— Місяць! — промовив Імператор, обвівши присутніх важким поглядом. — Минув місяць, а про Соло Греймода немає жодної інформації!

— Він у проклятих землях, брате, — промовив Ксав’єр Флеймворд. — Ми…

— Не забувайся, раднику! — перервав Імператор. — Я твій брат за межами цього кабінету! Зараз перед тобою твій Імператор, а не брат!

— Так, мій Імператоре, — без тіні емоцій схилив голову головний радник. — Найімовірніше, Соло Греймод перебуває в проклятих землях, знищуючи розломи. У нас немає ресурсів, щоб його знайти.

— То знайдіть їх! — наказав Імператор. — Зверніться до Ордена Кола, якщо власних людей вам недостатньо!

Ксав’єр Флеймворд зберіг незворушне обличчя, але всередині мага вогню все перевернулося. Утім, як і в усій Імперії за останній місяць. Орден Кола відкрито заявив про своє існування, що на противагу Союзу П’ятьох сформувало в Імперії два величезні табори. Нейтральних родів не було — усіх зобов’язували визначити свою позицію й приєднатися до того чи іншого табору. Такому тиску опиралися лише графства Дебура й Карлем. Імператор був іще надто слабким, щоб позбавити графства їхньої автономії, а Орден Кола не був зацікавлений у районах, розташованих на задвірках Імперії.

Імператор змінився. Замість розважливого й обережного правителя несподівано з’явився справжній тиран, який не бажав чути жодної думки, крім власної. Підписавши пакт про ненапад з Орденом Кола й повернувши втрачений шістдесят років тому вплив, Імператор розпочав глобальну перебудову Імперії. Нові реформи, як територіальні, так і управлінські, сподобалися не всім, але, спираючись на Союз П’ятьох і невтручання Ордена Кола, Імператор жорстко придушував будь-яку незгоду зі змінами. Області було ліквідовано — замість них з’явилися дрібніші провінції. Адміністративний апарат збільшили в рази. Таємна служба отримала необмежені повноваження, що на папері прирівнювало її до армії. Змінилися податки. Відтепер що більше ти отримуєш, то більше платиш. Водночас бути бідним не рекомендувалося. Тих, хто не міг знайти роботу, відправляли на примусові роботи. Метали, каміння й деревина були потрібні у величезних кількостях.

Однак не можна було сказати, що в Імперії стало гірше жити. Навпаки — ті, хто звик працювати, стали жити ще краще. Найбільше постраждали нетрі — з ними почалася справжня війна. Люди, які звикли до неробства й жебрацтва, обурювалися, коли їх відправляли працювати, але показова страта кількох тисяч людей значно остудила войовничий запал. До завершення реформ було ще далеко, але вже тепер, лише за місяць після їх початку, у містах стало легше дихати. Нетрі поступово зникали, як і породжуваний ними бруд.

— Мій рід вважає неправильним розрив стосунків із Греймодами, — промовив Сіріон Люменар. — Із Соло Греймодом потрібно дружити, а не перетворювати його на ворога.

— Дружити? — зареготав Баріос Ґрінфолд. — Авжеж, це ж не в тебе маг хаосу забрав найкращу лікарку! Люменари просто кидають у бік Греймодів купи золота й дивляться, що станеться далі.

— Ти досі виплачуєш Греймоду гроші? — Імператор нахилився вперед, готовий розірвати Сіріона Люменара. — Попри мій наказ припинити це робити?

— Люменари завжди чітко виконують умови взятих на себе зобов’язань незалежно від чиїхось наказів, — незворушно відповів Сіріон. — Соло Греймод є нашим партнером. Навіть якщо його оголосять ворогом Імперії, ми однаково продовжимо йому платити. І ніхто, навіть мій Імператор, не сміє лізти у справи мого роду!

На мить обличчя Імператора спотворилося, але все, що залишалося робити главі Імперії, — гепнутися назад у крісло. Ніхто не хотів сваритися з Люменарами. Навіть Імператор, який здобув небувалу силу.

Сіріон же продовжив:

— Перед нашим зібранням я поговорив з онуком. Він бачущий. Я поставив Патрікові просте запитання — чи варто нам розривати стосунки із Соло Греймодом. Не можу сказати, що Патрік ненавидить мага хаосу — це надто крайнє почуття. Але те, що він його недолюблює, — незаперечний факт. Однак варто було запитати Патріка про Соло, як відповідь виявилася однозначною — це важлива людина не лише для нашого роду, а й для Імперії. За цей місяць Патрік довів, що до його слів варто дослухатися. Він довів, що справді є бачущим. Тому Люменари зроблять усе, щоб зберегти стосунки із Соло Греймодом. Навіть якщо заради цього нам доведеться вийти із Союзу П’ятьох.

У кабінеті запала тиша — сказане було надто серйозним, щоб ухвалювати будь-які рішення під впливом емоцій.

— Люменари збираються відновлювати стосунки з Греймодами, — Сіріон вирішив остаточно пояснити свою позицію. — Навіть якщо це суперечить політиці мого Імператора.

— Підтримую, — промовив Ксав’єр Флеймворд. — Соло Греймод нам потрібен.

— Він потрібен вам двом, але не Імперії! — сердито промовив Імператор, після чого подивився на брата. — Сіріона можна зрозуміти — Соло цікавий йому як піддослідний щур, якого можна й потрібно вивчати. Але почути подібне від свого радника я не очікував! Це зрада інтересів Імперії, Ксав’єре!

— Відколи пропозиція налагодити стосунки із сильним магом є зрадою? — здивовано запитав Ксав’єр Флеймворд. Він не впізнавав брата. Після того як Імператор уклав пакт про ненапад з Орденом Кола й очолив Союз П’ятьох, його наче підмінили. Кудись зникли обережність, розважливість і всебічне вивчення проблеми перед ухваленням рішення. На їхнє місце прийшли бараняча впертість і відчуття власної величі, які затьмарили все інше. Ксав’єрові не раз доводилося читати про подібне, але він навіть уявити не міг, що щось схоже може заволодіти розумом його старшого брата.

— Відтоді, як він прилюдно мене висміяв! — заявив Імператор.

— Ти збирався забрати в нього обидві корони стихій, — нагадав головний радник. — Він це відчув, тому й утік.

— Я Імператор! — гаркнув глава держави. — Це я вирішую, кому дозволено носити корони стихій, а кому ні! Артефакти такої сили мають бути надбанням Імперії, а не Греймодів!

— То накажи Ігніссару, Хелсроуду й Ноктаріону передати тобі корони! — зло промовив Ксав’єр Флеймворд. — Чому ти бажаєш отримати лише ті, що належать Соло Греймоду? Він вважався нашим союзником! Він той, хто змусив Орден Кола підписати з тобою угоду! І що він отримав натомість? Вигнання? Так Імператор відплатив йому за добро?

— Ти надто засидівся в радниках, Ксав’єре, — промовив Імператор після паузи. — Лише той факт, що ти є моїм братом і першим спадкоємцем престолу, дає тобі право залишити цей кабінет живим! Імперія обійдеться без твоїх порад, Ксав’єре Флеймворде!

— Нова влада явно не пішла тобі на користь, брате, — промовив Ксав’єр Флеймворд. Підвівшись, маг вогню вийшов із кабінету, не сказавши нікому ані слова.

— Хтось іще бажає покинути Союз П’ятьох? — запитав Імператор, впритул дивлячись на Сіріона Люменара. — Ми збираємося будувати нову Імперію, засновану на порядку й силі імператорської родини. Якщо когось щось не влаштовує — йдіть. Якщо він залишається, то зобов’язаний робити все, що накаже йому його Імператор!

Сіріон Люменар довго дивився на Імператора, після чого мовчки підвівся й, не сказавши ані слова, вийшов із кабінету.

— Хтось іще? — Імператора розривала лють, але він поки що стримувався. — Що ж, відтепер ми називаємося Союз Чотирьох! Люменари зрадили нашу довіру! Артефакти для них важливіші за процвітання Імперії. Поки вони зберігають нейтралітет, нехай вовтузяться зі своїми порталами й виробами. Таким не місце в авангарді змін! Я високо ціную тих, хто мене підтримує. Сьогодні кожен із вас отримає нагороду з таємної скарбниці Імперії! А тепер до наших справ — реформи потрібно продовжувати. Любомире, готовий вислухати твої пропозиції…

Я сидів в одному з численних кафе Моррука, спостерігаючи за тим, як метушиться міська варта. Зелене волосся й очі нікого не приваблювали. Тут, у вотчині Хелсроудів, магів природи було так багато, що ніхто не звертав на них уваги. Хоча варто визнати, що перука дуже заважала. Вона хоч і була виготовлена з якісних матеріалів, але під нею постійно все свербіло. Доводилося вчитися витримки.

Моє маскування було настільки дитячим, що будь-який визначальний артефакт точно показав би, що перед ним Соло Греймод, маг хаосу, а не Гурнак Хелсроуд, чиїм ім’ям я представлявся. Єдине, що рятувало мене від викриття, — подібні артефакти розташовувалися на в’їзних воротах до міста, а також їх носили агенти таємної служби. Через ворота я не проходив, а «людей у сірому» старанно уникав ось уже місяць. Я не хотів, щоб вони втрутилися в мій план.

Палац Хелсроудів із клану Природи розташований у Морруку. Палац Шайнборнів із клану Світла — у Фалдарі. Ігніссари з клану Вогню оселилися в Касрії, але глава постійно курсує між військами. На місці не сидить. Ноктаріони з клану Темряви, здається, володіють Брунґардом, але це не точно. Де перебувають Мордріви з клану Води й Верданти з клану Природи, я з’ясувати ще не встиг, тож цими двома родами займуся наостанок. Для першої атаки мені вистачить і першої четвірки.

Після того як Імператор скинув Греймодів із п’єдесталу великих родів, прийшло усвідомлення, що далі з Імперією мені не по дорозі. По-доброму, слід було забрати учениць, Ріва, Шира, Вірену, Ястіна з Ворлюн та втекти до будь-якого сусіднього королівства, хоча б до того самого Яндару, представником якого я раніше всім представлявся, однак виникли труднощі. Портали виявилися для мене закритими, тож потрапити до магічної академії Трімуса через загальнодоступну транспортну мережу не виходило. Інформація ж про те, де територіально розташована магічна академія Трімуса, була засекречена. Причому я мав чітку впевненість, що до міста Трімус академія не має жодного стосунку й розташована десь у зовсім іншому місці. Тож з’явитися біля стін академії й зажадати повернути мені учениць не виходило. Принаймні поки що.

Але саме це й дозволило мені вигадати й практично реалізувати свій план. Можливо, хтось вирішив, що я втік до проклятих земель, де зайнявся підвищенням рангів. Зізнатися, спочатку була така думка, але вона зникла вже на другий день медитації перед моїм кристалом. Утекти — означає показати слабкість. Я не збираюся тікати. Я збираюся мститися. Але не Імператорові й новому Союзу П’ятьох — їх я не сприймав як щось по-справжньому серйозне. Мене цікавили ті, хто шістдесят років тому знищив клан Хаосу.

Основна проблема, з якою я зіткнувся, полягала не в маскуванні, яке я отримав завдяки одноокому власникові таверни «Сіра чапля», а в стрибках між містами. Виявилося, що «Телепортація» не працює за пам’яттю минулого. Це Тарін-Сольник бував у кожному з міст, але не Соло Греймод. Довелося викручуватися, і тут мені допоміг усе той самий одноокий власник таверни. Навіть не знаю, як йому це вдалося, але через три дні після того, як я завітав до нього в гості, до таверни прибув Богдан Рейнвальд, він же Стриж.

Маг води ні про що не запитував, хоча на той момент звістка про те, що Соло Греймода оголошено в розшук, облетіла всю Імперію. Він вислухав моє прохання, після чого допоміг мені побувати в кожному з потрібних міст. Спочатку він сам стрибав туди звичайним стаціонарним порталом, після чого повертався до мене й, схопивши мене в оберемок, телепортувався в заздалегідь обране безлюдне місце.

Так я побував у Фалдарі, Касрії й Брунґарді. У Морруку мені вже доводилося бувати, тож ганяти Стрижа туди не довелося.

— Через два місяці мені буде потрібна твоя армія, — заявив я наостанок Стрижеві. — Зустрічаємося біля Урійської балки. До Формітона має прийти Кристіан Ігніссар. Захопи його із собою. Якщо зумієш якимось чином вирвати з розміреного життя Око — буде чудово. Мені знадобляться всі лікарі десятого рангу, які тільки нам доступні.

— Зібрався зробити з ученицями те саме, що зробив із собою? — зрозумів Стриж.

— Не лише, — відповів я. — Я збираюся почати знищувати розломи десятого рангу.

Усе це було місяць тому. Так давно, що здавалося неправдою. За цей час я працював не покладаючи рук, перетворившись на крота. Чотири палаци — чотири підкопи, за допомогою яких я опинився в самому серці осель своїх ворогів. Заодно, але це вже побічний результат, дізнався, що під кожним із палаців розташована величезна підземна область. Що там перебуває, я поки що не з’ясовував — відразу прориватися крізь стіни мені не хотілося. Перший етап мого плану полягав у тому, щоб просто дістатися до палаців, оминувши захисні куполи. На таку глибину вони не сягали.

І ось нарешті розпочався другий етап. Судячи з того, як заворушилася варта Моррука, сьогодні до міста повертається Вілліан Хелсроуд. Глава клану Природи рідко залишав столицю, але сьогодні був саме той рідкісний момент, коли йому довелося повернутися додому. Чим я й збирався скористатися.

Розплатившись, я вийшов із кафе й звернув у найближчу підворітню. Майнуло відчуття небезпеки, але відразу зникло. Місцеві мешканці побачили зелене волосся й різко втратили до мене інтерес. Нападати на самотнього мага ніхто з бандитів не хотів.

Активувавши «Телепортацію», я опинився глибоко під землею. Куплені артефакти повітря й світла працювали справно. Якби не вони, навіть не знаю, як би я виконав усю роботу. Формувати вентиляційні колодязі, як це було зроблено в проклятих землях, мені не хотілося. Це розломових потвор можна обдурити. З людьми такий номер не пройде. Тож лише артефакти.

Стіна, що перегороджувала мені шлях, мала ґрунтовний вигляд. Зводили її не похапцем, а зі знанням справи. Видаливши зовнішній шар каменю, я побачив ґрати з чорного металу. Вельми незвичайна знахідка для глибини в п’ятдесят кроків!

Відчуття ні про що небезпечне не попереджали, тож я розчинив ґрати й внутрішню кам’яну кладку. Якщо відчуття небезпеки не було, отже, у заповнену водою порожнину чи щось подібне я не потраплю. Однак однаково тримав заклинання «Телепортація» напоготові, щоб утекти з цього місця будь-якої миті.

Цього не знадобилося — приміщення, до якого я потрапив, виявилося порожнім. Застрибнувши всередину, я активував світловий артефакт і озирнувся. Камера для в’язнів. Оце так! Виявляється, у Хелсроудів була власна в’язниця, де вони тримали небажаних. Хто в нас небажаний для провідного роду клану Природи? Одразу нічого не спадає на думку. Хелсроуди вважалися нейтральним родом, готовим за гроші лікувати і наших, і ваших. Щоб у них були вороги, гідні долі бути ув’язненими в такому місці, — це щось за межею допустимого.

Двері виявилися відчиненими. Який сенс замикати порожню камеру? Я вийшов у темний коридор і прислухався. Судячи з усього, цей рівень був безлюдним. Затхле важке повітря тут хоч і було, але без артефакта повітря дихати тут точно було б нічим. Довелося прогулятися, перш ніж я знайшов сходи. Точніше, знайшов місце, де мали бути сходи, — двері, що повинні були туди вести, виявилися не лише замкненими, а ще й забарикадованими.

Довелося позбуватися спочатку дверей, а потім різного мотлоху, наваленого біля них. Сходи справді знайшлися, і, судячи з їхнього вигляду, ними користувалися досить активно. Попри значну глибину, сходи вели не лише вгору, а й униз, спускаючись іще глибше. Це здалося мені вельми цікавим, тож довелося скоригувати плани. Відразу проникати до палацу я не став, а повернувся на покинутий поверх і, віддавшись на волю відчуттів, почав ходити з камери до камери.

Накрило мене в двадцятій камері, коли я вже вирішив, що нічим добрим мої походеньки закінчитися не можуть. Просто піді мною було щось важливе й цінне. Таке, що моє передчуття важливих подій буквально кричало, що час копати. Що я відразу й зробив, проробивши в підлозі широку діру.

Підлога розчинилася, перетворившись на чисту енергію, і, щоб не створювати «Списи хаосу», я відправив цю енергію до накопичувача Лунаріс. Нехай поки побуде там. Переконавшись, що мої дії не здійняли тривоги, я обережно зазирнув у діру.

Насамперед потрібно сказати, що тут було світло. Світлові артефакти освітлювали величезне витягнуте приміщення, не просто обкладене сіткою з чорного металу, а виготовлене з повноцінних листів металу, що блокував магію! Тепер зрозуміло, куди Хелсроуди витрачали все, що видобували, — вони забезпечували безпеку важливого місця!

Переконавшись, що внизу нікого немає, я стрибнув у діру, опинившись у святая святих будь-якого роду — у його скарбниці. По периметру цього приміщення стояли стелажі, на яких були численні скрині. Чого тут тільки не було! Золото, коштовності, прикраси, оброблене каміння! Та на вміст однієї такої скрині можна жити, ні в чому собі не відмовляючи, не одне життя. А тут таких скринь було шалено багато. Рід лікарів із маніакальністю, гідною іншого застосування, збирав усе найцінніше, щоб сформувати свої запаси.

Майнула думка прибрати золото до рук, але відразу зникла — торбинка мандрівника стільки не витримає. Якби я мав доступ до просторового сховища, то без вагань забрав би все, однак сімдесятип’ятивідсоткове зменшення ваги дозволить мені забрати три, максимум чотири скрині. Більше я не потягну.

Ідея розчинити все, перетворивши на чисту енергію, теж мені не сподобалася. Так, це послабить Хелсроудів, але я не збирався просто їх послаблювати. Я збирався їх знищити!

Тож нехай золото й коштовне каміння залишаються на місці, тим більше що мене значно більше зацікавив дальній край приміщення. Там на стелажах уже не було скринь із багатством. Там лежали артефакти! Причому не просто дешеві вироби артефакторів, ні! У скарбниці Хелсроудів зберігалися лише найцінніші предмети, даровані розломами!

Книги заклинань. Одяг для всіх видів стихій. І, що вразило мене найбільше, корона Природи! Артефакт, володіти яким мав право лише глава клану Природи, теж перебував тут! Тягати із собою таку цінність Вілліан Хелсроуд не наважувався.

На моєму обличчі з’явилася зловтішна усмішка. Мабуть, план доведеться переглянути. Якщо золото й коштовне каміння я ще міг ігнорувати, то артефакти, тим більше такі, — ні. Залишалося лише вирішити, куди все це складати, — тягати із собою подібне я не можу. Банки в мене нічого не приймуть — Греймоди нині не в пошані. Власного дому зі скарбницею в мене немає. Отже, залишається лише мій розлом у проклятих землях. Єдине місце, до якого в частині зберігання цінностей я не мав жодних запитань.

Помітивши дві торбинки мандрівника, я почав набивати їх артефактами й цінними предметами. Торбинки мандрівника не могли входити одна в одну. Але цього й не було потрібно. Мені вистачило того, що я набив їх артефактами настільки, що вже не міг підняти. Корону Природи залишив у себе. Потім віддам її Мілені, щойно відкрию їй шість посилень.

Закінчивши з артефактами, я примудрився прибрати до рук і половину всіх скринь із золотом та камінням. Забрати все не міг — торбинки мандрівника починали загрозливо тріщати, щойно я намагався відірвати їх від землі. Ще одна-дві скрині — і вони просто порвуться. Тож довелося приборкати жадібність і використати «Телепортацію» просто зі скарбниці.

Коли простір переді мною почав розпливатися, я почув виття сирени — спрацював захист скарбниці. Щоправда, спрацював він пізно, та й блокування на мене особливо не впливало. Погано одне — повернутися сюди не вийде. Але це не смертельно — однаково я витяг усе, що мало бодай якусь цінність. Решта — дрібниці.

Простір припинив кружляти, втілившись у знайому картину — мерехтливий розлом першого рангу, невелика стіна, за якою ховалися розломи дев’ятого рангу. Перевантажені торбинки мандрівника відразу втиснули мене в землю, тож довелося завалюватися, входячи до розлому спиною. Не вистачало ще, щоб уся моя здобич звалилася у виритий тунель.

Щоб відновитися після стрибка, мені знадобилася лише година. Коли я вийшов із розлому, план другого етапу було кардинально змінено. Спочатку планувався похід до палаців із подальшим знищенням глав родів, тепер з’явилася можливість ударити по економіці вищих родів. Поки всі розбиратимуться, що відбувається, поки зрозуміють, що в усьому винен Соло Греймод, я знайду й обнесу скарбниці трьох решти родів. Втрата навіть десяти високорівневих магів не так ударить по добробуту вищих родів, як втрата артефактів і золота. Моя помста за знищення клану Хаосу буде комплексною.

— Я вб’ю його! — кричав Кортіс Шайнборн. Маг світла не знаходив собі місця ось уже третій день. Мало того, що Люменари практично позбавили його рід засобів до існування, підім’явши під себе все виробництво артефактів в Імперії, так іще й головну скарбницю роду було пограбовано!

— Ми всі хочемо його вбити, Четвертий, — прогарчав Вілліан Хелсроуд, похмуро дивлячись просто перед собою. Втрата корони стихії сильно вдарила по позиціях роду в боротьбі за владу в клані Природи. Ґрінфолди несподівано осміліли, і Хелсроуди нічого не могли з ними вдіяти. Не тепер, коли всі артефакти роду було втрачено.

— Тепер у нього три корони з п’яти, — заявив Драквелл Ігніссар. — Добре, що ми з Першим не розлучаємося зі своїми. Але от усього іншого шкода. Що робитимемо, Перший?

— Убивати, — похмуро промовив Малхезар Ноктаріон. — Пограбовано чотири скарбниці вищих родів, включно з моєю. Одна людина ніколи не змогла б це провернути. Ніколи! Отже, Соло Греймоду хтось допомагав. Жодне передчуття не дозволило б йому так точно прокопати тунелі до скарбниць. У кожного в родині завівся щур, який продав хаоситові інформацію. Потрібно знайти всіх, хто злив йому місцезнаходження скарбниць. Так ми вийдемо на самого Соло. Я поговорив з Імператором — він теж обурений тим, що відбувається. Сьогодні Соло Греймода оголосять ворогом Імперії. У кожному місті посилять захист. Визначальні артефакти розмістять у всіх частинах міста, що не дозволить хаоситові безкарно розгулювати містами. Що з його близькими?

— Люменари навідріз відмовляються випускати їх із магічної академії, — промовив Селестан Мордрів. — Проникнути туди мої бійці теж не можуть. Академія на облоговому становищі.

— Не існує недоступних місць, — відповів Перший. — Якщо ти не здатен розв’язати цю проблему, доведеться розв’язувати її силою. Навіть якщо нам доведеться знищити всіх Люменарів до одного! Ордену Кола дали ляпаса. Ні — мені дали ляпаса! Болісного й ганебного. Якщо я не відповім, Союз Чотирьох може почати вважати мене слабким. Тому моя відповідь буде максимально жорсткою, щоб надалі ні в кого в Імперії не виникло навіть бажання зв’язуватися з родом Ноктаріонів. П’ятий, знайди мені місцезнаходження магічної академії Трімуса. Настав час показати справжню силу темряви!

Наступний тиждень перетворився для мене на справжнє випробування. Схоже, представники Ордена Кола дуже засмутилися. Утім, як і представники нового утворення — Союзу Чотирьох: у всіх великих містах з’явилися мобільні групи з визначниками. Перука й лінзи тепер мало кого могли обдурити. Хіба що простолюдинів і безтурботних магів початкових рангів.

Доводилося уникати людних місць, триматися в тіні й узагалі цілком віддатися на волю відчуттів, які попереджали мене про майбутні облави задовго до того, як ті починалися. Однак не помічати кліщів, що поступово стискалися навколо мене, я не міг. Мої переслідувачі вже знали, що я використовую перуку, прикидаючись магом природи, тож на стендах, де висіли портрети розшукуваних людей, моє обличчя було зображене в семи різних видах. Шість стихій і вигляд простолюдина, який не володіє магією. Ловити мене почали зі знанням справи.

Так, окремо варто відзначити розкол у імператорському угрупованні. Не встигнувши зібратися, вони вже примудрилися розпастися. Люменари вийшли із Союзу П’ятьох, забравши із собою Ксав’єра Флеймворда. Для мене це стало неприємною несподіванкою — я цілком серйозно почав вважати, що віддавати борги за посилення Сіріона й Ксав’єра не доведеться, але новини останніх днів змусили мене напружитися.

Усіх хвилювало питання, що буде далі. Мало кому подобалося те, що відбувалося в країні, однак Імператор твердою рукою припиняв будь-які спроби опору. Незгодних страчували мало не щодня, залякуючи тих, до кого рука Імперії ще не дотягнулася. Жодних нейтральних родів — усі мають приєднатися або до Ордена Кола, або до Союзу Чотирьох. Люменари й кілька віддалених графств виявилися єдиними, хто зберіг нейтралітет. З огляду на золоті, які справно надходили на мій рахунок, мабуть, потрібно зустрітися і з Сіріоном, і з Ксав’єром. Може, вони скажуть мені щось слушне. Бо я зовсім перестав розуміти, що взагалі відбувається в нашій Імперії.

Щоправда, мене це взагалі мало хвилювало. Значно більше напружувало дедалі сильніше відчуття тривоги. Щось мало статися, і це «щось» мені точно не сподобається. Причому дуже. Хоч би скільки я стрибав між містами, дослухаючись до відчуттів, напруження постійно зростало. Отже, щось станеться не зі мною, а з моїми близькими. І допомогти їм я поки що ніяк не міг. Одного разу прибув до порталу, що вів до магічної академії Трімуса, то ледь не потрапив до рук агентів таємної служби, які там чергували. Та й сам портал не працював, а для його активації потрібно було зв’язатися з представниками магічної академії. Лише вони могли активувати прохід до своєї вотчини.

Загалом, потрапити до своїх близьких я не міг, і це мене дратувало. Я навіть якийсь час чатував неподалік від площі Трімуса, сподіваючись побачити знайомих викладачів, щоб через них передати звісточку, але ніхто нікуди не виходив. Магічна академія зачинила всі двері, перейшовши на облогове становище.

Заплющивши очі, я уявив одну з площ Кріалона, столиці нашої Імперії, але з подивом виявив, що перенесення неможливе. Спробував інші місця, де мені вже доводилося бувати, але щоразу заклинання обривалося, не зумівши мене перенести. Усю столицю накрили зоною відчуження? Це була неприємна, але цілком очікувана новина. Глави вищих родів утекли до столиці, не бажаючи зустрічатися зі мною. Майнула думка, що незабаром такі зони з’являться в кожному великому місті. Те, що слід було зробити давно, забезпечуючи безпеку, реалізовували лише тепер.

Лігши на землю, я спробував зосередитися на відчутті небезпеки. Раптом вийде визначити напрямок, звідки вона походить? Однак за пів години довелося визнати, що нічого не виходить — небезпека вливалася в мене з усіх боків, не бажаючи зосереджуватися на чомусь конкретному. Це погано. Якщо удар буде завдано по магічній академії, то під роздачу потраплять не лише мої близькі, а й ціла купа невинних людей.

Несподівано виникло дивне відчуття. Не небезпека, а щось інше. Наче просто зараз мала відбутися важлива зустріч, про яку я знав, але чомусь забув. Сівши й здивувавшись нав’язаним відчуттям, я дослухався до себе. Так, помилки бути не могло — мене з якоїсь дивної причини тягнуло на центральну площу Трімуса.

Перша думка, що мене відвідала, — ігнорувати свої відчуття. Вони точно були нав’язані мені звідкись ззовні. Так, на моїй голові вже була діадема, що блокувала ментальні атаки, яку я виніс з однієї скарбниці, але цей артефакт дозволяв уникати заклинань і потвор до дев’ятого рангу включно. Це не корона, яку мені мали віддати за перемогу в турнірі. Якщо мною зайнявся хтось серйозний, хто вже досяг десятого рангу, він легко зуміє пробитися крізь мою діадему й нав’яже мені свою волю.

От тільки відчуття небезпеки мовчало. Що було дивно — якщо мене хочуть знищити, бодай якийсь сплеск занепокоєння напевно був би. Але ні! Усе, що я відчував, — мені потрібно на центральну площу Трімуса, бо там зараз вирішуватиметься якщо не доля світу, то моя точно.

Зваживши всі за і проти, я активував захисні амулети, про всяк випадок узяв до рук Лунаріс, щоб не гаяти часу, після чого простір переді мною розплився, перетворюючись на досить людну площу. Сьогодні був торговий день, тож уся площа була заставлена шатрами, де пропонували товари. Між ними ходили жителі міста, прискіпливо вибираючи товар. Хоч би що відбувалося в Імперії, люди завжди залишаються людьми.

— Я вже почав думати, що в мене нічого не вийде, — почувся знайомий голос.

Обернувшись, я побачив Патріка Люменара. Маг світла стояв у товаристві трьох охоронців, і бурхливе море людей на площі примудрялося обтікати їх, зберігаючи відстань. Нікому не хотілося втручатися у справи Люменарів.

— Не вийде? — здивовано перепитав я. — Ти намагався викликати мене своєю силою?

— Ми обоє бачущі, — пояснив Патрік. — У мене для тебе є важлива інформація, тож теоретично ти мав відчути необхідність нашої зустрічі й з’явитися на неї. Як бачиш, я не помилився. Ти справді з’явився. Отже, бачущі можуть спілкуватися між собою. Нехай і в такий дивний спосіб. Потрібно зрозуміти, чи працює це з розлому.

— Що за важлива інформація? — запитав я, невдоволено косячись на людей, які бігали неподалік від нас.

— Лови, — Патрік жбурнув мені якийсь артефакт. Загрози не було, тож я його впіймав. Це виявився переговорний пристрій, за допомогою якого Око спілкувався з комендантом гарнізону Формітона.

— І? — я покрутив артефакт у руках.

— Такий самий амулет перебуває у твоєї дружини, — пояснив Патрік. — Ми хотіли видати такі ж усім твоїм ученицям, але Вірена сказала, що це зайве. Досить того, що є в неї.

— Правильна думка, — кивнув я. — Вірена розумна жінка й чудово розуміє, що можна, а чого не можна говорити через такий артефакт. В учениць із цим проблеми.

На обличчі Патріка майнула тінь невдоволення, але виправдовуватися чи запевняти мене, що Люменари не слухатимуть наших розмов, він не став. Ми всі розуміли, що прослуховуватиметься все незалежно від статусу «партнер». Поки що чинного статусу, до слова.

— Це все, що мені доручили зробити, — заявив Патрік. — Можеш іти.

— Магічна академія Трімуса в небезпеці, — заявив я, не бажаючи відпускати мага світла. Якщо вже він «викликав» мене, нехай відпрацьовує свою роль до кінця.

— Ніхто до нас не проникне, — відповів Люменар. — Потрапити до академії неможливо без особливого дозволу ректора. Лише він активує портал, ніхто інший.

— Річ не в порталі, — промовив я. — На академію нападуть ззовні. Причому досить скоро. Увесь останній тиждень я відчуваю небезпеку, яка з кожним днем стає все сильнішою.

— Неможливо! — заявив Патрік, але замовк, побачивши моє серйозне обличчя. — Соло, ти навіть не уявляєш, наскільки добре приховані всі магічні академії. Мало того, що ніхто їх не знайде, так кожна з них захищена найсильнішим куполом, який тільки є у світі. Та не дивися ти так на мене! Я тобі точно кажу — це неможливо!

— У вас є тиждень, не більше, — промовив я. — Потім на академію обрушиться атака, яка змете і академію, і всіх, хто в ній перебуває. Якщо мене не буде поруч — помруть усі. Хочу відразу заявити, Патріку Люменаре: якщо помре бодай хтось із моїх близьких через вашу повільність, нерозторопність або невіру, уся Імперія стане моїм ворогом. Я вбиватиму всіх магів без винятку. Партнери, вороги, нейтральні маги — мені буде байдуже. Помруть усі. Присягаюся хаосом.

— Ти при своєму розумі? — зблід Патрік, а троє його охоронців приготувалися нападати на мене. — Те, що ти говориш, — божевілля!

— Те, що я говорю, — практично доконаний факт, — заявив я. — Орден Кола готує атаку на магічну академію Трімуса. Вони знають, де вона перебуває. Вони знають, як пробити захисний купол. Хоча насправді це не таке вже й таємне знання. Захист зможе зупинити атаку стихій внутрішнього контуру. Проти хаосу, темряви чи світла він марний! Шайнборни ослабли — вони не зможуть організувати гідну атаку. Магів хаосу в Ордена Кола немає. Отже, залишається темрява. Ти знаєш, де просто зараз перебуває Малхезар Ноктаріон?

— І навіщо ти взагалі поліз до нього в скарбницю? — невдоволено пробурчав Патрік. — Через тебе нашу академію атакують!

— Не атакують, якщо ти повідомиш мені її місцезнаходження, — виправив я. — Допоможи мені потрапити в потрібне місце, решту я зроблю сам.

— Ти ж знаєш, що я не можу цього зробити, — мало не прогарчав Патрік. — Дід мене вб’є!

— Допоможеш мені потрапити в потрібну точку — я навчу тебе магії вітру, — промовив я, змусивши Патріка застогнати.

— Ти казав, що є ще тиждень, — нагадав Патрік. — Мені потрібно поговорити з дідом.

— Говори, — кивнув я, відчуваючи, як наді мною почали згущуватися хмари. Мене помітили, і до нас з усіх боків поспішали агенти таємної служби. — Зустрінемося за два дні біля вашої десятки. Ви ж її ще не вигребли?

— За два дні, — підтвердив Патрік і скривився. На площу обрушилася сила темного металу, що блокував магію. Щоправда, ні на мене, ні на Патріка ця сила не діяла. Але агенти таємної служби, які влаштували пастку, про це не знали.

Я активував «Телепортацію», забираючись геть із Трімуса. Майнули сітки, але таємна служба діяла надто нерозторопно. Коли сітка опустилася на землю, я вже перебував в іншому місці.

Але відчуття чогось важливого на цьому не закінчилося. Після розмови з Патріком відчуття небезпеки притупилося, що дозволило іншим передчуттям ринути в мене. Якщо зустріч із Люменаром була нав’язаною й скидалася на щось стороннє, то необхідність відвідати північно-західну частину Імперії відчувалася вже як моє власне рішення. Почекавши п’ятнадцять хвилин, поки охолоне джерело, я стрибнув до села, де Вірена хотіла навчити мене мистецтва паритися в лазні.

Моє прибуття не залишилося непоміченим. Якась жінка істерично заверещала, діти поховалися, кілька селян упали навколішки, побачивши страшного мага. Той, хто може користуватися «Телепортацією», за визначенням не може бути слабким.

— Потрібен віз, — зажадав я від старости села. — Байдуже, самохідний чи кінний. Потрібен терміново. Плачу сотню золотих.

Чарівна все-таки фраза: «плачу сотню золотих». Село може на них цілий рік жити розкошуючи, ні в чому собі не відмовляючи. Не минуло й десяти хвилин, як мені привезли перекошений віз із двома напівдохлими кіньми.

— Не гнівайтеся, пане магу, інших у нас немає, — винувато розвів руками староста. Я спробував відчути, бреше він чи ні, але до Розалін мені було далеко. Небезпеки немає — і гаразд.

Відрахувавши належну суму, я заліз на віз і хльоснув повіддям, спрямовуючи коней дорогою. Звісно, можна було пробігтися самостійно, але бажання такого в мене не було. Мені потрібно було не лише рухатися, а й постійно орієнтуватися на свої відчуття. Коли біжиш, думаєш лише про те, як не здохнути.

Нарешті діставшись до амулета зв’язку, я активував його й якийсь час чекав. Вірена довго не відповідала, я навіть почав думати, що щось сталося, однак амулет активувався:

— Хто? — почувся невдоволений голос Вірени.

— Свої, — відповів я з усмішкою.

— Любий, чому ти так довго зі мною не зв’язувався⁈ — почувся вигук, у якому водночас змішалися радість і обурення.

— Лише сьогодні отримав амулет, — пояснив я. — Відразу скажу: нас слухають Люменари. Тож нічого важливого.

— Знаю, — Вірена стала серйозною. — У нас усе добре. Дівчата тренуються, Шир не дає їм спуску. Рів і Альбіна йому допомагають. Поруч із кожним із нас по чотири агенти таємної служби. Тільки спробуй! Скажу Широві — він згодує тебе своїм потворам!

— Це ж ти не мені? — уточнив я.

— Мої супровідники вирішили забрати переговорний амулет, — пояснила Вірена.

— Дев’ятки? — здогадався я. Навряд чи Вірена стала б лякати Широм когось рівного собі.

— По четверо біля кожного з нас, — підтвердила Вірена. — Бережуть, охороняють, наче ми можемо звідси кудись утекти. Що в тебе?

— Та все по-старому, — відповів я. — Бігаю, ховаюся, у міру можливостей кусаю всіх наших ворогів. Нічого нового.

— Люменари стали нейтральним родом, — несподівано заявила Вірена. — Вони не втручаються у вовтузіння між Орденом Кола й Союзом Чотирьох, тож не потрібно їх кусати.

— Не втручаються, — підтвердив я. Те, що моя дружина знає останні новини, — добре, але чого це вона раптом розповідає їх мені?

— Ще нейтральними є два графства, — продовжила Вірена. — Щоправда, не пам’ятаю, як вони називаються. Їх теж кусати не потрібно. Ми ж не розломові потвори, так?

Я мало не став у стійку, почувши слова дружини. Щоб Вірена не пам’ятала, як називаються два нейтральні графства? Я швидше повірю в те, що люди разом відмовилися від будь-якого насильства й стали білими та пухнастими.

— Гаразд, люба, — промовив я. — Якщо ти просиш, то і їх кусати не буду. Щоправда, вони обидва розташовані на задвірках Імперії, поки я туди дістануся, усі зуби випадуть і кусати буде нічим. Нехай живуть. Принаймні поки що.

Північний захід. Це не лише територія колишньої області Гуртан, а й графство Дебура, що перебуває лише за день шляху від мене.

— Любий, закінчуй свої справи й повертайся, бо мене вже кошмари почали переслідувати! — Вірена відігравала свою роль ідеально, не дозволяючи агентам таємної служби, які її оточували, зрозуміти, про що ми таке говоримо. — Досі перед очима стоїть той випадок, коли вбивці отруїли Бернарда Флеймворда й нам усім довелося викластися, щоб його врятувати.

Порятунок Бернарда Флеймворда? Як це пов’язано з графством Дебура? Безпосередньо! Саме граф постачав мені лікувальні зілля, що дозволило зберегти Бернардові життя. Тоді маг вогню поставив мені досить дивні запитання щодо безмовної магії. Ще й сказав, що ми колись поговоримо. Схоже, це «колись» настало. Він зв’язався з Віреною й передав через неї прохання про зустріч. Але відкрито Вірена сказати мені цього не могла, от і вигадала всю цю виставу.

Відчуття правильності розквітло в грудях — тепер воно точно знало, що ми робимо на північному заході нашої Імперії. Ми їдемо в гості до графа Дебури. Навіщо? Це не так важливо. Важливо те, що я маю два дні, щоб розв’язати це питання. Бо потім часу не буде зовсім.

— Я зроблю все, щоб позбавити тебе кошмарів, — промовив я. — Гаразд, люба, мені вже час утікати. Шайнборни самі себе не вб’ють.

— А ти зараз де? — поставила наївне запитання Вірена.

— Нещодавно був у Трімусі, зараз у Кріалоні, — відповів я. — Гадаю, настав час поставити столицю на вуха. Наступного разу знатимуть, як полювати на мене сітками. Відбій зв’язку!

Те, що я був у Трімусі, уже стало надбанням громадськості. Нехай тепер таємна служба побігає, хвилюючись про майбутнє. Пастки вони на мене влаштовуватимуть!

Коней я кинув за чотири години — вони не витримували потрібного мені темпу. Довелося згадувати тренування Шира, відновлюючи себе лікувальними зіллями. Але навіть так мені довелося бігти близько доби, перш ніж я дістався земель графства. Лінтель, місцева столиця, розташовувався лише за дві години бігу від кордону, тож незабаром увесь у милі, втомлений, але надзвичайно задоволений своєю витривалістю, я дістався міських меж.

Звичка оминати головні ворота ледь не змусила мене звернути й спробувати проникнути до Лінтеля через підкоп, але я вчасно зупинився. Граф Дебура бажає мене бачити. Подивимося, наскільки велике його бажання.

— Соло Греймод, — промовив командир загону вартових, звірившись із визначальним артефактом. Присутні завмерли — усі чудово знали ім’я головного «злочинця» Імперії. — Графство Дебура поважає закони Імперії, однак зберігає нейтралітет. Якщо ви присягнетеся не влаштовувати бешкетів у місті, можете проходити. Про ваше прибуття буде повідомлено таємній службі згідно з установленими процедурами. У вас є чотири години, перш ніж вони сюди прибудуть.

— Мені потрібен граф Дебура, — заявив я. Вартових попереджено, отже, графові справді потрібно зі мною зустрітися.

— Прошу за мною! — відповів вартовий. — Я проведу вас до палацу графа.

О, тут навіть конкретні вказівки дали? Граф зацікавив мене ще більше. Що такого могло знадобитися главі незалежної області від державного злочинця?

Відповіді я відразу не отримав. Мене провели до кімнати для гостей, дали можливість привести себе до ладу. Усе це скидалося на марнування часу, але я прийняв правила гри. Якщо графові потрібно підготуватися до нашої зустрічі — нехай готується. З агентами таємної служби він розбиратиметься сам.

— Граф на вас чекає, — нарешті до мене прийшов слуга.

Далі почалися дивні речі, які змусили мене насупитися. Мене провели не до головної зали, де зазвичай проводять зустрічі високого рівня, а до особистої їдальні графа, де вже перебувала його родина. Сам граф, його дружина, Тевін і двоє його старших братів. Ті самі, які були «опорою й надією» роду, поки Тевін не втратив руку.

— Прошу, Соло, сідай, — граф Дебура жестом запросив мене, вказавши на вільний стілець. Небезпеки я не відчував, тож зайняв запропоноване місце. Навряд чи мене запросили на родинну вечерю, щоб отруїти.

Розмова стихла. Граф усім своїм виглядом показував, що просто зараз його цікавить лише їжа, усе інше він обговорюватиме тільки після неї. Довелося грати за його правилами, тим більше що їсти мені справді хотілося. Доба бігу не минула безслідно для мого організму. Мені навіть доводилося стримуватися, щоб не зганьбити мадам Ворлюн своєю некультурністю.

Нарешті, відсунувши останню страву, граф Дебура відкинувся в кріслі, показавши, що настав час для серйозної розмови.

— Скажи, Соло, наскільки ти заглиблений у те, що відбувається в Імперії? — запитав господар палацу.

— Поверхово, — відповів я, не вдаючи із себе всезнайка. — Орден Кола й Союз Чотирьох вербують прибічників. Графство Дебура зберігає нейтралітет. Греймоди вважаються ворогами Імперії, і за ними полюють. Соло Греймод узагалі небезпечний злочинець, якого належить знищити за першої нагоди.

— Усе так, але це справді поверхове розуміння, — кивнув граф. — Орден Кола й Союз Чотирьох уклали пакт про ненапад, що можна розцінювати як тимчасовий союз. Обидві сторони активізувалися й почали шукати магів хаосу. Не конкретно тебе — усіх власників сивого волосся. Після того як вони знаходять магів хаосу, їх відразу знищують. Без суду й слідства. Не кидають до в’язниці, не зганяють у резервації — знищують. Причому нікого не хвилює статус мага. Якщо ти маєш сиве волосся, будь ти хоч представником вищого роду, тебе однаково вб’ють.

— Вельми цікава заява від мага вогню, який є чоловіком магині природи, — я перевів погляд на дружину графа. Красива жінка мала зелене волосся й старанно ховала погляд, не бажаючи дивитися в мій бік. Я подивився на дітей графа. І Тевін, і двоє його старших братів — усі були магами вогню.

— Тебе добре навчали, — промовив граф, помітивши, як я оглянув його родину. — Це навіть добре. Не доведеться довго пояснювати.

— Але це ж практично неможливо! — здивувався я, отримавши підтвердження своїх слів. — У трьох випадках із чотирьох дитина, народжена від батьків різних стихій, отримує стихію батька. В одному випадку з чотирьох — стихію матері. Шанс, що в дитини з’явиться нова стихія, яка не має стосунку до жодного з батьків, — один на тисячу! Шанс, що в мага вогню й природи народиться маг хаосу, — узагалі нереальний!

— І все ж це так, — гірко зітхнув граф Дебура. — Спочатку я хотів залучити тебе до навчання молодшої дочки. Хотів, щоб ти навчив її всього, що повинен знати маг хаосу. Хотів вписати її у світ. Але події останніх місяців жорстко пройшлися по моїх планах. Я не можу залишити Жасмін у родині. По неї прийдуть — у цьому вже немає сумнівів. Так, графство Дебура залишатиметься нейтральним щодо всього цього божевілля, але вберегти дочку я не зможу.

— Ти хочеш, щоб я забрав її із собою? — здивувався я. — Я, за яким полює вся Імперія?

— Ти, — підтвердив граф. — Ти не просто головний ворог Імперії. Ти переможець турніру молодих магів. Глава роду. Маг хаосу. Досить сильний, щоб забезпечити їй безпеку. Мені просто більше ні до кого звернутися, Соло. Міно, заходь!

Двері відчинилися, і до їдальні зайшла тендітна дівчина. На вигляд їй було років сімнадцять, не більше. Довге сиве волосся приховувало плечі, а погляд наляканих сірих очей був спрямований у підлогу. Красива. Я б навіть сказав, що дуже — Жасмін пішла в матір, увібравши в себе всі її прекрасні риси. Попри позірну тендітність, у Жасмін легко читалася сила. Вона тренувалася, готуючи своє джерело до ініціації. За кілька місяців її можна буде провести, бо дівчина, по суті, вже була готова до формування першого каналу.

— Подивися на мене, — наказав я, ледве стримуючи хвилювання.

Очі Жасмін широко розплющилися, коли вона побачила Лунаріс. Дівчину захитало, і слуги, які прийшли з нею, кинулися на допомогу, не розуміючи, що відбувається. Відмахнувшись від них, Жасмін підійшла до мене й, явно пересиливши себе, подивилася мені в очі:

— Що таке Ельдора? — почувся мелодійний голос юної красуні. — Чому вона мені потрібна?

— Бо ти шоста, — відповів я, з подивом дивлячись на генія хаосу. Ось чого я не очікував, то це того, що зможу знайти її так швидко. — Ти будеш моєю ученицею. Збирай речі — ми залишаємо палац за тридцять хвилин. Час пішов! Графе, я забираю її. Поки вона поруч зі мною, я знищу кожного, хто спробує зашкодити Жасмін Дебурі. Присягаюся хаосом!

— Соло, ти знущаєшся? — Патрік Люменар витріщився на Жасмін, яка стояла поруч зі мною. — А вона тут навіщо?

— Це моя шоста учениця, — спокійно відповів я.

— Шоста? — Патрік насупився. — Розалін, Наталі, Мілена, Хелен. Тепер іще й ця дівчина. Кого я пропустив?

— Це те питання, яке тебе зараз хвилює? — запитав я. — Чи ми перейдемо до тієї частини, де ти розповідаєш мені про місцезнаходження магічної академії Трімуса?

Мій погляд упав на величезне шатро, встановлене неподалік від розлому десятого рангу. Видобувачі Люменарів працювали без відпочинку, витягуючи з розлому не просто все цінне, а взагалі все. Навіть звичайне каміння, насичене енергією розлому десятого рангу. З такого можна зробити непогану стіну, яку не пробити звичайною магією.

— Чи перейдемо до того моменту, коли ти запрошуєш мене на розмову до свого діда? — я знову подивився на Патріка. — Він же в шатрі? У шатрі, де ж йому ще бути? Що ж, доведеться тебе засмутити, молодий чоловіче. Ти не ухвалив рішення самостійно, а переклав його на старших. Отже, навчання роботи з повітрям доведеться відкласти до кращих часів.

— Що⁈ — обурено вигукнув Патрік. — Це я все організував! Це я запросив сюди діда й Флеймворда! Це я все зробив! Ти обіцяв мені навчання, Греймоде! Ти обіцяв!

— Згадай нашу розмову, Патріку, — спокійно відповів я. — Ти доставляєш мене до магічної академії — я стаю твоїм боржником. Ти злякався й зв’язав мене зі своїм дідом. Отже, всі справи я вестиму з ним, а не з тобою. Якщо домовимося, можливо, навчу саме його. Які до мене претензії?

— Ненавиджу тебе! — загарчав Патрік. — Ненавиджу тебе, Соло Греймоде!

— Онуку, хіба в тебе немає справ у розломі? — почувся холодний голос Сіріона Люменара. Глава роду вийшов із шатра, почувши галас. Патрік подивився на діда, потім на мене, знову на діда, після чого глухо загарчав і вирушив до розлому десятого рангу. Надто багато емоцій у цьому хлопцеві, як на мене. Надмірна сила йому лише шкодить. Надто рано він став десяткою.

— Жасмін Дебура? — Сіріон подивився на мою супутницю, продемонструвавши дивовижні знання про вищих аристократів Імперії. — Незвично бачити тебе поза графським палацом.

— Відтепер вона моя учениця, — пояснив я, змусивши Сіріона подивитися на дівчину зовсім інакше. Він чудово знав, ким були п’ятеро моїх попередніх учениць.

— Несподівано, — промовив після роздумів Сіріон. — Але цілком у твоєму дусі, Соло. Приєднаєшся? Чи в нас, як завжди, немає часу й потрібно терміново бігти?

— Час іще є, — відповів я. — Приблизно три-чотири дні. Потім маги темряви атакують академію Трімуса.

— Ти говориш про це так, наче це вже доконаний факт, — промовив Сіріон, але, поглянувши на мене, кивнув. — Зрозумів. Для тебе цей факт уже доконаний. Гаразд, обговорімо, що ми можемо зробити. Мені не хочеться втрачати таку чудову академію. Прошу, будь моїм гостем.

Сіріон жестом запросив нас до свого шатра. Жасмін зі страху притулилася до мене. Попри те що дівчина була дочкою графа, перебувати поруч із главою Люменарів їй було страшно. Давалася взнаки відсутність досвіду спілкування з вищою знаттю. А коли вона зайшла до шатра й побачила першого спадкоємця престолу, то взагалі ледь не знепритомніла. Це Мілені було на всіх начхати. Простолюдинка просто не знала, яка це честь — перебувати поруч із людьми такого високого польоту. Жасмін знала, але досвіду спілкування не мала. Схоже, працювати з нею доведеться ще довше, ніж із Хелен.

Ксав’єр Флеймворд насупився, побачивши мою супутницю. Однак йому вистачило такту не запитувати, що тут робить дочка графа Дебури. Те, що він її впізнав, — факт. Який, зі свого боку, змушував замислитися: чому дядько Розалін за весь час нашої нібито партнерської співпраці не повідомив мені, що десь живе маг хаосу? Тримав її як козир у рукаві, щоб потім пред’явити мені за потреби? Від нього можна очікувати й такого.

— Що ж, раз ми всі зібралися, пропоную обговорити наші справи, — Сіріон зайняв своє місце. Спочатку в його шатрі було три крісла, але слуги вже принесли четверте, яке зайняла налякана Жасмін.

— Хіба в нас є якісь справи? — здивовано запитав я. — За кілька днів клан Темряви атакує магічну академію Трімуса. Це факт. Я тут, щоб цьому запобігти. Відсутність атаки вигідна не лише мені, а й Люменарам. На цьому наші справи закінчуються.

— Соло, ти чудово зрозумів, про що я, — Сіріон похитав головою.

— Зрозумів, — підтвердив я. — Але не дуже розумію, що ми можемо просто зараз обговорювати. Відкрито підтримати мене ви не можете. Це позначиться на вашому становищі, яке й без того хитке. Через це і я не можу діяти, відкрито спираючись на вас або ваші ресурси. То про які справи ми можемо говорити? Хоча одна справа все ж є — віддайте мені всіх Греймодів, і ми зникнемо з Імперії.

— Хочеш утекти від проблем? — насупився Ксав’єр Флеймворд.

— Хочу створити таку силу, з якою не страшно буде вийти в центр Кріалона, — відповів я. — Тепер у мене шість учениць, Вірена, Рів і Шир. Я збираюся кожного з них зламати, стерти на порох, щоб потім виліпити з кожного мага із шістьма посиленнями. Ігри закінчилися, партнери. Верхівку Ордена Кола буде знищено. Якщо Союз стане мені на заваді, перешкоджаючи цьому, доведеться знищити ще і його.

— Гаразд, знищиш ти Орден Кола, що далі? — Ксав’єр Флеймворд явно був невдоволений моєю відповіддю.

— Далі — знищення райдужного розлому, — відповів я. — Корона клану Хаосу перебувала в скарбниці до того, як з’явилися прокляті землі. Хочу зібрати повний комплект корон стихій. Особливо тепер, коли в мене шість учениць.

— Вода, світло й природа в тебе вже є, — Сіріон знову продемонстрував свою обізнаність.

— Малхезар і Драквелл носять свої корони із собою, — підтвердив я. — Тому забрати їх мені не вдалося. Але це лише питання часу, коли я стану їхнім власником. Соло Греймода призначили головним злочинцем Імперії? Що ж, доведеться відповідати.

— У скарбницях було щось цікаве? — несподівано запитав Сіріон. — Мене цікавлять просторові артефакти.

— Таких не пригадую, — замислився я. — Насправді в мене не було можливості розібратися з усім, що я витягнув. Тож цілком можливо, що є й такі. Але я зрозумів твій інтерес. Якщо щось знайду — обговоримо.

Сіріон кивнув і подивився на Ксав’єра. Маг вогню похмуро дивився на мене, наче вирішував, чи не вчинив він дурницю, ставши на мій захист.

— За десять днів твої учениці закінчують навчання в Шира, — нарешті промовив він. — Ти вже підготував їм подарунки?

— Подарунки? — насупився я. — З якого дива? Це звичайне навчання. Те, що вони його витримали, — уже нагорода.

— Це ж твоя шоста учениця? — Ксав’єр перевів погляд на Жасмін. — Скажи, дівчинко, коли в тебе день народження?

— За п’ятнадцять днів мені виповниться двадцять, — відповіла Жасмін, неабияк мене здивувавши. Якщо судити із зовнішності, їй можна було дати щонайбільше сімнадцять, настільки мініатюрною вона була. Я гадав, що маю ще щонайменше три роки, щоб навчити Жасмін самостійно проводити ініціацію, але реальність виявилася надто суворою. За п’ятнадцять днів джерело почне пожирати тендітне тіло. Прокляття! Часу взагалі немає!

— За п’ятнадцять днів, — кивнув Ксав’єр Флеймворд, наче чудово знав відповідь. — Звісно, це можна назвати неймовірним збігом обставин, але за п’ятнадцять днів моїй племінниці виповниться двадцять один рік. Причому виповниться того самого дня, що й Мілені та Наталі. Їм теж буде по двадцять одному року. У мене ще немає інформації, коли народилися Хелен і Вів’єн, але щось мені підказує, що за п’ятнадцять днів вони теж чекатимуть на подарунки. Одній буде двадцять один, іншій — двадцять.

Новина стала відвертою несподіванкою. Зізнатися, через те що я й до власного дня народження ставився досить спокійно, мені ніколи не спадало на думку з’ясувати, коли день народження в учениць. Бо це не свято, а просто ще один день у році. Ми разом майже рік, тож я щиро вважав, що бодай у когось із дівчат день народження вже був. Помилився! Уся моя шістка святкуватиме день народження за п’ятнадцять днів і, оскільки вони влаштували мені неймовірне свято, чекатимуть чогось подібного.

Мабуть, істинний Хаос вирішив, що в мене мало власних проблем, і підкинув зверху ще одну. Точніше, шість.

— Дякую за інформацію, — кивнув я. — Але це ніяк не позбавляє мене необхідності рятувати магічну академію.

— Терпіння, Соло, — усміхнувся Сіріон. — Дочекаймося повернення розвідників. Якщо ти маєш рацію, маги темряви вже повинні готувати свою атаку.

Наче чекаючи на цю фразу, запона шатра відсунулася, і до нас приєднався один із магів світла десятого рангу.

— Пане, є інформація, — промовив він, схиливши коліно перед Сіріоном. Субординація в Люменарів цінувалася вище за життя. Навіть дивно, що глава цього роду так спокійно спілкується зі мною й моїми ученицями.

— Говори, — зажадав Сіріон.

— Територію біля магічної академії Трімуса приховано непроникним захисним куполом. Проникати всередину ми не стали, однак через зону відчуження, що закриває ту область, магам темряви доводиться доставляти вантажі не відразу за допомогою «Телепортації», а перевезеннями. За добу, яку ми там провели, під купол доставили близько двохсот простолюдинів. Назад ніхто не вийшов. Було ухвалено рішення припинити спостереження й з’явитися з доповіддю.

— Вони готують якийсь ритуал, — промовив Сіріон і подивився на мене, наче чекав відповіді.

— Для Багряного привида двох сотень мало, — замислився я. — Навіть якщо Ноктаріон знайомий із самим ритуалом, навіть якщо має червоний вівтар… Цього може не вистачити для прикликання. Хіба що йому допомагають…

— Хтось здатен допомогти Ноктаріонам? — здивувався Сіріон Люменар. Якщо Ксав’єр Флеймворд знав про існування Володаря й тих, хто вміє користуватися шістьма стихіями, то мага світла в подробиці ще ніхто не посвячував.

— Це вони лише на папері найсильніші маги темряви, — підтвердив я. — Насправді всі їхні напрацювання спираються на того, хто керує Орденом Кола. Маг темряви, який бажає відродити прадавнього й занурити наш світ у безодню страху, болю та смерті. Після того як з’явиться прадавній, у світі не залишиться нікого. Лише темні потвори й темні маги.

— І все це на тлі того, що за тридцять років із райдужного розлому вилізе чудовисько, яке пожере все живе? — перепитав Сіріон.

— А кому зараз легко? — усміхнувся я. — Тому я й хочу дарувати своїм ученицям максимальну силу, яку тільки можливо. Включно з коронами стихій. Вони потрібні не мені. Вони потрібні, щоб урятувати світ. Але повернімося до ритуалу магів темряви. Сумніваюся, що вони прикликатимуть Багряного привида. Це буде щось із вищої магії темряви. Щось на рівні «Бурмінської ночі». Прокляття, яке проникне до магічної академії крізь захист і знищить у ній усе живе. Це потрібно зупинити.

— Якщо ти сказав, що в нас є ще три-чотири дні, то за цей час Ноктаріони можуть пригнати на заклання ще кілька сотень людей, — зауважив Сіріон. — Бій із магами темряви буде неприємним. Багато моїх магів загине. Не можна недооцінювати темряву. Скажи, Соло, чи так принципово рятувати магічну академію? Можна ж учинити інакше.

— Мені теж здається, що простіше вивести всіх з академії, — погодився Ксав’єр Флеймворд. — Нехай Ноктаріон завершує ритуал, активує прокляття, але ніхто не загине.

— Ніхто не загине? — приголомшено перепитав я. — За чотири дні маги темряви знищать іще дві-три сотні ні в чому не винних людей, а ви говорите, що ніхто не загине?

— Така доля простолюдинів — гинути за своїх панів, — знизав плечима Ксав’єр Флеймворд. — Їхнє життя стане запорукою порятунку перспективних магів.

Сіріон кивнув, підтверджуючи справедливість сказаного. Їм, представникам вищих родів, магам у якомусь нескінченному поколінні, було нецікаво, скільки простолюдинів загине під час ритуалу. Вони їх узагалі за людей не вважали!

— Зроблю вигляд, що вас не чув, — промовив я після паузи. Довелося її зробити, щоб упоратися з власними емоціями. — Але прошу надалі ніколи не пропонувати мені нічого подібного. Принаймні якщо хочете залишитися моїми партнерами. Я народився в родині простолюдинів. Я такий самий, як вони. І той, хто пропонує мені проігнорувати смерть двох-трьох сотень звичайних людей лише тому, що маги цінніші, може якоїсь миті стати моїм ворогом.

— Твої пропозиції? — запитав Сіріон.

— Витягніть з академії всіх Греймодів, — відповів я. — Спочатку доставте їх сюди, потім розберемося, де їм буде безпечніше. Це перше. Друге — доставте мене до магічної академії Трімуса. Якщо ви не хочете вплутуватися в конфлікт із Ноктаріоном, я все зроблю сам.

— Вірена вагітна, — нагадав Сіріон. — Їй буде важко подорожувати розломами. Про те, щоб перетворювати її на порох, аби потім зліпити щось серйозне, навіть не кажу. Ти можеш забрати дівчат, мага води й темряви, решта нехай залишаються в магічній академії. Там вони будуть у безпеці. Там за ними наглянуть. Однак просто так вивести твоїх учениць не вийде. Портали заблоковано.

Сіріон не промовив цього вголос, але все читалося між рядками — він не бажає псувати стосунки із Союзом Чотирьох. Утім, як і з Орденом Кола. Люменари нейтральні й планують дотримуватися свого нейтралітету до останнього.

— Мені потрібно проникнути до академії крізь систему захисту? — здогадався я.

— Саме так, — підтвердив уже Ксав’єр. — Ми можемо зробити так, що в момент атаки поруч із кожним Греймодом будуть агенти таємної служби, які працюють на Орден Кола.

— Ще й від зрадників збираєтеся позбутися моїми руками? — усміхнувся я. — То ось про які «справи» ви хотіли поговорити.

