— Мій Соло, прокинься! — лагідний голос пробився крізь сон, вирвавши мене з обіймів Вірени. Останні кілька місяців дружина снилася мені із завидною регулярністю, наче нагадувала, що настав час повертатися.

Я б і радий! От тільки залишити Кіріне саму в мене рука не підіймалася. За нею вже чотири рази приходили. І це навіть було добре — я поповнив запаси тіл для майбутньої роботи зі своєю магічною структурою. Але напади траплялися рідко, а очікування було таким довгим, що якоїсь миті я почав впадати у відчай. Раптом у Кіріне нічого не вийде й вона так і не зможе еволюціонувати? Або перетвориться на відбитого володаря, який справді бажатиме лише одного — знищити суперника?

Із такими думками я прожив п’ять місяців, невідступно сидячи біля ями. Люди не могли до нас наблизитися. Аура, яку випромінювала Кіріне, відлякувала всіх на відстані кількох сотень кроків. Тож мене ніхто не турбував і ніхто до мене не ліз. Зокрема й правитель міста зі славною назвою Орськ, який повернувся з полювання. Кілька разів він намагався наблизитися, але щоразу зупинявся за пів сотні кроків від мене. На більше його можливостей не вистачало.

Він іще й погрожувати мені намагався! Рівно до тієї миті, коли я показав йому синю пластину йдущого дев’ятого дану. Усі претензії одразу зникли. Як і сам правитель. Мене залишили в спокої, дозволивши оберігати спокій Кіріне.

— Мій Соло, прокинься! — мене навіть поторсали, помітивши, що я знову засинаю.

Напружившись, я розплющив очі й якийсь час байдуже дивився вперед. Наді мною стояла жінка. На вигляд їй було років тридцять п’ять, не більше. Якщо раніше Кіріне мала вигляд імператриці, то тепер навіть трон був би для неї замалим. Поруч зі мною стояла справжня володарка, готова заснувати власну Зграю.

— Ти погарнішала, — промовив я, сідаючи. — Є бажання накинутися на мене й відвоювати місце володаря Зграї?

— Мій Соло, про що ти? — приголомшилася Кіріне. — Я б ніколи навіть не подумала про таке!

— Володар східної Зграї лякав мене, що одразу після еволюції ти захочеш мене зжерти, — пояснив я. — Пропонував убити тебе, поки не пізно. Казав, що так буде краще для всіх. Для нього. Для тебе. Для світу.

— Але не для тебе, мій Соло, — зауважила Кіріне, про всяк випадок відступивши на крок.

— Як я міг прийняти таку пропозицію? — я запитально підняв брову. — Ти моя черепашка. Частина моєї Зграї. Перша після мене, якщо тобі так більше подобається. Міняти тебе на когось я не збираюся. Сідай поруч, подивлюся, що ти там із собою наробила.

— Так, мій Соло, — на обличчі Кіріне з’явилася така усмішка, наче вона почула найбажанішу фразу у своєму житті. Сівши поруч, вона склала руки на колінах. Навіть не ворухнулася, коли в животі пролунав протяжний гул. Кіріне еволюціонувала п’ять місяців. Звісно, вона зголодніла.

Але все це потім. Спочатку я хотів побачити результат.

— Оце так! — приголомшено промовив я, коли перед моїми очима постала магічна структура Кіріне.

— Щось не так, мій Соло? — занепокоїлася черепашка. — Я зробила щось неправильно?

— Ти зробила все ідеально, — відповів я. — Просто я не очікував, що твоя структура буде точною копією моєї. До того ж значно розвиненішою. Тож можна сказати, що просто зараз ти сильніша за мене.

— Мій Соло лестить, — почервоніла Кіріне. Звичайна фраза виявилася для неї приємною.

Але я зовсім не лестил. Усередині Кіріне з’явилися шість точних копій тієї магічної структури, аналог якої був у мені. Шість підсилень шкіл стихій, розділених на шість незалежних контурів. Меридіани змінилися, перетворившись на канали зв’язку, вузли зміцніли й стали майже новими джерелами. Усе те, до чого я прагнув, Кіріне отримала під час еволюції. І при цьому її ніхто цього не навчав! Усе відбулося на рівні інстинктів!

— І досі немає бажання відвоювати місце володаря у слабкого? — уточнив я, хоча вже знав відповідь.

— Мій Соло приділяє надто багато уваги словам негідного пса, — різко відповіла Кіріне. — Це він, недорозвинений, міг кинутися на свого володаря, наче якась тварина! У мене є гордість, розум і вірність!

— Тоді смачного, — відповів я, витягаючи з просторового сховища всіх монстрів. — Утамовуй голод і вирушаємо. Час закінчувати тут усі справи.

Швидкість, із якою туші монстрів зникали в пащі оновленої черепахи, відверто лякала. Кіріне не жувала — просто ковтала вбитих мною монстрів цілком. Я дивився на черепашку, яка змінилася, відчуваючи водночас страх і захоплення. Гігантський монстр, на якого перетворилася Кіріне, міг легко мене зжерти. Я б, звичайно, для пристойності опирався, але результат був би передбачуваним. Якби ми з Кіріне билися зараз, я програв би їй ушчент. І річ не в тому, що всі володарі настільки сильні. Просто я попередньо попрацював з енергетичною структурою черепашки й значно її підсилив. Моя помічниця перетворилася на справді могутнього монстра. Якщо місцевий володар усіх монстрів такий самий сильний, виникнуть проблеми.

— Ще є? — величезна голова повернулася до мене, очікуючи продовження.

— Закінчилися, — відповів я. — Потрібно буде наловити.

Простір поплив, і п’ятиметровий велетень перетворився на крихітну жінку.

— Мій Соло, Зграя йде на полювання? — із якимось захопленням запитала Кіріне.

— Пояснюй, — зажадав я. — Ти ж знаєш, що я не монстр і багато понять мені незнайомі. Що означає полювання для Зграї?

— Полювання — це коли Зграя знищує на своєму шляху всіх і все, — охоче пояснила Кіріне. — Коли всі зі страху розбігаються від неї, боячись потрапити під жорна пазурів і зубів.

— Так, ми йдемо на полювання, — підтвердив я. — З одним обмеженням: на людей ми не полюємо.

— Кому потрібні ці марні комашки? — Кіріне підняла голову й, перетворившись на черепаху, видала протяжний рев, від якого кров застигала в жилах. — Немає сенсу бігати за здобиччю, мій Соло! Вона прийде до нас сама! Я кинула виклик усьому сходу. Якщо цей сутулий пес, який тут за головного, не приповзе до нас на череві, визнаючи моє право володіти цією землею, приб’ємо і його! Щоб не вчив мого Соло всіляких дурниць!

Наступні три дні перетворилися на кошмар. Монстри не могли опиратися поклику королеви півночі й повзли до нас з усіх боків. Приходили й люди — з Орська прибула делегація на чолі з правителем міста, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Однак він так і не зміг наблизитися для повноцінної розмови, а кричати здалеку було якось не за статусом. Загалом ми так і не поговорили.

Кіріне знищувала всіх монстрів, які прибували, пожираючи їх живцем. Мені навіть нічого не доводилося робити — черепашка справлялася сама. Якоїсь миті звичайні монстри закінчилися й почали приходити володарі двох стихій. Потім трьох. А на завершення до нас прибув Вермал на чолі свого війська. Але прибув він не битися. Щойно «пес» побачив оновлену черепашку, то зробив неймовірне: перетворився на гігантського вовка, впав на черево, підібгав хвіст і схилив голову, не наважуючись дивитися в очі новій королеві сходу.

Володар східної Зграї визнав силу Кіріне й благав пощадити його та його Зграю.

— Можеш іти, — промовила Кіріне, знову перетворюючись на людину. Вона підійшла до мене й стала збоку. Водночас трохи позаду, наочно демонструючи Вермалові своє місце біля мене. Не попереду й не поруч. Позаду. — Я не збираюся знищувати твою Зграю.

— Дякую, королево, — із цілковитою пошаною промовив Вермал. Жодної спроби в’їдливо пожартувати чи використати сарказм. Володар східної Зграї визнав силу Кіріне й поводився так, як слабкі монстри мали поводитися перед сильними. Єдине, що він собі дозволив, — кинув на мене швидкий погляд, наче казав: «Я ж попереджав!» Але на більше його не вистачило.

— Здається, я стала сильнішою, — задумливо промовила Кіріне, коли монстри залишили околиці Орська. — Значно сильнішою, ніж була.

— Я одразу тобі про це сказав, — нагадав я. Діставши з просторової аномалії самохідний віз, уточнив: — Сама чи зі мною?

— Звичайно, з моїм Соло! — вигукнула Кіріне, сідаючи поруч зі мною. — Полювання закінчилося?

— Полювання лише почалося, — відповів я. — Мені теж потрібна сила.

Рухатися нормальною дорогою було дуже зручно. Заклинання «Пошуку» працювало безперервно, повідомляючи про всіх монстрів на нашому шляху. На дрібноту з однією стихією я навіть не звертав уваги. Кому потрібні такі марні істоти? Але щойно в зону пошуку потрапляли монстри з двома, а тим паче з трьома стихіями, я одразу зупиняв віз і використовував «Телепортацію». З’явитися біля монстра, ударити Лунаріс, відправити тушу до просторового сховища, повернутися до Кіріне. За потреби повторити.

— Мій Соло, я відчуваю щось незвичайне, — промовила Кіріне на п’ятий день нашої подорожі. Ми впевнено рухалися на південь, дорогою зачищаючи місцевість від монстрів. Із кожним днем Кіріне ставала дедалі настороженішою, доки нарешті не зізналася, що щось відбувається не так, як їй хотілося б.

— Пояснюй, — зажадав я. — Хто, що, куди й навіщо?

— Я… — черепашка завагалася. — Я чую поклик, мій Соло. Він сильний, але не настільки, щоб мені було важко йому опиратися. Та що далі ми їдемо на південь, то сильнішим стає цей поклик.

— Поклик, — повторив я, намагаючись усвідомити чергову проблему. — Дай угадаю: він іде звідти, куди ми зараз прямуємо?

— Так, мій Соло, — кивнула Кіріне. — Володар моєї колишньої Зграї знає, що ми рухаємося до нього. Тому він кличе мене.

— Пояснюй, — зажадав я. — Який сенс йому кликати тебе, якщо ми й так до нього їдемо?

— Я весь час забуваю, що мій Соло не монстр, — усміхнулася Кіріне. — Якщо істота підкориться волі сильного, то вже не зможе піти проти нього. Місце слабкого — позаду, з опущеними вухами, підібганим хвостом і поглядом, спрямованим у землю. Тому що слабкі не мають права дивитися на свого володаря без дозволу. Якщо я підкорюся поклику, то не зможу битися з володарем моєї колишньої Зграї.

М-да, дивні все ж звички в монстрів. Наче нерозумні істоти, а поводяться значно розумніше за багатьох людей. Я до того, що умовно «слабкі» навіть не розглядатимуть можливості зради. Удар у спину? Це не наш метод! Наш метод — стояти з опущеними оченятами й мріяти про поблажливість сильного. Люди вже разів тридцять підсипали б отруту або встромили ніж у незахищене місце. Може, з погляду монстрів саме люди є тваринами? Тими, кого неможливо передбачити. Тому вони й не знищили всіх людей на цьому материку. Щоб постійно залишатися в тонусі.

— Поки ти поруч зі мною, жоден поклик на тебе не діятиме, — заявив я таким тоном, що Кіріне не могла сперечатися. — Нехай ти його й чуєш, це ні на що не впливає. Ти з моєї Зграї, тому поклик іншого володаря на тебе не діє. Це наказ!

— Так, мій Соло! — Кіріне усміхнулася, наче з її плечей зняли величезну гору. Черепашка підняла голову й навіть почала вільніше дихати. Поклик нікуди не зник, але тепер не мав на Кіріне жодного впливу. Чому? Та тому, що так наказав її володар! Точніше, її Соло.

До людських міст ми не заїжджали. У центральній частині материка їх було так багато, що якоїсь миті я навіть почав плутатися, чий це взагалі материк. Монстрів чи все-таки людей? Величезні стіни, захисні куполи, безкраї поля — люди працювали, незважаючи на монстрів, які ширяли в повітрі або бігали лісами. Так, це було зло, але досить знайоме й звичне. Було зрозуміло, що з ним робити.

А ось що робити з дивним самохідним возом, який рухався без тварин, — велике питання. Так само незрозуміло було, що робити з власником синьої пластини йдущого дев’ятого дану. Навіть для центральних земель такий предмет був унікальним.

Тому зупинялися ми в чистому полі, подалі від людей. Кілька разів правителі міст приходили до нас, щоб з’ясувати, хто ми такі й за яким правом перебуваємо на їхніх землях, але одного погляду на Кіріне всім вистачало, щоб забратися назад. Мені навіть не доводилося діставати пластину.

— У нас гості, — тихо промовив я, коли до зони дії «Пошуку» потрапили чергові монстри. До цієї миті на нашому шляху траплялися істоти не вище третього ступеня, а тепер до нашої стоянки цілеспрямовано рухалися четверо монстрів десятого рівня п’ятого ступеня. Їм бракувало лише стихії хаосу, щоб досягти вершини свого розвитку.

Але навіть так це були серйозні супротивники. Десятий рівень і п’ятий ступінь зі стовідсотковою ймовірністю давали підстави вважати, що монстри мають розум. Розумний ворог — завжди складний ворог.

— Ми тут не для того, щоб битися! — пролунав крик. — Ми хочемо поговорити, володарю Зграї!

Ми з Кіріне перезирнулися. Монстри ніколи не обманювали в таких речах. Якщо ця четвірка справді заявила, що бажає говорити, отже, вони справді говоритимуть, а не влаштовуватимуть диверсії.

Тому я дістав із просторового сховища ще чотири крісла й жестом наказав Кіріне розставити їх біля столу. Наші крісла ми встановили з іншого боку. Напевно, варто було ще заварити чай і дістати якісь смаколики, але нічого такого в мене вже не залишилося. Заїжджати до міст, щоб поповнити запаси, не хотілося. Тому що одразу виникнуть запитання, на які я не збирався відповідати.

Невдовзі з’явилася четвірка монстрів. Вони мали вигляд мисливців. Якби не знати, що перед тобою надзвичайно небезпечні монстри, можна було б легко переплутати їх із людьми. Навіть аури не було! І останнє зацікавило мене найбільше. У всіх монстрів, незалежно від їхнього рівня чи ступеня, завжди була специфічна аура. Ось Кіріне досі тиснула на оточення так, що до неї ніхто не міг наблизитися. Крім мене, звичайно. Тому що аура моєї черепашки на мене не діяла.

Чомусь.

Я жестом указав гостям на крісла, і вони кивнули, сідаючи навпроти нас. При цьому дивилися не на мене, звичайну людину, а на Кіріне. Для них вона була зрозумілою й близькою та, що найважливіше, відповідала їхнім уявленням про силу й статус володаря Зграї.

— Наш володар відправив нас до тебе, володарко Зграї, щоб… — почав був перший із прибулих, але замовк, тому що Кіріне розсміялася.

— Я не володар нашої Зграї, гостю, — промовила вона. — Володар сидить перед тобою. Хіба ти не бачиш на ньому мітки? Я перша після нього. Та, хто прикриває спину. Але я не володар.

— Людина? — ця думка явно не вкладалася в голові монстра. Він, вочевидь, спробував натиснути на мене, тому що на мить промайнуло відчуття небезпеки, але швидко зникло.

— Володарка так жартує? — запитав другий «посланець», і це були його останні слова в цьому житті. Кіріне різко перетворилася на черепаху, ледь не перекинувши всіх нас, смикнула головою, клацнула щелепами, зробила «ковть», після чого знову набула людської подоби й із незворушним виглядом повернулася до крісла.

— Мій Соло, пробач мені мою імпульсивність, — промовила Кіріне. — Не люблю, коли хтось звинувачує мене в брехні.

— Наступного разу постарайся стриматися, — попросив я. — Можливо, той, кого ти з’їла, мав якесь особливе послання від свого володаря. А тепер ми його не почуємо.

— Як буде завгодно моєму Соло, — Кіріне схилила голову й повернулася до трійки, що притихла. Судячи з усього, побачене вразило їх до глибини душі. Одна річ — відчувати силу істоти, яка сидить перед тобою. Зовсім інша — побачити її на власні очі.

— Ще хтось сумнівається в моїх словах? — запитала Кіріне.

— Ні, — відповів перший посланець і нарешті повернувся до мене. До цієї миті він старанно не помічав людину, яка сиділа поруч. — Наш володар відправив нас до нового володаря Зграї. Він запрошує його до свого дому, у Нерап. Гарантує недоторканність і безпеку як йому, так і всій його Зграї.

На частку миті спалахнуло відчуття небезпеки, але відразу зникло. Що б не задумав головний володар цього материка, він справді гарантує нам безпеку. Принаймні під час зустрічі. А що станеться після неї — велике питання.

— Ми приймаємо запрошення твого володаря, — відповів я.

— Мій Соло! — здивовано вигукнула Кіріне. — Хіба ми не йдемо його знищувати?

Тепер напружилися посланці. Судячи з мурашок, які побігли по моїй спині, вони цілком серйозно розглядали можливість раптово напасти й знищити нахабних божевільних. І лише присутність Кіріне їх стримувала. Порожнє четверте крісло було надто промовистим.

— Ми не маємо на меті знищувати володаря Зграї з Нерапа, — відповів я. — Ми йдемо до нього в гості зовсім з іншої причини. До речі, як його звати? Він має ім’я?

Я дивився на Кіріне, хоча моє запитання було адресоване не їй, а прибулим. Моя черепашка замислилася, потім почервоніла й знизала плечима.

— Я не знаю, мій Соло, — відповіла вона. — Для мене він завжди був володарем. Навіть коли подарував мені свідомість, не назвав свого імені.

Я подивився на прибулих. Вони напружилися ще більше. Наскільки мені відомо, ім’я не було якоюсь особливою таємницею. Монстри не називали його кому завгодно, як той самий Вермал, але й жодних особливих ритуалів, пов’язаних з іменами, не існувало. Загалом у моєму запитанні не було нічого поганого, але прибулим воно явно не сподобалося.

— Отже, не назвете, — зрозумів я. — Гаразд, називатиму його володарем Зграї Нерапа. Де портали?

Відчуття небезпеки, яке спалахнуло між лопатками, уже не можна було ігнорувати. Лічба йшла на секунди. Рішення вбити мене вже було ухвалене, і монстр лише вичікував слушну мить.

— Кіріне, наших гостей забагато, — промовив я. — Зроби так, щоб зі мною залишився лише головний. Решта зайві.

Тіла супротивників почали змінюватися, але Кіріне була швидшою. Навколишній простір замерехтів, коли вона вивільнила ауру на повну силу. Якщо навіть крісла заскрипіли, а стіл не витримав і розвалився, то що вже казати про якихось монстрів? Вони навіть не встигли завершити перетворення! Як сиділи, так і залишилися на місці, хіба що їх так сильно втиснуло в крісла, що вони не могли навіть поворухнутися.

І попри все це аура на мене не діяла. Або Кіріне якимось чином уміла обмежувати зону впливу, або на своїх цей тиск не поширювався. Мене влаштовували обидва варіанти.

Пролунав неприємний хрускіт перемелюваних кісток. Гігантська черепашка жувала повільно, насолоджуючись кожною миттю. Поспішати їй не було куди, тому вона й не квапилася. Спочатку той, хто сидів праворуч від головного. Потім той, хто був ліворуч. Подивившись на мене, наче запитуючи дозволу, Кіріне не дочекалася підтвердження, важко зітхнула й знову перетворилася на людину. Тиск зник, але посланець, який залишився, не наважувався ворухнутися. Субординація в монстрів була на найвищому рівні, а щойно володар наочно продемонстрував, чому перебуває на вершині харчового ланцюга. Їжі права голосу не давали.

— Повернімося до запитань, — промовив я, наче нічого не сталося. Цього разу жодних емоцій від монстра не було. — Де розташовані портали, якими ви прибули? Це перше, що мене цікавить. Друге: якщо хочеш жити, ти маєш навчити Кіріне приховувати свою ауру.

— Але мій Соло! — обурилася черепашка. — Я вмію її приховувати!

— Ні, не вмієш, — наполіг я. — Із тобою тепер неможливо зайти до жодного міста.

— Та кому ці людинці потрібні, — фиркнула Кіріне. — Марне сміття, яке плутається під ногами. Навіть на їжу не годяться.

— Це сміття — мої одноплемінники, — нагадав я. — До того ж ми повернемося до мене додому. А там надто багато людей, позбавлених магічних здібностей. Якщо ти з’явишся серед них, то всіх уб’єш. Я не можу цього допустити, тому тобі доведеться вчитися. Це наказ!

— Так, мій Соло, — зітхнула Кіріне. — Я зроблю… Ти візьмеш мене із собою?!

Лише тепер до черепашки дійшов зміст моїх слів. Вона заверещала, наче звичайна дівчинка, а не доросла жінка, яка мала мудрий вигляд.

— Ти частина моєї Зграї, — нагадав я. — Куди ж я без тебе? До того ж у мене на батьківщині є багато розломів, які без тебе просто не знищити. Тож так — ти вирушиш зі мною. Але для цього доведеться навчитися головного: приховувати свою ауру. Я не хочу, щоб ти нашкодила моїм дружинам і дітям.

— Мій Соло, тобі просто зараз потрібен цей марний тигр? — запитала Кіріне. Побачивши мою реакцію, зло вишкірилася й, підійшовши до посланця, який досі сидів у кріслі, схопила його за ногу та поволокла геть. — Мій Соло, я поговорю з ним трохи осторонь, добре? Не хочу забруднити кров’ю цього негідного твої крісла. Я навчуся приховувати ауру, чого б мені це не коштувало!

Кіріне потягла полоненого геть, а я залишився сидіти, дивлячись в одну точку. На цьому материку є портали. Підтверджений факт. Напевно, потрібно сказати Кіріне, щоб вона не перестаралася й залишила «тигра» живим, але це вже було непотрібно. Заплющивши очі, я віддався відчуттю правильності, і воно нарешті мені відповіло! Я знав, куди потрібно йти, щоб знайти портал.

Доме, чекай! Я скоро повернуся!

— Я наказав тобі розв’язати цю проблему! — удар кулака був настільки сильним, що стіл тріснув і розвалився. Але Імператора це не турбувало.

— Це не так легко зробити, як хотілося б моєму Імператорові, — спокійно відповів Ксав’єр Флеймворд. — Клан Хаосу сховався так добре, що ми не можемо знайти нікого.

— Це моя Імперія! — Імператор був у такій люті, що перебувати поруч із ним стало важко. — І лише я вирішую, хто може тут ховатися, а хто — тікати! Знайди їх, Ксав’єре! Або мені доведеться зайнятися вже тобою!

— Мій Імператоре… — почав був Ксав’єр, але йому довелося замовкнути, тому що слово взяв Варлон Ноктаріон, глава клану Темряви.

— Ксав’єр надто симпатизує Соло, щоб діяти напевно, мій Імператоре, — промовив Варлон. — Він розслабився й утратив колишню хватку.

— Діяти напевно? — вогняний погляд зіткнувся з непроглядною темрявою. — Говори ясніше!

— Наскільки сильно мій Імператор бажає повернути доньку? — запитав Варлон.

— Не випробовуй мого терпіння, Варлоне! — Імператор був на межі вибуху. Мало того, що його донька була вагітна від мага хаосу, так ще й останні п’ять місяців ніхто не знав, де вона перебуває. Те, що вона жива, знали всі. Появу шістьох вагітних магинь у випадкових місцях Імперії відзначали постійно.

— На мене вийшов той, кого Орден Кола називав Володарем, — промовив Варлон. — Він може допомогти моєму Імператорові й знайде його зниклу доньку.

— Ціна? — запитав Імператор у цілковитій тиші.

— Клан Хаосу, — відповів Варлон. — Час закінчувати цей фарс. Сірі мають зникнути. І цього разу назавжди.

— Щоб вас усіх закреп до кінця часів мучив! — у серцях випалив я, втупившись у порожню неактивну арку портального переходу. — Усіх до одного на цьому материку! Великий хаосе, за що мені все це?

— Мій Соло, у нас проблеми? — запитала Кіріне, повернувши голову до нашого полоненого. — Мені з ним попрацювати?

— Який сенс із ним працювати? — зітхнув я. — Не він був координатором порталу.

— Координатор — це той, хто змушує портали працювати? — здогадалася Кіріне. — Хто ж тоді… Ой…

— Оце тобі й «ой», — зітхнув я. — Той балакучий, якого ти зжерла першим, умів вмикати портали. Командир загону, який до нас прибув, цього не вмів. Кіріне, наступного разу не варто жерти всіх підряд.

— Мій Соло, але… — почала була черепашка, та замовкла, побачивши мій погляд. Опустивши очі, Кіріне навіть «підібгала вуха». Якби в людській подобі вона мала хвіст, він зараз теж опинився б десь біля живота. Усім своїм виглядом черепашка показувала, що усвідомила, чого накоїла.

— Пробач, не потрібно було зриватися на тобі, — промовив я, заспокоюючись. — Координатор порталу однаково загинув би, бо я наказав тобі зжерти всіх.

— Але це був би твій наказ, мій Соло, — промовила Кіріне, не піднімаючи голови. — А так це я накоїла справ.

— Та нічого ти не накоїла, — відповів я з важким зітханням. — Просто я планував заощадити час. Тепер доведеться рухатися довгим шляхом. Як у тебе з приглушенням аури?

— Мій Соло, дивись! — Кіріне підбадьорилася й продемонструвала результат. Поруч зі мною стояла розкішна жінка років тридцяти п’яти, схожа на справжню імператрицю, і за її аурою неможливо було здогадатися, що перед тобою монстр. Жодної аури й близько не було.

— Чудово, — кивнув я. — Відпускай полоненого. Нехай іде.

— Мій Соло, ти хотів сказати — з’їдай? — уточнила Кіріне. — Відпускати таку істоту неправильно. П’ятий ступінь просто так на дорозі не валяється.

— Їж, — кивнув я, прирікаючи прибулого монстра. За мить від нього нічого не залишилося. При цьому він навіть не опирався, бо знав, яка доля була уготована йому від самого початку.

Кіріне повернулася до людської подоби й солодко потягнулася.

— Як же добре бути ситою, мій Соло, — промовила вона, але відразу насупилася, помітивши, що я прибрав самохідний віз. — Мій Соло, що ти збираєшся робити?

— Навчати тебе, — відповів я. — Як я вже казав, нам доведеться рухатися довгим шляхом. Тепер ти володієш магією, яка була доступна тобі від народження. Але ти стала власницею всіх шести стихій. І твоя сила така, що ти легко переможеш будь-якого мага з мого материка. От тільки для повноцінної битви тобі бракує заклинань. Будемо виправляти це непорозуміння.

— Але хіба ти не казав, що в нас немає часу? — запитала Кіріне. — Хіба тобі не потрібно повертатися до рідних?

— Потрібно, — кивнув я. — Тому я дуже засмучуся, якщо тобі знадобиться багато часу на навчання. Почнемо з найпростішого. Магія хаосу, заклинання «Дотик хаосу». Те, якого навчаються всі маги-початківці. Іди сюди й лягай. Потрібно показати, як і куди має рухатися енергія.

Виявилося, не так просто зламати звичний світогляд монстра, навіть якщо він цілковито тобі довіряє. Кіріне старалася, але близько тижня в неї нічого не виходило. І це при тому, що ми працювали по дванадцять годин на день, не менше! Вона розуміла, як рухається енергія, могла зосередити її в руці, але завершальний викид ніяк не виходив, хоч ти трісни! Звіряча сутність моєї черепашки відмовлялася віддавати «своє». Жерти — так. Бити блискавками в подобі черепахи — так. Придушувати аурою — так. Витрачати енергію на втілення хаосу, випускаючи його назовні, — ні.

І це, відверто кажучи, неабияк дратувало.

Якби на моєму місці був хтось із менш загартованою нервовою системою, давно здався б. Але в минулому житті я надто багато навчав студентів бойової академії клану Хаосу, й мені часом траплялися настільки «важкі» екземпляри, що давати волю емоціям я просто не мав права. Не вийшло зараз — вийде потім. Не вийде потім — вийде колись пізніше. Але те, що вийде, — факт.

— Мій Соло, ось воно! — приголомшена черепашка схопилася на ноги, показуючи мені руку, оповиту сірим туманом. «Дотик хаосу» локальної дії. Найпростіше, найелементарніше заклинання з усіх, які були мені доступні. І на його втілення Кіріне витратила цілий тиждень.

— Чудово! — усміхнувся я, не дозволяючи емоціям вирватися назовні. — Тепер спрямуй цей туман у той камінь.

— Ось так? — Кіріне розкрила долоню, і «Дотик хаосу» досить швидко полетів до каменя, на який я вказав. — Ой! Вийшло, мій Соло! У мене вийшло з першої спроби!

— Я в тобі й не сумнівався, — кивнув я. — Наступний на черзі — «Спис хаосу». Для його втілення знадобиться невелика початкова підготовка. Але ти впораєшся…

Далі все пішло значно швидше. День на заклинання, потім — пів дня, а невдовзі ми перейшли до принципу: «Ти лише скажи, я відразу повторю!» Кіріне виявилася вправною ученицею. Розібравшись, як віддавати енергію і як формувати структуру заклинання, щоб отримувати саме потрібний мені результат, вона перетворилася на монстра з поглинання знань. Усе, що я їй давав, вона втілювала миттєво й без зайвих ускладнень. Хіба що джерело, відповідальне за хаос, почало нагріватися.

— Переходимо до завершального етапу навчання, — нарешті промовив я. — Сьогодні почнемо вивчати заклинання «Телепортація». Відразу попереджаю: найменша помилка під час першого формування — і тебе розірве на дрібні шматочки. Готова ризикнути?

— Мій Соло, — погляд Кіріне був сповнений рішучості. — Я впораюся!

На те, щоб Кіріне чітко запам’ятала структуру заклинання й могла користуватися нею на чистому автоматизмі, пішов іще тиждень. Загалом я вже перебував на цьому материку понад дев’ять місяців, і після повернення додому мені загрожувала добряча прочуханка. Як від дружини, так і від матерів моїх шістьох дітей. Колишні учениці напевно вже народили й тепер намагаються пояснити дітям, що їхній татусь насправді не втік від своїх обов’язків, а виконує велику, нікому не потрібну місію десь на іншому краю світу. Сподіваюся, Імператор там випадково не помер, щоб мої рідні розуміли, що зі мною все гаразд.

— Вийшло! — Кіріне телепортувалася з одного місця в інше й із захопленням подивилася на мене. Але тут кров відлила від її обличчя, і черепашка зі стогоном упала на землю.

Я опинився поруч за частку секунди. Поклавши руку їй на груди, я з подивом побачив майже розпечене джерело. Попри розвинену магічну структуру, як маг Кіріне була цілковитою новачкою, і її структура не витримувала використання такого потужного заклинання.

— Відпочивай, — наказав я, дістаючи з просторового сховища ліжко. — Наступне заклинання можеш використовувати лише через три дні. Це навіть не наказ, а особливості розвитку магів. Та й моя помилка, якщо чесно. Усе має відбуватися поступово, від простого до складного, щоб зміцнювати джерело, але я вирішив, що твої шість магічних контурів упораються з навантаженням. Помилився.

Казати, що через мене Кіріне ледь не стала звичайним монстром, я не став. Зайве. Але те, що я не врахував її магічного віку, — непробачна помилка, яка могла коштувати їй якщо не життя, то магії. Цього разу обійшлося, але надалі такі речі потрібно передбачати заздалегідь.

Щодня я контролював самопочуття Кіріне й ловив їй монстрів на їжу. Ми неквапливо рухалися на південь, не прискорюючи подій. Той випадок, коли поспішиш — накличеш біду. Володар Зграї Нерапа перестав надсилати до нас посланців. Утім, як і вбивць, які мали знищити нового володаря. Мудрий монстр розумів, що так лише підкидає Кіріне їжу.

— Мій Соло, я відновилася, — промовила черепашка за чотири дні. — Скажи, я можу ще раз використати «Телепортацію»?

— Можеш, — кивнув я, розуміючи, до чого хилить Кіріне. — Але мушу попередити: щойно ми опинимося в іншому місці, тобі знову стане зле. Тому воно має бути максимально безпечним.

— У мене є таке місце, мій Соло, — тон Кіріне був надто серйозним, щоб його ігнорувати. — Я доведу, що ти навчав мене не даремно. Мені потрібно просто взяти тебе на руки, щоб забрати із собою? Чи потрібно змінити заклинання?

— Просто взяти на руки, — відповів я. — Щоб об’єкт перемістився разом із тобою, ти маєш цілковито його контролювати.

Я зупинив віз і, вибравшись назовні, сховав його в просторовому сховищі. Ще одна річ, якої потрібно буде навчити Кіріне, але це вже вдома. Щоправда, спершу потрібно туди повернутися. І так, увесь цей процес із навчанням Кіріне заклинання «Телепортація» я розпочав не просто так. Рухатися через пустелю — задоволення сумнівне. Навіть на самохідному возі. Тому мені й спала на думку геніальна ідея. Кіріне родом із Нерапа. Ба більше, вона знає, де розташоване те саме джерело, яке мені потрібне.

То, може, немає сенсу геройствувати? Я не маю завдання знищити всіх монстрів цього материка. Нехай живуть, як звикли. Мені доручили повернути фонтан. Цим я й займуся. Але спершу потрібно до нього дістатися. Якби ми рухалися звичайним шляхом, то потрапили б до міста й постали перед ясними очима володаря Зграї Нерапа. Що я йому скажу? Віддай мені джерело, за допомогою якого ти даруєш своїм монстрам розум? Навіщо мені джерело? Та мені Імператор наказав, а я, безвольна й безхребетна худобина, підкорився. Тому що півтори тисячі років тому хтось щось підписав, а я в це повірив. Звучить, звісно, як марення божевільного. Я взагалі почав сприймати своє перебування на цьому континенті як один великий, важкий і неприємний сон. Ось розплющу очі — і вся ця дурня зникне.

Шкода, що нічого зникати не збиралося. Якби не оновлена магічна структура, яку я так і не зміцнив до кінця, а також Кіріне, що стала частиною моєї родини, подорож на цей материк можна було б зарахувати до найповніших провалів людства.

— Куди хоче потрапити мій Соло? — запитала Кіріне. — Я, звісно, можу перенестися до свого колишнього дому, там безпечно, але, можливо, є значно важливіше місце?

— Фонтан, який подарував тобі розум, — відповів я. — Ти знаєш, де він розташований?

— Так, мій Соло, — кивнула черепашка. — Це захищене місце, просто так туди нікого не пускають, але нам не потрібно проходити повз варту. Ми потрапимо відразу до джерела. Прошу пробачення.

Кіріне підняла мене на руки так легко, наче я нічого не важив. У людській подобі моя черепашка залишалася такою ж сильною, як і у своїй природній формі. Завагавшись на мить, Кіріне глибоко вдихнула, і простір навколо нас поплив, складаючись у невелике тьмяне приміщення.

— Пий! — наказав я, дістаючи еліксир здоров’я.

Кіріне зблідла, але втрималася на ногах. Щоправда, рухатися вона не могла, тому заливати еліксир довелося мені самому. Відкривши їй рота, я влив уміст флакона. Не вилікує, але біль зніме. Зараз жар усередині грудей — наша найбільша проблема. З усім іншим можна змиритися.

Приміщення, до якого ми потрапили, виявилося чималим, кроків двадцять на двадцять. Вікон не було, масивні оббиті залізом двері були замкнені. Єдине джерело світла містилося в самому центрі й мало вигляд фонтана діаметром у кілька кроків. Що саме в ньому світилося, було незрозуміло. Чи сам фонтан, чи вода в ньому, чи якісь особливі ділянки. Важливим було те, що приміщення наповнювало приємне блакитне світло.

Заклинання «Пошук» вирвалося на волю, і я важко задихав, побачивши результат його дії. Навколо нас була одна величезна червона пляма. Монстрів різних рівнів і ступенів було так багато, що вони зливалися в єдине утворення, не дозволяючи виділити бодай когось конкретного.

Відчуття небезпеки навіть не завило — воно почало несамовито кричати, що все погано. Не бажаючи ризикувати, я обхопив Кіріне й сформував «Телепортацію», готуючись будь-якої миті забратися звідси.

— Запрошуючи тебе в гості, я не думав, що ти прийдеш у такий спосіб, новий володарю, — пролунав чоловічий голос. — Чому з усіх місць, куди ти могла стрибнути, обрала джерело?

Обернувшись, я побачив біля стіни молодого чоловіка приблизно мого віку. Років двадцять, не більше. От тільки зовнішність зовсім не відповідала небезпеці, яку випромінювала ця істота. Володар Зграї Нерапа вмів користуватися «Телепортацією» й щойно наочно це продемонстрував. Також він умів застосовувати різноманітні блокування й пристрої, що забороняли використання магії, тому Кіріне вже ніяк не могла б утекти звідси.

— Одного я не розумію, — продовжив володар Зграї Нерапа. — Чому моя мітка перебуває не на володареві, а на його наближеному? І чому цей наближений — людина? Запрошую тебе розділити зі мною трапезу, новий володарю. За нею ти й розповіси мені про все.

— Я не володар Зграї, — прохрипіла Кіріне, борючись відразу з двома недугами. Майже повне виснаження й перегрів джерела збіглися з тиском сильного монстра, який вирішив показати вискочці її місце. Ауру, що давила на Кіріне, відчував навіть я. Але нічого з нею зробити не міг. Цю війну моя черепашка мала виграти сама.

— Ти не володар? — погляд господаря цього місця перемістився на мене. На відміну від своїх слуг, володар Зграї Нерапа вмів робити висновки. — Володарем нової Зграї стала людина? Як таке можливо?

І тієї ж миті на мене обрушилася вся нелюдська аура господаря монстрів цього материка. Кістки затріщали, у голові заграли барабани, тіло зрадницьки почало хилитися до підлоги, але мені вдалося встояти. Не самому — мені допомогли. Не Кіріне, вона й досі страждала. Мені допомогла Лунаріс.

Моя шпага ввібрала ауру тиску, розподіливши її між усіма шістьма стихіями. Монстр бив напевно, використовуючи всю доступну силу, але Лунаріс упоралася. Судячи з того, як спалахнули очі монстра, він такого не очікував, і натиск посилився. Це стало зрозуміло зі швидкості, з якою почали наповнюватися накопичувачі Лунаріс. Переді мною стояла істота поза будь-якими категоріями. Який десятий рівень? Який шостий ступінь? Сила, що обрушилася на мене, була непідвладна звичайній істоті, і лише артефакт прадавніх дозволяв мені залишатися на ногах.

А потім, коли всі накопичувачі заповнилися майже до краю, я контратакував.

Однією з головних особливостей моєї шпаги було те, що вона вміла копіювати поглинене заклинання, зберігаючи його у своїй пам’яті. Сила, яку влив у мене володар Зграї Нерапа, була співмірною із силою шести «Метеоритів»! І вся ця сила у вигляді аури обрушилася на нього самого.

Пролунав жахливий гуркіт — навколо монстра з’явилася глибока яма. Суцільний камінь не витримав і стиснувся, утворивши глибоке заглиблення. У його центрі стояв приголомшений монстр і дивився на мене незвичним поглядом райдужних очей. Він легко витримав тиск, який стиснув камінь. Єдине, чим я зміг йому нашкодити, — трохи розкуйовдив зачіску й пом’яв одяг. Але, зважаючи на те, що й зачіска, й одяг були частинами тіла монстра, моя контратака все-таки досягла мети.

— Непогано, — пролунав голос, і спину обпекло небезпекою. Я розвернувся й навідліг ударив Лунаріс, блокуючи чергову магічну атаку монстра, який з’явився за моєю спиною. Цього разу це була якась суміш темряви, води, вогню та хаосу. Дрібниці для Лунаріс. Клинок пішов далі й, не зустрівши опору, залишив на щоці володаря місцевої Зграї глибокий поріз. Не гаючи часу, я повністю розрядив шпагу, вливаючи заклинання назад у супротивника, але той знову просто його не помітив. А потім атакував ще раз, тепер уже іншою комбінацією стихій.

Блокування, миттєве спорожнення накопичувачів і нове блокування. Так тривало досить довго. Розумний монстр миттєво зрозумів, як працює Лунаріс, і намагався перевантажити накопичувачі, щоб я не зміг блокувати атаки. Будь-яке зволікання зі скиданням поглиненої сили загрожувало серйозними проблемами. Гадаю, жоден мій захисний артефакт із такою атакою не впорається.

Звичайно, можна було забрати Кіріне й утекти, тим паче що заклинання «Телепортація» досі перебувало в активованому стані, але відчуття неправильності такого вчинку мене зупиняло. Володар Зграї Нерапа хотів мене вбити. Це факт. Він робив для цього все, що міг. Водночас старанно оберігав Кіріне. У бік моєї черепашки не полетіло жодного смертельного заклинання, наче її взагалі тут не було.

Утім, усе зрозуміло: коли б’ються два володарі, їхні Зграї стоять осторонь. Та й самі володарі не опустяться до того, щоб атакувати марних і слабких істот.

— Тепер я бачу, що Лунаріс обрала собі гідного власника, — несподівано промовив монстр, опинившись біля дальньої стіни. Він відстрибнув так, що між нами опинився фонтан. — Що привело тебе до мого міста, незвичайна людино? І звідки в тебе зброя, яку вважали втраченою?

— Надто багато запитань, — парирував я. — Поки відповідатиму, у горлі пересохне.

— А ти молодець! — усміхнувся монстр. — Розумієш, що не зможеш утекти через блокування магії, але поводишся так, наче саме ти господар становища.

— Блокування магії не заважає користуватися магією тобі, — зауважив я. — Те, що може зробити один, легко повторить інший.

— Повторити? — здивувався супротивник. — Тому ти лише й робив, що відбивав у мене мою ж силу? А де весь цей час була твоя власна енергія, людино? Чи ти витратив її всю на передбачення моїх дій? Давно мені не траплялися люди, які володіють передчуттям небезпеки.

— Я прийшов сюди не для того, щоб убивати тебе, — відповів я. — Тому й не використовував власної сили. Ти ж не всерйоз думаєш, що твоє блокування здатне мене зупинити?

Із цими словами з моєї руки зірвався простенький «Дотик хаосу», легко обігнув фонтан і врізався в монстра. Шкоди він йому, звісно, не завдав, але цього й не вимагалося. Важливо було показати сам факт наявності заклинання й постійний контроль над ним навіть під дією блокування магії.

— І це все, на що ти здатен? — фиркнув монстр.

— Ти змушуєш мене повторюватися, — я навіть знизав плечима. — Я не маю на меті тебе вбивати. Це лише демонстрація моїх можливостей.

— Тоді розповідай, навіщо з’явився тут, людино? — запитав володар Зграї Нерапа.

— По це, — я вказав на фонтан. — Півтори тисячі років тому люди втекли з цього материка під натиском монстрів. Судячи з того, що ти знаєш про Лунаріс, ти був одним із тих, хто вигнав людей, тому пояснювати подробиці не потрібно. Люди тікали поспіхом і залишили на материку свої цінності. Серед них було джерело. Глави кланів уклали угоду, що колись повернуться й заберуть свою власність. Кілька спроб провалилися. Загони, відправлені по фонтан, зжерли королі півночі. Тепер настала моя черга виконати зобов’язання минулого.

— Ось воно як, — замислився монстр, і на мить у мене спалахнуло відчуття небезпеки, але атакувати він не став. — Гаразд, припустімо, я віддам тобі джерело. Що робитимеш далі?

— Чесно кажучи, я ще так далеко не думав, — відповів я. — Цей материк прихований силовим полем, яке блокує будь-яке переміщення. Я кілька разів намагався піти телепортацією, але щоразу заклинання зривалося. Не найприємніше відчуття. Зважаючи на те, що потрапив сюди порталом, порталом же й хотів повернутися назад. Саму портальну мережу я вже виявив. Вона, як я зрозумів, цілком справна, нехай і використовується монстрами, а не людьми. Отже, якийсь із порталів може вести назад.

— Думаєш, якби була бодай одна можливість піти слідом за втікачами, я б нею не скористався? — промовив монстр із неприхованою ненавистю. — Ті, хто пішов, не заслуговували на право жити! Я сподівався, що вони здохли відразу після втечі, але вони не лише вижили, а ще й розвинулися! Ті люди заслуговували лише на повільну й болісну смерть. За все, що робили зі своїм народом, своїми слугами, з нами. Вони… Їх навіть людьми назвати не можна! І ти один із них. Їхній спадкоємець! Ми не домовимося, людино! На тебе чекає лише одна доля — смерть!

— Перш ніж продовжимо ці безглузді танці, — промовив я, попри відчуття близької смерті, — хочу дещо тобі розповісти. Витратиш на мене годину свого дорогоцінного часу, володарю Зграї Нерапа? Ти, здається, запрошував мене в гості, гарантував безпеку й усе таке. Хотілося б вірити, що головний монстр цього світу істота, яка звикла дотримуватися власного слова.

— Про що ти хочеш мені розповісти, людино? — у голосі монстра вже звучали не людські нотки, а якийсь метал.

— Про те, що через тридцять років цей світ помре, — відповів я. — Це достатньо вагома причина для розмови? Чи ти з тих, хто готовий пожертвувати всім, аби лише покарати негідних?

— Мій Соло не може брехати! — відповідально заявила Кіріне. — Усе, що він тобі розповів, — правда!

— Чому ти називаєш його «мій Соло»? — володар Зграї Нерапа подивився на Кіріне.

— Тому що він заборонив називати себе «мій володарю», — охоче пояснила моя черепашка. — Але моє звертання не має жодного стосунку до справи. Мій Соло ніколи не бреше!

— Люди лише те й роблять, що брешуть, — похмуро відповів головний монстр цього материка, подивившись на мене важким поглядом.

— Усе, що хотів, я тобі розповів, — знизав я плечима. — Ні додати, ні відняти. А вірити мені чи ні — вирішувати лише тобі. Хоча ми обидва знаємо, що я маю рацію. Чи не так, бачущий? Чи тобі звичніше називатися пророком? Ясновидцем? Я завжди вважав, що універсали слабші за тих, хто розвиває лише одну галузь, але тепер зрозумів, що помилявся. Уся річ у часі. Коли ти безсмертний, питання, що саме розвивати, не стоїть. Головне — бажання. А його в тебе, як я бачу, вдосталь. Але навіть ти не виживеш, коли на нашу планету прийде Пожирач.

— Я попереджав, що не потрібно цього робити, — похмурий погляд монстра мені не подобався. Так дивиться той, хто розчарувався не просто в усьому — у самому житті! — Попереджав, що ігри з розломами до добра не доведуть. Благав цього не робити!

— Але хто слухатиме балакучу звіринку? — закінчив я за нього, викликавши черговий лютий погляд у свій бік. — Отже, тебе створили прадавні?

— Мене створив той, кого я міг назвати людиною, — заявив монстр. — На відміну від тих двоногих, які тепер ходять під небом.

— Купол над материком — твоїх рук справа? — запитав я.

— Його встановили втікачі, щоб не дозволити мені вирушити слідом за ними, — володар Зграї Нерапа підійшов до фонтана й занурив руки в його води. — І, як я зрозумів, саме це нас і врятувало. Під куполом не можуть формуватися розломи. Якби встановити щось подібне над вашим материком, то…

Монстр не договорив, бо усвідомив безглуздість своєї пропозиції. Встанови купол над нашим материком — розломи почнуть з’являтися на островах, на дні океану, та де завгодно! І тоді вже ніхто нічого не зможе вдіяти з райдужним розломом.

— Ти уявляєш, що станеться, якщо потвори з розломів здобудуть розум? — глава материка подивився на мене.

— Вони вже це зробили, — відповів я. — Дракони темряви десятого рангу розумні. Кристали сили, породжені розломами, розумні. Потвори, які формують вежі, розумні. Надто багато розумних істот вилізло з розломів, щоб боятися чергової балакучої потвори. Ти підеш зі мною?

— Ні, — похитав головою монстр. — Щойно я залишу материк, він загине. Ти так і не відповів, як збираєшся повертатися. Портали діють лише в межах материка.

— Портал у печері, де жили королі півночі, — відповів я. — Мені потрібен координатор, який змусить його працювати. Якщо цим порталом на материк прибули кілька груп, отже, ним можна піти й у зворотному напрямку.

— А я ж збирався тебе знищити, — пробурмотів монстр. — Розповісти, що творили твої предки?

— У цьому буде якийсь сенс? — усміхнувся я. — До того ж, якщо вже говорити про те, що творили наші предки, повернімося ще далі. До часів, коли у світі існував якийсь темний маг, проти якого виступили всі, але так і не змогли його знищити. Єдине, чого домоглися прадавні, — сховали темного в якомусь іншому вимірі. Хочеш сказати, це теж була біла й пухнаста квіточка, яку просто неправильно зрозуміли?

— Навіть цікаво, звідки ти знаєш про Дорна, — у голосі монстра з’явилася сталь, а по моїй спині побігли мурашки, що провіщали близьку біду. — Відомості про цього темного стерли з пам’яті людей.

— Стерли? — усміхнувся я. — Як можна стерти те, що неможливо знищити? На нашому материку в Дорна є цілий культ шанувальників із провидицею, пророком і групою підтримки, які притягли з іншого виміру вівтар із червоного каменю й згодовують йому тисячі життів. Ба більше, вони навіть вигадали спосіб користуватися всіма шістьма стихіями одночасно, як це роблять істоти цього материка.

— Невже ці божевільні не розуміють, наскільки це небезпечно?! — вигукнув монстр. — Дорн — чудовисько!

— Навіть за мірками тих, кого ти прогнав із цього материка півтори тисячі років тому? — я підняв брову. — Тож не потрібно розповідати, як раніше все було добре, а тепер стало погано. Потвори існували в усі часи.

— Дорн безперечно чудовисько, але не варто називати його потворою, — монстр несподівано став на захист прадавнього. — Він був ким завгодно, але не потворою. Геніальний артефактор, здатний створити шедевр навіть із палиць. Неймовірний полководець, здатний знищити армію, яка переважала його силою. Маг найвищої категорії, який розширив саме поняття магії. Той, хто відкрив доступ до розломів. Той, хто створив твою шпагу, джерело, мене. Така істота не може бути потворою. Лише чудовиськом.

— Ти знаєш, що таке артефакт «Істина»? — запитав я.

Монстр укотре подивився на мене, наче на ворога всього живого, але все-таки відповів:

— Те, що належало Дорнові, — відповів він. — Творіння, у яке він вклав навіть не знання, а частинку власної душі. Артефакт, наділений власною волею. Те, чого не повинно існувати. І тим паче воно не повинно бути в руках неграмотного мага хаосу, який не розуміє, що йому дісталося!

— Правда в кожного своя, істина завжди одна, — промовив я. — Це девіз Дорна?

Монстр кивнув, але відразу зауважив:

— Я не відчуваю всередині тебе артефакта, — заявив він. — Ти не частина «Істини».

— Колись я був Хаосом, — відповів я. — Але потім мені вдалося домовитися з артефактом, і він перейшов до шістьох інших магів, залишивши в мені лише керівний контур. Я можу до нього звертатися, але мої спогади не передаються іншим шістьом магам. Як і їхні спогади мені недоступні.

— Це… — замислився монстр. — Це неможливо. Після того як Дорна ізолювали, «Істина» робила все, щоб повернути його назад. Тому цей артефакт знищили. Я особисто бачив, як його відправили на перероблення.

— Звідки він благополучно перебрався до закритої скарбниці якогось мага, — пояснив я. — Ти знаєш, у чому суть наших розломів? Коли руйнуєш кристал, він витягає зі скарбниць прадавніх якийсь артефакт. І що старший розлом, то глибше до скарбниці він запускає свої загребущі лапи. Саме так артефакт «Істина» й був витягнутий. Як і інші. Мій Лунаріс, Ельдора, Фенікс. Решту шпаг я поки не дістав.

— Ти володієш одразу трьома стихійними шпагами? — здається, мені вдалося здивувати монстра.

— Ні, — чесно відповів я. — Я володію лише Лунаріс. Ельдора й Фенікс перебувають у моїх учениць. У Хаосу й Вогню з нового складу групи «Істина». Загалом там усе заплутано.

— Решта пов’язаних «Істиною» теж твої учениці? — монстр укотре продемонстрував неабиякі аналітичні здібності. Хоча про що це я? Переді мною сиділи пророк, провидець, бачущий і багато хто інший в одній особі. Що йому варто розібратися в ситуації?

— Не лише, — відповів я. — Вони ще й матері моїх дітей. Щоправда, народили вони чи ні, сказати не можу — мені довелося вирушити по джерело. Але те, що вони були вагітні, — факт.

— Ось як ти розв’язав проблему єдиного розуму, — замислився монстр. — Шестеро людей із різним життєвим досвідом, об’єднані спільною метою. Тобою. Цікаве рішення.

— То що з порталом у печері королів півночі? — запитав я, повертаючи розмову в потрібне русло. — Ти зможеш його запустити?

— Потрібно подивитися, — подумавши, відповів монстр. — Те, що його немає в моїй мережі, — факт. Отже, він може бути під’єднаний до чогось стороннього. Залишилося лише вирішити, людино, що мені робити з тобою. Ти прийшов до мого дому й збираєшся викрасти джерело, позбавивши мене можливості створювати розумних помічників. Мені не подобаються наслідки цього вчинку. Як не подобається й те, що я не бачу в нитках імовірностей ані тебе, ані цієї дивної черепахи. Чому вона відчувається володарем Зграї, здатним підкорити весь материк?

— Тому що мені довелося попрацювати з її магічною структурою, — відповів я. — Дозволяючи своїм монстрам розвиватися безладно й хаотично, ти знехтував структурою. Результат виходить ненадійним і слабким. Кіріне, відкрийся. Подивися, що в неї вийшло, і порівняй зі своєю структурою. Хоча ні — порівняй зі структурою будь-якого іншого монстра. Тебе напевно створили вже досконалим.

Головний монстр материка дивно на мене подивився, але зробив те, що я вимагав. Якийсь час він стояв поруч із Кіріне, після чого підійшов до мене.

— Гаразд, людино, як ти це зробив? — запитав він. — Її структура досконала. Чому? Відкрийся сам.

На мить промайнуло відчуття небезпеки, але я сам його придушив. Рука монстра лягла мені на плече, і я почув замислене хмикання.

— Кіріне тепер на порядок сильніша за тебе, — заявив володар Зграї Нерапа. — Відповідай, черепахо, чому ти не намагаєшся забрати владу у свої руки? Я бачу, що така думка навіть не виникала. Це неправильно. Істоти не повинні поводитися так. Для нас найважливіші особиста сила й влада.

— Колись я вже відповідала моєму Соло, — Кіріне випростала спину, повернувши собі колишню велич. Її не бентежило, що перед нею стояла найсильніша істота цього материка й, цілком імовірно, усього нашого світу. — Я знаю, що таке вірність і відданість. Мій Соло подарував мені силу, тому я йтиму з ним до кінця, прикриваючи спину. Так, як і має йти перший після володаря Зграї.

— Один божевільний, друга не краща, — усміхнувся монстр. — Пропоную обмін, людино. Навчи мене такого підсилення, і тоді я віддам тобі джерело.

— Не назавжди, — відразу додав я. Побачивши спантеличений погляд монстра, пояснив: — Віддаси мені джерело на певний час. Я передам його Імператорові, після чого викраду й поверну тобі. Мені стає не по собі, коли я уявляю, як можна використати його силу. Розумні потвори мені на материку не потрібні.

— Щоб повернути його мені, тобі доведеться знову потрапити на материк, — нагадав монстр.

— Знадобиться маяк, — відповів я. — Він має вигляд невеликого круглого предмета, схожого на зірочку. Його вставляють у портал, після чого той починає світитися червоним. Маєш щось подібне?

Судячи з того, як замислився монстр, нічого подібного в його арсеналі не було.

— Тоді, може, ти можеш прибрати купол? — припустив я.

— Заклинання, через яке ми опинилися замкненими на цьому острові, створили люди, — пояснив монстр. — Усе, що мені вдалося зробити, — розподілити його силу між шістьма стовпами, спрямовуючи в них стихійну енергію. Якщо цього не робити, купол спалить усе живе, що перебуває під ним.

— То це не захист, який не дозволяє вам вирушити за людьми? — здивувався я. — Це заклинання, створене для знищення всього живого? І за півтори тисячі років ти не зміг із ним розібратися, володіючи всіма доступними живій істоті підсиленнями?

— Купол — творіння Дорна, — відповів монстр. — Я не знаю, звідки його викопали втікачі, але вони планували знищити не лише монстрів, а й усіх людей, яких залишили тут. Вони кинули все, рятуючи власні життя.

— Те, що створила одна людина, інша може зламати, — припустив я. — Ти знаєш, де розташований енергетичний центр заклинання?

— Не потрібно вважати себе найрозумнішим, людино! — огризнувся монстр. — Я не лише ґрунтовно дослідив заклинання, а й зумів його зупинити, не дозволивши знищити мій материк! Так, мені доводиться постійно підтримувати перерозподіл сил, щоб енергія не збунтувалася, але тепер це звична операція. Заклинання незворотне. Як і будь-які творіння Дорна. Покажи мені портал, яким ти сюди прибув.

Головний монстр був істотою дії. Чудово розуміючи, що я нічого не зможу йому зробити, він дозволив себе обійняти й навіть не опирався, коли простір навколо нас поплив. Те, що він так і не зняв блокування магії, було сущою дрібницею. Я вже довів, що можу використовувати заклинання в цій зоні, а Кіріне магія не була потрібна.

— Ось воно як, — задумливо промовив монстр, розглядаючи порожню портальну арку. Він підійшов до неї, поклав руку на камінь, після чого подивився на мене. — Вони й це передбачили. Це односторонній портал. Його неможливо під’єднати до загальної мережі. Як неможливо ним же повернутися назад.

Із цими словами монстр замерехтів і зник, повернувшись до свого лігва. Не став затримуватися в печері і я. Не вірити монстрові не було жодного сенсу, тому питання з поверненням доведеться розв’язувати якось інакше. Але як?

— Виходить, ти застряг на цьому материку, людино, — спокійно заявив володар Зграї Нерапа. — Єдиний доступний тобі спосіб залишити мої землі виявився непридатним. Інших не існує.

— Вихід є завжди, — не погодився я. — Можна, наприклад, вийти за межі купола й уже звідти телепортуватися на велику землю.

— Купол простягається на сто тисяч кроків від берега, — заявив монстр. — У водах біля узбережжя живуть монстри, які живляться магією. Замороження не спрацює — його зжеруть. Як зжеруть і істоту, що створила це замороження. Я відправляв цим шляхом багатьох, щоб перевірити можливі способи порятунку. Жоден не працює.

— Крізь купол можна пройти? — поставив я головне запитання.

— Поки він стабілізований — так, — кивнув монстр. — Тепер шість стовпів стихій урівноважують заклинання Дорна, роблячи його непроникним лише для магії. Будь-який фізичний об’єкт пройде крізь нього без жодних проблем. От тільки проблема все ж є. Це монстри, які поглинають магію, і цілковита відсутність джерел для підживлення.

Сто тисяч кроків. Звучить насправді моторошно, але не настільки, щоб я відмовився від нового задуму.

— Чомусь мені здається, що в тебе є ідея, — здивувався монстр. — По воді не пройти. Тільки не кажи, що ти вмієш літати, людино!

Як же я був вдячний Жасмін, яка навчила мене літати. А ще я питав, навіщо потрібне це марне заклинання, коли значно простіше скористатися «Телепортацією». Ось для таких випадків воно й потрібне!

