— Ви не виконали замовлення! — Важкий голос Орланта Тельмара, мага вогню восьмого рангу, міг придушити майже будь-яку людину. — Уже минуло три місяці від початку навчання, а маг хаосу досі живий!

— Виникли ускладнення, — спокійно відповів його співрозмовник. На голові чоловіка була непроникна маска, яка приховувала не лише обличчя, а й волосся та колір очей. Усе, що можна було сказати про цю людину, — її шкіра була настільки білою, наче ніколи не бачила денного світла.

— Я платив вам не за відмовки, а за результат! — Орлант намагався тримати себе в руках.

Представник гільдії вбивць заліз до торбинки мандрівника й витяг із неї кілька важких мішечків із монетами.

— Гільдія вбивць визнає, що не виконала замовлення в зазначені строки, — промовив чоловік у масці. — Ми хочемо не лише повернути вашу плату, а й надати вагому компенсацію. Тут шістсот золотих. Ми визнаємо свою помилку.

— Мені не потрібні гроші! — Глава роду Тельмар ударив кулаком по столу. — Мені не потрібні відмовки! Мені потрібен мертвий маг хаосу!

— Проте гроші ми хотіли б повернути, — спокійно відповів убивця. — Як я вже казав, виникли певні ускладнення, спричинені нападом на принцесу Розалін. Фахівця, відправленого до магічної академії Трімуса за вашим замовленням, схопили до того, як він виконав завдання. Однак, попри повернення грошей, гільдія не відмовляється від справи. Мага хаосу буде ліквідовано. Власне, заради цього я й прибув до Трімуса. Філія гільдії у вашій області не впоралася з поставленими завданнями.

— Завданнями? — Орлант примружився. — Отже, я не єдиний, хто замовив мага хаосу? Хто ще?

— Це закрита інформація, — відповів убивця. — Але так — у нас є два невиконані замовлення на одну й ту саму людину. І двоє схоплених фахівців, один із яких був просто неймовірно здібним ліквідатором.

— Ви прибули сюди скаржитися? — грубо запитав Орлант. — Мене не цікавлять проблеми вашої гільдії. Мені потрібен результат!

— І ви його отримаєте, — запевнив убивця. — Через безпрецедентний контроль пробратися до магічної академії Трімуса зараз неможливо. Ми зможемо відправити туди нового фахівця лише з наступним набором. Але це буде за рік. Не думаю, що вас влаштує така затримка. Тому я прийшов до вас із пропозицією. Ви ж хочете, щоб ваш син потрапив до Імператорської академії?

Убивця знав, куди тиснути. Попри всі гроші та вплив в області, жоден зі старших дітей Орланта Тельмара не заслужив права навчатися в Імператорській магічній академії. Ректор ігнорував усі пропозиції, прохання, навіть благання. Власне, це було головною причиною того, що Орлант жадав звільнення цього мага світла. Відправляючи до академії молодшого, Брандера, глава Тельмарів навіть не сподівався на сприятливий результат.

— Він лише на першому курсі, — заявив Орлант, намагаючись угамувати серце, що шалено закалатало. — Говорити про це ще зарано.

— Ні, пане Орланте, говорити про це ніколи не зарано. Нам відомо, що ректор магічної академії Трімуса обирає студентів, які відзначилися, не за результатами третього курсу, а за всіма успіхами, досягнутими протягом трьох років навчання. Якщо ваш син не відзначиться цього навчального року, йому буде важко потрапити до списків.

— Ближче до справи! — нетерпляче зажадав Орлант. Порожні розмови його втомлювали.

— Практика на проклятих землях, — заявив убивця. — Понад п’ятдесят років тому Імператор видав указ, який зобов’язував обласні центри влаштовувати зачищення проклятих територій. Після прориву Першої стіни про цей указ забули, але його не скасували. Глава області може подати до академії прохання про надання учнів для виконання указу Імператора. Ми вважаємо, що набір буде добровільним і ваш син зможе до нього потрапити. Ми приставимо до нього перевірену групу й допоможемо Брандеру Тельмару закрити кілька розломів високого рангу. Ректор не зможе не оцінити такий подвиг і почне дивитися на Брандера прихильно.

— До чого тут маг хаосу? — насупився Орлант.

— Нам відомо, що він є особистим учнем ректора, — пояснив убивця. — Спеціалізується на знищенні розломів, але зараз обмежений тими, які передали академії. Ректор не зможе встояти перед спокусою відправити свого улюбленця на прокляті землі, щоб утерти носа Імператорській академії.

— Маг хаосу настільки сильний? — здивувався глава роду Тельмар.

— Його сила не має значення, — промовив убивця в масці. — Отрута однаково добре вбиває магів як першого, так і десятого рангів. Усе, що нам потрібно, — бажання Трімуса виконати волю Імператора й ресурси для організації зачищення. Академія проситиме багато.

— Імперія заплатить, — замислився Орлант. Він крутив пропозицію вбивць і так, і сяк, не знаходячи слабких місць. — Добре! Трімус ініціює зачищення!

— І як ми таке допустили? — холодно запитав радник Імператора Ксав’єр Флеймворд, маг вогню десятого рангу. Мало хто знав, але саме вчитель молодшої принцеси був главою таємної служби Імперії. Дізнавачі, агенти, диверсанти, дезінформатори — Ксав’єрові підпорядковувалися всі ті, на зустріч до кого не хотів би потрапити жоден житель Імперії.

— Це виявилася самодостатня спільнота, пане, — узяв слово Фред Дерлін, глава контррозвідки Імперії. — Вони ні з ким не перетиналися, перебували на повному самозабезпеченні. Навіть харчові продукти вирощували самі, щоб не потрапити на очі селянам.

— І все ж маги хаосу чудово знали, що принцеса вирушила до Трімуса, — заявив Ксав’єр Флеймворд. — У них є інформатори в палаці. Їх потрібно знайти.

— Ми цим займаємося, — відповів Фред Дерлін. — Ми знайшли їхнє поселення, але воно вже спорожніло. Маги хаосу кудись переїхали. Ми контролюємо всі значні постачання їжі — без власних ферм у них немає шансів сховатися.

— Вони переховувалися шістдесят років, — заявив глава таємної служби. — Ти серйозно думаєш, що це їхнє єдине поселення в Імперії? До того ж не забувай про сусідні королівства. У Дертані маги хаосу досі в пошані.

— Магів хаосу можна виманити на живця, — запропонував Леоріс Флеймворд, глава відділу аналітиків. — Вони не можуть не зацікавитися Соло. Маг хаосу, який отримав п’ятий ранг у такому юному віці й самотужки закриває розломи, наче їхній легендарний Тарін. Можна зіграти на відданості Соло Імперії, але я запропонував би використати його втемну. Так буде ефективніше. На ґрунті того, що Соло бажає заснувати свій рід і відновити клан Хаосу, можна влаштувати якийсь захід, який зробить мага хаосу відомим в Імперії. Якийсь незвичайний виклик. Наприклад, самостійне закриття розлому шостого рангу або порятунок групи, яка вирушила до подібного розлому, але зникла. Маги хаосу обов’язково захочуть налагодити контакт із Соло, але ми лише стежитимемо, не вживаючи жодних дій. І вже після того, як з’ясуємо розташування всіх їхніх таємних лігв, пронесемося ними каральним мечем.

— Потрібні подробиці, — після паузи кивнув Ксав’єр Флеймворд. — Опрацюйте цей варіант. Маги хаосу пошкодують, що напали на Флеймвордів!

За столом сиділи семеро магів десятого рангу. Сім представників найсильніших родів, які фактично керували всією Імперією. Кожен знав імена інших, але в межах Ордену Кола всі називали одне одного лише за номерами.

— Маги хаосу вийшли з тіні, — заявив Другий. — Це може стати проблемою.

— Не такою великою, як наша нинішня проблема, — відповів Третій. — Нехай хаосом займаються Флеймворди. Нам потрібно зосередити увагу на Третій стіні. Її будівництво — наше першочергове завдання.

— Розломи зростають надто швидко, — доповів Шостий. — Війська не встигають їх зупиняти. Почало з’являтися надто багато дрібних розломів, які відволікають ресурси.

— Вважаю, що настав час віддати дрібні розломи проклятих земель магічним академіям, — промовив Перший, який вважався негласним лідером Ордену Кола. — Вони зможуть розвантажити війська.

— Ризиковано, — засумнівався Шостий. — Що можуть зробити ненавчені слабкі маги?

— Вони можуть узяти на себе розломи до п’ятого рангу включно, — заявив Перший. — Нехай відпрацьовують зусилля, вкладені в їхню освіту. Щодо заяви Другого, я з ним згоден. Маги хаосу можуть стати проблемою. Вони зуміли організувати замах на принцесу на закритій території. Хтозна, на що вони ще здатні? П’ятий, нехай твої вбивці займуться пошуками магів хаосу. Ми зобов’язані завершити те, що почали шістдесят років тому. Хаосу немає місця в нашому світі!

— Батьку, дозволь представити Соло, який допоміг нам зі щурами, і мою подругу Мілену, — промовила Наталі Блеквуд. — Соло, Мілено, це Кайрос Блеквуд, глава мого роду.

— Ласкаво прошу до мого дому, Соло й Мілено, — добродушно промовив Кайрос Блеквуд. — Давно хотів особисто познайомитися з тим, хто допоміг нам утерти носа Тельмарам. Покажіть гостям їхні кімнати.

— Батьку… — зам’ялася Наталі. — Ми не залишимося. Усе, що можемо собі дозволити, — побути вдома години три, не більше.

— Не може бути й мови про таку дурницю! — обурився Кайрос Блеквуд. — Моя дочка настільки відзначилася, що заслужила дводенну відпустку вже на третьому місяці навчання, а ти хочеш, щоб ми відпустили тебе за три години? Потрібно сповістити сусідів, родичів, зібрати їх усіх на звану вечерю на вашу честь — на все це потрібен час! Жоден Блеквуд до сьогодні не отримував відпустки в магічній академії. Та що там Блеквуди — я взагалі не чув, щоб хоч хтось із першокурсників заслужив таке право! Який удар по репутації Тельмарів та їхніх прихвоснів!

Наталі благально подивилася на мене, шукаючи підтримки, але її не було. Я чудово розумів бажання батька показати всьому Трімусу свою розумницю-дочку, тому не міг йому перечити.

— Залишайся. — Я підбадьорливо стиснув долоню Наталі й відпустив. — Порадуй батька. Я проведу Мілену додому, а за два дні заберу вас назад до академії.

— Ти не залишишся зі мною? — щиро здивувалася Мілена. — У батька великий будинок, і ми могли б…

— У кожного з нас є свої обов’язки й справи, — перебив я дівчину. — Ви маєте радувати батьків своїми успіхами, а я — зайнятися справами хаосу. Якщо випала нагода вирватися на кілька днів з академії, нею потрібно скористатися.

— Але ж ми хотіли погуляти всі разом! — не погодилася Наталі. — Ти сам про це говорив!

— Соло й Мілена можуть приєднатися завтра ввечері до нашого святкування, — відразу запропонував Кайрос Блеквуд. — Двоє студентів першого курсу, які отримали право на відпустку та ще й є друзями моєї дочки, будуть бажаними гостями на званому балі, який влаштує мій рід. Що скажете?

— Соло? — Наталі благально подивилася на мене, після чого перевела погляд на Мілену. — Міло?

— Я згодна. — Мілена не сумнівалася ні секунди, після чого надумала мене приголомшити: — Я планувала провести ці два дні із Соло, але якщо він не залишиться в моєму селі, то й мені там нічого робити.

Оце так! Не пригадую, щоб я комусь обіцяв провести з ним увесь час. Однак потрібно було відповісти. Ще раз обміркувавши свої плани, я неохоче кивнув:

— Постараюся встигнути, — заявив я. — Якщо не на початок, то хоча б на середину. Мілено, ти дістанешся додому сама?

— Я вже не дитина, щоб мене за ручку водили! — невдоволено заявила дівчина.

— От і чудово, — промовив я, вдавши, що не помітив реакції магині природи. — Зустрічаємося тут завтра ввечері. Кайросе, я можу прийти у формі академії чи мені потрібно знайти костюм?

— О, не забивай голову такими дурницями! — усміхнувся чоловік, подумки вже вирішуючи, кого сповістити про грандіозну зустріч першими. — Форми академії буде більш ніж достатньо.

— У такому разі змушений відкланятися, — промовив я. — Справи!

За Мілену я не хвилювався. Крім уроків правильної поведінки за столом і бальних танців, її навчали, нещадно ганяючи на тренувальному полігоні й перетворюючи на серйозну бійчиню. Тепер вона могла вийти не лише проти потвор розломів третього, а то й четвертого рангу, а й проти будь-якого мага свого рангу. Про якихось розбійників, які могли зустрітися їй дорогою, годі було й говорити — Мілена їх навіть не помітить. Утім, як і Наталі, — обидві дівчини продемонстрували разючий прогрес за три місяці навчання. Увірватися до числа найсильніших магів курсу, зважаючи на те, що там навчалися вищі аристократи не лише нашої області, а й графства Дебура, — це серйозно. Якщо вони прогресуватимуть такими самими темпами, то до кінця першого курсу зможуть стати найсильнішими в усій академії!

Мій шлях лежав до телепорту Трімуса, який розташовувався в мерії. Пхатися до телепорту академії мені не хотілося. «Люди в сірому» продовжували там чергувати, тому довелося б пояснювати, чому я надумав вирушити до Рубзака. Це було орієнтоване на сільське господарство місто, точніше, величезне село, яке отримало статус міста через велику кількість жителів. Із того, що я встиг дізнатися, Рубзак вирощував понад половину всієї сільськогосподарської продукції області, бувши найважливішою частиною Трімуса. Ось тільки нічого цікавого в цьому поселенні не було — лише безкраї поля, які простягалися до самого обрію. Усі розломи, що з’являлися, відразу закривали, усіх розбійників знищували.

Проте мені потрібно було саме туди. Найближча схованка групи «Істина», доступна мені на цей момент, розташовувалася в Рубзаку. Решта були розкидані іншими областями, що робило їх недоступними. Важко пояснити, що робить студент магічної академії Трімуса в іншій області. Я не знав, що було в схованці Рубзака, — такі подробиці разом із пам’яттю групи мені не передалися. Лише саме існування схованки й те, як її відшукати. Тож не факт, що мені вдасться знайти бодай щось корисне. Але навіть будь-який артефакт зробить мене сильнішим, ніж зараз. Бо в мене, крім торбинки мандрівника й персня хаосу, нічого й немає.

У мерії на мене дивилися не надто привітно. Полювання Тельмарів на мага хаосу закінчилося, ось тільки неприємний осад залишився.

— Рубзак, — промовив я, підходячи до телепорту.

— Десять золотих! — заломив ціну контролер. Я не сумнівався, що цифру взяли зі стелі, аби лише мені відмовити, але сперечатися не збирався. Мовчки дістав десять золотих і поклав на стіл, ще раз повторивши:

— Рубзак. Просто зараз.

Обличчя контролера скривилося, але не виконати свою роботу він не міг. Мене не було у списках людей, яким заборонялося подорожувати порталами Імперії. Зграбаставши монети й поклавши до спеціальної скриньки лише одну з них, контролер почав налаштовувати артефакт.

— Портал до Рубзака відкрито, — пробурмотів маг вогню, і амулет у його руках засвітився зеленим. Протокол безпеки користування порталами вимагав не лише відкриття, а й голосового підтвердження, щоб не сталося жодних випадкових переміщень до незвіданих місць.

Я сміливо ввійшов у мерехтливу пелену, встигнувши відчути небезпеку. Контролер явно зараз побіжить до керівництва, щоб доповісти про мене, і після повернення мене зустрічатиме велика делегація. Нехай зустрічають. Повертатимуся через портал академії — вони чекають мого прибуття з Галдора, тож жодних запитань не виникне.

Простір перестав миготіти, і я опинився у великій світлій кімнаті. Поруч сидів контролер порталу з боку Рубзака. Артефакт, відповідальний за реєстрацію, миттєво зчитав дані мого студентського браслета, тож у контролера не виникло до мене жодних запитань. Він мигцем ковзнув по мені поглядом, відзначивши форму академії, після чого продовжив дивитися у вікно.

Я вийшов з адміністрації Рубзака й примружився. Яскраве сонце смажило нещадно. Попри наближення холодів, у Рубзаку досі було спекотно. Власне, завдяки клімату це місто й посіло провідні позиції у вирощуванні овочів і фруктів.

Вози тут були звичайнісінькими, не самохідними. Спіймавши один із них, я назвав потрібну мені таверну, навіть не уявляючи, чи вона ще ціла.

— Пане магу, а ви впевнені? — засумнівався візник. — Це не найкраще місце, особливо для аристократів. Може, краще доставити вас до «Виноградної лози»? Найкраща наша таверна, там вас і нагодують, і обслужать як слід. А в «Сірій чаплі» панам магам нічого робити.

— Ти язиком не мели, а за дорогою стеж, — жорстко промовив я. — Поїхали!

Візник мав рацію — ми вирушили на околицю Рубзака. Біженці з проклятих земель дісталися й сюди. Але якщо в Трімусі вони жили біля міських стін, то тут зайняли цілий район.

Звиклі до неробства ледарі витріщалися на нас з усіх шпарин. Варти, як і в нетрях біля Трімуса, тут не спостерігалося. Мій візник постійно озирався, наче побоювався нападу, і це стало для мене вельми несподіваною новиною. Судячи з того, що я вивчив про Рубзак, розбійників тут не водилося. Бо їх відразу знищували. Ось тільки побачене суперечило тому, чого навчали в магічних академіях. Притони Рубзака мало чим відрізнялися від клоаки Трімуса. Такий самий сморід, такі самі злі люди, така сама небезпека, що витала в повітрі.

— «Сіра чапля», пане магу! — із неприхованим страхом промовив візник, коли віз зупинився. Я вийшов назовні, і щойно ступив на землю, візник хльоснув віжками й помчав геть із цього району. Залишатися тут хоч на зайву мить він не бажав.

— Ля, який красунчик тут намалювався! — почувся грубий голос. — Малий, а що ти забув у наших краях?

Біля таверни «Сіра чапля» стояла група кремезних чоловіків. Мали вони вигляд не звиклих до праці селян. Радше хлопців, які полюбляли темними ночами зустрічати випадкових подорожніх, позбавляючи останніх зайвих речей.

Відчуття небезпеки вдарило по мені відразу з усіх боків. Ще раз подумки подякувавши Широві за двомісячний кошмар, який він чомусь називав тренуваннями, я зумів визначити напрямки ударів. Вибите вікно в будинку збоку, дах позаду мене, вікно в самій таверні. Четверо мордоворотів, до речі, небезпеки не становили. Вони тут були не більше ніж масовкою.

— Не хочу нікого вбивати, але, якщо знадобиться, рука не здригнеться, — промовив я, повернувшись до вікна таверни, з якого в мене цілилися з арбалета. Заборонена зброя в руках звичайних громадян, навіть якщо вони маги. Якби сюди нагрянула міська варта, то була б зобов’язана всіх убити. Але тут, як я зрозумів, настільки звикли до безкарності, що варта їх уже не лякала.

— Ти що там мимриш, малий? — Заводій зробив другу спробу спровокувати мене на агресію, але я вперто дивився у вікно таверни, не звертаючи уваги на оточення.

— І що ж тобі потрібно, магу хаосу? — почувся новий голос. Двері таверни відчинилися, і звідти, тримаючи мене на прицілі арбалета, вийшов одноокий чоловік років за п’ятдесят. — Ти ж не заперечуєш, якщо ми тебе перевіримо? Хтозна, хто тут ходить, виблискуючи сивою шевелюрою.

— Добре. — Я оповив кулаки сірим туманом «Дотику хаосу». — Хто перевірятиме?

— Та вже все, перевірили. — Чоловік опустив арбалет, і небезпека якось відразу зменшилася. Не зникла, але просто зараз мене вбивати не збиралися. — Заходь, поговоримо.

Четверо мордоворотів відступили, але кидати на мене неприязні погляди не перестали. Ще й пики кривили, наче були невдоволені, що я уникнув покарання.

Усередині «Сірої чаплі» було сіро, вбого й похмуро. Кілька відвідувачів зиркали на мене спідлоба, опустивши руки до ножів на поясах. Кілька людей уже спали на столах, перебравши зайвого. Між столами ходили такі офіціантки, що лише позбавлений на кілька років жіночої уваги чоловік звернув би на них увагу й спробував потискати.

Одноокий власник арбалета поклав зброю на стіл, сів і втупився в мене.

— І що тобі потрібно в моїй таверні, юний магу хаосу?

— Твій підвал, — відповів я, сідаючи навпроти. Щоб розмова рухалася в правильному напрямку, я витяг один золотий. — Причому він потрібен мені без зайвих очей. Що б там не відбувалося — ніхто не повинен спускатися за мною.

— Не світив би ти тут такими кружальцями, — промовив одноокий. Я був із ним цілком згоден — навіть сплячі п’яниці прокинулися й утупилися в золоте кружальце в моїй руці. Небезпека посилилася, але недостатньо, щоб звертати на неї увагу.

— Ще два таких отримаєш, коли я вийду з підвалу, — додав я.

— А що завадить мені забрати в тебе все? — із неприємною посмішкою запитав одноокий.

— Почуття самозбереження. — Я витримав погляд єдиного ока власника таверни. — Ти бачив, як я активував заклинання, і цього тобі вистачило. Ти знаєш, хто такі маги хаосу й що вони вміють. Зараз мене не цікавить, звідки ти знаєш інших магів хаосу. Зараз мене цікавить лише твій підвал. Про магів хаосу поговоримо потім.

— Це звичайний підвал, — замислився одноокий. — Такий самий, як у будь-якому іншому місці. Навіщо він тобі? Там нічого немає!

Я мовчки крутив золотий, не бажаючи розвивати тему. До підвалу я потраплю в будь-якому разі, але не хотілося б залишати по собі трупи.

— Гаразд, давай сюди золотий і йди, — зважився одноокий. Я спритно підкинув монету в повітря й пішов за барну стійку, дорогою взявши лампу. За мною ніхто не пішов, хоча нутром я відчував, як мене разів тридцять убивають, щоб забрати всі монети. Ось тільки місцеві дивовижним чином були обізнані про магів хаосу та їхні можливості, тому навіть золота монета не змусила їх ризикнути.

Підвал використовували як льох. Усюди стояли ящики з їжею, бочки з якимось пійлом, навіть створена магами води льодовня була, де зберігалося м’ясо. В окремій комірчині лежав інвентар, якісь інструменти, але вони мене не цікавили. Судячи зі спогадів, отриманих від групи, прохід до схованки починався біля дальньої від входу стіни. Зараз там стояв стелаж з овочами.

Довелося повозитися, перетягуючи ящики на вільне місце. Діставши з торбинки мандрівника кирку, яку позичив у Зарґа, я примірився до стелажа й почав безсоромно його руйнувати. Золотого, який я передав одноокому, вистачить на сотню таких стелажів.

Розчистивши стіну, я почав довбати підлогу, виколупуючи важкі камені. Тут довелося попрацювати — прохід до схованки був під двома шарами каміння. Щоб створити цю нішу, Світло свого часу пригнав сюди цілу гору робітників, і, судячи зі спогадів, ніхто з них після будівництва не вижив. Таємниця групи «Істина» мала залишитися таємницею. Не найкращий учинок, як на мене, але цілком зрозумілий.

Відкинувши камені, я дістався до круглої сталевої кришки. Загнавши кирку в особливий отвір, я насилу відкрив доступ до вертикальної шахти. Ось він, слабкий момент мого плану. Якщо зараз за мною спуститься хтось із місцевих, йому нічого не завадить закрити кришку, залишивши мене під землею. Вибратися я виберуся, але на це знадобиться час. А я завтра обіцяв бути в Блеквудів.

Однак відступати я не збирався. Підсвітивши лампою, побачив убиті в стіну скоби. Спустившись до шахти, я опинився в невеликому приміщенні, заповненому спіненими еліксирами. Час виявився невблаганним до схованих цінностей — майже в усіх флаконів повиривало корки. Еліксири зіпсувалися й, наче якийсь компот, забродили.

Діставши шпагу, я почав ворушити флакони, намагаючись знайти бодай щось цінне. Нічого — усе виявилося зіпсованим. Звісно, навіть порожні флакони становили чималу цінність, але не для мене. Нехай вони дістануться одноокому — він вигадає, як їх використати.

Я ж перейшов до єдиного предмета, який міг становити тут бодай якусь цінність, — оббитої металевими пластинами скрині. Піднявши лезом шпаги кришку, я підніс лампу ближче й задоволено хмикнув. Так, це саме те, чого мені так бракувало в новому житті. У скрині лежали мерехтливі артефакти. Що ж, настав час подивитися, що такого цікавого знайшла група «Істина» у своїх походах до розломів.

— Пане магу, я не розумію, про що ви, — твердив одноокий власник таверни «Сіра чапля», з острахом поглядаючи на мої нові рукавички, наче ті могли його зжерти. Що насправді було цілком можливо.

У скрині виявилося не так багато корисних предметів. Цю схованку група «Істина» створила на початку свого становлення, навідуючись до неї лише кілька разів. Власне, саме тому це сховище й було мені доступне — жодних таємниць тут не водилося. Однак навіть простенькі на перший погляд артефакти зробили мене значно сильнішим. Рукавички, придатні для стихії хаосу, дозволяли посилювати магію, а універсальний амулет холоду забирав частину тепла з джерела, що нагрівалося. Небагато, але кількість заклинань збільшилася відсотків на двадцять.

Кілька захисних амулетів потребували підзаряджання. Кристал сили, вставлений у них, із часом розрядився, але поратися із захистом я зараз не став. Мені не вистачить усього джерела, щоб їх зарядити. Амулети призначалися для магів шостого-сьомого рангів і потребували відповідної кількості сили для підзаряджання. Потрібно було сходити до розлому, щоб відновити артефакти. Інші шляхи для мене зараз були закриті.

Решта предметів, на жаль, виявилися прив’язаними до стихій. Такі самі рукавички, як у мене, тільки для стихії Води, а також по два підсилювальні амулети й пояси. Коли я зрозумів, до яких стихій належать ці артефакти, мені залишалося лише всміхнутися, подумавши про примхи долі. Вода й Природа. Спадщина групи «Істина» без діла не лежатиме.

— Можу повторити, — спокійно промовив я. — Мені потрібно зустрітися з магами хаосу.

— Та звідки я їх візьму, пане магу? — Одноокий грав свою роль бездоганно. Я йому майже повірив. — Усі маги хаосу давно повмирали. Ви один залишилися.

— Добре, нехай усі вони померли. Наступного разу, коли підеш на їхні могилки, розкажи трупам, що до тебе приходив учень учня Таріна-Сольника.

— Учень учня кого? — Одноокий барвисто насупив чоло, однак те, як розширилася його зіниця після вимовленого мною колишнього імені, багато що пояснило. Ця людина хоч і була позбавлена магії, але чудово знала, ким був Тарін-Сольник.

— Мене можна знайти в магічній академії Трімуса, — продовжив я, ігноруючи барвисту гру власника таверни «Сіра чапля». — Це решта плати за підвал.

Дві золоті монети з’явилися на столі, щоб відразу ж зникнути.

— Та що тут коїться? — Один зі «сплячих» несподівано прокинувся, помітивши жовті кружальця. — Звідкіля стільки золота? Може, і з нами поділитеся, паночку? На похмілля, так би мовити! Вам же не забракне, еге ж?

П’яничка підвівся з-за столу й непевною ходою рушив у мій бік, дорогою перекидаючи стільці, зсуваючи столи й викликаючи лайку інших гостей таверни. Чоловік робив усе, щоб привернути до себе увагу, тим часом як троє його спільників рухалися вздовж стіни, заходячи мені за спину.

— У тебе з ними якісь справи? — Я подивився на одноокого власника таверни.

— Які справи, пане магу? Звичайна п’янь, яка забула, що таке страх.

— Забули про страх? Що ж, час нагадати, хто такі маги хаосу, — холодно промовив я й активував чотири «Дотики хаосу».

Спрацювало бездоганно. П’яничка та його спільники впали на підлогу, хриплячи від жахливого болю в горлі. Обличчя одноокого витягнулося — він явно не був готовий до моїх дій. Рука власника таверни потягнулася до арбалета, який досі лежав на столі, але я лише похитав головою, пропонуючи цього не робити. Невдовзі шум стих. Моє заклинання наскрізь пропалило горлянки бандитів, і навіть захисні амулети їм не допомогли.

У таверні запала мертва тиша. Усі несподівано прокинулися, протверезіли й одразу якось зосередилися.

— Наступного разу, коли хтось забуде, що таке страх перед магом хаосу, знищу всіх, хто перебуває в таверні, — продовжив я холодним тоном. — Прибери тут і пам’ятай мої слова, коли підеш на могилки моїх побратимів. Якщо трупи раптом повстануть, нехай дадуть мені про себе знати. Наприклад, якимось розлогим листом про те, наскільки великий хаос. Так я зрозумію, що тобі залишили контакти, як зв’язатися з тими, кого вважають мертвими.

— Навіщо вам це, пане магу? — Чи не вперше після того, як я завів розмову про магів хаосу, одноокий став серйозним.

— Мій учитель постарався, щоб я чітко зрозумів, що сталося шістдесят років тому, — заявив я. — Решту скажу вже самим воїнам хаосу.

— Зараз їх ніхто так не називає, — промовив одноокий.

— Я називаю, — заявив я й підвівся, завершуючи розмову. — Унизу схованка давніх часів. Я залишив тобі прострочені еліксири. Навіть не думай ними користуватися — отруїшся. Але старовинна тара — річ цінна, напевно вигадаєш, куди її подіти.

— Схованка давніх часів? — Єдине око власника таверни округлилося. Те, що він усидів на місці, а не кинувся відразу до підвалу, дивувало.

Але мене це вже не цікавило. Усе, що хотів зробити в цьому місці, — зробив. І артефакти отримав, і воїнам хаосу дав про себе знати. Мене не влаштовувало те, що Імперія зробила з магами хаосу. Владоможці обов’язково заплатять за знищення моїх друзів і братів за стихією, але перед цим мені потрібна сила. І знання. Після знищеного розлому п’ятого рангу я отримав частину пам’яті групи «Істина», де згадувався якийсь Орден Кола. Подробиць не було, але я не сумнівався — саме цей Орден винен у знищенні клану Хаосу. Аж ніяк не принцеса Розалін, яку маги хаосу хотіли вбити.

Інформація й ще раз інформація. Те, чого мені так бракує.

Новина про те, що сталося в таверні «Сіра чапля», уже щосили розліталася нетрями Рубзака. Возів тут не було, тож мені довелося пройтися, але в мій бік ніхто навіть не думав косо дивитися. Відчуття небезпеки спалахувало лише кілька разів, але нічого серйозного, що потребувало б моєї уваги.

Браслет студента першого курсу магічної академії зіграв свою роль, тому мене відправили відразу до академії, а не до Трімуса. У навчальному закладі на мені відразу використали артефакт, що перевіряв особу, — агенти таємних служб не дрімали. Переконавшись, що я той, за кого себе видаю, вони втратили до мене інтерес, а я знову повернувся до порталу. На мене чекав Трімус.

Оскільки з основним завданням я впорався так швидко, потрібно було переходити до іншого, не менш важливого. Спіймавши самохідний віз, я вирушив у гості до роду Блеквуд. Але не до центрального маєтку, де все кипіло в приготуваннях до завтрашнього заходу, а до одного цікавого алхіміка.

Альміріус Блеквуд готувався до сну. Уже вечоріло, а завтра в нього, як і в усього роду, намічався метушливий день. Слуги довго не хотіли пускати мене до алхіміка, посилаючись на наказ, але я виявився наполегливим.

— Що це ще за маг хаосу такий? — Невдоволено бурмочучи, Альміріус Блеквуд з’явився у дверях. Ще й магічну паличку в руці тримав, наче готувався відбити напад. Лише після того, як учитель Наталі зрозумів, хто стоїть перед ним, його обличчя прояснилося:

— Соло, який несподіваний і приємний сюрприз! — Алхімік повернувся до слуг. — Недоумки, відразу потрібно було сказати, що до мене прийшов Соло, а не якийсь маг хаосу! Геть звідси, дармоїди! Щоб очі мої вас сьогодні не бачили!

— Судячи з твоєї реакції, громадськість оцінила еліксир стимуляції джерела? — запитав я.

— «Оцінила» — не те слово! — Старий умостився в кріслі й уважніше поглянув на мене. — П’ятий ранг? Лише за три місяці? Чим тебе там годували в академії, що ти так виріс?

— Радше поїли. — Я правильно зрозумів запитання алхіміка. — Ось тільки питво було моє, і воно закінчилося.

— Будемо робити еліксир стимуляції джерела для п’ятого рангу? — Альміріус розплився в задоволеній усмішці, а в його очах почали мерехтіти золоті монети, які заплатять роду Блеквуд за таку цінність.

— Для третього й п’ятого, — промовив я, заганяючи старого в ще більшу ейфорію, але відразу спустив його на землю. — Ось тільки мене непокоять два моменти, які потрібно обговорити. Перший — створення цих еліксирів повністю оплачуватиме рід Блеквуд. У мене немає ресурсів такого рівня.

— Щось дороге? — занепокоївся алхімік. Ейфорія почала стикатися із суворою реальністю. Я по-господарськи підійшов до найближчого столу, знайшов там папір і письмове приладдя та швидко накидав перелік усього необхідного.

— Ось список. — Я простягнув аркуш Альміріусу, і той полегшено видихнув. Так, багато інгредієнтів були рідкісними, але не настільки, щоб хапатися за голову.

— Усе це в мене є, — запевнив алхімік і нетерпляче потер долоні. — Можемо починати просто зараз! Стій, у тебе ж було дві умови. Що з другою? Повір, Соло, рід Блеквудів готовий виконати будь-яке твоє побажання! У розумних межах, звісно.

— Друга умова саме з розумними межами й пов’язана, — усміхнувся я. — Я збираюся передати роду Блеквуд рецепти клану Хаосу для створення зіль стимуляції джерела другого, третього, четвертого й п’ятого рангів. Перший у вас уже є. Ось тільки я не збираюся стояти осторонь і спостерігати, як процвітають маги води. Я хочу отримувати двадцять відсотків із продажу моїх еліксирів. І так — ця вимога поширюється на всі продажі зілля першого рангу, яке ви вже встигли продати. Ми укладемо офіційний договір і завізуємо його в імперській канцелярії. Оскільки клану Хаосу не існує, лише в столиці можуть офіційно затвердити документ такого рівня.

— Двадцять відсотків? — Альміріус мало не задихнувся від обурення. — Із нашими ресурсами, нашим виробництвом, нашими каналами збуту? Молодий чоловіче, ти при своєму розумі? Гаразд би один відсоток, ну два. Добре, заради того, що ти зробив для моєї учениці, — п’ять. Цілих п’ять відсотків! Звідки ще п’ятнадцять?

— Шановний Альміріусе Блеквуде, я не збираюся торгуватися, — твердо відповів я. — Рід Блеквуд отримає рецепти, аналогів яким немає у відкритому продажу. Запропонуй я таке тим самим Тельмарам, вони з радістю віддали б мені тридцять, а то й усі п’ятдесят відсотків. Лише добре ставлення до Наталі спонукало мене звернутися саме до роду Блеквуд і запропонувати такий малий відсоток. Тому, якщо ти вирішиш і далі тиснути на мене через відсотки, краще відразу завершимо нашу розмову.

— Такі речі я не можу вирішувати одноосібно, — насупився алхімік.

— Брехня, — промовив я. — Наталі встигла розповісти, що її вчитель узяв на себе весь процес виробництва й збуту алхімічної продукції роду. Кайрос Блеквуд довіряє тобі, Альміріусе. Ще б пак, єдиний алхімік сьомого рангу в усьому Трімусі. Навіть у Тельмарів такого немає. Звісно, тобі створили всі умови й передали всі процеси, пов’язані з алхімією. Двадцять відсотків, Альміріусе. Це моя вимога, і відмовлятися від неї я не збираюся.

— Еліксири стимуляції джерела перших п’яти рангів? — похмуро запитав старий. Золоті гори в його очах потьмяніли. Не зникли, але несподівано стали на п’яту частину меншими.

— З обов’язковим візуванням договору в імперській канцелярії, — підтвердив я. — Ти отримаєш рецепти, аналогів яким немає вже шістдесят років, від часу зникнення клану Хаосу.

— У нас можуть виникнути проблеми з їх використанням, — спробував Альміріус. — Клан Хаосу віддали забуттю.

— Отже, доведеться ризикнути, — знизав я плечима. — Але як порада: нікому не кажи, звідки взяв рецепт. Нехай це буде особистою розробкою роду Блеквуд, відтвореною за старовинними книжками. Які, на жаль, було втрачено, тож показати їх перевіряльникам, якщо такі взагалі з’являться, не вдасться. І так, не забудь про двадцять відсотків із тих еліксирів, які вже встиг продати. Золота забагато не буває.

— Коли і як ми це зробимо? — Альміріус розмірковував недовго й відразу вирішив узяти процес у свої руки. — До Кріалона сьогодні вже пізно стрибати — канцелярія зачинена. Завтра в усіх нас божевільний день, пов’язаний із відпусткою моєї учениці.

— Наскільки мені відомо, завтра планується звана вечеря, а не званий сніданок, — нагадав я. — Гадаю, ми зможемо вирушити до канцелярії від самого ранку, щойно вона відчиниться. Сьогодні ж можемо переміститися до столиці, пройти всі процедури перевірки й провести ніч у якомусь готелі. До обіду вже повернемося в Трімус. Навіть пообідати встигнемо перед урочистим заходом.

— Усе продумав? — сумно зітхнув алхімік. — Чекай! Мені потрібно зібратися й підготувати документи. Стій, а навіщо тобі еліксир третього рангу? Він же тобі вже не потрібен.

— Не мені, — пояснив я. — Потрібні два еліксири третього рангу. Для Наталі й Мілени.

Старий якийсь час нерозуміюче дивився на мене, наче бачив уперше.

— А їм навіщо? Вони ж лише нещодавно відкрили джерело. Ще й пів року не минуло, відколи вони на першому ранзі. Еліксир третього їм зашкодить.

— Тобто ти сьогодні не бачив своєї учениці? — Я постарався стримати усмішку.

— Та де там! Кайрос забрав її й повіз крамницями. Вона ж завтра буде головною окрасою заходу, має сяяти, наче справжній діамант! Стій, хочеш сказати, що Наталі взяла третій ранг? Лише за три місяці? Ось чому вам так рано дали відпустку! Так, я хочу подивитися, які канали вона створила! За такий час неможливо зробити щось серйозне. Потрібно буде все проконтролювати, щоб у майбутньому не виникло проблем…

Альміріус занепокоївся, цілковито відкинувши ідею вирушати до столиці. Усі його думки тепер були зайняті ученицею й тим, як їй допомогти.

— У Наталі такі самі канали, як у мене, — пояснив я. — Приїдемо до столиці — дозволю на них подивитися. Тож збирайся, нам потрібно встигнути зробити все до того, як завтра настане великий день роду Блеквудів.

Старий явно був невдоволений, але нічого вдіяти не міг. Наталі вже доросла, і з нею можна буде попрацювати якось потім, а ось гроші можуть витекти тут і зараз. Раптом я справді піду до Тельмарів? Звідки Альміріусу знати про всі складнощі моїх взаємин із цим родом вогняних магів? Так, дрібні непорозуміння.

Щоб зібратися, алхіміку багато часу не знадобилося — уже за пів години ми рухалися до магічної академії Трімуса. Спочатку Альміріус хотів вирушити до столиці через портал мерії, але мені вдалося переконати його змінити маршрут. Усе ж я студент, і перед відправленням до столиці мені напевно потрібно завірити якісь папери.

Не казати ж Альміріусу, що біля порталу мерії на мене чекає смерть? Варто було лише подумати про те, щоб скористатися цим способом переміщення, як у грудях усе починало стискатися. Тельмари знали, що я вилетів із міста, й чекали мого повернення. Причому явно не самі й не для того, щоб розпитати про успіхи в навчанні.

— До столиці? — Контролер порталу магічної академії здивовано подивився на мене. — Що потрібно студентові Трімуса в Кріалоні? Та ще й у такій цікавій компанії?

За будь-яких інших обставин я відповів би, що завдання контролера полягає в тому, щоб активувати портал на вимогу користувачів.

— Якісь проблеми? — До нас підійшов один з «людей у сірому».

— Хочуть до Кріалона, — відповів контролер.

— Я тебе підміню, — заявив маг вогню. Перший агент якийсь час дивився на нього, наче не розумів причин, але підкорився й пішов. «Чоловік у сірому», який прийшов, подивився на мене й повторив запитання: — Навіщо тобі до столиці?

— Для укладення партнерського договору між воїном хаосу Соло й родом Блеквуд, — охоче відповів я. Агенти таємних служб однаково дізнаються про мету нашої подорожі, тому правда в цьому випадку була чудовою зброєю.

— Відколи для укладення партнерської угоди потрібно їхати до столиці? Я вже мовчу про те, яка може бути угода між студентом і цілим родом!

— Суть угоди є комерційною таємницею, — відповів я. — Столиця потрібна, щоб завізувати угоду в імперській канцелярії та відкрити рахунок у банку. Розуміючи, що сьогодні вже все зачинилося, ми все одно вирушаємо зараз, щоб пройти всі процедури перевірки й з’явитися до канцелярії від самого ранку.

Агент явно хотів продовжити розмову, але чудово розумів — далі почнеться перевищення повноважень. Я відповідав чітко й по суті, не вдаючись у подробиці. Причепитися було ні до чого.

— Завтра до кінця дня ти маєш повернутися до академії, — нагадав контролер і активував артефакт, назвавши мету нашого візиту. З’явилася мерехтлива пелена, і Альміріус першим увійшов до столиці. Я рушив слідом за алхіміком, але мене зупинили. Причому досить фамільярно — за рукав.

— Коли повернешся, артефакти доведеться здати для дослідження. — Агент таємної служби кивнув на мої рукавички, після чого перевів погляд на амулет. — Буде проведено повну перевірку, включно з умістом торбинки мандрівника.

— Зрозумів, — кивнув я. Очікувано, але неприємно. Після того, що сталося з принцесою Розалін, таємна служба почала уважно стежити за всіма магами хаосу. Зокрема й за їхніми артефактами. Добре, що агент просто зараз не почав допитуватися, звідки за неповний день у мене взялися відразу два артефакти, які явно призначалися не для магів першого-другого рангів. Та й на виріб якогось дешевого ремісника вони не схожі. Отже, десь же я їх узяв?

— І ще… — Контролер відвів погляд. — Завтра відбудеться захід у Блеквудів. Є інформація, що туди можуть заявитися Тельмари, попри відсутність запрошення. Причому заявляться вони не самі, а в складі гостей зі столиці. Міську варту попереджено, і вона намагатиметься триматися якомога далі від маєтку Блеквудів. Наші повноваження поширюються лише на академію. Ми не маємо права втручатися у справи області. Іди. Портал час закривати.

Оце так! Виявляється, агенти таємних служб бувають людьми! Ні, свого часу я працював із багатьма з них, але це було шість десятків років тому, та й працював я як Тарін-Сольник, а не безрідний студент Соло, проте факт залишався фактом — «люди в сірому» попередили про майбутні неприємності.

Утім, я й сам не сумнівався, що Тельмари обов’язково щось вигадають. Якщо вони організували «теплий прийом» біля порталу мерії, то й до Блеквудів неодмінно нагрянуть. Питання лише в тому, як саме вони все обіграють. Просто вб’ють із-за рогу? Виклик на дуель? Відкладене прокляття? Варіантів було багато, і жоден мені не подобався.

Хоч узагалі туди не йди!

Я навіть усміхнувся думці, яка мене відвідала. Відколи я почав тікати від проблем? Особливо коли точно знаю, що ці проблеми будуть?

— Я можу звернутися по допомогу? — запитав я контролера. Агент перестав дивитися в стіну й утупився в мене, наче побачив уперше.

— Ми не маємо права втручатися у справи області, — повторив він.

— Мені не потрібен захист, — заявив я. — Мені потрібен розголос. Що потрібно зробити, щоб увесь Трімус дізнався, що завтра в Блеквудів ушановуватимуть не лише молодшу дочку глави роду, а ще і її друзів?

— Рід Блеквуд чудово справляється із цим і сам, — насупився чоловік.

— Вони запрошують усіх, щоб показати силу Наталі. Я ж хочу зробити так, щоб усі дізналися ще й про те, що там буде присутній воїн хаосу. Причому не просто присутній, а щоб вручити молодшій дочці глави роду та її подрузі артефакти, гідні їхніх заслуг.

— Артефакти? — напружився чоловік.

— Ти ж не звичайний агент, правда? — відповів я запитанням на запитання.

— Ми змінюємося, — відповів агент. — Настала моя черга стояти біля порталу. Ти сам це бачив. Артефакти, які передаси своїм ученицям, буде вилучено для перевірки.

— Змінюєтеся ви, авжеж, — усміхнувся я. — Ніхто зі звичайних людей не називає Наталі й Мілену моїми ученицями. Лише ректор, Шир і його світлість Ксав’єр Флеймворд — мабуть, і все. Ти не схожий ні на кого з них. То я можу розраховувати на розголос? Це можуть зробити навіть самі Блеквуди, головне — їм про це сказати.

— Ти обрав не ту людину, магу хаосу, — промовив агент.

— Я обрав правильну людину, магу вогню, — не погодився я. — Із мене послуга у відповідь у майбутньому.

— Який сенс від твоєї майбутньої послуги, якщо тебе завтра вб’ють? — прямо запитав чоловік. — Сьогодні до Трімуса прибула трійка ліквідаторів сьомого рангу. Чому Тельмари так шалено хочуть тебе вбити?

І після цього агент розповідатиме, що просто так прийшов на зміну? Теми, яких ми торкнулися в розмові, свідчили, що цей агент знає про те, що відбувається в Трімусі. Але явно знає не все. Що ж, зараз пояснимо йому дещо.

— Через це. — Я витяг деактивований нашийник, який зняв із першого щура. — Тельмари створювали армію щурів із такими нашийниками й кудись їх продавали. Куди — гарне питання, але не думаю, що кудись до Імперії. Ви б про них уже знали. Ставлю два золотих, що продажі йшли або до королівства Кімур, або до королівства Дертан. Як давно рід Тельмар цим займається, не знаю. Вибух у їхньому маєтку — наслідок нестабільності артефакту. Вони вибухають через порушення цілісності щурячої туші.

— Вагомих доказів у тебе, звісно ж, немає. — Агент, який не агент, узяв нашийник наче велику цінність.

— Доказів чого? Того, що рід Тельмар активно постачає нехай і не ворожим, але явно недружнім до нашої Імперії королівствам щурів, які вибухають? Ні, таких доказів у мене немає.

— Навіщо тобі розголос? — після паузи запитав чоловік. Нашийник уже зник у його торбинці мандрівника.

— Це запрошення, — відповів я. — Ти сказав, що Тельмари можуть з’явитися на заході Блеквудів із трійкою вбивць? Мене не влаштовує слово «можуть». Хочу, щоб вони точно знали — я їх запрошую. І якщо все ж прийдуть на зустріч, усе виглядатиме так, наче не вони вирішили навідати Блеквудів, а з’явилися на мій поклик. Дрібниця, звісно, але мені приємно. Знадобиться в майбутньому.

— Якщо воно в тебе взагалі буде, — після паузи відповів чоловік. — Інформація про те, що ти вручиш своїм ученицям артефакти, завтра вранці стане надбанням вищого світу Трімуса. Як і звістка про те, що ти особисто запрошуєш рід Тельмар. Не помри на цьому заході, Соло. Із тебе послуга у відповідь.

— Кому я її винен? — запитав я.

— Верой Флеймворд, — представився агент. — Глава групи швидкого реагування таємної служби, відряджений до магічної академії Трімуса. Троюрідний брат принцеси Розалін і тридцять шостий кандидат на корону Імперії. Ось кому ти винен послугу, воїне хаосу.

Що можу сказати, за нинішнього Імператора столиця покращала. Кріалон і раніше тішив око своїми доглянутими чистими вулицями, гарними парками, величними будинками, а тепер усе це довели до якогось абсолюту. І дороги перетворилися на щільну гладку стрічку без жодної ямки, і тротуари відділялися від проїжджої частини красивими огорожами, щоб пішоходи не заважали самохідним возам, і самі вози, до речі, рухалися на розломових кристалах. Жодних тварин.

Але найбільше мене потішив запах — у місті працювали маги природи, які тільки те й робили, що наганяли до Кріалона свіже гірське повітря. Жодного смороду, запахів каналізації чи людського поту. Як на мене, чудове вкладення коштів! Навіть шкода, що за часів Таріна-Сольника до такого не додумалися. Життя стало б значно приємнішим.

А ось чим столиця мені не сподобалася, то це пропускним пунктом. Раніше як було? Вийшов із порталу й іди у своїх справах. Навіть якщо в тебе немає браслета мешканця столиці. Тепер усе змінилося — нас зустрів загін магів високого рангу, і в їхньому супроводі ми з алхіміком, а також ще кілька десятків прибулих, вирушили до окремої будівлі, де нас не просто перевірили артефактами, а ще й зажадали надати всі сумки для огляду. Цікаво, а просторове сховище, доступ до якого здійснюється заклинанням, вони теж якось перевіряють?

Оглядали не всіх. Коли через портал пройшли кілька магів, вартові лише ковзнули по них поглядом, не наважуючись затримати. Нашивки родів були мені незнайомі — через особливості мого навчання з Широм історію Імперії я пропустив. Точно не представники Імператорської сім’ї. Але сам факт того, що всі рівні, проте хтось завжди рівніший, мене потішив. Люди завжди залишаються людьми.

У моїй торбинці мандрівника було багато матеріалів із перших двох розломів, тому мене перевіряли довше, ніж Альміріуса. Алхімік розсудливо не взяв до столиці нічого, що могло б викликати запитання у варти. Тож він стояв і дивився, як перевіряльники порпаються в моїх речах, викладаючи їх одну за одною на стіл. Якби я був якимось аристократом, такого ставлення терпіти не став би. Але браслет магічної академії Трімуса чітко дав вартовим зрозуміти, що я звичайний простолюдин. Хоч і маг. Ось вони й відривалися на повну, хіба що не надкушували матеріали з розломів. А раптом усередині них контрабанда?

Проте причепитися було ні до чого, і варті довелося мене відпустити. Нам з алхіміком видали гостьову перепустку у вигляді артефактної таблички й наполегливо порадили її не губити. Бо в такому разі нами вже займатиметься відділ таємної служби Його Імператорської Величності. Бюрократія, якої майже не існувало шістдесят років тому. Вочевидь, не все з часом стає кращим.

Ми переночували у звичайному готелі й уранці прибули до імперської канцелярії. Попри ранню годину, людей зібралося чимало. Переважно мешканці столиці — їх видавали особливі браслети. Довелося вистояти чималу чергу, щоб потрапити до реєстраційного вікна.

— Мета візиту? — запитала суха жінка голосом, сповненим невдоволення. Наче я відволік її від якоїсь життєво важливої справи.

— Реєстрація іноземного громадянина, послуги юриста зі складання договору між іноземним громадянином і родом клану Води, візування договору в імперській канцелярії, — відкарбував я заздалегідь підготовлену фразу.

— Громадянин якої держави? — У реєстраторки прокинувся інтерес.

— Королівство Яндар, — заявив я. Шістдесят років тому це невелике королівство розташовувалося на далекому заході нашого материка. У тому районі було якесь неймовірне скупчення дрібних держав, які постійно ворогували між собою. Вони то зникали, то з’являлися знову, тож не дивно, що люди з цих країн намагалися втекти за першої нагоди.

— А, західник. — Суха жінка невдоволено скривилася. — Походження?

— Простолюдин, — не став я вигадувати собі шляхетного походження. Надто пізно дізнався про можливість такої реєстрації, і багато впливових людей уже знали мене як простолюдина. Якщо я раптом виявлюся аристократом, нехай навіть найнижчого статусу, у когось може виникнути бажання перевірити мене трохи ретельніше. Можливо, навіть вирушать до королівства Яндар, щоб знайти моїх потенційних родичів.

Можна було, звісно, залишити все як є — після закінчення академії я став би підданим Імперії з офіційними документами, але що ближче спілкувався з Флеймвордами, то менше мені хотілося підставлятися. Хочуть вони, щоб я став їхнім підданим? Нехай погодять відновлення клану Хаосу й створення мого роду. Тоді мною можна буде командувати. Для іноземного ж підданого навіть слово Імператора — не більше ніж рекомендація. Обов’язкова до виконання, звісно, але все ж рекомендація.

— Як документ, що посвідчує особу, лише браслет студента магічної академії Трімуса? — Реєстраторка все правильно зрозуміла, тому не стала вимагати того, чого в мене не було. — Ім’я?

— Соло, — відповів я.

Якийсь час реєстраторка поралася з паперами, після чого видала мені цілу стоску.

— Спочатку до сорок сьомого кабінету на четвертому поверсі, там реєстрація. Потім до двадцять шостого, до юриста. Після цього до начальника канцелярії — іноземними громадянами він займається особисто. Це перший кабінет на першому поверсі. Наступний!

Далі почалося виснажливе ходіння кабінетами, причому трьома ми не обмежилися. Реєстрація іноземного громадянина вимагала сканування енергетичної структури, як це колись зробили з групою «Істина», — цим займалися в окремій прибудові. Потім, коли в мене нарешті з’явився браслет гостя Імперії з ім’ям Соло, ми витратили кілька годин на юриста, пояснюючи йому суть нашого договору. Перший юрист, почувши фразу «рецепти клану Хаосу», благополучно втік, передавши нас керівникові юридичної служби. Прибули агенти таємної служби, але вони просто сиділи в кабінеті, не ставлячи жодних запитань. Загалом було весело.

Вишенькою на торті стало візування договору в начальника імперської канцелярії. Технічно потрапити до нього ми не могли — щільний графік такого видного керівника вимагав запису за кілька тижнів, а то й місяців, але тут нам несподівано допомогли. Таємна служба Імперії хотіла довести наш договір до завершення, тому головний бюрократ столиці прийняв нас буквально за пів години після того, як текст договору було складено.

Реєстрація, присвоєння номера, відкриття банківського рахунку, прив’язування його до договору й мого артефакту — ми провозилися майже до вечора. Альміріус постійно бурчав, що ми не встигнемо на важливий захід, але відступити вже не міг. Надто багато навколо нас зібралося людей, сваритися з якими нікому не хотілося. Іноді словосполучення «клан Хаосу» може й допомогти.

— Нарешті! — видихнув Альміріус Блеквуд, щойно в нас на руках з’явився офіційно оформлений договір. Тепер протягом двох тижнів я мав передати алхіміку рецепти й насолоджуватися золотом, яке надходитиме на рахунок. — Швидше, Соло! Ми ще можемо встигнути!

— Щоб устигнути, потрібно запізнюватися, — філософськи зауважив я. — А ми нікуди не запізнюємося. Як мені казали, учитель не запізнюється — він завжди приходить вчасно. Просто іноді вчасно для одного не означає вчасно для іншого. Але ти маєш рацію — варто поквапитися.

Десять хвилин — і ми нарешті повернулися до Трімуса через портал магічної академії.

— Екіпаж чекає! — промовив контролер, щойно зрозумів, хто прибув. — Командир наказав забезпечити безпечне доправлення до маєтку Блеквудів і назад. Усередину заходити нам не можна. Ще просив додати, що твоє прохання виконано.

Самохідний віз із гербом магічної академії Трімуса справді чекав неподалік від головної будівлі. Альміріус увесь змучився, поки ми їхали, і щойно дверцята відчинилися, вискочив та зник у будинку. Віз не просто доправив нас до маєтку Блеквудів — нас ще й підвезли до головного входу, наче найпочесніших гостей.

— Представник королівства Яндар, студент першого курсу магічної академії Трімуса, Соло! — пролунав гучний голос, щойно я ввійшов до головного холу. Артефакт, відповідальний за оголошення імен, зчитав дані з мого нового документа й озвучив їх на весь зал.

Величезний натовп повернувся в мій бік. Відразу промайнуло відчуття небезпеки, але поки загроза лише позначила себе, без жодної конкретики. Відчуття, що просто зараз мене хочуть убити, не виникло.

Я рушив уперед, і натовп розступився, звільняючи шлях до Наталі. Винуватиця свята стояла в центрі зали й приймала привітання від численних гостей. Захід тривав уже не першу годину, а запрошені все продовжували вітати студентку з її успіхами.

Мілена стояла поруч із подругою й явно почувалася не у своїй тарілці. Якщо Наталі купалася в увазі, радісно всміхаючись кожному, хто підходив, то усмішка Мілени більше скидалася на злісний вишкір. Так, дочка коваля вітала всіх, хто до неї підходив, перекидалася кількома нічого не значущими словами, але в її поведінці не було легкості. Працювати з нею ще й працювати.

Обидві дівчини були вдягнені в гарні сукні, які вигідно підкреслювали їхні стрункі й треновані тіла. Я навіть устиг перехопити кілька заздрісних поглядів жінок і зацікавлених поглядів чоловіків різного віку. Від наших однолітків до старців, які вже досягли поважного віку. Молодша дочка звичайного роду з клану Води несподівано стала дуже привабливою партією. І, як мені здається, настав час зробити цю партію ще вигіднішою.

— Пані, маєте приголомшливий вигляд. — Я дістався до Наталі й Мілени, відтіснивши кількох юнаків. На мене відразу подивилися з найбільшим презирством, але я проігнорував погляди павичів, які розпустили хвости перед моїми ученицями.

Хаос, та я вже й сам їх так називаю! Усе ж дається взнаки звичка навчати молодь. Перед подіями в бойовій академії клану Хаосу в мене стабільно було від трьох до чотирьох учнів. Так, зараз ситуація не зовсім відповідна — за моїх часів вважалося, що не можна називати учнем представника іншої стихії. Але події останніх шістдесяти років, вочевидь, наклали свій відбиток на усталений підхід. Тепер важливі стосунки між учителем і учнем, а не однаковість стихій. Он навіть Шир хотів зробити мене учнем, хоча сам був воїном темряви.

— Соло, нарешті! — промовила Мілена з такими емоціями, наче я був тією єдиною соломинкою, яка не дозволить їй потонути. — Я вже почала думати, що ти злякався чуток, які ходять Трімусом, і не приїдеш.

— Чуток? — здивувався я. — Я щойно зі столиці, тож ні про які чутки не знаю. Присвятіть мене в суть того, що відбувається.

— Подейкують, — слово взяла Наталі, дивлячись на мене з неприхованим інтересом, — що хтось на ім’я Соло, маг хаосу, настільки повірив у себе, що привселюдно оголосив, ніби збирається вручити винуватиці сьогоднішнього заходу якийсь артефакт. Мало того, він із якоїсь дивної причини вирішив, що йому замало гостей, запрошених моїм батьком, і особисто покликав Тельмарів. Практично наказав їм з’явитися, але все ж недостатньо грубо, щоб представники правлячого роду області викликали його на дуель. Ось такі чутки ходять увесь день, збурюючи громадськість.

Я помітив, що натовп навколо нас стих, боячись пропустити бодай слово. Навіть двоє «павичів», які продовжували сердито на мене дивитися, тимчасово склали хвости.

— Чутки? — здивувався я. — Ні, ученице, це не чутки. Це реальність.

Коли присутні почули слово «учениця», пролунав приглушений шепіт. Новина виявилася для них незвичною. Наталі почервоніла, але промовчала й не стала заперечувати, чим викликала ще більше обговорень.

— Однак дещо чутки все ж не передали, — продовжив я. — Так, я запросив рід, який певний час полював на мене по всьому Трімусу, щоб особисто запитати про причини такої поведінки. Раптом між нами є якась ворожнеча, а я про неї не знаю? До речі, Тельмари прибули?

— Ні, — звідкись збоку почувся голос Кайроса Блеквуда, батька Наталі. — Вони надіслали гнівного листа, повідомивши, що не збираються бути присутніми на заході, де вшановують мага проклят… мага хаосу.

— Що ж, це сумно, — зітхнув я, насилу стримавши задоволену усмішку. Дрібна капость спрацювала, і Тельмари сюди не прийдуть. Отже, по мене надішлють лише трійку вбивць сьомого рангу. Теж небезпечно, але вже не так смертельно, як зустріч із главою роду. Наскільки я встиг з’ясувати, маг вогню давно отримав восьмий ранг і вважався найсильнішим у Трімусі. Просто тому, що всіх інших високорівневих магів забирали до столиці.

