З величним і водночас сумним виглядом я сидів у масивному кріслі, вирізаному із цільного стовбура білого дерева-янута, яке замінювало в клані орків Жовтої Риби трон вождя. Спостерігав за язиками спекотного поховального багаття, що пожирали загорнуті в тканину тіла, і розмірковував про наслідки сьогоднішніх потрясінь. Шаман Дереш Похмурий не обдурив, і древня стара Фелна справді передала під час вечері чашу з отруєною юшкою не мені, а вождеві племені Дихові Білому Зубу. Хоча я й готувався до вечірніх подій і навіть попередив кількох молодих орків, яким цілковито довіряв, але до останнього однаково не вірив, що отруєння справді станеться, а хранителька традицій в останню мить не передумає.

Тому спочатку я розгубився, як і всі інші, і навіть трохи піддався загальній паніці, що панувала довкола. Орки галасували, ніхто із членів племені не розумів, що відбувається. А тим часом Дих Білий Зуб несамовито вив, тримаючись обома руками за живіт, і не дозволяв нікому з одноплемінників наблизитися до себе, страшенно лаявся й копався. Але далі, коли могутній вождь із виттям повалився на землю й у судомах почав качатися в багнюці, бризкаючи піною з рота, свого шансу я не проґавив.

— Дивіться, як радіє син вождя! — закричав я, звернувши увагу приголомшених орків на задоволено вишкіреного Дубаха Міцного, який тієї миті, грубо розштовхуючи одноплемінників, що оточили вождя, саме підходив до батька, який поступово затихав, щоб зняти з його шиї величезне біле ікло на шнурку — символ голови племені. — Чого ви стоїте⁈ Хапайте батьковбивцю!!! Зв’яжіть йому руки!!!

Мої слова пролунали наче грім серед ясного неба, після них розгублені орки оговталися від заціпеніння, що їх скувало, і почали діяти. Причому до очільника мисливців кинулися не лише малий Хуго Спритний, потвора Фих Довгий Спис і міцний Уаж Скеля, яких я попередив, що ввечері, за моїми відомостями, «можлива спроба захоплення влади Дубахом Міцним», і наказав прийти на вечерю зі зброєю. Виконувати мій наказ кинулися й бувалі міцні орки з особистої п’ятірки загиблого вождя, і навіть воїни колишньої Синьої Риби. Спадкоємця повалили на землю, відібрали в нього символ влади, після чого поставили навколішки з міцно зв’язаними за спиною руками.

— Що ви робите? — кричав обурений орк, увесь час намагаючись вирватися й підвестися. — Я тепер ваш новий вождь! Ви зобов’язані мені підкорятися!

— Ти забуваєш, брате, — я неквапливо вийшов уперед і прийняв із рук одного з бійців біле ікло на шнурку, яке невдаха Дубах так і не встиг повісити собі на шию, — що вождь Дих Білий Зуб не раз привселюдно називав мене своїм сином, тож ти не єдиний спадкоємець і претендент на владу. Мого названого батька поважали й любили в племені, і в пам’ять про нього я не допущу, щоб місце вождя посів підлий батьковбивця!

У відповідь полилася груба лайка, Дубах знову спробував підвестися, за що дістав чоботом по морді від одного зі старих бійців. Лише після цього невдаха-очільник мисливців із розбитими до крові губами, на якого члени племені, що зібралися довкола, дивилися з відвертою зневагою та огидою, запізніло спробував виправдатися й закричав, що не причетний до отруєння батька.

— Та невже? — глузливо запитав я. — Пам’ятається, седмицю тому я просив у старої Фелни сильнодіючу отруту, збираючись отруїти нею бійців Білої Риби, багато хто із присутніх тут чув ту розмову. Тоді хранителька традицій відповіла мені, що поки не сезон і треба дочекатися, коли з’являться перші весняні гриби хуенші. Але ти запам’ятав ту розмову, брате, чи не так? Сьогодні ви групою ходили до північного лісу, — тут я перевів погляд на інших мисливців племені й прямо запитав, чи знайшли вони в лісі отруйні весняні гриби.

Оскільки орки з групи Дубаха лише опускали морди й мовчали, я пообіцяв, що не каратиму їх за смерть мого названого батька, але лише якщо вони відповідатимуть чесно.

— Так, Альваре, ми принесли сьогодні гриби хуенші, — зізнався один із мисливців.

Це стало останньою краплею, після якої навіть ті одноплемінники, які найбільше співчували Дубахові, відвернулися від нього. Плем’я Жовтої Риби обурено загаласувало, батьковбивцю пропонували негайно повісити або самого силоміць нагодувати отруєною юшкою. Власне, на цьому питання зі спадкуванням влади можна було закривати. У принципі, можна було пустити справу на самоплив, і натовп усе зробив би сам. Але я підняв руку, закликаючи присутніх до тиші.

— Брате Дубаху, я не заплямую своїх рук твоєю кров’ю й не стану тебе вбивати. Але після такого страшного злочину місця в моєму племені для тебе немає. Забирай дружину й дітей. І йди. Негайно. Поки я не передумав залишати тебе живим!

Орки Жовтої Риби дружно закивали, погоджуючись зі справедливістю покарання. Усе йшло до того, що звинувачений у батьковбивстві син вождя піде в темряву й назавжди зникне з мого життя. Але тут несподівано втрутилася його дружина Ярига. Велика й грудаста жінка-орчиха підійшла до чоловіка, який підводився з колін, підняла ятаган, що випав у нього під час сутички, і… різким рухом відтяла Дубахові голову!!!

Усі охнули, і я теж не був винятком. А тим часом ікласта орчиха пояснила свій учинок.

— Не хочу йти з племені з мерзенним батьковбивцею! Вигнання для мене й малолітніх дітей рівнозначне смерті, тож я віддам перевагу справедливому суду нового вождя. Благаю про поблажливість, вождю Альваре!

Мати двох дітей відкинула закривавлений ятаган і тепер стояла в оточенні озброєних бійців, якось відразу знітившись і наче зменшившись у розмірах, покірно чекаючи на свій вирок. Я ж насилу стримував роздратування. Хотів показати себе милосердним, відпустивши вбивцю, навіть промову перед племенем виголосив, тож тепер зриватися на орчисі, зважаючи ще й на те, що чоловіки-орки взагалі не воювали з жінками, було зовсім недоречно. Але сказала б Ярига заздалегідь про свої плани, я б хоча б букетик підсніжників вклав Дубахові до рук як подарунок для однієї далекої й загадкової дівчини…

— Жінко, твою долю я вирішу завтра вранці на світанку, — оголосив я й наказав оркам готуватися до поховальної вогняної церемонії, яка личить полеглому вождеві гордого племені.

Після чого за вказівкою шамана сів у звільнене крісло вождя, а боєць-берсерк, який підійшов, повісив мені на шию шнурок з іклом якогось неймовірно великого хижака. Шаман виголосив хвалебну промову й після театральної паузи прокричав членам племені моє нове ім’я, яке я отримав, ставши вождем.

— Альвар Завойовник!!! Перша людина, яка заслужила право бути вождем гордих орків!!!

Завойовник? Наскільки ж пафосним було це прізвисько для того, хто лише захопив залишений без охорони табір сусіднього племені орків. Чи шаман дав мені це прізвисько «авансом» на підставі того, що я наобіцяв йому сьогодні вдень? Однак ніхто із членів племені не заперечував ані проти людини в ролі вождя, ані проти такого мого гучного й багатообіцяльного імені. Навпаки, усюди я бачив лише шанобливо схилені постаті. Воїни ж узагалі потрясали зброєю й вигукували моє ім’я, наче бойовий клич. Чудово! Захоплення влади минуло напрочуд гладко, і в моєму праві очолити орче плем’я ніхто не засумнівався. Тепер треба було розвивати цей успіх і справами доводити, що я придатний до ролі ватажка, а своє прізвисько «Завойовник» отримав не дарма.

Довелося переселитися до шатра вождя, як того вимагали звичаї племені, тож домовик Гельмут знову невдоволено бурчав і конопатив щілини в новому житлі. Утім, невдоволення невисокого бородатого чоловічка, чиї страшні опіки поступово загоювалися, а обпалене волосся почало відростати, було показним, насправді ж домовик відверто радів поліпшенню житлових умов. Так, на новому місці виявилося значно затишніше, тут і площа шатра була втричі більшою, і навіть якісь меблі були. Так, замість лежанки на голій землі в мене з’явилося справжнє величезне ліжко — примітивне й грубо збите, із напханим сіном грудкуватим матрацом, але однаково це був величезний крок уперед до справжнього комфорту. Залізна пічка в центрі шатра з димарем узагалі була розкішшю в орчому племені, розв’язуючи проблему вічного диму в приміщенні та очей, які постійно сльозилися. Гельмут пічку хіба що не розцілував, відразу взявшись чистити її від багаторічної кіптяви.

Також у моєму розпорядженні з’явився невеликий круглий столик на різьблених ніжках, схоже, вкрадений орками в якихось розвиненіших сусідів або виміняний на щось. Крихітне дзеркальце, яке стояло на столику, я повернув Яризі, коли орчиха забирала свої речі й разом із двома дітьми перебиралася до мого звільненого шатра. Пара стільців, вішак для одягу та скриня для зберігання цінностей. У скрині нічого цікавого не знайшлося, хіба що мою увагу привернув невеликий мішечок зі срібними й мідними монетками. Монети всередині були найрізноманітніші — як старі потерті, із уже нерозрізненними аверсом і реверсом, так і відносно нові блискучі, але всі незнайомого карбування. Знайомих мені монет королівства Брена, у якому раніше якийсь час жив, серед них не було. Що, загалом, не дивно, бо тепер я опинився більш ніж за тисячу миль на південь від тих земель, по інший бік неспокійного Внутрішнього моря й навіть узагалі не в Східній Імперії.