Відповіді не було, але вона й не була потрібна. «Партнери» вкотре хочуть розв’язати свої проблеми моїми руками.

— Мені потрібне місце, щоб улаштувати свято своїм ученицям, — я подивився на Сіріона й Ксав’єра.

— Гадаєш, святкування зараз доречне? — здивувався маг вогню.

— Ще мені потрібна допомога з організацією, — додав я. — Поки я вовтузитимуся з вашими проблемами, вам належить розв’язати мої. Гостей не потрібно, але антураж має бути відповідним. Як і організація. Усе має бути ще краще, ніж наше весілля з Віреною. Сама Вірена теж обов’язково має бути присутня, інакше вона мене на місці приб’є. Упораєтеся?

— Ларінське озеро, — після паузи промовив Сіріон. — Лівий берег, саме навпроти гір. У мене є портал у тих місцях, тож проблем із перенесенням не виникне. Потрібні кухарі й обслуговування.

— Це візьму на себе, — неохоче погодився Ксав’єр. — Буде вам свято.

— Тоді подбайте про Жасмін і доставте мене на місце, — я підвівся. — Про подарунки можете не турбуватися. Тепер у мене є чим здивувати учениць. Жасмін, тобі доведеться залишитися тут.

Робити це мені вкрай не хотілося, але й тягнути дівчину із собою я не мав права. Якби її джерело було активоване — інша річ. Але тепер вона була безпорадною. Я навіть енергію не міг їй передати.

Сіріон віддав наказ, і незабаром до нас підійшов його розвідник десятого рангу. Отримавши вказівки, він підняв мене на руки, і простір закрутився, втілюючись у пустелю. Я навіть не відразу зрозумів, де ми перебуваємо, — таких місць в Імперії не було! Однак, коли ніс уловив запах моря, усе стало на свої місця.

— Південні острови? — я подивився на розвідника, але той промовчав. Хоча й відповідати нічого не було потрібно. Ми перебували не в Імперії. Ми взагалі були не на материку! Магічна академія Трімуса й усі інші десять магічних академій Імперії розташовувалися поруч одна з одною на безлюдних островах південного океану. Чому я вирішив, що решта магічних академій теж перебувають тут? Бо бачив не один, а кілька величезних захисних куполів, що здіймалися кудись до небес. Гарне рішення, насправді, перенести навчальні заклади на безлюдні острови. Якщо тут повториться те, що сталося з бойовою академією Хаосу, основного материка ця проблема не зачепить.

Однак вона зачепить інші академії! Не думаю, що ритуал, який улаштовують маги темряви, буде цілеспрямовано бити по магічній академії Трімуса. Якщо тут справді з’явиться Багряний привид, усі десять закладів зникнуть. Як і люди, що в них перебувають.

Розвідник Люменарів потягнув мене до землі, жестом указуючи вперед. За сто кроків від нас з’явилися маги, які притягли із собою кількох полонених. Скинувши їх в одну купу, вони відразу зникли, щоб з’явитися знову за якийсь час. Три «Телепортації» за короткий проміжок сильно позначалися на джерелі звичайних магів, тож прибулі вирушили до встановленого неподалік шатра. Маги зволили втомитися, і їм був потрібен відпочинок.

Одночасно з цим ті, хто вже перебував на острові, почали складати новоприбулих полонених у вози. Замість коней тут використовували темних потвор. Хтось із магів темряви прикликав носильників і впевнено ними керував. Непогано вони тут усе організували!

— Залишайся тут, — наказав я, підводячись. — Можеш спостерігати, але я б радив тобі телепортуватися звідси. Тут зараз буде гаряче.

Я не збирався ховатися — у цьому не було сенсу. Чотири пограбовані скарбниці не лише зробили мене одним із найбагатших магів світу, а й одним із найкраще споряджених. Чотири роди не мали уявлення, що робити з предметами, придатними для магів хаосу, тож просто складали їх у себе, вважаючи, що колись вони знадобляться. Ось і знадобилися! Тільки не їм, а мені! Найпотужніший захист, сильне посилення магії хаосу, сувої з атакувальними заклинаннями — тепер я сам міг зрівнятися з невеликою армією. Що мені якісь маги темряви? Нехай серед них багато дев’яток і навіть десятки!

Охорони не було — ніхто з моїх ворогів навіть подумати не міг, що на острів може з’явитися хтось сторонній. Я підійшов до шатра й відкинув запону, зазираючи всередину. Маги темряви сиділи за столом, наминаючи щось смачне.

— Усім привіт! — промовив я, перетворюючись на їжака. Тільки замість численних голок у мене були «Списи хаосу». Доставкою живого вантажу займалися маги дев’ятого рангу, я перебував на восьмому, тож у ціль влучала лише кожна двадцята атака. Але влучала! «Списів хаосу» було так багато, що шестеро магів темряви навіть не встигли активувати своїх вихованців — у грудях кожного з’явився потворний рваний наскрізний отвір. Так, до зустрічі з магом хаосу вони явно не підготувалися. Це мій супротивник у фіналі турніру молодих магів десь дістав амулет, що блокував атаки хаосу. У тих, хто доставляв на острів живий товар, нічого подібного не було!

Шість трупів упали на землю, і мені довелося обійти кожного, забираючи торбинки мандрівника й усі артефакти. Знадобляться. Я взагалі помітив, що після скарбниць став ощадливіше ставитися до будь-якої здобичі — мені всього було мало.

«Розкладання» активувалося, і в мене ринула чиста енергія хаосу. Тіло прийняло її з розпростертими обіймами. Шість магів дев’ятого рангу, перетворені на чистий хаос, остаточно сформували черговий канал зв’язку, і я ледь не задихнувся від сили, що мене переповнювала. Восьмий ранг отримано. Причому не просто восьмий ранг — восьмий ранг із шістьма посиленнями!

Ось тепер уже можна й із десятками битися.

У шатрі не було нічого потрібного, тож я теж згодував його «Розкладанню». На відміну від тіл магів, шатро й увесь його вміст не мали потрібної для мого розвитку енергії, тож я відправив енергію до Лунаріс. Від магів темряви не повинно залишитися й сліду!

Віз, запряжений потворами темряви, з’явився за кілька хвилин. Людей на ньому вже не було. Віз рухався спокійно, а маг, який перебував у ньому, не виявляв занепокоєння. Тут напевно все давно дослідили й усіх захисників острова знищили. Якщо я тут перебуваю, отже, маю на це право. Тим більше що жодних вибухів, криків чи інших світлошумових ефектів не було. Звідки магові восьмого рангу, який рухався до мене, було знати, що хаос діє тихо й без яскравих спалахів?

Помер він швидко, навіть не усвідомивши, що взагалі сталося. Прикликана ним потвора спробувала захистити свого господаря, але вирушила слідом за ним. Один на один маги хаосу рідко програють. Особливо супротивникам одного з ними рангу. Мабуть, за це нас і не люблять. Коли проти твоєї магії немає гідного захисту або він є далеко не в кожного, простіше знищити таких магів з арбалетів, ніж уплутуватися в чесний бій.

Віз і тіла я згодував «Розкладанню», але цього разу потрібної для розвитку енергії було сміховинно мало. Я пішов далі втрамбованим піском, доки не опинився поруч із чужорідним утворенням. Якщо захист, що оточував магічні академії, мав стрункий і правильний вигляд, то зведене творіння магів темряви скидалося на якусь дешеву підробку. Так, це був сильний артефакт, але я навіть не міг уявити, від чого він тут міг хоч когось захистити.

Лунаріс торкнулася купола, і той луснув, наче мильна бульбашка. Енергія навіть не перетекла до моєї шпаги — вона повернулася в артефакт, змусивши його вибухнути. Інакше пояснити пожежу, що спалахнула в одному зі встановлених тут шатрів, я не міг.

Відчуття небезпеки, яке переслідувало мене останній тиждень, згасло, радісно повідомивши, що довело мене до мети. Щоправда, на зміну йому прийшло нове — відчуття близької смерті. Попереду, за сто кроків від мене, стояв червоний вівтар. Навколо нього перебували маги темряви з піднятими вгору руками, намагаючись прикликати до нашого світу чудовисько.

Я помилився — божевільні з клану Темряви вирішили прикликати Багряного привида. Їм було байдуже, скільки магічних академій сьогодні зникне. Їх цікавила лише смерть.

Я нарахував близько двадцяти магів темряви різних рангів, а очолювали всю цю виставу двоє. Один із них був лисим, а другий колись був присутній на моєму весіллі. Номерний прислужник Володаря й Малхезар Ноктаріон, він же Перший з Ордена Кола. Два маги десятого рангу. Один володіє шістьма стихіями, другий носить на голові корону Темряви. І втекти з цього місця за допомогою «Телепортації» ніхто з нас не міг — навколо була зона відчуження.

Що ж, гарний день, щоб померти. Залишилося вирішити, хто з нас помиратиме.

Усе сталося настільки швидко, що ніхто навіть оком як слід моргнути не встиг.

Щойно я усвідомив, що відбувається під куполом, як відразу почав діяти. Лунаріс злетіла, випускаючи на волю заклинання «Водяний стовп», що ховалося в ній. Вступати в бій із двома магами темряви десятого рангу, один із яких уміє користуватися всіма шістьма стихіями, а другий носить корону Темряви, — чистісіньке самогубство. Суїцидальних нахилів за мною не помічали, тож я відразу перейшов до тієї миті, коли мої супротивники помирають, бажано без надзусиль із мого боку.

Обидва маги темряви простягнули в мій бік руки, щоб атакувати, але не встигли буквально на кілька митей. Я завдав удару першим. Але водночас поруч із червоним вівтарем з’явилася потворна вирва, схожа на портал. Маги, які стояли поруч, несамовито закричали від дикого болю, почорніли й упали на землю, а з порталу показалася потворна голова Багряного привида.

Рогата змія блискавкою вибралася зі свого житла й видала моторошний рев, обриваючи всю магію навколо. Якщо під час нашої першої зустрічі я втратив слух, то тепер лише похитнувся. Так, із носа пішла кров, у голові загупали барабани, але слух не зник.

— Убий! — почувся наказ лисого мага. Він указав на мене рукою, Багряний привид навіть устиг повернутися в мій бік, але тут для всіх усе раптово закінчилося.

«Водяний стовп» остаточно сформувався.

Час розтягнувся. Я бачив, як товща води обрушилася на табір магів темряви. Бачив, як спалахують захисні амулети всіх, хто тут зібрався. Бачив, як витріщилися очі лисого мага, який усвідомив, що втекти за допомогою «Телепортації» не вийде. Бачив, як Малхезара Ноктаріона за одну мить перетворило на корж. Бачив, як зупинився Багряний привид, намагаючись упоратися з тиском, що обрушився на нього, але в нього нічого не виходило. Стовп води заввишки чотири тисячі кроків тиснув так, що навіть істота такого рівня не могла нічого йому протиставити.

Табір магів темряви почав опускатися — тиск води спресовував пісок, перетворюючи його на камінь. Почувся дзвін сотень маленьких дзвіночків, і Багряний привид припинив існувати — прикликану потвору розплющило. «Водяний стовп» показав, чому він вважається вищою магією води.

На все це пішло буквально кілька митей, після чого всередині мене все стиснулося — прийшло усвідомлення, що вода, яка вивільнила всю свою силу, втратила магію. Назад до Лунаріс заклинання вже не повернеться, і тепер вода обрушиться на околиці, змітаючи все на своєму шляху. Неважливо, який у тебе ранг, — протистояти подібному неможливо.

Навіть не знаю, як я здогадався активувати «Розкладання» просто під собою. У мить, коли рука з Лунаріс піднялася вгору, вивільняючи «Водяний стовп», під моїми ногами вже формувалася діра. Причому цього разу енергію я не поглинав, а відразу виплескував у вигляді «Списів хаосу», і теж суворо під собою. У мить, коли Багряного привида було знищено, гравітація мене перемогла, і я полетів униз.

Згори обрушилася вода. Вона спресовувала пісок, заповнювала собою всі пори, руйнувала створений мною прохід, але я не зупинявся ні на мить. Нарешті вся енергія хаосу, яку я відправляв до Лунаріс, знайшла вихід — земля під мною зникала швидше, ніж я падав! Водночас прохід над моєю головою деформувався через тиск води, яка бажала покарати безумця, що її прикликав, тож потоки води мене не знищили.

Усе це сталося буквально за кілька ударів серця. Коли я зупинився й активував амулет, що створював повітря, земля перестала тремтіти. Стовп води, який утратив магічну силу, обрушився на землю й змів усе, що перебувало поруч із магічними академіями. Майнула думка, що він змів і самі магічні академії, але я відразу її відкинув. Захист має впоратися, інакше навіщо його взагалі створювали? Це ж лише якась вода.

Зона відчуження під землею не працювала. Ніхто й ніколи при здоровому глузді не припускав, що знайдеться кріт, який вирішить піти так глибоко під землю. Придушивши бажання негайно повернутися на пляж, щоб на власні очі побачити наслідки катаклізму, я віддався на волю відчуттів і почав крутитися, намагаючись визначити правильний напрямок. Десь поруч розташована магічна академія Трімуса. Захисний купол недаремно називається куполом, а не сферою. Навіть якщо він іде в землю на глибину кількох сотень кроків, я однаково закопався глибше. Тож маю чудову можливість потрапити до навчального закладу, оминувши всі системи захисту. Чому б не скористатися цим шансом?

Мені вистачило лише кількох сотень кроків, щоб натрапити на мерехтливу оболонку. Захист академії не здавався й захищав навіть на такій глибині. Наче камінь із душі впав — якщо захист іще активний, отже, академія ціла. Змінивши напрямок «Поглинання», я почав закопуватися ще глибше, доки у вухах не загуло. Якби не артефакти світла й повітря, ніколи б не поліз на таку глибину. І це ще добре, що я не боюся замкнених просторів!

Упертість усе ж перемогла — я спустився ще кроків на двісті, мабуть, коли побачив нижній край захисного купола. Артефактор, який створив такий захист, не припускав, що в когось вистачить божевілля закопатися так глибоко. Цікаво, а маги природи теж можуть подорожувати під землею? Потрібно буде запитати в Альбіни.

Про всяк випадок спустившись іще трохи, я змінив напрямок «Розкладання», доки відчуття не наказали мені зупинитися. Не знаю, що перебувало просто наді мною, але мені точно потрібно було туди потрапити.

Почався довгий процес сходження. На відміну від спуску, підніматися доводилося гвинтовими сходами, а енергію розпорошеної землі ховати в Лунаріс. Кілька разів я проходив неподалік від цегляних кладок. Мабуть, це якісь таємні підвали магічної академії Трімуса, про існування яких мені було невідомо. Або фундамент головної будівлі. Або ще щось. Варіантів багато, але головне полягало в тому, що мені вдалося оминути всі підземні комунікації магічної академії.

Черговий шар землі випарувався, і мені в обличчя вдарило сонячне світло. На обличчя відразу наповзла задоволена усмішка. Але не через те, що я проник туди, куди ніхто не мав права проникати. Усміхався я через те, що почув невдоволені крики Шира:

— Триматися! — кричав маг темряви. — Ще п’ять хвилин! Якщо хтось здасться — не прийму залік! Триматися!

Мене, схоже, не помітили. Я обережно визирнув із ями, намагаючись не привертати до себе уваги. Передчуття привело мене на тренувальний полігон, прихований захисним куполом. Мої учениці стояли в планці, а на спині кожної лежав величезний мішок із піском. Рів ходив між дівчатами, докидаючи їм на спини черговий вантаж, а Альбіна без утоми всіх лікувала, виганяючи втому. Розалін, Мілена, Наталі, Хелен і Вів’єн — тренувалися всі. Хіба що у Вів’єн вантажу на спині було менше, бо вона ще не стала повноцінною магинею.

Несподівано купол замерехтів, і до тих, хто тренувався, приєдналася Вірена. Третій місяць вагітності ще не позначився на фігурі моєї дружини. Вона залишалася такою ж стрункою й чарівною, як завжди. Хіба що невеликий животик усе-таки з’явився, і обтислий тренувальний костюм, який вона на себе натягнула, це підкреслював. Чого це раптом Вірена прийшла на тренування?

— Де Соло? — запитала Вірена, здивовано озираючись.

— Соло? — перепитав Рів і нагадав: — Академія на облоговому становищі. Йому сюди не проникнути.

— Ви що, не відчували землетрусу? — Вірена стояла до мене спиною й не бачила створеної мною діри. Утім, її ще ніхто не помітив.

— Як пов’язані землетрус і Соло? — запитав Шир. — Соло — маг хаосу, а не природи.

— Жоден маг природи не здатен був створити подібне, — заявила Альбіна. — Це було щось природне. Академія ж розташована поруч із горами?

— Це був Соло! — упевнено заявила Вірена. — Чоловіче, виходь! Я знаю, що ти десь тут!

— Вірено, може, тебе підлікувати? — стурбовано запитала Альбіна. — Я чула, що під час вагітності люди змінюються, але не думала, що це торкнеться й тебе. Давай я по тобі Вищим зціленням пройдуся. Гірше точно не буде.

— Не потрібно по ній нічим проходитися, — заявив я, вибираючись зі своєї нори.

— Я знала! — радісно вигукнула Вірена й кинулася мені на шию.

— Тихіше! — пробурчав я, ледь не звалившись назад до ями. Ніколи б не подумав, що у Вірени буде стільки емоцій. А ще я усвідомив, що залишати її в магічній академії Трімуса не хочу — два місяці без дружини мені не сподобалися.

— Восьмий ранг? — промовив Шир, змірявши мене поглядом. — Для двох місяців тренувань досить непогано. Скільки розломів довелося закрити?

— Жодного, — відповів я. — Маги хаосу, як виявилося, здобувають ранги інакше.

Хелен, усе ще стоячи в планці, хитнулася, через що мішки на ній ледь не впали. Убивця чудово знала, у який спосіб можна підвищувати ранги. Не можу сказати, що цей шлях мені подобається, але не бачу нічого поганого в тому, щоб перетворювати своїх ворогів на власну силу.

— Подробиць, як я зрозумів, не буде, — зауважив Шир. — Гаразд. Що робимо?

— Йдемо, — заявив я. — Магічна академія для нас закінчується. Греймодів вигнали з вищих родів, мене визнали головним злочинцем Імперії, академію нещодавно взагалі ледь не знищили.

— Неможливо, — заявив Шир. — Я бачив артефакт, який формує захист. Його неможливо пробити.

— То я знову не помилилася? — усміхнулася Вірена. — Землетрус — твоїх рук справа?

— Найімовірніше, моїх, — кивнув я. — Один із номерних прислужників Володаря й Малхезар Ноктаріон прикликали Багряного привида біля стін академії. Довелося втрутитися, щоб вас усіх тут не вбило.

— Отруєння немає? — занепокоїлася Альбіна й навіть поклала мені руку на плече, запускаючи діагностику. — Ні, жодної темряви.

— Він помер раніше, ніж устиг до мене дістатися, — відповів я.

— Помер? — на обличчі Шира з’явився вираз щирої недовіри. У людській подобі він так і не навчився контролювати свої емоції. — Ти вбив Багряного привида? Не поглинув, а саме вбив?

— Довелося прикликати «Водяний стовп», — відповів я. — Усе, закінчуйте з тренуванням. Учениці, скільки часу потрібно на збори? Не забудьте Ястіна й Ворлюн. Греймоди остаточно йдуть із магічної академії. Вона вам не потрібна.

— Йдемо? — першою підвелася Розалін. — Ми не закінчуватимемо навчання?

— Ні, — відповів я. — Ви давно переросли це місце. Заради чого ви тут? Щоб вивчити вигадану історію нашого світу? Навчитися писати? Читати? Думати? Може, щоб отримати диплом про закінчення й потім виблискувати на прийомах, вихваляючись своїми успіхами в навчанні? Пишатися потрібно справді вартісними речами. Рангом. Посиленнями магічної структури. Кількістю закритих розломів десятого рангу. Ось цим справді варто пишатися. І саме ці речі робитимуть із вас магів, а не папірець про те, що ви прослухали трирічний курс магічних дисциплін.

— Час вийшов! — почувся грубий голос, і під купол увійшли двоє магів. Судячи із сірого одягу, вони представляли таємну службу, от тільки я не пригадую, щоб представники цієї служби вміли так говорити.

— Це по мене, — пояснила Вірена. — Я вважаюся ціллю номер один, тому відпускають мене на тренування лише на десять хвилин на день.

— Греймод? — почувся здивований вигук. Обидва маги активували захисні заклинання, але це їм не допомогло. У грудях кожного з’явився наскрізний отвір. «Списи хаосу» пощади не знали.

— Ти запитував, як я так швидко підвищив свої ранги? — я подивився на Шира. — Зараз покажу. Хелен, іди сюди!

Дівчина кивнула й упевненою ходою рушила до тіл. Трупи її не бентежили. Активувавши «Розкладання», я перетворив двох магів восьмого рангу на чисту енергію, не чіпаючи лише артефакти, після чого перенаправив більшу частину цієї енергії до Хелен. У дівчини перехопило подих, вона навіть опустилася на землю від сили, що хлинула в неї, але організм із шістьма посиленнями взяв рівно стільки, скільки й було потрібно. Залишки поглинув я, після чого допоміг підвестися магині світла третього рангу.

— Ось так я ранги й підвищував, — промовив я, розглядаючи артефакти. Нічого цікавого тут не було. Навіть замість торбинок мандрівника використовувалися звичайні сумки мандрівника, які не полегшували ваги. Якісь непідготовлені нині пішли агенти таємної служби.

— Цікавий спосіб, — хмикнув Шир. — Працює лише зі світлом?

— З будь-якою стихією, — відповів я. — Головне — перетворити джерело на потрібний вид енергії. З розкладанням звичайних предметів це не працює. Такий супровід у кожного?

Дівчата перезирнулися й кивнули.

— Шир і Рів — зараз ідете до порталу й блокуєте його. Нікого не випускаєте, нікого не впускаєте. Якщо хтось спробує прорватися силою, розмахуючи підписаними Імператором паперами, — убивати на місці. Альбіно, на тобі Ястін, Ворлюн і речі дівчат. У когось може майнути думка зашкодити хоча б їм. Цього допустити не можна. Вірено, у тебе тут є щось цінне?

— Усе своє ношу із собою, — відповіла дружина.

— Чудово, — зрадів я. — Забирай моїх учениць і вирушайте до виритого проходу. Тримайте артефакти повітря й освітлення.

— Що збираєшся робити? — насупилася Вірена.

— Виконувати свою частину угоди, — відповів я. — Коли в тебе з’явилися ці двоє?

— Сьогодні, — замислилася дружина. — Раніше охорона була іншою, доброзичливішою, але сьогодні все різко змінилося. Поясниш?

Довелося розповісти про мою угоду з Ксав’єром Флеймвордом і його прохання. Коли я згадав дядька, обличчя Розалін розгладилося. Навіть усмішка з’явилася. Принцесі було приємно усвідомлювати, що від неї відмовилася не вся родина.

Сперечатися зі мною ніхто не став. Поцілувавши мене й забравши артефакти, Вірена першою вирушила до проходу, подаючи приклад ученицям. Рів використав заклинання, закупоривши прохід крижаною пробкою, після чого ще й присипав зверху піском, щоб ні в кого навіть думки не виникло, що під землею хтось перебуває.

— Убиваємо всіх? — запитав Шир.

— Усіх, — підтвердив я. — Друзів у Греймодів мало, і серед ваших охоронців їх точно немає. Але головне завдання — заблокувати портал, щоб ніхто з них не зміг утекти.

— Не зможе, — кровожерливо вишкірився Рів. — Ніхто нікуди не втече, доки ми не дозволимо. Ти ж не проти, якщо ми теж пополюємо?

— Лише за, — кивнув я. — Головне, тіла потім мені віддайте. Ми не повинні залишати свідків.

Шир повів рукою, і захисний купол над тренувальним полігоном зник. Навколо нього, як виявилося, стояло близько двадцяти магів восьмого-дев’ятого рангів. Різні стихії, але об’єднувала їх однакова сіра уніформа таємної служби. Про всяк випадок я озирнувся й навіть дослухався до своїх відчуттів. Жодного знайомого обличчя, жодної думки про те, що ми чинимо неправильно й комусь потрібно зберегти життя. Нас оточували вороги, які натягнули на себе чужу форму. Таким не місце в нашому світі!

Шир і Рів явно встигли спрацюватися за час перебування в магічній академії. Їхня злагоджена атака мала заворожливий вигляд. Минуло, мабуть, дві-три секунди, і навколо полігона не залишилося жодного живого агента таємної служби.

— Я до порталу! — прокричав Рів і помчав геть.

— Я на полювання! — зло вишкірився Шир і пішов до головної будівлі. Мабуть, решта вартових перебувала там.

Альбіна нічого не сказала — просто мовчки зникла, вирушивши по наших слуг. Хоча чи можна називати Ястіна й Ворлюн слугами, особисто я сумнівався. По представників нашого роду. Так буде правильніше.

Відчуття небезпеки спалахнуло так різко, що я ледве встиг виставити «Дзеркало хаосу». Майнула чорна блискавка, яка відразу перетворилася на сріблясту, а я лише після цього почув звук пострілу з арбалета. Однак небезпека на цьому не закінчилася. Людина, яка в мене стріляла, не померла! Вона взагалі не постраждала! Вона наче знала, що атаку буде відбито, і відкинула арбалет тієї самої миті, щойно вистрілила. Повернена енергія пролетіла повз, не зумівши її зачепити.

Убивця або якийсь особливо натренований агент таємної служби причаївся. Якби поруч зі мною був Рів, він би без проблем його виявив. Мені ж залишалося лише заплющити очі, дослухаючись до своїх відчуттів. Довіряти зору тепер було марно.

Атака прийшла зі спини. Причому вона була настільки небезпечною, що мене ледь не скрутило від страху. Одне? Три? П’ять? Ні, відразу вісім «Дзеркал хаосу» довелося активувати, щоб закритися від надзвичайно небезпечного пострілу. Не арбалет — духова трубка. І таких трубок було вісім, із них у мене полетіли чорні голки, начинені небезпечними прокляттями.

Убивця в магічній академії! Причому не рядовий студент, який потрапив сюди на перший курс, щоб потім вписати своє ім’я до списку випускників. Це був добре підготовлений, небезпечний ворог, який умів не лише безшумно пересуватися, а й використовувати множинні постріли з трубок. Як цей гад сюди потрапив — питання до ректора. Або навіть до моїх партнерів. Схоже, коли Ксав’єр Флеймворд, який досі був главою таємної служби, відправив до магічної академії небажаних йому агентів, разом із ними затесався хтось із убивць. Не можна недооцінювати ворога — він теж уміє думати й ухвалювати правильні рішення. Правильні для нього.

Постріл із духових трубок теж не дав результату. Ні вбивці, ні мені — він пішов із траєкторії поверненої енергії. Я не сумнівався, що просто зараз убивця переміщується на нове місце, щоб атакувати мене знову. Водночас діяв він максимально грамотно, зважаючи на всі мої здібності. Він не бажав мені зла! Навіщо бажати зла тому, хто є частиною роботи? Саме тому я й відчував його постріли лише в останню мить, тоді як самого вбивцю не відчував.

Із такою ситуацією мені ще не доводилося стикатися. Ворог бажав мене вбити, але робив це так грамотно, що в мене не було жодного шансу йому відповісти. Водночас і сам убивця не мав змоги завершити розпочате — щоб використати магію, доведеться вийти з невидимості, а мені тільки дай найменший шанс. Я відразу ним скористаюся.

Розплющивши очі, бо покладатися на відчуття було марно, я глибоко вдихнув і пішов знищувати вбитих Рівом і Широм агентів таємної служби. Знищував майже повністю, залишаючи собі лише найцінніше — у трьох агентів при собі були торбинки мандрівника, а також захисні амулети. Щоправда, майже всі вони виявилися розрядженими, але відновити їх, маючи доступ до кристала розлому, не проблема. Значно важливішою для мене була енергія, яка почала формувати дев’ятий канал зв’язку. Двадцять два маги дев’ятого рангу змогли зародити основу майбутнього каналу, тож шляхом недовгих розрахунків я усвідомив, що від дев’ятого рангу мене відділяють дві сотні магів. Не надто рівноцінний обмін, насправді. Кристалами розломів усе-таки буде швидше.

Ще кілька разів мене намагалися підстрелити з духових трубок, але щоразу спроби провалювалися. Мабуть, якоїсь миті у вбивці закінчилися чорні голки, бо я взагалі перестав відчувати небезпеку.

А потім повернувся задоволений Шир. Ніколи не бачив мага темряви таким радісним. Наче йому подарували найсмачнішу цукерку й сказали, що вона безплатна! Шир сам тягнув за собою чотири трупи, а його прикликані потвори волокли не менше десятка агентів таємної служби.

— Це ще що таке? — усмішка зійшла з обличчя Шира, коли біля його грудей з’явилося «Дзеркало хаосу», яке відбило атаку невидимки. Ні, усе-таки я помилився. Голки у вбивці закінчуватися не поспішали!

— Це? — запитав я, чудово знаючи, що й це відбиття не спрацює. — Найкращий убивця, якого мені доводилося зустрічати. Ніяк не хоче помирати, водночас атакує з жахливою ефективністю. Я відчуваю його атаки в останню мить.

— Де він? — Шир жбурнув тіла й озирнувся.

— Десь, — я розвів руками. — Знайдеш — із мене подарунок.

— Подарунок? — Шир подивився на мене, як на дитину. — Що ти можеш подарувати мені такого, чого в мене немає?

— Як щодо особистого ліча десятого рангу? — запропонував я. — Я знаю, де вони водяться.

Як же кумедно було спостерігати за мімікою Шира!

— Ти з Ворлюн займаєшся? — запитав я й відразу сам собі відповів: — Ні, не займаєшся. Учителю, скільки можна тобі говорити, що ти більше не скелет? У тебе на обличчі все написано! Усі емоції! І виглядає це досить дивно! Начебто перед тобою маг десятого рангу, один із найсильніших темних, а його міміка видає в ньому дитину. Не треба так! Та щоб тебе!

Черговий постріл полетів у бік Ястіна. Мій слуга вийшов із головної будівлі й відразу став ціллю невидимки. Знову спрацювало «Дзеркало хаосу», і знову відповідь полетіла в порожнечу.

— Шире, забирай усіх і спускайтеся, — наказав я, закінчуючи знищувати тіла. — Я дочекаюся Ріва. Щось мені це вже перестає подобатися! Та скільки ж у тебе голок⁈

Наступний снаряд я відбив від Ворлюн. Убивця пробував усі доступні йому варіанти, але жоден поки що не давав результату. Прикриваючи Альбіну й слуг, я підійшов до запечатаного проходу й знищив кригу Ріва.

— Униз! — наказав я. — Шире, відправ до порталу одну зі своїх потвор. Нехай Рів повертається.

Убивця спробував атакувати ще раз, але темна потвора проігнорувала прокляття. Можливо, вона здохне, але потім. Після того як з’явиться Рівові на очі. Інших спроб позначити свою присутність убивця не робив, тож Ястін, Ворлюн, а потім і сам Шир спокійно спустилися вниз.

— Які цікаві екземпляри тут бігають, — почувся голос Ріва, після чого поруч зі мною гепнулося тіло мага десятого рангу. Але це був не Рів. Упав маг світла, і, судячи з його закочених очей, йому зараз було дуже зле.

Однак мою увагу привернули не очі, а одяг убивці. Він постійно змінював забарвлення залежно від того, з якого боку на нього дивитися. Якщо згори — ідеально зливався з піском. Якщо збоку — верхня частина ставала схожою на головний корпус, що виднівся вдалині.

— Артефакт-хамелеон, — заявив Рів, кивнувши на вбивцю. — Я про такі лише чув, але бачити ніколи не доводилося. Уявляєш, я ж теж його не бачив!

— Але відчував, — усміхнувся я.

— Відчував, — погодився Рів. — Доводиться з тобою погодитися — у мене якесь ненормальне чуття на невидимок.

— Надовго він знепритомнів? — запитав я, кивнувши на полоненого. Убивати його відразу мені не хотілося. Надто цікавим здався мені цей чоловік.

— На шість годин, — запевнив Рів. — Хелен готує хороші мікстури.

— Хелен? — здивувався я.

— О, твоя учениця — джерело знань! — усміхнувся Рів. — Стільки різних способів убити іншу людину навіть я не знав! Поки Шир навчав її витривалості, вона навчала нас та інших дівчат убивати. Порівняно з нею навіть я дитина. Навіть страшно уявити, що з неї виросте, коли вона здобуде силу.

— Хороша людина з неї виросте, — усміхнувся я. — Хороша до нас, погана для наших ворогів. Хапай тіло. Хочу з ним поговорити в приємнішій обстановці. Тільки артефакти з нього зніми. Сюрпризи нам не потрібні.

Повернення на пляж виявилося не таким приємним, як мені хотілося. Мало того, що мені довелося обігнати всіх, формуючи паралельний прохід, так іще й тягнути із собою Ріва, щоб він заморожував стіни, не дозволяючи воді, яка просочила пісок, нас затопити.

У результаті, коли ми вибралися на поверхню, довелося ще раз відправляти полоненого спати. Добре, що голок зі снодійним Хелен заготовила багато.

— Ось тут усе й сталося, — промовив я, показуючи на величезне озеро, що з’явилося на місці взаємодії «Водяного стовпа» із землею. — Ріве, Наталі, заморожуйте воду.

Якщо хтось і здивувався, то вигляду не подав. Відразу заморозити величезне озеро не зміг навіть маг десятого рангу, але я на такий результат і не розраховував. Для мене було важливо заморозити ту частину, яка вела до тіл лисого мага, Малхезара Ноктаріона й, що було найважливішим, — Багряного привида. Від озера тхнуло темрявою, і якщо залишити все як є, то навколишні академії постраждають. Потрібно дістатися до туші Багряного привида й знищити те, що від неї залишилося.

От тільки не всі наші бажання здійснюються так, як ми хочемо. Коли я розчинив чергову брилу льоду, замість Багряного привида перед нами постала мерехтлива пласка вирва. Світ, що породив Багряного привида, забрав його тушу, але зачинити за собою дверцята не зміг.

І від цих дверцят тхнуло темрявою.

— Тільки не кажи, що ти зібрався туди лізти, — Вірена розвернула мене до себе й дуже уважно подивилася на мене. — Чоловіче, це територія темряви! Не хаосу.

— Залишимо як є — із дірки вилізуть нові Багряні привиди, — заявив я. — Закрити дірку не вийде. Темні потвори проб’ються навіть крізь товстий шар каменю. І тоді від магічних академій та всіх, хто там перебуває, нічого не залишиться. Причому я не впевнений, що острів зупинить Багряного привида. Він же може й до материка доплисти!

— Вірена має рацію, — Шир підійшов ближче й потягнув носом повітря. — Темрява високої концентрації. На восьмому ранзі тебе, звісно, не заразить, але всередині буде дуже погано. До того ж ти гадки не маєш, що взагалі перебуває там усередині. Я піду з тобою. Це моя стихія.

— Ти йдеш, — кивнув я. — Але підемо ми туди не вдвох. Нам потрібна ще одна людина. Патрік Люменар, маг світла десятого рангу. Темрява, хаос і світло щось зможуть придумати в цьому місці. Інші — ні.

— Скільки в нас часу? — Шир не зводив погляду з мерехтливої вирви.

— Узагалі жодних відчуттів, — відповів я після паузи, намагаючись дослухатися до своїх почуттів. — Хаос не може проникнути до цього розлому. Може, хвилина. Може, рік. Але те, що від нього походить загроза, — незаперечний факт. Ріве, заморозь тут!

Маг води змінив напрямок заморожування, і я розклав іще кілька величезних крижин.

— Ну, вітаю, Малхезаре Ноктаріоне, — промовив я, дивлячись на розплющені останки. «Водяний стовп» перетворив мага на тонку плівку. Але не цілком! У районі голови самотньо виблискувала корона Темряви. Навіть жахливий тиск води не зміг знищити один із ключових артефактів нашого світу. Але все інше, на жаль, включно з торбинкою мандрівника й усім її вмістом, стало надбанням небуття.

— Шире, тримай, — я підняв корону й недбало жбурнув її магові темряви. — Віддаси Вів’єн, коли вона набере сили. Поки можеш користуватися сам. Мілено, це тобі! На людях особливо не світи, але поступово звикай. Допомогти з активацією чи сама розберешся, що потрібно робити?

Корона Природи з такою самою недбалістю, як і корона Темряви, полетіла до своєї нової власниці. Мені цей артефакт був марний, а так Мілена хоча б почне лікувати на рівні магів десятого рангу!

— Учителю, а я? — з нотками образи промовила Розалін. — А Хелен?

— Для Хелен корона теж є, — я продемонстрував корону Світла, але кивнув у бік вирви. — От тільки зараз вона мені буде потрібна. Доведеться тимчасово віддати її Патрікові, інакше він не витримає. Щодо тебе — доведеться почекати. Як і вашій новій подрузі. Так, ви ж іще не знаєте. Я знайшов шосту.

— Шоста — це ж маг хаосу? — уточнила Наталі в цілковитій тиші.

— Тепер група «Істина» в повному складі, — кивнув я. — Її звати Жасмін Дебура. Граф оберігав її від усіляких напастей, тож виросла Жасмін, м’яко кажучи, не зовсім бійцем. Так, її готували до ініціації, але без фанатизму. Тож спочатку будьте до неї поблажливими. Коли ми закриємо вирву, Шир щільно займеться Жасмін і перетворить її на гідного бійця.

— Хіба в «Істині» дозволено бути двом Хаосам? — продовжила допитуватися Наталі.

— Якщо існують дві Води, чому не можуть існувати два Хаоси? — уточнив я. — Тим більше що ще кілька місяців тому у світі якраз існувало два Хаоси.

— Але що буде з пам’яттю? — Наталі явно не бажала відпускати ситуацію. — Якщо Жасмін стане Хаосом, артефакт покине тебе, і ми залишимося з ним сам на сам? Хіба не ти казав, що він нас зжере й змусить робити те, що потрібно йому, а не нам?

— Уже не зжере, — терпляче відповів я. — У вас є Розалін, яка нікому не дозволить вас зжерти. До того ж артефакт усе-таки зробив вибір і відтепер не бажає знищення світу. Він повстав проти свого господаря.

— Це він тобі так сказав, — Наталі подивилася на мене. — Бо ти хотів це почути. Але що насправді коїться в його мізках, якщо вони взагалі існують, — загадка. Учителю, я проти того, щоб ти залишав нас невідомому артефакту.

— Ната має рацію, — погодилася Розалін. — Учителю, ти й сам це знаєш. Але розв’яжемо це питання пізніше. Що нам потрібно робити просто зараз?

— Вірено, прийом! — я дістав переговорний амулет і викликав дружину. Вірена, яка стояла за кілька кроків від мене, насупилася, але дістала артефакт і відповіла:

— Слухаю тебе, любий.

— Люменари, повідомте главі роду, що Греймодам потрібна евакуація. Місце він знає. Із собою маги нехай захоплять Патріка Люменара. Тут виникла нестандартна ситуація, потрібна його присутність.

Відключившись, я прибрав амулет і всміхнувся.

— Іноді корисно, що всі наші розмови прослуховуються, — заявив я. — Але цю проблему потрібно якось розв’язувати. Нам усім необхідний засіб зв’язку. Готовий розглянути будь-які варіанти, навіть найбезглуздіші.

— Власна мова роду, — запропонувала Альбіна. — Прослуховування буде марним, бо вони нічого не зрозуміють. Звісно, згодом Люменари підберуть ключ до мови, але її можна буде змінити.

— Власні артефакти, — Рів запропонував реальніший спосіб зв’язку. — Які не прив’язані до творінь Люменарів. Але це розломи й надія на диво. Не впевнений, що ми зможемо самостійно створити щось подібне. Тут потрібні ресурси. Не лише матеріальні, а й людські.

— Ідея з власними артефактами мені подобається, — погодився я. — Так, скільки часу дамо нашим партнерам? Хвилин десять у нас же є?

— Любий, ти зараз про що? — Вірена, на правах дружини, вирішила уточнити. Бо ніхто не розумів, що я задумав.

— Ріве, заморожуй у цей бік, — я вказав рукою туди, де був вівтар із червоного каменю. — Шире, іди сюди. Буду тобою займатися.

— Мною? — усміхнувся маг темряви десятого рангу. — Чого ж ти можеш навчити мене, магу хаосу? Не потрібно витрачати час і сили. Якщо це повітря, то я й без нього чудово обійдуся. Воно мені не потрібне. Я не бачу нічого, що могло б бути мені корисним із магії хаосу.

— Не бачиш? — усміхнувся я. — Навіть якщо це буде «Просторове сховище»?

Обожнюю такі миті, коли на мене дивляться, як на розломову потвору, що заговорила. Причому дивився не лише Шир. Рів теж відволікся від заморожування й обернувся до мене. Як і Альбіна з Віреною. Учениці хмурилися, не розуміючи, про що йдеться. Ось воно, сучасне навчання! Нове покоління гадки не має, що таке просторове сховище!

— Ти ж не забув, хто я? — про всяк випадок запитав я, але тут мій погляд зупинився на Альбіні, і продовжувати я не став. І так було сказано надто багато.

— Якщо цей погляд означає, що далі йдуть таємниці роду Греймодів, готова присягнути тобі тут і зараз, — заявила Альбіна.

— А як же Око? — здивувався я таким словам магині природи.

— Колись йому все ж доведеться зробити вибір, — знизала плечима Альбіна. — Особисто я вважаю, що серед Ґрінфолдів ми нічого доброго для себе не отримаємо. Я поясню чоловікові, що Греймоди є єдиним правильним варіантом розвитку нашої майстерності. Книга, яку ти мені дав, тому приклад. Ґрінфолди ніколи б нічого подібного мені не дали. Тож я з вами. Віднині й навіки! Таке моє рішення.

— Навіть попри те, що Греймоди є ворогами Імперії? — уточнив я.

— Подумаєш, Імперії не стане, — знизала плечима Альбіна. — Не шкода.

— Ласкаво просимо до роду, Альбіно Греймод, — промовив я, начепивши на зап’ясток лікарки браслет. Активувавши його, я на мить замислився. Просто зараз в особливій книзі, яка відповідала за склад вищих родів, відбулися зміни. Цікаво, Альбіна зникне з книги? Чи Греймоди там усе-таки є й відбудеться перестановка? До чого це запитання — до того, що новина про загибель глави клану Темряви вже мала облетіти Імперію. Орден Кола втратив Першого й іще одного номерного прислужника Володаря, тож цілком може статися так, що вони причаяться, не бажаючи потрапляти мені на очі. Про те, що Соло Греймод живий, Імперія напевно знає.

— Вірено, у тебе буде важлива місія, — я повернувся до дружини. — Потрібно буде ввести Альбіну в курс справи. Пояснити, хто ми такі й що робимо. Але це потім, коли нудьгуватимете в гостях у Люменарів. Ріве, продовжуй заморожувати! Потрібно дістатися до червоного каменю й знищити його. Що менше сил ми залишимо темним, то пізніше вони прикличуть прадавнього. Шире, іди сюди. Спробую показати, що потрібно робити. Ти ж умієш відчувати своє джерело?

Судячи з похмурого погляду, нічого подібного Шир не вмів. Раніше йому нічого такого не було потрібно, тож витрачати час на безглузде вивчення зв’язку з джерелом він не став.

— Бачу, що роботи тут значно більше, ніж на десять хвилин, — підсумував я. Повернувшись, видалив черговий шматок льоду, відкривши прохід до червоного вівтаря, за допомогою якого прикликали Багряного привида. Цей артефакт легко витримав тиск «Водяного стовпа», показуючи, що знищити його буде не так просто.

— Шире, хапай цю гидоту й жбурляй у вирву, — наказав я, знищуючи останки магів темряви. Якщо лисий маг і Малхезар Ноктаріон дали мені бодай якусь силу, то ці просто провалилися, наче в бездонний колодязь. — Ріве, іди сюди! Почну з тебе.

«Просторове сховище» вважалося вищою магією навіть у мій час. Причому воно не залежало від стихії чи інгредієнтів. Це було складне заклинання-ритуал, яке змушувало мага формувати навколо свого джерела додаткове поле, що було ключем до просторового сховища. Не розуміючи, як функціонує джерело, не відчуваючи його, неможливо створити нічого нового. Я чудово розумів, що з першої спроби в Ріва нічого не вийде, але це шлях завдовжки кілька місяців.

Діставши аркуш паперу, я намалював основні схеми руху енергій, а також ключові точки ритуалу. Для «Просторового сховища» був потрібен десятий ранг, тож створити його в себе я не міг. Попри те що моє джерело вже було сильнішим, ніж у Ріва й навіть Шира, я однаково залишався магом восьмого рангу. Такому вища магія недоступна.

— Ось таку структуру тобі потрібно сформувати навколо свого джерела, — я передав малюнок Рівові. — Це перший крок. Упораєшся — перейдемо до другого. Усе зрозуміло, що я тут написав?

Рів почав водити пальцем по малюнку. Шир, зовсім забувши про необхідність зберігати образ суворого вчителя, підійшов і дивився на малюнок через плече. Як і Альбіна з Віреною. Якщо моя дружина хмурилася, намагаючись запам’ятати напрямки потоків, то Альбіна подивилася на мене з неприхованим подивом.

— Соло, а як ти пропонуєш усе це вибудувати? — запитала вона. — Одна помилка — і енергія зірветься, знищивши джерело!

— Тому помилок припускатися не можна, — погодився я. — Вища магія не дається просто так. Але якщо вона все ж дається, то наочно показує, чому її вважають вищою магією. У мене пішло два місяці, перш ніж я розібрався, як усе це формувати.

— У тебе є просторове сховище? — очі Альбіни округлилися ще більше.

— Зараз немає, — відповів я. — Раніше було. Вірена тобі все розповість. Не забувайте про захисний купол, бо Люменари стежитимуть за кожним вашим кроком і слухатимуть кожне слово.

— Знову голослівні звинувачення, Соло Греймоде! — пролунав невдоволений голос Патріка Люменара. — Якщо тебе послухати, то Люменари є головними ворогами людства!

— Сіріоне, розкажеш, як ти дізнався, що нам потрібна допомога? — запитав я, проігнорувавши Патріка. Глава Люменарів особисто прибув на острів. Відповідати він не став, але цього й не було потрібно. Це зробив я сам: — Правильно — через прослуховування наших розмов. Тож не потрібно розповідати мені, що Люменари білі й пухнасті. Ви вмієте бути будь-якими.

— Ти покликав нас, щоб звинувачувати? — брова Сіріона піднялася. — Чи поясниш, що ти робиш у цій ямі й чому в ній так багато темряви?

— Корона Темряви! — Патрік не зміг утриматися від подиву, для певності ще й тицьнувши пальцем у Шира, щоб усі розуміли, у кого саме перебуває ця корона. У тому, що Сіріон Люменар теж помітив прикрасу Шира, я не сумнівався. Але він делікатно промовчав, чудово розуміючи, що добровільно Малхезар таку цінність не віддав би.

— Я можу розраховувати на безпеку в Люменарів? — запитав я. — На якийсь час мені доведеться зникнути, не хотілося б, щоб із моєю родиною щось сталося.

— Люменари забезпечать безпеку твоїм близьким, — кивнув Сіріон, і його погляд нарешті зупинився на дивному порталі. Зважаючи на те, що про портали глава Люменарів знав узагалі все, щось нове його точно зацікавило.

— Що це? — запитав Сіріон.

— Місце, звідки прийшов Багряний привид, — не став приховувати я. — Зазвичай такі портали зникають, коли привид повертається до свого світу, однак цього разу щось зламалося. Потрібно полагодити, і для цього мені, Широві й Патрікові доведеться вирушити на той бік. Водночас я гадки не маю, що там перебуває.

— Чому Патрік? — насупився Сіріон.

— Бо він єдиний, хто на таке здатен, — відповів я. — До того ж він єдиний, кому мені не страшно довірити цю річ.

Із цими словами я витяг із торбинки мандрівника корону Світла й жбурнув її Патрікові, який стояв на краю ями.

— Повернеш, коли все закінчиться, — заявив я. — Ця корона добре виглядатиме на голові Хелен. Спускайся.

— Ти не маєш права розпоряджатися моїм онуком, Соло Греймоде, — почувся сухий голос Сіріона Люменара.

— Сіріоне, не починай, — важко зітхнув я. — Якщо ми не закриємо цей портал, усі академії Імперії зникнуть. Багряний привид вийде й усіх зжере. Воно тобі потрібне? Мені — ні. Але вдвох із Широм ми не впораємося. Водночас усередину точно не можна запускати армію. Не знаю чому, але не можна.

— Не можна, — погодився Патрік. — Діду, мені справді потрібно туди вирушити. Це важливо навіть не для академій. Для мене. Там щось є. Щось, що мені потрібне.

— Це портал темних, — нагадав Сіріон. — Не світла. Не хаосу. Темних! І займатися ним мають темні! Хочеш там здохнути?

— Підемо втрьох — не здохнемо, — уперся Патрік. — Знаєш, а Соло має рацію — мені час учитися ухвалювати власні рішення. Я йду, діду. Хочеш — виганяй із роду. Хочеш — приймай моє рішення. Я маю йти.

Із цими словами Патрік Люменар стрибнув до ями й підійшов до мене. На його голові вже красувалася корона Світла.

— Яка особливість у Шира? — запитав Патрік. Він ні секунди не сумнівався, що темний маг теж не з простих.

— Темна армія, — без роздумів відповів я. — Він погонич.

Знову вигадане слово, але воно ідеально пасувало до опису. Шир Греймод справді був погоничем. Тим, хто керує величезними натовпами темних потвор. Тим, кого вони слухаються беззаперечно. Ще під час нашого першого тренування я дивувався, звідки в мага темряви, нехай навіть десятого рангу, така кількість різних темних потвор. Щойно я добирав ключ до однієї, відразу з’являлася інша, ще небезпечніша. І так аж до ліча десятого рангу. Я погано знайомий із магами темряви. У минулому мені мало доводилося з ними перетинатися, але те, що така кількість істот аномальна, я чітко розумів. Не розумів лише, як у Шира це вийшло.

Але тепер, назвавши просте на перший погляд слово, я все зрозумів. Доля звела нас усіх не просто так. Шир був погоничем. Рів — шукачем. Розалін — читцем. Наталі — розумником. Мілена — лідером. Хелен — убивцею. Ким були Вів’єн і Жасмін, я ще не знаю, але не мав сумнівів, що вони теж мають якісь особливості. Їх лише потрібно знайти. Як потрібно знайти їх в Альбіни й навіть Вірени. В усіх, хто так чи інакше пов’язаний із Греймодами, є щось незвичайне. Інших у своєму роді ми не тримаємо.

Сіріон Люменар ніяк не відреагував на спробу Патріка здобути самостійність. Навпаки, у мене з’явилася чітка впевненість, що він лише радий цьому. Як радий і тому, що з усього різноманіття магів світла, нехай навіть десятого рангу, я вибрав для важкої роботи саме його онука. Але показувати цього Сіріон не міг. Надто багато «зайвих» очей дивилися на главу єдиного нейтрального роду Імперії.

— Вірено, Ріве, для вас буде додаткове завдання, — промовив я, зупиняючи двох магів. Учениць уже повели, щоб телепортувати до безпечного місця. — Відвідайте мій розлом і оцініть артефакти, які я виніс зі скарбниць чотирьох родів. Потрібен повний список усього, що в нас є, а ще мені потрібно вибрати шість предметів для подарунків. За чотирнадцять днів в учениць день народження, Люменари допомагають його готувати.

— Я думала, ти про це забув! — усміхнулася Вірена. — Чоловіче, ти навіть не уявляєш, як дівчата через це переживають. Для них це важливо.

— Тепер уже знаю, — кивнув я. — Загалом, знайдіть щось, що їм точно сподобається. Ріве, не забувай практикуватися. Щоб до мого повернення ти вже міг створювати повну структуру. Потім перейдемо до наступного кроку. Усе, побіг!

Я поцілував Вірену й, кивнувши Широві та Патрікові, вирушив до мерехтливої вирви. Іти туди дуже не хотілося. Там було смертельно небезпечно, але Патрік мав рацію — усередині цього порталу було щось, важливе і для нього, і для мене. Тому доведеться ризикнути.

Лунаріс торкнулася вирви, але закрити її не змогла. Хоча я щиро сподівався, що нікуди вирушати не доведеться. Не спрацювало. Братися за руки не було потреби — відразу за порталом небезпеки бути не повинно. Хоча що я знаю про такі портали? Я й бачив їх лише двічі в житті!

Простір навколо мене поплив, щоб оформитися в моторошний світ у червоних тонах. Мені ніколи не доводилося стикатися з чимось подібним, тож від перевантаження в мене буквально попливла свідомість. Світ, до якого ми потрапили, був зруйнований. Скрізь у повітрі плавали величезні шматки землі, розташовані один відносно одного під химерними кутами. Десь гостроверхий «низ» був задертий угору, десь убік, десь він дивився вниз. Якщо тут узагалі доречні такі поняття, як верх і низ.

Крім «низу», у кожної брили був і «верх», на якому перебували живі істоти. У межах своєї брили вони почувалися чудово, анітрохи не переймаючись тим, що розташовані догори ногами чи боком щодо істот із сусідніх брил. Такі дрібниці нікого з них не хвилювали. Значно більше їх займала безперервна битва між собою. Істоти билися, зовсім не зважаючи на укуси й порізи. Ті, хто перемагав, проковтували переможених і майже відразу зцілювалися.

Здавалося б, рано чи пізно істоти на брилі мали закінчитися, але ні! Вони постійно прибували з порталів, що відкривалися. Щойно на якійсь брилі кількість потвор зменшувалася до критичного рівня, відразу відкривався портал, і з нього вискакували нові чудовиська, які накидалися на тих, хто вижив. Усе це мало вигляд якогось божевілля.

— І де ми? — почувся голос Патріка, і відразу його тон наповнився огидою. — Яка гидота!

— Гидота, — погодився Шир, із цікавістю спостерігаючи за темними потворами. — Чому на нашому шматку землі не виникають портали?

Ось! Маг темряви дивився в корінь! Там, де ми перебували, нікого не було. Хіба що червоний вівтар, явно здобутий у цьому світі, а також туша Багряного привида. Вона лежала до нас мордою, хвіст звисав із краю платформи, тож заразити нас темрявою не змогла.

— Здається, я знаю відповідь, — промовив я й указав рукою на один із летючих островів у цьому божевільному світі. — На тому камені теж немає порталів. Зате там є дехто інший.

Усі задерли голови й побачили Багряного привида, який висів високо над нами. Багряний привид перебував у цілковитій самотності на своєму острові, перетікаючи з одного краю до іншого.

— І? — нетерпляче запитав Патрік. — А де відповідь? Потвору бачу, але це нічого не пояснює!

— Це пояснює все, — відповів замість мене Шир. — Потвори, які б’ються на каменях, жеруть одна одну, щоб посилитися. Що сильніше ти стаєш, то сильніша потвора до тебе приходитиме. Аж до того, що, посилившись до нескінченності й перетворившись на Багряного привида, потвори залишаються на самоті. Вони чекають на свого супротивника. На того, хто буде співмірний із ними за силою й могутністю. Але часто з’являтися такі істоти не можуть. Їх теж мало. Ось Багряним привидам і доводиться нишпорити в цілковитій самотності своїми каменями, очікуючи прибуття супротивника. Ось чому Соло зрозумів, що залишати портал відкритим не можна. З нього вийде не Багряний привид. З нього з’явиться той, із ким Багряний привид б’ється.

Наче чекаючи на ці слова, на дальньому від нас краю брили з’явився насичений червоним кольором портал.

— У нас гості, — зло вишкірився Шир. — Патріку, відразу активуй ослаблення. Узагалі використовуй усе світло, на яке тільки будеш здатен. Соло… Постарайся не втручатися. Але не забувай підстрахувати, якщо що. Відчуєш, що я не справляюся, — атакуй.

— Ти впевнений? — уточнив я. — Ми ж не знаємо, що вилізе з того боку.

— Ти назвав мене погоничем, — заявив Шир. — Настав час перевірити, наскільки ти маєш рацію! Це мій бій!

— Тисни! — наказав Шир, і Патрік, наче слухняний учень, активував усе, що міг. Дісталося навіть нам — стояти стало важко, і в мене виникла думка скористатися Лунаріс, щоб захиститися від атаки посиленого мага світла десятого рангу, але тут усі мої думки зникли, коли з червоного порталу показалася страшна потвора.

Як описати те, що не має форми? Червона напівпрозора маса, схожа на туман, перетікала з одного стану в інший, залишаючи щільною лише наповнену зубами пащу. Хоча чи можна було назвати це пащею? Гострі зуби, схожі на двосторонні клинки, розташовувалися по колу кількома рядами, що сходилися, перетворюючи пащу на жахливу вирву, здатну перемолоти все на світі.

— До мене! — пролунав посилений магією наказ Шира. Причому прозвучав цей наказ так, що я сам ледь не зробив до нього кілька кроків! Не допомагала навіть корона проти ментальних атак!

Червона потвора, що з’явилася, видала пронизливий рев, який змусив завмерти весь цей розламаний світ, після чого втупилася в Шира чотирма чорними очима. Ікла в пащі закрутилися по колу, наче жорна, здатні перемолоти все на світі. Навколо голови виросли пелюстки, як у ромашки. Хіба що ці пелюстки мали такий вигляд, що будь-яка нормальна людина збожеволіє від жаху, щойно їх побачить.

Як же нам пощастило, що серед нас не було жодної нормальної людини!

— Патріку, сильніше! — наказав Шир і зробив крок назустріч чудовиську.

Безтілесна потвора хотіла стрибнути на мага темряви й поглинути його, але не змогла, бо згори на неї впало посилене короною Світла заклинання. Патрік Люменар діяв напрочуд чітко й безпомилково, наче вже не раз полював на подібних потвор. У ньому не було ані страху, ані сумнівів. Лише чітка впевненість у правильності своїх дій. Хаосе, кого ж я породив?

— Скорися! — наказав Шир, і з його рук зірвалися темні тіні. Вони вп’ялися в зупинену потвору, змусивши її завити ще раз. Я мимоволі підняв очі й подивився на сусідні летючі острови. Битви припинилися. Потвори перестали жерти одна одну, втупившись у наш бій. Навіть Багряний привид, який висів високо над нами, задер потворну голову, спостерігаючи за битвою зі своїм ворогом.

Безтілесна потвора не корилася. Істота десятого рангу не бажала ставати рабом якогось мага темряви, навіть посиленого короною стихії. Від зубаня походила жахлива аура, яка за будь-яких інших обставин легко могла б заразити нас усіх темрявою, але присутність у наших лавах Патріка повністю унеможливлювала це. Світло мага було настільки яскравим, що жодна темрява нам не була страшна. Тут саме час думати, як би не отримати отруєння світлом, бо таке теж цілком реальне.

— Скорися! — повторив Шир і посилив натиск. Напружився й Патрік. По його обличчю побігли струмочки поту, наче хлопцеві доводилося тримати на собі неймовірний тягар. Але примарні ікла не корилися. Вони боролися, бажаючи прорватися крізь тиск і пожерти нахаб. Ікла в пащі крутилися вже з такою швидкістю, що перетворилися на суцільні лінії. Потрап туди навіть камінь — ікла за мить зітруть його на порох.

Власне, це й наштовхнуло мене на слушну думку. Або неслушну — тут як подивитися. Коли Шир несподівано впав навколішки, а з носа Патріка пішла кров, стало зрозуміло, що обидва маги не витягують. Надто сильним виявився супротивник. Тому мені довелося втрутитися.

Я гадки не мав, що робить червоний вівтар. Знав лише, що він був дуже важливим для Володаря й пошуків прадавнього, який мав прийти до нашого світу та знищити його. Тому я зробив те, що мусив: замість перетворення вівтаря на енергію хаосу я насилу підняв брилу й жбурнув її в пащу напівпрозорої потвори.

Чи був у цьому якийсь сенс? Сумніваюся. Однак діяв я без тіні сумніву. Червоний вівтар, червоне чудовисько, жахлива каменедробарка. Усе надто ідеально збігалося, щоб цим не скористатися.

Кидок вийшов не найкрасивішим. Вівтар важив чимало, і на восьмому ранзі моїх сил ледве вистачило, щоб підняти й відкинути від себе величезну брилу. Шир і Патрік щось крикнули, але через надмірне навантаження у вухах стояв суцільний гул. Я бачив, як потвора смикнулася в мій бік, як її кругла паща наблизилася до мене неприпустимо близько, як Шир опинився поруч із чудовиськом, але тут нарешті червоний вівтар потрапив до зубатої пащі.

Вибух, що стався після мого кидка, позбавив мене такої потрібної речі, як слух. Світ несподівано став безмовним, а по щоках потекло щось тепле. Від вівтаря не залишилося й сліду — каменедробарка перетворила його на порох. Але й сама паща, що оберталася, не залишилася неушкодженою — кілька її кіл намертво заклинило. Оберталося лише одне, та й воно мало вигляд не чогось небезпечного, а чогось зламаного, що за дивним збігом обставин іще працювало.

Позаду мене почувся удар — Патрік непритомним упав на землю. Шир хитався, але впевнено тримав руку на голові потвори, переливаючи до неї темну енергію. Або забираючи її — я не дуже розрізняв напрямки потоків. Сама ж потвора не відводила від мене своїх чотирьох очей, і я можу присягнутися, що в них виразно читався страх. Істота десятого рангу, якщо не вищого, боялася звичайного мага хаосу!

Мене добряче зачепило — рухи були повільними, наче я перебував під товщею води. Я витяг лікувальне зілля й якийсь час загальмовано на нього дивився, згадуючи, як правильно ним користуватися. Відкинувши кришку, я все ж випив уміст, і незабаром звуки повернулися. Перше, що я почув, було бурмотіння Шира:

— …нарікаю тебе Червоним Туманом, — голос Шира був низьким, якимось чарівливим. Таким, що я ледь не погодився зі своїм новим ім’ям. Довелося навіть головою помотати, відганяючи ману. Дарма я це зробив — перед очима затанцювали різнокольорові кола, і я ледь не впав на землю. Встояв лише на самій силі волі.

