятої вулиці. Я насуваю штори на пооране краплями дощу куленепробивне скло. Ми з Ошімою та Уналак нині ціле пообіддя розповідали Голлі про Горологію та нашу Війну з Анахоретами і їли оладки Інес. Після майже-катастрофи цього ранку виходити назовні було б зайвим ризиком, тож ми уникатимемо 119А аж до рандеву з Д’Арноком у п’ятницю. Аркадій і плащаниця Глибокого Джерела мають зберегти те місце в безпеці. Ми дивились новини. «Перестрілка людей, перевдягнених у поліціянтів, на П’ятій авеню» була наріжною історією, репортери розводилися про те, що загиблі — грабіжники банків, котрі зі смертельними наслідками розсварилися перед початком набігу. Національні телемережі цю історію не підхопили через учорашню криваву стрілянину в Бек-Кріку в Техасі, нове протистояння Сенкаку/Дяоюй між Китаєм і Японією та п’яте розлучення Джастіна Бібера. Анахорети дізнаються, що Бжицького вбило психозотеричне втручання, але як це вплине на якісь із наших планів Другої Місії — не знаю. Від нашого дезертира Елайджі Д’Арнока я досі нічого не чув. Чую тільки кроки Уналак і Голлі на скрипучих сходах, і ось вони з’являються біля дверей.

— У вас тут психотерапевтична кушетка, — каже Голлі.

— Доктор Марінус зараз вас прийме, — кажу я. — Знову. Ви готові?

Голлі роззувається і лягає.

— У мене там пів століття спогадів, так?

Я закочую рукави на блузці.

— Скінченна нескінченність. Так.

— Звідки ви знаєте, де шукати Маленьку Естер?

— Таксистка в Покіпсі передала підказку, — кажу я.

Уналак підкладає під голову Голлі подушку.

— Розслабтесь.

— Марінусе? — Голлі здригається. — Ви побачите все, що я робила в житті?

— Так працює сканування. Але я психіатр із сьомого століття, не забувайте. У світі не так багато речей, яких я ще не бачив.

Голлі не знає, куди подіти руки.

— Я буду при тямі?

— Якщо хочете, можу призупинити вас на час сканування.

— Ем… Не треба. Так. Не знаю. Самі вирішуйте.

— Дуже добре. Тоді розкажіть мені про свій дім біля Бантрі.

— До-обре. Котедж Дунін раніше належав моїй бабці Айліш. Він на півострові Овеча Голова, це такий скелястий палець, який виходить просто в Атлантичний океан. В кінці саду — обрив із бухточкою, і стежка спускається до причалу, і…

Я влинаю і призупиняю її. Чомусь це здається милосерднішим. Я помічаю, що в теперішніх доконаних спогадах Голлі домінує сьогоднішня круговерть подій, але старіші спогади розвіваються супроти плину моєї душі, як підвішені до шворки простирадла на вітрі. Ось Голлі ловить таксі від готелю «Емпайр» сьогодні вранці. Зустрічається зі мною в кафе «Санторіні» і в Блайтвуді. Приземляється в Бостоні минулого тижня. Я йду ще далі, в давноминулі спогади Голлі. Вона малює в своїй студії, розкидає водорості своєю картопляною грядкою, дивиться телевізор з Іфою та її хлопцем. Коти. Буревісники. Електроди. Замішування фаршу на Різдво. Похорон Кет Сайкс у Бродстейрзі. Глибше, швидше, ніби перемотка на старовинному DVD, один кадр на вісім, шістнадцять, тридцять два, шістдесят чотири… надто швидко. Повільніше. Надто повільно — це ніби шукати сережку на дні озера Вайомінґ. Треба обережно. Ось чіткий спогад про доктора Тома Беллентайна: «Я відіслав ці три зразки у три різні лабораторії. Ремісії мінливі, це правда, але наразі ви в нормі. Не робитиму вигляд, що я щось розумію, але мої вітання». Глибше, далі. Спогади про зустрічі Голлі з Кріспіном Герші в Рейк’явіку, в Шанхаї, на острові Роттнест. Бачу, вони кохали одне одного, але обоє не збагнули цього до кінця. Перший тур Голлі з «Радіолюдьми» у США. Офіс Голлі в центрі для безхатьків. Її валлійська подруга і колега Ґвін. Обличчя Іфи, коли Голлі каже їй, що Ед загинув від ракетного удару. Голос Олівії Сан по телефону годиною раніше. Щасливіші дні. Іфа грає в «Чарівнику країни Оз», а Голлі в темряві тримає Еда за руку. Лекції з психології у Відкритому університеті. О, майнув Г’юґо Лемб… Стоп. Це їхня ніч у кімнатці в швейцарському лижному містечку, вона мене не обходить, але що ж за приглушена, збентежена втіха сяє в очах юнака. Він теж її кохав. А тоді в двері застукали Анахорети. Доля чи фатум? Писання чи Антиписання? Немає часу. Швидше. Глибше. Виноградник у Франції. Гранітно-сіре море — притулок тут? Немає ні сліду вантажного корабля. Задалеко чи заблизько? Уважніше. Вітер, мабуть, завиває, двигуни рокочуть. Немає часу, немає звуків. Пасажири завмирають, перетворюються на власні світлини. Мартини балансують на гравітації та шквальному вітрі. Рядовий викинув цигарку, вона зависає, пасма диму прописують слід у повітрі… Це Голлі вперше перетинає Ла-Манш — ще до того, як збудували тунель. Ще назад, на рік-два-три… Глазурована «17» на святковому торті… Далі. Абортарій у тіні стадіону Вемблі, хлопець на мотоциклі «Нортон» зовні. Тепер повільніше… Схил сірих місяців після зникнення Джеко. Збирання полуниць…

І ось, ось! Порожні, вирізані сцени. Дві години. Ювелірна робота. Мабуть, це вбивства в бунгало. Перед лакунами я знаходжу бензозаправку і міст. Рочестер? Нижче видно кораблі, але це досі після «Зірки Риги», а не безпосередньо в той день. Церковні дзвони. Назад крізь проведену в церкві ніч з Едом Брубеком, ще підлітком. Писання любить антиципацію. Назад у переддень Першої Місії. Голлі на багажнику Едового велосипеда, риба з картоплею на березі моря, ще велосипед, Едова футболка приклеїлась до спини, просякла потом. Ми проминаємо кількох рибалок, але всі вони чоловіки і на жодному немає знаменитого капелюшка Естер. Естер рибалила наодинці. «Риболовля — як молитва, — казала вона. — Навіть разом з іншими ти наодинці». Тут повільніше. Голлі дивиться на годинник о 4:20, о 3:49 і ще о 3:17, перш ніж надійшов Ед. Її наплічник натирає шкіру, хоч наплічники в 1984-му називали «рюкзаками». Голлі спрагла, люта і засмучена. Вона дивиться на свій годинник о 2:58. Я зайшов задалеко. Мій маркер починає «три в день». Я повертаюсь і дюйм за дюймом рухаюся вперед, поволі, до Темзи, що зліва від мене і… О.

Знайшов.

Далеко на Темзі, на півшляху між Кентом і Ессексом, стоїть вантажний корабель, а назва на табличці, видній за чверть милі, — «Зірка Риги». Маленька Естер бачила корабель «зараз», точно о третій годині 30 червня 1984 року. Я бачив корабель раніше, в доках Тілбурі, поки в тілі Ю Леона Марінуса чекав в орендованій квартирі, коли прийде час перелинути через Темзу в «Капітан Марлоу» і влинути в голову Джеко. Естер субзгадала про нього, поки ми всі чекали на Константін. Голокай субвідповів, що кілька місяців прожив був у Ризі в тілі Клодетти Давидової.

Осьде Естер, у кінці причалу, як її побачила Голлі того спекотного, спраглого дня. Я траверсую до насипної набережної, рухаюся вздовж дощок. Як у східного духа, в мене немає ніг, але супроводом руху стають спогади Голлі про звук її власних кроків. Ось. Обстрижене сиве волосся Естер, неохайна сорочка-сафарі та крислатий шкіряний капелюх.

Я субмовлю: «Естер? Це Марінус».

Але Естер не реагує.

Я траверсую навколо, щоб подивитися в її обличчя.

Моя стара подруга мерехтить, як умируща голограма.

Я помилився? Це просто спогади Голлі про Естер?

Тоді її око-чакра блідо проблимує. Голлі не могла цього бачити. Я субзвертаюсь до неї: «Мумбакі з народу нунґа».

Нічого. Естер блякне, як тінь, коли з’являється сонце.

Її око-чакра розплющується, заплющується, розплющується, заплющується. Я намагаюся влинути, але замість міцних, послідовних спогадів, як у паралаксі Голлі, знаходжу лише туманність митей. Краплі роси, що почіплялись до павутинки на квітці австралійської акації; мертве немовля, якому очі випивають мухи; евкаліпти тріщать у вогні, в диму галасують папуги; сухе річище, залюднене напівголими чоловіками, які його просіюють у пошуках золота; вібрації горлечка птаха-м’ясника; шеренга закутих у кайдани чоловіків нунґа, які волочать кам’яні блоки; тоді я виходжу з протилежного боку голови Естер. Її розуму немає. Він роздроблений. Залишились тільки ці окрушини.

Голограма щільнішає і говорить:

— Холодний чай підійде?

Хибна надія болить, як зламане ребро: «Естер, це Марінус».

— П’ять окунів. Одну форель. Повільний день.

Це записані слова привида, вимовлені Маленькою Естер, як її пам’ятає Голлі, а не сказані душею Естер тут і зараз.

«Естер, ти застрягла у спогаді в голові Голлі Сайкс».

На пружок її капелюха сідає бджола. «Добре, що ти неперебірлива».

«Естер, ти шукала тут притулку, але забула, хто ти є».

— Мені може знадобитися притулок. — Вона дивиться на мене очима снайпера. — Криївка.

«Естер, ти потрібна Горології для Другої Місії в Присмерковій Церкві. Ти залишила мені знаки».

— Найближчий магазин ви з хлопцем знайдете хіба у Всіхсвятську-над-Морем.

«Естер, що мені робити? Як тебе повернути?»

Вона виблякає до серпанку. Я спізнився, на багато спізнився. Душа Естер застигла в бурштині, з якого хіба сама Естер та ще, може, Сі Ло могли б відродити її до життя. Я не можу. Скруху, яку я відчуваю від того, що знайшов її і водночас не знайшов, неможливо стерпіти. Я дивлюся через витворену пам’яттю Темзу. Що тепер? Скасувати Другу Місію? Обмежитись керуванням над повільним занепадом Горології? Від поплавця Естер на воді розбігаються кола. А тоді Естер зі спогадів Голлі дістає з кишені шматочок крейди і пише на дошці: МОЄ…

Ще одне слово на сусідній дошці: ДОВГЕ…

Тоді ще одне слово: ІМ’Я…

Коли Естер дописує останню Я, петля закінчується, а час відмотується на третю дня. І знов Естер сидить, дивиться на «Зірку Риги» й нікуди не йде, а на обвітрених дошках у неї під ногами ще немає жодного напису.

А проте ці три слова важили. Важать зараз.

Голлі, мабуть, подумала, що Естер — просто відбита стара відьма, але що, коли Естер передавала цю інструкцію мені? Я починаю субцитувати ім’я Маленької Естер, її справжнє ім’я, її живе ім’я, якого вона навчила мене три самості тому, навчила мого Пабло Антея Марінуса за ті пів години між ніччю і рожево-блакитним австралійським світанком на скелі Лапа Ему над долиною річки Свон. Естер незмивно закарбувала його в моїй пам’яті, — так вона казала. Чи й справді вона ще тоді могла бути настільки попереду нас? Один за одним я субартикулюю склади. Спершу нерішуче, остерігаючись помилитись і перепаскудити все речення, але темп наростає, аж доки ім’я не починає грати на мені, як на інструменті. Я видаю бажане за дійсне чи справді відчуваю зрощення у голові спогаду-Естер? З кожним словом, фразою, рядком архаїчна в’аджук нунґа поступається місцем в’аджук нунґа дев’ятнадцятого століття. Простір навколо нас яскравішає, частинки і волокна душі Естер перескладаються, перезбираються, пересотуються…

…і, не помітивши, що я закінчив, я закінчив.

Маленька Естер дивиться на «Зірку Риги». Корабель сурмить горном. За водою, в Ессексі, автівка відбиває крихітну цяточку червневого сонця. Естер бере пляшку і дивиться в неї. Здається, петля запускається знову.

Чому це не спрацювало?

Субголос каже мені: «Твоя нунґа звучить як бензопилка».

Моя душа пульсує. «Моя вчителька відлучилась на сорок один рік».

Найстаріша Горологиня дивиться у своє відро з рибою. «Небагато риби як на сорок один рік. Я так розумію, мої знаки тебе знайшли?»

«Один із Тронгейма, один із Покіпсі».

Естер дозволяє собі вдоволено буркнути. «У Писанні йшлося про запрошення до Церкви. Друга Місія вже в процесі?»

«Через два дні, а тепер уже, може, й через один».

«Отже, нам час повертатись». Душа Естер вилинає з чакри її чола, закарбованого в пам’яті ще давним-давно, і зависає в повітрі, обертаючись на 360 градусів. «Бувай», — каже вона зниклому дню.

6 квiтня

Спершу з чола Голлі вилинає душа Естер, а я лину за нею, в новий ранок. Голлі досі лежить на канапі, нерухома; моє тіло біля неї, нерухоме. Вони нас не бачили. Уналак читає книжку, Аркадій, повернувшись із 119А, щось пише на слейті. Я влинаю в Айріс Марінус-Фенбі і знову прив’язую свою душу до свого мозку. Мій ніс відчуває запах перепаленої грінки, вуха чують гудок вантажівки, литки і пальці зсудомлені, шлунок порожній, а в роті таке відчуття, ніби там помер пацюк. Знаходити оптичні нерви завжди найдовше. Зненацька Уналак здивовано сміється і каже: «Ласкаво просимо!», тож я вже знаю, де опинилась душа Естер. Мої очі, коли я нарешті спромагаюся підняти повіки, бачать Аркадія, котрий зблизька придивляється до мене.

— Марінусе? Ти повернувся?

— Ти ж мав приглянути Садаката.

— Л’Окна вчора звечора полетів назад. Ти знайшов Естер?

— Може, запитаєш Уналак, чи вона її не бачила?

Аркадій озирається саме вчасно, щоб побачити, як Естер-в-Уналак впускає книжку, підносить руку і дивиться на неї, ніби на щойно вдягнену рукавицю.

— Пальці, — каже вона ніби трохи п’яним голосом. — Забувається. Чорт, оце я звучу. — Вона розслабляє мімічні м’язи навколо рота. — Аркадій. Судячи з усього.

Аркадій зривається на ноги, ніби винуватий персонаж фарсу.

— Варто мені на яких кілька десятиліть відвернутися, — бурчить Естер-в-Уналак, — а ти вже перетворився з в’єтнамського нейролога на… силового форварда «Нью-Йорк Ніксів»?

Аркадій дивиться на мене. Я киваю.

— Господи. Господи. Господи.

— Ти б постригся. І що це в тебе? Тільки не кажи, що телебачення перетворилось на оце.

— Це планшет, для інтернету. Як ноут, мінус клава.

Естер-в-Уналак дивиться на мене.

— Це взагалі англійська? Що ще змінилося з 1984-го?

— Нафта закінчується, — кажу, перевіряючи пульс Голлі. — Населення Землі вже вісім мільярдів, повсюди масово вимирають флора і фавна, зміна клімату запобігає голоцену. Апардеїду кінець, як і Кастро на Кубі, як і приватності. СРСР збанкрутував, східний блок розпався, Німеччина об’єдналась, ЄС федералізувався, Китай став наддержавою, хоча їхня атмосфера тепер — суцільні промислові викиди в газоподібному стані; а в Північній Кореї досі суцільний ґулаґ, яким керує прилизаний канібал. Курди де-факто мають власну державу, по всьому Близькому Сходу суніти воюють із шиїтами, цейлонських тамілів вирізали, палестинці досі годуються ізраїльськими недоїдками. Люди звірили свою пам’ять дата-центрам, а базові навички — планшетам. Одинадцятого вересня 2001-го саудівські терористи двома авіалайнерами врізались у Вежі-Близнюки. Тому американські війська — і ще трохи британських — вторглися в Афганістан та Ірак і багато років тримали їх під окупацією. Нерівність як у часи фараонів. Двадцять сім найбагатших людей на світі мають більше ресурсів, ніж п’ять мільярдів найбідніших, а люди сприймають це як норму. З іншого боку, зараз у слейті Аркадія більше обчислювальної потужності, ніж було в цілому світі, коли ти востаннє ходила по землі. Афроамериканський президент пробув у Білому Домі два терміни, а на Різдво можна купити полуниці. — Я знову перевіряю годинник. — Пульс Голлі нормальний, але нам варто би її роззупинити. Вона буде зневоднена. Де Ошіма?

— Я чув, — з’являється у дверях Ошіма, — що нас нарешті пошанував своїм візитом Ріп ван Вінкль.

Естер-в-Уналак дивиться на свого непостійного партнера.

— Я б сказала, що ти не постарів ні на день, Ошімо, але це була б неправда.

— Якби ти попередила, що заскочиш, я б вийшов і знайшов собі гарніше тіло. Але ми всі думали, що ти мертва.

— Та я дійсно мало не померла, коли прикінчила Джозефа Рімза.

— Вчитель у Норвегії знав правду! Наркоша з Мілвокі знала правду! Чи не казати мені — це було «по Писанню»?

— Ні, Ошімо, це, чорт забирай, був елементарний здоровий глузд.

Аркадій субкаже: «Ну ти глянь на цих двох!»

— Якби Анахорети бодай запідозрили, що я пережила Першу Місію, — каже Естер-в-Уналак, — вони б знайшли кожного, хто насмілився дати мені притулок. Ще в 1984-му Сі Ло погодився, що якби наш рейд на Церкву закінчився погано, Пфеннінґер із Константін могли б винищити всіх позосталих Горологів бодай для того, щоб розв’язати собі руки на десять років. Тобто ти був мішенню, Ошімо. Ти ж Поворотець, ти б просто помер, але я, розсотана Супутниця, насправді б померла. Найбезпечніше було шукати притулку в сильній сучасній дитині, яка прожила б кілька десятиліть, і нікому не казати, доки не настане час мене розбудити.

— Голлі була сильна, — кажу я. — Треба її відпустити.

Естер проводить рубіновим нігтем Уналак по стеблу тюльпана.

— Так, по кількох роках починаєш сумувати за фіолетовим кольором…

Коли Естер ухиляється від теми, я починаю непокоїтись.

— Естер, Голлі зробила вже достатньо. Будь ласка. Вона заслуговує на мирне життя.

— Заслуговує, — каже Естер. — Але це не так просто.

— Згідно з Писанням? — питає Ошіма.

Естер наповнює легені Уналак повітрям і поволі видихає.

— З’явилась тріщина.

Ніхто з нас не розуміє. Аркадій запитує:

— Тріщина в чому?

— Тріщина в матерії Присмеркової Церкви.

Бібліотека в квартирі Уналак та Інес — глибокий квадратний колодязь, мурований книжковими полицями. На паркетній підлозі місця вистачає якраз на круглий столик, але гвинтові сходи звиваються не до одного, а зразу до двох балкончиків, з яких можна отримати доступ до горішніх полиць. Недільносвітанкове світло проникає крізь мансардне вікно за двадцять футів над нами, освітлюючи прямокутники книжкових корінців. Ми з Ошімою, Аркадієм та Естер-в-Уналак сидимо за столом і говоримо про горологічні справи, а тоді лунає стук у двері і входить Голлі — нагодована, щойно з душу, вдягнена в мішкуваті речі, позичені в Інес. Її нова бандана синя, поцяткована білими зірочками.

— Привіт, — каже втомлена поморщена жінка. — Сподіваюсь, я не змусила вас чекати.

— Ви надали мені притулок на сорок один рік, міс Сайкс, — каже Естер-в-Уналак. — Гадаю, кілька хвилин — найменше, чим я можу вам віддячити.

— Називайте мене Голлі. Усі. Ого. Нічого собі, скільки книжок. Дивно сьогодні бачити так багато.

— Книжки повернуться, — пророкує Естер-в-Уналак. — Ось тільки під кінець 2030-х почнуть накриватись електромережі, стираючи банки даних. Це вже не так і далеко. Майбутнє сильно нагадує минуле.

— А це… офіційне пророцтво? — запитує Голлі.

— Це неминучий результат, — кажу я, — зростання населення і брехні про нафтові резерви. Але ти присядь. Осьде стілець.

— Це прекрасний стіл, — зазначає Голлі, сідаючи.

— Він старіший за націю, в якої ми гостюємо, — каже Аркадій.

Голлі пробігає пальцями по зернистостях і вузлах тисової деревини.

— Але молодший за вас, так?

— Вік — поняття відносне,— кажу я, делікатно постукуючи кісточками по старезній деревині. — До справи.

Естер-в-Уналак відкидає бронзове волосся Уналак з її лиця.

— Голлі, багато років тому ти дала необачну обіцянку рибалці на причалі. Ти не могла знати справжніх наслідків своєї обіцянки, проте її дотримала. А дотримавши, затягла себе у Війну Горологів з Анахоретами. Коли ми з Марінусом сьогодні вилинули з тебе, твоя перша роль у нашій Війні була виконана. Дякую. Від свого імені, від Горології. Я завдячую тобі життям. — Ми, решта, згідливо киваємо. — Хороша новина така. Завтра до шостої вечора, згідно з годинниками цього світу, Війну буде закінчено.

— Мирна угода? — питає Голлі. — Чи бій на смерть?

— Бій на смерть, — відповідає Аркадій, прочісуючи пальцями своє буйне волосся. — Браконьєри не укладають мирних угод з єгерями.

— Якщо ми переможемо, Голлі, — каже Естер-в-Уналак, — ти будеш вільна і зможеш піти додому. Якщо ні, ми не зможемо підлаштувати ще один драматичний порятунок. Ми будемо мертві-мертві. І не брехатиму — ми не знаємо, як ворог скористається перемогою. У Константін, наприклад, дуже довга пам’ять.

Голлі, звісно, стурбована.

— Ти хіба не маєш прекогніції?

— Ти ж сама знайома з прекогніцією, Голлі, — каже Естер. — Це мерехтіння зблисків. Це маркування на мапі, але ніколи не ціла мапа..

Голлі зважує почуте.

— Ти щойно сказала про мою першу роль у Війні. Тобто має бути й друга.

— Завтра, — підхоплюю я, — високопоставлений Анахорет на ім’я Елайджа Д’Арнок має з’явитися в галереї в 119А. Д’Арнок пропонує провести нас до Присмеркової Церкви і допомогти її знищити. Він заявляє, що став дезертиром, бо більше не може витримувати аморальність декантування невинних «донорів».

— Звучить так, ніби ви йому не вірите.

Ошіма барабанить пальцями по столу.

— Я не вірю.

— Хіба ви не можете ввійти в розум дезертира і перевірити? — питає Голлі.

— Я це вже зробив, — пояснюю я, — і те, що я там побачив, підтверджує його слова. Але докази можна підлаштувати. У всіх дезертирів складні взаємини з правдою.

Голлі ставить очевидне питання:

— То нащо ризикувати?

— Бо тепер у нас є таємна зброя, — відповідаю я, — і свіжі розвіддані.

Ми всі дивимось на Естер-в-Уналак.

— Тоді, в 1984-му, — каже вона, звертаючись до Голлі, — під час того, що ми називаємо Першою Місією, я помітила тонесеньку тріщину, яка бігла від кута до ікони. Я думаю, що… зможу розширити і розколоти цю тріщину.

— Тоді, — підхоплюю я, — Присмерк затопить Церкву і знищить її. Сліпий Катар, напівсвідомі окрушини котрого пробувають всередині церкви, пощезне. Всі Анахорети, яких торкнеться Присмерк, загинуть. Анахорети деінде втратять свій психодекантер і будуть старіти так само, як решта людства.

Тоді Голлі ставить менш очевидне питання:

— Ви казали, що Сліпий Катар був генієм, містичним Айнштайном, який міг «вимислити» матерію — і вона ставалася. Чому ж він не помітив, що в його шедеврі криється фатальна вада?

— Церкву збудувала віра, — відповідає Естер. — Але віра потребує сумніву, як матерія потребує антиматерії. Ця тріщина — це сумніви Сліпого Катара. Ще з-перед того, як він став тим, чим став. Сумніви, чи справді він виповнює Божу волю. Сумніви, чи має він право забирати душі інших людей, щоб обманювати смерть.

— І ви плануєте… запхати в тріщину динаміт?

— Нітрогліцерин там навіть фрески не подряпає, — каже Ошіма. — Те місце століттями витримувало Присмерк. Можливо, ядерний вибух щось зробив би, але боєголовки не дуже портативні. Нам потрібен психозотеричний динаміт.

Естер прочищає горло Уналак.

— Тобто я.

— Самовбивча місія? — напровсяк перепитує Голлі.

— Якщо наш дезертир несправжній, а його обіцянка показати нам, як безпечно знищити Церкву, — брехня і пастка, то такий варіант цілком можливий.

— Марінус має на увазі «так», — каже Ошіма. — Самовбивча місія.

— Господи, — каже Голлі. — То що ж, Естер, ти підеш сама?

Естер хитає головою Уналак.

— Якщо Д’Арнок заманює останніх Горологів на Кам’яний Шлях, то він захоче всіх позосталих Горологів, а не мене одну. Якщо Друга Місія — це засідка, то потрібно, щоб інші виграли мені трохи часу. Детонація власної душі — не зовсім базовий фокус для початківців.

Я чую тихеньке піаніно. Інес грає «Мою дику ірландську троянду».

— Отже, якщо Естер підірве цей… скажімо, ворожий штаб і, припустімо, в неї все вийде… — запитує Голлі, дивлячись на решту.

— Присмерк розчинить живі тканини, — каже Ошіма. — Кінець.

— Хіба що, — втручаюсь я, — на Світло Дня можна вийти іншим шляхом, про який ми не знаємо. Шляхом, який збудував союзник. Зсередини.

За пів милі над нами поміж мансардним вікном і нашою найближчою зіркою пробігає хмарка. Сонячний прямокутник блякне.

— Що ви мені досі не сказали? — Голлі намагається мене зчитати.

Я дивлюсь на Естер, котра знизує плечима Уналак: «Ти знав її найдовше». Тож я кажу слова, які не зможу повернути назад:

— Під час Першої Місії ні я, ні Естер насправді не бачили смерть Сі Ло.

У певні рідкісні моменти бібліотека перетворюється на подобу розуму. Голлі совається в кріслі.

— А що ви бачили?

— Небагато, — відповідаю я. — Я вливав увесь психовольтаж у наш щит. Але Естер була біля Джеко, коли душа Сі Ло вилинула і… — Я дивлюсь на колегу.

— І влинула в око-чакру на іконі Сліпого Катара. Його не затягло туди, як жертву. Сі Ло влетів сам, ніби куля. І… за мить до того, як зникнути, я почула, як Сі Ло каже мені три слова: «Я буду тут».

— Ми не знаємо, — зізнаюсь я, — чи це рішення було спонтанне, чи то був план, яким Сі Ло не поділився з власних міркувань. Якщо Сі Ло сподівався саботувати Церкву, йому не вдалося. З 1984 року сто шістдесят чотири людини втратили життя і душі в Присмерковій Церкві. Одного бідолаху викрали з ізольованого психіатричного центру у Ванкувері щойно минулого тижня. Але… Естер думає, що Сі Ло готував дорогу для Другої Місії. Голлі? Все добре?

Голлі промокає очі рукавом Інесиної сорочки.

— Вибачте, я… Оце «Я буду тут», — каже вона, — я теж чула. У своєму жахітті там, у переході біля Рочестера.

Естер приголомшена.

— Твої голоси, твої певності для тебе зараз замовкли, але чи пригадуєш ти, як цей голос на чомусь наполягав? Можливо, відчуття було нетривке, але Писання не стало змінюватися. Пам’ятаєш це відчуття?

Голлі глитає і збирається докупи.

— Пам’ятаю.

— Писання наполягає, що Сі Ло живий — якимось чином. Донині.

— Не знаю, — кажу я, — як ти собі уявляєш Сі Ло: як викрадача тіл чи, — лють наростає у кожному поруху Голлі, — як книжкову полицю, заповнену книжками, крайня з яких називається «Джеко Сайкс». Ніхто з нас не каже: «Якщо ти приєднаєшся до Другої Місії, то знайдеш свого брата», — бо ми тут і самі мало що знаємо, але…

— Ваш Сі Ло, — перебиває Голлі, — і є мій Джеко. Ви любили свого засновника і друга так само, як я любила — люблю — свого брата. Не знаю, може, це робить мене ідіоткою. Тобто ви ж клуб безсмертних професорів, які, певно, прочитали всі ці книжки, — вона вказує на чотири стіни полиць, що здіймаються аж до неба, — а я закінчила школу без жодної п’ятірки. А може, все навіть ще гірше, може, я просто хапаюся за соломинки, магічні соломинки, і жалюгідно, як мати, котра віддає всі заощадження, надіюся, що якийсь ясновидець-суціга зможе «зв’язатися» з її мертвим сином… Але знаєте що? Джеко — досі мій брат, навіть якщо він більше відомий як Сі Ло і старіший за Ісуса, бо якби все вийшло навпаки, він би пішов і відшукав мене. Тож, Марінусе, якщо є хоч один шанс на тисячу, що Сі Ло чи Джеко досі в цій Церкві в Присмерку, чи в Дюнах, чи де ви там казали, якщо ця ваша Друга Місія приведе мене до нього, я в ділі. І ви мене не зупините. Навіть, бляха, не пробуйте.

Прямокутник світла повертається, пилюка порошинками вирує в сонячному світлі, просіюючись і осідаючи на стіну книг. Золотий пилок.

— Наша Війна може здаватись тобі потойбічною, але смерть у Церкві не менш остаточна за смерть в автокатастрофі. Подумай про Іфу…

— Раніше ти сам сказав, що не можеш гарантувати ні безпеку Іфи, ні мою, якщо ми не здолаємо цих Анахоретів. Я все правильно пам’ятаю?

Моє сумління хоче позадкувати від бесіди, але я мушу погодитись.

— Так, усе як я сказав. Але наш ворог небезпечний.

— Слухай, я пережила рак, мені за п’ятдесят, я ніколи не стріляла навіть із пневматики і не маю, — її рука танцює, — психоздібностей. Принаймні таких, як у вас. Але я мати Іфи і сестра Джеко, а ці індивіди зашкодили або погрожували людям, яких я люблю. Тому от що: це я небезпечна.

«Якщо це допоможе, — субзазначає Ошіма, — я їй вірю».

— Переспи з цією думкою, — кажу я Голлі. — Приймеш рішення вранці.

7 квiтня

За кермом Інес. На ній темні окуляри, щоби приховати наслідки безсонної ночі. Двірники щокілька секунд скиглять об скло. Ми практично не говоримо, та й сказати все одно нема чого. Уналак сидить на передньому, а ми з Ошімою, Голлі й Аркадієм втиснулись на заднє сидіння. Сьогодні Естер в Ошімі. Нью-Йорк вогкий, поквапливий і байдужий до того, що ми, Горологи, — плюс Голлі — ризикуємо своїми метажиттями і життям заради абсолютних незнайомців, їхніх психонапружених дітей і заради ненароджених дітей, чиї батьки ще навіть не зустрілися. Я помічаю деталі, які зазвичай проходять повз мене. Обличчя, текстури, матеріали, знаки, течії. Бувають дні, коли Нью-Йорк видається мені магічним фокусом. Усі великі міста, якщо почекати достатньо, неминуче перетворяться на джунглі, тундри чи вати — це їхня неминучість, я знаю. Проте сьогодні тутешність Нью-Йорка неоскаржувана, ніби час підвладний йому, а не він часу. Що за безсмертна рука чи око обрамили ці розграфлені милі, спаяли ґратку вулиць, залюднили хідники і засіяли більше цегли, ніж зірок на небі? Хто міг би передбачити цей ривок угору, ці шквалисті каньйони в часи Клари Коскової, коли я вперше приїхав сюди з Сі Ло і Голокаєм, моїми друзями Давидовими? А проте все це вже було тут, наталоване в цьому строкатому пакгаузі, як дуб наталований у жолуді чи хмарочос Крайслера — в мозку Вільяма Ван Алена. Якщо свідомість існує поза Останнім Морем і сьогодні я вирушу туди, за Нью-Йорком сумуватиму не менше, ніж за всім іншим.

Інес звертає в нашу вулицю з Третьої авеню. Востаннє? Ці думки не допомагають. Я що, помру, так і не дочитавши «Улісса»? А що з усіма справами, які я залишив у Торонто, з бюрократією, з електронними листами, з емоціями, які доведеться пережити моїм колегам, друзям, сусідам і пацієнтам, коли мій статус зміниться з «Докторка Фенбі у від’їзді» на «Зникла безвісти докторка Фенбі» чи «Ймовірно загибла докторка Фенбі». Ні, не думай. Під’їжджаємо до 119А. Якщо в Горології є свій дім, то він тут, за червоною цеглою кольору юшки з волових хвостів, за темними рамами різнокаліберних вікон. Інес каже автівці: «Паркуйся», і вмикається аварійна сигналізація.

— Бережися, — каже Інес до Уналак.

Та киває.

— Приведи її назад, — каже Інес до мене.

— Постараюся, — кажу я. Мій голос тонкий.

119А впізнає Горологів і впускає. Садакат вітає нас при перших дверях, за зовнішнім щитом. Наш вірний вартовий одягнений як пародія на виживальника — у військовий камуфляж із десятком кишень та компасом на шиї.

— Ласкаво прошу додому, докторко. — Він бере моє пальто. — Містер Л’Окна в офісі. Містере Аркадію, міс Уналак, містере Ошімо. І міс Сайкс. — Лице Садаката осувається. — Я дуже сподіваюся, що ви вже відійшли від лютої та боягузливої атаки нашого ворога. Містер Аркадій розповів мені, що сталося.

Голлі:

— Про мене подбали, дякую.

— Анахорети гидомирні. Вони шкідники.

— Їхня атака переконала мене допомогти Горології, — каже Голлі.

— Добре, — каже Садакат. — Безумовно. Тут усе чорно-біле.

— Голлі приєднається до Другої Місії, — кажу я нашому доглядачеві.

Садакат виказує подив і трішки збентеження.

— Он як? Я не знав, що міс Сайкс вивчала методологію Глибокого Джерела.

— Не вивчала, — каже Аркадій, вішаючи своє пальто. — Але в кожного з нас є своя роль у прийдешні години, правда ж, Садакате?

— Правда, друже мій. — Садакат наполегливо забирає в решти їхні пальта, щоб віднести їх до комірчини. — Свята правда. А є ще якісь непередбачувані… доповнення до Місії?

Садаката підготували добре, але він не може приховати голод, що чується в його голосі.

— Ні, — кажу я. — Жодних. Діємо з максимальною обережністю, але віримо Елайджі Д’Арноку на слово — якщо тільки він нас не зрадить.

— І в Горології є таємна зброя. — Садакат сяє. — Я. Але ще й десятої немає, а містер Д’Арнок має приїхати аж на одинадцяту, тож я напік мафінів. Думаю, відчуваєте запах? — Садакат усміхається, ніби жвавий шоколатьє, котрий спокушає групку людей на дієті — людей, котрі знають, що їм кортить. — З бананом і вишнями. Армія не може вирушати натщесерце, друзі мої.

— Вибач, Садакате, — втручаюсь я, — але нам не варто їсти. На Кам’яному Шляху може знудити. Власне, найкраще дійсно йти натщесерце.

— Але ж, докторко, трішечки вам не зашкодить? Все свіжесеньке. Я додав до тіста білу шоколадну крихту.

— Не дочекаюся, щоб скуштувати їх після повернення, — каже Аркадій.

Садакат не наполягає.

— Тоді на потім. Відсвяткуємо.

Він усміхається, демонструючи двадцять тисяч доларів американських стоматологічних послуг, оплачених, ясна річ, Горологією. У Садаката немає майже нічого, що б він не заробив чи отримав від Горології. А як інакше? Більшу частину життя він провів у психіатричній клініці біля Редінґа в Англії. Вільнонаймана Хижачка влаштувалася в лікарню секретаркою і заманювала психонапружену пацієнтку, котра поділилася всім із Садакатом ще до того, як душу нещасної декантували. Я позбувся Хижачки після напруженої дуелі в її саду, але замість відредагувати те, що Садакат дізнався про позачасний світ, я вирішив ізолювати ділянки мозку, в яких крилась його шизофренія, і відв’язав їхні нейронні зв’язки від неушкоджених. Можна сказати, це його зцілило, а коли він виголосив свою безсмертну вдячність, я привіз його в Нью-Йорк, аби він працював доглядачем у 119А. Це було п’ять років тому. Рік тому нашого відданого компаньйона завербували під час серії безтілесних контактів і зустрічей у Центральному парку, куди Садакат щодня ходив на розминку незалежно від погоди. Ошіма, котрий першим помітив відбитки Анахоретів на нашому доглядачі, виступав за те, щоб відредагувати останні шість років Садакатових спогадів і увістити його зійти на борт вантажного корабля, що прямує в Росію, на Далекий Схід. Однак суміш сентиментальності і неохочої інтуїції, що це може дозволити нам повернути крота Анахоретів проти його нових господарів, переконали мене зупинити руку Ошіми. Це були небезпечні дванадцять місяців обережних здогадів, вгадування і перегадування ворожих намірів, Л’Окні довелось перекалібрувати сенсори 119А на пошуки токсинів, на випадок якби Садакату наказали нас отруїти, але сьогодні вранці все нарешті закінчиться — так чи інакше.