— Однак не будемо засмучуватися, — продовжив я. — Сьогодні в нас свято на честь Наталі Блеквуд, а не засмученого глави Тельмарів. Наталі й Мілено! Ректор магічної академії Трімуса та його світлість Ксав’єр Флеймворд вважають, що я є вашим учителем. Хто я такий, щоб сперечатися з такими шанованими людьми? А кожен учитель зобов’язаний дбати про своїх учнів. Не лише давати їм знання, а й забезпечувати цінними предметами, необхідними для навчання. Так, щось я затягнув зі вступною частиною. Наталі, почнімо з тебе. Руку, ученице!

Приголомшена дівчина простягнула руку, наче погоджуючись на танець, і присутні голосно ахнули, коли я швидким рухом ножа розрізав тильний бік долоні Наталі. Пішла кров, але відразу ж увібралася в артефакти, які я прикладав до рани.

— Краще служитимуть, якщо відразу їх прив’язати, — пояснив я суть своїх дій. — Мілено, заклинання лікування.

Зеленоволоса навіть не сперечалася. Вона простягнула руку в бік подруги, і рана зникла. Навіть шраму не залишилося. Сама Мілена зблідла — лікування було заклинанням п’ятого рангу, а дівчина ще перебувала на третьому. З технічного погляду така магія була Мілені ще недоступна, але випалені канали зв’язку й упевненість у тому, що я не завдам шкоди, зробили своє. Магиня природи могла лікувати й, судячи з її очей, сама щойно це усвідомила.

— Рукавички Води п’ятого рангу значно посилять твою магію. — Я почав передавати Наталі її артефакти. — Амулет Води шостого рангу почне охолоджувати джерело й посилить твою магію, а лікувальний пояс п’ятого рангу займеться твоїм відновленням. Руку він тобі, звісно, не відростить, але дрібних подряпин тепер навіть не помічатимеш. І як завершальний подарунок — захисний амулет сьомого рангу.

Люди навколо навіть шуміти перестали, почувши перелік моїх подарунків. Наталі була молодшою дочкою далеко не найбагатшого роду, тому претендувати на родинну спадщину не могла. Якщо та спадщина взагалі існувала. Я ще не до кінця зрозумів, що сталося за останні шістдесят років, але в магічному плані була очевидна деградація. Про причини можна було лише здогадуватися, і першою думкою було те, що надто багато високорівневих магів загинуло під час знищення клану Хаосу. Спогади групи «Істина» яскраво описували бій, у якому помирали багато сильних магів інших стихій. Вони залишилися на площі, як і їхні торбинки мандрівника чи просторові сховища. Потім почали поширюватися розломи десятого рангу, і там теж із великою ймовірністю загинуло багато високорівневих магів. Так, це загалом не пояснювало жалюгідного стану сучасної магії, але принаймні початок поясненню було покладено.

З того, як Наталі дивилася на мої подарунки, я зрозумів іще дещо. Ми перебуваємо в провінції! А що, як усіх сильних магів і всі родові артефакти вилучили на користь Імперії? Мотив простий — усе заради боротьби з розширенням проклятих земель. Фактично звичайне збагачення за чужий рахунок, як на мене, але завжди приємніше прикриватися високими мотивами своїх учинків. Тому в роду Блеквуд може просто не бути артефактів вище п’ятого рангу! А якщо й є, то вони настільки цінні, що їх використовують лише під час великих подій.

— Мілено, твоя черга. Руку! — промовив я, повертаючись до зеленоволосої. — Рукавичок для магині природи в мене, на жаль, не знайшлося, зате підсилювальний амулет, лікувальний пояс і захист на місці. Володій!

— Дякую, — самими губами прошепотіла Мілена, мертвою хваткою вчепившись у свої артефакти. Їй, колишній простолюдинці, така цінність навіть не снилася. В академії студентам навіть магічні палички видавали під сувору звітність. Тим, хто не міг собі їх дозволити. Навіть добре, що Мілені ця милиця більше не потрібна.

— Так і триматимете їх, наче щось цінне? — з усмішкою запитав я. — Це лише артефакти. Предмети щоденного користування. Надягайте!

— Соло! — вигукнув Кайрос Блеквуд, але відразу виправився: — Пане магу! Артефакти такого високого рангу є надбанням роду. Наталі не може ними користуватися! Давайте я зараз заберу цей, безсумнівно, щедрий подарунок, ми його дослідимо й потім вирішимо, кому з роду Блеквудів ці предмети підійдуть найкраще.

— Не варто цього робити, пане Кайросе, — крижаним тоном промовив я. — Ці артефакти належать моїй учениці.

— Це ще потрібно вирішити, відколи Наталі є ученицею мага проклят… мага хаосу, — заявив глава роду Блеквуд. — Я жодних документів про учнівство не підписував. Єдиний офіційний учитель Наталі поза стінами магічної академії — Альміріус Блеквуд. Це моя офіційна позиція як глави роду Блеквуд, прошу зауважити!

Люди знову зашепотілися — Кайрос Блеквуд зробив досить сильну заяву. Загалом я його розумів. Якийсь маг хаосу, який ледве навчився ходити, називає його молодшу дочку своєю ученицею. Зважаючи на ставлення до моєї стихії в Імперії, краще перестрахуватися. Це розумна позиція батька й глави роду, але мене вона зовсім не влаштовувала. За останні три місяці мені так часто говорили, що Наталі й Мілена є моїми ученицями, що тепер я й сам у це повірив.

— Мене не цікавить позиція глави роду Блеквуд, пане Кайросе, — заявив я, змусивши присутніх ахнути. — Мене цікавить лише сила, яку можуть отримати Наталі й Мілена.

— Не дозволю! — обурився Кайрос Блеквуд, і мене буквально обдало небезпекою. — Не забувай, магу хаосу, де ти перебуваєш! Ти в гостях, а не у власному домі!

— Мілено. — Я простягнув руку зеленоволосій дівчині, і та без вагань її прийняла, ставши праворуч від мене. — Наталі?

Синьоволоса зблідла, зацьковано переводячи погляд із батька, який продовжував шаленіти, на мене й назад. Вибір, звісно, не найприємніший, але його точно потрібно було зробити. І навіть добре, що все визначиться просто зараз, а не за кілька років, коли Кайрос накаже своїй дочці повернутися додому.

— Ти більше не гість мого дому, магу проклятого хаосу! — почув я слова Кайроса. Усе, він більше не збирався стримуватися. — Я відмовляюся від усіх наших домовленостей! Той, хто приходить до мого дому й поводиться подібним чином, не гідний бути гостем Блеквудів! Слуги, маг проклятого хаосу загостювався в моєму домі! Випровадьте його геть! Для цієї людини двері мого дому назавжди зачинені!

Невже все через якісь артефакти? Ні, надто дрібно. Кайрос Блеквуд видався мені адекватним главою роду, тому така поведінка була незрозумілою. Якщо тільки він не хоче вивести свій рід з-під удару! Ось воно! Звісно!

Я спіймав наляканий погляд Наталі й промовив:

— За три місяці ти стала однією з найкращих студенток магічної академії Трімуса. Іди зі мною — і станеш однією з найкращих студенток Імператорської академії, куди ми потрапимо втрьох. Зараз ти здатна закривати розломи третього рангу, до випуску з академії я навчу тебе не боятися розломів п’ятого. Річ не в тому, що в нас різні стихії, Наталі. Річ у досвіді, який я готовий передати. Іди зі мною.

На підтвердження своїх слів я простягнув дівчині руку, пропонуючи зробити остаточний вибір.

— Наталі! — продовжив обурюватися Кайрос Блеквуд, але тепер, коли я зрозумів його мотиви, бачив дивацтва в поведінці. Що робить розлючений батько й глава роду, коли його дочку збираються забрати з дому? Відштовхує нахабу, відводить руку, заступає собою дочку. Загалом робить усе можливе, аби тільки не віддати дочку магові хаосу. Однак Кайрос лише лаявся. Страшно, лячно, але лише на словах. Свій вибір розумний маг води зробив. Тепер питання було в його дочці. Чи зробить свій вибір вона?

Глядачі цієї невеликої вистави ахнули, коли бліда Наталі прийняла мою руку й стала ліворуч. Дівчина при цьому дивилася суворо прямо, а напруженням могла позмагатися з натягнутою тятивою лука. Але вибір було зроблено, і шляху назад немає. Надто багато глядачів навколо, надто довго збурюватиме Трімус те, що сталося сьогодні.

— Пане магу, господар наказав провести вас до виходу. — До мене підійшов непримітний слуга. Кайрос навіть не звернув на нього уваги, судомно хапаючи ротом повітря від шоку. Власне, саме тому глава роду не зміг усвідомити, що конкретно цього чоловіка серед його слуг ніколи не було. Смерть, яка дивилася з чорних очей незнайомця, я міг відчути навіть без свого дару. Волосся вбивця пофарбував, але з лінзами вирішив не морочитися. Хто взагалі в наш час дивиться слугам в очі?

Магії у вбивці не відчувалося. Очевидно, було використано маскувальні артефакти, щоб перетворити мага сьомого рангу на звичайну людину. Одяг слуг був просторим, тож у численних кишенях можна було сховати не лише ножі, а й духову трубку. Ось тільки мені здавалося, що користуватися додатковими пристосуваннями вбивця не стане. Якщо це один із трьох ліквідаторів, які прибули до Трімуса, він усе зробить власними руками. Власною магією. Його стихія — темрява, отже, буде прокляття або закликана потвора. Я ставлю на перший варіант.

— Веди, — відповів я. — Учениці, не відставайте.

— Не дозволю! Наталі залишиться вдома!

Голос належав молодому чоловікові із синім волоссям, якого я так необережно відтіснив від Наталі. Вочевидь, багатозначного сопіння йому здалося замало, тож він вирішив проявити ініціативу, захистивши честь пані. Навіть спробував схопити мене за руку, щоб я точно зрозумів, кого потрібно викликати на дуель. Однак те, що сталося далі, надовго залишиться в пам’яті жителів роду Блеквуд, та й усього Трімуса.

— Тебе я ще не питала, що мені робити! — зло промовила Наталі й дала волю всім накопиченим почуттям. Удар магині води третього рангу вийшов красивим, щільним і настільки сильним, що хлопець відлетів на кілька метрів та розпластався на підлозі, не маючи сил підвестися.

— Мілено, простеж, щоб він не здох, — попросив я, помітивши, що захисник честі й гідності не ворушиться.

Зеленоволоса кивнула й знову зблідла. Два заклинання п’ятого рангу були для неї ще надто великим навантаженням. Дівчину повело, але це було навіть добре — заодно перевірив дію амулета охолодження. Якщо до мого подарунка подвійне використання заклинання лікування могло перегріти джерело, то тепер дівчині було просто зле. Це теж тренування. У розломах ніхто ніколи не створює ідеальних умов, і маг має намагатися працювати на межі можливостей.

— Прошу за мною, пане магу. — Замаскований убивця знову нагадав про себе, поки всі гості приголомшено дивилися на хлопця, який намагався підвестися.

— Не відстаємо, у бійки не ліземо, — наказав я дівчатам і рушив за провідником, готуючись діяти.

Ось тільки вбивця не поспішав — він наче відчув, що я насторожений. Упевнено йшов до виходу, ніби все життя прожив у маєтку Блеквудів. Нарешті він наблизився до вхідних дверей і розчинив їх:

— Прошу, пане магу! Ви повинні залишити маєток.

Мене обдало передчуттям неминучої смерті. Зараз, коли я пройду повз нього, мене вб’ють. Це даність, із якою потрібно щось робити.

— Тобі наказали вигнати нас із маєтку, а не з будинку, — із нахабною усмішкою промовив я. Напевно, саме так справжні маги й повинні звертатися до слуг. Мені такого тону ніколи не зрозуміти.

— Я не розумію, пане магу, — насупився вбивця. — Що мені потрібно зробити?

— Я прибув сюди на возі магічної академії! — заявив я. — Зроби так, щоб він з’явився біля входу. Він чекає десь тут.

— Так, пане магу, зараз усе буде виконано. — Удаваний слуга схилився й першим вийшов із будинку. Мій транспорт справді був неподалік — усе ж я з’явився на заході лише десять хвилин тому.

Убивця дочекався, поки до центрального входу під’їде самохідний віз, після чого відчинив дверцята.

— Прошу, пане магу, — ще раз промовив він. — Ви повинні залишити маєток.

Я йшов уперед зі спокійним обличчям, хоча всередині все клекотіло. Далі зволікати не можна. У відкритому протистоянні проти мага сьомого рангу я не вистою. Єдина причина, з якої вбивця не прикінчив мене відразу, — присутність кількох високорівневих гостей на зустрічі. Убивці не люблять ризикувати й завжди діють напевно.

— Ваша Величносте⁈ — приголомшено промовив я, дивлячись усередину воза академії. — Що ви тут робите?

Мить, мені була потрібна лише мить, і я її отримав! Убивця до останнього вважав, що я його не підозрюю, тому дозволив собі кинути швидкий погляд усередину карети, вишукуючи представника Імператорської сім’ї. Як сказав Шир, гільдія вбивць не приймає замовлень на Флеймвордів, тож жодної випадковості бути не могло. Той, хто прийшов мене вбити, мав точно розуміти, що поблизу немає членів Імператорської сім’ї.

Три «Стріли хаосу» були моїм максимумом на цей момент. Першу атаку поглинув захист. У мага темряви звідкись був захист від хаосу. Друга стріла теж зникла, увібрана темрявою. Третя пройшла наскрізь, утворивши в грудях убивці жахливу діру.

Я штовхнув тіло в бік відчинених дверцят і за лічені миті запхав його всередину воза.

— Заходимо! — наказав я приголомшеним дівчатам і озирнувся, шукаючи свідків цієї вистави. Начебто ніхто нічого не бачив. Принаймні з вікон ніхто не визирав, у наш бік не дивився, та й загалом я не відчував небезпеки.

Віз рушив, і до представництва магічної академії в Трімусі ми доїхали в цілковитій тиші. Якщо Мілена беззастережно довірилася мені ще в день свого порятунку, то до Наталі лише тепер дійшло, що поруч зі мною може бути небезпечно.

Віз зупинився, і наш візник, він же один з агентів таємної служби, відчинив дверцята.

— Залишайтеся на місці, — наказав він і витяг тіло. Поруч з’явився ще один агент зі світловим артефактом. Чоловіки схилилися над тілом і якийсь час його вивчали. Що саме вони робили, мені не було видно, але коли з’явився Верой Флеймворд, в агентів уже був звіт:

— Це Барв Орі, — промовив перший, кивнувши на тіло. — Один із молодших убивць внутрішнього кола. Спеціалізується на прокляттях. Восьмий ранг.

— Барв Орі офіційно мертвий, — заявив Верой Флеймворд.

— Тепер мертвий, — підтвердив другий агент. — Його не було серед трьох, які прибули до Трімуса.

— Це мали бути мої слова, — промовив Верой. — Що ж, подумаймо, що в Трімусі робив живий труп і яким чином він став трупом удруге. Соло, не хочеш розповісти нам історію про те, як маг хаосу п’ятого рангу знищив колись одного з найрозшукуваніших людей Імперії? Тим більше що цей чоловік мав восьмий ранг?

— У нас дружня розмова чи допит? — уточнив я у Вероя Флеймворда.

— Для дружньої розмови вже запізно, Соло, — відповів командир групи швидкого реагування. — Дружню розмову проводять, коли хтось краде яблуко чи випадково бруднить одяг високородного. Коли хтось убиває людину й притягує її труп як доказ власної вини, дружньою розмовою вже не обійтися. Твій обов’язок як жителя Імперії — всіляко сприяти розв’язанню цього інциденту й визначенню ступеня твоєї вини.

— Що ж, якщо в нас не дружня розмова, перейдімо на діловий тон, — промовив я й продемонстрував реєстраційний браслет. — Згідно з офіційними документами, виданими імперською канцелярією, я є вільним жителем королівства Яндар, який прибув до Імперії для навчання в магічній академії. На мене, представника іншої держави, напала невідома особа в межах міста Трімуса. За отриманою згодом інформацією, нападник певний час вважався мертвим і, за словами одного з бійців групи швидкого реагування таємної служби, входив до числа молодших членів внутрішнього кола гільдії вбивць. Мені довелося захищатися всіма доступними засобами, і коли мене викличуть на офіційний допит, я із задоволенням продемонструю, як саме зумів пробити захисні амулети. Ви ж уже їх знайшли, правда? Хоча не відповідайте. Не хочу втручатися у ваше розслідування. Зі мною, як із представником іншої держави, спілкуватимуться дізнавачі вищої категорії, правильно? Цікаво, а вони зможуть відповісти на запитання, скільки ще вбивць, яких вважають мертвими, подібно до Барва Орі, насправді живі й перебувають серед жителів Імперії? Я ж правильно розумію принцип роботи визначальних артефактів — коли людину офіційно визнають мертвою, її дані видаляють? Можу припустити, що склалася така ситуація: людей багато, а артефакт, у якому зберігаються енергетичні структури найнебезпечніших осіб, один.

— Це твоя офіційна позиція, Соло? — Від Вероя повіяло смертю.

— Ти сам сказав, що в нас не дружня розмова, — нагадав я. — Якщо до мене й моїх супутниць немає офіційних претензій і запитань, ми повернемося до академії. У нас залишилося три години до закінчення відпустки, і я не хотів би порушувати строки без поважної причини.

— Можете йти, — після паузи промовив Верой. — Поговоримо завтра.

— Я забираю тіло? — із удаваною наївністю запитав я. Побачивши, як на мене подивилися всі агенти таємної служби, пояснив: — Згідно із законами вашої Імперії, жертва нападу бандитів, убивць та інших пройдисвітів має переважне право на все майно, яке було при тому бандитові, вбивці чи пройдисвіті. Барв Орі якимось чином сприймався оточенням як звичайна людина, а не маг. Із таким я ще не стикався, тому хочу поглянути на артефакти, які є на тілі мого невдалого вбивці.

— Виключено! — палко промовив Верой Флеймворд. — Якщо ти вирішив заговорити буквою закону, то маєш знати, що заборонені артефакти підлягають негайному вилученню на користь Імперії! І того, хто не здасть їх таємній службі, буде суворо покарано!

— Чому ви вважаєте, що у вбивці є щось заборонене? — запитав я. — Аналіз артефактів уже провели? Можна ознайомитися з переліком усього, що відійде на користь Імперії як заборонене, а що стане моєю власністю? Просто зараз усе виглядає так, наче таємна служба бажає забрати в мене тіло мого невдалого вбивці разом із усіма його речами. Дівчата, прошу засвідчити цей факт.

Я повернувся до двох блідих, наче молоко, супутниць. Судячи з їхньої реакції, ніхто не мав права так розмовляти з представниками таємної служби. Тому вони дивувалися, чому я досі живий, а не вирушаю в кайданах до якихось підземель таємної служби.

— Завдання зрозуміле? — запитав я, повертаючи увагу дівчат до себе. — Нас хочуть позбавити здобичі. Доступу до неї не надають, перевірки на заборонені артефакти не проводять. Наступного разу, коли ми зустрінемося з принцесою Розалін та її вчителем, обов’язково нагадаємо про цей неприємний факт. Ідемо!

Я взяв дівчат за руки, потягнув їх за собою й навіть зумів зробити кілька кроків, перш ніж мене зупинив голос Вероя Флеймворда:

— Соло, стій! Що ти хочеш за це тіло й усі його артефакти?

— Я винен тобі послугу, — нагадав я. — Міняю послугу на вбивцю. Ти допоміг мені, я допоміг тобі, більше ніхто нікому нічого не винен. І наступного разу, коли наші шляхи раптово перетнуться, ми спілкуватимемося як рівні партнери, а не як залежні один від одного.

— Приймається! — погодився маг вогню.

— Дівчата, забудьте все, що ви тут бачили. — Я подивився на Наталі й Мілену. — Ніхто в нас нічого не відбирав, жодного трупа взагалі не існувало. Ми приємно провели час у гостях у Наталі й спокійно повернулися до академії. Усе зрозуміло?

— На майбутнє, Соло. — Верой Флеймворд явно хотів, щоб останнє слово залишилося за ним. — Право на насильство в Імперії мають лише представники Імперії. Армія. Варта. Таємна служба. Усі інші зобов’язані зробити все, щоб зберегти життя своєму супротивникові.

— Це запрошення? — запитав я, не збираючись грати за правилами Вероя. — Хіба до таємної служби беруть студентів, та ще й підданих іноземної держави? Якщо що, я відкритий до обговорення.

На це Верою не було чого відповісти, і ми спокійно дійшли до порталу. Ну, як спокійно — уже біля порталу нас знову наздогнали агенти таємної служби.

— Артефакти! — зажадав Верой Флеймворд. — Ми зобов’язані перевірити їх усі. Соло, Наталі Блеквуд, Мілено — прошу надати всі ваші артефакти для перевірки.

Треба ж — не забув! Я без запитань поклав на стіл біля порталу всю здобич, отриману в схованці групи «Істина», і, подумавши, додав торбинку мандрівника з усім її вмістом. Навіть шпагу зняв — раптом її теж вважатимуть артефактом? Я не збирався давати таємній службі жодного приводу звинуватити мене в порушенні закону. Студент Соло мав бути відданим Імперії, бо лише так я міг досягти своєї мети — повернути колишню велич клану Хаосу.

Наталі й Мілена зробили те саме, що і я, хіба що з артефактами розлучалися вкрай неохоче, наче прощалися з ними назавжди.

— Якщо в артефактах немає якихось прихованих властивостей чи чогось забороненого, ви отримаєте їх назад уже завтра, — запевнив Верой, побачивши реакцію моїх учениць. — Сьогодні можете відпочивати.

Ось тепер ми нарешті повернулися до магічної академії. На тому боці порталу нас зустріли агенти таємної служби, які перевірили наші особи й відпустили по кімнатах.

— Ідемо до мене, — запропонував я. — Ястін приготує чай, зможемо спокійно обговорити те, що сталося, і вирішити, куди рухатися далі.

— Хіба нам можна заходити до головного корпусу? — засумнівалася Наталі. — Нехай ми й навчаємося разом із першими двома групами, але права перебувати в їхньому гуртожитку в нас немає.

— Якщо в когось виникнуть із цього приводу запитання — відправляй їх відразу до мене, — промовив я. — Про одне прошу: так, як удома, робити не треба. Тут народ різкий, можуть відразу викликати на дуель. Куди ми потім тіла діватимемо? Усіх таємній службі здати не вийде.

Наталі почервоніла й подивилася на кулак, яким вона, по суті, перекреслила зв’язок із родом. Міцно його стиснувши, дівчина різко видихнула й кровожерливо всміхнулася:

— Знаєш, Соло, ходімо! Кулаком бити не буду, але від дуелі тікати не стану. Міло, укладемо парі? Хто з нас збере більшу колекцію шпаг?

— Не забудьте про сто золотих, — нагадав я. — Шпага й сто золотих. Умови дуелі мають бути лише такими. Студенти з вищої знаті повинні звикати платити за свою дурість.

Однак зараз нам ніхто не трапився. У головній залі перебувало лише кілька студентів, але вони тільки провели нас поглядами, залишившись на місці. Ми троє тепер були надто значною силою, з якою доводилося рахуватися.

Ястін терпляче чекав на мене в загальній кімнаті — колишній бібліотекар знав, що я маю повернутися пізно ввечері, тому не лягав. Навіть чай приготував.

— Пане, ванна готова, чай… — почав Ястін, але затнувся, побачивши дівчат у розкішних сукнях. — Ой, у нас гості.

— Зроби всім чай і можеш бути вільний, — наказав я слузі, після чого вказав дівчатам на диван. — Сідайте.

Мілена слухняно сіла й навіть поклала руки на коліна, наче зразкова учениця. Наталі залишилася стояти. Дівчину роздирали сумніви, але вона не знала, з чого почати розмову.

— Твій батько вчинив правильно, — промовив я, сідаючи в крісло навпроти дивана. — Він зрозумів, що тобі не місце серед звичайних Блеквудів, і вивів свій рід з-під удару. Тож можеш не хвилюватися через це.

— Я настільки погано контролюю свої емоції? — здивувалася Наталі. — Соло, я саме про це й хотіла поговорити. Батько, він ніколи…

— Наталі, ще раз: він усе зробив правильно! — обірвав я дівчину. — Якби я був на його місці, вчинив би так само. Тепер рід Блеквуд повністю вільний від загрози з боку Тельмарів. Єдина проблема тепер може полягати лише в тобі — чи зможеш ти прийняти той факт, що певний час доведеться бути просто Наталі? Коли в тебе з’явиться сила, прізвище саме повернеться.

— Мене не виганяли з роду, — насупилася Наталі.

— Офіційно — ні, — погодився я. — Але для всього Трімуса ти відщепенка.

— Нехай! — палко запевнила Наталі. — Я не збираюся повертатися! Усе, що могла дати мені сім’я, — старшого й багатшого чоловіка. Мене це не цікавить. Я хочу свободи, Соло! Хочу сама вирішувати, що для мене важливе, а що ні!

— Для цього тобі потрібна сила, — кивнув я. — І саме цим ми зараз із вами й займемося. Дякую, Ястіне, можеш відпочивати.

Слуга розлив чай і вичікувально дивився на мене, готовий виконати наступне доручення. Почувши розпорядження, він уклонився дівчатам і пішов до своєї кімнати.

— Кучеряво живеш, Соло, — промовила Мілена, провівши Ястіна поглядом. — Особистий слуга, наче ти з вищого світу. Кімната в корпусі аспірантів. Гора артефактів невідомого походження, через які Наталі мало руки не відірвали.

— Пані так не говорять, Мілено, — виправив я дівчину. — Пані кажуть: «Мені пощастило стати частиною твоєї команди, учителю».

— До речі! Чому ти наш учитель? — Мілена звикла питати все прямо. — Ти ж нас до пуття нічого й не навчав. Ось ґримза Ворлюн — так, навчала. Ой. Не дивися ти так на мене, Соло! Чому я серед друзів маю приховувати правду за гарними словами? Якщо вона ґримза, то треба сміливо й привселюдно про це заявити. Знаєш, про що я мрію? Щоб цю стару потвори розломів зжерли!

— Наталі, зможеш відповісти? — Я подивився на синьоволосу, яка досі перебувала в стані прострації. — Чому мене називають вашим учителем?

— Без поняття, — почала була Наталі, але побачила мій важкий погляд і виправилася: — Найімовірніше, через те, що ти навчив нас користуватися заклинаннями без магічних паличок і слів. В академії такого не навчають. Принаймні в нашій. Як я зрозуміла, ти ще й принцесу навчав, так? Отже, і в столиці з цим є певні проблеми. Або з методикою, або з учителями, або і з тим, і з іншим. До того ж ти показав нам моторошний, звісно, але все ж ефективний спосіб формування каналів зв’язку.

На цих словах Наталі зіщулилася, згадавши посиденьки біля кристала розлому.

— Навчання магії без слів настільки важливе, що через нього когось можуть назвати вчителем і учнем? — здивувалася Мілена.

— Річ не в тому, що цього неможливо навчити, — пояснив я. — Річ у тому, з якою легкістю мені вдалося зробити це з вами. Візьмімо ту саму принцесу — вона навчалася безмовної магії й роботи без концентратора ще до того, як прибула до нашої академії. Отже, у столиці переважна більшість магів уміє користуватися таким способом застосування заклинань. До речі, коли я був у столиці, майже ні в кого не бачив магічних паличок. Та й у агентів таємної служби, які прибули до нас, їх немає. Не тому, що вони їх ховають. Тому що вони їм не потрібні. В ідеалі кожен студент магічної академії до кінця третього року навчання має опанувати такий спосіб застосування заклинань, але магічна академія Трімуса оминає цей момент. Найкращі й самі навчаться, а бездарностям безмовна магія не потрібна.

— Отже, ми генії? — Мілена особливо не добирала слів.

— Ви магині з великим потенціалом, — виправив я. — Якби ти була генієм, сама провела б ініціацію й не скидалася на живий труп під час нашої першої зустрічі.

Мілена залилася рум’янцем. Їй не подобалося згадувати події чотиримісячної давнини.

— Загалом, доки не буде ухвалено іншого рішення, вважатимемо, що я ваш неофіційний учитель, а ви — мої неофіційні учениці, — запропонував я, закриваючи тему.

— Знаєш, учителю, а в мене знову виникає запитання: скільки тобі років насправді? — задумливо промовила Наталі. — І в лігві того мага хаосу це питання виникло, і зараз. Тобі ж стільки само, скільки нам із Мілою. Але поводишся так, наче годишся всім нам у батьки.

— У мене було важке дитинство, — з усмішкою відповів я.

— Ось тільки про дитинство не треба! — втрутилася Мілена. — Я теж народилася не зі срібною ложкою в роті!

— Тебе все життя носили на руках, щойно побачили колір твого волосся. — Я подивився на магиню природи. — Батько навіть ризикнув усією ріднею, щоб відвезти тебе до Трімуса, коли від тебе всі відмовилися. Багато твоїх друзів-селян уміють читати? Рахувати? А батько всього цього тебе навчив. Намагався дати найкраще, щоб його дочка досягла небувалих для свого села висот. У мене нічого подібного не було. Моє дитинство в чомусь нагадувало тренування Шира. Або ти вб’єш, або вб’ють тебе. Робота на межі сил і ще трохи більше. Я не хочу сказати, що це добре. Із задоволенням помінявся б своїм дитинством із будь-якою з вас. Але саме воно перетворило мене на того, кого ви бачите.

Цього виявилося досить, щоб дівчата замислилися. Хоча, якби вони були уважнішими й прискіпливішими, могли б згадати подробиці моєї розмови із Сореном. Там було сказано багато такого, за що можна зачепитися. Щоправда, якщо дуже цього захотіти. Зараз же дівчат непокоїли інші проблеми.

— Що ж, оскільки ми обговорили другорядні питання, перейдімо до головного, — промовив я, вириваючи супутниць із тяжких роздумів. — Розповім, як саме ви надалі розвиватимете свої здібності.

— Хочеш сказати, що, крім безмовної магії, можна ще кудись розвиватися? — зосередилася Мілена. Простолюдинка була готова загризти будь-кого заради нової сили.

— Завжди є куди розвиватися, — підтвердив я. — Зараз ви обидві перебуваєте на третьому ранзі. Ваші канали створено так, що вам стала доступна магія четвертого, а в надзвичайних випадках і п’ятого рангу. За таких умов багато хто починає зосереджуватися лише на розвитку джерела, але нам цього мало. Потрібно посилювати всю енергетичну структуру тіла. Для цього потрібні розломи третього рангу — вам доведеться поглинати енергію кристалів і розподіляти її не в джерелі, а по всій структурі, роблячи з нею приблизно те саме, що й із каналами. Це не боляче, але потребує зосередженості й старанності.

— Я можу відчувати джерело й канали, — задумливо промовила Наталі. — Можу спрямовувати туди енергію. Але навіть Альміріус не казав мені, що можна якось розвивати саму енергетичну структуру окремо від джерела. Вони ж взаємопов’язані, хіба ні?

— Взаємопов’язані, — кивнув я. — Розвиток джерела сприятливо впливає на всю магічну структуру, підтягуючи її за собою. Але що більше воно її підтягує, то слабшою стає сама структура. Вона перестає бути рівнозначною джерелу, перетворюючись на залежну. Теоретично в цьому немає нічого поганого — маг однаково може користуватися заклинаннями. Джерело є основою магії, усе інше можна ігнорувати. Ось тільки якщо поставити поруч магів, скажімо, п’ятого рангу з однаковим обсягом сили в джерелі, але один із них розвивав свою енергетичну структуру, а інший — ні, результат усіх здивує. Той, хто витратив час на розвиток нібито непотрібних елементів, виявиться значно сильнішим за того, хто розвивав лише джерело.

Додавати, що про такий спосіб розвитку мало де згадується, я не став. Мої студенти шістдесят років тому не бачили сенсу в подібному витрачанні часу й сил. Адже будь-яка різниця в силі двох магів, про яких я говорив вище, нівелюється найпростішим підсилювальним артефактом. То навіщо старатися, якщо можна просто взяти умовний перстень і назавжди забути про проблеми?

Ось тільки розломи не пробачають слабкості. Мені доводилося бувати в розломах, де існували потвори, які своєю аурою вимикали артефакти. Починаються ці жахіття із сьомого рангу, тож дістатися до них нам удасться ще нескоро. Але готуватися потрібно заздалегідь. Те, що я роблю зі своїм тілом і магічною структурою, потрібно передати ученицям. Це зробить їх сильнішими.

Навіщо?

Гарне запитання, яке я несподівано лише зараз вирішив собі поставити. Навіщо мені потрібно вишколювати дівчат? Робити їх сильнішими? Невже я вже зробив свій вибір? Дві магині, Вода й Природа, дуже глибоке занурення у стихії. Не пов’язані з високими родами та кланами загалом. З погляду поставленого переді мною завдання дівчата були ідеальними кандидатками до групи «Істина». Залишилася дрібниця — з’ясувати, чи гідні вони. Те, що я колись вважав якимось непотрібним ритуалом, насправді було чітко регламентованою процедурою з прив’язуванням до артефакту, схованого в поки що недоступній для мене схованці. Артефакт перевіряв кандидата й вирішував, чи гідний він об’єднання свідомості та пам’яті з групою, чи його життєвого досвіду й світогляду недостатньо для вимог артефакту. Подробиці цього процесу стануть мені доступними років за п’ять-сім, коли той самий артефакт остаточно переконається, що до числа гідних входжу вже і я.

Бо сам я перебуваю в групі «Істина» трохи більше трьох місяців.

— Добре, — промовила Мілена. — І як нам цю структуру розвивати? Я, як і Ната, взагалі її не відчуваю. Знову будеш нас обмацувати?

— Іншого способу я не знаю, — підтвердив я. — Але подробиці розповім уже безпосередньо під час роботи. Спочатку нам потрібно якось обґрунтувати ректорові, що вам потрібні розломи третього рангу, причому мені необхідно йти туди разом із вами.

— Розломи? — уточнила Наталі. — Не один?

— По два-три розломи на кожну, — підтвердив я. — Розвивати магічну структуру марудно й надто витратно, особливо порівняно з розвитком джерела. Взагалі вам вистачить іще одного розлому, і можна сміливо переходити на четвертий ранг. Але поспішати ми не станемо. Бо так правильно.

Ранок наступного дня зустрів нас незвичайною новиною — ректор проводив незаплановане зібрання студентів. Причому далеко не всіх! Перша й друга групи в повному складі, де навчалися представники вищої знаті та багатих родів, частина третьої, у якій перебували звичайні аристократи, а також троє з особистої групи самого ректора. Простолюдинів і більшість звичайних аристократів на цю зустріч не запросили.

— Не забуваємо про манери! — Суворий голос професорки Ворлюн зустрів нас у їдальні за сніданком. Суха стара стояла біля нашого столу, тримаючи свою незмінну палицю для покарань. — Соло, куди преш першим? Спочатку посади пані! Ти що коїш, недоумку?

Удар палицею був схожий на помах батога — по спині мені прилетіло боляче й зовсім ні за що. Якщо про те, що чоловік спочатку має допомогти пані сісти, я ще знав, то принцип визначення послідовності «саджання», коли поруч із чоловіком перебуває кілька пані, виявився для мене загадкою. Чому не можна першою допомогти Наталі, а потрібно неодмінно почати з Мілени, мені було незрозуміло. Але, судячи з поглядів дівчат, вони знали причину й збиралися нею поділитися. Потім. Якщо я не забуду запитати.

— Спину! — Професорка Ворлюн перемкнулася на Мілену, і мені довелося погодитися з думкою зеленоволосої. Це не професорка — це справжня ґримза.

Студенти поступово приходили на сніданок, намагаючись не дивитися в бік нашого столу, однак, коли двері вкотре відчинилися, усі розмови в їдальні різко стихли. Навіть професорка Ворлюн зробила паузу, не відзначивши неправильного повороту голови Наталі.

До їдальні магічної академії Трімуса ввійшла принцеса Розалін. Сама, без охоронця й учителя, що було вкрай незвично. Оглянувши студентів, принцеса побачила наш стіл і, не роздумуючи більше ні миті, упевнено попрямувала до нас.

— Професорко Ворлюн, дозволите приєднатися? — запитала Розалін.

Суха мегера невдоволено блиснула очима, але кивнула.

— Соло! — прошепотіла Наталі й указала очима на принцесу. Мілена теж дивилася на мене з явним осудом, тож довелося пригадувати, що робити в таких випадках. Начебто нічого, але це «нічого» стосувалося лише звичайних пані. Коли йшлося про принцес, явно діяв якийсь інший протокол, із яким мене, звісно ж, ознайомити забули.

— Чого розсівся, недоумку? — Удар палицею по спині підтвердив мої думки. — Жваво встав і допоміг принцесі!

Загалом ранок не задався від самого початку. Спочатку дивна новина, потім мегера зі своєю палицею, тепер принцеса, яка начебто поїхала, але тут несподівано для всіх повернулася. Щось сталося в Імперії, і мені не подобалося, що ми з ученицями якимось чином опинилися на передовій цих подій.

Принцеса Розалін говорила нічого не значущими фразами, розповідаючи про погоду в столиці, нову моду на бантики на сукнях та іншу мішуру, але не сказала ані слова про те, що робить у нашій магічній академії. Причому сама, без своїх наглядачів.

— Панове, ректор на вас чекає. — До столів почали підходити слуги академії. Підійшов слуга й до нашого столу, повідомивши, що зараз у нас відбудеться незапланована зустріч.

Нас відвели до актової зали. У центрі сцени стояла самотня трибуна, біля якої вже перебував ректор нашої академії. Зазвичай він приходив останнім, коли всі студенти й викладачі вже збиралися. Вочевидь, сьогодні справді сталося щось незвичайне, якщо ректор змінив звичний порядок.

Невдовзі студенти зайняли місця. Причому серед присутніх були не лише першокурсники, а й представники двох старших курсів. Підійшли й викладачі. Серед них я з подивом помітив Шира. Наскільки мені вже стало відомо, маг темряви був запрошеним фахівцем і постійно в академії не перебував. Наша група сіла осторонь, подалі від інших. Принцеса Розалін, що знову стало несподіванкою, залишилася з нами, як і раніше нічого не пояснюючи.

— Тут зібрано найкращих студентів магічної академії Трімуса, — почав свою промову ректор. — Тих, кого рекомендували куратори. Тих, хто може заслужити право потрапити до Імператорської академії. Тому немає сенсу зволікати — відразу перейду до суті зібрання. Імперія влаштовує перевірку якості підготовки студентів у магічних академіях. Найкращих відправлять до розломів, причому не до тих, що виникають на території Імперії й не становлять небезпеки. Ви підете до розломів проклятих земель між Першою та Другою захисними стінами. Усіх студентів розподілять на групи, які й почнуть закривати розломи. Причому без кураторів, викладачів чи помічників. Лише студенти, їхні навички й досвід, отримані в стінах навчального закладу.

Ректор замовк, дозволивши всім усвідомити глибину проблеми.

— Ви можете відмовитися, — продовжив ректор після паузи. — Імперія розуміє, що не всі студенти готові ризикувати, борючись із потворами розломів. У такому разі до вечора вам потрібно написати заяву про відрахування з навчального закладу. Боягузам немає місця в магічних академіях Імперії! Склад команд стандартний — по п’ятнадцять осіб. Відразу після моєї промови куратори розподілять вас по командах, після чого протягом двох тижнів ви відпрацьовуватимете навички спільної роботи. Від сьогодні всі ваші заняття скасовуються. Запитання?

Гробова тиша свідчила про те, що запитань у студентів було стільки, що вони фізично не вміщалися в голові.

— Запитань немає! У такому разі всім студентам залишатися на місцях для розподілу по командах. Моя група — ідіть за мною! Вашу команду вже визначено!

Ректор рушив до виходу, і під поглядами всіх присутніх ми з дівчатами пішли слідом за ним. Ось тільки дівчат у мене виявилося на одну більше. Принцеса Розалін продовжувала триматися біля нас, наче прив’язана.

Що ж, логіку дій Флеймвордів я розумів. У мене було підтверджене самостійне закриття розлому п’ятого рангу, отже, принцесі найбезпечніше буде триматися поруч зі мною. Указ Імператора, як я зрозумів, стосувався всіх студентів, включно з восьмою спадкоємицею престолу. Залишилося визначитися, що Флеймворди готові мені заплатити за безпеку принцеси. Безплатно тягати її по розломах я не стану.

У кабінеті ректора на нас уже чекали. Ксав’єр Флеймворд сидів у кріслі, і на обличчі брата Імператора був такий сумний вираз, наче вся Імперія котилася в хаос, а він нічого не міг із цим удіяти.

Ми ввійшли до кабінету, і тут слідом за нами, наче вихор, увірвався Шир. У руках мага темряви був уже знайомий мені учнівський договір. Не звертаючи уваги ні на радника Імператора, ні на ректора, Шир простягнув мені аркуші:

— Підписуй, — зажадав маг темряви.

Про всяк випадок я взяв договір, але від минулого разу в ньому нічого не змінилося.

— Я не підписую договору про вічне рабство, — промовив я, намагаючись упіймати погляд живого скелета. Однак Шир дуже добре ховав голову під глибоким каптуром, тож дивився я в темряву.

Вирвавши договір із моїх рук, маг темряви мовчки розвернувся й, підійшовши до стіни з картиною, демонстративно відвернувся від усіх та почав вивчати мистецтво, наче перед ним було щось неймовірне.

— Знаєш, Соло, тоді я тобі свої папери навіть показувати не стану, — промовив Ксав’єр Флеймворд. — Ти вчасно поквапився, вільний жителю королівства Яндар. Дівчата, зачекайте за дверима. Мені потрібно поговорити із Соло наодинці.

— У мене немає таємниць від учениць, — промовив я, перш ніж Наталі й Мілена вийшли.

— У тебе немає з ними учнівського договору! — почувся голос Шира. Маг темряви продовжував вивчати картину, але не забував вставляти репліки. — Вони нічим не обмежені й можуть передати інформацію третім особам.

— Колега сказав правильно. — Радник Імператора лише важко зітхнув. — Навіть угода про нерозголошення не гарантує, що ви десь випадково комусь чогось не скажете. Заради вашої ж безпеки буде краще, якщо ви зачекаєте в приймальні.

— Соло? — запитала Мілена, продемонструвавши всім, що спочатку слухатиме мене, а вже потім брата Імператора.

— У Вірени напрочуд смачне печиво, — після паузи відповів я. — І чай чудовий. Побалуйте себе з Наталі наостанок. Найближчі два тижні вам не доведеться їсти нічого смачного.

— Це ще чому? — отетеріла Мілена.

— Тому що нашою командою займатиметься професор Шир. — Я правильно зрозумів логіку присутності мага темряви в кабінеті ректора. — Він має власний погляд на харчування, і, визнаю, воно ідеально підходить до важких тренувань.

— Хоч якась слушна думка від тебе за сьогодні, — знову кинув репліку Шир, так і не повернувшись до інших.

Наталі й Мілена вийшли з кабінету, і Ксав’єр Флеймворд сумно всміхнувся:

— Отже, ти все ж прийняв свою роль, Соло?

— Коли всі навколо кажуть, що вони мої учениці, мимоволі починаєш і сам у це вірити, — відповів я. — Я ж правильно розумію, що моїй групі потрібно зайнятися протягуванням принцеси крізь розломи четвертого-п’ятого рангів? Ви вже визначилися, що й у якому обсязі я за це отримаю?

З боку стіни пролунав могильний сміх Шира.

— Мабуть, потрібно пояснити, — продовжив я, відчувши неминучу смерть із боку Ксав’єра Флеймворда. — Одна річ, коли група із чотирьох студентів вирушить до розломів і зуміє там вижити. Ще й закриє кілька, суто для звітності. Мені поки зарано переходити на шостий ранг, Мілені й Наталі потрібні розломи третього рангу, щоб розвинути енергетичну структуру.

— Друга слушна думка за сьогодні. — Шир знову вставив репліку. — Може, ти не такий безнадійний. Тільки не все ти знаєш, юний магу хаосу. На самій структурі не виїхати. Підпиши договір, і я тебе навчу.

— Сьогодні обійдемося без рабства, — відповів я, вражений наполегливістю Шира. Хоча слова мага темряви зуміли зачепити. Що означає, що я знаю не все? Я, звісно, не найбільший фахівець із розвитку магів, але дещо все ж розумію. І, крім джерела, каналів зв’язку й енергетичної структури, розвивати в магові нічого! Так мене навчали все життя, так навчав і я.

— Дуже сумніваюся, що на проклятих землях будуть розломи початкових рангів, — продовжив я, вирішивши викинути Шира з голови. — Але навіть якщо будуть, їх знищення не принесе Флеймвордам пошани. Радше навпаки, почнуть перешіптуватися, що принцесі спеціально підсовують максимально легкі розломи, тим часом як її однокурсники гинуть пачками. Ви ж розумієте, що половина студентів може не повернутися з розломів?

— У тому-то й річ, Соло, що чудово розуміємо, — кивнув радник Імператора.

Ця фраза сказала мені багато про що. Наприклад, що рід Флеймвордів хоч і стоїть на чолі Імперії, але, по суті, не керує нею. Бо в Імперії почнуться неймовірні заворушення, якщо хоч хтось із нащадків високородних не повернеться з розлому. І винними виявляться ті, хто вигадав таку перевірку. Отже, Імператора змусили видати такий наказ. Хто може змусити Імператора щось зробити? Гарне запитання, відповіді на яке мені не хотілося знати. Бо багато знань породжують багато бід.

— Отже, вам потрібна яскрава й приголомшлива перемога, яка приверне увагу всієї Імперії до принцеси й заткне роти невдоволеним. Вам потрібно, щоб розломи четвертого й п’ятого рангів закривалися мало не щодня. Вам потрібно, щоб принцеса гордо несла прапор переможниці. Тому повертаюся до свого запитання — що ви готові за це запропонувати? Від походів до розломів, повторюся, ми не відмовляємося. Питання в тому, як саме ми проходитимемо ці розломи.

Ксав’єр Флеймворд довго дивився на мене, наче бачив уперше. Час від часу спалахувало відчуття неминучої смерті, але відразу зникало. Старий сумнівався, що робити далі.

— Скільки тобі років, Соло? — несподівано запитав радник Імператора.

— Ви не перший, хто мене про це питає, — промовив я. — Мені двадцять, незабаром буде двадцять один. Випереджаючи наступне запитання — таким мене зробило жорстке навчання Естора й Сорена. Порівняно з тим, як вони знущалися з мене, Шир гладив ніжною пір’їнкою.

— Я не навчав тебе як учня, — вставив репліку маг темряви. — Я готував тебе до походу в розлом, і тільки! Хочеш отримати справжнє навчання — підпиши договір!

— Мені потрібен рід і відновлений клан Хаосу. — Я проігнорував Шира й вирішив сам заявити про свої вимоги. — Нехай не зараз, коли в Імперії відбувається щось явно неправильне. Ніхто не прийме відродження клану Хаосу за таких умов. Але якщо зачекати, та ще й робити героїнею не лише принцесу, а і її вірних помічників, серед яких є маг хаосу, негативне ставлення до хаосу поступово зменшуватиметься. Після закінчення Імператорської академії, куди ви заберете мене й моїх учениць, уже ніщо не заважатиме втілити рішення в життя. Зараз же Імператор може видати указ про підготовку до відродження клану Хаосу через шість років. Це може бути таємний указ, без публікації в канцелярії. Але це має бути офіційний документ, написаний на артефакті істинності, щоб через шість років ніхто не мав приводу сказати мені, що я все вигадав.

З боку стіни знову пролунав могильний сміх. Шир насолоджувався тим, що відбувалося, і зовсім цього не приховував.

— Що ж, Соло, щось подібне я й підозрював, коли вирушав сюди, — кивнув Ксав’єр Флеймворд, щойно я завершив свою палку промову. — Твоя пропозиція досить продумана й враховує багато аспектів того, що відбувається в Імперії, тож я не маю причин із нею не погодитися. Однак деякі уточнення я все ж хотів би внести. Ти маєш рацію, що шість років — достатній строк, аби підготувати ґрунт для відродження клану Хаосу. Маєш рацію, що Розалін повинна стати героїнею перевірки, яку влаштовує Імперія, причому безальтернативною. Навіть попри те, що в цьому випробуванні візьмуть участь студенти Імператорської академії. Але чого ти не вказав, то це того, що в тебе з’явиться третя учениця.

— Ні! — майже одночасно промовили ми з Розалін.

— Так, — жорстко промовив радник Імператора. — Для Соло це ключова умова відродження клану Хаосу, для Розалін — умова її повернення до роду. Відтепер і до закінчення магічної академії Трімуса принцеса Розалін позбавляється права на спадкування й виходить зі складу Флеймвордів. Таке рішення Імператора. Ознайомся!

У руках радника Імператора з’явився артефакт, підроблення якого каралося смертю. Усі укази Імператора видавалися на таких паперах, які називалися «артефактами істинності». Вони гарантували, що підписант перебуває при здоровому глузді, а також що підпис справді належить людині, яка має право створювати подібні документи.

Розалін узяла папір, пробігла очима по тексту й зблідла, наче побачила страшного привида.

— Але навіщо, дядьку? — пошепки промовила вона. — Чому?

— Найближчі три роки я не твій дядько, Розалін, — заявив радник Імператора. — Для тебе я його світлість Ксав’єр Флеймворд. Запам’ятай це.

Я дивився на все це зі змішаними почуттями. Виключення Розалін із роду — цілком звичайна практика у випадках, коли хочеш вивести дітей з-під удару. Он буквально вчора так учинив батько Наталі. Щось підказує мені, що дуже скоро моя учениця отримає листа про те, що на найближчі кілька років утратила право на прізвище Блеквуд. Але принцеса — це величина іншого рівня. І загроза, що нависла над Флеймвордами, значно небезпечніша за Тельмарів.

— Розалін, залиш мій кабінет, — промовив ректор. — Гадаю, тобі є що обговорити зі своїми майбутніми колегами з навчання.

Принцеса, точніше колишня принцеса, на негнучких ногах вийшла з кабінету. Розалін перебувала в цілковитій прострації. Новина про те, що її позбавили права на прізвище, стала для дівчини сильним ударом, упоратися з яким вона відразу не змогла.

— Отже, Розалін має стати героїнею перевірки студентів магічної академії? — уточнив я, коли двері зачинилися, а кабінет ректора поринув у моторошну тишу. — Що ж, з урахуванням нових обставин це можна реалізувати. Щодо навчання — жодних офіційних договорів про учнівство. Зв’язуватися з ними я не хочу.

З боку стіни почулося фиркання Шира. Але я його проігнорував.

— Проте й у мене буде нова умова, — продовжив я. — Мені потрібна лекція Шира про те, як правильно розвиваються маги. Джерело, особливі канали зв’язку й магічна структура — це максимум того, чого мене навчали. Із розмови я зрозумів, що існує щось іще. Хочу це знати.

— Це знання я передам лише учневі! — Шир навіть не думав повертатися в наш бік. — Мене не цікавлять гроші, ресурси чи інші дрібниці. Я не підкоряюся ні Імперії, ні академії. Лише самій темряві! Хочеш знань — уклади договір.

— Мені потрібен указ Імператора на такому артефакті. — Я знову проігнорував мага темряви й кивнув на папір, який Ксав’єр Флеймворд досі тримав у руках. — І навчання Шира. У такому разі я зможу переробити принцесу, щоб вона стала правильним магом.

— Що означає «переробити»? — насупився дядько Розалін.

Від стіни знову почувся могильний регіт, але цього разу Шир навіть пояснив:

— Принцеса на третьому ранзі, усі три канали зв’язку відкрила менш як рік тому. Отже, їх іще можна змінити.

— Хочеш, щоб Розалін зробила із собою те саме, що ти й твої учениці? — нагадав про свою присутність ректор. — Я бачив звіт — такі канали справді значно сильніші за стандартні. Ось тільки процес їх формування пов’язаний із певним дискомфортом.

— Дискомфортом? — Шир відверто насолоджувався зустріччю. — Та вона верещатиме, наче недорізане порося! Наживо випалювати канали можуть лише безумці з хаосу та його учениці! Принцеса не витримає такого без пакту покори.

— Мілена й Наталі витримали, отже, витримає і вона, — заявив я. — Навчання із Широм почнеться сьогодні чи завтра?

— Тебе зовсім не хвилюють причини того, що відбувається? — здивувався ректор.

— Мене теж здивувало те, як Соло сприймає те, що відбувається, — підтвердив радник Імператора.

— А я відразу казав, що цей хлопець не такий простий, як здається. — Шир нарешті відірвався від картини й повернувся до нас. — Почнемо завтра. Сьогодні тобі належить вбудувати Розалін у свою систему підготовки й зрозуміти, чого їй бракує.

— Вона навчалася в найкращих! — заявив Ксав’єр Флеймворд, зачеплений за живе.

— Бачив я тих найкращих, — фиркнув Шир. — Що ти, що твої поплічники… Ким треба бути, щоб не навчити спраглу знань дівчину безмовної магії? Коли я вперше побачив, що творить Розалін на заняттях, мало зі сорому не згорів.

— Ти завжди можеш згоріти не від сорому, а від мого вогню, — промовив Ксав’єр Флеймворд.

— Його світлість викликає мене на дуель? — із якоюсь надією в голосі промовив Шир. Від такого тону в мене навіть мурашки пробігли спиною.

— Жодних дуелей, — втрутився ректор. — Ваша світлосте, Шир нам потрібен. Він допомагає.

— Тому він досі перебуває в Імперії, — промовив радник Імператора.

— Розалін надто звикла до того, що їй усі потурають, — продовжив Шир. — Вона не вміє приймати удари долі. Візьмімо сьогоднішній день — що це було? Хіба так повинна поводитися восьма спадкоємиця престолу, отримавши легкого щигля по носі? Їй потрібно переглянути весь процес підготовки, роблячи наголос на практиці. Якщо, звісно, ти збираєшся зробити з неї бойову магиню вогню, а не слухняну дівчинку, яка вміє пускати феєрверки. Соло йде правильним шляхом, перетворюючи своїх учениць на гідних магинь. Але зараз він може припуститися непростимої помилки, яка в майбутньому обов’язково позначиться як на його силі, так і на силі його учениць. Джерело, канали, структура — усе це добре й правильно. Але недостатньо. Підписуй, і дізнаєшся більше.

— Ми домовимося, Шире, — промовив Ксав’єр Флеймворд, але маг темряви його перебив:

— Ми не домовимося, вогнянику! Одного разу мене зрадили, і я не збираюся припускатися цієї помилки знову. Соло розуміє, що в нього немає вибору. Просто ще не до кінця це усвідомив.

— Вибір є завжди, — не погодився я. Шир тиснув так, наче вигадав собі нову мету в житті. — Наприклад, ми обираємо розвиватися так, як мене навчали. Нові знання, звісно, корисні, але якщо заради них мені потрібно стати твоїм рабом, вони мені не потрібні. Однак я тут почув слушну думку, Шире. Ми можемо домовитися.

— Як ти зібрався домовлятися зі мною, хаосите? У тебе немає нічого, що могло б мене зацікавити. Мене не хвилюють таємниці твого клану, які вчителі напевно тобі передали. Ти ж через це так уперто хочеш відновити клан? Щоб виконати волю вчителів? Усе це марне для того, хто є справжнім магом темряви!

— Темрява, — задумливо промовив я. — Між тренуваннями Естор розповідав мені цікаву казку про групу «Істина», до складу якої саме входила Темрява. Знаєш таку?

Судячи з того, як завмер Шир, він не просто знав — ця тема була йому надзвичайно цікава. Однак маг темряви тому й був магом темряви, що вмів себе контролювати.

— Припустімо, знаю, — могильним голосом промовив Шир. — Ось тільки мене не цікавлять казки, розказані одним хаоситом іншому. Тим більше казки про групу, яку знищив клан Хаосу.

Що⁈ Накотила така лють, що хотілося накинутися на мага темряви й змусити його забрати свої слова назад, але пильний погляд радника Імператора змушував придушувати емоції. Для них усіх від дня бійні, влаштованої Імперією, минуло шістдесят років. Для мене все це було буквально чотири місяці тому! Лише чотири місяці тому моїх братів за стихією знищили через те, що комусь в Імперії захотілося знищити групу «Істина». Хоча, як мені здається, мотив Ордену Кола має значно більше граней.

— Що в Розалін з артефактами? — Я повернувся до Ксав’єра Флеймворда, намагаючись угамувати тремтіння в руках. Показувати лють не можна.

— Виключення з роду, нехай навіть тимчасове, є суворо регламентованим процесом, — пояснив маг вогню. — Розалін не має права на жоден артефакт, отриманий за часів, коли вона була принцесою. Ба більше, будь-який отриманий нею артефакт стане предметом жорстких дискусій щодо природи його походження. Вона має право володіти лише створеними артефактами, здобутими в розломах або на смертельних поєдинках. Артефакти не можна навіть робити умовою дуелі.

— Жорстко, — хмикнув я. — Отже, забезпечення її всім необхідним лягає на мене? І сказати мені про це, звісно ж, забули. Гаразд, це питання можна розв’язати. У такому разі в мене все. Завдання зрозуміле, плата за нього мене влаштовує, строк, протягом якого Розалін перебуватиме в моїй команді, визначено. Пане ректоре, прошу перевести моїх учениць до корпусу аспірантів. Так нам буде простіше готуватися до майбутнього походу.

— Передай Вірені, що я розпорядився, — погодився ректор. — До Соло ще залишилися запитання?

— Завтра вранці без сніданку, — нагадав Шир. — Бери всю команду. Подивлюся, на що вони взагалі здатні.

Решта дня перетворилася на якийсь сумбур. Магічна академія нагадувала стривожений вулик. Усі гули, бігали одне до одного, намагаючись заручитися підтримкою, студенти в кількох командах пересварилися через лідерство, й уже щосили тривали дуелі. Метушня оминала лише мою команду. Який сенс хвилюватися, якщо нічого вдіяти з тим, що відбувається, ми не можемо?

— Батько надіслав листа, — гірко промовила Наталі й показала отриманий аркуш. — Відтепер і до особливого розпорядження глави роду я втратила право на прізвище Блеквуд. Якщо протягом трьох діб від моменту отримання листа я покаюся, повернуся додому й заявлю, що в усьому винен маг хаосу Соло, а я лише жертва його підлих маніпуляцій, мене поновлять у правах. Ястіне, а можна мені ще твого чаю? Дуже добре ти його заварюєш!

— Як вам ваші нові кімнати? — запитав я.

— Кімнати в нас були раніше, — усміхнулася Мілена. — Тепер у нас трикімнатні номери! Соло, а ти не думав, як ми там прибиратимемо? Там же пилу стільки буде, що… Наталю, я сказала щось смішне?

— Ти зібралася прибирати в номері? — Наталі сміялася так, що навіть сльози виступили. — Міло, маги не прибирають номерів! Для цього є слуги. Якщо в тебе немає власного, як Ястін у Соло, академія надасть тобі своїх. Так само тобі більше не потрібно самій прати речі, доїти корів, обробляти поля й що ти там іще зібралася робити? Ти магиня, Міло! Звикай до цього.

— Якщо пані Мілені буде завгодно, я із задоволенням займуся її номером. — Ястін приніс чай і запропонував: — Як і номером пані Наталі. Мені не подобаються слуги академії. Вони надто неповороткі.

— А що, так можна? — Мілена з надією подивилася на мене.

— Можна, — кивнув я. — Ястіне, у тебе побільшало обов’язків.

— Я цьому лише радий, пане Соло, — промовив слуга. — Бути вашим слугою — почесна, але вельми нудна робота. Вас постійно немає на місці. Гадаю, пані Мілена й Наталі теж часто будуть відсутні, тож додатковий обсяг роботи не надто позначиться на моєму навантаженні.

— Найімовірніше, номерів буде не три, а чотири, — нагадав я. — Розалін певний час перебуватиме в нашій команді. Навіть після походів до розломів.

— Соло, а що там сталося? — запитала Мілена й подалася вперед, готова слухати. Наталі примудрилася зберегти незворушність, але повернула голову так, щоб не пропустити жодного слова. Та навіть Ястін зупинився й почав уже вдесяте витирати пил із полиці, щоб послухати незвичайну новину. Колишніх бібліотекарів не буває.

