— Лише гідний стане обранцем хаосу! Доведіть свою силу! — Глава клану Хаосу завершив свою полум’яну промову й, піднявши руку, активував один з артефактів. З персня вирвалася сіра хмара всепоглинального хаосу, здатна без сліду розчинити потвору п’ятого, а то й шостого рангу, і сформувала над площею бойової академії символ клану.

— Хаос! — заревів зібраний на площі різношерстий натовп. Вкриті шрамами ветерани, що пройшли не одну сотню битв. Чинні воїни, вирвані з розломів заради сьогоднішньої зустрічі. Молоді воїни, які щойно закінчили бойову академію клану Хаосу й ще не отримали призначення до груп. Навіть студенти, які ледь ступили на шлях воїнів хаосу, і ті були присутні на площі, у сліпій надії стати тим єдиним, хто посяде місце Хаосу в групі «Істина».

На трибуні поряд із главою клану стояли п’ятеро. Можливо, колись у минулому вони мали інші імена, але ось уже тридцять років уся Імперія знала їх як Світло, Темряву, Вогонь, Воду та Природу. Для того щоб сформувати повну групу, бракувало Хаосу, який загинув тиждень тому. Група «Істина» зуміла здійснити неможливе — закрила розлом десятого, максимального рангу. Ось тільки платою за це стало життя Хаосу. Уперше за тридцять років «Істина» зазнала втрат. І вперше за тридцять років до неї відкрили набір серед тих, у кому був хоча б найменший відгомін хаосу.

Стояв серед цього натовпу і я. Причому уваги мені приділяли анітрохи не менше, ніж групі «Істина». Студенти перешіптувалися, запитуючи одне одного, відколи на церемонію вибору почали пускати старих. Ті, хто закінчив академію, і ті, хто вже розпочав свій шлях знищення потвор, дивилися на мене із захопленням. Для них я був такою самою легендою, як Хаос, що відійшов до своєї стихії. Чинні воїни бачили в мені наставника й навіть суперника, бажаючи довести свою силу. І лише ветерани дивилися на мене з повагою, як на рівного. За шістдесят років, що я б’юся з потворами, мені довелося врятувати життя кожному з них. Причому далеко не один раз.

— Таріне, у чому річ? — почувся насторожений голос Естора Ріґана. Практично такий самий старий, як і я, він давно відійшов від справ, залишивши битви з потворами розломів молодим. І мені.

— Щось не так, — відповів я, уважно оглядаючи дахи будівель біля площі. Глава клану почав пояснювати принцип відбору, але я його не слухав, віддавшись тривозі, що охопила мене, і дозволивши їй заволодіти свідомістю. Лише так, піддавшись породженим хаосом почуттям, можна виокремити напрямок, звідки йде небезпека. Знайти джерело.

— Що може бути не так, Сольнику? — напружився Естор і теж почав поглядати на дахи. — Це ж бойова академія клану Хаосу. Тут не може бути чогось «не так»!

— Не може, — кивнув я, і тут у мене ледь ноги не підкосилися від тривоги, що нахлинула. Її сила була подібна до тієї, яку я колись відчув у розломі восьмого рангу, куди поліз рятувати чергову групу, і, що неприємно, продовжувала зростати, наче з кожною секундою небезпека лише збільшувалася.

— Есторе, йди! Забирай із собою всіх, кого тільки зможеш, і йди! Брагаре, Сорене, допоможіть Естору й виводьте студентів порталами! Це наказ!

— Є! — Двоє бійців, що перебували поряд зі мною, навіть слова наперекір не сказали. Ось вона — сила імені. Якщо Тарін-Сольник наказує щось робити, потрібно все кинути й виконувати. Лише так можна залишитися живим.

Забувши про тих, хто перебував поряд зі мною, я підняв руку й активував усі доступні мені захисні артефакти. На мить промайнула думка про те, що через мою звичку працювати наодинці артефакти не були розраховані на велику площу. Їх вистачило, щоб сховати під захистом лише невелику її частину, далеко не чверть. Але навіть цього було достатньо, щоб подати сигнал главі клану.

На руках заворушилося волосся — так було завжди, коли активувалися особисті портали. Естор з іншими ветеранами діяли чітко й без паніки, виконуючи цілком конкретний наказ. Це добре. Підсвідомість волала про те, що в нас залишилися лічені секунди.

Глава замовк на півслові й, зовсім не розуміючи, що відбувається, проте розвів руки в сторони, активуючи захист бойової академії. Ще один бонус мого імені — старечим маразмом я не страждав, і в усій Імперії не було жодної людини, у якої передчуття неприємностей було б розвинене так само добре, як у мене.

Члени групи «Істина» почали переглядатися, не розуміючи, що відбувається. Світло на правах старшого навіть повернувся до глави клану Хаосу, щоб з’ясувати причину активації захисту, але ні запитати, ні отримати відповідь не встиг.

Бойова академія Хаосу здригнулася.

— Розлом! — істерично заволав якийсь новачок.

— Шикування! — почали командувати чинні бійці. — Формуємо портали! Прибираємо всю малечу!

— Портали не працюють! Зона відчуження! — почувся ще один істеричний крик, але цього разу він пролунав від бувалого бійця.

Відчуття лиха, що насувалося, накрило з головою, і мені насилу вдалося зосередитися, відсікаючи зайве й визначаючи напрямок. Дахи найближчих будівель? Ні! Небо!

Піднявши голову, я зло вишкірився — на нас летів метеорит! Вищий, десятий ранг магії вогню, доступний у нашому світі одиницям. Наскільки мені відомо, навіть Вогонь із групи «Істина» не здатен активувати це заклинання самотужки.

Заплющивши очі, я звернувся до споконвічного хаосу, не звертаючи уваги на метушню, що коїлася довкола. Проти метеорита немає захисту — жоден захисний купол не витримає страшного удару вищої магії вогню. Але хаос — це не про захист. Це навіть не про напад. Хаос — це хаос. Єдина зі стихій, у якої немає пікового ступеня могутності. Тому що не можна оцінити те, чого не існує.

Мої очі налилися сірим світлом — споконвічний хаос визнав мене й дарував часточку своєї сили. Витягнувши руки над головою, я почав формувати над нашою академією «Хмару небуття». Місце, яке перетворювало на «ніщо» все, що до нього потрапляло. Застосовувати в бою це заклинання вдавалося рідко — для цього супротивникам потрібно було добряче почекати, доки воїн хаосу все підготує. Але зараз, коли на нас летить величезний розпечений шматок каменю, час є.

— Метеорит! Активуємо особисті щити! — почувся голос Альшани. Судячи з тону, паніка оминула її. Бойовий досвід майже сотні розломів давався взнаки. Знайшовши мене поглядом і усвідомивши, що я роблю, Альшана скоригувала свій наказ:

— Метеорит на Сольнику! Займаємося розломом! Готуємося зустрічати потвор! Не забуваємо про захист!

Ось так просто — метеорит на Сольнику. Досвідчена воїтелька чудово розуміла: якщо з цим каменем не вдасться впоратися мені, то помруть усі. Швидко й гарантовано. Допомогти мені не можна, а «Хмара небуття» останні кілька років була доступна лише двом людям. Мені й покійному Хаосу.

Але якщо в мене вийде, то відразу виникне друга проблема — розломи, які почали відкриватися один за одним неподалік від тієї будівлі, звідки я вперше відчув загрозу. І, судячи з кольору цих розломів, це були не звичайні проколи у просторі першого чи навіть п’ятого рангу. Це були смертоносні сині розломи дев’ятого рангу. Ті, до яких я навіть у свої найкращі роки намагався не потикатися.

Простір осяяло небесне світло, і тілом розлилося тепло — Світло нарешті згадав, що він теж перебуває на площі, й почав посилювати оточення. Промайнула вогняна куля, згустки темряви й води, але відволікатися на все, що відбувалося, я вже не міг — у мене була своя робота.

«Хмара небуття» набрала сили, і тут у неї на величезній швидкості влетів метеорит. Мене наче лещатами стиснуло з усіх боків — прийшла віддача від заклинання, що спрацювало. Первинний хаос «Хмари небуття» перетворив єдиний метеорит на міріади безладних частинок, які розлетілися з величезною швидкістю в різні боки. Частина полетіла вгору, у сторони, але надто багато впало вниз, на територію бойової академії.

Захист старався, але його явно було недостатньо. На нього впав надто щільний потік енергії. За мить чверть площі перетворилася на ніщо — енергія випаровувала матерію, повертаючи її в хаос. Особисті щити якщо й спрацювали, то особливої користі не принесли — коли під тобою утворюється провалля завглибшки метрів у сто, жоден захист не допоможе.

Однак більша частина площі все ж уціліла. Мій купол, захист інших ветеранів і бійців, захист самої академії та, що найголовніше, групи «Істина». П’ятірка великих магів організувалася й уже щосили билася з потворами, що вилазили з розломів. Ні в кого не виникло питання, чому розломи, які з’явилися, одразу стали активними — на такі дрібниці часу зараз не було. Є потвори — їх потрібно знищити. З рештою розбиратимемося потім.

Якщо воно буде, це «потім».

З носа потекло. Я витер рукавом і з гіркою посмішкою втупився в кров — віддача від «Хмари небуття» виявилася надто сильною. Вочевидь, метеорит створював не один, а відразу кілька високорівневих бійців, вливаючи всю доступну їм силу. Ноги почали зрадницьки підкошуватися — у мої майже дев’яносто років таке навантаження було надмірним. Я хоч і виглядав років на п’ятдесят завдяки максимальному зануренню в хаос, час усе ж давався взнаки. Років тридцять тому я б поглинув цей метеорит без залишку.

— Відступаємо! — почувся наказ Альшани. — Відходимо до центру!

Навколо мене несподівано стало порожньо — усі рятували свої життя, забувши про старого. Який, утім, сам міг про кого завгодно подбати. Накотило передчуття лиха, я відкинув зайве й зрозумів, що атака йде зі спини. Хай ким був супротивник, він прагнув уп’ястися мені трохи нижче шиї й роздерти на шматки.

Мені навіть обертатися не довелося — я просто відправив у бік вектора атаки «Спис хаосу». Це в розломі потвора дев’ятого рангу небезпечна, оскільки підживлюється джерелом. Коли вона вилазить назовні, її сили різко зменшуються. Тож поки живемо!

За моєю спиною загуркотіло тіло, що впало, але я навіть обертатися не став. Небезпеки позаду я не відчував, зате бачив небезпеку попереду. І полягала вона не в потворах, які вилазили з уцілілих порталів. Небезпеку принесли із собою нові супротивники.

Люди!

— Підняти щити! — скомандувала Альшана, і це були її останні слова. Арбалетний болт із чорного заліза подолав увесь магічний захист і обірвав життя великої воїтельки. А разом із нею ще величезної кількості воїнів хаосу, які не очікували такої зради з боку особистої гвардії Імператора.

Стріляли й у мене, однак відчуття небезпеки знову допомогло — я встиг виставити «Дзеркало хаосу». Чорний метал ігнорував захист стихій внутрішнього контуру — вогню, води й природи. Світло, темрява та хаос, які були стихіями зовнішнього контуру, були йому непідвладні. І хоч усім відомо, що в стихій зовнішнього контуру немає захисних заклинань, на дещо ми все ж були здатні.

«Дзеркало хаосу» поглинало будь-який предмет, що в нього потрапляв, розкладало його на чисту безладну енергію й відправляло її назад. Мінусом були розміри дзеркала — не більше двох складених разом долонь. Коли в тебе стріляють з арбалета, мало хто здатен прикритися таким щитом. У мене така можливість була.

Втручання гвардії Імператора сильно змінило становище — потвори з розломів, відчувши нашу слабкість, навалилися дужче, пожираючи тих, кого не пристрелили гвардійці. Причому в бік самих гвардійців монстри не дивилися, наче ті перебували під якимось захистом. Що саме собою було дивно — за шість десятків років, що я закривав розломи, я жодного разу не чув про таке.

Пролунав другий залп, і мені довелося активувати відразу двадцять «Дзеркал хаосу», захищаючись від випущених у мене арбалетних болтів. Судячи з того, що практично всі арбалетники цілилися в мене, до когось із нападників дійшло, що старий ще на щось здатен.

Двадцять болтів — це двадцять трупів. Яким би досконалим не був захист стрільців, він нічого не міг удіяти з чистою енергією хаосу, що вирвалася назад. Мінус двадцять стрільців — це чудова нагода подумати про те, що потрібно забиратися з площі, де ти як на долоні, але, кинувши погляд на вихід, я лише зло вишкірився.

На ту частину площі, яка вціліла після метеорита, почала виходити не лише гвардія Імператора, а й представники інших кланів. Важко не впізнати членів кланів Вогню, Води та Природи. Червоноокі, синьоволосі й зеленоволосі потвори, які вирішили прикінчити нас, срібноволосих. Кланів Світла й Темряви серед них видно не було, але передчуття підказувало, що вони теж перебувають неподалік. Це не просто зрада — це свідоме знищення однієї із шести бойових академій Імперії.

Нас просто вирішили вирізати, як якихось свиней!

— Сольнику, сюди! — почувся крик.

Обернувшись, я побачив п’ятірку групи «Істина», яка прикривалася масивними щитами. З такими в розломах не побігаєш — потвори в них надто спритні. Краєм ока відзначив, що бійців клану Хаосу серед живих не залишилося — тих, кого не зжерли потвори розлому, знищили стрільці. Навіть главу клану, який лежав із простреленими грудьми біля постаменту.

Лише мить у мені боролися бажання битися наодинці, за що я й заробив своє прізвисько, і намір приєднатися до групи. Потвори мене не лякали. Дев’ятий ранг поза розломом слабкий. Куди страшнішими були люди, причому не стільки гвардійці й бійці трьох кланів внутрішнього контуру, скільки бійці кланів Світла й Темряви, які поки не показалися. Із заклинаннями цих двох стихій хаос мало що може зробити. І світло, і темряву важко перетворити на безладну енергію. Років двадцять-тридцять тому — так. Зараз — не впевнений. Тіло вже не те.

Тому я прийняв пропозицію й, підхопивши тіло енергією каменю площі, відправленого в хаос, за мить опинився поряд із групою «Істина». І, як мені здавалося, саме це стало спусковим гачком — вороги, що з’явилися на площі, атакували нас.

— Тримаємо! — наказав Світло, активуючи чергові захисні артефакти. Навколо нас з’явилися масивні пластини з розломового металу, але вони відразу почали вигинатися й плавитися під дією заклинань наших супротивників.

Я допомагав у міру своїх сил — когось дзеркалом прикрив, у когось спис метнув. Потвори продовжували вибігати з розломів і, дивовижним чином ігноруючи тих, хто з’явився, кидалися в наш бік, наштовхуючись на мої атаки. Проти монстрів хаос був найдієвішою зброєю. Бо потвори нічого не могли йому заподіяти.

— Марно! — промовила Природа, після чого негарно вилаялася. — Світло, активуємо абсолютний захист! Нам потрібна пауза!

— Роблю! — Темрява витягла черговий артефакт, і несподівано звуки битви зникли. Як, власне, і сама площа бойової академії клану Хаосу. Ми опинилися в захисному підпросторі — місці поза простором і часом. Дорогий артефакт — у всій Імперії його можуть створювати одиниці, а ресурси на його виготовлення видобувають із розломів дев’ятого рангу.

— Вони добре підготувалися, — промовила Природа, озвучивши очевидний факт.

— Отже, смерть Хаосу не була випадковістю, — тяжко зітхнув Світло. — Рада кланів знала, на що він здатен, тому усунула його до церемонії.

— Як вони керували потворами розлому? — запитала Темрява. Ця жінка мала такий вигляд, наче щойно вийшла із салону краси, а не боролася за своє життя.

— Якісь артефакти, — пояснила Природа. — Деталей я не розібрала, але відгук від артефакту був порівнянний із відгуком самих розломів. Мене куди більше непокоїть той факт, що в Імперії навчилися створювати розломи дев’ятого рівня. Гаразд, усе це дрібниці, Світло, ти ж розумієш, що нас живими не випустять? Наша «Істина» нікому не потрібна.

— А я казав, що не потрібно засуджувати синка Імператора, — філософськи зауважив Вогонь. — Достатньо було його вигнати.

— Істина непохитна, — промовив Світло. — Ми зробили те, що повинні були.

— І через нас щойно знищили цілий клан, — гірко зітхнула Темрява. — Природо, кажи, що хотіла. Не маю бажання стирчати в цій в’язниці.

Замість слів жінка на ім’я Природа дістала з численних кишень свого одягу товсту книгу. Щойно вона з’явилася на світ, як простір заповнився магічним тлом жахливої могутності. Артефакт, що опинився в руках Природи, був здобутий із розлому десятого рангу.

— Не спрацює, — після паузи відповів Світло. — Наші енергетичні структури зафіксовані в артефактах Імперії. Нас знайдуть.

— Наші — так, — погоджуючись, кивнула Природа й несподівано вказала на мене. — Але не його. Сольника немає в реєстрі.

Запала пауза. Важка пауза — члени групи «Істина» вирішували, як учинити. І щось мені підказувало, що це рішення дається їм украй непросто.

— Правда в кожного своя, але істина завжди єдина, — промовив Світло й подивився на свою групу.

— Правда в кожного своя, але істина завжди єдина, — повторив кожен. Не відразу, з паузою, але кожен.

— Тарін, правильно? — Світло подивився на мене. Мені залишалося лише кивнути. Моє ім’я не було таємницею, але його рідко хто використовував. Зазвичай до мене зверталися інакше.

— Таріне, живими нас із площі не випустять. Це факт. Прорватися ми не зможемо. Надто багато сил сюди стягнули. Те, що відбувається, — це помста Імператора за загибель свого сина. Група «Істина» знищує потвор усюди, де вони водяться. Не лише в розломах, а й в Імперії. Така наша місія. Така наша мета. І сьогодні, на думку Імперії, вона повинна завершитися. Істина нікому не потрібна.

— Але завершувати свою місію ви не збираєтеся, — з розумінням відповів я. Про те, що робить «Істина», знала вся Імперія. Мабуть, саме це стало причиною того, що я прибув на відбірковий етап. Просто заради самого факту, щоб спробувати до них потрапити. Те, що робила ця група, знаходило відгук у моїй душі. Правда в кожного своя, але істина завжди єдина. Девіз, якого бояться потвори в будь-якій подобі. Чи то у вигляді монстра, чи то у вигляді людини.

— Не збираємося, — кивнув Світло. — Ми знайшли цей артефакт у розломі десятого рангу. Ним ще ніхто жодного разу не користувався, тож ми можемо говорити лише про теорію. Він перенесе носія у випадкову точку простору, ігноруючи пригнічувачі телепортів. Однак є мінус — той, кого перенесуть таким чином, позбудеться всіх своїх магічних сил. Залишиться лише схильність до стихії.

— Я надто старий, щоб починати свій шлях заново, — відповів я. — Відправ Воду. Він серед вас наймолодший.

— Ніхто з нас не зможе вирушити. Наші енергетичні структури зафіксовані в особливому артефакті Імперії. Щоб за останками, які винесуть із розломів, нас можна було впізнати. Якщо хтось із нас утече, його знайдуть за лічені години. Ми сильні групою, а поодинці кожен із нас слабший за тебе. Тим більше що перенесемося ми без артефактів.

— Не розумію, звідки раптом така турбота про моє життя? — запитав я. — Якщо нас усіх збираються знищити, куди простіше забрати із собою всіх, кого тільки можна. Повір — хаос може показати багато чого цікавого. Особливо коли його ставлять у такі умови.

— Кожна стихія може показати багато чого цікавого, — погодився Світло. — Ми цим і займемося, щойно артефакт припинить працювати. Але суть не в цьому. На нашу групу зав’язано надто багато таємниць Імперії. Щойно не стане останнього з групи, усе, чим ми володіли, стане надбанням Імперії. Ми не можемо цього допустити. Ми витягли з розломів надто багато небезпечних речей, які не можна давати нікому. Тому ти станеш одним із нас — Хаосом із групи «Істина». Коли перемістишся й обнулися, зв’язок зі сховищами залишиться. Навіть після нашої смерті. Тебе спробують знайти, але шукатимуть Таріна, воїна хаосу, а не звичайного старого, який несподівано отримав силу хаосу. Ніхто не просить тебе пройти шлях зростання ще раз. Просто живи. Живи якомога довше.

— Років п’ятдесят у тебе точно є. — Світло й Природа спрямували на мене заклинання, через що тілом пройшла хвиля тепла. «Вище зцілення» — це не лише енерговитратна штука, а ще й доволі дорога.

— За цей час знайди гідних, відроди групу «Істина» й передай їм нашу спадщину. Де вона і як потрапити до сховищ, ти дізнаєшся пізніше. Це знання прийде до тебе через п’ять років після прийняття до групи. Такими є умови нашої системи безпеки. Але кілька сховищ стануть доступні тобі відразу. Знайди їх і використай на свій розсуд.

— І це всі умови? — здивовано запитав я. — Ви відсилаєте мене лише тому, що не хочете віддавати сховища Імперії?

— Істина важливіша за життя, — цілком серйозно відповів Світло. — Така наша воля. Чи згоден ти зі своєю долею?

— Оце вже не думав, що стану частиною групи ось так, — зітхнув я. — Згоден! Що потрібно робити?

— Тобі — нічого, — гірко всміхнулася Природа. — Ми все зробимо самі.

— Правом, даним мені світлом, я визнаю Таріна гідним! — промовив Світло й простягнув у мій бік руку. З його долоні вирвався промінь світла, який уп’явся мені в груди, але жодних негативних відчуттів не виникло. Просто промінь світла. Але про таке заклинання я не чув. Чи це щось особисте й насправді «Істина» трохи більша, ніж просто одна з численних груп бійців?

— Правом, даним мені темрявою, я визнаю Таріна гідним! — повторила слова Темрява.

За нею послідували Вогонь, Вода, Природа. У мене впиралося п’ять променів енергії, не завдаючи жодного дискомфорту. Якийсь час усі п’ятеро стояли з простягнутими руками, причому в повітрі витала напруга. Складалося враження, що зараз відбувається щось таке, що мені недоступне, але це щось оцінює мене з усіх боків, наче перевіряючи, чи справді я гідний. Тішило одне — жодного передчуття лиха в мене не виникло.

— Гідний! — На обличчі Світла з’явилася щира усмішка. — Віднині й надалі, Таріне, твоє ім’я Хаос! Ласкаво просимо до групи «Істина»!

Промені світла обірвалися, і зі мною щось сталося. Важко сказати, що саме, але в мене наче відкрився новий тип відчуття. Я почав відчувати свою групу. Радість Світла, печаль Темряви й Природи, бажання вбивати Вогню та Води. Це було настільки незвично, що описати словами в мене просто не виходило. Ще не вигадали таких слів. Я був частиною чогось цілого й водночас самостійною величиною, незалежною від цього цілого. Але що найдивовижніше — на мене хлинув потік знань. Знань про заклинання Хаосу, які використовувалися в групі, знань про доступні сховища, знань про обов’язки групи та її клятви. Усе, що пов’язувало групу між собою й робило її єдиним цілим, стало доступне й мені.

Мабуть, якби не багаторічний досвід битв із потворами розлому, так легко прийняти зміни мені б не вдалося. Однак уже за мить після слів Світла я дивився на артефакт, який простягала мені Природа.

— Активуй його, Хаосе, — усміхнулася жінка, яка колись носила красиве ім’я Камілла Керот.

Уся історія групи стала мені доступна, наче я прожив із кожним із них повне життя. І, як я зрозумів, кожному з групи стала відома й моя історія. У ній не було гнилі, тому ритуал прийняття визнав мене гідним. На самій межі, але все ж гідним.

Сенсу щось обговорювати більше не було — усе, що міг сказати мені Світло, уже перебувало в моїй голові. Тому я кивнув і активував книгу. Світло мав рацію. Навіть того, що стало доступне мені на початковому етапі, було достатньо, щоб усвідомити: передавати це Імперії небезпечно. Гнилі в ній багато.

Простір закрутився й мигнув, утілившись у зелений ліс. Я стояв голий посеред невеликої галявини. Не було ні артефактів, ні зброї, нічого. Потягнувшись до хаосу, я відчув лише порожнечу — стихія мене не приймала. Зародок стихії спокійно дрімав у моїх грудях, але наш зв’язок був обірваний. Усе доведеться починати з нуля.

Накотило дивне відчуття порожнечі — я більше не відчував своєї групи. Невже вони відразу, щойно я активував артефакт, пішли в смертельну атаку? Але відповісти на це питання мені не вдалося — тому що саме цієї миті я звернув увагу на свої руки.

Піднявши долоні, я довго розглядав їх, намагаючись зрозуміти, що взагалі відбувається. Руки дев’яностолітнього старого, який волею хаосу виглядав років на п’ятдесят, скидалися на юнацькі. Слабкі, тонкі, з ніжною шкірою й без жодного натяку на мозолі.

Галявину перетинав невеликий струмок, і, схилившись над ним, я зрозумів, що Камілла Керот явно щось наплутала з артефактом. Із відображення у воді на мене дивився вродливий юнак двадцяти років. Правильні риси обличчя, сиве коротке волосся мага зі схильністю до хаосу, такі ж сірі, як сам хаос, очі. І ця зовнішність зовсім не була схожа на мою власну в молодості.

Так, а що, власне, відбувається?

Серце почало шалено калатати, дихання збилося, накотилася неприємна нудота. Реакція організму на незвідане мені не сподобалася. У розломі не існує стандартних ситуацій, і, якщо щоразу ось так піддаватися слабкостям тіла, вижити в розломі не вийде.

Кілька разів глибоко вдихнувши, я спробував нормалізувати свій стан, але виходило кепсько. Складалося враження, що мій розум і тіло існують як дві незалежні сутності. Ні, руками й ногами я чудово міг керувати, але контролювати серцебиття, затримувати дихання чи позбавляти себе неприємних відчуттів — це вже було понад мої сили.

Ось воно, значить, як! Таке зі мною вже бувало. Років шістдесят тому, коли я щойно закінчив бойову академію й почав знищувати потвор розломів. Добре, що тоді я потрапив до групи досвідчених бійців, які навчили мене розуму. Емоції — зло. Якщо організм керує тобою, а не ти організмом — ти труп. Розломи не пробачають слабкості.

Тому, перш ніж досліджувати місцевість, я ліг на землю й заплющив очі, занурюючись у медитацію. Просто зараз мені потрібно було зробити дві речі. Перша — змусити тіло підкоритися розуму. Друга — пройти початкову ініціацію хаосу, щоб відкрити в собі магію.

На щось серйозне я не розраховував — для того щоб користуватися складними заклинаннями, потрібні ґрунтовна підготовка організму й розвиток джерела. Якщо моє тіло так реагує на незначний шок, ні про яку путню магію не може бути й мови. Але й беззбройним залишатися мені було не з руки — палицею це тіло теж розмахувати не зможе. Принаймні найближчими місяцями.

Залишається єдиний вихід — прорватися крізь блок, що відділяє дрімаюче всередині мене джерело хаосу від моєї ж свідомості. Це дасть змогу досягти відразу двох цілей. Джерело почне вбирати в себе частинки хаосу, стаючи сильнішим, а в мене з’явиться зброя. «Дотик хаосу» не можна назвати чимось могутнім чи смертоносним, але в умілих руках навіть початкове заклинання здатне принести чимало користі.

Був і мінус у тому, що я планував зробити. Самостійно прорватися крізь блок до внутрішнього відгомону стихії можуть лише справжні генії, та й то тільки ті, кому від самого народження допомагали наставники. Усім іншим блоки ламали у двадцять років, після вступу до бойових академій. Причому не було різниці, яка зі стихій міститься всередині людини: хаос, темрява, світло, вогонь, вода чи природа. Блок є блок, і самотужки його не зламати. Такий закон магії.

Але в мене не зовсім стандартний випадок. Коли я викладав у бойовій академії, мені багато разів доводилося проводити цю процедуру зі студентами, тож про її механіку я знав усе. Причому не лише на рівні теорії та практики, а й на рівні людини, яка вже одного разу пройшла через подібне. Тому в успіху я не сумнівався.

Що ж до майбутніх неприємностей — до них іще дожити потрібно. Так, я чудово розумію, що людина, яка самостійно зламала блок стихії, безумовно приверне увагу. Невідомість лякає, і багатьом сильним світу цього куди простіше знищити того, кого вони не розуміють, ніж намагатися з’ясувати, чому взагалі з’явилися ці незрозумілості. Але на кону моє виживання, тому вибору, по суті, немає. Причому річ навіть не в «Дотику хаосу» — річ у моєму передчутті, яке було зав’язане на хаосі. З активним блоком воно не працювало, а без передчуття я був лише одним із тисяч воїнів хаосу-початківців.

Серцебиття нормалізувалося й поступово почало вщухати, підкоряючись моєму бажанню. Це було важко — теперішнє тіло звикло до великих об’ємів крові, що надходила, тому відразу відгукнулося онімінням кінцівок. Зробити із цим просто зараз я нічого не міг — це питання вирішувалося важкими тренуваннями. Однак перший успіх мене потішив — хоч і неохоче, але організм підкорився розуму. Є над чим працювати.

Знизивши пульс майже до тридцяти ударів на хвилину, я розпочав головне завдання на сьогодні — знищення блока. Під час початкової ініціації помічники допомагають подолати перешкоду й сформувати перший зв’язок, поєднуючи джерело стихії та розум. Наступні кілька місяців юний маг навчається керувати своїм джерелом, намагаючись сформувати перше заклинання, і щойно йому це вдається, він стає офіційним воїном стихії.

Мені такі проблеми не загрожували, тож я вирішив зосередитися на максимумі своїх можливостей — формуванні не одного, а трьох зв’язків. Це посилить заклинання, прискорить їх використання і, що найголовніше, забезпечить охолодження джерела стихії. Будь-яке використання заклинань розігріває його, і що слабше джерело, то менше в нього можливостей. Аж до того, що воно може перегрітися, і на відновлення підуть місяці, якщо не роки. Зустрічав я таких бідолах.

Три зв’язки — це не межа. У мого колишнього тіла було сформовано десять, що давало змогу використовувати заклинання десятого рангу без наслідків для організму, але робило неможливим відкриття четвертого зв’язку з джерелом початкового рівня. Навіть три — і то багато. Можуть виникнути проблеми із синхронізацією, і, якщо маг недосвідчений, це принесе йому більше шкоди, ніж користі.

Я ж не хвилювався — керуванням енергетичними потоками займається розум. Тіло лише забезпечує основу, на якій будується керування. Яким би слабким воно зараз не було, три зв’язки точно витримає, а досвіду керування магією в мене стільки, що декому вистачило б на два-три життя. Тож почнімо!

Візуалізувати перешкоду. Наситити її енергією. Змусити перешкоду вкритися тріщинами. Підірвати перешкоду. Сформувати три канали зв’язку.

Послідовність дій була простою, але за нею ховалася титанічна праця. Кожен етап перетворював мене на овоч, яким заволодівало одне бажання — страждати, оплакуючи свою гірку долю. Тіло не намагалося допомогти — воно перетворилося на безвольне тісто. Тому я відразу працював лежачи — сидячи провести таку процедуру без сторонньої допомоги неможливо.

Важко сказати, скільки часу пішло на підкорення стихії. Коли я розплющив очі, стояла глибока ніч. Я подумки вилаяв себе — формування трьох зв’язків потребувало надто багато часу. Ніч — час потвор. Якщо вдень, коли я розпочав роботу, можна було особливо не побоюватися за своє життя, тим більше що на галявині не було слідів ані потвор, ані тварин, то ніч — інша річ. Безтурботність уночі карається суворо, і здебільшого ціна максимальна — життя.

Єдине, що мене виправдовувало, — відсутність занепокоєння. Перший зв’язок джерела з розумом утворився під час знищення перешкоди, тоді ж запрацювало моє відчуття неприємностей. Якби мені щось загрожувало, я б це відчув і перервав процес формування зв’язків. Життя дорожче.

Підвівшись на ноги, я простягнув перед собою руку й потягнувся до хаосу. Той відгукнувся звично легко — три зв’язки перетворили стихію на слухняного помічника, коли йшлося про заклинання першого рангу. Зап’ясток оповив сірий серпанок, формуючи «Дотик хаосу». Якщо завдати удару кулаком, буде боляче не лише фізично, а й магічно. Об’єм мого джерела ще малий, тож максимум, на що я здатен, — обпалити, ось тільки від місця завданого опіку теж багато що залежить.

Нічна прохолода посилилася, нагадуючи про те, що я стою голий посеред невідомого лісу. Потвор чи звірів чути не було — ніч хоч і вступила у свої права, але права ці були якісь дивні. Без влади чудовиськ.

Покрутившись із заплющеними очима й віддавшись на волю відчуттів, я відчув загрозу з одного боку. Віддалену, слабку. Навіть не загрозу. Так, застереження. Але цього вистачило, щоб обрати напрямок руху. Там, де є загроза, є й шанс отримати щось корисне. У моєму випадку корисним буде абсолютно все.

Іти нічним лісом виявилося важко. Моє нове тіло було не підготовлене до перевантажень, тож буквально за кілька секунд бігу з’явилася задишка, а серце знову втратило контроль і почало битися зі швидкістю скакового коня. Довелося пристосовуватися до нових обставин. Жодного бігу — лише крок, при цьому кожні десять хвилин відпочинок, щоб зовсім себе не загнати. Неприємно, звісно, але можна виправити.

На ступні я наклав «Дотик хаосу», тож проблем через відсутність взуття не виникло. Дрібні й гострі сучки, які могли проколоти ніжні стопи, розчинялися в сірому мареві хаосу, не встигаючи дістатися цілі. Великі патики проблем не завдавали, тож рухався я цілком упевнено й безперешкодно. Думку про те, що після мене залишаються обпалені сліди, я просто викинув із голови. Зараз не до гри в нишпорок.

Небезпека почала наближатися. Мені довелося витратити близько години, щоб дійти до її джерела. Дійти й завмерти, побачивши щось зовсім для мене нове — посеред лісу просто із землі бив товстий промінь світла, здіймаючись до самих верхівок дерев. Варто було подумати про те, щоб наблизитися до цього світла, як тіло звело судомою — підсвідомість наполегливо підказувала, що робити цього не слід. Цей промінь мене вб’є.

Стовп світла посеред лісу свідчив про те, що це місце не таке безлюдне, як мені спочатку здавалося. На природне явище це не схоже, отже, його хтось створив. Відповідно, десь тут є люди, і моє завдання — їх знайти.

Із цією думкою я знову заплющив очі, щоб визначити наступне джерело небезпеки, і знайшлося воно досить швидко. Причому таке, що в мене мурашки пішли тілом — солодкувато-нудотний присмак, який з’явився в роті, ні з чим не сплутаєш.

Поряд зі мною був розлом!

Визначившись із напрямком, я рушив у його бік. Розлом — не найкраще місце для слабкого, голого, позбавленого бойової магії бійця, але й вибору в мене не було. У розломі можна знайти артефакти й ресурси. Алхімія, звісно, ніколи не була моєю улюбленою наукою, але зараз вона могла серйозно допомогти. Головне, щоб розлом не був активним і не перевищував другого рангу. Вищий я зараз не потягну.

— Ще! Мені потрібно ще! — Хвилин за десять до мене долинув чийсь збуджений крик. Там, де був розлом, хтось щось робив.

Я не став ломитися вперед у сліпій вірі в людську доброту. Не впевнений, що посеред нічного лісу на неї можна натрапити. Радше на стрілу, спис чи якесь неприємне заклинання.

Відчуття небезпеки посилилося — воно стало навіть сильнішим, ніж від стовпа. Пройшовши ще трохи, я дістався широкої галявини, освітленої артефактами. У самому центрі був розлом — триметровий вертикальний нерівний розріз у просторі, наче завданий велетенським мечем. Усередині просторової рани мерехтіла пелена густого туману — стандартний вхід. Ширина розрізу виявилася невеликою — якщо розвести руки в сторони, можна торкнутися країв розлому. Це показувало, що серйозних супротивників з того боку немає — ширина й висота проколу завжди формувалися під максимальні розміри потвор. Тішив мене й колір мерехтливої пелени — білий. Це початковий розлом першого рангу. Ідеальне місце для того, щоб почати розвивати своє джерело.

Однак струнку картину порушували люди й створені ними конструкції.

Почати варто було з того, що вихід із розлому перекривала височенна клітка. Проти потвор третього й вищих рангів вона не допоможе, але проти монстрів, які живуть у білому розломі, — ідеальний захист.

Навколо клітки стояли воїни зі списами й захоплено тикали ними крізь прути, знищуючи потвор, що вибралися з розлому. Я не відразу зрозумів, чому раптом монстри виходять із такого слабкого розлому, доки не побачив другу частину клітки. Там була приманка — закривавлені бранці, які вабили потвор розлому своєю кров’ю та стражданнями. Бідолахи, яких використовували як приманку, були мертві. Бігти й рятувати їх уже не було сенсу.

— Ще! — знову почувся крик одного з бійців, який тикав у потвору списом. — Потрібні ще раби!

— Вони скінчилися, пане. Потвори всіх роздерли! — відповів чоловік, який стояв поряд із воїном.

— Та мені начхати! — пролунала груба відповідь. — Знайди мені рабів, Леаране, або сам туди вирушиш!

— Раби скінчилися, пане, — спокійно повторив Леаран. — Ми повернемося сюди завтра.

Нарешті я зміг роздивитися тих, хто говорили. Спокійний худорлявий чоловік був у літах, на око я міг дати йому років п’ятдесят. Поважний, одягнений навіть у цьому глухому лісі в костюм дворецького, наче готовий виконати будь-яке доручення. Починаючи з контролю за роботою садівників і закінчуючи доставлянням своєму панові живих іграшок.

Панові було років двадцять, не більше. Худий, як і я, він був одягнений у дорогий похідний костюм і постійно смикався, наче його зсередини розпирала невгамовна енергія, яку він не знав куди подіти. Чому так, я чудово розумів — джерело, скуте блоком, прагнуло вирватися на волю, але сил і розуму в юного пана для цього не було. Замість того щоб медитувати й намагатися вгамувати буйство своєї стихії, він розпалював її ще більше, знищуючи потвор розлому. Судячи з червоного волосся, юнак належав до стихії вогню, і, якщо він не розбереться зі своїми внутрішніми проблемами, одного чудового дня просто вибухне. Джерело не терпить такого насильства над собою. Невже йому ніхто про це не говорив?

Втручатися я не збирався. Той, хто використовує живий щит для виманювання потвор із розлому, не заслуговує на мою увагу й турботу. Хочуть наставники цього молодого мага, щоб їхній підопічний здох від вибуху оскаженілого джерела, — так тому й бути.

— Спалити! Тут потрібно все спалити! — продовжив божеволіти юнак, але Леаран, вочевидь, чудово знав звички свого пана. Він витягнув із кишені якусь коробку й передав її юнакові. Того наче підмінили. Усівшись на землю, божевільний забув про потвор, бранців і про те, що перебував у нічному лісі. Відкривши кришку, він утупився в щось, що випромінювало приємне блакитне світло. Це був якийсь артефакт, але з мого місця не було видно, що саме він робить.

— Приберіть тут! — наказав Леаран, і люди, які перебували на галявині, заметушилися, згортаючи табір. Установлені намети прибирали, тіла бранців з однієї клітки перекинули до внутрішньої, де лежали туші потвор розлому, почали демонтувати стійки зі світловими артефактами.

Минуло лише пів години, перш ніж усе згорнули й завантажили до кількох фургонів. Коні фиркали, невдоволені сусідством із розломом. Тварини відчували загрозу, що йшла звідти, і прагнули забратися якнайдалі від цього місця. Володаря червоного волосся затягли до чогось на кшталт карети, і галявина спорожніла.

Разом із повозками, що від’їжджали, зникало й відчуття неприємностей. Його джерело я вже зміг розпізнати — коли карета відчинилася, я побачив ще одного власника червоного волосся. Але, на відміну від юного пана, схожого на безпорадне цуценя, це був досвідчений вовцюга, зустрічатися з яким у моєму теперішньому стані мені б не дуже хотілося. Так, я ще не вмів точно оцінювати силу інших воїнів стихій, але передчуття зробило це за мене. У кареті сиділа смерть, і якби я надумав вийти на галявину, ця смерть звернула б на мене свій погляд.

Ніч вступила у свої права, оповивши галявину темрявою, але світіння, що йшло від розлому, не зникало. Зсередини вискочила потвора, яка там мешкала, — істота, схожа на великого пса. Хіба що цього пса добряче прокрутили крізь м’ясорубку, після чого зібрали назад. Безмозке потворне створіння першого рангу радісно кинулося на рештки бранців і своїх товарок, вириваючи цілі шматки одним укусом.

Мабуть, я б зачекав, доки монстр об’їсться й знову сховається в розломі, якби не одне «але» — несподівано один із «трупів» сіпнувся й рвонув до ґрат, наївно сподіваючись, що зможе з них вибратися. Де там! Ґрати проєктували проти істот першого-другого рангу, тож прути були розташовані надто близько один до одного. Пролізти між ними не змогла б навіть дитина. Що вже казати про сивого старого! Він хоч і виглядав виснаженим та худим, але прослизнути між прутами явно не міг.

Потвора розлому побачила живу ціль і радісно завила. Гаряча кров вабила її куди сильніше за холодну. Монстр загарчав і, пригнувшись, почав наближатися до безпорадного старого. Судячи з волосся, той не був магом. Як не був і великим воїном. У мене не залишалося сумнівів у тому, як складеться бій: монстр повалить бідолаху й почне пожирати його ще живим, намагаючись викачати якомога більше енергії з цього тіла.

Пробратися крізь ґрати я не міг, але й не збирався цього робити. Металеві прути закривали розлом із п’яти боків — із трьох сторін, знизу й зверху. З того краю, де був розлом, прутів не було — цього не вимагалося, оскільки ввійти до розлому й вийти з нього можна лише з одного боку. Крізь ту частину, яка зараз була повернена до лісу, можна було пройти без жодних проблем. Один вхід — один вихід. Це основа, яка ніколи не змінюється.

І яка допомогла мені врятувати старого. Я добіг до зворотного боку розлому й, недовго думаючи, пройшов крізь нього, потрапивши до клітки. Вибір зроблено, і дороги назад немає. Тепер вийти я зможу лише в одному випадку — якщо знищу цей розлом. Тут, у місці, облаштованому слугами юного вогняного мага, хвіртки не було. Ніхто не планував витягувати потвор і забирати з них енергію. Нечуване марнотратство, як на мене, але це не моя справа.

Моя поява не залишилася непоміченою. Для потвор розлому немає бажанішої цілі, ніж наділена магією людина. Тим більше та, яка вже змогла зламати свій блок і випустила стихію на волю.

Забувши про старого, подоба величезного пса різко розвернулася й велетенським стрибком полетіла на мене, бажаючи якщо не зжерти, то хоча б роздерти гострими пазурами. Ось тільки хто ж їй це дозволить?

Моє нове тіло ще не було пристосоване до чудес акробатики, та й нещодавнє прискорення спричиняло неприємну задишку, тож я вчинив максимально просто. Долоні осяяв сірий туман «Дотику хаосу», після чого я впав на спину, виставивши руки перед собою. Пес був надто великим й неповоротким — потвори першого рангу взагалі більше схожі на м’ясо, ніж на супротивників. Туша пролетіла наді мною, безсило клацнувши зубами, я ж устиг зробити головне — схопив монстра за задні лапи, активуючи атаку.

«Дотик хаосу» був найпростішим заклинанням, доступним воїнам хаосу. Якщо застосувати його до звичайних людей, можна завдати опіку. Серйозного, глибокого, але все ж опіку. Маги навіть не помітять дотику, прикрившись щитами. Але проти потвор розломів «Дотик хаосу» був чудовою зброєю, адже хаос — єдина зі стихій, до якої монстри не мають імунітету.

Простір оголосив сповнений болю рев потвори — її задні лапи перестали існувати. Звичайний дотик залишив опік, і, не зустрівши опору, частинки хаосу почали вгризатися далі в тіло, доки не пропалили лапи наскрізь.

Монстр розвернувся й спробував знову кинутися на мене, але не зміг — без задніх лап зробити це виявилося важко. Я схопився на ноги й, підгадавши мить, торкнувся черепа потвори, вливаючи в неї весь доступний мені хаос. Ще один вереск болю, після чого істота першого рангу різко замовкла й завалилася на землю.

Моє нове тіло знищило свого першого супротивника. І приємно, що ним стала потвора з розлому, а не та, що ходить на двох ногах.

Нахилившись над тушею вбитого монстра, я поклав на неї руку й спробував увібрати в себе всю силу, яка була в потворі. Мені потрібно розвивати джерело, а робити це найкраще, викачуючи залишок сили з тих, кого ти знищив. Ось тільки крихітна піщинка енергії, яка перейшла в мене, змусила нахмуритися. Істота першого рангу, наскільки я пам’ятаю, мала володіти куди більшим запасом сил. Тут же були такі крихти, що дивно, як потвора взагалі пересувалася!

Туша монстра розпалася на негарну криваву калюжу, я ж повторив такий дослід із тими потворами, які досі лежали в клітці. Результат був таким самим — крихти сили, яких потрібно кілька тисяч, щоб джерело почало розвиватися.

Увесь цей час урятований старий дивився на мене величезними від шоку очима. Навіть дивно, що його не вхопив удар, коли з’явився голий незрозумілий хлопець із сірим волоссям. Придивившись, я побачив кілька страшних ран — старому добряче дісталося. Якщо нічого не зробити, досить швидко він помре від втрати крові.

Але я не для того забирався до клітки, щоб дивитися на загибель бранця. Нахилившись над рештками тіл, я зірвав із них шматки одягу й, підійшовши до ошелешеного від шоку старого, перев’язав найнебезпечніші рани. Розірвані нога, бік і рука — рани мали жахливий вигляд. Не дивно, що його вважали мертвим — із такими ушкодженнями зазвичай не живуть.

Піднявши напрочуд легке тіло на руки, я пішов до розлому. Лікарів поблизу не було, тож єдиним місцем, де старий міг вижити, був розлом, хоч би як кумедно це звучало. У звичайних людей тут починається небачена регенерація. Кінцівки, звісно, не відростають, але страшні рани затягуються на очах. Головне — захистити старого від потвор, адже на свіжу кров вони збіжаться з усього розлому. Це навіть добре — не доведеться за ними бігати.

Білосніжне марево прийняло нас, і на мить перед очима потьмяніло. Коли все прояснилося, я зміг вдихнути на повні груди. Перед очима лежала кам’яна пустка, що простягалася до самого обрію. Але це була омана — розміри розлому першого рангу не перевищували кілометра в радіусі. Усе інше вже домальовував мозок, нездатний прийняти той факт, що за межами проколу нічого немає.

Поклавши старого на каміння, я всміхнувся. Нехай це й слабкий розлом, але в ньому безперечно міститься магічна сила, необхідна мені для поліпшення джерела.

Нехай настане час розвитку!

— Живий? — запитав я, обертаючись до старого, який заворушився.

Дві останні потвори наче чекали на цю мить і кинулися вперед у сліпій надії відтяти від мене хоча б шматочок. Відскочивши, я виставив перед собою руку, вгативши першому монстрові в бік і активувавши «Дотик хаосу». Монстр заверещав і, приземлившись, більше не підвівся, корчачись у смертельній агонії. Мінус один. Другий устиг розвернутися, оцінити ситуацію й навіть завити, змусивши старого вкотре забитися в нападі страху.

Але на мене цей страх не діяв. Навіть у моєму новому тілі. Тому крок уперед — і, не зовсім плавно зійшовши з траєкторії стрибка потвори, я перехопив її в повітрі та, обхопивши двома руками, влив хаос. Тіло монстра смикнулося й упало на землю. Хаос вступив у свої права й почав пожирати внутрішні органи породження розлому.

— Здається, останній, — промовив я, оглядаючи околиці. Кров у старого перестала йти, але бій із двадцятьма трьома потворами здійняв такий галас, що мешканці цього дивного розлому не могли його не почути. Прибігли всі, хто тут був.

Окрім ватажка! Точніше, головного монстра розлому, який захищав кристал сили. Предмет, що дає розломам життя. Зазвичай його стереже одна потвора, рідко коли кристал породжує двох чи більше ватажків. Але іноді трапляється й таке, із цим мені теж доводилося стикатися. Учені з нашої академії вважали, що кристал розлому є розумною істотою, нехай і з чужим для людини розумом. Він не лише створює потвор, а й живить їх, спрямовує, змушує забезпечувати захист. Неживий кристал на таке не здатен.

— Хто… Хто ви, пане? — почувся тихий голос старого.

Я знову повернувся до нього, продовжуючи дослухатися до відчуттів. Небезпеки більше не відчувалося, наче розлом було зачищено. Тепер можна йти до кристала, викачувати з нього силу, і все — розлом зникне з нашого світу.

— Мене звати Соло, — представився я. — Я воїн хаосу.

Тарін-Сольник — надто відоме ім’я, щоб розкидатися ним без потреби. Мене неодмінно шукатимуть, тож називатися колишнім ім’ям не можна. Як на мене, Соло — чудове ім’я. Анітрохи не гірше за інші.

— Воїн хаосу? — Вицвілі очі старого стали ще прозорішими. — Давно я не чув такого представлення. Зазвичай кажуть: бездарний маг непотрібної стихії. Пробачте мені, пане Соло. Я не хотів вас образити.

— Це хто таке каже? — запитав я. Сам не помітив, як у моєму голосі з’явився метал. Непотрібна стихія? Хаос? Та я й за менше людям голови зносив!

— Усі кажуть, пане Соло. — Старий, здається, разом із ранами, що відновилися, здобув безсмертя, бо зовсім не боявся говорити мені таке в обличчя. — Усім відомо, що ті, кого доля зробила магами хаосу, нічого не досягають у житті. Усе, на що вони здатні, — працювати очисниками в колекторах, випалюючи своїм хаосом стічні води. Можливо, колись у далекому минулому це була сильна стихія, але її часи минули. Щойно проклятий клан Хаосу виступив проти Імператора, так і скінчилася його велич.

— Проклятий клан Хаосу? — перепитав я. В історії клану, якому я служив усе своє життя, нічого подібного не було. Це не ми, а нас зрадив Імператор, надіславши свої війська.

— Так, пане, — кивнув старий. Усівшись, він здивовано втупився у свої рани. Вони хоч і мали жахливий вигляд, але крові вже не було. — Невже ви не знаєте історії своєї стихії?

— Вочевидь, я щось пропустив у своїй освіті, — не став відмовлятися я. Юнак, яким мене бачив старий, запросто міг не отримати належної освіти. — Я врятував тобі життя, то, може, розповіси мені її? А заодно поясниш, відколи маги вогню згодовують людей потворам розломів?

— Відтоді, як маги вогню стали великими, пане, — відповів старий. — Мене звати Ястін, колись я працював наглядачем у публічній бібліотеці Галдора. Коли настав час піти, мене й мою родину відправили на заслужений відпочинок до села Лорік, що розташоване на захід від Галдора. Довгі роки ми жили там, обробляючи поля, вірою і правдою служачи Імперії, доки кілька тижнів тому нас не викрали. Цими землями керує клан Вогню, пане. Вони контролюють розломи, визначають, кому жити, а кому померти. Вони вирішують, чий час настав.

Старий замислився, а я почув знайому назву. Галдор був невеликим містечком на західному кордоні Імперії, неподалік від королівства Дертан. Нічим примітним Галдор не вирізнявся. Просто одне з містечок, де мені все ж довелося свого часу побувати — неподалік відкрився розлом шостого рангу, і група, що туди вирушила, довго не виходила на зв’язок, тоді як розлом не закривався. Довелося місцевому міському голові кликати мене, щоб витягнути бідолах із біди. І так — якби не я, та група загинула б, розлом набрав би сили й потвори з нього ринули б до Галдора.

Старий продовжив:

— Пан Мордек є молодшим нащадком роду Зорен, який керує Галдором. Цього року юний пан має вступити до бойової академії провінції, але вирішив перед вступом посилити себе. Щоб його джерело під час ініціації виявилося сильнішим за звичайне. Тому його старший брат, пан Таріс Зорен, виділив цей проклятий розлом. І, вочевидь, їм було шкода власних слуг, тож вони відправили кілька загонів збирати людей із навколишніх сіл. Моя родина… Вони були славними людьми. Чесними й добрими. Ми ніколи нікому не бажали зла, то чому з нами так…

Старий намагався говорити рівно, але його голос усе ж зрадницьки тремтів, коли він розповідав про незавидну долю своєї родини. Ось так живеш, нікому не заважаєш, а одного дня за тобою приходять воїни місцевого землевласника й забирають на забій потворам. І зробити із цим ти нічого не можеш, адже твій пан є магом.

— Отже, клану Хаосу в Імперії більше не існує? — Я повернув розмову в потрібне мені русло.

— Так, пане Соло, — підтвердив Ястін. — Проклятий клан відданий забуттю, як і всі, хто до нього належав.

— Але маги хаосу все ж існують, — продовжив я уточнювати. — Як же вони навчаються?

— Пробачте, пане Соло, мені це невідомо. Я простий старий, який колись працював у бібліотеці. Так, я прочитав багато книг, але це книги про минуле, у них немає відповіді на питання про те, що відбувається зараз. Усе, що я чув про бездарних магів хаосу, — це те, що вони працюють на місто, займаючись каналізацією.

Я почав здогадуватися, що сталося, але мозок уперто відмовлявся вірити в очевидне. Невже артефакт не просто переніс мене в інше місце й подарував нове тіло, а ще й щось наплутав із часом? Це пояснює, чому в грудях така порожнеча. Група «Істина» не загинула тієї ж миті, коли я використав артефакт. Вони напевно ще якийсь час чинили опір. Не могли не чинити.

— Коли сталася зрада клану Хаосу? — Я все ж поставив питання.

— Шістдесят років тому, пане Соло, — відповів Ястін. — Відтоді минуло вже стільки років!

Хотілося вилаятися. Причому ґрунтовно, зі знанням справи. Усі, кого я знав, уже загинули. Родини в мене не було — так і не вдалося нею обзавестися, але друзів і просто знайомих було вдосталь. Я ніколи не вимагав плати за врятоване життя, але люди не могли прийняти цей факт. Вони намагалися хоч якось мені віддячити. Золота від продажу ресурсів розломів у мене накопичилося багато, артефактами мене було не здивувати, тож усе, на що я погоджувався, — це спілкування. Добра випивка, приємне товариство, вродливі жінки.

І всього цього більше немає. Якщо клан Хаосу набув статусу «проклятого», то власність усіх його представників переходить у користування Імперії. Мені навіть не потрібно було запитувати про це старого. Навряд чи простий бібліотекар міг знати такі тонкощі. У мене, звісно, створено кілька схованок, про які знав лише я, але за шістдесят років із ними могло статися що завгодно. Не були вони розраховані на таке тривале існування.

Попередивши старого, щоб той залишався на місці, я пішов блукати розломом, вишукуючи цінні ресурси. Тут, у розломі першого рангу, на щось справді унікальне розраховувати не доводилося, але зараз мені нічого унікального й не було потрібно. Відірвавши за допомогою хаосу лапу одному з монстрів, я гострими пазурами розкрив кілька тіл монстрів, дістаючи потрібні мені нутрощі.

Енергії в розломі виявилося так мало, що рани старого лише перестали кровоточити. Ні про яке загоєння не йшлося. Його тіло потрібно було підштовхнути, змусивши запрацювати на повну. І зробити це можна лише еліксиром лікування. Або, як у нашому випадку, лікувальною кашею — перегінного куба в мене в кишенях немає. Та й кишень у мене немає — я досі бігаю голий. Добре, що старий старанно вдавав, ніби цього не помічає. Відразу видно, що за своє життя йому довелося чимало спілкуватися з магами — неправильне питання могло коштувати простолюдинові життя. Подумаєш, панові подобається бігати голим. Можливо, він так покращує зв’язок зі стихією. Хто їх, магів хаосу, знає?

Знайти серед неживого каміння кілька потрібних мені сухих рослин, особливих каменів і грибів виявилося несподівано легко. Вибравши невеликий камінь, я поклав на нього долоню й активував «Дотик хаосу». Розломовий камінь піддався, почавши розпорошувати навсібіч вивільнену енергію знищених частинок. Створивши заглиблення, я почав змішувати інгредієнти, розтираючи їх іншим каменем і формуючи лікувальну кашу. Вона буде корисною не лише старому, а й мені.

Залишалася дрібниця — якось змусити себе це з’їсти. Зілля лікування, виготовлене не в алхімічній лабораторії, завжди віддавало гіркотою й неприємно пахло, у нашому ж випадку кашка взагалі мала вигляд якоїсь неймовірної гидоти. Особливо коли знаєш, що до її складу входять сирі рештки потвор розломів.

Але вибору ніхто не давав — це тіло мені категорично не подобалося. Потрібно було запустити процес розвитку, змусивши організм підбадьоритися й почати нарощувати м’язи, водночас посилюючи їх. Можна, звісно, витратити кілька років, виснажуючи себе лише фізичними вправами — це зміцнить тіло й надасть йому потрібну для подальшого розвитку структуру, але дозволити собі таке я зараз не міг. Ястін чітко пояснив: воїнів хаосу в сучасному світі не люблять. Отже, мене намагатиметься вбити кожен, хто побачить. Наприклад, той самий Таріс Зорен, який сидів у кареті й асоціювався в мене зі смертю.

Та й питання до роду Зорен у мене були. Не сподобалося мені те, що вони вчинили. Одна річ — відправити на корм потворам розломів узятих у бою бранців, але викрадати невинних мешканців із сіл — це вже занадто. Так чинять лише потвори. А потвор, незалежно від їхньої подоби, потрібно знищувати. Такою є місія Істини.

Але для цього була потрібна сила, якої в мене зараз не було. Тому щонайменше половину лікувальної каші, яку я приготував, мені доведеться зжерти самому. Хоч би як тіло протестувало.

— Їж, — наказав я, практично жбурляючи свою «тарілку» старому. Перед очима стояла пелена. У вухах безперервно гуло. Піднявся сильний жар — тіло запустило процеси відновлення. Кінцівки тремтіли, і навіть просто стояти коштувало мені неймовірних зусиль. Організм прагнув викинути все, що я в нього запхав, і наполегливо вимагав, щоб я схаменувся. Ось тільки я чудово знав, що станеться, якщо виявити слабкість. Організм, який позбудеться лікувальної каші, зупиниться в розвитку, і ламати його доведеться вже чимось серйознішим. Тут самою кашею не відбудешся — знадобляться чисті еліксири.

Змушувати старого з’їдати все я не збирався — йому вистачило б і третини. Однак страх перед воїном хаосу виявився настільки великим, що Ястін без зайвих питань проковтнув усю виготовлену мною бурду. Зблід, витріщив очі, схопився за рот, намагаючись стримати блювотний позив, але впорався.

Результат не змусив на себе чекати — рани, завдані потворами розломів, почали заростати на очах. Мине не більше години, і від них залишаться лише шрами, які згодом теж зникнуть. Сам же Ястін помолодшає років на десять. Для позбавленої магії людини й таке — справжнє диво.

— Я не відчуваю ран, пане Соло! — Голос Ястіна був сповнений подиву. — Як це можливо? Ви що, ще й лікар? Але ж маг хаосу…

Схаменувшись, старий прикрив рота руками, боячись вимовити слова «непотрібний» і «бездарний». Зрозуміло! Раніше старий не соромився у висловах, бо був упевнений, що помре. Що таке гнів мага, якщо ти лежиш на смертному одрі? Тепер же, відчувши приплив сил, згадав, що з благородними панами потрібно стежити за язиком.

— Іти можеш? — запитав я, ігноруючи слова старого. — Тоді йди за мною. Цей розлом потрібно закрити.

Ватажок потвор розлому перебував поряд із кристалом сили. Схожа на пса потвора загарчала, готова захищати предмет, що дарував розлому життя, навіть ціною власного життя. Візуально кристал розлому першого рангу нічим не відрізнявся від собі подібних — просто напівпрозорий камінь, який виріс із землі. Однак різниця все ж була, причому досить значна. Зазвичай кристали сили виростають заввишки у три долоні. Тут же величезна напівпрозора брила сягала мені грудей, перевищуючи стандартні розміри в кілька разів.

— Скільки ж існує цей розлом? — здивовано запитав я.

— Не знаю, пане Соло, — одразу відповів Ястін, вирішивши, що я запитую його. — Згідно з указом Імператора, відкриті розломи підлягають негайному знищенню, але в кожного роду є один-два розломи початкових рівнів, на яких вони розвивають молодняк. Років двадцять тому відбувся показовий суд, який прогримів на всю Імперію. Один із родів клану Води втратив контроль над таким розломом, і той розвинувся з другого до п’ятого рангу.

— Розломи не підвищують своїх рангів, — відповідально заявив я. — Вони завжди статичні.

— Років шістдесят тому вони такими й були, пане Соло, — відповів старий і дивно на мене подивився. Вочевидь, ця інформація була загальновідомою, і не знати її я просто не міг. — Однак клан Хаосу не просто так назвали проклятим. Коли вони зрозуміли, що спроба повалити Імператора не вдалася, то якимось чином змінили структуру розломів. Ніхто не знає, що саме було зроблено, але всі бачили результат — розломи почали зростати. І що ближче до проклятого місця, то сильніше.

— Прокляте місце — це бойова академія Хаосу? — уточнив я.

— Саме вона, пане Соло. Відтепер ці прокляті землі безживні. П’ятдесят років тому збудували стіну, що відділяла потвор від решти світу, але це їх не зупинило — монстри прорвали перешкоду й ринули назовні. За першою стіною з’явилася друга. Зараз триває будівництво третьої — багато хто вважає, що друга теж не зможе стримати потвор.

— Чому Імператор не знищить цю зону? — здивувався я. — Чому не відправить туди війська? Магів кланів?

— Тому що розломи десятого рангу нікому не підвладні, пане Соло, — відповів Ястін, наче це була непорушна істина. — Люди не здатні перемогти потвор такого рангу.

— Група «Істина» змогла, — не погодився я.

— Уперше про це чую, пане, — насупився Ястін. Якийсь час він дивився вдалечінь, пригадуючи все, що прочитав у бібліотеці, після чого похитав головою. — Ні, пане, не чув. Ані про таку групу, ані про те, що їй удалося закрити розлом десятого рангу. Про таке сурмили б на кожному кроці. Прокляте місце, та ще й у самому серці Імперії, — це надто неприємна річ, щоб мовчати про таких героїв. Хоча, якщо вони зробили це протягом останніх двох років, можливо, ви маєте рацію. Пане Соло, скажіть, а часто потвор у розломах саджають на ланцюг?

— Бачу таке вперше, — відповів я, переводячи погляд на гарчливого ватажка місцевих монстрів.

Багато що в цьому розломі стало мені зрозумілим. Починаючи з того, чому у звичайних монстрів так мало енергії, і закінчуючи тим, чому рід Зорен без остраху возить сюди своїх нащадків. Хтось додумався посадити ватажка потвор на ланцюг, прикувавши його до кристала сили. Уся енергія розлому йшла на те, щоб підтримувати життя свого захисника, тому на звичайних потвор сил не вистачало. Здається, наші вчені мали рацію — кристали справді мають якусь подобу розуму.