Хоча загалом наявність монет у скрині орчого вождя мене здивувала. Виходило, що не такі вже й відсталі ці орки й гроші їм навіщось усе-таки були потрібні. Причому точно не для торгівлі із сусідніми племенами, бо в такій торгівлі застосовувався лише примітивний обмін товару на товар. Невже для торгівлі з ельфами або людьми? Але тоді виникало логічне запитання, де ж ті безрозсудно хоробрі торговці, які відвідують ці небезпечні місця? Або куди треба нести вироблені в племені товари, щоб їх купили? На жаль, ніхто із членів племені не зміг допомогти мені з відповідями на ці запитання.

Навіть шаман, до якого я звернувся за підказкою, не знав, звідки в колишнього вождя взялися гроші в чималій кількості й у якій державі їх узагалі викарбували. Зате Дереш Похмурий звернув мою увагу на непоказний дрібний камінець блідо-жовтого кольору, який лежав у гаманці разом із монетами і який я спочатку прийняв за шматочок мутного бурштину. У світлі нічного ліхтаря цей камінь, здавалося, світився зсередини.

— Демонічне ядро, — пояснив шаман і з гордістю почав розповідати, що сам особисто брав участь у тому полюванні на магічного гвинторогого оленя, під час якого й добули цей камінь. Тоді, три роки тому, плем’я Жовтої Риби, ще сильне й численне, загнало в горах на півночі двох звірів до глухої ущелини. — Так, був іще один олень, але ядра в ньому не знайшли, хоч скільки рилися в нутрощах. Чи то не в усіх магічних звірах трапляються демонічні ядра, чи то хтось із мисливців тоді «прикрав» його й не зізнався.

— То, може, вождь і приховав, а потім нишком продав? — припустив я, розглядаючи рідкісний магічний інгредієнт. — Звідти в нього й гроші взялися.

— Може, й так, — замислено погодився Дереш. — Ходять же чутки, що людські маги скуповують демонічні ядра за великі гроші, тож вождь міг і спокуситися. Сам що думаєш із цим ядром робити?

Оскільки я лише невизначено знизав плечима, не знаючи, як застосувати таку цінність, орк почав описувати варіанти.

— Можеш віддати демонічне ядро хащівникові, нечисть такі камінці дуже любить, вони додають сили. Або можна посилити зброю, яку майстер тепер для тебе виготовляє. Вийде не просто добрий, а ще й зачарований спис! Іще можна пожертвувати духові-хранителю цих місць Хиру, тоді магічний вугор дасть свої благословення всьому нашому племені. Ну або можеш сам ядро зжерти, якщо не боїшся.

— Що⁈ — я навіть не повірив власним вухам і вирішив, що орк мене розігрує. — Але ж це смертельна отрута для людини, усі це знають!

— Для звичайної людини — так, — не став сперечатися зі мною мудрий шаман. — Ось тільки кажуть, що прикликані герої вживають такі демонічні ядра для зцілення від каліцтв і посилення. А ти ж, Альваре Завойовнику, по суті такий самий прикликаний герой. Нехай і прикликаний не людьми, а орками.

Ех, знав би шаман, наскільки він тепер мав рацію, описуючи мене як прикликаного героя! Але тоді що ж виходить? Такі, як я, герої здатні вживати демонічні ядра? Може, це і є той таємний спосіб швидкого посилення, який я весь час шукав? Ось тільки ризикувати своїм здоров’ям і життям я все-таки не став і відповів Дерешу Похмурому, що камінь треба використати для посилення списа. Сам же повернувся до свого шатра й продовжив розбирати «спадщину» попереднього господаря.

Ціла купа старих шкур, деякі облізли настільки, що впізнати звіра вже не було жодної можливості. Шкури облюбували клопи й інші кусючі паразити, які у великій кількості кишіли в шерсті, тож я відразу відніс їх на смітник за межами табору й викинув, попри протести дещо жадібного домовика. Зате залишив колись яскравий, але давно вицвілий і забитий брудом килим у «дитячій», відокремленій завісою частині шатра. Начебто така дрібниця в інтер’єрі приміщення, але вона тішила око й підтверджувала, що я рухаюся в правильному напрямку. Килим я наказав Гельмуту добре вимити, навіть запропонував віднести його до річки, щоб хащівник Хрин і русалки, які мешкали у воді, допомогли там його випрати.

Із місцевими русалками я вже розмовляв кілька разів, але поки не заслужив їхньої довіри, тож річкові діви боялися підпливати близько й не брали частування з моїх рук. Та й якимись дрібними вони виявилися, розмірами навіть менші за середню людину. Не те що Лерея та її ще більший брат, які мешкали далеко на півночі материка Елати. Там русалки разом із хвостом перевищували мене завдовжки на цілий метр, а своїми сильними руками були здатні розірвати велику рибу навпіл. Може, тут інший біологічний вид? Або ті північні русалки були морськими й заходили до річок лише зрідка, переважно для народження та виховання дітей, а місцеві мешкали у відокремленій від моря водоймі й тому виродилися? Це як із лососями, вони теж швидко дрібнішають уже за кілька поколінь, якщо перегородити річку греблею й не давати малькам іти до моря на відгодівлю.

Хай там як, із місцевими полохливими русалками я все-таки розраховував подружитися й налагодити співпрацю. На власному досвіді я вже знав, що русалки обожнюють фрукти, смажену рибу й усілякі блискучі подарунки. І якщо для фруктів тепер був не сезон, то насмажити риби або знайти дрібні сувеніри, які сподобаються дівчатам, проблемою не було. Якщо запропонувати русалкам оплачувану роботу з очищення старого килима за смачну рибу, потім попросити зробити ще якусь дрібницю, щедро винагородивши за виконання, то, дивись, мине їхній початковий острах і з річковою нечистю можна буде нормально спілкуватися. Із цими думками я нарешті заснув після неспокійного й насиченого подіями дня.

Уранці після вмивання в повноводній і крижаній після танення снігів річці я пішов розмовляти зі старою Фелною, яка, як завжди, приготувала гарячий трав’яний чай для всього племені й розливала його всім охочим. Відразу звернув увагу, що сьогодні мало хто з орків підходить до хранительки традицій, хоча зазвичай уранці біля неї вишиковувалася ціла черга по гарячий і підбадьорливий напій.

— І не страшно тобі, новий вождю, брати напій із рук отруйниці? — гірко всміхнулася беззуба стара, наливаючи мені до глиняного кухля червоно-помаранчеве паруюче вариво. — А то інші сусіди сьогодні мене цураються, шепочуться за спиною, бояться отруїтися…

Схоже, після вчорашнього багато орків побоювалися куштувати приготований Фелною напій, через що стара почувалася відверто незатишно.

— Ні, мені не страшно, — я пальцем виловив із кухля дрібне сміття, що плавало на поверхні, і сміливо відпив чаю, який зігрівав після холодної ночі. — Але взагалі в мене до тебе важлива справа, Фелно. Вибери серед дівчат племені найкмітливішу й почни навчати її всього, що сама вмієш. Цілющі трави, зіллєваріння, обряди, навіть твої цікаві історії, які розповідаєш увечері біля багаття, — усього треба навчити дівчину.

— Надумав позбутися мене, вождю? — насторожилася й відразу засумувала стара. — Ти ж далеко не перший, людино Альваре, хто звертається до мене з таким проханням. І Білий Зуб просив про це, а до нього його батько. Але ж я чудово розумію, що щойно навчу наступницю, то відразу стану непотрібною племені. І мене позбудуться першої ж лютої зими, навіщо годувати зайвий рот?

Несподівано… Утім, це було цілком у традиціях орків, у яких старих, що стали непотрібними, у племені зазвичай не тримали. Однак зберегти безцінні знання, які травниця зібрала за все своє довге життя, для майбутніх поколінь було життєво необхідно.

— Ні, Фелно, позбуватися тебе я не хочу. Навпаки, ти підеш на підвищення й станеш моєю радницею. Супроводжуватимеш мене в бойових походах і на важливих переговорах з іншими орками, допомагатимеш і підказуватимеш правильні ходи. Планується багато далеких подорожей до інших племен, а може, й кривавих битв. Травниця там буде мені конче потрібна, щоб лікувати воїнів, бо сам шаман не впорається. Ось тільки як надовго залишити плем’я без досвідченої травниці й повитухи в одній особі? Захворіє тут хтось або надумає якась із жінок народжувати — без тебе навіть допомогти буде нікому…

— Ех, хитрий же ти змій… — пробурчала древня орчиха з кривою беззубою посмішкою. — Таки спокусив стару! Давно ж мріяла світ побачити, ось тільки хто мене відпустить далеко? Гаразд, Альваре, візьму на навчання здібну дівчину. Давно вже таку примітила. Донька мисливця, із дитинства розуміється на травах та ягодах, як і на звіриних слідах. Далеко піде!

Чудово! Залишалося вирішити долю орчихи, яка вбила чоловіка, і поговорити з мисливцями племені, після чого перейти до найголовнішого на сьогодні заняття, над яким я розмірковував увесь учорашній вечір і половину ночі.

Орчиха Ярига вже чекала на мене біля входу до шатра вождя, у якому ще вчора сама жила. Ікласта жінка причепурилася, наче на свято, вдягнувши найкращу сукню й усі прикраси. І не встиг я підійти, як вона гепнулася мені в ноги й почала виголошувати заздалегідь підготовлену жалісливу промову. Але я зупинив її на півслові.

— Я вже охолов після твого вчорашнього вчинку й усе обміркував на холодну голову. Вигнання скасовується, бо вправні робітниці потрібні племені, та й твої діти, коли виростуть, стануть міцними й сильними воїнами. Але даю тобі три доби на пошук нового чоловіка. Встигнеш — більше претензій до тебе через смерть мого названого брата не буде, і кривавий випадок забудеться. Не встигнеш — станеш у племені «спільною» жінкою, а сама розумієш, що до такого краще не опускатися. Я все сказав.