Ось тільки відповісти мені не дали — у двері постукали.

— Артефакти перевірено, нічого забороненого чи прихованого в них не виявлено, — промовив один з агентів таємної служби. Верой Флеймворд вирішив, що особисто повертати нам нашу власність не варто.

На якийсь час дівчата забули, що хотіли почути захопливу новину. Схопивши свої артефакти, вони почали їх надягати, наче боялися, що ті знову відберуть. Ястін приніс мені мої речі. Перевіривши торбинку мандрівника, я хмикнув — на перший погляд, із неї нічого не зникло. Щоправда, і нічого нового не з’явилося, хоча я щиро сподівався, що Верой передасть щось для Розалін.

Закінчивши вдягатися, усі знову подивилися на мене, чекаючи на розповідь, але їй завадив черговий стукіт у двері. Ястін відчинив двері й відійшов убік. На порозі стояла похмура й мало не заплакана Розалін.

— Дозволите? — запитала дівчина, не поспішаючи переступати поріг. — Мені сказали, що ви всі зібралися в номері Соло.

— Прошу, пані Розалін, заходьте, — промовив Ястін, і принцесу наче батогом хльоснули. Не звикла вона, що чужі слуги звертаються до неї на ім’я, опускаючи титул і прізвище.

— Пані Розалін, — прошепотіла червоноволоса. — Просто пані Розалін…

— Ти так і плануєш стирчати на порозі? — запитав я. — Чи все ж увійдеш?

Розалін стиснула губи й зробила крок до моєї кімнати. Лише тепер я зрозумів, що для неї означав цей крок — двадцятирічна дівчина ввійшла до кімнати двадцятирічного юнака. Те, що юнак був не сам, нічого не означало — важливий сам факт. Як принцеса Розалін не мала права на такий учинок. Як звичайна дівчина — цілком!

— Сідай. — Я недбало вказав червоноволосій на вільне крісло. — Пані, ви вже знайомі, але про всяк випадок представлю ще раз. Це Розалін. Найближчі три роки, до закінчення магічної академії Трімуса, вона буде моєю ученицею. Розалін, це мої чинні учениці. Мілена й Наталі. Так сталося, що ніхто в цій кімнаті не має права на прізвище, тому відразу пропоную відмовитися від формального спілкування. У розломах ніколи розкланюватися одне перед одним. Мілено, нагадай, що ти хотіла дізнатися?

Мілена приголомшено вдихнула, подивилася спочатку на Розалін, потім на Наталі, наче шукаючи в неї підтримки, після чого перевела погляд на мене й промовчала. Ось! Потроху навчається! Три місяці тому без жодних вагань заявила б, що ми зібралися обговорити й через що Розалін стала однією з нас.

— Що ж, я тобі нагадаю. Ти питала, що відбувається в Імперії й чому восьму спадкоємицю престолу позбавляють права на спадкування? Оце ми зараз і обговоримо. О, Розалін, тобі теж цікава ця тема? Приєднуйся.

— Ваше навчання завершено! — промовив Шир, стоячи над нашими тілами. — Усе ще гірше, ніж я припускав. Зараз я оголошу ваші оцінки за ці два тижні. Соло — чотири з десяти. Ти надто багато часу приділяєш іншим, забуваючи про себе. Поки поруч із тобою учениці, ти не можеш повністю розкритися. Твоя доля — працювати самостійно. Наталі — два з десяти. У тобі надто багато злості, надто багато розчарування. Ці емоції не дають тобі повністю розкрити свій потенціал. Продовжиш копирсатися в собі — станеш такою самою бездарністю, як звичайні студенти. Мілена — два з десяти. Ти надто довіряєш Соло й чекаєш від нього розпоряджень, що і як робити. Що довше придушуватимеш у собі лідерство, то складніше тобі буде. Ти не ведена — ти ведуча. Розалін — нуль із десяти. Я здивований, що ти взагалі дожила до двадцяти років із таким підходом до тренувань. Ти слабка, непотрібна й недовірлива. У тобі є сила, але ти робиш усе, щоб її приховати. Вільні!

Мабуть, нам варто було схопитися на ноги й розбігтися у своїх справах, але останній бій із прикликаними Широм монстрами дався нам нелегко. Іспит ми хоч і склали, але так, що розтрощило всіх. Я вважав себе великим воїном хаосу? Ласкаво просимо назад до реальності! Коли проти тебе виходить потвора сьомого рангу, жодна самовпевненість не здатна її перемогти. Це було яскраве нагадування про те, що ми досі слабкі й безпорадні. Шир діяв дуже ефективно. Так, неприємно, але ефективно, хай його хаос роздере!

Професор Отумір уже не лаявся, мовчки виконуючи свою роботу. Після першого тижня наших тренувань лікар академії звернувся до ректора з вимогою припинити знущання зі студентів, які влаштував професор Шир, але мага природи поставили на місце. У підсумку професорові Отуміру доводилося щодня докладати максимум зусиль, щоб повернути нашим тілам цілісність. Прикликані Широм потвори розривали нас мало не на шматки, не залишаючи жодного живого місця.

Але, повторюся, це було надзвичайно ефективно! Особливо якщо розглядати наші тренування з погляду командної роботи. Нехай і повільно, але ми перетворювалися на справжню силу, здатну зазіхати навіть на розлом шостого рангу. Там, де не справлявся я, дівчата страхували. Де не справлялися вони — допомагав я.

— Соло, іди за мною! — зажадав Шир і широким кроком рушив геть із тренувального майданчика.

Професор Отумір кинувся лікувати мене першим. Зазвичай я йшов у лікаря останнім. Спочатку Розалін, потім Наталі, Мілена й уже я. Так, принцеса більше не принцеса, але всі чудово пам’ятали, хто ще зовсім недавно носив прізвище Флеймворд і хто знову носитиме його майже за три роки. Тож нічого особистого — лише турбота про власне майбутнє.

Але сьогодні від звичного порядку лікування довелося відступити. По моєму тілу розлилося тепло, рани почали закриватися, а в очах прояснюватися. Слабкості від утрати крові це не прибрало, але й на тому дякую.

Підвівшись, я пішов за Широм. Мабуть, варто було пробігтися, щоб наздогнати нашого тимчасового вчителя, але це означало б, що я в чомусь зацікавлений. Давати Широві такий привід я не збирався. За ці два тижні він лише влаштовував нам бої зі своїми прикликаними потворами, навіть не думаючи розповідати, як саме нам потрібно розвиватися далі. Вочевидь, підходу до мага темряви не знайшли ні ректор, ні Ксав’єр Флеймворд. Останній, до речі, відлетів того самого дня, коли ми зустрілися, і більше в академії не з’являвся. Принаймні нам на очі не траплявся.

Я йшов повз тих, хто тренувався, лише зітхаючи від побаченого. Групи по п’ятнадцять осіб відпрацьовували взаємодію, і якби просто зараз хоча б одну групу закинули до розлому четвертого рангу, вижила б щонайбільше половина студентів. Надто вже все в них було… незграбно. Словесна магія з використанням магічних паличок сильно обмежувала студентів, перетворюючи їх, по суті, на зручну їжу для потвор розломів. Ті не чекатимуть, поки студенти повністю вимовлять фразу-активатор. Відкусять голову — і поминай як звали.

У Шира не було постійного кабінету в академії. Коли маг темряви перебував у навчальному закладі й у нього несподівано з’являвся вільний час, він проводив його в бібліотеці. Але не в загальній читальній залі, а в окремій закритій секції, куди пускали лише викладачів. Навіть студентам третього курсу туди неможливо було пробитися.

Власне, нічого дивного в тому, що бібліотекар, один із магів світла, хотів мене зупинити, не було. Він навіть примудрився перегородити мені шлях, але тут на його плече лягла рука Шира й пролунав його могильний голос:

— Він зі мною!

— Але… — зблід бібліотекар, зрівнявшись обличчям із кольором власного волосся.

— Він зі мною! — з натиском повторив Шир. — Є запитання — чеши до ректора. Соло, за мною!

Мені залишалося лише знизати плечима, обходячи бібліотекаря. Я чудово розумів, що задумав Шир, — зараз знову почне пхати мені свій учнівський договір і морально тиснути, як робив усі ці два тижні. Щовечора після тренувань. Кожного, хай його хаос знищить, вечора! Шир не збирався відступати, методично й планомірно намагаючись мене продавити. Якби на моєму місці був будь-який мій одноліток, давно підписав би договір, аби лише страшний маг темряви відчепився.

Але я не збирався потрапляти у вічне рабство до цього живого скелета. На своє нове життя я мав інші плани.

Шир сів за один зі столів, що стояли в закритій секції, і кивком указав на стілець поруч. Щойно я зайняв місце, навколо нас сформувався захисний купол — Шир використав трикутний стаціонарний артефакт на столі. Такий самий колись був і в бойовій академії клану Хаосу. Коли тобі приносять небезпечні фоліанти, ніхто не повинен бачити, як ти з ними працюєш. Конфіденційність понад усе.

Шир скинув каптур, явивши мені свій жахливий вигляд. Скільки його бачу, ніяк не можу звикнути. Скелет, який розмовляє, — це щось ненормальне. Тим більше що цей скелет ще й сидить навпроти мене та хоче, щоб я став його учнем.

— Читай! — Шир дістав кілька аркушів.

Я лише зітхнув, наївно вважаючи, що переді мною чергова копія учнівського договору. Посунувши аркуші до себе, я опустив очі, мигцем пробігся першими рядками, а потім на якийсь час повністю випав із реальності, занурившись у читання.

Шир надав мені лише три рукописні аркуші. Вочевидь, писав сам — надто вже почерк був нерівним і якимось різким. Усього три аркуші, але написаного на них вистачило, щоб докорінно перевернути моє уявлення про природу магії та змусити замислитися, що робити далі.

Я завжди підходив до процесу формування заклинань через джерело. Саме воно відповідало за концентрацію магічної сили й, отримуючи наказ через канали зв’язку від мозку, передавало енергію до точки виходу. У стандартному випадку — до руки, але можливі варіанти. Щоб посилювати заклинання, енергетична структура тіла мала бути розвинена нарівні з джерелом, і, власне, на цьому загальна картина магії всередині людини завершувалася.

Але Шир пішов далі. Він стверджував, що в тілі можна створити вузлові точки. Своєрідні джерельця, які накопичуватимуть силу разом із головним джерелом і під час формування заклинань огортатимуть їх додатковою силою, роблячи магію ще могутнішою.

Вузлових точок у тілі людини було п’ять — по одній у кожній кінцівці й одна в районі живота. Щоб сформувати їх і змусити працювати, потрібно було поглинути енергію розлому, який перевершував людину за рангом, наживо випалюючи у своєму тілі місце для нового утворення. Яке, своєю чергою, потрібно було створити, концентруючи енергію в новому місці й змушуючи її ущільнитися до фізичного стану. Як це зробити, я не мав найменшого уявлення — належало випробовувати.

Далі гірше — від кожної вузлової точки до головного джерела потрібно сформувати окремий канал зв’язку. Теж, звісно, випалюючи його наживо. Вийде, що навколо головного джерела магії людини утвориться п’ятикутна зірка, нехай і неправильної форми. Зірка почне працювати автоматично, коли буде повністю завершена, і створювати її, судячи з тексту, потрібно було якомога раніше.

Мені, власникові вже п’яти каналів зв’язку, займатися цим було майже запізно — моє джерело почало переходити на новий якісний рівень. Щойно цей перехід відбудеться, запропонована Широм схема стане для мене непотрібною. Тіло не прийме нову енергетичну структуру.

— Скільки в мене часу? — запитав я, повертаючи папери.

Маг темряви сховав документ і втупився в мене очима, що палали моторошним вогнем:

— Місяць, може, два. Потім твоє тіло буде готове до шостого рангу.

— Неможливо. — Я прислухався до своїх відчуттів. — Мені далеко до шостого рангу. За моєю оцінкою, рік, не менше.

— Викинь свою оцінку, — заявив Шир. — Твоє тіло змінюється не так, як у звичайних людей. Наче його підганяє твій розум, бажаючи повернутися до колишньої могутності. Тому в тебе такий божевільний прогрес — розум вимагає колишньої сили.

— Мені двадцять років, — нагадав я. — Яка колишня сила?

— Ці казки можеш розповідати іншим, — заявив Шир. — Мене зараз не цікавить, хто ти насправді й чому твій розум потрапив до тіла цього мага хаосу. Ти отримав те, що вважається скарбом клану Темряви. Якщо хтось дізнається, що я тобі це показав, на тебе чекає смерть. Клан Темряви звик зберігати свої таємниці.

— Що ти хочеш знати? — запитав я, чудово розуміючи, що рукописний текст отримав не просто так.

— Темрява з групи «Істина», — промовив Шир. — Хочу знати про неї все, що знаєш ти.

— Про групу «Істина» чи про Темряву? — уточнив я. — Це хоч і взаємопов’язані, але все ж різні сутності. Обери щось одне.

— Темрява, — не роздумуючи відповів Шир. — Мені нецікаво знати, як саме маги хаосу вбили групу «Істина».

— Яка прибула до клану Хаосу, щоб прийняти до своїх лав нового члена, — промовив я, витримавши моторошний погляд скелета. — Учителі завжди казали мені, що історію пишуть переможці, тому для всього світу групу «Істина» вбили воїни хаосу. Ба більше, про цю групу знають одиниці, наче хтось навмисно викреслював її з усіх джерел. Мій слуга — колишній бібліотекар. Він прочитав багато книжок, але в жодній нічого не знайшов про групу «Істина». Я можу розповісти, що насправді сталося в палаці клану Хаосу, зі слів людини, яка там була.

— Нісенітниця! — гаркнув Шир, і простір навколо нас потемнів. Маг темряви під впливом емоцій використав якусь пригнічувальну ауру, змусивши мене захрипіти від болю.

— Це не нісенітниця, — промовив я, щойно зміг нормально дихати. — Група «Істина» билася разом із кланом Хаосу проти тих, хто прийшов знищити бойову академію Хаосу. Мій клан називають зрадниками, але це нас зрадили!

— Говориш як один із тих, хто прагне відродження, — фиркнув Шир. — Мені немає діла до твоїх бажань і мрій. Темрява. Хочу знати про неї все, що знаєш ти.

— До того як увійти до групи, її звали Керолл Верал, — промовив я, видобуваючи з пам’яті найдрібніші подробиці життя приголомшливої красуні. — Десятий ранг магії темряви. Улюблений вихованець — верховний ліч. У неї не було мізинця на лівій руці — наслідок одного ритуалу. Темрява була неформальною лідеркою групи, у всьому підкоряючись Світлу. Офіційної сім’ї в неї не було, але до того, як вона стала Темрявою, у Керолл була дитина. Що з нею сталося — не знаю. Хоча дивлюся на тебе й розумію, що тепер знаю. Ти онук Темряви, правда? Хоча ні — у Темряви не було дітей. Ти онук Керолл, Шир Верал. Чому відмовився від прізвища?

Я не втримався й відсахнувся, потягнувшись рукою до порожнього захисного артефакту сьомого рангу. Він, звісно, не врятує від Шира, але хоча б подовжить моє життя на кілька митей.

Чому я так зробив? Тому що Шир збирався мене вбити! Я відчував це так само чітко, як те, що в новому тілі мене звати Соло.

— Ось тепер мене почало цікавити, хто ти такий, — почувся крижаний могильний голос. Якщо раніше мова мага темряви лякала, то тепер від неї віяло неймовірним холодом, від якого всередині все застигало.

— Мене звати Соло, воїн хаосу п’ятого рангу, — відповів я, насилу повернувшись до столу й поклавши тремтячі руки на стільницю. Із таким самоконтролем мені нічого робити в розломах високого рангу! Потвори, які вміють копирсатися в головах і витягувати з них усе найжахливіше, з легкістю розберуть мене на частини.

— Неправильна відповідь! — Шир знову натиснув прийдешньою смертю, але цього разу я був готовий до чогось подібного. Навіть не смикнувся, хоча вся моя сутність істерично вимагала відскочити й із боєм вирватися з-під захисного купола.

— Зараз іншої відповіді ти не отримаєш, — промовив я, намагаючись тримати голос якомога рівнішим.

— Зараз? — перепитав Шир і натиснув так, що я мало не обмочився від страху. Я майже відчув, як лезо верховного ліча зносить мою голову з плечей. Але все одно залишився на місці й навіть не смикнувся!

— Ти нащадок великої людини, — заявив я. — Але я не знаю, ким ти є сам, на кого працюєш, чому підкоряєшся ректорові провінційної академії, хоча за силою дорівнюєш або навіть перевершуєш Ксав’єра Флеймворда. Тебе покинули твої учні й, судячи з твого вигляду, перед цим добряче прокляли, перетворивши на чудовисько. Чому я маю довіряти такій людині? Лише тому, що вона має десятий ранг магії темряви й чудово вміє навчати? Підпиши пакт покори, тільки з позиції раба, і я розповім тобі все.

— Я можу вирвати з тебе інформацію силою, магу хаосу! — промовив, хоча радше прошипів Шир.

— Знаєш, чим магія хаосу відрізняється від будь-якої іншої? — Я витримав тиск Шира. — Тим, що хаос неможливо заблокувати. Так, зовні він не працюватиме, але навіть чорний метал не зможе зупинити плин хаосу всередині мага. Коли я зрозумію, що можливості врятуватися немає, мені буде простіше піти в хаос, ніж довірити свої таємниці першому зустрічному.

— Я вже казав тобі, що ти надто спокійно міркуєш про смерть, — заявив Шир, вимикаючи тиск. Страх неминучої смерті зник, перетворивши мене на найщасливішу людину на планеті цієї миті. Описати це словами неможливо. Це потрібно лише пережити. — Наче тобі вже доводилося помирати.

— Помирати не доводилося, — цілком серйозно заявив я. — Як правильно формувати вузли?

— У тексті написано все, що мені відомо, — промовив Шир. — Мені самому не доводилося проходити цей шлях, тому я слабкий. Не готовий підняти голову й заявити про себе привселюдно. Тож тобі доведеться самостійно розібратися з таємницею клану Темряви. Впораєшся — ми продовжимо нашу розмову. Не впораєшся — станеш мені нецікавим.

— Крім вузлів, є ще щось? — ухопився я за думку Шира, але помилився.

— Ні про що інше мені не відомо, — похитав черепом маг.

— Тоді яку розмову ми можемо продовжити? — уточнив я.

— Зараз ця тема не має сенсу, — відрізав Шир. — У тебе немає відкритих вузлів. Усе, нашу розмову завершено. На тебе чекає телепорт.

Шир лукавив — до відправлення залишалося ще багато часу. Однак я знайшов, чим його заповнити: мені потрібна була ванна, а також їжа, по яку я відправив Ястіна. Причому їжа була потрібна не лише мені, а й дівчатам. З усіх нас лише я мав торбинку мандрівника, тож і дбати про припаси теж мені. Упевнений, годуватимуть нас по-похідному, щоб студенти звикали до суворих буднів підкорювачів розломів. Та й не місце для доброго бенкету між Другою та Першою стінами проклятих земель. Не знаю, що там відбувається, але мені чудово відомий результат дії ритуалу, проведеного групою «Істина». Розлом третього рангу в цих землях може дорівнювати за складністю розлому п’ятого тут, у відносно спокійних місцях.

Відправлення студентів нагадувало якийсь похорон. Похмурі обличчя ніяк не демонстрували, що Імперія дарувала учням магічних академій велику честь. Я вже знав, що в звичайному житті за кожною академією закріплено певні розломи й претендувати на чужі академії просто не мають права. Тут же було величезне необмежене поле розломів, кожному з яких могло бути близько сорока-п’ятдесяти років! Навіть страшно уявити, які артефакти залишаться після знищення кристала сили й скільки енергії сховано всередині самих кристалів.

Єдиними, хто мав задоволений вигляд, були групи добувачів. Професор Зарґ зі своєю бригадою, а також ще п’ять груп усміхалися, передчуваючи гарну роботу. Імперія не лише запросила студентів полювати на розломи, а ще й віддала академіям усю здобич, яку буде отримано в такий спосіб. Зважаючи на те, що в указі Імператора жорстко обмежувалася участь викладачів, що саме собою було дивним, добувачі п’ятого-шостого рангів, які вирушали разом із нами, були єдиним засобом страхування. Якщо щось піде не так — вони допоможуть. Це, звісно, не афішували, але було б нерозумно цього не припускати.

Єдиними, кого допустили разом зі студентами, були лікарі. Професор Отумір очолював групу з десяти магів природи й світла. Так, Світло теж уміє лікувати. Хоча, як на мене, більше калічить, але рани під дією Світла заростають. Залишаються страшні шрами, як зовнішні, так і внутрішні, але якщо припече, можна буде використати й світло. Власне, тому маги світла й вирушили з нами.

Я всміхнувся, побачивши серед підлеглих професора Отуміра ректора. Маг світла збирався покинути академію, щоб особисто проконтролювати роботу своїх студентів. Не як викладач чи куратор. Як лікар! В указі Імператора не було заборони на участь ректорів як лікарів, тож наш знайшов хитру лазівку, щоб потрапити на влаштовану Імперією перевірку якості навчання.

Наша група мало чим відрізнялася від решти студентів. Хіба що обличчя виражали не похмурість, як у інших, а втому. Два тижні «тренувань», а радше знущань Шира й прикликаних ним істот позначилися на нашому самопочутті. Хотілося лягти й проспати кілька днів. Причому такий стан був не лише в мене, а й у всіх трьох дівчат. Розалін узагалі хиталася, і Мілені доводилося їй допомагати. Принцеса настільки звикла, що слуги все роблять за неї, що зіткнулася із суворою реальністю — слуги роду Флеймвордів відтепер були для неї недоступні. Тож навіть одягатися їй доводилося самій. Я, звісно, запропонував Розалін свого Ястіна, але колишній бібліотекар не міг допомогти з тими жіночими дрібницями, заради яких і наймають довірених служниць. Довелося Розалін згадувати, що таке людське спілкування, і налагоджувати стосунки з Наталі й Міленою. Не скажу, що вони стали подругами, але холодності чи зневаги точно не було.

— Соло, мені не подобається вираз твого обличчя, — промовила Наталі, коли ми підійшли до порталу. — Твоє обличчя загострюється щоразу перед тим, як відбувається щось неприємне.

— Мені самому він не подобається, — відповів я, намагаючись усвідомити, що відбувається. Що ближче я підходив до порталу, то виразніше відчував смертельну небезпеку. Невже розломи настільки суворі, що моя здатність заздалегідь попереджає про прийдешню біду?

Ні, не те. Тут щось інше.

— Пане ректоре, можна запитання? — звернувся я до мага світла.

— Професор Рікардо Лайтмор, будь ласка, — виправив мене ректор, уперше за чотири місяці нашого спілкування представившись. До цього моменту в мене якось навіть не виникало запитань щодо його імені. Ректор та й ректор.

— Професоре Рікардо, а Тельмари мають якесь відношення до того, що відбувається? — запитав я. — Вони брали участь в організації цієї перевірки?

— Так, — після паузи відповів ректор. — Місце проведення перевірки нашої академії було обрано, зокрема, за рекомендаціями роду Тельмар. Вони зацікавлені, щоб усе пройшло максимально комфортно, — Брандер Тельмар є одним з учасників перевірки. Цей маг вогню вже вирушив у портал. Вам теж не варто затримуватися, Соло. Конфлікт із Тельмарами залиш для Трімуса. Усередині Другої стіни немає місця агресії щодо інших студентів.

— Дякую за відповідь, професоре, — кивнув я, повертаючись до дівчат. Ось тепер усе стало на свої місця. Я навіть відчув певне полегшення. Тельмари обрали місце, куди відправлять студентів магічної академії Трімуса. Вони точно знали, що я буду серед учасників. Тельмари запросили в гості трьох убивць сьомого рангу. Висновок?

Найочевидніший — мене хочуть убити не лише потвори з розломів, а й ті, що ходять на двох ногах і вміють розмовляти. І так вдало склалося, що поруч із нами не буде викладачів академії. Те, що до складу лікарів затесався ректор, — не більше ніж непередбачена випадковість, про яку вбивці не могли знати.

Що ж, не змушуватиму двоногих потвор чекати! Адже той, хто починає полювати на інших людей, має розуміти, що колись полювання почнеться вже на нього самого.

— Руки! — наказав я, виставивши перед собою долоню.

Мілена без зволікань поклала зверху свою. Наталі трохи завагалася, але теж приєдналася, і невдовзі ми всі дивилися на Розалін. Колишня принцеса вагалася — до такого її не готували. Однак метушня інших студентів навколо змусила Розалін діяти, і вона нарешті опустила пальці на долоню Наталі.

— Від нас вимагають дива, — заявив я. — Тож улаштуймо таке диво, про яке потім говоритиме вся Імперія! За мною!

Поклавши на руку Розалін свою другу, від чого червоноволоса відчутно здригнулася, я розвернувся й потягнув дівчат до порталу. Так ми в нього й увійшли — єдиним організмом. Бо групи не вміють творити дива. Це прерогатива тих, хто працює самостійно. Кажу це як воїн хаосу на ім’я Соло!

Портал привів нас до невеликого містечка Формітон, оточеного високими кам’яними стінами. Це місто вважалося одним із небагатьох оплотів людей між Другою та Першою стінами проклятих земель, тому й люди тут були відповідні. На стінах Формітона чергували маги восьмого-дев’ятого рангів. Жодних «малюків» у місті не було — прокляті землі не терплять слабкості.

— Чекайте! — кинув нам маг води десятого рангу, який відповідав за управління містом. У нього й так клопоту повна голова, а тут іще місту нав’язали студентів, із якими теж потрібно щось робити. — До розломів підете завтра. Зараз вам розчистять місцевість від потвор прориву. Вепре, займися ними! Нехай десь облаштуються. Головне, щоб під ногами не плуталися.

— Зроблю, Старший! — відповів маг вогню з моторошним шрамом на обличчі. Ось воно, наслідок лікування магією світла. Начебто й вилікували, але водночас і покалічили.

У цей момент складна система міських воріт пропустила загін підкорювачів розломів, який повертався. Поранені маги восьмого й навіть дев’ятого рангів — одна з найстрашніших речей, які можна було побачити. Це означало, що магам довелося долати себе, аби вибратися з розлому. Або щоб повернутися до міста. Що ж там за монстри бігають, якщо магам такого рангу доводиться помучитися?

Я дивився на воїнів стихій, і мене огортало давно забуте відчуття спорідненості. Мені тут подобалося. Маги намагалися допомагати одне одному в усьому, незважаючи на кланові чи родові символи на грудях. Простолюдини спокійно спілкувалися з аристократами, а поруч із ними сидів хтось із вищого стану й розкладав їжу по тарілках. Там, де смерть може прийти будь-якої миті, не до мороки з титулами. Лише позивні. Вепр. Старший. Сольник.

— Отже так, молодняк! — по-військовому гаркнув Вепр могутнім голосом. — Зараз хапаєте свої речі й чимчикуєте до східної стіни. У нас тут не готель — розміщувати вас ніде. Подбаєте про себе самі. Намети в усіх є? Спальники? Якщо нічого немає — спіть на землі. Підйом зі сходом сонця, і відразу вирушаємо до розломів. Чого стали? Виконувати!

— За мною, — наказав я, потягнувши дівчат за собою. — Перш ніж шукати місце для ночівлі, потрібно озирнутися.

Відчуття смерті, яке навіював убивця, тиснуло. Через численні розломи, що нас оточували, зосередитися на конкретній загрозі я не міг. Смерть була скрізь, куди не глянь.

Ми так і не відпустили рук, чим уже встигли викликати нездорові смішки інших студентів, але мені було відверто байдуже до їхньої думки. Я бачив, що дівчата перебувають на межі істерики. Що глибше занурення в стихію, то сильніше відчувається той жах, який панує навколо. У мене в роті взагалі стало настільки нудотно-солодко від різноманіття порталів, що хотілося зжерти щось гірке, аби хоч на мить перебити цей присмак. Судячи з усього, у дівчат була схожа реакція на розломи. Потрібно навчити їх із цим справлятися.

Східна стіна була неподалік від нас, але ми туди не пішли — надто небезпечно зараз перебувати у великому натовпі. Не зможу вчасно відреагувати на небезпеку. Тому я потягнув дівчат на стіну, щоб побачити містечко й околиці з висоти тутешніх мурів. Заодно спробую визначити напрямок небезпеки, хоча на це особливо не розраховував.

Нас ніхто не став зупиняти — якщо хтось із прибулої дрібноти захоче накласти на себе руки, своїм м’яким тільцем прикликавши небезпечну потвору, — туди йому й дорога. Потвору вб’ють, пустять на ресурси, а про студента забудуть як про незначну дрібницю. Я б учинив так само. Упевнений, місцеві думають подібно.

Ми видерлися на вершину стіни й стали на невеликому майданчику, який колись використовували для метальної зброї. Тепер майданчик пустував, тож ми змогли спокійно озирнутися. А подивитися було на що!

— Що це? — пошепки промовила Мілена. — Як це взагалі можливо?

Навколо Формітона простягався голий чорний степ. Не було ні дерев, ні кущів, навіть трава й та росла не скрізь. Степ тягнувся до самого обрію, де виднілося щось схоже на гори. Вочевидь, та сама легендарна Перша стіна, створена в перші роки після ритуалу групи «Істина».

Степ лякав своєю майже ідеальною порожнечею, але значно більше жаху навіювали розломи, що розташовувалися мало не через кожні сто метрів! Помаранчеві, червоні, темно-червоні, навіть фіолетові — якщо перевести кольори в ранги, виходили п’ятий, шостий, сьомий і восьмий. Синього розлому дев’ятого рангу я не побачив, скільки не вдивлявся. Як і чорного — десятого. Але водночас не було й блакитного, який означав розлом другого рангу, зеленого — третього, а також жовтого, що показував, ніби в цьому розрізі простору ховається четвертий ранг. Навколо Формітона утворилося моторошне різнобарвне поле високорівневих розломів, і ці проколи в просторі простягалися до Першої стіни.

Але не лише розломами було примітне це місце. Потвори розломів, які вибралися зі своєї колиски під час прориву, носилися туди-сюди, підкоряючись якійсь дивній логіці поведінки. Замість того щоб кинутися на стіни й спробувати здобути для свого кристала бодай крихту людської енергії, потвори бігали дивними траєкторіями, видаючи моторошні крики. Мені знадобився час і вся моя уважність, щоб зрозуміти цікаву річ — потвори були прив’язані до своїх ареалів проживання. Надто далеко відійти від розлому вони не могли, от і скаженіли на межі своїх зон, б’ючись одна з одною. Так, ще одне незвичайне явище — потвори одного розлому розривали потвор іншого, якщо межі перетиналися. Кристали вимагали енергії, а брати її, крім як із потвор іншого розлому, було ніде. Усе інше вже давно зжерли.

— Таким буде весь світ, якщо Імперія перестане зупиняти це безумство, — пошепки промовила Розалін. — Наш обов’язок — битися з потворами й знищувати розломи, щоб дати звичайним людям можливість жити.

Я промовчав, чудово розуміючи, що світ якраз виживе. Якорі, які група «Істина» використала під час формування свого «прокляття», розташовані на території нашої Імперії. Далі прокляті землі не зростатимуть, а в сусідніх королівствах просто виникатимуть стихійні розломи, без жодного розширення. Але Імперії — так, настане кінець, якщо терміново не зламати чотири якорі, що залишилися. Спочатку потрібно зупинити розростання проклятих земель, а вже потім розбиратися, як їх узагалі очистити.

— Гарно? — До нас підійшов один із магів природи, які охороняли стіну.

— Моторошно, але гарно, — підтвердив я, після чого щиро промовив: — Хочеться втекти звідси й ніколи більше не повертатися. Дуже тисне.

— Тисне — це добре, — усміхнувся маг. — Ваші розломи з іншого боку.

— Не вгадав, он наш розлом. — Я кивнув на п’ятірку, що була найближче до міста. Майже біля самих стін.

— Ти б так не жартував, хаосите, — з якоюсь дивною інтонацією промовив вартовий. — Ти хоч і доповз до п’ятого рангу, але в цьому розломі тебе зжеруть і не помітять. Тим більше що з тобою три трійки. Старший виділив вам дрібні розломи, от із ними й порайтесь.

— Ти тут десь побачив блазня? — здивувався я. — Чи на мені ковпак Імператорського блазня? П’ятий ранг — це наш початок. Мета до кінця практики — закрити шістку. А зараз нам хотілося б спуститися до розлому, щоб не тягнути до ранку. Як це можна організувати?

— Соло! — прошепотіла Наталі. Розалін подивилася на мене як на божевільного. І лише Мілена злісно вишкірилася, готова до нових звершень.

— Знаєш, хаосите, а нехай! — промовив маг. — Старший сказав, що нам потрібно показати молодняку, наскільки небезпечні землі між Другою та Першою стінами. Немає нічого кращого, ніж демонструвати небезпеку на конкретному прикладі здохлих товаришів. Хочеш у розлом п’ятого рангу? Чеши! Дівчат шкода, усі гарненькі, але заради справи можна й ними пожертвувати.

Маг дістав артефакт зв’язку й натиснув на активатор.

— Старший! Око на зв’язку!

— Знову потвори полізли? — почувся голос командира місцевого гарнізону.

— Ні, Старший, я добровольців знайшов. Четверо, жадають підкорити п’ятий розлом, що біля стіни стирчить. Кажуть, що вони не Імператорські блазні. Причому жадають підкорити просто зараз, не чекаючи ранку. Що робити?

— Послати їх куди подалі! — почувся грубий голос. — Дозволяю у висловах не стримуватися!

— Та я б і відправив їх у далеку пішу мандрівку, Старший, тільки тут на мене дивиться хаосит п’ятого рангу й невдоволено губки підтискає. Того й гляди чергову заразу в цей світ принесе.

— У тебе там маг хаосу? — Голос Старшого став таким холодним, що мене навіть через артефакт заморозило. — Хвилину!

Судячи з усього, командир гарнізону почав порпатися в паперах, з’ясовуючи, кого взагалі йому прислали.

— Та щоб їх усіх розірвало! — промовив Старший, після чого зі знанням справи вилаявся. — Хаосит у Формітоні! Око, що він робить?

— Дивиться на мене й чекає, коли його до розлому відпустять, — промовив вартовий. Судячи з усього, не найпростіший вартовий.

— Нехай іде! — Старший різко змінив риторику. — Розпорядися, щоб його випустили й доправили до розлому.

— Та він не один, Старший! — продовжив доповідати Око. — З ним три дівчини-красуні. Вода, Природа й Вогонь. Третій ранг. Дивна в них команда. Їх теж у розлом? Вони стоять поруч із хаоситом і явно не збираються від нього відходити.

— У розлом! — жорстко наказав Старший. — Заодно вранці буде наочний приклад.

— Зрозумів-прийняв, Старший! — усміхнувся Око. — Особисто їх проведу!

— Хаосит у Формітоні! — почувся голос з артефакту перед тим, як Око його вимкнув. І, судячи з тону, командир місцевого гарнізону був у цілковитому шоці.

— Що ж, хаосите, слово сказано, назад його вже не повернеш, — промовив Око. — Ходімо. Дівчата, даю вам шанс залишитися тут. Не варто даремно гинути через хаосита.

— Я із Соло! — відразу заявила Мілена. — Тут радше весь світ здохне, а він залишиться живим! П’ятий розлом? Отже, почнемо з п’ятого. Нато, Розо, ви як?

— Сумніваюся, — чесно відповіла Наталі. — Досі Соло не давав приводу сумніватися у своїх словах, але все колись буває вперше. Та й питати не буде з кого, якщо ми помремо.

— Нато, не занудствуй! — Мілена подивилася на подругу. — Ти з нами чи йдеш?

— Із Соло, — промовила Наталі й важко зітхнула. — Я з командою.

— Але це ж нераціонально, — промовила Розалін, здивовано втупившись у двох інших дівчат. — Розлом п’ятого рангу ми не зможемо пройти. Ніяк. Навіть якщо дуже про це мріятимемо. Та ми навіть проти потвор Шира не змогли вистояти!

— А якого саме Шира ви знаєте? — Око знову насторожився.

— Маг темряви, десятий ранг, запрошений професор нашої академії, — відповів я. — Мені довелося пройти в нього двомісячну підготовку до свого першого розлому п’ятого рангу, а останні два тижні він ганяв уже всю нашу групу. Чотири-два-два-нуль. Якщо тебе цікавлять оцінки Шира. Хаос-Вода-Природа-Вогонь, якщо переводити у стихії.

— Гм… — замислився маг. — Може, й не відразу здохнете.

— Не здохнемо, — запевнив я. — Але й вийдемо не відразу. Якийсь час посидимо біля кристала. Гадаю, на все про все в нас піде доба. Завтра ввечері можна запускати до розлому наших добувачів.

— Доба на п’ятий розлом? — Око ще раз усміхнувся, але наткнувся на мій погляд і якось різко замовк. — А ти, хаосите, не блефуєш. Ти справді зібрався закрити п’ятий розлом за добу.

— Лише тепер дійшло? — Я повернувся до Розалін. — Знаєш, колишня принцесо, потрібно все ж визначитися. Або ти фактично перебуваєш із нами й лізеш у все безумство, куди й ми, або ти з нами лише на папері. Ти чула його світлість — від тебе чекають подвигу. Якщо сидітимеш у місті, подвигу не буде.

— Принцеса? — якимось пригніченим голосом промовив Око. — Я ж правильно розумію, що ти принцеса Розалін, яку вигнали з роду? Старший обов’язково має про це дізнатися!

— Відставити, бійцю! — командним голосом наказав я, побачивши, що Око зібрався діставати артефакт зв’язку. Щось у моєму наказі зупинило мага. Той узагалі здивовано втупився в мене, наче побачив уперше, а я продовжував дивитися на Розалін, чекаючи її відповіді. З Міленою й Наталі все зрозуміло — вони точно мої. Залишалося зрозуміти, що робити з червоноволосою.

— Я в команді, — після дуже довгої паузи промовила Розалін. Сухим голосом, стиснувши кулаки, насилу виштовхуючи із себе слова, але все ж промовила. — Будь ти проклятий, Соло, але я з вами! Мені потрібен цей проклятий подвиг!

— Око, веди до розлому. — Я повернувся до Ока. — Потім зі Старшим зв’яжешся.

— Ходімо, — кивнув маг. — Вороне, підміни!

Поруч із нами з’явився ще один маг — водник. Теж дев’ятий ранг, як і в Ока.

Поки ми спускалися, я дивився на розгублених студентів — вони намагалися зрозуміти, як же їм усім сьогодні вночі спати. Не думаю, що наша знать захопила із собою намети й спальники. Цим займаються слуги, але їх сюди не пустили. Хоча ні — кілька наметів усе ж з’явилося. Із символом магічної академії Трімуса. Професор Отумір і ректор ґрунтовно підготувалися до похідних умов Формітона й навіть тут почувалися комфортно.

Колись масивні міські ворота давно були завалені. Як я й думав, тут створили досить хитру систему проходу, коли одні ворота відчинялися лише після того, як зачинялися попередні. Таких дверей було чотири, і проїхати крізь них на возі було неможливо. Ворота слугували проходом для піших підкорювачів розломів, блокуючи доступ до міста величезним монстрам. Я бачив розломи, ширина деяких виглядала страхітливо. Під час прориву з них напевно виходять справжні чудовиська, які можуть зжерти всіх у місті, якщо сюди прорвуться.

— Не передумали? — запитав Око, коли ми підійшли до нашого першого розлому.

— Завтра ввечері відправляй наших добувачів, — повторив я.

Насичений помаранчевий колір по краях розлому свідчив, що істоти всередині можуть не лише дряпати й кусати, а ще й атакувати стихією. Вогонь, Вода, Земля, Повітря — варіантів магії в істот середніх розломів багато. До кожної не підготуєшся. Тому зазвичай ніхто не ходить у розломи наодинці — якщо тобі трапляться потвори, несприйнятливі до твоєї стихії, помреш швидко й болісно. Але «зазвичай» не означає «завжди». Несприйнятливості до хаосу в потвор немає.

— Руки! Заходимо до розлому за тим самим принципом, що й у портал! — промовив я, простягнувши руку. Ніхто не зволікав, і невдовзі я зробив крок уперед, захоплюючи дівчат за собою. Око встиг вилаятися й почав діставати артефакт, щоб зв’язатися з командиром. Але самої розмови я вже не чув — розлом п’ятого рангу поглинув нас цілком.

— Тиск зник, — промовила Мілена, вдихнувши на повні груди.

— І дихається легше, — підтвердила Наталі.

— Соло? — Розалін повернулася до мене. — Пояснюй, що відбувається. Ти ж знав, що так буде? Тому й притягнув нас до розлому?

— Знав, — чесно відповів я. — Гаразд Мілена й Наталі — вони могли такого не знати. Але в тебе ж були чудові вчителі, Розалін! Невже вони не розповідали тобі, що поруч із розломом магові, який має сильну схильність до стихії, стає зле? У мене з’являється солодкуватий присмак у роті. Мілені стискає скроні. Наталі — груди. А в тебе?

— Голова, — відповіла Розалін. — Її наче обручами стиснули. Але чому тоді всередині розлому нічого немає?

— Наталі? — Я подивився на синьоволосу.

— Тому що зовні розломи високих рангів, через які нам і зле. — Наталі зрозуміла, до чого я вів. — Тут, усередині розлому п’ятого рангу, дихати не так легко, як десь на природі, але все ж значно легше, ніж у місті.

— Тримайте. — Я витяг приготовані Ястіном спальні мішки. — Тут спатиметься значно легше, ніж зовні, а завтра ви потрібні мені красивими й сяйливими.

— Спати? — ошелешено запитала Розалін. — Тут⁈ Зараз⁈

— Це розлом п’ятого рангу, — нагадав я. — Ніхто з вас нічого тут зробити не зможе. Ви навіть потвор не подряпаєте. Варто було б, звісно, узяти вас із собою, щоб розповідати про особливості місцевих мешканців, але сон, на мій погляд, зараз важливіший. Ось, ще й води з їжею вам захопив.

Я розвантажив торбинку мандрівника, щоб вона не надто тиснула на мене, після чого звернувся до дівчат:

— Мені потрібні ваші захисні артефакти. Спробую їх зарядити. Цей розлом хоч і не старий, але енергії тут достатньо. Можливо, навіть на кілька артефактів вистачить. Розалін, відтепер це твоє. Але поки він теж розряджений.

Я показав червоноволосій дівчині захисний амулет сьомого рангу, який витяг зі схованки групи «Істина». Взагалі-то й мені він не завадив би, але в Розалін зовсім не було артефактів. Це потрібно виправляти. Хоча, правду кажучи, я не вірив, що Флеймворди відпустили свою дочку без підтримки. Зовсім не вірив. Напевно, десь поруч зараз ховається маг темряви або Світла десятого рангу, оберігаючи спокій восьмої спадкоємиці престолу, але розраховувати на нього не варто. Нехай і далі ховається.

Залишивши розгублених дівчат самих, я пішов у бік кам’яної пустки. Цей розлом виявився повною копією того, який мені вже доводилося проходити, — величезні туші з погоничами й армією підтримки. Хіба що монстри були разів у два більші за звичні розміри й атакували, як я згодом з’ясував, сильніше. Але помирали вони так само, як і звичайні потвори.

У мене не було проблем із джерелом, яке перегрівалося, тому я щосили користувався «Стрілою хаосу», одним ударом знищуючи і погонича, і величезного монстра. «Дотик хаосу» вирушав у групу підтримки, і, не зупиняючись для розбирання здобичі, я переходив до наступної зони проживання потвор. Якби сюди прийшли звичайні маги, їм довелося б звертати увагу на мерехтливі аури потвор, щоб не зловити відбиття магії. Переважна більшість істот цього розлому вміла відбивати стихійну магію. Причому щоразу різну. Вогонь, Вода, Природа — потвори зібрали повний арсенал відбиттів. В альфи четвертого поверху я навіть помітив щось схоже на мерехтіння чистого Світла. Це було надзвичайно рідкісне явище. Вважалося, що стихії зовнішнього контуру з’являються лише в однієї потвори на мільйон.

Мені така трапилася, але померла майже миттєво, попри весь свій арсенал здібностей. Наші магії були співмірні, і хаос, ігноруючи захист, зробив у голові альфи широку діру.

Коли знаєш, як правильно проходити розломи, і маєш для цього достатньо сили, вони перестають бути чимось складним. Власне, тому гарнізон Формітона не дивився в бік цієї п’ятірки. Для них вона була дрібницею. Ось сімки й вище — це вже цікаво. А ця п’ятірка так, на закуску. Поки стоїть і не заважає — нехай буде.

Розлом був лінійним — локації розташовувалися одна за одною в одній площині, тож мені довелося добряче побігати за потворами, щоб усіх повбивати. На кожну локацію доводилося витрачати по дві години, що для мене колишнього було неприпустимою втратою часу. Підкорювачі розломів, яких я зазвичай рятував, за цей час просто б здохли.

За десять годин я сидів біля кристала сили, вирішуючи, як учинити. Розломи проклятих земель виявилися не такими, до яких я звик у минулому житті. Якщо під час входу я гадав, що вдасться повністю зарядити щонайбільше один захисний амулет сьомого рангу, то тепер, коли всі три амулети зарядилися, а енергії в кристалі поменшало лише наполовину, прийшло усвідомлення, що тут відбувається щось неправильне. У розломах проклятих земель було надто багато сили, якої тут не мало бути. Але вона була, і це могло стати проблемою.

Бо мені нікуди подіти цю силу!

У голові сплив текст, який дав мені Шир. П’ять допоміжних вузлів, які дублювали головне джерело. Приваблива ідея з одним уточненням — я гадки не мав, де і як випалювати в собі ці вузли.

Озирнувшись у бік входу до розлому, я зітхнув. Що там роблять учениці? Минуло десять годин. За цей час вони, якщо й лягали спати, то вже давно мали прокинутися й почати хвилюватися, куди я подівся. Хоча, знаючи невгамовний характер Мілени, упевнений, вона вже підмовила дівчат піти за мною. Шир мав рацію щодо неї. Дочка коваля дивовижним чином уміла знаходити правильні слова для інших, ведучи їх за собою. Ось кого потрібно більше ганяти, щоб зробити з неї лідерку групи. Усе життя я бігати з ними не збирався, навіть коли відтворю групу «Істина». Мій шлях — шлях одинака. Так мені простіше й звичніше.

Та пішло воно все!

Заплющивши очі, я поклав руки на кристал і занурився в бурхливі вихори енергії. Мене відразу спробувало розірвати на частини, але мені вдалося затиснути силу в щільні лещата своєї волі, не дозволяючи їй господарювати в організмі. Раніше після цього я завжди спрямовував приборкану енергію до джерела чи енергетичної структури тіла, щоб зробити їх сильнішими, але сьогодні мені було потрібно щось інше.

Щось, про що я лише знав, але ніколи не робив особисто.

Мені потрібно було випалити в собі п’ять порожнин і зв’язати їх із джерелом випаленими каналами. Якщо перекласти звичайною мовою — мені належало дозволити енергії кристала розлому господарювати в моєму тілі.

Прикусивши губу, щоб не закричати від болю, я діяв навмання, прислухаючись до власних відчуттів. Почати вирішив із правої ноги, поступово спускаючись від стегна до ступні. Я починав випалювати місце для вузла і, щойно передчуття починало волати, що відбувається щось жахливе, переходив далі, віддаляючись від попереднього опіку лише на відстань фаланги мізинця. Зробивши повний оберт навколо ноги, я спускався на фалангу мізинця нижче й продовжував самокатування.

Потрібна точка знайшлася на внутрішній поверхні стегна — коли я почав вливати в неї енергію, передчуття небезпеки не стало волати. Зате заволало тіло — м’язи й нерви, які перетворювалися на попіл, змушували мене хрипіти від болю. Ні, не хрипіти — кричати! Коли почав формувати канал зв’язку між місцем першого вузла й джерелом у грудях, я взагалі не замовкав! Вив самозабутньо, зі знанням справи, не соромлячись нікого й нічого. Мені було не просто боляче — жахливо боляче!

Але воно того вартувало!

Другий вузол я створював уже за образом і подобою першого — з місцем визначився. Після того як зв’язав другий вузол із джерелом, кристал сили випарувався — навіть творіння розлому не витримало мого безумства.

Розплющивши очі, я побачив три пари очей, які дивилися на мене з неприхованим жахом. Як я й думав — Мілена притягла всіх до мене.

— Щоб зробити з вами те саме, розлом п’ятого рангу не підійде, — прохрипів я, здивувавшись зірваному голосу. — Він вас спалить. Кричати від болю вам доведеться в розломі третього рангу. Тішить одне — кожній із вас потрібно лише по два розломи. Енергії тут багато, тож першого вам вистачить, щоб повністю розібратися з енергетичною структурою, а другим створите собі додаткові вузли. Хіба що Розалін знадобиться три розломи третього рангу — у першому потрібно виправляти канали зв’язку. Але можете видихнути — вами я займуся лише після того, як повністю закінчу із собою. Мені потрібен іще один розлом п’ятого рангу. А тепер неприємна новина — до цього розлому ми йдемо просто зараз. Але лише після того, як Мілена поставить мене на ноги. Використай лікування, ученице. Інакше вам доведеться тягнути мене на собі. Ходити я зараз не можу.

— Що означає, вона ввійшла до розлому п’ятого рангу⁈ — кричав Ксав’єр Флеймворд. — Чому охоронець не вирушив із нею⁈ Ах, він не зміг вийти з Формітона? Ви взагалі розумієте, що з усіма нами зробить Імператор, якщо з його дочкою щось станеться? Негайно відправити до Формітона групу швидкого реагування! Принцесу потрібно витягти з розлому!

— Пане, новини з Формітона! — До кабінету влетів помічник першого радника Імператора, не звертаючи уваги, що триває важлива нарада.

— Що з нею? — захриплим голосом запитав Ксав’єр Флеймворд, готовий до найгіршого. Швидкість, із якою вбіг помічник, говорила про багато що.

— Із принцесою все гаразд, пане! — заторохтів помічник. — Команда Соло успішно закрила розлом п’ятого рангу менш ніж за добу, потім вони самовільно обрали один із сусідніх розломів п’ятого рангу, який мав підвищену складність і майже перейшов на шостий ранг, та закрили його лише за дванадцять годин! Після виходу з другого розлому п’ятого рангу команда Соло несподівано для всіх обійшла Формітон по периметру й, не заходячи до міста, увійшла в розлом третього рангу, де зараз і перебуває. Туди відправили команду з міста, але перед розломом їх зустріли простолюдинка Мілена й Наталі Блеквуд. Вони сказали, що якщо хтось наважиться завадити принцесі Розалін розвиватися, Ксав’єр Флеймворд зробить із нього відбивну! Перепрошую, пане, але вони саме так і сказали, пославшись на вас. Принцеса й Соло зараз перебувають у розломі й сидять там уже десять годин. Але ні Мілена, ні Наталі Блеквуд не виявляють занепокоєння, продовжуючи захищати вхід до розлому. Що будемо робити, пане?

— Робити? — Ксав’єр Флеймворд утомлено відкинувся в кріслі. — Перетворювати на відбивну всіх, хто заважатиме Розалін розвиватися. Ось що ми будемо робити! Передай до Формітона — команда Соло має повну свободу дій. Вони мають право робити взагалі все, що їм заманеться. Що з іншими командами?

— Зведена команда третього курсу Імператорської магічної академії сьогодні закрила розлом п’ятого рангу. Він став для них першим. Інші групи не можуть наблизитися до такого результату — другий курс Імператорської академії закрив четвірку, але на п’ятірку поки не наважується. Решта команд вище трійки ще не підіймалися.

— А в команди Соло вже дві п’ятірки й одна трійка, у якій вони застрягли? — усміхнувся Ксав’єр Флеймворд і подивився на главу контррозвідки Імперії. — Фреде, у тебе ж напевно десь лежать артефакти клану Хаосу? Обери один, найменш небезпечний, але постарайся, щоб він не був непотрібним. Якщо все продовжиться так само, нам доведеться якось нагородити команду Соло. Його ученицям я сам оберу артефакти. Передайте охоронцеві принцеси: ще один такий промах — і він пошкодує, що погодився на цю роботу. Нехай сидить у Формітоні й не заважає Соло. Поки поруч із принцесою цей дивний маг хаосу, їй ніщо не загрожує.

— Готові? — запитав я, вкотре дивлячись на дівчат. — Руки!

Три долоні опинилися в моїй, і ми зробили відпрацьований за останній місяць крок у бік розлому, краї якого відливали моторошним червоним кольором. Шостий ранг. Розлом, який мав стати фінальним акордом перевірки нашого навчання.

Якщо Флеймворди хотіли дива, вони його отримали. За місяць ми зробили те, на що в інших ішли роки! Це було важко. У якийсь момент мої учениці майже зламалися, і мені доводилося буквально тягати їх на собі, повзаючи розломом. Але воно того варте!

Простір навколо нас замерехтів, утілившись у безжиттєву чорну пустку. Усе, що можна було зжерти, потвори зжерли навіть усередині розлому.

— Привал! — наказав я. — Спимо, відпочиваємо, підкорення почнемо після ґрунтовного відпочинку. Наталі — на тобі вечеря. Мілена — став намети. Розалін — захисний купол.

— А що робитиме наш великий учитель? — запитала Наталі, дістаючи зі своєї торбинки мандрівника дрова.

— Ваш великий учитель думатиме, як нам тут не здохнути, — чесно відповів я. — Бо постаратися тут доведеться всім.

Минув місяць, відколи ми перебували на перевірці якості нашого навчання. Що за цей час може зробити середньостатистична команда студентів? Закрити три розломи другого рангу, один третього й утратити при цьому трьох-чотирьох учнів. Загиблих не було, але кінцівок позбулися багато хто. Професор Отумір відрощувати частини тіла не вмів, але це не означало, що бідолахам доведеться до кінця життя ходити каліками. Досить знайти лікаря десятого рангу, купу рідкісних і дорогих складників та заплатити за роботу гору золота. Загалом нічого критичного для тих, хто народився в сім’ях вищої знаті.

Але це якщо говорити про середньостатистичну групу. Що може зробити група з мага п’ятого рангу й трійці магинь третього? Для початку — перетворити всіх магинь третього рангу на магинь п’ятого. Тепер усі мої учениці перебували на тому самому ранзі, що й я, причому два останні вони здобули лише за місяць! На що ще здатна така група? Закрити сім розломів третього, вісім четвертого й п’ятнадцять п’ятого рангів! Доходило до того, що ми закривали по два розломи на день!

Це якщо дивитися на ситуацію ззовні. Якщо ж торкнутися того, що взагалі сталося з моїми ученицями, то результат був іще вражаючішим, ніж якась кількість знищених проколів у просторі. Відтепер ми всі мали джерело п’ятого рангу, п’ять випалених каналів зв’язку джерела з розумом, розвинену магічну структуру, співмірну з джерелом, і, що було моєю особистою гордістю, п’ять пов’язаних вузлів! Мені вдалося зробити те, про що Шир лише писав.

Причому дівчата пішли далі за мене. Вони не лише сформували вузли й зв’язали їх зі своїм джерелом, а ще й наповнили енергією. Бо Шир мав рацію — щоб заповнити порожнини, потрібна сила, яка перевершує мага. Зробили це дівчата на четвертому ранзі, коли я потягнув їх до помаранчевого розлому.

Тож усі троє відтепер були повноцінними магинями п’ятого рангу з максимально розвиненою системою, яка тільки була мені відома. На відміну від них, мої вузли залишалися недоторканими. Мені був потрібен червоний розлом, щоб завершити розвиток. І ось ми в ньому.

Що ще приємного сталося за цей місяць? Убивці до мене так і не дісталися. Для цього їм потрібно було якось зі мною зустрітися, а як, якщо за весь місяць ми жодного разу не заходили до міста? Чистоту тіл і одягу забезпечувало «Розкладання», до того ж Наталі чудово вміла створювати теплу воду в будь-якому заглибленні розломів. Якби хтось дізнався, що замість знищення потвор ми в розломах п’ятого рангу приймаємо ванни, напевно вирішив би, що ми збожеволіли.

Їжу нам доставляли добувачі, які бігали нашими розломами з виглядом загнаних коней. Ректор особисто стежив, щоб усі групи не ухилялися від роботи, тож ресурси п’ятого рангу потужним потоком ішли до академії.

Так, іще одна важлива річ, яку не можна не згадати. Якщо треті й четверті розломи були відносно новими, без артефактів, то майже половина п’ятих принесла нам подарунки. Торбинка мандрівника зі зменшенням ваги на п’ятдесят відсотків дісталася Наталі — вона витягла коротку паличку. Розалін отримала гарну туніку для магині вогню і, що стало несподіванкою для всіх, корону. Справжнісіньку корону, яка посилювала магію вогню, формувала початковий захист і, що найважливіше, дарувала несприйнятливість до ментальних атак. Тож потвори, які люблять копирсатися в чужих головах, червоноволосій відтепер не страшні.

Знахідка виявилася настільки цінною, що до нас у розлом заявилися ректор, представник Флеймвордів, який на Розалін навіть уваги не звертав, а також викликаний зі столиці артефактор, який мав перевірити знайдену корону на наявність заборонених речей і визначити всі властивості артефакту. У результаті перевірки мені запропонували п’ять тисяч золотих за корону, але я відмовився, при всіх вручивши її Розалін.

Мілені дістався артефакт у вигляді книги. Судячи із зеленого мерехтіння, він підходив магам природи, але ніхто з нас гадки не мав, що саме робить ця книга. Потрібен був артефактор. Книгу ми знайшли вже після корони, тож артефактор зі столиці допомогти не зміг. У Форингтоні напевно є хтось, хто зможе розібратися з артефактом, але для цього потрібно йти до міста. Мені цього не хотілося.

Ще два артефакти довелося віддати ректорові — у них відчувалося щось заборонене. Обидва були пов’язані зі стихією темряви, і, щоб не нажити проблем, ми вирішили відмовитися від знахідок. Мага темряви серед нас не було, тож нехай ректор сам розбирається з даром розлому.

— Соло, давно хотіла запитати. — Мілена встановила перший намет і подивилася на мене. — Звідки в розломах артефакти? Взагалі знаходити їх приємно, але звідки в місці, що виникло через сплеск енергії, беруться фізичні предмети? Причому не просто у вигляді ресурсів, із яких потім можна щось зробити. З’являються готові вироби такого рівня і якості, які не кожен артефактор зможе повторити.

— Наталі? — Я звично подивився на синьоволосу, чекаючи від неї відповіді. Але та похитала головою, показуючи, що не має найменшого уявлення.

— Розалін? — Я перевів погляд на колишню принцесу.

— Лише теорія, — відповіла червоноволоса. — Учитель розповідав, що близько тисячі років тому — може, більше, може, менше — існувала могутня Імперія. Її маги досягли небувалих висот, торкнувшись самої основи магії. У гонитві за ще більшою могутністю вони провели якийсь ритуал, який раз і назавжди визначив нашу долю. Самі маги загинули, у живих залишилися навіть не їхні учні — учні учнів. І тієї миті, коли було проведено ритуал, з’явився перший розлом. Щодо предметів — це спадщина прадавніх магів. Те, що лежало в їхніх сховищах. Вважається, що розлом пов’язує наш світ із таємницями прадавніх, і що старший розлом, то глибше він може проникнути. Тому молоді розломи нічого не приносять — вони вибрали все, до чого могли дотягнутися. Незабаром перестануть приносити артефакти й розломи середнього віку. Лише ті, що розташовані на проклятих землях, зможуть добувати артефакти з утрачених сховищ. Але, повторюся, це лише теорія. Підтверджених фактів немає.

— Якщо припустити, що теорія правильна, отже, ритуал можна повернути назад? — запитала Мілена.

— Можна, — кивнула Розалін. — Усього лише потрібно знайти армію магів, здатних користуватися магією на зовсім іншому рівні й таких, що знають, що саме потрібно робити.

— Соло, а ти що скажеш? — Наталі подивилася на мене. — Це можна зупинити?

— Прокляті землі створили люди, а не міфічні маги минулого, — промовив я. — Люди ж можуть їх зупинити й навіть знищити. Усе, що потрібно, — трохи більше інформації про те, чому вони розширюються. Зупинимо розширення — зупинимо прокляті землі.