Битися з потворою, що сиділа на ланцюгу, виявилося досить легко — знадобилося лише два «Дотики хаосу», щоб ватажок жалібно заскавчав і через деякий час благополучно здох. Шлях до серця розлому було відкрито.

Не можу сказати, що мені не доводилося бачити кристали сили таких розмірів. Що довше існує розлом, то сильніше розвивається його кристал. Мій максимум, який я закривав самостійно, — розлом восьмого рангу. До мене його не могли закрити близько двадцяти років. Розлом багато разів ставав активним, і потвори з нього виривалися назовні, але прокол простору перебував у безлюдній місцевості, тож особливих проблем із потворами не було. Ось у того розлому кристал був такого самого розміру.

Отже, цей розлом існує приблизно двадцять років. Непогано так рід Зорен улаштувався! Клітку, що приховує вхід, можна прибрати, щоб зайти сюди й зібрати багатий урожай цінних інгредієнтів. То ось чому я так легко знайшов усе потрібне для лікувальної каші! А я ж помітив ще багато чого корисного, з чого можна виготовити, наприклад, підсилювач джерела! Не в теперішніх, звісно, умовах — там точно знадобиться перегінний механізм, але в ідеалі можна виготовити вельми корисний еліксир.

Погано, що в мене немає посудини, куди я міг би скласти всі ці цінні інгредієнти. Такий еліксир був би мені дуже доречним.

— Гаразд, займімося тобою, — тихо промовив я й поклав руку на кристал сили. Простір затремтів — розлом опирався, відстоюючи своє право на життя, але було вже надто пізно. Уся сила, що містилася в кристалі, почала перетікати в мене, нормалізуючи організм і посилюючи джерело.

Якоїсь миті я навіть почав судомно дихати — енергії в цьому розломі виявилося надто багато для мага-початківця. Якби не три зв’язки, моє джерело просто згоріло б від перенапруження. Воно й так добряче напружилося, не встигаючи охолоджуватися й завдаючи майже справжнього фізичного болю. Навіть добре, що я з’їв лікувальну кашу — вона все ще продовжувала діяти, тому внутрішні опіки загоювалися раніше, ніж могли хоч якось на мене вплинути.

— Пане Соло, що це⁈ — Вигук здивування вирвав мене з медитації. Свідомість захопила контроль над потоками енергії, розподіляючи їх не лише до джерела, а й по всьому тілу, тож на деякий час я випав із реальності. Але результат мене невимовно потішив — моє заклинання змінилося! Якщо раніше «Дотик хаосу» вимагав фізичного контакту із ціллю, то тепер його можна було накладати навіть на відстані. Усе ж добре, що я вирішив зазирнути до цього розлому. Він зробив мене щонайменше вдвічі сильнішим.

Коли я розплющив очі, кристал сили зник. Уся його міць відтепер була в мені. Але серце розлому зникло не повністю — на його місці лежав мерехтливий предмет. Артефакт першого рангу! Я навіть забув, коли востаннє бачив таке. Зазвичай розломи знищують раніше, ніж вони накопичують достатньо сили для формування артефактів.

Нахилившись, я підняв мерехтливий предмет. Якийсь час дивився на нього, не вірячи власним очам, після чого з усмішкою промовив:

— Це, Ястіне, причина, через яку нам із тобою доведеться затриматися в цьому розломі годин на п’ять-шість.

Розлом першого рангу породив ні багато ні мало — сумку мандрівника! Один із дорогих і найрідкісніших артефактів, що дає змогу приховувати об’єм перенесених предметів. На вагу, на жаль, артефакт ніяк не впливав, тож вантажопідйомність мага безпосередньо залежала від того, скільки часу він приділяв тренуванням.

У колишньому тілі я без зусиль міг тягати на собі майже дві сотні кілограмів. Щоправда, це було в мої найкращі роки. На момент знищення клану Хаосу я насилу тягнув сумку мандрівника вагою сто кілограмів. Вік усе ж давався взнаки.

На що я здатен зараз? Без поняття. Поглинання величезного кристала, нехай і першого рангу, а також лікувальна каша сильно мене посилили. Потрібно розбиратися.

Ястін допомагав як міг, хоча частіше просто заважав. Він не розумів, чому один камінь мені підходить, а інший, такий самий, що лежав поряд, — ні. Пояснювати, що в одному міститься сила, а інший порожній, було марно. Той, хто позбавлений магії, різниці не відчує.

Однак Ястін усе ж виявився корисним — він змайстрував зі своєї порваної сорочки щось на кшталт шортів, щоб я не світив голим задом.

— Усе, на вихід! — скомандував я, завершивши повну інспекцію розлому. Сумка значно поважчала, але відмовлятися хоч від чогось мені не хотілося. Усе, що я знайшов, було вельми цінним ресурсом. Тепер потрібно було дістатися до будь-якої алхімічної майстерні, і моя сила зросте ще більше.

— Але розлом іще не зник, — промовив Ястін, боязко озираючись.

— Поки ми в ньому — він нікуди не подінеться, — охоче пояснив я. — Щойно вийдемо назовні, він одразу зникне, і ми зможемо залишити клітку. Тобі є куди йти?

— Ні, пане. — Обличчя старого потемніло. — Усю мою родину роздерли потвори.

— Як щодо того, щоб скласти мені товариство? — запропонував я. — Я прибув із далекого королівства, тож багатьох очевидних речей, які відбуваються в Імперії, просто не знаю. Бібліотекар, нехай і колишній, буде мені вельми корисним.

— Пане Соло! — Очі Ястіна округлилися. — Ви не пошкодуєте! Клянуся, я служитиму вам вірою і правдою до кінця своїх днів! Навіть попри те, що ви є воїном хаосу!

Я простягнув руку, і старий одразу її потиснув, скріплюючи нашу угоду. Можливості підтвердити її магією в мене зараз не було — моє джерело хоч і посилилося, але сформувати магічний договір поки не зуміє. Воно згорить раніше.

Мерехтлива пелена прийняла нас, і, щойно вона зникла, я стусаном відправив старого на землю. Відчуття небезпеки накрило мене з такою силою, що я сам ледве втримався на ногах. Ще навіть до ладу нічого не розібравши, я простягнув руки в сторони й схопився за наконечник списа, який мав пронизати або мене, або Ястіна.

Різко смикнувши спис на себе, я одразу подав його назад і знову смикнув. Десь збоку почулася лайка, хтось упав, і спис у моїх руках здобув свободу. Той, хто тримав його за межами клітки, випустив свою зброю.

— Розлом! — почувся істеричний голос. — Він зник!

Ястін лежав нерухомо, тож я найдальшим стрибком, на який тільки був зараз здатен, вистрибнув із клітки, усе ще тримаючи в руках трофейну зброю. Лікувальна каша працювала ідеально — порізи заростали швидше, ніж з’являлася кров.

Я потягнув спис на себе й, підкинувши вістря вгору, досить вправно перехопив держак посередині. Ось тепер це справді була зброя, а не загострена палиця, що випадково потрапила мені до рук.

Озирнувшись, я лише зло вишкірився. Не доведеться мені бігати за дітками роду Зорен. Мордек стояв навколішки перед кліткою, тупо дивлячись на свої руки. Вочевидь, саме в нього я вихопив спис. За його спиною височіла постать Леарана, усе в тому ж фраку, що й уночі. Ще троє воїнів переминалися з ноги на ногу, виставивши в мій бік списи, але не поспішаючи нападати. І, що найважливіше, двері карети відчинилися, і з неї вийшло головне джерело небезпеки. Маг вогню незрозумілого рангу, схожий на Мордека як рідний брат. Але якщо раніше Таріс відчувався як смерть, то тепер сприймався як небезпечний, але все ж супротивник, із яким можна битися.

Що ж, це чудова нагода перевірити, на що здатен воїн хаосу Соло у своєму теперішньому стані. Потвор розломів я вже вбивав, настав час потвор двоногих!

— Убити його!

Таріс Зорен досить швидко зорієнтувався і, не бажаючи бруднити руки, наказав трьом воїнам прикінчити непроханого гостя. Жодних переговорів чи запитань про те, хто я такий і що тут роблю. Те, чим тут займалися представники роду Зорен, явно порушувало закони Імперії, тож залишати свідків ніхто не збирався.

Що ж, це розв’язувало мені руки. Воїни встигли зробити по два-три кроки, перш ніж у них врізався «Дотик хаосу». Охорона Таріса була одягнена в добротні кольчуги й щільну шкіру, тож цілився я в голову. Нехай кожен із воїнів мав шолом, але обличчя залишалося відкритим. Ось туди мій «Дотик хаосу» й вирушив.

Я не розраховував, що він уб’є воїнів. Якщо їх узяли сюди, отже, вони були добре підготовлені й напевно мали захисні артефакти. Але проти хаосу жоден артефакт не працює на сто відсотків, тож на якийсь час моє заклинання їх затримає.

Підкинувши спис, я перехопив його ближче до наконечника й, як мене вчили в далекому минулому, жбурнув у Мордека. Взагалі-то варто було відправити його в Таріса, як у єдиного активного бойового мага, але той стояв надто далеко. Устигне сотню разів відійти вбік, а то й узагалі перехопити спис у польоті. Сил у мене, як не крути, надто мало, щоб розраховувати на сильний кидок.

А от Мордек перебував біля клітки, буквально за п’ять метрів від мене, тож у нього спис увійшов, як розпечений ніж у м’яке масло. На відміну від воїнів, молодший нащадок роду Зорен не обтяжував себе обладунками, а гарний яскравий одяг, який більше пасував для якогось прийому, ніж для битви з потворами розломів, від гострого списа не захищав.

— Пане! — почувся крик Леарана. Дворецький кинувся до Мордека, який захрипів, але відволікатися на нього я не став. Просто жбурнув у нього «Дотик хаосу», ні на що не сподіваючись. Найімовірніше, Леаран був серйозним бійцем, приставленим до Мордека як вихователь, нянька й тренер, тож він легко нейтралізує мою атаку. Але на це теж знадобиться якийсь час, якого в мене зараз немає. Тому що Таріс Зорен нарешті зробив свій хід.

У руках мага вогню з’явився артефакт, схожий на концентратор магії, або, як називали його деякі студенти, магічна паличка. Обов’язковий атрибут будь-якого мага в перші два-три роки після зняття блока з джерела — концентратор дає змогу працювати зі своєю стихією без шкоди для оточення, спрямовуючи заклинання туди, куди потрібно магові, а не самій стихії. Ось тільки бачити такий артефакт у руках дорослого чоловіка було несподівано. На людину, яка щойно зламала блок джерела, Таріс зовсім не був схожий.

Маг вогню спрямував на мене концентратор, після чого знову сталося щось несподіване — Таріс почав говорити! Але говорив він не зі мною, а зі своїм вогнем!

— О, стихіє вогню, почуй мій заклик! Світло полум’я, розкрий силу й спали ворога, що став на моєму шляху! «Спрямована вогняна куля»!

Наконечник концентратора замерехтів, формуючи вогняну кулю завбільшки з половину Таріса. Однак, яким би глибоким не було моє приголомшення, я не завмер на місці, наче якийсь першокурсник, який уперше побачив магію. Я почав рахувати, уважно стежачи за діями Таріса. Якщо він змінить напрямок палички чи внесе корективи до структури свого заклинання, мені буде непереливки.

Але ніхто нічого не змінював, і, дорахувавши до двох, я зробив три кроки вперед, знову входячи до клітки. Одночасно з моїми кроками вогняна стихія зірвалася з магічної палички Таріса й полетіла в мій бік, погрожуючи спалити оголеного воїна хаосу, наче сухий очерет.

Ось тільки мені було чудово відоме заклинання «Спрямована вогняна куля». Якщо не вносити доповнень, то куля полетить у бік супротивника найкоротшим шляхом, заощаджуючи енергію. Дурна стихія сліпа — їй байдуже, що перебуває на шляху. Їй потрібно лише дістатися цілі.

— Леаране! — устиг закричати Таріс, але було запізно. Дворецький, який намагався відірвати від очей сіру хмару хаосу, ніяк не встигав зреагувати. «Спрямована вогняна куля» летить надто швидко. Особливо коли її використовують разом із концентратором.

Дворецький навіть не зрозумів, що його вбило — він яскраво спалахнув і впав на землю як підкошений. Навіть не кричав.

— Ні-і-і! — почувся сповнений болю крик Таріса. — Ти заплатиш за це, мерзото! О, стихіє вогню, почуй мій заклик! Світло полум’я, розкрий силу й…

Таріс затнувся — йому до рота прилетіла сіра хмара хаосу. Мені довелося добряче пробігтися, щоб маг вогню потрапив до зони дії «Дотику хаосу». Який сенс бити по очах — «Спрямовану вогняну кулю» можна використовувати навіть сліпим. Але якщо з якоїсь дивної причини Таріс користується голосовою активацією заклинання, потрібно змусити його замовкнути. Обпечені губи та язик чудово для цього підходять.

Усвідомивши, що з голосом виникли проблеми, Таріс витягнув меч із піхов і зробив круговий рух, окреслюючи безпечну для себе зону. Я жбурнув ще кілька «Дотиків хаосу», але особливого результату це не принесло — так, невеликі опіки в районі очей і щік. Внутрішнє джерело мага захищало свого господаря, випалюючи мій хаос. Воїни стихій — це не потвори розломів. Із такими початковим «Дотиком хаосу» не поб’єшся. Потрібно щось серйозніше.

Далі сталося те, на що я зовсім не розраховував. Замість того щоб кинутися на мене з мечем, Таріс дістався до коней, на яких приїхали його воїни, і, скочивши в сідло, почав несамовито бити п’ятами, змушуючи тварину зірватися з місця в галоп. Я висмикнув спис із Мордека, щоб жбурнути його навздогін, але було вже запізно — Таріс утік.

Позаду почулися хрипи, що нагадало мені про те, що тут у мене ще троє воїнів! Розвернувшись, я спрямував у їхній бік спис, готовий продовжити битву, але цього не знадобилося. На ногах із трійці вже ніхто не стояв. Охоронці Таріса качалися по землі, схопившись за очі так, наче намагалися їх вирвати.

Три швидкі удари списом обірвали страждання воїнів. Подивившись на результат застосування заклинання, я насупився — звичайним воїнам «Дотик хаосу» не просто випалив очі, а й майже дістався мозку! З якоїсь причини воїни не мали імунітету до хаосу, тому він розважався з людьми так само, як із тілами потвор розломів.

Таріс зумів утекти, отже, дуже скоро сюди нагряне вся армія роду Зорен. Можливо, не лише вони, а й інші маги вогню, які живуть у Галдорі. Отже, не можна втрачати ані хвилини!

Нахилившись над загиблими, я взявся за не найблагороднішу, але необхідну зараз справу — почав збирати трофеї. Причому мене цікавили не лише обладунки зі зброєю, а й одяг. Навіть добре, що всі, кого я знав, уже мертві: якби мої учні, соратники чи вороги побачили, як Тарін-Сольник знімає з убитих білизну й надягає її на себе, намагаючись не звертати уваги на запахи, вони б померли від шоку.

— Досить валятися! — прокричав я, звертаючись до старого, який увесь цей час лежав у клітці, боячись зайвий раз навіть вдихнути. — Тобі із цього щось підійде? Ястіне! Усе закінчилося, можна виходити!

Старий підняв голову й озирнувся. Судячи з погляду, у думках він уже кілька разів устиг померти, воскреснути й знову померти. Підвівшись на ноги, Ястін підійшов до мене, сіпнувшись, коли побачив, що залишилося від Леарана.

— Потрібно нашивки прибрати, — промовив старий, піднявши на витягнутих руках шкіряний нагрудник. — Ходити в таких обладунках землями роду Зорен небезпечно. Зараз… Ні, не можу я так! Пане Соло, як ви змогли перемогти мага вогню? Та ще й такого сильного, як Таріс Зорен?

Останні фрази Ястін мало не прокричав. Забувши про одяг, старий утупився в мене, як у якесь диво.

— Що тебе здивувало? — уточнив я.

— Та все! Таріс Зорен використав вогняну кулю! Як ви уникнули атаки? Чому спалахнули не ви, а слуга Мордека? Усім же відомо, що хаос є найслабшою стихією! Звідки в неї стільки сили, що ви змогли вбити відразу трьох воїнів? Так не буває!

— Тобто те, що я знищив потвор розломів, тебе не вразило?

Ястін почервонів. Виявляється, про потвор він узагалі не думав. Яка дурниця — монстри розломів. А тут цілий маг вогню!

— Зрозуміло, — усміхнувся я. — Гаразд, розбираймо далі. Монети я заберу, потім перерахуємо. Родова печатка піде на переплавлення. Так, а це що?

Я показав старому дивний кулон, знятий із Мордека, продовжуючи коментувати:

— Не артефакт, символу роду Зорен немає, як і символу клану Вогню. Так, Ястіне, відразу видно, що ти щось про цю річ знаєш. Кажи.

— Пане Соло, я бачив таке лише в книзі, боюся помилитися, — зам’явся старий. — Я ж казав, що пан Мордек збирався вступати до магічної академії нашої області. Цей амулет є перепусткою.

— Зрозуміло, непотрібна річ, — зітхнув я й зібрався закинути амулет до кишені, але Ястін надто емоційно вигукнув:

— У тому й річ, що це дуже важлива річ, пане Соло! — Старий явно був схвильований. — Лише той, хто надасть таку перепустку, буде зарахований до магічної академії. Амулет ні до кого не прив’язаний!

— Для мене він однаково непотрібний, — не погодився я. — Вступати до магічної академії клану Вогню я не збираюся.

— У клану Вогню є власна магічна академія? — здивувався Ястін. — Пане Соло, про що ви таке говорите? Усі кланові бойові академії розпустили ще п’ятдесят років тому! Тепер є лише імперські. Три роки маги-початківці навчаються в обласних магічних академіях, після чого найкращі з найкращих продовжують навчання в Імператорській академії у столиці. Жодних кланових навчальних закладів не існує.

— Студенти всіх стихій навчаються разом? — Настала моя черга дивуватися. — Це ж нераціонально! Чого вони можуть навчитися?

Я поставив запитання й сам на нього відповів, поглянувши в бік Таріса, який ускакав. Багато що стало на свої місця. Замість поглибленого вивчення своєї стихії та зосередження на корисному, сучасні студенти розпорошують увагу, перетворюючись ось на таких «небезпечних супротивників». Коли я вперше побачив цього мага вогню, то оцінив ступінь його небезпеки за об’ємом джерела. У Таріса Зорена воно було досить значним. Однак замість того, щоб практикуватися в магії, цей маг вогню зупинився у своєму розвитку. Словесні конструкції для активації заклинань і концентратор використовують студенти перших курсів, які щойно зламали блок. Так їм простіше керувати енергією.

Але звук — це початковий етап. Справжня сила мага будь-якої стихії полягає в тому, щоб використовувати заклинання подумки, змусивши стихію підкоритися повністю. Це вже третій-четвертий курс академії. Невже за шістдесят років система підготовки магів так сильно занепала? Чи це проблема лише обласних навчальних закладів, а в Імператорській академії все зовсім інакше?

— Гаразд, цей амулет дає право вступити до академії цієї області. — Я покрутив перепустку. — Залишилося вирішити — чи потрібно мені це?

— Звісно, потрібно, пане Соло! — палко запевнив Ястін. — У вас же, як я розумію, немає документів, що посвідчують особу? А ваше королівство настільки віддалене, що про нього в нашій Імперії ніхто не чув, так?

— Хочеш сказати, що в магічній академії з мене ніхто не вимагатиме документів? — уточнив я.

Документів у мене справді не було. Раніше була картка клану Хаосу, але вона залишилася на центральній площі бойової академії клану разом із усіма моїми речами й лежить там уже шістдесят років. Якщо, звісно, сама площа ще існує і її не знищили потвори розломів десятого рангу.

— У тому й річ, що у вступників є лише один документ — ось цей амулет! Це зроблено для того, щоб ті, хто бажає змінити свій рід чи навіть клан, могли прийти до академії й отримати нове ім’я! Офіційне, з усіма документами Імперії.

— Якщо Мордек дозволяв потворам розломів жерти бранців замість того, щоб їхати до магічної академії, навчання ще не почалося? — запитав я.

— Ще двадцять днів, — підтвердив Ястін. — Академія розташована в Трімусі, столиці нашої області.

— А скільки всього провінцій в Імперії? — уточнив я. Шістдесят років тому всю територію було поділено на шість секторів, жодних областей і близько не існувало. Як і магічних академій, підпорядкованих Імперії. Таке відчуття, наче я не в часі перемістився, а потрапив до іншого світу! Назви ті самі, а зміст уже зовсім інший.

— Дванадцять областей і три графства, — охоче поділився знаннями Ястін. — По чотири провінції в кожної з бойових стихій, а в графствах усе перемішано.

— Під бойовими стихіями маються на увазі вогонь, вода й природа? — уточнив я. — Стихії внутрішнього контуру?

— Зараз уже ніхто так не говорить, пане Соло, — виправив Ястін. — Таке відчуття, що ви вивчали історію Імперії за книжками, написаними сто років тому! Причому за оригінальними книжками, без змін.

— До книг вносили правки? Через клан Хаосу?

— Проклятий клан Хаосу. — Ястін знову мене виправив. — Не можна називати його інакше, пане Соло. Так, зміни внесли через них. Імператор наказав видалити будь-які згадки про їхні колишні заслуги. Проклятий клан Хаосу існував — цього не змінити, але він був злом. Добре, що його не стало.

— Гаразд, повернімося до бойових стихій. — Я вирішив відійти від неприємної теми. Слухати про те, що клан, якому ти віддав усе своє життя, відтепер є проклятим, було неприємно. — Чому світло й темряву обділили?

— Тому що вони не можуть битися з потворами, пане Соло, — наче дитині почав пояснювати мені Ястін. — Світло й темрява лише підтримують, послаблюють, посилюють, але не знищують. Це роблять бойові стихії.

Оце новина! Дві стихії зовнішнього контуру, який вважався найсильнішим, опинилися загнаними в підпілля, як і хаос! Бойові заклинання світла чи темряви лякали навіть мене, а тут, виявляється, ці стихії вважаються підтримкою! Це дуже несподівано й викликає надто багато запитань. Невже кланів Світла й Темряви не було під час нападу на клан Хаосу, за що в майбутньому вони поплатилися ось таким «забуттям»? Цей момент неодмінно потрібно вивчити.

— Тримай. — Я простягнув Ястіну захисний амулет, знайдений серед обгорілих решток Леарана. — Знаєш, як цим користуватися?

— Пане, як можна⁈ — вигукнув Ястін і навіть відсахнувся. — Простолюдинам заборонено користуватися артефактами! Це закон Імперії!

— Дворецького це не дуже зупиняло, — усміхнувся я. — Тож забирай і ховай під одяг.

— Але як же ви? — нерішуче запитав старий. — Захисних артефактів більше немає!

— Мені поки не потрібно, — відповів я, почавши відчувати тривогу. Вона лише почала оформлюватися, на неї можна було навіть не звертати уваги, однак я не сумнівався, що з кожною хвилиною ця тривога посилюватиметься, доки не перетвориться на передчуття небезпеки. Таріс незабаром дістанеться населених місць і відразу відправить у наш бік воїнів. Потрібно йти.

— Простолюдини можуть користуватися зброєю? — про всяк випадок уточнив я, кивнувши на окрему купу, куди скинув усе залізяччя.

— Можуть, — зітхнув Ястін. — Особливо якщо вони з паном. Ось тільки… Не володію я нічим, пане Соло. У бойовому плані я непотрібний. Коли ти наглядач бібліотеки, не до тренувань. Книг багато, і вони такі цікаві. Потрібно читати, а не займатися своїм тілом.

— Тоді бери кілька ножів, — запропонував я. — На перший час тобі вистачить. Я ж візьму шпагу. Мордеку вона однаково вже не знадобиться.

— Ви й нею вмієте користуватися? — здивувався старий. — Пане Соло, мушу одразу попередити: коли дізнаються, що у вас є перепустка до академії, вас неодмінно викличуть на дуель, щоб її забрати. До академії зазвичай їдуть у супроводі доброго війська, яке має захищати свого пана. Якщо у вас буде шпага — нею й доведеться битися.

— Нічого страшного, — запевнив я. — Я володію шпагою. Перевір карету — раптом у ній є щось цінне. Час вирушати звідси.

Цінного в кареті нічого не виявилося — просто повозка для перевезення високородних панів. Відв’язавши від неї коней, я стягнув усі тіла всередину й підпалив — допоміг похідний набір, який я забрав у одного з убитих. Узагалі, попри те що багато речей були мені завеликі, я почувався значно впевненіше, переставши світити голим задом. Усе ж одяг багато важить для людини.

Спалахнуло добряче, але чекати, доки все прогорить, ми не стали. Передчуття майбутніх неприємностей поступово зростало. Залишатися на місці було не можна.

Старий пропонував осідлати коней і подорожувати верхи, але від такої чудової ідеї я відмовився. По-перше, звідси вела лише одна дорога, яку напевно перекриють люди Таріса. По-друге, варто було подумати про те, щоб використати коней, як у мене різко частішав пульс. Хаос чітко вказував, що робити цього не варто.

Тому я розпріг усіх коней і відпустив їх на волю. Пощастить — вийдуть до людей. Не пощастить — їх зжеруть місцеві потвори. Хоча в цьому лісі, як я зрозумів, жодних потвор немає. Рід Зорен винищив усіх, хто міг завадити їм користуватися розломом першого рангу.

За шістдесят років зорі не змінилися, тож я легко визначив, куди нам варто йти. Забравши списи, ми використовували їх як жердини, заглиблюючись у ліс. Відчуття небезпеки відразу почало зменшуватися, показуючи, що ми все робимо правильно.

Попри вік, Ястін рухався лісом досить упевнено. Часом мені навіть доводилося напружуватися, щоб його наздогнати. Ось що означає лікувальна каша з нутрощів потвори розлому! Лише діставшись величезного стовпа світла, який і далі асоціювався в мене зі смертю, ми вирішили зробити першу перерву.

Заодно я розпитав, що взагалі робить посеред лісу ця штука.

— Це захист від монстрів, — пояснив Ястін. — Є стовп світла, є стовп темряви. Поки стоїть такий стовп, усі монстри у великому радіусі будуть ослаблені, а розломи зупиняться у своєму розвитку. Навіть якщо десь з’явиться прокол другого рангу, він не почне зростати. Навколо стіни, що приховує прокляту область, такі стовпи стоять через кожні сто метрів, стримуючи потвор.

— Але це не надто допомагає, — зрозумів я.

— Завжди знайдеться монстр, якому байдуже на хитрощі людей, — сумно зітхнув Ястін. — І з кожним роком таких потвор стає дедалі більше. Другу стіну вже неодноразово проривали, але поки що вдавалося стримувати натиск чудовиськ. Що буде далі — незрозуміло. Тому активно будується третє кільце. Там стіни значно вищі, ніж у другому. Та й захищені вони будуть набагато краще.

Подробиць Ястін не знав — простолюдину їх не повідомляють. Зрозуміло було одне — людство почало програвати війну потворам розломів. Шістдесят років тому було знищено один із двадцяти відкритих розломів десятого рангу, тепер маги навіть не думають про те, щоб зробити щось подібне. Набагато простіше відгородитися стіною, сподіваючись, що вона допоможе.

Ні — не допоможе!

За своє довге життя, сповнене битв із цими чудовиськами, я зрозумів головне — вони вміють адаптуватися й пристосовуватися. Вони обзавелися товстою шкурою, навчилися блокувати стихії внутрішнього контуру, стали швидшими й небезпечнішими. Єдине, до чого потвори розломів поки не можуть пристосуватися, — це хаос. Тому що пристосуватися до хаосу неможливо. У ньому можна лише розчинитися.

— Прискорюємося! — наказав я, відчувши в роті нудотно-солодкий присмак. Мої загострені відчуття підказали, що десь попереду перебувають потвори розломів.

Попри те що рухатися диким лісом було досить важко, ми майже побігли. Щоправда, хвилин за п’ятнадцять я ледве не почав випльовувати легені, але результату було досягнуто — до наших вух долинули звуки битви.

Судячи з іржання коней, реву монстрів і дзенькоту сталі, люди билися й, вочевидь, програвали. Вичавлюючи із себе рештки сил, я проломився крізь густі кущі й вивалився з лісу на широку дорогу.

Метрів за сто від нас точилася битва. Кілька десятків потвор розломів незрозумілого рангу оточили караван із повозок. Оборону було організовано досить ефективно, ось тільки сили виявилися надто нерівними. Повозки були хоч і не найпростішими, але й не дорогими. Охорони в таких зазвичай не надто багато. Не думаю, що за шістдесят років щось сильно змінилося. Судячи з того, що я бачив, із потворами билися п’ятеро. Ще двоє стріляли з луків, але навичок їм явно бракувало — стріли відскакували від потвор. Багато коней уже загинули, одного потвори доїдали просто зараз, і лише дві перелякані тварини поки залишалися цілими.

Я хотів залишити Ястіна на місці, але варто було про це подумати, як у грудях кольнуло. Не можна!

— Забирай спис і за мною! — наказав я, кидаючи непотрібну зброю. У лісі вона допомагала пробиратися крізь бурелом, тепер лише заважатиме. Я воїн хаосу, а не списник!

Мене помітили, й почулися крики. Серед людей, які збилися докупи, промайнули довгі зелені коси, але це я відзначив побіжно — не лише люди, а й потвори помітили мою появу. Половина з них перестала розхитувати повозки й повернулася в мій бік. Мабуть, не щодня монстри розломів бачать, як хтось біжить на них. Зазвичай тікають від них.

— Здохни! — наказав я, відправляючи вперед один «Дотик хаосу» за іншим. За ніч джерело охололо, тож мене має вистачити щонайменше на п’ятдесят заклинань.

Перший десяток монстрів упав на землю й забився в несамовитому витті, намагаючись роздерти шкіру. Судячи з того, як довго вони помирають, у них щонайменше другий ранг! Безумовно, не перший. Але це не має значення — мого теперішнього стану з лишком вистачить навіть для розлому третього рангу.

Почувши рев своїх товарок, чудовиська виявили неймовірну групову злагодженість і кинулися на мене. Якоїсь миті я навіть почав думати, що доведеться відступити — надто багато монстрів на мене бігло. Однак «Дотик хаосу» подіяв раніше, ніж потвори мене наздогнали. Коли до мене підбіг Ястін, двадцять сім чудовиськ качалися по землі, виючи від дикого болю.

Забравши спис, я взявся за не найприємнішу, але обов’язкову частину своєї роботи — обривав життя тих, кого не встиг добити мій хаос. Із двадцяти семи він зжер лише шістьох. Решту довелося добивати власноруч.

— Пане магу? — почувся голос із боку повозок, однак старий замовк, побачивши мій застережливий жест. Небезпека не минула. Радше навпаки — вона лише посилилася.

— Ястіне, за повозки! — наказав я, забираючи в старого й другий спис.

Він не сперечався й змією поліз під днища. Я ж повернувся в той бік, звідки ми прийшли. У лісі щось рухалося, про що свідчили гілки, які ламалися. Неподалік від нас густі кущі несподівано почорніли й спалахнули яскравим полум’ям. Листя згоріло майже миттєво, пропускаючи величезну тушу чергового монстра.

Я важко задихав, зрозумівши, кого до нас принесло. Потвори, яких я щойно вбив, були супроводом ватажка розлому. Десь неподалік міститься розлом третього рангу, і в ньому стався прорив. Усі монстри, що водилися в проколі простору, вибралися назовні, щоб знайти для свого кристала більше «їжі».

Чому я впевнений, що розлом третього рангу, а не другого, як думав раніше? Тому що вовк червоного полум’я зароджувався в розломах саме з третього рангу. І одна така потвора стояла переді мною, люто шмагаючи себе по боках двома довгими хвостами й струшуючи краплі рідкого полум’я на землю.

Оце вже цікавіше. Там, де є розлом третього рангу, та ще й із проривом, є можливість добре посилити своє джерело. Сила мені не завадить. Тож уперед!

Ватажок не поспішав нападати. Вовк червоного полум’я чудово розумів, що ніхто від нього не втече. Він швидший, сильніший, витриваліший. Навіть якщо всі люди, які збилися докупи посеред кола повозок, кинуться в різні боки, потворі розлому вистачить десяти хвилин, щоб усіх переловити.

Шістдесят років тому вовк червоного полум’я вважався небезпечним супротивником. Не так через свою силу, як через те, що створені ним пожежі було надзвичайно важко загасити. Розломовий вогонь вгризався в дерева, перекидаючись з одного на інше, і не вщухав навіть під зливою. Доводилося залучати воїнів води та природи, щоб вони впоралися з лихом.

Однак сьогодні щось пішло не так. Замість того щоб перетворити ліс на стіну шаленого полум’я, усе, на що вистачало ватажка потвор розлому, — підпалити землю навколо себе. Кущі, які нещодавно загорілися, уже згасли. Як і стежка, якою цей монстр дістався до нас.

Невже це наслідок дії стовпів світла й темряви? Якщо так, то за шістдесят років маги зробили якісний стрибок у боротьбі з монстрами. Раніше такого точно не було. Та й сам вовк мав не такий небезпечний вигляд, як повинен був. Від нього йшла аура смерті, передчуття говорило, що будь-яка помилка коштуватиме мені життя, але навіть Таріс Зорен під час нашої першої зустрічі викликав у мене значно більше побоювань, ніж це чудовисько.

Я рушив у бік вовка, приготувавшись кинути один із двох списів. Особливо я на них не розраховував — вони були потрібні радше для відволікання уваги. Поки потвора зосередиться на зброї, її вб’є мій хаос. Такий план.

Ватажок потвор розлому все ж не витримав і кинувся вперед. Самотня ціль, та ще й із відкритим джерелом, була для нього надто привабливою, щоб спокійно сидіти на місці. Коли між нами залишалося кроків двадцять, я метнув перший спис. Вовк його навіть не помітив, просто відхилившись трохи вбік. Ось тільки чого потвора не очікувала, так це наступного «подарунка» від мене — там, куди вона стрибнула, її вже чекали кілька сірих хмаринок хаосу, які врізалися в лапи. Особливої шкоди атака не завдала — так, невеликий опік, але вовк підібгав лапи й завалився на бік.

Потвора розлому втратила рухливість буквально на кілька митей, але мені їх вистачило, щоб жбурнути їй у морду відразу десять «Дотиків хаосу». Я виклався на повну, ризикуючи перегріти джерело, але воно безперечно того вартувало — вовк червоного полум’я не встиг ухилитися від моїх сірих хмаринок. Усі вони влучили в ціль. Узагалі заклинання працює швидко, але спритні монстри здатні демонструвати дива еквілібристики, ухиляючись навіть від блискавок. Що їм якісь хмаринки, які до того ж мають обмежену швидкість?

Потвора завила, і в мене навіть мурашки пробігли спиною. У її голосі було стільки болю, люті й сили, що будь-яка позбавлена магії людина померла б від шоку тут і зараз. Навіть мені, власникові трьох каналів зв’язку джерела з розумом, поруч із монстром довелося непереливки. Я зручніше перехопив другий спис і, розігнавшись, загнав його в пащу вовкові розлому.

Шкуру потвори третього рангу важко пробити звичайною зброєю. Принаймні в моєму теперішньому фізичному стані зробити це неможливо. Тому я діяв максимально ефективно, заробивши кілька неприємних опіків — спис довелося проштовхнути на всю довжину, через що я наблизився до палаючої потвори. Імунітету до розломового вогню в мене не було, тож він із радістю залишив на моїх руках жахливі опіки навіть без дотику. Просто через те, що я підібрався надто близько.

Відскочивши, я стиснув зуби, щоб не закричати від болю. Лікувальна каша вже припинила діяти, тож потрібно було готувати нову — без сторонньої допомоги мій організм із такими опіками не впорається. Але й хвилюватися я не збирався — усі ресурси для гидких ліків у мене були. Ястін допоможе приготувати, якщо я сам не впораюся.

Тому не відволікаємося на дрібниці й уважно спостерігаємо за потворою. Точніше, за тим, як вона помирає — десяток «Дотиків хаосу» міг би й не спрацювати проти ватажка чудовиськ, але проковтнута гостра палиця надто відволікала увагу монстра. Потвора якийсь час смикалася, намагаючись виплюнути спис, а потім різко здригнулася й завалилася на землю. Вогонь на шкурі миттєво згас, наче його й не було. Мертві монстри не породжують розломового полум’я.

Відчуття небезпеки зникло — інших монстрів навколо нас не було. Та й бути не могло — ватажок ніколи не поліз би битися сам, доки живі його посіпаки. Ще раз подивившись на обгорілі долоні, я невдоволено зітхнув і поплентався до повозок.

— Усе скінчено! — прокричав я не своїм голосом і сам же здивувався. Вочевидь, горлу теж дісталося. Та й обличчя пекло. Не найкращий мій бій, але зараз це максимум, на який я був здатен. Поки мені доступний лише «Дотик хаосу», доведеться страждати.

— Пане Соло! — з-під повозки показалася голова Ястіна. Старий із дивовижною для своїх років спритністю вибрався назовні й підбіг до мене. — Ви обгоріли! Пане Соло, потрібен лікар!

— Потрібна лікувальна каша, — виправив я. — Приготуєш?

— Але ж я… — почав було Ястін, але замовк, побачивши мій погляд. — Так, пане! Обов’язково приготую! Ви лише кажіть мені, що робити!

Запитувати, як там інші, мені не хотілося. Усі сили йшли на те, щоб контролювати свій стан, блокуючи біль, який роздирав шкіру. Вовки червоного полум’я — неприємні супротивники для новачків. Багато хто помиляється, підпускаючи їх близько до себе, за що й платить власним життям. Розломовий вогонь здатен пройти навіть крізь добротний захист.

Повозки відсунули, і натовп людей обережно почав виходити назовні, боязко поглядаючи на тіла потвор, що валялися довкола. Підходити до них ніхто не хотів. Як, утім, і до нас із Ястіном — старий старався, перемішуючи інгредієнти, а я виконував роль опудала. Кому захочеться підходити до обгорілого мага, та ще й із дивним сірим волоссям? Раптом він висмокче життя, аби тільки вилікуватися?

— Готово! — просяяв Ястін, коли лікувальна каша в мисці набула звичного бордового кольору й почала трохи світитися, показуючи, що це не просто суміш якихось матеріалів, а результат алхімічних маніпуляцій.

Кашу довелося їсти руками. Не міг я дозволити, щоб Ястін мене годував, а тримати ложку в мене не виходило. Результат з’явився майже відразу — кірка з рук почала відпадати, оголюючи ніжну рожеву шкіру. Цього разу я не зупинявся й примудрився зжерти всю миску. Зараз не до гидливості.

Рани загоювалися на очах. Звісно, не так швидко, як це було б із професійно приготованим лікувальним зіллям, але й не так повільно, як я побоювався. Усе ж моє нове тіло поступово почало пристосовуватися до нових реалій. Минуло хвилин двадцять, і мої кисті знову набули природного кольору.

У каравані це помітили, і в мій бік рушив кремезний чоловік, звиклий до важкої праці. Судячи з рук і плечей, безперечно коваль. У мій час це була вельми шанована професія. Ковалі, особливо добрі, високо цінувалися. Добротний дорогий одяг на чоловікові свідчив, що тепер мало що змінилося. Якщо ти вмієш щось робити руками — житимеш у достатку.

Ось тільки мене бентежило те, що коваль ніс на руках безвільне тіло з довгим зеленим волоссям. На вигляд це була дівчина мого віку, але така худа, що шкіра буквально висіла на кістках. Знайома картина, хоча я не розумів, як до такого дійшло. Джерело дівчини прагнуло свободи й, не отримуючи її, висмоктувало енергію з єдиного місця, до якого могло дотягнутися, — із тіла свого носія.

Схильність до магії визначається в момент народження — дитина відразу народжується з певним кольором волосся. Потім із сімнадцяти до дев’ятнадцяти років джерело розвивається, після чого стає готовим до відкриття. Але відразу ламати блок не можна — джерело буде слабким і безвольним, звиклим отримувати все задарма. Тому до бойових академій кланів вступали лише у двадцять років — за два роки від моменту формування джерело набирало сили й починало бунтувати, пожираючи мага. Якщо вчасно не зламати блок — джерело вб’є мага. Власне, тому дорослих власників джерела, які не стали магами, не існує. Ти або ламаєш блок, або помираєш.

Дівчина, яку коваль тримав на руках, мала такий вигляд, наче її джерело бореться вже років три, не менше! Попри стан овоча, дівчина була при свідомості. Її очі були розплющені, і дивилася вона з німим благанням про допомогу. Говорити вже не могла.

Клан Природи що, втратив розум? Як вони могли допустити, щоб одна з них дійшла до такого стану? Судячи з погляду, дівчина не зламалася. Вона й далі боролася б за своє життя, але тіло відмовляло, і, як я бачив, досить скоро цей процес стане незворотним. Джерело зжере її остаточно.

Коваль нічого не сказав, але говорити й не було потрібно. Усе було написано в очах дівчини. Їй потрібна була допомога, і вона була готова прийняти її від будь-кого. Навіть від дивного мага із сірим волоссям. Вочевидь, побачила наслідок уживання лікувальної каші й вирішила, що подібні ліки здатні допомогти.

Ні, не здатні. Їй ніщо не допоможе, крім одного — знищення блока й формування першого каналу зв’язку джерела з розумом. І, за дивовижним збігом обставин, на їхньому шляху зустрівся той, хто вміє знищувати ці блоки. Причому не просто вміє, а має двадцятирічний практичний досвід!

— Ястіне, залишаєшся тут, — наказав я й підійшов до коваля. Кивнувши на дівчину, яку він тримав на руках, я заявив: — Її забираю. Розбийте табір, займіться пораненими, відправте людей до найближчих сіл по коней і стягніть тіла всіх потвор в одну купу. Займуся ними пізніше. Ми підемо на добу. Можливо, трохи довше. Але повернемося.

— Моя дочка житиме, пане магу? — могутнім басом запитав чоловік.

— Якщо хоче жити — житиме, — запевнив я й знову подивився в красиві зелені очі дівчини. Дивовижно, наскільки сильний у неї зв’язок зі стихією! Судячи з темних цяток, раніше очі дівчини були карими, як у її батька, але після того, як джерело почало бунтувати, вони змінилися відповідно до кольору стихії. Це свідчило про повне занурення — із дівчини може вийти сильна воїтелька природи. Якщо, повторюся, вона захоче жити.

Коваль кивнув і передав мені напрочуд легке тіло. Навіть напружуватися не довелося, щоб його втримати. Розвернувшись, я пішов до куща, крізь який до нас заявився ватажок. Можна, звісно, знайти розлом за відчуттями, але це буде складніше, ніж іти слідом ватажка. Під час прориву всі потвори виходять назовні, тож він перестає становити загрозу.

Довелося добряче пройтися — розлом був далеко від дороги. Добре, що ватажок не петляв, а прямував чітко в наш бік, залишаючи після себе випалену просіку.

Дівчина намагалася заговорити, але сил не вистачало навіть на те, щоб мукати. Судячи з того, що кутики губ були вимазані якоюсь гидотою, вона навіть жувати не могла! Ковтала рідку їжу, яку підсовував їй батько. Ні, до клану Природи в мене безперечно є запитання. Невже вони не бачать, наскільки сильною воїтелькою може стати ця дівчина?

Розлом був на дні великого яру. Довелося постаратися, щоб не зламати собі шию, спускаючись туди з додатковим вантажем. Мало того що моє тіло не було готове до таких навантажень, так ще й із кожною хвилиною я дедалі сильніше картав себе за те, що не взяв із собою коваля. Йому нести доньку було б значно легше, ніж мені!

Зелений колір країв підтвердив, що розлом мав третій ранг, але, попри це, прокол у просторі виявився невеликим. Звичайні люди, які не володіють магією, запросто могли б його не помітити. Та й утворився він так, що зеленкуваті краї ховалися в кущах. Лише невелика мерехтлива пелена та випалена земля через появу вовка червоного полум’я вказували на те, що ми прийшли до мети.

Очі дівчини округлилися, коли вона побачила розлом. Я навіть не став приховувати усмішки — якщо в неї є сили дивуватися, отже, будуть сили й боротися за своє життя.

Не гаючи ані миті, я ввійшов до розлому, відчувши легкий опір. Кристал сили відчув, що до місця його існування ввійшов чужинець, і спробував мене зупинити. Не вийшло — моя воля була сильнішою. Дівчина на руках обм’якла — вона не впоралася з тиском кристала. Власне, це причина, через яку я не взяв із собою Ястіна чи коваля. Під час прориву розломи небезпечні для тих, у кому немає джерела.

Розломи високих рангів відрізнялися один від одного не лише наявністю небезпечних потвор, а й кількістю незалежних зон. У кожного розлому ці зони мали різний вигляд. Десь вони нагадували вежу з кількістю поверхів, що дорівнювала рангу розлому. Доводилося дертися вгору. Десь виглядали як багаторівневе підземелля, і доводилося заглиблюватися вниз. У нашому конкретному випадку все мало вигляд послідовності величезних зон, розташованих одна за одною.

За звичайних обставин у кожній зоні перебував би свій альфа — заступник ватажка, але в нашому випадку взагалі нікого не було. Порожній простір, наповнений цінними ресурсами. Якоїсь миті, побачивши невеликий гриб, я навіть пошкодував, що не можу використати пошукове заклинання. Упевнений, у розломі третього рангу мені вдалося б знайти багато чого дорогого й цінного.

Але все це потім! Спочатку потрібно розібратися з майбутньою воїтелькою природи. Якщо, повторюся, вона захоче боротися за своє життя.

Кристал перебував у найдальшому кінці третьої зони. Це був молодий розлом — кристал був не більше долоні. Рік, максимум два, не більше. Поклавши дівчину на землю, я опустив одну руку їй на груди, другу — на кристал, після чого заплющив очі, занурюючись у медитацію.

Щоб зламати блок, його потрібно було спалити енергією. Зазвичай я робив це силою свого внутрішнього джерела, не вдаючись до позиченої могутності, але в теперішньому стані зламати чужий блок не міг. Довелося використати кристал сили, що трапився під руку.

Послідовність роботи нічим не відрізнялася від попереднього разу. Візуалізувати перешкоду. Наситити її енергією. Змусити перешкоду вкритися тріщинами. Підірвати. Сформувати канал зв’язку.

Ні, відмінність усе ж була — формувати в недосвідченого мага відразу три канали зв’язку неправильно. Нехай навчиться працювати з одним. Тим більше що це дуже енерговитратний і скрупульозний процес, на який мені зовсім не хотілося витрачати час.

Розплющивши очі, я подивився на дівчину. Моя робота була завершена — блок джерела знищено. Далі почалася боротьба за життя вже самої дівчини. Кілька років вона жила з жахливим внутрішнім напруженням. Кожен м’яз, кожна частинка її тіла були натягнуті й ніколи не відпочивали — такими є неприємні особливості розбурханого джерела. Відомі випадки, коли молоді люди навіть спати в цей час не могли, настільки їм було важко.

Тут же був максимально занедбаний випадок. Дівчина жила з божевільним внутрішнім напруженням, а тепер, зовсім несподівано для тіла, цього тиску не стало. Різко й без попередження! Тіло розслабляється й намагається довести розуму, що боротися більше не потрібно. Усе, можна розслабитися й насолоджуватися. Слабкий розум може неправильно зрозуміти такий сигнал і згаснути. Боротися більше не потрібно. Отже, не потрібно й жити.

Дівчина, яка лежала на землі, безперечно хотіла жити. Вона все ще була слабкою, але в зелених очах не було ані натяку на безвілля чи слабкість. Знову всміхнувшись, я прибрав руку з грудей дівчини й, порившись у сумці мандрівника, дістав усе необхідне для приготування вже звичної лікувальної каші. Мабуть, зараз вона підійде значно краще навіть за найефективніше зілля лікування. Каша, якщо втримати її в собі, дає матеріал для зміцнення м’язів. А їх у цієї дівчини зовсім немає.

— Ти повинна це з’їсти, — пояснив я, сідаючи поряд із дівчиною й укладаючи її голову собі на коліна. Зачерпнувши першу ложку, я вільною рукою відкрив дівчині рот, заштовхав місиво всередину й відразу стиснув їй щелепи, не дозволяючи виплюнути цю гидоту.

Очі дівчини округлилися. Вона навіть знайшла в собі сили опиратися, намагаючись вирватися, але де там! Довелося ковтати — тримати в роті огидну кашу було майже неможливо. І ось так, ложка за ложкою, я згодував їй усю миску. Причому ближче до кінця трапези мені вже не доводилося відкривати й затискати їй рот — дівчина виявилася розумною й уміла робити правильні висновки. Так — гидота. Але ця гидота працювала!

— Полеж, — промовив я, залишивши свою підопічну на землі. — Хвилин за тридцять у тебе з’являться сили, але рухайся обережно. Новим м’язам потрібен час.

Сам же я перевів погляд на кристал сили. Він уже активно мерехтів, готовий породити нового ватажка своїх потвор. Забарився б я ще десь на годину-дві — довелося б битися з черговим вовком червоного полум’я. Влаштовувати собі ще одне випробування мені не хотілося, тому я поклав руки на кристал і заплющив очі.

Настав час посилюватися!

Молодий розлом третього рангу дав мені менше енергії, ніж старий розлом першого. До того ж не залишив після себе навіть найпростішого артефакту — той просто не встиг сформуватися. Проте це була енергія, яка безперечно посилила моє джерело. Нові заклинання все ще залишалися недоступними, але «Дотик хаосу» став сильнішим.

Коли я підвівся, дівчина вже стояла на ногах. Усе така сама худа, схожа на обтягнутий шкірою скелет, але тепер на ньому справді почали з’являтися м’язи. Лікувальна каша активно запрацювала, і найближчими кількома днями дівчина багато їстиме. Тіло почне відновлюватися.

— Іти можеш? — запитав я, відзначаючи, що нездорова худорба не змогла приховати миловидності. Дочка коваля була вродливою, принаймні за моїми мірками.

— Можу, — відповіла дівчина приємним голосом. — Це була ініціація? Пане, ви зробили мене магинею, і тепер я не помру?

— Ти стала воїтелькою природи-початківицею, — підтвердив я. — Тепер тобі потрібно багато тренуватися, підкорювати свою стихію, активувати перше заклинання. І давай відразу визначимося — жодних «пане» чи чогось подібного. Це дозволено тим, хто ще не став воїном стихії. Тепер, коли ти нехай і початківиця, але все ж магиня, у тебе немає права повзати перед кимось навколішки, заглядати в очі й випрошувати щось смачніше. Як тебе звати?

— Мілена, — промовила дівчина й напружилася, наче чекаючи удару. — Просто Мілена. Це проблема?

— Мене звати Соло, — усміхнувся я. — Просто Соло.

— Яке незвичайне ім’я, — протягнула дівчина. — Ти теж простолюдин?

— Я воїн хаосу, — пояснив я. — Або маг хаосу, тут кому як зручніше.

Дівчина промовчала, але з її погляду стало зрозуміло, що про магів хаосу вона чула. Що там Ястін казав? Непотрібні бездарі, здатні лише очищати стічні води? Таке саме уявлення про магів хаосу було й у Мілени, ось тільки те, що вона побачила, ніяк не збігалося з наявними знаннями. І, що мені сподобалося найбільше, Мілені вистачило розуму не озвучувати свого запитання.

Я ж удав, що нічого не зрозумів, поступово усвідомлюючи, що відбувається в сучасній Імперії. Жив собі простий коваль, і несподівано в нього народилася вродлива дочка, пов’язана зі стихією природи. Таке хоч і рідко, але трапляється, знаю із власного досвіду — Тарін-Сольник теж був родом із простого села. Ось тільки дев’яносто років тому клани відразу забирали таких дітей до себе, виховуючи їх у спеціальних школах. Тепер, як я зрозумів, клани ігнорують появу дітей простолюдинів, які відчувають стихію. Адже до двадцяти трьох років усі вони гарантовано помруть. Така доля кожного, хто не пройшов ініціацію.

Але ж це безглузде марнування безплатних ресурсів! Забери таких дітей, виховай їх — і не матимеш відданішого воїна стихії! Взяти хоча б мене — я ані секунди не шкодував, що присвятив усе своє життя клану Хаосу. Тому що мене так виховали! Виховали з думкою, що мій клан величний і всі його воїни — найкращі у світі. Коли маєш таку підтримку, легко перетворитися на того Таріна-Сольника, якого поважала вся Імперія. Дівчина, яка стояла переді мною, була значно сильнішою за мене колишнього. Про це свідчили очі. Тим дивнішим було рішення клану Природи ігнорувати Мілену.

— Виходить, мені потрібно вчитися? — замислилася Мілена. Дівчина мені сподобалася. Вона не стогнала через важку долю, не переживала через те, що клан Природи від неї відвернувся. Одну проблему розв’язано — потрібно розв’язувати наступну. Обожнюю конкретних людей, які не розпорошуються на зайві емоції.

— Ідеальним для тебе буде вступ до обласної магічної академії, — підтвердив я.

— Батько дізнавався про це, — усміхнулася дівчина. — Академія розподіляє перепустки серед кланів, залишаючи у вільному доступі лише десять запрошень. Там за них така гризня, що люди одне одному горлянки перегризають у надії урвати перепустку. Ти ж розумієш, що станеться, якщо вони не потраплять на ініціацію?

— Помруть, — відповів я, визнаючи право такого підходу на існування. Якщо в кланів немає відбою від нових рекрутів, їм справді буде байдуже до якоїсь простолюдинки. Нехай у неї навіть замість очей сама стихія. Якщо вона не здатна відстояти своє право на життя, у розломах їй нічого робити.

— Що далі? — запитала Мілена. — Навчити мене магії природи, як я зрозуміла, ти не можеш?

— Теоретично можу, але краще залишити це справжнім учителям, — відповів я. — Із мого боку достатньо того, що я провів тобі ініціацію. Дивись, ми можемо зараз вийти з розлому, і він зникне. Я поверну тебе батькові. Але можемо трохи затриматися тут, пройтися околицями й пошукати цінні ресурси. Цей розлом хоч і молодий, але, якщо він спромігся створити прорив, обов’язково матиме кілька особливих каменів. Можу показати, де їх шукати і як видобувати. Заодно поясню, чому вони такі цінні.

— Згодна! — Очі Мілени заблищали. — Яку плату ти з мене візьмеш?

— Плату? — здивувався я. — Плату ти візьмеш із себе сама. Після того як я зламав твій блок і нагодував лікувальною кашею, твій організм почав посилено відновлюватися. За кілька годин ти відчуєш такий голод, що будеш готова зжерти навіть он те дерево. Повір — воно несмачне, але тебе це не зупинить.

— Знання важливіші! — рішуче промовила Мілена. — Я готова! Показуй, що тут і де!

— Мілено! Жива! — почувся радісний крик. Обличчя коваля набуло виразу щирого щастя, який відразу змінився здивуванням. Дівчина, не звертаючи уваги на батька, кинулася до повозок, гарчачи, наче дикий звір.

Утім, просто зараз вона таким звіром і була. Голод довів її до божевілля, і останні пів години перетворилися для мене на справжній кошмар. Доводилося буквально тягнути Мілену на собі, не дозволяючи їй гризти дерева й жувати траву. Навіть добре, що вона все ще була слабкою.

— Її потрібно нагодувати. Добре нагодувати. Негайно! — наказав я.

Люди заметушилися. Вочевидь, коваль був очільником каравану — йому підкорялися, і буквально за кілька хвилин перед Міленою з’явилася величезна тарілка з кашею та м’ясом. За кілька секунд — ще одна. Потім іще. Дівчина ковтала їжу не жуючи, прагнучи наповнити бездонний шлунок.

— Що з нею, пане магу? — з острахом запитав коваль, коли Мілена нарешті припинила знищувати їжу, заплющила очі й миттєво заснула.

— Тілу потрібна енергія, щоб відновитися, — пояснив я. — Найближчі кілька днів у твоєї дочки буде звірячий апетит, потім усе нормалізується. Куди ти її віз?

— До Трімуса, пане магу, — промовив коваль, полегшено видихнувши. — Глава роду Рікон, який представляє в Галдорі клан Природи, відмовився допомагати простолюдинам. Рід Зорен із клану Вогню навіть на поріг нас не пустив. Нікому не потрібні дикі маги, пане. Ось і віз її до Трімуса, столиці нашої області, у сліпій надії хоча б там знайти допомогу.

— І натрапив на потвор розломів? — уточнив я.

— Це хоч і пряма, але надзвичайно небезпечна дорога, пане магу, — зітхнув коваль. — Я знав, що ми можемо натрапити на неприємності, але прийняв цей ризик. Не лише я — погодилася й уся моя рідня. Уперше в нашому селі з’явився дикий маг. Заради того, щоб її врятувати, можна й ризикнути. Загальною дорогою ми рухатися не могли — вона надто довга, а Мілена була слабкою. Але ми підготувалися! Найняли охорону, додаткові повозки. Зробили все, щоб потвори оминули нас.

— Це ж землі роду Зорен? — запитав я. — Чому вони не очистять тутешні ліси?

— Бо їм ніколи, пане магу! — У голосі коваля з’явилася неприхована ненависть. — Зайняті вони.

— Чим? — уточнив я, не бажаючи відступати від теми. Судячи з усього, коваль знав досить багато про місцевих правителів. Оскільки в мене виник невеликий конфлікт із родом Зорен, потрібно тримати руку на пульсі. Раптом у цих магів вогню є могутні покровителі чи хтось сильніший за Таріса?

Батько Мілени довго дивився мені в очі. Він мав такий вигляд, наче хотів висловитися й водночас розумів, хто стоїть перед ним. Маг. Один із високородних панів. Який щойно врятував життя величезному натовпу людей, повбивавши небезпечних потвор розломів. Говорити такому все, що в тебе на думці, — остання справа.

Коваль перевів погляд на сплячу Мілену. Турботливі односельці загорнули її в ковдри й підтягнули ближче до вогню. Дівчина спала, і на її обличчі була усмішка. Здається, саме це стало тією піщинкою, що вплинула на рішення чоловіка. Нахилившись ближче до мене, він прошепотів:

— Вони зайняті вилизуванням дуп роду Тельмар із Трімуса, пане магу. Глава роду Зорен давно хоче втекти якнайдалі від наших земель. Йому начхати на Галдор, начхати на людей, які тут живуть, начхати на потвор, що з’явилися, начхати на всіх! Його турбує лише одне бажання — вибратися до столиці області. Їхні найманці нікому спокою не дають. Кілька місяців тому нагрянули всією юрбою до нашого села й потягли із собою з десяток людей, які трапилися їм на очі. Тих, хто опирався, — убили. І так не лише з нашим селом — так з усім цим проклятим місцем!

Коваль закінчив свою полум’яну промову й відсторонився від мене, стиснувши кулаки так, що побіліли кісточки. Він, як і я, чудово розумів, що за слова, які щойно пролунали, його мали покарати. Причому покарання в такому разі лише одне — смерть. Ніхто не має права лаяти родовитих панів. Доля простого народу — дивитися на магів знизу вгору. Тому все село так учепилося в Мілену — вони бачили в ній захист.

— Мені з моїм слугою потрібно до Трімуса, — промовив я після паузи. — Пішки далеко. Повозки, як я бачу, ви полагодили й коней уже дістали. У Мілени великий потенціал до стихії, але їй потрібне навчання.

— Диким магам видають лише десять перепусток, — нагадав коваль, знову видихнувши. Покарання за його запальні слова не буде.

— Розбиратимемося із цим на місці, — заявив я. — Мені потрібно кілька годин, щоб упоратися з тілами потвор розломів, після чого можемо вирушати. Готуйтеся до від’їзду. Ти поїдеш разом зі мною. Я прибув сюди з далекого королівства, тож багато чого не знаю. Розповідатимеш, хто ще кому що вилизує. Це стане платою за ваше спасіння. Як тебе звати?

— Варкон я, пане магу! Ми будемо готові вчасно!

Коваль побіг готуватися до від’їзду, а я підійшов до величезної купи трупів потвор розломів. Істоти третього рангу, звісно, можуть містити щось цінне, але це потрібно діставати відразу. Ці туші пролежали на землі цілу добу й уже почали псуватися. Тож нічого особливо важливого й цінного з них не отримати. І це погано — свіже серце вовка червоного полум’я є вельми цінним інгредієнтом.

Проте я дістав ніж і взявся до оброблення. Це для Таріна-Сольника зіпсовані монстри не мають жодної користі. Для Соло в цих тілах неодмінно знайдеться щось корисне. Наприклад, для виготовлення артефактів. Нехай я в них мало що розумію, але ж можна знайти хорошого майстра! Який із непоганих матеріалів зможе зробити щось корисне. Мені зараз підійде все!

Подорож до Трімуса тривала п’ять днів. Відчуття небезпеки спрацювало лише раз, коли ми проїжджали повз якийсь яр, але відсутність нудотно-солодкого присмаку свідчила, що небезпека пов’язана не з розломами, а з чимось іншим. Зупинятися не стали.

Не забував я й про тренування — мені не хотілося втрачати жодного дня для розвитку. Ось тільки кожне тренування на витривалість закінчувалося однаково — зігнувшись, я жадібно ковтав повітря, намагаючись угамувати шум у вухах і не дозволити їжі вирватися назовні. Повозки рухалися повільно, але навіть така швидкість була для мене надмірною. Щоб розвиватися, потрібно було доводити себе до межі. Виявилося, що моя межа настільки низька, що довести себе до неї не становило жодних труднощів.

Проте я не здавався. Біг, плентався за караваном, прив’язував себе до повозки й вимагав, щоб мене волокли, якщо раптом не зможу йти. Позбавлені магії селяни дивилися на мене з неприхованим жахом. Вони не розуміли, навіщо мені так із себе знущатися. Та що селяни — навіть найняті охоронці перешіптувалися, спостерігаючи за моїм «тренуванням».

Лікувальна каша, якою я напихав себе й Мілену, працювала цілодобово, нарощуючи нам м’язи. Ось тільки якщо я виснажував себе до межі, то дівчина весь час спала. Лише ближче до столиці вона почала прокидатися й визирати з повозки. Але приєднуватися до мене навіть не думала.

Однак тренувався я не весь час. Знайшовся час і для розмов із Варконом, який багато розповів мені про життя в Галдорі та рід Зорен. Глава роду був сильним магом вогню, якого відправили до цих земель ще тридцять років тому. Вочевидь, за якусь провину. У нього було шестеро синів, одного з яких я благополучно вбив. Таріс вважався найсильнішим серед нащадків. Якщо решта ще слабші за нього, ставало зрозуміло, чому рід Зорен не стежив за своєю територією. Тут потрібно або наймати когось зі сторони, визнаючи власне безсилля, або битися самим, або просто ігнорувати проблему. Рід Зорен обрав третій варіант. Подумаєш, потвори розломів зжеруть кілька сіл. Та кому потрібна ця чернь?

Коли ми прибули до столиці, я вкотре всміхнувся. У мій час стіни будь-якого міста оточували всі споруди й будинки містян, захищаючи їх від монстрів, бандитів та інших неприємностей, тепер же все змінилося. Міська стіна Трімуса відтепер відділяла внутрішнє місто, де жили знать, маги, прислуга й багатії, від звичайної черні. Навколо міських стін виросла клоака зі своїми законами, управлінням і порядками, куди не потикалися ані вартові, ані знать.