Як же я ненавиджу цю Війну.

— Ходи, — каже Ошіма до Садаката. — Перевіримо ще раз проводку в нашій коробочці з сюрпризами…

Вони йдуть нагору — переконатися, що апаратура не потребуватиме доналаштування в останній момент. Аркадій піднімається в сад, щоб позайматися тайцзи під мжичкою, яка мляво сіється з неба. Уналак іде у вітальню, щоб надіслати інструкції своїй кенійській мережі. Я йду в офіс — передати протоколи Горології Л’Окні. Скоро все зроблено. Наймолодший Горолог потискає мою руку і каже, що сподівається на скору зустріч, я відповідаю: «А я як сподіваюся». Тоді він виходить зі 119А крізь таємний вихід. Тридцять хвилин до появи Д’Арнока. Поезія? Музика? Партія в більярд.

Я спускаюся в підвал і знаходжу там Голлі, котра саме розкладає кулі.

— Сподіваюсь, це нічого, що я тут порядкую. Всі ніби як зникли, тому я просто…

— Звісно. Можна приєднатися?

Вона здивована.

— Ти граєш?

— Якщо не рахувати битву з демоном шахівниці, ніщо не заспокоює нерви так добре, як клацання гуми на кінці кия.

Голлі вишиковує кулі й прибирає трикутник.

— Можна ще питання про Позачасників?

Мій погляд каже: «Питай і не бійся».

— У вас є сім’ї?

— Ми часто воскресаємо в сім’ї. У хазяїв Супутників зазвичай є поруч кровні родичі, як-от у Джеко. Ми виробляємо прив’язаності, як в Уналак та Інес. До двадцятого століття в тілі незаміжньої жінки було складно мандрувати.

— Тож ти був одружений?

— П’ятнадцять разів, але востаннє — ще в 1870-х. Більше, ніж Ліз Тейлор і Генріх Восьмий разом узяті. Але тобі цікаво, чи ми можемо мати дітей. — Я жестом показую, що їй не варто ніяковіти. — Ні. Не можемо. Умови та обмеження.

— Ага. — Голлі натирає кий крейдою. — Мабуть, це було б важко…

— Жити, знаючи, що твої діти померли від старості десятиліття тому. Або знати, що вони не померли, але й не захочуть говорити з психом, який з’явився в них на порозі й заявляє, що він реінкарнація мами чи тата. Чи з’ясувати, що від тебе завагітніла твоя пра-пра-правнучка. Іноді ми всиновлюємо, часто це виходить на добро. Дітей, яким потрібен дім, ніколи не бракує. Тож я ніколи не народжував і не був батьком дитині, але те, що ти відчуваєш до Іфи, цю непорушну готовність увійти в палаючий будинок — я це теж відчуваю. Зрештою, я і в палаючі будинки заходив. А чи не найбільша перевага безпліддя — в тому, що мої жіночі самості уникали вічної вагітності заради приплоду, хоч така доля чекала більшість жінок між кам’яною добою і суфражистками. — Я жестом показую на стіл. — Почнемо?

— Звісно. Ед завжди казав, що в мене дуже довгий ніс. Це звучало якось нахабно від Містера Журналіста. — Вона дістає з гаманця монетку. — Лице чи зворот?

— Давай лице.

Вона підкидає монету.

— Зворот. Колись я б це знала.

Голлі приміряє удар і розбиває. Биток черкає кульки, відбивається від дальнього борту і плавно повертається.

— Гадаю, справа не в тому, що новачкам щастить?

— Ми з Бренданом і Джеко щонеділі грали в «Капітані Марлоу», коли паб був зачинений. Вгадай, хто зазвичай вигравав.

Я копіюю удар Голлі, хоча мені він дається помітно гірше.

— Не забувай, що він грав з 1750-го. Та й донедавна ще грав. Ми з Сі Ло більшість 1969 року провели в щоденних іграх за цим столом.

— Справді? Буквально за цим столом?

— Його з тих пір двічі перетягували матерією, але так.

Голлі проводить рукою по бортику.

— Як Сі Ло тоді виглядав?

— Низенький, в 69-му йому було п’ятдесят із лишком, а ще він був бородатий єврей. Заснував порівняльну антропологію в Нью-Йоркському університеті. В архівах є його фото, якщо хочеш побачити.

Вона зважує пропозицію.

— Можливо, іншим разом, коли ми не будемо на самовбивчій місії. Тоді Сі Ло теж був чоловіком?

— Так. У Супутників переважно є стать, яку вони вважають рідною. Естер подобається бути жінкою. А ми, Поворотці, змінюємо стать від одного воскресіння до іншого, подобається воно нам чи ні.

— Дах від такого не їде?

— Перші кілька разів це дивує, але до всього звикаєш.

Голлі відбиває биток від дальнього та бічного бортів і влучає ним у проріджену купу куль.

— Ти так говориш подібні речі, ніби воно все… нормально.

— Норма — це те, що ти сприймаєш як належне. Для твого предка з 1024-го твоє життя у 2024-му було б так само неможливе, таємниче і сповнене див.

— Так, але… це не те саме. І для цього предка, і для мене смерть означає смерть. А для тебе… Як це, Марінусе?

— Позачасність? — Я втираю блакитну крейдяну пудру в м’ясисту складку біля основи великого пальця. — Ми старі, навіть коли молоді. Ми зазвичай лишаємо інших або інші лишають нас. Обережно ставимось до прив’язаностей. До 1821-го, коли мене знайшли Сі Ло з Голокаєм, мою самотність годі було описати, але я мусив її терпіти. Навіть зараз те, що я, з твого дозволу, називаю «Ennui Вічності», може бути виснажливим. Але робота лікаря і Горологія створюють у моєму метажитті сенс.

Голлі поправляє імшано-зелену бандану, наполовину знімаючи її, і відкриває шкіру голови з коротко підстриженим пушком. Вона досі не робила цього в моїй присутності, тож я зворушений.

— Останнє питання: чому Позачасники існують? Ну тобто Поворотці та Супутники просто так еволюціонували, як людиноподібні мавпи чи кити? Чи вас… «створили»? Чи з вами щось сталося під час першого життя?

— Навіть Сі Ло не мав відповіді на це питання. Навіть Естер не знає. — Я заганяю помаранчеву п’ятірку в ліву нижню лунку. — Мої суцільні, твої смугасті.

О десятій п’ятдесят Голлі заганяє чорну кулю, обходячи мене рівно на одну.

— Реванш пізніше, — каже вона.

Ми йдемо нагору, в галерею, де вже зібралися всі. Ошіма опускає ролети. Голлі йде на кухню по склянку води з крана («Тільки з крана. Не торкайся води в пляшках. З нею могли щось зробити», — субпопереджаю її я) і вже по хвилині повертається, вдягаючи на себе маленький похідний сидір, ніби ми рушаємо на прогулянку в ліс. Мені бракує духу запитати її, що вона спакувала: термос чаю, кардиган, злаково-м’ятний батончик для енергії? Це просто не така мандрівка. Ми дивимось на картини. Що ще казати? Ми до посиніння обговорювали стратегію в бібліотеці Уналак: ділитися страхами зараз не допоможе, а заповнювати останні хвилини просто балаканиною не хочеться. «Венера, Амур, Глупота і Час» Брондзіно кличе мене до себе. Сі Ло казав, що жалкує про те, що йому так і не довелось поміняти її на лондонську копію, але він не міг витримати всі ті Акти Увіщання, шахрайство і хитрощі, до яких мусив би вдаватись, аби все виправити. Минуло п’ятдесят років, і ось я стою перед нею з тією-таки скрухою. Для Позачасників наші завтра здаються нескінченним ресурсом. А зараз у мене не лишилося жодного.

— Пройма, — каже Уналак. — Я відчуваю, як вона розкривається.

Ми вшістьох роззираємось у пошуках застібки в просторі…

— Онде, — каже Аркадій, — біля Джорджії О’Кіфф.

Перед горизонтальною жовтизною і рожевістю світанку Нью-Мексико прокреслюється чорна вертикальна шпарина. З’являється рука, лінія розширюється до розрізу, і виходить Елайджа Д’Арнок. Голлі тихенько лається і питає: «Звідки він узявся?», на що Аркадій бурмотить: «Звідти, куди ми йдемо».

Елайджі Д’Арноку треба поголитись, його жорстке волосся лежить неохайною копицею. Так, треба ж виявляти ознаки зрадництва.

— Ви пунктуальні.

— Горологи не мають виправдань для запізнень, — відповідає Аркадій.

Д’Арнок упізнає Голлі:

— Міс Сайкс. Радий, що вас вдалося врятувати. Константін вважає вас незакінченою справою.

Голлі поки що не може заговорити до чоловіка, який вийшов з нічого.

— Міс Сайкс приєднається до нашої підривної групи, — кажу я Д’Арноку. — Уналак скерує свою психозотеричну напругу на прикривання операції.

На обличчі Елайджі Д’Арнока відбиваються сумніви, і я думаю, чи не поставить це під загрозу всю Другу Місію.

— Я не можу гарантувати її безпеку.

— Я думав, ти поприкривав усі гострі кути, — каже Аркадій.

— На Війні немає гарантій. Ви це знаєте, містере Аркадію.

— Містер Дастаані, — я показую на Садаката, — теж приєднається. Я так думаю, ви вже знаєте нашого наглядача зі 119А?

— Всі шпигують, — каже Д’Арнок. — Яка роль містера Дастаані?

— Сидіти камінчиком, — каже Ошіма, — на середині Кам’яного Шляху і влаштувати психоферно, якщо хтось попреться за нами. Сучасник, Позачасник — всі на шляху перетворяться на попіл.

Д’Арнок похмурніє.

— Психоферно — це замовляння Глибокого Джерела?

— Ні, — каже Ошіма. — Це слово, яким я називаю те, що станеться, якщо бомба з N9D — знаменитої ізраїльської нановибухівки, яка зараз лежить у наплічнику містера Дастаані, — розірветься на Кам’яному Шляху.

— Перестрахування на випадок нападу з тилу, — кажу я, — поки ми будемо руйнувати Церкву.

— Розумна пересторога, — каже Д’Арнок, з вигляду вражений. — Хоч я молю Бога, щоб її не довелось застосовувати.

— А ти як почуваєшся? — питає Ошіма. — Дезертирство — це серйозний крок.

Стотридцятидворічний Хижак виклично дивиться на вісімсотрічного Ошіму.

— Я десятиліттями був частиною тотального зла, містере Ошімо. Але сьогодні я буду частиною того, що його зупинить.

— Але без Чорного Вина, — нагадує йому Ошіма, — ти постарієш, згаснеш і помреш у притулку для літніх.

— Якщо Пфеннінґер чи Константін зупинять нас, перш ніж ми рознесемо Присмеркову Церкву, то не доведеться. Так от. Гайда?

Одне за одним ми прослизаємо крізь темну Пройму на круглу кам’яну долівку діаметром зо десять кроків. Незмигна паперово-біла Свічка Кружала стоїть перед нами, висока, як дитина. Я вже й забув дуальність клаустрофобії й агорафобії, запах замкнених просторів, ніщоту. Залишкові кольори та світло з галереї проникають крізь Пройму, котру Д’Арнок підтримує, ніби ширму, — для Голлі, тоді для Садаката з його вибуховим ранцем. Обличчя Садаката — етюд знервованого благоговіння, натомість Ошіма, котрий заходить останнім, — етюд похмурого супокою.

— Це не Церква, правда? — бурмоче Голлі. — І чому мій голос такий тихий?

— Це Кружало Кам’яного Шляху, — відповідаю я. — Перша з багатьох сходинок, що ведуть до Церкви. Краї Кружала поглинають світло і звук, тому говори трохи голосніше.

— Тут немає кольору, — спостерігає Голлі. — Чи це щось зі мною?

— Свічка монохромна, — відповідаю я. — Вона горить уже вісім століть.

Елайджа Д’Арнок позаду нас запечатує Пройму. Я ще зауважую Венеру Брондзіно, яка спроквола тримає своє золоте яблуко, а тоді шлях назад зникає. На світі ще не було настільки захищеного підземелля. Тільки Естер чи послідовник Зникомого Шляху зможе розпечатати Пройму і випустити нас додому. На мене накочують моторошні спогади про останній візит на Кружало, візит безтілесний, коли наші з Естер душі розсотувались, а Джозеф Рімз насідав на п’яти. Естер, примощена і захована в голові Ошіми, також пригадує.

— У камені вирізані букви, — зазначає Голлі.

— Абетка катарів, — кажу я їй. — Сьогодні її вже ніхто не вміє читати, навіть єресіологи. Алфавіт походить від письма ок, а ця мова давніша навіть за баскську.

— Пфеннінґер мені розповідав, — каже Д’Арнок, — що ці букви — молитва до Бога, прохання про допомогу з відбудовою Драбини Якова. Сліпий Катар, очевидно, вірив, що саме її й будує. Не торкайтеся стін. З чого б вони не були зроблені, з атомною матерією, — він видобуває з кишені монету, — вони не дружать. — Він кидає монету за периметр Кружала. Вона зникає у фосфорному спалаху. — І не спіткніться на Кам’яному Шляху.

— А він де? — питає Ошіма.

— Він прихований, — Д’Арнок заплющує очі й розплющує око-чакру, — і постійно переміщається, щоб зайди не пройшли. Секунду.

Він робить кілька дрібних повільних крочків до краю Кружала, креслячи стакато жестів Зникомого Шляху і бурмочучи Акт Розкриття. Повернувшись спиною до Свічки, він починає бокувати вздовж периметра.

— Є.

За межею майданчика, приблизно на фут вище, з’являється кам’яна плита, довга і широка, як стіл. З першої плити виростає друга, за нею третя, четверта, все вище в чорноту.

— Марінусе, — питає мене Голлі на вухо, — це технологія? Чи…

Я знаю, яке слово тут має бути.

— Якби ти вилікувала туберкульоз Генріха Сьомого курсом етамбутолу, чи пустила Ісаака Ньютона на годинку попрацювати з телескопом «Габбл», чи показала завсідникам «Капітана Марлоу» у 1980-х якусь стару модель 3D-принтера, тобі б також сказали слово на літеру «М». Деяка магія — це нормальність, до якої ти ще не звикла.

— Якщо професорка семантики не заперечує, — каже Ошіма, — чи не могли б ми закінчити семінар пізніше?

Елайджа Д’Арнок рушає першим, я за ним, тоді Голлі, Аркадій, Уналак і Садакат із його десятьма кілограмами N9D в наплічнику, і нарешті Ошіма замикає ар’єргард. На п’ятому чи шостому камені я озираюся й дивлюсь понад головами своїх супутників, але Кружала вже не видно. Навіть неправильність Кам’яного Шляху неправильна. Є відрізки, на яких плити вигинаються вгору різко і круто, ніби гвинтові сходи вежі. Є відрізки, на яких довгі кам’яні плити формують охайний підйом. Є навіть відрізки, на яких доводиться перестрибувати з плити на плиту, ніби по камінцях у річці. Думки про падіння краще ігнорувати. Невдовзі з мене вже тече піт. Видимість погана — з тим самим успіхом можна підніматись вузькою гірською стежкою серед ночі в тумані зі снігом. Каміння сяє блідим світлом, як і Свічка на Кружалі, але тільки коли ми підходимо впритул, створюючи враження, ніби самі творимо Шлях своїм підйомом. Темрява навкруги тисне і неначе прикликає голоси з мого метажиття. Я чую свого рідного батька, котрий пояснює пізньою розмовною латиною, як годувати шуліку сонями. Тепер Шоліца, травниця племені дуваміш, шпетить мене за те, що я переварив корінь. Тепер вороняче каркання Ар’є Ґрота, складовика в Дедзімі. Їхні тіла давно стали перегноєм, їхні душі перелетіли за Останнє Море. Ми погодились не суброзмовляти, щоб нас, бува, не підслухали, але тепер мені цікаво, чи й інші чують голоси зі своїх метажиттів. Я не питаю — боюся, щоб не відволікти їх від того, куди вони ставлять ноги. Той, хто падає з Кам’яного Шляху, падає в ніщоту.

Ми опиняємось на єдиній трикутній плиті за весь підйом. Вона посередині западає, і ще вона достатньо велика, щоби вмістити всіх шістьох.

— Ласкаво просимо на Проміжну Станцію, — каже Д’Арнок, і я пригадую, що Іммакюле Константін так само називала її перед Джеко під час Першої Місії.

— Здається, Садакате, ми знайшли тобі гніздо, — каже Ошіма. — Кращого виду на шлях униз вже не буде. Заляж у западині, отут посередині — і побачиш будь-якого гостя, перш ніж він побачить тебе.

Садакат киває, дивиться на мене, а я киваю у відповідь.

— Добре, містере Ошімо.

Садакат сумлінно сідає і дістає з наплічника суттєво перероблений айкуб і тонкий металевий циліндр. Тоді примощує айкуб біля «підніжжя» у закутку плити.

— Це бомба? — питає Д’Арнок з професійною цікавістю.

— Це генератор захисту Глибокого Джерела, — Садакат відкриває голоекран кубоїда і проглядає опції, — і сигналізація душі. Цей звук лунає, — кілька разів повторюється сигнал, схожий на манок дикої гуски, — коли пристрій фіксує неідентифіковану душу, як-от вашу, містере Д’Арнок… — Пальці Садаката рухаються в повітрі, і голоекран тремтить, зберігаючи мозковий відбиток Д’Арнока. — Тепер він відрізняє друга від ворога.

— Мудрий ґаджет, — каже Д’Арнок, — і розумний.

— Генератор не дозволяє психозотерикам здійснити Акт Увіщання і змусити мене деактивувати N9D. — Садакат відкручує верхівку металевого циліндра. — А детектор сповіщає мене, що хтось намагався: так у мене буде час детонувати бомбу, яка, ясна річ, отут. — Із нижнього краю циліндра вистрілюють три лапки, і Садакат його встановлює. — В цю трубку скомпресували десять кілограмів N9D — цього достатньо, аби перетворити Кам’яний Шлях на провідник полум’я з температурою п’ятсот градусів за Цельсієм. Якщо ця гусочка заґелґоче, — Садакат дивиться на Д’Арнока, — буде психоферно.

— Пильнуй, — каже Ошіма. — Ми на тебе покладаємось.

— Я приніс клятву, містере Ошімо. Я тут саме для цього.

— У вас відданий лейтенант, — каже мені Д’Арнок. — Готовий до… найвищої жертви.

— Я знаю, наскільки нам пощастило, — кажу я до Садаката.

— Та не хнюптесь так, докторко! — Садакат підводиться і потискає нам руки. — Друзі, ми скоро побачимось. Я певен, що так сказано в Писанні. — Простягаючи мені руку, він кладе другу на серце. — Отут!

Ми піднімаємось далі, камінь за каменем, але тут складно підрахувати, як далеко чи як високо ми відійшли від Кружала Шляху або скільки хвилин тому залишили Садаката вартувати на Проміжній Станції. Ми залишили свої пристрої та годинники у 119А. Час тут існує, але його нелегко виміряти, навіть для розуму Горолога. Моїм спробам порахувати східці перешкоджають голоси давно померлих. Тож я просто йду за Елайджею Д’Арноком, пильнуючи як тільки можу, і нарешті ми виходимо на другу круглу платформу, здебільшого ідентичну Кружалу на початку нашого підйому.

— Цю ми називаємо Верхівка, — каже Д’Арнок, помітно знервований. — Ми на місці.

— Ми хіба не звідси прийшли? — питає Голлі. — Свічка, круг, кам’яний круг, гравюри…

— Напис на камені відрізняється, — кажу я. — Містере Д’Арнок?

— Ніколи його не вивчав, — каже дезертир. — Пфеннінґер знається на філології, Джозеф Рімз свого часу теж, але для більшості з нас Церква — це просто… розумна машина, з якою доводиться мати справу.

— «Я не винен, я просто пішак»? — каже Аркадій.

Д’Арнок худий, ніби зношений.

— Так. Мабуть. Мабуть, ми всі просто кажемо це собі. — Він витирає око від уявної порошинки. — Добре, зараз я розпечатаю Умброву Арку — вхід у Церкву, але спершу попередження: Сліпий Катар повинен міцно спати у своїй іконі в північному куті. Ви його відчуєте. Він не мав би нас відчути. Тож…

— Не мав би? — перепитує Ошіма. — Що значить «не мав би»?

— У деїциду є свої ризики, — скиглить Д’Арнок, — на те він і деїцид. Ошімо, якщо боїшся, йди до Садаката вниз. А поки ось вам три поради, як зменшити ризик: не дивіться на обличчя Сліпого Катара на іконі, бо він це відчує; жодних гучних звуків чи різких рухів; жодних актів психозотерики Глибокого Джерела, навіть субмови. Я можу здійснювати акти Зникомого Шляху, не тривожачи Церкву, але Катар відчує психозотерику з дальнього краю Схизми. Ваш 119А набитий сигналізаціями, щитами й маскуваннями, наше святилище теж; а якщо Сліпий Катар відчує Горологів у своєму домі, перш ніж стіни почнуть осипатись на нього, все закінчиться дуже погано для нас усіх. Це ясно?

— Ясно, — каже Аркадій. — Дракулу можна будити, лише коли кілок уже в серці.

Д’Арнок його заледве чує, бо вже проводить Акт Розкриття. Скромний тристулковий портал у людський зріст висяває з нічого на краю Верхівки. Умброва Арка. Крізь неї ми бачимо Церкву, і подумки я відступаю назад, хоч і проходжу всередину слідом за Д’Арноком.

— Ну то заходимо, — каже хтось.

Присмеркова Церква Сліпого Катара — тіло живої істоти. Це відчувається миттєво. Якщо вважати край з Умбровою Аркою південним, то ромбічна нава Церкви має, може, шістдесят кроків уздовж осі північ-південь і тридцять кроків зі сходу на захід, а висота її перевищує довжину. Кожна площина вказує, відсилає чи відображає ікону Сліпого Катара, що висить у вузькому «північному» куті, тож треба неабияк зосередитись, аби на неї не дивитись. Стіни, долівка і пірамідальна стеля складені з однакового молочно-сірого каменю. Єдине вмеблювання Церкви — довгий дубовий стіл, зорієнтований за віссю північ-південь, дві лави обабіч столу і по одній великій картині на кожній стіні. Іммакюле Константін під час останніх відвідин пояснювала гностичні полотна Джеко: блакитні яблука Едему опівдні восьмого дня творення; демон Асмодей, котрого Соломон обманом змусив звести Храм Царів; істинна Богородиця, яка годує грудьми пару немовлят-Христів; і святий Тома в ромбічній камері, ідентичній до Присмеркової Церкви. Під верхівкою стелі звилася змія, замкнена в дорогоцінному камені, вічно пожираючи свого хвоста. Мурівля Церкви бездоганна, каміння підігнане настільки ідеально, що створюється ілюзія, ніби камеру витесали всередині гори чи вона просто викристалізувалася в реальності. Повітря ні свіже, ні затхле, ні тепле, ні холодне, проте в ньому вчувається нотка поганих спогадів. Тут загинув Голокай, і, хоч ми дозволили Голлі мати надію, нема доказів, що Сі Ло вижив.

— Хвилинку, — бурмоче Д’Арнок. — Мушу провести Акт Імунності, щоб ми могли злити нашу психонапругу.

Він заплющує очі. Я підходжу до крутопохилого західного кута, де з вікна відкривається вид на милю чи сотню миль дюн, аж до Узвишшя і Світла Дня. Голлі йде за мною.

— Бачиш, отам? — кажу я їй. — Ми прийшли звідти.

— То всі ці бліді світелка, — шепоче Голлі, — що летять понад піском — це душі?

— Так. Тисячі й тисячі, коли не глянь. — Ми підходимо до східного вікна, де незміримі простори дюн котяться крізь усе темніші сутінки до Останнього Моря. — А ось куди вони прямують.

Ми спостерігаємо, як малесенькі вогники входять у беззоряну вічність і розчиняються в ній, один за одним.

— Останнє Море — це справді море? — запитує Голлі.

— Навряд чи. Це просто назва, яку ми вживаємо.

— Що стається з душами, коли вони там опиняються?

— Ти дізнаєшся, Голлі. Можливо, одного дня я теж дізнаюсь.

«Сьогодні?»

Ми повертаємось на середину, де Д’Арнок досі стоїть, занурившись у себе. Ошіма вказує на верхів’я Церкви і проводить незриму лінію до північного кута, з якого, здається, за нами стежить ікона. Я заплющую очі, розплющую око-чакру й оглядаю стелю в пошуках тріщини, про яку згадувала Естер…

Це займає деякий час, але я її знаходжу. Он вона, починається з верхівки і зміїться аж у тіні північного кута.

Так, вона є, але це надзвичайно тонка тріщинка, на яку ми поставили п’ять Позачасних і одне Сучасне життя.

— Мені здається… — починає Голлі, тож я заплющую око-чакру і розплющую фізичні очі, — чи ця картина… ніби… заманює до себе?

— Не здається, — відповідає Елайджа Д’Арнок, котрий уже повернувся до нас.

Ми дивимось на ікону. На пустельнику біла мантія, каптур відкинутий на плечі, оголивши голову та обличчя з більмами замість очей.

— Але не задивляйтесь на нього, — нагадує Д’Арнок. На Кам’яному Шляху звуки були приглушені, так що треба було говорити вдвічі гучніше. Тут, у Церкві, шепіт, кроки, навіть шурхіт одягу багатократно посилюються, ніби їх підхоплюють приховані мікрофони. — Дивіться куди-інде, міс Сайкс. Можливо, зараз він спить, але його нескладно розбудити.

Голлі відводить погляд.

— Це все його порожні очниці. Притягують до себе твої очі.

— У цього місця збочений розум, — зазначає Аркадій.

— То давайте вибавимо його від страждань, — каже Д’Арнок. — Акт Анестезії завершено. Діємо за планом: Марінус із Уналак призупиняють ікону, щоб вона точно не прокинулась, поки ми з Аркадієм і Ошімою будемо психоспалювати її всіма психовольтами, які в нас є.

Ми підходимо до північного кута, в якому безока фігура лищить, як черево акули.

— То для того, щоб знищити це місце, — запитує Голлі, — достатньо рознести одну картину?

— Лише зараз, у цей момент циклу, — відповідає за мене Д’Арнок, — поки душа Сліпого Катара локалізована в іконі. В інший час він пробуває в самій матерії, з якої складається це місце, тож відчув би наш намір і спалив, як паяльна лампа пластикові фігурки. Марінусе, починай

Якщо Елайджа Д’Арнок зраджує нас, то він грає переконливо аж до останньої хвилини.

— Заходь зліва, — кажу я Уналак, — я зайду справа.

Ми стаємо перед Сліпим Катаром і заплющуємо очі. Наші руки в унісон артикулюють жести. Сі Ло навчив Клару Коскову-Марінус Акту Призупинки ще в Санкт-Петербурзі, а я навчив Уналак у своїй індійській самості, Шударі. Аби зміцнити і поглибити акт, наші губи повторюють слова, безмовно, з пам’яті, як око піаніста орієнтується в складній, проте знайомій партитурі. Я відчуваю, як свідомість Сліпого Катара піднімається до поверхні ікони, ніби бджолиний рій. Ми заштовхуємо її назад. Вдається. Почасти. Начебто.

— Швидко, — кажу Елайджі Д’Арноку. — Це радше локальне знеболення, ніж глибока кома.

Ми з Уналак відходимо. Д’Арнок стає перед своїм ексгосподарем, чи то перед своїм нинішнім господарем, не знаю, і витягує руки в сторони долонями догори. Обабіч нього Аркадій з Ошімою притискають свої чакри долонь до Д’Арнокових.

— Навіть не думай звідси викрутитися, — бурмотить Ошіма.

Д’Арнок, блідий і спітнілий, заплющує очі, розплющує око-чакру і каналізує бурштиново-червоне світло Присмеркового Шляху в горлянку Святая Святих.

Сліпий Катар більше не спить. Він знає, що на нього напали. Як одурманений велет, як мій будинок у Кляйнбурзі під напором арктичного шквалу, Церква опирається і бореться. Я похитуюсь і, здається, кліпаю, а рот Сліпого Катара кривиться в агресії. Його чакра починає розширюватись, на чолі з’являється чорна цятка і розростається, ніби чорнильна пляма. Якщо вона розкриється повністю, ми в небезпеці. Стіни Церкви замикають у собі землетрус; Елайджа Д’Арнок видає високий, нелюдський звук. Трансляція такої психонапруги вбиває його. Мабуть, його дезертирство щире: це таки його вб’є. Здається, я знову кліпнув — і ось ікона вже в полум’ї, в диму, і зображений монах реве в стражданні, двовимірні язики полум’я пожирають його заживо, око-чакра зблискує тут і не-тут, тут і не-тут, тут і…

Зник. Тиша. Ікона Сліпого Катара — обвуглений квадрат, Елайджа Д’Арнок важко дихає, зігнувшись у поясі.

— Ми це зробили, — засапано каже він. — Ми це, бляха, зробили.

Без жодного слова Горологи радяться між собою…

…й Уналак підтверджує:

— Він досі тут.

Її слова — наш смертний вирок. Сліпий Катар просто вийшов з ікони і втік у підлоги, стіни і стелю. Ми просто — частина шаради, яка дозволить Анахоретам виграти час, щоб пройти Кам’яним Шляхом. Їхнє прибуття неминуче. Дезертирство Д’Арнока справді було пасткою, а Друга Місія мала стати самовбивчим нападом. Я б субвибачився перед Інес та Іфою, якби міг, але їхній світ поза зоною досяжності..

— Голлі? Стань за нами, будь ласка.

— Спрацювало? Тепер... тепер... тепер... Джеко... з’явиться?

Я б хотів призупинити її, щоб вона не померла, ненавидячи мене. Треба було ще біля цвинтаря в Блайтвуді повернутися, набрати Венді Генґер, пояснити, що сталася плутанина, і податись назад на Покіпсі.

— Не знаю, — кажу я Голлі — матері, сестрі, доньці, вдові, письменниці, подрузі. — Але стань за нами.

«Повідомлення від Естер, — субповідомляє Ошіма. — Вона почала Останній Акт. Потрібно п’ятнадцять хвилин».

— Ми мали спробувати, — каже Уналак. — Поки ще була надія.

Елайджа Д’Арнок досі клеїть дурня:

— Про що мова? — Він навіть посміхається. — Ми перемогли! Сліпий Катар помер. Без його підтримки матерії Церкви тут уже за шість годин будуть Дюни і Присмерк.

Я дивлюся на того, хто в термінології шпигунських романів називається класичним подвійним агентом. Мені навіть сканування не потрібне, щоб знати напевне. Елайджа Д’Арнок не настільки вправний брехун, як йому здається. Для першої частини свого обману, в моєму домі біля Торонто, він «перетворився» на справжнього покутника, але якось за останні кілька днів Пфеннінґер або Константін обернули його назад до Присмеркового Шляху.

— Марінусе, можна? — питає Ошіма. — Будь ласка?

— Ніби тобі коли-небудь був потрібен дозвіл від мене. Але так. З усіх сил.

Ошіма роблено пчихає і кінетикидає Д’Арнока через стіл, так що той злітає з протилежного кінця. Він зупиняється аж під Умбровою Аркою.

«Сі Ло зробив таке саме з Константін, — субзазначаю я, — але зміг запустити її лише до середини столу».

— Д’Арнок — легковаговик, — каже Ошіма. — Очевидне поєднання: довгий і гладенький стіл плюс людина, яка тебе дратує. Хто міг би встояти?

— Я… так розумію, це означає, що він не з нами, — каже Голлі.

— Ви, — Елайджа Д’Арнок підводиться і кричить з дальнього кінця Церкви, — ви, — він тицяє пальцем, — згорите і зітлієте у вогні!

З повітря навколо нього виплавлюються дев’ять чоловіків і жінка.

— Гості, гості, гості! — Батіст Пфеннінґер плеще в долоні та всміхається.

Перший Анахорет, високий чоловік, абсолютно комфортно почувається в своєму підтягнутому і добре вбраному тілі. У нього вишукано підстрижена ледь присріблена борода.

— Як же ми тут любимо гостей, та ще стількох за раз! — Я вже й забув його басовитий акторський голос. — Зазвичай у нас по гостю на квартал, тож сьогодні дуже особлива подія. Уже друга дуже особлива подія.

На всіх присутніх чоловіках смокінги різних кроїв і фасонів. На Пфеннінґері щось, здається, едвардіанське.

— Марінусе, Марінусе, вітаю, — продовжує він. — Наш єдиний кількаразовий відвідувач за всю історію Присмеркової Церкви — хоч останнього разу, звісно, ти лишив своє тіло на Землі. Ошімо, ти став якийсь старий, вигорілий, виснажений і ніби потребуєш переродження. Його не буде. Між іншим, дякую, що вбив Бжицького: він починав виказувати вегетаріанські схильності. Хто ще? Уналак — я правильно вимовляю? Звучить дуже подібно до бренда суперклею, як не наголошуй. Аркадію, Аркадію, ти підріс, відколи я востаннє відрізав тобі ноги. Пам’ятаєш щурів? Коли Лісабоном правив Салазар — ото були диктатори. Сімдесят дві години ти помирав. Подивимося, чи з Інес вийде побити рекорд, ге? — Пфеннінґер клацає язиком. — Шкода, що Л’Окна і Рого не змогли завітати, але містер Д’Арнок, — Перший Анахорет повертається до свого подвійного агента, — вивудив найжирнішу рибу. Молодець! Овва! Наша остання, Голлі Сайкс, таємнича письменниця, що стала ірландською птахофермеркою. Ми ще не знайомі. Я Батіст Пфеннінґер, посередник цієї дивовижної, — він жестом показує на стіни й купол, — машини, і так, титули, титули, вони тягнуться за людиною, як ланцюги за Марлі — Джейкобом, не Бобом. А двоє з нас раді навіть більше, ніж я, що нарешті зустріли вас тут, Голлі…

Іммакюле Константін, в чорній оксамитовій сукні та з недоречними плетивами діамантів, виходить наперед.

— Моя виняткова юна панянка вже так виросла… доросла до менопавзи, раку і гулянок із вельми нехорошою компанією. Отож. Я відповідаю своєму голосу?

Голлі дивиться на цю безлику постать зі свого дитинства, не здобуваючись на слова.

Усмішка Константін в’яне, хоч вона й так не була щирою.

— Джеко вмів підтримати розмову. Тільки ж на той час він уже не був Джеко, правда? Скажи, Голлі, ти повірила Марінусу, коли він сказав, що твій брат просто випадково помер від природних причин, якраз коли душа Сі Ло пролітала десь неподалік, гмм?

Минають секунди. Голос Голлі сухий.

— Про що ти?

— Ой боже, — усмішка Константін перетворюється на поблажливу гримасу. — То ти їм повірила? Благаю, забудь усе, що я наговорила. Плітки — диявольське радіо, не слід мені їх розпускати, але… спробуй додати два і два, перш ніж помреш. Про Іфу я теж подбаю. Ну, знаєш, щоб вона за тобою не дуже сумувала. Власне, можна й не зупинятися — вбити ще Шерон і Брендана, зібрати повний набір Сайксів. Так би мовити.

В Естер було вже зо три хвилини. Для Садакатової кульмінації знадобиться хвилин п’ять, якщо Пфеннінґер захоче побазікати. Я вираховую наші шанси в психодуелі. Троє наймолодших Анахоретів не мали б завдати клопоту, але в Церкві немає предметів, які можна кінетизувати, а одинадцять проти чотирьох — це таки одинадцять проти чотирьох. Ми мусимо виграти для Естер приблизно сім хвилин. Чи зможемо ми стримувати їх аж стільки?

— Ти пожалкуєш, що погрожувала моїй сім’ї, — каже Голлі. — Богом присягаюся.

— О, ти присягаєшся, так? І то самим Богом? — Іммакюле Константін напускає на себе занепокоєння. — Але Бог помер. Запитаймо наших друзів, Радіолюдей, чи не пожалкую я про свої обіцянки? — Вона прикладає руку до задіамантованого вуха і наслухає. — Ні, Голлі, ні. Тебе дезінформували. Я ні про що не пожалкую, а ось ти ще заскавчиш із жалю, що втекла від своєї таємної приятельки Міс Константін, коли була мила, семирічна і паранормальна. Подумай про це. Так померла б тільки одна Сайкс, а так — п’ятеро Сайксів і ще Брубек. Та ти просто закричиш від жалю! То що, містере Енідер? Була ця сухоребра вдова крикухою в свої згідливі феромонні деньки?

