— Наче тут і був, — Мілена стояла перед дзеркалом, прискіпливо розглядаючи герб, пришитий до її піджака. По-хорошому, його потрібно вишити, але цим дівчина займеться сама. На перший час підійде герб у вигляді нашивки.

Я не став вигадувати нічого нового й використав як герб свого роду два схрещені мечі на тлі простого трикутного щита, що мало означати бойову спрямованість мого роду, не зацикленого на багатстві. Жодних корон, тварин, вигадливих завитків, які так полюбляють інші роди. Лаконічність і чіткість формулювань — ось сенс мого герба.

— Мілена Греймод. Мені подобається, як це звучить, — закінчила дівчина, повернувшись до мене. — Отже, ти офіційно визнаєш мене своєю дружиною?

— Я офіційно визнаю тебе частиною свого роду, — виправив я. — Якщо точніше — повноправною членкинею вищого роду Греймод, який підпорядковується лише Імператору. Не дружиною.

— Але чому? — здивувалася Мілена. — Хіба можна просто так когось приймати до роду без сімейних зв’язків?

— Можу визнати донькою, — заявив я. — Або, радше, правнучкою. Хочеш?

— Учителю — це поганий жарт! — надула губки Мілена. — Тобі не дев’яносто! Забудь про те, що було раніше. Тобі двадцять, як і мені!

— Тоді вже двадцять один, — виправив я. — Саме сьогодні.

У кімнаті запала тиша. Усі три мої учениці заявилися до мене в номер одразу, щойно я повернувся до магічної академії. Мабуть, хотіли розповісти про успіхи роботи із Широм. Якийсь час дівчата перезиралися, і в їхніх очах читалося щось схоже на паніку. Першою відреагувала Розалін:

— І ти мовчав⁈ — вигукнула принцеса.

— Та я доволі спокійно ставлюся до цього дня, — знизав я плечима. — Усього лише дата мого народження. У ній немає нічого особливого!

— Ще й як є! — вигукнула Мілена. — Дівчата, вечеря на мені. Зроблю замовлення з найкращого ресторану Трімуса. Нато — на тобі оформлення. Смикай Ястіна, нехай допомагає. Розо, на тобі подарунок. Придумаєш щось корисне?

— Ображаєш! — фиркнула принцеса. — Усе буде за вищим розрядом! До справи?

— Хвилинку, — попросила Наталі. Якийсь час вона нерішуче переминалася з ноги на ногу, потім глибоко вдихнула й, наче вирішила кинутися у вир із головою, підійшла до мене та заявила: — Учителю, я хочу стати Наталі Греймод!

Усі вже здивовано втупилися в синьоволосу.

— Ти Блеквуд, — нагадав я.

— Соло, не збивай мене! — сердито промовила Наталі. — Це моє перше серйозне рішення в житті! Усі двадцять років за мене вирішувала родина. Роби те, дивися сюди, не озирайся й навіть не думай суперечити старшим. Мій рід настільки слабкий, що через конфлікт із Тельмарами відмовився від мене. Нехай формально, але відмовився! Але не ти! Ти прийняв мене, захищав, навчав. Із тобою я стала сильною й хочу продовжувати шлях посилень. Я не хочу повертатися додому, щоб посісти почесне місце дівчини на виданні. У мене вже є кілька листів із запрошеннями до не найзнатніших, але столичних родів клану Води. На мене дивляться як на річ, яку можна використати, а не як на людину зі своїми мріями та бажаннями. Не хочу цього. Хочу розвиватися. Хочу стати сильнішою. Там я цього не отримаю. З тобою важко. Місцями неможливо. Але тут є сила.

Емоції настільки захлеснули Наталі, що останні фрази вона буквально прокричала. Стиснувши від страху кулаки, дівчина стояла переді мною, готова до будь-якої відповіді. Якби Наталі просто заявила, що хоче до мого роду, я б їй відмовив. Але вона мала цілком об’єктивне й зрозуміле обґрунтування причин, чому цього хотіла. Я подумки всміхнувся — мені завжди подобалися люди, готові обрати важкий шлях, щоб здобути силу. Наталі чудово розуміє, що її майбутнє, вважай, уже забезпечене. Якийсь вищий рід клану Води, хоча б той самий Аквалор, прийме її до своїх лав без зайвих запитань. Але вона не бажає бути однією з багатьох. Вона бажає стати першою.

Я витягнув нашивку зі своїм гербом і браслет, який засвідчував належність до роду Греймод, після чого простягнув обидва предмети Наталі.

— Блеквуди мені голову відірвуть, — промовив я. — Ласкаво просимо до роду, Наталі Греймод!

Зволікати з прив’язкою Наталі не стала. Діставши ніж, вона надрізала палець, «нагодувала» браслет своєю кров’ю і, надягнувши його на руку, простягнула її мені. Для того щоб артефакти Імперії остаточно спрацювали, було потрібне підтвердження глави роду. Я підніс свій браслет до браслета Наталі, і пролунав гучний клац. Браслет на руці Наталі почав ледь помітно світитися й став монолітним. Зняти його тепер можна було лише разом із самою рукою.

Браслет давали не всім членам роду. Лише тим, хто належав до верхівки. У Наталі, наприклад, такого браслета Блеквудів не було. Як не було у Розалін браслета Флеймвордів. Принцеса хоч і вважалася восьмою в черзі спадкування, була далека від верхівки роду. По-хорошому, можна було обмежитися однією нашивкою, але такий крок здавався мені неправильним. Мілена мала право на браслет, як тепер мала його й Наталі. Пояснити, звідки взялося це розуміння, я не міг. Просто знав.

Наталі покрутила перед очима рукою з браслетом, після чого, не змовляючись, Мілена й Наталі обернулися до Розалін.

— Що? — принцеса навіть зіщулилася, не очікуючи такої пильної уваги до себе. — Тільки мене сюди вплутувати не треба! Міла простолюдинка, їй рід був потрібен як повітря. Нату вигнали з роду, та і її рід із провінції, без права вільного входу до імператорського палацу. А я принцеса! Восьма спадкоємиця престолу!

— А він тобі аж так потрібен? — запитала Мілена.

— Міло, навіть не починай! — Розалін відступила від нас на кілька кроків, наче збиралася втекти.

— Не варто нав’язувати комусь свою волю, — я зупинив Мілену й Наталі, яка теж зібралася висловитися з цього приводу. — Розалін є моєю ученицею, але це не означає, що вона повинна стати частиною мого роду. Щоправда, і таємниці роду тоді оминуть її, але це цілком свідомий вибір людини, який потрібно поважати.

— Таємниці роду? — Розалін подивилася на мене так, наче я зморозив несусвітню дурницю. — Соло, я була частиною «Істини». Я знаю все не лише про тебе, а й про таємниці групи, з якої ти мене нахабним чином вирвав!

— Хіба артефакт не забрав у тебе спогади? — здивувався я.

Дівчата дивно перезирнулися й синхронно похитали головами, показуючи, що все пам’ятають. Але це ж неможливо! Артефакт забирає нав’язані спогади! У мене точно забрав.

— Назвіть справжнє ім’я Природи, — зажадав я.

— Камілла Керот, — майже одночасно відповіли дівчата, після чого Наталі додала: — Соло, ми справді все пам’ятаємо. Просто зараз в Імперії є три схованки, доступні тим, хто щойно вступив до групи. Треба назвати місця, де вони розташовані? Чи й так повіриш?

Несподівано. Я б висловився якось грубіше, але нехай буде «несподівано». Якийсь час я дивився на дівчат, намагаючись зрозуміти причину того, що сталося, але тут мій погляд натрапив на корону на голові Мілени. Наталі й Розалін зняли артефакти, які блокували ментальні атаки, але Мілена, отримавши нашивку, вирішила покрутитися перед дзеркалом у всій красі й надягнула корону.

Ось воно!

Коли я виривав учениць із лап «Істини», то змусив їх надягнути корони, які блокували ментальні атаки. Артефакт групи запанікував і виключив дівчат зі складу, не зумівши прибрати з них спогади. Він же вважав, що мої учениці вже мертві. Тепер виявилося, що таємниці групи «Істина», нехай і не зовсім таємниці, перебували в моїх учениць, які до цієї групи не мали жодного стосунку!

— Учителю, усе гаразд? — запитала Мілена, стурбована моїм мовчанням. — Є якась проблема в тому, що ми щось знаємо?

— Немає проблем, — відповів я, повертаючись до реальності. Потрібно подивитися, що буде зі спогадами через два роки. Якщо дівчата отримають закриті знання — потрібно панікувати й якось це вирішувати. Якщо їхні спогади залишаться на нинішньому рівні — проблем не виникне.

— Отже, питання з таємницями роду вирішене? — заявила Розалін, намацавши твердий ґрунт для відмови подругам. — Клянуся, що не видам їх нікому й…

Договорити дівчина не змогла, бо втупилася в клинок, що сяяв усіма шістьма кольорами. Я витягнув з астралу Лунаріс, продемонструвавши шпагу ученицям. У розмові з Ксав’єром Флеймвордом ми делікатно оминули тему мого нового артефакта, але від учениць приховати такий артефакт не вийде. Тим паче я збирався активно користуватися шпагою. Використовувати її як символ, який витягають лише в урочисті миті, — нерозумно й недалекоглядно. Артефакти повинні працювати. Інакше навіщо вони взагалі існують?

— Цей клинок зветься Лунаріс, — заявив я і, зробивши кілька помахів, красиво прибрав його назад до астралу, наче його ніколи й не було. — Коли я говорив про таємниці роду, то мав на увазі таємниці роду Греймод, а не групи «Істина» чи клану Хаосу.

— Що це було? — видихнула Мілена, вражена побаченим. — Цей клинок… Він мене кликав. Але в мене ж корона на голові! Як артефакт зміг пробитися крізь неї?

— Він розмовляв і зі мною, — протягнула Наталі. — Він… Я не знаю як, але артефакт вимагав, щоб я знайшла його сестру. Щоб здобула свою силу. Мені потрібна Ультара, синя шпага Води.

— Мені Тенебріс, — одразу додала Мілена. — Зелена шпага Природи.

— Мені Фенікс, — пролунав тихий голос Розалін. — Соло, що це було?

— Хотів би я й сам це розуміти, — чесно відповів я після паузи. — Усього існує сім клинків, і до цього моменту я знав ім’я лише свого. Зараз, щойно Лунаріс побачила вас, з’явилися імена ще трьох шпаг. Вода, Природа й Вогонь. Це все, що я можу зараз сказати. Усе інше є таємницею роду.

— Ти ж розумієш, що батько тебе вб’є? — запитала Розалін. — Або дядько.

— Або ті, хто насправді керує Імперією, — доповнив я.

— Орден Кола, — кивнула Розалін, показавши, що ця частина спогадів у неї теж залишилася. — Не знаю, чи збереглися вони зараз, але якщо вони й досі існують, то винуватці знищення клану Хаосу й групи «Істина» зроблять усе, щоб рід Греймод не зумів підняти голову.

— Отже, нам потрібно стати сильнішими, — заявила Мілена. — Учителю, ти розібрався з посиленням світла?

— Так, але це боляче, — відповів я. — Значно болючіше, ніж випалювати в собі канали зв’язку.

— Але результат того вартий? — не здавалася Мілена.

— Вартий, — підтвердив я. — Якщо зробити це зараз, то на п’ятому ранзі ви станете співмірними за силою з вісімками.

— Я, Розалін, перебуваючи при здоровому глузді й твердій пам’яті, відмовляюся від роду Флеймворд і приймаю прізвище Греймод, — пролунав тихий шепіт рудоволосої. — Моє рішення остаточне й оскарженню не підлягає! Хай воно все вогнем горить!

Розалін зробила кілька швидких кроків і, підійшовши до мене, простягнула руку, вимагаючи нашивку та браслет. Мабуть, варто було відмовити дівчині. Попросити її ще раз подумати. Запропонувати зробити паузу й порадитися з батьком або дядьком.

Але нічого цього я робити не став. Переді мною була магиня вогню, яка мала право ухвалювати самостійні рішення. Якщо у двадцять років Розалін не здатна відповідати за свої рішення, то на кого вона перетвориться в майбутньому? Хоче стати частиною Греймодів? Так тому й бути!

— Ласкаво просимо до роду, Розалін Греймод! — я особисто застебнув браслет на зап’ясті дівчини, нагодувавши його перед цим кров’ю Розалін, після чого провів активацію.

— Батько приб’є спочатку мене, а потім тебе, — усміхнулася Розалін і несподівано для всіх засміялася. — Ви не уявляєте, яка гора щойно впала з моїх плечей! Я більше не принцеса! Мені більше не потрібно вдавати ту, якою мені ніколи не подобалося бути! Я магиня вогню, яка зуміла отримати п’ятий ранг усього за вісім місяців! І я пишаюся, що маю таких подруг! Міло, Нато — ви найкращі! І річ не у вашому походженні. Річ у вас самих!

— А в нашого глави роду сьогодні день народження, — нагадала Мілена, навіть не намагаючись вирватися з обіймів Розалін. — І ми до нього зовсім не готові!

Це стало спусковим гачком — мій номер спорожнів буквально за мить. Кожна з учениць мала своє завдання, і вони збиралися виконати його ідеально.

Я втомлено сів у крісло, намагаючись усвідомити, що щойно сталося. З Міленою зрозуміло — там ні в кого запитань не виникне. Але Наталі, а тим паче Розалін — це вже дівчата іншої ліги. Провінційну аристократку ще можна зрозуміти — вона вирішила стати частиною нехай і нового, але все ж вищого роду, який має доступ до імператорського палацу. А ось рішення Розалін стане для всіх несподіванкою. Добровільно відмовитися від престолу в наш час здатні небагато хто. Нехай Розалін ніколи б не посіла трон, важливий сам статус. Тепер же дівчина позбулася цього статусу, і я не сумнівався — з’являться ті, хто вирішить позбутися Розалін. Просто тому, що Флеймворди свого часу щось їм зробили.

Однак відмовлятися від свого рішення я не збирався — мене не полишало відчуття правильності мого вчинку. Ще раз витягнувши Лунаріс, я подивився на клинок. Якимось чином артефакт давніх теж розібрався в дівчатах, визнавши їх гідними. Три учениці — три клинки, які чекають на них у розломах десятого рангу. Ніде більше отримати такі артефакти неможливо.

Одразу виникає питання щодо першої знищеної десятки. Група «Істина» витягла з цього розлому книгу, яка перенесла мене на шістдесят років уперед. Але чи лише книгою обмежилася справа? Що, як хтось із шістки теж отримав клинок? Пам’ять групи найближчі два роки буде мені недоступна, і, якщо говорити прямо, сумніваюся, що отримаю одразу все. Напевно, артефакт видасть нову порцію знань і новий строк перевірки. Для нього я є небажаним елементом, від якого потрібно втекти за першої нагоди. І, як мені здається, він уже остаточно визначився з трійкою своїх нових учасників, хоч би як мені хотілося іншого. Причому визначився не лише артефакт групи — визначилися дивні клинки давніх. Лунаріс визнала моїх учениць гідними. І я з ним у цьому повністю погоджувався. Дівчата справді перевершували всіх, кого я знав в обох своїх життях.

Сівши в крісло, я заплющив очі. Божевілля останніх днів тиснуло, і мені хотілося просто відпочити. Ксав’єр Флеймворд не лише приніс мені указ Імператора, а й одразу, щойно на ньому з’явилося моє нове прізвище, забрав до столиці, де мене передали якимось дуже серйозним і неусміхненим чоловікам. Вони допомогли розробити герб, намалювавши його на офіційному бланку, який одразу пішов у роботу. Тепер мій герб буде вивішено в церемоніальній залі поруч з іншими, щоб усі точно розуміли — рід Греймод розпочав своє існування й має право на те, щоб його представники відвідували палац.

Мене водили по кравцях, щоб вони вишили на всьому моєму одязі новий герб. Потім були ювеліри, які почали виготовляти мені перстень-печатку глави роду. Потім ми відвідали маєток, який мені виділили указом Імператора, де я познайомився з управителем і слугами. Далі був браслет глави роду та його прив’язка до грошового рахунку. Оформлення бланків роду. Два дні божевілля й біганини, які показали, що створити рід із нуля — ще та морока. Особливо в такій бюрократичній державі, як наша сучасна Імперія.

Я одразу замовив десять нашивок зі своїм гербом і браслетів вищих членів роду. Спочатку планував узяти лише Мілену та Ястіна, зробивши його управителем маєтку, але навіть не припускав, що всі мої учениці вирішать кинутися у вир із головою й увійдуть до нового роду. Так, із цим неодмінно будуть проблеми, але до них ще дожити треба.

Щодо того, що в роді були представники кількох стихій, а не однієї, як у всіх інших, проблем не виникне. У мого роду немає клану, отже, немає прив’язки до стихії. Цей момент я спеціально уточнив.

Потрібно якось зібратися, привести себе до ладу й сходити до Вірени. Поки я спілкувався з Ксав’єром Флеймвордом, Ромаріо Ґрінфолд, маг природи десятого рангу з позивним «Око», сходив до мадам Беральди й скупив у неї, здавалося, весь магазин. Моя торбинка мандрівника була завалена десертами, які виготовляли лише у Формітоні, тож я виконав і цю частину наших із Віреною домовленостей. Залишилася дрібниця — дістатися приймальні ректора й віддати все це милій дівчині, але на це були потрібні сили.

Яких у мене вже не було, особливо після розмови зі своїми ученицями. Мало того, вони ще й вирішили відсвяткувати мій день народження! Ніколи його не відзначав. У новому житті зрозуміло — у мене його ще не було, а в минулому це був лише один день із безлічі інших. Не моє це свято — моїх батьків, яких я, на жаль, навіть не пам’ятаю. Померли ще до того, як я навчився ходити. Розломовим тварюкам байдуже, молода сім’я перед ними чи вже старі. Жеруть усіх.

— І довго ти зібрався відпочивати? — грізний голос учителя вирвав мене з обіймів сну, куди я провалився, сам того не помітивши.

Маг темряви вдерся до мого номера, наче до себе додому. Він навис наді мною, бажаючи задавити авторитетом, але не вийшло. Я й сам кого завгодно задавити зумію. Кілька разів кліпнувши очима й проганяючи несподіваний сон, я підвівся з крісла. Тіло затерпло, але демонструвати слабкість перед учителем, розминаючи кінцівки, мені не хотілося.

Рука вчителя опинилася на моїх грудях, запускаючи процес знайомства з моєю енергетичною системою. Кумедно було дивитися, як під каптуром яскраво спалахнули порожні очниці черепа Шира, коли він побачив п’ять незалежних каналів, що вели до своїх частин джерела. Виявляється, навіть мага темряви десятого рангу можна пройняти. Головне знати, чим саме.

— Які умови цього посилення? — запитав Шир.

— Ніколи не робити цього на п’ятому ранзі, — відповів я. — За такого типу посилення підвищення рангу пов’язане не лише з формуванням нового каналу, а й зі зростанням самого джерела. Ще потрібна ціла прірва енергії. Щоб зробити подібне із собою на п’ятому ранзі, мені довелося повністю витратити енергію розломів шостого й сьомого рангів.

— Як ти вижив? — насупився Шир. — Я бачу, що тобі довелося обрізати попередні канали, знижуючи себе в ранзі. Тобто ти був четвіркою в найкращому разі. Як ти пройшов два розломи середніх рангів?

— Досвід, — знизав я плечима. — Чи мені тепер про кожен крок потрібно доповідати своєму вчителеві? Так це я запросто. Сьогодні я добре поїв. Сходив умився. Висякався. Трохи поколупався в носі.

— Не зухваль, учню! — гаркнув живий скелет. Шир не зачинив двері, тому каптура не знімав, щоб не лякати випадкових перехожих.

— Тоді не потрібно запитувати мене про речі, які не мають жодного стосунку до навчання, — заявив я. — Результат є? Є. Як я його отримав, уже не має значення. Краще придумай, що робити з моєю проблемою. За час практики зрозумів, що розломовий крикун є моєю больовою точкою. Ці тварюки одного разу вимкнули мою свідомість на кілька митей, але тоді я був до цього готовий і підстрахувався. Вдруге мене ледь не прикінчили, попри те що я перебував в оточенні дев’яток і десяток.

— Ректор уже розповів про те, що ти накоїв, — промовив Шир і кивнув на мій герб. — І як, воно того варте? Якщо раніше ти був унікальним і завдавав своєю незалежністю головного болю, то тепер став одним із натовпу.

— Мене цим не зачепиш, — зауважив я. — Створення роду було для мене важливою метою. Я її досяг. Отже, рухаюся в правильному напрямку. Ти чого взагалі прийшов? Тренування ж лише завтра починаються.

— Потрібно було зрозуміти твій нинішній рівень, щоб підготувати правильний план роботи, — незворушно відповів Шир.

— Як успіхи в моїх учениць? — запитав я, раз Шир усе ж завітав до мене в гості.

— Безтолкові, слабкі, позбавлені сили, — безжально припечатав Шир. — Відправ їх у сімку — загинуть без варіантів.

— З якого дива їм лізти в сімку? — здивувався я.

— Бо завдання учениць мого учня — бути унікальними, а не одними з багатьох, — заявив Шир. Здається, є в нього якийсь пунктик щодо унікальності.

— Тобто шістку три магині п’ятого рангу закрити зможуть? — запитав я. — Три юні дівчини, які стали магинями буквально вісім місяців тому.

Шир довго не відповідав, однак я був наполегливим і дочекався його кивка. Мої учениці справді були сильними магинями й там, де була потрібна повноцінна група, а то й рейд однолітків, могли впоратися втрьох.

— До мене звернулися мої співвітчизники, — Шир різко змінив тему й кивнув мені в район грудей. — Їм потрібен артефакт їхнього короля.

— Він усім потрібен, — промовив я. — Зокрема й мені.

— Дертанці були дуже наполегливими, — продовжив Шир. — Мені навіть пообіцяли безпеку, якщо я захочу повернутися до королівства.

— Ти там поза законом? — здивувався я. Історія Шира була для мене темним лісом.

— Усі ми десь поза законом, — знизав плечима живий скелет. — Я відмовив, але не сумніваюся, що дертанці й далі шукатимуть можливість до тебе дістатися. Поки ти був простим студентом, то перебував у безпеці. Але тепер ти став вищим аристократом, відповідальним за свій рід. Якщо на твій маєток нападуть, тобі доведеться втрутитися. Інакше з тобою ніхто ніколи не рахуватиметься.

— Маєток під захистом Флеймвордів, — виправив я. — Цей момент спеціально уточнив. Вони нікого туди не пустять.

— Який у мене наївний учень, — фиркнув Шир. — Дертанцям потрібно витягти тебе з академії. Якщо для цього доведеться напасти на твій маєток, вони зроблять це без вагань. Можеш вважати, що напад уже готується й найближчим часом тобі, як главі роду, доведеться на нього реагувати.

— Отже, реагуватиму, — відповів я. — Зараз загрози моїм людям немає. Це головне. Усе інше вирішить мій рід.

— Рід з однієї людини? — Шир знову дозволив собі посмішку. — Багато ж ти навирішуєш!

— У тебе неперевірена інформація, учителю, — виправив я. — Рід Греймод складається з чотирьох людей.

— Безумець, — після довгої паузи промовив Шир. — Флеймворди перетворять тебе на попіл!

— Якщо ти прийшов мене лякати, то запізнився — рішення вже ухвалене й реалізоване, — відповів я. — Розалін, як і решта учениць, є частиною роду Греймод. Але я радий, що ти тут, — можна одразу обговорити важливий момент. Пропоную наступні кілька тижнів провести поза стінами академії. Настав час зупинити розростання проклятих земель. Я знаю, як це зробити, але мені знадобиться допомога. Твоя, можливо, ще когось із високорівневих магів інших стихій. Ми з ученицями самі цього не витягнемо. Учителю, готовий пройтися розломами?

— Я його вб’ю! — кричав Імператор. Єдиним місцем, де правитель Імперії міг дозволити собі емоції, був його робочий кабінет. Та й там доводилося ховатися під захисним артефактом. І єдиною людиною, якій дозволялося бачити Імператора в гніві, був його брат.

Артефакт, на якому відображався офіційний склад родів Імперії, валявся на підлозі, наче якась непотрібна річ. На предметі, схожому на металевий лист, сяяв герб роду Греймод, під яким значилися чотири імені, серед яких було й ім’я колишньої восьмої спадкоємиці престолу.

— Ти ж сам хотів вивести доньку з-під їхнього удару, — спокійно зауважив Ксав’єр Флеймворд. — Тепер вона нікому з Ордену не цікава. Який сенс брати за дружину ту, хто не має до нас жодного стосунку?

— Брате, не дратуй мене! — Імператор ударив кулаком по столу, ледь не розваливши його на частини. — Як ти допустив, щоб хаосит узяв прізвище Греймод? Чи ти забув, що зробив останній представник цього проклятого роду?

— Чому ж, чудово пам’ятаю, — кивнув перший радник. — Атрін Греймод убив нашого двоюрідного діда. Ось тільки ми обоє знаємо справжню історію нашого світу, брате. І знаємо, якою мерзотою був убитий. Наш дід збирався власноруч прикінчити брата, але Хаос устиг першим.

— Двоюрідний дід був одним з Ордену, — Імператор злився, але постарався взяти себе в руки. — Тоді заради помсти за вбитого було знищено цілий клан!

— Групу «Істина», — виправив Ксав’єр Флеймворд. — Метою месників була саме група, а не клан Хаосу. Останніх знищили з іншої причини, причому готувалися до їхнього знищення задовго до того, як наш двоюрідний дід узагалі народився. Повторюся — я читав справжні архівні записи тих часів. Напад готували задовго до смерті Флеймворда. Те, що він збігся зі знищенням «Істини», — не більше ніж вдалий збіг для Ордену.

— Це нічого не означає! — гаркнув Імператор. — Брате, зрозумій: Роза під ударом! Увійшовши до роду Греймод, вона намалювала в себе на грудях мішень для наших ворогів!

— Гадаєш, Соло про це не знає? — радник Імператора легко давав собі раду зі спалахами його гніву. — Брате, я добре вивчив цього хлопчину. Не варто обманюватися його юною зовнішністю. За нею ховається досвідчена й небезпечна людина. Якщо він прийняв Розу до свого роду, то зуміє її захистити. Причому так, як не зуміємо цього зробити ні ти, ні я.

— Він один, — похмуро заявив Імператор. — У нього п’ятий ранг. Що він може, брате? Розмахувати своєю незрозумілою залізякою, яку витягнув із розлому десятого рангу? Ти вже розібрався, що це за шпага?

— Навіть думати в цей бік не збираюся, — відповів Ксав’єр. — Іменні артефакти небезпечні тим, що жорстко прив’язуються до своїх господарів і залишаються вірними їм навіть після смерті.

— Вірність теж буває оманливою, — заявив Імператор. — «Зірка хаосу» визнала Соло. Дертанці мені вже всі вуха прожужжали про те, що хочуть повернути втрачений артефакт свого короля!

— У тому й річ, брате, — кивнув радник. — У тому й річ! «Зірка хаосу», тепер Лунаріс. Два іменні артефакти визнали своїм господарем двадцятирічного хлопця, про якого ще вісім місяців тому ніхто не знав. Можеш думати що завгодно, але я вважаю, що нам варто відійти вбік і подивитися, як розвиватимуться події. Боїшся за Розу? Бійся, але не втручайся. Якщо з нею щось станеться, я буду першим, хто перетворить Соло на попіл! Причому зроблю це з величезною радістю. Але зараз я просто спостерігатиму.

— Спостерігати за тим, як на мою доньку почнеться полювання! — гаркнув Імператор і різко повернув голову. До кабінету ввійшов довірений помічник та активував особливий переговорний артефакт, давши Імператору зрозуміти, що з’явилася настільки важлива новина, яка не терпить зволікання.

Давши братові знак мовчати, Імператор деактивував захисний артефакт і подивився на помічника.

— Терміновий лист із магічної академії Трімуса, Ваша Величносте, — промовив помічник і простягнув Імператору на таці розкритий конверт. Із вмістом уже ознайомилися відповідальні люди й вирішили, що потрібно терміново повідомити Імператора про суть листа.

Зграбаставши конверт, Імператор недбало витягнув листа і, прочитавши, простягнув його братові. Ксав’єр Флеймворд ознайомився зі змістом, після чого промовив:

— Мені потрібно до Трімуса. Перш ніж про цього листа дізнаються й якось на нього відреагують, ми вже маємо діяти.

— Кого візьмеш? — запитав Імператор. Усю злість на мага хаосу наче рукою зняло. Коли потрібно було діяти чітко й злагоджено, злість була не найкориснішим помічником.

— Сам. Я нікому цього не довірю, — подумавши, відповів Ксав’єр Флеймворд і всміхнувся. — Згадаю молодість. Ті забуті часи, коли достатньо було вбивати тварюк, щоб вважатися сильним.

Шир притягнув мене до ректора настільки швидко, що мені не вдалося перекинутися з Віреною навіть парою слів. Ми лише зустрілися поглядами, але тут двері зачинилися, обірвавши наш контакт.

— Він знає, як зупинити розростання проклятих земель! — заявив Шир, виставивши мене перед собою. Маг темряви зовсім не звертав уваги на те, що ректор проводив нараду з кураторами груп. Такі дрібниці Шира не турбували.

Секундне замішання — і ректор підвівся, звернувшись до кураторів студентів:

— Панове викладачі, нашу зустріч доведеться перенести, — промовив ректор. — Як ви розумієте, тема розмови, яку мені належить провести, доволі делікатна. Соло хоч і є надзвичайно цікавим молодим чоловіком, але він передусім студент. Тому мені, як ректору, потрібно пояснити цьому молодому чоловікові, що за шістдесят років було випробувано всі можливі способи блокування розростання проклятих земель, але жоден із них не дав результатів. Ви й без мене це знаєте.

Дипломатія ректора спрацювала — напруження в кабінеті значно зменшилося. Викладачі почали посміхатися, поглядаючи на мене з неприхованою поблажливістю. Що такого може запропонувати студент першого курсу, чого не пропонували найкращі уми світу протягом шістдесяти років?

— Твоя гра словами марна й дурна, — заявив Шир, щойно в кабінеті залишилися ми втрьох.

— Вона дозволяє мені зберігати рівновагу, друже мій, — не погодився ректор. — Соло, ти зарекомендував себе доволі розумним молодим чоловіком, тому обмежмося фактами. Без зайвих домислів. Що тобі відомо?

— Прокляті землі почали з’являтися внаслідок проведеного шістдесят років тому ритуалу, — я вирішив не розкривати всіх фактів. — Унаслідок цього ритуалу по периметру Імперії було сформовано шість ключових розломів. До одного такого розлому якось потрапив я — це та сама п’ятірка, яка вважалася проклятою. У цьому підземеллі я отримав свій перстень.

Я продемонстрував артефакт, щоб було на що послатися.

— Разом із перснем я здобув знання про те, що таке прокляті землі та як вони функціонують. Точніше, як їх зупинити. Для цього потрібно знищити п’ять якорів, що залишилися й розкидані по периметру Імперії. Ось тільки що це за розломи, я сказати не можу — просто не знаю. Але щойно побачу потрібний прокол простору, одразу скажу — він це чи не він. Якщо розростання триває досі, отже, ці розломи не знищені. За шістдесят років вони могли добряче зрости в ранзі. Це мені пощастило з п’ятіркою — її зростання стримували поклади чорного металу. Чи буде щось подібне поруч з іншими розломами — мені невідомо, тому я звернувся до Шира. Є підозра, що нам доведеться проходити повноцінні десятки.

— Нам? — ректор уважно подивився на мене.

— Без мене ви не знайдете потрібні розломи, а без своїх учениць я в подорож не вирушу, — заявив я. — Водночас без високорівневих магів я не зможу закрити серйозні розломи. Мені потрібен Шир. Потрібні інші десятки. По-хорошому, потрібно зібрати повноцінний рейд із магів десятого рангу, але я не вірю в казки. Імперія на таке не піде.

— Заради того, щоб зупинити розростання проклятих земель, Імперія піде на багато що, Соло, — не погодився ректор. — Наскільки ти впевнений у своїй інформації?

— На сто відсотків, — твердо заявив я. — Ми справді можемо це зробити, якщо знайдемо потрібні розломи. Але потрібно побувати біля всіх, що відповідають опису. Старі, важкодоступні, незручні, прокляті. Варіантів багато, суть одна — за шістдесят років ці розломи якщо й намагалися закрити, то робили це без особливого завзяття чи бажання. Як це сталося з тією п’ятіркою, яку вдалося закрити мені.

— Потрібно відправити до палацу листа, — після паузи заявив ректор. — Ми не маємо права змовчати про таке.

— Робіть, як вважаєте за потрібне, — погодився я. Слова ректора не викликали в мене жодних побоювань, отже, нічого критичного не станеться. — Але вже завтра хотілося б вирушити в чергову подорож.

— За два дні, — подумавши, відповів ректор. — Професоре Шире?

— Аж пересмикує, коли ти мене так називаєш, — невдоволено пробурмотів маг темряви. — Якщо потрібна подорож, то краще до неї підготуватися. Це справді може зайняти два дні. Я ж правильно розумію, що йдемо без нічого, без групи добувачів?

— Зайві не потрібні, — підтвердив ректор. — Локації, куди ви вирушаєте, належать іншим академіям. Навіть знищення двох-трьох розломів не зупинить розростання проклятих розломів. Потрібно знищити всі якорі. Довести це іншим академіям буде складно. Особливо після влаштованої Імперією перевірки якості освіти. Нас ставлять за приклад, і не всім це подобається. Кого візьмеш?

— Отуміра взяв би, але залишати академію без лікаря не можна, — замислився Шир. — З твоїх — бойової практики немає ні в кого.

— Вірена, — вирвалося в мене. Ректор подивився на мене так, що в мене по спині побігли мурашки від близької смерті.

— Вона має бойовий досвід? — здивувався Шир. Виявляється, є щось, чого маг темряви не знає.

— Вона провела десять років у Формітоні, — неохоче відповів ректор. — Причому провела їх там не як посудомийка.

— Треба ж, які дивовижні речі можна дізнатися про тих, про кого ніколи не подумаєш, — промовив Шир. — Так, такий досвід нам підійде. Її візьму.

І знову погляд ректора, який пронизував мене наскрізь. Але я легко його витримав. Вірена занудьгувала, сидячи в приймальні. Це легко читалося — особливо коли ми готувалися до поїздки до імператорського палацу.

— Двох магів мало, — замислився ректор. — Я напишу листа Імператору, повідомлю йому про наш план і попрошу допомоги. У цьому питанні нам не відмовлять. Поки що все. Готуйтеся, за два дні вирушаєте в будь-якому разі. Буде допомога від Імперії чи ні. Щодня, поки прокляті землі розростаються, гинуть хороші люди. Це потрібно зупинити.

Ректор не сказав, але це читалося в його погляді — у цьому поході можемо загинути й ми. Але таке життя підкорювачів розломів. Смерть завжди йде з нами пліч-о-пліч.

— Вірені скажеш сам, — промовив ректор. — І ще одне, Соло. До мене дійшли чутки, що твої учениці збираються сьогодні влаштувати пишне святкування.

— Це заборонено? — з надією запитав я.

— Чому ж, немає нічого поганого в тому, щоб відзначити чийсь день народження, — усміхнувся ректор, правильно почувши мій тон. — Хоча буде незручно, якщо ректора не запросять на захід, який влаштовують у його ж академії.

— У тебе сьогодні день народження? — Шир повернувся до мене.

— Ви так носитеся з цією подією, наче це моя заслуга, — відповів я. — Так, двадцять один рік тому я з’явився на світ. Це все, що я зробив. У цьому немає нічого особливого. Мої батьки — так, вони здійснили подвиг. Це їхнє свято, не моє. Ось тільки я жодного разу не мав можливості привітати їх із цим святом. Учителі розповіли, що їх убили розломові тварюки ще до того, як я навчився ходити. Я їх просто не пам’ятаю.

Причому все це було чистою правдою. З минулого життя, звісно, але правдою!

— Де й коли буде захід? — запитав Шир.

— Без поняття, — чесно відповів я. — Цим займаються всі троє членів мого роду.

— Троє? — перепитав ректор і навіть закашлявся. — Ти прийняв до свого роду всіх учениць?

— Усе правильно, — підтвердив я. Точно, ця інформація ще не стала надбанням громадськості. — Відтепер в академії навчаються Мілена, Наталі й Розалін Греймод. Потрібно надати якесь підтвердження?

— А тобі ще листа Імператору писати, — хихикнув Шир. — Гадаю, він уже знає про те, що сталося. Наскільки мені відомо, біля артефакта, який контролює кількісний склад вищих родів Імперії, постійно хтось чергує, щоб першим повідомити Імператору про чиюсь раптову смерть. Позитивні зміни там трапляються вкрай рідко.

Тяжке зітхання ректора було настільки прекрасним, що я насилу стримав усмішку.

— Коли все починає складатися ідеально, приходить Соло й нагадує, що він маг хаосу, привносячи свою стихію в усе, що його оточує, — заявив ректор. — Усе, йди звідси! Мені потрібно думати, як правильно написати листа Імператору, щоб мою академію не знищили! Розалін Греймод… Як ти взагалі до такого додумався⁈

Питання явно було риторичним, тому я залишив кабінет ректора. Шир залишився, але цьому я не дивувався. Цим двом явно було що обговорити.

— Ти не поспішав, — зауважила Вірена, щойно я підійшов до її столу. Відклавши папери вбік, помічниця ректора подивилася на мене своїми чарівними білосніжними очима.

— Іноді справи зобов’язують нас присвятити їм увесь свій час, нехтуючи власними бажаннями, — відповів я.

— І які ж у тебе були бажання? — Вірена багатозначно підняла брову.

— Якнайшвидше побачити ту, кого я вважаю найкращою з жінок, — без сорому заявив я. — Нарешті мої бажання втілилися в життя.

— У твоїй особовій справі багато прогалин, Соло, — несподівано промовила Вірена. Голову даю на відсіч — вона про те, що в мене сьогодні день народження. Так, сьогодні. Тільки сьогодні він у Таріна-Сольника. Коли день народження в цього тіла — не маю ані найменшого уявлення. Мабуть, у той момент, коли я вперше розплющив очі, усвідомивши себе голим десь у лісі поблизу Галдора. Це було майже вісім місяців тому.

— Так буває, — знизав я плечима й змінив тему, не бажаючи її розвивати. — Мені не вдалося особисто зустрітися з мадам Беральдою, але Око зібрав для тебе цілих два ящики десертів. І називав він тебе не інакше як наша Віреночка. Дуже здивувався, коли я сказав йому, що ми зустрічаємося.

— А ми зустрічаємося? — настала черга дивуватися вже самій Вірені. Щоправда, вийшло це якось награно.

— Яке неправильне питання, — з усмішкою відповів я. — Правильне питання — як давно ми зустрічаємося? Відповідь — відтоді, як я запросив тебе до імператорського палацу.

— Найпам’ятніше побачення в моєму житті, згодна на всі сто, — усміхнулася Вірена. — Але я ще не сказала тобі «так», Соло!

— Важливо, що ти не сказала «ні», а решта додасться, — парирував я. — Куди вивантажувати подарунки?

— Давай сюди, — дівчина недбало кивнула на вільне місце поруч зі столом.

Наївна Вірена вважала, що їй передали кілька невеликих кошиків. Недооцінила вона всю широту душі Ока. Маг природи справді притягнув мені два величезні ящики, причому розмірами вони були такими, що в них легко могли сховатися кілька людей.

— Соло, що це⁈ — вигукнула вражена Вірена, коли обидва ящики опинилися поруч з її столом. Я ж у буквальному сенсі відчув полегшення. Нехай моя торбинка мандрівника й зменшувала вагу на сімдесят п’ять відсотків, тягати на собі останні два дні умовну Мілену було ще тим випробуванням. Причому відмовитися від подарунка я не мав права.

— Захоплення жителів Формітона твоєю красою, — усміхнувся я. — Це все тобі.

— Куди? — Вірена підняла на мене приголомшений погляд. — Та я це їстиму років десять! І перетворюся на товстуху! Ти при своєму розумі, притягнувши сюди стільки десертів⁈

— Де десерт? — пролунав знайомий голос, і до приймальні ввійшла Мілена. — Про що йдеться? Ого, а що це за ящики?

— Мілено, ти ж займаєшся підготовкою свята? — Вірена з надією подивилася на мою ученицю. — Соло притягнув надзвичайно цінний десерт, якого не дістати навіть в імператорському палаці, ось тільки, як бачиш, твій учитель трохи перестарався!

— Трохи? — Мілена підійшла до ящиків і зазирнула всередину. — Ти що, весь магазин скупив?

— Не я, але весь, — підтвердив я.

— Забереш? — запитала Вірена.

— Звісно! — Мілена сховала ящики у своїй торбинці мандрівника й натужно закректала. — Скільки ж вони важать⁈

— Так, Мілено, не поспішай! — захвилювалася Вірена. — Ану поверни ящики назад!

Діставши тарілку, Вірена прискіпливо пройшлася по всьому асортименту з магазину мадам Беральди, вибравши собі кілька десятків тістечок.

— Тепер неси до їдальні, — дозволила Вірена. — Ви ж там планували все організувати?

— Ага, — промовила Мілена й знову закректала від ваги. — Одразу після вечері!

— Не забудьте запросити ректора й викладачів, — про всяк випадок нагадала Вірена.

— Роза цим уже займається, — Мілена підійшла до виходу й подивилася на мене. — Учителю, навіть не думай заходити до їдальні, поки ми тебе туди не покличемо!

Довелося кивнути, інакше наполеглива дівчина ніяк не йшла.

— Знаєш, Соло, з усіх моїх знайомих ти найнезвичайніший, — промовила Вірена. — Чим ти так зачарував своїх учениць, що вони всю академію поставили на вуха? Три першокурсниці, а поводяться як заслужені аспірантки! Їх навіть третьокурсники бояться!

— Складеш мені компанію? — запитав я, вважаючи питання риторичним.

— Думала, вже й не запропонуєш! — заявила Вірена.

— Хіба це не малося на увазі само собою? — здивувався я. — Якщо ми зустрічаємося, отже, й на мій день народження маємо йти разом.

— У тебе завжди все мається на увазі само собою? — Вірена знову багатозначно підняла брову.

— Навіщо ускладнювати там, де жодних складнощів не потрібно? — запитав я. — Сьогодні ти складеш мені компанію на моєму дні народження, а за два дні — у невеликій подорожі Імперією. Потрібно знайти п’ять розломів невідомого рангу й знищити їх. Із нами вирушать мої учениці, Шир і, найімовірніше, хтось із Флеймвордів. Це мінімальний склад.

— І говориш ти мені про це так, між іншим, — із Вірени зникла вся веселість, і дівчина стала дуже серйозною.

— Повторюся — навіщо ускладнювати, коли можна не ускладнювати? — знизав я плечима. — Дозволиш зробити тобі подарунок?

— То це ще не все? — Вірена перевела суворий погляд на величезну тарілку з десертами й несподівано навіть для себе всміхнулася. — Справді, навіщо ускладнювати, коли можна не ускладнювати? Чим же хоче потішити свою даму Соло Греймод?

— Сущою дрібницею, — я дістав невелику коробочку й простягнув її Вірені. Відкривати не став, дозволивши помічниці ректора зробити це самій. — Невеликий подарунок тій, кого я вважаю ідеальною жінкою.

Те, що сталося далі, можна було б закарбувати на якійсь гарній картині. Вірена із сумнівом прийняла від мене коробочку, здогадавшись, що всередині лежить перстень, відкрила кришку й завмерла, боячись ворухнутися. Раптом усе це сон і він зараз закінчиться?

Усередині коробочки лежав один із найзвичайніших перснів, які я бачив у своєму житті. У всякому разі, на перший погляд. Метал. Камінь. Усе! Ось тільки якщо почати придивлятися і, що найважливіше, відчувати цей перстень, усе ставало на свої місця. Це був перстень, який ідеально підходив магам світла, посилюючи їх мало не вдвічі. Цей перстень став єдиним предметом, який я побажав отримати від Імперії за здані кам’яні квітки десятого рангу. Точніше, побажав я артефакт світла, який не соромно подарувати вродливій дівчині, а сам перстень запропонував Ксав’єр Флеймворд. Його здобули ще в давні часи з розлому дев’ятого рангу, й іншого такого артефакта в Імперії немає. Можна сказати, що перстень є таким самим стратегічним запасом, як і кам’яні квітки десятого рангу, але мені був потрібен подарунок, а він підходив ідеально, щоб думати ще й про якісь суми.

Дорогий? Унікальний? «Так» на обидва питання, але яка різниця? Головне, щоб він підходив моїй Вірені. Так, уже моїй! Я так для себе вирішив і відступати не збирався. Залишилося донести цю важливу думку до самої Вірени. У минулому житті я не встиг перейнятися цим питанням. Коли почав дивитися на жінок не як на супутників у поході, а як на супутниць у житті, мені вже було за сімдесят. У цьому житті проґавити цей момент я не збирався.

— Соло, це ж… — промовила Вірена, але не закінчила думку, бо я почав діяти.

— Дозволиш? — я обійшов стіл і, витягнувши перстень із коробочки, надягнув його на середній палець Вірени, подумки молячись хаосу, щоб вгадати з розміром. Ювеліри-артефактори, звісно, зможуть підігнати розмір, але чарівність миті буде втрачено.

Підійшов ідеально — перстень сів як влитий. Діставши заздалегідь підготовлену голку, я вколов один із пальців на другій руці Вірени й, дочекавшись краплі крові, підніс палець до персня. Кров увібралася в артефакт, і Вірена стала його повноправною власницею.

Не бажаючи відпускати чарівність миті, я нахилився до приголомшеної Вірени й поцілував її. Якщо наш попередній поцілунок був схожий на щось дружнє, легке й майже невідчутне, то тепер я цілував свою жінку. Причому так, що ні про який дружній поцілунок більше не йшлося. І моя жінка цілувала мене у відповідь!

— Ось тепер ми точно зустрічаємося, — промовив я, насилу відірвавшись від ніжних губ Вірени. — Зайду по тебе перед вечерею.

Їдальня магічної академії Трімуса вважалася найважливішим місцем для студентів. Величезний критий простір, де можна було не лише смачно поїсти, а й обговорити справи в колі своїх однодумців. Розділене на зони приміщення чітко вказувало студентам, де їхнє місце в цьому житті, й для того, щоб перебратися від одного столу до іншого, не кажучи вже про зони їдальні, потрібно було стрибнути вище голови.

Вдавалося це ще рідше, ніж закривалися розломи десятого рангу. Вища знать суворо стежила за тим, щоб ніхто зі звичайних аристократів, не кажучи вже про простолюдинів, не посмів навіть наблизитися до їхніх зон. Порушників суворо й жорстоко карали, щоб інші чітко усвідомили: існують усталені правила, які не можна ігнорувати.

Точніше, існували усталені правила. Потім у магічній академії Трімуса з’явилися я та мої учениці, які почали переписувати ці правила під себе.

Я йшов до їдальні під руку з Віреною, ловлячи на собі здивовані погляди не лише студентів, а й навіть викладачів. Уся академія знала, ким була моя супутниця, але, гадаю, ніхто з них не бачив Вірену поза приймальнею ректора. Про те, щоб вона з кимось ішла під руку, не могло бути й мови. Помічниця ректора була не тією особою, про яку можна думати в такому ключі.

Вірену це забавляло не менше за мене, тому вона час від часу притискалася до мене так, що в мене навіть перехоплювало подих. Вірена була сліпучою жінкою, яка чудово усвідомлювала свою красу й уміла нею користуватися. Нехай вона досі не сказала заповітного «так» у відповідь на мої слова про те, що ми зустрічаємося, почути від неї «ні» я вже не боявся.

Коли ми ввійшли до їдальні, то на мить остовпіли. Місце, яке славилося своєю незмінністю, змінилося настільки, що впору було панікувати. Усі столи прибрали, сформувавши єдину спільну зону. Замість них з’явилися високі барні столики із закусками та десертами з Формітона. Звідки Наталі взяла повітряні кульки, прикріплені до кожного столика, мені ще належало дізнатися. Як і те, звідки моя учениця, яка відповідала за оформлення, притягнула мішуру, святкові стрічки та величезну цифру «21», закріплену на стіні.

— Має милий вигляд, — усміхнулася Вірена. — Але комусь зі старших курсів це точно не сподобається.

— Водночас це будуть лише його особисті проблеми, — пошепки відповів я, спостерігаючи за цим кошмаром. Антураж більше підходив для святкування дня народження якогось малюка років трьох-чотирьох, але аж ніяк не для дев’яносторічного воїна хаосу, який устиг побачити на своєму віку всілякого. І ж учениці чудово знали, хто я такий і скільки мені років! Однак усе одно зробили так, як хотіли вони, а не я.

Вірена відпустила мене й буквально виштовхнула на порожній простір, навколо якого зібралися гості. Студенти першого курсу, подекуди й другого, викладачі, звичайні слуги академії — мої учениці не морочилися й нагнали до їдальні всіх, кого лише змогли.

— Три-чотири! — пролунала команда Мілени, після чого простір вибухнув майже одночасним криком: — З днем народження, Соло Греймод!

Присутні почали плескати, а мені хотілося провалитися крізь землю й відповзти з цього місця якомога далі. Настільки ніяково я давно себе не почував. Однак потрібно було тримати удар, тому я всміхався й кланявся присутнім, дякував їм за привітання.

— А тепер торт! — пролунав радісний голос Мілени, і слуги викотили багатоярусне творіння кондитерів Трімуса. Зважаючи на те, що їм довелося створити таке менш ніж за добу, результат був приголомшливим.

У торт були встромлені свічки, і я навіть не сумнівався, що їх двадцять одна. Поруч із тортом ішли сяйливі Розалін і Наталі. Обличчя моїх учениць були настільки натхненними, що моя усмішка мимоволі перетворилася з натягнутої на природну. Нехай я й не вважав це свято своїм, але мені було приємно, що дівчата настільки перейнялися цим процесом, що здійснили неможливе.

Я задув свічки, отримавши чергову порцію оплесків. Узагалі-то в цю мить потрібно загадувати бажання, але якби я справді загадав те, що було в мене на думці, і це бажання здійснилося, ученицям би це не сподобалося. Хочуть свята? Нехай воно в них буде. У нашому сірому й похмурому житті надто мало приводів ось так безтурботно веселитися.

Наступна година перетворилася для мене на миготіння знайомих і не дуже облич. Гості підходили, щоб особисто привітати, і навіть дарували подарунки. Здебільшого це були мішечки з монетами. Коли не знаєш, що дарувати, — даруй монети, не помилишся. Срібло, золото — неважливо. Важливий сам факт подарунка, а не його вміст. Відзначилися лише Шир, який презентував мені захисний артефакт восьмого рангу, та ректор, який подарував кілька книг із магії хаосу. Кумедним виявилося те, що автором однієї з книг був я сам. Точніше, Тарін-Сольник. Але навіщо засмучувати главу нашої академії? Нехай думає, що обдарував мене чимось неймовірно унікальним.

— Соло, а які в тебе стосунки зі своїми ученицями? — несподівано запитала Вірена, яка весь цей час стояла поруч зі мною.

— Робочі, — щиро відповів я. — Я їх навчаю, вони в мене вчаться. Більше нічого. Ти зараз про що?

— Про те, що таке дарують лише близьким людям, — Вірена кивнула на три красиві білосніжні сорочки, які були настільки гарними й дорогими, що продавалися в особливій коробці. — Розалін чудово це знає. Таким подарунком твої учениці заявили іншим, що ти належиш їм. Особливо зважаючи на те, що ти прийняв подарунок.

Мені залишалося лише всміхнутися — учениці й тут проявили характер. Гаразд, що вони скажуть на таке? Обійнявши Вірену за талію, я притягнув її до себе й, анітрохи не соромлячись присутніх, поцілував. Правила академії не забороняли стосунків. Ні між студентами, ні між викладачами, ні між викладачами та студентами. Попри те що Вірені було тридцять п’ять, мала вона вигляд щонайбільше на двадцять п’ять, та й то лише якщо добре придивитися. Час не владний над магами, особливо якщо вони маги восьмого рангу.

Насилу відірвавшись від солодких губ Вірени, я з неприхованим задоволенням побачив приголомшені обличчя студентів і викладачів. Одна річ — просто прийти разом на захід. Хто знає, раптом ми друзі дитинства? Усяке буває. Інша — ось так прилюдно продемонструвати свої стосунки.

— Така відповідь мене влаштовує, — усміхнулася Вірена й подивилася туди, де стояли мої похмурі учениці.

Розалін, чию буйну вогненну вдачу мало кому вдавалося загасити, уже сіпнулася в наш бік, щоб висловити все, що думає з приводу такої публічної демонстрації стосунків, але тут двері їдальні різко розчинилися, пропускаючи чималу групу третьокурсників.

— Що ви тут таке влаштували? — пролунав невдоволений голос.

Він належав хлопцеві двадцяти трьох років. Третій курс, шостий ранг стихії води. Судячи з того, як притихли інші, ця особа була в академії доволі відомою, але якось оминула мене. Третій курс ніколи не зглядався до першого, вважаючи нашу метушню надто дрібною, щоб звертати на неї увагу. Я ж увесь цей навчальний рік займався чим завгодно, тільки не знайомством із найкращими студентами академії. Якось було не до цього.

Я спробував пригадати всіх учасників поїздки до Формітона й зі здивуванням зрозумів, що хлопця, який з’явився, серед них не було. Як і всіх тих, хто його оточував. Мабуть, це представники якоїсь особливої вищої знаті, для якої закон не писаний.

— Тебе сюди не запрошували, Мігель, — промовила Розалін.

Подивившись у бік ректора, я зрозумів, що втручатися він не збирається. Ні він, ні Шир, ні інші викладачі, які прибули на моє свято. Судячи з герба, що буквально сяяв на грудях Мігеля, він належав до роду Аквалор, який керував кланом Води.

— Розалін Флеймворд, — усміхнувся Мігель Аквалор і ввійшов зі своєю армією посіпак до їдальні. — Або як тепер буде правильно, Розалін Греймод? Ти забулася, колишня принцесо. Віднині ти не маєш права розмовляти зі мною. Ти ввійшла до роду черні, отже, сама стала черню! Я гадав, що впасти нижче після випадку під час нашого знайомства неможливо, але ти примудрилася й тут здивувати. Стати підстилкою простолюдина. Аж тремтіння пробирає, коли згадую, що ти могла стати моєю дружиною. Твій глава безкорисний, бездарний і дурний, якщо вирішив, що його рід визнають гідним. Рід Греймодів відправлять туди, де йому саме місце, — кудись у дупу розломової тварюки. Там ваше справжнє місце, і ви…

Договорити Мігель не зумів — у його ногу прилетів «Спис хаосу» й, проігнорувавши доволі непоганий, до слова, захист, залишив у ній величезну діру. Якусь мить маг шостого рангу дивився на діру у своїй нозі, після чого зовсім не по-чоловічому заверещав від болю й повалився на підлогу.

— Міло — блокуй вихід! — прокричав я, перш ніж мене встигли зупинити. — Нато — заморожуй прибулим ноги! Розо — вогненні списи до горла кожному!

Усе сталося так швидко, що відреагували, мабуть, лише Шир із ректором. Вони всілися на барні стільці й спостерігали за тим, що відбувалося, наче за кумедною виставою.

Земляна стіна перекрила вихід, щоб до нас не прибули потенційні захисники високородних студентів. Наталі сформувала щільну крижану кірку, яка сягала пояса кожного з прибулих. Розалін сформувала майже двадцять тонких вогненних спиць і піднесла їх до захисту прибулих. Для магині вогню це було справжнім викликом, але вона трималася. Раз учитель наказав, потрібно робити, а не сумніватися.

— Ти дозволив собі необережність прилюдно поглумитися з мого роду, — я підійшов до Мігеля, який лежав на підлозі. Той уже перестав кричати, а діра в нозі активно затягувалася. Лікувальні зілля у третьокурсника були відмінні. Ось тільки підвестися, щоб накинутися на мене, він не міг. Наталі заморозила і його.

— Ти труп, покидьку! — з ненавистю промовив маг води, не припиняючи смикатися, щоб вибратися з крижаної пастки. — Мій рід зітре тебе на порох!

— Покарання за глум над вищим родом Імперії — дуель між представниками родів, — продовжив я, ігноруючи крики. — Але я не збираюся битися з тим, хто верещить від незначної ранки, наче недорізане порося. Що ж мені тоді з тобою робити? Ти без запрошення прийшов на моє свято, ганьбив мій рід, мене, його главу, мою ученицю. Просто так відпускати тебе я не стану. Таким, як ти, потрібно максимально зрозуміло пояснювати, що бути членом вищого роду — не означає мати безсмертя. І цю мить ти запам’ятаєш надовго!

Я підійшов упритул до вмерзлого в кригу Мігеля й, нахилившись, розірвав на його грудях сорочку. Мою долоню огорнуло Розкладання, після чого я поклав її на груди Мігеля. Увесь цей час третьокурсник, який смикався, погрожував мені страшними карами й своїм родом, але після того, як я поклав руку йому на груди, знову почав верещати. І цього разу я чудово його розумів — Розкладання працює не так, як звичайні заклинання. Опік, який після нього залишається, майже неможливо вивести. Доведеться повністю видаляти не лише шкіру, а й м’язи під нею, щоб прибрати мою мітку.