— Якщо ти знайдеш спосіб зупинити розширення проклятих земель, Імперія дарує тобі будь-який титул, який лише захочеш! — цілком серйозно заявила Розалін. — Батько перерив усі архіви, зв’язувався з найкращими вченими інших країн — ніхто не знає, як це зробити.

— Будь-який титул? — Я подивився на Розалін. — Припустімо, я маю здогад, як зупинити розростання проклятих земель. Але лише здогад — нічого конкретного. Це допоможе мені відродити клан Хаосу? Навіть інше запитання — ти можеш говорити від імені Флеймвордів, Розалін? Тебе тимчасово виключили з роду, а подвигу, щоб ти героїчно повернулася назад, ми ще не здійснили. Розлом шостого рангу досі стоїть незайманий.

— І замість того, щоб його знищувати, ми збираємося спати! — гнівно заявила Розалін.

— За сто кроків від нас починається зона впливу потвор розлому. І, як я бачу, розлом відразу вирішив показати, що нам тут не раді, породивши одних із найрідкісніших потвор. Це зурпакси, неприємні монстри розміром із кажанів, які, як і останні, вміють літати. Кожен зурпакс має смертельну ауру магії темряви — варто потворі наблизитися, як людина почне гнити живцем. Не найприємніше видовище. Є плюс — зурпакси водяться невеликими зграями й повністю захоплюють великий ареал проживання. Інших потвор, крім них, тут немає. Цілком можливо, що на цьому рівні взагалі водиться лише п’ятірка зурпаксів. Але є й мінус — вони дуже спритні й розумні, мають несприйнятливість до магії вогню й води, зате вразливі до магії світла. Як на них діють фізичні атаки, я не знаю — добровольці, які ризикують зійтися з істотами Темряви віч-на-віч, не виживають, щоб розповісти про свій подвиг. Смертельна аура вбиває їх раніше. І як вишенька на торті — потвори шостого рангу блокують три чверті всіх атак магів п’ятого рангу. Як вони це роблять — гадки не маю. Ось із такими умовами нам і доведеться йти вперед, здійснюючи подвиг. Цей розлом баштового типу, отже, попереду в нас шість поверхів. Якщо на першому перебувають зурпакси, навіть страшно уявити, хто зустріне нас вище.

— Якщо все настільки погано, потрібно знайти інший розлом шостого рангу! — заявила Розалін.

— Хто ще так думає? — Я подивився на Мілену й Наталі. — Відразу скажу: щойно ми вийдемо з розлому, залишивши його незайманим, усі наші попередні перемоги забудуться тієї самої миті. Нікого не хвилюватиме, скільки п’ятірок ми закрили. Ніхто не замислиться, чому ми пішли із шістки. Усі пам’ятатимуть лише те, що принцеса Розалін, підібгавши хвоста, втекла з розлому.

— Я не хочу тікати, — заявила Мілена. — Якби зурпакси були непрохідними, Соло відразу б про це сказав. Але він сидить і спокійно готується до сну. Отже, ці потвори хоч і складні, але цілком прохідні. Я так розумію, їхню ауру темряви можна придушити моєю аурою лікування?

— Не всю, але гнити ми не повинні, — підтвердив я. — Взагалі це не найсильніші потвори, просто неприємні через свою смертельну ауру. Варто заблокувати чи придушити її, як зурпакси перетворюються на звичайних летючих зубатих потвор. Якби вони були п’ятого рівня, проблем узагалі не створили б. Але, повторюся, зараз у них влучатиме лише кожен четвертий удар. Та й то в ідеалі. Учителі розповідали, що іноді можна використати двадцять заклинань проти істоти вищого за тебе рангу, але жодне з них так і не влучить. Точніше, влучить, але потвора його погасить. Згортаємо табір, негайно!

Останню фразу я прокричав, схопившись на ноги. Відчуття небезпеки, яке переслідувало мене весь останній місяць, тепер почало несамовито волати, попереджаючи про неминучу смерть.

Варто віддати дівчатам належне — вони настільки звикли виконувати чіткі накази, що ні в кого навіть не виникло запитань, чого це я раптом зірвався. За кілька хвилин наш табір було згорнуто.

— За мною! — наказав я, обираючи шлях за допомогою відчуття небезпеки. — Бігом!

Ми помчали, ігноруючи неписані правила поведінки в розломах. Тим більше в розломах шостого рангу. Той, хто бігає, — мертвий. Нехай не зараз, але потім. Бо людина, яка біжить, не здатна помітити пастки чи потвор, що сховалися.

— Слід у слід! — скомандував я, почавши петляти між невидимими ямками. — Не відстаємо! По боках не дивимося!

З обох боків раз у раз здіймалися гейзери чистої темряви. Зурпакси створили собі безпечну зону, заповнивши своїми випорожненнями краї цього поверху. Якщо на нас потрапить бодай крапля цієї рідини, пропалить наскрізь. Про те, щоб цілком зануритися в гейзер, не могло бути й мови. Здохне навіть Шир, який досяг десятого рангу темряви.

— Сюди! — скомандував я, звертаючи до проходу на другий поверх. Десь попереду перебував альфа, з яким точно не варто було зустрічатися, поки жива п’ятірка зурпаксів, але зараз ми не збиралися битися. — Чекаємо!

Ми обігнули зону проживання летючих потвор по периметру, ставши між ними й альфою поверху. Назад вийти тим самим шляхом не вийде — гейзери чистої темряви випалили там усе. Тож тепер утекти з розлому через страшних зурпаксів не вдасться. Доведеться битися.

Ось тільки навряд чи з ними!

— Соло, у чому річ? — запитала Мілена, коли я скривився від безвиході, що накотила. До розлому щойно ввійшли вбивці. Скільки — незрозуміло. Один, два, три — може, вся гільдія сюди заявилася, щоб із нами покінчити. Цього я не знав — побачити мисливців за головами, які ховалися, не міг. Зрозуміло було лише те, що потвор у розломі побільшало.

— Лягайте! — наказав я, власним прикладом показуючи, що потрібно робити. Я чудово бачив вихід із розлому, але його мерехтлива пелена ніяк не показувала, що крізь неї щойно хтось пройшов.

— Та що взагалі відбувається? — запитала Розалін.

— Убивці, — пояснив я. — Щойно ввійшли до розлому. Скільки — не знаю. У них можуть бути арбалети, тож стояти нам не можна. Чекаємо.

— Убивці не можуть полювати на Флеймвордів! — приголомшено заявила Розалін.

— Ось тільки ти не маєш жодного стосунку до правлячого роду, — нагадав я. — Убивши тебе, вони вб’ють лише Розалін, але аж ніяк не принцесу. Завмерли! Вони рухаються в наш бік.

Небезпека наближалася, але поки я не розумів, звідки саме. Зурпакси заважали — на думку мого передчуття, вони були значно небезпечнішими за вбивць, які з’явилися. Стоп. Зурпакси.

— Мілено, пам’ятаєш трюк, який ми провернули зі щурами в колекторах Трімуса? — запитав я, підводячись на ноги. — Ні, усім лежати!

— Куди стріляти? — запитала зеленоволоса, піднявши долоню над землею.

— Поверни трохи правіше, так, ось так. Тепер ближче до землі. Голови не піднімай!

Біля моїх грудей виникло «Дзеркало хаосу», і за мить у нього влучив арбалетний болт. Причому не найпростіший — я встиг помітити червоний слід, який тягнувся за снарядом. Ось тільки хаосу було байдуже, що розчиняти в чисту енергію. Болт чи чужу магію вогню. Він перетворив випущений у мене снаряд на згусток сконцентрованого хаосу й виплюнув його назад, точно в ту саму точку, звідки прилетів постріл.

— Давай! — наказав я Мілені, і разом зі спритним хаосом уперед вирушив Земляний шип, урізавшись у землю за кілька метрів від п’ятірки зурпаксів.

«Дотик хаосу» тут не підходив — мені не потрібно було вбивати потвор. Мені треба було їх розлютити й змусити активувати ауру, щоб покарати кривдників. Летючі потвори за частку миті розлетілися одна від одної, щоб не вбити, і активували темряву. Прийом явно відпрацьовували не один день — мабуть, за його допомогою ці летючі паразити й зачистили весь поверх.

Турбувати зурпаксів було небезпечно, але необхідно. Я не вірив, що до нас прийшов один убивця. Найімовірніше, уся трійця сьомого рангу. Отже, у нас мали з’явитися захисники.

Заряд хаосу повернувся до стрільця й, пройшовши крізь арбалет, увійшов йому в голову, вибиваючи з невидимості. Двоє інших вийшли з неї самі — на них почала діяти аура летючих потвор. Побачивши ціль, яка перебувала в доступній зоні, зурпакси різко змінилися — перестали стирчати на одному місці, кумедно ляскаючи крильцями, і рвонули до цілі, бажаючи її зжерти та подарувати своєму кристалу нову силу.

Варто віддати належне двом убивцям, які залишилися, — вони були вправними бійцями. Якби з ними був маг природи, цілком можливо, двоногі потвори навіть змогли б перемогти. Двом сімкам удалося знищити трьох зурпаксів і серйозно поранити четвертого, але аура летючої смерті зробила свою справу. Обидва вбивці впали на землю, а зурпакс, що кружляв над ними, радісно заляскав крилами — у нього з’явилася нова їжа!

— Встаємо! — наказав я. — Наталі, Розалін, ідете за нами й не втручаєтеся. Ваша магія тут непотрібна. Мілено, тримаєш лікувальний купол над нами й атакуєш Земляним шипом. Нічого так на мене дивитися, ученице! Ти впораєшся з двома заклинаннями одночасно! Час відвикати від стандартів! Дій! Зурпакси мають померти раніше, ніж зжеруть тіла вбивць!

Чіткі накази подіяли — Мілена почала атакувати потвор, примудряючись утримувати ауру лікування. Якби її зараз побачив хтось із клану Природи, запропонував би вступити до найкращого роду, який у них лише є. Бо навіть у мої часи на таке були здатні одиниці. Два активні заклинання, одне з яких підтримуване, — це претензія на геніальність. Причому без жодних поблажок.

Як я й казав, майже всі Земляні шипи магині п’ятого рангу безслідно зникали, врізаючись у тіла потвор шостого рангу. У середньому пробивався не один із чотирьох, а один із десяти, але пробивався! Вистачало лише одного точного удару, щоб обірвати життя слабких потвор. На двох зурпаксів Мілена витратила двадцять три заклинання. Багато. Якщо так піде й далі, на цій шістці ми застрягнемо надовго.

Остання потвора розлетілася на шматки, коли пропустила удар Земляного шипа, і Мілена безсило опустила руки. Лікувальний купол зник, стало тихо, наче в могилі. Зеленоволоса дівчина мала такий вигляд, ніби пройшла чергове тренування із Широм: почервоніла, спітніла так, що струмки стікали обличчям, їй бракувало повітря, і Мілена хапала його ротом. Загалом цілком нормальне магічне перенапруження, пов’язане з першим використанням двох заклинань одночасно. Ще разів сто повторити — і тіло остаточно пристосується.

— Наталі, збери їх усіх водою в одній точці. — Я вказав рукою на туші зурпаксів, що валялися. — Вони хоч і померли, але аура діятиме ще кілька годин. Наближатися до них небезпечно.

— Роблю! — Наталі використала «Хвилю», початкове заклинання школи Води, але замість того, щоб зібрати туші, створена хвиля лише розкидала їх у різні боки.

— Використай дві хвилі, — зажадав я. — Одну сильну, якою рухатимеш, другу слабшу — для блокування першої.

— Але… — завагалася синьоволоса.

— Ученице, роби! — жорстко промовив я. — Жодних запитань чи сумнівів! Якщо тобі сказано активувати два заклинання — роби, а не перепитуй! Уперед!

Що можу сказати — у моїй групі два гарантовані генії. За п’ять хвилин задихана Наталі втомлено впала на землю, не маючи сил стояти на тремтячих ногах, але завдання виконала. Усіх п’ятьох зурпаксів, включно з тими, яких убили двоногі потвори, було зібрано в одну купу.

Я повернувся до Розалін і жестом указав на невелике озеро чистої темряви.

— Це потрібно спалити. Відправ туди Самонавідну вогняну кулю і, поки керуєш нею, раз по раз використовуй звичайні Вогняні кулі. Простолюдинка й звичайна аристократка змогли використати два заклинання одночасно. Невже принцеса гірша? Нізащо не повірю, що ти погодишся залишатися в тіні інших моїх учениць. Уперед!

Коли на землю впала Розалін, яка тремтіла від утоми, а від створеного зурпаксами озера чистої темряви не залишилося й сліду, я лише хмикнув. Переді мною лежали три генії, хай хаос розкладе їх на чисту енергію! Вони зуміли зробити те, чого не вдавалося мені. Щоправда, хаос не має підтримуваних заклинань, тому перевірити, чи здатен я використовувати дві здібності одночасно, не вийде. Гаразд, навіщо я обманюю самого себе? Я точно знав, що на подвійне заклинання здатні одиниці, й ніколи не зараховував себе до обраних. Я не став розповідати дівчатам про неможливість одночасного використання двох заклинань, тому вони не знали, що це нереально. Ось у них і вийшло. Хоча, судячи з очей Розалін, вона про це знала, але, побачивши успіх Мілени й Наталі, не могла дозволити собі здатися.

— Мілено, використай лікування, — зажадав я. — Інакше ви так лежатимете ще добу. Хоча зробімо все ж паузу. Розбиваємо табір. Згадуємо, хто чим займався, і вперед! Мілено, я досі не бачу лікування!

Зелене світіння навколо долонь магині природи перейшло на тіла інших дівчат, і невдовзі всі вони неохоче підвелися. Хиталися, звісно, але примудрялися стояти.

— Поки ви займаєтеся табором, дівчата, повідомлю вам одну дивовижну річ, — промовив я й зробив паузу, дозволяючи супутницям усвідомити мої слова.

— Дівчата? — Наталі, як завжди, відреагувала першою. — Не учениці?

— Не учениці, — підтвердив я. — Щойно був останній урок, який я міг вам дати. Ви навчилися використовувати два заклинання одночасно, і тепер цей процес потрібно закріплювати тренуваннями. У вас ідеальна енергетична структура. Чудово розвинене джерело. Правильно створені канали зв’язку. Додатковий контур вузлів, саме існування якого взагалі було під питанням. Мені просто фізично більше нічого вам дати, щоб зробити сильнішими. Чесно кажучи, не думав, що цей момент настане так рано, але це факт — ви досягли того самого, що і я. Навіть трохи більшого. Одночасні заклинання мені недоступні. Далі за свій розвиток відповідаєте самі. Відтепер я більше не ваш учитель.

— Нісенітниця! — заявила Мілена.

— Дурість! — мало не прокричала Наталі.

— Відмовляюся! — холодним голосом промовила Розалін.

Усі три вигуки пролунали одночасно, після чого дівчата, перебиваючи одна одну, почали доводити, що я неправий. Що навчання лише почалося й завдання вчителя полягає в тому, щоб довести свого учня до фінішу, а не кинути його посеред шляху дертися самотужки.

— Знаєш, Соло, навіть не думай зіскочити! — Мілена сильно тицьнула мене пальцем у груди. — Після всього, що ти зі мною робив під час навчання, ти або залишишся моїм учителем, або станеш моїм чоловіком! Тож обирай сам!

— Чому це обов’язково твоїм чоловіком? — втрутилася Наталі. — Взагалі-то Соло навчав мене так само, як і тебе!

— Бо він простолюдин! — заявила Мілена.

— Технічно, — задумливо промовила Розалін, — якщо Соло справді зможе посприяти зупиненню розростання проклятих земель, батько зробить його вищим аристократом. Тоді він перестане бути простолюдином.

— Ось бачиш! — зраділа Наталі. — Мілена пролітає!

— Вищим, Нато, — повторила Розалін. — Не звичайним провінційним, а вищим зі столиці.

— Тільки не кажи, що ти теж у темі! — здивувалася Мілена.

— А чим я гірша за вас? — зі щирим подивом запитала Розалін. — Я теж пройшла через дивовижну за своєю фривольністю методику навчання Соло. Як партнер він цілком підходить принцесі. Якщо все складеться, він стане главою клану Хаосу й якогось вищого роду. Тож ідея взяти його за чоловіка не здається мені поганою.

— Відставити мене розподіляти! — голосно заявив я, уперше в житті потрапивши в таку халепу. Що в цьому, що в минулому. Там Тарін-Сольник був цікавий своєю силою й досвідом. Коли став помітним воїном хаосу, я був уже надто дорослим, щоб бентежити уми молодих дівчат. І тепер, маючи мізки дев’яносторічного старого, відчув ніяковість. Ці дівчатка мені в правнучки годяться! Загалом я не бачив нічого поганого в тому, щоб із кимось коротати ночі, але не зі своїми ж ученицями! Нехай навіть колишніми. Хоча що довше я спостерігав за їхньою реакцією на мої слова, то менше хотів відпускати їх у вільне плавання. Бо в цьому плаванні вони можуть накоїти такого, від чого потім страждатиму вже я.

— Отже так! — вирішив я цю складну головоломку. — Я залишуся вашим учителем ще на деякий час. До мене лише тепер дійшло, що ми з вами вивчили таємну методику розвитку магії школи Темряви. Розвиток енергетичної структури практикували у школі хаосу. Раптом у чотирьох інших школах магії існують власні способи посилення, які стануть нам у пригоді? Будемо вивчати. Он того самого Ксав’єра Флеймворда посмикаємо, раптом він зможе поділитися чимось корисним від школи Вогню. Або ректор від Світла? Не дарма ж ми йому артефакти Темряви віддали? Тож деякий час вам доведеться терпіти мене як свого вчителя, але! Поки я ваш учитель, жодних натяків на весілля! Від жодної з вас!

— Я не згодна з вимогою, але приймаю її, — із сумом у голосі зітхнула Мілена. — Навчання важливіше за заміжжя. Навіть за заміжжя із Соло.

Наталі й Розалін перезирнулися й теж підтвердили, що навчання важливіше. Принаймні зараз, чим неабияк мене напружили. Ніколи не любив відкладати проблеми на майбутнє, але саме цю відклав би якомога далі.

— Соло! — несподівано здивованим голосом промовила Мілена. — А в мене книга змінилася!

— Ти зараз про що? — Мені так забили голову темою весіль, що я не відразу збагнув, про що говорить Мілена.

— Книга. Артефакт, із яким ми так і не зрозуміли, що робити. Під час битви із зурпаксами я тримала книгу в руці й, здається, зрозуміла, що це за артефакт. Ось, дивись.

Мілена розгорнула книгу й показала барвистий опис зурпакса, зображеного з усіх боків. Нижче йшов докладний виклад здібностей потвори, її особливостей, способів знищення та впливу на розлом. Тобто все, що я розповідав дівчатам про цю потвору, відобразилося в книзі, причому в досить барвистій формі.

— Дивовижно! — вигукнула Розалін, теж зазирнувши до книги. — Це ж бібліотека потвор розломів, яка автоматично поповнюється!

— Потрібно перевіряти, але на перший погляд виглядає багатообіцяльно, — підтвердив я, помітивши в описі деякі моменти, про які не розповідав, але які виявилися під час бою. Наприклад, як зурпакси розліталися, щоб не потривожити одне одного своєю аурою.

— Це що, Мілена тепер скрізь ходитиме з книгою? — здивувалася Наталі. — Матиме досить дивний вигляд. Усі йдуть до розлому зі зброєю та в обладунках, а наша природниця — з книгою.

— Потрібно визначити, у якому вигляді до книги записуються дані, — запропонував я. — Попереду альфа, але перевіряти будемо не на ньому. Так, дівчата, ви відпочивайте, а я поки сходжу до Формітона, здам тіла. Це Розалін не можна звідси виходити, а на мага хаосу ніхто не зверне уваги. Повернуся до ранку.

— Що нам робити, якщо ти не повернешся? — прямо запитала Мілена.

— Отже, мене або вбили, або затримали. У будь-якому разі ви нічим допомогти не зможете. Тож якщо раптом я не повернуся, виходьте з розлому. Ні, можете, звісно, ризикнути життями й закрити цю шістку, але вона вам не потрібна. Шостий ранг вам потрібно отримувати в п’ятірці. Але для цього ще зарано — зараз нам потрібні п’ятірки, щоб зміцнити всі структури, які ми собі відкрили.

— А ще заявляв, що нас більше немає чого навчати, — із нотками образи промовила Наталі. — Виявляється, ми ще стільки всього не знаємо!

— Усе, не нудьгуйте — скоро повернуся! — Я закинув три тіла до торбинки мандрівника, яка добряче поважчала, і, не озираючись, пішов до виходу з розлому.

За дівчат я не хвилювався — на першому поверсі розлому залишився лише один альфа, але він не відійде від проходу. Така його природа. Зурпакси випалили на своєму поверсі все, включно з ресурсами, тож єдина проблема, з якою можуть зіткнутися мої учениці, — нові гості. Але передчуття небезпеки мовчить, отже, їм нічого не загрожує.

— Відчиняй! — прокричав я, підійшовши до воріт. У тому, що мене помітили, я не сумнівався, але впускати одного мага хаосу ніхто не хотів. Усі знали, що я ходжу лише з дівчатами, а їх поруч не було.

— Куди дівчат-красунь подів, хаосите? — почувся крик Ока. Так, я мав рацію — без учениць я місцевим узагалі не потрібен і бачити мене вони не горять бажанням.

— Відпочивають, готуються до ранкової прогулянки червоним розломом, — прокричав я у відповідь. — Я ненадовго, не хвилюйся! Просто подарунки приніс. Віддам і відразу назад піду. Хіба що їжі візьму — хочу своїх учениць потішити.

— Що це за подарунки такі, які не можна залишити в розломі? — здивувався Око. — Прийдуть ваші добувачі й заберуть.

— Скиснуть подарунки, поки добувачів дочекаються, — відповів я. — Ось, у мене таких іще двоє!

Із цими словами я викинув із торбинки мандрівника одне з тіл. Убивця мав моторошний і потворний вигляд — аура зурпаксів розчиняє навіть трупи.

— Які цікаві в тебе подарунки, хаосите! — промовив Око, зістрибнувши зі стіни до мене. Висота тут була з десяток моїх зростів, тож залишалося лише дивуватися спритності мага природи. — Сам зробив чи десь знайшов?

— Зурпакси допомогли. — Я витяг решту тіл.

— А ось тут видно і твою руку, — заявив Око, правильно розпізнавши діру в голові вбивці.

— Я ж не казав, що зурпакси зробили подарунки, — усміхнувся я. — Вони допомогли. Але й нам самим довелося постаратися. У мене є заява. Ця трійця прийшла по Розалін. Розумієш, що це означає?

— Чого завмерли, дармоїди? — гаркнув Око в бік стіни. — Живо ворота відчиняйте! У нас гість! Із подарунками! Забирай їх, хаосите, сам Старшому вручатимеш.

— Він же мене на дух не переносить, — нагадав я.

— Із такими подарунками доведеться потерпіти, — зареготав Око й рушив до воріт, що відчинялися.

За пів години я потрапив до кабінету командира гарнізону Формітона. Маг води дивився на мене як на ворога. Він навіть не намагався приховати свою ненависть до магів хаосу. Загалом, якщо прийняти загальновизнану історію цього світу, Старшого можна зрозуміти. Він щодня прощався зі своїми бійцями, які гинули через ритуал, проведений магами хаосу шістдесят років тому. Так думає більшість, то чому б так не думати й магу води десятого рангу?

Якби Старший мав волю, він би прибив мене на місці, просто щоб заспокоїти власні нерви, але присутність Ока, Рікардо Лайтмора, ректора нашої академії, а також похмурого мага вогню десятого рангу, того самого, який супроводжував Розалін під час нашої першої зустрічі, не дозволяла йому цього зробити.

Свою частину я вже розповів, зануривши всіх у тяжкі роздуми. Надав тіла, які ректор відразу прибрав, але встиг нагадати, що мені належать усі артефакти, які не є забороненими. Здав і арбалет із болтами, здатними пробивати будь-який магічний захист. Червоний колір, який я прийняв за магію вогню, залишала магія світла, поєднана з темрявою. Якщо це не заборонена магія, то я навіть не знаю, що взагалі заборонено в нашій Імперії.

— Ти впевнений, що нападали на Розалін, а не на тебе? — нарешті запитав ректор.

— Абсолютно, — без жодних докорів сумління збрехав я. — Мені довелося використати «Дзеркало хаосу», щоб закрити її від пострілу.

— Та кому ти брешеш? — Старший ударив кулаком по столу. — «Дзеркало» розміром із дві долоні! Як ти ним закрив принцесу? Що за маячню ти тут несеш, хаосите⁈

— Хочеш перевірити? — Я витримав погляд мага води. — Ось арбалет, ось болти. Виходимо надвір, відстань тридцять кроків — не схибиш. Для захисту я використаю «Дзеркало хаосу». Якщо брешу — ти мене вб’єш. Якщо ні — відбитий хаос прикінчить уже тебе. Перевіряємо?

У кабінеті запала тиша. Я відчув, як наді мною згущуються хмари неминучої смерті, але відступати не збирався. Те, що я не подобаюся Старшому, не привід сумніватися в моїх здібностях.

— Гадаю, зараз не найкращий час для подібних виступів, — вирішив дипломатично згладити ситуацію ректор. — Кожен із вас має свої обов’язки, і відмовлятися від них через неприязнь не можна. Соло, коли ти плануєш повернутися до розлому?

— Уранці, — подумавши, відповів я. — Мені потрібно набрати припасів. Шістка буде важкою. Якщо на першому поверсі сидять зурпакси, отже, вище хтось небезпечніший. Земляний шип Мілени пробивав захист зурпакса лише з десятого пострілу. Отже, на шостому поверсі в ціль влучатиме кожна двадцята, а то й тридцята атака. Це довго й нудно. Гадаю, ми застрягнемо там днів на чотири, не менше. Добувачів можна запускати за два.

— За п’ять днів буде оголошено про завершення перевірки навичок студентів і оприлюднено результати, — розповів ректор. — Вам потрібно повернутися до цього часу.

— Якщо мені не доведеться тягти вам нові подарунки — встигнемо, — запевнив я.

— Вхід до розлому буде заблоковано, — уперше подав голос маг вогню, охоронець Розалін. А я щиро думав, що це буде маг темряви чи Світла. Вони мають здібності зникати. Магам вогню доводиться користуватися для цього артефактами, що не завжди добре. Будь-який милич може зламатися в найнесподіваніший момент.

— Щоб потім уся Імперія знала, що команді принцеси всіляко допомагали? — Я подивився на похмурого мага вогню. Насправді йому нелегко. Несподівано на його підопічну почала полювати гільдія вбивць. І спробуй розберися, бреше воїн хаосу чи ні. Доповісти нагору точно потрібно, а там уже й розбірки між Флеймвордами та вбивцями почнуться. Що більше вони всі зайняті, то менше часу приділяють мені. Як на мене, я вигадав ідеальний план.

— Твої пропозиції? — Здається, охоронець Розалін теж мене недолюблював.

— Залишити все як є, — знизав я плечима. — Краще контролюйте прохід через телепорт. Якось же ці троє сюди потрапили? Не прибігли вони від Другої стіни лише для того, щоб застрелити принцесу? Отже, пройшли разом зі студентами, а то й раніше, із командою, яка привезла сюди провіант. Те, що ніхто з гарнізону їх не перевірив, — чиєсь недопрацювання. Але розбиратися із цим, звісно ж, не мені.

— Ти мене в чомусь звинувачуєш, хаосите? — зло запитав Старший.

Мабуть, правильна відповідь у такій ситуації звучала б як «Ні, що ви, я лише розповідаю про гіпотетичну ситуацію» чи щось подібне. Мабуть. Ось тільки я не вчора народився й згладжувати кути не збирався.

— Так, звинувачую, — відповів я. — У нехлюйстві, потуранні й недбалості. Через тебе восьма спадкоємиця престолу вирушила до розлому п’ятого рангу, перебуваючи лише на третьому! Це ти відправив її туди, гаркнувши Оку через артефакт, щоб ми всі забиралися з твого міста. У який момент Форингтон з імперського форпосту, покликаного стримувати потвор розломів, перетворився на особисту вотчину мага води десятого рангу? Його, бачте, не влаштувало, що до нього в гості заявився хаосит. А хто ти такий, щоб обурюватися з цього приводу? Твоє завдання — стежити за своїми людьми й виділяти нам розломи відповідно до наших можливостей, а не демонструвати невдоволення! Не подобається, що до тебе в гості прибули студенти магічної академії Трімуса? Навіть не потрудився забезпечити нам мінімальний рівень комфорту, який мають твої люди? Вони ж, мабуть, не сплять без даху над головою! То висловлюй свої претензії не нам, а тим, хто спустив тобі такий наказ. Он тут є маг вогню, він передасть твоє обурення куди треба!

А нічого косо на мене дивитися! Хаос йому не подобається! Та в труні я бачив тих, кому він не подобається! Це моя стихія, і я захищатиму її до останнього!

— З формального погляду Соло має рацію, — пролунав у тиші голос ректора. — Для нас, магічних академій, наказ Імператора став не меншим шоком, ніж для форпостів. Удача була на нашому боці, й ніхто з моїх студентів не загинув за цей місяць, але майже половина вже вирушила додому з тяжкими каліцтвами. І так, я теж вважаю, що командир гарнізону Форингтона цілком міг забезпечити моїм студентам мінімальний рівень комфорту. Не кажу вже про той, який мають тутешні захисники. Деякі студенти отримали каліцтва через утому, спричинену банальним недосипанням. Так, тут суворі умови, але не варто забувати, що студенти лише стають на шлях магів.

— Що, головного лиходія знайшли? — зло прогарчав Старший. — Вирішили всіх собак на мене спустити? Не вийде! Доти, доки стоїть Форингтон, я ним керуватиму!

— Можна я вже піду? — запитав я, знову змусивши всіх замовкнути. — Подарунки віддав, свої побоювання щодо безпеки Розалін висловив, своє невдоволення окремими магами води відзначив. Мені б крамницями пройтися, накупити ученицям подарунків. Око, покажеш, що тут де розташоване? А то я за місяць так жодного разу Форингтоном і не погуляв.

— Таке собі місце для прогулянок, — заявив маг природи. — Ходімо вже. Старший, які будуть вказівки?

— Забезпеч його коштом міста всім необхідним, — пробурчав командир гарнізону.

— Необхідним? — відразу вчепився я в ці слова. — Отже, якісь артефакти нам теж можуть видати?

— Не зли мене, хаосите! — Старший став похмурішим за грозову хмару. — Бери їжу, закривай шістку й забирайся вже назад до своєї академії! Жодних артефактів!

— Отже, забезпечувати мене не всім необхідним, а суворо визначеними речами, — уточнив я в Ока. — Що там у списку? Хліб, вода…

Загалом розійшлися ми з командиром гарнізону майже друзями. Такими, що якби зустрілися десь у безлюдному проході, неодмінно зчепилися б. Навіть добре, що цей маг води прив’язаний до свого міста й не вибирається з нього. Зараз я йому не суперник, а розлютив неабияк.

— Давно таким Старшого не бачив, — підтвердив мою здогадку Око, коли ми вийшли з будівлі місцевої адміністрації. Ректор і охоронець Розалін залишилися там вирішувати якісь свої важливі справи.

— Він так ставиться до магів хаосу через розломи? — уточнив я. — Чи мої брати за стихією зробили йому щось особисто?

— Та тут кожен, кого не запитай, неодмінно приб’є хаосита, якщо зустріне його в темному провулку, — без сорому заявив Око. — Знаєш, скільки добрих бійців загинуло через те, що влаштували прокляті хаосити шістдесят років тому? У Старшого був син. До шостого рангу дістався, мріяв стати першим підкорювачем десятки. Усе, більше не мріє. Хоча, може, й мріє десь там, у чистій воді. І так у багатьох.

— Син, отже, — із розумінням кивнув я. — Що ж, це багато що пояснює. Співчуваю його горю.

— І що, жодних коментарів не буде? — здивувався Око. — На кшталт «сам винен» чи «знав, куди лізе»?

Я нічого не відповів, лише подивився на Ока так, що той навіть зніяковів.

— Гаразд, ходімо до крамниці, — промовив маг природи. — Оберемо твоїм ученицям щось смачне.

Повертався до розлому я під ранок із такою важкою торбинкою, що довелося зняти її з пояса й тягти на плечі. Око постарався на славу. Артефактів мені не видали, зате їжі набрали найрізноманітнішої. І готової, і для приготування, і навіть якісь свіжі тістечка знайшли! Виявляється, у форпості між Першою та Другою стінами проклятих земель можна дістати багато чого, головне — знати, де шукати. І кому шукати, що теж важливо. Гадаю, якби я заявився до крамниці без Ока, мене випровадили б за хвилину!

— Усі живі? — запитав я, підходячи до табору.

Полог одного з наметів відчинився, і з нього визирнула заспана Мілена.

— Що, уже ранок? — Учениця вибралася назовні й солодко потягнулася, витягнувши руки вгору. — Незручно, що в розломах завжди світло. Незрозуміло, коли день, а коли ніч.

— Кхм, — багатозначно кашлянув я, кивком указавши Мілені на помилку.

— Що? — Дівчина насупилася й подивилася вниз. Кумедно було спостерігати, як гарне обличчя змінює колір зі здорового рожевого на багряно-червоний. На Мілені була досить коротка нічна сорочка, і, коли дівчина потягувалася, вона піднялася разом із її руками.

Не кажучи ні слова, Мілена шмигнула назад до намету. Я ж почав розкладати принесені ласощі. Сьогодні на нас справді чекала важка й нудна робота, тому потрібно було добре підкріпитися. Сил знадобиться багато.

Мілена вибралася з намету з таким виглядом, наче нічого не сталося. Невдовзі до нас приєдналися Наталі й Розалін, які накинулися на тістечка, наче ніколи в житті їх не їли. Перша наша солодкість за цілий місяць — у їдальні магічної академії такого було багато, й мало хто відмовляв собі в задоволенні. Важкі тренування однаково сприяють стрункості тіла, тож можна себе балувати.

— Соло, ти диво! — заявила Розалін, облизуючи пальці так, як принцесі було цілковито протипоказано. — Де ти все це знайшов? Тільки не кажи, що маєш іще й талант кондитера? Як же це все смачно! Їла б і їла!

— Таланту кондитера немає, зате є дещо інше, — відповів я. — Наприклад, наказ привести себе до ладу й згорнути табір. На все про все у вас двадцять хвилин. Потім вирушаємо до альфи й далі йдемо поверхами. За п’ять днів закінчується наша практика. Тож нам потрібно не лише встигнути закрити за цей час розлом, а й повідомити про нашу перемогу іншим, щоб новина дійшла до організаторів усього цього жахіття. Чого сидимо? Час іде, учениці! Залишилося дев’ятнадцять хвилин! Хто запізниться — піде до потвор розломів негарною!

Остання фраза спрацювала найкраще — дівчата кинулися приводити себе до ладу, і рівно за дев’ятнадцять хвилин ми вчотирьох рухалися до проходу на другий поверх.

— Мілено, книгу в руку, — наказав я, коли попереду з’явився альфа. — Отже, учениці! Як я й боявся, нам трапився досить цікавий розлом. Знайомтеся — альфа першого поверху, баритал!

Попереду, за сто кроків від нас, на шести лапах стояла ящірка завбільшки з доброго бика. Довгий хвіст потвори зникав у камінні, й можна було помилково подумати, що він перебуває позаду самої туші. Але це було б непростимою помилкою. Хвіст баритала був його головною зброєю й зараз розташовувався під тілом потвори, виходячи далеко вперед. Варто наблизитися для атаки, як із захованого під землею хвоста вилетять кістяні голки, насичені магією темряви. Щось нам щастить із цією рідкісною стихією в розломі.

— Повна несприйнятливість до трьох стихій внутрішнього контуру, — продовжив я описувати нашого супротивника. — Вогонь, Вода й Природа тут непотрібні. Командам, які залізали до розломів із бариталами, доводилося діставати звичайну зброю й перевіряти міцність шкури цієї потвори. Власне, тому нас і навчають користуватися списами та шпагами. Шкура баритала м’яка, легко ріжеться, але є одне «але» — хвіст. Хто може сказати, де він захований?

Хоч як дівчата старалися, визначити, де захований хвіст, не змогли.

— Ось і я гадки не маю, де він перебуває, — чесно зізнався я. — Тому тим, хто не бажає вступати в ближній бій із бариталом, доводиться кликати на допомогу магів світла, темряви чи хаосу. Гаразд, це не ваш бій, тож немає сенсу довго тут стирчати. Стійте тут, альфою займуся сам.

Скинувши торбинку мандрівника, щоб не заважала своєю вагою, я рушив уперед. Альфа помітив мене й почав демонструвати жах і страх, притискаючись до землі. Потвора всім своїм виглядом показувала: мовляв, підійди й убий мене, таку слабку й беззахисну.

Відчуття смерті, що спалахнуло, змусило мене відскочити вбік, і там, де я щойно стояв, пролетіли три темні кістяні голки. Ловити їх «Дзеркалом хаосу» я не став — зараз мені було доступне лише одне використання, а снаряди летіли надто розрізнено.

Замість цього я відправив у тушу «Спис хаосу» й, витягнувши шпагу, побіг до баритала. Спис увійшов у тіло й безсило згас — потвора поглинула мою магію та виплюнула з хвоста нову порцію голок. Я притиснувся до землі, пропускаючи снаряди над собою, і, зробивши фінальний ривок, устромив тонке лезо шпаги точно в невелику ділянку за величезною головою.

Альфа навіть не смикнувся й відразу помер — мозок велетенської ящірки містився не в голові, як подумали б новачки, які вперше з нею зустрілися, а відразу за нею. Жодних особливостей, крім захованого хвоста, баритал не мав. Але завдяки несприйнятливості до магії цей монстр заслужив право бути альфою поверху. Нехай навіть першого.

І тепер із великою ймовірністю я зрозумів, хто є ватажком цього розлому й чекає на мене на шостому, фінальному поверсі. Ось тільки це знання мені зовсім не подобалося. Підозрюю, що за чотири дні ми не впораємося.

— Я б тут зупинилася, — протягнула Наталі, щойно ми піднялися на другий поверх розлому. — Жодного разу не була на морі, але ніколи не думала, що потраплю на нього в розломі.

— Соло, а ми ж можемо дозволити собі перепочинок? — Мілена теж подивилася на мене з благанням. — Ти лише поглянь, як тут гарно!

Із дівчатами можна було погодитися. Другий поверх мав вигляд якоїсь казки. Гарне безкрає спокійне море тягнулося кудись за обрій, гублячись у серпанку. Ми опинилися на піщаному пляжі, по кісточки занурюючись у пісок. Неподалік росли дерева, які дарували рятівну тінь від пекучого сонця. Здавалося б, ідеальне місце, щоб провести час із трьома сліпучими красунями.

Ось тільки не все було так просто.

— Вода отруйна. Це навіть не вода — це рідина, яку виділяє потвора, що тут мешкає. Сонце, яке так нещадно пече, насправді є вогняною кулею, яку підтримує ця істота. Туманний серпанок, що приховує обрій, — отруйні випари, які виходять підземними каналами якомога далі від цього місця. Навіть дерева — це волосинки, що ростуть у пащі потвори. Вона випускає їх назовні, щоб випадкова жертва надумала скористатися рятівною тінню, де її негайно зжеруть. Ім’я цьому породженню розлому — ультагар, і зазвичай він є ватажком розлому, перебуваючи на останньому поверсі. У цьому ж розломі потвора є звичайним мешканцем другого рівня. Тішить одне — вона тут єдиний мешканець. Інших немає. Навіть, як мені здається, альфи. Ультагар зжер усіх.

— Навіщо йому створювати таке? — отетеріла Розалін. — І чому дядько не розповідав мені про такий жах?

— Бо тебе не готували до розломів сьомого рангу. Ультагари починають з’являтися лише в розломах високого рангу. Сьомого й вище. Те, що він забрався до нашої шістки, насторожує.

— Це теж потвора темряви? — запитала Мілена, дивлячись, як у книзі з’являються нові знання.

— Так, — підтвердив я. — Найімовірніше, нам дістався унікальний розлом, у якому всі потвори належать до темряви.

— Зачекай, — замислилася Наталі. — Якщо дерева — це відростки з його пащі, а море — його слина, то яких же розмірів має бути сам ультагар?

— Яке правильне запитання, — усміхнувся я. — Ми, власне, вже йдемо по ньому. Пісок, який насправді не пісок, — теж ультагар.

— Не пісок? — із відразою подивилася вниз Наталі. — А що це тоді?

— Злущена шкіра. — Мілена нахилилася й, зачерпнувши пісок у долоню, висипала його назад. — Огидний розлом. Мені тут не подобається. Як його вбивати?

— Навколо спека, — підказав я. — Отже, потвора любить Вогонь і все, що з ним пов’язане. Навіть власне сонце зробила, яке нещадно палить.

— Зрозуміла, — кивнула Наталі. — Лід. Багато льоду. А куди бити?

— Та де стоїш, там і бий, — усміхнувся я. — Насправді вбити цю потвору досить просто. Достатньо знайти її мозок. Вона хоч і величезна, але безмозка. Удаватиме пляж до останнього, поки не відчує недобре. Наталі — починай! Із двох рук!

Дівчина кинула на мене невдоволений погляд, але підкорилася й почала атакувати землю подвійними бурульками. Те, що спочатку сприйняли за пісок, розлетілося в боки, оголивши потворну чорну шкіру. Лід із легкістю проник усередину, утворивши величезну діру.

— Стій! — наказав я. — Придивися до рани. Там має оголитися нерв. В ультагара він величезний, пропустити складно. Знайдеш нерв — отримаєш напрямок до місця, де розташована голова.

— Є! — Мілена першою помітила сіру нитку. — Туди!

— Товщина нитки? — зупинив я дівчат, які надумали бігти далі вздовж нерва.

— Ем… — багатозначно промовила Мілена. — А це ще навіщо?

— Товщина якось пов’язана з віддаленістю мозку. — Розалін показала, що вміє думати. — Припущу, що чим тонший нерв, тим далі мозок.

— Завтовшки з мій мізинець, — роздивилася Наталі заморожений відросток.

— Спочатку нерв завтовшки з твоє стегно, — доповнив я, змусивши Наталі почервоніти. Про товщину її стегон я знав усе. — Зменшується на фалангу мізинця кожні сто кроків. Зробивши першу діру в тілі, ми змусили ультагара напружитися, але звичка прикидатися поки його стримує. Він не розуміє, випадково ми це зробили чи навмисно шукаємо його органи. Тому потвора чекає на нашу другу атаку. Якщо ми не влучимо в мозок, ультагар атакує у відповідь. Увесь цей простір схлопнеться, і ми опинимося в шлунку. Смерть буде повільною й надзвичайно болісною.

— У мене таке відчуття, що ти вже зустрічався з подібною потворою, — промовила Розалін, уважно дивлячись на мене. — Жоден учитель не зможе навчити поводитися в розломах так, як ти, Соло. Ти наче провів тут усе життя. Причому значно довше, ніж сам виглядаєш.

— Як я й казав, добрі вчителі можуть навчити такого, що потім сам дивуватимешся, — не піддався я на провокацію. — Це я до вас дбайливо ставлюся. Зі мною ж поводилися гірше, ніж із нами Шир.

— Це я вже чула, — невдоволено скривилася Розалін. — Але твій досвід і вік однаково не в’яжуться. Так не буває, Соло!

— Три тисячі сімсот кроків! — промовила Наталі, перериваючи нашу розмову. — Я порахувала!

— Раз порахувала — веди! — кивнув я. — Але спочатку спустися до ями й точно визнач напрямок, куди йде нерв. Якщо ми помилимося хоча б на градус, через три тисячі сімсот кроків опинимося дуже далеко від цілі.

Наталі зблідла, усвідомивши, яку відповідальність я з легкістю на неї спихнув, але зібралася й, спустившись до ями, двома пальчиками взяла заморожений нерв, трохи натягнувши на себе.

— Туди! — упевнено заявила дівчина, показавши рукою напрямок.

Я подивився туди й кивнув — поки все збігалося. Розповідати, що місце розташування мозку можна визначити за непрямими ознаками, я не став. Це було б надто легко, й учениці перестали б думати. А так і дослідження, і математика, і боротьба з власними нервами. Усе, що люблять учителі.

Наталі почала відмірювати кроки, рахуючи вголос, щоб не збитися. Ми пройшли повз гарні дерева, навіть не дивлячись на створювану ними тінь. Спека стояла така, що піт заливав обличчя. Про те, що весь одяг уже промок, і говорити не доводилося. У такій ситуації навіть не знаю, хто відмовився б скупатися в такому прекрасному океані. І ж бо перші хвилини плавання це буде справжнісінька вода, яка потім перетвориться на таку кислоту, що від людини залишаться самі кістки. Коли добувачі розбирали ультагара, якого я знищив, вони показали мені колекцію черепів. Двадцять два воїни стихій дійшли до ватажка того розлому й загинули, вирішивши поплавати перед фінальною битвою.

Правду кажуть, що знання — сила! Стосовно розломів цю фразу можна перефразувати. Знання — життя.

— Тут! — Наталі вказала рукою на землю під собою. Дівчину помітно трусило. Давалися взнаки нерви. Але учениця не дозволила їм опанувати себе й виконала завдання майже ідеально.

— Чудово, — кивнув я. — Ми перебуваємо поруч із мозком велетенської потвори на ім’я ультагар. Залишилася дрібниця — знищити його, поки потвора нас не зжерла. Озирніться. Чи є в цьому місці щось незвичайне, що вирізняється із загальної картини?

— Трава! — першою помітила дивину Розалін. — Навколо пісок, але неподалік від нас невеликий клаптик трави! Поки ми сюди йшли, я взагалі не бачила трави!

— Чергова пастка, — усміхнувся я. — Потвори, які сюди прийдуть, побачать траву й насамперед захочуть її зжерти. Або відпочити на ній. Такий приємний п’ятачок — чудове місце, щоб розбити табір.

— Якщо це не підказка про мозок, тоді що нам потрібно шукати? — запитала Мілена.

— Дивіться, думайте, порівнюйте, — наполіг я. — Трава — це добре. Але трава — це неправильно. Має бути щось іще!

— Так, ми йшли вздовж нитки. — Наталі обернулася до далекого краю, звідки ми прийшли. — Ішли більш-менш рівно. Отже, наша ціль має бути або позаду, або попереду. Дивитися в боки немає сенсу.

— Каміння. — Розалін показала на кілька дрібних камінців неподалік. — Каміння ми бачили багато, але лише це розташоване якось дивно.

— Неправильно, далі. — Я відразу відкинув цю ідею.

Дівчата почали озиратися, не розуміючи, чого я від них вимагаю. Крім галявини із соковитою зеленою травою й кількох каменів, у цьому місці більше нічого не було. Зовсім нічого!

— А чому там так порожньо? — помітила дивину Розалін.

Обернувшись, вона подивилася на пісок, яким ми вже пройшли. Там виднілися камінці, палиці, деревця. Попереду ж було місце, усередині якого взагалі нічого не було. Лише ідеально рівний пісок. Причому дерева, які насправді не були деревами, розташовувалися в цьому місці дугою, наче їм не дозволяли рости далі.

Ми пішли за Розалін, але, перш ніж вона перетнула невидиму межу, я її зупинив.

— Тобі сподобалося б, якби тобі наступили на голову? — запитав я з усмішкою. — Ось і ультагару не сподобається. Ти маєш рацію — ця ідеально рівна й позбавлена будь-якого сміття ділянка і є захованим мозком потвори.

— Таким величезним? — здивувалися дівчата.

— А ви уявляєте розміри самого ультагара? — Я озирнувся. — Усе навколо нас — це ультагар. Тупий, повільний, але голодний і смертельно небезпечний. Він уже заблокував усі виходи, тож піти звідси ми не зможемо. Йому немає куди поспішати — своєї енергії він не втратить. Але відразу нападати не стане — навіщо, якщо ми рано чи пізно самі потрапимо до однієї з його пасток?

— Як же тоді в цьому розломі відбуваються прориви? — запитала Мілена, бо для неї це було болючим питанням.

— Гадки не маю, — чесно відповів я. — Але, на мою думку, жодних проривів не відбувається. Потвори, які спускаються сюди із шостого по третій поверх, залишаються в утробі ультагара. Можливо, зурпакси з першого поверху й виходять, але лише вони. До речі, наявність ультагара на другому поверсі багато що пояснює. Наприклад, чому цей розлом має лише шостий ранг, хоча тут водяться такі потвори? Чому Мілена так мазала по зурпаксах, що влучала лише одним пострілом із десяти? Чому ми рухаємося так повільно? Усі відповіді перед нами.

— Справжній ранг цього розлому — сьомий? — пригніченим голосом запитала Розалін.

— Саме так! — радісно відповів я. Коли вдається знайти пояснення неправильним речам, я завжди задоволений.

— Отже, нам потрібно повертатися? — запитала Наталі. — Сімку ми не закриємо.

— Хто вам сказав таку дурницю? — здивувався я. — Ми не зможемо зараз закрити десятку. Можливо, дев’ятку й частину вісімок — там є потвори, які вміють копирсатися в головах, а в нас лише Розалін зі своєю короною має несприйнятливість до такого впливу. Але ті потвори не лише копирсаються в головах, а ще й мають несприйнятливість до магії, тож поки не варто замахуватися так високо. Усе інше для нас цілком прохідне. Річ не в тому, що потвори невбивані. Зурпакси чудово померли, якщо пам’ятаєте. Діра на початку цього поверху теж чудово з’явилася. Проблема розломів середніх рангів у потворах, які в них мешкають. Вони мають хитрі здібності, які через незнання можна проґавити.

— Отже, із двох рук? — із якоюсь зловтішною посмішкою запитала Наталі, простягнувши обидві руки до центру порожньої зони.

— На рахунок три, — підтвердив я. — Працюємо всі разом, магії не шкодуємо. У нас буде кілька митей, перш ніж ультагар зрозуміє, що ми робимо. Готові? Почали!

Ось тепер мені точно відомо, що я не вмію одночасно використовувати два заклинання. Мої «Списи хаосу» вилітали з долонь швидко, майже миттєво, але все ж послідовно, а не одночасно. Тим часом як Крижані шипи Наталі, Вогняні кулі Розалін і Земляні шипи Мілени стартували з обох рук одночасно, вгризаючись у темну плоть ультагара.

Не було ні криків, ні землетрусів, ні здимання землі. Узагалі нічого не сталося. Просто за десять секунд після початку атаки ми усвідомили, що місцеве сонце більше не пече. Димка на межі «мору» зникла, показавши сіру кам’яну стіну. Та й саме «море» більше не нагадувало красиву тиху синю гладінь. Це було щось гидке й неприємне.

— Здохла? — із якоюсь відразою запитала Мілена й подивилася до книги. — Здохла. Під час смерті ультагар вимикає всю оману, показуючи поверх таким, яким він є насправді. Соло, ходімо звідси.

— Ходімо, — погодився я й кивнув у бік моторошного «моря». — Уся цікава здобич, яку ультагар не зміг перетравити, перебуває там, у відхіднику. Але лізти туди без спеціального захисту не можна. Нехай добувачі страждають, витягуючи рідкісні кістки.

— Думаєш, там лише кістки? — запитала Наталі.

— Дуже на це сподіваюся, — кивнув я. — Якщо там є артефакти, отже, хтось із підкорювачів розломів дійшов до цього поверху, але не зміг пройти далі. Тому нехай там будуть лише кістки потвор із верхніх поверхів. Вони теж є дуже цінною здобиччю, основою для багатьох артефактів.

Альфи другого поверху, як я й думав, не було. Ультагар зжер його, як і всіх, хто до нього спускався. Сам підйом нагадував широкі гвинтові сходи, на яких могли без проблем розминутися кілька самохідних возів. Мені залишалося лише сумно зітхати — темних потвор таких розмірів було не так багато. Якщо не брати до уваги ультагара, звісно, але він ніколи не вибирається з розлому.

Нарешті перед нами постав третій поверх — заповнена сталактитами й сталагмітами велетенська печера. Величезні гострі шпилі спускалися зі стелі, а їм назустріч тягнулися не менш гострі відростки, наче зуби якогось велета. Здавалося, зараз вони зімкнуться й розчавлять усіх, хто сюди прийшов.

— Соло, у чому річ? — запитала Мілена, щойно я присів і притиснув долоню до каміння, намагаючись почути бодай якусь вібрацію.

— Надто тихо, — пояснив я. — Так не буває. У кам’яному мішку завжди мають бути звуки. Але тут їх немає.

— Може, тут потвори на кшталт зурпаксів? — припустила Наталі. — Безшумно зависають на одному місці, наче сплять. А потім, щойно побачать ціль, відразу кидаються на неї з вереском.

— Ні, — похитав я головою. — Тут щось інше. Стійте на місці, я сам перевірю.

Проблема полягала в тому, що я не відчував небезпеки. Якщо на першому й другому поверхах передчуття волало диким голосом, вимагаючи, щоб я забрався якомога далі, то тут моя здатність спокійно дрімала, наче я потрапив не на третій поверх фактично сьомого розлому, а опинився десь у горах, де натрапив на гарну печеру.

Рухаючись уперед, я був готовий до будь-якої несподіванки. Навіть до того, що тутешні потвори мають якусь особливу здатність пригнічувати чуже передчуття. Про таке я ніколи не чув, але все колись буває вперше. Раптом у цьому розломі завелася саме така потвора?

Але ніхто на мене не нападав, навіть коли я пройшов кроків триста. Покрутившись на місці, я не втримався й прокричав:

— Я прийшов! Нападай на мене!

Дурна витівка, визнаю, але потрібно ж було щось робити, щоб виманити невидимого супротивника. Чому б не покричати?

Та навіть це не подіяло — ніхто не зволив прийти на мій поклик. Я пройшов іще трохи, і тут погляд зачепився за дещо, чого тут ніяк не мало бути. Розкидавши кілька валунів, я втупився в темно-червону, майже бордову кам’яну квітку, яка з’являлася в розломах лише в одному випадку — під час прориву. Кам’яні квітки цінували артефактори й алхіміки — із них виготовляли надзвичайно рідкісні артефакти й еліксири. Саме переді мною росла кам’яна квітка розлому сьомого рангу. Темно-червоного, а не червоного, до якого ми ввійшли.

Я нахилився й обережно зірвав цінну здобич. Ось тепер усе справді стало на свої місця. Самому стикатися з таким мені не доводилося, але я згадав, що за часів Таріна-Сольника чув небилицю про розлом із подвійним рангом. Тільки там потвора, схожа на ультагара, завелася не на другому, а на третьому поверсі.

— Можете підходити! — прокричав я дівчатам. — Цей поверх порожній!

— Це як? — Наталі відразу засипала мене запитаннями. З усієї трійці вона вирізнялася невгамовною жагою до знань і вмінням швидко аналізувати інформацію. Навіть прикро, що книга, яка записувала дані, дісталася Мілені, а не Наталі. Синьоволоса напевно знайшла б спосіб використовувати книгу не лише в розломах, а й у повсякденному житті.

— Ось так. — Я показав дівчатам, які підійшли, свою здобич.

— Яка краса! — Очі Розалін загорілися. — Соло, а що це?

— Кам’яна квітка, — блиснула знаннями Мілена. — Ми із Соло знаходили такі в розломі третього рангу. Тільки там квітки були зелені, а тут якась бордова. Я ж правильно розумію, що колір відповідає рангу розлому?

— Отже, в нас справді сімка, — пригніченим голосом промовила Наталі.

— Нато, ти не зрозуміла! — Мілена мало не штовхнула подругу в плече. — Соло розповідав, що такі квітки ростуть лише в тих розломах, де стався прорив. Але проривів із цієї шістки, як нам сказали, не було. Тому нас сюди й пустили!

— Ультагар зжер усіх, хто до нього спустився. — Розалін осяяла здогадка. — А потвори першого поверху не вирушили на поклик, бо він до них просто не дійшов! Але це ж неймовірно, Соло! Про це обов’язково мають дізнатися в академії! Це відкриття все переверне!

— Що саме воно переверне? — уточнив я, вражений ентузіазмом Розалін.

— Та все! Потрібно лише зрозуміти, як можна переносити ультагарів з одного розлому до іншого! Якщо розібратися, як це робити, можна селити ультагара біля входу до розлому й назавжди про нього забувати! Це можна навіть із десяткою зробити! Є розлом? Та нехай буде, кому він заважає? Головне, що з цього розлому ніхто ніколи не вийде! Ультагар зжере всіх потвор прориву, назавжди запечатавши розлом. А коли люди наберуться сил, вони ввійдуть і прикінчать велетенську потвору, як ми сьогодні!

— Розо, ти геній! — щиро захопилася Наталі. — Я про таке навіть не подумала! Соло, що скажеш? Робоча схема?

— Скажу, що навіть не уявляю, з якого боку почати міркувати про перенесення ультагара. Варто ввійти до його зони, як він блокує всі виходи, і, щоб вибратися, потрібно його вбити. Вигадати спосіб, як розмножити цю потвору по розломах… Ні, тут моїх знань не вистачає. Тут потрібні справжні наукові розуми з Імператорської академії. Упевнений, там є генії, які або підтвердять здогад Розалін, або відразу його спростують. Але як ідея — чудово, цілком погоджуюся. Блокувати розлом силами потвор розломів — це щось нове. Так, учениці! Раз на цьому поверсі немає потвор, навіть альфа здох у шлунку ультагара, отже, у нас з’явився час. Кожен поважний загін має довірену групу добувачів, яка ніколи не обдурить і все сумлінно видобуде з розлому, але найцінніше краще зібрати самим. Тут, на поверсі, найцінніше — кам’яні квітки. Мілено, ти знаєш, як їх шукати. Бери Розалін і вперед, на пошуки. Наталі, ідеш зі мною. Зустрічаємося за годину. Хто збере більше, той першим іде митися й дивиться, як переможені готують обід. Час засік. Почали!

Що можу сказати — іноді можна й програти. Мабуть, я надто довго пояснював Наталі, як шукати кам’яні квітки, як знаходити ознаки того, що вони ростуть неподалік, як зривати. Мілена ж пішла іншим шляхом — мовчки тягала за собою Розалін, лише зрідка пояснюючи, чому побігла саме в той, а не в інший бік.

У підсумку, коли час невеликого змагання добіг кінця, Мілена з Розалін принесли двадцять дві темно-червоні квітки. У нас із Наталі було двадцять. Сорок дві квітки сьомого рангу… Я не встиг подивитися їхню теперішню ринкову вартість, але шістдесят років тому за кожну можна було сміливо виторгувати сто золотих. Це багато, зважаючи на те, що над нами ще три порожні поверхи.

Але програш є програш, тож поки Мілена й Розалін ніжилися в теплій купальні, куди я відправив і Наталі, я готував усім обід. Похід, який мав виглядати справжнім викликом, перетворився на суцільний фарс. Що зурпакси, що ультагар — складні, але все ж прохідні противники. Тут, на третьому поверсі, якщо я все правильно зрозумів, мали водитися ґріґани. Найближчий опис — туманні бики з магією темряви. Але до биків цю машину смерті можна було зарахувати лише за зовнішніми ознаками. Насправді це моторошні потвори, які плюються чистою темрявою, що має небезпечну ауру, яка пригнічує дихання противника, але найгірше те, що ґріґани здатні прикликати поплічників. Десяток потвор сьомого рангу, одна з яких перетворила нашу групу на фарш під час тренувань із Широм.

Зустрічатися з натовпом ґріґанів не можна. На нашому ранзі це рівнозначно неминучій смерті. Нам довелося б якось виманювати їх по одному, убиваючи біля спуску на другий поверх. Це могло б затягнутися надовго, залежно від того, скільки ґріґанів бігало цією кам’яною печерою. Не факт, що ми б упоралися за чотири дні.

Нарешті обід було приготовано, і Наталі зробила мені окрему купіль. Забравшись у теплу воду, я ледь не перетворився на кисіль — настільки добре мені стало після жахливої спеки другого поверху. Здається, я навіть заснув: коли розплющив очі, на мене дивилися три привабливі дівчини, зовсім не соромлячись того, що з одягу на мені лише клапоть тканини на стегнах.

— Усе, вирішили перестати бути ученицями? — запитав я, змусивши дівчат різко розвернутися й утекти. Запитувати, як довго вони тут стояли, не став. Який сенс? Погляди, якими дівчата на мене дивилися, говорили багато про що. Як і реакція мого тіла на ці погляди. Вочевидь, не все в собі я підкорив.