Наперед виходить Г’юґо Лемб. У нього ямочка на підборідді, тіло збереглося в двадцятип’ятирічному віці, в очах зневага.

— Вона була з мовчазних. Привіт, Голлі. Скажи, цікаво, як воно все обернулося?

Голлі відступає назад. Коли тебе попереджають про привида — це одне, але коли бачиш його на власні очі…

— Що вони з тобою зробили?

Деякі Анахорети сміються. Г’юґо дивиться на свою дуже давню коханку.

— Вони, — він роззирається Церквою, — мене вилікували. Вилікували від жахливої хронічної хвороби під назвою смертність. Дуже поширена хвороба. У молодих вона не так помітна, але з часом навіть найстійкіший пацієнт перетворюється на засушений ембріон, на струльдбруґа… на варикозний, лисий, слинявий… кістяний годинник, обличчя котрого зраджує, як же мало тобі лишилося.

— «Зраджує»? — Пфеннінґер робить крок уперед. — До слова, Марінусе. Ти знав, що ми маємо стукача у вашому Внутрішньому Колі?

Я опираюся спокусі сказати: «Так, уже з рік знаємо».

— Не містера Д’Арнока — він чіпляв тобі локшину лише тиждень. А хтось наставляв здоровенні роги цілий рік.

Цієї сцени я боявся.

— Пфеннінґере, не треба.

— Так, це боляче, але veritas vos liberabit — і не забувай, лише розважаючи мене, ви можете виторгувати собі ще кілька хвилин…

Це правда. Я думаю про безтілесну Естер, котра запускає справжнє психоферно в голові Ошіми. Кожна секунда безцінна.

— Ну давай, здивуй і розчаруй мене.

Пфеннінґер клацає пальцями на Умброву Арку, і входить Садакат. Його повадки змінилися з доглядача до капітана розстрільної бригади.

— І знову привіт, любі друзі. Оце був мій вибір: ще двадцять років роботи покоївкою, прання, прополювання, старіння, катетери, проблеми з простатою — або вічне життя, безкоштовне тренування на Зникомому Шляху і документи на 119А. Дайте подумаю. Секунд зо двадцять. Ну що я можу сказати — Шлях Дворецького просто не для мене.

Голлі шокована.

— Вони тобі вірили!

— Якби ви знали Горологію довше ніж п’ять днів, міс Сайкс, — Садакат підходить до дальнього кінця столу і спирається, ніби той стіл йому належить, — ви б, імовірно, збагнули, що Горологія — це клуб для безсмертних, котрі не дають іншим отримати ті самі привілеї. Вони — аристократи. Вони нагадують білу країну — вибачте, що приплітаю расові питання, але аналогія очевидна: багатий, білий, імперський, експлуататорський бастіон, що торпедами підбиває човни з біженцями, які прибувають із Країни Однакових Коричневих Мас. Я просто обрав виживання. Кожна жива істота зробила б те саме.

— Вітаю з новою роботою, Садакате. — Щирість Аркадія бездоганна. — «Жнець душ». Ти, либонь, найкращий кандидат для цього.

— Думаєш, твій маленький послужливий пакистанський дворецький не помітить тонкої Аркадієвої іронії? — форкає Садакат.

Ошіма питає:

— То яке в тебе буде гіпстерське нове ім’я, Садакате? Майор Відданість? Містер Кротяка? Юда Мак-Янус?

— Я тобі скажу, якого імені в мене не буде: містер Не-Думайте-Про-Садаката-Він-Радо-Прийме-Привілей-Підірвати-Себе-На-Сходах-Аби-Врятувати-Наші-Святі-Позачасні-Сраки.

— Садакат зіграв свою роль, — кажу я Пфеннінґеру. — Відпусти його.

Пфеннінґер поправляє вузол краватки.

— Не прикидайся, що знав мої плани, Марінусе. Ти б не став свідомо пригрівати шпигуна.

— Добре, я й не уявляв. Він виконував твої накази. Шпигував за нами. Викинув десять кілограмів «Блю-Таку»⁵⁶. Відпусти його.

Садакат пирхає на мене так, як не пирхав ще з часів, коли я вперше лікував його в Англії в Беркширській лікарні Докінза:

— То був не «Блю-Так»! То була N9D! Гіпервибухівка, яку ти сам почепив мені на груди!

— Марінусе, він має рацію, — каже Аркадій. — Пластилін виготовляють у лінійці «Блю-Так», але брендова назва — «Вайт-Так».

Садакат стає на лавку.

— Брехун! Ви притягли мене сюди як живу міну!

— Садакате, я тричі намагався переконати тебе не приєднуватись до Другої Місії, — нагадую йому я.

— Ти міг мене увістити, якщо тобі так не все одно. І містер Пфеннінґер не збирається мене «відпускати»! Я Дванадцятий Анахорет.

— Вибач, що приплітаю сюди расові питання, — каже Аркадій, — але глянь на Анахоретів з Першого по Одинадцятого. Ніякі етнічні тенденції не привертають твою увагу?

Садакат імунний до сумнівів.

— Мене завербували, щоб я вирівняв… покращив… баланс Анахоретів.

Зневажливий регіт Аркадія перетворюється на кашель.

— Вибач, слина не туди пішла. А чому б це Біле Братство обрало тебе?

— Бо в мене психовольтаж аж із вух тече, от чому!

— Ох ти ж бідолаха, — позіхає Ошіма. — Я їв пельмені з більшим психозотеричним потенціалом, ніж у тебе.

— Марінусе, просто цікаво, — каже Іммакюле Константін. — Твій ручний шизофренік щойно продав тебе з уздром. Тебе ніщо не змусить зневажати людину?

— Людиновбивства і душогубства цілком достатньо. Але я звинувачую тебе, бо ти завернула Садакатів страх смерті і перетворила його на зраду. Вибач, Садакате. Це Війна. Я мусив дозволити їм повірити, що ти їхній туз у рукаві. Принаймні дякую за сад. Одне не скасовує іншого.

— Але я Дванадцятий Анахорет. Міс Константін, скажіть їм, що ви мені казали. Про мій потенціал як послідовника Зникомого Шляху.

— Садакате, ти маєш потенціал знуджувати людей до смерті. — Коли тон Константін стає по-материнськи зверхнім, я знаю, що час закінчується. Психозотерично кажучи, ти стріляєш холостими. Навіть гірше, ти зрадник. Безталанний, безчакральний, коричневий зрадник.

Садакат недовірливо дивиться на високих білих Анахоретів. Я не можу дивитись на те, як він міниться з лиця, але бодай це я йому зобов’язаний. Тоді він милосердно повертається до нас спиною і робить кілька нетвердих кроків до Умбрової Арки. Двоє з ар’єргарду перегороджують йому шлях. Садакат тікає до виходу, але Пфеннінґер накидає на нього психоласо, притягує його до себе могутніми ривками, а тоді кінетизує його на двадцять футів угору. Я не можу втрутитись. Другій Місії важливо, щоб ми зберегли кожнісінький психовольт для прийдешньої дуелі. Константін руками прокреслює Акт Жорстокості, і голова Садаката обертається на 360 градусів.

— Ну от, — муркоче Константін. — Не такі ми й садисти, правда ж? Мирно і швидко. Коли курам скручують шиї, вони й то більше страждають. Правда ж, Голлі?

Зламане тіло Садаката падає на підлогу, і нижчий Анахорет кінетизує його крізь східне вікно, ніби сміттєвий мішок з побутовими відходами. Принаймні його душа знайде шлях до Останнього Моря, на відміну від решти «гостей», яких приводили сюди на психодекантацію.

«Вони зараз нападуть», — субзастерігає Уналак.

Ніби диригент, який підносить паличку перед оркестром «Розверзлося Пекло», я кажу:

— Давайте.

Уналак викликає щит від стіни до стіни, закриваючи північну чверть Церкви. Навіть за тридцять кроків сила щита відкидає Пфеннінґера, Константін, Г’юґо Лемба і Д’Арнока на кілька кроків. Щит — блакитна лінза сили Глибокого Джерела — корениться в здійнятих долонях Уналак і мерехтить. Пфеннінґер і Константін зверхньо дивляться на щит із зовнішнього боку. Чому? Елайджа Д’Арнок складає долоні рупором і кричить до нас. Його словам потрібно кілька секунд, аби здолати щит Уналак, вони долинають пошматовані, але розбірливі: «Позаду вас!»

Я озираюсь. Обвуглена ікона Сліпого Катара бридотно реставрується. Шкіра монаха відновлюється, золотий німб починає сяяти. Ще гірше — знову з’являється чорна цятка його ока-чакри. Коли воно повністю розкриється, Катар зможе декантувати нас по одному.

Пфеннінґер дражнить нас: «Тільки гляньте, з ким ви замкнулися!»

— Він мій, — каже Ошіма. — Марінусе, Аркадію, тримайте щит. Бувай, Естер.

Душа Естер вилинає з Ошіми і траверсує вбік, пульсуючи прикликанням Останнього Акту. Тоді сивий вояк повертається, хапається за обрамлення ікони і підносить голову на фут від обличчя Сліпого Катара. Він заплющує фізичні очі й починає вливати вольтаж Глибинного Джерела зі своєї яскравої чакри просто в чорну зіницю на чолі ікони. Ошімі не виграти цей бій із безтілесним генератором Зникомого Шляху, але він може добути нам кілька безцінних хвилин.

Однак Пфеннінґер бачить контрабандно пронесену душу і гаркає наказ. Анахорети підходять до нашого щита і стають обабіч стола двома рядами по п’ять, люто креслячи руками символи. До мене долинає голос Константін: «Ламайте щит і вбийте прониклого!» Мене, Аркадія, Уналак і Голлі збиває з ніг канонада бурштинового полум’я, лазерних батогів і надзвукових куль. Я відчуваю, як нервова система Уналак, у якій корениться щит, кричить від кожного удару. Ми з Аркадієм відповідаємо на вогонь, наші снаряди Глибинного Джерела вилітають із чакр на руках, минаючи щит Уналак. Ті, що влучать у цілі, зможуть призупинити, приспати або відредагувати Анахоретів, виводячи їх з бою, але психовогнемети Зникомого Шляху спалять нашу плоть. В Анахоретів є вогнемети, проти яких у нас дротики зі снодійним і поліцейський щит, який уже починає тріщати. Крізь вібрації сяйва я бачу, що ми з Аркадієм уже по кілька разів влучили. Каммерер, Восьмий Анахорет, кулиться на землі, а Остербі, Шостий, призупинений і розбалансований, валиться на землю, мов шмат свинини; але тепер Дю Норд викликає щит Зникомого Шляху, щоб запобігти дальшим втратам.

Ми досі в меншості: троє проти дев’яти, затиснуті в куті зі зловорожим напівбогом, котрого Ошіма навряд чи зможе стримувати набагато довше. Голлі сповзає попід стіну. Я не маю часу вгадувати, що вона думає. Уналак кричить: червоний щит ворога врізається в її власний із силою вантажного поїзда і звуком кутової шліфмашини. Блакитний колір Глибинного Джерела у місці контакту стає лепрозно-пурпуровим, Уналак здригається: на крок, тоді ще на крок, і ще, і ще, і ще, зменшуючи наш маленький трикутник простору до кількох квадратних метрів. Я не маю часу перевірити, чи встигла Голлі перелізти назад, щоб залишитися з нашого боку щита, бо ще двоє Анахоретів піднімають чакри своїх рук, і крізь барабанний дріб психокуль я чую крик Константін: «Душіть їх, як мурах!»

Аркадій вливає свій вольтаж у щит Уналак, і це тимчасово його підсилює, але каскад вогню Анахоретів подвоює, потроює, почетверює потужність. Психодуель стає надто магнієво-яскравою, щоб на неї дивитись, тож своїм оком-чакрою я бачу, як довгий стіл злітає в повітря на десять футів, на секунду зависає, ніби хижий птах, а тоді пірнає просто на Аркадія з Уналак. Я рефлекторно креслю найшвидше скасування в своєму житті і зупиняю його за ширину кулака від напруженого обличчя Аркадія. Два кінці столу вже по два боки стиснутих докупи щитів. Тепер, після перетягування каната, починається армреслінг: Пфеннінґер намагається збити Уналак чи Аркадія, щоб вони опустили щит, а я — його зупинити. Ми довгий і слизький момент боремося за контроль над столом, але до Пфеннінґера приєднуються свіжі Анахорети, і ось мене вже переважають силою, і стіл врізається в голову докторки Айріс Марінус-Фенбі. На щастя, він упав із нашого боку щита, тому його більше не використають як зброю, але череп мого тіла напівроздроблений, тож я вилинаю, перш ніж мозок вимкнеться. Причина смерті: летючий стіл. Це вперше — і, після того як я помру-помру в Присмерку, востаннє.

Крізь червоніший відтінок пурпурового бачу Пфеннінґера, Константін та інших, котрі шикуються за кілька кроків, зосереджуючи вогонь на Уналак, доки не розривають наш щит. Батіст Пфеннінґер усміхається, мов гордий батько, підносить долоню на Уналак, і цятка діамантового світла пропікає в повітрі лінію між його рукою та її серцем. Психодумдум напіввивертає тіло моєї колеги, екстіло моєї мертвої колеги, яке вже здувається кашистою масою кісток і нутрощів. Очі Пфеннінґера і Константін сяють втіхою. Аркадій відчайдушно намагається полагодити наш блакитний бар’єр, а Ошіма не відривається від поразки в дуелі з осяйною іконою Сліпого Катара.

Помітивши моє мертве тіло під стіною, Анахорети вирішують, що тепер жоден психозотерик на них не нападе, і опускають червоний щит. Вони заплатять за цю помилку. Я безтілесно вливаю психовольтаж в нейроболу і кінетизую її в наших противників. Вона влучає в Імгоффа і Вестгюзена, П’ятого і Сьомого Анахоретів відповідно, і вони падають. Троє проти семи. Я влинаю в Аркадія, щоб допомогти відновити щит, який вмить стає яскравішим і відштовхує позосталих Анахоретів. Проте коли Аркадій озирається на Ошіму, я бачу, що цю битву ми програли. Його тіло випаровується на очах. «Іди в Голлі», — субнаказує Аркадій. Я слухаюсь, не думаючи навіть про те, щоб з ним попрощатися, — мій промах, про який я жалкую, вже траверсуючи в Голлі. Я влинаю, здійснюю Акт Цілковитого Увіщання і… Що далі?

Розлючені втратою Імгоффа і Вестгюзена, семеро позосталих Анахоретів розстрілюють Аркадія всім, що в них є, і блакитний щит помирає. Аркадію кінець. Він випростується і показує Батісту Пфеннінґеру середнього пальця. Сліпий Катар випаровує його ззаду коротким і різким психорозрядом. Битві кінець. Вони вб’ють Голлі — чи, можливо, спробують декантувати. Я не бачу Естер, не можу з нею зв’язатися, але за кілька секунд Сліпий Катар психолокує її душу, знищить її, і Горологія програє свою столітню війну з Анахоретами, котрі…

Церкву наповнює світло, проходить крізь долоні, притиснуті до очей, крізь повіки за очима, крізь рогівку і склеру, крізь тіла, крізь душі… Білість така біла, що аж чорна. «Естер це зробила. Естер перемогла». Чекаю лункого тріску, з яким Церква розколеться навпіл. Чекаю крику Анахоретів, коли їхня машина безсмертя розпадеться на тлін навколо них.

Секунди розмотуються… Багато секунд.

Чорнота за межами білості повертається до білості.

Білість скидає нашарування назад до молочного з димною ноткою.

Зір повертається. Я розплющую повіки Голлі й дивлюся з місця, де лежить її тіло, на стелю Церкви. Вона не обвалилась.

Думаю: «Останній Акт був недостатньо потужний».

Думаю: «Сліпий Катар ужив контрзаходів».

Уже й неважливо, чому Естер не вдалося. Друга Місія була останнім шансом. Тепер у Горології лише Л’Окна, хакер, і Рого, охоронець. Горологія програла, Анахорети перемогли.

Тіло Голлі хоче стогнати і блювати, але я підтримую його в стані смертного спокою, поки вигадую… Що? В мене замало вольтажу навіть для одного психоснаряда. Спробувати врятувати свою душу? Вилинути з Голлі, спробувати закритись і заховатися неподалік, поки її вбивають чи декантують, аж доки Сліпий Катар не помітить маленьке злякане поросятко, що забилося в куточок? Я майже заздрю Естер. Принаймні вона померла, вірячи, хай облудно, що принесла Горології остаточну перемогу.

Вцілілі Анахорети перегруповуються. Пфеннінґер досі стоїть у центрі ромбічної нави. Константін, Д’Арнок, Г’юґо Лемб, Рівас-Ґодой, Дю Норд і О’Дауд — на ногах. Із решти полеглих один чи двоє можуть із часом підвестись, а можуть і не підвестись. Анахоретів це трошки відкине назад, але в них будуть списки можливих Хижаків, і за років десять-двадцять вони розгорнуть свої операції з викрадень на повну. У Присмерковій Церкві ані подряпини. Стіл і лави поперекидані, менша ікона перекосилась, та окрім цього — ні сліду битви, що вирувала тут ще хвилину тому. Не знаю, що робити, тому просто сиджу в голові Голлі, паралізований нерішучістю.

Елайджа Д’Арнок питає:

— Що то було за світло?

— Останній Акт, — каже Пфеннінґер. — І потужний. Питання в тому, хто його викликав.

— Маленька Естер, — каже Константін, — у безтілесній формі. Сам знаєш, Контрписання так і не підтвердило її смерть. Я відчула її. Вона напала на лінію сумніву Церкви, намагаючись розкрити її та звалити стелю. Щастя, що вибух був далеко не такий сильний, як вона сподівалась.

— То ми виграли Війну? — питає Рівас-Ґодой.

Пфеннінґер дивиться на Константін. Вони в унісон оголошують:

— Так.

— О, — зізнається Пфеннінґер, — нас чекають ще кілька зачисток. Треба зализати кілька ран. Про що я жалкую? Що Марінус не дожила і не побачила, як абсолютно і жалюгідно вона прокололась. Мабуть, Сліпий Катар забив її десь між Ошімою і Аркадієм.

— Давай відправимо Сайкс за Садакатом, — каже Константін, підступаючи до нас. Тоді питає Д’Арнока: — Чому Марінус її взагалі притягнув? Я не… Секундочку. — Вона дивиться на мене не зовсім людськими очима. — Містере Пфеннінґер, здається, ми таки маємо цукерочку на десерт.

Константін обережно підходить на кілька кроків ближче. Усміхається.

— Оце так, Голлі Сайкс… як воно називається?.. вдає мертву. Як…

Ревучий перкусивний КА-БУУУУУУУУУУУУМММ… наповнює Церкву, Константін валиться на підлогу, як і всі решта. Я-в-Голлі дивлюся на тріщину, жах переростає в надію, а тоді в нестримну радість, бо верхоломний, хрупкий шум, ніби сталлю об рифи, стає все гучніший, і тріщина з волосину завширшки стає чорною лінією, що зиґзаґами зміїться вниз північним схилом даху позад ікони. Нудотний звук повільно вигасає, однак залишає по собі обважнілу загрозу чогось більшого… З того місця, де я-в-Голлі припав до землі, видно, як згорнута німбоподібна гностична змія викривлюється, а тоді опадає. Розбивається, ніби тисяча тарілок, і фрагменти кришаться і розлітаються кам’яною підлогою, ніби десять тисяч маленьких істот, які хочуть утекти. Уламок завбільшки з м’яч для крикету ледь не влучив Голлі в голову. Я чую, як Батіст Пфеннінґер видає театральне «Чорт! Ви це бачили, Міс Константін?» Мені спадає на гадку перевірити власний психовольтаж Голлі — і я знаходжу глибші резерви, ніж очікував.

— Це наша найменша проблема, — відрізає Константін. — Ти не бачиш тріщину?

Я безмовно прикликаю Акт Укриття. Якщо психозотерик подивиться просто на мене, то побачить вибляклі контури, але це краще, ніж нічого, а семеро Анахоретів зараз однаково переймаються матерією Церкви. І недарма. Уздовж стіни, в напрямку західного вікна, чутно хрускіт придушеного каміння.

Елайджа Д’Арнок помічає першим.

— Сайкс!

О’Дауд, Одинадцятий Анахорет, запитує:

— Де вона ділася?

— Ця сука когось прийняла, — басить Дю Норд. — Хтось її укрив!

— Защитіть Умброву Арку! — наказує Константін Рівасу-Ґодою. — Це Марінус! Не випускайте її! Я здійсню Акт Викриття і…

Над головами реве оґр, із тріщини сипле каміння, тріщина розширюється в зубату шпару. Я розумію. Останній Акт Естер спрацював, просто Сліпий Катар утримував Церкву цілою. Але тепер навіть його древня сила вичерпується.

— Пфеннінґере, РУХАЙСЯ! — горлає Константін.

Але Перший Анахорет, інстинкт самозбереження котрого, либонь, притупили два століття Чорного Вина, здоров’я і багатства, дивиться туди, куди дивиться Константін, до, а не після того, як заховатись. Брила зі стелі Церкви завбільшки як сімейний автомобіль — це останнє, що Батіст Пфеннінґер бачить перед тим, як вона його розчавлює, мов кувалда яйце. Мурівля підлоги теж починає вибухати. Я виходжу з укриття і затуляюся щитом. Дю Норд, французький капітан, котрий іде Зникомим Шляхом з 1830 року донині, не встигає захиститися від залпу шрапнелі, і, хоч вона його й не вбиває, та навряд чи тепер його впізнала б дружина. Три-чотири затулені щитами постаті біжать до Умбрової Арки, але, ніби айсберг, що відколюється від крижаного щита, південна стеля сповзає і перекриває вхід. Нашу могилу запечатано.

Крізь обсипані шпари в стелі вливається, витягується, розмотується в Церкву плавний, зернистий, димний мацак Присмерку. Він гуде, але не так, як бджоли, і мурмотить, але не так, як натовп, і шорхає, але не так, як пісок. Вусик матерії розвивається за спину Елайджі Д’Арнока, котрий задкує, уникаючи брил, що падають. Не зважаючи на його щит, Присмерк проходить по шиї Д’Арнока, і він стає хмарою Присмерку в подобі людини, і ця подоба триває лише мить.

— Марінусе, це ти тут? — питає Голлі.

«Вибач, я увістив тебе без дозволу».

— Ми їх перемогли, так? Іфа в безпеці.

«Тепер усі сім’ї в безпеці від Анахоретів».

Ми дивимось на всіяну тілами і руїною Церкву. Видніються лише три постаті в бурштиново-червоних щитах. Я впізнаю Константін, Ріваса-Ґодоя і Г’юґо Лемба. У кутку обсипається і розкладається, ніби облита кислотою, ікона Сліпого Катара. Щосекунди темніє. Пасма Присмерку вже заповнюють щонайменше чверть Церкви.

— Цей Присмерк, — каже Голлі. — Він не виглядає дуже болючим.

«Вибач, що втягнув тебе в це».

— Нічого. Це не ти, це Війна.

Тепер залишились лічені секунди.

Тріскучий звук у північному куті перетворюється на дисонансне калатання дзвона. Там, де висить ікона, розкрився еліпс, випромінюючи бліде місячне світло.

— Цей шум, — каже Голлі, — звучав як годинний дзвін у «Капітані Марлоу». Марінусе, що це?

За кілька футів від нас язик Присмерку злизує психоприспане тіло Імгоффа в небуття.

«Не уявляю, — субзізнаюсь я. — Надія?»

Очевидно, три позосталі Анахорети доходять такого самого висновку і кидаються до північного кута. Я-в-Голлі слідую, принаймні намагаюсь, але довге пасмо Присмерку прослизає крізь позбавлене захисту східне вікно. Я сковзаюсь у калюжі того, що було Батістом Пфеннінґером, і пірнаю в безпечну кишеньку свіжого повітря, яка циркулює навою, перш ніж колона буремної сірості притисне мене до західної стіни. Церкву вже більш ніж наполовину заповнив Присмерк, і тридцять кроків до еліпса пролягають через хистке мінне поле, що висить у повітрі. Я спотикаюсь об своє старе тіло, що лежить під принизливим кутом, але вже за кілька секунд докторка Фенбі припинить бути. Нам щастить, ми на місці. Константін з її двома компаньйонами ніде не видно. Якийсь аварійний вихід чи що? Не схоже на дизайнерське рішення Сліпого Катара. Овальне світіння яскравішає, бо в Церкві темніє. Це наче поверхня, по якій, ніби прискорене небо, пропливає пара. Я востаннє дивлюсь на Церкву, вже заповнену Присмерком. Східний дах оповзає вниз.

— Що нам втрачати? — запитує Голлі.

Я наповнюю легені своєї хазяйки глибоким вдихом і роблю крок уперед…

…із проходу, ненабагато ширшого за звичайну людину, лише трішки вищого, освітленого вмирущим світлом Церкви і місячною мембраною, крізь яку ми щойно пройшли — як виглядає, неушкоджені. Бурчання зруйнованої Церкви досі чути, але воно лунає за добру милю позаду, а не за кілька метрів. Прохід спускається на десять кроків, а тоді впирається в стіну і розгалужується вліво і вправо. Тут тепліше. Я торкаюся стіни. Вона десь температури шкіри, має червоний відтінок і текстуру саману. Проте якщо крізь мембрану можуть проходити звукові хвилі, матерія й аніма, то, боюся, скоро Присмерк знову почне нас наздоганяти. Захисний щит був би мудрим рішенням, тим паче що попереду троє Анахоретів, але психовольтаж Голлі низький, а мій геть розтрачений, тож я спускаюсь коротким проходом до кінця. І правий, і лівий коридори вигинаються в темряву. «Нагадує некрополь, — субкажу я Голлі, — але...»

— Сліпий Катар не заморочується тілами, так?

«Ні, так само як труп Садаката, психодекантованих просто викидають».

Я озираюсь на коридор позаду нас. Еліпс тьмяніє — Церква помирає. Я субзапитую Голлі: «Що думаєш? Ліворуч чи праворуч?»

— Марінусе, здається, я щойно бачила літери на стіні, на рівні пояса.

Я придивляюся вниз і бачу напис, ніби мітку скульптора:

Дж. С.

— Дж. С.? — каже Голлі. — Джеко? Марінусе, він так підписував свої…

Її перебиває звук, ніби удар дзвона під водою, і з переміни повітря ми розуміємо, що Присмерк іде сюди за нами.

— Марінусе, ліворуч, — наказує Голлі. — Давай ліворуч.

Немає часу питати, чому вона така впевнена і чи взагалі впевнена. Я слухаюсь, пробігаю вузьким, звивистим, клаустрофобним графітно-чорним коридором. П’ятдесятишестирічне серце Голлі калатає в грудях, і мені здається, що я потягнув її ногу під час останнього ривка Церквою. Вона на десять років старша за Айріс, треба на це зважати.

— Проведи моїми пальцями по стіні, — каже вона мені, ледь шепочучи.

«Якщо хочеш кермувати, я передам тобі управління».

— Так, давай. — Вона на мить прихиляється до стіни, доки вестибулярний апарат не стає на місце. — Боже, оце було дивно.

«Я б засвітив психолампу, але вона може принадити компанію».

— Якщо мій божевільний здогад правильний, то нічого не треба. А якщо неправильний, то світло не допоможе. Все одно я скоро дізнаюся. Цей прохід досі йде по кривій, тобі не здається?

«Так. Це точно дуга. Вже десь сотня кроків».

Голлі зупиняється. Ми чуємо її уривчасте дихання, гупання її серця і мурмотіння Присмерку. Вона озирається; в темряві розквітає монохромний зблиск. Голлі піднімає руку, і ми бачимо її чорні контури, навіть слабенький полиск на персні. «Присмерк має власну світність, — повідомляю я. — Він затоплює прохід за нами десь на швидкості кроку. Не зупиняйся».

— Диявольський, — каже Голлі.

Вона знову рушає, і я, хоч міг би просто просканувати її теперішній час і побачити, що вона думає, вирішую довіритись їй. Ще п’ятдесят кроків, і Голлі зупиняється, засапавшись. Її страх змінився надією.

— Марінусе, мені це здається? Чого торкається моя права рука?

Я перевіряю, тоді перевіряю ще раз. «Нічого».

Вона повертається направо, простягаючи руки в порожнечу. Торкається стін, і ми відчуваємо вузький вхід у стіну.

— Можна трохи світла, будь ласка? Десь на сірник.

Я напіввилинаю з Голліного ока-чакри і викликаю бліде світіння. Моя хазяйка сьогодні бачила вже достатньо, аби не дивуватися світінню з власного чола. Перед нами короткий тунель, що закінчується за п’ять кроків на ще одному Т-подібному перехресті. Зліва вигинається оригінальний прохід. Справа Присмерк, уже недалеко за вигином.

— Ми в ньому, — шепоче Голлі. — Будь ласка, вимкни світло. Я хочу довіритися спогадам, а не очам.

«Якщо ти можеш говорити на ходу, — субкажу я, — мені дуже, дуже цікаво».

Голлі проходить уперед крізь тунель, доки її пальці не наштовхуються на стіну нового перехрестя. Голлі повертає праворуч.

— Коли я востаннє бачила Джеко, — її голос зовсім тихий, — то збирала торбу, щоб іти з дому. Сі Ло тобі розповідав про це?

«Можливо. Не знаю. Це було дуже давно».

Коли ми пройшли в темряві ще з десять кроків, ліва рука Голлі намацала порожній простір. Ще одна «під’єднана» аркада. Вона входить, проходить п’ять кроків до ще одного перехрестя і повертає ліворуч. Коридори, здається, розташовані концентрично.

— Ну, коли я збиралася, прийшов Джеко… з лабіринтом. Він любив малювати величезні складні лабіринти просто для розваги. Скоро має бути ще прохід…

По десяти кроках вигнутої темряви Голлі знаходить отвір справа і повертає туди. Боячись її збити, я нічого не кажу про лабіринт, який Сі Ло колись розробив для короля Вільгельма Оранського. За аркою ще одне розгалуження. Голлі повертає праворуч і каже:

— Але той лабіринт, який мені дав Джеко, був простіший. Просто дев’ять концентричних кіл і кілька сполучних переходів. Він взяв із мене обіцянку, що я його вивчу напам’ять. Вивчу настільки добре, що, коли буде потреба, зможу зорієнтуватися в ньому в темряві, без жодної помилки…

«А зараз ми в ньому», — закінчую я за неї.

— Зараз ми в ньому. Підозрюю, як — не настільки важливо?

«Переосутнення. Душа Сліпого Катара стала Церквою в Присмерку. Душа Сі Ло, гадаю, ввійшла в матерію Церкви під час Першої Місії. Опинившись усередині, Сі Ло став лабіринтом. Як доброякісна пухлина».

Голлі квапиться.

— Але нащо б він таке зробив?

«Щоб можна було повернутись у світ після Другої Місії, але щоб цим шляхом могла пройти лише ти. Хтось інший…»

Ми з Голлі думаємо про трьох Анахоретів, які зайшли сюди перед нами, замкнених по глухих кутах перед невблаганною стіною Присмерку.

— Думаєш, Джеко знає, що ми тут?

«Переосутнення — це таємний, могутній акт. Я не можу його прикликати і не знаю його модусів. Сі Ло мені навіть ніколи не казав, що вивчав його. Але Сліпий Катар знав, що ми були в Церкві, тому, гадаю, так, Сі Ло — Джеко — знає, що ти тут».

Голлі знаходить прохід у стіні справа і входить.

«Якщо лабіринт круглий, — субзазначаю я, — то ми віддаляємось від центру».

— Треба вийти, щоб знов увійти. Наступне перехрестя має бути роздоріжжям. Можна трошки світла?

Я вилинаю і присвічую. Роздоріжжя. Голлі повертає в ліве відгалуження. Я влинаю і гасну.

«То ти дотримала обіцянку, — субкажу я, — вивчила маршрут».

— Ага. То були останні слова, які Джеко мені сказав. Я втекла до хати свого хлопця і так його більше й не побачила. Рут, моя братова, любила ювелірну справу і перетворила його ескіз на срібну підвіску. Коли я пішла з дому, то взяла його з собою. Мабуть, у моєму житті не було такого тижня, щоб я його не вивчала. Скоро лівий поворот.

Ми звертаємо ліворуч, і в нашій голові вибухає біль. Голлі обертається, падає, валиться на землю. Свіжий біль пронизує її литки й коліна, а наша обпечена сітківка спантеличена розводами тимчасових кольорів. Крізь усе це, коли моя хазяйка підводить голову, я бачу Константін, що стоїть над нами. Її око-чакра сяє рожево-червоним.

— Покажи вихід, — по-материнськи каже Друга Анахоретка, — або я зроблю з тебе крикливий смолоскип, щоб освітити собі шлях.

Її чакри на долонях теж світяться червоним, психорозряд у кожній готовий сповнити її погрозу. Голлі тремтить і бурмоче: «Прошу не треба будь ласка не треба прошу не треба». Я не знаю, що встигла почути Константін, скільки вона знає, скільки психонапруги вона відновила після битви. Гадаю, достатньо, щоб убити нас обох по кілька разів. Я вирішую відтягти її від Голлі, назад до Присмерку, щоб хоч Голлі мала шанс вийти звідси живою.

Я вилинаю, сяючи.

Палючим крижаним тоном Константін запитує:

— Ти хто?

«Марінус», — субоголошую я.

— Марінус. Хай буде. Часу мало. Веди.

«Якщо вб’єш нас обох, сама теж загинеш».

— Тоді я помру щасливішою, бо знатиму, кого вбила під кінець Війни.

Перш ніж я встигаю вигадати стратегічну відповідь, око-чакра Константін раптом гасне, її голова відкидається назад, і вона падає на підлогу.

— Я ТОБІ КАЗАЛА!

Голлі видає горлодерний клич берсерка і вдруге опускає щось схоже на довбню на голову нашої нападниці.

— НІХТО НЕ ПОГРОЖУЄ МОЇЙ РОДИНІ!

І втретє. Я підсвічую і бачу, як Голлі важко дихає над роз’юшеною постаттю Іммакюле Константін. Голова Другої Анахоретки розбита в кашу крові, біло-золотого волосся і діамантів. Я знову влинаю в неї й знаходжу наднову люті, яка розтає в безліч інших емоцій. Через кілька секунд Голлі спорожнює свій шлунок трьома потужними ривками.

«Все добре, Голлі, — кажу я. — Я тут, все добре».

Голлі блює вчетверте.

Я синтезую краплю психоседативу в її шишковидній залозі. «Добре, думаю, це все».

— Я вбила людину. — Голлі тремтить. — Я вбила. Просто… ніби… Це ніби не я. Але знаю, що це я.

Я виділяю трохи допаміну.

«Можливо, вона жива… трохи. Перевірити?»

— Ні. Ні. Я не хочу знати.

«Як хочеш, але що це за знаряддя вбивства?»

Голлі його впускає.

— Качалка.

«Де ти взяла качалку?»

— Потягла з кухні в 119А. Поклала в торбу.

Голлі підводиться. Я знеболюю її кісточки і коліна. «Нащо?»

— Ви всі говорили про Війну, а я навіть швейцарського ножа не мала. Тому — так, я знаю, істерична жінка, качалка, здоровенне, жирне кліше, Кріспін закотив би очі й сказав: «Ой, та ну!», але я хотіла… знаєш… чогось. Я ненавиджу вигляд крові, тому залишила ножі в шухляді, і… От. Чорт, Марінусе. Що я зробила?

«Прибрала 250-річну Позачасну Хижачку п’ятдесятидоларовим кухонним знаряддям, при цьому чудово граючи зарюмсану і налякану жінку середнього віку».

— Останнє було нескладно.

«Голлі, Присмерк насуває. Куди тепер?»

Вона збирається докупи.

— Трошки світла, будь ласка.

Я сяю, освітлюючи вузьке перехрестя, на якому лежить мертва чи вмируща жінка, яка напала на нас із засідки.

— Кудою ми йшли?

Я пригадую, що ми повернулись, коли падали. А Константін обійшла нас, перш ніж почала погрожувати. Я сяю яскравіше, але це тільки відкриває кращий вид на мертву нападницю і калюжу блювоти. «Я не певен».

У Голлі зароджується паніка. Я її психозаспокоюю.

Тоді чую гудіння Присмерку. «Може, мені за кермо?»

— Так, — крекче Голлі. — Будь ласка.

Я дивлюся на чотири проходи. Вони ідентичні.

Не ідентичні. Один ніби трішки світліший. «Голлі, через лабіринт є тільки одна дорога, так?»

— Ага.

Я йду в напрямку світла й повертаю праворуч, а за десять футів перед нами тунель вже наповнює Присмерк, мов зоряна сповільнена вода. У його тихих лейтмотивах — голоси. «Це не боляче, — кажуть вони незнаними мовами, — це не боляче…»

— Що робити? — лунає голос Голлі.