Прибравши долоню, я подивився на результат — на грудях непритомного Мігеля була випалена моя п’ятірня. Це було негарно, але необхідно. Мігель дозволив собі дурість прилюдно очорнити мій рід і мене, його главу. Нехай я й не найстаранніший учень магічної академії, але основи взаємин між родами вивчив. Якби я проковтнув образу й не покарав Мігеля, то з Греймодами ніхто ніколи не став би рахуватися. Такі суворі реалії цього життя — слабкі мають стояти позаду й не висовуватися. Тому я діяв так, як і повинен діяти глава роду. Так, це оголошення війни Аквалорам. Пробачити таке вони теж не мають права. Але краще війна, ніж зневага. Війну можна й виграти, а зневаги ти вже ніколи не позбудешся.

— Міло, — я кивнув на тіло, яке лежало переді мною. Дівчина кивнула й використала лікування, щоб Мігель випадково не помер від больового шоку. Він хоч і дістався шостого рангу, але виявився надто м’якотілим.

— У когось іще є претензії до роду Греймодів? — запитав я інших. Побачивши, що відповідати ніхто не збирається, натиснув: — Мені потрібна відповідь від кожного! Того, від кого я її не отримаю, буде затавровано! Ти!

Я вказав на найближчого до мене третьокурсника. Ще один представник роду Аквалор.

— У мене немає претензій до роду Греймодів, — промовив зблідлий хлопець. З усіх, хто прибув із Мігелем, цей здавався мені найслабшим і найбоягузливішим. Із нього й почав.

— Нато, звільни його. Розо, прибери спис. Ти! — я повернувся до наступного хлопця.

Несподівано виявилося, що, крім Мігеля, ніхто з тих, хто заявився до мене, претензій не мав. Варто було почати говорити одному, як інших уже було не заткнути.

— Міло, прибирай стіну, — наказав я і, щойно прохід знову став вільним, промовив, звертаючись до посіпак Мігеля: — Забирайте свого ватажка й передайте іншим: той, хто посміє висловлюватися про мій рід у такий спосіб, буде покараний. Сьогодні Мігеля Аквалора покарано найм’якшим способом. Наступного разу, якщо він знову посміє роззявити рота, позбудеться руки. В академії не можна вбивати, але зрозуміло доносити свою позицію до інших ніхто не забороняв. Ідіть! На цьому святі вам немає чого робити!

Судячи з відчуття, яке виникло в районі грудей, щойно в мене з’явився смертельний ворог, до того ж дуже сильний і впливовий, який не зупиниться ні перед чим, прагнучи досягти свого. Злякатися й, сховавши голову, почати вибачатися перед усіма, повзаючи на пузі? Ні! Потрібно більше сили, щоб протистояти будь-якій загрозі. Свій рід я захищатиму так, щоб ніхто навіть поглянути з претензією в наш бік не посмів!

— Бачу, друзів ти заводити вмієш, Соло, — промовила Вірена, підійшовши до мене. На той момент гості вже почали розходитися. Бочком-бочком вони підходили до дверей і зникали, не бажаючи ставати частиною того, що сталося.

— Доля в мене, мабуть, така, — відповів я.

Підійшли ректор і Шир. Інші викладачі уподібнилися до студентів і почали залишати їдальню, але ректор не міг не підійти до мене. У його очах читався осуд. Те, що я зробив, було надмірним покаранням, особливо для представника вищого роду. Я не залишив роду Аквалор іншого виходу, крім як відповісти на мою жорстокість чимось подібним, але не шкодував про скоєне. Тварюки бувають не лише в розломах, а й серед людей. І моя мета як підкорювача розломів — знищувати їх усюди, де побачу. Або карати, даючи шанс виправитися.

— Треба було тавро на обличчі поставити, — промовив Шир. — Так було б зрозуміліше. Груди що — сховав за сорочкою й забув про них. А обличчя завжди на видноті.

— Для першого разу достатньо грудей, — не погодився я. — Краще поясни, відколи студенти почали керувати магічною академією Трімуса? Цей хлопець поводився тут так, наче він господар. Це чия академія? Його чи все ж Імперії?

— Вирушаєте на завдання завтра вранці, — заявив похмурий ректор, не бажаючи відповідати на моє запитання, після чого розвернувся й, наслідуючи Шира, широким кроком рушив геть. Останнє, що я почув, було бурчання: «а все ж так добре почало складатися…»

— Завтра — це погано, — невдоволено промовив Шир. — Твої учениці готові?

— Ми кудись вирушаємо? — Мілена, яка була неподалік, безсоромно втрутилася в розмову.

— Знищувати розломи, — відповів я. — Я, Шир, Вірена, ти, Наталі й Розалін.

Лише тепер я усвідомив, що в нас вийшла повноцінна рейдова група моїх часів. Це зараз рейдові групи налічують сорок людей. Шістдесят років тому групи підкорювачів розломів складалися із шести осіб, по одному представникові кожної стихії. До речі, потрібно все ж запитати, чому маги нового часу так сильно відрізняються від магів минулого? Різниця в підготовці величезна!

— Уже завтра? — занепокоїлася Мілена. — Але ми ж не зібрані!

— Як завтра? — до нас підійшли Наталі й Розалін. — Які розломи? Знову до Формітона?

— Усі подробиці дізнаєтеся завтра, — відповів я. — Виходимо вранці, одразу після сніданку.

Ось так свято на мою честь закінчилося, до пуття й не розпочавшись. Насправді, як я вже встиг з’ясувати, дні народження в магічній академії не заведено відзначати настільки масштабно. Це мої учениці стрибнули вище голови, примудрившись усе організувати так, що зібрався такий величезний натовп. Зазвичай студенти гуртувалися по своїх кімнатах, запрошуючи десять-двадцять друзів. Аж ніяк не весь курс і викладацький склад.

— Не зайнята? — запитав я Вірену, коли слуги почали забирати барні столики й повертати звичайні.

— У тебе є якась пропозиція? — Вірена з цікавістю подивилася на мене.

— З академії нас не випустять, гідних парків у нас немає, просто так тинятися коридорами чи сидіти в номері — надто банально, — заявив я. — А ось що не банально, то це переодягнутися в тренувальну форму й, зайнявши один із полігонів, улаштувати тренувальний поєдинок.

— Ти пропонуєш мені побитися? — очі Вірени спалахнули від передчуття.

— Повний контакт, — підтвердив я. — Хочу подивитися, на що здатна бойова магиня світла, яка провела десять років у Формітоні.

— Ти вже й це знаєш, — промовила Вірена таким голосом, що мене кинуло в дрож. Скільки ж у цьому голосі було жаги крові!

— За пів години на другому полігоні? — запропонував я.

— Приймається, — погодилася Вірена. — Ти — і я. Без учениць, учителів і старших братів. Лише світло й хаос.

Новина про те, що сталося з Мігелем Аквалором, розлетілася магічною академією зі швидкістю арбалетного болта. Поки я йшов до свого номера, щоб переодягнутися, раз у раз ловив приголомшені погляди студентів. І першокурсники, і третьокурсники — усі дивилися на мене як на живого мерця. Якщо хочеш жити без проблем, Аквалорів чіпати не можна. Це аксіома. Сьогодні я вирішив оскаржити цю непорушну істину. Отже, я вже труп. Вищий рід клану Води такого не пробачає.

— Другий полігон, непроникний захисний купол, — зажадав я за десять хвилин, з’явившись на полігоні.

— На вас уже чекають, пане Соло, — відповів працівник академії. — Другий полігон заброньовано до кінця дня, захисний купол налаштований лише на вас і пані Вірену. Ніхто інший пройти всередину не зможе.

Здивувавшись, як Вірена так швидко переодягнулася, я ввійшов під захисну півсферу й завмер, утупившись у найдосконалішу жінку, яку бачив за два свої життя. Чорна обтисла тренувальна форма демонструвала досконале тіло бойової магині, яка не з чуток знала, що таке виснажливе тренування. Зібравши довге біле волосся в пучок, Вірена закріпила його кількома шпильками, оголивши довгу шию.

— Готовий? — пролунав сповнений передчуття голос. — Врахуй, Соло, я не збираюся стримуватися. Я не зустрічатимуся з тим, хто слабший за мене! Почали!

Вірена атакувала без розгойдування, без розмахування руками, без магічної палички, без вигукування заклинань. Вона діяла так, як і повинен діяти справжній бойовий підкорювач розломів, а не те неподобство, яке випускають магічні академії.

Світ звузився до розмірів захисного купола. Більше не існувало ні магічної академії, ні групи «Істина», ні моїх учениць, ні ображеного на мене Мігеля Аквалора. Узагалі нікого! У всьому світі залишилися лише я та Вірена.

Віддавшись відчуттям, я кинувся вбік, ухиляючись від променя пекучого світла. Водночас створив над головою Поглинач, не дозволяючи Вірені притиснути мене до землі улюбленим заклинанням магів світла. Блокування не спрацювало. Навіть не сумніваючись, що Вірена зуміє відбити мою атаку, я відправив уперед «Стріл хаосу», цілячись Вірені в груди. Яскраво спалахнуло — світло зустрілося з хаосом. Стихії знищили одна одну, але згадувати про це вже не було коли — я знову перекатом ухилявся від променя чистого світла, не дозволяючи заблокувати себе тепер ще й збоку.

Знову «Стріл хаосу», спрямована в груди Вірени, перетворилася на яскравий спалах, а я став іще на крок ближче до дівчини. Ухилившись від двох неприємних ниток світла, які легко могли мене розрізати й від яких не врятував би жоден захист тренувального полігона, я жбурнув у Вірену одразу з десяток «Дотик хаосу», відволікаючи її від атаки й змушуючи захищатися.

Вірена використала артефакт, який розвіяв мій хаос, і широко розвела руки в боки, готуючись атакувати вже серйозніше. «Світловий спалах». Заклинання, яке засліплює мага незалежно від того, куди він дивиться. Якщо, звісно, не знаєш, як його уникнути. Упавши на коліна, я зарився обличчям у пісок і відразу повісив над собою «Поглинач», прибираючи блокування. Вірена вміла користуватися одразу двома заклинаннями водночас!

По спині пройшла хвиля жару, після якої я скочив на ноги й підстрибнув, пропускаючи під собою ціле віяло світлових ниток. Вірена била по площі, й перекатом я зараз ніяк не уникнув би її атаки. Ще один «Поглинач», який прийняв на себе удар упритул, після чого я зробив останній крок і опинився поруч із розпашілою Віреною.

Її очі блищали від щастя. Працювати на межі своїх сил їй давно не доводилося. Я ж казав, що вона занудьгувала на посаді секретаря! Їй потрібні розломи, а не папірці!

Другий полігон було заброньовано до кінця дня. Ніхто, крім мене й Вірени, увійти сюди не міг. Тому я обійняв красуню, нахилився, наші губи зустрілися, і тренування з вертикальної площини перейшло в горизонтальну. І битися там довелося анітрохи не менше, ніж у магічній дуелі.

Але це було те тренування, яке я не хотів би пропустити ні за що на світі. Найкраще за обидва мої життя.

— Підписуй, — Ксав’єр Флеймворд передав мені пакт про нерозголошення. — Це обов’язкова процедура, Соло. Без неї ми далі не просунемося. Вас двох це теж стосується.

Йшлося про ректора й мого вчителя. Ті поставили свої розмашисті підписи доволі швидко, змусивши зробити те саме й мене. Моя перша угода про нерозголошення, підписана в цьому житті. У минулому таких штук було багато.

— Тут у реальному часі відображені всі розломи, які перебувають в Імперії, — на столі з’явилася величезна карта. Хоча, як на мене, це був украй рідкісний артефакт, виготовлений якимось генієм. Не думаю, що давні дбали про те, щоб відстежувати розломи, яких у їхні часи не існувало, тому карта була творінням нашого часу. Сто-двісті років у цьому плані значення не мали.

Артефакт виявився змінюваним — можна було збільшити якусь ділянку, щоб роздивитися подробиці місцевості. Це було незвично, але зручно. Ранг розломів на карті відображався кольором, тому у великому масштабі карта Імперії являла собою доволі строкате видовище. Лише в самому центрі, де колись функціонувала бойова академія клану Хаосу, а тепер розташовувалися прокляті землі, була потворна чорно-червона пляма розломів десятого рангу.

— Якщо вищі роди дізнаються про існування цього артефакта, рід Флеймвордів може припинити своє існування, — зауважив Шир, покрутивши карту. Маг темряви знайшов територію Трімуса й, збільшивши її, поглянув на кілька розломів четвертого рангу, розташованих у лісі за два-три дні шляху від міста. Судячи з опису, ліс і вся прилегла територія належали Тельмарам, які керували областю. Отже, не виконували ці маги вогню указ Імператора й не знищували стихійні розломи, що з’явилися на їхній території. Радше навпаки — вони всіляко їх підтримували, годуючи розломових тварюк рабами.

— Саме тому ви й підписали угоду про нерозголошення, — промовив Ксав’єр Флеймворд. — Соло, куди нам потрібно вирушити насамперед?

Радник Імператора прибув уранці. Відверто кажучи, на нього не чекали. Усю ніч академія гуділа через те, що сталося з Мігелем Аквалором, і вранці очікували представників правлячого роду клану Води, але аж ніяк не радника Імператора.

— Перший розлом був тут, — я без зусиль знайшов точку, де колись розташовувався дивний розлом п’ятого рангу.

— Дозволите? — ректор узяв лінійку й відміряв відстань від передбачуваної точки активації ритуалу до розлому, після чого зробив позначку на лінійці та окреслив коло. Вийшло погано — відстань від проклятих земель до кордону Імперії скрізь була різною.

Зважаючи на те, що я говорив про кордони Імперії, цей варіант одразу відпав. Ось тільки повністю відмовлятися від нього я не став. Бо розлом, який мені довелося пройти, належав стихії хаосу, тоді як сам Хаос участі в ритуалі не брав. Що, як довжина променів шестикутника залежала від сили учасника ритуалу? У такому разі шостий розлом, який відповідав за Хаос, формувався за залишковим принципом.

— А якщо так? — я взяв шість олівців і просто на карті склав із них правильний шестикутник, узявши за центр фігури колишню бойову академію клану Хаосу, а вершини розташувавши так, щоб одна з них перебувала точно на лінії між центром і знищеним мною розломом.

Щойно я закінчив крутити олівці, Шир поклав на карту п’ять кинджалів, позначаючи напрямки пошуків.

— Цей, — перший розлом я впізнав майже відразу. Він мав восьмий ранг і розташовувався в північних горах на околиці Імперії. Територія там була безлюдною — надто суворий клімат тих місць не дозволяв людям заснувати там більш-менш серйозне поселення. Міста на півночі були, без цього ніяк, але розташовувалися далеко від потрібного нам розлому. Чотири інші з першої спроби знайти не вдалося — завжди було по два-три варіанти важкодоступних проколів простору, починаючи з п’ятого й закінчуючи дев’ятим рангом. Десяток не було, але це нічого не означало. Було в мене передчуття, що розломи, створені ритуалом групи «Істина», почнуть зростати в ранзі, щойно ми візьмемося активно їх знищувати.

— Північ залишимо на закуску, — запропонував Ксав’єр Флеймворд і вказав на розломи, розташовані на сході. — Найпростіше зараз зайнятися ними.

— Найпростіше, — підтвердив я. — Але все ж пропоную спочатку вирушити на північ.

Довелося розповісти свою теорію про залежність розломів один від одного. Не бачив сенсу приховувати інформацію, яка могла вплинути на кінцевий результат. І ця інформація нікому не сподобалася. Одна річ — вирушати в похід, розраховуючи на розломи середнього чи високого рангів, і зовсім інша — розуміти, що останні можуть мати максимальний, десятий ранг.

— Отже, знищивши північний якір, — замислився Шир, — якщо це справді він, за допомогою цієї карти ми гарантовано зможемо визначити чотири розломи, які залишилися? Просто тому, що вони підвищать свій ранг?

— Так, — підтвердив я. — Якби артефакт умів показувати дані з минулого, до того, як я знищив перший розлом, ми б уже зараз знали потрібні точки. Але так нам доведеться ризикнути. І краще почати з вісімки, не дозволивши їй зрости ще вище.

— У такому разі хочу внести пропозицію, — втрутився ректор. — Мене непокоїть північно-західний напрямок. Серед розломів, які відповідають нашим критеріям, є одразу дві дев’ятки. Якщо хоча б одна з них є потрібним нам якорем, то знищення північного розлому перетворить дев’ятку на десятку. Водночас знищення північно-західної дев’ятки перетворить північну вісімку на ще одну дев’ятку. Це погано, але все ж прийнятно.

— Погоджуся, — після роздумів кивнув Ксав’єр Флеймворд. — Спочатку потрібно побувати на північному заході. Якщо дев’ятка справді є потрібним нам якорем, почнемо з неї. Якщо якорем виявиться трійка — залишимо її наостанок. Ми не маємо права припуститися помилки й перетворити якір на непрохідну десятку.

— Не всі десятки непрохідні, — промовив я. — Коли ми знищили свого першого ультагара, Розалін висунула доволі цікаве припущення, як боротися з розломами високих рангів.

Довелося розповісти про план моєї учениці, доповнюючи його фактами, що відкрилися за підсумками знищення другого розлому з ультагаром.

— Вирощувати ультагарів для знищення розломів? — здивувався Ксав’єр Флеймворд і подивився на ректора.

— Теоретично в цьому немає нічого надзвичайного, — замислився глава нашої академії. — Ультагар є такою ж розломовою тварюкою, як і всі інші. Розміри значення не мають. Якщо ми зрозуміємо, як він розмножується й захоплює свої поверхи, то зуміємо підселяти його до розломів десятого рангу, роблячи їх безпечними. Але це якщо підходити до процесу суто з теоретичного боку. На практиці ж усередині ультагара виживають одиниці. Спиратися на приклад Соло ми не можемо. Ще одного мага з таким самим передчуттям небезпеки навряд чи знайдемо. У будь-якому разі в моїй академії немає ресурсів для таких досліджень. Ні фінансових, ні людських. Цим мають займатися в Імператорській академії.

— Отже, почнемо з північного заходу, а далі діятимемо за обставинами, — кивнув Ксав’єр Флеймворд і, прибравши карту, підвівся. — Вирушаємо!

Незабаром ми опинилися біля порталу, де на нас чекала решта нашої групи. Вірена й три мої учениці. Розалін дивилася на дядька з певним викликом, готуючись захищати своє право на самовизначення, але після того, що сталося в кабінеті ректора, а точніше — того, що там нічого не сталося у зв’язку з переходом принцеси до мого роду, я зрозумів, що Флеймворди не мають до нас запитань. Поки Розалін жива, нас підтримуватимуть. Якщо з нею щось станеться, рід Греймодів припинить своє існування через смерть усіх його членів.

— Вони тут навіщо? — насупився Ксав’єр Флеймворд, побачивши дівчат.

— Потрібні, — відповів я. — Без них результату не буде.

— Три п’ятірки й одна вісімка? — радник Імператора прискіпливо оцінив підкріплення. — Який вони можуть дати результат?

— Визначальний, — я не збирався нічого пояснювати магу вогню. — Ці четверо є частиною нашої групи.

— Божевілля, — похитав головою Ксав’єр Флеймворд. — Вони не здатні…

У цю мить портал замерехтів, і до магічної академії Трімуса прибув статний чоловік. На вигляд йому було років сорок, доглянуте синє волосся однозначно вказувало на стихію мага десятого рангу, а строгий костюм із дорогої тканини демонстрував неабиякий достаток. Від цього чоловіка йшла аура смерті, яку можна було відчути навіть без мого дару. Цей маг води не лише вмів, а й любив убивати.

— Що привело представника роду Аквалорів до магічної академії Трімуса? — холодно запитав Ксав’єр Флеймворд.

Лише тепер я побачив сяйливий герб на грудях прибулого чоловіка. Аквалори не бажали дріб’язкувати й не просто вишивали свій герб на одязі, а робили це за допомогою особливих магічних ниток, щоб усі відразу розуміли, з ким мають справу.

— Мене привели справи роду, раднику, — низьким приємним голосом відповів чоловік. — Учора в цій магічній академії невідомий напав на Мігеля Аквалора й завдав йому страшної рани, яку не змогли зцілити навіть лікувальні зілля наших найкращих алхіміків. Глава роду відправив мене з’ясувати обставини того, що сталося, і, якщо можливо, покарати винного в нападі на представника роду Аквалорів. Рід Флеймвордів бажає втрутитися в моє розслідування?

— Ректор перебуває на своєму робочому місці, — Ксав’єр Флеймворд відійшов убік, демонструючи, що не збирається затримувати прибулого, після чого звернувся до контролера порталу: — Потрібен портал до міста Гуртан.

Представник роду Аквалорів, який уже зробив кілька кроків від порталу, зупинився й повернувся до нас:

— Можу я поцікавитися, яка потреба змусила радника Імператора вирушити до земель нашого роду? — запитав чоловік.

— Поцікавитися можеш, — відповів Ксав’єр Флеймворд. — Ось тільки відповіді не почуєш. Справи мого роду ніяк не пов’язані зі справами роду Аквалорів.

— Місто Гуртан! — промовив контролер порталу, і мерехтлива завіса змінила свою інтенсивність.

Я підштовхнув своїх учениць до порталу. Вони чудово знали, заради кого ця людина прибула до магічної академії. Лише те, що йому ще не були відомі всі подробиці того, що сталося, вберегло мене від нападу просто на очах двох магів десятого рангу. Чи заступилися б за мене Ксав’єр Флеймворд або Шир Верал? Відверто кажучи, сумніваюся. Радник Імператора навіть зрадів би, якби цей чоловік прибив мене просто зараз. Немає мага хаосу — немає роду Греймодів — немає проблем із Розалін.

Простір на мить поплив, після чого ми опинилися в гарно облаштованому приміщенні. Гуртан був столицею розташованої на північному заході Імперії області й керувався, як тепер мені стало відомо, родом Аквалорів.

Мабуть, навіть у Кріалоні, столиці нашої Імперії, не було настільки доглянуто й приємно. Тут маги води демонстрували свої найкращі можливості, не лише створюючи прохолодне повітря, а й зволожуючи його, роблячи приємним та освіжним. Хотілося дихати на повні груди, п’яніючи від пахощів.

— Гарно тут, — Вірена, яка пройшла відразу за нами, не стала приховувати почуттів. — Наче до іншого світу потрапила.

— Що за історія з Мігелем Аквалором? — з’явився й Ксав’єр Флеймворд. Ось тільки, на відміну від моїх учениць і Вірени, обличчя мага вогню аж ніяк не виражало захвату. — І тільки не кажи, Соло, що ти тут ні до чого!

— Чому ж — до чого, — відмовлятися від очевидного було безглуздо. — Мігель почав ганьбити мій рід, називаючи нас черню й тими, чиє місце в дупі розломової тварюки. Причому говорив він це в присутності величезної кількості свідків. Довелося пояснити, що безсмертям у цьому житті ніхто не володіє.

— Ти хоч знаєш, хто такі Аквалори? — запитав радник Імператора.

— Тепер знаю, — кивнув я. — Це ті, хто зовсім не вміє виховувати молодше покоління. Мігель здався мені нахабним, самовпевненим молодиком. Маг шостого рангу, а верещав від незначної ранки, наче йому всі руки відірвали. Що я, до слова, збираюся зробити наступного разу, якщо він раптом не схаменеться. Поки що я залишив на його грудях тавро хаосу. Нехай спробує його вивести.

Мабуть, Ксав’єру Флеймворду давно не розповідали таких речей. Маг вогню зупинився й утупився в мене так, наче побачив перед собою розломову тварюку, яка несподівано навчилася говорити й запитувала, де дорога до проклятих земель, бо заблукала.

— Якщо це хоч якось позначиться на Розалін… — почав він, але моя учениця його перебила:

— Дядьку, учитель учинив правильно! — заявила Розалін. — Мігель назвав мене підстилкою простолюдина! А що б ти зробив на місці Соло? Краще поясни, чому Мігель заявляв, що колись розглядав мене як свою майбутню дружину? Коли ви з батьком збиралися розповісти мені, що з мене виховують майбутню членкиню роду Аквалорів?

— Це не та тема, яку зараз є сенс обговорювати, — заявив Ксав’єр Флеймворд. — Важливо те, що зробив Соло й що збираються робити Аквалори. Вам відомо, ким був той маг? Його називають Караючою рукою роду. Маг води десятого рангу — Рівальдо Аквалор. За його спиною навіть не десятки — сотні трупів ворогів роду.

— Для Імперії буде ударом втрата такого видатного мага, — незворушно заявила Мілена. Вона, як і Наталі, не стала наслідувати Вірену та Шира, які відійшли вбік, не бажаючи втручатися в родинні чвари.

Ксав’єр Флеймворд подивився на Мілену так само, як нещодавно на мене. Ще одна розломова тварюка, яка заговорила.

— З одного боку — погано, — підтримала подругу Наталі. — З іншого — оскільки це маг води десятого рангу, у нього напевно буде багато цінних артефактів! Я б не відмовилася від чогось гідного. Учителю, ти ж не скупитимешся й дозволиш мені щось собі вибрати?

— Нато, не нахабній! — Розалін приєдналася до подруг. — Артефакти води, так і бути, забирай, але універсальні потрібно чесно розподілити між усіма! Мігель хотів зробити мене своєю дружиною, тож я маю повне право першою вибирати артефакти!

— Твоє божевілля заразне, чи що? — Ксав’єр Флеймворд подивився на мене, і в очах мага вогню читалося щире приголомшення. — Це Караюча рука роду Аквалорів! Маг води десятого рангу!

— Який зараз розмовляє з ректором, з’ясовуючи подробиці, — нагадав я. — А ми перебуваємо в його місті. Може, нам варто подбати про оренду самохідних возів? Ваша Світлосте, я чудово усвідомлюю наслідки того, що зробив. Але вчинити інакше не мав права. Тепер нестиму за це відповідальність. Однак мої стосунки з родом Аквалорів ніяк не впливають на те, заради чого ми прибули до Гуртана. Нам потрібно вирушати до розломів.

Орендувати самохідний віз разом із візником виявилося нескладно, і невдовзі ми мчали до околиці Імперії. Мабуть, було б доречно телепортуватися ближче, щоб менше їхати, але я сумнівався, що в тих місцях знайдуться самохідні вози. Морочитися ж із тваринами, прямуючи до розломів, — не найрозумніше рішення. Тут були потрібні навчені коні, здатні зберігати спокій поблизу проколів простору. Таких спеціально вирощували, і їх не купиш одразу в першій-ліпшій стайні. Тому лише самохідні вози.

Розміри Імперії завжди мене вражали. Дивишся на карту — наче невелика. Починаєш подорожувати й лише тоді усвідомлюєш справжню велич цієї країни. Ми скористалися телепортом, але навіть після цього, щоб дістатися з Гуртана до потрібної точки, довелося витратити три дні. Причому до розломів ми доїхати не змогли — закінчилися дороги. Довелося витратити ще добу на піший перехід, залишивши візника чекати на нас у якомусь напівпорожньому селі з десятка будинків.

— Стійте, це десь тут! — промовив я, різко зупинившись. У роті з’явився неприємний солодкуватий присмак, який приходив до мене щоразу, коли поблизу був розлом. Мені здавалося, що я вже навчився з ним справлятися, але ні! Судячи з того, як кривилися мої учениці, їх теж добряче накрило. Водночас інші залишалися спокійними й не розуміли, що відбувається.

— Ми ще далеко від потрібної точки, — насупився Ксав’єр Флеймворд. — І в цьому районі немає розломів.

— Помиляєшся, дядьку, — Розалін підтвердила мої слова. — Тут є розлом, і він дуже неприємний. Мою голову наче сталевими обручами стисло!

Маг вогню насупився ще сильніше. Діставши карту, він збільшив нашу ділянку й ледь не тицьнув у неї рукою всім іншим, показуючи, що в величезному радіусі навколо нас немає жодних розломів!

— Хто поведе? — я подивився на учениць. Сам уже визначився з напрямком, але хотілося зрозуміти, чи вміють дівчата відчувати розломи так само чітко, як і я.

— Було б куди вести, — пробурмотіла Мілена. — Ідіть за мною!

Якщо раніше ми рухалися вздовж узлісся густого недоглянутого лісу, то тепер удерлися просто в саму хащу. Тонкі деревця стояли тут так близько одне до одного, що часом доводилося протискуватися між ними, щоб пройти далі. Мілена вела чітко до мети, і несподівано для всіх ми вийшли на величезну, просто гігантську галявину. На карті мага вогню її не було. Як не було на ній і розлому, що мерехтів червоним кольором. Шостий ранг.

Перший якір був п’ятого, помаранчевого рангу. Другий, виходить, уже шостого. Прийшло розуміння, що з кожним знищенням ранги розломів підвищуватимуться, а у фіналі на нас чекатиме чиста десятка. Що мене зовсім не тішило.

Галявиною цей простір можна було назвати суто умовно. Бо дерев тут не було. Натомість був бездонний провал завширшки кроків сто й висока скеля в центрі, де й розташовувався сам розлом. Точна копія тієї п’ятірки, яку мені вдалося закрити. І так — на вершині, де був прокол простору, містилися поклади чорного металу. Тепер стало зрозуміло, що вони є невіддільною частиною розломів, створених ритуалом.

— Потрібно перебратися до центру, але телепорти не працюють, — промовив я й розповів про випадок біля першого розлому. Один із професорів захотів продемонструвати свою спритність і використав заклинання «Телепортація»т, щоб потім упасти до голодних тварюк на дні провалля.

— Мотузок у нас, як я розумію, теж немає, — замислено промовив Ксав’єр Флеймворд.

— Як і гаків, щоб забивати їх у стіну й по них видиратися, — додав Шир, після чого засміявся, викликавши в усіх цілий розсип мурашок. Могильний сміх мага темряви був схожий на що завгодно, тільки не на сміх.

— Але вам усім пощастило! — продовжив Шир, відсміявшись. — У вас є я!

Із цими словами поруч із нами з’явилася величезна темна тварюка десятого рангу. Майже така ж сильна, як ліч. Здалеку вона нагадувала кажана, ось тільки кажанів такого розміру не буває!

— Учню, тримай кінець мотузки й навіть не думай відпускати! І стій спокійно! Так їй буде зручніше тебе хапати!

Шураґ, так називали тварюку, водився лише в розломах восьмого-десятого рангів. Моторошна тварюка, з якою мені ніколи не доводилося стикатися, але, відверто кажучи, навіть не хотілося. Літала вона абсолютно безшумно й, визначившись із жертвою, випивала не лише життя, а й магію! Чи варто казати, що тварюка темряви мала імунітет до магії внутрішнього контуру і, хоч як парадоксально, до темряви. Лише світло й хаос могли щось із нею зробити. У мене виникло безліч запитань до Шира. Склад його «розплідника» вражав. Зазвичай маги темряви могли похвалитися десятьма, а особливо обдаровані — двадцятьма спійманими тварюками. Тут же їхня кількість явно наближалася до пів сотні, причому тепер щонайменше дві тварюки мали десятий ранг! Якщо з лічем усе зрозуміло — на нього маги темряви цілеспрямовано полювали, відвідуючи перші поверхи розломів десятого рангу, то шураґ — це вже за межею розумного.

Узявши один кінець мотузки, я з цікавістю спостерігав, як шураґ підлітає до мене, не викликаючи ані найменшого коливання повітря. Вчепившись лапами мені в плечі, тварюка легко підняла мене й за кілька митей перенесла на центральний майданчик, щоб одразу зникнути, перетворившись на дим. Шир відкликав свого вихованця.

— Прив’язуй кінець! — прокричав Шир, на всі сто відсотків упевнений, що я знайду спосіб виконати його доручення.

Складнощів це не викликало. Поруч із розломом була жила чорного заліза, яка буквально обвивала його. Я обв’язав мотузку навколо величезного каменя, а Шир зробив те саме з другим кінцем, прив’язавши його до кількох дерев.

— Уперед! — без зволікання наказав маг темряви, вказавши моїм ученицям на мотузку. Дівчата перезирнулися й кивнули одна одній. Першою пішла Мілена. Вхопившись за натягнуту мотузку, яка відразу прогнулася, дівчина без вагань почала перебирати руками, рухаючись до мене. Мотузка натягнулася, і в якусь мить Мілена опинилася глибоко над проваллям. Однак дівчину це не збентежило, і вона продовжила перебирати руками, доки не опинилася поруч зі мною.

— Наступна! — наказав Шир. Наталі, Розалін і Вірена. У такій послідовності дівчата опинилися поруч зі мною. На тому боці залишилися сам Шир і Ксав’єр Флеймворд.

Ці двоє протягом усієї подорожі старанно намагалися ігнорувати одне одного, спілкуючись лише за потреби. Напевно, в минулому вони ворогували, можливо, навіть були ворогами, але тепер їм доводилося працювати на одному боці. І якось довіряти одне одному.

Розмови цих двох я не чув, але те, що вона відбулася, не викликало сумнівів. Бо в якусь мить Шир знову випустив шураґа, і летюча потвора десятого рангу перенесла на наш бік радника Імператора.

— Старий я вже по мотузках лазити, — навіщось пояснив Ксав’єр Флеймворд. — Так зручніше.

Незабаром на майданчику з’явився й Шир — він, на відміну від мага вогню, мотузкою не погребував. Не зволікаючи ані миті, маг темряви ввійшов до розлому, бажаючи якнайшвидше закінчити розпочате.

Далі почався майстер-клас мага темряви з того, як потрібно самотужки закривати розломи шостого рангу. Темні тварюки Шира знищували поверх за поверхом із такою швидкістю, що нам доводилося майже бігти, щоб устигати за ними. Очолював армію ліч десятого рангу, який керував тварюками замість свого господаря. Ширу навіть не доводилося втручатися.

Так ми йшли поверх за поверхом, доки під косою ліча не впав ватажок розлому.

— Що далі? — Шир повернувся до мене. — Просто зруйнувати кристал — і все?

— Так, але просто так руйнувати кристал шостого рангу я б не хотів, — зізнався я. — У мене тут бігають три учениці без посилення світла. Потрібно ними зайнятися.

— У тебе доба, — кивнув маг темряви й прибрав свою армію.

— Міло, ти перша, — я покликав магиню природи. — Сідай.

Щойно Мілена сіла поруч із кристалом, я влаштувався позаду неї й поклав руки їй на груди. Десь збоку кашлянула Вірена — вона ще ніколи не бачила, як відбувається посилення в моїй групі. Розалін і Наталі почали щось їй пояснювати, а я на такі дрібниці не відволікався. У мене була учениця, і мені потрібно було пояснити їй послідовність дій.

— Готова? — запитав я після доволі тривалого й докладного опису того, що потрібно зробити. — Тоді починай! Випалюю перший канал!

Мої руки вкрилися «Дотик хаосу», і простір сповнив несамовитий крик болю моєї учениці. Частину її нутрощів було спалено, і тепер їй потрібно було створити нові, випалюючи їх у власному тілі.

А хто сказав, що бути магом із трьома посиленнями легко?

— Жива? — запитав я, щойно Мілена розплющила очі.

— Не впевнена, — прошепотіла моя учениця. — Таке відчуття, наче мене розломова тварюка пережувала й виплюнула.

— Ти недалека від істини, — кивнув я, після чого простягнув дівчині лікувальне зілля. — Пий. Тобі потрібно відновитися. До речі, розлом залишив тобі подарунок. Давай руку!

Мілена досі перебувала в загальмованому стані, тому з якоюсь відстороненістю дивилася, як я надягаю їй на палець перстень із зеленкуватим полиском. Мені навіть не довелося проводити процедуру прив’язки. Колишній артефакт Природи розпізнав свою нову власницю й повністю їй підкорився, не вимагаючи крові.

— Це ж… — погляд Мілени прояснився, коли вона усвідомила, що саме опинилося в неї на пальці.

— Усе правильно, — заявив я, не дозволивши дівчині закінчити думку. — Тепер він твій. Ти пий. Нам потрібно вирушати до наступної точки.

Судячи з усього, першому складу групи «Істина» довелося витратити свої персні, щоб провести ритуал розростання розломів. Персні хоч і були високого рангу, проте не були іменними. Мені дістався звичайний перстень хаосу, Мілені — звичайний перстень природи. Гадаю, якби я надумав посилювати не Мілену, а, скажімо, Наталі, то цей розлом видав би перстень води. Логіка зрозуміла, але непоясненна. Її варто просто прийняти.

— Поясниш, що ти зробив? — запитала Вірена. Питання прозвучало нейтрально, але не потрібно було мати особливий слух, щоб почути в ньому нотки ревнощів.

— Умієш зчитувати енергетичну структуру мага? — відповів я питанням на питання. Побачивши кивок, продовжив: — Поклади руку мені на груди й подивися, що в мене є.

— Соло, що це таке? — приголомшено прошепотіла Вірена, коли побачила, що відбувається всередині мене.

— Наталі, йди сюди, — наказав я, після чого кивнув Вірені на магиню води. — Подивися, що є в моєї учениці, і знайди різницю. Наталі — не закривайся.

Дівчина невдоволено засопіла, але підкорилася. Вірена поклала руку на груди Наталі, потім знову на мої, знову на ученицю і зрештою подивилася на Мілену.

— Можна? — запитала Вірена.

Мілена поглянула на мене й, побачивши кивок, підійшла до помічниці ректора.

— Вражає! — прошепотіла Вірена, після чого подивилася на мене. — Це працює лише з магами п’ятого рангу?

— Це те, що потрібно робити з першого рангу, — виправив я. — Ти бачила, що відбувається на п’ятому. Доводиться все ламати й будувати заново, а це не надто приємно.

— Соло, продемонструєш свої успіхи в посиленні? — до мене підійшов Ксав’єр Флеймворд. Мабуть, реакція Вірени була настільки незвичною, що маг вогню зацікавився, про що взагалі йдеться.

Я не бачив нічого критичного в тому, щоб показати раднику Імператора результати своєї роботи. Однаково без чіткого розуміння того, як це працює, таке не повторити.

— Цікаво, — замислено промовив маг вогню, прибравши руку з моїх грудей. — Отже, хаос відповідає за загальну енергетичну структуру й випалені канали, темрява — за додатковий контур, а світло — за розподіл каналів зв’язку по відповідних зонах джерела.

— Вони не відповідають, — знову виправив я. — Просто в школах цих стихій наголос роблять саме на цих посиленнях. А загалом вони чудово працюють із будь-яким магом незалежно від його стихії.

— Ти вже розібрався з малюнком, який знайшов в одному з розломів? — запитав Ксав’єр Флеймворд і прислухався до власних відчуттів. Чи не спрацює пакт про нерозголошення.

— Ще ні, — чесно зізнався я. Побачивши погляд мага вогню, я витягнув ніж і намалював зображення на землі. — Якщо зі спіраллю ще зрозуміло — це, по суті, додатковий контур навколо кожного каналу, то із самим каналом зв’язку в мене заковика. Як енергія в ньому може обертатися? Вона йде від джерела по прямій.

— І таке потрібно зробити навколо кожного каналу? — запитав Шир.

— Включно із зовнішнім контуром, — підтвердив я й одразу уточнив: — Але перш ніж це робити, потрібно розуміти, як воно працює. Навіть не розуміти — уявляти, що має вийти в результаті. Одного малюнка мало. Потрібні казки, які Його Світлість обіцяв мені розповісти.

— Від казок насправді теж буде мало користі, — заявив Ксав’єр Флеймворд. Якийсь час він мовчав, після чого промовив: — Суть цього малюнка полягає в тому, щоб забезпечити максимальне відведення тепла. Дві енергії, що обертаються в протилежні боки, взаємодіють одна з одною, і зовнішній контур забирає тепло внутрішнього. Ось і вся казка. Наскільки мені відомо, за останні п’ятдесят років жоден маг вогню такого посилення собі не робив.

Підказка Ксав’єра Флеймворда мало чим допомогла. Навіть якщо зовнішня спіраль потрібна для відведення тепла, я не розумів, як змусити обертатися енергію всередині каналу. Проте, раз уже порушили цікаву тему, я хотів її продовжити:

— Учителі багато разів казали мені, що від часу формування проклятих земель маги змінилися, — промовив я, закидаючи вудку. — За словами Сорена, те, що раніше вважалося нормою, тепер є мало не дивом. Раніше вже на другому курсі бойових академій кланів усі студенти вміли використовувати магію без концентраторів і активаторів, а тепер це вершина магічного мистецтва. Я зустрічався з магом п’ятого рангу з роду Зорен. Йому довелося скористатися магічною паличкою, щоб запустити в мене вогняну кулю. П’ятий ранг, тридцять років. Дізналися б про таке мої вчителі — померли б із сорому.

— Це не та тема, яку мені хотілося б зараз обговорювати, — Ксав’єр Флеймворд став похмурим, наче грозова хмара.

— Тобто це правда? — здивувався я, наполегливо продовжуючи цю тему. — Хтось цілеспрямовано гальмує розвиток магії?

— Не гальмує, а розділяє, — замість радника Імператора відповів Шир. — Термінологія в цьому випадку вирішує все.

Цього вистачило, щоб зрозуміти всю глибину прірви, у яку скотилася Імперія. Хтось, припустімо, Орден Кола, вирішив, що негоже звичайним аристократам, а тим паче простолюдинам, користуватися магією на тому самому рівні, що й вони, представники вищої знаті. Перший крок реалізації цього моторошного рішення — закриття всіх бойових академій кланів, де проводилося спеціалізоване навчання особливостей стихії. Другий крок — формування дванадцяти магічних академій у тому вигляді, в якому вони дійшли до нинішніх часів. Тут навчають чого завгодно, тільки не того, що справді потрібне магам. Відредагована історія світу, етикет та інші небойові уроки мало допоможуть у битві з розломовими тварюками або з тими, кого навчають за зовсім іншою схемою. Третій крок — поглиблене вивчення магії гідними. Тими, хто належить до вищого роду.

— Але ж Мігель Аквалор теж навчається в нашій академії, — промовив я, знайшовши прогалину у своїх міркуваннях. — Якщо для вищої знаті є власний навчальний заклад, де їх перетворюють на справжніх магів, навіщо Мігель витратив три роки в Трімусі?

— Бо вони теж мають виконувати закон, який самі ж і вигадали, — пробурчав Ксав’єр Флеймворд. Йому явно не хотілося говорити на цю тему, але й мовчати зараз було б неправильно. — Маг-початківець зобов’язаний три роки провести у випадковій магічній академії. Такий закон! Потім іде Імператорська магічна академія, куди потрапляють найкращі й ті, кому належить туди потрапити за статусом, після чого, уже після шести років навчання, відбувається остаточне припасування мага до особливостей його стихії. Цим займаються особисті школи провідних родів кожного клану. Потрапити туди сторонній людині неможливо. Лише за рекомендацією або завдяки зв’язкам. Можна сказати, що основне навчання починається саме там, у закритих школах.

— Водночас Мігель Аквалор уже мав шостий ранг на третьому курсі нашої академії, — нагадав я. — Отже, для навчання в цих закритих школах не обов’язково закінчувати дві академії. Достатньо представляти правильний рід, щоб мати змогу навчатися паралельно. Цікаво, Мігель часто відлучається з академії?

— Він перебуває в нашій академії лише один тиждень із трьох, — пролунав голос Вірени. — Мені доводиться щомісяця замовляти йому перепустки.

— Таких особливих студентів, як Мігель Аквалор, у нашій академії багато? — запитав я помічницю ректора.

— Тепер він єдиний, кому дозволено таке, — відповіла Вірена. — Два роки тому таких студентів було двоє, але вони вже залишили нас.

— Соло, як ситуація з підготовкою магів впливає на наше завдання? — запитав Ксав’єр Флеймворд і кивнув на малюнок, який досі залишався на піску. — Що ти плануєш із цим робити?

— Думати, — чесно зізнався я. — Не маю ані найменшого уявлення, як закрутити енергію всередині каналу зв’язку.

— Перетворивши його на спіраль, — незворушно відповів Шир. — Це ж очевидно. Енергія від джерела так само рухатиметься прямо вздовж каналу, але через особливості його спірального формування їй доведеться почати обертатися, стикаючись із протидіючою силою зовнішньої спіралі. Яку, своєю чергою, потрібно на щось установити. Знадобляться додаткові вузли, як у випадку з посиленням темряви. Не можна просто взяти й установити зовнішню спіраль навколо каналу. Потрібна опора.

Шир промовив усе це так, наче воно само собою зрозуміле й нічого складного в тому, що потрібно зробити, немає. Ба більше, я зрозумів, що вчитель має рацію і це єдиний спосіб установити посилення школи вогню, ось тільки…

Ось тільки для цього доведеться випалити старий канал, сформувавши новий! Мені після видалення точки об’єднання п’яти каналів вистачило болю, щоб повністю перейнятися всією жахливістю цієї дії, а тут доведеться повторити це не п’ять разів — ні! У мене ж іще є п’ять зовнішніх каналів! Щоб усе працювало ідеально, потрібно посилювати і їх!

— Це нереально, — прошепотіла Мілена, яка теж зрозуміла принцип посилення. — Неможливо витримати такий біль! Випалювати канали — це за межею допустимого!

— Саме тому вам потрібен пакт покори, — Шир несподівано повернувся до своєї улюбленої теми. Тицьнувши в мене пальцем, він промовив: — Ти передаси частину свого болю мені, вони передадуть частину свого болю тобі. У такому разі ви зможете витримати цей процес. Власною силою волі — ні. Це вище за людські сили. Для того щоб посилення відбувалися гармонійно й без особливого ризику, їх потрібно здійснювати від самого першого рангу. Так, як ти робив це з енергетичною структурою. Відповідай, учню, чи зуміє Вірена пройти шлях посилення енергетичної структури за школою хаосу, якщо ти все докладно їй поясниш і допоможеш?

— Не зможе, — не роздумуючи відповів я. — Уже пізно.

— Так само пізно й вам займатися іншими посиленнями, — продовжив тиснути Шир. — П’ятий ранг — це майже сформовані маги. Хочеш змінити канали, зробивши їх такими, як рекомендує школа вогню? Роби це з першого рангу або не роби ніколи. Бо звичайна людина не здатна витримати біль від випалювання каналів! Це аксіома, і навіть тобі її не зламати. Лише через пакт покори!

— Побачимо, — заявив я. — Зараз головне зрозуміти принцип, за яким працює посилення школи вогню, а потім уже можна буде ним займатися.

— Водночас іще залишаються вода й природа, — замислено промовила Розалін. — Дядьку, у кого можна дізнатися принцип посилення цих стихій?

— Навіть думати про це забудьте, — заявив Ксав’єр Флеймворд. — І вода, і природа для вас закриті. Жоден із вищих родів цих стихій не погодиться надати інформацію магові хаосу. У вас тут іще залишилися якісь справи? Чи ми можемо вирушати до наступної точки?

Варто було магові вогню вимовити цю фразу, як у мене почало стискати в грудях. Попереду на нас чекали великі неприємності. Щойно ми вийшли з розлому, відчуття біди посилилося. Неприємності змінилися передчуттям близької смерті. Моєї. Причому ця смерть насувалася на нас з усіх боків, куди б я не поглянув.

— Соло, що сталося? — занепокоїлася Вірена, бо таким розгубленим вона мене ще ніколи не бачила.

— Його йдуть убивати, — відповів Шир, подивившись на мене. Розлом за нами схлопнувся, забравши із собою всі ресурси, що в ньому залишалися.

— Не надто смішний жарт, — Вірена осудливо подивилася на вдягненого в чорний балахон мага темряви, але той навіть не думав жартувати.

— Шир має рацію, — підтвердив я. — За нами йдуть. Причому з усіх боків. Або вони вже тут і чекають, коли ми залишимо цю скелю.

Відчуття були не найприємнішими. Давно мене не охоплювало настільки моторошне відчуття небезпеки. Той, хто бажав мене вбити, справді мав змогу це зробити й чудово розумів, що втекти звідси ми нікуди не зможемо.

Чи зможемо?

— Як щодо «Телепорту»? — запитав я, звертаючись до Шира. — Зможеш забрати моїх учениць і Вірену якомога далі від цього місця?

Замість відповіді Шир поклав руку на чорний камінь, який колись оточував розлом, а тепер самотньо стирчав на скелі.

— З того боку провалля, — запропонував я. — Ваша Світлосте, на ваш «Телепорт» можна розраховувати?

— Флеймворди не втручатимуться в конфлікт між Греймодами й Аквалорами, — заявив Ксав’єр Флеймворд. — Ти розпочав цей конфлікт, тобі його й вирішувати. Я можу супроводжувати, але не допомагати.

Неприємна заява. Причому не лише для мене — Розалін здивовано подивилася на дядька, вимагаючи пояснень, але той зробив кам’яне обличчя, наче все відбувалося саме так, як він і планував.

— Гаразд, самі впораємося, — промовив я й наказав іншим: — Чекайте тут. Сходжу подивлюся, що відбувається на тому боці.

Повзти по мотузці було незвично, але не небезпечно. На тренуваннях Шира ми й не такі акробатичні номери виконували, водночас б’ючись із його тварюками. Опинившись на землі, я заплющив очі, намагаючись відчути присутність супротивників. Небезпека була, але гострішою не стала. Така сама, як і під час виходу з розлому. Отже, просто зараз поруч нікого немає. Це добре.

Давши іншим знак починати перебиратися, я ввійшов до лісу. Тихо. Надто тихо, як на мене. У лісі не буває так тихо.

Невдовзі вся наша група перебралася через провалля, яке здавалося бездонним. Зібравшись навколо Ксав’єра Флеймворда, ми ще раз подивилися на карту. Небезпека — це погано, але терпимо. А ось куди стрибати далі — величезне питання.

— На північ? — запропонував я. — Якщо потрібні нам розломи не відображаються на карті, отже, можемо орієнтуватися лише за напрямками променів. Потрібний розлом розташований десь на цій прямій.

Я провів пальцем по карті й, трохи не дійшовши до краю, завмер, відчувши чужу присутність. Краєм ока простежив за Широм і Ксав’єром Флеймвордом — вони не виявляли занепокоєння, наче нічого не відчували. Проте поруч хтось був. Причому максимально небезпечний — я відчував, що мені залишилося жити буквально кілька митей.

У спині спалахнув передчуваний біль, і я, різко розвернувшись, особливим рухом вихопив з астралу свою Лунаріс. Помах шпаги — і крижаний спис, який мав пронизати мене наскрізь, зник, наче його ніколи й не було. Не зупиняючись, я продовжив рух і, крутнувшись, випростав руку, спрямувавши вістря Лунаріс у бік лісу. Там, над деревами, мерехтіла напівпрозора постать водяного голема.

Клинок Лунаріс замерехтів і виплюнув із себе всю поглинену силу, знову звільняючи накопичувач стихії води. Крижаного списа вистачило, щоб повністю заповнити накопичувач моєї зброї, який відповідав за воду, отже, тварюка, що мене атакувала, мала десятий ранг. Вищий водяний голем! Навіть шістдесят років тому небагато магів води могли похвалитися такими прислужниками.

Ось вона — вища ліга в усій своїй красі. Це вам не маги з магічними паличками, які по дві години читають заклинання умовної вогняної кулі. Тут усе серйозніше!

Створений Лунаріс крижаний спис пронизав голема, і той зник, повернувшись до свого господаря. Не помер — убити цих тварюк неможливо. Це не прислужники Шира, які колись були живими, а тепер стали частиною мага темряви. Це сконцентрована волею мага води стихія, наділена розумом свого творця. Причому здебільшого маги, які використовували големів, могли спостерігати за тим, що відбувалося, їхніми очима.

Рівальдо Аквалор знає, де ми перебуваємо, і поспішає до нас на всіх своїх магічних ногах. Але чому він не використовує «Телепорт»? Якщо він спостерігав за тим, що відбувалося, очима голема, то точно знає, куди потрібно стрибати. Я почав озиратися, шукаючи прибулого супротивника, але його не було! Я не вірив, що маг десятого рангу, якого називали Караючою рукою роду, не вміє користуватися заклинанням порталу. Отже, єдине розумне пояснення того, чому він не з’явився, — він не спостерігав за битвою через голема!

І це був мій шанс! Маг води знає, що його голема знищили. Але не знає як. Отже, може виявити обережність і забаритися, дозволивши нам утекти.

— Учителю — «Телепорт»! — промовив я фразу, схожу на наказ, але відволікся, бо мені знову довелося скористатися Лунаріс. Над деревами з’явився новий водяний голем і, ледь побачивши мене, одразу атакував.

Відстрибнувши вбік від групи, щоб їх випадково не зачепили крижані списи, я спіймав заклинання на клинок і відразу відправив його назад, щоб одразу почати ловити наступне. Големи прибували щільним потоком, наче зліталися до нас з усіх околиць.

Тішило одне — створені тварюки були надто дурними, щоб скооперуватися. Або їхній господар не до кінця розібрався, як керувати своїми творіннями. Он у Шира для цього є особливий ліч десятого рангу! Тут же летючі големи прагнули вразити мене однією й тією самою атакою, не намагаючись домовитися з товаришками про синхронний постріл. Одночасно ловити два списи Лунаріс не могла. Моя шпага поглинала одне заклинання десятого рангу, і накопичувач води одразу заповнювався. Потрібно було кілька митей, щоб спрямувати вістря шпаги в бік найближчого голема й розрядити накопичувач, а потім, пригнувшись і пропустивши над собою атаку тварюки збоку, ловити на клинок нове заклинання.

Скільки тут було големів? Десять? П’ятнадцять? Я втратив лік, знищуючи їх одного за одним. Просто в якусь мить зупинився, важко дихаючи, й усвідомив, що мені більше нікого знищувати. Големи закінчилися.

— Це був цікавий бій, — пролунав задоволений голос Шира. — У тебе цікава шпага, учню. Потрібно буде перевірити її в бою проти ліча. Хочу оцінити потенціал твоєї зброї.

— Що з порталом? — запитав я. — Потрібно забиратися звідси, поки големи не повернулися.

— Ми досі перебуваємо в зоні дії чорного каменю, — замість учителя відповів Ксав’єр Флеймворд. — Як я зрозумів, ця купа раніше стримувала розростання розлому, а тепер, коли його не стало, почала активно впливати на навколишній світ. Спробуй використати заклинання.

Я подивився на учениць, і ті похитали головами, показуючи, що такої можливості немає. Коли я підняв руку й її огорнув «Дотик хаосу», сірий туман ледь пробивався крізь шкіру. Навколишній простір категорично не бажав, щоб маги, які тут перебували, активували свої заклинання.

— Але як… — почав був я, після чого подивився на Лунаріс. Артефакту було байдуже, де і як випльовувати із себе магію. Він накопичував її й одразу випускав назад. Озирнувшись, я лише тепер зрозумів, що навколишній простір постраждав набагато менше, ніж я боявся. Взагалі-то я мав стояти посеред замороженої землі, але все, на що вистачило крижаних списів големів, від яких мені вдалося ухилитися, — залишити на землі іній. Та й він уже сходив.

Зрозуміло, чому Рівальдо Аквалор не зміг сюди телепортуватися, а атаки його големів мене не знищили. Аура чорного металу втрутилася у справи мага води, не дозволивши йому завершити розпочате.

— Соло Греймод! — простір наповнив гучний голос Рівальдо. — Припини бігати й помри гідно! Даю тобі пів години, щоб вийти з лісу й битися зі мною! У такому разі твої супутники не постраждають! Слово Рівальдо Аквалора! Ксав’єре Флеймворде — це конфлікт між родами Аквалорів і Греймодів! Він не зачіпає інтересів Імперії! Глава мого клану вже зв’язався з Імператором і оголосив війну роду Греймодів! Нас задовольнить смерть одного глави, ми не збираємося вбивати всіх Греймодів! Навіть не думайте тікати — галявину оточили стрільці з болтами із чорного металу. Щойно вони побачать, що ви збираєтеся скористатися «Телепортом», почнуть стріляти! Я не хочу конфлікту з Флеймвордами, але честь роду для мене дорожча за будь-який конфлікт! У вас пів години!

— Учителю… — прошепотіла зблідла Розалін, але я лише всміхнувся. Коли ворог визначений і зрозумілий, усе стає набагато простіше.

— Хіба Аквалори мають право використовувати арбалети? — здивовано запитав я, подивившись на Ксав’єра Флеймворда.

— Це справді те питання, яке тебе зараз турбує? — грубо відповів маг вогню, усвідомивши, що його загнали в пастку.

— Як казали мої вчителі, проблеми потрібно вирішувати в міру їх появи, не перестрибуючи з однієї на іншу, — не погодився я. — Що потрібно, щоб Флеймворди висунули Аквалорам претензію щодо використання арбалетів? Ще й із чорними болтами.

— Потрібні докази, — відповів радник Імператора. — Арбалети, болти й кілька стрільців — живих або мертвих. Якщо стрільці виявляться мертвими, їхні тіла мають бути придатними для впізнання. Тому вогонь не підходить.

— Що ж, пропоную не змушувати Рівальдо Аквалора чекати й виконати його вимогу, — заявив я. — Хочу подивитися, що це за Караюча рука така, яка настільки нахабно бреше! Навколо нас немає жодного стрільця. Вони всі там!

Із цими словами я кивнув у бік виходу з лісу.

— Учениці — залишаєтеся на місці. Вірено — склади їм компанію. Учителю — дій за власним бажанням. Але якщо ти вийдеш із лісу разом зі мною, Шир Верал стане такою самою ціллю роду Аквалорів, як і Соло Греймод. Чому я, відверто кажучи, буду невимовно радий. Ваша Світлосте… Вам, мабуть, краще залишитися тут. Флеймворди чітко окреслили свою позицію — це не їхній конфлікт. Сподіваюся, ви будете послідовні. Коли Аквалори прибіжать скаржитися на мене й вимагатимуть, щоб Імператор оголосив мене ворогом Імперії, ви зумієте переконати його, що це лише конфлікт двох родів. Нічого іншого. Ні — ще не все! Учениці — сідайте медитувати! Ваше завдання — використати в цьому місці хоча б одне заклинання. Це лише чорний метал. Він не може бути сильнішим за вас! Змусьте його підкоритися! У вас пів години. Хто впорається — отримає від мене подарунок! Вірено — тебе це теж стосується. Доведи моїм ученицям, що магиня світла восьмого рангу сильніша за чорний метал!