Четвертий, п’ятий і шостий поверхи були цікавими лише з погляду пошуку темно-червоних кам’яних квіток. Потвор, як і на третьому, тут не було. Зате було п’ятдесят три квітки на четвертому, майже сотня на п’ятому й півтори сотні на шостому. Що вище, то цінніші траплялися ресурси. На шостому поверсі я навіть помітив руду, з якої можна виготовити дуже місткий накопичувач магії. Якби в мене була кирка, обов’язково витратив би кілька днів, щоб вибрати все до останнього камінчика.

Нарешті ми ступили на останній підйом. Сьомий поверх, про існування якого ніхто не здогадувався, відправляючи нас сюди, манив своїм кристалом. Ватажки розломів під час проривів поводилися по-різному. Хтось залишався охороняти кристал, хтось, як вогняний вовк, вибирався назовні, щоб особисто пожерти якомога більше живих істот.

Нам дістався перший варіант.

Коли ми вибралися на сьомий поверх, перед нами постала величезна печера, біля далекого краю якої перебувала потвора, яку мені дуже не хотілося бачити. Мої учениці завмерли, не вірячи власним очам. Мілена навіть вилаялася й протерла очі, наче на неї наклали оману.

— Що ж, дівчата, знайомтеся, — промовив я. — Ватажок розлому сьомого рангу або, як його зазвичай називають у книжках, дракон Темряви. І, скажу відверто, я не маю найменшого уявлення, як ми на нашому ранзі його вбиватимемо.

По-доброму нам варто було розвернутися й вирушити по допомогу. Дракон Темряви — не той противник, із яким можна жартувати. Ось тільки кристал, що перебував за драконом, манив мене своєю силою. Я уявляв, якої висоти може бути дракон Темряви з такої відстані, тому ніяк не міг піти з розлому, який породив кристал сили завбільшки щонайменше у два мої зрости.

Потрібно думати. У нас на це є чотири дні.

— Але це ж неможливо! — заявила Розалін і подивилася на притихлих дівчат. Ті теж хотіли обуритися, але перебували зі мною трохи довше за принцесу, тому знали, що слово «неможливо» в моєму словнику якщо й існує, то використовується надзвичайно рідко. І зараз був не той випадок.

— Нато, Міло! — Розалін продовжувала обурюватися. — Ви хоча б скажіть йому, що це нереально! Не можна просто так узяти й почати використовувати магію Повітря!

Їй ніхто не відповів — усі намагалися осмислити мою пропозицію. Бо назвати її нормальною було надзвичайно складно.

У чому ж суть? Дракон Темряви був величезною тушею, зазвичай заввишки у чотири людські зрости, яка бігала на шести товстих лапах, мала величезний хвіст і зубату голову на довгій шиї. Шкіра дракона складалася з луски, яку не пробив би, мабуть, навіть випущений упритул арбалетний болт. Гаразд, болт якраз проб’є, але користі від цього не буде — навіть якщо не застрягне в лусці, до життєво важливих органів однаково не дістанеться.

Як і всі представники своєї стихії, дракон Темряви мав моторошну ауру, яка роз’їдала все живе у великому радіусі навколо нього, був несприйнятливим до магії трьох стихій внутрішнього контуру — вогню, води й природи, — а також ховався за енергетичним щитом із чистої темряви. Це щодо захисту.

Щодо нападу, то тут усе було ще гірше. Блискавка з чистої темряви, яка била на тридцять кроків, струмінь чорного полум’я, що випльовувався з пащі, власне, сама смертоносна аура для дрібноти, а для особливо обдарованих — гострі міцні зуби й пазурі на всіх лапах. Літати дракон не вмів, рухався повільно. Але з такими атакою та захистом це ніяк не позначалося на його самопочутті. Якщо дракон Темряви бачив ціль, то заганяв її в будь-якому разі.

Із такими потворами мені вже доводилося зустрічатися. Саме в розломі восьмого рангу, куди я ввійшов за зниклою групою. Дракон Темряви був ватажком розлому й, загнавши підкорювачів до якоїсь ущелини, методично ламав їхню оборону, нікуди особливо не поспішаючи.

Не можу сказати, що мені довелося важко — потвори Темряви чудово помирають під дією всепожираючого хаосу. Ось тільки зараз я мав лише п’ятий ранг, а дракон Темряви перебував на сьомому. Навіть якщо випущу в нього дві сотні «Стріл хаосу» й у ціль влучить кожна десята, дракон помре не відразу. Точніше, найімовірніше, взагалі не помре — темрява поглине хаос раніше, ніж той дістанеться до мозку чи серця.

Загалом потрібно було думати, причому ґрунтовно, і тут я згадав один цікавий прийом, якого мене навчили на початку мого шляху підкорювача розломів. Тоді я ходив у складі зведеної групи магів різних стихій, і одного разу ми зіткнулися зі схожою ситуацією. Знайшлася потвора, яка мала несприйнятливість до всіх стихій внутрішнього контуру, а переважна більшість групи якраз належала до цих стихій.

Тоді маги скористалися магією Повітря, щоб провернути один трюк, і він приніс їм перемогу. Тепер подібний фінт належало провернути нам, але з одним обмеженням — мої учениці не мали магії Повітря!

Повітря вважалося універсальною магією. Цією стихією могли володіти всі маги внутрішнього контуру, якимось чином поєднуючи її зі своєю магією. Як це робилося — я не знав. Магія Повітря не працювала зі стихіями зовнішнього контуру, хоч як останні старалися. Тож користуватися Повітрям я не міг ніколи. Але це не означає, що цієї магії не можна навчити моїх учениць!

Те, що я гадки не мав, як це робиться, не рахується! Я бачив, як маги використовували Повітря зі своїми стихіями, отже, це цілком можливо. Навпроти мене стояли три генії магії. Невже вони не розберуться, що і як потрібно робити?

— Суть Повітря полягає в тому, що ви використовуєте його разом зі своєю стихією, — почав я розповідати все, що знав із цього приводу. — Для стихії Вогню це буде розпечене повітря. Для Води — всепоглинальний туман. Для Природи — лікувальний вітер. Або піщана буря — як уже вийде. Власне, наше завдання на найближчі три дні — навчитися це створювати.

— Але навіщо? — вигукнула Розалін. — Гаразд, припустімо, мій дядько помиляється й Повітря можна опанувати на п’ятому ранзі, а не на дев’ятому, як він казав. Але для чого нам зараз усе це? Як воно допоможе в битві з драконом Темряви, якщо він несприйнятливий до магії?

— Для того, щоб завдяки Повітрю ми змогли підняти кілька величезних каменів із третього поверху й притягти їх сюди, — пояснив я. Побачивши нерозуміючі погляди дівчат, додав: — Магія на дракона Темряви не діє. Підходити близько до нього не можна. Отже, потрібно закидати його чимось важким, гострим і справжнім, а не створеним магією.

— Ми ж їх не піднімемо! — Очі Мілени округлилися, коли вона згадала сталактити з третього рівня.

— Хто сказав таку дурницю? Чим ти зібралася його піднімати? М’язами? Ти магиня, а не силачка! І твоєї магії цілком вистачить, щоб змусити підкоритися навіть кам’яну брилу. Інакше яка з тебе магиня, якщо ти здалася?

— Але, Соло… — Наталі подивилася на мене й відразу замовкла, наткнувшись на важкий погляд. — Що потрібно робити, учителю?

— Оце вже правильна розмова, — кивнув я. — Сідаємо в коло, беремо одне одного за руки й починаємо медитувати, слухаючи мій голос.

— А за руки навіщо? — здивувалася Мілена, але підкорилася, першою всівшись на каміння.

— Гадки не маю, — відповів я. — Мене так навчали.

Це була чиста імпровізація, але треба ж із чогось починати? Здатися ми завжди встигнемо, а ось спробувати зламати загальноприйняті норми — це саме те, що й робить мага великим.

— Тепер, учениці, слухайте мене, — почав я, щойно дівчата сіли в коло. — Магія Повітря незрозуміла й хитра. Її суть постійно вислизає, наче ранковий вітерець, не дозволяючи збагнути правила й закони стихії. Так думають усі. Але ви не всі. Ви — великі підкорювачки своєї стихії, які зуміли в перший рік дістатися п’ятого рангу. Таке доступне лише великим магам, здатним на дива. Тож доведіть, що ви справді великі магині! Відчуйте силу всередині себе, силу навколо. Відчуйте присутність партнерки. Зосередьтеся на джерелі. Воно починає нагріватися, наче ви використовуєте магію. Приборкайте цю силу. Передайте її партнерці праворуч, забравши в партнерки ліворуч її жар. Сила перетікає між вами, породжуючи перший подих вітру. Пришвидште цей процес. Розженіть його. Підкоріть своїй волі!

Я справді не мав найменшого уявлення, що потрібно робити. Ідея передавати енергію між ученицями виникла спонтанно, і я вирішив зосередити на ній усю свою увагу. Спочатку було важко — дівчата, як і я, гадки не мали, що потрібно робити. Що означає «передати тепло»? Що означає «забрати тепло»? Саме час здатися й сказати, що нічого не вийде.

Ось тільки мій голос не вщухав ні на мить, не дозволяючи здатися. Часом я говорив повну нісенітницю про передавання енергії, про рух повітря, про його народження десь у глибинах джерела, але говорив. Мовчати зараз було категорично не можна.

Так тривало кілька годин. У якийсь момент я усвідомив, що захрип — говорити стало важко. Замовкнувши й вирішивши, що для першого разу достатньо, я подивився на учениць і остовпів: дівчата не помітили, що настала тиша. Мій голос їм узагалі більше не був потрібен — вони почали діяти самостійно. При цьому щось відбувалося: долоні, якими мої учениці тримали одна одну, осяяв магічний ореол, схожий на «Дотик хаосу».

Це було не зовсім нормально — про таке я нічого не чув. Коли я торкнувся Мілени, щоб подивитися на її енергетичну структуру, мене пронизала блискавка такої сили, що відкинуло на кілька метрів, де я й залишився лежати. Так мене давно не пробивало — здавалося, серце зараз зупиниться. Одяг почав диміти. Чи це вже не одяг, а тіло? Незрозуміло. У будь-якому разі від мене йшов дим.

Зібравшись із силами, я спробував підвестися, але руки підломилися, і я знову впав на каміння. Дісталося сильніше, ніж хотілося б. Звісно, не могло не тішити, що з’явилася блискавка — вона була однією з нестабільних особливостей магії Повітря, ось тільки мій стан до радості не спонукав.

Як на зло, еліксирів лікування із собою не було. Лікувальної каші теж. Зібравшись, я перевернувся на бік, і, здається, це стало величезною помилкою — тіло спалахнуло таким болем, наче мене облили окропом. Свідомість згасла, і до мене прийшла темрява.

— Як він? — крізь темряву прорвався голос Наталі.

— Живий! — відповіла Мілена, після чого я почав відчувати тіло. Ним розлилося приємне тепло, вимиваючи залишки неймовірного болю. — Це ж учитель! Його так просто не вб’єш!

Розплющивши очі, я побачив Мілену, яка стояла наді мною. Зелені долоні магині природи лежали на моїх грудях, а на плечах цілительки — долоні Розалін і Наталі. І те, що я бачив, більше скидалося на якусь галюцинацію: долоні дівчат теж сяяли ореолом! Червоним у Розалін і синім у Наталі. І цей ореол входив у Мілену, наче лікування! Але це неможливо! У Вогню й Води немає лікувальних заклинань!

Мілена прибрала руки з моїх грудей і підвелася. Лежати перед дівчатами здалося мені неправильним, тому я встав. Мене, звісно, хитало від слабкості, але первинний огляд показав, що з тілом усе гаразд.

— Учителю, а чи не час нам усе розповісти? — запитала Розалін.

— Ти зараз про що? — запитав я, здивувавшись, яким сухим став мій голос.

— Хто ти, учителю? — долучилася Наталі.

— Ваш учитель, — почав був я, але замовк, побачивши надто серйозні погляди своїх учениць. — Нам усім буде простіше, якщо ви поясните, що сталося.

— Що сталося? — Голос Розалін не віщував нічого доброго. — Ти нас об’єднав!

— Дівчата, хіба ви не бачите, що вчитель зовсім нічого не розуміє? — Мілена заступилася за мене. — Він же мало не згорів, коли провів ритуал об’єднання. Навіть дивно, як узагалі дожив, поки ми з усім розібралися.

— Розібралися? — Розалін переключилася на Мілену. — Як можна розібратися з тим, що тепер у мене ваші спогади? Спогади інших магів? У моїй голові все так перемішалося, що я не розумію, де моє, а де чуже! Учителю, хто така група «Істина»? І чому ми тепер стали її частиною?

— Це неможливо, — приголомшено промовив я. — Ви не можете стати частиною «Істини», тому що…

Закінчити речення я не зміг — до мене прийшло усвідомлення, що відтепер у мене немає спогадів групи «Істина»! Я більше не Хаос! Я став звичайним воїном хаосу, який зумів передати силу групи «Істина» іншим!

Зникло все. Пам’ять про схованки, про життя інших учасників групи, про їхні походи до розломів. Навіть справжні імена загиблої шістки стерлися з пам’яті, наче їх там ніколи й не було! Єдиним ім’ям, яке я пам’ятав, було Керолл Верал, Темрява з групи «Істина», бабуся Шира.

— Тебе визнали негідним, учителю, — із якимись вибачливими нотками промовила Мілена. — Тому ти більше не є частиною «Істини». Голова розколюється від того, що відбувається. Прошу, поясни, що з нами коїться?

— Ти стала Природою, — неохоче промовив я. — Однією із шести магів групи «Істина».

— Мені не подобається це ім’я! — наполегливо заявила Мілена. — Я на нього не згодна! Я Мілена, і крапка! Гаразд, нехай для групи буду Мілою, але ніяк інакше! Я не Природа й ніколи нею не стану!

— Я не Вода, — відразу промовила Наталі. — Моє ім’я Наталі, для групи — Ната!

— Я не Вогонь! — Розалін приєдналася до загального безумства. — Для групи я буду Розою!

— Спрацювало! — прошепотіла Мілена, приголомшено перезирнувшись із дівчатами. — Артефакт прийняв наші нові імена! Тоді й «Істиною» ми називатися не будемо! Це назва з минулого!

— Згодна! — підтримала Наталі. — «Істину» знищено. Вона вже стала історією.

— Ми група «Магпанки», — заявила Розалін. — Скорочено від «магічні панянки».

— Назва зобов’язує, — замислилася Наталі. — Ми не зможемо брати до групи чоловіків.

— Ти хочеш віддати свої спогади якомусь хлопцеві? — здивувалася Розалін. — Щоб він дізнався, як ти фліртувала зі своїм кузеном? Або як ви вночі, в альтанці…

— Гарна назва, мені подобається! — Наталі різко перебила Розалін. — Ми група «Магпанки»!

— Приймаю! — промовила Мілена. — Ми «Магпанки»!

Судячи з того, що всі троє хмикнули, артефакт прийняв нові правила й не лише погодив імена, відмінні від стихій, а ще й змінив назву групи! Після того як дівчата розібралися з головним, вони знову подивилися на мене, вимагаючи пояснень.

— Що ж… — Я сів на каміння, жестом показуючи дівчатам зробити те саме. — Поговорімо. Мене звати Соло, але колись мене звали інакше. Раніше мене знали як Таріна-Сольника, воїна хаосу десятого рангу. І було це шістдесят років тому. У часи, коли проклятих земель іще не існувало.

Розповідь вийшла довгою. Ґрунтовною. Максимально докладною — я нічого не пропустив. Включно з розповіддю Світла про те, що групу «Істина» знищать через убивство сина тодішнього Імператора. Не забув згадати й спогади, які прийшли до мене під час знищення першого ключового розлому.

— Отямився я неподалік від Галдора, — закінчив я свою розповідь. — Далі ви все знаєте. Зустрів Мілену, допоміг їй пройти ініціацію, приїхав до Трімуса й тепер сиджу перед вами, не розуміючи, що сталося.

— Нам удалося передати енергію одна одній, — пояснила Наталі. — Якось… ми й самі до кінця цього не розуміємо, але вихор тепла почав кружляти, роблячи повітря речовинним. Відчутним і податливим. Потім ти торкнувся Мілени, і разом із циркуляцією енергії прийшли знання. Незначні, бо ми лише вступили до групи, але вони з’явилися. І для нас це було настільки несподівано, що ми розірвали зв’язок і побачили, що ти помираєш. Ти знайшов гідних, передав їм знання, і артефакт вирішив, що ти виконав своє призначення. Але Мілена із цим не погодилася, тому ти живий.

— Щоб я дозволила вчителеві померти? — фиркнула Мілена. — Від якогось розряду блискавки? Та яка з мене після цього магиня природи?

— Ти ж розумієш, що ми більше не можемо називати його вчителем? — запитала Розалін, подивившись на Мілену. — Тарін-Сольник виконав свою місію й назавжди пішов.

— Розо, ти не права, — заявила Мілена. — Я ніколи не ставала ученицею Таріна-Сольника. Той маг хаосу загинув шістдесят років тому. Я учениця Соло! І відмовлятися від цього не збираюся! У мене є початкова пам’ять колишньої групи. Згодом, якщо артефакт визнає нас гідними, ми отримаємо її всю, але це не скасовує досвіду, який Соло передає нам просто зараз. Так, він урятував мені життя, хоча міг цього не робити, і ніхто б йому й слова не сказав! Я буду з ним до останнього!

— Міла має рацію. — Наталі подивилася на Розалін. — Хочу я того чи ні, але стала частиною «Магпанок». Проте відмовлятися від Соло не збираюся. Він мій. Мій учитель. Краще скажи, що ми робитимемо з тими знаннями, які щойно на нас звалилися? Прокляті землі створив не клан Хаосу, а наші попередники. А сам клан Хаосу знищила твоя родина.

— Дід, — виправила Розалін. — Який уже давно помер і пішов у Вогонь.

— Але не Орден Кола, — нагадала Мілена.

— Я навіть такої назви не чула, а пам’ять нічого не підказує. — Розалін зніяковіла. — Дівчата, я теж не хочу йти від Соло. Але він не зможе стати частиною нашої групи. Його нове тіло артефакт визнав непридатним.

— Хіба він обов’язково має бути частиною групи? — уточнила Наталі. — Він учитель, то нехай ним і залишається. Нам потрібно знайти ще трьох гідних дівчат, перш ніж пам’ять про групу почне повертатися в повному обсязі. Цих дівчат теж потрібно буде навчити й підготувати до нашого рівня. Ти це вмієш? Я — ні. Думаю, Міла теж не впорається з навчанням.

— Фривольна методика навчання від Соло, — усміхнулася Розалін. — Так, із такою не кожен упорається.

— Повітря, Розо, — спокійно промовила Наталі. — Він навчив нас керувати Повітрям. Не маючи найменшого уявлення, як це робиться і як працює. Ти багато знаєш людей, здатних на таке?

— Ви розібралися з Повітрям? — здивувався я.

Замість відповіді Мілена сформувала могутній потік лікувального вітру, який ледь не перекинув мене на каміння. Добре, що я сидів і встиг упертися руками. Наталі діяла обережніше — її всепоглинальний туман подув убік. Як і вогняний вихор Розалін. Дівчата зуміли поєднати дві стихії лише за кілька годин.

— Дивовижно, — прошепотів я зі щирим подивом.

— Дивовижно буде після того, як ми впораємося з драконом Темряви, — заявила Мілена. — Показуй, що потрібно робити!

Наступні три дні перетворилися для нас на одне з найжорсткіших тренувань — навіть Шир такого не влаштовував! Ми спустилися на третій поверх, де за допомогою магії виламали з десяток велетенських сталактитів і вчилися тримати їх у повітрі. Точніше, дівчата вчилися, а я підказував, з якого боку потрібно працювати вітром, щоб камінь летів у правильному напрямку.

Виявилося, що навіть подвійного заклинання недостатньо, щоб керувати відламаним сталактитом. Дві дівчини могли підняти камінь у повітря, третя надавала йому прискорення. Виходило лише так — на відміну від групи, яка навчила мене цього прийому, мої учениці мали лише п’ятий ранг. Там же були самі вісімки, здатні підіймати такі камені самостійно.

Тренування зупинилися лише один раз, коли я змусив дівчат зробити паузу й виспатися, мало не силоміць запихаючи в них їжу. Нарешті, затягнувши двадцять кам’яних брил на сьомий поверх, ми були готові до фінальної битви.

— Усі все пам’ятають? — Я подивився на дівчат, боячись побачити невпевненість.

Але її не було! Єдиний розум сильно позначився на якості роботи — моїм ученицям навіть не доводилося перемовлятися, щоб допомагати одна одній. Усі знали, хто і що робитиме.

— Тоді вперед, групо «Магпанки»! — наказав я. — Покажіть, на що ви здатні!

— Гадаю, на цьому все! — Ксав’єр Флеймворд закрив теку, показуючи, що нараду завершено. — Зосередьте увагу на Рубзаку. Маги хаосу беруть там їжу. Потрібно знайти й знищити цю гниль.

— Пане, новини з Формітона! — До кабінету несподівано вбіг схвильований помічник.

Радник Імператора насупився. Чоловік не розумів причини хвилювання. Розалін успішно вийшла із шістки, куди Соло потягнув своїх учениць. Разом з іншими студентами принцеса вчора повернулася до магічної академії Трімуса, тож новини з Формітона ніяк не могли бути пов’язані з нею. Чи могли?

— Говори, — наказав Ксав’єр Флеймворд, показуючи, що не має таємниць від присутніх. Заодно це зробить їх іще лояльнішими. Усі люблять, коли їм довіряють. Головне, щоб вони пам’ятали, що може статися, якщо цю довіру не виправдати.

— Завтра мають оголосити результати перевірки підготовки студентів магічних академій, — заторохтів помічник. — Але результати потрібно переглянути! Щойно надійшли дані про розлом, який закрив Соло зі своїми ученицями! Пане, я не наважуюся це озвучити! Прошу, прочитайте!

Ксав’єр Флеймворд узяв стос паперів і відчув, як підлога йде з-під ніг.

— Ультагар? Вони знищили ультагара? Що означає сім поверхів? Дракон Темряви? Це достовірна інформація?

Останнє запитання радник Імператора поставив помічникові, закінчивши читати коротку доповідь про знищений розлом.

— Так, пане! — запевнив помічник. — Тушу дракона Темряви сьогодні доправили до Формітона. Я особисто злітав до форпосту, щоб переконатися у правдивості звіту. Зараз усі групи високорівневих добувачів Імперії стягнулися до цього розлому. Ультагар і дракон Темряви сьомого рангу. Такої здобичі не було вже років десять!

— Кристал, — отямився Ксав’єр Флеймворд. — Що з кристалом розлому?

— Якщо вірити звітам, його більше немає, — помічник навіть втягнув голову, готуючись до гніву пана. — Соло та його учениці повністю його поглинули.

— Як четверо п’ятірок можуть поглинути кристал сили сьомого рангу? — запитав Ксав’єр Флеймворд, чудово розуміючи, що відповіді не отримає. — Розлом породив артефакт?

— Так, пане. — Помічник зблід іще сильніше. — Коли Соло вийшов із розлому, на його шиї був амулет. Після повернення до магічної академії Трімуса амулет вилучив Верой Флеймворд для вивчення. Опис на останній сторінці.

Радник Імператора дістався потрібної сторінки, і його губи стиснулися.

— Де зараз артефакт? — холодним голосом запитав Ксав’єр Флеймворд.

— Його повернули Соло, — відповів помічник. — Як і решту артефактів, знайдених його групою під час практики. У цьому артефакті немає нічого забороненого, тому Верой Флеймворд не міг його вилучити. Оцінювання проводилося за підтримки ректора магічної академії Трімуса, який простежив, щоб роботу з артефактом виконали бездоганно.

— Вносьте зміни до результатів, — наказав радник Імператора й подивився на Фреда Дерліна, главу контррозвідки Імперії. Простягнувши йому опис отриманого Соло артефакту, маг вогню запитав: — Це може стати проблемою?

— Це не може стати проблемою, — цілком серйозно відповів Фред Дерлін. — Це і є проблема. Якщо в королівстві Дертан дізнаються про цей артефакт, Соло помре.

— За три дні відбудеться урочиста церемонія нагородження найкращих студентів, — замислився Ксав’єр Флеймворд. — Простеж, щоб представники королівства Дертан заздалегідь дізналися про те, що здобув маг хаосу. Імператор сказав своє слово — доки він живий, клан Хаосу ніколи не повернеться до нашого світу.

Я сидів у своєму номері й читав книгу. Точніше, вдавав, що читаю, тим часом як думки поверталися до недавніх подій. Артефакт групи «Істина» визнав мене негідним і, щойно випала нагода, викинув, наче якесь непотрібне сміття. Ще й прикінчити хотів, але тут втрутилася Мілена, не дозволивши статися непоправному.

Хотілося б узагалі зрозуміти, що сталося. Мої учениці з дивовижним спокоєм прийняли факт існування унікальної групи й те, що відтепер у них спільна свідомість. Так, якийсь час вони перебували в шоці, але після моєї розповіді їх наче підмінили. Ні, унікальні риси нікуди не зникли, але спільна робота перейшла на принципово новий рівень.

І водночас вони залишалися звичайними дівчатами! Те, як вони жбурляли каміння в дракона Темряви, як верещали від радості, як стрибали й обіймалися, коли дев’ятий сталактит зумів пробити захист і глибоко застряг у туші потвори розлому, дозволивши решті брил завершити розпочате. Це зовсім не скидалося на рівень групи «Істина», яку я знав. Але артефакт вважав інакше. Дівчата відповідали його вимогам, я — ні.

Що це взагалі за артефакт, до речі? Якщо вірити загальноприйнятій теорії, це спадщина міфічних прадавніх, яку Світло знайшов в одному з розломів, десь сховав, а потім зібрав перший склад групи, яка тридцять років не знала поразок. Власне, це все, що я знав про цей предмет. Ні принципу його роботи, ні умов вступу до групи — узагалі нічого.

Наскільки я пам’ятав, артефакт якимось чином перевіряв свідомість людини й, якщо вона відповідала таємничим критеріям, дозволяв їй вступити до групи. Але хто сказав, що артефакт чинить правильно? Що він є істиною в останній інстанції? Він діє так, як заповіли прадавні. Яких, до слова, уже немає!

Можливо, у мені говорить внутрішня образа, але що довше я розмірковував про виключення з групи «Істина», тепер уже «Магпанки», то чіткіше розумів, що все не так просто, як здається на перший погляд. Звідки в мене взагалі почали з’являтися такі думки?

Через амулет, який залишився на місці поглинутого мною кристала сили.

Про поглинання взагалі варто було сказати окремо — я не лише заповнив усі вузли й закріпив їх енергією розлому сьомого рангу, а ще й добряче посилив джерело, майже перейшовши на шостий ранг. Енергія величезного кристала ледь мене не розірвала, але мені вдалося її підкорити, прибравши половину кристала до торбинки мандрівника. Так у мене з’явилася підзарядка для артефактів, і віддавати її на потреби Імперії я не збирався. Така річ самому потрібна.

По суті, я вже зараз міг отримати шостий ранг і користуватися «Дзеркалом хаосу» без обмежень, але не поспішав. Надто швидке магічне зростання погано позначається на організмі загалом. Енергетична структура починає надто сильно тиснути зсередини, і непідготовлене тіло може розірвати. Допускати такого не хотілося, тому я залишився на п’ятому ранзі, зупинившись буквально за крок від формування шостого каналу зв’язку.

Отже, амулет! Розлом подарував мені предмет, одного погляду на який вистачило, щоб усвідомити майбутні проблеми. Навіть промайнула зрадницька думка залишити цяцьку на місці, віддавши добувачам, а через них Імперії. Але цю думку відразу відкинув. Доля подарувала мені легендарний артефакт, і відмовлятися від нього я не збирався.

Це був амулет моєї стихії, і називався він «Зірка хаосу». Кругла основа, на якій були нанесені чотири лінії, що перетиналися в центрі й утворювали щось схоже на промені зірки, даючи назву самому амулету. По краях містилися символи невідомою мовою. Мабуть, послання мовою міфічних прадавніх, існування яких досі не підтверджене.

Навіть у минулому житті я не мав такого предмета — ним володів лише Хаос. Той, кого я тимчасово замінював у групі «Істина». Вважалося, що амулет дає власникові неймовірну силу, дозволяючи творити справжні дива навіть на початкових рангах.

Але це не так! Амулет не давав ні сили, ні могутності. Він давав варіативність, і на цьому все, що я знав про цей артефакт, закінчувалося. Яку саме варіативність давав амулет, чому він опинився в мене, якщо його постійно носив Хаос, і чому з усіх артефактів хаосу імена отримали лише кілька предметів, одним із яких була «Зірка хаосу», я не знав.

Але знав дещо інше — амулет указав мені шлях. У проклятих землях, між Другою та Першою стінами, є місце, збудоване колишнім власником цього предмета. Там буде або опис усіх премудростей роботи із «Зіркою хаосу», або вказівка, де цей опис шукати. У будь-якому разі в мене з’явилася мета, якою обов’язково займуся під час найближчих канікул. Але вже тепер зрозуміло: іменний предмет, що належав Хаосу, став моїм. Причому за всіма правилами, навіть прив’язку робити не довелося — артефакт визнав моє право на володіння без краплі крові.

— Пане Соло, пан ректор бажає вас бачити. — Ястін делікатно постукав у двері кімнати.

— Іду, — відповів я, відкладаючи книгу вбік. Хоч як крути, життя триває. Так, я більше не в «Істині», але ж я Соло! Отже, й подорожуватиму далі самостійно.

Магічна академія Трімуса змінилася. Мене не було тут лише місяць, але за останні два дні, що безцільно блукав академією, я побачив, що багато чого стало іншим. Значна частина вищої знаті повернулася з каліцтвами, що відразу вибило їх із вершини рейтингу. Навіть прізвище вже не завжди допомагало. Студенти чітко відчували слабкість і того, хто не міг за себе постояти, майже відразу скидали.

Так сталося з Тевіном Дебурою. Син графа Дебури втратив у розломі праву ногу й кисть правої руки мало не першого дня, після чого його повернули до академії. Але колишнього становища він тут уже не посів. Зважаючи на те, що перші три місяці навчання Тевін дивився на звичайних однокурсників зверхньо, тепер йому повертали боржок.

Ось тільки замість поглядів звичайні аристократи, які набралися сили, та кілька простолюдинів вирішили підійти до питання радикальніше. Каліка не може за себе постояти. Без кисті не втримати ні палички, ні шпаги, а інакше захищати свою честь Тевін не вмів. До того ж він представляв графство Дебура, а ми перебували в області Трімус. Навіть якщо щось зробити цьому каліці, його родичі далеко, і не факт, що зможуть знайти винних.

Ось озлоблені аристократи й знущалися. Коли я проходив повз велику групу, почув радісний сміх. Зібравшись у коло, студенти першого курсу розважалися тим, що штовхали Тевіна Дебуру з одного краю імпровізованого кола на інший, встигаючи ухилятися від здорової руки. Тевін стрибав на одній нозі, намагаючись утримати рівновагу, і навіть кілька разів хапав когось за груди, але відразу отримував сильний поштовх у спину й знову відлітав убік.

Виглядало все це моторошно й неправильно, але нікого із присутніх таке не турбувало. Вища знать на цілий місяць забралася з академії, тому ті, хто залишився в навчальному закладі, на місці не сиділи. Вони не лише майже всі взяли третій ранг, а ще й намагалися вибити собі місце під сонцем. Нехай навіть таким жорстоким способом.

— Припинити! — холодно наказав я, розштовхуючи присутніх убік.

Тевін Дебура був мені байдужий, але те, що відбувалося, викликало огиду. Люди не повинні поводитися як потвори. Нехай мене й виключили з «Істини», але закладена в цю групу ідея міцно оселилася в моїй душі. Хоча, як на мене, я й до цього дев’яносто років жив із цією ідеєю. Потвор потрібно вбивати скрізь, у якому б обличчі вони не поставали. Гарне гасло. Мені подобається. Значно більше, ніж девіз «Істини».

— А, підстилка ректора прийшла! — пролунав чийсь злий голос. Маг вогню, третій ранг, неприємна зовнішність, браслет першого курсу. За весь час, що перебував в академії, ми майже не перетиналися, але саме цього студента я знав. Брандер Тельмар, молодший нащадок роду Тельмар. Той, кому відмовила Наталі.

— На території академії заборонені вбивства, — промовив я, почувши, як натовп навколо нас почав реготати над жартом свого заводія. — Але ніде в правилах не сказано, що тут заборонено калічити. Те, що можна усунути, порушенням не є. Даю тобі десять секунд, щоб вибачитися і переді мною, і перед Тевіном Дебурою. Якщо не почую вибачень, ти втратиш праву ногу. Той, хто реготатиме протягом цих десяти секунд, поки Брандер Тельмар обмірковує мої слова, отримає таке саме покарання. Клянуся хаосом!

— Та ти мариш, мерзото! — вигукнув Брандер і почав озиратися на інших. — Ти нічого не посмієш мені зробити! Чого ви всі замовкли, народе⁈ Він же один!

— Він закрив шістку, — почувся чийсь голос. — Про це вся академія говорить. Я не збираюся підставлятися, Брандере. Хай які в нього стосунки з ректором, шістку закрив не ректор, а Соло.

— Три, — промовив я, почавши відлік уголос. Краєм ока помітив, як до нас смикнулися «люди в сірому». Агенти таємної служби стрепенулися й вирішили себе проявити. Отже, коли знущалися з Тевіна, їх це не турбувало, а тут вирішили заступитися за Тельмара? Начхати! Відступати я не збирався.

— Два, — навмисно повільно промовив я. — Один. І…

— Я перепрошую! — почувся голос Брандера Тельмара. — Соло й Тевіне, я перепрошую вас. Усе, задоволений?

— На коліна, — зажадав я. — Вибачаються лише навколішки. Чи мені потрібно вкоротити тобі ноги? Це я швидко.

Із цими словами з моїх рук зірвався «Спис хаосу», відрубавши кінчик черевика Брандера. Пальців не зачепило, але оголило. Ювелірна робота — навіть причепитися ні до чого.

— Ти що робиш, мерзото⁈ — відскочив Брандер, але врізався спиною в натовп і ледь не впав. — Батько тебе закопає!

— На коліна! — жорстко наказав я. — Рахую до трьох, після чого відрізаю тобі кінцівки як непотрібні! Один! Два!

— Будь ти проклятий, Соло! — мало не закричав зблідлий Брандер, але підкорився, упавши навколішки.

— Тепер вибачайся, — зажадав я, дотискаючи ситуацію. — Переді мною, Тевіном і паном ректором, якого ти зганьбив своїми словами. У тебе три секунди! А це тобі для стимуляції!

«Розкладання» чудово працювало на п’ятому ранзі мага, розчиняючи майже будь-який предмет. Зараз мене цікавили правий рукав піджака Брандера й сорочки, яка ховалася під ним. Ще одна ювелірна робота, щоб не зачепити шкіру, — я не збирався давати привід агентам таємної служби, які підбігли, втручатися. Суперечки між студентами — звична справа. Головне, щоб вони не закінчувалися смертю.

Оголення руки Брандера Тельмара справило неймовірне враження. Як на самого Брандера, так і на всіх навколо. Усі різко замовкли, втупившись у позбавлену одягу руку. Лише тепер до студентів дійшло, що я не користувався заклинаннями, не розмахував магічною паличкою і, відповідно, будь-якої миті можу продовжити «роздягати» опонентів, не горлаючи при цьому на всю галявину.

— Я перепрошую! — насилу вичавив із себе блідий Брандер, навіть не думаючи підводитися з колін. — Соло, Тевіне, перепрошую вас. Я був неправий! Як був неправий і щодо пана ректора.

— Вільний. — Я ворухнув рукою, «відпускаючи» Брандера, а сам озирнувся: — Хтось іще має що сказати Тевіну Дебурі? Не соромтеся, говоріть. Із задоволенням послухаю. Якщо сказати нічого — усім негайно забиратися звідси! Ще раз побачу щось подібне, причому байдуже, щодо кого зі скалічених у розломах студентів, в академії побільшає калік. Уперше це буде права нога. Запам’ятайте й передайте іншим. Я не розумію — чому ви досі тут?

Швидкість, із якою натовп кинувся геть, могла викликати усмішку. Ось тільки мені було не до усмішок. Молоде гаряче покоління було злим і розуміло лише силу. Якщо в тебе немає сили — з тебе знущатимуться. Як на мене, так чинять лише потвори.

— Я не просив тебе втручатися, — спідлоба подивився на мене Тевін. Нахилившись, він підняв із землі милиці, щоб піти.

— Вони продовжать, — промовив я. — Тобі потрібно навчитися себе захищати.

— Без тебе розберуся! — гаркнув маг вогню. — Іди, куди йшов, і не лізь не у свою справу!

— Сьогодні ввечері чекатиму на тебе на третьому тренувальному полігоні, — заявив я. — Каліцтво не привід дозволяти знущатися із себе. Хочеш навчитися за себе постояти — приходь. Хочеш вічно ходити приниженим — ходи далі.

Промовивши це, я розвернувся й пішов до ректора.

— Навіщо тобі це? — прокричав мені в спину Тевін. — Ми ж вороги!

Вороги? Я ледь не зупинився, почувши таке несподіване зізнання. Відколи ми стали ворогами? Через безглузду дуель? Це дурість. Щодо запитання «навіщо?», то я звик доводити всі свої справи до логічного завершення, якщо вже в них вплутувався. Мені були байдужі Тевін та інші студенти, які отримали каліцтва під час перевірки навичок. Те, що можна вилікувати, не є проблемою. Це витрати. Але мені не подобається, на яку худобу перетворюються однокурсники, що відчули безкарність. Таке потрібно карати, а самостійно Тевін упоратися не може. Мене не цікавить, чому його батько не забере сина додому, чому досі не вилікував — це справи графства Дебура, не мої. Моя справа — дати Тевіну можливість постояти за себе навіть з однією рукою.

— Заходь, Соло, пан ректор на тебе чекає, — заявила Вірена, навіть не підводячи голови. Мені це здалося настільки кумедним, що я не втримався й підійшов до помічниці, діставши кілька тістечок, куплених у Формітоні. Учениці з’їли не все, а в торбинці мандрівника їжа не псується.

— Дозволиш тебе пригостити? — Я простягнув дівчині тарілку з кількома смаколиками.

Вірена нарешті відірвалася від своїх важливих паперів і подивилася на мене так, наче бачила вперше.

— Молодий чоловіче, одразу визначмося: мені тридцять п’ять, і я тобі в матері годжуся, — промовила Вірена, проте забрала тарілку. Що насправді було вкрай несподіваною заявою. Помічниця ректора виглядала щонайбільше на двадцять п’ять, сяючи й засліплюючи сильніше за всіх моїх учениць.

Принюхавшись до мого подарунка, Вірена усміхнулася:

— О, мадам Беральда ще жива? Упізнаю її фірмовий стиль. Додати все, що є під рукою, перетворивши суміш, яка на перший погляд здається несмачною, на щось неймовірне. Я ж правильно розумію, що цей подарунок із Формітона?

— Із нього, — підтвердив я, після чого прямо запитав: — Раз частування прийняте, отже, ти згодна піти зі мною на побачення?

Білі очі магині світла вп’ялися в мене. Спиною пробіг холодок небезпеки. Вірена мала восьмий ранг, що для звичайної помічниці ректора магічної академії було дуже непогано. Проти неї я не мав шансів, але відступати не збирався. На відміну від моїх учениць, досвідчена й сильна жінка викликала в мене пекуче бажання бути з нею. Звісно, цілком може статися, що Вірена вже зайнята. Тим самим ректором, наприклад. Жінка з такими зовнішніми даними не може бути вільною.

— Не обпечешся, хлопчику? — запитала Вірена таким дивним голосом, наче на розпечену пательню впала крапля води й стрибала по ній, розлітаючись у різні боки.

— Краще один раз обпектися, намагаючись спробувати, ніж усе життя ходити навколо та так і не ризикнути підійти, — відповів я, витримавши холодний погляд білосніжних очей.

— Мені подобається такий підхід, — усміхнулася Вірена кутиками губ. — Хочеш запросити мене на побачення? Що ж, ризикни. Ось мої умови. Особливе місце, особлива атмосфера, особливі страви. Щось на кшталт цих тістечок, які просто так нікому не дістануться. Зумієш усе це організувати — я погоджуся.

— Виклик прийнято. — Я кивнув на костюм помічниці ректора. — Хочу побачити тебе в обтислій чорній сукні до підлоги. Волосся вільно спадає. Мінімум прикрас та артефактів — лише найнеобхідніше. Невисокі підбори. Солодкуваті парфуми, але без нудотних ноток. Яскраво-червоні губи. Такий образ засліпить усіх, і лише він гідний особливого місця, особливої атмосфери й особливих страв. Постараюся не зволікати.

Вірена промовисто підняла брову, готуючись відповісти мені колючістю, але слухати її я вже не став. На мене чекав ректор. Відчинивши двері, я лише всміхнувся — мої учениці вже були тут. Як і темна постать, що стояла біля стіни й звично вивчала карту області.

— Сідай, Соло. — Ректор жестом указав мені на одне з крісел. — Сьогодні надійшов лист із палацу щодо вашої практики. Чому ніхто з вас нічого не розповів про дракона Темряви?

Мабуть, Шир не знав, навіщо його викликали, бо різко розвернувся до нас.

— А сенс? — запитав я. — Потягти його із собою ми ніяк не могли, а добувачі, як я зрозумів, відразу всіх повідомили. Наталі, ти підготувала звіт?

— Так, — кивнула синьоволоса, діставши товстий стос паперу, і простягнула його ректорові. — Це докладний опис подвійного розлому й того, як ми ввійшли до шістки, а вона виявилася сімкою.

Ректор не встиг переглянути записи — досі мовчазний Шир вихопив їх із його рук і почав швидко перебирати папери, заглиблюючись у саму суть. Я не бачив звіту Наталі, але не сумнівався, що дівчина зробила його ідеально. Мілена — лідерка й заводійка групи. Наталі — її розум. Що робить Розалін, я поки не визначився. Зараз усе, що важливо принцесі, — як група може допомогти Імперії.

— Ультагар, — промовив Шир своїм моторошним могильним голосом. — Це все пояснює. Де дракон Темряви?

Запитання було поставлене ректорові. На нас Шир уже не дивився.

— У Формітоні, — відповів ректор. — Імперія хоче викупити тушу, зараз обговорюємо ціну. Дракона Темряви давно не добували.

— Я вирушаю до Формітона, — заявив Шир. — Мені потрібна перепустка. Я не дозволю копирсатися в ньому без мене!

— До речі, Шире, а в нас вийшло, — промовив я, дивлячись у спину магові темряви.

— У нас? — Шир демонстративно не обертався.

— І в мене, і в моїх учениць, — підтвердив я. — Ти ж не думав, що я займатимуся лише собою?

Темна постать різко обернулася й перетекла до мене, наче якийсь привид. Шир без жодних докорів сумління поклав руку мені на груди й втягнув повітря, знайомлячись із моєю енергетичною структурою. По-доброму варто було заблокувати її відображення, щоб усілякі маги темряви не надто розпускали руки, але я не став цього робити, дозволяючи Ширу насолодитися незвичайним видовищем.

— Вийшло, — підтвердив маг темряви й подивився на моїх учениць. Ті хоч і сиділи в окремих кріслах, але якось примудрилися збитися в купу, не встаючи. Ще й прикрили груди руками, щоб усілякі цікаві маги не розпускали лапи.

— Підпиши, — переді мною знову з’явився стандартний учнівський договір Шира. Із тими самими умовами, що й раніше, — з пактом покори.

— Ти знаєш мою відповідь, — відповів я. — Я не стану твоїм рабом.

— Тоді підпиши це. — Шир прибрав папери, і на їхньому місці з’явився новий. Лише один аркуш з однією фразою: «Відтепер Соло мій учень, Шир Верал».

Жодних умов, обмежень чи чогось подібного. На документі вже стояв розмашистий підпис самого Шира. Мені лестило, що маг темряви підготувався — він навіть документ зробив!

— Із чого почнемо навчання, учителю? — запитав я, ставлячи свій підпис поруч із розчерком Шира.

— Він мій. — Маг темряви вихопив у мене аркуш і простягнув ректорові. — Я його забираю!

— Якщо він не закінчить мою академію, то не потрапить до столиці. — Ректор витримав натиск Шира. — Не отримає документів і ніколи не стане повноправним членом нашого суспільства. Хочеш, щоб у твого учня була така сама доля вигнанця, як у тебе?

— Він одинак, — заявив Шир.

— Одинак із трійцею учениць, — усміхнувся ректор. — Якими, до слова, досить непогано займається. Отримати п’ятий ранг на першому курсі здатні одиниці. Їх теж забираєш? Узагалі-то вони учениці твого учня.

— Учень мого учня не мій учень! — промовив Шир. — Він займатиметься ними сам, без мене. Гаразд, Рікардо, твої умови?

— Посада постійного професора, щонайменше десять занять на тиждень, віддам тобі третій курс, особливу групу. Підготуй їх до життя. І, так і бути, довірю тобі свою особисту групу. Упораєшся?

— Мені потрібна перепустка до Формітона, — промовив Шир і після довгої паузи додав: — Начальнику.

— Можна просто ректоре, — усміхнувся маг світла. — Необхідні документи вже у Вірени. Імперців я попередив, щоб дракона Темряви не починали розбирати без офіційного представника магічної академії Трімуса.

Я подумки поаплодував ректорові — він розклав Шира по поличках. Та ситуація, коли ранг не має жодного значення. Лише вміння передбачати й прораховувати наперед.

— Наші заняття почнуться відразу, щойно ви повернетеся, — заявив нам Шир і швидким кроком пішов геть. Дракон Темряви хвилював його більше, ніж учень, який несподівано з’явився.

— Ми кудись вирушаємо? — Я перевів погляд на ректора, щойно двері зачинилися.

— Не щороку четверо студентів магічної академії примудряються закрити розлом сьомого рангу, — пояснив ректор. — Інформація про ваш подвиг уже гримить усією Імперією, тому організатори перевірки якості навчання вирішили нагородити студентів, які відзначилися. Тож так — завтра ви вирушаєте до палацу Імператора на захід із вшанування чотирьох героїв. Точніше, однієї героїні та трьох її помічників.

Ректор багатозначно подивився на Розалін, показуючи, яку саме героїню має на увазі.

— Ми йдемо самі чи можемо взяти із собою супровід? — поставив я запитання, змусивши дівчат завмерти.

— Про супровід нічого не було сказано. — Ректор, як і дівчата, виглядав здивованим. — Хочеш узяти свого слугу? Не найкращий хід. Слугам немає місця в імператорському палаці.

— Вірена погодилася піти зі мною на побачення, якщо я запрошу її до особливого місця, — охоче пояснив я, змусивши своїх учениць забути, як правильно дихати. Те, як почервоніли їхні обличчя, свідчило, що їм бракує повітря. — Навряд чи в нашому світі є особливіше місце за палац Імператора.

І поки я це говорив, моя здатність визначати небезпеку заявила, що зовсім поруч зі мною перебувають троє, які всією душею бажають мене вбити. Бажають із такою силою, на яку здатна не кожна потвора розлому.

Поглянувши на почервонілих від люті дівчат, я витримав спопеляючий погляд Розалін, крижаний Наталі й пронизливий погляд Мілени, після чого знову повернувся до ректора:

— Це ж не проблема? — запитав я.

— З мого боку жодних заперечень, — відповів глава академії й подивився на дівчат. — Вірена доросла самостійна жінка й сама вирішує, з ким їй іти на побачення.

— От і чудово, — промовив я. — Але все це ви могли розповісти нам і через посильних. Навіщо ми тут?

— Мені імпонує твоя манера відразу переходити до справи, — промовив Рікардо Лайтмор. — Так, мені є що сказати. Королівство Дертан дізналося про твій амулет. Мені вже надійшла пропозиція продати твій артефакт за двадцять тисяч золотих. І це при тому, що я не є його власником. Вважаю, дертанці зроблять усе, щоб вилучити артефакт під час майбутнього заходу.

— Навіщо він їм? — здивувався я. Ідея взяти із собою Вірену вже не здавалася такою гарною. Підставляти таку даму під удар не хотілося.

— Цей амулет колись належав Жиронду Ґарвонту, — пояснив ректор. — Магові хаосу десятого рангу. Вісімдесят років тому він був королем Дертана, але покинув свій трон і зник у невідомому напрямку. Дертанці шукають будь-які згадки про нього, щоб відновити свою історію. Жиронд Ґарвонт залишив усі свої артефакти, щоб його не знайшли, крім одного. Того, що висить у тебе на шиї. Ти досі впевнений, що хочеш узяти із собою Вірену?

— Соло, навіщо він тут? — запитала Мілена, неприязно подивившись на Тевіна Дебуру. Син графа прийшов сам, користуючись милицями, тоді як багато інших студентів, які втратили кінцівки, користувалися спеціальними візками й послугами слуг, що водночас були ще й охоронцями.

— Магиня вогню в нас уже є, — підтвердила Розалін. — Нам потрібні світло, темрява й хаос. Ось, ми навіть список підготували! Поглянь!

Принцеса простягнула мені аркуш паперу, на якому гарним почерком було написано кілька десятків імен.

— Це що? — Я здивовано втупився в список.

— Ті, кого ми вважаємо гідними вступити до наших лав! — заявила Наталі.

— Ви зараз серйозно? — Моєму подиву не було меж. — Учениці, це так не працює! Не можна просто взяти свою подругу й притягти її до групи!

— Але ж із чогось нам потрібно починати! — затялася Розалін. — Тут лише світло й темрява. Хаосу немає, але я не знаюю жодної дівчини із сірим волоссям. Артефакт вимагає, щоб «Магпанки» набрали повний склад, учителю! Без цього нічого не працюватиме.

— Так, учениці! — промовив я, зробивши кілька глибоких вдихів. — Бачу, забагато у вас сил, якщо ви встигаєте ще й думати. Почнемо з десяти кіл навколо всіх тренувальних майданчиків. Чого стоїмо? Бігом руш!

Тевін дивився на те, що відбувалося, з неприхованим приголомшенням. Тон, яким я розмовляв із Розалін, викликав у хлопця суперечливі почуття. Із принцесами так не можна. Навіть якщо вони вже не принцеси, а хтозна-хто. По-доброму мене зараз мали б прибити за зневажання честі й гідності особи імператорської крові, але ніхто не поспішав виступати каральною десницею.

Я ще раз поглянув на список імен. Дівчата поставилися до питання відповідально, вказавши навіть вік. Нікому не було більше двадцяти трьох, і всі, що не дивно, мали прізвища десь із небес. Жодних простолюдинок чи провінційних аристократок. Лише вища знать кланів Світла й Темряви.

Стоп! Артефакт вимагає⁈ Відколи артефакти взагалі щось вимагають?

Відбувалося щось неправильне, але зараз відволікатися на це не хотілося. Тевін Дебура й так побачив забагато зайвого.

— Лягай, — наказав я, кивком указавши на пісок полігона. — Будемо вчитися.

Варто віддати Тевіну належне — він не сперечався й відразу виконав мою вимогу. Той, хто командує принцесою, напевно має право командувати й сином графа.

— Відразу визначимося з термінологією, — продовжив я. — Магічна паличка — це концентратор. Фраза, яку ти промовляв перед використанням заклинань, — активатор. Без кисті ти не можеш тримати концентратор, а стрибання на одній нозі не дозволяє нормально скористатися активатором. Я маю рацію?

Тевін кивнув, дивлячись просто перед собою. Зважаючи на те, що перед ним розкинулося небо, роздивлятися там особливо не було чого.

— Отже, зараз ми з тобою вчитимемося користуватися магією без допоміжних пристосувань, — завершив я вступну частину. — Лежи, не смикайся й уважно слухай мій голос.

Процес навчання безмовної магії був відпрацьований, можна сказати, до автоматизму. Дівчата не встигли закінчити десять кіл, як приголомшений Тевін заявив, що відчуває джерело. Хоча в його випадку, коли потрібно хапатися за будь-яку соломинку, щоб виплисти в нашому моторошному світі, у цьому не було нічого дивного.

На заклинання пішло ще менше часу — мені вистачило один раз показати шляхи виходу енергії, як Тевін сформував Вогняну кулю й запустив її в найближчий манекен. Причому сформував її з кукси, а не зі здорової руки.

На все пішло менше години. Це ж наскільки Тевін чекав на диво, якщо зумів пройти екстрений курс підготовки мага лише за годину? Сівши, хлопець почав відправляти в манекени одне заклинання за іншим, перевіряючи свої нові сили.

— Я твій боржник, Соло, — цілком серйозно промовив Тевін, коли його джерело почало палати від перевантаження. Добре, що хлопець зупинився сам, не змушуючи мене втручатися. Якби довелося зробити зауваження, це перейшло б межу простої допомоги й перетворилося на навчання. Мені й трьох учениць вистачає, щоб брати на себе ще когось.

— Я запам’ятаю твої слова, Тевіне, — кивнув я. — Коли мені знадобиться допомога, я по неї звернуся.

Жодних нових пафосних промов чи чогось подібного Тевін говорити не став. Мовчки кивнувши, він підняв милиці й пішов із полігона. Щойно він перетнув межу захисного купола, як усі три мої учениці закінчили бігати й опинилися переді мною.

— Учителю, нам потрібні пояснення, — зажадала Розалін. — Чому список не підходить?

— Тому що ви перебуваєте в групі лише кілька днів, — почав я. — Щоб вам стали доступні всі її особливості, має минути час. Куди ви так женете? Вас і так троє!

— Нам потрібні інші, — заявила Наталі. — Без них наша група неповноцінна. Ми не можемо виконати покладену на нас місію.

— Місію? — перепитав я. — Це хто ж устиг покласти на вас місію?

— Ти, — відповіла Наталі й подивилася на мене як на дитину. — Ти ввів нас до групи, пояснив, що вона робить і для чого існує.

— Але водночас я не казав, що ви маєте якусь місію, — додав я. — Розповідай. Що за місія?

Дівчата перезирнулися в цілковитому нерозумінні. Судячи з усього, вони чудово розуміли, про що йдеться, але втілити це в слова не могли.

— Так місія ж… — почала Мілена й замовкла, втупившись удалечінь. Виглядало все так, наче дівчина не могла говорити. Хотіла, але не могла!

А це вже було не зовсім нормально! За своє довге життя мені доводилося зустрічати чимало різної гидоти, яка заганяла людей у рамки й змушувала їх робити лише те, чого бажав артефакт. Той самий «пакт покори», який так прагнув укласти зі мною Шир. Він обмежував учня, перетворюючи його на раба свого вчителя й унеможливлюючи розголошення таємниць останнього. Ні, якщо викрутитися, зробити можна все — людський мозок влаштований значно складніше за якісь артефакти чи пакти покори, але сам факт мене насторожував.

Артефакт, який є основою групи «Істина», а тепер «Магпанки», має якусь мету. Для неї він створив місію, яку навіяв дівчатам. Ті лише раді старатися — критичного мислення нуль, відчуття себе частиною чогось великого й важливого затьмарило розум, і зараз вони, по суті, були просто деталями величезного механізму. Який, повторюся, мав незрозумілу мету.

Так, а чому тоді з групи викинуло мене? Великий хаосе, та я ж знаю відповідь! Бо я не двадцятирічний юнак, який захоплено дивиться на світ і прагне його змінити, а старий шкідливий дев’яносторічний дід, який має власний погляд на все, що відбувається в цьому світі. Ось чому під час прийняття до групи я пройшов по самому краю! Артефакт не хотів підпускати мене до своїх таємниць, але не мав вибору! Він відчув, що група зібралася помирати, і хотів продовжити своє існування, нехай навіть у голові старого. Але щойно з’явилася можливість вискочити з мене, він одразу стрибнув у голови моїх учениць і пустив там коріння.

Світло знайшов артефакт на початку свого шляху. Він був молодий і наївний. Повністю занурившись у справу, зібрав групу таких самих фанатиків, як і він сам. У групи не було ні родин, ні друзів, нікого! Лише ті, хто допомагав іти до мети, і ті, хто заважав її досягненню. Але яка це мета? Я не пам’ятав — ці знання в мене або стерли, або вони взагалі не з’явилися. Судячи з дівчат, вони теж нічого не розуміли. Знали лише, що ця мета існує й вони зобов’язані її досягти.

Але це означає, що артефакт прадавніх має певні зачатки розуму. І, хоч як крути, мої учениці стали його рабинями! Чи хочу я, щоб поруч зі мною перебували чиїсь рабині? Ні. Такого щастя мені не потрібно. Але й кинути цю трійцю напризволяще я не маю права — вони потрапили в цю ситуацію через мене. Мені все й виправляти.

Залишилося лише зрозуміти, як це зробити.

— Учениці, на сьогодні наше тренування завершено, — промовив я. — Завтра вранці ми вирушаємо до імператорського палацу, тож сьогодні вам потрібно добре виспатися. Але спати ніхто з вас не буде! До ранку чекаю від вас есе на десять аркушів дрібним почерком про те, чому покладена на вас місія групи «Магпанки» важлива. Чому заради неї можна жертвувати своєю родиною й майбутнім. Особливу увагу в есе приділіть мотиваційній частині. Мені потрібні відповіді на запитання «чому?», «навіщо?», «з якою метою?». Десять сторінок! Обговорювати їх одна з одною заборонено — це має бути ваша індивідуальна робота. Виконувати!

— Але, учителю… — почала була Розалін, але замовкла, наткнувшись на мій погляд. Принцеса звикла, що їй усі потурали й лише дядько примудрявся давати раду її вогняній вдачі. Тепер приборкувати її доведеться ще й мені.

— Ваш час іде, юні панянки! — промовив я, водночас нагадавши, що взагалі-то набагато старший за них усіх разом узятих. — Чи ви хочете написати есе на двадцять сторінок? Можу й таке влаштувати!

Подіяло — дівчата залишили тренувальний полігон. Ось, виявляється, які неприємності тут відбуваються! Причому я не відчував від групи жодної небезпеки. Цілком могло статися, що ідея, закладена в артефакт, повністю відповідала моєму світогляду. Ось тільки я звик сам вирішувати за себе, а артефакт нав’язуватиме групі свою волю, не зважаючи на думку учасниць. Як там було? Правда в кожного своя — істина завжди одна?

Артефакту не сподобалося, що я мав сформовану картину світу й критичний погляд на речі. Отже, моє завдання як учителя — змусити дівчат думати самостійно, ставлячи під сумнів будь-яку дію чи слово іншої людини. Навіть моє! Есе з мотиваційною складовою — перший крок до цього. Подивимося, що вони там напишуть. Повну групу їм уже подавай… Ще й список створили!

Коли я повертався до свого номера, побачив дивну активність. Студенти всіх курсів, збившись у групи, поспішали до арени. Мене оминали, наче вода величезний камінь. Дожив! У мій бік навіть дивитися боялися! Причому не лише перший курс — я помітив, як відводили погляд студенти другого курсу! Це яка ж у мене репутація склалася в академії? Потрібно буде відправити Ястіна зібрати плітки.

Постав вибір. Або йти до номера й готуватися до поїздки, або вирушити за всіма, щоб подивитися, що так схвилювало студентів. Вибір припав на друге. Діставшись арени, я довго думав, до якого сектора піти. Те, що першого курсу, — факт. Але до якого ряду? До простолюдинів, ким я, по суті, був, чи до вищої знаті, як представник групи ректора?

Рішення прийшло спонтанно. Якщо я вчитель, нехай навіть водночас студент, то й місце моє має бути серед викладачів академії! Мені там звичніше. Побачивши професора Отуміра, який неквапливо йшов до арени, я рушив слідом за ним.

Зупиняти мене ніхто не став. Біля кожних дверей стояли слуги академії, але дивилися в мій бік так, наче я був прозорий і взагалі не існував. Хоча двері переді мною справно відчиняли. Професор Отумір озирнувся, кинув на мене здивований погляд, але промовчав.

Невдовзі ми вийшли на трибуну до сектора викладачів магічної академії. На всіх кріслах були вишиті імена професорів — просто так сісти на перше-ліпше місце не вийде. Якийсь час я ходив між кріслами, поки не знайшов те, що підходило мені найбільше:

— Студенти магічної академії Трімуса із супроводом! — пролунав голос артефакту, що вітав гостей.

Присутні повернулися до нас і втупилися оцінювальними поглядами. Результати перевірки магічних академій уже довели до відома всіх, тому про групу з чотирьох першокурсників знала вся Імперія.