Сморід у нетрях стояв такий, що навіть я, звиклий до смороду розломів, скривився. Нечистоти зливалися в придорожні канави, і нікого не турбувало, що під палючим сонцем вони відразу починають гнити. Це породжувало полчища мух і щурів, а то й щось гірше, але й це мало турбувало людей, які жили в таких умовах.

— Навколо кожного великого міста таке коїться, — пояснив Варкон. — Це біженці з проклятих земель. Бездарі й ледарі, звиклі жити коштом інших. Уб’ють за мідну монету, але навіть пальцем не ворухнуть, щоб самим щось зробити. Була б моя воля — усіх би на каменоломні відправив.

Тут я був із ковалем повністю згоден. Плодити дармоїдів — погана стратегія розвитку держави. Однак якщо клоака існуює і нею ніхто не займається, отже, нею насправді активно займаються. Вона комусь вигідна. Причому настільки, що знать готова миритися із цим жахливим смородом у себе під боком. Як на мене, дивно. Якщо весь цей бруд рине до Трімуса, від нього ж нічого не залишиться!

Однак я помилявся — пропускна система до столиці працювала бездоганно. Над міськими стінами мерехтів захисний купол, накриваючи всю столицю. З таким артефактом мені вже доводилося стикатися — він не лише зупиняв неприємні запахи й пил, а й забезпечував усередині купола постійну температуру протягом усього року. За межами міста міг лютувати страшний мороз, але всередині міських стін завжди стояла комфортна погода.

Попри те що ми попрощалися з Варконом, він із ріднею однаково оселився в таверні неподалік від міських стін. Не найдешевше, але через це відносно безпечне місце. Коваль розумів, що нічим допомогти дочці не зможе — без перепустки його до Трімуса не пустять. Однак якщо Мілені не сподобається в столиці області, вона завжди може повернутися сюди, щоб разом із ними вирушити додому. Мілена нічого на це не відповіла, але з її погляду стало зрозуміло, що дівчина радше здохне, ніж відмовиться від мрії стати магинею. Гарний настрій!

Вхід до міста ділив людей на три потоки. Перший призначався для знаті, магів і їхніх слуг. Жодного огляду — вартові навіть відводили очі, намагаючись не дивитися на тих, хто проїжджав цим шляхом.

До другого потоку допускали звичайних містян, які мали перепустку. Тут людей було не так багато, але черга все ж була. Вартові перевіряли перепустки артефактами, оглядали самих містян, після чого пропускали їх усередину. Третій потік був найчисленнішим. Черга до нього сягала кількох сотень метрів. Тут стояли простолюдини, які хотіли потрапити до міста, але не мали на це права. Ось тут вартові відривалися на повну. Оглядали так, наче людей допускали на зустріч із самим Імператором. Когось відправляли геть, когось пропускали, і з вигляду вартових ставало зрозуміло, що контролювати третій потік — найбажаніша робота для кожного. Адже лише на моїх очах до рук вартового нібито непомітно перекочувало кілька тугих мішечків із монетами. Універсальна перепустка працювала і шістдесят років тому, і тепер.

Ми з Міленою неквапливо рухалися першим потоком. Кілька разів нас обганяли закриті карети, але особливого пожвавлення біля воріт не було — надто мало високородних панів користувалося цим входом до міста. Карети проїжджали крізь ворота без зупинок. Якийсь час я теж думав, що нами не зацікавляться, однак маги, які без діла йшли пішки, виявилися надто незвичним видовищем, щоб вартові не звернули на нас уваги.

Проте варто віддати їм належне — нас зупинив не якийсь воїн, а цілий командир загону вартових, який був магом води! Усе ж наше кольорове волосся змушувало виявляти повагу.

— Покажи документи, — зажадав власник короткого синього волосся, звертаючись до мене.

На Мілену та Ястіна він не дивився — артефакт біля воріт уже перевірив їхні документи. Точніше, магічну печать, яку ставлять у перший рік життя всім жителям Імперії. Обов’язкова процедура ідентифікації особи, запроваджена близько п’ятдесяти років тому. У мене, що природно, такої печаті не було, отже, я немісцевий. Ось вартові й заметушилися. Якщо я прибув із сусіднього королівства, у мене мав бути виданий на кордоні папірець.

— Мене звати Соло, — відповів я. — Єдиний документ, який у мене є, — ось це.

Із цими словами я зняв із шиї перепустку до магічної академії й показав її командирові загону вартових. Той хмикнув і, діставши невелику пластину, активував її за допомогою схожого на перо артефакту.

— Просто Соло? — уточнив вартовий.

— Просто Соло, — заявив я.

— Ласкаво просимо до Трімуса, Соло. — Командир загону варти простягнув мені пластину, на якій було написано моє ім’я. Кивнувши на Ястіна, чоловік уточнив: — Це твій слуга?

— Мій, — підтвердив я. Розуміючи, про що запитує вартовий, пояснив: — Ми ще не встигли укласти офіційний договір.

— Можу допомогти, — одразу знайшовся маг. — Один золотий.

Я всміхнувся, почувши ціну. За словами Ястіна, реєстрація слуги в будь-якій міській адміністрації коштувала три срібні. Воїн води напевно розуміє, що ми знаємо розцінки, отже, хоче запропонувати нам щось додаткове. А це вже цікаво.

— Обговорімо, — погодився я й демонстративно озирнувся. — Тут? Чи кудись пройдемо?

— Іди за мною. Пропустити!

Вартові займали невелику двоповерхову будівлю поряд із воротами. Піднявшись на другий поверх, ми потрапили до добре облаштованого кабінету. Воїн води явно любив комфорт, підібравши для себе зручні й гарні меблі. Ігноруючи Ястіна, наче того взагалі не існувало, господар кабінету жестом запропонував нам із Міленою зайняти гостьові місця.

— Я капітан варти Рінат Блеквуд, — представився маг. — Скажу відразу, Соло, Трімус не дуже радий магам хаосу.

— Буває, — відповів я, знизуючи плечима. — Усім не догодиш.

— Не догодиш, — погодився Рінат і промовисто постукав пальцем по столу, показуючи, що без золотого далі говорити не збирається. Що ж, у гаманці Мордека Зорена було дев’ять золотих, тож певні статки я мав.

Я поклав монету перед собою й пустив її в бік капітана. Той зупинив її долонею, а коли прибрав руку, монети на столі вже не було. Спритно, нічого не скажеш.

— До столиці дійшла інформація, що в якогось мага хаосу виник конфлікт із родом Зорен із клану Вогню, — заявив Рінат Блеквуд. — Причому настільки серйозний, що до нього долучився навіть рід Тельмар. Учора відбулися збори командирів, де нам усім порадили негайно повідомляти шанований рід Тельмар про всіх магів хаосу, які входять до міста. Ще надійшла інформація, що цей маг хаосу викрав у роду Зорен належну їм перепустку до магічної академії. Навряд чи він користуватиметься нею відкрито, тож слід оглядати всіх власників сріблястого волосся. Однаково ніхто з них нікуди не скаржитиметься.

Оце так! Швидко ж глава роду Зорен спрацював! Навіть до своїх покровителів прибіг скаржитися на нелегку долю, і, як я зрозумів, ці покровителі за нього вписалися. Одна річ — самим ігнорувати рід Зорен, інша — дивитися, як їх ображає хтось інший.

Можливо, Рінат уже подав знак своїм підлеглим, і ті щодуху бігли до представників роду Тельмар, щоб розповісти про дивного мага хаосу з перепусткою до магічної академії, однак небезпеки я не відчував. Ні, вона була, але на звичному для міста рівні, де тебе хоче вбити кожен перший.

На столі з’явилася ще одна золота монета й вирушила в бік капітана. Так само, як і перша, вона магічним чином зникла під долонею воїна води, після чого той продовжив:

— Приймання до академії почнеться за п’ять днів. Будь-якому магові хаосу небезпечно перебувати в Трімусі в цей час, тим більше тому, хто має перепустку до магічної академії.

— Навіть якщо це не його перепустка? — уточнив я. — Я прибув до Трімуса, щоб стати власником однієї з десяти перепусток, які віддають диким магам. Перепустка, яка в мене, не моя. Вона належить Мілені, магині природи. У роду Блеквуд немає такого конфлікту з кланом Природи, як із кланом Вогню?

— А ти молодець, — усміхнувся капітан. — Так, із природниками ми не конфліктуємо.

Я зняв перепустку з шиї й простягнув її Мілені. Судячи з округлених очей, дівчина такого не очікувала. Проте забрала цінну річ і сховала.

— Капітан варти повірить на слово, що в мене немає перепустки до магічної академії? — запитав я, дістаючи третій золотий. — Мені не хочеться проходити принизливу процедуру огляду.

— Як можна не вірити такій чесній людині? — відповів Рінат, щойно в його долоні зникла третя монета. — Однак мушу попередити, що інформація про перевіреного мага хаосу все ж піде до роду Тельмар. Надійшов надто чіткий наказ. Бійня диких магів почнеться в день приймання. До того часу тобі потрібно десь пересидіти. Та й магині природи теж не варто показуватися на очі. Якщо вона з’явиться перед входом до магічної академії, тим більше без охорони, її приб’ють. Просто заради шансу, що вона має перепустку. Вона не схожа на високородну леді, тому навряд чи здатна забезпечити собі захист.

— Загубитися в Трімусі на п’ять днів не так просто, — заявив я. — Особливо тим, хто тут уперше.

Четверта золота з’явилася на столі й зникла в чіпких руках капітана.

— У нашому місті поповзли досить цікаві чутки, — заявив Рінат. — Кажуть, Тельмари вписалися за Зоренів не з доброти душевної, а тому, що ті втратили один із заборонених розломів. До того ж подейкують, що хтось примудрився убезпечити пряму дорогу між Трімусом і Галдором. Потвор розломів там більше немає.

— Як і розлому третього рангу, — підтвердив я, бо Рінат вичікувально подивився на мене.

— Ось і я про це, — кивнув капітан, після чого запитав: — Ти ж ініційований маг хаосу?

Я кивнув — будь-який досвідчений маг здатен побачити кількість створених мною каналів зв’язку. Сам я поки був недостатньо розвинений, щоб оцінювати силу інших магів, але не сумнівався, що воїн води, який сидів переді мною, мав три-чотири канали. Не більше. Інакше він би точно розумів мою силу.

— У такому разі можу запропонувати тобі роботу, — заявив Рінат. — Роботу вам обом. Моєму роду доручили позбутися гризунів, які засіли в підземеллях Трімуса. Замість того щоб спалити всю погань одним-єдиним заклинанням вогню, глава міста відправив мою сім’ю під землю! Магів води послали битися зі щурами, які не лише добре плавають, а й пірнають! Раніше цим займався старий Естор, маг хаосу, але він помер десять років тому. Нові ж маги хаосу настільки непотрібні, що навіть для каналізації не годяться. Ти не схожий на цих бездарів, отже, можеш нам допомогти. Що скажеш? Ми забезпечимо вас їжею, місцем для відпочинку, сховаємо від роду Тельмар, а ваше завдання полягатиме в тому, щоб допомогти нам зменшити чисельність сірих гадів. Усіх убивати не потрібно, щури корисні, але їх стало надто багато. Деякі навіть вибираються на вулиці Трімуса, лякаючи містян.

На душі потепліло. Естор не лише примудрився вижити й уникнути переслідувань після знищення клану Хаосу, а й прожив після цього ще пів сотні років! Стоп — він же втік не сам, а разом зі студентами! Що з ними сталося? Це потрібно з’ясувати.

— У мене три умови, — після роздумів відповів я.

— Хіба ти в тому становищі, щоб ставити якісь умови? — демонстративно підняв брову капітан Блеквуд.

— Ти визначив, що тобі потрібно, — усміхнувся я. — Зробити так, щоб твій рід виконав завдання глави міста, чи приструнити мага хаосу, налякавши його страшними карами?

Рінат нічого не відповів, але його обличчя зовсім не випромінювало дружелюбності. Вирішивши, що маг води обрав перший варіант, я продовжив:

— Перше — ти організуєш мені зустріч із тими, кого навчав старий Естор. Хочу більше дізнатися про мага хаосу, який тримав щурів обласної столиці в шорах. Раптом за рік твоїй сім’ї знову дадуть подібне завдання? Чи ти розраховуєш на прихильність роду Тельмар? Вони ж чудово розуміють, що водники найменш ефективні проти щурів, отже, вигадають вам іще якусь гидоту.

— Припустімо, це можливо, — після паузи відповів капітан. — У старого Естора залишилися учні. Вони хоч і слабкі, але можуть розповісти про те, що робив маг хаосу. Це перше. Що далі?

— Мілені потрібна магічна паличка, — заявив я.

— Вона теж ініційована? — здивувався капітан Блеквуд.

— Так, — підтвердив я. — Оскільки ми працюватимемо разом найближчі п’ять днів, почну її навчати.

— Ти ж маг хаосу! — вигукнув капітан. — Ти не можеш навчати магиню природи!

— Паличку ми повернемо, — про всяк випадок додав я, ігноруючи репліку Ріната.

— Гаразд, як скажеш, — знову погодився з моєю вимогою капітан. — Що з третьою вимогою?

— Вона максимально проста. Мені потрібен артефактор твоєї сім’ї. Хочу найняти його для виготовлення кількох нескладних артефактів. Ресурси й оплата, звісно, мої. Так, іще було б непогано скористатися послугами вашого алхіміка. У мене є рецепт, ресурси, але немає власної лабораторії.

— Чи не забагато ти хочеш, Соло? — грізно запитав капітан Блеквуд.

— Рівно стільки, скільки коштую, — відповів я. — Якщо знадобиться, то п’ять днів до початку приймання до магічної академії я десь перекантуюся. Якщо зовсім притисне, то зроблю так, щоб чутки про рід Зорен виявилися не такими вже й чутками. Але якщо ти забезпечиш мені все, чого я прошу, то за п’ять днів я знищу стільки щурів, скільки скажеш. Хоч усіх. Рід Тельмар вирішив посміятися з роду Блеквуд? Я можу зробити так, щоб сміялися вже ви. Упевнений, обличчя глави міста буде кумедним, коли представник твого роду за п’ять днів прийде звітувати про виконання завдання.

— Мені потрібно поговорити з главою роду, — після паузи відповів капітан. — Далі вулицею є таверна «Дар води». Ідіть туди й чекайте. Якщо глава вирішить, що твої вимоги розумні, ми попрацюємо. Якщо ні — я забуду, що ми зустрічалися. І ще — в офіційному рапорті, який піде магам вогню, я напишу, що провів повний огляд мага хаосу Соло, але перепустки до магічної академії знайдено не було. Тепер можете йти.

— Ти нічого не забув, капітане? — усміхнувся я, навіть не думаючи підводитися з місця. — У мене тут неприв’язаний слуга стоїть, а я тобі цілий золотий за це заплатив. Потрібно виконувати взяті на себе зобов’язання.

Таверна «Дар води» явно переживала не найкращі часи. Вицвіла вивіска потребувала оновлення, невеликі двері, розташовані на рівні грудей, перекосилися, а вікна не бачили миття від самого свого створення тисячу років тому. Від міської стіни таверну відділяла невелика дорога, і, судячи з тьмяних артефактів освітлення, цей район Трімуса явно не входив до переліку привабливих для знаті.

Повсюди на землі сиділи простолюдини, яких пропустили вартові. Хтось їв просто на вулиці, хтось заколисував немовля, хтось дивився на нас спідлоба, вирішуючи, чи можна встромити нам у бік ножа, чи краще з магами не зв’язуватися. Від клоаки, що містилися буквально за стіною, це місце відрізнялося тим, що будинки тут були кам’яними, та й на землю ніхто намагався не справляти нужду, скидаючи все до широких каналізаційних стоків.

— Пане Соло, такі двері називаються пендельтюром, — блиснув знаннями Ястін, коли ми підійшли до входу. — Відчиняються в обидва боки, а особливий пружинний механізм повертає їх назад. Зроблені спеціально для того, щоб ті, кого викидають із таверни, не розбили собі голови, врізавшись у двері.

— І навіщо мені зараз це знання? — запитав я колишнього бібліотекаря.

— Та це… Ви ж напевно не знали, — почервонів мій слуга. — Ось я й… Перепрошую, пане, забувся. Надалі такого не повториться.

— Чому ж? — усміхнувся я. — Нове — основа розвитку. Тож дозволяю тобі мене розвивати. Але нові слова мають бути такими самими, як цей пендельтюр. Незвичайними й явно непридатними у звичайному житті.

— Дякую, пане Соло! — просяяв Ястін. — Я обов’язково знайду для вас багато цікавого. Ось, наприклад…

Ястін замовк, побачивши мій застережливий жест.

— Не більше одного слова на день. — Я відразу окреслив межі. — Заходимо!

Усередині таверна мала значно кращий вигляд, ніж зовні. Добротні дерев’яні меблі, барна стійка, звичайні й високі барні стільці. Дівчата в довгих синіх сукнях і чистих білих фартухах розносили їжу, а численні відвідувачі не намагалися ловити їх, щоб потискати в обіймах.

Причину такої культури я знайшов відразу. Барменом виявився чоловік років тридцяти з пишною синьою шевелюрою. Він вправно готував коктейлі тим, хто сидів за барною стійкою, примудряючись стежити за всім, що відбувалося в таверні. Я відчув швидкоплинну загрозу, коли його погляд зупинився на мені, але вона швидко зникла. Наче бармен мав якісь рахунки з воїнами хаосу, а зрозумівши, що я не той, хто йому потрібен, утратив до мене інтерес.

— Панове бажають повечеряти? — Одна з офіціанток зустріла нас біля входу й, отримавши кивок, відвела до вільного столика. — Що замовлятимете?

— Три великі шматки тушкованого м’яса, різних свіжих овочів, та побільше, кілька глечиків морсу й коржів, — відповів я, зробивши замовлення на всіх. — Поки все, далі подивимося.

Судячи зі здивованого обличчя офіціантки, без пива чи вина їжу тут до нас ніхто не замовляв, однак мені не хотілося наражати свій організм на зайвий ризик. Та й Мілені зараз нічого зайвого не потрібно. Ось домовимося з родом Блеквуд, тоді й спробуємо місцевий алкоголь.

— Соло, хто ти такий? — прямо запитала Мілена, щойно офіціантка відійшла.

— Звичайний житель далекого королівства, — відповів я.

— Ти не схожий на звичайного жителя. — Дівчина наполегливо прагнула з’ясувати правду. — Ми одного віку, але в тебе якийсь нереальний для такого віку досвід. Те, як потрібно шукати ресурси в розломі, не можна вивчити з книжок. Я знаю, про що говорю, ти діяв так, як наші мисливці, що читають сліди звірів завдяки самому лише досвіду. Ти спокійно спілкуєшся з іншими магами, не відчуваючи страху чи ніяковості. Гадаю, зі знаттю теж перетинався, так? За тобою полює один із найбагатших родів нашої області, про який навіть я чула у своєму селі, а вся твоя реакція зводиться до того, щоб розвести руки й сказати: «Таке буває». Так не буває!

— Тихіше, Мілено. — Я заспокійливо підняв долоні. — Ти привертаєш до нас надто багато уваги. Мене справді звати Соло, і я справді прибув до Імперії з іншого місця. Це все, що тобі потрібно про мене знати. І якщо вже в нас зайшла така розмова, давай відразу окреслимо всі межі. Я врятував тобі життя, зробив магинею, навчив шукати ресурси в розломах, дав можливість вступити до магічної академії й простежу, щоб ти живою дійшла до воріт цієї академії. Якщо ми зуміємо домовитися з кланом Води, найближчі п’ять днів я навчатиму тебе користуватися магією. За це я не вимагаю плати ані зараз, ані в майбутньому. Можеш вважати це моєю доброю волею. Однак щойно ми ввійдемо до воріт академії, то розійдемося в різні боки. У нас різні стихії, різна підготовка, різні цілі, та й спілкування з воїном хаосу не зробить тебе популярною.

— Наче мені потрібна ця популярність, — фиркнула дівчина, але замовкла, побачивши мій серйозний погляд.

— Не варто недооцінювати такі речі, Мілено, — заявив я. — Бути вигнанцем у групі важко. Багатьох це ламає.

Я знав, про що говорив: за двадцятирічну кар’єру викладача академії клану Хаосу надивився всякого. У юності люди жорстокі. Аж до того, що готові вбивати тих, хто не погоджується з їхньою думкою.

Незабаром принесли їжу, і наша розмова припинилася. Мілена поринула в роздуми, Ястін намагався перетворитися на предмет меблів, а я сидів і спостерігав за залою, відзначаючи, як багато простих людей ходить до цієї таверни. За весь час, що ми тут перебували, не з’явилося жодного мага.

Поступово почало наростати відчуття небезпеки. Спочатку невагоме, воно з кожною хвилиною посилювалося, доки не перетворилося на тривогу. Сюди, до таверни «Дар води», ішов хтось, хто прагнув мене вбити. І цей хтось цілком міг це зробити.

— Ідемо! — наказав я, підводячись із-за столу. — Залишатися тут далі небезпечно!

Тривога почала перетворюватися на паніку. З боку вулиці почулися крики й брязкіт зброї. «Вогняна куля!» — прокричав хтось, і повітря зашипіло. Пролунав істеричний жіночий вереск, тупіт безлічі ніг, чийсь крик болю, що переходив у хрип.

— Соло, сюди! — почувся жіночий голос. Озирнувшись, я побачив біля барної стійки загорнуту з головою в плащ магиню води. Синє пасмо, яке вибивалося з-під каптура, чітко вказувало на її кланову належність.

— За мною! — наказав я своїй групі й підбіг до барної стійки.

Позаду неї були відчинені дверцята, за якими зникла незнайомка. Небезпеки від неї я не відчував, тоді як із боку вулиці сюди прямувала сама смерть. Перестрибнувши через стійку, я побіг слідом за магинею води, побіжно відзначаючи, що Ястін і Мілена рухаються за мною. Разом із нами вирушив і бармен.

— Сюди! — Незнайомка знайшлася на продуктовому складі таверни. Вона стояла над відкритим лазом, що вів кудись до підземель Трімуса. — Лоріне, прикрий!

— Так, пані, — кивнув бармен і підняв один із мішків, щоб закрити ним прохід.

Зволікати було не можна. Незнайомка першою зникла в проході, слідом я пропустив Ястіна, Мілену й нарешті поліз сам. Щойно я провалився в отвір, як згори на прохід упав мішок. За ним, як я зрозумів, ще кілька — бармен ретельно приховував лаз, яким ми втекли.

Хоча лазом це назвати було не можна — ми опинилися в каналізаційному колекторі Трімуса. Світло сюди пробивалося крізь невеликі віконця згори, через які весь бруд ішов зі столиці, а сморід стояв такий, що міг позмагатися з «ароматом» клоаки.

Незнайомка швидким кроком рушила вперед, навіть не думаючи активувати світлові артефакти. Вона хлюпала смердючою рідиною, не звертаючи на неї уваги. Довелося йти за нею — небезпека хоч і зменшилася, але не зникла. Мене й далі прагнули вбити.

Ми йшли хвилин тридцять — бігати в колекторах виявилося неможливо. Багато разів звертали, щоразу рухаючись новим шляхом. Несподівано ми зупинилися, і незнайомка тихо пробурмотіла:

— Тільки цього вам зараз бракувало!

Попереду, кроків за п’ятдесят, кілька колекторів об’єднувалися, утворюючи перехрестя. І цим перехрестям рухалася вируюча сіра маса, перетинаючи наш шлях.

— Підемо іншим шляхом! — прошепотіла дівчина, діставши магічну паличку й спрямувавши її в коридор.

— Що в тебе із заклинаннями? — запитав я, підходячи ближче. Щури нас іще не помітили, але це було ненадовго. Рано чи пізно ці потвори неодмінно звернуть увагу на чотири смачні шматки м’яса.

— «Водяна куля», — відповіла дівчина. — Вона не допоможе.

«Водяна куля» була заклинанням першого рангу. Студенти вивчають його в перший рік, поступово перетворюючи на «Водяну стіну» та «Водяний шип». Якщо наша супровідниця впевнена, що її заклинання буде недостатньо, отже, воно ще не трансформувалося в щось серйозне.

— Прокляття! Помітили! — мало не прокричала незнайомка, коли два щури відокремилися від потоку й попрямували в наш бік. — Потрібно йти!

— Обов’язково підемо, — запевнив я, активуючи два «Дотики хаосу». — Тільки не зараз. Ви ж найняли мене, щоб я допоміг вам позбутися цих потвор? То чому нам від них тікати, якщо вони самі прийшли до нас?

Після поглинання кристала розлому третього рангу моє джерело непогано виросло, але перевірити його в справжньому бою можливості ще не було. Три канали зв’язку забезпечували добре охолодження, тож на півтори-дві сотні заклинань я міг розраховувати. Тікати, маючи такий запас магії, — остання справа. Особливо коли проти нас виступили звичайні звірі.

Щури, які прямували до нас, здохли за лічені миті, отримавши «Дотик хаосу» просто в голову. Проте головне для своєї зграї вони зробили — встигли пропищати про небезпеку. Потік гризунів розділився, і в наш бік ринула ціла лавина смертоносних потвор.

Незнайомка вилаялася. Усвідомивши, що тікати запізно, вона витягнула в бік щурів магічну паличку й заговорила:

— О, стихіє води, почуй мій заклик! Буйство води, наділи мене своєю могутністю й знищ ворога, що став на моєму шляху! «Водяна куля»!

Із наконечника магічної палички зірвалася крапля води, яка відразу перетворилася на водяну кулю завбільшки з половину мого тіла. Снаряд полетів уперед і врізався в щурів, які наступали. Точніше, в тіла загиблих щурів, убитих моїм «Дотиком хаосу». Поки магиня води творила одне заклинання, я встиг активувати п’ятдесят, не дозволяючи щурам прорватися до нас.

Водяна куля вдарила в гору трупиків і утворила велику дірку, крізь яку відразу хлинула нова хвиля щурів. Зубасті потвори явно забули про інстинкт самозбереження, якщо так перли вперед, не звертаючи уваги на кількість убитих товарок.

Я всміхнувся й продовжив відправляти вперед сірі хмаринки. Усе йшло не просто добре — ідеально! Вочевидь, захисний купол, що накривав Трімус, впливав не лише на погоду, а й на всіх, хто перебував під ним. Він забирав частину напруження з мого джерела, значно збільшуючи мою руйнівну міць. Якщо спочатку я планував активувати «Дотик хаосу» дві сотні разів, то тепер розумів, що в резерві маю не менше чотирьох сотень застосувань! Усе ж три канали зв’язку та джерело, яке поглинуло два кристали розломів, були досить вагомою силою, щоб не боятися якихось щурів.

Магів — так, боятися варто. Для безпечного використання «Поглинача» потрібні п’ять каналів зв’язку й потужне джерело. Без «Поглинача» перетворити на хаос спрямовану в мене магію я не зможу, тому поки лише захисні артефакти. На п’ятому ранзі взагалі відкривається багато корисних заклинань. Моє улюблене атакувальне — «Спис хаосу», захисне — «Дзеркало хаосу», універсальне — «Розкладання». Хоча останнє можна використовувати вже зараз, із трьома каналами. Перетворити на енергію хаосу щільні предмети не вийде, але всяку гидоту, наприклад бруд, що налип на чоботи, — запросто. Тому магів хаосу й використовують для очищення стічних вод. Три зв’язки, мінімальне джерело — і вперед, очищуй навколишній світ!

— Та хто ти такий? — приголомшено запитала дівчина, коли потік щурів відступив. Нарешті до сірих потвор дійшло, що відбувається щось неправильне, і вони втекли з майже повністю забитого колектора. Дві водяні кулі принесли мало користі — прохід з’явився, але пройти крізь нього не вийде.

— Сюди потрібно прислати прибиральників, — промовив я, ігноруючи вигук незнайомки. — Залишати тіла щурам — лише годувати їх. Ти казала, що є обхідний шлях? Ідемо?

Спалахнули два яскраві сині ока — наша супровідниця явно була невдоволена, що її ігнорували. Однак завдання виявилося важливішим, і невдовзі ми знову вирушили блукати просторами підземного світу Трімуса. Не маю уявлення, як саме, але дівчина чудово орієнтувалася в хитросплетінні всіх цих труб, жодного разу не збившись. Незабаром ми дісталися чергової металевої драбини, і наша провідниця першою полізла нагору. Дівчина особливим чином постукала в замкнені металеві двері, і нам відчинили.

— Устигла? — почувся напружений голос.

— В останню мить, — відповіла наша супровідниця. — Тельмари прибули до таверни надто швидко, наче знали, де ховатиметься маг хаосу. Щури водяться не лише в підземеллях, а й у нашому клані. Гей, унизу, чого стали? Піднімайтеся!

Нагорі нас зустрів маг води. Він указав на широкий піддон, де проводили очищення від бруду. Маг використав заклинання «Водяний струмінь», зменшивши напір так, щоб збити з речей увесь каналізаційний бруд. Те, що одяг і взуття стануть мокрими, його не турбувало. Чистота важливіша.

— Ми натрапили на міграцію, — заявила наша провідниця й нарешті стягнула із себе безрозмірний плащ. Під ним виявилася приваблива дівчина мого віку з красивим густим синім волоссям. Обтислий костюм вигідно підкреслював ідеальну фігуру нашої супровідниці, показуючи, що проблем із відкриттям джерела в дівчини не виникло. Усе було зроблено вчасно.

— Добре, що вам вдалося її уникнути, — без жодної усмішки відповів чоловік, який нас зустрів. — Твоєму батькові не дуже сподобається, якщо тебе зжеруть.

— У тому й річ, що ми не уникали, — відповіла дівчина. — Ми її знищили.

Судячи з усього, прозвучало щось незвичайне, бо маг подивився на дівчину в цілковитому нерозумінні.

— Потрібна карта, — продовжила дівчина. — Покажу, де стався бій і як рухалася міграція. Поки не з’явилася нова хвиля, потрібно прибрати туші.

Нас досить швидко обмили й навіть дали сухий одяг зі взуттям, дозволивши переодягнутися. Далі сталося щось доволі незвичне: коли ми піднялися з підвалу, то опинилися не деінде, а в алхімічній майстерні! Повсюди стояли численні склянки, перегінні куби, нагрівальні плити й, що зацікавило мене найбільше, матеріали для алхімічних дослідів.

— Тут вас шукатимуть в останню чергу, — промовила дівчина й нарешті представилася: — Мене звати Наталі Блеквуд. Мій батько, Кайрос Блеквуд, є главою роду. Рінат розповів нам про тебе й твою пропозицію. Я вважала, що нерозумно використовувати для власних цілей ворога Тельмарів, але батько вирішив попрацювати з тобою, магу хаосу. Тепер я розумію чому.

У цей момент маг, який нас зустрів, розклав просто на підлозі величезну карту підземних переходів Трімуса.

— Тут, — упевнено тицьнула Наталі в перетин двох проходів. — Міграція рухалася цим колектором.

— Уранці відправлю кілька загонів, — промовив чоловік.

— Уранці буде запізно, — спокійно зауважив я, підходячи до карти. Це безперечно був якийсь артефакт, прив’язаний до роду Блеквуд. Скільки я не вдивлявся в зображення, ніяк не міг зосередитися на чомусь конкретному. Лінії зливалися, плуталися, зникали. Карта намагалася зберегти свою таємницю від чужинців.

— Я ще не питав мага хаосу, що мені робити, — огризнувся чоловік. З’явилося відчуття небезпеки. Вочевидь, маг води вирішив, що я зачепив його честь. Як же важко із цими благородними! Усюди вони бачать зневагу до своєї честі.

— Та мені, власне, байдуже, кого й про що ти збирався питати. — Я легко витримав погляд чоловіка. — Я тут, щоб допомогти Блеквудам виконати завдання глави міста. Усе інше, крім оплати, мене мало цікавить. Я можу отримати копію карти?

— Це спадщина роду Блеквуд! — заявив чоловік. — Її не передають чужинцям.

— Зрозумів. Наталі, у нас є робота. Хочу наздогнати хвилю щурів, але без провідника заблукаю. Ще потрібна магічна паличка Мілені. Почну її навчати. Ніхто ж не заперечує, якщо ми візьмемося виконувати свою частину угоди просто зараз, не чекаючи ранку чи наступної ночі?

— Уночі підземними переходами Трімуса ніхто не ходить, — почала Наталі. — Це час щурів. Вони полюють і нападають на всіх, кого побачать.

Дівчина явно хотіла ще розповісти мені про страшних щурів, які водяться в каналізації Трімуса, але замислилася.

— Вони ж полюють, щоб знайти собі їжу, — після паузи промовила Наталі. — Якщо щури дістануться до тієї гори трупів, яку ми залишили, то розтягнуть усе за кілька годин! Уранці нічого не залишиться!

— Чому ж не залишиться? — відповів я. — Будуть задоволені й ситі сірі монстри. Тому ми виходимо просто зараз. Мій слуга залишиться тут — нічого йому робити з нами в каналізації. Є питання: як часто відбуваються такі міграції?

— Зазвичай щотижня, — відповіла синьоволоса. — Причому відразу у двох-трьох місцях. Під час міграції потвори особливо агресивні, бо разом із дорослими перебуває й молодняк. Ми намагалися їх топити, але безрезультатно. Лише лист із міської управи отримали про те, що жителі почали скаржитися на вогкість.

— Дві-три синхронні хвилі й агресія, — замислився я. Висновки мені не подобалися, але говорити про них поки було зарано. Потрібно перевірити.

— Ти щось знаєш? — Наталі правильно зрозуміла мою задумливість.

— Лише те, що нам час виходити, а Мілені потрібна магічна паличка.

— Тарвіне, видай! — наказала Наталі. Чоловік, який нас зустрів, недобре вишкірився, але виконав наказ. Він передав Мілені, яка набрала до рота води, свою магічну паличку, демонстративно не дивлячись у мій бік. Вочевидь, не лише в бармена «Дару води» були якісь проблеми з магами хаосу.

— Куди ти хочеш потрапити? — запитала Наталі.

— Хочу піти слідом за хвилею, яку ми зустріли, — без вагань відповів я. — Артефакти освітлення не беремо.

— Ніхто не ходить каналізацією без світла! — огризнувся Тарвін. — Це самогубство!

— Саме так, ніхто каналізацією й не ходить. Зараз величезний натовп із клану Вогню бігає Трімусом, шукаючи воїна хаосу. Гадаю, вони вже зрозуміли, як ми втекли з таверни. Не потрібно вважати супротивника дурним, Тарвіне. Це загрожує передчасною смертю.

— Бездарний маг непотрібного хаосу сміє мені погрожувати? — розлютився Тарвін і потягнувся до місця, де раніше висіла магічна паличка. Та невже! Невже він теж користується концентратором?

Відповісти я не встиг — дальні двері відчинилися, і до майстерні ввійшов заспаний дідок у бежевій піжамі. У руках він тримав магічну паличку, спрямовуючи її в наш бік. Однак, побачивши колір волосся присутніх, дідок завмер. Якийсь час він стояв, кліпаючи очима, навіть кілька разів протер їх, після чого побачив Наталі.

— Ученице? — пролунав здивований голос майстра. — Я вже подумав, що на мене грабіжники напали, а тут ти посеред ночі до моєї майстерні вдерлася! Та ще й якихось чужинців із собою притягла! Галасуєте, спати заважаєте! Хто такі й що тут робите? Га?

— Учителю, у нас термінова справа! — Наталі витягла з кишені невеликий аркуш паперу. — Батько передав вам послання. Прочитайте!

Алхімік хоч і мав старий вигляд, але рухався досить упевнено. Жодного кректання, нарікань на важку долю чи чогось подібного. Поклавши паличку на один зі столів, він дістався до Наталі й, забравши аркуш, швидко все прочитав і подивився вже на мене.

— Маг хаосу, значить. Вирішив перетворити мою майстерню на придорожній заїзд? Гаразд, це ще можна стерпіти. Але вимагати від мене виконання роботи — це нахабство, молодий чоловіче! Я Альміріус Блеквуд, алхімік сьомого рангу! І не збираюся працювати за клацанням пальців першого-ліпшого мага хаосу! Те, що ти про щось домовився з главою, нічого не означає! Тут я вирішую, з ким працювати, а кого гнати втришия!

— Мені потрібне зілля стимуляції джерела першого рангу, — промовив я, перебиваючи алхіміка.

— Усього лише зілля стимуляції джерела? — із неприхованим сарказмом повторив за мною алхімік. — Ось так відразу? А чому лише першого рангу? Давай відразу замахнемося на десятий, чого дріб’язковитися?

— Потрібен перший, і робитимемо ми його за рецептом клану Хаосу, — промовив я, стежачи за реакцією присутніх. Якщо Ястін поставився до моїх слів спокійно, то решту наче батогом ударило. Сіпнулися всі!

— Та як ти смієш, непотрібний шматок лайна, оскверняти цей дім назвою проклятого клану? — Першим, що не дивно, відреагував Тарвін. Наталі не стала його зупиняти, дивлячись на мене величезними від шоку очима. Утім, такі самі очі були й у Мілени. «Клан Хаосу» — не те словосполучення, яке хотілося б почути навіть від близького друга.

— Рота закрий, воднику! — пролунав твердий голос алхіміка, і Тарвін, який зробив у мій бік кілька кроків і витягнув шпагу, наче налетів на невидиму стіну. Альміріус повернувся до мене: — Що тобі потрібно для виготовлення?

— Час, якого в мене немає, — відповів я. — Я напишу рецепт, видам матеріали для виготовлення. Мені потрібно чотири… ні, краще вісім еліксирів. Решту можеш забрати собі. Як і рецепт. Потрібні папір і твоя увага. Пояснюватиму в процесі.

Мені організували все за лічені миті. Розлючений Тарвін свердлив мене поглядом, намагаючись пропалити дірку в грудях. Причому від нього виразно йшла небезпека. Цей маг води запросто встромить мені ножа в спину, якщо матиме таку можливість.

— Як цікаво, — бурмотів Альміріус, дивлячись на мої записи й слухаючи пояснення. — Але чому так? Це ж зовсім не очевидно! Ні, ну це ж відверта дурість! Після такої перегонки вся сила матеріалу зникне! Та хто взагалі до такого додумався? Який божевілець створив цей рецепт?

Однак, попри коментарі, я був упевнений, що алхімік усе зрозумів правильно. Діставши ресурси, які ми з Міленою знайшли в розломі третього рангу, я доповнив їх частиною матеріалів із розлому першого рангу. Пояснювати, що означає кожен матеріал, мені не довелося. Альміріус виявився напрочуд досвідченим алхіміком. Те, від чого я так старанно тікав усе своє минуле життя, приваблювало старого. Возитися зі склянками йому подобалося.

— Завтра до обіду зілля буде готове! — запевнив мене алхімік і забув про наше існування, почавши возитися з приладами та контролювати процес створення зілля.

— Наталі, нам потрібно йти, — нагадав я синьоволосій дівчині. — Мілено, бери магічну паличку. Ястіне, не маю уявлення, коли ми повернемося, але до цього моменту на нас має чекати їжа.

— Буде зроблено, пане, — уклонився слуга.

— Глава роду дізнається про те, що щойно сталося! — пообіцяв Тарвін. — Не годиться благородному роду Блеквуд бруднити себе роботою з тим, хто шанує проклятий клан!

Тарвін із нами не пішов — він вирушив до нічного Трімуса. І, що мене трохи напружувало, разом із його відходом загроза не зникла. Навпаки, вона стала ще гострішою.

До місця бою зі щурами ми дісталися швидко. Ось тільки запізнилися — від понад трьох сотень величезних тушок не залишилося й сліду. Сірі потвори розтягли дармове частування, щоб зжерти його десь у глибинах каналізації й стати сильнішими. І зробили це за якихось кілька годин!

— Звірі так організовано не діють, — зітхнув я, визнаючи очевидне. — У них не вистачить на це мізків. Хоч би як мені хотілося думати інакше, доведеться визнати очевидний факт — у каналізації Трімуса завівся щурячий король.

— Нісенітниця! — промовила Наталі, почувши моє припущення. — Щурячий король не може з’явитися в Трімусі! Ми під куполом!

— Купол захищає від потвор розломів, але не від звичайних монстрів, — не погодився я.

— Соло, а про що взагалі йдеться? — запитала Мілена, яка весь цей час терпляче мовчала. — Хто такий щурячий король?

— Нагадай своє повне ім’я, дівчинко? — попросила Наталі. Причому зробила це таким тоном, щоб магиня природи неодмінно почула зневагу на свою адресу.

— Я тобі не дівчинка! — гордо підняла голову дочка коваля. — І моє ім’я ти вже знаєш. Мене звати Мілена!

— Простолюдинка? — Брови Наталі злетіли вгору, і дівчина подивилася на мене: — Ти що, притягнув до магічної академії простолюдинку?

Вочевидь, передавання перепустки іншій людині було чимось незвичайним, якщо Рінат Блеквуд повідомив про це главу свого роду і, відповідно, його дочку.

— У тебе якісь проблеми з простолюдинами? — Я подивився Наталі в очі. — Ми такі самі люди, як і знать.

— Ми? — У Наталі навіть обличчя скривилося від такої новини. — То ти теж один із них?

— Із тих, хто здатен зробити те, перед чим відступила твоя родовита сім’я, — нагадав я. — До того ж не забувай: ти тут як жива карта, а не бойова одиниця. До речі! Мілено, діставай магічну паличку. Якщо щури вже встигли потягти туші своїх родичів, у нас є час на твою підготовку. Почнемо із «Земляного шипа».

Зеленоволоса виконала мою вимогу, але відразу ж зам’ялася. Вона не мала жодного уявлення, що робити далі. Ось є магічна паличка. Є вимога сформувати заклинання «Земляний шип». Але що потрібно робити, щоб виконати цю вимогу, дівчина не розуміла. До того ж присутність Наталі, яка фиркала й почала зневажливо дивитися не лише на Мілену, а й на мене, вибивала магиню природи з рівноваги.

Насправді я хитрував, коли казав, що навчати мага природи може лише маг природи. Так, якихось тонкощів і особливостей стихії — безперечно. Формування каналів зв’язку високих рангів — теж. Але на початковому етапі розвитку немає жодної різниці, до якої стихії ти належиш. Природа, вода, хаос — принцип роботи скрізь однаковий. Головне — правильно його пояснити.

Я діяв так, як звик працювати в бойовій академії клану Хаосу. Важливо, щоб студент відчув у собі джерело. Знайшов його. Навчився з ним працювати. Концентратор, звісно, річ корисна й приємна, але це милиця, яка сильно тебе обмежує. Я ж збирався навчити Мілену працювати зі стихією напряму, без додаткових пристроїв.

Тому я підійшов до дівчини й без жодної задньої думки поклав долоню їй на груди.

— Тут міститься твоє джерело, — пояснив я. — Просто під моєю долонею. Прислухайся до себе. Відчуй тепло.

— Я вам не заважаю? — заявила Наталі, привертаючи нашу увагу. — Ти що тут за розпусту влаштував, магу хаосу?

Насупившись, я перевів погляд з однієї дівчини на іншу. Мілена стояла поряд зі мною і, здається, навіть вдихнути боялася, перетворившись на натягнуту струну. У колекторі було темно, але навіть це не завадило мені побачити густий рум’янець на обличчі Мілени. Я опустив погляд і лише тепер зрозумів, що від моменту нашого знайомства зеленоволоса сильно відновилася. У неї з’явилися не лише м’язи, а й приємні жіночі округлості в районі грудей, на одній із яких просто зараз лежала моя долоня.

— Тепло, Мілено, — спокійно промовив я, удаючи, що все саме так і має бути. — Воно зароджується просто під моєю долонею й формує невеликий вогник у твоїх грудях. Упіймай це відчуття. Злийся з ним. Увійди в нього.

— Соло, я… — промовила червона Мілена, але затнулася, побачивши мій погляд. — Тепло, зрозуміла. Воно під твоєю долонею. Його потрібно відчути.

Наталі відверто розсміялася, але незабаром очі Мілени несподівано широко розкрилися.

— Тепло! — приголомшено промовила вона. — Я його відчуваю! Воно… Соло, я не можу передати це словами! Ніколи нічого подібного не відчувала!

— Тепер найголовніше. У тебе в руці концентратор або, як його ще називають, магічна паличка. За її допомогою можна перетворити тепло в грудях на заклинання. Зазвичай для цього маги використовують фразу-активатор. Послідовність слів, яка, на їхню думку, запускає заклинання. Але це не так. Слова потрібні лише для того, щоб змусити твій розум повірити, що він забирає енергію через канал зв’язку й передає її магічній паличці. Зараз, Мілено, саме той момент, який назавжди визначить, чи станеш ти сильною магинею, чи все життя так і бігатимеш із концентратором стихії, користуючись величезними словесними конструкціями. Уяви, як тепло з грудей переходить до руки. Як воно рухається тут, потім тут, проходить через лікоть і поступово дістається долоні.

Не прибираючи руки з грудей, я почав вести нею по плечу, показуючи шлях виходу енергії джерела, продовжуючи пояснювати послідовність роботи й уводячи своїм монотонним голосом Мілену в подобу трансу.

— Енергія збирається у твоїй кисті, концентрується, стає відчутною. Рука наливається важкістю, починає горіти. Тобі стає нестерпно, і єдиний вихід — відпустити цю енергію! Змусь її підкоритися й вирватися назовні у вигляді згустку землі. Промов: «Земляний шип»!

— Земляний шип! — слухняно промовила Мілена, і несподівано навіть для мене наконечник концентратора засвітився, щоб сформувати земляний конус і відправити його в найближчу стіну. Гримнуло добряче, і в усі боки полетіли шматки каміння та землі.

Це було справді несподівано! Єднання дівчини зі стихією виявилося настільки сильним, що їй удалося сформувати заклинання з першої спроби! Без належного навчання. Без заздалегідь продемонстрованого прикладу. Без досвіду. Просто на чистій силі й злості через те, що якась синьоволоса родовита гидота з неї насміхається.

— Не може бути! — прошепотіла Наталі. — Неможливо! Вона ж не промовила повного заклинання!

— Земляний шип! — повторила Мілена, і в стіну вдарив ще один снаряд. Магиню природи добряче хитнуло, але вона втрималася на ногах. Мало того, спрямувала концентратор у порожній коридор, бажаючи активувати заклинання ще раз.

— Мілено, досить! — наказав я, насилу стримуючись, щоб не вихопити магічну паличку. — Для першого разу досить. Якщо перестараєшся й перегрієш джерело після того, як змусила його працювати, можеш назавжди втратити здатність користуватися магією. Готова стати магинею без магії?

— Ні! — жахнулася Мілена й мало не відкинула від себе паличку.

— Ось і чудово. Віддавай концентратор Наталі, — зажадав я.

— Але… — зам’ялася Мілена, явно бажаючи продовжити. Нехай не зараз, але попереду в нас іще п’ять днів навчання. Магічна паличка напевно знадобиться.

— Жодних «але»! — жорстко відрізав я. — Так само, як і слова, тобі не потрібна милиця у вигляді магічної палички. Визнаю, ти мене здивувала. Не очікував, що в тебе вийде з першої ж спроби. Я планував витратити на активацію заклинання всі п’ять днів, щоб ти прийшла до магічної академії вже готовою магинею. Однак якщо ти настільки вправна, ускладнимо навчання.

— Ускладнимо? — Очі Мілени загорілися. — Новим заклинанням?

— Не заклинанням, — виправив я. — Принципом його використання. Хіба ти бачила, щоб я користувався магічною паличкою або горлав на все горло: «Дотик хаосу»? Ось і тобі потрібно цього позбуватися. Але займемося цим після того, як ти вип’єш зілля, яке зараз готує алхімік. На сьогодні твоє навчання закінчилося. Згадуй тепло в грудях, зосереджуйся на ньому, намагайся чітко окреслити межі свого джерела. І тоді станеш справді сильною.

— Зрозуміла, — кивнула серйозна Мілена.

Я всміхнувся, помітивши, що Наталі стояла з притиснутою до грудей рукою, намагаючись відчути джерело. Вочевидь, так вразила її демонстрація «Земляного шипа», влаштована зеленоволосою. Насправді це було заклинання другого рангу, яке вимагало двох каналів зв’язку, тому я постарався обмежити Мілену. Ну не знаю я заклинань природи першого рангу. Напевно, там щось непотрібне, на кшталт «Водяної кулі». А ось «Земляну стіну» й «Земляний шип» знаю — багато разів бачив, як ними користуються маги природи, тому з них і почав. У всьому має бути практичність. Навіть у навчанні.

— Наталі, веди, — попросив я, перериваючи синьоволосу. — Нам потрібно піти слідом за щурами. Ти ж розумієш, куди вони могли потягти таку гору м’яса?

На обличчі дівчини з’явилася невдоволена гримаса, але в сутінках каналізаційного колектора я вирішив удати, що нічого не побачив. Ми рушили вперед, дослухаючись до навколишнього світу. Трімус не був схожий на спляче місто. Згори долинали звуки музики, крики веселощів, гуркіт самохідних повозок. Колектор ішов уздовж жвавої вулиці, причому настільки освітленої, що навіть у нас унизу стало світло. І навіщо, питається, щурам бігти до такої частини міста? Робити їм тут абсолютно нічого!

— Наталі, стій! — скомандував я, відчувши тривогу. — Нам потрібно звернути кудись із цього колектора. Поблизу є відгалуження?

— Так, метрів за п’ятдесят попереду, — підтвердила дівчина. — Щось сталося?

— Ще не знаю, — відповів я. — Віддай Мілені концентратор.

— Знаєш, Соло, ти б уже визначився! — розлютилася синьоволоса. — Забери. Віддай. Ідемо за щурами. Давай сховаємося. Що за мінливість?

— Попереду небезпека, — відповів я. — Швидше! Нам потрібно встигнути!

Здається, подіяло, і незабаром ми опинилися біля перетину двох колекторів. Нашого великого й малого, де не можна було навіть випростатися на повний зріст.

— Праворуч! — відповів я без вагань.

— Там глухий кут, — заявила Наталі. — Поворот — і відразу за ним глухий кут. Над нами колись був вихід на невелику площу, але потім на ній збудували будинок і…

— За мною! — слухати історію Трімуса я не мав бажання, тому першим пірнув до проходу. Дівчата рушили за мною, причому в різному стані. Мілена була зібрана й зосереджена, стискаючи магічну паличку, наче якийсь дар згори. Наталі постійно закочувала очі, демонструючи своє ставлення до моїх слів і вимог.

— Завмерли! — наказав я. — Цілковита тиша!

— Та що відбувається? — почала Наталі. — Якщо ти…

Договорити дівчина не змогла, бо я просто затулив їй рот долонею. Вчасно! Колектором, яким ми йшли, хтось рухався.

— Чисто! — почувся незнайомий чоловічий голос. — Пане, їх тут немає!

— Обидві гілки перевірили? — запитав інший. Лише кілька слів, але відразу виникла мимовільна повага до того, хто говорив. Відчувалися сила й право наказувати.

— Ліворуч немає сенсу — там глухий кут, — пролунав і третій голос. Такий неприємно знайомий. Судячи з того, що Наталі завмерла, уже не намагаючись вкусити мене за долоню, вона теж його впізнала. Тарвін власною персоною!

— Ідемо далі! — наказав головний. — Уперед!

Відчуття небезпеки, яке накрило мене з головою, поступово почало слабшати, але остаточно не зникло навіть за п’ять хвилин. Власне, саме тому я не поспішав виходити з глухого кута, жестами наказуючи дівчатам мовчати. Нарешті мої побоювання виправдалися — почувся тихий сплеск. Біля розвилки хтось перебував.

Я визирнув із-за рогу, намагаючись побачити нашого супротивника, але марно. Попри те що простір був непогано освітлений вогнями міста, у колекторі нікого не було видно. Якийсь час мені здавалося, що я бачу неіснуючу чорну кішку в чорній кімнаті, але сплеск повторився ще раз. Добре, що я придивлявся, — інакше просто не помітив би невеликого руху.

Те, що я спочатку прийняв за маленьку купу сміття, насправді виявилося великим щуром! І цей щур стирчав на одному місці, ігноруючи всі свої інстинкти!

Відразу чотири «Дотики хаосу» полетіли в сіру потвору. Коли я хотів відправити лише одне заклинання, на мене обрушився водоспад страху. Одне не можна. У жодному разі не можна. Як не можна було два чи три. Лише чотири, бажано п’ять і більше. Але й чотирьох достатньо.

Щур навіть пискнути не встиг — мої заклинання дісталися його мозку майже миттєво. Відчуття небезпеки відразу зникло, наче його й не було. Що дивно, це ж звичайний щур! Чому раптом мої відчуття сприймали його як небезпечного супротивника?

Відповідь знайшлася майже відразу. Коли я підійшов до щура, то побачив важкий нашийник. Та й сам щур не був схожий на звичайну тварину. Надто великий. У звичайному світі такі не виростають.

Відчуття небезпеки повернулося. Причому йшло воно не від проходів, а від мертвого тіла щура! Точніше, від нашийника, який був на ньому. Невелике мерехтіння, що йшло від нього, не залишало іншого тлумачення — артефакт! Причому доволі цікавий — я нарахував три керувальні контури.

Довелося повозитися, щоб зняти нашийник: судячи зі стану застібок, ніхто ніколи цього не робив. Як артефакт на щура надягли, так він із ним постійно й бігав. Але навіть після того, як я стягнув артефакт зі щура, відчуття небезпеки не зникло. Нашийник усе ще був небезпечним.

Погляд зачепився за невелике мерехтіння біля стіни. Раніше його наче не було. Я підійшов ближче й побачив ще один артефакт. Невеликий аркуш, приклеєний до стіни, повільно тлів, зменшуючись у розмірах. Я перевів погляд на нашийник. Ось воно, виявляється, що тут відбувається!

Аркуш, який тлів на стіні, був таймером із функцією прив’язки. Із таким мені доводилося стикатися, тільки використовували таймер не для якихось щурів, а для верхових тварин-монстрів. Таймер був пов’язаний із їхньою збруєю й визначав ареал перебування, коли господар відправляв свого монстра відпочивати. Вийти за межі дії такого артефакту пов’язаний із ним монстр не міг. Так і тут — один із контурів нашийника щура відповідав саме за прив’язку до таймера. Хтось залишив потвору стерегти це місце.

Другий контур нашийника був контуром повернення — він був прив’язаний до іншого артефакту, що містився десь у глибинах колекторної мережі Трімуса. Щойно папірець на стіні остаточно руйнувався, щур отримував свободу пересування, але не свободу волі. Він повертався до свого лігва, де б те не містилося.

Цілком звичайні артефакти, використані на незвичайному монстрі. Так, саме монстрі — твариною щур уже не був. Хтось упіймав нещасного щуреня й піддав його змінам, перетворивши на здатного відчувати магію монстра. Зробив своїм помічником, який виконував цілком визначені завдання. Але які? Контроль перехрестя?

Контроль, але не в частині спостереження, а у сфері охорони. Це пояснив мені третій керувальний контур нашийника — артефакт з активованим заклинанням школи вогню. Яким саме було це заклинання, я не знав — моїх теперішніх навичок було недостатньо, щоб розібратися в тонкощах енергетичних потоків. Але одне я зрозумів: заклинання спрацьовувало, щойно в тілі щура з’являвся наскрізний отвір або його розривало на частини. Хтось серйозно заморочився, прив’язуючи артефакт до звичайного монстра, — цей нашийник спрацьовував лише із цим щуром. На іншого його надягти було не можна.

Я витягнув із нашийника невеликий кристалик, деактивувавши його. Відчуття небезпеки відразу зникло — нашийник став безпечним. Яке б заклинання не вклав хитрий артефактор у своє творіння, без живильного кристала воно не працюватиме.

Мілена й Наталі терпляче чекали на мене за рогом. Тепер, повернувшись до глухого кута, я зрозумів, що жоден це не глухий кут. У стіні, яка здавалася суцільною, було кілька великих отворів. Людина туди не пролізе, зате кішка — запросто. Або, як у нашому випадку, щур із установленим на ньому артефактом.

— Бачила щось подібне? — Я передав Наталі нашийник.

— Уперше бачу, — похитала головою синьоволоса. — Очевидно, якийсь артефакт, але я не розумію його призначення.

Судячи з тону Наталі, порушувати тему з Тарвіном вона не бажала, вважаючи це внутрішньою справою роду Блеквуд. Її право — я не збирався лізти туди, куди мене не кликали. Хіба що вирішив уточнити:

— Моєму слузі нічого не загрожує?

— Ніхто не сунеться до алхіміка сьомого рангу. — Наталі явно не хотілося говорити на цю тему. — Його контролюють із самої столиці. Якщо щось станеться, з’являться слідчі Імператора, а Тельмарам цього не потрібно. Тож до Альміріуса ніхто не полізе.

— Але й нас туди не пустять, — озвучив я думку, що витала в повітрі. — Гаразд, це не має значення. Ходімо, покажу дещо цікаве.

Я відвів дівчат до щура й, витягнувши його зі смердючої рідини, розклав на камінні у всій красі.

— Ось такі монстри тут мешкають, — заявив я, пояснюючи принцип дії артефакту. — Нашийник начинений заклинанням вогню.

— Чому монстр, а не звичайна тваринка? — запитала Мілена, на що Наталі закотила очі й простогнала:

— Та звідки ти така вилізла? Ну гаразд, ти простолюдинка, але не знати таких елементарних речей — це вже занадто! Придивися, селючко! Тіло щура зазнало змін. Де ти бачила такі лапи в щурів? До того ж це артефакт, а зональні артефакти на тварин не діють. Лише на монстрів, які відчувають магію.

— Тобто монстр — це звір, який уміє відчувати магію? — анітрохи не зніяковівши, запитала Мілена, заслуживши в моїх очах повагу. Не соромно чогось не знати. Соромно вдавати, що все розумієш, хоча насправді це не так.

— Усе правильно, — підтвердив я. — Щурячий король, про якого я говорив раніше, — такий самий монстр. Змінена тварина, яка навчилася відчувати магію й підкорила свою зграю.

— Я досі вважаю, що це неможливо! — Наталі вперто стояла на своєму. — У Трімусі не може з’явитися щурячий король! Захисний купол не дозволить статися такій мутації!

— Він і не з’являвся, — спокійно відповів я й кивнув на мертвого монстра. — Він один із цих.

— Цих? — Запитання синхронно пролунало і від Мілени, і від Наталі.

— Ви ж не думаєте, що це єдиний щур, який підкоряється тим, із ким ішов Тарвін? Цього щура поставили на перетині колекторів, щоб він відстояв своє й повернувся до лігва. Гадаю, просто зараз усі переходи колекторів охороняють такі монстри. До речі, Наталі, за останні кілька років у Трімусі траплялися пожежі?

Судячи з того, як подивилася на мене дівчина, пожежі траплялися, причому неодноразово.

— І траплялися вони, за дивовижним збігом обставин, із майном тих, хто намагався сперечатися з Тельмарами? — продовжив допитуватися я. — Ось тільки довести причетність найбагатшого роду столиці області не вдавалося. Тому що всі вони в день пожежі перебували, не знаю, на якомусь обов’язковому заході?

— Та хто ти такий, магу хаосу? — У голосі Наталі з’явилися нотки страху. — Звідки ти звалився на нашу голову?

Погляд дівчини опустився на щура, після чого Наталі навіть ковтнула, усвідомивши, що відбувається.

— Хочеш сказати, що всі пожежі влаштовували не люди, а монстри? Ось ці щури? Але навіщо тоді мою сім’ю відправили сюди? Ми ж заважаємо!

— Вас відправили сюди, щоб прибрати зайвих. Можу помилятися, але кілька нашийників не спрацювали як слід. Щури вижили. Вони загубилися в надрах колекторної мережі, поступово формуючи навколо себе зграю. Це ж монстри, а не звірі. Вони живуть значно довше за своїх звичайних родичів. Що ж до завдання — із ним усе гранично зрозуміло. Твоя сім’я не повинна знищити щурів — вона має зазнати краху, отримавши незмивну пляму ганьби на репутації. Навіть щурів винищити не змогли! Хто довірить щось серйозне такому роду? Я ж правильно розумію, що твоя сім’я розраховує отримати якесь замовлення чи контракт?

Наталі нічого не відповіла, але цього й не було потрібно — усе було написано на її обличчі. Приховувати емоції дівчина зовсім не вміла.

— Далеко від нас наступна розвилка? Хочу перевірити свою теорію. Якщо там теж є щур із нашийником, отже, Тельмари контролюють колектори. І наше завдання — шукати не щурів, а лігво цих монстрів.

— Навіщо? — насупилася Мілена. — Якщо хтось тримає монстрів у місті, це завдання варти, але аж ніяк не твоє.

— Варта на боці міської управи. А глава міста, якщо я не помиляюся, один із Тельмарів, так?

Наталі кивнула, остаточно збита з пантелику.

— До того ж у мене є одна справа, від якої не вийде відмовитися. Я дав обіцянку знищувати потвор у всіх їхніх проявах. Не лише у вигляді істот розломів, а й у вигляді двоногих монстрів. Якщо хтось використовує ось такі артефакти на щурах, щоб придушувати конкурентів або тримати в страху все місто, це потрібно припинити.

— Цим мають займатися вартові, — наполягла Мілена.

— Мають, — погодився я. — Я не закликаю вас мені допомагати. Як я вже сказав, ця справа стосується лише мене. То що, перевіримо наступне перехрестя?

Відчуття небезпеки з’явилося кроків за двадцять до перехрестя. Знаючи, що саме потрібно шукати, я побачив майже зотлілий папірець на стіні й щура, який заворушився, готовий кинутися на супротивника. Насправді непогана пастка. Той, хто її вигадав, безперечно геній своєї справи.

Чотири «Дотики хаосу» в щура, щоб він навіть не надумав смикатися, і, нахилившись, я зняв черговий нашийник. Папірець, що тлів на стіні, майже миттєво зник — без зв’язку з нашийником він утратив свою силу.

— Наталі, наступне перехрестя далеко звідси? — запитав я, зрозумівши, як краще вчинити.

— Приблизно дві сотні кроків, — відповіла дівчина.

— За мною, бігом! — скомандував я, побігши вперед. Усе ж добре, що я виснажував себе під час подорожі до Трімуса. Легені за двісті метрів не забажали вирватися назовні. Але задишка однаково з’явилася. Це погано.

Ми встигли. За десять кроків до перехрестя я помітив рештки папірця, який дотлівав. Зупинившись і приглушивши породжуване монстром із нашийником відчуття небезпеки, я дочекався, поки щур вибереться зі сміття й, повівши носом, попрямує до свого лігва. На мене він не звертав уваги — завдання контролю перехрестя було виконано, тепер можна повернутися назад.

Монстр поспішав, кумедно перебираючи лапками й старанно оминаючи завали. Незабаром до нього приєдналися інші монстри — час контролю перехресть закінчився. Коли їхня кількість сягнула десяти, я почав полювання. Потвори помирали швидко й без криків, тож щури, які бігли попереду, нічого не помічали.

Залишати щурів із небезпечними артефактами на шиї я не міг, тому хапав тіла й біг разом із ними, наче з обважнювачами. Після третього щура моя завзятість згасла — стало важко, і швидкість значно зменшилася.