Ошатна й пишногруда жінка-орчиха підвелася з колін, навіть не вірячи, що так легко відбулася за вбивство чоловіка. Уклонилася зі словами подяки, після чого поспішила втекти, поки я не передумав. Що ж, знаючи її пробивний характер і готовність діяти, я анітрохи не сумнівався, що Ярига впорається й знайде собі нового чоловіка за відведений час.

Попросивши воїнів, які вже зібралися на традиційне ранкове тренування, трохи зачекати, а поки надягнути обладунки й узяти зброю, бо сьогодні буде заняття, наближене до бойових умов, я пішов розмовляти з групою мисливців племені, доки вони не встигли покинути табір.

Узагалі каста мисливців в орків досі залишалася для мене своєрідною загадкою. Сильні, витривалі й вправні у володінні зброєю, ці міцні чоловіки племені чомусь не належали до воїнів племені й не брали участі в бойових походах. Ні, у разі ворожого нападу вони обороняли власний табір нарівні з усіма іншими чоловіками, здатними тримати зброю, але в наступальні операції мисливців не можна було загнати навіть палицею, бо це суперечило їхній професії та призначенню.

При цьому мисливці могли вільно пересуватися територіями інших племен того самого загального роду, а зустрічі груп мисливців навіть ворогуючих племен зазвичай минали мирно, без убивств. І хоча близько до чужих поселень вони не підходили, саме мисливці були головним джерелом інформації про сусідів, та й узагалі всіх новин. При цьому той самий загиблий учора син вождя Дубах Міцний, хоч і був очільником мисливців, чомусь вважався ще й воїном. Та й Суен Мисливець із колишньої Синьої Риби теж вважався воїном і брав участь у моїх тренуваннях. Я соромився прямо запитувати в нього, чому це так, боячись зізнатися у своєму нерозумінні орчих традицій і законів, і просто сприймав цю дивину як даність.

Тепер в об’єднаному племені було дев’ятеро мисливців. Дуже мало, щоб прогодувати майже вісімдесят голодних ротів, бо кожен із них тепер, доки ще не з’явилися ягоди та їстівні гриби й не достиг урожай на полях, мав годувати фактично дев’ятьох. Тому, коли м’ясо вбитого мною дугара вже майже закінчилося, а спійманої риби на всіх орків не вистачало, проблема харчування знову постала на повен зріст. Я оглянув серйозних похмурих орків, які готувалися до чергового походу в ліс і тепер молилися Хиру, сподіваючись прикликати удачу, й оголосив мисливцям, що завдання на сьогодні змінюється. Їм треба сходити до далекого пагорба, біля якого раніше був табір Жовтої Риби, оглянутися й очистити яму-пастку від кісток, смердючих решток і пролитої там крові, через які сморід в окрузі стояв такий, що будь-який звір відчував підступ і боявся наближатися.

— Наріжте також побільше гілок, щоб накрити пастку, і полагодьте кілки на дні ями. Як упораєтеся, йдіть полювати до північного лісу або куди там збиралися. Але не раніше! Завтра ж, якщо ніхто до ями не потрапить, я особисто спробую повторити свій успіх і впіймати для племені ще одного дугара.

Заперечень не виникло, і мені пообіцяли зробити все точно, як наказав вождь. Хоча я все-таки почув відвертий сумнів у голосах присутніх. Орки вважали нового вождя надто самовпевненим, якщо ця людина наївно думала, що здатна зробити те, що не вдається навіть професійним мисливцям. Той мій перший успіх вони вважали випадковістю, а тепер пророкували мені долю свого колишнього очільника Дубаха Міцного, який два дні не міг відмитися від запаху випорожнень, якими дугар облив його з ніг до голови.

Так, певний ризик невдачі на завтрашньому полюванні був, і це серйозно підірвало б мій авторитет. Хоча для мене значно важливішим було те, що сьогодні всі мисливці перебуватимуть разом і стежитимуть один за одним, а не розбредуться неосяжним лісом і не будуть надані самі собі. І не простежать за моїм загоном бійців, і не попередять своїх родичів, які залишилися в племені Чорної Риби. Бо я не бачив сенсу чекати й давати племені Чорної Риби час оговтатися від кривавих боїв із могутнім племенем Білої Риби та загоїти рани. А вирішив відкрито атакувати їхній новий табір просто сьогодні вдень, поки орки Чорної Риби не встигли збудувати укріплення, частокіл і рів. Так, битва обіцяла бути гарячою та кривавою, але ж треба було виправдовувати своє нове ім’я — Альвар Завойовник!!!

Завдання бійцям я оголосив лише після того, як наш загін відійшов від поселення на достатню відстань і сховався за широкою смугою колючих кущів, на яких уже з’являлися перші листочки. Тут, за зеленою перепоною, жителі нас уже не бачили, і можна було більше не приховуватися. Раніше ж доводилося враховувати те, що плем’я Синьої Риби, яке ми приєднали до себе, відносно недавно відокремилося від Чорної Риби й багато орків досі підтримували зв’язок зі своїми родичами, які там залишилися. Тому існував певний ризик, що хтось із жителів попередить ворогів, якщо дізнається про наші плани напасти, і моєму загону не вдасться несподівано з’явитися біля ворожого табору. Саме тому я й відіслав мисливців в іншому напрямку та до останнього приховував від усіх, що ми йдемо на війну, а зовсім не на чергове щоденне тренування.

З іншого боку, завдяки родинним зв’язкам ми теж непогано знали про стан справ у ворожому таборі. До того ж кілька родин із Чорної Риби після спалення їхнього поселення за Бездонним озером вирішили не йти далі на схід до непривітних пагорбів і гір разом з іншими сусідами, а переселитися до родичів в інше плем’я. Тому я знав, що старий вождь Агин Широка Кістка тяжко поранений і прикутий до ліжка, а в строю Чорної Риби залишилося лише дванадцять-чотирнадцять бійців. Не так уже й багато, хоча тут треба було враховувати, що під час оборони табору до бійців зазвичай приєднуються взагалі всі чоловіки й підлітки, здатні взяти до рук сокиру чи ятаган, тож кількість захисників могла суттєво зрости. Але тут я сподівався саме на родинні зв’язки із Синьою Рибою й на те, що бійці з мого загону зуміють умовити своїх знайомих скласти зброю й не гинути марно, тим паче що вбивати їх ми не збиралися.

Звістку про майбутню атаку на сусіднє плем’я моя скромна армія з двадцяти семи бійців сприйняла з великим піднесенням. У командира-людину орки вірили й анітрохи не сумнівалися в остаточній перемозі. Молодь узагалі вголос марила бойовими подвигами, ратною славою, повагою одноплемінників і зацікавленими поглядами дівчат. Орки-ветерани поводилися спокійніше, але теж були натхненні й бажали показати свою звитягу в майбутній битві, щоб заслужити визнання нового вождя. Отак, із жартами й розмовами, під дрібним холодним дощем ми й рухалися на схід швидким кроком, а часом узагалі бігом, прагнучи якнайшвидше подолати відкриті ділянки місцевості.

Так, існувала одна серйозна небезпека, яку доводилося враховувати. Наш шлях пролягав не так уже й далеко від Бездонного озера й табору Білої Риби — найсильнішого й найчисленнішого з місцевих орчих племен, тому була ймовірність зустріти їхніх мисливців або патрулі. Дізнайся сильні й агресивні сусіди, що Жовта Риба забрала всіх бійців зі свого поселення, і… був великий шанс увечері повернутися до розореного й спаленого табору, у якому вже не залишилося нікого живого. Тому замість прямого шляху на схід моя бойова група була змушена рухатися кружним шляхом, обходячи Бездонне озеро широкою дугою, щоб уникнути непотрібних зустрічей. Я навіть внутрішньо був готовий віддати кривавий наказ стратити чужих мисливців, якщо такі нам трапляться, чого орки зазвичай не робили навіть під час війни. На щастя, бруднити руки кров’ю мирних жителів не довелося, і мій загін непоміченим пройшов територією Білої Риби.

Опівдні затопленим весняною повінню лісом ми вийшли до зарослого чагарником височенного пагорба, фактично найвищої точки всієї території «риб’ячих» племен. Піднявшись на нього, побачили внизу, у видолинку біля невеликого озерця, десяток орчих шатрів, поблизу яких поралися жителі. Вони майже відразу помітили чужих бійців на височині, після чого з боку табору до нас долинув ритмічний стукіт сигнального калатала по бубну. Раптової атаки, на жаль, не вийшло, але на таку удачу я й не надто розраховував.

— Стоїмо тут, нікуди не йдемо! — зупинив я бійців, які вже збиралися кинутися в атаку. — Чекаємо. Нехай самі нас атакують. Дивіться, вони справді готуються битися, збираються натовпом і рухаються до нас. Чудово! Тепер нам доведеться битися лише з воїнами Чорної Риби, а не з усім їхнім табором. Так, вороги побігли вперед. Готуємося. Списоносці, шикуйтеся в одну лінію. Арбалетники, сховайтеся за щитами й зарядіть свою зброю, ворогові поки не показуйтеся. Мечники, розділіться на дві групи, прикриватимете фланги. Суене, відповідаєш за праву групу. Фадире, на тобі лівий фланг. Уперед не кидайтеся, просто не давайте ворогам зайти списоносцям у спину.

Ворожі берсерки справді в цілковитому безладі бігли вгору схилом пагорба, страшенно кричали й розмахували зброєю. Ну що за дурні? Вони ж видихнуться ще до того, як дістануться до нас. Я поглянув на своїх хлопців. Обличчя — ну не повертався в мене язик назвати їх мордами в таку відповідальну мить — молодих орків були напруженими, але страху в їхніх очах я не побачив. Радше там були впевненість і готовність показати себе. Саме те, що потрібно! Я ще й підбадьорив хлопців, запевнивши, що ми вже фактично перемогли, бо вороги сильно розтягнулися й підбігають до нас невеликими групами, а то й поодинці.