— Наче до розлому входиш, — тихенько промовила Вірена, не перестаючи мило усміхатися. Моя супутниця виглядала розслабленою, але, тримаючи її за руку, я відчував внутрішнє напруження. Вірена нагадувала натягнуту тятиву лука, готову будь-якої миті вистрілити.

Мої учениці йшли попереду. Розалін, як тимчасово відсторонена принцеса, мала купатися в загальній увазі. Для неї така обстановка була не нова, тоді як Наталі, а тим паче Мілена, мали почуватися не найкраще.

Ось тільки нічого подібного дівчата не демонстрували. Вони справді не спали всю ніч, пишучи есе, а вранці, коли надали мені результат своєї роботи, виглядали дивно. Ніхто не написав десять аркушів. Як не написав і п’ять. Один змальований і перекреслений аркуш — ось результат роботи моїх учениць. Щойно вони почали ставити запитання «навіщо?» і «чому?», почалося неймовірне: артефакт групи «Магпанки» взявся торочити, що не потрібно ставити запитань. Потрібно просто сліпо вірити в краще й діяти так, як велить артефакт, а не якийсь незрозумілий маг хаосу!

Однак мій авторитет виявився вищим за думки, які нав’язував артефакт! І всі троє тепер перебували в стані крайнього нерозуміння. Чому думки не збігаються з бажаннями? Чому хтось сторонній нав’язує їм свою волю й змушує робити те, чого їм не хочеться? Чому вони мають відмовитися від свого вчителя?

Запитання, що з’явилися в головах моїх учениць, змушували артефакт панікувати. Це мені вже встигла розповісти Наталі — вона отримала наказ убити того, хто заважає групі. Артефакт надумав мене позбутися! І це при тому, що я справді не відчував від нього загрози. Коли запитав Розалін і Мілену про нав’язливі бажання розправитися зі мною, отримав підтвердження від Розалін. Їй теж надійшла така вимога. Але не Мілені! Зеленоволоса довіряла мені трохи більше ніж цілковито, і артефакт, що нав’язував свою волю, це відчув.

Результат ненаписаного есе мене потішив — дівчата все ще могли критично мислити. Отже, і витягти їх із неприємностей можна. По-доброму потрібно було якось змусити артефакт викреслити дівчат зі списку претендентів так само, як і мене. Але для цього йому потрібна нова жертва. Той, хто понесе заповітний прапор «Істини» чи «Магпанок» далі.

І, як мені здається, один такий кандидат у мене є. Своїх учениць я не віддам, тож нехай артефакт морочить голову комусь іншому! Тевін мені винен? Ось нехай артефакт і промиває йому мізки як сплату боргу.

Залишилося вигадати, як усе це провернути.

Думки відійшли на другий план. За шістдесят років в імператорському палаці майже нічого не змінилося. Та й що могло змінитися в місці, яке славилося своєю стабільністю? Хіба що люди, які його наповнювали. Я озирнувся, намагаючись визначити, хто з присутніх бажає мені смерті. Таких, що не дивно, виявилася більшість. Простолюдин насмілився з’явитися до церемоніальної зали імператорського палацу не навколішки, а з гордо піднятою головою. Убити негайно!

Я не сумнівався, що члени Ордена Кола перебувають серед присутніх, але виокремити їх не міг. Це шістдесят років тому вони прагнули вбити всіх воїнів хаосу. Тепер ті, хто все це затіяв, навряд чи живі. Залишилися лише їхні послідовники, а вони можуть мати інші погляди на те, що сталося. Анітрохи не виправдовую — помруть усі, але кожен свого часу.

Проте мені вдалося виокремити найсильніше бажання мене прикінчити. Причому якби цей чоловік мав волю, то зробив би це тут і зараз. Рухаючись серед присутніх, я звернув на нього увагу. Чоловік років п’ятдесяти, досить колоритний, у яскравому дорогому одязі. На шиї масивний ланцюг із безліччю коштовних каменів. Явно артефакт, але його призначення мені було невідоме. Цей чоловік мав дев’ятий ранг і, судячи з волосся, належав до стихії Води.

Чоловік стояв в оточенні підлабузників, які ловили кожне його слово, і серед них були навіть два маги десятого рангу. Вони, звісно, до рота йому не заглядали, але всім своїм виглядом показували, що гнівити їхнього пана не варто. Власне, за цими магами я й зумів визначити, звідки прибув цей чоловік. На грудях охоронців десятого рангу красувався герб королівства Дертан. Отже, маг води, який так прагнув мене прикінчити, з великою ймовірністю був дертанцем.

Загалом не дивно, чому він так поводився. Це в магічній академії я ховав «Зірку хаосу» під сорочкою. Тут мій артефакт лежав поверх одягу, демонструючи всім мою силу. Про те, як і де я його отримав, знали багато хто, якщо не всі. То навіщо приховувати очевидне й удавати невинного?

— Його Імператорська Величність! — пролунав голос.

Залою прокотився шелест — представники Імперії схиляли коліно перед своїм Імператором. На ногах залишилися одиниці. Дертанці, які дивилися на інших із якимось викликом, і я, офіційний представник іншої держави. Схилю я зараз коліна — визнаю владу Імператора над собою.

До зали ввійшов, а радше влетів, маг вогню. Десятий ранг, упевнений палаючий погляд червоних очей. Розалін справді була схожа на свого батька — постав їх поруч, і жодних сумнівів у спорідненості не виникне. Імператор був на голову вищим за мою ученицю й виглядав справжнісіньким воїном, а не магом. Величезні руки більше пасували до дворучного меча, ніж до магічної палички. Хоча концентратора в Імператора я не бачив. Магові такого рангу милиці не потрібні.

Імператор сів на трон і озирнувся. Його погляд на кілька митей зупинився на дертанцях, але відразу перемістився на мене. Брови чоловіка зійшлися — він не розумів, чому я залишаюся у вертикальному положенні. Моєю спиною прокотилася хвиля майбутніх неприємностей, але я продовжував стояти на власних ногах, упевнено несучи нелегку ношу.

— Підведіться! — пролунав глибокий низький голос Імператора. Він жестом покликав слугу, і той відразу почав нашіптувати своєму володареві щось важливе. Упевнений, тут усі слуги настільки вишколені, що чудово знають, що потрібно Імператорові. І зараз слуга розповідав, чому якийсь маг хаосу привітав главу Імперії стоячи.

На трибуну, встановлену неподалік від трону, вийшов незнайомий мені маг вогню. Почалася обов’язкова частина заходу — розповідали, що взагалі відбувається й навіщо нас усіх сьогодні тут зібрали. Було оголошено цілі й завдання проведеної перевірки якості освіти магічних академій, підбито статистику та зроблено невтішні висновки про те, що студентам бракує практики. Що навіть студенти Імператорської магічної академії продемонстрували досить посередні результати.

— Однак, попри загальну негативну картину, не можна не відзначити успіхи окремих команд, — продовжив маг вогню. — Ми виокремили три команди, і зараз я хочу запросити першу з них! За місяць практики вони зуміли закрити чотири розломи другого, два розломи третього, один розлом четвертого й навіть половину розлому п’ятого рангу! Зведена команда першого та другого курсів Імператорської магічної академії!

Присутні почали аплодувати, і невдовзі перед троном стояло п’ятнадцять осіб четвертого й п’ятого рангів. Попри те, що це були перший-другий курси, студенти були старші за мене чи моїх учениць. До Імператорської академії вступали лише після звичайних. Винятку не зробили навіть для доньки самого Імператора.

— Ми раді, що в нашій Імперії зростає гідна зміна! — промовив Імператор, і відразу заметушилися слуги, вручаючи кожному з присутніх якийсь артефакт. — Продовжуйте вдосконалювати свої навички, розвивайтеся й чиніть такі діяння, щоб ваші імена ввійшли до історії Імперії!

По одному кожен із команди підходив до Імператора й торкався губами його руки. Честь, дарована не кожному, — Імператор продемонстрував свою прихильність.

— Наступна команда за місяць практики зуміла закрити сім розломів четвертого й три п’ятого рангів! — проголосив організатор перевірки. — Команда третього курсу Імператорської магічної академії!

До трону вийшли наступні п’ятнадцять студентів. Майже дорослі маги п’ятого й навіть шостого рангів. У мій час такі вже на повну підкорювали розломи, а не вчилися красиво й манірно спілкуватися із собі подібними.

Усе повторилося. Слуги винесли кожному учасникові команди призові артефакти, після чого Імператор дозволив торкнутися свого персня.

— І нарешті остання команда, яку ми хотіли сьогодні нагородити, — заявив маг вогню, коли друга команда повернулася на свої місця, щоб вивчити подарунки. — За місяць практики ця команда зуміла закрити сім розломів третього, вісім четвертого, п’ятнадцять п’ятого, а також один розлом сьомого рангу! Зважаючи на те, що команда складається лише з чотирьох осіб п’ятого рангу, результат виглядає справді неймовірним! Команда першого курсу магічної академії області Трімус!

Залишивши Вірену, я пішов слідом за дівчатами, які досі перебували в якійсь прострації. Погляд Імператора потеплішав, коли він побачив доньку. Ба більше, він навіть схилив голову, здивований побаченим: місяць тому його донька мала лише третій ранг. Тепер перед ним стояла повноцінна магиня вогню п’ятого рангу, готова ступити на шостий.

Але пускати туди когось зі своїх учениць я не збирався. Особливо після розмови з ректором нашої академії.

З’явилися слуги з подарунками, але цього разу не рушили до нас, а стали неподалік від Імператора.

— Командирка команди, студентка першого курсу, магиня вогню п’ятого рангу, Розалін, тимчасово виключена з роду Флеймвордів! — оголосив організатор. Рудоволоса стрепенулася, почувши своє ім’я, і лише тепер збагнула, що потрібно йти до батька по нагороду.

Слуга передав Імператорові артефакт у вигляді брошки, і глава Імперії особисто прикріпив його до лацкана піджака доньки.

— Своїм успіхом Розалін довела, що її поразка на арені магічної академії була випадковістю! — заявив Імператор, пояснивши формальну причину, через яку Розалін позбавили права на спадкування. Виявляється, через те, що вона не змогла мене перемогти! Дурість несусвітня, звісно, але хто я такий, щоб втручатися?

— Тому ми ухвалили рішення повернути Розалін усі права восьмої претендентки на престол! Ласкаво просимо назад до родини, Розалін Флеймворд!

— Дякую за довіру, батьку, — промовила Розалін. — Але моєї перемоги не було б без моєї команди.

Так, команди Розалін. Це ми обговорили окремо. Команду Соло ніхто ніколи не прийме. Мага хаосу простіше вбити, ніж піти до нього в підпорядкування. Як не могла Розалін стояти нижче за звичайну аристократку й тим паче простолюдинку. Ось і виходило, що командувала групою саме вона, а не я чи Мілена.

— Студентка першого курсу, магиня води п’ятого рангу, Наталі, тимчасово виключена з роду Блеквудів! — відразу промовив організатор перевірки.

Наталі підійшла до Імператора, де отримала в дар ще одну брошку. Цього разу Імператор не став прикріплювати її до лацкана піджака, а просто вручив моїй учениці. Але втрутилася Розалін — вона відразу забрала подарунок і власноруч, демонструючи близькі стосунки, прикріпила артефакт.

Вийшло символічно. Імператор продемонстрував свою прихильність до Розалін, а вона продемонструвала свою прихильність до Наталі з роду Блеквуд. Здавалося б, дрібниця, але з таких дрібниць і складається політика. Відтепер усі в Трімусі знатимуть, що Наталі входить до команди принцеси. Як тут не повернути таку корисну доньку до роду?

— Студентка першого курсу, магиня природи п’ятого рангу, Мілена! — промовив маг вогню. — Простолюдинка, яка отримала право на навчання завдяки своїм видатним здібностям і підтвердила ці здібності під час практики!

Усе повторилося до найменшої дії. Навіть артефакт був схожий — брошка, тільки вже для магів природи. Розалін прикріпила брошку Мілені, після чого з вигуком «Дівчата!» обійняла і Наталі, і Мілену, остаточно демонструючи присутнім своє особливе ставлення. Грубе порушення етикету, звісно, але хто наважиться виправляти восьму спадкоємицю престолу?

Присутні не залишилися осторонь — я почув численні перешіптування. Особливо вирізнялися представники клану Природи. Вони несподівано усвідомили, що перед ними стоїть наближена до принцеси дівчина, яка ще не ввійшла до жодного роду. Отже, потрібно зробити так, щоб ця мила дівчина стала залежною, аби через неї впливати вже на саму принцесу. Останнє не озвучувалося, але малося на увазі. Власне, тому мало хто з вищої знаті привселюдно демонструє свої почуття. Це загрожує наслідками й спробами маніпуляції.

— Студент першого курсу, маг хаосу п’ятого рангу, представник королівства Яндар, Соло! — пролунав голос, і присутні притихли.

Близько до трону я підходити не став. Бо поки стояв, побачив Ксав’єра Флеймворда. Він похитав головою, показуючи, що мені тут не раді.

Імператор дивився на мене холодним поглядом. Таким самим, який був у Розалін на початку нашого знайомства. Не кажучи ні слова, він кивнув слузі, і той підійшов до мене, вручивши невеликий браслет.

Я постарався зберегти незворушне обличчя, але серце забилося так, наче зараз вискочить із грудей. Знайомий артефакт. Дуже знайомий! Колись давно, коли я лише почав усвідомлювати свій дар передчувати лихо, для мене виготовили підсилювач заклинання «Дзеркало хаосу». Тоді я, як, утім, і тепер, мав обмеження на кількість одночасно використовуваних дзеркал. Вихід знайшли у вигляді браслета — його налаштовували під конкретного мага, під конкретне заклинання, і він дозволяв використовувати до шести дзеркал, одночасно виставляючи їх там, де мені було потрібно. На високих рангах я навчився робити це сам, без артефакту, тому браслет віддали на зберігання до скарбниці клану Хаосу.

І так — це не множинне використання заклинань. Це дублювання одного, хоч як мені хотілося думати інакше.

Я взяв подарунок і відразу надягнув його, відчувши себе значно захищенішим. Проти Вогняної кулі, звісно, «Дзеркало хаосу» не врятує — розміри не збігаються, але стрілами, ножами й виплюнутими отруєними голками мене тепер удасться взяти не відразу.

Ще раз поглянувши на Імператора, я усвідомив дві речі. Перша — скарбницю клану Хаосу все ж розграбували до того, як ті землі стали проклятими й розломи десятого рангу заполонили все. Друга — за нинішнього Імператора клан Хаосу не буде відроджений. Усе, про що я домовився з Ксав’єром Флеймвордом, можна забути й викинути на смітник — у мене не з’явиться ні роду, ні клану. Якщо залишать життя — уже добре.

Розвернувшись, я пішов до своєї супутниці. Вірена стояла зовсім сама, наче навколо неї утворилася аура відчуження. Якщо це її засмучувало, то за зовнішнім виглядом сказати було неможливо — жінка випромінювала радість і щастя від перебування в цьому місці.

Невдовзі до нас приєдналися мої учениці. Мовчазні, замислені й, якщо брати Розалін, трохи винуваті.

— Учителю, я… — почала була Розалін, але я жестом її зупинив. Ми явно перебували не в тому місці, де можна було вільно розмовляти.

— На цьому офіційну частину заходу оголошено завершеною, — промовив організатор перевірки. — Імперія ще раз нагадує, що студенти зобов’язані працювати, аби досягати високих результатів і приносити користь нашому світові. Бо лише ми стоїмо на сторожі проклятих земель, створених проклятим кланом Хаосу!

Ось іще одне підтвердження. Усі присутні подивилися в мій бік, і навколо нас навіть утворився захисний купол, сформований кимось зі слуг імператорського палацу. Радник Імператора уважно стежив, щоб ніхто не накоїв лиха й не напав на восьму спадкоємицю престолу, відновлену у своїх правах. Про те, що хтось нападатиме на мене, Ксав’єр Флеймворд навряд чи думав.

— Його Величність залишає захід! — почувся голос артефакту, і залою знову прокотився шелест. Присутні схиляли коліна, проводжаючи Імператора. Батько Розалін пішов, наостанок обдарувавши мене не найприємнішим поглядом. Це помітили. Глава Імперії продемонстрував своє невдоволення магом хаосу, отже, з останнім можна не церемонитися.

Щойно за Імператором зачинилися двері, як над нами почали згущуватися хмари. Особливо спритні й нетерплячі взялися протискуватися до нас із різних боків зали, але першим дістався Ксав’єр Флеймворд.

— Ученице, тобі варто показати своїм подругам оздоблення палацу, — промовив радник Імператора.

— У мене залишився лише один учитель, дядьку, і це не ти, — заявила Розалін. — Мій учитель — Соло. І я залишуся з ним доти, доки він мене не відпустить.

Присутні завмерли, боячись пропустити бодай слово.

— Соло, твоїй учениці потрібно прогулятися, — промовив Ксав’єр Флеймворд. — Відправ її оглянути красу палацу.

— Неодмінно, — кивнув я. — Розалін, покажи дівчатам палац. Я приєднаюся до вас трохи пізніше.

— Як буде завгодно, учителю. — Розалін уклонилася мені й, узявши подруг за руки, потягнула їх за собою. Іти ніхто не хотів, але слово було сказане, й опиратися дівчата не могли.

— Юна панянко, — Ксав’єр Флеймворд перевів погляд на Вірену, — у сусідній залі накрито стіл. Чи не бажаєте скуштувати страви?

— Дякую за пропозицію, ваша світлосте, але я відмовлюся. — Вірена мило пригорнулася до мене. — Я вперше в імператорському палаці, боюся загубитися. Якщо дозволите, залишуся зі своїм супутником.

— Я можу вбивати? — прямо запитав я, щойно Ксав’єр Флеймворд перевів погляд на мене.

— Убивати? — Від радника Імператора повіяло смертю.

— Мене зараз викликатимуть на дуель. — Я кивнув кудись убік. — Охочих хоч відбавляй. Це не арена магічної академії. Тут усе серйозно. Отже, й стримуватися мені не потрібно. Ось я й запитую: чи можу вбивати тих, хто бажає вбити мене? Чи ви навіть право на захист у мене відберете?

— Ти можеш діяти відповідно до умов поєдинків, якщо вони відбудуться, — дипломатично відповів Ксав’єр Флеймворд. — Гадаю, мені не потрібно пояснювати ситуацію, Соло?

— Не потрібно, — погодився я. — Усе кришталево ясно. Однак у мене з’явилося невелике уточнення. Хотів би поставити вам запитання після того, як цей захід завершиться. Дозволите?

Ксав’єр Флеймворд явно вважав мене трупом. Це було видно по його очах. Маги десятого рангу не могли викликати мене. Дуельний кодекс Імперії чітко стежив, щоб ранги супротивників не відрізнялися на три одиниці. Бо це була б не дуель, а страта. З різницею в три ранги, звісно, теж мало що зробиш, але надія на успіх усе ж була. Власне, тому маги дев’ятого рангу, які стояли поруч із нами, навіть не смикалися. Вони хотіли мене прикінчити, але законної можливості зробити це не мали.

— Я сам навідаюся до тебе в магічну академію, — привселюдно оголосив радник Імператора. — Гадаю, завтра опівдні буде ідеальний час для зустрічі. Сподіваюся, подарунок Імператора припаде тобі до душі. Я обирав його особливо ретельно. До завтра, Соло!

Із цими словами дядько Розалін розвернувся й пішов. А разом із ним «пішов» і захист.

— Магу проклятого хаосу, викликаю тебе на дуель! — Не минуло й миті, як на мене обрушився цілий водоспад викликів. Усі як один восьмого рангу. Маги вогню, води, природи. Усі три бойові стихії прагнули виконати волю Імператора, а я стояв, осмислюючи слова Ксав’єра Флеймворда.

Він знав, що я маю «Дзеркало хаосу». Гадаю, випадок у приймальні коменданта Формітона вже дійшов до радника Імператора. Він знав, що Імператор не погодиться повернути клан Хаосу. Однак усе ж зробив подарунок, цінність якого сягала небес. Мій погляд зупинився на представниках королівства Дертан, і тут до мене дійшов іще один момент — вони не можуть втрутитися! Хоч як дертанцям хотілося прибити мене тут і зараз, щоб забрати «Зірку хаосу», такої можливості вони не мали! Бо Імператор висловив свою волю, і виконати її могли лише представники Імперії!

— Я приймаю твій виклик. — Я вибрав із натовпу найближчого до мене мага природи, чий одяг буквально кричав, що він має багато золота. З вогняниками зустрічатися не дуже хотілося — їхня палаюча куля в дзеркало не поміститься. Цей же напевно працюватиме земляним списом чи чимось вузьким. Тим, що чудово буде поглинуте, перетворене й виплюнуте назад.

Мені дозволили вбивати. То чому б не розважитися?

— Зураб Дартілонґ! — відразу представився маг природи восьмого рангу.

— Умови? — запитав я, чудово знаючи відповідь.

— Бій до смерті! — випалив Зураб. — Негайно!

— Гарна умова, максимальна, яка дозволяє викликаній стороні вибрати як вимогу майже будь-що, — розуміюче кивнув я. — Мені потрібні три торбинки мандрівника.

— Що⁈ — отетерів Зураб. — Які три торбинки мандрівника? Ми йдемо битися!

— Або ти порушуєш закон і нападаєш на мене в імператорському палаці, за що весь твій рід буде страчено й віддано забуттю, — припечатав я. — Або виконуєш мою вимогу й демонструєш мені три торбинки мандрівника, які стануть моїми після того, як я тебе вб’ю. Чи Зураб Дартілонґ не знає умов дуельного кодексу Імперії?

Сьогоднішній захід був фарсом. Моторошним і неприємним — мене покликали сюди, щоб убити. Дядько Розалін подарував мені можливість вижити, надавши браслет Таріна-Сольника, а також захистивши від дертанців, тому погоджуватися на будь-які безумства мені не було потрібно. Особливо коли гарячі голови так красиво підставилися. Замість того щоб образитися на мою поведінку, слова, поворот голови чи ще щось, що дозволило б зачепитися за розмову й уже під час неї викликати мене на дуель, запальні дурні відразу прибігли виконувати волю Імператора. При цьому Ксав’єр Флеймворд і тут мені підіграв — мене можна «вбивати» до полудня завтрашнього дня. Потім дозвіл на моє вбивство відкликається.

— Панове, які викликали мене на дуель, моя умова однакова для всіх. Три торбинки мандрівника, і я з радістю складу вам компанію. Погодьтеся, це цілком посильна вартість розваги для представників вищої знаті. Не вірю, що присутні в церемоніальній залі імператорського палацу не можуть дозволити собі такі витрати. Ви поки подумайте, як учинити, а я хочу поглянути на той чудовий стіл із закусками, який так розхвалював його світлість. Вірено, дозволиш провести тебе?

Я взяв жінку під руку й повів до закусок. Якщо до початку заходу моя супутниця нагадувала туго натягнуту тятиву лука, то тепер розслабилася. Супротивники визначені, умови зрозумілі, уся невизначеність зникла.

— Навіщо тобі три торбинки мандрівника? — запитала Вірена, накладаючи на тарілку кілька маленьких бутербродів. — У вашій команді вже є дві.

— Одну віддам Мілені, одну Розалін, одна дістанеться тобі, — відповів я, куштуючи якусь незрозумілу суміш із дрібно нарізаного м’яса та овочів. Таке собі.

— Мені? — здивувалася Вірена.

— Наскільки бачу, ти не маєш такого артефакту, — підтвердив я. — Сумка мандрівника, яку ти маєш із собою, звісно, річ зручна, але лише через відсутність чогось кращого. Раз я запросив тебе до цього чудового місця, мені й подарунки робити.

— Проти тебе вийде вісімка, — нагадала Вірена.

— Вийде, — погодився я. — І напевно постарається зробити так, щоб повернутися назад. Тому існує ненульова ймовірність, що тобі доведеться повертатися з побачення самій. На мій превеликий жаль.

— Навіть не думай так легко від мене втекти, Соло! — Вірена обдарувала мене багатообіцяльним поглядом. — Мене сюди привів ти, отже, саме ти зробиш мені подарунок, відведеш назад, відправиш свого слугу гуляти нічною академією, а сам розповіси мені якусь веселу історію. Особисто я маю такі плани. Не надумай їх порушувати!

— Ось ти де, проклятий хаосите! — пролунав радісний вигук, і до мене підбіг Зураб Дартілонґ, навіть не думаючи, як це виглядає збоку. Мабуть, бідолаха боявся, що я відмовлюся чи втечу. Хоча як утекти, якщо за нами ходить величезний натовп?

Зураб недбало жбурнув на стіл три артефакти, схожі на торбинки мандрівника. Я не полінувався й перевірив кожен. Не найякісніші дари розломів. Зменшення ваги на тридцять сім, сорок п’ять і сорок дев’ять відсотків. Так, вони коштували як уся магічна академія Трімуса, але однаково були дешевкою. Причому всі артефакти були прив’язані до інших людей. Мабуть, Зураб під чесне слово вимолив у присутніх три торбинки мандрівника, щоб задовольнити мої вимоги. Зазирнути всередину зараз я не міг, але все, що перебуватиме в торбинках на мить перемоги, теж стане моїм. Такі правила.

Залишилася дрібниця — якось перемогти мага природи восьмого рангу.

— Твій виклик прийнято, Зурабе Дартілонґу! — промовив я. — Прошу слуг імператорського палацу прийняти торбинки мандрівника як ставку мого супротивника. Де й коли ти хочеш мене вбити?

— На арені імператорського палацу! — радісно промовив маг природи. — Негайно!

Кумедно, але на арені імператорського палацу в минулому мені бувати не доводилося. Коли я досяг рівня, на якому мене почали запрошувати до палацу, у світі залишалося не так багато дурнів, готових викликати мене на поєдинок. Тарін-Сольник навіював не лише повагу, а й страх. Хоча останнього я ніколи не прагнув — людське життя мене мало турбувало. Розломи, розломи й іще раз розломи. Те життя мені подобалося.

Власне, тому я зовсім не розумів, куди саме потрібно йти. Довелося піддатися течії натовпу й рушити за всіма. Невдовзі мене перехопили слуги й допомогли зорієнтуватися, буквально вирвавши із загального людського потоку.

Для глядачів на арену був один вхід, для учасників — інший. Причому окремий для кожного. Мене провели системою коридорів і нарешті відчинили дверцята, впускаючи на арену імператорського палацу. Вона сильно відрізнялася від усіх, які мені доводилося бачити, — місцева призначалася для дуелей, а не масових заходів. Ідеально круглий майданчик кроків тридцять у діаметрі оточували високі стіни. Жодного піску — лише чистий камінь.

Над нами розташовувалися трибуни, які поступово заповнювалися глядачами. Промайнули знайомі обличчя — мої учениці й Вірена об’єдналися та сиділи окремо від інших. Якщо обличчя Вірени виражало спокій і умиротворення, то обличчя учениць — переляк і хвилювання.

Зураб Дартілонґ уже перебував на арені й демонстрував усім присутнім непогану колекцію захисних артефактів. Мені, воїну хаосу п’ятого рангу, пробитися крізь такі буде дуже складно, навіть зважаючи на те, що хаос ігнорує захист внутрішнього контуру. Різниця в наших рангах працює за тим самим принципом, що й у розломах. Якщо в розломі сьомого рангу я влучав у потвор кожним десятим заклинанням, тепер влучатиме кожне двадцяте, а то й тридцяте.

Не найприємніший факт, але нічого вдіяти з ним я не міг.

Гості заворушилися — в імператорській ложі з’явився Ксав’єр Флеймворд. Сам Імператор не міг узяти участь у моїй страті. Хоч як крути, я був темною конячкою, і ніхто не знав моєї справжньої сили. Якщо станеться неймовірне й мені вдасться перемогти, найвищому представникові роду Флеймвордів доведеться це підтвердити. Піти на такий крок Імператор не міг, тому на нашу дуель з’явився перший радник.

Довелося зачекати, поки всі глядачі займуть свої місця. Вища знать поспішати не любила, але обожнювала дивитися на страти. Концентратора в Зураба я не побачив. Або маг природи витягне його на самому початку битви, або він не користується такими предметами. Якщо останнє — погано. Захищатися буде складніше.

Я прокрутив у голові всі бойові заклинання магії природи, накладаючи їх на особливості місцевої арени. Нічого масового Зураб використати не зможе. Найімовірніше, вирішить закінчити справу одним ударом, відправивши в мене «Кам’яну спіраль» — заклинання, яке врізається в захист і трощить його, поглинаючи всю силу з кристалів, що його живлять. Що більше сили в спіралі, то довше вона існує. Аж до того, що пронизує супротивників наскрізь, якщо їхній захист виявився слабким.

Спіраль доводилося постійно підтримувати, але це заклинання того вартувало. На восьмому ранзі Зураб зможе пробити будь-який захист восьмого й навіть частково дев’ятого рангу. Ухилитися від спіралі неможливо — вона самонавідна, а щоб заблокувати її звичайним щитом із чорного металу, який поглинає магію, потрібно постаратися. Літала спіраль дуже швидко. Майже зі швидкістю арбалетного болта. Тішило одне — розміром Кам’яна спіраль була з руку, тож «Дзеркало хаосу», якщо використати його правильно, зуміє мене захистити.

Але все це працювало лише в одному випадку — якщо Зураб Дартілонґ мислив так само, як і я. Судячи з того, як він махав руками комусь на трибунах, чоловік міг захотіти зі мною погратися. Не вбити відразу, а змусити помучитися, відриваючи кінцівки. Тому міг піти в хід банальний «Земляний шип». І ось він уже в жодне дзеркало не влізе. Надто великий. Поглинання з магією такого рангу не впорається. Доведеться терміново думати, що робити.

Прибув суддя — той самий маг вогню дев’ятого рангу, який зачитував промову в церемоніальній залі. Мабуть, він був не лише організатором перевірки, а й довіреною особою Імператора. Суддя поглянув на Ксав’єра Флеймворда, і дядько Розалін кивнув, дозволяючи почати поєдинок.

Не було ні довгих промов, ні обов’язкових процедур із можливістю відмовитися від поєдинку. Суддя лише оголосив умови, мої вимоги й, махнувши рукою, промовив:

— Бій!

У свідомості відразу спалахнув моторошний вогонь смерті, але він не поглинав мене цілком, а мав цілком конкретні точки. Я зрозумів! Зураб вирішив не затягувати бій і відразу розрахуватися з усіма боргами. Адже він позичав торбинки мандрівника, напевно, йому виставили таку ціну за оренду, що кожна хвилина була на рахунку! Хоч яким багатим був цей чоловік, великі суми могли змусити поважати себе навіть його.

Я помилився із заклинанням. Зураб не став використовувати Кам’яну спіраль. Він узагалі не вважав мене супротивником, тому вирішив покрасуватися. У мене полетіли «Кам’яні голки» — кілька тонких, завтовшки з великий палець штирів, які мали проткнути руки, ноги й груди, пришпиливши мене до стіни позаду. Маги природи використовували голки, щоб знерухомлювати потвор розломів перед їхнім транспортуванням до великого світу. Людей, які прагнули подивитися на потвор, було багато, але не всі хотіли спускатися в небезпечні місця.

Зураб вважав мене потворою розлому. Мабуть, хотів пришпилити до стіни, щоб потім прикінчити шпагою. Недарма ж він узяв її на арену? Якби Ксав’єр Флеймворд не повернув мені браслет, моє нове життя завершилося б просто тут. Дзеркалом я відбив би одну голку, але чотири інші з легкістю пронизали б мене.

Але життя не терпить умовного способу. Браслет хаосу я мав, прив’язку вже здійснив, тож у мага природи, який вирішив зі мною погратися, просто не було жодного шансу на успіх.

Зураб Дартілонґ стояв, простягнувши в мій бік руку. Власне, так він і впав. Усі п’ять голок, які він відправив у мене, поглинули дзеркала, перетворили на чисту енергію хаосу й відбили, повернувши до місця створення.

Це була сила Зураба, не моя, тому різниця в рангах не змогла поглинути відбиття. Як не змогли його поглинути й численні артефакти, якими Зураб хизувався перед усіма. Пройшовши крізь руку, енергія хаосу дісталася тіла й зробила в ньому наскрізну діру, щоб розвіятися в просторі вже за моїм супротивником.

Не було ні крові, ні криків болю, нічого — Зураб помер миттєво. Мабуть, він навіть не зрозумів, що сталося. Просто для нього світ перестав існувати. Суддя якийсь час стояв, не вірячи власним очам, потім підійшов до мого супротивника й, скориставшись артефактом перевірки, якимось нерішучим голосом промовив:

— Дуель завершена! Переміг маг хаосу!

Тиша на трибунах стала для мене нагородою. Мабуть, ніхто не очікував такого швидкого й стрімкого розгрому Зураба.

— Я ж правильно розумію дуельний кодекс і тіло цього чоловіка належить мені? — запитав я суддю.

Маг вогню кинув погляд на Ксав’єра Флеймворда, не бажаючи ухвалювати рішення самостійно. Дядько Розалін кивнув, погоджуючись із пропозицією, і суддя відійшов убік від моєї здобичі.

Під загальне мовчання я підійшов до Зураба й почав безсоромно мародерствувати, розбираючись із його артефактами.

— Що тут у нас? — бурмотів я, причому так, щоб мене точно чула вся арена. — Шпага гарна, піде до моєї колекції. О, який цікавий перстень! Захисні амулети теж знадобляться. Так, а це що? Пане судде, прошу підійти.

Я діяв на очах у всієї арени, тож звинуватити мене в тому, що щось підкинув Зурабу, не вийде. Маг вогню знову кинув погляд на головного радника Імператора й, отримавши його найвище схвалення, наблизився, втупившись у невелику коробочку, вшиту у внутрішню таємну кишеню піджака Зураба.

— Не знаю, що це таке, але не маю жодного бажання торкатися цього, — заявив я, бо від коробочки явно віяло смертю. Точніше, не від самої коробочки — небезпеку несло торкання до неї.

Маг вогню не мав такого передчуття, як я, тому вирвав коробочку й відкрив кришку, втупившись у блакитний порошок. Мені вдалося зберегти незворушність, наче я вперше бачив щось подібне, але всередині все клекотіло. Пилок розломового кристала сили! Судячи із сили й насиченості — восьмий ранг, не менше! Пилок на короткий час збільшує магічну силу мага, переводячи його мало не на наступний ранг. Моторошні наслідки для організму, але якщо ти маг природи й умієш лікувати, тобі нічого не загрожує.

Проти мене билася не вісімка, а дев’ятка! Зураб Дартілонґ порушив дуельний кодекс Імперії, а Флеймворди цього не помітили!

— Що це, пане судде? — голосно запитав я, зробивши здивоване обличчя. — За кольором і структурою схоже на подрібнений кристал розлому.

І знову погляд на трибуну, але цього разу Ксав’єр Флеймворд нічого не сказав, перетворившись на камінь. Дядько Розалін думав, що робити в ситуації, яка склалася.

— Не варто робити таких гучних заяв, магу хаосу! — знайшовся суддя. — Цей порошок передадуть алхімікам, які визначать його структуру й призначення.

— Гаразд, — легко погодився я. — У такому разі можу продовжити оглядати тіло?

— Тіло Зураба Дартілонґа вилучається, — заявив суддя. — Усі предмети перевірять на наявність забороненого, і ті, що не міститимуть нічого подібного, передадуть тобі!

— Тобто Флеймворди офіційно заявляють, що на дуель зі мною вийшов маг природи, який мав при собі щось заборонене? — знову голосно промовив я, щоб мене чула вся арена. Правлячий рід вирішив мене прикінчити? Спочатку розберіться зі своїми проблемами, а вже потім дивіться в мій бік. — У такому разі прошу передати мені лише артефакти. Я не хочу плямувати себе володінням звичайними предметами, що колись належали порушникові законів Імперії. Мене не цікавить навіть ця шпага. Пане судде, я хочу отримати нагороду за перемогу над Зурабом Дартілонґом. Три торбинки мандрівника з усім вмістом. Розпорядіться їх доправити.

Цього разу Ксав’єр Флеймворд кивнув, і слуги принесли мені три артефакти. Трибуною прокотилася хвиля обурення — власники артефактів вимагали, щоб я негайно повернув їм їхню власність, але я навіть не звертав уваги на крики. Захочуть повернути своє — нехай звертаються через офіційні канали магічної академії Трімуса.

— Я ж правильно розумію, що завершився не лише цей бій, а й усі наступні? — Я подивився на похмурого суддю. Тіло Зураба вже винесли, але нові претенденти на арену не виходили. Надто показовим вийшов перший поєдинок. Причому не з вісімкою — з дев’яткою!

— Панове, які викликали мене на дуель, де ви? — прокричав я, дивлячись на трибуни. — У мене будуть нові вимоги! Тепер, коли я маю торбинки мандрівника, мені потрібні артефакти з шостого до восьмого рангу. Розглядаю стихії Вогню, Води або Природи. Один артефакт — один бій. І не забувайте брати із собою на арену якомога більше артефактів! Мені знадобиться все.

Так, я напрошувався, але діяв максимально в межах дозволеного. Нікого не ображав, нікого не змушував. Просто озвучив чергові умови бою, не більше. Якщо хтось бажає виконати неозвучену волю Імператора, може вийти проти мене. Якщо, звісно, матиме відповідний ранг.

— На сьогодні дуелі завершено! — пролунав голос Ксав’єра Флеймворда. Дядько Розалін підвівся, привертаючи загальну увагу. — Дуельний кодекс Імперії є одним із найдавніших документів, на основі якого існує наша Імперія. Того, хто його порушить, належить жорстко покарати. Від імені роду Флеймвордів я заявляю, що до повернення в магічну академію Трімуса маг хаосу Соло є нашим гостем. Той, хто кине виклик нашому гостю, кине виклик нам!

Із цими словами дядько Розалін залишив ложу, власним прикладом показавши, що потрібно робити всім присутнім.

— Пане магу, прошу за мною. — До мене підійшов один зі слуг палацу. — Я вас проведу.

Треба ж! І знову переді мною стояла звичайна людина, позбавлена магії, але відчуття небезпеки буквально волало, що мене зараз убиватимуть. Гільдія вбивць вирішила проігнорувати слова головного радника й мріяла завершити розпочате. Те, що не вдалося трійці сімок і одній вісімці, тепер збирався зробити цей чоловік, який так успішно маскувався під слугу. В імператорському палаці, між іншим!

— Чекай тут, мені потрібно дещо зробити, — наказав я, прямуючи до судді.

Той подивився на мене з неприхованою неприязню. Маг вогню мав дев’ятий ранг, тож цілком міг вважатися одним із найсильніших представників роду. Магів десятого рангу навіть у Флеймвордів можна було перелічити на пальцях.

— Пане судде, у мене є запитання, — почав я, але мене зупинили:

— Звертайся до мене з належною повагою, простолюдине! — жорстко урвав мене маг вогню. — Поєдинки завершилися, тому для тебе я тепер його світлість Бернард Флеймворд! Двадцять сьомий у списку спадкоємців престолу!

— Прошу вибачити моє незнання, ваша світлосте. — Я навіть уклонився, після чого запитав: — Скажіть, Флеймворди навмисно підіслали до мене вбивцю? Позаду мене стоїть слуга із забороненими артефактами, які приховують магічну структуру. Коли він нападе, мені доведеться його позбутися. Просто в імператорському палаці. Цікаво, що скаже на це його світлість Ксав’єр Флеймворд? Адже він так чітко заявив, що я є гостем вашого роду, що напад на мене в межах палацу виглядатиме як… як спроба підставити під удар уже самого головного радника, а то й Імператора. Якщо вони не можуть дотримати даного слова, то як можуть керувати Імперією?

— Не забувайся, хаосите! — Бернард Флеймворд став похмурим, наче грозова хмара.

— Я своє слово сказав, ваша світлосте, далі думати вам, — знизав я плечима. — Член гільдії вбивць ховається під личиною слуги. Це відбувається в імператорському палаці. Цікаво, це єдиний такий слуга? Чи до покоїв його світлості Ксав’єра Флеймворда зараз проникає ще один? Або до покоїв Імператора? Отруті чи прокляттю байдуже, який ранг у жертв.

Ось тепер спрацювало! Бернард Флеймворд учинив досить розумно — озирнувся, на кілька митей затримавши погляд на слузі, який мав провести мене з арени.

— Новенький, — промовив маг вогню. — Не пригадую такого. Якщо ти помилився, хаосите, то пошкодуєш про свої слова!

— Треба ж, не помилився, — промовив я, щойно на слугу обрушився блокувальний промінь одного з артефактів Бернарда Флеймворда.

Артефакт Світла мав перетворити людину на нерухому статую, але не спрацював — слуга зберіг рухливість. Усвідомивши, що його викрили, убивця вихопив наче з повітря трубочку з голкою й виплюнув її в мій бік. Бернард Флеймворд виявився трохи неповоротким і, не побачивши результату дії свого артефакту, зробив крок уперед, щоб ударити вбивцю чимось смертоносним. Маг вогню не боявся за своє життя — на ньому було більше захисних артефактів, ніж на всій арені!

Ось тільки голці, яка несла на собі заклинання школи Темряви, було байдуже. Сама голка залишилася висіти в повітрі, але закладене в неї прокляття рушило далі, щоб уразити найближчу ціль. І нею став Бернард Флеймворд, двадцять сьомий у списку спадкоємців престолу.

Темрява ніколи не завдає шкоди миттєво — вона змушує свою жертву мучитися. Бернард ударив вогнем, і від слуги залишився лише попіл. Маг дев’ятого рангу продемонстрував усю свою силу. Повернувшись до мене, Бернард Флеймворд хотів щось сказати, але не зміг — його обличчя почорніло, і чоловік упав на підлогу арени, хриплячи, наче від задухи.

— На допомогу! — закричав я не своїм голосом. — На його світлість напали! Терміново потрібен цілитель!

— Соло, що робити? — почувся голос Мілени. До мене підбігли учениці. Дівчата не стали чекати на мене зовні й прибули просто на арену. Побіжно глянувши на учениць і побачивши з ними Вірену, я почав командувати:

— Прокляття школи Темряви. Вірено, терміновий аналіз! Мені потрібно знати, що це! Міло, лікування! Не дозволяй йому піти! Розо, Нато, передавайте Мілі силу!

Здається, це був перший раз, коли я назвав дівчат скороченими іменами. Тими, що були прийняті в групі «Магпанки». Але зі мною ніхто не сперечався. Отримавши чіткі накази, дівчата діяли як злагоджений механізм, намагаючись урятувати Бернарда Флеймворда.

— Сіра гниль! — почувся голос Вірени, який ледь не змусив мене заскреготати зубами. Одне з найшвидших проклять — спрацьовувало майже відразу й перетворювало внутрішні органи на порох. Але так само швидко, як проявлялося, це прокляття й зникало. Усе, що нам було потрібно, — втримати органи від розкладання хвилин десять, не більше.

— Вірено, на тобі легені! — наказав я. — Нам зараз потрібне все лікування, яке тільки є! Із наслідками розбиратимемося потім! Міло, не зупиняйся! Не дай йому піти, ученице! Вважай це своїм іспитом на звання цілительки! Вливай усе, що маєш! Розо, мені потрібні лікувальні еліксири! Дістань їх хоч із-під землі! Дій! Нато, сформуй крижану воду! Потрібно заморозити тіло, щоб усі процеси в ньому сповільнилися! Уперед, учениці! Це вам не розлом! Тут помилятися не можна!

— У мене є еліксири! — почувся чийсь голос. Небезпеки я не відчував, тому, не дивлячись, забрав флакон і, відкинувши кришку, почав вливати в горло Бернарда Флеймворда червону рідину. Це не моя лікувальна каша — справжнє творіння цілителів було приємним на смак.

— Ще! — зажадав я, простягнувши вбік руку. — Усі витрати буде відшкодовано!

— Родом Флеймвордів! — прокричала Розалін, не припиняючи передавати Мілені свою силу. І Розалін, і Наталі вже перебували на межі — дівчат хитало, але вони вичавлювали із себе все, щоб допомогти Мілені.

— Стільки, скільки буде потрібно! — відповів голос, і мені в руку вклали чергову пляшечку.

Час, який зазвичай летить, наче випущена стріла, перетворився на сонного равлика. Мілену й Вірену трясло від виснаження, Бернард Флеймворд продовжував хрипіти, Розалін і Наталі вже лежали на підлозі непритомні. З ними все було добре, але до кінця дня користуватися магією не зможуть, віддавши всю свою силу цілительці. Я вливав у жертву вбивць уже двадцятий флакон, коли все несподівано закінчилося.

Бернард Флеймворд різко розплющив очі, припинивши хрипіти. Дія прокляття завершилася, і, судячи з того, що я бачив, нам удалося зберегти всі його органи цілими. Пошкодженими — лікування Світлом не належить до чогось щадного, — але цілими!

— Закінчили! — наказав я, буквально відштовхуючи Мілену вбік. Зеленоволоса впала на підлогу й, згорнувшись клубочком, почала скиглити. Працювати з такими обсягами сили їй ще не доводилося. Ось нехай хоч хтось після цього скаже мені, що моя Мілена не геній! На п’ятому ранзі зуміти протистояти Сірій гнилі — це щось із розряду небилиць.

Вірена завершила лікування сама й утомлено подивилася на мене. Темні кола під очима дівчини показували, що вона теж віддалася без залишку й найближчі кілька днів проведе в ліжку. Але не так, як ми планували після відвідин імператорського палацу, а занурившись у солодкий відновлювальний сон.

— Що це було? — запитав Бернард Флеймворд. — Що за прокляття?

— Сіра гниль. — Я не бачив сенсу приховувати від мага вогню очевидне. — Моїм ученицям удалося вас утримати, ваша світлосте.

— Убивця… — почав був Бернард Флеймворд, але тут його погляд зупинився на чорній плямі неподалік. — Допоможи мені підвестися.

Я подав руку, допомагаючи магові вогню піднятися. Хоча, як на мене, він чудово міг зробити це сам, проте скористався моєю допомогою. Із запізненням озирнувшись, я побачив навколо нас великий натовп придворних. Мабуть, на мій крик збіглися всі, хто перебував поруч з ареною.

Погляд зупинився на чоловікові, який досі тримав у руках флакон із лікувальним еліксиром. Я відразу побачив герб, вишитий на піджаку. Якщо хтось скаже мені, що збігів у нашому світі не буває, — розповім йому про цей випадок.

— Ви дуже нам допомогли, графе Дебуро, — промовив я. — Якби не ваші лікувальні еліксири, нам не вдалося б утримати його світлість.

Бернард Флеймворд подивився на того, кого я призначив рятівником, і кивнув, визнаючи мої слова. Один кивок — безліч зобов’язань між цими двома чоловіками. Як же все просто.

— Мені потрібно показатися цілителеві роду, — промовив Бернард Флеймворд і нарешті побачив моїх учениць, які лежали непритомні. — Що з Розалін?

Занепокоєння в голосі не було награним. Чоловік щиро хвилювався за мою ученицю.

— Магічне виснаження, — пояснив я. — Вона віддала всю свою силу цілительці. До вечора отямиться.

— Цього не можна так залишити! Слуги! Розмістити всіх дівчат у гостьових покоях і простежити, щоб ніщо не заважало їм відновлюватися. Нехай цілитель роду потім огляне їх і проконтролює стан, щоб усі відновилися без будь-яких наслідків. Щось іще потрібно?

Запитання було адресоване мені. Я похитав головою, показуючи, що мені нічого не потрібно, після чого слуги повели Бернарда Флеймворда. Слідом потягнулися інші присутні — у них з’явилася неймовірна новина для обговорення.

— Ще раз дякую за допомогу, графе, — промовив я, помітивши, що батько Тевіна нікуди не збирався йти. — Мабуть, я теж вас залишу. Потрібно простежити, щоб моїм ученицям забезпечили належний догляд.

— Лише кілька слів, Соло, — зупинив мене граф Дебура. — Мені відомо, що ти зробив для Тевіна. Я вже віддав розпорядження, і за місяць мій молодший син поверне собі кінцівки. Скажи мені, магу хаосу, ти вмієш навчати такого лише представників основних стихій? Я не бачу серед твоїх учениць магині світла.

— Під час навчання безмовної магії стихія значення не має, — відповів я, терміново намагаючись зрозуміти сенс запитання графа Дебури. Навіщо магові вогню запитувати про магів світла?

— Це все, що я хотів почути, — кивнув батько Тевіна. — Ми повернемося до цієї розмови пізніше. Зараз тобі потрібно зайнятися своїми ученицями.

— Клан Хаосу не буде відроджений, доки трон належить Флеймвордам. — Ксав’єр Флеймворд вирішив не витрачати свій час на відвідини провінційної магічної академії й особисто з’явився у виділеній мені кімнаті. Не став він і лукавити, посилаючись на злого Імператора, який своїм рішенням перекреслив усі плани. Рішення було ухвалене, і Флеймворди збиралися дотримуватися його до переможного кінця.

— Гаразд, нехай буде так. Зараз я не планую розв’язувати це питання, — знизав я плечима, наче йшлося про щось незначне. Єдиний спосіб це вирішити — прибрати Флеймвордів із трону. Тоді й клан Хаосу повернеться, та й Імперія заживе по-новому. Добре це буде чи ні — незрозуміло, але те, що інакше, — факт.

— У такому разі в мене нова вимога, — продовжив я.

— Відколи простолюдини незалежного й далекого королівства можуть щось вимагати від Імперії? — демонстративно підняв брову радник Імператора.

— Відтоді, як вони є вчителями восьмої спадкоємиці престолу цієї самої Імперії, — не залишився я в боргу. — Розалін у присутності всієї вищої знаті оголосила мене своїм учителем. Тепер вам доведеться добряче постаратися, щоб довести всім, що це не так.

— Ми нікому нічого доводити не збираємося, — заявив Ксав’єр Флеймворд. — Наш рід керує Імперією, а не займається розвіюванням чуток.

— Якщо це спроба відмовитися від зобов’язань, то не найвдаліша. — Я твердо стояв на своєму. — Як представника іншого королівства, мене не цікавить, чим займається рід Флеймвордів. Мене цікавить лише те, що він може дати мені та моїм ученицям. І цікавить мене особлива методика школи Вогню з розвитку магічного потенціалу. Я навчив Розалін методик школи Хаосу й Темряви. Ректор нашої академії надасть мені методику школи Світла. Цим ми закриємо зовнішній контур стихій. Залишаться внутрішні, і почнемо ми підкорення зі стихії Вогню.

— Жодних особливих методик школи Вогню не існує, — надто швидко промовив Ксав’єр Флеймворд.

— Самостійно навчити її Розалін у вас не вийде, — проігнорував я слова колишнього вчителя Розалін. — Щойно я переведу всіх на шостий ранг, про будь-які посилення можна буде забути. Тіло не прийме нічого нового.

— Хочеш сказати, що ти настільки геніальний, що зумієш навчити Розалін того, про що сам не маєш найменшого уявлення? — У голосі Ксав’єра Флеймворда звучав неприхований скепсис. — Мені здається, я марную час, спілкуючись із тобою. Це питання ми вирішимо самі.

— Я навчив Розалін користуватися магією Повітря, — заявив я, дивлячись у червоні очі радника Імператора.

— Нісенітниця! — негайно послідувала реакція. — Усім відомо, що Повітря закрите до восьмого рангу!

— Усі три мої учениці з цим не погодяться, — парирував я. — Кожна з них уже відкрила для себе цю стихію. Тому повторю: коли я переведу Розалін на шостий ранг, методика посилення школи Вогню стане для неї непотрібною. Тіло не прийме.

— То не переводь її! — мало не гаркнув Ксав’єр Флеймворд. Йому не подобалося, що я, по суті, притиснув його до стіни. Зробив те, що зазвичай робив він.

Я не став нічого відповідати на цю пропозицію. Колишній учитель Розалін і сам чудово розумів, яку дурницю зморозив. Якщо маг готовий до нового рангу, силоміць утримувати його на попередньому не вийде. Це загрожує проблемами розвитку, аж до того, що тіло відмовиться формувати новий канал зв’язку й маг назавжди зупиниться.

— Мені потрібно перевірити інформацію щодо магії Повітря, — після довгої паузи промовив Ксав’єр Флеймворд. — Я не довіряю словам чужоземців.

— Воля ваша, — погодився я. — Ба більше, у вас є місяць на ухвалення рішення. Спочатку ми займемося посиленням школи Світла.

— Що з Природою та Водою? — Радник Імператора різко змінив тему.

— Зараз у мене немає зв’язків із провідними родами цих кланів, — чесно відповів я. — Однак усі вони були присутні на нагородженні. Бачили Мілену й Наталі. Якщо моїх учениць не спробують переманити до якогось провідного роду, у мене виникнуть серйозні питання щодо адекватності вищої знаті. Якщо ж пропозиції надійдуть, із ними можна буде поторгуватися щодо методик посилення.

— Тобто ти не проти, щоб твої учениці ввійшли до чужих родів? — здивувався Ксав’єр Флеймворд.

— Чого б це мені бути проти? — своєю чергою здивувався я. — Рано чи пізно навчання завершиться, і моє завдання як учителя — не лише вивести своїх учениць на недосяжний для інших магів рівень, а й забезпечити їм непогані умови для подальшого життя. Стати частиною роду, який очолює клан, — ідеальне рішення.

— З чого ти взяв, що вони ділитимуться своїми таємницями з магом хаосу? — прямо запитав радник Імператора.

— Не зі мною, — виправив я. — Зі своїми чемпіонками, геніями, найкращими магинями. Називайте моїх учениць як завгодно, суть від цього не зміниться. Якщо методика посилення є таємницею клану, отже, застосовувати її до кожного першого мага стихії не виходить. Є якісь умови, а то й узагалі лише опис самої методики, як це було у випадку зі школою Темряви. Велика таємниця, яка, по суті, виявилася збіркою чуток. Однак надзвичайно корисною збіркою чуток, що перевела моїх учениць на якісно новий рівень сили.

— І тебе також, — нагадав Ксав’єр Флеймворд.

— І мене, — підтвердив я.

— Залишилося зрозуміти, навіщо Імперії посилювати мага хаосу, — заявив Ксав’єр Флеймворд. — Особливо з огляду на те, що маги хаосу бажають знищити Флеймвордів і саму Імперію. Ти надто темна конячка, Соло. Ніхто не знає твого справжнього імені. Ніхто не знає, звідки ти з’явився. Чергова колотнеча за владу в королівстві Яндар унеможливлює перевірку твоєї історії. Хоч як крути, ти просто з’явився в Імперії наче з повітря. Водночас володієш силою й навичками, недоступними багатьом досвідченим магам. Хто ти, Соло?

— Я воїн хаосу, який пройшов важку школу виживання, — відповів я, не піддавшись на провокацію. — Ви знаєте, ким були мої вчителі й на що вони здатні.

— Це не пояснює твого досвіду, — заявив радник Імператора.

— Це пояснює все, — не погодився я. — Яскравий приклад — навчання моїх учениць магії Повітря або втілення методики школи Темряви в життя. Для мене Повітря закрите, але це не означає, що я не можу його навчити. Описи, які дав мені Шир, заплутані й незрозумілі, але це не означає, що в них не можна розібратися. Мене вчили думати й діяти, а не сумніватися та страждати від безсилля. Досвід — це річ, яка приходить досить швидко, якщо не сидіти на місці. Мені сидіти ніколи не вдавалося.

— Як ви пройшли сімку? Там були потвори, про існування яких ви не могли знати! — Ксав’єр Флеймворд не здавався, намагаючись підловити мене хоч на чомусь. — Маги п’ятого рангу не могли закрити той розлом! Ніяк!

— У розломі було лише чотири типи потвор, — спокійно відповів я. — Зурпакси, баритал, ультагар і дракон Темряви. Зурпаксів добила Мілена, але основну роботу виконали вбивці, відправлені по Розалін. Баритал загинув від мого хаосу — до нього він не був готовий. Ультагара прикінчили ми всі разом, знайшовши мозок. Учителі розповідали, як його шукати, тому проблем у нас не виникло. Щодо дракона Темряви, то ми просто закидали його камінням. Власне, саме для цього моїм ученицям і довелося відкрити магію Повітря. Ваша світлосте, я твердо переконаний, що ви знаєте кожен крок, який ми зробили в цьому розломі. Навіщо ви зараз влаштовуєте мені нову перевірку? Щоб упіймати на якійсь брехні чи спробі виставити себе героєм? Мені цього не потрібно.

— Розлом перебував у стані прориву, але жодної кам’яної квітки так і не знайшли, — заявив Ксав’єр Флеймворд.

— Ми все зібрали. — Було б нерозумно вдавати ображену невинність у цьому питанні. — Просто зараз у моїй торбинці мандрівника лежать триста п’ятдесят чотири темно-червоні кам’яні квітки. Це здобич нашої команди.

— Імперія бажає їх викупити. — Ксав’єр Флеймворд нагадав, що він не лише маг вогню десятого рангу, а й головний радник Імператора.

— За ринковою ціною віддам їх будь-кому, — погодився я. — Жодна з моїх учениць не володіє навичками обробки кам’яних квіток сьомого рангу, тому сенсу накопичувати таку цінність я не бачу. Золото ж ми поділимо.

— Золото? — уточнив Ксав’єр Флеймворд. — Чи вас цікавлять артефакти?

— Два артефакти Води й Природи з пригніченням ментальних атак, — не роздумуючи випалив я. — Для Розалін потрібен перстень-концентратор. Торбинки мандрівника я всім їм добув, тож підсилювальні артефакти знадобляться.

— Щодо торбинок — власники бажають отримати їх назад, — заявив Ксав’єр Флеймворд.

— Нехай звертаються до Дартілонґів, — знизав я плечима.

— І все ж торбинки потрібно повернути, Соло, — заявив маг вогню. — Ти вже зазирав усередину?

— Коли? Спочатку арена, потім випадок із нападом убивць на Бернарда Флеймворда, далі допомога моїм ученицям і супутниці, які виклалися на повну, рятуючи вашого родича. Щойно дістався кімнати, яку люб’язно виділили мені в палаці, як відразу прийшли ви. Але відмовляти собі в задоволенні зазирнути всередину я не збираюся. Це моя здобич. Законна. Офіційна. Отримана на очах у всієї вищої знаті Імперії. Якщо мої учениці й супутниця з’являться на людях без торбинок мандрівника, які я їм пообіцяв, хтось може подумати, що воїн хаосу Соло слабкий і з ним можна не рахуватися. Бо завжди прийде всемогутній головний радник Імператора й забере в мага хаосу те, що вони програли.

— Я тебе почув, — кивнув Ксав’єр Флеймворд і поклав на стіл три артефакти. — Твої учениці й супутниця не виглядатимуть обділеними.

Це було несподівано й надзвичайно сильно. Мабуть, хтось добряче притиснув радника Імператора, якщо він витягнув зі скарбниці Імперії три цінні артефакти. Однак довіряти на слово я не став і перевірив кожен. Справді робочі артефакти зі зменшенням ваги на шістдесят відсотків. Значно кращі й якісніші за ті, що виграв я. Отже, справа не в самих артефактах. У тому, що міститься всередині.

Можна стати в позу й заявити, що перемога була чесною і все, що лежить усередині торбинок мандрівника, належить мені. При цьому я навіть не відчував загрози від Ксав’єра Флеймворда. Але тоді про методику посилення школи Вогню можна забути. Що для мене важливіше — збагатитися тут і зараз чи здобути нову силу, про яку в минулому навіть не знав?

Особисто для мене друге важливіше. Як і для моїх учениць. Сильні маги зуміють забезпечити себе всім. Слабкі так і мріятимуть про щось нездійсненне.

Три порожні торбинки мандрівника зникли, а на їхньому місці з’явилися три, які я виграв за підсумками смертельного поєдинку. Щоб щось отримати, потрібно зробити перший крок назустріч.

— Мені все ще потрібні кам’яні квітки, — нагадав Ксав’єр Флеймворд, щойно тему з торбинками було закрито.

— Моїм ученицям усе ще потрібні артефакти, — відповів я.

— Два блокатори ментальних атак для Води й Природи та перстень-концентратор для Вогню, — повторив Ксав’єр Флеймворд мої вимоги. — Не думаю, що з цим виникнуть якісь труднощі. Артефакти відправлять до магічної академії Трімуса вже завтра. Кам’яні квітки потрібні мені сьогодні.