Я не сумнівався, що Шир і Ксав’єр Флеймворд вирушать разом зі мною. Причому не як учасники бійки — як глядачі.

Продершись крізь щільні дерева, я вийшов на простір. Статний чоловік із роду Аквалорів стояв за сто кроків від узлісся. Поруч із ним перебували п’ятеро стрільців. Вони були магами води, але на додачу до своєї магії ще й притягли арбалети, цілячись у наш бік. На відміну від нас, маги води прибули верхи. Щоправда, тут було лише п’ять верхових тварин. Рівальдо Аквалор прибув телепортом. Хоч хтось у сучасному світі активно користується цією здатністю! Я вже почав непокоїтися, що за шістдесят років про неї забули.

— Рід Флеймвордів зберігає нейтралітет у конфлікті між вашими родами, — одразу попередив Ксав’єр Флеймворд, відходячи вбік від передбачуваного місця бою.

Рівальдо Аквалор кивнув і подивився на Шира.

— Я тут для того, щоб оцінити дії свого учня, — відповів маг темряви. — Втручатися у ваш бій не збираюся.

— А решта? — запитав маг води, задоволений почутим. Здається, він навіть трохи розслабився.

— Решта займаються своїми справами, — відповів Шир. — Тобі ж був потрібен лише маг хаосу? Ось він.

— Мені потрібні всі представники роду Греймодів! — заявив Рівальдо Аквалор. — Розалін недоторканна, але інші не належать до імператорського роду! Їм доведеться заплатити за дурість свого глави! Десять років роботи на наш рід, гадаю, непогане покарання для тих, чий глава підняв руку на Аквалора!

— Ти так упевнено про це розмірковуєш, наче вже переміг, — здивовано запитав я. — Може, припинимо весь цей цирк і почнемо битися? Чи Караюча рука водяного роду не може битися, доки не наговориться досхочу?

— Так не терпиться померти? — Рівальдо нарешті звернув на мене увагу. — Але не хвилюйся — швидко померти в тебе не вийде. Ти залишив тавро на грудях Мігеля, за це я зроблю так, що ти благатимеш про смерть!

— У нас же не дуель, правильно? — запитав я. — Мені набридло тебе слухати. Помри!

Із цими словами я відправив у бік мага десятого рангу банальний «Спис хаосу». Скільки можна базікати? Я прибув сюди не для того, щоб вислуховувати самозакоханого мага.

Цілив я в обличчя, відстань між нами становила двадцять кроків, тож Рівальдо, попри весь свій захист, усе ж довелося відсахнутися. Маг води був швидким, це варто визнати. Ухилившись від моєї атаки й не бажаючи перевіряти, наскільки шкура мага десятого рангу міцна проти магії хаосу п’ятого рангу, Рівальдо витягнув у мій бік руку й сформував два потужні потоки води, які кинулися до мене наче змії, переплітаючись у процесі формування.

Прокляття! Потрібно було взяти із собою Наталі! Їй було б корисно подивитися на роботу справжнього мага води! Підтримуване заклинання, яке використав Рівальдо, називалося «Водяні змії» й, по суті, було продовженням рук мага. Перебуваючи далеко від своєї цілі, маг води за допомогою водяних змій міг взаємодіяти з віддаленими предметами. Атакувати їх, гладити, натискати — варіантів взаємодії багато, суть одна: Рівальдо бажав знерухомити мене, щоб потім насолодитися моїми муками.

Звідки такі маніяки беруться? Від уседозволеності?

Дотик Лунаріс до водяних змій був ніжним, майже непомітним, проте заклинання обірвалося, змусивши Рівальдо податися вперед і скривитися. Відкат від розриву підтримуваного заклинання завжди завдає болю незалежно від рангу мага. Але відновитися я Рівальдо не дозволив — накопичувач води моєї шпаги був заповнений, і його потрібно було терміново розрядити, тож у мага води полетіла крижана бурулька. Те, що вона була десятого рангу, до справи не стосувалося.

Маг води не очікував такого ставлення — він пропустив удар! Неймовірно, але Караюча рука роду Аквалорів надто захопився відновленням після обриву заклинання, поклавшись на стрільців і власний захист.

Крижаний шип врізався в груди Рівальдо, змусивши активуватися кілька захисних артефактів. Водночас самого мага відкинуло на десять кроків, настільки сильного імпульсу він зазнав. Не зупиняючись, я відправив навздогін кілька «Списів хаосу», але Рівальдо примудрився ухилитися від них! Скочивши на ноги, маг подивився на мене так, що в мене ледь живіт не звело — ігри закінчилися, і тепер мене почнуть убивати.

«Списи хаосу» зривалися в політ із максимально доступною мені швидкістю, але від частини Рівальдо ухилився, інші зупинила товста стіна з льоду, і нарешті маг перейшов у справжню атаку — у мій бік полетіли одразу чотири найтонші водяні струмені, здатні розрізати навіть камінь. Взагалі-то я не мав на них відреагувати — нитки хоч і не могли коригувати напрямок польоту, були настільки тонкими, що людське око просто не могло за ними встежити. Якби цей бій відбувався на папері, мені довелося б зараз розвалитися на чотири частини, і жоден захист, який міг мати маг п’ятого рангу, не допоміг би йому вижити.

Ось тільки наш бій відбувався не на папері, а в реальності. І так — ниток я не бачив. Це неможливо. Проте відреагувати на атаку мені все ж вдалося. Я стрибнув головою вперед, на кілька митей опинившись паралельно землі, і, змахнувши Лунаріс, знищив водяну нитку, яка була піді мною, поглинувши її без залишку. Упавши на землю, я відкотився вбік від крижаного списа, що впав згори, після чого скочив на ноги, водночас спрямувавши вістря Лунаріс у бік Рівальдо.

Тобі подобається «Водяна нитка»? А як ти сам на неї відреагуєш?

Реакція була передбачуваною — захисний амулет на шиї Рівальдо яскраво спалахнув і згас, віддавши всю силу на блокування моєї атаки. Водяна нитка зникла, забравши із собою ще один захист Караючої руки роду Аквалорів. Цікаво, скільки всього в нього таких артефактів?

Усе це тривало не більш ніж кілька митей, і, коли захисний артефакт Рівальдо Аквалора ще згасав, той атакував знову. Навколо мене утворився кокон із води під величезним тиском, але щойно виник, так одразу й зник, торкнувшись леза Лунаріс. «Водяна нитка» вже була в пам’яті мого клинка, саме заклинання показало себе доволі непогано, тому я не став повертати Рівальдо його ж кокон. Як не став атакувати його крижаними голками — вони неефективні. Але «Водяна нитка» — це сила!

Що довів ще один захисний артефакт на грудях Рівальдо, який яскраво спалахнув. У мене навіть з’явилася повага до цього мага. На десятому ранзі маги часто втрачають голову, відчуваючи себе безсмертними. Хто при здоровому глузді піде проти них? От і забувають про захист або обмежуються одним амулетом. Рівальдо виявився не з таких.

Мабуть, втрата ще одного амулета остаточно налаштувала мага води на серйозний лад. Відстрибнувши на кілька кроків назад, він розвів руки в боки, готуючи потужну атаку. У мене в голові за мить промайнуло все, що я пам’ятав про магію води, і єдиною атакою, яка потребувала такої підготовки, була «Помста води». Суміш водної, повітряної та невеликої кількості темної магії. Остання бралася з надзвичайно рідкісного накопичувача, що свідчило не лише про те, що рід Аквалорів багатий, а й про те, що Рівальдо вирішив завершити наш бій одним ударом.

Від «Помсти води» не можна було ухилитися. Її не можна було заблокувати. Не впевнений, що мені навіть вдалося б поглинути її Лунаріс — у складі цього заклинання було повітря, а такого накопичувача в моїй шпазі немає. Ось тільки зараз відбувалося саме те, на що я розраховував від самого початку: Рівальдо Аквалор використав вузькоспрямоване заклинання. Воно залишить п’ять наскрізних дір у моєму тілі, знищивши всі життєво важливі органи, щоб жоден маг природи не зміг мене вилікувати.

Підготовка тривала лише мить — магам десятого рангу на такі заклинання багато часу не потрібно. Рівальдо Аквалор повернув долоні в мій бік, завершуючи плести заклинання, і моєю спиною пробіг табун мурашок. Вода почала мститися!

Удар був стрімким — самонавідні невидимі водяні струмені летіли з неймовірною швидкістю. Тридцять кроків, що розділяли нас, вони подолали швидше за думку, щоб урізатися в п’ять підставлених дзеркал. Ксав’єр Флеймворд і сам не знає, яку послугу мені зробив, повернувши мій браслет. Яким би складним чи могутнім не було заклинання, якщо його результат може поміститися в Дзеркало хаосу, воно буде перетворене на чисту хаотичну енергію й відправлене назад до свого творця.

Рівальдо стояв, витягнувши руки в боки, тому не одразу зрозумів, що сталося. Для того щоб біль дійшов до мозку, потрібен час. Та й сам мозок не одразу готовий повірити, що могутній маг десятого рангу за лічені миті позбувся обох рук.

Ми навіть якийсь час стояли, дивлячись один на одного, доки мого супротивника нарешті остаточно не пройняло. Однак варто віддати йому належне — він не став уподібнюватися Мігелю, який верещав наче недорізане порося. Рівальдо зблід, подивився на обрубки рук, із яких навіть кров не текла, після чого прохрипів:

— Убити його!

П’ятеро стрільців виконали наказ негайно — весь цей час я перебував під прицілом їхніх арбалетів. Жоден захист нашого світу не здатний уберегти від стріли, виготовленої з чорного металу. Це аксіома. Не став її спростовувати і я. Безглуздо закриватися захисними куполами чи покладатися на єдиний подарований Широм амулет, який був лише восьмого рангу, коли в тебе стріляють чорними стрілами.

Тому в дію пішли Дзеркала хаосу — найкращий засіб розповісти стрільцям, що користуватися арбалетами в Імперії дозволено лише імператорським гвардійцям.

П’ятірка тіл упала на землю, так і не випустивши арбалетів, але стежити за ними я вже не збирався. Зірвавшись із місця, я за кілька стрибків опинився поруч із загальмованим Рівальдо Аквалором і, врізавши йому ногою в груди, повалив мага на землю.

— Без дурниць, Аквалоре! — наказав я і, щоб маг води не викинув чогось зайвого, поклав йому на груди великий шматок чорного каменю. Недаремно ж я повертався на скелю, де колись був якірний розлом?

— Це тобі не потрібно, — я дістав ніж і почав зрізати все цінне, що було на магові води. Торбинку мандрівника, захисні артефакти, якийсь рідкісний пояс для магів води, який, на жаль, Наталі носити не стане. Він мав надто чоловічий вигляд. Озирнувшись, я побачив неподалік персні й браслети, що валялися на землі. Точніше, те, що від них залишилося: магія хаосу знищила не лише руки майже до самих плечей, а й усі предмети, які були на них надягнені.

Проте я не полінувався й однаково зібрав здобич. Віддам артефакторам, раптом вони зможуть якось усе це використати?

— Флеймворде! — прохрипів Рівальдо Аквалор, поки я збирав зруйновані персні й браслети. — Захисти мене!

— Як сьогодні вже було сказано, у війні між вашими родами ми зберігаємо нейтралітет, — пролунав голос Ксав’єра Флеймворда. Щоправда, маг вогню промовив це після паузи, чим неабияк мене напружив. Я вже готувався битися ще й із радником Імператора, а маги вогню — надзвичайно неприємні для мене супротивники. Їхні вогняні заклинання рідко вміщуються в Дзеркало хаосу.

— Годі скаржитися, Рівальдо! — я сів поруч із магом води. Трохи подумавши, поклав руку на груди поваленому супротивникові й, що природно, нічого не побачив. Рівальдо закрився. Тому мені довелося заявити:

— Я хочу побачити твою енергетичну структуру. Покажеш — можеш бути вільним. Я не збираюся вбивати тебе лише через те, що Мігель Аквалор виявився невихованим нащадком.

— Ти залишив на його грудях тавро! — закричав Рівальдо. Маг води хотів був сісти, але моя рука й камінь із чорного заліза не дозволили йому цього зробити. Та й важко скочити на ноги, коли не маєш рук. Добре хоч крові не було — магія хаосу в цьому плані максимально щадна.

— Мігель мав нахабство привселюдно назвати мою ученицю, яка за сумісництвом є донькою Імператора, підстилкою простолюдина, — пояснив я. — Але цього йому здалося мало, й він визначив місце мого роду в ієрархії Імперії. За словами Мігеля, воно розташоване в дупі розломової тварюки. Тавро, яке я залишив йому на грудях, — нагадування про те, що потрібно стежити за своїм язиком. Якщо він дозволить собі таке ще раз, я пообіцяв відірвати йому руку. Повір, Караюча руко роду Аквалорів, я зроблю це без вагань. Як ти готовий убивати заради честі роду, так і я битимуся за честь свого роду до останнього. Ти прийшов мене вбити, попри жахливу різницю в рангах, тому я маю повне право відплатити тобі тим самим. Однак у тебе є шанс урятуватися. Для цього мені потрібна твоя енергетична структура. Коли я дорахую до п’яти, використаю «Спис хаосу», який прониже твоє серце. Але якщо до цієї миті побачу те, чого вимагаю, атаки не буде. Один.

— Навіщо тобі це? — Рівальдо тепер міг розмовляти лише криком.

— Два, — промовив я, не слухаючи мага. І, зрозуміло, не прибираючи руки з його грудей. — Три. Чотири.

Коли я почав набирати повітря, щоб вимовити «п’ять» і виконати свою обіцянку, Рівальдо Аквалор відкрився, дозволивши мені зазирнути туди, куди маги допускають лише своїх учителів. Та й то тільки на початковому етапі навчання. Магічна структура мага десятого рангу.

Я не помилився — Рівальдо Аквалор ішов шляхом посилення школи води. Бо ні на яке інше посилення те, що я побачив, не було схоже.

— Як працює посилення? — запитав я, запам’ятовуючи кожну найдрібнішу деталь.

— Ти… — у хрипах Рівальдо звучала ненависть. — Ти помреш!

— Помру, — погодився я. — Я помру, ти помреш, ми всі помремо. Але не сьогодні. Повторюю запитання: як працює посилення і як ти його формував? Мені знову почати рахувати до п’яти? Ти програв магові п’ятого рангу, Караюча руко роду Аквалорів. Тож будь ласкавий відповідати за свою слабкість. Мені потрібна інформація!

Рівальдо якийсь час відмовчувався, однак усе ж заговорив. Щоправда, довелося дорахувати до чотирьох, але результат того вартий — інформація, яку видав маг води, повністю збігалася з тим, що я бачив у його тілі. Якщо посилення школи вогню стосувалося каналів, то школа води відповідала за саме джерело, формуючи навколо нього химерну сіточку, яка слугувала тепловідводом.

Ця сітка пропускала крізь себе всі канали, і я одразу зрозумів проблему: якщо спочатку робити спіраль вогню, а потім сітку води, то вони не працюватимуть разом! Або потрібно вибирати щось одне, або думати, як об’єднати ці два посилення й установлювати їх одночасно. Водночас у мене з’явилася чітка впевненість: школа природи зав’язана не на каналах і джерелі, а на точках їхнього зіткнення. Або вузлах, як їх іще можна назвати. І якщо Око все ж підкаже мені, як працює посилення природи, виникне третя проблема. Якщо я зроблю собі хоча б одне вдосконалення стихії води, вогню чи природи, дві інші для мене виявляться закритими.

Але можна спробувати об’єднати їх і встановити разом! Я бачив, як інтегрувати вогонь і воду, особливо коли мав перед собою наочний приклад води, але дечого бракувало. Власне, самого з’єднувача. Якщо посилення природи стосується вузлів, то є ймовірність, що в мене все вийде.

Погано одне — знову чекати. По-хорошому, потрібно здобувати нові ранги, причому якомога більше, аж до десятого, щоб одразу охолодити гарячі голови тих, хто бажає мені нагрубити, але потрібно ухвалити рішення. Або я чекаю ще якийсь час, сподіваючись установити одразу три посилення, або вибираю одне з двох, які вже маю, і задовольняюся цим. Про природу в такому разі навіть не думаю.

Вибір, як кажуть, очевидний. Альтернативою я задовольнявся в минулому житті. У цьому хочу отримати максимум!

— Що ж, я дізнався все, що хотів, — промовив я, підводячись на ноги. — Ти вільний, Рівальдо Аквалор. У мене до тебе немає ані запитань, ані претензій. Наступного разу, коли відкриєш на мене полювання, одразу запасись чимось, що зможе мене зацікавити. Бо з посиленням води я вже розібрався.

— Нісенітниця, — прохрипів маг води. — Неможливо розібратися в цьому, просто побачивши енергетичну структуру!

— Не збираюся нічого тобі доводити, — промовив я. — Що хотів — сказав. Краще відповідай: сам дістанешся до лікаря? Чи тебе потрібно доправити? Боюся, у такому разі підуть не найприємніші чутки.

— Без рук я не зможу скористатися «Телепортом», — похмуро пробурмотів Рівальдо. — До найближчого села звідси доба шляху. У моєму випадку — дві. Водночас я не зможу себе захистити.

— Хто сказав тобі таку дурницю, що без рук не можна користуватися магією? — здивувався я. — Ти що, подумав, що я поклав тобі на груди шматок чорного металу через вроджену шкідливість?

— Хочеш — добий мене, — у голосі Рівальдо почулася ненависть. — Але не смій із мене знущатися!

— Навіть не починав! — заявив я, після чого прибрав шматок чорного каменю до торбинки мандрівника. Цей камінь зарекомендував себе з хорошого боку, отже, ще якийсь час мені послужить. — Уважно мене слухай, магу води, і зосередься на моїх дотиках. Ось твоє джерело. Ти його відчуваєш?

Дивовижно, але маг води десятого рангу, який пройшов школу посилення води, не вмів елементарних речей, яких навчали в бойовій академії хаосу в перші роки навчання. Відчуття джерела й чітке розуміння того, де воно розташоване, — основа магічного розвитку. Як можна формувати канали, не розуміючи такої бази, мені особисто незрозуміло. Хоча канали Рівальдо були звичайнісінькими, а не випаленими, як рекомендує школа хаосу. Може, для звичайних нічого відчувати не потрібно?

Коли йдеш простим шляхом, іноді можна й не замислюватися, чому воно все працює. Але зараз мені потрібно було, щоб Рівальдо чітко розумів, чому його магія діє і що відбувається всередині його тіла. Мені довелося витратити майже годину, показуючи розташування джерела й каналів зв’язку. Звісно, це могло здатися зайвим — куди простіше було вбити Рівальдо, щоб убезпечити себе в майбутньому, але варто було про це подумати, як виникали неприємні відчуття. Рівальдо має жити. Чому? Без поняття. Так підказували мої відчуття, а я звик їм довіряти.

— Тепер зрозумів? — запитав я, коли пояснив Рівальдо основи.

— Зрозумів, — промовив маг води. Заплющивши очі, він сформував неподалік від нас просту водяну кулю. Заклинання, якого навчають дітей.

Розвіявши воду, Рівальдо довго лежав і дивився на мене.

— Навіщо ти це зробив? — нарешті Караюча рука роду не витримав і поставив запитання, яке, судячи з облич, мучило Ксав’єра Флеймворда й Шира. Вони бачили лише один варіант розвитку подій — мій кинджал встромляється в серце Рівальдо Аквалора. Усе! Жодного навчання!

— Ти не запитання став, а «Телепорт» використовуй, — заявив я.

— Мої речі, — Рівальдо виявився доволі настирливим чоловіком. — Хочу їх повернути.

— Тобі потрібно щось конкретне? — з усмішкою запитав я. — Чи все одразу? Нагадаю: це ти прийшов сюди мене вбивати, а не я.

— Мені потрібна моя торбинка мандрівника, — уточнив Рівальдо. — Решту можеш забирати.

— Готуй викуп, — я подивився на артефакт, який важив доволі багато. Усередині було чимало цікавого, але зазирати мені зовсім не хотілося. Бо будь-якого мага, який полізе всередину цього артефакта, вб’є. Потрібно віддавати торбинку артефакторам, щоб вони зняли прив’язку й прибрали пастки, але знайомого майстра з такими навичками в мене не було. Віддати ж її будь-якому випадковому роду — підставити його під удар Аквалорів.

— Клянуся честю роду — ти отримаєш гідну плату! — запевнив Рівальдо Аквалор.

— Щойно отримаю — одразу поверну твій артефакт цілим і неушкодженим, — після роздумів відповів я. — Сподіваюся, ти не думав, що я віддам його тобі просто зараз? Ні, Рівальдо, учителі відучили мене вірити людям. Спочатку викуп — потім твоя торбинка з усім вмістом. Можу лише додати, що протягом, скажімо, пів року від цієї миті я не зазиратиму всередину. Те, що міститься у твоєму артефакті, залишиться таємницею. Але в тебе є пів року. Тепер активуй «Телепорт». Тобі час до лікаря.

Рівальдо кинув черговий погляд, сповнений ненависті, але цього разу промовчав. Заплющивши очі, він зосередився на роботі магії за новим для себе принципом і за мить зник.

— Це було нерозумно, — заявив Шир.

— Це було необхідно, — не погодився я. — Ця людина потрібна Імперії.

— Можливо, — кивнув мій учитель. — Ось тільки наступного разу, коли він прийде тебе вбивати, ти так легко не відбудешся. Достатньо побачити лише один бій із тобою, учню, щоб зрозуміти твої слабкі місця. Ми обов’язково займемося їхнім опрацюванням, коли повернемося до академії. Я ж правильно розумію, що ми закінчили тут усі справи?

— Ще ні, — похитав я головою. — Мені потрібно перевірити, як учениці впоралися із завданням. Вони мали активувати заклинання в зоні, яка зазнала впливу чорного металу.

— Неможливе завдання, — одразу заявив Шир. — Не найрозумніший хід із твого боку, учню. Рано чи пізно твої учениці зрозуміють, що ти даєш їм нездійсненні завдання, і перестануть тебе слухати. Повір моєму досвіду. Я через таке проходив.

— Хто сказав тобі, що це нездійсненне завдання? — мені довелося знову здивуватися. — Чорний метал не блокує магію повністю. Він забороняє користуватися нею поза тілом. Але всередині вона працює чудово! Хочу побачити, чи зрозуміли це дівчата. Магія теж буває різною, учителю.

Ми повернулися на галявину, де старанно медитували мої учениці. Утім, Вірена теж не відпочивала — вона розмахувала шпагою, відпрацьовуючи бойові зв’язки. Хоча, як на мене, радше давала волю емоціям, які її охоплювали. Я пішов битися з магом десятого рангу, що сміливо можна було назвати інакше — пішов на страту.

Побачивши мене, Вірена хотіла підбігти, але, помітивши, що поруч зі мною йдуть спокійні маги десятого рангу, залишилася на місці. Лише прибрала шпагу. Я кивнув їй, показуючи, що все добре, після чого підійшов до трійки учениць, які вперто медитували.

— Як успіхи? — запитав я.

Відповіддю стала витягнута долоня Розалін, на якій виникла вогняна кулька. Водночас на долоні Наталі замерехтіла водяна кулька, а в Мілени з’явилося щось схоже на землю, але надто зелене. Три прояви стихій, створені в місці, де зробити це було неможливо.

Чи можливо?

Я витягнув руку й знову огорнув її «Дотиком хаосу». Уся моя магія сформувалася під шкірою — назовні не вийшло ані краплі сірого туману. Подивившись на Шира, я побачив кумедне: маг темряви десятого рангу стояв із піднятою долонею, намагаючись створити хоча б щось магічне. У нього не виходило! А в трьох дівчат п’ятого рангу, які стали магинями лише вісім місяців тому, вийшло!

Мабуть, їм просто забули сказати, що в цій місцевості неможливо активувати заклинання, тож вони й виконали завдання вчителя.

— Медитацію закінчено, підводьтеся! — наказав я. — Що можу сказати: ви всі величезні молодці й заслужили свою нагороду. Оскільки впоралися всі троє, даю вам право самим вибрати, чого побажаєте. Єдине — прошу пам’ятати про тимчасові фінансові труднощі нашого роду. Купити вам усе й одразу я не зможу. Але від своїх слів відмовлятися не збираюся.

Дівчата перезирнулися й кивнули одна одній, наче продовжували подумки спілкуватися.

— Купувати нічого не потрібно, учителю, — уперед вийшла Мілена. — Ти обіцяв нагороду тій, хто впорається? Тоді віддавай її тут і зараз. Нам потрібен поцілунок! Кожній! І дружнім дотиком до щоки ти, учителю, не відбудешся! Нам потрібен справжній, гарячий, такий, який ти даруєш Вірені! Це тобі покарання, щоб наступного разу навіть не думав сумніватися в наших силах! Дівчата — у чергу! Я піду першою!

— Пане Алехандро, ви мене кликали, — Мігель Аквалор увійшов до робочого кабінету глави роду з ледь приховуваним страхом. Нечасто його сюди запрошували. Та що там — глава роду вперше звернув свій погляд на двадцятитрирічного сина своєї двоюрідної онуки.

— Мені потрібні подробиці того, що сталося між тобою й магом хаосу в магічній академії, — пролунав низький, обволікальний голос Алехандро Аквалора.

Маг води десятого рангу мав вигляд років на шістдесят, якщо таке порівняння взагалі можна застосовувати до магів такого рангу. Зморшки вже торкнулися його обличчя, і, судячи з того, що Алехандро не звертав на них уваги, зробити з ними він уже нічого не міг. Скільки насправді років Алехандро, знали одиниці. Багатьом здавалося, що він очолював рід Аквалорів від самого його заснування.

На короткому синьому волоссі Алехандро сяяла корона глави клану. Один із шести артефактів, що дарували своєму власникові майже абсолютну владу над стихією. Важкий погляд синіх очей, які не втратили свого блиску під гнітом часу, втупився в Мігеля, і тому різко захотілося опинитися десь в іншому місці. Там, де його поважали й боялися, а не дивилися на нього як на шматок бруду.

— Пане Алехандро, я не розумію, які подробиці вам потрібні, — Мігель спробував викрутитися. — Маг хаосу напав на мене в їдальні на очах у всієї академії, а потім залишив свою мітку! Он Рівальдо Аквалор може підтвердити мої слова.

Караючу руку роду Мігель помітив не одразу. Рівальдо Аквалор безмовною тінню стояв біля стіни, загорнувшись у темний плащ. Мігелю здалося, що в магові десятого рангу було щось дивне, але придивлятися він не став. Буйну вдачу Караючої руки знали всі.

— Подробиці, Мігель! — зажадав глава роду. — Я хочу почути кожне слово, яке ти сказав, щойно ввійшов до їдальні. Якщо не почую правди — тебе буде покарано. У тебе хвилина!

Мігель зблід, як волосся магів світла. Глава знав, що сталося насправді! Коли до магічної академії прибув Рівальдо Аквалор, щоб розібратися з нападом на представника їхнього роду, Мігель вигадав доволі переконливу історію про те, як злий маг хаосу, що втратив розум через почуття власної величі, накинувся на нього без жодної на те причини. Слуги й посіпаки, які постійно супроводжували Мігеля, підтвердили слова свого пана. Але тепер, судячи з погляду глави, викрутитися не вдасться! Вони все знали! Випробовувати на собі гнів Алехандро Аквалора дуже не хотілося. Глава роду не знав пощади.

— Я ввійшов до їдальні, де студенти зібралися святкувати день народження мага хаосу, — почав Мігель. — Колишня принцеса заявила, щоб я йшов геть, бо на цей захід мене не запрошували, після чого…

Мігель постарався вигородити себе, підкреслюючи божевілля інших. Не він захотів зіпсувати свято — його змусили вимовити слова, які тоді пролунали. Винні були всі, хто завгодно, тільки не він.

— Чому ти пішов до їдальні? — несподівано пролунав голос Рівальдо Аквалора. Він повернувся до Мігеля, який, здавалося, зблід іще більше. Лише тепер Мігель усвідомив, що саме бентежило його в зовнішності Караючої руки роду. У мага десятого рангу не було обох рук!

— Щоб зіпсувати свято магові хаосу! — відповів Мігель. — Він забрав у мене майбутню дружину!

— Я переформулюю запитання, — пролунав голос Алехандро Аквалора. — Звідки ти дізнався, що ввечері, після вечері, святкуватимуть день народження мага хаосу? Це була подія першого курсу, третій про неї майже нічого не знав.

— Так же… — почав був Мігель і замовк, вражений запитанням. Справді, а звідки він дізнався, що буде свято? Довелося напружитися, щоб пригадати подробиці. — Я сидів у кімнаті, вивчав структуру заклинання «Водяний батіг». До мене прийшов Орбан Флоурінг, студент другого курсу, який і розповів, що відбувається в їдальні: маг хаосу на очах у всього першого курсу обіймає Розалін, яка так і не стала моєю дружиною. Власне, я зібрав усіх своїх і пішов псувати їм свято.

— Стій! — різко промовив глава роду. — Ти повівся на слова представника роду Флоурінгів, зробивши саме те, чого він хотів?

— Пане Алехандро, я не… — почав був Мігель, але замовк під важким поглядом глави.

— Флоурінги давно бажають змістити нас із вершини клану Води, — крижаним голосом заговорив Алехандро Аквалор. — Досі ми дивилися на ці спроби як на дитячі пустощі. Що якісь Флоурінги можуть зробити нам, Аквалорам? Однак відповідь на це запитання стоїть переді мною й мимрить, наче трирічна дитина! Ти піддався чужому впливу, дозволивши іншому керувати собою! Причому піддався на слова не когось, а Флоурінга! Це ганьба, від якої майже неможливо відмитися. Ти зганьбив наш рід, Мігель Аквалор! Ти не лише дозволив емоціям узяти над тобою гору, а й дозволив іншому керувати твоїми емоціями. Я забороняю тобі залишати магічну академію Трімуса до закінчення третього курсу або до тієї миті, доки Орбан Флоурінг живий. Мене не цікавить, як ти це зробиш. Дуель, удар у спину, отрута. Якщо на той час, коли ти закінчиш третій курс, Орбан Флоурінг іще буде живий, ти залишиш мій рід. Іди!

Мігель Аквалор розвернувся й на негнучких ногах залишив кабінет глави, а Алехандро Аквалор перевів погляд на Караючу руку роду.

— Ти програв, онуку! — заявив Алехандро Аквалор. — Віднині ти не маєш права називатися Караючою рукою мого роду.

— Усі ми колись програємо, діду, — спокійно зауважив Рівальдо Аквалор.

— Ти гідно служив роду, тому я дам тобі право вибрати спосіб, як піти, — продовжив глава роду. — Сам чи від моєї руки?

— Піти? — здивувався Рівальдо Аквалор. — Ти помиляєшся, діду, я нікуди йти не збираюся. У цьому житті в мене залишилося надто багато незавершених справ, щоб кудись іти.

— Отже, від моєї руки, — без жодних емоцій заявив Алехандро Аквалор, після чого витягнув руку в бік онука. — Спочивай із миром!

Крижана стріла полетіла в бік Рівальдо Аквалора, щоб безслідно зникнути у сформованій захисній сфері. Алехандро Аквалор нарешті виявив емоції, втупившись у свого онука, наче побачив його вперше.

— Як? — запитав глава роду Аквалорів. — У тебе немає рук! Немає артефактів! Як ти захистився? Як використав магію?

— Ти хотів мене вбити! — розлючено промовив Рівальдо Аквалор, ігноруючи запитання діда. — Я служив тобі вірою й правдою тридцять років, а ти надумав позбутися мене за першої ж нагоди!

— Слабким немає місця в роді! — заявив Алехандро Аквалор. — Ти програв магові п’ятого рангу! Уже завтра про це знатиме вся Імперія! Я не дозволю, щоб тінь твоєї слабкості лягла на мій рід!

— Тобі вже буде байдуже, діду! — проричав Рівальдо Аквалор, закликаючи одразу п’ятьох крижаних големів. У цю мить двері зірвало із завіс, і до кабінету вломилися охоронці глави роду. Найкращі з найкращих магів води, частину з яких навчав сам Рівальдо. Попри приголомшення, Алехандро не забув закликати охоронців і активувати навколо себе захисні артефакти.

Големи атакували без попередження, знісши охоронців, які вломилися, наче солом’яні опудала. Спробували вони атакувати й главу роду, але захисний купол, що з’явився навколо столу й був сформований не одним десятком артефактів десятого рангу, не дозволив їм прорватися. Алехандро навіть не сіпнувся, спостерігаючи за діями онука.

— Не потрібно ускладнювати, онуку! — промовив глава роду, навіть не поглянувши на своїх охоронців. Якщо вони програли безрукому магові, отже, були негідними. Немає чого витрачати на них час.

— Я не збираюся помирати за твоїм наказом, діду, — заявив Рівальдо.

— Ти втратив право бути частиною мого роду разом із руками та браслетом! — твердо заявив Алехандро. — Однак ти надто багато знаєш як для людини, яка більше не має жодного стосунку до мого роду. Тому в тебе лише один шлях — померти, щоб не створювати нікому проблем. Прийми свою долю, онуку!

— Помиляєшся, діду, завжди є щонайменше два шляхи, — проричав Рівальдо Аквалор, точніше, тепер уже просто Рівальдо. З боку зірваних дверей пролунали швидкі кроки. Сюди збігалася вся гвардія роду, і навіть він, колишня Караюча рука, з усіма не впорається. — Ми ще зустрінемося!

Із цими словами Рівальдо активував заклинання «Телепорту» й зник за кілька митей до того, як кабінет глави роду накрило заклинанням «Стазис». Крижані големи розпалися, а перед Алехандро постав командир палацової варти.

— Покликати до мене Бернардо, — крижаним тоном наказав глава роду. — Віднині він є Караючою рукою роду, і для нього є робота…

Рівальдо опинився на околиці Імперії. У тому самому місці, де програв бій дивному магові хаосу. У тому самому місці, де здобув нову силу, отримавши можливість працювати з магією на зовсім іншому рівні, без рук.

Навколо вже нікого не було — група залишила розлом, про який Аквалори старанно мовчали. Чорний метал, що оточував вхід до розлому, активно видобували вже тридцять років, і він був стратегічним запасом роду. Невичерпний метал кожні два роки виростав до попереднього обсягу, приносячи Аквалорам неймовірний прибуток, однак щорічні прориви не дозволяли засновувати на скелі табори. Було розроблено механізм, який формував міст через прірву, і якби група на чолі з Флеймвордом прибула до розлому з протилежного боку, то побачила б і табір добувачів, і сам механізм. Тоді довелося б убити всіх — свідки такого рівня Аквалорам не потрібні. І, як тепер зрозумів Рівальдо, це був би його останній бій. Маг хаосу просто вбив би його.

Тепер же потрібно було розв’язати іншу проблему — дід вирішив позбутися онука, який став непотрібним, і не зупиниться, доки не отримає бажаного. Як не зупиниться, доки не прикінчить мага хаосу. То, може, є сенс об’єднатися з цим хлопчиськом, щоб разом протистояти армії, яку відправить за ними Алехандро Аквалор? Із самим магом хаосу Рівальдо розбереться трохи пізніше. Коли розв’яже проблему з дідом.

Рівальдо озирнувся й, побачивши сліди коней, пішов за ними. Що-що, а переслідувати інших він умів як ніхто у світі. Що робитиме, коли знову зустрінеться з магом хаосу, Рівальдо не думав. Спочатку потрібно було його знайти.

Бездоріжжям рухатися верхи виявилося зручніше, ніж пішки. Там, де нам довелося б продиратися крізь високу траву, а то й узагалі обходити її, коні спокійно йшли вперед, продавлюючи її своїми могутніми грудьми.

Коней на всіх не вистачило, тому Вірена їхала зі мною, а Мілена — з Наталі. Після отримання заслуженої нагороди мої учениці почали дивитися на Вірену з неприхованим викликом, але досвідчену жінку такими дрібницями було не пройняти. Вона чудово розуміла: даного слова потрібно дотримуватися, а наступного разу, коли я почну щось обіцяти ученицям, одразу уточню межі дозволеного. Хоча варто визнати — поцілунки були доволі гарячими. Дівчата намагалися мені сподобатися, тому під час поцілунку віддавалися повністю.

П’ятьох стрільців разом з арбалетами забрав маг вогню, відправивши до своєї торбинки мандрівника. Водночас не було помітно, щоб Ксав’єра Флеймворда це якось напружувало. Ось що означає бути магом десятого рангу. Для мене зараз це була б хоч і посильна, але все ж неприємна ноша.

Шлях, який раніше забрав у нас добу, ми подолали лише за шість годин. Візники самохідних возів чекали на нас, не сміючи ослухатися наказу радника Імператора. Мабуть, якби ми не повернулися, вони остаточно осіли б у селі й завели родини, аби тільки не прогнівити таку важливу людину.

— Гуртан? — Ксав’єр Флеймворд подивився на мене так, наче центром ухвалення рішень у нашій групі став я. Утім, це було цілком зрозуміло. Маг вогню нарешті усвідомив, як мені вдається використовувати свій дар, і почав на це покладатися. Бо якщо від думки про повернення до Гуртана я відчую якесь занепокоєння — нам там нічого робити.

— Не думаю, — відповів я. — Найближчий телепорт розташований лише за добу їзди від нас. До Гуртана ж їхати три дні. Та й не думаю, що Аквалори, оголосивши війну моєму роду, зрадіють присутності свого ворога у власній столиці.

— Отже, їдемо до Румака, — кивнув Ксав’єр Флеймворд. — Вирушаємо!

— Не сьогодні, — зупинив я радника Імператора. — Завтра. Сьогодні нам потрібно залишитися тут.

На мене подивилися всі, очікуючи пояснень, але я відповів незворушністю. Не можна було нам виїжджати сьогодні. Щось мало статися тут, у нікому не потрібному селі на околиці Імперії. Це було нове для мене відчуття — передчуття прийдешніх подій. Його легко можна було сплутати з піднесенням, із завищеними очікуваннями чи ще з чимось приємним, але я надто довго працював пліч-о-пліч із відчуттям небезпеки, щоб ігнорувати нові для себе відчуття.

Усе почалося від часу зустрічі з Ястіном. Тоді я міг дозволити старому померти в зубах розломової тварюки, але в мене виникло відчуття, що потрібно втрутитися, незважаючи на власний стан. Так я отримав вірного слугу, який буде зі мною до кінця. У цьому я був упевнений на всі сто відсотків. Потім була Мілена. Знову я міг обмежитися однією ініціацією, але моє нове відчуття підказало, що потрібно зайнятися її навчанням. Навіщо? Незрозуміло, на той момент я навіть не розраховував, що дівчина стане моєю ученицею. Я навіть вручав їй перепустку до магічної академії Трімуса з повною впевненістю, що це правильно. Ось тепер у мене є учениця, яка здатна протистояти навіть ментальній атаці артефакта групи «Істина», ставлячи мене й мої накази понад усе. Щоправда, це накладає певний відбиток на її поведінку. Упевнений, ідея з поцілунками цілком і повністю належить Мілені. Наталі й Розалін просто підкорилися натиску магині природи. Підкорилися своєму лідерові, хоч як дивно це звучало. Мілена справді була лідером цієї трійки. Наталі — мозок групи, Розалін, як я зрозумів, — бойова одиниця. Зрівнятися з нею за руйнівною силою не могла жодна з моїх учениць.

Наступна «правильність» у моїх діях була пов’язана з Караючою рукою роду Аквалорів. Розумом я розумів, що відпускати такого супротивника не можна. Що він мститиметься за своє приниження, але я не лише його відпустив, а ще й навчив працювати з магією без рук! Щоправда, мене дивувало, що до десятого рангу Рівальдо самостійно до цього не дійшов, але маємо те, що маємо.

І тепер моє нове передчуття казало, що потрібно зачекати. Чого й навіщо — невідомо. Може, у цю мить війська роду Аквалорів виходять із порталу Румака, розподіляючись околицями в пошуках нашого загону, а завтра їх у місті вже не буде.

— Мені потрібна лазня! — Мілена почула, що ми залишаємося, й одразу насіла на худорлявого чоловічка, який керував цим селом. Того ледь грець не вхопив, коли він усвідомив, хто завітав до його села, тому ходив як не свій і не з першої спроби зрозумів, що потрібно магині природи.

— Так, пані магине, — вклонився староста села. — Зараз натоплять! Тільки не гнівайтеся, у нас звичайна лазня, по-чорному. Без магічних штучок.

— Так навіть краще! — зраділа Мілена. — Дівчата, ходімо зі мною! Ви ж напевно не бували в справжній селянській лазні? Так відшмагаю віником, що тренування з Широм здаватимуться дрібницею!

— Говори за себе, дівчинко, — усміхнулася Вірена й зупинила старосту, який уже хотів утекти віддавати наказ готувати лазню. — Показуй, де в тебе лазня. Ми самі нею займемося. Розалін, Наталі — потрібні ваші здібності для правильного розпалювання. Мілено — на тобі підготовка віників. Насить їх силою природи, щоб гілки ожили. Уперед, дівчата! Це вам не з учителем у засос цілуватися! Тепер почнеться серйозне випробування вашої витривалості! Хто почне благати про пощаду — вважатиму негідною.

— А нам що до твоєї думки? — невдоволено промовила Наталі.

— Ох, дівчинко, — усміхнулася Вірена так, що навіть у мене мурашки спиною пробігли. — Нічого ти ще в цьому житті не розумієш. Любий, ти ж не проти, якщо я заберу в тебе учениць і проведу для них майстер-клас із того, як правильно ходити до лазні?

Не Соло. Не студент першого курсу. Любий! Одне слово, але як багато воно мало сказати не лише мені, а й моїм ученицям! Вірена мала рацію — мої учениці дивилися на це життя крізь рожеві окуляри величезної сили. У них усе виходило настільки легко й невимушено, що вони могли в якусь мить відчути власну непогрішність і невразливість. Караюча рука роду Аквалорів тому приклад. Ні, мої учениці знали, що існують зрада, підлість та інші не найприємніші речі, але всі вони були далеко й не мали до них жодного стосунку. У них був учитель, який зуміє захистити від будь-якої напасті. У цьому плані погано, що вони знали мій справжній вік. Тепер вони ставилися до мене не як до ровесника, а як до мудрого мага, здатного на багато що.

Вірена якимось неймовірним жіночим чуттям це зрозуміла й збиралася продемонструвати моїм ученицям різницю між статусами «учениця» та «партнерка». Для мене друге було важливіше за перше. Учениці зобов’язані робити все, що каже вчитель, і останньому начхати на думку своїх підопічних. Із партнеркою так не працює — там потрібно будувати стосунки, дослухаючись до її бажань і вимог.

— Як багато нового можна відкрити в людині, коли бачиш її в незвичному оточенні, — замислено промовив Шир, проводжаючи Вірену поглядом. — Ніколи б не подумав, що у Вірені приховано стільки емоцій.

— Соло, мені не подобається, що нам доводиться витрачати час на очікування незрозуміло чого, — Ксав’єр Флеймворд не став стримуватися й висловив мені все, що думав із цього приводу. — Я розумію, що в тебе відкритий конфлікт із родом Аквалорів, однак замість того, щоб залишити їхні землі, ти вирішив зупинитися тут.

— Можете забрати один із самохідних возів, — цілком серйозно запропонував я. — Наступний розлом буде сьомого рангу, потім восьмого й дев’ятого. Із цими трьома ми впораємося самі. Коли настане час знищувати десятку — тоді вже приєднаєтеся й ви. Бажано не самі. Таким складом ми десятку не подужаємо.

— Хто потрібен? — запитав маг вогню.

— Нещодавно до Формітона повернулися сорок два маги десятого рангу й тридцять шість дев’ятого, — відповів я. — Ось вони й потрібні. Усі. На захист Формітона їхнє відволікання ніяк не вплине, а сила людей, які повернулися з дворічного полону, нам точно знадобиться.

Прислухавшись до відчуттів, я додав:

— Останнім буде північний розлом. Він простіший за інші. Можна карту?

Ксав’єр Флеймворд розгорнув свій артефакт, поклавши його просто на траву.

— Зустрінемося тут, — я тицьнув у місто Хрумір, столицю однойменної області, що розташовувалася на півночі Імперії.

— Знову твоє загадкове шосте чуття? — невдоволено промовив Ксав’єр Флеймворд. — Пропонуєш довірити долю Імперії чомусь незрозумілому?

— Я нікого не змушую мені вірити, — парирував я. — Якщо ви знаєте, як учинити, — дійте. Але тепер мені потрібно виконати дану обіцянку й зупинити розростання проклятих земель. Для цього мені потрібні всі, і потрібні вони в північному розломі. Інші три ми закриємо самі.

— Наскільки мені відомо, передчуття небезпеки не вивчалося, — промовив Шир. — За всю історію підтверджені випадки можна порахувати на пальцях однієї руки. Однак я знаю, що завдяки своєму чуттю мій учень зумів ухилитися від раптової атаки ліча зі спини, а також виграв бій із магом десятого рангу. Так, удруге провернути цей трюк не вдасться, і достатньо однієї масштабної атаки, щоб не впоралися ні шпага, ні Дзеркало хаосу, але це все проблеми майбутнього Соло, а не теперішнього.

— Я доправлю тіла стрільців до столиці й постараюся завдати Аквалорам найбільшого дискомфорту, якого тільки зможу, — запевнив Ксав’єр Флеймворд. — Щодо армії магів десятого й дев’ятого рангів — потрібно подумати. Тепер вони є стратегічним резервом Імперії, настільки значним, що посла дертанців навіть викликали додому для уточнення позиції. Ніхто не очікував, що Імперія разом так посилиться, і всім доводиться коригувати плани.

— Маги десятого рангу потрібні, — запевнив я. — Причому саме ті, кого витягли з дворічного полону. Інші не зуміють упоратися.

— Мені б твою впевненість, Соло, — Ксав’єр Флеймворд якийсь час дивився на мене, після чого кивнув. — Гаразд, доки не доведено протилежне, віритиму у твій дивовижний дар передбачення. Недарма ж існують легенди про провісників? Раптом ти один із них?

— Дуже в цьому сумніваюся, — відповів я, чудово обізнаний із порушеною темою. Провісниками називали людей, які тикали пальцем у небо й наводили таку муть, що вона в будь-якому разі збувалася. За всю історію було відомо лише про двох справжніх провісників, але вони жили так давно, що теж могли виявитися звичайною казкою.

Ксав’єр Флеймворд забрав один із самохідних возів і поїхав до Румака. Невеликого містечка за шість годин їзди, де був найближчий портал Імперії. Я подивився на наставника й кивнув на лазню, куди пішли дівчата:

— Попаримося? — запропонував я. — Після розломів, кажуть, корисна річ.

— Ні, — відповів маг темряви. — Ти бачив мою голову. У мене все тіло таке.

— І що? — здивувався я. — Наче я ходячих скелетів не бачив? Чого тільки в розломах не трапляється! Давай, учителю, погоджуйся! Коли ще твої кісточки добряче віником відшмагають? Обіцяю зробити все за найвищим розрядом!

Шир довго дивився на мене, після чого ледь помітно кивнув. Ми підійшли до лазні, де довелося зачекати, доки дівчата закінчать свою частину насолоди. Нарешті двері відчинилися, випускаючи щільну хмару пари, і, підтримуючи одна одну, з лазні вивалилися три мої учениці. Червоні, розпарені, чисті й свіжі! Можна сказати, пахучі! Ось тільки те, як їх хитало, трохи мене насторожило. Що ж таке Вірена з ними зробила?

Одразу за моїми ученицями вийшла й Вірена. Теж розпарена, ось тільки, на відміну від дівчат, ішла задоволена, усміхаючись на весь рот. Учениці зупинилися поруч зі мною, якийсь час дивилися на мене спідлоба, після чого Мілена заявила:

— Вона така сама божевільна, як і ти, учителю! Ви варті одне одного!

Після чого, усе так само підтримуючи одна одну, дівчата рушили до будинку старости вимагати нічліг. На сьогодні їхній похід закінчився.

— Що ти з ними зробила? — запитав я Вірену.

— Просто показала їм, як правильно паритися в лазні, — продовжувала задоволено всміхатися Вірена. — Знаєш, Соло, вони в тебе хороші. Якщо надумав їх образити — матимеш справу зі мною. Зрозумів?

— Ні, — відповів я, викликавши здивований погляд Вірени. — Але сьогодні вночі із задоволенням іще раз спробую зрозуміти. Шукай будинок, мені потрібно показати вчителеві, що таке справжня лазня.

— Упораєшся? — усміхнулася Вірена. — Чи тобі знадобиться допомога?

— Наступного разу сходимо разом, покажемо одне одному свої вміння, — запевнив я. — Учителю! Чого стоїте? Заходьте всередину й роздягайтеся! Я маю відігратися за всі тренування, які ви мені влаштовували!

Наступна година перетворилася на катування голих кісток мого вчителя. Це був унікальний досвід — мені ще жодного разу не доводилося парити голого скелета. Причому настільки голого, що вода легко проходила крізь його тіло, не затримуючись між ребрами. Але я впорався й показав увесь досвід, накопичений за минуле життя! У клані Хаосу була така негласна традиція — після походу до розлому потрібно було змити із себе весь бруд цього місця. До розломів я ходив часто, тому лазня була для мене другим домом. Тут волею-неволею навчишся паритися так, щоб інші стогнали. Спочатку від болю, потім від задоволення.

Вірена знайшла нам порожній будинок, тож до самого ранку заснути мені не вдалося. Та й спати після такої лазні не хотілося. Уранці всі мали такий вигляд, наче народилися вдруге. Жодного болю, втоми чи напруження. Лазня, якщо її правильно готувати й приймати, прибирає всі негаразди!

— Їдемо? — запитав Шир, але я похитав головою.

— Ще трохи, — пояснив я. — Потрібен час.

Без Ксав’єра Флеймворда ніхто ні про що мене не запитував. Усі просто зайнялися своїми справами. Так тривало близько години, доки я нарешті не дав сигнал усім зібратися разом. Тепер стало зрозуміло, чому передчуття змусило мене залишитися на місці. Усе разом стало на свої місця, причому так, що я навіть усміхнувся сам до себе. Мого нового дару мені катастрофічно бракувало в минулому житті.

До села ввійшов безрукий маг води десятого рангу. Причому те, що в нього не було рук, Рівальдо зовсім не турбувало. Побачивши нас, чоловік упевнено рушив у наш бік. Учениці приготувалися до бою. Поруч насторожився Шир. І лише я стояв спокійно, дивлячись на мага води, який наближався.

— Браслет надягають на зап’ясток, тому поки що віддати його тобі не можу, — промовив я, щойно Рівальдо зупинився за кілька кроків від нас. — Ласкаво просимо до мого роду, Рівальдо Греймод. Вірено — приший до його куртки мій герб.

— Учню, а що відбувається? — запитав Шир, коли Рівальдо Греймод кивнув, приймаючи мої слова. Щось говорити йому вже не потрібно було.

— Відбувається те, що рід Аквалорів відмовився від своєї Караючої руки, — відповів я. — І їм доведеться дуже сильно про це пошкодувати. Ось тепер можемо їхати! Наш загін знову в повному складі.

— Магічна академія Трімуса, — промовив я, звертаючись до контролера порталу.

— Учителю, а чому ми повертаємося? — здивовано запитала Наталі, намагаючись зрозуміти логіку моїх слів. — Ми ж маємо завершити справу.

Судячи з того, як дивилися на мене інші учасники моєї команди, таке запитання було в кожного. Що для мене було доволі дивно. Гаразд, учениці — вони дівчата високого польоту, про щось приземлене думати не бажають. Але Вірена й Шир — вельми мудрі люди! Невже вони теж не розуміють, навіщо нам потрібно повернутися до академії?

Я подивився Вірені в очі, спробував зазирнути під каптур Шира й усвідомив, що ніхто з них не розуміє суті моїх слів.

— Ми обов’язково завершимо справу, — пояснив я, обґрунтовуючи зміни в нашому маршруті. — Ось тільки в нашій команді з’явився Рівальдо, якому ми ще довго не зможемо повернути руки. У мене є знайомий маг природи десятого рангу, навіть двоє, але для проведення процедури вирощування рук потрібні надзвичайно рідкісні інгредієнти, які добувають у розломах дев’ятого або десятого рангу. Гадаю, у тебе таких ресурсів немає?

Я подивився на мага води, і той похитав головою. Колишня Караюча рука роду Аквалорів узагалі виявився неймовірно мовчазною людиною. Схоже, він прийшов до нас, щоб разом протистояти роду, який його вигнав, але щось пішло не так, і він, сам того не бажаючи, опинився серед Греймодів. Нашивку з гербом Вірена вже йому прикріпила. Намагаючись осмислити те, що відбувалося, Рівальдо замкнувся в собі, відповідаючи на будь-які запитання лише жестами.

— Що й треба було довести, — продовжив я. — Отже, якийсь час йому справді доведеться подорожувати без рук. Відповідай, ученице, це ж ти весь цей час годуватимеш його з ложечки й допомагатимеш із природними потребами?

Судячи з того, як округлилися очі Наталі, ні про що подібне вона не думала.

— Тому нашому загону потрібен помічник, — сказав я з легкою усмішкою. — Той, хто не лише доглядатиме за Рівальдо, а й готуватиме нам їжу або встановлюватиме намети для сну. Ми не завжди зможемо ночувати в місті. Наймати помічника зі сторони — неправильно. Той, хто торкається нашої їжі, має бути перевіреною людиною. Єдиний, хто підходить під цей опис, — Ястін, мій слуга. Тепер він чекає на мене в академії. Я відповів на твоє запитання, ученице?

— Ти не схожий на двадцятирічного хлопця, — заявив Рівальдо, заговоривши чи не вперше відтоді, як приєднався до нашої команди. — У твоїх словах надто багато побутової мудрості, властивої старим, але аж ніяк не молодій людині!

— Мені двадцять один, — пояснив я. — У цьому випадку рік усе вирішує. Ще є запитання, навіщо нам до Трімуса? От і чудово — вирушаємо!

До самої академії нас не пустили. Телепорт вивів нас до будівлі, що належала академії й розташовувалася на головній площі Трімуса. Там був портал до самої академії, яка перебувала невідомо де, але власники сірих шат, котрі й далі охороняли навчальний заклад, зажадали пред’явити всі артефакти для огляду й перевірки, якщо ми бажаємо потрапити до академії. Довелося обмежитися тим, що я відправив по свого слугу Вірену. Ну, як відправив — попросив, а помічниця ректора погодилася виконати моє прохання.

— Пане, приємно знову вас бачити, — Ястін з’явився хвилин за десять. Особливо збиратися моєму слузі не довелося. Так, закинув кілька комплектів змінного одягу до сумки мандрівника, яку я йому віддав, — і, вважай, зібрався.

Однак звичайним привітанням справа не обмежилася. Я вже розкрив був рота, щоб поставити завдання, але Ястін продовжив:

— Пане Соло, буквально сьогодні вранці вам надійшов лист, — промовив колишній бібліотекар і простягнув мені розпечатаний конверт. Сам Ястін ніколи не дозволив би собі розкрити призначений мені лист, отже, це зробили або працівники академії, або агенти таємної служби. У будь-якому разі зміст листа вже став надбанням тих, кому не слід було його знати, тож приховувати його від своєї групи не було сенсу.

Я витягнув із конверта зім’ятий аркуш, розгорнув його й навіть слова не сказав, коли мені у вухо почала дихати допитлива Наталі, зазираючи до листа через моє плече.

— Учителю, а що це означає? — запитала синьоволоса, побачивши лише одне слово.

— Ріве — на тобі троє ліворуч! Шире — блокуй ритуал! Звідки купол? Ріве — пробий його! Заморозь землю навколо! Шире — відправляй ліча, і мені потрібен сірий туман! Ріве — став крижану стіну праворуч! Шире — підсиль її темрявою! Відправ розломового крикуна до ритуалу! Його потрібно перервати!

Чоловік, який колись носив ім’я Рівальдо Аквалор, а тепер став Рівом Греймодом, діяв автоматично, виконуючи накази свого нового глави. Те, що відбувалося тепер, могло здатися моторошним маренням божевільного. Маг п’ятого рангу керував двома десятками на такому рівні, на якому здатен діяти не кожен вищий рейд-лідер! За своє чимале життя Рів устиг побачити багато магів, але ніхто з них навіть у підметки не годився звичайному хлопцеві із сірим волоссям, який віддавав команди з чіткістю автомата.

І мало того, що він віддавав команди, то ще й примудрявся прикривати магів від атак супротивників, установлюючи свої «Дзеркала хаосу» у випадкових місцях, куди з якоїсь дивної причини прилітали снаряди.

Вирішивши об’єднатися із Соло, тоді ще Рівальдо розраховував дорого продати свої послуги, назвавши таку ціну, яку не кожен вищий рід зуміє потягнути. Відновлення рук було надто дорогою процедурою, щоб дріб’язкувати. Однак варто було побачити мага хаосу, як щось пішло не так. Спочатку його прийняли до роду, хоча ніхто про це не просив. Рів навіть не знайшовся, що сказати тієї миті, й просто кивав, наче якийсь малоліток. Поїздка до телепорту гостро окреслила проблеми відсутності рук, але й тут Соло примудрився здивувати — він заздалегідь подумав про те, щоб узяти до групи свого слугу. Далі взагалі почалося щось із розряду «неможливого» — маг води десятого рангу ніколи за своє п’ятдесятирічне життя не бачив, щоб хтось настільки чітко реагував на небезпеку довкола.