— Коли підбіжать на п’ятдесят кроків, щитоносці розступаються й пропускають уперед арбалетників, як ми відпрацьовували на тренуваннях. Стрільці, заздалегідь домовтеся між собою, хто в кого стріляє, щоб не всі в одного противника. Цілитися в середину грудей. Стріляти лише за моєю командою з відстані п’ятнадцяти кроків, після чого відразу відходити назад на перезаряджання. Мечники, просто стояти, уперед не рватися. Коли знадобитеся, я вам скажу. Так, вони вже близько, готуємося… ще трохи… Пропускайте стрільців!!! Цілимося! Залп!!!

Четверо орків — саме стільки арбалетів у мене тепер було — одночасно спіткнулися на бігу. Троє впали, а один похитнувся, здивовано поглянув на криваву діру в животі, але все-таки рушив далі, зціпивши зуби від болю. Цього я прикінчив сам, вийшовши йому назустріч зі строю й точним поштовхом встромивши спис просто між очей. Орк упав буквально за кілька кроків від стіни щитів. Мінус чотири в противника. Непоганий початок битви!

Щоправда, ворогів залишалося ще тринадцять — схоже, принесені переселенцями відомості про чисельність війська Чорної Риби не зовсім відповідали дійсному стану справ. Утім, це вже не мало значення. Поки арбалетники перезаряджалися, мої молоді бійці зімкнули стіну щитів і підняли на списи ще одного немолодого й укритого сіткою шрамів орка, який самовпевнено кинувся вперед. Інші вороги помітно відстали від цієї першої групи нападників і лише підбігали до нас, уже втомившись і навіть повивалювавши язики. Вони чудово бачили смерть своїх товаришів, тому не стали повторювати їхню сумну долю й зупинилися кроків за п’ятнадцять від стіни щитів. А якщо вороги не нападають, саме час було почати з ними переговори. Я знову вийшов зі строю вперед.

— Я Альвар Завойовник, новий вождь об’єднаного племені Жовтої та Синьої Риби. І я прийшов…

— Та знаємо ми, хто ти такий, — перебив мене на півслові великий і м’язистий орк із косим шрамом через усе обличчя й цілим намистом із відрізаних та нанизаних на мідний дріт орчих вух на могутній шиї. — Чули. Від сусідів і від ваших. Тільки тебе, людино, начебто інакше кличуть. Довгим, здається.

Що ж, противник уже був обізнаний про мене. Чергове свідчення обміну інформацією між племенами. Я постарався не показувати, що здивований.

— Учора я став вождем об’єднаного племені, тому й отримав нове ім’я. І прийшов я домовитися з вами. Спочатку по-доброму. А якщо не вийде — по-поганому. Де ваш вождь Агин Широка Кістка? Я хотів би з ним поговорити.

Запала мовчанка, вороги чомусь не відповідали й переглядалися між собою. Потім один із бійців, причому з мого ж війська, указав ятаганом на немолодого орка, проштрикнутого списами, чиє тіло лежало неподалік. Боєць підказав, що це і є вождь Чорної Риби. Точніше, був вождем.

О як… За моєю інформацією вождь мав лежати ледь не при смерті в одному з шатрів, і я очікував зустріти покаліченого каліку, а зовсім не берсерка, який повів за собою самогубну атаку. Може, якась помилка? Я підійшов ближче й ногою перевернув тіло мордою догори.

— То це і є ваш вождь? — уточнив я у противників, і ті мовчки закивали.

— Тоді простіше, і говоритиму я відразу з бійцями Чорної Риби. Спочатку озвучу вам добрий варіант. Мене цікавлять лише сильні й хоробрі воїни, слабаки та доходяги мені не потрібні. Тож шестеро найсильніших і найсміливіших із вас залишаться живими, якщо присягнуть мені на вірність як своєму новому вождеві й приєднаються до об’єднаного війська. Ось ти, — я вказав на орка з намистом із вух, — виглядаєш досить міцним і досвідченим, ти мені підходиш. Ти знаєш одноплемінників, тож сам вибери серед них ще п’ятьох, гідних жити. Решта шестеро розіб’ються на пари й у двобоях між собою з’ясують, хто гідний життя, а хто годиться лише на корм червам. Потім разом із тими, хто виживе, ми спустимося до вашого поселення. Заспокоїмо жителів, що жодної різанини не буде, з мирними я не воюю. І накажемо збиратися. Сьогодні до настання темряви плем’я Чорної Риби має переїхати до нашого спільного табору на заході й стати частиною єдиного племені. Це я щойно озвучив добрий варіант.

Після цієї довгої промови я наказав арбалетникам, які вже перезарядили зброю, вийти вперед і взяти на приціл найближчих орків, зокрема й власника намиста.

— Поганий варіант показувати?

— Ні, не треба, Альваре Завойовнику, — поспішив відповісти могутній орк, — ти все дуже зрозуміло пояснив. Мене звуть Ги Безжальний Убивця, і я згоден визнати тебе своїм вождем. Іще зі мною згодні… — орк пробігся поглядом по своїх одноплемінниках і по черзі вказав на п’ятьох із них, найбільших і таких, що однозначно виглядали небезпечними.

Мабуть, тепер я розумів попереднього вождя, який не хотів брати до свого племені незрозумілих головорізів. Із такими справді могли виникнути проблеми в майбутньому. Але відмовлятися від власних слів я все-таки не став.

— Добре. Ставайте до групи мечників Фадира Твердолобого, — указав я вістрям списа на своїх «штурмовиків», після чого наказав шістьом ворогам, які залишилися й нерішуче переминалися з ноги на ногу, молитися всім відомим їм богам і духам та готуватися до найважливішого в їхньому житті смертельного двобою.

Спілкування з племенем Чорної Риби минуло спокійно й по-діловому. Мирні жителі однозначно зраділи, що чужинці прийшли не по їхні голови, а ідею перебратися до безпечного місця подалі від ворожої Білої Риби сприйняли дуже схвально. Збори не забрали багато часу, але на зворотному шляху, коли вервечка важко нав’ючених орків проходила берегом Бездонного озера, все-таки сталася неприємна зустріч із дозорними Білої Риби, яка змусила нас понервувати. Після цього ще з годину чужі бійці супроводжували нас із великої відстані, не наважуючись, утім, підходити ближче.

І я чудово їх розумів! Несподівано виявити на березі величезного озера, який вони вважали безпечною й цілковито своєю територією, мало не сотню орків, багато з яких озброєні… Напевно, чимало з них воліли опинитися подалі звідси. І зовсім не про напад думав тепер їхній вождь, а поспішно замикав браму поселення Білої Риби й готувався до можливої облоги, роздаючи зброю ремісникам та розставляючи бійців на стінах і дозорних вежах. І хоча цього разу все минуло мирно, можна було не сумніватися, що ми цілковито заволоділи увагою найсильнішого племені й невдовзі слід було чекати на їхніх розвідників біля табору Жовтої Риби.

У нашому ж поселенні воїнів, які повернулися з перемогою, зустріли тріумфально, а нових жителів — дуже доброзичливо. Радісні орки кричали, що я щасливий командир і вождь, посланий їм богами у важкі часи, і цілковито виправдовую своє гучне прізвисько. Тут-таки почалося встановлення шатрів у спільному таборі, яке супроводжувалося радістю через возз’єднання розділених на три довгі роки родин і розпиванням принесеного сьогодні новачками грибного пива або чогось подібного, що валило з ніг навіть міцних орків. Запропонували й мені, і з цікавості я навіть відпив ковток цієї каламутної та різко смердючої бурди, але від подальшого куштування сумнівного продукту орчого пивоваріння все-таки відмовився.

Ще одним важливим приводом для радості, яким жителі відразу поділилися, стала сьогоднішня удача групи мисливців. Вони повторили мій успіх і заманили до ями з кілками одного з молодих дугарів, тож м’ясом плем’я було забезпечене на седмицю вперед. Одночасну удачу в бою та на полюванні плем’я, яке помітно зросло чисельно, сприйняло як дуже добрий знак, що свідчив про прихильність духа-захисника Хира до нового вождя. Шаман Дереш, який захмелів після грибного пива й пританцьовував, узагалі горлав про це на все горло, розлякуючи нічних птахів і русалок у річці. Тож заснути через увесь цей гармидер, що коївся в таборі, я зміг лише далеко за північ.

Уранці мене розбудив огидний звук сигнального ріжка, і спросоння я навіть спочатку вирішив, що досі перебуваю у війську королівства Брена. Але ні, я був в орчому таборі, а звук долинав з-за замкненої на ніч брами. Поспіхом одягнувшись, у супроводі двох десятків стривожених бійців я вийшов за браму й побачив старезного незнайомого орка в строкатому шаманському вбранні та з емблемою білої риби на хутряній шапці, якого супроводжував височенний і широкоплечий боєць із сокирою у величезних сильних лаписьках. Судячи з кривого горна в лівій руці здоровила, саме цей громило й розбудив увесь наш табір ні світ ні зоря.

— Чого треба? — невдоволено поцікавився я, подумки дивуючись, наскільки швидко плем’я Білої Риби з’ясувало, куди пішов учорашній загін переселенців, якщо вже рано-вранці наступного дня їхні представники вирішили відвідати наш табір.

Цілковито ігноруючи всіх інших, хто зібрався біля брами, згорблений старий шаман рушив до мене. Зупинився за два кроки, неквапливо оглянув мене підсліпуватими білястими очима й лише після цього заговорив.

— У мене послання для людини, яка називає себе вождем орків. Від великого й могутнього Адина Неперевершеного, вождя племені Білої Риби. Людино, вождь дає тобі три дні, щоб ти схилився перед ним і сплатив данину. Вісім жінок, десять кошиків м’яса або риби, а також увесь метал, який має твоє плем’я. Якщо встигнеш зробити це вчасно, могутнє плем’я Білої Риби залишить тебе й твоїх орків у спокої до наступної весни. Не заплатиш — твоя голова прикрашатиме огорожу поселення Білої Риби!