Я повертаю назад. «Ми звідти прийшли. Присмерк іде за нами. Ми прийшли на роздоріжжя — сюди». Я переступаю через тіло Константін. «Уяви знову лабіринт Джеко в голові. Підвіску».

— Зрозуміла. Прямо.

Я слухаюсь.

— Ліворуч. Тоді буде поворот направо, але то глухий кут… Іди вперед. Аж наступний направо.

Я проходжу крізь тунель, думаючи про Присмерк, що заливає тіло Константін.

— Ліворуч. За кілька кроків… Ще кілька, ми біля середини, але треба йти колом, аби уникнути пастки попереду. Тепер тут ліворуч. Уперед, крізь арку… Тепер праворуч.

Я проходжу кілька кроків і чую шльохання Присмерку в усе коротших бічних тунелях та закапелках, які витягують дедалі менше його маси та енергії.

— Ігноруй прохід зліва… Тепер праворуч. Через роздоріжжя. Швидше! Праворуч, ліворуч, і нам треба…

Арка попереду чорна, але не від тіні, а непроникно чорна, чорна чорнотою Останнього Моря, чорнотою, яка витягує все світло з моєї руки і нічого не відбиває.

Я входжу в…

…накриту куполом залу з тими само мертвими червоними стінами лабіринту, але оживлену гострими тінями численних птахів. Залу освітлює вечірнє світло золотого яблука.

— Боже… — Попри все, що ми сьогодні бачили, подих Голлі застрягає в горлі. — Марінусе, поглянь на нього.

Яблуко висить у повітрі посеред кімнати на рівні голови.

— Воно живе? — питає Голлі.

«Я сказав би, — субприпускаю я, — що це душа».

Про золоті яблука я чув у поемах і оповідях упродовж усього метажиття. Бачив золоті яблука на картинах, і не лише в руці оригінальної брондзінівської Венери, яку так добре знав Сі Ло, хоча те золоте яблуко укріплює мої підозри щодо цього. Колись я навіть тримав золоте яблуко, зроблене в одинадцятому столітті з казахського золота ювеліром при дворі Сулеймана VI, з листком із перського нефриту, покропленого смарагдами, і росинками з перлин із Маврикію. Але різниця між тими золотими яблуками і цим — як різниця між поемою про кохання і коханням.

Очі Голлі переповнюються вологою.

— Марінусе…

— Голлі, це наш вихід. Торкнись його.

— Торкнутись? Я не можу його торкнутись. Воно таке…

«Сі Ло створив його для тебе, для цього моменту».

Вона підступає на крок. Ми чуємо повітря в крилах.

— Один дотик, Голлі. Будь ласка. Присмерк насуває.

Голлі простягає свою поморщену, порубцьовану руку.

Я вилинаю зі своєї хазяйки і чую туркотіння горлиці.

Голлі зникла.

Тінептахи зникли разом з яблуком. Накрита куполом кімната здається тепер вибляклим мавзолеєм. Зараз я помру. Помру-помру. Але помру, знаючи, що Голлі Сайкс у безпеці, а борг, який Горологія мала перед нею, сплачено. Це хороший фінал. Іфа досі має маму. Я викликаю бліде світло і субзапитую Г’юґо Лемба: «Нащо помирати на самоті?»

Він розкривається і витікає з повітря.

— А дійсно. — Він торкається сильно побитої щоки. — От чорт, просто глянь на мене! Кляті смокінги. Мій кравець — один банґладешець у Севіль-Ро, він геній, але робить лише двадцять костюмів на рік. Чому Сі Ло залишив тільки один магічний квиток у світ?

Я перелинаю туди, де висіло золоте яблуко. Кожнісінька його субатомна частинка зникла. «Переісточення виснажує. Не забувай, Сліпий Катар отримував свіже м’ясо. Сі Ло підтримував це все на батарейках. А чому ти не скористався магічним квитком у світ?»

Він уникає питання.

— Марінусе, сигаретки не буде?

«Я безтілесний. У мене навіть тіла не буде».

Зблиск Присмерку просипається з чорних дверей, ніби пісок.

«Ти шукав жертв, брехав, — субкажу я, — заманював, убивав…»

— То були клінічні вбивства. Вони померли щасливими. Ніби як.

«…а під личиною Маркуса Енідера ти навіть убив старого себе».

— Ти реально хочеш витратити останні моменти на інтерв’ю зі мною? Чого ти хочеш? Великого драматичного mea culpa?

«Просто цікаво знати, чому Хижак, — субвимовляю я очевидне, — котрий стільки років думав лише про себе, котрий лише тиждень тому вихвалявся, як убив Оскара Ґомеса, зараз…»

— Ти досі через це злишся?

«…зараз шляхетно пожертвував своїм продовженим життям заради звичайного кістяного годинника. Давай. Скажи, обіцяю, твій секрет помре зі мною».

Мурмотіння Присмерку гучнішає. Я відганяю голоси.

Г’юґо Лемб обтрушує порох із рукавів.

— Гадаю, ти просканував Голлі?

«Дуже ретельно. Довелося, щоб знайти Маленьку Естер».

— Ти знайшов нас у Лафонтен-Сент-Аньєзі? Нас із Голлі?

Я вагаюся надто довго.

— Ну то ти всього надивився. От. От і знаєш відповідь.

Присмерк вливається все далі, обіцяючи, що не болітиме, не болітиме, не болітиме. Залито вже третину підлоги.

— Ти бачив, як вона приклалась до Константін? Ірландська кров, ґрейвсендські м’язи. От і говори тут про селекцію.

«Ти просто стояв і дивився?!»

— Ніколи не був охочий до ролі героя.

«Константін тебе завербувала. Вона була Другою Анахореткою».

— У мене завжди була проблема з визнанням авторитетів. Рівас-Ґодой звернув на вході в лабіринт праворуч, тож він закінчився відразу, а я побіг за Константін. Так, вона мене завербувала, але вона також підтримувала доктрину «Спершу жінки і діти». Тож я загорнувся, загубився, почув Голлі, пішов за вами… І ось ми з тобою, дружбани до смерті, хто би міг подумати?

Ми дивимось, як піщистий Присмерк заповнює кімнату з куполом, щосекунди глибшаючи. Мене штрикає думка, що я пропустив щось очевидне. Г’юґо Лемб кашляє.

— Марінусе, вона мене кохала? Я не маю на увазі після того, як дізналася про мої… походеньки з паранормальним культом, який покалічив її сім’ю і спробував здушогубити брата. Маю на увазі ту ніч. У Швейцарії. Коли ми були молоді. Насправді молоді. Коли нас із Голлі засніжило.

Дві третини підлоги вкрито. У тілесного Лемба лишилося десь шістдесят секунд, перш ніж до нього дістанеться Присмерк. Якщо дуже захочу, я зможу протриматись трішки довше, аж доки купол остаточно не впаде.

Тоді до мене доходить, що я пропустив. Г’юґо Лемб це теж пропустив. Навіть Константін пропустила. Ухиляючись від каменепаду й намагаючись уникнути Присмерку, ми всі забули про альтернативний вихід. Я міг би субзасміятись. Чи спрацює це? Якщо Присмерк уже вилився на Кам’яний Шлях і знищив провідник, то ні… Але вниз дорога далека.

Я субзапитую Лемба: «Скільки в тебе ще вольтажу?»

— Небагато. А що? Хочеш психодуель?

«Якщо я в тебе влину, разом у нас має вистачити».

Він збентежений.

— Щоб що?

«Щоб прикликати Пройму».

Овеча голова. 2043

26 жовтня

Біля підніжжя сходів я чую думку «Він уже йде», і моїми руками пробігають мурашки. Хто? Попереду озирається Зімбра — подивитись, що мене затримує. Я вбираю звуки пізнього надвечір’я. Грубка вистигає, потріскуючи. Хвилі під садом несуть на ґорґошах каміння. Потріскують кістки старої хати. Та й потріскують кістки Голлі Сайкс. Я перехиляюсь над балюстрадою, щоб зазирнути крізь кухонне віконце в бунгало Мо на схилі. У її спальні світиться. Все добре. На гравієвій стежині в садку нікого немає. Зімбра не відчуває гостя. Кури позамовкали, та й пора їм. Лореляй і Рафік хихочуть у кімнаті Лореляй, бавлячись у театр тіней:

— Лол, це взагалі не схоже на кенгуру!

— А ти звідки знаєш?

— А… а ти звідки знаєш?

Не так давно я думала, що вже ніколи не почую, як двоє моїх сиріток сміються.

Жити можна. Більше жодних чутних думок. Хтось завжди кудись іде. Але ні, це було «Він уже йде», я впевнена. Ну, наскільки я взагалі можу бути впевнена. Проблема в тому, що варто раз почути голоси в голові — і ніколи більше не будеш певна, чи твоя випадкова думка справді випадкова, чи це щось більше. І пам’ятай дату: завтра — п’яті роковини Гігабурі 38-го, коли 797-й з Іфою та Урваром, як і двісті інших авіалайнерів, що перелітали Атлантику, зламався на висоті двадцять тисяч футів, мов модельки «Airfix», які Брендан вішав на стелю своєї спальні, в руках істеричної дитини.

— Ой, не зважай на мене, — буркаю я Зімбрі й вилажу по сходах, по тих-таки сходах, якими колись літала. — Давай, — кажу Зімбрі, — воруши сракою.

Я намацую два завитки хутра між його вухами, один склеєний сторчма, інший м’якенький.

— Ти б мені сказав, якби було чому тривожитися, правда?

Якби було чому ще тривожитися, тобто: крім страху, що тягуче відчуття в правому боці — це прокидається рак; крім того, що станеться з Лореляй і Рафіком, коли я помру; крім заяви Тишеха щодо Гінклі-Пойнту і наполягань британського уряду, ніби «повне розплавлення ядра реактора в Гінклі Е гарантовано не трапиться»; крім Брендана, який тепер живе лише за кілька миль від нової зони відчуження; крім того, що Човнярі висадились біля Вексфорда; і того, де і як тепер тисячі голодних та безрідних чоловіків, жінок і дітей мають пережити зиму; і того, що з Белфаста долинають нові чутки про щурячий грип; і того, що наш інсулін закінчується; і що в Мо хвора кісточка; і що…

Тривожні часи, Голлі Сайкс.

— А я знав, що так буде! — каже Рафік, замотаний у старе червоне пальто Іфи, яке тепер править йому за робу, обнімаючи свої коліна біля узніжжя ліжка Лореляй. — Коли Маркус зрозумів, що з його плаща зникла брошка, це… коротше, зразу ясно. Не можна свиснути золотого орла в такого племені, як Фарбовані, і думати, що тобі нічого не буде. Для них це ніби Еска з Маркусом украли їхнього бога. Звісно, вони пішли й вистежили їх.

Тоді, знаючи, як сильно я люблю «Орла Дев’ятого», він пробує удачу:

— Голлі, можна ми ще трошки почитаємо наступний розділ?

— Уже майже десята, — каже Лореляй, — а завтра школа.

Якби я зараз заплющила очі, то майже могла б уявити п’ятнадцятирічну Іфу.

— Добре. А слейт зарядився?

— Так, але ні зв’язку, ні нету так і нема.

— А це правда, — Рафік ніяк не демонструє наміру відійти від ліжка Лореляй, — що коли ти була така, як я, то ви мали скільки захочеш електрики, типу весь час?

— Юначе, ви починаєте маневри задля уникання ліжка?

Він щириться.

— Капець маґно мати стільки електрики.

— Капець що?

— Маґно. Всі так кажуть. Ну, знаєш: класно, кльово, епічно, добре.

— Ага. Так, тепер здається, що це було «маґно», але тоді ми всі сприймали це як належне.

Пригадую, як Ед насолоджувався безлімітною електроенергією щоразу, коли вертався в нашу хатинку в Сток-Ньюїнґтоні з Багдада, де їм з колегами електрику для заряджання ноутбуків та супутникових телефонів приносив хлопець із акумуляторами. На Овечій Голові такий хлопець зараз не завадив би, але його машині знадобився б дизель, якого в нас не так багато, — і саме тому він нам потрібен.

— І літаки літали постійно, так? — зітхає Рафік. — Не лише для людей із Нафтових Держав чи Стабільності?

— Так, але… — Я навпомацки шукаю, як би змінити тему. Лореляй уже, мабуть, думає темні думки про літаки.

— Голлі, а де ти бувала? — Рафіка ця розмова ніколи не втомлює, хоч наскільки часто ми про це говоримо.

— Усюди, — каже Лореляй, хоробра й альтруїстична. — У Колумбії, Австралії, Китаї, Ісландії, Старому Нью-Йорку. Правда, ба’?

— Так, було діло.

Цікаво, як там зараз життя в Картахені, Перті, Шанхаї. Ще десять років тому можна було дивитись на віртуальні міста, але зараз Мережа така пошарпана й калічна, що навіть коли ловить — працює на доширокосмуговій швидкості. Та й мій планшет застаріває, а в запасі лишився ще тільки один, і навіть якщо якісь іще приїдуть з Унії Рінґаскідді, до Корка вони нізащо не дістануться. Пригадую світлини, на яких морська вода затоплює Фрімантл під час повені 33-го. Чи то була повінь 37-го? Чи я плутаю з фото, на яких морська вода вливається в метро Нью-Йорка, коли п’ять тисяч людей потонули під землею? Чи то були Афіни? Чи Мумбаї? У тридцятих записи катастроф з’являлись так швидко і в таких кількостях, що вже годі було встежити, який прибережний регіон поруйновано цього тижня або яке місто викосила Ебола чи щурячий грип. Новини перетворились на нескінченний фільм-катастрофу без сюжету, а я вже не мала сил його дивитися. Проте після Першого Обвалу ми взагалі майже не отримуємо новини — а це, як на те, гірше.

Вітер хилитає віконницю.

— Вимикайте світло. Треба берегти лампочку.

Їх теж лишилось тільки шість, вони заховані в мене в кімнаті під підлогою разом з останнім слейтом: з боку Дурруса була хвиля грабунків. Я цілую дротоволосу голову Рафіка, і він плентається в свою крихітну кімнатку, а я кажу: «Солодких снів, любий». І це не порожнє побажання: Рафіку тепер сняться жахіття лише одну ніч з десяти, але коли вже сняться, то він кричить так, що міг би й мертвого підняти.

Він позіхає.

— Тобі теж, Голлі.

Лореляй закопується під ковдри й овечі шкури. Я зачиняю її двері.

— На добраніч, ба’, блохи на ніч.

Тато казав так мені, я казала Іфі, Іфа передала цю фразу Лореляй, а зараз Лореляй знову каже її мені.

Ми живемо доти, доки є люди, в яких ми живемо.

Добряче стемніло, але мені вже за сімдесят, тож вистачає кількох годин сну — одна з небагатьох переваг старості. Я згодовую грубці ще поліно, вмикаю люстру і дістаю швейний набір, щоб залатати старі Лолині джинси, аби Рафік міг їх успадкувати, а тоді ще зашити кілька шкарпеток. Треба вже нарешті перестати хотіти гарячого душу перед сном. Іноді ми з Мо мучимо одна одну спогадами про «Body Shop» і їхні прекрасні аромати: мускат, зелений чай, бергамот, конвалії, манго, бразильські горіхи, банани, кокос, олія жожоба, цинамон… Рафіку з Лореляй ці аромати не знайомі і не будуть. Для них «мило» — це позбавлений запаху брусок із Загорожі, як нині називають промислову зону Дубліна. Ще торік можна було купити китайське мило на п’ятничному базарі, але той мацак чорного ринку, що дотягнувся аж до Кілкренноґа, вже обтяли.

Коли я впевнена, що діти позасинали, вмикаю радіо. Завжди переживаю, що почую саму тишу, але добре: всі три станції в етері. RTÉ — рупор Стабільності, вона щогодини передає офіційно схвалені свіжі новини поміж передачами з порадами щодо вирощування їжі, ремонту речей і просто виживання в, по суті, ерзац-країні. Сьогодні крутять повтор медичної передачі про накладання шини на перелом руки, тож я перемикаюсь на JKFM, останню приватну станцію Ірландії, щоб послухати трохи музики. Ніколи не знаєш, що гратиме, хоча всім пісням, звісно, щонайменше по п’ять років. Я впізнаю приспів «Exocets For Breakfast» Деймона Мак-Ніша та «Затонулого корабля» і пригадую вечірку в Колумбії (чи то було Мехіко?), де познайомилася зі співаком. Якщо не помиляюся, Кріспін також був там. Наступну пісню я теж знаю: «Спогади не чекають» гурту Talking Heads, але вона нагадує мені про Вінні Костелло, тож пробую третю станцію, «Радіо острова Перл». «Радіо острова Перл» — це трансляція з Китайської Унії Рінґаскідді, за межами Корка. Воно переважно китайською, але іноді передають міжнародні новини англійською, а якщо немає ні покриття, ні Мережі — це єдиний спосіб отримувати не відфільтровані Стабільністю новини. Звісно, в цих новинах прокитайські акценти — Ед назвав би їх «голою пропагандою» — і там не буде ні пів слова про Гінклі Е, яку збудувала і якою керувала франко-китайська фірма, та п’ять років тому іноземні оператори звалили, лишивши британців накривати напіврозплавлене ядро. Англійської в нинішніх новинах немає, але звучання китайської мови заспокоює мої нерви, і я неминуче думаю про Джеко — і про дні й ночі з Горологами в Нью-Йорку, і про Нью-Йорк близько двадцяти років тому…

Церква, битва, лабіринт: так, я вірю, що все це дійсно сталося, хоч і знаю, що якби спробувала описати бачене, це б розцінили як намагання привернути увагу, божевілля чи бед-тріп. Якби я пам’ятала тільки найтріповіші моменти, якби прокинулася в своєму готельному номері, я б могла списати все на галюцинації, харчове отруєння, «епізод» втрати пам’яті або хибні спогади. Але надто багато речей отак просто пояснити й забути не вийде: як, торкнувшись золотого яблука в кімнаті під куполом, в кімнаті пташиних тіней, я опинилась у чорториї і прокинулась не в готельному номері, а в галереї 119А, середнім пальцем торкаючись золотого яблука на полотні Брондзіно. На підвіконні туркотіла голубка, а всі Горологи загинули. У шухляді на кухні бракувало мармурової качалки. Коліна були пошарпані та пекли після того, як Константін напала на мене в лабіринті. Я так і не зрозуміла, чому Марінус не перенеслася назад у моїй голові — можливо, золоте яблуко було розраховане на одного пасажира? Зрештою, коли настав вечір, я покинула чекати, аби з’явився хтось із дружніх Позачасників, узяла таксі через Центральний парк, піднялась у свою кімнату в готелі і з’ясувала, що всі мої рахунки за цей тиждень оплатили чужою кредиткою. А якщо в Нью-Йорку на рецепції кажуть, що за кімнату заплатили, — можна не сумніватися, за неї дійсно заплатили.

Тож так, це відбулось насправді, але звичайне життя летіло вперед зі швидкістю часу, і наступний день не питав про вчорашні паранормальні пригоди. Для таксиста я була черговою пасажиркою до аеропорту Ла Ґвардія, котра б забула окуляри на задньому сидінні, якби він не нагадав. Для стюарда «Aer Lingus» я була черговою молодицею в економ-класі з неробочими навушниками. Для моїх курей я двонога велетка, котра кидає їм кукурудзу і постійно краде яйця. Під час свого «втраченого вікенду» на Мангеттені я, мабуть, мигцем побачила план існування, який відкривався лише кільком сотням за всю історію людства, але що з того? Я не могла нікому про це розповісти. Навіть Іфа чи Шерон відразу б сказали: «Я тобі вірю, звісно, вірю, але, може, тобі потрібна професійна допомога…»

Сиквела не було. Марінус, якщо вона й вибралася з тієї кімнати, більше на зв’язок не виходила — а зараз цього й поготів не трапиться. Кілька разів я шукала 119А на віртуальній мапі й бачила там той самий високий пісковиковий дім з різнокаліберними вікнами, а отже, хтось досі про нього дбає, — зрештою, нерухомість у Нью-Йорку це таки нерухомість у Нью-Йорку, навіть коли Америка розпадається, — але я ніколи не поверталась туди і не намагалася з’ясувати, хто там живе. Одного разу я девайснула книгарню «Три життя», але коли книгар відповів, я забоялась і повісила слухавку, так і не спитавши, чи Інес ще мешкає над ними. Одна з останніх книжок, яку Шерон мені надіслала, коли ще не перестала працювати пошта, була про дванадцятьох астронавтів «Аполлона», котрі ходили поверхнею Місяця, і мені здалося, що моє перебування в Присмерку трохи нагадувало саме це. І тепер, на Землі, я могла або повільно божеволіти, намагаючись повернутися в той інший світ, до психозотерики, 119А і Горологів або просто сказати: «Це сталось, але закінчилось», — і далі триматися за буденності сім’ї й життя. Спершу я не знала, чи зможу, наприклад, записувати протокол зборів кілкренноґського комітету «Чистих міст», знаючи, що зараз, поки ми сидимо і обговорюємо гранти на новий майданчик, душі перелітають обшир Присмерку в чорноту, звану Останнім Морем; але, як з’ясувалося, змогла. За кілька тижнів до свого шістнадцятиріччя я зустріла вдвічі старшу за себе жінку в абортарії в тіні стадіону «Вемблі». Вона була доглянута і штивна. Я була наляканою і заплаканою купкою нещастя. Вона, прикуривши нову сигарету від умирущого бурштину попередньої, сказала мені:

— Серденько, ти й не уявляєш, із чим люди можуть жити.

Життя показало, що вона мала рацію.

…Зімбра гавкає в моєму сні. Я прокидаюся на стільці біля грубки, а Зімбра все гавкає — на бічному ґанку. Я затуманено підводжуся, впускаючи напівзашиту шкарпетку, і підходжу до ґанку. «Зімбро!» Але Зімбра мене не чує: Зімбра навіть не Зімбра, а первісний собака, що зачув давнього ворога. Там хтось є? Боже, сподіваюся, охоронний прожектор досі працює. Гавкіт Зімбри на секунду замовкає — достатньо, щоб я почула паніку курей. «О ні, тільки не лисиця». Хапаю ліхтарик, відчиняю в дверях лише щілинку, але наш пес негайно вибігає і починає порпати, мабуть, лисячу нору під огорожею. Мене забрьохує землею, кури у дротяних стінах свого курника навісніють. Я засвічую ліхтарик; лисиці не видно, але Зімбра не знає сумнівів. Одна мертва курка, дві, три, одна ледь жива; і он, два кружальця на розмито-рудій голові на верхівці курника. Зімбра — п’ятнадцять кіло суміші німецької вівчарки з чорним лабрадором і кількома краплями чорт знає чого — протискується в клітку і кидається на курник, той перекидається, а кури квокчуть і б’ють крильми в огорожі з сітки. Швидко, мов блискавка, лисиця плигає до дірки і навіть встигає пропхати голову, перш ніж Зімбра іклами впивається їй у шию. Мить лисиця дивиться на мене, а тоді собака її витягує, шарпає, терзає і дере. Потім розриває їй горло, і все закінчується. Кури продовжують панікувати, аж доки одна не помічає, що вже по битві, і всі затихають. Зімбра стоїть над здобиччю, його писок закривавлено-червоний. Він повільно повертається до тями, я теж. Двері ґанку відчиняються, і виходить Рафік у своїй робі.

— Голлі, що сталося? Я почув, що Зім тут дуріє.

— Любий, то лисиця влізла в курник.

— Ой, курва мать, тільки не це!

— Рафіку, пильнуй мову.

— Вибач. А скількох убила?

— Тільки двох чи трьох. Зім її знищив.

— Можна подивитися?

— Ні. Це мертва лисиця.

— А можна буде хоча б з’їсти мертвих курей?

— Надто ризиковано. Особливо тепер, коли вернувся сказ.

Очі Рафіка раптом ще більше округлюються.

— Вона ж не вкусила тебе або…

А щоб йому.

— Назад у ліжко, паночку. Справді, все добре.

Нібито. Рафік затягнувся нагору, а Зімбру я замкнула на ґанку. Четверо мертвих курей, не троє, а це втрата середніх масштабів, бо яйця для мене — основний обмінний продукт на п’ятничному базарі, а також основне джерело протеїнів для Лореляй і Рафіка. Зімбра наче нормальний з вигляду, але я можу хіба надіятися, що йому не потрібне ветеринарне втручання. Синтетичні ліки й для людей майже закінчились, тим більше для собак. Я вимикаю сонячку, дістаю пляшку картопляної сивухи Деклана О’Дейлі та наливаю собі, як сказав би мій тато, файну порційку. Відчуваю, як алкоголь притуплює нервові закінчення, і дивлюся на свої старі-старі долоні. Брижисті жили, зміїсті вени, вакуумна упаковка шкіри. Останнім часом ліва рука почала трошки тремтіти. Не дуже. Мо помітила, але вдає, що не помітила. А коли ти такого віку, як Лол і Рафік, то для тебе всі старі тремтять, тож вони й не хвилюються. Я натягую на себе покривало, ніби бабуся Червоної Шапочки, на котру я саме й почуваюсь, але так, ніби в світі забагато вовків і замало дроворубів. Надворі зимно. Завтра запитаю Мартіна з бару Фіцджеральда, чи побачимо ми на цю зиму яке-небудь вугілля, хоча вже знаю, що він скаже: «Якщо побачимо, Голлі, то так». Фаталізм — слабкий антидепресант, але нічого міцнішого докторка Кумар не має. Крізь бічне віконце бачу свій садок, присипаний крейдою майже повного місяця, що здіймається над півостровом Мізен. Скоро треба зібрати цибулю і висадити капусту.

Бачу у вікні відображення старої жінки, яка сидить у кріслі своєї бабці, і кажу їй: «Іди спати». Тоді зводжусь на ноги, ігноруючи різкий біль у стегні, але на мить зупиняюся біля невеличкої скриньки-вівтаря з прибитої до берега дровинячки, яку ми тримаємо на креденсі. Я зробила її п’ять років тому, під час кількох заглушених горем тижнів після Гігабурі. Лореляй прикрасила скриньку мушлями. Всередині — фото Іфи з Урваром, але сьогодні я просто проводжу пальцем уздовж горішнього краю, намагаючись пригадати, яке було Іфине волосся на дотик.

— На добраніч, серденько. Блохи на ніч.

27 жовтня

Встати, піти попатрати мертвих курей. Живих тепер лишилося тільки дванадцять. Коли я вперше переїхала в котедж Дунін — чверть століття тому, — то не змогла б опатрати курку, навіть якби від цього залежало моє життя. Зараз я можу оглушити, зарубати і вительбушити птаху так само буденно, як мамця готувала юшку з яловичини і «Ґіннесса». Нужда навчила мене навіть білувати й свіжувати кролів і після того не блювати. Наповнивши старий мішок з-під добрив пір’ям, складаю курей у тачку і спускаюся в дальній кінець саду повз курник, де додаю до свого одноколісного катафалка лисячу тушу. Бачу, що то був самець. Не торкайся лисячого хвоста, казав Деклан. Лисячий пензлик — бактеріологічна зброя, вся в хворобах. Ще в нього точно є блохи, а нам і без того вистачає клопотів з блохами, кліщами й вошами. Лис виглядає так, ніби приліг по обіді придрімати, якщо не зважати на розірване горло. Одне з його іклів ледь виступає, впираючись у нижню губу. В Еда так само виступав зуб. Цікаво, чи в лиса були лисенята і лисиця. Цікаво, чи зрозуміють лисенята, що він ніколи не повернеться додому, чи з їхнього життя відтепер вирвано серце, чи вони продовжать шукати їжу, ніби нічого й не сталося. Якщо друге, то я їм заздрю.

Море нині буремне. Здається, я помітила за кількасот ярдів від берега пару дельфінів, але коли дивлюся знову, там уже нікого нема, тож я не впевнена. Вітер досі західний, не східний. Це жахлива думка, але якщо Гінклі дійсно викидає радіоактивний матеріал, то напрямок вітру може бути питанням життя і смерті.

Я скидаю похмурий вантаж своєї тачки з кам’яного причалу. Ніколи не даю нашим курям імена, бо скрутити шию тому, кого ти назвала, значно складніше, проте мені шкода, що їм випала така налякана смерть. Тепер вони разом зі своїм убивцею дрейфують у відкриту бухту.

Я хочу ненавидіти лиса, але не можу.

Він просто намагався вижити.

Повертаюсь додому, а Лореляй уже на кухні — намащує маслом вчорашні налисники собі з Рафіком на сніданок.

— Доброго ранку, ба’.

— Доброго. Візьміть собі сушених водоростей. І ще маринованої ріпи.

— Дякую. Раф розповів мені про лисицю. Було мене розбудити.

— Без сенсу, люба. Курей не воскресиш, а з лисом Зім уже дав раду. — Цікаво, чи пам’ятає вона, який сьогодні день. — У нас лишилося кілька шматків гофрованого заліза від старого сараю — спробую поставити якісь підземні стіни навколо курника.

— Хороша ідея. Надіюсь, наступний гість не здолає твоїх лисячих хитрощів.

— О, чути гени дідуся Еда.

Вона любить, коли я щось таке кажу.

— А, ем… — вона намагається говорити невимушено, — сьогодні День мами і тата. Двадцять сьоме жовтня.

— Так, люба. Хочеш запалити фіміам?

— Так, будь ласка.

Лореляй підходить до маленької скриньки-вівтарика і відчиняє передню панель. На фото — Іфа з Урваром і десятирічною Лореляй на тлі розкопок у Л’Анс-о-Медовзі. Фото зробили навесні 2038-го, того року, коли вони загинули, але зелений і жовтий уже блякнуть, а блакитний і фуксин беруться плямами. Я б чимало віддала за передрук, але нема ні електрики, ні картриджів для друку, ні оригіналу, з якого це можна було б зробити: моє безпомічне покоління віддавало свої спогади Мережі, тому Обвал 39-го був ніби колективний інсульт.

— Ба’? — Вона дивиться на мене так, ніби мій розум пішов погуляти.

— Вибач, люба, я, ем… — Дуже часто я просто випадаю.

— А де баночка з пахощами?

— Ой. Я її прибрала. Поклала кудись у безпечне місце. Ем… — Таке останнім часом часто стається? — Баночка. Над плитою.

Лореляй припалює нову паличку від плити, тоді задуває крихітний вогник. Переходить кухню і кладе паличку в тримач на вівтарику. На краєчку лежать римська монета, яку Іфа подарувала Лореляй, та старий пошарпаний годинник, який Урвар успадкував від діда. Ми дивимося, як сандаловий дим розсотується з розжареного кінчика. Сандалове дерево — ще один запах старого світу. Коли ми робили це вперше, я підготувала молитву і вірш, але так розхнипалась, що геть налякала Лореляй; звідтоді ми мовчки погодились, що надалі будемо просто стояти біля вівтарика кожна наодинці зі своїми спогадами про них. Я пригадую, як махала їм рукою в Коркському аеропорту п’ять років тому — то був останній рік, коли звичайні люди могли купувати дизель, водити машини й літати, хоча ціни на квитки вже сягали небес, так що вони б не змогли полетіти, якби австралійський уряд не оплатив переліт Урвару. Іфа хотіла побачитися з тіткою Шерон і дядьком Пітером, які переїхали туди наприкінці двадцятих і які, сподіваюся, досі живі та здорові десь у бухті Байрона, але жодних каналів зв’язку, як і безцінних окрушин інформації з Австралії, не було вже півтора року. Як же легко, як миттєво ми могли колись надсилати повідомлення будь-кому будь-де на землі. Лореляй бере мене за руку. Вона мала б летіти з батьками, але підхопила вітрянку, тож Іфа з Урваром привезли її з Дубліна, де вони тоді мешкали, сюди. Два тижні з бабцею Голлі мали бути їй утішливим призом.

П’ять років по тому я глибоко й тремтливо набираю повітря, аби не розплакатись. Річ не тільки в тому, що я більше не можу обняти Іфу, річ у всьому: це туга за краями, які ми спустошили, за крижаними шапками, які ми розтопили, за Ґольфстрімом, який ми повернули в інший бік, за ріками, які ми осушили, за узбережжями, які ми затопили, за озерами, які ми заглушили різним лайном, за морями, які ми вбили, за видами, які ми довели до вимирання, за комахами-запилювачами, яких ми винищили, за нафтою, яку ми викачали, за ліками, які ми зробили безкорисними, за втішливими брехунами, яких ми обирали на державні посади, — і все для того, щоб нам не довелося змінювати свій вигідний спосіб життя. Люди говорять про Потьмарення так, як наші предки говорили про Чорну Смерть, — ніби про чин Господа, що зійшов на нас. Але ми його прикликали — кожним баком нафти, який спалили на шляху до цього дня. Моє покоління напихалося до безпам’ятства в Ресторані Благ Земних, тямлячи — хоч і заперечуючи, — що ми тихенько звалимо на перекурі, залишивши онукам рахунок, який неможливо оплатити.

— Мені так шкода, Лол. — Я зітхаю і роззираюся в пошуках коробки з серветками, а тоді пригадую, що в нашому світі їх більше немає.

— Все добре, ба’. Добре пам’ятати маму і тата.

Нагорі Рафік стрибає по східниці — мабуть, натягує шкарпетку, — виспівуючи щось ерзац-китайською. Китайські гурти так само популярні серед дітей Кордону, як американські гурти Нової хвилі — серед моїх ровесників свого часу.

— У певному сенсі нам більше пощастило, — тихенько каже Лореляй. — Мама з татом не… Ну знаєш, усе так швидко закінчилось, і вони були одне в одного, і ми хоча б знаємо, що сталося. Але Раф…

Я дивлюся на Іфу з Урваром.

— Лол, вони б так тобою пишалися.

Тоді на верхівці сходів з’являється Рафік.

— Лол, а є мед до вівсянки? До речі, доброго ранку, Голлі.

Шкільні наплічники спаковано, обіди зладовано, волосся Лореляй заплетене, інсуліновий насос Рафіка перевірено, а його синя краватка — останній слід однострою, на якому школа в Кілкренноґу ще може наполягати, — зав’язана і перев’язана, тож ми вирушаємо. Попереду здіймається гора Каер, південний бік якої я бачу в усяку пору, при всякій погоді та при всякому настрої день у день ось уже двадцять п’ять років. Тіні хмар ковзають її вересовими, кам’янистими й порослими ялівцем горішніми схилами. Нижче — п’ятиакрова плантація «Сосон Монтерей». Я штовхаю великого возика, що був музейним експонатом ще наприкінці сімдесятих, коли ми з Шерон бавилися ним на літніх канікулах.

Мо вже прокинулась і надворі. Ми підходимо до її брами. Вона розвішує одяг на мотузок. На ній рибацький ґенсі, такий розтягнутий, що більше нагадує робу.

— Добрий ранок, сусіди. Знову п’ятниця. Хто його зна, куди ті тижні тікають.

Сива колишня фізикиня бере свій костур, шкандибає неохайно підстриженим газоном і передає мені порожню коробку від пайка, щоб я забрала її до міста. «Дякую наперед», — каже вона, а я відповідаю: «Та нема за що», — і докладаю її до наших із Рафіком і Лореляй коробок у возику.

— Мо, давайте допоможу з білизною, — каже Лореляй.

— Та з білизною я дам раду, Лол, а от дошкандибати до міста, — так ми називаємо селище Кілкренноґ, — не можу. Не уявляю, що б я робила, якби ваша ба’ не брала мою пайку. — Мо вертить костуром, ніби сумний Чаплін. — Хоча уявляю: поволі помирала би з голоду.

— Не говори дурниць, — кажу я їй. — О’Дейлі б не дали тобі померти з голоду.

— Вчора лис убив нам чотирьох курей, — каже Рафік.

— Прикро. — Мо зиркає на мене, і я знизую плечима. Зімбра винюхує слід аж до Мо, вимахуючи хвостом.

— Пощастило, що Зіммі вхопив його, перш ніж він перебив там усіх, — каже Рафік.

— Овва. — Мо чухає Зімбру за вухом і знаходить чарівне місце, від якого він тане. — Оце-то ніч в опері.

Я питаю: «Тобі вчора пощастило на Мережу?», маючи на увазі: «Є якісь новини про реактор у Гінклі-Пойнті?»

— Лише на кілька хвилин, офіційні треди. Все як завжди. — Ми поки замовкаємо, щоб не перед дітьми. — Але зайди пізніше.

— Мо, я ще сподівалася, що ти приглянеш за Зімброю, — кажу я. — Не хочу, щоб він після вбивства лисиці пішов по шляху «Поклику предків».