Помітивши, що монстр досі чекає відповіді, я мовчки злетів до стелі, продовжуючи обмірковувати ситуацію. Замислився й монстр.

— Припустімо, — промовив він. — Лише припустімо, що тобі вдасться. Але як ти збираєшся повертатися назад? Де візьмеш новий маяк?

— У документі, який мені показували, було шість підписів, і лише три з них виявилися активними, — пояснив я. — Отже, у наших правителів є ще щонайменше три маяки, які ведуть до печери королів півночі. Доведеться їм поділитися такою рідкістю. Я повернуся, володарю Зграї Нерапа. Слово Соло Греймода!

— Мене звати Ру-Ґо-Па-Ті, — представився монстр. — Можна просто Ру. Тобі, дивна помічнице, я теж даю право називати мене на ім’я.

Обличчя Кіріне витягнулося, наче вона почула найдивовижнішу річ у своєму житті. Хто такий Ру, вона чудово знала й сьогодні вкотре переконалася, що сильнішої за її колишнього володаря істоти немає на всьому білому світі. Навіть «мій Соло» й той поступався колишньому. Двозначно прозвучало, але гаразд. І тепер їй подарували право називати володаря на ім’я. Як тут не очманіти від щастя?

— Що тобі потрібно для твого божевілля? — запитав Ру.

— Сотня, а краще дві, монстрів не нижче восьмого рівня четвертого ступеня, — відповів я. — Перш ніж творити божевілля, мені потрібно стати сильнішим.

Між лопатками засвербіло. Мене знову збиралися вбити.

— Дві сотні істот? — перепитав Ру. — Навіщо вони тобі?

— Це краще показати, — відповів я. — Дай мені хоча б одну.

— Ідіть за мною, — наказав Ру, прямуючи до дверей. Коли володар наблизився, вони відчинилися самі, наче в них було вбудовано якесь особливе заклинання «Пошуку». Ми пройшли численними коридорами, доки не опинилися біля клітки, усередині якої шалів монстр. Він був божевільним, це відразу впадало в око. У розумних слина тече лише під час сказу, та й то не відразу. Тут не було ані розуму, ані притомності. Просто божевільний у клітці. Хіба що божевільний десятого рівня шостого ступеня.

— І? — запитав Ру, жестом указавши на полоненого.

Монстр продовжував шаленіти, наче взагалі нічого навколо не помічав.

— Убий його, — попросив я. — Мені потрібне лише тіло.

Щока Ру смикнулася, але він виконав моє прохання. З рук монстра вирвалася чорна блискавка, пройшла крізь увесь захист і вдарила полоненого просто в голову. Той постояв кілька секунд, після чого завалився на підлогу клітки. Життя залишило божевільного.

Настала моя черга. «Розкладання» активувалося й, оминувши захист, перетворило тушу монстра на чисту енергію хаосу. Ця енергія почала вбиратися в мене, і я відчув руку Ру на своєму плечі. Володар Зграї Нерапа хотів особисто побачити, що я збираюся робити з новою силою.

Нічого незвичайного для себе я робити не збирався. Мені потрібно було зміцнити один із вузлів, щоб завершити нитку й перейти до наступної. От тільки, попри рівень і ступінь монстра, його енергії не вистачило. Вузол так і не сформувався, залишившись лише потовщенням. Так, майже завершеним, але не тим, чого я хотів.

— І те саме ти зробив зі своєю черепахою? — похмуро запитав Ру.

— Це називається зміцненням каналів зв’язку, — пояснив я. — Або взагалі всієї магічної структури.

— Знаєш, людино, тепер лише усвідомлення того, що через тридцять років світ зіткнеться з ворогом, якому не зможе протистояти, залишає тебе живим, — чесно заявив Ру. — Те, що ти робиш, — за межею добра і зла. Ти перетворюєш тіла своїх супротивників на власну силу. По суті, це заборонена некромантія, через яку свого часу знищили Дорна.

— Хочеш сказати, ти так не вмієш? — здивувався я.

— Ніхто так не вміє! — різко заявив Ру. — Ніхто не має права так уміти! Це суперечить самій природі зростання! Замість подолання меж ти отримуєш усе з нічого. Навіть якщо порівнювати це зі звичним для твого материка розвитком. Вам доводиться знищувати розломи й поглинати їхні кристали. Лише так відбувається зростання. Вірно?

— У цьому — так, — підтвердив я.

— Ти ж ідеш проти всіх законів природи й удосконалення, — продовжив Ру. — Перетворюєш тіла на енергію хаосу й поглинаєш її. Ба більше, ти не лише підсилюєшся сам, а й здатний підсилювати інших! Це… Я навіть не маю слів, щоб описати всі почуття, які мене тепер переповнюють. Я не хочу навчатися такого. Це суперечить моїй природі. Що зупинить тебе від знищення всього світу й перетворення його на енергію для себе та своїх близьких? Хто може гарантувати, що якоїсь миті ти не збожеволієш і не почнеш застосовувати «Розкладання» до всіх, хто трапиться тобі на шляху?

— Тобі потрібні якісь гарантії? — усміхнувся я. — Ру, озирнися! Ти привів мене до місця, де тримаєш закуску. Те, що для тебе їжа, для мене — енергія. Не більше. Я не можу поглинати потвор із розломів. Їхня енергія проходить повз мене. Не можу поглинати звичайних людей. Вони теж для мене непотрібні. Лише магів та істот, які здобули хоча б перший рівень. Те, що ти їси, я перетворюю на власну силу. Не більше.

— Навіть добре, що ти такий один, — із неприхованою ненавистю відповів Ру. — Якби вас… Ти не один, так? Хто ще?

— Моя учениця, — відповів я. Приховувати від пророка інформацію не було жодного сенсу. Він усе одно її дізнається. — Вона геній у роботі з енергією й здатна робити з нею те, на що в мене навіть уяви не вистачить. То я можу отримати дві сотні таких закусок? Причому вони потрібні мені всі одночасно. Сам бачив: якщо підсилюватися поступово, енергія розчиняється.

— Знаєш, Соло, — замислився Ру, — а я тепер цілком серйозно думаю, що тридцять років існування — не такий уже й короткий термін. Якщо підготуватися, можна прожити його з честю й гідно зустріти прихід Пожирача.

— Сказала б мені це будь-яка інша істота, я б повірив, — усміхнувся я. — Але не ти, якому далеко за дві тисячі років. Ні, Ру, немає честі в тому, щоб здохнути через вічно голодну потвору. Ми можемо зупинити її прихід? Можемо. Але для цього потрібно стати сильнішими. Однієї Кіріне та моїх учениць замало. Потрібно більше сил. Гадаю, коли вирушу до райдужного розлому, мені навіть доведеться взяти тебе.

— Щойно я залишу материк, купол схлопнеться, — нагадав Ру.

— Отже, потрібно зробити так, щоб на той час на материку нікого не залишилося, — знизав я плечима. — Як дивишся на те, щоб улаштувати велике переселення? Люди, монстри, тварини. Забрати всіх і перевести на сусідній материк, дозволивши заклинанню твого творця завершитися й знищити все живе на цьому клапті суходолу.

— Це неможливо, — здається, мені вдалося здивувати Ру. — Не можна побудувати портал із цього материка на інший.

— Сам вигадав чи десь прочитав? — запитав я. — Коли я повернуся з джерелом, а я повернуся, тому що на нашому материку йому робити нічого, то візьму із собою свій рід. Разом ми вигадаємо, як це організувати.

— Дві сотні істот десятого рівня шостого ступеня? — після тривалої паузи запитав Ру. — Гаразд, Соло, отримаєш свою енергію. Навіть цікаво подивитися, на що ти перетворишся. Мені потрібен місяць, щоб усе підготувати. На цей час будьте моїми гостями. За півтори тисячі років ти станеш першою людиною, яка перебуватиме в Нерапі не як раб. Навіть цікаво побачити реакцію моїх генералів на твою присутність. Упевнений, це буде кумедно.

— Не потрібно його вбивати, Соло, — промовив Ру, з’явившись поруч. — Не забувай: ти гість.

— Із гостями так не поводяться, — парирував я, навіть не думаючи прибирати ногу з величезної тигрячої лапи. Навіть лежачи на боці, тулуб мого супротивника був настільки величезним, що сягав мого зросту. Поставити на нього ногу згори я зміг би лише сівши на шпагат. Але до таких акробатичних етюдів не був готовий, тому обмежився однією лапою.

— Мій Соло, дозволь мені його з’їсти? — попросила Кіріне.

— Повторюю: вбивати його не потрібно, — нагадав володар Зграї Нерапа. — Якщо вже на те пішло, я готовий викупити свого генерала. Як щодо одного з артефактів прадавніх? Тікаючи з цього материка, люди багато чого покидали.

— Артефакти? — замислився я. — Ні, вони мені не потрібні. А ось витвори мистецтва, які збереглися через півтори тисячі років, — це так. Гідний викуп. Статуї, картини, якісь дрібниці, що роблять життя приємнішим.

— І навіщо тобі все це? — здається, мені знову вдалося здивувати Ру. — Це не зробить тебе сильнішим. Просто предмети, придатні лише для того, щоб ними жбурлятися.

Я подивився на монстра, не до кінця розуміючи, чи він говорить правду, чи все-таки лукавить. У тому, що монстр може не оцінити творіння майстрів, немає нічого дивного. Навіть здобувши розум, поціновувачем прекрасного він не стане. Тому що як був монстром, так ним і залишився. Але я ж людина!

— Коли повернуся додому, на мене чекатимуть сім дуже злих жінок, — відповів я. — Вирушаючи сюди, я казав, що постараюся повернутися якомога швидше, а сам застряг тут уже на цілий рік. За цей час у мене народилося шестеро дітей, та й старший підростає. Напевно, уже щосили бігає. Якщо я повернуся додому з артефактами, якоюсь цінною здобиччю чи ресурсами, дружина й дівчата не зрозуміють. Тому що все це можна дістати й на нашому материку. А ось культурна стародавня спадщина — зовсім інша річ. Такого в нас майже ні в кого немає. Після подібних подарунків мене вбивати не стануть.

— Володар Зграї боїться своїх самиць? — брови Ру злетіли вгору, і він розсміявся, наче почув кумедний жарт.

— Ти забуваєш, ким вони є, — не знітився я. — Повний склад групи «Істина», який володіє двома давніми шпагами й шістьма коронами стихій.

— Корони стихій? — сміх Ру різко обірвався. — Отже, їх усе-таки забрали.

— Корони належали главам кланів, доки я не вирішив прибрати їх до своїх рук, — пояснив я. — І так, їх привезли півтори тисячі років тому з цього материка. Тепер ми думаємо про персні й амулети стихій. Ти щось про них знаєш?

Ру лише похитав головою, наче дивувався, чому я досі живий.

— Персні й амулети стихій були втрачені задовго до виходу людей, — відповів він. — Як я розумію, вони осіли в чиїйсь скарбниці.

— А де вони, ці скарбниці? — запитав я. — Може, туди можна якось залізти?

Монстр укотре розсміявся.

— Що ще може цікавити людину, крім грабунку? — промовив він. — Ні, Соло, доступу до скарбниць немає. Люди минулого зберігали все найцінніше в іншому вимірі. У просторовому сховищі, як ти його називаєш.

— Отже, розломи якимось чином пов’язані зі світом червоного каменю? — замислився я. — Світом, куди сховали Дорна, де живуть багряні привиди, червоні тумани й інша кровожерлива нечисть? Знаєш, мені там не дуже сподобалося. Не найприємніше місце.

— Ти був в іншому вимірі? — усе, запас здивування Ру на найближчі кілька десятиліть вичерпано.

— Я тобі більше скажу: один із моїх підлеглих — погонич. І він володіє Червоним Туманом та драконом Темряви. Які ще лічі? Так, дрібнота. Греймоди на таку нісенітницю не розмінюються.

— Кажеш, евакуація всього материка? — настала черга Ру замислитися. Вочевидь, мій рід сильно його зацікавив. — Знаєш, це не таке вже й нездійсненне завдання. Потрібно лише пробити прохід крізь купол стискання. І час, звісно. За дві години всіх не перенесеш.

— Часу в нас якраз і немає, — я прибрав ногу з лапи тигра. — Скажи, а чому твої генерали такі різкі? Це вже третій, який висловив невдоволення тим, що я дихаю з ним одним повітрям. Вони настільки сильно ненавидять людей?

— Це не ненависть, мій Соло, — замість Ру відповіла Кіріне. За місяць, який ми провели в гостях, вона настільки звикла до його постійної присутності, що вже перестала помічати. Подумаєш, поруч бігає сильний монстр. «Мій Соло» нічим не слабший.

— Якщо це не ненависть, тоді що? — я провів рукою по туші, зчитуючи магічну структуру. На відміну від Кіріне, нитки й вузли цього монстра мали тонкий, слабкий і нерозвинений вигляд. Кіріне придушила б цього тигра одним своїм ревом. Власне, тому мені так легко й удалося перемогти. Так, десятий рівень, так, шість стихій. Але яка з цього користь, якщо все настільки слабке?

— Жага лідерства, мій Соло, — пояснила Кіріне. — Ти перша людина, яку Ру назвав гостем Нерапа. Ти не ховаєшся в чотирьох стінах, не уникаєш битв. Спокійно ходиш серед істот, наче маєш право сильного. Генерали — перші після володаря Зграї. Вони бачать у тобі суперника й хочуть довести, що сильніші за тебе.

— Лише довести? — здивувався я. — Отже, мені не варто було вбивати перших двох?

— Саме тому я й прибув, — відповів уже Ру. — Виростити гідних помічників — завдання не з легких. Добре, що перші двоє були новенькими й ще не навчилися відчувати загрозу. Але цей мені потрібен, Соло. Тому повернімося до викупу. Ти впевнений, що стародавньої спадщини буде достатньо? Тоді ходімо, покажу, що мені вдалося зберегти. Хоча я досі не розумію, навіщо це робив.

Ні, усе-таки Ру лукавив. Монстр чудово мав розуміти цінність усього, що мені показав. Та дбайливість, із якою зберігалися предмети культурної спадщини, не могла бути випадковою. Але чергова фраза знову вибила мене з колії:

— Доводиться витрачати силу-силенну часу й сил, щоб зберігати все в первозданному вигляді, — заявив Ру. — Це дуже відволікає від головного завдання. На самому початку, коли стели ще не були стабілізовані, це мало не призвело до краху. Якщо ти готовий забрати весь цей мотлох і звільнити мене від обов’язку його зберігати, зроблю тобі подарунок. Особисто від себе.

Я увійшов до величезної кімнати й завмер, дивлячись на небачене видовище. По всій залі стояли постаменти, приховані під скляними коробами. Кілька десятків монстрів ходили між ними й витирали пил. Така собі робітка для монстрів десятого рівня шостого ступеня. Але ніхто не сперечався. Якщо володар Зграї наказав працювати, отже, потрібно працювати, а не бурчати.

На самих постаментах стояли картини, статуї, кілька книг, якісь мініатюрні пристрої незрозумілого призначення. Усе барвисте, чарівне, шалено дороге й, за словами Ру, цілковито марне для сили. Я заплющив очі, намагаючись відчути хоча б якийсь рух енергії, але нічого не було. Це не артефакти. Просто звичайні витвори мистецтва. Нехай і старі.

— Кажеш, можна забрати все? — я хіба що руки не потер, передчуваючи величезний куш. Лише заради такого можна було витратити цілий рік на подорож чужим материком.

— Думаєш, це єдина така кімната? — з усмішкою запитав Ру. — Таких залів у мене двадцять три. Зможеш забрати все?

— Не варто сумніватися в людській жадібності, — усміхнувся я й підійшов до першого скляного короба. Торкнувшись його, активував перенесення предмета до просторового сховища. Картина зникла разом із постаментом і захисним склом. — Забираю все!

— Нехай буде так! — на обличчі Ру з’явився вираз щирої радості. — Ти навіть не уявляєш, скількох проблем мене позбавляєш! Тепер це твій головний біль, тож тримай подарунок. Як і обіцяв.

Ру простягнув мені артефакт у вигляді вуздечки.

— І що це? — насупився я.

— Кіріне обмовилася, що ти не дуже любиш їздити на ній, бо тебе постійно трясе, — пояснив Ру. — Вуздечка — це сідло для твого генерала. Одразу на десять місць. У ньому не трястиме.

— Кіріне не генерал, — промовив я, розглядаючи, по суті, невелику мотузочку. Усередині неї ховалося багато енергії, але як вона перетвориться на десять крісел, придатних для черепахи, — питання з питань.

— Як це я не генерал? — приголомшилася Кіріне. — Ти ж сам казав, що у Зграї я перша після тебе!

— Саме так, — кивнув я. — Генералів багато, а ти єдина. Не потрібно опускатися до рівня звичайних монстрів. Ти перша після мене. Ти — заступниця володаря Зграї.

— Такої ролі не існує, — заявив Ру. — Структура Зграї суворо регламентована й закладена в істотах на рівні інстинктів.

— Кіріне, хто ти? — запитав я, повернувшись до своєї черепашки. — Даю тобі право назватися будь-якою роллю, яка тільки існує в цьому світі.

— Я заступниця мого Соло, — упевнено заявила Кіріне й подивилася на Ру. — Дракон може думати й говорити все, що йому заманеться. Це не вплине на слова мого Соло.

— Дракон? — настала вже моя черга дивуватися. Я подивився на Ру й уточнив: — То ти дракон?

— Що тут дивного? — не зрозумів мого запитання Ру. — Дорн хотів створити собі могутнього помічника, тому створив дракона.

— Гаразд, проїхали, — протягнув я, перебуваючи в розгубленні. Ось так запросто спілкуватися з драконом мені ще не доводилося. — Показуй, де решта кімнат.

Запитувати, чому Ру не сховав стародавню культурну спадщину у просторовому сховищі, як це зробив я, не став. Тому що логіка цього монстра досі була мені незрозумілою. Ще виявиться, що він узагалі не володіє такою магією й усіх, хто вміє відправляти предмети до іншого виміру, вважає ворогами всього живого. Краще зайвий раз його не чіпати.

Минуло ще кілька днів, протягом яких ані мене, ані Кіріне ніхто не турбував, і нарешті поруч зі мною з’явився Ру.

— Я підготував тіла для твого вдосконалення, — промовив він. — Ходімо.

Незрозуміло, навіщо він промовив останню фразу, бо просто схопив мене й потягнув до тієї самої печери, звідки й почалися мої пригоди на цьому материку. Навколо лежали тіла монстрів. Величезні, страшні, небезпечні. Приведи сюди Наталі, вона б танцювала навколо кожного, вивчаючи його зовнішність та особливості розвитку. Але мені було не до такого дослідження.

У мене було інше завдання.

«Розкладання» накрило всю печеру разом. Джерело спалахнуло, нагадуючи, що я ще недостатньо сильний для таких маніпуляцій, але здаватися не збирався. Розширивши «поглинання» на всі дві сотні тіл, я активував заклинання, перетворюючи вбитих на чисту енергію хаосу. Вона ринула в різні боки, але хто ж їй це дозволить? У мене на неї надто великі плани, щоб просто дати їй зникнути.

Увібравши все в себе, я мало не задихнувся від надлишку сили. Джерело натужно крекнуло й затихло, намагаючись не привертати уваги енергії, яка з’явилася в його володіннях. Ех, сюди б Жасмін! Вона допомогла б контролювати все це божевілля, вправно спрямовуючи силу до потрібних місць. А так доводилося діяти навмання, керуючись лише передчуттями.

Вузол. Новий вузол. Зміцнення нитки. Ще один вузол. І ще. Я завжди вважав, що моя магічна структура була ідеальною, особливо після встановлення підсилень усіх шести стихій. Але, як виявилося, в усіх нитках бракувало вузлів — власних мініатюрних джерел, здатних накопичувати енергію й віддавати її за потреби. Загалом у тілі монстра, судячи зі структури Кіріне, могло існувати п’ятсот дванадцять вузлів. У самої Кіріне їх значно більше, зараз ідеться лише про один її контур. Отже, стільки ж потрібно створити й мені!

Тому працюємо!

— Мій Соло, коли ж ти прокинешся? — крізь темряву й біль тіла, яке згорало, пролунав голос Кіріне. Не зрозумів, звідки вона тут узялася? Ми з Ру стрибали сюди вдвох!

Розплющивши очі, я усвідомив, що сиджу поруч із фонтаном, він же «джерело» розуму монстрів. Ру поблизу не було, зате поруч перебувала стурбована Кіріне.

— Давно я тут? — запитав я.

— Два місяці, мій Соло, — приголомшила мене черепашка. — Але це лише тут. Іще місяць ти провів у якійсь печері, куди мене привів Ру.

Три місяці?! Я спробував підвестися, але не зміг — тіло затерпло настільки, що м’язи відмовлялися рухатися. Це не завадило скористатися просторовим сховищем, і в моїй руці з’явився еліксир здоров’я.

— Напої мене цим, — попросив я. Кіріне вихопила флакон зі скручених пальців, зняла кришку й досить уміло мене напоїла. Відчувався величезний досвід. — Ти годувала мене весь цей час?

— Не лише, мій Соло, — кивнула Кіріне. — Я подбала, щоб ти прокинувся в чистому одязі й без проблем.

По мені пройшла хвиля «Розкладання» початкових рангів. На одяг вона не впливала, зате ідеально видаляла весь бруд, пил та інші відходи. Нарешті еліксир почав діяти, і я підвівся. Тіло слухалося погано, наче згадувало, як правильно працювати. Зробивши кілька кроків, я зупинився й оцінив результати своєї роботи. Потрібно ж розуміти, на що я витратив три місяці життя!

— Великий хаосе, — прошепотів я, усвідомивши побачене. — Як таке можливо?

— Ру сказав, що теж не розраховував на такий результат, — заявила Кіріне. — Хотів тебе вбити, щоб ніхто більше не зміг повторити подібне. Я навіть збиралася тебе захищати, але він вчасно передумав. У тебе все вийшло, мій Соло?

— Не просто вийшло, — кивнув я. — Тепер у мене два джерела. Одне відповідає за хаос, як і раніше, а друге… Із другим потрібно розібратися, бо всередині нього немає стихії.

— Два джерела? — Кіріне нерозуміюче подивилася на мене. — І кожне має власну енергетичну структуру?

Я кивнув, не розуміючи, до чого веде черепашка, але її наступне запитання загнало мене в ступор:

— Скажи, мій Соло, а як усередині звичайної людини вміщуються дві незалежні магічні структури? — уточнила Кіріне. — Звідки в тобі місце?

Ступор — саме в такому стані я опинився після слів черепашки. Перше джерело я відчував чудово — воно містилося просто в грудях, біля сонячного сплетіння. Друге, якщо дивитися на структуру, перебувало поруч, але я його не відчував! Те, за що я завжди сварив своїх студентів, сталося зі мною!

Поклавши руку на груди там, де мало бути друге джерело, я заплющив очі й постарався його відчути, але нічого не виходило. Я чітко відчував усі зміни головної магічної структури. Усі п’ятсот дванадцять нових вузлів, розкиданих по тілу. Усі нитки зв’язку, які об’єднували це в єдине ціле. Але це стосувалося лише першої структури!

Другу я лише бачив! Ось вона, ось енергія, яку я можу перевести з одного джерела до іншого. Перехід відбувався без проблем. Але самого джерела я не відчував! Наче його взагалі не було всередині мене!

— Здається, у мене виникла проблема, яку потрібно якось розв’язати, — відповів я. — Але самостійно я цього зробити не зможу. Бракує знань. Тому відповісти, як усередині мене вміщуються дві незалежні магічні структури, не можу. Приймаємо це як даність і працюємо далі. Ти готова до перельоту?

— Так, мій Соло, — кивнула Кіріне. — Ру попереджав, що, щойно прокинешся, ти захочеш повернутися додому. Тому я відразу була готова до подорожі. Тут, у Нерапі, мене більше нічого не тримає. Та й місто, якщо чесно, не найцікавіше. Його перехвалили.

Напевно, варто було знайти Ру й сказати, що ми йдемо, але виникло відчуття, що цього не потрібно ані монстрові, ані мені. Я підійшов до фонтана й усміхнувся — він уже стояв на невеликій платформі. Ру подбав, щоб мені було зручніше перевозити джерело.

— Кіріне, піднімай його, — наказав я й, щойно черепашка легко відірвала джерело від підлоги, використав «Телепортацію», повертаючись до гарячих джерел півночі. Десь там, далеко, стояла стела вогню, яка дарувала північним монстрам магію вогню, але зараз мені було не до вивчення творіння Ру.

Зручніше обхопивши Кіріне, яка тримала фонтан, я використав «Пошук» і, щойно переді мною з’явилася карта місцевості, активував чергову «Телепортацію», стрибаючи до краю дослідженої зони. Новий «Пошук», новий стрибок. Повторювати, доки джерело не почне буянити.

Але буянити воно не збиралося! У грудях з’явився розпечений камінь, я чудово його відчував, але весь вогонь ішов не до ниток зв’язку, а в друге джерело, безслідно в ньому розчиняючись. Коли нове джерело перестало справлятися й саме почало нагріватися, до роботи долучилася друга магічна структура, охолоджуючи вже не один, а відразу два розпечені «камені».

Це було… дивно, незвично й надзвичайно цікаво. Лише після сімдесят п’ятої «Телепортації» я вирішив зробити перерву, дозволяючи джерелам охолонути природним шляхом. Звідки така щедрість щодо магії? Тому що перед нами простягався бурхливий холодний океан. Темно-синя вода мала такий моторошний вигляд, що сама думка про те, що нам доведеться летіти над гігантськими хвилями, які обрушувалися на берег, уже починала лякати й викликала між лопатками неприємне відчуття майбутньої невдачі.

Але відступати було пізно.

— Мені потрібен тиждень на підготовку, — заявив я, вирішивши повністю охолодити джерела. — Стрибаємо до Радмира. Перед тим як залишити цей материк, погостюємо в нашого першого доброго знайомого.

Радмир-бай був, м’яко кажучи, здивований нашим прибуттям. Причому неможливо було зрозуміти, що дивувало його більше: те, що ми прибули, чи те, що Кіріне легко тримала в руках величезний фонтан із дзюркотливою водою.

— Соло-бай, не очікував зустріти тебе тут, — заявив він. — Надовго до нас? У мене не буде проблем із Нерапом через цей предмет?

— Не буде, — запевнив я. — А якщо хтось організує нам їжу, гарячий чай і дозволить тиждень відпочити в м’якому ліжку, то почує розповідь про наші пригоди. До речі, мені потрібна паличка для визначення дану. Хочу побачити результат своєї подорожі цим материком.

— У тебе й так найвищий можливий дан, Соло-бай, — нагадав Радмир-бай, але сперечатися з йдущим дев’ятого дану не став. З’явився старець зі своєю скринькою, промайнуло зацікавлене обличчя Вольґи. Не очікував, що перевірка дану викличе такий ажіотаж, але й відмовлятися не став. Нехай дивляться.

Старець простягнув мені паличку, і щойно вона опинилася в моїх руках, одразу почала світитися, змінюючи кольори. Білий, блакитний, зелений і далі за рангами, навіть не думаючи зупинятися на насиченому синьому. Коли паличка стала моторошно чорною, обрамленою червоними прожилками, злякалися всі. Навіть Кіріне відійшла від мене, наче побачила щось жахливе. Чорнота палички стала настільки насиченою, що здавалося, ніби я тримаю порожнечу. Самої палички взагалі не було видно.

Пластина, що весь цей час висіла в мене на шиї, піднялася в повітря, і напис на ній змінився. Новий сповіщав: «Соло-бай Греймод, йдущий десятого дану». От і все. Те, чого не мало існувати, щойно з’явилося. Хоча, як на мене, воно з’явилося дуже давно, просто люди зупинялися на своєму шляху, не бажаючи долати останній бар’єр.

— Що й потрібно було довести, — промовив я, повертаючи паличку старцеві. У його руках вона відразу набула звичайного зеленого кольору, без переходу від білого. — Радмир-бай, то що там із чаєм?

Звістка про те, що на півночі з’явився йдущий десятого дану, розлетілася серед людей зі швидкістю блискавки. Останні два дні гостювання в Радмира я лише й робив, що показував усім прибулим свою пластину та хапав бамбуковий пагін, доводячи, що не самозванець. Правителі навколишніх міст прагнули на власні очі побачити небачене диво. Дехто навіть кликав мене до себе, пропонуючи стати першим помічником. Не главою, що кумедно. Лише помічником.

Загалом, коли ми з Кіріне знову повернулися на берег бурхливого океану, він уже не здавався мені таким бурхливим. Порівняно з тим, що тепер відбувалося в Тирі, це була просто рівна гладінь.

— Ну що, Кіріне, політаємо? — запитав я, обіймаючи свою черепашку зі спини. У її руках уже був фонтан, вага якого зовсім не завдавала їй незручностей.

— Як скаже мій Соло, — звично відповіла Кіріне, і в її голосі не було навіть натяку на страх. — Заступниця завжди йде поруч зі своїм Соло.

— Усім би таку впевненість, — пробурчав я, підіймаючи нас у повітря. — Уперед!

Сто тисяч кроків. Саме стільки, за словами Ру, було до межі купола, створеного навколо материка. Я рухався досить швидко, не звертаючи уваги на хаос під нами. Гігантські монстри бавилися в холодних водах, буквально висмоктуючи магію з навколишнього світу. Зокрема й із нас із Кіріне. Черепашка навіть почала важко дихати, тому мені довелося передавати їй частину енергії із залишків кристалів.

Ру попереджав, що енергії не вистачить, але я й не збирався геройствувати. Навіщо, якщо в моїй торбинці мандрівника були запаси магічних каменів? Так, їх небагато, але на один політ точно вистачить.

— Бар’єр! — вигукнула Кіріне, коли попереду з’явилася червона мерехтлива пелена. Приблизно така сама, як на порталі, що доправив мене на цей материк.

Я прискорився ще більше, через що довелося поглинути додатковий камінь, і невдовзі мої зусилля були винагороджені — ми подолали бар’єр. Жодних проблем не виникло: він узагалі ніяк на нас не відреагував. Про всяк випадок відлетівши від творіння Дорна на триста кроків, я активував «Телепортацію», налаштувавши точку виходу на першому поверсі свого будинку в Кріалоні. Там, де на мене мала чекати родина.

Простір замерехтів і розплився. Зриву більше не було, і коли навколишній світ перестав кружляти, я опинився у знайомому місці. Родино, вітаю! Я повернувся!

— Мій Соло, так і має бути? — запитала Кіріне, озираючись.

— Ні, конкретно так бути не повинно, — відповів я, насилу стримуючи емоції. Хотілося кричати, але піддаватися негативу тепер не можна.

Коли я залишав будинок у Кріалоні, його лише починали облаштовувати. Планувався масштабний ремонт, який обіцяв перетворити просторе житло на місце, гідне клану Хаосу. От тільки те, що постало перед нашими очима, мало нагадувало гідне місце. Найбільше це скидалося на наслідки битви. Усе було зламане, спалене, пробите. Ані шибок, ані дверей, ані цілих стін. «Пошук» показав, що всередині будинку немає нікого живого. Навіть старих, які нам його продали.

Зважаючи на те, що крізь порожнє вікно було видно невелику площу, за якою стояли цілі будинки, катастрофа зачепила не всю столицю, а лише наше житло. Хтось за це заплатить, але не зараз. Спочатку потрібно з’ясувати, що взагалі відбувається.

У моїх руках з’явився амулет зв’язку, який так довго здавався зайвим. Зв’язатися з Віреною з іншого материка не виходило. Я активував виклик, але довгий час ніхто не відповідав. Наче власниця другого амулета втратила надію, що артефакт колись запрацює, і відклала його вбік. Про те, що власниці артефакта більше немає, я не думав. Тому що знав: моя дружина жива. Інакше весь світ помре!

— Соло? — пролунав рідний голос, заради якого я був готовий гори звернути. У голосі Вірени не було ані подиву, ані радості, ані інших емоцій. Звичайний робочий голос помічниці ректора магічної академії.

— Привіт, кохана, — промовив я. — Я тут трохи затримався.

— «Трохи» — це, мабуть, якесь інше слово, — відповіла Вірена все тим самим спокійним голосом. — Усе гаразд?

— Поки так, — відповів я. — Стою в холі нашого будинку в Кріалоні й трохи дивуюся. Ми затіяли масштабний ремонт, але гроші закінчилися ще на етапі проєктування?

— Можна сказати й так, — відповіла Вірена й промовила кудись убік: — Та заспокойтеся ви! Ні, не дам я вам амулет! Розалін, ні!

В амулеті почувся якийсь шум, метушня, лайка, після чого пролунав несамовитий крик магині вогню:

— Соло, ти де?! — закричала Розалін.

— Принцесі не личить так кричати, — відповів я. — Поверни амулет моїй дружині.

— Соло! — голос змінився, і тепер кричала Наталі. — Ти повернувся?! Де ти зараз? Кажи — ми негайно з’явимося!

— Мій Соло, це і є твої жінки? — здивовано запитала Кіріне.

— А це ще хто така? — пролунав новий голос. Цього разу Хелен. — Соло, кого ти притягнув?

Я подивився на артефакт, цілком серйозно розмірковуючи, чи не перервати зв’язок. Вірена знає, де я перебуваю, тому стрибне до мене, щойно матиме таку можливість. Що ж до учениць…

Волоски на руці заворушилися, і простір неподалік від мене поплив. За мить поруч із фонтаном з’явилася Вірена. У мене навіть перехопило подих, коли я побачив дружину. Кіріне, яка стояла поруч, мала вигляд величної імператриці, гідної лише найкращого трону, але навіть на тлі такої досконалості моя Вірена помітно вирізнялася.

Тому що вона була моєю.

— Соло, не мовчи! — із амулета продовжували кричати дівчата. Цього разу найгучнішою була Мілена.

— Привіт, — лише й устиг промовити я, перш ніж мене зім’яв білосніжний вихор. Вірена рідко показувала емоції. Вона завжди розмовляла так, наче нічого критичного не відбувається, але цього разу навіть її витримки не вистачило. Дружина кинулася мені на шию й учепилася так, наче боялася, що я знову зникну.

— Ти повернувся! — прошепотіла вона, після чого світ перестав для мене існувати. Наші губи зустрілися, і вперше майже за півтора року я відчув, що всі неприємності позаду. Я справді вдома.

— Там Вірена! — з амулета продовжували кричати. Цього разу Жасмін. — Стрибаємо по всіх місцях, де бували ці двоє!

Дівчатам знадобилося лише кілька секунд, щоб опинитися поруч із нами. Спочатку з’явилася Вів’єн, а потім одразу й решта. Єдиний розум у цьому сенсі, звичайно, творив дива.

Якщо Вірена була білим вихором, то тепер мене зім’яв різнобарвний. Дівчата кинулися до нас, намагаючись протиснутися між мною й Віреною та відтіснити останню. Причому виходило в них так добре, наче весь цей час вони репетирували. Вони щось говорили. Звинувачували мене в тому, що надто довго був відсутній. Раділи, намагаючись розповісти, що тепер я батько шістьох найгарніших дівчаток. Але я лише чув голоси, не вникаючи в зміст. Сьогодні я знову згадав, що таке щастя, і боявся втратити бодай одну секунду цього відчуття.

— Любий, представиш нам свою супутницю? — пролунав голос Вірени, змусивши учениць завмерти. Мене перестали заціловувати й нарешті звернули увагу, що ми тут не самі.

— Дівчата, дозвольте представити вам Кіріне, — промовив я, нарешті вирвавшись з обіймів колишніх учениць. — Ми познайомилися на іншому материку, і я вирішив, що залишати її там неправильно. Кіріне — це моя родина.

— Самиці мого Соло мають гідний вигляд, — промовила Кіріне, змусивши учениць невдоволено засопіти. Глибокий голос черепашки пробирав до тремтіння, і не всім це подобалося. Поруч із Кіріне багато хто починав почуватися неповноцінним.

— Хто вона така? — запитала Жасмін. — Я ж правильно розумію, що вона не людина? Її енергія надто чужа для людей.

— Кіріне — моя заступниця, — відповів я. — Моя черепашка.

— Черепашка, — протягнула Вірена. — Як каже Рів, хотілося б більше контексту.

— Мій Соло, дозволь мені показати, — запропонувала Кіріне. Озирнувшись, вона додала: — Тільки боюся, тут не вийде. Я доламаю цей будинок остаточно. Хоча, як на мене, його потрібно знести й відбудувати заново.

— До речі, а що у вас сталося? — я подивився на Вірену. — Про те, хто така Кіріне й чому вона прибула зі мною, поговоримо пізніше. Тепер мене хвилюють два питання. Перше — що з дітьми? Друге — якого хаосу тут відбувається?

Те, що сталося далі, скидалося на якийсь кошмар, а не на реальність. Раптово завило відчуття небезпеки, наче просто зараз хтось когось уб’є. Але не мене. Я різко обернувся до Розалін — небезпека загрожувала їй. У моїх руках з’явилася Лунаріс, але я просто не встигав нічого зробити. Ані попередити, ані кинутися на захист.

Простір позаду Розалін поплив і склався в червоне коло незвичайного портального переходу. З кола висунувся маг темряви й простягнув руки до Рози. Його зовсім не бентежила присутність магів високого рангу. Руки майже торкнулися Розалін, яка лише тепер почала обертатися, одночасно вивільняючи всю свою вогняну магію на повну силу, але й вона не встигала. Тому що маг темряви діяв напевно.

Не встигав ніхто. Крім Кіріне.

Мить, коли вона перетворилася на черепаху, я пропустив. Просто раптом стало тісно й усіх розкидало в різні боки. Коли всередині старого будинку з’являється п’ятиметрова істота, мало нікому не здасться. Пролунав неприємний хрускіт перемелюваних кісток, тріск дерева, що ламалося, невдоволені крики, а волоски на руках заворушилися. Хтось використав «Телепортацію».

Заплющивши очі, бо хмари пилу однаково нічого не дозволяли розгледіти, я активував «Розкладання», знищуючи все зайве навколо у величезному радіусі. Колись тут стояв будинок, але тепер від нього залишився лише спогад, бо я перетворив його на чисту енергію. Не стало ані стін, ані верхніх поверхів, ані даху. Лише підлога та підвальні приміщення. Ідеальний майданчик, що височів над площею на кілька кроків. А на підлозі поруч із фонтаном стояла величезна черепаха й повільно дожовувала мага темряви.

У пащі Кіріне виблискував артефакт, який намагався вирватися й утекти до свого господаря, але моя черепашка не дозволяла йому активувати «Телепортацію», висмоктуючи всю силу. Металевий павук прадавніх старався щосили, але нічого не виходило. Якоїсь миті енергія остаточно його залишила, і він із гучним ляскотом вибухнув. Якби на місці Кіріне була будь-яка інша істота, їй рознесло б половину морди. Але Кіріне була володаркою десятого рівня шостого ступеня. Що їй якісь прадавні артефакти?

— Смачно, — промовила Кіріне, повернувшись до людської подоби. Вона підійшла до мене, наче нічого незвичайного не сталося, і поправила комір. — Знаєш, мій Соло, людські маги значно смачніші й приємніші за істот нашого материка. А ще в них кумедні іграшки. Ти ж не хотів її зберегти?

— Ні, — усміхнувся я. — Як ти її втримала?

— Ти про те, що вона хотіла телепортуватися до своєї бази? — запитала Кіріне. — Хто ж відпустить їжу? Монстрів, які вміють стрибати, чимало. Сам бачив такого недобитого песика. Точніше, вже добитого. Якщо щоразу дозволяти їм вискакувати з пащі, як їх тоді їсти? Вони ж смачні. Але навіть стрибаючі істоти не зрівняються із цим магом. Я завжди думала, що люди непотрібні й позбавлені смаку, але, як виявилося, помилялася. Просто куштувала не тих людей. Потрібно буде для порівняння з’їсти ще когось.

— Без мого дозволу нікого не їсти! — наказав я.

— Так, мій Соло, — Кіріне навіть схилила голову, погоджуючись із наказом. — Твоя родина зникла, мій Соло. З ними все гаразд?

— Із ними — так, — відповів я, відчуваючи, як ворушаться волоски на руці. Поруч знову хтось користувався «Телепортацією». — Можеш розповісти, що сталося? Усе відбулося так швидко, що я мало що зрозумів.

— Наскільки я зрозуміла, маг, якого я з’їла, пробив прокол у просторі з іншого виміру й схопив одну з твоїх дружин, — охоче пояснила Кіріне. — Точніше, хотів схопити, але не встиг. Це ж був не портал? Портали такими не бувають. Маг хотів потягнути твою дружину за собою, наче вона була для нього найголовнішим і найціннішим трофеєм. Хтось вирішив зменшити нашу Зграю?

— Коли ти казав про черепашку, то не жартував? — пролунав голос Вірени. Першою повернулася моя дружина, наче відчувала, що небезпека минула. Подивившись на Кіріне, Вірена запитала: — Хто ти?

— Я Кіріне, заступниця мого Соло, — охоче відповіла Кіріне.

— Чому ти називаєш мого чоловіка «мій Соло»? — продовжила допитуватися Вірена.

— Тому що він заборонив мені називати його «мій володарю», — відповіла черепашка. — «Мій Соло» — це заміна, на яку він погодився.

— Добре, чому ти називаєш його «мій володарю»? — Вірена явно вирішила з’ясувати все одразу.

— Тому що твій чоловік — володар Зграї, — Кіріне відповідала без приховування, але кожна її відповідь породжувала ще більше запитань. Зграя. Володар. Черепашка. Та що тут узагалі відбувається?!

Це запитання я бачив в очах Вірени. Трохи згодом побачив його й в очах шістьох магинь, готових до будь-якої несподіванки. Дівчата повернулися, готові битися з будь-яким магом шести стихій, який тільки існував у цьому світі. Але повторного нападу не сталося.

— Відколи на тебе почалося полювання? — запитав я, подивившись на Розалін.

— Чоловіче, а ти не хочеш спочатку розповісти нам, що відбувається з тобою? — Вірена була налаштована вкрай рішуче. Так, я був радий її бачити й залюбки зараз сів би та все розповів, але, як мені здавалося, часу на це не було.

— Те, що відбувалося зі мною протягом майже півтора року, ніяк не впливає на те, що відбувається з нами тепер, — парирував я. — По мене ніхто не прийде, намагаючись потягнути в невідомому напрямку. А ось по Розалін, як я розумію, вже приходили. Так? І куди тебе забрали вперше?

Розалін почервоніла й винувато подивилася на Вірену. Ага, отже, дружині про цей випадок вони не розповідали. Я й сам не відразу здогадався, що викрадення відбувалося вже не вперше. Надто зухвало й упевнено діяв маг шести стихій. Наче вже робив щось подібне.

— Спочатку до якогось дивного зруйнованого світу, — відповіла Розалін. — Там літають острови із землі, багато страшних потвор, навіть багряного привида бачила. Звідти мене доправили до батька. У його кабінет, оббитий чорним металом. Але якщо з того світу я не могла втекти, то щойно опинилася в нашому, одразу помчала геть.

— Імператор почав співпрацювати з главою культу прадавнього мага? — здивувався я. — До речі, я дізнався ім’я того, кого ці божевільні хочуть воскресити. Його звали Дорн, і він, зокрема, створив артефакт «Істина». Розповіси своїм новим власницям про Дорна?

Останнє запитання я поставив не дівчатам, а артефакту, який увесь час перебував із нами. Судячи з того, як округлилися очі шістьох красунь, якусь інформацію вони все-таки отримали. І не факт, що добру.

— Отже, Виворіт, — промовила Наталі, обмірковуючи почуте. — Місце, де його замкнули, і місце, куди так активно проникають маги темряви, які хочуть повернути його назад… Соло, є підозра, що в нас проблема. Темним більше не потрібні жертвопринесення, щоб потрапляти на Виворіт. Вони отримали до нього доступ, тому тепер лише питання часу, коли знайдуть Дорна.

— І все це на тлі того, що Імператор раптово почав співпрацювати з темними, — зауважив я. — Судячи зі стану будинку, який тут стояв, клан Хаосу знову скасовано, а ви переховуєтеся?

— Доводиться ховатися, — підтвердила Вів’єн. — Маги темряви надто непередбачувані. Ніколи не знаєш, коли вони з’являться.

— Намагалися розв’язати питання з Імператором? — запитав я.

— Ледве ноги забрали, — кивнула Мілена. — План був опрацьований до найменших подробиць, включно з чотирма шляхами відступу, але все однаково відражу ж пішло не за ним. Маг темряви, який відтепер постійно перебуває поруч з Імператором, майже нас знищив. І це при тому, що ми прийшли в повному озброєнні. З коронами, двома шпагами. І мало не загинули. Імператор не хоче з нами розмовляти. Він хоче нас знищити.

— Що з іншими? — запитав я. — Люменари? Ксав’єр Флеймворд?

— Усі вдають, що війни між кланом Хаосу та Імперією не існує, — відповіла Розалін. — Простіше відвести погляд, ніж втручатися в безглузду війну, де один знищує, а другий лише тікає. Мій батько остаточно втратив зв’язок із реальністю. Боюся, це вплив мага темряви, і повернути процес назад ми вже не зможемо.

Розалін не озвучила думки, але цього й не вимагалося. Якщо з її батьком щось станеться, вона не засмутиться. Тому що людина, яка тепер сиділа на Імператорському троні, уже не була її батьком.

— Що ж, потрібно сходити до нього й запитати, що відбувається, — промовив я. — Дружино, забирай дівчат і йдіть. Вам поки не можна зі мною, ви ще не готові.

— Ми? Не готові? — майже одночасно закричали шестеро незгодних. — Хочеш сказати, що ми слабкі?

— Кіріне, ауру володаря, — наказав я. — Вивільняй на повну. Мою дружину не чіпати. Радіус — цей будинок.

— Так, мій Соло, — кивнула Кіріне, і тієї ж миті я почув кумедне кректання. Усю різнобарвну шістку «великих» магинь скрутило й розпластало по підлозі так, що вони не могли навіть підвести голови. Аура справжньої володарки Зграї була настільки потужною, що звичайній людині, навіть магові десятого рангу, не під силу було їй протистояти.

— Не здамся! — прохрипіла Жасмін, піднімаючи голову. Хай там як, але аура — це енергія, а Жасмін керувала нею краще за всіх у цьому світі.

Жасмін підвелася, втупившись у Кіріне червоними очима. Червоними! У магині хаосу! Судини, що полопалися в очах, перетворили Жасмін на монстра, але здаватися вона справді не збиралася. Щоправда, більше нічого зробити не могла. Наприклад, накрити захисним полем решту шістки — це вже було понад її нинішні сили. Потрібні були вузли й модифіковані нитки. Але все це стане можливим лише після того, як ми розберемося з теперішніми проблемами.

— Досить, — наказав я. Аура відразу зникла, і дівчата полегшено видихнули. — Тепер зрозуміли, чому я вважаю вас недостатньо підготовленими? Чи потрібно повторити, але цього разу з додатковим ефектом?

— Є ще й додатковий ефект? — здивувалася Вірена. Аура її не зачепила, тому дружина з цікавістю почала поглядати на Кіріне.

— Поки вони перебували б під аурою Кіріне, я взяв би палицю й пройшовся по м’яких місцях, вбиваючи думку, що з учителем сперечатися не можна, — пояснив я.

— Ти не наш учитель! — обурилася Хелен. — Ти наш чоловік!

— Жасмін, оціни мою структуру, — наказав я. — Якщо зможеш повторити її в себе без пояснень, як це зроблено, — негайно зіграємо шість весіль. Слово Соло Греймода!

— Міна? — Розалін подивилася на подругу, яка насупилася. Жасмін розуміла, що тут прихована пастка, але навіть не уявляла, наскільки величезна.

— Як таке можливо? — приголомшено прошепотіла Жасмін, оцінивши зміни моєї магічної структури. — Це… Соло, це неможливо! У людині не може бути такого!

— Саме це вам усім належить створити, — відповів я. — Процес довгий, нудний і, як з’ясувалося, забирає чимало часу, але результат того вартий. Тепер подивися на Кіріне. Заступнице, не закривайся. Для моєї родини ти маєш бути завжди відкритою.

— Як накаже мій Соло, — кивнула Кіріне й сама зробила крок до Жасмін. Та поклала руку на плече моєї супутниці й перетворилася на статую. Тому що побачити шість незалежних магічних структур непідготовленій людині надзвичайно важко.

— Вона справді не людина, — заявила Розалін, яка бачила те саме, що й Жасмін. — Хто вона?

— Хіба ваш учитель вам не відповів? — замість мене промовила Вірена. — Вона черепашка. У прямому сенсі цього слова.

— Мій Соло, тепер уже можна продемонструвати? — запитала Кіріне й, отримавши мій кивок, перетворилася на п’ятиметрового монстра десятого рівня шостого ступеня.

— Великий хаосе, — прошепотіла Жасмін. Не встигнувши оговтатися від неможливої магічної структури Кіріне, вона побачила її справжню подобу. Погоджуся, іноді таке може вибити з колії.

Десь удалині пролунав несамовитий вереск. Жителі Кріалона з цікавістю спостерігали за тим, що відбувалося в нашому зруйнованому будинку. Драма, яку всі так люблять. От тільки не всі люблять, коли посеред столиці з’являється величезний монстр у подобі рогато-зубастої черепашки, здатної знищити всю столицю однією своєю аурою.

— Зараз набіжить варта, — спокійно зауважила Вірена й підійшла до мене. — Почнеться неприємна метушня. Чоловіче, може, варто переміститися кудись у спокійніше місце?

— Ні, — відповів я. — Більше ми не тікатимемо. А ось тобі з дівчатами краще піти. Я не знаю нинішніх можливостей глави культу прадавнього, тому не хочу вами ризикувати.

— Давай ти не казатимеш нам, що робити, а ми не казатимемо, куди тобі потрібно йти? — з усмішкою відповіла Вірена. — Ні, чоловіче, тепер я тебе нікуди не відпущу. Цей рік і кілька місяців без тебе були настільки важкими, що я краще битимуся із сотнею глав культу, ніж відпущу тебе хоча б на кілька годин. Гадаю, дівчата думають так само.

— Приймається, — я поцілував Вірену. Почувши невдоволене сопіння з боку нових учениць, запитав: — Як Марк?

— Закінчуй справи й сам усе побачиш, — з усмішкою відповіла Вірена, навіть не дорікнувши мені, що я лише тепер поцікавився, як живе наш син. — Але тепер ти маєш турбуватися не лише про Марка.

— Ми самі! — заявила Мілена. — Соло! Ой, новий учителю, тепер у тебе шестеро доньок! Народилися одного дня. Їм уже по чотири місяці. Не можуть дочекатися, коли татко прийде їх провідати.

— Дівчатка? — на моєму обличчі з’явилася дурнувата усмішка. — Одразу шестеро? Стихії?

— Наші, — відповіла Вів’єн. — У кожної дівчинки стихія матері. Лише в доньки Жасмін стихія батька.

Я навіть на мить замислився, чому саме Жасмін так не пощастило. Так, усе-таки потрібно повертатися до життя на нашому материку. За цей час я відвик нормально спілкуватися з людьми. Точніше, з магами.

— У Розалін народилася Вестія, у Жасмін — Еріс, у Наталі — Селена, у Мілени — Бріар, у Хелен — Аврора, у Вів’єн — Моргана, — пояснила Вірена. — Тож вітаю, чоловіче, відтепер ти багатодітний батько. Я тут підняла документи: згідно з одним давнім законом нашої Імперії, тобі належить винагорода. Семеро дітей до двадцяти чотирьох років — це досить сміливо й потужно. Таке завжди заохочувалося. Відповідно до указу Імперія зобов’язана надати тобі будинок щонайменше з вісьмома спальнями. Або кілька будинків поруч, щоб загалом у них було вісім спалень.

— Ти серйозно? — приголомшився я. — Ми вибиватимемо з Імперії будинки?

— Думаєш, без тебе було чим зайнятися? — відповіла Вірена. — Ось і сиділа, розважалася вивченням законів. Щоб більше не виникло ситуації, через яку тебе могли б знову відправити на край світу!

— Варта вже тут, — зауважила Хелен. — Що робимо?

— Нічого, — відповів я. — Кіріне, ауру на сто кроків.

— Так, мій Соло, — кивнула черепашка. Повернувши гігантську морду до латників, які поспішали до нас, Кіріне активувала ауру й перетворилася назад на людину. Вартові — не гвардійці Імператора. Арбалетів у них не було, тому наблизитися до нас ніхто не зміг.

— Отже, залишити мене ви відмовляєтеся? — я подивився на учениць і Вірену. Судячи з рішучих поглядів, вони були готові йти до кінця. — Гаразд, ідемо разом. Кіріне, бери джерело. Навідаємося до нашого замовника й з’ясуємо, відколи клан Хаосу став настільки непопулярним, що нас намагаються зацькувати, наче дикого звіра. Імперія хоче бачити в клані Хаосу ворога? Доведеться показати, що не всіх людей можна записувати у вороги. Греймоди — до палацу! Ідемо пішки. Хочу прогулятися Кріалоном.

Кріалон палав. Причому в буквальному сенсі. Нас намагалися зупинити, але зупинятися ми вже не збиралися. Минули часи, коли Греймоди ховалися від усіх підряд. Настали нелегкі для всього людства дні, коли Греймоди починають зустрічати будь-яку агресію у свій бік кулаком у зуби.

І коли я кажу «будь-яку», то маю на увазі геть будь-яку.

— Прокляті хаосити, щоб ви здохли! — з вікна будинку, повз який ми проходили, пролунав крик якоїсь дурної баби. Жінки, а тим паче пані чи леді, так кричати не вміють. Кивок голови — і Розалін відправляє у відчинене вікно вогняну кулю. Причому такої потужності, що будинок майже одразу починає палати. «Пошук» показує, що втекти встигли всі, зокрема й дурна баба, але тепер це стане для неї уроком на все життя.

— Стояти! — дорогу перегородив загін варти. Кивок голови — і Хелен перетворюється на розмиту тінь, яка на мить утілюється за спиною кожного вартового. Голка з прокляттям Вів’єн — і браві вояки непритомними падають на землю. Поруч з’являється Жасмін, і обладунки, зброя та всі артефакти вартових перетворюються на чисту енергію хаосу. Голими руками багато не навоюєш.

Так ми й рухалися. Якщо хтось із жителів мав нахабство щось вигукнути в наш бік, ми знищували все, що оточувало цю людину. Якщо з’являвся загін вартових, Хелен їх присипляла. До звичайних воїнів ми претензій не мали.

Хвилин за десять після того, як ми вирушили, поруч із нами з’явилися Патрик, Кетрін, Шир, Рів, Ромаріо-Око, Альбіна-Живчик і Крістіан Ігніссар. Або, судячи з нашивок, уже Крістіан Греймод. Ще трохи — і сюди зберуться мої діти, слуги та весь рід Греймодів у повному складі. Прибулі лише кивнули мені, наче ми не бачилися кілька днів.

— Греймоде, зупинися! — приблизно на півдорозі до палацу нам заступив шлях зведений загін магів. Очолював його один із помічників Любомира Флоурінга. Ми не були знайомі, але я кілька разів бачив цього мага серед найвищих представників клану Води. — Наказуємо тобі скласти зброю, надягти браслети й…

Договорити маг води не встиг. До вартових я не мав претензій, тому намагався в жодному разі нікого з них не зачепити, але з магами, тим паче найвищими представниками ворожих мені кланів, розмова була короткою. Кіріне вивільнила ауру, і двадцять магів упали на землю, не маючи сили підвестися. Підозрюю, що жоден із них не зміг би вижити в суворих умовах іншого материка.

Якщо так, то й мені їх шкодувати не варто. Масове заклинання зі «Списів хаосу» зірвалося з небес, пронизуючи кожного мага наскрізь. Убиватиму лише я — глава клану Хаосу. Усі претензії тільки до мене. Решта йдуть зі мною як супровід або помічники, які усувають зайві перешкоди. Але не вбивають.

«Розкладання» перетворило вбитих на енергію хаосу. Причому як тіла, так і всі їхні артефакти. Єдине, що я залишив, — торбинку мандрівника. Буде цікаво подивитися, що там усередині. Але це потім. Спочатку я підійшов до Жасмін і поклав долоню їй на груди, передаючи дівчині поглинену енергію та зосереджуючи її в новій точці, змушуючи там зародитися майбутній вузол. Дванадцять убитих магів, із яких лише один був десятого рангу, дали надто мало енергії, щоб завершити перший вузол, але початок було покладено. Жасмін мала розібратися з тим, що я зробив, і далі діяти вже самостійно.

— Не розумію, — прошепотіла дівчина, уважно стежачи за моїми діями. — Соло, я досі не розумію. Що ти хочеш зробити? І найголовніше — як?

Зрозуміло, переоцінив я здібності Жасмін. Нічого, наступного разу проведу процедуру з достатнім обсягом енергії, щоб зафіксувати хоча б початковий варіант.

— Просто дивись, — відповів я. — Зрозумієш потім, коли я закінчу. Тепер важливий принцип зосередження енергії всередині ниток. Ідемо далі!

Коли до палацу залишалося не більше тисячі кроків, у дію вступила важка «артилерія». Дорогу перегородив Ксав’єр Флеймворд.

— Із поверненням, Соло, — промовив маг вогню. — Бачу, ти виконав доручення, із чим тебе й вітаю. Але цією ходою ти нічого не досягнеш.

— Цією ходою? — я промовисто підняв брову. — Ваша Світлосте, я йду звітувати про виконання завдання. Мене відправили по джерело — ось воно.

— Усе це зовсім не схоже на звіт, — Ксав’єр промовисто подивився на палаючі будинки за нашими спинами.

— Ці дурні мали необережність промовити в моїй присутності якусь маячню, — я знизав плечима. — Я не простолюдин, Ваша Світлосте. Я глава клану Хаосу. І якщо хтось, мені байдуже хто саме, висловлюватиме свою неймовірно цінну думку щодо того, куди мають іти хаосити, його битимуть. Причому за нашими спинами немає вбитих. Дурні й вартові, які з честю виконували свій обов’язок, живі.

— Чого не скажеш про Флоурінга, — зауважив Ксав’єр Флеймворд.

— Ви про того безіменного мага води, який наказав мені скласти зброю? — уточнив я. — Мені? Главі клану Хаосу? Нехай радіє, що помер швидко й без мук. Скажи він те саме Вашій Світлості, скільки днів горів би? Щонайменше три, як на мене. Тож цей чоловік іще легко відбувся.

— Ти змінився, Соло, — промовив Ксав’єр Флеймворд. — Отже, ви просто йдете здавати джерело?

— Заодно хочу запитати, чому Імператор так наполегливо намагався повернути мою ученицю, — заявив я. — І відколи Імперія співпрацює з главою культу прадавнього темного? Вирішили прибрати посередника у вигляді Ордена Кола й самі лягти під «володаря»? Флеймворди забули все, що цей чоловік накоїв? Скількох людей приніс у жертву?

— Усе не так просто, Соло, — із виразним сумом у голосі промовив Ксав’єр. — Я проти прибуття цього темного, але твій демарш нічого не дасть. Імператора немає у столиці. Щойно надійшла інформація, що ти повернувся й разом з усіма Греймодами прямуєш до палацу, він перемістився до однієї зі своїх резиденцій. До якої саме — навіть мені невідомо. Їх надто багато, щоб перевірити кожну за такий обмежений час.

— Кому ж мені тоді здавати цю штуку? — здивовано запитав я.

— Можеш мені, — запропонував Ксав’єр Флеймворд. — Тоді й іти нікуди не потрібно.

— Так не піде, — з усмішкою відповів я. — Завдання я отримав у палаці, у палаці його й здам. Греймоди, продовжуємо рух. Мета прогулянки — імператорський палац. Ваша Світлосте, приєднаєтеся?