Коли світ перестав ходити ходором, я втупився в небачену картину — навколо Шира кружляв червоно-чорний туман, який час від часу набував обрисів страшної зубатої морди. Туман не шкодив своєму господареві, однак одного погляду на нього вистачало, щоб зрозуміти: зв’язуватися з цією істотою не можна. Зжере й навіть не запитає, як звали.

— Ти знаєш, хто це? — запитав я хрипким голосом.

— Мені байдуже, — відповів Шир, і чи не вперше в житті я побачив щасливого мага темряви. Дивовижно, як йому пасувала задоволена й щира усмішка. — Важливо те, що ця істота тепер моя!

— Істота? Не розломова потвора? Не чудовисько?

— Істота, — упевнено кивнув Шир. — Його звати Червоний Туман. Йому бракує розуму, як тому самому лічу, але за силою він значно його перевершує. Він наче ручний песик, відданий своєму господареві.

— Гарний песик, — зіщулився я, коли поруч із головою Шира сформувалася зубата паща, яка легко могла зжерти мага темряви.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки, — Шир знову всміхнувся й провів рукою по туману. Чомусь руки мага темряви чудово могли торкатися того, що для інших залишалося безтілесним. — Що далі? Портал тепер закриється?

— Не думаю, — я використав «Розкладання» на туші Багряного привида, після чого тупо втупився в одну точку. Магія хаосу не працювала! Ні, «Розкладання» активувалося без жодних проблем, от тільки нічого не змогло зробити з тушею десятого рангу!

— Спробую я, — промовив Шир і повів рукою. Почувся шум зубів, що запускалися, і Червоний Туман опустився на свого вбитого ворога. Гуркіт стояв майже такий самий, як під час знищення вівтаря. Повільно, але досить упевнено змієподібне тіло Багряного привида зникало в пащі захопленої Широм істоти, доки не зникло цілком разом із кулею, що випромінювала темряву. Червоний Туман проковтнув його без жодних наслідків. Навіть, здається, облизався, хоча язика я й не бачив. Смакота цій істоті точно зайшла.

— Він поглинає темряву, — зауважив я.

— Я ж кажу — гарний песик, — Шира буквально розпирало від щастя за свого нового вихованця. — Якщо ми тут не закінчили, тоді що? Потрібно вбити Багряного привида?

Маг темряви кивнув угору, де перебувала ще одна величезна рогата морда.

— Спочатку потрібно відновити нашого ясновидця, — відповів я. — Нехай він розповість нам, як усе це закрити.

— Він? — Шир подивився на Патріка. — Відколи він став сильнішим за тебе?

— Відтоді, як усвідомив свій дар, — промовив я, зітхаючи. — Універсал завжди слабший за того, хто цілеспрямовано розвиває щось одне. У мене є передчуття небезпеки й важливих подій, у Патріка — лише важливі події. Нехай він користується цим лише кілька місяців, але вже перебуває на рівні, до якого мені потрібно йти роками. Уже те, що він примудрився використати здібності ясновидця, щоб зв’язатися зі мною, багато про що говорить. Я б про таке навіть не подумав.

— Ти забуваєш про свою третю здібність, — усміхнувся Шир, не припиняючи погладжувати свого вихованця. Червоний Туман остаточно перетворився на песика, навіть голову нахилив, щоб господареві було зручніше його чухати. — Ти маєш здібність притягувати до себе людей з особливостями.

— Звучить якось не дуже приємно, — пробурмотів я. — У мій час людьми з особливостями називали тих, кого надто сильно вдарили по голові, а лікувального зілля чи мага природи під рукою не знайшлося.

— Ти про божевільних? — Шир звик говорити прямо. — Так навколо тебе лише божевільні й перебувають. Хто при здоровому глузді відмовиться від усього, щоб бути з тим, за ким полює вся Імперія? Але річ не в нашому психічному здоров’ї. Річ у тім, що кожен, із ким ти зблизився в цьому житті, має якийсь дар. Кожен! Нерозкритим він залишився лише у Вірени, Вів’єн і Жасмін. Навіть слуги — і ті з даром! Один бібліотекар-простолюдин, який може дати фору будь-якому начитаному аристократові, друга — геній виховання, здатна змусити триматися рівно навіть мотузку, поставлену вертикально.

— Ось кому не потрібно нічого подібного, то це Вірені, — пробурчав я. Шир бачив усе те саме, що і я, тож нерозумно було робити здивоване обличчя. — Нехай її дар полягає в тому, щоб народити мені дитину.

Я підійшов до Патріка й улив у нього лікувальне зілля. Подіяло — маг світла відразу розплющив очі й випив усе до останньої краплі. Якийсь час він дивився на мене, наче на порожнє місце, потім у його погляді з’явилося усвідомлення.

— Як же, виявляється, погано жити без зору й слуху, — промовив Патрік. — Ми перемогли? Істинне світло, Соло, бережися!

Люменар схопився на ноги, побачивши поруч із Широм моторошне чудовисько.

— Патріку, знайомся — Червоний Туман, — представив я нового вихованця мага темряви. — Червоний Тумане, це Патрік. Постарайся його не їсти.

— Що означає «постарайся»? — Патрік отетерів настільки, що навіть від страшного чудовиська відвернувся. — Скажи, щоб навіть близько до мене не підходив, бо я його світлом шарахну!

— Ти краще інше шарахни, — промовив я з усмішкою. Усе, Люменар знову в строю. — Як нам цей портал закрити?

— А я звідки знаю? — здивувався Патрік. — Ти нас сюди притягнув, ти й думай.

— Ні, друже мій, так справи не робляться, — відповів я. — Я притягнув тебе сюди не для того, щоб виконувати за тебе твою роботу. Давай, напружуй свої ясновидчі м’язи чи що ти там напружуєш. Ти ж сам чудово знаєш, що без тебе ми нічого не зробимо. То чого ламаєшся, наче першокурсниця перед входом до кімнати старшокурсника?

— Соло! — вигукнув Патрік і, що дивно, почервонів. Хаосе великий! Та це вже ні в які ворота не лізе! Мало того що він ніжна квіточка, зовсім не пристосована до життя, так іще й сором’язливий скромник на додачу!

— Гаразд, жарти вбік, — я постарався прибрати усмішку з обличчя. — Патріку, я справді не розумію, що робити далі. Потрібна твоя допомога.

— А відразу так не можна було? — насупився Люменар, але все ж заплющив очі.

Якийсь час нічого не відбувалося. Патрік мовчав, потвори продовжували жерти одна одну, Шир погладжував свого вихованця, і лише ми з Багряним привидом дивилися на все це, почуваючись зайвими в цьому світі. Нарешті Патрік розплющив очі:

— Туди, — Патрік упевнено тицьнув уперед, у мішанину летючих островів. — Мета нашої подорожі там. І тільки спробуй запитати, що це таке, Соло! Розвернуся — і далі сам тут вовтузься! Я й так ледь не загубився! Насилу знайшов дорогу назад!

Загубився? Дорогу назад? Я зробив вигляд, що розумію, про що говорить Патрік, але для мене це був темний ліс. Мабуть, не бути мені справжнім ясновидцем. Так, поруч постояв.

— Уперед, — Шир указав своєму вихованцеві на найближчий до нас летючий уламок землі. Червоний Туман розтанув, утілившись у вказаному місці, після чого потвори на острові різко закінчилися. Хіба що портали активувалися, почавши відправляти на острів дедалі небезпечніших чудовиськ.

— Повертай! — негайно зажадали ми з Патріком, причому одночасно.

Шир сам зрозумів, що вчинив дурницю, і Червоний Туман повернувся до нас. Але щодо острова вже було пізно — слабкі чудовиська остаточно загинули, а на їхнє місце з розломів виходили вже серйозні хлопці. Не Багряний привид, звісно, але такі, з якими сам на сам я б зв’язуватися не став.

— І як тоді? — усі подивилися на мене, наче я мав відповідь. Гаразд Патрік — він далекий від реальності. Але Шир! Він же давно мав усе придумати й навіть прокласти шлях до потрібної точки!

— Ослаблення й тиск, — промовив я. — Якщо силою пробитися не можемо, змусимо їх завмерти на місці. Пройдемо повз, потім відпустимо. Єдине, що мене непокоїть, — як ми перебиратимемося з острова на острів. «Телепортація» не працює, я вже перевірив.

— Це найменша з проблем, — відразу промовив Шир і дістав кілька довгих мотузок. — Обв’язуйтеся.

Обидва кінці маг темряви примотав до себе, розділивши таким чином нас із Патріком. Я не розумів задуму, але Шир, отримавши неприємний «укол», нарешті прибрав Червоний Туман і почав думати. Точніше, перетворився на того Шира, якого я знав.

— Ти перший, — заявив Шир, щойно ми виконали його наказ. Маг темряви підійшов до Патріка й, перш ніж той устиг сказати бодай слово, підняв його та щосили жбурнув геть з острова. Єдине, що зробив Шир, — прокричав: — Використай ослаблення й тиск, коли приземлишся!

Не думаю, що Патрік його чув. Бо він кричав, причому так, що потвори на сусідніх островах знову припинили своє смертовбивче заняття, втупившись у небачене видовище. Не щодня можна побачити летючого мага світла десятого рангу, який кричить так, що навіть найостанніші простолюдини позатуляли б вуха.

Кожен острів, як виявилося, мав власну точку відліку. Летюча брила, на яку Шир жбурнув мага світла, розташовувалася перпендикулярно до нас, і, потрапивши до зони дії острова, Патрік розгубився. Для нього верх опинився праворуч, низ — ліворуч, а тренувань із Широм, щоб навчитися діяти в такій ситуації, він не проходив. Кажу ж — ніжна квіточка.

Тіло гепнулося об острів із такою силою, що навіть пил піднявся. Потвори разом забули про ворожнечу й кинулися на нову здобич, яка здавалася їм значно поживнішою та приємнішою. От тільки навіть лаючись, маг десятого рангу залишається магом десятого рангу. Потвори не встигли пробігти й кількох кроків, як різко завмерли з витріщеними очима, а потім узагалі впали на животи. Стояти на лапах сил у них уже не було.

Свою частину роботи Патрік виконав чудово.

— Твоя черга, — Шир хотів жбурнути ще й мене, але я недаремно проходив його тренування. Розігнавшись, я стрибнув із краю нашого каменя й досить легко потрапив до зони дії нового. Тут справді все було інакше, але, коли ти до цього готовий, відреагувати досить просто. Перевернувшись, я приземлився на ноги за крок від злого Патріка.

— Лікувальне зілля дати? — турботливо запитав я. І без тіні усмішки, що важливо! Хоча сміх розпирав мене добряче! Ніжна квіточка усвідомила, що життя буває злим і неприємним, от і сиділа похмура.

Шир приземлився поруч зі мною, причому в нього це вийшло значно легше, ніж у мене. Йому навіть розганятися не довелося! Просто стрибнув із краю й опинився там, де хотів.

— Далі сам чи допомогти? — маг темряви подивився на Патріка так, що весь похмурий настрій відразу зник. Замість нього в очах оселився страх. Попри співмірні ранги й силу, Патрік боявся Шира!

— Сам! — запевнив Люменар, підводячись. — Туди!

Нам довелося оминати острів, на якому з’явилися небезпечні потвори, тож шлях затягнувся. Кілька разів рятувала мотузка — Патрік не завжди дострибував до потрібної точки. Та що Патрік — я теж одного разу не долетів і цілком міг залишитися в цьому дивному світі, якби не передбачливість Шира. У мага темряви жодного разу не виникло проблем. Навіть заздрісно, якщо чесно. Теж хочу такої впевненості.

Нарешті ми побачили мету нашої подорожі. Це був острів у самому центрі цього летючого божевілля, і лише на ньому не було видно потвор. Та й розмірами він сильно відрізнявся від усіх інших островів — це була величезна летюча брила завбільшки з п’ятиповерховий будинок. Можливо, навіть із два. Тоді як решта скидалися на цілі села.

Але цінним цей острів був не своїми розмірами, а тим, що на ньому перебувало, — вівтарем. Він був зроблений із того самого червоного каменю, що й той, який я згодував майбутньому Червоному Туману. Мабуть, звідси Володар, який бажає прикликати до нашого світу прадавнього мага темряви, свій вівтар і взяв. Або йому його звідси принесли, що найімовірніше.

— Стрибаємо! — наказав я, першим діставшись острова.

Зблизька камінь мав величний вигляд. Поруч із ним хотілося впасти навколішки й завити від усвідомлення власної безпорадності. Я навіть поправив корону, переконуючись, що вона на місці. Хоча що може зробити артефакт дев’ятого рангу, якщо проти нього почне діяти справді серйозна сила? Тут як ніколи потрібна корона, яку я виграв на турнірі молодих магів, але якої мені поки що не бачити, як власних вух. Водночас відмовлятися від свого призу я не збираюся — я по нього ще навідаюся. Потім.

— Звідси було відколото шматок, — Шир став поруч із каменем і вказав на край. Якщо Патріка теж сильно корчило, то маг темряви мав бадьорий вигляд. Камінь, мабуть, узагалі віддавав йому силу, яку поглинав у нас.

Я став поруч із колишнім учителем, переконуючись у слушності його слів. Хтось відколов великий шматок брили.

— О, а ось і пропажа, — Шир продовжив досліджувати червоний камінь і вказав на камінь, схожий на вівтар. — Його в мене забрав мій колишній учень. Він закинув його до просторового сховища, і, коли ти його вбив, була думка, що камінь теж зник. Але ні — він повернувся до витоку.

— Бо весь цей світ — одне велике просторове сховище, — промовив Патрік. — Соло, подивися сюди.

Патрік стояв поруч зі шматком червоного каменю, який сильно вирізнявся на тлі решти. Він наче світився зсередини. Причому це світіння було спрямоване в бік відкритого до нашого світу порталу.

Озвучувати очевидні речі не було сенсу. За допомогою цього каменю портали до нашого світу й відкриваються. Відколотий шматок каменю насичувався кров’ю жертв, камінь реагував і відправляв до потрібної точки одне зі своїх найсильніших породжень. Те знищувало все, бо вміло лише це, після чого поверталося додому, битися з рівними собі. Камінь втрачав «загрозу» іншого світу й закривав прохід, перестаючи світитися.

Я вбив Багряного привида, розчавивши його «Водяним стовпом». Отже, якщо ми не закриємо «світіння», камінь відправить до нашого світу ще сильнішу істоту. І робитиме це доти, доки вона не повернеться зі звітом, що знищила все, що є в тих місцях. А там магічні академії всіх провінцій. Імператорська, гадаю, теж тут.

— Не найприємніше відкриття, — пробурчав я.

— Що означає «не найприємніше»? — здивовано подивився на мене Патрік. — Ти що, нічого не зрозумів?

Я кілька разів перевів погляд із каменю туди, де перебував наш портал, і назад.

— Нічого, — чесно відповів я. — Лише те, що камінь має якийсь нелюдський розум.

— Отже, ти не засмутишся, якщо я заберу це собі? — запитав Патрік.

— Спочатку поясни, що саме ти хочеш собі забрати? — напружився я.

— Його! — палець Люменара вперся в підсвічену ділянку каменю. — Усередині є щось, що зробить мене сильнішим. Не мене, Патріка Люменара, а мене — ясновидця. Воно ж може зробити сильнішим і тебе. Бо ти теж ясновидець.

— Забирай, — легко погодився я. Спеціалізуватися в цій справі мені не хотілося. — Тільки як ти збираєшся це зробити?

— Ось так, — у руці Патріка з’явився ніж, і перш ніж ми з Широм устигли відреагувати, він устромив лезо у частину каменю, що яскраво світилася.

Простір різко стиснувся. Зникли острови, зникли потвори, які на них билися. Зник сам розламаний світ. Ми втрьох опинилися у величезній замерзлій калюжі, створеній «Водяним стовпом». Дивної вирви, яка вела до не менш дивного світу, більше не було.

Усе сталося так швидко, що ніхто нічого не зрозумів. Крім Патріка. Він стояв із приголомшеним виглядом, дивлячись на кинджал, який сяяв у його руках. Точніше, на колишній кинджал. Тепер це був шматок чистого червоного світла, і це світло повільно проникало в Патріка.

Здається, ми знову примудрилися влипнути в якісь неприємності.

— І що це? — запитав я, щойно червоне сяйво повністю ввібралося в Патріка. Виглядав він при цьому як завжди. Розгублений і приголомшений.

— Маяк, — відповів Люменар.

— Маяк, — повторив я, наче це було якимось важливим словом. — Як любить казати Рів, хотілося б трохи контексту.

Сказати, що Патрік здивувався, — не сказати нічого. Він довго дивився на мене, вважаючи, що я з нього глузую, але в мене не було ані найменшого бажання це робити. Нарешті Люменар до чогось додумався й обережно запитав:

— Скажи, Соло, а як ти відчуваєш правильність майбутніх подій?

— Усередині мене з’являється стійка впевненість, що потрібно зробити саме так і ніяк інакше, — відповів я. — Я відчуваю, що можу втратити багато, якщо не зроблю того, що підказують мені почуття.

З кожним моїм словом брови Патріка здіймалися дедалі вище, а очі розширювалися.

— Щось не так? — уточнив я.

— Щось? — емоційно вигукнув Патрік. — Та все не так! Ти не дивишся на нитки реальності, не вибираєш найкращий результат, а просто довіряєш своїм почуттям!

— Нитки реальності? — до нашої розмови приєднався Шир. — Наскільки мені відомо, нитками реальності займаються цілком конкретні люди. Ті, кого вважають неіснуючими.

— Пророки, — кивнув я й знову подивився на Патріка. Невже я помилився і він зовсім не ясновидець? З ким із ким, а зі справжніми пророками мені ще не доводилося зустрічатися. — Розповідай, як ти передбачаєш події.

— Моя свідомість потрапляє до якоїсь області, наповненої лініями, — пояснив Патрік. — Їх багато. Шалено багато. Вони переплітаються, деякі нитки сяють яскравіше за інші, деякі — тьмяніше. Що далі від мене, то примарнішими вони стають. Якщо постаратися, можна побачити на кожній нитці вузол. Я вмію дивитися в ці вузли, вибираючи потрібні. Після цього потрібно повернутися ниткою назад до початкової точки й робити все так, як вона підказує. Але знайти такий вузол непросто. Можна загубитися в мішанині ниток і заблукати. Я бачив душі тих, хто не вирвався з полону. Вони блукають між реальностями, наче привиди. Божевільні, сліпі, страшні. Коли ти змусив мене знайти точку в тому зламаному світі, я перебрав багато вузлів реальності, доки не знайшов той, який нам підходив. Ледь не заблукав. Але тепер імовірність заблукати стала мінімальною — у мене з’явився маяк. У світі ниток реальності відтепер горить яскрава зірка, яка завжди поверне мене назад.

— Не пророк, — замислився Шир.

— Не пророк, — підтвердив я. — Мабуть, це і є справжній ясновидець. Той, хто може не лише бачити, а й вибирати варіанти розвитку подій.

— Він такий самий небезпечний божевільний, як і Розалін, — промовив Шир. — Людина, яка знає майбутнє, небезпечна.

— Уб’ємо? — запропонував я, але відразу всміхнувся, бо Патрік напружився. — Та гаразд, не смикайся. Ти ж чудово бачиш, що станеться. Ніхто тебе вбивати не збирається.

— У тому й річ, що не бачу! — вигукнув Люменар. — Я взагалі не бачу нічого, пов’язаного з тобою, твоїми ученицями, та й з усіма Греймодами! Наче вас щось закриває, приховуючи від мого погляду. Або на вас не діють нитки реальності. Ви самі їх створюєте. Тож твоя фраза «уб’ємо» цілком може бути реальною. Я не бачу її результату.

— Овва… — замислився я. — Крім того, що в тебе з’явився маяк у твоєму уявному світі, більше жодних наслідків немає? На людей кидатися не станеш?

— Наче ні, — замислився Патрік. — Але потрібно перевірити.

— Ось це ми зараз і перевіримо, — кивнув я й підняв голову. Ми перебували на самому дні створеного заклинанням озера, тож вибратися без сторонньої допомоги буде важко. Однак вибиратися потрібно.

— Гей, нагорі! — крикнув я. — Киньте мотузку! Ми тут закінчили!

Подіяло. Спочатку з’явилися обличчя, потім нам скинули мотузку, витягуючи по одному. Змарнілий Рів лежав поруч із ямою. Судячи з того, що я бачив, джерело мага води майже перегрілося. Рів до останнього заморожував воду, не дозволяючи їй поглинути розлом.

— Усе вийшло? — запитав маг води, навіть не думаючи підводитися.

— Вийшло, — кивнув я й повернувся до Патріка. — Корону зніми.

— Що? — отетерів Люменар, але відразу схаменувся, згадавши, що на його голові перебуває один з унікальних артефактів. Патрік зблід і навіть зробив кілька кроків від нас, наче хотів утекти з короною. Я не смикався, чудово розуміючи, що нікуди він не подінеться. Якщо що — Червоний Туман зжере ясновидця.

— Соло, вона ж… — почав був Патрік, але замовк, побачивши мій недобрий погляд. — Дід мене вб’є.

— Ти надто часто й багато зважаєш на свого діда, — зауважив я. — Особливо як для того, хто вміє бачити нитки реальності. Знайди, що йому подобається, і дай йому це. Тоді ніхто нікого не вб’є.

— Вищі унікальні артефакти, — промовив Патрік і неохоче зняв корону Світла. — Ось що приносить йому справжнє задоволення. Знання про те, як ці артефакти працюють. Корона — один з артефактів, які він іще не досліджував.

— І не дослідить, — я простягнув руку, вимагаючи свій предмет. Люменар важко зітхнув, але все ж повернув мені корону Світла. Питання було закрите.

Наступні два дні перетворилися на суцільне божевілля. Маги світла допомогли перенестися мені на лівий берег Ларінського озера, де Люменари збудували невеликий маєток. Ну, як невеликий? Вони тут відгрохали палац, причому такий, що навіть імператорський на його тлі мав бляклий вигляд. Артефактори реалізували всі можливі проєкти, які з тих чи інших причин не знайшли застосування у світі. Починаючи з ідеально гладких самовідновлюваних доріг, продовжуючи магічним освітленням усього палацу й закінчуючи системою відеоспостереження! Скрізь стояли артефакти, які передавали зображення до окремої кімнати, де постійно чергували маги світла. Причому артефакти виявлення діяли на всіх людей незалежно від того, приховані вони чи ні. Безпеку було забезпечено на найвищому рівні.

Єдиним джерелом інформації в ці дні була моя Вірена. Виявляється, Люменари запросили найкращих кравців не лише нашої Імперії, а й сусідніх королівств, щоб створити для кожної моєї учениці — і дружини, звісно, — ідеальну сукню, що пасувала б до її образу й стихії. Почали прибувати гості. Гості! Те, що планувалося як невеликі посиденьки Греймодів, поступово перетворювалося на грандіозну подію Імперії. Особливо на тлі інформації про те, що ім’я Малхезара Ноктаріона більше не фігурує у книзі вищих родів Імперії.

Нарешті цей день настав — нас усіх зібрали у величезній прикрашеній залі. У її центрі стояли шість шалено красивих дівчат. Якщо Вів’єн, Жасмін і Хелен ніяковіли, ще не звикнувши до такої уваги, то перша трійка моїх учениць купалася в увазі присутніх. Навіть Мілена! Простолюдинка остаточно зникла з моєї учениці, і тепер це була справжня леді, яка зачаровувала присутніх одним поворотом голови.

— Чоловіче, ти хоча б слину підбери, — з усмішкою промовила Вірена, помітивши мою реакцію на учениць. Дівчата справді мали вигляд самої досконалості. Шість стихій, об’єднаних в одне ціле. Шість красунь, готових підкорити цей світ не лише силою, а й своєю вродою. — Усе, Соло, твій вихід. Іди, вітай учениць. Час починати свято.

Поруч із нами стояли шестеро слуг, люб’язно наданих Люменарами. Кожен із них керував візком, заповненим усілякими артефактами, що відповідали стихії дівчат. Навіть для Жасмін знайшлися предмети, попри те що речі магів хаосу намагалися відразу знищувати.

Взявши Вірену під руку, я рушив уперед. Моя дружина мала такий вигляд, що легко могла затьмарити красою всю шістку, і прийшло розуміння: якщо я не дозволю Вірені хоча б кілька хвилин сяяти на цьому заході, дружина засмутиться. Вона ж готувалася! Тому Вірена пішла зі мною, і заперечень з її боку не було.

Погляди присутніх відразу зупинилися на нас. Точніше, на Вірені. На її тлі я мав вигляд тіні. Що особисто мене повністю влаштовувало. Слуги тягнули візки, учениці нетерпляче переступали з ноги на ногу, бажаючи якнайшвидше побачити, що я приготував їм у подарунок, як, утім, і гості. Про те, що я даруватиму, знали одиниці.

І це мене засмучувало. Подарунок, якщо він справді подарунок, має бути несподіваним. Мій погляд зачепився за руку Розалін. На її пальці красувався невигадливий і простенький перстень вогню. Той самий, що колись належав Вогню з групи «Істина». Той самий, що використовувався в ритуалі прикликання проклятих земель. Придивившись, я помітив такі самі персні в решти своїх учениць. Навіть у Жасмін і Вів’єн. Уся шістка носила персні своєї стихії, вважаючи їх не просто подарунком, а символом.

Озирнувшись, я помітив серед гостей багато представників вищої аристократії Імперії. Ксав’єр Флеймворд, граф Дебура, представники Ґрінфолдів, Флоурінгів, інших, трохи менш знатних родів. Погляд зачепився за червоне волосся мага вогню. Крістіан Ігніссар, шостий спадкоємець роду, теж ушанував нас своєю присутністю. Зважаючи на те, що колись він бажав мене вбити, а за кілька днів ми мали зустрітися у Формітоні, його присутність була зрозумілою. Око, Стриж із усією своєю армією, батько Мілени… Гостей було так багато, що схибити з подарунком я не мав права.

Учитель я, зрештою, чи так, звик усе перекладати на інших?

— Ви знаєте моє ставлення до дня народження, — почав я, бо пауза надто затягнулася. — Для мене цей день нічим не відрізняється від інших. Я вважаю, що це свято не людини, а її батьків. Але я не нав’язую вам своїх думок.

— Чоловіче! — зло прошепотіла Вірена, смикнувши мене за руку. — Не псуй свято!

— Учениці! — урочисто промовив я, погодившись із Віреною. Щось я надто багато зайвого говорю. — Спочатку я хотів подарувати кожній із вас гору артефактів, придатних для ваших стихій. Власне, ось вони, уже підготовлені й чекають на вас у візках. Але тепер, коли я підійшов до вас, коли на власні очі побачив, наскільки ви прекрасні, то усвідомив, що артефакти є пилом, негідним вашої уваги. Не потрібно напружуватися, Наталі, візки ваші. Але це не мій подарунок вам. Це так, увага вчителя до своїх учениць.

Залою прокотився гул — усі відчували, що у візках лежать артефакти восьмого, дев’ятого й навіть десятого рангу. Якщо це не подарунок, то що тоді взагалі подарунок?

— І тоді я вигадав подарувати вам дещо інше, — продовжив я. — Я вирішив подарувати вам розголос. Зважаючи на те, що наше невелике святкування перетворилося на величезну подію в масштабах не лише регіону, а й Імперії, я, Соло Греймод, маг хаосу восьмого рангу, оголошую, що мої шість учениць є членами легендарної групи «Істина». Єднання!

За внутрішнім відчуттям я домовлявся з артефактом довго, але для всіх інших це тривало майже одну мить. Він тиснув на мене образами, показуючи, що задумане мною неможливе, що він має працювати лише на шістьох магів і ніяк інакше, що він зламається, якщо реалізує все те, що я задумав, але мені все ж вдалося переконати його не влаштовувати революції й зробити все, що від нього вимагалося.

У залі повисла мертва тиша. Більшість присутніх почала розгублено озиратися, не розуміючи, що це за легендарна група, про яку варто говорити таким урочистим тоном, але ті, хто знав, перетворилися на статуї, не зводячи погляду з моїх учениць. Розалін тримала Жасмін, яка стогнала від болю в голові, Мілена допомагала стояти Вів’єн, Наталі підтримувала Хелен, яка переживала єднання лише вдруге в житті. Шість доль переплелися, перетворивши моїх учениць на єдине ціле. Спогади об’єдналися, причому не одноразово, а остаточно й навіки. Я більше не збирався витягувати артефакт із їхніх свідомостей. Навпаки, ученицям доведеться вчитися жити з ним самостійно, розбираючись із п’ятьма сторонніми сприйняттями світу.

Так, із п’ятьма, а не шістьма. У цьому й полягала моя домовленість з артефактом. Мої спогади — це мої спогади, не групи. Спогади групи — спогади групи, не мої. У нас спільний розум, але на цьому наша взаємодія закінчувалася.

Відтепер група «Істина» була сама по собі, з одним невеликим уточненням — я досі залишався її лідером. Артефакт працював з ученицями через мене, а не безпосередньо. Щойно я почну відчувати щось недобре, у мене буде можливість відключити їхні свідомості, знову роз’єднавши дівчат. А раптом вони не витримають? Одна річ — просто отримати спогади інших людей, інша — жити одночасно з п’ятьма різними свідомостями.

— Сильно, — промовила Вірена, спостерігаючи за реакцією присутніх. — Новина про відродження «Істини» облетить Імперію за кілька днів.

— На те й розрахунок, — кивнув я, причому промовив це досить голосно, щоб мене почули присутні. — Час виводити всіх наших ворогів на світло. Якщо комусь не сподобається відродження «Істини», нехай спробує заявити про це публічно. Ми обов’язково навідаємося до нього в гості. Алехандро Аквалор був першим, Малхезар Ноктаріон — другим, попереду ще п’ятеро людей, причетних до знищення попереднього складу групи «Істина». Їхні імена мені відомі, тож уникнути покарання не вийде. За все потрібно платити.

Ось тепер нехай ця інформація облітає Імперію. Греймодів зробили ворогами Імперії? Та без питань! Якщо знадобиться — станемо ворогами всього світу. І нехай він спробує щось із нами зробити!

Дівчата прийшли до тями далеко не відразу. Вів’єн і Жасмін узагалі знепритомніли, тож Мілені довелося терміново їх лікувати. Розалін слабко всміхнулася й кивнула. Єднання накрило і її, але дівчина була вдячна. Вони явно давно збиралися притиснути мене до стіни через єднання, але ніяк не могли знайти привід. Ось, я все зробив сам.

Святкування продовжилося, але вже з якимось напруженням. Якщо раніше всі сприймали моїх учениць як красивих дівчат, які вирішили навчатися в якогось незрозумілого мага хаосу, то тепер усі почали їх побоюватися. Підливали олії у вогонь ті, хто знав, що таке група «Істина» і чим вона сильна. Про те, що вони першими в історії нашого світу закрили розлом десятого рангу, ніхто, звісно, не знав, але й без того вистачало різних історій. Усі несподівано згадали, що переважну більшість артефактів, які вважалися надбанням родів і навіть Імперії, було здобуто саме групою «Істина».

— Я не запитуватиму, чи впевнений ти у своєму рішенні, — промовив Ксав’єр Флеймворд, який підійшов до мене. — Відкрито заявити про відродження «Істини» — це сильний хід, Соло. Це робить вас третьою силою. Союз Чотирьох, Орден Кола, тепер група «Істина».

— Є ще нейтральні роди, — нагадав я, чим викликав усмішку мага вогню.

— Вони нейтральні лише тому, що ні в Союзу, ні в Ордена немає на них часу, — заявив Ксав’єр Флеймворд. — До того ж несподівана смерть Малхезара сильно вплинула на розклад сил в Імперії. Орден ніяк не очікував утратити Першого.

— Я ж правильно розумію, що ви підійшли до мене не просто так? — запитав я. — Чутка про те, що перший спадкоємець престолу стояв поруч із головним злочинцем Імперії, швидко облетить країну. Та що там спадкоємець — глава таємної служби! Зважаючи на мої непрості стосунки із сірим братством, для вас я не найкращий співрозмовник.

— Усе так, — кивнув Ксав’єр Флеймворд. — Брат дуже образився на тебе, Соло.

— Він хотів забрати мої корони, — знизав я плечима, наче нічого критичного не сталося. Подумаєш, глава Імперії розгнівався на просту людину. Щодня таке трапляється. — Яких у нас тепер, хочу нагадати, чотири штуки. Залишилися Ігніссар і райдужний розлом, після чого в кожної моєї учениці буде по короні. На відміну від мене.

Дядько Розалін загадково всміхнувся, торкнувся торбинки мандрівника, і в його руках з’явився до болю знайомий артефакт, який виставляли на загальний огляд під час турніру. Щоб усі бачили, за що вони змагаються.

— Корона й так моя, — знизав я плечима, роблячи вигляд, що артефакт мене зовсім не хвилює. Хоча це було не так — корона вміла блокувати ментальні атаки десятого рангу, що для мене було критично важливо. — Якщо зібралися розповідати мені, як складно було витягти її зі скарбниці, можете не починати. Прийде час, і я прийду по своє.

— Вона твоя, — погодився Ксав’єр Флеймворд. — Але погодься, доставка варта того, щоб ти мене принаймні вислухав?

— Третя сила, необхідність вислухати того, кого вигнали з радників, Сіріон Люменар, який стоїть за кілька метрів від нас і вдає, що розглядає гори крізь вікно, хоча вся його увага зосереджена на нашій розмові, — промовив я, не зводячи погляду з Ксав’єра. — От тільки ви вибрали не ту людину, ваша світлосте. Усіма справами роду, як фінансовими, так і політичними, займається Розалін Греймод. Хочете запропонувати створити третю силу, щоб остаточно роз’єднати Імперію? До неї, будь ласка. Я не уповноважений ухвалювати такі рішення.

— У якому сенсі не уповноважений? — здивовано промовив Сіріон Люменар, опиняючись поруч із нами. Гори, як я й припускав, були не такими цікавими.

— У найпрямішому, — відповів я. — Створюючи рід, ми обговорили правила й зону відповідальності. Моє завдання — бути главою й створювати роду проблеми. Завдання всіх інших — розв’язувати ці проблеми в міру можливостей. Із чим вони, хочу зауважити, успішно справляються. Якщо переходити до персоналій, Розалін є виконавчою главою роду. І відразу зазначу — у мене немає ані найменшої можливості вплинути на її рішення.

— Ані найменшої можливості чи бажання? — уточнив Ксав’єр Флеймворд.

Відповідати я не став, лише знизав плечима. Поруч зі мною розумні люди, вони й так усе зрозуміють правильно.

— Мабуть, ми відкладемо цю розмову, — запропонував Ксав’єр Флеймворд, подивившись на сяйну Розалін. Дівчина вже оговталася від шоку єднання й купалася в увазі присутніх. Наталі й Мілена потягли решту кудись відпочивати, тож Розалін приймала на себе весь удар, і не можу сказати, що їй це не подобалося. Як не крути, а восьма спадкоємиця престолу була красивою дівчиною, яка звикла сяяти. Це вже я навчаю її бруду розломів, де сяяти не вийде.

— Вона твоя, — дядько Розалін покрутив корону в руках, після чого все ж вручив її мені. — Вітаю з перемогою в першому і, як мені здається, останньому турнірі молодих магів.

— Чому останньому? — здивувався я. — Як на мене, ідея чудова. Організація, звісно, підкачала, але сама ідея чудова!

Сіріон Люменар зберіг незворушне обличчя, хоча мої слова про погану організацію його точно зачепили. Він чудово розумів, про що йдеться. Нарешті мене залишили самого, і перше, що я зробив, — надягнув корону. Наче камінь із плечей зняли. Неприємно жити, усвідомлюючи власну обмеженість. Так, корона не панацея й не захистить від справді серйозних атак, але проти розломових крикунів, мого головного болю, точно витримає. Я б усе віддав у минулому житті за таку корону. А якщо врахувати, що вона ще й поширюватиметься на всю мою групу, то ідея походу до розлому десятого рангу стає не такою вже й божевільною.

От тільки якщо корона й захищала, то не від усього. Я вже почав думати, що про мене всі забули, коли несподівано виникло відчуття важливості присутності в одній із кімнат палацу. Це почуття було схоже на те, яке створював Патрік, хіба що тепер воно було ще яскравішим і чіткішим. Озирнувшись, я помітив, що мої учениці зникли, навіть сяйна Розалін. Гості займалися своїми справами, забувши про причину святкування. Не було й Вірени, що дивно. Зазвичай моя дружина не любить ховатися.

Загрози не було, але я все ж поспішив віддатися на волю почуттів і пішов углиб палацу, впевнено минаючи проходи. Патрік, якщо це був він, чітко вів мене до потрібної мети, і за кілька хвилин я зайшов до невеликої кімнати, де на диванах лежали мої учениці. Точніше, лежали Жасмін і Вів’єн, решта, хоч і мали втомлений та блідий вигляд, намагалися сидіти. Тут же знайшовся Патрік і всі інші Греймоди, включно зі слугами. Усі намагалися допомогти дівчатам звикнути до думки, що тепер у них шість свідомостей.

— Відключати? — запитав я, усвідомивши причину того, що відбувалося.

— Не потрібно, — відповів Патрік. Він ходив від дівчини до дівчини, активуючи посилення світла. — Вони впораються.

Люменар говорив це так упевнено, що я здивовано на нього подивився. Відколи це він щось вирішує в нашому роді?

— Не потрібно робити такого страшного обличчя, учителю, — усміхнулася Розалін. Трималася дівчина добре. — Патрік має рацію. Нам потрібно звикнути. Головне — впоратися з головним болем.

— Патрік може говорити все, що завгодно, — не погодився я. — Він Люменар.

— Ти так у цьому впевнений? — Розалін красномовно підняла брову й подивилася на насупленого хлопця. — Я перевірила його, учителю. Він відданий тобі до самих кісток. Удає, що незалежний, постійно бурчить, однак готовий виконати будь-яке твоє прохання. Навіть якщо ти накажеш йому стрибнути зі скелі головою вниз — він стрибне. Бо його віра в тебе настільки безмежна, що лякає навіть мене. Він не зрадить. Але це його й обмежує. Він не може зрадити і свій рід. Ось і мучиться постійно, бігаючи то від них, то від нас. Ти б уже закінчував із цим. Браслети ж у тебе ще залишилися?

— Сіріон оголосить нам війну, — спокійно відповів я на пропозицію Розалін.

— Не оголосить, — почувся приглушений шепіт почервонілого Патріка. — Дід зробить усе, що я йому скажу. Тепер я знаю, що потрібно робити.

— Усе ж навчився? — усміхнувся я. — Бути ясновидцем іноді корисно?

— Коли бачиш нитки ймовірностей інших — так, — Патрік підняв голову й упевнено подивився на мене. — Але я не бачу ниток Греймодів. Тому хочу стати одним із вас. Стати тим, хто сам прокладає свої нитки!

Маг світла, усе ще багряний, став на одне коліно й промовив:

— Соло Греймоде, мені немає сенсу доводити свою силу. Ти чудово її знаєш. Прошу прийняти мене до роду Греймодів. Присягаюся вірою і правдою захищати…

— Мати-Природо, та заткніть його хто-небудь! — голосно простогнала Мілена, обриваючи щиру промову Патріка. — Учителю, приймай його вже. Або жени. Але нехай він замовкне! І так нудить, а тут він іще зі своїм пафосом! Присягаюся, сила, прийняти. Ще й на коліно став. Блювати від такого хочеться!

— Мілена має рацію, Патріку, — зітхнув я, остаточно ухвалюючи рішення. У моїй руці з’явився браслет роду. — Греймоди не плазують навколішки. Особливо один перед одним. У нас рід рівних. Тож давай сюди руку й тупай пояснюватися з дідом. Після цього разом зі Стрижем і його армією вирушай до Формітона. Зустрінемося за два дні в точці, про яку ми зі Стрижем уже домовилися. Розалін, Мілена — зі мною. Шире, на тобі Вів’єн і Жасмін. Ріве — Наталі й Хелен. Вірено — Ястін і Ворлюн. Стрибаємо до мого розлому. Настав час здобувати силу.

Альбіна й Ромаріо, якого подумки я ніколи не називав інакше, ніж Оком, прибули трохи пізніше. Судячи із зовнішнього вигляду мага природи десятого рангу, який провів у розломах величезну кількість років, розмова з ріднею в нього не склалася. Ще похмурішим Око став, коли я вручив йому браслет роду й провів активацію, вириваючи його зі щільних обіймів Ґрінфолдів і укладаючи в не менш щільні обійми Греймодів.

Розалін, яка весь цей час провела поруч із Ромаріо, підійшла до мене й прошепотіла:

— Він дуже переживає, що не зможе відповідати вимогам, — приголомшила мене учениця. — Він не сліпий. Чудово бачить, хто зібрався в наших лавах. Навіть його дружина помітно вирізняється з-поміж інших цілителів. Але він вважає себе посередністю, тому й кидається постійно з боку в бік. Не зрадить, але, доки ти не знайдеш його силу, страждатиме.

— Знайду його силу? — я здивовано подивився на Розалін, але та відповіла незатьмареним поглядом:

— Хто, як не ти? — уточнила дівчина. — Ти озирнися, учителю. Із присутніх хіба що Шир був уже готовим погоничем, та й того ти переробив. Решту створив саме ти. І ще одне — дівчата дуже переживають.

Мені довелося замислитися, які дівчата й чому вони переживають.

— Ти про Жасмін і Вів’єн? — здогадався я. — Прочитали ваші спогади й не можуть уявити, що їх торкатимуться мої руки?

— Який же ти іноді тугодум, учителю! — зітхнула Розалін. — Пам’ять чотирьох із шести свідчить, що немає нічого поганого в тому, аби ти торкався наших тіл. Особливо добре цьому сприяють пам’ять Хелен і її минуле. Якщо після всього, що їй довелося пережити у своєму житті, вона погодилася на таке, то інші й поготів не мають права відмовляти. Так, спочатку ніяковітимуть, як і всі ми, але це швидко мине. Тут ми підтримаємо. Вони переживають, що не зможуть бути такими ж корисними, як ми. Не зможуть знайти свою нішу. Вони як Око, тільки з ними трохи складніше. Ми ж відчуваємо їхні страждання так само чітко, як власні.

— Якщо вони стали моїми ученицями, отже, у них точно є щось особливе, — промовив я, несподівано усвідомивши, що просто зараз мене слухають усі шестеро дівчат, а не лише Розалін. Про що я відразу й запитав.

— Це складно, — підтвердила Розалін. — Якийсь час нам усім точно доведеться звикати. Ми різні. У нас різна освіта. Різні інтереси. Різне все. Щоб усе це об’єднати й не збожеволіти, потрібен час. Тож навіть добре, що тебе немає серед нас. Перша трійка ще змирилася б із твоєю присутністю, але з другою поки складно. Їм не доводилося проходити через усе те, через що пройшли ми. Але так, розмовляючи з однією, ти можеш говорити з усіма іншими.

— Тоді нехай готуються до ініціації, — промовив я. — Почнемо з Мілени. Альбіно, Ромаріо — готуйтеся. Зараз буде гаряче.

Мілена помітно нервувала. Вона чудово розуміла, що зараз має статися: я збирався випалити всю її теперішню магічну структуру з трьома посиленнями, щоб потім створити замість неї магічну структуру вже із шістьма посиленнями. Коли я робив подібне із собою, мені знадобилися три розломи дев’ятого рангу. Але тепер була чітка впевненість, що можна обмежитися одним моїм, який умів змінювати ранги. Бо мало статися щось незвичайне. Те, чого ще ніколи не було.

Як же неприємно помилятися!

Коли я почав випалювати енергетичну структуру Мілени, згадав, що артефакт групи «Істина» досить дивно сприймає і мене, і моїх учениць. Для нього ми є одним цілим, при цьому я перебуваю на принципово іншому рівні, ніж учениці. І це попри те, що вони є офіційними членами групи.

Так ось! Артефакт, усвідомивши, що його улюблена Природа почала страждати, занепокоївся й перебудував усе так, що біль від випалювання каналів зв’язку розділився на дві частини. Одну він благополучно віддав мені як «вищому» представникові групи, а другу розділив між дівчатами, віддавши кожній шосту частину. Поки я страждав, навіть не намагаючись стримувати крик болю, дівчата здивовано перезиралися. Вони розуміли, що відбувається щось важливе, але не розуміли, що саме. Так, щось тиснуло в грудях, та й усе.

Пояснювати їм я не збирався. З учениць станеться відмовитися від оновлення, щоб їхній улюблений учитель не страждав. У цьому плані все ж є свої мінуси, коли працюєш із близькими. Завжди хочеться їх захистити. Так, із часом ця проблема минає, тепер я без докорів сумління змусив би мучитися кожну з учениць, але за моїми плечима було дев’яносто років складного й часом дуже тривожного життя. Дівчата прожили лише по двадцять одному року, тому досі намагаються вірити у світле й м’яке.

Нехай вірять.

— Формуй! — прохрипів я, коли Альбіна повністю зцілила Мілену. Дівчину відразу почало скручувати через невідповідність джерела й нульової магічної структури, але на допомогу прийшов кристал розлому восьмого рангу. Я поглинав його енергію, віддаючи Мілені рівно стільки, скільки було потрібно для формування повноцінної структури із шістьма посиленнями.

— Не поспішай, — наказав я, спостерігаючи за процесом. Моя рука вже лежала на грудях дівчини, відстежуючи всі процеси. — Приділи увагу деталям. Пропалюй повільно!

На мене обрушилася нова хвиля болю, чимось співмірна з тією, яка ледь не змела мене під час випалювання структури. Тішило одне: якщо під час попереднього процесу зосереджуватися доводилося мені, щоб не випалити щось важливе, то тепер за процес відповідала сама Мілена. Вона досі відчувала біль, але цей біль був настільки незначним, що зовсім не відволікав від головної мети — пропалювання пружини каналів. Найскладніше було з джерелом і його розширенням — я перекачав у Мілену енергію всього кристала восьмого рангу. Але результат того вартий. Коли біль зник і я зміг розплющити очі, переді мною на землі лежала й важко дихала магиня природи п’ятого рангу із шістьма посиленнями стихій. Вийшло!

— Альбіно, — прохрипів я, і мене відразу огорнуло зелене сяйво. Стало приємно, тепло, і виникла думка піти спати. От тільки такого права я не мав. — Перерва пів години, потім продовжимо. Наталі, готуйся. Твоя черга.

— Учителю, виходить, щоб розвиватися, потрібно поглинати інших людей? — запитала Мілена, дослухаючись до своїх відчуттів.

— Потрібно поглинати енергію й розподіляти її в джерелі, — поправив я. — Енергія, яка утворюється після знищення інших магів, особливо магів вищих рангів, швидше засвоюється, от і все. Але вона нічим іншим не відрізняється від енергії кристала розлому. Вів’єн, поки є перерва, іди сюди. Показуватиму, що потрібно робити для самостійного відкриття джерела.

— Самостійного? — насупився Шир, почувши щось незвичайне. — Ініціація проводиться лише за допомогою іншого мага. Це аксіома.

— А як з’явився перший маг? — запитала Вірена. Колись ми з нею вже порушували цю тему. — Йому ніхто не допомагав проводити ініціацію. Він до всього дійшов сам. У Вів’єн є пам’ять дівчат, тож проблем у неї не виникне. Головне — навчити її бачити джерело.

Я вдячно кивнув дружині й жестом показав почервонілій дівчині лягти на землю. Навіть не почервонілій — багряній. Одна річ — бачити все у спогадах, інша — відчувати на власній шкурі. Те, як здригнулася Вів’єн, коли я торкнувся її плеча, багато про що говорило. Дівчина була на межі істерики, але трималася. І при цьому я не мав допомоги пам’яті, як у випадку з Хелен, тож знайти щось у її свідомості, на що можна було б спертися, не виходило.

Однак ця допомога прийшла в особі Наталі.

— Пам’ятаєш, як ти вперше погладила Білого? — запитала Наталі, сідаючи поруч із нами. Вів’єн відразу забула про мою руку й подивилася на магиню води.

— Він усього боявся, — прошепотіла Вів’єн. — Він хотів мене хвицнути або хапнути зубами.

— Його тримали у стійлі, не випускали гуляти, не підпускали людей, — продовжила Наталі. — Але ти впоралася. Ти знайшла до нього підхід. Ти зуміла довести, що ти друг. Слухай учителя. Він друг. Він не бажає тобі зла. Він не хоче замикати тебе у стійлі. Тепер ти з нами. Тепер ти одна з нас. Тепер ти Темрява з групи «Істина». Тож дозволь учителеві зробити свою роботу. Дозволь йому зробити тебе сильною.

Наталі тиснула саме туди, куди й слід було тиснути. Поки вона говорила, тіло Вів’єн розслабилося й більше не реагувало на мої дотики. Я поклав руку на груди, очікуючи бурхливої реакції, але її не було. Чорні очі Вів’єн подивилися на мене, і дівчина кивнула, пропонуючи продовжувати. Магиня темряви була готова.

— Твоє джерело тут, — почав я, після чого провів основну підготовчу роботу, показуючи Вів’єн, де потрібно випалювати собі канали зв’язку й допоміжну структуру. Дивовижно, але далося це напрочуд легко. Спільна пам’ять творила справжні дива — дівчина чудово знала, що потрібно робити, їй потрібно було лише вказати конкретне місце, де це «що» потрібно робити.

— Починай, — наказав я, знову поклавши руку на груди. — Звільни своє джерело й формуй структуру першого рангу. Немає сенсу зволікати. Ти зможеш зробити це вже зараз.

Вів’єн змогла. От тільки на той момент, коли вона закінчила поглинати мою силу й повністю розширила джерело для формування в майбутньому всіх десяти каналів зв’язку, біль, який я відчував, досяг свого піку, і темрява забрала мене у свої обійми.

Останнє, що я пам’ятаю, — крик «Соло» у виконанні Вірени й зелене сяйво Альбіни, яка не дозволила мені відійти у вічний спокій.

— Чоловіче, час повертатися, — у темряві пролунав голос Вірени, який змусив мене вирватися з кайданів небуття.

Насилу розплющивши очі, я виявив, що лежу в наметі. Поруч зі мною сиділа втомлена Вірена.

— Скільки мене не було? — запитав я, оцінивши стан дружини.

— Два дні, — приголомшила мене відповіддю Вірена. — Добре, що спочатку ти зайнявся Міленою. Альбіна й Ромаріо вдвох не витягнули того, що з тобою сталося. Мені навіть довелося віддати їм кристал десятого рангу, щоб відновити сили.

— Довго, — невдоволено пробурчав я. — Не думав, що мене так сильно зачепить. Планував за ці два дні повністю розібратися з дівчатами, а воно ось як виявилося. Гаразд, плани скоригуємо.

— Альбіна сказала, що навіть Вище зцілення провалювалося в тебе, наче в бездонну бочку, — поскаржилася Вірена. — Наче організм надумав померти, а його силоміць і проти його волі витягували назад. Не потрібно так ризикувати, чоловіче.

— Що з Вів’єн? — запитав я, змінюючи тему. Усі висновки зроблено, тож немає сенсу продовжувати картати себе за дурість. Відчуття сказали, що я все робив правильно, решта неважлива.

— Шість посилень, — почала перераховувати Вірена. — Повноцінне відчуття джерела, поки лише два паралельні використання заклинань, але Шир працює з нею індивідуально й обіцяє, що буквально за кілька тижнів у Вів’єн не буде обмежень, як у першої четвірки. Так, ми ще підняли її до другого рангу.

— Правильно, — кивнув я. Зібравшись із силами, я сів, здивувавшись слабкості. Відчуття були такими, наче з мене випили всю життєву силу. — Просто зараз продовжувати не можу. Потрібна перерва. Де Рів?

— Чоловіче, знову надумав геройствувати? — Вірена спохмурніла.

— Рів геройствуватиме сам, — пояснив я. — Мабуть, потрібно розповісти, що зі мною сталося й чому я перетворився на такий млинець. Річ не в тому, що я робив. Річ у тому, з ким я це робив.

У Вірени наче камінь із плечей упав, коли вона почула про особливості групи «Істина». Рів до неї не входить, тож страждати мені не доведеться. Принаймні так передбачалося спочатку. Незабаром до намету зайшли Шир і Рів, і я дізнався, що зі своїм домашнім завданням маг води не впорався. Попри те що структура руху енергій була зрозумілою, сформувати її він не зумів.

— Гаразд, лягай, — наказав я, кивнувши на кушетку, де щойно лежав сам. Подумавши, відкинув кушетку ногою й кивнув на підлогу ще й Широві. — Теж лягай. Мабуть, із вами я своєю смертю не помру. Вірено, мені потрібен чай. Багато чаю. Скажи Ястіну, нехай несе. Заодно всі запаси смаколиків. Урахуйте, маги десятого рангу! Ви не ніжні дівчатка, жаліти вас точно ніхто не буде! Даю вам три години, щоб сформувати потрібну структуру навколо джерела. Шире, тобі й поготів доведеться постаратися, бо тобі ще й саме джерело потрібно навчитися відчувати. Чого стоїмо? Лягайте!

Двоє магів десятого рангу лягли на землю поруч один з одним. Я влаштувався між ними, майже сівши зверху, і поклав кожному руку на груди.

— Тепер слухаємо мене й робимо все, що я скажу, — промовив я, запускаючи процес підготовки. Для мене він полягав у монотонному бурмотінні й уведенні всіх у стан гіпнозу. Інакше, на жаль, працювати не вмію.

Що можу сказати — працювати із сильними магами одне задоволення. Шир почав відчувати джерело вже на десятій хвилині, після чого почався наймарудніший процес. Щоб утілити ритуал доступу до просторового сховища в життя, була потрібна особлива енергетична конструкція. Вона могла формуватися лише в магів десятого рангу, тож іще раз перетворитися на героя й створити собі безрозмірну торбинку, куди можна складати все, до чого дотягнуться мої руки, не вийде. Зате це може вийти в Шира й Ріва! Особливо після того, як я кілька разів на них накричав, пояснюючи, що вони роблять усе зовсім неправильно.

— Дві години сорок п’ять хвилин, — промовив я, прибравши руки. Мене трусило так, наче це я працював усі ці три години. Слабкість, яка й до навчання ледь мене не вбивала, тепер стала ще сильнішою. Якби не чай із пиріжками, якими Вірена годувала мене з руки, точно сталося б лихо. — Щиро кажучи, думав, що буде швидше.

— Тепер ми можемо працювати з «Просторовим сховищем»? — запитав Рів, дослухаючись до своїх відчуттів. Нова структура лише закріпилася поруч із джерелом, тож будь-яке необережне використання магії могло порушити струнку рівновагу.

— Ні, але тепер ви все підготували, щоб перейти до другого кроку, — відповів я. — Підготовка — найпростіше, що є в цьому процесі. Далі потрібно провести ритуал. Потрібна енергія кристала десятого рангу або співмірна з нею. Мені довелося купити собі три кристали дев’ятого рангу, та й тих вистачило впритул.

— Твій кристал відновиться лише за місяць, — спокійно зауважив Шир.

— Що означає, що в одного з вас є лише місяць, щоб підготуватися до ритуалу, — відповів я. — У другого — два місяці.

— Потрібні якісь особливі інгредієнти? — у голосі Ріва почулося розчарування.

— Не потрібно нічого, крім вашої волі, — пояснив я. — Це єдиний відомий мені ритуал, який діє лише на чистій енергії, без будь-яких зовнішніх помічників. Тут важливий правильний рух енергії. Я намалюю, що і як, але робити вам доведеться все самостійно, уже без моєї допомоги. І так — будь-який зрив призведе до вашої загибелі. Навіть якщо не до загибелі, то до інвалідності точно. Я бачив кількох таких, хто вважав себе великим магом, але зрештою перетворився на людину, позбавлену магії. Це неприємне видовище, тож вам доведеться тричі подумати, перш ніж починати сам ритуал.

— Ти нас відмовляєш? — здивувався Рів.

— Я попереджаю, — поправив я. — Відмовляти після того, як сам почав навчати, — нерозумно. Але попередити я зобов’язаний. Усе, виходимо. На нас чекають розломи. Потрібно відволіктися. Де Око? Він знає місце, куди нам потрібно.

Процес транспортування до потрібної місцевості мав кумедний вигляд. Сам я стрибати не міг через слабкість, тож довелося скористатися допомогою Ромаріо Греймода. Так, уже Греймода — Вірена прийняла його до роду, тож мені залишалося лише затвердити це, активувавши браслет. Так ось, Ромаріо забрав Шира й Ріва, вийшов із розлому й помчав до Урійської балки. Там вони взяли кожен по двоє людей і повернулися з ними назад. Ось за допомогою нових магів ми й перенеслися до потрібної точки, опинившись у полі з розломів восьмого-дев’ятого рангів. Але перенеслися не всі. Ястін, Ворлюн і Вірена залишилися в нашому розломі. Ще б я пустив вагітну дружину битися з розломовими потворами! Не в цьому житті!

— Виглядаєш не дуже, — зустрів мене Патрік Греймод.

— Хто б казав, — усміхнувся я. Судячи з того, що я бачив, ці два дні в Патріка видалися дуже насиченими. — Дід сварився?

— У нього не було вибору, — знизав плечима Патрік. — Тут більше проблем із Кетрін. Вона навідріз відмовлялася йти разом зі мною. Ти знаєш, Соло, що моя майбутня дружина тебе недолюблює?

— Наче я хоч раз давав їй привід, — я навіть не здивувався. Ставлення Кетрін до мене завжди залишалося дивною загадкою.

— У тому й річ, що я теж не бачив нічого такого, — заявив Патрік. — Це були не найприємніші два дні мого життя, Соло, але мені все ж вдалося переконати Кетрін приєднатися до нас. Але за умови, що ви не перетинатиметеся, а ти ніколи не навчатимеш її магії по-греймодівськи.

— Розалін, — промовив я.

— Зрозуміла, зроблю, — кивнула дівчина й упевнено вирушила до намету, де, як мені здається, і ховалася Кетрін.

— Соло, ти мене чув? — занепокоївся Патрік. — Я ж просив не чіпати Кетрін!

— Якщо ти не помітив, я стою поруч із тобою, — нагадав я. — Чи Кетрін недолюблює не лише мене, а ще й усіх Греймодів?

— Ось умієш ти вивернути все так, що я ще й винним залишуся! — зло пробурчав Патрік, і тут несподівано з намету, до якого зайшла Розалін, почувся плач Кетрін. Патрік хотів було кинутися на допомогу своїй коханій, але мені вдалося його зупинити.

— Чекай, — наказав я. — Розалін усе владнає.

Незабаром ридання припинилося. Усі, хто перебував поруч, поглядали на намет із неприхованою цікавістю. Драми, коли вони стосувалися не їх, подобалися всім. Хвилин за десять запона намету відкинулася, і назовні вибралися Розалін та заплакана Кетрін.

— Не здумай говорити нічого про навчання чи ініціацію, — прошепотіла мені на вухо Наталі. Усі свої думки й побажання Розалін уже передала подрузі, щоб та попередила мене. — Коли вони підійдуть, не здумай торкатися Кетрін без її дозволу. Їй потрібен час, щоб звикнути до тебе.

Мені залишалося лише кивнути. Розалін і збентежена Кетрін наблизилися до нас, причому дівчата йшли, тримаючись за руки, наче магиня вогню підбадьорювала й підтримувала магиню світла.

— Я перепрошую за свою поведінку, Соло Греймоде, — промовила Кетрін, старанно не дивлячись мені в очі. — Надалі я буду розсудливішою й не дозволю емоціям брати наді мною гору.

— Саме час вручити браслет роду, — підказала Наталі. — Мовчки, без жартів чи пафосу.

Мені вдалося зберегти кам’яне обличчя, хоча хотілося повернутися до Наталі й запитати, відколи це учениці почали крутити своїм учителем так, як їм заманеться. Однак я виконав прохання. Діставши браслет, я простягнув його перед собою так, щоб Кетрін залишалося лише вкласти руку. При цьому їй самій довелося б торкнутися мене. Не мені її.

Кетрін почервоніла, усвідомивши, що я збираюся робити, подивилася на Розалін, наче шукаючи в неї підтримки. Магиня вогню кивнула, показуючи, що все відбувається так, як вони й домовлялися. Холодні пальці Кетрін торкнулися мене, і дівчина ледь не відскочила, наче її вдарило блискавкою. Лише з другої спроби вона все ж змогла вкласти руку й дозволити мені застебнути браслет. Активація не потребувала дотиків, тож із нею проблем не виникло.

— Ласкаво просимо до роду, Кетрін Греймод, — промовив я. — Сподіваюся, усі непорозуміння між нами залишилися в минулому. Якщо тобі знадобиться якась допомога, завжди можеш звернутися до будь-якого Греймода. Ми за своїх кому завгодно горлянку перегриземо.

— Ой, Кетрін, який у тебе гарний похідний костюм! — вигукнула Мілена й, учепившись у племінницю Вірени, потягла її до намету. — Покажеш, що в тебе ще є? Патріку, чого став стовпом? А хто своїй майбутній дружині допомагатиме переодягатися? Я ж хочу все подивитися! Наталі, ти зі мною?

— Звісно! — радісно вигукнула магиня води. — Щоб я пропустила показ мод? Та нізащо! Ходімо! Патріку, не стій стовпом!

Так само, як Мілена вчепилася в Кетрін, Наталі вчепилася в Патріка й потягла його геть.

— Розповідай, — наказав я, чудово усвідомивши, що щойно сталося. Дівчата зробили все, щоб ми з Розалін залишилися наодинці.

— Біда, — зітхнула дівчина. — Причому така, що я навіть не знаю, як її розв’язати. Вона чиста й невинна. У душі ані крихти бруду чи натяку на підлість. Усе ж виховали її правильно. І в цьому величезна проблема, учителю. Бо Кетрін до нестями закохана в тебе. Не в Патріка — у тебе! Але ти одружений з її тіткою, яка зробила для Кетрін так багато, ось дівчинка й страждає.