Дивацтва були не лише в самому главі, а й у тих, хто його оточував. Чого варті хоча б три молоденькі дівчини, які з якоїсь дивної причини називали Соло своїм учителем. Рів умів оцінювати силу магів — ця здатність не раз дозволяла знищувати сильніших супротивників роду. І, дивлячись на магинь п’ятого рангу, Рів бачив перед собою справжніх вісімок, якщо не дев’яток.

Але найбільш незвичайним для Ріва виявився маг темряви, якого Соло називав учителем. Від Шира йшла така аура смерті, що навіть стояти поруч із ним було важко, однак ні Соло, ні його учениці наче цього не помічали. Бути вчителем — означає давати вказівки своєму нерозумному учневі, як діяти в тій чи іншій ситуації. Ось тільки за весь час, який Рів провів у групі, він жодного разу не бачив, щоб Шир командував Соло. Навпаки! Маг темряви десятого рангу без запитань виконував вимоги свого учня, наче не він, а маг хаосу був мудрим учителем!

— Ріве, не спи! — пролунав злий голос Соло. — Мені потрібен іще десяток крижаних големів! Виконуй!

Рів Греймод усміхнувся й, набравши повні груди повітря, закликав іще десятьох големів, похитнувшись від магічного напруження. До цієї миті його максимумом були двадцять летючих істот. Тепер у повітрі перебували тридцять смертоносних посіпак, і, як розумів Рів, це не межа. Якщо Соло вимагатиме ще, доведеться закликати. Тому що так наказав командир.

Командир?

Рів Греймод ледь не втратив контроль над закликаними істотами, але зумів утриматися й, почувши нову команду, сформував крижану стіну. Так, командир! Той, хто має право наказувати. Вік у цьому плані ні на що не впливає. Важлива сила, а в хлопця із сірим волоссям, який стояв поруч із ним і посилав «Списи хаосу» в бік ватажка вбивць, ця сила була.

Та хто ти такий⁈

Запитання, що виникло в мене в перші миті бою, ніяк не бажало полишати мою голову. Позбавлений волосся чоловік виявився настільки сильним, що для нього вже час було вводити новий, одинадцятий ранг! Хаос безсило губився в його захисті, темрява розчинялася без залишку, лід і вода навіть близько не могли дістатися до цієї істоти. Водночас атаки, якими зустрічав нас ватажок убивць, зносили крижану стіну десятого рангу, наче її було створено з тонкого паперу!

Але найбільше мене вразила здатність позбавленого волосся чоловіка блокувати відбиті атаки «Дзеркал хаосу». Коли я вперше зрозумів, що він зробив, — ледь не втратив концентрацію й не дозволив його посіпакам, які атакували нас із усіх боків, домогтися бажаного. Хтось зумів заблокувати «Дзеркало хаосу»! Те, що здавалося неможливим, щойно продемонстрували мені в не найдоречнішу мить.

Однак мені вдалося приборкати емоції й придушити паніку. Коли чергова атака безволосого мага вдарилася в захист Шира й не змогла його пробити, усе стало на свої місця. Не знаю, звідки у ватажка вбивць стільки досвіду, але він атакував не на повну силу. Перебуваючи на десятому ранзі, він використовував силу дев’ятого. Цього теж було достатньо, щоб знести наш захист, але недостатньо, щоб сила, перетворена на хаос, зуміла потривожити вже його самого.

Якщо судити з атак, позбавлений волосся чоловік був магом темряви. Чорні списи й прокляття, які поглинали мої «Дзеркала хаосу», інші стихії створити не могли. Якби він узявся за нас серйозно, могло стати кепсько, але основну увагу ватажок убивць витрачав на захист магів, які продовжували ритуал, незважаючи на хаос, що коївся навколо них.

І пробити цей захист у нас не виходило!

— Шире, у тебе є тварюки, які вміють робити підкопи? — запитав я. — Потрібно запустити їх під купол! Ріве — зосередь усіх своїх големів на лисому! Потрібно відвернути його хоча б на кілька митей! Начхати на інших, ними я займуся!

Бій тривав менше хвилини, а половина вбивць уже була мертва. Решта бігли до нас з усіх боків, на ходу дістаючи трубки з метальними голками. Ось тільки діяли вони не синхронно. Один злагоджений постріл десятьма чорними голками з отрутою — і наша пригода могла б закінчитися: стільки «Дзеркал хаосу» виставляти я не вмів. Однак убивці поспішали. Кожен із них вважав себе найкращим, тому не замислювався над тим, чому побратими, які стояли поруч, падали.

Злагоджена атака трьох десятків крижаних големів принесла свої плоди — лисий маг відволікся від формування купола, щоб установити навколо себе захист. Цю мить ідеально підгадав Шир — одна з його приручених розломових тварюк зробила підкоп під захисний купол і вистрибнула серед магів, які завершували ритуал.

— Ні-і-і! — уперше від початку бою подав голос ватажок цього війська. Він витягнув руку в бік вихованця Шира, і того зім’яло в негарну чорну цятку, але було вже пізно. Із п’ятірки магів, які закликали Багряного привида, не залишилося в живих нікого.

— Ви заплатите за це! — лисий махнув рукою, і всі три десятки големів зникли, наче їх ніколи не було. — Помріть!

Мене буквально скрутило від відчуття близької смерті. Маг темряви, який виставив у наш бік руки, збирався атакувати нас чимось настільки могутнім, що не допоможуть ні втеча, ні «Дзеркала хаосу», ні весь наш захист, яким би він не був. Це справді був маг з іншої ліги, хоча я не розумів, як таке взагалі можливо. Жодна десятка не була здатна на те, що творив лисий маг.

Однак здаватися я не збирався.

— Усім лягти! — наказав я, роблячи крок уперед.

Супротивник завершив плести свою атаку й, виставивши в наш бік обидві руки, промовив щось невідомою мені мовою. Лунаріс з’явився за мить до того, як дивний згусток дістався до нас. Лезо шпаги спалахнуло всіма кольорами веселки, після чого поглинуло удар, обдавши мене кулею неприборканої енергії. Мабуть, варто було здивуватися, що всі шість накопичувачів десятого рангу, кожен із яких відповідав за свою стихію, виявилися заповненими по вінця, але мені було не до здивування. Зробивши рух кистю й спрямувавши вістря шпаги в супротивника, я ледь шлунок не виплюнув, коли з леза шпаги вийшла сила шести стихій. Відчуття були такими, наче мене вивернуло навиворіт. Я навіть упав на коліна, забувши про захист, але захищатися вже не було від кого. Усі вбивці, які нас оточували, лежали на землі без руху. Лисий маг поглинув їхні життя, щоб атакувати нас, але прорахувався.

Приголомшений ватажок війська примудрився залишитися на ногах після мого удару у відповідь. Хай яким сильним був його захист, він усе одно не зміг упоратися з атакою шести стихій десятого рангу, і в грудях мага з’явився широкий наскрізний отвір, крізь який легко пролізла б чиясь велика голова.

Супротивник хотів щось сказати, але не зміг. Його очі округлилися, він почав хапати ротом повітря, простягав у наш бік руки, щоб використати ще якесь заклинання, але все було марно. Без джерела магія не працює.

Нарешті маг повалився на землю, й навколишній простір занурився в лячну тишу. Однак відчуття небезпеки нікуди не зникло. Навпаки — воно посилювалося, поступово набуваючи точних координат. Небезпека йшла від кола, яке формували маги, що завершували ритуал закликання.

— Шире — захисний купол! Ріве — крижаний купол! — наказав я, намагаючись підвестися. Відкат від атаки Лунаріса виявився настільки сильним, що доводилося рухатися лише на силі волі.

Поки маги десятого рангу виконували мій наказ, я відправив десяток «Списів хаосу» в місце проведення ритуалу. Допомогло слабко — супротивника там іще не було. Там концентрувалася сила величезної кількості вбитих жителів нетрів, перетворюючись на щось настільки смертоносне, що моє передчуття буквально верещало від страху.

— Відходимо до таверни! — наказав я, не зводячи погляду з місця проведення ритуалу. — Шире — потрібно знищити червоний вівтар! Відправ ліча!

Камінь, на якому принесли в жертву кілька сотень людей, мав страхітливий вигляд. Хтось вирізьбив на його боках такі моторошні сцени насильства, що навіть у мене, який чимало побачив за своє життя, кров холонула в жилах. Це точно не гільдія вбивць — вони ніколи не влаштовуватимуть масову різанину. Але хто? Звідки в Імперії культ магів темряви, які поклоняються жертвопринесенням⁈ Хіба цих тварюк не вирізали років за триста до мого народження?

Пролунав дзвінкий удар, після чого коса ліча розлетілася на шматки, зіткнувшись із вівтарем. Це було настільки несподівано, що розломова тварюка навіть розгубилася, якщо до неї взагалі можна застосувати таке слово. У всякому разі ліч випростався й подивився на свого господаря так, наче запитував, що робити далі.

— Забирай ліча! — наказав я. — Забирай узагалі всіх вихованців, якщо не хочеш їх утратити. Ріве — зосередь удар усіх крижаних големів на місці ритуалу. Зараз буде гаряче.

— Думаєш, Багряний привид усе-таки з’явиться? — запитав Шир, виконавши наказ. Усі його вихованці перетворилися на чорний дим, повернувшись до свого господаря.

— Не думаю, — похмуро пробурмотів я. — Знаю! Вірено, годі ховатися! Бігом до нас!

— Що? — насупився Рів, і тут від одного зі зруйнованих будинків відокремилася тінь, яка обернулася моєю дівчиною. Підбігши, Вірена опинилася поруч із нами, зайнявши місце позаду мене.

— Зараз із точки, яку заливають льодом големи Ріва, вибереться незрозуміла істота, — почав я давати вказівки. — Магія Ріва на неї не діятиме. Вір, Шире — ваше завдання заблокувати тварюку. Активуйте прокляття, блокування, усе що завгодно. Цю тварюку потрібно сповільнити. Вона проживе недовго, але встигне знищити все місто. Приготувалися! Тварюка з’являється! Почали!

Ноги підігнулися, і я залишився стояти лише тому, що Вірена зробила крок уперед, підперши мене плечем. Сила, яку використовувало творіння магів темряви, виявилася настільки моторошною, що магові п’ятого рангу було з нею не впоратися, навіть попри всі мої підсилення. Дісталося й моїй групі — Вірена застогнала, але не лише втрималася на ногах, а ще й підтримала мене. Шир і Рів лише присіли, наче на них обрушився невидимий тягар.

Учитель здійняв руки до неба, почавши плести якесь заклинання, а Вірена почала діяти одразу, запускаючи «Ослаблення» й «Блокування» в бік вирви, що формувалася. Вона була схожа водночас на портал і розлом, але не була ні тим, ні іншим. Щось нове, із чим мені ще не доводилося стикатися. І з цього чогось показалася найпотворніша морда, яку мені будь-коли доводилося бачити.

Чимось вона нагадувала коров’ячий череп, усіяний довгими шипами й рогами. За потворною головою потяглося зміїне тіло, яке одразу підняло голову тварюки на висоту двоповерхового будинку. Ні, не тіло — шия! Вона різко закінчилася, і показалося саме тіло на чотирьох товстих лапах. Завершувалося все величезним хвостом, на кінці якого пульсувала куля чистої темряви. Саме від цієї кулі й ішла та чудовиська сила, яка перетворила мене на безвольний овоч.

Вибравшись зі свого порталу, тварюка задерла голову й видала моторошний рев. У вухах щось луснуло, і я перестав чути цей світ, наче занурився в абсолютну тишу.

— П’ємо! — прохрипів я, не думаючи, що мене почують. Діставши з торбинки мандрівника лікувальне зілля, я одним ковтком його випив, після чого розвернувся й простягнув новий еліксир Вірені. Судячи з її вигляду, дівчину накрило не слабше за мене, але лікувального зілля вона або не взяла із собою, або не здогадалася дістати.

Однак варто віддати належне Вірені — навіть попри те, що їй було погано, вона не зупинялася ні на мить, продовжуючи чинити тиск на тварюку. Відкинувши кришку флакона, я підніс його до рота Вірени й змусив її випити. У цю мить до мене повернулися звуки, і, чесно кажучи, я про це пошкодував. Тварюка перестала ревіти, але простір наповнив інший звук — звук каменю, який перемелювало на пил. Багряний привид нарешті побачив ціль і повертався в наш бік, перетворюючи каміння під своїми лапами на пил. Скільки ж важило це чудовисько?

Краєм ока я побачив, як почали падати крижані големи Ріва, позбувшись сили. Сам маг води ледве стояв, тож мені довелося витратити ще кілька дорогоцінних секунд, щоб влити лікувальне зілля йому. Коли я підійшов до Шира, почув бурмотіння — маг темряви все ще активував своє заклинання. Крик закликаної тварюки не зміг вплинути на живого скелета.

— Убік! — пролунав хрип, після чого сталося одразу кілька подій.

Шир звів руки, випускаючи перед собою чорну хмару. Багряний привид, незважаючи на всю свою гігантську масу, кинувся до нас зі швидкістю скаженого коня, витягнувши вперед голову з розкритою пащею, щоб одним махом схопити всіх жалюгідних людей, які надумали йому завадити. У розкриту пащу врізався промінь чистого світла. Вірена активувала чергове заклинання, але видимого результату це не дало. Так само безрезультатним виявився й товстий шар льоду, який огорнув ноги монстра.

Чорна хмара, створена Широм, увійшла в пащу Багряного привида, але той ніяк не відреагував на атаку. Магії темряви був потрібен час, щоб почати діяти, а його в нас зовсім не залишалося. Тварюка наближалася до нас настільки стрімко, що не лишалося нічого іншого, крім як померти зі зброєю в руках.

Зробивши крок уперед і ледь не впавши долілиць, я витягнув перед собою Лунаріс, готовий проткнути піднебіння Багряного привида, коли він мене проковтне. Лише тепер до мене дійшло, наскільки величезну тварюку закликали маги темряви — у пащі, що наближалася до нас, запросто помістився б увесь наш загін.

Яскравий спалах шести кольорів мого клинка ледь не засліпив. Із леза вирвався промінь чистої енергії, який урізався в пащу Багряного привида. Ось тепер з’явився результат — лапи тварюки підігнулися, і вона гепнулася на землю, проїхавши решту шляху до нас на череві. Голова Багряного привида завмерла буквально за крок від вістря Лунаріса, але ні поворухнутися, ні відступити я не міг. Мене остаточно скувало. Надто високого рангу була істота, яка лежала переді мною. Надто низький ранг був у мене.

Несподівано мене відірвало від землі й понесло вперед. Вістря Лунаріса торкнулося морди тварюки, а далі сталося те, що взагалі не вкладалося в жодну наявну логіку. Тварюка, яка мала щільність, масу й власну волю, несподівано пішла хвилями й перетворилася на вихор чистої енергії, який почав утягуватися в Лунаріс. Але не в один із шести наявних накопичувачів! Ця енергія сформувала новий накопичувач, сьомий! Маленький камінь, схожий на огранований діамант. І вся енергія закликаної істоти легко сховалася в цьому камені, не вимагаючи негайно виплеснути себе назовні. Хіба що Лунаріс почав нетерпляче тремтіти, вимагаючи дії. Мій артефакт, наче живий, жадав продемонструвати своєму господареві нову силу. Силу поглиненого Багряного привида!

Я перестав летіти, і мої ноги торкнулися землі. Лише тепер я усвідомив, що це було не якесь диво, а справа рук Шира. Маг темряви побачив мою загальмованість і, не маючи можливості взяти Лунаріс, підняв мене й проткнув моєю витягнутою рукою закликану тварюку.

Розвернувшись до групи, я побачив не найприємнішу картину. Вірена й Рів трималися на морально-вольових. Їх хитало, а під шкірою на обличчях проступали чорні розводи, розповзаючись тілом, наче блискавки. Лікувальне зілля не допомогло, і близькість до чистого джерела темряви отруїла наші тіла. Судячи з того, як палало й моє тіло, зі мною відбувалося щось схоже.

— Отруєння темрявою, — підтвердив мої думки Шир, промовивши це таким буденним тоном, наче нічого страшного не сталося. Щоправда, могильним голосом, від якого й без того мурашки спиною бігали. — Воно не змогло пересилити моє прокляття, але ґрунтовно пошкодило вас. Якщо протягом десяти-двадцяти хвилин ви не знайдете джерело чистої енергії, співмірне з вашим рангом, — помрете. У мене нічого подібного немає. Учню?

Я подивився на Лунаріс. Сила, прихована в ньому, була неприборканою, чужою, страшною й абсолютно мені непідконтрольною. Поглинена тварюка не померла — вона просто сховалася всередині клинка й жадала вирватися на волю. Накотило розуміння, що мені потрібно пройти процедуру «Приборкання», змусивши творіння магії давніх підкоритися творінню давніх майстрів, але все це буде потім. Після того, як мені вдасться вивести темряву зі свого тіла.

І хаос тут ніяк не допоможе! Тому що темрява й хаос були стихіями зовнішнього контуру, співмірними за силою.

— Що ж, це була цікава пригода, — продовжив Шир. — І її фінал виявився гідним того, щоб про нього склали гарну історію. Знищення Багряного привида заслуговує на те, щоб про вас пам’ятали століттями. Я простежу, щоб історія вийшла гідною.

— Нас не буде чотири дні! — прохрипів я, не збираючись помирати. Темрява, що огорнула моє тіло, уже брала гору, але поки я міг рухатися, здаватися не збирався. — Шире — на тобі учениці. Простеж, щоб вони не накоїли лиха. Обговори з магами хаосу, які ховаються в таверні, де їм найкраще сховатися від убивць. На них полюють. Розв’яжи питання з вівтарем — не можна просто так його залишати. Це цінна річ, але наскільки — тепер незрозуміло. І ще — з’ясуй, що за лисий чолов’яга тут усім керував. Вірено, Ріве — до мене! Якщо ви раптом вирішили, що я дозволю нам усім померти від якоїсь там темряви, — помиляєтеся! І не з таких халеп вибирався! Шире — чотири дні! Нікуди не йди!

Із цими словами я обійняв Вірену й Ріва, які підійшли до мене, після чого використав «Телепорт», перенісши нас до однієї з надзвичайно цікавих областей проклятих земель.

— Усередину! — прохрипів я й кивнув на мерехтливий розлом першого рангу. Моя стіна, яку я так дбайливо створював, нікуди не поділася, тому тварюки, що оточували це місце, нас не помітили.

Увалившись до розлому, ми розпласталися на землі. Якщо Вірена й Рів не могли рухатися через темряву, яка роз’їдала їх, то на мене обрушилося ще й магічне виснаження! На п’ятому ранзі «Телепорти» не використовують — це аксіома. Яку я щойно вкотре спростував.

— До кристала! — прохрипів я, не в змозі підвестися. — Живо! Вірено — ми на тобі! Ти впораєшся!

Брудно вилаявшись, дівчина підвелася, допомогла піднятися Ріву, після чого взяла мене за комір і потягла до кристала. Темрява вже настільки поглинула нас усіх, що на тілах залишилося лише трохи чистих місць. Усе інше вже стало брудно-чорним, отруюючи організми.

— Кристал першого рангу, — пролунав голос Ріва. — Навіщо нам кристал першого рангу?

— Тому що не все так просто, — заявив я. — Вірено — ти перша!

Із цими словами я примудрився витягнути з-за пазухи «Зірку хаосу» й почав її обертати, підвищуючи ранг розлому. Другий. Четвертий. Шостий. Восьмий!

— Поглинай! — наказав я, насилу залишаючись при тямі. — Очищайся! Бігом!

Якщо в когось і виникли запитання щодо того, що щойно сталося, то він вирішив поставити їх колись у майбутньому. Або не ставити взагалі. Що, втім, теж цілком собі позиція.

Вірена поклала обидві руки на кристал і видала протяжний стогін. На всі боки від її тіла ринула темрява, розвіявшись у навколишньому просторі, а сама дівчина впала на землю непритомною. І на її обличчі не залишилося ані натяку на чорні розводи.

— Ріве, ти наступний! — наказав я, устигнувши помітити, що кристал восьмого рангу повністю спорожнів. «Зірка хаосу» провернулася двічі, і я закричав від дикого роздирального болю. Близькість до джерела такої сили для мене, мага п’ятого рангу, була чистим самогубством. Але Рів не дозволив джерелу мене спалити. Рук у нього не було, зате було тіло, яким він упав на кристал, поглинаючи енергію розлому десятого рангу.

Ще одне непритомне, але чисте тіло впало поруч із кристалом, повністю поглинувши силу розлому десятого рангу. Я зробив іще п’ять обертів в інший бік і на останніх залишках свідомості доповз до свого порятунку. Моя рука опинилася на кристалі, після чого я вкотре закричав від божевільного болю. Чиста сила розлому п’ятого рангу огорнула моє тіло, вигнавши з нього темряву, але хаос мене роздери, як же це боляче!

Із цими думками свідомість почала мене полишати, й останнє, що спало мені на думку: добре, що минулого разу я спорожнив кристали шостого й сьомого рангів, не торкнувшись п’ятого. Було б прикро померти через те, що моє місце сили не встигло відновитися.

— Усі живі? — запитав я, щойно розплющив очі.

Збоку хтось заворушився. Я доклав надзусилля й повернувся, щоб побачити, як Вірена намагається підвестися із землі. Виходило погано, але дівчина не здавалася. На ноги стати не змогла, однак сіла, підперши важку голову руками.

— Живий, — пролунав голос Ріва. — Однак, якщо вірити відчуттям, краще б я помер. Я так розумію, не можна запитувати про те, що сталося?

— Чому? — здивувався я. Доклавши героїчного зусилля, я спочатку перевернувся на спину, а потім, допомагаючи собі руками, сів. У голові одразу почав грати імператорський оркестр у повному складі, а солювали в ньому барабанщики. — Запитати можна. Не факт, що отримаєш відповідь, але забороняти ставити запитання я не можу.

— Знаєш, Соло, мені теж цікаво, що сталося, — подала голос і Вірена. — Ти ж притягнув нас сюди «Телепортом»?

— Саме ним, — підтвердив я. — І так, мені чудово відомо, що «Телепорт» стає доступним із восьмого рангу. Ось тільки є невелике уточнення. Здібність доступна хоч із першого рангу — її просто не зможуть активувати. Ти ж бачила, що коїться з моєю енергетичною структурою. Завдяки їй моє джерело не вибухнуло після використання «Телепорту», однак усе ж перегрілося. І найближчі чотири дні я буду магічним імпотентом, нездатним використати навіть «Дотик хаосу». Власне, про це я й кричав Ширу, якщо ви хоч щось пам’ятаєте перед стрибком.

— Отже, тобі була потрібна методика підсилення школи води, щоб відтворити її в себе? — зрозумів Рів. — Наскільки мені відомо, це неможливо. Будь-яке підсилення формується з першого рангу, до того, як поруч із джерелом починають рости канали зв’язку.

— На першому найпростіше, — погодився я. — Ось тільки на початку мого шляху мага такої можливості не було, тому доводиться страждати тепер, на п’ятому ранзі. Власне, це основна причина, чому ми з ученицями зупинилися на п’ятому ранзі. У всіх нас створені підсилення стихій зовнішнього контуру. Я розумію, як працюють підсилення шкіл вогню та води. Залишилося отримати інформацію від школи природи, щоб об’єднати підсилення стихій внутрішнього контуру в єдину конструкцію й установити її разом. Я хоч зараз можу зробити собі підсилення води, ідентичне тому, що є в тебе, але це назавжди закриє мені шлях до двох останніх підсилень. Ось і сидимо ми на п’ятому ранзі.

— Водночас відчуваєтеся як вісімки, а то й дев’ятки, — розуміюче кивнув Рів.

— Усе правильно, — кивнув я. — Це дозволяє мені використовувати «Телепорт», але через фактичний ранг виходить лише раз на чотири дні. Я відповів? Щодо другого запитання, яке ви ще не поставили: що за божевілля коїться з цим кристалом? Це таємниця роду Греймодів. Рів дізнається її, щойно мені вдасться повернути йому руки, щоб надягти браслет і офіційно ввести до складу роду. Щодо тебе, Вірено, є лише один спосіб розв’язати це питання. Годі тобі ховатися за старшим братом. Виходь за мене заміж.

— Хочеш, щоб я ховалася за тобою? — запитала дівчина, красномовно піднявши брову.

— Стояла поруч, — виправив я. — Чому ти не отримала дев’ятий ранг?

— Тому що є речі, які тебе не стосуються, Соло Греймоде, — жорстко сказала Вірена. — Те, що сталося у Формітоні, залишиться у Формітоні. Не смій туди лізти, Соло.

Несподівано! Виходить, Вірена не сама залишила форпост, а її попросили? Або, як варіант, невже сталося щось таке, що надовго зламало дівчину?

— Перефразую запитання: ти хочеш отримати дев’ятий ранг? — уточнив я.

— Думаєш, я не намагалася? — після дуже довгої паузи запитала Вірена. — Я жила у Формітоні десять років! Із них шість — як повноцінна вісімка. На моєму рахунку три розломи дев’ятого рангу, Соло! Один із їхніх кристалів віддали мені для отримання нового рангу. Але цього не сталося. Я як була вісімкою, так нею й залишилася.

— І знову це не відповідь, — не здавався я. — Учителі розповідали мені, що існують люди з розширеним джерелом. Їм недостатньо поглинути силу одного розлому, щоб отримати новий ранг. Іноді потрібно два, три, а то й п’ять! Усе надто індивідуально, і ставити на собі хрест лише тому, що в тебе не вийшло один раз, — неправильно. Перевіримо просто зараз? Кристал дев’ятого рангу заповнений, для перевірки його цілком вистачить.

— Що повертає нас до основного запитання: «що це за розлом?» — сказала Вірена, не зводячи з мене погляду. — Звідки в хлопця твого віку такі таємниці, Соло?

Замість відповіді я постукав по своєму браслету й недвозначно подивився на руку Вірени. Там такого браслета не було.

— Може, мені залишити вас? — запитав Рів. — Видно ж, що вам потрібно поговорити. Можу телепортуватися до Шира й попередити його, що з нами все гаразд. Забрати, на жаль, нікого не зможу. Самі розумієте: у теперішньому стані я цього не зможу, навіть якщо дуже захочу.

— Вихід там, — я кивнув у бік мерехтливої пелени. — Тільки постарайся особливо не висовуватися. Навколо цього місця багато розломових тварюк. Одразу біля входу до розлому є діра — пірнай туди й уже звідти використовуй «Телепорт».

Добряче покректавши, наче столітній старий, Рів здійснив героїчний подвиг — підвівся на ноги. Мага води неабияк хитало, але він усе ж утримувався у вертикальному положенні. Кілька разів судомно зітхнувши, він дійшов до виходу, і незабаром ми з Віреною залишилися вдвох.

Можна було, звісно, теж підвестися, щоб обійняти Ріва й стрибнути разом із ним до інших, але я збирався раз і назавжди розставити все на свої місця. Вірена мені потрібна. За два життя я не відчував до іншої людини стільки піднесених почуттів. Але щоб стати потрібним Вірені, мені потрібно перестати приховувати від неї правду про те, хто я насправді. Якось недобре, що учениці це знають, а жінка, яка затьмарила для мене всіх, — ні.

— Ти ж розумієш, що без правди я ніколи не погоджуся стати твоєю? — Вірена помітила паузу й вирішила, що я вагаюся, а не міркую, із чого почати свою розповідь. — Одна річ — зустрічатися й весело проводити час. Разом подорожувати Імперією, закриваючи розломи. Битися пліч-о-пліч. Але зовсім інша — довірити свою душу чужій людині. Тепер ти для мене чужий, Соло. Дивовижний, приголомшливий, але все ж чужий.

— Мене не завжди звали Соло, — промовив я. — Трохи більше шістдесяти років тому світ знав мене як Таріна-Сольника, воїна хаосу десятого рангу. Мені було дев’яносто років, коли до бойової академії клану Хаосу прибула група «Істина», щоб вибрати собі нового члена. І ось що тоді сталося…

Розповідь затягнулася. Це учениці все побачили одразу з моїх спогадів. Вірені таке було недоступне. Артефакт групи не сприймав її як гідну магиню, та й Лунаріс ніяк не реагував на присутність Вірени. Закінчивши розповідати про те, що сталося шістдесят років тому, я не зупинився й перейшов до розповіді про мої пригоди як Соло Греймода. Особливу увагу приділив тому, чому три вродливі дівчини називають мене вчителем і як вони пов’язані з канулою в історію групою «Істина». Продемонстрував і «Зірку хаосу» — артефакт, відібраний моїм попередником у короля Дертану. Розповів, для чого потрібен цей амулет і скільки всього подібних розломів існує в нашому світі. Не лише в Імперії, а й у королівстві Дертан.

— Власне, це вся моя історія, — закінчив я.

— Тарін-Сольник, — прошепотіла Вірена, поринувши у спогади. — Знаєш, брат так пишався тим, що в нього була написана тобою книга.

— Яку він подарував мені на день народження з таким виглядом, наче робив велику послугу, — кивнув я, і ми з Віреною розсміялися, не змовляючись.

— Знаєш, Соло… — Вірена затнулася. — Ти ж Соло? Чи все-таки Тарін?

— Соло, — пояснив я. — Тарін-Сольник помер під час дії артефакта десятого рангу.

— Так ось, Соло, — Вірена подивилася на мене так, як уміють дивитися лише жінки, котрі ухвалили якесь рішення. — Була в мене думка, що зустрічатися з малолітком, а це тіло, вибач, дорослим ніяк не назвеш, — неправильно. Я планувала розвіятися, розслабитися, знову відчути себе живою, після чого запропонувати розійтися. Але що більше я тебе пізнавала, то дивнішим ти мені здавався. Не міг двадцятирічний хлопець діяти так, наче за його плечима було щонайменше пів сотні років.

— Мені двадцять один, — виправив я. — І не пів сотні років у мене за плечима, а майже сотня, сімдесят із яких я присвятив знищенню розломових тварюк. Але лише в цьому новому тілі я зрозумів, чого мені так бракувало в минулому житті. Тебе… Так, тільки не тікай — я зараз постараюся здійснити черговий подвиг.

Із цими словами я гепнувся на бік і поповз до Вірени. Сил, щоб підвестися, усе ще не вистачало. Так темрявою мене ще не труїли, навіть у минулому житті. Не траплялися мені Багряні привиди до сьогоднішнього дня, а всіх інших сильних тварюк я обходив стороною. Моє завдання полягало у знищенні розломів і порятунку застряглих у них підкорювачів, але аж ніяк не в боях із магами темряви. Для цього в нас був глава клану. Ось хто любив пхати свого носа куди не слід.

Не скажу, що це було легко, але я все ж доповз до Вірени й, упустивши голову їй на коліна, жадібно ковтав повітря, намагаючись віддихатися. Так я навіть на тренуваннях із Широм не втомлювався! Вірена мовчки дивилася на те, що я робив, не допомагаючи, але й не відштовхуючи. Нарешті віддихавшись, я здійснив черговий героїчний ривок і сів пліч-о-пліч із дівчиною.

Зарившись у торбинку мандрівника, я витягнув звідти браслет роду Греймодів і нашивку. Остання була формальністю за наявності браслета, але мені хотілося все зробити правильно.

— Вірено Лайтмор, чи згодна ти стати моєю дружиною? — промовив я, повернувши голову до дівчини. — Я бачив, що такі пропозиції роблять на колінах, але на такий подвиг у мене тепер немає сил, тому розв’язуватимемо питання сидячи.

— Соло Греймоде, — усміхнулася дівчина. — Ти найдивніший, найнезвичайніший і найдивакуватіший маг, якого я тільки знаю! Жодна дівчина, яка має хоч краплю здорового глузду, ніколи не погодиться бути поруч із тобою. На магів хаосу відкрито полювання, тебе бажає вбити один із провідних родів Імперії, за тобою полюють дертанці, у тебе немає нічого, навіть високого рангу. Ось тільки хто сказав, що я маю здоровий глузд? Так, Соло Греймоде! Я приймаю твою пропозицію й згодна стати твоєю дружиною! Вірена Греймод. Мені подобається, як це звучить!

Вірена простягнула мені руку, на якій я застебнув браслет роду. Закінчивши обов’язкову процедуру з прив’язуванням, я потягнувся до дівчини, щоб її поцілувати, але переоцінив свої сили й завалився на Вірену, підім’явши її під себе.

— Усе, відпочивати! — заявив я, навіть не думаючи вставати з дружини. Нехай поки що й неофіційної. Щоб у глави роду з’явилася дружина, слід було пройти кілька кіл кошмару й безумства, іменованих бюрократичною машиною Імперії. Дружина глави має ті самі права, що й сам глава, тож усе, через що довелося пройти мені, тепер належить витерпіти Вірені.

— Ти щось говорив про кристал дев’ятого рангу, — промовила Вірена, коли зрозуміла, що я не збираюся з неї вставати. — Скажи, Соло, а чи можливо мені зробити такі самі підсилення, як у тебе та твоїх учениць?

— Раніше я б одразу сказав, що ні, — відповів я, не піднімаючи голови. — Але коли найкраща жінка світу стала моєю дружиною, прийшло усвідомлення, що дива все ж трапляються. Тож не стану казати, що це нереально. Можливо, після того, як я встановлю в себе всі шість підсилень, мене осяє якась слушна думка про те, як робити подібне з будь-яким магом будь-якого рангу. Але просто зараз це неможливо. Ти не витримаєш пропалювання восьми каналів.

— Навіть під пактом покори? — несподівано запитала Вірена.

— Мені не подобається цей спосіб, — чесно зізнався я. — Так, він дозволить забрати частину болю, ось тільки зробить одну людину рабом іншої. Навіть після того, як пакт буде розірвано за всіма правилами, усе одно залишається залежність. Пактами зазвичай бавилися маги темряви. Вони і до вихованців, і до живих людей ставляться однаково. Поглянь на нашого Шира, він яскравий тому приклад. І я багато разів бачив, як колишні слуги продовжували бігати за своїм господарем, наче слухняні собачки, хоча між ними вже не було жодного пакту покори. Це неправильно. Тому ні, дружино, укладати з тобою щось подібне я не стану.

— Дружина… — протягнула Вірена, наче куштуючи це слово. — А я ж планувала, що це буде пишна церемонія, купа гостей, запрошені з усієї Імперії. А тут розлом у дупі світу й жодного свідка.

— Щойно учениці дізнаються, що ти стала моєю дружиною, вони влаштують нам таку церемонію, що ти двадцять разів устигнеш пошкодувати про свої бажання, — промовив я.

— Ось! Твої учениці! — Вірена спробувала зіштовхнути мене, щоб знову сісти, але де там! Я перетворився на нерухому гранітну плиту. — Ти й далі збираєшся навчати їх за своєю особливою методикою?

— Іншої в мене немає, — чесно відповів я. — У минулому житті в мене не було учениць, тому цей момент якось нікого не турбував. Це проблема?

— Ні, — після паузи відповіла Вірена. — На це ніяково дивитися, але коли розумієш, заради чого все це й чому ти робиш саме так, а не як інші вчителі, усе стає зрозумілим. Не зовсім прийнятним, звісно, але зрозумілим. Я ж правильно розумію, що як Світло ти мене не розглядаєш?

— Не я — артефакт групи «Істина», — виправив я. — Якби моя воля, я б спихнув увесь цей головний біль на Тевіна Дебуру. Була така думка певний час, але він не підходить, на жаль. А ось моя трійка учениць ідеально вписується в параметри не лише артефакта групи «Істина», а й клинків прадавніх. Про які мені відома лише назва. Раніше з таким мені стикатися не доводилося.

— Отже, будуть іще дві дівчини? — продовжувала запитувати Вірена. — Світло й Темрява?

— Причому є ймовірність, що Світло — це твоя племінниця, — заявив я.

— Кетрін⁈ — вигукнула Вірена. — Чому вона⁈

— Шир обіцяв надіслати її та Вів’єн Верал, свою доньку, наступного року до мене на навчання, — пояснив я. — Чому вона Світло? Просто припущення. Хоча, чесно кажучи, я вже в цьому сумніваюся. Гаразд, це справи майбутнього. Поповзли до кристала. Подивимося, яка в тебе проблема з дев’ятим рангом.

Близько підповзати до кристала я не став. Мені, магові хаосу п’ятого рангу, тісне знайомство з кристалом дев’ятого рангу протипоказане. Після того як пройшла початкова ініціація, «Зірка хаосу» почала працювати на відстані, не вимагаючи дотику амулета до кристала. Дослідним шляхом було визначено, що відстань становить п’ять кроків. Мало, звісно, але цілком достатньо, щоб не згоріти від надмірної енергії.

Вірена, на відміну від мене, усе ж зуміла підвестися. Хитаючись, дружина підійшла до кристала й поклала на нього руки. Я не сумнівався, що дівчина знає, як правильно формувати канали. Раз вона дісталася восьмого рангу, отже, щось у цьому та розуміє. Однак після того, як кристал дев’ятого рангу повністю вичерпався, передавши силу Вірені, її ранг не змінився.

— Що й треба було довести, — сумно зітхнула Вірена.

— Іди сюди, — зажадав я. Дівчина сіла поруч зі мною, і я поклав руку їй на груди, заслуживши красномовний і багатообіцяльний погляд. Однак тепер було не до розваг, і моя дружина правильно зрозуміла, що мені потрібно. Відкрившись, вона впустила мене до святая святих будь-якого мага — у свою енергетичну структуру.

— Ти маєш рацію — що й треба було довести, — промовив я, побачивши знайомі з минулого життя особливості. — У тебе пошкоджене джерело. Це не критично, але потребуватиме трохи більше роботи, ніж у решти.

— Пошкоджене? — здивувалася Вірена. — Це новина. Ніхто не чіпав мого джерела.

— Не твоє джерело, — похитав головою я. — Скажи, у твоєму роді є маги вище восьмого рангу?

Моє запитання змусило Вірену замислитися.

— Брат восьмого. Дядько, його сини — усі восьмого, — почала перелічувати Вірена. — Батьки теж були вісімками. Так, дев’яток ось так одразу я не пригадаю. Соло, що ти побачив?

— На твоєму джерелі є сліди одного вкрай неприємного прокляття, — розповів я. — Його отримала не ти, навіть не твої батьки — хтось із ваших далеких родичів. Це родове прокляття, якого вже неможливо позбутися. Воно буде з родом Лайтморів до останньої людини. На вашому джерелі від самої миті ініціації з’являється рубець, через який витікає сила. Ти ж і восьмий ранг отримала не одразу, правда?

Вірена кивнула. Судячи з її погляду, новина для дівчини виявилася не найприємнішою.

— Але, як я сказав, це не смертельно. З таким мені вже доводилося стикатися — один мій знайомий із минулого життя мав саме таке прокляття. Він був магом хаосу десятого рангу, до речі. Один із найсильніших магів того часу. Рубець впливає лише на отримання нових рангів — уже отримані працюють як належить. Пам’ятаєш, я говорив, що потрібно від двох до п’яти розломів? Йому знадобилося дванадцять дев’яток, щоб отримати десятий ранг. Тож у твоєму стані немає нічого страшного. Потрібно просто трохи більше енергії.

— І в наших дітей теж буде це прокляття? — запитала Вірена.

— Буде, — підтвердив я, насилу стримавши пришвидшене дихання. Якщо про дружину я почав думати ще наприкінці минулого життя, то про дітей навіть не замислювався. — Позбутися прокляття неможливо. Можна лише боротися з його наслідками. Хоча, якщо одразу робити всі шість типів підсилення магічної структури, цілком можливо, що рубець узагалі не спрацює. До цього питання ми повернемося, коли наша дитина сама проведе свою ініціацію.

— Сама? — здивувалася Вірена. — Це ж неможливо! Для початкової ініціації завжди потрібен помічник!

— Як з’явився перший маг? — запитав я. — Йому ніхто не допомагав. Він сам, лише силою волі й бажанням жити, зумів провести свій перший канал зв’язку, коли джерело почало його пожирати. Гадаю, до тієї миті всіх дітей із кольоровим волоссям вважали проклятими, які помирали у двадцять років. Але хтось зумів не лише вижити, а й ініціювати себе. У цьому немає нічого особливого чи незвичайного. Якщо Таріну допомагали з ініціацією, то Соло провів її вже самостійно.

— Є якась різниця в тому, хто і як проводить ініціацію? — запитала Вірена.

— Жодної, — з усмішкою відповів я. — Джерело є джерело, незалежно від способу його відкриття. Але ж завжди приємніше працювати з тим, хто зумів провести ініціацію сам, правда?

— Не знаю, — Вірена теж усміхнулася. — Це ти в нас майстер на всі руки. Отже, цей розлом розташований за день шляху від Формітона?

— Я б сказав, що за дві доби. Бігати, як десятки, у мене навряд чи вийде. Є пропозиція?

— Давно я не гостювала в мадам Беральди, — з усмішкою відповіла Вірена. — Та й Богдан Рейнвальд, мабуть, уже виріс. Командир гарнізону приставив його до мене, щоб син не плутався в нього під ногами. Добре, що тобі вдалося його врятувати. Хороший хлопчик. Правильний. Соло…

Вірена різко замовкла й навіть прикрила рот долонями, наче боялася того, що збиралася сказати. Судячи з того, як розширилися її зіниці, усередині дружини точилася справжнісінька війна. Одна частина свідомості боролася з іншою, яка явно була зайвою, але не бажала йти.

— Скільки загинуло? — запитав я, чудово зрозумівши, про що йтиметься.

— Семеро, — прошепотіла Вірена, відвернувшись від мене. Її обличчям потекли сльози від спогадів, що нахлинули. — Я була командиром групи, але не впоралася із завданням. Через мої накази семеро магів восьмого рангу назавжди залишилися в розломі.

— Це розломи, Вірено, — промовив я. — У них іноді гинуть люди. Така доля всіх підкорювачів. Як його звали?

— Що? — Вірена різко повернулася до мене. — Як? Звідки?

— Не забувай, скільки мені років, — гірко усміхнувся я. — Це просто досвід. Із моїх дев’яноста років минулого життя сімдесят я присвятив підкоренню розломів. Перші двадцять п’ять я працював у складі груп, але пізніше почав працювати сам, витягаючи людей із розломів. За той час, що я працював самостійно, надивився на багато чого. Зокрема й на тих, хто втратив кохану людину.

— Ми нікому не розповідали, що зустрічаємося, — прошепотіла Вірена. — Для всього Формітона я залишалася холодною й відстороненою, і лише наша група знала, що відбувається насправді. Той розлом… Я вирішила підкорити дев’ятку, щоб іще раз поглинути її силу. Усе заради проклятого дев’ятого рангу! Але нас зім’яли. Із п’ятнадцяти людей вижило восьмеро, семеро з них залишилися інвалідами. І лише я не постраждала! Мої люди помирали й калічилися, захищаючи мене, а я нічого не могла вдіяти! Я зламалася, Соло. Після того походу я вже не була воїном. Просто порожня оболонка, здатна лише дихати, їсти й випорожнюватися. Навіть говорити до ладу не виходило. Тоді брат забрав мене до себе, змусивши возитися з паперами. Монотонна, тупа й одноманітна робота виявилася найкращою терапією — за рік я повернулася. Але вже ніколи не була колишньою Віреною Лайтмор із позивним «Вихор». Я навіть не знайшла в собі сил відвідати Формітон під час улаштованої Імперією практики студентів.

— Ти впевнена, що готова повернутися до Формітона тепер? — запитав я.

— Вихор зламалася й пішла на спочинок, Соло, — кивнула дівчина. — Вірена Лайтмор сама собі дала клятву, що ніколи не повернеться до міста, яке забрало в неї душу. Ось тільки я вже не Вихор і не Вірена Лайтмор. Тепер я Вірена Греймод, і поруч зі мною чоловік, який змусив мене згадати, що життя триває. Так, я хочу повернутися до Формітона. Не можна дозволяти слабкостям брати гору. Особливо коли мій чоловік — легендарний воїн хаосу!

Знадобилося дві доби, щоб перед нами виросли стіни Формітона. Перший день ми провели в розломі, відновлюючи сили після очищення від темряви, а весь наступний — бігли випаленим шляхом, залишеним групою із сімдесяти дев’яти людей. Розломові тварюки ще не встигли відновитися, тому проблем у нас не виникло. Якщо не думати про те, що навколо розташовані прокляті землі, можна сказати, що в нас була звичайна прогулянка, яка буває в будь-якої подружньої пари.

Те, що нас помітили, я зрозумів із того, скільки народу перебувало на стінах. Мабуть, люди нечасто приходять до Формітона. Коли ми підійшли, один божевільний здійснив страхітливий на вигляд стрибок, приземлившись за двадцять кроків від нас. Хоча ні — божевільних було двоє. Другий, точніше, друга, рухалася тінню слідом за першим чоловіком. Що було цілком зрозуміло: чоловік і дружина вийшли розібратися, кого це принесло до їхнього міста.

— Досі не знаєш, що з міста можна виходити через ворота, Око? — запитала Вірена. — Вітаю з десяткою. І тебе теж, Живчику.

— Вихор? — запитав Око, але Вірена різко його перебила:

— Вихор зламалася, Око, — промовила дівчина. — Остаточно й назавжди. Немає більше Вихору. Є Вірена Греймод.

— Зрозумів-прийняв, — кивнув маг природи. — А дозволь запитати, Віреночко, звідки ти така вродлива тут узялася? Прокляті землі — не те місце, щоб ось так прогулюватися… Вірена хто⁈

Зойк, виданий Оком, було чути, мабуть, і в іншій частині Формітона. Лише тепер до Ока дійшло, як представилася моя дружина. Живчик виявилася стриманішою. Її погляд зупинився на браслеті, який блищав на руці Вірени, після чого наші погляди перетнулися, і магиня природи десятого рангу усміхнулася й кивнула.

— То ти що, Соло, не брехав⁈ — Око ніяк не міг отямитися. — Ти справді зустрічаєшся з нашою Віреночкою?

— Соло зустрічається зі мною? — Вірена зробила здивоване обличчя й навіть обернулася в мій бік. Змірявши мене оцінювальним поглядом знизу вгору, Вірена всміхнулася й заявила: — Більшої дурниці я в житті не чула!

— Фух! — Око навіть видихнув із полегшенням. — Щось у мене вже вуха почали підводити. Усякі нісенітниці починають вчуватися й…

Договорити маг природи не зміг, бо Вірена нахабно його перебила:

— Як можна зустрічатися з власним чоловіком?

— Чоловіком? — могильним голосом, наче Шир, видавив із себе Око. — Чоловіком⁈ А як же…

І знову договорити Око не зміг, але цього разу не через Вірену. Живчик поклала руку на плече чоловіка, показуючи, що не варто згадувати минуле.

Однак Вірена зуміла остаточно пересилити свої страхи.

— Ворон був для мене всім світом, Око, — промовила моя дружина. — Але його більше немає, і все життя тужити за ним неможливо. Я й так утратила три роки життя, перетворившись на черепаху, яка сховалася в панцирі й боялася поглянути на світ. Але знайшлася одна людина, яка зуміла витягнути мене з панцира.

— Соло, чи що? — Око подивився на мене. — Цей так, кого завгодно дістане. Кого треба й кого не треба теж. Гаразд, у тому, що ви — це ви, я переконався. Залишилося зрозуміти, що ви робили в проклятих землях. Просто так тут не гуляють, знаєте. Що мені Старшому доповідати?

— Що у вас двоє незареєстрованих порушників спокою, — чесно відповів я. — Усе, що стосується причин нашого перебування в цьому місці, — таємниця роду Греймодів. Насправді ми б сюди не прийшли, але Вірена захотіла побачити місце, де провела десять років свого життя.

— І правильно, дівчинко! — Живчик зробила кілька кроків уперед, ставши між нами й Оком. — Любий, хіба ти вже став комендантом Формітона? Нехай у Старшого голова болить через те, звідки ці двоє взялися в його місті. Наше завдання — зустріти гостей і, переконавшись, що вони люди, а не розломові тварюки, провести їх усередину стін.

— Розломові тварюки? — удавано здивувався я. — Невже такі існують?

Про те, що створіння розломів можуть маскуватися під людей, я чудово знав, але показувати це мені не хотілося. Так, такі тварюки були, але це була лише зовнішня подоба, без можливості розмовляти, не кажучи вже про розум. Тварюки копіювали вигляд того, кого зжерли зовсім недавно, і, показуючись іншим людям, заманювали їх у пастку. Щоб знову змінити вигляд на свою нову жертву, і так доти, доки не зжеруть усіх.

— Чого тільки не буває у світі, Соло, — кивнув Око, не бажаючи розвивати тему. — Гаразд, чого це ми стоїмо біля стін, наче якісь порушники? Гей, на стіні! Чого завмерли! У нас гості! Відчиняйте ворота!

Поки люди почали ворушитися, Око дістав артефакт зв’язку й якийсь час дивився на нього, наче боявся активувати. Однак обов’язки одного з помічників коменданта гарнізону нікуди не поділися, тому маг природи активував артефакт.

— Що в тебе? — пролунав невдоволений голос Старшого. — Що за метушня на стіні? Якісь незвичайні тварюки вилізли?

— Можна й так сказати, — промовив Око. — Гості в нас, Старший. Двоє. Прийшли з проклятих земель.

— Перевірили? — голос командира став жорстким.

— Перевірили, — зітхнув Око. — Люди це. Причому… Та гаразд, чого тягнути? Це Соло та його дружина.

Пауза, яку взяв Старший, була гідною сцени імператорського театру.

— Хаосит, — нарешті пролунав холодний голос Старшого.

— І його дружина, — доповнив Око. — Вірена, яка три роки тому була відома як Вихор. Тепер вона Вірена Греймод.

Ні, я помилився. Театральна пауза на сцені імператорського театру була саме тепер. Минулого разу так, дрібниці. Око навіть на артефакт подивився, чи не зламався. Але ні — працював. Просто командир гарнізону мовчав, осмислюючи отриману інформацію.

Якоїсь миті Око не витримав і заявив:

— Загалом, Старший, я впускаю їх до міста, а далі сам думай, що з ними робити. Шпигунам здавай чи просто відпускай на волю — радити не стану. Твоє місто — твої правила. Відчиняйте ворота! Ми входимо!

— До карцеру їх, — пролунав наказ з амулета. — Нехай ними займаються агенти таємної служби.

Амулет вимкнувся, а Око винувато на нас подивився.

— Ви чули наказ, — промовив маг природи. — Тож вирішуйте, як учинити. Або йдете до міста й потрапляєте не в найприємніше місце, або розвертаєтеся, і вас тут ніхто не бачив.

— Ми йдемо, — усміхнулася Вірена. — Що я, у карцері не сиділа?

— Та не раз бувало, — підтвердив Око й широко всміхнувся. — Ласкаво просимо до Формітона, незареєстровані непрохані гості! Сподіваюся, наше гостинність вам сподобається!

Карцер у Формітоні справді виявився не найприємнішим місцем: просто глибока яма в землі, накрита ґратами з чорного металу. Стіни ями були викладені таким самим металом, тож утекти з неї маги ніяк не зможуть. Якщо вони не воїни хаосу, звісно. Адже моїй стихії байдуже, що перетворювати на чисту енергію. Землю, камінь чи чорний метал — «Поглинання» зжере все.

— Часто тут бувала? — запитав я в дружини. Яма явно призначалася для однієї людини, тож двоє поміщених сюди в’язнів мали притискатися одне до одного. Що Вірена й робила з величезним задоволенням.

— А ти не знав, що я була дуже поганою дівчинкою? — лукаво запитала дружина. — О, чоловіче мій, на тебе чекає багато цікавих відкриттів. У наступному житті тричі подумаєш, перш ніж пропонувати комусь стати твоєю дружиною лише через кілька днів після початку стосунків.

Вірена відверто насолоджувалася свободою. Не фізичною — у карцері не було де розвернутися. Ішлося про моральну свободу, заради якої можна й у ямі постояти. Звільнитися від страхів і переживань, які три роки отруювали душу, — це по-справжньому сильно.

Вихід із ями й так давав мало світла, але тут його стало ще менше.

— Зручно вам там? — пролунав голос Ока, який загородив своїм тілом отвір.

— Та наче не скаржимося, — відповів я. — Ти нам гостинці від мадам Беральди приніс?

— Ще ні, — пролунала відповідь. — Я щойно сказав їй, що наша Віреночка повернулася, а вона заявила, що приготує свій найкращий десерт. Що таку дитинку не можна годувати вчорашнім. Лише свіжим. Стриж із батьком свариться через вас. Одна його виховала, другий його врятував, і обоє сидять у карцері. Як тут не почати сваритися? Погрожує підняти бунт і нову владу тут установити, якщо вас не відпустять.

— Але Старший на провокацію не ведеться й чітко гне свою лінію? — запитав я.

— Атож! — Око навіть усміхнувся. — Упертий, зате надійний і правильний. До Кріалона вже відправили гінця, незабаром за вами прибудуть. Власне, чому я прийшов, Соло. Отримав відповідь від брата. Лови й одразу ховай. Те, що тут написано, — одна з таємниць роду Ґрінфолдів. Як сказав мені брат: «Перед прочитанням спалити». Навіть не запитуй, у що мені обійшлася ця інформація. Ціна була такою, що відтепер ми з тобою квити за Живчика.

Око протиснув крізь ґрати туго перев’язаний згорток і відпустив. Я спіймав його й, не дивлячись, кинув до торбинки мандрівника.

— Ти погодився повернутися до роду Ґрінфолдів? — запитав я.

— От має рацію Віреночка — ти кого завгодно дістанеш! — пробурчав Око. — Мені дали рік, щоб владнати всі справи тут, у Формітоні, а потім доведеться забути позивний «Око» й знову стати Ромаріо Ґрінфолдом.

— Але не самому, правда? — продовжив я допитуватися. — Два маги природи десятого рангу значно поліпшать позиції роду у справах Імперії.

— Якщо настане день, коли Старший тебе визнає, я особисто дам тобі позивний! — заявив Око. — Будеш Блохою! Бо як учепишся — хрін від тебе здихаєшся! Так, роду потрібні обидві десятки. Раніше Живчик мою родину не цікавила, але тепер усе змінилося.

— Слухай, майбутній Ромаріо, є справа, — промовив я. — У мене є маг води десятого рангу, якому я випадково відкусив обидві руки по плечі. Зумієш провести повне відновлення?

— Дві руки? — реготнув Око. — Та ще й випадково? Просто так не вийде, Соло. Крім і без того рідкісних інгредієнтів, знадобиться прірва енергії, співмірної з кристалом дев’ятки. Це ж «Повне відновлення», тут потрібно створювати обидві руки одночасно. По одній не вийде.

— Припустімо, енергія буде, — запевнив я. — Мені була потрібна твоя принципова згода.

— Сам не впораюся, — подумавши, промовив Око. — Доведеться просити Живчика. З нею домовляйся сам. Тебе чи Вірену вона полагодить безплатно, але когось іншого, та ще й водника, — це вже за плату.

— Домовимося, — погодився я. — Ресурси для «Повного відновлення» добувають у дев’ятках і десятках?

— Основні в дев’ятці, але зелена прикула росте лише в десятці, — підтвердив Око. — Наскільки мені відомо, чергу до десяток, де перші три поверхи зачищені, розписано на роки вперед. Чи в тебе з’явилася власна «кишенькова десятка»?

— На жаль, поки що ні, — відповів я.

— Але лише поки що, — Око правильно почув мою відповідь. — Так, Соло, іду — начальство на обрії.

Знову світла стало більше, але ненадовго. Ґрати піднялися, і до нас спустили драбину.

— Вилазьте, — пролунав голос Ксав’єра Флеймворда. Радник Імператора особисто прибув до Формітона, щоб розібратися з порушниками.

Змушувати мага вогню чекати ми не стали й незабаром стояли в оточенні агентів таємної служби, які взяли нас у кільце, наче якихось небезпечних монстрів десятого рангу.

— Люди, — підтвердив один з агентів, використавши на нас якийсь артефакт. — Особи підтверджено. Соло та Вірена Греймод.

— Вірена Греймод? — повторив Ксав’єр Флеймворд, здивовано піднявши брову й поглянувши на дівчину. — Коли ви встигли? Я залишив вас лише чотири дні тому, причому явно не в проклятих землях! Як ви тут опинилися? Де решта? Що з Розалін?

— Із Розалін усе гаразд, принаймні було два дні тому, — відповів я. — Опинилися ми тут через те, що якісь особливо обдаровані маги темряви надумали закликати в Рубзаку Багряного привида, вирізавши для його закликання величезний натовп людей із нетрів. Якщо просто зараз відправите до Рубзака загін швидкого реагування, застанете наслідки ритуалу й нашого бою. Там тепер Шир, Рів і мої учениці намагаються навести лад.

— Що за Рів? — насупився Ксав’єр Флеймворд.

— Рів Греймод, — відповів я. — Новий член мого роду, але офіційно прийняти його я поки що не можу. У Ріва немає рук, щоб отримати браслет роду. Тож він поки що ходить зі звичайною нашивкою.

— Рів, у якого немає рук, — замислився Ксав’єр Флеймворд і майже одразу здогадався, про кого йдеться. — Та ти знущаєшся! Це ж Рівальдо Аквалор! Караюча рука Аквалорів!

— Його вигнали з роду, і він прийшов до мене, — пояснив я. — Ваша Світлосте, ви не там розставляєте акценти. Ритуал. Багряний привид. Майже до останнього винищені нетрі, наче хтось заздалегідь готував околиці Рубзака до того, що буде закликано тварюку темряви. Ви ж знаєте, що це за ритуал і які в нього наслідки?