— Чому б не приєднатися до прогулянки, — після дуже тривалих роздумів відповів Ксав’єр Флеймворд. — Ти вже думав, якої мети хочеш досягти цією ходою?

— Просто повідомити про виконання завдання, — цілком серйозно відповів я. — Здати джерело, переклавши турботу про нього на чужі плечі, після чого із чистою совістю почну думати, якого хаосу відбувається в Імперії. Наприклад, де мені тепер доведеться жити? Мій столичний будинок, як виявилося, знищено. Доведеться шукати новий. Гадаю, на певний час буде непогано оселитися в палаці. Він великий, просторий, місця там вистачить усім.

Я відчув на собі пильні погляди всіх Греймодів. Нічого подібного ми не обговорювали. Ані тепер, ані раніше. І правильно, що не обговорювали. Тоді ситуація була іншою.

— Любий, ти пропонуєш захопити імператорський палац? — запитала Вірена.

— Я пропоную в ньому оселитися, — виправив я. — Як на мене, це чудове місце для глави клану та його роду. Та й дітям там буде просторіше.

— Але… — почала була Вірена, та замовкла, побачивши мій погляд. — Так, любий, ти маєш рацію. Палац — чудове місце для Марка. Та й сестрички будуть під наглядом. Потрібно лише попрацювати зі слугами. Вони віддані Імператорові.

— Поки ми гостюватимемо в палаці, у ньому не залишиться нікого з колишніх мешканців, — заявив я. — Ані власників, ані слуг, ані варти, ані гостей. Кожен, хто з’явиться в палаці без запрошення, вважатиметься ворогом Греймодів з усіма наслідками. Гадаю, на певний час палац стане нашим домом.

— Владу таким чином не захоплюють, — після чергової тривалої паузи зауважив Ксав’єр Флеймворд.

— Я не сказав ані слова про те, що Греймодам потрібен трон, — зауважив я. — Насправді це останнє, що мені потрібно. До речі! Ваша Світлосте, а не бажаєте посісти крісло? Якщо нинішній Імператор утік, навіщо такому місцю порожніти?

— Імперія нас не підтримає, — Ксав’єр Флеймворд дивився на мене, наче на найдивнішу істоту. Тому що тема, яку ми обговорювали мимохідь посеред вулиці, явно не була призначена для такого місця. З іншого боку, а де їй місце? У таємних підвалах великих родів? У домовині я ті підвали бачив. Вулиця нічим не гірша.

— Любий, якщо ти виженеш гвардійців, палац доведеться захищати, — зауважила Вірена. — Тепер у нас немає для цього ані засобів, ані людей.

— Люди нам і не знадобляться, — усміхнувся я. — Кіріне, проголоси себе королевою материка.

— Так, мій Соло, — кивнула Кіріне й перетворилася на гігантську черепаху.

Заради цієї миті варто було жити!

Задерши голову, Кіріне видала такий рев, що всі у величезному радіусі оглухли. Нас, звичайно, поклик до битви не зачепив. Добре, коли у твоїй команді є власна володарка.

Але цікавішим був не рев Кіріне, а реакція інших на її перетворення. Якщо Вірена й дівчата вже знали, хто така Кіріне та що вона вміє, то для решти це стало справжньою несподіванкою. Шир узагалі викликав Ніч, готуючись битися з монстром, який незрозуміло як з’явився поруч. Усі лаялися, блідли, відскакували, а Патрик, не бажаючи вплутуватися в неприємності, схопив дружину й телепортувався якомога далі. Аби лише не залишатися там, де виник страшний монстр.

— Ти хочеш кинути мені виклик, володарю першого ступеня? — черепашка повернула голову до Ночі. Дракон темряви виріс разів утричі, ставши навіть вищим за Кіріне в її черепашачій подобі. От тільки навіть сторонньому спостерігачеві було зрозуміло, що між цими двома істотами не просто різниця в розвитку, а справжня прірва. Ніч, якщо переводити його у звичну класифікацію, був істотою десятого рівня першого ступеня. Цього вистачало, щоб почуватися імператором у світі людей. Але лише почуватися.

Тепер з’явилася справжня імператриця, яка дивилася на дракона, наче на черв’яка. Не дочекавшись відповіді, Кіріне притиснула Ніч аурою. Величезне тіло дракона темряви затремтіло, намагаючись протистояти аурі черепашки. Ру назвав Кіріне істотою, здатною підкорити весь материк. Крім нього, звичайно, але цього він не уточнював. Що їй якийсь ватажок розлому десятого рангу? Так, дрібниця на один зуб.

Ніч це зрозумів. Він зменшився до звичних розмірів і схилив голову, визнаючи верховенство Кіріне.

— Мій Соло, я ж можу зайнятися розвитком твоєї Зграї? — запитала Кіріне, продовжуючи дивитися на Ніч. — Тепер вона слабка.

— Моя Зграя у твоєму повному розпорядженні, перша після мене, — відповів я. — Шире, покажи їй увесь свій звіринець. Нехай оцінить.

Судячи з того, як округлилися очі Шира, він нічого не робив. Точніше, збирався, але не встиг — першим відреагував дракон темряви. Він визнав мене володарем Зграї, і якщо я маю таку заступницю, то маю повне право наказувати. За ним з’явилося страшне полчище розломових потвор. Вони розташувалися позаду, дотримуючись ієрархії, і раніше мені здавалося, що нічого страшнішого за армію Шира у світі не існує.

Це я тоді ще не був знайомий із Кіріне.

— Я зрозуміла масштаб лиха, — промовила Кіріне. — Мені потрібен час, щоб подумати, що з вами робити. Мій Соло, мені потрібні камені стихій. Без них ці істоти залишаться на першому ступені. А чому вони всі темні? У вас тут стоїть стела темряви?

— Тому що всі вони народилися в розломах, — відповів я. — Накажи тим, хто прибуде на твій поклик, не чіпати людей.

— Так, мій Соло, — кивнула Кіріне. — Я відразу це врахувала.

— Судячи з побаченого, на мене чекає цікава розповідь, — промовив Ксав’єр Флеймворд, опанувавши емоції.

— Із чого раптом? — здивувався я. — Ви, Ваша Світлосте, лише майбутній Імператор. Не член роду Греймодів. Усе, чим можете задовольнитися, — побачити результат. Шлях, яким його досягли, є таємницею роду. Чи ви все-таки готові змінити правлячий рід Імперії?

— Нас не приймуть, Соло, — повторив Ксав’єр свої попередні слова. — Тим паче не приймуть, якщо брат Імператора перестане бути Флеймвордом.

— Раніше я сказав би, що це проблема, — відповів я. — Тепер, коли Імперія почала надсилати по моїх учениць магів шести стихій, коли почала водитися з главою культу прадавнього, коли знову взялася знищувати клан Хаосу, на такі дрібниці я не звертатиму уваги. Спочатку ми оселимося в палаці. Посадимо на трон брата нинішнього Імператора. Його не приймуть? Не проблема — знайдемо тих, хто прийме. А тим, хто не бажає приймати, поставимо ультиматум. Якийсь складний для виконання. Часи, коли клан Хаосу терпляче приймав усі удари, залишилися в минулому, Ваша Світлосте. Настав час відповідати за все, що зробили із сірими.

Удалині пролунав пронизливий вереск, і на дорогу поруч із нами обрушилася смерть. Принаймні так здавалося збоку. Летючі монстри — настільки неприємна річ, що для боротьби з ними збирали видатні загони магів. І ось один такий літун прибув на поклик Кіріне.

Два немиготливі ока дивилися на черепашку, після чого довгий дзьоб літуна розкрився, і він видав дивні звуки, схожі на клекіт.

— Ти прибув першим, тому нарікаю тебе Ічі! — промовила Кіріне. — Будеш моїм генералом. Приводь своє військо.

— Хіба він тебе розуміє? — запитала Вірена. Моя дружина настільки легко прийняла той факт, що Кіріне не людина, що залишалося лише дивуватися.

— Розуміє, — кивнула величезна морда черепахи. — Людську мову я використала, щоб мій Соло почув мій наказ. Розмова з Ічі відбувалася на іншому рівні.

Ічі щось прокричав і злетів у повітря. Захист міста нічого не міг удіяти з такою істотою — це не розломова потвора. По суті, це тварина, яка отримала силу. І ця тварина щойно визнала могутність моєї черепашки.

— Якщо ця істота командує сотнями, навіть боюся уявити, наскільки слабкі інші, — промовила Кіріне, дивлячись на віддалену крапку.

— Усе настільки погано? — запитав я.

— Я б його навіть жерти не стала, — зізналася Кіріне. — Дивовижно, наскільки відрізняються наші материки. У нас люди — забиті й непотрібні плазуни, придатні лише для того, щоб готувати провіант нам, істотам. Тут усе з точністю до навпаки. Люди перебувають на вершині харчового ланцюга, а істоти змушені животіти. Але нічого, я займуся своїми генералами. Не так ґрунтовно, як драконом темряви, звичайно, але теж належним чином. Твоя армія буде гідною, мій Соло.

— Армія монстрів? — подав голос Ксав’єр Флеймворд, який нарешті усвідомив, на що ми збираємося його підписати. — Ти плануєш захищати палац монстрами?

— Вони називають себе істотами, — відповів я. — Але загалом так, ними. Як показала практика, люди надто ненадійні товариші.

— Знаєш, Соло, у такому разі мені доведеться відмовитися від великої честі прийняти трон, — промовив Ксав’єр Флеймворд. — Якщо звичайний переворот хтось іще зміг би прийняти й навіть став би на наш бік, то така співпраця з монстрами не сподобається нікому. Імператора, за яким стоять ті, хто пожирає людей, ненавидітимуть усі. Проти нього об’єднається вся Імперія, тому цього разу без мене.

Ксав’єр Флеймворд постояв поруч із нами кілька хвилин, після чого скористався «Телепортацією», тікаючи якомога далі від цього місця. Щоб ніхто не побачив його поруч із нами.

— Узагалі-то він має рацію, — заявив Ромаріо. — Дивлюся я на черепашку, а в самого руки сверблять її прибити. Скільки такі монстри завдали нам неприємностей, навіть рахувати не візьмуся. Якщо на чолі Імперії з’являться подібні істоти, проти них повстануть усі. Це ж зрозумілий і видимий ворог, не те що нинішні. Клани воюють у кабінетах. Монстри — на вулицях.

— Настав час змінювати устої, — заявив я. — Я майже півтора року провів на материку, де монстри панують над людьми. І, хочу тобі сказати, той світ подобається мені значно більше за наш. Там слабкий ніколи не вдарить сильного ножем у спину. У нас, якщо він цього не зробить, його вважатимуть дурнем. Кіріне, ще хтось прибуде?

— Так, мій Соло, — відповіла черепашка. — Потрібно трохи зачекати. Біжать здалеку. Не всім подобається жити поруч із таким великим містом.

Чекати ми вміли чудово. Вибравши найближчий парк, ми влаштували пікнік, наче справжня родина, яка вийшла на вечірню прогулянку. Те, що між іншим ми збиралися захопити імператорський палац, — дрібниця, на яку навіть не варто відволікатися.

— Коли чекати захопливої розповіді про те, звідки серед твоїх подруг узявся такий звір? — запитав Ромаріо, поклавши руку на Кіріне. Магія лікування увійшла в черепашку так само легко, як у звичайну людину. Хіба що жодного результату не було видно. Кіріне хоч і була «відкритою» для всієї моєї родини, але впускати в себе чужу магію навряд чи погодилася б.

— Спочатку потрібно набрати армію для охорони палацу, — відповів я. — Потім захопимо палац, а коли спокійно сядемо в головній залі, тоді й поговоримо. Тепер навколо надто багато цікавих. Ріве?

— Троє, ховаються серед дерев, — підтвердив маг води. — Ізолювати?

— Нехай ховаються, — відповів я. — Ми ще не в палаці. Краще розкажіть, як ви самі? Із Віреною та ученицями все зрозуміло. Око, Живчику, як ви?

— Син, — з усмішкою відповіла Альбіна. — Чистий природник. Буде сильним магом.

— Ще б пак йому не бути! — усміхнувся Ромаріо. — Із такими наставниками!

— У вас, як я бачу, теж усе чудово, — я подивився на Патрика й Кетрін, які повернулися. Дівчина була на пізньому терміні вагітності, і, наскільки вистачало моїх знань, дитина мала народитися вже скоро. Місяць, щонайбільше два.

— Ой, Соло, навіть не починай! — відмахнувся маг світла. — Поїхав невідомо куди, кинув на нас усе це божевілля, а потім…

Швидкість, із якою відреагувала Кіріне, могла налякати будь-кого. Навіть мене, насправді. Черепашка діяла на недоступному мені рівні сили, примудряючись не лише чекати на своїх майбутніх генералів, а й стежити за навколишнім світом. Коли позаду мене з’явився червоний портал, із якого висунувся маг шести стихій, я встиг лише впасти на землю, діючи виключно за передчуттям. Відреагувати на загрозу я не встигав — потрібно було подбати про безпеку. Хтось розробив ідеальну стратегію проти людей, які вміють передчувати неприємності.

Але Кіріне — не я. Черепашка клацнула щелепами й висмикнула мага з червоного порталу. Той одразу схлопнувся, але втекти прислужник глави культу прадавнього не зміг. Пролунав уже знайомий хрускіт перемелюваних кісток, висмоктування сили з артефакта, який дарував шість стихій, і нарешті вибух, здатний рознести будь-яку слабку істоту.

— Смачно, — протягнула задоволена Кіріне. — Мій Соло, а скільки всього таких поплічників у твого ворога?

— Боїшся, що закінчаться й більше не буде смаколиків? — усміхнувся я, підводячись. — Добре поводитимешся — згодую тобі главу культу. Потрібно лише зрозуміти, як його витягнути. Шире, потрібен твій Червоний Туман.

— Ми намагалися з ним працювати, але він не розуміє, що потрібно робити, — відповів маг темряви. — Це не Ніч. Розум Червоного Туману на рівні песика.

— Виправимо, — заявила Кіріне. — Але лише після того, як він здобуде щонайменше три стихії. З меншою кількістю збожеволіє. Узагалі краще подарувати йому чотири, а то й усі шість, але на таке я не сподіваюся. Надто слабкий у нього вигляд.

Шир подивився на мене, вимагаючи пояснень, але мені залишалося лише кивнути, підтверджуючи слова Кіріне. Наш погонич жадав знати, як можна вдосконалювати армію, тому я був упевнений, що вони з Кіріне порозуміються. Он як замислено дивиться на мою черепашку. Упевнений, уже розмірковує, як її підкорити. Не казатиму, що це неможливо. Нехай старається.

Чекати довелося кілька годин. Уже почало сутеніти, коли після літуна прибув перший монстр. Це був гігантський білий вовк, який отримав ім’я Ні. За ним з’явився олень, що став Саном. Далі кабан Йон і нарешті ведмідь Ші. Кіріне лише важко зітхала, даруючи кожній істоті ім’я. І я чудово її розумів — лише літуна можна було назвати кимось серйозним. Решта монстрів навіть Радмирові-баю не були б страшні. Прибив би їх йдущий незрозуміло куди й навіть не поцікавився б, хто вони й що роблять у його володіннях.

Однак усі прибулі були ватажками тієї чи іншої армії подібних істот, тому доводилося працювати з тим, що було. Та й Кіріне запевнила, що зробить усе можливе, аби «її Соло був задоволений».

Коли ми підійшли до імператорського палацу, уже настала глибока ніч. Це ніяк не вплинуло на стан захисників — вартові й маги, зігнані до палацу з усієї Імперії, були готові відбити напад будь-якої армії. Кілька десятків захисних куполів різного рангу захищали як увесь палац, так і окремі споруди. Пробитися крізь таке з наскоку не зміг би ніхто.

Але хіба ми збиралися пробиватися крізь захисників? Ми просто гуляємо!

— Учениці, беріть по двоє в оберемок, — наказав я. — Стрибаємо до центральної зали. Кіріне, накажи істотам не смикатися. Їх зараз візьмуть на руки.

Імператорський палац недарма вважався серцем Імперії. Його захистили за найвищим рівнем. Навколо захисні артефакти, стіни обкладені чорним металом, гвардійці озброєні арбалетами з чорного металу. Ніхто при здоровому глузді не стане таранити таку твердиню в лоб. Не стали й ми. Навіщо впиратися в стіни, якщо можна з’явитися всередині?

Що ми й зробили. Кіріне поставила фонтан на підлогу й активувала ауру, змусивши захисників палацу згадати, що сила блокується лише із зовнішнього боку купола. Зсередини жодного захисту немає.

— Хелен, займися всіма, — наказав я. — Спочатку заблокуй, потім викидай за межі палацу. Нікого не вбиваємо. Ріве, простеж, щоб у палаці не залишилося жодного прихованця. Кіріне, накажи нашим новим друзям узяти територію під контроль. Якщо потрібно, нехай тягнуть сюди свої армії. Настав час хаосу. У всіх сенсах.

— Власне, так ми й повернулися, — закінчив я довгу й докладну розповідь про свої пригоди на іншому материку. — Ру налаштований украй рішуче, і якщо в нас усе вийде, спробуємо організувати транспортний вузол з іншим материком. Власне, заради цього я й захопив палац. Мені потрібні маяки, що ведуть на інший материк. З їхньою допомогою ми все й організуємо.

— Отже, ми тут не для того, щоб улаштовувати переворот? — запитала Вірена.

— Кохана, ми тут для того, щоб здати «джерело», — усміхнувся я. — Тобі потрібен трон?

— Зараз — ні, — заявила Вірена.

— Мене лякає слово «зараз», — насупився я. — Воно надто багато означає.

— Ніколи не знаєш, що буде в майбутньому, — Вірена знизала плечима. — Але зараз він Греймодам справді не потрібен. Я займаюся Марком, тому мені не до керування Імперією. Дівчата до такого не готові. Патрик надто молодий, та й належної підготовки не має. Шир, Рів, Ромаріо, Альбіна й Крістіан — бійці, аж ніяк не Імператори. От і виходить: якщо захоплювати трон, то сидіти на ньому нам із тобою. А мені цього, повторюся, зараз не потрібно.

— Виходить, ми просто підемо звідси, наче злякалися всієї тієї армії, що збирається біля стін палацу? — невдоволено пробурмотіла Розалін. Принцесі не подобалося, що Греймодам доведеться тікати з палацу. З місця, де вона виросла.

— Повторюю: ми тут не для того, щоб улаштовувати переворот, — заявив я. — Оскільки головний кандидат на трон благополучно злився, починаємо використовувати план «Б».

— Хотілося б його почути, — похмуро промовив Патрик. — Як і план «А», якщо можна.

— План «Б» звучить просто: імпровізуємо, — усміхнувся я. — Утім, план «А» від нього мало чим відрізняється. Саджаємо Ксав’єра Флеймворда на трон та імпровізуємо.

— Із поверненням, Соло Греймоде, — Патрик став таким похмурим, що перетворився на мага темряви, а не світла. — Нам тебе бракувало!

— Мій Соло, мені відпускати генералів? — запитала Кіріне. — Вони надто слабкі, й якщо ми не збираємося стояти до перемоги, їм краще залишити палац. Інакше їх уб’ють, а набрати нових на цьому материку буде вкрай важко. Принаймні тут, поруч із таким величезним містом.

— Розалін, організуй перевезення наших нових союзників до розломів, — наказав я. — Почнемо з восьмого рангу. Кіріне, вирушай зі своїми новими підлеглими й одразу починай ними займатися. Шире, іди з ними. Допоможеш, якщо що.

— Хотілося б побачити ситуацію, у якій твоїй черепашці знадобиться допомога, — промовив Шир.

— Одного ультагара вистачить, щоб перетворити велику войовницю на смачний шматок м’яса, — не погодився я. — Не забувай: будь-яку істоту можна знищити, якою б сильною вона не здавалася.

— Навіть Ру? — зацікавилася Кіріне.

— Навіть його, — кивнув я. — Головне — знайти слабке місце. У тому, що воно існує, я впевнений на сто відсотків. прадавні не могли створити безсмертну й невразливу істоту. Кіріне, у розломі буде кристал, його… Хоча з тобою йде Шир, він усе пояснить. Від нього досвід, від тебе сила. Упевнений, ви спрацюєтеся.

— Мій Соло, що ти робитимеш, якщо сюди з’являться смачні маги?

— Сюди вони не з’являться, — пояснив я. — Ти можеш використати «Телепортацію»?

Кіріне заплющила очі, насупилася, потім насупилася ще сильніше й подивилася на мене:

— Чому в мене не виходить? — запитала вона. — Чому магія не працює?

— Перетворися на черепаху, — наказав я. Те, що кабінет, у якому ми сиділи, зовсім не підходив для такого, мене не хвилювало.

— Мій Соло, це ненормально! — у голосі Кіріне пролунала відверта паніка. — У мене не виходить! Я не можу стати собою! Що це таке?!

— Припинити паніку! — різко наказав я, і Кіріне притихла, втягнувши голову в плечі. Їй було страшно, але ще страшніше було розгнівати свого володаря. — Навколо нас розташований чорний метал, який блокує магію. Зокрема, як тепер зрозуміло, і магію монстрів. Включно з перетворенням. Жасмін, упораєшся? Кіріне потрібно навчити користуватися магією під дією чорного металу.

— Із Широм та Рівом у мене не вийшло, — зізналася учениця. — Ніяк. Хоча вони старалися.

— Ось воно як, — замислився я. — Потрібно буде подумати в цьому напрямку. Чомусь я завжди вважав, що ігнорування чорного каменю — питання волі. Але волі Шира вистачить на всіх нас. Отже, справа в чомусь іншому. Гаразд, займуся цим особисто, коли з’явиться час. Ідіть! Судячи з того, що я бачу, скоро почнеться штурм.

— Ми повернемося, — попередили учениці, перш ніж зникнути. Навіть добре, що ми не встигли притягнути до палацу армію підлеглих Кіріне. Забрати їх було б значно складніше.

— Патрику, на тобі приймання гостей, — наказав я. — Запрошуй їх до кабінету, забезпеч усім необхідним, а я поки пошукаю маяки.

— Гостей? — спантеличено перепитав маг світла. — Яких іще гостей?

— Підозрюю, що точка, яка тепер наближається до палацу, — твій батько, — промовив я, постійно оцінюючи навколишній простір за допомогою «Пошуку». Потрібно буде уточнити в Жасмін, чи є щось подібне в арсеналі магії хаосу. Мені потрібен удосконалений варіант, який не лише показуватиме червоні точки істот, а й повідомлятиме, хто за ними ховається. Упевнений, прадавні вигадали таке заклинання й активно ним користувалися. Залишилося лише його знайти.

Вірена вирушила зі мною. Залишати чоловіка, як вона заявила, більше не збиралася. Щойно ми опинилися в глухій кімнаті, яка вела до скарбниці, дружина зупинила мене, і все, що я встиг, — витягнути з просторового сховища спальник, щоб було не так твердо. Двадцять хвилин нічого не вирішать, а ми не бачилися надто довго, щоб стримуватися й далі.

Пошук маяків виявився кумедним. Я не мав жодного уявлення, де вони перебувають. У скарбниці? У якій із чотирьох? «Пошук» показував надто багато прихованих просторів, у яких могли міститися потрібні предмети. Тому довелося покластися на волю передчуттів. Заплющивши очі, я налаштувався на відчуття правильності й голосно розсміявся, коли воно повернуло мене до Вірени. Просто зараз правильним було повторити все те, чим ми так довго займалися. Опиратися цій правильності я не збирався, бо вона однаково не дозволила б піти далі.

Урешті до потрібного місця я дістався лише за годину. Судячи з показань «Пошуку», гості вже давно сиділи в приймальні й мило про щось розмовляли з моєю родиною. Кілька груп захоплення, які мали діяти максимально непомітно, рухалися з чотирьох боків, наближаючись до приймальні. Де, нагадаю, сиділа вся моя родина. Довелося зробити паузу. У нас тут переговори, а не силове захоплення незгодних.

Убивати мені не хотілося, але блокувальних голок із собою не було. Тож вважатимемо, що чотири групи магів по п’ятеро людей у кожній стали жертвами обставин. Закинувши їх до просторового сховища, щоб потім згодувати Кіріне, я повернувся до пошуку й нарешті опинився в невеликій темній кімнаті. Вона була замкнена, захищена й прихована, тому довелося розчинити стіну, щоб потрапити всередину. Чорний метал, яким були оббиті стіни, навіть особливо не опирався. Усе-таки я став помітно сильнішим.

— Оце і є маяки, — промовив я, показуючи Вірені чотири схожі на зірки кругляші. — Їх вставляють у портал, після чого активується односторонній перехід на інший материк. А маяків, які ведуть на наш материк, я щось не бачу.

— А ти знаєш, який вони мають вигляд? — запитала Вірена, демонструючи всю безглуздість моєї фрази.

— У тому й річ, що гадки не маю, — відповів я. — І передчуття нічого не підказує. Гаразд, головне ми здобули. Повертаємося?

— Із тобою хоч на край світу, — усміхнулася Вірена й пригорнулася до мене, дозволяючи забрати себе до приймальні. Там уже щосили точилася дискусія щодо зради. Рід Греймодів звинувачували в тому, що він зрадив інтереси Імперії, захопив палац і збирається скинути законну владу. Сіріон Люменар мовчав, спостерігаючи за цим слововиливом. Старався новий радник Імператора, Любомир Флоурінг. Він же глава клану Води.

А цей чоловік став главою клану завдяки мені. Раніше рід Флоурінгів ховався в тіні Аквалорів і навіть голови підняти не міг. А тепер ось розповідає, що Греймоди є зрадниками Імперії й усе, що нам залишається, — добровільно піти на плаху.

— Панове, — промовив я, оцінивши ситуацію. — Може, припинимо цей базар? Ще одне безпідставне звинувачення Греймодів у зраді — і я буду змушений оголосити роду Флоурінгів війну. А зараз офіційно заявляю, що клан Хаосу виконав завдання Імператора, і джерело, по яке нас відправили, доставлено до палацу. Його Світлість Ксав’єр Флеймворд відмовився приймати результат мого походу, тому ми чекаємо на будь-якого уповноваженого представника Імперії, щоб здати фонтан. Після цього ми залишимо палац. У вас є запитання, Любомире?

Я був максимально ввічливим і коректним. Принаймні мені так здавалося. От тільки мої слова викликали зовсім іншу реакцію — Любомир вибухнув лютим криком.

— Виконали завдання?! — заревів він. — Греймоде, ти знищив мого племінника!

— Ти зараз про того божевільного, який вирішив, що має право вказувати главі чужого клану, що робити? — я промовисто підняв брову. — Потрібно було краще виховувати нащадків, Любомире. Прийняти такі заяви я можу або від Імператора, або від будь-кого з глав кланів. Якщо якийсь черв’як, ким би він не був, надумає вказувати мені, главі клану Хаосу, що робити, цього черв’яка буде знищено. Якщо маєш претензії з цього приводу, я готовий зустрітися з тобою або будь-якою іншою людиною, яку ти призначиш, на центральній арені столиці. Ще запитання?

— Та як ти смієш, хаосите?! — Любомир навіть хотів схопитися на ноги, але від подальших дій його втримала рука Сіріона Люменара. Глава роду артефакторів, а за сумісництвом глава клану Світла, поклав руку Любомирові на плече, не дозволяючи йому підвестися.

— Соло, я правильно розумію, що ти не збираєшся захоплювати палац? — запитав Сіріон.

— Звідки взялася така божевільна думка? — здивувався я. — Щойно з’явився у столиці, відразу вирушив до палацу, щоб здати завдання. От тільки мені з якоїсь дивної причини почали перегороджувати шлях вартові, а люди з вікон вигукували образи. Пропустити це повз вуха я не міг, тому карав винних. Не смертельно, прошу зауважити! Єдиний, хто заслуговував на смерть, — племінник шанованого у вузьких колах Любомира Флоурінга. І хочу зазначити: якби така ситуація повторилася, я діяв би так само. Ніхто не сміє вказувати главі чужого клану, що йому робити.

— Ти захопив палац, — нагадав Сіріон.

— Не вбивши при цьому нікого, — уточнив я. — Просто прибрали всіх, хто міг завадити мені здати завдання. Щойно ми залишимо палац, усі зможуть повернутися.

— І коли ти збираєшся залишити палац? — продовжив допитуватися Сіріон.

— Щойно здам завдання тому, хто відправив мене на інший материк, — відповів я. — Імператор має підтвердити, що клан Хаосу виконав давні зобов’язання й повернув утрачену реліквію додому. Після цього Греймоди залишать палац.

— А Імператор? — Сіріон хотів розставити всі крапки над «і».

— Я не маю права наказувати Імператорові, що йому робити, — пояснив я. — Бажає він залишити палац разом із нами — будь ласка. Будемо раді йому як гостю. Бажає залишитися тут і правити далі — теж жодних заперечень із нашого боку. Імператор на те й Імператор, що стоїть над усіма нами й сам вирішує, що йому робити.

Погляд, яким дивився на мене Любомир Флоурінг, міг пропалити діру. Ось іще одна людина, яка мене ненавидить. Хоча я, якщо розібратися, нічого йому не зробив. Дурний племінник не рахується.

Якийсь час ми сиділи мовчки, явно чогось чекаючи. Чого чекали парламентери, я чудово розумів — появи чотирьох загонів, які мали раптово увірватися до приймальні й усіх розстріляти з арбалетів. Жодних переговорів чи чогось подібного. Лише смерть. Але групи захоплення не з’являлися, і це нервувало Любомира. Сіріон, судячи з того, що постійно дивився на главу клану Води, до цього причетний не був. Навіть добре — дід Патрика мені подобався. Не хотілося б йому шкодити.

— Напевно, нам потрібно передати Імператорові твої слова, — промовив Сіріон, зрозумівши, що від похмурого Любомира нічого не доб’єшся. Той, очевидно, усвідомив, що з групами щось сталося, і думав, як діяти далі.

— З нетерпінням чекатиму повернення Імператора до палацу, щоб вручити йому джерело, — я навіть підвівся, щоб особисто провести гостей. — Від імені роду Греймодів, глави клану Хаосу й особисто Соло Греймода заявляю, що Імператорові нічого не загрожує. Він може повернутися до свого палацу будь-коли. Як нічого не загрожує і його оточенню. Ми прийшли здати фонтан. Не більше.

— Я передам твої слова, — кивнув Сіріон. — Це все?

— Мабуть, іще одне, — подумавши, відповів я. — Глава культу прадавнього — мій ворог. Якщо він з’явиться в палаці, його буде вбито. Якщо з’являться його поплічники — їх буде вбито. Та й не лише в палаці — убиватиму скрізь. Я відкриваю на них полювання, Сіріоне. Мені не подобається, коли зненацька за спиною з’являється маг, який убив тисячі невинних простолюдинів, щоб затягнути тебе на Виворіт. Доведеться діяти на випередження. Та й їхня мета мене не влаштовує. Не хочу втрачати наш світ. Мені тут надто подобається, щоб дозволити прибулому прадавньому все знищити.

— Ці слова теж буде передано, — промовив Сіріон.

— Отже, все, капітулюємо? — запитала Розалін, щойно гості залишили палац. — Стільки галасу, а в результаті повний нуль?

— Тобі варто запам’ятати, ученице, що сліпо дотримуватися початкового плану можуть лише фанатики й дурні, — не погодився я. — Плани тим і добрі, що їх можна постійно коригувати залежно від обставин, які змінюються. Тепер нам усе-таки доведеться залишити палац.

— Імператор сюди не з’явиться! — упевнено заявила Розалін. — Мій батько надто боягузливий! Він на таке не піде!

Замість відповіді я подивився на Патрика. Той закотив очі, демонструючи ставлення до такого прохання, але все-таки виконав його. Якийсь час його очі нагадували скло, після чого він промовив:

— За двадцять, щонайбільше тридцять хвилин тут буде людно, — заявив Патрик. — І, судячи з побаченого, бійки не намічається. Отже, прийдуть без магів темряви.

Патрик мав рацію. Утім, як і завжди. Бачущий його рівня помиляється лише щодо Греймодів. Усе інше передбачає бездоганно.

Імператор з’явився за двадцять хвилин після того, як пішов Сіріон Люменар. Вочевидь, глава клану Світла відразу вирушив звітувати про виконану роботу, а Любомир Флоурінг — скаржитися, що групи захоплення безслідно зникли. Причому настільки безслідно, що не залишилося жодного сліду. Я старався.

Імператор сів на трон і втупився в мене немиготливим поглядом червоних очей. Вірена стояла поруч, тримаючи мене під руку, решта Греймодів стояли позаду. Усі, крім новоспечених підкорювачів розломів в особі Кіріне та Шира. Нехай працюють.

— Мій Імператоре, — я схилив голову, визнаючи право батька Розалін посідати належне йому місце. Але не панувати наді мною. — Твоє завдання виконано. Джерело, по яке ти мене відправив, доставлено до палацу. Клан Хаосу виконав обіцянку, дану півтори тисячі років тому. Прошу підтвердити, що наш борг закрито.

Імператор мовчав. Любомир щось старанно нашіптував йому на вухо, але все це відбувалося під якимось особливим заклинанням, що не дозволяло не лише почути, а навіть прочитати по губах, про що йдеться.

— Ти привів до палацу чудовисько, Греймоде, — нарешті заявив Імператор. На якусь мить я навіть приголомшився. Тобто з усього, що сталося, його цікавить саме це?!

— Мій Імператор може називати мене як завгодно, — відповів я. — Якщо йому до вподоби називати мене чудовиськом — нехай буде так. Я стану чудовиськом. Тільки й поводитимуся відповідно, бо маю на це дозвіл свого Імператора. Чудовиська, наскільки мені відомо, не обмежені моральними принципами. Вони можуть убивати всіх, кого захочуть. Чи не так?

Переді мною з’явився «Спис хаосу», спрямований у найближчого вартового. Той зблід, але з місця не зрушив. Лише зручніше перехопив арбалет, щоб гарантовано вистрілити, навіть якщо спис увійде в його тіло. І так, просто зараз у мене та мій рід цілилися з арбалетів двадцять сім гвардійців. Магію в тронній залі було вимкнено. Вочевидь, якісь нововведення — раніше чорного каменю стільки не використовували.

— Припинити! — гаркнув Імператор. — Я говорю про черепаху!

— Мій Імператор не має права втручатися у справи клану Хаосу, — зауважив я. — Ми можемо приймати до своїх лав кого завгодно. Навіть черепаху, якщо такою буде воля глави клану. Я не лише шаную закони Імперії, мій Імператоре, а й вимагаю того самого від інших. Прошу підтвердити, що клан Хаосу виконав доручення. Я надто довго був відсутній в Імперії, і мені потрібно розібратися зі справами, які накопичилися за цей час.

Погляд Імператора був важким, але я витримав його без жодних проблем. Тепер вирішувалося багато. Я буквально бачив, як думки метушаться в голові людини на троні. Звинуватити мене у спробі скинути чинну владу й оголосити зрадником Імперії? Варіант. От тільки чи не станеться після цього справжня спроба захопити владу? Може, я лише цього й чекаю?

Звинуватити мене в тому, що надто довго виконував доручення? Так ніхто не обмежував мене строками. Висунути щось іще? Та нічого мені висувати! Це я маю купу запитань до мага вогню, який посів трон. Причому таких, що йому точно не сподобаються. Але поки я їх не ставитиму. Якщо в Імператора вистачило розуму не приводити на зустріч главу культу прадавнього, отже, ще не все втрачено.

— Поки тебе не було, клан Хаосу не сплачував внесків до Імперії, — заявив Імператор. Причому, судячи з приголомшених поглядів присутніх, такого не очікував ніхто. — Це неприпустиме порушення, яке негативно позначилося на стані скарбниці.

— Визнаю це порушення й готовий виплатити недостачу в потрійному розмірі, — я примудрився зберегти незворушний вираз обличчя, хоча був приголомшений не менше за інших. Гроші? Серйозно? З усього, що можна було висунути клану Хаосу, Імператор обрав гроші?

— Строк? — зажадав Імператор.

— Тиждень, — я навіть не замислювався. — Що цікавить мого Імператора? Золото? Артефакти? Можливо, підійде спадщина минулого?

— Спадщина минулого? — батько Розалін навіть подався вперед. Так, я знав про його слабкість до історії. У Флеймвордів насправді ніколи нічого не було. Рід, який призначили головним лише тому, що це було вигідно іншим. Фіктивні правителі, які нарешті дорвалися до влади. Причому за чий рахунок? Звісно, Греймодів! Але кого тепер це цікавить?

— Під час виконання завдання я здобув ці унікальні екземпляри, — я витягнув із просторової аномалії одразу три постаменти зі статуями. Вони не сподобалися мені ще під час збору, і якби поруч не стояв Ру, я залишив би їх йому. Вочевидь, їх створив якийсь особливо обдарований стародавній митець, який вирішив ущент зламати будь-яку наявну логіку. Годинники, що плавляться, неіснуючий віз і якийсь куб із різнокольоровими гранями. Можливо, колись усе це було неймовірно цінним. Колись. Але явно не тепер.

— Клан Хаосу готовий передати Імперії ці безцінні речі як щорічний внесок до скарбниці, а також для покриття штрафу, — заявив я, намагаючись придушити роздратування. Я ж сподівався на конфлікт. Чесно кажучи, хотілося посваритися, причому ґрунтовно, на всю Імперію. Але Імператор вирішив покарати мене грошима. Після такого навіть якось безглуздо запитувати його про темних і спробу викрасти Розалін.

— Ми приймаємо вибачення клану Хаосу! — заявив Імператор. Любомир хотів був щось йому сказати, але батько Розалін лише відмахнувся. Ну ось, тепер ми ще й вибачилися. Причому перед усією Імперією. Можна я повернуся на материк із монстрами? Справді, з ними значно простіше, ніж із цими людьми!

— У такому разі, мій Імператоре, прошу дозволу відкланятися, — промовив я. — Я щойно повернувся й хочу прийняти справи. Та й розломи на ділянці, яку Імперія виділила клану Хаосу, явно на мене зачекалися.

— Ми дозволяємо Греймодам піти, — пролунав дозвіл. Обійнявши Вірену, я телепортувався з палацу, щоб якомога швидше залишити цей театр абсурду. Імператор сказав останнє слово, і воно мало залишитися за ним. Бо він Імператор.

Місце, куди ми стрибнули, визначили заздалегідь — точка на нашій ділянці, де Шайнборни колись проводили ритуал прикликання розломів. Невдовзі з’явилися й інші — дівчата притягли із собою представників мого роду.

— Чоловіче, що це було? — запитала Вірена. — Чому мені довелося спостерігати найбезглуздішу сцену з усіх, які тільки можна було вигадати? Нам довелося переховуватися цілий рік, але про це не було сказано ані слова! За нами полювали! Нас проклинають на кожному розі, але нічого з цього не обговорювалося! Зате гроші, які ми нібито заборгували Імперії, — так, це важливо!

Я подивився на дружину, але відповіді не мав.

— Він приголомшений, — промовила Розалін, зчитавши мої емоції. — Причому не менше за нас. Учитель щиро не розуміє, що щойно сталося.

— Здається, мені потрібно трохи більше часу, щоб знову пристосуватися до нашого материка, — зітхнув я. — Якщо вже Розалін почала мене зчитувати, то все — прийшла біда, звідки не чекали. Гаразд, чого стоїмо, кого чекаємо? Кетрін, ти витримаєш навантаження розлому десятого рангу?

— Десятого? — здивовано запитала вагітна дівчина й поклала руки на живіт, наче питала в дитини, чи готова вона до таких пригод.

— Упораєшся, — упевнено заявив я, не відчувши нічого негативного. — Розалін, мені потрібні Кіріне й Шир. Оскільки війна з Імперією відкладається, знищимо десятки, які заважають нам побудувати гідне житло. Хотілося б сказати, що я хочу відпочити після повернення, але такої можливості немає. Відчуваю, що час не на нашому боці. Або ми станемо сильнішими сьогодні, або завтра нас знищать. Тож уперед, Греймоди! Сьогодні ми творитимемо історію!

— Любий, вона мене трохи лякає, — прошепотіла Вірена, спостерігаючи, з якою легкістю Кіріне рухається розломом десятого рангу.

Черепашка одразу взялася до справи. Як і в нашому попередньому розломі, армія на чолі з драконом темряви прибула до нас з інших рівнів, щоб зустріти в вузькому «горлечку» переходу між першим і другим «поверхами». Хоча називати теперішню структуру поверхами не можна — це були десять гігантських майданчиків, з’єднаних невеликими проходами. Жодних підйомів чи спусків. Власне, така структура дозволила розломовим потворам зібратися біля першого переходу, щоб не пустити нас далі.

Потвори діяли так само, як і раніше. Єдиний розум, який керував усіма розломами десятого рангу, вибудував чітку систему протидії підкорювачам розломів. Їх зустрічали в найбільш незручному для масової атаки місці, і, судячи з шикування, висновків із нашої попередньої битви не зробили. Вирішили б ми знову скористатися «Бурмінською ніччю» — потвори почали б помирати раніше, ніж дракон темряви зміг би завадити моєму заклинанню. Та й «Метеорит», якби прилетів згори, перетворив би зібрану в одному місці армію на спогад.

Отже, що? Отже, обмін інформацією відбувається не постійно, а з певною затримкою. Можливо, ватажкові потрібно повернутися до кристала й уже через нього передати відомості про успішну протидію підкорювачам розломів.

Але це ж позбавлено сенсу. Якщо розлом зник, а інформації від нього не отримано, отже, підкорювачі вигадали щось таке, що не вкладається в струнку логіку єдиного розуму. Отже, потрібно терміново щось змінювати, доки не стало пізно. Чи розуміє це єдиний розум? Упевнений — чудово розуміє. Отже, має якось реагувати.

Як?

— Хелен, Ріве, — я покликав двох фахівців із таємних операцій. — Ви потрібні мені біля кристала. Зможете непомітно пройти повз цю армію?

— А сенс? — насупилася дівчина. — Поки живий ватажок, кристал недоступний для людей. Ти ж сам це знаєш.

— Нам не потрібен кристал, — відповів я. — Потрібно зробити так, щоб до нього не добігла жодна потвора.

Довелося пояснювати свої думки щодо того, що відбувається, і того, що єдиний розум просто зобов’язаний передбачити систему дистанційного сповіщення. Я був упевнений, що просто зараз якась незвичайна потвора щодуху мчить до кристала, щоб повідомити інших про дивну черепаху, яка з небаченою легкістю змітає захисників розлому. Рано чи пізно єдиний розум розломів про неї дізнається, але нехай це станеться якомога пізніше. Наприклад, коли ми знищимо всі десятки, розташовані на нашій землі.

— Працюємо, — погодився Рів і кивком наказав Хелен іти за ним. Магиня світла підкорилася беззаперечно. Рів був для неї авторитетом. Утім, як і для багатьох інших.

— Кіріне, відступи, — наказав я. Амулет зв’язку розташовувався десь біля голови моєї черепашки, тому не почути мене вона могла лише в одному разі — якщо артефакт випадково злетів.

— Так, мій Соло, — Кіріне не запитувала, чому їй потрібно відступати, коли все відбувалося так легко. Вона просто виконувала наказ свого володаря.

Перепочинок дозволив розломовим потворам перешикуватися. Уперед вийшли погоничі на носорогах, готові зустріти черепаху грубою силою. За ними розташувалися розломові крикуни. Потвори, що копирсалися в головах, не втрачали надії пробитися крізь захист моєї корони, щоб нацькувати Кіріне вже на нас. Гадаю, якби не мій артефакт, який блокував ментальні атаки й поширював захист на всіх членів групи, лиха точно було б не уникнути.

Хоча якби не корона, ми б і не полізли до розлому. Ризик, звичайно, річ чудова й важлива, але він має бути розумним. Лізти без ментального захисту до розлому, де живуть крикуни, — це навіть не ризик. Це збочене самогубство.

— Вони пройшли на другий рівень, — промовила Мілена, спостерігаючи за тим, що відбувалося, очима Хелен. — Ого! Учителю, там потвор іще більше, ніж на першому. Наче всі вони зосередилися на другому рівні, а захищати прохід відправили дрібноту, якої не шкода. Ватажок і всі альфи теж тут. Вони щось готують. Дівчата?

— Це якийсь ритуал, — насупилася Вів’єн, отримавши дані від Хелен. — Потвори в розломі створюють ритуал. Здається, тепер я бачила в цьому світі все.

— Що за ритуал? — запитав Шир. Попри те що силою Вів’єн значно перевершувала батька, досвіду магові темряви було не позичати.

— Коло, три контури, зовнішній і внутрішній підтримуються потворами, які добровільно віддають кров, — приголомшено почала описувати побачене Вів’єн. — Центральне коло, вочевидь, керівне. Воно вбирає силу зовнішнього й внутрішнього, готуючись виплеснути її в наш бік.

Щойно Вів’єн усе це описала, у мене почало зароджуватися неприємне відчуття. Знання про майбутню катастрофу, щоб йому легко було, породило страх, який попереджав, що внаслідок цієї катастрофи ніхто з Греймодів не виживе. Те, що творили розломові потвори, не мало існувати. Розумні породження розломів — останнє, з чим мені хотілося б зустрічатися.

Але, як стало зрозуміло, мої очікування — мої проблеми. Реальність обожнює влаштовувати Греймодам усілякі випробування. Єдиний розум розломів вигадав нову тактику протидії.

— Це неможливо, — промовив Шир і відразу виправився: — Це неможливо у звичайній ситуації. Те, що роблять темні істоти розлому, називається «Концентрація світла». Зовнішнє й внутрішнє кола віддадуть силу центральному, звідки вирвуться промені й знищать ціль, на яку спрямовані. Підозрюю, що таких променів не переживе навіть Кіріне.

— «Концентрація світла», — повторив я й уточнив: — Світло, яке створюють темні істоти?

— Тому я й сказав, що це неможливо, — відповів Шир. — Але я не маю підстав не вірити твоїм ученицям. Варто прийняти як даність: у розломі десятого рангу потвори вміють активувати вищу магію світла. Причому не просто енергетичну, а ритуальну, яка потребує значної підготовки.

— Шайнборни, — промовив Патрик. — Це їхніх рук справа.

— Кортіс мертвий, — нагадав я.

— Там і без нього було повно моральних виродків, — не погодився Патрик. — Ти хоча б згадай його онука, з яким зійшовся на турнірі. А брат Кортіса? Діти? Шайнборнів надто багато, а знайшли ми далеко не всіх.

— Люди, які співпрацюють із розломовими потворами, — я насилу стримався, щоб не сплюнути. Настільки огидним було відчуття того, що відбувалося. Так, Кортіс Шайнборн, колишній глава клану Світла, уже мертвий. Але його родичі продовжують активно допомагати розломовим потворам, наближаючи кінець нашого світу. Невже вони вважають, що всепоглинальна потвора їх пощадить? Можливо, до речі, й пощадить. Залишить самих на мертвій планеті. Чудова винагорода.

— Кіріне, плани різко змінюються, — я подивився на черепашку, яка повернулася. — За цим вузьким проходом темні почали готувати небезпечний ритуал, здатний тебе вбити. Завдання — не дати їм завершити розпочате. Ідемо вдвох. Ти знищуєш усе, що криво дивиться в наш бік, я займаюся захистом. Решта дійте за обставинами, але вперед не лізьте. Це не ваша битва. Кіріне, вперед!

Я витягнув подарунок Ру й, не розуміючи, як його активувати, просто жбурнув вуздечку в бік Кіріне. Збруя навколо черепахи з’явилася сама собою. Десять зручних крісел розташувалися так, щоб не заважати ані черепасі, ані любителям насолоджуватися гарними видовищами. Кіріне покрутилася, перевіряючи рухливість, після чого я одним величезним стрибком опинився на ній. Поруч зі мною відразу сіла Вірена. Та й решта крісел не залишилися порожніми. Учениці й Шир видерлися на Кіріне з такою спритністю, наче все життя лише цим і займалися.

Я навіть сперечатися не став. Хочуть їхати зі мною — нехай.

— Патрику, ти за старшого! — устиг крикнути я, перш ніж черепашка зірвалася з місця з максимально доступною їй швидкістю.

Розломові потвори, які захищали прохід, навіть не встигли нічого зрозуміти. Утім, як і ми — Кіріне пролетіла повз дрібних істот, наче якийсь метеор. Навіть не стала їх чіпати. Навіщо, якщо головна ціль була в іншому місці?

Ритуал, який готували розломові потвори, було видно здалеку. Ним займалися шестилапі варґони. Але не ті, що бездумно молотили палицями по землі. Ні! Ритуалом займалися розумні величезні потвори, які значно перевершували своїх товаришок розмірами. Чимось вони нагадували тих, що будували вежі навколо райдужного розлому. Додати сюди ще якийсь єдиний розум — і все, можна буде будувати новий поверх, щоб подарувати розлому нове забарвлення. Чорний уже не в моді.

— Бийте! — наказав я ученицям. — Усім, що маєте!

Відчуття небезпеки спалахнуло з такою силою, що я насилу зумів його придушити. Потвори, які зібралися в цьому місці, були не просто небезпечними — вони готувалися до зустрічі й збиралися нас убити. Причому діяли так, наче знали, на що здатен кожен із нас.

Дівчата обрушили магію на розумних варґонів, але захисний купол витримав перший натиск. А потім надійшла відповідь — ритуал активувався й атакував уже нас.

Тонкий промінь світла, що вирвався з центрального кола, помчав до Кіріне, щоб пробити в ній наскрізну діру. Слідом за першим променем полетів другий. Третій. Десятий. Тридцятий! Промені вищої магії світла били з усіх боків, прагнучи перетворити мою черепашку на ситечко для чаю.

От тільки хто дозволить якійсь там магії шкодити моїй заступниці? Так, довелося напружитися. Гаразд — довелося дуже сильно напружитися. Промені били з усіх боків, тому мені було непереливки, але жоден білий згусток усеруйнівної сили не досяг Кіріне. Як і решти Греймодів. Усі потонули в «Дзеркалах хаосу». Відповідь летіла в усі боки, знищуючи потвор навколо нас, але дістатися до джерела всього цього божевілля не могла. Тому що атака йшла не від кіл, а від простору поруч із ними.

— Кіріне, у людину! — прокричав я. — Жасмін, максимальний захист, який тільки можеш! Усі допомагаємо їй і ставимо куполи. Зараз буде гаряче!

Якоїсь миті прийшло усвідомлення, що рано чи пізно я помилюся й нас знищать. Якщо діяти пасивно, жодного джерела не вистачить, щоб блокувати всі атаки. Потрібна активна позиція, тому я вирішив контратакувати. Але як порушити захищене коло? Магією його не зруйнувати, а якщо знищити потвор, які живлять кола власною кров’ю, їхнє місце відразу займуть інші. У цьому плані єдиний розум розломів добре підготувався.

Але чи підготувався він до того, що задумав я?

Щойно Кіріне перетворилася на людину, захищатися стало на порядок легше. Розміри черепашки все-таки були неймовірними. Та й Жасмін подарувала мені кілька секунд, дозволивши залізти до торбинки мандрівника й дістати звідти величезний шматок чорного каменю.

Підкинувши його на долоні, я запустив знахідку вперед. Мілена відразу підхопила камінь магією повітря, не лише прискорюючи, а й допомагаючи маневрувати між розломовими потворами. Кидок і подальше коригування вийшли ідеальними — камінь упав точно в центр внутрішнього кола. Це на мене та моїх учениць блокатори не діють. На всіх інших людей, істот та їхню магію чорний камінь впливав так, як і задумав його творець: порушив усі магічні потоки навколо себе. Розломові потвори й далі живили кола власною кров’ю, але енергія вже не надходила до центрального кола. Вона кружляла й виходила назовні, руйнуючи стрункість конструкції.

Що відбувається, коли порушується стрункість магічного символу? Правильно — вибух. Стався він і тепер. Причому такої потужності, що розломових потвор біля ритуальних кіл розкидало на дрібні шматочки. Дісталося навіть ватажкові. Дракон темряви вижив, але, судячи з його вигляду, це зовсім не тішило. Відірвані крила, втрачені лапи, понівечені груди. Він стояв надто близько до ритуальних кіл, контролюючи процес, за що й постраждав.

Нас теж зачепило. Причому так, що протягло землею кроків на двадцять! Захисний купол Жасмін витримав удар, але, судячи з блідого обличчя дівчини, їй довелося викластися на повну, і тепер її джерело палало. І це з шістьма підсиленнями шкіл стихій! Потрібно терміново створити моїм ученицям вузли. Інакше вони так і залишаться слабкими дівчатками, придатними лише для того, щоб тікати від усіляких магів шести стихій.

— Уперед! — наказав я. — Кіріне, потрібно знищити всіх потвор!

— Так, мій Соло! — відповіла черепашка, набуваючи основної форми. Гігантська туша кинулася вперед, підминаючи під себе всіх і все. Кіріне рвала, топтала, придушувала аурою й атакувала магією хаосу. Причому все одночасно.

Лише біля дракона темряви їй довелося трохи затриматися — цю потвору моя черепашка вирішила з’їсти. Точніше, хотіла це зробити, але щойно раз укусила дракона, її ледь не вивернуло навиворіт.

— Яка ж гидота! — Кіріне знову перетворилася на людину, висунула язик і почала його очищати, скидаючи залишки драконячого м’яса. Я кинув їй пляшку з водою, і черепашка почала полоскати рота, зовсім не звертаючи уваги на те, що відбувалося навколо. Понад половина розломових потвор іще були живі, але не рухалися — аура володарки десятого рівня притиснула всіх. Позбувшись ватажка, Кіріне, по суті, сама стала ватажком, підкоривши всіх безмозких потвор. Але залишати їх собі черепашка явно не збиралася. Кому потрібні такі слабкі помічники?

— Учениці, добиваємо решту! — наказав я, відчуваючи невиразне занепокоєння.

Щось відбувалося неправильно, і це мене дуже нервувало. Начебто ми вже перемогли — ватажок мертвий, усі альфи рівнів теж. Залишилася якась дрібнота, з якою впорається будь-який маг восьмого-дев’ятого рангів, але занепокоєння не зникало. Навпаки — щосекунди ставало дедалі сильнішим.

Наче я щось проґавив, але що саме — зрозуміти не міг.

— Хелен каже, що до кристала проривається дивна істота, — промовила Розалін. — Вони з Рівом намагаються її зупинити, але поки виходить погано. Істота надзвичайно сильна.

— Нехай заморожують! — наказав я. Усе занепокоєння відразу зникло — тепер я знав, звідки походила проблема. — Скажи Ріву, щоб огорнув кристал товстою кіркою льоду. Хелен нехай стрибає до нас. Потрібно перенести нас до кристала. Виконувати!

Хелен з’явилася ще до того, як я встиг завершити свою полум’яну промову.

— Кіріне, зі мною! — наказав я, підходячи до Хелен. Кіріне припинила плюватися й опинилася поруч. Тендітна Хелен згребла нас, наче ми нічого не важили, і простір поплив, перетворюючись на розломовий кристал десятого рангу. Дивний кристал, насправді — ще ніколи мені не доводилося бачити кристал, закутаний льодом.

Рів працював на межі своїх сил. Тридцять крижаних елементалів творили божевілля, намагаючись зупинити потвору, що рухалася до кристала, але зупинятися вона не збиралася. Здалеку нагадувала людину, але лише здалеку. Це була одна з темних, яку ми вже зустрічали. Та сама, що вміла блокувати заклинання школи хаосу, хоча це вважалося неможливим. І тепер ця істота вперто рухалася до кристала. Навіщо?

Усвідомлення прийшло миттєво — щоб передати інформацію про нашу битву єдиному розуму розломів! Щоб потвори, відповідальні за оборону, вигадали щось нове, здатне протистояти як звичайним магам, так і Греймодам. Адже ритуал, який ми сьогодні побачили, був створений спеціально проти нас. Причому зі знанням справи!

З якоїсь дивної причини розломова потвора не телепортувалася до кристала, а рухалася своїм ходом. Це її й згубило. Поки вона перетворювала лід, що виникав перед нею, на крихту й упевнено рухалася вперед, позаду з’явився один хитрий маг хаосу та змахнув своєю шпагою. Лунаріс не відчула опору, пройшовши крізь шию з такою легкістю, наче та була зроблена з тонкого паперу.

Чудово розуміючи, що станеться далі, я витягнув клинок у бік темної істоти, що впала, вбираючи в накопичувачі темряви «Бурмінську ніч». Помираючи, темні перетворювалися на надзвичайно небезпечне заклинання, здатне обернути на пустелю половину столиці. А можливо, й половину Імперії, якщо вітер буде попутним.

Темний туман увібрався в клинок, і відчуття небезпеки нарешті зникло. Так, у розломі ще залишалися небезпечні потвори, але тепер упоратися з ними буде значно легше.

— Кіріне, рухайся назад, — наказав я. — Знищуй на своєму шляху все, що ворушиться. Потрібно повністю зачистити цей розлом, щоб рухатися далі. Хелен, передай через дівчат наказ Ромаріо — мені потрібні добувачі з Формітона. Ми не маємо права просто так відпускати розлом десятого рангу. Нехай тягне сюди команди. Якщо Старший відмовиться з нами співпрацювати, притягнемо дертанців. Від десятки вони точно не відмовляться.

— Син намісника вже кілька разів зв’язувався з нами, цікавлячись новими розломами, — заявила Хелен. — Ромаріо й Альбіна вийшли з розлому. Соло, поясниш, чому ти так нервував через цю потвору?

— Тому що вона могла накоїти багато лиха, — відповів я. — Розломи десятого рангу мають надто розвинений розум, щоб ставитися до них зневажливо. Ось що я думаю про те, що хотіла зробити ця схожа на людину істота…

Я розповів свої міркування щодо передавання інформації за допомогою кристалів. Причому цілком можливо, що це не лише передавання відомостей, а й телепортація! Не можна відкидати й можливість того, що такі істоти здатні приходити до розломів і залишати їх за допомогою кристалів.

Ріва пройняло — його големи націлилися на кристал, готуючись зустріти нового супротивника. Але небезпеки не було — сьогодні розломові потвори до нас не прийдуть. Тому що вони не знають, що розлом атакований. Хоча ні — знають, але не знають, що його мешканці зазнали нищівної поразки.

Отже, що? Правильно! У всіх наступних походах до розломів потрібно діяти двома потоками. Запускаємо розвідку, яка доходить до кристала. Рів залишається на місці, Хелен телепортується назад і забирає мене та Кіріне. Утрьох із Рівом ми починаємо шуміти й буянити, привертаючи до себе увагу та відволікаючи потвор від того, що до розлому входять решта учениць. Таким чином ніхто не добіжить до кристала з повідомленням і ніхто не прийде через нього на допомогу. Ідеальне закриття, як на мене.

Потрібно буде випробувати цей спосіб якомога швидше. Тільки так можна не дати єдиному розуму розломів з’ясувати, яким чином ми закриваємо десятки одну за одною. А закриватимемо ми їх швидко й ефективно.

— Формітонці прибудуть за дві години, — промовила Хелен приблизно тієї миті, коли Кіріне дісталася другого рівня. Черепашка поспішала, намагаючись виконати наказ свого володаря, тому цілком могла пропустити кількох потвор. Довелося через Хелен попередити дівчат і залучити Патрика. Бачущий чудово міг визначити, звідки до майбутніх добувачів прийде біда.

— Чотири години на розлом десятого рангу, — промовив Шир, щойно підійшов до кристала. — Якби хтось раніше сказав мені таке, я розсміявся б йому в уже мертве обличчя. Тому що подібне вважалося неможливим.

— Греймоди, — відповів Патрик, наче цим усе було сказано. Можливо, до речі, так воно і є. Просто Греймоди. І цим усе сказано.