— Закохана до нестями? — приголомшено запитав я. — Але як? Чому? Я ж ніколи не давав приводу.

— Ти витягнув її з лап викрадачів, — зітхнула Розалін. — Для Кетрін ти перетворився на героя, поруч із яким вона хоче бути. Але не може, бо в тебе є Вірена. Вона погодилася стати дружиною Патріка з тієї ж причини, думаючи, що чим далі буде від тебе, тим легше їй буде змиритися зі своїми почуттями. Вона не хоче, щоб ти її торкався, бо не зможе стриматися й розповість тобі все, що в неї на душі. Це розіб’є серце Патрікові, а також зламає комусь життя. Або їй, або Вірені. Бо, на відміну від нас, вона не приймає кількох дружин.

— Від нас? — я подивився на дівчину.

— Усіх шістьох, — кивнула задоволена Розалін. — У цьому слабкість, але водночас і сила групи «Істина», учителю. Наша шістка знає, що рано чи пізно ми станемо твоїми. Тому в нас немає проблем. Немає думок про те, що робити, якщо хтось надумав завести собі іншого партнера. Але в Кетрін нічого такого немає, тому вона не знає, що робити. Як не знаємо й ми.

— Зате знаю я, — пробурчав я. Хаосе великий, за що мені все це? У минулому житті я був таким щасливим, дев’яносто років уникаючи стосунків. Чому в цьому мене не можна просто кинути до загону з розломовими потворами? З ними якось усе простіше й зрозуміліше. — І мені буде потрібна ваша допомога. Усіх шістьох.

— Ти впевнений? — Стриж провів поглядом моїх учениць, Патріка й Кетрін. Така невигадлива група зайшла до розлому восьмого рангу, щоб нарешті розв’язати проблему, яка несподівано звалилася мені на голову.

— Упевнений, — кивнув я. — Цей розлом ми закриємо самі. Поки знищте ці дві вісімки. Наша основна мета — он ті три дев’ятки. Там ми здобудемо всі необхідні посилення, після чого вирушимо підкорювати десятки.

— Якби мені хтось сказав таке раніше, — пробурчав Стриж, — розсміявся б йому в обличчя. Підкорювати десятки. Не знищити одну, долаючи себе, а саме підкорювати. Однак тобі чомусь віриться. Ще одну річ маю тобі сказати, перш ніж ми почнемо. Після цього походу наші шляхи розійдуться, Соло. Я вірний слуга Імперії. Працюю на таємну службу, але ти й так про це знаєш. Тебе визнали ворогом Імперії. Ти знищив багато хороших хлопців із таємної служби. На тебе полюють. Хотів сказати тобі це ще на дні народження дівчат, але вирішив не псувати свято.

— Приймається, — погодився я. — Щойно ми закінчимо з балкою, можеш теж починати на мене полювати. Але не раніше.

Я подивився туди, де стояли двоє Ігніссарів. Крістіан прийшов не сам, а з помічником. Теж магом десятого рангу. Він дивився на всіх так, наче йому всі щось заборгували в цьому житті. Довелося навіть познайомити їх із Розалін, щоб вона торкнулася обох.

— Крістіан — небезпечний ворог, але всередині нього немає гнилі. Він бажає тебе вбити, але лише тому, що цього бажає його рід. Щодо другого, мене аж дрож пройняв, коли я його торкнулася. Ніколи не бачила істоти з настільки гнилою душенькою. Він тут не для того, щоб проходити десятки, учителю. Він тут для того, щоб убити тебе.

Мабуть, Драквелл Ігніссар не зміг домовитися з племінником, от і відправив разом із ним «робочі руки». Того, хто мав знищити мене, позбавивши главу майбутніх неприємностей. Що ж, це цілком очікувано. Залишилося зрозуміти, коли буде завдано удару.

— Вони не з’являються! — почувся збуджений крик. Перша група успішно закрила розлом шостого рангу, який бозна-як загубився в Урійській балці, і на його місці не з’явився новий, як зазвичай відбувалося до цього моменту. Урійська балка вважалася аномальною зоною високих розломів, які вперто не бажали закриватися. Після того як прокляті землі було зупинено, нові розломи тут більше не з’являлися. Це зародило в підкорювачах розломів нове, досі небачене почуття — із розломами можна покінчити раз і назавжди!

— Усе, займайтеся, ми скоро, — промовив я, вирушаючи слідом за своєю групою. Шир і Рів пішли кожен до свого розлому. Шир — до того, де відчувалася темрява: магові потрібно було поповнити свій звіринець. Рів — до розлому з водною основою, щоб дати волю елементалям. Щоб перейти до наступного кроку у формуванні просторового сховища, їм були потрібні кристали. Постійно сподіватися на мій розлом — не діло. Нехай здобувають щось своє.

Розлом восьмого рангу поглинув мене, і корона на голові відразу нагрілася. Усе, як я й думав: у цьому проколі простору водилися розломові крикуни. Якби в мене не було артефакта, що блокував ментальні атаки, ніколи в житті сюди не поліз би. Але тепер такий розлом для мене, мага хаосу восьмого рангу, проблем не становив. Значно більше мене хвилювала Кетрін і те, що з нею потрібно зробити.

Зачищення першого поверху минуло досить легко. Основна зброя крикунів — блокування. Моя корона працювала на всю групу, тож летюча смерть виявилася цілковито безсилою. Потвори помирали одна за одною, доки перед нашими очима не постала альфа поверху. Нею виявилася потвора, схожа на бика, вкритого гострими шипами. Померла від одного удару Патріка. Маг світла навіть устиг здивовано подивитися на мене, не розуміючи, навіщо ми таким величезним натовпом зайшли до якогось звичайного розлому. Мені залишалося лише кивнути в бік проходу на другий поверх. Якщо я правильно зрозумів, те, що мені потрібне, міститься далі.

Значно далі.

До шостого поверху ми буквально пробігли. Коли у твоїй команді є маг світла десятого рангу, який намагається продемонструвати силу коханій, зазвичай проблем не виникає. Принаймні так планував сам Патрік. Швиденько закрити розлом, повернутися й зверхньо дивитися на тих, хто забарився зі своїми проколами в просторі.

От тільки все, як завжди, пішло не так, як планував маг світла. Навіть трохи соромно, якщо чесно.

Атака прийшла згори. Передчуття попереджало про неї, але я старанно ігнорував відчуття. Лише подав дівчатам знак готуватися. Порітаґ був неприємним супротивником. Ця схожа на велетенського павука потвора накидалася на своїх жертв, обмотуючи їх коконами з темної нитки, яка блокувала магічні атаки. Колись у минулому мені доводилося зустрічатися з такими істотами, але проблем із ними я ніколи не мав. Мій хаос чудово вмів працювати навіть за умов повного магічного блокування, а сама потвора, попри свої розміри, була досить безпечною. Її основна зброя — раптовість, якою вона чудово вміла користуватися.

Позаду мене утворилося відразу сім коконів. Темне павутиння не лише блокувало магію, а ще й приглушувало звуки. Перебувати в такому — ще те задоволення. Перевірено на власному досвіді. Ти втрачаєш рухливість, дихати стає важко, магія не працює, навколо темрява. Причому все це стається раптово, як і любить порітаґ.

Основний розрахунок полягав у тому, щоб Кетрін трималася найдалі від усіх. У такому разі порітаґи не лише накинуть на неї сітку, а ще й спробують затягти до свого лігва. Навіть думати не хочу, що вони там робитимуть зі здобиччю, але подібні лігва мені доводилося зустрічати в розломах восьмого рангу. Кістки. Багато кісток. І багато задоволених ситих павуків.

Тепер сталося саме те, на що я й розраховував. Мої учениці трималися групою, Кетрін ішла сама позаду всіх, боязко озираючись. Для неї це був перший розлом такого рангу. Ініціацію їй уже час проводити, але як її робити, якщо дівчина не може дозволити мені себе торкатися? Ось я й вигадав цей божевільний у всіх сенсах план.

— Патріку! — закричав я, намагаючись додати голосу якомога більше емоцій. — На нас напали потвори! Вони забирають Кетрін!

Мені навіть довелося відсахнутися, бо маг світла перетворився на яскраву зірку. Він якимось чином зміг зосередитися й побачити напрямок, куди я вказував, після чого зірвався з місця, випалюючи все на своєму шляху. Кілька разів згори на нього теж опускалася сітка порітаґів, але вона згоряла раніше, ніж устигала торкнутися мага світла.

Переконавшись, що Патрік помчав у потрібному напрямку, я підійшов до кокона з Міленою й постукав, запрошуючи дівчат вибиратися. Три перші учениці легко із цим упоралися. На п’ятому ранзі подібні витівки не проблема. Для другої трійки кокон став справжньою в’язницею. Хелен і Вів’єн були на другому ранзі й фізично ще не мали нічого, що могло б зламати таку перешкоду. Жасмін узагалі була неініційованою магинею. Довелося допомагати.

— Думаєш, упорається? — Розалін подивилася на найближчу до нас гору, де спалахувало світло. Патрік зволив розлютитися.

— У нього немає вибору, — відповів я. — Це не ймовірності дивитися. Це рідних захищати. Не впорається — Кетрін помре.

— І ти так спокійно про це говориш? — обурено вигукнула Мілена. — Можна ж було все підготувати краще! Дати їй захисні амулети, артефакти. Учителю, що це за безвідповідальність?

— Якщо вона сподіватиметься на артефакти, нічого путнього не вийде, — підтримала мене Наталі. — Вона має побачити в Патрікові героя. Того, хто її врятував. Якщо вона ще й постраждає, узагалі краса буде. Вилікувати ти її вилікуєш, але на все життя вона запам’ятає, що саме Патрік урятував їй життя, коли наш учитель залишився з нами. Не Соло кинувся їй на допомогу — Патрік! Тут я на боці вчителя. Ризики цілком виправдані. До речі, ви ж зрозуміли, що на її місці могла бути будь-яка з нас? Порітаґи, з того, що я зрозуміла, непередбачувані.

Наталі розгорнула книгу Мілени. Колись розлом подарував магині природи артефакт, куди автоматично потрапляла вся інформація про розломових потвор і здобич розломів, яка зустрічалася на нашому шляху. І вже довгий час цей артефакт гостював у руках Наталі, причому магиня води користувалася ним постійно, особисто вносячи якісь виправлення до записів. Навіть придбала для цього спеціальний стилус, щоб не псувати книгу.

Тепер на сторінці був зображений порітаґ у всій своїй красі. Потворна на вигляд істота, яка насправді була досить простим супротивником. Якщо не потрапляти до її пастки. Розлючений Патрік нізащо до неї не потрапить. Його світло спалить будь-яке павутиння.

— Повертаються! — радісно вигукнула Жасмін. Для неї те, що відбувалося, виходило за межі понять добра і зла. Ризикувати життям групи лише для того, щоб Кетрін викрали, а потім героїчно врятували, — це щось ненормальне. Причому врятував не хтось, а Патрік! Це було обов’язковою умовою мого плану.

Жасмін опустила очі. Мабуть, хтось із дівчат подумки осмикнув новеньку, пояснивши, що такі емоції відчувати можна, але показувати — ні. Незабаром з’явився Патрік. Він ніс Кетрін на руках, навіть не думаючи ставити її на землю. І те, як дівчина дивилася на хлопця, багато про що говорило.

— З тобою все гаразд? — запитала Розалін і наче ненароком торкнулася плеча Кетрін.

— Так, дякую, — прошепотіла постраждала. Вигляд Кетрін, звісно, мала кепський. Нехай вона й перебувала в полоні павутиння лише кілька хвилин, цього вистачило, щоб добряче відчути всі принади підкорення розломів.

— Соло, чому ти не відчув загрози? — Патрік відразу накинувся на мене з претензіями. — Через тебе могла постраждати моя наречена!

— Помилився я, — незворушно відповів я й навіть розвів руками. — Кожен може помилятися. Добре, що ти так швидко відреагував. Порітаґи люблять перетворювати свою їжу на кашку, а потім повільно її випивають.

Кетрін зблідла ще більше й почала дивитися на мене зі звичним страхом. Тільки цього разу страх був справжнім, а не вигаданим. Розалін дістала хустинку, витерла неіснуючий бруд зі щоки Кетрін, іще раз торкнувшись тіла дівчини, після чого задоволено кивнула.

— Так краще, — промовила Розалін. Наталі поклала мені руку на плече й прошепотіла чергову команду. Так, учениці точно навчилися керувати всім і кожним!

— Вам двом варто вийти з розлому, — озвучив я доручення Розалін. — Кетрін потрібен спокій. Ми розберемося з розломом самі. Виявляється, я не можу контролювати групу, коли в ній є маги без ініціації. Мої учениці не рахуються.

— Так, нам краще повернутися, — відповів Патрік. Кетрін, у принципі, вже могла стояти самостійно, але навіть не намагалася злізти з рук рятівника. — Не затримуйтеся тут. І будьте обережні! Не думаю, що це єдине лігво порітаґів!

Патрік зник, використавши «Телепортацію». Він перемістився до виходу з розлому, бажаючи якнайшвидше передати свою наречену цілителям. Я ж усміхнувся й подивився на задоволену Розалін:

— Вийшло? — запитав я.

— Ще й як! — відповіла та, що виконувала обов’язки глави роду. — Вона перелякалася так, що забула про все на світі. Коли Патрік витягнув її з кокона, вона побачила в ньому опору й надійність. До того ж ти ще підлив олії у вогонь, заявивши, що теж умієш помилятися. Якщо після цього її почуття не зміняться, то я навіть не знаю, що робити. Учителю, ти, як завжди, неперевершений!

— Припинити марнослів’я, — наказав я. — Зібралися докупи й бігом за мною! Ми й так затрималися в цьому розломі довше, ніж потрібно!

— Ти ж сам казав, що людям у розломах бігати не можна, — здивувалася Наталі. І все ж вона пам’ятає!

— Правильно! — кивнув я. — Людям бігати не можна. Тільки де ти тут бачиш людей? Є маг хаосу й члени групи «Істина». За мною бігом руш!

Бігти розломом восьмого рангу справді небезпечно. Розломові потвори почали вважати нас легкою здобиччю й нападали, навіть як слід не підготувавшись. До того ж усіх вабили мої учениці, особливо Жасмін. Неініційована магиня сяяла для мешканців розлому яскравим маяком, приваблюючи їх з усіх боків. Хто лише на нас не нападав! І порітаґи, і варгони, і розломові крикуни, навіть трапилася парочка бариталів і летючих шураґів. Навіть добре, що нам не довелося бігати за ними всіма поверхами.

— Восьмий поверх! — промовив я, зупиняючись. — Можна перевести подих. Наталі, ми пропустили щось цінне?

— Я позначила кілька місць, куди потрібно буде повернутися на зворотному шляху, — кивнула дівчина. — Там рідкісні ресурси, стануть у пригоді для продажу. Учителю, а чому ми…

Договорити дівчина не встигла, бо ми вийшли з-за повороту й перед нами відкрився величезний майданчик, схожий на арену для велетнів. На дальньому краю цього майданчика, з усіх боків оточеного скелями, містився кристал розлому восьмого рангу і його захисник. Ватажок цього розлому — зелений дракон Природи.

— Який гарний, — зачаровано промовила Мілена. — Учителю, а можна його якось приручити?

— Можна, — цілком серйозно відповів я. — Але для цього ти маєш бути погоничем, як Шир, і мати чорне волосся, як у Вів’єн. Та й сам дракон має бути драконом темряви, а не Природи. А так — так, усе можна зробити. Стійте тут, це мій бій.

Відправляти магів п’ятого рангу битися з драконом восьмого — це щось із розряду божевілля. Ні, раніше я й таким займався, особливо коли мої учениці розчавили величезним каменем дракона темряви. Мабуть, щось подібне можна провернути й тут, але мені не хотілося псувати шкуру. Дракони вкрай рідко трапляються в розломах, а ще рідше вдається здобути їх досить цілими, щоб продати. Шкура цієї потвори настільки міцна, що її неможливо пробити з арбалета. До того ж вона чудово захищає від магії — усі три магії внутрішнього контуру марні проти цієї потвори. Артефакти вийдуть чудові.

Але для цього потрібно було завдати шкурі якомога менше шкоди, і магія хаосу справлялася із цим краще за інші.

Докладно розповідати про бій із драконом немає сенсу — ми були одного рангу, тож проти «Списів хаосу» в мого супротивника не було жодного гідного аргументу. Кілька пострілів у голову, трохи здивування через те, що міцний череп примудрився поглинути шкоду, удар по очах і в серце. Ось і все. Увесь бій тривав секунд тридцять, із яких двадцять я йшов до ватажка цього розлому.

— Жасмін! — крикнув я. — Твоя черга ставати магинею! Досить нам неініційованих у групі.

Працювати з Жасмін виявилося напрочуд легко. Дівчина хоч і здригалася від моїх дотиків, але схоплювала все на льоту, наче перед цим пройшла хорошу школу магії. Я навіть одного разу для перевірки провів рукою в неправильному місці, і дівчина насупилася, відчувши, що відбувається щось не те. При цьому вона не розуміла, що саме не так. Невже вона настільки чітко відчуває рух енергій?

Чітко — це ще слабо сказано. Коли Жасмін легко провела самостійну ініціацію, а потім почала випалювати у своєму тілі магічну структуру, я перейнявся. Ось так, відразу, я б точно не зміг розібратися в усіх хитросплетіннях руху енергії. Мені знадобилося багато часу, щоб створити єдине посилення, усім іншим дівчатам довелося довго з ним знайомитися, і лише Жасмін діяла так, наче саме вона винайшла цю структуру.

— Ось і все, — промовив я, витираючи піт. Чергове геройство, хоча я обіцяв Вірені, що з ним зав’язав. Мабуть, у всього є своя межа. Перетворити Мілену на повноцінну магиню, а потім допомогти двом дівчатам сформувати свою першу магічну структуру — це виявилося понад мої можливості. Хотілося лягти й перетворитися на млинець. Бажано тижні на три-чотири.

От тільки такої волі в мене не було. Мало того що за межами цього розлому перебував Стриж зі своєю командою, так іще й загроза наближалася до нас. Причому така, що в мене почало зводити живіт. Маг, який прибув із Крістіаном Ігніссаром, зайшов до розлому й упевнено рухався до нас. Звідки така впевненість? Більше ніхто так не прагнув знищити мене й усю групу «Істина» одним махом.

Власне, тому залишки кристала я поглинув сам, а не передав ученицям. Мені теж потрібно було підбадьоритися.

— Залишайтеся тут, — наказав я. — Мені потрібно поговорити з нашим гостем.

Я не встиг — щойно підвівся, як на майданчик вийшов маг вогню десятого рангу.

— Мілено, усіх за дракона! — наказав я, відчуваючи дедалі сильніше занепокоєння. Мій супротивник чудово знав мої сильні й слабкі сторони. Знав про «Дзеркало хаосу». Знав про Лунаріс. Знав, що я сам на сам переміг багатьох магів десятого рангу, проте однаково прийшов, щоб виконати наказ глави клану Вогню.

На що він розраховує? На власну силу? Не думаю. Отже, річ або в якомусь ритуалі, або в артефакті. Я ставлю на другий варіант. Залишилося зрозуміти, що це буде. Предмет чи сувій вищої магії?

Супротивник атакував без зайвих розмов. Вогняні кулі, які за жодних обставин не засунеш до «Дзеркала хаосу», полетіли в мій бік, наче якийсь глум. Що це взагалі таке? Заклинання першого рангу? Та воно ж…

Додумати я не встиг — відчуття небезпеки буквально завило, наказуючи якнайшвидше забиратися геть від куль. Не приймати їх Лунаріс — саме тікати! Що я й зробив, відстрибнувши геть і помчавши на межі своїх сил. Вчасно!

Вибух, що пролунав позаду, ледь не збив мене з ніг, однак рівновагу я все ж утримав. Здивовано розвернувшись, я побачив задоволеного мага, який простягав у мій бік руки. Це були не просто самонавідні вогняні кулі! Це були «Детонуючі кулі»! Заклинання, з яким мені ніколи не доводилося стикатися. Чути про нього чув, але на власні очі не бачив. Не люблю я магів вогню! З ними вічно виникають якісь проблеми.

У мене полетіла чергова порція куль, але цього разу я зустрів їх «Поглинанням». Суть цього заклинання в тому, що воно перетворює енергію заклинання на чисту енергію хаосу й розсіює її в усі боки. Аж ніяк! Замість того щоб розчинитися в навколишньому просторі, наситивши його силою, енергія знищеної вогняної кулі ринула в мій бік, наче відбита «Дзеркалом хаосу»!

Черговий стрибок і здивований погляд на місце, де я щойно стояв. Там утворилася величезна діра. Ось тепер я зовсім нічого не розумів! Як маг вогню відбив хаос? Що в нього за такі артефакти?

І знову жодного слова. Чергова порція куль полетіла в мій бік, але тепер я на них не реагував. Моєю ціллю став сам маг вогню. Десяток «Списів хаосу» ринув уперед, щоб хоча б один гарантовано зміг пробитися до цілі через різницю в наших рангах, але й тут мене так ужалило, що я ледве встиг ухилитися. Усі мої десять списів повернулися в мене ж!

Ось тепер було не до сміху, хоча задоволена посмішка не сходила з фізіономії мага вогню. Я відправив у летючі вогняні кулі «Дотик хаосу», і знову мені довелося тікати. По-перше — від вибуху. По-друге — від відповіді. Уся магія хаосу відбивалася назад у мене.

Гаразд, а як щодо іншої магії?

Накопичувачі Лунаріс були заповнені по-різному. Води й природи не було взагалі, вогню було стільки, що жодного нового заклинання туди не помістити. Світла й темряви майже не було, але енергії вистачило б на кілька сильних заклинань рівня «Нитки світла».

Що я й зробив, відправивши в супротивника «Нитку світла». Заздалегідь розуміючи, що проти мене вийшов підготовлений ворог, я повісив «Дзеркало хаосу» там, куди мала прилетіти відповідь. Якщо вона взагалі прилетить.

Прилетіла! Світло відбилося від мага вогню так само легко, як і хаос. «Нитка світла» увійшла до «Дзеркала хаосу», перетворилася й знову полетіла в бік мого супротивника. Я про всяк випадок зробив крок убік і не прогадав — від мага вогню відбилася й ця атака.

Хтось розуміє, що взагалі відбувається?

Добре, а що ти скажеш на це?

Я давно перестав здавати арбалети з чорними стрілами. Сенсу в цьому не було — такою зброєю володів кожен другий маг, не лише агенти таємної служби. Усмішка зникла з обличчя мага вогню, щойно він побачив зброю. Вогняні кулі полетіли в мене одна за одною, але активувати два заклинання одночасно він не міг. Тож мені залишалося відправляти в кулі «Дотик хаосу» й відходити вбік, пропускаючи відповідь повз себе.

Стріляв я з арбалета не те щоб добре, але певні навички мав. Принаймні схибити по нерухомій цілі з п’ятдесяти кроків не мав. Однак схибив! Щойно болт зірвався з арбалета, маг вогню пригнувся до самої землі, пропускаючи снаряд над собою.

Відкинувши зброю, що стала марною, я відразу дістав наступну. Гаразд, у цю гру можна грати трохи інакше. Супротивник відправив у мене ще дві вогняні кулі, перш ніж я вистрілив знову. Цього разу маг вогню не став розпластуватися на землі, а відійшов убік, не бажаючи повторюватися.

От тільки мій постріл був обманкою. Одночасно з тим, як я цілився в супротивника, я плів заклинання «Телепортації» й, щойно болт зірвався в політ, вихопив Лунаріс і стрибнув за спину своєму супротивникові.

Магія його не бере? Не проблема! А як щодо звичайного клинка?

Лунаріс описала півколо й завмерла. Кілька крапель крові, що потрапили на клинок, упали на землю, а слідом за ними рухнуло обезголовлене тіло мага вогню. Я спостерігав за поєдинками найкращих дуелянтів свого часу! Вони й не такі трюки провертали!

Ось тепер потрібно зрозуміти, як цей гад примудрився ледь мене не вбити. І, що найважливіше, скільки таких штук іще є в моїх супротивників? І звідки вони взагалі їх узяли?

— Що це за гидота? — з огидою запитала Наталі, втупившись в оголений торс убитого мага вогню. Груди й спина — нехай тепер цього й не було видно — мого супротивника були прикрашені якимось вигадливим малюнком. Наче татуювання, які так люблять багато магів вищих рангів, записуючи в такий спосіб свої успіхи, але татуюваннями це не було. Від малюнка походила цілком відчутна магія.

— Артефакт, — промовив я без особливої впевненості. — Або це наслідки роботи якогось артефакта, або сам артефакт. Жасмін, що відчуваєш?

— Я? — здивувалася дівчина.

— Ти, — кивнув я й відійшов убік. — Поклади на нього руки й спробуй розібратися, що це за енергія й куди вона йде.

— Але… — почала була Жасмін, але замовкла під моїм важким поглядом. Та й дівчата напевно сказали їй щось «добре» про те, що з учителем сперечатися не можна.

Мініатюрна дівчина підійшла до обезголовленого тіла й присіла. Ще раз кинувши боязкий погляд на Мілену, підтверджуючи мої думки про те, що дівчата постійно подумки перемовляються одна з одною, Жасмін поклала руку на груди мага вогню.

— Тепер заплющ очі й спробуй втягнути в себе його силу, — почав пояснювати я, навчаючи дівчину бачити магічну структуру іншої людини. — Втягуй, наче повітря, тільки не ротом, а джерелом.

— Ой! — вигукнула Жасмін і відсмикнула руку. — Він живий!

— Він без голови, — нагадав я. — Хто живий?

— Татуювання, — почала плутано пояснювати Жасмін. — Це не малюнок. Це артефакт. І він живий. Продовжує працювати навіть на вбитому магові! Якщо проти нього активувати магію — вона відіб’ється! Ось тут цей артефакт сяє найяскравіше, наче його там щось живить!

Жасмін показала рукою на стегно вбитого, і я, недовго думаючи, кинув дівчині ніж.

— Вирізай, — наказав я. Жасмін зблідла так, наче збиралася знепритомніти.

— Учителю, — почала була Наталі. — Не потрібно так відразу її…

Договорити магиня води не встигла, бо я подивився на Наталі так, що вона різко згадала: узагалі-то потрібно пошукати ресурси на цьому поверсі.

— Ріж! — наказав я. — Маг хаосу не має права на емоції. Він має право виконувати поставлене завдання! Твоє завдання — вирізати джерело артефакта! Дій! І тебе не повинно хвилювати, що перед тобою тіло, яке колись було живою людиною. Яке вміло говорити. Кохати. У якого напевно залишилася сім’я, діти. І сьогодні всі вони залишаться без улюбленого батька й чоловіка. Можливо, ще й батьки не померли. Тільки уяви, яким ударом для них стане звістка, що їхнього ненаглядного синочка не просто вбили, а ще й випатрали! Дій, ученице!

На очах Жасмін з’явилися сльози. Дівчина виросла в люблячій родині й звикла до спокійного та розміреного життя. Те, що я щойно промовив, величезним каменем придавило її рішучість. Ніж ледь не випадав з ослаблих пальців, але я не збирався давати своїй учениці поблажок.

— Жасмін Греймод, живо до роботи! — заревів я так, що всі дівчата здригнулися. — Чи ти думала, що тут для тебе курорт? Та мені начхати на твою думку! Ти робитимеш те, що скажу тобі я! Зараз я наказую тобі витерти шмарклі й різати труп! Бігом, хаос тебе забирай! Чи ти хочеш, щоб я почав вирізати ножем щось уже у твоїй нозі? Розалін, я можу так зробити? Руку мені на плече й відповідай — я можу почати різати Жасмін?

— Можеш, — очі Розалін округлилися. — Ти справді можеш, учителю.

— Ви що, уже подумали, що Соло Греймод — добренький і ніжний учитель, який злого слова своїм ученицям не скаже? — продовжив я. — То ви помилилися, учениці. Моє завдання — зробити з вас магів, на яких рівнятиметься весь світ! Магів, яких оспівуватимуть поколіннями! І такі маги не мають права ридати над виродками, які з’явилися сюди, щоб усіх нас убити. Ти так само ридала б і наді мною, ученице? Чи злий учитель не гідний такої турботи, як цей ворог? Виконувати наказ!

Здається, подіяло. Жасмін, яка ніколи в житті не бачила вбитої людини, стиснула ніж і завдала першого удару в стегно мерця. За ним був другий, третій, доки дівчина не почала люто штрикати вбитого, забувши про поставлене завдання. Я не зупиняв. Жасмін здатна стати сильним магом, але доки в ній живуть любов і турбота про оточення, вона не зможе протистояти ворогам.

Розалін подивилася на мене, і лише тепер я зрозумів, що вона так і не прибрала руку з мого плеча.

— Жорстко, але дієво, — промовила дівчина. — Як ти зробив так, що я відчула ненависть до Жасмін? Причому щиру. Таку не підробиш.

— Упевнена? — усміхнувся я. — Хіба ми цього вже не проходили?

На додачу до своїх слів я уявив, як Розалін перетворилася на сенс мого життя. Як я навіть вдихнути не зможу, якщо не побачу її обличчя. Якщо не торкнуся її руки. Якщо не поцілую її в губи. Якщо не стисну її…

— Учителю, досить, — промовила Розалін таким низьким грудним голосом, що дівчата здивовано на неї втупилися. Відсмикнувши руку, магиня вогню важко задихала, намагаючись упоратися з почуттями, що нахлинули.

— Це було ще жорсткіше, ніж із Жасмін, — заявила Розалін. — Більше так не роби.

— Припиняй сумніватися у вчителеві, — з усмішкою відповів я. — Жасмін, тобі поставили завдання вирізати сяйний вузол із ноги трупа. Натомість ти перетворила його на решето. Вузол вирізано? Чи знищено?

Магиня хаосу зупинилася й нарешті усвідомила, що накоїла. Якийсь час вона бездумно дивилася на справу своїх рук, потім її знудило просто на тіло. Я кивнув, і до Жасмін підбігли інші учениці. Думаю, для першого разу досить.

Поки Мілена займалася блідою подругою, я підійшов до тіла й присів. Крізь рани виднілося те, чого всередині людини аж ніяк не мало бути. Уламок кристала розлому, причому досить великий, приблизно з кулак Жасмін. Я вирвав його з ноги, і тієї ж миті татуювання на тілі мерця почало стискатися в районі пупка. Виповзли навіть ті частини, які містилися на спині.

Коли все закінчилося, на животі мага вогню з’явилася невелика чорна металева блискуча кулька. Ідеальною її назвати було не можна — потворні борозни проходили всією поверхнею. Відчуття небезпеки не було, тож я взяв артефакт до рук. Нічого. Ані властивостей предмета, що відкрилися, ані спроби захопити моє тіло. Просто холодна металева кулька десятого рангу, здатна перетворитися на малюнок, який ідеально захищає від будь-якої спрямованої магії. Цікаво, «Водяний стовп» вона теж змогла б відбити?

Я подивився на свою команду. Дівчата мали різні ранги, що було величезною проблемою. При цьому вище п’ятого ще ніхто не піднявся, що теж позначалося на нашій силі не найкращим чином. Потрібне було екстрене посилення, але енергія кристалів розлому для нього не підходила. Бо була надто «брудною». Що ж, сподіваюся, дівчата зможуть пережити це нормально. Одна річ — знати зі спогадів Хелен, інша — особисто брати в цьому участь.

Стягнувши з тіла всі цінні артефакти, включно з торбинкою мандрівника, я активував «Розкладання», перетворюючи вже непотрібне тіло мага вогню десятого рангу на чисту енергію. Вона радісно хлинула в мене, щоб запустити процес переходу на дев’ятий ранг, але я цього не дозволив. Натомість, затримавши всю енергію навколо свого джерела, я підійшов до дівчат, які досі оточували Жасмін, і взяв у свої руки долоні Вів’єн, Жасмін та Хелен. Другий, перший і другий ранги відповідно.

— Засвоюйте, — наказав я, передаючи їм таку поживну й потрібну силу.

Дивовижно, але найменше проблем виникло з Жасмін. Мабуть, мій крик досі стояв у її пам’яті, бо дівчина миттєво розібралася, що потрібно робити з переданою енергією й куди її правильно спрямовувати. Причому розібралася навіть раніше за Хелен, яка вже проходила через таку процедуру! Із Вів’єн довелося пововтузитися. Магиня темряви ніяк не могла налаштуватися на якісне приймання зовнішньої сили, постійно обриваючи подачу чистої енергії. Допомогла, як не дивно, Жасмін. Дівчина перестала лити сльози й подивилася на Вів’єн. Судячи з того, як та почала кивати, Жасмін щось подумки їй розповідала. За кілька митей канал передавання стабілізувався, і Вів’єн сформувала третій канал зв’язку.

Віддавати чуже легко. Особливо коли це «чуже» так добре засвоюється молодими організмами, які ростуть. Коли я прибрав руки, переді мною сиділи три магині четвертого рангу. До п’ятого ми не дотягнули — енергія скінчилася раніше. Однак навіть добре, що таке геройство не вдалося. Підняти мага відразу на два-три ранги, а у випадку з Жасмін одразу на чотири, дуже небезпечно для їхнього здоров’я. Як фізичного, так і морального. Гадаю, найближчі кілька місяців дівчата зупиняться на четвертому ранзі, інакше бути лиху.

— Мені потрібно ще, — несподівано промовила Жасмін. — Потрібно більше енергії.

— Ти не впораєшся, — відповів я. — Твій розум готовий до нової сили, але тіло — ні.

— Розум? — насторожилася Наталі. — Розум — це моя фішка!

— Гаразд, не так сказав, — усміхнувся я. От не думав, що серед моїх учениць буде така ревність. — Жасмін уміє відчувати енергію так, як ніхто з вас. Вона вміє з нею працювати, розуміє, як нею керувати. Збільшення власної сили відразу на чотири ранги за один раз не перетворилося для неї на щось смертоносне. Бо вона… я не можу дібрати слова. Із таким мені стикатися не доводилося.

— Отже, Жасмін може сама нас посилювати? — уточнила Наталі, з цікавістю подивившись на подругу. — Ти вже не потрібен?

— Щойно вона розбереться з процесом — так, — кивнув я. — Тебе, наприклад, посилюватиме вже Жасмін. Вона випалить твою магічну структуру, а потім допоможе сформувати правильну.

— «Розкладання» працює з п’ятого рангу, — нагадала Наталі. — Жасмін іще на четвертому.

— Вона магиня хаосу із шістьма посиленнями, яка вміє працювати з енергією на такому рівні, що мені недоступний, — заявив я. — Немає нічого, із чим вона не впоралася б уже тепер. Але перш ніж ми почнемо, мені потрібно відпочити. Твоє посилення може мене вбити.

— А ти тут до чого? — насупилася Мілена. — Якщо все робитиме Жасмін, то ти просто постоїш осторонь, стежачи, щоб усе йшло правильно.

— Я ваш учитель, — відповів я. — І артефакт «Істини» передаватиме мені половину болю, хочу я того чи ні.

— А це працює постійно чи лише під час посилень? — замислено запитала Хелен і дістала ніж. — Коли артефакт починає вважати, що потрібно передати біль?

Із цими словами магиня світла піднесла лезо до руки й без вагань почала себе різати. Пішла кров, дівчата приголомшено вигукнули, але тут я здивовано схопився за руку, яку пронизав біль.

— Міло, зціли, будь ласка, — попросила Хелен, витираючи ніж. — Так, це працює й так. Кумедно.

— Виходить, учитель будь-якої миті знає, що з кимось із нас трапилося лихо? — запитала Наталі. Дівчата почали перезиратися, явно щось обговорюючи. Раніше таке не працювало, бо в них не було активного артефакта «Істини». Тепер же, коли артефакт так дивно перекосило, коли є основна група й зовнішній лідер, він усіляко намагався пристосуватися до теперішніх обставин.

— Із цим потрібно буде щось робити, — промовила Розалін, коли дівчата все обговорили. — Якщо хтось із нас помре, учителя може вбити больовим шоком. Так, за допомогою передавання болю зручно спілкуватися на відстані, але це працює лише в один бік. Потрібно якось це обмежити. Наталі, поспілкуйся з артефактом.

— Якби він мені відповідав, — пробурчала дівчина. — Нехай учитель сам розв’язує цю проблему. Він усе це затіяв, йому й виправляти.

Убивчий аргумент, звісно, але нічого проти нього не заперечиш.

— Гаразд, ми розібралися, що кожен прищемлений вами пальчик тепер впливає ще й на мене, — промовив я. — Але це не означає, що вам не потрібно працювати! Тож хапаємо дракона й тягнемо!

— Куди хапаємо? Навіщо тягнемо? — почулися здивовані запитання.

— На перший поверх, — з усмішкою відповів я. — Відмовлятися від цілого дракона я не збираюся. Віддамо його Люменарам, а натомість вимагатимемо, щоб вони створили на його основі одяг. Куртки, штани, головні убори. Усе, що допоможе нам захиститися від магії.

— Віддамо тим, хто створив відбивний артефакт? — похмуро запитала Хелен.

— Мені не здається, що цей артефакт було створено, — я знову витяг металеву кульку. — Надто вже незвичайні в нього властивості. Якби була можливість виготовляти таке, напевно десь уже з’явилася б хоча б згадка про щось подібне. Я ж стикаюся з таким уперше за обидва свої життя. Тож ні — це не творіння Люменарів чи Шайнборнів. Це щось із запасів прадавніх. Причому не з найзаконніших запасів. Вів’єн, Жасмін, потримайте його. Хоча, перш ніж відповідати, нехай кожна потримає кульку. Розалін, ти перша.

— Холод, метал, — промовила магиня вогню, намагаючись осягнути природу артефакта. — Більше нічого. Навіть ранг визначається насилу.

— У мене те саме, — по черзі промовили Наталі, Мілена й Хелен. Для них цей артефакт був звичайним неживим предметом.

— Він із темряви! — приголомшено вигукнула Вів’єн, коли черга дійшла до неї. — Я відчуваю рідну стихію. Щось приємне. Своє. Він… Він пропонує активуватися!

— Далі, — зажадав я, перш ніж Вів’єн наробила лиха. Як я й думав, артефакт активувався магами темряви й лише ними. Що відразу розповідало про природу його створення. Точніше, про автора цього творіння.

— Йому потрібна їжа, — відповіла Жасмін, щойно отримала артефакт. — Живильний кристал розлому має міститися всередині тіла й постійно омиватися кров’ю носія. Така плата за силу. Артефакт… Поглинає силу людини. Не магічну — життєву. Учителю, я не розумію, що це таке. Це щось небезпечне. Те, чого не повинно бути.

— Назвати тебе енергетиком, чи що? — замислено промовив я. — Жасмін зуміла прочитати внутрішню сутність артефакта, тоді як для мене вона виявилася недоступною. Вів’єн, як магиня темряви, може активувати артефакт, але після того, як ви почули принцип його роботи, не думаю, що хтось захоче встановлювати собі таке. Ти отримуєш силу тут і зараз, але через якийсь час помираєш, бо артефакт тебе зжере. І щоб цього не сталося, потрібно постійно підживлюватися силою інших. Що в нас найкраще підживлює силу?

— Убивства людей, — похмуро відповіли дівчата майже одночасно.

— То що, ученице, досі литимеш сльози через гірку долю родини вбитого? — запитав я, дивлячись на Жасмін. Дівчина почервоніла, але погляду не відвела. — Ось і добре. Запам’ятай цю мить, ученице. Знадобиться в житті. Отже! Раз ми розібралися, що цю металеву кульку створив той самий, хто створив артефакт групи «Істина», — той, кого так прагнуть прикликати до нашого світу Володар і його маги шести стихій, вважаю питання закритим. Ми маємо доставити дракона Люменарам, і крапка! До того ж десь на нижніх поверхах Наталі помітила кілька важливих ресурсів, які так потрібні нашому роду. Уперед, учениці! Ви ж не думаєте, що я тягтиму цю тушу за вас? Я вбив — ви везете.

— Учителю! — приголомшено вигукнули дівчата. — Він же важить кілька тонн! Це нереально!

— Немає нічого нереального, — відповів я із задоволеною посмішкою. — Головне — правильно підійти до процесу. Загалом, ви думайте, а я поки відпочину. Як придумаєте — повідомте.

Мені не хотілося підказувати ученицям про магію повітря. От зовсім не хотілося! Вони користувалися нею лише одного разу, давно, і, як тепер здається, це певною мірою вже неправда. Другу трійку учениць навчати магії повітря доведеться пізніше, але перша точно володіє нею на найвищому рівні. Якщо вони не здогадаються об’єднатися, щоб разом тягти дракона до виходу, я розчаруюся. Віддам Широві ще на пів року. Нехай ганяє. Можливо, що більше фізичного навантаження, то легше їм думати.

Відпочити мені не вдалося. Як тут спати, коли тебе розпирає сміх? Наталі продемонструвала, що вона справді найрозумніша серед усіх нас, і запропонувала створити віз! Як колеса використати каміння, яке заокруглить Жасмін. Як осі — стовбури дерев. Їх же використати як дно воза, куди планували затягти дракона. Якийсь час я намагався стримуватися, але коли Жасмін продемонструвала іншим моїм ученицям ідеально кругле колесо завбільшки із себе, не витримав. Зареготав так, що вся прекрасна шістка дівчат почервоніла й насупилася, явно збираючись на мене образитися.

Відсміявшись, я пояснив:

— Я можу зрозуміти труднощі, які виникли в Хелен, Вів’єн і Жасмін. Вони ніколи ні з чим подібним не стикалися, а в спільній пам’яті ще не навчилися шукати потрібне. Але перша трійка — вам сором і ганьба! Ви ж уже зустрічалися з драконом! Що ви з ним зробили?

Приємно було бачити, як обличчя дівчат осяяло розуміння.

— Коли ми тут усе закінчимо, попрошу Шира поганяти вас кілька місяців, — заявив я. — У гонитві за силою ви забуваєте про основу. Усе, хапайте дракона й виходимо з розлому. Сподіваюся, не потрібно пояснювати, як правильно його хапати?

Три учениці залилися рум’янцем і, відвернувшись, попрямували до туші. Минуло кілька митей, і кілька тонн корисного ресурсу злетіли над поверхнею, утримувані синхронною роботою трьох магинь.

Моя шкідливість проявилася ще багато разів. Щоразу, коли ми спускалися на нижній поверх, я запитував Наталі, відволікаючи її від роботи, де містяться помічені нею ресурси. Узагалі-то я міг запитати в Хелен, Вів’єн чи Жасмін, але тренування ніколи не має припинятися. Наталі повинна вчитися не лише керувати магією повітря, а й спокійно розмовляти при цьому.

Загалом спуск затягнувся, і з розлому ми вийшли лише через шість годин. Розлом за нашими спинами схлопнувся, і дівчата з негарним «чвак» кинули дракона на землю. Учениці мали змучений вигляд, але хвалити чи дякувати їм за роботу я не збирався. Якщо вони не здогадалися самі використати магію повітря, нехай мовчки страждають.

— Це що за чудовисько⁈ — почувся здивований вигук якогось мага. — Кого ви притягли⁈

— Зелений дракон восьмого рангу, — відповів йому голос Патріка. — Причому молодий дракон. Ось, дивись, навколо ніг лише одне кільце наростів. Щороку в дракона з’являється по одному новому наросту, і років за двісті такі потвори мають перетворитися на справжню броньовану машину, яку неможливо вбити. Виходить, розлом був молодим? Без артефактів?

Лише тепер я зрозумів, що проґавив цей момент. Я подивився на Розалін, і та кивнула, показавши, що розлом нічого нам не подарував. Надто молодий, надто низький ранг.

— Люба, привіт! — промовив я в активований переговорний пристрій. — Як ти там?

— Сиджу, — почувся у відповідь голос. — Ти у справі чи просто побалакати?

— У справі, — промовив я. — Ми тут з ученицями витягли з розлому молодого зеленого дракона восьмого рангу й думаємо, що з ним робити. Розпорошити чи віддати Люменарам на досліди за невелику послугу. Як гадаєш?

— Любий, тут усе залежить від того, на які досліди ти хочеш віддати їм дракона й яку послугу за це забажаєш, — відповіла Вірена.

— Досліди будь-які, я до цієї туші теплих почуттів не маю, — пояснив я. — Послуга теж цілком здійсненна. З його шкури потрібно пошити кожному Греймоду броню. Хорошу, добротну, щоб відштовхувала магію.

— Дракон восьмого рангу, — нагадала Вірена. — Магія дев’ятого й десятого рангів пробиватиме броню. А в нас не так багато недоброзичливців низьких рангів. Усе якось дев’ятки та десятки. Проти них броня буде безсилою.

— Згоден, — промовив я, розчаровано зітхнувши. Про це я якось не подумав. — Але це ж не означає, що тушу потрібно викидати. Думаю, не щодня витягують зелених драконів? До того ж із ворогами високих рангів іще потрібно зустрітися, а дрібні скрізь.

— Але загалом у вас усе добре? — запитала Вірена.

— Так, учениці вже всі отримали ранг, — відповів я й розповів загальнодоступну інформацію. Ту, яка й так дійде до Люменарів.

— Усе, люба, у нас тут гості, — промовив я, коли волосся на руці почало ворушитися. Хтось використав «Телепортацію», бажаючи потрапити до нашої області.

Минуло кілька митей, і поруч із нами з’явився один із магів світла, тримаючи за руку Сіріона Люменара. Глава роду особисто прибув до Урійської балки, щоб оцінити масштаб трагедії. Або обсяги майбутньої роботи — тут кому як приємніше. Сам він раніше ніколи тут не був, тож скористався послугами транспортування. Зручно, коли у твоєму роді багато магів високих рангів.

— Ти й так уже все знаєш, тому немає сенсу повторюватися, — заявив я. — Броня для всіх Греймодів, решту можете забирати собі.

— Ти хоча б уявляєш, скільки коштує ця туша? — прямо запитав Сіріон.

— Хіба в цьому знанні є якийсь сенс? — здивувався я. — Партнере, уже давно потрібно було зрозуміти: Греймоди — це не про гроші. Золото, звісно, добре допомагає в житті, але воно не вберігає від смерті. Та й у розломах від нього немає жодного сенсу. Хіба що пхати його потворам до пащі. То що — береш?

— Скільки в нас часу? — запитав Сіріон. — Коли потрібна броня?

— У вас місяць, — подумавши, відповів я. — За місяць для всього світу Греймоди зникнуть. Ми вирушимо до першої стіни. Стриже, готуй бійців! Ми йдемо до першої дев’ятки! Учениці, чого розляглися? Розломи самі себе не закриють! До роботи!

— Готова? — я подивився на Жасмін.

— Страшно, — чесно зізналася дівчина.

— А мені як страшно! — підтакнула Наталі. — Одна річ — дивитися на досліди збоку, інша — брати в них безпосередню участь!

— Ученице, твоє завдання — мовчати й готуватися до формування магічної структури, — жорстко відповів я. — Усе пам’ятаєш? Чи потрібні підказки?

— Не потрібні, — пробурчала невдоволена Наталі. — Починаймо вже! Якщо що, Альбіна мене витягне. Мабуть.

Від часу підкорення Урійської балки минув місяць. За цей час ми знищили приблизно три чверті всіх наявних тут розломів, залишивши «на закуску» найвисокоранговіші й найважчі. Тут же виявилася й десятка, яку я планував закрити, щоб довести всьому світові, що розломи десятого рангу не є чимось неможливим.

Увесь місяць я ловив на собі невдоволені погляди присутніх. Стриж зі своєю армією прибув до нас, щоб знищувати десятки, а не вовтузитися з дрібними розломами. Якби не можливість раз і назавжди розібратися з Урійською балкою, вписавши її в історію, гадаю, він уже покинув би нас. Обурювався й Крістіан Ігніссар. Йому обіцяли десятку, а натомість магові вогню доводилося витрачати «свій дорогоцінний час» на непотрібні розломи. Про те, що кудись запропастився маг вогню, який прибув разом із ним, Крістіан розсудливо не згадував. Зник та й зник. Це прокляті землі, нехай і колишні. Тут завжди хтось кудись зникає.

Не обурювалися лише Греймоди. Ми чітко розуміли, що робимо й навіщо нам усе це. За місяць активного підкорення розломів Шир майже відновив свою темну армію. Залишилося знайти ліча, який нею керуватиме. В Урійській балці нічого подібного не було, тож Шир закривав розлом за розломом, накопичуючи артефакти й кристали сили. Те саме робив і Рів. Маг води готувався до ритуалу формування просторового сховища. Структуру й усі напрямки потоків енергії я їм уже пояснив, тож залишалася дрібниця — зібратися із силами й утілити все в життя. Навіть енергії принесених кристалів мало вистачити.

Дівчата прогресували, але повільно. Якщо Розалін і Наталі завмерли на п’ятому ранзі, то Мілена вже перейшла на шостий і старанно поглядала на сьомий. Жасмін лише вчора здобула п’ятий ранг, тоді як Хелен і Вів’єн упоралися із цим два тижні тому. Для переходу було потрібно так багато енергії, що на одну дівчину йшов цілий розлом дев’ятого рангу! Що викликало запитання в усіх, хто підкорював їх разом із нами. Таке марнотратне розкидання цінними ресурсами мало неправильний вигляд.

Так, про ресурси! Стриж відразу порушив питання про те, що ми робитимемо з підкореними розломами. Дізнавшись, що я на них не претендую, організували доставку добувачів із Формітона. Відтепер тридцять груп працювали без відпочинку, витягуючи зі старих розломів Урійської балки найцінніші ресурси. Так, усі вони проходили повз Греймодів, але, по-перше, нам не було куди їх складати, по-друге, ці ресурси були запорукою того, що Стриж зі своєю армією нікуди не зірветься. Ресурси для Формітона були життєво необхідними.

Що ще сталося за цей місяць? Кетрін остаточно втратила до мене інтерес, зосередившись на Патрікові. Тепер для неї він був центром світу, тож підготовка до правильної ініціації минула без жодних проблем. Так, дівчина ще смикалася, коли я її торкався, так, Патрік, який усе це бачив, гарчав від безсилої люті, але жодних зізнань у коханні й покорі не було. Ініціація Кетрін минула настільки буденно, що її навіть мало хто помітив. Просто в якийсь момент серед нас з’явилася магиня світла першого рангу із шістьма посиленнями. Хотів би я сказати, що Люменари будуть задоволені, але невдовзі прізвище Кетрін зміниться на Греймод. Весілля запланували відразу після того, як ми закінчимо з розломами.

Вірена весь місяць подорожувала Імперією в супроводі Ястіна й Ворлюн. Наші слуги перетворилися на турботливих квочок, які доглядали мою вагітну дружину за найвищим розрядом. Агенти таємної служби невідступно слідували за моєю дружиною, але що вони могли зробити з тією, хто вміє телепортуватися? Щойно увага до Вірени ставала надто пильною, вона хапала слуг і телепортувалася до іншого міста. У своєму житті Вірені довелося побувати в багатьох місцях, тож проблем із вибором ніколи не виникало. Грошей же в нас було стільки, що думати про них ніколи не доводилося.

— Починаємо, — наказав я. — Страшно буде весь час, доки не зробиш це вперше. Випалюй!

Ми з Жасмін одночасно торкнулися Наталі. Якщо моя учениця зробила це, щоб випалити всю магічну структуру подруги, то я — щоб переконатися, що все відбувається за планом. За місяць Жасмін дуже змінилася. Шир ганяв її так, як навіть мене не ганяв! У якийсь момент Мілена навіть поскаржилася, що на лікування Жасмін у неї йде більше сил, ніж на відвідування розломів. Але магиня хаосу не скаржилася. Вона страждала, але виконувала всі накази Шира, поступово зміцнюючи тіло. Ось, допрацювала до того моменту, що я навіть дозволив їй перейти на п’ятий ранг. Тепер це безпечно.

Мене скрутило. За місяць я вже забув, наскільки це жахливо — передавання болю від учениці до вчителя. Мілена почала мене лікувати, але легше від цього не ставало. Наталі вже однією ногою стояла на шостому ранзі, тож випалювати в неї було багато чого. Коли першу частину завершили, я стояв навколішки, мріючи лише про те, щоб усе це якнайшвидше скінчилося. От тільки все лише починалося. Альбіна повністю вилікувала Наталі, прибравши всі внутрішні шрами від випалювання, після чого під керівництвом Жасмін магиня води почала випалювати всередині себе нові канали, тепер уже правильні.

Загалом отямився я за кілька годин після того, як усе закінчилося. Наталі перейшла на п’ятий ранг із шістьма посиленнями, причому зробила це без моєї допомоги. Дивись, цьому світові я невдовзі взагалі буду не потрібен. Учениці всім займатимуться самі. Їм би ще якось передати відчуття небезпеки — тоді група взагалі стане непереможною. Але, на жаль, ніхто із шістки такою навичкою не володів. Якщо Жасмін уміла відчувати енергію на принципово іншому рівні, ніж усі інші маги, то у Вів’єн виявився талант до проклять. Навіть не талант — дівчина виявилася геніальною проклиначкою, якщо взагалі можна так назвати людину. Зазвичай маги темряви могли накладати одне, максимум два прокляття одночасно на одну істоту, але у випадку з Вів’єн обмежень ми ще не знайшли. На п’ятому ранзі їй були доступні лише п’ять проклять, і всі вони чудово могли одночасно перебувати на одній цілі.

Кажуть, маги темряви, які спеціалізуються на прокляттях, не вміють швидко вбивати. Їм потрібен час. Це вони з Вів’єн не були знайомі! Моя темна учениця на своєму п’ятому ранзі вбивала потвор дев’ятого з тією ж легкістю, з якою інші дівчата справлялися з істотами п’ятого! Усе тому, що прокляття не мали обмежень за рангами! Вони чудово «присмоктувалися» як до потвор першого, так і до потвор дев’ятого рангу. Бо діяли не безпосередньо, а опосередковано. От тільки коли на потвору одночасно починають діяти п’ять проклять, нехай і середньої сили, їй якось різко стає некомфортно. Аж до летального наслідку.

Насправді іноді мені самому стає страшно від того, кого я виростив. Шість геніїв, кожен у своїй галузі. Їм би до десятого рангу дістатися, щоб отримати доступ до всіх заклинань своїх шкіл, тоді вони вшістьох змогли б винести будь-яку армію. Гадаю, навіть із Багряним привидом змогли б упоратися. І це без своїх шпаг!

— Стриже, готуй команду, — наказав я, підводячись. — Усе, підготовку завершено. Ідемо до десятки.

Усі, не змовляючись, подивилися на Розалін. Вона єдина вибивалася зі стрункого ряду моїх посилених учениць.

— Розалін ми займемося біля кристала десятого рангу, — пояснив я. — Їй дев’яток мало.

Сказав і усвідомив, що це справді так. Причому я не мав ані найменшого розуміння, чому саме. Просто це було правильно. Я подивився на Патріка, і той мене зрозумів. Заплющивши очі, ясновидець вирушив подорожувати світом імовірностей, але, навіть ставши Греймодом, він не почав бачити моїх учениць і мене. Нас у його світі не існувало.

Отже, залишається сподіватися лише на моє передчуття, яке впевнено заявляло, що Розалін потрібно посилювати лише на кристалі десятого рангу. Бо що я знаю про читачів, крім того, що жити з ними практично неможливо?

За місяць Урійська балка змінилася. Колись напхане розломами заглиблення перетворилося на витоптану нами й розломовими потворами порожню місцевість. Ключове слово тут — «порожню». Залишилися важкодоступні розломи на крутих схилах балки й одна-єдина десятка в самому центрі, яка самотньо мерехтіла чорним обідком із червоними вкрапленнями. Будь-яка людина, яка подивиться на цей розлом, відчує первісний страх. Там, усередині, перебувають потвори, з якими мало кому доводилося стикатися в цьому житті. Так, багато вищих родів паразитують на розломах десятого рангу, зачищаючи перші два-три поверхи. Так добувають потрібні всім ресурси для «Повного відновлення». Власне, тому воно таке дороге.

Але навіть вищим родам доводиться згортатися, коли починається прорив. Справжньої можливості протистояти потворам, які спускаються з верхніх поверхів, сучасні маги не мають. Принаймні так вважалося до цього моменту.

Після моїх слів у таборі почало зростати напруження. Мить, на яку всі чекали цілий місяць, нарешті настала, і якось зовсім несподівано в кожного знайшлася купа невідкладних справ, які потрібно виконати, перш ніж вирушати до чорного розлому. Переважна більшість таких справ була пов’язана з написанням нового заповіту й передаванням його главі загонів добувачів. За місяць увесь загін добряче «обріс» здобиччю, тож старі заповіти, підготовлені перед походом, втратили чинність.

— Якщо хтось сумнівається, нехай скаже зараз, доки є можливість відмовитися від походу, — промовив я, оглядаючи нашу армію. Сорок магів десятого рангу прибули разом зі Стрижем. Шир, Рів, Патрік, Альбіна й Ромаріо були десятками Греймодів. Крістіан Ігніссар був запрошеним фахівцем. І серед такого скупчення магів десятого рангу стояли шість моїх учениць п’ятого-шостого рангів, дівчина першого, а також маг хаосу восьмого. Ідеальна команда, щоб почати підкорювати розломи десятого рангу.

Тиша стала мені відповіддю. Ніхто з присутніх не збирався відмовлятися від походу. Навіть групи добувачів перейнялися моментом. Покликавши на допомогу кілька сотень простих людей, вони забезпечили їх їжею й відправили до підкорених розломів, щоб ті не схлопнулися разом з усіма ресурсами. Якщо зазвичай добувачі підганяли підкорювачів, то тут ситуація виявилася цілком протилежною. Надто швидко ми знищували розломи високих рангів, надто багато цінного в них було, щоб від усього цього відмовлятися. Ось і доводилося викручуватися, хто як міг.

— Що ж, якщо відмовників немає, тоді хочу представити всім главу нашого походу. Мілена Греймод. Ученице, приймай командування.

Шок — ось що охопило присутніх. Якщо хтось наївно вважав, що групу до розлому поведу я як той, хто вміє відчувати небезпеку, він жорстоко помилявся. Бо за цей місяць Мілена не лише активно розвивалася, діставшись шостого рангу, а й старанно вивчала свою майбутню групу. Хто що вміє, якими здібностями володіє, на що взагалі здатний. Заради цього Наталі навіть повернула подрузі її книгу, куди чудово записувалися всі дані. Маги десятого рангу, як виявилося, були для книги такими ж цікавими істотами, як розломові потвори чи ресурси. Усе, що мало хоч якусь цінність, знаходило відображення в цьому незвичайному артефакті. Крім, звісно, Греймодів. Ні про кого з нас, включно із Широм, Рівом і Патріком, у книзі не було написано. Або ми були настільки непримітними особами, або книга якимось чином була пов’язана з нитками ймовірностей подій Патріка.

— Перша група — Шир, Рів, Альбіна, Крістіан, Патрік, Вів’єн, Соло, — промовила Мілена. — Це таранна група, заходить до розлому першою. Наступні групи заходять через десять хвилин після першої. Ідемо по п’ятеро. Це групи підтримки. Група Стрижа. До неї входять…

Навіть якщо хтось і обурювався через те, що нами почала керувати двадцятиоднорічна дівчина, яка майже ніколи не бувала в розломах, накази виконував без жодного опору. Усі розуміли: від чіткості виконання залежить не лише твоє життя, а й життя тих, хто стоїть із тобою пліч-о-пліч. Якщо я віддав кермо влади Мілені, отже, на те була причина. Тож доки не доведено протилежне — варто підкорятися.

— Заходимо! — наказав я на правах командира штурмової групи. — Шире, випускай Червоний Туман. Ідеш першим.

До цього моменту головний вихованець мага темряви залишався без роботи. Принаймні поза розломами Шир його ніколи не діставав, а пояснювати іншим, як маг темряви примудряється самотужки закривати розломи восьмого-дев’ятого рангів, Шир не збирався. Тепер же Червоний Туман здобув свободу й, наче задоволений пес, почав лащитися до Шира, вимагаючи погладити себе по потворній голові. О, як же витяглися обличчя присутніх. Лише заради цього варто було так зробити. Тепер, коли Стриж почне планувати полювання на Греймодів, він тричі подумає, чи варто взагалі його затівати, перетворюючись із друга на ворога.

Шир зник у мерехтливій завісі, оточеній чорним обідком. Зачекавши кілька митей, я кивнув іншим:

— Заходимо, — наказав я. — Вів’єн, готуй прокляття. Ніхто не знає, що всередині.

Про те, що робить у штурмовому загоні дівчина п’ятого рангу, ніхто не запитував. Бо за цей місяць лише сліпий не бачив чудес, які творила Вів’єн.

— Як же тут погано, — простогнала Вів’єн, щойно зайшла до розлому. Схопившись за живіт, дівчина присіла й позеленіла.

— Терпи! — кинув Шир своїй доньці, навіть не озираючись у її бік. — Зумієш упоратися з тиском розлому десятого рангу — зумієш упоратися з усім на світі!

Я чудово розумів, що відбувається з Вів’єн. Є в людей з «особливостями», як каже про нас Шир, не найприємніша риса. Ми відчуваємо розломи. У мене це солодкуватий присмак у роті. Навіть тепер, перебуваючи на восьмому ранзі, я його відчував. Причому посилений, здавалося, у сто разів! Що вже казати про Вів’єн, яка ще місяць тому взагалі не була магинею?

Альбіна мовчки простягнула дівчині лікувальне зілля й ще щось. Використовувати магію лікування в такій ситуації марно. Але підтримати зсередини — це так, може спрацювати.

Поки Альбіна займалася Вів’єн, ми відійшли від входу кроків на п’ятдесят.

— Якось тихо для розлому десятого рангу, — промовив Крістіан Ігніссар.

Маг вогню постійно озирався в пошуках розломових потвор, але їх тут не було. Що, чесно кажучи, напружувало й мене.

— Прорив? — Шир подивився спочатку на мене, потім на Патріка. — Потвори готуються до виходу?