Радник Імператора різко став серйозним і кивнув. Приємно спілкуватися з розумними людьми, які розуміють тебе з пів слова. Нетрі в тому чи іншому вигляді є навколо кожного великого міста Імперії. Ніхто ними не займається, ніхто їх не розганяє, ніхто не втручається в їхнє життя, наче комусь потрібно, щоб поруч із великими містами існувало місце, де немає охорони, захисту, артефактів. Де є лише люди. Причому у величезній кількості. Усе мало такий вигляд, наче хтось заздалегідь підготував усі міста до ритуалу, і першим не пощастило Рубзаку. Або пощастило, тут як подивитися — якби Багряний привид набув повної сили, він би отруїв темрявою все місто лише своєю присутністю. А маги темряви, які закликали цю тварюку, просто дивилися б на це збоку, несприйнятливі до отруйної дії своєї стихії.

Ксав’єр Флеймворд кивнув, і всі агенти таємної служби, які оточували нас, пішли. Причому так швидко, що не залишалося сумнівів — вирушили до Рубзака.

— Я знаю, що таке Багряний привид, Соло, — промовив радник Імператора. — Питання в тому, звідки про це знаєш ти?

— Таємниці роду Греймодів, Ваша Світлосте, — відповів я завченою фразою. — Якщо того вимагатиме Імператор, я, звісно, розповім, звідки мені стало відомо про цей ритуал.

— Відповіддю буде: «Так мене навчали вчителі», а рід Греймодів отримає право на одне втручання Імператора у свої справи, — зауважив маг вогню. — Ні, Соло, нехай такі таємниці твого роду залишаються таємницями.

Який мудрий радник у нашого Імператора! Поки тривало оформлення мого роду, я гортав укази й закони Імперії та натрапив на один вельми цікавий указ. Імператор має право вимагати від будь-якого роду розкрити певну родову таємницю, якщо того потребують інтереси Імперії. Натомість рід отримує право на втручання Імператора у свої справи. Тобто якщо якийсь представник Імперії, скажімо, збожеволіє й виріже половину столиці або знищить увесь палац, після чого його спіймають і засудять до страти, рід може вимагати втручання Імператора, і такого божевільного залишать живим. Принаймні на папері це було написано так, а як це реалізовано в реальному житті — величезне питання. Бо гратися фактами вміють усі, й передання мені інформації про підсилення школи вогню, попри пакти про нерозголошення, тому свідчення. Завжди можна знайти шпарину в указі чи законі, щоб вивернути все на свою користь. Головне — знати, де шукати ці шпарини.

— То ми вільні? — запитав я. — Чи нам іще кілька годин у ямі посидіти?

— Вільні, — Ксав’єр Флеймворд хіба що рукою на нас не махнув. — Яка ймовірність того, що ти знову несподівано опинишся біля Формітона?

— Приблизно дев’яносто відсотків, — я не став приховувати очевидного. — Місця тут гарні, Ваша Світлосте, та й люди привітні. Як від такого можна відмовитися?

— Соло, не потрібно випробовувати міцність моїх нервів, — радник Імператора подивився на мене так, що в мене ледь душа в п’яти не втекла. Подумки Ксав’єр Флеймворд щойно прихлопнув мене, наче муху. І вдіяти з цим я нічого не міг. Принаймні тепер.

— Я можу використовувати заклинання «Телепорт», Ваша Світлосте, — промовив я. Тепер до Рубзака нагряне ціла комісія агентів таємної служби, які зроблять однозначний висновок — поруч із таверною було використано телепорт. Якщо пристосування для визначення використання таких заклинань існували в мій час, отже, є вони й тепер. Не можна недооцінювати людей, які тебе оточують. Тож нехай радник Імператора дізнається про «Телепорт» від мене. Такий широкий крок назустріч довірі з мого боку.

Судячи з того, що збоку хмикнув Око, він утік не так далеко, як планував. Ксав’єр Флеймворд скосив погляд убік, після чого знову зосередив на мені всю свою увагу.

— «Телепорт» на п’ятому ранзі? — уточнив він. — Як це можливо?

— Підсилення магічної структури, — відповів я. — Вони дозволяють пережити сам стрибок, після чого я на чотири дні залишаюся без магії. Джерело перегрівається.

— Чому ти стрибнув із Рубзака саме до проклятих земель? — поставив наступне запитання маг вогню, але, побачивши моє спокійне обличчя, сам же й відповів: — Зрозуміло, таємниця роду Греймодів. Тобі не здається, Соло, що в роду, створеного практично вчора, надто багато таємниць?

— На тому й стоїмо, Ваша Світлосте, — усміхнувся я, однак одразу став серйозним. — Насправді відповідь досить проста. Багряний привид мав на кінці хвоста сферу чистої темряви. Мало того, що сама тварюка неймовірно небезпечна й швидка, так ще й сфера чистої темряви нас отруїла. Нам була потрібна сила розломового кристала, щоб очиститися від отруєння. Довелося стрибати сюди, до проклятих земель. Єдиного місця, де до знищення розломів ніхто не чіплятиметься. Ваша Світлосте, з очей видно, що у вас назріло запитання. Розалін не брала участі в бою й не отримала отруєння. З нею все гаразд.

— Потрібен повний звіт про Багряного привида, — зажадав радник Імператора. — Сильні й слабкі сторони, атаки, зовнішній вигляд, основні особливості. Я попереджу ректора твоєї академії, щоб він підготував для тебе анкети для опису нових істот і навчив ними користуватися.

Говорити про те, що структуру подібних анкет свого часу адаптував і я, не став. Я й так дав раднику Імператора надто багато інформації. Це вже не крок уперед, а величезний стрибок із розбігу.

— У вас у Формітоні є справи? — запитав Ксав’єр Флеймворд. — Чи ми можемо йти?

— Мадам Беральда обіцяла приготувати моїй дружині свіжу випічку, — відповів я, трохи подумавши. — Ще, раз ми все ж сюди потрапили, можна одразу домовитися зі Стрижом і його командою про допомогу. Око, який прикидається старою ганчіркою й слухає нас в обидва вуха, теж нам потрібен. Маг природи десятого рангу, який уміє чинити опір розломовим крикунам, у десятці точно стане в пригоді.

— Ви зібралися закривати десятку? — пролунав здивований голос Ока. — Не таку, з якої ви витягли Стрижа з його армією, а справжню?

— Від першого до десятого поверху, — підтвердив я. — І можу одразу пообіцяти, що буде не просто складно — буде нереально. Але якщо підемо всі разом — упораємося. Ваша Світлосте?

— Сімдесят вісім дев’яток і десяток — не та сила, якою можна розпоряджатися за власним бажанням, — відповів Ксав’єр Флеймворд. — Більшості з тих, хто повернувся, уже надійшли листи від їхніх родів із вимогою негайно повернутися. Усі хочуть підсилень за чужий рахунок. Якщо ми кудись відправимо тих, хто повернувся, усупереч волі вищих родів, виникне вкрай неприємна для Імперії ситуація.

Не думав, що Ксав’єр Флеймворд відкрито скаже, що Імператор і його головний радник нічого не вирішують в Імперії, але інакше витлумачити слова мага вогню було неможливо.

— А якщо Флеймворди взагалі не матимуть до цього жодного стосунку? — запитав я, обміркувавши всі варіанти. — Ви, Ваша Світлосте, повертайтеся до столиці й розгорніть якусь бурхливу діяльність, щоб вищі роди точно зрозуміли, що у вас з’явилася купа всіляких справ. Наприклад, організуйте якийсь турнір серед студентів. Мовляв, перевірка якості навчання вже була, тепер нехай студенти зійдуться між собою на імператорській арені за звання найкращого. Або за місце в Імператорській академії. А якщо ще й вигадаєте якийсь унікальний приз, то вищим родам узагалі буде не до десяток, які повернулися з полону. Усі раптово згадають про своїх нащадків. Але не всі навчаються в академіях, хтось уже їх закінчив… Ось! Улаштуйте турнір магів до тридцяти років! Єдиний критерій — на момент подання заявки магові має бути менше тридцяти. Не має значення, студент він, підкорювач розломів чи глава роду. Заради такого всі роди точно на якийсь час забудуть про інші проблеми. А тим часом я заберу Стрижа з його армією, і ми спокійно закриємо десятку.

— А хто тобі їх віддасть? — запитав радник Імператора.

— Мені — ніхто, — усміхнувся я. — Але ж я не просто так сказав, що в нас тут заступник командира гарнізону гріє вуха. Око теж збирається повернутися до роду, але не може знайти причини, щоб зробити це гідно. Чому б не відправити його на пенсію за перевищення службових повноважень? Бо заступник командира гарнізону Формітона вирішить улаштувати всім, хто повернувся, перевірку на професійну придатність і поведе їх до розлому десятого рангу, який несподівано-негадано відкрився на півночі Імперії? До такого не причепиться жоден рід, Ваша Світлосте. Навіть якщо й виникнуть якісь обурення, спрямовані вони будуть не на Флеймвордів.

— От же ж трясця! — пролунала багатозначна фраза Ока. — А що починається? Соло, під що ти хочеш мене підписати?

— Під геройство, Ромаріо Ґрінфолде, — відповів я. — Я збираюся зробити тебе героєм Імперії, який зупинив розростання проклятих земель. Не воїнові ж хаосу нести цей чудовий тягар, правда, Ваша Світлосте? Громадськість не зрозуміє.

— Знаєш, Соло, якщо всі маги хаосу були такими, як ти, навіть добре, що вони не дожили до наших часів, — заявив радник Імператора. — Нам одного тебе вистачає з головою! Око, мені потрібен Стриж! Буду ставити завдання, про існування якого ніхто не повинен знати. Навіть той, кому це завдання ставлять! Істинне світло, на що я підписуюся⁈

— Володарю, дев’ятий брат загинув, — промовив послушник, який увійшов.

Глава культу прадавніх відірвався від читання стародавнього фоліанта й подивився на свого нового помічника. Той стояв навколішки, не сміючи підняти голову. Лише гідним дозволялося споглядати справжнє обличчя глави культу прадавніх, і серед численної братії таких налічувалося заледве понад два десятки.

— Подробиці, — зажадав чоловік.

— Згідно з вашим розпорядженням, дев’ятий брат вирушив до Імперії, щоб провести перший ритуал закликання Багряного привида. Ритуал збігся зі знищенням магів хаосу, які сховалися у своєму останньому оплоті в Рубзаку. Ритуал було підготовлено й проведено. Навіть звідси ми відчули мить пробудження творіння прадавніх. Але після цього щось сталося. Багряний привид зник, як зник і дев’ятий брат. Прошу дозволу відправити восьмого брата до Імперії, щоб на місці розібратися з тим, що сталося.

— Що чути від першого брата? — запитав глава культу. Його колишній помічник ніколи не обтяжував свого володаря такими дрібницями, уміючи ухвалювати рішення самостійно. Новий помічник боявся всього, не сміючи навіть зайвий раз підняти голову без дозволу. Главу культу прадавніх влаштовувала така покірність, але іноді вона була надмірною.

— Він виконує ваше доручення, володарю, — відповів помічник. — Тепер перебуває в королівстві Дертан. Там було закрито розлом дев’ятого рангу, а ми досі не розуміємо, що отримали зі сховища прадавніх.

Глава культу ніяк не відреагував на цю новину, поринувши у власні думки. Кожен із прислужників, які отримали право на номер, був найціннішим членом культу. Перемігши сам час, вони вже сотню років служили своєму володарю, переступивши межу допустимого. Завдяки артефактам прадавніх, вживленим у тіло кожного, номерні прислужники могли користуватися всіма шістьма стихіями, що робило їх найсильнішими магами на планеті. Новина про те, що дев’ятий брат загинув, стала великим ударом для глави культу. Не так було шкода прислужника, як унікального артефакта, що перебував у його тілі. Уже понад сотню років подібні артефакти не траплялися у знищених розломах, наче прадавні створили лише десять таких предметів. Один — у нього, глави культу прадавніх, решта дев’ять — у найближчих прислужників.

— Відправляй восьмого до Імперії, — погодився глава культу прадавніх. — Нехай з’ясує, що сталося з дев’ятим братом. Якщо він справді загинув — нехай поверне його тіло.

— Так, володарю, — новий послушник культу почав задкувати навколішки, доки не зник за дверима. За весь цей час він жодного разу не підняв голови, щоб не прогнівити свого володаря. І тепер глава культу зрозумів, що його новий помічник дуже мудра людина. Бо настрій зіпсувався, і будь-яка провина помічника каралася б негайною стратою.

Підвівшись із крісла, глава культу вирішив навідати провидицю. Єдиного члена культу, який не уклав зі своїм володарем пакту покори. Років сто тому чоловіка це дратувало, і він навіть подумував позбутися стародавньої бабусі, але що довше вони працювали разом, то більшою повагою переймався до неї глава культу. Їй не був потрібен пакт покори. Вона була вірна не конкретному главі — глави змінювалися кожні сто-двісті років. Вона була вірна самому культу.

— Я чекала на тебе, володарю, — пролунав скреготливий старечий голос, коли глава культу прадавніх увійшов до катівні, що була постійним місцем перебування провидиці. Кілька полонених висіли на стінах, збожеволівши від безперервного болю. По суті, це вже були просто посудини — душі давно залишили тіла. Однак і посудини могли страждати, даруючи провидиці потрібну силу.

— Дев’ятий брат помер, — заявив чоловік.

— Я знаю, — відповіла бабуся. — Я все знаю, володарю. Пророцтво збувається! Дев’ятого брата вбив сам хаос, і незабаром ця стихія дістанеться до нас усіх!

Глава культу повернув голову до дальньої стіни, де висіла ще одна людина. Старий, зморщений, він, на відміну від решти полонених, не втратив розуму. Піднявши голову, старий усміхнувся беззубою усмішкою, почувши знайоме ім’я. Те, яке сам носив шістдесят років тому.

— Він іде по тебе, мерзото, — пролунав його шепіт, що змінився схожим на істеричний сміхом. — Він іде!

Рубзак змінився після нашого останнього відвідування. Якщо тоді всі люди сиділи вдома, боячись висунути носа на вулицю, то тепер здавалося, що всі жителі вийшли з домівок, щоб обговорити те, що сталося. І хоча вже минуло три доби від знищення вбивць, та бурління в місті не вщухало. Усім хотілося висловитися або почути якусь свіжу новину.

Нетрі виявилися оточеними агентами таємної служби та імператорськими гвардійцями. Уперше бачу представників офіційної армії Імперії в цьому житті. Хлопці ніяк не змінилися за шістдесят років. Усе такі самі суворі, похмурі, небалакучі й небезпечні. Серед звичайних гвардійців не було магів десятого рангу, але це не робило їх слабкими. Маючи офіційне право використовувати зброю з чорного металу й арбалети, імператорські гвардійці навіть п’ятого рангу могли дати бій будь-якій армії магів.

Охорона розвертала всіх цікавих, але нас ця доля оминула. Коли тебе супроводжує головний радник Імператора, відчинені практично всі двері. Чому практично, а не всі? Тому що я нарешті почав розуміти справжнє становище в Імперії. Це шістдесят років тому Імператор мав абсолютну владу, і будь-який його наказ сприймався як закон. Тепер усім керують глави вищих родів. Ті, кого називають Орденом Кола.

Моя група сиділа в спорожнілій таверні. Одноокого бармена всередині не було, зате всюди перебували агенти таємної служби, вивчаючи своїми артефактами кожну точку єдиної вцілілої будівлі. Помітивши Ксав’єра Флеймворда, командир оперативників відвів його вбік, щоб розповісти про те, що їм удалося дізнатися. Судячи з погляду, який радник Імператора кидав на мене, дізнатися їм удалося чимало. Тому я вирішив не мозолити очі й увійшов до таверни. Присунувши два стільці, я сів за спільний стіл до своєї нечисленної, але вельми сильної групи.

Однак поговорити нам не вдалося — майже одразу до нас підійшов Ксав’єр Флеймворд. Розмова з командиром оперативників була неймовірно короткою.

— Де вони? — у голосі радника Імператора промайнув метал. — Де маги хаосу, які перебували в цій таверні?

— Пішли, — спокійно відповів Шир. — Я не мав підстав зупиняти жителів Імперії. Мені дороге моє право перебувати гостем у цій країні, і порушувати закон я не збираюся.

Шир тримався спокійно, тоді як Ксав’єр Флеймворд буквально палав гнівом. Однак він нічого не міг висунути представникові королівства Дертан, який офіційно перебував в Імперії. Як не крути, Шир мав рацію.

— До академії тобі надійшов лист, — Ксав’єр Флеймворд різко розвернувся в мій бік. — Хто його написав?

— Той, кому була потрібна допомога, — відповів я. — Ви чудово знаєте зміст. Там було лише одне слово.

— Однак ти відразу прибув до Рубзака! — продовжував допитуватися радник Імператора. — Звідки ти знав точне місце? Де й за яких обставин ти зустрічався з магами хаосу?

— Ваша Світлосте, а що відбувається? — здивувався я. — Я зустрічався з магами хаосу все своє життя. Вони мене навчали. Ви гадаєте, вчителі не залишили мені докладних інструкцій, що робити, якщо раптом комусь із представників моєї стихії знадобиться допомога? У мене теж є запитання: чому воїнів хаосу вбивають, а Імперія дивиться на це крізь пальці?

— Ти тепер не в тому становищі, щоб ставити запитання, Соло Греймоде! — Ксав’єр Флеймворд показав, що перед нами тепер радник Імператора, а не наш супутник. — Маги хаосу, які перебували в цій будівлі, несуть відповідальність за замах на Розалін!

— І докази у вас, звісно, є? — запитав я, але маг вогню мене не слухав.

— Повторюю, ти не в тому становищі, щоб ставити запитання, главо роду! — Ксав’єр Флеймворд остаточно перейшов на офіційне спілкування.

— Я зрозумів, Ваша Світлосте, — я не відводив погляду від червоних очей мага. — У такому разі дозвольте зауважити, що рід Греймодів готовий надати будь-яку допомогу в упійманні порушників закону. Прошу лише зазначити, кого потрібно впіймати. Ви звинувачуєте у злочинах усіх магів хаосу? Якщо так, готовий просто зараз пройти до камери, якщо це допоможе інтересам Імперії.

— Не перегинай, Греймоде! — Ксав’єр Флеймворд відверто злився. Настільки, що насилу зберігав спокій. — Куди вони пішли й хто взагалі був серед них?

Запитання адресувалося Ширу.

— Куди пішли — не знаю, — відповів маг темряви. — Коли Соло, Вірена й Рів полетіли очищатися від отруєння темрявою, захисний купол таверни зник, і з будівлі вийшли дванадцять магів хаосу. Очолював процесію старий десятого рангу. Він не представився. Крім нього, було ще дві шістки, решта — першого-другого рангів, хоча всім їм на вигляд було під сорок років. Вони вирушили туди.

Шир махнув рукою в бік, протилежний телепорту Рубзака. Судячи з обличчя Ксав’єра Флеймворда, ця інформація вже була йому відома. Раз Шир промовчав про бармена, одноокий не пережив нападу. Шкода — свою роль зв’язкового він виконав чудово. Тепер потрібно шукати новий спосіб зв’язатися з магами хаосу. Старий десятого рангу був мені дуже цікавий. Хтось із мого часу? Якщо так — зрозуміла причина, чому він мститься. Незрозуміло, чому тепер, шістдесят років потому, але причина цілком зрозуміла. Шкода, що мститься не тим. До знищення клану Хаосу Флеймворди не мають жодного стосунку.

— Які ще місця зустрічі з магами хаосу тобі відомі? — радник Імператора знову перевів погляд на мене.

— Це було єдине, — щиро відповів я. — Наступного разу, якщо зі мною зв’яжуться, мають написати, де їх шукати. Зважаючи на те, що ви перехоплюєте всю мою пошту, інформація про нову точку зустрічі буде у вас раніше, ніж у мене.

До таверни увійшов командир оперативників і жестом дав знати радникові Імператора, що з’явилася нова інформація.

— У вас є справи, от ними й займіться! — наказав Ксав’єр Флеймворд, після чого додав: — Відпустити.

Затримуватися ми не стали, тож буквально за кілька митей уже виходили з таверни. Останнім, що я почув, був злий голос Ксав’єра Флеймворда: «Поясни, як ви допустили проведення ритуалу закликання в самому центрі Імперії?»

Може, я помиляюся, і радник Імператора злиться не через магів хаосу, які втекли, а через те, що комусь удалося прикінчити кілька сотень жителів нетрів, не привернувши пильної уваги таємної служби? Прокол, звісно, знатний із їхнього боку. Вочевидь, це чиста некомпетентність або, що теж не можна виключати, свідоме шкідництво. Хто сказав, що агенти таємної служби всі як один є відданими слугами Імперії? Можливо, у декого з них не один господар.

— Як у вас, виявляється, весело, — усміхнувся Рів, коли ми вийшли з нетрів. Величезні натовпи людей навколо нас не дозволяли потенційним невидимкам стежити за нами, тож розмова в натовпі, як не дивно, була найбезпечнішою.

— Незабаром буде ще веселіше, — запевнив я. — Учителю, а що такого незвичайного було в лисому магові, що ти його приховав від таємної служби?

— Як зрозумів, що я його забрав? — запитав Шир.

— Надто злим здавався дядько Розалін, — пояснив я. — І річ тут не в магів хаосу, які втекли. Його оперативники відтворили картину битви, але якісь шматочки мозаїки в них не складалися. Навіть не шматочки — основний малюнок здавався зіпсованим. Тебе ж уже допитували?

— Наскільки взагалі можливо допитувати мага десятого рангу, — у голосі Шира, попри весь його крижаний тон, відчувалося задоволення від того, що відбувалося. — Словами пояснювати довго. Знайдемо розлом, і вже всередині нього я покажу, що дивного помітив у магові.

Мені теж було що розповісти про дивацтва лисого мага. Здібність, яку він використав проти мене, охоплювала всі шість стихій, причому я не бачив, щоб він використовував для підживлення енергію артефактів, як той самий Рів. Це була чиста енергія шести стихій десятого рангу, яка заповнила всі шість накопичувачів Лунаріс. Навіть добре, що вчитель здогадався сховати тіло з дірою в грудях. Мені теж хотілося подивитися, хто це такий. Надто впевненим у собі здавався цей маг.

— Леврія, — промовив контролер телепорту, активуючи мерехтливу пелену.

Послідовність проходження якорів була обговорена нами раніше, тож називав місто не я. Однак щойно я почув місце нашого призначення, як завмер буквально за крок від порталу.

— Нас там чекають, — заявив я, зробивши кілька кроків від порталу, наче з нього могли вийти супротивники. Відчуття небезпеки було таким гострим, що лізти всередину я не став би за жодних обставин.

— Леврією керує клан Води, — промовив Рів. — Не здивований, що глава мого колишнього роду зрозумів, що ми шукаємо, і подбав про безпеку важливого місця.

— Ти знаєш, де воно розташоване? — запитав я.

— Точне місце мені невідоме, — відповів Рів. — Потрібна карта, спробую зорієнтуватися за уривчастими чутками. Мене ніколи не цікавили такі подробиці. Я займався іншими справами.

— Північним розломом керує клан Вогню, — замислився я. — Північно-східним — клан Води. Південно-східним і південно-західним — клан Природи. Які стосунки в Аквалорів із кланом Природи?

— Радше з конкретними родами цього клану, — зрозумів моє запитання Рів. — Якщо говорити про Хелсроудів — цілком дружні. Із Ґрінфолдами напружені. Південний схід належить Хелсроудам, південний захід — Ґрінфолдам. Думаєш, Аквалори попередять партнерів із чужого клану щодо незареєстрованих розломів? Для цього потрібно знати, що такі розломи в партнерів є. У чому я дуже сумніваюся. Аквалори старанно бережуть інформацію про свої, упевнений, решта родів теж зберігає цю таємницю.

— Завжди потрібно виходити з того, що може статися найнеприємніший варіант розвитку подій, — заявив я. — Якщо Аквалори втратять другий розлом, вони можуть почати спілкуватися навіть зі своїми ворогами, щоб не дати нам завершити розпочате. Упевнений — глава Аквалорів чудово знає про наявність подібних розломів у клану Природи. Чому так думаю? Тому що він торгує з дертанцями, продаючи їм чорний метал. Не думаю, що під час переговорів про остаточну ціну дертанці не скористалися посиланнями на інших постачальників. Ми вирушаємо до Моррука.

— Так, пане магу, — кивнув контролер і почав поратися з налаштуваннями порталу. — Моррук!

З’явилася мерехтлива пелена, яка не викликала в мене спалаху моторошного страху. Це було добре — у клані Природи нас тепер ніхто не чекає.

Моррук, столиця однойменної області, розташовувався на південному сході Імперії. Кумедно, але раніше бувати в цьому місті мені не доводилося. Небезпечних розломів тут не було, тож і сенсу їхати сюди я не мав. Однак тепер навіть шкодував, що не відвідав це місце раніше — місцеві будинки разюче відрізнялися від звичних споруд Імперії.

— Це архітектурний стиль Дертану, — пояснив Ястін, помітивши мою цікавість. — Характеризується загнутими дахами й низькими будівлями. Дертанці воліють селитися горизонтально, а не вертикально. Вважається, що чим вища будівля, тим нижча її енергетична сила. Однак водночас найвища будівля світу розташована саме в дертанців. У місті Камрін є вежа заввишки кілька сотень метрів. Її спорудили для досліджень природи магії.

— Який цікавий у тебе слуга, — зауважив Рів. — Рідко можна зустріти настільки начитану людину, тим паче простолюдина.

— Бібліотекар, — пояснив я. — У нас із ним є домовленість, що щодня він знаходить для мене невідоме слово й пояснює його значення. Що в нас сьогодні, Ястіне?

— Мабуть, сьогодні буде слово «еґлет», — подумавши, відповів слуга. Після того як ми домовилися не частити, Ястін намагався підходити до кожного слова з дивовижною ретельністю. — Хтось знає, що воно означає?

— Якась солодкість? — припустила Мілена.

— Не зовсім так, юна пані, — Ястін дозволив собі усмішку. — Еґлет — це металевий наконечник на шнурку, який полегшує його просування крізь отвори й захищає від розпускання. Ви можете побачити еґлети на своїх чоботях.

Усі подивилися вниз, на зашнуроване взуття. На кінцях шнурків справді були металеві наконечники, але мені ніколи не спадало на думку, що вони можуть якось називатися. Наконечник та й наконечник, навіщо вигадувати для цього нове слово?

— І навіщо нам ця інформація? — запитав Шир.

— Ніколи не знаєш, що й де може стати в пригоді, — знизав я плечима. — І так, я не змушую вас щодня слухати Ястіна. Мені ж подобається дізнаватися щось нове, нехай і зовсім непридатне в житті.

— Ястіне, мені теж щодня давай нове слово! — зажадала Мілена.

— Мені два! — Наталі не збиралася відставати від подруги.

— Два слова на день? — фиркнула Розалін. — Дівчата, що за дурниці? Ястіне, кожній із нас потрібно щонайменше десять слів! Якщо вже навчатися, то по-справжньому!

— Одного слова на день буде достатньо як для мене, так і для моїх учениць, — я подивився на слугу, і той кивнув, погоджуючись із моїм наказом. — Так, оскільки з нами немає дядька Розалін, займатися самохідними возами доведеться самостійно.

— Не доведеться, — пролунав чужий голос, і буквально за кілька метрів від нас просто з повітря матеріалізувався маг світла дев’ятого рангу. Судячи із сірого одягу й нашивок, не останній представник таємної служби. Я почав прокручувати в голові все, що ми сказали одне одному після виходу з таверни «Сіра чапля». Єдине, що підходило під визначення «таємниця», — інформація про те, що Шир приховав тіло лисого мага.

— Хтось його помітив? — запитав я, ігноруючи агента таємної служби. Загрози для групи він не становив, тому моє передчуття небезпеки на нього не реагувало. Як не реагувало й відчуття чогось важливого.

— Добре сховався, — визнав Шир. — Я не бачив його, доки він не заговорив. Мій прокол.

— Він перебував поруч із нами від самого Рубзака, — відповів Рів, змірявши мага світла оцінювальним поглядом. — У натовпі він нас загубив, але потім наздогнав біля порталу. Постійно тримався за три-чотири кроки від Ястіна. Так він ховав свою ауру за аурою простолюдина. Непогані навички, але нічого видатного. Я зустрічав магів, які вміли ховатися значно краще.

— Його Світлість Ксав’єр Флеймворд наказав мені супроводжувати вас і розв’язувати всі проблемні питання, якщо вони виникнуть під час виконання вашої місії, — агента таємної служби явно зачепило, що на нього ніхто не звернув належної уваги. — Можете звертатися до мене на ім’я Алкарон.

— І які ж у тебе повноваження, Алкароне? — запитав я. — Ось ми не полетіли до Леврії, бо там на нас чекають представники роду Аквалорів. Ти можеш змусити їх відступити? Можеш забезпечити нам безперешкодний прохід до розлому, який вони охороняють і де таємно добувають чорний метал?

Судячи з натягнутої усмішки, чоловік, який представився Алкароном, нічого подібного зробити не міг.

— Отже, ти просто йдеш із нами як спостерігач? — уточнив я.

— Якщо главі Греймодів буде зручніше так мене називати — так, — легко погодився Алкарон. — Його Світлість приставив мене до вас як спостерігача, щоб не допустити повторення інциденту в Рубзаку.

— У такому разі в мене є умова, — промовив я.

— Його Світлість уже заявляв раніше, можу повторити ще раз, — перебив мене Алкарон. — Ви не в тому становищі, щоб ставити умови Імперії, Соло Греймоде.

— Помиляєтеся, шановний, — я усміхнувся на всю широчінь. — Ми вже тривалий час ідемо на максимальну співпрацю, допомагаючи Імперії в її нелегкій справі. Погодьтеся — ніхто й ніщо не забороняло нам залишити Рубзак до того, як Багряний привид набрав сили. Подумаєш, зникло б ціле місто з карти Імперії, нам що до того? Але ми втрутилися, бо вважаємо себе частиною Імперії. І навпаки — Імперія є частиною нас. Однак усе це відійде в минуле, щойно рід Греймодів відчує надмірний тиск з боку Імперії. Так, ми продовжимо робити свою справу. Однак якщо нам дорогою трапиться ще один Багряний привид або щось подібне, ми просто відійдемо вбік, дозволивши займатися проблемою тому, хто за це отримує гроші.

— І що ж ти бажаєш отримати від Імперії, Соло Греймоде? — після паузи запитав Алкарон.

— Нічого надприродного, чого ти не можеш дати, — заявив я. — Поруч із тобою стоїть магиня світла восьмого рангу. Поки ми знищуємо якірні розломи й зупиняємо розростання проклятих земель, у тебе буде власне завдання. Потрібно навчити цю магиню ховатися так само добре, як і ти.

— Виключено! — навіть не замислюючись, відповів чоловік. — Заклинання «Приховування» є прерогативою таємної служби!

— А також гільдії вбивць, кількох родів клану Світла, купи звичайних магів, які взагалі не мають жодного стосунку до таємної служби, — уточнив я. — Уклади з нею пакт про нерозголошення, щоб Вірена не могла передати це заклинання комусь іншому. Домовляємося — ідемо разом. Не домовляємося — ховайся й таємно йди слідом за нами. У нас є справа, яку доручив нам Його Світлість, і про жодних спостерігачів у цій справі не йшлося. Вибір за тобою, магу світла на ім’я Алкарон. Мені важливий результат — моя дружина має вміти ховатися.

Судячи з погляду, яким пропалював мене маг світла, йому дуже хотілося сховати мене куди-небудь до холодної темної камери, щоб дізнавачі таємної служби випитали в мене всі таємниці, які тільки є на цьому світі. Але приділити належну увагу погляду нашого нового супутника мені не вдалося — мене найнахабнішим чином відволікли.

— Твоя хто⁈ — одночасний зойк моїх учениць налякав перехожих. — Учителю, що означає «дружина»⁈

— Хіба я не казав? — здивувався я. — Магиня світла восьмого рангу Вірена Лайтмор погодилася стати моєю дружиною. Офіційної церемонії в нас ще не було, але це вже дрібниці. Вірена взяла прізвище Греймод і відтепер є моєю дружиною. Щойно ми завершимо завдання, офіційно оформимо стосунки.

— До академії тобі краще не повертатися, — промовив Шир і розреготався, налякавши вже не просто перехожих, а загін вартових, який стояв неподалік.

— Існує заборона на передання заклинань, що перебувають на обліку Імперії, представникам кланів, — несподівано промовив Алкарон. — Однак у жодному указі чи положенні не сказано, що не можна навчати представника роду, який не належить до клану. Я приймаю твою умову, Соло Греймоде. Я навчу Вірену Греймод заклинання «Приховування» в обмін на подорож із вами як повноправний супутник. Так тебе влаштує?

— Так — влаштує, — кивнув я. — Ласкаво просимо до групи, магу світла на ім’я Алкарон. Раз ти тепер нам допомагаєш — допомагай. Потрібен самохідний віз. Ми їдемо воювати з Хелсроудами!

— Зупини віз, — наказав я, почуваючись не у своїй тарілці.

Переляканий візник, поруч із яким сидів Алкарон, різко звернув убік, ледь не врізавшись у крамницю з фруктами біля проїжджої частини.

— Соло? — Вірена подивилася на мене й одразу зібралася, готова до бою. — Небезпека?

— Ні, тут щось інше, — відповів я, намагаючись розібратися з почуттями, які нахлинули. Із таким мені вже доводилося боротися, щоправда, у минулому житті. Коли я опановував дар передбачення небезпеки, мій стан був приблизно таким самим. Повна дезорієнтація й нерозуміння, що робити далі. У цьому житті хаос вирішив піти далі, обдарувавши мене ще й передчуттям важливих подій. Навіть не важливих — ключових, які можуть вплинути, зокрема, і на мене. І це нове передчуття збурювало розум, вибиваючи мене зі звичної колії.

— Їдемо далі? — Алкарон повернувся в наш бік. — Мене попередили, що ми обмежені в часі.

— Обмежені, — погодився я. — Але тепер потрібна пауза. Мені треба розібратися з однією справою. Попереду кав’ярня. Ідемо туди. Учениці — на вихід! І досить так на мене дивитися! Скоро дірку пропалите!

Алкарон дістав нам величезний віз, у якому змогла вміститися вся моя група. Шир, Рів і Ястін зайняли задній ряд, сам Алкарон сів до візника, щоб контролювати ситуацію, а я опинився в товаристві чотирьох вродливих дівчат. І якщо одна з них була усміхненою, балакучою й узагалі випромінювала щастя та радість, то троє інших скидалися на похмуру хмару, дивлячись на мене спідлоба, наче на розломову потвору. Це водночас забавляло й тішило. Тепер, щоб довести мені свою винятковість, учениці працюватимуть утричі старанніше.

Поїздка не віщувала проблем, але варто було нам проїхати буквально п’ять хвилин, як мене накрили такі моторошні відчуття, що я не витримав і зупинив віз. Моррук був великим містом і, як у всіх великих містах, тут містилися представництва практично всіх вищих родів Імперії незалежно від кланової належності. Усі вони мешкали у величезних маєтках, розташованих у центральній частині міста й обнесених високими ґратчастими парканами.

Біля одного такого маєтку ми саме й зупинилися. Щоразу, коли я дивився на будівлю, яка виднілася за деревами, мене огортало дивне відчуття тривоги. Серце починало тремтіти, у грудях тиснуло, бракувало повітря, а загальне самопочуття було таким, наче я пробіг кілька кілометрів на максимальній швидкості. Мене трусило від бажання щось робити, але що саме потрібно робити — було незрозуміло.

— Чий це маєток? — я підійшов до загону вартових, який патрулював зовнішній периметр стіни. До речі, єдиних людей на величезній вулиці, що мала бути вельми жвавою. Однак тепер вулиця мала такий вигляд, наче тут усі вимерли.

Біля мого горла одразу опинилися два списи, наконечники яких були зроблені з чорного металу. Гвардійці? Як звичайні вартові? Що вони тут роблять?

— Потрібно йому відповісти, — за моєю спиною пролунав голос Алкарона. Командир загону грізно подивився, хто там такий нахабний, і зблід, наче побачив розломову потвору.

— Прибрати списи! — наказав командир загону гвардійців. — Ваша Благородносте, відповідно до статуту патрульної служби ми…

— Не потрібно імен, чинів чи чогось подібного, — обірвав його посланець Ксав’єра Флеймворда. — Мене звати Алкарон, і я підтверджую, що маг хаосу має право ставити будь-які запитання, якими б божевільними вони вам не здавалися. Відповідати чітко й нічого не приховувати. Усе зрозуміло?

— Так точно, пане Алкароне! — заявив командир вартових, який виструнчився. Його загін стояв поруч, боячись навіть поворухнутися.

— Чий це маєток? — повторив я запитання, подумки всміхнувшись. Це кого ж відправив до нас Ксав’єр Флеймворд, якщо навіть у Морруку його знають? Хоча, як мені здається, знають не конкретно його, а нашивки на його сірому піджаку. О! Треба запитати про них Ястіна. Упевнений — бібліотекар точно знає все про ранги таємної служби.

— Маєток належить роду Флеймвордів! — чітко відповів гвардієць.

Відчуття тривоги почало наростати.

— Чому ви патрулюєте зовнішній периметр? — запитав я.

— Відповідно до статуту вартової служби… — знову почав командир гвардійців, але я його обірвав:

— Без посилань на документи, — попросив я. — Чому ви тут?

— Щоб гарантувати безпеку зустрічі, запланованої на вечір, — відповів гвардієць, перед цим поглянувши на Алкарона.

— Хто буде на зустрічі? — я зрозумів, що натрапив на ниточку, яку потрібно було розмотати.

І знову довгий погляд на Алкарона. Тому навіть довелося кивнути, ще раз підтверджуючи моє право ставити такі запитання.

— Сьогодні тут відбудеться щорічна зустріч Його Величності з главами кланів, провідних торговельних і промислових гільдій, а також із найбагатшими людьми Імперії. Місцевість оточена, і в радіусі двох тисяч кроків від маєтку немає жодної сторонньої людини.

— Як же нас пропустили? — запитав я й подивився на Алкарона.

— Так було швидше, — пояснив представник Імперії. — Інакше ми не могли без проблем виїхати з міста. Довелося скористатися своїм становищем, щоб нас пропустили. У чому проблема, Соло?

— Не знаю, — чесно відповів я. — Але якби Його Світлість був тут і запитав мене, чи не потрібно перенести зустріч, я б не вагався ані миті.

— Маєток Флеймвордів є найбільш захищеним місцем Моррука, — відповідально заявив гвардієць. — Перекрито все. Землю, небо, підземні комунікації. Сюди не пролетить ані муха, ані прослизне щур.

Ось воно! Мене наче блискавкою вдарило, коли я почув про щурів.

— У гостей будуть захисні артефакти? — запитав я, уже наперед знаючи відповідь.

— Лише в Його Величності, — цього разу відповів уже Алкарон. — Згідно з протоколом таких зустрічей, усі артефакти вище сьомого рангу підлягають здаванню, і лише Імператору дозволено носити артефакти максимального захисту.

— Якими повноваженнями наділив мене Його Світлість Ксав’єр Флеймворд? — запитав я, повернувшись до Алкарона. Наш супутник насупився, явно не очікуючи такого запитання, тому я пояснив: — Ти наказав відповідати на будь-яке моє запитання, яким би божевільним воно не здавалося. Самостійно надати мені таке право ти не можеш, навіть якщо сам є главою таємної служби. Отже, Його Світлість надав мені якісь повноваження. Які?

— Дозволяти тобі робити будь-яку дурницю, якою б дивною вона зовні не здавалася, — після паузи відповів Алкарон, кілька разів обдарувавши мене вельми неприємними відчуттями близької смерті. — Відповідати на будь-які запитання, сприяти в будь-якій справі. Такі повноваження мають одиниці по всій Імперії, і кожен із них має відповідне цим повноваженням прізвище. Рід Греймодів до переліку таких прізвищ не входить.

Стало зрозуміло, чому Алкарон погодився навчати Вірену. Він просто не мав вибору! Так, поламався для годиться й погодився на вигідних для себе умовах. Молодець!

— Як давно перевіряли маєток? — запитав я. — На наявність незареєстрованих артефактів незалежно від їхнього рангу.

— Перевірку на артефакти дев’ятого рангу й вище здійснює захисна система, встановлена над маєтком. Ніхто не пронесе артефакти навіть у торбинках мандрівника чи сумках мандрівника, — відповів Алкарон. — Налаштовувати складний артефакт на пошук предметів низьких рангів — зайва витрата сил, енергії та ресурсів.

— Як же воно все гарно виходить, — протягнув я.

— Хотілося б почути пояснення, — Алкарон явно нервував. Не знаю, що там такого наговорив про мене Ксав’єр Флеймворд, але просто так надати абсолютні повноваження сторонній людині — це не просто сильно, це межує зі зрадою інтересів Імперії. Упевнений, сам Імператор не знає, що втнув його брат.

— Приблизно вісім місяців тому в місті Трімус стався вибух маєтку роду Тельмар. Рід магів вогню ніяк не прокоментував цей інцидент, а саму справу, як я дізнався, спробували зам’яти, наче нічого страшного не сталося. Подумаєш, згоріла одна непотрібна будівля та крамниця одягу.

— Соло, навіщо ти розповідаєш про те, що сталося в іншому місті й далекому минулому? — нетерпляче перебив мене Алкарон. Мабуть, можна було стати в позу й вимагати вибачень за таке нахабство, але я вирішив, що справа важливіша за мої образи.

— Рід Тельмар займався тим, що виготовляв особливі артефакти приручення, а також перетворював звичайних щурів на монстрів, наділяючи їх початковими зачатками розуму й залежністю від певних артефактів. Особливість цих монстрів полягала в тому, що вони несли на собі заклинання магії вогню восьмого рангу, заховане всередині звичайного артефакта. Яке саме заклинання там використовували — не знаю, але вибухає воно дуже добре. Щури мали залежність від артефакта місця, теж початкових рангів. Щойно щур отримував рану, тобто порушувалася цілісність його тіла, спрацьовував артефакт, і сила, захована в артефакті на його шиї, отримувала свободу. Перш ніж ви знову мене переб’єте, потрібно сказати головне — Тельмари постачали щурів дертанцям. Причому постачали їх у промислових масштабах. Це здалося мені дивним — навіщо нашому східному сусідові потрібні щури із заклинанням восьмого рангу? Відповідь я отримав щойно — щоб вони спокійно пройшли під захисним куполом маєтку Флеймвордів і зайняли свої місця для атаки. Артефакти прив’язки з часом витрачають свою силу, і, коли вона остаточно вичерпається, щури захочуть повернутися туди, де розташована точка їхньої прив’язки. До артефакта, який вони вважають своїм домом. Вони виберуться з підземель і полізуть до головних залів.

— Достатньо подряпати хоча б одного щура, щоб почалася ланцюгова реакція, — Алкарон показав, що вміє думати. — Десять, навіть сотня потвор нічого зробити не зможуть. Але якщо їх буде кілька тисяч, маєток може не витримати. Він схлопнеться, і захисні артефакти гостей не впораються. Загинуть усі, крім Його Величності.

— Усі проходи закриті! — почав хвилюватися командир загону вартових. — Три дні тому було виконано всі необхідні запобіжні заходи з блокування не лише підземних проходів, а й колекторів. Маєток роду Флеймвордів у Морруку тепер є найбільш захищеним місцем Імперії, куди не зможе пробратися жоден щур, який би заряд він у собі не ніс!

— Їм і не потрібно пробиратися, — я подивився в очі Алкаронові. — Вони вже всередині. Уся зграя. Голодні, злі, але терпляче чекають, доки вичерпається артефакт прив’язки. Я помилився — у маєтку немає точки прив’язки. У маєтку є кухня. Основні гості мають прибути за чотири години, правильно? Отже, до вибуху залишилося щонайбільше п’ять годин.

— Що ти пропонуєш? — Алкарон реагував швидко.

— Спуститися до підвалів маєтку, знайти спуск до підземних проходів і, виявивши там щурів, усіх убити.

— Ти ж казав… — почав був Алкарон, але побачив сірий туман, який огорнув мої руки.

— Не порушуючи цілісності тушок, — пояснив я. — Жодної магії вогню, води чи природи. Лише хаос, темрява або світло. Бажано хаос.

— І вся твоя теорія ґрунтується на тому, що тобі стало не по собі, коли ми проїжджали повз маєток? — Алкарон старанно намагався сумніватися в моїх словах, але робив це суто через звичку все перевіряти по сто разів.

— Усе, що хотів, я сказав і зробив, — відповів я, відчуваючи, як мене залишає тривога. Майбутня подія перейшла зі статусу «таємної» до «явної», тож моє нове передчуття заспокоїлося й, зручніше влаштувавшись, вирішило спостерігати за тим, що відбувається, з першого ряду.

— Тобто відчуття небезпеки зникло? — із якоюсь надією запитав Алкарон.

— Ні, — відповів я. — Воно стало зрозумілим і чітким. Це вже не небезпека. Якщо вибух станеться — це недбалість тих, хто гарантував безпеку зустрічі. Якщо не станеться — героїзм організаторів, які зуміли розгадати задум сусіднього королівства, що вирішило одним ударом знищити найсильніших магів Імперії. Навіть дві-три смерті позначаться на становищі Імперії у світі, а дертанці ще й співчуття надішлють, мовляв, як же ви так, шановні, недогледіли.

— Ти розумієш, що з тобою зроблять, якщо ти помилився? — запитав Алкарон.

— Може, ти не звинувачуватимеш мене в божевіллі? — я все ж трохи засмутився. — То що, йдемо вбивати щурів чи їдемо далі?

— Хто відповідає за охорону маєтку? — запитав Алкарон, повернувшись до гвардійців.

— Верой Флеймворд, — пролунала відповідь, від якої мої брови злетіли вгору. Знову Верой? Командир загону оперативників, який розбирався із замахом на Розалін у магічній академії Трімуса? Непогане підвищення — з командира оперативників до командира одного з маєтків роду, де мала відбутися щорічна зустріч.

— Соло, у чому річ? — моя реакція не залишилася непоміченою. — Що не так із Вероєм?

— Із ним усе гаразд, — відповів я. — От тільки не все гаразд із його призначенням. Звідки в командира загону оперативників досвід організації заходів такого рівня? Звідки він знає, що потрібно перевіряти, на що слід звернути особливу увагу, які речі можна пропустити, а які треба ретельно оглянути?

— Верой Флеймворд — чудовий командир, який добре зарекомендував себе за роки служби! — не погодився Алкарон.

— І знову погоджуся, — кивнув я. — Мені особисто вдалося з ним познайомитися, і нічого, крім позитивних вражень, він не залишив. От тільки бути хорошим хлопцем і бути хорошим організатором — зовсім різні речі. Знаєш, Алкароне, я не знаю твоєї справжньої посади, але не можу не заявити: той, хто призначив на цю посаду Вероя Флеймворда, причетний до підготовки теракту. Він заодно з дертанцями.

— Це вельми смілива заява, Соло, — погляд білосніжних очей Алкарона пронизував мене наскрізь.

— Анітрохи не сміливіша за те, що маєток злетить у повітря за п’ять годин, — знизав я плечима. — Може, трохи менше, тут я точно сказати не можу. Знаю одне: з кожною хвилиною, яку ми витрачаємо на порожні розмови, імовірність урятувати ситуацію зменшується.

Алкарон перевів погляд на моїх супутників, які скупчилися біля самохідного воза й із неприхованою цікавістю стежили за нашою розмовою. Подробиць вони могли не чути, але загальний настрій був зрозумілий і так — Соло знову кудись уліз. Причому так, що заворушилися всі.

— Залишайтеся на місці! — наказав Алкарон і повернувся до командира гвардійців. — Це гості, чіпати їх не потрібно. Однак якщо вони почнуть порушувати порядок або намагатимуться кудись проникнути — дозволяю діяти за протоколом.

— Прийнято, Ваша Благородносте! — кивнув гвардієць, і одразу троє його бійців рушили до самохідного воза. Просто щоб своєю присутністю показати неможливість порушення закону.

— За мною! — наказав Алкарон і побіг. Усе, більше жодних «ваших благородностей» чи чогось подібного. Є слуга Імперії, який має виконати важливу місію. Таким і побігати не гріх.

— Іменем Імператора, пропустити! — Алкарон здалеку кричав усім гвардійцям, які вибігали нам назустріч. Упізнавали нашого супутника всі без винятку. Або це була настільки відома особа в таємній службі, або його нашивки відразу позбавляли гвардійців сили волі. У будь-якому разі до самого маєтку ми добігли без жодної зупинки.

— Соло⁈ — пролунав здивований вигук Вероя Флеймворда, який особисто вийшов зустрічати дивних бігунів. — Жероне, і ти тут?

— Ніколи! — відповів Алкарон, як я вирішив називати цього чоловіка, доки він не представиться нормально. — Соло, за мною! Верою — супроводжуй, але нічого не роби! Це наказ!

— Зрозумів! — родич Розалін миттєво став серйозним. — Роґане, залишаєшся за старшого!

Бігти маєтком, звісно, те ще задоволення. Слуги від нас відсахувалися, вартові намагалися зупинити, гості, які прибули раніше, здивовано дивилися на нас, очікуючи, що ми зупинимося й терміново розповімо їм, таким важливим, що тут відбувається.

— Стій! — я різко загальмував, коли ми пробігали повз коридор. Знову ввімкнулося відчуття майбутнього. — Сюди!

— Кухня далі коридором! — заявив Алкарон, але все ж зупинився.

— Нам не потрібна кухня, — заявив я. — Нам потрібно туди!

— Божевілля, — прошепотів Алкарон, але одразу зібрався: — Веди! Схоже, ти знаєш значно більше за того, хто облазив тут кожен закуток!

Мабуть, це він про себе. Так, непроста робота в таємної служби. Але скаржитися ніхто з них не буде. Туди йдуть не заради грошей чи слави. Туди йдуть через внутрішні переконання. Ну й заради додаткової винагороди, куди ж без цього?

Ми пробігли ще повз кілька дверей, доки перед нами не виникла несподівана перешкода — чергові двері виявилися замкненими.

— Це як? — я здивовано втупився у Вероя.

— За протоколом усі двері маєтку мають бути відчинені, — маг вогню здивувався не менше за мене. — Я вчора особисто перевіряв кожні двері!

— Учора — не сьогодні, — пробурчав я. — Шукати ключі пізно. Сподіваюся, рід Флеймвордів потім не виставить мені рахунок за псування майна.

Двері маєтку були вельми серйозними артефактами, тож вибити їх ударом ноги було неможливо. Якщо щось було замкнене, потрібен був ключ або справжній таран. Або воїн хаосу, який умів користуватися «Розкладанням» на неможливому для себе ранзі.

Стіна навколо дверної коробки перетворилася на чисту енергію, після чого я штовхнув двері, змусивши всю конструкцію з гуркотом упасти на підлогу. Довгі штирі, які входили в стіну на кілька метрів, були зроблені зі звичайного металу й не були частиною охоронного артефакта. Цілісність дверей не було порушено, а те, що тепер вони закривали собою не приміщення, а підлогу, — виробничі витрати.

— Нагадай потім узяти з тебе пакт про нерозголошення, — зажадав Алкарон, першим вбігаючи до порожнього приміщення. — І? Навіщо ми тут? Звичайна комірчина.

— Багато звичайних комірчин є в цій будівлі? — запитав я. — Де ви взяли план маєтку? У тієї самої людини, яка призначила Вероя Флеймворда?

— Що? — маг вогню подивився на мене, явно збираючись назвати ім’я, але Алкарон його заткнув. У буквальному сенсі — просто приклав долоню до рота тридцять шостого кандидата на престол Імперії.

— Без імен! — наказав маг світла. — Соло, що далі?

— Далі копати! — я легко прийняв той факт, що від мене приховують інформацію. Нехай цим займається таємна служба.

Діставши ніж, я почав стукати по підлозі у випадкових місцях, доки біля дальньої від входу стіни не почувся глухий звук, який означав, що там є порожній простір. Шукати вхід до таємного підземелля мені не хотілося, тому я створив чергове «Розкладання», знищуючи красиву плитку й те, що було під нею.

Коли з’явилася велика діра, спрацював якийсь механізм, і кришка таємного проходу відкинулася на пружинах. В очі одразу впав тліючий аркуш. Щось подібне я бачив у каналізації Трімуса. Там це був таймер для щурів, тут — таймер для спрацювання кришки.

— Він мав спрацювати за п’ять годин, — заявив Алкарон, вивчивши те, що залишилося від артефакта.

— Я спускаюся, ви чекайте моєї команди. І не здумайте використовувати свою магію, якщо не хочете, щоб маєток злетів у повітря. Особливо ти, Верою. Тобі краще взагалі туди не спускатися!

Спуск було зроблено ідеально для того, щоб ним піднялася ціла армія дрібних гризунів. Пологий широкий гвинтовий хід не вимагав від них якихось неймовірних зусиль, щоб проникнути до приміщення. Я вже майже почав спускатися, коли мене кольнула чергова дивина. А навіщо тут, у замкненому приміщенні, ціла армія щурів? Що їм тут робити? Це досить віддалена частина маєтку, і, навіть якщо тут усе злетить у повітря, головна зала може не постраждати.

Заплющивши очі, я зосередився на відчуттях, які знову почали збурювати моє тіло. Угамувати тремтіння в руках і судомне дихання виявилося неймовірно важко, однак, коли я це зробив, усе відразу стало на свої місця! Та тут підготовка не одного року! Дертанці безперечно молодці, якщо зуміли провернути таку операцію, та ще й під пильним наглядом таємної служби.

Я підійшов до стіни, яка здавалася суцільною й монолітною, і з розмаху врізав по ній носком чобота. Пролунав клацання пружини, і мене ледь не прибило плитою, що різко відчинилася. З іншого боку стіни така сама плита відчинилася в протилежний бік, викликавши несамовитий крик якоїсь переляканої служниці.

— Ось і відповідь, що щурам робити в цьому приміщенні, — промовив я, нахилившись до широкої діри, яка вела до сусіднього приміщення. — Гадаю, такі проходи прокладені аж до головної зали. Я знову помилився, Алкароне! Лавина щурів рине не до кухні, як я думав спочатку. Їм уже люб’язно підготували дорогу до центральної зали, де відбуватиметься зустріч. Хочеш переконатися — перевір ту стіну. Так, усе, часу зовсім мало. Я вниз!

Довелося повзти. Той, хто організував зручний підйом для армії щурів, зовсім не думав про те, що цим проходом може скористатися звичайна людина. Однак мені пощастило, що монстри, створені зі щурів, виходили досить великими, тож і прохід їм був потрібен відповідний. Хіба що повзти довелося довго — я подолав не менше двадцяти витків, перш ніж дістався кінця цих моторошних сходів.

Світловий артефакт розігнав непроглядну темряву цього місця, і, підвівшись на ноги, я зміг озирнутися, щоб брудно вилаятися. Сорене, що ж ти накоїв, старий? Заради невгамовного бажання жити далі мій колишній колега створив справжнє божевілля у вигляді навіть не тисяч — десятків тисяч щурів, які дивилися на мене немиготливими червоними очицями, не сміючи зрушити з місця. Я потрапив до величезної рукотворної печери, викопаної зовсім недавно. Кілька товстих балок підтримували стелю, щоб вона не впала завчасно, а по всій печері стояли стелажі, які сягали самої стелі. І на кожному рівні цих численних стелажів сиділи вибухонебезпечні щури з активованими нашийниками. Варто тепер пошкодити хоча б одного щура, і мага, який тут опиниться, не врятує ніщо. Як, утім, і всіх, хто перебуває в маєтку. Я знову помилився, припустивши невеликий масштаб трагедії. Дертанці підійшли до справи з якимось надмірним фанатизмом.

— І куди ж я вас усіх ховатиму? — пробурмотів я й витягнув руку в бік найближчого стелажа. У мене менше чотирьох годин, щоб зробити неможливе й торкнутися хаосом кожного щура. Бо якщо залишиться хоча б один, бути біді.

І чому я не міг просто промовчати й спокійно проїхати повз це місце? Правильно казали мої справжні вчителі, а не ті, якими я прикриваюся або кого називаю вчителем просто за звичкою. Це я тепер про Шира. Так ось, мої справжні вчителі бойової академії клану Хаосу казали так, коли я приходив до них із якоюсь пропозицією: «Менше слів — більше тренувань! Відтискайся, відрижко розломової потвори! Якщо маєш час думати, отже, ми недостатньо тебе навантажуємо!»

Розумію, що до теперішньої ситуації це не має жодного стосунку, але чомусь згадався саме цей момент. Мабуть, це старість. Гаразд, час працювати. Щури самі себе не вб’ють!

— Це обурливо!

— Що тут роблять ці люди?

— Куди дивиться охорона? Нехай негайно виведуть негідних!

В оточенні чотирьох вродливих дівчат я йшов серед натовпу представників великих родів, із цікавістю слухаючи їхні невдоволені промови. Причому ці промови виголошували так, щоб я та мої супутниці обов’язково їх почули, пройнявшись усією принадою життя у вищому світі Імперії.

— Представники вищого роду Греймодів! — пролунав голос, який підтвердив наше право перебувати в цьому місці. — Нагадуємо гостям сьогоднішньої зустрічі: будь-який конфлікт під час заходу прирівнюватиметься до зради інтересів Імперії. Війна родів у стінах цього маєтку неприпустима.