Після цих зухвалих слів старий посланець розвернувся й уже збирався йти, але я його гукнув.

— Я Альвар Завойовник, вождь об’єднаного племені Жовтої, Синьої та Чорної Риби. І в мене теж є послання для твого господаря. Скажи вождеві Білої Риби, що він уже не Адин, а Другий, бо в мене й бійців більше, ніж у нього, і плем’я численніше. Та ще й дух-захисник Хир прихильний до мене, а не до вас. Я пробачу йому зухвалі слова, але лише якщо вождь Білої Риби навколішках приповзе сюди, вибачиться переді мною й сплатить штраф. Металу у вашого племені взагалі немає, ви злидарі, тож вимагати металу не стану. Але вісім жінок і десять кошиків риби чекатиму три дні. Якщо вождь заплатить і вибачиться, залишу ваше плем’я в спокої до осені. Якщо ж оплата не надійде, твоє кумедне вбрання, шамане, роздеру на амулети, а з голови вождя Білої Риби зроблю собі чашу для вина. Я все сказав, тож геть звідси, старий!

Приголомшений моєю нахабністю посланець, безперервно лаючись, простягнув у мій бік руку долонею догори, і над нею просто в повітрі спалахнув жовтий вогник. Орки, які стояли довкола мене, злякано відступили на крок. Задоволений справленим враженням, старий розвернувся й зник у ранковому тумані разом зі своїм громилом-супровідником. Я ж повернувся до орків, які дивилися на мене з роззявленими від подиву ротами. Схоже, вони й не підозрювали, що з посланцем могутньої й непереможної Білої Риби можна розмовляти так зухвало, і досі не могли оговтатися від шоку.

— Хто знає, що це за стара висохла мумія нас відвідала?

На моє запитання відповів шаман мого племені Дереш Похмурий, який чудово чув розмову біля брами.

— Ця «стара мумія», як ти висловився, дуже й дуже сильний шаман. Звуть його Жужа Вогняна Смерть, він верховний шаман Хира. Відомий тим, що здатний пускати вогняні стріли, які спалюють орків за лічені миті. І вогняні кулі, якими минулої осені підірвав браму й огорожу нашого колишнього табору Жовтої Риби біля Бездонного озера. Жужа — справжня ходяча смерть, і злити його з твого боку було вкрай нерозумно. Коли верховний шаман почав чаклувати, я вже вирішив, що смерть прийшла по всіх бійців, які стояли біля брами.

— А того здорованя, який супроводжував шамана, звуть Костоломом, — доповнив слова шамана Суен Мисливець. — Він найсильніший боєць Білої Риби та їхній двобоєць, який не програв жодної битви. Жорстокий і вправний воїн, який голими руками вириває серця переможених ворогів і пожирає їх.

— Зрозуміло. Ну хоч познайомився з такими відомими, як виявилося, в цих краях особами! — я всміхнувся, дуже намагаючись, щоб у моєму голосі звучала впевненість, а не розгубленість і боязкість.

Хоча тут було через що тривожитися. Із верховним шаманом доведеться щось робити, бо він ламав усі мої звичні тактики й міг спалювати бійців, які стояли щільним строєм. Утім… дальність стрільби з арбалета однаково більша, ніж у магії, а чаклувати з простреленою болтом головою дуже незручно. Тож саме стрільбу на далекі відстані й тренуватимуть найближчими днями мої арбалетники.

Із Костоломом теж доведеться повозитися. В орків справді перед основною битвою нерідко відбувався двобій двох найкращих бійців обох військ, і перед битвою з воїнством Білої Риби ворожий вождь цілком міг запропонувати таке. Відмовитися від подібного двобою в орків вважалося вершиною ганьби, навіть якщо двобій гарантував смерть одного твого бійця. Тож доведеться когось виставляти проти Костолома… або навіть самому виходити проти нього.

Тут я помітив, що бійці чомусь не розходяться й досі стоять поруч.

— Так, чого марнуємо час? Якщо вже однаково прокинулися, шикуйтеся на тренування. Сьогодні я змушу вас викластися на повну, щоб підготуватися до найважливішої битви. Тобі ж, шамане, буде окреме завдання. Сходи до табору Фіолетової Риби на болотах і передай їм послання від мене. Скажи, що, за моїми відомостями, найближчими днями на їхній табір нападе плем’я Білої Риби. І якщо вони не хочуть загинути в безнадійній битві, нехай усім племенем приходять до нашого табору, тут вони отримають прихисток і захист.

— А Біла Риба на них точно нападе? — із сумнівом уточнив Дереш Похмурий. — Чи це така хитрість?

— Хтозна? З одного боку, начебто хитрість і бажання отримати їхнє плем’я без бою. З іншого ж, на місці ображеного вождя Білої Риби особисто я якомога швидше напав би на останнє незалежне плем’я. Поки ми не встигли приєднати до себе ще й Фіолетову Рибу й посилитися настільки, що перемогти нас уже стане неможливо. Цей Адин і так від люті рватиме на собі й без того нечисленне в орків волосся через те, що проспав зародження нової сили. Тож атаку на Фіолетову Рибу особисто я вважаю не просто можливою, а навіть неминучою. Саме це й скажи нашим сусідам!

На сьогоднішнє тренування прийшли аж сорок два (!!!) орки — дев’ятнадцять бувалих могутніх ветеранів і двадцять три підлітки. Хоча того самого малого Хуго чи Фиха Довгого Списа до підлітків я зараховував радше за звичкою й через їхній вік, бо бойовий досвід у багатьох хлопців Жовтої Риби вже був, і в битвах вони показували себе щонайменше не гірше за дорослих воїнів. І знову заняття я почав із «політичної інформації», щоб відразу ввести новачків у курс справи, чим ми тут займаємося й чого прагнемо досягти. Розповів про важливість дисципліни, шикування в бойові формації та щоденних тренувань, які дозволяють нам бути сильнішими за будь-яких ворогів навіть за рівної чи меншої нашої чисельності. Агітація знову пройшла на належному рівні, й очі орків загорілися, вони бажали тренуватися й іти до слави.

Щоб уникнути хаосу за такої вже досить серйозної кількості бійців і краще розподілити ролі, я поділив своє військо на чотири нерівні за чисельністю групи. Вісімнадцять щитоносців-списоносців Хуго Спритного становили основу строю. П’ятеро — поки що — арбалетників під командуванням Суена Мисливця забезпечували ураження ворога на відстані, хоча кількість стрільців я хотів збільшити, і ковалі об’єднаного племені, число яких зросло до чотирьох, уже над цим працювали. П’ятнадцять штурмовиків важкої піхоти під командуванням Фадира Твердолобого мали проривати ворожий стрій і брати приступом стіни.

Ролі для ще чотирьох бувалих орків, зокрема буйного й некерованого Ги Безжального Убивці, я поки що не визначив. Усі вони були одинаками за своєю вдачею й майже не слухалися моїх команд, покладаючись лише на власні лють і силу. Узагалі позбуватися цих диких бувалих ветеранів не хотілося, ось тільки поки що вони радше вносили хаос і підривали дисципліну, заважаючи іншим, ніж приносили якусь користь. Поки що я назвав цю четвірку «Головорізами» й привселюдно оголосив, що в них буде «своє завдання», хоча що це за завдання, я й сам поки не знав.

Ми вже закінчували сьогоднішнє заняття й усі без винятку вимоталися до сьомого поту, коли тренувальний табір на березі річки відвідав шаман.

— Вождю Альваре, у мене для тебе дві новини. Майстер Орб нарешті закінчив роботу над твоєю незвичайною чи то списом, чи то мечем на держаку, і зброю вже заряджено благословенням глибинного вугра Хира. Ремісник тепер спить просто на землі біля твого шатра й відмовляється випускати зброю з лап, бо сам хоче показати тобі виконану роботу.

Непогано, непогано. І головне — дуже вчасно, саме перед вирішальною битвою з ворожим племенем Білої Риби! Я подякував шаманові за добру звістку й запитав, яка ж друга новина.

— А друга новина така. Я був на болотах і передав твоє повідомлення, вождю. Тож плем’я Фіолетової Риби в повному складі чекає на тебе біля брами нашого табору, їх десь із пів сотні. Вони миттєво погодилися на переїзд, навіть умовляти не довелося. Але є одна заковика. Обов’язки вождя в них виконує жінка Аша Розумна Сова, — почувши ці слова шамана, орки, які слухали нашу розмову, дружно скривилися й невдоволено загомоніли, бо почуте погано узгоджувалося з традиціями жорсткого орчого патріархату, — і вона бажає зберегти владу над «своєю» частиною об’єднаного племені. Або стати твоєю дружиною. Якщо ти не згоден, орки Фіолетової Риби розвернуться й підуть назад. Загалом, сам розбирайся зі сварливою жінкою, вождю, я в таких справах узагалі не помічник і вмиваю руки.

— І як це розуміти, Надіє?

Голос ректора столичної Академії Магії тисячолітнього града Ульхейма був холодним і суворим, та й могутній Архімаг, який насупив сиві брови, виглядав украй невдоволеним. Настільки невдоволеним, що молодий наставник із практичної магії, який привів ученицю, сам злякано втягнув голову в плечі — надто вже свіжими були його спогади про те, як його самого в роки навчання «пісочили» тут, у кабінеті ректора, за різні промахи й витівки. Присутня сива жінка-кураторка першокурсників теж зблідла, хоча її власні учнівські роки в стінах цього навчального закладу минули дуже давно й такі неприємні моменти вже встигли призабутися. Але настільки розлютити великого Архімага означало щонайменше перетворення на безсловесну тварину на тривалий строк, роботу на кухні до закінчення курсу, а то й узагалі відрахування зі столичної Академії Магії.