— Що робимо з кристалом? — поцікавився Рів.

— Згодовуємо його Кіріне, — відповів я. — Шире, витягуй Ніч. Нехай черепашка з ним попрацює.

Поруч із нами з’явився величний дракон Темряви. Точніше, Вогняний дракон Темряви. Або дракон Палаючої Темряви. Варіантів, як назвати Ніч, було багато, але суті це не змінювало. У цій істоті співіснували темрява й вогонь. От тільки співіснували надто дивно, щоб називати вихованця Шира істотою другого ступеня. У Ночі була лише одна енергетична структура, у якій незрозумілим чином уживалися темрява й вогонь.

— Мій Соло, мені потрібен каталізатор, — промовила Кіріне, підійшовши до Ночі. На тлі величезного дракона моя черепашка в людській подобі мала вигляд справжньої крихітки, але навіть так Ніч ставився з великою повагою до заступниці володаря нашої Зграї. Тому що бачив справжню сутність Кіріне.

— Пояснюй, — зажадав я. — Що таке каталізатор і навіщо він тобі?

— Усередині цього дракона об’єднані вогонь і темрява, — пояснила Кіріне. — Але це не дві незалежні стихії, а щось нове. Те, чого не повинно існувати. Навіть уявити не можу, що мало статися, щоб утворилося таке.

— На Ніч упав «Метеорит», — пояснив я. — Тоді він був ватажком розлому десятого рангу, але навіть «Метеорит» не зміг його вбити. Довелося приручити. Але вогонь зробив своє — пустив у Ніч коріння, перетворивши його на Вогняного дракона Темряви.

— Обмеживши його практично в усьому, — зітхнула Кіріне. — Так, тепер я бачу, що сталося. Навіть шкода цю істоту. Вогонь досі роз’їдає його, але він настільки звик до постійного болю, що вже не помічає. Перш ніж створювати нові стихії, потрібно розділити вогонь і темряву. Це обов’язкова умова, інакше досить скоро полум’я все-таки поглине Ніч, і йому вже ніщо не допоможе. Але для розділення мені потрібні каталізатори. Потужні джерела темряви й вогню. Те, на що можна спертися, визначаючи стихії.

— Камені чи підійдуть живі істоти? — запитав я. — У нас тут є Вів’єн і Розалін. Темрява й вогонь десятого рангу. Сильніших за них ми нікого не знайдемо.

— Живі теж підійдуть, — кивнула Кіріне. — Просто доведеться трохи обережніше працювати з каталізаторами. Коли починаємо?

— Хоч зараз, — знизав я плечима. — Немає сенсу відкладати. Знаєш, що потрібно робити?

— Ні, мій Соло, — чесно відповіла Кіріне. — Лише на рівні інстинктів. Ніч страждатиме, тому навіть добре, що він звик до болю. Нового не помітить. Ноче, стій і не смикайся, навіть якщо помиратимеш. Учениці мого Соло, прошу, підійдіть і покладіть руки мені на плечі. Мені потрібен прямий контакт із вашими стихіями.

Розалін і Вів’єн перезирнулися, але виконали вимогу черепашки. Кіріне поклала руку на груди дракона, який височів над нею, після чого витягнула другу в бік розломового кристала, і простір здригнувся, коли кристал зник за одну мить. Сила, ув’язнена в цьому предметі, ринула до Кіріне, і навіть мені стало не по собі, коли я побачив, як енергія почала випалювати нутрощі черепашки, прагнучи поглинути її цілком.

От тільки Кіріне була не просто володаркою. Вона пройшла підсилення магічної структури! Так, частина нутрощів згоріла майже миттєво, але позаду моєї черепашки відразу з’явилася Мілена й активувала лікування. Поруч стала Жасмін, допомагаючи знижувати рівень енергії та не випускаючи її назовні. А потім уся сила, поглинена Кіріне, ринула до дракона.

Я щиро вважав, що Ніч витримає процедуру, не видавши ні звуку. Тому що це був вихованець Шира. Тому що це був дракон Темряви. Але я помилявся. Коли спрямована Кіріне енергія вдарила в Ніч, той закричав. Не смикався — володарка наказала стояти на місці, але кричав дракон зі знанням справи. Так, що у всіх навіть вуха позакладало. Якоїсь миті він зірвав голос і лише хрипів, не припиняючи кричати ні на секунду.

Скільки це тривало? Вічність. Насправді хвилин десять, але вони розтягнулися на справжню вічність. Дракон кричав, дівчата працювали, Шир переминався з ноги на ногу. Якоїсь миті Кіріне прибрала руку з грудей дракона й задоволено повернулася до мене. Ніч відразу непритомним упав на землю.

— Усе вийшло, мій Соло, — усміхнулася Кіріне. — Я зрозуміла, що потрібно робити, і тепер…

Договорити моя черепашка не змогла. Кров різко відлила від її обличчя, і на землю Кіріне падала вже непритомною. Будь-хто інший на моєму місці кинувся б до неї, щоб з’ясувати, що сталося, але мені цього не було потрібно. Я й так знав, у чому річ. Картина, створена «Істиною», підказала, що моїй черепашці нічого не загрожує. Та й що може загрожувати володарці другого рівня? Щоправда, було б добре, якби мені заздалегідь сказали, що володарі теж мають рівні й можуть їх підвищувати. Але не звичайним шляхом, як маги, а шляхом подолання меж, як це роблять йдущі невідомо куди на іншому материку.

І сьогодні моя черепашка переступила власну межу, здійснивши неможливе. Вона майже згоріла, але не відступила й завершила розділення. За Кіріне лежав Ніч, тепер уже чистий дракон десятого рівня-рангу другого ступеня. У моєї черепашки справді все вийшло!

— Учителю, це ж мені? — від думок про Кіріне мене відволік голос Наталі. Магиня води стояла там, де колись був кристал десятого рангу, і тримала в руках шпагу, що світилася синім полум’ям. Ультара, шпага води, знайшла свою нову власницю.

Судячи з того, як на мене подивилися решта учениць, до наступного розлому десятого рангу ми вирушимо вже за кілька хвилин. Тому що нам потрібні ще три шпаги! Греймоди мають стати сильнішими!

— Пане Соло, до вас гості, — промовив Ястін.

Я відклав молоток убік і витер рукавом піт. Кажуть, чоловік за своє життя має зробити три речі, щоб вважатися чоловіком, а не істотою з окремими фізіологічними відмінними ознаками. Посадити дерево, виростити сина й побудувати дім.

Із деревами проблем не виникло — уже цілу плантацію висадили. Маги води осушили виділене нам болото, але була потрібна впорядкованіша система відведення води, щоб ґрунт не розмило. Тому нам довелося насадити купу дерев. Нам — зокрема й мені, бо Греймодів у нашому світі й досі було небагато.

Із Марком теж поки не виникало проблем. Бігав, щось белькотів, постійно пхав носа куди не слід і намагався залізти в такі місця, що кілька разів мені доводилося користуватися «Пошуком», щоб його знайти. Сказати, що в мене росте прудкий син, — це не сказати нічого. З доньками, до речі, усе значно простіше. Лежать у колисках, усміхаються й агукають. От коли почнуть повзати, тоді точно виникнуть проблеми. Тому що Марк навчить сестер поганого. Упевнений на всі сто.

І нарешті завершальний етап становлення чоловіком. Дім. Побудований, як виявилося, власними руками. Ну, як власними. На Греймодів працювала ціла армія будівельників, як звичайних, так і магів, примудряючись створювати шедевр архітектурного мистецтва буквально з нічого, але й мені доводилося докладати зусиль. Наш дім мав стати справжньою фортецею, тому в діло пішло чорне залізо, що блокувало магію. Нікому іншому довірити таку цінність я не міг, тому доводилося власноруч установлювати по всьому периметру будинку мережу, виготовлену з цього матеріалу. Це час, праця й криваві мозолі людини, незвичної до важкої роботи.

Але скаржитися я не збирався. Палац Греймодів, зведений там, де колись були розломи десятого рангу, мав стати справжнім шедевром. Причому як з погляду архітектури та внутрішнього оздоблення, так і щодо безпеки. Сюди не мав проникнути жоден маг шести стихій!

Про них, до речі, вже два місяці нічого не було чути. Відколи Кіріне зжерла кількох особливо спритних істот, решта притихли. Або закінчилися, у чому я дуже сумнівався, або виношували якийсь новий план. Патрик постійно бурмотів, що відчуває якесь занепокоєння, але нитки ймовірностей нічого конкретного йому не повідомляли. Я був згоден із магом світла — щось готувалося. Причому таке, що нам точно не сподобається, але ніяк вплинути на це ми не могли. Залишалося чекати й сподіватися, що вдарить по мені та Кіріне. У нас хоча б був якийсь шанс вижити.

«Пошук» показав кілька великих червоних точок магів десятого рангу. Подробиць, що й далі мене засмучувало, не було. Ані Жасмін, ані інші дівчата, які отримали у своє розпорядження стихійні шпаги, ні про що подібне не чули. Немає в арсеналі стихійних магів таких пошукових заклинань. Що насправді дивно. Адже «Пошук» — це найперше, що мали вигадати прадавні. Їм же напевно було цікаво, хто й що перебуває поруч. Але ні! Ані пошуку, ані чогось подібного. Якби не техніка йдущих невідомо куди, подарована мені Радмиром, було б узагалі погано. Хто в нас опікується техніками? Ру та його загони. Якщо десь щось і є, то напевно в них. Отже, це ще одна цеглинка в необхідність стрибка на інший материк.

Але спершу потрібно закінчити всі справи тут. Та й учениці мали стати сильнішими. Якщо ми вирушимо на інший материк повним складом групи «Істина», цей склад має бути гідним належного прийому, а не виглядати так, наче ми набрали людей за оголошенням на паркані.

— Пане? — Ястін явно помітив, що я витаю в хмарах.

— Хто там? — запитав я, ховаючи інструменти й залишки чорної мережі до просторового сховища. Усе, на сьогодні напрацювався.

— Його Світлість Ксав’єр Флеймворд і глава клану Вогню Драквелл Ігніссар, — майже урочисто промовив Ястін. Колишній бібліотекар відчував неймовірну гордість. Ще чотири роки тому він був звичайним простолюдином, якого схопили й збиралися згодувати розломовим потворам, щоб рід Зорен став сильнішим. Тепер майже не залишилося ані роду Зорен, ані розломів, зате Ястін перетворився на головного слугу й розпорядника роду Греймодів. Вищого роду Імперії.

— Що ж, ходімо до наших гостей, — промовив я, огортаючи себе «Розкладанням» нижчого рангу. Піт і бруд наче рукою зняло. Зручно — це ще м’яко сказано.

Я чудово розумів причину, через яку до нас завітала ця парочка. Минуло лише два місяці від мого повернення, а за цей час рід Греймодів зробив те, що раніше здавалося неможливим. Ми знищили сім розломів десятого рангу, які оселилися в нашій області. Три розломи існували тут і раніше, чотири з’явилися після ритуалу Шайнборнів. Що насправді стало приводом для серйозної розмови з ученицями.

Річ у тім, що створені розломи після знищення нічого по собі не залишали. Енергію, яку Кіріне витрачала на вихованців Шира, до уваги не беремо. Жодних прадавніх артефактів, рідкісних ресурсів чи чогось подібного. Розломи виявлялися цілковито порожніми — у них водилися лише потвори. Варто було всіх убити, як приходило усвідомлення, що більше тут нічого робити. Жодна найретельніша бригада добувачів нічого б не знайшла. І таких розломів у нас було чотири.

От і вийшло, що з першої десятки ми отримали шпагу для Наталі, з другої — для Мілени, з третьої — для Хелен. Вів’єн, яка й до того не вирізнялася доброю вдачею, узагалі стала похмурою й відлюдькуватою. Розломи в нас закінчилися, а свою шпагу з чудовою назвою «Варлан» вона так і не отримала.

Коли інші учениці зрозуміли, що розломи закінчилися, а нові я знищувати не збираюся, з’явилися до мене з вимогою терміново закрити ще одну десятку. Щоб уся група стала цілісною й сильною. Щоб усі отримали свої артефакти.

Якби не потреба відновити відносини з дертанцями, я б усе так і залишив. Просто тому, що ми не завжди отримуємо все, чого хочемо. Але мені були потрібні добрі стосунки із сином намісника, та й про фінансове становище роду Греймодів слід було подбати. Загалом мінус десятка в проклятих землях, плюс задоволена Вів’єн, радісні учениці й збожеволілі від щастя дертанці, які отримали свою першу десятку для розбирання.

Учениці заспокоїлися, взялися вивчати свої шпаги, що дозволило нам активніше зайнятися будівництвом. Але, як з’ясувалося, не всім подобалося, коли Греймоди байдикували. Імперії потрібно було все й одразу, причому якомога швидше. Бажано ще вчора. Власне, заради цього гості до мене й завітали.

Будівництво хоч і просувалося неймовірними темпами, але за два місяці ми встигли звести лише голі стіни, позначивши масштаб майбутньої споруди. Тому гостей я приймав, по суті, серед пилу й бруду. Але нічого іншого запропонувати не міг.

— Ваша Світлосте, — привітав я дядька Розалін, після чого звернувся до глави клану Вогню: — Драквелле. Як бачите, до великих прийомів ми ще не зовсім готові. Але працюємо в цьому напрямку. Вирішили прийти з перевіркою? Не питання. Вам щось показати чи самі все оглянете?

— Ти чудово знаєш, навіщо ми тут, — промовив Ксав’єр Флеймворд. — Тож припини блазнювати й назви свою ціну.

— Сто відсотків, — заявив я, анітрохи не бентежачись. — Усе, що є всередині, — наше.

— Це неможливо, — заявив Драквелл Ігніссар.

— У такому разі хочу офіційно заявити, що клан Хаосу тепер не в тому стані, щоб вам допомогти, панове, — мені залишалося лише знизати плечима. — Кожен із вас може знищувати десятки власними силами. Може захоплювати перші рівні, якщо розломові потвори дозволять. Може навіть дістатися кристала й зламати його. Ніхто не обмежує вас у ваших діях. Але якщо вам потрібна допомога Греймодів, то й ціна буде максимальною. Або ми отримуємо все, що є в розломі, або розбирайтеся зі своїми розломами самостійно. І я ще не кажу про розломи, створені ритуалами Шайнборнів! У них, як виявилося, узагалі немає жодної здобичі! Лише кристал. Навіть артефакт не випадає.

— Це схоже на спробу торгуватися, — насупився Ксав’єр Флеймворд.

— Ваша Світлосте, мені немає сенсу торгуватися, — відповів я. — Створені розломи вкрай нецікаві, але нам усе одно довелося ними займатися, тому що вони заважали. Гадаю, вам такі заважають не менше, ніж нам. Але повторюю: у них немає нічого, крім потвор і кристала.

— Половина, — промовив Драквелл. — Ти отримаєш половину всього, що буде добуто в розломі. Кристал залишиться нам — мені потрібно розвивати молодняк. Артефакт — за погодженням. Потрібно подивитися, що саме це буде.

— Боюся, так ми не домовимося, — заявив я, вислухавши дивовижні вимоги. Драквелл говорив так упевнено, наче для нього все вже було вирішено.

— Із дертанцями ж ти якось домовився, — промовив Ксав’єр Флеймворд, нагадавши, що взагалі-то він очолює таємну службу Імперії. Тобто Імперія не лише знала, що я віддав дертанцям розлом, а й що це був розлом десятого рангу! З мого боку інформація нікуди піти не могла, отже, проблема була на боці наших сусідів. Потрібно буде розповісти синові намісника, що хтось із його оточення зливає інформацію Імперії.

— Це заборонено? — я підняв брову, показуючи, що не варто лізти у справи мого клану. Ми мали право торгувати з ким завгодно. Хоч із розломовими потворами, якщо я вигадаю спосіб і зрозумію, що мені це цікаво.

— Дертанці хочуть знищити Імперію, — нагадав Ксав’єр Флеймворд. — А ти їм допомагаєш. Знаєш, Соло, за великого бажання це можна підвести під зраду.

— То підводьте, — заявив я. — Із нетерпінням чекатиму армію шановного Драквелла Ігніссара біля свого порога. Я ж правильно розумію, що два вогняні роди забули колишню ворожнечу й почали дружити проти Греймодів?

— Я навіть не реагуватиму на таке, — промовив Ксав’єр Флеймворд. — Соло, я не погрожую. Лише кажу, що це питання розглядали на внутрішній раді Імперії. Його визнали безпідставним. Тому що немає доказів і…

— Так я можу їх надати, — відступати я не збирався. — Я справді передав дертанцям розлом десятого рангу, і вони витягають із нього все, що можуть. А витягати вони, як показує практика, вміють досить добре.

Судячи з того, як смикнулася вилиця Драквелла Ігніссара, на таку відвертість він не розраховував. Напевно, усі думали, що я все заперечуватиму й відмовлятимуся. Можливо, раніше так би й зробив. Але який тепер у цьому сенс? Є правда, і вона така, яка є. Що там в «Істини»? Правда в кожного своя, істина завжди одна? Ось так і тут.

— Сто відсотків усіх ресурсів, — нагадав я. — Це моя остаточна умова для знищення розломів десятого рангу.

— Дертанців немає поруч із твоїм домом, — промовив Ксав’єр Флеймворд. — Отже, ти закрив десятку десь іще? Разом вісім розломів десятого рангу за два місяці? Тобі не здається, Соло, що ціна за таке надто висока? Я б зрозумів, якби ви героїчно закривали один розлом на місяць. Витрачали на це рідкісні складники, якісь унікальні артефакти. Але ви проходите десятки так, наче це звичайний розлом початкових рангів. Чому ми маємо платити за те, що не становить для вас особливих труднощів?

— Це плата не за те, що ми сильні, — уточнив я. — Це плата за те, що ми знаємо, як закривати десятки. І це знання далося нам дуже нелегко.

— Коли немає жертв, не можна говорити про труднощі, — зауважив Драквелл. — У Греймодів немає жертв. Отже, знання було здобуте не такою вже й високою ціною.

— Ми ходимо колами, — мені залишалося лише зітхнути. Переговорити цю парочку я не міг. Досвіду в них було значно більше, ніж у мене. — Ціну ви знаєте. Хочете позбутися десяток — віддайте нам усе, що в них є, і тоді…

Договорити я не встиг — несподівано в Драквелла завібрував амулет зв’язку. Глава клану Вогню здивовано подивився на амулет, потім на мене й знову на амулет. Той не вгамовувався. Судячи з усього, це був екстрений зв’язок із Драквеллом, але той навіть приблизно не розумів, чому раптом став настільки потрібен.

— Слухаю, — промовив Драквелл, нарешті наважившись прийняти виклик.

— Главо, біда! — пролунав сповнений емоцій голос. — Прорив! Одразу в усіх шістьох десятках! Потвори змели першу лінію оборони й рухаються до міста!

— Який, до істинного вогню, прорив?! — заревів Драквелл. — Розломи ж досліджували! Не було жодних передумов для прориву!

— Саме так! — вочевидь, на тому боці справи йшли вкрай погано, якщо співрозмовник забув про субординацію. — Ми постійно перевіряли розломи, але сьогодні вони наче збожеволіли! Причому одночасно всі десятки!

— Ваша Світлосте, а чи не зателефонувати вам Флоурінгам? — запропонував я, поки Драквелл з’ясовував подробиці. — Теперішній стан десяток — проблема лише Ігніссарів чи всієї Імперії?

— Ти щось знаєш? — напружився Ксав’єр Флеймворд.

— Лише припущення, — відповів я. — Підозрюю, що Шайнборни знову щось улаштували.

— Кортіс мертвий! — нагадав дядько Розалін.

— Зате його родина жива й здорова, — не погодився я. — І вони активно співпрацюють із розломовими потворами.

— Чомусь мені здається, що все це пов’язане з тобою, Соло, — промовив Ксав’єр, але дослухався до моєї поради й дістав один з амулетів зв’язку. Відповідь надійшла негайно:

— Ксав’єре, мені зараз не до тебе! — промовив Любомир. — У нас прориви! Одразу в усіх сімох десятках! До речі! Імперія має нам допомогти! Клан Води просить допомоги! Це офіційне звернення, Ксав’єре! Тягни сюди Греймода!

— Навіщо він тобі? — запитав маг вогню.

— Мій… Один із моїх радників заявив, що проблему можна розв’язати лише за допомогою Греймодів! — майже прокричав Любомир Флоурінг. — Я вже відправив до нього гінця, але цей песів хрін живе в такій дірі, що туди добиратися добу! Начебто й поруч зі столицею, а швидко не дістанешся!

— Цей песів хрін тебе зараз чує, — промовив Ксав’єр Флеймворд. — Тож можеш висловити йому все, що хочеш.

— Греймод поруч із тобою? — Любомир розгубився буквально на мить, але відразу опанував себе й, наче не він кілька секунд тому мене лаяв, промовив: — Греймоде, клан Води просить у клану Хаосу допомоги!

— Між нашими кланами немає угод про взаємодопомогу, — заявив я.

— Греймоде, у мене тут люди гинуть! — гаркнув Любомир. — Наші стосунки з’ясуємо після того, як зупинимо прорив! Чекаю на Греймодів у себе! Ксав’єре, мені ніколи! Потвори пруть так, що їх не зупинити!

Колишній радник Імператора прибрав амулет і дістав наступний. Той з’єднав його з Варлоном Ноктаріоном. Глава клану Темряви відповів одразу й підтвердив, що всі п’ять розломів десятого рангу на його території пішли в прорив. Без жодних причин і попереджень. І тепер маги темряви героїчно стримували натиск потвор, але від допомоги Імперії не відмовилися б.

Потім були дзвінки Сіріонові Люменару й Вілліанові Хелсроуду. Ситуація в усіх була однаковою — прорив і героїчні дії магів.

— П’ять у темних, по сім у Води й Вогню, по шість у Світла та Природи, — промовив я, оцінюючи масштаб лиха. — І це лише ті розломи, які розташовані на територіях кланів. Ваша Світлосте, скільки всього десяток в Імперії, які не належать кланам?

— Тридцять дві, — Ксав’єр Флеймворд навіть зблід, усвідомивши масштаб лиха.

— Отже, просто зараз на території Імперії є шістдесят три розломи десятого рангу, — підсумував я. — І в кожному почався прорив. Ви ж розумієте, що самих Греймодів не вистачить, щоб зупинити таку лавину.

— Мені потрібно до своїх військ! — Драквелл підвівся. — Греймоде…

Наші погляди зустрілися. Півтора року тому в нас із Драквеллом Ігніссаром склалися цілком робочі стосунки. Мені подобався цей військовий своєю прямотою й непохитною впевненістю, що все, що він робить, — правильно. Але тепер цього не було помітно. Мене не було надто довго, а Драквелл займав надто невизначену позицію, поки на мою родину полювали.

— Клан Вогню просить у клану Хаосу допомоги, — вичавив із себе Драквелл. — Тобі потрібні сто відсотків усього, що здобудеш у розломах? Забирай. Люди важливіші. Ти знаєш, як мене знайти. Я до своїх.

Драквелл використав «Телепортацію» й скривився, коли вона зірвалася. Усередині мого недобудованого дому магія не діяла. Артефакти на рівні переговорних пристроїв іще не блокувалися, але магія повністю вимикалася. Вилаявшись, маг вогню широким кроком вийшов із будинку.

— Він має рацію, Соло, — промовив Ксав’єр, намагаючись достукатися до моєї совісті. — Люди важливіші.

— Колись таке казали про магів хаосу, — нагадав я. — Але тоді це нікого не зупиняло. Нас заганяли, наче диких звірів. Тепер, коли почалося цькування інших кланів, усі прийшли по допомогу до нас. До тих, кого вони заганяли. Чи не здається вам, Ваша Світлосте, що в цьому є щось ненормальне? Моя родина була змушена переховуватися весь той час, поки мене не було на материку, і нікого це не хвилювало. Кому цікаві якісь Греймоди? Але тепер, коли притисло вже їх, усі раптом згадали, що існує клан Хаосу?

— Я не став згадувати про це при Ігніссарі, знаючи його запальну вдачу, — промовив Ксав’єр. — Але в мене є до тебе запитання, Соло. Чи не здається тобі дивним, що розломи десятого рангу збунтувалися відразу після того, як ви закрили вісім із них? Можливо, в тому, що тепер відбувається в Імперії, винні не Шайнборни, як ти стверджуєш, а Греймоди?

— Можливо, — мені залишалося лише знизати плечима. — Але суті це не змінює, Ваша Світлосте. Я не розумію, навіщо мені допомагати тим, хто хотів, хоче й хотітиме мене знищити?

— Тому що Імперія просить тебе про це, — відповів Ксав’єр. — Я прошу. Допоможи нам. Потрібні всі ресурси? Забирай. Люди справді дорожчі за якісь камінці й метал. Подумай про це. А тепер я піду. Маг вогню десятого рангу в будь-якому разі буде кориснішим на полі бою, ніж у тебе в гостях.

Ксав’єр Флеймворд вийшов із дому й полетів. Я повернувся до кабінету, де зустрів замисленого Патрика й усіх шістьох учениць.

— Уже в курсі? — здогадався я.

— Батько телефонував, — відповів Патрик. — Просив допомогти з розломами. Там усе надто складно. Вони не встигають евакуювати людей. Багато загиблих.

— Шістдесят три розломи десятого рангу виплюнули своїх потвор назовні, — промовив я. — І це не кажучи про розломи в колишніх проклятих землях. Там десятки ніхто ніколи не рахував. Ми не зможемо допомогти всім одночасно. Нас просто не вистачить.

— Що ти пропонуєш? — насупився Патрик. — Просто сидіти й дивитися, як потвори пожирають звичайних людей? Не вони ганялися за нами по всій Імперії, Соло. Маги якраз виживуть. А ось звичайні люди — ні. Їм нікуди тікати. Та й від потвор десятого рангу не втечеш!

— Тому ніхто й не сидітиме, — відповів я. — Заплющуй оченята й повзи до світу ймовірностей. Мені потрібне джерело всього цього божевілля. Якщо ми його не знищимо, прориви нікуди не подінуться. Відчуваю, що Шайнборни або темні істоти зробили щось, через що всі розломи одночасно перетворилися на розломи з постійним проривом.

— На такі самі, як ми знищили в дертанців? — зрозуміла мою думку Мілена. — Учителю, але це позбавлено сенсу! Ті розломи були створені за допомогою артефактів.

Промовила й замовкла. Тому що немає жодних достовірних підстав вважати, що розломи, які виникають самі собою, є наслідком природного катаклізму. А що, як усі вони — результат дії якогось артефакта? І розломові потвори отримали до нього доступ!

— Щоб тебе! — у серцях вилаявся Патрик. — От не було тебе рік — така краса була! Так, бігали ми від імперців, але вони полювали на нас без фанатизму!

— За себе говори, — відразу втрутилася Розалін. — Мене один раз викрали!

— Ой, ти ще не починай! — Патрик відмахнувся від магині вогню. — Викрали її. До тата доправили — і все. Теж мені викрадення. А от те, що почалося тепер, — уже серйозніше. Це докорінно змінює всю логіку підкорення розломів. Якщо їх усі створили або ритуалом, або артефактом, отже, ними можна керувати за допомогою цих ритуалів чи артефактів. Тобто існує цілком реальне місце, де розташований центр усіх наших бід. І це місце розташоване…

Патрик сам себе налаштував і, заплющивши очі, пішов до світу ймовірностей. Заважати чи квапити його ніхто не став. Небезпечно, та й не факт, що Патрик зможе знайти дорогу назад.

— І це місце розташоване поруч із райдужним розломом, — пролунав майже безживний голос Патрика. — Ти мав рацію, Соло. Істоти справді активували якийсь ритуал, що спричинив прорив у всіх розломах. І якщо його не зупинити, станеться лихо. Тому що потвори, які вибралися з розломів, більше не обмежені потребою перебувати поруч зі своїми розломами. Якщо ми не знищимо ритуал, через п’ять днів від нашого материка нічого не залишиться… Прокляття, а в мене ж іще навіть дитина не народилася… Чому все так ускладнилося, щойно Соло повернувся додому?

— Мені потрібні Кіріне й Розалін, — промовив я. Подивившись на інших учениць, додав: — Ви залишаєтеся за старших. Це не ваша битва. Поки ми займатимемося ритуалом, допоможіть з евакуацією. По одній до кожного клану! Греймодів просили про допомогу? Отже, Греймоди прийдуть!

— А я тобі навіщо? — запитала Розалін, щойно інші дівчата зникли.

Причому не лише вони — я відправив із ними всіх Греймодів, залишивши господарювати тільки Вірену. Їй, магині все ще восьмого рангу, не личило возитися з потворами десятого. Та й із дітьми хтось мав залишитися, не все ж скидати на Ястіна. Старий, звісно, заперечувати не стане, але так не годиться.

— Щойно я подумав про те, щоб кудись тебе відправити, мені стало дуже не по собі, — чесно відповів я.

— Батько припинив співпрацювати з культом прадавнього! — відразу заявила Розалін. — Я це зчитала з його свідомості!

— Ти зчитала батька, але не главу культу, — виправив я. — Що коїться в голові цього гада — питання з питань. Тому до певного часу побудеш поруч зі мною.

— Так само, як мене, він може схопити будь-кого з нас, — не погодилася Розалін.

— У тому й річ, що може, але не стане, — відповів я. — Вони йому не потрібні. З якоїсь причини главі культу потрібна саме ти. І це мене напружує. Я не розумію причин.

— Хочеш сказати, що тепер я потрібна йому не для того, щоб передати мене батькові? — приголомшилася Розалін.

— Якби я розумів, що відбувається, — мені залишалося лише зітхнути. — Ідіть обидві сюди. Переміщуємося до райдужного розлому. Кіріне, ауру володарки на максимум. Радіус — десять кроків. Сюрпризи нам не потрібні.

Колись, тепер уже в далекому, як здавалося, минулому, я бував на першій стіні, яка відділяла бойову академію клану Хаосу від усього іншого світу. Саме тоді я й побачив райдужний розлом, вежі, що будувалися навколо нього, і потвор, які поводилися надто розумно. Розум артефакта «Істина», що тоді перебував усередині мене, розповів про страшну істоту, яка пожирає світи. Тоді запитань у мене не виникло, але тепер я залюбки запитав би: звідки прадавній артефакт знає, що станеться? Подібне вже траплялося з людьми? Якісь світи були поглинуті? Чи це лише гіпотеза, заснована на гарній казці?

Відповідей мені ніхто не дав, але тепер вони й не були потрібні. Спочатку необхідно зупинити прориви, а вже потім займатися іншими справами. Обійнявши Розалін і Кіріне, я активував «Телепортацію», переносячись до першої стіни. Минулого разу мені вдалося знайти досить зручну нішу, звідки відкривався чудовий краєвид на весь внутрішній простір першої стіни. Навіть якщо розломові потвори знайшли ту нішу й зайняли її, іншого варіанта в мене однаково не було. Потрібно побачити, що відбувається.

Простір перестав мерехтіти, і поруч із нами на каміння повалилося безліч розломових потвор. Ніша, яка раніше була порожньою, усе-таки перетворилася на базу варґонів, розломових крикунів та якихось дрібних потвор, схожих на летючих кабанчиків. От тільки ніхто з них не очікував появи Кіріне з її аурою володарки.

Довелося пройтися по кожній потворі. Лунаріс працювала чітко й без нарікань. Один удар — мінус одна розломова потвора. Вона відразу перетворювалася на чисту енергію хаосу, яку поглинав мій клинок. Для розвитку ця енергія не годилася, але як зброя проти собі подібних була ідеальною.

— Істинний вогонь, — прошепотіла Розалін, підійшовши до краю ніші, що виходив усередину першої стіни. — Це має ще страшніший вигляд, ніж у твоїх спогадах.

Райдужний розлом збільшився. Хоча здавалося, що ще під час мого попереднього відвідування він досяг свого максимуму. Вочевидь, ув’язнена в ньому сила була настільки величезною, що вже не могла втриматися в межах проколу простору й вихлюпувалася назовні.

Тривало активне будівництво восьмої вежі. За час моєї відсутності потвори примудрилися завершити сьому й тепер закладали фундамент восьмого «якоря». Матеріали «таргани» тягали з розлому з такою швидкістю, наче всередині працювала окрема фабрика з виробництва цегли. Лічі так само літали між будівельниками, розмахуючи косами, безформна купа незрозумілого вмісту так само була наполовину занурена в розлом, забезпечуючи зв’язок між внутрішнім і зовнішнім світами. Знайома, нехай і моторошна картина.

Накотив страх, але тепер він був якимось приглушеним. Коли я перебував тут минулого разу, то ледве міг дихати, борючись із тиском розлому одинадцятого рангу. Тепер майже не відчував його впливу. Так, страшна райдужна штука. Так, розумні потвори, які взялися будувати восьму вежу. Так, усвідомлення, що всі дванадцять веж зведуть не за тридцять років, як передбачалося спочатку, а щонайбільше за десять. Тобто часу в нас немає. Але все це залишалося десь на тлі. Без яскравих емоцій.

Тому що всю мою увагу привернув великий майданчик, прихований захисним куполом. Місце, де проводили ритуал прориву всіх десяток, було сховане від основних сил. Купол був непрозорим, тому побачити, що коїлося всередині, не виходило. Чому?

Відповідь у мене була лише одна: людиноподібні істоти з розломів захищали людей, які проводили ритуал, від власних родичів. Тому що варто тим побачити двоногих — і жоден амулет їх не врятує. Зжеруть і скажуть, що так і було. Отже, що?

Правильно!

— Розалін, мені потрібна тонка вогняна спиця, яка проб’є цей купол, — зажадав я. — Потрібно… Розалін!

— Учителю, — цокаючи зубами, відповіла дівчина. Вона впала за каміння в позу ембріона й мукала. — Я… Не можу! Мені страшно!

— Зберися, принцесо! — жорстко зажадав я. За час, проведений у розломах десятого рангу, я навіть забув, як це — відчувати солодкуватий присмак розломів. Коли тіло настільки опирається близькості до цієї ненормальної точки простору, що готове виробляти із собою справжні фокуси, аби лише розум дозволив забратися якомога далі. На десятому ранзі я втратив цю особливість, але, вочевидь, в учениць таке відчуття залишилося. Кожна відчувала силу розломів по-своєму, але суть завжди була одна: перебувати поруч із протиприродним місцем важко.

І тепер близькість до чужорідного утворення перетворила Розалін на тісто. Що мені категорично не подобалося — від учениці передусім була потрібна зібраність, а не оце все!

— Учителю, — ледь не плачучи, промовила Розалін, відповзаючи від краю стіни. — Тут потрібна Жасмін. Вона вже готова сюди телепортуватися, лише скажи. Міна зробить усе, як тобі потрібно. Вона знищить купол, тих, хто перебуває під ним, зупинить ритуал і…

— Ученице, я чую у твоїх словах слабкість! — жорстко промовив я. — Розслабилася, поки мене не було? Тоді хочу тебе потішити: тепер залишати тебе я не збираюся. І ти не лише підведешся, а й виконаєш усе, що від тебе вимагається. Те, що ти відчуваєш, — нав’язаний тобі зовнішній страх. Те, на що ти взагалі не повинна звертати уваги! Зберися, принцесо! Ти ж Греймод! Подивися на Кіріне! Вона навіть уваги не звертає на якусь ауру. Невже ти гірша за мою черепашку? Чи мені потрібно взяти Кіріне в учениці, а всю шістку прогнати мокрою брудною ганчіркою як тих, хто не виправдав сподівань? Встати! Ти повинна стояти, коли з тобою розмовляє учитель!

Давно Розалін не отримувала такої прочуханки. Утім, як і всі мої учениці, що тепер дивилися на мене її очима. Так, дівчата справді розслабилися! Вирішили, що раз народили мені доньок, то я перестану бути суворим і наполегливим? Сюрприз!

— Я не бачу тебе на ногах! — продовжив тиснути я. — Кіріне, стояти! Вона має впоратися зі своїми слабкостями сама. Інакше не гідна бути частиною Зграї!

— Так, мій Соло, — промовила Кіріне, яка хотіла допомогти Розалін підвестися. Якийсь час черепашка дивилася на марні спроби магині вогню, після чого сказала: — Бути частиною Зграї — величезна честь. Заради цього істоти іншого материка готові померти, аби лише виконати наказ свого володаря. Мій Соло — найкращий володар, якого я знаю. Він слабший за Ру. Це даність. Можливо, він слабший навіть за мене. Але це не має значення. Важлива не сила, а особисті якості. І вони в мого Соло на такому рівні, що я готова померти, аби лише бути поруч із ним. Ти не готова померти. У тебе є обмеження. Колись твій дух був сильним. Колись ти була справжньою частиною Зграї. Але тепер усе це в минулому. Ти народила дитину, розкисла, вирішила, що всього досягла. Це не так, ученице мого Соло. Ти просто стала слабшою. Забула, що означає переступати через себе. Відвикла працювати на межі можливостей. Відвикла відчувати біль. На тебе тисне аура цього місця? Вона тисне лише на слабких. Подивися на мого Соло! Він сильніший за тебе лише трохи. Можливо, ти навіть сильніша за нього. Але він стоїть, а ти повзаєш, наче черв’як, нездатний підвестися. Та тебе навіть моя аура здатна розчавити! Тоді як мій Соло витримує її без жодних проблем. Тому що він знає, що означає переступати через себе. Ти — ні.

— Не смій мене повчати, черепахо! — загарчала Розалін. — Тільки не ти! У тебе немає такого права!

— У мене воно є, ученице мого Соло, — спокійно зауважила Кіріне. — Це називається правом сильного. Тепер сила в мене. У тебе немає нічого, крім емоцій і шмарклів, розмазаних по підлозі. Ти слабка, Розалін Греймод! Ти не гідна вважатися частиною Зграї мого Соло!

— Замовкни, — мало не закричала Розалін. Емоції, не гідні читця. Невже вона відчула, що Кіріне не лукавить і справді вважає її негідною? Чи все-таки змогла зчитати мою зневагу, яку я всіляко спрямовував у її бік? Так, це жорстко, але іншого способу змусити Розалін переступити через себе я не бачив. Вона повинна битися, а не скаржитися на страх, біль і скалку в пальці.

Надмірна «близькість» Кіріне до мене тиснула на учениць. За два місяці, що минули після мого повернення, вони так і не зрозуміли її місця в нашій ієрархії. Кіріне жодним чином не лізла між мною та Віреною. Водночас сама Вірена ставилася до черепашки так, наче це була її рідна сестра, несподівано знайдена на іншому материку. Але між Кіріне й ученицями наче чорна кішка пробігла. Особливо після того, як черепашка підсилила Ніч, розділивши вихованцеві Шира стихії темряви й вогню. Після цього мої учениці вже не могли битися проти Ночі — чорний дракон розкидав їх у різні боки за лічені хвилини. І так, Ніч знову змінив свій опис. Він був драконом Темряви, Вогняним драконом Темряви, драконом Палаючої Темряви, драконом Темного Полум’я й нарешті став просто чорним драконом. Сподіваюся, тепер уже назавжди.

— То примусь мене замовкнути, — продовжила тиснути Кіріне. — Мій Соло вже не має над тобою влади. Він став частиною тебе. Але не я. Для мене ти слабка, марна, непотрібна істота, нездатна ні на що більше, ніж стрибнути в ліжко до мого Соло.

— Замовкни! — Розалін уже кричала. Її більше не бентежила ані близькість розломових потвор, ані райдужний розлом. Уся її ненависть і біль набули образу. Прекрасної та неймовірної Кіріне.

Гарчачи, наче справжній звір, Розалін підвелася. З носа й вух ішла кров — напруження було настільки сильним, що організм магині десятого рангу не витримував. Але там, де не витримував організм, витримувала лють.

— Ти не маєш права таке казати, монстре! — продовжила кричати Розалін. — Тільки не ти!

— Мій Соло наказав тобі знищити захисний купол, — спокійно зауважила Кіріне. — Натомість ти стоїш і широко роздуваєш ніздрі. Спочатку виконай наказ свого володаря, а вже потім роззявляй пащу на його заступницю! Купол досі стоїть, Розалін Греймод! Чи все, на що тебе вистачило, — просто підвестися?

Розалін на негнучких ногах підійшла до краю стіни. Судячи з мурашок, що побігли моєю спиною, нас помітили. Рев і крики розломових потвор по всій першій стіні буквально оглушували, а в наш бік упевнено летіли два лічі, щоб змахнути нас зі стіни своїми косами. Усе, таємна операція «прилети й подивися на райдужний розлом» завершилася.

Почалися суворі будні.

— Кіріне, ауру, — наказав я. — Ніхто не повинен до нас наблизитися, поки Розалін виконує мій наказ.

— Так, мій Соло, — кивнула Кіріне. — Я зроблю все можливе, щоб їх затримати. Але деякі здатні опиратися моїй силі.

Деякі — це лічі. Володарі армії розломових потвор наче не помітили аури Кіріне. Як летіли до нас, так і продовжили свій неквапливий політ. Колись такий супутник був у Шира, але ми так і не з’ясували, хто з нас сильніший. Вочевидь, настав час раз і назавжди розібратися в цьому питанні.

Лунаріс з’явилася в моїх руках, і назовні відразу вирвалася хмара суцільної темряви. Усе, що залишилося після загибелі одного з людиноподібних породжень розломів, повернулося назад до розломів. «Бурмінська ніч», потрапивши в заселену людьми місцевість, могла накоїти чимало лиха. Але тут їй було саме місце.

Обидва лічі без жодних проблем пролетіли крізь хмару темряви. «Бурмінська ніч» не могла діяти на неживих істот. Зате чудово взаємодіяла з усіма іншими! Хоч якими міцними були шестирукі варґони, вони однаково залишалися живими істотами, нехай і породженими розломами. Коли на таку живу істоту обрушується темрява, вона перетворює її на огидну рідину. Саме це й сталося з усіма робочими загонами, які будували восьму вежу.

Таргани перестали тягати каміння. Варгони перестали складати його рівними рядами. Постраждала навіть безформна купа м’яса, яка забезпечувала зв’язок зі світом райдужного розлому. А потім до нас долетіли лічі.

Коса зустрілася з клинком Лунаріс, і вперше, здається, за весь час володіння древньою шпагою я зустрів гідного супротивника. Зброя розломової потвори спокійно протистояла моїй, наче це був звичайний шматок загостреного заліза, а не прадавній артефакт, здатний поглинути навіть багряного привида.

Змах. Блок. Випад. Блок. Ще один блок. Якоїсь миті я усвідомив, що блоків стає дедалі більше, а випадів — менше. «Списи хаосу», які я безперервно спрямовував у супротивника, тонули в темній мантії, наче в бездонному колодязі. Ніби темрява навчилася поглинати хаос, що вже саме собою було маячнею.

Але тепер ця маячня ставала реальністю.

Поруч Кіріне билася з другим лічем. Власне, через це мені бракувало місця, щоб розвернутися, — моя черепашка набула основної форми. Щоправда, допомагало це мало: ліч не поспішав бути з’їденим. Наче парочка, яка з’явилася до нас, належала до якихось особливих потвор, здатних битися з високорівневими магами.

От і залишалося Кіріне клацати щелепами, відкушуючи від ліча шматки отруйної темряви. Будь-яку іншу істоту це давно б убило, але тільки не мою Кіріне. Темрява була однією з її частин, тому клубочений туман нічого не міг із нею зробити.

Як і вона сама нічого не могла зробити з лічем. Коса розломової потвори раз по раз викрешувала іскри з панцира, залишаючи потворні подряпини. Хоч якою блискавичною була Кіріне, ліч виявився швидшим. Водночас я навіть не міг допомогти черепашці, бо всю увагу зосередив на тому, щоб не здохнути. Потвори, які вийшли проти нас, виявилися неймовірно сильними.

— Я зробила! — прокричала Розалін, коли вниз ударила тонка вогняна блискавка. Купол, під яким ховався ритуал прикликання, луснув, наче мильна бульбашка, оголивши свій вміст. І не можу сказати, що цей вміст мені сподобався.

— Кіріне, у людину! — наказав я, відчувши, що лічі сповільнилися. Їхню увагу привернув знищений купол.

Черепашка навіть не стала відповідати. Просто перетворилася на мініатюрну дівчину й одним стрибком опинилася поруч зі мною. Розалін стояла неподалік, але мені все одно довелося зробити кілька кроків у її бік, щоб згребти в оберемок. Узагалі-то дівчина могла скористатися «Телепортацією» й сама, але аура райдужного розлому нікуди не зникла. Розалін усе ще було до жаху страшно.

Тому телепортацію я взяв на себе. Лічі схаменулися й кинулися вперед, але було запізно. Вони подарували мені шанс, яким я відразу ж й скористався.

— Пали! — наказав я, щойно простір навколо перестав крутитися.

Розалін не запитувала, що саме потрібно палити. Вона й сама чудово це бачила.

Шайнборни справді допомагали розломовим потворам створювати ритуал. От тільки допомагали не так, як планували. Через брак високорівневих магів, придатних для ритуалу, породження розлому використали самих Шайнборнів.

Понівечені тіла магів світла висіли на моторошних козлах. Із тіл виходили трубки, якими кров потрапляла до великого ритуального кола, що яскраво палало всіма кольорами веселки. Загалом було дванадцять «живильних» центрів. Вочевидь, якесь сакральне для розлому число: дванадцять веж, дванадцять Шайнборнів, принесених у жертву.

І що найжахливіше — люди залишалися при свідомості. Вони чудово усвідомлювали, що з ними відбувається, не маючи змоги знепритомніти. Схожа на слимака розломова потвора працювала з тілами, по суті загоюючи всі рани. Це було перше побачене мною породження розлому, яке займалося лікуванням! І це остаточно лякало. Спочатку потвори навчилися блокувати хаос, тепер лікують одна одну. Дивись, ще дійде до того, що вони прийдуть до людей і скажуть, що настав час залишати цей світ, бо сюди з’явиться їхній володар.

Всепожиральне полум’я вирвалося з Фенікса, змітаючи все на своєму шляху. Хоч якого удару зазнала Розалін, її магія досі залишалася дієвою. Так, потвори десятого і, як тепер стало зрозуміло, одинадцятого рангу — це я про лічів, щоб їх хаос роздер, — були байдужими до магії вогню, але якорі ритуалу — інша річ.

Шайнборни помирали мовчки й, як мені здалося, з радістю. Дуже сподіваюся, що в останні миті життя вони все-таки усвідомили: з розломовими потворами співпрацювати не можна. Поки Розалін займалася полоненими, Кіріне знищувала печать. Знову перетворившись на черепаху, вона розривала землю лапами, порушуючи цілісність кола. Магія на нього, як виявилося, не діяла. Навіть хаос. Насправді кумедно. Ще нещодавно я вважав хаос найсильнішою стихією, здатною творити те, що іншим непідвладне, а тепер його відкидали дедалі нижче в загальному рейтингу стихій.

Так і до того дійде, що хаос перетвориться на щось марне.

— Відходимо! — наказав я, щойно печать перестала мерехтіти. Ритуал було перервано.

— Потрібно все тут знищити! — загарчала Розалін, спрямовуючи вогонь у бік потвор, що наближалися. Лічі, які летіли до нас, іще не дісталися, але й без них було кому командувати на землі.

— Не тепер! — крикнув я. — Ученице, до мене! Кіріне, у людину!

Відчуття неминучої катастрофи було настільки сильним, що я ледве тримався на ногах. Уся сила володаря, усе, що я здобув на іншому материку, виявилося марним проти того, що виповзало з райдужного розлому. Я не міг дати цьому назви. Її й не могло існувати — це була безформна маса, готова пожирати все навколо. Ще не Творець розломів, але вже щось близьке до нього. Такий собі ультагар у своєму найвищому прояві, здатний пересуватися не лише в межах розлому, а й поза ним.

Коли відчуття небезпеки досягло вершини й над нашими головами почав формуватися купол із живої темної матерії, я обійняв дівчат і використав «Телепортацію». Це був не чорний метал, але щось подібне. Живий блокатор магії. Ідеальна зброя проти магів.

Що тут узагалі коїться?!

Простір закрутився, щоб оформитися в головну площу палацу Люменарів. Розалін на мить заплющила очі, визначаючи, де перебуває Хелен, після чого стала посередині, й простір знову поплив, перетворюючись на моторошну картину хаосу та руйнування.

Ми перебували неподалік від якогось містечка. Воно палало. Стін уже не було. Їх знесли одним ударом. Не було й більшої частини будинків — розломові потвори зрівняли їх із землею. Місто раз по раз здригалося від вибухів: маги світла використовували найпотужніші заклинання, щоб хоча б зупинити лавину потвор, яка насувалася.

— Кіріне, — промовив я. Нічого пояснювати не було потрібно.

— Так, мій Соло, — пролунав відгук, після якого навколо стало на одну істоту більше. Черепаха вступила в бій, відразу заявивши про свою перевагу.

— Учителю, — Хелен витерла піт із залитого темною кров’ю обличчя. — Довелося попрацювати.

Неподалік від Хелен лежало з десяток звичайних погоничів. Хіба що розмірами вони значно перевершували тих потвор, яких зазвичай можна було побачити в розломах. Баритали, крикуни, варґони. Я навіть помітив шураґа, що лежав неподалік. Того самого летючого монстра, яким так пишався Шир. Розлом одним разом виплюнув із себе всю армію, щоб знищити все живе навколо.

Не вийшло.

— Вони відступають! — пролунав чийсь істеричний крик. — Потвори відступають!

Із міста почали вибігати чудовиська. Вони не звертали уваги на те, що відбувалося навколо. Їх турбувала лише одна мета — якомога швидше повернутися до свого розлому. Тому що дія ритуалу завершилася.

Кіріне не пропустила жодної потвори, знищивши всіх до одної. Слабка втіха для мешканців зруйнованого міста, але за них помстилися.

— Соло, — поруч із нами з’явився Сіріон Люменар. Глава клану Світла мав стомлений вигляд, хоча сяяв, як завжди. На ньому не було жодної плямки, на відміну, наприклад, від Патрика, який його супроводжував. Ось хто був вимазаний кров’ю розломових потвор із голови до ніг. — Є інформація, що саме ти зупинив прорив.

— Шайнборни й тут відзначилися, — промовив я. — Наталі потім намалює подробиці ритуалу, у якому вони брали участь. Хочу знати, що це було й чи можна повторити таке ще раз. Якщо потвори одночасно полізуть з усіх розломів, буде погано. Сіріоне, тобі потрібні твої десятки?

— Залежить від умов, — відповів маг світла. — Мені відомо, як ти домовлявся з Ігніссаром і Флеймвордом. Люменари на таке не підуть.

— Кристал, — після роздумів відповів я. — Мені потрібен лише кристал розлому, решту можете забирати собі. Настав час зробити учениць сильнішими. У людей просто не залишилося часу на торги.

— Мій Соло, час прокидатися, — ніжний голос пролунав поруч, вириваючи мене з обіймів сну. Якийсь час я спантеличено дивився на Вірену, наче очікуючи, що вона зараз перетвориться на Кіріне. Тому що досі Вірена ніколи не казала «мій Соло». Це було винятковим правом моєї черепашки.

— Ти б бачив зараз своє обличчя, чоловіче, — розсміялася Вірена. — На ньому стільки запитань, що мені не вистачить слів, аби відповісти на всі.

— Навіщо? — вичавив я, сідаючи в ліжку. Тіло боліло так, наче я пройшов через сотню процедур підсилення. Що, загалом, було недалеко від істини. Підсилень останнім часом я пройшов стільки, що вистачило б на шістьох. Власне, на них і вистачило. Щоб підготувати учениць до появи вузлів, із ними потрібно було попередньо попрацювати. Що я й робив, переганяючи в них енергію.

— Мені завжди подобалася ця фраза, — відповіла Вірена, сідаючи поруч. — А коли я почула, як її промовляє Кіріне, то відчула щось схоже на ревнощі. Це мала бути я, а не черепашка. Якийсь час я сердилася на Кіріне, а тепер зрозуміла, що серджуся без жодної причини. Що заважає мені робити те, що подобається? Злість на монстра? Навіть якось не смішно. От і назвала тебе так, як давно хотіла. Мій Соло. Адже звучить!

— Це… — почав був я, але продовжити не зміг. Вірена — не Кіріне. Моїй дружині дозволено все й навіть трохи більше. Просто тому, що вона моя дружина.

— Усе, можеш не шукати слів, — Вірена поцілувала мене й підвелася з ліжка. — На тебе чекають, чоловіче. Приведи себе до ладу й виходь.

— Хто цього разу? — ледь не застогнав я.

— Ксав’єр, — відповіла Вірена. — Імператор бажає висловити тобі своє схвалення. Нашому клану це тепер явно не завадить. Гроші, як ти знаєш, мають властивість закінчуватися.

Наче почувши слова Вірени, десь застукали молотки — тривало активне будівництво нашого замку. Маги води й природи встановили ідеальну систему очищення повітря, перетворюючи задушливий сморід на прохолодний гірський вітерець, але навіть ця досконалість не могла приховати запах свіжої фарби та будівельних матеріалів. Пахло всім, усюди й так сильно, що часом починала паморочитися голова.

Головну залу для прийомів уже закінчили. Оформлена в сірих тонах клану Хаосу, вона водночас була наповнена всіма барвами світу. Не маю жодного уявлення, як ученицям вдалося домовитися з дизайнерами цього дива, але результат вийшов досить гарним. Не сіра безликість, як у старому палаці клану Хаосу, а величне розмаїття кольорів, основою якого залишався саме сірий.

— Ваша Світлосте, не очікував побачити вас у таку ранню годину, — промовив я, щойно увійшов до зали.

Ксав’єр Флеймворд прибув не сам, тому доводилося дотримуватися протоколу. Разом із магом вогню з’явилася ціла юрба поплічників з імператорського палацу. Вони ходили моїм палацом, прискіпливо розглядаючи кожну дрібницю, наче наступні років тридцять їм доведеться провести саме тут. Наївні! Жодних плазунів у моєму палаці!

— Чув, учора ви закінчили з останньою десяткою, — промовив Ксав’єр Флеймворд. — Те, чого не вдавалося зробити протягом тисячоліть, Греймоди виконали за чотири місяці.

— Якою ціною, Ваша Світлосте, — промовив я. — І я, і мої учениці, і Кіріне — усі перетворилися на безвольне тісто. Повторити такий подвиг найближчим часом ми точно не зможемо.

— Більше й не потрібно, — здивувався Ксав’єр Флеймворд. — Клани та Імперія займуться дрібними й середніми розломами. Головне, що тепер у нас не залишилося жодної десятки.

— Їх сотні, — не погодився я. — Просто вони розташовані всередині другої стіни.

— У зоні відповідальності клану Хаосу, — з неприємною усмішкою відповів Ксав’єр Флеймворд. — Ти ж плануєш зайнятися і цією проблемою, правда?

— Планую, — відповів я. — Але відразу попереджаю Вашу Світлість, що до розломів десятого рангу, розташованих на території клану Хаосу, будуть запрошені добувачі королівства Дертан.

Група придворних, яка з’явилася разом із Ксав’єром, почала перешіптуватися й кидати в мій бік невдоволені погляди.

— Ваша Світлосте, хто це? — я не став соромитися. — І що вони роблять у моєму палаці?

— Це аристократи, призначені Його Імператорською Величністю до палацу Греймодів, — охоче відповів Ксав’єр Флеймворд. — Їхнє завдання — забезпечувати прийоми, стежити, щоб усе відбувалося в межах імперських законів і не виникало розбіжностей із усталеними традиціями.

— Зрозуміло, — зітхнув я. — Соглядатаї, та ще й у такій неприхованій формі. Панове, прошу вас залишити територію мого палацу, інакше вас буде знищено. Слово Соло Греймода!

— Ваша Світлосте, як так можна?! — обурився глава цього збіговиська. Причому звернувся він не до мене, а до Флеймворда. У моєму, щоб його хаос роздер, палаці!

— Соло, не варто так драматизувати, — Ксав’єр спробував стати на бік прибулих. — Присутність придворних — звична практика для будь-якого палацу.

— У палаці вищого роду Греймодів їх не буде, Ваша Світлосте, — не погодився я. — Ми не плануємо влаштовувати прийоми й запрошувати гостей. Ми бойовий рід. Наше завдання — знищувати розломи й усіх, хто заважає це робити. Ці плазуни мені заважатимуть, тому доведеться їх знищити.

— Чим же вони тобі заважатимуть? — здивувався Ксав’єр, і відповідь з’явилася сама собою.

Двері відчинилися, і до нас поважно увійшов Марк. За ним, насилу тримаючись на ногах, тупотіли шестеро сестер. Ходити навчилися всі, причому настільки швидко, що в мене закрадалася підозра: невдовзі світ накриє нова хвиля неприємностей.

— Ось, отже, про що ти, — зрозумів Ксав’єр Флеймворд, із цікавістю спостерігаючи за дітьми. У руках Марка був справжній клинок. Причому не затуплений, щоб дитина не накоїла лиха, ні! Справжнісінький, підігнаний під його зріст і силу. І загострений настільки, що за бажання відтяти собі палець можна було за кілька секунд. Та й не лише палець. І не завжди собі. Загалом Вірена вкрай негативно поставилася до мого подарунка синові, але відкрито заперечувати не стала. Усе, що зробила дружина, — приставила до Марка додаткового слугу, завданням якого було не дозволити хлопчикові поранитися. От і виходило, що мій син ходив будинком зі справжньою зброєю. Кілька подряпин, які він уже отримав, стали для нього доброю наукою. І так, я чудово розумів, що йому лише два роки. У бойовій академії клану Хаосу до двох років нас уже майже навчали бойових заклинань. Що порівняно з цим якесь гостре залізо?

У дівчат нічого гострого не було, але їм це й не знадобилося. Нещодавно моїм красуням виповнився рік, а вони вже щосили тероризували оточення. Мамами вважали не лише моїх учениць і Вірену, що логічно, а й Кіріне. Так, черепашка стала для моїх доньок справжнім атракціоном. Коли Кіріне не знищувала черговий розлом, вона бавилася з дівчатками, дозволяючи їм кататися з її панцира. Причому, судячи зі ставлення до малечі, це приносило Кіріне неймовірну радість. Бути корисною «моєму Соло» — вершина щастя для заступниці володаря Зграї.

— Панове, глава роду Греймодів своє слово сказав, — промовив Ксав’єр Флеймворд, звертаючись до палацових прилипал. — Зі свого боку нічим допомогти не можу. Якщо залишитеся тут — помрете. Ви маєте право вирішити, де вам буде краще. Гадаю, за десять хвилин шановний Соло Греймод почне втілювати свої погрози в життя.

Цього вистачило, щоб люди, які прибули з магом вогню, терміново почали залишати мій палац. Слуги провели їх, як і моє заклинання «Пошук». Не потрібні мені тут «зайві».

— Вірена сказала, що Імператор бажає висловити роду Греймодів щось приємне? — запитав я, щойно придворні залишили мій дім.

— Як я вже казав, нічого подібного в Імперії не траплялося за всю її історію, — без соглядатаїв Ксав’єр Флеймворд міг розмовляти так, як звик, а не так, як вимагала його посада. До речі, а яка саме? Звичайного радника? Уже не головного?

— Так, тепер я звичайний радник, — підтвердив він. — Любомир міцно присів Імператорові на вуха, змушуючи його робити все, що потрібно клану Води.

— Головне, щоб не Греймоди, — не втримався я від сарказму. — А там хоч трава не рости.

— На жаль, саме так, — погодився Ксав’єр. — Мене відправили дізнатися про розмір нагороди. Зважаючи на те, що ресурси з половини всіх десяток відтепер належать тобі, пропонувати якісь цінності безглуздо. То що тобі потрібно, Соло Греймоде?