— Певна річ. А, Лореляй, можеш переказати містеру Марнейну, що в понеділок я буду в селі і зможу провести урок науки? Кегілл О’Салліван буде їхати конем з підводою і запропонував підвезти. Приїду з вигодою, як цариця Савська. Ну добре, йдіть, не хочу вас затримувати. Давай, Зімбро, побачимо, чи ти знайдеш ту бридку овечу ногу, яку закопав тут минулого разу…

Осінь у розповні. Стиглість і золото обертаються багном і холодом, перші заморозки вже близько. На початку 2030-х пори року геть злетіли з розкладу, з літніми заморозками і зимовими посухами, але останні п’ять років у нас довгі спраглі літа, довгі спраглі зими, а весни з осенями прошмигують десь помежи дощ. За Кордоном трактори підходять до межі вимирання, а врожаї сміховинні; позавчора на RTÉ передавали про ферми в графстві Міт, які повернулися до орання кіньми. Рафік забігає наперед і збирає кілька пізніх ожинок, а я заохочую Лореляй і собі так зробити. Вітамінних добавок у раціоні від разу до разу все менше, видають їх усе рідше. Принаймні ожина росте буйно, як завжди, але якщо її не попідрізати, наша стежка на головну дорогу скоро перетвориться на тернову хащу навколо замку Сплячої Красуні. Треба поговорити про це з Декланом або Кегіллом. Калюжі глибшають, багнисті відрізки багнистішають, тут і там Лореляй мусить допомагати мені з возиком: тим більше шкода, що я не замовила нове покриття на дорогу ще в ті часи, коли гроші щось коштували. І тим більше шкода, що не закладала кращих, глибших, більших підвалів, але хто ж знав, що кожен короткочасний дефіцит переростатиме в перманентний, поки не стало пізно.

Ми проминаємо струмок, що живить водні баки у наших із Мо бунгало. Тепер, після недавніх дощів, він повноводно забулькотів, але минулого літа був пересох на цілий тиждень. Щоразу, коли його переходжу, пригадую, як бабця Айліш, коли я ще була маленька, розповідала мені про волосату фею Мері Навспак, яка там жила. Через те що вона була дуже волосата, інші феї з неї насміхались, і вона через це стала така лиха, що виконувала людські бажання навпаки просто всім на зло, а тому, щоб її перехитрувати, треба було просити того, чого ти не хочеш. Наприклад, щоб отримати скейт, треба було сказати: «Я нізащо не хочу скейта». Якийсь час це працювало, але тоді Мері Навспак скумекала, що люди роблять, і тому надалі половину бажань вона виконувала правильно, а половину — навпаки. «А мораль, дівчинко моя, в тому, — каже мені бабця Айліш крізь шість десятиліть, — щоб отримувати те, чого ти хочеш, старомодним способом: розумом, потом і кров’ю. І не лізти до фей».

Але сьогодні — не знаю, чи то через лисицю, чи то через Гінклі, — я ризикую. «Люба Мері Навспак: будь ласка, нехай мої рідні виживуть».

— Будь ласка.

Лореляй озирається і запитує:

— Ба’, все добре?

Там, де стежка Дуніна вливається в головну дорогу, ми повертаємо праворуч і скоро проминаємо поворот, що веде на ферму Нокро. Там зустрічаємо її власника, Деклана О’Дейлі, котрий штовхає тачку з сіном. Деклану близько п’ятдесяти, він одружений із Бранною, в нього двоє старших синів плюс доня, однокласниця Лореляй, і він має більше двох десятків джерсійок і десь двісті овець, котрі пасуться на кам’янистішому й засіяному купинами кінці півострова. Римське чоло, кучерява борода і зріле обличчя створюють йому авру трохи брезклого Зевса, але він не раз і не двічі допомагав нам із Мо, і я рада, що він є.

— Я б вас усіх обійняв, — каже він, бредучи подвір’ям до дороги в поплямленому комбінезоні, — але одна корова щойно перекинула мене у здоровенну купу гною. А що тут смішного, — жартома закипає він, — юний Рафіку Баяті? Бігме, я зара в тебе повтираюся…

Рафік аж трясеться від німого реготу і ховається мені за спину, а Деклан нависає над нами, як заліплений гноєм Франкенштейн.

— Лол, — каже Деклан, — Іззі казала перепросити, вона зрання пішла в село допомогти тьоті запакувати овочі для Конвою. Мені казали, ти в нас ночуватимеш?

— Так, якщо ви не проти, — каже моя онука.

— Ой, та ти ж не команда регбістів.

— Все одно любо з вашого боку годувати зайвий рот, — кажу я.

— Гості, які можуть допомогти доїти, — не просто… — Деклан уриває мову і дивиться на небо.

— Що це? — Рафік примружує очі і дивиться на гору Кіллін.

Спершу я нічого не бачу, але чую металічне дзижчання. Деклан каже:

— Ну ти диви…

— Літак? — питає Лореляй, не вірячи своїм очам.

Онде. Якийсь довготелесий планер з двигуном. Спершу мені здається, що він великий і далеко, а тоді розумію, що насправді маленький і близько. Він летить уздовж хребтів Зефін і Пікін, прямуючи до Атлантики.

— Дрон, — напруженим голосом каже Деклан.

— Маґно, — в цілковитому захваті каже Рафік. — Справжній реальний БЛА.

— Мені сімдесят п’ять, — буркотливо нагадую йому я.

— Безпілотний літальний апарат, — відповідає хлопець. — Ніби літак на пульті і з камерами. Іноді на них є ракети, але цей замаленький. У Стабільності є кілька таких.

— Що він тут робить? — питаю я.

— Якщо не помиляюся, — каже Деклан, — то шпигує.

— Навіщо комусь шпигувати за нами? — питає Лореляй.

Голос Деклана стурбований.

— Хороше питання.

— Мій батьківський Клан — Земля й Океан, — цитує Лореляй, поки ми минаємо стару й поржавілу електричну підстанцію, —

Зву домом я синь небесну;

Я в ґрунті таюсь, я завжди мінюсь,

Але ніколи не щезну.⁵⁷

Цікаво, чому містер Марнейн обрав «Хмару». Лореляй із Рафіком не одні такі: чимало дітей у Кілкренноґу втратили принаймні когось із батьків під час Потьмарення.

— Боже, ба’, не вірю, що я знову забула цю частину.

— «Бо навіть тоді…»

— А, все-все.

Бо навіть тоді, як минуться дощі,

I сонце з промінних рей

Для мене напне склепіння міцне…

еммм…

Небесний мій мавзолей…

Я бездумно дивлюсь на небо. Моя уява досі може намалювати на блакиті маленький блискучий літак. Не перерослу іграшку, як той дрон (хоч і він достатньо вразив), а справжній авіалайнер, з хвостом вихлопів, який розповзається з чіткої білої лінії в купчасті пасма бавовни. Коли я востаннє його бачила? Мабуть, років два тому. Пам’ятаю, Рафік вбіг до хати з диким виразом обличчя, і я подумала, що щось трапилось, але він витяг мене на вулицю, показуючи вгору:

— Дивися, дивися!

Попереду на дорогу вибігає щур, зупиняється і дивиться на нас.

— Що таке «склепіння»? — питає Рафік, піднімаючи камінь.

— Опуклість, — каже Лореляй. — А «жолоб» — це впуклість, як заглибина.

— То в Деклана склепінний живіт?

— Вже не такий склепінний, як колись. Так, дай Лол повернутись до містера Шеллі.

— Містера? — з сумнівом перепитує Рафік. — Шеллі — дівчаче ім’я.

— Це його прізвище, — каже Лореляй. — Він Персі Біші Шеллі.

— Персі? Біші? Мабуть, мама з татом його ненавиділи. Думаю, в школі його просто гнобили.

Він кидає камінь у щура. Камінь пролітає на волосину від нього, і щур тікає в хащу. Колись я навчала Рафіка не цілитися в живих істот, але через паніку навколо щурячого грипу правила змінилися.

— Лол, давай далі, — кажу я. — Вірш.

— Здається, решту пам’ятаю.

Я тільки всміхнусь, і знову зведусь,

З підземних вoдяних жил,

Як дух, як дитя зі свого сповиття —

I знов підкорю небосхил.

— Молодець. У твого тата теж була чудова пам’ять.

Рафік зриває квітку фуксії та висмоктує з неї краплинку нектару. Іноді я думаю, що не варто згадувати Урвара в присутності Рафіка, бо його батька я ніколи не бачила. Проте Рафік не журиться:

— Голлі, а сповиття — це пелюшки, як у дитини?

— Так, — кажу хлопцеві.

— А що таке цей мазо… як там?

— Мавзолей. Пам’ятник померлій людині. Їх часто встановлюють тим, хто загинув на війні.

— Я теж не розуміла цей вірш, — каже Лореляй, — доки Мо не пояснила. Він про народження, переродження і про кругообіг води. Коли йде дощ, хмара виснажується і ніби помирає; а вітри і проміння творять склепіння неба, правильно? Але тоді дощ, який був колись хмарою, біжить до моря, де знову випаровується і перетворюється на нову хмару, яка сміється зі склепіння — власного могильника, — бо знову воскресла. І тоді вона «підкорює» свій могильник, бо знову піднімається в нього. Розумієш?

Зарості ялівцю пропахчують повітря ваніллю і миготять щебетом.

— Добре, що ми вчимо «Пуф, чарівний дракон», — каже Рафік.

Біля шкільної брами Рафік каже мені: «Бувай!» — і дрібоче до гурту хлопців, котрі вдають, що вони дрони. Я вже збираюсь гукнути: «Пильнуй інсулінову помпу!», але він знає, що про запас у нас лишилась тільки одна, то нащо соромити його перед друзями?

Лореляй каже: «Ну, побачимось, ба’, бережись на ринку», — ніби це вона доросла, а я маленька і тендітна, а тоді йде до зграйки юнок біля входу до школи.

Том Марнейн, заступник директора, помічає мене і підходить.

— Голлі, на два слова, якщо можна. Ти досі хочеш, щоб Лореляй і Рафік не ходили на християнську етику? Отець Брейді, новий священник, від сьогодні починає класи з вивчення Біблії.

— Томе, якщо можна, то мої двоє пас.

— Гаразд. Їх таких є вісім чи дев’ять, то вони робитимуть проєкт про Сонячну систему.

— А в цьому проєкті Земля обертається навколо Сонця чи навпаки?

Том схоплює жарт.

— Без коментарів. Як там Мо?

— Краще, дякую, і я рада, що ти згадав, бо в мене пам… — я кусаю себе за язик і не кажу: «В мене пам’ять уже як сито», — бо це більше не смішно. — Кегілл О’Салліван привезе її конкою в понеділок, так що вона зможе провести урок науки, якщо ви досі не проти.

— Якщо вона не проти — завжди раді, але ти їй перекажи не надриватися, якщо кісточка ще не загоїлась до кінця.

Дзвенить шкільний дзвінок.

— Мушу бігти, Голлі. — Він іде.

Я повертаюсь і бачу Мартіна Волша, мера Кілкренноґа, котрий махає па-па своїй доньці Рошин. Мартін — великий, рожевий, із коротко підстриженим сивим волоссям, ніби Святий Миколай, що найнявся охоронцем у нічний клуб. Раніше він завжди був гладенько виголений, але змінні леза перестали входити в пайку вісімнадцять місяців тому, тож тепер більшість чоловіків на півострові так чи так носять бороду.

— Голлі, як ти сьогодні?

— Не скаржуся, Мартіне, але Гінклі-Пойнт мене турбує.

— Ой, не починай… Ти цей тиждень зв’язувалася з братом?

— Я все намагаюся додзвонитися, але то приходить повідомлення, що нема Мережі, то тред накривається через кілька секунд. Тому ні, я останній раз говорила з Бренданом ще того тижня, коли рівень загрози опустився до «низького червоного». Він живе в ізольованому анклаві під Брістолем, але це недалеко від останньої зони відчуження, а наймана охорона від радіації не помагає. Ну але, — я вдаюся до мантри нашого віку, — чому бути, тому не минути. — Практично в усіх моїх знайомих хтось із родичів у небезпеці чи принаймні системно поза зоною, і скарги на це стали ознакою поганого етикету. — А Рошин оце, бачу, виглядає цілком здоровою. То це був не паротит?

— Ні, ні, дяка Богу, просто набряклі гланди. У докторки Кумар навіть були якісь ліки. А як там кісточка нашої місцевої кіберневрологині?

— Гоїться. Вранці вже бачила, як вона розвішувала прання.

— Це чудово. Не забудь передати, що я за неї питав.

— Певна річ. До речі, Мартіне, я тебе теж хотіла на два слова.

— Звісно.

Мартін прихиляється до мене, тримаючи за лікоть, ніби це він, а не я, трошки глухуватий, — виборні особи взагалі не дуже схильні ранити бабульок за тиждень до виборів в окрузі на бідолашні триста виборців.

— Ти не знаєш, Стабільність буде розподіляти якесь вугілля до початку зими?

Обличчя Мартіна промовляє: «Якби ж я знав».

— Якщо вугілля дійде досюди, то так. Та сама проблема: наші владики і повелителі з Дубліна мають тенденцію дивитись на Кордон, думати: «Ну, ці живуть із благ земних», — і вмивати руки. Мій кузен у Рінґаскідді казав, що на тому тижні прибула навантажена вуглевозка з Польщі, але коли буде достатньо пального, щоб вантажівки могли його порозвозити — інше питання.

— А між Рінґаскідді і Овечою Головою злодій на злодії та й злодієм поганяє, — каже Ферн О’Браєн, який з’явився нізвідки, — а вуголь з вантажівок випадає не менше, ніж колись. Так що я не мав би великих сподівань.

— Ми порушували це питання, — каже Мартін, — на останніх зборах комітету. Ми з парою хлопів планували невелику вилазку на перевал Каер, пошукати, де можна врізати торфу. Оззі в себе в кузні зробив — як його? — компресор для формування торфових колод, отаких завбільшки. — Мартін розводить руки на фут. — Ясно, що то не вуголь, але й так ліпше, чим ніяк, а якщо ми не дамо спокій П’ятиакровому лісу, то з нього скоро лишиться Безакровий ліс. Коли колоди висохнуть, скажу Фіннові, аби завіз вам із Мо запас, як наступного разу везтиме дизель до Нокро — незалежно, за кого ви проголосуєте. Морозу на політику байдуже, а нам треба триматись одне одного.

— Я голосую за чинного виборного, — запевняю його.

— Дякую, Голлі. Кожен голос важливий.

— Але ж серйозної опозиції й немає, правда?

Ферн О’Браєн тицяє пальцем позад мене, на церковну дошку оголошень. Я підходжу і читаю новий великий постер, написаний від руки:

ПОТЬМАРЕННЯ — СУД ГОСПОДНІЙ

ВІРНІ ГОСПОДУ КАЖУТЬ «ДОСИТЬ!»

ГОЛОСУЙТЕ ЗА ПАРТІЮ ГОСПОДА

МЮРІЄЛ БОЙС — НАША МЕРКА

— Мюрієл Бойс? Мерка? Але ж Мюрієл Бойс, вона ж…

— Мюрієл Бойс не варто недооцінювати, — каже Ейлін Джонс, колишня документалістка, а нині мисливиця на лобстерів. — Їх із нашим парохом водою не розіллєш, хоч вони обоє навіть слово «релігія» без помилок не напишуть. Між неграмотністю і фанатизмом є зв’язок — я вже не вперше таке бачу.

Я питаю:

— Але ж отець Мак-Ґехерн ніколи не проповідував політику в церкві, правда?

— Ніколи, — відповідає Мартін. — А от отець Брейді з іншого тіста ліплений. Оце прийде неділя — і я сидітиму на церковній лаві, а священник буде нам розповідати, що Бог захистить вашу сім’ю, якщо проголосуєте за Партію Господа.

— Люди не дурні, — кажу я. — Вони таке не проковтнуть.

Мартін дивиться на мене так, ніби я не бачу всієї картини. Останнім часом на мене часто так дивляться.

— Люди хочуть рятівного кола і дива. Партія Господа їм це пропонує. А я пропоную торфові колоди.

— Але рятівне коло несправжнє, а торфові колоди — справжні. Не здавайся. В тебе репутація людини, яка приймає виважені рішення. Люди послухають голос розуму.

— Розуму? — На лиці Ейлін Джонс похмура втіха. — Як казав мій старий друг і колега Ґреґ, якби релігійні люди слухали голос розуму, то не було б релігійних людей. Не ображайся, Мартіне.

— Та які вже тут образи, — каже наш мер.

Ми піднімаємось Церковним провулком до Кілкренноґської площі. Попереду бар Фіцджеральда — приземкувата зацофана будівля, така ж стара, як і саме село, але розбудована впродовж століть і пофарбована набіло, хоч і вже давно. На вершечку даху і на щипцях сидять ворони, ніби віщуючи лихо. Праворуч від нас дизельне депо, яке було гаражем «Максол», коли я сюди тільки переїхала; тут ми заправляли свої «тойоти», «кіа», «фольксваґени», ніби завтра ніколи не настане. Зараз є просто кооперативна цистерна, що їздить від ферми до ферми. Ліворуч — кооперативна крамниця, в якій пізніше комітет розподілятиме пайки, а на південному боці площі — Велика зала. Велика зала у день Конвою також слугує базаром. Ми заходимо, і Мартін притримує двері, щоб я могла закотити свій возик. У залі гамірно, але сміху сьогодні небагато: Гінклі-Пойнт кидає довгу тінь. Мартін каже, що побачимось пізніше, і йде передвиборствувати, Ейлін шукає Оззі, щоб поговорити за металеві запчастини до її човна, а я йду на полювання поміж стелажів. Роздивляюся розкладні столи з яблуками, грушками й овочами, надто деформованими для «Перл Корп», домашнім беконом, медом, яйцями, марихуаною, сиром, домашнім пивом і потіном, пластиковими пляшками і контейнерами, в’язаним одягом, старим одягом, пошарпаними книжками та ще тисячею речей, які ми колись віддали б на благочинність або просто викинули на звалище. Коли я двадцять п’ять років тому тільки переїхала на півострів Овеча Голова, на базарі Західного Корку місцеві жіночки продавали торти і варення задля рокаша, західнокоркські гіпі намагалися продавати голландським туристам скульптури Зеленого Чоловіка, а люди з середнього класу купували органічне песто, фініки меджул і буйволячу моцарелу. Зараз базар став тим, чим колись був супермаркет: місцем, де ти купуєш усе, крім найбазовіших речей із пайка. Ми з нашими модифікованими ручними возиками різних конструкцій — зголодніла, неголена й ненафарбована пародія на великий розпродаж у «Лідлі» чи «Теско» якихось п’ять-шість років тому. Ми обмінюємося, купуємо і продаємо за допомогою суміші махінацій, юанів та доларів Овечої Голови — пронумерованих металевих дисків, підписаних трьома мерами: Дурруса, Агакісти й Кілкренноґа. Я обмінюю сорок вісім яєць на дешевий китайський шампунь, яким також можна прати одяг; кілька торбин солі з морськими водоростями і пару головок капусти — на нефарбовану вовну з Кілларні, щоб закінчити ковдру; смородинове варення (банки коштують більше, ніж варення) на олівці та стос аркушів А4, щоб нашити ще трохи зошитів, бо діти їх так часто витирають, що сторінки вже стали майже прозорі; і — неохоче — останню пару добрих гумаків, які в мене п’ятнадцять років пролежали в коробці, на кілька відрізів церати, з якої зроблю нам трьом дощовики і залатаю теплицю після зимових шквалів. Церату нині важко знайти, тож Кіп Шігі корчить передбачувану міну, але непромокальне взуття ще рідкісніше, так що фраза «Ну, може, іншим разом» і рішення піти геть змушують його докинути ще двадцять метрів акрилової жилки і жмуток зубних щіток. Мене непокоять зуби Рафіка. В нашій — та і в будь-чиїй — дієті цукру небагато, але й стоматологів на захід від Корка більше немає.

Я зупиняюсь побалакати з Ніам Марнейн, дружиною Тома Марнейна, яка сидить за столом із конопляними торбинками з вівсом та родзинками: Стабільності останнім часом не вистачає юанів на оплату вчительської праці, тож зарплату видають у вигляді обмінних пайків. Я сподівалася ще знайти гігієнічні прокладки для Лореляй, бо Стабільність більше не включає їх у перелік речей першої необхідності, але мені сказали, що в останньому контейнері з острова Перл їх не було. Бранна О’Дейлі використовує відрізки від старих простирадел, які доводиться прати, бо навіть старі простирадла вже стають рідкістю. Якби ж знаття — я б запаслась тампонами кілька років тому. А все ж. Якось негарно жалітися, коли шанси вижити за Кордоном — один до трьох мільйонів.

Шинейд із бару Фіцджеральда продає в прибудові гарячі напої та суп, зварені на кухонному шпаргаті, який до того ж обігріває взимку Велику залу. Коли підгуркочую до них зі своїм возиком, Пет Джо, механік кооперативу, масними руками простягає мені стілець, а мені вже таки й треба присісти. Дорога з Дуніна стає щоп’ятниці довшою, присягаюся, а в боці коле ще гостріше, ніж зазвичай. Треба було поговорити з докторкою Кумар, але що б вона мала зробити, якщо це прокидається рак? МРТ більше немає, курсів лікування теж. За столом сидить Моллі Куґан, яка колись була веб-дизайнеркою, а зараз вирощує яблука в теплицях під Ардагіллом, та її чоловік Шеймус. Я англійка, тож мене питають, чи знаю я щось про Гінклі-Пойнт, але доводиться їх розчарувати.

За останні два-три дні нікому не вдалося вийти в тред за межі Ірландії. Але вчора ввечері Пет Джо говорив з кузеном з Ардмора, що в Східному Корку, тож кілька хвилин усі слухають його. Виявляється, на пляжі висадились двісті біженців з Португалії на човнах і тепер мешкають у старому особняку, збудованому ще в дні Тигра⁵⁸.

— Заселились та й живуть, — каже Пет Джо, поволі мішаючи суп, — як у свою хату. Ну то мер Ардмора, він веде депутацію, значить, до того зомбі-будинку, а мій кузен ішов з ними, сказати, значить, цим біженцям, що дуже шкода і все таке, але зимувати там не можна, бо в кооперативі нема ні їжі, ні дерева і на самих селян, не кажучи, значить, про двісті голодних ротів. А цей здоровий такий підходить, дістає пушку, спокійний як двері, і зістрелює Кенні капелюха з голови, як у старих ковбойських вестернах!

— Шок! Шок! — Бетті Павер — наша театральна матріархиня, що завідує курильнею в Кілкренноґу. — А мер що?

— Послав гінця в гарнізон Стабільності в Данґарван просити допомоги, значить; а йому сказали, що в джипах, курва, нема дизеля.

— У джипах Стабільності нема дизеля? — сполохано питає Моллі Куґан.

Пет Джо стискає губи і хитає головою.

— Ні краплі. Меру сказали «втихомирити ситуацію» наскільки вийде. Але як таке втихомириш, коли в тебе зі зброї — хіба, курва, степлери?

— А я чула, — каже Моллі Куґан, — що «Сунь Ят-Сен», один із китайських фреґатів, які супроводжують китайські суховантажі на полярному маршруті, на тому тижні запливав у Коркську затоку з п’ятьма сотнями моряків на палубі. Типу для демонстрації сили.

— Щось ти, Мол, помилилась на нуль, — каже Ферн О’Браєн, прихиляючись до нас від сусіднього столика. — Джудин Білл того дня чергував вантажником у Рінґаскідді, так він божиться, що там було п’ять тисяч чоловік, і вони якраз урочисто виносили китайський прапор.

Я уявляю, як Ед, мій давно загиблий партнер, закочує очі від автентичності цих так званих новин, але далі — більше, бо балачка переходить на сестрінку кузена Пета Джо з графства Оффалі, котра знає обізнану людину з Дослідного центру Стабільності в Дублінському Пейлі, котра припускає, що шведи генетично модифікували грибкостійку самозапилювальну пшеницю.

— За що купив — за те продаю, — каже Пет Джо, — але кажуть, що наступної весни Стабільність планує висадити її по всій Ірландії. А на повний шлунок і заворушень не буде, і бунтів.

— Білий хліб, — зітхає Шинейд Фіцджеральд. — Уявіть собі.

— Не хочеться сцяти на твого сніговика, Пете, — каже Шеймус Куґан, — але це часом не та сама «обізнана людина», яка сказала, що німці винайшли пігулки від щурячого грипу, чи що Штати знов об’єднуються, чи що президент посилав авіапосилки з ковдрами, ліками й арахісовою пастою в усі країни НАТО? Чи це був той друг друга, що зустрів біля Юґала біженця, який присягався життям матері, що знайшов Технотопію, де досі цілодобова електрика, гарячий душ, ананаси і мус із чорного шоколаду, десь на Бермудах, чи в Ісландії, чи на Азорах?

Я згадую Маркусові фрази про уявні рятівні кола.

— За що купив, за те продаю, — пирхає Пет Джо.

— Яке б там не було майбутнє, — каже Бетті Павер, — на все воля Божа, і всі ми в Його руках.

— Ага, Мюрієл Бойс якраз так і думає, — каже Шеймус Куґан.

— Мартін старається як може, — сухо каже Бетті Павер, — але ж ясно як день, що тільки Церква може дати раду чортівні, яка діється у світі.

— Але чому люблячий Бог має допомогти, тільки якщо ми за нього проголосуємо? — питає Моллі.

— Треба просити, — кліпає Бетті Павер. — Так працює молитва.

— Але Моллі має на увазі, — каже Пет Джо, — чому Він не може відповісти на наші молитви безпосередньо? Нащо нам обов’язково голосувати за нього?

— Щоб Церква знову була там, де має бути, — каже Бетті Павер. — Щоб вела нашу країну вперед.

Бесіда стає гарячішою, але з таким самим успіхом можна слухати, як діти сперечаються про діяння і мотиви Санта-Клауса. Я бачила, що стається після смерті, бачила Присмерк і Дюни, і вони для мене не менш справжні, ніж щербате горня чаю в моїй руці. Можливо, душі, які я бачила, прямували в загробне життя за Останнім Морем, але якщо й так — це не те загробне життя, яке описують священники чи імами. Я могла б запевнити наших парафіян, що немає ніякого Бога крім того, якого ми собі намріяли: людство завжди відповідало за себе саме…

…але моя правда не звучить ані божевільніше, ані нормальніше, ніж їхня віра, а хто має право вбивати Санту? Особливо Санту, який обіцяє возз’єднати Куґанів з їхнім мертвим сином, Пета Джо — з його мертвим братом, мене — з Іфою, Джеко, мамою й татом і навіть Потьмарення обернути навспак, повернути центральне опалення, онлайн-доставку, «Раянейр» і шоколад. Наша жага до коханих і втраченого світу пронизлива, як скорбота: вона волає, ненагодована. Шкода, що та сама жага робить нас вразливими і беззахисними перед такими, як отець Брейді.

— Завагітніла? — Бетті Павер затуляє рота. — Ніколи!

От ми й повернулись до пліток з Овечої Голови. Я б запитала, хто завагітнів, але якщо поставити таке питання на цьому етапі, всі подумають, що я глуха чи в маразмі.

— У цьому й проблема, — втручається Шинейд Фіцджеральд. — Після свята врожаю з міс Геґарті гуляли троє парубків, і всі були, — вона імітує затяжку косяка, — такі вже добрячі, тому доки не проявляться риси, за якими можна буде впізнати таточка, Демієн Геґарті не знатиме, на кого наставляти дробовик. Село і люди.

Родина Геґарті тримає кіз трохи далі на півострові, між Агакістою і Дуррусом.

— Шок, — каже Бетті Павер, — а Ніам Геґарті ще й шістнадцять заледве, та? Ото немає мами вдома, аби навела порядок. Вони собі думають, що то їм бавлянки. І от якраз тому отець Брейді…

— Слухайте, — каже Пет Джо, підносячи палець і прислухаючись…

…горнята завмирають на півшляху до ротів, речення недокінчено зависають у повітрі, дітей зацитькують, майже дві сотні мешканців Західного Корка водночас затихають... а тоді всі разом полегшено видихають. Це Конвой: два броньовані джипи, один попереду, другий позаду цистерни з дизелем і вантажівки з коробками. У межах Кордону досі збереглися трактори й комбайни, а машини Стабільності досі їздять старою 71-ю до Бентрі, де обслуговують гарнізони і депо, однак ці чотири блискучі машини, справжні витвори мистецтва — єдині регулярні відвідувачі Кілкренноґа. Всім старшим за Рафіка цей звук навіває спогади про світ, який ми колись знали. Тоді трафік був «шумом», а не «звуком», але зараз усе інакше. Якщо заплющити очі, коли прибуває Конвой, то можна навіть уявити собі, наприклад, 2030-й, коли в тебе ще була своя машина, до Корка було дев’яносто хвилин їзди, тіло не боліло цілий час, а зміна клімату стосувалася тільки людей, які жили в затоплюваних зонах. Але тепер я не заплющую очі, бо надто боляче їх розплющувати. Ми всі виходимо назовні, на видовище. Я беру свій возик. Не те щоб я боялася, що хтось вкраде в старшої жінки з двома дітьми, але люди голодні.

Передній джип під’їжджає до дизельної станції. Четверо молодих піхотинців з Ірландської Стабільності вистрибують з нього, насолоджуючись ефектом, який їхні однострої, зброя та пиха справляють на селюків: не випадково самотні дівчата з Кілкренноґа у дні Конвою дістають свої все вбогіші запаси макіяжу і найкращий одяг. Корінна Кеннеді з ферми Россмор вийшла за конвоїра і зараз живе в гарнізоні Бендон, де дають електрику по п’ять годин на день. Головний ірландський конвоїр говорить у свій передавач зіжмаканим «мандлішем»⁵⁹, підтверджуючи позицію Головному Конвою.

— Один їхній шолом дорожчий за мою хату, — вже не вперше каже мені Пет Джо, — якщо мати контакти, щоб обміняти на твердий юань.

Троє китайських піхотинців зістрибують із заднього джипа в одностроях «Компанії Перл Захід», або КПЗ. Вони вищі за своїх ірландських колег, у них кращі зуби, а їхня зброя, як була б сказала Іфа підліткою, кльовіша. Ірландські солдати трохи б побалакали, але в китайців наказ не брататися з місцевими. Бантрі лежить у західному, дикішому кінці Земель Оренди, а дизель, який вони доставляють, дорожчий за золото. Один з ірландців помічає, що запалена люлька Кевіна Мюррея надто близько до цистерни, і гавкає: «Сер, прошу вас негайно погасити люльку!» Перестраханий Кевін шарахається назад у Велику залу. Конвоїрам не доводиться погрожувати. КПЗ — пуповина, що пов’язує нас із депо Рінґаскідді та його товарами, яких в Ірландії більше не виготовляють — та й ніде в Європі, наскільки нам відомо.

У нас чергують двоє конвоїрів тиждень через тиждень: Ноель Моріарті, донкерман, та Шеймус Лі, квартирмейстер. Ноель — меткий, блідий і лисуватий чоловік за тридцять, із втомленими очима — потискає руку і балакає з Мартіном, поки водій присобачує сопло до розніму нашої цистерни. Мартін розпитує Ноеля, чи була якась інформація про Гінклі-Пойнт. Ноель каже: його бос із КПЗ розповідав, що китайці моніторять локацію супутниками з низької орбіти, але комплекс виглядає закинутим. Ця  новина розлітається юрбою за менш ніж хвилину, але, як завжди, годі зробити якісь певні висновки з таких скупих фактів. Ноель Моріарті з Мартіном підписують один одному накладні, а тоді донкерман натискає на червоний важіль, який запускає дизель в кооперативну цистерну. Ми ловимо його запах і відчуваємо новий приступ болю за Бензиновою добою.

Тим часом вантажівка прилаштувалась задом до кооперативного складу на тому кінці площі, де Шеймус Лі спілкується з Олів О’Двайр, заступницею мера Кілкренноґа. На вантажівку йде переважно фермерська продукція: з морозилки виносять свіжоморожену яловичину, бекон, індиків, кроликів, баранину і ягнятину, а з магазину овочів несуть ящики з сушеним тютюном, пореєм, капустою, цибулею, картоплею, гарбузами і пізніми фруктами. Більшість фруктів та овочів підуть на те, щоб нагодувати концесію Рінґаскідді, де живе керівництво КПЗ та їхні сім’ї, або команди Атлантичного морського флоту Народного Визволення. М’ясо, не клоноване і не забруднене цезієм (поки що), продадуть за немислимі гроші в Пекіні, Чунціні та Шанхаї. З молока в Рінґаскідді роблять порошок — це надважлива стаття експорту.

А три кооперативи Овечої Голови — Дуррус, Агакіста і Кілкренноґ — отримують натомість дизель, добрива, інсектициди, запчастини, лампочки, інструменти, знаряддя, а також деякі особливі замовлення (зокрема необхідні ліки, як-от інсулін Рафіка), які щомісяця ухвалюють на міських зборах. КПЗ також має угоду з Коркською Стабільністю, за якою доставляє товари першої необхідності для наших тижневих пайків, хоча якість цих товарів за останні місяці пішла в круте піке. Але найважливіше, що нам доставляє «Компанія Перл Захід», — це безпека. КПЗ захищає свої Землі Оренди, наймаючи Ополчення Стабільності охороняти шістдесятимильний Кордон, і саме тому десятимильна прибережна смуга від Бантрі до Корка позбавлена найгірших проявів беззаконня, які чумою пали на більшість Європи, відколи Потьмарення почало вирубати мережі та нищити цивілізоване суспільство. Чоловіки в барі Фіцджеральда бурмочуть, що китайці тут не з любові до нас і що КПЗ, без сумніву, має хороші прибутки зі своїх операцій, але навіть найп’яніший хлоп не може уявити життя на Овечій Голові без трьох К: Компанія, Конвой і Кордон.

Це, так би мовити, наша Велика Китайська стіна.

Ми з моїм возиком рівно о третій стоїмо біля шкільної брами, згадуючи численні дитсадки і школи в північному Лондоні та Раї, з яких я колись забирала Іфу. Основна тема розмови — напівпорожні коробки з пайками, які нам усім роздають незалежно від віку в кооперативі: 400-грамова торбинка вівсянки, засипаної разом зі шкаралущею і соломою, 200 грамів бурого рису, 200 грамів сочевиці, 50 грамів цукру і 50 грамів солі, пачка чаю «Дракон» на десять пакетиків, пів брусочка мила з ДМЗ, тюбик корейського мийного засобу, протермінованого на два роки, маленький слоїчок йоду з кириличною етикеткою і, приголомшливо, стиральна гумка «Hello Kitty» з ароматом коли. Усе, що не використають, перетвориться на валюту на майбутніх п’ятничних базарах, але сьогоднішні пайки — найгірші за шість років, відколи цю систему впровадили для боротьби з наслідками неврожаю 39-го.

— Я знаю, що це ганьба, — каже Мартін групі обурених, — але я ваш мер, а не чудотворець. Я тредив повідомлення в Стабільність у Корку до посиніння, але як я можу змусити їх відповісти, якщо вони не відповідають? Стабільність — не демократія, вони дбають передовсім про своїх і звітують лише Дубліну.

Мартіна, можна сказати, рятує дзвінок. Надвір висипають діти, і я зі своїми двома рушаю з Кілкренноґа головною дорогою. Лореляй і Рафік по черзі нюхають гумку, що пахне колою. У Лореляй запах пробуджує дуже ранні спогади, а от Рафік ще надто малий, щоб направду її пам’ятати, тож він усе запитує: «Що таке кола? Це фрукт, чи рослина якась, чи що?»

Останній дім на виїзді, який стоїть самотою за рядом домів із терасами, належить Мюрієл Бойс. Це велика коробка, на всіх вікнах фіранки, а з оранжереї зробили парник, як і з більшості оранжерей в околиці. У трьох будинках перед ним живуть троє з її чотирьох синів-здоровил та їхні дружини, котрі, здається, народжують самих хлопців, тож на ці будинки всі кажуть «Ряд Бойсів»⁶⁰. Пригадую, Ед розповідав, як у родоплемінних общинах Афганістану сини означають владу: Потьмарення веде нас тим самим шляхом. На вікнах і дверях Ряду Бойсів намальовані хрести. Мюрієл Бойс завжди була богомільна, у старі часи організовувала поїздки в Лурд, але відколи два роки тому її чоловіка «забрав Господь» — апендицит, — ця святобливість відростила ікла і вона запустила свій живопліт, але це чомусь не заважає їй бачити дорогу. Ми вже проминули її хату, коли я почула, що вона мене кличе. Ми повертаємось, і вона з’являється біля садової брами. Вона вдягнена по-монашому, поруч її дебелий двадцятирічний син Донел. Донел вдягнений в обрізані шорти і майку-алкоголічку.

— Голлі! Який чудовий вечір благословився. Лореляй, а ти як виросла, з тебе скоро буде красуня! Привіт, Рафіку. В якому ти вже класі в нашій школі?

— В четвертому, — обережно каже Рафік. — Привіт.

— Доброго дня, Лоллі, — каже Донел Бойс, а Лореляй киває і відводить погляд.

Мюрієл Бойс каже:

— Чула, ви мали трохи біди з лисицею?

— Правильно чула, — відповідаю я.

— Ну що ж то за таке нещастя? — йойкає вона. — Скільки ото пташок втратили?