— Зазвичай вони займаються цим біля входу, — відповів за нас Крістіан. Маг вогню помітно нервував. Так, він явно був підготовлений до битви, заряджений захисними артефактами так, що вижив би навіть у череві ультагара. Недовго, звісно, але достатньо, щоб спробувати звідти вирватися. Гадаю, перші перемоги над цими потворами саме так і відбувалися — хтось потрапив до черева й, перш ніж його перетравило, спалив істинним вогнем усе навколо себе.

— Нічого не бачу, — відповів Патрік, на кілька хвилин заплющивши очі. — Щось дивне й незрозуміле в усіх нитках. Не розумію.

— Якщо ніхто нічого не розуміє, тоді йдемо далі, — запропонував я. — Вів’єн, сама можеш іти? Чи тебе потрібно нести на руках?

— Лише якщо ти, — пролунала відповідь, яка змусила Шира загарчати. Маг темряви чудово усвідомлював, які в мене непрості стосунки з ученицями, але Вів’єн була його донькою, тож він украй негативно ставився до будь-яких проявів турботи з мого боку. Це він іще не знає, що учениці вирішили стати моїми дружинами за кілька років. Ото буде сюрприз! Як би він мене від радості через таку новину не згодував своєму Червоному Туману.

Підземелля виявилося рівнинного типу — без численних поверхів чи підвалів. Просто гігантська рівнина, на якій було зжерто все, що тільки можна. Навіть каміння й те намагалися гризти. Судячи з розмірів самого розлому, нічого великого тут не водилося. Але від цього ставало лише гірше. Що більша потвора, то вона неповороткіша. Із прудкими битися — ще те задоволення.

Територію розлому окреслювали майже вертикальні скелі, тож помилитися, куди йти, було досить важко — удалині від нас скелі сходилися, утворюючи вузький прохід до другої рівнини. Ми пройшли приблизно половину шляху, коли нам довелося піднятися на черговий пагорб і нарешті побачити наших супротивників.

— Це взагалі нормально? — приголомшено запитав Патрік. — Що це за шикування такі?

— Найзвичайніші шикування, — відповів я, знизавши плечима. Побачене вразило й мене, але навіщо це показувати? — Чого розхвилювався? Що, ніколи не бачив армії, яка готується тебе вбити?

Попереду, біля вузького горлечка першої рівнини, зібралися всі розломові потвори першого поверху. Або першої рівнини — тут кому як зручніше. Але потвори зібралися не безмозким натовпом, як, наприклад, біля мого розлому, а вишикувалися в стрункі ряди й колони, наче справжня армія. Основу становили варгони. Шестилапі двометрові мавпи стояли одна поруч з одною, перехопивши важкі дубини. Кожна з них насправді була неабияким артефактом, зважаючи на те, що варгони мали десятий ранг.

По боках війська стояли загони розломових крикунів, які трималися так, щоб увести їх у бій не відразу, а в потрібну мить, а також баритали. Неприємні ящірки з довгими хвостами, які і є їхньою головною зброєю. Попри свої габарити, баритали були стрільцями, випускаючи з хвостів кістяні шипи. Так, стрільці є. Летюча підтримка є. Бійці теж є. Кого бракує? Кавалерії та магів.

Ось і кавалерія. Кілька десятків погоничів розташувалися збоку від проходу, ховаючись за величезними валунами. О, тут іще й резерв є, який уведуть у бій у потрібну мить, як і крикунів? Кумедно бачити таке у виконанні розломових потвор. Самі носороги, якими керували погоничі, не йшли в жодне порівняння з тими, яких мені доводилося бачити раніше. Ці були справжніми бойовими потворами, здатними своїм наростом пронизати і людину, і будь-яку броню, яку та на себе начепить. Десятий ранг божевілля й могутності — ось хто такі погоничі.

Отже, залишаються маги. Куди ж без них? Придивившись, я помітив загін двоногих спотворених потвор, який стояв позаду всіх, поруч з альфою поверху. Можна навіть сказати, що вони були схожі на людей, але сказати так можна було лише з великою натяжкою. Насправді це були дерев’яни — ожилі дерева, що набули такої вигадливої форми. По суті, дерев’яни були одним великим артефактом. У діло йшло взагалі все, що від них залишалося, включно з магічними посохами, які вони тримали у своїх лапах.

Очолювала всю цю армію альфа поверху — величезна мавпа-варгон, яка значно перевершувала своїх родичів розмірами, приблизно в півтора раза. Ця триметрова потвора не носила дубини. Командирові вона була не потрібна. Зате на ній була груба артефактна броня, явно виготовлена кустарним способом із підручних матеріалів. Щось металеве, збите так грубо, що в мене виникали запитання до ковалів. От тільки сам факт наявності на розломовій мавпі такої броні вже змушував замислитися, чи не час нам іти додому.

— Вони що — розумні? — усвідомила побачене Альбіна.

— Не просто розумні, у них тут налагоджене виробництво, — підтвердив Шир. Маг темряви теж помітив броню альфи першої рівнини. Причому помітив значно більше за мене. — Усі дубини окуті залізом. У кожного варгона є обладунок. Баритали з додатковими пластинами. За камінням сховалися погоничі на своїх носорогах. Навіть звідси видно, що роги потвор металеві. Не кажучи вже про броню на боках. Самі погоничі приховані так, що виколупуватимемо їх звідти тижнями.

— Але це ж неправильно, — Патрік подивився на нас. — Я бував у десятці. Там знищено перші два поверхи, і ні про що подібне ніхто ніколи не чув! Так, потвори на наступних поверхах значно розумніші за звичайних, але вони залишаються потворами! Звичайними тупими створіннями розломів, які прагнуть лише жерти або тягти їжу своєму кристалу.

— Не до тих розломів ти ходив, Патріку, — відповів я. — Найімовірніше, то був розлом з ультагаром десь на п’ятому-шостому поверсі, який не пропускає нікого з верхніх поверхів. Дай угадаю — розвідники, відправлені на п’ятий поверх, не поверталися? Попри всю свою підготовку.

— Із шостого, — похмуро відповів Патрік. — Люменари підкорили два поверхи, придивляються до третього, але поки без особливого просування. Усе через те, що жоден розвідник роду, відправлений вище п’ятого поверху, не повернувся. Ми не знаємо, що там.

— Ультагар там, — упевнено відповів я. — Він не дозволяє ватажкові розлому командувати своїми потворами, тому вони не набули розуму. У цьому розломі ультагара немає. Зате є альфа, закутий у броню, а також ціла армія готових до бою потвор. Причому готових за всіма правилами битви, наче вони попередньо прочитали кілька книжок. Хм…

— Що? — Патрік різко повернувся до мене. — Тільки не кажи, що потвори ще й читати вміють!

— Ні, тут річ в іншому, — відповів я. — Люменари вже розібралися з порталами, які працюють із розломів?

— Ще ні, — відповів Патрік. — Це виявилися надто складні артефакти, які змусили замислитися навіть мого діда. До чого запитання?

— До того, що потвори обмінюються досвідом, — відповів за мене Шир. Ось коли маг темряви в бойовому тонусі, з ним приємно працювати. — Хтось із людей зібрав армію й пішов війною на десятку. Люди виграли битву, і потвори, які вижили, усвідомили, що їхнє шикування було ефективним. Це було не в цьому розломі, а в якомусь іншому. Потвори дісталися свого ватажка, і той передав новину про нову тактику всім ватажкам десятого рангу. Тепер така армія буде в усіх розломах десятого рангу, де ватажок зумів дістатися до кожного зі своїх альф.

— Що ж, настав час перевірити справжній талант Мілени, — усміхнувся я, сідаючи на каміння. — Як щодо епохальної битви армія на армію? Це вам не дев’ятки підкорювати. Тут значно цікавіше. Чекаємо на всіх.

Дві армії стояли одна навпроти одної в очікуванні першої з дев’яти епохальних битв. У розломі десять «рівнин», але фінальну ми не беремо. Там ватажок, з яким нам доведеться розмовляти окремо. Але те, що на кожній «рівнині» нам доведеться зустрічатися з чимось подібним, — незаперечний факт. Добре ще, що потвори верхніх поверхів не спускаються, щоб допомогти оборонятися.

Подумав про це, і відразу прийшла впевненість, що просто за вузьким горлечком розлому стоїть друга армія, готова за потреби ринутися в бій. Це у звичайному розломі потвори підкоряються якійсь логіці. Тут же все підкоряється ватажкові та його волі. Захоче він відправити всіх потвор у бій одночасно — відправить. І ніхто йому цього не заборонить.

Неприємно, звісно, але ж якимось чином група «Істина» пройшла свою десятку? Зуміла впоратися з усіма розумними потворами та їхніми посіпаками. Їх було шестеро, нас значно більше. Упораємося. Але потрібно попередити.

— Мілено, є нова ввідна, — промовив я, відволікаючи ученицю від роздумів. — Це не вся армія. За проходом стоять інші потвори цього розлому, включно з усіма альфами й, можливо, самим ватажком. Навіть якщо вб’єш командира, перемогти не вийде. Армією керує не альфа першого поверху. Тут усім керує ватажок, і він, найімовірніше, перебуває на другій рівнині.

— Учителю, я сумніваюся, що в мене вийде, — Мілена чесно зізналася у власних страхах. — Я ніколи не керувала такою армією, а тим більше ніколи не билася проти такого організованого натовпу. Та я навіть жодних книжок зі стратегії й тактики бою не читала! Я завжди думала, що керуватиму групою, не більше.

— Озирнися, — запропонував я. — Знайди серед присутніх хоча б одну людину, яка стикалася з подібною ситуацією. Усе колись буває вперше, ученице. Навіть командування такими битвами. Щодо книжок — вони лише теорія. Яка, хочу зауважити, не завжди відповідає реаліям. Тож командуй, командире!

— Крістіане, ти володієш заклинанням «Метеорит»? — запитала Мілена.

— Це заклинання неможливо активувати самотужки, — відповів маг вогню. — Так, я знайомий із ним, навіть знаю, як застосовувати, але не готовий ділитися цим знанням з іншими магами вогню. Глава клану Вогню не давав мені таких повноважень.

— Учителю? — Мілена подивилася на мене, шукаючи підтримки.

— «Метеорит» викреслюємо, — знизав я плечима. — Пробуй щось інше. Як на мене, «Водяний стовп» показав себе досить цікаво. Щоправда, у теперішніх реаліях нас змете разом із першою армією.

— Та й не дадуть нам часу на створення стовпа, — замислено відповіла Мілена. — Усе, на цьому мої задуми закінчилися. Ріве, відправляй елементалів. Змусимо потвор порушити стрій і ринутися в атаку.

Ось, уже щось розумне. Маг води кивнув, і над нами відразу випливло тридцять крижаних елементалів. Більше в Ріва не виходило, але навіть така кількість вважалася неможливою для магів води. Десять — офіційна межа, зафіксована в усіх документах.

Атака прикликаних істот десятого рангу мала бути потужною. Рів за допомогою своєї летючої армії самотужки зачищав розломи дев’ятого рангу, тож усі ми очікували щонайменше сотню вбитих потвор у перші миті.

Не дочекалися.

Коли елементали почали атакувати, над армією потвор спалахнув захисний купол, який прийняв на себе весь удар.

— Його живить сам кристал! — відразу заявила Жасмін. — Учителю, ти уявляєш, скільки потрібно сили, щоб пробити захист кристала десятого рангу?

— Знаєш, а мене вже ніщо не дивує, — пробурчав Патрік. — Розломові потвори в броні, розділені на загони, чекають на нашу атаку, не нападаючи самі, а тепер у них іще й захисний купол виявився. Нічого незвичайного, так, Соло? Здається, саме так ти кажеш.

— Цього разу це якраз дивовижна річ, — відповів я. — Патріку, Вів’єн — за мною. Перевіримо, що в них із захистом проти заклинань зовнішнього контуру.

— Що робимо? — запитав Рів, коли ми підійшли до нього. Елементали продовжували лютувати, але навіть сам Рів уже зрозумів, що користі від них не буде жодної. Доки цілий захисний купол, потвори під ним у безпеці.

— Перевіряємо нову теорію, — відповів я. — Вів’єн, дістанеш звідси до потвор?

Між нами й першими рядами варгонів залишалося кроків сто, не більше. У будь-якій іншій ситуації розломові потвори давно втратили б терпіння й помчали на нас, розмахуючи дубинами, але ватажок цього розлому тримав усіх під своїм контролем.

— Так, — відповіла учениця. — Що робити?

— Накладай усі доступні прокляття на потвор, до яких дістанеш, — скомандував я. — Нам потрібно витягти їх з-під купола. Ріве, відключай елементалів — не витрачай марно силу. Щойно ці потвори вийдуть з-під купола, відразу атакуй. Патріку, хочу побачити «Нитку світла» десятого рангу кроків на триста. Щоб до самого проходу дістала. Зумієш?

— Знущаєшся? — невдоволено пробурчав Патрік. — Не можна відправляти «Нитку світла» на таку відстань! Сто, ну сто тридцять кроків — максимум.

— Ось і видай мені свій максимум! — зажадав я. — Почали!

Обидва маги заплющили очі, зосереджуючись перед складними заклинаннями, я ж, розім’явши плечі, побіг уперед, наче збирався атакувати самотужки. «Списи хаосу», на жаль, могли прицільно бити з п’ятдесяти кроків. До того ж не можна забувати про різницю в рангах. Я на восьмому влучатиму в потвор разів із двадцяти в найкращому разі.

Ось! Усе ж потвори залишаються потворами, попри зовнішнє керування. Коли я наблизився на відстань пострілу, кілька бариталів не витримали й, задерши хвости, випустили в мій бік кістяні голки. Летіли вони зі швидкістю арбалетного болта, тож у звичайній ситуації ухилитися від них неможливо. Не став ухилятися і я. Так, повісив кілька «Дзеркал хаосу», відправляючи чисту енергію назад у баритала.

Спрацювало! Енергія хаосу спокійно пройшла крізь захист, змусивши трьох ящірок пошкодувати, що вони з’явилися на світ. Кінчики хвостів, звідки в мене випустили кістяні шипи, зникли! Біль наповнив безмозких істот, і на якийсь час ватажок утратив над ними контроль.

Цього вистачило, щоб ящірки ринули вперед, бажаючи зжерти кривдника. Те, що між ними й кривдником стояли стрункі ряди варгонів, величезних ящірок не хвилювало. Вони бачили лише ціль і хотіли з нею розправитися.

Збоку від мене зблиснуло — у захисний купол врізалася «Нитка світла». Вона не змогла пройти далі — кристал заблокував магію світла! Це була неприємна новина. Але була й хороша — праворуч від мене варгони здригнулися. Вони почали соватися, чухатися, хтось навіть упустив дубину. Прокляття магині п’ятого рангу не змогли вбити потвор десятого, але зуміли зробити головне — змусили ватажка втратити контроль над своїми бійцями.

— Ріве! — крикнув я, не сходячи з місця. Тридцять крижаних елементалів лише цього й чекали. Щойно баритали вийшли з-під купола, розкидавши при цьому загін варгонів, ящірки перетворилися на крижані скульптури, які відразу розсипалися дрібними уламками.

Мало того, один за одним варгони теж порушували стрій. Накладені на них прокляття тиснули, терзали, прибирали голоси з голови, повертаючи потворам божевілля. А там, де божевілля, відразу починалася атака. Адже перед ними, лише за п’ятдесят кроків, стояла така поживна ціль!

— Вів’єн, ближче до Соло! Шире, прикривай її! — почулися команди Мілени. — Загони, усім приготуватися відбивати атаку! Потвори ось-ось здригнуться!

Не знаю, чому Мілена вирішила, що потвори здригнуться. Як на мене, навіть ті, кого розкидали баритали, мали досить зосереджений вигляд. Але ніхто не сперечався з командиром. Наша армія рушила вперед, зупинившись за сотню кроків від армії розлому. І між цими двома силами стояв самотній маг хаосу, який плювався «Списами хаосу» у своїх ворогів.

Як я й думав, влучав далеко не кожен спис. Я б навіть сказав, що далеко не кожен двадцятий, але влучав! У рядах варгонів поступово почали з’являтися прогалини. Дальні ряди відразу їх заповнювали, але це означало, що прогалини з’являлися десь в іншому місці. Ще й Вів’єн розійшлася, практично одночасно накладаючи відразу п’ять проклять.

Я чудово розумів, що довго так тривати не може. Ватажок розлому зрозуміє, що проти хаосу й проклять темряви його війська не мають захисту, і щось зробить. Так і сталося. От тільки якщо я припускав, що потвори кинуться на нас усім натовпом, то ватажкові вдалося мене здивувати.

Армія розломових потвор синхронно рушила вперед, пішовши в атаку, і, що було дивовижно, захисний купол рушив разом із ними! Він не був стаціонарним! Так, самі потвори з-під нього не виходили, щоб не потрапити під удар тих самих крижаних елементалів, але їм досить було наблизитися на відстань удару. Вони ж іще не активували крикунів, та й погоничі ще не сказали свого слова.

— Відходимо! — почувся наказ Мілени. — Усі на пагорб! Соло, не геройствуй!

Не погодитися з таким наказом було важко. Я почав повільно відступати, продовжуючи поливати ворогів «Списами хаосу», але це була крапля в морі. Так, мінус одна потвора кожні п’ять-шість секунд. Але тут, у цій орді, їх тисячі!

Армія розлому рухалася досить повільно. На той момент, коли ми піднялися на пагорб, вона лише підійшла до його підніжжя.

— Жасмін, чому купол рухається? — запитав я. Дівчинка почервоніла й утягнула голову в плечі. Відповіді вона не знала. Насправді я б злякався, якби й тут Жасмін хоч щось відповіла.

— Учителю, у нас, здається, проблеми, — Мілена кивнула в бік проходу на другий рівень. Звідти на перший повільно вдиралася друга армія. Альфи, якісь павуки, броньовані погоничі, варгони, купа летючої гидоти, але увагу привернув той, хто ще перебував по той бік проходу. Чорний дракон темряви. Ватажок цього розлому.

— Шире, не потрібен такий вихованець? — не втримався я від уїдливого запитання, от тільки, судячи з реакції присутніх, нічого веселого в моєму запитанні не було. Мабуть, жарти — не моє.

Армія потвор не зупинилася, продовжуючи повільно рухатися вперед. Елементали Ріва періодично перевіряли купол на міцність, але щоразу ми переконувалися, що захист рухається разом з армією.

— Вони що, просто збираються витиснути нас із розлому? — здивувався Стриж. — Вони не розуміють, що ми можемо піти?

— Ти в цьому так упевнений? — запитав я. — Відправ когось перевірити портал. У мене погане передчуття.

Маг, який стояв поруч зі Стрижем, заплющив очі й за кілька митей зник, активувавши «Телепортацію». Минув іще якийсь час, перш ніж він повернувся. І вигляд у нього був украй спантеличений.

— Вихід не працює! — промовив він. — Його заблокували!

— Соло? — усі подивилися на мене, наче в мене був відкритий пункт відповідей на всілякі нісенітниці, що траплялися в нашому житті. Але відповів не я. Відповів Патрік.

— Якщо ватажки різних розломів десятого рангу можуть спілкуватися між собою, отже, вони перейшли на принципово інший рівень контролю своїх розломів. Навіщо контролювати кожну потвору, якщо досить закрити їй вихід із розлому? А потім, коли потрібно, знову взяти її під контроль. Тому й зрозумілі зриви — ватажкові цього розлому бракує навичок контролю.

— Це не пояснює, як нам звідси вибратися! — сердито заявив Крістіан Ігніссар. — Я не збираюся тут помирати!

— Ніхто й не збирається помирати, — відповів я, спостерігаючи, як армія дальніх рівнин повільно втискалася на першу. — Ріве, можеш змусити елементалів облетіти першу групу? Хочу перевірити, чи є захист над проходом.

Маг води кивнув, і тридцять летючих істот блискавкою помчали по колу, минаючи передовий загін розломових потвор. Відбувся дружний залп тридцяти крижин, після чого пролунав не менш дружний залп розломових потвор. Від тридцяти крижаних елементалів десятого рангу не залишилося жодного. Причому буквально за мить.

— Ургх, — кашлянув кров’ю Рів. Убивство прикликаних істот сильно било по магах води, тому елементалів прикликали лише найсильніші. Альбіна відразу прийшла на допомогу, відновлюючи Ріва, але відповідь на своє запитання ми все ж отримали.

Захисний купол діє лише на передовий загін. Далі потвори вже без захисту.

— Убив двох альф, — пояснив відновлений Рів. — Або тих, хто був на них схожий. Соло, там ідуть такі потвори, яких я ніколи в житті не бачив. Ти бачив, як швидко знесли моїх літунів? Вони ж не пальцем роблені! Я в кожного вклав багато сил.

— Соло, чого ти чекаєш? — прямо запитала Розалін. — Я ж бачу, що ти щось задумав. Було б правильно, якби ти поділився з іншими. Тут, знаєш, панує не найкраща атмосфера. Дуже схожа на паніку.

Розумниця Розалін уже зчитала настрій усіх і зрозуміла, що справа рухається до краху. З тією ж швидкістю, з якою на нас рухалася армія розломових потвор. Повільно й невідворотно.

Слова дівчини привернули загальну увагу. На мене почали дивитися, вимагаючи відповіді, але я натомість указав на інший пагорб, розташований значно осторонь. Він був вищим за наш, і з нього відкривався чудовий краєвид на весь перший рівень цього розлому.

— Для початку всі туди! — я вказав рукою на нову точку нашої подорожі. — Подробиці там. Мілено, веди групу. Вів’єн, Шире, залишаєтеся зі мною. Ми ще трохи їх покусаємо, щоб не розслаблялися. Ріве, теж залишайся. Коли зможеш прикликати елементалів?

— Хоч зараз, — відповів маг води.

— Поки не потрібно, — застеріг я. — Нехай ватажок подумає, що ти знесилений. Раптом помилиться? Хоча я в це не вірю. Так, чого завмерли? Так, у мене є план, і я його дотримуюся! І в цьому плані вас немає на цьому пагорбі! Мілено, виконуй!

Здається, подіяло — армія Стрижа, злий Крістіан і мої учениці жваво побігли до нової точки. Ми ж із Вів’єн трохи спустилися, щоб іще трохи пополювати на потвор. Так, користі від цього було нуль цілих, нуль десятих, але не стояти ж просто так? Мені був потрібен час!

Потвори рухалися непробивною хвилею, погрожуючи знищити нас самим своїм існуванням. Більше жодних помилок ватажок не припускався й контролював кожного свого воїна. Навіть на відстані п’ятдесяти кроків баритали більше в мене не стріляли. Навіщо, якщо вони повільно заженуть нас у кут і розчавлять, наче якихось тарганів?

— Вів’єн, нехай сюди телепортуються всі маги темряви, які лише є в Стрижа, — наказав я. Я знав, що Мілена мене чує й виконає все, що я накажу. Мить — і поруч зі мною опинилося п’ятеро магів.

— Завдання у вас просте, — я вибіг на пагорб, відриваючись від потвор розлому. — Зараз ви всі активуєте найстрашніші й найруйнівніші заклинання, які лише знаєте, і атакуєте ними мене. Без проклять, що важливо! Завдання зрозуміле? Виконувати! Шире, тебе це теж стосується! Вів’єн, відпочивай.

— Навіщо це? — запитав один із магів темряви, але тієї ж миті на мене обрушився удар темряви Шира. Таким запросто можна вбити! От тільки замість того, щоб убити, удар був поглинутий Лунаріс. Накопичувач заповнився ледве на десяту частину.

— Потрібно більше сили! — заявив я. — Ще!

Тепер не стримувалися й інші. На мене обрушився такий вал магії темряви, що навіть каміння навколо мене потемніло.

— Стоп! — скомандував я, щойно накопичувач заповнився по вінця. Більше до Лунаріс нічого не влізе. — Усе, ідіть! Випускаю «Бурмінську ніч». Подивимося, як на це відреагує дракон темряви.

— Ти при своєму розумі? — приголомшено запитав один із магів темряви. — Вона нас усіх уб’є!

— Уб’є, — легко погодився я. — Але спочатку вона вб’є потвор. Чи ти хочеш померти першим? Шире, чому ти досі тут?

— Хочу на власні очі подивитися на активацію, — незворушно відповів маг темряви. — Та й Вів’єн буде корисно побачити вищу магію темряви. Активуй.

— Божевільні! — прошепотів маг Стрижа й використав «Телепортацію», повертаючись до інших. Решта пішли за ним.

— Наскільки я зрозумів, Лунаріс може активувати лише ті заклинання, які поглинула, — заявив Шир. — Як ти збираєшся викликати «Бурмінську ніч»?

— Лунаріс здатна активувати будь-яке заклинання чи прокляття, яке поглинула за своє активне життя, — пояснив я. — Головне, щоб у накопичувачі вистачило енергії. Що, готові розважатися? Тоді починаю!

Вів’єн уже довела, що прокляття спокійно проходять крізь захисний купол розломових потвор. Отже, пройде й моє. Я знову підбіг на відстань п’ятдесяти кроків, наче знову збирався атакувати, але цього разу в моїх руках з’явилася Лунаріс.

Змахнувши клинком, я активував накопичувач темряви, випускаючи на волю всю накопичену там магію. Що скажеш на це, ватажку?

Темний туман я активував не біля перших рядів, а значно позаду них. І щойно енергія залишила Лунаріс, а захисний купол не почав іскритися, показуючи, як відважно відбиває атаку божевільного, я розвернувся й помчав геть. Рів увесь цей час перебував поруч і навіть не думав мене покидати, готовий знищити будь-яку потвору, яка вибереться з-під купола.

— Красиво, — промовив Шир, спостерігаючи за темною хмарою, що розросталася. — Усе ж у магії темряви є щось заворожливе. Жодна інша стихія на таке не здатна.

Результат справді жахав. У центрі війська потвор з’явилася прогалина, яка почала досить стрімко збільшуватися. Варгони розчинялися з величезною швидкістю, перетворюючись на негарну рідоту. Невдовзі туман дістався закутих у броню погоничів. Коли перший упав і почав смикати лапами, поступово затихаючи, ватажок усвідомив, що відбувається щось не те.

От тільки перш ніж надійшла реакція, від армії першої рівнини нічого не залишилося. Крім хіба що захисного купола, який тепер захищав величезне поле потвор, що помирали в страшних муках.

— Ось тепер і нам час іти, — промовив я, коли простір заповнив жахливий рев.

— Що сталося? — запитав Рів.

— О, зараз побачиш, — усміхнувся я. — Повір, тобі це не сподобається. Шире, ідемо на другий пагорб! Негайно!

«Телепортація» багато часу не забрала, і за кілька митей я стояв поруч із Міленою, спостерігаючи за дивовижною картиною. Темна хмара «Бурмінської ночі» втягувалася в дракона темряви, який вибрався на наш рівень, не завдаючи останньому жодного дискомфорту.

— Ватажок розлому вибрався на перший поверх, — констатував Патрік. Мабуть, йому вже набридло дивуватися, тому він відзначав лише щось незвичайне. Причому найбуденнішим тоном.

— Причому вибрався не сам, а з усією своєю численною армією, — підтвердив я. — У нас тут намічається локальний прорив, панове маги!

— Не розумію, чого ти радієш? — запитав Крістіан. — Чи в тебе ще є козирі в рукаві? Потвор тут так багато, що вони зараз перешикуються й знову почнуть нас тиснути. Вихід так і не з’явився.

— Усе, що мені було потрібно, уже сталося, — відповів я. — Далі справа техніки й удачі. Активуйте захисні заклинання. Стриже, над усіма нами буквально зараз має з’явитися купол!

— Навіщо це? — запитав маг води, але віддав наказ, і п’ятеро магів почали творити щось спільне. — Десять секунд!

— Чудово, вони у вас є! — кивнув я й знову дістав Лунаріс. — Понеслася!

У моєму клинку ще з часів турніру сиділо одне надзвичайно цікаве заклинання, яке належало до вищої магії школи вогню. «Метеорит», яким мене хотіли добряче припечатати. Тоді мені вдалося поглинути його Лунаріс і зберегти всю енергію на майбутнє. Ось, настав час її використати.

— Випускаю! — промовив я, націлюючись на дракона темряви. Потвора закінчила з «Бурмінською ніччю» й знову почала вишиковувати стрункі ряди своєї армії, приховавши їх захистом кристала. Зважаючи на те, що ватажок особисто вирішив нами зайнятися, ще один трюк із магією темряви не пройде. Цікаво, ця інформація вже стала надбанням інших розломів чи ватажкові потрібно повернутися до кристала?

— Що випускаєш? — запитала Мілена й відразу зблідла. — Природо велика, учителю, що ти задумав⁈

— Виграти цю битву, — відповів я, спостерігаючи, як над головами розломових потвор почало формуватися величезне сонце. — Як показала практика, ми трохи недооцінили розломи десятого рангу. Дуже недооцінили. Платити за це життями мені якось не хочеться, тож платитимемо тим, що маємо. Заклинаннями й силою! Стриже, у вас п’ять секунд, потім тут буде дуже гаряче!

Ось тепер перейнялися всі. Почали активуватися особисті захисти, додаткові локальні куполи, Крістіан узагалі дістав цілий арсенал амулетів, по черзі їх вмикаючи. Мабуть, варто було почати захищатися і мені, але для таких речей у мене були Рів, Шир і Патрік, які в екстреному режимі зводили навколо Греймодів захист.

А потім прийшов удар.

Мені ніколи не доводилося на власні очі бачити наслідки «Метеорита». У бойовій академії клану Хаосу я його розчинив, перетворивши на чисту енергію й зруйнувавши половину академії. «Метеорит», який летів на мене під час турніру, поглинула Лунаріс, а більше маги вогню при мені таким не бавилися.

І тепер я вперше за обидва життя спостерігав, як діє вища магія школи вогню. Що можу сказати — вона була жахливою! Від армії розломових потвор десятого рангу не залишилося нічого. Утім, як і від половини першого рівня. Вогонь спалахнув із такою силою, що випаровувалося навіть каміння. Потік вируючого полум’я ринув у наш бік, але пройти крізь зовнішній захист не зміг. Нагрів його, звісно, і магам води довелося активувати всю свою крижану магію, щоб нас не засмажило, наче в духовці, але пробити не зміг.

— Мілено, формуй платформу із землі! — наказав я, відчувши, що бій іще не закінчився, попри вогняне божевілля, яке відбувалося за межами нашого купола. — Учениці, магія повітря! Шире, Ріве, Альбіно, Патріку — на платформу! Учениці — підняти платформу й відправити в епіцентр! Ріве, мені потрібен холод. Багато холоду! Альбіно, лікуй нас! Лікуй так, як ніколи не лікувала! Патріку, Ослаблення й Тиск в епіцентр! Щойно дістанемося, відразу активуй!

— А я тобі навіщо? — здивовано запитав Шир, однак піднявшись на платформу.

— Як навіщо? — я подивився на мага темряви. — Ти погонич чи як? У нас там іще живий дракон Темряви десятого рангу. Невже в тебе немає бажання його приручити? Я от ніколи не чув, щоб хоча б один маг темряви мав такого вихованця. Будеш першим. Учениці — запускайте! Політаємо!

— Підкорися! — хрипів Шир. Його руки почервоніли, шкіра місцями вкрилася пухирями від опіків, але маг темряви не здавався, простягаючи руки над вогняним пеклом. — Підкорися!

Альбіна, Рів і Патрік гарчали від напруження, але теж не здавалися.

Цілителька прибирала опіки. Рів намагався нас заморозити. Патрік тиснув світлом на дракона Темряви. І лише я стояв поруч з усіма, насолоджуючись небаченим видовищем. Коли ще доведеться опинитися в самому епіцентрі вибуху «Метеорита» й залишитися при цьому живим?

Гаразд, на платформі ми перебували не самі. Перша трійка учениць теж була тут. Виявилося, що відстань, на якій вони могли змусити платформу літати, була досить обмеженою. Довелося взяти їх із собою, водночас винаходячи новий спосіб транспортування. Перелетіти таким чином через невеликі перешкоди, наприклад, цілком можна. Щоправда, я не дуже розумів, чому не можна використати «Телепортацію», щоб оминути ті самі перешкоди, але це вже другорядне питання.

— Підкорися! — не здавався Шир, і тієї ж миті простір оглушливо загримів. Здається, навіть спека трохи зменшилася. Шир упав навколішки, з його носа й вух пішла кров, але при цьому вигляд у мага був іще радісніший, ніж тоді, коли він здобув собі Червоний Туман.

— Нарікаю тебе Ніччю! — промовив Шир і благополучно розтягнувся на платформі, знепритомнівши.

— Ідемо, — наказав я, бо відчуття небезпеки змінило напрямок. Тепер вона походила лише від «Метеорита», який продовжував усіх смажити. Істоти, на яку цей «Метеорит» упав, більше не існувало.

— Ніколи більше! — це було перше, що промовив Патрік після повернення до інших.

— Більше й не потрібно, — запевнив я мага світла. — Принаймні сьогодні. Гадаю, у нас є тиждень, перш ніж кристал розлому зуміє породити нового ватажка. За цей час потрібно тут усе ґрунтовно зачистити. Стриже, тримаєтеся?

— Як довго триватиме спека? — запитав маг води. Він, як і інші маги, періодично підміняв основну п’ятірку, яка утримувала купол. Мало того, йому, як магові води, ще й належало охолоджувати простір. Мілена вже командувала всіма, наче своїми. Без діла не стояв ніхто. Крім хіба що Крістіана Ігніссара.

— Дві години, — відповів маг вогню. — Потім він розсіється, наче його взагалі ніколи не існувало. Потрібно чекати.

— Довго, — невдоволено пробурчав Стриж, але купол від цього тримати не перестав.

Наступні дві години тяглися так, наче перетворилися на тиждень.

Альбіна й Ромаріо займалися Широм і дівчатами, які постраждали не менше за мага темряви. Учениці ледь не спалили собі джерела, утримуючи нас у повітрі. Але впоралися. Причому там, де спасували б маги десятого рангу! І це при тому, що в Розалін іще не було корони!

Стриж зі своїми магами змінювався дедалі частіше. Сили закінчувалися в усіх. Рів узяв на себе охолодження, хоч трохи знизивши навантаження на воїнів Формітона, але й самому йому доводилося викладатися на повну.

Загалом працювали всі. Лише Крістіан Ігніссар стояв без діла, спостерігаючи за тим, що відбувалося, з нотками роздратування. Йому обіцяли підкорення десятки, яке фактично перетворилося на нашу поразку. Те, що мені вдалося виманити ватажка розлому на перший рівень і прибити всю місцеву армію спочатку «Бурмінською ніччю», а потім «Метеоритом», не рахується. Це виняток із правил, і поставити таке на потік неможливо. А те, що неможливо поставити на потік, не можна назвати підкоренням.

Спека спала так різко, наче її ніколи й не було. Захисний купол зник, і всі, хто його підтримував, без сил попадали на землю. Ми вижили.

— Отямився? — я підійшов до Шира, який лежав на землі. Маг темряви мав такий вигляд, наче знову перетворився на скелет. Хіба що цього разу скелет був обтягнутий шкірою. Темні очі Шира розплющилися, якийсь час він бездумно дивився на мене, потім різко підскочив і завмер.

— Він тут! — прошепотів Шир, і тієї ж миті всі маги, які без сил лежали на землі, посхоплювалися, активуючи захисні артефакти.

За двадцять кроків від нас з’явилася істота, яка явно не мала існувати ані в цьому, ані в якомусь іншому світі. Це був дракон. Мало того, це був дракон Темряви. Колись. Однак близьке знайомство з «Метеоритом» не минуло для нього безслідно, тож дракон Темряви палав. Яскравим таким, бурхливим чорним полум’ям.

— Це що, вогняний дракон Темряви? — Патрік був одним із небагатьох, хто не став активувати захист. Маг світла не бачив загрози у вихованцеві Шира, який з’явився. Тоді як моє відчуття небезпеки кричало, що все не так просто! Що дракон хоч і є вихованцем Шира, але не є цілковито підкореною істотою! І небезпеки від нього походить не менше, ніж від ліча десятого рангу. Якщо не більше!

Шир сміливо пішов назустріч своєму вихованцеві. Той спалахнув із новою силою, й навколишній світ знову почав нагріватися. Однак мага темряви це не бентежило. Він підійшов до Ночі майже впритул. На тлі дракона Шир мав вигляд карлика — Ніч був у кілька разів вищий за нього. Не кажучи вже про те, що дракон був значно довшим.

Ніч нахилився, Шир подався вперед, і дві істоти з’єдналися лобами.

— Що відбувається? — почувся чийсь голос.

— Боротьба розумів, — пояснив один із магів темряви Стрижа. — Шир доводить своєму вихованцеві право ним повелівати.

— Хіба він його вже не підкорив? — продовжив допитуватися перший. — Він же зробив його вихованцем!

— Розумних істот не можна просто захопити, — пояснив маг темряви. — Мало того що їх потрібно змусити підкоритися, так іще й постійно потрібно доводити свою силу. Тому в мене немає ліча. Якщо він зірветься, покришить увесь загін на дрібну капусту. І нічого ви з ним зробити не зможете.

— Навіщо взагалі заводити щось подібне? — у голосі першого мага почулося невдоволення, і, як мені здається, з ним погоджувалися багато хто. Справді, навіщо підкорювати істоту, яка лише й мріє тебе знищити?

— Істинне полум’я! — прошепотів Крістіан Ігніссар, коли збоку від Шира виросла величезна армія темних істот. Причому відразу потвор із сімдесят, не менше! І жодна з них не була нижче восьмого рангу! Шир досить вимогливо підійшов до питання формування свого звіринця.

Ніч відірвав голову від Шира й навис над погоничем, готовий розчавити його одним рухом. Якщо просто зараз голова дракона, який палав темним полум’ям, опуститься вниз, вона розчавить мага темряви на млинець, і жоден захисний амулет його не врятує.

Але Ніч не збирався розчавлювати Шира. Дракон дивився на військо, що стояло за магом темряви, і тут несподівано Ніч зник, щоб з’явитися просто серед темних потвор. Пролунав неприємний хрускіт — Ніч почав давити потвор, а ті навіть поворухнутися не сміли! Ніхто не захищався, ніхто не опирався. Усі стояли й чекали, коли їх знищать!

Нарешті черга дійшла до Червоного Туману. Дракон Темряви зупинився поруч із напівпрозорою істотою й нахилив голову, наче принюхуючись до дивного створіння. Ручний песик Шира стояв, як і всі інші, не наважуючись смикнутися.

Ніч фиркнув. Або дмухнув — я так і не зрозумів, що зробив вихованець Шира. Загалом із ніздрів вийшла темна хмара, яка огорнула Червоний Туман, і, як мені здалося, напівпрозорий вихованець став більшим. Удвічі! Дракон вирішив, що результат його влаштовує, і відвернувся від Червоного Туману, зависнувши над єдиним розломовим крикуном в армії Шира. Якийсь час Ніч вивчав крикуна, після чого повернувся до Шира. Можу заприсягтися — між ними відбулася розмова, після чого дракон зник, розчинившись у повітрі темним серпанком. Слідом за ним зникли крикун і Червоний Туман.

— Що це було? — запитав я, коли замислений Шир повернувся.

— Відбраковування, — пояснив маг темряви. — Ніч не працюватиме зі слабкими. Гідним визнали лише Червоний Туман. Та й то через те, що він іще молодий і його можна змінювати. Ти бачив, як на нього подіяла сила Ночі. Крикуна залишили через відсутність альтернативи, але за першої ж нагоди Ніч позбудеться і його.

— Відбраковування, — замислився я. — Виходить, тепер у тебе мають бути істоти рівня Червоного Туману чи Багряного привида?

Здавалося б, прості слова, але вони змусили всіх завмерти. Про те, хто такий Багряний привид, знали всі. І те, що така істота може бути лише підлеглим нового вихованця Шира, ставило мага темряви на якусь недосяжну сходинку могутності. І страху.

— Ніч сказав, що сам підбиратиме мені вихованців, — пояснив Шир. — Але загалом ти маєш рацію. Тепер звичайних вихованців у мене бути не може.

— До речі, тут Патрік цікавиться, ким є Ніч? — запитав я, змусивши мага світла почервоніти. — Вогняний дракон Темряви? Чи дракон Палаючої Темряви?

— Я й сам не до кінця розумію, хто це, — чесно зізнався Шир. — Колись Ніч був драконом Темряви. Але «Метеорит» вніс свої корективи. Щоб не померти, колишній ватажок розлому почав змінюватися. Якби я його не захопив, він вижив би в тому вогняному божевіллі, яке тут творилося. Я не знаю, як саме він змінюється. Ми ще не обговорювали цей момент. Але сам факт варто відзначити. Ніч уміє пристосовуватися. Те, що не вб’є його відразу, лише зробить сильнішим.

— Тобто його можна розвивати? — замислився я. — Наприклад, наказати ученицям використати все, що в них є, намагаючись нашкодити Ночі. Головне, щоб відповідь не прилетіла. Якщо Мілена його при цьому ще й лікуватиме…

— Соло, тобі не здається, що тут забагато зайвих вух, щоб обговорювати таке? — перебив мене Шир, промовисто подивившись на Крістіана Ігніссара. — Навіщо він тут?

Маг вогню зробив непроникне обличчя.

— Він? — я оцінив Крістіана поглядом. — Це особистий учитель Розалін. Ученице, чула? Постарайся не вбити його відразу. Ну й загалом Крістіан стане новим членом Греймодів. Щоправда, не зараз. Через якийсь час.

— Я? — спалахнув маг вогню. — Хлопче, ти нічого не переплутав? Я шостий у черзі успадкування корони клану Вогню! Племінник Драквелла Ігніссара, глави нашого роду! Того, кого ти збираєшся вбити!

— Життя взагалі дивна річ, — заявив я. — Так, Драквеллові доведеться померти. Те, що він зробив шістдесят років тому, заслуговує покарання. Ніхто не змушував рід Ігніссарів приєднуватися до заколоту проти клану Хаосу. Адже тоді…

Я зупинився, замислившись. Стоп, а чи не закралася в мої міркування помилка?

— Коли Ігніссари почали керувати кланом Вогню? — запитав я Крістіана.

— П’ятдесят років тому, щойно Флеймворди остаточно втратили свою силу, — відповів маг вогню. І справді! За мого часу кланом Вогню керували Флеймворди, а не Ігніссари! Чомусь я проґавив цей момент, готуючи свою помсту.

— А чому Флеймворди втратили свою силу? — запитав я, чудово знаючи відповідь. Бо багато їхніх магів загинули під час нападу на клан Хаосу.

— Мене тоді не існувало, тож запитання не за адресою, — заявив Крістіан.

— Тоді в мене останнє запитання, від якого насправді залежить багато чого, — я подивився на Крістіана. — Коли Драквелл Ігніссар став Другим в Ордені Кола?

Якщо маг вогню не брав участі у знищенні клану Хаосу, то я не маю жодних підстав займатися його знищенням. Драквелл входить до Ордена Кола? Та будь ласка, я не маю жодних претензій до політичних організацій. Наскільки мені відомо, Орден Кола ополчився проти групи «Істина» через те, що вони вбили представника Флеймвордів. Може, саме та людина входила до складу Ордена? А не Ігніссар?

— У мене немає такої інформації, — подумавши, відповів Крістіан.

— Тоді тобі потрібно її з’ясувати, — промовив я. — Але все це потім. Стриже, коли ви будете готові вирушити далі?

— Хіба в цьому є якийсь сенс? — запитав маг води. — Розлом зачищено, ватажка знищено. Що ще від нас потрібно? Прохід, до речі, вже відкритий. Будь-хто може вийти з розлому.

— Як знаєш, — кивнув я. — Можете запускати добувачів. Але відразу скажу: якщо дорогою до кристала ми побачимо щось цікаве, заберемо.

— Тут стільки ресурсів, що одним більше, одним менше, — відмахнувся Стриж. — Наше співробітництво закінчилося, Соло. Далі сам.

— Далі сам, — погодився я. — Тільки давай ти почнеш полювати на нас уже після того, як ми вийдемо з розлому й кудись полетимо.

— Полювати? — усі подивилися на мене, очікуючи пояснень.

— Чого ви так здивувалися? — запитав я. — Соло Греймод є відомим злочинцем Імперії. Загрозою її цілісності й узагалі — як мене тільки земля носить? Усім, хто служить Імперії, належить знищити мене за першої нагоди. У Стрижа й так будуть проблеми через те, що він не спробував нишком тицьнути мене ножем.

Судячи з того, як спохмурнів Стриж, такий наказ у нього був. Не обов’язково ножем у бік, можна було чимось іншим. Головне, щоб це «щось» гарантовано позбавило світ Соло Греймода. Підозрюю, мені потрібно спрямувати погляд не на Ігніссарів, а на Флеймвордів. Здається, корона надто тисне на батька Розалін.

— Батько змінився, — погодилася дівчина. Їй навіть не потрібно було торкатися мене, щоб зрозуміти, що коїться в мене на душі. — Він отримав владу й забув про тих, хто йому цю владу вручив. Це погано, учителю.

— Ти ж розумієш, що може статися з тим, хто бажає нас убити? — прямо запитав я.

Розалін подивилася мені в очі й кивнула, нічого не відповідаючи. Моя учениця теж змінилася. Причому значно сильніше за батька. Уміння читати емоції інших людей зістарило її років на п’ятдесят, не менше. Не зовні — внутрішньо.

— Виходимо, — наказав я, прямуючи в бік проходу. Після падіння «Метеорита» залишилася величезна яма, яку довелося обходити. Добре, що умовності розломів не дозволяють із першого поверху знищити інші. Інакше від другої рівнини теж нічого б не залишилося.

— Так я не зрозумів — мені з вами йти чи як? — Крістіан Ігніссар переживав культурний шок. Його ігнорували! Його, шостого в черзі на престол клану Вогню!

— Розалін, візьми свого вчителя за руки, — наказав я. — Крістіане Ігніссаре, чи клянешся ти чесно відпрацювати своє життя, протягом одного року навчаючи Розалін Греймод так, як нікого іншого? Так, як навіть себе не навчав? Не відчувати до неї жалю, не давати їй поблажок, карати за будь-яку провину й узагалі бути суворим, але адекватним учителем? При цьому ані словом, ані ділом, ані бездіяльністю не наражати свою ученицю на небезпеку?

— Клянуся, — ошелешено відповів Крістіан.

— Розалін, — я подивився на ученицю. — Найближчий рік Крістіан Ігніссар буде твоїм учителем. Вибивай із нього все, що тільки зможеш. Якщо побачиш, що вчитель халтурить чи не справляється зі своїми обов’язками, — кажи мені, вживатимемо відповідних заходів. Твоє завдання — стати найсильнішою магинею вогню цього світу. Через рік я хочу побачити, як ти самотужки прикликаєш «Метеорит». Це буде твоїм випускним іспитом.

— Я не зможу навчити її цього заклинання, — відразу насупився Крістіан. — Я казав: у мене немає таких повноважень.

— Це питання я вирішу з Драквеллом, — відповів я. — Не вийде з ним — залучу Ксав’єра Флеймворда. Через рік Розалін має створити «Метеорит». Сама. Без корони Вогню. Завдання зрозуміле?

— А навіщо нам триматися за руки? — насупився Крістіан. — Що це за дивний ритуал?

— У Греймодів усе так, — відповіла за мене Розалін. — Мене все влаштовує, учителю. Точніше, Соло. Учитель тепер у мене інший.

— Тимчасово, — про всяк випадок нагадав я, бо оченята Розалін надто заблищали. — Через рік ти повернешся до мене в учениці!

— Який передбачливий, — усміхнулася дівчина. — Нічого, я тебе однаково колись підловлю.

— Ми відповіли на твоє запитання? — я подивився на Крістіана. — Найближчий рік ти маєш перебувати там, де перебуває Розалін Греймод. Якщо вона йде до кристала цього розлому, туди й тобі дорога. Ти попередив родину, що тебе довго не буде?

Крістіан щось пробурчав, але я його вже не слухав. Якщо Розалін визнала його придатним і досить надійним, щоб її навчати, отже, так тому й бути. Однією турботою менше. Надії на Ксав’єра Флеймворда, якщо чесно, немає взагалі жодної. Цей хитрий жук усе робитиме так, щоб було вигідно йому. Он навіть третю силу хотів створити. Розуміє ж, що мені займатися таким нецікаво, хотів правити від мого імені. Тому він так і засмутився, коли я повідомив йому про Розалін. На неї де сядеш, там і злізеш.

— Ріве, випускай елементалів, — почувся наказ Мілени. — Я не вірю, що ватажок забрав із собою всіх потвор. Якісь однаково залишилися.

Я хотів було заперечити, однак уже за п’ять хвилин визнав справедливість слів Мілени. Не всі розломові потвори були здатні воювати з людьми. Деякі, наприклад дуже гладка зелена поверхня, яку я вже зустрічав у проклятих землях, не були для цього призначені. Вони полювали й нападали іншим способом.

Злагоджений удар тридцяти крижаних елементалів перетворив галявину на місиво замороженого м’яса й каміння. Потвора навіть не зрозуміла, що сталося, настільки швидко здохла. Напевно, у неї є якісь цінні частини тіла, але ми залишили тушу добувачам, які невдовзі тут з’являться. Вовтузитися з невідомими потворами нікому не хотілося.

Іти виявилося досить «весело». Точніше, нудьгувати нам не давали. Усіх великих і сильних ватажок забрав із собою, залишивши дрібноту без нагляду. І тепер ця дрібнота, відчувши свободу, намагалася зжерти всіх порушників, щоб посилитися й спробувати стати якщо не ватажком розлому, то хоча б альфою поверху. Рів, а згодом і Шир, Альбіна, Ромаріо, Патрік та Крістіан, які приєдналися до нього, знищували все, що рухалося. Те, що не рухалося, — штовхали й знищували.

Я ж просто йшов, насолоджуючись ідеальною миттю нічогонероблення. Як же давно в мене не було нічого подібного. Постійно доводилося щось робити, кудись бігти, когось рятувати. Тепер працювали всі, навіть Вів’єн старанно проклинала дрібних потвор, які бігли на нас. Але я не робив нічого.

Бо розумів: попереду на мене чекає така робота, що залишитися при свідомості мені не вдасться. Сьогодні моя шоста учениця отримає посилення всіх магічних шкіл.

— Який він величезний! — приголомшено промовив Патрік, побачивши кристал цього розлому. Він справді вирізнявся розмірами — заввишки був щонайменше в три мої зрости. Ніхто й ніколи за шістдесят років навіть не думав заходити до цього розлому, от він і став таким сильним. При цьому цілком можливо, що цей розлом існував іще до ритуалу формування проклятих земель! Я ніколи не відстежував розташування десяток, мені це було просто нецікаво. А що, як цьому розлому значно більше, ніж шістдесят років?

— Навіщо тягнути? — запитав я, стаючи поруч із Розалін. Жасмін хотіла підійти, щоб виконати мою роботу, але я жестом показав їй залишатися на місці. — Ти все знаєш? Чи потрібно ще раз повторити?

— Пам’ятаю, — кивнула учениця. — Чому ти, а не Міна?

— Бо я не знаю, — чесно відповів я. — Лягай. Так буде простіше всім.

Кристал розлому був переповнений енергією. Її було стільки, що вона, здавалося, могла посилити відразу всіх Греймодів! Потягнувшись до нього, я відчув небачену могутність. Наче просто зараз був готовий однією лівою звернути всі гори цього світу! Гаразд, не звернути, а розчинити, перетворивши на чисту енергію хаосу. Але мені було потрібно зовсім інше.

Біль, який нахлинув на мене, цього разу був таким величезним, наче артефакт «Істини» вирішив наостанок випробувати мене на міцність. Хотілося кинути все вже в перші секунди, віддати роботу Жасмін, а самому качатися по землі, волаючи, наче якесь немовля.

Але дозволити собі такого я не міг. І взагалі, чому я страждаю? Адже біль — це лише відчуття. Почуття, які виникають у мене в голові. Причому це не мої почуття, а нав’язані артефактом, і насправді з моїм тілом нічого не відбувається. То, може, моє завдання полягає в тому, щоб навчитися протистояти такому втручанню? Так, у мене завжди була проблема з ментальним контролем, але, може, настав час розв’язати свої проблеми?

От тільки подумати й утілити свій задум — зовсім різні речі. Усе, що мені вдалося, — відсунути біль на задній план. Він нікуди не зник, просто я перестав звертати на нього увагу, зосередившись на Розалін. Дівчина майже перейшла на шостий ранг. Ще трохи — і канал зв’язку сформувався б сам, без її втручання. Довелося випалювати не лише наявну структуру, а й місце, де невдовзі мав з’явитися новий канал зв’язку. Він Розалін не потрібен.

— Альбіно, лікуй! — промовив я напрочуд спокійним тоном. Усередині мене вже навіть не горіло — там вирувала пожежа, сильніша за ту, яку створив «Метеорит». Але віддаватися на волю своїх почуттів я не збирався. Сьогодні я сильніший за них!

Розалін застогнала — енергетичний голод відразу дався взнаки. Я поклав руки їй на груди, передаючи поглинуту з кристала енергію до її джерела. Це на якийсь час заспокоїло Розалін, і вона зосередилася, щоб почати виробляти із собою справжнє божевілля — випалювати магічну структуру шести посилень.

«Метеорит» усередині мене спалахнув із новою силою. Навіть серце стиснуло так, наче воно ось-ось розірветься на частини. Але я тримав усе під контролем, упевнено спрямовуючи рухи Розалін, показуючи їй місця, де потрібно було продовжити роботу.

Здавалося б, нічого складного й незвичайного, доки ми не дісталися головного — розширення джерела. Ось тут і сталося те, що змусило мене зайнятися Розалін самостійно. Навколо її джерела з’явилася нова оболонка, яка невідомо звідки взялася. І що з нею робити, я не мав ані найменшого уявлення.

Так, і ще один важливий факт, який змусив мене цілковито забути про біль. Прийшло усвідомлення: якщо я не придумаю, як інтегрувати шість посилень магічних шкіл із цією оболонкою, Розалін помре. І жодна Альбіна зі своїм «Вищим зціленням» тут не допоможе.

Що це? Звідки взялося щось нове, чого немає в інших учениць? Чому саме Розалін?

Паніка, яка вже підступила до мого розуму, вирушила далеко-далеко. Туди, де перебував біль. Страждати й панікувати буду потім. Після того як розберуся з Розалін.

Отже! Вона має додаткову оболонку джерела, яка легко проходить крізь усі канали, наче їх не існує. При цьому оболонка має стандартні розміри під джерело п’ятого рангу. Щойно Розалін почала збільшувати джерело до максимуму, оболонка почала натягуватися. Ось-ось розірветься. Загалом нічого страшного не станеться — Розалін перетвориться на таку саму звичайну людину, як і всі інші.

От тільки я не хотів, щоб моя учениця була звичайною.

— Стій! — наказав я. — Мені потрібен час. Нічого не роби.

— Зрозуміла, — погодилася Розалін, зупинивши зростання джерела.

Зовнішня оболонка відразу взялася до справи — огорнула джерело й повернула його до початкового стану. Це було боляче. Настільки, що всі учениці одночасно застогнали, а в мене ледь не зупинилося серце. Болі я вже не відчував, але вона однаково жила в моєму організмі й впливала на нього. Сподіваюся, Альбіна з Ромаріо зуміють витягти мене із цієї халепи. Потім. Коли я закінчу.

Що ж відрізняє Розалін від інших? Лише те, що вона є читачем. Тим, хто вміє зчитувати емоції інших істот. А що, як ця оболонка і є відображенням її здібностей?

— Патріку, іди сюди! — наказав я. Маг світла підійшов, не розуміючи, чому всі страждають, адже минулого разу все було досить безпечно. — Нахиляйся й відкривайся. Мені потрібно зчитати твою магічну структуру!

Я не робив цього дуже давно, ще відтоді, як Патрік став повноцінною десяткою. Якось мені це було не потрібно. Але відтоді маг світла змінився. Він став повноцінним ясновидцем, який умів ходити нитками ймовірностей.

— Ось воно! — вигукнув я, побачивши те, чого й очікував. Навколо джерела Патріка розрослася знайома оболонка. Така сама, як у Розалін, лише відрізнялася кольором.

— Що воно? — усі почали хвилюватися, але я повернувся до Розалін. — Жасмін, іди сюди!

Магиня хаосу опинилася поруч зі мною, готова підставити тіло під мої долоні, але цього не було потрібно.

— Поклади руки на Розалін, — наказав я. — Що ти бачиш?

— Щось зайве, — ошелешено промовила Жасмін. — Цього немає ні в кого, учителю. Що це?

— Це дар Розалін, — відповів я. — Перевір Патріка.

Жасмін відразу підійшла до мага світла, який нічого не розумів, і оцінила його магічну структуру. Добре, що Патрік здогадався не закриватися.

— Бачу! — Жасмін повернулася й знову приєдналася до Розалін. — Так, у них схожі оболонки. Тільки в Патріка вона гнучка, а в Розалін наче дерев’яна. Вона не зможе розтягнутися до розмірів джерела десятого рангу, учителю!

— Тому ми з тобою зараз працюватимемо в тандемі, — відповів я. — Твоє завдання — спрямовувати енергію в оболонку. Розалін збільшуватиме джерело. Я розтягуватиму оболонку, натягуючи її туди, куди вона натягуватися не бажає. Зрозуміла, що потрібно робити?

— Так, — кивнула Жасмін. — Ти хочеш зробити оболонку податливою? Учителю, якщо це сила Розалін, що станеться, якщо ми так силоміць її збільшимо?

— Я стану сильнішою, — заявила Розалін. — Останнім часом я відчуваю, що вперлася в якусь стелю й не можу прогресувати. Робіть!

— Починаємо! — скомандував я. — Жасмін, вливай!

Щоб Жасмін могла щось уливати в Розалін, їй потрібно було передати енергію. Цим зайнявся я, поклавши одну руку дівчині на плече. Друга лежала на Розалін, відповідаючи за роботу з її даром. Ми працювали на голій інтуїції — ніхто й ніколи не займався нічим подібним. У цьому я був упевнений.

— Піддається! — зраділа Жасмін і відразу закашлялася кров’ю. Біль, який накрив усіх моїх учениць, став надмірним.

— Займіться ними! — звідкись з іншого кінця світу почувся голос Мілени. — Я тут упораюся.

Стало трохи легше. Я відчув теплий рух енергії, яка вливалася в мене збоку. Ця енергія нормалізувала хаос, що коївся в моїх грудях, і не дозволяла йому цілковито захопити мою свідомість. Хоча те, що я почав спостерігати за всім наче збоку, уже було неприємним сигналом: нам знову доводиться геройствувати.

Вигук Жасмін не минув даремно — я теж побачив результат її роботи. Енергія, яку дівчина передавала в дар Розалін, зробила його трохи податливішим. Тягучим. Чим ми відразу й скористалися. Розалін збільшила джерело до шостого рангу, я ж учепився в її оболонку невидимими руками й почав розтягувати її, доводячи до розмірів нового джерела.

Неохоче, але оболонка піддалася, зафіксувавшись на джерелі шостого рангу.

— Потрібно більше сили! — почувся голос Жасмін. — Я готова до передавання!

Дуже хотілося вилаяти ученицю. Її віра в те, що вона зуміє впоратися з нелюдськими навантаженнями, часом страшенно дратувала. Нехай до цього моменту вона ще жодного разу не дала підстав сумніватися у своїх здібностях, але цим здібностям був лише місяць! Як за такий час можна навчитися працювати з енергією шостого рангу, перебуваючи на п’ятому?

Ніяк. Принаймні так думав я. Але потім згадав одну важливу річ — ніхто й ніколи не прогресуватиме, якщо не стане геройствувати. Жасмін вірить у свої сили. То, може, й мені варто в них повірити? Вона геній у роботі з енергією. Нехай доводить свою силу!

— Передаю! — крикнув я, навантаживши Жасмін новою силою.

— Розм’якшую! — відразу крикнула магиня хаосу.

— Збільшую! — це вже належало Розалін.

— Розтягую! — я.

— Тримаю! — Альбіна.

— Підтримую! — Ромаріо.

— Я впораюся, займайтеся ними! — Мілена.

— Та що у вас там відбувається⁈ — Патрік.

І саме його голос став для мене орієнтиром, за який я вчепився й тримався. Усе в цьому світі змінюється. Хтось стає сильнішим. Хтось стає розумнішим. Хтось здобуває небачену могутність. І лише маг світла десятого рангу Патрік Греймод залишається незмінним. Тим, хто нічого не розуміє.

— Більше сили! — Жасмін уже майже кричала. — Потрібно більше!

— Куди тобі більше, згориш! — Альбіна намагалася достукатися до розуму. Але звідки розум у Греймодів?

— Забирай! — я спрямував фінальний потік сили десятого рангу в ученицю, яка перебувала лише на п’ятому. Зроби я таке з будь-якою іншою людиною, її перетворило б на попіл. П’ятий ранг ніколи й за жодних обставин не може працювати з чистою енергією десятого рангу. От тільки на Жасмін такі обмеження не поширювалися. Вона зуміла заблокувати своє тіло й перенаправляла все, що отримувала від мене, у Розалін, яка кричала від болю. Усе, більше жодних зменшень. Артефакт «Істини» просто не справлявся з тим, що ми творили. Десь збоку кричали інші учениці, отримуючи шосту частину належного їм болю. Який був лише половиною того, що насправді відчувала Розалін. Друга половина передавалася в моє тіло. І, як я бачив, уже перетворила мене на каліку. Нутрощі скрутило, місцями розірвало. Навіть «Вище зцілення» вже не справлялося, хоча Альбіна використовувала його на мені раз за разом, ризикуючи спалити своє джерело.

Єдине, що мені зараз допоможе, — ритуал «Повного відновлення». Але до нього ще потрібно дожити.

Так, щось я відволікся. Ми нарешті дійшли до фінальної частини — розширення дару Розалін під джерело десятого рангу. Від Жасмін ішов такий щільний потік сили, що, схибни він хоча б на волосину й зачепи тіло Розалін, спалив би його миттєво. Але Жасмін не помилялася. Розалін не здавалася. Я не зволікав.

— Вийшло! — вигукнула Жасмін. — У нас вийшло!

— Закінчуй, — наказав я. — Потрібно доробити п’ять каналів і поставити заглушки на решту.