— Що мені потрібно? — я насилу стримав сміх. — Може, почнемо з того, що скасуємо закони, ухвалені за ці чотири місяці?

— Ти про ті, згідно з якими клани зобов’язані передавати Імперії всі високорівневі ресурси? — Ксав’єр відразу мене зрозумів. — Ти ж усвідомлюєш, що це неможливо? Любомир протиснув ці закони саме для того, щоб не дозволити Греймодам злетіти на вершину. Твій рід і так отримав надто багато за надто короткий час, щоб іще переживати через утрачені ресурси.

— Переживати ми будемо завжди, Ваша Світлосте, — парирував я. — Саме тому я віддам усі десятки, розташовані всередині другого кола, дертанцям. Якщо вони не зможуть проковтнути такий обсяг, піду на захід і працюватиму вже з дрібними королівствами. Усім потрібні ресурси, у всіх є гроші. І замість того щоб зберегти нормальні відносини з Греймодами, Імперія вирішила наказом забрати в мене моє. Так справи не роблять.

— Однак ти не опирався, — нагадав Ксав’єр.

— Навіщо? — я знизав плечима. — У мене немає команд, здатних розібрати розлом десятого рангу. Немає фахівців, обладнання, зрештою, бажання. Усім цим потрібно займатися, і якщо Імперія взяла на себе всю роботу, нехай порається. Мені вистачить і того, що ми отримаємо. До того ж тридцять два кристали десятого рангу вже лежать у моїй скарбниці. Як і артефакти, здобуті з розломів.

— Власне, заради цього Імператор і викликає тебе, — зізнався Ксав’єр. — Артефакти з розломів десятого рангу є предметами особливої цінності. Їх потрібно представити для оцінювання, дослідження й подальшого розподілу.

— Подальшого чого? — я ледь не втратив дар мови. — Я правильно розумію, що Імперія бажає накласти лапи на те, що ми здобули в розломах, Ваша Світлосте? Хіба ми не обговорили все заздалегідь?

— Обговорили, — із важким зітханням відповів Ксав’єр. — Але розумієш, Соло, ви зробили це надто швидко й надто легко. Як каже Драквелл, без напруження. Без подолання меж. Це нікому в Імперії не подобається. Якщо ви настільки сильні, чому не позбулися десяток раніше?

— Тобто те, що мене відправили на інший материк, уже не рахується? — я залишався спокійним, хоча всередині вже вирували емоції.

— Як і не пам’ятають, що Імперія в цей час полювала на твоїх учениць, — відповів Ксав’єр. — Людська природа така, що ми відразу забуваємо все, що нам не подобається. Залишаємо лише те, що нас зачіпає. Володіння Греймодами тридцятьма двома артефактами десятого рангу зачіпає всіх. І це не кажучи про розломи, які ти закрив на своїй території. Скільки там було десяток? Вісім, якщо не помиляюся? Знову ж таки, ніхто не знає, що зі створених ритуалами розломів не випадає здобич. Усіх непокоїть раптовий злет клану Хаосу, Соло. Настільки, що вони готові вимагати компенсації за твою повільність.

— Відчуваю, наче перебуваю в якомусь маренні й незабаром прокинуся, — чесно відповів я. — Ксав’єре, навіщо ти тут? Насправді.

— Щоб підготувати тебе, — відповів маг вогню. — Щоб ти не спалахнув, коли те саме заявить Імператор. Мені тепер не потрібна війна, Соло. Мені потрібна спокійна Імперія, яка має набиратися сил, щоб протистояти новій загрозі.

— Але спокою не буде, — заявив я. — Я не збираюся нікому віддавати артефакти. Не збираюся ні з ким ділитися кристалами десятого рангу. Не збираюся навіть розповідати, що ми отримали. Тому що все це є власністю роду Греймодів. Навіть не клану Хаосу. І якщо хтось вирішить, що ми надмірно злетіли, із задоволенням зустрінуся з ним у будь-якому законному місці. Від арени до його міста.

— Колись клан Хаосу думав так само, — не погодився Ксав’єр. — І до чого це його привело? До розрухи й зникнення. Ти впевнений, що впораєшся, якщо інші клани об’єднаються проти тебе?

Я з цікавістю подивився на Ксав’єра Флеймворда, наче бачив його вперше. Десь унизу бігав Марк із сестрами та їхньою «охороною», але я не звертав на дітей уваги. Тепер було не до них. Тому що слова мага вогню вкотре перевертали все моє уявлення про цю людину. Він за нас? Ні. Він проти нас? Теж ні. Він за всіх і водночас ні за кого. Той, хто завжди лише за себе. Хоча я завжди вважав, що Ксав’єр на нашому боці. Нехай і в дивній формі.

— Ваша Світлосте, знаєте, чим нинішній клан Хаосу відрізняється від попереднього? — запитав я. Розуміючи, що запитання риторичне й відповіді не буде, відповів сам: — Тим, що ми не прив’язані до якогось конкретного місця. Ніхто не заборонить нам підвестися й забратися, скажімо, до дертанців. Або кудись на захід. Або взагалі на інший материк. Там, до речі, значно цікавіше. Єдине, що тримає нас тут, — райдужний розлом, який я поки не знаю, як знищити. Усе. Жодні палаци, привілеї, винагороди чи безмежні землі. У нас немає нічого, що ви могли б відібрати. Імперії нічим нам погрожувати, Ваша Світлосте. Тому, коли проти нас виступлять усі, ми спочатку всіх уб’ємо, а потім підемо туди, де до нас ставитимуться з належною повагою.

— Тоді, можливо, немає сенсу чекати нападу? — несподівано заявив Ксав’єр. — Може, варто його очолити й напасти самому?

— Ми це вже проходили, — нагадав я. — Імператорський палац був у наших руках, але ви відмовилися посідати трон. А нам із Віреною він поки не потрібен.

— Не трон, — виправив Ксав’єр. — Нехай брат і далі сидить на троні. Я говорю про клан Темряви. Ноктаріони не пробачили тобі вбивства Малхезара, Соло. Глава культу прадавнього, я майже впевнений, перебуває на їхній території. Навіщо чекати, коли темні оголосять війну сірим? Чи не простіше самому почати колотнечу?

— Радник Імператора підштовхує мене до оголошення війни? — здивувався я.

— Так, — Ксав’єр не став добирати слів і відповів прямо. — Я закликаю тебе розправитися з кланом Темряви як зі своїм головним ворогом. Із тими, хто стоїть за всіма твоїми бідами. Хіба ти не втомився підставляти щоки під чужі удари, Соло? Може, настав час завдати власного? Упереджувального.

— Який потрібен не мені, а одному чудовому магові вогню, — я все-таки зумів зберегти спокій. — Ні, Ваша Світлосте, клан Хаосу не оголошуватиме війни темним. Не воюватиме окремо з Ноктаріонами. Мені це нецікаво. Дрібна метушня на тлі всього, що насправді відбувається у світі. Імператор бажає знати, чим мене нагородити? Не питання — маю пропозицію. Віддайте мені фонтан, який я привіз з іншого материка.

— Ти знаєш, навіщо він потрібен? — Ксав’єр відразу насторожився.

— Звичайно, — усміхнувся я. — Річ надзвичайно цінна для тих, хто розуміє, що це таке. А що, у вас не збереглося записів? Навіщо тоді взагалі було відправляти мене туди?

— Щоб на певний час позбутися тебе, — Ксав’єр не став приховувати очевидного. — Два роки тому Греймоди набрали надто велику силу, і вас потрібно було зупинити. Тому й вигадали такий план. Тепер, як мені здається, він був дурним. Тому що ти повернувся сильнішим. І не сам. Кіріне не місце в Імперії, Соло.

— Не вам це вирішувати, Ваша Світлосте, — укотре, здається, уже всоте відповів я. Проти моєї черепашки за останні чотири місяці виступали всі. Від глав великих родів до якихось простолюдинів. А скільки разів мені казали позбутися монстра, який лякає всіх і кожного, я навіть рахувати не збирався. Одного разу навіть Імператор зволив висловити свою особливо цінну думку. Загалом усе було складно, але проганяти Кіріне я не збирався. Лише завдяки їй за чотири місяці маги шести стихій не прийшли по Розалін.

Те, що моя учениця їм потрібна, я вже відчував усіма фібрами душі. Навіщо й для чого — незрозуміло, але потрібна. І це дуже мене нервувало. Кіріне доводилося майже постійно перебувати поруч із Розалін, щоб хоч якось захистити нас від нападів. Їх не було, але я не сумнівався: варто втратити пильність, і маги відразу прийдуть по свою жертву.

Ось кому точно потрібно завдати упереджувального удару, то це їм, послідовникам культу прадавнього. Але де їх шукати? Я не вірив, що вони перебувають у клані Темряви. Патрик перевірив це насамперед. Як і взагалі весь наш материк. Ані глави культу прадавнього, ані його прислужників тут не було. Не було їх і на материку Ру. Отже, сиділи вони в іншому вимірі, яке називалося Виворотом, стрибали островами й чекали слушного моменту, щоб заявити про себе. Потрібно знайти шлях на Виворіт. Але як?

— Соло? — Ксав’єр помітив, що я поринув у роздуми.

— Я тут, Ваша Світлосте, — відповів я. — Мої умови ви чули. Віддайте мені фонтан, і вважатимемо, що ми розрахувалися з Імперією. Більше мені від неї нічого не потрібно. Щодо всього іншого — розв’язуватимемо проблеми в міру їхньої появи. Найближчим часом на мене чекає важлива й нудна робота, тому відволікатися на дрібниці не хочеться.

— У такому разі чекаємо на тебе завтра опівдні, — заявив Ксав’єр. Він не став з’ясовувати, що за робота на мене чекала. Розумів, що відповіді не отримає. Усе-таки даремно він відмовився від трону. Був би великим Імператором.

Решта дня минула в метушні й турботах. Усі готувалися до майбутнього ритуалу. Точніше, до перетворення Жасмін на повноцінну магиню зі структурою, подібною до моєї. Не впевнений, що зможу сформувати в неї другий магічний контур, але зроблю все, щоб перший вийшов ідеальним. Для другого мені саме й був потрібен фонтан. Принаймні під час мого перетворення він був поруч, отже, має бути й тепер. Але все це після того, як я відвідаю Імператора.

Ми з Віреною з’явилися там, тримаючись за руки. Я не став користуватися звичайними способами пересування й просто переніс нас до головної імператорської зали. Тут зібралася величезна юрба марнотратників життя. Раніше ці люди завжди викликали в мене трепет. Навіть у минулому житті я вважав їх наближеними до Імператора й глав вищих родів. Тепер розумів, що ніякі вони не наближені. Нахлібники, ледарі, нероби, які не вміли нічого, крім того, щоб сяяти ликом і робити розумні обличчя, вчасно плескаючи чи охкаючи за бажанням Імператора. Людський шлак у всіх його проявах.

Нас відразу помітили. Важко не помітити тих, навколо кого утворилося коло відчуження. Перебувати поруч із магом хаосу ніхто не хотів. Мені ж краще. Більше місця для маневрів.

Невдовзі з’явився Імператор. Батько Розалін попрямував до трону в оточенні своїх підспівувачів. Серед них вирізнявся Любомир Флоурінг. Глава клану Води міцно присмоктався до Імператора, по суті диктуючи йому все, що було потрібно. Батько Розалін так довго боровся проти Ордена Кола, щоб здобути свободу. Що ж, свободу він отримав. Але чи радий їй?

— Ми задоволені твоїми діяннями, Соло Греймоде! — заявив Імператор. Скажи він таке будь-якій іншій людині, це було б великою честю. Але я бачив у цих словах відвертий плювок. Я ж знав, навіщо мене сюди викликали. Ще й гвардійці стояли по периметру зали.

— Дякую за добрі слова, мій Імператоре, — усе-таки відповів я. — Греймоди завжди раді відгукнутися на поклик Імперії. Однак хочу відразу сказати, що тридцять два знищені розломи десятого рангу — лише крапля в морі. Усередині другої стіни десяток сотні, якщо не тисячі. На нас чекає важка робота.

— Те, що відбувається всередині другої стіни, стосується лише клану Хаосу, — заявив Імператор, вислухавши слова Любомира Флоурінга. — Упевнений, ви зможете повернути ці землі Імперії вже за кілька місяців. І це не порожні слова, Соло Греймоде. Це наказ! Я бажаю, щоб ви очистили територію між другою та першою стінами! Кажеш, там сотні розломів? У такому разі року вам, гадаю, вистачить, щоб позбутися всіх інших.

— Мій Імператор бажає надто багато, — після паузи відповів я. — Найближчим часом я не планую очищати територію між стінами.

— Ти смієш противитися волі свого Імператора?! — вигукнув батько Розалін і навіть подався вперед, приголомшений такою новиною. Коло навколо нас стало ще більшим. Люди намагалися триматися якомога далі від тих, хто вирішив розгнівати главу Імперії.

— Смію, — спокійно відповів я. Мені набрид цей цирк, і хотілося якомога швидше повернутися додому. — Я не збираюся заганяти своїх людей заради чиєїсь примхи. Навіть якщо це примха глави Імперії, у якій я тепер живу.

— Це заколот! — вигукнув хтось у юрбі, й інші відразу його підтримали.

Великий хаосе, знову? З’явилося відчуття небезпеки — у мене цілилися з арбалета. Причому не лише в мене. Божевільні вирішили випустити кілька стріл і у Вірену.

— Мій Імператор забувається, — пролунав мій голос, змусивши всіх присутніх замовкнути. — Перед ним стоїть той, хто за чотири місяці знищив тридцять два розломи десятого рангу. Замість того щоб привітати свого героя, Імперія показує навіть не зуби. Імперія демонструє власну дурість. Я даю тобі хвилину, мій Імператоре, щоб переграти все назад. Якщо цього не станеться, я забуду вислів «мій Імператор», а Імперія отримає нового ворога в моїй особі. Чи готова вона протистояти такому супротивникові? Це ми зараз і з’ясуємо. Хвилина пішла, поки що мій Імператоре! Виріши, що для тебе важливіше!

— Заколот! — пролунав чийсь крик із натовпу. — Греймоди заслуговують на най…

На що саме ми заслуговували, залишилося загадкою, бо той, хто кричав, упав на підлогу з дірою в голові. Мені навіть не довелося повертатися в його бік. «Спис хаосу» сам знайшов свою ціль. А за мить від цієї людини взагалі нічого не залишилося — я розчинив її, поглинувши енергію. Причому разом із торбинкою мандрівника та всім її вмістом. Погано, звичайно, але для наочності згодиться.

— Те саме станеться з кожним, хто насмілиться сказати хоч щось проти мене або мого роду, — промовив я в абсолютній тиші. — Я змушу вас поважати силу. Слабкі мають мовчати й дивитися в підлогу. Якщо вони стають настільки сміливими, що здатні не лише підняти голову, а й розкрити свою погану пащу, то повинні бути готовими до моєї реакції. Ніхто не сміє паплюжити вищий рід Греймодів! У тебе залишилося десять секунд, поки що мій Імператоре! Прийми рішення!

— Ми поклали на тебе надто багато відповідальності, — крізь зуби промовив батько Розалін. Якби тепер була його воля, мене нашаткували б чорним металом, але Імператор чудово знав про мої «Дзеркала хаосу» й про те, що заблокувати їх не зможе. — Ми визнаємо, що клан Хаосу заслужив відпочинок після великого діяння зі знищення тридцяти двох розломів десятого рангу.

— Мені потрібна нагорода, — заявив я. — Як великому героєві, який здійснив неможливе.

— Ти вже її отримав! — не витримав Любомир Флоурінг, виступивши перед Імператором. — П’ятдесят відсотків усіх дозволених ресурсів — цього достатньо твоєму клану!

— Відколи Любомир Флоурінг говорить від імені Імперії? — здивовано запитав я, озвучивши те, що в багатьох крутилося на язиці, але вони боялися промовити вголос. Тому що ймовірність наразитися на гнів головного радника дорівнювала ста відсоткам. — Чи ти вже став Імператором, Любомире? Саме до тебе мені потрібно звертатися «мій Імператоре»?

Погляд, яким батько Розалін подивився на главу клану Води, був дуже промовистим. Але лише погляд. Маг вогню не зволив нічого сказати з цього приводу, наче йому підрізали язика в усьому, що не стосувалося Греймодів. Це про мене він із задоволенням був готовий говорити без упину.

— Ось і мені здається, що ти лише радник, Любомире, — продовжив я. — І маєш знати своє радницьке місце. Не втручайся, коли глава клану розмовляє зі своїм Імператором!

— Я тут не як головний радник, Греймоде! — випалив Флоурінг. — Я тут як глава клану Води! І я не дозволю, щоб ти…

— Хочеш піти слідом за Аквалорами? — жорстко запитав я, змусивши Любомира замовкнути. — Ще одне слово на мою адресу — і рід Греймодів оголосить війну роду Флоурінгів. Ти надто багато собі дозволяєш, Любомире. Одна річ — шепотіти Імператорові на вухо, зовсім інша — виступати самостійно. Коли наважуєшся на останнє, мусиш бути впевненим у власній силі. Я не побачив у тебе сили. Ти, як і решта великих родів, прийняв допомогу Греймодів, щоб ми знищили твої десятки. Отже, крім довгого язика, у тебе нічого немає. Хочеш позбутися ще й його? Можу влаштувати. Лише дай мені привід. Зараз я, глава вищого роду Греймодів, розмовляю з Імператором. Не з тобою. Не з главою клану Води. Хочеш утрутитися? Уперед. Але за втручання доведеться відповідати.

Набридло. Чесно кажучи, набридло настільки, що просто тут і зараз я був готовий виступити проти всієї Імперії! Ці недоумки не могли зупинити прорив потвор десятого рангу, а коли ми їм допомогли, відразу втратили береги й почали вказувати мені та моєму роду, що ми маємо право робити. Гадаю, це потрібно припиняти. Часи, коли клан Хаосу ховався й тікав від проблем, залишилися в минулому. Тепер ми здатні дивитися супротивникам просто в очі.

— Мій Імператоре, я хочу отримати фонтан, який привіз з іншого материка, — промовив я, зрозумівши, що почервонілий від люті Любомир Флоурінг замовк. — Вважаю, що це гідна нагорода Греймодам за все, що ми зробили для Імперії. Фонтан стане ідеальною окрасою мого палацу, і якщо хтось захоче його побачити, то завжди зможе завітати до нас у гості. Добрим гостям Греймоди завжди раді.

— Лише фонтан? — насупився Імператор. — Ти не вимагатимеш скасування моїх указів?

Ось іще один поборник жадібності. Усе що завгодно, аби лише не віддати високорівневі ресурси клану Хаосу.

— Вважаю укази, ухвалені моїм Імператором, правильними й далекоглядними, — промовив я, через що Вірена, яка стояла поруч, кашлянула, намагаючись стримати сміх. Вона чудово знала, якими словами я описував усе те божевілля, яке Імператор учинив із подачі Любомира Флоурінга. Я ж знаю, куди насправді йдуть усі високорівневі ресурси зі складів Імперії. Але мовчу.

Чому? Та тому що з голови ніяк не виходили слова Вірени: «Просто зараз трон мені не потрібен». Тобто в майбутньому він нам може знадобитися. І тоді закони, ухвалені попередніми правителями, будуть цілком легітимними. Адже їх прийняли задовго до нашого правління. І так, у такому разі передавання Імперії всіх високорівневих ресурсів має ідеальний вигляд. Тому що на чолі цієї Імперії станемо ми з Віреною!

Але не тепер. Тепер мені потрібно підняти клан Хаосу й зробити так, щоб при згадці про Греймодів усі починали озиратися, перевіряючи, чи не стоїмо ми поруч. Нас мають боятися. Інакше нас не поважатимуть.

— Ти отримаєш фонтан, — вирішив Імператор. Любомир спробував щось йому сказати, але Імператор відсунув його вбік рухом руки. — Щось іще тобі потрібно, главо клану Хаосу?

— Ні, мій Імператоре, — я схилив голову, визнаючи верховенство батька Розалін. — Тепер мені потрібно підготуватися до знищення розломів усередині другої стіни, як і вимагав мій Імператор. Імперія позбудеться розломової зарази. Греймоди докладуть усіх зусиль, щоб цього досягти. Мій Імператоре, прошу дозволу залишити твій палац. Мені потрібно готуватися до нових звершень. Розломи самі себе не знищать.

— Дозволяю, — кивнув батько Розалін. — Фонтан доставлять до твого палацу вже сьогодні.

— Дякую, — я ще раз кивнув, після чого обійняв Вірену й використав «Телепортацію», повертаючись до свого палацу.

Якийсь час ми з Віреною дивилися одне на одного, а потім, не змовляючись, розсміялися. Емоції вимагали виходу. Імперія настільки переймалася тим, що Греймоди безконтрольно багатіють, що була готова віддати будь-яку цінність, аби лише не дати нам звичних і, насправді, марних ресурсів.

Так, із них можна створювати цінні артефакти, проводити високорівневі ритуали й навіть відновлювати людині кінцівки, якщо вже на те пішло. Але не більше. Сили вони не дають. Швидшим із ними не станеш. Це лише насичені силою розлому камені, деревина, вода чи метал. Усе те, що ми можемо здобути деінде.

— Ти ж розумієш, що Флоурінг цього так не залишить? — запитала Вірена. — Ти принизив його перед усім двором.

— Не просто розумію, а щиро сподіваюся, що він цього так не залишить, — відповів я. — Я не можу першим нападати на звичайних магів. Можеш вважати це примхою, але напад ніяк не вкладається в мою філософію світу. Водночас мені байдуже, яким саме буде напад. Не потерплю навіть словесного проносу у свій бік.

— Убивці? — припустила Вірена. — П’ятий може поділитися своєю армією.

— А навіщо йому це? — здивувався я. — Із Селестаном Мордрівом у нас склалися робочі відносини. Так, він теж водник, як і Флоурінг, але я дуже сумніваюся, що піде проти Греймодів. Любомир — не та людина, заради якої варто сваритися з нами.

— Отже, глава культу прадавнього, — зрозуміла Вірена.

— Єдиний розумний варіант, — підтвердив я. — Ці гади знову причаїлися, тому їх потрібно якось виколупати. От через Любомира й виколупуватимемо. Але це питання майбутніх нас. Тепер мені потрібно зайнятися Жасмін.

Процес удосконалення магині хаосу я прокручував у голові останні кілька місяців. Жасмін потрібно було не лише створити вузли, а й підсилити наявну структуру каналів, перетворивши їх на метал. Усе це вимагало колосального обсягу енергії, тому довгий час я боявся розпочинати процедуру. Але тепер у мене були не лише всі ресурси, а й допоміжна штука у вигляді джерела розуму монстрів. Сюди б іще кількох істот із шістьма стихіями…

— Мій Соло, ти надто замислений, — промовила Вірена, помітивши, що думками я кудись далеко помчав.

— Із Жасмін не можна працювати на нашому материку, — промовив я й відчув, як відчуття правильності буквально полегшено видихнуло.

— Ти зараз про що? — насупилася Вірена. Дружині мої слова явно не сподобалися.

— Про те, що додавання вузлів на нашому материку неможливе, — пояснив я. — Річ… Навіть не знаю. Мабуть, у тому, що той материк прихований куполом, і розломи не впливатимуть на мою роботу.

— Як розломи пов’язані з додаванням звичайних вузлів? — продовжила допитуватися Вірена, наче я чудово знав відповідь, але не хотів говорити.

— На перший погляд — ніяк, — зізнався я. — На другий і третій — теж. Але вони якимось чином пов’язані. Розломові кристали такої сили, зібрані в одному місці, — це вже сама собою страшна сила. А що, як вона спричинить якесь просторове збурення й активує розлом? Узагалі-то я зберігаю всі кристали в просторовому сховищі й жодного разу не діставав їх усі разом. А що, як існує певна критична маса кристалів, які не можна об’єднувати?

— Теорія має право на життя, — Вірена вміла аналізувати інформацію не гірше за мене. — Але потрібна перевірка. Це буде важливо не стільки для підсилення Жасмін, скільки для майбутнього. Якщо кристали об’єднуються, якщо вони якимось чином взаємодіють із простором, отже, це потрібно дослідити.

— Наталі тепер бракує, — усміхнувся я. — Якщо при ній бодай натякнути на щось подібне…

— Чоловіче, я серйозно, — Вірена перебила мене. — Що станеться, якщо клани почнуть накопичувати розломові кристали високих рангів? Після того як ти закрив усі десятки, відкрилася дорога до дев’яток і вісімок. Клани та звичайні роди почнуть активно їх закривати, щоб не відставати від нас у розвитку. З’явиться надлишок кристалів, які потрібно буде десь зберігати.

— А річ може бути навіть не в зберіганні, — занепокоєння Вірени виявилося заразливим і змусило мене замислитися. — А що, як кристалам навіть не потрібно перебувати в одному місці? Достатньо, що вони є в нашому світі? Причому неважливо де! У скарбниці вишого роду, у торбинці мандрівника, у руках мага, який проводить експеримент.

— У самохідних возах, — відразу доповнила мене Вірена. — В артефактах. У пристроях, які полегшують людям життя. Що більше кристалів з’являється в нашому світі, то більше розломів іде слідом за ними. А якщо ти одночасно дістанеш тридцять два кристали десятого рангу? Що станеться?

— Перевіримо? — запропонував я.

— Думала, ти ніколи не запропонуєш, — усміхнулася Вірена. — Звичайно, перевіримо! Зараз лише дівчат покличу.

Одного виклику вистачило, щоб уся шістка опинилася поруч із нами. Вірена описала ситуацію, і Наталі відразу її підтримала, з ходу запропонувавши кілька гіпотез щодо того, що станеться при перенасиченні локального простору кристалами. Наталі не погодилася, що проблема може виникнути через загальну кількість кристалів у нашому світі. Якби це було так, уже давно сталося б щось неприємне. Але одночасне перебування в одній точці простору відразу тридцяти двох кристалів десятого рангу — це вже те, на що варто звернути увагу.

Перевіряти вирішили там, де не було людей, — у печері, яку колись займали послідовники культу прадавнього. Печера розташовувалася у східній частині материка, тому між нами та Імперією було не лише королівство Дертан, а й кілька менших держав.

Мабуть, варто було відіслати Вірену як магиню лише восьмого рангу, але мені вистачило одного погляду на дружину, щоб зрозуміти: нікуди вона не піде. Ба більше, жодного досліду не буде, якщо я надумаю запропонувати їй таке. Отже, потрібно подбати про її захист.

Жасмін зрозуміла це першою й, щойно я почав викладати з просторової аномалії кристали, огорнула всіх нас енергетичними коконами. Ще одне заклинання магії хаосу, про яке я нічого не знав і яке, як з’ясувалося, мені б знадобилося. Кокони повністю обволікали мага, дозволяючи рухатися й не залишатися прив’язаним до купола. Вочевидь, доведеться знову йти до неї в ученики.

— Щось відбувається, — промовила Жасмін, щойно назовні з’явився сьомий кристал. — Енергія починає божеволіти.

Я поки нічого не відчував, крім наростального відчуття небезпеки. Восьмий кристал ліг до купи, яка вже стала величезною, і десь на межі слуху почалося гудіння. Наче далеко був рій бджіл, який упевнено летів у наш бік, пожираючи все на своєму шляху.

— Моторошно, — пробурмотіла Наталі, мимоволі відступаючи від купи кристалів. — Ми точно цього хочемо?

— Продовжуємо, — кивнув я, дістаючи дев’ятий кристал.

Щойно я поклав його до загальної купи, по ній почали бігати різнокольорові блискавки. Простір навколо затремтів, наче під час землетрусу. Зі стелі посипалася кам’яна крихта, і Мілені довелося активувати магію землі, зміцнюючи печеру й не дозволяючи їй обвалитися на нас.

— Наступний буде останнім, — промовив я, прислухаючись до відчуттів. — Готуйтеся! Зараз щось станеться.

Десятий кристал зайняв місце в загальній купі, й несподівано все зникло. Припинили бігати блискавки, зникло тремтіння, стихло гудіння тисяч бджіл. Ми з Жасмін спантеличено перезирнулися — енергію десяти кристалів десятого рангу наче відсікло, зануривши в стазис.

Але це тривало лише мить. А потім стався вибух.

Ні, не вибух. Не можна назвати вибухом те, що сталося з кристалами. Вони не вихлюпнули силу назовні, намагаючись рознести все навколо. Радше навпаки! Усі кристали різко стиснулися в одну червону кулю завбільшки з людську голову, і ця куля почала поглинати енергію навколишнього світу, всмоктуючи її в себе. Так, без надмірностей і катаклізму, але досить відчутно. Наче всередині кулі була абсолютна порожнеча.

— Це прохід, — приголомшено промовила Жасмін. — Учителю, це прохід до іншого виміру!

— Ти можеш витягнути з цього проходу енергію? — запитав я, розуміючи, що вже зовсім нічого не розумію.

— Потрібно спробувати, — замислилася Жасмін і простягнула руку до кулі, яка висіла в повітрі. — Якщо це звичайна енергія…

Договорити Жасмін не змогла, бо куля пішла хвилями, і з неї вийшла розломова потвора. Двонога, людиноподібна. Із того самого виду, який знайшов спільну мову із Шайнборнами. І який згодом знищив цих самих Шайнборнів, принісши їх у жертву.

— Маг хаосу та його армія, — промовило породження розлому, побачивши мене. Голос потвори був таким, наче хтось водив деревиною по склу. Кожен звук викликав тремтіння в усьому тілі, і якби не мій ранг, довелося б непереливки. Вірена, наприклад, зблідла й ледве трималася на ногах, попри щит Жасмін.

— Представник єдиного розуму розломів, — промовив я, готуючись до битви. Як і дівчата, я вже тримав у руках Лунаріс, готовий поглинути будь-яку магію, яку застосує наш супротивник. Але той не поспішав діяти. Навпаки, здавалося, він насолоджувався кожною миттю перебування в цьому місці.

— Ти постійно стоїш на нашому шляху, магу хаосу, — промовила істота розлому.

— Цей світ надто мені подобається, щоб я спокійно дозволив вашому володареві його зжерти, — відповів я. «Списи хаосу» були готові зірватися вперед, але я не поспішав. Коли ще з’явиться нагода поговорити з розломовими потворами?

— Тобі не зупинити прихід Уґа, магу хаосу, — з якимось фанатизмом відповіла потвора. — Залишилося десять років, і вежі буде добудовано.

— Він бреше, — несподівано промовила Розалін. — Вежі збудують раніше.

— Та, що зчитує емоції? — людиноподібна істота втупилася в Розалін, змусивши ученицю відступити під мій захист. — Наші раби розповідали про тебе, але ми вважали це їхніми страхами. Два роки, магу хаосу. У тебе лише два роки до завершення будівництва веж. Потім ваш світ зникне на славу Уґа!

— Не «лише», а «цілих» два роки, — заявив я.

— Ви нічого не зможете з цим зробити, люди! — розсміялася розломова потвора, і Хелен довелося підхопити Вірену, щоб та не впала. Емоції розломової істоти били сильніше за будь-яку магію. — Ваш світ приречений. У ту мить, коли маг темряви пробив діру в його захисті, він уже був приречений на поглинання Уґом! Нам не потрібно квапитися. Не потрібно нікуди поспішати. Ми діємо послідовно й невідворотно, домігшись того, що ви самі загнали себе в пастку. Прихід Уґа не зупинити. У вас залишилося лише два роки. Насолоджуйтеся цим часом.

— Брехня, — промовила Розалін. — Прихід пожиральної сутності можна зупинити. Потвора це чудово знає. Саме тому вона тут, а не на будівництві. Вона прибула, щоб спробувати нас зупинити. Але зрозуміла, що не зможе, тому вирішила тиснути морально.

— Зупинити? — на морді розломової потвори з’явився неприємний оскал. — Кого? Вас? Так, вам вдалося зупинити одни ритуал. Людські тіла надто слабкі, щоб використовувати їх як якорі. Але вам довелося тікати, щойно відгомін Уґа з’явився у вашому світі. Ви слабкий непотріб. У вас немає сили. У вас немає нічого! Усі ваші артефакти, уся ваша могутність — ніщо порівняно із силою армії Уґа! Хочете померти раніше ніж за два роки? Приходьте до брами. У вас є два роки, проживіть їх так, як бажаєте. Тому що потім прийде Уґ, і від вашого світу нічого не залишиться!

— Брехня, перемішана з правдою, — промовила Розалін. — Цій істоті не можна вірити, учителю.

— Учителю! — знову розсміялося породження розломів. — Тобто ви навіть не зовсім повноцінні супротивники? Ви досі навчаєтеся?

— Жасмін? — запитав я, не обертаючись до учениці.

— Готова закрити прохід, щойно скажеш, — відповіла Жасмін. Поки потвора теревенила про сутність буття й нашу швидку загибель, дівчина працювала з потоками енергії, підкоряючи їх собі.

— Та, що читає емоції, — несподівано промовила потвора, переставши сміятися. — Та, що контролює енергію. Кого ще ти зібрав навколо себе, магу хаосу?

— Тих, хто знищить і тебе, і браму, і твого Уґа разом із нею, — заявив я. — Жасмін, дій!

Червона куля різко витягнулася й потягнула відросток до Жасмін. Куля, усередині якої містилися десять розломових кристалів десятого рангу. Я чудово розумів, що така енергія здатна спалити Жасмін, тому виставив Лунаріс, перехоплюючи нею потік сили. Це було небезпечно, але нічого іншого просто зараз я вигадати не міг. Я не мав права допустити загибелі учениці.

Накопичувачі Лунаріс заповнилися майже миттєво. Частинки істинних стихій, що кружляли всередині, почали мерехтіти, вимагаючи вивільнення, але зробити цього я не міг. Під час поглинання виверження не працювало. Лунаріс почала розжарюватися, погрожуючи перетворитися на дим, але й це мене не зупинило. Я тримав клинок у потоці енергії, попри почорнілі руки. Розумниця Мілена поклала на мене долоню, вливаючи лікування вищого рангу. Воно не могло відразу мене зцілити, але дозволяло не здохнути просто тут і зараз.

Червона куля востаннє блимнула й зникла, віддавши останні крихти енергії. Вони увібралися в Лунаріс, і мій клинок змінився. Не знаю, чи так задумували творці цього артефакта, але накопичувачів більше не було. Замість них з’явився лише один кристал, що мерехтів усіма кольорами веселки. Завбільшки з ніготь мізинця, він увібрав у себе силу десяти розломових кристалів десятого рангу.

Розломова потвора кинулася до нас, наповнюючи простір темрявою, але рухалася настільки повільно, що стало навіть якось прикро. Так, її силует розмазався в повітрі, але однаково все відбувалося так повільно, що відреагувати було зовсім неважко. Лунаріс пішла уперед, і тут я відчув, як мої м’язи почали рватися. Тіло не встигало за тим, що сприймав розум!

Та все ж я контратакував. Породження розлому вже було поруч із Жасмін, прагнучи відірвати їй голову, коли мій клинок знайшов ціль. Він пройшов крізь тіло потвори без жодної затримки, відрубавши і лапи, і голову, а потім примудрився поглинути її цілком разом із «Бурмінською ніччю», на яку вона мала розлетітися.

Усе це сталося за такі частки миті, що ніхто нічого до ладу не зрозумів. Крім хіба що Мілени — вона хрюкнула, коли моє тіло почало витягувати з неї енергію, намагаючись відновитися. Верхній м’язовий пояс був безжально розірваний.

— Повертаємося, — наказав я. — Заберіть Вірену. І тягніть до мене Альбіну.

— Соло, а можна трохи повільніше? — попросила Вірена. — Я тебе не розумію!

— Я… — промовив я й замовк. Усі навколо рухалися надто повільно. Наче перебували під товщею води. Та й говорили так, ніби навмисно розтягували кожне слово. Погано! Дуже погано!

— У мене проблема, — промовив я якомога повільніше. — Я став надто швидким. Тіло не витримує такої швидкості. Можу нашкодити сам собі. Тягніть мене додому й кличте Альбіну. Будемо думати, що зі мною робити.

— Якийсь кошмар, — пробурмотіла Жасмін, упавши поруч з Альбіною. — Там такі потоки енергії, що мені рік доведеться з ними розбиратися!

— Лікування тут не допоможе, — промовила Альбіна. — Потрібно щось інше. У ньому надто багато енергії. Я навіть не знаю, як він узагалі залишається при свідомості. Це ненормально.

— Із Соло ніколи нічого нормального не буває, — відповіла Вірена. — Що робитимемо?

— А є варіанти? — запитала Розалін. — Ніхто з нас не може йому допомогти. Він сам, як видно, теж нічого зробити не здатен. Залишається тільки чекати.

— Або пропустити його через джерело, — пролунав голос Кіріне.

— Поясни, — зажадала Жасмін. — До чого тут джерело розуму монстрів і наш Соло?

Фонтан уже доставили до нашого палацу, і тепер він стояв у головній залі.

— Ніхто, крім Ру, не знає справжньої суті цього артефакта, — промовила Кіріне. — Відомо лише, що він якимось чином взаємодіє з істотою, блокуючи тваринні інстинкти й наділяючи її розумом. А що, як надмірне поглинання сили розломів перетворило мого Соло на істоту? Ти ж сама казала, що тепер у нього божевілля з магічною структурою. То, може, це божевілля якось пов’язане з наявністю другого контуру? У такому разі потрібна стабілізація, а краще за джерело цього ніхто не робить.

— Виник дисбаланс між реальною та невидимою структурами, — Наталі підтримала Кіріне. — Судячи з розповідей Соло, другий контур він отримав поруч із фонтаном, перед цим поглинувши багато істот десятого рангу.

— У нас рівні, — виправила Кіріне.

— Неважливо, — Наталі навіть не звернула уваги на цю репліку. — Можливо, він справді якимось чином став монстром, а те, що тепер із ним відбувається, — наслідок цього? Кіріне, на твоїй батьківщині були істоти, які рухалися дуже швидко?

— Звичайно, — відповіла черепашка. — Сам Ру, наприклад. Будь-який володар Зграї. Я теж можу рухатися так, що ви не зможете за мною простежити, попри мої розміри.

— Вочевидь, Соло примудрився отримати якусь здібність, але не може її опанувати, — продовжила Наталі. — От і виходить, що він перейшов на інший рівень сприйняття, а тіло цього рівня не витримує. Тут або тренуватися й чекати, доки тіло пристосується, або якимось чином обмежити здібність.

— І для цього потрібен фонтан? — запитала Жасмін. — Я не бачу подібності в їхніх енергетичних структурах.

— Я гадки не маю, що для цього потрібно, — відповіла Наталі. — Це лише припущення, засноване на гіпотезі Кіріне.

— Тобто ніхто з вас нічого зробити не може? — запитала Вірена. Судячи з того, як усі похитали головами або опустили очі, ситуація була безвихідною.

І що найкумедніше, я не відчував жодного дискомфорту. Не було ані болю, ані відчуття неприємностей, узагалі нічого. Звичайний стан, хіба що всі навколо говорили надто повільно, а будь-який природний рух завершувався розірваними м’язами. Треноване тіло мага десятого рангу виявилося не готовим до таких прискорень і рвалося, наче тонкий папір. От і залишалося сидіти в позі лотоса, намагаючись зайвий раз навіть не дихати. Бо й це виходило надто швидко.

Вірена якийсь час стукала пальцем по столу, після чого підійшла до мене й узяла амулет зв’язку із Сіріоном Люменаром.

— Слухаю, — відповів глава клану Світла. — Соло, щось серйозне? У мене тепер важлива зустріч.

— Це Вірена, — промовила моя дружина. — Нам потрібен Авреліус Вердант. Терміново. Прямих контактів у нас немає, тому прошу допомогти.

Запала пауза. Сіріон був розумною людиною. Якщо Вірена зв’язалася з ним через мій амулет і просила термінової допомоги найсильнішого цілителя не лише Імперії, а й усього світу, отже, для цього були вагомі підстави. Жодна нарада не могла бути важливішою.

— Зроблю все, що зможу, — відповів Сіріон і, вже звертаючись кудись убік, додав: — Нараду перенесено. Коріоне, подбай про наших гостей.

Амулет вимкнувся, й усі подивилися на Вірену, вимагаючи пояснень.

— У нас є проблема, яку потрібно розв’язати, — відповіла моя дружина. — Якщо Авреліус здатен допомогти, потрібно цим скористатися. Із ціною визначимося пізніше. Якщо не зможе, отже, на нашому материку Соло не допоможе ніхто. Будемо думати, як потрапити в гості до Ру.

Залізний аргумент, який відразу визначив другий крок наших дій. Якщо в цілителя не вийде, доведеться вирушати до володаря Зграї Нерап, розумного дракона на ім’я Ру. Потрапити туди непросто, ще складніше вибратися назад, але цей план хоча б мав право на життя. Усе краще за те «нічого», яке було в мене.

Авреліус прибув за годину. Причому не сам — разом із ним з’явилися Сіріон і Ксав’єр. Вочевидь, маг світла підняв усіх на ноги, отримавши виклик від Вірени. Побачивши мене, який спокійно сидів на ліжку в позі лотоса, усі розгубилися, не розуміючи причини виклику. Лише Авреліус виявив професіоналізм, підійшовши до мене й поклавши руку на плече.

Я довго думав, відкриватися йому чи ні, але вибору не було — потрібна була точна діагностика, а отримати її без дослідження магічної структури неможливо. Тому Авреліус Вердант, він же Третій з Ордена Кола, той, хто багато разів хотів мене знищити, побачив мою магічну структуру.

— Як цікаво, — промовив старий. — Ви, молодий чоловіче, не перестаєте мене дивувати. Якщо звичайні підсилення шкіл стихій я очікував побачити, нехай і в такій химерній зв’язаній формі, то все інше — вище за всілякі похвали. Особливо потовщення. Як ви їх називаєте?

— Вузли, — відповіла за мене Жасмін. — Уже бачите, у чому проблема?

— Дівчинко, а чому ти втручаєшся, коли я… — почав був Авреліус, але його погляд знову зупинився на мені, після чого маг природи насупився. — Ось воно як. Прискорення, неспівмірне з людськими можливостями. Так, тепер бачу. Як бачу й природу цієї швидкості. Подивися на цей потік.

Рука Жасмін торкнулася мого другого плеча, і якийсь час маги природи й хаосу цілком серйозно обговорювали якісь енергетичні завихрення, що відбувалися в моєму тілі. Причому джерелом цих завихрень, як з’ясувалося, був той самий нематеріальний магічний контур, який з’явився під час мого останнього підсилення. Швидкість ішла від нього, а реальний контур не витримував зіткнення з такою енергією.

Авреліус розпитав і про те, як я здобув таку могутність. Звідки взагалі взялася швидкість. Жасмін довелося розповісти й це — про те, що ми проводили дослід, але він вийшов з-під контролю, і мені довелося поглинути всю силу. Щоб підтвердити слова Жасмін, я мусив витягнути Лунаріс і показати артефакт магові природи. Тут уже долучився Сіріон, із цікавістю почавши вивчати те, до чого в нього ніяк не доходили руки. Раніше я нікому не дозволяв так безцеремонно досліджувати мою шпагу.

— Гартування організму, — нарешті озвучив висновок Авреліус. — Це єдине, що я тепер можу запропонувати. Вплинути на невидимий магічний контур ми не можемо. Його просто не існує в нашому світі. Отже, боротимемося із симптомами — із впливом швидкості на організм. Щоб Соло не шкодив сам собі, його тіло потрібно підсилити.

— Він маг десятого рангу, — нагадала Вірена, чим заслужила погляд Авреліуса Верданта.

— Дівчинко, бути магом десятого рангу й мати розвинене тіло — це зовсім різні речі, — пояснив цілитель. — У гонитві за силою сучасні маги геть забувають про гармонійний розвиток тіла. Магам здається, що чим швидше вони стануть сильнішими, тим швидше їх почнуть боятися. Перед твоїми очима результат такої гонитви. Якби Соло мав справді розвинене тіло мага десятого рангу, яке формується десятиліттями, він зміг би впоратися з неприємностями. Але в нього звичайне тіло звичайного юнака двадцяти чотирьох років. Так, розвинене, але, як на мене, на рівні мага п’ятого-шостого рангу минулого. Не більше. Тож раджу спочатку думати, а вже потім втручатися у справи старших.

— Як можна підсилити тіло? — запитала Вірена, пропустивши репліку Авреліуса повз вуха.

— Ритуалом, порівнянним і за складністю, і за вартістю ресурсів із повним відновленням, — відповів маг природи. — Хоча, як на мене, це ще дорожчий ритуал.

— Ресурси не проблема, — втрутився Ксав’єр Флеймворд. — Щось іще потрібно?

— Енергія двох-трьох кристалів десятого рангу, — замислився Авреліус.

— Зробимо, — цього разу відповіла Вірена. — Ще?

— І, звичайно, плата за мою роботу, — усміхнувся Авреліус, причому так, що навіть у мене спиною побігли мурашки, викликаючи неприємні відчуття.

— І? — запитала Вірена, оскільки Авреліус не став продовжувати. — Чого ти хочеш?

— Мене цікавлять знання, — відповів маг природи. — Але значно більше мене цікавить магічна структура, створена в Соло. Наскільки мені відомо, свого часу він хотів зробити щось подібне шановним Ксав’єрові й Сіріонові, але тоді щось не склалося. Не заглиблюватимемося в історію, вона вже нецікава. Важливо те, що зі мною все складеться. Це моя перша умова.

— Згоден, — промовив я, намагаючись якомога повільніше розтягувати звуки. — Що далі?

— П’ять артефактів із тих, які ви витягли з розломів десятого рангу, — охоче відповів Авреліус. — При цьому я дозволяю вам самим обрати, які саме це будуть артефакти. Але їх має бути п’ять. Не більше й не менше. Мої послуги коштують дорого, Соло Греймоде.

— Приймається, — промовила Вірена. — Це все?

— Така дрібниця, як пакт про ненапад, співпрацю й загалом дружбу між родами Греймод і Вердант, гадаю, навіть не варта згадки, — з усмішкою відповів старий. — Але я, мабуть, усе-таки згадаю. Мені потрібен офіційний документ про те, що ми друзі. Підкріплений особистим словом Соло Греймода.

— Згоден! — знову довелося говорити мені, бо навіть Вірена не могла ухвалити такого рішення.

— У такому разі мені потрібно кілька годин, щоб підготуватися до ритуалу, — заявив Авреліус. — Ксав’єре, список потрібних ресурсів буде в тебе за п’ять хвилин. Зараз напишу, що мені потрібно. Сподіваюся, проблем з Імператором не виникне?

— Не виникне, — запевнив Ксав’єр Флеймворд. — Навіщо тобі договір із Греймодами?

— О, старий друже, нехай це залишиться моїм маленьким секретом, — усміхнувся старий і подивився на мене. — Та й як тут не укласти пакт про дружбу, коли глава Греймодів може перетворитися на блискавку? Те, що я зроблю, лише полегшить його стан. Приборкати енергію йому доведеться самостійно. Але з тілом, здатним витримати швидкість, це буде зробити значно легше.

Приборкати енергію. Слова Авреліуса щось зачепили в моїй свідомості, змусивши замислитися. А й справді — мені потрібно лише приборкати енергію. Адже тепер, сидячи нерухомо, я саме її й контролював, не дозволяючи розірвати моє тіло на частини. Кожен вдих, кожен рух, кожне слово — усе проходило через новий, справді нелюдський контроль. Але саме це допомагало мені жити. Отже, якщо довести цей контроль до абсолюту, я зможу повернутися до нормального життя, маючи змогу будь-якої миті зірватися на надлюдську швидкість.

Власне, саме це змусило мене промовчати, дозволивши Авреліусові провести ритуал підсилення. Хай там як, але він мав рацію в усьому — мені була потрібна не лише швидкість, а й міцне тіло, здатне її витримати. Без цього я розриватиму себе на частини щоразу, коли втрачатиму самоконтроль. Якого, нагадаю самому собі, ще навіть не існувало.

Але це породжувало чергову проблему. Учениці. Вони перебували на десятому ранзі, я планував зробити їх іще сильнішими, але лише в частині магічної структури, а не фізичного тіла. Отже, рано чи пізно вони зіткнуться з тією самою проблемою, що і я. Просто перестануть витримувати й почнуть ламатися. І все через те, що один дурний учитель не подумав, що гармонійний розвиток значно важливіший за миттєво отриману силу. Так, мабуть, чудово здобути десятий ранг до двадцяти двох років, як це зробили мої дівчата, але вже два роки вони не розвивалися. Навалився побут, який змусив їх забути про розвиток тіла. Вони більше не страждали після тренувань Шира, і саме через це мали проблеми з Ніччю й тим паче з Кіріне. Моя черепашка, попри свої розміри, швидкістю перевершувала всіх нас разом узятих.

Із ресурсами проблем не виникло. Усі високорівневі матеріали, здобуті з розломів, відправлялися на центральний склад Імперії, до якого Ксав’єр мав повний доступ. Він, власне, усе й приніс. Про те, що потім мені доведеться розрахуватися ще й із ним, можна було навіть не говорити. Навіть якщо всі ці ресурси в нас були, важливим залишався сам факт того, що зробив Ксав’єр. І саме за цей факт доведеться платити.

Ритуал проводили в центральній залі. Звідти винесли все, залишивши лише фонтан. Але і його перетягнули до краю зали, щоб не заважав. Зірвали й сітку з чорного металу, щоб вона не блокувала чужу магію. Тепер мій стан був важливішим за безпеку.

Авреліус із десятком помічників накреслили на підлозі величезну печать, після чого помічники почали розносити по ключових вузлах підготовлену суміш із розломових матеріалів, а Авреліус запустив формування заклинання, зробивши центральною фігурою мене, перенесеного до середини цієї печаті.

Хотілося б подивитися на те, що відбувається, очима Жасмін. Коли в мене вдарив промінь світла, я ледь не схопився й не втік. Це було несподівано, й ніхто про таке не попереджав. Він не завдавав болю чи навіть дискомфорту, просто виходив із першого ключового вузла печаті й зосереджувався на моєму тілі. Потім з’явився другий промінь, третій, десятий. Вони били з усіх боків, перетворюючи мене на центр химерної фігури. Невдовзі горизонталь здригнулася й почала перетворюватися на сферу. Печать, нанесена на підлогу, закрутилася, наче обруч. Але не горизонтально, а вертикально, формуючи ідеальну сферу. І з кожної ділянки цієї сфери в мене бив новий промінь світла, впираючись у тіло.

А потім Авреліус завершив заклинання, і всі промені світла набули щільності.

За своє життя я відчував багато болю. Часом мені здавалося, що сильнішого вже ніколи не буде, тому ці відчуття були знайомими. Здається, це вперше, коли я хотів закричати від болю, але не міг, бо тіло звело судомою. Усе цілком. М’язи стали кам’яними, не дозволяючи поворухнутися, але біль нікуди не подівся! Тож я навіть закричати не міг! Якоїсь миті майнула думка, що Авреліус усе-таки домігся свого й вирішив знищити мене таким хитромудрим способом, але відчуття небезпеки не було. Утім, у ту мить я про нього навіть не думав. Я просто страждав.

А потім усе відпустило. Зникли промені світла. Зникла печать. Розкладені високорівневі ресурси — усе зникло. Навіть біль і скам’янілі м’язи. Я відчув таку небувалу свободу, наче разом позбувся всіх проблем. Мене переповнювала така сила, що здавалося, досить ворухнути мізинцем — і я зможу злетіти до самої стелі. Ейфорія зашкалювала, тому довелося стримуватися, не дозволяючи собі стрибнути. Якби я був молодим і гарячим, уже перевіряв би нові можливості. Але мені було майже сто років, якщо рахувати обидва життя, тож певний досвід усе-таки мався. І тепер він підказував, що рухатися не можна. За жодних обставин.

— Похвально, — промовив Авреліус, помітивши, що я не рухаюся. — Багато хто на цьому етапі починає чинити безумства, відчувши небувалу силу. Потім доводиться активувати повне відновлення.

— Багато хто? — уточнила Наталі. — Отже, такий ритуал ти проводив іще з кимось?

— Дівчинко, давай ти не ставитимеш запитань, відповіді на які не захочеш знати? — з усмішкою, але дуже твердо відповів Авреліус. — Твоє тіло стало сильнішим, Соло Греймоде. Але тобі й досі потрібно його підкорити. Тому повільно, обережно, крок за кроком тренуйся. Це все, що я можу тобі сказати. Підсилення, як я розумію, зможу отримати після того, як Соло повернеться до нормального життя, але коли я можу забрати решту плати за свою роботу?

Я втілив три кристали, які відразу зникли в торбинці мандрівника Авреліуса. Артефакти перебували в Жасмін — вона розбиралася, що вони вміють і які з них найкраще знадобляться нашому роду. Перснів, наручів та амулетів стихій, подібних до корон, на жаль, нам не дісталося. Як і зброї. Обладунки, аксесуари, кілька сувоїв із заклинаннями вищого рангу, які тепер були для нас марними, бо дівчата володіли всіма заклинаннями своїх стихій. Загалом начебто надзвичайно цінні предмети, але якщо розібратися — марні на довгій дистанції. Хоча кілька артефактів здалися мені дуже цікавими. Особливо той, що створював летючу платформу. Така платформа літала повільніше за «Політ», але річ була не у швидкості, а в самому заклинанні! Платформа була достатньо великою, щоб розмістити на ній два портали з різних боків. Решта вже була справою техніки й терпіння. Якщо хтось не здогадався — ішлося про перенесення істот з іншого материка на наш. Завдяки цьому артефакту я вигадав механізм, як усе здійснити.

Але це справи майбутнього. Спочатку контроль над моїм тілом.

Я почав повільно піднімати руку, борючись із бажанням зробити це якомога швидше. Потім так само повільно опустив її назад. Однаково утворився такий потік повітря, що волосся почало розлітатися в різні боки. Потрібно ще повільніше! Ще!

Щоб нормально координувати руки, мені знадобилося кілька годин. Стільки ж — на кожну ногу. Потім на те, щоб просто підвестися й зробити перший крок. Потім другий. Це було… Спітніло, як любили висловлюватися мої учениці. Гарне, до речі, слово. Містке. Відразу все пояснює. Мене не хвилювало, що відбувалося в палаці, в Імперії чи у світі загалом. Я зосередився лише на тому, щоб знову навчитися ходити. Знову хапати. Знову контролювати м’язи.

Навіть говорити довелося вчитися заново! Тому що моєї нової мови Вірена не розуміла. А якщо розтягувати кожен звук, перетворюючись на якогось лінивця, тоді вона могла хоча б щось розібрати. Але навіть так для звичайної людини це було надто швидко.

Проте не можна сказати, що я займався лише контролем швидкості. Кілька разів проводив тренування з Кіріне, з’ясовуючи свої нові можливості. Тіло стало сильнішим, м’язи тріщали від надмірної швидкості, але вже не рвалися, отже, можна було перевірити, як я змінився.

Що можу сказати — я став не так сильнішим, як швидшим. Кіріне ледве встигала за мною, забираючись зі шляху моїх атак. Про те, щоб відповідати, уже не йшлося — поки вона витягувала шию, я міг разів десять її вдарити, випити чаю й завдати ще з десяток ударів. У швидкості я справді став надлюдиною. Щоправда, особливої радості це не приносило. Я хотів повернутися до свого попереднього стану!

Мені знадобився місяць, щоб навчитися рухатися зі швидкістю, співмірною зі звичайними людьми. Це було неймовірно складно, постійно хотілося кудись бігти, але самоконтроль виявився сильнішим за миттєві бажання. Хоч десь розум переміг тіло.

— Із поверненням, любий, — Вірена зустріла мене в кабінеті, розбираючи папери. — Ми з тобою йдемо на бал. Мордріви влаштовують закритий захід, нас запросили, і я вже погодилася.

— Це обов’язково? — запитав я, сідаючи на стілець. Ось іще одна проблема — як не зламати меблі своєю швидкістю. На початку тренувань я перепсував чимало меблів.

— В Імперії почали подейкувати, що із Соло Греймодом щось сталося, — пояснила Вірена. — Що він уже не той і взагалі знову кудись зник. Люди швидко забувають страхи, ховаючи їх за власними бажаннями. Потрібно нагадати всім, що ти не лише живий, а й здобув нову силу. Нас чекають за чотири дні. Твій одяг уже готовий.

Мені залишалося лише усміхнутися й кивнути. Вірена все вирішила сама й, наче справжня дружина, заздалегідь усе підготувала, щоб у мене навіть думки не виникло, ніби тепер мені не потрібні жодні заходи.

— Надійшли запити від кількох родів щодо васалітету, — продовжила Вірена. — Дрібні, слвбкі, Патрик сказав, що в них немає нічого цікавого. Та й Розалін не в захваті від людей, які там живуть. Усім відмовили.

— Правильно, — кивнув я. — Тепер нам це не потрібно.

— Цього року народилося дванадцять магів хаосу, — Вірена перегорнула наступний папір. — Ініціацію мають проходити семеро. Жасмін оцінює потенціал тих, хто повинен пройти ініціацію, як украй низький.

— Забираємо всіх, — промовив я. — Ти ж уже зв’язалася з родинами, у яких народилися маги хаосу?

— Звичайно, — з усмішкою відповіла Вірена. — Уже укладено угоди про передавання дітей під опіку клану Хаосу. Мілена займається будівництвом дитячого будинку неподалік від палацу. Відновлюватимемо бойову академію клану Хаосу.

— Коли ти перейдеш до головного? — запитав я. — Навіщо мені вся ця поточна робота?

— Не така вже вона й поточна, — Вірена показово надула губи, але відразу усміхнулася. — Як же складно з вами, провидцями. Нічого від вас не приховаєш.

— Я не провидець, але гаразд, — промовив я. — Давай, продовжуй. Відчуваю, що ця новина мені зовсім не сподобається.

— Хто знає, — знизала плечима Вірена. — Зі мною зв’язався один із магів шести стихій. Глава культу прадавнього бажає зустрітися з тобою. Якщо ти гарантуєш йому безпеку, він готовий з’явитися туди, куди скажеш.

— І навіщо нам це? — приголомшився я.

— Саме таке запитання я поставила посланцеві, — відповіла Вірена. — Відповідь мені не надто сподобалася. Райдужний розлом активується за шість місяців. Жасмін була на першій стіні, чоловіче. Потвори завершили будівництво дев’ятої вежі й узялися за десяту. Вони на порядок перевершують швидкість, на яку ми розраховували. Здається, у нас проблеми.

Ми жодного разу не зустрічалися наживо. Людина, яка зробила своєю метою відродження прадавнього мага темряви, завжди залишалася в тіні, діючи через своїх поплічників. Навіть коли я потрапив до його лігва й знищив провидицю, нам однаково не вдалося перетнутися. Мене прогнали його послідовники, але не він сам.

Виходило, що в усьому світі лише обрані знали, який вигляд має глава культу. Упевнений, навіть Імператор не зустрічався з ним особисто. Лише через главу клану Темряви.

Місце зустрічі обрали цілком звичайне — один із найкращих ресторанів Кріалона. Гаразд, просто найкращий. Місце, куди звичайний простолюдин міг лише мріяти потрапити. Утім, не лише прості люди — представники нижчих і середніх родів теж могли тільки облизуватися, дивлячись на цей заклад. Сюди пускали лише вищі роди, та й то не всі. Місце для обраних.

Довелося скористатися допомогою Ксав’єра Флеймворда, тому що Греймоди, як виявилося, не належали до числа «обраних». Колишній головний радник улаштував усе якнайкраще — на час нашої зустрічі з главою культу прадавнього ресторан повністю передали моєму роду. І ніхто навіть не заїкнувся, що це неправильно. Коли говорять Флеймворди, решта мають мовчати. От і я хочу домогтися такого ставлення до Греймодів.