Останнє було сказано для магів води, які почали протискуватися в наш бік. Символ роду Аквалорів було помітно здалеку, а погляди, які кидали в наш бік маги, свідчили, що жити нам залишилося щонайбільше кілька хвилин.

— Ти користуєшся популярністю, Соло Греймоде, — до нас підійшов Бернард Флеймворд. Той самий маг вогню, якому ми не дозволили померти від проклятої голки вбивці.

— Приємно бачити вас у доброму здоров’ї, Ваша Світлосте, — я схилив голову, а мої супутниці зробили реверанс, вітаючи двадцять сьомого у списку спадкоємців престолу.

— Можна просто Бернард, — промовив маг вогню. — Мені розповіли подробиці інциденту, що стався в імператорському палаці, і, несподівано для самого себе, я опинився перед тобою в боргу, Соло Греймоде. А також у боргу перед чарівною пані Міленою.

— Міленою Греймод, Ваша Світлосте, — промовила моя учениця.

— Так, чув, чув, — Бернард Флеймворд подивився на Розалін. — Дівчинко, а тебе ж так і не виключили зі списку спадкоємців. Як була восьмою, так восьмою й залишилася. Не всім це подобається. Я б навіть сказав, що це практично нікому не подобається. Якщо щось станеться з першою сімкою, на престол зійде не представник роду Флеймвордів. Правлячий рід у нашій Імперії не змінювався вже понад три сотні років. Усе, прошу мене вибачити — справи вимагають моєї присутності ще в сотні інших місць. Сподіваюся, наше дружнє спілкування хоч трохи охолодить гарячі голови присутніх гостей. Усього доброго, Соло Греймоде! Пані!

Бернард Флеймворд пішов, залишивши нас на поталу натовпу. Однак попередження, яке пролунало перед цим, а також приязність головного розпорядника Імперії зіграли свою роль — просто зараз на нас ніхто не напав. Убити хотіли — куди ж без цього, але потім. Щойно глави родів віддадуть відповідний наказ.

Обравши відносно порожнє місце, я провів туди своїх супутниць, подалі від основного натовпу. Занурюватися у вищий світ потрібно поступово, інакше тебе зжеруть і навіть не помітять. Для першого разу, гадаю, цілком достатньо: нас представили, факт нашого права перебувати серед такого товариства зафіксовано, решта вже неважлива.

От тільки наказ Ксав’єра Флеймворда був однозначним — дочекатися завершення зустрічі Імператора з главами родів, щоб отримати свою заслужену нагороду. Що знову змусило мене згадати про те, що сталося.

Щурів виявилося не так багато, як я боявся, — трохи більше п’яти тисяч. Мені знадобилося заледве понад дві години, щоб усіх їх перебити. Тупі монстри не рухалися, чекаючи завершення дії артефакта-таймера. Для них, сірих створінь, нічого не відбувалося. Просто їхні товарки несподівано лягали спати, щоб уже ніколи не прокинутися. Не було ані крові, ані вибухів, ані писку. Отже, нічого страшного не відбувається, і потрібно просто чекати завершення дії артефакта, який приковував їх до одного місця.

Алкарон і Верой спустилися до мене хвилин за тридцять, так і не дочекавшись мого сигналу. Правильно оцінивши ситуацію, вони дозволили мені закінчити зі щурами, а самі пішли досліджувати рукотворний прохід, яким їх сюди доставили. Як я й думав, дертанці підійшли до цього проєкту з дивовижною маніакальністю. Вони не лише підготували сам маєток і створили під ним таке велетенське сховище для щурів, а ще й прорили прохід завдовжки кілька тисяч кроків, оминувши основні лінії міських колекторів.

Можна було б, звісно, замислитися, як дертанці непомітно вивозили величезні купи землі, але відповідь я отримав практично одразу, щойно побачив стіни. Такі самі, як стіни у створених мною проходах біля розлому проклятих земель, — тут працювали маги хаосу, перетворюючи землю на чисту енергію за допомогою «Розкладання».

Про те, що в королівстві Дертан добре ставляться до магів хаосу, було відомо ще за моїх часів. Мене туди не раз намагалися переманити. Щоправда, після смерті їхнього короля все якось трохи затихло, а про те, що відбувалося останні шістдесят років, я не маю найменшого уявлення. І, судячи з того, що дертанці влаштували тут, особливо знати не хочу. Мені не подобається, коли люди уподібнюються потворам. Не моє це.

Загалом, поки я знищував щурів, до маєтку нагрянуло все сімейство Флеймвордів, щоб проконтролювати прибуття Імператора та глав вищих родів. Кортежі вищих родів, до речі, теж прибули, але повідомляти їм про те, що відбувалося під маєтком, ніхто не став. Ксав’єр Флеймворд особисто проповз гвинтовими сходами, щоб побачити масштаб лиха, і, як на мене, анітрохи не здивувався, побачивши мене.

Маг вогню похмуро спостерігав, як я закінчую знищувати щурів на останніх стелажах, після чого заявив, що вищий рід Греймодів в особі його глави й усіх головних членів зобов’язаний бути присутнім на заході. Йшлося про мене, Вірену та трьох моїх учениць. Рів, звісно, теж став частиною Греймодів, але браслета в нього ще не було. Немає ручок — немає браслета. Дурний жарт.

Новина стала для дівчат справжнім шоком: щоб мати право бути присутніми на заході такого рівня, потрібен був відповідний одяг. Аж ніяк не похідні костюми. Несподівано допоміг Ксав’єр Флеймворд — формально ми перебували на практиці, числячись студентами або працівниками магічної академії Трімуса. Власне, тому мали повне право з’явитися на будь-якому заході у формі магічної академії. На тлі дорогих костюмів і пишних суконь усе це мало трохи недоречний вигляд, але було цілком припустимим.

Щоправда, довелося повернутися до магічної академії по нову форму, і тут мене вкотре вразив масштаб підготовки заходу — до маєтку Флеймвордів притягли власний стаціонарний портал! Щоб високі гості не обтяжували себе переїздом від міського порталу до маєтку.

— Учителю, мені тут некомфортно, — пробурчала Мілена, дивлячись на натовп, який нас оточував. Причому не було сумнівів, що темою обговорення всіх невеликих групок, на які розділилися присутні, були п’ятеро людей із роду Греймодів. Коли ще випаде нагода попліткувати про когось, хто цікавить більшість? Причому ніхто не розумів, за які заслуги нас сюди запросили. В Імперії багато вищих родів, але далеко не всі вони отримали право бути присутніми на сьогоднішньому заході. Мій рід отримав. Хоча радості мені це не приносило. Значно охочіше я б тепер прямував до якірного розлому, щоб завершити справи в цій області.

— То ось ти який, Соло Греймоде! — пролунав чийсь голос. Натовп розступився, пропускаючи представника роду Аквалорів.

— То ось ти який, поки що безіменний представнику роду Аквалорів, — не залишився я в боргу, навіть не думаючи ніяковіти перед магом, який підійшов до мене. Якщо він ігнорує всі норми пристойності й спілкується з главою вищого роду настільки фамільярно, хто я такий, щоб відмовляти собі в задоволенні погратися словами?

На вигляд чоловікові було близько тридцяти. Досить вольове приємне обличчя, важкий погляд яскраво-синіх очей, тримався він так, наче весь світ належав йому. Що, утім, було не дивно — надто багато присутніх розступалися перед ним.

— Ученице, ти знаєш цього чоловіка? — запитав я Розалін, анітрохи не сумніваючись, що вони знайомі.

— Хтось з Аквалорів, учителю, — Розалін правильно зрозуміла моє запитання. — За потреби можу поритися в пам’яті, щоб знайти ім’я. Раптом воно там залишилося.

— Не думаю, що це потрібно, — заявив я, не відводячи погляду від яскраво-синіх очей. — Не бачу жодної причини, навіщо мені запам’ятовувати ім’я цього чоловіка.

У залі запала тиша, яку одразу порушив голос одного з організаторів:

— Нагадую, що будь-який конфлікт під час заходу прирівнюватиметься до зради інтересів Імперії. Війна родів у стінах цього маєтку неприпустима!

— Яка наївна спроба мене спровокувати, — усміхнувся чоловік. — Не вийде, Греймоде. Потрібно щось вагоміше.

— То ти хоч представишся? — запитав я. — Як до тебе звертатися, Аквалоре? Чи ти ще не доріс до власного імені й усе, що тобі дозволяють, — користуватися прізвищем роду?

Мабуть, Око має рацію: за потреби я кого завгодно дістану. Погляд чоловіка, який стояв переді мною, став крижаним, його руки вкрилися інеєм, а в моєму животі ледь не спалахнув бунт, коли їжа від страху попросилася назовні. Маг десятого рангу — не той супротивник, із яким можна жартувати. Це знає будь-яка розумна людина, яка хоче дожити до поважної старості.

Схоже, до розумних людей я не належу.

— Ти здохнеш, Греймоде! — із неприхованою ненавистю прошепотів представник Аквалорів. — Причому так, що пошкодуєш про день, коли шляхи наших родів перетнулися!

— Імперії бракуватиме роду Аквалорів, — відказав я. — Але впевнений, клан Води впорається з вашим зникненням за кілька годин. Хоча яких годин — хвилин. Якщо у вашому клані всі такі самі, як ти чи Мігель, і вміють лише роззявляти рота та засмічувати простір своїми надмірно високими промовами, дивно, що ви протрималися так довго. Як вас раніше не скинули з престолу?

І знову шлунок попросився назовні через те, що маг десятого рангу захотів прикінчити мене тут і зараз. Причому хотів настільки сильно, що навіть подався вперед, готовий обрушити на мене всю свою страхітливу магію.

Однак йому знову завадили — несподівано пролунав гучний голос Бернарда Флеймворда:

— Його Імператорська Величність і глави вищих родів Імперії ухвалили рішення провести турнір за звання найкращого молодого мага Імперії! Усі маги віком до тридцяти років включно візьмуть участь у майбутніх змаганнях, щоб продемонструвати Імперії свою молодецьку звитягу. Подробиці турніру тепер уточнюються, але вже відома нагорода, яку отримає переможець. Це іменний артефакт «Залізна воля»!

Залою прокотився гул обговорень, але Бернард знову привернув увагу натовпу:

— Турнір відбудеться за два місяці, — чоловік продовжив оголошувати рішення вищої знаті. — На цей час в Імперії запроваджується заборона на дуелі, війни родів і особисті конфлікти. Імперія проти випадкових убивств учасників змагань! Імператор і глави вищих родів ухвалили спільне рішення, що порушника цієї заборони буде суворо покарано! Звісно, ніхто не забороняє самооборону, але якщо учасник турніру вб’є іншого учасника під час дії заборони, розслідування цього випадку буде найретельнішим. Імперії потрібні найсильніші, а не найхитріші!

«Залізна воля» — це серйозно. Настільки, що навіть я пройнявся. Цей артефакт знайшли задовго до того, як я став Сольником. Він мав вигляд простенької корони й дозволяв блокувати будь-які ментальні атаки будь-якого рангу. Здавалося б, що в цьому такого, щоб давати артефакту ім’я? Причина полягала в тому, що власник «Залізної волі» міг «закрити» своїм впливом цілу рейдову групу. Один артефакт — і жодна розломова потвора десятого рангу, яка вміє порпатися в мізках, не буде страшною підкорювачам розломів. Навіть не порахую, скільки разів клан Хаосу надсилав запит на надання «Залізної волі», щоб закрити той чи інший небезпечний розлом, але щоразу Імперія нам відмовляла. Та що нам — навіть група «Істина» була негідна володіти такою цінністю, а тепер її виставляють як приз для найкращого молодого мага. Здається, Ксав’єр Флеймворд трохи перестарався, вигадуючи нагороду для турніру. Але тепер я був на всі сто відсотків упевнений, що про магів десятого рангу, які мешкають у Формітоні, на певний час забудуть. Усі тепер думатимуть лише про одне: як забрати артефакт до свого роду і як потім вижити.

— Тобі вкотре пощастило, Греймоде, — представник Аквалорів зміряв мене зневажливим поглядом. — Сподіваюся, ти трапишся мені на турнірі. Хочу особисто перетворити тебе на корж. Можеш спокійно дихати ще два місяці!

Мій співрозмовник, який так і не представився, розвернувся й пішов. Натовп знову розступився перед ним, наче перед грізним звіром.

— Хто це був? — я подивився на Розалін.

— Учителю, ти справді не знаєш? — здивувалася дівчина. Побачивши мій погляд, Розалін хмикнула. — Не знаєш. Його звати Олівер Аквалор. Один із геніїв сучасності. Якщо Рів був Караючою рукою роду, виконуючи брудні доручення, то Олівер — це обличчя роду. Чесний, шляхетний, сильний і неймовірно талановитий. Один із небагатьох сучасних магів, який дістався десятого рангу до тридцяти років.

— Каже двадцятирічна принцеса, яка практично стала дев’яткою, — усміхнулася Вірена, змірявши Розалін оцінювальним поглядом. — В Олівера максимум одне посилення, дівчинко. У тебе вже три. Незабаром буде шість. Адже буде, любий?

— Якщо мені дадуть час спокійно розібратися із записами — буде, — запевнив я. — Залишилася дрібниця: десь знайти цей час. А ще нам терміново потрібна консультація Ксав’єра Флеймворда або Алкарона. Особисто мені тепер незрозуміло, як ми знищуватимемо розломи, які охороняє армія вищих родів. Чорний метал потрібен усім, і просто так відмовлятися від нього ніхто не стане.

— Пане Соло Греймоде, Його Імператорська Величність бажає вас бачити, — до мене підійшов слуга в супроводі загону гвардійців та агентів таємної служби. Серед супроводу я помітив Алкарона. Він кивнув мені, показуючи, що потрібно вирушати.

— Вірено, простеж, щоб мої учениці нічого не накоїли, — попросив я.

— У цьому немає потреби, — слуга ще раз уклонився. — Його Імператорська Величність бажає бачити всіх представників роду Греймодів, які прибули на захід.

Прибули, аякже! Яких змусили сюди з’явитися проти нашої волі!

Хай там як, довелося підкоритися. Зустріч Імператора з вищою знаттю завершилася, і тепер, як я зрозумів, почалася основна частина заходу, коли правитель Імперії зустрічається з особливо відзначеними або важливими жителями Імперії, даруючи їм своє заступництво. В останнє вірилося насилу — заступництво Імператора магові хаосу в Імперії не світить. Бо влада Імператора насправді фіктивна.

Імператору виділили великий кабінет на першому поверсі неподалік від головної зали. Іти далеко не довелося. Усюди стояли агенти таємної служби з артефактами, щоб ніхто нічого не проніс. Дивна пересторога, як на мене, особливо з огляду на те, що під нами розташований величезний порожній простір, але хто я такий, щоб втручатися у справи імперської канцелярії? Якщо вони хочуть охороняти Імператора саме так — їхня справа.

Я очікував, що з нами говоритиме сам Імператор у присутності свого брата, однак із подивом побачив багато нових, незнайомих мені людей. Судячи з того, як напружилася Розалін, вона чудово знала їх усіх. Треба, мабуть, узяти в моєї учениці кілька уроків про вищу знать Імперії, щоб не скидатися на дивного селюка, який виліз із лісу й не знає в обличчя великих геніїв роду Аквалорів.

Хоча який це геній? Десятий ранг до тридцяти років? От за моїх часів були справжні генії, які… Гей, це що таке? Я що, перетворився на діда? Відколи я почав порівнювати дві епохи, особливо наголошуючи, що раніше було краще?

— Ваша Величносте, — я схилився в належному поклоні, дівчата зробили реверанс.

— Підведіться, — пролунав наказ. — Мені доповіли, що ти врятував захід.

Ось так, без розгойдування. Усе, як я люблю.

— Так, Ваша Величносте, врятував, — скромничати я не збирався. А з якого дива?

На обличчі Ксав’єра Флеймворда, який стояв поруч із братом, промайнула усмішка. Усе, маг вогню відійшов від ситуації в Рубзаку й знову повернув собі позитивний настрій. От тільки висновки зроблено, і надалі наше спілкування будуватиметься з урахуванням того, що Ксав’єр Флеймворд передусім радник Імператора, а вже потім маг десятого рангу.

— Чого ж ти хочеш за свою доблесть? — запитав Імператор.

— Пояснень, як діяти далі, — не замислюючись, відповів я. — Наскільки всі присутні обізнані з тим, чим займається моя група?

Збоку кашлянув Алкарон, наче чимось удавився. Мабуть, у цьому кабінеті не заведено ставити Імператору запитання, змушуючи його відповідати. Розуміли це всі. Вірена навіть стиснула мені руку, щоб я не чудив, але я твердо дивився в очі глави Імперії, чекаючи відповіді.

— Усі присутні знають, чим займається твоя група, — після довгої паузи відповів Імператор. Холодно так, коли кожне слово припечатувало й дарувало років по двадцять каторги, але все ж відповів.

— У такому разі мені потрібні пояснення, як знищувати решту якірних розломів, — я доповнив своє запитання. — Розлом, який розташований на північному сході, належить клану Води й, зокрема, роду Аквалорів. Його очолює вельми мудра людина, яка точно розуміє, що ми задумали. Коли ми хотіли перебратися до Леврії, мене накрило відчуття неминучої смерті. Це означає, що в Леврії нас чекали. Як чекатимуть і біля розлому. Чорний метал надто цінний, щоб від нього відмовлятися. Якщо ще вранці я міг ігнорувати цю загрозу, то тепер змушений діяти відповідно до нових обставин. Точніше — відповідно до указу, який забороняє конфлікти між родами. Як я знищу розлом, якщо для цього мені потрібно знищити купу Аквалорів?

Ось так невигадливо й невимушено я розповів довіреній верхівці Імперії про те, що вони й самі чудово знали або здогадувалися. Мої передчуття не були чимось нереальним. Це цілком реальна сила, на яку можна розраховувати.

— Наскільки точно діють твої відчуття? — запитав невідомий мені маг вогню, дуже схожий на Розалін. Мабуть, хтось із її найближчих родичів. Брат? Можливо.

— Достатньо, щоб їм довіряти, — я не став заглиблюватися в усі хитросплетіння своїх нових відчуттів. Спочатку з ними потрібно розібратися мені самому, перш ніж виставляти на загальний огляд. Одна річ — відчувати лихо, інша — певні важливі події. Наявність такого дару — прямий квиток на той світ. Бо це надто велика сила для однієї окремої людини.

— Як парламентер із тобою вирушить Жерон Асторшал, — промовив маг води, який теж перебував у приміщенні. — Твоя група діє не самостійно, а у складі особливої оперативної групи таємної служби. Усі питання, пов’язані з покаранням осіб, які порушили закон, бере на себе таємна служба.

Не потрібно бути генієм, щоб зрозуміти: маг води десятого рангу є главою таємної служби Імперії.

— Якщо так, то інших побажань у мене немає, — після паузи відповів я.

— Несподівано скромно, — Імператор дозволив собі усміхнутися. — То ти випинаєш груди, заявляючи, що врятував учасників заходу, то скромничаєш, коли обираєш нагороду.

— Я не скромничаю, — не погодився я. — Врятувати захід було важливо й для мене. Ви ж уже зрозуміли, як утворили печеру й проходи? Там попрацювали маги хаосу. Дертанці привезли своїх фахівців? Можливо, але щось мені підказує, що залучили ту саму групу заколотників, яка намагалася вбити мою ученицю. Тих самих магів хаосу, яких мені вдалося врятувати в Рубзаку. Їх очолює невідомий мені маг хаосу десятого рангу, і мені дуже хочеться з ним поговорити. Але для цього потрібно зробити так, щоб ви не надто сильно прагнули знищити останніх магів хаосу Імперії. Потрібно обрати нагороду? Вона в мене є: дайте мені можливість повернути заколотників до лона Імперії. Я чудово розумію причини, через які вони хочуть знищити всіх і кожного, от тільки воюють вони не з тими. Не Флеймворди знищили клан Хаосу.

Тиша, яка запала в кабінеті, могла налякати й наштовхнути на думку, що я щойно наговорив собі на смертний вирок. От тільки мої нові відчуття вперто стверджували, що я чиню правильно. Позначити свою позицію потрібно саме тепер, а не через десять-двадцять років, коли я наберу справжньої сили.

— Звідки тобі відомо, що сталося шістдесят років тому? — запитав маг вогню, схожий на Розалін. Називатиму його братом.

— Мої вчителі — Сорен і Естор. Два маги хаосу, які перебували на площі перед самим утворенням проклятих земель. Тарін-Сольник, маг хаосу з таким самим передчуттям, як у мене, наказав їм хапати молодь і забиратися з площі. Не маю уявлення, що сталося з тими, кого витягли мої вчителі, — вони про це ніколи не говорили. Найімовірніше, той старий, якого ми врятували, один із них. Так ось, перш ніж утекти, мої вчителі встигли почути слова Таріна-Сольника. Він казав, що академію атакували метеоритом і йшлося про якийсь Орден Кола. Потім телепорт забрав їх, і більше з площі ніхто не вибрався.

Погляд Імператора перемістився з мене на Розалін.

— Мої учениці й моя дружина повністю обізнані з тим, що сталося, Ваша Величносте, — промовив я, перш ніж моїх супутниць вирішили вивести з кабінету.

— Дружина? — запитав брат Розалін. Здається, для присутніх ця інформація стала несподіванкою.

— Вірена Греймод, — я вказав на дівчину, яка стояла зі мною пліч-о-пліч. — Офіційно ми проведемо всі необхідні ритуали після завершення місії. Але формально ми вже сім’я. Нас зв’язав кристал розлому.

У кабінеті запала чергова пауза. Усі обмірковували мої слова.

— А я казав, що з ним буде непросто, — промовив Ксав’єр Флеймворд. — Скажи, Соло, а ти й твої милі дівчата не бажаєте стати частиною таємної служби? Не як особливий загін, як тепер, а справжніми агентами, які стоять на сторожі інтересів Імперії? Ти не уявляєш, наскільки простіше нам усім стане жити.

Чи хочу я стати агентом таємної служби? Постав мені хтось таке запитання кілька років тому, коли я ще був Таріном-Сольником, відповідь однозначно була б ствердною. Мені подобалися ці хлопці, я часто з ними працював. Он Атрін Греймод, перш ніж увійти до групи «Істина» й стати Хаосом, узагалі керував таємною службою Імперії! Тож не було нічого поганого в тому, щоб приєднатися до «людей у сірому» й стати частиною величезного механізму, який не дозволяє Імперії розвалитися.

От тільки події в бойовій академії клану Хаосу й, особливо, моє нове життя наочно показують, що з таємною службою не все гаразд. Вона підпорядковується не закону, а тим, хто має владу. Таємній службі доводиться відходити вбік, коли в справу втручаються інтереси родів, а зброя таємної служби давно втратила свою унікальність. Тепер практично всі вищі роди мають у своєму арсеналі зброю з чорного металу. Так, це заборонено. Але навіщо слухати закон, якщо виконавча влада така слабка?

— Дякую за вельми приємну пропозицію, але нам доведеться відмовитися, — промовив я. — Як незалежний рід ми можемо досягти значно більшого, ніж як агенти таємної служби. Скажіть, де тепер рід Тельмар?

Я подивився на мага води десятого рангу. Відповіді не було, але вона й не була потрібна. Усе й так читалося на його обличчі.

— Рід, який готував щурів для теракту, продовжує спокійно жити в Трімусі, анітрохи не турбуючись про своє майбутнє. Бо має надто серйозних покровителів, на яких не можуть вплинути навіть Флеймворди. Не може вплинути таємна служба. Однак може вплинути рід Греймодів. Щойно завершиться турнір, я влаштую полювання. Тельмари хотіли мене вбити. Доведеться розплачуватися за свою дурість. Чи можу я зробити щось подібне у статусі агента таємної служби? Сумніваюся. Надто багато командирів, надто багато погоджень. Діяти потрібно швидко й жорстко, щоб ті, хто прийде на місце Тельмарів, навіть думати про зраду не могли. Тому, якщо хочете мене нагородити, — припиніть полювати на магів хаосу й дайте мені можливість повернути їх під управління Імперії. Боїтеся негативної реакції з боку вищих родів? Просто не чіпайте Греймодів. Ми самі розв’яжемо свої проблеми.

— Ми обміркуємо твоє прохання, магу хаосу, — промовив Імператор. — Головний радник повідомить тебе про наше рішення. Однак є ще один момент. Шлюб глави вищого роду Імперії є важливою подією, яка не може відбутися без офіційної церемонії. Сьогодні буде оголошено, що церемонія вашого одруження відбудеться за два місяці, за кілька днів до початку турніру молодих магів. До цього часу розширення проклятих земель має бути зупинено. З тобою вирушить не лише Жерон Асторшал, а й пів сотні агентів таємної служби. Мені не потрібні випадковості чи несподіванки, магу хаосу. Я хочу раз і назавжди зупинити прокляті землі.

Я подивився на Ксав’єра Флеймворда, і той похитав головою, показуючи, що про нашу домовленість з Оком і Стрижем Імператор нічого не знає.

— Це буде дуже люб’язно з вашого боку, Ваша Величносте, — уклонився я. — З вашого дозволу лише одне уточнення. Рід Греймодів не претендує на ресурси, які буде знайдено в розломах, за винятком кількох позицій. Мені знадобляться інгредієнти для заклинання «Повне відновлення», а також усі кристали сили. Якщо ж інгредієнти надасть мені Імперія, у мене залишиться претензія лише на кристали. Ані чорний метал, який оточує якірні розломи, ані будь-які ресурси, що будуть знайдені всередині розломів, нас не цікавлять.

Імператор переглянувся з братом Розалін, і той кивнув, показуючи, що для Імперії це вигідна угода.

— Приймається, — погодився глава Імперії. — Ти отримаєш інгредієнти для «Повного відновлення» й кристали всіх якірних розломів. Щось іще?

— Церемонія одруження, — подумавши, відповів я. — У мене немає досвіду організації заходів такого масштабу. Немає ані фінансових, ані людських ресурсів. Чи можу я розраховувати на допомогу Імперії в організації? Оголосити про те, що відбудеться церемонія, — це одне, організувати її — зовсім інший рівень залученості.

Імператор знову переглянувся із сином. Той кивнув не одразу, спочатку про щось міцно замислившись. Але цього разу батько Розалін не став одразу ухвалювати рішення — він подивився на брата. Треба ж! Імператор хоче почути думку свого головного радника!

— Організація заходу такого масштабу є вельми витратною справою, — промовив Ксав’єр Флеймворд. — Потрібно запросити представників не лише кожного вищого роду Імперії, а й кандидатів у вищі роди. Це відразу визначає вимоги до організації безпеки. Вона має бути позамежного рівня, а в нас лише два місяці на підготовку.

— Вам же щось потрібно, Ваша Світлосте? — запитав я, оскільки Ксав’єр Флеймворд зробив театральну паузу, даючи мені можливість оцінити масштаб трагедії. — То, може, відразу перейдемо до того місця, де ви кажете, що Імперії потрібно від скромного роду Греймодів?

Мабуть, жарт вийшов кумедним — усі за столом заусміхалися. Скромний рід Греймодів. Скромнішого годі шукати!

— Повна методика посилення шести шкіл, — зажадав Ксав’єр Флеймворд. — Мені відомо, що ти передав Рікардо Лайтмору техніку навчання безмовної магії, отже, можеш передати нам і це.

— Не зовсім так, Ваша Світлосте, — я дозволив собі нахабство перебити головного радника Імператора. — Я навчив Рікардо Лайтмора, а також професорів Отуміра й Шира техніки навчання безмовної магії. Цього неможливо навчитися з паперу. Те, про що ви просите, теж неможливо перенести на папір. На ньому не поясниш основних моментів, обов’язкових для посилення шкіл магії. Просто як приклад: нещодавно мені довелося битися з Караючою рукою роду Аквалорів. Маг води десятого рангу зазнав поразки й утратив обидві руки. Він ішов шляхом посилення школи води, але, як виявилося, зовсім не вмів користуватися магією без рук. Просто тому, що йому не показали основ. І папір тут ніяк не допоміг би — потрібен лише досвідчений учитель, який розуміє, що і як потрібно робити. Мені знадобилося багато часу, перш ніж у Рівальдо почало виходити.

— Як багато нової інформації, — промовив брат Розалін. — Саме для нього тобі потрібне «Повне відновлення»?

— Саме так, — підтвердив я. — Рівальдо Аквалора було вбито, а замість нього народився Рів Греймод. Один із магів, які супроводжують мене.

— Магія без рук, — продовжив допитуватися брат Розалін. — У чому її основа? Як відбувається концентрація енергії, якщо немає каналів у руках?

— Учениці, сформувати сфери вашої стихії! — наказав я. — По три кожна! Відстань між сферами — метр. Насиченість першої сфери — п’ятий ранг. Другої — четвертий ранг. Третьої — перший ранг! Рук не використовувати, активувати заклинання самою лише силою волі. Виконувати!

Демонстрацію я вирішив залишити дівчатам. Я точно знав, що вони здатні створити дві незалежні сфери різної сили, отже, настав час перевірити, як вони впораються відразу з трьома.

Практика показала, що почуваються вони цілком стерпно. Перед кожною дівчиною сформувалися три кульки її стихії, по-різному насичені енергією. Обличчя учениць укрив піт — максимальна концентрація трьох заклинань вимагала всіх сил, але дівчата трималися, виконуючи наказ учителя.

— Досить, можете прибирати кулі, — наказав я, відчувши, що вони починають давати збої. Використання потрійного заклинання все ж є досить складною процедурою. Рівень генія. Або моїх учениць.

Магія зникла, і дівчата одночасно видихнули. Причому так, наче з них зняли величезний тягар.

— Ось так це й робиться, — промовив я й насупився. Реакція присутніх мені зовсім не подобалася. Вони мали вигляд людей, які побачили перед собою щось неможливе. Потрійне заклинання без рук і слів? Не думаю — щось інше.

— Чорний метал? — здогадався я після паузи.

— У цьому кабінеті не можна використовувати заклинання, Соло Греймоде, — промовив Ксав’єр Флеймворд. — Взагалі!

— Ви мислите категоріями звичайних людей, Ваша Світлосте, — не погодився я. — Ви не можете використовувати заклинання. Я не можу використовувати заклинання. Але мої учениці — не звичайні люди. Вони генії, Ваша Світлосте. Вони можуть усе.

— Генії стихій? — брат Розалін подивився на свою сестру так, наче бачив її вперше.

— Не знаю, як їх називають маги вогню, але серед воїнів хаосу таких людей називають просто геніями. Це ті, для кого меж не існує. Кому для абсолютного єднання зі стихією не потрібна навіть корона глави клану.

Одну з яких я дуже хотів би отримати у своє розпорядження. От тільки я сумнівався, що корона клану Хаосу перебуває в Імперії. Її не було навіть на главі під час нападу на клан. Отже, вона десь у скарбниці клану. Куди доступу вже немає ні в кого і куди мені дуже хотілося б потрапити. От тільки між мною та скарбницею розташовані прокляті землі з їхніми розломами десятого рангу. А про те, що відбувається безпосередньо в самій бойовій академії, навіть думати страшно. Вона сама стала одним великим розломом.

— Генії на п’ятому ранзі? — із сумнівом запитав маг води.

— Ранг у випадку моїх учениць другорядний, — пояснив я. — Щойно я розберуся з посиленням магії, яке розвивають у школах внутрішнього контуру, навіть на п’ятому ранзі мої учениці стануть порівнянними за силою з магами десятого. Так, ми запізнилися з посиленням — його потрібно було починати значно раніше, але працюємо з тим, що маємо. Цього неможливо навчити за допомогою паперу, Ваша Світлосте. Цього можу навчити лише я.

— Незвичайна демонстрація, — промовив Імператор, вражений не менше за інших. Він не зводив погляду з доньки, яка трималася так, наче нічого незвичайного не сталося. Однак я надто добре знав своїх дівчат і розумів: вони тримаються на ногах на самій лише впертості. І Вірені, звісно. Усі учениці спиралися на мою дружину й лише так залишалися у вертикальному положенні.

— Вона показує, чому рід Греймодів для мене важливіший за таємну службу, — я вирішив підвести риску під розмовою, щоб ніхто не помітив стану моїх учениць. — Імперія бере на себе організацію мого весілля з Віреною?

— Так, — після паузи відповів Імператор.

— У такому разі, Ваша Величносте, прошу нас відпустити, — я схилив голову. — Нам потрібно підготуватися до підкорення чергового якірного розлому й обговорити з нашим куратором порядок випровадження представників роду Хелсроуд від покладів чорного металу.

При згадці роду клану Природи на обличчі Імператора на мить промайнула тінь, але відразу зникла. Що ж, знайдено другого члена Ордена Кола. Дізнатися б іще, скільки їх узагалі!

— Можете йти, — промовив Імператор і мовчки спостерігав, як маг хаосу допомагає своїм ученицям вийти з кабінету.

Двері за гостями зачинилися, і верхівка Імперії якийсь час сиділа мовчки, занурена у свої думки.

— Та як вона це зробила⁈ — спалахнув Леоріс Флеймворд, старший брат Розалін, а за сумісництвом глава відділу аналітиків таємної служби. Увесь цей час маг вогню десятого рангу намагався створити над своєю долонею будь-яке, навіть найпростіше заклинання, але нічого не виходило. Чорний метал упевнено блокував будь-яку магію. Крім, як тепер стало зрозуміло, магії трьох юних красунь.

— Ви ж розумієте: якщо новина про те, що існує можливість використовувати магію в кімнаті з чорним металом, стане надбанням громадськості, усю трійцю прикінчать? — запитав Леоріс Флеймворд, полишивши марні спроби. — Дотепер вважалося аксіомою, що приміщення, облицьоване чорним металом, є безпечним для переговорів.

— Отже, цієї зустрічі ніколи не було, — вирішив Ксав’єр Флеймворд.

— Я хотів би поговорити із Соло віч-на-віч, — продовжив стояти на своєму Леоріс. — Я не розумію, звідки в молодого чоловіка двадцяти одного року такий досвід. І тільки не треба розповідати мені, що його добре навчали. Неможливо навчанням досягти таких результатів!

— Твоя сестра вісім місяців тому стала магом, — нагадав Ксав’єр Флеймворд. — Коли я вперше привіз її до Трімуса, вона насилу могла контролювати свої заклинання, випускаючи їх у різні боки. Про безмовну магію я навіть говорити не хочу — її не було. Ти бачив, на що тепер здатна Розалін? Я був присутній практично на кожній ключовій події її навчання й можу чітко сказати: усе, що з нею сталося за цей час, є результатом не дива, а звичайних тренувань. Важких, незвичайних, часом дивних, але лише тренувань. Якщо із Соло займалися так само від самого дитинства, немає нічого дивного в тому, що він демонструє.

— При цьому він так само обмежений у магії, як і ми, — нагадав Фред Дерлін, маг води десятого рангу, а за сумісництвом глава контррозвідки таємної служби. — Що робитимемо з дертанцями? Так, ми проґавили підготовку теракту, зате тепер усе стало на свої місця. Тепер ми знаємо, чому активізувалася їхня армія, чому в них почалися навчання неподалік від нашого кордону. Якби сьогоднішня акція виявилася успішною, уже завтра війська Дертана ввійшли б до Імперії.

— Ми нічого не робитимемо, бо нічого не було, — промовив Імператор. — Жодної спроби теракту, жодних щурів чи чогось подібного. Відбулася виїзна зустріч Імператора зі своїми підданими. Усе! Ми навіть не станемо заарештовувати Тельмарів, які створювали щурів.

Усі здивовано подивилися на Імператора, не очікуючи від його вогненної вдачі такого смирення.

— Ксав’єр має рацію: іноді потрібно просто відійти вбік і дивитися, що відбуватиметься, — заявив Імператор. — Сьогодні я не впізнав Розалін. Це вже не та навіжена дівчинка, яка не знає, чого хоче від життя. Мені незвично говорити таке про власну доньку, але все вказує на те, що вона справді є генієм вогню, який потрапив у правильні руки. У мага хаосу є його передчуття. У нього є його учениці. Тож нехай тепер у нього з’являться і вороги. Ксав’єре, відправ дертанцям подарунок із нашими найкращими побажаннями. Такий подарунок, щоб вони все правильно зрозуміли. Готуйте весілля Соло й Вірени. Це має бути такий захід, щоб уся вища знать почала відчувати комплекс неповноцінності. Мені набридло дивитися в їхні очі, сповнені зневаги. Хочу побачити там щось інше.

Самохідний віз мчав просторами Імперії, упевнено наближаючись до потрібного нам місця. Тепер, коли всі маски було скинуто, працювати з нашим супровідником виявилося напрочуд приємно. Алкарон, він же Жерон Асторшал, виявився надзвичайно цікавим співрозмовником. Він із задоволенням розповідав нам незвичайні й кумедні випадки, з якими таємній службі доводилося стикатися в тій чи іншій сфері життя. Починаючи зі спроби прикликати монстрів, щоб знищити велике місто, і закінчуючи суперечкою сусідів через непотрібну ділянку болота, на якій однаково нічого не росте. Таємній службі доводилося розслідувати всі справи незалежно від ступеня їхнього божевілля.

— Стій! Зупиніть віз! — несподівано закричала Мілена. — Учителю, розлом!

Я занурився у власні відчуття, але нічого незвичайного вони не показували. Жодних майбутніх подій чи небезпеки. У роті не було нудотно-солодкавого присмаку, тож заяву Мілени можна було розцінювати як помилку. Тим паче що ані Розалін, ані Наталі теж нічого не відчували.

Подивившись в очі Мілени, я побачив там рішучість іти до кінця. Дівчина не сумнівалася у своїй правоті й не розуміла, чому ми не відчуваємо всього того, що накрило її.

— Виходимо, — наказав я, щойно віз зупинився. — Мілено, веди! Жероне, нехай твої тримаються кроках у ста від нас.

— Прийняв! — оперативник пішов віддавати накази пів сотні «людей у сірому», які теж почали виходити з возів. От тільки якщо ми скидалися на людей, які безтурботно прогулюються, то агенти таємної служби явно готувалися до бою.

— Туди! — учениця впевнено вказала вперед, де, крім степу, нічого не було. У мене навіть промайнула думка проїхатися самохідними возами, але варто було пройти кілька десятків кроків, як ця думка зникла сама собою. Усюди валялося гостре каміння. Причому таким рівним шаром, наче хтось навмисно ним усе тут усіяв.

Хвилин двадцять ми йшли за Міленою, яка жодного разу не звернула. Попереду показався невеликий пагорб, і, як я зрозумів, дівчина впевнено прямувала до нього. Мабуть, посилення школи світла сильно вплинуло на мага природи — вона стала значно чутливішою за мене. Лише тепер, після двадцяти хвилин пішої прогулянки, у мене в роті почав з’являтися той самий знайомий нудотно-солодкавий присмак. Розлом!

— Міло, як ти його відчула? — здивовано запитала Наталі. — Тепер і я відчуваю, що він тут, за цим пагорбом.

— А ще за цим пагорбом на нас чекають! — пробурчав я, почавши відчувати дедалі сильнішу тривогу. — Шире, Ріве, попереду вороги! Потрібні потвори й големи. Усім стояти! Жероне, попереду люди роду Хелсроуд! Ми атакуємо!

Мабуть, мене чудово чули, бо щойно я вимовив фразу «ми атакуємо», у когось із захисників стратегічно важливого розлому здали нерви — у мене полетів болт, виготовлений із чорного металу. Супротивник перебував біля підніжжя пагорба кроках у трьохстах від нас. Влучити з такої відстані, навіть з арбалета, — вельми непросте завдання. Стрілець не впорався — болт пролетів далеко праворуч від нашої групи.

Але це стало сигналом для початку наших дій. Супротивник відкрив вогонь, отже, ми маємо законне право оборонятися.

— Уперед! — наказав я. — Тримаємося поруч зі мною! Без потреби не вбиваємо! Полонених передаємо таємній службі — нехай вони з ними попрацюють!

— Якщо вони будуть — полонені, — кровожерливо промовив Шир, випускаючи свою темну армію. Ліч так і не повернув собі косу, тому керував армією жестами рук. Треба буде сходити в десятку, щоб знайти йому нову зброю. Недобре, коли командир темної армії ходить із голими руками.

Це нагадало мені, що потрібно розібратися не лише з трупом лисого мага, а й із вівтарем, який теж містився в торбинці мандрівника Шира. Предмет, який витримав удар ліча десятого рангу, не може бути простим і непотрібним. Напевно, це цінна річ для тих, хто послав лисого мага, і, якщо ми заявимо, що в нас є дивний вівтар, за ним можуть прийти.

Наступний залп супротивників виявився значно точнішим. Воїни роду Хелсроуд зрозуміли, що величезний натовп людей не збирається звертати, тому відкрили вогонь на ураження. Довелося приборкувати їх «Дзеркалами хаосу». На той час, коли ми підбігли до підніжжя пагорба, живих стрільців не залишилося — десятеро людей отримали наскрізні отвори, несумісні з життям.

— Шуране, займися зброєю! — наказав Жерон Асторшал, не бажаючи залишати арбалети й болти з чорного металу. Тим паче що арбалети мали такий вигляд, наче їх виготовили на якійсь фабриці, а не кустарним способом.

— Є! — крикнув один з агентів, почавши бігати між убитими стрільцями, але відволікатися на це ми вже не стали. Пагорб зблизька хоч і здавався величезним, але піднялися ми на нього досить легко.

— Іменем Імператора! — прокричав Жерон, посиливши свої слова магією повітря. Його голос накрив величезний простір усередині пагорбів. — Працює таємна служба! Усім лягти на землю, руки на голову! Кожного, хто не підкориться, буде знищено!

— Праворуч — мої, — промовив Шир, давши знак лічу.

— Тоді займуся тими, хто ліворуч, — кивнув Рів, відправивши своїх големів назустріч новим воїнам з арбалетами.

Хелсроуди не чекали гостей. Інакше ніяк не можна було пояснити лише тридцятьох захисників такого стратегічно важливого місця. Пагорби утворювали між собою пологу долину, де за вже звичним сценарієм містився розлом, який стояв на самотній скелі. Точніше, не на скелі, а на окремій ділянці, відділеній від великої землі гігантським проваллям. На відміну від попередніх місць, де я бував, тут уже стояв підвісний міст, а навколо покладів чорного металу працювали люди.

Щойно ми позбулися захисників з арбалетами, бойовий запал робітників згас. Усі покидали зброю, робочі інструменти й упали обличчям у землю, боячись підняти голову. Жерон Асторшал довго й із якимось невимовним виразом обличчя дивився на стаціонарний портал, установлений тут Хелсроудами. Маги природи виявилися настільки ледачими, що їм було ліньки навіть возити добуту руду возами! Вони відразу доставляли її порталами!

— Це погано? — поки всі займалися «пакуванням» робітників, я підійшов до Жерона й кивнув на портал.

— Це зрада на найвищому рівні, — похмуро відповів маг світла, навіть не намагаючись приховати від мене правду. — Установити портал не проблема, а от змусити його працювати — це вже щось неможливе. Потрібен дозвіл, який проходить багато стадій погодження, зокрема й у таємній службі. Підробити погодження неможливо, отже, той, хто контролює встановлення нових порталів у нашій службі, нечистий на руку. Це один із заступників глави, між іншим!

— Зате нам не доведеться повертатися назад пішки, — знайшов я щось позитивне. — Головне, щоб через цей портал сюди не прибула армія.

— Не прибуде, — запевнив Жерон. — Портал уже заблоковано.

— У такому разі ви розбирайтеся тут, а ми йдемо всередину. Потрібно знищити цей розлом і рухатися до наступного.

Розлом сьомого рангу був Широві й Ріву на один укус. Зважаючи на те, що рід Хелсроуд уже встиг зачистити перші чотири поверхи, проходити його було взагалі суцільним задоволенням.

— Наталі, твоя черга, — я покликав ученицю, сідаючи поруч із кристалом сили. — Розалін, будь неподалік. Цього кристала вистачить, щоб посилити ще й тебе. Наталю, ось що тобі тепер потрібно буде зробити…

Я почав пояснювати учениці подробиці посилення, активно проводячи руками по її тілу. Дивовижно, але як раніше Мілена, так тепер Наталі — жодна з них навіть не спробувала обуритися, наче все, що відбувалося, було нормою. Хоча багато моїх дотиків важко було назвати інакше, ніж домаганням.

— Готова? — запитав я, коли пояснив принцип посилення світла. — Тоді починаємо. Випалюю перший канал!

Наталі несамовито закричала від дикого болю, а Рів Греймод, який стояв поруч із нами, перевів спантеличений погляд на Вірену.

— Це нормально? — запитав маг води.

— Із Соло ніколи нічого не буває нормально, — промовила Вірена, дивлячись, як мучиться юна дівчина. — Невже ти цього досі не зрозумів?

— І ти готова йти наступною, бачачи, що відбувається з твоєю подругою? — Рів перевів погляд на Розалін.

— Так, — відповіла дівчина, насилу стримуючи дихання. — Біль тимчасовий, зате сила, яка прийде, залишиться зі мною назавжди. Учитель вважає нас геніями. Потрібно відповідати!

— Учню, що це⁈ — розлючений крик мага темряви десятого рангу лякав самим фактом свого існування. Щоб Шир кричав — це щось із царини нереального. Навіть смертельна битва з багряним привидом викликала в нього лише сарказм. Однак тепер Шир був у люті, й мені довелося розплющити очі, щоб побачити причину.

Посилення Наталі й Розалін вплинуло не лише на моїх учениць, а й на мене самого. Цей розлом був старим, йому вже виповнилося шістдесят років, тож енергії в його кристалі було багато. І вся вона пройшла крізь мене, перш ніж потрапити до джерел учениць. Не можу сказати, що це смертельно, але відчуття були не найприємнішими. А тут іще Шир горлав благим матом, чого з ним ніколи не траплялося.

— Звідки тут це⁈ — одягнена в рукавичку долоня мага темряви опинилася біля мого обличчя, і мені насилу вдалося розгледіти на ній чорне кільце.

— Дивно, — промовив я буденним голосом. — Мало бути кільце води або вогню. Чому розлом породив кільце темряви?

— Учню, не відходь від теми! — Шир поклав другу руку мені на плече, наче хотів добряче струснути. Добре, що в моїх руках досі лежала Розалін і магові темряви вистачило розуму мене не смикати.

— Учителю, ти ж сам чудово знаєш, що це за кільце, — відповів я. — Який сенс ставити запитання, наперед знаючи відповідь?

— Що воно тут робить? — Шир начебто заспокоївся. Принаймні відпустив мене й навіть зробив кілька кроків назад.

— І знову ти чудово знаєш відповідь, — я не збирався перетворюватися на старанного учня, який відповідає на кожне запитання вчителя. — Шість розломів недарма називаються якірними. І так — їх рівно шість саме з цієї причини.

— Отже, кільце, яке отримала Мілена… — Шир повернувся до зеленоволосої дівчини, яка про щось розмовляла з Віреною. Хоча після диких криків мага темряви вже ніхто ні про що не розмовляв. Шир привернув загальну увагу.

— І знову ти знаєш правильну відповідь, — я нарешті зміг відпустити Розалін і підвівся на ноги. — То який сенс так кричати? Лише всіх налякав. Давай кільце сюди. Коли з’явиться гідний кандидат, він його отримає.

— Але це не я? — запитав Шир.

— Вибач, учителю, але ані ти, ані Вірена, ані Рів не підходите, — заявив я. — Мої учениці підходять.

— Як і ти? — під каптуром яскраво спалахнули дві зелені цятки.

— Зі мною складніше, — чесно відповів я. — Мене визнали, але вже намагалися від мене відмовитися.

— Намагалися? — у голосі Шира промайнув сумнів. — Це щось розумне?

— Учителю, подробиці нашого права володіти такими кільцями, — я кивнув на темне кільце, яке досі було в руці мага темряви, — є таємницею роду Греймодів. Потрібні подробиці? Ти знаєш, що потрібно зробити.

— Піти під Імперію? — Широві навіть не потрібно було гарчати, щоб мати грізний вигляд. Його образ і могильний голос чудово з цим справлялися.

— Піти під мене, — виправив я. — Я пропоную тобі, Шире Верале, стати частиною роду Греймодів, щоб надалі навчати Темряви. Мені байдуже, з яких причин тебе вигнали дертанці. Мені байдуже, чому ти досі не ввійшов до жодного з родів Імперії. Ти потрібен мені як частина Греймодів.

— Твої учениці знають, хто я? — запитав Шир після дуже довгої паузи.

— Ні, — промовив я. — І не дізнаються, якщо ти відмовишся.

— Що я отримаю, якщо погоджуся? — запитав Шир.

— Знання, — не замислюючись, відповів я. — Ти дізнаєшся справжню історію групи «Істина», а також усю правду про те, чому після знищення якірних розломів знаходять персні стихій.

— Мати-природо, це що таке⁈ — приголомшено вигукнула Мілена, коли Шир зняв каптур. Видовище було настільки несподіваним, що вилаявся навіть Рів, хоча він, п’ятдесятирічний маг десятого рангу, мав надивитися всякого за своє життя.

— Гарно, — єдиною, хто зумів зберегти самовладання, була Вірена. Вона підійшла до нас і уважно подивилася на голий череп із зеленими вогниками, що палали в ньому. — Ти весь такий?

— Весь, — кивнув Шир. — Це наслідок дії прокляття, яке наслали на мене мої учні тридцять років тому. Причому я досі не знаю, що це за прокляття і як його зняти. Я згоден на твою пропозицію, учню! Одягай!

Шир зняв рукавичку, під якою теж були самі кістки.

— Ласкаво прошу до мого роду, Шире Греймоде, — я застебнув браслет на руці Шира й провів процедуру прив’язки. — Розалін, досить удавати, що спиш. Це Шир, він не вкусить.

Рудоволоса дівчина підвелася із землі й боком дісталася до подруг, постійно озираючись на живого скелета.

— Воно твоє, Соло! — Шир недбало кинув мені кільце темряви, наче якусь дрібничку. От тільки я чудово розумів: якби я не впіймав кільце, маг темряви одразу б мене атакував.

— Виходить, я знову єдиний, хто нічого не розуміє в тому, що відбувається? — запитав Рів.

Я запитально подивився на Вірену, і дружина кивнула, показуючи, що немає сенсу приховувати правду від найближчого оточення роду. Нехай не все, але дещо людям варто було розповісти.

— Що ж, сідайте, тепер буде невелика розповідь, — заявив я. — Учителю, організуй захисний полог. Я, звісно, довіряю нашим супутникам із таємної служби й тому, що їх поряд із нами немає, але іноді все ж потрібно перестрахуватися.

Ми всілися на землю невеликою купкою, після чого Шир установив над нами темний купол. Рів запитально подивився на мене й, дочекавшись кивка, поставив усередині купола ще один, цього разу синій.

— Здається, мені вже час записати все це до книги й давати новим членам роду для прочитання, — усміхнувся я. — Мене звати Соло, але раніше мене звали інакше…

Кумедно було дивитися на реакцію моїх учениць. Одна річ — одразу побачити всі мої спогади, інша — пережити їх знову, почувши у вигляді розповіді. Як і у випадку з Віреною, я не став нічого приховувати, зокрема й дію артефакта групи «Істина». Я не збирався укладати жодних пактів покори чи нерозголошення з Рівом і Широм, бо знав: відтепер і до самої смерті вони воїни роду Греймодів. Я анітрохи в цьому не сумнівався.

— Тому я й думав, що буде кільце води або вогню, але цей розлом вирішив збрикнути й видав кільце темряви. Ви ж пам’ятаєте справжнє ім’я Темряви?

Я подивився на учениць, і лише тепер до них дійшло, що Шир мав таке саме прізвище, як і Темрява. Вони здивовано витріщилися на живого скелета й разом забули про його страхітливий вигляд.

— Шир Греймод є онуком Темряви, — підтвердив я. — Тому він так збудився, коли кристал розлому породив кільце його бабусі. Гаразд, тепер про головне. Ріве, Наталі на тобі. Потрібно навчити її всього, що знаєш сам. Наталі має стати найкращим магом води, яким лише можна стати в нашому світі. Учителя для Мілени я вже знайшов, залишилося тільки повідомити йому про це. Що стосується Розалін…

— У мене є дядько, — усміхнулася принцеса. — Серед магів вогню немає сильнішої за нього людини.

— Дядька поруч немає, — нагадав я. — А вчитися потрібно вже тепер. Подумай, хто з твоїх родичів може замінити дядька й певний час подорожувати з нами.

— Ось так одразу й не скажу, — замислилася Розалін.

— Потрібно буде розв’язати це питання якомога швидше, — сказав я й подивився на Шира та Ріва. — У вас є кандидати на вчителів?

— Жодного, — майже одночасно відповіли чоловіки.

— Гаразд, поки що залишимо це питання нерозв’язаним, — зітхнув я. — Учителю, показуй, що такого дивного ти знайшов у лисому магові, якщо вирішив сховати його від таємної служби?

Шир довго не думав і витяг із торбинки мандрівника труп. Мої учениці невдоволено скривилися — тіло мага виявилося розтятим, наче Шир добряче попорпався в його нутрощах.

— Дивись, — покликав мене маг темряви. — Варто було заради цього ховати тіло від таємної служби?

Усередині розкритої грудної клітки, де й так зяяв наскрізний отвір від мого удару, містився якийсь артефакт. Я здивовано помітив, що артефакт перебував у тілі досить довго, щоб зростися з ним. Сам він нагадував павука, а його лапки входили в серце, легені та інші органи. Нижніх лапок не було — їх знищило разом із джерелом лисого мага.

— Діставай, — зажадав я, і Шир одним ривком вирвав артефакт із тіла.

Лапки одразу почали ворушитися, наче вишукували нову ціль. Зачепившись за рукав Шира, одна з них відразу спробувала проникнути в його тіло, але нічого не вийшло — лапка вільно пройшла крізь голі кістки, так і не натрапивши на плоть.

— Яка гидота, — прошепотіла Наталі. Тут я був із нею цілком згоден. Більшої гидоти за своє життя я не бачив.

Шир дістав ніж і вдарив по тілу павука. Спалахнули іскри, і лезо пішло вбік, не залишивши на артефакті навіть подряпини.

— Потрібен вівтар, — зажадав я, і одразу поруч із тілом лисого мага з’явився камінь, на якому знищили кілька тисяч жителів нетрів.

— Клади цю гидоту на вівтар, — продовжив я командувати, втіливши Лунаріс. Із моїм артефактом щось сталося — він почав тремтіти, наче відчував щось схоже на передчуття або нетерпіння. І річ була не в багряному привиді, який досі стирчав у Лунаріс у новому, сьомому камені. Річ була в артефакті-павукові.

Шир виконав наказ, і я одразу завдав удару, легко розрубавши артефакт навпіл. Лапки перестали ворушитися, з артефакта повалив якийсь чорний дим, але він досить швидко розвіявся, не завдавши нам шкоди.

Я торкнувся вістрям Лунаріс зруйнованого артефакта, але нічого не сталося.

— Учителю! — вигукнула Мілена, показавши нам свій конспектуючий артефакт. На розвороті книги з’явився новий запис, який залишив більше запитань, ніж відповідей. На тлі намальованого до найдрібніших подробиць артефакта, де було відтворено втрачені лапки, ішов дивний текст:

Вірена домовилася з Жероном про місце стрибка, після чого обійняла Мілену й полетіла. Командир загону таємної варти теж вирушив досить швидко — поставив завдання своєму заступникові й, не чекаючи початку демонтажу стаціонарного порталу, полетів слідом за Віреною. Операція «Знайди якірні розломи» розпочалася.

Мої груди пронизав пекучий біль, коли я стрибнув до свого розлому, — магічне виснаження нагадало про своє існування. Переконавшись, що стіна, яка відділяла мене від розломових потвор, нікуди не зникла, я ввалився до розлому й розтягнувся на зеленій траві, насолоджуючись спокоєм. Давно в мене такого не було: попереду цілих чотири дні, коли мене ніхто не смикатиме.

Передчуття небезпеки не зникало. Напружена ситуація в Імперії могла негативно позначитися на моїх групах. Вища знать зовсім ні в що не ставить ані імператорську сім’ю, ані представників таємної служби, тому проігнорує указ Імператора й обов’язково влаштує полювання на моїх учениць. Власне, це одна з головних причин, чому я не ввійшов до складу жодної з груп: без мене в них є шанс проскочити. Зі мною — точно ні.

Лежати досить швидко набридло. Діставши згорток, який передав мені Око, я розгорнув його й акуратно розклав перед собою кілька десятків аркушів, списаних широким розмашистим почерком. Там були й малюнки, намальовані якоюсь дитиною. На перший погляд у них не було нічого зрозумілого, потрібно було читати пояснення.

Аркуші виявилися пронумерованими, і я швидко розібрався з послідовністю читання. Почавши читати, я так захопився, що отямився лише тоді, коли відклав убік останній аркуш. Малюнки, які спочатку здавалися дитячими каракулями, виявилися кришталево зрозумілими й детальними, а сам опис докладно розкривав процес посилення школи природи.

Силові вузли. Вони оточували джерело й канали зв’язку, нагадуючи посилення школи темряви, але працювали на зовсім іншому рівні. Якщо додаткова структура, про яку розповів мені Шир, відповідала за нову міць, то посилення школи природи формували додаткову систему охолодження і каналів, і джерела.

Як і у випадку зі школами води та вогню, посилення природи не дозволяло встановити інші посилення внутрішнього контуру. Вузли не вписувалися в оболонку води й спіраль вогню. Але що буде, якщо все це поєднати?