— Чотири.

— Цілих чотири? — Вона хитає головою. — Забрала якихось із кращих несучок?

— Одну чи двох. — Я знизую плечима і хочу йти далі. — Яйця є яйця.

— Але ваш пес роздер лисицю?

— Роздер. — Я сподіваюся, що вона попросить мене за неї проголосувати, а я відповім що-небудь неоднозначне і піду нарешті. Я кажу: — Бачила, ти балотуєшся в мери.

— Ну, я не хотіла, але Господь наполіг, тож я корюся. Ясно, що люди можуть голосувати як їм захочеться — я не ходжу і не агітую ні друзів, ні сусідів.

Замість тебе це робить отець Брейді, думаю я. Мюрієл відганяє муху.

— Ні, ні. Голлі, я хотіла про молодь, — вона всміхається Лореляй і Рафіку, — з тобою поговорити.

Діти збентежені.

— Я нічого не зробив, — протестує Рафік.

— Ніхто й не каже, що зробив, — Мюрієл Бойс дивиться на мене, — але чи правда, що ти не дозволяєш отцю Брейді говорити з ними про Господню Благу Вість?

— Ти про християнську етику?

— Так, про вивчення Біблії з отцем Брейді.

— Ми виписались. Це особиста справа кожного.

Мюрієл Бойс відводить погляд, зітхаючи в унісон із затокою Дунманус.

— Уся парафія захоплюється тим, як ти, так би мовити, закотила рукави, коли Господь віддав цих двох під твою опіку — і в такий час. І при тому, що один з них тобі навіть не кровний! Ніхто не може тобі дорікнути.

— Кров тут ні при чім, — тепер я завелася. — Я прихистила Рафіка не тому, що цим захоплювалась парафія, і не тому, що «Господь» так захотів. Я це зробила, бо так було правильно.

Усмішка Мюрієл Бойс сардонічна.

— І саме тому парафія дуже розчарована тим, що зараз ти твердо постановила знехтувати їхніми духовними потребами. Господь дуже розчарований. Ваші янголи плачуть, ось, просто біля вас, просто зараз. У ці безбожні часи молоді сила молитви необхідна більше, ніж будь-коли. Це те саме, що не годувати їх.

Лореляй і Рафік роззираються навкруг себе і, звісно, нічого не бачать.

— О, дітки, я бачу ваших янголів. — Мюрієл Бойс осоловіло дивиться над нашими головами, саме так, як і належить пророчицям. — Твій, Лореляй, схожий на старшу сестру, але з золотим волоссям, а в Рафіка чоловік, темношкірий, звісно, як і один з Мудреців, але вони всі троє сумні, дуже сумні. Янгол вашої бабусі вже виплакав собі очі. В мене серце крається. Він благає вас…

— Мюрієл, досить, заради Бога.

— Так, саме заради Господа нашого Ісуса Христа я…

— Ні ні ні ні ні. По-перше, ти — не парафія. По-друге, боюся, що ці янголи, яких ти «бачиш», підозріло часто погоджуються з Мюрієл Бойс. А по-третє, батьки Лореляй до церкви не ходили, а Рафікова мама взагалі була мусульманка, тож як їхня опікунка я поважаю те, чого б хотіли вони. Ми поговорили. Бувай.

Пальці Мюрієл Бойс, що стискають верхній пружок брами, нагадують мені пазурі.

— Багато є таких, котрі були «атеїстами», коли Сатана зманював їх грішми, абортами, наукою і супутниковим телебаченням, але котрі каються зараз, коли побачили, до чого це все призвело. — Однією рукою вона простягає хрест, ніби він має поставити мене на коліна. — Але Господь пробачає грішника, що кається. Отець Брейді хоче прийти і поговорити з тобою — вдома. І в цій частині світу, дяка Богові, стоять церкви, а не мечеті.

Я помічаю, що Донел неприховано розглядає Лореляй.

Я штовхаю возик і кажу дітям:

— Ходімо.

— Побачимо, якої ти заспіваєш, — гукає мені вслід Мюрієл Бойс, — коли Партія Господа буде контролювати кооператив і вирішувати, що піде в чиї пайки, а так буде.

Я шоковано озираюсь.

— Це погроза?

— Це факт, Голлі Сайкс. А от ще один: їжа у ваших животах — ірландська. Християнська їжа. Якщо вона вам не до смаку, я чула, що в Англії чимало порожніх будинків, особливо біля Гінклі.

Я чую звуки сокири об дерево.

— Овеча Голова — мій дім.

— Багато тутешніх трохи по-іншому бачитимуть ситуацію, особливо коли доведеться затягнути пояси. Постарайся не забути.

Я йду геть, але ноги стають слабкі й негнучкі, як ходулі.

— Побачимось, Лол, — гукає за нами Донел Бойс.

Він — серйозна, м’язиста, хтива загроза. Ми виходимо з містечка повз знак «Slán abhaile»⁶¹ і старий знак обмеження швидкості до 80 км/год.

— Ба’, мені не подобається, як на мене дивиться Донел Бойс, — каже Лореляй.

— Та отож, — кажу я їй. — Мені теж.

— І мені, — каже Рафік. — Донел Бойс — дрочило.

Я відкриваю рота, щоб сказати: «Пильнуй за словами», — але не кажу.

Через сорок хвилин ми дістаємося додому, в кінець горбистої дороги до Дуніна. «Дунін» означає «маленька фортеця», і саме так я сприймаю наш котеджик, поки розкладаю продукти, речі з базару і пайки. Коли діти йдуть перевдягатися, беру планшет і пробую пробитися до Брендана чи когось із близьких родичів у Корку, але безуспішно: отримую лише повідомлення «СЕРВЕР НЕ ЗНАЙДЕНО» і «ЯКЩО ПРОБЛЕМУ НЕ УСУНУТО, ЗВЕРНІТЬСЯ ДО МІСЦЕВОГО ПРЕДСТАВНИКА». Та й без сенсу. Я йду до курей і дістаю з гнізд три свіжих яйця. Коли Рафік і Лореляй готові, ми проходимо крізь живопліт між нашим городом і ділянкою Мо до її задніх дверей. Вони відчинені. Зімбра забігає на кухню, вимахуючи хвостом. Цуценям він був дуже стрибучий, але з віком заспокоївся. Пайок Мо і яйця пакуються в її креденс. Я щільно зачиняю дверцята, щоб не пролізла мишва. Мо в зимовому садку, грає в «Ерудита» сама з собою.

— Привіт, школярики. Як там школа і базар?

— Добре, — каже Рафік, — але зранку ми бачили дрон.

— Так, я теж бачила. Мабуть, у Стабільності є зайве пальне. Дивно.

Лореляй вивчає ігрову дошку.

— Мо, хто виграє?

— Я себе розгромила: 384 проти 119. Є домашка?

— У мене квадратні рівняння, — каже Лореляй. — Обожнюю.

— Ой, ти їх, певно, вже вві сні вмієш розв’язувати.

— А в мене географія, — каже Рафік. — Мо, а ти колись бачила слона?

— Так. В зоопарках і в заповіднику в Південній Африці.

Рафік вражений.

— Вони реально були такі великі, як будинки? Так містер Марнейн сказав.

— Може, десь як маленький котедж. Африканські слони були більші за індійських. Неймовірні істоти.

— Тоді чому люди допустили їх вимирання?

— Ну, винні насправді всі, але останні зграї позабивали для того, щоб люди в Китаї могли демонструвати своє багатство і дарувати одне одному цяцьки зі слонової кості.

Мо не підсолоджує гірке. Я дивлюся, як лице Рафіка похмурніє, поки він це перетравлює.

— Шкода, що я не народився шістдесят років тому, — каже він. — Слони, тигри, горили, білі ведмеді… Всі найкращі тварини повимирали. Нам лишились тільки щурі, ворони і щипавки.

— І ще кілька першокласних собак, — кажу я, чухаючи Зімбру за вушком.

Ми всі водночас замовкаємо без жодної помітної причини. Джон, чоловік Мо, п’ятнадцять років як мертвий, всміхається зі своєї рамки над коминком. Це чудовий олійний портрет, написаний літнього дня в садку біля старого котеджу Джона і Мо на острові Клір. Джон Каллін був сліпий, його життя не завжди було просте, але він жив у цивілізований час у цивілізованому місці, де люди мали повні животи. Джон писав гарні вірші. Шанувальники писали йому з Америки.

Той світ був збудований не на камені, а на піску.

Я боюсь. Вистачить однієї сильної бурі.

Пізніше Лореляй вирушає на ферму Нокро з ночівлею. Мо приходить до нашого котеджу на вечерю, за якою Рафік і ми, дві старі пані, їмо кінські боби і смажену в маслі картоплю. У віці Рафіка Іфа покрутила б носом на таку простацьку страву, але Рафік ще до Ірландії пізнав справжній голод, від якого зводить живіт, тож ніколи не відмовляється ні від чого. На десерт — ожина, яку ми назбирали дорогою додому, і тушкований румбамбар. Без нашої підлітки вечеря тиха і нагадує мені про те, як Іфа вперше поїхала з дому в коледж. Коли посуд вимитий, ми граємо в крибедж під програму RTÉ про те, як викопати криницю. Тоді, поки не посутеніло, Рафік проводжає Мо додому, а я тим часом виливаю відро з лятрини в море внизу і перевіряю напрямок вітру: досі східний. Заганяю курей і замикаю двері на засув, жалкуючи, що не зробила так само вчора. Рафік повертається, позіхає, обмивається у відрі холодної води, чистить зуби і йде спати. Я читаю старий примірник «Нью-Йоркера» за грудень 2031-го, насолоджуючись оповіданням Ерсилії Голт і чудуючись із реклами та багатства, що існували ще зовсім недавно.

О чверть на дванадцяту я вмикаю планшет, щоб зв’язатися з Бренданом, але коли воно запитує пароль, зв’язок пропадає. Мій пароль. Заради Бога. Я його ніколи не змінювала. Щось пов’язане з собаками… Багато років тому я б засміялась на таку спонтанну забудькуватість, але в моєму віці це вже початок заповільненого смертного вироку. Якщо не можеш довіряти своєму розуму, ти розумово бездомна. Я підводжуся, щоб дістати свою книжечку, в яку записую те та се, але біля моїх ніг лежить Зімбра, і я пригадую: НЬЮКІ — так звали мого пса, коли я була дівчинкою. Я вводжу пароль і намагаюся затредити Брендана. По п’яти днях розчарувань я вже готова побачити помилку, але тут із першого разу — мій брат у чудовій роздільній здатності за двісті п’ятдесят миль від мене хмуриться в планшет у своєму кабінеті в Ексмурі. Щось не так: пасма його білого волосся перекуйовджені, виснажене пухке лице зіжмакане, голос — нервова какофонія.

— Голлі? Я тебе бачу! Ти мене бачиш?

— І чую, Брендане, як із сусідньої кімнати. Що сталося?

— Ну, крім… — він тягнеться за кадр по випивку, а я дивлюсь на фото на його полиці — на ньому Брендан двадцять років тому потискає руку королю Чарльзу на відкритті закритого селища Тінтаґель, — крім того, що Західна Англія нагадує Апокаліпсис, а по сусідству збирається вибухнути ядерний реактор? Галки. До нас два дні тому приходили.

Мене починає нудити.

— У Селище чи до вас додому?

— У Селище, але й тут нічого доброго. Чотири дні тому наші віддані вартові позмахувались, забрали половину їжі зі складу і запасний генератор. — Я розумію, що Брендан трохи п’яний. — Більшість залишилася — бо куди нам іти? Ми тут сформували власну службу безпеки.

— Ти міг би прийти сюди.

— Якщо у Свонсі розбійники не порубають на шматки. Якщо контрабандист не переріже горло за милю від узбережжя Вельсу. Якщо Імміграція в Рінґаскідді візьме хабар.

Якщо раніше я не знала, то тепер точно знаю, що більше не побачу Брендана наживо.

— Може, Ошін Коркоран зможе помогти?

— Вони всі надто зайняті виживанням, нема часу помагати вісімдесятиоднорічному англійському біженцю. Ні, вже настав такий вік, коли… мандрівки і круїзи — це для інших. — Він відпиває віскі. — Я тобі розказував про Галок. Сьогодні вночі, десь годині о першій, спрацювала вся сигналізація. Я вдягнувся, взяв свій 38-й і пішов на склад, а там чоловік десять цих покидьків завантажують машину — з пістолетами, ножами, в масках. Джем Лінкейтер підходить і каже їхньому головному: «Сонечки, ви крадете нашу їжу, і ми маємо право її захищати». А той як блиснув соляром Джему в лице та й каже: «Тепер це наше, діду, так що йди собі — це останнє попередження». Джем не пішов нікуди, і Джему… — Брендан заплющує очі. — Джему прострелили голову.

Я затуляю рот долонею.

— Господи боже. Ти це бачив?

— Я стояв за десять футів. Убивця сказав: «Є ще герої?», — а тоді в когось дриґнув палець, повалився вартовий, і почалась просто анархія, курва мать, і Галки зрозуміли, що ми не маразматичні старі пердуни, як вони собі думали. Хтось підстрелив фари на вантажівці. У темряві не було видно, хто де, що де, і… — Брендан важко дихає, — я влетів у парник з помідорами, там на мене налетів хтось із Галок, мені здалося, що він вимахував мачете… І мій 38-й раптом опинився в мене в руці без запобіжника, я почув постріл, і в мене щось врізалося… Його маска якось злетіла, і я побачив… Я побачив, що то був хлопчик, молодший за Лореляй. І в нього був не мачете, а садова лопатка. І… — Брендан опановує свій голос, — я його застрелив, Гол. Прямо в серце.

Мій брат тремтить, його лице блищить, і до мене повертається спогад про жінку з проломленою головою, що лежить на перехресті в неможливому лабіринті, а з моєї руки випадає мармурова качалка. Я здобуваюсь на «За таких обставин…»

— Я знаю. Я подумав, що то питання життя і смерті, і спрацював рефлекс. Принаймні я сам викопав йому могилу. Багато землі довелось перевернути як на мій вік. Ми забрали чотирьох, а вони в нас — шістьох плюс малий Гаррі Мак-Кея. В нього пробита легеня, стан дуже поганий. В Ексмуті є поліклініка, але медичні стандарти там за всіма показниками середньовічні.

— Брене, якщо ти не можеш дістатись сюди, може, я спробую…

— Ні! — Брендан уперше лякається. — Заради твоєї безпеки, і Лоли, і Рафіка, заради Бога, сиди на місці. Подорожувати зараз надто небезпечно, якщо в тебе нема десяти озброєних чоловіків, готових убивати, а півострів Овеча Голова, мабуть, найбезпечніше місце в Західній Європі. Коли «Перл Захід» тільки орендували прибережну зону Західного Корка, я ще подумав, яке це приниження для ірландців, але принаймні у вас досі якийсь закон і порядок. Принаймні…

Риси Брендана завмирають посеред речення, ніби вітер змінив напрямок саме коли він збирався скорчити гримасу.

— Брендане? Ти мене чуєш?

Нічого. Я розчаровано бурчу, і Зімбра стурбовано підводить на мене голову. Я пробую перепідключитись, пробую перезавантажити планшет, пробую почекати. Я навіть не запитала, чи він чув що-небудь з Австралії від Шерон, але все, покриття зникло, і щось мені підказує, що воно не повернеться.

Я вже у себе в кімнаті. Сон не йде. В кутках цвітуть тіні, ледь похитуючись супроти темнішої темряви. Здійнявся вітер, дах скрипить, море лупить у скелі. Неточно запам’ятовані слова Брендана заклинило на невпинному перемішуванні та повторі: я думаю, що було б краще сказати, як би заспокоїти, — але, звісно, запізно. Мій старший брат, колись мультимільйонер і забудовник, виглядав настільки спорожнілим і крихким. Я заздрю зараз усім одурманеним Богом Бойсам цього світу. Можливо, молитва — це й не справжні ліки від хвороби безпорадності, але від плацебо почуваєшся краще, якщо в нього вірити. На краю саду звуки хвиль помирають, народжуючи звуки хвиль, раз за разом, на віки вічні, амінь. Через коридор від мене щось уві сні говорить арабською Рафік, доволі гучно і злякано. Я підводжуся, йду до нього в кімнату і питаю: «Рафе, все добре?», — але він спить і бурмоче, тож я повертаюсь у тепле ліжко. Мій шлунок видає притлумлений писк. Колись давно фраза «моє тіло» означала, по суті, «я», але зараз «я» — це мій розум, а тіло — просто асортимент недуг і болів. Корінний зуб ниє, у правому боці коле, ревматизм вкриває іржею пальці й коліна, і якби моє тіло було машиною, я б уже кілька років як здала його на брухт. Але моя маленька пізня несподівана сім’я — Лореляй, Рафік, Зімбра, Мо і я — житиме доти, доки працює моє тіло. Я знаю, О’Дейлі приглянуть за дітьми, але все йде до гіршого, а не до кращого. Я бачила майбутнє, і воно голодне.

Мої пальці знаходять срібний лабіринт Джеко, що висить на своїй жилці на узголів’ї мого ліжка, і я притискаю медальйон до чола. Візерунок його стін, переходів і перехресть трохи вистуджує мій гарячий мозок.

— Не думаю, що ви вижили, — бурмочу я до будь-кого зі справжніх ангелів, будь-кого з уцілілих Горологів, — тож не думаю, що ви мене чуєте. Але нехай я помиляюся. Дайте мені останню абракадабру. Два золотих яблука, якщо маєте. Заберіть звідси дітей кудись, де безпечно, — якщо десь безпечно. Будь ласка.

28 жовтня

Моя стара фіранка пропускає раннє рожево-помаранчеве сонце, але це холодне рожево-помаранчеве сонце, не тепле. Вітер і хвилі нині зранку радше заклопотані, ніж непогамовні, як учора. Я чую, як Зімбра піднімається сходами; осьде він, пронюхує шлях до мене в кімнату, вимахуючи хвостом «доброго ранку». Дивно — звідки він завжди знає, коли я прокидаюся? Я розумію, що забула щось дуже неприємне. Що ж то? Брендан. Цікаво, як він сьогодні. Сподіваюся, його доглядають. Ще п’ять років тому я б купила собі квиток на літак, приїхала в аеропорт, прилетіла в Брістоль і вже за годину була біля закритого селища Тінтаґель. Зараз це — ніби політ на Місяць…

Чому бути — того не минути. В мене своя робота. Я вилажу з ліжка як стара, обережно, розшторюю і відчиняю вікно. Затока Дунманус досі неспокійна, але я бачу човен — мабуть, то Ейлін Джонс перевіряє свої пастки на лобстерів. Миколайчики і мирт у кінці городу хилитаються на вітрі, нахиляються в бік котеджу, тоді випростуються, тоді знову нахиляються в бік котеджу. Це щось означає. Щось, чого я ще не втямила, хоч воно й переді мною, ясне як божий день.

Це східний вітер, що віє з Англії — від Гінклі-Пойнту.

Радіо КПЗ нині зранку не працює: лише на повторі звучить повідомлення, що станція сьогодні не вийде в ефір через технічні проблеми. Тож я перемикаюсь на JKFM, де грає «Модерн джаз квартет», а тим часом нарізаю четвертинками яблуко собі на сніданок і нагріваю кілька тертюхів Рафіку. Невдовзі він занюхує часник і зчовгує сходами в своїй домашній робі та розказує про канатну дорогу, яку старші хлопці планують поставити в П’ятиакровому лісі. Після того як ми поїли, я годую курей, поливаю гарбузи в теплиці, роблю кількаденний запас собачих галет із вівса, шкаралущі та лою і гострю ножиці для волосся; Рафік чистить наше корито для питної води, знову наповнює його, підводячи довгий шланг до джерела, а тоді спускається до причалу з вудкою. Зімбра йде за ним. Через деякий час він приносить сайду і макрель. Рафік каже, що має уривки спогадів про риболовлю в сонячній блакитній воді до приїзду в Ірландію, а Деклан О’Дейлі каже, що хлопець — природжений вудкар, тобто їм з Лореляй небияк пощастило, адже м’ясо в їхній дієті з’являється щонайбільше раз на місяць. Сьогодні на вечерю я запечу обидві рибини і подам із товченою бруквою. Я заварюю чайничок м’ятного чаю і беруся стригти Рафіка. Йому вже давно пора, а в школі скоро почнеться сезон вошей.

— Я допіру бачив у телескоп Ейлін Джонс, — каже він. — У бухті на «Далекогляді». Перевіряла пастки на лобстерів.

— Чудово, — кажу я, — але сподіваюся, ти був обережний…

— …і не дивився на сонце, — каже він. — Ясно, що ні. Голлі, я ж не геть ідіот, правда?

— Ніхто не каже, що ти навіть трішки ідіот, — кажу я лагідно, — просто коли в тебе з’являються діти, знаєш… ніби вмикається детектор нещасних випадків і вже ніколи не вимикається. Одного дня ти зрозумієш, якщо в тебе будуть діти.

— Буууееееее, — ось що Рафік думає про цю перспективу.

— Стій спокійно. Краще б Лол це робила. З неї краща стилістка.

— Ні! Вона б мені зробила як в одного з тих «П’яти зірок Чунціна».

— Кого-кого?

— «П’ять зірок Чунціна». То китайці. Їх усі дівчата люблять.

І, певно, бачать сни про заможне життя в Шанхаї. Кажуть, у Китаї через селективний фетицид на трьох чоловіків припадає лише дві жінки, і коли Землі Оренди тільки з’явились, а в Корк ще ходили автобуси, родичі розповідали про те, що місцевих дівчат вербували як «китайських наречених» і відсилали в країну повних шлунків, цілодобової електрики та довгого і щасливого життя. Однак я тоді прожила вже достатньо, щоб не довіряти обіцянкам таких рекрутерських агентств. Я перемикаю радіо з JKFM на RTÉ — раптом буде щось про Гінклі, але в ранкових новинах про це не згадують. Приходить Зімбра, кладе голову Рафіку на коліна і дивиться на хлопця. Рафік чухає йому потилицю. Диктор зачитує оголошення про народження — люди тредять передачі імена нових дітей, вагу, імена батьків, парафії й графства. Мені подобається їх слухати. Господь свідок, життя цих дітей не буде просте, особливо більшості, котрі народжуються поза Пейлом чи Коркським Кордоном, але кожне ім’я здається свічечкою, запаленою проти Потьмарення.

Я відстригаю трошки більше з-над Рафікового правого вуха, щоб зрівняти з лівим.

Відстригаю забагато, тому знову доводиться відстригти над лівим.

— Я б хотів, щоб так було завжди, — несподівано каже Рафік.

Я рада, що він задоволений, але засмучена, що така мала дитина вже знає про плинність усього.

— Але зміни — це прошивка цього світу.

— Що таке «прошивка»? — питає хлопчик.

— Це комп’ютерне слово зі старих часів. Я маю на увазі… все, що справжнє — змінюється. Якби життя не змінювалось, то це було б не життя, а фотографія. — Я збираю волосся на його шиї. — Та й навіть фотографії змінюються. Блякнуть.

Якийсь час ми мовчимо. Я випадково дюґаю Рафіка між жилок на шиї, і він каже: «Ай», — а я кажу: «Вибач», — а він: «Не біда», як справжній ірландець. Кранчі — напівдикий кіт, якого я назвала на честь давно зниклого шоколадного батончика, — прогулюється кухонним підвіконням. Зімбра його помічає, але не хоче здіймати бучу. Рафік питає:

— Голлі, як думаєш, Коркський університет перевідкриють, поки мені буде вісімнадцять?

— Можливо. — Я люблю його надто сильно, щоб руйнувати мрії. — Чому питаєш?

— Бо я хочу стати інженером, коли виросту.

— Це добре. Цивілізації потрібні інженери.

— Містер Марнейн казав, що нам досі треба ремонтувати, будувати і перевозити речі, як і в нафтових країнах, але робити це без нафти.

«І почати сорок років тому», — думаю я.

— Він має рацію. — Я ставлю стілець перед Рафіком. — Нахили голову, обстрижу тобі гривку.

Я припіднімаю його гривку гребінцем і відстригаю волосся, що опадає крізь зубці, залишаючи сантиметр довжини. Мої перукарські навички потроху покращуються. Тоді я бачу в Рафіка на лиці дивний напружений вираз, який змушує мене зупинитись. Я скручую радіо до ледь чутного бурмотіння.

— Рафе, любий, що таке?

Він виглядає так, ніби намагається вловити далекий звук. Тоді дивиться у вікно. Кранчі пішов.

— Я пригадав, як хтось стриг мені волосся. Якась жінка. Не бачу її лиця, але вона говорить арабською.

Я відхиляюсь і опускаю ножиці.

— Може, це одна з твоїх сестер? До п’яти років тебе точно хтось стриг.

— А я був коротко стрижений, коли сюди приїхав?

— Щось не пригадую в тебе довгого волосся. Ти був зморений голодом, мало не втоплений, тоді ледве не помер від переохолодження. Довжина волосся якось не відклалась у пам’яті. Але ця жінка, Рафе, ти бачиш її лице?

Рафік хмуриться.

— Ніби якщо не дивитися, то бачу, а якщо дивлюсь на неї, то лице розпливається. Вона мені деколи сниться, але коли я прокидаюся, то лиця знову нема, лишається тільки ім’я. Щось ніби Ассія, мені здається, що вона моя тітка… або сестра. Може, то вона з ножицями. Гамза й Ізмаїл — то були мої брати, на човні.

Я вже кілька разів це чула, але не перебиваю Рафіка, коли в нього є настрій позгадувати вцілілі факти про його життя до Ірландії.

— Гамза був кумедний, а Ізмаїл — ні. На човні було так багато чоловіків, ми були прямо напхані один на одного. Жінок не було, а з хлопчиків тільки я і ще один, але він був бербер, і я не дуже розумів його арабську. Більшість пасажирів нудило, але мені було нормально. Ми всі ходили в туалет за борт. Ізмаїл сказав, що ми пливемо в Норвегію. Я запитав: «Що таке Норвегія?», — а Ізмаїл сказав, що це безпечне місце, де ми зможемо заробити гроші, де нема Еболи і ніхто не хоче тебе застрелити… Це звучало гарно, але дні й ночі на човні були погані. — Рафік хмуриться ще сильніше. — Тоді ми побачили за водою якісь вогні в кінці довгої бухти, то була ніч, і сталась велика бійка. Гамза сказав капітану арабською: «Це не може бути Норвегія», — а капітан: «Чого б я вам брехав?», — а Гамза мав у руці якийсь компас і сказав: «Подивись, ми не настільки запливли на північ», — а капітан викинув компас за борт, і Гамза сказав іншим: «Він бреше, щоб зекономити пальне. Ті світла — то не Норвегія, то щось інше!» Тоді всі почали кричати, діставати зброю, і… — Очі й голос Рафіка порожні. — Більшість нічних жахіть я проводжу там. Ми дуже тісно напхані…

Я пригадую, як Горологи редагували погані спогади, і жалкую, що не можу вділити Рафіку цього милосердя. Або ні, не знаю.

— …і зазвичай усе так, як було, Гамза кидає у воду коло і каже мені: «Попливемо разом», — і кидає мене у воду, але сам так і не стрибає. І це все. — Рафік промокає очі тильною стороною долоні. — Все інше забув. Свою сім’ю. Їхні обличчя.

— Овен та Івет Річі з Ліффорда, графство Донеґал, — каже радіоведучий, — оголошують народження своєї донечки Кезії — вона мініатюрна, але важить здорові шість фунтів… Вітаємо на борту, Кезіє.

— Рафе, тобі було п’ять чи шість років. Коли тебе викинуло на скелі, в тебе був шок, переохолодження, ти бачив масове вбивство в тісному приміщенні і ти дрейфував бозна-скільки часу в холодному Атлантичному океані, сам. Ти не забудько. Ти вцілілий. Я думаю, це диво, що ти взагалі щось пригадуєш.

Рафік бере відрізане пасмо свого волосся, що впало йому на коліна, і задумано потирає його піж пальцями. Я повертаюсь до тієї весняної ночі. Було тепло і спокійно як на квітень — мабуть, це і врятувало Рафіку життя. Іфа з Урваром загинули тільки торік восени, Лореляй була геть ніяка. Я теж, але прикидалася, що тримаюсь, заради Лореляй. Я говорила зі своєю подругою Ґвін по планшету, сидячи в кріслі, коли його лице з’явилося в дверях, витріщаючись, ніби привид утопленика. У мене тоді ще не було Зімбри, тож ніякий пес його не відлякав. Коли я отямилась, то відчинила двері й пустила його досередини. Де він виблював літр морської води. Хлопець геть промок і дрижав, він не розумів англійської, принаймні здавалося, що не розумів. У ті часи ми ще мали пальне для бойлера, хоч і небагато, та я достатньо знала про гіпотермію, аби розуміти, що гаряча ванна може спровокувати аритмію і, можливо, інфаркт, тож зняла з нього мокрий одяг і посадила його біля вогню, загорнувши в ковдри. Він досі тремтів — ще один обнадійливий знак.

Лореляй тоді вже встала і робила горня теплого імбирного напою для хлопчика з моря. Я треднула докторці Кумар, але вона була зайнята в Бантрі, де почався спалах щурячого грипу, тож кілька днів ми були залишені напризволяще. Наш юний гість мав гарячку, виснаження і нічні жахіття, але за тиждень ми з Мо і Бранною О’Дейлі повернули його в стан відносного здоров’я. На той час ми вже з’ясували, що його звуть Рафік, але звідки він? Мапи не працювали, тож Мо нашукала в Мережі «привіт» усіма діалектами, якими потенційно міг говорити темношкірий біженець; він упізнав марокканську арабську. З допомогою Мо Лореляй вивчила мову за посібниками з Мережі й стала першою вчителькою англійської для Рафіка, вперше за стільки часу вийшовши з жалоби. Коли через місяць приїхав суворий офіцер Стабільності разом із нашим мером Мартіном, щоб перевірити нелегального іммігранта, Рафік уже вмів складати докупи базові англійські речення.

— Згідно з законом, його належить депортувати, — повідомив офіцер Стабільності.

Мені замлоїло в животі. Я запитала, куди і як його депортують.

— Це не ваша проблема, міс Сайкс, — повідомив офіцер Стабільності.

Тож я запитала, чи Рафіка вивезуть за Кордон і покинуть як небажаного собаку, бо саме таке в мене склалося враження.

— Це не ваша проблема, міс Сайкс, — сказав офіцер Стабільності.

Я запитала, чи є законний спосіб залишити Рафіка на Овечій Голові.

— Формальне всиновлення громадянином Ірландії, — повідомив офіцер Стабільності.

Подумки дякуючи своїй молодшій версії за те, що вона подбала про ірландське громадянство, я почула, як кажу, що так, я бажаю всиновити Рафіка.

— Це додаткова пайка на ваше село, — повідомив офіцер Стабільності. — Вам потрібна згода вашого голови.

Мартін глянув на мене і сказав:

— Йо, най буде.

— Також вам потрібна авторизація офіцера Стабільності в статусі п’ятого рівня чи вище. Наприклад, моя.

Він провів язиком поміж передніми зубами і стиснутими губами. Ми всі подивились на Рафіка, котрий якось відчув, що його майбутнє — його життя — висить на волосині. І все, що я здогадалася сказати офіцеру Стабільності, — це «будь ласка».

Офіцер Стабільності розстебнув теку, яку від початку тримав під піджаком.

— У мене теж є діти, — повідомив він.

— І останні на сьогодні, але не для нас, — бурмоче радіо, — Джер і Меґс Табріді з Беллінтобера, Роскоммон, у яких народився хлопчик Гектор Раян; новонароджений важить неймовірні вісім фунтів і десять унцій! Це прекрасно, Меґс, вітаємо вас трьох.

Рафік вибачливо дивиться на мене за те, що нагнав таких болісних спогадів, а я дивлюся на свого приймака, мовляв, нема за що вибачатись, і повертаюсь до дикої віхоли волосся в нього на тімені. Ті крихти інформації, які в нас є, вказують на те, що батьки Рафіка померли, а якщо ні, то невідомо, чи вони коли-небудь дізнаються про долю сина: і Африканська Мережа, і держава Марокко вже практично припинили існувати на час, коли Рафік дістався до котеджу Дунін. Але раз уже Рафік тут, то він — моя сім’я. І поки я жива, я про нього дбатиму.

Вмикається тема новин RTÉ, і я трохи підкручую звук.

— Доброго ранку, в ефірі Рут О’Меллі з новинами на RTÉ. Зараз десята година, субота, двадцять восьме жовтня 2043 року. — Знайомий новинний фанфарний джингл затихає. — Сьогодні вранці на пресконференції у Ленстер-Гаузі тишех Стабільності Емон Кінґстон підтвердив, що «Компанія Перл Захід» в односторонньому порядку розірвала угоду оренди від 2028 року, яка дарувала китайському консорціуму торгові права з містом Корк і Промисловою Зоною Західного Корка, відомою також як Оренда.

Ножиці випали з рук, але я просто стою і дивлюся на радіо.

— Речник Стабільності в Корку підтвердив, що контроль над концесією Рінґаскідді повернули місцевій ірландській владі сьогодні о четвертій ранку, коли з порту вийшов фрегат КПЗ в супроводі фрегата флоту Народного Визволення. Тишех повідомив журналістам, що відхід КПЗ залишали в таємниці, аби забезпечити максимально плавну передачу влади, і що рішення КПЗ було зумовлене питаннями прибутковості. Тишех Емон Кінґстон додав, що відхід КПЗ ніяк не слід пов’язувати з безпековою ситуацією, котра залишається стабільною в усіх тридцяти чотирьох графствах. Аналогічно рішення китайської сторони не пов’язане з витоком радіації на Гінклі-Пойнті в північному Девоні.

Далі йдуть ще новини, але я вже не слухаю.

Кури квокчуть, крекчуть і кокають у своєму курнику.

— Голлі? — Рафік наляканий. — Що таке «в односторонньому порядку»?

Наслідки розкручуються, але один боляче влучає в мене: інсулін Рафіка.

— Та’ каже, все буде добре, — запевняє нас Іззі О’Дейлі, — Стабільність просто лишить Кордон на місці, там, де зараз.

Іззі та Лореляй прибігли полями з ферми Нокро і знайшли нас із Рафіком та Зімброю в чистенькій кухоньці Мо. Мо також чула ту передачу на RTÉ, і ми запевняли Рафіка, що небагато зміниться, просто тепер трохи складніше буде дістати деякі імпортовані з Китаю товари. Пайки в Стабільність усе так само доставлятимуть раз на тиждень, і в план далі вноситимуть специфічні ліки. Принаймні Рафік заспокоївся — або вдає, що заспокоївся. Деклан О’Дейлі так само бадьоро заспокоїв Іззі з Лореляй.

— Та’ каже, — продовжує Іззі, — що Кордон був п’ятнадцятифутовою огорожею з колючого дроту до десятої години і залишився таким самим після десятої, тому солдати Стабільності не покидатимуть свої пости.

— Твій тато — мудрий чоловік, — кажу я Іззі.

Вона киває.

— Та’ з Максом пішли в місто, провідати мою тітку.

— Порядний він чоловік, Деклан, — каже Мо. — Дітки, ви, може, підіть пробіжіться з Зімброю в садку, а я насмажу оладок. Може, десь іще лишилося трохи какао. Нам з Голлі треба побалакати.

Коли вони виходять, Мо, похмура й стривожена, намагається треднути своїм друзям у Бантрі, де знаходиться найзахідніший гарнізон Кордону. Зазвичай дзвінки в Бантрі проходять без проблем, але сьогодні навіть повідомлення про помилку немає.

— Я щось маю таке паскудне відчуття, — Мо дивиться в порожній екран, — що в нас весь цей час був вихід у Мережу, бо треди маршрутизувались через сервер у Рінґаскідді, а тепер, коли китайці пішли… кінець.

Я почуваюсь так, ніби хтось помер.

— Більше не буде Мережі? Ніколи?

Мо каже: «Можливо, я помиляюсь», — але її лице говорить: «Так, ніколи».

Більшість мого життя світ стискався, а технології прогресували: це був природний порядок речей. Мало хто доймав, що цей «природний порядок речей» цілком рукотворний і що розширення світу й регрес технологій — не просто можливий розвиток подій: він чекає нас за рогом. Діти надворі граються з фризбі, старішою за них обох: якщо придивитися, можна побачити примарні обриси логотипу Олімпіади-2012 у Лондоні. Іфа купила цей диск за свої кишенькові гроші. То був гарячий день на пляжі в Бродстейрзі. Іззі показує Рафіку, як зробити крок уперед і плавним рухом відпустити фризбі. Цікаво, чи це вони тримаються перед лицем кінця Оренди, а насправді, як і ми, налякані загрозою банд, ополчення, розбійників, чи бозна-кого ще, хто зараз повалить через Кордон. Зімбра приносить фризбі назад; наступного разу Рафік кидає краще, і тарілку підхоплює вітер. Лореляй доводиться високо підстрибнути, аби її зловити, демонструючи фігурну талію.