Ризикувати я не став, тому до ресторану вирушили всі. Ми з Віреною сиділи вдвох, чекаючи на гостя. Поруч сиділа шістка суворих дівчат, які прагнули побачити того, хто почав полювання на Розалін. Яке, хочу зауважити, так і не припинилося. Шир і Кіріне явно почали спілкуватися більше, ніж вимагали умовності. Вони сиділи за окремим столом, обговорюючи план розвитку Ночі та інших вихованців Шира. Рів із дівчиною, про існування якої до сьогодні ніхто не знав, Патрик із Кетрін, Ромаріо з Альбіною, Крістіан із дружиною, навіть Ястін, який стояв мовчазною тінню, — Греймоди зібралися в повному складі. Хоча, як на мене, усі просто скористалися нагодою сходити до ресторану за мій рахунок і насолоджувалися життям. Принаймні офіціанти без упину носилися між столами, доставляючи напої та їжу.

Червоне коло з’явилося настільки раптово, що я навіть стиснув руків’я Лунаріс, готуючись до атаки. Волосся на руках не ворушилося, і це дратувало найбільше. Передбачити появу магів темряви було неможливо. Червоний портал розширився, і з нього вийшов один із лисих поплічників. За ним — іще з десяток. Вони зайняли місця за вільними столиками, причому так, щоб відразу кинутися в бій. На офіціантів, які мусили обслуговувати нашу зустріч, уваги не звертали.

Нарешті з’явився він.

Чоловік років п’ятдесяти. Звичайне чорне волосся мага темряви. Такі самі очі. Досить непримітна сухорлява зовнішність. Не знаючи, що перед тобою один із найсильніших магів темряви цього світу, навіть уваги на нього не звернеш. Водночас відчуття буквально волали, що з’явилася смерть, здатна накоїти багато лиха. Шир із Вів’єн теж були магами темряви. Вів’єн узагалі володіла повним набором усіх заклинань і короною стихії, але навіть вона не сприймалася настільки небезпечною, як маг, що прибув. І це напружувало найбільше. Що ж є в цій людині, якщо вона відчувається на рівні того самого Ру?

Не промовивши ні слова, маг підійшов до мого столу й сів навпроти нас із Віреною.

— За шість місяців наш світ зникне, — заявив він. Представлятися, а тим паче вітатися ніхто не збирався. Ми були тут не для цього.

— Твої пропозиції? — запитав я, теж вирішивши не витрачати час на церемонії.

— Об’єднатися, щоб разом знищити розлом, — запропонував маг темряви. — Разом ми повинні впоратися.

— Повинні? — я промовисто підняв брову. — Ти настільки не впевнений у своїх силах, що прийшов по допомогу?

— Я був там, магу хаосу, — спокійно відповів глава культу. У його словах не було навіть натяку на ненависть чи зверхність. Або він настільки добре грав. Я мимоволі подивився на Розалін. Вона не зводила погляду з нашого гостя, але нічим не показувала, що той бреше. — Бачив, на що здатні ці потвори.

— Не лише ти там був, главо культу прадавнього, — промовив я.

— Я розмовляв із розломовими потворами, — продовжив маг темряви, наче не почув моєї репліки. — Хотів з’ясувати, навіщо їм усе це. Знищував їх, але все було марно, коли з райдужного розлому вийшов відгомін їхнього володаря. Із цією потворою не впораємося ані ми, ані всі ви. Це істота іншого порядку. Іншої сили. Щоб пробитися до кристала й знищити його, доведеться ризикувати життям. Не можу сказати, що мені подобається ідея працювати пліч-о-пліч із тобою, але іншого виходу я не бачу. Я не маю права втратити цей світ через твою бездіяльність.

— Втратити світ? — усміхнувся я. — І це каже той, хто хоче цей світ знищити?

Важкий погляд мага темряви не сходив із мене ні на мить. Складалося враження, що решти людей для нього просто не існувало.

— Ти помиляєшся, магу хаосу, — відповів глава культу. — Я не хочу знищити світ. Я хочу повернути свого володаря.

— Який наповнить світ темними потворами й перетворить його на пустелю, — не здавався я.

— Я тут не для того, щоб розповідати тобі про наші плани, магу хаосу, — промовив глава культу. — І тим паче не для того, щоб їх обговорювати. Вважаєш, що ми хочемо знищити світ? Вважай. Мені байдуже до твоїх думок і вчинків. От тільки за пів року з’явиться потвора, якій теж буде начхати на твої та мої бажання. Вона просто зжере наш світ, не запитуючи, хто правий, а хто винний.

— Гаразд, темний, як ти уявляєш наше об’єднання? — після паузи запитав я. Сперечатися можна довго, але спочатку потрібно зрозуміти, чого взагалі хоче мій ворог.

— У нас лише один шанс зупинити вторгнення — знищити райдужний розлом, — промовив глава культу. — Назавжди зачинити браму, контролюючи її подальшу появу. Ані ти, ані я самотужки цього не зможемо. Отже, нам потрібно залучити того, хто здатен захистити світ.

— Прадавнього, — здогадався я.

— Нашого володаря, — підтвердив глава культу. — Він єдиний, хто здатен зупинити райдужний розлом. До того ж ти маєш знати. Давним-давно один пророк заявив: «У день, коли прокляте дитя п’ятьох зупиниться, хаос здобуде силу шістьох». Спочатку я вважав, що йдеться про прокляті землі та зростання розломів. Але тепер розумію, що мова про райдужний розлом. Адже саме він є проклятим дитям п’ятьох. Ти зможеш стати сильнішим, якщо ми працюватимемо разом.

— Навіщо тобі Розалін? — запитав я, змінюючи тему. Ідею відродити прадавнього, щоб знищити райдужний розлом, я навіть не розглядав. Прикликати одне зло, щоб знищити інше, — сумнівний шлях розвитку нашого світу.

— Вона ключ, — не став приховувати глава культу прадавнього. — Остання цеглина, необхідна для створення пробою в захисті нашого володаря. Потрібна її кров. Не вся, але багато. Однією краплею не обійтися.

— Потрібна Розалін чи власник Фенікса? — уточнив я. Маг темряви не відповів, але цього вже й не вимагалося. Власник вогняного меча якимось чином був пов’язаний із блокувальним полем прадавнього. Отже, глава культу вже знайшов Дорна, і тепер йому залишилося лише заволодіти Розалін? Ні, не так. Інакше він зосередився б лише на ній. Отже, йому потрібно щось іще, про що він успішно мовчить. І, як мені здається, витягнути з нього цю інформацію неможливо.

— Хаос досі живий? — поставив я наступне запитання, яке хвилювало мене від миті вбивства провидиці.

— Це не те, що я готовий тепер обговорювати, — заявив глава культу. — Його життя тепер не має значення. Ти маєш пам’ятати, що для повернення володаря знадобиться кілька днів. Ще якийсь час йому буде потрібен, щоб відновити колишню силу. Припустімо, тиждень. Ще тиждень-два закладаємо на проходження райдужного розлому. Разом місяць. Це мінімальний строк, протягом якого діятиме моя пропозиція. У тебе є п’ять місяців, магу хаосу, щоб перевірити мої слова. Намагайся сам підкорити райдужний розлом, збирай армію, закликай союзників. Роби що завгодно — я не заважатиму. Не тепер. Я стоятиму осторонь і спостерігатиму, як ти б’єшся головою об стіну. А коли потвори зведуть одинадцяту вежу, я знову прийду до тебе зі своєю пропозицією. Єдиною, здатною зупинити вторгнення. Ми йдемо.

Так і не торкнувшись їжі, яка стояла перед ним, глава культу підвівся, і поруч виник червоний портал. Я встиг кинути погляд на Жасмін. Вона закусила губу, намагаючись розібратися в переплетенні бурхливих енергій, але, судячи з погляду, нічого не виходило. Те, що творили маги темряви, перебувало за межами розуміння моєї учениці. І, що неприємно, за межами доступної їй магії.

Поплічники, які прибули разом із главою культу, теж увійшли до червоного порталу, після чого той схлопнувся. Не було ані звуку, ані подиху вітру. Просто червоні брижі простору зникли, повернувши навколишньому світові природний вигляд.

Запала тиша. Усі думали про своє, про слова темного, а можливо, й про смачну їжу. Я ж розмірковував, що володіння стихійними шпагами не є чимось неймовірним. Тому що вони, шпаги, дарували знання заклинань певної школи. Так, там було багато корисного, унікального, подекуди неможливого, але, якщо розібратися, усе було суто пристосоване до однієї стихії. Жодного різноманіття. Навіть магії повітря, доступної моїм ученицям, не було. Тому що вона вже не належала до стихій.

І це було настільки погано, що я навіть не знав, як діяти. Тому що всі техніки іншого материка, уся магія глави культу — усе це перебувало на стику стихій, не заглиблюючись у жодну конкретну. Універсальні заклинання, доступні всім і, як з’ясувалося, недоступні моїм ученицям. Лише тому, що для цих заклинань потрібна додаткова універсальна шпага. Певний аналог моєї Лунаріс, тільки іншого порядку. Як же все складно, щоб їх усіх хаос роздер!

— Мені не подобається його пропозиція, — першою заговорила Вірена. — Міняти одне зло на інше — не найправильніше рішення.

— Шість місяців, — нагадав я. — У нас лише шість місяців, щоб зрозуміти, як діяти. І дівчата до такого випробування зовсім не готові.

— Потрібен Ру, мій Соло, — заявила Кіріне. — Потрібен він, його генерали. Можливо, навіть друге коло поплічників. Якщо набрати істот десятого рівня шостого ступеня, можна задавити потвор кількістю.

— Ти сама бачила те, що вилізло з райдужного розлому, — нагадав я. — Твої відчуття?

— Це… — Кіріне замовкла, трохи насупилася, але все-таки підняла голову й твердо заявила: — Це був хтось значно сильніший за мене, мій Соло. Той, хто породжує страх навіть у мені. Гадаю, будь-яка з твоїх учениць, вступивши з ним у бій, програє. Не тому, що слабка, а тому, що не здатна опиратися його аурі. Це навіть не володар Зграї. Це володар володарів.

— Гадаєш, він сильніший за Ру? — уточнив я.

— Ні, — упевнено заявила Кіріне. — Дракон одного з ним рівня. Однієї сили. Але ця потвора не одна, мій Соло. Їх може бути багато.

— Зокрема ті самі потвори, які вміють виходити з червоних порталів, — нагадав я. — Ті, що вміють розмовляти нашою мовою.

— Хочеш сказати, що погоджуєшся з темним? — здивувалася Вірена. — Нам потрібно відродити прадавнього, щоб зупинити райдужний розлом?

— Хочу сказати, що потрібно перевірити все в бою, — заявив я. — Опустити в центр веж «Метеорит». Можливо, навіть не один. «Водяний стовп». Щось іще з вищої магії стихій. Використати наші здібності на повну, не дозволяючи потворам навіть голови підняти.

— Ніч пережив падіння «Метеорита», — нагадав Шир. — А він був лише ватажком розлому десятого рангу. Потвори з райдужного розлому можуть «Метеорита» навіть не помітити.

— Можуть, — кивнув я. — Але ми зобов’язані перевірити. Тому що я не вірю главі культу.

— Водночас він не брехав, — пролунав тихий голос Розалін. — Він щиро вірив у те, що говорив.

Знову показувати Розалін неспроможність її суджень я не став. Глава культу міг показати їй те, що дівчина хотіла побачити. Маги, здатні повністю контролювати своє тіло, уміють і не таке. Тепер я знав це з власного стану. Бездоганний контроль — основа мого теперішнього стану. Без нього я б просто помер. А мені ще потрібно зайнятися Селестаном Мордрівом, перетворивши його на мага із шістьма підсиленнями. Мінус два-три кристали. Відчуваю, що на моїх учениць енергії вже не вистачить. Отже, плани вкотре коригуються. Навіть кумедно. Вони хоч колись будуть утілені в тому вигляді, у якому задумувалися спочатку?

— Отже, атакуємо? — запитав Рів. — Коли й якими силами?

— Не сьогодні, — відповів я, дістаючи з просторового сховища маяк на інший материк. — Тепер потрібно визначити, хто залишається на нашому материку, а хто переходить до Ру. Вірена й учениці точно йдуть. Із ними потрібно ґрунтовно попрацювати. Кіріне, ти потрібна мені тут. Ти єдина, на кого я можу залишити дітей.

— Так, мій Соло, — погодилася черепашка. Вона намагалася залишатися спокійною, але те, як радісно спалахнули її очі, говорило про багато. Володар Зграї довірив їй своє потомство. Це не просто честь — це знак, що володар не має істоти, якій довіряв би більше.

— Я маю залишитися тут, — пролунав голос Патрика. — Ви затримаєтеся на три місяці. Хтось повинен страхувати Кіріне.

Говорив він досить упевнено як для людини, яка встигла подивитися нитки реальностей. Три місяці із шести. У чому я погоджувався з главою культу прадавнього, то це в тому, що часу справді залишилося небагато. Шість місяців? Можливо, але найімовірніше трохи більше. Глава культу прадавнього хоче отримати результат. Йому байдуже до методів, тому він міг і збрехати. Якби була його воля, давно б забрав Розалін до себе. Але зробити цього не міг — поруч із власницею Фенікса постійно перебували або я, або Кіріне, або ж Розалін жила під захистом чорного металу. Просто так її не схопити. Зате можна схопити когось іншого, шантажуючи Розалін і змушуючи її діяти так, як потрібно темним.

— Плани змінюються, — промовив я, і тут у мене наче камінь із душі впав. З’явилося відчуття правильності. — Діти вирушають із нами. Кіріне й Шир теж потрібні мені на іншому материку. Широві потрібно оновити свій звіринець, а Кіріне — стати сильнішою. Патрику?

— Щойно щось трапляється — відразу Патрик! — невдоволено пробурмотів маг світла, але все-таки заплющив очі, занурюючись у світ імовірностей. Минуло, мабуть, хвилин десять, перш ніж він розплющив очі. Якийсь час Патрик дивився на мене немиготливим поглядом, після чого брудно й негарно вилаявся, отримав ліктем від Кетрін і заявив: — Знаєш, Соло, коли все здається таким ясним і зрозумілим, приходиш ти й докорінно змінюєш усі плани! Усі нитки змінилися! Варто було тобі сказати, що діти йдуть із нами, як змінилося все! Узагалі все!

— Із нами? — перепитала Кетрін. — Хочеш сказати, що…

— Що ми йдемо з ними, кохана, — відповів Патрик, важко зітхнувши. — Утім, як і завжди. Ідуть усі Греймоди. Це важливо, тому що там ми станемо сильнішими. Тут — ні. І все ті самі три місяці! Прокляття, батько й дід живцем мене з’їдять! Вони так хотіли першими побачити нашу дитину! Ріве, бери свою суджену. Вона теж є в моїх видіннях. Поки що є…

— Слуги? — запитав я, на що Патрик похитав головою. Слуги залишалися вдома. Навіщо й чому? Відповідь з’явилася майже миттєво. Повернувшись до Ястіна, який мовчазною тінню й далі стояв у кутку, я промовив: — Ястіне, підійди. Є розмова.

— Я тут, пане Соло, — старий підійшов, примудряючись зберігати всю велич дворецького. Де він тільки набрався таких манер? Хоча, знаючи характер Ястіна, упевнений — перерив усі бібліотеки столиці, розшукуючи правильну книгу про те, як мають поводитися дворецькі вищих родів.

Що ж. Доведеться тобі, Ястіне, шукати нову книгу.

— На коліна! — наказав я, підводячись. У моїх руках райдужним світлом спалахнула Лунаріс. Ніхто нічого не зрозумів, крім Патрика, який похитав головою. Він уже знав, що станеться. Цікаво, а бачущі не божеволіють? Я б не хотів знати, що станеться зі мною. Хоча Патрик мав величезну перевагу. Він не мав жодного уявлення, що станеться з усіма Греймодами. І тепер я вирішив вирвати одну людину зі звичайного світу, додавши невідомих параметрів своєму світлому другові.

Ястін, який вирішив, що я чимось невдоволений, упав на обидва коліна, наче якийсь раб. Ні, не те!

— На одне коліно! — наказав я. — Греймоди не раби!

— Греймоди? — в очах Ястіна з’явилося розуміння. Осяяння спалахнуло й категорично відмовлялося зникати, попри недовіру. Проте він виконав мій наказ, підвівшись і залишивши схиленим лише одне коліно.

— На правах глави клану Хаосу я, Соло Греймод, наділяю Ястіна посадою головного повіреного клану Хаосу! — промовив я. — Розалін.

— На правах глави роду Греймодів, — промовила Розалін, опинившись поруч зі мною. Учениця правильно зрозуміла, що я збираюся зробити, і виконала все ідеально. — Я, Розалін Греймод, дарую головному повіреному клану Хаосу своє ім’я! Відтепер ти Ястін Греймод! Представник вищого роду Імперії! Неси це ім’я з честю!

— Так, пані Розалін, — самими губами прошепотів Ястін, але Розалін його почула.

— Греймоди ніколи не підлещуються одне до одного, Ястіне, — жорстко промовила вона. — Серед нас немає панів і слуг. Ми всі рівні. Такий принцип нашого роду. Встань, Ястіне. Греймодам не личить схиляти коліна навіть перед Імператором.

— Я зрозумів, Розалін, — промовив Ястін, підводячись. Назвати чинну принцесу на ім’я колишньому простолюдинові було надзвичайно важко, але він упорався.

— Наталі, підготуй документи. Потрібно офіційно повідомити Імперію, що рід Греймодів поповнився новим членом, — промовила Розалін, але робила це для всіх нас, тому що Наталі вже щосили щось писала. Дівчата чули думки одна одної, їм словесні накази були непотрібні. Утім, документ теж був формальністю. Імперія вже знала, що Греймодів стало на одного більше. Артефакт, який відповідав за чисельність родів, робив свою справу. Документ був потрібен усім іншим родам, щоб показати наше ставлення до Ястіна.

— Не лише рід, — виправив я. — Поки нас не буде, Ястін стане виконувачем обов’язків глави клану Хаосу. Я не збираюся залишати клан без управління. На збори всім чотири години. Потім вирушаємо в гості до Ру.

Пояснити, як зустріч із главою культу прадавнього перетворилася на масштабні збори Греймодів у тримісячну подорож, я, мабуть, не зможу. Але результат був гарним — уже ніхто не думав про те, що десь там є райдужний розлом, у якому живуть непереможні потвори. З’явилася мета, план і послідовність його втілення. Решта — справа часу.

Марка закутали так, що назовні стирчав лише ніс. У печері, куди ми потрапимо, було досить холодно. Слуг із собою не взяли. На іншому материку їм буде важко вижити. Тож вирушили без зайвого вантажу. Якщо так можна назвати те, що просторові сховища Шира й Ріва вмістили величезні запаси як харчів, так і предметів першої потреби. Щоб умістити все це, знадобилося б кілька сотень торбинок мандрівника. До речі, потрібно буде подбати про формування просторових сховищ у всіх Греймодів. Досить нам бути обмеженими.

Портальна арка, розташована в нашому палаці, активувалася, спалахнувши кривавою мерехтливою завісою. Прохід на інший материк відкрився. Кіріне тягнула із собою фонтан — настав час виконати обіцянку й повернути Ру його предмет. Подивившись на присутніх, я першим ступив у портал, опинившись у знайомій печері. Хоча першим не вийшло — Вірена з Марком з’явилися поруч зі мною буквально за мить. Відпускати чоловіка куди-небудь самого моя дружина більше не збиралася.

Ми відійшли від порожньої портальної арки, спостерігаючи, як із нізвідки почали з’являтися інші. Спочатку Кіріне з фонтаном, потім Шир, мої учениці, кожна з яких несла на руках по доньці, Патрик із вагітною Кетрін, Рів зі своєю дівчиною, яка, здавалося, боялася геть усього, Крістіан із дружиною та двома дітьми, які ще не звикли, що відтепер вони не Ігніссари, а Греймоди, і нарешті Ромаріо з Альбіною та дитиною. Повний склад Греймодів, які вміли користуватися магією. По той бік порталу залишився ще один Греймод, якому магія була недоступна. До речі, потрібно буде попрацювати в цьому напрямку. Раптом удасться щось зробити з Ястіном і наділити його джерелом? Чим не завдання на майбутнє?

Волосся на руках почало ворушитися, і буквально відразу поруч із нами з’явився привабливий молодий чоловік. З одним винятком — це був не молодий і не зовсім чоловік. Дракон, якому виповнилося кілька тисяч років.

— Часу, як я розумію, у нас зовсім не залишилося, — промовив Ру, дивлячись на мене.

— Шість-сім місяців, — відповів я. — Потім нам доведеться або прикликати Дорна, або помирати.

— Обираючи між цими двома варіантами, не можу сказати, який кращий, — чесно відповів Ру. — Тому що прикликати Дорна — це прикликати смерть. Як на мене, краще віддати світ усепожиральній потворі, ніж моєму творцеві. Але це все теорія. Що ж, якщо в тебе немає часу, то й ми його не гаятимемо. Ласкаво просимо на мій материк, люди. Сподіваюся, ви здохнете не відразу й дасте мені змогу розважитися на повну. Тому що я докладу всіх зусиль, щоб завдати вам якомога більше неприємних митей. І почнемо ми просто зараз. Із тебе.

Палець Ру вперся в Патрика, через що маг світла вкотре брудно й негарно вилаявся. Бачущий не бачив себе, але бачив те, що станеться поруч із ним. І ця картина зовсім його не тішила. Але кого хвилює чуже горе? Нам усім доведеться пройти крізь божевілля цього материка, щоб стати сильнішими. Тому що інакше до райдужного розлому потикатися не можна.

— Учителю, відпусти! — люто гарчала Вів’єн, намагаючись вирватися з моїх обіймів. — Я цього покидька зараз по стіні розмажу!

— Не сьогодні, — я тримав Вів’єн досить міцно, устигнувши здивуватися, звідки в мініатюрній дівчині стільки сили й люті. Та й сердитися не було жодного сенсу. Так, поразка досить образлива й, по суті, в одні ворота, але така природа істот цього материка. Щойно вони бачать слабке місце, починають бити лише туди, домагаючись результату. Це для моїх учениць поєдинки з генералами Ру були тренувальними. Для самих монстрів сутичка з людьми, які прибули до Нерапа, — спосіб довести свою силу й статус.

Власне, саме цим монстри успішно й займалися останні два тижні. Ру навіть довелося запровадити правила, які забороняли генералам і другому колу поплічників убивати гостей міста. Тому що несподівано відкрилася неймовірна істина: гості, які прибули, виявилися надто слабкими.

Щоб підготуватися до підсилення, потрібен був час. Ру попросив три тижні, щоб набрати достатню кількість істот, які не змогли здобути розум, і віддати їх на вдосконалення моїх учениць. Про те, що це ненормально й узагалі не повинно існувати в нашому світі, уже не йшлося. Тепер ішлося про виживання світу, тому такі дрібниці нікого не хвилювали.

Але поки збирали тіла, потрібно було чимось зайнятися. А чим іще можуть займатися люди в місті монстрів? Правильно — доводити, що перебувають тут за правом сильного. І що тут почалося! Не минало й дня, щоб кожен із нас не отримував по два-три виклики. Кіріне, мене та Вірену не чіпали. Кіріне викликала страх навіть у генералів Ру, я був володарем чужої Зграї, тому битися зі мною мав право лише Ру, а Вірена була моєю «самицею», до того ж лише восьмого дану, якщо міряти за місцевими мірками. Хоча ні — ще не чіпали Кетрін. Вагітна дівчина без страху ходила поміж небезпечних істот. Навіть у головах позбавлених розуму монстрів стояла заборона на напад на ту, яка носить дитину.

Зате з рештою монстри розважалися як могли.

Найгірше довелося Патрикові, Ларі, дружині Крістіана, та Ільмі, дівчині Ріва. Вони ніколи не стикалися із супротивниками такої сили й програвали поєдинки, до ладу не встигнувши нічого зробити. Навіть бачення майбутнього не допомагало Патрикові перемогти. Тому що він бачив лише результат битви, але не її перебіг. Дівчата ж до таких сутичок узагалі не були готові. Маючи дев’ятий ранг, вони літали ареною, викликаючи щире бажання якомога швидше припинити їхні муки.

Але жалю не відчував ніхто. Світові були потрібні сильні бійці, а як можна виховати сильного, якщо постійно його жаліти? Так, існувала ймовірність, що надмірне навантаження зламає наших нових Греймодів, але я вірив Патрикові. Він заявив, що лише так ці двоє зможуть перетворитися на гідних супутниць. Тому Ларі та Ільмі доводилося страждати. Плакати, розмазуючи шмарклі, але потім збирати волю в кулак і знову виходити на ринг, щоб черговий раз упасти з переламаними кінцівками й чекати на прибуття Альбіни чи Мілени.

Шир, Рів і Крістіан старанно мстилися за першу трійцю. Маги десятого рангу не відразу, але знайшли підхід до боїв із генералами Ру. Дійшло до того, що Шир узагалі почав викликати по двоє-троє супротивників одночасно. Ніч, Червоний Туман та інші вихованці розвивалися божевільними темпами. Те, що на іншому материку здавалося неможливим, на цьому вважалося нормою. Кіріне навіть не доводилося втручатися. Після чергового бою Ніч і Червоний Туман пішли хвилями, упали на землю й забилися в судомах. Усі почали хвилюватися, але Ру заспокоїв гостей, заявивши, що все відбувається в межах норми.

Так, невдовзі судоми припинилися, і вихованці Шира підвелися. От тільки це вже були оновлені вихованці. І Ніч, і Червоний Туман отримали стихію хаосу, вежа якої стояла неподалік від Нерапа.

— Відправиш його до колодязя? — запитала Кіріне, дивлячись на зміненого чорного дракона.

— Він іще не готовий, — похитав головою Ру. — Чотири, а краще п’ять стихій. Тоді можна буде працювати з розумом. Із трьома надто великий шанс, що він збожеволіє. Другий, як на мене, узагалі ніколи не зможе здобути розум. Це істота Вивороту.

Альбіну з Ромаріо взагалі ніхто не чіпав. Навіть косо в їхній бік не дивилися. Цілителі цінувалися на вагу золота, особливо ті, хто був здатен відновлювати давно втрачені кінцівки. Після кожної битви подружжя ставило на ноги не лише переможених, а й займалося переможцем, здобуваючи серед армії Ру неймовірну репутацію. Як на мене, якоїсь миті ці двоє стали популярнішими за самого володаря Зграї. Тому що той лише командував, а вони ще й лікували.

І нарешті мої учениці.

Що можу сказати — розчарування, помножене на здивування та приголомшення. Ось що я постійно відчував, спостерігаючи за їхніми боями. Кожна учениця володіла неймовірною силою своєї стихії. От тільки проти них виходили ті, кому було начхати на одну стихію. Ті, хто вмів користуватися відразу всіма шістьма. І там, де не працювало, скажімо, світло, у діло вступали темрява чи природа. Кожна стихія мала слабкі місця, а мої учениці навчалися надто повільно. І це попри те, що вони були єдиним розумом.

Ось і тепер Вів’єн своїми прокляттями перетворила супротивника на кашу, але ця каша вдарила по магині темряви чимось світлим, вибиваючи з рівноваги, а потім, пробивши захист заклинаннями вогню й води, добила звичайним ударом хвоста. Вів’єн відлетіла вбік, переламала собі купу кісток, і Альбіні довелося терміново застосовувати «Велике лікування». А далі почалися емоції. Вів’єн рвалася на арену, я її стримував, інші учениці дивилися на це, опустивши очі. За два тижні, які ми перебували на іншому материку, жодна з них жодного разу не перемогла. Усі корони стихій, усі іменні шпаги — усе виявилося марним проти істот із шістьма стихіями.

Ні, так не піде. Ще трохи — і мої учениці втратять віру в себе. Я, звичайно, суворий учитель, але не настільки. Мені від них потрібна тверезість, а не паніка й страх в очах.

— Ру, мені потрібен іще один бій, — промовив я. — Хочу знову виставити учениць.

— Хіба не очевидно, що тепер вони недостатньо готові? — запитав дракон. — Потенціал у твоїх дівчат величезний, їхня сила лякає навіть мене, але всі вони вузькоспеціалізовані.

— Саме тому мені й потрібен іще один бій, — пояснив я. — Тільки цього разу проведемо його поза ареною. Тут надто мало місця. Це можливо?

— Припустімо, — замислився Ру. — Але я не розумію, навіщо тобі це. Будь-яка з них програє. Ти знаєш це не гірше за мене.

— Саме так, будь-яка, — з усмішкою відповів я. — Тепер зробимо інакше. Стінка на стінку. Із мого боку вийдуть усі шестеро учениць. Одночасно. Із твого — усі генерали першого та другого кіл.

— Тридцять сім істот, — нагадав Ру. — Ти впевнений, людино? Мої істоти зметуть твоїх за мить, і мені доведеться докласти значних зусиль, щоб не дозволити їм розірвати твоїх дівчат. Причому я не можу стовідсотково гарантувати, що мені це вдасться. Ти готовий ризикнути?

— Це не ризик, Ру, — відповів я. — І ти знаєш це не гірше за мене. Ти ж бачиш майбутнє.

— Я бачу ймовірності, — виправив Ру. — Причому не так добре, як твій бачущий. У мене немає маяка повернення. Тому забиратися далеко я не маю права.

— Ти однаково розумієш, що станеться, — заявив я. — Це ж «Істина». Так, кожна з них сильна сама собою, але коли вони збираються разом, не факт, що навіть ти зможеш із ними впоратися.

— Що ж, Соло, перевірмо, — погодився Ру. — Мені й самому цікаво, який це матиме вигляд. Ходімо, покажу місце, де відбудеться бій.

Ру скористався «Телепортацією», перемістивши мене на порожню рівнину. До самого обрію не було ані дерева, ані пагорба, ані великого камінця. Узагалі нічого! Лише невисока зелена трава й ідеальна гладінь цього зеленого моря.

— Тридцять хвилин, — заявив Ру й зник.

Довелося повертатися до Нерапа самостійно. Вів’єн уже заспокоїлася й мовчки стояла поруч із дівчатами. Вони явно про щось розмовляли, судячи з постійних поглядів одна на одну, але робили це мовчки. Побачивши мене, дівчата стрепенулися. Вочевидь, зібралися щось пояснювати, доводити й вимагати, щоб я їх не сварив.

Але я й не збирався. Який сенс сварити руку за те, що вона не може працювати окремо від усього тіла? І що для керування їй потрібен мозок? Лише коли всі частини тіла перебувають на своїх місцях і добре скоординовані, виходить щось ідеальне. В усіх інших випадках хочеться плакати.

Тож я лише підняв руку, закликаючи дівчат до мовчання.

— Індивідуальні бої показали, що є певні складнощі, — промовив я. — Отже, потрібно перевірити інший тип бою. Наздоганяйте.

Із цими словами я схопив Вів’єн, яка стояла поруч, і перенісся на рівнину. Ру вже почав тягати сюди своїх генералів, без упину телепортуючись туди-сюди. Оце діяльний дракон!

Інші учениці з’явилися поруч зі мною за мить. Побачивши натовп, що збирався, дівчата насупилися, не розуміючи, що я задумав.

— Учениці, слухайте завдання, — промовив я. — Те, що ви показали під час індивідуальних боїв, інакше як жахом не назвеш. Це не означає, що ви слабкі. Це означає, що вам не можна битися окремо одна від одної. Тому що хто ви? Ви «Істина». Ті, хто чує думки одна одної. По суті, усі ви — єдиний організм. От і дійте як єдиний організм. Страхуйте одна одну. Допомагайте. Зосереджуйтеся лише на своїх сильних сторонах. І ще… Мілено, я довго чекав, коли до тебе дійде ваша сила, але скільки б не дивився на ваші поєдинки з Ніччю, жодного разу не побачив очевидного кроку. Учениці, що сталося під час вашого першого знищення дракона темряви? Як ви з ним упоралися? Своєю великою магією?

— Ми… — замислилася Мілена, й несподівано її очі округлилися. Вона згадала, що сталося на самому початку нашого знайомства. Коли в мене було лише троє учениць, та й із Розалін залишалися певні питання.

— Вони використали магію повітря, — промовила Жасмін, отримавши спогади про той похід.

— Правильно, — кивнув я. — Але з якоїсь дивної причини ви жодного разу не користувалися нею. Навіть коли вона була єдиним способом перемогти. Ви настільки повірили в силу своїх стихій, що перестали дивитися навколо. Це неправильно. Це веде до поразки. Тож доведіть, що я у вас не помилявся. Що ніхто й ніщо не здатен зламати моїх учениць, коли вони зібрані в єдиний кулак. Шість стихій — це сила. Але не вся сила, яка вам доступна. Настав час переступити через бар’єри.

— Соло, ми готові! — Ру підійшов до нас. — Тридцять сім істот проти твоєї шістки.

— Тридцять сім? — приголомшилася Мілена й подивилася на величезний натовп. Частина істот іще перебувала в людській подобі, але багато хто вже набув первісного вигляду. — Учителю, ти хочеш, щоб ми одночасно билися з ними всіма?

— Я хочу, щоб ви не лише билися з ними всіма одночасно, а й перемогли, — заявив я. — Тому що ви здатні це зробити. Усе інше — обмеження, які ви самі вбили собі в голову. Зможете подолати власні страхи — станете сильнішими. Ні — так і залишитеся звичайними магинями стихій, які вперлися в стіну. Вибір лише за вами, дівчата.

Розвернувшись, я відійшов на кілька кроків, але тут на думку спала неймовірна ідея, яку я озвучив, навіть не повертаючись до учениць.

— Перед вами тридцять сім супротивників, — заявив я. — Якщо за пів години на ногах залишитеся лише ви, попрошу Вірену сьогодні ввечері забрати всіх дітей і переночувати з ними деінде. Цю ніч я хочу подарувати або своїй дружині, або тим, хто вміє боротися з власними межами.

— Дивні в тебе напутні слова, — заявив Ру. — Вони, звичайно, відчуваються як твої самиці, але мотивувати їх сексом — це щось за межею навіть для істот.

— Ти багато знаєш про «Істину»? — запитав я.

— Достатньо, щоб… — почав був Ру, але, побачивши мій погляд, насупився. — Вочевидь, усе-таки недостатньо. І ти впевнений, що така мотивація спрацює?

— Вони є єдиним розумом, — пояснив я. — Вони не можуть закохатися в різних людей. Не можуть усамітнитися з кимось окремо. Тому що для них не існує такого поняття, як усамітнення. Не знаю, за якими критеріями, але я той, кого вони обрали всі одночасно. Не одна, а потім решта із цим погодилися. Вибір був одностайним і відразу всієї шістки. Причому учениці, які приєдналися останніми, зробили цей вибір миттєво, не розмірковуючи, чому так, а не інакше. Для «Істини» секс — настільки трепетна подія, що так, ним можна мотивувати.

— Чому ж ти не займаєшся ним щодня? — здивувався Ру. — Навіщо всі ці обмеження?

— Щоб вони перевершували себе, — відповів я. — Щоб прагнули. Доводили, що гідні.

— Гідні стати твоїми? — Ру оглянув мене з голови до ніг. — А ти гоноровий! Знаєш, з усіх, кого я знаю, лише в Дорні було стільки ж самовпевненості, скільки в тобі. Усі інші люди, та й не лише люди, були значно скромнішими.

— На тому й тримаємося, — я знизав плечима й лише тепер помітив, що поруч із монстрами стояли ще й люди. — О, люба, ти теж тут?

— Вирішив, що твоїм буде корисно подивитися на бій, — пояснив Ру. — Та й ваші цілителі знадобляться. Бо, нагадаю, я не можу гарантувати безпеку твоїх учениць.

— Ти краще за своїми генералами стеж, — заявив я, підходячи до Вірени. — Починаємо?

Із цими словами я активував артефакт, який створював летючу платформу. Спостерігати за масштабною битвою зручніше з повітря. Так відразу видно всі помилки.

— Починаємо, — Ру приєднався до нас і, щойно платформа піднялася на кілька десятків кроків над землею, махнув рукою.

Тридцять сім велетнів, які значно перевершували людей розмірами, кинулися вперед, щоб змести шістку тендітних дівчат. От тільки те, що сталося далі, не могли передбачити ані я, ані Ру. Та взагалі нікому таке не спадало на думку!

Тому що мої учениці явно перейнялися моїми словами про те, що перестали користуватися мозком, покладаючись лише на силу. І тепер працювали винятково головою.

Тридцять три величезні монстри несподівано для всіх злетіли в повітря, кумедно перебираючи лапами. Монстри гарчали, брикалися, вивергали полум’я всіх видів, від хаотичного до набору із шести стихій, але все було марно. Повітря, яке їх утримувало, було інертним до стихій. Воно існувало поза стандартом, тому той, хто опанував його достатньою мірою, міг вважатися справжнім чудовиськом.

Чому тридцять три, а не тридцять сім істот? Тому що четверо генералів Ру вміли літати. І якщо нелітаючих істот затягнуло в повітря, то на летючих обрушився повітряний стовп жахливого тиску. Їх розмазало по землі, не дозволяючи навіть підняти голову. Летючі істоти виявилися надто ніжними й явно не були готовими до таких тортур.

Але на цьому учениці не зупинилися. Зафіксувавши істот на одному місці, вони почали формувати навколо кожної якусь неможливу суміш із шести стихій. За основу взяли водяну кулю, яка повністю огортала кожного монстра, але всередині цієї кулі відчувалася сила всіх шести стихій. Як дівчата здогадалися об’єднатися й, що найважливіше, як у них це вийшло, залишалося загадкою. Але ця загадка працювала настільки добре, що один за одним генерали Ру починали смикатися від браку повітря. Убивати нікого мої учениці не збиралися й, щойно агонія загрожувала стати смертельною, відпускали супротивника, кидаючи його на землю з досить великої висоти.

— Вочевидь, цілителі знадобляться не твоїм ученицям, — насупився Ру. — Соло, поясни, що відбувається? Вони користуються якимось артефактом, на аналозі якого ми сидимо?

— Жодних артефактів, — усміхнувся я, спостерігаючи, як учениці продовжують добивати гвардію володаря Нерапа. — Вони давно володіли магією повітря, але з якоїсь причини про неї забули. Вважали, що стихія сильніша й важливіша. Я лише підказав їм вихід із ситуації. Гадаю, наступного разу таке не спрацює, і твої генерали щось вигадають.

— Але навіщо їм було об’єднуватися? — продовжив допитуватися Ру. — Чому вони не користувалися повітрям у поєдинках один на один?

— Тому що не могли, — пояснив я. — Нагадаю: вони «Істина». Магія повітря кожної окремо нічого не може зробити твоїм генералам. Але вони об’єднуються. Діють разом. Підтримують одна одну, навіть не розуміючи, як саме це відбувається. Магією керує не кожна окремо, а колективний розум шістьох людей. Саме тому тепер у них вийшло. І не вийде, якщо вони спробують зробити таке в бою один на один.

— Я зараз, — Ру зістрибнув із платформи й, пролетівши повітрям, опинився посеред поля бою. Змахнувши рукою, дракон розірвав усі створені дівчатами сфери, звільняючи своє військо.

Підкоряючись нечутному наказу, військо Ру почало відповзати вбік, де на них уже чекали Альбіна й Ромаріо. Сам Ру піднявся над землею, уважно дивлячись на дівчат. Наказу нападати на володаря Зграї вони не отримували, тому вагалися. Не нападав і Ру, розуміючи, що може зашкодити. Він подивився в мій бік, наче запитуючи дозволу, і мені залишилося лише кивнути:

— Учениці, додаткове завдання! — промовив я, підсилюючи голос магією. — З основним ви впоралися, тепер перевіримо, наскільки ви справді вправні, працюючи на межі своїх сил. Упораєтеся з Ру — сьогодні ж зіграємо весілля! Ви станете моїми офіційними дружинами!

— Ти настільки в них не віриш? — здивувалася Вірена.

— Навпаки, — усміхнувся я. — Я надто сильно в них вірю. Мені теж потрібно навчитися ставитися до них належним чином. До речі, сьогодні доведеться попросити тебе піти. Дівчата впоралися з його загонами.

— І ти пообіцяв їм себе? — усміхнулася Вірена. — Надовго?

— Лише на одну ніч, — я хотів обуритися, але не став.

Тому що Ру, почувши мій наказ, атакував.

Магія повітря не діяла на дракона, хоча він так і не набув основної форми. Земля під Ру почала вминатися, настільки величезним був тиск, але дракон його не помічав. Він і далі висів у повітрі, після чого спрямував у дівчат звичайнісінькі вогняні кулі. Але звичайними вони здавалися лише на перший погляд. Насправді це були кулі шести стихій, які увібрали всю силу володаря Зграї.

Снаряди вдарили в захисний купол, виставлений дівчатами, і я зрозумів, що на цьому можна завершувати. Захист луснув, наче мильна бульбашка. Швидко й без видимого опору. Моїх учениць розкидало навколо, наче вони взагалі нічого не важили. Ось і весь бій.

Ру блимнув і зник, щоб з’явитися поруч із нами.

— Вони витримали три удари, — замислено промовив Ру.

— Лише три, — виправив я.

— Ні, Соло, цілих три, — не погодився Ру. — У них немає твоєї Лунаріс, тому їм доводилося поглинати мої атаки власними силами. Три удари… Це сильно, людино. Дуже сильно. Жоден із моїх генералів на таке не здатен. Гадаю, лише Кіріне зможе протриматися довше. У них безперечно є потенціал. Потрібно лише ґрунтовно з ними попрацювати. Я прискорюся — туші будуть уже за два дні. Зроби їх сильнішими, Соло. Давно в мене не було гідного супротивника!

— Хочеш суперника? Я маю одного на прикметі. На іншому материку, вилазить із райдужного розлому, — нагадав я.

— Ми це обговорювали, — Ру навіть розвів руками. — Я не зможу залишити материк, поки тут залишаються розумні. Купол Дорна всіх знищить.

— Знаєш, я ж недарма дістав цей артефакт, — я вдарив ногою по напівпрозорій платформі, на якій ми стояли. — Для підтримання багато енергії не потрібно. Розмістити тут два портали — справа кількох годин. Продовжувати чи сам здогадаєшся?

Ру подивився на летючу платформу, потім на мене, знову на платформу, і на його обличчі з’явився вираз щирого здивування:

— Ти пропонуєш мені перетягнути через портали все населення материка? — запитав дракон.

— Чим не завдання, схоже на виклик? — запитав я. — Вічно сидіти в зоні комфорту не вийде, Ру. Ти потрібен мені на іншому материку. Організуй народ. Істоти, люди. Усі, хто має розум і кого потрібно перенести на наш материк. Півтори тисячі років тому люди вже влаштовували такий вихід. Тоді не вдалося забрати всіх. То, може, вдасться тепер?

— І де ми всі розмістимося? — запитав Ру. — Нас не десять і не двадцять. Нас кілька десятків мільйонів. Як істот, так і людей.

— В Імперії, де ми живемо, є місце, яке називається проклятими землями, — відповів я. — Воно відгороджене від усього світу стіною. Там божевільна кількість розломів усіляких рангів. Божевільна кількість потвор. Це ідеальне місце для нових мешканців. Знищте розломи й живіть на власній землі.

— Кілька десятків мільйонів істот, Соло, — нагадав Ру, який усе ще вагався. — Хтось відмовиться залишати рідні землі.

— Усіх не врятувати, — заявив я. — Але якщо ти залишишся тут, за пів року зникнуть усі. І ті, хто хоче переселитися, і ті, хто обожнює свої місця. У тебе не так багато часу, Ру. Вирішувати потрібно вже тепер.

— Я знав, що варто було вбити тебе під час нашої першої зустрічі, — зітхнув дракон. Причому настільки щиро, що в мене навіть мурашки спиною побігли. Мене щойно хотіли знищити. — Гаразд, я вирішуватиму це питання. Де нам знайти портал, який вестиме на твій материк?

Замість відповіді я втілив на летючій платформі арку, надану Люменарами. Платформа навіть не хитнулася, легко витримавши портал.

— Мені доведеться повернутися на материк, щоб установити точку виходу, — пояснив я. — Але загалом ця арка робоча й налаштована на приймання гостей. Тож, Ру, починаємо переселення? Без цього ми світ не врятуємо.

— Спробуймо, — відповів дракон. — Знаєш, Соло, є в мене думка, що ви з Дорном змогли б порозумітися. Ви надто схожі один на одного.

Ру зник, і ми всі повернулися до Нерапа. А вночі, як і було обіцяно, до мене з’явилася «Істина» в повному складі. І наступні два дні ніхто вже нікуди не виходив.

— Пробач, кохана, але це було необхідно, — прошепотів я, коли Вірена нарешті знепритомніла. Обережно поклавши дружину на матрац, кинутий просто на підлогу, я оглянув справу своїх рук.

Переді мною лежали тринадцятеро людей, які знепритомніли від болю. Вірена, усі учениці, Патрик, Шир, Рів, Крістіан, Альбіна й Ромаріо. Тринадцять підсилень, причому різнопланових. Якщо ученицям я додавав вузли й гартував їхні канали зв’язку до стану металу, то решті спалював до хаосу магічну структуру й формував її заново, уже з урахуванням шести стихій. Щоправда, без вузлів, але звичайним Греймодам вони й не потрібні. Достатньо звичайного підсилення.

Найгірше довелося з Віреною. Вона ще не переступила порогу десятого рангу, тому її довелося буквально ламати й корчити. З усіх моїх «підопічних» дружина страждала найбільше. Але це було необхідно — Греймоди зобов’язані стати сильнішими. І це ще з урахуванням того, що мені доведеться звернутися до Авреліуса, щоб він провів із кожним із моїх рідних ритуал підсилення. Тіла до таких змін були підготовлені лише в Шира й, можливо, Ріва. Усім іншим доведеться страждати ще раз.

— Я дедалі більше переконуюся, що ти є втіленням Дорна, — цілком серйозно заявив Ру. Дракон стояв поруч, подаючи мені тіла для отримання енергії. Кристали давно закінчилися, і, що кумедно, тут, на іншому материку, вони ніяк не впливали один на одного. Навіть коли я витягнув їх усі в одну величезну купу.

— Щоб бути втіленням Дорна, потрібно, аби він помер, — нагадав я. — Наскільки мені відомо, прадавній досі живий. Що робить цей фонтан?

Я кивнув на джерело, навколо якого лежали Греймоди.

— Каталізатор сили, — пояснив Ру. — Він накопичує в собі заряд світу й передає його твоїм людям. Цей заряд здатен сформувати свідомість в істот, а у випадку з людьми гарантує багаторазове підсилення їхніх магічних можливостей. Важливо, щоб усе відбувалося в момент адаптації.

Адаптація відбувалася, як існували й незрозумілі канали зв’язку, що вели від фонтана до моїх людей. Отже, усе мало вийти чудово. Сподіваюся.

— Мені потрібні ритуали й техніки цього материка, — я подивився на Ру. — Мої учениці володіють стихіями, але взагалі не мають нічого поза їхніми межами. Та й ніхто з нас не має. Це величезна прогалина, на якій нас ловлять.

— Доручу підготувати все необхідне, — погодився Ру. — Щось іще?

— Здається, нічого. Скільки вони так пролежать? — я подивився на рідних. — Три місяці, як передбачив Патрик?

— Найімовірніше, — кивнув Ру. — Надто масштабна перебудова для людей високих данів.

— Рангів, — виправив я. — У нас немає данів.

— Це не принципова різниця, — усміхнувся Ру. — Дани, рівні, ранги. Усе це, по суті, одне й те саме. Різниця лише в градаціях. Коли почнемо переселення?

— Просто зараз і почнемо, — промовив я. — Мені потрібен хтось, хто підтримуватиме роботу артефакта.

— Цієї людини тобі вистачить? — із цими словами Ру зник, щоб з’явитися разом із Радмиром. Приголомшений глава Тиру довго не міг зрозуміти, що відбувається. Ось він сидів удома, нікого не чіпав, а ось його раптом висмикнули в портал, і він опинився посеред дивного місця, де лежали нерухомі тіла.

— Радмире-баю, радий знову тебе бачити, — промовив я. Радмир ледь не підскочив, почувши мій голос.

— Соло Греймод? — недовірливо запитав він. — Де я? Хто цей чоловік? І що тут відбувається?

— Підозрюю, Радмире-баю, що відповіді тобі дуже не сподобаються, — усміхнувся я. — Але нічого вдіяти вже не можна. Обставини сильніші за нас.

Не можу сказати, що глава Тиру перейнявся моїми словами. Але по-справжньому його налякало усвідомлення, що він перебуває в Нерапі й володар монстрів цього континенту будь-якої миті міг з’явитися в його місті та все знищити. Безпосередня загроза життю значно вагоміша за якісь майбутні проблеми. Тим паче цими проблемами вже займаються.

Однак вибору Радмир не мав. Серед усіх йдущих до незрозумілої мети на цьому материку в мене був лише один знайомий, якому я міг довірити координацію переселення. Підтримувати артефакт активним — не найбільша проблема. Потрібно лише продумати заміну. Довго Радмир не витримає.

— Де ви тільки знаходите такі предмети? — приголомшено промовив глава Тиру, коли я передав йому керування артефактом, що формував летючу платформу. Радмир створив платформу й якийсь час бавився з нею, підіймаючи й опускаючи. Виходило досить добре, тому з цього боку проблему можна було вважати розв’язаною.

— Потрібно перевірити, — заявив я і, схопивши Ру та Радмира, телепортувався на самий край материка. Причому не на берег, що було б логічно, а відразу до межі купола, розташованого за сто кілометрів від узбережжя.

Опинившись у повітрі, ми почали падати в бездонне темно-синє море, але тут Радмир-бай згадав, навіщо ми його взяли. З’явилася летюча платформа, яка зупинила нас приблизно за сто кроків від поверхні води. Хоча хвилі тут були такими, що деякі цілком могли дістати до платформи. Тому довелося піднятися вище.

— Що далі? — запитав Радмир. — Я змусив платформу триматися на місці. Але скільки мені її так утримувати?

— Не просто утримуй, — похитав я головою. — Повільно рухай її до купола. Потрібно зробити так, щоб половина платформи опинилася по той бік.

— Якесь божевілля, — пробурмотів глава Тиру, але підкорився. Платформа зіткнулася з куполом і пройшла крізь нього, наче того взагалі не існувало. — Так?

— Саме так, — відповів я, встановлюючи на платформу портальну арку. Діставши кристал, я вставив його в пристрій, змушуючи працювати. — Чекайте!

— Чого чекати? — Радмир-бай почав озиратися. — А де монстр?

Ру вже зник. Діяльний дракон повернувся до Нерапа, щоб підготувати портальну арку зі свого боку. Причому якщо моя могла працювати без під’єднання до портальної мережі, то арка істот обов’язково мала бути підключена до неї, щоб люди й істоти з усього материка змогли сюди потрапити. Потрібно буде подумати, як переміщувати тих, хто не здатен набути людської подоби, залишаючись при цьому якимось велетнем. Але це потім.

— Просто чекай, — заявив я, входячи в мерехтливу завісу. Простір на мить поплив, щоб оформитися в палац Греймодів, який іще будували.

— Пане, — слуги відразу помітили моє прибуття. Хтось побіг доповідати Ястінові, що Соло Греймод повернувся, але я справді не мав часу з’ясовувати, що сталося за останні три тижні. Якщо люди не істерять і пожежі немає, отже, поки все може зачекати.

Схопивши портал, я активував «Телепортацію», переносячись до колишніх проклятих земель. Точкою прибуття обрав місце, якомога далі віддалене від першої стіни. Тому що щойно потвори з райдужного розлому побачать новоприбулих, відразу з’являться з’ясовувати, хто до них завітав.

Довелося ґрунтовно пострибати, віддаляючись не лише від першої стіни, а й від Формітона. Завдавати неприємностей захисникам форту я теж не хотів. Так, згодом їх доведеться виселити, але це станеться значно пізніше, ніж почнеться переселення.

Моторошно, звичайно! Сама ідея перетягнути людей і істот з одного материка на інший здавалася божевіллям. І це божевілля ми збиралися втілити в життя. Так, комусь доведеться померти. Тим, у кого немає порталів, хто перебуває в якихось походах, тим, хто відмовиться переселятися. Але хтось виживе. Можливо, навіть більшість. Це важливіше, тому що без Ру ми не зможемо впоратися з райдужним розломом.

Установивши портал, я вставив у нього кристал і знову увійшов у мерехтливу завісу. Миттєва дезорієнтація — і я знову стояв на платформі. Судячи з того, що на протилежному краї вже була робоча портальна арка монстрів, Ру вже встиг тут побувати.

Невдовзі з’явився володар Зграї Нерапа. Причому прийшов через портал і не сам. За ним стрункими рядами почали виходити генерали та їхні поплічники.

— Усе готово, — я кивнув на портал за куполом. — По той бік немає нічого, тому все доведеться починати з нуля.

— Ми перевіримо, володарю, — запевнив один із генералів і першим перейшов крізь блокувальний купол. Нічого не сталося. Творіння Дорна пропустило монстра так само легко, як і мене. За першим монстром рушив другий, третій, і ось уже цілий потічок породжень іншого материка зник у порталі, який вів до Імперії. Сподіваюся, нікого з людей не вхопить удар, коли вони дізнаються, що я зробив.

Тому що повертати назад я не збирався.

Черга швидко вичерпалася, і приблизно за годину генерал повернувся. Озирнувшись і переконавшись, що прибув куди потрібно, монстр підійшов до Ру.

— Володарю, розломових потвор можна їсти, — заявив він. — Це не так смачно, як хотілося б, але в них є плоть, яка дає силу. Нам не доведеться голодувати.

Ага, це питання я якось не продумав. Що їстимуть монстри, потрапивши на інший материк? Зважаючи на те, що полювати на безмозких родичів більше не вийде, це могло створити мені великі проблеми в майбутньому. Добре, що монстри самі розв’язали це питання. Принаймні на перший час.

— Облаштовуйтеся, — наказав Ру. — Починаємо перехід.

— Так, володарю, — кивнув генерал, повертаючись на мій материк.

Ру важко зітхнув, після чого звернувся до Радмира:

— Я складу графік чергувань, — заявив він. — Потрібно, щоб платформа перебувала в повітрі цілодобово протягом найближчих чотирьох місяців. Коли тебе змінять, зможеш повернутися до Тиру й підготувати місто до переходу. Людей я сповіщу. Від сьогодні забороняю будь-які напади істот на людей на всьому материку. Запроваджується чотиримісячне перемир’я.

— А що буде по той бік? — запитав Радмир. — Ми не монстри, нам потрібна нормальна їжа.

— Людям доведеться подбати про харчі на перший час, — заявив Ру. — Потім ми звільнимо землі від розломів, і ви займетеся сільським господарством.

— А якщо люди не захочуть іти? — запитав Радмир.

— Тоді їм доведеться померти, — жорстко відповів Ру. — Іншого шляху немає. Соло, ти можеш забезпечити по той бік мінімальні умови проживання? Радмир має рацію — люди не монстри. Їм потрібно десь спати, бажано не просто неба.

— Зроблю все, що зможу, — кивнув я. — Але багато не обіцяю. Мої ресурси обмежені.

Сказав і відразу зрозумів, що це завдання потрібно буде перекласти на когось іншого. Причому я навіть знав на кого! Портал прийняв мене у свої обійми, і, щойно опинившись на нашому материку, я активував «Телепортацію», переносячись до одного вельми «високого» дому.

Драквелл Ігніссар тренувався. Попри ранг, становище та інші атрибути глави клану Вогню, він не втрачав нагоди помахати шаблею, відточуючи майстерність. Щойно я з’явився в його палаці, завила тривога. Артефакти виявили порушника й навіть спробували його заблокувати, але нічого вдіяти зі мною не могли. Тому їм залишалося лише дико верещати, сповіщаючи командувача армії Імперії, що до його дому з’явився непроханий гість.

Збіглися слуги, маги й вартові, але мене досить швидко впізнали. Так, з прицілів арбалетів не зняли, але й стріляти не стали.

— Не можу сказати, що радий твоєму прибуттю, Греймоде, — заявив Драквелл. — Що цього разу? Знову потрібно терміново рятувати світ?

— Лише половину світу, — заявив я, змусивши Драквелла насупитися. — У мене переселення людей та істот з іншого материка на наш, і потрібна твоя допомога.

— У тебе що?! — вигукнув Драквелл, не зумівши стримати емоцій.

— Глобальне переселення, — повторив я. — Двадцять, можливо, тридцять мільйонів людей і монстрів. Потрібно всіх розмістити. Ти єдиний у всій Імперії, хто здатен таке організувати. І в ресурсному, і в організаційному плані.

Довелося розповісти, що я задумав. Драквеллові це сподобалося ще менше. Одна річ — притягнути на материк людей, зовсім інша — високорівневих монстрів, здатних протистояти навіть моїм ученицям.

— У нас немає вибору, — я знизав плечима у відповідь на запитання, чи при своєму я розумі. — Або Ру нам допомагає, або за шість місяців від нашого світу нічого не залишиться. Саме тому я до тебе й прибув.

— А що з оплатою? — несподівано запитав Драквелл.

— Оплатою? — не зрозумів я.

— Ти забрав мої десятки, — нагадав маг вогню. — Цілком і повністю. Хочу їх назад. Це по-перше. Хочу, як і Авреліус, отримати підсилення шести шкіл стихій. Це по-друге. Усі витрати, які я понесу, включно з платнею моїм військам, потрібно буде відшкодувати. Це по-третє.

— Приймається, — я навіть не став торгуватися. Як на мене, це останнє, що варто робити в такій ситуації. — Ба більше, я надам тобі п’ять артефактів із тих, які ми здобули в розломах десятого рангу.

— Їх теж, — кивнув Драквелл. — Коли плануєш почати?

— Уже почали, — з усмішкою відповів я, змусивши Драквелла негарно вилаятися. — Процес запущено. Монстри, які прибули, почали зачищати простір від розломів.

Драквелл нічого на це не відповів. Лише покликав одного зі своїх заступників, після чого я переніс їх обох до точки виходу. Монстрів навколо побільшало, причому значно. Потік із порталу не переривався ні на мить, але поки переходили лише істоти. З людьми Ру ще не домовився.

— Володар наказав у всьому підкорятися тобі, — поруч із нами з’явився один із генералів Ру. — На час перемир’я ми виконуватимемо все, що ти накажеш.

— Не мені, — виправив я. — Це Драквелл Ігніссар. Ви переходите в його повне розпорядження. Він займатиметься вашим розміщенням та організацією. Що з розломами?

— Ми зачищаємо ті, що розташовані поруч, водночас вивчаючи нову для нас місцевість, — заявив монстр. — Темні істоти мають неприємні здібності, доводиться до них пристосовуватися.

— Це ви ще ультагара не бачили, — заявив я. — Але його особливості опишу трохи пізніше. Навряд чи він буде в цій області. Драквелле, приймай командування. Тепер це твій головний біль.

Погляд, яким нагородив мене маг вогню, був дуже промовистим. Драквелл Ігніссар хотів висловити все, що думає про чийсь головний біль, але він був військовим і вже дав слово. Забирати його назад не звик.

— Потрібні будівельники, матеріали й місце, — заявив він, повертаючись до помічника. — Потрібні люди. Забезпечте тут портал. Як тебе звати?

Наступне запитання вже було звернене до генерала.

— Бартон Ранут Ґур, — гордо представився монстр.

— Надто довго, — заявив Драквелл. — Будеш Бартоном. Накажи своїм вирівняти цю ділянку. Дерева прибрати, землю розчистити. Тут зводитимемо перші будинки та склад. У вас, істот, є якісь побажання?

Я не став слухати продовження розмови. Драквелл керував величезною армією, тому чудово знав, що потрібно, аби люди не померли в перші тижні після переходу на наш материк. От і нехай займається корисними справами. Я ж активував «Телепортацію», повертаючись до палацу Греймодів.