Дослідницький азарт повністю захопив мене. Узявши ніж, я зрізав верхній шар трави й, оголивши землю, почав креслити на ній різні схеми, намагаючись осягнути неосяжне й поєднати непоєднуване. Час летів не хвилинами, а годинами, але я не звертав на нього уваги. Переді мною було завдання, і мені хотілося його розв’язати.

Посилення стихій внутрішнього контуру накладалися одне на одне, доповнюючи й перекриваючи одне одного в окремих місцях, але довгий час остаточна картина не складалася. Заважали численні канали зв’язку, створені завдяки посиленням світла. До того ж розширення джерела до нових рангів ніяк не враховувалося: щоб перейти на шостий ранг, доведеться все ламати й будувати заново.

Будувати заново?

Думка пронизала мене, наче блискавка, змусивши стерти всі накреслені схеми й почати малювати нову. Схему, у якій брали участь не лише посилення внутрішнього контуру, а й зовнішнього! Спочатку я будував теорію об’єднання на припущенні, що зовнішній і внутрішній контури не залежать один від одного, але що, як я помилився? Що, як додатковий контур школи темряви базується на вузлах, створених посиленнями школи природи, а оболонка школи води й плетіння школи вогню тісно пов’язані з численними каналами школи світла? Але як сюди вплести ще й школу хаосу? А це й не потрібно! Бо випалені канали та вузли відразу беруть участь у загальній структурі!

Гаразд, якщо все об’єднати в один контур, як формуватиметься новий ранг? Під час підвищення рангу джерело збільшується в розмірах, а до нової ділянки прокладається власний канал зв’язку, який має пройти крізь оболонку води. Як усе це враховуватиметься в моїй новій структурі?

Я накреслив на землі нову схему й одразу її змінив: початкова оболонка води має бути розрахована на досягнення десятого, максимального рангу! У такому разі маг точно знатиме напрямок розвитку свого джерела, бо для цього заздалегідь підготовлено місце, а що стосується каналу зв’язку — його можна відразу передбачити в оболонці! Але не весь канал, а лише заготовку під нього — отвір, крізь який пройде переплетений канал вогню. На початкових рангах ці канали не працюватимуть, але водночас не заважатимуть і ніяк не впливатимуть на магію! Ось воно!

Я намалював нову схему в кількох проєкціях і спробував знайти в ній хоча б одне слабке місце, але його не було! Якщо створити собі таку структуру, вона дозволить досягти десятого рангу без жодних проблем та обмежень. Навіть у випадку Вірени з її травмованим джерелом: сила, яка виходитиме з нього, затримається в оболонці води й буде примусово повернена!

Схема справді виявилася ідеальною! Я зумів об’єднати всі шість посилень шкіл стихій у єдине ціле, але відразу виникла проблема, яка позбавила мене можливості відчути безмежне тріумфування.

Та магічна структура, яка вже була в мені, ніяк не вписувалася у вигадану мною схему. Зовсім ніяк! Додатковий контур темряви мав базуватися на вузлах природи. Канали зв’язку від додаткового контуру, а також основні канали світла потрібно було переробити відповідно до вимог вогню. І все це за умови, що джерело має оточувати оболонка води, якої тепер узагалі не існувало!

Це усвідомлення ледь не позбавило мене сил. Мати перед собою таку ідеальну структуру й не мати можливості втілити її у власному тілі — це якийсь особливий вид покарання. Наче я надто поспішав, намагаючись дістатися п’ятого рангу, й тепер розплачувався за свою квапливість. Хоча ні: якби не мій п’ятий ранг і три встановлені посилення, я б тепер не дивився на схему. Мертві ж не дивляться.

Що ж тоді робити?

Єдина розумна думка — обрати одне з трьох посилень внутрішнього контуру й забути про повноцінну структуру. Чотири — це теж непогано. Значно краще за одне, яке було в мене в минулому житті. Можна набрати нових учнів і відразу проводити їм ініціацію з огляду на формування повноцінної структури, а не просто самотнього каналу зв’язку. Нехай не пощастило мені, зате пощастить іншим.

Але в мене були три геніальні учениці, яких я вже обмежив установленими посиленнями. Як я зможу дивитися їм у вічі? Вибачте, але старий мудрий учитель не зміг знайти все вчасно, тому ви не зможете отримати справжню силу? Від самої думки про це в мене все стискалося всередині. Я не збирався здаватися й задовольнятися лише альтернативою в новому житті!

Отже, констатую факт: я почав неправильно розвивати магічну структуру. Це глухий кут? Для більшості — так. Але не для мага хаосу! Бо хаос — це не про глухі кути. Хаос — це про можливості! Навіть якщо часом вони здаються божевільними.

Мені потрібно почати все з нуля! Знищити всю енергетичну структуру, яка є в моєму тілі, залишивши лише джерело, після чого провести «Повне відновлення», щоб позбутися всіх внутрішніх шрамів і, отримавши оновлене тіло, почати формувати правильну магічну структуру, враховуючи особливості всіх шести шкіл стихій! Звучить не лише божевільно, а й як план перемоги!

Відразу з’явилося обмеження: моє джерело посилене до п’ятого рангу. Якщо я створю один, два чи навіть чотири канали, джерело вибухне. Не відразу, але за досить короткий час. Сила п’ятого рангу вимагатиме п’яти каналів зв’язку. Отже, мені доведеться випалювати не лише всю структуру відразу, а й п’ять закручених ниток. Від самої думки про це тілом бігли мурашки. Випалити таку кількість каналів, зв’язуючи їх із джерелом, — це вже за межами людських можливостей.

Може, Шир має рацію й потрібно все робити через пакт покори? Не факт, звісно, що він допоможе, але так хоча б з’явиться якась імовірність успіху. Без передавання болю іншому впоратися з випалюванням каналів усередині себе неможливо.

Хіба що під час цього божевілля наді мною стоятимуть два маги природи десятого рангу, відновлюючи моє тіло й зцілюючи обпалені нутрощі! Це, звісно, не прибере початкового болю, але усуне його наслідки, і, якщо я зумію впоратися з першими спалахами опіків, то зможу витримати весь процес!

Отже, підбиваємо підсумок!

У мене є повна структура посилення шести шкіл стихій. Щоб її встановити, потрібно діяти з першого рангу. У такому разі головною проблемою для мага-початківця буде створення необхідних контурів та оболонки навколо джерела. Ні, стоп. А як відбуватиметься зростання між рангами?

Шляхом насичення тіла в потрібних місцях і підготовки цих місць до прокладання нового закрученого каналу зв’язку! Ось як! Це не буде чимось героїчним — це буде планомірна робота, заснована на поглинанні сили розломів і концентрації її в потрібних місцях тіла. У такому разі жодних больових відчуттів під час досягнення порога не буде! Просто джерело збільшиться, заповнивши заздалегідь підготовлену порожню ділянку, з’явиться канал зв’язку, і маг стане на ранг вищим!

Чому я не можу скористатися цим способом? Бо моє джерело вже розвинене до п’ятого рангу. Мені потрібно не лише сформувати всю структуру навколо джерела, а й випалити собі п’ять каналів. Не враховуючи каналів, які йдуть від зовнішньої системи школи темряви.

Так, це відверто тхне божевіллям. На кожен канал або кожен ранг знадобиться відповідна енергія. П’ять рангів — п’ять кристалів сили. Добре, вони в мене є. Тут, можна сказати, пощастило. Хоча щось мені підказує, що одним своїм розломом я не обійдуся. Це питання розв’язуватиму потім, коли настане час.

Далі знадобляться ресурси для «Повного відновлення». Коли я випалю все, що створив до цього моменту, всередині мене залишиться величезна кількість потворних шрамів, які заважатимуть формувати нову структуру. Отже, тіло потрібно привести до ідеального стану, позбавивши його всіляких шрамів. Це дорого. Я б навіть сказав, що шалено дорого. Грошей, які надходять на мій рахунок від роду Блеквудів за продаж алхімічного зілля, на таке точно не вистачить. Просити Імперію про допомогу? Не найкращий варіант — заганяти себе в борги мені не хочеться. Потрібно думати.

І останній штрих — маги природи, які не лише підтримають моє тіло в момент позбавлення від старої магічної структури, а й проведуть «Повне відновлення», а потім допоможуть мені зберегти розум під час формування нової схеми. Тут усе здавалося простим: Око й Живчик зможуть із цим допомогти. Але постане питання оплати їхніх послуг. Хай там як, а на все потрібне золото або артефакти. Яких у мене, на жаль, зовсім немає.

Кумедна ситуація. Начебто все вигадав, знайшов спосіб реалізувати божевільний проєкт, але спіткнувся на найпростішому — нестачі ресурсів.

Від злості я запустив «Спис хаосу» в землю й здивовано зрозумів, що вже можу користуватися магією. Магічне виснаження минуло. Так, а скільки часу вже минуло? У розломі немає зміни дня й ночі, а завдання з об’єднання структур поглинуло мене настільки сильно, що я лише тепер помітив, як печуть від недосипання очі. Треба ж! Виходить, я щонайменше чотири дні вовтузився із цим завданням? Потрібно терміново обзавестися артефактом, який показує час і дату. Причому такий артефакт потрібен не лише мені, а й усій моїй команді.

Мабуть, варто було відпочити, виспатися й уже потім виходити з розлому, але мені не хотілося надовго випадати з активних дій. Тому я доїв залишки їжі й, вибравшись із розлому, пірнув у вже звичну діру. До Формітона доба активного бігу розчищеними землями. То чому б не прогулятися?

Розломові потвори почали поступово відновлюватися. Якщо зовсім недавно, коли ми бігли цією дорогою з Віреною, нам ніхто не зустрівся, то тепер мені довелося кілька разів вступити в бій із потворами шостого й сьомого рангів. Проблем вони не становили, а зупинятися, щоб забрати туші для подальшого розбирання, мені не хотілося.

— Ти сюди вже як додому ходиш, Блохo! — заявив Око, зістрибнувши зі стіни.

— Мене ще не визнав Старший, — нагадав я. — Тож позивний мені не належить. Та й Соло мені подобається більше, ніж Блоха.

— Гаразд, ти людина, — кивнув маг природи. — Чого прийшов? Де Вірена?

— Прийшов по вас, — пояснив я. — Вірена на завданні.

— По нас? — очі мага природи заблищали. — Ви так швидко дісталися десятки?

— Плани змінилися, — відповів я. — Десятки не буде.

Довелося розповісти замисленому Оку про новий принцип знищення якірних розломів. І, судячи з того, як посвітлішало його обличчя, новина йому сподобалася.

— Добре, — заявив Око. — Зараз Старшому скажу, що ти знову прийшов, нехай порадіє.

— Зачекай, — зупинив я мага природи, який уже дістав переговорний артефакт. — Поки мене не кинули до карцеру, хочу дещо в тебе уточнити. Є в мене гіпотетичне запитання, потрібна думка хорошого цілителя. Дивись, припустімо, хтось вирішив перетворитися з мага на звичайну людину й випалює в собі всі канали зв’язку. Щоб прибрати всі внутрішні шрами, які після цього залишаться, знадобиться «Повне відновлення»?

Око дивився на мене довго. Я б навіть сказав, неприпустимо довго. Потім вилаявся. Потім просто підійшов до мене й поклав руку на груди, не сказавши ані слова. Мабуть, варто було закритися, але моє передчуття підказувало, що цього робити не потрібно. Тож я без вагань впустив мага природи всередину своєї магічної структури. Чоловік знову вилаявся, побачивши незвичне для будь-якого мага видовище.

— І ти зібрався все це випалювати? — нарешті запитав Око, відступивши від мене на крок.

— Щоб установити ще три посилення, потрібно все видалити й почати заново, — пояснив я. — Усі канали, усі вузли, усі з’єднання. Потім потрібно повністю вилікуватися, щоб усередині не залишилося шрамів. І лише після цього можна починати прокладати нову магічну структуру.

— Джерело п’ятого рангу зжере тебе за тиждень, — заявив Око.

— Думаю, значно раніше, — не погодився я. — Гадаю, днів за три. Тому й запитую. Або мені потрібно накопичувати ресурси на «Повне відновлення», або можна обійтися малою кров’ю.

— Малою кров’ю? — маг природи подивився на мене, як на божевільного. — Ти зібрався наживо випалювати в собі всю магічну структуру! Ти хоч уявляєш рівень болю, який на тебе обрушиться?

— Тому мені й знадобиться допомога магів природи, — підтвердив я. — Спочатку під час видалення, потім під час створення нової. Мені ж доведеться відразу робити всі п’ять каналів зв’язку, одним не обійтися. Джерело п’ятого рангу просто не дозволить інакше.

— І робити ти їх зібрався за тим самим принципом, за яким вони в тебе тепер уже зроблені? — приголомшеним голосом запитав Око. Хоча це навіть не звучало як запитання. Радше як твердження. — Хочеш, щоб я підтримував тебе весь процес? Самому тут упоратися буде важко. Потрібна Живчик. Гей, на стіні! Покличте Живчика!

Останню фразу Око прокричав спостерігачам, які стежили зі стіни за нашою розмовою.

— Коли зібрався творити своє божевілля? — уточнив Око, знову поглянувши на переговорний артефакт.

— Коли зрозумію, чи потрібне мені «Повне відновлення», — нагадав я своє запитання.

— Не потрібне, — відповів Око. — Два-три зілля лікування й робота двох лікарів десятого рангу цілком можуть замінити «Повне відновлення». Що ще потрібно?

— Кристал розлому восьмого, а в ідеалі дев’ятого рангу, — подумавши, відповів я.

— Знайдемо, — кивнув Око. — Ще?

— Час, — заявив я. — Не думаю, що ця процедура триватиме лише кілька годин.

— Припустімо, — Око активував артефакт. — Старший, ми з Живчиком прогуляємося до розлому неподалік?

— Знову хаосит прийшов? — пролунав голос з артефакта.

— Уже доповіли? — усміхнувся маг природи. — Так, Соло прийшов, запропонував чергове божевілля, і дуже вже воно мені сподобалося. Хочу перевірити.

— Допомога потрібна? — Старший напрочуд швидко здався.

— Їжі на тиждень нам би, — почав перелічувати Око. — Та ще Стрижа з його армією, щоб без проблем закрити дев’ятку. Власне, усе.

— Що хоч задумали?

— Соло хоче випалити собі всі канали зв’язку, — відповів Око, заслуживши мій невдоволений погляд. — Потрібна підтримка лікарів і кристал сили, щоб було звідки взяти енергію на таке божевілля.

Пауза в артефакті знову була довгою, але цього разу Око не став перевіряти, чи працює переговорний пристрій. Знав — працює.

— Чекайте! — пролунав у відповідь голос. — Зараз усе буде.

— Ось! — заявив задоволений Око. — Тепер можна й твоїм божевіллям зайнятися. Ти ж не думаєш, що тобі вистачить енергії однієї дев’ятки? Тут знадобляться два або три розломи.

Прислухавшись до відчуттів, я зрозумів, що маг природи вчинив правильно. Мене трохи бентежило, що все вирішилося ось так спонтанно, без попередньої тривалої підготовки, як ресурсної, так і моральної, але й відступати вже не хотілося.

Незабаром до нас приєдналася Живчик, а за нею почали підтягуватися врятовані з розлому маги. З’явився й Стриж. Ми не бачилися усього нічого, але він сильно змінився. Зміцнів, позбувся жахливої худорлявості й став схожим на батька. Не тілом — аурою, яка його оточувала. Стриж був природженим командиром, і люди, які довірили йому своє життя, це відчували. За таким командиром навіть я пішов би без запитань!

— Розповідай, — зажадав Стриж, потиснувши мені руку.

— Тобі все чи лише про теперішнє божевілля? — усміхнувся я.

— Давай усе, — Стриж навіть не замислювався. — Око ж витягнув нас із Формітона не просто так? План, озвучений Його Світлістю, починають реалізовувати? Ідемо знищувати десятку?

Ага, ось звідки такий бойовий настрій! Стриж розумів усю небезпеку десятки, однак ані миті не вагався, вирушаючи мені на допомогу.

— Плани змінилися, — промовив я й знову озвучив ідею з одночасним закриттям трьох вісімок. Кумедно, але, як і у випадку з Оком, обличчя Стрижа прояснилося, коли він почув мою пропозицію.

— Шелеґу, потрібні три таймери! — відразу наказав Стриж. — Роби на чотири години!

— Десять хвилин, командире! — відповів один із магів. Овва! В армії Стрижа є власний артефактор? Потрібно взяти до уваги.

— Таймери, звісно, добре, але тепер ми йдемо знищувати три дев’ятки, — втрутився в розмову Око. — Соло збирається випалювати собі магічну структуру.

Стриж дивно на мене подивився, але промовчав і кивнув. Якщо хтось вирішив себе вбити, хто він такий, щоб заважати? Приблизно про це свідчив погляд чоловіка.

— Розломи мають бути поруч, — продовжив Око. — Бажано, щоб усі три були лінійними, але це не принципово. Переміщатимемося всередині стрибками. Головне — зачистити всі три одночасно. Є в мене на прикметі одне місце, давно виросло, але все ніяк руки не доходили його позбутися. Знаєш, де розташована Урійська балка?

— Не найпопулярніше місце, — відповів Стриж.

— Ось і я про те саме, — кивнув Око. — Дев’яток у нас повно. Нам точно вистачить. Мені потрібні ще два лікарі. Удвох із Живчиком можемо не витягнути того божевілля, яке задумав Соло.

— Виступаємо! — прокричав Стриж, миттєво ухваливши рішення. — Три загони! Командири — Ікло, Туман, Сарб. Вовче, бери Одру, йдете з Оком та Живчиком. Мета — три дев’ятки в Урійській балці! Тумане, забезпеч безпеку Соло.

Якщо хтось і обурювався, то не показав цього. Якщо командир наказав закрити три дев’ятки, потрібно діяти, а не розпитувати. Армія з вісімдесяти магів дев’ятого й десятого рангів зірвалася з місця, влаштувавши черговий божевільний забіг. Як і минулого разу, маг темряви з позивним «Туман» обережно взяв мене на руки, анітрохи не показуючи, що йому важко. Я вже не заперечував — на п’ятому ранзі фізично змагатися з армією Стрижа я не міг.

На розломових потвор практично ніхто не відволікався, тож до потрібної балки ми домчали за чотири години. Розломів у заглибині, яка постала перед нашими очима, було так багато, що мимоволі виникала думка, ніби багато з них формувалися на схилах і скочувалися до балки. Бо на самих схилах не було жодного розлому.

Від великої кількості фіолетового й синього кольорів виникало бажання забратися з цього місця якомога далі. Самостійно до синіх розломів я в минулому житті не ходив. Для Таріна-Сольника, попри всю його силу й досвід, вони були непрохідними. Артефактів, які блокують ментальні атаки, у мене ніколи не було, а в будь-якому розломі вище восьмого завжди знайдеться потвора, яка полюбляє порпатися в мізках.

Але тепер, придушивши бажання втекти, я зосередився на своїх відчуттях і практично відразу вказав рукою на три розломи дев’ятого рангу, що містилися кроках у десяти один від одного.

— Нам потрібні вони, — заявив я.

Знову жодних заперечень, хоча всі бачили: щоб дістатися потрібних розломів, доведеться пройти велику кількість вісімок і кілька дев’яток. Проривів тут не було, але це не означало, що вони не стануться будь-якої миті. Урійську балку, як я зрозумів, до цього моменту ніхто не досліджував.

— Уперед! — скомандував Стриж. — Група Ікла — найближчий до нас розлом. Тумане, береш той, що праворуч. Сарбе, твій лівий. Я йду з магом хаосу. Знищуємо все, крім кристалів. Соло, з якого почнеш?

— Із найближчого, — промовив я, ледве стримуючи хвилювання.

Мені досі не вірилося в те, що мало статися, але відступати було вже пізно. Тепер мені доведеться вчинити божевілля, на яке ще ніхто в нашому світі не погоджувався. Добровільно випалити собі всю магічну структуру, щоб потім створити її заново. Причому під дією кристала сили дев’ятого рангу, який може без жодних зусиль спалити мене.

Тож або я сьогодні помру, або стану найсильнішим магом п’ятого рангу в цьому світі. Друге мені подобається значно більше за перше.

— Тримаємо! — командував Око, вливаючи лікувальну силу.

— Функції організму згасають! — промовила Живчик, яка сиділа поруч. — Потрібно більше лікування!

— Поглинаємо залишки кристала! — зажадав Око, першим потягнувшись до серця розлому дев’ятого рангу. — Вовче, влий у нього лікувальне зілля.

— Є стабілізація! — відзвітувала Живчик. — Усе, втримали! Вовче, ще зілля! Тепер буде простіше. Він закінчив!

Усе це я чув крізь туман, що оселився в моїй свідомості. Біль від знищуваних каналів зв’язку виявився таким, що перейшов на інший рівень сприйняття. Мені не було безпосередньо боляче — я просто помирав. Якби не четвірка магів природи десятого рангу, які викладалися на повну, мій божевільний план ніколи б не спрацював. Бо це вище за людські сили.

Вовк влив у мене чергове лікувальне зілля, і в голові проясніло. Повернулося адекватне сприйняття світу, і я розплющив очі. Навколо мене зібрався величезний натовп. Поки маги природи сиділи навпочіпки, займаючись моїм лікуванням, Стриж зі своєю командою утворив широке коло, бажаючи особисто побачити божевілля мага хаосу.

— Вийшло? — запитав Око.

— Вийшло, — кивнула Живчик. — Він став звичайною людиною з джерелом п’ятого рангу. Від колишньої енергетичної структури не залишилося й сліду.

— Артефакт, — прохрипів я, бо говорити було важко.

Точніше, я навіть не прохрипів, а прошепотів, але мене почули. Око повернув голову туди, де нещодавно був кристал розлому дев’ятого рангу, й хмикнув.

— Ти знав, що так буде? — запитав лікар.

Я не знав, про що йдеться, тому спробував підвестися, щоб особисто побачити артефакт, який з’явився. Даремно я це зробив — мене наче блискавкою пронизало, і я захрипів від найжахливішого голоду, який будь-коли відчував і в цьому, і в минулому житті.

— Джерело п’ятого рангу почало його поглинати! — занепокоїлася Живчик. — Надто швидко!

— Кристал! — прошепотів я, борючись із голодним божевіллям. — Потрібен кристал сили!

— Переходимо! — скомандував Око й легко підхопив мене на руки. Мить — і ми опинилися біля виходу з розлому. Нас оточила мерехтлива пелена, на кілька митей змінившись проклятими землями, але новий розлом відразу нас поглинув. Око використав чергову телепортацію й опинився поруч із кристалом сили другого розлому.

— Іншим потрібен час, щоб дістатися сюди, — із нотками провини промовив маг природи. — Можемо починати, решта підтягнуться. Передаю силу!

Самостійно використовувати кристал дев’ятого рангу я не міг, але мені цього й не було потрібно. Для цього в мене був маг природи, який забирав силу з кристала й передавав її мені в потрібній кількості.

Заплющивши очі, я практично повністю відсторонився від світу. Залишилися лише моє тіло, енергія та складна магічна структура, яку мені потрібно було відтворити. З чого починати? Та відразу з усього! Не можна обирати щось одне! Потрібно формувати цілісну структуру відразу! Почали!

І знову свідомість занурилася в туман, крізь який я примудрявся чути лише уривки фраз:

«Тримаємо! Лікувальне зілля!»

«Кристал закінчується! Потрібно більше сили! Та куди він її так тягне⁈»

«Готуйте перехід до наступного кристала! Стриже, зачисти вісімку поруч. Про всяк випадок»

«Тільки не здумай померти, Соло! Віреночка мене живцем зжере!»

«Є стабілізація! Природо всемогутня, що це⁈»

«Хтось мені пояснить, що з ним відбувається⁈»

«Око, що за монстра ми породили⁈»

Судячи з того, що останні фрази пролунали майже одна за одною, свідомість поступово почала повертатися до нормального стану. Останній шматочок магічної мозаїки ліг на своє місце, і я відчув небувале полегшення. Наче мене спочатку засунули кудись під товщу води, а потім різко звідти витягли, дозволивши вдихнути на повні груди. З голови зник туман, і, що найголовніше, я більше не відчував нестерпного голоду. Джерело почувалося ідеально й виснажувати мене не збиралося.

Реакція людей довкола здалася дивною, тому, перш ніж розплющити очі, я занурився у світ своєї магічної структури. Хотілося на власні «очі» побачити, що в мене вийшло.

Побачивши результат своєї роботи, я, здається, навіть забув, як правильно дихати, бо маги природи занепокоїлися й знову почали підтримувати мене лікувальними заклинаннями. Схема, яку я малював на землі, намагаючись знайти хоча б одну ваду, була точно відтворена в моєму тілі. Джерело з п’ятьма каналами зв’язку. Оболонка джерела з п’ятьма створеними каналами й п’ятьма заглушками, які стануть справжніми під час підвищення рангу. Самі канали мали вигляд кумедних спіралей, схожих на локони, а поверх усього цього розташовувалася підсилювальна структура з п’яти вузлів. Усе мало ідеальний вигляд. Наче саме так мала виглядати справжня магічна схема будь-якого мага, а все інше було лише альтернативою.

Розплющивши очі, я побачив стурбовані обличчя. Око, Живчик і ще кілька магів природи дивилися на мене, чекаючи бодай якоїсь реакції. За ними юрмилися інші, бажаючи особисто побачити першу реакцію божевільного. А раптом я перетворився на розломову потвору?

— Вийшло? — запитав Око.

— Вийшло, — відповів я напрочуд нормальним голосом. Ані хрипів, ані стогонів, ані слабкості.

— Покажеш? — рука мага природи відразу лягла на мої груди.

— Дивись, — кивнув я, впускаючи Око до своєї магічної структури.

— От же ж трясця! — пробурчав заступник командира Формітона. — Як же тепер ранги підвищувати?

— Повільно й обережно, — відповів я й кивнув Живчик, яка присіла поруч із піднятою рукою. Жінка виявилася менш емоційною й, перш ніж висловитися, докладно все вивчила.

— Отже, таке потрібно будувати відразу з першого рангу? — запитала жінка.

— Як я тепер зрозумів, це можна робити на будь-якому ранзі, — відповів я. — Головне — якось пережити біль від випалювання старої структури, жахливий голод після цього й божевілля формування нової схеми.

— Коли ти випалював стару структуру, ми разів п’ять ледь тебе не втратили, — Живчик прибрала руку з моїх грудей. — Було відчуття, що тіло просто відмовлялося жити. Доводилося силоміць змушувати його.

— Для мага п’ятого рангу знадобилися чотири маги природи десятого, — прикинув я. — Отже, щоб зробити тобі щось подібне, знадобиться магів десять, не менше.

— Водночас поступово робити не вийде, — усміхнулася Живчик. — Схема завершена й стабільна. Якщо не створити її відразу, нічого взагалі не працюватиме.

— Ти мені потрібна, — я різко змінив тему. — У мене є учениця, маг природи. Дівчина — геній стихії, якщо ця назва тобі щось говорить. Потрібно навчити її особливостей магів природи.

— Ти пропонуєш мені роботу? — Живчик здивовано підняла брову.

— Не весь же час тобі ховатися за плечима чоловіка, — я подивився на похмурого Ока. — Я б і йому запропонував, але зобов’язання перед родом потрібно виконувати. Допоможеш мені з ученицею — повернешся до Ока не лише як дружина, а й як вельми заможний маг природи десятого рангу. Ти отримаєш те, що залишив кристал цього розлому.

— З якого це дива? — пролунав чийсь обурений голос, але швидко стих під важким поглядом Стрижа.

— Ти знаєш, що випадає з розломів? — запитав Стриж.

— Ні, — відповів я й, здійснивши подвиг, сів. Кристал сили колись був за кілька кроків від мене, а тепер на його місці лежала книга, що мерехтіла зеленою аурою. — Це ж якесь заклинання природи десятого рангу?

— Воно, — кивнув Око. — «Велике лікування». Кажуть, навіть мертвого може повернути з того світу, але особисто я дуже в цьому сумніваюся. Це одноразова книга. Той, хто її прочитає, дізнається структуру заклинання, а книга зникне. Тому ми навіть торкатися її боїмося. Особливо коли поруч із такою книжечкою лежить той, хто став схожим на монстра.

— На монстра? — я насупився, не очікуючи такої оцінки.

— Ти сприймаєшся як повноцінна десятка, — пояснив Стриж. — Якщо раніше, дивлячись на тебе, бачили максимум вісімку, то тепер — упевнену десятку. Але варто придивитися, і розумієш: та це ж маг п’ятого рангу! Звідки в нього така жахлива аура? Ти впевнений, що артефакт варто віддати Живчик? Будь-який рід клану Природи викупить його за шалені гроші. Золота навалять стільки, що вистачить купити два-три набори для «Повного відновлення».

Я подивився на Живчик. Ніяковіти вона не збиралася — дивилася мені в очі, готова прийняти будь-яке моє рішення.

— Два роки, — промовив я. — До завершення магічної академії Трімуса. Станеш запрошеною викладачкою, займатимешся Міленою Греймод і ще кількома студентами, яких визначить ректор. Як плату отримаєш книгу.

— Ти так нею розпоряджаєшся, наче вона твоя, — зауважила Живчик.

Я перевів погляд на Стрижа.

— Усі три артефакти, отримані з дев’яток, належать мені? — запитав я. Цей момент ми не обговорювали, наче він мався на увазі сам собою.

— Усі три артефакти належать магові хаосу! — голосно промовив Стриж, звертаючись здебільшого до своєї армії.

Заперечень не було, тож Стриж підійшов до мене й поклав на землю два артефакти. Сувій, що відливав вогнем, і білосніжну сорочку, від якої за сотню кроків ішла аура хаосу.

— Уже розібралися, що це? — запитав я.

— Сувій зі школи вогню, — пояснив Стриж. — Десятий ранг. Якщо передати йому достатньо енергії, можна прикликати метеорит. Сорочка, як ти вже зрозумів, зі школи хаосу. Десятий ранг. Вона дозволяє приховувати ранги й магічну силу, перетворюючи мага на звичайну людину. Діє за аналогією з артефактами світла, які активно використовує гільдія вбивць. Різниця в тому, що сорочка дозволяє обирати, який ранг і яку силу показувати. У мене таке відчуття, що ти знав, які розломи тобі потрібні, Соло. Після посилення ти справді маєш вигляд десятки. Що робитимеш із метеоритом?

— Метеорит — надто серйозне заклинання, щоб ним володів незалежний рід, — заявив я. — Сувій твій, Стриже.

Короткий кивок — і сувій зник. При цьому Стриж, як мені здалося, полегшено видихнув. Я навіть усміхатися не став, усвідомивши просту істину: Стриж працює на таємну службу. Не просто на Імперію — саме на «людей у сірому». Навіть дивно, що сам він його не носить.

— Живчик, то ми домовилися? — я подивився на дружину Ока.

— Два роки життя в магічній академії Трімуса як запрошеної викладачки в обмін на книгу із заклинанням «Велике лікування»? — уточнила Живчик. — Ти так упевнено про це говориш, наче вже домовився з ректором. Він знає, що Вірена стала твоєю дружиною?

— Ще ні, — відповів я.

— Ще ні, — повторила Живчик і всміхнулася. — Знаєш, Соло, а ти мені подобаєшся! Преш, як носоріг! Бачу мету — не бачу перешкод. Командире, як щодо того, щоб дати йому позивний «Носоріг»?

— Блоха! — подав голос Око. — Стрибає туди-сюди, дратує всіх, але примудряється вижити там, де жоден носоріг не вижив би! Ще й дістати може так, що хочеться його прибити, та тільки можливості такої немає. Дружино, це нормально, що ти на щось погодилася, не запитавши мене?

— Я не відмовляюся від роду Ґрінфолд, любий, — усміхнулася Живчик. — От тільки тепер я для твоїх родичів просто маг десятого рангу. Сильний, але незрозуміло, чого від мене чекати. З «Вищим зціленням» я стану цінною. Соло, це стосується й тебе. Я пішла в розлом сімкою, майже ніде не навчалася. Чого я зможу навчити твою ученицю, якщо сама мало що вмію?

— Повір, ти ідеальний кандидат у вчителі магії природи для Мілени, — запевнив я, анітрохи не сумніваючись у своїй правоті. — Заклинань високих рангів ми й так навчимося. Тепер потрібна база, якої в дівчинки немає.

— Приймається! — погодилася Живчик. — Зроблю все, що в моїх силах, щоб твоя учениця зрозуміла силу природи.

— Ось і чудово! — я підвівся й, подивившись на сорочку, не вагаючись почав знімати верхній одяг. Артефакт сів на мене настільки ідеально, наче його пошили за моїми мірками. Капнувши на нього кров’ю, я завершив прив’язку, і на мене обрушилася ціла купа знань про те, як користуватися цим предметом.

— Так краще? — запитав я, зменшивши свою силу до рівня звичайного мага п’ятого рангу.

— Так звичніше дивитися на п’ятірку, — пояснив Стриж. Він якийсь час вагався, але все ж попросив: — Покажеш, що ти із собою зробив?

— Дивись, — без вагань погодився я. Стриж поклав руку, вилаявся й відійшов убік, поступаючись місцем наступному охочому. Якось так сталося, що вся його армія надумала оцінити результат своєї роботи, і противитися цьому мені не хотілося. Люди мали розуміти, заради чого вони закрили три дев’ятки. Багато хто, як я бачив, постраждав. Не серйозно, але неприємно. Хтось навіть міг загинути — і все через те, що я вирішив утілити в життя свою божевільну ідею.

— Отже, тут ми закінчили? — запитав Стриж. — Вирушаємо до трьох розломів?

— Так, тут усе, — кивнув я. — Вас випустять із Формітона?

Стриж похитав головою, показуючи, що портал форпосту буде для них закритий.

— Гаразд, не проблема. У Трімусі всі бували? Знаєте, як туди дістатися «Телепортом»?

Несподівано я побачив дивну картину: маги дев’ятого й десятого рангів опустили очі. Мені вистачило кількох митей, щоб усвідомити, що річ не в тому, що вони не знають, де розташований Трімус і як туди стрибати. Ось чому розломами всім доводилося бігати, тоді як Око відразу телепортувався до кристала.

— У вас немає заклинання «Телепортація», — приголомшено промовив я.

— Це заклинання є надбанням вищих родів, — пояснив Око. — Навчають його лише з восьмого рангу, та й то не факт, що вдасться усвідомити всю складність плетіння з першого разу. Та й із десятого теж.

— Більшість із нас потрапила в полон на шостому ранзі, — пояснив Стриж. — Із тих, хто був на дев’ятому, «Телепортом» ніхто не володів. Око має рацію: це заклинання вищих родів. Та й не потрібен «Телепорт» тим, хто б’ється у Формітоні. У місті та його околицях розташована зона відчуження.

— Вірені вистачило сорока хвилин, щоб розібратися із заклинанням «Телепортація», — здаватися я не збирався. — Усі, хто бував у Трімусі й знає, де розташована його центральна площа, — крок уперед!

Стриж кивнув, і кілька десятків людей вийшли із загального натовпу. Зокрема й сам Стриж.

— Кожен із вас може взяти по двоє людей і разом із ними перенестися на площу, потім повернутися сюди й узяти ще двох. Потрійний «Телепорт» нагріє джерела, але нічого смертельного в цьому не буде. Стриже, ти перший! Лягай! Зараз ти пройдеш екстрений курс роду Греймодів із навчання магії.

Стриж навчився відчувати джерело лише після двох годин нудної роботи, ще пів години в мене пішло на те, щоб пояснити йому суть плетіння заклинання «Телепортація». Можливо, у книгах, за якими навчають цього заклинання, усе викладено значно простіше й без необхідності усвідомлювати власну магічну структуру, але не було в мене із собою навчальних книг! Лише гола воля й чітке розуміння того, що на мене чекає важка й монотонна робота, щоб перетворити щонайменше п’ятнадцятьох людей на справжніх магів, які вміють користуватися телепортацією. Орден Кола, як на мене, узагалі озвірів, відгородивши звичайних магів від такого заклинання. Це ж база, як можна не дати магові телепортацію? Що за жахливі порядки в нашому новому часі?

Слідом за командиром пішло його найближче оточення — Вовк, Туман і Сарб. І знову доводилося витрачати на кожного майже по три години. Тішило одне: поки я займався навчанням, інші не марнували часу й потрошили розлом у пошуках цінних ресурсів.

У якийсь момент я втратив лік часу. Змінювалися обличчя й тіла, але не змінювалася монотонна й надзвичайно одноманітна робота. Змусити людину високого рангу зануритися у стан трансу, особливо якщо вона пройшла дворічну школу виживання в розломі, — завдання не з легких.

Отямився я, коли зрозумів, що більше немає кого навчати. Усі п’ятнадцятеро людей, які знали, де розташована центральна площа Трімуса, отримали у своє розпорядження заклинання «Телепортація». А я, здається, заробив головний біль на найближчий тиждень. Ще й горло майже охрипло — мені постійно доводилося бурмотіти, вводячи людей у транс.

Допомогла Живчик: вона підлікувала мене й простягнула флягу з водою. Рідина провалилася в мене, як у сухий пісок, але не безрезультатно — я знову почав адекватно сприймати світ.

Цим відразу скористався Стриж.

— Я правильно розумію, що ти збираєшся повторити своє божевілля ще тричі? — запитав командир загону. — І тобі знадобляться не лише лікарі, а й воїни, здатні зачищати розломи?

— Уже визначився із ціною? — запитав я.

— Звісно, — усміхнувся Стриж. — Лише в п’ятнадцятьох бійців з’явилася «Телепортація», шістдесят троє залишилися без діла. Моя пропозиція: двадцять одна людина за кожну твою ученицю. З мене перевірені лікарі й три розломи дев’ятого рангу, з тебе — невелика робота. Страждатимуть, як я зрозумів, твої учениці, а не ти.

— Артефакти й ресурси? — запитав я.

— Можна обговорити, — після роздумів відповів Стриж.

— Ні, — я похитав головою. — Ресурси можеш забирати, але артефакти моєму роду потрібні як повітря. Особливо з дев’яток, які обере моє передчуття.

— То, може, даремно віддав метеорит? — запитав Стриж, дивно подивившись на мене.

— Із ним відразу було зрозуміло, що він відійде тобі, — я не піддався на провокацію. — Я не претендую на заборонені предмети. Але все, що не містить нічого протизаконного, стане моїм.

— Навряд чи сорочка належить до дозволених артефактів, — зауважив Стриж.

— Доведеться домовлятися з главою таємної служби, — я знизав плечима. — Напевно, у мене знайдеться що запропонувати цьому магові води.

— Кому? — насупився Стриж. — Якому магові води? Таємною службою керує не маг води, Соло.

Новина стала для мене несподіванкою. Я подумки перенісся до кабінету, у якому відбулася зустріч з Імператором і його найближчим оточенням. Єдиним, хто серед присутніх підходив під визначення «глава таємної служби», був саме маг води, який так і не представився. А запитати в Розалін, хто це такі, я ще не встиг.

Виходить, глави таємної служби на зустрічі взагалі не було? Ні, судячи з того, як вищі роди ставляться до «людей у сірому», можна зробити висновок, що глава таємної служби не входить до Ордена Кола. Тоді хто? Брат Розалін, який ставив запитання? Він більше схожий на розумника, а не на главу. Насправді єдиний кандидат, достатньо серйозний і відповідний цій посаді, сидів поруч з Імператором і дивився на мене вогненно-червоними очима. Ксав’єр Флеймворд є не лише радником, а й главою таємної служби? Думка, звісно, слушна, але вельми сумнівна. Не став би глава такої організації подорожувати з ученицею якимись провінційними містами, готуючи її до магічної академії. Чи в оточенні Імператора все настільки погано, що більше не було кому довірити Розалін?

— У такому разі доведеться спілкуватися з Його Світлістю, — я закинув вудку й цього разу заперечення не почув. — Віддавати сорочку мені якось не хочеться. Ти ж бачиш — її наче на мене шили!

Насправді артефакт непотрібний, але тепер він підходив мені ідеально. Маги завжди намагаються виставити свою силу напоказ, щоб залякати ворогів, тому приховувати її їм не потрібно. А от мені, воїну хаосу п’ятого рангу, потрібно мати відповідний вигляд. Якщо оточення почне бачити в мені мага десятого рангу, можуть виникнути запитання. Навіть не запитання — виникне страх, який призведе до того, що мене захочуть убити вже не лише Аквалори, а й інші вищі роди. Адже краще зробити це тепер, поки я на п’ятому ранзі, ніж чекати, доки я дістануся десятки. Не факт, що тоді зі мною вдасться впоратися.

— Що ж, якщо ми домовилися, пропоную вирушати, — Стриж потиснув мені руку, закріплюючи домовленість. — Центральна площа Трімуса?

— Вона, — кивнув я й, щойно подумавши про повернення, завмер від почуттів, що нахлинули. Стрибати до Трімуса не можна. Але хто ж слухатиме свої відчуття? — Стриже, перенеси мене на площу. Негайно!

— Проблеми? — насупився командир загону.

— Проблеми, — кивнув я, зірвавшись із місця й помчавши на максимальній швидкості до виходу з розлому. — Мені потрібно до міста! Терміново!

— Ідемо всі? — запитав маг світла.

— Ні, ви взагалі не втручайтеся, — ледь не закричав я. — Це мій бій. Стрибайте до Трімуса хвилин за двадцять, не раніше.

— Поясниш, що відбувається? — Стриж підхопив мене на руки й набрав такий темп, що в мене навіть у вухах загуло.

— Якби я знав, — похмуро пробурчав я, після чого прокричав: — Щойно доставиш мене до міста — негайно забирайся звідти! Це важливо!

Мерехтлива пелена виходу з розлому поглинула нас і, не встигнувши перетворитися на прокляті землі, знову змінилася миготінням телепортації.

— Іди! — наказав я, щойно простір набув щільності. На руках заворушилося волосся — Стриж виконав мою вимогу й полетів назад до розломів. Але відволікатися на зовнішні прояви використання особистих порталів я не став. Мою увагу привернули двоє, які стояли в самому центрі площі.

— Як ти й казав, учителю, він з’явився! — зареготав маг, який залишався на ногах. Однією рукою він тримав за череп другого мага, що сидів поруч і був більше схожий на зламану ляльку, ніж на живу істоту. Це був Шир, і мав він жахливий вигляд навіть як для живого скелета. Рук і ніг у нього вже не було. Щелепу було вивернуто, і трималася вона на місці лише на чесному слові. Але найжахливішим було те, що в очницях черепа Шира не палав вогонь.

Маг темряви десятого рангу був мертвий.

Я дивився на лисого мага без жодних емоцій. Шира більше немає — як немає й сенсу картати себе за його смерть. Усередині розломів моє передчуття подій у великому світі не спрацьовує. Те, що вдалося відчути тепер, — не більше ніж диво, хоч воно й сталося надто пізно.

— Де Розалін? — запитав я. — Маг вогню, яка була разом із Широм?

— Ти про дівчисько? — супротивник із неприхованою огидою відкинув тіло Шира вбік. Воно впало без жодних ознак життя. — Довелося обміняти її життя на інформацію про тебе, Соло Греймоде, магу хаосу п’ятого рангу.

— Ти не відповів, — жорстко заявив я.

— А я повинен? — лисий маг подивився на мене з неприхованою зневагою. — Хто ти такий, щоб я перед тобою розпинався? Твоє завдання — здохнути на славу Володаря! Хаос має зникнути!

Супротивник атакував зі знанням справи. Жодних розмахувань руками, фраз-активаторів чи чогось подібного. Найтонші нитки, зіткані з енергій усіх шести стихій, були здатні пробити будь-який захист, який лише існує в нашому світі. Шансів вижити в мене не було. Так, принаймні, мав думати лисий маг.

Кинувшись уперед, я на ходу виставив чотири «Дзеркала хаосу», блокуючи атаку супротивника, а також дістав із торбинки мандрівника шматок руди чорного металу. Тримати удар супротивник не вмів — коли в ньому з’явилися чотири наскрізні отвори, він заволав від болю. Волосся на руках знову почало ворушитися — маг темряви активував заклинання «Телепортація», щоб забратися звідси й відновитися у своєму лігві, але не встиг. Усього кілька митей, але не встиг! Я вже був поруч і, вгативши ногою в груди, перекинув лисого на землю, сам упав зверху й щосили втиснув чорний камінь у ділянку живота. Нехай тепер спробує використати магію!

Але цього здалося замало — я нічого не знав про бойові здібності власників заборонених прадавніх артефактів. Наскрізні отвори від дії відбитих заклинань з’явилися в ділянці його грудей, але смертельними не були. Так, завдавали незначного дискомфорту. Тому я згадав усе, на що були здатні мої учениці, і, поклавши долоні на плечі лисого мага, активував «Розкладання».

Чорний камінь намагався нагадати мені про своє існування, але мій теперішній стан не збирався схилятися перед якимось металом. Тим паче необробленим. З’явився сірий туман, який легко ввійшов у тіло мага, перетворюючи його м’язи на порох.

Простір розірвав несамовитий крик болю, але криками мене було не пройняти. Не зупиняючись, я виконав таку саму процедуру зі стегнами лисого, позбавляючи його можливості бігати. Ось тепер можна поговорити.

— Де Розалін? — прогарчав я, кілька разів ударивши супротивника по щоках, щоб привести його до тями.

— Ти помреш, хаосите! — заволав лисий маг. — Володар тебе знищить!

— Де Розалін? — повторив я запитання й, для стимулювання, почав випалювати канали зв’язку мага десятого рангу. Мені потрібне було тренування, перш ніж возитися зі своїми ученицями, а ідеальнішого випадку найближчим часом могло й не випасти.

Біль від випалюваних каналів виявився значно сильнішим за біль від згорілих м’язів. Лисий волав довго й зі знанням справи, лякаючи мене невідомим Володарем. Щоправда, ані імені, ані місцеперебування він не видав.

— Де Розалін? — щойно в криках виникла пауза, я поклав руку на груди лисого мага. — Якщо ти, відрижко розломової потвори, думаєш залякати мене своїм Володарем, то прорахувався. Найбільше у світі я боюся, що ти не витримаєш і здохнеш, не дозволивши мені показати тобі весь арсенал тортур клану Хаосу! Я випалю твої канали зв’язку, знищу артефакт, який міститься всередині тебе, зроблю тебе звичайною людиною, після чого відійду й спостерігатиму, як твоє джерело пожирає тебе. Хочеш дізнатися, що таке голод джерела десятого рангу? Мовчатимеш — я подарую тобі таке «щастя». Де Розалін?

— В Аквалорів, — прохрипів лисий маг. — Мій колишній учитель обміняв її життя на інформацію про тебе й вівтар. Тому я її не вбив, а залишив слугам мого Володаря!

— Де саме в Аквалорів? — продовжив допитуватися я. Аквалори — слуги якогось Володаря. Власне, приблизно так я й думав: Орден Кола не є самостійною силою. Є хтось іще!

— У Леврії! — несамовито заволав маг темряви, коли я почав випалювати йому черговий канал зв’язку. — Вона в Леврії! Біля розлому з чорним металом! Я залишив її там годину тому!

Розалін жива. Принаймні поки що. Година — це ніщо, зважаючи на те, що потрібно ще повідомити главі Аквалорів про Розалін. Убивати принцесу не стануть, але сховати її десь у глибокій норі — запросто. Потрібно поспішати.

Погляд зачепився за нерухоме тіло Шира. Навіть після смерті прокляття не бажало спадати, щоб показати справжній вигляд мага темряви. Прокляття не спадає? Моє серце пришвидшилося від емоцій, що нахлинули. Прокляття не спадає лише в одному випадку — коли людина, на яку його наклали, досі жива. В усіх інших випадках заклинання школи темряви розвіюються, зробивши свою брудну справу.

— Яке прокляття було на Широві? — запитав я.

— Ґеорат-дум! — пролунала відповідь. — Цього заклинання навчив мене мій Володар! Щоб стати частиною його війська, мені потрібно було позбутися свого старого вчителя. Я зробив це без вагань! Шир був слабким і не бачив справжньої сили темряви! Він обмежував себе, наче якийсь мораліст! Темрява безмежна! Її не можна контролювати! Їй можна лише підкоритися й дозволити вести себе. Цього навчає нас Володар!

— Як зняти «Ґеорат-дум»? — поставив я наступне запитання.

— Його неможливо зняти! — на обличчі лисого мага з’явилася зловісна усмішка. — Навіть якщо й можливо, про це знає лише Володар!

— Отже, потрібно зустрітися з твоїм Володарем, — спокійно відповів я. — Хто він і де його знайти?

— Тобі ніколи не потрапити до Володаря, хаосите! Хаос буде знищено! — із фанатичним блиском в очах відповів мій супротивник.

— Чому хаос має бути знищено? — продовжив допитуватися я.

— Бо так вимагає Володар! Так говорить Пророцтво! Так каже Віщунка! Так…

Несподівано очі лисого мага округлилися. З його рота пішла піна, а груди задимілися, згораючи зсередини. Прадавній артефакт «штаринґал» старанно оберігав носія нульового предмета від зради, знищивши свого носія. Схожий на павука предмет вибрався з грудей уже мертвого мага й, перш ніж я схопив його або використав на ньому «Розкладання», зник, застосувавши «Телепортацію». Артефакт повернувся до свого господаря, наче живий! Про таке мені ще ніколи не доводилося чути!

Поруч почали з’являтися люди — Стриж привів свою армію. Шістнадцятеро людей притягли по двоє бійців, після чого п’ятнадцятеро з них полетіли назад по наступну партію. Стриж, який уже стрибав туди-сюди, залишився зі мною й почав керувати своєю армією. Площу оточили, і вартові, які надумали сюди з’явитися, буквально втекли геть, ледь не гублячи зброю. Коли працюють маги десятого рангу, та ще й у такій кількості, потрібно тікати.

— Живчик! — я покликав мага природи й указав на начебто безживне тіло Шира. — Його можна врятувати?

Жінка хмикнула, побачивши скелет у чорному вбранні. Збоку тіло мало такий вигляд, наче хтось одягнув скелета й кинув посеред площі. Але якщо маг хаосу просить його врятувати, то з цими кістками не все так просто. Живчик підійшла до тіла Шира й, нахилившись, хмикнула ще раз. Її руки засяяли зеленим світлом, після чого жінка відсахнулася, коли кістки сіпнулися.

— Соло, хто це? — здивовано запитав Стриж.

— Мій учитель, маг темряви десятого рангу Шир Греймод, — пояснив я. — Живчик, що з ним?

— Із ним повна катастрофа! — Живчик не стала тішити мене ілюзіями. — Я не знаю як, але ці кістки намагаються чіплятися за життя! Соло, тут допоможе лише «Повне відновлення».

— Або «Велике лікування», — припустив я. — Ти вже розібралася із заклинанням?

— Коли⁈ — обурилася Живчик.

— Його можна якось стабілізувати? — запитав я. — Заморозити? Занурити в лікувальний сон? Зробити так, щоб тіло дотягнуло до моменту, коли ти вивчиш «Велике лікування»?

— Теоретично — так, — кивнула Живчик. — Але для цього потрібно…

— Роби! — наказав я, перебиваючи мага природи. — Потрібні ресурси, енергія — кажи. Шир має жити!

— Усе ж «Носоріг», а не «Блоха», — пробурчала Живчик. У цей момент на площі з’явилася нова партія магів. — Чоловіче, йди сюди! Вовче, теж не ховайся! У нас тут чергове божевілля намічається!

— От же ж трясця! — промовив Око звичну фразу, коли зрозумів, що кістки, які лежали перед ним, живі й відчайдушно борються за життя. — Що з ним?

— Прокляття під назвою «Ґеорат-дум», — пояснив я. — Хтось щось про нього чув?

Усі подивилися на Привида, єдиного досвідченого мага темряви з армії Стрижа, але той похитав головою, не зводячи погляду з колеги за стихією.

— Гаразд, давай його стабілізуємо, — кивнув Око. — Формуємо коло!

Четверо магів природи десятого рангу знову взялися до роботи. Збоку це мало заворожливий вигляд: між природниками миготіли смарагдові блискавки, а під Широм сформувалося красиве коло, яке виконувало роль якоїсь магічної печаті.

— Є! — промовив Око, а в черепі Шира загорілися два тьмяні зелені вогники. Настільки тьмяні, що стало зрозуміло: маг темряви непритомний.

Око витер піт, сьорбнув із фляги, яку простягнула йому Живчик, і, подивившись на мене, промовив:

— «Велике лікування» тут не впорається, Соло. Лише «Повне відновлення». Йому відірвали руки й ноги, пришити їх назад ми не можемо. Тіло пошкоджене так, що милосердніше буде його вбити, ніж лікувати. Ми стабілізували стан, зануривши твого мага темряви в стазис, але надовго цього не вистачить. Мій прогноз — пів року. Потім або «Повне відновлення», або смерть. Третього не дано. Не в цьому випадку.

— Пів року — майже вічність у нашому випадку, — кивнув я. — Стриже, Аквалори схопили Розалін, мою ученицю. Вона тепер десь на південному заході, у Леврії. Хочеш отримати в боржники мага хаосу п’ятого рангу на ім’я Соло Греймод?

— Аквалори — серйозна сила, — замислився маг світла.

— Серйозна, — кивнув я. — Тому я це й пропоную. Ще потрібно врахувати указ Імператора. Убивати представників вищих родів не можна. Покарання — смерть. Водночас немає заборони всіх покалічити. Цим і займемося.

— Око? — Стриж подивився на заступника командира Формітона.

— Знову я? — пробурчав маг природи. — Спочатку потрібно доставити скелета до магічної академії. Представити Живчик і домовитися, що вона викладатиме. Дочекатися повернення двох інших груп, які вирушили шукати якірні розломи. А вже потім ухвалювати рішення.

— Тепер Розалін біля якірного розлому Аквалорів, — заявив я. — Якщо зволікатимемо, її сховають. Причому так, що ми ніколи в житті її не знайдемо. Отримати у свої руки засіб шантажу Флеймвордів — мрія будь-якого вищого роду. Зволікати не можна.

— Та я й не кажу, що потрібно зволікати, — відповів Око. — Групи Вовка й Тумана залишаються тут, у Трімусі. Живчик бере тіло твого вчителя й тягне його до магічної академії. Група Стрижа йде до Леврії. Я, мабуть, теж піду з вами. Не подобається мені, коли молоденьких дівчат хапають і роблять із них заручниць.

— Є папір і перо? — запитав я у Стрижа.

— Глава роду повинен мати свої, — відповів маг води, але без запитань надав усе необхідне.

— Свої потрібно мати, — погодився я. Залишилося лише знайти час, щоб обзавестися обов’язковими предметами, але вголос я цього не сказав. Натомість почав писати листа ректорові й спіткнувся практично на першому ж реченні.

— Альбіна, — підказав Око, який стояв поруч. — Альбіна Ґрінфолд.

Я вдячно кивнув і швидко написав листа, пояснивши головні моменти й представивши ректорові його нового працівника. Сподіваюся, коли я повернуся, брат Вірени не відразу мене вб’є.

— Ще потрібна людина, яка координуватиме роботу тут, у Трімусі, — промовив я, подивившись на Стрижа. Той кивнув і виділив одразу трьох магів дев’ятого рангу. Ніхто з нас не хотів випадковостей.

— Що робити із цим? — запитав Стриж, кивнувши на вбитого лисого мага.

— Спалити, — відповів я. — Артефактів у нього вже немає.

Стриж кивнув, і за мить від тіла залишився лише попіл. Торбинки мандрівника в цього дивного мага не було. Сумки мандрівника теж. Водночас на ньому було підозріло мало речей, наче всі вони лежали десь в іншому місці. Це був маг темряви десятого рангу. Невже він мав просторову кишеню? Сили в цього гада було не відняти. Перетворити Шира на відбивну звичайний маг ніколи б не зміг. Отже, якась організація, очолювана «Володарем», має неймовірну силу. Чому я не чув про неї шістдесят років тому? Навряд чи вони з’явилися за час, поки я відпочивав. Ще й фраза про Пророцтво — невже у Володаря є ті легендарні вислови справжнього віщуна? Як мало інформації і як багато запитань! Наступного разу, коли я знову зустрінуся з магом шести стихій, намагатимуся ставити запитання м’якше, щоб його відразу не спалив заборонений прадавніми артефакт.

— Виступаємо, — промовив я й упевнено пішов до мерії, розташованої на протилежному від представництва магічної академії краю центральної площі. Якщо раптом з’являться Тельмари або представники гільдії вбивць, із задоволенням із ними поговорю. От тільки моє передчуття нічого подібного не показувало. Нас ніхто не зупинятиме.

— Леврія, — зажадав я, дійшовши до порталу. Координатор хотів був заїкнутися про десять золотих, щоб покласти частину собі до кишені, але побачив важкий погляд Стрижа й гикнув від страху.

— Леврія, — промовив координатор, активуючи портал.

Знову прийшло усвідомлення пастки, але тепер я був до неї готовий.

— На нас чекають, — попередив я. — Іду першим. Пам’ятайте: не вбивати! Це важливо.

— Не зовсім так, Соло, — пролунав знайомий голос, і простір неподалік від нас пішов хвилями, утілюючись у Жерона Асторшала, мага світла дев’ятого рангу.

— Вірена й Мілена? — запитав я.

— В академії, — відповів Жерон. — Ми знайшли місце п’ять днів тому й повернулися, чекаючи на вас. Рів, Наталі та Ястін теж повернулися. Соло, я бачив, що сталося на площі. Хто це був?

— Колишній учень Шира, — якщо є бажання приховати інформацію, то найкраще ховати її за напівправдою. — Той, хто наклав на нього прокляття «Ґеорат-дум». Імені не знаю, як і того, звідки він узявся. Знаю одне: він якимось чином пов’язаний з Аквалорами. Розалін схопили, і тепер вона в лапах охоронців якірного розлому.