Залишалося лише кивнути й утілити неподалік від себе гігантську купу найцінніших ресурсів. І так само, як з’явилася, купа відразу зникла. Радник Імператора не погребував забрати таку цінність самостійно, без допомоги слуг.

— Щодо твого головного питання, — промовив Ксав’єр Флеймворд, не зводячи з мене погляду. — Я не можу надати тобі опис методики. Не можу навіть усно розповісти, як вона працює. Ти маєш розуміти: якби така річ існувала, то кожен, хто знає про саме існування подібного, був би обмежений пактом про нерозголошення. Дуже суворим.

— Розумію, — кивнув я. — Але суто гіпотетично, якби хтось вирішив почати пошуки відповіді, із чого йому варто було б почати?

— Із розломів, — відповів маг вогню. — Якщо хтось хоче знайти якісь відповіді, йому потрібно йти до розломів. Усі таємниці приховані в розломах. Сьогодні мені надійшов цікавий документ — заявка на додаткову практику в районі Формітона. Причому індивідуальну. Гадаю, розломи шостого рангу, які розташовані в тій області, можуть дати якісь відповіді. А можуть і не дати. Нагадаю: ми говоримо про суто гіпотетичну ситуацію.

Доступ до Формітона був жорстко регламентований, тому не дивно, що ректор подав заявку на мою «практику». Але те, як викрутився Ксав’єр Флеймворд, розповівши мені про заборонену тему, — це сильно. Пакт про нерозголошення не може заборонити натяки. Він їх не розуміє.

— Суто гіпотетичну, — підтвердив я.

— Що ж, Соло, у такому разі не заважатиму тобі відпочивати. — Дядько Розалін підвівся, показуючи, що розмову завершено. — Сподіваюся на нашу майбутню плідну співпрацю, попри обставини, що склалися.

Політик, як він є. Попри свій статус, Ксав’єр Флеймворд розумів: той, хто працює з його племінницею, зобов’язаний бути лояльним до трону. До того ж ситуація з торбинками мандрівника показала, що Флеймворди готові піти на витрати, причому дуже значні, щоб не гнівити окремих осіб. Варто було, мабуть, розшукати власників торбинок, але це я й так дізнаюся. Коли вони почнуть на мене полювати. Якщо всередині їхніх сумок було щось важливе, глави родів напевно захочуть усунути мене лише за те, що я міг побачити вміст. Хто їх, магів хаосу, знає.

Красиво пішов він і від теми з убивцями. Наче нічого й не сталося. Ні з Розалін, ні з Бернардом. Загалом ми всі розуміємо, що в обох випадках полювали на мене, але те, що постраждали два Флеймворди, — незаперечний факт. Водночас Флеймворди старанно заплющують на це очі. Чому?

Бо гільдія вбивць їм не підпорядковується, ось чому! Орден Кола, так? Напади на мене не припиняться, але якісно зміняться. Потрібно бути готовим до всього.

Решта дня й ранок минули цілком тихо. У гостьових покоях імператорського палацу ніхто не намагався на нас напасти. З’ївши досить непоганий сніданок, до якого нашому академічному було дуже далеко, ми повернулися до навчального закладу.

— Це був цікавий досвід, — усміхнулася мені Вірена. — Уперше на побаченні мені довелося викластися в магічному плані так, що ледь не заробила виснаження. Згодна на всі сто — це було особливе місце й особливі обставини, але! Наступного разу, Соло, коли ти мене кудись запросиш, обмежмося чимось стандартним. Звичайний ресторан, нехай навіть не в столиці. Приємна романтична атмосфера, свічки, музика, можна навіть з артефакту, не наполягаю на живих музикантах. Смачна їжа, приємна компанія й жодних убивць.

— Замовлення прийнято, — кивнув я, проводжаючи Вірену до приймальні ректора. Таке враження, що вона має там таємну кімнату, у якій і живе.

Промайнула думка відразу запросити Вірену на вечерю, щоб не відкладати справи на майбутнє, але тут же зникла. У приймальні на нас уже чекав один професор у чорному.

— За мною! — наказав Шир, широким кроком прямуючи до тренувального полігона. Навіть переодягнутися не дозволив.

Мої учениці розійшлися по своїх номерах, тож страждати я вирушив наодинці. Але Шир, на диво, не став влаштовувати мені випробувань. Установивши захисний полог, він простягнув мені кілька аркушів.

— Читай! — наказав маг темряви.

Коли я взяв папери, Шир помітно хитнувся. Ба більше, навіть почав диміти!

— Не звертай уваги, — прохрипів мій учитель. — Наслідки розголошення того, що розголошувати не можна. Пакт накладає на носія таємниці Сіру гниль. Але ця дрібниця не може пробити прокляття, яке вже накладене на мене, тому не діє. Так, трохи неприємно, і все.

Сіра гниль, яка ледь не вбила Бернарда Флеймворда, — лише неприємна річ? Я постарався не дивитися на живий скелет, що активно димів, і почав читати.

Почерк ректора я знав — багато разів бачив документи, написані його рукою. Глава нашої академії виконав свою обіцянку й знайшов спосіб передати нам знання школи Світла. Подробиць він, звісно, не знав, але чуток та історій теж вистачало.

Якщо у школі Темряви посилення магів досягалося завдяки формуванню нової енергетичної структури з якорів і каналів зв’язку, то у школі Світла наголос робився на оновленні джерела. Воно якимось чином поділялося на ділянки, кожна з яких починала відповідати лише за свій канал зв’язку. Якщо зараз усі канали об’єднані в одній точці, то у випадку зі школою Світла вони розподіляються по джерелу. Завдяки цьому досягається краще охолодження — канали працюють незалежно один від одного, з’являється можливість оперувати кількома заклинаннями одночасно, спрямовуючи енергію різними каналами.

Як саме відбувався розподіл джерела й нова прив’язка каналів, у документі не говорилося. Однак згадувалося, що новий ранг маг отримував завдяки розширенню обсягу джерела. У нього з’являлася нова незадіяна ділянка, до якої прикріплювався канал, що відповідав за ранг. Таким чином маг, який ішов шляхом Світла, отримував значно більший обсяг джерела й кількість використовуваних заклинань. Якщо додати до всього цього контур школи Темряви, отримаємо щось неймовірне. Світло посилює обсяг, темрява — могутність. Разом, на додачу до посиленої школою Хаосу магічної структури, вони перетворять мага на справжнього монстра, здатного на п’ятому ранзі протистояти сьомому, а то й восьмому.

І так! Як і у випадку зі школою Темряви, розділення джерела за принципом школи Світла потрібно робити якомога раніше. Щоб усі канали відразу формувалися правильно. Той, хто вже пропалив собі п’ять каналів, має думати, як виправити ситуацію. По-доброму потрібні нові канали, хоч як моторошно це звучить! Але що робити зі старими? Їх якимось чином потрібно видалити. Залікувати магією природи? Не варіант — такі шрами вона не лікує. Світло тут також безсиле.

Мабуть, підійде саме хаос — можна видалити канали, перетворивши їх на попіл! Навіть не потрібно видаляти всі — достатньо відокремити їх від спільної точки й прокласти заново. Але це означає, що в певний момент маг, який витворяє таке, втратить свою силу! Відрив каналів від джерела загрожує величезними проблемами — це один із видів страти, який позбавляє мага сили.

Потрібно діяти якось інакше. Як саме — величезне питання, відповіді на яке зараз у мене немає. Мені потрібен розлом. Причому з великим запасом лікувальних еліксирів. Досить ризикувати даремно.

— Ти не бачив цих аркушів, — попередив Шир, забираючи документи.

— Не бачив, — погодився я, після чого маг темряви перестав диміти. Хто б міг подумати, що професор Шир є настільки довіреною особою нашого ректора!

Сам маг темряви підійшов і поклав руку мені на груди, бажаючи ще раз побачити магічну структуру тіла. Закриватися я не став, дозволивши Ширу пройтися всіма закутками.

— Буде непросто, — промовив учитель, прибираючи руку.

— Головне — зрозуміти принцип, — запевнив я. — Потім можна буде тиражувати на інших.

— Тиражувати — це добре, — кивнув Шир. — За рік у тебе з’явиться нова учениця. Можливо, навіть дві.

— Це так не працює, — попередив я. — Не вийде нав’язати мені когось.

— Отже, доведеться тобі зробити так, щоб спрацювало! — жорстко відповів Шир. — Магиня світла й магиня темряви. Зараз їм по дев’ятнадцять років, і за рік я особисто проведу їм ініціацію. Обмежуся лише першим рангом, хоча обидві вже зараз здатні взяти третій.

— Обидві? — почув я потрібне слово. — Ще дві дівчини?

— Кетрін Лайтмор і Вів’єн Верал, — заявив Шир.

— Одна з них донька ректора, — зрозумів я, чому мені дозволили побачити документи. — Друга — твоя. Ти чудово знаєш, як саме я навчаю дівчат. Готовий змиритися з тим, що твоя донька потрапить до моїх рук? Причому в прямому сенсі цього слова!

— Заради результату я готовий заплющити очі на твоє навчання, — заявив Шир. — Уперше за багато десятиліть у мага темряви з’явилася можливість утілити в життя втрачену методику посилення. Якщо до цього часу тобі вдасться розібратися зі школою Світла, моя донька стане унікальною. Твоє завдання — сформувати в неї правильну магічну структуру. Основне навчання я візьму на себе.

— Про всяк випадок нагадую: я лише студент.

— Про всяк випадок нагадую, що я тобі вірю, — відповів Шир. — Особливо після того, як ти примудрився витягти мага вогню з лап Сірої гнилі.

Отже, про події в імператорському палаці вже всі знають? Швидко ж поширюються чутки!

— Мені потрібно буде на якийсь час відлучитися, — попередив я. — Мені потрібні розломи.

— Ректор попередив, — кивнув Шир. — Не можу сказати, що мене це влаштовує, але розумію, навіщо це потрібно. Поки займуся твоїми ученицями. Мені не подобається їхня слабкість. Вони не готові до самостійного життя. Це, до слова, твоє упущення як учителя. Ти готовий відправити їх самих до розлому п’ятого рангу?

— Ні, — не роздумуючи відповів я. — Вони ще не готові.

— Вони ніколи не будуть готові, доки ти їх захищаєш, — заявив Шир. — Навіщо тобі артефакти з ментальним захистом? Зібрався штурмувати вісімку?

Із цими словами маг темряви показав мені дві корони. Зелену й синю. Майже точні копії тієї, що була в Розалін, лише для інших стихій.

— Розломи еволюціонують, — відповів я. — Те, що раніше починалося у вісімці, тепер може виявитися в сімці, а то й шістці. Вони мають бути готові до всього.

— Забирай. — Шир віддав мені три артефакти, включно з перснем для Розалін. — Попередь своїх учениць, що на моїх заняттях вони мають знімати корони. Я загартую їхній мозок так, що корони не знадобляться.

Із цими словами поруч із Широм з’явилася істота десятого рангу. Те, чого я не хотів би бачити за жодних обставин. Розломовий крикун. Потвора, яка починала з’являтися в розломах восьмого рангу й так впливала на мозок, що багато хто нападав один на одного. Власне, головна причина, чому я ніколи не ходив вище вісімки. Наодинці перемогти таку потвору неможливо. Доведено надто великою кількістю трупів.

Навколо мене утворилася темрява — розломовий крикун побачив ціль і почав діяти, наславши на мене жах. Я знав, що всього цього не існує, але нічого не міг із цим удіяти. Потвора пригнічувала мозок. З’явилося наполегливе бажання вдарити «Списом хаосу» кудись уперед. Причому таке сильне, що я прикусив губу до болю, намагаючись із ним упоратися. Але це не допомагало! Рука почала підійматися проти моєї волі, та раптом усе припинилося. Крикун зник, і я усвідомив, що стою, обливаючись потом, посеред тренувального полігона, а поруч зі мною невдоволений Шир.

— Кому потрібна корона, так це тобі! — заявив учитель. — Нульовий захист! Якщо тобі трапиться подібна потвора — ти труп, учню!

— Знаю, — погодився я. — До зустрічі з розломовими крикунами мене не готували. Я знаю про них лише теорію.

— Повертайся, і ми перейдемо до практики, — заявив Шир. — Зараз для тебе навіть сімки під забороною. Про вісімки поки можеш лише мріяти.

Із цими словами Шир залишив полігон, невдоволений продемонстрованими мною результатами. Але тут мені навіть заперечити було нічого. Із крикунами я не став би зустрічатися навіть у минулому житті. Це надто небезпечні потвори для самотнього підкорювача розломів.

За годину в моєму номері зібрався нинішній склад групи «Магпанки». Учениці дивилися з неприхованим подивом. Я рідко вимагав негайної зустрічі.

— Розо, де твоя корона? — запитав я, вирішивши звертатися до дівчат скороченими іменами. Або домашніми — кому як зручніше.

Заперечень із боку вже чинної принцеси не було. Вона витягла із сумки мандрівника артефакт і показала його мені.

— Не прибирай. Отже, учениці! Час подарунків. Завтра я йду в незаплановану відпустку, тому якийсь час ви залишаєтеся сам на сам із Широм. Але до цього вас потрібно підготувати. Тримайте — ви заслужили!

Я вручив Розалін і Мілені торбинки мандрівника. Наталі вже мала таку річ, а третій артефакт я віддав Вірені, заслуживши ніжний багатообіцяльний поцілунок. Побіжний, наче його й не було, але для початку стосунків цілком підхожий.

Від своїх учениць я чогось подібного не очікував. Вони чудово знали, де й за яких обставин я отримав ці артефакти, тому прийняли подарунок без жодних додаткових емоцій.

— Розо, це тобі. — Я простягнув магині вогню перстень-концентратор.

— Який гарний! — сплеснула руками Наталі. — Розо, покажеш?

Рудоволоса надягла артефакт і покрутила рукою перед обличчям, розглядаючи подарунок з усіх боків.

— Це якийсь символ? — уточнила Розалін, закінчивши милуватися. — Чоловіки мені ще перснів не дарували.

— Думай як хочеш. — У мене не було бажання виправдовуватися за свій подарунок. — Наталі, Мілено, це вам.

Дві корони вирушили до своїх нових власниць.

— А тепер, дівчата, на рахунок три надягаємо корони на голови. Приготувалися!

Якщо учениці й здивувалися моїй вимозі, то вигляду не подали. Узявши артефакти, вони дочекалися відліку й синхронно надягли їх.

— Взятися за руки! — продовжив наказувати я. — Розо, бери мою праву руку. Міло — ліву.

Утворивши таке коло за інтересами, ми якийсь час сиділи мовчки. Я навіть почав думати, що помилився й нічого не спрацює, але тут голова ледь не вибухнула від величезної хвилі нових знань.

— Учителю! — обурено вигукнули всі три дівчини й навіть розірвали руки, але було запізно. Корони спрацювали ідеально!

— Мене звати Соло! — промовив я, звертаючись до далекого артефакту. — Жодного Хаосу. Група знову називається «Істина». І якщо ти ще раз надумав брикатися й утечеш від мене до когось іншого, клянуся хаосом — я знайду тебе й знищу! Це мої учениці, і лише я вирішую, чи гідні вони стати частиною групи «Істина»! Не ти! Не вони! Я! Ми зрозуміли одне одного?

Мені нічого не відповіли, але прийшло усвідомлення, що артефакт визнає моє право на верховенство. Втративши дівчат, які надягли блокатори ментального впливу, знайдений Світлом артефакт почав панікувати й переніс свідомість до єдиного доступного йому знайомого та звичного розуму. До мого.

Ось тільки разом з уривчастими спогадами першого складу групи «Істина» до мене прийшли спогади і її другого складу. І, судячи з червоних облич моїх учениць, там зберігалося чимало кумедного.

— Тобі тут не раді, хаосите, — промовив командир гарнізону Формітона.

Мене, як несподіваного гостя, відвели до Старшого, щоб той сам розбирався з проблемою, яка звалилася йому на голову. Усі документи в мене були в порядку, про моє прибуття попередили, фронт робіт окреслили. Ось тільки ставлення магів і воїнів, які билися з потворами розломів у Формітоні, до мене не змінилося.

Мене просто ненавиділи. І якщо Старший висловлював свої почуття відкрито й нічого не приховував, то Око, яке стояв позаду мене й удавав, що його немає, намагався свого ставлення не показувати. Але я був на всі сто відсотків упевнений: магів хаосу він недолюблював чи не сильніше, ніж потвор розломів.

Ось така нелегка доля в нас, власників сірого волосся.

— Я не збираюся затримуватися в місті, — відповів я. — По-доброму мені й сюди заходити не варто було. Випустили б мене відразу до розломів і забули, що я взагалі сюди прибував. За місяць повернуся й одразу втечу.

— Кожна людина, яка прибуває до мого міста, навіть якщо ця людина — проклятий хаосит, зобов’язана зареєструватися, — заявив командир гарнізону. Розклавши на столі карту з позначеннями розломів та їхніх рангів, Старший запитав: — Де нам шукати твої останки?

— Тут. — Я легко визначив потрібний напрямок і тицьнув пальцем у невелику ділянку, яка з якоїсь причини була підфарбована. Розломи шостого, сьомого й восьмого рангів, звісно, не дуже тішили, але я йшов туди не заради розломів. Мені потрібно було розібратися з інструкцією до «Зірки хаосу».

Ось тільки щойно командир гарнізону зрозумів, куди я зібрався, то вилаявся досить брудно й вигадливо.

— Ні! — гаркнув командир. — Туди ти не полізеш!

— Це ще чому? — здивувався я. — У мене є дозвіл Флеймвордів на вільне пересування землями між Першою та Другою стінами.

— Я сказав ні! — Старший хіба що кулаком по столу не вдарив. Сперечатися з магом води десятого рангу, звісно, не найприємніше заняття, але й відступати я не збирався.

— Назви причину, і тоді я подумаю, — не здавався я.

— Я не збираюся звітувати перед хаоситом! — Старший поводився вкрай неадекватно. Так командири гарнізонів не чинять.

— Там два роки тому зникли три наші групи, — пояснив Око. — Прокляте місце в проклятих землях. Ми вже зібралися зачистити цю точку раз і назавжди, але не змогли навіть дістатися туди. Цю зону оточують розломи з постійним проривом. Щойно ми туди сунулися, на Формітон навалило стільки потвор, що ледве відбилися. Відтоді ось уже два роки туди ніхто не ходить. Ні ми до потвор, ні потвори до нас.

— Потвори просто прийшли до міста чи з’явилися слідом за вами? — уточнив я.

— Яка різниця? — Командир гарнізону продовжував злитися. — Я не дозволю підставляти місто під удар через чиюсь примху!

— Прийшли нашими слідами. — Око виявляв більше спокою. — Потвори восьмого рангу — не та сила, з якою можна зустрічатися без підготовки, тому ми відступили. Там переважно варґони, у них несприйнятливість до магії.

— І все ж я вирушу саме до цієї точки, — промовив я й указав місце на карті з протилежного від міста боку. — Якщо хочете, скажу, що піду ось сюди. Але це буде неправда. Зроблю гак і все одно потраплю на це поле. Я не збираюся відступати. Або там і поляжу, або розв’яжу свої питання й вийду до міста з протилежного боку, щоб не тягнути сюди потвор. Після зникнення трьох груп вони ж на Формітон не нападали?

— Тоді нападів не було, — підтвердив Око. — Старший, може, хай іде? Одним хаоситом менше буде. Повітря чистішим стане. Як повернеться з потворами — залишимо його під стінами. Хай його й жеруть.

— Ця зона… — почав був командир гарнізону, але замовк, неприязно подивившись на мене.

— Знаю я, що це за зона, Старший, — заявив Око. — Ось тільки й хаосит у нас не зовсім звичайний. Ти багато знаєш магів, здатних завалити дракона Темряви? А він із дівчатами зумів прикінчити потвору. Сьомий ранг, між іншим!

— Його учениць зараз немає. — Старший ніяк не збирався здаватися.

— Що це за зона? — Мені набридло бути глядачем. — У чому її особливість? Лише в тому, що там розломи перебувають у постійному прориві?

— І потвори, які з них вийшли, між собою не ворогують, — додав Око. — А ще вони не втрачають сили на волі й можуть відходити від зони аж до самого Формітона.

Те, що потвори не ворогували між собою, було неприємно, але не критично. Значно більше мене турбувало поняття «постійний прорив». У моєму минулому житті такого точно не існувало. Усі прориви рано чи пізно закінчувалися.

— Отже, до мене більше немає запитань? — Я ще раз поглянув на карту. Точка, на яку вказувала «Зірка хаосу», лежала в центрі квадрата з розломів восьмого рангу. Просто посередині дивної зони.

Хаос не просто доклав руку до того, щоб убезпечити схованку від сторонніх. Він зробив щось цілковито особливе. Ось тільки пам’ять групи, як на зло, мовчала. Артефакт вирішив грати за правилами, і протягом найближчих двох років мені були доступні лише три схованки, розкидані по всій Імперії. Усе інше отримаю, щойно гідно проведу ці два роки.

— Ти це, хаосите… — промовив Око, відвернувшись до вікна. — Раз надумав туди вирушати — йди. Тримати тебе немає сенсу. Ось тільки, якщо зумієш дістатися місця й знайти те, що залишилося від наших хлопців, не полінуйся забрати із собою. Навіть якщо тебе зжеруть, усе цінне зберігатиметься у твоїй торбинці мандрівника. Колись і вона, і її вміст до нас потраплять.

— Домовилися, — погодився я. — Якщо знайду хоч щось, що залишилося від трьох груп, заберу. Скільки всього там людей?

— Сто двадцять один, — промовив Старший, приголомшивши мене такими цифрами.

— Спочатку зникла одна група з двадцяти однієї людини, — пояснив Око. — За нею відправили повноцінний рейд із пів сотні магів, воїнів і підтримки шостого-восьмого рангів. Але ніхто не повернувся. Як не повернувся і другий рейд, зібраний із вісімок та дев’яток. Потім уже пішли десятки, але, як ти зрозумів, далеко не просунулися. Довелося відступати й відбиватися вже біля міста.

Сто двадцять захисників — це дуже сильний удар по місту. З того, що я бачив, у всьому Формітоні зараз перебувало близько півтори тисячі магів, здатних битися з потворами розломів. І десяту частину з них втратили в одній точці. Не дивно, що Старший так злиться.

— Око, проведеш до мадам Беральди? — попросив я мага природи. — Я обіцяв Вірені Лайтмор набрати смаколиків.

— Оце так! — здивувався Око. — Що ж пов’язує хаосита й нашу Віреночку?

— Ми зустрічаємося, — відповів я, і простір здригнувся від громового реготу. Око реготало так, що в нього навіть сльози виступили.

— Ви що? — крізь сміх запитав маг природи. — Наша недоторканна й недосяжна крижинка зустрічається з хаоситом? Знаєш, хлопче, а ти вмієш жартувати! Може, кинеш розломи й почнеш розважати натовп? Виходить у тебе знатно!

— Ти ж не думаєш, що я щось доводитиму чи спростовуватиму? — усміхнувся я. — Що хотів, те й сказав. Без подробиць. То що, допоможеш налагодити контакт із мадам Беральдою? Думаю, вона не стане зі мною розмовляти навіть заради того, щоб потішити Вірену.

— Не стане, — підтвердив Око. — Її чоловік якраз був в одній із груп, що згинули. Давай так, хаосите. Ти сходи, прогуляйся розломами, а якщо повернешся, ще й живий, з останками наших хлопців, тоді вже й підемо до Беральди. Зараз тобі для зборів щось потрібно?

— Уже зібрався, — заявив я.

— Тоді ходімо! — Око кивнув на вихід. — Вижену тебе з міста, щоб Старший так не нервував.

Око особисто провів мене за міські стіни. Ми пройшли крізь систему воріт і вибралися на волю. Тепер навколишній простір сприймався інакше. Якщо з ученицями я бачив у розломах небезпеку, то зараз вони були для мене можливістю.

— Молодець, що не став запитувати про сина Старшого, — заявив Око, втупившись у обрій, де стояла Перша стіна. — Старший прибив би тебе на місці.

— Та я відразу зрозумів, що він був у першій рейдовій групі, — кивнув я. — Спочатку думав, що в тій, яка зникла першою, але ти сказав про зведений рейд шісток і вісімок, тож він був там.

— Розумний хаосит, — кивнув Око. — Якщо знайдеш хоч щось — негайно повертайся. Старший такого не скаже, але якщо в тебе будуть новини про групи, можеш навіть потвор до міста тягнути. Відіб’ємося. Новини важливіші.

— Зрозумів, — кивнув я. — Є шанс, що вони досі живі?

— Два роки, — нагадав Око. — Якби ти потрапив у розлом, зміг би прожити там два роки?

— Так, — не замислюючись відповів я. — Потвори розломів хоч і отруйні, але якщо їх правильно приготувати, цілком годяться в їжу. Питання лише з водою, але в рейді напевно були маги води?

— Не потрібно давати безпідставну надію, хаосите. — Уперше в голосі Ока пролунала загроза. Якась злість. — Думаєш, легко було відмовитися від надії?

— Скільки розвідників туди відправляли? — здогадався я.

— Багато, — після паузи відповів Око. — Щотижня протягом першого року. Досвідчені десятки, здатні знайти навіть голку в копиці сіна, поверталися ні з чим. Жодних слідів загонів, наче їх там узагалі ніколи не було. Розвідники прочесали всі розломи, які там розташовані, — скрізь порожньо.

— Справді прочесали? — уточнив я. — Чи зайшли, побачили скупчення потвор і вийшли?

— Є різниця? — огризнувся Око. — Якщо потвори на першому поверсі, вони по всьому розлому. Це аксіома.

Я промовчав, не бажаючи вдаватися в подробиці. Ситуації в розломах трапляються різні, і за своє довге минуле життя мені довелося зіткнутися з багатьма дивовижами.

— Усе, йди, — махнув рукою Око. — Ти мене почув, решта залежить від тебе. Якщо нікого не знайдеш, постарайся там здохнути. Старший загалом має рацію — у Формітоні тобі не раді.

Око пішов назад, не озираючись. Ставлю торбинку мандрівника проти гнилого яблука, що серед зниклих був хтось важливий особисто для Ока. Син, брат, дружина — варіантів багато. Маг природи цього не показував, але все читалося в його поведінці.

Розбирання туші дракона Темряви не оминуло помічника командира гарнізону Формітона. Око отримав необхідний поштовх і перейшов на десятий ранг, ставши шостою десяткою Формітона. Що було досить сильно.

Карта мені не знадобилася — «Зірка хаосу» чітко вказувала напрямок, у якому лежало якесь важливе для цього артефакту місце. Єдине, я вирішив іти не прямо, а дугою. Наскільки пам’ятав карту, яку показав командир гарнізону, між потрібною точкою й містом лежало ціле поле розломів восьмого рангу. Потрібно обійти.

Рухаючись між розломами, я раз у раз повертався думками до миті, коли вирвав своїх учениць із групи «Істина». Стільки гніву з боку дівчат я не бачив навіть щодо потвор розломів. Учениці зірвали із себе корони й, узявшись за руки, накинулися на мене, вимагаючи негайно повернути їм єднання. Мене сварили, благали, просили. Дійшло до того, що Розалін навіть надумала спрямувати в мій бік руку, погрожуючи магією. Небезпеки не було, але сам факт здався мені кумедним. Настільки, що я вигнав дівчат зі свого номера, пригрозивши відлученням від навчання.

Загалом попрощалися ми не найкраще, але я ні на мить не сумнівався, що вчинив правильно. Незміцнілі уми моїх учениць могли призвести до біди, дівчата вже уявили себе героїнями світу й готувалися підкорювати розломи всіх рангів. Так, вони напрочуд сильні. На мій погляд, значно сильніші за мене в минулому. Але це не означає, що вони здатні на героїчні вчинки. Їм іще вчитися й учитися, але артефакт «Істини» вимагав діяти вже зараз. Група йому потрібна! Нехай поки посидить спокійно в голові злого старого воїна хаосу, подумає про життя та своє місце в ньому.

Сподіваюся, Шир виб’є з учениць наївність. До останньої нашої зустрічі я гадав, що Шир уже нічим не зможе мене здивувати й усі його тренування для мене, такого розумного й сильного, марні, але розломовий крикун розставив усе на свої місця. Мені безперечно було чого вчитися.

Поступово солодкуватий присмак у роті почав посилюватися. Розломи п’ятого й шостого рангів почали змінюватися сімками й навіть вісімками. Що ближче я підходив до Першої стіни, то щільніше розломи розташовувалися один до одного. Якоїсь миті навіть здивовано втупився у два розломи восьмого рангу, які лежали лише за двадцять кроків один від одного. Причому в обох стався прорив, і потвори, щойно вибираючись із проколу в просторі, відразу кидалися в бій із супротивником із сусіднього розлому. Потвори розривали одна одну на шматки, а тіла переможених одразу затягували в розлом, щоб нагодувати ватажка й подарувати кристалу ще більше сили.

У цих двох розломів не було ні переможця, ні переможеного. Потвор затягували до обох розломів, і цей процес не збирався припинятися ні на мить. Дітей розломів узагалі не турбувало, що відбувалося навколо їхнього проколу в просторі. Їх створили, щоб убивати таких самих потвор із сусіднього розлому. У цьому й полягало все їхнє життя.

Насправді моторошне видовище. Якби розломи мали бодай краплю розуму, людей в Імперії давно вже не залишилося б. Їх просто зжерли б! Протистояти такій шаленій могутності не змогли б дев’яносто відсотків жителів Імперії. Якщо не всі сто.

Мені пощастило — на моєму шляху розломи з проривами майже не траплялися. Причому що далі від Формітона, то менше ставало потвор, які вільно блукали між розломами. Вступати в бій довелося лише тричі, але щоразу справа обмежувалася кількома «Списами хаосу». Потвори, навіть шостого й сьомого рангів, які вільно бігали назовні, помирали швидко й із першої спроби. Це не розломи — під сонцем і ранг, і сила потвор розломів виявилися значно меншими.

За добу дістатися мети не вдалося — довелося ночувати. Знадобилася магія хаосу: я перетворив частину землі на енергію, створивши неглибоку яму, і накрив її зверху щільною тканиною. Тепер нічні блукачі мене не побачать. Залишалася проблема із запахом, але передчуття не виказувало занепокоєння. Цю ніч я проведу без проблем.

Увесь наступний день витратив на те, щоб дістатися потрібного району. Що ближче підходив до дивного місця, то неспокійніше ставало на душі. Кілька разів доводилося зупинятися й чекати, доки потвори, які несподівано з’являлися з розломів, не поверталися назад. З однією-двома вісімками я ще ризикнув би битися, але проти зграї моїх сил було недостатньо.

Невдовзі всі розломи низьких рангів закінчилися. Мене оточували лише вісімки, пригнічуючи своїм фіолетовим кольором, і, я навіть спершу не повірив, кілька дев’яток! Синій колір, недосяжний для мене в минулому житті, відверто лякав. На карті командира гарнізону їх не було! Я точно знав — цю зону вивчив уважно.

Виходить, розломи активізувалися! За два роки, що минули від зникнення трьох груп, кілька вісімок підвищили ранг. Розширення проклятих земель набирало обертів, і якщо не знищити решту п’яти якірних розломів, Другу стіну буде знесено.

Тепер розломи дев’ятого рангу були неактивні. Видимих натяків на прорив не спостерігалося. Власне, це й дозволило мені пройти повз них.

— І що ж із вами робити? — пробурмотів я, поповзом вибравшись на невеликий пагорб і поглянувши на простір попереду.

Переді мною розкинулася та сама область, про яку говорив Око. Гігантська западина, схожа на обміліле озеро, простягалася далеко вперед. Як і скрізь між Першою та Другою стінами, рослинності тут не було. Навіть каміння, за яким можна було б сховатися. Але розломів тут було значно менше, ніж в інших місцях.

Якщо вірити карті Старшого, тут мали бути розломи шостого-восьмого рангів. Ось тільки не було ні шісток, ні сімок! Лише фіолетові проколи в просторі, розташовані кроків за двісті один від одного. Простір між ними не порожнів. Там бігали всілякі потвори, від самого вигляду яких ставало моторошно. Зурпакси, що літали від однієї групи до іншої, здавалися на тлі решти безневинними мошками. Основну силу розломів цього висохлого озера, як і говорив Око, становили варґони — спотворені двометрові мавпи із шістьма лапами. Варґони мали високий інтелект. Вони не лише могли користуватися магією, а ще й виготовляли собі зброю з матеріалів розломів. Не найкращу, звісно, але щоб перетворити людину на корж, її вистачало.

Додаємо сюди несприйнятливість до магії внутрішнього контуру й отримуємо сильну, швидку та небезпечну потвору, яка ніколи не бігає сама. Лише групами по десять-двадцять особин. Поки намагаєшся влучити в одну, решта перетворюють тебе на кашу.

Так, варґони мали й слабкі сторони, але всі вони нівелювалися їхніми сусідами — між лисими мавпами літали не лише зурпакси, а й розломові крикуни! Нехай не такі небезпечні, як той, яким володів Шир, але навіть їх вистачить, щоб перетворити мої мізки на рідину. Не один, не два — тут крикуни літали десятками!

Потвори хаотично пересувалися дном висохлого озера, навіть не думаючи нападати одна на одну. Хтось заходив до розломів, хтось виходив із них. Потвори нікуди не квапилися, нікуди не поспішали. Вони існували заради того, щоб захищати центральні розломи, які я ледве міг розгледіти.

Точніше, я взагалі побачив лише синє марево оболонки. Синє! Дев’ятий ранг! Якщо Око мав рацію й потвори в цьому озері не втрачають сили, вибираючись назовні, у мене проблеми.

Я не бачив жодної можливості пробратися крізь мішанину хаотично рухомих потвор. Варто зачепити бодай одну з них, як уся ця армада кинеться на допомогу. Ось це передчуття біди пояснило мені чітко.

Проте мені потрібно було саме до центру всього цього божевілля. Навіть промайнула думка взяти «Зірку хаосу» й, тримаючи її над головою, сміливо рушити до потвор. Якщо це місце створив Хаос, отже, він мав передбачити спосіб пройти. Однак паніка, що накрила мене від самої думки про таке безумство, стала чудовою відповіддю. Мене зжеруть раніше, ніж устигну злякатися.

До потрібного місця, якщо вірити «Зірці хаосу», залишалося лише півтори тисячі кроків. Ось тільки вже те, що мені вдалося дістатися висохлого озера, можна було вважати дивом. Якби не моє передчуття лиха, мене зжерли б іще далеко на підході. Невже потрібно здатися й повернутися ні з чим?

Око говорив, що розвідники прочесали всі місцеві розломи. Ось тільки тепер я сумнівався, що невидимки, які прибули сюди, справді відвідали всі проколи в просторі. Найімовірніше, вони дісталися тієї самої точки, що і я, після чого довго спостерігали, як потвори заходять до розломів і виходять із них. Якщо вони так роблять — отже, людей усередині немає.

Поглянувши на небо, я почав відповзати — наближалася ніч, потрібно було спорудити укриття. Це потвори вміли бачити в абсолютній темряві. Мені такі геройства були недоступні.

Діставшись підніжжя пагорба, я знайшов великий камінь і викопав біля нього яму. «Розкладання» працювало бездоганно — з моїми новими силами воно перетворило землю на чисту енергію за лічені миті. Накинувши щільну тканину на вихід, я влаштувався зручніше, готуючись до сну.

Ось тільки сон не йшов. У голові оселилася думка й ніяк не бажала зникати. За півтори тисячі кроків від мене лежала важлива точка. Дістатися її на моєму ранзі неможливо. Я не пройду крізь потвор, що зібралися у висохлому озері. Не зможу й пролетіти, навіть якби вмів літати. Розломові крикуни із задоволенням мене перехоплять.

Але хто сказав, що не можна проповзти до потрібної точки під землею? «Розкладання» перетворює на чисту енергію все, до чого може дотягнутися. Звісно, предмети вищих рангів йому непідвладні, як і живі істоти, але землю воно «жере» чудово. То, може, немає сенсу геройствувати й прориватися крізь потвор напролом?

Я настільки загорівся цією ідеєю, що почав формувати вузький тунель, який ішов углиб землі, щоб перевірити свою теорію. Відразу виникла проблема надлишку енергії — її було так багато, що я не встигав поглинати. Частину доводилося викидати назовні, а це загрожувало проблемами. Чиста енергія була для потвор розломів настільки бажаною їжею, що вони могли відчути її за сотні кроків.

Невдовзі зіткнувся з новою проблемою — браком повітря. Повернувся й почав робити прохід ширшим, щоб покращити циркуляцію, але допомагало слабко. Внизу, за сто кроків від входу, дихати було майже неможливо.

Рішення прийшло у вигляді вертикальних шахт. Я робив їх невеликими, завтовшки зі своє зап’ястя. У таку діру зурпакс не пролізе, а якщо варґони мене відчують і почнуть рити землю, я завжди встигну втекти й завалити прохід.

Спробувати безперечно варто!

Проблема з енергією вирішилася досить швидко. Я навчився поглинати всю силу й випускати її перед собою у вигляді «Списа хаосу». Заклинання вгризалося в землю, пробиваючи глибоку діру, а мені залишалося підправити краї «Розкладанням» і випустити нову Стрілу.

Кожні тридцять кроків доводилося робити шахту для повітря. Це була найкропіткіша й найважча робота. Не можна було дозволити, щоб «Розкладання» вийшло за межі землі й повідомило потворам розломів, що під землею перебуває хтось живий. Я вигризав землю буквально по крихті, орієнтуючись на власне відчуття небезпеки.

За тиждень, який прожив під землею, воно не підвело мене жодного разу.

Нарешті ця мить настала — прийшло усвідомлення, що я перебуваю просто під тим місцем, яке було потрібне «Зірці хаосу». Наді мною на відстані десяти моїх зростів лежало щось, що дозволить зрозуміти сутність отриманого в розломі предмета.

Ще доба пішла на те, щоб сформувати гвинтовий підйом. Нарешті я прибрав останній шматок землі й замружився від яскравого сонця. За час, проведений під землею, встиг від нього навіть відвикнути.

Довелося докласти величезних зусиль, щоб із шумом не вдихнути свіже повітря. Те, що мене досі не виявили потвори розломів, — чистісінька удача. Про всяк випадок я відповз від виходу й, коли очі звикли до яскравості нашого світу, кілька разів моргнув, не вірячи побаченому.

Просто над виходом із мого лазу мерехтів білий розлом. Білий! Розлом першого рангу в центрі проклятих земель, де навколо лише вісімки й дев’ятки! На карті Старшого нічого подібного точно не було, наче розлом узагалі не існував.

Питання: а розвідники, яких відправляв командир гарнізону Формітона, точно діставалися цього місця? Чує моє серце, що вони до цього озера навіть близько не підходили!

Не люблю ситуацій, описаних у повчальних дитячих казках: «бачить око, та зуб не йме». Наді мною був вхід до розлому першого рангу, але, щоб потрапити всередину, потрібно вибратися зі своєї нори й випростатися на повний зріст. Варто було про це подумати, як мене скрутило відчуття близької смерті. Потвори розломів, які охороняли це місце, не допустять такого свавілля.

Навіть спроба висунути з діри голову, щоб озирнутися, спричинила паніку. Той, хто думає, що проти нього б’ються тупі потвори, зазвичай довго не живе.

Однак «Зірка хаосу» наполегливо тягнула мене вперед, доводячи, що такі жадані відповіді я можу отримати саме в цьому непримітному розломі. Шириною він не відрізнявся від інших — ніяких велетнів усередині не було. Якщо розставити руки в боки, можна було навіть торкнутися кольорових країв. Якби ці краї, звісно, були відчутними.

Що ж робити? Чекати ночі? Не варіант — це я погано бачитиму. Потворам така проблема не страшна. Тоді що? Якщо виберуся з діри, мене неодмінно помітять. Каміння чи укриття, яке захистило б від поглядів потвор, тут немає. Усе, глухий кут?

Стоп, укриття?

Щоб розробити план і почати його втілювати, довелося витратити решту дня. Для початку я зробив вихід у формі конуса, розширивши діру під розломом. Потім спустився трохи нижче й почав вирізати ножем шматки землі, формуючи з них криві цеглини. Зробивши кілька десятків, повернувся до виходу й, настромивши першу цеглину на шпагу, підніс її до краю конуса.

Допомагати собі руками я поки не хотів. Місцеві потвори були надто швидкими, щоб так ризикувати. Та й пальці мої могли помітити. А тут звичайна земля, яка несподівано з’явилася поруч із розломом. Чи варто через неї турбуватися? Не думаю.

Установивши цеглину, я другою шпагою допоміг правильно її вирівняти. Відчуття небезпеки мовчало. Потвори не звернули на шматок землі, що з’явився, жодної уваги. Я повторив операцію, установивши другу цеглину поряд із першою. Знову жодної реакції з боку місцевих мешканців.

Вони не бачили людини, не бачили її рук, а те, що земля несподівано почала підніматися, можна списати на особливості місцевого клімату. Хто ті розломи розбере!

Почалася кропітка й дещо нудна робота. Я вперто не хотів допомагати руками, діючи двома шпагами. Виклавши перше коло, почав друге, установлюючи ряд земляних цеглин поверх першого. Закінчивши з ним, повернувся до першого кола — мене не влаштовували щілини в кладці. Будь-який рух помітять, отже, потрібно зробити так, щоб рухів просто не існувало.

Довелося викладати цеглини додатковим внутрішнім шаром, перекриваючи стики зовнішнього. Лише після того, як результат мене задовольнив, я взявся за третій ряд. Потім четвертий. Десятий. Якби не торбинка мандрівника, куди я складав вирізані земляні цеглини, біганина вгору-вниз доконала б мене вже першої доби. А так, запасшись трьома-чотирма десятками цеглин, я підіймався гвинтовим проходом і продовжував кропітко зводити стіну, навіть не думаючи пришвидшуватися.

Усе мало йти своєю чергою. Повільно, упевнено й цілковито непомітно для потвор, які мешкали поруч. Хоча особисто я не розумів, як можна не помітити стіну, що з’являлася просто перед очима.

Щоб підняти подвійну стіну на висоту півтора метра, мені знадобилося три дні. Отже, вже третина відведеного самому собі строку. Їжі я взяв на місяць — більше не зміг би потягнути. Якщо почати розтягувати припаси, протягну півтора, може, два. Не більше.

Нарешті, встановивши чергову земляну цеглину, я зрозумів, що можу достатньо вибратися із землі, щоб заповзти до розлому. Сенсу випростовуватися на повний зріст не бачив — прибув сюди не для того, щоб гордо походжати посеред потвор розломів. Я тут заради відповідей. Якщо для цього доведеться заповзти до розлому на животі — зроблю це без жодних вагань.

Контролюючи кожен рух, щоб мої стіни випадково не завалилися, я вибрався з діри й майже вкотився до розлому. Якщо вірити відчуттю небезпеки, усе минуло досить непомітно для розломових крикунів, зурпаксів і шестилапих варґонів, які кружляли навколо.

Простір на мить розплився, щоб зібратися в цілковито несподіваний за місцевими мірками краєвид. Мене оточував пишний зелений ліс, наповнений барвами, запахами й вітром. Розмірами розлом першого рангу не відрізнявся — кроків за триста попереду вже починалося сіре марево, яке позначало його кінець. Що було далі, ніхто не знав — добровольці ніколи не поверталися.

Але в центрі цього марева був приголомшливо красивий зелений ліс, який із якоїсь дивної причини не зжерли потвори, що перебували поруч із розломом. Адже кожне дерево — це безодня енергії, здатної подарувати кристалу нову силу. Проте жодна потвора не наближалася до цього розлому, наче його взагалі не бачила.

Це була перша дивина цього місця.

Друга полягала в тому, що я зовсім не відчував загрози. Не тому, що був таким сильним. А тому, що в розломі не було жодної потвори! Складалося враження, що це просто вирваний зі звичайного світу шматок лісу, встановлений чиєюсь волею посеред розломів високих рангів. Хоча, якщо подумати, за часів, коли Хаос створював це місце, поруч не було жодних розломів! Прокляті землі з’явилися значно пізніше.

Так ось, потвор тут не спостерігалося. Я бачив птахів, які перелітали з гілки на гілку. Бачив метеликів і комашок, яких просто не могло бути в розломах. Бачив звичайнісінький ліс, яким він міг бути десь у теплих краях, але аж ніяк не місце, що породжувало смертоносних чудовиськ.

«Зірка хаосу» підказувала, що потрібна мені точка розташована не біля входу, а трохи далі. Спілкування з артефактом не можна було назвати зрозумілим — у мене просто виникали нав’язані відчуття того, що потрібно робити й де що міститься. Якби я надягнув корону, яка блокувала ментальний вплив, артефакт узагалі на мене не реагував би.

Однак корони я не мав, а тренування із Широм, на яких мав навчитися протистояти потворам, що копирсалися в мізках, іще не почалися. Тому я довірився артефакту й рушив уперед. Туди, де був кристал сили цього розлому.

Виглядав він переконливо — майже мені до пояса. Ось тільки сили в ньому відчувалося зовсім мало, як і належало розлому першого рангу. Так, великий. Але не більше.

— Гаразд, ось я прибув на місце, — промовив я. — Що далі? Де інструкції? Як тобою користуватися?

Відповіддю стали образи, які то з’являлися, то різко зникали з голови. Вони постійно повторювалися, щоб навіть найдальша від розуміння того, що відбувалося, людина здогадалася, що потрібно робити.

Сівши перед кристалом, я зняв «Зірку хаосу» й приклав амулет до кристала. Артефакт нагрівся, але не критично — тримати його було цілком можливо. Переконавшись, що небезпеки немає, я зробив наступне, чого вимагали від мене образи, — повернув «Зірку хаосу» за годинниковою стрілкою, не відриваючи її від кристала.

Що можу сказати — добре, що я сидів! Варто було повернути артефакт на дев’яносто градусів, як пролунав якийсь клац, і кристал сили першого рангу, що був переді мною, зник. Ні, сам кристал залишився, але змінився — його сила тепер відповідала розлому другого рангу!

Я прибрав руку, але нічого не змінилося. Простір залишався звичайним лісом, жодних потвор не з’явилося, ніхто не поспішав забігати до розлому. Просто розлом несподівано змінив білий колір на блакитний, набувши другого рангу.

Підкоряючись підказкам образів, я знову приклав «Зірку хаосу» до кристала сили й повернув артефакт, цього разу проти годинникової стрілки. Знову клацання, і все повернулося до початкового стану — розлом знову став білим.

Останній образ, показаний мені артефактом, більше нагадував щось штучне. Наче хтось силоміць запхав до «Зірки хаосу» свої спогади, показавши, що поруч із кристалом сили цього розлому є невелика ніша, зараз прихована каменем. Більше нічого, але й цього вистачило, щоб знайти схованку.

У якій лежали папери, списані розмашистим почерком.

Мені знадобився тиждень, щоб утілити черговий божевільний план у життя. І, влаштувавши собі останній відпочинок перед фіналом, я ще раз пройшовся по всіх пунктах.

Ідея з підкопами показала себе бездоганно, тому інших варіантів, окрім як прорити діру до потрібного розлому, не було. Але там бігали істоти, з якими я не впораюся. Отже, їх потрібно відволікти! Зробити так, щоб усі потвори кинулися мене вбивати й виколупувати з-під землі.

Щоб усе правильно підготувати, й довелося витратити стільки часу. Вистрибувати з-під землі біля рукотворного розлому я не збирався — на це місце мав певні плани, тому потвори біля входу мені були не потрібні.

Отже, потрібно було знайти нове місце, віддалене від потрібного розлому, але розташоване досить близько, щоб чудовиська, які бігали поруч, забули про все й кинулися за мною.

Загалом кротом я став знатним. Довелося навіть кілька разів повертатися до рукотворного розлому, щоб набрати деревини. Мені були потрібні підпірки, аби гарантовано завалити проходи й не дозволити потворам, які бігали біля потрібного розлому, своєю вагою та силою обвалити створений мною гвинтовий підйом.

Копати довелося так багато, що я кілька разів думав здатися й повернутися до Формітона, заявивши про брехню розвідників, які нібито діставалися цього місця. Як на мене, потрібно зібрати рейд із самих десяток, прийти сюди, усе помножити на нуль, а потім спокійно входити до розлому й розбиратися, чому він так мені сподобався.

Ось тільки була невелика проблема — мене не слухатимуть. Убити, звісно, не вб’ють, але відправлять назад до академії, і таємниці цього принадного розлому я так і не дізнаюся.

Отже, потрібно працювати й рити далі. Причому стільки, скільки за все попереднє життя не рив!

Гаразд, сиди не сиди, а справу потрібно закінчувати. Я поповз гвинтовим підйомом до місця, яке вибрав як приманку. Воно розташовувалося на невеликому узвишші у висохлому озері, приблизно за сотню кроків від потрібного розлому. Залишалося прорити зовсім трохи — трохи більше долоні. Палиці впевнено витримували вагу потвор, які бігали над поки що закупореним входом. Переконавшись, що просто зараз наді мною нікого немає, я одним заклинанням знищив і палиці, і землю, після чого вистрибнув строго вгору й закричав щосили:

— Я тут! Усі сюди! Їжа прибула!

Розломові крикуни були швидкими — я навіть не встиг досягти найвищої точки стрибка, як світ для мене перестав існувати, поринувши в темряву. Але саме на щось подібне я й розраховував, так довго формуючи свої нори.

Хоч я й утратив свідомість, тіло все одно впало вниз, до ями, після чого впевнено покотилося гвинтовим спуском. Десь на другому витку свідомість повернулася — крикуни втратили зі мною зв’язок. Згори пролунав моторошний рев, і земля почала тремтіти. Варґони примчали до діри, щоб витягти мене звідти. Стало спекотно — потвори вдарили мені навздогін магією вогню, але це зіграло на руку: гвинтові сходи не витримали й почали обсипатися.

Я ж повз уперед, устигав вибивати клини з підпірок. Заваленим мав бути не лише спуск, а й сам тунель. Нічого давати потворам підказку, де мене шукати. Діставшись другого підйому, я відразу поліз угору, сподіваючись, що розуму потворам розломів усе ж забракне й вони не залишать вартових.

Переді мною з’явилася перешкода, яку я почав швидко, але обережно, не випускаючи назовні ані краплі енергії, знищувати. З’явилася діра, до якої я міг легко пролізти, і побачив розлом, що мерехтів наді мною фіолетовим кольором. Вісімка. Як же не хотілося до неї лізти — словами не передати! Тарін-Сольник міг закрити вісімку. Із проблемами, але міг. Соло такої сили не мав.

Розгубленість тривала буквально мить. Прогнавши зрадницькі думки про відступ, я вибрався з діри, очікуючи чергового нападу крикунів. Але його не було! Відчуття небезпеки хоч і кричало благим матом, та все ж повідомляло, що просто зараз мене вбивати не стануть. За сотню кроків від мене вгору летіла земля — потвори вгризалися вглиб у сліпій жадобі дістати нахабу. І всі породження розломів, які перебували в цьому районі, кинулися до діри, наче могли там чимось допомогти.

Усе це я відзначив буквально за мить. Не зупиняючись ні на секунду, накинув на діру, з якої вибрався, решітку з деревини, зверху — щільну сіру тканину, а потім упав до розлому, ввалившись у нього спиною. Не найправильніше рішення, звісно, але часу розвертатися вже не було. Дорогою була кожна секунда.

Щойно простір перестав плисти, я виставив перед собою обидві руки, стоячи обличчям до виходу з розлому й готуючись атакувати будь-яку потвору, яка піде слідом. Але ніхто за мною не йшов — потвори були зайняті копанням. Я ж стояв і боявся обернутися.

Не тому, що за спиною сопіла небезпечна потвора зі слиною, яка капала з пащі, розмірковуючи, як краще мене зжерти. А через те, що спину почало неприємно пекти. У роті пересохло й виникло величезне бажання скупатися в морі, яке так вдало було десь поруч, якщо судити з особливого морського вітру.

Ультагар восьмого рангу! Ось чому потвори, які сюди заходили, не виходили назад! Як не зможу вийти і я, якщо зроблю хоч крок. Зараз потвора, що керувала першим поверхом цього розлому, про мене не знала. Але варто поворухнутися, як вхід зникне. Ультагар не любить, коли його їжа тікає.

Мабуть, правильно було б вистрибнути назовні, пірнути в гвинтовий спуск, завалити його, як перший, вибратися з іншого боку пагорба й утекти з цього проклятого місця, але відчуття неправильності такого вчинку не дозволяло діяти так. Мені потрібно було дослідити цей рівень, після чого знайти мозок ультагара й постаратися вбити потвору раніше, ніж вона мене перетравить. Хоч я й здобув силу воїна хаосу восьмого рангу, різниця між мною та місцевою потворою не дозволить влучити першим «Списом хаосу». Чи встигну я разів двадцять активувати заклинання за кілька секунд?

Гадаю, відповідь буде ствердною! Коли знаєш, що робити, бій з ультагаром не становить проблеми.

Із цими думками я зробив крок назад від виходу з розлому, і мерехтлива завіса відразу зникла. Ультагар дізнався, що до нього в гості завітала їжа, і заблокував їй вихід.

Розвернувшись, я пішов гуляти пляжем, здивовано вивчаючи численні пастки, влаштовані гігантською потворою. Порівняно з ультагаром, якого ми знищили з ученицями, цей наробив у три-чотири рази більше всіляких отворів до свого шлунка. Причому багато пасток візуально зовсім не відображалися. Лише передчуття небезпеки повідомляло, що не можна йти прямо, хоча пісок там нічим не відрізнявся від такого самого, яким ішов я.

Через те, що мені доводилося постійно петляти, далеко відійти від точки входу до розлому не вдалося. Приблизно за двадцять хвилин після того, як я потрапив до цього місця, у розлом увірвався варґон. Шестилапа спотворена мавпа відразу мене побачила й, змахнувши палицею, бадьоро побігла в мій бік. Саме крізь одну з численних пасток.

Варґон зник так швидко, що я навіть не встиг помітити, що його знищило. Ось потвора розлому є, а ось її вже немає, причому пісок, яким біг варґон, навіть слідів не зберіг. Ультагар поглинув свою жертву без залишку й узявся чекати на нову.

Власне, тому він і не звертав уваги на те, що я вільно бігав його територією. Рано чи пізно припущуся помилки й потраплю до однієї з численних пасток. То навіщо турбуватися через таку дрібницю, якщо їжа справно надходить ззовні?

Несподівана зустріч сталася приблизно за годину. Я блукав околицями в пошуках мозку, коли раптом побачив кілька споруд неподалік від лісу, який насправді був не лісом, а ще однією пасткою. Несподіванка полягала в тому, що між спорудами ходили живі люди! Не потвори розломів, не варґони зі своїми шістьма лапами — люди!

Довелося постаратися, щоб обійти цілу мережу пасток, яка вела до табору. Мене давно помітили, і всі люди висипали зі споруд, спостерігаючи, як я впевнено петляю між пастками. Жодних підказок, попереджень чи чогось подібного. Люди просто мовчки дивилися, як я ризикував життям, рухаючись до них.

Небезпеки від уцілілих я не відчував. Не могли схожі на скелети істоти становити загрозу. У людях не відчувалося енергії, наче їхні джерела всохли. Мабуть, відсутність їжі й нормальної води зробила своє. Дивно, як вони взагалі примудрялися триматися на ногах.

Нарешті, зробивши ще кілька десятків поворотів, я ступив на тверду поверхню. Піску тут не було. Лише щось тверде, схоже на кістку. З’явилася моторошна здогадка, чому ультагар досі не зжер людей. Навіть місце їм виділив. Можу посперечатися — ще й їжею постачав. Потвора розлому продемонструвала наявність моторошного розуму, який дбав про найкращі страви. Люди зараз були, але згодом закінчаться. Якщо ж перетворити їх на приманку, випускаючи з розлому запах такої жаданої для інших потвор здобичі, відбою від нової й нескінченної їжі не буде!

Наче на підтвердження моїх слів, піском неподалік від твердої поверхні пішли кола, після чого там з’явилася одна з лап варґона. Те, з якою швидкістю до неї кинулися люди, доводило мою теорію. Прибула чергова «доза» їжі. Сніданок подано.

— Хто тут головний? — запитав я, відволікаючи увагу людей від їжі. Добре, що вони не стали рвати сире м’ясо зубами. З’явилися казанки, маги вичавлювали із себе рештки сили, створюючи воду й Вогонь.

— Ще один рот, — почувся втомлений і безживний високий голос. Жінок тут було приблизно стільки ж, скільки чоловіків. — Отже, скоро все скінчиться. Нарешті…

— Хлопче, у тебе є їжа? — запитала інша жінка. — Хоч щось? Хоч крихта?

— Є. — Я не став відмовлятися й витягнув із торбинки мандрівника все, що збереглося до цього моменту. — Забирайте. Розподіліть між усіма. Вам потрібні сили, щоб повернутися до Формітона.

— Не найсмішніший жарт, незнайомцю, — відповів похмурий чоловік. Колись він мав сьомий ранг, а тепер навряд чи міг прикликати найпростіше заклинання.

— Мене звати Соло, і я тут не для того, щоб жартувати, — заявив я. Їжу вже забрали й розподіляли, дбайливо ставлячись до кожної крихти. — Убити ультагара не проблема. Проблема — прорватися крізь скупчення потвор, які оточують цей розлом. Я так розумію, ти син командира гарнізону Формітона?

— Богдан Рейнвальд, — представився маг води. — Але краще Стриж. Так звичніше.

— Стриж, — кивнув я, вітаючи сина Старшого. Ось тепер мені хоча б став відомий рід командира гарнізону Формітона. Гадки не маю, навіщо мені ця інформація, але нехай буде.

— Ти пройшов повз усі пастки, які влаштував тут ультагар. — Стриж не став тягнути кота за хвіст і відразу взявся розв’язувати питання. — Як ти це зробив? Потвора змінює їхнє розташування мало не щодня. Поки ми зрозуміли, що створений нею для нас острів — єдине місце, де можемо перебувати у відносній безпеці, втратили сорок три людини.

Судячи з того, як легко Стриж говорив про втрату третини зведеного загону, тут усі вже змирилися з тим, що помруть, але продовжували зубами триматися за надію. Бо люди інакше не можуть. Нам завжди потрібна надія.

— Я відчуваю небезпеку, що йде від пасток, — відповів я й відразу додав: — Це особлива техніка школи Хаосу, навчити її не можу. Бачу, що в тебе є кілька дев’яток. Вони можуть допомогти знищити мозок потвори?

— Якщо матимуть енергію, — запевнив Стриж. — Але яка користь, якщо назовні на нас чекають потвори, що загнали нас сюди? Щоб їм протистояти, потрібні повноцінні маги з відновленими джерелами. У нас таких немає.

— Потрібні маг природи й маг води. — Я почав озиратися, вишукуючи дев’яток, які тут перебували. — В ідеалі ще світла або темряви. Дев’ятий ранг. Робитимете все, як скажу, — виберемося звідси.

— Вовк, Ікло, Туман, Сарб! — голосно промовив Стриж, і до нас підійшли четверо магів дев’ятого рангу. Вовк відповідав за Природу, Ікло — за Воду, Туман був магом темряви, а Сарб — Світла. Ще одна дев’ятка, маг вогню, займався приготуванням їжі.

Джерела всіх дев’яток виглядали моторошно. Я побачив це, без роздумів поклавши їм долоню на груди й ознайомившись з енергетичною структурою. Ніхто не заперечував — одного слова Стрижа вистачило, щоб безмовно підкоритися незнайомцеві.

— Цього вистачить, щоб хоч трохи вас відновити? — Я витягнув залишок кристала сьомого рангу, який здобув у попередньому розломі. Те, як маги ковтнули слину, побачивши джерело енергії, лякало. Наче для них цей кристал був найціннішим предметом у житті. Однак дев’ятки продемонстрували вишкіл — зуміли втриматися й не почали миттєво викачувати силу кристала. А цієї сили буде мало для будь-кого з них, не кажучи вже про всіх одразу.

— Вовку, ти перший, — наказав Стриж. — Відміряй чверть. Не більше.

— Так, командире, — кивнув маг, і невдовзі від мого кристала залишилися лише спогади. Усю енергію розподілили між магами, але після перевірки їхніх джерел я мало не загарчав від злості. Енергії там накопичилися самі крихти.

— Потрібно більше, — заявив я. — У вас є предмети, які можна знищити? Будь-що. Навіть ваші будинки. Ми залишимо це місце, але вам потрібна сила. Без неї нас зжеруть.