Ястін уже чекав на мене в кабінеті, наче знав, що я обов’язково повернуся.

— Соло, радий бачити тебе при здоров’ї, — привітав він мене, насилу змусивши себе вимовити ім’я замість звичного «пане». — За три тижні твоєї відсутності проблем у нас не виникло. Палац будується за графіком, ніхто із сусідів чи вищих родів неприємностей не завдає.

— Гарна новина, — кивнув я. — Щось термінове? У мене зовсім немає часу.

— Не зовсім термінове, але це питання теж хотілося б вирішити, — відповів Ястін. — Па… Соло Греймоде, прошу дозволу взяти шлюб із пані Ворлюн! Ми… Ми давно все вирішили, але слушного моменту ніяк не було. Тепер, коли я став частиною Греймодів, у мене з’явилося право просити про таке.

— Як воно було й раніше, — усміхнувся я. Стара відьма, як її називали мої учениці, виявилася неймовірно турботливою жінкою. Саме вона дбала про дітей, поки ми з ученицями бігали туди-сюди. Саме вона створювала затишок у нашому домі, який іще будували, допомагаючи Вірені порадами. Моя помилка, що я відразу не прийняв її до Греймодів, але вона не була з нами на зустрічі з главою культу прадавнього. Бойова частина — не її сильна сторона.

— Можливо, Соло, — погодився Ястін. — Але тепер…

— Як глава клану Хаосу я даю тобі дозвіл, — перебив я Ястіна. — Потрібен якийсь документ чи усного дозволу вистачить?

— Бажано документ, пане, зареєстрований в адміністрації, — зніяковів Ястін. — Шлюби між представником вищого роду та звичайною простолюдинкою суворо регламентовані, а Розалін, як я розумію, повернеться нескоро. Я чув від Патрика про три місяці.

— Ти вмієш робити правильні висновки, друже мій, — я підійшов до Ястіна й активував «Телепортацію», орієнтуючись на адміністрацію столиці.

Прийняли нас негайно. Глава адміністрації Кріалона, почувши, що з’явився глава клану Хаосу, особисто прибув займатися нашою надважливою справою. Документів справді довелося підписати цілу купу, і добре, що я значився заступником глави роду Греймодів, бо без Розалін розв’язати багато питань виявилося неможливо. Довелося вдатися до допомоги доброго слова й невеликого хабаря у вигляді двох товстих мішечків золота. Але навіть так на дозвіл для шлюбу Ястіна довелося чекати цілу годину.

— Соло, що ти задумав? — пролунав голос з амулета, щойно я повернув задоволеного Ястіна до палацу й зв’язався із Сіріоном Люменаром. — Зі мною вже зв’язався Драквелл, просячи допомоги.

— Вона нам справді потрібна, партнере, — заявив я. — Наближається велике переселення, і на нього потрібні величезні ресурси. Самі Греймоди всього цього не потягнуть.

— Розломи, — відразу заявив Сіріон.

— Забирай, — легко погодився я.

— Артефакти, — продовжив вимагати Сіріон.

— Слухай, не нахабній! — обурився я. — Основну роботу виконують Ігніссари. Ти лише допомагаєш ресурсами. Мені ще Ксав’єрові телефонувати.

— Він уже в курсі, — потішив мене Сіріон. — Просив у мене амулет, щоб зв’язатися з тобою й зупинити це божевілля.

— Зупиняти вже пізно, — заявив я. — Інший материк зникне за чотири місяці. Тому наше завдання — перетягнути якомога більше людей та істот.

— Судячи з того, що каже Драквелл, люди поки не прибувають, — зауважив Сіріон.

— Тому що з ними спочатку потрібно домовитися, — сумно усміхнувся я. — І домовлятися доведеться силою, бо мало кому захочеться залишати обжиті місця. Але це проблема того боку. Наше завдання — забезпечити приймання на нашому. І мені потрібна допомога. Сіріоне, я рідко прошу, але тепер настав такий момент. Коли Люменари просили Греймодів про допомогу, ми прийшли.

— Тому Люменари прийдуть на допомогу тепер, Соло, — заявив Сіріон. — Але всі витрати, яких ми зазнаємо…

— Знаю, — перебив я главу клану Світла. — Відшкодую. Слово Соло Греймода. Головне, не впиши до витрат нічого зайвого. Знаю я вас, артефакторів.

Сказав і зрозумів, що таке цілком могло статися! Партнерство партнерством, але стягнути з інших усе, що ти витратив не лише на них, а й узагалі за життя, — основа буття Люменарів. Інакше вони не можуть.

— Приймається, — після паузи відповів Сіріон. — Твій амулет зв’язку з Ксав’єром у мене. Я вдома, можеш стрибати.

Нічого не залишалося, крім як скористатися запрошенням і перенестися в гості до Люменарів. Сіріон лише кивнув, активно розмовляючи з кимось через інший амулет, і, судячи з розмови, ішлося про постачання деревини й наметів до проклятих земель. Багато деревини й багато наметів. Маховик під назвою «чергове божевілля, задумане Греймодом» почав обертатися, прискорюючись із кожною миттю.

— Ксав’єре, — промовив я, щойно амулет зв’язку активувався. — Кажуть, ти хотів мене бачити?

— Соло… — дядько Розалін, вочевидь, хотів багато чого сказати мені в перші миті після того, як дізнався, що я роблю, але вже встиг охолонути. — Одне запитання: навіщо?

— Тому що за чотири місяці всі розумні істоти на іншому материку помруть, — відповів я.

— Та й істинний вогонь із ними! — вилаявся Ксав’єр. — Нам вони навіщо?

— Істотами іншого материка керує дракон на ім’я Ру, — продовжив пояснювати я. — Це єдина істота, здатна зупинити райдужний розлом.

— Ти знову про цю казку? — у голосі Ксав’єра пролунало невдоволення. — Сам же казав, що в нас тридцять років…

— Шість місяців, — перебив я мага вогню. — За шість місяців потвори добудують вежі й прикличуть свого володаря. За сім місяців від нашого світу не залишиться нічого, крім випаленої пустелі.

— Це достовірна інформація? — після тривалої паузи запитав Ксав’єр. Цього разу в його голосі не було насмішки.

— На жаль, — відповів я. — Якщо Імператор сумнівається, може через Ноктаріонів запитати інформацію в глави культу прадавнього. Він підтвердить строки. Власне, заради об’єднання сил ми й зустрічалися в ресторані. Ані в нього, ані в нас немає сили, щоб зупинити вторгнення. Але вона є в дракона, який керує істотами іншого материка.

— І щоб притягнути його на наш материк, потрібно притягнути всіх монстрів, — зрозумів Ксав’єр. — Знаєш, Соло, а ти вмієш ставити цікаві завдання. Гаразд, припустімо, твої слова правдиві. Яка допомога потрібна?

— Прибуде тридцять мільйонів істот, — відповів я. — Гадки не маю, як усі вони встигнуть перейти крізь портал, але орієнтуймося на цю цифру. Я навантажив Драквелла, він забезпечить приймання. Але потрібні ресурси. Багато ресурсів. Потрібно звести тимчасове житло, забезпечити всіх харчами на перший час. Подробиці розповість Драквелл. Мені потрібна допомога Імперії, Ксав’єре. Мені потрібна будь-яка допомога цього світу. Якщо що, я ще й дертанців збираюся залучити. Нехай допомагають.

— Розломи, — звично промовив Ксав’єр, наче всі заздалегідь узгодили умови участі.

— Греймоди відмовляються від претензій на розломи, — вкотре погодився я. — Вони ваші.

— Я зв’яжуся з Драквеллом, — промовив Ксав’єр. — Греймоди просять про допомогу? Імперія її надасть! Ми приймемо твоїх гостей, Соло! Зроби так, щоб за пів року ми не померли.

— Це рахунки за минулий місяць, — Ястін поклав на стіл товсту пачку паперів. — Управитель клану Вогню обіцяв надіслати ще.

— Тобто це не все? — запитав я, навіть не думаючи дивуватися. За останні два місяці це почуття в мене цілковито атрофувалося.

— Ні, Соло, — зітхнув Ястін. — Це лише перша частина. Люменари й Хелсроуди ще не надіслали документів. Гадаю, їх буде не менше за цю пачку.

Залишалося лише зітхнути, дивуючись жадібності кланів. Так, довелося залучити ще й клан Природи, тому що клани Вогню, Світла та Імперія не справлялися з потоком біженців. Не знаю, що там на іншому континенті робив Ру, але люди ринули настільки щільною рікою, що в її водах можна було захлинутися. Навіть монстрів прибувало не так багато, як людей. І вони йшли щодня.

Як приймальна сторона досі не захлинулася в роботі, я не розумів. У проклятих землях, які відтепер стали вотчиною клану Хаосу, уже з’явилося дванадцять міст, і їхня кількість зростала щотижня. Флеймворди постачали матеріали в промислових масштабах, надсилаючи мені рахунок за рахунком. Якщо перші тижні я ще міг платити, то потім зрозумів, що гроші закінчилися. Зовсім. Добре хоч будівництво палацу було оплачене наперед і роботи тут не зупинялися. Інакше Вірена мене приб’є, коли прокинеться.

Потрібно терміново знайти щось, що закриє мої борги перед іншими кланами. Можна, звичайно, усе проігнорувати, а коли за чотири місяці прийде всепожиральна потвора, просто розвести руками, визнаючи, що ми не впоралися. Але Греймоди навіть перед лицем смертельної небезпеки не поводитимуться негідно. Є борг — отже, його потрібно сплатити.

Генерали Ру знищували розломи в промислових масштабах, майже повністю зачистивши цілий сектор проклятих земель. Енергія розломових кристалів була для них настільки поживною, що навіть у розломах середніх рангів багато високорівневих істот ставали ще сильнішими. Ультагари траплялися лише двічі, й щоразу мені доводилося особисто брати участь у визволенні зниклих команд підкорювачів розломів. Жоден із генералів Ру не мав передчуття небезпеки.

Єдиний варіант, здатний урятувати фінансове становище Греймодів, лежав у моєму просторовому сховищі. Культурна спадщина прадавніх. Поки на троні сидить батько Розалін, великий поціновувач такого, завжди можна продати йому кілька десятків експонатів, переклавши всі борги на Імперію.

От тільки усвідомлення, що з Імперії ніхто й ніколи жодних боргів не отримає, мене стримувало. Тому що, повторюся, Греймоди звикли платити за рахунками.

Хай там як, залишалися розломи. Але без учениць я до десятки не полізу. А дев’ятки відтепер закривають усі, кому не ліньки. Ще років п’ять тому розлом п’ятого рангу здавався серйозним викликом, а тепер на такий ніхто навіть не подивиться. Усім подавай високорівневі!

Тоді питання: де взяти гроші? Бо якщо я терміново нічого не вигадаю, буде біда.

Картинка, яка промайнула перед очима, на якийсь час вибила мене з рівноваги. Це ще що? Мапа? Спогади? Утома й галюцинації?

Картинка з’явилася знову. Та сама, але цього разу затрималася у свідомості довше. І тепер я зрозумів: це вже не галюцинації стомленого розуму. Це була допомога, причому надійшла вона звідти, звідки я її зовсім не очікував.

— Упевнена, що мені це доступно? — запитав я в повітря. Збоку здавалося, що я збожеволів і вже розмовляю сам із собою. Можливо, так воно й було. Напруження останніх двох місяців позначалося на мені не найкращим чином. Ястін навіть сказав, що я схуд. Хоча куди вже більше?

Нова картинка показала зелене коло. «Істина», тимчасово втративши своїх підопічних, вирішила подбати про мене. І це артефакт, наділений частиною свідомості прадавнього мага темряви. Як би мені це не відгукнулося в майбутньому!

Але тепер схрони «Істини», які попередній склад групи створив по всій Імперії, були надзвичайно доречними. Артефакт не міг показати, що саме лежало в кожному схроні, але навіть найпростіших артефактів вистачить, щоб закрити бодай частину рахунків. Люменари ще недостатньо розвинули виробництво з нових розломових матеріалів, тому ціни на всі артефакти досі кусалися. Нехай не всі, але якісь борги я все-таки сплачу.

Переважна більшість схованок розташовувалася або в Кріалоні, або в його околицях. Нікому не хотілося морочитися, стрибаючи всією Імперією та створюючи таємні схрони. Обравши найближчий, я телепортувався настільки близько, наскільки міг. Потім довелося переміщуватися вже дрібними «кроками», на відстань прямої видимості. Але навіть так — п’ять стрибків, і я опинився біля примітного дерева.

Якщо вірити новій картинці, у його корінні група «Істина» сховала щось, що вважала досить цінним, але не могла використовувати. На допомогу прийшло «Розкладання», знімаючи землю шар за шаром, доки переді мною не відкрився колодязь, накритий важкою кам’яною плитою. Як і у випадку з моїм першим і єдиним схроном «Істини», це було щось рукотворне. І, сподіваюся, цього разу Світло не стало вбивати будівельників, а відправило їх готувати новий схрон. Добротою попередники моїх учениць не вирізнялися. Лише розуміли, що таємниці мають залишатися таємницями.

Кришка зникла, перетворившись на чисту енергію. Під нею ховалася темна імла глибокої шахти, на дні якої щось лежало. Активувавши світловий артефакт, я використав «Політ» і почав спускатися, обережно торкаючись стіни. У цьому місці понад вісімдесят років не було живих, тому не варто було сподіватися, що стіни досить міцні, щоб витримати тиск землі. Або що за такий час ґрунтові води не затопили шахту. Тут могло статися що завгодно!

Але, що дивно, нічого не сталося. «Істина» будувала свої схрони явно не на один рік. Усе було укріплено каменем, причому самі камені підігнали один до одного настільки щільно, що між ними не можна було просунути навіть лезо клинка.

Але мою увагу привернули не стіни. Колись тут стояв стелаж із численними ящиками. За вісімдесят років від стелажа нічого не залишилося, як і від ящиків. Але вміст не зник і далі сяяв гарним ореолом неприв’язаних артефактів. Кілька десятків предметів, зокрема зброя, лежали на підлозі впереміш зі згнилою деревиною. Усе те, що попередній склад «Істини» витягнув із розломів або придбав у артефакторів, але перестав використовувати.

Непоганий улов! Особливо зважаючи на те, що це лише перше з тридцяти місць, показаних мені «Істиною». Цікаво, це всі сховища чи лише середнього рівня? Коли я вперше познайомився з артефактом, він відправив мене до сховища початкового рівня, де, по суті, нічого путнього не було. Тут уже лежали артефакти, які можна було вигідно продати. Але що, як це не найцінніші предмети старого складу «Істини»?

Наче почувши мої думки, перед очима з’явилася нова картинка. Червоне коло. Яскраве, насичене. Воно підтвердило мої здогади: артефакт не збирався віддавати мені найцінніше. З мене вистачить того, що перший склад групи відправив до сховищ середнього рівня. Десь там лежало щось справді цінне, але доступу туди я не мав. Лише мої учениці. Якщо артефакт визнає їх гідними такої нагороди.

Ну й гаразд! Тепер я був не в тому фінансовому становищі, щоб зважати на дрібниці. На мене чекав другий схрон!

Увечері, голодний і втомлений, я повернувся до свого робочого кабінету. Сівши в крісло, якийсь час дивився просто перед собою, збираючись із думками. Монотонна й одноманітна робота завжди вибивала мене з колії. Ненавиджу рутину!

— Соло, до тебе… — у дверях з’явився Ястін, але договорити не зміг. Могутня рука Драквелла Ігніссара відсунула його вбік, і глава клану Вогню увійшов до мого кабінету. За ним з’явилися Ксав’єр Флеймворд, Сіріон Люменар і Вілліан Хелсроуд. Останні двоє тримали в руках товсті пачки рахунків за минулий місяць. Чергове нагадування, що сьогодні я працював недаремно.

— Греймоде, коли будуть гроші? — прямо запитав Драквелл Ігніссар. — Мені доводиться залазити туди, куди я років двадцять не залазив! Це неприпустимо. Ти обіцяв покрити всі витрати — то покривай!

— Імперія завжди готова фінансувати клан Хаосу, — відразу заявив Ксав’єр Флеймворд. — Потрібно лише узгодити умови.

— Які ще умови? — Вілліан Хелсроуд грюкнув об стіл пачкою рахунків. — Нам потрібні гроші, Греймоде.

— Або розломи, — Сіріон теж поклав свою пачку. — Гадаю, чотирьох десяток вистачить, щоб покрити мої витрати.

— Шістьох! — втрутився Вілліан. — І це щонайменше! Шість десяток! Лише так ми зможемо відновити своє фінансове становище!

— Імперія завжди готова фінансувати клан Хаосу, — повторив Ксав’єр.

Судячи з того, як на мене дивилася вся четвірка, вони вже встигли все обговорити й дійти спільного рішення. Тиснути на Греймодів з усіх боків, щоб я став залежним від цих великих і щедрих людей, а коли повернеться моя родина, ніхто вже не зміг би сказати проти цієї четвірки ані слова. Тому що все підраховано й зафіксовано в документах.

— Подивімося, що ви там нарахували, — я взяв верхні аркуші зі звітів Люменара й Хелсроуда. Потім запитально подивився на Драквелла, і той простягнув додаткову пачку рахунків, як завжди додавши підсумкову суму.

Цифри жахали. Упевнений, якби я почав розбиратися з кожним рахунком, відсотків десять усіх витрат можна було б відкинути, але не більше. Переселення людей і забезпечення їм гідного приймання коштували неймовірно дорого. І десять відсотків тут нічого не вирішували.

— Готові отримати плату просто тут і зараз? — запитав я, відкинувшись у кріслі. Як же я був вдячний «Істині»! Словами не передати. Причому не лише артефактові, а й самим людям. Сім із тридцяти сховищ виявилися набитими золотими монетами. Вочевидь, далекоглядний Світло розумів, що віддавати все банкам не можна. Якщо щось станеться, банки заявлять, що не здатні виплатити потрібну суму. Тому Світло перестрахувався, створивши сім сховищ, наповнених золотом. Про всяк випадок. І тепер цей «всякий» випадок настав.

— У тебе з’явилося золото? — здивувався Драквелл Ігніссар. — Чи вирішив розрахуватися артефактами? Врахуй, будь-що я не візьму. Лише після оцінювання Люменарами.

— І це мені теж знадобиться, — кивнув я. — Сіріоне, надішли до мене своїх людей, але вже після того, як я з вами розрахуюся. Почнімо, мабуть, із Вілліана Хелсроуда. Його внесок цього місяця був найменшим.

Переді мною почали з’являтися мішечки із золотими монетами, які я відраховував і складав в окрему купу. Коли закінчив, гірка виросла чимала.

— Тут на двадцять золотих більше, ніж зазначено у звіті, — заявив я. — Але ж ми не будемо дріб’язкувати й сваритися через кожну монету?

Судячи з насуплених брів усієї четвірки, такого вони не очікували. Вілліан підійшов до столу, узяв перший-ліпший мішечок, розв’язав його й висипав монети на стіл. Звичайні золоті старого карбування. Так, старі, але цілком чинні. «Розкладання» прибрало весь бруд, тому монети виблискували чистотою й новизною. Водночас магія, закладена в них, показувала, що я нічого не підробляв, а надав справжні монети, викарбувані на імперському монетному дворі.

— Звідки в тебе все це? — запитав Вілліан. — Ти ж банкрут!

— Хто сказав таку дурницю? — здивувався я. — Забирай і відійди! Мені ще з іншими розраховуватися. Сіріоне, твоя черга. Судячи зі звіту, я винен тобі…

«Істина» подарувала мені сім схронів із монетами. Кількість монет у кожному була однаковою, тому я приблизно уявляв, на що міг розраховувати. І сьогодні обсяг раптово отриманих грошей зменшився рівно вдвічі. Удвічі! Причому переважна більшість золота пішла Ігніссарові, про що я анітрохи не шкодував. Те, що він робив, інакше як дивом назвати було неможливо.

— У тебе ще й артефакти є? — запитав Сіріон, коли я розрахувався і з Ксав’єром. Імперія, звичайно, завжди рада допомогти нужденним, але ніколи про це не забуває, і коли настає потрібний їй час, завжди виставляє рахунки. Уже місяць Ксав’єр не приносив мені документів, але тепер, коли я так упевнено почав з усіма розраховуватися, усе-таки поклав на стіл зведений перелік усього, що я заборгував Імперії. Довелося платити і йому. Греймоди не будуть боржниками цього світу!

— Звичайно, у мене є й артефакти, — кивнув я, втіливши на столі з десяток знайдених сьогодні предметів. — Приблизно такі. І подібного в мене повно. Хочу оцінити й, за можливості, продати. Як виявилося, золото в нашому світі цінується значно більше за якісь артефакти.

— Ти так і не відповів, звідки в тебе все це, — заявив Ксав’єр Флеймворд. — Тебе сьогодні не було цілий день. Ти був у дертанців?

— Із нашими сусідами в мене інші відносини, — відповів я. — Розломово-товарні. Я їм розлом, вони мені допомогу.

— Тоді звідки? — продовжив наполягати маг вогню. — Тільки не кажи, що ти знову когось пограбував! Імперія такого не схвалює!

— Якби я когось обчистив, один з амулетів уже тріщав би на всі лади, — парирував я. — Ваша Світлосте, не варто ставити запитань, відповіді на які ви не отримаєте. Ви хотіли золото — я його надав. Усі рахунки закрито, усі сторони задоволені. Працюємо далі. Якщо ви там щось вигадали, можете сміливо про це забути. Греймоди ніколи не стануть кишеньковим родом. У вас до мене є ще якісь запитання?

Хотілося спати, але дозволити собі таку розкіш я не міг. На черзі була перевірка палацу, який будувався, та встановлення сітки з чорного металу. Крім мене, її ніхто не встановлював. Лише коли перед очима почали танцювати кола, я зрозумів: ще трохи — і просто зламаюся. Усе-таки відпочинок потрібен не лише залізу, а навіть мені. У всього є межа міцності. Просто моя трохи вища, ніж в інших.

— Соло, до тебе гості, — крізь темряву пробився голос Ястіна. Насилу розплющивши очі, я втупився в старого, намагаючись зрозуміти, де перебуваю й що відбувається. Судячи з того, як ломило тіло, спав я не дві й навіть не чотири години.

— Скільки мене не було? — запитав я.

— Три доби, — приголомшив мене Ястін. — Я вирішив, що тебе не варто чіпати. Та й нічого термінового не було, доки не з’явилися гості.

— Запроси до кабінету, я зараз прийду, — наказав я, насилу змушуючи себе підвестися. Три доби — непогано. Зважаючи на те, що останній місяць я майже не стуляв очей, це взагалі дрібниці!

Гостями виявилися генерали Ру на чолі з Бартоном. У подобі монстра він був гігантським биком, а в людській формі звіряча природа збереглася. Це був величезний, могутній, схожий на скелю чоловік, здатний будь-кого скрутити в баранячий ріг.

— Ти потрібен Володареві на нашому материку, — без зайвих слів заявив Бартон. — Виникли проблеми з людьми, які ми не здатні розв’язати. Потрібна допомога людей.

— Ястіне? — я подивився на старого.

— Можеш сміливо вирушати, пане, — заявив Ястін. — Ми впораємося з навантаженням.

Бартон був частим гостем у людських містах. Один з основних генералів Ру в перші тижні займався підкоренням розломів і створенням нової для монстрів тактики. Щойно цю частину роботи було завершено, він почав подорожувати, занурюючись у хитросплетіння людських відносин. Наказ Ру не дозволяв йому нападати на жалюгідних людинців першим, але ті дурні, які надумали перевірити силу монстра, уже давно були мертві. Бартон не розмінювався на дрібниці в боях. Якщо вже доводити свою силу, то так, щоб боялися всі.

Водночас, що кумедно, більшість часу Бартон проводив у моєму палаці. За словами монстра, тут формувалася правильна аура, у якій було приємно перебувати. Усі інші людські поселення пронизувала тінь чогось злого. Імперія хоч і активно допомагала прибулим, але переважно не хотіла бачити монстрів у себе вдома. Тому що всі розуміли: тепер чудовиська добрі й чуйні. Мине якийсь час — і в них з’явиться потомство. Яке вже не буде настільки налаштоване на конструктив. Адже зуби теж потрібно об щось чесати, а розломи рано чи пізно закінчаться.

От і вийшло, що в Імперії формувався новий рух — противників монстрів. За два місяці він набрав досить значної сили. Молоді маги, яким у власних родах нічого не світило, вирішили виступити проти прибулих монстрів. Поки лише на словах, збираючись на площах і вимагаючи, щоб ті забиралися геть, але справа набувала серйозного розвитку. Ще трохи — і в усього цього божевілля з’явиться справжній лідер, який поведе їх за собою. Хоча, як на мене, лідер уже з’явився, просто поки залишався в тіні. Якщо щось відбувається, отже, це комусь потрібно.

Я перенісся до проклятих земель, водночас оцінюючи масштаб виконаної роботи. Мене не було тут цілий місяць, і за цей час навколишній простір змінився до невпізнання. З’явилися будинки, скрізь стояли реєстратори, потік людей, які виходили з порталу, відразу розподілявся на кілька напрямків. Драквелл виконав колосальну роботу не лише із забезпечення побуту, а й із реєстрації прибулих. Причому як людей, так і монстрів. Люменари зі своїми артефактами відразу виписували пластини-ідентифікатори, перевіряли людей на здібності до магії, наділяли їх рангами. Загалом робота кипіла так, що черга ніколи не стояла на місці. Постійно рухалася.

Перевіряти, куди далі розподіляли людей, я не став. Занурюватися в такі подробиці не хотілося. Тому що розумів: варто мені побачити щось неправильне — і я відразу почну це змінювати, втручаючись у налагоджений і робочий механізм. Так робити не варто.

Обійшовши портал, я увійшов до нього зі зворотного боку. Люди прибували лише з одного напрямку, і щоб не переривати потік, у порталах завжди працювали обидві сторони. Одна на приймання, друга на вихід. Секундна дезорієнтація в просторі — і я стояв на летючій платформі посеред бурхливого синього моря.

Потік людей не переривався ні на хвилину. Вони виходили з порталу навпроти, щоб увійти до іншого, розташованого по той бік купола прадавнього мага. Радмира на місці не було. Його заміняв незнайомий мені йдущий, поруч із яким стояв один із монстрів Ру. Вочевидь, щоб не виникло сюрпризів. Володар Зграї не довіряв йдущим до незрозумілої мети.

Обійшовши потік людей, я увійшов до другого порталу й опинився в безкрайому степу. Озирнувшись, лише хмикнув, вражений масштабом того, що відбувалося. Навколо стояли портали. З них раз по раз виходили люди, невдоволено озираючись і насуплюючись, коли бачили монстрів, що снували поміж них. Прибулих шикували в колону й відправляли до загальної черги, яка вела на наш материк. Усе працювало без зупинок, будь-який конфлікт придушували в зародку, причому всім процесом керували не лише монстри, а й люди. Одного з них я навіть упізнав — це був Гостомисл, глава града Пінська. Старий активно розмахував руками, доносячи свої слова до таких самих старих, як і він сам. Вочевидь, глав інших міст цього материка. Судячи з того, що я бачив, суперечка точилася навколо статуй Перуна. Люди не хотіли відмовлятися від свого бога й притягли сюди численні статуї. От тільки до порталу ці статуї не пролазили, а просторових карманів чи бодай торбинок мандрівника ніхто не мав.

— Гадаю, тобі навіть не потрібно нічого пояснювати, — пролунав голос Ру, який з’явився поруч зі мною. — Фанатики не хочуть відмовлятися від своїх святинь, але перетягнути їх на твій материк не можуть. Розв’яжи це питання, Соло. У мене й без того повно головного болю. Приблизно чверть людей відмовляється переселятися. Купол отримає славну жертву.

— Чверть — це не так погано, як я думав, — чесно визнав я. — Я гадав, що буде половина. Гостомисле! Це Соло Греймод! Поясни, у чому суть ваших суперечок?

— Соло Греймод? — уперед вийшов велетень, який шириною плечей міг посперечатися з Бартоном. — Той, хто затіяв усе це божевілля? Я Ярополк, глава славного града Горманда. Йдущий дев’ятого дану! Схилися перед моєю силою!

Ярополк настільки повірив у себе, що навіть використав якусь ауру, намагаючись мене придушити.

— Йдущий дев’ятого дану? — нудьгуючим тоном запитав я. — Гостомисле, звідки тут узялися такі діти? І чому вони сміють розтуляти пащу, коли поруч стоїть йдущий десятого дану?

— Десятого дану не існує! — майже хором закричали присутні. — Це міф, вигаданий північчю!

— Міф? — усміхнувся я й зняв із шиї чорну пластину з червоними прожилками. — Лови частинку цього міфу, старий! Що ж до тебе, Ярополку, главо славного града Горманда, ми не спрацюємося. У мене й так на моєму материку ціла купа проблем, і я не відправлятиму туди людину, яка без жодних підстав заявляє про свою перевагу. Помри.

Так, це було жорстко, але інакше привернути до себе загальну увагу й налаштувати людей на конструктивну розмову я не міг. Тому п’ять «Стріл хаосу» пронизали Ярополка, не залишивши йому шансу на опір. Тіло йдущого дев’ятого дану навіть не встигло впасти на землю, як перетворилося на чисту енергію й увібралося в мене. Не можна втрачати ані крихти сили.

— Ще хтось сумнівається в моїх можливостях? — запитав я в притихлих глав міст. — От і чудово. Гостомисле, тепер чітко й без зайвих слів доповідай, який конфлікт у вас виник. Будемо розв’язувати. Часу в нас, як ви всі вже зрозуміли, зовсім немає.

— Ми не встигаємо, — заявив Ру.

— Наскільки сильно? — запитав я, намагаючись не думати про те, що відбувається на іншому материку. Мене не було там уже місяць, і за цей час мої «партнери» напевно вигадали щось нове, щоб Греймоди гарантовано не змогли розплатитися за рахунками. А Ястін мав недостатній рівень підготовки, щоб протистояти главам кланів.

— Сильно, — кивнув дракон. — Приблизно третина населення залишиться на цьому материку. Це близько десяти мільйонів людей, Соло. Комусь доведеться взяти на себе відповідальність за їхні життя.

— Вважай, що ти вже знайшов таку людину, — відповів я. — Усе, що тут відбувається, діється з моєї волі. Мені й відповідати за їхні життя.

— Ти надто спокійно ставишся до чужих смертей, — насупився Ру. — Нагадаю ще раз: це десять мільйонів людей. Усіх розумних істот я виведу.

— У нас є вибір? — запитав я. — Другого летючого артефакта, щоб створити два потоки, у мене немає. Магів, здатних утримувати портали в повітрі достатньо довго, щоб це мало сенс, теж немає. Усі такі тепер лежать біля джерела. Коли, до речі, вони прокинуться?

— Мають найближчими днями, — відповів Ру. — Три місяці минули, тепер пробудження може статися будь-якої миті.

— Навіть якщо мої учениці прокинуться сьогодні, їм однаково доведеться витратити місяць на пристосування до нових сил, — заявив я. — Та й нова магія на них чекає. Магові досить складно перебудуватися під техніки. Знаю із власного досвіду. Тож маємо те, що маємо. А ти сам готовий? Потрібно щось важке переносити?

— Усе своє ношу із собою, — заявив Ру. — Кіріне забере джерело, я заберу артефакти, а більше нічого досить цінного тут немає. Ти вирішив питання з людьми?

— Вирішив, — кивнув я, згадуючи божевілля останнього місяця. Гостомисл і глави міст навідріз відмовилися залишати материк без своїх статуй і символів віри. Зважаючи на те, що до порталу вони не пролазили, довелося переміщувати їх до просторового сховища, після чого порушувати струнку чергу, вивантажуючи ці «цінні» предмети на нашому боці.

Коли йдущі високих данів усвідомили, що можуть забрати із собою мало не все своє майно, почалося таке, що мені довелося прибити ще двох особливо балакучих. Так, погано, але не можна здіймати «хвилю», коли триває масове переселення. Люди мають думати про те, як устигнути ввійти до порталу, а не про те, як забрати якомога більше цінностей. Але навіть так довелося літати з главами їхніми містами, спустошуючи скарбниці під суворий опис майна. Бо йдущі хаос їх знає куди боялися, що я щось украду. Було б що красти!

Золотих монет на цьому материку не існувало, обмін відбувався або на магічне каміння, або на інші товари, які міста накопичували століттями. Узагалі-то, звичайно, непогано отримати кілька тисяч тонн обробленої деревини, але завантаження й подальше розвантаження забирали надто багато часу та нервів. А міст у центральному поясі цього материка виявилося занадто багато.

Ось і тепер до мене прямували представники двох невеликих західних міст. Вочевидь, хотіли, щоб я неодмінно забрав із собою їхні неймовірно цінні трони, начиння й узагалі все, на що вони вкажуть своїм владним перстом. За три місяці божевілля, протягом яких тривало переселення, нерви натягнулися настільки, що хотілося прибити «прохачів» задовго до того, як вони підійдуть до мене, але я стримався. Матеріали мені знадобляться. Що більше ми витягнемо з цього материка, то менше доведеться добувати на іншому.

Але зустрітися з главами мені не вдалося. Несподівано виникло відчуття, що я потрібен в іншому місці, і я без вагань активував «Телепортацію». Моя родина прокинулася.

Ру ґрунтовно попрацював із Нерапом — місто майже спорожніло. «Пошук» показував, що між будівлями бігало кілька дрібних монстрів, але за хаотичними рухами цих точок було зрозуміло, що розуму вони не мали. Усіх високорівневих істот Ру вже перетягнув на наш материк, як і переважну більшість предметів. Наприклад, його скарбниця, де стояло джерело й лежали мої рідні, уже була повністю вичищена.

— Соло? — пролунав слабкий голос Вірени. Я опинився поруч із нею за мить, допомагаючи сісти. Дружина розплющила очі й якийсь час дивилася на мене, наче не розуміла, де перебуває і що відбувається навколо. — Це ж була одноразова акція, чоловіче? Повторювати не доведеться?

— Одноразова, — запевнив я дружину. — Усі муки залишилися в минулому.

— Виходить, через таке довелося пройти всім нам? — Вірена подивилася на тих, хто досі лежав. — Більшою чи меншою мірою, але довелося. Знаєш, чоловіче, якби я знала, що мені доведеться пройти через таке, ніколи б не погодилася. Жодна сила не варта такого божевілля.

— Щоб не було божевілля, потрібно було від самого початку магічного шляху все робити правильно, — відповів я. — Тебе не було три місяці.

— Три? — у погляді Вірени промайнув жах, але вона швидко його придушила. — Що з райдужним розломом?

— Поки стоїть, — відповів я. — Ми з Ру затіяли глобальне переселення. Переміщуємо дві третини материка на наш.

— Дві третини, — задумливо повторила Вірена. — Хтось не хоче переселятися?

— Або не встигає, — зітхнув я. — Десять мільйонів людей помруть через моє рішення.

— Вони помруть через те, що люди надто слабкі, — виправила Вірена, простягаючи мені руку. Я допоміг дружині підвестися, підтримуючи її. Попри нову силу, слабкість нікуди не зникла. — Упевнений, що нам вистачить трьох місяців на розлом?

— Ми зупинимо зростання веж, — пояснив я. — Немає зростання — немає фінального ритуалу, тому часу в нас буде трохи більше ніж три місяці. І так, лише зупинкою зростання проблему не розв’язати, тому що з розлому вилізе відгомін володаря розломів і всіх прожене. Якщо хтось з істот і здатен із ним упоратися, то лише Ру.

У цю мить пролунав протяжний стогін Розалін. Учениця прокинулася. Майже відразу опритомніла вся «Істина». Мілена злетіла в повітря й урізалася в стелю, в останню мить устигнувши витягнути перед собою руки. Сила, яка переповнювала учениць, вимагала виходу, і контролювати себе було надзвичайно важко. Пам’ятаю це із власного досвіду.

— Гаразд, а куди веде цей магічний контур? — запитала Жасмін, уважно вивчаючи зміни у своєму організмі.

Відтепер у неї, як і в мене, був повний набір усіх вузлів, а канали зв’язку стали міцнішими за гартоване залізо. Однак одним контуром справа не обмежилася. Якщо Вірена й інші Греймоди, які нарешті опритомніли, отримали лише шість підсилень шкіл стихій, то учениці стали точною копією мене. Разом із вузлами в них з’явився другий магічний контур, який повністю повторював перший. Але де цей контур перебував і як із ним можна було взаємодіяти, ніхто з нас не знав. Інструкцій не існувало, тому доведеться вигадувати їх самим і просто на ходу.

— Розбиратимемося з усім цим потім, — заявив я. — Ви потрібні мені вдома. Усі. Ми затіяли глобальне переселення.

Добре, що всі вже прокинулися, тому мені не довелося розповідати одну й ту саму історію кілька разів. Але про те, що з тридцяти мільйонів нам удасться перетягнути лише двадцять, я розповів. Як і про те, що статус цих людей на нашому материку зовсім незрозумілий.

— Останнє я не зовсім зрозуміла, — уточнила Альбіна. — Що означає «незрозумілий статус»? Вони ж біженці?

— Тепер — так, — погодився я. — А що буде за місяць? За рік? Що Імперія зробить із такою юрбою людей і монстрів?

— Візьме під своє крило, обкладе податками, змусить працювати, — відповів Рів. — Імперія такі питання вирішує швидко.

— Ти забув згадати, що людей передадуть під крило якогось клану, — додав Крістіан. — Усіх розподілять за рангами, перевірять на стихії. Тих, хто має потрібні здібності, визначать у маги, решту заженуть у простолюдини. І податки, звичайно.

— Саме так, заженуть до кланів і обкладуть податками, — замислився я. — Клани знімуть вершки й заберуть собі всіх достойних. Особисто мене це не влаштовує. Я не для того витратив усе наше майно, щоб віддати врятованих іншим кланам.

— Двадцять мільйонів, чоловіче, — нагадала Вірена. — Ніхто не дозволить тобі залишити таку кількість людей у клані Хаосу.

— А ми зобов’язані когось запитувати? — я подивився на родину. — Особисто в мене виникло стійке відчуття, що Греймоди нікому нічого не винні. Замість того щоб допомагати, Імперія продає свої послуги, уважно стежачи, щоб клан Хаосу не залишив собі жодного зайвого золотого.

— Ти отримав схрони середнього рівня, — промовила Жасмін. «Істина» нарешті пробилася до моїх учениць, повідомивши їм про те, що сталося за час їхньої відсутності.

— Лише мене цікавить, як «Істина» до нас пробилася? — насупилася Наталі. — Ми на іншому материку, прихованому куполом Дорна. Артефакт не повинен працювати.

Судячи з того, як усі подивилися на Жасмін, від неї чекали розумного пояснення. Але його не було. Дівчина лише знизала плечима, продовжуючи вивчати свою структуру.

— Знову ж таки, усе це питання майбутнього, — я повернув дівчат до головного. — Тепер мене турбує легалізація нового населення в клані Хаосу. Ігніссари забезпечили облік, потрібно його очолити. Крім того, усім вам необхідно пристосуватися до нової сили. Наталі, позаду тебе стоїть скриня. Відкрий.

Дівчина підкорилася, втупившись у кілька сотень технік, зібраних Ру. Від найпростіших до чогось неймовірно складного, із чим я поки що не розібрався.

— У вас є місяць, щоб усе це вивчити й пристосувати під себе, — заявив я. — Решти це, до речі, теж стосується. Техніки цього материка відрізняються від магії нашого. Тут немає прив’язки до стихій. Ріве, забери цю скриню, потрібно переміщуватися. Кіріне, ти мені потрібна.

Я покликав свою черепашку, звертаючись до повітря. За ці три місяці Кіріне теж не сиділа на місці, активно працюючи як із Ру та його генералами, так і з різними стихіями, розвиваючись як магиня. Техніки, які надав Ру, моя черепашка давно вивчила й почала активно ними користуватися. Однією з них була «Телепортація», що дозволяла Кіріне стрибати всіма дослідженими нею землями. Що черепашка й робила, ніколи не сидячи на місці.

Та мало того, що вона сама на місці не сиділа, — вона ще й усіх наших дітей тягала із собою! І Марк, і вся шістка моїх доньок постійно десь зникали, і не можу сказати, що це було їм у тягар. Радше навпаки: постійні перельоти й знайомства з новими істотами та людьми впливали на них позитивно. Вони зовсім не боялися тих, хто не був схожий на людей, сприймаючи монстрів як щось цілком звичайне.

Коли я запропонував Кіріне залишити дітей під опікою слуг Ру, черепашка обурилася. «Її Соло» довірив їй таку цінність, і вона нізащо у світі від цього не відмовиться. Загалом Кіріне розважалася як могла.

Однією з технік, яку передав нам Ру, був віддалений зв’язок. Працював він не зовсім звичним чином. Спочатку потрібно було активувати заклинання, у якому мали взяти участь обидві сторони, після чого формувався стабільний магічний канал, який можна було активувати ключовою фразою. У нашому випадку це було: «Кіріне, ти мені потрібна». Розмовляти через такий канал не можна — це не артефакт. Але за його допомогою можна дати іншій істоті знати, що потрібна допомога. Що я, власне, і зробив.

Простір поруч зі мною замерехтів, волосся на руках заворушилося, і до зали з джерелом з’явилася ще одна група.

— Мамо! — закричав Марк, вистрибуючи з переноски. Ледь не розбив носа, але відразу підхопився й побіг до Вірени. Мої доньки були стриманішими й лише простягали ручки до мам, не бажаючи вистрибувати з такого знайомого та звичного місця.

— Кіріне, ми повертаємося на наш материк, — заявив я. — Джерело на тобі.

— Так, мій Соло, — кивнула черепашка й подивилася на моїх учениць. — Усі вони стали сильнішими. Помітно сильнішими. Це тішить.

— Хочеш перевірити їхню силу? — запитав я.

— Їхню? — Кіріне ще раз подивилася на кожну з учениць. — Ні, мій Соло. Це твої учениці, і лише тобі перевіряти, наскільки вони готові. Хочу перевірити його силу.

Палець Кіріне вперся в Шира.

— Мою? — здається, навіть маг темряви розгубився. Хоча я вважав таке неможливим. — Чи Ночі?

— Раніше ти був лише кумедним додатком до мого Соло, — заявила Кіріне. — Те, що в тебе є Ніч та інші поплічники, — невелика перевага, не більше. Але тепер ти став цікавим. Настільки, що я хочу пізнати твою нову силу. Чи гідна вона того, щоб я зацікавилася тобою сильніше.

— Зацікавилася сильніше? — уточнила Вірена. Але, як на мене, усе й так було зрозуміло. Кіріне із Широм іще до підсилення мага темряви спілкувалися досить активно, виходячи за межі необхідного. Тепер же черепашка відчула в Погоничі те, чого раніше в ньому не було. Силу, здатну підкорити навіть її. І, власне, наче метелик, полетіла на цей вогник. Хіба що метелик був завбільшки з двоповерховий будинок.

— Де й коли? — пролунав сухий голос Шира. Жодних заперечень чи уточнень. Лише запитання про місце й час. Ми з Віреною перезирнулися, явно багато чого не розуміючи в цьому житті. Шир і Кіріне? А коли вони встигли?

— Зараз, — промовила Кіріне. — Мій Соло, джерело я заберу трохи пізніше. Альбіно, ти потрібна. Ідеш із нами.

Оце так! Кіріне ще й моїми словами заговорила. Альбіна явно хотіла щось сказати, але хто ж запитуватиме думку цілительки? Кіріне підійшла до неї й легко відірвала від підлоги, наче магиня природи нічого не важила. Потім черепашка підійшла до Шира й другою рукою підняла вже його.

— Тільки для телепортації, — пролунав голос мага темряви, після чого ця дивна трійця зникла.

— А що, власне, відбувається? — запитав Ромаріо. — Соло, хай тобі грець! Що ти зробив зі своєю черепашкою?

— Навчив її бути людиною, — відповіла Розалін. — Кіріне…

Розалін замовкла, наче намагаючись дібрати слова, але їй на допомогу прийшла Хелен.

— Надто тривала метушня з чужими дітьми зародила в ній те, чого раніше не було, — заявила магиня світла. — Бажання мати власне дитинча. Але для цього їй потрібен гідний. Той, хто зможе її підкорити.

— Шир здатен підкорити Кіріне? — здивувався вже я.

— Мій батько — Погонич, — пояснила Вів’єн. — Той, хто повеліває іншими істотами незалежно від того, до якого вони належать роду. І Кіріне це відчуває. Вона вважає його гідним, але батько має це довести.

— Так, стоп! — пролунав вигук Патрика. — Соло, де Кетрін? Що з нею? Що з дитиною?

— А, ти лише тепер згадав? — з усмішкою відповів я, перемкнувшись із Шира та Кіріне на Патрика. Та парочка точно розбереться, як їй жити далі. Шир чудово знав, хто така Кіріне й на що вона здатна. Якщо його все влаштовувало, хто я такий, щоб втручатися? А от Патрик — інша річ. Тут сам хаос велів утрутитися. Тому що він завжди так кумедно й яскраво на все реагував!

— Чоловіче, не треба, — Вірена наче зчитала мій настрій і поклала руку на плече. — Просто розкажи. Ти ж бачиш: він на межі.

— Це потрібно не розповідати, — кивнув я, відразу відкинувши бажання позлити Патрика. — Це краще показати. Іди сюди, батьку. Відведу тебе до дружини. Хелен зі мною, решта підтягуйтеся слідом. Усіх забрати.

Стрибок до Тиру проблем не спричинив. Радмир-бай підняв голову, відірвавшись від якихось паперів, кивнув і продовжив розбиратися з документами. На те, що його робочий кабінет використовували як перевалочний пункт, він давно не реагував. Сильні цього світу творять усе, що їм заманеться. Його завдання — займатися своєю справою.

Кетрін із дитиною перебувала в сусідній кімнаті. Коли стало зрозуміло, що Греймоди пішли на вдосконалення відразу на три місяці, у мене виникла думка відправити Кетрін назад на інший материк, до Люменарів, але я вважав це слабкістю. Греймоди мають триматися разом. Тому всі жінки й діти, крім тих, кого тягала із собою Кіріне, гостювали в Тирі. Радмир-бай організував усе на найвищому рівні. Чому північ, а не той самий Нерап? Пояснити не міг. Просто тут мені подобалося більше.

— Ще багато справ? — запитав я Радмира, залишивши радісного Патрика з дружиною. Невдовзі поруч із нами з’явилися інші. — Може, уже час переходити на інший материк?

— Знаєш, Соло, я, мабуть, залишуся, — заявив Радмир, подивившись на нас. Новина була настільки несподіваною, що я навіть не знайшовся з відповіддю. — На цій землі померли мої предки. На цій землі я виріс. На цій землі мені й помирати. Так буде правильно.

— Правильно для кого? — пролунав голос Розалін. — Для тебе чи твоїх померлих родичів? Зокрема дружини й дитини.

— Не лізь туди, куди тебе не просять, магине, — похмуро відповів Радмир.

— У тебе немає вибору, главо Тиру, — відповіла Розалін. — Можеш побиватися за минулим, але ти потрібен нам у теперішньому й майбутньому. Двадцять мільйонів істот перейшли на наш материк. Їх потрібно організувати. Ними потрібно керувати. Ти цим і займешся.

— З якого дива? — тепер уже приголомшився Радмир. — Я глава невеликого північного міста. У мене немає ані досвіду, ані впливу.

— У тебе є моє слово, — заявила Розалін. — Я, глава роду Греймодів, закликаю тебе, Радмире Тирський, прийняти під своє управління всіх біженців, виведених із цього материка. Хочеш померти? Помирай. Але лише після того, як налагодиш побут своїх людей. Зроби так, щоб вони ні в чому не мали потреби, і помирай скільки завгодно. Ніхто тобі й слова не скаже. А поки лови! Відтепер ти наш!

Розалін недбало кинула Радмирові нашивку з гербом Греймодів, наче це була якась дрібничка.

— Офіційну процедуру прийняття проведемо по той бік порталу, — додала Розалін. — А тепер збирай речі — ти вирушаєш із нами.

— Хіба не Соло глава Греймодів? — перепитав Радмир, наче це було найважливішим у теперішній ситуації.

— Він глава клану Хаосу, але не глава роду, — пояснила Розалін. — Я не бачу дій, Радмире Греймоде! Чи для тебе слово глави роду вже нічого не означає?

— Буде виконано, главо, — промовив Радмир, який наче преобразився. Нібито та сама людина, але вже зовсім інша. Жива, чи що.

— Отже, нашим герцогством керуватиме герцог Радмир Греймод? — запитала Вірена. Причому таким тоном, наче все вже було вирішено й потрібне лише моє підтвердження.

Хотілося заперечити, що Радмир не мав титулу «герцог», та й в Імперії не існувало такого територіального утворення, але натомість я подивився на дружину й зрозумів, що вона буквально миттєво вирішила питання з біженцями та їхньою асиміляцією в Імперію. Герцогство! Це ж ідеальний вихід із ситуації. Ми формально підпорядковуватимемося Імперії, але входитимемо до неї як окрема держава. Зі своїм правителем в особі Радмира Греймода.

— Він, — кивнула Розалін. — Це чиста людина. Не зрадить.

— А впорається? — запитав Крістіан. Йому теж хотілося піти до дружини й дітей, але ми почали вирішувати надто цікаві питання, щоб так швидко втекти. Рів, наприклад, уже зник до своєї дівчини. Уся ця політична метушня його не цікавила.

— Не потрібно ревнувати, Крістіане, — промовила Розалін, подивившись на мага вогню. — Це не твій рівень.

— Не мій? — підняв брову Крістіан. — Чим же мій рівень гірший за рівень правителя невеликого північного міста іншого материка?

— Не гірший, — виправила Розалін. — Кращий. Ти станеш герцогом, але не проклятих земель. Ти станеш герцогом усіх земель Імперії, які не підпорядковуються кланам чи графствам.

— Щось ти розмахнулася, ученице, — здивувався я. — Герцогство туди, герцогство сюди. Ти ж розумієш, що свої слова доведеться підкріпити чимось матеріальнішим за твоє читання людей?

— Ти й сам уже все зрозумів, учителю, — усміхнулася Розалін. — До речі, тепер ти читаєшся як відкрита книга. Ніколи раніше я не бачила тебе настільки ясно й чітко.

— Я не хочу бути Імператором, — заявив я, чудово зрозумівши, до чого хилила Розалін.

— А в тебе немає вибору, — усмішка не сходила з обличчя Розалін. — Знаєш, протягом цих трьох місяців, поки ми підсилювалися, наш розум не згасав. Ми залишалися при свідомості, нехай і в досить дивній формі. Уперше від моменту об’єднання в «Істину» в нас з’явилася можливість побути наодинці із собою. Ніхто нас не смикав, ніхто не відволікав.

— Ніхто не втручався в наші думки, — продовжила Наталі, легко підхопивши слова Розалін. Здається, їхнє об’єднання стало ще міцнішим.

— І ми думали, учителю, — слово взяла Мілена. — Багато й про все, що нас стосується.

— Про тебе, себе, нас, наших дітей, — продовжила Вів’єн.

— І дійшли висновку, що не хочемо жити в тій Імперії, яка в нас є, — додала Хелен.

— Вона порочна, — завершила спільну думку Жасмін. — Її потрібно змінити. Тому що ми не хочемо, щоб наші доньки росли серед того божевілля й жадібності, які тепер панують на нашій батьківщині.

— За три місяці нашого світу взагалі може не стати, — нагадав я.

— Це нічого не змінює, учителю, — знову заговорила Розалін. — У нашого світу завжди будуть якісь проблеми. Різнитиметься лише масштаб. Але якщо ми не заявимо, що прийшли й хочемо все змінити, то ніколи цього не зробимо. Постійно відкладатимемо. Постійно щось заважатиме. Ру перевозитиме людей іще три тижні. Гадаю, нам вистачить цього часу, щоб усунути мого батька й посадити тебе з Віреною на трон. Ви його не хотіли? Що ж, у цьому житті ми не завжди отримуємо те, чого хочемо. Настав час узяти до рук не лише долю світу, учителю, а й майбутнє власних дітей. Ніхто, крім тебе, про нього не подбає.

— Драквелле, це Радмир Греймод, — я представив чоловіка, який стояв поруч зі мною. — Він керуватиме всіма біженцями. Прошу ввести його в курс справ.

— Що означає «керуватиме»? — приголомшився Драквелл Ігніссар. — Усім процесом керуємо ми! Якщо хтось втручатиметься, переселення розвалиться.

— Ми не втручаємося в переселення, — пояснив я. — Ми керуватимемо тими, кого вже розподілили по містах. Кожному місту потрібні глави, потрібна чітка ієрархія взаємодії, і все це забезпечуватиме Радмир.

— Я вже призначив глав міст, — втрутився Ксав’єр Флеймворд. — Їхні кандидатури затвердив Імператор…

— Знімай, — спокійно відповів я. — Главами будуть ті, кого затвердить глава Греймодів. Не ти, не Імператор і ніхто інший у всьому світі. Це наша територія, панове. І правила тут установлюватимемо саме ми. Не ви.

— Греймод десь хильнув хороброї води? — пролунав голос Вілліана Хелсроуда. — Відколи він…

Договорити маг природи не зміг — навколо його шиї обвилися тугі повітряні нитки. Мілена легко підняла мага десятого рангу в повітря й підтягнула до мене, навіть не зрушивши з місця. Дівчата навчалися з шаленою швидкістю й уже опанували більшість технік, наданих Ру. Зокрема й «Повітряну руку», яка дозволяла взаємодіяти з віддаленими предметами. Заклинання, яке мені, на жаль, ніяк не давалося. Надто складне й вимагало неймовірної концентрації, якою тепер я похвалитися не міг. Надто багато всього навалилося останнім часом.

Утім, це не заважало користуватися моїми ученицями! Не обов’язково все робити самому! Достатньо знайти тих, хто все зробить за тебе. І тепер, дивлячись у почервоніле обличчя мага природи, який марно намагався розірвати пута, що стискали його, я промовив:

— Ще одна така репліка на мою адресу чи на адресу будь-якого Греймода, Вілліане, — й Імперії доведеться обирати нового главу клану Природи, — у моєму голосі звучав такий холод, що міг заморозити будь-кого з присутніх. — Усі біженці належать Греймодам. І відповідатимемо за них ми. Ваше завдання — забезпечити приймання й розподіл. За це ми вам і платимо. А тепер сядь і замовкни. Хелен, зроби так, щоб наш балакучий друг не надумав утекти з наради.

На піджаку Вілліана з’явилася голка з чорного металу, після чого Мілена відпустила Хелсроуда. Той упав на землю й почав судомно хапати ротом повітря. Застосувати лікування маг десятого рангу не міг. Звичайна голка з чорного металу перетворила його на безпорадний шматок м’яса, придатний хіба що потішити Кіріне. Та й моя черепашка відмовиться жерти таке. Вона себе теж не на смітнику знайшла.

— Ще в когось є запитання? — я подивився на Ігніссара, Флеймворда й Люменара. Уся четвірка моїх «помічників» прибула зі списками рахунків, щойно дізналася про наше повернення. Судячи із цифр, які я побачив, доведеться віддати другу половину золота, отриманого від «Істини». Партнери явно не соромилися. Ну й хаос із ним!

— Імператор такого не прийме, Соло, — заявив Ксав’єр Флеймворд.

— Мені вже якось байдуже, що він прийме, а що ні, — заявив я. — Тому що я не збираюся запитувати його думки. Це моя земля, і ми тут вирішуємо, що й…

— Учителю, ти знову за старе? — обурилася Розалін, перебиваючи мене. — Ми ж домовилися, як діятимемо. Я не дозволю тобі відступити! Тільки не тепер!

— Про що йдеться? — насупився Ксав’єр, утупившись у племінницю. — Від чого Соло не повинен відступити?

Дядько Розалін був розумною людиною, яка вміла слухати. На його очах я, зазвичай спокійний і розважливий, ледь не придушив Вілліана Хелсроуда за кілька невдало сказаних слів, збирався ігнорувати думку Імператора, а це, як виявилося, було лише відступом! Що ж тоді ми вважали наступом?

— Про те, дядьку, що батько засидівся на троні, — прямо відповіла Розалін.

— Імперія вас не прийме! — відразу стрепенувся Ксав’єр, усвідомивши масштаб майбутніх змін.

— А хто її запитуватиме? — запитала Розалін. — Ми заберемо владу за правом сильного. Я не хочу, щоб моя Вестія жила у світі, де правлять такі, як він.

Розалін кивнула в бік Вілліана Хелсроуда. Той начебто вже оговтався й навіть спробував контратакувати, але куди там! Чорна голка чудово виконувала свою роботу.

— Ми збираємося перекроїти Імперію, дядьку, — продовжила Розалін. — Більше жодних компромісів чи загравань. Жодної торгівлі з культом прадавнього мага. Жодних воєн між родами чи кланами. Хто не погодиться — буде знищений. Стертий на порох і розвіяний за вітром, щоб інші тричі подумали, перш ніж підіймати голову.

— Імперія не будується на страху, — не погодився Сіріон.

— Тільки на ньому вона й будується! — заявила Розалін. — На страху перед покаранням. Страху бути знищеним за недотримання правил. Страх — основа цілісності будь-якого утворення. Хіба не цього ти мене вчив, дядьку?

— Повага, — відповів похмурий Ксав’єр. — Взаємовигідна співпраця.

Розалін розсміялася, почувши такі слова.

— Дядьку, хоча б себе не обманюй! — крізь сміх промовила Розалін. — Яка повага? Багато хто поважав Флеймвордів до появи Соло? До того, як Орден Кола втратив силу й владу? Про співпрацю навіть говорити не буду. Ти зараз говориш моїми словами, дядьку. Словами дванадцятирічної дурепи, яка вірить у казки й рожевих єдинорогів. Що ти тоді мені казав? Страх! Лише страх утримує людей у покорі. Тому що той, хто боїться, — керований. Той, хто не боїться, — небезпечний. Так от, дядьку, ми вже не боїмося. Набридло. Бачити спалахи батька, слухати його маячню, розуміючи, що все, на що він здатен, — це лише молоти язиком… Імператор не може бути настільки слабким.

— То зроби його сильним! — спалахнув Ксав’єр. — Навіщо ламати те, що вже працює!

— Працює? — здивувалася Розалін. — Дядьку, розплющ очі! Що працює? Що зробила Імперія для приймання біженців? Нічого! Вона навіть пальцем не поворухнула! Що робить Імперія, щоб зупинити райдужний розлом? Нічого! Що робить Імперія, щоб зупинити культ прадавнього мага й не дозволити йому відродитися? Нічого! Хоча ні, я помиляюся! Імперія якраз діє! Вона намагається вбити єдиних, хто здатен урятувати навіть не Імперію — увесь світ! Людську дурість і жадібність неможливо перемогти вмовляннями, дядьку. Цього ти сам мене вчив! Лише страх неминучого покарання. Лише усвідомлення, що за кожен свій проступок ти будеш покараний. Тільки так можна побудувати щось більше за звичайне скупчення людей в одному місці. Тільки так можна побудувати Імперію!

— Отже, клан Хаосу вирішив узяти кермо Імперії у свої руки? — запитав Сіріон Люменар. — Незалежно від думки інших кланів? Що ви робитимете, якщо ми об’єднаємося?

— Зітремо вас на порох, — відповіла Розалін. — Усіх.

— Наскільки я пам’ятаю, глобальне переселення потрібне, щоб звільнити від обов’язків дракона з іншого материка, — продовжив Сіріон. — Щоб разом із ним вирушити підкорювати райдужний розлом.

— Ближче до справи, Люменаре! — Розалін сьогодні явно була в ударі.