— Медицина для хронічно хворих — одне діло, — міркую я вголос, — але яке життя буде в жінок, якщо все так і піде далі? Що, коли Донел Бойс — це найкраще майбутнє, на яке можуть сподіватися дівчата з її класу? Знаю, чоловіки не міняються, але за нашого життя жінки принаймні назбирали собі непоганий правовий арсенал. Але це тільки тому, що наше суспільство потроху ставало більш цивілізованим, із кожним законом і кожною зміною суспільної норми. Я боюся, що Потьмарення все це змело. Боюся, що Лол буде просто рабинею в якогось бритоголового в холодній, голодній, порожній і беззаконній Саудівській Аравії з ґельським присмаком.

Лореляй кидає фризбі, але східний вітер зносить її вбік, у камелії Мо.

— Оладки, — каже Мо. — Я відміряю муку, а ти вбий кілька яєць. Шість штук нам на п’ятьох стане?

— Що то за звук? — через пів години питає Іззі О’Дейлі.

На столику в кухні Мо — рештки ланчу. Мо, ясна річ, таки відкопала у своїх бездонних коморах невеличкий пакетик з какао. Мабуть, уже рік минув, відколи в наших пайках востаннє з’являвся воскоподібний російський шоколад. Ми з Мо не призволялись, але спостерігати, як діти наминають свій ланч із шоколадною поливкою, було ще смачніше, ніж їсти.

— Оце, — каже Іззі, — щось… щось тріскає. Ви не чули? — вона стривожена.

— Мабуть, це в Рафа в животі, — каже Лореляй.

— Я з’їв лише на одну більше, — заперечує Рафік. — І…

— Так, так, ти хлопчик і ростеш, ми знаємо, — каже його сестра. — Отак і виростеш у справжнього оладкового монстра.

— Оце, — каже Іззі, жестом показуючи нам цить. — Чуєте?

Ми прислухаємось. Мов стара баба, ким я і є, кажу:

— Я не чую…

Зімбра підскакує і, скиглячи, кидається на двері. Рафік гукає:

— Зімбро, цить!

Пес затихає, і — ось воно. Колюча, нудотна кавалькада вилясків. Я дивлюсь на Мо, вона киває у відповідь:

— Постріли.

Ми вибігаємо на миршавий, поцяткований кульбабами газон Мо. Вітер досі віє зі сходу, вдаряє у вуха; ось іще одна автоматна черга, добре чутна і геть недалеко. Відлуння відбивається від мису Мізен-Гед через воду і долітає до нас через декілька секунд.

— Це не з Кілкренноґа звуки? — питає Лореляй.

Голос Іззі дрижить.

— Тато пішов у село.

— Кордон не міг упасти так рано, — бовкаю я й одразу шкодую про ці слова, бо, вимовивши їх, я зробила ситуацію більш реальною.

Зімбра гарчить у бік міста.

— Мабуть, краще вернусь на ферму, — каже Іззі.

Ми з Мо перезираємось.

— Іззі, — каже Мо, — думаю, твої батьки б хотіли, щоб ти ніде не ходила, доки не стане ясно, що відбувається.

Тоді чуємо з ближнього боку села гуркіт джипів, що їдуть головною дорогою. Судячи зі звуків, їх більше, ніж один чи два.

— Мабуть, це Стабільність, — каже Рафік. — Тільки в них є дизель. Правда?

— Я тобі як мама кажу, — звертаюсь я до Іззі, — я справді думаю, що тобі варто…

— Я… я… я буду ховатись, я обережно, чесне слово, — глитає Іззі і зникає в шпарці у високій стіні фуксій.

Я ледве встигаю відкинути неприємне відчуття, ніби ми щойно востаннє бачили Іззі О’Дейлі, і помічаю, що тембр джипів змінився зі швидкого і лютого на обережний і гаркучий.

— Здається, один із джипів їде до нас, — каже Лореляй.

У голові пробігає думка, що цей буремний осінній день може стати для мене останнім. Але не для дітей. Не для дітей. Мо думає про те саме:

— Лореляй, Рафіку, слухайте. Якщо раптом це не Стабільність, а ополченці — треба, щоб ви відвели Зімбру в безпечне місце.

У Рафіка досі кутики рота замурзані какао. Він нажаханий.

— Але ж ми з Зімом маємо вас захищати!

Я розумію логіку Мо:

— Якщо це ополченці, вони застрелять Зіма на місці, перш ніж навіть з нами заговорять. Так вони працюють.

Лореляй налякана, і правильно.

— Ба’, а ви що будете робити?

— Ми з Мо поговоримо з ними. Ми вже стріляні горобці. Але будь ласка, — ми чуємо ревіння джипа, низьке ревіння, оглушливо близько, — йдіть, обоє. Ваші батьки сказали б те саме. Йдіть!

Рафік досі витріщається, але киває. Ми чуємо, як ожина шкрябає металеві боки, як відламуються маленькі галузки. Лореляй здається, що вона зрадить мене, якщо піде, але я беззвучно промовляю: «Будь ласка», — і вона киває.

— Ходім, Рафе, бабуся на нас покладається. Можемо сховати його в старій кошарі над білим пляжем. Пішли, Зіме. Зімбро. Ходи!

Наш наляканий мудрий пес збентежено дивиться на мене.

— Іди! — шугаю його я. — Приглянь за Лол і Рафом! Іди!

Зімбра неохоче дозволяє себе відтягти, і всі троє зникають із садочка Мо за стіною позаду теплиці. Минає ще з десять секунд, і джип Стабільності пробивається зарослою стежкою й зупиняється на під’їзді Мо, розкидаючи камінці з-під коліс. За кілька секунд з’являється другий. На боці написано слово «Стабільність». Сили закону і порядку. То чому я почуваюсь, ніби поранена пташка, яку знайшов кіт?

Із кожного джипа вилазять по четверо молодиків. Навіть я з першого погляду розумію, що вони не зі Стабільності: їхні однострої імпровізовані, в усіх різного роду пістолети, автоматична зброя, арбалети, гранати й ножі, і вони рухаються радше як рейдери, аніж треновані вояки. Ми з Мо стоїмо пліч-о-пліч, але вони проходять повз, ніби ми невидимі. Один із них — мабуть, ватажок — затримується й оглядає бунгало, поки інші наближаються до входу зі зброєю напоготові. Він худорлявий, татуйований, має років тридцять, на ньому військовий зелений берет, бронекуртка, на кшталт тих, які Ед носив в Іраку, і крилата фігурка з «роллс-ройса» на шиї.

— Хтось іще вдома є, бабцю?

— А що сталося, юначе? — питає Мо.

— Якщо хтось там ховається — живим йому не вийти. Та й усе.

— Більше нікого тут нема, — кажу я йому. — Заради Бога, сховайте ту зброю, поки ви когось не поранили.

Він розглядає мене.

— Бабця каже, все чисто, — гукає він до інших. — Якщо бреше, стріляйте відразу. Тепер кров на її руках.

П’ятеро ополченців заходять усередину, ще двоє прогулюються попід бунгало. Лореляй, Рафік і Зімбра вже мали б бути на протилежному кінці сусіднього поля. А за ним їх повинна закрити посадка глоду. Головний відступає на кілька кроків і вивчає дах Мо. Тоді застрибує на огорожу заднього двору, щоб роздивитися краще.

— Чи не могли б ви, будь ласка, сказати, — каже Мо, — що вам треба?

У бунгало Мо грюкають двері. Унизу, в курнику, квокчуть мої вцілілі кури. На пасовищі О’Дейлі мукає корова. На дорозі до кінця Овечої Голови гарчать нові джипи. Один ополченець виходить із шопи Мо і гукає:

— Гуде, я знайшов драбину. Виносити?

— Ага, — каже очевидний ватажок. — Свою не прийдеться знімати.

Ті п’ятеро виходять із бунгало Мо.

— Гуде, всередині все чисто, — каже бородатий велетень. — Є ковдри і їжа, але в сільському магазині кращі.

Я дивлюсь на Мо: це означає, що вони повбивали людей у Кілкренноґу?

Ополченці вбивають. Так вони залишаються ополченцями.

— Тоді просто заберемо панелі, — каже Гуд і звертається до нас: — У вас, бабуськи, сьогодні щасливий день. Ваяте, Муґу, довіряю честь вам.

Панелі? Двоє чоловіків, один з яких сильно пошрамований щурячим грипом, притуляють драбину до крайнього щипця бунгало. Вони лізуть угору — і ми бачимо, чого вони хочуть.

— Ні, — каже Мо. — Ви не можете забрати мої сонячні панелі!

— Можемо ще й як, бабцю, — каже бородатий гігант, міцно тримаючи драбину. — Одна пара кусачок, обережно спустити на землю, і готово. Ми це вже сто разів робили.

— Але мені потрібні панелі для світла, — протестує Мо, — і для планшета!

— Через сім днів, — пророкує Гуд, — ви будете молитися про темряву. Вона буде вашим єдиним захистом від Галок. Сприймайте це як послугу, яку ми вам робимо. І планшети вам теж більше не знадобляться. В Оренді більше не буде Мережі. Старі добрі дні минули безповоротно, бабцю. Зима близько.

— Ти звеш себе Гудом, — каже Мо, — але мені виглядає, що ти забираєш у бідних і віддаєш собі. Ти б зі своїми старшими родичами так поводився?

— Головне — вижити, — відповідає Гуд, спостерігаючи за чоловіками на даху. — Всі вони, як і мої батьки, вже мертві. І в них взагалі-то було краще життя, ніж у мене. І у вас теж. Електростанції ваші, машини, всі блага. Ну, ви вже зажилися. Рахунок прийшов. Сьогодні, — на даху вже відрізали кріплення першої панелі, — починаєте платити. Сприймайте нас як колекторів.

— Але ж це не ми особисто засрали світ, — каже Мо. — Це була система. Ми не могли її змінити.

— Ну тоді це не ми особисто забираємо ваші панелі, — каже Гуд. — Це система. Ми не можемо її змінити.

Я чую, як за три поля від нас гавкає собака О’Дейлі. Я молюся, щоб з Іззі все було добре і щоб ці озброєні чоловіки не чіпали дівчат.

— Що ви будете робити з панелями? — питаю я.

— Мер Кенмара, — каже Гуд, поки двоє його чоловіків переносять перші панелі Мо до джипа, — будує собі фортечку. З високими стінами. Маленький Кордон, із відеоспостереженням, прожекторами. Платить їжею і дизелем за сонячні панелі. — Кріплення, на якому сиділа друга сонячна панель Мо, теж обрізали. — Ці, плюс панелі з будинку внизу, — він киває на мій котедж, — поїдуть до нього.

Мо мене випереджає:

— У моєї сусідки нема сонячних панелей.

— Хтось тут жвиндить, — співучим голосом каже велетень. — Містер Дрон каже, що є, а містер Дрон не бреше.

— То цей вчорашній дрон був ваш? — питаю я, ніби це допоможе.

— Стабільність находе добро, — каже велетень, — а ми його забираємо. Та не лякайся ти так, бабцю. Стабільність нинька — це просто ще один клан ополченців. Особливо тепер, коли китайози звалили.

Уявляю, як моя мама каже: «Не китайози, а китайці».

— А що дає вам право забирати нашу власність? — питає Мо.

— Зброя дає право, — каже Гуд. — Отак-от просто.

— То ви проголошуєте закон джунглів? — питає Мо.

— Ви самі його накликали — щоразу, коли заправлялися.

Мо дюґає землю костуром.

— Злочинець, бандит і вбивця!

Він обмірковує це, погладжуючи пальцями пірсинг у брові.

— Вбивця: якщо ми про ситуації «вбити чи бути вбитому», тоді так, правда. Бандит: у кожного бувають моменти, бабцю. Злодій: насправді ні — я торговець. Ви віддаєте мені свої сонячні панелі, а я несу вам благі вісті.

Він сягає в кишеню і дістає дві білі трубочки. Я така рада, що це не зброя, що підношу руку, коли він їх простягає. Я дивлюся на пластикові слоїчки з піґулками, на череп і схрещені кістки, на російський напис. Тепер голос Гуда менш насмішкуватий.

— Це вихід. Якщо прийдуть Галки або якщо буде спалах щурячого грипу чи чого завгодно, а лікаря не буде. Протиблювотний миттєвої дії, — каже він, — і тут достатньо пентобарбіталу, щоб за тридцять хвилин померти з честю. Ми називаємо їх лохиною. Відходиш зовсім без болю. І діти цю баночку не відкриють.

— Я свої викину в лятрину, — каже Мо.

— Тоді віддай назад, — каже Гуд. — Бо є чимало людей, які не відмовляться.

Другу сонячну панель Мо зняли з даху і несуть до джипа повз нас. Я кладу обидві баночки в кишеню; Гуд помічає і змовницьки дивиться на мене, але я цей погляд ігнорую.

— У хаті внизу є хтось, — він киває на котедж, — про кого хлопцям треба знати?

Я з гострою ретроспективною заздрістю пригадую, як Марінус умів «увіщати» людей робити так, як він хоче. У мене є лише мова.

— Містере Гуд, у мого внука діабет. Він контролює його інсуліновою помпою, яку треба перезаряджати щокілька днів. Якщо ви заберете панелі — ви його просто вб’єте. Будь ласка.

На горбі бекають вівці, байдужі до злетів і падінь людських імперій.

— Це, звісно, нещастя, бабцю, але твій внук народився в Добу нещастя. Його вбив бос із Шанхая, котрий подумав, що «оренда Західного Корка не дуже виплачується». Навіть якщо ми залишимо тобі панелі, через сім днів тут будуть Галки.

Цивілізація — вона як економіка або фея Дзинька: якщо люди перестають у неї вірити, вона помирає. Мо питає:

— І як вам спиться ночами?

— Перше завдання — вижити, — повторює Гуд.

— Це не відповідь, — пирхає моя сусідка. — Це лохина, якою ти напихаєш те, що лишилося в тебе замість сумління.

Гуд ігнорує Мо і з делікатністю, якої я б за ним і не запідозрила, бере мою долоню і вкладає в неї третю баночку. Надія витікає крізь отвори в моїх п’ятах.

— У будинку внизу нікого немає. Не чіпайте моїх курей. Будь ласка.

— Ні пір’їнки не зачепимо, бабцю, — обіцяє Гуд.

Бородатий велетень уже несе драбину доріжкою до котеджу Дунін, коли раптом у тугій тиші пообіддя пробиває дірку вибух. Усі напружено присідають — навіть ми з Мо.

З Кілкренноґа? Долинає відлуння, а тоді відлуння відлуння.

Хтось гукає:

— Шо це, бля, було таке?

Пошрамований щурячим грипом хлопчак показує пальцем і каже:

— Отам…

Над хащами фуксії починає здійматися опасистий джин підфарбованого помаранчем нафтово-чорного диму, а тоді вітер засмоктує його за гору Каер. Шорсткий голос каже:

— Курва, нафтове депо!

Гуд чіпляє на себе гарнітуру і прилаштовує мікрофон.

— Флагмане, це Роллс-Ройс, ми в Дуніні, одна миля на захід від Кілкренноґа. Що то був за вибух? Прийом.

З-за поля долинає перкусія пострілів, від якої скручує нутро.

— Флагмане, це Роллс-Ройс — вам треба допомога? Прийом.

Крізь навушники Гуда ми чуємо чиїсь квапливі фрази, завірюху статики і більше нічого.

— Флагмане? Це Роллс-Ройс. Дайте відповідь. Прийом.

Гуд чекає, дивлячись на дим, що досі струмує над містечком. Тоді знову вдягає гарнітуру.

— Ауді? Це Роллс-Ройс. Ви на зв’язку з Флагманом? Що там у місті? Прийом.

Він чекає. Ми теж, дивлячись на нього. Далі тиша.

— Хлопці, або селяни бунтують, або компанія з-за Кордону прийшла швидше, ніж ми думали. Так чи так, нас треба в місті. Відходимо.

Восьмеро ополченців повертаються до джипів, навіть не дивлячись на нас із Мо. Джипи розвертаються на коротенькому під’їзді Мо і рушають ґрунтівкою в бік головної дороги.

З напрямку Кілкренноґа постріли все гучнішають.

Я розумію, що ми все ще можемо перезарядити помпу Рафіка.

Принаймні поки що: Гуд сказав, що скоро прийдуть Галки.

— От курві діти, навіть драбину на місце не поставили, — бурмоче Мо.

Спершу я йду забирати дітей із Білого пляжу. Хвилі в затоці Дунманус при східному вітрі завжди ніби не певні, куди їм бігти. Зі старого притулку, збудованого з іржавого заліза, вибігає Зімбра, а за ним — схвильовані, але втішені Лореляй і Рафік. Я розповідаю їм про ополченців і сонячні панелі, і ми повертаємось до котеджу Дунін. Постріли досі коли-не-коли штрихують день. Ідучи назад, помічаємо дрон, що кружляє над селищем. Після одного довгого автоматного залпу гострі очі Рафіка помічають, що його збили. На дорозі десь попереду реве джип. Ми знаходимо величезний дощовик на краю поля, і хоч їжа зараз — останнє, що мене цікавить, ми все ж його беремо, і Лореляй несе його додому, як футбольний м’яч. Його біла м’якоть, засмажена в маслі, стане для нас чотирьох основною стравою — бог його зна, коли ми наступного разу отримаємо пайки і чи отримаємо. У мене в коморі та теплиці запасів їжі десь на п’ять тижнів, якщо їсти ощадливо. І якщо ніяка озброєна банда нас не пограбує.

У котеджі Мо годує курей. Вона спробувала зв’язатися з друзями в селищі, в Агакісті, Дуррусі і Бантрі, але Мережа насправді й без жартів відсутня. Радіо теж, навіть станція RTÉ.

— На всіх частотах, — каже вона, — тихо, як в могилі.

Що тепер? Не уявляю, що робити далі: забарикадуватися, відіслати дітей у якийсь дальший закуток, наприклад на маяк, піти на ферму Нокро до О’Дейлі й перевірити, як там Іззі та її сім’я, чи що? У нас немає зброї, хоча з огляду на кількість патронів, вистріляних нині на Овечій Голові, зброя тебе радше вб’є, ніж врятує життя. Я знаю лише одне: поки небезпека не їде дорогою Дуніна в джипі, я нервуватимусь менше, якщо Лореляй і Рафік будуть біля мене. Звісно, якщо ми всі зараз щедро вбираємо радіоактивні ізотопи, це все вже неважливо, але будемо розбирати по одному апокаліпсису за раз.

Благо цивілізації, якого нам не вистачає найбільше, — це новини. Стрілянина в селищі вщухла, але поки ми не дізнаємося стратегічну ситуацію, треба сидіти тихо. Якщо Деклан зміг повернутись, О’Дейлі мали б знати більше. У такий жорстокий день здається, що до їхньої ферми дуже далеко, але ми з Лореляй рушаємо. Я прошу Рафіка залишитись із Зімброю в котеджі й охороняти Мо, але, що б не сталося, його перше завдання — вижити. Це те, чого б хотіла його рідня з Марокко і чому вони намагалися доправити його в Норвегію. Можливо, це була не найліпша на світі розрада, але якщо хтось написав книжку «Що треба робити і казати, коли цивілізація помирає», то я її однаково не читала.

Ми йдемо вздовж берега до ферми Нокро, минаємо скелі, на яких я збираю ірландський мох і бурі водорості, та переходимо нижній вигін О’Дейлі. Їхнє невеличке стадо корів джерсі підходить до мене, вони хочуть доїтися — недобрий знак. На фермі теж зловісно тихо. Лореляй показує, що сонячних панелей на старій стайні більше немає. Іззі казала, що Деклан із найстаршим сином Максом пішли вранці в село, але Том, Іззі або їхня мама Бранна мали б бути десь тут. Ні сліду місцевої вівчарки Шулля, ані пастушого собаки, англійця Філа. Двері кухні гойдаються на вітрі, і я відчуваю в своїй руці руку Лореляй. Двері вибиті всередину. Ми проминаємо купу гною, проходимо подвір’я, і, коли я гукаю в кухню, мій голос тремтить:

— Агов? Є хто вдома?

Ніхто не відповідає. Вітер жене подвір’ям бляшанку.

Дзвоники Бранни подзенькують біля напіввідчиненого вікна.

Лореляй гукає так голосно, як тільки відважується.

— ІЗЗІ! ЦЕ МИ!

Я боюся заходити глибше в будинок. Тарілки зі сніданку досі в раковині.

— Ба’? — Лореляй налякана не менше за мене. — Ти думаєш…

— Не знаю, люба, — кажу я їй. — Ти почекай знадвору, я…

— Лол? Лол!

Це Іззі, вони з Бранною і Томом ідуть через двір позаду нас. Том з Іззі наче неушкоджені, хоч і переполохані, а от у Бранни О’Дейлі, чорноволосої прагматичної п’ятдесятирічної жінки, весь комбінезон заляпаний кров’ю. Я майже верещу:

— Бранно! Тебе поранили?

Бранна дивується не менше, ніж я лякаюсь, а тоді до неї доходить:

— Ой, Христе Господи, Голлі, ні-ні-ні, це не вогнепальна рана, це наша корова отелилась. Навесні до нас від Коннолі заліз бик у стодолу, і вона розродилась передчасно. Не знала вона, що Кордон упав і що банди мародерів валандаються хуторами і забирають панелі під прицілом. Ще й пологи капарні, теля пішло тазом уперед. Зате хоча б теличка, так що більше молока буде.

— Бранно, вони забрали ваші панелі, — каже Лореляй.

— Я знаю, зіронько. А що я могла з тим зробити? Вони до Дуніна теж завітали вже?

— Панелі Мо також вкрали, — кажу я, — але коли почули вибух, то поїхали, мої не встигли зняти.

— Так, наші хлопці теж тоді забралися.

— А що там Деклан і Макс? — питаю Бранну, а вона знизує плечима і хитає головою.

— З села вони ще не вернулися, — каже Том і з огидою додає: — Мама не дозволяє піти їх пошукати.

— Двоє з трьох чоловіків О’Дейлі в зоні бойових дій — це вже забагато. — Бранна страшенно схвильована. — Тато сказав тобі боронити домашній фронт.

— А ти сказала мені ховатися, — шістнадцятирічний голос Тома надламується, — на сраному сіннику з Іззі! Це не оборона.

— Я тобі де сказала ховатися? — крижаним тоном каже Бранна.

Том так само крижаним тоном відрубує:

— На сіннику з Іззі. Але чому…

— Вісім бандитів з новою китайською автоматикою, — каже йому Іззі, — проти одного підлітка з тридцятирічною рушницею. Вгадай, хто переміг би, Томе. Та вже. Здається, я чую велосипед. Про вовка промовка?

Том тільки й встигає, що сказати: «Га?», коли Шулль починає гавкати біля брами й махати хвостом. Із-за рогу на гірському велосипеді виїжджає Томів брат Макс.

Він гальмує за кілька ярдів від нас. Його вилиця розпанахана, очі геть ошалілі. Сталося щось жахливе.

— Максе! — перелякалась Бранна. — Де тато? Що сталося?

— Тато… — голос Макса дрижить. — Тато живий. З вами все добре?

— Так, слава Богу — але, сину, що з оком?!

— Все добре, ма’, просто камінь прилетів… Бензинове депо нахрін рознесло, і…

Мама обіймає Макса надто міцно, так що він уже не може говорити.

— Та що це всі в цьому домі розлаялись? — питає Бранна понад його плечем. — Ми з батьком не ростили з вас чорнороту шпану, правда? Розказуй, що сталося.

Поки я промиваю роз’ятрену щоку Макса на кухні О’Дейлі, він попиває зі склянки каламутну батькову бормотуху, щоб заспокоїтись, і запиває м’ятним чаєм, щоб заглушити смак бормотухи. Йому складно почати говорити, але коли нарешті пробиває, то він заледве спиняється перевести дух.

— Ми з татом якраз прийшли до тьоті Сук, а там старший син Мері де Бурка, Сем, скликає всіх і каже, що у Великій залі термінові збори селища. То був, напевно, полудень. Ну і там практично ціле село зібралося. Мартін встав перший, каже, скликав збори, бо Кордону більше нема і так далі. Сказав, що треба зібрати Нерегулярний полк Овечої Голови — людей з усіма дробовиками, які є по хатах, — аби охороняти блокпости на дорогах на Дуррус і Раферіджін, щоб, коли Галки сюди заявляться, ми тут не сиділи типу як індички перед Різдвом. Більшість хлопців, коротше, подумали, що це нормальна ідея. Далі говорив отець Брейді, сказав, що Бог дозволив Кордону впасти, бо ми покладали свої сподівання на фальшивих ідолів, паркан з колючого дроту і китайців, а перше, що нам треба зробити — це обрати нового мера, котрого підтримає Бог. Пет Джо і ще пара чоловік такі типу: «Йох твою мать, зараз не час для агітації!», — а Мюрієл Бойс почала на них кричати, що вони згорять у пеклі, бо той, хто думає, що купка фермерів з іржавими рушницями зупинить втілення Апокаліпсису, той ідіот, який скоро стане мертвим ідіотом. А тоді Мері де Бурка, мммкххххфццц… — Макс корчить гримасу: я дістаю пінцетом маленький кам’яний пластівець.

— Вибач, — кажу. — Це був останній шматочок жорстви.

— Дякую, Голлі. Мері де Бурка якраз говорила, що нам не зашкодить піти за принципом «береженого Бог береже», коли ми почули, як до нас їдуть машини — багато машин. Як п’ятничний Конвой, але набагато, набагато гучніше. Зала спорожніла, а на площу заїхали двадцять джипів Стабільності плюс автоцистерна. З кожної машини вилізло по четверо, п’ятеро, шестеро чоловіків. Усі здоровенні, мам. Здоровенні і злі. Хлопці зі Стабільності разом з ополченцями з того боку Кордону. Нас було десь один на одного, але то б навіть бійки не було. Вони там були озброєні до зубів, машини-вбивці. Один здоровань, Даб, то він виліз на дах джипа і заговорив у мегафон. Сказав, що його звати генерал Дрогеда і що колишня Оренда Західного Корка переходить у військовий стан через колапс Кордону. А його послала Коркська Стабільність, щоб реквізувати сонячні панелі Овечої Голови для урядового користування, а також іменем Стабільності конфіскувати дизель, який вчора доставили. Ну, ми всі такі переглянулися, типу «фіга з два». А цей Дрогеда сказав, що будь-який опір вважатиметься зрадою. А зраду за таким-то пунктом Стабільності від такого-то числа карають кулею в голову. Мартін Велш підійшов до джипа цього генерала Дрогеди, представився мером Кілкренноґа і попросив, типу, глянути ближче накази на реквізицію зі штабу в Корку. Цей чувак дістав револьвер і вистрелив у землю, Мартіну помежи ноги. Мартін підскочив на шість футів вгору і на шість футів назад. Дрогеда, якщо його так реально звати, сказав: «Так достатньо близько, пане мере?» А тоді він сказав, що коли якийсь герой спробує їх зупинити, поки вони виносять продуктовий склад, то ми цілу зиму будемо їсти каміння.

— Стабільність так би не поводилась, — каже Бранна. — Правда ж?

Макс відпиває бормотухи, морщиться і здригається.

— Ніхто вже нічого не знає. Коли Дрогеда закінчив свою промову, щось із десять джипів поїхали з села по головній дорозі на Дунін, ще десять роз’їхались по містечку до роботи, а решта лишились на місці. Тоді вони подіставали з джипів драбини і з кожної команди хтось поліз різати панелі. А внизу лишались по двоє зі зброєю — типу щоб ми не рипались. Тим часом цистерна викачувала наше пальне. Ми всі щось бубніли, були злі, типу «ці скурві крадуни, бляха, крадуть наш дизель!», але якби ми спробували їх зупинити, вони б нас просто постріляли і все одно забрали панелі. Ми знали, що хер ми їм щось зробимо. Ну, словом, цистерна вже була майже повна, панелі з дахів позривали, джипи вертались на площу і чекали, мабуть, на тих, котрі поїхали до Нокро. А тоді… це сталося. Я не бачив, із чого все почалося, але я був з татом і Шоном О’Двайром, коли почув якийсь страшний шум від джипа генерала Дрогеди…

Я ощадливо змащую поріз Макса антисептиком, і він кривиться.

— Дрогеда кричав на ополченця. В нього на голові був символ «ауді», а генерал казав, що він голова операцій і якщо твоїм людям це не подобається, то можете… Ну там про його матір… Неважливо. Вітер затих, на площі пішла луна від крику, а я дивився, як один із тих пошарпаніших ополченців зайшов за спину Дрогеди і… — Макс морщиться, глитає, намагається не розплакатись, не може, і його голос зривається. — Застрелив його в голову. Впритул. Просто, блядь… на місці.

— О боже, — шепоче Іззі.

— Бідолашний мій, — каже Бранна. — Ти це бачив?

Макс затуляє лице долонями і кілька секунд приводить себе до ладу, глибоко дихаючи.

— Ой, мам, то лише початок. Тоді чоловіки зі Стабільності й ополченці налетіли одне на одного, як собаки, але собаки зі зброєю. Таке враження було, що навколо нас гроза, але замість дощу типу кулі. — Він сердиться на себе за те, що розхнипався. — Як у старих фільмах про війну, де статисти падають з даху, чоловіки повзають по землі… — Макс відводить погляд і заплющує очі, щоб не бачити цього, але не може. — Ну, селяни позабиралися, хто куди міг, але… ма… Шеймус Куґан зловив кулю.

Я не стримуюсь:

— Шеймус Куґан поранений?

Макс починає тремтіти і хитає головою.

Том перелякано запитує:

— Шеймус Куґан мертвий?

Макс просто киває. Іззі, Бранна, Лореляй і я переглядаємось і відчуваємо холодний вітер близького майбутнього. Ще вчора я з Шеймусом Куґаном говорила. Макс допиває бормотуху і продовжує, ніби його психічне здоров’я залежить від того, чи він нам зараз розкаже, що бачив, — може, так і є.

— Я… Я спробував… але… типу все було дуже швидко. — Макс заплющує очі, хитає головою і ніби витирає рукою повітря. — Тато мене відтягнув, він кричав, що ми йому вже не поможемо. Ми втекли на задній двір до Фіцджеральдів і заховалися в них у гаражі. Якраз вчасно. Хтось влучив у цистерну на площі, і — ну, ви чули то, правда?

— Та, мабуть, і в Тіпперері чули, — каже Бранна.

— Минуло трохи часу, — каже Макс, — не знаю скільки. Ми чули постріли, бачили, як на доріжці Фіцджеральда когось підстрелили… Може, година? Не знаю. Навряд чи, але раптом джипи почали від’їжджати гірською дорогою до хижі Фінна Мак-Кула, і… Тоді знову все затихло. Типу пташки заспівали. Ми всі повилазили зі своїх криївок… в шоці типу… це насправді сталося? Тут? У Кілкренноґу? — Очі Макса знову наповнюються слізьми. — Так. Там дійсно всюди були тіла і поранені, як доказ. Берні Ейткін пробував захищати свої панелі з рушницею, і його підстрелили. Дуже недобре. Думаю, він помре, мам. Там у селі на площі, там… там… Не ходіть туди, — каже він Тому, Іззі та Лореляй, — просто не ходіть. Доки то не поприбирають, а ліпше — доки не пройде дощ. Я… я… ліпше б я того не бачив. Там тепер двадцять чи тридцять могил копати. Є ще кілька поранених ополченців, причому таких, що самі не ходять типу. Дехто казав, аби ми їх поскидали в море, бо так би вони зробили з нами… — на лиці Макса спалахує злість, на кілька секунд проганяючи шок, — але докторка Кумар робить що може. Та, мабуть, вони все одно повмирають. На місці депо зараз кратер, на площі повибивало всі вікна. З будинку Джозі Мелоун зірвало фасад. А, і в пабі зараз повна срака.

Десь закапелками свідомості я переймаюся за Брендана: такі вибухові битви за все скупіші ресурси, напевно, відбуваються по цілій Європі, тільки однострої та декорації більш-менш відрізняються. Я думаю про те, де зараз Гуд і бородатий велетень: мертві, тікають чи помирають у клініці докторки Кумар. Чи ковтають лохину.

Бранна лагідно питає:

— Максе, а що тато робить?

— Помагає Мері де Бурка організувати прибирання. Мартін Велш і ще дехто поїхали на велосипедах в Агакісту, обговорити блокпости. Зараз це ще нагальніше. Може, зробити власний Кордон: від бездоріжжя Дурруса на Кумкін, а звідти по дорозі на Бултіна з боку Бантрі. Ясно, що поки ми його обнесемо парканом і обкопаємо, то будуть кілька наших з пушками в наметах, але в нас тепер автоматична зброя без діла, а в Мартіна є кузен у гарнізоні Деррікагун. Чоловікам зі Стабільності теж буде потрібне безпечне місце для їхніх сімей. Так, добре, мені треба вертатися, тільки візьму пару лопат.

— Ні, Максе, — каже Бранна. — У тебе шок. Полеж. Робота до завтра не втече.

— Мамо, — каже Макс, — якщо ми до завтра не поставимо блокпости, то завтра може й не бути. Є робота.

— Тоді я з тобою, — констатує Том.

— Ні, — кажуть Бранна з Максом в унісон.

— Так, ще й як. Мені вже шістнадцять. Ма’, зможеш сама подоїти?

Бранна потирає обличчя. Всі правила змінюються.

Лореляй допомагає доїти корову, а я годую курей на Нокро. Тоді ми повертаємось берегом додому, збираючи дорогою морський шпинат. Бокоплавки тікають від моєї голої гомілки, кулики походжають поміж каміння й ріні, порпаючи намул у пошуках піскожилів. За двадцять футів від нас на камені полює сіра чапля, виходить сонце. Вітер перемінюється на південний, приносить ще купчастіші хмари, схожі на овечу вовну, заплутану в колючому дроті. Ми знаходимо велику вибілену сонцем поліняку, прибиту до берега, — вона прогодує нашу грубку кілька зимових днів. Нижче котеджу застаємо Рафіка на причалі за рибальством — це його улюблений заспокійливий засіб. Ми розповіли йому відредаговану історію Макса О’Дейлі — рано чи пізно він все одно її почує, — а він допоміг нам притягти поліняку в котедж. Мо куняє в старому кріслі Айліш, Зімбра лежить у неї в ногах, а біографія Вітґенштайна — на колінах. Можливо, тепер, коли в її бунгало електрики вже геть немає, вона переїде в нашу баборню. Я її збудувала, ще коли Іфа була вагітна, щоб вони з Урваром і дитиною мали особистий простір на час візитів, але згодом вона перетворилась на комірчину.

Коли ми заходимо, Зімбра підводиться і Мо прокидається. Лореляй заварює нам зеленого чаю з листя, яке насмикала в теплиці Мо. Я починаю з розповіді про смерть Шеймуса Куґана, тоді переказую решту Максової історії про бійню. Мо слухає не перебиваючи. Тоді зітхає і потирає очі.

— На жаль, Мартін правду каже. Якщо ми хочемо, аби наш рівень життя через десять років відрізнявся від середньовічного, мусимо поводитись як солдати. Варвари двічі самі себе не переб’ють.

Годинник показує п’яту. Рафік підводиться.

— Я піду наловлю ще трохи риби, доки не стемніло. Голлі, Мо залишиться на чай?

— Сподіваюся. А то ми її за ланчем геть зовсім пооб’їдали.

Мо думає про свою нерозпалену грубку, про безкорисні лампочки в своєму бунгало.

— З великою радістю. Дякую. Всім трьом.

Коли Рафік виходить, я кажу:

— Завтра піду до міста.

— Не знаю, чи мудро зараз це робити, — каже Мо.

— Мені треба поговорити з докторкою Кумар про інсулін.

Мо сьорбає чай.

— Скільки у вас лишилося?

— На шість тижнів. — Лореляй говорить дуже тихо. — Ще одна інсулінова помпа і три пакунки насадок на катетери.

— А скільки в докторки Кумар? — питає Мо.

— От і запитаю. — Я потираю комашиний укус на руці. — Вчорашній Конвой нічого не привіз, а після сьогодні… Навряд чи буде ще щось. У нас є вода, можливо, навіть з їжею і безпекою все буде нормально, якщо будемо жити як у соціалістичній утопії, але синтезувати інсулін неможливо без добре обладнаної лабораторії.

Мо питає:

— А Рафік цю тему порушував?

— Ні, але він розумний хлопець. Він знає.

Крізь бічне вікно на стіну проєктується екран надвечір’я. Ним пролітають тіні птахів.

Деякі тіні різкі, деякі — розмиті.

Я вже бачила їх раніше, в інший час і в іншому місці.

— Ба’? — Лореляй чекає моєї відповіді.

— Вибач, люба. Я просто… Що ти казала?