— Давай сюди! — Наталі помітила, що мені важко, і забрала ношу. — Уперше бачу сильного мага, але слабку людину. Ти взагалі фізичною підготовкою не займався?

Відповідати я не бачив сенсу. Наталі потрібно було виплеснути емоції, і вона вирішила, що маг хаосу — чудова ціль для цього. Значно правильніше з мого боку буде контролювати дихання й стежити, куди ставлю ноги. Бігати нічним колектором, нехай і добре освітленим, — не найприємніше заняття.

— Далі глухий кут! — попередила Наталі.

— Глухий кут для нас, але не для них, — відповів я. Щури пірнали до невеликих отворів, зникаючи під землею. — Ти знаєш, що міститься з того боку?

— Це вхід до маєтку Тельмарів, — похмуро відповіла дівчина. — За рішенням міської ради всі колектори, що ведуть до родових маєтків, заблокували.

— Але щурам про це, звісно ж, забули сказати, — зауважив я. — Убік!

Монстри, яких ми переслідували, виявилися не єдиними. Щури збігалися додому з усіх околиць, і деякі затримувалися. Відпускати небезпечних потвор я не збирався, тому «Дотик хаосу» полетів уперед, знищуючи одну потвору за іншою.

Тридцять два сірі монстри здохли біля входу до свого дому, так і не зрозумівши, що їх убило. Зважаючи на те, що кожен щур, по суті, був унікальним, щойно ми завдали неабиякого удару по силі Тельмарів. Але не остаточного!

— Наталі, що в Трімусі належить роду Тельмар? — запитав я.

— У сенсі «що»? — не зрозуміла мене дівчина. — Їм, по суті, належить усе місто!

— Мене цікавлять будівлі, — уточнив я. — Особливо цінні, з якими асоціюється велич Тельмарів. Як ось цей маєток.

— Адміністрація, банк, ресторани, крамниці, — почала перелічувати замислена Наталі. — Та багато чого! Буде простіше, якщо ти скажеш, що саме тобі потрібно.

— Мені потрібні місця, розташовані поряд із каналізацією. Бажано такі, під якими проходять колектори.

— Крамниця одягу, — відразу зорієнтувалася Наталі. — Вона є гордістю Тельмарів, просто так туди не потрапити. Одяг їм постачають із самої столиці! Розташована недалеко звідси — за кілька кілометрів.

— Чудово! — усміхнувся я. — Допомагайте стягувати потвор у купу!

Купа біля стіни, що блокувала колектор до маєтку Тельмарів, вийшла значною. Не так розмірами, як своєю руйнівною силою. Шість щурів із нашийниками ми забрали із собою — вони знадобляться для іншої справи.

— Мілено, потрібен твій «Земляний шип», — заявив я, коли ми відійшли на пів сотні кроків. — Влучиш звідси?

— Ти ж сказав, що новачкам небезпечно надто часто використовувати магію. — Зеленоволоса з острахом подивилася на мене, але магічну паличку все ж дістала.

— Твоє джерело вже охололо, — запевнив я. — Одне заклинання на годину для тебе буде навіть корисним.

— Потрібно просто влучити в щурів? — уточнила Мілена.

— Решту зроблять їхні нашийники, — підтвердив я.

— Земляний шип! — відразу промовила зеленоволоса, і з наконечника магічної палички зірвався гострий конус.

— Ідемо! — скомандував я, тягнучи дівчат до сусіднього коридору.

Вчасно! Рвонуло так, що вогняна хвиля докотилася навіть до нас, не кажучи вже про звук. У голові загуло, дихати стало важко через дим, який здійнявся, але на моєму обличчі була усмішка. Ми показали потворам, що знаємо про їхнє лігво. Нехай не зараз, але незабаром ми до них повернемося.

Трімус прокинувся. Згори почулися крики, тупіт, верески, але нас це не дуже хвилювало — ми рухалися до наступної цілі. Кілька разів я відчував небезпеку, але вона так само швидко зникала, як і з’являлася. Зараз усім було не до нас.

— Тут! — заявила Наталі, вказавши на металеву драбину, що піднімалася до замкнених дверей.

Довелося попрацювати, затягуючи туші щурів нагору й складаючи їх поряд із дверима, які, як я помітив, були непростими. Мерехтіння вказувало на те, що переді мною артефакт. Просто так пройти крізь перешкоду не вийде. Тельмари не лише пишалися своєю крамницею одягу, а й забезпечили їй максимальний захист.

Ось тільки захист був від звичайних злодіїв. Коли колектор знову здригнувся від жахливого вибуху й у всі боки бризнуло полум’я, двері влетіли всередину, наче були зроблені з паперу. Посипалося каміння, погрожуючи влаштувати завал, тож нам довелося йти, не чекаючи наслідків диверсії. Сподіваюся, вогню вистачило, щоб підпалити крамницю й увесь одяг.

Тельмари вирішили схопити воїна хаосу, тому що глава роду Зорен попросив їх помститися за свого молодшого? Що ж, за свої рішення потрібно відповідати. Адже правда в кожного своя, але істина завжди одна! І зараз вона на моєму боці.

Глава роду Тельмар, шістдесятирічний маг вогню восьмого рангу Орлант Тельмар, зустрів світанок у робочому кріслі. Такого не траплялося вже десять років. Щопівгодини помічник мовчки приносив нові звіти, але в них не було відповіді на головне запитання — хто кинув виклик роду Тельмар?

У кого достатньо ресурсів, щоб так красиво все розіграти? Кому несподівано став цікавий Трімус? Особливо зараз, коли все так вдало почало складатися! Якщо в королівстві Дертан відчують недобре, вони можуть розірвати всі відносини! Хто взагалі знає про зв’язок Тельмарів із королівством Дертан?

Запитання, що залишаються без відповідей.

Мовчазний помічник приніс черговий звіт. Цього разу — результати перевірки вибухів. Маги вогню однозначно підтвердили, що обидва вибухи були наслідком дії заклинання восьмого рангу школи вогню й у всій області ним володіє лише Орлант Тельмар.

— Батьку, ти кликав? — До кабінету швидким кроком увійшов Ярґос Тельмар.

Тридцятирічний чоловік був магом п’ятого рангу й колись подавав великі надії. Вищі представники клану Вогню навіть запрошували Ярґоса до Кріалона, столиці Імперії, однак надовго він там не затримався. Столична аристократія не змогла прийняти буйної вогняної вдачі новачка, і після двох дуелей зі смертельними наслідками чоловіка попросили залишити Кріалон.

— Поясни, що ти влаштував учора ввечері в районі клану Води? — зажадав Орлант.

— Якась чернь не захотіла поступитися мені дорогою! — заявив Ярґос і навіть гордо випнув груди. — Я захищав честь нашого роду, батьку! Ніхто в Трімусі не сміє переходити нам дорогу, особливо якісь простолюдини!

— Після тебе залишилося сім трупів, — усе тим самим спокійним голосом зауважив Орлант. — Що я казав про вбивства в межах міста?

Обличчя Ярґоса спотворилося від безсилої люті. Повчання батька дратували, але сперечатися з магом восьмого рангу Ярґос не міг. Батько був сильнішим. І зараз досвід підказував, що мовчати не можна. Якщо розлютити батька, погано буде всім. Перевірено на власній шкурі.

— Якщо вбиваєш — прибирай за собою, — неохоче пробурмотів Ярґос.

— Правильно, — кивнув Орлант. — Чому ти проігнорував мої вимоги?

— Батьку, у мене було надто мало часу! — знайшовся Ярґос. — Маг хаосу зупинився в «Дарі води», і я поспішав його спіймати. Мені ніколи було возитися з простолюдинами!

— Але щось пішло не так, я правильно розумію? Ти не лише залишив після себе сім трупів, а й проґавив мага хаосу! Де він зараз?

— Десь у каналізації, сховався, наче щур! Мало того що водники найняли його для виконання свого дурнуватого завдання, так ще й ту дівку йому підсунули.

— Ту дівку? Підсунули? — Орлант усе ж виявив емоції. — Сину, ти перебуваєш у моєму домі, а не у своєму свинарнику! Добирай вислови, коли розмовляєш із тим, хто сильніший за тебе! Чи ти знову готовий кинути мені виклик?

Ярґос зблід. Батько рідко вибухав емоційно, але щоразу це погано закінчувалося для оточення. Прикладом була доля одного зі старших братів, який надумав кинути виклик батькові. Тепер про нього нагадував лише портрет у галереї — батько власноруч прикінчив нахабу, причому зробив це на очах у всієї сім’ї. Щоб усі знали, що станеться з тим, хто піде проти волі глави роду.

— Магові хаосу дали як супровід Наталі Блеквуд, яка образила своєю відмовою Брандера, — заявив Ярґос. — За словами мого інформатора, маг хаосу знищив одну зі щурячих хвиль, після чого загубився в каналізації. Я вирушив за ними, але знайти так і не зміг!

— Ти використав моїх щурів, — заявив Орлант. — Хто дав тобі таке право?

— Та всі ми ними користуємося, батьку! — здивувався Ярґос. — Ти ж сам дозволяв нам використовувати у своїх цілях п’ять щурів на рік, підриваючи їх у потрібних місцях.

— П’ять щурів на рік, — повторив за сином Орлант. — Учора ми недорахувалися чотирьох десятків, сину. І знаєш, що вони влаштували? Читай!

Орлант пустив отриманий звіт столом у бік Ярґоса. Той упіймав папір і заглибився в читання, але відразу ж відреагував:

— Такого не може бути! — вигукнув маг вогню. — Я робив усе як завжди! Установлення маяків було послідовним, із рівними часовими проміжками! Щури не могли влаштувати тисняву біля входу додому! Тут нісенітниця написана, батьку!

— Читай далі! — зажадав Орлант.

— Крамниця⁈ Вони підірвали мою улюблену крамницю⁈ Та що тут у вас сталося, поки я ганявся за магом хаосу?

— Як часто ти береш із собою щурів? — Орлант перейшов до головної для себе теми.

— Та щоразу, коли потрібно когось налякати. Тих самих водників, бодай їм грець. Я за молодшого брата всіх закопаю, тим більше ту, яка йому відмовила!

— Тобто брати із собою кілька виводків щурів для тебе нормально? — підсумував Орлант. — Зараз, сину, ти сядеш і докладно розпишеш мені весь свій учорашній день. Починаючи з миті, коли тобі вперше повідомили про прибуття мага хаосу. Хто сказав, як сказав, кому ти потім це переказав. Мені потрібні імена всіх, хто знав, що ти вирушиш до каналізації шукати мага хаосу. У тебе дві години! Вільний!

Коли Ярґос пішов, Орлант подивився на папери й усміхнувся. Ниточку знайдено! Той, хто організував цей підрив, діяв через середнього сина. Ярґос був надто передбачуваним і безтурботним. Нічого, зараз головне — розплутати цей клубок, а вихованням можна зайнятися пізніше. Королівство Дертан не повинне відчути навіть найменшої загрози на свою адресу!

Залишилося розв’язати головне питання — як відшкодовувати збитки? І матеріальні, і репутаційні. Втрата крамниці ексклюзивного одягу — величезний удар по репутації роду. Потрібна жертва, на яку можна звалити всі свої невдачі. Навіть добре, що до Трімуса прибув маг хаосу. Непотрібний маг бездарної стихії — чудовий кандидат на роль жертви.

Орлант Тельмар навіть у думках не припускав, що обидва нічні вибухи були справою рук мага хаосу. Одинак не здатен таке провернути, навіть якщо його звати Соло.

— Та скільки можна нічого не робити? — прошепотіла Наталі, не витримавши напруження. — Нам потрібно повернутися до каналізації! Тут небезпечно!

— Якщо ти перестанеш постійно підхоплюватися й привертати до нас зайву увагу, жодної небезпеки не буде, — не погодився я й покликав офіціанта. — Мені ще морсу, дівчатам салати.

— Так, пане магу, — промовив офіціант і побіг на кухню передавати замовлення.

— Мене вражає твоя безтурботність, Соло! — Наталі все ж постаралася заспокоїтися й відкинулася на спинку стільця. — Нас шукають, а ти спокійно сидиш у кафе й замовляєш собі морс!

— Зберігаючи спокій, Соло робить те, чого від нього не очікує ворог. — Мілена стала на мій бік. — Будь-який мисливець підтвердить тобі, що метушня й емоції шкодять.

— Ой, ти хоч замовкни! — прогарчала Наталі. — Простолюдинка ще мене повчатиме! Мені не подобається сидіти й нічого не робити! Потрібно йти до батька!

— Де на нас напевно чекають, — нагадав я.

— Але тут ми як на долоні! — Наталі знову не витримала й почала соватися на стільці, привертаючи увагу нечисленних відвідувачів кафе.

— Тут нас шукатимуть в останню чергу, — пояснив я. — Тож заспокойся й просто чекай.

Ми перебували в невеликому кафе в секторі клану Вогню. Навпроти нас стояла колись одна з найдорожчих крамниць одягу міста Трімус, але тепер від неї залишився лише обгорілий остов. Маги води й вогню, які прибули на місце, зуміли впоратися з пожежею, але не змогли врятувати вміст торговельної зали. І зараз кілька десятків магів вогню ходили попелищем, марно намагаючись знайти хоч щось уціліле.

Через цю подію кафе стояло порожнім, а ті нечисленні відвідувачі, які все ж прийшли до свого улюбленого місця, відволікалися не на нас, а на руїни крамниці. Гадаю, не щодня в центрі міста траплялося подібне неподобство.

Вхідні двері відчинилися, і до кафе вбіг хлопчик років дванадцяти. Простолюдин, можна навіть сказати безпритульний, але власника кафе це зараз не турбувало. Він, як і його гості, всю увагу приділяв знищеній крамниці.

— Пане магу, доставка! — промовив хлопчина радісним голосом і поклав на стіл невеликий згорток.

— Молодець! Нагорода твоя! — Я дістав срібну монету й кинув хлопцеві. Кругляк зблиснув і відразу зник у чіпких руках. — Труднощі були?

— Ні, пане магу! — Хлопець почав так енергійно мотати головою, що мені стало за нього страшно. — Як ви й казали, навколо будинку алхіміка багато магів вогню, але на мене вони уваги не звернули. Кому потрібен простий Яшка з клоаки? Пане магу, може, у вас є ще якісь завдання? Я все виконаю!

Яшку ми зустріли кілька годин тому, коли вибралися з каналізації. Пахло від нас непристойно, тож мені довелося активувати «Розкладання», очищаючи наш одяг. Кумедно, наскільки легко це виявилося — магія хаосу не могла розчинити одяг чи наші тіла, зате з брудом упоралася ідеально.

Власне, тоді я й побачив хлопця, який сидів біля стіни й робив усе, щоб ми його не помітили. Злився з нею майже ідеально. Поманивши його срібною монетою, я відправив Яшку до найближчої крамниці одягу, щоб він купив мені плащ із накидкою. Обидві дівчини дивилися на мене як на дурня. Дати гроші безпритульному й чекати, що він повернеться, міг лише цілковитий безумець. Або той, хто не сумнівався, що хлопець повернеться. У другому я був упевнений на всі сто відсотків. Яшка видався мені кмітливою людиною. Він точно розумів, що миттєва вигода значно гірша за постійну роботу на мага.

Натягнувши каптури й приховавши волосся, ми вирушили до центру міста, спостерігаючи за божевіллям, яке там коїлося. Бігали, здавалося, всі — згоріла крамниця Тельмарів стала надто незвичайною новиною, щоб її ігнорувати.

Коли я подумав, що потрібно вирушати до алхіміка, мене накрило занепокоєння. Увійти ми туди ввійдемо, але ось вийти буде проблематично. І тоді я знову скористався послугами Яшки. Наталі написала листа, у якому пояснила алхімікові ситуацію, попередила про зраду й попросила передати звістку батькові. Я ж попросив відправити разом із Яшкою нам еліксири стимуляції джерела. Якщо за нами ганяється цілий рід, потрібно ставати сильнішими.

— Ще завдання? — замислився я. — Є. Потрібна таверна з кімнатами для трьох невибагливих магів. Важливі ліжко й ванна, а не краса та вишукана кухня. Вхід до таверни має бути з каналізації, а сама вона — розташовуватися десь на околиці Трімуса. Крім того, потрібно домовитися про кімнати й простежити, щоб увечері прохід із каналізації був відчинений. Упораєшся?

Із кожним словом очі Яшки ставали дедалі круглішими, доки не перетворилися на два величезні блюдця. Вочевидь, ніхто ніколи не давав бідоласі такого складного завдання. Точніше, ніхто ніколи не покладав на Яшку такої відповідальності.

— Таверна «Око буйвола», пане магу! — відразу випалив Яшка. — Розташована біля самої стіни на території природників. Там мій батько завідує, він усе організує!

Чергову срібну монету отримав Яшка.

— Три кімнати, увечері вхід має бути відчинений, — наказав я.

— Ємність для обмивання після каналізації потрібна? — запитав хлопчина, демонструючи цікавий досвід.

— Ні, упораємося самі, — відповів я.

— Якщо в твого батька є таверна, чому ти тиняєшся центром, а не допомагаєш сім’ї? — запитала Мілена.

— Та нічим допомагати, пані магине. — Яшка злякався, але відповідав упевнено. — Це за кілька місяців відбою не буде, коли врожай зберуть і всі до Трімуса кинуться, щоб вигідніше його продати. Зараз туди ніхто не ходить. Місця там не дуже спокійні.

Останню фразу Яшка промовив майже пошепки, наче боявся, що ми передумаємо. Але мені це було лише на руку.

— Знаєш, як туди потрапити? — запитав я Наталі.

Синьоволоса дівчина подивилася на мене зі зневагою й лише фиркнула, не бажаючи озвучувати очевидного.

— Панове маги, цей простолюдин вам заважає? — до нас нарешті підійшов офіціант. — Мені його прибрати?

— Він уже йде! — Я кивком відправив Яшку домовлятися про кімнати, а сам подивився на офіціанта: — Я морс замовляв. Де він?

Офіціанта наче змило — стояти поруч із трьома дивними магами йому не хотілося. Незабаром нам принесли салати й мій морс, після чого всі знову припали до вікон, спостерігаючи за небувалим явищем. До попелища під’їхав один із самохідних возів, і з нього вийшов маг вогню. Судячи з того, як навколо нього заметушилися інші, хтось важливий.

— Ярґос, — прогарчала з ненавистю Наталі.

— Знайомий?

— Середній син глави роду Тельмар, — відповіла дівчина. — У Трімусі навіть є приказка: де пройшов Ярґос, там пройшла смерть. Він… Усі пожежі, що траплялися в місті за останні кілька років, — його рук справа. Довести ніхто нічого не може, звісно, але всі й так знають, що суперечити цій людині не можна. Це рівнозначно смерті.

Я всміхнувся, коли розлючений Ярґос дістав магічну паличку й активував вогняне заклинання, живцем спалюючи одного з працівників крамниці. Вочевидь, той сказав щось не те великому панові магу. Від Ярґоса йшла явна загроза — коли я уявив, що виходжу проти нього сам на сам, серце мало не вистрибнуло з грудей. Зараз я не був йому суперником.

— Запальний, — зауважила Мілена. — Чому його терплять?

— Тому що він із Тельмарів, — пояснила Наталі. Причому тепер у її голосі не було звичної зневаги до Мілени. З’явився об’єкт, який викликав у неї значно більшу неприязнь.

— Судячи з твого тону, проблема між вашими родами не лише в дивному завданні, так? — уточнив я.

— У Тельмарів є молодший нащадок, звати Брандер. Ще той щур! І зовні, і за характером. Він вирішив, що я ідеально підійду йому як домашня собачка, і пів року тому заявився до нашого дому, вимагаючи мене в наложниці. Навіть не в дружини! Звісно, його виставили геть!

— І відтоді в роду Блеквуд почалися проблеми, — із розумінням відповів я. — То завдання на знищення щурів глава міста видасть, то Ярґос пройде повз важливий склад, після чого той згорить.

— За п’ять днів я втечу до академії, і жоден Тельмар навіть скоса в мій бік подивитися не зможе! — із якимось натиском заявила Наталі.

— Чому? — здивувався я. — Ти ж сказала, що все місто належить Тельмарам. Зокрема й магічна академія.

— У тому й річ, що ні! Магічною академією Трімуса керують безпосередньо з Кріалона! Директор академії взагалі маг світла! Уявляєш? Маг не бойової стихії, а звичайного світла! І ніхто навіть скоса в його бік подивитися не може, тому що за цим магом стоїть сама Імперія!

Цікава новина — із такою організацією підготовки магів мені стикатися не доводилося. Повна централізація, щоб нічого не випустити зі своїх рук, — це сильно. Трохи відгонить якимось божевіллям, звісно, але все одно сильно.

Ярґос повернувся до самохідного воза й помчав геть. Якийсь час навколо згарища ще крутилися маги вогню, але незабаром і вони залишили це місце, доручивши розбирати завали слугам.

— Виходимо, — промовив я, підводячись із місця. — Час покінчити зі щурами.

— У каналізації зараз небезпечно, — уперлася Наталі. — Тельмари кинуть туди всіх, щоб знайти причину пожежі.

— Саме так, — усміхнувся я. — Просто зараз усі сильні маги Тельмарів повзають під містом, намагаючись розібратися в тому, що сталося. Тому ми з вами вирушаємо туди, де на нас точно ніхто не чекає.

— До лігва щурів із нашийниками, — здогадалася Мілена. — Але це ж небезпечно!

— Ще й як небезпечно, — погодився я. Подумавши, знову сів за стіл і подивився на дівчат. — Давайте відразу визначимося, як діятимемо далі. Наталі, ти представниця впливового роду Блеквуд, тому просто зараз можеш підвестися й спокійно вирушити додому. Ніхто не посміє тебе й пальцем зачепити. Повернешся, дочекаєшся початку приймання до академії й під контролем сім’ї ввійдеш до її стін. Ідеальний варіант, як на мене. Жодного ризику, жодної небезпеки. Мілено, у тебе ситуація схожа. Якщо вирішиш, що ризики перебування поруч зі мною надто великі, повертайся до батька за місто, дочекайся приймання й іди до академії. Теж варіант без ризику й небезпек.

За столом запала тиша.

— Але є інший варіант. Той, що пов’язаний із ризиками, небезпеками, втечею від сильних супротивників і конфліктом із Тельмарами. Скажу відверто, існує велика ймовірність, що нас уб’ють. Але водночас я навчатиму вас магії. Не тих непотрібних заклинань, якими напихають своїх учнів-початківців маги, боячись, що ті напартачать і завдадуть собі шкоди. Ми вивчатимемо бойові заклинання. І атакувальні, і захисні. Я не так багато знаю про магію природи й води, але моїх знань достатньо, щоб гарантувати: за п’ять днів я зможу перетворити вас на серйозну силу. Особливо коли в мене є це!

Я кивнув на згорток, у якому лежали еліксири стимуляції джерела.

— Вибір за вами. Вирішите обрати безпеку — ми просто розійдемося тут і зараз. Якщо й зустрінемося, то в магічній академії, але там я вдаватиму, що вас не знаю. Щоб не підставляти під удар. Нехай академія й належить Імперії, Тельмари однаково зроблять усе, щоб помститися. До того ж в академії навчатиметься Брандер, якщо він нашого віку. Він точно постарається зіпсувати життя магові хаосу й тим, хто з ним спілкується.

— Хочеш сказати, якщо ми підемо з тобою, то станемо настільки сильними, що зможемо ігнорувати присутність Брандера та його посіпак? — запитала Наталі.

— Старатимешся — так, — підтвердив я. — Магія, тим більше магія внутрішнього кола, підкоряється силі. Якщо ти відчуваєш себе слабкою, твоя магія буде слабкою, навіть якщо дістанешся десятого рангу. Але якщо впевнена у своїй силі, магія підкориться. І маг одного рангу може протистояти магам на два-три ранги вище за себе. Обмеження не в силі джерела. Обмеження тут.

Я постукав пальцем по голові, наочно показуючи місце, яке в багатьох студентів є головною перепоною для розвитку. Скільки я бачив студентів, повністю занурених у стихію, які не змогли знайти в собі сили й розміняли талант на щось своє. Влада, ненажерливість, гулянки — варіантів багато, результат завжди один: нездатність розвиватися.

— Я з тобою! — вирішила Мілена. — Якби не твоя допомога, я вже була б мертва. Не маю уявлення, звідки в тебе такий досвід, але поруч із тобою почуваєшся маленькою дівчинкою, яка ставить дурні запитання й знає, що завжди отримає на них відповідь! Перебувати поряд із тобою небезпечно? Та життя взагалі небезпечна річ! Чому б ним не ризикнути, якщо є можливість стати сильною?

— Простолюдинка, — фиркнула Наталі. — Ні кола ні двора, а все туди ж. Ти й гадки не маєш, що означає бути частиною роду! Битися за рід. Підкорятися рішенню роду, навіть якщо докорінно з ним не погоджуєшся! Для тебе це порожні слова, а для мене — ціле життя!

— До чого тут твій рід? — Мілена перестала покірно приймати критику Наталі й перейшла в контратаку. — Тобі пропонують силу!

— Тобто ти взагалі нічого не розумієш, так? — Наталі насилу стримувалася, щоб не перейти на крик. — Якщо я піду із Соло, то стану ворогом Тельмарів. Тому що він не заспокоїться, доки не знищить їхніх щурів. Ти бачила, що зробив Ярґос? Він убив слугу лише за те, що той не згорів разом із крамницею! Коли Тельмари дізнаються, що я навчаюся в мага хаосу, якого вони хочуть спіймати, покарають увесь рід! Тому що дістатися до мене їм не вдасться! Ось і виходить, що з одного боку — власна сила, а з іншого — спокій роду!

— А ти зібралася до самої смерті догоджати своєму роду? — відразу запитала Мілена. — Ось скажуть тобі лягти під Брандера, бо це вигідно твоєму роду, погодишся?

— Ще одна така фраза, і я тебе приб’ю просто тут! — прогарчала Наталі.

— То поясни, де межа, коли ти готова підкорятися роду, а коли ні? — не здавалася магиня природи. — Ти права, я простолюдинка. Мені випав унікальний шанс стати магинею, але від мене всі відмовилися! Лише тому, що я не є частиною чийогось роду! Якби не Соло, мене взагалі тут не було б! Проміняти весь той безцінний досвід, який дасть мені маг хаосу, на безпеку? У труні я таку безпеку бачила! А взагалі, знаєш, іди додому! Забийся в куточок, накрийся ковдрою й радій, що жива та здорова, а твій рід не страждатиме. Ніколи не думала, що скажу це аристократці, але ти для себе взагалі жити збираєшся?

Я не втручався в цю суперечку. Насправді мені було б значно спокійніше працювати самому, але звичка навчати магів-початківців, тим більше з таким потенціалом, вимагала залишити дівчат і серйозно ними зайнятися. З таким настроєм, як у Мілени, вона ще до академії зуміє активувати заклинання без магічної палички й словесних милиць. Що ж до Наталі, то я чудово розумів її вагання. Ще вчора в неї не було турбот, крім Брандера, а тепер її поставили перед вибором: особиста сила чи сім’я. Навіть не знаю, що обрав би я, опинившись на її місці.

— У мене є лише «Водяна куля», — після тривалих роздумів промовила Наталі. — Вона не допоможе в бою зі щурами. Але я хочу піти з вами! Мені набридло постійно озиратися, чи не стежить за мною хтось із Тельмарів. Хочу стати сильнішою!

— Станеш, — пообіцяв я. — Але спочатку потрібно розібратися з лігвом щурів. Другого такого шансу в нас не буде. Виходимо!

Підрив кількох десятків щурів не лише знищив колектор, а й сильно пошкодив дорогу, найближчі будинки та красивий парк маєтку роду Тельмар. Маги вогню оточили місцевість, не підпускаючи дозвільних роззяв, але будівельники, які снували туди-сюди, робили це оточення суто формальним.

Людей нагнали чимало, причому серед будівельників були як звичайні жителі, так і маги різних стихій. Роботи вистачало — перш ніж відновлювати колектор, його потрібно було очистити. Чим зараз усі й займалися.

— Удавайте, що маєте право тут перебувати, — прошепотів я й упевнено попрямував до будівельного інвентаря, зваленого однією величезною купою неподалік від ями.

Знайшов у купі ноші й вручив їх дівчатам. Ті навіть сперечатися не стали, приголомшені моєю поведінкою. Собі ж я взяв два порожні дерев’яні відра, завбільшки мало не з половину мого зросту. Не маю уявлення, як їх тягати самотужки. Якщо наповнити такі відра камінням, я їх просто з місця не зрушу!

— За мною! — наказав я, рушивши до ями.

Маги вогню, які стояли в оточенні, навіть не завдали собі клопоту поглянути на нас. Розчищення тривало вже кілька годин, і всі до краю втомилися. Будівельники втомилися тягати каміння, перевіряльники — перевіряти, вартові — вартувати. Ще й сонечко визирнуло, припікаючи й змушуючи дедалі частіше прикладатися до пляшки з водою. А то й не з водою, якщо судити із запаху браги, який витав навкруги й якого не зміг перебити навіть сморід каналізації.

Люди завжди залишаються людьми.

Усередині колектора кипіла робота — каміння тут виявилося значно більше, ніж на поверхні. Робітники хоч і розчищали обидва проходи, але основний наголос робили на тому, який вів до маєтку Тельмарів. Якщо на нас і звернули увагу, то нічим цього не показали. Троє магів, нехай і з реманентом, здавалися чимось неправильним. Не повинні маги тягати важке.

Поставивши відра біля стіни, щоб не заважали, я жестом наказав дівчатам зробити те саме, після чого підійшов до завалу, який перекривав прохід до маєтку. Його розібрали приблизно наполовину. З того боку горіли світлові артефакти й стояли четверо магів вогню, стежачи, щоб ніхто з робітників не надумав пройти далі. Ґрат чи чогось подібного там не було.

Наталі й Мілена підійшли до мене, ховаючи обличчя під хустками. Але робили вони це не через секретність, а через суцільну завісу пилу. Робітники кашляли, чхали, плювалися, але продовжували працювати, не бажаючи гнівити Тельмарів.

Чотири «Дотики хаосу» полетіли вперед, загубившись у пилюці. Маги, які блокували прохід, мали досить сильний вигляд, щоб не померти від такої магії, але й не настільки могутній, щоб спокійно їй опиратися.

— Та щоб тебе! — закричав один із магів вогню й почав люто терти очі. — Проклятий пил!

— І не кажи! — пробурмотів інший, теж намагаючись угамувати печіння. — Так, зачекайте хвилину! Мені потрібно очі промити! Я швидко!

«Дотик хаосу» спрацював ідеально. Як я й думав, маги виявилися досить сильними, щоб ігнорувати простеньку магію, але свою справу вона все ж зробила, залишивши опіки в районі сітківки. Судячи з того, як уся четвірка люто терла обличчя й лаялася, найближчими хвилинами їм буде не до нас. Усе ж в умінні активувати заклинання без магічних паличок і словесних конструкцій є певна користь.

— За мною! — тихо наказав я, почавши видиратися на каміння.

Дівчата не відставали, і незабаром ми опинилися з того боку завалу. Охоронців уже не було — вони побігли в бік маєтку, щоб промити очі. Отже, у нас є кілька хвилин, поки їм на зміну не прийдуть нові наглядачі. Тельмари не можуть залишити прохід до свого лігва без нагляду.

— Сюди! — прошепотів я, мало не силоміць запхавши дівчат до невеликої ніші. Незабаром повз нас пробігли двоє магів вогню, поспішаючи замінити постраждалих. Ці двоє підготувалися значно краще — на очах блищали скляні окуляри, якими користуються алхіміки. Швидко ж тут зорієнтувалися!

Нас не помітили — Тельмарів турбував пролом, а не перевірка всіх ніш на своєму шляху. Кроки стихли, і я обережно визирнув — небезпека нікуди не зникла, але відчувалася тілом, наче я ввійшов до розлому й почав його досліджувати.

Колектор ішов у бік головного маєтку, але я зупинився біля невеликої труби, пролізти до якої можна було лише навколішки. Освітлення було слабким, але його вистачило, щоб зрозуміти: цією трубою активно користуються. Надто чистою вона була порівняно з основним колектором.

Я рушив першим, насилу протискаючись крізь вузький лаз. У деяких місцях мені взагалі доводилося повзти на животі, радіючи, що доля подарувала мені худорляве тіло. Тарін-Сольник тут не проліз би за жодних обставин. Шпага заважала, тож довелося її зняти й штовхати перед собою. Ховати до сумки мандрівника свою єдину зброю я вважав неправильним. Магія, звісно, річ корисна, але часом гола сталь може пояснити все значно переконливіше.

Наталі й Мілена сопіли, але пробиралися слідом, повністю довірившись моєму чуттю. Прохід кілька разів різко звертав, доки нарешті попереду не з’явилося світло.

Я проповз іще трохи, зупинившись кроків за десять від виходу.

— Коли буде готова нова партія? У нас жорсткі терміни! — пролунав неприємний чоловічий голос. Так міг говорити той, хто звик вважати всіх довкола людьми другого сорту.

— За тиждень, пане, — почувся голос у відповідь. Судячи з нього, говорив глибокий старий. — Усе йде суворо за планом пана Орланта.

— Потрібно швидше! — мало не виплюнув перший чоловік. — Чому не можна вже зараз використовувати цих потвор? Вони мають готовий вигляд!

— Вони ще не завершили стадію зміни, пане, — терпляче відповів другий. — У процес не можна втручатися. Його не можна прискорити.

— Непотрібний шматок лайна! — Пролунав глухий удар, і на підлогу впало тіло. — Тільки спробуй не здати партію вчасно! Ідемо!

Пролунав клац зачинених дверей, звуки віддалених кроків і кректання старого, який піднімався з підлоги.

— Щоб ти здох, брудний виродку! — почувся тихий голос. — І ти, і вся твоя сімейка, і весь цей проклятий світ!

Наталі торкнулася моєї ноги, показуючи, що вона й Мілена мене наздогнали. Я повільно рушив уперед, доки не опинився біля виходу з труби. Визирнувши назовні, озирнувся. Так, непогано Тельмари тут розгорнулися.

Переді мною було величезне приміщення, розділене на зони. Деталей із того місця, де я перебував, видно не було, але численні клітки зі щурами стояли повсюди. Причому щури були різних видів. Монстри з нашийниками, звичайні щури-тварини й ті, хто лише ступив на шлях зміни. Джерелом змін слугували уламки кристалів розломів, які передавали силу потворам, що бігали клітками.

Старий, який усім тут керував, виявився вельми огрядним чоловіком. Мабуть, можна було навіть сказати, що це бочка на ніжках. До труби, якою ми прибули, він не засунув би навіть ноги! Акуратна доглянута борідка й зачіска свідчили, що старий стежив за своєю зовнішністю. Навіть одяг мав досить дорогий вигляд. Утім, це не дивно. Цей чоловік завжди любив доглядати за собою. У клані Хаосу навіть жартували, що світ радше завалиться, ніж Сорен-яскравий з’явиться з розпатланим волоссям.

— Добряче ж тебе життя пошарпало, яскравий Сорене, — промовив я, вибираючись із труби.

Старий різко обернувся й виставив у мій бік обидві руки. В іншій ситуації з них напевно вирвався б «Спис хаосу», щоб пронизати ворога, але не цього разу. Тому що на руках і шиї старого поблискували красиві браслети з чорного металу. Магія, починаючи з третього рангу, була Сорену недоступна. Тельмари постаралися, щоб маг хаосу не завдав їм проблем.

Наталі й Мілена виповзли слідом за мною. Наталі вигадливо й красиво вилаялася, побачивши масштаб лабораторії з вирощування монстрів. Дівчина хотіла відразу кинутися до кліток, щоб прикінчити всіх щурів, але завмерла на місці, помітивши мій жест.

— Ми знайомі? — Сорен вихопив кинджал і вкрив руки «Дотиком хаосу». — Я бачу тебе вперше, магу хаосу третього рангу.

— Звісно, бачилися, — усміхнувся я. — Чи ти забув, хто підсипав тобі до шампуню червоний барвник, після чого цілий тиждень усі називали тебе магом вогню?

— Неможливо. — Очі старого широко розкрилися. — Це не можеш бути ти!

— Мене звати Соло, — представився я. — Ти краще розкажи, як примудрився дожити до таких поважних років? І що ти тут улаштував? Я ж правильно розумію, що це одна з технологій клану Хаосу з вирощування монстрів? Причому заборонена технологія.

— Соло. — Очі Сорена затуманилися через занурення у спогади. — А це справді можеш бути ти. Хаос великий і щедрий до тих, хто шанує його всією душею. Кумедно. Гарний жарт. Розкажи, за яких обставин ми бачилися востаннє, Соло.

— Я наказав тобі, Естору й Браґару забирати студентів і тікати порталами, — відповів я. — Як я дізнався, Естор нещодавно помер.

— Нещодавно? — усміхнувся Сорен. — Минуло десять років! Цілих десять проклятих років я стирчу в цьому місці, Соло! Усе, що ти бачиш, — творіння рук Естора. Це він мріяв про помсту, не я. Я лише хотів спокійно дожити свій вік, не згадуючи минулого. Але Естор був не з таких. Він ніколи не заспокоювався. Готував учнів, навчав їх, наставляв. Божевільний старий так і не зрозумів, що клану Хаосу більше немає. Що нас зрадили й стерли на порох. Але Естор програв. Хай яким хитрим був цей старий, маги вогню його переграли й змусили працювати на себе. Ці щури… Бодай вони всі були прокляті! Та бодай увесь світ був проклятий! Разом із тобою, Соло! Краще б я тоді помер разом із братами!

— Естор навчав магів хаосу? — Я виокремив головну думку. — Як їх знайти?

— Ти справді думаєш, що я знаю? — усміхнувся старий. — Естор ніколи не присвячував мене в такі плани. Він усе робив сам. Усі, кого ми витягли, стали його учнями, після чого зникли, розчинившись в Імперії та сусідніх королівствах.

— Мені сказали, що Естор готував учнів тут, у Трімусі. — Я згадав розмову з капітаном варти.

— Ти про тих, кого торкнувся хаос? Бездарі, нездатні створити навіть простеньке заклинання. Естор прибирав їм блок і навчав «Розкладання», щоб ці непотрібні маги знайшли хоча б якусь роботу. Хаос виродився, Соло. Справжніх магів більше немає!

Старий усівся на стілець, який натужно заскрипів під ним, і потягнувся до відкритої пляшки.

— Ніколи не думав, що мага хаосу восьмого рангу можна так легко зламати, — промовив я, дивлячись на свого колишнього соратника. Сорен був сильним воїном, але завжди діяв у складі груп.

— Час ламає всіх, Соло, — почувся голос у відповідь. — Не маю уявлення, що з тобою сталося й чому ти маєш вигляд якогось недомірка, але тебе час теж зламає. Хочеш запитати, чому я не влаштував тут вибуху? Тому що хочу жити! Так, мені майже сто двадцять років, десять із яких я невилазно сиджу в цій проклятій клітці, але однаково хочу жити, Соло! Нехай навіть так.

— Навіщо Тельмарам стільки монстрів? — запитав я.

— Ти мене питаєш? — Сорен навіть не думав відводити погляд від пляшки. — Не маю уявлення! Моє завдання — робити монстрів і прибирати за ними лайно, а не ставити запитання. Знаю лише, що останнім часом кількість створюваних монстрів сильно зросла. Партії йдуть одна за одною. Мені навіть не завжди вистачає часу доглядати за собою. Ще й цей придурок постійно сюди приходить, вимагаючи прискорити процес. Усе, Соло, ти мене втомив. Роби те, заради чого сюди прийшов!

— Скажеш щось наостанок? — запитав я.

— Котися в безодню, Соло! — пробурмотів Сорен. — І ти, і твої супутниці, і весь цей проклятий світ!

Удар шпаги був швидким і точним. Сорен сіпнувся, потягнувся до перерізаного горла й гепнувся зі стільця. Життя залишило мага хаосу.

— Спочивай із миром, брате, — прошепотів я, різким рухом струшуючи залишки крові з клинка.

— Навіщо ти так? — приголомшено запитала Наталі. — Він же міг нам допомогти! Викрити Тельмарів! Розповісти всім, чим займався під їхнім керівництвом!

— Іди сюди. — Я покликав дівчину й указав на чорні браслети. — Знаєш, що це таке?

— Пригнічувачі магії, — кивнула Наталі. — Їх надягають на магів, які порушили закон. Їх неможливо зняти.

— Це не просто пригнічувачі магії, — виправив я й показав на кілька символів, нанесених на обручі. — Це артефакт, який прив’язує мага до одного місця. Надзвичайно неприємна річ. Сорен розумів, що став вічним рабом цієї лабораторії, але продовжував чіплятися за життя до останнього. Тому що він завжди любив блищати, а в смерті немає яскравості. Там лише бруд.

— Щось не сходиться, — заявила Мілена й підійшла ближче. — Старий явно тебе знав, хоча стирчав тут так довго. Соло, а скільки тобі років насправді?

— У магів не заведено запитувати про вік, — відповів я з усмішкою. — Ми втрачаємо час — будь-якої миті сюди можуть повернутися наглядачі. Потрібно покінчити зі щурами.

Лабораторія виявилася величезною. Тельмари справді вирощували щурів у промислових масштабах. Навіщо їм стільки вибухонебезпечних істот? Тримати місто в страху? Нерозумно — місто й так повністю їм підкорялося. Тоді що?

Мілена підійшла до кліток і дістала кинджал.

— Убиватимемо щурів одного за одним? — запитала дівчина.

— Це довго, — відповів я. — Учинимо інакше. Допомагайте тягати.

Мене цікавили клітки, у яких сиділи щури з нашийниками. Ми розставили їх по всій лабораторії неподалік одну від одної, щоб знищення одного щура спричинило загибель інших. Довелося трохи повозитися, повертаючи уламки кристалів розломів назад до нашийників і таким чином активуючи їх. Сорен ретельно стежив, щоб не сталося випадкового вибуху, тому щоразу деактивовував артефакти монстрів.

Напевно, нашийники мали дистанційну активацію, але вона була мені невідома. Тому довелося діяти не зовсім звичайним способом. Я підвісив шпагу до гака під стелею й поставив під неї клітку зі щуром. Щоб гарантувати влучання, забив її різним мотлохом. Заблокований щур невдоволено пищав, але нічого вдіяти не міг. Під мотузку, яка утримувала мою шпагу, я поставив знайдену тут-таки колбу, куди вилив кілька реагентів. Змішавшись, вони утворили їдкий димок, який відразу почав роз’їдати мотузку. Хвилин за десять вона не витримає, і шпага проткне щура.

— Ідемо! — наказав я, запихаючи до сумки мандрівника залишки кристалів розломів. Надто це цінна річ, щоб ось так її залишати.

Цього разу дівчата поповзли першими. Рухалися ми швидко й зуміли вибратися з труби до того, як мотузка розчинилася.

— До ніші! — наказав я, розуміючи, що вихід із колектора охоронятимуть маги вогню. — Чекаємо!

За хвилину земля здригнулася. Зі стелі посипалися пил і дрібне каміння, десь стіни не витримали й стався обвал. З боку попереднього вибуху почулися стурбовані крики, і незабаром повз нас пробігли відразу шестеро магів вогню.

— Ідемо, — наказав я, буквально за руки тягнучи дівчат до виходу.

Робітників уже не було — струс спричинив іще один обвал, і всі поспішили забратися якнайдалі від небезпечної ділянки. Вибралися й ми, але на нас ніхто не звернув уваги. Навколо коївся справжнісінький хаос, тож на тлі таких самих брудних і запилених робітників ми нічим не вирізнялися.

Маги вогню кричали, розмахували руками, намагалися організувати натовп, який хлинув назовні, але виходило погано — ніхто не хотів ризикувати життям і повертатися до колекторів. Пішли й ми — миготіти перед очима магів вогню було нерозумно. Перш ніж зникнути за рогом, я кинув погляд у бік маєтку, де вирувала пожежа. Її джерело було далеко від центральної будівлі, але кілька споруд усе ж загорілися. Туди вже поспішали маги, щоб упоратися з вогнем, але поки вони дістануться підземної лабораторії, буде запізно. Усі монстри й механізми їх вирощування будуть знищені.

Довелося добряче пройтися, перш ніж ми змогли знайти вільний самохідний віз. Візники розуміли, що в районі маєтку Тельмарів коїться щось неймовірне, тому зайвий раз намагалися туди не заїжджати. Однак нам пощастило — якийсь маг природи приїхав до кафе неподалік, віз звільнився, і ми встигли його перехопити.

— Панове маги, куди вас доправити? — запитав візник.

— Мала міська арена, — скомандував я, дістаючи відразу дві срібні монети.

Лізти до каналізації, щоб тікати до «Ока буйвола», мені зараз не хотілося. Та й небезпечно це було — передчуття підказувало, що найближчими кількома днями міська підземна мережа буде переповнена магами вогню. Усі щури позабиваються до таких далеких закутків, що виколупати їх звідти стане неможливо. Щоб виконати завдання глави міста, потрібно чітко розуміти, де розташовані основні лігва сірих потвор, але такої інформації я не мав.

Тому вирішив скористатися ситуацією й вирушити на малу арену. Навряд чи зараз там проходять якісь змагання, тож вона буде вільною. Та й шукатимуть трьох магів де завгодно, тільки не на арені. Адже ми повинні ховатися, а не тренуватися в усіх на очах.

Мала арена розташовувалася далеко від центру й складалася з двох невеликих тренувальних полігонів, оточених невисокими глядацькими трибунами. Один полігон був зайнятий — на ньому тренувався якийсь маг. Причому вельми заможний і сильний — над полігоном установили захисний бар’єр. Хтось дуже не хотів, щоб за ним спостерігали.

— Оренда полігона до кінця дня — один золотий! — заявив розпорядник малої арени. — Установлення захисного бар’єра — чотири золотих!

— Без бар’єра, — промовив я, дістаючи золотий. У мене їх залишилося надто мало, щоб витрачати на якісь бар’єри.

— Ласкаво просимо на малу арену! — Розпорядник провів нас до полігона. — До кінця дня ця територія ваша!

Маг, який тренувався неподалік від нас, справді був сильним — захисний бар’єр раз у раз спалахував, поглинаючи чергове заклинання. Дивним було те, що на полігоні стояли тренувальні манекени, які поглинали майже всю випущену в них силу. Отже, маг або був надто сильним і вже встиг знищити всі манекени, або надто недосвідченим і просто не міг у них влучити.

— П’ємо. — Я витягнув із сумки мандрівника згорток з еліксирами.

Щоб дівчата не сумнівалися, я першим осушив свій флакон. Тілом відразу розлилося приємне тепло — джерело почало пульсувати, відчувши несподіваний приплив сил.

— Дивовижно! — Очі Мілени округлилися. — Воно наче живе!

— Не маю уявлення, про що ти, — огризнулася Наталі. Вона хоч і відчувала якісь зміни в тілі, але не розуміла, де вони відбуваються.

— Стій спокійно, — наказав я, підходячи до магині води.

— Тільки давай без рук! — відразу заявила Наталі, зробивши крок назад. — Скажи, куди покласти руку, я все зроблю сама. Або нехай простолюдинка мені допоможе!

— Це так не працює, — похитав я головою. — Або ти мовчиш і терпиш мої дотики, або допомогти тобі я не зможу й сила пройде повз тебе.

— Та щоб ти здох! — невдоволено скривилася Наталі. — Роби!

Я поклав долоню на груди синьоволосої. Дівчина здригнулася, наче її обпекло, затремтіла, але залишилася на місці. Хіба що стиснула кулаки так, що побіліли кісточки.

— Тепло, Наталі. — Я почав свою медитативну промову. — Під моєю долонею просто зараз почало формуватися тепло. Воно огортає тебе. Змушує розслабитися. Змушує прислухатися до себе. Проходить крізь усе тіло…

Мені довелося витратити хвилин п’ять, перш ніж Наталі змогла розслабитися для наступного етапу. Заплющивши очі, вона дослухалася до моїх слів, забувши про долоню на своїх грудях. Я підняв її руку, але вкладати магічну паличку не став. Натомість почав підказувати шлях енергії, яка йшла від джерела до кулака, продовжуючи розповідати, що має вийти в результаті.

«Водяна куля», звісно, була легким заклинанням, але в бою від неї не було користі. Хіба що намочити когось. Тому зараз мене цікавив «Крижаний шип» — заклинання школи води другого рангу. Я розповідав Наталі, як улаштований шип, що він має робити, яка в нього температура і як він впливає на навколишній світ.

Коли переконався, що дівчина готова, я наказав:

— Енергія у твоїх руках досягла піку, магине води! Тобі важко її втримувати! Вона починає тебе пожирати! Сила прагне підкорити тебе, зробивши своєю рабинею. Доведи, що ти сильніша! Випусти її! Сформуй «Крижаний шип»!

Кілька секунд нічого не відбувалося, але раптом перед розчепіреною долонею Наталі сформувалася крапля води, яка миттєво вкрилася кригою й виросла в бурульку завтовшки з палець і завдовжки з долоню. Бурулька зірвалася в політ і, врізавшись у манекен, розлетілася на сотню прозорих уламків. Пробити заклинанням другого рангу тренувальний манекен неможливо.

Очі Наталі різко розкрилися. Дівчина приголомшено втупилася у свою долоню, яка щойно породила заклинання. Без магічної палички й словесної конструкції, активувавши його лише чистою волею магині.

— Неможливо, — прошепотіла Наталі. — Мене завжди вчили, що потрібна ключова фраза. Звернення до стихії!

— Тебе вчили ходити на милицях, — відповів я. — Я ж навчу тебе бігати на ногах. Відпочивай, продовжимо за годину. Мілено, твоя черга! Та забудь ти про магічну паличку! Дай її сюди! Ти що, не бачила, що щойно зробила Наталі? Чи думаєш, у неї вийшло лише тому, що вона аристократка? Готова програти, простолюдинко?

— Я нізащо не програю! — розлютилася Мілена. — Почнімо!

Я повторив усе те саме, що й із Наталі. Спочатку ввів дівчину в стан медитативного трансу, потім показав, як має рухатися енергія, після чого наповнив її кулак силою й наказав виплеснути цю силу у вигляді земляного шипа.

Вийшло! Нехай не відразу, але в Мілени вийшло! Якщо з використанням магічної палички «Земляний шип» формував великий шматок спресованої землі, то зараз Мілена змогла створити такий самий маленький і непоказний шип, як бурулька Наталі. Але це був її шип! Створений чистою волею магині, а не милицями у вигляді слів і концентраторів.

У грудях кольнуло — з’явилося відчуття небезпеки. Причому настільки несподіване й сильне, наче просто зараз на нас обрушиться «Метеорит» десятого рангу! Розвернувшись, я побачив трьох магів вогню, які прибули до нас із сусіднього полігона. Захисного купола над ним більше не було.

Дівчина й двоє чоловіків. Судячи з усього, охоронець і вчитель. Першому на вигляд було років сорок, і він відчувався як смерть. Він міг убити нас усіх одним поглядом. Учитель був значно старшим — років під шістдесят. Він теж сприймався як смерть, але іншого рівня. Значно небезпечніша. Що ж до дівчини, то на тлі супровідників вона взагалі не сприймалася як загроза. Просто красива червоноволоса дівчинка мого віку, одягнена в дороге вбрання з напрочуд знайомим гербом на грудях.

Так, а що робить представниця Імператорської сім’ї в Трімусі?

— Ваша високосте, — промовила Наталі й зробила реверанс, опустивши очі до землі та завмерши в уклінній позі.

Мілена, як і належить простолюдинці, гепнулася на коліна й схилила голову. У мене навіть промайнула думка покарати дівчину, а то й узагалі відмовитися її навчати. Скільки разів уже було сказано, що вона не простолюдинка, а магиня! Нехай і початківиця, але магиня! І не личить воїну стихії валятися в пилюці, нехай перед тобою стоїть хоч сама принцеса Імперії.

— Ваша високосте, — схилив голову і я, відваживши найефектніший уклін, який тільки пам’ятав. Ще б мені капелюха, як на балах, я б ним іще й помахав.

Мені не раз доводилося відвідувати імператорський палац. Надто багато людей я витягував із розломів, і часто серед них були представники вищої знаті. Тут хочеш не хочеш, а манер навчишся. Згадувати перше відвідування палацу мені досі не хочеться. Там було надто багато неправильного й ганебного.

— Яка цікава група, — глибоким низьким голосом промовив старий. — Маг хаосу третього рангу. Магині води й природи першого рангу. Таку групу очікуєш зустріти десь у ресторані, але аж ніяк не на тренувальному полігоні. Причому самих, без учителів.

— Підведіться, — промовила принцеса, дозволяючи випростатися.

Її налиті червоним очі лякали. Занурення принцеси у стихію вогню виявилося глибшим, ніж Мілени в природу. В очах дівчини бушував вогонь, який прагнув вирватися назовні й убити всіх і кожного. Ось, значить, хто бешкетував на закритому полігоні! Принцеса відпрацьовувала заклинання, намагаючись контролювати свій дар. На її поясі висіла магічна паличка. Виявляється, навіть такі високородні користуються концентраторами магії. У старого, який її супроводжував, палички не було. Як і в охоронця. Цим двом милиці не були потрібні.

— Представтеся, — зажадала принцеса.

— Мене звати Наталі Блеквуд, ваша високосте, — першою почала синьоволоса, ще раз зробивши реверанс. — Я дочка Кайроса Блеквуда, глави роду. Ми є частиною клану Води й представляємо його в Трімусі.

— Я Соло, ваша високосте, — представився я, цього разу просто схиливши голову. — Це Мілена. Ми простолюдини.

— Простолюдин із такими манерами? — запитав старий, і в грудях кольнуло небезпекою. — Та ще й маг хаосу третього рангу?

— У мене були добрі вчителі, — відповів я, анітрохи не знітившись. — Можливо, ви про них чули. Це воїни хаосу Естор і Сорен.

Принцеса насупилася, уперше почувши ці імена, і подивилася на старого. Той пояснив:

— Маги хаосу восьмого рангу. Це старі маги, які застали ще зраду проклятого клану Хаосу. Ці двоє не значилися серед зрадників, тому їм залишили життя. Я чув, що Естор осів у Трімусі й активно займався навчанням магів хаосу, але подробиць не знаю. Де зараз обидва маги?

Запитання, вочевидь, призначалося мені.

— Естор і Сорен стали хаосом, ваша світлосте, — відповів я, не маючи жодного уявлення, як правильно звертатися до старого. Очевидно, придворний маг вищого рангу, найімовірніше десятого. Такий не може не бути якимось родичем чинного Імператора.

— Що це означає? — Принцеса знову насупилася, не розуміючи моєї відповіді.

— Вони померли, — знову пояснив старий. — Це вчителі обдарували тебе такою цінністю? Не кожен маг п’ятого-шостого рангу може похвалитися сумкою мандрівника.

Старий бачив нас наскрізь. Не лише ранги, а й усі артефакти, які ми мали при собі. Точніше, їхню відсутність. Що таке сумка мандрівника й магічна паличка Наталі порівняно з тим, що у всієї трійці артефактів було стільки, що частина з них навіть впліталася в одяг?

— Сумку я отримав із розлому першого рангу, — відповів я, опускаючи «ваша світлосте». Це простолюдини через слово «пан» кажуть, мені таке огидне. Я воїн хаосу й збираюся поводитися відповідно! — Сам розлом я знайшов на території роду Зорен, який керує Галдором. Кристал сили цього розлому сягав мені грудей і, зруйнувавшись, залишив після себе сумку.

— Що ти робив на землях роду Зорен? — продовжив допитуватися вчитель принцеси.

— Мене вів сам хаос. — Я витримав погляд старого, нехай і ціною неприємних передчуттів близької смерті. Не відповідати я не міг — за ігнорування «його світлість» запросто міг прибити мене на місці. Як не міг і грубити. Результат був би таким самим. Але хто сказав, що не можна ігнорувати людину, формуючи хитромудрі словесні конструкції?

Маг це зрозумів і всміхнувся. Несподівано він змінив тему розмови:

— Чому я не бачу в тебе браслета студента магічної академії?

— Тому що лише планую цього року туди вступити, — відповів я.

— Але перепустки до академії в тебе немає, — заявив старий. — Збираєшся забрати її в простолюдинки?

— Мої плани туманні, як сам хаос, — продовжив я гнути свою лінію. — Надто велика невизначеність, щоб стверджувати щось напевно.

— Хочу подивитися на ваше тренування. — І знову старий різко змінив тему. — Цікаво, як маг хаосу третього рангу навчає магинь води й природи. Продемонструй нам свою майстерність.

— Зараз це неможливо, — промовив я. — З усієї магії води вчителі розповідали мені про «Крижаний шип». З усієї магії природи — про «Земляний шип». Це заклинання другого рангу. Якщо магині першого рангу використовуватимуть їх надто часто, їхні джерела згорять. Одне заклинання на годину — максимум, який вони можуть собі дозволити без шкоди для здоров’я. Свої заклинання дівчата застосували кілька хвилин тому.

— Правильно, згорять, — підтвердив старий. — Тебе добре навчали, магу хаосу. Але тобі така біда не загрожує? Продемонструй нам свій хаос.

Я підняв руку долонею вгору, і мою кисть огорнула сіра хмара.

— «Дотик хаосу». — Старий продемонстрував непогані знання моєї магії. — Без слів. Без магічної палички. З мінімальним нагріванням джерела. Цього ти тут навчаєш?

— Використання магії без концентратора й активатора, — підтвердив я.

— Який цікавий у тебе словниковий запас, — усміхнувся старий і погладив свою червону бороду. — Що ж, ми повернемося за годину. Не використовуйте заклинань без нас. Ученице, ми повертаємося до наших тренувань.

Троє магів вогню повернулися на свій полігон. Над ним відразу спалахнув захисний купол, а ще за якийсь час почав мерехтіти, поглинаючи випущену в нього магію. Принцеса зволила тренуватися.

— І довго ви так стоятимете? — запитав я, сідаючи на пісок арени. Дівчата продовжували мовчки стояти, витягнувшись струнко. — Чи вирішили, що наше тренування закінчилося? Ні — воно лише почалося! Зараз описуватимете, як відчуваєте своє джерело. Наталі, почнемо з тебе. Та сідайте вже! Усе, маги вогню пішли!

Не допомогло — дівчата продовжували зображати живі статуї. І явно збиралися простояти так усю годину, очікуючи страти. Ще б пак — їм доведеться демонструвати принцесі свою магію! Чи могла простолюдинка, яка ще нещодавно помирала від джерела, що роздирало її, та аристократка з глибоко провінційного роду уявити, що демонструватимуть таким високородним особам свої здібності? Гадаю, таке їм навіть у страшному сні не могло наснитися.

— Гаразд, відпочивайте, — ледь не махнув я рукою й ліг, заплющивши очі. Нам дали годину, отже, нею потрібно скористатися з максимальною користю.

Заснув я майже миттєво.

— Ваша година минула, — почувся голос старого, вириваючи мене з обіймів хаосу.

Дівчата й далі стояли й зацьковано дивилися на прибулих.

— Наталі, покажи «Крижаний шип», — попросив я, підводячись на ноги. — Без магічної палички й заклику до стихії.

— Я… не можу, — пошепки відповіла синьоволоса, збліднувши. — Я не відчуваю джерела.

— Мілено? — Я перевів погляд на магиню природи. Побачивши погляд дівчини, усміхнувся: — Що ж, сьогодні наше перше тренування, тож такий ступор цілком зрозумілий. Мілено, почнемо з тебе.

— Соло, не треба, — пропищала-простогнала дівчина, коли я підійшов. — Тільки не руками…

— Руками й лише ними! — промовив я, навіть не думаючи класти руку їй на груди. Цього вже не було потрібно, але Мілені про це знати не слід. — Стій спокійно й не смикайся. Зосередься на своїх відчуттях. Згадай, хто ти! Згадай, через що тобі довелося пройти, щоб тут стояти! Ти готова здатися лише тому, що поряд із тобою стоять представники Імператорської сім’ї? Який же ти тоді воїн природи? Повертайся до батька, у своє село, виходь заміж за сусіда, народжуй дітей і навіть думати забудь про те, що мала шанс усе змінити! Змінити свою долю! То хто ти, Мілено? Магиня чи простолюдинка, яка злякалася високородного?

— Я магиня, — прогарчала заведена дівчина, після чого прокричала: — Магиня!

Витягнувши руку в бік манекена, Мілена на мить заплющила очі, а коли розплющила, вони спалахнули зеленим із небаченою силою. Біля розкритої долоні сформувався гострий шип завдовжки дві долоні. Щойно формування завершилося, шип із величезною швидкістю полетів у манекен і розсипався дрібною крихтою.

Очі Мілени розширилися — вона до останнього не вірила, що в неї вийде. Але витрачати час лише на одну свою тимчасову ученицю я не хотів. Відразу обернувшись до магині води, почав заводити й її:

— Наталі, хочеш сказати, що якась простолюдинка краща за тебе? Спадкова аристократка великого роду з Трімуса впаде ниць перед простою магинею природи? Перед тобою стоїть її високість! Чекає на твої дії! Чекає, щоб ти довела силу свого роду! Чи не можеш? Ти зібралася зганьбити рід Блеквуд? Хочеш показати, що ви слабкі? Що ти не гідна свого роду?

— Я не слабка! — прошепотіла Наталі, після чого вже впевненіше заявила: — Я не слабка, Соло! Рід Блеквуд ніколи не був слабким!

І знову все повторилося — Наталі витягнула руку, біля розкритої долоні сформувався шип, тільки із замерзлої води, після чого цей шип полетів у манекен, розлетівшись дрібними уламками.

— Ще раз, — несподівано для всіх промовив я. — Одночасно. На рахунок три. Раз. Два. Три!

Спрацювало! Два шипи врізалися в манекен, а обличчя дівчат почервоніли — їхні джерела нагрілися, спричинивши таку реакцію.

— Перерва півтори години! — скомандував я. — Лягайте на землю, заплющуйте очі й намагайтеся відчути джерело. Досить так на мене дивитися! Живо на землю! Очі заплющити!

Я підійшов до дівчат, які лягли, і поклав їм обом руки на груди. Десь збоку почулося багатозначне хмикання старого, але я його проігнорував. Дівчата напружилися, тож довелося знову вводити їх у стан медитації.

— Тепло. Воно всередині вас. Воно має чіткі межі. Воно зігріває, але не обпікає. Воно тут. Відчуйте його.

Бурмотів я хвилин десять, і весь цей час маги вогню мовчки стояли, спостерігаючи за моїми діями. Події останньої доби позначилися на дівчатах, тож вони не просто занурилися в медитацію, а й заснули, слухаючи мій голос.

— Незвичний підхід, — промовив старий. — Звідки вони знали, як рухається енергія?

— Ми розібрали це раніше, — пояснив я, анітрохи не здивований тим, що вчитель принцеси добре знав про таку техніку. — Насправді я думав, що дівчата відразу активують заклинання, але присутність її високості вибила їх із рівноваги. Довелося емоційно розгойдати.

— Про розгойдування я зрозумів, — кивнув старий. — Мене більше цікавить процес руху енергії.

— Вам цей спосіб не підійде, — відповів я, поглянувши на принцесу. — Щоб розуміти рух енергії, потрібно чітко усвідомлювати розташування джерела й каналів зв’язку. Але спочатку — джерело. Ви бачили, що я робив. Самостійно вони б не впоралися.