— Прийнято! — погодилася Жасмін.

Я нарешті прибрав руки від дівчат, озирнувся, навіть зумів усміхнутися, а потім мої очі закотилися, і я помер.

Принаймні так мені здавалося. Бо біль, який увесь цей час перебував десь на задньому плані, відразу ринув у моє тіло, і серце не витримало. Усього мого контролю забракло, щоб змусити його працювати. Настала темрява, і не можу сказати, що вона була неприємною.

Ще раз переживати таке я точно не хочу.

Не знаю, скільки я перебував у темряві. Тут не було ані часу, ані відстані. Тут були спокій і умиротворення. Те, чого мені так бракувало у звичайному житті. Абсолютна тиша мене не лякала. Навпаки, дозволяла побути наодинці із собою.

Але в якийсь момент щось відволікло мене від безтурботності. Хтось стукав, причому досить швидко. Тук-тук-тук. Стукіт не припинявся ні на мить. Він долинав звідкись здалеку й, що кумедно, не напружував. Навпаки, здавався неймовірно рідним. Настільки, що я не витримав і потягнувся до цього стукоту, бажаючи побачити його джерело.

Темрява довго не хотіла мене відпускати, але я вже налаштувався побачити таке приємне джерело стукоту. І це було для мене значно важливішим за всю безтурботність і спокій, у яких я перебував.

Спочатку вдалині з’явилася крапка. Стукіт долинав із неї. Я потягнувся до цієї крапки й відчув, що вона ворушиться! Причому не лише сама, а ще й мене штовхає! І ці поштовхи разом зі стукотом здалися мені настільки рідними й важливими, що я розплющив очі, відразу відмовляючись від темряви.

Я лежав на ліжку. Поруч зі мною була Вірена, а моя голова лежала на її вже досить помітному животику. Усе ж таки вже п’ятий місяць вагітності. Якийсь час я нічого не розумів, аж раптом у животі Вірени щось ворухнулося, трохи штовхнувши мою голову.

Дитина! Вона ворушиться!

Я підскочив і втупився в повні сліз очі Вірени. Судячи з того, наскільки вони були червоними, плакала Вірена довго.

— Соло! — дружина кинулася вперед, ледь не поваливши мене на підлогу. — Ти повернувся!

— Були якісь сумніви? — здивовано запитав я, але все ж поцікавився: — Скільки мене не було?

— Три тижні, — приголомшила мене Вірена. — Не допомагало ані «Вище зцілення», ані «Повне відновлення». Ти ніяк не хотів повертатися, наче твій розум пішов до так гаряче улюбленого тобою Хаосу. Ми перепробували всі способи повернути тебе. Ось, Розалін порадила покласти твою голову собі на живіт. Якщо ніхто з нас не може тебе повернути, то, може, це зможе зробити наш син?

— Син? — у мене перехопило подих. — Ти впевнена?

— Абсолютно, — кивнула Вірена. — Через три місяці й двадцять днів у нас із тобою народиться Марк, майбутній маг хаосу.

Я не став запитувати, звідки у Вірени такі знання й чому вона назвала нашого сина Марком. Натомість ще раз притулився до її живота, перетворившись на слух. Якби я був звичайною людиною, нічого б не почув. Але я був магом. Тук-тук-тук. Сто ударів на хвилину. Сто рухів маленького сердечка, які витягли мене з небуття.

Я пролежав так досить довго. Вірена гладила мене по голові, Марк періодично штовхався, і я знову відчув те блаженство, яке не відпускало мене в темряві. Тільки цього разу воно було тут, у реальному світі.

— Що з ученицями? — запитав я, насилу відірвавшись від Вірени. Дружина більше не плакала. Вона сяяла від щастя.

— Жасмін закінчила те, що ти почав, — почала розповідати Вірена. — Розалін відразу перейшла на шостий ранг. Мабуть, десь ви перестаралися. Сама Жасмін ледве вижила. Її теж довелося витягувати «Повним відновленням». Добре, що ви були в десятці, де легко знайшлися всі потрібні ресурси. Не довелося нікому нічого обіцяти. Альбіна й Ромаріо впоралися вдвох, щоправда, ледь не згоріли. Днів десять були без магії, лише нещодавно відновилися. Розалін тепер уміє зчитувати почуття інших людей без дотиків. Перші два тижні вона кричала від болю, але поступово зуміла пристосуватися до свого дару. Власне, щойно вона змогла нормально ходити, відразу прийшла до мене й розповіла, як можна витягти тебе з темряви. Хоча, можливо, затрималася вона не через дар, а через Фенікса. Розалін отримала шпагу вогню.

— Розалін страждала не через те, що почала зчитувати емоції, — пояснив я. — Вона страждала через те, що її тіло виявилося не готовим до отримання Фенікса. Ця шпага ховається в просторовій кишені. Коли я отримав Лунаріс, мені було простіше — я знав принцип роботи з «Просторовим сховищем», тому не мав проблем. Розалін довелося вивчати все самій, без моєї підказки. Якби я хоча б розповів, як у майбутньому вони працюватимуть зі своїми шпагами, усе було б значно простіше. Моє недопрацювання.

— Не варто себе картати, чоловіче, — промовила Вірена. — Ніхто не може передбачити все, що станеться. Навіть Патрік на таке не здатний. Те, що сталося, уже не виправити. Але висновки, як ти любиш казати, потрібно зробити правильні. І ще — тепер я від тебе нікуди! Куди ти, туди і я. У пекло — отже, у пекло. У розлом десятого рангу — отже, доведеться нашому синові звикати до них іще до народження. Коли зі мною зв’язалися й повідомили, що ти помер, я сама ледь не померла. Пережити таке вдруге я не згодна.

— Приймається, — кивнув я. — До речі, де ми?

— В одному з палаців Люменарів, — відповіла Вірена. — У тому, де ми святкували день народження дівчат. Вони хвилюються, чоловіче. Ти б зібрався та сходив до них?

— Тільки після того, як прийму ванну, — відповів я. — Але ти можеш підготувати їх усіх до того, що я повернувся. А ще я хочу їсти. Ні — жерти! Так буде правильніше.

— Зараз розпоряджуся, — з усмішкою промовила Вірена й, підвівшись із ліжка, вирушила шукати мені їжу. Я ж стягнув із себе одяг і, залізши в теплу ванну, блаженно заплющив очі. Усе ж артефакти в Люменарів доволі зручні. Потрібно буде собі такі придбати. Вода у ванні з’являється відразу й наповнює її до країв, а не тече нехай і потужним, але все ж струменем.

Хвилин за п’ятнадцять двері до ванної ледь не злетіли із завіс, і до мене увірвався вихор із шести різнокольорових шевелюр. Мілена, Наталі, Розалін, Хелен, Вів’єн і Жасмін. Саме в такому порядку я знайшов своїх учениць і, що кумедно, саме в такому порядку вони вдерлися до мене у ванну.

— Учителю! — майже хором вигукнули дівчата. — Ти живий!

— Учениці, нікого не бентежить, що я лежу у ванні? — запитав я. — Ану геть звідси, доки я вас на місяць Широві не віддав! Зараз помиюся й…

— Дівчата, починаємо! — заявила Мілена, і до мене потягнулися шість пар рук. Попри свою мініатюрність, магині п’ятого й шостого рангів були досить сильними фізично, тож дівчатам нічого не вартувало витягти мене з ванни й поставити на ноги. Те, що сукні намокли, учениць узагалі не хвилювало.

Далі почалося те, що мені завжди доводилося робити самому. Наскільки я пам’ятаю, навіть у минулому житті нас, малюків, змушували митися самостійно. Оскільки мої батьки померли надто рано, мене віддали до школи Хаосу, де навчали все робити самому. Вовтузитися з нами ніхто не бажав.

Так, Вірена якось намагалася продемонструвати мені майстер-клас із миття в лазні, але там я розбив ущент усі її починання, показавши, як насправді повинні митися маги. І це в мене ще правильних артефактів не було! Але щоб ось так, наче якогось малюка, мене ніколи не мили. Причому в шість рук, зовсім не хвилюючись, що заважатимуть одна одній. Дівчата діяли настільки синхронно, наче були єдиною свідомістю. Вони не сперечалися, кому що мити. Не заважали одна одній. Просто робили те, що вважали правильним. Причому без жодного сексуального підтексту. Мене просто прийшли помити.

Потім мене одягли. Одяг був новим, із вишитим гербом Греймодів, причому кожна його деталь була захисним артефактом. Додатковою бронею, яка оберігала моє тіло разом зі стандартними амулетами. Не інакше як Люменари постаралися.

Але й на цьому дівчата не заспокоїлися. Поверх похідного костюма на мене вдягли досить цікаву броню. Не впізнати шкіру зеленого дракона було неможливо. Куртка сіла як влита. Мілена начепила на мене шолом, і нарешті учениці відступили, милуючись результатом.

— Ідеально! — промовила Мілена.

— Проти магічних атак восьмого рангу й нижче, — нагадала Наталі. — Від чогось серйозного броня не врятує, але на дрібноту більше не доведеться відволікатися.

— Із поверненням, учителю, — з усмішкою промовила Розалін. — Ми перелякалися.

— Хто б казав, — усміхнувся я. Стягнувши шолом і куртку, я закинув їх до торбинки мандрівника. — Показуй.

Розалін не запитувала, що саме їй потрібно показати. У її руках спалахнув живий вогонь, який набув форми шпаги. Я дістав Лунаріс і відчув, що два клинки є двома частинами чогось нового. Чогось, про що поки не знаємо ані я, ані Розалін.

Леза зустрілися, висікаючи іскри, і прийшло усвідомлення того, що вміє Фенікс. Якщо Лунаріс уміла лише поглинати енергію, накопичуючи її в накопичувачах, то Фенікс був артефактом пам’яті й посилення. По суті, та сама корона Вогню, тільки в іншому виконанні й із додатковими властивостями. Відтепер Розалін могла використовувати абсолютно будь-яке заклинання школи вогню. Узагалі все, що було створено до цього моменту магами. Як прадавніми, так і сучасними.

— Я виконала твоє завдання, — з усмішкою промовила Розалін. — «Метеорит» показати? Щоправда, сил на нього мені ще не вистачить, але щойно дістануся дев’ятого рангу, зможу використати його без жодних проблем. Це неймовірна зброя, учителю. Небезпечна в поганих руках і велична в моїх. Фенікс багато чого мене навчив. Багато чого підказав. Корона Вогню — це один із трьох великих артефактів. Для неї є свої посилювальні заклинання, щоб використовувати її ефективніше. Але крім корони є ще наручі й перстень. Не той, який група «Істина» використовувала у своєму ритуалі. Інший. Я не знаю, чи знайдено хоча б один із цих артефактів, але для кожного з них є свої заклинання. Тож питання з короною досі залишається відкритим.

— Дістануся до Драквелла Ігніссара — обов’язково обговорю це з ним, — пообіцяв я. — Як твоє навчання з Крістіаном?

— Ніяк, — усміхнулася Розалін. — Учителю, скажи, чого він може навчити власницю Фенікса? Не існує ані заклинання, ані ритуалу школи вогню, якого не знає моя шпага. Я могла б йому підіграти, щоб він не відчував таких внутрішніх мук, але не впевнена, що він нам потрібен, учителю. Навіщо він Греймодам?

У погляді Розалін виразно читалося «жени його», але погоджуватися із цим я не хотів. Мені ще не до кінця було зрозуміло навіщо, але з якоїсь причини Крістіан Ігніссар був потрібен нашому роду.

— Поміняйтеся ролями, — доручив я. — Навчи його заклинань, які вважаються втраченими або взагалі невідомі сучасним магам вогню. Заодно зрозумієш, наскільки важко бути вчителем. Особливо коли твій учень не геній, який усе схоплює на льоту.

— Учителю! — обурилася Розалін. — Я не навчатиму Ігніссара!

— Не лише навчатимеш, а ще й робитимеш це з доброзичливою усмішкою, — наказав я. — Вимоги все ті самі. Через місяць мені потрібен «Метеорит». Тільки цього разу його має сформувати Крістіан Ігніссар. Самотужки. Попри те, що він щиро вважає, ніби для цієї вищої магії школи вогню потрібні щонайменше п’ятеро магів. Завдання зрозуміле?

Обличчя Розалін спотворила гримаса невдоволення. Ми дивилися одне одному в очі, і між нами було таке напруження, що цілком могла з’явитися блискавка. Воля читача десятого рангу зійшлася в безмовному бою з волею мага хаосу. Універсала, який умів усе і, по суті, нічого. Але саме ця універсальність дозволила мені перемогти в цьому двобої. Розалін підкорилася:

— Я зроблю, учителю, — дівчина схилила голову, і на мене зійшло осяяння. Я знаю, навіщо мені був потрібен Крістіан Ігніссар! Щоб повертати Розалін на землю! Щоб вона не забувала, що є людиною, а не втіленням істинного полум’я! Що вона жива істота, а не читач чужих емоцій і почуттів.

Та я готовий навчити сотню Ігніссарів, якщо це допоможе Розалін залишитися людиною.

Продовжити захопливу зустріч з ученицями мені не дозволили. До мене постукали слуги Люменарів, повідомивши, що для Соло Греймода вже накрили стіл. Мене провели до обідньої зали, де справді виявився величезний стіл зі стравами. За столом уже сиділи Сіріон Люменар і Ксав’єр Флеймворд. Ці двоє, як я зрозумів, останнім часом узагалі не розлучалися. Цікаво, чому? Що задумав дядько Розалін?

У тому, що він щось задумав, я не сумнівався ані хвилини.

— Радий бачити, що ти одужав, — промовив Сіріон. — Мені доповідали, що твій стан нестабільний.

— Дякую, що дозволили відновитися у вашому домі, партнере, — відповів я.

Сівши, я взявся до їжі й на якийсь час цілковито відключився, настільки мені хотілося їсти. Коли переді мною спорожніла шоста чи сьома тарілка — я збився з ліку, — я нарешті подивився на «партнерів».

— Ви ж прийшли сюди не просто так, правда? — прямо запитав я. — Не розмовляймо про погоду, а відразу перейдімо до тієї миті, коли ви розповідаєте мені про свої вимоги. Що вам потрібно?

— Імперія занепадає, — заявив Ксав’єр Флеймворд. — Імператор, отримавши повноцінну владу, почав насаджувати свої закони. Деякі з них справді приносять користь, але більшість шкідлива. Брат більше мене не слухає. У нього новий радник — Баріос Ґрінфолд. Разом вони вже наробили стільки справ, що, за даними моєї розвідки, дертанці збираються напасти на роздроблену Імперію, не побоюючись наслідків. Насувається війна, Соло. Кривава. Вона відкладалася багато десятиліть, але тепер, коли дертанці усвідомили, що прокляті землі більше нас не стримують, вони готові ризикнути й розправитися з нами раніше, ніж ми наберемо силу.

— Війна з дертанцями? — здивувався я.

— Саме так, — кивнув Сіріон. — І офіційна причина цієї війни — ти. Дертанці висунули ультиматум. Або ти повертаєш їм «Зірку хаосу», або вони заберуть її силою. На все про все вони дали місяць, і два тижні з нього вже минули.

— Ви ж розумієте, що я нікому не віддам артефакт? — запитав я.

— Ми не просимо його віддати, — відповів Ксав’єр Флеймворд. — Ми просимо увійти до складу наших військ, щоб раз і назавжди розв’язати проблему з дертанцями. Драквелл Ігніссар, глава військ Імперії, бажає зустрітися з тобою, Соло Греймоде.

— Це… можливо, — після паузи відповів я. — Де й коли?

— Тут і зараз, — відповів Сіріон Люменар. — Ми виступаємо гарантами його безпеки, Соло. Тому без несподіванок.

Слуги розчинили двері, і до зали увійшов маг вогню. Статурою він нагадував Баріоса Ґрінфолда. Такий самий могутній, величезний і владний. Глава клану Вогню підійшов до столу й сів навпроти мене. Сіріон і Ксав’єр опинилися по боках від нас. І, що відразу привернуло мою увагу, на голові Драквелла красувалася корона Вогню.

— Мені потрібна Розалін, — заявив я, перш ніж хтось устиг промовити хоча б слово. — Без неї розмови не буде.

— Навіщо вона тут? — Драквелл Ігніссар дивився на Розалін з-під густих брів. Причому дивився недобре.

— Як я вже казав партнерам, — відповів я. — Справами роду Греймод займається Розалін. Не я.

— Нам не потрібен увесь рід Греймодів, — заявив Драквелл. — Потрібні конкретні люди. Ти. Шир. Рів. Патрік. Альбіна. Ромаріо.

— Тобто майже половина роду, — зауважив я.

— Ти граєшся словами, хлопче, — заявив маг вогню. — Я кажу прямо. Мені потрібні маги десятого рангу. Не як представники роду Греймод, який є вигнанцем в Імперії. Мені потрібні вільні найманці.

— Плата? — запитав я.

— Стандартна для найманця десятого рангу, — відразу відповів Драквелл.

— Шкодую, що вам довелося витратити свій час, — знизав я плечима. — Бо єдина річ, заради якої ми підемо на війну на боці Імперії, перебуває у вас на голові. Мені потрібна корона Вогню. Заради неї я готовий піти воювати з дертанцями.

— Корона навіть не розглядається як плата, — відразу заявив Драквелл.

— У такому разі питання з найманцями вирішено, навіть до пуття не розпочавшись, — відповів я. — Ніхто з Греймодів не стане на захист Імперії, яка оголосила нас злочинцями. До речі, Драквелле, шістдесят років тому Орден Кола знищив групу «Істина» й клан Хаосу. Ігніссари брали в цьому участь?

— Шістдесят років тому? — маг вогню пропалював мене поглядом. — Отже, ти мстиш Ордену за те, що сталося так давно?

— Кожен розважається як може, — знизав я плечима. — Аквалор і Ноктаріон уже заплатили за скоєне. Шайнборн примудрився втекти, але я його знайду. Як знайду й інших. От тільки я згадав, що шістдесят років тому кланом Вогню керували не Ігніссари, а Флеймворди.

Я подивився на напруженого дядька Розалін. Судячи з того, що в мене по спині пробігли мурашки, Ксав’єр Флеймворд міркував, чи варто вбити мене просто зараз, чи все ж іще трохи зачекати.

— Наскільки мені відомо, на момент нападу Ордена на клан Хаосу місце Другого було вільним, — відповів Драквелл. — Мене прийняли туди пізніше.

— Він не бреше, — прошепотіла Розалін, зчитавши емоції Драквелла. — Ігніссари справді не мають стосунку до нападу на «Істину» й клан Хаосу.

— Що ж, це значно змінює мої плани, — промовив я. — Драквелле Ігніссаре, від імені роду Греймод я перепрошую за те, що без дозволу вдерся до вашого дому. Усі ресурси й артефакти, які я виніс із вашої скарбниці, буде повернуто Ігніссарам. Із відсотками, звісно, за завдані незручності. Єдине — мені знадобиться час. Частину артефактів уже використано, і їх доведеться замінити. Як і дістати нові ресурси. Але із цим, сподіваюся, проблем не виникне.

У залі запала тиша. Драквелл не зводив із мене пильного погляду, Сіріон і Ксав’єр дивилися то на одного, то на іншого, не бажаючи форсувати події. Погано, звісно, що доведеться віддавати артефакти, але не критично. Більша частина дісталася Розалін, а вони стали для дівчини майже непотрібними. Після нової обновки, виготовленої Люменарами, жоден артефакт не зрівняється з нею за якістю, надійністю й зручністю.

— Навіщо тобі Крістіан? — після довгої паузи запитав Драквелл. — Він сказав, що ти збираєшся переманити його до свого роду.

— Не збираюся, а вже майже це зробив, — відповів я. — Він стане учнем Розалін. Через місяць складатиме іспит із формування «Метеорита». Самостійного формування, до речі, без групи підтримки.

— Неможливо! — у Драквеллі прокинувся маг вогню. — Це заклинання вищої магії потребує групи з п’яти осіб!

— Місяць, Драквелле, — знизав я плечима. — Розалін потрібен місяць щільної роботи з Крістіаном, щоб навчити його такої дрібниці, як самостійний виклик «Метеорита».

— Навчання передбачає, що Розалін сама вміє це робити, — промовив маг вогню, втупившись у мою ученицю.

— Ні, — чесно відповіла Розалін. — Просто зараз мені не вистачить на це сил. Потрібно здобути ще три ранги, щоб це заклинання стало мені доступним. Якщо дуже постаратися, можна активувати його й на восьмому, але в такому разі я можу спалити джерело. Щодо корони — ось, прошу. Ознайомтеся.

Розалін дістала аркуш паперу й досить швидко написала на ньому структуру якогось заклинання. Рух потоків енергії, ключі активації. Слуги забрали аркуш і віднесли його Драквеллу.

— Це… — маг вогню відразу зрозумів, що там написано. На відміну від мене, до речі.

— Це те, що дозволить короні Вогню використовувати на десять відсотків менше енергії джерела, — пояснила Розалін. — Ви не знаєте цього артефакта, Драквелле. Не знаєте, що він може. Не знаєте, які ризики несе. Гадаєте, мій учитель збирає корони через якусь примху? Він робить це, бо так правильно. Бо в руках тих, хто не розуміє, як правильно працює цей артефакт, він стає небезпечним. Судячи з реакції, ніхто вас про це не попереджав, вручаючи корону.

Розалін відверто брехала. Жодних наслідків від носіння корони стихії не було. Це точно. Але Драквелл про це не знав. Він отримав заклинання, якого не мало існувати, — ніхто ніколи не казав, що з коронами стихій можна проводити якісь маніпуляції. Цей артефакт вважали досконалим. До сьогодні.

— У вас уже чотири з шести корон, — замислено промовив Драквелл. — В «Істині» шестеро людей. Корону Хаосу, наскільки мені відомо, втрачено назавжди. Вона перебуває в епіцентрі проклятих земель.

— Її ми теж отримаємо, — запевнив я. — Але лише після того, як заберемо Ельдору. Володар, який керував Орденом Кола через Першого, або Малхезара Ноктаріона, якщо так зручніше, отримав здобутий «Істиною» клинок Хаосу. Щось схоже на це.

Розалін відразу витягла Фенікс, продемонструвавши її присутнім. Дивовижно, але Драквелла пройняло. Він здригнувся, втупившись в артефакт.

— Вражає, — промовив глава армії. — Відчувається рідна, але водночас лячна сила.

— До речі, Драквелле, ви вже знаєте про справжні цілі Володаря? — запитав я. — Якщо ні, із задоволенням поділюся інформацією. Почнімо, мабуть, із його посіпак. Маги шести стихій. Як вони з’являються…

Я без жодних приховувань розповів військовому все, що знав про магів темряви та їхні прагнення. Заодно розповів, чому було знищено клан Хаосу й яку роль у цьому відіграла провісниця. Яку, до речі, теж довелося вбити.

— Красива казка, позбавлена бодай якихось підтверджень, — відповів Драквелл. — У тебе немає жодного доказу, Соло Греймоде. Усе, що тобі залишається, — паплюжити честь нашого Володаря.

— Прогуляємося? — запропонував я. — Печера, до якої мене перенесли, досі на місці. Гадаю, маги темряви вже покинули її, можливо, навіть розставили пастки проти тих, хто спробує завітати до них у гості, але я не відчуваю загрози. Перенесемося, і ви на власні очі все побачите. Заодно перевірю кабінет Володаря. Раптом Ельдора ще там. На стіні, до речі, у ланцюгах висів Хаос. Так, той самий, якого всі вважали загиблим іще шістдесят років тому.

— Пропонуєш мені вирушити з тобою в пастку? — спохмурнів Драквелл.

— Так, — кивнув я. — Найімовірніше, там буде пастка. Засмучуся, якщо Володар нічого не вигадає. То що — хочете переконатися, що в словах Соло Греймода немає брехні? Чи й далі витатимете в хмарах самообману? Ще скажіть, що нетрі навколо міст, які ви організували, створені для того, щоб людям було де жити. І коли на зборах Ордена Кола обговорювали прикликання Багряного привида, ви в цей момент були відсутні. Або не слухали, занурившись у власні думки.

Драквелл напружився, готовий до бійки. Я майже бачив, як енергія рушила до рук, готова вихлюпнутися в його ворогів.

— От тільки мені начхати на те, що ви творили в Імперії, — я знизав плечима, знімаючи напруження в залі. — Моє завдання — помститися за клан Хаосу й групу «Істина». Усе інше — справа Флеймвордів. Нехай вони ламають голову, як усе це зупинити. Оскільки Греймоди є ворогами Імперії, нам більше нічого тут робити. У нас немає ані нерухомості, ані вкладів, ані армії, ані слуг. По суті, нас зовсім нічого не тримає в Імперії. Хіба що доступ до проклятих земель, але тепер і це вже не проблема. Заклинання «Телепортація» чудово працює аж до першої стіни. Де я, до речі, уже бував.

— Збираєшся втекти? — Драквелл став менш напруженим. Просто зараз воювати ніхто не збирався.

— Збираюся покинути місце, де мною невдоволені, — виправив я.

— Ти присягав Імперії! — несподівано заявив Драквелл. — Твій обов’язок — захищати її від ворогів, як зовнішніх, так і внутрішніх! Незважаючи на ставлення Імперії до тебе самого!

— Давайте ще раз нагадаю: я сам ворог Імперії! — заявив я. — Причому офіційний. Дертанці лише позначилися, і не факт, що взагалі нападуть, а за мною вже полює таємна служба. Та й Орден Кола, як мені здається, із задоволенням прикінчить мене за першої нагоди. Тож єдина річ, яка змусить мене піти проти дертанців, перебуває у вас на голові. Щойно вона опиниться на голові Розалін, Греймоди стануть на захист інтересів Імперії.

— Хіба ти не казала, що цей артефакт небезпечний? — запитав Драквелл, дивлячись на Розалін.

— Я показала лише одне простеньке заклинання, яке зробило корону значно сильнішою, — знизала плечима моя учениця. — Ви ж не думаєте, що воно єдине?

— Звідки в тебе така інформація? — запитав Драквелл. — У Флеймвордів її точно не було!

— А багато Флеймвордів закрили у своєму житті хоча б один розлом десятого рангу? — запитала Розалін. — Або цілковито поглинули енергію кристала десятого рангу? Ваш племінник усе розповів про наш похід, правда? Включно з причиною, чому ми досі перебуваємо тут, а не подорожуємо світом, забувши про Імперію, дертанців, Орден Кола й таємну службу. Вам же потрібен навіть не Соло. Потрібен Шир. Точніше, його вихованець. Вогняний дракон Темряви десятого рангу. Істота, здатна самотужки виграти будь-яку битву. Із Широм уже розмовляли, але він заявив, що цілковито відданий Греймодам і нікуди без наказу глави чи виконавчого глави не піде. Усе інше — не більш ніж ширма й спроба приховати справжні цілі.

— Не зовсім, — виправив я Розалін. — Маги королівства Дертан не хлопчики для биття. Якщо вони надумали напасти на Імперію, то мають достатню силу. Включно з можливістю активувати вищі заклинання різних шкіл. Драквеллові не так уже й потрібен Шир із його Ніччю. Так, це чудовий атакувальний потенціал, але значно більше його непокоїть безпека війська. Коли над військами з’явиться, наприклад, «Метеорит», жодна військова виучка не врятує. А ось Лунаріс зможе всіх захистити, що вже двічі продемонструвала. Вона поглинула «Метеорит», упоралася з «Водяним стовпом». А, ні, тричі. Ще й «Бурмінську ніч» не пустила гуляти трибунами. Три підтверджені блокування вищої магії трьох різних стихій. Драквелл уміє зіставляти факти й розуміє, що я можу блокувати й інші стихії. Тому йому потрібен не лише Шир. Йому потрібен захист від вищої магії. І отримати його він може лише в одному місці. Що ж — ціну він знає. Коли настане час вирішувати, залишиться єдине питання: де нас знайти. Бо сьогодні ми покидаємо цей гостинний дім.

— Ти ще маєш повернути мені мою скарбницю, — нагадав Драквелл, наче це непокоїло його найбільше.

— Я зберу артефакти й ресурси, але особисто передавати не стану, — відповів я. — Це зробить мій партнер.

Я кивнув Сіріону Люменару, який увесь цей час сидів із непроникним обличчям.

За столом знову запала тиша. Перший напад голоду я приглушив, але зупинятися не збирався. Моєму тілу було потрібно багато енергії. Мало того що потрібно відновлюватися, так ще й готувати себе до дев’ятого рангу. А то ще трохи — й учениці швидше за мене стануть десятками.

— Мені немає сенсу більше тут перебувати, — Драквелл Ігніссар підвівся з-за столу. — Лише час змарнував.

Сіріон і Ксав’єр подивилися на мене, безмовно вимагаючи підкоритися й знизити вимоги, але я не здавався. Драквеллові були потрібні мої здібності. Він це розумів. Я це розумів. При цьому він ще й розумів, що я це розумію. Тож вибору в нього насправді не було. Це був військовий до мозку кісток, який за своїх воїнів розірве будь-кого, хто стане в нього на шляху. Війна з дертанцями не буде простою. Це розуміли всі. Навіть якщо станеться лише одна битва, у ній загине надто багато сильних магів. Бо проти вищої магії майже немає захисту. Але тут несподівано з’явився неврахований чинник в особі Соло Греймода, який може протистояти цій самій вищій магії. Як відмовитися від такого подарунка?

Усе це читалося навіть не між рядками — це було написано величезними літерами на плакаті, який невидимо висів над Драквеллом. Маг вогню якийсь час стояв, дивлячись на мене впритул, після чого зняв корону й жбурнув її в мій бік, наче якусь непотрібну річ.

— Через два дні чекаю на тебе в Морруку, — наказав Драквелл Ігніссар. — Візьми із собою всіх десяток.

— А також учениць, — додав я, упіймавши корону. — Греймоди прибудуть на війну в повному складі.

— Мінімальний склад я визначив, — заявив Драквелл. — Усе інше — твоя турбота.

Розвернувшись, маг вогню покинув обідню залу. Вирушив до порталів. Я ж подивився на Ксав’єра Флеймворда:

— Греймодам знадобиться безпека на час воєнних дій із дертанцями, — заявив я. — Чи можна якось домогтися, щоб таємна служба припинила наші пошуки? Не хотілося б убивати нікого зайвого.

— Подивлюся, що можна зробити, — кивнув Ксав’єр Флеймворд і несподівано запитав: — Чому ти погодився? Тільки не кажи, що заради корони. Ти міг забрати її силою. Особливо після першої битви з дертанцями. За даними розвідки, у них зібралося понад сто магів десятого рангу. Імперія зможе протистояти їм лише в одному разі — якщо об’єднається. Але ніхто об’єднуватися не стане. В армії зараз двадцять три десятки. Якщо рахувати Ігніссарів — тридцять сім. Команда Стрижа — ще сорок сім. Лояльні до Імперії роди зуміють виділити ще десять-п’ятнадцять магів десятого рангу. Не більше. У будь-якому разі нас менше, ніж дертанців. І це розуміють усі. То чому ти погодився?

— Дивовижна ви людина, Ксав’єре, — усміхнувся я. — Буквально кілька хвилин тому ви самі вмовляли мене стати на захист Імперії, а тепер дивуєтеся, чому я це зробив. Усупереч поширеній думці, я не маніяк. Мені не потрібні зайві жертви. Мені не потрібна смерть Драквелла Ігніссара, якщо він виявився непричетним до загибелі клану Хаосу. Насправді вам самим варто було б почати хвилюватися, але, гадаю, ваш двоюрідний дід уже отримав по заслугах іще шістдесят років тому. Нинішнє покоління Флеймвордів не має до тих подій жодного стосунку.

— Соло, не відводь розмову вбік! — Ксав’єр Флеймворд почав закипати.

— Хочете знати причину? — я перевів погляд на Сіріона. — Партнере, у вас же в глибоких підземеллях є якісь небезпечні злочинці-маги? Ті, хто справді заслуговує смерті, але вона буде для них надто легким покаранням? Даруйте одному нещасному смерть, бажано магові не нижче шостого рангу, і я покажу, заради чого погодився вирушити на війну.

— Ти хочеш, щоб ми його вбили, чи хочеш убити його сам? — відразу уточнив один із найкращих артефакторів світу.

— Краще сам, так надійніше, — відповів я.

Задзвенів дзвіночок. Прийшли слуги, Сіріон віддав розпорядження, і за пів години до зали доставили брудну й позбавлену розуму людину. Колись це був маг вогню восьмого рангу. Принаймні якщо вірити червоному волоссю. Але час і постійні тортури позбавили його розуму, перетворивши на звичайне тіло. Воно вже не сприймало болю, не сприймало нічого з того, що з ним відбувалося.

— Як цікаво, — промовив Ксав’єр Флеймворд, побачивши бранця. — А я все гадав, куди він зник. І багато в тебе таких «гостей»?

— Вистачає, щоб тішити себе довгими зимовими вечорами, — відповів Сіріон і повернувся до мене. — Що ти хотів показати?

— Готова? — я подивився на Розалін.

— Так, — кивнула дівчина, байдуже дивлячись на бранця. Жодних сумнівів!

«Спис хаосу» пробив голову бранця, залишивши в ній величезну діру, після чого я перетворив тіло на чисту енергію, використавши «Розкладання». Енергія ринула в мене, щоб допомогти відновитися після довгого сну, але зараз вона мені потрібна була для іншого, для показу. Я спрямував її в Розалін. Магиня шостого рангу важко задихала, схопилася за стіл від внутрішнього напруження, а коли все закінчилося, магів шостого рангу за столом більше не було.

Розалін перейшла на сьомий ранг.

— Ось для чого мені потрібні десятки дертанців, — спокійно відповів я, дивлячись у кам’яні обличчя Ксав’єра й Сіріона. Вони знали, що я розчиняю своїх ворогів. Знали, що використовую цю енергію для розвитку. Але навіть не здогадувалися, наскільки ефективним може бути такий спосіб розвитку магів. Та й побачити подібне на власні очі — окреме задоволення.

— Пущу їх на наш розвиток, — закінчив я. — Що більше загине ворогів високих рангів, то сильнішими стануть Греймоди.

— Вони тебе бояться, учителю, — промовила Розалін, цілком чутно для всіх.

— Страх — це добре, — відповів я. — Страх змушує замислитися, перш ніж зробити якусь дурницю. Ученице, це належить тобі.

Розалін прийняла корону Вогню, але не стала прив’язувати її кров’ю. Натомість дістала Фенікс і торкнулася лезом отриманого артефакта. Зі шпаги дівчини ринув істинний вогонь, охопивши корону й почавши її змінювати. Усі заклинання, які посилювали корону Вогню, Розалін прикликала одночасно, перетворюючи артефакт на щось справді неможливе.

— Тепер ця корона лише моя, — із задоволеною усмішкою промовила дівчина, прибравши Фенікс. — За попередніми підрахунками, корона посилилася в десять-дванадцять разів. Але це мінімум. Можливо, більше — потрібно перевіряти. Учителю, тобі потрібен «Метеорит»? Я готова показати його вже зараз, на сьомому ранзі.

— Твого завдання ніхто не скасовував, — заявив я. — «Метеорит» потрібен не від тебе, обвішаної артефактами так, що до тебе навіть підійти страшно, а від Крістіана. Доведеться попітніти, ученице. Бо я розчаруюся, якщо ти не впораєшся. Можеш робити з Крістіаном усе, що захочеш.

— Я чекала на цю фразу, — задоволено усміхнулася Розалін. На ній, магині сьомого рангу, з’явилася захисна оболонка, здатна, як мені здається, витримати навіть випущений з арбалета болт із чорного металу. Про звичайну магію можна було навіть не говорити. Формально Розалін отримала все, що тільки могла. Шість посилень шкіл стихій, шпагу й корону стихії, унікальний дар читача. Навчати її мені більше нічого, але зізнаватися в цьому я не збирався. Бо варто мені це зробити, як почнуться нездорові зазіхання в мій бік.

— Не почнуться, — усміхнулася Розалін, показавши, що чудово навчилася читати емоції й правильно їх тлумачити. Хоча, можливо, вона вже й думки навчилася читати. — Я пов’язана з дівчатами. Не можна, щоб одна з нас стала твоєю, а інші — ні. Ми підійдемо до цього моменту разом.

— Стала твоєю? — почувся невдоволений голос Ксав’єра. — Розалін, ти збираєшся виходити заміж за Соло?

— Не збираюся, дядьку, а вже вийшла, — відповіла Розалін. — Нехай поки й теоретично.

— Неприйнятно! — насупився Ксав’єр. — Ти восьма спадкоємиця! Ти не маєш права ставати другою чи якоюсь там за рахунком дружиною!

— Мені немає діла до твоїх бажань, дядьку, — усміхнулася Розалін. — Я чудово знаю, кому ти мене пообіцяв і що за це вже отримав. Не вийде. Я ніколи не стану дружиною Ігніссара.

Я здивовано подивився на Розалін, вимагаючи пояснень.

— Учителю, ти ж не думаєш, що Другий з Ордена Кола з’явився сюди лише для того, щоб затягти тебе до своєї армії? Дядько веде власну гру, бажаючи повернутися до керування Імперією. Щоб робити в ній усе так, як хочеться йому, а не моєму батькові. Для цього він і уклав цілу низку угод з усіма, з ким лише можна. Сіріон Люменар. Драквелл Ігніссар. Авреліус Вердант. Любомир Флоуринг. Дядько не гребує працювати з усіма партіями, бажаючи отримати трон. Він об’єднає всіх, щоб ними правити. Але для цього йому потрібна ціла Імперія, а не її уламки.

— Авреліус Вердант? — похмуро перепитав я, почувши знайоме ім’я. — Третій з Ордена Кола?

— Це цілитель рівня Альбіни або навіть вищого, — заявив Ксав’єр Флеймворд.

— Він причетний до загибелі клану Хаосу, — заявив я. — Причетний до знищення групи «Істина».

— Це було шістдесят років тому, — заявив Ксав’єр Флеймворд. — Усе змінюється, Соло Греймоде! Люди змінюються. Мені потрібен цей цілитель! Імперії потрібен цей цілитель!

— Ви знаєте мою позицію щодо цього, — мені залишалося лише знизати плечима. Щось доводити просто зараз я не збирався. — Драквелл житиме, бо не брав безпосередньої участі в нападі на клан Хаосу. Авреліус Вердант був серед тих, хто вирішив нас атакувати. Він знищував магів хаосу протягом шістдесяти років. Він перетворив нас на вигнанців. Тому він помре. Люди змінюються, тут ви маєте рацію. Але це не людина. Це маг десятого рангу. Такі не змінюються. Дякую, що дозволили мені відновитися у вашому домі, партнере. Я цього не забуду. Я взагалі мало що забуваю. А тепер прошу мене вибачити, мені потрібно готуватися до війни. Дертанці самі себе не вб’ють. На жаль.

Мені ще ніколи не доводилося бувати в армії. У минулому житті в ній не було потреби — кожен клан мав власну військову структуру, а Імператор мав своїх гвардійців. Після того як усе змінили, включно зі структурою кланів і родів, які до них входили, військових виділили в окрему сутність. У ній не було ані родів, ані кланів, ані поділу на магів вогню, води та інших. У ній були жорстка дисципліна й чітке виконання наказів вищих командирів. Завдання армії полягало в тому, щоб охороняти кордони Імперії. У внутрішні чвари вона не втручалася. Зокрема, не займалася й розломами. Для цього в Імперії були клани.

Утім, наявність великої кількості підлеглих магів високих рангів робила Драквелла Ігніссара впливовою людиною. Власне, завдяки цьому він отримав корону клану Вогню, а також місце в Ордені Кола. Якби Ксав’єр Флеймворд був трохи спритнішим, то обов’язково залучив би Драквелла до своїх лав іще раніше. Дядько Розалін мав неймовірний нюх на впливових магів. Може, зробити Ксав’єра теж Греймодом? Дивись, його дар проявиться ще сильніше. Хоча після того, що я почув від Розалін, Ксав’єр ніколи до нас не піде. Проміняти корону Імперії на тягар життя вигнанців дано не кожному.

Армія базувалася на сході Імперії, неподалік від Моррука, за п’ятдесят кілометрів від кордону з королівством Дертан. Нас зустріли ще в місті. Група з п’ятдесяти магів дев’ятого рангу, одягнених у військову форму, змушувала всіх мешканців ховатися й відводити очі. Якщо з’явилися військові, отже, бути біді. Не дивилися в наш бік і «люди в сірому». Новина про те, що Греймоди приєдналися до армії, розлетілася досить швидко. Мабуть, десь у Кріалоні зараз один надто зарозумілий Імператор тупає ногами й вимагає негайно нас схопити, але армія йому не підкорялася. Кумедно, звісно, але така величезна махина, яка існувала за гроші Імперії, підкорялася лише Драквеллові Ігніссару. Більше нікому.

— Як тут усе кумедно влаштовано, — промовив я, спостерігаючи за стрункими рядами встановлених наметів. Складалося враження, що їх ставили вздовж туго натягнутої мотузки, боячись помилитися хоча б на волосину. Усе рівно, чітко й максимально ефективно. Між наметами було досить місця, щоб пройти. Розташували їх так, щоб у разі масованої атаки постраждало якомога менше людей, але водночас досить компактно, аби в разі загрози всі швидко зібралися в одному місці.

— Тут немає нікого нижче сьомого рангу, — здивовано промовила Мілена. — Звідки стільки магів?

— Їх забирають із притулків іще в дитинстві, — пояснив наш провідник. — Декого ще немовлям. Ми виховуємо воїнів, а не аристократів. Є завдання — його потрібно виконати. Є ворог — його потрібно знищити. Є земля — її потрібно захищати. Три постулати, на яких тримається армія Імперії!

Я стримав усмішку, але подумки поаплодував Драквеллові. Те, що він зробив, дуже нагадувало механізм відбору до бойової академії клану Хаосу. Там теж усіх магів, народжених у простолюдинів, забирали до спеціальних шкіл, виховуючи з них відданих солдатів. Лише той, хто пройшов навчання у школі клану, розумів, наскільки ефективною була така система. Імовірність зради мінімальна, але не нульова. Завжди знайдуться невдоволені.

— Головнокомандувач чекає на вас у своєму шатрі, — промовив наш провідник. — Соло й Розалін Греймоди. Решта можуть розташуватися в цих трьох наметах.

Усе було організовано максимально лаконічно. Просте оздоблення, прості меблі, жодних прикрас. В армії воюють, а не висловлюють невдоволення простотою житла.

Драквелл перебував у шатрі не сам. Разом із ним були п’ятеро генералів — ті, хто командував окремими великими підрозділами. На столі лежала карта східної частини Імперії, включно із західною частиною королівства Дертан. Війська позначалися фігурками, і зараз по той бік кордону стояло двадцять фігурок. З нашого боку таких фігурок було лише дев’ять. Коли ми прибули, Драквелл поставив на наш бік іще дві. Одинадцять проти двадцяти. Підозрюю, на нас чекають важкі часи.

— Генерале Маркусе, прошу ввести Греймодів у курс справи, — наказав Драквелл.

— Згідно з даними розвідки, на боці королівства Дертан перебували тридцять п’ять тисяч магів сьомого-дев’ятого рангів, а також сто тридцять сім магів десятого. З нашого боку виступають двадцять сім тисяч магів сьомого-дев’ятого рангів, а також вісімдесят три маги десятого рангу. Тепер десяток стало вісімдесят вісім. Противник готується виступити вже завтра. Потрібен випереджальний удар.

— Не потрібен, — відповів я. — Підготовка до нього буде неправильною.

На мене подивилися, вимагаючи пояснень. Мені залишалося лише знизати плечима.

— Я не знаю, як вам це пояснити, — промовив я. — Дертанці очікують удару й зробили все, щоб розвідка принесла вам ці дані. Відправте нових розвідників…

Я різко замовк, відчувши щось неправильне. Щось, чого тут не мало бути. Діставши переговорний амулет, я викликав Вірену. Так, я міг скористатися допомогою Розалін, але не хотілося завчасно розкривати цю особливість своїх учениць.

— Вірено, нехай до шатра Драквелла прийдуть Рів і Патрік. Хоча давай іще й Шира. Обговоримо можливість використання його Ночі.

— Уже вийшли, — відповіла Вірена. Тепер, як ми й домовлялися, вона супроводжувала мене всюди. Навіть на війні.

— Це засідання лише для вищого керівництва, — заявив один із генералів, але побачив жест Драквелла, який змусив його замовкнути. Маг вогню не зводив із мене погляду. Причому нічого доброго в ньому не було.

— Ріве, шукай, — наказав я, щойно маг води увійшов до шатра.

Двічі наказувати Рівові не довелося. Він озирнувся й різко викинув руку, відправляючи в політ чорну голку. Після того як у нашому роді з’явилася Вів’єн, питання з проклятими голками вирішилося саме собою. Вів’єн творила такі речі, що маги, яких дряпали голки, засинали миттєво.

Невидимка впав просто на стіл із картою, розкидавши фігурки в різні боки. Ось! Тепер я спокійний. Інших шпигунів у шатрі немає.

— Патріку, завтра дертанці збираються атакувати, — промовив я, не звертаючи уваги на витягнуті обличчя генералів. До них дійшло, що все, про що вони так таємно розмовляли, уже давно відомо дертанцям. Вони знали про кожен крок імперської армії. — Планується випереджальний удар. Мені потрібно знати, за яких умов він принесе користь. У тебе п’ять хвилин.

Патрік кивнув і заплющив очі. Набігли слуги, щоб винести заблокованого мага, але тут Розалін жестом указала Рівові на двох слуг, які збиралися забрати невидимку. Рів діяв швидко й чітко — на підлогу впало вже не одне, а відразу три тіла.

— Вони працюють разом, — промовила Розалін. — Завдяки цим двом шпигун потрапляв до шатра, а також виходив із нього за потреби. Допитайте їх і дізнаєтеся багато цікавого. У цього, наприклад, діти в полоні дертанців. Цей працює на дертанців за ідею. Вважає, що Імперія прогнила і її потрібно знищити. Навіть ціною загибелі всієї армії.

— Ці слуги працюють на мене десять років! — загарчав Драквелл, не бажаючи визнавати очевидного факту.

— Я сказала все, що хотіла, — заявила Розалін. — Твоя справа — приймати це чи ні.

— Допитати, — наказав Драквелл. — Нараду перенесено. Якщо…

— Нараду не перенесено, — заявив Патрік, розплющивши очі. — Вона закінчена. Через дві години дертанці перетнуть кордон. Розвідка помилилася. Їм дозволили думати, що напад буде завтра. Соло, нам потрібно до кордону. Якщо їхні потвори форсують річку, буде багато жертв.

— Потвори? — усі подивилися на Патріка.

— В армії дертанців є розломові потвори десятого рангу, — відповів маг світла. — Багато потвор. Вони є їхньою головною ударною силою. Я не знаю, як вони їх підкорили, але діють потвори ще розумніше, ніж у тому розломі.

— Ще один погонич? — я подивився на Шира. — Цілком можливо.

— Або один із заборонених темних артефактів, — припустив маг темряви. — Вони цілковито заміщують розум потвори, вживлюючи в неї розум людини. Уб’єш потвору — людина виживе й почне керувати новою потворою. При цьому ранг не обов’язково має бути високим. П’ятого-шостого цілком досить для керування. Потрібно вбивати не потвор, а власників артефакта.

— Хіба таке можливо? — запитав один із генералів. — Це вже щось на рівні казок про те, що прадавні могли творити справжні дива.

— Через дві години ви самі все побачите, — пробурчав Патрік. — Соло, у нас справді немає часу. Нам іще п’ятдесят кілометрів потрібно подолати! Дорога кожна хвилина!

— Потрібен найшвидший самохідний віз, — я подивився на Драквелла. — Ми вирушаємо до кордону. Підтягуйтеся туди й самі.

— Їм не можна, — Патрік знову взяв слово. — У жодній із ниток реальності армії Імперії немає біля кордону. Точніше, вона є, але гине.

— Нитки реальності? — тепер уже насупився Драквелл. — Ти пророк?

— Він ясновидець, — виправив я. — Запитай у Сіріона Люменара, що це таке й чому Патрікові варто вірити. Де наш віз?

За п’ять хвилин два великі вози мчали на максимальній швидкості в бік кордону. В одному з них перебували всі маги Греймодів, включно з Віреною, у другому — Драквелл із загоном підтримки. Патрік запевнив, що главі клану Вогню нічого не загрожуватиме, якщо він спостерігатиме за битвою збоку.

Ми прибули до мосту, який з’єднував Імперію й королівство Дертан. Вартових уже вбили, а сам міст і найближчі до нього околиці взяла під повний контроль армія дертанців. На тому березі почали підходити війська.

— Розалін, прибери міст, — наказала Мілена, коли до цілі залишалося кроків триста. — Ріве, прибери дертанців, але так, щоб від них хоч щось залишилося. Учителю, нам потрібно підвищувати ранги. Дертанці, які перебралися на наш берег, цілком для цього згодяться.

Мені залишалося лише усміхнутися. Мілена виросла. Вона вже не чекала, доки хтось попросить її взяти командування. Вона почала командувати, щойно відчула в цьому потребу.

Ми вистрибнули з воза на ходу. Його вже намагалися атакувати, причому як магією, так і чорними болтами, але поєднана з моїм передчуттям магія Розалін творила дива. Новий захист гасив усі магічні удари, мої «Дзеркала хаосу» зменшували кількість стрільців, які вирішили, що відкрити полювання на Греймодів — чудова ідея.

Прорахувалися.

Пролунав оглушливий вибух, який змусив усіх завмерти. Магиня вогню сьомого рангу використала якусь полегшену подобу «Метеорита», перетворивши широкий кам’яний міст на ніщо. Водночас тридцять крижаних елементалів влаштували полювання на дертанців, які перебували на території Імперії. Загалом тут виявилося п’ятдесят людей, але магами з них були лише тридцятеро. Решта — звичайні люди з арбалетами.

— Сюди їх всіх! — наказала Мілена й першою кинулася до крижаного тіла, щоб притягти його ближче до мене. — Учителю, далі сам. Ти знаєш, кому з нас важливіший новий ранг.

Укотре я усвідомив, що насправді вже не потрібен групі «Істина». Дівчата організовувалися й діяли настільки самостійно, що стороннє втручання могло лише нашкодити. Не минуло й п’яти хвилин, як берег зачистили, міст зруйнували, а вторгнення заморозили.

— Не заморозили, — похмуро промовив Патрік, наче почувши мої думки. — Зараз випустять потвор. Готуйтеся. Буде жорстко.

— Вів’єн, підійди, — наказав я, перетворюючи всіх убитих на енергію. Серед дертанців не було нікого вище п’ятого рангу, тож багато енергії Вів’єн не отримає. Але ж із чогось потрібно починати? Та й залишати трупи на березі не дуже добре. Псують краєвид.

Вів’єн так і не здобула шостого рангу, хоча всі передумови для цього вже були. Іще кілька дертанців — і дівчина переступить на новий щабель. Але однаково все це було катастрофічно повільно.

— Ідуть! — ледь не закричав Патрік, показуючи рукою на широку річку. Там, посеред майже рівної поверхні, виднілися п’ятдесят чорних голів. Розломові потвори десятого рангу пливли в наш бік, ведені своїми погоничами. Я був упевнений, що Шир має рацію — розумом потвор керують люди. Надто організованою мала вигляд ця розрізнена група.

— Навіть розломовий крикун у вас є? — пробурчав я, побачивши летючу чорну пляму.

— Відійдіть, — наказав Шир. — Це мій бій.

— Їх пів сотні! — панікував Патрік. — Десятий ранг! І вони не самостійні! Вони підкорені!

— Іноді я забуваю, що ти не бачиш у своїх нитках Греймодів, — промовив Шир. — Соло, прибери його, доки я сам його не прибрав. Паніки нам тут лише бракувало! Відійдіть, інакше Ніч може зачепити й вас!

— Відходимо! — наказала Мілена. — Наталі, допоможи Вів’єн. Її ще не відпустило!

І знову я був зайвим глядачем. Навіть якось прикро. Ми відійшли на сотню кроків, а коли озирнулися, потвори дертанців уже вибралися на берег. Побачивши єдину ціль, вони ринули вперед, але завмерли, не наважуючись поворухнути навіть кінчиком пазура.

Бо дракон палаючої Темряви їм цього не дозволив!

Як і у випадку зі звіринцем Шира, Ніч обійшов усіх потвор, які вибралися на наш берег. Половину він знищив відразу, розчавивши лапою. Але половині зберіг життя. Після первинної перевірки Ніч іще раз підійшов до кожної потвори, видихаючи в неї темну силу. Якщо потворами керували через артефакт, то зараз цей артефакт продемонстрував свою цілковиту марність. Потвори збільшувалися, ставали сильнішими, обростали новими наростами й шипами, після чого до них по черзі підходив Шир і, поклавши руку на голови, щось шепотів.

Хоча чому щось. Підкорися! Стандартна фраза нашого погонича. І потвори підкорялися, зникаючи одна за одною.

— Соло… — прошепотів зблідлий Патрік. — Твій вихід.

— Відчуваю, — погодився я. — Цікаво, що вони вигадають?

— «Стовп світла», — відповів Патрік. — Мілено, нам потрібно забиратися з берега! Просто зараз! Ріве, хапай усіх і телепортуємося! Тут має залишитися лише Соло!

— Я нікуди не піду, — спокійно відповіла Вірена.

— Як і ми, — Розалін подивилася на Патріка, який ледь не плакав. Насправді надто емоційного Патріка. Мабуть, робота з нитками ймовірностей недоступна звичайній людині. Там потрібен особливий світогляд панікера.

— Це ж «Стовп світла»! — спробував достукатися до нашого розуму Патрік. — Вище заклинання магії світла! Воно знищить усе, що є на цьому березі! Ще й тому може дістатися! Он дертанці вже захист зводять!

Справді — на тому березі з’явився магічний купол.

— Мене одну бентежить те, що вони не телепортуються до нас? — запитала Мілена, проігнорувавши репліку Патріка. — Вони ж бачать точку телепортації. Чому не стрибають сюди?

— Може, не всі нею володіють, — припустила Вірена. — Я теж до зустрічі із Соло не вміла стрибати, хоча була на восьмому ранзі.

— Але в дертанців не було Ордена Кола, — відповіла Наталі. — У їхньому королівстві ніхто не обмежував магів, ніхто не забороняв їм навчатися, ніхто не визначав, які заклинання дозволено в магічних академіях, а які мають бути лише в особистих родових школах.

— Навіщо ризикувати, коли можна не ризикувати? — відповів я. — Потвор багато, тож їх не шкода. Якщо не впораються потвори — в хід піде вище заклинання. Не впорається воно — можна використати ще одне, а то й кілька. Якщо ж сюди хтось стрибне, то є ймовірність трохи померти. Дертанцям це не потрібно. Усім лягти на землю! Негайно!

Мій наказ виконали всі. У небі над нами з’явилися хмари, які почали закручуватися. Із центру цього вихору почав формуватися промінь світла, який із кожною миттю дедалі більше зростав в об’ємі й розмірах, доки не перетворився на гігантський стовп чистого світла. На нього навіть дивитися було боляче.

Простір осяяло нове сонце, а потім воно рушило до землі, бажаючи розпилити всіх комах, які надумали сперечатися з магами королівства Дертан.

Лунаріс злетіла в повітря, приймаючи на себе удар. Площа ураження «Стовпом світла» була величезною, не менше трьохсот кроків у діаметрі, але все це було марним, коли проти тебе виступала зброя, що поглинала магію.

Усе сталося настільки швидко, що я навіть до пуття нічого не зрозумів. Просто накопичувач магії світла тріснув, а на його місці з’явилася кулька істинного світла, заповнена лише наполовину. Дертанці явно поскупилися. «Метеорит» заповнював новий накопичувач з істинного вогню цілком.

— Усе? — у цілковитій тиші пролунав приголомшений голос Патріка.

— Поки так, — відповів я. — Я ж правильно розумію, що в нас тут неправильна війна?

— Ти про що? — мене не зрозумів ніхто, але лише Вірена наважилася озвучити запитання.

— Про те, що дертанцям нападати на нас можна, а ми зобов’язані лише захищатися, — пояснив я. — Вони зараз відійдуть, перегрупуються, вигадають щось нове й повернуться, а ми маємо стояти на місці, не наважуючись ступити й кроку на чужу територію.

— Це буде нападом Імперії на королівство Дертан, — пояснила Наталі.

— Тобто коли дертанці нападають на нас — це нормально, — усміхнувся я. — Коли ми на них — це вже погано? Ріве, Шире, прогуляємося? Альбіно, Ромаріо й Патріку — залишаєтеся тут. Вірено, тобі туди не потрібно. Учениці — готуємося.

— Прогулятися — це я завжди радий, — кровожерливо усміхнувся Рів. Він, як і всі Греймоди, був одягнений у броню із зеленого дракона. Щонайменше половина армії дертанців нічого не зможе йому зробити.

— Але спочатку ми трохи внесемо сум’яття до лав противника, — не менш кровожерливо відповів я. — Будуть вони в мене «Стовпами світла» кидатися!

Лунаріс нагрілася, і небо над дертанцями пішло вихором. Ой, а що таке? Розвідка не доповідала, що ми вміємо не лише поглинати заклинання, а ще й вихлюпувати їх назовні? Сюрприз!

Волосся на руках почало ворушитися — дертанці так активно використовували «Телепортацію», що це відчувалося навіть у нас. Маги дев’ятого-десятого рангів тікали, кинувши свої війська напризволяще. Але встигли не всі. Принаймні мені хотілося в це вірити.

«Стовп світла» остаточно сформувався й ударив у землю.

— До мене! — закричала Розалін, коли на нас пішла величезна хвиля. Вода в річці стала вертикально й обрушилася на нас, бажаючи змести божевільного, який прикликав небезпечне заклинання.

Ми встигли. Навколо Розалін сформувалося одне із забутих заклинань школи вогню, створивши майже досконалу захисну сферу. Щоб нас не знесло, я прибрав землю з-під наших ніг, зануривши нас на два метри. Більше не встиг — прийшла хвиля. Вона накрила нас із головою, бажаючи якщо не забрати, то хоча б задушити, але артефакти, які створювали повітря, залишилися в мене ще з часів пограбування скарбниць.

До речі, сподіваюся, Драквелл Ігніссар здогадався втекти кудись подалі. Буде незручно, якщо він загине. Хоча Патрік начебто казав, що на височині йому нічого не загрожує. Може, хвиля туди й не дістанеться.

Коли ми вибралися назовні, берег на протилежному боці річки перетворився на випалену пустелю. Сама річка перестала бути спокійною. Почала вирувати, закручуватися, хвилі були такими, що накривали зламаний міст.

— Стрибаємо! — наказав я, почавши плести заклинання «Телепортація». — Кожен бере по дві мої учениці!

Загинули не всі дертанці. Хтось обов’язково вижив. Хтось високого рангу. А нам з ученицями потрібно розвиватися. Тож їм просто не пощастило.

Я зграбастав Наталі й Хелен — вони стояли найближче до мене. Миттєва втрата орієнтації в просторі, і світ утілився у спотворений берег. На перший погляд здавалося, що тут не залишилося нічого живого, але я чудово відчував, звідки походить загроза. Буквально за двадцять кроків від мене лежав живий дертанець восьмого рангу.

— Спочивай із миром, — промовив я, добиваючи пораненого. Однаково він уже не жилець — тіло було поламане так, що навіть «Повне відновлення» могло не впоратися. — Наталі, приймай!

Так ми й бродили берегом, знищуючи всіх, кого зустрічали. Жодного жалю. Жодних полонених. Ці люди прийшли сюди, щоб знищити всіх нас. Отже, вони заслуговують лише на одну долю — стати черговим шматочком енергії, який зробить нас іще сильнішими.

— Усе, закінчилися, — заявив Рів. Його елементали облетіли берег, але живих більше не знайшли. Ані людей, ані розломових потвор.

— Що ж, потрібно відзвітувати про виконану роботу, — заявив я, оцінюючи результат нашої вилазки. У тому, що цією бійнею війна з дертанцями не закінчиться, я не сумнівався. Загинуло хоч і багато, але це були маги низьких рангів. Усі високорівневі втекли. Власне, саме тому мої учениці тепер красувалися восьмим рангом. Кожна!

Таким самим, до речі, як і в мене! Бо головний акцент я робив саме на ученицях, не забираючи собі ані крихти. Хтось хвилювався, що учениці його наздоженуть і переженуть? Ласкаво просимо до реальності! Вони вже наздогнали.

Узявши Хелен і Наталі, я перенісся назад на наш берег. Вірена вже розпалила багаття й займалася цілком побутовими справами — готувала нам їжу. Війна війною, а вечерю ніхто не скасовував.

— Вони повернуться, — заявив наш панікер. — І цього разу це буде не розвідка, а повномасштабне вторгнення. Другої помилки вони не припустяться!

— Нехай повертаються, нам іще є куди рости, — знизав я плечима й прийняв у дружини тарілку з підгорілою кашею. Готувати Вірена не вміла, але зараз ця їжа здавалася мені найсмачнішою у світі. Адже її приготувала моя дружина.

— Але повернуться вони нескоро, — закінчив свою думку Патрік. — У нас є рік. Може, два. Знаю одне — щось насувається, Соло. Але що саме — не розумію. Греймоди від мене приховані.

— Що насувається? — я подивився на Патріка. — Я тобі відповім. Насувається полювання, мій наляканий друже. Полювання на нас. Перш ніж атакувати Імперію, потрібно позбутися Греймодів. Доки ми офіційно числимося в Імперії, дертанці на неї не нападуть. Але зроблять усе, щоб ми більше ніде не числилися. Ані тут, ані деінде. Гільдія вбивць здасться нам дитячим садком порівняно з тим, що чекає на нас у майбутньому. Тільки уяви, скільки там енергії для розвитку!

— Це амулет, щоб зв’язатися зі мною, — я передав Драквеллові Ігніссару артефакт, який забрав у Вірени. Якщо дружина тепер усюди зі мною, то й зв’язок їй не потрібен. — Якщо щось станеться й дертанці знову повернуться — зв’яжися. Греймоди прийдуть.