Тим дивовижніше було те, що учениця першого року факультету фармацевтики й лікувальної справи зовсім не знепритомніла від страху й не осоромилася, намочивши рясу магині, як іноді траплялося з вразливішими ученицями тут, на «розборах» у ректора. Натомість рожевоволоса дівчина в коричневому одязі, яка скромно сиділа на стільці, взяла до рук навощену дощечку для письма й сам грифель, вивела акуратним почерком три руни, а потім безліч емоційних знаків: «ВОНИ МЕНЕ ДІСТАЛИ!!!!!!!!»

— Поясни, Надіє, — зажадав ректор, і його голос тепер був здатен заморожувати воду. — Хто «вони»? І яким чином вони тебе дістали?

Німа дівчина знову вже хотіла взяти стилус до рук, але тут немолода кураторка першого курсу все-таки заговорила.

— Гадаю, йдеться про двох дівчат, із якими Надія сьогодні посварилася на практичних заняттях. Віола Брайт, магиня-початківиця з факультету стихійної магії. І леді Амелія Сі-Маорі, третя принцеса королівства Берат, яка навчається на факультеті приклику. Мені повідомляли, що конфлікт Надії з обома першокурсницями триває мало не від перших днів навчання. І не лише з ними. Є ціла група магинь перших трьох курсів віком від тринадцяти до п’ятнадцяти років, які відкрито глузують із дев’ятнадцятирічної німої дівчини й регулярно з неї знущаються. Псують їй одяг, крадуть підручники, не дають Надії спокійно навчатися. Ось дівчина й не стрималася…

— То ви її захищаєте? А ви не вважаєте, колего, — голос ректора став небезпечно вкрадливим, — що існує велика різниця між «не стрималася» й «спробувала вбити, застосувавши високорівневе бойове закляття»? Не стриматися — це зацідити кривдниці, яка тебе дражнить, кулаком в око. А ось прикликати під час практичного заняття з лікувальної магії лісового зеленого дракона й нацькувати його на учениць — це… зовсім інше. Що хоч кажуть лікарі?

На запитання ректора поспішив відповісти молодий викладач, під час заняття якого й стався небезпечний випадок.

— Перша дівчинка, Віола Брайт, серйозно постраждала, потрапивши під кислотне дихання дракона. В учениці сильні хімічні опіки, нижче пояса її наче занурили в бочку з розчинником. Найкращі маги-лікарі Академії тепер борються за життя учениці, але прогноз поки що невизначений. Другій дівчинці по лікоть відкусили праву руку, і вона втратила багато крові.

— Це тій, яка принцеса? — уточнив Архімаг, і викладач мовчки кивнув.

Сивий ректор нервово забарабанив пальцями по підлокітнику крісла, а потім невдоволено промовив:

— Недобре… Тільки скандалу з могутньою династією Сі-Маорі, представники якої тепер правлять чотирма королівствами Східної Імперії, нашій Академії й бракувало. Я вас зрозумів, колеги, і вживу найсерйозніших заходів. Усе, вас я більше не затримую, можете залишити кабінет. А ти, Надіє, залишся.

Двоє викладачів, насилу зберігаючи гідність, мало не бігом поспішили забратися за двері, щоб не потрапити під гарячу руку розгніваного Архімага. Старий же підвівся зі свого схожого на трон крісла, пройшовся заставленим книжковими полицями кабінетом, не звертаючи уваги на злякано притихлу ученицю, яка чекала найсуворішого покарання. Підійшов до вікна, що виходило у двір Академії, довго дивився на невелику групу п’ятикурсників, які силкувалися викликати вогняного елементаля, і, не обертаючись, заговорив.

— Коли особистий секретар нашого великого Імператора привів тебе до мого кабінету на початку минулої осені, мені пообіцяли, що проблем не буде… Однак вони виникли… І встань урешті-решт, коли з тобою говорить ректор!!!

Учениця поспішно схопилася й витягнулася струнко, навіть упустивши при цьому дощечку для письма. І стояла ні жива ні мертва, боячись поворухнутися, поки сивий Архімаг підходив ближче, вузлуватими пальцями відсував піднятий комір сукні дівчини й розглядав потворний шрам на її шиї. Потім старий із кректанням нахилився й сам підняв пристосування для письма, за допомогою якого німа учениця спілкувалася з іншими.

— Тримай. І надалі будь обережнішою, — ректор змінив осудливо-прокурорський тон на тепліший, навіть батьківський. — Ти ж розумієш, Надіє, що простолюдинку, якою тебе всі вважають, за законами Імперії чекає смерть за спробу вбивства титулованої особи, якою є одна з двох твоїх сьогоднішніх суперниць? Гаразд іще перша дівчина… як її там? Помре — і не шкода, вона й здібною ніколи не була, наскільки я чув. Але всі учні, учениці чи викладачі, чиї прізвища звучать Сі-Анорі, Сі-Орі, Сі-Лорі й Сі-Маорі, є представниками правлячих «довгих» династій і цілковито недоторканні! Особливо для тебе! Ти взагалі маєш поводитися тихіше води, нижче трави й не привертати до себе зайвої уваги. І без того ти сильно вирізняєшся серед інших учениць віком, зовнішністю та кольором волосся. І так Академією ходять пересуди, чому це німу простолюдинку взяли до престижного навчального закладу, навчання в якому коштує дуже й дуже недешево. Тебе називають коханкою Аміра Сі-Лорі, секретаря Імператора-дракона. Або навіть, — старий чи то закашлявся, чи то засміявся в густу бороду до пояса, — моєю таємною коханкою чи позашлюбною донькою. Хочеш, щоб тобою зацікавилися ще й агенти Теократії⁈ Якщо таке станеться, жити тобі залишаться лічені дні!

Надія зблідла й злякано замотала головою, усім своїм виглядом показуючи, що все усвідомила. Архімаг задоволено кивнув і навіть заспокійливо поклав дівчині руку на плече.

— За сьогоднішній випадок карати не стану. Однак сподіваюся, що це останній раз, коли тебе викликають до мене за таке грубе порушення дисципліни. Інакше, боюся, захистити тебе навіть я не зможу. Усе, цю тему закрили й, сподіваюся, урок ти засвоїла. Тепер поговорімо про інше. Мої співробітники — бовдури! Поки що вони не зрозуміли, що магії приклику в тебе немає, що показав розподільчий камінь під час вступу й про що зазначено у твоїх документах. А тим часом появу лісового дракона, якого ти прикликала в нападі гніву, якось доведеться пояснити. Наскільки я розумію, дух Лісу Вічного Короля прийшов тобі на допомогу?

Дівчина з рожевим волоссям, секунду повагавшись, кивнула.

— Цікавий випадок, — сивий маг почав ходити кімнатою, заклавши руки за спину. — Раніше не чув, щоб духи-захисники ельфійських Родів брали під своє заступництво людей, навіть прикликаних героїв. І тобі слід про це мовчати… тобто… узагалі жодним чином нікому й ніколи про це не повідомляти.

Архімаг зупинився й повернувся до співрозмовниці. І, побачивши нерозуміння на її обличчі, докладно пояснив.

— Розумієш, Надіє, люди й ельфи не завжди мають мирні стосунки, і Східна Імперія в минулому тричі воювала з військом Безсмертного Короля. Двічі наші армії безслідно зникали в дрімучому й безкрайому лісі. Одного разу, півтора століття тому, вже ельфійське військо було вщент розбите на рівнинах. За межами свого лісу ельфи слабкі й майже безпорадні. Але доки вічний Ліс охороняють сильні духи-захисники Родів, перемогти ельфів на їхній території неможливо. Ось тільки заступництво духа… воно як палиця з двома кінцями й може боляче вдарити самого власника. Спорідненість із духом — це не лише посилення та унікальні вміння, як-от твій приклик дракона. Але й величезна відповідальність! Якщо представник Роду потрапляє в полон і зазнає тортур та принижень, це серйозно послаблює й навіть ранить самого духа-захисника. А лісовий дракон, наскільки я розумію, не просто один із багатьох духів Лісу, а захисник Роду самого Безсмертного Короля. Послабити його — означає відкрити людям шлях до Священного Лісу, чого королі обох Імперій бажають уже багато століть. Тож якщо про твою спорідненість з ельфійським лісовим духом хтось довідається, почнеться нова велика війна людей та ельфів. Буде море крові, а ти проведеш решту життя в темниці в нескінченних муках, щоб через тебе завдавали ран і лісовому дракону. Причому померти досвідчені кати тобі не дадуть!

Переконавшись, що попередження зрозуміле й дівчина стоїть біла наче крейда, дуже виразно уявивши наслідки свого викриття, Архімаг продовжив.

— Якщо хтось ставитиме запитання про дракона, напишеш на своїй восковій дощечці, що викрала сувій приклику з бібліотеки. І за це вже отримала покарання від самого ректора. Зрозуміла? Тоді останнє на сьогодні запитання…

Ректор відчинив одну з шухляд столу й дістав невелику різьблену скриньку з мутним дрібним камінцем блідо-жовтого кольору всередині.

— Знаєш, що це таке?

Надія мовчки кивнула й зблідла ще сильніше, якщо таке взагалі було можливо.

— Так, ти не помилилася, це справді демонічне ядро. Для звичайної людини проковтнути таке — означає померти в страшних муках. Але ти не звичайна людина, а прикликана з іншого світу героїня. І ти готова, наскільки я бачу. Проковтни камінь, щойно дійдеш до своєї кімнати в гуртожитку. І відразу рясно запий водою, бо наступні три-чотири дні ти не зможеш не те що підвестися з ліжка, а навіть поворухнути пальцем, і є ризик померти від зневоднення. Потім тебе «відпустить», ти знову отримаєш контроль над тілом, але станеш помітно сильнішою. Іншим скажу в ці дні тебе не турбувати, бо ти ослабла після «уроку болю», який отримала від мене як покарання за сьогоднішній проступок. Усе, Надіє, йди. Наступне демонічне ядро отримаєш після закінчення другого курсу. Якщо, звісно, доживеш до того моменту й не встрянеш у нові неприємності.