— Навіщо ти зажадав подвійного заклинання? — продовжив допитуватися старий, у якого прокинувся професійний інтерес. — Для чого цей ризик?

— Концентрація, — відповів я, пояснюючи як колега колезі. Усе ж двадцять років викладання накладають свій відбиток. — Подвійне заклинання другого рангу нагріло джерело, причому так, що будь-яке наступне заклинання вже спалить його, але це зробило джерело відчутним. Коли вони прокинуться, то точно зрозуміють, де воно міститься. Це допоможе їм створити другий канал зв’язку й найближчим часом перейти на наступний ранг. По-доброму, ще б до розлому сходити, але звідки йому тут узятися?

— Хто проводив їхню ініціацію? — Старий виявився надзвичайно допитливим.

— Магиню природи — я, хто проводив ініціацію магині води — не знаю, — відповів я. Побачивши очі старого, пояснив: — Я зустрів сім’ю Мілени дорогою до Трімуса. Дівчина боролася з джерелом уже три роки й була схожа на живий скелет. У Галдорі, якому належить село Мілени, їй відмовили в допомозі, тож її батько зібрав караван, вирішивши відвезти дочку до столиці області. Дорогою на них напали потвори — у розломі третього рангу стався прорив. Потвор я знищив, розлом закрив, використавши його силу для ініціації Мілени. Її родичі зараз живуть у нетрях, очікуючи результатів вступних іспитів.

Усе це можна перевірити. Я не сумнівався, що вже сьогодні слуги принцеси перевернуть Трімус догори дриґом, щоб підтвердити мої слова.

— Не всі викладачі академії знають, як правильно проводити ініціацію. — Старий демонстрував неприємну прискіпливість.

— У мене були добрі й суворі вчителі. — Я ж гнув свою лінію. — За будь-яке незасвоєння уроку йшло жорстке покарання. А навчали мене багато чого, причому ще до того, як зняли блоки з джерела.

— Із магинею води зрозуміло — перепустку до академії їй видала сім’я. Звідки перепустка в простолюдинки? — почулося запитання принцеси.

— Це мій подарунок. — Я витримав погляд вогню, що бушував. — Хаос виявився до мене щедрим, обдарувавши перепусткою. Гадаю, обдарує ще раз.

— Хотілося б почути подробиці про щедрість хаосу. — Старий знову забрав собі слово. — Наскільки мені відомо, серед диких магів Трімуса розігрують десять перепусток, а розподіл почнеться лише за три дні.

— Шляхи хаосу не піддаються логіці й поясненню. — Я тримав удар. — Перепустка легко до мене прийшла — легко пішла. Усе, як вимагає хаос. Свою ж перепустку я здобуду в битві біля воріт академії.

— Простолюдин, кажеш? — усміхнувся старий. — Іди за мною, той, хто назвався Соло. Боре, залишишся зі сплячими — їм потрібна охорона. Ученице, нам варто продовжити наші тренування.

— Я не можу залишити принцесу. — Уперше за весь час охоронець принцеси подав голос. Важкий, низький, неприємний.

— Сумніваєшся, що я зможу вберегти принцесу, якщо на нас несподівано хтось нападе? — Старий підняв брову, і якби Бор мав таке саме передчуття неприємностей, як я, його б зараз скрутило. Голосом старого говорили сніги півночі, закуті в підземний метал.

Цього виявилося достатньо, щоб ми вирушили на сусідній полігон. Старий махнув рукою, і навколо нас сформувався захисний купол. Причому зсередини він був прозорим. Тепер зрозуміло, як маги вогню бачили наше тренування.

— Ученице, продемонструй свої вміння, — зажадав старий. — «Вогняна куля»!

Класичне заклинання школи вогню, якого навчаються ще на першому ранзі. Власне, через нього вогняники завжди перевершували своїх однолітків. Поки всі користуються непотрібними «Водяними кулями», «Поривами вітру» чи «Дотиками хаосу», вогняники жорстко атакують, пропалюючи дірки. Це вже потім, ближче до п’ятого рангу, усе вирівнюється, а то й зовсім перевертається догори дриґом.

— Стихіє вогню, почуй мій заклик! — несподівано для мене почала принцеса. — «Самонавідна вогняна куля»!

Наконечник магічної палички засяяв, сформував вогняну кулю такої жахливої сили, що можна було сміливо говорити про третій-четвертий ранг мага, після чого полетів у бік манекена. Але саме полетів, а не ринув, наче всепожиральна стихія. Керуючи кулею за допомогою палички, принцеса все ж смикнула рукою, і куля замість того, щоб урізатися в манекен, оминула його й розчинилася в захисному куполі, змусивши його мерехтіти.

— Розумієш проблему? — запитав старий, звертаючись до мене як до іншого викладача, а не як до двадцятирічного мага хаосу.

— Тут їх кілька, — відповів я. — Перша — невиконання вимоги. Було завдання використати звичайну «Вогняну кулю», а не самонавідну. Друга — рання відмова від повного активатора. Є спроба скоротити ключову фразу, але немає розуміння, чому відбувається це скорочення. Через це швидкість «Самонавідної вогняної кулі» вийшла такою… нестандартною. Третя — використання магічної палички. Це просто проблема, яку потрібно терміново розв’язувати. Судячи із сили заклинання, у принцеси вже три канали. Якщо вона сформує четвертий, продовжуючи користуватися милицями у вигляді концентратора, потім відмовитися від них буде складно.

— У моєї учениці лише другий ранг, — виправив старий і відразу зажадав: — Ще заклинання!

— О, стихіє вогню, почуй мій заклик! Світло полум’я, розкрий силу й спали ворога, який став на моєму шляху! «Вогняна куля»!

Манекен яскраво спалахнув і відразу згас, поглинувши заклинання принцеси. Мені насилу вдалося стримати усмішку — дівчина виявилася здібною до навчання. Почувши про помилки, вона відразу виправила те, що могла, виконавши заклинання з максимальною ефективністю.

— Скажи, Соло, твоя методика навчання спрацює з магом вогню? — поставив старий начебто просте запитання, ось тільки правильної відповіді на нього не було.

— Нізащо! — відразу спалахнула принцеса. — Я нікому не дозволю до себе торкатися!

— Принцеса відповіла за мене, — сказав я, оскільки старий проігнорував свою ученицю, продовжуючи дивитися на мене. — Так, із імовірністю дев’яносто дев’ять відсотків методика навчання воїнів хаосу підійде для воїнів вогню, але перевірити це ми не зможемо. Мені дороге моє життя.

— Іншої відповіді я й не очікував, — кивнув старий. — Що ж, дякую за цікаву й дуже пізнавальну розмову. Усе, що сталося на цьому полігоні, має залишитися таємницею. Здібності моєї учениці є державною таємницею, за розголошення якої передбачене лише одне покарання — смерть. Більше не затримую.

З полігона злетів захист, і я поспішив повернутися до сплячих дівчат, поки дивний учитель не вигадав іще чогось. Бор кинув на мене неприємний погляд, який відчувався як загроза життю, після чого повернувся до своєї підопічної. Їхній полігон знову огорнула непроникна завіса, тому я постарався викинути магів вогню з голови.

Тренувань ніхто не скасовував!

До кінця дня дівчатам вдалося активувати заклинання ще п’ять разів. Троє магів вогню залишили полігон за дві години, нічого нам не сказавши. Ось тільки відчуття важкого чужого погляду, яке оселилося в грудях, свідчило, що до нас приставили спостерігача.

— Що можу сказати. — Я подивився, як два шипи одночасно врізалися в манекен. — Ви змогли здивувати! Спочатку я планував, що ми витратимо всі чотири дні, щоб хоч на крок наблизитися до результату. Але ви обидві продемонстрували щось справді неймовірне. Причому продемонстрували не лише мені — самій принцесі! Тепер вона знає, що в Імперії існують такі сильні магині-початківиці, і за вашим поступом стежитимуть. Продовжите розвиватися в тому самому дусі — на вас чекає райдужне майбутнє.

— Без тебе? — із якоюсь дивною інтонацією запитала Мілена.

— У кожного з нас свій шлях, — відповів я. — Ти магиня природи, і щойно в академії побачать твої навички, усі забудуть про твоє походження. Якщо навколо тебе не почнуть увиватися представники впливових родів уже в перший рік навчання — отже, я взагалі нічого не розумію в цьому житті. Повір, зв’язуватися з магом хаосу — не найкраща затія. Нас, як бачиш, не дуже люблять. Наталі, зможеш відвести нас до «Ока буйвола»? Нам усім потрібен відпочинок. Завтра продовжимо полювання на щурів. Завдання потрібно виконувати.

Синьоволоса кивнула, теж подивившись на мене вельми дивно, і незабаром ми спустилися до каналізації. Після дня, проведеного на чистому повітрі, аромати підземного світу Трімуса вдарили по нас із усією своєю неабиякою силою. Навіть з’явилася думка забути про безпеку й дістатися до таверни на возі, ось тільки надто активні пошуки мага хаосу робили такий спосіб пересування неможливим. Та й відчуття підказували, що нас приб’ють, щойно ми вийдемо з малої арени.

— Соло! — за пів години походів колекторами почувся здивований вигук Наталі. Дівчина йшла на чолі нашої групи, показуючи шлях, тому першою помітила дивне.

Ми з Міленою підійшли й утупилися в місце битви магів вогню зі щурами. Вочевидь, тут ішла ще одна міграція, яка натрапила на воїна вогню. Той не став тікати, а перетворив сірих гризунів на чорні вуглинки, розкидані по всьому колектору кроків на тридцять. Щурів було багато. Я б навіть сказав, неприпустимо багато. Якби мені довелося битися з усіма ними, не факт, що я зміг би перемогти до перегрівання джерела. Ось вона, перевага вогню — кілька палаючих куль здатні знищити цілу армію гризунів.

Я рушив уперед, відчуваючи наростання тривоги. Попереду була небезпека, але щось підказувало, що уникати її я не маю права. Варто було подумати про відступ, як ставало ще гірше. Тож я вперто рухався вперед, оглядаючи спалених тварин — чи немає серед них щурячого короля. Раптом він теж згорів?

Монстра не було. Або його забрали, або він продовжував ховатися десь у глибинах каналізації, віддаючи накази своїй сірій армії. Незабаром попереду почулися голоси, і я жестом наказав дівчатам залишатися на місці.

Визирнувши з-за рогу, я побачив двох магів вогню.

— Та згоріла вона! Досить уже витріщатися в цей прохід! — обурювався перший маг.

— Нам наказали притягти монстра, — упирався другий. — Живого чи мертвого. А ми його не притягли!

— Харзе, сил моїх більше немає тут стирчати! — заблагав перший. — Навіть якщо ця зараза вижила, вона однаково забилася до свого лігва так, що ми її не виколупаємо! Давай піднімемося нагору? Мені потрібне чисте повітря!

— У нас наказ! — і далі заперечував Харз. — Уяви, якщо ми зараз піднімемося, а хтось привласнить нашого монстра? Пан Ярґос чітко сказав: той, хто принесе йому монстра, отримає два золотих! Тобі не потрібне золото? Тоді віддай його мені!

— Та я тут швидше здохну! — Перший мало не кричав. Затуляючи обличчя хусткою, він дихав крізь неї, але, як було видно, це не дуже допомагало. Аромати каналізації явно були чужими тонкому аристократичному носу. — Харзе, я куплю тобі пива! Годину! Дай мені годину свіжого повітря, а потім ми сюди повернемося. Тут однаково більше нікого немає — пан Ярґос кожному визначив свою територію. Ніхто не знає, що саме нам пощастило знайти хвилю щурів і монстра. За годину ми знову спустимося, прикінчимо потвору, заберемо її труп і покажемо панові.

— Та хай воно все котиться до проклятого хаосу! — вигукнув Харз. — Годину, Токіле! Не більше! І з тебе пиво! Цей сморід уже в горлі стоїть!

Маги вогню вправно полізли по вмурованих у стіну скобах і, відсунувши важкий каналізаційний люк, вибралися на волю. Я підійшов до місця, де стояли ці двоє, і всміхнувся — переді мною відкрився чорний прохід, позбавлений навіть натяку на освітлення. І з цього проходу тягнуло небезпекою. Такою, від якої холола кров у жилах. Попереду був не просто монстр — це був небезпечний, загнаний у кут супротивник.

Саме те, щоб перевірити здібності дівчат. Якщо вони зуміють упоратися з такою потворою — у цьому житті їх уже ніщо не зупинить!

— Наталі, що там? — запитав я, кивнувши в темряву тунелю.

— Не знаю, — відповіла дівчина. Вона намагалася триматися спокійно, але важке дихання видавало її з головою. Магині води було страшно, аж до тремтіння в колінах. Ось тільки поруч із двома простолюдинами вона не могла дозволити собі такої слабкості, як страх.

— Хіба у вас немає повної карти каналізації? — здивувався я.

— Повна є, але це якийсь новий прохід, — пояснила дівчина. — На наших картах його немає. Над нами територія клану Природи, напевно, це вони тут щось прорили. Більше нікому!

— Що ж, подивімося, що за дивний прохід тут з’явився, — промовив я, не бажаючи озвучувати неприємну думку. У гонитві за величчю Тельмари породили не просто щурячого короля, а щось більше. Тому тут і з’явилося це відгалуження, якого немає на картах.

Узявши дівчат за руки, щоб не загубитися, я ввійшов до тунелю. Темрява огорнула нас, наче щільною ковдрою, разом вимкнувши навіть найменший натяк на світло. Стало прохолодно, повіяв свіжий вітерець.

— Що це таке? — почувся приглушений голос Наталі. Дівчина стояла за крок від мене, міцно трималася за мою руку, але голос лунав наче звідкись здалеку.

— Соло, на мене щось тисне! — поскаржилася Мілена. — Я нічого не бачу!

Останню фразу дівчина промовила таким голосом, наче її вже почала накривати паніка. Та й тремтіння в руках свідчило, що Мілені недобре.

— Місце, куди ми потрапили, називається лігвом монстра, — почав пояснювати я, змушуючи дівчат слухати мій голос, а не піддаватися впливу довкілля. — Рідко, але все ж іноді потвори розломів не помирають після завершення прориву. Вони обривають зв’язок із розломом, перетворюючись із потвор на монстрів. Сильних, наділених магією істот, здатних придушувати своєю волею звичайних звірів. Такі чудовиська стають на чолі великих зграй, перетворюючись на справжню проблему.

— Ти ж казав, що щурячий король є звичайним щуром, — здивувалася Мілена. Навіть тремтіти перестала. — Та ми самі бачили, як щурів змінювали, перетворюючи на монстрів.

— Ми бачили перетворення звірів на монстрів, — підтвердив я. — Але такі монстри не влаштовують собі лігв. Вони залишаються звичайними звірами зі звіриними звичками. Тут же інший випадок — потвора вирішила влаштувати собі розлом. Нехай тут немає кристала сили, ніколи не буде проривів, та й потвор такий розлом не породить, але це повноцінна область, сформована волею однієї істоти. Тієї, що керує полчищами щурів підземного світу Трімуса.

Удивлятися в темряву було марно — якщо світло так різко обірвалося, отже, господар лігва сліпий і орієнтується за іншими відчуттями. Тому заплющив очі і я, віддавшись на волю інших чуттів. Нові запахи. Нові відчуття. Нове все.

Незрима завіса проходу позаду нас хитнулася, пропускаючи невидимого спостерігача. Якийсь час я чекав, гадаючи, що він себе викриє, але нічого не сталося. Невидимка завмер десь позаду нас, не активуючи світлових артефактів. А вони, між іншим, нам би зараз не завадили. Ходити в суцільній темряві, безперечно, річ розвивальна, але не з двома дівчатами, які ледве стримують паніку.

— Потрібно знайти господаря цього місця, — заявив я, підтягуючи дівчат ближче. Вони не опиралися, притулившись до мене з обох боків. Опустивши руки, я обійняв Наталі й Мілену за талії, але й тут не було ні обурення, ні невдоволеного сопіння.

— Уперед! — осиплим голосом наказав я, запізніло згадавши, що вже не дев’яносторічний старий, а двадцятирічний хлопець. Повністю опанувати тіло мені ще не вдалося, тому, відчувши в руках гнучких струнких одноліток, я відчув приємне тремтіння. Тіло прагнуло продовження, але розум виявився сильнішим, змусивши ниці інстинкти підкоритися.

Допомогла цілковита зосередженість на тому, що відбувалося. Без зору решта моїх відчуттів загострилася до краю, зокрема й відчуття небезпеки. Власне, тому я чітко розумів, де перебуває наш переслідувач, а також де сховався господар лігва.

Щур, якщо це був щур, створив собі вельми хитромудру мережу проходів, що перепліталися між собою й намагалися заплутати, особливо тих, хто йшов без краплі світла. Мало того, монстр явно уявив себе не лише тутешнім господарем, а ще й кристалом! Я відчув, що в наш бік вирушив ватажок щурів підземного світу Трімуса. При цьому він не був господарем цього місця.

— Попереду супротивник, — спокійним голосом промовив я, не бажаючи лякати дівчат. Подробиці їм не були потрібні. — Витягніть руки й поверніть їх ліворуч на третину. За моєю командою активуєте шипи. Готові?

— Я не бачу цілі, — почала панікувати Мілена.

— Тобі не потрібно її бачити, — відповів я, ще раз звірившись із напрямком небезпеки. — Просто виконуй накази. Саме так і проходять розломи. Хтось командує, хтось виконує команди, не ставлячи запитань. Щойно члени групи починають сперечатися, вони гинуть. І добре, якщо комусь удасться їх витягнути.

Скільки я таких груп витягнув — не злічити! Кожен уявляє себе великим героєм, але в надзвичайних ситуаціях перетворюється на безвольну амебу, нездатну захистити ні себе, ні інших.

— Якось безглуздо, — пробурмотіла Наталі. — Який сенс у тренуваннях, якщо все зводиться до тупого виконання наказів? Звідки я знаю, що той, хто віддає ці накази, справді гідний, а не просто посів своє місце через спорідненість із кимось або…

— Руки витягнути! — жорстко обірвав я дівчину. — Приготувалися! Заклинання!

Два смертоносні шипи зірвалися з долонь дівчат і помчали в темряву. Мить нічого не відбувалося, але раптом простір розірвав моторошний вереск пораненого звіра.

— Мені потрібні вільні руки, — скомандував я. — Візьміться за мій пояс.

Дівчата не сперечалися — у моторошній темряві вони навіть на секунду не хотіли залишатися наодинці. Ось тільки замість того, щоб узятися за мій пояс, вони просто обійняли мене з обох боків. Ще й одна одну за руки схопили, якщо я правильно зрозумів відчуття.

Це було приємно, але небезпека, яка насувалася, підказувала, що потрібно діяти. Витягнувши в бік небезпеки обидві руки, я активував кілька десятків «Дотиків хаосу», відправляючи їх уперед. Цілі я не бачив, але почав чути — вона мчала до нас на всіх лапах. Половина моїх атак пішла повз неї, але друга половина все ж зачепила чудовисько.

Вереск різко обірвався, а разом із ним зникла й небезпека. Не вся — попереду я відчував значно більшу біду, але до неї ще треба було дійти. Поки ж я рушив уперед, ведучи дівчат за собою. Кроків за п’ять наткнувся на величезне тіло. Спиною пробіг холодок: ще трохи — і щурячий король зміг би до нас дістатися.

Нахилившись, через що дівчата, які вчепилися в мене, ледь не впали, я схопив величезну тушу й почав запихати її до сумки мандрівника. Ішло погано — у мене був не найзручніший артефакт, а туша щура виявилася напрочуд великою. А ще й важкою — сумка прибирала лише об’єм, але не вагу. Закинувши рюкзак на спину, я мало не охнув — мене буквально притиснуло до підлоги. Причому відмовлятися від здобичі було не можна: щоб рід Блеквуд виконав завдання, йому потрібно пред’явити результат. Щурячий король для цього підходив найкраще.

Я йшов, насилу переставляючи ноги й безсоромно спираючись на дівчат. І це допомогло! Якийсь час загроза віддалялася, потім завмерла на місці, а слідом узагалі почала наближатися! Монстр, який керував цим місцем, не сприймав мене як небезпечного супротивника!

Через що я ніколи не любив лігва монстрів, так це через їхню будову. Монстри створювали свої оселі лише зусиллям волі й, відчуваючи небезпеку, починали добудовувати сховище, віддаляючись від загрози дедалі більше. Причому що більше сил мав монстр, то складнішим і масштабнішим було лігво, аж до того, що могло розростися до розмірів цілого міста. Щоб зустрітися з монстром, потрібно довести йому свою слабкість. Показати, що ти не становиш для нього жодної небезпеки. І тоді господар сховища сам прийде по тебе. Дівчат він не боявся — хто взагалі боїться магів першого рангу? А ось третій ранг — це вже серйозно.

Власне, на цьому потвора й погоріла.

Зробивши ще кілька кроків, ми опинилися у величезній печері. На нас більше не тиснули стіни й стеля, а свіжий вітерець перетворився на могутній потік.

— Як таке може ховатися під землею? — приголомшено прошепотіла Наталі. Дівчина нічого не бачила, але відчувала великий простір.

— Ми не під землею! — відповіла не менш приголомшена Мілена. — Це ж розлом!

Дівчина вже бувала в подібному місці, тож їй було з чим порівнювати.

— Не зовсім розлом, — пояснив я. — Але загалом ти маєш рацію — це місце перебуває не під Трімусом. Потвора розлому створила власний окремий простір, сховавши вхід до нього в каналізації.

— Але це неможливо! — почала заперечувати Наталі. — Я читала про такі місця. Воно не могло сформуватися під куполом Трімуса! Та й сама потвора розлому ніколи б сюди не пролізла!

— Ти сама відповіла на своє ж запитання, — відповів я, тягнучи дівчат назад. — Під куполом Трімуса це місце ніколи б не змогло сформуватися. Отже, воно зіткане задовго до того, як з’явився цей купол. Монстрові, який тут перебуває, не два, не три й навіть не десять років. Це дуже стара потвора, яка зуміла підкорити своїй волі всіх щурів. За рік таке неможливо. Ідемо! Негайно!

— Що сталося? — здивувалася Мілена, яка вже налаштувалася на героїчну битву.

Хвиля паніки, яка накотилася, мало не захлеснула мене з головою. Мені насилу вдалося виокремити серед неї головне — монстр, який господарював у цьому місці, був не просто старим, а ще й неймовірно сильним. І сили двох магинь першого рангу, навіть за підтримки мага третього, явно було недостатньо, щоб знищити цю потвору.

— Додолу! — Я потягнув дівчат до підлоги, і над нами пронеслася величезна туша, зачепивши мене лапою. Спину неприємно обпекло — кіготь монстра розірвав одяг, наче папір. Якби не сумка мандрівника, яку я тягав на спині, мене б просто роздерли на місці. Що неприємно — «Дотик хаосу», відправлений навздогін, не влучив. Летюча зараза виявилася швидшою.

Поки монстр розвертався, заходячи на нову атаку, я потягнув дівчат до виходу, але наткнувся на суцільну стіну. Господар не бажав відпускати свою здобич, тому знову змінив лігво, перенісши вихід до іншого місця.

— Приготуйтеся використати шипи, — наказав я, притискаючи дівчат спинами до стіни. — Нас атакують згори. На рахунок три. Уперед!

Два шипи вирвалися в темряву, полетівши просто вгору, а дівчата з тихим стогоном почали осідати. Подвійне використання заклинань розігріло джерела, які ще не охололи після тренувань на полігоні. Погано, звісно, але бути мертвими ще гірше.

Переставши підтримувати дівчат, я підняв обидві руки й, придушуючи бажання пригнутися, уникаючи удару, почав відправляти вгору один «Дотик хаосу» за іншим, не шкодуючи джерела. З такою швидкістю працювати в цьому житті мені ще не доводилося — якби не зілля, виготовлене алхіміком Наталі, мене вже скрутило б від перегрівання.

Це була летюча потвора. У розломах перших трьох рангів таких чудовиськ не водилося. Отже, хтось із четвертого, а то й узагалі п’ятого рангу. Пробити таку істоту якимось шипом або «Дотиком хаосу» важко, якщо взагалі можливо.

Однак у нас вийшло — над головою щось урізалося в стіну, посипалося каміння, після чого за кілька кроків праворуч гепнулася масивна туша. Нічого не бачачи, я розвернувся в її бік і продовжив виснажувати своє джерело, доки не відчув, що воно нагрілося до краю. Ще два-три заклинання — і джерело згасне. Відновити його буде надзвичайно складно.

Насилу змусивши себе зупинитися, я витягнув шпагу й тицьнув нею перед собою, відразу впершись у тушу. Вона не ворушилася, а з кожною секундою відчуття небезпеки слабшало, доки не опустилося до звичного тла розлому.

У центрі темряви з’явилася яскрава світла точка, що піднялася на кілька моїх зростів. Світло вдарило по очах, але я боровся з бажанням заплющитися, боячись проґавити деталі. Точку породжував уламок кристала розлому, який потвора потягла із собою. Ось, значить, як вона зуміла вижити після прориву!

Я перевів погляд на тушу поруч із собою й шумно видихнув. Добре, що ми билися в цілковитій темряві і я не бачив цього монстра. Ґарґулья! Причому не звичайна сіра, яка водиться в розломах четвертого рангу, ні! Повноцінна кам’яна ґарґулья, що вийшла з розлому п’ятого рангу. У шиї потвори стирчали залишки шипа Наталі — крижаний снаряд прошив потвору наскрізь, майже відразу вбивши. Я навіть усміхнувся, подумавши про мінливість долі. У кам’яних ґарґуль була єдина слабкість — заморожена вода. І так сталося, що в Наталі крижана бурулька була єдиним атакувальним заклинанням. Кам’яний шип, який використала Мілена, потвору навіть не подряпав, а мої «Дотики хаосу» хоч і проникли всередину тіла, але роз’їдатимуть тушу ще кілька хвилин, перш ніж дістануться важливих органів.

— Наталі, це твоя перемога. — Привласнювати чужу заслугу я не хотів. — Отже, і вся здобич твоя. Тушу я допоможу дотягти до місця, а уламок кристала потрібно поглинути. Забрати його звідси не вийде — це лігво існує завдяки уламку.

Поки я запихав до сумки мандрівника тушу чорної ґарґульї, Наталі підійшла до летючої світлої точки й задерла голову, дивлячись на уламок красивими синіми очима. Мені навіть не довелося підказувати, що робити, — дівчина діяла на чистих інстинктах мага. Вона заплющила очі й утягнула в себе залишки сили, що містилися в цьому уламку. Світла точка трансформувалася, перетворилася на нитку й утягнулася в груди дівчини, значно посиливши її джерело. Навіть еліксири першого рангу не здатні на те, що робив із магом уламок розлому п’ятого рангу. Повноцінний кристал сили спалив би Наталі, але уламок, який утратив частину сили, був їй якраз.

— Це… — Очі Наталі округлилися, коли вона відчула нову силу. — Це…

Сформулювати свою думку Наталі не змогла. Її очі закотилися, і дівчина впала на каміння, наче підкошена. Разом із цим зникло й світло. Ми знову опинилися в цілковитій темряві.

— Померла? — запитала Мілена. Можу помилятися, але в її голосі промайнула надія.

— Жива, — пояснив я. — У неї перенасичення енергією, тіло пристосовується й, щоб не нашкодити, вимкнуло свідомість. Скоро отямиться.

— Нам що, знову тут стирчати? — Мілена навіть підібгала губи. Їй явно не подобалося, що Наталі стала сильнішою.

— Не потрібно нічого чекати, — відповів я. — Тому що це не розлом. Це підробка, створена потворою, яка вижила, з уламком кристала сили. П’ять. Чотири. Три…

На рахунок «один» різко з’явилися світло, неприємний сморід каналізації й двоє здивованих магів вогню, які повернулися розбиратися зі щурами. Від проходу не залишилося навіть натяку — лише суцільна стіна. Лігво було знищене разом із монстром.

— Рід Блеквуд заявляє про виконання завдання зі знищення щурів! — промовив я, перш ніж маги вогню встигли сказати хоч слово. — Ми готові надати докази виконаної роботи!

— Що? — насупився перший маг. Судячи з голосу, Харз. — Ви хто такі й що тут робите?

— Та це ж той маг хаосу, якого пан Ярґос наказав знайти! — блиснув ерудицією Токіл. — Хапай його!

Дарма вони так. Я, звісно, людина не найкровожерливіша, але після виснажливої битви з летючим монстром, коли мені довелося викластися на повну, людинолюбства в мені значно поменшало. Ще й Наталі досі лежала на підлозі непритомна. Та й сумка мандрівника перетворилася на щось непідйомне. Загалом магам вогню просто не пощастило. Краще б вони й далі пили пиво.

Шпага опинилася в моїй руці раніше, ніж магічні палички — у руках магів. Вони встигли вимовити «вогняна…», показуючи, що повного заклинання їм уже не потрібно, але зараз я не збирався битися з ними магією. Мене цілком влаштує холодний гострий метал.

Я обрушив удар на Харза, змусивши яскраво спалахнути захисні артефакти. Тіло мага вогню вкрилося додатковою бронею, але головне було зроблено — він перестав закликати заклинання. Різко розвернувшись, я атакував Токіла, змусивши спрацювати захист і другого мага. Той теж позадкував, не очікуючи такого лютого натиску. Про те, що потрібно активувати заклинання, вони вже не думали, судомно ляскаючи себе по поясах і намагаючись витягнути зброю.

Ось тільки хто ж їм дозволить? Я бив без зупинки, руйнуючи захист і змушуючи магів відступати. Артефакт захищав від шкоди, але не повністю — частина сили моїх атак усе ж проходила крізь напівпрозору завісу, залишаючи на тілах чоловіків яскраві червоні смуги. Харз усе ж примудрився вихопити шпагу й навіть спробував зробити випад, але я не обманював батька Мілени, коли описував своє володіння шпагою. У мене було надто багато практики.

Нове тіло не витримувало навантаження — піт лив із мене струмками, дихання не вистачало, у голові шуміло, але послаблювати натиск я не міг. Надто сильні артефакти виявилися в Тельмарів, пробити їх не виходило. Так, маги вогню відступали, але робили це радше інстинктивно, ніж через необхідність. Дай їм кілька митей, щоб розібратися в ситуації, і вони неодмінно змогли б відбитися.

Шпага Харза відлетіла вбік, як до цього й магічні палички. Я притиснув обох магів до стіни й спрямував у їхній бік вістря шпаги, наче збирався добити.

— Жити хочете? — запитав я, важко переводячи подих. Джерело й далі палало, тож мене не вистачило б навіть на кілька «Дотиків хаосу».

— Хто ти? Що тобі від нас потрібно? — запитав, затинаючись, Токіл. — Ми звичайні маги! Нам наказали — ми виконуємо!

— Знімайте артефакти й броню, — наказав я. — Тоді дозволю вам піти. Ні — зніму їх із ваших трупів. Відновити заряд не така вже й проблема.

— Ага, зараз ми їх знімемо, а ти нас прикінчиш! — відразу заявив Харз.

— Даю вам слово, що підете звідси живими. Хтось же має повідомити вашому панові, що рід Блеквуд знайшов монстра й знищив його. Вирішуйте швидше, бо я можу подумати, що для передавання інформації досить одного мага.

— Я зрозумів! — Токіл відреагував першим і почав стягувати із себе артефакти. Захистом керував, як я й гадав, амулет, виготовлений із кігтя якоїсь потвори розлому. За артефактами пішла й броня, тож незабаром Токіл стояв в одній спідній білизні.

— Іди, — наказав я, відійшовши вбік. Без магічної палички й своїх артефактів цей маг вогню не становив для нас небезпеки.

Насправді як же сильно змінилися маги за шістдесят років! У мій час воїн стихії четвертого рангу був грізною силою, здатною самотужки розв’язувати багато завдань. Невже я помилився й ці двоє не змогли створити чотири канали зв’язку джерела з розумом? Але їм обом більше тридцяти! Як таке можливо?

— То я теж можу піти? — запитав Харз, дивлячись, як Токіл видирається по скобах.

— У тебе десять секунд, поки твій друг не підніметься нагору. Потім він почне кричати, і мені доведеться тебе вбити, — спокійно заявив я, поступово відновлюючи дихання.

Токіл завмер, припинивши підніматися.

— А що передати панові Ярґосу? — запитав Токіл, поки Харз стягував із себе артефакти й броню.

— Рід Блеквуд виконав завдання зі знищення щурів у колекторах Трімуса, — повторив я. — Ще можете передати йому, що маг хаосу, за яким рід Тельмар так активно ганяється, незабаром почне засмучуватися. І тоді втратою щурів із нашийниками ви вже не відбудетеся. Запам’ятав?

— Передам слово в слово! — запевнив Токіл. — Харзе, ти там скоро?

— Гаманець теж залиш. — Я помітив, як Харз спробував сховати невеликий гаманець. Золотих там не було — навряд чи маги стали б повзати каналізацією в надії отримати якихось два золотих, але срібла могло бути достатньо. Мені вистачить.

Харз вирушив слідом за Токілом, і незабаром обидва маги вогню зникли.

— Наталі, йти можеш? — запитав я. Дівчина нещодавно опритомніла й намагалася підвестися на ноги. Поки виходило погано.

— Ні, — після чергової спроби відповіла магиня води.

— Мілено, Наталі на тобі! — наказав я. — Наталі, показуй дорогу. Потрібно дістатися до «Ока буйвола». До твоїх зараз не можна — Тельмари чатуватимуть на нас біля входу. Відправимо Яшку, він попередить. Тримайте! Відразу активуйте. Захист зайвим не буде.

Я передав дівчатам обидва амулети Тельмарів. Заперечень не було — коли на кону життя, не до розмов. Закинувши всі речі до сумки мандрівника, я хотів ривком звалити її собі на спину, але натомість просто розтягнувся в брудній рідині. Туша ґарґульї виявилася настільки важкою, що підняти сумку я не міг.

Учепившись у лямки, я вперся ногами й потягнув сумку. Зрушила — неохоче почала ковзати.

— Ідемо! — прохрипів я, продовжуючи впиратися всіма кінцівками.

Далі пішло легше — сумка хоч і неохоче, але рухалася. Саме з тією швидкістю, з якою Мілена тягла на собі Наталі. Магиня води вказувала дорогу, а моє передчуття показувало, що просто зараз неприємностей нам чекати не потрібно. Спостерігач продовжував рухатися за нами невидимою тінню, навіть не думаючи допомагати. Хаос із ним!

— Пане магу, сюди! — Голос Яшки пролунав задовго до того, як ми дісталися мети. Я рухався на чистій упертості, не бажаючи позбавлятися ні тіл, ні здобутих у розломах ресурсів. Наталі вже зміцніла й могла йти сама, тож останні пів години Мілена допомагала мені тягнути сумку мандрівника.

— Батьку, тут допомога потрібна! — Яшка швидко зорієнтувався, і в колекторі стало на одну людину більше. Господар «Ока буйвола» виявився вельми міцним чолов’ягою, але навіть він не зумів легко підняти мою сумку. Закректавши від напруження, він учепився в неї двома величезними лаписьками й, вирвавши з обіймів рідини, потягнув до залізної драбини.

— Хвилину! — промовив я, активуючи «Поглинання». Джерело за годину, яку ми блукали колекторами, трохи охололо, що дозволило мені скористатися магією.

Сумка очистилася й зникла нагорі. Виконавши такі самі дії з рештою, я піднявся останнім і, щойно кришка люка зачинилася, впав на підлогу, миттєво занурившись у сон. Усе, найближчі два дні мене не чіпати.

— Інформація підтвердилася, пане. — Незмінний помічник поклав на стіл кілька документів. — Щурячий король мертвий. Щури Трімуса втратили з ним зв’язок і знову стали звичайним стадом, яке гризеться між собою. Блеквуди виконали доручення.

— Що з другим питанням? — запитав Орлант, глава роду Тельмар, зберігаючи незмінний спокій.

— Перевірка досі триває. — Помічник схилив голову. — Ми не розглядали варіанта, що знищити нашу лабораторію може лише одна людина. Це здавалося неможливим. Ми опитали слуг, відновлюючи події. Так, усі згадують мага хаосу, який спустився до розлому. Так, усі згадують, як він миготів на завалі. Ось тільки, коли стався вибух, він вийшов із розлому надто швидко, наче стояв неподалік. Наші маги, які побігли на вибух, нічого підозрілого не помітили. Маг хаосу повз них не проходив.

— Однак він звідкись знає про нашийники. — Орлант примудрявся зберігати спокій навіть зараз, коли зруйнувалося абсолютно все. Представники королівства Дертан залишили Трімус, у місті несподівано з’явилася принцеса зі своїм прискіпливим учителем, Блеквуди подали рапорт про те, що виконали доручення глави міста, і просять перевірити виконання, а тут ще й якийсь маг хаосу ніяк не бажає помирати! Мало того, ніхто досі не знає, де він ховається! Уже завтра магічна академія відчинить свої двері, і тоді дістати цього паскудника стане майже неможливо!

— Цю інформацію ми уточнюємо. — Помічник умів тримати удар. — Є версія, що про нашийники магам води розповів якийсь Тарвін Блеквуд. Пан Ярґос використовував цього мага як особистого шпигуна.

— Цей Тарвін бачив наших щурів? — холодним голосом запитав Орлант.

— Так, пане. Він був у команді пана Ярґоса в перший день пошуку мага хаосу.

— Тарвіна більше не повинно існувати, — наказав Орлант. — Нехай він вирушить на риболовлю й випадково потоне.

— Так, пане. — Помічник схилив голову.

— Двоє моїх людей билися з магом хаосу. — Важким поглядом глава Тельмарів утупився в Ярґоса, який теж перебував у кабінеті. — Вони програли якомусь магові-початківцю. Чому? Їх недостатньо підготували?

— Маг хаосу підло напав із-за рогу, батьку! — Ярґос заступився за своїх бійців. Ні, узагалі-то він їх уже покарав, наказавши відшмагати мало не до смерті, але перед батьком мав захистити. — Він з’явився нізвідки й відразу почав атакувати, не даючи твоїм людям навіть миті, щоб перепочити.

— Це мої люди, — виправив Орлант. — Не забувайся, сину!

— Так, батьку, маг хаосу не дав твоїм людям навіть можливості перепочити. А потім підлістю й хитрістю змусив їх позбутися артефактів та одягу! Обурливо! Коли я його спіймаю…

— Досить. — Орлант обірвав сина. — Ти надто засидівся в Трімусі. Я ухвалив рішення — сьогодні ж ти вирушаєш до Галдора. Візьми із собою стільки людей, скільки вважатимеш за потрібне.

— До цієї глушини⁈ — вигукнув Ярґос. — За що, батьку⁈ Ти мене виганяєш?

— Твоє завдання полягатиме в тому, щоб очистити околиці Галдора від усіх розломів до п’ятого рангу включно. Ти зрозумів мене, сину? Усіх! Навіть тих, на яких годується рід Зорен! Це завдання я можу довірити лише тобі. Я отримав листа з Кріалона. Куратори цікавляться, чому Імператорська сім’я почала ставити запитання про незареєстровані й незаконні розломи на території нашої області. Знаєш, мені нічого їм відповісти! Тому протягом трьох місяців на території моєї області не повинно залишитися жодного розлому! Кристали можеш використати сам. Тобі давно час переходити на шостий ранг.

— Так, батьку! — Очі Ярґоса загорілися. Вигнання різко перетворилося на вельми вигідну справу. Ярґос чудово знав, де і які розломи розташовані на території роду Зорен. Якщо їх усі знищити, можна добряче розвинути своє джерело й замахнутися на формування шостого каналу зв’язку!

— Після Галдора я чекаю, що ти об’їдеш усі великі міста нашої області, — додав Орлант. — Розломи потрібно знищити всі.

Задоволений Ярґос пішов, а Орлант утупився в стіну, занурившись у свої думки.

— Пошуки мага хаосу припинити, — після довгої паузи промовив глава Тельмарів. — Ми марнуємо час і ресурси, шукаючи його в Трімусі. Завтра він з’явиться на площі перед академією.

— Там будуть представники Імператорської сім’ї, — нагадав помічник, чудово розуміючи, що цього не потрібно. — Принцесі Розалін Флеймворд дісталася наша академія для початкового навчання. Якщо ми спробуємо вбити мага хаосу, до роду Тельмар можуть виникнути запитання вже зі столиці.

— Тому ми нікого не вбиватимемо. Після нашої розмови ти візьмеш чотири сотні золотих і вирушиш телепортом до Кріалона. Нашу проблему можуть розв’язати лише в столиці. Тельмари ніколи не пробачають образ і завжди беруть своє. Навіть якщо за це доведеться заплатити.

— Так, пане, — кивнув помічник. — Коли і як маг хаосу має померти?

— Як — неважливо. Мене влаштує будь-яка його смерть. Коли — за місяць після початку навчання. Хочу подивитися на галас, який здійметься в Імперії. Академія, де навчається принцеса Розалін, не змогла вберегти свого учня. За такий проступок покарання лише одне — смертна кара ректору академії. Цей маг світла не сподобався мені з першого погляду. Настав час помирати. Тельмари починають мститися!

Я наближався до центральної площі Трімуса зі змішаними почуттями.

З одного боку, мене тішило, що я не відчуваю тривоги. Небезпека була — що ближче я підходив до площі, то більше людей навколо хотіли мене вбити, але в цьому не було нічого незвичайного. Вони хотіли вбити мене так само, як, наприклад, он того мага вогню. Дикі маги з усієї області зібралися сьогодні на центральній площі, щоб поборотися за десять перепусток. Звісно, тут усі бажають одне одному лише смерті.

З іншого боку, мене напружувала відсутність цієї самої тривоги. Учора, цілком несподівано для самого себе, я усвідомив, що більше не відчуваю переслідування. Тельмари з якоїсь дивної причини припинили полювання на мене, усунувши всі перешкоди з мого шляху до академії. Якби я був якимось малолітнім дурником, то вирішив би, що про мене просто забули. Але я надто багато спілкувався з аристократами в минулому житті, щоб не розуміти: вони ніколи не пробачають образ.

Я вийшов на площу й хмикнув — диких магів виявилося напрочуд багато. Понад сотня людей дивилися одне на одного звірами, готові перегризти горлянки. У кожного була зброя. Меч. Ніж. Сокира. Жодної магічної палички — дикі прийшли сюди по ініціацію, а не заради навчання. Із цього натовпу виберуть лише десятьох, решті доведеться чекати рік. І не кожен із присутніх зуміє цей рік прожити.

Міська варта була всюди. Біля стін навколишніх будинків, на дахах, у провулках. Де її не було — так це на площі. Там, де й розгорнеться головна вистава.

Я подивився на будівлю мерії, що стояла з іншого боку площі навпроти входу до магічної академії. На спеціальному балконі зібралася вища знать Трімуса, щоб насолодитися розвагою. Вони й із цього зробили видовище! Знать бажає подивитися, як простолюдини вбиватимуть одне одного в надії дістатися дверей академії живими. І після цього хтось розповідатиме мені, що потвори водяться лише в розломах? Ось вони, справжні потвори! Нехай двоногі й уміють розмовляти.

Виникло моторошне бажання влаштувати тут хаос, але розум не піддався впливу емоцій. Вони підходять для молоді, яка щойно ступила на шлях магії. Мені, воїну хаосу з таким величезним досвідом, не личить віддавати життя намарно. Усьому свій час, і всі потвори будуть відправлені в хаос. Так вимагає «Істина».

На центральну площу виїхала велика делегація клану Води. Відразу кілька родів об’єднали сили, щоб доправити нащадків до магічної академії. Кілька десятків магів води вибігли із самохідних карет, відразу відтіснивши простолюдинів від майбутніх студентів. Лише після того, як утворився безпечний коридор, із карет вийшла молодь.

Власників синього волосся виявилося напрочуд багато, майже три десятки. Серед них промайнула й зелена цятка — Наталі взяла Мілену із собою. Дівчата залишили мене ще два дні тому. Яшка виявився незамінним помічником і примудрився передати звістку Блеквудам, навіть попри контроль із боку Тельмарів. Батько Наталі зібрав усіх, хто вмів користуватися магією, і прибув на малу арену по дочку, Мілену, щура-монстра й ґарґулью. Так рід Блеквуд підтвердив виконання завдання глави міста, а Мілена отримала підтримку впливового роду.

Я з усмішкою дивився, як колишня простолюдинка ввійшла у ворота магічної академії. Усе! Тепер ніхто й ніколи не посміє скоса подивитися на Мілену й заявити про її низьке походження. Ні, можуть, звісно, але Мілена матиме право відповісти. Причому і словом, і магією.

Щойно клан Води пішов, його місце зайняв клан Природи. Принцип був тим самим — маги забезпечили вільний простір, яким до магічної академії ввійшли близько двадцяти моїх однолітків. Усі як один уже з активованими джерелами — аристократи не могли довірити таку важливу справу чужинцям.

За кланом Природи прибули клани стихій зовнішнього кола. Світла й Темряви. Їхні воїни мали не такий могутній вигляд, як об’єднані сили кланів Води чи Природи, та й працювали обидва клани разом, однак двадцять майбутніх студентів усе ж знайшли. Абсолютно чорне волосся стихії Темряви чудово гармоніювало з ідеально білим — стихії Світла.

Представників хаосу на площі не було. Моє сіре волосся привертало увагу, але поки що люди намагалися обходити мене стороною. Я не мав виснаженого вигляду, як Мілена під час нашої зустрічі. Отже, або в мене ще є час, або я вже активував джерело. У будь-якому разі власник шпаги й добротного одягу — неприємний супротивник, із яким краще не сваритися без потреби.

І ось нарешті залунали труби, сповіщаючи про урочисте прибуття об’єднаної делегації клану Вогню. Активізувалася варта, яка весь цей час спокійно спостерігала за подіями. Бійці забігали площею, очищаючи її від диких магів і випадкових роззяв. Утім, ніхто не заперечував — процедуру явно випробували не раз.

Площа спорожніла, і на неї урочисто викотилися самохідні карети. Магів вогню було багато — це єдине, що я можу про них сказати. Вони оточили площу, ставши додатковим бар’єром між містом і своїми нащадками, після чого з карет почали виходити майбутні студенти. Пишне вбрання, дорогі прикраси, могутні артефакти — вища знать Трімуса спорядила своїх улюбленців наче на війну з розломами десятого рангу!

Молоді люди виходили, шикувалися нерівним ланцюгом і поглядали одне на одного з неприхованим викликом. Кожен вважав себе найкращим. Майбутніх магів вогню було багато — їх набралося понад пів сотні. Але вони не поспішали йти до академії — чекали появи останнього мага вогню.

І нарешті вона з’явилася. Із дорогої самохідної карети вийшла моя знайома в супроводі свого незмінного охоронця й учителя. Я вже знав її ім’я — принцеса Розалін Флеймворд. Молодша дочка нинішнього Імператора, восьма в загальному списку претендентів на трон. Мені так ніхто й не зміг пояснити, що вона робить у Трімусі, явно не найрозвиненішому й не найпопулярнішому серед знаті місті області.

Червоноволоса дівчина не звернула уваги на однолітків. Гордо піднявши голову, вона першою ввійшла до магічної академії. За нею потекли решта магів вогню, не забуваючи штовхати одне одного й виборювати собі кращі місця. Не всі, звісно, але багато хто.

Нарешті прибуття представників п’яти стихій завершилося, і величезні двостулкові двері магічної академії зачинилися. Варта пішла з площі, й усі дикі маги знову ринули на неї, вихоплюючи зброю та готуючись до битви.

Я ще раз озирнувся — глядачі були не лише в ложі мерії, а й у всіх вікнах. Усім хотілося подивитися, як простолюдини почнуть убивати одне одного. Зітхнувши, я попрямував до загального натовпу — мені вже розповіли, як відбуватиметься «вибір найкращого», тож варто було триматися якомога ближче.

Пролунав черговий рев труби, і мер Трімуса підвівся в ложі. Він підійшов до самого краю й навіть нахилився, щоб знизу його було краще видно. У руках глави міста були десять перепусток у вигляді невеликих глиняних табличок. Які мали властивість розбиватися, якщо їх не спіймати.

Мер узяв одну перепустку й, розсміявшись, жбурнув її праворуч від себе. Натовп диких магів ринув у той бік, змітаючи все на своєму шляху. Хтось схопив табличку, за що відразу поплатився — у грудях нещасного опинилося відразу шість ножів. Тіло впало на землю, а табличку вирвали з рук мерця, щоб відразу почати битися за неї з несамовитою силою.

Глава міста продовжив сміятися й жбурнув наступну табличку в інший бік. Частина натовпу відокремилася й кинулася за новою ціллю. Потім у хід пішла наступна табличка. Ще одна. І ще. Доки всі десять не полетіли до людей.

Те, що відбувалося на площі, важко описати. Люди перетворилися на монстрів, намагаючись загризти одне одного. У якийсь момент вони навіть забули про таблички, занурившись у хвилю шаленства й жаги крові. Усі кричали. Стогнали. Благали. Істерили. Мовчки вбивали. І все це відбувалося під схвальні вигуки вищого стану.

Я не втручався в загальну бійку. Відчуття небезпеки прямо казало: там мене вб’ють і жодна магія не допоможе. Час від часу я переходив з місця на місце, щоб мене не зачепили безумці, які качалися землею.

— Назад! — заревів один із диких магів води. Схопившись на ноги, він почав люто розмахувати великою палицею, на кінці якої були металеві шипи. І кров, що крапала з них, показувала, що палиця була потрібна безумцеві не для ходьби.

В іншій руці чоловік тримав цілу табличку, яку йому вдалося вигризти в решти. Хтось надумав сунутися, щоб відібрати таку цінність, але дикий маг води не дрімав. Він без докорів сумління обрушив шипи на голову супротивника, відправляючи його в хаос. Інші відсахнулися, не бажаючи потрапити під гарячу руку. Простіше побитися за дев’ять інших табличок, ніж вигризати цю.

Переможець зробив кілька кроків назад, уже подумки вітаючи себе з перемогою, коли в бій нарешті вступив я. Той, хто так легко вбиває інших, має бути готовим і сам померти.

Відразу два десятки «Дотиків хаосу» зірвалися з моїх долонь і врізалися в хлопця з палицею. Той, напевно, хотів закричати від дикого болю, але не зміг. Коли в тебе обпечене горло, усе, на що ти здатен, — хрипіти. Та й то тихо, щоб не заважати іншим.

Дикий маг води впав на землю й почав смикати ногами, задихаючись. Руками він намагався роздерти обпечене горло, щоб вдихнути хоч краплю повітря, але було пізно — без цілителя йому вже ніхто не допоможе. Я підійшов і швидким ударом шпаги припинив муки нещасного. Я не потвора, щоб дозволяти йому померти від задухи.

Нахилившись, я підняв табличку й обернувся до випадкових глядачів із числа диких магів. Якщо спочатку вони теж хотіли забрати табличку, то тепер, зустрівшись зі мною поглядами, побігли до інших бійців. Там здобути свою табличку значно простіше.

Контролюючи простір відчуттям небезпеки, я спокійно дійшов до дверей магічної академії. Вони були зачинені, але в них була невелика хвіртка. І вона саме стояла відчиненою. Для таких, як я.

Я зробив крок усередину магічної академії, й усі звуки зовнішнього світу відразу зникли.

— Перепустку! — Мене зустрів загін із п’яти магів світла.

Забравши табличку, старший загону довго дивився на мене, наче не вірив власним очам.

— Як тебе звати, магу третього рангу? — запитав він. Судячи з голосу, до магів хаосу тут ставилися не надто приязно.

— Соло, — представився я. — Просто Соло. Ось мої документи.

Я простягнув табличку, яку отримав при в’їзді до Трімуса. Маг світла довго дивився на неї, наче намагався збагнути весь прихований сенс моїх слів, після чого кивнув:

— Ласкаво просимо до магічної академії Трімуса, студенте першого курсу Соло. Відправте мага проклятого хаосу до академії й проведіть до його кімнати.

— Іди за мною, — відразу промовив один із п’ятірки.

Упевненою ходою він рушив до єдиної будівлі на території представництва магічної академії. Усередині виявився портал — магічна академія Трімуса, що природно, розташовувалася не в самому місті.

— У портал, — наказав супровідник і першим зник у мерехтливій завісі.

Я без остраху ступив слідом за ним і опинився в широкій довгій залі, освітленій як світловими артефактами, так і величезними вікнами з боків. За вікнами височіли шпилі інших споруд, і я відчув себе вдома. Скільки років я провів у подібному місці! Як студент, викладач і запрошений експерт.

Супровідник кивнув, задоволений тим, що йому не довелося мене чекати, і пішов далі, ведучи мене довгими коридорами місцевої академії. Вона мало чим відрізнялася від подібної академії клану Хаосу. Усі будівлі були об’єднані загальною системою коридорів, утворюючи єдину структуру.

Мій супровідник не мовчав, розповідаючи, як тут усе влаштовано. Ось тут я вже здивувався — у мій час такого розшарування не існувало. Три курси розділялися за поверхами. Перший жив на першому, і вхід на другий та третій першокурсникам був заборонений. Так само студенти другого курсу не мали права підніматися на третій. Між усіма поверхами існувала власна система коридорів, щоб студенти старших курсів не зволили спускатися на поверхи молодших. Була, звісно, якась система заохочень, коли молодшим дозволяли підніматися, але маг світла не став приділяти цьому уваги.

На цьому соціальний поділ не закінчувався — навіть у межах одного курсу був чіткий розподіл на групи. До першої входила вища знать. Група займала найкращі кабінети, з нею працювали найкращі викладачі, їй відводили найзручніші кімнати гуртожитку. Друга група — вихідці з багатих родів. Їх цінували так само, як і знать, але все ж вони були другими. Просто через своє походження. Третя, найчисленніша, — усі аристократи. І нарешті четверта група — простолюдини. Ті, кого не шкода. Кому дістається найгірше, зламане й брудне. Ті, хто повинен кланятися всім без винятку.

— Твоя кімната. — Маг світла привів мене до якоїсь підвальної комірчини без вікна. З меблів тут були ліжко без матраца, перекошений стіл, стілець на трьох ніжках і двостулкова шафа, дверцята якої кудись поділися. Артефактів не було, а світло проникало лише крізь щілини. Двері щільно не зачинялися й трималися лише на одній петлі. Замка не було — хто стане замикати подібне місце?

— Ця кімната буде твоєю до кінця навчання, — додав маг світла. — Туалет і душова в кінці коридору. Спільні для всіх студентів хаосу. Підручники, форму й усе необхідне видадуть після церемонії привітання, яка відбудеться сьогодні ввечері на центральній площі.

Маг світла говорив спокійно, наче все, що відбувалося, було нормою. Подумаєш, когось відправили до підвалу, де триматимуть три роки, наче якихось звірів. Та кому взагалі є діло до магів хаосу? Те, що вони потрапили до магічної академії, — уже привілей.

— Зі мною буде слуга, — промовив я, перш ніж мій супровідник пішов. — Я відправлю по нього після церемонії привітання. Де він житиме?

— Слугам належать окремі кімнати на першому поверсі, — промовив маг світла й різко замовк, усвідомивши, що відбувається щось неправильне. Я не став чекати результату його роздумів і уточнив:

— Тобто магічна академія Трімуса бажає розмістити слугу вище за його пана?

— Я уточню це питання в ректора, — знайшовся чоловік. — Чекай початку церемонії. По тебе прийдуть.

Маг світла розвернувся й швидким кроком пішов. Я визирнув у тьмяний коридор — переді мною було з десяток таких самих комірчин. Порожніх. Крім мене, магів хаосу в академії Трімуса не було.

Коли я зайшов до спільної душової, моя думка про цей заклад остаточно сформувалася. Магів хаосу тут вважали навіть не худобою — потворами! Невелика кругла кімната зі стоком у центрі й шлангом, із якого йшла лише холодна вода. Освітлення в душовій, як і в кімнатах, не було — доводилося тримати двері відчиненими. Нехай магів хаосу не люблять, але так до них ставитися — ганьба для адміністрації академії!

Що ж, жити в цьому місці я не збирався. Магічна академія була потрібна мені лише для того, щоб отримати статус аристократа й офіційні документи. Оскільки задум із представником далекого королівства не спрацював через запроваджені документи при в’їзді до Імперії, отже, залишається оголосити себе простолюдином і розвиватися самостійно.

Із цією думкою я вийшов із підвалу й попрямував до порталу. Ось тільки йшов не тією дорогою, якою вів мене маг світла, а короткою, зрізаючи шлях через центральну площу. Затримуватися тут навіть зайву хвилину мені не хотілося.

— Соло? — почувся чоловічий голос. — Уже тут? Я не сумнівався, що свою перепустку ти все ж отримаєш.

Обернувшись, я побачив величну процесію, що виходила на площу. Очолював її той самий старий, який був учителем принцеси Розалін. За ним ішли викладачі академії — їх легко було впізнати за одягом. Тут були як маги вогню, води й природи, так і світла та темряви. Повний набір усіх стихій, які вважалися «чистими».

— Колеги, — продовжив старий, звертаючись до викладачів. — Хочу представити вам Соло, вельми цікавого молодого чоловіка. Зважаючи на особливості нашого знайомства, упевнений: цей маг хаосу неодмінно принесе в життя академії багато цікавого.

Вирішивши, що такої рекомендації мені буде досить, старий повів групу далі. Але хіба мене це влаштує?

— Боюся, ви помиляєтеся, — промовив я, привертаючи загальну увагу. Учитель принцеси обернувся, і мене обдало відчуттям близької смерті. Вочевидь, не щодня магові такого рівня вказують на помилки.

— У чому ж я помилився, Соло? — холодним голосом запитав старий.

— Я не навчатимуся в академії, яка ставиться до магів хаосу гірше, ніж до тварин, — пояснив я. — Ми такі самі маги, як і решта, і я не дозволю замкнути себе в підвалі, наче останню потвору розлому.

— У підвалі? — Старий перевів погляд на мага світла, який стояв праворуч від нього. На вигляд чоловікові було років п’ятдесят, що могло означати будь-що. Наприклад, що йому вже далеко за вісімдесят. Тримався він досить упевнено, на рівних з учителем принцеси. Що було вельми цікаво — всі інші викладачі ледь не заглядали старому до рота.

Подивившись на мене з найглибшою зневагою, маг світла відповів:

— Згідно з указом Його Імператорської Величності, маги хаосу, які вступили до академії, зобов’язані проживати в приміщенні, ізольованому від магів інших стихій.

— Не потрібно розповідати мені про закони, які я особисто розробляв, — заявив старий. — В указі чітко описано мінімальні умови утримання магів хаосу. Хочу подивитися на підвал, куди ви поселили Соло. Проведіть мене. Негайно!

Старий, виявляється, був не просто якимось учителем — він був одним із радників Імператора! Заперечувати такому ніхто не міг, тому незабаром ми спустилися до підвалу.

— Ізольоване приміщення, кажете? — Учитель принцеси знову перевів погляд на мага світла, але той залишався незворушним.

— Указ Його Імператорської Величності виконано належним чином. Студент хаосу має власні меблі, місце для особистої гігієни, простір для прогулянок. Ми обмежені в коштах, тому викручуємося, як можемо.

— Що ж, вельми цікаве зауваження щодо обмеженого бюджету, — промовив старий. — Обговоримо це пізніше. Скільки всього магів хаосу навчається в цьому місці?

— Це єдиний, ваша світлосте, — відповів маг світла. Або, як я зрозумів, ректор академії.

— Єдиний, отже. — Старий погладив свою червону бороду. — Що ж, гадаю, тримати студентів у подібних умовах неприпустимо, навіть якщо вони маги хаосу. До церемонії привітання Соло має звідси переїхати.

— Єдине місце, яке відповідає критеріям указу Його Імператорської Величності, — гуртожиток аспірантів, — заявив ректор. — Це ізольоване місце, через низку обставин зараз порожнє, але розташоване в головному корпусі.

— Завдання поставлено. — Старий був невблаганний. — Як ви його вирішуватимете — мене не хвилює. Зі свого боку не бачу нічого поганого в тому, щоб єдиний маг хаосу цієї академії проживав у гуртожитку аспірантів. Якщо комусь зі студентів це здасться обурливим, вони завжди можуть вирішити це питання із Соло безпосередньо. Такий варіант тебе влаштує, воїне хаосу?

Старий подивився на мене з неприхованою єхидністю, чудово розуміючи, що підставляє під удар. Вихідці зі знатних сімей — вельми різкі й зухвалі люди. Коли вони дізнаються, що студент першого курсу, простолюдин, та ще й маг хаосу, оселився в головному корпусі, — почнуться розбірки.

— Такий варіант мене влаштовує, — погодився я.

— Ось і чудово. Хочу нагадати, що на території магічної академії вбивства заборонені, — додав старий. — Покарання за таке — смертна кара. Усі інші способи взаємодії між студентами дозволені, а суперечки потрібно вирішувати на арені під наглядом старших викладачів.

— Зрозумів, — кивнув я. — Убивати не можна, калічити можна. Мені таке підходить.

— Що ж, колеги, продовжимо нашу екскурсію! Хочу подивитися на їдальню!

Мене залишили в підвалі, але ненадовго. Незабаром по мене прийшов черговий маг світла. Вочевидь, у цій академії вони обіймають усі адміністративні посади. Він відвів мене до центрального корпусу — місця, відведеного вищій знаті й нащадкам багатих родів. Усередині було людно — майже всі маги вогню потрапили до першої чи другої категорії першокурсників, тому вийшли до головної зали, бажаючи познайомитися. Між ними вже щосили снували слуги, підносячи напої й закуски. Наталі тут не було — статусу роду Блеквуд виявилося недостатньо для головного корпусу.

— Це ще що таке? — пролунав неприємний голос. Із натовпу вийшов хлопець із розкішною червоною шевелюрою. — Що тут робить маг проклятого хаосу?

Працівник академії проігнорував студента й повів мене до крила головного корпусу. Воно справді було відокремлене від решти, а кожен номер у крилі був, по суті, трикімнатною квартирою. Кімната для мага, кімната для прислуги й гостьова. Ще були власна ванна, туалет та окремий робочий кабінет, що був частиною кімнати мага. Ліжка були застелені, самі меблі — найвищої якості, а фрукти, які я знайшов у вазі на столику, — свіжими. Магічна академія уважно дбала про своїх аспірантів, навіть попри те, що цього року їх із якоїсь причини не було.

— Поки житимеш тут, потім пан ректор вирішить, що з тобою робити, — заявив маг світла й пішов.

Якийсь час я оглядав своє нове житло й навіть погортав книги, знайдені на книжковій полиці, але це допомагало мало. Відчуття неприємностей, що з’явилося відразу, щойно я ввійшов до головного корпусу, нікуди не зникало. Хтось бажав мені смерті, причому всією душею.

Я не звик тікати від проблем. Зачинивши за собою двері, вийшов до загальної зали. Тут нічого не змінилося. Першокурсники так само спілкувалися, хіба що слуг уже не було. Усім стало не до їжі. Шкода, від закусок я б зараз не відмовився.

— Я не маю наміру жити під одним дахом із бездарним магом проклятої стихії! — пролунав знайомий неприємний голос, і з натовпу знову вийшов хлопець із розкішною червоною шевелюрою.