Маг вогню дивився на мене без жодних емоцій, але ж у мене була Розалін! Тож усе це кам’яне обличчя не мало жодного сенсу, адже я чудово знав справжні почуття глави клану Вогню. Він одночасно боявся, захоплювався й був зацікавлений. Те, що він побачив на власні очі, ледь не ставши жертвою хвилі, яка насувалася, сильно запало йому в душу. За словами Розалін, зараз Драквелл міркував, як можна раз і назавжди прикувати мене до армії, щоб мати під рукою таку групу швидкого реагування.

— Дертанці не відступлять, — нарешті заявив Драквелл.

— Нам і не потрібно, щоб вони відступали, — кровожерливо усміхнувся я. — Мені потрібен офіційний наказ про те, що ми більше не є частиною армії.

Драквелл насупився, явно не очікуючи таких слів, тож довелося пояснювати:

— Греймоди не є частиною Імперії. Не є частиною її армії. Це просто рід, який якийсь час жив на території Імперії. Не знаю, як ви, але я не збираюся дозволяти дертанцям перевести подих. Якщо вони напали раз, отже, нападуть і вдруге. Отже, потрібно сходити до них у гості й пояснити, що так робити не варто.

— Це буде пряма агресія… — почав був Драквелл, але тут до нього дійшов зміст моїх слів. — Греймоди згодні стати вигнанцями ще й у королівстві Дертан?

— Однією країною більше, однією менше, — знизав я плечима. — Щоб стати вигнанцями, потрібно програти або піти, щоб не нашкодити тим, хто зараз перебуває на троні. Яким би дивним не був наш Імператор, він є батьком Розалін. Тож питати з нього, яка муха його вкусила, ми не станемо. Поки що не станемо. А ось дертанців серед моїх учениць немає.

— Ви не частина армії, — заявив Драквелл. — Греймоди були найманцями, і ваш контракт закінчився.

— Ось і чудово, — я простягнув руку, і Драквелл після паузи її потиснув. — Усе, що я виніс зі скарбниці, а також трохи додаткових артефактів уже в Сіріона. Гадаю, на цьому наша співпраця закінчується. Не думаю, що інші члени Ордена Кола зрадіють тому, що ви спілкуєтеся з тим, хто бажає їх убити.

— Навіть якщо вони викуплять своє життя? — запропонував Драквелл.

— Як? — здивувався я. — Повернуть клан Хаосу? Відродять усіх, хто загинув у тій бійні?

— Ти не говориш про «Істину», — зауважив Драквелл.

— Бо вони живі, — неохоче визнав я. Брехати не хотілося. Та й нерозумно це. Брешуть слабкі, щоб за брехнею приховати свою неміч. Сильним правда ніколи не заважає. — Попередній склад групи «Істина» перебуває в райдужному розломі. Як, чому, навіщо — це мені ще належить з’ясувати, але явно не найближчим часом. Зараз моє першочергове завдання — розвиток учениць. Мені потрібні десятки.

— Здобути три ранги за одну битву — це викликає інтерес, — погодився Драквелл. — Це можна поставити на потік?

— Теоретично — так, — знову відповів я. — На практиці потрібно дивитися. Крістіан іде з нами до дертанців. Він зобов’язаний пройти навчання в Розалін.

— П’ятдесятирічний маг вогню десятого рангу, який вважається одним із найсильніших магів вогню Імперії, навчатиметься у двадцятиоднорічної дівчини, яка щойно здобула восьмий ранг? — перепитав Драквелл.

— Кумедний жарт долі, — підтвердив я. — Є ще щось, що мені потрібно знати, перш ніж ми підемо?

— Повернімося до Ордена Кола, — Драквелл виявив принциповість. — За знищення всіх, хто пов’язаний зі стихією хаосу, активно агітували Перший, Четвертий, Шостий і Сьомий. Решта лише підкорялися волі більшості. Перший і Сьомий уже мертві. У мене немає питань до Четвертого й Шостого. Вони мені не подобаються. Але я хотів би зберегти Третього й П’ятого. Вони потрібні.

— Ви вже другий, хто бажає зберегти Авреліуса Верданта, — зауважив я. — Що стосується Селестана Мордріва, то його гільдія вбивць дуже наполегливо на мене полювала. І не потрібно казати, що це не обговорювали на засіданнях Ордена. Обговорювали, і не раз.

— Я теж планував тебе вбити, причому неодноразово, — заперечив Драквелл. — Причому того, кого я відправив тебе вбивати, ти плануєш зробити частиною свого роду. Що стосується Мордріва та його гільдії — хіба не так ти знайшов ученицю? Хелен ніколи б не потрапила тобі на очі, якби їй не наказали тебе знищити. Не кажу, що ці двоє є жертвами чи якимись добряками. Кожен із них відповідальний за сотні, якщо не тисячі смертей. Але вони потрібні Імперії, тому хочу зробити тобі пропозицію, Соло Греймоде. Відмовся від помсти, і ми відновимо клан Хаосу.

— Імператор чітко пояснив, що цього ніколи не буде, — після паузи відповів я.

— Бо так йому наказав Орден, — пояснив Драквелл. — Зараз між нами укладено угоду про співпрацю, але всі розуміють, що нам довелося її укласти через загрозу з твого боку. Відмовся від помсти, і ми вимагатимемо від Імператора відновлення клану Хаосу, повернення йому всіх привілеїв. І Орден Кола, і Союз Чотирьох відмовляться від переслідування магів хаосу. Вам повернуть ваші законні землі, які ти й так збирався відбивати в розломових потвор.

Пропозиція Драквелла звучала заманливо. Відновлення клану Хаосу дозволить мені відкрито набирати власників сивого волосся, захищати їх, організувати нормальне навчання за старим зразком. Я зможу зробити так, що маги нашої стихії знову стануть найнебезпечнішими магами Імперії, яких боятимуться інші.

— Мені потрібно подумати, — відповів я. — Надто несподівана пропозиція, щоб погоджуватися на неї без обговорення всередині роду.

— Ти ж уже ухвалив рішення, — Драквелл бив мене моєю ж зброєю. — То який сенс відкладати його втілення? Моя пропозиція не зміниться.

— Рішення я справді ухвалив, — погодився я. — От тільки зараз Імператор підпише указ про відродження клану Хаосу, а вже за пів року-рік знову нас заборонить. Мені потрібні гарантії, що цього не станеться. Якщо нас знову спробують загнати в підпілля, я вбиватиму всіх. Імперія готова до такого? Орден Кола готовий? Ви зараз пропонуєте мені не колективне рішення — пропонуєте те, що спало вам на думку просто зараз. Так, мені подобається це рішення. Чистий і непорочний клан Хаосу має для мене значно вищий пріоритет, ніж убивство решти членів Ордена Кола. Але є нюанси у вигляді третьої сторони, яка з кожним днем здобуває дедалі більшу незалежність. А разом із нею втрачає зв’язок із реальністю. Так, не варто забувати й про Ксав’єра Флеймворда та його бажання стати Імператором. Він погодить таке відновлення?

— Багато слів, — спокійно зауважив Драквелл. — Але суть знову не змінилася. Тебе цікавить моя пропозиція?

— Так, — після паузи відповів я.

— Ти готовий відмовитися від помсти, якщо клан Хаосу буде відновлено в усіх правах, а маги хаосу перестануть бути вигнанцями? — продовжив допитуватися маг вогню.

— Готовий, — підтвердив я, але відразу уточнив: — Першим я не нападу. Але якщо хтось з Ордена Кола вирішить, що перемир’я є ідеальною нагодою позбутися Греймодів, він помре.

— Знову слова, — промовив Драквелл. — Амулет зв’язку в мене є, я зв’яжуся, щойно все організую. Гадаю, доки ти гостюєш у дертанців, Ордену Кола нічого не загрожує?

Мені залишалося лише кивнути. Головного ініціатора знищення клану Хаосу зараз мені не дістати. Це не Орден Кола. Це Володар, який прагне відродження прадавнього мага темряви. Орден виступав у ролі «рук», і головну з них я вже відрубав. Лише Перший, він же Малхезар Ноктаріон, працював із Володарем, отримуючи від нього накази. Він уже мертвий.

— Ти пропонував прогулятися печерою, наповненою пастками, — несподівано заявив Драквелл. — Оскільки ми вирішили головне питання, не бачу сенсу відкладати. Давно хотів подивитися, звідки Орден отримував накази.

Я досі розмірковував над пропозицією Драквелла, тож просто кивнув і, підійшовши до мага, обійняв його за талію та почав активувати заклинання «Телепортація». Коли воно вже майже активувалося, я згадав про свою родину, але мені на допомогу прийшла Вірена:

— Ми зачекаємо, — устиг почути я її слова. — Сильно не геройствуй і…

Закінчення фрази я не почув, бо простір навколо мене поплив, щоб за мить утілитися в похмуру темну печеру. Світла не було. Руху не було. Нічого не було. Хіба що відчуття смертельної небезпеки. Як я й думав, Володар наситив це місце пастками.

Світловий артефакт давно став для мене незамінним другом у подорожах. Коли закопуєшся на пристойну глибину, залишатися в темряві не дуже приємно. Ось і зараз. Темрява в печері була майже абсолютною, і пересуватися серед пасток у пітьмі мені не хотілося.

Зала, де відбулася моя битва з провісницею, осяялася. Порожнеча. Маги темряви винесли звідси все, що тільки могли. Навіть ланцюгів, які колись приковували Хаоса до стіни, не було. Замість кріплень тепер зяяли глибокі отвори.

— Не потрібно, — я зупинив Драквелла, який збирався досліджувати печеру. — Спочатку я. Потрібно деактивувати пастки.

Лунаріс спалахнула в моїх руках, і я підійшов до першої точки, від якої походила смертельна загроза. Пастки не були механічними. Це були добре замасковані уламки розломових кристалів, які живили величезні печаті темряви. Потрапивши в таку печать, маг навіть не помітить, як підчепить щось смертельно небезпечне. Мине кілька днів, і він помре в страшних муках, проклинаючи день, коли увійшов до цієї печери.

Таких «печатей» тут було багато. Маги темряви не шкодували ресурсів, перетворивши своє колишнє лігво на одну велику пастку. От тільки Лунаріс із таким «задоволенням» поглинала печаті, що я буквально чув задоволений утробний гул. Нові заклинання завжди добре заходили моїй шпазі, а зараз вона отримувала те, що у звичайному житті здобути було надзвичайно важко.

— Усе, цю печеру очищено, — промовив я, закінчивши обхід. Відчуття небезпеки трохи зменшилося, але щойно я підійшов до входу в сусідню печеру, спалахнуло з новою силою. Довелося знову користуватися артефактом, поглинаючи прокляття.

— Тут перебувало щось, що мало неймовірну силу, — заявив Драквелл, зупинившись біля однієї зі стін. Судячи з отворів, тут колись висіла полиця чи щось подібне.

— Це «щось» називається Ельдора, — відповів я, чудово відчуваючи залишки рідної магії. — Шпага Хаосу, яку група «Істина» отримала після знищення своєї першої десятки. Вона просто висіла тут, тішачи Володаря своєю присутністю. Мабуть, ми в його кабінеті.

Промовив і відразу замислився. Колись Ельдора висіла на стіні, але під час переїзду її могли закинути до просторового сховища. Володар і всі його маги шести стихій чудово вміють користуватися цим нібито втраченим заклинанням. Якщо припустити, що Ельдора досі перебуває у просторовому сховищі, тобто у своїх «піхвах», то, може, її можна звідти витягти?

Я заплющив очі й поклав руку на стіну, занурюючись у залишкову енергію хаосу. Ельдора є шпагою Хаосу. Я — маг хаосу. Отже, я можу її прикликати! Ні, я можу змусити її прийти! Як? Лунаріс!

У лівій руці з’явився клинок, що переливався всіма стихіями. Права досі лежала на стіні, занурюючись в енергію Ельдори. Маги темряви забрали шпагу, яка належить моїй учениці. Шпагу, яка належить магам хаосу. Вони не гідні нею володіти! Бо цей артефакт належить нам!

Я потягнувся до просторового сховища. Точніше, зробив усе, щоб до нього потягнутися, — самого сховища в мене ще не було. Зате була пам’ять про те, як це працює. Як можна діставати предмети.

Щось рідне, але водночас чуже з’явилося в моїй руці майже миттєво. Розплющивши очі, я дивився, як Ельдора з’являється з просторової кишені, повертаючись до власника. Ні, не до власника. До того, хто може віднести її власниці. Ця шпага належить Жасмін. Не мені.

Ельдора наче мене почула. Вона «замкнулася», переставши отруювати навколишній світ хаосом. Якщо Фенікс палала, перебуваючи в руках Розалін, то Ельдора клубочилася сірим туманом. Щоправда, тепер туман зник, і шпага перетворилася на звичайнісіньку залізяку.

— У мене багато запитань, Соло Греймоде, — промовив Драквелл. Він мовчки спостерігав за виставою і, щойно Ельдора опинилася в моїй торбинці мандрівника, нагадав про своє існування.

— У мене надто мало відповідей, — знизав я плечима. — Ельдора вирушила до того, хто зможе повернути її власниці. Це все, що я зрозумів із того, що сталося.

— Це було «Просторове сховище», — уточнив свій інтерес Драквелл. — Одне з утрачених заклинань.

— Утрачених? — здивувався я. — Хіба його не навчають у родових школах вищої знаті? Це ж лише «Просторове сховище».

— Лише, — усміхнувся Драквелл. — Саме заклинання відоме, от тільки навчити правильного формування оболонки джерела, а також пояснити деталі й особливості ритуалу ніхто не може. Усі, хто міг це зробити, загинули шістдесят років тому, атакуючи клан Хаосу.

Я подивився на Драквелла з неприхованим подивом.

— Хочете сказати, що у вас немає просторового сховища? — уточнив я.

— Став би я постійно носити корону Вогню, — відповів Драквелл. — Та й скарбниця в такому разі була б порожньою.

— Щодо скарбниці це небезпечно, — попередив я. — Якщо маг помре, усе, що перебувало в його просторовому сховищі, піде разом із ним.

— Тому такий маг захищений, — не погодився маг вогню. — Що більше в тебе в сховищі цінних предметів, то менше тебе хочуть убити. Спіймати й катувати — так. Убити — ні.

— Ніколи не дивився на це з такого боку, — визнав я. — Але ні, у мене немає просторового сховища. Щоб його відкрити, потрібен десятий ранг. Я на восьмому. Однак так — я знаю і правила формування оболонки, і особливості проведення ритуалу. Шир і Рів уже сформували оболонки, зараз збираються з духом для ритуалу. Бо будь-яка помилка в русі енергії призведе до смерті. Другої спроби не буде.

— Саме це всіх і зупиняє, — заявив Драквелл. — Ризики надто великі порівняно з вигодою. Ти допоможеш Крістіанові опанувати це заклинання?

— Ще не знаю, — чесно визнав я. — Усе залежить від того, чи впорається Розалін із поставленим завданням. Якщо за місяць ваш племінник зуміє активувати «Метеорит», він стане мені цікавим. Із ним можна буде попрацювати.

— Хотів би я сказати, що це неможливо, — зауважив маг вогню. — Але це буде повторення. Тут перебувало щось важливе.

— Вівтар, — відповів я, відчувши знайому силу. — Червоний камінь, на уламках якого вбивали людей, щоб прикликати Багряного привида. Камінь, за допомогою якого маги темряви хочуть знайти точку простору, де захований прадавній.

— І навіщо їм це? — Драквелл подивився на мене.

— Не маю гадки, — чесно відповів я. — Якщо вірити інформації, яку я маю, прибуття прадавнього стане кінцем нашого світу. Темні знищать його, затопивши своєю темрявою. Можливо, самі маги темряви й залишаться, продовживши жити у зручному для себе світі. Але точної інформації в мене немає. Та й цю я отримав не зовсім стандартним способом.

— Що ж, судячи з того, що я бачу, можливо, ти маєш рацію, Соло Греймоде, — зробив висновок Драквелл Ігніссар, коли ми закінчили ходити печерами. Навіть вихід знайшли, але зараз він був завалений. Варто було подумати про те, щоб розчинити каміння, як по спині пройшов холод. Ще одна пастка, причому миттєва.

Волосся на моїх руках заворушилося, після чого Драквелл зник, повернувшись до своєї армії. Не став затримуватися в цьому місці і я. Усе, що міг, я вже отримав, а жодних підказок, куди могли втекти маги темряви, тут не було. Єдине, що мене зацікавило, — місце загибелі Хаосу. Я ще раз повернувся й усе обстежив, ледь не пробуючи каміння на смак. Якщо «Бурмінська ніч» убила Хаоса, мали залишитися хоча б якісь сліди. Бо там, де перебувала провісниця, ці сліди залишилися.

Але біля стіни нічого не було, наче лисі маги вимили кожен камінчик, який тут лежав. Невже Хаос досі живий? Я постарався пригадати ту мить. Прикликав «Бурмінську ніч», до печери вбігли слуги, лисі маги, десь там реготав Хаос. Потім я полетів. Але що, як хтось із магів шести стихій устиг забрати бранця? Адже Володар тримав його шістдесят років не просто так? Для якихось цілей.

Отже, доки не доведено протилежне, вважатиму Хаоса живим. Рано чи пізно ми однаково перетнемося з магами темряви, ось тоді я й дізнаюся подробиці.

Коли я повернувся до річки, біля якої залишив родину, мене зустріли приємні аромати. Вірену усунули від готування. Попри всю любов до моєї дружини, готувати вона категорично не вміла. Або старанно вдавала, що не вміє, не бажаючи перетворюватися на кухарку нашого роду. Від Вірени можна було очікувати й такого.

Готував Ястін, по якого хтось злітав. Ще й Ворлюна з Кетрін забрали. І зараз на кордоні з королівством Дертан перебував увесь склад Греймодів. Інших, крім, імовірно, живого Хаоса, у природі не існувало.

— Де Жасмін? — запитав я, за що заслужив смішки від учениць.

Озирнувшись, я побачив Жасмін, яка стояла за крок від мене, вимогливо простягаючи руку.

— Учителю, дай! — зажадала учениця.

— Спочатку потрібно пояснити принцип… — почав був я, але мене нахабно перебили:

— Дай! — зажадала магиня хаосу. — Я вже все знаю. Розалін через це пройшла, отже, пройшли й усі ми.

— Виростив на свою голову, — усміхнувся я. — Уже учениці мені накази роздають. Тримай!

На цей момент і Жасмін, і Вів’єн — обидві мої учениці — досягли восьмого рангу. Звучить досить потужно, особливо якщо врахувати, що ініціація відбулася зовсім недавно. Ще й двох місяців не минуло! Будь-яку іншу людину таке зростання магічної структури вже давно б убило. Моїм ученицям таке було не страшно. Бо їхнє джерело від самого початку ініціації було десятого рангу. Залишалося лише зв’язати його нитками з розумом.

Ельдора опинилася в моїх руках, і, що дивно, я відчув нетерпіння. Шпага відчувала свою власницю й бажала якомога швидше до неї приєднатися. Не потрібна була прив’язка чи подібні дрібниці. Геній у керуванні енергією взяла Ельдору, і та спалахнула сірим туманом. Шпага знайшла свою власницю.

— Той самий принцип, що й у Розалін, — пояснила Жасмін, простоявши з Ельдорою кілька хвилин. — Відтепер мені доступна вся магія хаосу. Учителю, а чому ти користуєшся таким обмеженим арсеналом? Заклинань же значно більше?

— Бо ці найефективніші, — пояснив я. — Мені не були потрібні проколи у вушко голки чи діри розміром у десяток кроків. Мені потрібно було максимально ефективно вбивати розломових потвор.

— «Проклята кров»? — замислено промовила Жасмін і підняла на мене здивований погляд. — Учителю, а ти знав, що магія хаосу теж може проклинати? Причому так, що нікому навколо мало не здасться! Ось, подивися заклинання!

Жасмін сіла просто на землю й, діставши папір, почала креслити складне заклинання. Кілька разів дівчина помилилася, виправила, щось замазала. Активувати заклинання за такою схемою не став би навіть самогубець, але я й не збирався активувати. Я хотів зрозуміти суть.

І вона, ця суть, жахала. «Проклята кров» не була прокляттям у чистому вигляді. Це були частинки хаосу, які оселялися в живій істоті й починали розмножуватися, отруюючи як саму істоту, так і всіх, хто перебував поруч із нею. Кров розносила частинки хаосу по всьому організму, тож уже за хвилину після отруєння врятувати жертву було неможливо. Можливо, навіть «Повне відновлення» не впорається.

Жертва не помирала відразу. Якийсь час вона ще бігала серед інших істот, отруюючи вже їх. Усе було дуже індивідуально, але активна фаза «зараження» тривала десять хвилин, після чого наставала швидка смерть. При цьому до трупа ще довго не можна було підходити. Він продовжував заражати частинками хаосу всіх ще цілий тиждень після загибелі головного носія.

Той, хто вигадав це заклинання, був генієм. Божевільним, але все ж генієм. Навіть добре, що за складністю воно мало чим відрізнялося від тієї самої печаті Просторового сховища. Якби сучасні маги хаосу дізналися про це ультимативне вище заклинання школи Хаосу, вони б влаштували божевілля. І, якщо чесно, особисто я б їх за це не засуджував. Бо те, що робили з магами хаосу останні шістдесят років, вимагало відплати.

Може, повбивати всіх до одного, а потім на уламках світу створити свій клан Хаосу, не сподіваючись, що Імперія зробить усе правильно? Ідея насправді не позбавлена сенсу, якби не одне «але». Точніше, цілих два «але». Перше — за тридцять років наш світ помре. Якщо ми не закриємо райдужний розлом, у світ з’явиться господар розломів, і все живе перестане існувати. Друге — маги темряви. Якщо Володареві вдасться повернути прадавнього, той затопить Імперію своєю армією. Якщо прадавнього темного не змогли повністю знищити його родичі, то й нам не варто намагатися. Отже, потрібно зробити так, щоб ніхто нікого не прикликав.

Возитися із цими двома «але» ще й зі створенням правильного клану Хаосу особисто мені не хочеться. Тож якщо в Драквелла вийде те, що він мені тут наобіцяв, зі свого боку я теж дотримаю слова й не полюватиму на четвірку з Ордена Кола.

Залишивши Жасмін розбиратися зі своєю шпагою, я підійшов до Шира. Рів перебував неподалік, тож приєднався до нас, щойно я йому кивнув.

— Хотів би я сказати, що просторові сховища є особистою справою кожного мага й коли його відкривати, вирішує лише він, але такого права в мене немає, — заявив я. — У вас дві доби, щоб провести ритуал відкриття. Ми вирушаємо до Дертана.

Королівство Дертан мені сподобалося. Досі я не бував у гостях у нашого східного сусіда. Ані в цьому, ані в минулому житті. Але зараз, проїжджаючи повз чисті села, не міг не визнати значної технічної й магічної побутової переваги дертанців над Імперією.

Якщо в нас повітря очищали лише у великих містах, причому тільки в центрі, то в дертанців це робили повсюдно. Навіть невеликі села були насичені різними магічними й технічними пристроями. Усе, щоб полегшити працю звичайних людей. І магічні млини, і система очищення води у водогоні, і свіже повітря, і майже ідеальні дороги. Останнє вразило мене найбільше. Так, у королівстві теж були хороші дороги. У великих містах. У дертанців дороги були навіть у селах.

І це, правду кажучи, підкуповувало. Мені подобалося ставлення короля до своїх земель. Відчувалася господарська рука. Так, напевно, не без перегинів, але де їх не було?

Та найбільше мене вразила кількість людей. Села більше нагадували невеликі міста, ніж справжні села. Людей скрізь було дуже багато. Водночас не можу сказати, що хтось байдикував. Нетрів у розумінні Імперії тут не було. Ми проїжджали безкраї поля, на яких працювали сотні, якщо не тисячі селян. Ліси, де постійно заготовляли деревину, а маги природи старанно вирощували нові дерева. Навіть водойми були всіяні човнами з рибалками. Працювали всі. І це було зрозуміло — щоб прогодувати величезне населення королівства, потрібно було багато продовольства.

І так — ми саме їхали. Шир і Рів усе ж відкрили собі просторові сховища, і тепер Греймоди не були обмежені якимись об’ємами чи масою. Ми стрибнули до Моррука, придбали собі три самохідні вози й тепер подорожували з комфортом. Одним керував Рів, другим — Ястін, третій віддали Мілені. Виявилося, колишня простолюдинка була без тями від самохідних возів і завжди мріяла ними керувати. Ось, мрія здійснилася.

— Ми ж не збираємося вбивати всіх до одного, любий? — запитала Вірена, присуваючись до мене ближче.

— Якщо чесно, тепер я взагалі не думаю, що нам варто когось убивати, — відповів я, перебуваючи в задумі.

— Однак дертанці хочуть війни, — нагадала Розалін. Дівчата розсілися по трьох возах, щоб забезпечити безперервне спілкування. Нам дісталися Розалін і Жасмін.

— Найпростіше всіх убити й сказати, що так і було, — заявив я. — Однак у кожного «хочу» є своя причина. Навіщо дертанцям війна?

— Бо їм бракує земель, — озвучила очевидну річ Розалін. — Що більше жителів у королівстві, то більше потрібно їжі. На півдні дертанці межують із пустелею. Ще далі на сході — океан. На півночі їжа не росте. І лише в нас, на заході, величезні невикористані території.

— Отже, справа лише в території? — замислився я. — Але королівство Дертан теж чимале. Не може бути такого, щоб їм бракувало земель. Ястіне, нумо скеровуй віз до того села. Потрібно поговорити зі старостою.

Про те, що між Дертаном і нашою Імперією конфлікт, місцеві вже знали. Тому щойно ми наблизилися на відстань пострілу, як із частоколу в наш бік полетіли арбалетні болти й магія. Вартові спочатку стріляли, а вже потім запитували, що ми тут робимо. Технічно вони мали рацію — права перебувати на території королівства в нас не було. Пропускний пункт, розташований одразу за зруйнованим мостом, знищили під час удару світла.

Довелося ставити «Дзеркала хаосу», зменшуючи поголів’я надто завзятих захисників села. Нападати першими ми поки що не збиралися, але й дозволяти тикати в нас різними залізяками й магією не можна. Магію поглинала Жасмін. Отримавши Ельдору, учениця почала діяти на зовсім іншому рівні. Здається, як магиня хаосу вона вже зараз була сильнішою за мене. Вогняні кулі, які відправляли в нас захисники села, перетворювалися на чисту енергію, яка відразу концентрувалася у «Спис хаосу» й відправлялася назад.

Коли ми під’їхали до села, центральних воріт уже не було. Як і стін поблизу. Жасмін не церемонилася, і, як мені здається, у цьому полягає величезна проблема. Якщо з Розалін я знайшов, що робити, то потрібно якось повертати до реальності цю мініатюрну відлюдницю. Прожити все життя в чотирьох стінах, а потім за короткий час здобути неймовірну могутність — це серйозно б’є по ставленню до світу. Починає здаватися, що ти велична, а всі інші — така дрібнота, що навіть не заслуговує на увагу. Не можна допустити, щоб Жасмін зламалася.

— Можна було обмежитися лише воротами, — спокійно зауважив я. — Навіщо знищила стіни?

— На них були маги, — ледь не відмахнулася від мене Жасмін.

— Тепер немає ані магів, ані стіни, — продовжив я. — І вночі до села зможуть пробратися або небезпечні чудовиська, або бандити, або ще хтось. Навіщо ти прирекла на смерть усе село, ученице? Чи не милосердніше буде вбити їх усіх відразу? О, он поглянь, якраз за парканом ховається якась дівчинка. На тебе схожа. Ось із неї й почнемо.

— Учителю! — приголомшено вигукнула Жасмін, коли я зістрибнув із воза. Учениця хотіла піти за мною, але Вірена її затримала. Я миттю опинився біля паркана, за яким ховалася місцева дівчинка, і без вагань перетворив його на чисту енергію. Схопивши ошелешену п’ятирічну дівчинку за комір, я потягнув її до нашого воза.

Ніхто не кинувся на допомогу, хоча спиною я відчував прокляття, які подумки посилали мені з боку будинку.

— Жасмін, виходь! — різко наказав я.

— Учителю, не треба, — моїм настроєм перейнялася навіть Розалін. Бо я щиро вірив у те, що зараз ми вбиватимемо жителів цього села. Інакше з моїми ученицями це не працювало. Розалін зчитає емоції й передасть їх усій групі. Як їх після цього виховувати?

— Жасмін не подумала про наслідки своїх дій! — заявив я. Дівчинка в моїх руках уже навіть не кричала. Вона ридала так, що навіть у мене серце ледь не розірвалося від горя. Що вже казати про мою Вірену? Вона була блідою й наляканою, наче зараз я спіймав і збирався вбити не випадкову дитину, а нашу!

— Учителю, я все зрозуміла! — самими губами прошепотіла бліда Жасмін.

— Ученице, ось ціль! — я виставив перед собою ридаючу дівчинку. — Ти вихвалялася, що стала великою магинею хаосу? То доведи це!

— Я… не можу, — Жасмін протрималася недовго. Дівчина впала навколішки й заридала ще голосніше за дівчинку. — Виганяйте мене з учениць, але не буду! Не хочу! Не стану!

— Біжи додому, — я відпустив дівчинку. — Тримай. Це тобі за переляк. Стань сильною й нікому не дозволяй так із собою поводитися.

У дівчинки не було схильності до магії, але я однаково вручив їй один із трофейних артефактів, які ми зібрали на полі бою. Це був захисний амулет четвертого рангу. Ідеальна річ для п’ятирічної дівчинки.

Схопивши амулет, дівчинка, яка досі ридала, рвонула додому так, що аж п’яти заблищали. На обличчі Вірени несподівано з’явилася усмішка, а очі Розалін округлилися. Вона зрозуміла, що все, що відбувалося, було виставою, причому в ній брала участь навіть Вірена.

— Ти знала? — не витримала Розалін.

— Що чоловік ніколи не зашкодить дитині? — Вірена подивилася на Розалін. — Дівчинко, тобі ще вчитися й учитися. Не можна покладатися лише на почуття, особливо на почуття інших. Завжди потрібно все аналізувати.

— Але Соло справді був готовий її вбити, — Розалін була розгублена. — А ти відчувалася так, наче переживаєш найбільший страх у своєму житті. Наче замість чоловіка побачила справжнє чудовисько!

— Так і було, — з усмішкою відповіла Вірена. — Це чоловік уміє гратися емоціями. Мені потрібен образ. Ось я й уявила його чудовиськом. Повторюся, Розо, не можна орієнтуватися лише на зчитані почуття. Вони можуть брехати. Особливо коли оточення знає про твій дар. Що стосується тебе, Міно, то тут я цілком згодна з чоловіком. У тебе з’явилася сила. Величезна. Божевільна. То використовуй її на благо, а не для того, щоб похизуватися перед оточенням. Кого ти в цьому селі збиралася вражати? Переляканих селян? А навіщо всіх убивала? Може, все ж поки що забрати в тебе Ельдору? Щось я не бачу, що ти морально готова до такої сили.

Жасмін підняла заплакане обличчя, подивилася на Вірену й заридала ще сильніше. Розалін осудливо подивилася на нас, але промовчала. Дівчина була розумною й чудово розуміла, що ми маємо рацію. Утім, як завжди.

— Люба, складеш компанію? — я простягнув руку Вірені, допомагаючи їй вибратися з воза. Взагалі-то моя дружина могла вибратися й сама, але мені хотілося їй допомогти. — Розалін, ідеш за нами. Мілено, Наталі — подбайте про Жасмін. Приведіть до тями, вмийте й змусьте замислитися.

Ось так, під руку з Віреною, ми рушили до будинку, куди втекла дівчинка, яка плакала. Розалін трималася трохи позаду, наче слухняна учениця, яка йшла за своїм учителем. Ідилія!

Цього разу ніхто на нас не нападав, тож до будинку ми дійшли без пригод. Відчинивши хвіртку, я підійшов до дверей і постукав, наче добропорядний гість. Відчинили не відразу — мені довелося постукати ще тричі. Але нарешті двері прочинилися, і на нас витріщилася до смерті налякана жінка, затуляючи собою дітей, які визирали з-за її спини. Відразу троє! Погляд зачепився за внутрішнє оздоблення будинку. Так, у Дертані селяни живуть помітно заможніше, ніж у нашій Імперії.

— Добрий день, господине, — з усмішкою промовила Вірена й наче ненароком поклала руки собі на живіт. Погляд селянки опустився, і її очі відразу округлилися. Живіт у моєї дружини був уже чималим і помітним.

— Д-добрий день, панове маги, — прошепотіла жінка, не зводячи погляду з живота Вірени.

— Ми проїжджали неподалік, — миролюбно промовила Вірена. — Побачили ваше село й вирішили заїхати. А тут така красуня бігає. Бачу, не одна вона в тебе. Два сини! Опора сім’ї! Відразу троє дітей у такій сім’ї — це досить незвично.

— Чому незвично? — здивувалася селянка. — Є ж наказ короля!

— Який наказ? — здивувалася Вірена.

— Та відомо який, — відповіла жінка, нарешті відірвавшись від вивчення живота Вірени. — Кожна сім’я зобов’язана мати щонайменше трьох синів і двох дочок. Ми з чоловіком іще молоді, але вже маємо трьох дітей. Тепер за десять років іще двох народити потрібно.

— Нехай стихії будуть до вас прихильними й подарують іще сина та доньку, — заявила Вірена. Дуже хотілося запитати, що буде, якщо народяться дві доньки або два сини, але це я дізнаюся деінде. Жінка й так налякана, навіщо лякати її ще більше?

— Дякую, — на обличчі селянки нарешті з’явилася усмішка.

— У мого чоловіка є запитання, — Вірена подивилася на дівчинку, яка визирала з-за матері, і зітхнула: — Любий, ну який амулет? Це ж дівчинка! Красуне, іди сюди. Я нічого не забиратиму, не бійся! Ось, тримай!

У руках Вірени з’явилася звичайнісінька шпилька. Гарна, безперечно, але цілком звичайна. Водночас те, як спалахнули очі дівчинки, свідчило, що ця шпилька була дорожчою за всі можливі захисні амулети. Схопивши шпильку, дівчинка кинулася вглиб будинку, щоб приміряти обновку. У них навіть дзеркало є!

— Ви теж підходьте, — Вірена подивилася на хлопців. Вони були старшими. — Це вам! Станьте справжніми воїнами!

Вірена подарувала хлопчикам по кинджалу, і, судячи з їхньої реакції, подарунок припав до душі. Схопивши обновки, діти побігли хвалитися сестрі, залишивши нас із матір’ю. Яка вже не дивилася на нас так вороже, як спочатку. Щоправда, приязні теж не було.

— Але ж що більше дітей, то більше потрібно їжі? — продовжила Вірена. Про те, що це я збирався розмовляти із селянкою, Вірена зовсім забула.

— Ой, пані магине, усе так, — тяжко зітхнула жінка. — Чоловікові доводиться працювати за трьох, щоб нас усіх прогодувати, але однаково доводиться жити в прибутковому будинку. Нічого, скоро старші підростуть, почнуть допомагати.

— Прибутковий будинок? — перепитала Розалін. — Що це?

Учениця підійшла до нас, теж уважно слухаючи селянку. Тільки водночас іще й вивчала її.

— Та відомо що, — жінка подивилася на нас, як на малих дітей. — Усе село належить намісникові регіону. Усі будинки, усі дороги, усе. Ті, хто не може дозволити собі житло, орендують його в намісника, сплачуючи продуктами й дітьми.

— Дітьми? — Вірена схопилася за живіт. — Як дітьми?

— Ой, пані магине, не хвилюйтеся! — запевнила селянка. — Це честь! Діти йдуть до армії, щоб битися з розломовими потворами, які вже захопили половину королівства!

— Ось тут докладніше, — попросив я. — Як розломові потвори захопили половину Дертана, якщо у вас немає проклятих земель?

— Не знаю, пане магу, — зітхнула селянка. — Тільки раніше ми жили в іншому місці. Ще десять років тому. Але потім почали з’являтися потвори високих рангів, і ніхто нічого не міг із ними вдіяти. Армія зупинила потвор, але щороку їй доводиться відступати дедалі далі. Потвори насідають. Тому служба в армії почесна. Так, гинуть там частенько, але така вже робота. Вона дозволяє жити іншим.

Ось чому кожна сім’я зобов’язана мати стільки дітей! Щоб поповнювати чисельність королівства! І ось вона, справжня причина того, що дертанці хочуть напасти на Імперію. Раніше в цьому не було сенсу — прокляті землі розросталися й загрожували поглинути всю Імперію. Тепер, коли зростання розломів зупинилося, дертанці почали поглядати в бік західного сусіда. Бо їх самих почало підтискати!

— Де найближче місце з розломами, які контролює армія? — запитав я. Схоже, війна з дертанцями тимчасово припиняється. Якщо тут хтось провів щось на рівні ритуалу, який прикликав прокляті землі в Імперії, то є велика ймовірність, що райдужний розлом не один, а їх кілька! І тоді в нас не просто проблема, а справжня катастрофа!

— Ой, недалеко звідси! — пояснила жінка. Страху перед нами вона більше не відчувала. — Якщо їхати дорогою на схід, а потім звернути за вказівником на місто Рануґад, то там розломи й будуть. Ми звідти. На ваших возах це пів дня їзди, якщо дуже не поспішати. Тільки, панове маги, ви б прибрали знаки Імперії. Їх здалеку видно, тому вас спочатку захочуть убити, а вже потім надумують поговорити, коли перше не вийде.

— Звідки така нелюбов до імперців? — здивувався я.

— Та всім же відомо, що це через вас у нас розломи, — як на духу видала селянка. — Якби не прокляті імперці, ніколи б проклятих розломів не з’явилося. Не довелося б нам віддавати дітей у солдати. За що ж імперців любити? Але я бачу, що ви хороші люди. Он, подарунки подарували. Такі не можуть бути поганими, тому й попереджаю. Не так за вас хвилююся, панове маги, як за тих, хто на вас нападатиме. Усе ж живі люди.

— Хто ж таке про імперців розповідає? — запитала Вірена.

— Та люди намісника, — продовжила базікати жінка. — Вони щомісяця приїжджають, перевіряють, як ми тут живемо, а також повідомляють, що відбувається в Дертані. Які розломи знищено, які розрослися й хто в усьому цьому винен. Ви не думайте — у нас тут не якась глушина. Ми всі новини знаємо!

Новини, отже? Непогано там дертанці влаштувалися! Цікаво, це ініціатива одного конкретного намісника чи державна політика? Мати під боком страшного й злого сусіда, яким можна лякати, — цікавий спосіб керувати людською масою.

— Робимо, — кивнула Розалін, коли я подивився на неї. Біля возів усі почали ворушитися, виконуючи моє доручення. Усе ж краса, коли можна розмовляти з усією шісткою учениць через будь-яку з них.

— Що ж, поїдемо подивимося, хто там захопив Рануґад, — промовив я. — Ідемо!

Розвернувшись, я рушив до возів, устигнувши побачити, як Вірена простягнула селянці кілька золотих. Ось, тепер ця сім’я стала найбагатшою в селі. У місці, де самим селянам узагалі нічого не належить. Цікаво, а чим це від рабства відрізняється? Усвідомленням того, що в тебе є якась можливість заробити? Водночас і ти, і твої діти — усі до одного зобов’язані намісникові й ніколи в житті не зуміють накопичити достатньо грошей, щоб дозволити собі придбати житло! А непогано в Дертані все організували! Начебто свобода, але якась особлива. Без свободи.

Виїхали ми із села без проблем. У нас більше ніхто не стріляв. Не встигли ми далеко від’їхати, як біля головних воріт уже працювали місцеві, відновлюючи і паркан, і самі ворота. Стало, до речі, зрозуміло, навіщо тут такі стіни й ворота. Бо лише за добу їзди розташоване лігво розломових потвор.

— Прокляті землі в Дертані? — Розалін подивилася на мене. — Але як це можливо?

— Або наслідки гонитви дертанців за силою, — я дістав «Зірку хаосу» й покрутив її в руках. — У дертанців багато розломів, створених для розвитку. Навколо кожного з них формуються розломи з постійним проривом. Що більше потвор убиваєш, то сильнішими вони стають. Розломи не зникають. Поки ти закриваєш один, поруч відразу з’являються ще два. Неможливо знищити всі. Потрібно закривати їхнє джерело. Але зробити це без амулета вони не можуть.

— Чому? — запитала Вірена. — Хіба не можна просто знищити кристал?

— Можна, — кивнув я. — Тільки потрібно знищити всі десять кристалів. А перемикатися між рангами можна лише за допомогою цього амулета. Шістдесят років тому дертанці хотіли заполонити нашу Імперію подібними розломами, щоб ми зазнали лиха. Атрін Греймод це з’ясував і зупинив тодішнього короля. Але тому все-таки вдалося створити три-чотири такі розломи, одним із яких я активно користуюся. Та це не означає, що так нормально. Що довше ти користуєшся розломом, то сильнішими стають інші навколо нього. Настане мить, коли потвор стане так багато, що вони підуть на людські поселення, як це сталося в Дертані. І в усьому винні імперці. Добре тут народ зомбують!

Вірена промовчала, а Розалін заявила, що до нас хоче прорватися Наталі. Довелося зупинятися, щоб вислухати магиню води.

— Мене одну бентежить, що дертанці відправляють на війну з розломовими потворами селянських дітей? — запитала Наталі. Розалін, мабуть, не захотіла озвучувати це запитання, а сама Наталі продовжила: — Не магів, не тих, хто може стати магом. Звичайних селян! Причому забирають їх не від народження, щоб зробити воїнами. Їх забирають уже дорослими! Який воїн із шістнадцятирічного селянина? Мілено, не потрібно так про мене думати! Ти магиня! Але вони — ні!

Усі подивилися на Патріка, чекаючи від нього відповіді. Хлопець зніяковів:

— Що? — вигукнув він і навіть спробував сховатися за Кетрін. — Чому відразу я? Звідки мені знати, навіщо дертанцям стільки живого м’яса?

Промовив і різко замовк, утупившись у мене круглими від усвідомлення очима. Саме так — живого м’яса!

— Люба, ти досі вважаєш, що нікого не потрібно вбивати? — запитав я у Вірени.

— Спочатку, любий, потрібно побачити все на власні очі, — миролюбно відповіла Вірена, хоча я чудово знав, що всередині неї вирує вихор люті. Вирощувати людей, як худобу на забій, причому провівши все це через наказ короля, — це щось за межею добра і зла.

— По возах! — наказав я. — Зараз ми все й побачимо!

На нас більше ніхто не нападав, тож якийсь час ми рухалися досить спокійно. Навколо були поля, на яких працювали люди. Багато полів, багато людей. Дертанці використовували кожен клаптик землі, щоб він приносив користь. Причому від роботи ніхто не ухилявся, а над селянами не стояли наглядачі з батогами. Цього не було потрібно, коли селяни добровільно віддали себе в таке рабство, вважаючи його найбільшим благом свого життя.

Дорога пройшла повз кілька містечок, але заїжджати до них ми не стали. Судячи з високих стін, там уже готувалися зустрічати розломових потвор. Перевіряти їхній захист на міцність ми не стали.

Потрібний поворот ми впізнали відразу — дорогу перекрили. Солдати королівства байдуже дивилися на вози, які проїжджали повз них головною дорогою, однак відреагували миттєво, коли ми повернули в бік Рануґада.

— Далі дороги немає! — перед нами постав командир загону. — Розвертайтеся!

— Нам туди, — я вийшов із воза. — Хочу на власні очі побачити проблему.

— Перепрошую, пене, але не можна, — відступати командир не збирався. — Із восьмим рангом у тих землях нічого робити.

— А якщо так? — запитав я. Із возів вийшли Шир, Рів, Патрік, Альбіна й Ромаріо. П’ять магів десятого рангу — це така сила, з якою вже доводилося рахуватися. Навіть попри те, що нас брали на приціл з арбалетів. Судячи з холодку в спині, болти там були з чорного металу.

— Однаково не можна! — тримався командир. — Небезпечно там, панове маги! Потвори зовсім знахабніли, нападають навіть на великі загони.

— Є два шляхи, — запропонував я. — Або ми зараз атакуємо вас, знищуємо й їдемо далі, або ви нас пропускаєте, зв’язуєтеся з керівництвом і повідомляєте, що Соло Греймод прибув до розломів зі своєю армією. У такому разі залишитеся живими. Даю вам хвилину на роздуми, потім починаю втілювати перший варіант. Шире, Червоний Туман, здається, занудьгував. Випусти його.

Мені не хотілося вбивати військових. Це такі самі селяни, яких ми бачили сьогодні й яким пощастило трохи більше, ніж іншим. Цих визнали придатними й дозволили служити, тоді як решту згодували потворам. Принаймні я в цьому вже не сумнівався. Дуже здивуюся, якщо це не так.

Відданий туманний песик з’явився поруч із Широм і роззявив свою круглу пащу. Пелюстки на шиї затремтіли, і потвора протяжно завила, готуючись до бою. Це пройняло військових до глибини душі. Одна річ — битися з людьми, нехай навіть магами. Інша — з таким чудовиськом.

— Пропускаємо! — досить швидко відреагував командир загону.

Червоний Туман помчав уперед, граючись і розважаючись. Хоча збоку здавалося, що божевільна потвора почала полювання. Виявилося, так воно й було! Не минуло й миті, як почулися до болю знайомі звуки перемелюваних кісток. Червоний Туман когось знайшов і благополучно пожирав.

— Щось темне, — кинув Шир, коли я запитально на нього подивився. — Навколо багато потвор. Охорону дороги мали знищити досить скоро. Але тепер вони ще поживуть якийсь час.

Командир чув нашу розмову, тому зблід і кинувся роздавати накази готуватися до бою. Про нас він більше не думав. Власна шкура дорожча.

Так ми й поїхали. Червоний Туман розважався попереду, носячись із боку в бік і пожираючи все, до чого дотягувався, а ми спокійно рухалися чистою й безпечною дорогою, доки перед нами не постали стіни Рануґада. Місто розташовувалося біля річки у великій улоговині, тож із нашої височини було чудово видно не лише саме місто, а й усе, що відбувалося навколо нього.

— Що це за божевілля? — почувся приголомшений голос Патріка. — Ми що, помилково заїхали до розлому?

Зрозуміти мага світла було легко. Перед нами розкинулося море темних потвор і розломів різних кольорів. Міста, по суті, більше не існувало. Воно ще стояло, але всередині його стін повсюди господарювали потвори. Була тут і армія дертанців. Оточені захисним куполом, вони стояли на значній відстані від головних скупчень потвор і не вели активних дій. Я не помітив ані патрулів, ані якихось сутичок із потворами, ані чогось подібного. Просто велика група людей, оточена захисним куполом.

Але найбільше мене привабили самі розломи. На перший погляд вони здавалися хаотичними, та варто було придивитися, як ставала зрозумілою логіка їхньої появи. Зелені, жовті, помаранчеві, червоні — кольори розломів змінювалися в міру наближення до віддаленої від нас і невидимої з нашого місця точки. Так, самого розлому в тій точці я не бачив, зате чудово бачив кілька чорних проколів у просторі, які його оточували.

Тут розташовані розломи десятого рангу з постійним проривом. Дертанці не просто божевільні — вони гірші! У гонитві за могутністю вони продовжили користуватися своїми розломами, начхавши на те, що відбувається з навколишніми землями. Яка різниця, що потвори захоплять землі й зжеруть усіх селян? Хто взагалі думає про таке? Адже на першому місці сила!

— Потвори, — прошепотіла Вірена, спостерігаючи за неможливою картиною. — Які ж тут потвори!

З-під купола армії виїхали кілька возів, на яких лежали гори живих людей. Потвори, які перебували неподалік, навіть не думали ворушитися, наче ними хтось керував. Хоча чому хтось? Ватажок одного з розломів десятого рангу ними й керував! Відтягнувши вози, дертанці повернулися під купол, і лише після цього потвори ринули вперед. Ось він, наказ короля в усій своїй красі. Людей приносять у жертву, щоб користуватися силою розлому. І це влаштовує абсолютно всіх! Навіть потвор, які не думали руйнувати вози! Адже на них їм привезуть іще багато смачної їжі!

— Шире, маю підозру, що сьогодні у твоїй армії з’явиться багато нових слуг, — промовив я. — Викликай Ніч. Ціль — розломи десятого рангу. Розалін, ти щось казала про «Метеорит»? Настав час перевірити, наскільки сильною ти стала! Зачищай тут усе! Греймоди йдуть в атаку!

Небо над Рануґадом почервоніло й пішло хвилями. Ми мимоволі відступили, хоча до нас було далеко. «Метеорит», який прикликала Розалін, здавався значно могутнішим за ті, з якими мені вже доводилося стикатися. Цей був насиченішим і смертоноснішим. Навіть виникли сумніви, чи зможе Лунаріс його поглинути.

— Забігали, — зауважила Вірена, досі з неприхованою неприязню дивлячись на дертанців. Ті справді забігали. Не щодня над містом, поруч із яким ти перебуваєш, з’являється вище заклинання магії вогню.

— Розалін, постарайся скинути «Метеорит» подалі від купола, — попросив я. — Якомога ближче до чорних розломів.

Учениця ще до початку виклику попередила, що дотягнутися до потрібної точки не зможе. Надто далеко. Тепер лише кивнула. Її обличчям стікав піт, із носа текла кров, Фенікс у руках палала так, що до Розалін було небезпечно навіть наближатися, але дівчина не здавалася. Вона, магиня восьмого рангу, робила те, що могли лише п’ятеро магів десятого рангу, об’єднаних в один бойовий кулак.

«Метеорит» ринув до землі.

Удар був таким, що пагорб, на якому ми стояли, затрясся. У всі боки ринула всепожиральна хвиля жару, але дістати нас не змогла. Перед хвилею з’явилася стіна чистого хаосу, яка легко поглинула і жар, і удар, і взагалі все. Я з повагою подивився на Жасмін. Не маю гадки, що вона використала, але це було ефективно. Значно краще за куполи, які не можуть упоратися із чимось справді серйозним.

Здається, скоро вже мені доведеться ставати учнем Жасмін. Буде кумедно.

— Уперед! — наказав я, телепортуючись до розломових потвор. Нарешті настав момент, коли мені не доводилося тягати дівчат із собою. На відпрацювання «Телепортації» пішло лише кілька годин, причому відразу для всієї шістки. Щойно заклинання почало виходити в однієї учениці, як ним відразу опанували всі інші. Усе ж є свої переваги в єдиної свідомості.

Вірена, Кетрін, Ястін і Ворлюн залишилися на місці, решта, включно з Крістіаном Ігніссаром, телепортувалися до синіх розломів дев’ятого рангу. Чорні були далі, але з тієї точки, де ми перебували, точного місця не було видно. Немає зорового контакту з точкою простору, де ти ще не бував, — немає «Телепортації».

Навколо творилося божевілля. «Метеорит» не зумів стерти розломи — вони закривалися лише зсередини. Зате зумів стерти всіх потвор, які вибралися з них на волю. Ударна хвиля чистого полум’я пройшлася й тут, перетворивши розломових потвор дев’ятого рангу на попіл, однак на десяток вона вже так не діяла. Потвори мали поранений, обпалений вигляд, але були живими, лютими й готовими до бою.

Що ж, їм же гірше. Могли померти швидко й безболісно.

— Тисну! — промовила Вів’єн, і армію потвор накрило темною хмарою. Масове прокляття! Тепер, на восьмому ранзі, Вів’єн могла працювати значно ефективніше, ніж під час підкорення попередньої десятки.

Потвори відчули різкий дискомфорт. Як я коректно про них! Та вони мало не здохли! Переважна більшість із них і так була поранена, а тут прилетіла відразу п’ятірка важких темних проклять, які явно не додавали життю загальної радості.

— Знайшов! — почувся голос Шира, і тепер некомфортно стало вже нам. Поруч з’явився Ніч.

Дракон палаючої Темряви подивився на безлад, який творився навколо, і його погляд зупинився на комусь попереду. Пролунав громовий рев, який оглушив нас так, що Альбіні й Мілені довелося екстрено всіх лікувати, після чого Ніч випарувався, втілившись десь удалині.

— Їх шестеро! — прокричав Шир. — Ніч займеться ватажками, але решта — на нас!

— На нас, то й на нас, — кивнув я, відправляючи «Спис хаосу» в найближчу потвору. Мимо! Різниця у два ранги дратувала, роблячи мене недієздатним!

— Не так! — прокричала Жасмін. — Учителю, використовуй «Розкладання»!

— Воно не працює з живими, — прокричав я у відповідь, але відразу замовк, коли потвора десятого рангу, яка стояла на напівзігнутих лапах, борючись із прокляттями Вів’єн, несподівано почала перетворюватися на сірий туман чистої енергії. «Розкладання»? Ні, щось інше. Щось схоже, але точно не «Розкладання».

— Потрібно змінити кілька керівних конструкцій! — пояснила Жасмін, але більше відволікатися не могла. Потвори з дальніх рядів почали насідати.

Мені довелося відступити. Звучало, звісно, досить ганебно, але мене таким було не пройняти. Свою межу я знав. Так, це лише потвори на два ранги вищі за мене, але влучатиме одне моє заклинання з двадцяти. Поки я займатимуся однією потворою, Жасмін прикінчить двадцять. Ось нехай і працює, демонструючи свою завзятість. Нам, старим, часом можна й відпочити.

Разом зі мною відійшли Мілена, Наталі й Хелен. Розалін на повну користувалася перевагами Фенікса й корони. Жасмін активно використовувала Ельдору. Вів’єн узагалі ніколи не переймалася різницею в рангах. Її прокляттям було байдуже, кого жерти. Але насправді дівчата не відпочивали. Завдяки коронам стихій вони забезпечували підтримку. Хелен усіх посилювала, Наталі відводила жар від наслідків «Метеорита», Мілена контролювала ситуацію й устигала перенаправляти наші атаки залежно від того, хто до нас біг.

Знову без діла залишився лише я.

Потвори здригнулися за пів години. Спочатку вони зупинилися, переставши перти на нас, наче невідворотна стіна. Потім почали зацьковано озиратися. А невдовзі й узагалі почали відступати до своїх розломів. Повернувся Ніч. Дракон палаючої Темряви мав такий вигляд, наче його тричі прокрутили через м’ясорубку, потім зліпили назад у дракона й у такому вигляді відправили до Шира. Подивившись на свого господаря, Ніч розчинився темним серпанком, а його місце відразу зайняв Червоний Туман. Зубаста потвора кинулася жерти, а Шир пояснив, що сталося:

— Ватажків знищено, — промовив він. — От тільки далося це Ночі не так легко, як він думав. Тепер відновлюватиметься місяць-два.

— Не здох — і добре, — кинув Рів, відправляючи елементалів навздогін. — Що далі?

— Тут шість розломів десятого рангу без ватажків, — промовив я. — У когось є інші пропозиції, крім «нумо закриємо тут усе»? Особисто мене надзвичайно цікавлять артефакти, які тут народяться. Але спочатку потрібно знищити головний розлом. Уперед!

Я телепортувався до невеликої стіни, яка приховувала білий розлом від потвор, що кружляли неподалік. У нас із дертанцями виявилися однакові думки щодо того, як правильно організувати доступ до цього розлому. Хіба що дертанці підійшли до питання зі звичною для них маніакальною увагою до зручності. Стіна захищала від сторонніх поглядів, а втоптаний майданчик дозволяв стрибнути сюди невеликому загону, перш ніж увійти до розлому. Порівняно з моїм підкопом тут усе організували значно надійніше.

Увійшовши до розлому, я зробив кілька десятків кроків і завмер, відчувши небезпеку. Разом зі мною увійшли учениці, щоб поглинути дармову силу розломів, але вони зупинилися, підкорившись руху моєї руки.

— Тут хтось є, — промовив я. — Хтось поглинає силу розлому!

Кристал був за кількасот кроків від входу. Ми проминули кілька дерев і, вийшовши на відкритий простір, зупинилися. Кристал активували на десятий ранг. І зараз перед ним перебували шестеро магів дев’ятого рангу, поглинаючи силу. Керував процесом маг води десятого рангу, передаючи дрібноті саме ту кількість енергії, яка їм була потрібна.

— Ось навіщо вони сьогодні притягли сюди їжу, — здогадався Шир. — У них сьогодні заплановане зростання.

— Вони мої, — промовила Хелен.

— Без геройства, — наказав я. — Разом! Живими нікого не залишати. Ріве, заморозь вихід.

— Роблю, — кивнув маг води, вирушивши до виходу. Той, хто підвищує свої ранги в такий спосіб, утече за першої ж нагоди. Нам сюрпризи не потрібні.

— Учителю, коли ж ти навчишся нам довіряти? — запитала Хелен. — Дивись!

Сьогодні мені вкотре довели, що Соло Греймод мислить старими категоріями, тоді як його учениці давно переступили цей бар’єр. Бою не було. Хелен використала «Телепортацію», з’явилася посеред магів і, перш ніж ті встигли хоч якось відреагувати, обернулася, відправляючи чорні голки в усі боки. Власне, на цьому все закінчилося — дертанці миттєво перетворилися на статуї. Усе, що залишалося Хелен, — холоднокровно перерізати всім горлянки. Зробила це моя учениця без вагань.

— Учителю, далі я, — промовила Жасмін, перетворивши магів на чисту енергію. Я не встиг навіть обуритися, як уся ця енергія ринула в мене, відразу підвищуючи мене до дев’ятого рангу. Та що там до дев’ятого — у мене навіть почав формуватися десятий канал!

— Можна мені амулет? — попросила Жасмін. Я досі задихався від сили, яка нахлинула, тому кивнув і мовчки простягнув учениці «Зірку хаосу». Схоже, і тут мене обігнали на повному ходу. Усе, Соло Греймода можна списувати в утиль!

Жасмін діяла настільки чітко, що любо-дорого було дивитися. Спочатку вибухнув порожній кристал десятого рангу. Потім Жасмін перемкнула розлом на дев’ятий ранг і розділила силу між усіма дівчатами. Ніхто на дев’ятий не стрибнув, але основу було закладено. Підірвавши кристал дев’ятого рангу, магиня хаосу взялася методично знищувати решту кристалів, не дозволяючи зникнути жодній краплі енергії.

Коли було знищено кристал першого рангу, розлом здригнувся так, що ми ледве втрималися на ногах.

— Його знищено, — заявила Жасмін і повернула мені «Зірку хаосу». — Я зрозуміла, як вона працює. Цей артефакт мені більше не потрібен.

— Розібралася? — на дівчину подивилися так, наче вона зізналася, що є ватажком розлому.

— Це ж чиста енергія, що тут розуміти? — відповіла Жасмін. — Дивно, що ви самі не зрозуміли, як це працює. Учителю, нумо вирушимо до наступної точки? Упевнена, там у мене вийде змінювати ранги без амулета!

— Спочатку десятки, — нагадав я. — Усім потрібні мечі.

Однак мої плани виявилися не більш ніж планами. Коли ми вийшли з розлому, зустрілися зі здивованими Крістіаном, Альбіною й Ромаріо. Лише Патрік зберігав спокій, що було для нього зовсім невластиво. Мабуть, він щось знав.

Розломів навколо не було. Жодного! Зникли, щойно ми знищили головний кристал. Розломові потвори, які не встигли сховатися в проколах простору, стали повільними, наче рухалися під товщею води. Коли з головного розлому вийшов Шир, той схлопнувся. Рануґад було повністю очищено від потвор. Хіба що від самого міста після атаки «Метеорита» майже нічого не залишилося. Однаково воно мені не сподобалося.

— У цих розломах не було артефактів, — пояснив Патрік. — Вони неправильні. Тож перейматися через це не потрібно.

— Розломи, припустімо, неправильні, — промовив я, озираючись на гору трупів. — Але це ж не означає, що ватажки розломів десятого рангу теж неправильні?

Погляди всіх зупинилися на полі бою Ночі із шістьма пораненими ватажками. Ті лежали зламаними ляльками. Судячи із зовнішності, серед них були не лише дракони, а й щось летюче. Навіть шестирукий варґон тут був!

— Забрати ми їх можемо, — погодився Шир. — Тільки навіщо? Чи не простіше тут усе перетворити на енергію й іще трохи посилитися?

— Енергії забагато не буває, тут ти маєш рацію, — кивнув я. — От тільки й ватажків десятого рангу в нас не так уже й багато. Залишаємо. Раптом наш світлоликий друг завершить кар’єру ясновидця й вирішить піти слідами найближчих родичів? Почне займатися артефактами, а в нас такі інгредієнти є!

— Я ніколи не займатимуся артефактами! — ледь не закричав Патрік. — Не для того я від Люменарів утік, щоб іще й у Греймодів таким займатися!

— У будь-якому разі залишаємо, — наказав я. — Можемо віддати Люменарам, вони зроблять нам новий одяг. Який уже блокуватиме магію десятого рангу. Ріве.

Маг води кивнув, і за хвилину про шість величезних туш нагадувало лише поле битви.

— Жасмін, займися тілами потвор, — наказав я. — Якщо їх не знищити, за кілька днів тут стоятиме такий сморід, що Рануґад іще десятиліттями буде непридатним для життя. А ми поки що підемо поспілкуємося з дертанцями. Учениці, йдете зі мною.

«Телепортація» перенесла мене майже впритул до захисного купола. «Метеорит» ударив надто далеко, тому їхній захист витримав. Мабуть, магів води серед присутніх не було, бо і під куполом, і за його межами стояла жахлива спека.

Хоча, як виявилося, магів серед дертанців узагалі не було. Усі втекли! Зараз під куполом перебувала майже сотня зв’язаних воїнів, підготовлених для задобрювання місцевих потвор. Три сини, дві доньки… При цьому двоє синів ідуть до армії, щоб стати їжею для розломових потвор. А дертанський король знається на божевільних наказах!

Я дістав ніж і розрізав пута найближчого до нас дертанця. Щоб зменшити втрати королівства, з них навіть майже весь одяг зняли, залишивши в самій спідній білизні. Простягнувши звільненому ніж, я кивком указав на інших:

— Звільнити!