Натовп орків перед брамою поселення Жовтої Риби я помітив ще здалеку. Шаман усе сказав правильно, їх справді було десь із пів сотні. З об’ємними тюками та зв’язками жердин від шатрів, чоловіки майже всі зі зброєю, дуже багато жінок із немовлятами, примотаними ганчірками до спин. Але помітив я не лише це. Серед натовпу орків вирізнялася могутня темна постать разів у півтора більша за інших. Невже огр? Але звідки такому велетневі взятися в цих краях, та ще й в орчому племені? Наскільки я знав, люті велетні жили значно південніше, десь уже на високогір’ях Хребта Владик, на кордоні загадкового царства драконів, інформації про яке було вкрай мало. А ще орки з велетнями ворогували вже багато століть і періодично влаштовували набіги на поселення сусідів, спалюючи, грабуючи й убиваючи там усіх, аж до немовлят. То чому ж цього велетня орки не вбили? Гомін серед моїх бійців щодо огра я теж чудово почув. Як і окремі вигуки, що велетня треба відразу вбити, бо в орків таке вбивство «давнього ворога» вважалося доказом сили й майстерності воїна.

— Огра не чіпаємо, доки я все не з’ясую. Шикуємося в колону по троє. Ідемо красиво й гордо, показуємо свою силу та вишкіл, — наказав я, щоб відвернути своїх бійців від дурних думок. — Коли підійдемо, оточіть прибулих півкільцем, щоб вони не могли втекти. Але зброю поки не оголюйте. І взагалі, ніхто не атакує, доки я не подам сигнал! Мені треба спершу поговорити з їхньою орчихою-вождем і дізнатися, чого хоче ця Розумна Сова. «Головорізи» під командуванням Ги, ви четверо близько до табору не підходьте й стійте за сотню кроків позаду списоносців. Вашим завданням буде, якщо мирно домовитися все-таки не вийде й почнеться заваруха, не дати втекти одинакам, які вирвуться з оточення.

Так, цю некеровану четвірку кровожерливих убивць варто було тримати подалі від чужих бійців, бо надто великим був ризик, що вони спровокують конфлікт, який зрештою призведе до загальної різанини. І хоча Ги бурчав, що теж хоче «дивитися ворогам просто в очі», але не послухатися наказу вождя громило з намистом із відрізаних вух усе-таки не наважився. Що ж, однією проблемою менше.

Під напруженими поглядами чужих орків ми підійшли ближче, і списоносці Хуго Спритного вишикувалися півколом, зімкнувши щити й піднявши списи догори. За ними зупинилися арбалетники Суена Мисливця з уже зарядженою зброєю. Берсерки Фадира Твердолобого звично зайняли місця на флангах. Ефектно вийшло, чорт забирай! Не дарма ми стільки тренувалися перебудовуватися під час бою! Я чітко читав в очах мирних жителів і бійців Фіолетової Риби, які безладним натовпом оточили когось важливого в центрі групи переселенців, невпевненість і навіть страх. Усі вони чудово усвідомлювали, що в бою проти численніших і натренованих бійців у них немає жодних шансів, і якщо вожді не домовляться, то все плем’я Фіолетової Риби просто тут і поляже. Але, що дивно, темношкірий велетень-огр до групи воїнів свого племені не приєднався й продовжував стояти серед мирних жителів, причому навіть без зброї в могутніх лапах.

— Альваре, їхній вождь стоїть у центрі! — прокричав мені з дозорної вежі біля брами одноногий коваль Ярих, який якимось незрозумілим чином видерся туди дуже крутою драбиною зі своїм дерев’яним протезом. У руках коваля я бачив заряджений важкий арбалет, і тримав він на прицілі, схоже, саме чужого вождя.

Разом із Ярихом на вежі перебувало й кілька мисливців із луками. Та й узагалі, коли чужинці наблизилися до табору Жовтої Риби, усі чоловіки племені покидали звичні справи, озброїлися чим доведеться й зібралися прийняти смертельний бій, до останньої краплі крові захищаючи свої родини й дітей. У мирних ремісників було дуже мало шансів у протистоянні з дружиною професійних воїнів, тож повернення власного війська жителі сприйняли з величезним полегшенням, і дехто навіть почав скандувати моє ім’я.

Я вийшов зі строю й рішуче попрямував до групи бійців Фіолетової Риби, які захищали свого вождя. Мирні орки чужого племені поспішно розступалися переді мною, відкриваючи шлях. Височенний огр на кілька секунд завагався, але після окриків сусідів теж слухняно відступив, присів і навіть прикрив голову руками, наче я збирався його бити. Дивна, м’яко кажучи, реакція, але із цим я вирішив розібратися пізніше.

Загалом у Фіолетової Риби я нарахував тринадцять бійців, які тепер збилися докупи й затуляли своїми тілами невисоку жінку-орчиху у фіолетовій накидці, химерній шапці з пір’ям сови та з магічною палицею в руках. То вона в них магиня? Чи шаманка? Хоча останнє було малоймовірним, бо традиції орків забороняли шаманові бути вождем, як і навпаки. До речі, ті ілюзії, які я плекав дорогою до табору щодо можливості мого шлюбу з Ашею Розумною Совою, миттєво розвіялися, щойно я побачив цю орчу жінку. Нехай зовсім молоденька й за мірками орків навіть мініатюрна, до того ж доглянута й ошатна, але… не шанувальник я, м’яко кажучи, ікластих наречених зі смарагдово-зеленою шкірою та ріденьким волоссячком невизначеного кольору на клаповухій голові. Не крокодилицею вона була, звісно, і точно не потворою, але я відразу вирішив для себе, що радше помру, ніж ділитиму з такою жінкою подружнє ложе.

— Аша Розумна Сова? — звернувся я до жінки-вождя й після її ствердного кивка продовжив. — Ласкаво прошу до мого табору. Ходімо поговоримо наодинці в моєму шатрі. Решта твого племені нехай поки зачекає тут. Не хвилюйся за них, мої орки нікого не чіпатимуть без наказу.

Аша вийшла з кільця охоронців, заспокійливо поплескавши одного з них по плечу й запевнивши, що хвилюватися за неї не треба. Пройшла за мною крізь трохи прочинену браму табору Жовтої Риби й під допитливими поглядами жителів, які стовпилися біля воріт, рушила слідом за мною до центрального шатра вождя.

— Затишно тут у тебе, людино, — промовила жінка, з цікавістю оглядаючи чисто прибране шатро, розстелений біля входу вимитий килим, який знову засяяв яскравими барвами, і розпалену через холодну погоду пічку в центрі. — У тебе вже є жінка, вождю?

— Ні, і відразу попереджу, що на місце моєї дружини ти претендувати не можеш. Якщо буде цікаво, якось потім розповім докладніше. А поки просто знай, що це заради твоєї ж безпеки.

Аша помітно засмутилася й із помірним інтересом поглянула на дві піали гарячого чаю, які наче за помахом чарів з’явилися посеред столика. Так, домовик Гельмут сьогодні був у гуморі й старався для рідкісної гості. До речі, про килим треба буде потім із ним поговорити. Невже русалки погодилися допомогти?

— Побутова магія? — уточнила в мене зеленошкіра жінка, цілком без страху беручи одну з піал і куштуючи напій.

— Ні. Нечисть працює. Я вмію з нею спілкуватися.

— Зрозуміло. Хоча для людей це незвично, наскільки я знаю. А я керую стихією землі. Тому врожай у моєму племені завжди добрий, попри поганий болотяний ґрунт, і ягоди в нас ростуть навіть узимку, і таємну стежку до табору Фіолетової Риби важко знайти. Ти ось, людино, так і не зміг її виявити, хоча пів дня ходив болотами довкола мого поселення.

О як! Я ж гадав, що та моя розвідка залишилася непоміченою для племені Фіолетової Риби. Але якщо правильну стежку через трясовини так важко знайти, чому ж Аша взагалі погодилася сюди прийти? Я поставив це запитання вголос.

— Верховний шаман Жужа Вогняна Смерть здатен керувати духами природи, і вони допоможуть провести військо племені Білої Риби крізь усі хитрі пастки та мої магічні перешкоди. Тож твоє попередження, Альваре Завойовнику, надійшло дуже вчасно. Я й сама припускала, що Адин Неперевершений захоче покінчити з моїм незалежним племенем, але чекала ворогів лише до літа. Ми готувалися до нападу, хоча й розуміли, що шансів вистояти небагато. Ось тільки помирати ніхто не хоче, тому ми відгукнулися на твоє запрошення й прийшли. А тепер скажи мені, людино, яку роль для мене й Фіолетової Риби ти бачиш в об’єднаному племені, якщо як дружина я тебе не цікавлю, а бійців у тебе й без того досить, щоб не боятися нападу сусідів?

Відповів я далеко не відразу, і моє затягнуте мовчання сильно стривожило розумну дівчину. Та перш ніж дати відповідь, я попросив Ашу саму розповісти, як так сталося, що племенем керує жінка. Це ж суперечить традиціям орків!

— Я — донька колишнього вождя племені, і в мене четверо сильних, а головне — дуже дружних братів. Коли два роки тому наш батько зник на Південних болотах разом із групою мисливців, постало питання, хто з братів очолить плем’я. За традиціями, це вирішується в смертельних двобоях між синами вождя, ну або хтось може добровільно піти з племені разом зі своїми прихильниками. Брати радилися в батьковому шатрі весь день, але ніхто так і не захотів проливати рідну кров. Добровільно йти в нікуди й послаблювати й без того не найсильніше плем’я Фіолетової Риби теж ніхто не захотів. І тоді я запропонувала себе на роль вождя. Це був спонтанний порив, але брати миттєво погодилися й присягнули мені на вірність.

— А як же інші орки племені? — зацікавився я. — Невже всі покірно прийняли такий незвичайний вибір вождя?

Аша Розумна Сова хижо всміхнулася, показавши білі гострі ікла.