— Ти завжди можеш переселитися до зони простолюдинів, — заявив я, легко витримавши полум’яний погляд. — Судячи з манер, тобі там саме місце. Хоча навіть простолюдини знають, як поводитися в присутності сильних.

— Що⁈ — Очі хлопця округлилися. — Дуель! Негайно! Я втовкмачу тобі ці слова в горлянку, стерво! Я, граф Тевін Дебура, викликаю бездарного мага проклятого хаосу на дуель честі!

Граф? Отже, до Трімуса прибула не лише принцеса, а ще й представник графства Дебура? Вочевидь, спритні родичі Тевіна відправили його до Трімуса, щойно дізналися, що тут навчатиметься принцеса Розалін. А раптом вони сподобаються одне одному й почнуть тісно спілкуватися? Рівень же відповідає.

— Що ж, нехай буде дуель, — погодився я. — Які умови?

— Після того як ти почнеш благати про пощаду, — з ненавистю випалив Тевін, — забереш свої слова назад і приберешся з академії! Я не збираюся ганьбити себе, навчаючись разом із магом проклятого хаосу!

— Приймається! — погодився я. — Мої вимоги аналогічні! Коли ти здасися — віддаси мені свою шпагу й залишиш академію. Навчатися зі слабаками мені нецікаво. Приймаєш?

— Так! — Молодий граф був готовий роздерти мене тут і зараз. Очі Тевіна й так були червоними, а тепер узагалі стали схожими на дві розпечені вуглини.

— Зброя? — уточнив я.

— Сталь і магія! — закричав маг вогню. — Б’ємося доти, доки одна сторона не здасться! Жодних артефактів! Я розчавлю тебе в чесному бою сам на сам!

— Приймається! — погодився я й повернувся до слуг: — Вирушайте до приймальні ректора й повідомте адміністрацію академії про майбутню дуель. Усе має бути офіційно.

Новина про майбутню дуель розлетілася магічною академією зі швидкістю вітру. Від моменту виклику минула лише година, а майже всі трибуни вже були зайняті. Я подивився на присутніх і всміхнувся. Складалося враження, що девізом академії Трімуса була фраза: «Дамо бій рівності!». Студенти поділялися не лише на курси й групи за знатністю, а ще й на стихії всередині цих груп. Маги вогню трималися окремо, вважаючи себе центром світу. Маги води й природи теж стояли відособлено, і лише студенти Світла й Темряви об’єдналися, створивши кумедний чорно-білий візерунок.

На нашу дуель прибули й викладачі на чолі із самим ректором. Нарешті я зміг роздивитися цього чоловіка докладніше. Зверхній погляд, яким він оглянув присутніх студентів, багато про що говорив. Ректор вважав усіх бездарностями й неробами, які не мали права навчатися в його закладі. Причому не було жодної різниці, простолюдин ти чи представник вищої знаті. Ректор однаково дивився на всіх, незалежно від їхнього соціального статусу. Цим він мені навіть подобався.

Принцеса Розалін, як і належить студентці першого курсу, сиділа в одному ряду з новачками. Її охоронця я не помітив, зате нарешті побачив Наталі й Мілену. Дівчата сиділи у своїх групах «знатності» далеко одна від одної. Мілену, як я й гадав, визначили до простолюдинів — дев’ятьох подряпаних, брудних, розпатланих хлопців і дівчини, яким удалося здобути свої таблички. Дівчини? Я навіть здивувався, коли зрозумів, що серед простолюдинів є дівчина — магиня світла мала досить тендітний вигляд, але все ж змогла вигризти собі перепустку до академії.

— Магічна академія Трімуса! — пролунав посилений артефактом голос судді. — Нашій академії вже п’ятдесят три роки, і ще жодного разу за всю історію її існування не було такого року, щоб церемонії привітання не передувала дуель першокурсників! Це стало доброю традицією, а традиції потрібно шанувати! Відповідно до указу Його Імператорської Величності я зобов’язаний запитати сторони: чи немає можливості розв’язати ваші суперечності мирним шляхом?

— Ні! — відразу вигукнув Тевін Дебура.

— Є! — заперечив я, вирішивши підкинути дров до вогню. — Тевіну достатньо вибачитися за свою скотську поведінку! Мені цього вистачить.

— Що⁈ — Тевін явно звик, що йому в усьому потурали, тому не звик чути на свою адресу такі слова. Тим паче не просто від простолюдина, а ще й від мага проклятого хаосу.

— Графе Тевіне Дебура! — Голос не відреагував на вигук мого суперника. — Чи бажаєте ви попросити вибачення?

— Ні! — із натиском прокричав Тевін. — Це стерво з хаосу вилетить з академії! Я особисто його викину!

— У такому разі магічна академія Трімуса постановила, що сторони не можуть розв’язати конфлікт інакше, ніж чесною дуеллю! Графе Тевіне Дебура, як ініціатор оголосіть умови дуелі!

Мій супротивник барвисто розповів, як змусить мене пошкодувати про мій довгий паскудний язик, як я почну благати про пощаду, після чого мене викинуть з академії ще до початку церемонії привітання. Тому що магам проклятого хаосу не місце в академії, де навчаються справжні маги.

— Ти повністю оголоси умови! — зажадав я, щойно Тевін замовк, задоволений своєю промовою.

— Якщо якимось дивом маг проклятого хаосу змусить мене благати про пощаду, — Тевін Дебура розсміявся, — я залишу стіни академії! Але такого ніколи не станеться! Я син графа Дебура! Моя сім’я захищає північні рубежі Імперії від зазіхань потвор розломів, і ми не з чуток знаємо, що таке честь! Але магові проклятого хаосу цього не зрозуміти!

Я всміхнувся — слово було сказане й зафіксоване.

— У такому разі нехай вашу суперечку вирішить сила! Бій!

Трибуни радісно вигукнули, готові спостерігати за цікавим видовищем. Тевін витягнув шпагу з піхов і взяв у другу руку магічну паличку.

— Що, простолюдине, навіть палички немає? — розсміявся він. — А це ж не артефакт! Це така сама зброя, як і шпага! «Вогняна куля»!

Мій стрибок не можна було назвати видатним — я просто відійшов убік із траєкторії смерті, що летіла в мене. Маг вогню продемонстрував непогані навички. На відміну від принцеси Розалін, він цілився точно й міг використовувати заклинання з мінімальним набором слів-активаторів. Ще трохи — і він легко перейде на безмовні заклинання. Якщо, звісно, хтось підкаже йому, як це робити. Судячи із сили, порівнянної з могутністю Розалін, у Тевіна сформовано два канали зв’язку джерела. Потрапляти під удар такого вогняного снаряда мені не хотілося.

Перевірити, наскільки сильний сучасний маг? Скільки заклинань здатен використати за один бій маг другого рангу за підтримки концентратора? Задум цікавий, ось тільки зараз не місце для експериментів. Я прийшов на арену не для того, щоб перевіряти свої теорії. Я прийшов сюди, щоб показати студентам із вищого стану, що навіть простолюдини в цьому житті можуть щось важити. Я відповідаю за Мілену. Я витягнув її з того світу, дав їй перепустку до академії, навчив магії. Спочатку вважав, що цього достатньо, щоб нею зацікавилися, але тепер бачу, що моїх дій замало. Простолюдин залишається простолюдином, навіть якщо він справжній геній, як Мілена.

Настав час змінювати стан речей!

— Вогняна… Кха! — закашлявся Тевін, коли йому до рота влетів один із «Дотиків хаосу». Не смертельно, але й приємного мало. Обпечені горло та язик роблять використання словесної магії неможливим.

Витягнувши шпагу, я рушив до мага, який кашляв. Несподівано той дістав еліксир лікування й одним ковтком його випив, дозволяючи алхімії відновити пошкоджені органи. Артефакти на дуелі заборонені? Але хто сказав, що еліксир — це артефакт? Високородний щур, а не людина честі — ось ти хто, графе Тевіне Дебура!

— Твої підлі прийоми тут не спрацюють! — заревів Тевін, коли між нами залишилося кроків десять. Сильне ж у нього зілля! Швидко усунуло опік! — Я тебе заріжу!

Магічна паличка повернулася до мішечка на поясі. Торбинка мандрівника! Непогана річ! Артефакт п’ятого, а то й шостого рангу, який не лише позбавляв предмети об’єму, а й значно зменшував їхню вагу. Колись у мене була подібна річ, але я замінив її на просторову кишеню. Артефакт дев’ятого рангу, який дістався мені в нагороду за порятунок групи знатних осіб.

Тевін підскочив ближче, і спогади зникли — я зосередився на битві. Моє нове тіло не було підготовлене — воно не знало правильних рухів, не діяло автоматично. Воно взагалі нічим мені не допомагало. Радше навіть заважало — деякі м’язи були недостатньо еластичними, щоб правильно повернути руку. Ось тільки розум перехопив керування, змушуючи діяти не автоматично, а за чіткими наказами.

Якби Тевін був досвідченим воїном, він відразу зрозумів би, як скористатися моїм станом. Але йому, як і мені, було лише двадцять років! Нехай він і мав чудових наставників, які навчили правильно тримати шпагу, я все ж був сильнішим.

За кілька хвилин це стало очевидно всім — на Тевіні живого місця не залишилося. Я діяв із жахливою ефективністю, перетворюючи його одяг на лахміття й неглибоко розтинаючи шкіру. Крові хоч і витекло багато, але недостатньо, щоб Тевін знепритомнів.

Якоїсь миті я відскочив і опустив шпагу, ставлячи бій на паузу. Дихання збилося, піт заливав очі, але стан мого супротивника був на порядок гіршим. Він ледве тримався на ногах.

— Пий! — наказав я. — Використай зілля лікування, щоб мені було веселіше з тобою битися. У мене таке відчуття, що ти вдруге в житті тримаєш клинок! Тебе взагалі навчали, графе? Чи всю свою увагу ти приділяв такому пишному волоссю, забуваючи про тренування?

— Уб’ю! — загарчав Тевін. Про те, що мав можливість відновитися, він навіть не думав. — Я вб’ю тебе!

Із цим криком маг вогню кинувся у стрімку, як йому здавалося, атаку.

— Убивства в магічній академії заборонені. — Я легко відбив випад, після чого піднирнув під Тевіна й перекинув його на землю. Ударом ноги вибив свою майбутню шпагу вбік, щоб не заважала, після чого арену наповнив крик болю. Я загнав лезо шпаги в стегно Тевіна, пришпиливши його до арени.

Витягнувши ніж, ударом ноги в груди змусив Тевіна знову розтягнутися біля моїх ніг, після чого впав на нього зверху, заблокував руки й приклав лезо до щоки поруч з оком.

— Знаєш, що мені сьогодні сказали? — із максимальною кровожерливістю запитав я й відразу сам відповів: — Убивати не можна — калічити можна. Як гадаєш, зможе зілля лікування повернути тобі око? Перевірмо?

Тевін засмикався, намагаючись виповзти з-під мене, але вагова категорія в нас була однаковою, до того ж моя шпага йому заважала. Я натиснув на ніж, і лезо почало розтинати щоку, наближаючись до ока.

— Ні! — заревів Тевін. — Припини! Ти не смієш! Та допоможіть мені хтось, він же божевільний! На допомогу! Ні-і-і!

Я майже дістався ока, зрізавши великий клапоть шкіри. Не смертельно, але шрам залишиться навіть після відновлення. По-справжньому калічити хлопця мені не хотілося. Знущатися зі слабких я не любив, але вся академія мала знати, що я піду до кінця. Жодних поблажок чи поваги до роду. Якщо я наважився спотворити цілого графа, то зі звичайними родами зроблю й не таке.

— Скажи «до побачення» правому оку. — Я підніс ніж якомога ближче до ока й навіть почав побоюватися, щоб Тевін випадково сам на нього не наштовхнувся, але тут сталося головне:

— Здаюся, будь ти проклятий! Я здаюся! Ти переміг!

Великий рід, захисники півночі, знавці честі… А насправді — переляканий малюк, який мало не віддав дух від звичайної подряпини.

Я підвівся й різким ривком витягнув шпагу з ноги переможеного супротивника. Промайнула думка забрати торбинку мандрівника, але це здалося мені вже нахабством. За крадіжку такого артефакту хтось може й образитися. Я й так нажив собі ворогів в особі графства Дебура. Тому торбинка залишиться в Тевіна. А ось шпага — це вже моя здобич! Офіційна й підтверджена.

Нахилившись, я підібрав свою нову зброю й зробив кілька випадів. Лежала в руці ідеально. Це яким же роззявою потрібно бути, щоб не перемогти з такою?

Спину обпекло небезпекою. Мені навіть не довелося обертатися, щоб зрозуміти, що відбувається.

— «Вогняна куля»! «Вогняна куля»! «Вогняна куля»!

Я розпластався на піску арени, пропускаючи три палаючі сфери над головою. Спину обпалило добряче — якби не сумка мандрівника, міг би залишитися й опік. Розвернувшись до Тевіна, я вже збирався прикінчити покидька, але цього не знадобилося — він опинився замкнений у магічному бар’єрі, у якому зникали всі наступні атаки.

— Поєдинок завершено! — проголосив ректор. — Переможець — студент першого курсу Соло! Колишній студент першого курсу Тевін Дебура сьогодні залишить академію відповідно до умов дуелі!

Трибуни замовкли. Усі чудово знали, хто такий Тевін, і в їхніх головах не поєднувалися слова ректора та особа того, кого виганяли. Не можна ж просто взяти й вигнати з академії сина самого графа Дебура!

Розумів це й ректор.

— Однак є уточнення. У зв’язку з тим, що церемонія привітання ще не почалася, колишній студент Тевін Дебура може залишитися в академії та стати повноправним студентом, якщо виплатить компенсацію академії й студентові Соло. Розмір компенсації становить тисячу золотих для академії та п’ятдесят золотих для Соло! Компенсацію потрібно виплатити до початку церемонії привітання, яка відбудеться за п’ять годин. А зараз запрошую всіх студентів до їдальні! Правильне харчування — запорука правильного розвитку!

Усміхнувшись, я рушив до виходу з арени. Головне, навіть звинуватити ректора не можна — він діяв чітко в інтересах своєї школи. Тепер гнів графа Дебура обрушиться не на академію, а на мага хаосу! Сам же ректор в очах графа матиме вигляд великого героя, який залишив його сина в навчальному закладі. Такому й тисячу золотих не гріх заплатити!

Та й мені п’ятдесят монет не завадять, чого гріха таїти? Це справді величезна сума, на яку в Трімусі можна жити цілий рік, ні в чому собі не відмовляючи. Те, що Тевін Дебура зробить усе, щоб мене прибити, особливо не турбувало. Нехай пробує. Без доброго ворога магові життя не миле. Майже вірші.

У їдальні соціальний поділ укотре показав себе в усій красі. Зала була спільною — як для вищої знаті, так і для простолюдинів. Мало того, тут навіть не було поділу на зони для різних курсів. За одним столом могли сидіти як першокурсники, так і третьокурсники. Але це в теорії. На практиці все було інакше — третій курс займав дальню частину загальної зали. Посередині сидів другий, біля входу — перший. Між столами бігали слуги, приносячи їжу високородним і багатим. Усім іншим доводилося брати таці й особисто йти до столів видачі. Їжа хоч і була однаковою для всіх, але простолюдинам на кшталт мене діставалися найгірші шматки. Викладачі тут не харчувалися, зате були маги світла, які стежили, щоб ніхто не бешкетував.

Узявши тацю, я дочекався своєї черги й вибрав їжу. Щойно я наблизився до столів першого курсу, ті, хто за ними сидів, відразу посувалися вшир, намагаючись зайняти якомога більше місця. Бачити мене поруч ніхто не хотів.

Урешті довелося сісти за порожній стіл біля самого входу. Таке демонстративне ігнорування мене анітрохи не засмучувало — набиватися в друзі до магів я не збирався. Я Сольник! Точніше, Соло! Усе моє життя — гра на одного.

— Не завадить? — пролунав знайомий голос. Піднявши голову, я побачив усміхнену Мілену з тацею.

— Ти ж розумієш, що це стіл вигнанця? — про всяк випадок запитав я. Відмовляти дівчину не збирався, але раптом вона чогось не розуміє?

— Це стіл переможця, — не погодилася дівчина. Усівшись навпроти, вона пояснила: — Знаєш, Соло, нехай ми й знайомі зовсім недовго, але ти врятував мені життя. Навчав. Можна сказати, став майже другом. Не в моїх правилах відвертатися від друзів! Я думала, ти не підійдеш!

Я сидів спиною до зали, тому не розумів, про що говорить Мілена. Повернувши голову, побачив Наталі. Синьоволоса стояла біля нашого столу, не наважуючись зробити останній крок. Сісти за один стіл із простолюдинами, один із яких маг хаосу, — це поставити на собі хрест. Наталі ставити на собі хрест не хотіла, як не хотіла й іти.

Мілена правильно зрозуміла вагання магині води. Посунувшись і звільняючи місце, вона всміхнулася й промовила:

— Ласкаво просимо за стіл переможців, пані Блеквуд!

Це стало останньою краплею — Наталі всілася навпроти мене поруч із Міленою.

— Гарний був бій, — промовила Наталі. — Не думала, що ти так добре володієш шпагою. Навчиш?

— І мене! — відразу підхопила Мілена.

— Боюся, із цим вам доведеться розбиратися самостійно, — відповів я, відчуваючи на собі чужі погляди. Якщо за найближчими столами люди намагалися ховатися, то за столами аристократів чи вищої знаті взагалі не соромилися й витріщалися на нас, примудряючись іще й обговорювати.

— Відмовляєшся? — похмуро запитала Наталі.

— Не в цьому річ, — довелося пояснювати, поки дівчата не засмутилися. — Я спеціалізуюся на магії. Шпага — допоміжний засіб. Можу показати, як її тримати. Як робити випади. Але навчити володіти нею на своєму рівні не можу. Для цього потрібен талант викладання фехтування, якого в мене немає. Так, я непогано володію шпагою, але лише на рівні двадцятирічного хлопця. Будь-який більш-менш досвідчений боєць перетворить мене на капусту за лічені секунди. І сьогодні я вкотре це усвідомив. Я сам шукатиму вчителя з фехтування. Якщо в мене з’являться гроші, а вони, як я розумію, таки з’являться, зможу оплатити кілька приватних уроків. Можу запропонувати вам приєднатися.

— Я за! — Мілена не сумнівалася ні секунди.

— Батько мене приб’є, — зітхнула Наталі, кинувши погляд мені за спину. — Прокляття, я теж за! За кілька днів тренувань із тобою я навчилася того, чим не володіє майже ніхто в цій залі! Якщо не зі шпагою, то магією ти продовжиш із нами займатися?

— Із вами? — Я подивився на Наталі.

— Мілена — частина нашої групи, — рішуче відповіла синьоволоса. — Ти. Я. Вона. Батько просив передати на словах, що ти можеш скористатися послугами нашого родового артефактора. Коли він тобі знадобиться, можеш запросити його до академії. Як і алхіміка. Магістр Альміріус відгукувався про тебе вельми позитивно й із нетерпінням чекатиме нової зустрічі.

— Що з воїнами хаосу? — запитав я. — Мені обіцяли зустріч із ними.

— Тут складніше. Тельмари змусили всіх магів хаосу залишити Трімус. Нам потрібен час, щоб їх повернути.

— Це вже не потрібно, — промовив я. — Користі від цих магів не буде. Потрібно шукати інших. Справжніх учнів старого Естора. Але цим я займуся сам. Тут твоя сім’я мені не допоможе.

— Завжди знала, що Блеквуди готові опуститися навіть до спілкування з простолюдинами, — пролунав неприємний жіночий голос. Обернувшись, я побачив трьох дівчат із синім волоссям, які навмисно зупинилися біля нашого столу. Щоб ми напевно їх почули.

— У тебе якісь проблеми, кривоносо? — з усмішкою запитала Наталі. — Чи ти уявила себе недоторканною? Ми не в Трімусі, серденько. Тут твоїх братів немає. Заступитися за тебе нікому. Тож або ти забираєш свої слова назад і просиш вибачення в мого роду, або я виб’ю ці вибачення з тебе силою.

— Дивлюся, ти осміліла, бездаро! — спалахнула центральна дівчина. — Що, магії так і не навчилася, зате вирішила стати підстилкою мага проклятого хаосу, щоб він тебе захищав?

— Сама напросилася, — промовила Наталі з неприхованим задоволенням. — Маргарет Бленґард, я викликаю тебе на дуель! Вважаєш мене слабкою магинею? Тоді битимемося магією! І битимемося доти, доки сторона, що програє, не благатиме про пощаду. А коли ти програєш, ходитимеш за мною собачкою й тявкатимеш до кінця дня!

— Магією? — Очі Маргарет загорілися. — Я приймаю твій виклик, Наталі Блеквуд! Якщо виграю я, ти залишиш академію! Не хочу бачити тут твого обличчя! Зустрінемося за годину на арені!

Маргарет обдарувала мене й Мілену зневажливим поглядом, наче ми були порожнім місцем, після чого пішла. Вочевидь, вирушила повідомляти приймальню ректора про нову дуель.

— Убивати не можна, — нагадав я.

— Не збираюся я її вбивати! — фиркнула Наталі. — Так, трохи налякаю. Ти не уявляєш, як вона дратувала мене все життя! І першою пройшла ініціацію, і другий канал зв’язку першою сформувала, і магія в неї виходить сильна. Сам бачив, як вона на інших дивиться. Як на лайно. Набридло! Усе набридло.

— Соло, а ти заразний, — усміхнулася Мілена. — Нехай я й пожила в Наталі в гостях лише кілька днів, але цього вистачило, щоб побачити, як вона змінилася. Почала лаятися, сперечатися, щось доводити. Я поговорила зі слугами — раніше наша подруга ніколи не була такою різкою. Може, мені теж когось викликати на бій? Чим я гірша?

— Не здумай, — відразу втрутився я. — Одна річ, коли б’ються дві аристократки однакового рівня. Інша — коли простолюдинка з аристократкою.

— Тебе ж це не зупинило. — Мілена надула губи. — Теж хочу!

— Мене викликали на дуель, — виправив я. — Ось якщо тебе викличуть — тоді погоджуйся.

— Але Соло! — Мілена ображено засопіла, змусивши мене невдоволено зітхнути.

Це моя помилка. Зробив дівчину сильною, забувши пояснити, як цією силою користуватися. Ось Мілені й почало потроху зносити дах. Уявила себе великою магинею природи й хоче довести це кожному, хто в цьому сумнівається. Це погано — в академії є маги значно сильніші за неї. Зважаючи на те, що Мілена простолюдинка, з такою поведінкою в неї можуть виникнути неприємності. Потрібно розв’язувати проблему.

Із Наталі насправді схожа ситуація. Потенціал у неї величезний, але, крім «Водяної кулі», вона так нічого й не навчилася. А тут «Крижаний шип», та ще й без голосової активації й магічної палички. Хочеш не хочеш, почнеш вважати себе великим героєм, особливо коли билася з ґарґульєю. З Наталі теж потрібно працювати, спрямовуючи її в правильне русло.

Година минула так непомітно, що ми ледь не запізнилися на арену. Глядачів виявилося значно менше. Вочевидь, протистояння двох магинь води мало кого зацікавило. Однак я не міг не відзначити присутності в ложі ректора вчителя принцеси. Старий відклав усі свої справи, щоб подивитися на бій двох першокурсниць. Звідки раптом така честь?

Суддя провів стандартну процедуру, опитуючи сторони. Жодна з дівчат не відмовилася від поєдинку, тому суддя ще раз нагадав правила, відійшов і дав команду розпочати бій.

— О, стихіє Води, почуй… — відразу почала Маргарет, спрямувавши на Наталі магічну паличку, але різко обірвала промовляння активатора, впала на арену й заверещала, наче недорізане порося. У плече дівчини влетів крижаний уламок, розтрощивши ключицю й змусивши руку безсило повиснути.

Наталі навмисно повільно підійшла до своєї супротивниці. Маргарет, яка й далі голосила на всі лади, почала відповзати, але перечепилася й розтягнулася на землі.

— Мені продовжувати? — лагідним голосом запитала Наталі, спрямувавши долоню в бік другої ключиці. — Розтрощу тобі другу руку, потім ногу, потім здеру зі твого обличчя шкіру й зроблю з неї щоденник. Щоб щодня записувати туди одну й ту саму фразу: «Так буде з кожним, хто паплюжить рід Блеквуд!» То що скажеш, Марґо? Готова й далі терпіти біль?

— Ні, Нато, не треба! Будь ласка, не треба! — Очі Маргарет перетворилися на два величезні кола. — Я винна, пробач! Будь ласка, пробач! Тільки не продовжуй!

— Я не почула головного! — жорстко промовила Наталі. — Я почула людську мову, але не почула тявкання!

Маргарет заверещала ще дужче — другий «Крижаний шип» увійшов їй в інше плече. Жорстоко, звісно, але вельми зрозуміло. Тут я можу лише стоячи поаплодувати Наталі за те, як вона розв’язала проблему. Навіть не нинішню — майбутню. І не лише свою, а ще й проблему Мілени. Чутка про те, що поруч із магом хаосу з’явилася божевільна дівчина, швидко розійдеться академією. І з острахом дивитимуться не лише на Наталі, а й на Мілену, не розуміючи, на що здатна ця простолюдинка.

— Отже, Марґо! — продовжила Наталі, коли вереск трохи стих. — Я почую те, заради чого ми билися? Чи мені все ж доведеться виконати свої обіцянки?

— Пощади! — заблагала Маргарет, заливаючись слізьми. — Не треба більше, Нато. Тяв-тяв!

— Хороша собачка, — усміхнулася Наталі, ледве тримаючись на ногах. Подвійне заклинання сильно вдарило по її джерелу, розігрівши його так, що дівчина стояла вся червона. Але поглинання уламка кристала розлому відіграло свою роль. Наталі стала значно сильнішою.

— У нас церемонія привітання, собачко. Зараз ти сходиш до цілителя, а потім решту дня ходитимеш за мною. Зрозуміло? Не чую відповіді!

— Тяв-тяв! — промовила заплакана Маргарет.

Так, на нашу групу безперечно чекають цікаві події. Потрібно терміново робити дівчат сильнішими. Без другого каналу зв’язку вони тут довго не протягнуть.

— Що вони собі дозволяють?

— Аристократка поруч із простолюдинами?

— Та в них же різні стихії! Куди дивляться викладачі?

Церемонія привітання ще не почалася, але вже стала приводом для численних чуток, які академія обговорюватиме найближчими днями. Якось так сталося, що і Мілена, і Наталі вирішили ігнорувати загальноприйняті устої магічної академії Трімуса, висловивши бажання триматися поруч зі мною. Мілена йшла ліворуч, Наталі — праворуч, і обидві дівчини трималися так, наче були представницями вищої знаті, які зійшли до спілкування з черню.

Як я й думав, новина про другу дуель розлетілася академією досить швидко. Тепер у наш бік дивилися не лише студенти першого, а й старших курсів, оцінюючи наші можливості. І, судячи з поглядів, багатьом не подобалося те, що вони бачили. У дівчат не було сумок чи торбинок мандрівника, тому вони мали носити магічні палички на поясі, як це робить переважна більшість студентів.

Але ні в Наталі, ні в Мілени магічних паличок не було! А чутки, що почали розповзатися академією, з кожною годиною обростали дедалі більшою кількістю подробиць, які не мали жодного стосунку до реальності. Чого я тільки не чув! І що Наталі під час бою закликала водяного елементаля, і що створила область підвищеного тиску, і що закип’ятила кров у своїй суперниці, через що та втратила здатність говорити. Варіантів того, що сталося, було багато, а присутність поруч із нами Маргарет Бленґард, яка невідступно йшла за Наталі, лише породжувала нові.

Ми дійшли до центральної площі, де вже були вишикувані всі студенти магічної академії Трімуса. Другий і третій курси були вдягнені у форму, й різношерстий натовп першокурсників на їхньому тлі мав досить убогий вигляд. Начебто й одяг дорогий, але тут він був зовсім недоречним.

— На перший раз із тебе досить. — Наталі обернулася до Маргарет. — Наступного разу, Марґо, якщо ще надумуєш ляпнути щось образливе на мою адресу чи на адресу мого роду, змушу повзати за мною на животі. Сподіваюся, ти все зрозуміла. Іди!

Маргарет Бленґард утекла до групи аристократів, а ми забарилися. Наталі варто було піти за нею, щоб влитися до лав рівних їй за статусом, але залишати нас дівчині не хотілося.

— Як щодо того, щоб стати тут? — запропонував я, відійшовши вбік від групи простолюдинів. Ті дивилися на нас такими очима, наче ми були найбільшим кошмаром їхнього життя.

Заперечень не було, і в першого курсу з’явилося не чотири, як у всіх, а відразу п’ять груп. Вища знать, багатії, аристократи, простолюдини й трійця незрозуміло кого. Начебто вигнанці, але назвати їх вигнанцями було страшно.

Незабаром з’явилися викладачі, які зайняли місця навпроти студентів. Залунали фанфари, і під їхні звуки з’явився ректор. Його погляд анітрохи не змінився — він дивився на студентів із неприхованою зневагою. Ректор підійшов до трибуни й відразу, без жодного вступу, почав мовити:

— Метою магічної академії Трімуса є підготовка магів, здатних протистояти розширенню розломів на території Імперії. Найкращих випускників відправлять до Імператорської магічної академії, де вони продовжать удосконалювати свої навички й розвиватися як захисники всього живого. Решта повернеться додому, де продовжить животіти своїм жалюгідним існуванням бездар і дармоїдів.

Першокурсники зашепотілися. Вочевидь, не всім аристократам припали до душі слова ректора.

— Магічна академія Трімуса не зважає на теоретичну підготовку, — продовжив ректор. — Ви можете вивчити хоч тисячі книг, ідеально робити реверанси чи складати вірші, але якщо не вмієте знищувати потвор розломів, то не станете найкращими. Практика, практика й ще раз практика — ось запорука успіху в моїй академії! Лише той, хто працює не покладаючи рук, хто ходить до розломів, хто день і ніч тренується, бажаючи стати сильним, лише той увійде до числа найкращих!

Усі притихли — у голосі ректора почали прослизати емоції, наче він говорив про те, у що сам вірив.

— У кожного курсу буде три куратори, по одному на кожну групу. — Погляд ректора зупинився на нашій групі. Маг світла якийсь час дивився на мене й моїх супутниць, після чого виправився: — Цього року в першого курсу буде чотири куратори, по одному на кожну відокремлену групу. Куратори поговорять із кожним, визначать ваші прагнення в розвитку й складуть план розвитку, максимально відповідний цілям академії. Саме рішення куратора буде ключовим чинником для переведення вас на наступний курс, виключення з академії чи включення до групи найкращих студентів. Куратори другого й третього курсів уже визначені, зараз призначу кураторів першого курсу. Викладач вищої категорії, маг світла восьмого рангу, професор Лорант Лайтмор!

Один із викладачів, які стояли поруч із ректором, зробив крок уперед. Це був чоловік середнього віку з якимось дивно палаючим, можна навіть сказати, божевільним поглядом.

— Професор Лорант займатиметься групою простолюдинів першого курсу, — заявив ректор. — Викладачка вищої категорії, магиня світла восьмого рангу, професорка Альма Лайтмор!

Літня жінка зробила крок уперед, утупившись у свою групу важким немиготливим поглядом.

— Професорка Альма займатиметься групою звичайних аристократів першого курсу. Викладач вищої категорії, маг світла восьмого рангу, професор Патрікус Лайтмор!

Ще один чоловік середнього віку зробив крок уперед, і я всміхнувся. Вибір цього куратора був вельми обґрунтованим. Професор Патрікус був одягнений, як і всі викладачі, у форму академії, ось тільки й якістю вона здавалася кращою, і вишивки на ній було більше, та й прикрас на Патрікусі висіло стільки, скільки на всіх інших кураторах першого курсу разом узятих.

— Професор Патрікус займатиметься групами вищої знаті та впливових родів, — продовжив ректор. — І нарешті четвертий куратор першого курсу, який займатиметься несподівано утвореною групою порушників спокою та зневажників законів академії. Я особисто займатимуся цією групою! Ті, хто кидає виклик устоям моєї академії, мають бути достатньо сильними, щоб задовольнити всі мої вимоги до студентів.

З боку студентів першого курсу почулися насмішки. Вочевидь, нас уже зарахували до категорії невдах. Ось тільки якщо проаналізувати все, що сказав ректор, і накласти це на його зовнішність, ситуація виходить вельми цікава.

— Сьогодні до кінця дня куратори видадуть вам браслети студентів магічної академії Трімуса, студентську форму й підручники. Усе інше, включно з додатковими артефактами, видаватиметься за результатами вашої практики. На цьому все! Моя група — чекаю вас у своєму кабінеті за десять хвилин.

Розвернувшись, ректор швидким кроком залишив центральну площу. Куратори відразу почали організовувати своїх студентів, шикувати їх у групи. Причому своїми займалися не лише куратори першого курсу, а й старших. Ніхто нікуди не розходився, усі терпляче чекали, доки з ними поговорять.

Але не ми.

— Ходімо. — Я взяв дівчат за руки й потягнув за собою. Судячи з того, що і Наталі, і Мілена мали трохи приголомшений вигляд, заява ректора подіяла на них саме так, як і замислювалося. Нічого, потім поясню, що тут насправді відбувається.

У приймальні на нас уже чекали. Досить мила дівчина з довгим білосніжним волоссям поралася з документами, але щойно ми з’явилися в кабінеті, відразу відклала всі справи.

— Пан ректор наказав зняти з вас мірки для форми, — неймовірно чарівним голосом промовила вона. Мені довелося докласти зусиль, щоб відвести від неї погляд — форма помічників чимось нагадувала студентську, тож спідниця ледь сягала колін, вигідно підкреслюючи стрункі ніжки й ідеальну фігуру, а білосніжна сорочка ледь приховувала розкішні груди.

Зняття мірок відбулося стандартно — помічниця ректора дістала невеликий артефакт і провела ним згори вниз уздовж наших тіл. Власне, ось і вся процедура обмірювання.

— Пан ректор на вас чекає, — промовила дівчина, завершуючи свою місію. — Три комплекти форми доставлять до ваших кімнат до кінця дня. Вони надаються коштом академії. За всі наступні комплекти вам доведеться платити.

Дівчина відчинила двері, дозволяючи нам пройти до головного кабінету магічної академії Трімуса. Судячи з обстановки, ректор віддавав перевагу лаконічному стилю. Тут не було якихось дорогих різьблених меблів, рідкісних артефактів чи чогось подібного. Книжкові шафи, карти, кілька шпаг і трофеї. Ось останнє зацікавило мене найбільше — у кабінеті ректора була голова потвори, що водиться лише в розломах найвищих рангів. Звідки знаю? Сам таких убивав у своєму житті лише кілька разів, коли довелося витягувати групу з розлому восьмого рангу.

— Малірійський кривоступ восьмого рангу, — почувся голос ректора, який помітив мій інтерес. — Найсильніша потвора з тих, кого я знищив. Хочу знати про ваш досвід.

— У мене розломи першого й третього рангів, — відповів я. — Мілена була активована кристалом третього, Наталі знищила кам’яну ґарґулью п’ятого рангу. Досвіду проходження розломів у них ще немає. Усі троє можуть активувати заклинання без використання концентраторів і активаторів. Однак у дівчат поки що є проблема з кількістю використовуваних заклинань — їм потрібно переходити на другий ранг.

— Чому сам не переведеш їх? — Ректор відкинувся на спинку крісла й склав руки на грудях.

— Не вмію, — чесно зізнався я. — Я спеціалізуюся на вбивстві потвор, а не на розвитку магів інших стихій.

— Спеціалізуєшся? — Ректор дозволив собі усмішку. — Закрив два розломи й вважаєш себе фахівцем із їхнього знищення?

— Так. — Я витримав зневажливий погляд ректора. — Будь-який розлом до четвертого рангу включно я зможу знищити без особливих проблем. Із п’ятим рангом виникнуть труднощі — у своєму нинішньому стані я його не потягну. Мені потрібен розлом третього рангу, щоб створити четвертий канал зв’язку, після чого я зможу закривати вже й розломи п’ятого рангу.

— Лише ти? — Ректор перевів погляд на дівчат. — Чи твої супутниці теж?

— Їм потрібен розлом другого рангу й провідник, який допоможе сформувати другий канал, — повторив я. — Після цього вони зможуть закривати розломи другого-третього рангів, але лише у складі групи. На жаль, у них не так багато досвіду в цій справі.

— Звідки досвід у тебе? — продовжив допитуватися ректор.

— Мене готували гідні вчителі. Маги хаосу восьмого рангу Естор і Сорен.

— Бачив я учнів Естора. — Начебто потеплілий погляд ректора знову став зневажливим. — Бездари, ні на що не здатні.

— Не потрібно порівнювати випадкових селян, яким Естор проводив ініціацію, та його особистого учня, — захистив я старого друга. — У мене була гідна підготовка.

— Готовий її продемонструвати? — із неприхованою зловтіхою запитав ректор. — Насичений розлом четвертого рангу. Прорив має початися за тиждень, зараз кристал накопичує критичну масу для викиду. У тебе буде два дні, щоб його знищити. Впораєшся — станеш мені цікавим. Не впораєшся — краще з розлому не виходь. Моїй академії не потрібен бездарний маг непотрібної стихії.

— Коли починати? — Я витримав погляд ректора.

— Не бачу сенсу відкладати, — заявив ректор. — Відразу після нашої зустрічі тебе відведуть до розлому. На цьому все.

— У мене є запитання, — здаватися я не збирався. — Перше — у Трімусі в мене залишився слуга. Хочу забрати його до академії, щоб він займався всілякими дрібницями. Як це організувати? Друге запитання — чи можу я забрати своїх супутниць із собою? Їм буде корисно подивитися на насичений розлом, вивчити його особливості, визначити, де і як формуються ресурси та чому насичений розлом набагато прибутковіший за звичайний.

— Питання зі слугою вирішиш із моєю помічницею, — після паузи промовив ректор. — Дівчата залишаться в академії. Це не їхнє випробування. Щодо ресурсів — із тобою вирушить загін збирачів. Ресурси розломів, наданих академією, належать академії. Збирачі ввійдуть до розлому за дві години після тебе. До цього часу місцевість навколо входу має бути зачищена. Якщо хоч один зі збирачів постраждає або йому доведеться використати заклинання для атаки потвор розлому — ти провалив своє випробування.

Ректор активував артефакт зв’язку, і до кабінету ввійшла його помічниця. Глава академії дістав із шухляди товсту папку, витягнув із неї аркуш паперу з гербом Імперії, приклав іменну печатку, підписуючи документ, після чого передав його помічниці:

— Вступне випробування для мага хаосу. Відправ із ним команду Зарґа, я вже надіслав йому звістку.

Жодного запитання з боку помічниці! Наче тут щодня таке відбувається.

— Дівчата, а з вами я ще не закінчив, — промовив ректор, щойно помічниця повела мене до виходу. — Тепер хочу зрозуміти, хто ви такі, на що здатні й що робите в моїй академії.

Помічниця зачинила двері, не дозволяючи мені простежити за цікавою розмовою. У приймальні на мене вже чекали — невисокий маг вогню дивився похмуро й недовірливо. Чоловік чимось нагадував батька Мілени — кремезний, могутній. На що я відразу звернув увагу — це руки. У магів, які звикли користуватися лише магічною паличкою, були ніжні тонкі пальці, не звиклі до важкої праці. У мага вогню виявилася добряча лапища коваля, який точно знав, що таке справжня робота.

— Магістре Зарґу, — привітала гостя помічниця ректора. — Приємно бачити вас у доброму здоров’ї.

Маг вогню невдоволено скривився.

— Вірено, давай без твоїх жартів. Що цього разу від мене потрібно?

— Ось. — Помічниця простягнула документ, і обличчя Зарґа зморщилося ще дужче.

— Четвертий ранг? Він знущається? — вигукнув маг вогню. Під «він», вочевидь, мався на увазі ректор.

— Це не просто четвертий ранг, а насичений четвертий ранг, — пояснив я. — У розломі станеться прорив за тиждень.

— Насичений. — Обличчя Зарґа трохи розгладилося. — Тоді це інша справа.

Глава загону добувачів подивився на мене й уточнив:

— А ти не надто кволий для насиченого розлому четвертого рангу? Вірено, хто це взагалі такий? Чому в нього браслет студента першого курсу? Сьогодні ж був набір, так? Забули оновити його браслет до другого курсу? І чому я його раніше не бачив?

— Це вступне випробування, магістре, — з усмішкою відповіла помічниця. — Цьому студентові пан ректор визначив такий рівень складності.

Зарґ вигадливо й барвисто вилаявся, ігноруючи всі норми пристойності.

— Тобто цей маг зараз там здохне, а мені потім із хлопцями закривати розлом і витягувати його тіло? Знову? Вірено, скільки можна? Ми не похоронна команда! Ми добувачі! І взагалі, чому ми? Є ж групи Вілардо й Білібана!

— Усі запитання туди. — Помічниця з усмішкою зустріла гнів мага вогню, вказавши рукою на двері ректора. — Ось, магістре, тримайте. Перепустка до телепорту.

Пробурмотівши щось нерозбірливе, Зарґ забрав документи й, ще раз подивившись на мене знизу вгору, зітхнув:

— Ходімо, чи що. Раніше здохнеш — раніше ми додому повернемося. Скільки часу тобі виділили до нашого заходу?

— Дві години, — відповів я.

Зарґ на це лише фиркнув і зауважив:

— Мішки, виходить, брати не потрібно. За дві години в насиченому розломі четвертого рангу від тебе нічого не залишиться. Навіть попри твій третій ранг.

Оце так! Зарґ, виходить, має п’ять, а то й більше каналів зв’язку! Лише після п’ятого рангу маг може визначати силу іншого мага, а в документах про мене не було ні слова, я в цьому впевнений. Непогані тут збирачі працюють!

Щось доводити Зарґові я не збирався. Завдання мало складний вигляд, але цілком здійсненний. Тепер усе залежало лише від будови самого розлому. Якщо це вежа чи підземелля, буде простіше. Основна маса потвор буде розподілена по поверхах і не відразу кинеться на мене. Якщо ж це рівнина, тоді доведеться попітніти.

Розповівши помічниці ректора про Ястіна, свого слугу, я вирушив слідом за Зарґом. Вочевидь, негласно передбачалося, що на вступне випробування студент має вирушати таким, яким прийшов до кабінету ректора. Мене не готували, не запропонували ні артефактів, ні зброї, ні еліксирів, ні їжі з водою. Просто висмикнули зі звичайного життя й сказали, що зараз я вирушаю до небезпечного місця.

Хоча з останнім я поквапився — за харчі, як виявилося, відповідали добувачі. Група Зарґа складалася з п’яти магів різних стихій, і всі вони мали такий вигляд, наче Зарґ підбирав їх під себе. Низькі, кремезні, звиклі до важкої праці. Ніхто не поставив жодного запитання про те, куди ми прямуємо й що збираємося робити. Просто встали й пішли за Зарґом. У всіх при собі були торбинки мандрівника для здобичі й, як я зрозумів, з усіма необхідними матеріалами.

Портал вивів нас до невеликого містечка, навіть радше села. Бувати в ньому мені не доводилося, тож я не лише назви не знав, а й не уявляв його розташування на карті Імперії. У магічної академії Трімуса тут уже все було владнано — за пів години нам забезпечили віз із кіньми, припаси на перший час і навіть провели до околиці поселення, щоб ніхто не заважав доблесним воїнам битися з розломами.

Кілька годин тряски — і ми опинилися на краю густого лісу. Настільки густого, що між двома деревами Зарґ зі своєю групою пройти б не зміг. Але цього й не було потрібно — розлом містився просто перед деревами. Якщо з нього вирвуться потвори, у них буде лише один шлях — до найближчого села.

Жовті обідки розлому чітко вказували на четвертий ранг. Мало того, у деяких місцях жовтий колір перетворювався майже на помаранчевий, на п’ятий. Із таким я не стикався, але пам’ятав, що в сучасному світі розломи мають властивість зростати в ранзі. Отже, цей прокол у просторі найближчим часом отримає новий ранг.

Але не це змусило мене напружитися. Мене непокоїла ширина розлому. Від проколу в просторі четвертого рангу очікуєш, що він буде широким і величезним, щоб назовні змогла вибратися могутня потвора. Тут же ширина була трохи більшою за мою руку! Не найтовстішу, хочу сказати! Потвори, які перебувають у цьому місці, маленькі, і, хай мене хаос роздере, я знав, хто вони!

А ректор, виявляється, ще той вигадник! Усередині цього розлому сховалися вермільські бджоли. Можливо, тепер їх називають якось інакше, у мій час їх назвали на честь міста Верміл, яке було знищене після прориву. Всеїдні монстри пожирали на своєму шляху все гірше за сарану. Жерли навіть каміння, залишаючи по собі лише голу пустелю. Це не були сильні супротивники — бджоли помирали досить легко. Проблема полягала в їхній численності й неймовірно міцних щелепах. Сюди б мага вогню з «Вогняною стіною» — від цього розлому не залишилося б і сліду. Власне, я розумів, чому висмикнули Зарґа — йому цей розлом пройти було б неважко. Кілька «Вогняних стін», битва з трьома альфами, бджолина матка й нарешті кристал сили. На все про все — кілька годин.

Мені ж доведеться попрацювати. Ректор знав, що в мене немає масових заклинань, тому виділив два дні. А я ще дивувався, навіщо так багато! Ось навіщо! Щоб прибити кожну бджолу!

І так — попри те, що всередині цього розлому немає нічого, жодних рідкісних інгредієнтів, вермільські бджоли цінувалися. З їхніх тіл добували особливу залозу, яка вважалася делікатесом. А що з неї готували справжні майстри кулінарії… ммм…

— У тебе такий вигляд, наче ти радий цьому розлому, — здивовано промовив Зарґ. — Ти ж розумієш, хто тебе всередині чекає?

— Ще й як розумію, — кивнув я. — Дасте мені не дві, а чотири години? Я хочу приманити всіх бджіл до входу, щоб не бігати за ними по всьому першому рівню. За дві години, боюся, не встигну всіх перебити. А якщо ви мені допоможете, ректор не зарахує випробування.

— Як скажеш, — легко погодився Зарґ. — Твої чотири години почалися!

Витягнувши шпагу, я сміливо ввійшов до розлому й, щойно простір набув щільності, зітхнув на повні груди. Сила розлому четвертого рангу бадьорила, наче відро холодної води, вилите на голову рано-вранці. Попереду, кроків за двадцять від мене, зависла хмара бджіл розлому. Вони гули, наче бракований артефакт, викликаючи не найприємніші відчуття. Здавалося, що всі нутрощі починають вібрувати разом із цими потворами.

За першою хмарою була друга. Потім третя. П’ята. Десята. Вермільських бджіл було так багато, що я засумнівався в початковій оцінці ректора. Якщо потвори перебувають так близько від входу, отже, до прориву залишився не тиждень, а кілька днів! Простір справді виявився ідеально рівним, і в мене відлягло від серця — розлом виявився вежею з єдиним входом на другий рівень. Уже простіше!

Глибоко вдихнувши й проганяючи несподіване тремтіння, я міцніше стиснув шпагу, виграну в Тевіна Дебура, і зробив крок із безпечної зони. Десяток «Дотиків хаосу» відразу полетів у найближчу хмару бджіл, майже миттєво їх знищуючи. Так, це були слабкі супротивники. Ось тільки їх було багато, і вони могли розгризти що завгодно!

Стрибнувши вперед, я різким ударом шпаги розітнув відразу трьох потвор, активувавши ще з десяток «Дотиків хаосу». Перша хмара полетіла в мій бік, а за нею кинулася й друга, стривожена гудінням сусідів.

Шпага літала з максимальною швидкістю, і на моєму обличчі почала з’являтися задоволена усмішка. Я хотів тренування на витривалість? Хотів згадати, як орудувати шпагою? Хотів нагріти своє джерело до максимуму, щоб воно краще розвивалося? Бійтеся своїх бажань! Вони мають властивість збуватися!

І, хай мене хаос роздере, мені це подобалося!

Важко дихаючи, я сидів на землі, збираючись на останній ривок.

Три поверхи розлому були повністю зачищені. Уся летюча дрібнота четвертого — також. Переді мною були кристал сили цього місця й бджолина матка, яка була ватажком цього місця. Раз на хвилину матка породжувала нову бджолу, в яку відразу прилітав «Дотик хаосу». На більше мене не вистачало.

Моє перегріте джерело палало. У грудях було гаряче, хотілося руками роздерти груди, щоб хоч трохи охолонути. По-доброму мені слід було піти, щоб повернутися сюди за годину, але такої можливості не було.

— За двадцять сім хвилин твої дві доби спливають! — проголосив Зарґ, який стояв неподалік від мене. Його група вже щосили займалася тілами бджіл, витягуючи з них потрібні залози, а також особливі матеріали, що утворюються під час проривів. Їх вермільські бджоли жерти не стали.

— Практично вічність, — пробурмотів я, намагаючись підвестися. Очі заплющувалися. Хотілося спати. Дві доби безперервної бійні майже мене зламали. Не зломили — саме зламали. М’язи задерев’яніли й відмовлялися працювати. Непідготовлене до таких навантажень тіло підвело. Вочевидь, усе ж надто рано я відчув у собі силу й замахнувся на четвертий ранг. Спочатку потрібно було фізично зміцніти, а вже потім качати права.

Рано?

Тарін-Сольник не знав такого слова! То звідки воно взялося в лексиконі Соло?

Заричавши й розлютившись на самого себе, я стиснув шпагу обома руками та рушив на матку. Та прискорилася, почавши виробляти бджіл удвічі, а то й утричі швидше. Ні на що більше вона не була здатна. Відмахнувшись від чергової летючої потвори, я встромив меч у тіло бджолиної матки й для певності загнав у її очі по два «Дотики хаосу». Так буде надійніше.

У грудях у буквальному сенсі спалахнула пожежа — шкіра почорніла й почала стискатися. Джерело дійшло до межі. Ще одне заклинання — і воно перегріється, перетворивши мене на магічного імпотента. Це можна відновити, але знадобиться неприпустимо багато часу й ресурсів. Воїну хаосу в сучасному світі такого не дозволять.

Тому, переступивши через іще живу матку, я поклав руки на кристал сили й утягнув його в себе. На мене обрушилася зовнішня сила, яка не гасила, а навпаки, ще більше розпалювала полум’я в моїх грудях, але зараз це було навіть на користь.

Біль — це добре. Біль — це доказ того, що я досі живий.

Створення каналу зв’язку — справа вельми трудомістка й важка. Вона потребує цілковитої концентрації та бажано максимально підготовленого тіла. Відпочилого, виспаного, готового змінюватися. У мене ж, крім волі, не було нічого. Ні концентрації, ні відпочинку. Однак відмовлятися від такого подарунка долі я не збирався. Це лише канал зв’язку. Один із десяти, які мені потрібно створити у своєму житті. Тому відступати мені фізично не можна!

У мене потоком хлинула енергія — бджолина матка померла, і кристал перестав стримувати свої сили. Ледь не задихнувшись від напруження, я все ж зумів усе підкорити й почати випалювати новий канал зв’язку джерела з розумом. Кожна крихта відстані, яку я долав, викликала в мені бурю болю. Хотілося плакати. Ревіти. Кричати на весь світ, що я більше не можу терпіти, але я вперто випалював шматок за шматком, прокладаючи новий шлях.

Він виходив значно ширшим за три попередні. Перші три канали я формував на чистій волі, без додаткового джерела, тому вони вийшли стандартними. Такими, як у всіх. Те, що виходило в мене зараз, більше нагадувало канал зв’язку серйозного мага. Власне, саме через це мені й знадобився розлом четвертого рангу. Щоб усе виправити.

Про те, що канали можна випалювати, а не формувати в доступних місцях, я дізнався випадково. Розповів один із урятованих. Тому, починаючи із сьомого, усі наступні канали я робив правильно. Але перші шість залишилися старими — їх уже не можна було змінити. Надто міцно вони закріпилися в моєму тілі, надто багато було на них зав’язано.

Але зараз є можливість зробити все правильно! Щойно четверта нитка була створена, перетворивши мене на мага хаосу четвертого рангу, я повернувся до перших трьох каналів, створених зовсім недавно. Вони ще не в’їлися в тіло й залишалися податливими, тому я взявся їх посилювати. Жодних поблажок!

Коли я розплющив очі, поруч нікого не було. Ні туші бджолиної матки, ні кристала, ні Зарґа. Я спробував підвестися, але не зміг! Тіло більше не слухалося. Захрипівши, я впав на спину, думаючи хоч трохи так розігнутися, але не тут-то було! Звело і спину, і руки, і ноги. Я перетворився на живу статую! М’язи задерев’яніли й не бажали працювати. Добре хоч дихати можна було.

— Він опритомнів! — пролунав радісний крик, і невдовзі навколо мене з’явилися люди. Зарґ із усією своєю групою оточили мене з усіх боків, дивлячись згори вниз, і ніхто з них навіть пальцем не ворухнув, щоб допомогти. Просто стояли й дивилися.

— Може, вилікувати його, командире? — нарешті запропонував один із добувачів.

— Він не вклався в термін, — заявив Зарґ. — Тому лікування йому не належить.

— Ти бачив, що він із собою робив? — наполягав добувач. — Сам би так зміг?

— Я? — Зарґ здивовано подивився на свого підлеглого. — Я, по-твоєму, хворий? Випалювати канал силою кристала — до такого могли додуматися лише маги хаосу! Але до справи цього не пришиєш — він не вклався у дві доби, які відміряв йому ректор. Тому жодних поблажок. Хапаємо його й тягнемо до возів. Із цим розломом ми закінчили.

Хотілося заперечити, але такої можливості не було — язик просто не ворушився. Мене вправно підняли й витягли з розлому, який відразу схлопнувся. Поруч стояв навантажений віз. Точніше, на возі лежало лише кілька торбинок мандрівника, але вони були такими важкими, що ресори воза вигнулися у протилежний бік.

Мене поклали разом із торбинками, а самі добувачі побігли поруч, допомагаючи коням тягнути неймовірну вагу. Якщо до розлому ми діставалися дві години, то назад їхали, напевно, всі п’ять! І весь цей час мої м’язи відмовлялися працювати, наче насміхаючись із того, що я зробив зі своїм тілом.

Насправді було соромно. Не через те, що я провалив завдання й ректор розчарується. Цю біду я якось переживу. Мені було соромно, що моє нове тіло виявилося настільки слабким! Колишній я на другому ранзі пройшов би цей розлом за кілька годин, навіть не помітивши. Нинішній я на третьому перетворився на статую, яка ледве могла дихати.

У селі нічого не змінилося — усе те саме безіменне поселення на задвірках області. Група Зарґа почала по двоє тягати торбинки мандрівника, а мене командир групи підняв на руки, через що я мало не забув, як дихати, і поніс до порталу. Десять хвилин ганьби — і ось ми опинилися в магічній академії Трімуса, щоб іще за десять хвилин мене доставили до приймальні ректора.

— Вірено, приймай! — Зарґ закинув мене в крісло, після чого підійшов до дівчини й простягнув їй кілька паперів. — Докладний звіт про проходження та здобич. Зараз її доставлять на склад. І припиняйте ганяти мою групу через такі дрібниці! Ми через це завдання чотири дні втратили! Є щось цікаве нашого рівня?

Я що, сидів перед кристалом два дні? Оце посилення! Усім посиленням посилення!

— Ні, — мило всміхнулася помічниця ректора. — Найближчий похід до розлому п’ятого рангу заплановано за тиждень.

— Тоді ми відпочивати! — буркнув Зарґ, після чого несподівано промовив: — А хлопчина непоганий! Я не проти ще кудись із ним сходити! Путящий малий.

Якби я був в іншому стані, то здивувався б такій різкій зміні риторики. Увесь час, що ми були із Зарґом, він лише й робив, що невдоволено бурчав. Щоразу, коли я сідав перепочити, командир групи добувачів з’являвся біля мене й починав лаятися, що я затримую його групу. А тут такі слова…

Вірена витягла з шухляди столу якийсь артефакт, підійшла й поклала його мені на плече. Той засвітився різнокольоровими вогниками, серед яких переважав червоний. Хмикнувши, дівчина повернулася на своє місце й почала щось швидко натискати на артефактах виклику. Хвилин за двадцять прибув один із викладачів із зеленим волоссям. Маг природи виявився непоганим цілителем. Спочатку він заклинанням з’ясував, що зі мною сталося, потім теж хмикнув, після чого почав уливати в мене лікувальні заклинання восьмого рангу.

Тіло поступово відновлювало рухливість. Після п’ятого заклинання я навіть зміг розігнутися! Після десятого — самостійно підвестися. Після п’ятнадцятого до приймальні ввійшов ректор.

Ковзнувши по мені зневажливим поглядом, ректор підійшов до помічниці. Вірена не лише вручила йому звіт Зарґа, а й передала слова добувача. Погляд ректора зі зневажливого став зацікавленим. Він підійшов до нас і запитав:

— Професоре Отуміре, що з ним?

— Перенасичення, — відповів маг природи. — Тіло виявилося не готовим до енергії, яку цей бовдур у себе влив. М’язи наповнилися силою розлому й задерев’яніли. Самостійно вони вже ніколи б не відтанули. Ще кілька днів у такому стані — йому вже ніщо не допомогло б. Зазвичай маги під час перенасичення помирають, задихаючись від нестачі повітря, але тут наш студент підстрахувався. Він випалив собі чотири канали зв’язку, які й рухали його груди.

— Випалив? — Виявляється, ректор теж умів дивуватися.

— Наживо! — кивнув цілитель. — Гадки не маю, як він усе це витримав, але результат мені подобається. Я потім докладно зазначу це у звіті. Та й попрацювати з магом хаосу я був би не проти, щоб зрозуміти принцип такого формування каналів зв’язку. Там же така теплопровідність можлива, що на четвертому ранзі вже можна користуватися заклинаннями п’ятого!

— Не вийде. — Мені не подобалося, коли про мене говорили так, наче мене поруч немає, тому я нахабно втрутився в розмову. — Об’єм джерела надто малий для заклинань п’ятого рангу. Можливо, «Поглинач» іще можна активувати на кілька митей, але той самий «Спис хаосу» чи «Повне розкладання» просто обірвуться.

— Отже, тепер розлом п’ятого рангу? — запитав ректор, підбиваючи мене на безумство.

— Ні, — похитав я головою. — Рано мені ще замахуватися на п’ятий ранг. Професор Отумір має рацію — моє тіло ще не готове до таких навантажень. Дайте мені два місяці, вільний доступ до тренувального полігона, забезпечте щотижневий похід до розлому четвертого рангу — і розлом п’ятого рангу не становитиме для мене проблеми. Я його закрию.

Професор Отумір закашлявся, почувши мої слова.

— Закриєш? — Ректор підняв брову. — Ти говориш про похід до розлому п’ятого рангу без групи?

— Мене звати Соло, — нагадав я. — Мене вчили працювати наодинці.

Сумніви ректора й професора Отумира були цілком обґрунтовані. Як маги на п’ятому ранзі набувають своєї сили, отримуючи доступ до основних заклинань, так і розломи п’ятого рангу стають непрохідними за звичайних обставин. Взяти хоча б розлом із вермільськими бджолами. На п’ятому ранзі вони отримали б додаткову броню, з якою їх неможливо розрубати звичайною шпагою, а також імунітет до якоїсь зі стихій внутрішнього кола. Це в найкращому разі! Часто траплялося, що вже з п’ятого рангу в розломах з’являлися істоти посилення, які не билися, але лікували чи посилювали головних бійців, накладаючи на них додатковий енергетичний захист. До таких розломів без магів хаосу в мій час ніхто не потикався.

— У тебе буде два місяці, — кивнув ректор і повернувся до помічниці. — Забезпеч студентові Соло повний доступ до тренувального полігона. Підготуй перелік із шести розломів четвертого рангу. І виклич Шира. Нехай поганяє мага хаосу й оцінить його потенціал.

Судячи з того, як зблідла дівчина, фраза «виклич Шира» означала щось більше, ніж просто запрошення чергового викладача.

— Переведи мою групу до першого потоку, — продовжив ректор, ігноруючи реакцію помічниці, після чого знову повернувся до мене: — Від теорії не звільняю. Як ти все встигатимеш, мене не цікавить. Усі контрольні зрізи, усі лабораторні, весь практикум мають бути складені на відмінно. Причому не лише тобою, а й твоїми ученицями.

— Вони не мої учениці, — відповів я, але ректор явно вирішив сьогодні всіх ігнорувати.

— За десять днів у них відбудеться практичний іспит, за результатами якого стане зрозуміло, чи гідні вони такої самої уваги, як ти. Твоє завдання — підготувати їх до походу в розлом другого рангу. Це стане їхнім вступним випробуванням.

— Їм потрібен розлом третього рангу, — заявив я. — У розломі другого вони навіть не напружуватимуться.

— Добре, вони підуть до розлому третього рангу, — погодився ректор. — Завтра в них почнеться додаткова робота з формування каналу зв’язку. Простеж, щоб за десять днів вони перейшли на другий ранг. В ідеалі — за тим самим принципом, що й ти. Надто вже професорові Отуміру сподобалося побачене. Що стосується тебе — за два місяці відбудеться черговий іспит. Ти вирушиш до розлому п’ятого рангу. На цьому все.

Я вийшов із кабінету ректора й різко зупинився. Мене пронизало відчуття смертельної небезпеки. Завмерши й намагаючись навіть не рухатися, я зосередився та спробував визначити напрямок загрози. Прибрати страх. Прибрати жах. Залишити лише напрямок.

Не спрацювало!

Загроза не набула чіткого напрямку. Вона була згори, знизу, спереду й ззаду. Наче я сам був загрозою! Стоп! Я сам є загрозою?

Я почав подумки проходитися по кожній ділянці свого тіла, доки біля правого боку не спалахнула пожежа небезпеки. Смерть, що оточувала мене, випарувалася, зосередившись в одній точці. Опустивши голову, я нічого не побачив, але це було цілком зрозуміло. Той, хто бажав мене вбити, зробив усе, щоб воно залишалося невидимим.

Повільно, не роблячи різких рухів, я почав знімати куртку, максимально втягнувши живіт. Лише після того, як позбувся зовнішнього захисту, відчуття близької неминучої смерті зникло. Насилу втримавшись, щоб не викинути куртку, я пішов до свого номера.

— Пане Соло! — Ястін схопився на ноги, радісно сяючи. Слуга був радий мене бачити. — Ви повернулися!

— Ванну, форму, їжу, — віддав я накази, займаючи Ястіна справами.

— Зараз усе буде готово! — запевнив мене слуга й побіг виконувати доручення.

Я поклав куртку на підлогу й, діставши ніж, почав досліджувати бічну частину. Маленьку чорну голку я знайшов досить швидко. Вона була повністю занурена в куртку, а крихітне вістря виходило з внутрішньої поверхні. Я задер сорочку й подивився на бік — там була невелика подряпина. Я отримав її в приймальні ректора, ось тільки небезпеки не було. Чому?

Відповідь прийшла миттєво — тому що всередині приймальні були артефакти, які блокували дію проклять. Щойно я вийшов із приймальні, дія артефактів закінчилася, і мене мало не вбило.