Наказ виконали досить швидко, й незабаром переді мною постала юрба похмурих чоловіків і жінок, які не розуміли, що буде далі. Виявляється, в армії служили не лише чоловіки. Хоча це було зрозуміло. Жінки поживніші. Від магів колишні селяни явно не чекали нічого доброго. Тим паче від таких магів, які вільно розгулюють за межами захисного купола.

— Мені потрібна людина, яка пояснить, що тут відбувається, — промовив я. — Чому маги згодовують звичайних людей розломовим потворам? Чому ви так покірно до цього ставитеся? І, що найважливіше, скільки всього таких місць у королівстві?

— Зрада тут відбувається, пане магу, — промовив якийсь дертанець, і всі відступили від нього, наче від прокаженого. Той спочатку зніяковів, ставши об’єктом пильної уваги, але все ж продовжив:

— Нам обіцяли бій із потворами початкових рангів, щоб ми звикли до зброї, але натомість зв’язали й привезли сюди, — дертанець подивився на руїни міста, яке постраждало від «Метеорита». — Років п’ятдесят тому Рануґад славився своїми полями, але розломові потвори все знищили. Мої предки народилися тут. Як тут не бажати помсти? Так, ми не маги, але арбалети чудово працюють навіть у руках звичайних воїнів! Правду кажу, браття?

Не можу сказати, що почувся злагоджений схвальний гул, але загальний настрій усе ж змінився. Дертанці щиро вірили, що з арбалетами можна полювати на розломових потвор. До четвертого рангу включно — можливо. Після — ні. Але виправляти їх я не збирався.

— Але замість того, щоб дати нам зброю, командири напоїли нас якимось зіллям, — продовжив дертанець. — Прокинувся вже тут, біля Рануґада. Зв’язаний, без зброї, без броні, майже голий! І нас почали, наче якихось тварин, кидати на вози й відвозити потворам на корм! При цьому командир ще й сміявся, заявляючи, що лише для цього ми й придатні!

— Рануґад там, — я вказав рукою на знищене місто. — Можливо, зараз усередині ще залишилися якісь потвори, але вони вже не небезпечні. Зброї не дам — у мене її немає, тож тут вам доведеться щось вигадати самим. Можу сказати лише одне — розломів навколо міста більше немає.

— Як немає? — не повірили дертанці. — Командири ж казали, що потвор неможливо перемогти! Лише зупинити!

— Перевірити легко, — знизав я плечима. — Потрібно лише вийти назовні. Я зрозумів, що тут відбувається, але не почув, скільки таких місць у королівстві й де вони розташовані.

Дертанець начебто навіть хотів щось відповісти, але тут волосся на руці почало ворушитися. Хтось використав «Телепортацію». Це цілком міг бути хтось із моєї групи, але за відчуттями стрибок відбувався всередину купола, а не назовні. Тож я жестом наказав воїнові замовкнути.

— Хелен, — тихо промовив я. — Сюди хтось стрибає.

Я навіть не встиг договорити — у центрі купола з’явився маг води.

— Не зрозумів? — здивовано вигукнув він. — Хто вас розв’язав⁈

Від мага повіяло загрозою, але втілити її в життя він не зумів. Поруч із ним з’явилася Хелен, і маг перетворився на мішок із крупою.

— Хто хоче жити — нехай іде! — промовив я. — Повертайтеся додому й сидіть тихо та сумирно. Почнете базікати про те, що насправді відбувається в армії Дертана, — вас уб’ють. Як хотіли вбити щойно. Хто знає, хто це?

— Наш командир, — відповів найговіркіший дертанець. — Пане магу, а що з ним буде?

— Нічого доброго з ним не буде, — запевнив я. — Він має інформацію, яка мені потрібна. Тому спочатку ми поговоримо. У тебе є якісь пропозиції?

— Віддайте його нам, — рішуче заявив дертанець. — Ця сволота вже сотню наших згодувала потворам. Отіс-Косий, Зарат-Довгов’язий, інші хлопці.

Я подивився на Розалін. Мене мало хвилювали проблеми жителів Дертана. І маги, і простолюдини королівства — зараз усі вони вважали, що імперці є злом і нас потрібно знищити. Так, це політика королівства, але розуміти й приймати її я не збирався. Хочуть вважати Імперію ворогом — нехай вважають. Їхнє право.

Тож я майже погодився віддати командира колишнім селянам, але тут втрутилася Наталі.

— Правда в кожного своя, — несподівано промовила вона початок фрази, від чого в мене всім тілом пробігли мурашки. Як же давно я її не чув! — Але істина завжди одна.

— Потвори бувають не лише в розломах, — підтримала подругу Мілена. — А й серед людей.

— Наша мета — знищення потвор, — тепер уже й Розалін приєдналася.

— Хай у якому вигляді вони будуть, — кровожерливо закінчила Хелен і подивилася на командира цього загону так, що всі колишні селяни мимоволі відступили на кілька кроків. Очима Хелен дивилася смерть.

— Мені потрібна інформація, — я подивився на Хелен. — З’ясуй, де розташовані інші розломи. Скільки їх, як добре охороняються, якого рівня там потвори.

— Дай мені пів години, — промовила Хелен, дістаючи нашийник і наручники з чорного металу. Образ кровожерливого ката настільки не відповідав миловидній дівчині, що лякав сильніше за розломових потвор. А коли почалися крики болю, колишні селяни ледь не знепритомніли. Хелен діяла так, наче в неї взагалі не було ані крихти людяності.

— Ось, — дівчина простягнула мені зім’ятий і заляпаний кров’ю аркуш паперу. — Карти в нього не було, тож довелося малювати з пам’яті. Це приблизне розташування всіх інших розломів і зона, захоплена потворами.

— Тепер зрозуміло, чому дертанці хочуть напасти на Імперію, — замислилася Наталі, поглянувши на малюнок. — Вони втратили вже понад половину королівства!

Загалом на карті було зображено дванадцять кіл. Розташовувалися вони поруч із великими містами, тож ці точки й називалися містами. Наш розлом, наприклад, називався Рануґадським. Мабуть, у минулому дертанці зовсім не хотіли себе обтяжувати й створювали за допомогою «Зірки хаосу» розломи якомога ближче до свого дому. Щоб вийшов, сходив до кристала, швиденько підвищив ранг і пішов далі, вершити добро й нав’язувати справедливість.

Але, як завжди, щось пішло не так. І від дванадцяти величезних міст тепер не залишилося нічого. Скільки існують ці розломи? Шістдесят років тому Хаос забрав «Зірку хаосу» в дертанців. Отже, уже на той момент вони усвідомили, що розломи небезпечні. Отже, їм усім близько сотні років? Якби це були справжні розломи, то після знищення кристалів можна було б розраховувати на неймовірні артефакти. Навіть шкода, що це «неправильні», як сказав Патрік, розломи. І вони створюють неправильних потвор.

Сподіваюся, хоч із ватажків можна буде щось отримати.

— Що ще розповів нам наш наляканий друг? — я подивився на мага води.

— Що він невинний, — усміхнулася Хелен. — Його змусили.

Я підійшов до тіла, яке мукало. Мілена відновила його, але спогади про те, що робила миловидна дівчина, досі були свіжими в пам’яті дертанця. Побачивши Хелен, він хотів було відповзти, але не зумів.

— Хто сьогодні мав увійти до розлому? — запитав я.

— Якого розлому? — налякано перепитав дертанець. — Я не розумію, пане! Мені доручили супроводжувати солдатів. Не більше! Я не винен!

— Він знає, — промовила Розалін, підписуючи дертанцеві вирок. Хелен знову взялася до справи, і за якийсь час у моїй голові склалася цілісна картина того, що взагалі відбувається в Дертані.

Отже! Королівство було поділене на дванадцять регіонів, за кількістю «червоних зон із потворами». Кожним регіоном керував намісник короля, фактично будучи королем території. Саме намісник визначав, хто з магів отримає черговий ранг, поглинувши кристал десятого рангу. Шестеро магів на місяць — така продуктивність Рануґадського розлому. Усі бажали стати ближчими до намісника, адже лише від нього залежало, коли ти станеш сильнішим.

Людина, яка водила магів до розлому, називалася наглядачем. Той, хто відповідав за правильне використання кристала. Це була довірена особа намісника, яка фактично була його руками. Раз на місяць він робив запит на «їжу». Яким чином намісник спілкувався з ватажками розломів, наш бранець не знав, але ніхто не сумнівався, що спілкування відбувалося. Ватажки повідомляли, скільки їм потрібно «їжі», намісник її забезпечував. Натомість потвори взагалі не дивилися в бік головного розлому. Те, що вони поступово захоплювали нові території, — вимушені жертви посилення королівства.

— Мабуть, потрібно було допитати наглядача, — винувато подивилася на мене Хелен. — Хто ж знав, що він така важлива особа?

— Той маг відповідав лише за доступ до розлому, — промовив Патрік. — Він знав не більше за цього. Нам потрібен намісник.

— Хочеш піти війною на Дертан? — усміхнувся я. — Одна річ — приїхати й знищити один із дванадцяти розломів, інша — напасти на столицю регіону й довірену особу короля.

— Правда в кожного своя, учителю, — промовила Розалін. — І ти чудово це знаєш. Якщо намісник справді якимось чином спілкується з розломовими потворами, нам потрібно з’ясувати, як саме це відбувається. Такому в нашому світі не місце!

Тепер, коли я дивився на ідеальну зовнішню картинку Дертана, то не забував про його внутрішню складову. Гарно? Безперечно. Усе доглянуте й справне? Однозначно! Селяни живуть у значно кращих умовах, ніж у нашій Імперії? Тридцять разів «так». Хотів би я жити в такому місці? За жодних умов!

Намісник жив у столиці Рануґадського регіону — Парітлоні. Розташовувався він якнайдалі від розлому. Щоб жодна випадкова потвора не могла потурбувати намісника та його людей.

Ми виїхали на головну дорогу, проминувши пост варти. Судячи з їхнього стану, дертанцям довелося прийняти бій, і небагатьом вдалося вийти з нього живими. Однак після знищення Рануґадського розлому потвори втратили волю до життя, і їх усе ж змогли знищити.

Командир, який не хотів нас пропускати, лише подивився в наш бік, навіть не намагаючись підвестися із землі. Сил у нього вже не було. Магів природи, які могли б вилікувати бідолах, поблизу не спостерігалося, лікувальні зілля їм ніхто видавати не планував, тож колишнім селянам доведеться страждати ще довго. Можливо, до кінця життя. Яскравого, але короткого.

— Мілено, Альбіно, Ромаріо, — промовив я. Хоча ми й перебували в різних возах, через Розалін і Жасмін я міг спілкуватися з усіма. — У вас хвилина. Дійте.

Вилікувати двадцятьох людей виявилося досить просто. Альбіна займалася особливо тяжкими випадками, Мілена з Ромаріо — тими, кому пощастило більше.

— Дарма тільки силу витратили, панове маги, — звернувся до нас командир загону. — Міняти нас ніхто не буде. Це наш рубіж, тут нам наказано стояти до останнього. Якщо потвори полізли, зупинити їх ми вже не зможемо. Краще б дали нам спокійно виконати свій обов’язок і померти.

— Твій обов’язок — померти? — здивовано запитав я. — Мені здавалося, що обов’язок будь-якого солдата — захищати свою країну.

— Обов’язок солдата — виконувати наказ командира! — відкарбував дертанець. — Було отримано наказ не пропускати потвор із Рануґадського розлому навіть ціною власного життя. Ми збираємося виконувати наказ до останнього!

Ось воно як! Їх тут не просто вирощують на забій, їм іще й мізки ґрунтовно промивають! Цікаво, що скаже командир, коли зустрінеться з тими, кого ми врятували? Чи там такі самі? Якщо не змогли нагодувати собою потвор цього розлому, вирушать до наступного? Ні, дурниця. Я бачив очі тих людей. Вони вже усвідомили, що відбувається дещо не те, що обіцяли їм командири.

— Рануґадського розлому більше не існує, — заявив я. — Ми його знищили. Потвор постаралися знищити всіх, але хтось обов’язково ще десь бігає. Їх потрібно знайти й заколоти. Опиратися вони вже не стануть. Відправ когось до розлому, щоб перевірити мої слова.

— Як це не існує? — приголомшено перепитав дертанець. — Рануґадський розлом неможливо знищити! Це всі знають! Так сказав сам намісник!

— Слово Соло Греймода буде вагомішим, — спокійно пояснив я, хоча сліпа віра у своїх командирів мене трохи дратувала. Навіть Хелен виросла не такою, хоча її з дитинства готували до вірності гільдії вбивць. — Можеш відправити когось перевірити.

— Якщо ти маєш рацію, то армія, яка перебуває біля Рануґада, скоро повернеться, — заявив дертанець. — Це єдина дорога, якою вони можуть пройти.

— Не буде армії, — зітхнув я. Важкий випадок. — Її потвори вже знищили. Загалом вирішуй сам. Можете стояти тут до посиніння. Можете перевірити мої слова. Можете робити що завгодно. Усе, що ми хотіли, ми для вас зробили й сказали. Вирушаємо!

Ненавиджу спілкуватися з фанатиками! Їм же зовсім нічого не доведеш! Критичного мислення — нуль, віри — безмежність. Усе, що не вписується в їхні устої, — неправильне. Бо так сказав «сам намісник»!

Якщо в королівстві й почали непокоїтися через те, що кудись зник один із наглядачів разом зі своїми підопічними, то цей момент оминув нас. Ми неквапливо рухалися серед сіл і міст, час від часу зупиняючись на постій. Мова в Імперії й Дертані була спільною, люди схожими, жодних символів, які свідчили б, що ми є ворогами Дертана, у нас не було, агресивно ми себе не поводили, тож більше ніхто не бажав зустрічати нас арбалетними болтами. Єдине, із чим довелося зіткнутися, — обмін золотих. Імперські монети тут не цінувалися, а міняйло довго дивився на нас, коли ми запропонували обміняти імперські монети на дертанські. Однак погодився, щойно ми підкинули кілька золотих особисто йому. Люди завжди залишаються людьми.

Загалом подорожували ми з комфортом. Кілька разів Патрік намагався залізти всередину наших уже численних трофейних торбинок мандрівника. Люди, до яких вони були прив’язані, мертві, але через особливості артефакта дістати доступ до вмісту однаково було не так просто. Потрібна була або схожа кров, тобто відкрити їх могли діти чи онуки, або хороший артефактор, який обійде захист. Виявилося, що Патрік не був хорошим артефактором. Коли йому відірвало пальці, він відкинув від себе артефакт і довго скиглив, нарікаючи на життя. Навіть після того, як Альбіна все йому повернула, Патрік не бажав наближатися до артефактів, заявивши, що нехай їх ламають професіонали своєї справи. Його роль в іншому.

Парітлон з’явився на обрії лише на третю добу. Дертанці все ж почали щось підозрювати. Що ближче ми під’їжджали до столиці регіону, то голосніше в тавернах обговорювали зникнення Рануґадського розлому. Не знищення, що було б логічно. Саме зникнення. Наче розломові потвори з власної примхи взяли й утекли. Усе ж уміють у Дертані працювати з інформацією. Імперії обов’язково потрібно взяти це на озброєння. Спрямовувати гнів людей на кого завгодно, тільки не на своїх, — особлива здатність, якої немає у Флеймвордів.

— Хто такі? Мета візиту до Парітлона? — запитав вартовий, який зупинив наші вози. Усі вільно проходили через ворота, потрапляючи під дію визначальних артефактів. У нас ідентифікаційних пластин не було, тому нас зупинили. І вартових зовсім не турбувало, що серед нас багато магів десятого рангу. Таке враження, що десятки в Дертані є чимось настільки звичайним, що вони теж мають дотримуватися законів.

— Соло Греймод, — представився я. — Приїхали до Парітлона з Імперії, щоб поспілкуватися з намісником Рануґадського регіону.

— Соло Греймод? — насупився командир варти, наче почув щось знайоме, після чого його очі округлилися, і він почав задкувати від нас, ніби ми разом перетворилися на розломових потвор. Відійшовши на кілька кроків, командир вихопив меч і закричав: — До зброї! Імперці в столиці!

Вартові наїжачилися списами, на стінах з’явилися арбалетники, десь у проході заметушилися маги. Люди, які спокійно проходили у ворота, кинулися врозтіч, боячись потрапити під удар ненависних імперців. І посеред цього божевілля стояв я, спокійно дивлячись на командира.

— Це так дертанці зустрічають гостей, які прийшли з миром? — запитав я.

— Іди геть! — запропонував командир. — У Парітлоні не раді таким гостям!

— Це ти зараз озвучуєш офіційну позицію королівства чи свою особисту думку? — уточнив я. — Ти взагалі знаєш, навіщо ми прибули? Що тут робимо? Про те, що Рануґадського розлому більше не існує, чув? Відгадай з однієї спроби, хто його позбувся? І хто збирається позбутися решти одинадцяти розломів, які отруюють життя Дертана? Нумо, я вірю в тебе й твої здібності вгадувати.

— Рануґадський розлом просто зник! — упевнено заявив командир.

— Причому так дивовижно збіглося його зникнення з нашою появою, — усміхнувся я. — Може, варто показати ватажка десятого рангу, якого ми знищили? Тут як, потворам такого рангу довіряють? Чи ми теж усе вигадали? Ріве, покажи один із наших трофеїв.

— Один? Є й інші? — приголомшено перепитав командир і зблід, коли неподалік від нас з’явився труп варґона десятого рангу. Сила, що від нього йшла, була такою, що командирові різко стало зле. Не кристал, звісно, але на звичайну людину навіть трупи потвор високих рангів діють сильно.

— Прибирай, — наказав я. Туша зникла, а нас досі ніхто не атакував. Здається, пройнялися. Мілена використала лікувальне заклинання, повертаючи командирові бадьорий стан, але не настрій.

— Імперцям до столиці не можна, — вперто повторював він. — Наказ намісника!

— Так ми не імперці, — заявив я. — З чого ти взяв, що ми з Імперії?

— Соло Греймод — глава вищого роду Імперії! — заявив маг дев’ятого рангу, який підійшов до нас. — Я Услан де Йорн, капітан варти західних воріт. Поясніть, що тут відбувається?

— Перш ніж відповісти, мені доведеться зробити невелике уточнення, — промовив я. — Я Соло Греймод, але рід Греймодів офіційно вигнали з Імперії. Тож до Імперії ми не належимо. Що стосується того, що тут відбувається, — ми прибули повідомити, що знищили Рануґадський розлом.

— Увесь? — уточнив Услан де Йорн. — Чи один із його розломів?

— Ми знищили головний, — відповів я, приховуючи усмішку. — Той, навколо якого перебувала ціла орава розломів десятого рангу. Тепер біля Рануґада розломів узагалі немає. Щоправда, від міста теж майже нічого не залишилося.

— Біля міста стояла армія, — запитав Услан. — Що з нею?

— На жаль, цією інформацією я не володію, — відповів я. Ми ж справді не бачили армії. Ми бачили виродків, які годували потвор живими людьми. Це не армія. — Коли ми прибули на місце, жодної армії поблизу Рануґада не спостерігали. Хоча ні, був загін, який перекривав дорогу на Рануґад. Коли ми поверталися, допомогли загону й вилікували їх. На них напали потвори, які надто далеко відійшли від Рануґада. Варто було б відправити в ту місцевість воїнів, щоб добити потвор, які втекли. Гадаю, їх іще багато бігає лісами. Але нові там уже не з’являться. Розломів, як я й сказав, уже немає.

— І у вас, звісно ж, є чим підтвердити свої слова? — запитав Услан де Йорн.

— Є кілька ватажків розломів десятого рангу, які були поруч, — відповів я. — Нічим іншим підтвердити не можу. Хіба що можу телепортувати когось на місце, щоб він усе побачив на власні очі, але, як мені здається, ніхто на такий ризик не піде. Ми ж страшні імперці, раптом телепортуємося кудись не туди.

— Мені чудово відомо, де розташований Рануґад, — промовив Услан де Йорн. — Якщо твої слова виявляться брехнею, Соло Греймоде, нам доведеться заговорити з тобою іншим тоном.

Волосся на руках заворушилося, і за кілька митей Услан де Йорн зник. Непогані тут командири воріт, якщо вміють користуватися «Телепортацією» на дев’ятому ранзі. Усе ж магія в Дертані перебуває на принципово іншому рівні, ніж в Імперії.

Чекати довелося недовго. Приблизно за п’ять хвилин волосся знову почало ворушитися, й Услан де Йорн повернувся.

— Пропустити! — наказав він. — Намісник бажає зустрітися з тим, хто знищив Рануґадський розлом.

— Знищив? — почулися приглушені голоси перехожих, які за всім спостерігали. — Імперці знищили Рануґадський розлом! Вони це зробили!

Услан кинув невдоволений погляд навколо, але зупинити натовп уже було неможливо. Новина про те, що розлом не зник, а був знищений імперцями, розліталася, наче степова пожежа під сильним вітром. Незабаром про це говоритиме весь Парітлон.

А командир західних воріт виявився швидким! Мало того, що він стрибнув до Рануґада, то ще й у намісника чи його заступника побував. Звісно, ті захотіли з нами зустрітися. Їм же потрібно зрозуміти, куди зник наглядач із партією майбутніх десяток, а також помститися тим, хто позбавив намісника джерела його влади. Цікаво, коли на нас нападуть? Зараз чи вночі?

— Я однаково не розумію, чому ми діємо так відкрито? — запитав Патрік, який пересів до нашого воза. — Ти чудово знаєш, що понад половина ниток веде до того, що Ястін помре. Помре він — отже, уже померли всі ми!

Патрік усе ж навчився відстежувати нитки ймовірностей Греймодів. Так, нас досі не було в його дивному світі, але хитрий маг світла знайшов там Ястіна й Ворлюна. Ось із ними Патрік і працював. Де Ястін, там усі ми. Якщо з Ястіном відбувається щось погане, отже, або нас уже немає поруч, або це погане відбувається і з нами.

— Бо всі лінії, які ти мені намалював, мені не подобаються, — відповів я. — Кудись бігати, щось робити. Навіщо? Ми вже досить сильні, щоб не боятися відкрито заявити про себе. Захочуть нас знищити? Безперечно. Навіть дивно буде, якщо не захочуть. Отже, скоро мої учениці здобудуть дев’ятий ранг. Жасмін, а можна якось під’єднати до процесу передавання енергії Кетрін? Бо я трохи за неї хвилююся. Єдина магиня Греймодів на другому ранзі.

— Теоретично немає нічого неможливого, — замислилася Жасмін. — Узагалі-то енергія не потребує зв’язку вчитель-учениця. Ми використовуємо його для простоти. Так, нумо спробуємо. Але з Кетрін діятимемо поступово. Хоча б по рангу на тиждень. Відразу підвищувати її до п’ятого я б не ризикнула.

— Не потрібно її так різко підвищувати! — занепокоївся Патрік. — Узагалі нікого не потрібно! Це вам закон зростання не писаний, усі інші є звичайними людьми. Пам’ятайте про це!

— Про всяк випадок нагадаю гарячим головам, які згадали девіз «Істини», — я подивився на Розалін, а через неї — на всіх інших. — Ми прибули сюди не для того, щоб карати й вершити суд. Ми прибули сюди, щоб з’ясувати одне важливе питання. Як намісник спілкується з ватажками розломів? Усе інше — похідне.

— Та зрозуміли ми вже! — невдоволено відповіла Розалін, яка зчитала мої емоції. Я говорив щиро й сам вірив у те, що казав. Воювати ми не збираємося. Принаймні доки не доїдемо до готелю.

— Прошу, панове, — Услан де Йорн виступив нашим провідником, доставивши нас до досить гарної будівлі в дертанському стилі. — Королівський готель Дертана! Найкращий у Парітлоні! Гості намісника не можуть жити у звичайних готелях чи заїжджих дворах. Лише в найкращому місці!

У якому працюють потрібні маги, хотілося додати мені. Ті, хто може виконати наказ, навіть оком не моргнувши. Відчуття небезпеки вже не кричало — воно просто вило від безнадії. Вороги були скрізь і всюди. Упевнений, намісник і його найближче оточення чудово знають, що сталося на кордоні між Дертаном та Імперією. Можливо, навіть він сам брав там участь. І тепер головні винуватці провалу нападу на Імперію самі з’явилися до його лігва. Як тут не зрадіти такій удачі й дурості імперців?

— Вивантажуємося, — наказав я. Кілька слуг кинулися до нас, щоб відвезти самохідні вози, але завмерли, коли ті зникли. Судячи зі звужених очей Услана де Йорна, інформації про те, що Греймоди володіють просторовими сховищами, у дертанців не було. Ось іще одна причина прикінчити нас якомога швидше.

Нам виділили майже цілий поверх — десять кімнат. Причому ніхто навіть не заїкнувся про оплату. Мабуть, статус «гість намісника» в цьому випадку все вирішував. Реєстратори видали ключі, після чого слуги розвели нас по кімнатах.

Нам із Віреною дістався просторий двомісний номер із видом на палац намісника. Він стояв просто навпроти, через площу. Величезне ліжко було таким зручним, що Вірена впала на нього й заявила, що тепер житиме тут. Хоча ні — щойно вона зайшла до ванної, як питання про те, де жити, змінилося. Тепер Вірена бажала жити тут, у величезній ванні. Начебто номер у готелі, а відчуття таке, ніби потрапив на прийом до Імператора й увійшов до його тронної зали. Усе гарне, сучасне й оздоблене золотом. Якого, на мій погляд, тут було надто багато.

— Я виграла! — радісно заявила Мілена, яка безцеремонно заявилася до нас у кімнату. — Ой, ви у ванній? Я тут на вас зачекаю!

— Про що вона? — запитала Вірена, навіть не думаючи вилазити з озера, яке випадково виявилося нашою ванною.

— Про те, що мої учениці кинули жереб, кому йти до нас, а кому до інших, — здогадався я. — Щоб усі були на зв’язку. Мілена вважає, що їй пощастило.

— Яка наївна дівчинка, — усміхнулася Вірена. — Зумієш її навантажити?

— Ображаєш! — кровожерливо усміхнувся я. — Є дещо, що Мілена ненавидить найбільше у світі. І зараз їй доведеться цим займатися.

Я вийшов із ванної, і Вірена почула обурений зойк магині природи:

— Учителю, тільки не це! — у голосі Мілени почулося благання. — Що завгодно, тільки не книжки! Я не хочу це читати!

Підручники за другий і третій курси магічної академії Трімуса давно припадали пилом у моїй торбинці мандрівника. Узагалі-то вони призначалися мені, але тепер настав час страждати Мілені.

— Читати звідси й до відбою, — наказав я. — Читати вголос. Хочу послухати твій чарівний голос.

— Чому вголос⁈ — вигукнула Мілена. — За що ти так, учителю?

— Бо ти зараз скажеш, що все прочитала, а щойно я почну тебе перевіряти, хтось із дівчат тобі допоможе. Тому лише вголос. Щоб я чітко розумів, що ти бачила цей текст. Мені не потрібна дурна Мілена. Мені потрібна розумна й освічена учениця. Починай! Я тебе дуже уважно слухаю.

Мілени вистачило на двадцять хвилин. Повернувши мені книжку, дівчина пробурчала щось нерозбірливе й покинула нашу кімнату. Учениці — нуль, учитель — один. Будуть вони мене розігрувати, наче якийсь приз! Я на кожну знайду управу!

Мабуть, мій настрій зчитала Розалін, бо більше до нас у гості ніхто не навідувався.

— Ти надто спокійний для людини, яку вночі вбиватимуть, — заявила Вірена, коли з ванної вийшов уже я. Забравшись у ліжко й відзначивши, наскільки мені в ньому зручно, я поцілував дружину й промовив:

— Бо сьогодні вночі нас ніхто не вбиватиме, — відповів я. — Намісника поінформували про те, що сталося з розломами. Тепер йому потрібно з’ясувати, що сталося з їхніми групами та як ми зробили те, що не вдавалося дертанцям сто років. Іще він думає, як покарати нас так, щоб ми померли не відразу, а усвідомили всю марність буття. Ми позбавили намісника потужного потоку грошей. Таке не пробачають. Не пробачать і нам. Але сьогодні ніхто не атакуватиме, тож насолоджуйся. Коли ще нам удасться виспатися? Тим паче в такому ліжку?

Мабуть, варто було попередити інших, але в мені прокинувся шкідливий учитель. Нехай пильнують.

Сніданок у королівському готелі нагадував бенкет. Нам виділили окреме приміщення, і десяток слуг бігав навколо, намагаючись задовольнити всі наші бажання. Ось тут напружитися довелося вже мені, пригадуючи всі способи незвичайних отруєнь. Не обов’язково вбивати. Досить позбавити мага його сили.

Коли принесли напої, я ледве стримав усмішку. Ось воно! Чай заварили так, що він більше нагадував компот, ніж благородний напій. Розпорядник відразу пояснив, що це останній писк моди, чай із розломових рослин, тож мені довелося втрутитися.

— Який приємний аромат, — промовив я, привертаючи загальну увагу. Ніхто, звісно, пити чай не став. Я ж демонстративно випив чашку й поставив її на місце. — Учениці, вам обов’язково сподобається. Усім іншим пити не раджу.

Розпорядник зблід, злякавшись, що підступний план розкрито, тож мені довелося пояснити. Нібито для своїх, але більшою мірою для дертанців.

— В Імперії такі рослини не ростуть, тому у вас почнеться алергічна реакція, — промовив я. — Ні, загалом можете ризикнути, але якщо зляжете й нашим лікарям доведеться займатися вашим лікуванням, самі будете винні. Ученицям же я вже давав таке куштувати, тож упевнений, що жодної реакції в них не буде.

Мої слова скидалися на відверту нісенітницю. Який маг природи може дозволити розвинутися в себе алергії? Криворукий і бездарний, яких серед Греймодів не було. Але дертанцям цього вистачило, і вони заспокоїлися. Учениці ж натяк зрозуміли правильно й пили чай нарівні зі мною, відзначаючи його незвичайний аромат.

Аякже! Пил із чорного металу — він такий, ароматний. Його не приховаєш за дивним листям. Той, хто хоч раз куштував щось подібне, ніколи не забуде цей смак. Навіть у наступному житті, як у моєму випадку. Пил діє не відразу. Йому потрібно всотатися в організм, розповзтися ним, дістатися до джерела. Зважаючи на те, як активно слуги підливають нам чай, головна реакція буде за пів години.

— Намісник чекає на вас, — до нас увійшов досить колоритний чоловік. Маг води десятого рангу, одягнений так, ніби начепив на себе невелику скарбницю. Як у частині артефактів, так і звичайних прикрас.

Ми підвелися з-за столу, але дертанець відразу виправився:

— Іде лише Соло Греймод та його учениці, які є членами групи «Істина», — промовив він. — Решта можуть і далі насолоджуватися нашою гостинністю. Цей поверх заброньовано для Греймодів на весь тиждень.

Це він так сказав про час, який ми проведемо в палаці через площу? Побачимо.

— Ой, щось мені зле, — Мілена схопилася за живіт і простогнала: — Учителю, я забула! Я ж тоді не пила чай! А тепер скуштувала. Альбіно, потрібна допомога! Сама не впораюся!

— Я залишуся з Мілою, — промовила Жасмін. — Їдьте без нас. Сподіваюся, намісник зрозуміє причину нашої відсутності.

Заперечень із боку дертанців не було. Їм узагалі ніхто, крім мене, не був потрібен. У внутрішньому дворі готелю стояла карета. Наче ми не здатні пройти звичайну площу. Карета була оббита чорним металом «задля безпеки», як нам пояснили. Довелося погодитися. Якщо вже грати в цю гру, то до кінця.

— Скажи Рівові, нехай убиває всіх невидимок, — наказав я, дивлячись на Розалін. — Ані свідків, ані трупів. Нехай Жасмін про це подбає.

Розалін кивнула. Гра перейшла на великі ставки, тож не можна було припуститися жодної помилки. Коли на кону не лише твоє життя, а й життя всього твого роду, доводиться діяти обережно.

Палац намісника, що дивно, виявився досить простим. Лаконічним, я б навіть сказав. Жодної зайвої химерності, ліпнини, позолоти чи чогось подібного. Просто все було зроблено з розломових матеріалів. Я навіть боявся уявити вартість цього палацу. Один великий артефакт. Упевнений, Жасмін тут сподобалося б — стільки енергії в одному місці!

Нас провели до одного з численних робочих кабінетів. Намісника не було, тож якийсь час ми були надані самі собі. Мабуть, щоб чай остаточно подіяв.

Нарешті двері відчинилися, і до кабінету увійшов намісник у супроводі сімох магів десятого рангу. Це був невисокий, доволі огрядний чоловік із вельми вольовим обличчям. Спочатку йшла впевненість у власній силі й могутності, а вже потім — сам намісник. Десятий ранг не дозволяв чітко визначити справжній вік мага світла. На вигляд йому було близько тридцяти, але насправді мало бути значно більше. Тридцятирічні таких посад не обіймають.

Маги оточили нас, ставши так, щоб на кожного з моєї групи припадало по дві десятки. Зважаючи на те, що лише я мав дев’ятий ранг, а мої учениці красувалися восьмим, це була надмірна пересторога. Але я чудово розумів намісника. Краще перестрахуватися, ніж потім шкодувати.

Сівши за стіл, намісник довго дивився на мене, ніби намагався запам’ятати кожну рисочку мого обличчя. Я відповідав йому взаємністю. Зовні намісник мені подобався. Внутрішньо? Не знаю. Обережний, небезпечний — так. Решту розбиратимемо в процесі спілкування.

— Коли мені сказали, що до мене в гості приїхав сам Соло Греймод, я спочатку не повірив власним вухам, — заявив намісник, припинивши витримувати паузу. Голос у нього пасував зовнішності. Приємний і не відразливий. — Людина, через яку почався конфлікт між королівством та Імперією, сама прибула до моїх рук. Тож у мене відразу виникло запитання, Соло Греймоде. Чому я не повинен убити тебе просто зараз?

— Знаєш, а в мене немає відповіді, — з усмішкою відповів я. — Ось дивлюся на тебе, думаю й розумію, що не можу відповісти на твоє запитання. Тож убивай.

Розалін наче ненароком поклала руку на стіл, показавши два пальці. Умовний жест, який означав, що Жасмін щойно «зжерла» два тіла. Рів, як йому й було наказано, відкрив полювання на невидимок. Що ж, вітаю Кетрін із третім рангом.

— Ось так просто? — намісник, мабуть, не очікував від мене такого. — Навіть не благатимеш про помилування?

— Хіба є сенс ускладнювати? — настала моя черга дивуватися. — Як на мене, у цьому світі все влаштовано досить просто. Це ми, люди, намагаємося все ускладнити. Перш ніж почнеш нас убивати, можу я дещо дізнатися про Рануґадський розлом?

Розалін показала третій палець і відразу четвертий. Ого! Зізнатися, я розраховував на двох невидимок, та й ті мали з’явитися трохи пізніше. Те, що Рів уже знищив чотирьох, свідчило про те, що дертанці взялися до справи серйозно.

— У мене теж є запитання, — після паузи промовив намісник. — І вони якраз пов’язані зі знищеним розломом. Як ти це зробив?

— Запитання на запитання? — запропонував я.

— Ти не в тому становищі, щоб ставити умови, Греймоде, — усміхнувся намісник. — Зараз ти в моїй владі. І лише я вирішую, коли ти помреш.

— Ти так у цьому впевнений? — я підняв брову. — Гадаєш, чай із порошком чорного металу хоч якось на нас вплине?

Намісник насупився, і в цю мить Хелен зробила швидкий рух, розкинувши руки в боки. Маги готувалися до нападу, навіть навісили на себе щити, от тільки вони й уявити не могли, якою буде ця атака. Жодної магії. Чорні голки спокійно пройшли крізь увесь захист, причому Хелен випустила їх із такою швидкістю, силою й точністю, що вони майже наполовину увійшли в шиї магів десятого рангу, які нас оточували.

Вів’єн справді була генієм проклять. Голки, заряджені її магією, могли зупинити будь-якого мага. Цілком можливо, навіть будь-яку потвору.

— Не потрібно цього робити, — попередив я, відчувши, як волосся на руці почало ворушитися. Намісник хотів використати «Телепортацію», щоб забратися якнайдалі від нас. Не встиг — поруч із ним з’явився величезний шматок руди чорного металу. Магія обірвалася, до пуття навіть не почавшись.

— Убити? — запитала Хелен таким тоном, наче цікавилася погодою.

— Убити, — погодився я. Що менше на боці намісника буде магів десятого рангу, то простіше пройдуть наші переговори. Та й прибули вони сюди з однією-єдиною метою — знищити Греймодів. Тож жодного жалю.

Діставши ніж із чорного металу, Хелен пройшлася повз застиглих магів, перерізаючи їм горлянки. Усе це мало настільки буденний вигляд, наче дівчина робила так щодня перед сніданком. Акуратно поклавши тіла на підлогу, Хелен перевірила їхній вміст, вилучаючи цінні артефакти. Плюс десять торбинок мандрівника, звісно, приємно, але знову марно. Зламувати їх нікому.

Жасмін із нами не було, тож «прибирати» довелося мені. Очі намісника округлилися, коли всі чотири мої учениці перейшли на дев’ятий ранг, не зробивши для цього геть нічого. Розалін поклала перед собою вже всю п’ятірню, стиснула її в кулак і витягнула один палець. Шість невидимок! Судячи з усього, у готелі теж усе гаразд з отриманням дев’ятого рангу.

Повернувшись до намісника, я якийсь час дивився на його бліде обличчя.

— Наляканий, але паніки немає, — промовила Розалін. — Радше заінтригований. Розуміє, що він потрібен нам так само, як і ми йому. Намагається зрозуміти, як обернути цю ситуацію собі на користь.

— Ти читець? — очі намісника округлилися.

— Плюс одне запитання, — заявив я, здивований не менше за намісника. Про те, що існують читці, в Імперії знали одиниці. Невже ми натрапили на таку саму «одиницю» серед дертанців?

— Отже, з вами марно грати? — намісник відкинувся в кріслі. — Що ж, поговорімо відверто. Що тобі потрібно, Греймоде?

Розалін показала ще два пальці. Вісім! Та що там у готелі відбувається?

— Два головні запитання. Перше — звідки ти знаєш про читців? Друге — як ти домовлявся з ватажками Рануґадського розлому?

— Мій дід — читець при Юрії Третьому, — відповів намісник. — Власне, через це я обіймаю цю посаду вже п’ятдесят років. До розлому відправили наглядача з групою дев’яток. Що з ними?

— Отже, все ж граємо в запитання? — усміхнувся я. — Убиті. Коли ми увійшли до розлому, вони поглинали кристал. Померли швидко й безболісно.

Щока намісника смикнулася. Він підозрював, що його «права рука» зникла не просто так, але до останнього сподівався на диво. Не вийшло.

— Друге запитання ти знаєш, — нагадав я.

Замість відповіді намісник витягнув зі своєї торбинки мандрівника невеликий артефакт і покотив його мені по столу.

— Як я розумію, він уже марний, — промовив він. — Зв’язок забезпечувався цим предметом. На поверхні артефакта з’являлася кількість потрібної їжі й кількість енергії, яку потвори були готові витратити на нас. Після того як артефакт активувався, у мене було п’ять днів, щоб забезпечити необхідне. І їжу, і магів, які підвищували ранг.

— Звідки це? — запитав я, насилу стримуючи емоції. Переді мною лежав уламок гомілкової кістки якоїсь потвори. Артефакт виготовили не в нашому світі. Це точно. Або в нашому, але не люди. Жасмін напевно зуміла б витягти із цього предмета більше інформації, але показувати таку мерзоту учениці мені не хотілося.

— Це наступне запитання, — усміхнувся намісник. — Моя черга. Як ти знищив розлом, я вже зрозумів. «Зірка Хаосу». Також мені доповіли, як саме ти знищив потвор. «Метеорит». Хотілося б запитати, звідки в Греймодів вище заклинання школи вогню, але серед вас є представник Ігніссарів. Це багато що пояснює. Мене ж цікавить інше — що ти збираєшся робити далі?

— Збираюся знищити решту одинадцять розломів Дертана, — заявив я. — Я почув стільки слізливих історій про те, що розломи з постійними проривами не дають дертанцям жити, що перейнявся вашими проблемами.

— Тебе ніхто до них не пустить, — заявив намісник. — Тільки не після того, як ти знищив мій розлом!

На мить у голосі мого співрозмовника промайнула образа. Ось, як я й думав. Його непокоїло не благополуччя людей, відданих під його владу. Його непокоїло те, що він більше не отримуватиме «бонусів» від правильного вибору тих, кого спрямовували на посилення.

— Та я якось не дуже збирався питати дозволу, — заявив я. — Звідки ти отримав цю мерзоту?

— Її вручив мені особисто Юрій Третій тридцять два роки тому, — відповів намісник. — Де він її взяв — гадки не маю. Мені було достатньо того, що ця штука працювала.

Я більше не міг терпіти мерзоту перед очима, тому наклав на неї «Розкладання». Щоправда, як наклав, так воно й розклалося. Заклинання покрутилося навколо кістки й випарувалося, не зумівши розчинити артефакт. Цікаво. Моторошно, звісно, але цікаво. З кого ж його зробили? Невже потвори пустили ватажка розлому на такі артефакти? Але це означає, що розломові потвори не просто розумні, а ще й здатні жертвувати своїми родичами. Здається, нам потрібно якомога швидше почати знищувати розломи десятого рангу. Щось мені не подобається, з якою швидкістю еволюціонують потвори. Шістдесят років тому ніхто навіть не чув ні про що подібне.

Виникла неприємна ситуація. Убити намісника ми не могли — після цього ми автоматично перетворимося на ворогів королівства й на нас почнуть полювати всі. Зважаючи на те, що в моїх планах було відвідати ще одинадцять розломів, це був не найбажаніший результат. Але й залишити намісника ми теж не могли. Мало того що мої учениці вже всі вуха мені продзижчали про те, що «двоногі потвори мають страждати», так іще й сам намісник оголосить нас винними в усіх гріхах людства. Почнеться те саме полювання. І навіть звичайні дертанці, які страждають від розломів, вважатимуть нас злом, що не має права на існування.

— Наміснику, а чи не бажаєте ви попрацювати з нами? — раптом промовила Наталі. Усі, включно зі мною, подивилися на магиню води, не розуміючи, до чого вона веде. — Ми знищили джерело вашої могутності. Те, що водночас ми ще й розломових потвор повбивали, вас не хвилює. Звичайні люди для вас лише їжа для потвор.

— Ближче до справи, дівчинко, — зажадав намісник. Він, як і я, чудово розумів, що звичайних рішень у нашій ситуації бути не може.

— Ми зараз повернемося до Рануґада, — продовжила Наталі, — і мій учитель за допомогою амулета створить новий розлом. Його відразу можна оточити стіною, облаштувати хороший майданчик для «Телепортації». Загалом зробити так, щоб вашому новому наглядачеві було зручно туди стрибати. Так, навколо з’являться розломи з постійними проривами, але в тій місцевості й так немає людей, а перші років двадцять-тридцять жодна потвора не дістанеться десятого рангу.

— Але все ж за тридцять років проблема з потворами знову виникне, — зауважив намісник.

— Ніхто не знає, що буде за тридцять років, — знизала плечима Наталі. — Або розломи зникнуть, або вже нікому буде здобувати новий ранг. Зараз у вас немає звичного способу контролювати своїх магів, бо ми знищили розлом. Ми можемо повернути вам важелі впливу.

— І чого ж це мені коштуватиме? — після паузи поцікавився намісник. — Тільки не кажи, дівчинко, що ви зробите це з душевної доброти.

— Звісно ж ні, — відповіла Наталі. — Ми створюємо вам особистий розлом, який тридцять років не перетворюватиме величезну територію королівства на пустелю, а ви натомість допоможете нам потрапити до всіх інших розломів. Ми їх знищимо, але нових створювати не станемо. Таким чином розлом, яким керуватиме шанований усіма намісник Рануґадського регіону, залишиться єдиним розломом для досягнення магами королівства десятого рангу. Потрібно пояснювати, куди злетить ваш вплив не лише в регіоні, а й у всьому королівстві? Черга, щоб потрапити до розлому й отримати потрібну всім енергію, вишикується від Парітлона до самої Імперії. І всі ці люди прагнутимуть особистої зустрічі з вами, щоб пройти без черги. Тільки уявіть обсяги всього того, що осяде у ваших руках.

У мене склалося враження, що Наталі спочатку обговорила цей план із Розалін, а вже потім його озвучила. Бо намісник мав надто зацікавлений вигляд, наче Наталі вдалося влучити в самісінький центр його бажань.

— Знищити всі розломи зростання, щоб залишитися єдиним власником такого? — замислено промовив намісник. — У цьому щось є, дівчинко. Це офіційна позиція Греймодів чи слова учениці?

— Це офіційна позиція Греймодів, — відповів я. — Гадаю, намісник уже знає, що справами роду Греймодів займається Розалін, а не я. Якщо вона мовчки погодила пропозицію Наталі, отже, її як главу роду все влаштовує.

— Виконавчу главу, — виправила Розалін. — Не потрібно перекладати на мене все, учителю. Ідея Наталі справді здається мені ідеальною. Вона не лише розв’язує проблему того, що нам робити далі, а й вибудовує тісні зв’язки між Рануґадським намісником і Греймодами. За тридцять років ми знову з’явимося, щоб розв’язати проблему розлому й створити новий.

— Мені потрібно обміркувати цю пропозицію, — вирішив намісник. — Так, мені подобається ваша пропозиція, я схиляюся до того, щоб її прийняти, але мені потрібно обговорити це зі своєю сім’єю та зважити всі ризики. Зустрінемося за три дні. А поки будьте гостями Парітлона. Упевнений, моє місто зуміє здивувати навіть вас.

Про те, що ми знищили десятьох його магів, намісник навіть не згадував. Не було жодних магів, а ранги Греймодів виросли самі.

Намісник дістав дзвіночок і викликав слуг. Нас провели до виходу, і цього разу площу довелося переходити самостійно, а не трястися у возах, які блокували магію.

— Швидко ви, — Вірена зустріла нас у спільному холі, влаштувавшись у затишному кріслі. Ястін і Ворлюн усіляко допомагали моїй дружині, забезпечуючи їй комфорт. То фіранку прикриють, то води принесуть, то надто галасливих гостей приструнять. Про те, що в готелі перебувають гості намісника, уже знало все місто, тож ніхто не заперечував.

— Знаєш, люба, у мене виникло стійке відчуття, що мені час на пенсію, — заявив я. — Я більше не потрібен ученицям. Дійшло до того, що вони вже самі проводять переговори з намісником. А ще півтора року тому хтось навіть не міг без страху дивитися в бік представників вищих родів, так, Наталі?

— Учителю, не починай! — насупилася магиня води, але Розалін її перебила:

— Ні-ні, нехай починає, — на обличчі магині вогню з’явилася багатообіцяльна усмішка. — То що ти там хотів сказати про пенсію, учителю? Ми більше не твої учениці?

Я подивився на Вірену. Моя дружина усміхалася, спостерігаючи за тим, що відбувалося, і погладжувала себе по животу. Усе, що стосується дівчат, ми обговорили давно, тож повертатися до цього питання вже не було сенсу. Вірена поставила мені умову, і цю умову буде виконано за три місяці. Навіть якщо учениці всі разом завагітніють, вони однаково народять значно пізніше за мою першу дружину.

Тож залишилося визнати той факт, що мені справді вже нічого навчати дівчат, і прийняти свою долю. Вони не лише виросли, а й устигли перерости мене за всіма статтями.

— Шкодую, але… — почав був я, але Розалін мене перебила:

— Хвилину, поки що учителю! — промовила вона. — Це мають чути всі! Причому самі, а не через нас.

За кілька хвилин у головному холі королівського готелю Парітлона зібралася вся шістка групи «Істина». Дівчата дивилися на мене з нетерпінням, очікуючи почути те, що хотіли почути ще пів року тому.

Я ж навмисно тягнув, спостерігаючи за їхньою реакцією. Переді мною стояли не магині дев’ятого рангу. Це були звичайні двадцятиоднорічні дівчата. Дівчата, кожна з яких досягла досконалості у своїй сфері, але в побуті вони як були дурними й наївними, так ними й залишилися. Досвід — така річ, що приходить із віком. Його в моїх учениць, на жаль, поки що немає.

— І чого ми чекаємо? — запитав я. — У когось знайшовся вільний час? Люба, тобі не здається, що мої учениці надто багато відпочивають? Може, віддати їх Широві?

— Соло! — ледь не хором вигукнули дівчата.

Я промовисто підняв брову, закликаючи до порядку. Першою відреагувала Розалін:

— Соло, ти несправедливий, — заявила вона. — Ти вважаєш нас неготовими. Це відчувається у твоїй душі. Але це не так! Ми вже дорослі!

— Дорослі? — замислився я. — Гаразд, дорослі учениці, даю вам випускне випробування — перемога над Ночі. Зумієте здолати вихованця Шира — визнаю вас гідними самостійного плавання. Адже це лише ватажок розлому. Той, кого ви маєте знищувати пачками перед сніданком. То що, мені кликати Шира?

— Ніч іще два місяці буде неактивним, — пробурчала Мілена. — І ти чудово знаєш, що зараз ми не зможемо його перемогти. Навіть якщо об’єднаємося.

— Чому ти так думаєш? — запитав я, підштовхуючи Мілену до правильного висновку.

— Бо ми ще недостатньо сильні, — відповіла Наталі. — Ми з ним не впораємося. Розо, він знову бреше?

— Я давно перестала розуміти, що насправді в учителя на душі, — зітхнула Розалін. — Зараз таке відчуття, що він каже правду. Щойно ми впораємося з Ночі, він визнає нас гідними. Але вірити вчителеві не можна. Узагалі.

— Учитель ніколи не бреше, — заявив я. — Тим паче тій, яка вміє зчитувати емоції. Адже так, Розалін Греймод?

— Узагалі ніколи більше тебе не зчитуватиму, — пробурчала Розалін. — Просто зараз він бреше. Причому я відчуваю це так само сильно, як і його неземну любов до мене. Учителю, досить постійно мене перевіряти! Усе, ми зрозуміли — іти нам іще рано. Але ти сам порушив цю тему! Це ти сказав, що тобі час на пенсію!

— Усе правильно, — кивнув я. — Піду на пенсію, щоб цілком і повністю зосередитися на вас. Греймоди! Офіційно заявляю! Від сьогодні й до моєї смерті главою роду призначається Розалін Греймод! Усі, хто проти, можете висловитися із цього приводу. Але! Висловлюючись, відразу називайте причину, чому ви проти. Я, так і бути, обійму скромну посаду заступника. Коли Розалін буде відсутня, вирішуватиму питання замість неї. Досить тобі бути виконувачем обов’язків роду, принцесо. Настав час брати на себе повну відповідальність за розвиток роду.

— Тобі це не сподобається, учителю, — зло промовила Розалін, яка не очікувала від мене такої підстави. Ще б вона її очікувала! Я її щойно вигадав. Нічого нагадувати мені про мої ж слова!

— Мені сподобається все, що зробить наш рід сильнішим, — заявив я. — Що дозволить нашим дітям жити в безпеці. Та й нам самим.

— Нашим дітям? — нашорошила вуха Розалін. — Ти ж зараз не про Вірену? Чи у вас уже відразу плани на другу дитину?

— Узагалі я не проти, — я подивився на дружину. — Але зараз ідеться не про неї. Про вас. Чи ви вже передумали, і я можу зітхнути вільно? Бути дружиною — означає народжувати мені дітей. Ви до цього готові?

— Так! — ледь не хором промовили дівчата.

Мілена подивилася на подруг.

— Отже, потрібно лише перемогти Ніч? Наталі, мені потрібна повна характеристика дракона. Вів’єн, попроси батька прикликати Ніч, будемо його вивчати. Учитель не казав, що нам не можна підготуватися до битви!

— Гей, усе має бути чесно! — занепокоївся я. Надмірний ентузіазм теж шкідливий.

— Чоловіче, тут я на боці дівчат, — несподівано втрутилася Вірена. — Ти не ставив жодних умов щодо того, як вони переможуть. Навіть якщо вони просто зуміють домовитися з Ночі й вихованець Шира впаде, щойно діставши щигля, — це теж буде перемога.

— Ти їм ідей не підкидай, — заявив я. — А то вони зараз справді підуть домовлятися! Ні, це має бути чиста перемога. Так, вивчайте дракона. Це нормально. Але жодних домовленостей. Де Шир, коли він так потрібен?

— Там, де йому й належить бути, — почувся голос мага темряви. Він разом із Рівом стояв біля барної стійки, куштуючи місцеві напої. — Завдання зрозуміле, заступнику глави роду. Однак якщо глава скаже, що їй потрібна допомога, мені доведеться її надати.

— І ти туди ж⁈ — вигукнув я. Такої зради я не очікував.

— Я Греймод, — нагадав Шир. — І підкоряюся главі. Те, що ти відмовився від цієї ролі, — твоя проблема. Отже, я підкорятимуся Розалін. Не тобі.

— А це взагалі можливо — домовитися з Ночі про поразку? — запитала Розалін.

— Ні, — відповів Шир. — Мій вихованець надзвичайно ревно ставиться до свого лідерства. Єдине, про що я можу його попросити, — не вбивати вас. Це максимум.

Хоч щось! Я не сумнівався, що Шир не дозволить Ночі вбити моїх учениць, але зараз справді злякався, що він може їм підіграти. Мені не потрібні піддавки. Мені потрібні сильні учениці, здатні вшістьох битися з ватажком десятого рангу. Зараз вони цього не можуть, і я це відчував. Водночас чітко розумів — щойно ця шістка видряпається на десятий ранг, потворам стане непереливки.

— Гаразд, народе! — промовив я, закриваючи тему вчителів і учениць. — Оскільки намісникові потрібно кілька днів, вмикаємо режим добропорядних гостей. На провокації не відповідати, нікого без причини не вбивати, у конфлікти за можливості не вступати. І навіть думати зараз забудьте про те, що правда в кожного своя. Не намісник є джерелом бід цього королівства.

— Він лише зручний гвинтик, — погодилася Розалін. — Гаразд, учителю. Ми тебе почули. Причому відразу з усіх питань. Ходімо думати.

Три дні пролетіли, наче одна мить. Намісник мав рацію — у його місті справді було на що подивитися. Ми з Віреною гуляли місцевими парками, каталися на човниках красивими озерами, відвідували музеї, театри, мистецькі виставки. Соціальне розшарування в Дертані досягло максимального рівня. Були простолюдини, яких навіть не вважали людьми й відправляли на корм розломовим потворам, але були також і благородні, які отримували від цього життя все, що воно лише могло їм дати. Коли поживеш у такій розкоші й зручності, повертатися до чогось земного вже не захочеш.

— Намісник відправив мене до вас, щоб супроводити до розлому зростання, — рівно за три дні до нас у гості завітав загін магів десятого рангу. Командир, який їх очолював, був настільки схожим на самого намісника, що міг бути або його сином, або рідним братом.

— Щирий, — відповіла Розалін, зчитавши емоції дертанця. Та й у мене не було жодних негативних відчуттів щодо цього чоловіка.

— Перш ніж почнемо, хотілося б відразу визначитися з послідовністю нашої роботи, — пояснив маг, щойно навколо нас утворився непроникний купол.

— Хвилину, — зупинив я родича намісника, побачивши жест Ріва. — Поруч із нами перебуває невидимий гість. Це ваш маг чи нам його позбутися?

— Не потрібно його чіпати, — навіть не моргнувши відповів дертанець, після чого повернувся до одного зі своїх підлеглих. — Повідом батькові, що Греймоди володіють якимось артефактом або здатністю виявляти розвідників, прихованих артефактами десятого рангу.

Повернувшись до нас, син намісника продовжив, наче нічого не сталося:

— Отже, розломи. З одинадцяти розломів лише сім мають десятий ранг. Решта — від сьомого до дев’ятого. Інформація між регіонами поширюється повільно, однак розломи зростання є стратегічно важливими об’єктами, тож намісники регіонів відразу повідомлять один одному про те, що відбувається. Наприклад, про те, що Соло Греймод знищив Рануґадський розлом, уже знає все королівство. Юрій Третій думає, як із вами вчинити.

— Водночас ми гостюємо в намісника, — здивувався я.

— Це найправильніше, що може зробити мій батько в ситуації невизначеності, — не погодився дертанець. — Поки не ухвалено іншого рішення, ви гості. Коли король вирішить, як вас покарати, із гостей ви перетворитеся на ворогів. Питання лише в тому, коли це буде. Те, що буде, — майже доконаний факт. Отже, нам спочатку потрібно знищити найвисокоранговіші розломи зростання, щоб наш отримав статус «під захистом королівства». Як ви розумієте, відкрито співпрацювати з вами мій батько не зможе. Офіційно він засуджуватиме всі ваші дії, щоб не потрапити під удар короля. Усі контакти відбуватимуться через мене.

— Ти хоча б представся, — попросив я. — Зараз ти для мене син намісника Рануґадського регіону. І ти, і твій батько — обидва без імені.

— Мене цілком влаштовує ім’я «син намісника», — промовив дертанець. — У нашому королівстві керівники такого рівня знеособлені. Вони не мають власних імен. Цьому правилу вже кілька сотень років, не будемо порушувати його й ми. Син намісника. Цього достатньо.

— Навіщо тобі така армія? — я подивився на магів, які супроводжували «сина намісника». — Транспорт?

— Правильно, — підтвердив дертанець. — Усі мої слуги бували біля кожного розлому зростання королівства, тож проблем із переміщенням не виникне. Єдине запитання — у якому складі ви вирушите? Усі? Чи хтось залишиться гостем Парітлона?

— Нашим слугам нічого робити поруч із розломами десятого рангу, — я подивився на Ястіна й Ворлюна. Ті кивнули, підтверджуючи, що отримали наказ. — Та й Кетрін із Патріком нехай відпочивають. Це не їхній бій. Люба, ти ж не проти скласти їм усім компанію?

— Якщо альтернатива — стрибати королівством, то я, мабуть, залишуся тут, — заявила Вірена, поклавши руки на живіт. — Марк стає надто буйним поруч із розломами.

— Альбіно, Ромаріо, Крістіане Ігніссаре — ви теж відпочивайте, — закінчив я. — Ріве, Шире, учениці — зі мною.

— Дев’ятеро людей, — кивнув син намісника. — Що ж, пропоную почати з Ортимальського розлому. Ортимал є найсильнішим регіоном королівства. Якщо вони зберуть армію для захисту свого розлому, прорватися крізь них буде складно. Та й не хотілося б нам убивати дертанців. Мета не в цьому, правильно? Завдання «Істини» — знищити розломи, наше — отримати власний. Усі мають залишитися задоволеними.

Ось воно як? Дертанці вже дізналися, що мої учениці є групою «Істина», зібрали всю інформацію про групу й з’ясували її цілі. Непогано тут працює таємна служба.

— Спочатку ми стрибнемо до Рануґада, — вирішив я. — Коли за нами почне полювати все королівство, часу на створення розлому не залишиться.

— Добре, що ти сам порушив це питання, — кивнув син намісника. — Бо це була наступна тема, яку я хотів обговорити. Усе правильно — спочатку потрібно створити наш розлом, а потім знищувати інші. Ми готові вирушати.

— Якщо щось піде не так — стрибайте до нашого лігва, — наказав я, подивившись на тих, хто залишався. Лише тепер до них дійшло, що я залишаю їх не для того, щоб вони гуляли Парітлоном, а щоб забезпечували безпеку Вірени. — Насправді буде добре, якщо ви відразу туди вирушите. Не варто напружувати королівство нашою присутністю. Сподіваюся, твоєму батькові не потрібні заручники?

— Що ви, ми звикли працювати на повній довірі, — з усмішкою відповів дертанець. — Особливо після того, що було продемонстровано в кабінеті батька. Для всіх буде краще, якщо Греймоди покинуть Парітлон. Це дуже розв’яже нам усім руки. Засуджувати ваші дії можна буде вже зараз.

Створення розлому багато часу не забрало. Нас доставили до потрібної точки, де вже на повну працювали будівельники, формуючи майданчик і захисну стіну.

— Дерзай, ученице! — я передав «Зірку Хаосу» Жасмін. Дівчина підняла на мене здивований погляд, не розуміючи, тож довелося пояснити: — Відтепер відповідальність за цей розлом лежить на «Істині», ученице. Не я стрибатиму сюди й перевірятиму, чи все тут гаразд. Ти. Точніше, усі ви.

Я подивився на шістьох красунь.

— Відвести очі вбік не вийде, — продовжив я. — Це ваша ідея, вам і нести за неї відповідальність. Усі дертанці, які загинуть від рук розломових потвор, будуть на вашій совісті. Усі! Навіть ті, кого привозитимуть сюди як корм.

— Може, тоді взагалі нічого не робити? — пробурчала Жасмін.

— Пізно, ученице, — усміхнувся я. — Думати потрібно було раніше. Чи ви планували спихнути всю брудну роботу на мене? Ні, ученице, відтепер це ваша ноша. Створюй! Наступного разу, коли ваші світлі голови відвідає геніальна ідея, ви обмірковуватимете всі наслідки.

Жасмін подивилася на подруг, шукаючи захисту від нападок учителя, але його не було.

— Роби, Міно, — кивнула Наталі. — Ми знали, на що йдемо.

За годину розлом зростання, як його називають у королівстві, почав лякати будівельників своєю чорною аурою. Жасмін відразу перемкнула його на десятий ранг.

— У вас місяць, перш ніж почнуть з’являтися розломи, — попередив я сина намісника. — Свою частину домовленостей ми виконали, настала ваша черга виконувати свою. Вирушаємо до Ортимальського розлому. Сьогодні королівство Дертан зітхне вільно. Або почне судомно хапати повітря, не розуміючи, що робити далі. Але нас це вже не хвилюватиме.

Український переклад підготовлено для Telegram-каналу ProdoMag — @prodomag.

На каналі можна знайти цю книжку, інші завершені переклади та нові розділи творів, які ще пишуться.