Радіо все так само мертве. Мо питає Лореляй, чи не заграла б вона нам на скрипці після такого дня. Моя внучка обирає «Вона йшла ярмарком». Я мию морський шпинат, а Мо патрає рибу. Дощовик засмажимо в маслі пізніше. Якби я була молодша, допомагала б зараз у місті з похованнями, але в такому віці з мене вже користі небагато, тим паче — копати могили для саморобних трун. Отець Брейді матиме роботи. Він, мабуть, заявляє, що спасіння Кілкренноґа було божественним втручанням. Лореляй прекрасно грає похмурий приспів. Вона успадкувала від батька музичний слух і скрипку, тож, якби народилася в мої часи чи бодай в часи Іфи, могла б подумати про музичну кар’єру, але, боюся, музика буде просто одним із не пов’язаних з виживанням занять, коли Потьмарення закінчить свої жнива.

Рафік так різко розчахує двері, що ми всі підстрибуємо: щось сталося.

— Рафіку, — каже Мо, — що таке?

Він насилу переводить подих. Моя перша думка — діабет, але він показує пальцем на бухту:

— Там!

Лореляй припиняє грати.

— Рафіку, дихай глибше. Що там таке?

— Корабель, — видихає Рафік, — човен, і люди, і в них зброя, вони підпливали ближче і говорили до мене через такий великий конус. Але я не знав, що казати. Через… через те, що сьогодні сталося.

Ми з Мо і Лореляй збентежено переглядаємось.

— Ти не дуже пояснив, — кажу я. — Корабель?

— Ото! — він показує рукою на бухту.

Я не бачу, але Лореляй підходить до вікна, вихиляється, видивляється і каже: «Господи». На її подив кваплюсь я, Мо шкутильгає за мною. Спершу я бачу лише синювато-сіруваті води бухти, а тоді — цятки жовтого світла метрів за триста від нас.

— Патрульний човен, — каже Мо біля мене. — Хтось бачить на ньому прапор?

— Ні, — каже Рафік, — але вони запустили менший човен, і він дуже швидко плив, просто до причалу. І там чоловіки. Коли він підплив, один із чоловіків заговорив через такий конус, від якого він звучав голосніше, отак. — Рафік імітує мегафон.

— Англійською? — питає Мо, а Лореляй питає водночас:

— Що він сказав?

— Так, — відповідає Рафік. — Він запитав: «Тут живе Голлі Сайкс?»

Мо з Лореляй дивляться на мене; я дивлюсь на Рафіка.

— Ти впевнений?

Рафік киває.

— Я думав, що не розчув добре, але він повторив. Я типу завмер, а тоді, — Рафік дивиться на Лореляй, — він запитав, чи ти тут живеш. Він знав твоє повне ім’я. Лореляй Урварсдоттір.

Лореляй обхоплює себе руками і дивиться на мене.

Мо питає:

— Ти не бачив з лиця, чи вони іноземці?

— Ні, вони були в тактичних окулярах. Але вимова в нього була не дуже ірландська.

Патрульний човен так і стоїть у бухті. Великий, з вежею, з кулями і з парними гарматами на кожному кінці. Не пригадую, коли востаннє я в цій бухті бачила сталевий корпус.

— Може, британці? — припускає Мо.

Не знаю.

— Я чула, шість останніх кораблів Королівського флоту іржавіють у Мідвеї, чекають пального, яке так і не приїхало. Та й хіба британські кораблі не ходять під Юніон Джеком?

— У китайців або росіян мало б бути пальне, — каже Лореляй.

— Але чого можуть китайці чи росіяни хотіти від нас?

— Чергові рейдери по наші сонячні панелі? — припускає Лореляй.

— Ти глянь на розмір корабля, — каже Мо. — Яка в нього водотоннажність: три, чотири тисячі тонн? Подумай, скільки дизелю вони спалили, щоб сюди припливти. Їм точно не треба вживані панелі.

— А ви бачите якусь шлюпку? — питаю я дітей. — Моторний човен?

За мить Лореляй каже:

— Ні, взагалі.

— Може, за причалом, — нетерпляче відповідає Рафік.

Тут Зімбра проштовхується між моєю ногою та одвірком і починає гарчати на бугристу гущавину глоду біля нашої брами. Вітер колише високу траву, мартини квилять, тіні — різкі й довгі.

Вони тут. Я знаю.

— Рафе, Лол, — бурмочу я, — на горище.

Обоє починають протестувати, але я їх уриваю:

— Будь ласка.

— Не бійтеся, — каже солдат біля брами, і ми всі вчотирьох підстрибуємо. Через камуфляжну броню, ерґошолом і ауґвізор, що приховує обличчя, він подібний до комахи. Моє серце жене галопом у грудях. — Ми приязніші за ваших попередніх гостей.

Мо приходить до тями першою:

— Ви хто?

— Командир Аронссон, ісландська морська піхота, а цей корабель — судно ісландської берегової охорони «Sjálfstæði». — Голос офіцера по-військовому сухий, а коли він повертається ліворуч, його куленепробивний візор відбиває присмеркове сонце. — Це лейтенантка Еріксдоттір. — Він показує на делікатнішу постать, жінку, яка теж дивиться на нас крізь ауґвізор. Вона вітається кивком. — І нарешті, це — містер Гаррі Веракрус, президентський радник, який приєднався до нашої місії.

До нас виходить третій чоловік, одягнений як типовий птахолюб часів перед Потьмаренням — у рибацький светр і незастебнуту вітрівку. Він молодий, років заледве двадцять, у нього трошки африканські губи, трошки східноазійські очі, ніби як біла шкіра і лискуче чорне волосся, як у корінних американців у старих фільмах.

— Добрий день, — каже він голосом без жодного акценту. — Чи то вже вечоріє?

Я розгубилася.

— Я… ем, не знаю. Зараз, ем…

— Я професорка Мо Мантерварі, колишня співробітниця Массачусетського технологічного інституту. Як можемо допомогти, командире Аронссон? — сухо каже моя сусідка.

Командир піднімає свій ауґвізор, і ми бачимо його типово нордичне квадратне підборіддя. Йому тридцять з лишком, і він мружиться від прямого світла. Зімбра кілька разів непривітно гавкає.

— По-перше, вгамуйте, будь ласка, собаку. Не хочу, щоб він поламав собі зуби об нашу броню.

— Зімбро, — кажу я. — В хату. Зімбро!

Він бреде геть, мов надутий підліток, хоча, опинившись усередині, визирає в мене з-поміж литок.

Лейтенантка Еріксдоттір також піднімає ауґвізор. Їй трохи за двадцять, і вона дуже веснянкувата; її скандинавський акцент сильніший і з більшим напором на ес.

— Ви, я так розумію, Голлі Сайкс?

Я б краще наперед дізналася, чого вони хочуть, але містер Гаррі Веракрус, дивно всміхаючись, каже:

— Безперечно, так.

— Отже, ви законна опікунка, — провадить лейтенантка Еріксдоттір, — Лореляй Урварсдоттір, громадянки Ісландії.

— Це я, — каже Лореляй. — Мій тато був з Акурейрі.

— Я теж з Акурейрі, — каже командир Аронссон. — Містечко маленьке, так що я знаю рідню Урвара Бенедіктссона. Ваш тато теж, — він кидає погляд на Мо, — був видатним науковцем у своїй галузі.

Я відчуваю потребу стати в оборону.

— Чого ви хочете від Лореляй?

— Наш президент, — каже капітан, — наказав нам знайти і запропонувати міс Урварсдоттір репатріацію. Тож ми й прибули.

Крізь темні й світлі смуги саду шугає кажан.

Моя перша думка: «Слава Богу, вона врятована».

Моя друга думка: «Я не можу втратити свою внучку».

Моя третя думка: «Слава Богу, вона врятована».

У курнику квокчуть, кудикають і ґольґають кури, тендітний заболочений садок колихається на вечірньому вітрі.

— Маґно, — вигукує Рафік. — Лол, цей здоровенний корабель приплив з Ісландії особисто для тебе!

— Але як же моя сім’я? — чую запитання Лореляй.

— Дозвіл на імміграцію стосується лише міс Урварсдоттір, — звертається до мене Аронссон, — виключно. Обговоренню не підлягає. Квоти дуже жорсткі.

— Як я можу залишити свою сім’ю? — каже Лореляй.

— Це складно, — говорить їй лейтенантка Еріксдоттір. — Але, будь ласка, Лореляй, подумайте про це. В Оренді було безпечно, але ці часи позаду — ви самі сьогодні бачили. Недалеко від вас — зламаний ядерний реактор, вітер може повіяти не в той бік. В Ісландії безпечно. Тому й квота на імміграцію така жорстка. В нас є геотермальна електрика, а сім’я твого дядька Гальґріда про тебе подбає.

Я пригадую старшого брата Урвара, котрого зустрічала того літа в Рейк’явіку.

— Гальґрід досі живий?

— Звісно. Наша ізоляція рятує нас від найгірших, — командир Аронссон добирає слово, — злигоднів Потьмарення.

— На Землі, мабуть, чимало ісландців, — каже Мо, — котрі моляться про deus ex machina, що припливе і відвезе їх у райський сад. То чому Лореляй? І як ще й так вчасно?

— Десять днів тому ми дізналися, що «Компанія Перл Захід» має намір виходити з Ірландії, — каже капітан. — Тоді один з радників нашого президента, — Аронссон ніби вовком зиркає на Гаррі Веракруса, — переконав його, що репатріація вашої онуки — справа національної ваги.

Тож ми дивимось на Гаррі Веракруса, котрий, либонь, впливовіший, ніж здається. Він стоїть, обпершись на хвіртку, як сусіда, котрий заскочив на два слова, а на лиці в нього вираз «що я можу сказати». Він каже своїм молодим голосом:

— Голлі, я би спробував краще до такого підготувати, але цього разу не мав нагоди. Коротко кажучи, я Марінус.

Я ніби пливу, підхоплена хвилями: мої руки хапаються за найближчі речі, якими виявляються одвірок і лікоть Лореляй. Я чую звук, ніби гортання сторінок дуже грубої книги, але це просто вітер у чагарниках. Лікар у Ґрейвсенді; психіатриня на Мангеттені; голос у моїй голові в лабіринті, що не міг існувати, однак існував; і ось цей чоловік, який стоїть за десять кроків і дивиться на мене.

Стоп. Як знати точно? Звісно, Гаррі Веракрус чесний з вигляду — як і всі успішні брехуни. Тоді я чую його голос у своїй голові: «Лабіринт Джеко, кімната під куполом, тіні птахів, золоте яблуко». Його погляд спокійний і тямущий. Я дивлюся на інших. Ніхто більше не чув. «Це я, Голлі. Справді. Вибач за цей зайвий шок. Я знаю, що у вас був не найлегший день».

— Ба’? — панічно питає Лореляй. — Може, присядеш?

На моїй лопаті на грядці з капустою співає омелюх.

Із великим зусиллям я хитаю головою.

— Ні, я…

Тоді хрипко питаю його:

— Де ти був? Я думала, ти помер.

Марінус — пригадую дієслово — субмовить: «Довга історія. Золоте яблуко було рятівним колом на одну особу, тож я мусив знайти інший шлях і хазяїна. Повертався кружпутями. Минуло шість років, і я переродився у восьмирічного хлопчика в сиротинці на Кубі, якраз під карантин 2031 року. Вибрався я з острова аж у 2035-му, коли цій самості було дванадцять. Коли я нарешті опинився на Мангеттені, район уже наполовину здичавів, 119А спорожніла, і знадобилося ще три роки, аби вийти на зв’язок із тими, хто зостався від Горології. Тоді почала накриватись Мережа, і знайти тебе стало майже неможливо».

— А що з Війною? — питаю. — Ви — ми — перемогли?

Молодик двозначно всміхається. «Так. Можна сказати, що перемогли. Анахоретів більше не існує. Г’юґо Лемб допоміг мені втекти від Присмерку, але що сталося з ним — цього не знаю. Його психодекантувальні дні вже позаду, а тіло зараз мало би бути десь середніх літ, якщо він, звісно, дожив дотепер».

— Голлі? — Мо виглядає так, ніби в неї поволі їде дах. — Яка ще Війна, Голлі?

— Та це старий друг, — відповідаю я, — з… моїх, ем, письменницьких часів.

Мо чомусь виглядає ще тривожніше.

— Голлі хотіла сказати «син старої подруги», — каже Марінус. — Моя мама колись була психіатринею і колегою Голлі.

Командир Аронссон отримує дуже вчасне повідомлення і, відвернувшись, щось відповідає ісландською в гарнітуру. Він перевіряє годинник, вимикає зв’язок і повертається до нас:

— Капітан «Sjálfstæði» хоче вирушати за сорок п’ять хвилин. Це небагато часу для такого великого рішення, Лореляй, але ми не хочемо привертати увагу. Будь ласка, обговори все з родиною. Ми, — він дивиться на лейтенантку Еріксдоттір, — подбаємо, щоб вас не турбували.

Миші, кури, горобці, собака. В цьому саду повно очей.

— Ти теж заходь, — кажу я Гаррі Марінусу-Веракрусу.

Хвіртка зі скрипом відчиняється. Він минає подвір’я. Як привітатися з воскреслим Позачасником, якого ти вісімнадцять років не бачила? Обійняти? Поцілувати в обидві щоки? Гаррі Веракрус усміхається, а Марінус усередині субкаже: «Дивно, я знаю. Вітаю в моєму світі. Чи то, скоріше, ласкаво прошу назад, хай і ненадовго». Я відступаю вбік, пропускаючи його всередину, і мені дещо спадає на гадку.

— Командире Аронссон, маю до вас одне питання.

— Питайте, — каже командир Аронссон.

— У вас в Ісландії ще є інсулін?

Чоловік зводить брови, але Марінус гукає через плече:

— Командире, ісландською так само буде. Insúlín. Ліки від діабету.

— А. — Офіцер киває. — Так, ми виробляємо ці ліки на новій станції біля авіабази в Кефлавіку. Цих ліків потребують дві чи три тисячі наших громадян, зокрема міністр оборони. Чому ви питаєте? У вашої онуки діабет?

— Ні, — відповідаю я. — Просто цікаво.

На кухні я засвічую сонячну лампу. Вона мигтить, як свічка. Вечеря майже готова, але ніхто з нас уже не голодний.

— Ба’, — каже Лореляй. — Я не можу поїхати в Ісландію.

Це буде одне з найскладніших умовлянь у моєму житті.

— Лол, ти мусиш поїхати! — каже Рафік, дай йому Боже здоров’я. — В тебе там буде гарне життя. Правда ж, містере Вера… Верак…

Марінус уже розглядає книжки на полицях.

— Людей, яких поважаю, я прошу називати мене «Марінус», Рафіку, і так, у твоєї сестри в Ісландії будуть непорівнювано краща їжа, краща освіта і безпечніше життя, ніж на Овечій Голові. Що, гадаю, ви нині й самі побачили.

— Тоді, Лол, — каже Рафік замість мене, — цей корабель — твоя рятівна шлюпка.

— З квитком в один кінець. Так? — запитує Марінуса Лореляй.

Молодик похмурніє.

— На рятівні шлюпки не продають зворотних квитків.

— Тоді я не попливу, не лишу вас тут, — Лореляй мовить так схоже на Іфу, коли та впиралась рогом, що це ятрить стару скорботу. — Якби ти був на моєму місці, Рафе, ти б не поїхав.

Рафік глибоко вдихає.

— Якби ти була на моєму місці, ти була б діабетичкою в країні без інсуліну. Подумай про це.

Лореляй мовчки понуро відводить погляд.

— У мене є питання, — каже Мо, опускаючись на стілець за кухонним столом і чіпляючи свій костур на бильце. — Власне, три питання. Містере Марінусе, нехай Голлі знала вашу маму, все нормально, я не проти, але чому вона має довіряти вам перейняти опіку над Лореляй?

Марінус закладає руки в кишені й розхитується на підборах, ніби юнак із хворими суглобами.

— Професорко, я не встигну за сорок хвилин вам довести, що я дійсно та шляхетна і варта довіри людина, якою представляюся. Можу хіба скерувати вас до Голлі Сайкс.

— Це дуже, дуже довга історія, — кажу я Мо, — але Марінус — тобто його мама, там усе дуже складно — вона врятувала мені життя.

— У «Радіолюдях» є Марінус, — каже Мо, пильна читачка з чудовою пам’яттю. — І в нього там дуже вагома роль. Лікар у Ґрейвсенді. — Мо дивиться на мене. — Вони родичі?

— Так, — зізнаюсь я, палко не бажаючи зараз влазити в нюанси Позачасників.

— Той доктор Марінус був моїм дідом, — Марінус лише трошки обманює, — з китайського боку. Колись Голлі зробила величезну послугу моїй мамі Айріс і її друзям, ще у двадцятих роках. Можливо, це попередить ваше наступне питання, професорко. Я перед Голлі Сайкс у боргу честі, і дати її онуці шанс на життя в світі, який не зазнав Потьмарення, — це єдиний для мене спосіб відплатити.

Мо киває на коректний здогад Марінуса.

— І ви так вчасно відреагували на останні події на Овечій Голові, бо…?

— Ми хакнули супутники стеження.

Мо спокійно киває, але внутрішня науковиця не може не поцікавитись:

— Чиї?

— Найкраще покриття в китайців, російські непогано працюють за погоди, але зображення ми стрімимо з останнього робочого американського АйСату. Пентаґон остаточно забив на безпеку.

Рафік не вірить.

— Ви можете з космосу бачити, що робиться на Овечій Голові? Та це ж ніби… бути Богом. Це як магія.

— Це ні те, ні те, — всміхається до хлопця Марінус. — Це технології. Я бачив, як лис напав на ваших курей позавчора, а ти, — він лагідно гладить Зімбру, котрий явно довіряє цьому незнайомцеві, — ти бандит. — Він переводить погляд на мене. — Кілька місяців тому Л’Окна, наш айтішник, зафіксував сигнал планшета в цій зоні, з голосом, який збігався з записами твого голосу, Голлі, і звісно, я пам’ятав, що ти переїхала сюди, але тоді на Ньюфаундленді була криза за кризою і ми не мали змоги нічого зробити. Але після того, як ситуація з реактором у Гінклі стала критичною і ми дізналися про відхід КПЗ, я почав діяти більш нагально — і ось ми тут. — Увагу Марінуса привертає скрипка Лореляй. — Хто у вас музикант?

— Я трошки граю, — каже Лореляй. — Це татова була.

Марінус бере інструмент і оглядає як майстер, котрим, хто його зна, теж колись міг бути.

— Чудові струни.

— Що ти робиш в Ісландії, Марінусе? — питаю я. У мене ноги теж болять, тож я приєднуюсь до Мо за столом.

— Ми працюємо в науково-дослідному центрі. Л’Окна (дуже скромно) назвав його «Передбачення» ще до мого прибуття. Рого, котрий наглядав за Іфою вісімнадцять років тому під час твого мангеттенського тижня, також із нами, плюс іще жменька. Нам доводиться більше втручатися в політику, ніж… ніж моя мама колись. Коротко кажучи, президент цінує наші поради, хоч ми іноді військовим як сіль в оці. — Марінус пощипує струни скрипки Лореляй одну за одною, налаштовуючи. — Голлі, лишилося тридцять хвилин, щоб з’ясувати майбутнє Лореляй.

— Воно вже з’ясоване, — заявляє моя онука. — Я не можу лишити бабусю і Рафа. І Мо.

— Шляхетна і гідна відповідь, Лореляй. Дозволиш на кілька тактів?

Лореляй, трохи спантеличена, відповідає:

— Звісно.

Марінус бере смичок, прилаштовує скрипку під бороду і награє кілька тактів «Не плач за мною, Аргентино».

— Тепла мелодія. Мі трохи… занизька? Голлі, ти побачила якусь можливість.

Я вже й забула, як Марінус знає чи напівзнає, про що ти думаєш.

— Якщо Лореляй попливе з тобою — якщо, Лол — вона справді буде в більшій безпеці?

— Безсумнівно, так.

— Тобто цей корабель у бухті — справді рятівна шлюпка до цивілізації?

— Метафорично, так.

— А командир Аронссон сказав, що попливти може тільки Лореляй?

— Технічно, так.

— А ти б міг перетворити це одне місце на два? За допомогою свого… ну, ти знаєш… — я руками зображую чари.

Марінус нагадує юриста, в якого допит пішов так, як було заплановано.

— Ну що ж. Треба буде виконати потужний Акт Увіщання на командирі та лейтенантці надворі, поки вони чекають; тоді, коли шлюпка підійде до «Sjálfstæði», доведеться перелинути в капітана і першого помічника і здійснити той самий акт на них, аби бідолашного Рафіка не повернули на берег негайно. Тоді, поки будемо пливти, доведеться постійно поновлювати Акт Увіщання, доки не пройдемо точку неповернення, після чого всі учасники зачудуються, що це на них найшло. Не брехатиму: це дуже, дуже складне завдання. Лише справді посвячений адепт Глибинного Джерела може провернути такий фокус…

Я відчуваю водночас помірне роздратування, вдячність і надію.

— То ти можеш це зробити?

Марінус відкладає скрипку.

— Так, але тільки для Рафіка з Лореляй. У багатьох на борту «Sjálfstæði» в самих є діти, тож вони несвідомо співчуватимуть, і їх буде значно легше вмовити. Можливо, Сі Ло чи Маленька Естер змогли би протиснути на борт і вас із професоркою, але я свої межі знаю. Якщо спробую — все одразу розвалиться. Вибач, Голлі.

— Це неважливо. А в Рейк’явіку Лол і Рафік зможуть бути разом?

— Знайдемо спосіб. — Молоді очі Марінуса великі, сірі та викликають довіру не гірше за очі Айріс Фенбі. — Можуть залишитися в мене. Ми живемо в старому французькому консульстві. Місця там багато. — Він повертається до Лореляй і Рафіка й каже: — Не панікуйте. Я досвідченіший опікун, ніж може здатися.

Годинник цокає. Залишилося двадцять п’ять хвилин.

— Голлі, я щось не розумію, — каже Раф.

— Хвилинку, любий. Лол, якщо ти поїдеш, Рафік зможе поїхати з тобою в країну інсуліну. А якщо не поїдеш, рано чи пізно станеться невідкладна ситуація, і нам нічим буде його лікувати. Будь ласка. Їдь.

Нагорі з тріском зачиняються двері. Вечірнє світло стає мандариновим. Лореляй ось-ось розплачеться, а якщо вона почне, то й мене годі буде зупинити.

— А про тебе хто подбає?

— Я подбаю! — навмисно буркає Мо, аби Лореляй перестала хнипати.

— І О’Дейлі, — кажу я, — і Велші, і взагалі вся-вся наша нова обгороджена Республіка Овеча Голова. Виберуть мене міністеркою водоростей, і в мене буде своя почесна гвардія.

Я не можу дивитись на обличчя Лореляй, тож відводжу погляд на усміхнених вибляклих померлих, які споглядають мене з каміна, з безпечніших світів, з-поза дерев’яної, пластикової і перламутрової рамок. Я встаю, притискаю голівки обох дітей до своїх старечих зболених боків і цілую їх у маківки.

— Лол, я обіцяла твоїй мамі з татом, що про тебе подбаю. І тобі, Рафе, теж обіцяла. І якщо я посаджу вас на цей корабель, я дотримаю обіцянки. Ніщо не принесе мені більшого спокою або… або… — я глитаю, — радості, ніж знання, що ви обоє в безпеці від всього… всього… — я махаю рукою в напрямку містечка, — що сталося нині. І що станеться далі. Будь ласка. Ви мої два найдорожчі скарби. Подаруйте мені цю радість. Якщо ви…

Ні. «Якщо ви мене любите» — це шантаж.

— Тому що ви мене любите, — моє горло стиснулось так туго, що я ледве вичавлюю слово, — їдьте.

Наші останні хвилини разом були квапливі й ніби в тумані. Ми з Рафіком і Лореляй поспішили нагору збиратись у дводенне плавання. Марінус сказав, що в Рейк’явіку вони підуть по крамницях і куплять теплий одяг, так, ніби крамниці — це найнормальніша на світі річ. Мені досі сняться крамниці: «Герродс» у Лондоні, «Бурий Том» у Корку, навіть великий маркет «Суперціни» в Клонакілті. Поки діти ще метушились нагорі, Марінус сів у кріслі Айліш і заплющив очі. Тіло й обличчя Гаррі Веракруса стали нерухомі та порожні, а душа мого психозотеричного друга тим часом вийшла назовні, аби вкорінити міцні хибні й нагальні спогади в голови двох офіцерів. Мо захоплено спостерігала і тільки бурмотіла, що пізніше мені доведеться багато чого пояснити. Через кілька секунд душа Марінуса повернулася в череп Гаррі Веракруса, а двоє ісландських офіцерів зайшли і сказали, що капітан їм щойно повідомив про рішення президента поширити пропозицію надати притулок також на зведеного брата Лореляй Урварсдоттір Рафіка Баяті. Обоє мовили трохи мляво, ніби п’яні, які намагаються поводитись нормально. Гаррі Веракрус подякував командиру Аронссону і підтвердив, що обоє дітей приймають президентську пропозицію — і чи не був би він такий ласкавий передати, аби зі шлюпки принесли матроську скриню? Офіцери пішли, і Мо сказала, що може згадати принаймні три закони фізики, які Марінус щойно, вочевидь, порушив, але якщо дати їй трохи часу, вона згадає ще декілька.

Невдовзі двоє моряків принесли велику скриню з вуглеволокна. Марінус розпакував її в мене на кухні й дістав десять великих запечатаних контейнерів із запечатаними циліндрами з порошком.

— Концентровані польові пайки, — сказав Марінус. — У кожному циліндрі — півтори тисячі калорій плюс поживні речовини й вітаміни. Додайте води — і вийде каша. На жаль, на складі була тільки зі смаком гавайської піци, але якщо ви зможете ігнорувати ананаси й сир, то вам на двох цього вистачить майже на три роки. А ще…

Він дістав пакунок із чотирма запечатаними планшетами і простягнув один із них мені, пояснивши, що вони налаштовані на внутрішній зв’язок, тому Мережа не потрібна.

— По одному для тебе, мене, Лореляй і Рафіка. Звісно, це не те саме, що мати їх біля себе на кухні, але так вони не зникнуть із твого життя, коли ми зникнемо з обрію. Зарядка в них біоелектрична, заряджаються від тримання в руках, тому працюватимуть навіть без сонячних панелей.

Рафік пропихає голову між балясинами.

— Перепрошую, містере Марінусе. А в Ісландії є зубні щітки?

— На все життя вистачить. Стоматологи теж є. І називай мене просто Марінус.

— Клас. Окей. Голлі, а що таке стоматолог, ще раз?

Туман розсіявся. Ми стоїмо на причалі, а присмерк опускається на бухту Дунманус, на Лореляй, Рафіка, Марінуса, шістьох ісландців, Зімбру і на мене, і все це дійсно відбувається. Мо довелось залишити біля хвіртки, бо стежка вниз надто крута для її кісточки. Її хоробре лице і схлипи та сльози дітей дали мені скуштувати мого власного близького майбутнього.

— Зодягайтесь тепло, — сказала їм Мо, — і помахайте котеджу Дунін, коли корабель вийде з бухти. Я махатиму у відповідь.

Патрульне судно напівприховане стемнілим громаддям мису Мізен-Гед. Його розташування виказують лише кілька цяточок світла. Будь-якого іншого вечора сюди б набилося чимало яликів і плоскодонок — ближче глянути на нашого сталевого гостя; але сьогодні люди досі надто зайняті та надто травмовані наслідками насильства в Кілкренноґу, тож ісландський корабель уваги не привертає.

Матроську скриню Марінуса завантажують назад на шлюпку, пришвартовану до бетонного причалу. Тепер у ній дитячі речі, книжки серії «Орел Дев’ятого», вівтарик Лореляй, її скрипочка і Рафікова скринька з поплавцями й гачками: Марінус запевнив його, що в Ісландії першокласно клює лосось. Рафіків ключ від котеджу Дунін досі висить у нього на шиї — не знаю, випадково чи зумисне, але це його ключ. Я помітила, що він підібрав з пляжу два білі камінці й заховав у кишеню свого мішкуватого пальта. Тоді ми троє обіймаємось, і якби я могла обрати мить, в якій хочу просидіти решту вічності, як Маленька Естер усі ті десятиліття, то цей момент був би зараз, без варіантів. Іфа також тут, усередині Лореляй, і Ед, і Зімбра з його холодним носом і стривоженим скавулінням. Він знає, що щось діється.

— Дякую за все, ба’, — каже Лореляй.

— Ага, — каже Рафік. — Дякую.

— Це була честь для мене, — кажу я їм.

Зрештою ми розлучаємось.

— Подбай про них, — кажу Марінусу.

«Я для цього й приїхав», — субвідповідає він і каже:

— Звісно.

— Попрощайся від мене з Іззі, і з усіма О’Дейлі, і… з усіма, — каже Лореляй. З її очей ріками течуть сльози, і не від холоду.

— І від мене теж, — каже Рафік, — і передай містерові Марнейну: мені прикро, що я не зробив домашнє завдання з дробів.

— Самі все передасте, — каже Марінус. — Через планшет.

Я не можу сказати «бувайте», бо це слово надто болісно-фінальне, але й не можу сказати «до зустрічі», бо коли ж іще побачу цих дорогих мені людей насправді, наживо? Більше ніколи, ось. Тож я просто з усіх сил всміхаюся, ніби серце зараз не викручує, як брудну шмату від підлоги, і дивлюся, як лейтенантка Еріксдоттір допомагає Лореляй з Рафіком ступити на борт шлюпки і як за ними заходить молодечий древній Марінус.

— Ми треднемо тобі, коли зійдемо на берег у Рейк’явіку, — гукає він уже з човна. — Це мало б бути післязавтра.

Я гукаю у відповідь:

— Чудово, так і зробіть.

Мій голос тонкий і напнутий, ніби перетягнута струна скрипки. Рафік з Лореляй дивляться на мене з палуби, не знаючи, що казати. Марінус субзичить мені: «Щасти, Голлі Сайкс», — і я відчуваю, що якимось чином він знає і про рецидив мого раку, і про лохину в слоїчках, які не зможуть відкрити діти, надійно заховану на всяк випадок. Я просто киваю Гаррі Марінусу-Веракрусу, бо не довіряю більше власному голосу. Високий моряк відшвартовує човен і присідає на прові. У соснах Нокро ухкають сови. Зовнішній мотор оживає. Від шуму Лореляй ціпеніє, стривожується і лякається — як і я. За цим моментом немає вороття. Шлюпка відходить від причалу дугою. Волосся Лореляй обліплює її обличчя. Вона не забула свою вовняну шапочку? Вже пізно. Над горою Нокнамадрі в Мізен-Геді пливе парний стереомісяць. Я втираю очі обшлагом зі старого зацофаного флісу, і два полонені супутники знову стають одним. Блідо-золотим і дуже пошрамованим. Я здригаюся. Попереду холодна ніч. Шлюпка вже мчить на повній швидкості через темну і збрижену воду, Рафік махає, Лореляй махає, і я махаю у відповідь, аж доки не перестаю розрізняти постаті в шумній блакитній мряці, а білий шлейф від зовнішнього двигуна все ширшає… Але ненадовго. Припливні хвилі стирають всі сліди зникомого човна, і я й сама почуваюся стертою, виблякаю в невидиму жінку. Щоб мандрівка почалася, інша мусить закінчитись. Типу того.

Девід Мітчелл — відомий британський письменник, загальновизнаний одним з найкращих романістів свого покоління.

Він є лауреатом багатьох літературних премій, зокрема премії пам’яті Джофрі Фабера, журналу «South Bank Show» та «Найкращі книги року» від книжкового клубу телешоу «Річард і Джуді». Чотири його романи були номіновані на Букерівську премію («Сон №9» та «Хмарний атлас» потрапили до короткого списку, а «Левади Чорні Лебеді» та «Кістяні годинники» — до довгого). Також він є автором лібрето до опери «Wake», яку вперше показали в Національній опері в Енсхеде (Нідерланди) у 2010 році і яка здобула значний успіх.

Девід Мітчелл народився 1969 року, виріс у Вустерширі, кілька років викладав у Японії, а нині мешкає в Ірландії з дружиною та двома дітьми.

За його романом «Хмарний атлас» Том Твайкер, Енді Вачовскі та Лана Вачовскі зняли однойменний науково-фантастичний фільм.

Літературно-художнє видання

Девід Мітчелл

КІСТЯНІ ГОДИННИКИ

Серія «Художня література»

Випускова редакторка Світлана Бондаренко

Літературний редактор Роман Трифонов

Художня редакторка Юлія Вернигора

Коректорка Тетяна Стриженко

ТОВ «Видавництво «Жорж»

Свідоцтво ДК №5162 від 28.07.2016

61051, Україна, м. Харків, вул. Котельниківська, 5

+38(057) 727-04-94, office@zhorzh.com.ua

Notes

[

←1

]

Гаряча, хтива і Голлі. Ім’я головної героїні означає також «гостролист». (Тут і далі прим. перекл.)

[

←2

]

Британська музична телепрограма на ВВС.

[

←3

]

Персонаж дитячої книжки, помаранчевий овал із довгими гнучкими руками.

[

←4

]

Табір для військовополонених у східній Німеччині під час Другої світової.

[

←5

]

The Troubles — хвиля конфліктів на етнічно-політичному ґрунті, яка почалася в Північній Ірландії наприкінці 1960-х років і тривала до підписання Белфастської угоди 1998 року.

[

←6

]

Pyrex — торговельна марка, що випускає пластиковий і скляний посуд, переважно — глеки

та мірні склянки.

[

←7

]

Головний герой однойменного дитячого мультсеріалу.

[

←8

]

Валлійська самостійницька партія, до Брекзіту виступала за незалежність Вельсу в межах ЄС.

[

←9

]

Переклад Юрія Андруховича.

[

←10

]

Це слово позначає гомосексуала-неазійця, котрого приваблюють азійські чоловіки.

[

←11

]

«Тріска на плечі» — сталий вираз, що походить від традиції виклику на двобій. Сьогодні означає непохитні переконання, які людина готова агресивно відстоювати, навіть якщо вони хибні.

[

←12

]

Dick — скорочена версія імені Річард, а також «член».

[

←13

]

Тут і далі переклад Петра Таращука.

[

←14

]

E.T. (Extra-Terrestrial), тобто Іншопланетянин, — герой однойменного фільму 1982 року.

[

←15

]

Університетський коледж Лондона, заклад вищої освіти.

[

←16

]

Назви марок в англійській мові утворюються від номінальної вартості, надрукованої на самій марці. Пів-Анни — мідна монета, яку в середині ХІХ століття карбувала Ост-Індійська компанія.

[

←17

]

Переклад Анатоля Перепаді.

[

←18

]

У контексті елітного навчального закладу під стипендіатом часто мається на увазі людина, недостатньо заможна для оплати навчання. Четвінд-Пітт відкрито натякає на нижчий соціальний статус Г’юґо.

[

←19

]

«Янгольська циця» — назва коктейлю, який вони пили напередодні.

[

←20

]

Образливе назвисько білого, який намагається поводитись як чорний. У переносному значенні «показушник».

[

←21

]

У Великій Британії пантоміма особливо популярна в різдвяний період.

[

←22

]

Я не закохався.

[

←23

]

Організація членів Республіканської партії США віком від 18 до 40 років.

[

←24

]

Коаліційна тимчасова адміністрація.

[

←25

]

Історичний парк у Лондоні.

[

←26

]

Арабське слово, яке позначає непотизм, буквально — широкі зв’язки.

[

←27

]

Старовинний тип велосипеда з надзвичайно великим переднім колесом. Назва походить від порівняння з монетами — пенні (більша) і фартинг, або чверть пенні (крихітна).

[

←28

]

Ірл. «здоров’я», типовий застільний тост.

[

←29

]

В ірландській та загалом кельтській мітології — істоти, якими фейрі підміняють людських дітей. Нерідко підмінчуків створюють із поліна чи каменя, тому вони вважаються неговіркими й серйозними, на відміну від людських дітей.

[

←30

]

Настільна гра, схожа на хрестики-нулики. Завдання гравців — зібрати лінію з чотирьох фішок на ігровому полі 6 × 7.

[

←31

]

Фраза належить Ніколасу Осборну Томаліну, англійському репортеру, котрий загинув під

час висвітлення арабо-ізраїльської війни у ракетному бомбардуванні Ґоланських висот.

[

←32

]

Також називається тур — кам’яна піраміда чи стовп, яким позначають вершину гори та високогірні кордони.

[

←33

]

Bagpuss — герой однойменного британського серіалу, ганчір’яний обшарпаний кіт.

[

←34

]

Англійський письменник, поет і критик другої половини ХХ століття, лавреат Букерівської премії.

[

←35

]

Вістен Г’ю Оден — британський та американський поет другої половини ХХ століття. Зразок того, що Мітчелл, імовірно, називає оденівською римою, можна побачити в частині 2, в епізоді, де Г’юґо виходить із дому Голлі.

[

←36

]

Поширений у вар’єте термін на позначення актора. Походить від імені Теспія — першого відомого давньогрецького актора.

[

←37

]

Англ. Home Counties, збірна назва шести графств, що межують безпосередньо з Лондоном. У цьому контексті — «найбільш англійська Англія».