У голові відразу почав прокручуватися весь шлях від порталу в селі до приймальні ректора. Я не вірив, що голку з прокляттям залишив професор Отумір. Від нього я не відчував загрози. Отже, голка з’явилася раніше, поки мене несли до приймальні. Але до Зарґа ніхто не підходив! Чи все ж це не так?

Коли ми вийшли з порталу й пройшли вздовж довгої зали, то потрапили до вузького коридору. Нам назустріч хтось ішов — це я точно пам’ятаю. Студенти. Вони ще привіталися із Зарґом і відійшли вбік, дозволяючи йому нести мене далі. Добре, припустімо. Але чому я відразу не відчув небезпеки?

Та тому, що був нерухомий! Голка ввійшла в куртку, але, оскільки я не рухався, не діставала до тіла й ніяк не могла мені нашкодити! Ось хаос і не запанікував. У кабінеті ректора, коли до мене повернулася рухливість, голка мене подряпала, але прокляття на ній не спрацювало.

Провівши лезом, я повністю витягнув голку з куртки. Ні, руками таке не вставити — лише через духову трубку. Зважаючи на те, що влучили не в шию, а в бік, — стріляли здалеку й явно не готувалися до того, що я опинюся неподалік. Абсолютна чорнота на кінчику голки чітко вказувала на стихію прокляття — Темряву. Улюблену стихію гільдії вбивць.

Навіть дивно, що за шістдесят років цих потвор не перебили. Свого часу в мене з ними було багато конфліктів. За мною відправляли найкращих убивць, і лише передчуття небезпеки та «Дзеркало хаосу» допомагали мені виживати й убивати потвор, які на мене зазіхали. Зараз дзеркала в мене немає — воно з’явиться лише на шостому ранзі. Гаразд — на п’ятому, якщо й на наступний ранг я перейду через випалювання каналу зв’язку. Але це лише за рік, не раніше! А полюють на мене вже зараз.

— Пане Соло, ванна готова! — Ястін практично вибіг, щоб повідомити про свою корисність. — Форму випрасувано, і вона чекає на вас у ванній! Дозвольте допомогти вам роздягнутися!

— Не зараз. — Я тримав перед собою ніж із темною голкою. — Скоро повернуся.

Убивці ніколи не працювали грубо. Та й не існує проклять, які діють миттєво. Якби мене хотіли вбити тут і зараз, використали б отруту. Це надійніше. Отже, потрібно зрозуміти, яке саме прокляття застосували. Від цього залежить відведений мені строк і те, як убивця діятиме далі.

— Студенти магічної академії Трімуса зобов’язані ходити у формі, — заявила помічниця ректора, щойно я ввійшов до приймальні.

— Мені потрібен маг темряви, — промовив я, ігноруючи зауваження Вірени. — Порадите викладача, який допоможе розібратися з одним делікатним питанням?

Із цими словами я поклав на стіл Вірени ніж, на лезі якого лежала голка. Дівчина лише побіжно глянула на моє «підношення» й знову повернула мені всю свою увагу:

— Що саме ти хочеш з’ясувати? — запитала Вірена з неймовірним спокоєм.

— Назву прокляття, — відповів я.

— «Чорний шок» із відкладеною на місяць дією. — Спокійний милий голос помічниці ректора разюче контрастував із темою, яку ми обговорювали.

— Ось, значить, як. — Я подивився на голку. — Мене замовили не просто заради вбивства, а щоб іще й академії нашкодити.

— Дозволиш? — Вірена подивилася на голку. Дочекавшись мого кивка, помічниця ректора взяла голку своїми мініатюрними пальчиками, висунула шухляду столу й недбало жбурнула туди небезпечний артефакт. — Ось і все! Немає голки — немає проблем!

— За три тижні вбивця не помітить симптомів і продовжить діяти, — про всяк випадок нагадав я.

— Як для студента першого курсу, у тебе надто багато дивного й цікавого досвіду, Соло, — мило промовила Вірена, а мене обдало відчуттям смерті.

— Хороші вчителі й важке життя багато чого навчають, — відповів я.

— Проблему з гільдією вбивць магічна академія візьме на себе, — запевнила Вірена. — Твоє завдання — виконувати вимоги пана ректора й навчатися. Так і бути — вперше я заплющу очі на порушення правил. Але якщо ти ще раз з’явишся в приймальні без нашої форми, доведеться тебе покарати.

І мурашки по спині підказували, що це покарання мені не сподобається.

До свого номера я повернувся без проблем — убивця себе не виявляв. Вочевидь, був упевнений, що голка мене подряпала й прокляття перейшло до тіла. Хто взагалі помітить маленьку подряпину?

«Чорний шок» був неприємним прокляттям. Відразу воно не діяло — йому був потрібен час, щоб набрати сили. У перші два тижні його ще можна було позбутися. Але потім справа набувала неприємного повороту — коли прокляття набирало сили, тіло починало чахнути, і за кілька днів людина перетворювалася на висохлу мумію. Причому допомогти вже було неможливо — на прокляття, яке набрало сили, закляття очищення не діяли. Цілителі, звісно, могли якийсь час підтримувати в людині життя, але це лише подовжувало агонію. Нещасний однаково помирав.

Відкладена на місяць дія свідчила про те, що замовник бажав зла не лише мені, а й самій академії. Оскільки сюди прибула принцеса Розалін, то й рівень безпеки тут мав бути відповідним. Однак якщо я загину, та ще й у такий жахливий спосіб, інформація про це облетить усю Імперію. У найкращому разі ректора знімуть за невідповідність посаді, а можуть і стратити.

Отже, замовником був не граф Дебура. Йому невигідно шкодити ректору, який знайшов спосіб залишити його нащадка в академії. Тевін ще до церемонії привітання виплатив мені через слугу п’ятдесят золотих, виконуючи вимоги ректора. Якщо граф Дебура й мститиметься через убивць, то мене почнуть убивати відразу, не розтягуючи це на довгий строк.

Отже, тут хтось інший. І, як мені здається, я знаю, хто мене замовив. Ось, значить, чому рід Тельмар припинив мене переслідувати! У помсту за знищених щурів вони відправили по мене вбивцю, а академії вирішили нашкодити через те, що ректор не підкорявся неофіційному власникові міста.

Тельмари, отже. Як я встиг з’ясувати до вступу, цього року до академії вступає молодший нащадок Тельмарів. І навчатиметься він у групі вищої знаті, куди сьогодні перевели мене й моїх учениць! Яких учениць? Дівчат, із якими на певний час звів мене хаос! Це не учениці.

Утім, не має значення, як їх назвати. Важливо те, що молодший Тельмар буде зі мною в одній групі. Ми ходитимемо на ті самі заняття, тренуватимемося в тих самих залах. Якщо хтось вирішив, що я заб’юся під ковдру, сховавши голову, він глибоко помиляється. Поки вбивця себе не виявив, про нього можна забути. Але ось про кого забувати не можна, то це про замовника. Подивимося, як учинить глава роду Тельмар, коли в його сина почнуться неприємності.

Ранок почався з неприємностей. Утім, хто б у цьому сумнівався?

Новина про те, що студент хаосу повернувся, облетіла головний корпус досить швидко. Перші гості хотіли вдертися до мене ще вчора ввечері, щоб викинути з головного корпусу, але виставлена ректором охорона біля входу до аспірантського крила остудила гарячі голови. Та й спав я, якщо чесно. Було не до зустрічей.

Після ванни мене розморило — останні чотири дні вдарили обухом по голові. Здається, я навіть до ліжка дійти не зміг. Добре, що в мене був Ястін. Він мене підхопив, одягнув і вклав відпочивати. Ще й розбудив вчасно! Попри те, що вставати я категорично відмовлявся.

Сяк-так привівши себе до ладу, я вдягнув студентську форму й задоволено кивнув своєму відображенню в дзеркалі. Білосніжна сорочка й жилет сиділи на мені як влиті, а штани так зійшлися на талії, що навіть пасок не знадобився! Кравці магічної академії заслуговували на найкращі слова на свою адресу.

Далі, власне, й почалися неприємності.

У загальній залі головного корпусу мене зустріла група із шести магів. Тевіна Дебура, що примітно, серед них не було. Його взагалі не було в залі. Зате була велика група інших першокурсників. Складалося враження, що всі представники перших двох груп вийшли до головної зали, щоб висловити мені своє невдоволення або подивитися на мою реакцію. Була тут і принцеса Розалін. Дівчина стояла трохи осторонь і про щось мило розмовляла з двома вродливими однолітками. Ось тільки стояли вони обличчям до нас, щоб не пропустити нічого важливого в майбутній сцені.

— Тобі тут не раді, простолюдине! — Із групи вийшов упевнений у своїх силах хлопець.

— Мене звати Соло. — Я підійшов до мага вогню впритул. Той був на голову вищий за мене, тож дивитися довелося знизу вгору. — І мені глибоко байдуже, хто й де мені радий. Маєш що сказати — кажи. Я тебе уважно слухаю. Ні — відійди й дай висловитися іншим. Як бачу, охочих поговорити тут вистачає.

Загалом якось ми зачепилися, слово за слово, із групи до нас приєдналися ще двоє магів, і зрештою всі троє майже одночасно промовили:

— Я, Роланд Варґонт, викликаю мага проклятого хаосу на дуель честі!

— Я, Григор Форґрейв, викликаю мага проклятого хаосу на дуель честі!

— Я, Зульран Орінтайл, викликаю мага проклятого хаосу на дуель честі!

Потрійний виклик! Це ж наскільки мене тут усі ненавидять, що два маги вогню й маг природи відразу кинулися викликати мене на дуель, навіть не поцікавившись, де я пропадав чотири дні? Вочевидь, учорашній мій вигляд багатьом сподобався — жалюгідне скорчене тіло, яке ніс на собі добувач. Таке точно не становить небезпеки.

— Оскільки ви мене викликали, хотілося б почути умови дуелі, — з усмішкою відповів я. — Тільки прошу врахувати: усе, що ви запропонуєте, буде обернено проти вас.

— Бій до першої крові, магія і сталь! — першим заговорив Роланд, той самий здоровань, який був на голову вищий за мене. — Я перемагаю — ти забираєшся з головного корпусу. Хоч на кухні живи, але сюди більше ні ногою!

— Ти ж розумієш, що тобі теж доведеться звідси з’їхати, якщо програєш? — про всяк випадок уточнив я.

— Ти переміг графа Дебура хитрістю й підлістю! — заявив Роланд. — Зі мною такий номер не пройде.

— Добре, а ваші умови? — Я подивився на двох інших дуелянтів.

— Такі самі! — випалив Григор, маг природи. — Меч і магія, до першої крові. І ти йдеш із головного корпусу!

Зульран палко підтвердив, що згоден із друзями. Усі троє прагнули одного — щоб я негайно забрався з головного корпусу.

— Що ж, ваші умови я почув. Вони здаються мені прийнятними. Ось тільки в мене теж є умови. Перша — ваші шпаги. Хочу їх для колекції. Можете вважати це моєю маленькою примхою. Друга — по сто золотих із кожного в разі вашої поразки. Не люблю битися безкоштовно. Далі. Я не ставитиму умови, щоб ви забиралися з центрального корпусу, але висуну не менш важку. Третя — найближчі сім днів по дві години на день ви будете спаринг-партнерами для мене й двох моїх супутниць. Нам потрібна практика володіння шпагою. І нарешті найважливіша умова, без якої я не погоджуся на дуель. Четверта — бій один проти трьох. Не маю бажання возитися з кожним із вас окремо. Магія і сталь? Чудово! Виходьте проти мене втрьох і покажіть, чого вас навчили вчителі. У мене все.

Судячи з тиші, яка несподівано запала в залі, таких слів від мене ніхто не очікував.

— Я маг третього рангу! — після паузи промовив Роланд, наче попереджаючи про майбутні неприємності. — Григор і Зульран — маги другого рангу! Ми б’ємося без заборони на артефакти!

— Тобто ви відмовляєтеся? — уточнив я. — На жаль, у такому разі змушений…

— Я погоджуюся на твої умови, магу проклятого хаосу! — заявив Роланд. — Шпага, сто золотих, тиждень спарингів по дві години й бій один проти трьох!

Двоє інших теж не заперечували. Вочевидь, у цій команді Роланд був ватажком, і його слово було остаточним.

— У такому разі з нетерпінням чекатиму нашої зустрічі сьогодні ввечері, — завершив я, гадаючи, що на цьому неприємності скінчилися.

Де там! День лише почався!

Стіл, за яким я зазвичай сидів у їдальні, виявився зайнятим. І якщо Наталі й Мілену я був радий бачити, попри їхні дивно виснажені обличчя, то незнайомий маг вогню за столом мені зовсім не сподобався. Він невимушено балакав із дівчатами, а браслет на руці свідчив, що це такий самий першокурсник, як і я. З однією невеликою відмінністю — магові вогню було років на п’ять більше, ніж мені!

— Соло, нарешті! — Мілена привітно всміхнулася. — Уже вся академія знає, що ти повернувся!

— Я став таким популярним? — здивувався я, але сідати поруч із магом вогню не поспішав.

— Радше з префіксом «анти», — пояснила Наталі. — Знайомся — це Гларін. Теж вирішив кинути виклик системі й стати одним із нас.

— Просто Гларін? — уточнив я.

— Не всім пощастило народитися в правильній сім’ї, — доброзичливо відповів чоловік. — Але миритися з цим я не збираюся. Почув, що на першому курсі утворилася група таких самих незгодних, і вирішив до неї приєднатися.

— Чого ти стоїш? — здивувалася Мілена, помітивши, що я й далі нависаю над Гларіном. — Щось сталося? Чи товариство нашого нового знайомого тобі неприємне?

— Нового знайомого? — Я ще раз подивився на добродушне обличчя мага вогню, після чого відповів: — І давно ви водите знайомство з найманцями гільдії вбивць?

Відчуття небезпеки, що йшло від добродушного Гларіна, було таким сильним, що хотілося все кинути й утекти.

— Не зрозуміла, ти зараз про що? — приголомшено перепитала Наталі. — Яка гільдія вбивць?

— Неприємна, гидка й надто самовпевнена, — відповів я, дивлячись у щирі очі Гларіна. Цей хитрун до останнього грав свою роль, удаючи невинну овечку. І, хай мене хаос роздере, якби не звичка довіряти відчуттям, я б повірив у цей погляд! Та що я — будь-хто на моєму місці повірив би!

— Та яка потвора тебе вкусила? — Мілена стала на захист Гларіна. — Це звичайний студент! Простолюдин, такий самий, як ти чи я!

— Це найманець із гільдії вбивць! — голосно вигукнув я, звертаючись до мага світла, який стояв біля стіни. У їдальні завжди було тихо, тому всі сприймали його як предмет меблів. — Готовий залишити магічну академію, якщо це виявиться неправдою!

Мене почула вся їдальня. Студенти всіх курсів обернулися в наш бік, і магові світла нічого не залишалося, крім як відійти від стіни й зробити кілька кроків у наш бік. Суто для годиться. Але цього виявилося достатньо, щоб найманець не витримав. Надто мало досвіду він ще мав у такій грі. Проти мене виставили якогось хлопчиська.

— Здохни! — У руках Гларіна, чиє обличчя різко змінилося, з’явилася духова трубка. Спрямувавши її в мій бік, убивця виплюнув чергову голку, ось тільки я вмів не лише ставити «Дзеркало хаосу» за напрямком передбачуваної атаки. Чітко розуміючи, куди припаде удар голки, я підняв тацю з їжею трохи вище, ловлячи голку її боковиною. Навіть компот не розхлюпався!

У руках убивці з’явилася друга трубка, але піднести її до губ він не встиг — заклинання Світла випили з нього всю силу. Світло вміє не лише бадьорити, посилювати й лікувати. Воно ще може перетворювати людей на амеб. Нехай і в людській подобі.

Набігли маги світла, і буквально за кілька митей Гларіна кудись поволокли. Я подивився на тацю й опустив її на стіл — приблизно половина вже обвуглилася, погрожуючи скинути мою їжу на підлогу. Проти мене використали справжню бойову магію темряви вищого рангу. Якби така голка влучила в мене, причому неважливо куди, урятувати мене не зміг би навіть найкращий цілитель нашого світу.

І це змушувало замислитися. Гільдія нічних потвор ніколи не діяла так грубо. Подряпавши мене голкою з прокляттям, убивця мав здалеку спостерігати за моїми стражданнями. Тут же хлопець не лише вирішив наблизитися, а й не витримав елементарного морального тиску. Та ще й атакував мене всерйоз, ігноруючи бажання замовника.

Чи він не ігнорував, і проти мене виступив відразу сам замовник? Тельмари, які хочуть убити мене за місяць, і ще хтось, кому я примудрився перейти дорогу до вступу? Потрібно бути обережним. Гільдія вбивць не допускає провалів. За першим прийде другий, третій, доки хтось із вищих ієрархів не зволить зустрітися зі мною й оголосити мене недоторканною для гільдії особою. Таке вже було, доведеться, вочевидь, повторити ще раз.

— А тепер привіт! — промовив я, переставив їжу на стіл і віддав найближчому працівникові академії тацю, від якої майже нічого не залишилося — лише обгоріла основа. Ткнеш пальцем — проб’єш.

— Це що зараз, гарячу кочергу тобі в дупу, було? — приголомшено запитала Мілена. — Соло! Звідки ти дізнався про Гларіна?

— Мілено, шляхетні пані так не висловлюються, — суворо відповів я. — Викидай із себе село! Відтепер ти воїн природи, а не базарна баба, яка лається із шевцем. Ви краще розкажіть, чому маєте такий вигляд, наче вас знову почало пожирати джерело?

— Персональні тренування, — відповіла Наталі. — Соло, як ти зрозумів, що Гларін — убивця? Ти бачив його раніше?

— Це таємниця хаосу, — відповів я. — Учителі взяли з мене клятву не розповідати про це направо й наліво. Навіть своїм ученицям.

— Ми не твої учениці! — спалахнула Наталі, відразу забувши про вбивцю.

— Скажи це ректору, — парирував я. — Він наказав мені допомогти вам розібратися з отриманням другого рангу. Навчити створювати канали так, щоб під час цього ви прокляли день, коли усвідомили себе магинями. На все про все дається десять днів, після чого у вас відбудеться вступне випробування. Так, Наталі, таке саме, як у мене, — вас відправлять до розлому третього рангу. І закрити його вам доведеться вдвох із Міленою. Без підтримки, без підстрахування, без можливості відмовитися. Хоча останнє все ж буде. Здастеся — жодних персональних тренувань більше не буде, а з групи ректора вас виженуть.

— За десять днів? — жахнулася Мілена. — Але ми ж не готові!

— Десять днів — це вічність, щоб підготуватися до розлому третього рангу. Тож налітайте на їжу — сил вам сьогодні знадобиться багато. Усі запитання потім.

Лише коли я опустив ложку в тарілку, то усвідомив, що їдальня досі занурена в тишу. Усі студенти, навіть зі старших курсів, слухали нашу розмову, не бажаючи пропустити жодного слова. Я сидів до всіх спиною, тому якнайнахабніше ігнорував ситуацію, налягаючи на їжу.

Наталі й Мілена дивилися на мене з неприхованим шоком. Адже, за їхньою логікою, я мав тремтіти від страху через те, що гільдія вбивць щойно ледь мене не прикінчила, а натомість із величезним задоволенням поглинаю їжу. Так не буває! Буває, любі дівчата. Ще й як буває.

Здавалося б, усе, неприємності мають закінчитися! Однак хаос вирішив вивалити на мене все й відразу. Після сніданку ми з дівчатами вирушили на заняття до класу першого потоку, ось тільки якщо викладачів про нас попередили, то про наших однокурсників забули. Вищі аристократи й багатії дивилися на нас, наче на дивовижних звірят, виставлених у клітках на потіху натовпу. Троє моїх майбутніх суперників збиралися розібратися зі мною просто зараз, але я навмисно зайшов до аудиторії перед самим початком занять.

— А, новенькі, — промовив маг води, який широким кроком увійшов до аудиторії відразу за нами. — Пані, займайте вільні місця. Магу хаосу, ти не поспішай. Одразу до дошки. Хочу зрозуміти глибину проблеми.

З боку парт почувся неприємний смішок. Студенти сумнівалися, що простолюдин зможе відповісти на запитання професора. Зізнатися, я гадки не мав, який зараз урок. Мені видали лише номер аудиторії й назвали час, до якого потрібно туди прийти. Без жодних подробиць. Розклад, звісно, висів у головному корпусі, але після того, що сталося вранці, було якось не до нього.

— Що ж, почнімо з найпростішого, — почав професор. — Скажи, Соло, скільки буде два плюс два?

Серйозно? Два плюс два? Це що за урок такий? Для дворічних малюків?

— Чотири, — відповів я, не бажаючи затримуватися з відповіддю ні на мить.

— Чудово. Сім плюс дванадцять?

— Дев’ятнадцять, — відповів я, збагнувши, що в нас звичайна арифметика! Крім обов’язкових навичок виживання, аристократи зобов’язані вміти читати, писати, рахувати, танцювати, музикувати й навіть складати вірші. Знати історію, геральдику, географію, а також володіти якимось одним виробничим ремеслом. Зазвичай це або алхімія, або створення артефактів, хоча я знав кількох студентів, які заглиблювалися в ковальську чи шкіряну справу.

І зараз професор перевіряв, наскільки добре рахує простолюдин, нав’язаний його групі. Нумо перевіримо. Запитуй!

— Добре, й остання задача. У дівчинки стільки ж братів, скільки сестер, але в кожного брата вдвічі менше братів, ніж сестер. Скільки братів і сестер у цій сім’ї?

— У сім’ї семеро дітей, — відповів я після короткої паузи. — Чотири дівчинки й три хлопчики.

— Що ж, чогось тебе навчали. Дуже добре, — професор зробив позначки у своєму записнику. — Займи вільне місце. Отже, клас, сьогодні ми з вами вивчатимемо від’ємні числа!

Уроки йшли один за одним, і всі вони починалися однаково. Викладач заходив до кабінету, викликав мене до дошки й якийсь час мучив запитаннями, визначаючи рівень знань. Ні Наталі, ні Мілену жодного разу ні про що не запитали. На них узагалі не звертали уваги. І після третього уроку я зрозумів причину — тому що вони ще не пройшли вступне випробування! На найближчі десять днів вони перетворилися на тіні, яких просто не існує!

Хоча, як на мене, навіть добре, що Мілену ніхто не чіпав. Це Наталі навчалася вдома. Усе, що зміг дати Мілені батько, — сяк-так навчив її читати й писати. Про вміння рахувати навіть не йшлося. Ні, два і два магиня природи напевно складе, але пройти такий самий тест, який випав мені, точно не зуміє. Не кажучи вже про музикування, складання віршів і танці. Тут узагалі був суцільний жах.

Хоча ні, помилився. Справжній жах почався на тренувальному полігоні! Після теоретичних занять почалася практика, на якій увесь перший потік побачив жалюгідні потуги мага хаосу зробити хоч щось! Ні підтягнутися, ні відтиснутися, ні пробігтися. Усюди я був останнім! На смузі випробувань узагалі дістав такого удару маятником, що хвилин п’ять приходив до тями. Відчуття небезпеки не допомагало — маятник не бажав мене вбити. Навпаки, його метою було допомогти мені стати сильнішим. Увесь мій досвід і знання виявилися марними перед суворою реальністю — тіло не витримувало! Я був найслабшим студентом першого курсу.

І це породжувало насмішки на мою адресу. Троє дуелянтів, які вранці викликали мене на поєдинок, дивилися зверхньо. Вони вже не сумнівалися, що виконають свою місію й випруть мене з головного корпусу.

Дві години фізичних вправ перетворилися для мене на вічність, але я не здавався. Навіть коли сил уже не було, коли перед очима плавали кола, коли хотілося виблювати сніданок, я все одно підводився й намагався йти вперед. Воля воїна хаосу сильніша за його слабке тіло. Важко зараз — далі буде легше.

На обід я пішов сам. Навіть душ перед цим прийняв, а не гепнувся на землю від виснаження. Здавалося б, усе, на якийсь час неприємності закінчилися. Дуель увечері, є можливість відновитися, але викладачі академії так не вважали.

Слуги, які снували їдальнею, забирали таці з брудним посудом, але з-за столів ніхто не підводився. Мене не було тут чотири дні, і місцевих порядків я не знав, тож теж залишився чекати. Тим паче що ні Мілена, ні Наталі не намагалися підвестися.

Невдовзі стало зрозуміло, що відбувається, — до їдальні ввійшли викладачі.

— Третій курс, маги вогню! — промовив один із них. — За мною!

— Третій курс, маги води! — відразу почав другий. — За мною!

І так за всіма стихіями й курсами — студенти вставали й ішли за магами. Наталі побачила німе запитання в моїх очах і пояснила:

— Заняття з приборкання стихії. Навчають користуватися магією.

— Перший курс, група ректора! — несподівано пролунав голос одного з викладачів. — Вирушайте на тренувальний полігон. Два дні з трьох ви займаєтеся самостійно!

— Це що таке? — Наталі приголомшено почала озиратися. — Що означає «займаємося самостійно»?

— То ти не брехав, коли назвався нашим учителем? — Мілена все зрозуміла правильно й подивилася на мене. — Але ти ж маг хаосу! Як ти нас навчатимеш?

— Зараз розберемося, — відповів я, придушуючи роздратування. — Виходимо!

Викладачі почали забирати решту студентів, а ми вирушили на тренувальний полігон для магії. Він мало чим відрізнявся від малої арени Трімуса, хіба що не потрібно було платити за встановлення захисного купола.

Я відразу активував артефакт, закриваючи нас від випадкових поглядів, але це не допомогло. Поки я думав, із чого почати, на полігон прибули ще троє. Принцеса Розалін, її незмінний учитель і якийсь маг темряви. Він був одягнений у довгий плащ із глибоким каптуром, який повністю приховував обличчя. Якби не довге чорне волосся, що визирало з-під каптура, я б навіть не зумів розпізнати стихію.

Усі троє почали займатися з одного краю майданчика, ігноруючи нас, тож ми відійшли далі. Майданчик був невеликим, двом групам тісно, але прогнати прибулих ми не могли. Як і самі піти на інший майданчик — ми прийшли сюди першими!

— Гаразд, і чого ти зібрався зараз нас навчати? — майже з викликом запитала Наталі. — Ще одного заклинання другого рангу?

— Ні, — похитав я головою. — Заклинань ви навчатиметеся самі. Моє завдання — навчити вас відчувати канали зв’язку й пояснити, як правильно їх створювати. Сідайте. Перш ніж почати, потрібно розповісти теорію.

Почулися кроки. Обернувшись, я побачив принцесу та її вчителя.

— Не заперечуєш, якщо ми теж послухаємо? — з усмішкою запитав старий, ось тільки усмішка була такою, що в мене мурашки пробігли спиною. Відмова зараз прирівнювалася до смерті. Ні, сьогоднішній день точно вирішив відсипати мені всіх можливих неприємностей.

— Канали зв’язку, — почав я, приймаючи нових слухачів. Навіть маг темряви підійшов, щоб почути мою розповідь. — Розповідатиму на власному прикладі. Як я формував свої перші канали й що робив після цього. Ось що вчителі змусили мене зробити відразу після ініціації…

Розповідь вийшла трохи сумбурною — учитель принцеси постійно втручався, уточнюючи ті чи інші моменти. Причому після відповіді я розумів, що запитання поставили не просто так, а щоб розкрити один із моментів, які я пропустив, вважаючи їх очевидними. Усе ж давно мені не доводилося читати лекцію із загальної магії. Навички розгубилися.

— Власне, ось так це й працює, — завершив я теорію. — Щоб почати рухатися в цьому напрямку, вам потрібно чітко розуміти, де проходить уже сформований канал зв’язку й де пролягатиме другий. Цим ми й займемося на перших заняттях. Потім вирушимо до розлому другого рангу, де вам доведеться зробити вибір: або ви стаєте найсильнішими магинями Імперії, або залишаєтеся такими самими, як усі. Примушувати чи змушувати я не можу. Випалювання каналу зв’язку — це боляче.

— Вони не витримають, це видно по очах, — почувся хрипкий голос мага темряви. — Там зародився страх, він не дозволить витримати біль такого рівня. Але їм і не потрібно його терпіти. Біль можна передати. Для цього й існують учителі. Уклади з ними тимчасовий пакт покори!

Хай як я пишався своєю витримкою, слова мага темряви все ж мене пройняли. Я підняв на нього здивований погляд. Пакт покори укладали між паном і його рабом. Одне з високорівневих заклинань школи Темряви, причому не з найбільш дозволених. Пакт повністю пригнічує волю раба, перетворюючи його на продовження свого пана. Раб нічого не відчуває — може хоч вугілля в руках носити. Усі його відчуття передаються панові. Навіть згадувати не хочу, для чого деякі темні маги використовували пакт покори.

З-під каптура почувся кашляючий сміх.

— Як цікаво. Юний маг хаосу знає, що таке пакт покори. Це мене зацікавило. Я стану твоїм учителем на найближчі два місяці! Називай мене Шир.

Із цими словами маг темряви відкинув каптур, і всі три дівчини здригнулися, побачивши його обличчя. Точніше, його відсутність. Під каптуром ховався голий череп із довгим чорним волоссям. В очницях черепа горіло чорне полум’я, і це полум’я дивилося на мене, пропалюючи наскрізь.

Що ж, цікаво стало не лише магові темряви. Мені теж! Про таке прокляття я ніколи не чув.

— Зрозуміло, — промовив Шир, спостерігаючи за моїми діями. — Цікава методика.

Багряні Наталі й Мілена лежали на землі, боячись навіть поворухнутися, а мої долоні все ще були на їхніх грудях. Дівчата знову довели свою неймовірну здатність до навчання — вистачило лише одного заняття, щоб вони чітко зрозуміли, як проходить поки що єдиний канал зв’язку джерела з розумом.

— Завтра ви йдете до розлому, — продовжив Шир. — Це знання потрібно закріпити. Я все ще рекомендую використати тимчасовий пакт покори. Учні мають залежати від свого вчителя. Лише так можна когось чогось навчити. Лише так учні ніколи не зрадять. Бо будуть зв’язані.

Судячи з усього, для Шира це була болюча тема.

— Я не збираюся укладати з тобою пакт покори, — відразу попередив я. — І своїх супутниць на це не підпишу.

— Ти не мій учень і ніколи ним не станеш, магу хаосу, — відповів Шир і знову натягнув каптур на голову. — Я прибув сюди, щоб за два місяці підготувати твоє тіло й розум до розлому п’ятого рангу. Сьогодні відпочивай, завтра йдеш до розлому з ученицями, післязавтра почнемо тренування. На ці два місяці можеш забути про звичайне навчання. Наші заняття починатимуться вранці й закінчуватимуться пізно вночі. Плюс розломи.

Шир розвернувся й залишив тренувальний полігон. Я перевів погляд на вчителя принцеси. Той теж проводжав Шира поглядом, і в мене промайнула думка, що, якби ці двоє зійшлися в поєдинку, передбачити результат я б не зміг. Радник Імператора був сильним, безперечно. Але й Шир асоціювався в мене лише зі смертю.

Я простягнув руки, допомагаючи дівчатам підвестися із землі. Барва все ще не зійшла з їхніх облич. За те, що я робив із ними під час тренування, запросто можна було викликати на дуель, але це справді був найкращий спосіб показати, де міститься джерело і як проходять канали. Розмовами такого результату не досягти.

— На сьогодні все, — промовив я. — Завтра сходимо до розлому. Вірю, що ви впораєтеся.

— Я сьогодні поговорю з ректором, — втрутився в розмову вчитель принцеси. — Попрошу його відправити з вами викладачів Води й Природи, щоб вони стали вашими провідниками. Так сформувати другий канал зв’язку буде значно простіше. Наталі Блеквуд і Мілено, наскільки мені відомо, у вас є важливі справи, так? Соло, з тобою я хотів би ще дещо обговорити.

Старий міг просто прогнати моїх супутниць із полігона, наказавши їм забиратися, але вирішив виявити повагу. Дівчата пішли, залишивши нас утрьох під куполом. Принцеса Розалін трималася відсторонено й велично, наче те, що відбувалося, її не стосувалося, ось тільки я теж умів робити правильні висновки з того, що відбувалося.

— Хотілося б упевнитися, що мене не вб’ють. — Я подивився на вчителя принцеси. — Ні зараз, ні потім.

Краєм ока я помітив, що обличчя принцеси почало заливатися рум’янцем.

— Тобто тебе навіть не цікавить причина? — усміхнувся вчитель Розалін.

— Аристократка із середнього роду й двоє простолюдинів ігнорують концентратори й активатори. Роланд Варґонт отримав третій ранг, можливо, не він один. На цьому тлі успіхи принцеси Розалін мають не найкращий вигляд. Із політичної точки зору принцеса має бути першою в усьому, однак щось пішло не так, і позиції Флеймвордів можуть похитнутися. Не думаю, що таке допустимо. Залишилося визначитися з винагородою, яку я отримаю.

— Винагородою? — Мене обдало відчуттям негайної смерті. — Сам факт допомоги членові імператорської сім’ї є винагородою для будь-якого жителя Імперії!

— Мене вчили, що кожен зобов’язаний допомагати собі сам. — Я твердо стояв на своєму. — Якщо ти не можеш допомогти собі сам — зобов’язаний за це заплатити. Добре, погляньте на цю ситуацію з іншого боку. Зараз принцеса навчиться ментальної магії. Рано чи пізно вища знать про це дізнається. Почнуть ставити запитання, як їй це вдалося. Вічно мовчати ви не зможете, і одного чудового дня всі дізнаються, що Флеймворди скористалися послугами простолюдина. Те, чого не зміг зробити один із радників Його Імператорської Величності, зумів звичайний простолюдин. Мені здається, це буде значно сильнішим ударом по репутації імператорської сім’ї, ніж проблеми Розалін із навчанням. Але! Якщо виявиться, що Розалін допоміг не простолюдин, а представник знатного роду, таких проблем не виникне. Допоможіть мені заснувати власний рід — я допоможу принцесі.

— Рід без клану неможливий, — примружився старий. Так, ось тепер мене точно вб’ють. — Жоден клан Імперії не прийме до своїх лав рід хаосу.

— Минуло шістдесят років від часу повстання. — Я ступав по тонкому льоду, але відступати не збирався. — Мої вчителі були останніми воїнами хаосу, які застали ті часи. Інших не залишилося. Нікого. Проклята зона розширюється, із нею потрібно щось робити, то чому б не доручити цю справу воїнам хаосу? Нехай відданий Імперії новостворений клан Хаосу виправить помилки попередників. За шість років, коли закінчу Імператорську академію, я активно займуся розломами.

— Відновлення клану Хаосу не в моїй компетенції, — після паузи відповів старий. — І це коштуватиме тобі значно більше, ніж невелика допомога принцесі.

— Виходить, питання лише в ціні? — зрозумів я. — Добре, я знайду спосіб стати корисним Імперії, щоб вона ухвалила правильне рішення.

— Для чого тобі це потрібно? — запитав радник Імператора.

— Дав обіцянку своїм учителям, що зроблю все, щоб повернути магам хаосу колишню велич, — без докорів сумління збрехав я. — Навіть не велич. Що відновлю добре ім’я клану Хаосу. Ніхто з нинішніх власників сивого волосся не винен у тому, що сталося шістдесят років тому. Хаос — така сама стихія, як п’ять інших. У ньому немає нічого проклятого. Таким його зробили люди.

— Я тебе почув, Соло, — кивнув радник Імператора. Тепер я міг називати його лише так. Жодних «старий» чи «вчитель принцеси». — Отже, питання з оплатою вирішено?

— Ні, — усміхнувся я. — Оскільки найближчим часом я не стану аристократом, то можу дозволити собі діяти так само, як простолюдини. Я допомагаю принцесі — ви даєте мені три торбинки мандрівника. Із сумкою мандрівника не дуже зручно ходити до розломів.

Принцеса навіть кашлянула, почувши мою вимогу. Уся її незворушність злетіла, відкривши дівчину, якої я ніколи не бачив. Очі палали, від гніву Розалін почала швидко дихати, через що її сорочка заклично натягувалася. Формами восьма спадкоємиця престолу явно вдалася.

— Ти збожеволів? — обурилася принцеса. — Ти знаєш, скільки вони коштують? Простолюдинам не належать такі артефакти! Ти маєш дякувати долі за те, що тобі випала честь мені допомогти! Жодної торгівлі!

— Я нічого вам не винен, ваша високосте, — спокійно зауважив я. — Я вільний простолюдин із далекого королівства. Не аристократ. Не ваш підданий. Просто маг хаосу, який за випадковим збігом обставин навчається з вами в одній магічній академії. Але якщо проблема у вартості, то, звісно, я піду на поступки. Скажіть, що ви не спроможні заплатити за мої послуги трьома торбинками мандрівника, і я зроблю все безкоштовно. Не вимагатиму від вас нічого. Ні послуги, ні предмета.

— Учителю, та чому ви стоїте? — продовжила лаятися принцеса. — Цей простолюдин дозволив собі грубі висловлювання на адресу імператорської сім’ї! Його слід покарати!

— Із таким настроєм мені буде важко їй допомогти. — Я подивився на старого. — Вона не робитиме того, чого я від неї вимагатиму, і результату не буде.

— Розалін, не ганьби батька, — холодно промовив учитель принцеси, і ту наче підмінили. Щойно вона палала праведним гнівом, а вже перетворилася на спокійну й урівноважену високородну пані. Ще й руки перед собою склала, наче старанна учениця.

— Прошу вибачення за мою нестриманість, — промовила принцеса. — Соло, мені потрібна твоя допомога, але я не спроможна за неї заплатити.

— Приймається, — кивнув я. Слово було сказане. — Прошу, не смикайся й не ворушися. Заплющ очі й слухай лише мій голос.

Я рушив до Розалін, і кожен крок давався мені нелегко. Учитель принцеси сам завів цю розмову, але, роблячи черговий крок, я відчував, як мене повільно вбивають, причому щоразу дедалі витонченішими способами. Розалін виконала мої вимоги й заплющила очі, але, коли я почав простягати руку до її грудей, щоб почати з джерела, мою спину обпекло.

Ні, не від передчуття небезпеки — у буквальному сенсі обпекло! Учитель принцеси випустив приголомшливу «Вогняну стіну», яка мало не спалила мене. Він, хай його хаос роздере, не впорався зі своїми емоціями!

— Так не піде, — промовив я. — Нам потрібен окремий захисний купол, який ізолює мене й принцесу від вас і вашого впливу. Розумію, що ви не можете залишити полігон — поповзуть непотрібні чутки. Але ви не здатні спокійно дивитися на те, що я роблю з вашою підопічною.

Старий смикнув щокою, але погодився. Він кивнув принцесі, і та активувала один зі своїх артефактів. Добре, що я стояв поруч — розміри захисного купола виявилися невеликими.

— Продовжимо? — запитав я, і принцеса помітно здригнулася. Здається, лише тепер вона зрозуміла, що залишилася наодинці з молодим хлопцем свого віку. І ніхто не кинеться їй на допомогу, просто тому що не дізнається, що ця допомога потрібна. Захисний купол чудово відгороджував нас від допитливих поглядів моторошного мага вогню, який стояв поруч.

— Дядько тебе живцем закопає, якщо зі мною щось станеться, — про всяк випадок попередила дівчина.

— Не потрібно робити з мене монстра, Розалін, — відповів я. — Я озвучив тобі й твоєму дядькові свої бажання. Жертвувати власними цілями, щоб нашкодити восьмій претендентці на престол, нерозумно й недалекоглядно. До речі, як хоч твого вчителя звати?

— Ти з якої діри виліз? — Очі принцеси округлилися. — Та вся Імперія знає, хто це!

— Як бачиш, бувають винятки, — знизав я плечима. — То розкажеш? Те, що він твій дядько, я вже зрозумів. Брат Імператора, перший чи другий у черзі на престол. Мені б ім’я дізнатися.

— Ксав’єр Флеймворд, — після паузи відповіла дівчина й похитала головою. — Ти дивний, магу хаосу. Я з такими ще не стикалася.

— Усе колись буває вперше. Можеш лягти? Так буде простіше. Та годі так на мене дивитися! Слухай, ти багато разів бачила, як я працюю. Не вмію інакше! Не я вигадав, що джерело міститься в грудях. Так закладено природою. І так — мені потрібно покласти на тебе руку. Якщо смикатимешся щоразу, коли я тебе торкатимуся, нічого не вийде. Тож або ти зробиш неймовірну для принцеси річ і довіришся мені, або пропоную розійтися. Он, поглянь на свого вчителя. Він уже кола почав намотувати. Зараз почне пробивати захист, щоб упевнитися, що ми тут нічим таким не займаємося.

— Довіритися? — спалахнула принцеса. Знову вся її знатність кудись зникла. — А чому я маю тобі довіряти? З якого дива? Ти взагалі хто такий? Звідки взявся? Доведи, що твій спосіб працює лише через дотики!

— Я не професор академії, щоб комусь щось доводити, — зітхнув я. Суперечки почали мене втомлювати. — Отже, так, Розалін Флеймворд! Або ти лягаєш на землю й заплющуєш очі, або деактивуєш артефакт і кажеш учителеві, що не готова. Роби вибір, принцесо!

Погляд, яким мене обдарували, міг пропалити діру. Принцеса кілька разів поривалася торкнутися артефакту, щоб прибрати захисний купол, але щось її зупиняло. Вочевидь, бажання бути першою настільки глибоко сиділо в її душі, що заради втілення своїх амбіцій вона була готова на багато що.

Прогарчавши щось нерозбірливе, Розалін лягла на пісок арени й заплющила очі. Я присів поруч і без попереджень поклав руку їй на груди. Дівчина смикнулася, напружилася, стиснула кулаки до побілих кісточок, але промовчала.

— Гнів, Розалін, — почав я, намагаючись намацати шлях, який уведе дівчину в медитативний стан. — Уся проблема у твоєму гніві. Ти дозволяєш йому керувати собою. Піддаєшся його поривам. Але це не робить тебе сильною. Гнів узагалі не про силу. Гнів породжують страх. Невпевненість. Біль. Обов’язки. Ти спадкова принцеса роду Флеймворд. У тебе немає права на страх, на невпевненість, на біль. За тобою стоїть величезна Імперія. Люди вірять у тебе, Розалін. Сподіваються, що ти станеш сильною й поведеш їх у світле майбутнє. Але для цього тобі не потрібен гнів. Лише сила! Вона вже всередині тебе. Уже вирує й прагне вирватися назовні. То дозволь їй це зробити! Покажи всім, чому рід Флеймворд по праву посідає трон Імперії!

Говорив я багато. Подекуди цілковиті дурниці, але зміст слів був неважливим — важлива інтонація. Поступово тіло принцеси перестало нагадувати натягнуту струну. Дихання вирівнялося. Дівчина слухала й несподівано від подиву розплющила очі, втупившись у мене двома вогненно-прекрасними очима:

— Джерело! Я його відчуваю! Воно всередині мене! Але як?

— Заплющ очі й зосередься на ньому, — зажадав я.

Цього разу заперечень не виникло, і принцеса виконала мій наказ. Вільною рукою я знайшов артефакт, який відповідав за захисний купол, і деактивував його. Ксав’єр Флеймворд, який намотував кола, лякав мене, тож його потрібно було заспокоїти.

— Що… — Брат Імператора відразу кинувся до нас, але зупинився, побачивши мій жест.

— Уяви, як енергія йде від джерела до руки. — Я продовжив розмовляти з Розалін і почав проводити вільною рукою вздовж енергетичного каналу. — Енергія проходить тут, потрапляє сюди, потім зосереджується тут. Твоя долоня нагрівається, відчуваючи приплив сил. Ти вже не можеш терпіти! То виплесни цю силу назовні! Використай «Вогняну кулю»!

Долоня Розалін нагрілася. Я почав хвилюватися, що принцеса зараз нашкодить сама собі, не впоравшись із навантаженням, аж раптом біля її долоні сформувалася «Вогняна куля» завбільшки з мою голову й полетіла в бік зовнішнього захисного купола.

— Повтори! — зажадав я. Принцеса послухалася, і друга куля полетіла слідом за першою. — «Вогняна стіна»!

Неподалік спалахнуло яскраве полум’я. Стало важко дихати, тож я наказав:

— Деактивуй стіну! «Спрямована вогняна куля» в манекен!

Летюча куля вирвалася з долоні Розалін і, набравши швидкість, помчала не навпростець, а хитромудрою траєкторією, врізавшись у тренувальний манекен.

— Повтори! — наказав я, і манекен спалахнув іще раз.

— Усе? — Принцеса розплющила очі. — Тренування закінчено?

— Закінчено, — підтвердив я. — Ти впоралася з першого разу. Мені вдалося лише з дванадцятого.

— Якщо все закінчилося, може, ти прибереш руку з моїх грудей? — запитала принцеса, дивлячись мені в очі.

Якщо вона розраховувала на бурхливу реакцію — то прорахувалася. Я спокійно підвівся й простягнув руку, пропонуючи Розалін встати. Дівчина обдарувала мене не найдобрішим поглядом, але допомогу прийняла. Простягнувши руку в бік манекена, принцеса прикрила очі й випустила серію з десяти «Вогняних куль» поспіль. Без магічної палички й слів заклинання. Своє завдання я виконав.

— Усе, що сталося на цьому полігоні, має залишитися таємницею. — Ксав’єр промовив начебто банальну, але обов’язкову фразу. В управлінні Імперією немає таких понять, як «само собою зрозуміло». Того, про що не домовилися заздалегідь, просто не існує.

Я повернувся до номера й навіть устиг прийняти ванну, перш ніж мене наздогнала чергова неприємність цього дня. Дуель із трьома однокурсниками.

Усі троє вже стояли на арені, коли я туди прийшов. Трибуни знову були зайняті, причому людей тепер було ще більше, ніж під час мого бою з юним графом Дебура. Сам Тевін, до речі, теж сидів тут, у рядах для привілейованих студентів першого курсу.

Попри відпочинок, моє тіло все ще нило. Мої суперники з усмішками переглядалися, напевно розраховуючи на швидкий результат поєдинку. Вони мали свіжий і бадьорий вигляд, тоді як я більше нагадував старого.

Офіційна частина дуелі затягнулася. Вона й під час битви один на один не була швидкою, а тут довелося опитувати кожного з учасників, уточнювати в мене, чи при своєму я розумі, якщо висунув вимогу битися відразу з трьома однокурсниками, загалом мороки було так багато, що я навіть устиг занудьгувати. Хотілося повернутися до номера, ще раз залізти у ванну й не вилазити з неї до завтра, навіть забувши про вечерю. Хоча про неї забувати в жодному разі не можна.

— У такому разі нехай вашу суперечку вирішить ваша сила! Бій!

Я навіть не став витягати шпагу — відразу атакував магією. Троє магів спрямували на мене магічні палички, бажаючи знищити спільним ударом, ось тільки моєї школи підготовки вони не проходили. Один із дуелянтів почав промовляти повне заклинання виклику, двоє інших обмежилися коротким, але ніхто з них не встиг завершити розпочате.

Тому що кожен із них упіймав по чотири «Дотики хаосу». Рот, очі, горло, груди. Я бив так, як звик працювати в розломі, — безжально й нещадно. Арени всіх навчальних закладів оснащували артефактами, які забороняли вбивство чи критичні каліцтва, однак вони не позбавляли болю й ран, які могли усунути цілителі академії. Власне, тому бої дозволяли лише на арені — убити тут супротивника майже неможливо.

Але змусити страждати — запросто! І зараз усі троє моїх суперників качалися по землі, руками намагаючись вирвати із себе сріблясті хмарки хаосу, що в’їлися в тіла. Наївні студенти вийшли проти мене із захисними артефактами. Дуже смішно! Вочевидь, воїнів хаосу тепер настільки ні в що не ставлять, що навіть не пояснюють, як нам протистояти. Хаос ігнорує стандартний захист внутрішнього контуру. Тут або потрібно мати надто високий ранг, щоб заклинання просто зісковзувало, або прихопити особливі захисні артефакти, які спеціалізуються на блокуванні шкоди хаосом, або бути магом світла чи темряви. Зі стихіями зовнішнього контуру хаос завжди мав труднощі.

— Не має значення, скільки супротивників вийде проти мене, — прокричав я, звертаючись до глядачів. — Один. Троє. Хоч уся група чи навіть курс. Результат завжди буде тим самим! Студенти першого курсу, вам доведеться змиритися з тим, що з вами навчається воїн хаосу й що я живу в центральному корпусі. Якщо комусь зі старших курсів це не подобається — він завжди може висловити мені свої претензії тут, на арені! Я готовий зустрітися з кожним із вас. Як особисто, так і з усіма вами разом. Професоре Отуміре, стійте! Бій іще не закінчено! Ми б’ємося до першої крові! А її ще не було!

Так, неприємності точно вирішили зробити мій сьогоднішній день веселим і завзятим. Професор Отумір, який вискочив на арену, здивовано втупився в студента, що насмілився йому перечити, і перевів погляд на ректора, наче просив дозволу прикінчити нахабу й допомогти високородним студентам, які страждали. Ректор несподівано став на мій бік:

— Бій до першої крові. Саме так заявили всі троє дуелянтів. Крові ще не було!

Я підійшов до студентів, які качалися від болю, і, нахилившись над кожним, витягнув із їхніх піхов кинджали. Професор Отумір напружився, не розуміючи, що я збираюся робити. Явно не хотів, щоб я займався каліцтвом чи залишав негарні шрами на обличчях шляхетних панів. Але сьогодні був не такий день. Сьогодні студенти мали зрозуміти, що зв’язуватися зі мною небезпечно.

Щойно в моїй руці опинилися три кинджали, я підійшов до Роланда, призвідника цієї дуелі, і прибрав усю наслану магію. Роланд перестав качатися й завмер, насилу проштовхуючи повітря крізь обпечене горло. Я вклав йому в руку кинджал і так, щоб мене чула вся арена, промовив:

— Бій до першої крові. Магія хаосу не залишає крові. Вона вбиває зсередини. Зараз я відійду, і в тебе буде вибір: або порізати себе, здаючись, або продовжити страждати. У тебе п’ять секунд, щоб ухвалити правильне рішення!

Роланд виявився розумним магом. Або, радше, достатньо наляканим. Він не став випробовувати долю й намагатися вдарити мене ножем. Просто порізав собі тильний бік долоні, і до нього відразу поспішив професор Отумір. Для Роланда бій закінчився.

Григор і Зульран теж не завдали клопоту. Варто було їм побачити Роланда, який сидів на арені з похмурим виразом обличчя, як вони відразу активували умову виходу з дуелі, дряпаючи себе кинджалами.

— Ще охочі є? — прокричав я в простір, щойно суддя оголосив про мою перемогу. — Вам більше не потрібно шукати приводу! Якщо бажаєте вигнати мене з центрального корпусу, просто виходьте й бийтеся! Немає сенсу відкладати наш бій на потім. Моя умова проста — ваша шпага й сотня золотих. Ну ж бо! Є охочі показати воїну хаосу його місце?

Мабуть, не варто було так напрошуватися, але мені набридли спроби випробувати свої зуби об шкуру нібито легкого супротивника. Усі ці «ах, із нами живе простолюдин» добрі до певного часу. Якоїсь миті один аристократ обов’язково підбурить іншого вбити мене, і тоді вже доведеться захищатися всерйоз. Аж до вбивства, а втрачати місце в цій академії вже не хочеться. Мені подобалася політика ректора й те, що він просував. Маги зобов’язані закривати розломи, а не гризтися між собою. І ті маги, які досягають успіхів у знищенні розломів, отримують найкраще.

Охочих довго не було. Я бачив кількох студентів, які схоплювалися зі своїх місць, але, помітивши, що більше ніхто разом із ними не підводиться, ніяковіли й сідали назад. Показове покарання трьох першокурсників наочно продемонструвало, що зі мною потрібно рахуватися.

Здавалося, день неприємностей уже закінчився й я можу спокійно піти до свого номера, тепер уже законного, однак несподівано пролунав знайомий голос:

— Мені байдуже, живеш ти в центральному корпусі чи ні, магу хаосу! Я приймаю твою умову! Ти отримаєш мою шпагу й сто золотих, якщо переможеш мене. Однак якщо виграю я, ти виконаєш будь-яке моє бажання, не пов’язане зі шкодою для здоров’я чи репутації! Бій до першої крові! Таким є моє рішення!

Глядачі на арені завмерли, почувши цей голос. Його знали всі. Не могли не знати. Адже це був голос восьмої спадкоємиці престолу Імперії, принцеси Розалін Флеймворд, яка за своїм статусом мала бути найсильнішою в академії і яка через політичні примхи у жодному разі не повинна програти.

Загальне приголомшення виявилося настільки сильним, що суддя пропустив обов’язкову частину будь-якої дуелі. Нас ні про що не запитували, нічого не пропонували. Принцеса Розалін, зробивши подвійне сальто, зістрибнула з трибуни на арену, і, судячи з того, що на дівчині була не блузка зі спідницею, як вимагалося в нашій академії, а брючний костюм, вона заздалегідь готувалася до чогось подібного.

Розалін зупинилася кроків за двадцять від мене. Погляд принцеси мені не подобався — він здавався надто кровожерливим. Приблизно так дивилася Мілена, коли відчула силу й забажала знищити всіх і кожного. Отримавши можливість користуватися заклинаннями без магічної палички та слів, принцеса хотіла перевірити свої здібності й не знайшла нічого кращого, ніж зробити це прилюдно.

Логіка поведінки Розалін простежувалася чітко. Я кинув виклик усій академії, і відразу його ніхто не прийняв. Отже, станом на зараз я міг вважатися найсильнішим студентом магічної академії Трімуса, нехай навіть лише на папері. Упевнений, старші курси могли здивувати воїна хаосу всього лише четвертого рангу, але сходити до якогось крикуна вони не збиралися. А ось принцеса не лише зійшла, а ще й планувала перемогти мене, щоб відібрати звання «найсильнішого студента за документами». При цьому ми обоє розуміли — не виграти вона не може. Інакше мої плани щодо відродження клану Хаосу так і залишаться планами.

— Ваша високосте, усі особисті захисні артефакти вище п’ятого рангу на арені потрібно вимкнути, — промовив суддя. — Такими є правила нашої академії!

— Я впораюся й без них! Починаймо вже! — нетерпляче зажадала принцеса й, діставши кілька амулетів, деактивувала їх. Причому це були як амулети стихій внутрішнього контуру, так і якийсь артефакт школи Світла. Принцесу захистили від усіх випадковостей.

Її налаштованість підкуповувала — глядачі почали заводитися. Ось тільки я не поділяв загального настрою, бо щойно принцеса вимкнула захисні артефакти, як невідомо звідки нахлинули не найприємніші відчуття. Тривога. Загроза. Причому йшли вони не від принцеси й навіть не від її дядька. Небезпека виходила звідкись із трибун, ось тільки відчувалася якось дивно. Наче хтось бажав знищити не конкретно мене, а всіх, хто перебував на арені.

— Стійте! — прокричав я, піднімаючи руку. Мені потрібно було дещо перевірити. — Перш ніж ми почнемо, я хочу потиснути руку своїй суперниці, щоб подякувати їй за рішучість. Це ж не зашкодить честі її високості?

— Руку? — Принцеса Розалін несподівано почервоніла. Буквально кілька годин тому я стискав далеко не руку. Дівчина подивилася на трибуну, де сидів її дядько. Ксав’єр Флеймворд кивнув, дозволяючи це, і дівчина сама рушила до мене.

А разом із нею до мене наближалося відчуття неминучої смерті. Але, як я вже сказав, не від дівчини чи її дядька. Мені довелося напружитися, щоб зосередитися на відчуттях і визначити хоча б напрямок атаки. Другий курс, звичайні аристократи. Більшого зараз сказати я не міг. Це був величезний натовп знатних молодих людей, які вже рік провчилися в академії. Хтось із них не просто бажав принцесі смерті, а збирався втілити своє бажання в реальність, і, хай його хаос роздере, моє передчуття говорило, що це цілком можливо, попри весь захист принцеси.

Я потискав руку дівчини, яка дивилася на мене з неприхованим викликом, а в голові тим часом металися думки, як правильно вчинити. Купол арени академії захищав глядачів від заклинань, які використовували на арені. З боку трибун купол був проникним, що буквально щойно підтвердив стрибок принцеси на арену. Захист дівчини вимкнений. Маги, звісно, тут прудкі, але навряд чи вони встигнуть зреагувати, якщо станеться щось неприємне. Хоча що може статися? Це арена — тут активовано артефакт, який блокує смертельну шкоду. Звісно, якщо тіло розірве навпіл, жоден артефакт не впорається, але звідки тут узятися такій магії? Хоча отрута теж може наробити багато лиха. Артефакт арени повністю її не погасить. Прокляття. Хаос. Насправді можна використати багато чого, щоб обдурити артефакт, який захищає студентів.

З одного боку, мені яка різниця? Я не підданий Імперії, аристократом мене зробити відмовилися, тож мене не мало турбувати, що станеться з восьмою спадкоємицею престолу. У неї є охорона, учитель, уся Імперія. Ось вони нехай її й захищають.

Однак щойно я так подумав, відчуття небезпеки перемістилося вже на мене. Принцеса вийшла на бій проти мене. Якщо з нею щось станеться — спочатку приб’ють мене, а вже потім почнуть розбиратися, що взагалі відбулося. Ось, виходить, чому відчуття небезпеки спрацювало!

— Ти можеш непомітно активувати захисні амулети? — тихо запитав я принцесу.

— Не варто мене недооцінювати, магу хаосу! — гнівно промовила Розалін. — Я чесно розмажу тебе по арені! Навіть не думай мені піддаватися!

Зрозуміло, словами справі не зарадиш. Якщо я зараз розповім про небезпеку — мене засміють. Скажуть, що я все вигадав, аби лише не битися з принцесою. Що ж, бою бути. Але можна внести до нього деякі зміни.

— Ти ж не проти, якщо я стану з цього боку? — запитав я, вказавши на край арени, що був ближче до студентів другого курсу. Якщо я займу позицію між принцесою й тим, хто бажає їй смерті, то зможу відчути напрямок атаки.

— Ставай де завгодно! — Розалін упевненою ходою рушила до свого нового місця. — Усе, тепер можемо починати?

— Можемо, — кивнув я, дістаючи шпагу.

— Бій! — Суддя махнув рукою, і в мене відразу полетіли шість «Вогняних куль».

Атака принцеси була швидкою й смертоносною, ось тільки дівчина діяла надто передбачувано. Кулі летіли по прямій, одна за одною, наче Розалін хотіла пробити невидиму перешкоду, а не влучити в рухомого супротивника. Досить було зробити кілька кроків убік, щоб спритні вогняні згустки пролетіли повз нього і врізалися в захисний купол.

— Урок перший! — промовив я, відразу повернувшись на початкову позицію. — Не потрібно недооцінювати супротивника. Він ніколи не чекатиме на тебе на одному місці, дозволяючи себе розстрілювати. Кулі мають летіти віялом, щоб накрити якомога більшу площу.

— Навіть не думай мене повчати, Соло! — розлютилася Розалін, миттєво відкинувши маску принцеси. — Я не твоя учениця!

— Не моя, — підтвердив я. — Тому за мої уроки тобі доведеться заплатити. Сотнею золотих ти вже не відбудешся, ваша високосте.

Розалін явно розлютилася, бо в мій бік повільно полетіла «Спрямована вогняна куля». Дівчина керувала нею на порядок краще, ніж раніше на арені. Я навіть устиг побачити тріумфальний вираз на обличчі принцеси. Ухилитися від такої кулі не вийде. Вона летить хоч і повільно, зате невідворотно.

Так, принаймні, замислювали маги вогню.

Коли до кулі з чистого вогню залишалося кроків п’ять, я дістав кинджал і жбурнув його вперед, змушуючи заклинання спрацювати. Яскраво спалахнуло, мене обдало жаром, однак результату Розалін не досягла.

— Урок другий! — відразу промовив я. — Ніколи під час бою не зосереджуйся лише на одній атаці й не використовуй повільних заклинань. Поки ти тягнула до мене вогняну кулю, тебе можна було разів десять убити. «Спрямовані вогняні кулі» хороші, але для них потрібні час і простір. У тебе зараз немає ні того, ні іншого.

Ще десяток «Вогняних куль» полетів у мій бік, але цього разу Розалін змінила їхній політ — вони рухалися віялом. Упавши на землю й пропустивши їх над собою, я відразу схопився на ноги та кинувся вперед, дорогою встигнувши підібрати нагрітий кинджал.

Розалін вилаялася й атакувала ще раз, намагаючись цього разу пустити «Вогняні кулі» так, щоб під ними не можна було проскочити, але далася взнаки відсутність практики. Замість того щоб летіти по прямій, палаючі снаряди врізалися в пісок, не долетівши до мене кілька кроків.

— Урок третій! — Я зупинився за крок від Розалін і, простягнувши перед собою шпагу, майже торкнувся вістрям шиї принцеси. — Завжди стеж за обстановкою на полі бою. Вона може змінитися, хоч як швидко ти вмієш використовувати заклинання. Ніколи не зосереджуйся на чомусь одному. Думай про супротивників не як про бездар, а як про тих, хто може тебе вбити. Де «Вогняна стіна», яка мала захистити тебе від мого наближення? Чому «Вогняні кулі» вдарили в землю, а не влучили в мене? Ти магиня вогню чи просто прогулятися вийшла? Зберися, принцесо!

Є! Що ближче я стояв до дівчини, то чіткіше відчував напрямок атаки, доки нарешті точно не зрозумів, звідки її буде завдано.

— Ще раз! — зажадав я. — Тільки цього разу покажи свій максимум! Сподіваюся, у спину бити не станеш?

Із цими словами я розвернувся й пішов до свого місця, уважно розглядаючи вбивцю. Маг природи. Приблизно нашого віку, тобто цілком відповідав вигляду, який мав бути у другокурсника. Сидів, поклавши руки на спинку крісла попереду, і в одній руці тримав магічну паличку.

Концентратор уже був спрямований на принцесу, і що далі я відходив від Розалін, то сильніше відчував небезпеку. Зрештою вона стала такою самою сильною, як поруч із дівчиною. Убивця чекав другого раунду нашого бою, щоб утрутитися.

Але на що він розраховував? Поруч із ним інші студенти, вони почують заклинання. Та й важко не помітити стихію Землі, яка виривається з магічної палички. Ось якби він був магом зовнішнього контуру, тоді інша справа.

Мене наче блискавкою вдарило, коли я все зрозумів. Ось звідки така небезпека! Якби звичайний убивця втрутився в нашу дуель, мене б не чіпали. Усі побачили б, що принцесу атакував не я. Але якщо він використає заклинання зовнішнього контуру, неважливо, яка це буде стихія: Світло, Темрява чи Хаос, — ніхто нічого не зрозуміє! Ці школи стихій не залишають явних слідів. Але для цього він має володіти безмовною магією!

Соло, а чого ти хотів? Хтось бажає вбити принцесу. Невже проти неї відправлять такого самого дурня, як той, що підсів до моїх супутниць у їдальні?

Я обернувся до принцеси, розуміючи, що настав час попередити про небезпеку, але цієї миті суддя знову змахнув рукою й скомандував:

— Бій!