— Роби, що потрібно, — кивнув Стриж. — Маєш повний доступ.

— За мною, — наказав я дев’яткам. — Поглинати енергію хаосу можете?

— Не пробував, — відповів Туман. — Але не думаю, що вона сильно відрізняється від моєї темряви.

— Поглинай. — Я активував «Розкладання» на найближчій споруді, перетворюючи каміння й дерево, з яких був створений будинок, на чисту енергію. Коли формував свої ями, доводилося поглинати цю силу й випускати її у вигляді «Списів хаосу», лаючись на те, що надто багато енергії було приховано всередині землі. Тепер же я лаявся, що надто мало енергії містилося в камінні й сухому дереві. Із плоттю ультагара поки не працював — завчасно нервувати потвору не можна.

— Так краще, — сито кивнув Туман, коли перша будівля зникла. — Ще!

— У чергу! — Сарб відсунув мага темряви. — Енергія потрібна всім, а будинків у нас мало! Дій, Соло!

За годину в селищі не залишилося жодної споруди — ми поглинули все! Але навіть так після перевірки джерела відновилися ледве на третину своєї колишньої могутності. Усе ж катастрофічний брак їжі та нормальної води сильно вдарив по магах.

— Тепер чекайте й відновлюйтеся, — наказав я, виходячи на пісок. Той самий, який був смертельною пасткою для інших людей. — Мені потрібно знайти мозок потвори.

Якщо хтось із магів середніх рангів був проти того, що ми так жорстоко вчинили з будинками, то він промовчав. Авторитет Стрижа був незаперечним. Раз він сказав, що потрібно все зламати, — треба допомагати, а не заперечувати.

Ідеально круглу галявину я знайшов за кілька годин хаотичного блукання між пастками. Усе ж я помилився, припустивши, що їх тут у три-чотири рази більше, ніж у мого попереднього ультагара. Тут ішлося про порядки, не менше!

Про всяк випадок я ще прогулявся поверхом — раптом десь була ще одна ідеальна галявина? Однак нічого схожого не знайшов. Ультагар не став перестраховуватися, створюючи оманку. Навіщо, якщо їжа й так ішла до рота, а приманка два роки сиділа на місці й нікуди не йшла? Зайва витрата енергії, яку краще спрямувати на щось корисне.

— Стриже, готуй людей до виходу! — заявив я, повернувшись до табору. — Вовку, Ікле — йдете за мною. Слід у слід. Потрібно знищити мозок ультагара, щоб пастки стали видимими й з’явився вихід із цього кошмару. Ходімо!

Я не сумнівався, що маги дев’ятого рангу не помиляться. Ті, хто зумів прожити два роки в такому жахітті, не могли оступитися наприкінці. Тому я навіть не озирався, упевнено рухаючись до мети.

— Вовку, ставай сюди, — наказав я, указавши магові природи точку, після чого повернувся до мага води. — Ікле — сюди. Галявину перед собою бачите? Під нею прихований мозок потвори, яка тут усім керує. Завдання — швидко та якісно його знищити. Готові?

Дочекавшись двох кивків, я скомандував:

— Почали!

Що можу сказати — поруч навіть із позбавленими сили магами дев’ятого рангу я виглядав справжньою дитиною. Мої «Списи хаосу» йшли в нікуди, не зумівши подолати природний захист потвори восьмого рангу. Але магії, яку використовували ці двоє, ультагар протистояти не міг. Заклинання ввійшли до мозку господаря поверху й буквально за мить знищили небезпечну потвору.

Простір поплив, і від колишньої краси романтичного пляжу не залишилося й сліду. Море перетворилося на моторошну чорну рідину, уже нездатну нормально приховати все, що нажер ультагар за ці два роки. Запах людей був настільки принадним, що потвор сюди набігло багато, і всі їхні кістки тепер величезною купою лежали біля краю поверху, формуючи посеред чорної рідини кошмарний острів.

— І все? — Вовк уперше від моменту нашого знайомства виявив якісь емоції. — Ми так довго гнили в цьому місці через те, що ніхто з нас не знав того, що знає цей шмаркач?

— Цей шмаркач пройшов крізь натовп потвор, які оточують цей розлом, і зумів увійти сюди на власних ногах, перебуваючи лише на п’ятому ранзі, — заявив я. Емоції Вовка мене не бентежили. — І цей шмаркач збирається доправити вас назад.

— Соло, я… — зніяковів Вовк. — Вибач. Коли два роки сидиш на одному місці й жереш те, що дає тобі потвора, починаєш сумніватися, чи ти досі людина. Як уявлю, скільки наших хлопців зараз лежить у цій купі…

Погляд мага природи зупинився на кістках.

— Їх потрібно забрати, — заявив я, пригадавши своє минуле. — Із розлому мають повернутися всі. Навіть для того, щоб бути похованими.

Я підійшов до чорної рідини й спрямував на неї обидві руки. «Розкладання» поглинало відходи ультагара з такою жадібністю, наче це була найпоживніша речовина для цієї здатності. Навколо мене розлилися хвилі енергії, і обидва маги дев’ятого рангу судомно задихали, почавши поглинати дармову силу. Я палив без упину, не звертаючи уваги на джерело, яке почало нагріватися. Бо розумів: разом із чорною рідиною з урятованих ішло те, чого в людині ніколи не повинно оселятися. Ішло примирення з власною долею. Так, уцілілі трималися до останнього, але перестали боротися. Це погано. Маги не повинні здаватися. Та й узагалі ніхто не повинен здаватися, доки дихає!

— Соло, досить, — почувся голос Стрижа, який вирвав мене з якогось забуття. — Далі ми самі!

Проморгавшись, я втупився в чистий майданчик перед собою. Від колишнього моря не залишилося й сліду, а поруч зі мною стояли енергетично ситі маги. Ультагар вибирав найсмачніше, скидаючи неліквід у відходи, тому енергії від перероблення чорної рідини виявилося стільки, що вистачило на відновлення сімдесяти восьми людей!

— Потвора! — пролунав насторожений вигук, і всі обернулися до мерехтливого входу. До розлому ввійшов варґон. Шестилапа мавпа по-людськи озирнулася, почухала голову, побачила нас і радісно заволала.

За мить потвора з імунітетом до магії внутрішнього контуру вже мчала в наш бік, розмахуючи палицею. Пробігти вона встигла лише з десяток кроків — потім у справу вступили Сарб і Туман. Маг світла притиснув варґона до землі, а маг темряви відправив до потвори одного зі своїх прислужників. Схожа на розломового крикуна потвора всмокталася в притиснутого до землі варґона й буквально за кілька митей випила всю силу, яка містилася в потворі восьмого рангу.

— Як же приємно працювати на повній енергії, — потягнувся Сарб. — Відкат, звісно, буде моторошний, але до нього ще дожити треба.

— Що таке відкат і коли він настане? — насупився Стриж.

— Ти з таким іще не стикався, — пояснив Вовк. — Це проблема вищих рангів. Після різкого відновлення спустошеного джерела воно якийсь час працюватиме нормально, потім упаде в ступор на кілька днів. Ми взагалі перестанемо відчувати магію. Але станеться це днів за два, не раніше.

— Швидше за все, за три, — прислухався до своїх відчуттів маг вогню, якого мені так і не представили. — Надто чистою виявилася енергія хаосу. До Формітона звідси день дороги, якщо бігти. Із відновленими дев’ятками ми зуміємо вийти з розлому й залишити це місце без проблем. Навіть твоя допомога вже не знадобиться. Але перед цим я хочу зробити одну річ. Ми ж у вісімці, так? То чому б не зробити добру справу й не знищити її? Ми два роки стирчали в цьому місці. Якщо підемо зараз — ніколи про нього не забудемо. Воно нам снитиметься. Зробить слабкими. Безвольними. Тому ми мусимо знищити цей розлом. Обов’язково. І забути про ці два роки раз і назавжди. Ми втратили сорок три людини. Їхня смерть буде марною, якщо ми здамося. Що скажеш, магу хаосу? Ти з нами? Від імені Імперії клянуся: усе, що ми тут знайдемо, належатиме тобі. Нам не потрібна здобич. Нам потрібна помста.

— Як це можливо? — прошепотів приголомшений Стриж, коли на другому поверсі розлому, що йшов глибоко під землю, ми натрапили на кам’яну квітку. — Чому вона такого кольору?

— Тому що це багато чого пояснює, — відповів я, дивлячись на майже чорну квітку з кількома червоними вкрапленнями. — Наприклад, чому під час знищення відходів ультагара сформувалося так багато енергії. З таким я вже стикався, коли разом з ученицями закривав розлом шостого рангу, який насправді виявився сімкою. Там теж був ультагар.

— З ученицями? У твоєму віці? — хмикнув хтось із магів, але відразу замовк, коли на нього подивилися свої ж. Тому я вдав, що не почув репліки. Доводити кожному зустрічному, що в мене є учениці, не збирався. Сказав — і досить.

— Отже… — почав був Стриж, але замовк, продовжуючи пропалювати кам’яну квітку поглядом.

— Отже, це не вісімка, — закінчив я розпочате. — Із якоїсь дивної причини цей розлом має постійний прорив. Не зумівши витягнути назовні свої творіння, кристал сили вирішив, що він надто слабкий, і почав зростати в рангах. Ми перебуваємо в десятці.

Усі різко замовкли, почувши неймовірне. Одна річ — знищити потвор, які мешкали в розломі восьмого чи дев’ятого рангу. Зовсім інша — дивитися в бік десятки. Так само як на п’ятому ранзі, на десятому потвори змінюються. Стають не просто сильними — перетворюються на невбиваних істот, здатних одним поглядом знищити слабкий загін. Але найнеприємніше те, що потвори набувають певної подоби розуму. Не такого тваринного, як у варґонів, — значно потужнішого.

Ультагар, до слова, був тому підтвердженням. Кількість пасток, перетворення людей на приманку, забезпечення своєї приманки їжею. Звичайні потвори так не чинять.

Тішило одне — маги дев’ятого рангу цілком могли битися з такими потворами. Вовк та Ікло були тому підтвердженням. Ось тільки в нас лише п’ять дев’яток на сімдесят вісім людей. Сімдесят дев’ять, якщо рахувати зі мною. Сорок три скелети знайшли й склали до торбинки мандрівника Стрижа. Єдиного, крім мене, хто мав такий артефакт. Навіть дев’ятки мали звичайні рюкзаки мандрівника, які не прибирали вагу.

— Можете не озиратися, — заявив я, помітивши, як люди інстинктивно збилися докупи. — До десятого поверху тут не буде жодної потвори.

— Пів години на збирання кам’яних квіток! — відразу наказав Стриж. Він чудово розумів, наскільки цінними були ці складники. Не думаю, що чорні з червоними вкрапленнями кам’яні квітки вільно продавалися в Імперії. Якщо їх десь і добували, то лише за допомогою високорівневих лазутчиків, і кожна така квітка цінувалася навіть не на вагу золота. Набагато дорожче.

Наказ є наказ, тож лише за пів години перед Стрижем лежала майже сотня кам’яних квіток. Величезний натовп умів працювати, а два роки сидіння на одному місці спонукали людей рухатися якомога більше.

— Багато, — протягнув Стриж, втупившись у купу ресурсів, за які запросто можна було купити цілий Трімус. Причому кілька разів поспіль.

— Розлом дуже старий, — промовив Туман, маг темряви. — Не здивуюся, якщо кристал буде заввишки в кілька моїх зростів.

— Перевіримо, — кивнув Стриж. — Спускаємося й знову шукаємо квітки! Пів години на поверх! Нікому не відставати!

Голодні люди підбадьорилися. У них з’явилася енергія, зрозуміла робота, перспектива повернутися додому. Чому б не потерпіти голод іще трохи? Збирати кам’яні квітки — завдання нескладне, головне знати, як це робити. Усі, хто був у цьому величезному рейді, чудово це знали.

Я мав рацію — потвор у розломі вже не було. Жодної! Якщо другий поверх подарував нам сто кам’яних квіток, то з кожним наступним їхня кількість збільшувалася ще на сотню. Двісті на третьому, триста на четвертому й так далі, до останнього десятого поверху. Три тисячі шістсот кам’яних квіток десятого рангу — це була настільки багата здобич, що її могли вилучити на користь Імперії як стратегічний запас. Причому я не сумнівався: коли ми повернемося, Стриж обов’язково доповість батькові про те, що сталося, і про кількість здобутих матеріалів. Своєї обіцянки чоловік дотримається — зараз ні на що претендувати не стане, але це не означало, що у Формітоні на мене не чекатимуть неприємності. Заради таких цінностей можна й затримати мага хаосу до з’ясування обставин.

— Дивне відчуття, — промовив Стриж, коли ми спустилися на саме дно розлому. — Ми на десятому поверсі. Там, де за всю історію протистояння з розломами побували лише кілька людей. Якщо взагалі хоч комусь удавалося зайти так далеко.

— Око казав, що ти мріяв стати першим підкорювачем десятки, — пригадав я. — Ось чудова нагода здійснити свою мрію.

— Не про таке проходження я мріяв, — невдоволено скривився Стриж. — У такій перемозі немає честі.

— Виживати два роки, щоб потім знищити десятку, — теж подвиг, — не погодився я. — Уже вирішив, що робитимете?

— Ми? — здивувався Стриж. — Це твій розлом. Тобі й вирішувати.

— Якщо мені, тоді йдіть за мною, — кивнув я. — Ви провели тут два роки, тому маєте повне право на нагороду.

Мені все ж вдалося знайти вагомі відмінності цього розлому від того, який знищили ми з ученицями. Якщо там ватажок залишався біля кристала, охороняючи його до останнього подиху, то в проколі простору з постійним проривом не було жодної потвори. Навіть ватажка. Він, як і всі його прислужники, піднявся нагору, щоб стати жертвою ультагара.

— Потрібно буде знайти його кістки, — уголос промовив я.

— Ти про ватажка? — уточнив Стриж. — Зараз відправлю людей.

— Потім, — зупинив я командира нашого загону. — Розсаджуй усіх навколо кристала й беріться за руки.

— Навіщо? — насупився Стриж, не розуміючи, що я задумав. — Це твій кристал. Імперія викупить у тебе цю цінність за величезні гроші. Тобі не лише до кінця життя вистачить — іще й онуки не знатимуть проблем.

Зрозуміти, про що говорив Стриж, було легко. На десятому поверсі не було кам’яних квіток, не було потвор, не було ватажка, зате тут стояв гігантський кристал заввишки у два мої зрости. Цьому розлому було понад вісімдесят років, і за цей час він накопичив стільки сили, що мені було важко стояти поруч. Якщо передати дев’яткам мою торбинку мандрівника, вони зуміють запхати туди цей кристал, щоб потім вивантажити таке джерело енергії десь в імператорській скарбниці. Навіть група «Істина» не здобувала нічого подібного — вони просто знищили розлом десятого рангу.

Гадаю, якби я притягнув таку річ до великого світу й почав торгуватися з Імперією, імовірність того, що мені створять рід, була б дуже високою. Без клану, звісно, але Флеймворди напевно прийняли б мене до себе як частину клану Вогню. Одна частина мого плану була б завершена, ось тільки я не хотів ставати частиною чужого роду. Лише свого. Точніше, хотів повернути колишню славу клану Хаосу, якому служив майже сімдесят років. Зараз це було неможливо, отже, й сенсу тягнути до великого світу таку річ не було.

Зате сенс був в іншому. У тому, щоб подарувати сімдесяти вісьмом людям, які пережили два роки божевілля, новий ранг, а то й два. Сили, що вирувала в кристалі, вистачило б, щоб перетворити п’ятьох дев’яток на десятки, а всіх інших підняти до дев’яток. Це було б значно корисніше і для Імперії, і для окремо взятого воїна хаосу, який зробить своїми боржниками сімдесят вісім магів високих рангів. Причому не просто якихось магів, які живуть за високими стінами й бачать потвор розломів лише у великі свята. Ні — справжніх бойових магів стихій, які стояли в перших лавах захисників людей від катастрофи, що насувалася.

Це було значно важливіше за все золото, яке мені могли заплатити.

— Увага! — Я звернувся до магів, які сіли навколо кристала сили розлому. Сам до центру не заходив — така енергія була для мене смертельною. — Зараз Сарб почне процес перегону енергії з кристала до ваших тіл. Нікому не розривати коло — інакше енергія вас спалить.

— Чому Сарб? — запитав Стриж. — У нас із великими потоками енергії працює Вовк.

— Тому що маг хаосу надто досвідчений для свого віку й рангу, — відповів маг світла, поглянувши на мене зовсім по-новому. — Вовк сильніший за мене, але тут він не впорається. Потрібно не лікувати, а посилювати. Це моя царина.

Стриж подивився на Вовка, і маг природи кивнув, підтверджуючи слова мага світла.

— Гаразд, чому ти не з нами? — Стриж ніяк не заспокоювався, намагаючись докопатися до кожної дрібниці.

— Тому що навіть замкнене коло його не врятує, — знову відповів за мене Сарб. — Якби серед нас були шістки, їх теж довелося б прибрати. Десятка надто небезпечна. Я з такими потоками ніколи в житті не стикався.

— Впораєшся? — Стриж подивився на Сарба, який вагався.

— Якщо ніхто не розчепить рук — так, — кивнув маг світла. — Якщо коло розімкнеться, багато хто згорить.

— Руки можна зв’язати, — запропонував я. — Так надійніше. Принаймні сімок і вісімок точно потрібно підстрахувати. Дев’ятки витримають. Ось, тримайте. Багато не вийде, але хоч щось.

Із цими словами я стягнув форму, залишившись у спідньому, і почав різати її на клапті. Форму магічної академії виготовили з міцної тканини, тож вона мала витримати. Одягу у врятованих майже не залишилося, тому використати його на ремені не вийшло б.

Вовк особисто пройшовся повз усіх, зв’язуючи руки — такі речі не можна було довіряти магам низьких рангів. Усі розуміли: помилка одного коштуватиме життя багатьом. Але так само всі розуміли важливість того, що зараз відбудеться. Другого такого шансу в житті могло більше не випасти, тож ризик був виправданий.

— Готово! — Незв’язаними залишилися лише руки Сарба й Вовка, які сіли поруч.

— Починаю! — заявив маг світла, і простір оголосив багатоголосий крик болю. Енергія десятого рангу ввійшла до тіл ослаблих магів і почала там господарювати, намагаючись спалити нахаб, які кинули їй виклик.

Я дивився на це зі змішаними почуттями. Слухати несамовитий крик людей, які буквально живцем згоряли у вихорах могутньої енергії, було важко. З іншого боку, бачити, як Сарб контролював увесь процес, допускаючи нелюдський, але все ж прийнятний рівень болю, — це був корисний досвід. Мені навіть не потрібно було торкатися магів, щоб бачити потоки енергії, які вирували в них.

Усе ж правильно ми зробили, зв’язавши руки. Із сімдесяти вісьмох людей, які взяли участь у поглинанні кристала сили десятого рангу, при тямі залишилися лише шестеро. П’ять колишніх дев’яток і одна нова. Стриж перескочив відразу два ранги, занісши ногу над останнім, десятим рангом. Але отримати його не зміг — кристал скінчився! Це неймовірно, але божевільна безодня енергії повністю розподілилася між магами, і її не вистачило, щоб довести все до логічного завершення.

Але й так результат був неймовірним — із сімдесяти вісьмох людей на десятки перетворилися сорок двоє, решта тридцять шість стали дев’ятками. Лише за три години, саме стільки тривав процес посилення, Імперія значно збільшила свою бойову міць, а форт Формітон в одну мить став найперспективнішим фортом зі знищення потвор. Якщо Імперія не забере магів, які повернулися, то найближчим часом розломам навколо Формітона стане дуже погано. Злі маги десятого рангу мститимуться за два роки полону. І зупинити їх уже не зможе ніщо! Я навчу, як працювати з ультагарами.

Кристал зник, але місце, де він стояв, не спорожніло. Розрізавши кілька пут і звільнивши руки магів, які знепритомніли, я підійшов до мерехтливого предмета. Це справді був старий розлом. Настільки старий, що зумів запустити руки в самі глибини скарбниці древніх. Якщо вони взагалі існували, ці древні.

На камінні лежала шпага без піхов. Уперше бачив зброю-артефакт, створену не людьми, а розломом. Лезо шпаги відливало всіма шістьма кольорами стихій. У них легко можна було побачити Вогонь, Воду, Землю, Темряву, Світло й навіть Хаос. Шість переливчастих кольорів, що змішувалися між собою в неймовірних поєднаннях, але водночас зберігали власну індивідуальність.

— Уперше таке бачу, — промовив Сарб, підійшовши до мене.

— Гадаю, люди взагалі вперше таке бачать, — кивнув я. — Ніколи не чув, щоб артефакт працював відразу на всі шість стихій.

Нахилившись, я без остраху взяв артефакт за руків’я. Небезпеки від нього не відчував. Зволікши, різким рухом випростався й витягнув шпагу перед собою, наче збирався проткнути невидимого супротивника.

Долоня спалахнула вогнем, коли в неї вп’ялися десятки дрібних голок, які виросли з руків’я, але біль миттєво минув, коли слідом за голками прийшло лікування. Шпага отримала мою кров, здійснила прив’язку й відразу зцілила свого нового господаря. Із глибин підсвідомості прийшло ім’я:

— Лунаріс, — промовив я. — Цей клинок зветься Лунаріс.

Слідом за іменем прийшло розуміння, чому шпага не мала піхов. Бо вони їй не були потрібні! Зосередившись і пригадавши роботу з просторовим сховищем, я сховав шпагу туди, звідки її, крім мене, ніхто не зможе витягнути, — до свого особистого астралу. Використовувати його як сховище я ще не міг — для цього був потрібен дев’ятий ранг, але шпага чудово ігнорувала обмеження мого тіла, самостійно стрибаючи до астралу й назад.

— І що робить цей артефакт? — запитав Стриж, але, зустрівшись із моїм поглядом, зніяковів. — Перегнув, вибач. Це твій артефакт і твоя таємниця.

Я лише кивнув, підтверджуючи слова мага води. Той, хто володіє чимось особливим, ніколи не розповідатиме про всі властивості свого предмета. Мені навіть не потрібні були артефактори, щоб повністю розібратися в усіх хитросплетіннях подарунка розлому десятого рангу. Усе це прийшло до мене разом з ім’ям і способом зберігання нової зброї.

«Шпага шести Стихій» — ось що таке Лунаріс. І це, як мені стало відомо, один із семи іменованих клинків. Саме семи, а не шести, за кількістю стихій. Чому і як — мені не було відомо, як не було відомо й те, чи знайшли бодай одну шпагу з решти шести. Зараз це не мало жодного значення — важливим було те, що давала мені моя шпага.

Вона діяла як заклинання «Поглинання», застосоване на високих рангах. Тобто такою шпагою можна було відбити заклинання, і якщо його ранг не перевищував рангу шпаги, а накопичувач відповідної стихії, вставлений у гарду, був порожнім, то енергія заклинання поглиналася й ховалася до накопичувача, щоб за потреби нею міг скористатися вже сам маг. У цьому й полягала найбільша несподіванка, пов’язана з артефактом: за допомогою Лунаріса можна було формувати заклинання будь-якої іншої школи. Сам по собі цей факт не був чимось дивовижним. Наприклад, заклинання умовного Вогню спокійно активувалися за допомогою звичайних артефактів. Ось тільки для кожної стихії був потрібен свій артефакт, а тут усі шість зібрали в одному місці, зробивши шпагу моторошно могутньою зброєю, здатною ховатися в астралі.

Це був справді імператорський подарунок розлому десятого рангу. Мабуть, за те, що ми знищили ультагара, кристал розщедрився на повну. Не лише перетворив колишніх бранців на нищівну силу, а ще й подарував Лунаріс тому, хто ризикнув усім, щоб урятувати людей.

— Час іти, — промовив Вовк. — Відкат нікуди не подівся, а після підвищення рангу настане раніше, ніж ми планували.

— Доба, може, трохи більше, — підтвердив маг темряви. — Потім ми перетворимося на дрова й, як мені здається, пробудемо такими дуже довго. Тіло має перебудуватися під нові особливості джерела.

Тут я був цілком згодний. У минулому, коли отримав десятий ранг, пролежав майже три дні, мріючи здохнути. Це було важко, власне, через це й існувала така величезна різниця між магами дев’ятого та десятого рангів. Ті, хто досяг межі магічного розвитку, набували нових можливостей.

— Так, тепер я теж відчуваю, що таке відкат і що він скоро настане, — прислухався до своїх відчуттів Стриж, після чого звернувся до всіх: — Виходимо! Час додому!

Мені все ж вдалося переконати Стрижа витратити час і знайти кістки ватажка десятого рангу. Судячи з останків, ним виявився ще один дракон. Не факт, що дракон Темряви, але сили в кістках було стільки, що я навіть не міг до них наблизитися! Довелося Стрижу забирати їх до своєї торбинки мандрівника. На швидкості командира це ніяк не позначилося — для мага дев’ятого рангу таке навантаження було дрібницею.

— Сарбе, Тумане, виходьте першими й зачищайте місцевість! — наказав Стриж, щойно ми дісталися виходу з розлому. — Вовку, Ікле, забезпечте підтримку й блокування дрібноти. Голко, Горло, Зало, йдете з першим загоном. Дивитеся, що роблять вони, — повторюєте. Готові? Пам’ятаємо про діру, яку зробив Соло, не пірніть до неї! На вихід!

Стриж не лише вмів командувати, а й чудово пристосовувався до нових обставин. Це раніше він мав п’ятьох дев’яток. Тепер під його командуванням було понад сорок десяток, тому й використовувати їх потрібно було зовсім інакше. Не ховатися за звичними спинами магів світла й темряви, а відразу відправляти всіх магів світла, щоб вони билися з потворами, які мали імунітет до магії внутрішнього контуру. Я навіть почав поважати сина Старшого за професіоналізм. Дуже гідний командир.

— Виходимо! — через десять хвилин після того, як перша група залишила розлом, наказав Стриж, і ми всі вибралися назовні.

Тут почався справжній хаос. Десятки розважалися на повну, перетворюючи потвор восьмого рангу на фарш. Не допомагав їм навіть імунітет — коли тебе розривала земля, що раптово набула сталевої щільності, жоден імунітет до магії не врятує. Діставшись живих потвор, маги, які два роки перебували в ув’язненні, відривалися на повну, не залишаючи нікого.

Хіба що один розломовий крикун примудрився прорватися крізь першу лінію оборони. Або його навіть не сприйняли як загрозу — за два роки всі настільки розвинули в собі несприйнятливість до ментальних атак, що якийсь летючий недомірок восьмого рангу, який горлав на всі голоси, не становив для них небезпеки.

Для них. Але не для мене.

Небезпека спалахнула так раптово, що я мало не стрибнув назад до розлому. Ось тільки розлому позаду вже не було. Щойно остання людина вийшла з нього, він закрився остаточно й безповоротно.

Розвернувшись у бік потвори, що летіла до мене, я почав активувати один «Спис хаосу» за іншим, із якимось відчаєм спостерігаючи, як заклинання восьмого рангу безсило зникали в шкірі потвори восьмого рангу. Розломовий крикун знову заверещав, ударивши мене по вухах, і, перш ніж темрява поглинула мене, я встиг побачити, як створений мною спис пробив захист летючого кошмару, зробивши в ньому наскрізну діру.

— Соло! — почувся крик Стрижа. — Вовку, лікування!

Мене огорнуло тепле зелене сяйво мага природи десятого рангу, миттєво проганяючи і біль, і втому, і темряву з голови.

— Соло, це моя помилка! — промовив Стриж, щойно перед моїми очима перестали танцювати кола. — Твоя поведінка більше пасує досвідченій десятці, а не п’ятірці. На мить забув про твій ранг, от ми й пропустили крикуна. Тумане, працюєш із Соло! Відповідаєш за нього головою!

— Прийняв, командире! — відповів маг темряви й опинився поруч зі мною. Жодних насмішок чи поблажливості на мою адресу не було. У кожного свої слабкі місця. Моє — розломові крикуни, щоб вони всі подохли!

— Закінчуємо! — за кілька годин промовив Стриж, оглядаючи поле бою. Потвори продовжували вибігати з порталів, але варґонів недарма вважали розумними істотами. Вони зупинялися за сотню кроків від нас, не наважуючись підійти ближче. Породження розломів розуміли, що ми сильніші, але не мали права втекти. Розломи їх утримували.

— Ідемо! — наказав Стриж. — Потрібно перечекати відкат, відновитися, а тоді ми повернемося сюди, щоб раз і назавжди знищити це прокляте місце. Сарбе, веди!

— За мною, бігом руш! — почувся гучний крик мага світла. — Ми два роки сиділи на одному місці! Час розім’яти ноги!

— Допоможу, — почувся тихий шепіт Тумана. Маг темряви підхопив мене, наче пір’їнку, і, тримаючи на руках, узяв такий темп, про який я на своєму ранзі міг лише мріяти.

Попереду бігли Сарб і кілька магів темряви, які знищували всіх потвор на нашому шляху. Розломи ми не чіпали — на них був потрібен час, але всі потвори, які безцільно блукали біля своїх дір у просторі, полягли.

Через три години божевільного бігу попереду показалися стіни Формітона. Стриж кілька разів робив зупинки — тягнути до міста натовп переслідувачів він не хотів. Після другого бою варґони зрозуміли, що люди прагнуть піти, і припинили погоню, повернувшись до своїх розломів. Нового нашестя на місто, якого так боявся Око, не станеться. Це добре.

Нас зустрічали. Біля воріт стояла самотня постать, яка стрибнула просто зі стіни. Сарб уповільнився, а потім узагалі перейшов на крок, змусивши пригальмувати всіх інших. Туман навіть опустив мене на землю, дозволивши далі рухатися самостійно.

Око я впізнав відразу. У Формітоні було лише шість десяток, і один з них стояв біля воріт, не наважуючись рушити в наш бік. Зупинилися й ми. Два роки — надто великий строк, щоб не лише встигнути скучити одне за одним, а й добряче відвикнути.

Із загального натовпу вийшла худа жінка з позивним Живчик. Магиня природи, як і Око, вона перескочила з восьмого на десятий ранг, здобувши нову силу. Ніхто не рухався, нічого не говорив і не зупиняв Живчика. Жінка підійшла до Ока, і якийсь час вони дивилися одне на одного, забувши, що навколо лежать прокляті землі.

— Сивини стало більше, — лагідно промовила Живчик і провела рукою по волоссю Ока.

— Схудла, — відповів Око, і я міг поклястися самим хаосом, що на очах мага природи десятого рангу з’явилися сльози. Але це неправда. Навіть якщо мене почнуть катувати, усе одно стверджуватиму, що нічого не бачив.

— Я повернулася, коханий, — промовила Живчик, після чого зробила крок уперед і міцно обійняла чоловіка. — Я змогла вижити.

— Ні! — Командир гарнізону Формітона був невблаганний. — Ця інформація не підлягає розголошенню!

— Флеймворди вже пішли, — не здавався я. — Вони зробили всі свої справи й залишили ці землі.

— Ні! — уперто стояв на своєму Старший.

— Батьку, а чому? — запитав Стриж, який сидів у кріслі неподалік.

— Що «чому»? — насупився командир гарнізону.

— Чому ти не даєш Соло потрібної інформації? Забудьмо зараз про те, що він зробив не лише для нас, а й загалом для всієї Імперії. Він же справді не випитує в тебе якихось таємниць правлячого роду. Не намагається дізнатися, про що ти розмовляв із радником Імператора. Його цікавлять лише розломи шостого рангу, які відвідували Флеймворди. У чому тут таємниця, якщо завдання будь-якого підкорювача розломів полягає в тому, щоб знищувати ці самі розломи?

— Якщо Флеймворди відвідували якісь розломи, отже, мали на те причини! — не здавався Старший.

— Тобто ти натякаєш, що правлячий рід Імперії проводить якісь заборонені ним самим дослідження, а ти їх прикриваєш? — прямо запитав Стриж.

— Жодних заборонених досліджень! — заявив комендант гарнізону. — Флеймворди прибули сюди не заради цього.

— Якщо вони не проводили заборонених досліджень, тоді мені не зовсім зрозуміла твоя позиція, — продовжив Стриж. — Що такого в запиті Соло, що ти так розлютився? Може, те, що він маг хаосу? Той, кого ти на дух не переносиш? Тоді я нагадаю, батьку: на відміну від усіх тих розвідників, які нібито нас шукали, єдиний, хто справді нам допоміг, стоїть перед тобою. Соло витягнув сімдесят вісім людей із того кошмару, у якому ми майже зламалися. Соло перетворив нас на дев’яток і десяток, хоча мав повне право залишити кристал десятого рангу собі.

— Гадаю, розвідники, які мали шукати зниклі команди, насправді займалися власними справами, — підлив я олії у вогонь. — Інформація, яку вони надали, зовсім не збігається із ситуацією в особливій зоні. Ніхто з тих, кого ти відправляв, туди не приходив. Однак вони десь бігали по тижню-два. Це вже питання до командира гарнізону: чим займалися десятки, відправлені до проклятих земель?

— Ось бачиш? — Старший хіба що рукою на мене не вказав. — Цей хаосит просто глузує з нас!

— Тобто ти вперто відмовляєшся бачити дивні речі, які відбуваються навколо твого міста? — Стриж виявив батькову впертість. — Батьку, нас не шукали. Це факт! Коли ми бігли назад, я попросив наших розвідників перевірити, чи ходив у наш бік хтось, крім нас. Слідів не було! Наші — так, були. Чиїхось інших ми не побачили. І не потрібно розповідати, що нас шукали найкращі з найкращих! Найкращий сидить поруч зі мною, і саме він нас знайшов.

Сліди? Я здивовано подивився на Стрижа. Коли підходив до висохлого озера, жодних слідів не помітив. Ні, я не найкращий слідопит, але дещо розумію. Жодних чужих слідів біля тих розломів не було.

— Ти змінився, сину, — невдоволено пробурмотів Старший.

— Коли два роки живеш на межі, починаєш інакше дивитися на речі, батьку, — не знітився Стриж, витримавши його погляд. — Починаєш інакше ставитися до людей, ділячи їх не на знатних і простолюдинів, а на правильних і зайвих. Серед тих, хто був зі мною, зайвих не знайшлося. Це допомогло нам вижити. Соло теж не зайвий, батьку. Він правильний. Не можна ставитися до людини упереджено лише через колір її волосся та заклинання, якими вона користується. Це не прикрашає командира найкращого гарнізону Імперії.

— Тільки лестити мені не треба! — огризнувся Старший.

— Навіть не збирався, — парирував Стриж. — Це факт. Під твоїм командуванням Формітон уже двадцять років не допускає проривів потвор далі Другої стіни. Тим часом шість інших фортів не завжди справляються зі своїми обов’язками. Це я з’ясував насамперед. Тож жодного лукавства — лише голі факти. Але зараз ти неправий, батьку. Соло потрібна інформація про розломи.

— Гаразд, навіщо вона йому? — Старший подивився на мене. — Навіщо тобі потрібні шістки, які відвідували Флеймворди, хаосите?

— Щоб їх закрити, — відповів я. — Якщо там побували представники імператорського роду, отже, серйозних супротивників не залишилося. Для мене, мага п’ятого рангу, це буде чудовий виклик. Тим більше що вирушу туди сам, без учениць.

— То ти не лукавив, коли казав, що маєш учениць? — запитав Стриж.

— Три дівчини, одна з них принцеса, — відповів за мене Старший. — Восьма спадкоємиця трону.

— Тобто представниця Флеймвордів є офіційною ученицею Соло, а ти не бажаєш розкривати йому інформацію про розломи, які відвідували ці самі Флеймворди? — здивувався Стриж. — Батьку, тобі не здається, що у твоїх діях немає логіки?

І знову погляд батька й сина. Хоча, як на мене, командира гарнізону та командира загону із сімдесяти вісьмох людей, які кілька годин тому прибули до Формітона.

На столі з’явилася карта, і Старший, не дивлячись, тицьнув у неї пальцем.

— Ці, — заявив командир гарнізону, послідовно вказавши на три розломи шостого рангу. — Якщо через це в мого міста виникнуть проблеми, шлях до Формітона буде для тебе назавжди закритий, хаосите!

— Батьку! — хотів обуритися Стриж, але Старший був непохитний:

— Це наказ командира гарнізону, а не твого батька! — жорстко відповів він. — Як батько я щасливий і безмежно вдячний Соло за те, що він витягнув вас із розлому. Але як командир гарнізону, розташованого в проклятих землях, зобов’язаний відповідати за своїх людей! А витівка хаосита може завдати моїм людям неприємностей. Мені невідомо, навіщо сюди прибули представники імператорського роду й чому так швидко залишили Формітон. Однак хаосит, який увесь цей час перебував із тобою, не лише знає, що до Формітона прилітали представники Флеймвордів, а й те, що для свого проходу вони обрали кілька шісток! Збіг? Не думаю!

— Але й довести нічого не можеш. — Я теж не збирався залишатися в боргу. Нехай я не подобався Старшому, але це було взаємно. Теж терпіти не міг цього чоловіка, хоча нічого поганого він мені начебто не зробив.

— Скажеш Вепрові — він виведе тебе з міста, — заявив Старший. — А зараз забирайся з мого кабінету. Я хочу поговорити із сином, який повернувся.

Доброта як вона є. Гадаю, мені й так удалося отримати від Старшого максимум.

Атмосфера, яка панувала у Формітоні, більше нагадувала якесь свято. Зазвичай суворі підкорювачі розломів ходили містом, усміхаючись світові. Хтось обіймався, радів, сміявся. Кілька разів я бачив, як тих, хто повернувся, навіть підкидали в повітря. Люди виражали свої почуття й не соромилися цього. Мабуть, не всім бути черствими, як Старший. Той навіть сина не обійняв, лише кивнув, наче вони бачилися буквально вранці.

— Потрібен Вепр! — Я спіймав першого-ліпшого жителя Формітона. — Де його шукати?

— Та біс його знає! — відповів чоловік, який усміхався на весь рот. — Хлопче, який Вепр? Ходімо з нами! Ти ж повернув нам друзів! Це потрібно відсвяткувати!

— Якщо не Вепр, тоді Око, — наполіг я. — Де його шукати?

— Око? — житель Формітона подивився на мене як на божевільного. — Так удома він. Живчик же повернулася!

— Показуй, де Око живе! — наказав я. Причому таким тоном, що вибору в бідолахи не залишилося. Він хотів бігти святкувати з усіма, а тут шкідливий маг хаосу змушував працювати.

— Чого треба⁈ — пролунав бичачий рев, коли я почав гатити у вказані двері. — Нікого немає вдома! Забирайтеся!

— Око, це Соло! Мені потрібно за стіну, дозвіл від Старшого я отримав, — промовив я, упевнений, що мене почують.

Двері різко розчахнулися, і переді мною у всій красі постав майже оголений Око. Хоча ні — щось схоже на шорти він усе ж устиг натягнути.

— Ти три години тому прийшов, які ще розломи? — здивувався маг природи.

— Три шістки, — спокійно відповів я. — Розташовані за дві години ходьби від міста. Гадаю, на тиждень я там зависну.

— Соло, не дурій! — заявив Око. — Не потрібно тобі зараз до розломів. Мені з тобою ще поговорити треба. Потім.

— За тиждень поговоримо, — відповів я. — Зараз у тобі надто багато емоцій, можеш сказати щось таке, про що потім пошкодуєш. За тиждень емоції вляжуться, ти й далі ненавидітимеш магів хаосу, як Старший, і вже не скажеш зайвого. Так буде краще для всіх нас. Хочеш зробити мені щось приємне — випровадь із міста та набери в мадам Беральди смаколиків для Вірени. Усього по одному, я так їй обіцяв.

— Дивний ти, Соло, — після довгої паузи заявив Око. — У тебе в боржниках сорок дві десятки й тридцять шість дев’яток. Причому не абихто — справжні бойові маги. Та й не лише вони. Більша частина Формітона заборгувала тобі за те, що ти повернув нам людей. Ти ж можеш зараз скористатися ситуацією й вичавити з неї максимум для себе, а натомість тікаєш до розлому, наче все, що відбувається, тебе не стосується.

— У нас уже була схожа розмова, — промовив я. — Тоді ти дивувався, що я не зубоскалю щодо зниклого сина Старшого. Тепер дивуєшся, що не користуюся ситуацією. Люди різні, Око. Комусь потрібна увага, а комусь — за стіну, до розломів. І цей хтось уже втомився чекати, доки ти зберешся й випровадиш його з міста.

— Чекай, — буркнув Око й зачинив двері. Хвилин за п’ять вони знову відчинилися, явивши мені зібраних Ока та Живчика. — Підемо з тобою.

— Живчик завтра перетвориться на колоду, — нагадав я. — Готові ризикнути?

— Не потрібно лякати магів природи відкатами, Соло, — усміхнувся Око. Діставши артефакт зв’язку, він активував його, і за кілька митей пролунав невдоволений голос Старшого.

— Що? Тебе ж не чіпають, як ти й просив, — почулося з артефакту.

— Старший, я беру Живчика й іду із Соло до розломів, — заявив Око.

— Погоджено, — без зволікання промовив командир гарнізону, наче сам хотів доручити Окові щось подібне, але боявся відмови. — Завдання просте — знищити три шістки. Якщо в розломах буде щось цінне — воно наше. Не затримуйтеся там.

Око подивився на мене, наче запитуючи, чи погоджуюся з таким формулюванням завдання. Довелося кивнути — я йшов до розломів не заради ресурсів.

— Зрозумів-прийняв! — відкарбував Око. — Постараємося повернутися швидко.

Варто віддати належне жителям міста. У них хоч і почалося свято, але вартові зі стін нікуди не поділися. Як і ті, хто керував воротами. Не змінився й порядок проходження. Ніхто не поспішав, і наступні ворота відчинялися лише після того, як попередні щільно зачинялися.

Бігти поруч із двома десятками — суцільне задоволення. Шлях, на який я планував витратити години три-чотири, ми подолали лише за одну. Око й Живчик із дивовижною легкістю знищували потвор розломів, які косо дивилися в наш бік. А косо на нас дивилися всі, навіть ті, хто тікав щодуху. Спочатку я думав, що Око вихваляється перед дружиною, демонструючи свою нову силу, але потім зрозумів, що він просто ділиться з нею знаннями, накопиченими за кілька тижнів. Він, як і Живчик, буквально нещодавно став десяткою, але знав значно більше за дружину. Ось і показував їй різні заклинання та способи їхньої роботи.

— Перший, — промовив я, коли перед нами виник розлом червоного кольору.

Око пірнув до нього першим, за кілька митей слідом увійшов я, замикала Живчик. Усередині розлом виглядав доволі стандартно — гола пустка з чотириногими потворами, які бігали навколо.

— Знаєш, Соло, нам усім буде легше, якщо ти відразу скажеш, що ми шукаємо, — заявив Око, навіть не дивлячись у мій бік. — І не вигадуй красивих історій про те, що вирішив узяти шостий ранг. Якби ти цього хотів, уже давно перейшов би, але стримуєш себе. Чому — не запитую. Твоя справа.

— Тут немає таємниці, — подумавши, відповів я. — Уся річ у магічних посиленнях різних шкіл. Мені вдалося пристосувати до себе посилення магії трьох шкіл, а в одному з цих розломів має бути підказка щодо посилення четвертої.

— Флеймворди нещодавно навідувалися до нашого містечка, — замислено промовив Око. — Ходили кудись у цей бік. Подробиць Старший не розповідав, але й так зрозуміло, що там було щось не для чужих вух. А ще в тебе серед учениць є принцеса. Тут навіть генієм не потрібно бути, щоб зіставити одне з одним. То що ми шукаємо? Папери?

— Гадки не маю, який це має вигляд, — відповів я. — Флеймворди перебувають під пактом про нерозголошення, тож відкрито нічого розповісти не могли. Як і написати. Це може бути будь-що. Навіть статуя.

— Або малюнок на скелі, — промовила Живчик, дивлячись кудись убік. Там височіло невисоке каміння, позначаючи межу поверху.

— Або й так, — погодився я. — Якщо вже зголосилися допомагати — допомагайте. Потрібно знайти щось, чого в розломі аж ніяк не мало бути. Це й буде підказка. Гадаю, далі другого поверху йти немає сенсу.

Перший розлом нічого корисного не приніс. Альфа поверху залишився на місці, а це свідчило, що представник Флеймвордів навряд чи пройшов крізь нього. У невидимості, звісно, міг прослизнути, але не думаю, що Ксав’єр Флеймворд наказав заховати підказку настільки хитро.

Нічим нам не допоміг і другий розлом. Альфа також був на місці, а пильний огляд першого поверху показав, що всі потвори нікуди не поділися й украй недоброзичливо дивилися в наш бік.

Довелося йти до третього.

— Це тут, — промовила Живчик, щойно ми ввійшли всередину.

— Щось відчуваєш? — запитав Око.

— Смерть, — пояснила жінка. — Тут нещодавно вбивали потвор. Цей запах я ні з чим не переплутаю. Потрібно підійматися.

Альфи не було, а сам розлом являв собою вежу, що здіймалася вгору. Не виявилося жодної потвори й на другому поверсі. Маг вогню, який тут пройшов, просто знищив усе живе, виконуючи доручення свого володаря.

Третій, четвертий і п’ятий поверхи теж виявилися порожніми. На шостому в живих залишався лише ватажок, який захищав кристал середнього розміру. Живчик прибила ватажка, щоб не заважав своїм дратівливим виттям, після чого ми почали пошуки. Якщо щось важливе й було заховане в цьому розломі, то лише тут, на шостому поверсі.

— Знайшов! — Око довів, що отримав своє прізвисько не просто так, а за спостережливість. Він якимось чином зрозумів, що камінь, який лежав у купі інших, прибув сюди з іншого місця, і відкинув його вбік.

— Я ж казала — наскельний живопис, — заявила Живчик. — У пакті про нерозголошення зазвичай жорстко вказують матеріал, на якому не можна передавати інформацію. Папір, кора дерев, пісок — там перелічено багато чого, але далеко не все. Сірого каменя прямокутної форми з розлому шостого рангу там точно не вказано.

Яка кумедна гра словами. Ось так і обходять умови артефактів. Я дивився на гладеньку поверхню, де невідомий мені представник Флеймвордів видряпав малюнок. І більше нічого.

— Це те, заради чого ми сюди йшли? — здивувався Око, втупившись у зображення. — Тільки не кажи, що ти щось у цьому розумієш.

— Поки що ні, але обов’язково розберуся, — відповів я, вивчаючи малюнок.

На камені була зображена спіраль, усередині якої провели лінію. На спіралі були стрілки, що показували напрямок обертання. Причому напрямків було два. Один для самої спіралі, інший — для внутрішнього стрижня. Я не сумнівався, що стрижень — це канал зв’язку між джерелом і розумом. Але спіраль була чимось новим. Із таким я не стикався.

Якщо вірити зображеному, навколо кожного каналу можна створити додаткові канали. Або не канали, а закрутити енергію спіраллю. Водночас її потрібно обертати в протилежний бік. Ось тільки як це зробити, якщо каналами енергія рухається по прямій, а не спіраллю? І навіщо взагалі все це потрібно?

Здається, у мене виникло ще більше запитань, ніж до того, як побачив цей малюнок.

— Може, поруч є якісь пояснення? — припустила Живчик, і три дні ми витратили на те, щоб облазити не лише шостий, а й усі інші поверхи. Раптом на кожному з них було по посланню?

Нічого. Малюнок на шостому поверсі розлому був єдиною підказкою щодо посилення школи Вогню. Причому такою підказкою, якої я зовсім не розумів. Спіраль, рух енергії, канал зв’язку. А якщо це не канал, тоді що? Потрібні були хоч якісь пояснення, але їх, як я зрозумів, не буде. Ксав’єр Флеймворд дав мені все, що вважав за потрібне. Якщо я справді палав бажанням розібратися в посиленні школи Вогню, то впораюся. Якщо ні — мені й так було куди рухатися далі. Потрібно змусити учениць повторити мій шлях у частині поділу каналів та їхнього з’єднання із зонами джерела.

— Отже, це посилення магії вогню? — прямо запитав Око, коли Живчик поглинула кристал сили цього розлому. Його енергія мені не була потрібна. З’явився якийсь артефакт, але Око навіть не дав на нього поглянути — відразу сховав. Наказ Старшого був цілком однозначним.

— Воно, — кивнув я. — Ти ж розумієш, що про це ніхто не повинен знати?

— Так мені навіть розповідати нічого, — усміхнувся Око. — Якісь дитячі малюнки, схожі на маячню. Я ж правильно розумію, що ти зволікаєш із шостим рангом через ці посилення?

— На шостому ранзі їх уже не зробиш, — підтвердив я.

— Якщо запитаю, посилення яких шкіл стихій тобі вже вдалося здобути, пошлеш? — запитав маг природи.

Думав я недовго. Сенсу приховувати очевидне не бачив — Око не та людина, яка стане базікати. Та й заборгував він мені, хоч як крути. Раптом підкаже щось слушне?

— Хаос, темрява, світло, — відповів я. — Ці вже підкорені. Малюнок описує посилення вогню, але я поки нічого в ньому не зрозумів. Потрібно думати.

— Отже, залишаються природа й вода, — замислився Око. — Уже знаєш, до кого з клану Природи звертатися?

— Ні. — Я знову був щирий. — Гадаю, така інформація є в глави роду Хелсроуд, який керує кланом Природи. Ось тільки зв’язків із цією людиною в мене немає.

— Хелсроуди, — замислився Око. — Так, вони можуть володіти такими знаннями. Ось тільки не вони одні. Дозволь нарешті нормально представитися, Соло. Мене звати Ромаріо Ґрінфолд. Прошу любити й шанувати.

— Один із вищих родів клану Природи? — здивувався я. Історію сучасної Імперії я вивчив добре.

— Саме він, — кивнув Ромаріо. — Свого часу я вирішив, що бойова романтика для мене важливіша за бали й розшаркування перед іншими, ось і втік сюди, до Формітона. Батько злився, але нічого вдіяти не зміг — кожен маг має право стати на захист Імперії від потвор розломів. Мене виключили з роду, позбавили спадщини, але зв’язки ж нікуди не поділися. Я розумію, що наші стосунки від самого початку не склалися. Ти маг хаосу, а хаоситів у Формітоні ненавидять. Як ненавиджу їх і я. Щиро й усією душею. Але ти довів, що навіть серед вашого сірого братства є гідні воїни. Я розпитаю братів щодо посилення школи Природи. Якщо таке існує й рід Ґрінфолд про нього знає — ти отримаєш цю інформацію. Борги потрібно сплачувати, Соло. А я тобі сильно заборгував. У тебе ще є плани на ці розломи чи можемо повертатися? Ти вирвав мене сюди з дуже важливої справи, хочу до неї повернутися.

Назад ми бігли ще швидше, ніж до розломів, однак усе одно не встигли. Або встигли — це вже як подивитися. У Формітоні мене вже чекали. Причому не хто інший, як Ксав’єр Флеймворд, перший радник і за сумісництвом брат теперішнього Імператора.

— Потрібно поговорити, Соло, — промовив маг вогню. Причому таким тоном, що я не мав права заперечувати. Навіть попри те, що формально був представником іншої країни.

Командир гарнізону виділив нам свій кабінет. Ксав’єр Флеймворд не став покладатися на його надійність і використав артефакт, який захистив нас від можливого прослуховування.

Маг вогню сів навпроти мене, витягнув папір і поклав його на стіл лицьовим боком донизу. Але навіть так було видно, що це не просто папір, а особливий артефакт, на якому записувалися укази Імператора.

— Задав ти нам усім задачку, Соло, — промовив радник Імператора.

— Судячи з того, що тут лежить указ Імператора, ви її розв’язали? — відповів я.

— Розв’язали, а куди діватися, — кивнув Ксав’єр Флеймворд. — Коли мені повідомили, що ти пішов до розлому разом із двома десятками, я зрозумів, що повернешся днів за три. Майже вгадав — я тут лише шість годин. Знайшов щось цікаве?

— Дещо знайшов, але настільки заплутане, що хотілося б почути якусь захопливу казку, — відповів я.

— Можливо, але точно не сьогодні, — кивнув Ксав’єр Флеймворд. — Сьогодні мені не до казок. Сьогодні в мене питання щодо трьох тисяч п’ятисот дев’яноста семи кам’яних квіток десятого рангу.

— Навіть точну кількість знаєте, — усміхнувся я. — Швидко ж до вас дійшла інформація.

— Є речі, які варто доносити до людей, що ухвалюють рішення, миттєво, і ті, хто за це відповідає, чудово знайомі з протоколом, — заявив Ксав’єр Флеймворд. — Так само мені відомо про закриту десятку, втрачений кристал сили й сорок двох магів десятого рангу, які несподівано з’явилися в Імперії.

— А минуло лише три доби, — усміхнувся я швидкості реакції в Імперії.

— Ми діяли надто повільно, — запевнив мене маг вогню. — Реакція мала бути миттєвою. Соло, я не стану тобі нічого доводити чи якось погрожувати. Кам’яні квітки десятого рангу є важливим ресурсом для Імперії, і існує закон, який зобов’язує підкорювачів розломів здавати їх у разі отримання. Можеш ознайомитися.

Ксав’єр Флеймворд поклав руку на аркуш, який лежав на столі, і, як виявилося, там було щонайменше два аркуші, а не один. Першим ішов артефакт із текстом указу, ухваленого ще сотню років тому. Згідно з ним, усі кам’яні квітки восьмого, дев’ятого й десятого рангів мали переходити на користь Імперії. Порушників чекала страта. Оскільки підкорювачів таких високорівневих розломів було мало, то й з указом знайомили не кожного. Свого часу мене з ним не знайомили, але підробити указ було неможливо. Він справді був справжнім.

— Ось тільки указ стосується жителів Імперії, — зауважив я. — А я до них не належу.

— Не належиш, — кивнув маг вогню. — І цю проблему нам теж довелося терміново розв’язувати. Що скажеш на це?

Другий аркуш перевернувся лицьовим боком догори. Я прочитав текст і всміхнувся, здивувавшись його змісту. На таке не розраховував.

— Одне слово, один підпис — і все буде вирішено, — промовив Ксав’єр Флеймворд.

Маг вогню десятого рангу не озвучував, що в разі відмови мене просто не випустять із цієї кімнати. Маг хаосу Соло зникне, наче його ніколи й не існувало.

— Подумати, як я розумію, часу в мене теж немає? — уточнив я.

— Я вже бачу, що ти все вирішив. — Ксав’єр Флеймворд дозволив собі усмішку. — Це не те, чого ти просив, але дуже близько. Настільки близько, що багато хто в Імперії буде категорично проти. У тебе з’явиться чимало ворогів, Соло. Сильних, знатних, багатих, які не зупиняться ні перед чим, щоб знищити нахабу.

— І, розуміючи це, ви все одно пропонуєте мені таке? — Я кивнув на указ Імператора, у якому бракувало одного слова.

— Саме тому й пропоную, — заявив маг вогню.

— Хотілося б почути уточнення щодо третього пункту. — Я кивнув на указ. — Як ви збираєтеся його забезпечувати?

— Маєток у центральному районі столиці, сотня слуг, включно з управителем, звільнення від податків на перші десять років, грошова сума в розмірі десяти мільйонів золотих на твій особистий рахунок, — заявив Ксав’єр Флеймворд.

— Але нічого цього тут не вказано. — Я знову кивнув на документ.

— Це деталі, які обговорюються поза указами, — запевнив радник Імператора. — То якою буде твоя позитивна відповідь?

— Соло Греймод, — промовив я й подумки всміхнувся, побачивши, яким серйозним став Ксав’єр Флеймворд. Таке прізвище носив останній власник імені Хаоса, то чому б мені не взяти його як назву свого роду? Тарін-Сольник такого щастя ніколи не мав. У минулому мені все це було не потрібне.

— Так навіть краще, — після паузи промовив Ксав’єр Флеймворд і вписав відсутнє слово «Греймод» до артефакту. Указ замерехтів і засяяв рівним світлом, показуючи, що набув чинності. — Ласкаво просимо до Імперії, Соло Греймод, главо єдиного роду Імперії, який не має клану й підпорядковується лише Імператору та його головному раднику. Нам тебе бракувало.

— Брате, ти мусиш дізнатися про це негайно! — схвильований Ксав’єр Флеймворд увірвався до робочого кабінету Імператора.

— Щось із розломами? — насупився глава Імперії. Останні тижні в цьому плані видалися не найкращими. Прориви потвор одразу на трьох ділянках Другої стіни викликали тривогу. Магів високих рангів, здатних битися з потворами розломів, а не марнувати життя на званих вечорах, катастрофічно бракувало. Двадцять, ну хоча б десять магів дев’ятого рангу — і багато проблем Імперії було б розв’язано, але Імператор не мав можливості наказати кланам виділити такі сили.

— Читай! — Ксав’єр простягнув звіт, отриманий буквально кілька хвилин тому.

— Сильно, — замислено промовив Імператор. — І знову тут замішаний маг хаосу.

— Це все, що ти можеш сказати з цього приводу? — Ксав’єр втупився в брата.

— Що ти хочеш від мене почути? — похмуро подивився Імператор на брата. — Ах, я був неправий, заборонивши тобі відновити клан Хаосу? Ах, я злякався їхньої реакції! Так, брате, злякався! Мені потрібно втримати Імперію від розпаду! І клан Хаосу цьому аж ніяк не допоможе! Вони чітко й недвозначно дали зрозуміти, що робити цього не варто!

Навколо братів, які правили Імперією, сформувалося захисне поле. Обидва розуміли: навіть тут, у кабінеті Імператора, стіни мали вуха.

— Скажи, брате, тобі не набридло постійно на них озиратися? — запитав Ксав’єр.

— Є альтернатива? — Імператор витримав погляд брата. — Вони керують усім. Фінансами, виробництвом, артефактами, армією, розломами. Ми з тобою безвольні маріонетки. Набридло мені це? Неймовірно. Чи можу я щось із цим зробити? Ні. Чи можеш ти? Теж ні. То який сенс починати цю розмову?

— Ми з тобою нічого не можемо їм зробити, — погодився Ксав’єр і кивнув на отриманий звіт. — Але в нас є він.

— Соло бажає повернути клан Хаосу, — заявив Імператор. — Нам прямо заборонили це робити. Питання закрите.

— Хто сказав, що його мета — саме клан? Він говорив про рід. Що, як створити рід без клану? Який підпорядковуватиметься безпосередньо тобі? Зробимо Соло вищим аристократом і відійдемо вбік.

— Сенс? Його зжеруть і виплюнуть, як випльовують магів хаосу по всій Імперії, — заявив Імператор. — Мені довелося навіть наказати Фреду Дерліну сховати кілька десятків магів хаосу, щоб їх не прикінчили. Вони прагнуть знищити Хаос до кореня, і їм це майже вдалося.

— Є в мене підозра, що з цим хлопчиною не все так просто. — Ксав’єр знову подивився на отриманий звіт про магів, які повернулися, та здобич. — Що не вони його, а він їх зжере й навіть не вдавиться. Нам час повертати собі трон, брате. Справжній трон, а не ту порожню оболонку, яку передають у нашій родині ось уже шістдесят років. Пропоную ризикнути. Гірше все одно вже нікуди.

— Що ж, брате, ризикнімо, — після паузи промовив Імператор. — Розповідай, головний раднику, що задумав. Мені потрібні подробиці.

— Володарю, це знову сталося! — До кімнати вбіг послушник, одягнений у червону мантію, яка повністю приховувала не лише тіло, а й голову. — Другий із семи клинків здобув свободу!

— Який саме? — Глава культу відірвався від вивчення давнього фоліанта й подивився на свого найближчого прислужника.

— Лунаріс! — схвильовано промовив послушник. — Провидиця перевірила двічі. Було принесено жертви, але результат повторився. Лунаріс здобув господаря й визнав його силу!

Глава культу повернув голову. Біля стіни, на постаменті з чистого золота, за товстим кришталем перебувала Ельдора — шпага Хаосу. Перший із ключових артефактів, здобутий шістдесят років тому.

— Як і сказано в пророцтві, другим прокинеться головний меч, — замислено протягнув він, після чого звернувся до послушника. — Лунаріс має стати моїм. Даю тобі два роки, щоб знайти його господаря й доправити до мене. Я сам вилучу Лунаріс. Дій!

Український переклад підготовлено для Telegram-каналу ProdoMag — @prodomag.

На каналі можна знайти цю книжку, інші завершені переклади та нові розділи творів, які ще пишуться.