— Соло Греймоде, — голос Жерона Асторшала несподівано став офіційним і страхітливо холодним. — З метою звільнення восьмої спадкоємиці престолу та на правах заступника начальника контррозвідки таємної служби даю тобі й людям, які йдуть разом із тобою, дозвіл на застосування летальної сили! Усі проблеми, пов’язані з виконанням указу Імператора, я беру на себе. Богдане Рейнвальде й Ромаріо Ґрінфолде, прошу засвідчити мої слова!

— Свідчимо! — одночасно промовили два маги. Бідолашний координатор порталу, чуючи все це, перетворився на тінь, намагаючись злитися зі стіною. Виходило кепсько, але чоловік старався.

— Заходимо! — заявив Жерон, кивнувши на портал. — Настав час нагадати Аквалорам, що рід Флеймвордів недоторканний!

Жерон увійшов до порталу першим. Рівень загрози стрибнув до небувалих висот — моє передчуття ще й контррозвідника до себе під’єднало.

— Його тепер убиватимуть, — спокійно заявив я.

— Заходимо! — наказав Стриж і першим кинувся до порталу. Око пішов слідом за ним, як і двадцять п’ять інших магів десятого рангу. Стриж узяв із собою найкращих із найкращих.

Останнім до порталу ввійшов я. Леврія дуже нагадувала Гуртан — таке саме свіже повітря, створене магами води, такий самий приємний краєвид. Щоправда, тепер була одна відмінність: повітря наповнював запах смерті. Поруч із порталом лежало кілька обгорілих тіл, за якими неможливо було однозначно визначити, кому вони належали — нашим чи ворогам.

Я вийшов із мерії й устиг побачити завершення битви. Двадцять шість десяток і дві дев’ятки — не та сила, до якої можна ставитися зневажливо. Кілька десятків безживних тіл лежали на центральній площі Леврії, ще приблизно стільки ж лежали обличчям донизу, не наважуючись навіть підняти голову. Око й іще один маг природи лікували поранених — представники Аквалорів чинили шалений опір, і багатьом бійцям Стрижа дісталося. Зокрема й Жеронові: його рука висіла батогом, але контррозвідник не звертав на це уваги.

— Де портал із чорним металом і принцеса Розалін? — Жерон Асторшал влаштував експрес-допит. Причому контррозвідник діяв жорстко — він не соромився застосовувати силу, щоб домогтися свого.

Перший допитуваний, маг восьмого рангу, намагався відповісти щось грубе, за що поплатився майже миттєво: швидкий удар ножем — і за мить на площі стало одним трупом більше.

— Де портал із чорним металом і принцеса Розалін? — Жерон перейшов до наступного полоненого, який чудово чув усе, що сталося поруч із ним. Це був маг води дев’ятого рангу з роду Аквалорів, і однієї показової страти вистачило, щоб інформація полилася потужним потоком.

Про Розалін маг води нічого не знав, зате чудово був обізнаний із місцеперебуванням стратегічно важливого об’єкта. Усього якихось три дні шляху — і ми будемо на місці!

— Ти там був? — запитав Жерон і, отримавши ствердний кивок, поставив наступне запитання: — У цьому місці є стаціонарний портал?

Судячи з реакції, портал біля якірного розлому був.

— Або ти називаєш портал, — продовжив Жерон, — або підеш під суд як зрадник Імперії. Тобі випалять джерело й відправлять на копальні, де ти проведеш решту свого життя. Обирай! У тебе п’ять секунд.

— Аквалор-сім! — майже закричав маг води. — Портал називається «Аквалор-сім»!

Це автоматично означало, що в роду Аквалорів існує ще шість. Але це справи контррозвідки, явно не мої.

— Забираємо! — наказав Жерон, кивнувши на балакучого полоненого. — Якщо збрехав, відправимо до дізнавачів в імператорський палац.

— Що робити з рештою полонених? — запитав Стриж.

— Потрібно позбавити їх тягаря володіння артефактами, — без вагань відповів Жерон. — Вони напали на представника таємної служби під час виконання обов’язків, тому це стане для них найм’якшим покаранням.

— Ви чули наказ! — Стриж різко повернувся до своїх. — Виконуємо!

Вистачило кількох хвилин, щоб представники Аквалорів позбулися всіх артефактів, зокрема численних торбинок мандрівника й сумок мандрівника. Упевнений, обурений зойк вищого роду прогримить на всю Імперію. Маги води обов’язково побіжать скаржитися Імператорові на свавілля таємної служби.

— Аквалор-сім! — зажадав Жерон, коли ми підійшли до порталу. Судячи з округлених очей координатора, той чудово знав, про що йдеться, але до останнього намагався ухилитися від виконання наказу. Однак зв’язане тіло мага дев’ятого рангу, яке притягли бійці Стрижа, швидко розставило все на свої місця.

— Так, пане, — затинаючись, відповів координатор. Налаштувавши портал, він промовив майже пошепки: — Аквалор-сім!

Жерон і тепер пішов першим, але цього разу Стриж і Око йшли за ним буквально по п’ятах. Я знову ввійшов останнім, дочекавшись, поки рівень загрози знизиться до прийнятного.

— Не наближайтеся, або вона помре! — почув я, щойно простір набув щільності. Якірний розлом південного заходу Імперії мав майже такий самий вигляд, як той, який ми вже зачистили: таке саме бездонне провалля, такий самий підвісний міст, такий самий табір добувачів. Головна відмінність — тут зяяв розлом восьмого рангу, а біля самого мосту маг води восьмого рангу тримав Розалін, притискаючи ніж до її горла. Лезо вже врізалося в шкіру, залишивши тонку цівку крові.

— Я не блефую! — заревів маг води, який утратив розум. — Не наближайтеся! Дайте мені піти, і тоді дівка не постраждає!

— Якщо використати арбалет, він переріже їй горло, — похмуро промовив Око, коли я підійшов ближче. — Цей покидьок обрав позицію так, щоб навіть із діркою в черепі встигнути завершити справу. Розалін помре раніше, ніж ми їй допоможемо. Соло, не дурій!

— Стій! — заволав маг води й іще сильніше втиснув ніж у горло Розалін. Мою ученицю добряче побили. На обличчі виднілися синці, кілька порізів, але погляд Розалін не був наляканим. Полон не зумів зламати принцесу.

Я зупинився кроках у десяти від майбутнього трупа. Восьмий ранг, звісно, серйозна сила, з якою доводиться рахуватися, але не цього разу. Надто багато люті було всередині мене, надто глибоко ніж увійшов у горло Розалін.

Мені недоступне подвійне використання заклинань. Це основа, на якій я жив і минуле, і теперішнє життя. От тільки тепер виникла ситуація, коли або мені потрібно ламати основу, або прощатися з ученицею. «Розкладання» зможе знищити ніж, але це дасть супротивникові можливість якось відреагувати й, наприклад, жбурнути Розалін у бездонне провалля. Тож потрібно не лише знищити ніж із чорного металу, а ще й угатити «Списом хаосу» в череп мага води, обірвавши його жалюгідне існування. Око мав рацію: якщо просто вбити цю двоногу потвору, вона встигне прикінчити мою ученицю.

Геть сумніви! Я знаю, що учениці вміють одночасно використовувати три заклинання! Вони генії, то яким же я буду вчителем, якщо залишуся на місці й не прогресуватиму разом із ними? Потрібні два заклинання? Їх є в мене! Бо все інше — альтернатива!

Я вивільнив усю силу, яку мав. Стриж казав, що тепер я схожий на десятку? Що ж, ось вона — сила десятки! Я не розмахував руками, не вигукував заклинань, не користувався магічними паличками. Просто стояв і дивився в очі своїй учениці, поки «Розкладання» пожирало чорний метал. Хаосу байдуже, що знищувати. Він перетворює на ніщо все на своєму шляху.

Не перериваючи «Розкладання», я створив «Спис хаосу» просто біля обличчя мага й увігнав його в череп тупоголового фанатика. Як і передбачав Око, той сіпнувся, полоснувши ножем по горлу Розалін, але нічого не домігся — леза в ножа вже не існувало.

Розалін устояла на ногах, коли позаду неї з глухим ударом упало мертве тіло. Вона незворушно струсила бруд із рукава піджака й пішла до мене так, наче нічого критичного не сталося.

Око зреагував миттєво — у його руках з’явився флакон із лікувальним зіллям, яке він відразу влив у Розалін. Рана на шиї дівчини й синці на обличчі одразу зникли.

— Шир? — запитала Розалін із таким самим виглядом, наче цікавилася погодою. Але я надто добре знав свою ученицю й міг із упевненістю сказати, що вона стоїть на межі істерики. Тримається лише на морально-вольових.

— У магічній академії Трімуса, — відповів я. — Стан критичний, але стабільний. Потрібне «Повне відновлення».

— Головне, що живий, а з рештою ти впораєшся, учителю, — кивнула Розалін. Її голос здригнувся, і я зробив єдине правильне, що міг у цій ситуації. Начхавши на присутніх, я згріб Розалін в обійми.

— Я злякався, що можу тебе втратити, — прошепотів я. — Уже збирався знищити весь світ у помсту.

Це стало останньою краплею, і восьма спадкоємиця престолу розридалася, виплескуючи накопичені емоції. Я гладив дівчину, яка ридала на всі лади, по волоссю, розуміючи, що не лукавив. Помстившись за своїх учениць, я справді був готовий знищити весь світ.

Бо воїни хаосу інакше не можуть.

— Соло, ми готові до зачистки розлому! — промовив Стриж, підійшовши до нас.

— Усе, Розо, час відпускати, — прошепотів я, намагаючись відчепити від себе Розалін. Не виходило! Дівчина як учепилася в мене пів години тому, так і не відпускала. Поки Стриж зі своїми десятками зачищав територію, а Жерон відправляв порталом усіх полонених до дізнавачів таємної служби, ми просто стояли неподалік від бездонного провалля, обіймаючи одне одного.

— Ні, не час! — уперто заперечила дівчина. — Не хочу тебе відпускати!

— Друга й третя групи вирушили до своїх розломів, — продовжив Стриж, старанно не помічаючи сцени, яку влаштувала моя учениця. — Орієнтовний час прибуття на місце — дванадцять годин. Потім три-чотири години на зачистку, і ми будемо готові до синхронізації.

Мені залишалося лише кивати. Вириватися з обіймів силоміць не хотілося. Не думаю, що Розалін колись переживала щось подібне. Таке взагалі випадає пережити далеко не кожному, тож дівчину можна зрозуміти.

— Можеш зачекати на нас тут, — запропонував Стриж. — Із вісімкою ми впораємося. Залишу з тобою двох стрільців, про всяк випадок.

Щойно Стриж заговорив про охорону, як у мене звело живіт від передчуття неприємностей. Чомусь двох стрільців буде недостатньо. До речі, а чому саме стрільців?

— Соло, що сталося? — запитала Розалін, трохи відсторонившись від мене. — Таке відчуття, що тебе щось тривожить.

— Усе, вже не вчитель? — усміхнувся я.

— Мій учитель — Шир, — нагадала Розалін і зіщулилася, наче від холоду. — Я точно відчуваю, що тебе щось гризе! Яке незвичне відчуття. Наче в животі почали літати кам’яні метелики. Ніби й літають, але такі важкі, що мене всю проймає.

— Ти впевнена, що це мої відчуття? — запитав я. — Відпускай.

Розалін слухняно відпустила мене й полегшено видихнула.

— Минуло! — зраділа дівчина, але відразу стала серйозною. Зробивши крок уперед, Розалін знову обійняла мене й зіщулилася. — Повернулося. Що це, учителю?

— О, знову вчитель, — знову всміхнувся я. — Як швидко в тебе все змінюється.

Розалін щось нерозбірливо пробурмотіла, після чого кілька разів відпускала мене й знову торкалася, намагаючись розібратися у власних відчуттях.

— Не розумію, — здалася дівчина. — Коли я сама — жодних проблем немає. Коли торкаюся тебе — виникає відчуття, наче проковтнула камінь. Око, можеш використати на мені лікування? Може, це наслідки ран?

— Використати лікування не проблема, — кивнув Око. — От тільки для цього потрібно відійти кроків на сто звідси.

Ми з Розалін переглянулися, не до кінця зрозумівши сенс слів мага природи.

— Чорний камінь! — Око кивнув у бік величезного покладу дорогоцінного металу. — Його тут так багато, що вся магія у двох сотнях кроків від джерела не працює.

Розалін насупилася, і над її долонею з’явилася куля чистого полум’я.

— Ось що означає донька Імператора! — з повагою промовив Око. — Але ми, прості люди, на таке, на жаль, не здатні.

— Соло, а ти нічого не хочеш розповісти? — до нас підійшов Жерон Асторшал. — Або показати?

До мене вже дійшло, про що говорив контррозвідник. Я підняв долоню й, згадавши відчуття люті й ненависті до одного конкретного мага води, огорнув її сірим туманом «Дотику хаосу». Попри близькість до покладів чорної руди, моя магія не ховалася під шкірою, а чудово працювала так, як і мала.

— Учителю! — очі Розалін розширилися. — Теж вирішив записатися до геніїв?

Не відпускаючи «Дотику хаосу», я подивився на звичайний камінь неподалік і активував «Розкладання». Від каменя не залишилося й сліду — магія хаосу перетворила його на чисту енергію.

— Точно геній, — упевнено заявила Розалін. — Я ж правильно розумію, що це подвійне заклинання в зоні відчуження?

— Воно, — кивнув я, намагаючись зрозуміти логіку того, що сталося. Що трапилося? Ще недавно два заклинання були для мене недосяжною казкою, дістатися якої неможливо. Так само не виходило активувати заклинання в кімнаті, облицьованій чорним металом, коли нас запросив до себе Імператор. Однак тепер щось у мені зламалося.

Це результат посилення шести шкіл стихій? Можливо. От тільки щось підказує, що не все так просто. Чорний метал блокує магію, однак я ніколи в житті не сумнівався, що зможу розчинити цей матеріал, якщо опинюся, скажімо, всередині ящика з чорного металу. Виходить, я все ж можу працювати з магією під дією блокувальної аури, але раніше в мене існував якийсь внутрішній бар’єр. Розумом я усвідомлював, що робити цього не можна, і це розуміння втілювалося в моїй поведінці.

Сьогодні, коли я побачив мага води, який приставив ніж до горла Розалін, мене навіть не відвідала думка, чому Жерон не вдарить по ньому аурою, перетворивши на нерухому статую. Не здивували слова Ока про те, що потрібно використати стрільців. Я геть забув, що неподалік розташований величезний поклад чорного металу, і діяв так, як мав діяти весь цей час. Я використав магію там, де це було неможливо. От тільки я забув про це згадати, а мені ніхто не підказав.

Так! А використання магії в зоні блокування — це особливість усіх магів хаосу? Хай там як, але лише «Розкладання» може бодай щось зробити з чорним металом. Жодне інше заклинання стихій на таке не здатне. От тільки відповідь з’явилася, щойно я подивився в червоні очі Розалін. Ні — навіть не всі маги хаосу можуть користуватися заклинаннями в оточенні чорного металу. Те, що я сприймав як норму в минулому житті, нормою не є! Тоді що? Невже Розалін має рацію і я теж геній?

— Те, що тепер у мене виходить використовувати магію, ніяк не впливає на те, що незабаром у нас будуть гості, — заявив я, намагаючись повернутися до конструктивного русла. Надто вже дивно всі почали на мене дивитися. — Розалін, із твоїми відчуттями розбиратимемося після повернення до магічної академії. Тепер важливо захистити розлом.

— Стриже, ти ж зібрав усі арбалети? — запитав Жерон.

— Так, але їх лише чотири, — кивнув маг води. — Ми можемо вийти із зони відчуження й зустріти будь-якого супротивника вже там. Дві сотні кроків погоди не зроблять.

— Зроблять, — запевнив я. — Стриже, починай будувати барикади. Жероне, потрібно більше гвардійців. Поки портал працює, відправ когось по підмогу.

Невже я вже встиг заслужити в цьому світі таку саму репутацію, як і в минулому? Якщо тоді Тарін щось говорив, потрібно було все кидати й виконувати. Так і тут — жоден із магів вищих рангів не промовив ані слова, почувши вельми дивний наказ. Стриж чудово знав, що таке барикади, здатні зупинити розломових потвор, і його люди почали будувати. Жерон відправив одного зі своїх помічників по кілька загонів гвардійців, а сам почав допомагати споруджувати барикаду. І лише я дивився в бік, звідки йшла загроза.

— Вони прибули, — промовив я, відчувши легке ворушіння волосся на руці.

Кроках у двохстах від нас почали з’являтися люди. Подробиць видно не було, але синій колір волосся однозначно визначав їх як магів води. Аквалори прибули захищати свою власність. Судячи з того, як вони діяли, процес було відпрацьовано давно. Маги високих рангів приносили із собою по двоє стрільців, які відразу займали позиції, беручи нас на приціл із заборонених арбалетів. Загалом сюди прибуло п’ятнадцять магів і тридцять арбалетників. Хороша армія, щоб упоратися з будь-якою загрозою місцевого масштабу.

— Іменем Імператора, зупиніться! — прокричав Жерон. — Працює таємна служба!

— Це територія клану Води! — почувся крик одного з магів. — Рід Аквалорів отримав виняткове право на розробку всіх розломів на цій території! Ви порушуєте закон!

— Поклади чорного металу є власністю Імперії! — Жерон стояв на своєму. — Рід Аквалорів буде покарано за невиконання указу Імператора! Усіх добувачів, які тут перебували, відправлено до дізнавачів таємної служби, і вони дають свідчення! Складіть зброю, і тоді я заплющу очі на те, що ви користуєтеся арбалетами!

— Маги Формітона! — маг води показав, що чудово знає, хто прийшов захоплювати його розлом. Мабуть, бій на площі Леврії вже став надбанням громадськості. — Повертайтеся до форту! Рід Аквалорів не має до вас претензій! Вас обманом заманили сюди, відірвавши від важливої справи захисту Імперії від розломових потвор. Повертайтеся до свого форту й продовжуйте з честю виконувати свою важливу місію! Світові потрібні такі маги, як ви!

— Як стелить, — хмикнув Око. — Ще трохи — і ми йому винні залишимося. Що за фрукт?

— Його звати Беркано Аквалор, — відповів Жерон. — Нова караюча длань роду. Маг води десятого рангу, дуже небезпечний супротивник.

— Рів усе одно сильніший, — із якоюсь ревністю промовила Розалін.

— Сильніший, — погодився Жерон. — Тільки його тут немає, а Беркано є.

— Ховайтеся за барикадою, — наказав я, відчувши черговий напад паніки. — Беркано ухвалив рішення. На словах він хотів відправити захисників Формітона назад до міста, але насправді бажав нас розділити, щоб усіх убити. Свідки Аквалорам не потрібні.

Свідки? До мене дійшло, чому Аквалори зволікали, відправляючи сюди загін зачистки. Якби Беркано відразу з’явився тут і спробував усіх нас знищити, свідки в катівнях таємної служби однаково вивели б його рід на чисту воду. Однак Беркано тут, а це говорить лише про одне: вищі роди є небезпечними п’явками, які присмокталися до всіх важливих артерій Імперії!

— Жероне, більше нікого не потрібно відправляти до дізнавачів таємної служби, — промовив я, задкуючи до звалених у купу мішків і ящиків. — Усіх, кого ти туди відправив, більше немає серед живих.

— Соло, що за… — почав був Жерон, але затнувся, натрапивши на мій серйозний погляд. — Аквалори?

— Або ті, хто їм прислуговує, — відповів я.

— То нас ніхто звідси випускати не збирається? — здогадався Око.

— Ласкаво просимо до цього кумедного світу, Ромаріо Ґрінфолде, — відповів я. — Це тобі не потвор у розломах убивати. Стриже, забирай усіх і йди до розлому. Далі ми самі.

І знову жодних суперечок чи запитань. Стриж подав знак, і вся його армія десяток, зокрема Око та четверо стрільців, зникла в розломі.

— Напад на представника таємної служби під час виконання обов’язків карається смертю! — про всяк випадок попередив Жерон, але робив це радше за звичкою. У руках мага світла вже був арбалет із болтами з чорного металу. Просто так відмовлятися від свого життя контррозвідник не збирався.

— Убити всіх, портал заблокувати! — наказав Беркано. — Ці дурні самі обрали свою долю!

— На землю! — наказав я. Жерон і Розалін відразу впали, сховавшись за нашою барикадою, а я залишився стояти. Сорок п’ять людей. П’ятнадцять магів, зокрема щонайменше один маг десятого рангу. Рід Аквалорів надто серйозно підійшов до захисту своїх ресурсів.

Між мною й стрільцями було понад дві сотні кроків. Небагато снайперів здатні влучити в невелику ціль із такої відстані. Не впоралися й прибулі. Перший залп більше нагадував спробу перевірити зброю й пристрілятися, ніж щось серйозне. Мені навіть не довелося встановлювати жодного «Дзеркала хаосу», щоб прикрити себе.

Невдача не остудила агресивного настрою стрільців. Вони досить швидко й вправно перезарядили арбалети, після чого почали рухатися в мій бік. Причому йшли максимально правильно. Половина стрільців опускалася на коліно, тримаючи мене на прицілі, тоді як друга половина рухалася вперед. Пройшовши кроків десять, перші опускалися, цілячись у мене, а дальні підводилися, щоб підійти ще на десяток кроків.

Коли між нами залишилося не більше сотні кроків, стрільці зупинилися. З такої відстані влучити значно простіше, особливо якщо ціль нерухома. Я не форсував подій. Хай там як, але указ Імператора забороняв конфлікт між родами. Що тепер виходить? Неймовірно влучні стрільці тренувалися, стріляючи по барикаді, а якийсь маг хаосу на них напав. Доки бодай один болт не влучить у мене, відповідати не можна. Уже зрозуміло, що сутички між родами не уникнути, причому на найвищому рівні. Отже, потрібно зробити так, щоб початок війни не повісили на мене.

Дев’ять із п’ятнадцяти — у роду Аквалорів служать не найгідніші стрільці. Такий невтішний висновок я зробив, коли в мене полетіли болти з чорної сталі. У шістьох арбалетників здригнулася рука, і вони знову вистрілили в барикаду. Але й дев’яти гострих залізяк мало вистачити будь-якому магові, щоб відчути себе вкрай некомфортно.

Рівний стрій стрільців здригнувся, коли дев’ятеро людей повалилися на землю. Після того як я пройшов посилення, а також усвідомив, що поряд із покладами чорної руди можу користуватися магією, «Дзеркало хаосу» перейшло на принципово новий рівень. Браслет, повернений мені Ксав’єром Флеймвордом, відтепер став непотрібним. Я міг активувати заклинання стільки разів, скільки було потрібно. Дев’ять? Не питання! Нехай буде дев’ять!

Щоб захопити ініціативу, я міг зараз побігти вперед, контратакуючи «Списами хаосу», але щойно подумав про це, передчуття мене зупинило. Річ не у стрільцях. Навіть не в магах, які стояли за межами дії зони відчуження. Річ у чомусь іншому. Я не розумів у чому, але не сумнівався, що потрібно чекати.

— Це напад на главу роду Греймодів! — прокричав я. — Рід Аквалорів порушив указ Імператора! Зупиніться, або мені доведеться всіх убити!

— Стріляйте! — Беркано Аквалор відступати не збирався. — Негайно вбийте цього мага!

Однак голову він не втратив — один із магів використав «Телепортацію», вирушаючи по підмогу. Ось! Тепер я точно розумів, якого моменту потрібно було дочекатися. Підмога! Між нашими родами триває війна, розпочата Аквалорами. Отже, сюди зараз стягнуть усі війська, доступні караючій длані цього дивного роду. Чому дивного? Бо людей їм зовсім не шкода! Новий залп — і на землю впало вже дванадцятеро людей. Ці стріляли краще. На свою голову.

— Уперед! — зажадав Беркано, дістаючи вельми непогану шпагу. — Це зона відчуження! Тут магія не працює! Уб’ємо його!

У мене виникли запитання щодо адекватності нової караючої длані Аквалорів. Він же щойно на власні очі бачив, як двадцять одна людина була вбита за лічені миті. Невже не промайнула думка зупинитися й розібратися в тому, що сталося? Ні, навіщо? Значно простіше витягти шпагу й піти в рукопашну.

Хтось із найближчого оточення Беркано озвучив мої думки, для наочності кивнувши в бік стрільців, які задкували. Ось їм точно хотілося розібратися в тому, що відбувається.

— Це звичайна пастка! — спалахнув Беркано. — Думаєте, маги Формітона сховалися? Частина з них показово пішла до розлому, але частина залишилася! Активуйте захист! Ми повинні відстояти нашу копальню. Куди відступаєте? Уперед! Атакуйте його!

Мабуть, страх перед Беркано виявився сильнішим за страх смерті. Арбалетники знову звели зброю й, не чекаючи наближення магів, вистрілили. До цього моменту серед живих залишалося дев’ятеро стрільців, стільки ж залишилося й після пострілу. На рівні тваринних інстинктів стрільці зрозуміли, що влучати в мене категорично не можна. Або вони просто настільки погані стрільці — цей варіант теж мав право на життя.

— За мною! — Беркано активував кілька амулетів і перейшов на біг, намагаючись дістатися до мене якомога швидше. Маги, які прибули з ним, трохи відстали, дотримуючись старшинства. Караюча длань роду мала власним прикладом доводити свою силу й право обіймати почесну посаду.

На обличчі Беркано Аквалора було написане тріумфування. Він практично передчував, як устромляє в мене шпагу, ігноруючи мої жалюгідні спроби чинити опір. От тільки добігти до мене магові води не судилося. Коли між нами залишалося кроків п’ятдесят, пролунав посилений магією повітря владний голос:

— Беркано, стій!

Караюча длань буквально завмерла на місці, почувши наказ. Усередині мене все почало перевертатися, а волосся на руках заворушилося — у цій зоні почали активно використовувати «Телепортацію».

— Розо, Жероне, до розлому, — наказав я. — Негайно!

— Але… — почав був Жерон, але замовк, коли Розалін потягнула його за собою.

— Не потрібно, — промовила Розалін. — Соло знає, що робить. Ідемо.

— Володарю, не варто було себе обтяжувати! — промовив Беркано, демонстративно повернувшись до мене спиною. За супротивника він мене не сприймав. — Я впорався б сам! Це моя робота!

Я дивився на чоловіка, який з’явився за дві сотні кроків від мене, й терміново вирішував, що робити. Наскільки я встиг дізнатися, глава роду Аквалорів був магом води десятого рангу й одним із найстарших членів цієї родини. Велич читалася в усьому — у зовнішності, поведінці, манері триматися. Алехандро Аквалор прибув особисто завершити війну, яку сам і розпочав. Я ж правильно розумію, що в нього на голові корона клану Води? Шкода, що він так далеко — деталей видно не було.

Але не поява Алехандро Аквалора змусила мене відправити Розалін і Жерона до розлому. Причина полягала в тому, що глава роду прибув не сам, як це часто пишуть у казках. Алехандро Аквалор прибув у складі величезної армії, яка продовжувала з’являтися, оточуючи розлом з усіх боків. Сюди прибула навіть не сотня — значно більше магів! Хтось переносив із собою кількох магів нижчого рангу, але практично всі прибули самостійно, демонструючи володіння таким важливим заклинанням, як «Телепортація». Аквалори хотіли продемонструвати свою силу, і, ніде правди діти, їм це вдалося. Коли проти тебе виходить кількасот магів від восьмого до десятого рангу, «Дзеркалами хаосу» не навоюєшся. Приб’ють чимось масовим і навіть не запитають, як звали.

— Скільки вже вбитих? — запитав Алехандро Аквалор.

— Це прості стрільці, володарю! Вони потрапили в пастку… — почав був відповідати Беркано, але його жорстко перебили:

— Це мої стрільці! — главі клану Води навіть не потрібно було підвищувати голос. Кожне його слово звучало наче крик, хоча промовляв він цілком звичайним тоном. — Мої люди! Мій рід! Ти дозволив собі розпоряджатися моїми людьми без мого відома!

— Моє завдання — усувати проблеми!

— Усувати, а не створювати нові! — Алехандро Аквалор повів рукою, і армія, що прибула, повільно почала звужувати кільце. — Ти не встиг вчасно розібратися з магом хаосу, і мені довелося підчищати за тобою хвости! Довелося звертатися до друзів, щоб вони розв’язали проблему полонених. До друзів, які обов’язково згодом зажадають послуги у відповідь. І все це через твою неквапливість. Що ти встиг дізнатися про мага хаосу, якого я наказав тобі знищити?

— Володарю, хіба тепер слушне місце й час обговорювати такі теми? — запитав Беркано.

— Я тут вирішую, яке тепер місце й час! — натиснув Алехандро. — Відповідай!

— Мені нічого про нього не відомо, володарю, — заявив Беркано. — Який сенс звертати увагу на якогось мага п’ятого рангу?

— Через твою дурість клан Води втратив два десятки вірних воїнів, — Алехандро підняв руку, зупиняючи рух магів. — Ти сильний, але дурний, Беркано Аквалоре. Я не хочу, щоб мій рід асоціювали з таким магом. Убити його!

Дев’ятеро стрільців, які досі залишалися живими, виконали наказ глави з неприхованим задоволенням. Беркано Аквалор недовго обіймав посаду караючої длані роду й упав на землю з широко розплющеними від подиву очима. Він до останнього не вірив, що глава вчинить так жорстко.

— Магу хаосу! — Алехандро Аквалор перевів погляд на мене, відразу забувши про Беркано. — Даю тобі вибір! Якщо дозволиш убити себе без бою, я залишу живими твоїх учениць і наречену. Клянуся своєю силою й честю роду Аквалорів! Рівальдо, якого ти прихистив, я знищу. Зрадникам немає місця в нашому світі. Однак якщо надумаєш чинити опір, помреш не лише ти, а й усі, хто тобі дорогий! Причому помруть так, що проклинатимуть мить, коли зустрілися з тобою. Мені не потрібні марні жертви. Мені дорогі мої люди. Але заради досягнення мети я ні перед чим не зупинюся! Сьогодні ти помреш, і лише тобі вирішувати, яким чином. Даю тобі хвилину на роздуми!

— У мене зустрічна пропозиція, главо клану Води! — прокричав я у відповідь. Магією повітря я, на жаль, володіти не вмів — ані в цьому, ані в минулому житті. Повинен же й хаос мати якийсь недолік? — У тебе хвилина, щоб прибрати війська, припинити війну й виплатити мені компенсацію за завдане занепокоєння. Якщо не підкоришся, мені доведеться всіх убити. Тут зібралася вся верхівка твого роду, Алехандро? Готовий до того, що зараз твій рід припинить існування?

Чи блефував я? Анітрохи! Бо разом із новою силою посилень прийшли й нові знання.

— Це твій вибір, магу хаосу! — промовив Алехандро Аквалор. — Убити всіх!

Я повів кистю, і в моїй руці опинився Лунаріс. Великий палець ліг на гарду, де був сьомий накопичувач, що несподівано з’явився. Натиснувши на нього, я промовив:

— Убити всіх, крім мене, у радіусі п’ятисот кроків. Мене темрявою не отруювати, ніяк зі мною не взаємодіяти. Після виконання наказу дарую тобі свободу й дозволю розвтілитися. Виконуй!

Простір здригнувся, коли в ньому з’явилася темна потвора десятого рангу. Усіяна шипами морда повернулася в мій бік, наче хотіла щось сказати, але не наважилася. Наказ є наказ. Багряний привид відвернувся, після чого його масивна туша перетворилася на блискавку, залишаючи за собою щільний шлейф абсолютної темряви.

Сьогодні рід Аквалорів припинить своє існування.

Ефективність, із якою діяв багряний привид, лякала.

Попри свої чималі розміри, потвора носилася серед магів роду Аквалорів із величезною швидкістю, навіть не думаючи їх убивати. А навіщо, якщо замість пазурів, іклів та зубів багряний привид мав значно страшнішу зброю? Куля абсолютної темряви, закріплена на кінці хвоста, заражала всіх без розбору. Чи ти маг першого рангу, чи десятого — темряві байдуже. Хіба що низькі ранги помруть швидше.

Якийсь час маги, повз яких пробіг багряний привид, залишалися на ногах, після чого падали на землю, корчачись від болю. Хтось використовував «Телепортацію», щоб дістатися до лікаря, але я дуже сумнівався, що за решту життя їм удасться знайти гідного цілителя.

Алехандро Аквалор постраждав одним із перших, але не поспішав тікати. Глава роду стояв на ногах, ще не усвідомивши, що вже мертвий. Маг десятого рангу віддавав накази, указуючи в мій бік і намагаючись бодай якось угамувати паніку, яка охопила його військо. Виходило кепсько. Коли твій сусід починає чорніти й із хрипом валиться на землю, мало хто здатен зберегти твердість духу.

Волосся на руці почало ворушитися дедалі частіше — маги води поспішали забратися із цього місця. Не бажаючи втрачати найціннішу здобич, я зірвався з місця, намагаючись дістатися до Алехандро Аквалора. Здається, до глави клану Води почало доходити, що відбувається щось неправильне: замість чергового наказу він утупився у свою руку, яка почала чорніти через отруєння темрявою.

Розуміючи, що не встигаю, я витяг із торбинки мандрівника шматок чорної руди, з яким уже давно не розлучався, і щосили жбурнув його в бік Алехандро. Камінь упав за крок від мага води, не дозволяючи тому використати «Телепортацію».

Кидок привернув увагу глави роду Аквалорів до мене. Чоловік простягнув у мій бік руку, щоб наказати магам і стрільцям, які стояли поруч із ним, убити ворога, але тут неподалік від Алехандро та його захисників знову промайнула темна блискавка. Цього вистачило, щоб захисники глави роду впали на землю. Сил стояти на ногах у людей, які зазнали отруєння темрявою, більше не було.

Алехандро ж стояв до останнього. Утекти він не міг — темрява вже захопила його тіло. Однак чоловік не знепритомнів і дивився на мене сповненим ненависті поглядом. Промовляти якісь пафосні слова здалося мені дурним, тому, щойно опинився поруч, я завдав удару шпагою. Зазвичай така зброя не призначалася для рубання голів, але Лунаріс був не найпростішою шпагою. Моя зброя подіяла, наче сокира ката, легко відокремивши голову Алехандро Аквалора від тіла.

Корона клану Води покотилася землею, наче якась дрібничка. Я підняв унікальний артефакт і сховав його у своїй торбинці мандрівника. Буде Наталі подарунок. Спиною побігли мурашки, і я різко обернувся, утупившись у вищирену пащу багряного привида, який утілився за кілька кроків від мене.

Судячи з того, як дивилася прикликана потвора, вона вимагала від мене дотримати слова. Озирнувшись, я побачив, що на ногах залишалися одиниці. Маги води продовжували зникати, використовуючи «Телепортацію», але користі від цього не було. Щоб очиститися від темряви, магам високих рангів була потрібна колосальна енергія, співмірна з енергією розлому відповідного рангу. Нехай два-три маги й зможуть дістатися до скарбниці, де зберігаються уламки кристалів, але масовим цей процес не буде. Більшість помре.

— Ти вільний, — промовив я, дивлячись у моторошні очі багряного привида. — Повертайся туди, звідки тебе прикликали.

Простір наповнив оглушливий тріумфальний рев багряного привида. Мені насилу вдалося втриматися на ногах, та й то завдяки тому, що потвора до останнього не бажала мені шкодити. Однак усі, хто ще примудрявся стояти на ногах, упали на землю.

Поруч із багряним привидом відкрився розрив реальності, не схожий на жоден розлом. Ще раз поглянувши на мене, наче засуджуючи за те, що я не відпустив його раніше, багряний привид розвернувся й зник у своєму світі, забираючи із собою ауру темряви.

Можна було б сказати, що світ накрила тиша, але це не так: світ накрили стогони й хрипи магів води, які помирали. Найстійкіші благали про пощаду, сподіваючись, що я дам їм якусь протиотруту. Хтось навіть намагався мене атакувати, розуміючи, що вже практично мертвий. Але переважна більшість уже лежала на землі, дивлячись у небо скляними чорними очима. Отруєння темрявою не знало пощади.

Війну між родами забороняв указ Імператора. Аквалори проігнорували указ, за що були покарані. Причому не мною, а багряним привидом, який з’явився в цій місцевості наче нізвідки. Єдині, хто помер від моєї руки, — стрільці й Алехандро Аквалор. Я не міг допустити, щоб глава клану Води помер від багряного привида. Мені потрібно було вбити його самому.

Звідки така кровожерливість? У мить, коли наші погляди зустрілися, артефакт групи «Істина» обдарував мене новим знанням. Алехандро Аквалор був одним із семи членів Ордена Кола, які шістдесят років тому знищили клан Хаосу й групу «Істина». Один із семи… Що ж, тепер мені стала відома кількість винуватців знищення мого клану, й одного з них щойно було вбито. Не темрявою — мною!

Прийшло усвідомлення, що решта шістьох теж живі. Шістдесят років — надто малий термін для мага, який перебуває на вершині харчового ланцюга. Мені відоме ще одне ім’я — Хелсроуд. Ще п’ятеро залишалися в тіні, але я знав, хто може дати мені потрібну інформацію. Ксав’єр Флеймворд зацікавлений у тому, щоб повернути своєму роду колишню силу. Він точно знає імена всіх, хто стоїть над імператорською сім’єю.

Але все це потім. Нахилившись, я почав знімати з трупа Алехандро Аквалора всі артефакти. Глава клану Води прибув сюди не воювати, а карати. На ньому не було обладунку, а кількість захисних амулетів і перснів викликала подив. Навіть у Ріва було більше! Хоча на захист убитого можна було сказати, що якість артефактів була на принципово іншому рівні — Алехандро користувався предметами лише десятого рангу. Жодної альтернативи.

Персні, амулети, пояси, дві важкі торбинки мандрівника, навіть одяг — я забрав усе! Переконавшись, що в мага води більше не залишилося цінних предметів, я використав «Розкладання», перетворивши його тіло й голову на чисту енергію. Розвернувшись, пішов до вбитих мною стрільців — ніщо не мало свідчити про те, що рід Греймодів порушив указ Імператора. Усіх прибулих знищив багряний привид, а не я. Саме цієї легенди я й дотримуватимуся. Якщо мене запитають, куди подівся Алехандро Аквалор, робитиму здивований вигляд і знизуватиму плечима. Я не особистий секретар глави клану Води! Просто знаю, що він навіщось скинув із себе корону клану Води, а потім випарувався. У буквальному сенсі. Чудова легенда!

Подивившись у бік розлому, я зітхнув і, діставши ніж, узявся до не найприємнішої, але обов’язкової процедури — збирання трофеїв. Як главі вищого роду мені не личило таким займатися, але саме тому, що я глава роду, мені доводилося це робити. У мене є дружина, учениці, Рів із Широм. Усім потрібні артефакти й зброя, а купити їх на вільному ринку неможливо. Предмети, які пропонують незалежні артефактори, не йдуть у жодне порівняння з витворами кланових майстрів або тими, що були здобуті у високорівневих розломах.

— Соло, розлом зачищено, залишився лише кристал, — Стриж зі своєю армією вибрався назовні через п’ять годин. До цього моменту я закінчив збирати трофеї, сховавши все цінне у своїй торбинці, а також стягнувши все цінне, але дешеве, у велику купу.

— Відправ когось до Трімуса, — кивнув я. — Почнемо синхронізацію. Жероне, для тебе теж є робота.

— Уже бачу, — контррозвідник приголомшено озирався, намагаючись зрозуміти, що тут сталося. — Соло, чому в мене стійке відчуття, що тут побував багряний привид?

— Воно тебе не обманює, — кивнув я. — Тут справді орудував багряний привид. Мабуть, у роду Асторшалів якісь суперечності з одним із сильних родів клану Темряви. Можу сказати лише одне: саме ця потвора більше в нашому світі не з’явиться.

— Ксав’єр Флеймворд вимагатиме подробиць, — холодним голосом промовив Жерон Асторшал, перевернувши один із насичених темрявою трупів.

— Отже, потрібно ці подробиці підготувати, — кивнув я. — Поки ми синхронізуватимемося з іншими командами, тягни сюди слідчих. Потрібно розібратися з тілами, з’ясувати, яким чином тут з’явився портал, зрозуміти, чому армія Аквалорів напала на представника таємної служби. Перш ніж іти до Його Світлості з доповіддю, потрібно ґрунтовно підготуватися.

Погляд, яким обдарував мене контррозвідник, міг заморозити. Жерон чудово розумів, що більшість відповідей він може отримати від однієї конкретної людини, але якщо я запропонував тягнути сюди слідчих, то бажання йти на контакт просто зараз у мене немає.

— Розалін, іди сюди, — наказав я, коли нас залишили вдвох. Стриж особисто вирушив до Трімуса, щоб забезпечити правильну синхронізацію, а Око наказав решті магів стягувати тіла воїнів роду Аквалорів в одне місце. Теж не найприємніше, але необхідне завдання.

Рудоволоса красуня підійшла до мене й довго дивилася просто в очі.

— Учителю, ти змінився, — нарешті промовила Розалін.

— Ти зараз про що? — уточнив я.

— Про свої відчуття, — пояснила дівчина. — Я не знаю, як це передати. Якщо раніше ти сприймався просто як мудрий і досвідчений маг, то тепер у тобі з’явилося щось іще. Ти наче став ще сильнішим і мудрішим. Причому став таким не зараз, а ще до цієї битви. Я зрозуміла це, коли обіймала тебе.

— Саме про це я й хочу з тобою поговорити, — кивнув я. — Сідай поруч і візьми мене за руку. Що відчуваєш?

— Нічого, — відповіла Розалін, виконавши мою вимогу.

— А зараз? — я згадав відчуття, які накрили мене під час відвідування свого першого розлому. Не в цьому, а в минулому житті.

— Невпевненість, — здивовано промовила Розалін. — І страх. Багато страху!

— А зараз? — я згадав мить першої близькості з Віреною, яка сталася на тренувальному полігоні магічної академії Трімуса.

Розалін не відповіла, але розширені зіниці, почервоніле обличчя й важке дихання зробили це за неї.

— А зараз? — я зробив паузу й заговорив: — Мене звати Густав Дарін, я маг темряви четвертого рангу, спеціалізуюся на прирученні розломових потвор.

— Брехня! — приголомшено прошепотіла Розалін. — Я відчуваю, що ти брешеш! Учителю, що зі мною відбувається?

— Із тобою нічого не відбувається, — пояснив я. — Просто в тобі відкрився дар, який у клані Хаосу мали лише двоє чи троє людей за всю його історію. Точна кількість носіїв такого дару нікому не відома, бо їх берегли ще ретельніше, ніж корону глави клану. Про існування подібних носіїв дару в інших кланах ми могли лише здогадуватися, реальних підтверджень не було. Не знаю, як таких людей називають тепер, ми називали їх читцями. Ти знаєш, хто такі віщуни?

— Здебільшого шарлатани, які говорять туманними фразами, — відповіла Розалін. — Коли батько шукав спосіб позбутися проклятих земель, він із ким тільки не спілкувався, зокрема з віщунами як з Імперії, так і із сусідніх держав. Не можна сказати, що всі вони говорять нісенітниці, деякі моменти все ж збуваються, але так рідко, що можна говорити не про передбачення, а про вгадування.

— Усе правильно, — кивнув я. — Справжні віщуни трапляються рідко. Наскільки я пам’ятаю, лише в однієї людини на мільйон з’являється дар відчувати майбутнє, причому далеко не кожен, кого торкнувся такий дар, стає віщуном. Але якщо він почне розвивати свій дар, то може вирости в провидця. Конкретно тебе це не стосується, я лише хочу показати, наскільки рідкісним є передбачення майбутнього. Дар, який маю я, значно рідкісніший за дар віщуна. Він з’являється лише в однієї людини з трьох мільйонів і потребує особливих умов для розвитку. Останній глава клану Хаосу проводив із цього приводу дослідження. Надто вже його цікавила ідея передавання мого дару іншим. От тільки якщо порівняти мій дар із тим, який маєш ти, виходить, що передчуттям лиха чи важливих подій володіє мало не кожна друга людина. Я сам дізнався про читців випадково, коли наді мною проводили досліди. Читцем клану тоді був настільки старий чоловік, що його принесли на ношах, бо сам він уже не міг ходити. Глава клану попросив його брати участь у дослідах, щоб гарантувати, що я нічого не приховав і не перекрутив. Читці вміють зчитувати емоції інших, Розо: радість, горе, смуток. Уміють визначати, говорить людина правду чи бреше. Уміють навіть зазирати в душу людини, визначаючи, покидьок вона чи ні.

— Але чому так несподівано? — насупилася Розалін. — Раніше нічого подібного не було!

— Мені невідомі причини появи цього дару, — відповів я. — Найімовірніше, він був у тебе від самого народження, але не був активований. Коли тебе викрали, стався якийсь внутрішній надлом, і дар пробудився. Гадаю, якщо ти не розвиватимеш його, то він знову засне. Залишилося зрозуміти: чи потрібен він тобі?

— Ти зараз про що? — насупилася дівчина.

— А ти подумай, — запропонував я. — Ти навчишся зчитувати емоції інших людей. Поки що лише мої, але якщо розвиватимешся далі — будь-якої іншої людини. Причому що сильнішим ставатиме твій дар, то менше тобі буде потрібно торкатися інших людей. Аж до того, що почнеш читати інших без дотику.

— Це корисно, — не замислюючись, відповіла Розалін. — Я точно знатиму, коли хтось бреше. Коли хтось мене ненавидить. Коли хтось мене кохає…

Дівчина затнулася, утупившись в одну точку.

— Це проклятий дар, — через якийсь час прошепотіла Розалін.

— Проклятий, — підтвердив я. — Людина завжди намагається вірити в краще. Якщо тобі хтось подобається, ти до останнього віритимеш, що теж подобаєшся йому. Бо мало хто хотів би дізнатися, що ти не лише байдужий об’єкту своєї симпатії, а він відчуває до тебе огиду чи ненависть.

— Ти нічого подібного до мене не відчуваєш, — прошепотіла Розалін і почервоніла. — Я тобі подобаюся, учителю. Я це знаю. Причому не лише як учениця. Як жінка.

— Подобаєшся, — легко погодився я. Брехати Розалін просто зараз було ще важче, ніж самому собі. — І це ще одна причина, чому цей дар можна вважати проклятим.

Розалін довго дивилася на мене, розбираючись із власними почуттями, після чого присунулася й, ігноруючи магів із Формітона, які бігали туди-сюди, сіла мені на коліна й обійняла, поклавши голову на плече.

— Подумай про мене, — пошепки попросила Розалін.

Заплющивши очі, я уявив красиву зелену галявину, на якій лежали два переплетені оголені тіла. Дихання дівчини, яка сиділа в мене на колінах, стало таким важким, що виникло бажання втілити свої думки в реальність, але піддаватися емоціям я не збирався. Натомість я уявив, як моє уявне «я» різко відштовхнуло дівчину й, діставши наче з повітря батіг, із неприхованою ненавистю вдарило ту, кого ненавиділо найбільше. Справжня Розалін хотіла відсахнутися від мене, але я втримав її на місці, різко змінивши ненависть на неземне кохання. Дівчина стала для мене самим життям. Навіть більшим за життя! Розалін стала сенсом мого існування! Тіло в моїх руках обм’якло, відчувши неймовірні емоції, але відразу напружилося, коли цуценяче обожнювання змінилося холодом абсолютної байдужості. Знову кохання, яке змінилося огидою. Знову обожнювання й холод. Я ганяв свої почуття туди-сюди, орієнтуючись на власну пам’ять. Давався взнаки досвід роботи з читцем клану Хаосу. Старець знущався з мене кілька тижнів, змушуючи підкоряти власні почуття, щоб вони не заважали під час дослідів. Саме він навчив мене контролювати своє тіло, не дозволяючи емоціям брати гору. І тепер я дав юному читцеві його перший і головний урок: не можна сліпо довіряти власним відчуттям. Усе потрібно розвивати й перевіряти.

— Що потрібно, щоб розвивати цей дар? — запитала Розалін, коли я закінчив стрибати від однієї емоції до іншої. Дівчина навіть не подумала злізати з моїх колін, а присутні старанно не дивилися в наш бік, займаючись своїми справами. Нарешті прибули гвардійці, які оточили розлом. З’явилися слідчі й узялися вивчати тіла вбитих. Напевно, агенти таємної служби хотіли поговорити зі мною, але ніхто з них не наважувався до нас наблизитися. Пікантна ситуація, у якій брала участь восьма спадкоємиця престолу, цьому не сприяла.

— Не маю уявлення, — чесно відповів я. — Найімовірніше, тобі потрібно постійно зчитувати емоції всіх, хто тебе оточує. Мої, подруг, інших членів роду. Щоб вони тобі допомогли, доведеться розповісти про твій дар і його особливості. Гадаю, на самому початку нам не можна закриватися, щоб ти навчилася відокремлювати свої відчуття від чужих, а вже потім почнеш зчитувати емоції усвідомлено. Готова дізнатися, що відчувають до тебе подруги?

— Не просто готова, а й хочу це зробити! — заявила Розалін. — За все попереднє життя в мене не було настільки близьких подруг. Тих, кому я без вагань готова довірити своє життя. У нас же не просто спільна пам’ять, учителю. У нас спільні інтереси, схожі думки, одна мета.

— Мета? — здивувався я. — Щось новеньке. Яка ж у вас мета?

— Ти, — без сорому заявила Розалін. — Якщо раніше я сумнівалася в тому, що ти щось до мене відчуваєш, то тепер упевнена, що маю шанс стати твоєю.

— У мене є Вірена, — нагадав я.

— Є, — погодилася Розалін. — І ти показав мені, що вона для тебе означає. Але ти не зумієш мене обманути, учителю. Я тобі подобаюся. Як подобаються тобі й Мілена з Наталі. Це головне, а з рештою ми розберемося. В Імперії багатоженство не заборонене. Не заохочується, звісно, але й не заборонене.

— Розалін, не потрібно зараз порушувати цю тему, — попросив я.

— Тобі незатишно, — усміхнулася дівчина. — Добре, учителю, поки ми називаємо тебе вчителем, ні про що подібне не говоритимемо. Принаймні я точно цього не робитиму. Дядько завжди казав, що стосунки між учителем і учнем заборонені. Але ти не вічно будеш нашим учителем, Соло. Рано чи пізно настане день, коли ти визнаєш нас рівними. І тоді ми повернемося до цієї розмови.

— Ми? — я красномовно підняв брову.

— Не ти і я, Соло, — Розалін поцілувала мене в щоку й нарешті злізла з моїх колін. Простягнувши руку й допомагаючи мені підвестися, дівчина пояснила: — Я, Міла й Ната. Але спочатку ми поговоримо з Віреною. Лише після цього діятимемо.

— Ви закінчили? — запитав Жерон, підійшовши до нас після того, як увесь цей час крутився неподалік. — Соло Греймоде, у нас до тебе є запитання щодо того, що тут сталося. Почнемо з головного: де Алехандро Аквалор?

— Випарувався, — відповів я, витримавши погляд контррозвідника.

— Олівер Аквалор уже звинуватив рід Греймодів у порушенні указу Імператора, — продовжив Жерон. — Він стверджує, що ти знищив увесь його рід, а йому самому дивом удалося вижити, зазнавши отруєння чужорідною стихією.

— Я маг хаосу, — нагадав я. — В Олівера було отруєння хаосом? Чи все ж темрявою, як у всіх, хто тут лежить? Може, серед трупів є бодай один, кого вбила магія хаосу або хоча б звичайна сталь? Я оглянув усіх, поки збирав трофеї: усі померли від отруєння темрявою.

— До трофеїв ми повернемося пізніше, — кивнув Жерон. — Де багряний привид?

— Повернувся туди, звідки його прикликали маги темряви, — відповів я.

— Чому він не знищив тебе? — продовжив допитуватися маг світла.

— Я не можу відповідати за думки прикликаної потвори, — відповів я. — Вона уникала мене, наче вважала своїм господарем. Мабуть, якимось чином розуміла, що мені вже одного разу вдалося перемогти подібну істоту. Але це лише моє припущення, не підкріплене фактами.

— Ти стверджуєш, що сюди, крім магів води, прибули невідомі маги темряви й провели ритуал прикликання багряного привида? — із сумнівом подивився на мене контррозвідник.

— Я стверджую, що є магом хаосу, — відповів я. — І не проводив ритуалів прикликання багряного привида. Де тепер перебуває Алехандро Аквалор, не маю найменшого уявлення. Як я вже казав, він просто випарувався. Можливо, його зжер привид і забрав із собою. Можливо, глава клану Води забрався «Телепортом» і тепер сидить у своєму маєтку, обмірковуючи новий підступний план проти мого роду. Є багато варіантів того, що могло з ним статися. Цілком імовірно, якийсь із них було втілено в життя.

Жерон подивився на колегу, який стояв поруч і дивився на артефакт у своїх руках. Помітивши погляд начальства, агент таємної служби кивнув, показуючи, що в моїх словах немає брехні. Який цікавий артефакт! У мої часи визначники правди були значно громіздкішими!

— Мені потрібно перевірити твою торбинку мандрівника, — промовив Жерон і навіть зробив крок до мене, щиро вважаючи, що я без вагань погоджуся. От тільки контррозвідника чекала відмова:

— Ні, Жероне, — промовив я й навіть виставив перед собою руку. — Я з повагою ставлюся до таємної служби, але не дозволю порушувати особисті межі в наших стосунках. Перед тобою не хлопчик без роду й клану. Перед тобою глава вищого роду Імперії. Хочеш обшукати мої особисті речі? Отримай дозвіл Імператора. Без нього я нікого не підпущу до своєї торбинки. Та й із цим дозволом тричі подумаю, чи варто давати комусь доступ.

— Не потрібно ускладнювати, Соло Греймоде, — від Жерона повіяло холодом.

— Саме так, Жероне Асторшале, — відповів я таким самим холодним тоном. — Не варто ускладнювати там, де немає нічого складного.

— Він роздратований, — приголомшено промовила Розалін, коли Жерон відійшов від нас. — Учителю, мені навіть не знадобилося його торкатися, щоб відчути емоції. Настільки вони яскраві й неприховані. Причому злиться він не на тебе, а на саму ситуацію. Тепер я розумію, чому читців намагалися сховати. Якщо хтось дізнається, що я маю такий дар, багато хто захоче мене вбити.

— Отже, потрібно зробити так, щоб тих, хто захоче це зробити, не залишилося, — цілком серйозно відповів я. — Сьогодні зник один із семи винуватців загибелі клану Хаосу й групи «Істина». Причому зник не через багряного привида, а від моєї руки. Залишилося шестеро.

Коли до розлому повернувся Стриж, агенти таємної служби вже встигли прибрати всі трупи й повністю зачистити місцевість.

— Соло, у нас усе готово, — заявив Стриж, показавши активний артефакт-таймер. — У нас дві години.

— Ми йдемо з вами, — промовив я, кивнувши Розалін, щоб вона приєдналася. — Хочу на власні очі побачити момент завершення ритуалу.

Група «Істина» не могла не залишити мені послання. Не лише персні, а й щось іще. Ось це «щось» мені й потрібно було отримати. Послань із минулого багато не буває.

— Хвилина! — промовив Стриж, не відводячи погляду від таймера, який зотлівав.

— Давненько мене не змушували так нервувати, — пробурчав Око. — Умієш ти, Соло, знаходити такі моменти, що навіть досвідчених десяток до самісінької глибини душі проймає. А декого ще глибше, так, Лосю?

Маг вогню з позивним «Лось» пробурчав щось нерозбірливе, продовжуючи простягати руку в бік кристала. Кілька хвилин тому його знудило — давалося взнаки напруження. Навіть для бійців, які пережили дворічний полон розлому, звичайне очікування виявилося надмірним. Можливість зупинити зростання проклятих земель тиснула таким тягарем відповідальності, що справлялися не всі.

— П’ять, — почав зворотний відлік Стриж. — Чотири. Три. Два. Один. Б’ємо!

Простір здригнувся, коли двадцять п’ять магів десятого рангу одночасно використали атакувальні заклинання, перетворюючи кристал розлому на дрібний пил. Уже не йшлося про те, щоб викачати з нього енергію або забрати кристал із собою як трофей. Лише цілковите знищення.

— Тиснемо! — наказав Стриж, коли кристал не захотів руйнуватися. Ба більше, він виріс із восьмого до дев’ятого рангу. — Ще!

— Десятий ранг! — прохрипів почервонілий від напруги Око. — Ще трохи!

Розалін хотіла було приєднатися до всіх, щоб жбурнути свою вогняну кулю, але я зупинив ученицю. Я не сумнівався, що маги Стрижа впораються. Простір навколо нас стрімко змінювався, формуючи два нові поверхи, але змінювався разом із нами. Нові поверхи з новими потворами з’являлися десь там, позаду.

Кристалом десятого рангу пішли тріщини, і нарешті він вибухнув, обдарувавши всіх величезною порцією чистої енергії. Причому цієї енергії виявилося так багато, що навіть готові до всього маги десятого рангу видихнули так, наче їх облили холодною водою.

А потім настала тиша. Усі дивилися одне на одного, боячись промовити бодай слово. А раптом нічого не вийшло? Раптом я помилився, і причиною зростання проклятих земель були не ці дивні розломи, які породжували чорний метал?

От тільки тиша настала не для всіх — мене накрила нова інформація.

Український переклад підготовлено для Telegram-каналу ProdoMag — @prodomag.

На каналі можна знайти цю книжку, інші завершені переклади та нові розділи творів, які ще пишуться.