Мене наче розпеченим прутом ужалило — до атаки вбивці залишалися лічені миті. Зірвавшись уперед та ігноруючи здоровий глузд поєдинків, я мчав просто на розсип «Вогняних куль», оминути який ніяк не міг.

«Поглинання»!

Заклинання п’ятого рангу відгукнулося болем у грудях. Джерело спалахнуло так, наче хотіло випаруватися, але чотири потужні канали зв’язку відразу почали відводити жар, залишаючи мене при свідомості. Результат поглинання магії супротивника виявився приголомшливим — переді мною утворилася широка вільна смуга без жодного натяку на вогонь.

Розалін надто захопилася — вона сформувала відразу дві «Спрямовані вогняні кулі», бажаючи вдарити з двох боків, тому не встигла збагнути, що її перша атака провалилася. Як упав і захист. Принцеса різко обірвала «Спрямовані вогняні кулі», щоб випустити в мене ще кілька звичайних, але надто поспішала й спрямувала їх усі по одній прямій.

Я легко відскочив убік і, опинившись поруч із принцесою, крикнув:

— На землю! Живо!

Одночасно з цим я розвернувся й викинув перед собою перше, що трапилося в сумці мандрівника. Якийсь матеріал із розлому. Напевно, цінний, але думати про це не було часу — у нас летіли заклинання. Ті, з якими я не зміг би впоратися, навіть перебуваючи на п’ятому ранзі й маючи повноцінне «Поглинання».

Принцесу Розалін атакували «Дотиком хаосу»! Ось воно! Цим заклинанням можна було обдурити артефакт арени! Хаос діяв повільно, але невідворотно. Десять таких хмарок — і принцеса помре раніше, ніж зрозуміє, що відбувається!

Шпага заспівала, розтинаючи повітря. Я не бачив сірих хмарок — потрібно мати посилений артефактами зір, щоб розгледіти їх у цьому сум’ятті, але відчував, де вони мають опинитися, затуляючи принцесу своїм тілом. Десять «Дотиків хаосу» прийняла шпага, і мені довелося її відкинути — лезо почало роз’їдати. Магічна паличка посилювала заклинання, дозволяючи йому розчиняти навіть метал. Та й ранг убивці, виходить, був не нижчим за третій!

Нарешті зреагували викладачі та вчитель принцеси. На вбивцю, який уже підвівся й на очах у всіх посилав у нас одне заклинання за іншим, обрушився стовп Світла, але блокування не спрацювало! Убивця продовжив атакувати! Я кружляв на межі швидкості, вихоплюючи одну шпагу за іншою. Якщо так триватиме, у мене просто не залишиться нічого, чим можна відбивати сірі хмарки! Принцеса лежала на землі з активованими захисними артефактами, ось тільки атакували її Хаосом! Артефакт Світла якось послабить «Дотик хаосу», але повністю його не заблокує.

— Смерть зрадникам! — на все горло заволав убивця, і тут у нього влучив потужний розряд блискавки. До справи вступив маг природи.

Сила удару була такою, що вбивцю підкинуло в повітря й, кілька разів перекрутивши, кинуло на арену зламаною лялькою. Відбивши решту «Дотиків хаосу», я відкинув останню пошкоджену шпагу. Зброї в мене не залишилося.

Відчуття небезпеки стихло. Убивця, в якого влучила блискавка, був мертвий. Він упав неподалік від нас, і щось у ньому здалося мені дивним. Поки до нас поспішали викладачі й дядько Розалін, я підійшов до трупа й потягнув його за зелене волосся.

Перука довго не хотіла зніматися — прикріпили її ґрунтовно. Однак я виявився наполегливим, і, коли мені все ж удалося відірвати фальшиве волосся, усередині все похололо. Тільки цього не вистачало!

Коротке сиве волосся. Маг хаосу, який пройшов вельми непогану підготовку й навчився користуватися заклинаннями без активатора, зазіхав на життя принцеси. У мене були якісь думки про те, щоб повернути магам хаосу колишню велич? Щойно вони розлетілися красивими дрібними уламками.

Про продовження дуелі, звісно, більше не йшлося. Мене під конвоєм відвели до мого номера, тож про хаос, що коївся в магічній академії, я міг лише здогадуватися. Одна річ — замах на нікому не потрібного простолюдина, інша — на принцесу.

Кілька разів до мене приходили викликані зі столиці дізнавачі. Ставили запитання. Щоразу різні, але їхня суть зводилася до одного — чи був я у змові з убивцею? Скільки мені заплатили, щоб я викликав принцесу на бій? Де мої спільники й чи готовий я до страти?

Тиснули зі знанням справи. Якби я був звичайним двадцятирічним хлопцем — давно б зізнався в усіх гріхах цього світу. Починаючи від організації замаху на принцесу й закінчуючи створенням проклятої зони з розломами десятого рангу. Ось тільки приписати мені всі гріхи не виходило — я чітко захищався фактами.

Усе вирувало до самого ранку. Мене хоч і не випускали з номера, але важко було не бачити крізь вікно цілі групи дізнавачів, які гасали магічною академією Трімуса туди-сюди.

Уранці двері мого номера вкотре відчинилися, і на порозі з’явився Шир. Кивнувши двом моїм охоронцям, маг темряви відправив їх геть. Туди ж вирушив і Ястін. Щоправда, мій слуга отримав конкретне завдання — піти до їдальні й набрати їжі на день для трьох людей.

— Підійди, — наказав Шир, залишаючись біля дверей.

Я рушив до нього й несподівано відчув, що мене зараз уб’ють. Причому відчув це настільки виразно, що рефлекси спрацювали раніше, ніж розум віддав наказ тілу. Я відхилився вбік, одночасно розвертаючись, і мало не скрикнув від страху — повз мене пронеслася коса із темряви, яку тримав у руках верховний ліч!

За все минуле життя мені лише двічі доводилося бачити цю істоту. Поплічник десятого рангу був найсильнішою нежиттю, яку могли закликати справжні воїни темряви. Тут потрібен не лише максимальний, десятий, ранг, а ще й неймовірна майстерність контролю. Верховний ліч був майже розумною істотою, яка підкорялася лише найсильнішому. Слабких магів він убивав і здобував свободу. Полювати потім на потвору десятого рангу було ще тією пригодою. Власне, так я з ними й зустрівся — коли верховний ліч одного темного мага бився з верховним лічем, який убив свого господаря.

Тоді я був ще воїном хаосу-початківцем, тож нічого не міг протиставити істоті такого рівня. Утім, як не міг нічого зробити й зараз — жалюгідний четвертий ранг був нічим порівняно з десятим рангом верховного ліча. Однак добивати мене він не став. Шир ледь помітно ворухнув пальцем, і його поплічник миттєво розтанув.

— Що ж, це багато чого пояснює, — пролунав крижаний голос живого скелета. — Передчуття небезпеки. Мій учитель розповідав про таке, але сам я бачу це вперше. Воно працює лише на тебе чи поширюється також на тих, хто перебуває поруч?

— Лише на мене, — заперечувати очевидне було безглуздо. Атака верховного ліча мала розділити мене на дві акуратні половини, але я якимось чином її відчув. Шир умів робити висновки.

— Як ти зрозумів, що на принцесу нападуть? — продовжив допитуватися Шир.

Довелося розповісти про нашу дуель. Шир ставив запитання, які навіть дізнавачам не спадали на думку.

— Виходить, якщо видати імператорський указ про те, що ти помреш, якщо хтось атакує принцесу, твоє відчуття теж спрацює? — несподівано припустив Шир.

Я отетерів — такий спосіб ніколи не спадав мені на думку. У минулому житті мене так не використовували. Коли я повністю опанував свій дар, то вже здобув достатньо сили, щоб зі мною рахувалися в Імперії. Але зараз я лише слабкий студент першого курсу з чотирма каналами зв’язку, і, відверто кажучи, моя єдина користь тут і зараз могла полягати саме в тому, щоб передбачати удари, спрямовані на інших.

Ось тільки такого мені категорично не хотілося. Комусь із магів таке життя могло здатися ідеальним — живи в золотій клітці, відвідуй звані бали, спілкуйся з вищою знаттю, але мені це було огидно. Мене вабили таємниці розломів. Убивство потвор. Пошук артефактів. Відродження клану. Відтворення групи «Істина». Усього цього неможливо досягти, якщо бути вірним песиком якогось знатного вельможі.

Вочевидь, на моєму обличчі все було написано, бо Шир змінив тему:

— Принцеса залишила магічну академію Трімуса.

— Не можу сказати, що сумуватиму за нею, — щиро відповів я. — Та й логічно, що її відправили додому. Хтозна, скільки ще вбивць заховано серед студентів.

— Дізнавачі знайшли лише ще одну. Перший курс. Простолюдинка. Магиня світла.

О, невже та сама єдина дівчина, яка змогла здобути перепустку в боротьбі з дикими магами? Пам’ятаю її.

— Її ціллю був ти, — продовжив Шир. — Ти помреш за місяць.

— Голка з відкладеним прокляттям була лише одна, — заперечив я. — Інших спроб напасти на мене не було. Вона не знала, що її перший замах провалився, отже, підготувати повторний не могла. Найближчі три тижні вона мала зачаїтися.

— Гільдія вбивць дорожить своєю репутацією. Те, що не вдалося зараз, буде зроблено потім. Ти помреш.

— Наскільки мені відомо, у грі під назвою «життя» ще ніхто ніколи не перемагав. — Мені залишалося лише знизати плечима. — Помруть усі. Тож колись настане й моя черга. Питання лише в тому, де і як її зустріти.

— Мені подобається, що ти спокійно говориш про смерть, — задоволено кивнув Шир. — Той, хто хотів убити принцесу, прибув до академії під чужою личиною, використовуючи маскувальні артефакти, перуку й контактні лінзи. Маг природи, якого він замінив, зник.

— Отже, цей воїн хаосу прибув сюди з конкретною метою — убити принцесу? — здивувався я. — У звичайному житті до неї не підступитися, але свого шансу він усе ж дочекався. Однак діяв не так, як має діяти вбивця. Це більше нагадує героїчну самопожертву. Та й його дивний вигук…

Насправді я чудово розумів і поведінку невдалого вбивці, і його вигук, і напад на принцесу. Щоправда, не дуже розумів, чому це зроблено зараз, через шістдесят років після подій у бойовій академії Хаосу. Невже за весь цей час маги хаосу так і не змогли знайти спосіб помститися зрадникам? У будь-якому разі для мене це чудовий сигнал — десь існує організація, яка готує магів хаосу. Причому готує добре — користуватися магією без слів може далеко не кожен маг. Потрібно знайти цих порушників спокою. Раптом їм стане в пригоді моя допомога? Хоча мститися юним принцесам, як на мене, безглуздо. Потрібно шукати головних призвідників зради.

— Гільдія вбивць уже заявила, що не має жодного стосунку до того, що сталося, — продовжив Шир. — Вони не беруть замовлень на членів імператорської сім’ї. Готові всіляко сприяти пошукам замовника. Що стосується твоєї долі — ти залишаєшся в академії. Тебе визнали невинним. Якщо так — сьогодні тобі потрібно завершити переведення своїх учениць на другий ранг.

— Вони не мої учениці, — звично промовив я, але мене ніхто не слухав.

Ми вийшли до головної зали центрального корпусу. Тут було неприродно порожньо. Прибіг Ястін, притягнувши величезну гору їжі, яка вирушила до сумки мандрівника. Біля порталу на нас уже чекали. Наталі, Мілена й двоє викладачів — Води та Природи. Ті самі провідники, які мали допомогти дівчатам правильно сформувати другий канал зв’язку.

— Це остання пропозиція, — промовив Шир, звертаючись до мене. — Уклади з ними пакт покори. Забери їхній біль. Це зробить їх сильнішими.

— Ні, — твердо відповів я. — Вони впораються самі.

— Це твоє рішення, і тобі за нього відповідати як їхньому вчителеві. — Живий скелет знизав плечима. — Чекаю на тебе завтра вранці на тренувальному полігоні. На сніданок не ходи. Найближчі два місяці в тебе буде особливе харчування.

Шир розвернувся й широким кроком рушив геть. Лише тепер до мене дійшло, що всередині магічної академії ніхто не користувався особистими порталами. Що насправді дивно. Особисті портали відкривалися з восьмого рангу й були вельми зручним способом подорожування. В академії Хаосу ніхто не встановлював блокіраторів — викладачі не любили ходити між аудиторіями. Якщо маєш можливість стрибнути з одного місця до іншого, навіщо зайвий раз напружуватися?

— Доброго ранку, панове. — Біля порталу нас зустрів маг води, одягнений у непримітний сірий костюм дізнавача. — На час практики я вас супроводжуватиму. Портал налаштований, прошу за мною!

Вочевидь, відповідальним за магічні академії областей добряче дісталося, якщо навіть під час звичайного виїзду нас почав супроводжувати один із дізнавачів. Раптом комусь спаде на думку ще раз провернути задум із підміною!

Портал вивів нас до села в горах. Кілька годин тряски не найприємнішими дорогами — і ми опинилися біля розлому, що відливав блакитним світлом. Широкий, могутній — усе, як я люблю. Групу добувачів із нами не відправили — академію не цікавили ресурси з розлому такого рангу.

Про зачищення двох поверхів особливо говорити нічого — усередині виявилися звичайні змінені пси, які помирали від одного «Дотику хаосу». Лише альфа першого поверху зумів затримати нас на якийсь час — ним виявився носоріг, і «Дотик хаосу» довго не хотів проникати крізь його щільну шкіру. Допомогли дівчата. «Крижаний шип» і «Земляний шип» врізалися в альфу поверху, проробляючи в ньому негарні отвори.

Нарешті перед нами з’явився кристал сили цього розлому. Маленький, ледь сягав кісточок. Розлом виник зовсім недавно й ще не набрав навіть половини своєї сили. Саме те для наших цілей.

— Ви знаєте, що потрібно робити, — звернувся я до дівчат. — Дехто вважає, що у вас нічого не вийде. Що ви здастеся. Але я у вас вірю. Бо знаю, на що ви здатні. Знаю вашу силу. Залишилася дрібниця — щоб ви самі в себе повірили. Тепер хапайтеся за кристал, заплющуйте очі й зробіть те, чого від вас не чекає ніхто, крім мене.

Наталі й Мілена кивнули та, сівши поруч із кристалом, одночасно його торкнулися. Якийсь час нічого не відбувалося, потім обличчя дівчат напружилися. По них потік піт. Пролунав майже синхронний хрип болю. Маги, які прибули з нами, хотіли покласти руки дівчатам на плечі, щоб допомогти їм сформувати другий канал, але мені вдалося їх перехопити. Навіть ціною невдоволених поглядів викладачів.

Мілена й Наталі мали впоратися самі! Їм не потрібна допомога тих, хто знає лише стандартний шлях. Хрипи посилилися. Дівчата закусили губи до крові, але продовжували сидіти, вперто тримаючи руки на кристалі.

Уранці наступного дня кристал сили цього розлому випарувався, повністю віддавши свою міць магиням другого рангу з двома випаленими наживо каналами зв’язку. Мої учениці впоралися.

Хаос, та не учениці вони! Просто супутниці! До речі, потрібно домовитися з викладачами про додаткові заняття для Мілени. Їй терміново потрібно підтягнути навчання.

— На цьому все, магу хаосу! — промовив Шир. — Навчання закінчено. Гідний!

Живий скелет звично розвернувся й широким кроком пішов із полігона. Прощатися він не вмів.

— Пане Соло, та як же вас сьогодні так? — заголосив Ястін, не знаючи, з якого боку до мене підійти. — Що ж це за моторошний монстр такий, га? Не можна ж так із живою людиною чинити!

Я лежав у калюжі власної крові й усміхався. Я зробив це! Мені вдалося витримати прокляті хаосом тренування з маніяком, який не знав слова «відпочинок»! І сьогодні я склав фінальний іспит, зумівши подряпати монстра сьомого рангу. Те, що цей монстр перетворив мене на фарш, — витрати професії. На таке навіть уваги звертати не варто.

— Нарешті це безумство припинилося! — Щойно Шир пішов із полігона, до мене підійшов професор Отумір. Офіційний цілитель академії був прикріплений до нас, щоб щодня перетворювати закривавлену купу м’яса на мага хаосу. Щодня, хай його хаос роздере! Усі два місяці!

Так із мене не знущалися навіть у бойовій академії Хаосу. Шир наче відчував, у чому я слабкий, і саме туди тиснув. М’язи, витривалість, швидкість — усе це тренувалося в максимально екстремальних поєдинках із його поплічниками. Жодних маятників, обважнювачів чи чогось подібного, із чим так люблять займатися звичайні студенти.

Шпага, натільна броня й від однієї до п’яти потвор п’ятого-шостого рангів, які плювалися в мене отрутою, стріляли голками, випускали Темряву, били величезними лапами. Арсенал вихованців Шира здавався безмежним, і щойно я добирав ключик до якогось конкретного монстра, його відразу прибирали, а на його місце ставав іще смертоносніший і небезпечніший.

Шир щосили користувався моєю здатністю передбачати смертельний удар, розвиваючи не лише мене, а й цей дар. Нещасний експериментатор! І не можна сказати, що це було на шкоду — навпаки! Тіло майже повернуло рефлекси минулого життя, коли воно спочатку ухилялося від небезпеки, а вже потім намагалося зрозуміти, від якої саме небезпеки ухилилося. Так, це було надто екстремально. Будь-який пропущений удар убив би мене, навіть попри артефакти блокування смертельних ударів, але це було ефективно!

Наші походи до розломів теж перетворювалися на тренування на межі виживання — Шир підбирав мені максимально незручні для мага хаосу проколи в просторі. Щось на кшталт розлому з вермільськими бджолами. Тішило одне — це були мої розломи, і академія забирала лише ресурси, залишаючи кристал сили мені. На п’ятий ранг я переходити не став, але джерело розвинув досить сильно.

І сьогодні в мене відбувся випускний іспит. Щоб Шир визнав мене гідним, мені, магові хаосу четвертого рангу, потрібно було подряпати потвору Темряви сьомого. З невеликими уточненнями — «Дотик хаосу» не діяв на саму потвору, але допомагав знищувати закликаних нею істот.

Це було складно. Напевно, якщо прибрати всю лайку, слово «складно» буде найточнішим. Мене дряпали, кусали, кололи, навіть жували, але завдання я все ж виконав — кінчик шпаги залишив на тілі спритного монстра подряпину. Усе інше, як я вже казав, — витрати професії.

Цілитель закінчив і, лаючись собі під ніс, пішов, залишивши мене з Ястіном, який притягнув цілу тацю їжі. Точніше, алхімічної бурди, приготованої особисто Широм. Маг темряви жив у парадигмі «ефективність». Не лише тренування, а й їжа мала приносити максимальну користь.

Закінчивши з їжею, я підвівся. Зазвичай Шир завершував тренування пізно вночі. Ястін мене годував, допомагав прийняти душ, відводив до номера, а вранці все починалося знову. Але сьогодні все закінчилося надто рано, я навіть устигав на вечерю!

Чим і вирішив скористатися. Мене вирвали з життя на два місяці. Через божевільний розклад я майже ні з ким зі студентів не перетинався. Надто рано виходив із номера, надто пізно повертався, проводячи взагалі весь час на закритому полігоні. Першими днями туди приходили Мілена й Наталі, сподіваючись хоча б побачитися зі мною, але Шир ніколи не відпускав. Потім і дівчата перестали заходити. Усе, що Ястін зміг з’ясувати, — вони теж пройшли своє вступне випробування, і викладачі взялися за них усерйоз.

Тому я прийняв душ, перевдягнувся у форму академії й пішов шукати своїх супутниць. Усі студенти, як я й думав, були в їдальні. Ось тільки варто було мені підійти до дверей, як почалося щось незвичне.

— Спину рівно! — почувся грізний наказ, після якого пролунав глухий звук удару. — Плечі розправити! Руку рівніше!

Я ввійшов до їдальні й завмер на місці, вражений побаченим. Грубого дерев’яного столу, за яким колись сидів я з дівчатами, не було. Як і кількох сусідніх, за якими тулилися простолюдини першого курсу. І якщо столи простолюдинів перенесли в інше місце, змусивши студентів збитися в тісні групи, то наш змінили. Тепер це був накритий білосніжною скатертиною обідній стіл пристойних розмірів, якого не було навіть у вищої знаті третього курсу!

За ним сиділи дві прекрасні дівчини. Власне, це й стало причиною мого здивування — за два місяці перебування в магічній академії Трімуса Мілена й Наталі перетворилися на разюче спокусливих красунь, здатних збуджувати розум одним рухом. Погляд з-під вій, посадка голови, неймовірна постава, ніжні руки, які літали над столом, — якби не знати, що перед тобою простолюдинка й аристократка з глухої провінції, можна було сміливо вирішити, що представниці вищої знаті столиці Імперії зійшли до відвідування нашої академії.

— Руку рівніше! — почувся черговий рик, і пролунав удар. Лише тепер я помітив позаду дівчат суху стареньку, яка тримала тонку дерев’яну палицю. Цією палицею викладачка добряче походжала по руках і спинах моїх супутниць, якщо ті щось робили неправильно. І, що дивно, дівчата ніяк не реагували на таке ставлення. Навпаки, відразу намагалися все виправити.

Спочатку промайнула думка прогнати стару й просто поспілкуватися з дівчатами, яких так довго не бачив, але розум переміг емоції. Суха мегера все робила правильно — вона муштрувала дівчат, навчаючи їх правильно поводитися за столом у вищому товаристві. Так, методи, звісно, не найзвичніші, але не мені з нею сперечатися. Я два місяці Шира терпів!

Що ж, тоді потрібно підіграти! Заодно перевірю, наскільки змінилася Мілена за цей час. У Наталі я не сумнівався — походження зобов’язувало. Але дочка коваля потребувала особливої уваги до свого навчання. Про всяк випадок переконавшись, що мій зовнішній вигляд відповідає вимогам, я підійшов до столу й зобразив красивий уклін.

— Пані, дозволите до вас приєднатися? — запитав я.

Очі дівчат розширилися від подиву, вони навіть хотіли схопитися зі своїх місць, але кістлява рука наглядачки опустилася їм на плечі.

— Що ви тут влаштували? — гаркнула стара мегера. — Справжнім пані не личить так поводитися! Негайно привести себе до ладу! Спину! Плечі розправити!

Наталі забарилася, за що отримала неприємний ляпас палицею по спині.

— Прошу, сідайте, — промовила Мілена з гордо піднятою головою, примудрившись водночас стрельнути очима в бік мегери.

Далі почалася гра у вищу знать. Ми мило всміхалися одне одному, слуги носили нам їжу, стара яструбом ходила навколо столу, вишукуючи найменшу помилку. Кілька разів дісталося й мені. Коли принесли десерт, я потягнувся до ложки, за що відразу отримав удар палицею по долоні:

— Куди тягнешся? Для цього десерту потрібна своя ложка! — гаркнула старенька мені на вухо. — Чекай! Зараз принесуть! Плечі розправ! Не на базарі!

Так тривало до самого кінця вечері. Нарешті слуги почали забирати страви, і суха старенька заявила:

— Пані, сьогодні я знову розчарована! З такими манерами вас не те що до столиці — вас до розломів пускати не можна! Даю вам пів години вільного часу, після чого чекаю в залі хореографії.

— Що це було? — запитав я, щойно старенька пішла. І Наталі, і Мілена розпливлися по стільцях, наче з них якийсь стрижень витягли. Про жодну поставу більше не йшлося.

— Додаткове навчання, — простогнала Наталі. — Ректор вирішив, що ми недостатньо підготовлені. Запросив пані Ворлюн зі столиці, щоб вона нас трохи підтягнула. Останній місяць лише з нею та професором Шурнатом займаємося. Бачити їх уже не можу!

— Зате результат є, — зауважив я. — Маєте вигляд справжніх леді з імператорського палацу.

— А тобі звідки про це знати? — Мілена не залишилася в боргу. — У тебе все? Твоя каторга закінчилася?

— Закінчилася підготовка з Широм, — виправив я. — Знаєте, у мене щойно виникла чудова ідея! Ми ж не у в’язниці тут перебуваємо! Маємо право вийти до міста. Пропоную влаштувати собі вихідний! Я зараз сходжу до розлому, а коли повернуся, обов’язково потрібно прогулятися Трімусом. Складете мені компанію, леді?

Мілена випрямила спину, розправила плечі, якось хитро склала руки й повернула голову так, що з утомленої простолюдинки миттю перетворилася на високородну аристократку.

— Матиму за честь, пане Соло, — промовила Мілена, але не втрималася й дзвінко розсміялася. Мало того, вона ще й штовхнула сусідку ліктем: — Нато, ти як? Хочеш додому сходити?

— А нас відпустять? — засумнівалася синьоволоса. — У нас же додаткові заняття.

— Відпрацюємо, — махнула рукою Мілена. — Нато, припиняй бути букою! Нам потрібно розвіятися! До речі, Соло! Ми отримали третій ранг!

— Мало не здохли, щоправда, — уточнила Наталі. — Але так, розломи третього рангу для нас більше не проблема. Ось якби Міла ще й лікувати навчилася, ціни б їй не було!

— От не треба! — різко розвернулася Мілена до подруги. — Я тобі триста разів казала, що лікування лише з п’ятого рангу відкривається! Але ти однаково полізла в ту нору!

— Із вашими каналами можна пробувати лікування вже на четвертому, — виправив я. — Отже, ви теж відвідуєте розломи?

— Щотижня, — підтвердила Наталі. — Потроху готуємося до розлому четвертого рангу, але професор Шурнат сказав, що ми туди потрапимо не раніше ніж за два місяці. Знаєш, як він це пояснив? Що не всім дано бути божевільними, які погодилися навчатися в м’ясника.

Ішлося, вочевидь, про мене. Узагалі-то так — формально я міг відмовитися. Будь-якої миті. Ось тільки відмовлятися я не збирався.

— Пане Соло, вас викликає ректор. — До столу підійшов Ястін і винувато подивився на дівчат.

— Повертайся з розлому швидше, — промовила Наталі, відвівши очі, щоб я не побачив у них хвилювання. Дівчина чудово знала, яке випробування на мене чекало.

— Обов’язково сходимо погуляти Трімусом! — підтримала Мілена.

Дівчата хвилювалися, але намагалися не принижувати мене своєю недовірою. Якщо маг упевнений, що може знищити розлом п’ятого рангу наодинці, отже, потрібно йому довіряти, а не перепитувати щохвилини, чи при своєму він розумі.

Ректор був не сам. Біля стіни, розглядаючи картину, стояв Шир. Коли я ввійшов, маг темряви дістав аркуш паперу й поклав його на стіл переді мною.

— Це учнівський договір, — без жодних передмов заявив живий скелет.

— Це добровільне рабство, — не погодився я з формулюванням Шира. Першим пунктом договору описувалася умова укладення пакту покори.

— Учнівство і є рабством. — Шир непохитно стояв на своєму. — Учень зобов’язаний виконувати всі накази свого вчителя. Будь-яке зволікання загрожує покаранням. Учитель зобов’язаний дбати про свого учня. Знайди відмінності від рабства.

— Учень будь-якої миті може усвідомити, що йому некомфортно йти шляхом, обраним учителем. У раба такого права немає.

— Учень може зрадити й ударити в спину, — заявив Шир. — Отримавши силу, він виступить проти вчителя, щоб посісти його місце. Раб на таке не здатний. Він залишиться відданим своєму господареві навіть на межі смерті.

— Я не раб, — промовив я, відсуваючи від себе договір.

Шир ворухнув рукою, активуючи «Розкладання», і договір перетворився на чорний попіл, який відразу випарувався.

— Слово сказане, — промовив живий скелет і поклав на стіл наповнений Темрявою еліксир. — Це зілля стимуляції джерела четвертого рангу. Виготовлене за рецептом школи Темряви. Твоя винагорода за проходження курсу підготовки.

Після цих слів маг темряви повернувся до ректора:

— Він твій. Я на нього більше не претендую.

Шир звичним широким кроком вийшов із кабінету, голосно грюкнувши дверима.

— Ти нажив не найприємнішого ворога, Соло, — після паузи промовив ректор.

— Ворога? — здивувався я. — Якийсь різкий перехід від учителя до ворога.

— Шир визнав тебе гідним його учнівства. А в нього є один пунктик щодо цього — гідні або можуть бути його учнями, або їх потрібно вбити. Не зараз — Шир не опуститься до метушні з магом четвертого рангу. Але в майбутньому, коли ти досягнеш восьмого, він зверне на тебе увагу. Забирай зілля — це корисний подарунок. Зараз ти вирушиш на випробування. Обирай розлом.

Ректор поклав перед собою три папірці. Зверху на них нічого не було написано, отже, назви розломів були на зворотному боці. Я підійшов ближче й простягнув руку до центрального. Мене відразу обдало жаром майбутніх неприємностей. Не смертельних, але таких, що бажання торкатися папірця зникло. Лівий і правий нічим подібним не відрізнялися. Просто аркуші.

— Цей. — Після паузи я торкнувся центрального. Я воїн хаосу! А воїни від неприємностей не тікають.

Ректор дозволив собі посмішку, після чого повільно перевернув лівий і правий папірці. Вони виявилися цілковито чистими. І лише коли перевернули центральний, я побачив намальоване коло.

— Шир про це розповідав, але хотілося побачити на власні очі, — пояснив ректор, після чого поклав на стіл торбинку мандрівника й підштовхнув її в мій бік. — Імператорська сім’я вдячна тобі за порятунок життя принцеси Розалін. Це від них. Безрозмірна торбинка мандрівника із сімдесятивідсотковим зменшенням ваги.

Ого! Це справді імператорський подарунок! До того як я відкрив собі просторове сховище, у мене була торбинка мандрівника з таким самим зменшенням ваги. Максимальним для предметів такого типу. Артефактори виготовляти їх не вміли, тож торбинки мандрівника, як і сумки мандрівника, добували лише в старих розломах, яким було далеко за двадцять років, причому відсоток зміни ваги в кожного артефакту був різним. Мені надали артефакт із максимальним значенням.

— Її потрібно прив’язати, — почав пояснювати ректор принцип роботи з такими артефактами. — Тебе вчили, як це робити?

Звісно, вчили! Точніше, я сам міг навчити цьому кого завгодно. Діставши ніж, я провів лезом по долоні правої руки й поклав її на торбинку. Кров увібралася без залишку, і я повторив операцію з лівою рукою. Тепер до свого сховища я міг забиратися обома руками. Але на цьому зупинятися не збирався — поклавши обидві руки на невеликий мішечок, я активував «Дотик хаосу», прив’язуючи до торбинки ще й свою магію. Тепер скористатися цим артефактом не зможе ніхто, крім мене. Точніше, щоб забратися до торбинки мандрівника, потрібно буде вбити її власника.

— Розлом для тебе обирав Шир, — продовжив ректор, щойно невеликий мішечок зайняв місце в мене на поясі. Зілля вже було там. Відмовлятися від такого подарунка я не збирався.

— Майже шостий? — із розумінням уточнив я. — Скільки йому років?

— Його виявили трохи більше ніж п’ятдесят років тому. Тоді це був розлом першого рангу, але через розташування його було невигідно закривати. Знову ж таки через розташування всі прориви закінчувалися нічим — потвори не могли відійти далеко від розлому. Віддаленість від проклятих земель зіграла свою роль, і новий ранг розлом отримував лише кожні десять років. За оцінкою моїх професорів, черговий перехід має статися вже цього року. Цього ж року має відбутися прорив, але поки що передумов для цього немає. Розлом не досліджений. Знову ж таки проблема розташування. Зате відома його ширина — близько десяти кроків. Із тобою піде команда Зарґа. У часі не обмежую. Єдина умова — добувачі не повинні брати участь у підкоренні розлому.

Десять кроків — це серйозно. Отже, всередині була якась суміш бегемота з носорогом, приправлена ще чимось неприємним. Великі розміри не означали, що потвори будуть неповороткими. Радше навпаки, вони виявляться спритними й броньованими. До того ж це розлом п’ятого рангу — там навіть трава буде небезпечною.

— Мені потрібна зброя, — попросив я.

— Арсенал у твоєму розпорядженні, — погодився ректор. — Твої шпаги відремонтовані й чекають на тебе там само. Вирушаєш за дві години. Можеш готуватися.

— Мені й моїм супутницям потрібен вихідний, — згадав я про важливу справу.

— У тебе немає супутниць, — відповів ректор.

— Мені й моїм ученицям, — здався я. Ми з дівчатами не бачилися два місяці, але їх однаково називали моїми ученицями. — Після того як повернуся з розлому, хочемо погуляти Трімусом і його околицями. Відпустка на п’ять днів.

— Навіщо так багато? — здивовано запитав ректор.

— Родина Наталі перебуває в Трімусі, а Мілені потрібно їхати до Галдора.

— Скористаєтеся телепортом, академія оплатить усі витрати, — запропонував ректор. — Я не хочу платити запрошеним професорам за простій.

— Два дні, — запропонував я.

— Погоджено, — кивнув ректор. — Коли повернешся з розлому, у вас буде дводенна відпустка. Але потім ви поринете в навчання з новою силою. Зарґ чекає на тебе в приймальні. Зайди до їдальні — я розпорядився підготувати для тебе провізію на випробування. Вільний!

Я підійшов до дверей, коли пролунали несподівані слова:

— Якщо надумаєш померти — ти мене розчаруєш, Соло. Не роби цього.

Не схоже, щоб маг світла за мене хвилювався. Радше навпаки — він хвилювався за себе. Вочевидь, у ректора з’явилися на мене й моїх учениць, які не учениці, якісь плани, які він повільно втілював у життя. Он навіть викликав двох професорів зі столиці. Для звичайних студентів такого ніколи не зробили б.

Зарґ справді вже чекав на мене. За два місяці, що ми не бачилися, коротун не змінився. Такий самий похмурий, невдоволений і буркотливий із приводу й без.

— Знав же, що з тобою зв’язуватися не треба, — відразу завів він свою пісню. — Ти хоч знаєш, куди нас відправляють?

— Гадки не маю, — відповів я. Вірена виписала нам необхідні папери, після чого ми вирушили до арсеналу по зброю. Самими шпагами проти велетнів не повоюєш.

— Його називають проклятим розломом, — охоче почав пояснювати Зарґ. — Лише моя група тричі до нього вирушала, але жодного разу до розлому ми не дісталися! Постійно щось заважало. То монстри, то якісь божевільні бандити, то такі дощі, що проїхати неможливо. Скільки було інших подібних груп, не знаю, але багато.

— Проклятий розлом? — здивувався я. — Надто пафосна назва для розлому п’ятого рангу.

— Сам зрозумієш, коли ми не зможемо до нього дістатися, — пообіцяв Зарґ. — О, схвалюю! Гарний вибір.

Ішлося про кілька довгих списів, які я без вагань почав закидати до торбинки мандрівника. Без списів потикатися до розлому такої ширини не можна. Відремонтовані шпаги справді чекали на мене, причому тут же знайшлася шпага принцеси Розалін, інкрустована коштовним камінням. Шпага радше для краси, ніж для справжнього бою.

Тягти їх із собою до розлому було безглуздо, тому я залишив їх Ястінові — слуга сховає. Хіба що свою шпагу взяв із собою. Точніше, ту, що колись належала юному графові Тевіну Дебура. З усіх моїх трофеїв вона подобалася мені найбільше.

На кухні на нас уже чекали й викотили цілий візок різноманітних припасів. Зарґ до них не торкнувся — він сам займався постачанням своєї групи, тож усі ці наїдки вирушили до моєї нової торбинки мандрівника.

— На час випробування я буду вашим супровідником, — промовив одягнений у сіру форму маг води, чекаючи на нас біля порталу. Минуло вже два місяці від нападу на принцесу, а контроль Імперії над своїми академіями не послабшав.

Портал вивів нас на околицю держави. Сам я тут не бував, але впізнав гори — з іншого їхнього боку розташоване королівство Дертан. Скелясті вершини здіймалися кудись до хмар, гублячись у туманній імлі. У містечку ми найняли віз і потяглися в гори. Зазвичай до розломів ми діставалися кілька годин, тут же знадобилося дві доби.

Спочатку віз рухався повільно, дорога явно не користувалася популярністю, а невдовзі взагалі зникла. Довелося йти пішки, поступово видираючись на гору.

— Що ж, найлегшу частину шляху ми подолали, — промовив Зарґ, коли ми підійшли до урвища.

Наша стежка різко обривалася, утворюючи ідеально прямовисне урвище заввишки кроків триста. Може, й більше, дна було не розгледіти — там стояв туман. Урвище поступово закруглювалося, утворюючи гігантську яму, у центрі якої здіймалася прямовисна скеля. До неї від нас було кроків двісті, не менше. Скеля закінчувалася приблизно на тій самій висоті, на якій стояли ми, і в самому її центрі сяяв яскраво-помаранчевий розлом п’ятого рангу. Червонуваті відтінки по краях свідчили, що невдовзі він перейде на новий ранг, і тоді сюди доведеться залучати серйозну команду для зачищення.

— Як же його знайшли? — здивувався я.

— Коли полювали на магів проклятого хаосу… — почав Зарґ, але різко замовк, утупившись у мене. — Загалом, шукали, де ще могли сховатися зрадники. Дісталися й сюди. Усе, хлопці! У нас робота! Починаємо!

Група, яка прибула із Зарґом, почала діставати довгі мотузки й пристосування для лазіння по скелях.

— Хіба не простіше запросити сюди будь-якого професора з телепортацією? — запитав я.

— Запросити можна, — погодився Зарґ. — Ба більше, вони навіть приїдуть, попри важку дорогу. Ось тільки не працюють тут телепорти. Бачиш каміння поруч із проклятим порталом? Це чорний метал, із якого виготовляють блокіратори. Через нього загинув професор Ворентайл. Він вирішив стрибнути на майданчик, але магія не спрацювала, і професор з’явився рівно посередині між нами й майданчиком. Кричав він недовго. Але ти не бійся, юний магу! Проривів давно не було, тож пожирачі ще сплять. Пройдемо без проблем.

— Пожирачі? — перепитав я.

— А ти думаєш, куди діваються всі потвори, коли під час прориву виходять із розлому? — усміхнувся Зарґ і вказав у туман на дні провалля. — Туди! Ось і завелися там звірятка, які пожирають трупи. Точніше, уже монстри сьомого-восьмого рангів. Багато наших груп вони зупинили. Але зараз сплять, бережуть сили. Ось нутром чую — цього разу ми потрапимо на майданчик! Настав час підкорити цей проклятий розлом!

Прив’язавши мотузки до вбитих у каміння гаків, ми спустилися на ідеально рівне дно гігантської ями. Пожирачі, які тут мешкали, очистили свій обідній стіл від усього, де могла сховатися їжа. Не було ні кісток, ні ям, ні каміння. Лише рівна, відполірована кам’яна поверхня.

Туман стояв такий густий, що за кілька кроків уже нічого не було видно. Зібравшись у групу, ми повільно рушили вперед, готові до того, що на нас можуть несподівано напасти місцеві монстри. Але Зарґ не помилився — пожирачі справді спали. Навіщо даремно витрачати енергію, якщо їжа прибуде ще нескоро?

Дістатися до прямовисної скелі вдалося без проблем. Значно довше ми шукали перший вбитий у скелю штир.

— Є! — зраділо промовив Зарґ. — Шлях починається тут!

Штирі забивали двома паралельними рядами, щоб ними було зручно підійматися. Через кожні два-три мої зрости у стіні з’являвся гак, до якого ми себе прив’язували, щоб уникнути навіть найменшої випадковості. Так тривало, на жаль, недовго — штирі закінчилися.

— Усі піднялися? — прокричав Зарґ звідкись згори. — По одному відгукніться!

— Піднявся! — відразу промовив найближчий до Зарґа добувач. — Піднявся.

— Піднявся! — прокричав і я, замикаючи стрій. Дізнавач і ще один добувач залишилися біля краю урвища. Якщо з нами щось станеться — хтось має повернутися й усе розповісти.

Згори пролунав металевий дзвін — Зарґ почав забивати в скелю нові штирі. Посипалося кам’яне кришиво, і відразу в тумані почався якийсь рух. Я не бачив, що являли собою пожирачі, але відчуття небезпеки зі схованої туманом ями лякало. Щось на рівні потвори Шира, з якою я складав іспит. Інстинктивно я піднявся на кілька штирів вище, ледь не впершись головою в ноги добувача наді мною, і тут із туману вистрілило щупальце, схоже на довгий, потворний і товстий щурячий хвіст.

Цей хвіст пошарив по стіні, намагаючись знайти порушників спокою, і я помітив численні ніжки, якими ця потвора перебирала, з легкістю пожираючи всі нерівності й роблячи скелю ще прямовиснішою та гладшою.

— Прокинулися, прокляті! — зі сміхом прокричав Зарґ, продовжуючи божевільний підйом. — Соло, а вріж-но по них магією! А то зовсім неполоханими стали!

Чотири «Дотики хаосу» ввійшли у відросток, і той різко ковзнув у туман, наче обпікся. Ось тільки за кілька митей із туману вистрілили відразу шість відростків, почавши нишпорити по стіні. Пощастило, що все це відбувалося кроків за двадцять від нас — монстри відчували вібрацію від ударів Зарґа, але помилилися з місцем, звідки вона йшла. А потім вирішили, що їжа ховається там, де було отримано опік. Мене це влаштовувало, тому я почав активно заливати щупальця «Дотиками хаосу».

Користі від цього було мало — ранг монстрів перевищував мої можливості. Але неприємних відчуттів завдавати все ж виходило. Пожирачі старанно досліджували скелю збоку від нас, час від часу ховаючи обпечені щупальця, а ми впевнено повзли вгору, доки не опинилися вище найдовшого відростка.

— Ти поглянь, прорвалися! — засміявся Зарґ, заганяючи в стіну черговий штир. — Прорвалися, хай вас товста жаба пожере! Прискорюємося! Тепер можна не стримуватися!

Удари почали лунати частіше. Зарґ явно раніше стримувався, остерігаючись пожирачів, але тепер у ньому прокинувся азарт. Минуло щонайбільше години зо дві, перш ніж ми нарешті видерлися на вершину скелі з помаранчевим розломом.

— Є! — командир групи добувачів хіба що не підстрибнув. — Соло, ти приносиш удачу! Уперше на моїй пам’яті проклятий розлом хоч когось до себе підпустив. Гей, там, біля краю! Лови!

Прив’язавши до кінця довгої товстої мотузки кирку, Зарґ розкрутив її й жбурнув у бік іншого краю прірви. Мотузка почала розмотуватися з величезною швидкістю, але Зарґ устиг схопити кінець, перш ніж вона полетіла слідом. Кирка загриміла по камінню, але її відразу перехопили. Мотузку натягнули між вбитими штирями, і між розломом та «великою» землею вперше утворився канатний міст. Не найнадійніший шлях, але свою роль він точно виконував.

Добувач, який залишився на тому краю, зі спритністю кішки проповз по канату, після чого начебто дорослі люди почали стрибати від радості, мов малі діти.

— Мені потрібен час, — промовив я, але не впевнений, що мене почули. Добувачі дісталися місця, яке довгий час здавалося неприступним, і святкували, стрибаючи навколо покладів чорної руди. Упевнений, жодного шматочка цього цінного ресурсу не залишиться незнайденим. Вишкрібуть усе.

Простір переді мною поплив, перетворюючись на безкраю сіру кам’янисту пустелю. Ні підйомів, ні спусків, ні дерев, ні води. Нічого. Лише каміння та величезні спотворені потвори, схожі на носорогів. На голові кожного чудовиська було по чотири довгих роги, самі потвори пересувалися на чотирьох товстих лапах, від лап до хвоста вони були всіяні грубими шипами, а під ногами кожної потвори бігали дрібні, ще страшніші чудовиська.

Ректор не обдурив — прорив лише готувався, але до нього було ще далеко. За звичайних умов кожна така гігантська потвора займала свою ділянку, не підпускаючи суперників ближче. Зараз усі почали об’єднуватися, зближуючись, але до повного єднання було ще далеко.

Сам того не очікуючи, я всміхнувся. Цікаво, Шир знав, який саме розлом обрав? Спотворені носороги та їхні поплічники були вкрай неприємною силою. Товста шкіра велетнів із легкістю відбивала навіть випущені впритул стріли й більшість заклинань, а також наділяла свого господаря імунітетом до магії вогню.

Однак не самим захистом славилися спотворені носороги. Крім рогів і шипів по всьому тілу, ці потвори мали магію. Усе ж ми перебували в розломі п’ятого рангу. Завдяки своєму імунітету до вогню потвори не відчували болю, тому якимось чином вивергали полум’я з носа. Щось на кшталт струменя вогню з відповідної магічної школи, тільки сильніше, товстіше й небезпечніше. Якби ми були на шостому-сьомому ранзі, до вогню додалися б іще блискавка чи вітер.

Дрібні потвори, які бігали під ногами спотворених, насправді були невіддільною частиною кожного чудовиська, даруючи йому посилення, швидкість, лють і купу додаткових переваг, через які й без того небезпечний спотворений носоріг перетворювався на смертельно небезпечного супротивника.

Здавалося б, і що тут складного? Стій подалі, використовуй потужніші заклинання та не плюйся марним вогнем. Ось тільки навіть якщо спотвореному носорогові відірвати голову, він однаково продовжить тебе атакувати! Причина полягала в іще одній дрібній потворі, яка жила на тілі спотвореного, ховаючись між його шипами. Цей дрібний покидьок насправді й був головним супротивником, керуючи як самим носорогом, так і всією дрібною зграєю, що бігала під його ногами. Погонич жив у складках товстої шкіри, визираючи лише одним оком, а за найменшої небезпеки ховався так, що без зусиль його не виколупаєш.

Поки живий погонич, жива і його зграя.

Мою появу помітили, але поки що не реагували — я перебував біля входу в розлом, а потвори надто добре знали, що трапляється з тими, хто виходить назовні. Пожирачі у прірві не сплять!

Ось місцеві істоти й чекали, доки я відійду від розлому, щоб кинутися на мене всім гуртом. Ще раз усміхнувшись і подивувавшись примхам долі, я побіг уперед. Маги вогню, води й природи мого рангу мали б тут величезні проблеми. Можливо, навіть світла й темряви — ослаблення та прокляття на таких чудовиськах діятимуть довго. Але хаос — це зовсім інше! Хаосу байдуже, хто стоїть перед ним. Хаос просто поглинає матерію, перетворюючи її на безладну енергію.

А ще я знав, що потрібно робити!

«Дотик хаосу» полетів у бік найближчого до мене спотвореного носорога, але врізався не в нього, а в невелику складку на боці, сховану під десятками довгих шипів. Носоріг, який готувався вивергнути полум’я, дивно фиркнув і завмер, перетворившись на безвольну й безпечну істоту. Підходити до такого, звісно, було небезпечно — рефлексів ніхто не скасовував, але шкоди мені це чудовисько вже не завдасть.

Бо його погонич здох раніше, ніж згадав про захист. Ось вона, сила хаосу! Погонич не бачив активації заклинання. Не бачив стихії, яка летіла в нього, а коли моя атака влучила йому в очі, ховатися було вже запізно. Перший готовий!

Щоб повністю зачистити величезну область біля входу, мені знадобилося понад шість годин. Убити погоничів було неважко, зате потім доводилося розправлятися й з усіма іншими потворами. Як із дрібнотою, так і з носорогами. Ось тут і виникла проблема — дрібні потвори хоч і втратили волю, але продовжували посилювати свого господаря, роблячи його могутнішим і заліковуючи рани, значно сповільнюючи мій «Дотик хаосу». Тож спочатку я знищував цілителів, потім підсилювачів і лише після цього зосереджувався на носорогах. Мозок гігантських потвор містився так глибоко, що моєму Хаосу був потрібен час, аби до нього дістатися. У середньому на одне чудовисько йшло по п’ять хвилин, а біля входу їх було багато. Хоч як крути, але підготовка до прориву гнала всіх спотворених потвор до виходу.

— Н-да, — протягнув Зарґ, коли ввійшов до розлому й оцінив масштаб лиха. — Недаремно цей розлом називають проклятим… Тут же роботи років на п’ять, не менше! Так, Цвісте, дуй до нашого наглядача й передай, що нам сюди потрібні всі вільні групи. Що більше, то краще!

Я чудово розумів добувача — з істот п’ятого рангу можна було отримати купу цінних інгредієнтів, а погоничі взагалі були безцінним матеріалом. Усередині цих дрібних паразитів містився особливий орган, який використовували у виготовленні магічних паличок. Тож Зарґ мав рацію — працюватимуть вони тут дуже довго. Академія не мала права втратити жодного цінного матеріалу.

Добувачі розгорнули табір і взялися за методичну й не найпочеснішу роботу з оброблення туш. Навіть дивно, що існували маги, яким подобалося порпатися з тілами, а не знищувати супротивника. Зарґ і його група мали шостий ранг, тож цілком могли самостійно зачистити цей розлом. Довелося б напружитися, звісно, напевно, хтось навіть постраждав би, але зачистити точно змогли б. Однак замість того, щоб виконувати свій обов’язок, вони присвятили життя збиранню. Не можу сказати, що це погано — хтось має цим займатися, а маги низьких рангів чи навіть звичайні люди ніколи не розріжуть товсту шкіру спотворених носорогів. Однак мені таке було не до душі. Знищувати розломи — так. Порпатися з ними після цього — звільніть!

Коли я дістався до альфи першої локації, то насилу втримався від сміху. Здається, добувачі застрягли тут не на п’ять років, як гадав Зарґ, а на всі десять! Бо ніхто й ніколи не залишить таку цінну здобич, а щоб перетягнути її з цієї скелі на велику землю, доведеться будувати повноцінний міст. Не думаю, що ця штука влізе до торбинки мандрівника. Хоча перевірити хотілося б.

Переді мною була гігантська черепаха з таким щільним панциром, що його не пробити навіть із балісти. З такого матеріалу виготовляли обладунки до восьмого рангу включно. Повний імунітет до магії внутрішнього контуру робив панцир черепахи п’ятого рангу безцінним, чимось на рівні імператорських скарбів. Користуватися обладунками з такого матеріалу, як і арбалетами, до речі, дозволялося лише гвардійцям і тим, кому Імператор особисто надав таке право. Тобто всій вищій знаті, звісно. Усіх інших належало стратити за зраду інтересів держави.

Альфа користувалася блискавками, вогнем і заморожувала все навколо себе в чималому радіусі. Ще вона досить спритно ховалася в панцир, звідки її було вкрай важко виколупати. Загалом черепашка померла за пів години — пів сотні «Дотиків хаосу» надто повільно повзли її нутрощами.

Мені довелося витратити сім днів, щоб дістатися до п’ятої локації розлому. Сім днів! Починаючи з другої локації почали з’являтися швидконогі потвори, схожі на ящерів. Вони бігали на двох лапах і були такими швидкими, що примудрялися ухилятися від «Дотиків хаосу». Довелося повозитися. На третій локації додалися чудовиська, які вистрибували з-під землі. На четвертій у спотворених носорогів з’явилася захисна аура. На п’ятій — аура була взагалі в усіх істот, а в повітрі витали невидимі отруйні випари. Доводилося ходити зигзагами, вишукуючи безпечний шлях і примудряючись водночас битися з потворами.

Але я не здавався. Розлом, який міг завдати проблем будь-якій злагодженій групі магів внутрішнього кола, для мене був хоч і важкою, але все ж прогулянкою. Хіба що на п’ятій локації доводилося частіше зупинятися — джерело неприпустимо швидко нагрівалося. Упевнений, Зарґ з’ясує, через що це відбувається, і притягне до академії. Для мене це залишилося загадкою — за багаторічну практику походів до розломів я з таким незвичайним явищем не стикався.

Однак не лише цим розлом примудрився мене здивувати. За своє життя я бачив різні кристали сили. Дрібні, які ледь сягали кісточок, середні, до пояса, величезні, заввишки з мене, але ще жодного разу не бачив кристала сили, який удвічі перевищував мій зріст! Щоправда, і таких старих розломів за своє життя я ніколи не зустрічав. Жарт сказати — майже шість десятків років!

Ватажком виявилася величезна черепаха. Така сама, як звичайні альфи, хіба що більша. Якраз ті самі десять кроків завширшки, які мав вихід із розлому. Атакувальний арсенал цього чудовиська вражав — його панциром пробігали блискавки, земля під ним перетворилася на чорне скло від жару, а дихання могло збити з ніг. Якщо додати ще якусь нелюдську регенерацію й захисний шар чистої енергії, черепашка ставала проблемою навіть для мене. «Дотики хаосу» нічого з нею не зроблять.

Величезна морда витягнулася вперед, відчувши загрозу. Гарним зором ватажок цього розлому не відзначався, але якимось шостим чуттям потвора розуміла, де стоїть її супротивник. Можливо, кристал підказував.

— Що ж, перевірмо, хто з нас міцніший, — пробурмотів я, дістаючи з торбинки мандрівника подарований Широм флакон стимуляції джерела. Зараз мені потрібна була вся сила до останку. Навіть позичена.

Залпом випивши вміст, я витягнув перед собою руку й, глибоко вдихнувши та прогнавши всі думки, випустив із долоні сірий спис завтовшки із зап’ясток. У грудях і до цього коївся справжній жах через місцеве повітря, а після використання «Списа хаосу», заклинання п’ятого рангу, джерело взагалі мало не спалахнуло.

Хоч як я готувався, втриматися на ногах усе ж не вдалося — надто неприємною виявилася віддача заклинання. Однак результат перевершив усі очікування — спис увійшов у голову черепашки без найменшого опору, залишивши в ній наскрізну діру. Крові не було — Хаос не залишає крові. Він просто перетворює плоть на вільну енергію, вихлюпуючи її навсібіч.

Однак потвора виявилася живучою. Попри діру в голові, черепашка не збиралася помирати. Мене вона вже не бачила, зате могла атакувати по площі, чим і зайнялася, заливаючи простір вогнем і блискавками. Кристал сили щедро ділився зі своїм захисником енергією, наче розумів — якщо не зупинити мене зараз, станеться біда.

Сил у мене не залишилося навіть на звичайний «Дотик хаосу», тож довелося відступати, дозволяючи черепашці залатати діру. Лише коли я вибрався з п’ятої локації, джерело почало остигати. У повітрі останньої зони справді літало щось дивне, що нагрівало джерело.

Минуло три години, перш ніж я знову відчув у собі сили. Повернувшись до черепашки, я хіба що не заричав — діра в голові майже заросла. Від неї залишилося лише невелике заглиблення. Регенерував ватажок цього розлому з разючою швидкістю.

Так почалася весела гра під назвою «виснаж супротивника». Я використовував два «Списи хаосу», після чого відповзав до четвертої зони, благаючи Хаос не знищувати моє джерело. Якби не зілля Шира, мені точно довелося б несолодко. За дві-три години я повертався до черепашки, щоб іще раз плюнути двома списами. Повторювати до безкінечності.

Знадобилося дві повні доби, щоб звільнити шлях до кристала сили — вилікувати подвійні ушкодження від «Списів хаосу» ватажок не встигав, тож результат був зрозумілий уже після другого мого заходу. Припаси поступово добігали кінця, хотілося відпочити від божевільного забігу цим розломом, але попереду на мене чекав кристал.

Відмовлятися від такого подарунка долі я не збирався. Енергії в цьому величезному кристалі сили було стільки, що мені точно мало вистачити не лише на посилення власного джерела, а й на формування п’ятого каналу зв’язку! Ідучи сюди, я навіть не розраховував на таке. Здавалося, що посилю джерело — і на цьому закінчимо. Усе ж перехід на четвертий ранг відбувся лише два місяці тому. За такий короткий строк важко підготувати джерело до нового каналу зв’язку. Але в мене вийшло!

Мертвого ватажка довелося обходити великою дугою — від нього йшов жахливий жар. Та й блискавки не припиняли бити. Нехай Зарґ зі своєю групою мучиться з цим монстром. Підійшовши до кристала, я інстинктивно зіщулився — з таким величезним мені ще не доводилося працювати. Ні в цьому, ні в минулому житті.

Про всяк випадок сівши, я заплющив очі й торкнувся двома долонями серця цього розлому. Біль і втома миттю зникли. З’явилося бажання бігати повітрям, пливти в лаві, йти назустріч урагану. Мене розривало від енергії, яка ввійшла в тіло, і, якби в мене було менше досвіду, я міг би не витримати такого напруження.

Повільно, крихта за крихтою, я почав підкорювати силу, яка хаотично носилася мною. Стискав її, змушував скоритися, робити те, що потрібно мені. Зосередившись на джерелі, я запихав у нього силу, змушуючи солодко тремтіти від напруження. І лише переконавшись, що воно витримає, я розпочав головну страву сьогоднішнього дня — випалювання п’ятого каналу зв’язку!

Відмінність мага четвертого рангу від мага п’ятого полягала не лише в наявності додаткового каналу зв’язку. Це лише візуальне відображення сили мага. Основні зміни відбувалися із самим джерелом. Воно змінювалося, набуваючи нової сили, покращувало зв’язок із розумом і всіма органами чуття. Очі починали бачити те, чого раніше не могли. Шкіра — відчувати те, про що до цієї миті ти й гадки не мав. І так з усіма органами чуття. Навіть енергетичні канали, якими вилітали заклинання, стали міцнішими.

Тіло підлаштовувалося під нове джерело, джерело — під тіло. Зміни були взаємними.

Розплющивши очі, я відчув давно забуту могутність. Сила вирувала в моєму джерелі, але вирватися не могла. Її міцно тримали у вузді п’ять каналів зв’язку. Піднявши долоню, я використав «Спис хаосу». Сірий згусток структурованого Хаосу полетів геть, а моє джерело якщо й нагрілося, то лише трохи.

На обличчі з’явилася усмішка — ось тепер я перетворився на мага. Наступна зміна відбудеться на десятому рівні. Утім, як і зміна потвор розломів. На десятому ранзі вони набувають таких смертоносних здібностей, що проти них у цьому світі мало хто наважується виступити. Простіше залишити прокляті землі з розломами десятого рангу, ніж їм протистояти. Нічого, я виправлю цю проблему. Головне — зібрати правильну команду. Наодинці до розломів такого рівня навіть я не поткнуся.

Кристал сили зник, залишивши після себе подарунок. Не міг не залишити — надто старим був цей розлом. Придивившись до мерехтливого предмета, я довго не наважувався до нього доторкнутися.

Це була масивна печатка, від якої йшов сірий туман. На печатку було нанесено символ Хаосу, власне, це й стало причиною того, що я не наважувався торкнутися цього предмета. Колись я знав його власника. Його справжнє ім’я звучало як Атрін Греймод, але всій Імперії протягом тридцяти років він був відомий під іншим ім’ям — Хаос. Один із шести членів групи «Істина», який загинув під час знищення розлому десятого рангу. Той, чиє місце у групі довелося посісти мені.

Подолавши сумніви, я взяв печатку. Нічого не сталося — артефакт залишався холодним і лячним. Я не мав здібності до вивчення знайдених артефактів — для цього потрібен особливий талант, який трапляється в одиниць. Слід було віднести артефакт їм, щоб зрозуміти, на що він здатний, але відчуття неправильності накрило мене з головою. Це мій перстень. Мій за правом, дарованим мені групою «Істина». То чому я зволікаю?

Печатка ідеально сіла на середній палець правої руки, і тут мене наче блискавкою вдарило. Нахлинули спогади…

П’ятеро магів стояли в центрі площі, важко дихаючи. Сил майже не залишилося. Темрява й Природа були смертельно поранені й доживали останні години. Клан Темряви все ж приєднався до битви в найнесподіваніший момент, наславши на всіх смертельні прокляття. Світло, Вода й Вогонь зуміли уникнути своїх, але Темрява й Природа помирали. І чудово це розуміли.

Шоста хвиля нападників захлинулася, залишивши по собі лише трупи. Блокіратори працювали справно, тож утекти телепортом не вийде. Але ніхто й не збирався тікати — свою місію група «Істина» виконала. Тарін-Сольник зник, забираючи із собою всі таємниці.

— Наступної хвилі ми не переживемо, — похмуро промовив Світло й спрямував потік чистого світла в бік розломів, проганяючи потвор дев’ятого рангу геть.

— Потрібно дати Таріну час, щоб він знайшов учнів, — запропонувала Темрява. — Відвернути Імперію від його пошуків. Світло, у нас немає іншого вибору. Потрібно провести ритуал зростання. Охопимо всю Імперію. Шість точок. Шість маяків. Основна точка концентрації тут, у бойовій академії Хаосу. Їм вона вже все одно не знадобиться.

Уся група подивилася на Темряву з неприхованим подивом.

— Пропонуєш влаштувати безумство в усій Імперії? — уточнила Природа. — Позбавлені магії люди не винні в тому, що створив Орден Кола.

На мене зійшло розуміння того, що таке Орден Кола, але я відкинув це знання, знову занурившись в останні миті життя своєї групи.

— Так, розломи почнуть зростати по всій Імперії, — погодилася Темрява, — але звідси, із клану Хаосу. Щоб вони стали проблемою, знадобиться років двадцять, не менше. За цей час Тарін зуміє не лише знайти групу, а й зруйнувати ритуал, який ми створимо. Так, ризиковано. Так, можуть постраждати невинні. Але це дасть Таріну час, щоб здобути силу. Орден Кола не повинен отримати нашу спадщину.

Коли сьома хвиля нападників хлинула на площу, щоб знищити групу «Істина», вони побачили лише п’ять нерухомих тіл, які лежали на камінні. Зрадівши, перші маги дісталися до тіл, але завмерли, з подивом утупившись у відкриті на площі портали. Ті на очах змінювали колір із синього на чорний із червоними вкрапленнями. Ритуал зростання, який був однією з численних таємниць групи «Істина», активувався…

Спогади обірвалися, і мене повернуло назад. Важко дихаючи, я подивився на перстень. Прийшло усвідомлення, що робив цей артефакт — він у кілька разів посилював заклинання школи Хаосу. По суті, той самий концентратор, тільки працював на зовсім іншому рівні. Цінна знахідка, якщо не думати про те, яким чином вона мені дісталася.

Група «Істина» убезпечила свого вцілілого члена, створивши шість якорів по периметру всієї Імперії. Ось тільки Темрява не врахувала одного — артефакт, яким вони відправили мене геть, спрацював не так, як планувалося спочатку. І зараз, через шістдесят років, ритуал перетворився на проблему, яку потрібно вирішувати.

І не факт, що п’ять інших розломів з рештою перснів виявляться п’ятого рангу. Мало того що їх іще потрібно знайти, якимось чином доведеться їх підкорити, не зважаючи на супутні проблеми. Перш ніж зачищати прокляті землі, слід було зупинити зростання розломів.

Хотілося вилаятися, але такої вільності я собі не дозволив. Є проблема — її потрібно вирішити. Бо лише так працює справжній воїн хаосу. Вочевидь, настав час пограбувати одну зі схованок групи «Істина». Мені потрібна сила. Нашому світові потрібна сила.

Тішило одне — тепер я знав, хто знищив клан Хаосу й групу «Істина». Ордене Кола, чекай на мене! Я скоро прийду.

Український переклад підготовлено для Telegram-каналу ProdoMag — @prodomag.

На каналі можна знайти цю книжку, інші завершені переклади та нові розділи творів, які ще пишуться.