— Можна й ближче до справи, — Сіріон демонстративно не дивився на Розалін. Уся його увага була зосереджена на мені. — Це означає, що за два місяці всі Греймоди вирушать до райдужного розлому. Що з вами там станеться — ніхто не знає. Скільки часу ви проведете в розломі — теж незрозуміло. Може, кілька днів. Може, кілька років. Скажи, Соло, хто весь цей час керуватиме Імперією? Стару владу ви усунете. Але чи залишиться в Імперії хоч хтось, здатний протистояти, скажімо, мені? Або Ксав’єрові? Або тому самому Вілліанові? Та світ із ним, із протистоянням. Хто весь цей час займатиметься біженцями? Ви вирвали двадцять мільйонів істот зі звичного середовища. Гаразд, якби серед них були лише люди, але серед біженців є монстри. Тепер вони пожирають розломових потвор, але чи вистачить їм самих розломів? Воля Ру не дає їм утратити розум, але що станеться, якщо його не стане? Що буде з людьми, які опиняться поруч із монстрами, що втратили контроль?

— Тут залишаться генерали, які все контролюватимуть, — заявила Розалін, але колишньої впевненості в її словах уже не було. Здається, цей момент мої учениці за три місяці свого «сну» не продумали. Що й зрозуміло — про переселення вони взагалі не знали.

— Я погоджуюся з тобою, що нинішня влада цілковито себе дискредитувала, — несподівано для всіх продовжив Сіріон. — Погоджуюся, що її потрібно змінювати. Соло Греймод — новий Імператор? Клан Світла це більш ніж улаштовує. Я за те, щоб на троні сидів сильний правитель. Тому, коли ви вирушите до столиці, Люменари підуть поруч із Греймодами. Але я проти того, щоб ви ламали механізм, який сяк-так, але працює. Імперія налякана біженцями. Біженці налякані невідомістю. І тут несподівано для всіх влада переходить до рук тих, хто пішов до райдужного розлому на невизначений строк.

— В Імперії почнеться хаос, — похмуро підтримав колегу Ксав’єр. — Кожен клан, кожен вищій рід заявлятиме про власні права на трон. Почнеться війна, у якій постраждають не маги, а звичайні люди. Зачепить і імперців, і біженців. Сіріон має рацію — мій брат утратив контроль над Імперією. Можливо, навіть ти маєш рацію — його потрібно змінити. Але не тепер, коли ви збираєтеся вирушити до розлому.

— Імперії потрібен сильний правитель, — заявив Драквелл. — Той, хто не зламається під тягарем обставин. Хто зуміє стати опорою процвітання й могутності. Але Імперії не потрібен хаос. Ігніссари погоджуються, що нинішній Імператор слабкий. Він не гідний сидіти на своєму місці. Але Ігніссари не погоджуються, що змінювати владу потрібно тепер. Знищіть райдужний розлом — і клан Вогню стане поруч із вами. Ми побудуємо Імперію майбутнього, у якій не буде місця слабкості.

— Це зрада! — прошепотів приголомшений Вілліан Хелсроуд. — Ви всі тут зрадники! Та за вами за всіма ешафот пла…

Договорити Вілліан не зміг — вогняна стріла пробила його наскрізь, залишивши в грудях потворну діру завбільшки з кулак. Захиститися глава клану Природи не міг — чорна голка досі перешкоджала використанню магії й блокувала роботу всіх захисних амулетів.

— Давно хотів це зробити, ще відтоді, як він перебував в Ордені Кола, — заявив Ксав’єр Флеймворд, дивлячись на справу своїх рук. Нарешті подивившись на Розалін, він заявив: — Я підтримаю твій заколот, племіннице. Стану поруч із Сіріоном і Драквеллом, прикриваючи тили. Але не потрібно розтинати гнійник просто тепер.

— А це не розтин гнійника? — я кивнув на місце, де нещодавно стояв Вілліан Хелсроуд. Тепер там залишилися лише одяг та артефакти, усе інше Жасмін уже перетворила на чисту енергію й поглинула, розподіливши між усією «Істиною». Мої учениці не збиралися втрачати ані крихти енергії, здатної зробити їх сильнішими.

— Це прикре непорозуміння, яке, однак, покаже всю глибину прірви, у яку занурилася наша Імперія, — пояснив Ксав’єр. — Оскільки у вас є трохи часу до походу в розлом, хочу, щоб ви на власні очі побачили, що почнеться в клані Природи без належної влади. Тепер там немає нікого, хто міг би взяти владу у свої руки й погасити всі конфлікти. Це буде наочним прикладом того, що станеться, якщо ви усунете чинного Імператора й підете до розлому.

— Прикре непорозуміння? — здається, навіть Сіріон здивувався. — А як же «взаємовигідна співпраця» та інші гарні слова?

— Політика, — знизав плечима Ксав’єр. — Ми не завжди говоримо те, що хочемо.

— Дядьку, — промовила Розалін. — Не варто тобі навіть думати в цей бік. Саме від цього я й збираюся позбавити Імперію!

— Тоді, дівчинко моя, тобі доведеться знищити всіх людей і замінити їх своїми монстрами, — усміхнувся Ксав’єр. Після вбивства Вілліана він помітно змінився, наче скинув із плечей якийсь неймовірно важкий тягар. — Страх — це добре. Але ти не зможеш контролювати всіх. Тому що якоїсь миті доведеться контролювати контролера.

— Зможу, дядьку, — кровожерливо всміхнулася Розалін. — Ти знаєш, хто такі читці?

О, Ксав’єр Флеймворд чудово знав, хто вони такі! Ба більше, це прекрасно знали й інші, тому вся трійця магів десятого рангу, яка сиділа навпроти нас, несподівано зблідла.

— Тільки не кажи… — почав був Ксав’єр, але Розалін його перебила.

— Так, дядьку, — кивнула вона. — Я читець. І чудово бачу, що тепер коїться у твоїй душі. Усе, що ти намагаєшся приховати за гарною обгорткою. Не вийде, дядьку. Сіріон і Драквелл стануть поруч із нами. Але не ти. Тобі час на заслужений спочинок, колишній головний раднику Імператора. Хоча чому колишній? Чинний. Любомир Флоурінг — лише гарна ширма, яку ви з моїм батьком створили, сформувавши тобі образ ображеної невинності. Того, хто збере навколо себе всіх невдоволених, щоб потім одним ударом усіх їх позбутися. Гарний план, дядьку. Багато хто на нього купився. Багато хто прийшов до тебе, бажаючи сформувати нову опозицію. Як той самий Вілліан Хелсроуд.

— Ксав’єре? — Сіріон подивився на мага вогню. На обличчі зазвичай спокійного мага світла тепер відбилася вся гама почуттів, що вирували в ньому. Від шоку до розчарування.

Волосся на руках заворушилося — Ксав’єр застосував «Телепортацію», намагаючись залишити намет, але зробити цього не зміг. Тому що мої учениці діяли на випередження. Щойно з’явилися перші ознаки магії, на одязі Ксав’єра Флеймворда виникло кілька чорних голок.

Усвідомивши, що попався, Ксав’єр усміхнувся. І цього разу в його усмішці не було ані натяку на доброзичливість. Це був хижий оскал звіра, загнаного в кут.

— Читець, отже, — промовив він. — Що ж, на такий розклад ми з братом не розраховували. Гадали, що повільно й обережно пересваримо між собою глав кланів, перетворимо їх на слухняні механізми, а потім одним ударом позбудемося всіх, хто перетворив Флеймвордів на рід-посміховисько. Ми нічого не забули. Ми нічого не пробачили. Здохнуть усі, хто вважав нас слабкими й марними. Хто дивився на нас зверхньо. Давай, роби, що хотіла! Я не збираюся виправдовуватися перед якоюсь соплячкою, яка забула про свою рідню. Забула, що означає бути Флеймвордом!

До Ксав’єра підійшла Жасмін. Маг вогню навіть не сіпнувся, коли її руки лягли йому на плечі. Увесь цей час він невідривно дивився на мене, наче в мені зосередилися всі біди Флеймвордів. Лише одного разу кутик його губ смикнувся — біль від знищення каналів зв’язку був неприємним.

— Хіба не простіше було вбити? — запитав Сіріон, коли Жасмін відійшла від зблідлого Ксав’єра. В очах мага вогню десятого рангу більше не було вогню. — Джерело зжере його за добу. Якщо не швидше.

— Джерело зжерло б його, якби він залишився магом, — заявила Розалін, дивлячись на дядька. Той хоч і зблід, але голови не опустив. Те, що сталося, його не зламало. — Ми ж зробили його людиною, запечатавши джерело й обірвавши нитки. Це оборотний процес, дядьку. Якщо я зрозумію, що ти змінився, — знову станеш магом. Якщо ні… Хочу, щоб ти зрозумів, як це — жити звичайною людиною у світі, який сам створив.

Обличчя Ксав’єра нічого не виражало. Зате очі… Сірі, як у звичайної людини. Яка ж буря в них вирувала!

— Мені потрібні твої знання, дядьку, — продовжила Розалін. — Потрібен твій досвід. Але не потрібні твої амбіції й таємні ігри. З батьком я зроблю те саме. Він залишиться живим, але перетвориться на звичайну людину. Однак Сіріон має рацію — усе це потрібно робити після того, як ми закінчимо з райдужним розломом. Спочатку він. Драквелле, мені потрібен повний звіт про розміщення біженців. Радмир Греймод стане правителем цих земель уже тепер, без найвищої волі Імператора. Заперечення? Ось і чудово.

— Драквелле, Радмире, ходімо, — Наталі підвелася й жестом запросила главу клану Вогню вийти. За Наталі рушили інші. Розалін вивела Ксав’єра, щоб передати його під нагляд комусь з істот. Вона не збиралася завчасно повідомляти батькові, що сидіти на троні йому залишилося недовго.

Артефакти забирати не стали. Позбавлена магії людина не зможе ними скористатися. Це не захисні амулети — для зв’язку потрібна активація.

Так непомітно в наметі залишилися лише троє. Я, Вірена та Сіріон Люменар.

— Отже, Імператор та Імператриця, — задумливо промовив Сіріон, дивлячись на нас. — Не можу сказати, що не очікував чогось такого. Які умови?

— Умови чого? — насупився я.

— Адекватність, — відповіла замість мене Вірена. — Вірність і чесність контролюватиме Розалін. Із її новими можливостями, гадаю, вона легко зможе зчитувати всіх жителів Імперії одночасно. Якщо захоче, звичайно. Тож для того, щоб бути поруч із нами, потрібна адекватність. Те, чого цьому світові так бракує.

— Цього мало, — заявив Сіріон. — Можна бути адекватним, але зайвим. А такі Імперії не потрібні.

— Ми перетягнули двадцять мільйонів, — нагадав я. — Навряд чи всі вони надзвичайно корисні.

— Ідеться про управління, — відповіла Вірена. — До нього не можна допускати людей, єдина заслуга яких — назва роду, до якого вони належать. Тепер на всі значущі посади призначають тих, хто має правильну стихію.

— Усе так, — кивнув Сіріон. — Яким би унікальним і видатним не був умовний управлінець з умовного клану Води, він ніколи не стане правителем регіону. Водночас наявність у крові магії вогню майже гарантує тобі тепле місце. Причому таке відбувається не лише в Імперії, а й на територіях, якими керують клани. Якщо ти не належиш до роду, який усім керує, у тебе немає жодних шансів.

— Пропонуєш підкорити ще й клани? — хмикнув я.

— Без цього Імперія залишиться роздробленою, — пояснив свою думку Сіріон. — Тепер в Імперії щонайменше десять сил, незалежних від центральної влади. Шість кланів, три автономні графства, прокляті землі. Разом це майже сімдесят відсотків усієї території Імперії. Чим ви збираєтеся керувати? Рештою тридцяти відсотків? Порожнечею?

— Ти ж розумієш, що таке саме станеться і з кланом Світла? — запитав я, трохи приголомшений пропозицією Сіріона.

— Нам це теж потрібно, — без вагань відповів він. — Тепер ректорів усіх магічних академій призначають не завдяки великим досягненням, а через наявність білого волосся. Те саме відбувається у створенні артефактів. Не тому, що маги світла найрозумніші. А тому, що так історично склалося під час перерозподілу сфер впливу. Хочеш гарну Імперію — зітри кордони. Мені, як главі роду, що займається створенням артефактів, потрібні найкращі з усієї Імперії. Потрібні ті, хто готовий створити щось на кшталт твоєї шпаги. Тепер такі унікуми животіють в інших кланах. Вони не придатні до військової служби, якщо взяти умовний клан Вогню, але й не можуть перейти до мене, бо вони не маги світла. При цьому ти постійно кажеш, що найвидатнішим артефактором був маг темряви. Якщо ти збираєшся змінювати владу, Соло Греймоде, то повинен змінити все. Зокрема й застарілі кордони, які в’їлися в саму свідомість. Без цього твоя влада не буде абсолютною, а Греймоди перетворяться на чергових Флеймвордів. Не тепер — тепер тебе й твоїх учениць боятимуться. Але чи боятимуться клани ваших дітей? Ваших онуків? Монополія на шість підсилень шкіл стихій рано чи пізно впаде. І тоді сильними стануть усі.

Ми з Віреною перезирнулися — про таке ніхто з нас не замислювався. І, як мені здається, мої революційно налаштовані учениці теж.

— Тобі потрібен гарний фінансист, — продовжив Сіріон. — Суворий облік і жорстке планування — основа цілісності Імперії. Коли я дивлюся, наскільки недбало до них ставляться інші клани й навіть Імперія, виникає запитання, як вони досі не розвалилися. Можу дати кілька рекомендацій, нехай Розалін перевірить цих людей до того, як ви підете до райдужного розлому.

— Люди потрібні, причому не лише фінансисти, — погодився я. — Потрібні законодавці. Потрібен кабінет міністрів. Потрібні виконавці. Потрібні контролери.

— Добре, що ти сам це розумієш, — промовив Сіріон. — Захопити палац нескладно, як і посадити себе в головне крісло держави. Складно втримати все в покорі так, щоб утворився робочий механізм, а не скупчення наляканих людей, які бояться навіть підняти голову.

— Тобі не до вподоби слова Розалін? — здогадалася Вірена.

— Імперію не можна побудувати лише на страху, — підтвердив Сіріон. — Імперія — це більше, ніж страх. Це правильні люди на правильних місцях. Це, як ти влучно висловилася, адекватність. Тоді Імперія процвітатиме й після смерті тирана. І ще… Давно хотів піднести тобі цей подарунок, але не було ані можливості, ані приводу. Тепер, коли ви готуєтеся до райдужного розлому, саме час.

На столі з’явилося кілька десятків амулетів зв’язку.

— Вони чимось принципово відрізняються від тих, які я вже маю? — запитав я.

— Нам поки не вдалося зрозуміти, як молоді ультагари створюють портал з одного розлому до іншого, але ми розібралися, як організувати зв’язок між розломом і нашим світом, — заявив Сіріон. — Ці амулети дозволять вам залишатися на зв’язку, коли ввійдете до розлому. Гадаю, вони вам знадобляться. А тепер прошу мене вибачити, потрібно підготувати людей до зустрічі з Розалін. Щоб нова Імперія стала стійкою, їй потрібен міцний фундамент. А дати його можуть лише люди. Завжди люди.

— Не підходить, — розлючена Розалін відкинулася в кріслі, дивлячись просто перед собою. — Із нього жадібність просто сочиться. Промови говорить правильні, але всередині така гнилизна, що мене від нього ледь не вивернуло. Така людина нам не підходить!

— Це був останній кандидат, — нагадав я. — Інших немає.

— Сіріон помилився, запропонувавши нам таких, — гнівно промовила Розалін. — Його потрібно покарати.

— Жодних покарань! — ледь не вигукнув я. — Не забувай: він оцінює людей за зовнішніми ознаками. Він не може залізти їм у душу, як ти.

Розалін похмуро подивилася на мене, але все-таки кивнула, тому що я уявив, як караю і її, і Хелен, яка піде «карати» вже главу клану Світла. Гра під назвою «навчися блокувати зчитування читця» перейшла в нову фазу. Тепер доводилося контролювати не лише тіло, яке досі прагнуло літати, а й думки, не дозволяючи виникнути нічому такому, що Розалін могла б сприйняти як слабкість. Так, важко, але як тренування — чудово! Потрібно буде ще й Вірену такого навчити.

— Тоді що робити? — запитала Розалін. — Усі фінансисти, яких нам запропонували, не підходять. Так само й інші управлінці. Не Імперія, а збіговисько якихось жадібних людинців! Ніколи б не подумала, що так важко знайти двох-трьох досить розумних людей.

— Тобі обов’язково потрібен прямий зоровий контакт із людиною, щоб її оцінити? — запитав я.

— Звичайно, — Розалін подивилася на мене як на дитину, яка запитала, чому вода мокра. — Мені потрібно торкнутися її розуму, а це можливо лише за безпосереднього контакту.

— Що саме являє собою цей контакт? — продовжив допитуватися я. Мене не залишала думка, що потрібно ставити запитання далі, доки це не наштовхне мене на щось розумне. Поки жодних думок не було, тому й доводилося тикатися навмання, наче сліпе кошеня, ставлячи найдурніші запитання.

— Жасмін каже, що це нематеріальний канал енергії, який іде від мене до людини, — відповіла Розалін. До відповіді долучилися й інші учениці, хоча тепер вони перебували невідомо де.

— Канал енергії, — замислився я. — Від тебе до іншої людини… Від тебе чи від будь-якої учасниці «Істини»?

Розалін замислилася. Точніше, замислилася Жасмін — настільки тонку роботу з енергією вона навіть не розглядала. І, як я зрозумів, просто тепер відбувалася перевірка: Жасмін формувала такий самий невидимий канал із людиною поруч із собою, а Розалін мала її зчитати.

— Хм… — промовила Розалін за кілька десятків хвилин. Замислилася вона надовго, але я не квапив. Від цього залежала доля нашої майбутньої Імперії, тому поспіх тепер був зайвим. — Знаєш, учителю, ти вкотре змусив нас переглянути багато речей.

— Те, що може одна з вас, можуть робити й інші, — промовив я, і очі Розалін розширилися від шоку.

— Ти що, умієш читати думки? — вигукнула вона. — Ти слово в слово повторив те, що сказала Наталі! Учителю, так нечесно! Чому ти знову закрився? Чому я не можу тебе зчитати?

— Водночас ваші індивідуальні особливості залишаються з вами, — продовжив я. — Жодна з інших учениць не стала читцем, ти не стала генієм проклять і не навчилася бачити енергію. Але можеш виступити провідником цієї енергії чи проклять, дозволяючи Жасмін або Вів’єн творити. Правильно?

— Саме так, — кивнула Розалін. — Бачити справжню сутність людей можу лише я. Жасмін уміє прокладати від кожної з нас канали зв’язку. Але на цьому її можливості закінчуються. Тобто за один раз ми можемо оцінити відразу шістьох людей. Це прогрес, учителю! Причому людям не потрібно збиратися в одному місці! Достатньо, щоб хтось із дівчат стрибав Імперією!

— А тепер розширюємо можливості, — продовжив я, нарешті зрозумівши, навіщо затіяв усю цю розмову. — Що, як Жасмін створюватиме не один, а відразу десяток каналів зв’язку?

— Не вийде, — безапеляційно заявила Розалін майже відразу. — Це суперечить закону збереження енергії. Не можна одночасно зв’язувати джерело з кількома іншими джерелами. Це відразу спричинить перевантаження джерела ініціатора зв’язку. Або взагалі розірве його. Це основа, учителю! Ти не можеш цього не знати.

— Саме так, — відповів я словами Розалін. — Це основа. От тільки ця основа працює з реальними джерелами звичайних людей. Нагадай, хто з моїх учениць є звичайною людиною з одним джерелом? От і я щось не пригадую таких.

— Ти хочеш задіяти те невидиме джерело? — здогадалася Розалін словами Жасмін. — Але ж із ним не можна працювати! До нього не можна приєднати… Ой!

— Із ним не можна працювати безпосередньо, — промовив я таким тоном, наче все відбувалося саме так, як я й передбачав. Хоча до останньої миті я навіть не уявляв, як це може працювати. Рухався на самій інтуїції та відчутті, що йду правильним шляхом. — Але це не означає, що до нього не можна приєднувати нематеріальні канали зв’язку.

— Працює, — приголомшено прошепотіла Розалін. Жасмін, як я зрозумів, уже щосили експериментувала, передаючи магині вогню внутрішні переживання відразу кількох десятків людей, які перебували поруч із нею.

— Але це ще не все, — продовжив я тоном, який не допускав заперечень. — Тепер Жасмін працює лише з тими, кого бачить. Але навіщо їй бачити іншу людину? Ви ж вивчили «Пошук»?

— Учителю, ти геній! — очі Розалін знову спалахнули. Тільки цього разу якимось фанатичним вогнем. — Це справді може спрацювати! Тільки…

Із носа Розалін пішла кров — внутрішнє напруження виявилося надто сильним. Не знаю, скількох людей одночасно зачепила Жасмін, але здібність Розалін мала межу одночасних зчитувань. Дівчина похитнулася й ледь не впала, але я встиг підхопити її. Відразу поруч із нами з’явилася Мілена й без зволікань влила в Розалін потужне лікування.

— Півтори тисячі людей — надто багато за один раз, — прошепотіла зблідла Розалін. Якийсь час вона дивилася перед собою, доки з носа знову не пішла кров. Учениці, звичайно, злякалися, але ніхто з них не збирався припиняти експеримент. — Тисяча тридцять. Стільки я можу витримати за один підхід!

— І який результат? — запитав я. — Серед тих, кого ти переглянула, скільки адекватних людей?

Розалін здивовано подивилася на мене, наче не очікувала такого запитання.

— Ти хочеш знайти гідних серед натовпу? — здивувалася вона.

— Саме так! — усміхнувся я. — Тільки діяти навмання не можна. Людина може здаватися ідеальною, поки ні про що не думає, але щойно усвідомить, заради чого її наймають, може змінитися. Потрібно повідомити натовпу, який ти перевірятимеш, що Греймоди набирають людей до управління. На найвищі посади, аж до скарбника клану. Причому наймати можуть як простолюдинів, так і магів. Походження не має значення, головне для нас — особисті якості, вірність і здатність пристосовуватися. Коли людина розумітиме, що на неї чекає, усе приховане, що дрімало в ній роками, вирине назовні. Якщо серед цього не буде гнилизни, із такою людиною можна працювати далі. Решту ми просто не розглядатимемо.

— А, то це лише перший етап! — здогадалася Розалін. — Не так, що ми поставимо керувати якогось пастуха з далекого хутора?

— Кожен має посідати місце, яке підходить йому найкраще, — кивнув я. — Якщо пастух чудово почувається поруч зі своєю отарою, немає сенсу висмикувати його для управління Імперією. Але якщо він має амбіції, бажання й у ньому немає гнилизни, яку бачиш лише ти, доведеться витягнути його з отари й поставити вже над іншою отарою. Людською. Так, його потрібно буде навчати, для цього доведеться переглянути сам підхід до магічних академій регіонів, але результат буде того вартий. Головне, щоб ти витримала таку перевірку.

— Зрозуміла, — відповіла Розалін. — Дівчата вже працюють. Тепер перевіримо твою теорію про пастуха й отару. Наталі просто загорілася цією ідеєю. Дивується, чому сама до такого не додумалася.

Учениці перебували в Кріалоні. Летіти до проклятих земель до біженців не було сенсу. Люди, які прибули з іншого материка, не мали жодного уявлення, що таке гроші. Тому умовного скарбника там знайти буде складно. Але серед жителів столиці напевно були гідні люди, здатні принести Імперії користь. Головне — витягнути назовні всю внутрішню сутність цих людей, щоб у майбутньому не зіткнутися із сюрпризами.

— Є! — вигукнула Розалін за кілька годин. — Учителю, є! Двоє! Ні, уже троє! Четверо! Вони нам підходять! Не маги, але ти ж сам сказав, що тебе це не цікавить!

— Усіх, кого виявила, позначайте й запрошуйте на особисту зустріч, — наказав я. — Даю тобі тиждень, щоб охопити якомога більше людей. Стрибайте всією столицею, кричіть на все горло, але знайдіть нам близько сотні людей. Тому що гідних людей Греймодам катастрофічно бракує. Настав час заповнювати прогалини. І так — не забувай про Кіріне.

— Я вже досить доросла дівчина, щоб сама про себе подбати, — заявила Розалін. — До того ж у нас із главою культу начебто перемир’я. Нехай Кіріне займається Широм.

— У твоїх словах я відчуваю ревнощі, ученице, — я подивився на Розалін, і та несподівано зніяковіла. — Це не прохання. Це наказ. Поруч із тобою завжди має перебувати Кіріне. До завершення останньої вежі залишилося два з половиною місяці. Можливо, трохи більше. Що спаде на думку магові темряви, ніхто з нас не знає. Можливо, він усвідомить, що ми не збираємося відроджувати Дорна, і вирішить зробити це самостійно. Я не збираюся ризикувати світом лише тому, що тобі хочеться продемонструвати свої нові сили.

— Це нечесно, учителю! — обурилася Розалін, але Мілена поклала їй руку на плече, зупиняючи від непоправного вчинку. Учениці надумали бунтувати? Чи це в них так проростають індивідуальні риси?

— Ти доведеш свою силу за два тижні, коли ми ввійдемо до райдужного розлому, — заявив я. — Тепер твоє завдання — знайти людей. От і займайся цим. Проблеми потрібно розв’язувати поступово, а не створювати їх навмисно. Кіріне весь час перебуватиме поруч із тобою. Кіріне, ти мені потрібна.

Волосся на руках заворушилося, і буквально за мить поруч зі мною з’явилася черепашка в людській подобі. Дітей із нею вже не було — Вірена забрала всіх під своє крило. Це розв’язало Кіріне руки, і вона цілодобово перебувала поруч із Широм та його звіринцем. Судячи з вигляду, тепер я висмикнув її просто посеред битви.

— Бачу, ти робиш успіхи, — з усмішкою промовив я. Кіріне з’явилася в моєму кабінеті, обкладеному сіткою з чорного металу. Ще кілька місяців тому таке вважалося неможливим, але черепашка й далі розвивалася. Причому такими темпами, що генерали Ру боялися навіть підняти голову в її присутності. Що було досить показово.

— Намагаюся, мій Соло, — Кіріне схилила голову, але за усмішкою, що промайнула, було зрозуміло, що слова їй сподобалися. Добре слово, як виявилося, і черепашці приємне. — Сюди було важко пробитися, але я використала тебе як точку тяжіння.

— Не відходь від Розалін ані на крок, — наказав я. — Вона шукатиме людей і просто не зможе приділяти увагу тому, що відбувається навколо.

— Буде виконано, мій Соло, — кивнула Кіріне й подивилася на Розалін. Якийсь час вони дивилися одна одній просто в очі, після чого магиня вогню зніяковіла. Оце так! Що вона прочитала в душі Кіріне, якщо навіть почервоніла?

— Гаразд, — промовила Розалін. — Але лише до походу в розлом, учителю! Потім я зможу постояти за себе сама!

— Зможеш, — кивнув я. — Переживімо першу напасть, а потім думатимемо, що робити з другою. Усе, працюйте. Часу в нас залишилося небагато, а людей потрібно набрати якомога більше.

Розалін кивнула, після чого забрала Кіріне й разом із Міленою зникла. Говорити, що це лише перший етап, після якого потрібно буде оперативно вивчити всіх прибулих істот, з’ясовуючи, хто з них жадає людської крові, а з ким можна будувати нормальні відносини, я не став. Як уже казав, проблеми потрібно вирішувати в міру їх появи.

Час невблаганно спливав. Хоча ні, радше мчав уперед, наче скажений кінь. Не знаю, що робив Ру на тому боці, але потік людей ущільнився. Вони почали проходити мало не по двоє одночасно, створюючи тисняву біля телепорту. Довелося поставити людей і монстрів, щоб вони просто відтягували геть нерішучих роззяв. Створювати хаос на порожньому місці мені не хотілося.

Передчуття небезпеки виникло, коли я сидів у своєму кабінеті, обкладеному сіткою з чорного металу, і порпався в документах. Радмир Греймод почав керувати біженцями й надав перший звіт за тиждень. Судячи з того, що я бачив, насувалася чергова катастрофа. Люди, вирвані зі звичного світоустрою, не розуміли, як їм жити далі. Як не розуміли й монстри, чому раніше людей можна було жерти, а тепер раптово з’явилася заборона. Із кожним днем напруження зростало, погрожуючи перетворитися на щось неконтрольоване. І гасити все це теж доведеться нам, тому що всім іншим глибоко байдуже до проблем Греймодів. Захлинемося у власноруч викопаній калюжі — туди нам і дорога.

Про всяк випадок я дістав Лунаріс, намагаючись зрозуміти природу небезпеки, коли несподівано в моєму кабінеті з’явився червоний портал. У місці, нагадаю, обкладеному сіткою з чорного металу! Вочевидь, не лише Кіріне весь цей час розвивалася. Глава культу прадавнього мага теж не сидів без діла, удосконалюючи свої здібності.

— Цікавий хід із переселенням, хаосите, — пролунав голос глави культу, після чого він вийшов до мого кабінету. Відчуття, що мене зараз убиватимуть, стало настільки сильним, що я ледве придушив бажання прикликати Кіріне. Сюди прийшли говорити, а не битися. — Вирішив зібрати людей в одному місці, щоб пожиральній потворі було легше поглинути всіх разом?

— Ти прийшов сюди, щоб висловити захоплення проєктом переселення, чи маєш справу? — якомога недбаліше запитав я, продовжуючи порпатися в паперах. Лунаріс тепер не діставала до глави культу. Хоча дуже хотілося. Добре, що я відправив Кіріне з Розалін. Так було надійніше.

— Я прийшов нагадати про строки, хаосите, — заявив маг темряви. — Ти витратив чотири місяці даремно. Якщо за місяць не матимеш результату, цьому світові вже нічим не допомогти.

— Ближче до справи, — запропонував я, відкладаючи документи. — Ти допоможеш нам у поході?

— Поході? — насупився темний.

— За два тижні ми вирушаємо до райдужного розлому, — пояснив я.

— Ти не пройдеш повз потвору, яка охороняє прохід, — відразу заявив глава культу прадавнього. — Навіть твоя черепаха нічого не зможе з нею зробити! Лише володар здатен упоратися з такою потворою! А це звичайний охоронець! Яка сила прихована всередині розлому — одній темряві відомо!

Ага, отже, я все-таки мав рацію, відправивши Кіріне разом із Розалін. Глава культу її боявся! Це добре. Нехай боїться.

— Саме тому я й пропоную тобі вирушити з нами, — я знизав плечима. — Або ми знищимо розлом і спокійно займатимемося власними справами, або всі разом там помремо. У будь-якому разі Розалін ти не отримаєш.

— Фенікс перейде до когось іншого, — заявив темний. — Не Розалін — то хтось інший стане його власником. Мені не обов’язково працювати з твоєю ученицею, хаосите.

— Проблема лише в тому, що ніхто не здатен закрити розлом десятого рангу, щоб знову отримати артефакт, — заявив я.

— Говори за себе, хаосите, — ледь не фиркнув темний. — Для мене й моїх прислужників закрити десятку не становить труднощів.

— Але ти цього не робиш, — зауважив я. Якийсь час дивився на мага темряви, намагаючись проникнути в його думки, але тут мене осяяло. Чому не робить? Робить! Ще й як!

— Мені потрібні шість перснів, наручів та амулетів стихій, які ти витягнув із розломів, — промовив я. — Вони ж у тебе, правда?

Сказав і зрозумів, що влучив просто в ціль. Усе те, чого ми так і не отримали з розломів, перебувало в руках глави культу. Сила, якої він набув, не виникла з повітря. Він почав закривати десятки й із кожною новою ставав сильнішим. Поки я вдосконалював Греймодів, створюючи їм нові магічні структури, темний зі своїми прислужниками переходив із розлому до розлому. Хоча ні, почав він займатися цим значно раніше. Ще до того, як ми зачистили власні десятки. Шпаги дісталися нам, але персні, наручі й амулети ми забрати вже не встигли.

— Усьому є ціна, хаосите, — заявив темний. — Мені потрібна кров власниці Фенікса.

Я довго дивився на темного, і несподівано усвідомив, що кров Розалін нічого не вирішить. Тому що кров власниці Фенікса відкриє лише перший замок. За першим замком буде другий — знадобиться кров власниці Ельдори, шпаги хаосу. Потім Дронґатри, шпаги світла, Варлана, шпаги темряви, Ультари й Тенебріса, шпаг природи та води відповідно. Прадавнього мага темряви запечатали всіма шістьма стихіями, але глава культу дістався лише першої печаті. Відкрити інші просто тепер він не зможе. І не факт, що зможе після того, як отримає кров усієї шістки моїх учениць.

Чому?

Тому що печать закрита не лише шпагами стихій! Згори все це заблоковано Лунаріс! Шпагою, яка поєднує силу всіх шести стихій, але водночас не надає додаткових переваг. Чи знає про це темний? Підозрюю, що ні. Тому що інших учениць він навіть не намагається викрасти.

— Хочу побачити персні, наручі й амулети до того, як ти отримаєш кров Розалін, — промовив я. — Мені потрібно розуміти, що вони в тебе справді є.

— Ти розумієш мої нові сили, хаосите, — попередив маг темряви, не поспішаючи демонструвати предмети. — Тому без дурниць. Ти й твоя родина тепер живі лише з однієї причини: потрібно зупинити прихід усепожиральної потвори. Інакше я давно б тебе знищив. Розчавив би, наче гнилизну.

— А тобі не здається, що лише завдяки мені ти здобув силу, якою тепер вихваляєшся? — запитав я. — Якби я не вигнав тебе з печер, якби не змусив ворушитися, ти так і залишався б володарем Ордена Кола. Про подорожі Виворотом і перетворення його на власний дім навіть не йшлося б.

Судячи з того, як мене скрутило, темний ледве стримався, щоб не вбити мене. Точніше, щоб не спробувати, тому що Лунаріс досі була у моїх руках. Але спроба була б серйозною. Можливо, палац її не витримав би.

— Здивований, що ми знаємо про Виворіт? — запитав я. — То я скажу більше: я знаю про камінь, із якого ви вирізали вівтар. Це і є гробниця Дорна, правда?

Цього разу глава культу не втримався й атакував. Про жодні предмети стихій більше не йшлося. У мене полетіло щось неймовірне, але я навіть не сіпнувся. Лише повів кистю, дозволивши клинку поглинути все це неподобство. Райдужна іскра навіть не напружилася. Після зустрічі з породженням розлому атака глави культу здавалася укусом комара. Неприємно, але стерпно.

Я ж зірвався вперед, нарешті скинувши всі обмеження. Ось я сидів на місці, а ось уже стояв поруч із темним, заносячи шпагу для удару. Лезо пішло вниз, щоб відділити його голову від тулуба, але якимось неймовірним чином він зумів ухилитися. Піднявши руку й захищаючись нею, наче щитом, глава культу прадавнього відбив мій удар. Точніше, не відбив — рука легко відділилася від тіла, але лезо змінило напрямок і замість того, щоб знести гадові голову, пройшло повз неї.

М’язи вили від навантаження, але я не здавався. Розвернувшись і відновивши напрямок руху, я знову кинувся вперед, бажаючи остаточно позбавити наш світ загрози прикликання прадавнього мага, але не встиг. До супротивника прийшла допомога. Обабіч мене спалахнули червоні портали, з яких почали з’являтися прислужники темного. І попри всю мою швидкість вороги рухалися не повільніше, а то й швидше за мене. Усвідомлення прийшло миттєво: якщо продовжу полювати на главу культу, який стояв буквально за крок від мене, мене вб’ють. Просто тому, що я відкрився.

Довелося відволіктися на прибулих. Я пам’ятав, що в грудях кожного лисого мага шести стихій містився прадавній артефакт-павук. Тому бив напевно. Знести голову, пронизати джерело разом з артефактом, повторити двічі.

От тільки дістатися до глави культу я вже не встигав. Навколо нього з’явився червоний портал, який переносив його назад на Виворіт.

— Артефакти! — устиг вигукнути я. — Отримаєш кров Розалін!

Мене не почули. Або почули, але темний не став зупинятися й просто зник. Портали, з яких вивалилися його прислужники, теж розчинилися, залишивши на підлозі два понівечені тіла. Я перевернув одне ногою, втупившись в уламок прадавнього артефакта. Металевий павук, він же штаринґал, якщо я правильно пам’ятаю назву, був знищений. Ще мінус два артефакти. Скільки залишилося? Два я знищив раніше, два зжерла Кіріне. Тепер ще мінус два. Отже, у розпорядженні мага темряви залишилося три заборонені прадавні артефакти. І то лише якщо він справді знайшов їх усі.

Але навіть так три штаринґали — сила, якої потрібно остерігатися. Особливо зважаючи на швидкість, із якою рухалися прислужники глави культу. Це вже зовсім інший рівень, недоступний моїм ученицям.

Отже, що? Правильно! Аналіз людей може зачекати. Поки в мене є два тижні, потрібно зробити учениць сильнішими. І для цього мені потрібен Авреліус Вердант. Навіть цікаво, що цілитель попросить цього разу? Платити йому, по суті, нічим. А роботи з підсилення тіл чимало.

— Хотілося б почути твої пропозиції, Соло Греймоде, — Авреліус Вердант дивився на мене, наче кіт на мишу, чудово розуміючи, що ця миша нікуди не подінеться. Що він може робити з нею все, що заманеться, а миша, тобто я, погодиться на будь-яку пропозицію.

Сказати, що мені нічого запропонувати, — розписатися у власному безсиллі. Можна, звичайно, але навіщо? Греймоди не для того збираються очолити Імперію, щоб усілякі Верданти дивилися на нас зверхньо.

Отже, мені неодмінно потрібно щось запропонувати. Але що? Артефакти й установлення Авреліусові підсилень шести шкіл стихій уже обіцяно. По-хорошому, перш ніж просити про щось нове, потрібно було розрахуватися з попередніми боргами, але обставини виявилися сильнішими за мої бажання.

Предмети прадавніх? Ні, їх я нікому віддавати не збирався. Самому мало. Це те, що має зберігатися в музеї Греймодів. Нехай музей існує лише в моїх планах, але саме його я збирався створити в майбутньому. Отже, цей варіант теж відпадає. Тоді що?

— За кожну ученицю ти отримаєш по одному кристалу десятого рангу, — промовив я. — Шість ритуалів — шість кристалів. Це гідна ціна.

— Гідна, але звичайна, — протягнув старий. — Кристалів багато, Соло Греймоде. Вони не унікальні. Мені ж хочеться отримати щось таке, чого немає більше ні в кого у світі.

— Тоді, може, припиниш ходити навколо та й назвеш свої вимоги? — запитав я. — У загадки ми можемо грати довго, а часу немає ані в мене, ані у світу.

— Часу завжди немає, — філософськи зауважив Авреліус. — Але загалом ти маєш рацію — у мене є вимога. Я хочу твою Кіріне.

— Моя помічниця не товар, — пояснив я. — Вона жива істота, частина Греймодів. Я зроблю вигляд, що не чув цієї вимоги.

— А то що? — Авреліус навіть підняв брову, натякаючи, що я нічого не можу йому вдіяти. — Вирішиш мене знищити? Проженеш? Ти залежний, Соло Греймоде. Доки ви, поспішайки, розвиваєтеся без гармонії, Верданти будуть цінними. І ціну нашої допомоги встановлюємо ми, а не наші клієнти. Мені потрібна твоя черепаха. Хочу її дослідити.

— Не спрацюємося, — відповів я. Волати, що світ незабаром зникне, не став. У мене виникло стійке відчуття, що Авреліус відправив мене в далеку пішу подорож, куди йти мені категорично не хотілося. Може, справді його прибити? Хай там як, але він був одним із тих, хто винен у знищенні клану Хаосу майже шістдесят п’ять років тому.

Ні, я пообіцяв Сіріонові, що не шкодитиму Ордену Кола. Свої обіцянки потрібно виконувати, навіть коли цього зовсім не хочеться.

— Саме навпаки, Греймоде, — на обличчі Авреліуса з’явилася задоволена усмішка. — Спрацюємося. Я хотів зрозуміти, наскільки завзято ти захищаєш Греймодів. На що готовий заради них. Наприклад, на зраду. Нехай її й доведеться прикривати гарними гаслами. Те, що я бачу, мене цілковито влаштовує.

Я втупився в Авреліуса, намагаючись зрозуміти, що ж йому насправді потрібно. Жодних думок не було. Його не цікавило головування в клані Природи. Ксав’єр мав рацію — там почався такий хаос, що хоч за голову хапайся. Хелсроуди зчепилися не лише між собою, а й із Ґрінфолдами. До Ромаріо вже зверталися по допомогу в боротьбі за владу, закликаючи повернутися до роду. Минуло півтора тижня від убивства Вілліана Хелсроуда, а заворушення серед природників лише набирали обертів. Однак, попри всю цю метушню, Верданти залишалися осторонь. Їх таке не цікавило. Лікувати, причому за досить великі суми, — завжди будь ласка. Боротися за головування в клані Природи — звільніть. Нецікаво.

— Заінтригував? — продовжив Авреліус. — Так, саме на це я й розраховував. Інтрига, Соло, — дуже гарна річ. Змушує ворушитися ті ділянки мозку, які зазвичай сплять.

— Ближче до справи, — запропонував я й почав перебирати варіанти, прислухаючись до власних відчуттів. — Тобі не потрібні артефакти. Не потрібне золото. Не потрібні підсилення для когось.

Усе мимо. Усередині мене нічого не ворухнулося, коли я називав різні варіанти оплати послуг Верданта. Водночас це «щось» безперечно існувало. Невже він працює на главу культу прадавнього й вимагатиме кров Розалін? Але до чого тоді моє ставлення до Кіріне? Моє бажання захистити рідних і близьких?

Я ще раз подивився на усміхнене обличчя Авреліуса, який не поспішав пояснювати свою думку, і нарешті мене осяяло. Я мовчки дістав амулет зв’язку й викликав Мілену. Сьогодні амулет був у неї.

— Учителю, щось термінове? — запитала дівчина. — Ми тут людей вивчаємо.

— Зробіть перерву, — наказав я. — Мені потрібна Розалін. Терміново. Я у своєму кабінеті.

— Зрозуміла, зараз буде, — відповіла Мілена. Минуло кілька секунд, і в кабінеті з’явилася Розалін. Утупившись в Авреліуса, вона насупилася, не розуміючи, навіщо я її викликав. Мої думки були закриті від її погляду.

— Главо Греймодів, — почав я здалеку, звертаючись до Розалін за офіційним титулом. — Верданти висловили бажання увійти до складу твого роду. Цілком чи частинами — поки незрозуміло, але спочатку потрібно вирішити питання з Авреліусом.

— Ти серйозно? — здивована Розалін обернулася до мене. — Ти навіть не уявляєш, яке в нього гниле нутро! Я не хочу приймати до роду таку людину!

— Гниле нутро? — зацікавився Авреліус. — Ти читець? Так, ти читець. Що ж, це багато чого пояснює. Але не звільняє вас від плати, Греймоди.

— Учителю, що ти задумав? — Розалін подивилася на мене. — Навіщо нам цей слизький тип? Є Мілена, є Альбіна з Ромаріо. Греймодам цього достатньо! Нових цілителів, тим паче таких, нам не потрібно!

— Вам потрібне підсилення тіл, — відповів я.

— Із нашими тілами все гаразд! — Розалін навіть спалахнула. — І сьогодні вночі ти в цьому ще раз переконаєшся!

— Прошу, позбавте мене ваших сексуальних фантазій, — Авреліус навіть змахнув руками. — Мене не цікавить, хто до кого прийде сьогодні вночі. Мене цікавить безпека. Моя й моїх близьких. Греймоди можуть укласти хоч сотню договорів про співпрацю, але вони так і залишаться договорами. Якщо ж ми станемо частиною вас, жодні договори більше не знадобляться.

— Чинити мерзоти від імені Греймодів я не дозволю! — люто прогарчала Розалін. — Учителю, він хоче отримати офіційне право чинити беззаконня, прикриваючись нашим ім’ям.

— Не просто ім’ям, а ім’ям майбутнього Імператора, — додав задоволений старий. Він навіть не намагався запевнити, що жодних мерзот не буде. Він знав, що й далі робитиме те, що робив завжди. Розалін це знала. Та всі це знали.

Мені не був потрібен Авреліус у роді. Зовсім не потрібен. От тільки мені було потрібне підсилення учениць. Близьке знайомство з відгомоном володаря розломів ледь їх не зламало. Чому? Найімовірніше, тому що вони не здатні витримати його ауру. Навіть після появи вузлів і перетворення каналів зв’язку на суцільну сталь близькість до відгомону володаря розломів перетворить їх на кисіль. Просто тому, що тіло не витримає. Ні, можна, звичайно, перекласти все на Ру та його жахливу силу, зрештою, на Кіріне, але в одному глава культу прадавнього мав рацію — ніхто не знав, що чекатиме на нас усередині райдужного розлому.

— Люменар чи Ігніссар? — запитав я. — Про те, що ми вирішили забрати трон, знали лише вони. Хто передав тобі інформацію?

— У мене власна мережа інформаторів, Соло, — відповів Авреліус. — Велика, залежна й готова заради мене на багато що. Навіть на зраду, якщо знадобиться. Я не просто так приходжу до твого роду, принцесо. Я збираюся увійти разом з усією родиною й усіма нашими можливостями. Таємна служба порівняно з моїми можливостями — справжні діти. Ким вони, по суті, і є.

— Учителю, я проти! — Розалін сказала останнє слово. — Наталі теж каже, що такий тип нам знадобиться, але вона не бачить тієї мерзоти, яку бачу я.

— Імперію не можна побудувати лише на добродушності, принцесо, — Авреліус відверто насолоджувався ситуацією. — Хочеш бути сильною — готуйся платити. Плата — поглинення Вердантів. Зробіть нас частиною Греймодів з усіма належними правами, і я зроблю вас сильнішими.

Я подивився на Розалін. Учениця явно палала люттю, але більше нічого не казала. Усе, що хотіла, вона вже висловила. Рішення чомусь мав ухвалювати я. Хоча глава роду — вона.

— І не треба так на мене дивитися, — промовила дівчина, наче почула мої думки. — Це буде твоє рішення, Соло! Я, як глава роду, проти. Те, що вирішиш ти, буде…

— Якщо глава проти, то хто я такий, щоб іти всупереч її волі? — промовив я, і в мене наче камінь із душі впав. Це було правильне рішення. Я перевів погляд на Авреліуса, який різко перестав усміхатися, і додав: — За два тижні ми вирушаємо до райдужного розлому. Ідемо без підсилень і, найімовірніше, там помремо. Просто тому, що виявилися недостатньо підготовленими до цього походу. А тоді за два місяці наш світ зникне. Однак, Авреліусе, якщо ми якимось дивом виживемо й знищимо загрозу, то повернемося переможцями та почнемо ставити запитання про те, хто і як нам допоміг. І повір, запитуватимемо суворо. Це я тобі як майбутній Імператор обіцяю. Тож обирай свідомо, Третій. Виріши, що для тебе важливіше: залишитися осторонь, демонструючи нам свою велику гордість, і покарати нас за те, що ми не прийняли тебе до роду, чи взяти участь у майбутніх подіях і зробити все можливе, щоб світ не зник. Більше я нічого не можу тобі запропонувати.

— Ти пропонував шість кристалів десятого рангу, — нагадав Авреліус. — Я подумав, що це гідна ціна за ритуал.

— Моя пропозиція діяла рівно до тієї миті, коли ти сказав, що кристали тобі не потрібні, — парирував я. — Отже, жодних кристалів. Жодного золота. Ти не отримаєш нічого. Або проводиш шість ритуалів, підсилюючи моїх учениць, або ми поговоримо відразу після того, як повернемося з райдужного розлому. І тепер у мене з’явилася додаткова мотивація повернутися, Авреліусе. Дуже вагома мотивація.

Я дістав дзвоник, і за мить двері кабінету відчинилися. Ястін хоч і став частиною роду, однаково залишався нашим управителем.

— Проведи гостя до порталу, — попросив я. — Авреліусові Верданту потрібно серйозно замислитися над життям.

Маг природи не став нічого відповідати просто тепер. Цілком очікувано. Він прийшов сюди господарем становища, але ми повернули його на грішну землю. Тепер йому справді доведеться зробити непростий вибір. Або допомогти, причому безплатно, або залишитися вірним своїм переконанням і чекати на наше повернення.

І щось мені підказувало, що Авреліус зробить правильний вибір. Тому що побачив: Греймоди жартувати не збираються. До роду він надумав увійти! Успіхів йому в цьому непростому бажанні! Серед Греймодів гнилизни не буде!

— Дякую, — промовила Розалін, щойно двері за Авреліусом зачинилися. — Учителю, ти навіть не уявляєш, наскільки це гнила людина. Була б моя воля — прибила б його без найменших вагань. Він заслуговує на смерть значно більше за того самого Вілліана Хелсроуда.

— Убити людину — справа однієї миті, — промовив я, несподівано вдавшись до філософії. — От тільки що робитимеш, коли виникне потреба підсилювати вже наших доньок? Авреліус — єдиний власник знань про ритуал, здатний підсилювати тіло. Знайдіть мені точний опис цього заклинання чи техніки, і я першим стану в чергу на його знищення. Але доки в нас такого немає, він потрібен.

— Наші дівчатка розвиватимуться гармонійно, — не погодилася Розалін. — Ми за цим простежимо.

— Гармонійно? — я підняв брову. — Ти сама в це віриш? Вони стануть магинями у двадцять років. Уже до двадцяти двох, щонайбільше до двадцяти трьох, отримають десятий ранг. Тому що вони Греймоди, інакше ми не вміємо. Хоч як загартовуй їх до двадцяти років, тіло однаково виявиться неготовим. І краще відразу думати, що з цим робити, ніж потім гарячково шукати милиці.

— Ти говориш як Наталі, — пробурмотіла Розалін. — Вона постійно бурчить, що нам потрібно більше думати про майбутнє, не зациклюючись на теперішньому. Але живемо ми тут і зараз, учителю! Який сенс думати про майбутнє, якщо воно може взагалі не настати?

Я навіть насупився — таких слів від Розалін не очікував. Вона говорила так, наче була готова зламатися. Чого я ніяк не міг допустити. Щоб зламався читець? Що взагалі відбувається зі світом, якщо таке можливе?

— Любий? — з амулета пролунав голос Вірени.

— Кохана, сьогодні ввечері побудь із дітьми, — попросив я. — Хочу сьогодні забрати дівчат.

— Правильно, — відповіла Вірена. — Теж хотіла сказати, що вони почали хандрити. Вочевидь, підсилення впливає на них значно сильніше, ніж вони хочуть показати. Ніяк не можуть пристосуватися, починають забивати голову всілякими дурницями. Поруч із тобою є хтось з учениць?

— Розалін, — відповів я.

— Розо, дівчинко моя, — промовила Вірена, звертаючись до моєї учениці. — Від сьогодні запроваджуємо графік два через два. Дві ночі Соло мій, дві ночі він належить вам.

— Ми згодні! — надто швидко промовила Розалін, наче саме про це вона давно мріяла. — Наші два дні починаються сьогодні!

Вірена вимкнулася, і я нарешті побачив колишню Розалін. Учениця пожвавішала й навіть повеселішала.

— Продовжуйте шукати людей, — зажадав я. — І готуйтеся до підсилення. Незабаром ви випадете з життя на п’ять днів.

— Ти думаєш, Авреліус погодиться на твої умови й зробить нам підсилення безплатно? — здивовано запитала Розалін.

— Я не думаю, — усміхнувся я. — Я знаю. Ти правильно сказала, що це людина з не найкращою душею. І ця душа тепер твердитиме йому, що про безпечне майбутнє потрібно думати вже сьогодні. Він надто довго живе на цьому світі, щоб ризикувати.

Авреліус Вердант прибув до мого палацу, який іще будували, за два дні. Причому не сам, а з величезною бригадою своїх учнів. Про ресурси більше не йшлося — несподівано виявилося, що маг природи мав усе із собою й люб’язно запропонував нам безоплатну допомогу. Адже, як сказав Авреліус, якщо нам не вдасться зупинити райдужний розлом, нікому ці ресурси вже не знадобляться.

Ритуал вирішили проводити в палаці Люменарів — чорна сітка в моєму палаці вже була ґрунтовно вмурована в стіни, і демонтувати її без руйнування стін я не міг. Та й не хотів. Поки учні Авреліуса готували печаті, я підійшов до мовчазного мага природи й запитав, продовжуючи спостерігати за підготовкою ритуалу:

— Провидиця чи віщунка?

У тому, що маг природи мав власного передбачувача майбутнього, сумнівів уже не залишалося. От тільки хто? Той, хто бачить найближче майбутнє, як провидець, чи віщун, який заглядає далеко за обрій?

Авреліус довго зволікав із відповіддю. Його учні підготували вже чотири печаті із шести, коли я нарешті почув:

— Провидець, — із явною неохотою відповів він. — Але я його тобі не віддам, Греймоде.

— Він мені й не потрібен, — відповів я. — Просто було цікаво, на який проміжок часу ти орієнтуєшся, ухвалюючи рішення. Зроби моїх учениць сильнішими, і тоді твоє майбутнє буде світлим та радісним.

— Не забувай про підсилення, — нагадав старий. — Ти винен мені підсилення!

— Греймоди завжди платять за рахунками, — відповів я. — Повернемося з райдужного розлому — зроблю тобі шість підсилень. А тепер доведи, що заслуговуєш звання найкращого цілителя нашого світу.

Ритуал минув без проблем. Авреліус накачав моїх учениць таємничою магією лікування, після чого відправив їх відпочивати. Поклавши руку на плече Жасмін, я спостерігав за вихорами енергії, навіть приблизно не уявляючи, що саме вони роблять і навіщо. Зрозуміло було одне — відбувалася перебудова організму на найфундаментальнішому рівні. Змінювалося все, від м’язів до кісток. Маг десятого рангу мав бути сильним. І ритуал, яким із усіх відомих мені людей володів лише Авреліус Вердант, це забезпечував.

Неприємно, коли не найкращі люди є носіями такої таємниці, але тепер нічого вдіяти було не можна. Авреліус справді був потрібен цьому світові.

Дні помчали один за одним, наче скакові коні. Радмир захлинався в роботі, поринувши в шалений вир управління. Учениці прокинулися за п’ять днів і без зволікань продовжили шукати людей, які в майбутньому могли стати частиною Греймодів. Тішило лише одне — Імператор мовчав, не розуміючи, куди зник Ксав’єр Флеймворд. Дядько Розалін жив у будинку Сіріона Люменара, цілими днями гуляючи й обмірковуючи свою незавидну долю. Хоча, як на мене, будував плани, як усе переграти й повернути колишню силу. Або як повідомити Імператора про те, що сталося. Флеймворд завжди залишається Флеймвордом.

— Соло, володар сказав, що настав час ухвалити рішення, — до мене підійшов один із генералів Ру. — Далі зволікати не можна. Часу немає.

Мені залишалося лише кивнути. Люди продовжували прибувати суцільним потоком, але пропускна здатність порталу не витримувала навантаження. Перетягнути всіх одночасно ми не могли. Завжди хтось щось забував удома, повертався й знову ставав у чергу. Люди опиралися, не бажаючи залишати звичне середовище й поринати в невідомість. Для багатьох це було гірше за смерть.

«Телепортація» перенесла мене до проклятих земель. Хаос, який тут панував, вражав. Людей було так багато, що я не уявляв, як Ігніссарам удавалося все контролювати. Але якось вони справлялися. Людей розподіляли на потоки, реєстрували, відправляли далі ланцюгом, де стояли інші портали. У колишніх проклятих землях з’явилося шість великих міст, у яких люди й оселялися. Ба більше, вони вже почали обробляти землі навколо міст, не бажаючи сидіти без діла. Уперше за шістдесят п’ять років ці землі дізналися, що таке плуг. Навіть якось приємно, якщо чесно, що саме мені вдалося докласти до цього руку. Як і до того, що ці землі взагалі з’явилися.

— Ми не встигаємо, — промовив Ру, щойно я з’явився поруч із ним. — Людей надто багато, і вони надто повільні. Ми й так дотягнули до останнього.

Низка людей простяглася далеко від телепорту й постійно поповнювалася новими. Портали на іншому материку працювали без зупинки.

— Час іти, — кивнув я, чудово розуміючи, що прирікаю тих, хто залишився, на загибель. Але вибору в мене, на жаль, не було. Або так, або помре весь світ. — Ти все забрав?

— Забрав, — кивнув Ру й ще раз подивився на довгу людську чергу. — Ти хоча б розумієш, Соло, яка відповідальність ляже на твої плечі?

— Ми вже обговорювали це питання, — нагадав я. — Немає сенсу до нього повертатися. Ходімо.

Користуватися порталом, щоб перебратися на летючу платформу, ані я, ані Ру не стали. Просто застосували «Телепортацію» й опинилися на напівпрозорому артефакті посеред бурхливого моря.

— Далі я сам, — заявив я двом йдущим, які підтримували роботу артефакта. Перехопивши керування, я кивнув на наш портал. — Ідіть.

Сперечатися ніхто не став — йдущі мали вигляд вичавлених ганчірок. Люди продовжували виходити з одного порталу, проходити крізь червону завісу захисного купола й зникати в іншому. І цей ланцюг не збирався перериватися ані на мить.

— Якщо зволікатимемо, то ніколи цього не зробимо, — нагадав я Ру, виходячи із зони дії захисного купола. — Виходь!

— Ще хвилину, — попросив дракон, несподівано виявивши людяність. — Я помітив там родину з двома дітьми. Дочекаймося їх, а тоді вже все зробимо.

Чекати довелося довго, майже годину. Ру до останнього оберігав людей, яких узяв під своє заступництво. Лише тепер я зрозумів, звідки росли ноги в усіх розмовах про важкий тягар. Саме цей тягар Ру звалював на власні плечі, вважаючи себе недостатньо сильним, щоб усіх захистити. Дивні вони все-таки, монстри десятого рівня. У них більше людяності, ніж у переважній більшості людей.

Нарешті з’явилася та сама родина з двома дітьми. Мати притискала п’ятирічних малюків до себе, перелякано дивлячись на бурхливе море. Але не зупинялася, рухаючись слідом за тими, хто йшов попереду. Щойно вони зникли в нашому порталі, Ру важко зітхнув і зробив той самий крок, на який так довго не міг наважитися.

Він вийшов з-під захисного купола, обірвавши зв’язок зі стелами стихій.

Спочатку нічого не відбувалося. Люди й далі мовчки йшли, не усвідомлюючи небезпеки, яка нависла над ними. Ось із порталу з’явився якийсь старий, похмуро подивився на бурхливе море, пробурмотів щось, звертаючись до Перуна, рушив уперед і несподівано для себе врізався в червону завісу. Купол більше не пропускав живих. Старий підняв на нас погляд, здивувавшись, і це були його останні емоції.

Тому що купол почав стискатися з жахливою швидкістю, перетворюючи все живе на кривавий дощ. Маг темряви минулого був іще тим вигадником, вирішивши влаштувати гарне криваве видовище.

— Ось і все, — промовив Ру пригніченим голосом. — Дванадцять мільйонів триста двадцять тисяч людей. Така ціна моєї свободи, Соло.

— Це ціна життя нашого світу, — виправив я. — Ходімо. Завтра ми вирушаємо до райдужного розлому. Настав час виправляти помилки минулого.

Український переклад підготовлено для Telegram-каналу ProdoMag — @prodomag.

На каналі можна знайти цю книжку, інші завершені переклади та нові розділи творів, які ще пишуться.