— Незадоволені, звісно, були. Але зовсім недовго. Мої брати, як я вже казала, сильні й вправні воїни, тож легко впоралися із заколотом. До того ж плем’я Фіолетової Риби мене цінує й любить. Я вже багато років дарую їм урожай навіть тоді, коли в сусідів гинуть посіви через посуху чи нескінченні дощі. Я виганяю щурів і мишей, тож нашим запасам їжі шкідники не загрожують. І нарешті, моя магія охороняє табір. Не стане мене — і сильніші сусіди швидко знищать Фіолетову Рибу. Усі це розуміють і не противляться. Та й уже звикли до того, що їхнім племенем керує жінка. Як і до того, що чоловіка в цієї жінки немає, попри традиції орків, і я не поспішаю його заводити.

Що ж, багато чого щодо сусідів, які прийшли до нашого табору, стало мені зрозуміло. Залишалося лише запитання щодо темного огра, який прийшов разом із ними.

— Вуглик? — усміхнулася орчиха, і в її голосі несподівано зазвучали теплота й навіть розчулення. — Мисливці знайшли його років п’ять тому пораненим і загрузлим по вуха у болоті. Зовсім маленьким огр тоді був, навіть рука ні в кого з мисливців не піднялася добити такого безпорадного малюка. Витягли огра з трясовини й привели до табору показати племені таку дивовижу. Малюк був дуже наляканий і лише мугикав. Але жінки його відмили, нагодували й підлікували.

— Наскільки я знаю, Розумна Сово, чорний колір шкіри не властивий ограм.

— Це так. Чорної шкіри в огрів не буває. Ми розпитували племена орків, які живуть південніше, але чорні велетні їм теж незнайомі, про таких ніхто навіть не чув. У самого ж Вуглика, як ми почали називати прибулого малюка, узагалі марно питати. Він тоді був надто юним і мало що пам’ятає. Та й нашою мовою досі не говорить, хоча орчу вже більш-менш розуміє. Відповідає кивком «так», якщо запитати дуже простими словами. Або не реагує, що означає «ні» чи те, що він не зрозумів запитання. Вуглик пам’ятає лише, що його рідний дім горів, а його самого сильно били родичі-огри. Причому били дуже жорстоко, ламаючи кістки й спотворюючи обличчя. Ще пам’ятає, як поранений і голодний кудись брів. Довго брів. Багато днів. Потім загруз у болоті й потрапив до нас. Вуглик зовсім неагресивний, зате безвідмовний помічник у господарстві. Легко піднімає такі тягарі, які троє дорослих орків не здатні відірвати від землі. Усім допомагає. Чоловіки племені давно перестали сприймати його як ворога, а жінки й поготів. Прижився чорний огр у нас. І якщо захочеш його вбити, Альваре Завойовнику, наші повстануть, бо цей прийомний малюк уже став членом племені!

Я заспокоїв Розумну Сову, пообіцявши молодій жінці, що не бажаю велетневі смерті. Але оскільки щодо інших орків племені Жовтої Риби такої впевненості в мене немає, я попросив подарувати мені Вуглика. Особистого слугу вождя ніхто із членів племені не чіпатиме, а сильний помічник іноді буває потрібен. Я ж людина за расою й силою ніколи не зрівняюся з могутніми орками свого племені. А тим часом переставити шатро, принести здобич із полювання та й бойові трофеї після битв підібрати — для всього цього потрібна сила, що перевищує людську, і Вуглик справді виручав би мене в таких ситуаціях.

— Я не проти подарувати тобі огра, Альваре Завойовнику, — відповіла вождь Фіолетової Риби після недовгих роздумів. — Але спершу все-таки хотіла б почути, яку роль ти знайшов для мене самої та решти членів племені Фіолетової Риби.

— Ти непересічна особистість, якщо змогла стати вождем і орки тобі підкорялися. Тому я хочу запропонувати тобі стати головою цього поселення.

Очі Розумної Сови округлилися від подиву, наче в справжньої сови, і жінка недовірливо запитала, чи означають мої слова, що я добровільно відмовляюся від ролі вождя.

— Ще чого! — весело розсміявся я. — Просто мої амбіції сягають значно вище, ніж посада голови одного-єдиного поселення. У міру зростання племені неминуче з’являться інші поселення, причому чимало. Та й чоловіків-бійців я згодом збираюся відселити окремо до тренувального табору, щоб вони могли зрідка навідувати свої родини, але зайвий раз не зачіпали мирних селян і ремісників та не відволікали їх від роботи.

Я промовчав про те, що таке окреме проживання воїнів, де всі бачитимуть і контролюватимуть одне одного, а віддані вождеві орки відразу повідомлятимуть про появу груп незадоволених, спочатку вбереже плем’я від заколотів і спроб захоплення влади. А потім орки звикнуть до людини в ролі ватажка, і загроза бунту поступово зійде нанівець.

— За собою я збережу роль вождя й військового ватажка. Тобі ж, Ашо Розумна Сово, пропоную роль мера… — тут я зрозумів, що відповідного слова в орчій мові немає, і поспішив виправитися, — голови дуже великого поселення з населенням уже тепер у чверть тисячі жителів, майже міста. Твоїм завданням буде допомагати землеробам об’єднаного племені магією землі. Підраховувати їстівні припаси й матеріали на складах, та й узагалі будувати ці самі комори та склади. Роздавати завдання будівельникам, ремісникам і мисливцям. Розвивати й упорядковувати поселення, щоб жити в ньому стало безпечно та зручно, а діти були забезпечені всім необхідним і навчалися корисних навичок. І якщо ти, Ашо, знімеш із мене всю цю адміністративно-господарську рутину, я зможу зосередитися на тому, що в мене виходить найкраще, — тренуванні бійців, війнах і спілкуванні із сусідами.

Начебто все я розписав красиво й бачив, що очі жінки-орчихи загорілися, однак Розумна Сова поки що не поспішала погоджуватися.

— Який контроль буде з твого боку? І кому я підкорятимуся, крім вождя?

— Спочатку звіт кожну седмицю. Потім, коли справа піде на лад, обмежимося звітом наприкінці кожного сезону. Підкорятимешся ти лише вождеві та моєму радникові, точніше, тепер це радниця. Цю роль зараз виконує древня хранителька традицій Фелна, але, можливо, в майбутньому хтось інший або ти сама захочеш піти на підвищення. Ніхто інший у племені не матиме над тобою влади, та й у твої господарські справи я особливо втручатися не збираюся. А щоб у жодного з чоловіків-орків не виникло думок щодо «спільної жінки», із тобою залишаться четверо рідних братів. Вони охоронятимуть тебе й стежитимуть за порядком у поселенні.

Я ще багато чого хотів запропонувати цій безперечно розумній і корисній магині, щоб схилити її на свій бік, але Аша Розумна Сова мене зупинила.

— Я згодна! Це значно більше, ніж я маю тепер і на що взагалі розраховувала перед цією розмовою. Тож присягаю тобі на вірність, вождю Альваре Завойовнику, і готова негайно взятися до обов’язків цього, як ти сказав, мера!

Моя нова зброя вийшла воістину чудовою! Ебонітово-чорний держак завдовжки п’ять ліктів закінчувався півметровим глянцево-сірим лезом. Пласким і заточеним з одного краю гостріше за бритву, а з другого — із міцним шипом завдовжки з палець біля самого держака для блокування ворожих клинків. Ще одним призначенням цього шипа було не давати зачарованій зброї, яка легко проколювала чи прорубувала легкі обладунки, надто глибоко входити в тіло ворога, щоб незвичайний гібрид глефи та японської наґінати не застрягав і лезо після вбивства ворога можна було висмикнути. Для противаги й надання зброї правильного балансу другий кінець держака закінчувався металевою кулею розміром трохи меншою за яблуко, якою теж можна було орудувати, приголомшуючи ворога чи вибиваючи йому зуби.

У японських і китайських фільмах, де я не раз бачив подібну зброю, герої спокійно вправлялися з нею як обома руками, так і однією. Виявилося, що це лише казки з розряду монахів Шаоліня, які стрибають на десятки метрів, чи катан, що розрубують усе. Древкова зброя вийшла надто важкою й інертною, щоб керувати нею лише кистю однієї руки, і друга тут була необхідна. Це означало, що від щита доведеться відмовитися. Утім, я зовсім не засмутився, а навпаки, прийшов у захват, коли випробував чорну глефу на манекені й не лише проколював солом’яне опудало чітко в задуманих місцях, а й легко перерубав товсту жердину, на якій воно кріпилося.

— Я назвав зброю «Укус кайпі», — повідомив мені гордий собою ікластий майстер-зброяр на ім’я Крас, задоволено спостерігаючи за моїм першим тренуванням. — Вона рубає не лише дошки, а й міцні товсті цвяхи, а міцну шкуру дугара шматує на клапті, наче й не помічаючи. І жодних щербин на лезі!

— Дивовижно! — я випробував колючі удари, а також удари металевою кулею й залишився дуже задоволений. — Свого слова дотримую, тож завтра вранці можеш приходити на тренування бійців. Але скажи мені, майстре Красе, навіщо ти хочеш стати воїном? Для такого чудового зброяра, як ти, робота в моєму племені завжди знайдеться, та й повагу тобі забезпечено, як і взагалі все необхідне для життя. Навіщо міняти сите життя, визнання воїнів і самого вождя на… незрозуміло що?

— Ну то це… — орк замислено почухав п’ятірнею лису макітру. — Воїн у племені орків однаково цінується вище, ніж ремісник. Ну й дружина мене заїсть, якщо передумаю ставати бійцем. Вона вже всім сусідкам похвалилася, що чоловіка невдовзі переведуть у воїни!

— Дивись сам. А з твоєю дружиною, якщо треба, я поговорю. Вона сама благатиме тебе й далі залишатися найкращим ремісником племені та всього клану, а не посереднім бійцем. Тож якщо все-таки передумаєш, майстре Красе, я хотів би замовити ще й короткий клинок. Теж найвищої якості, щоб склав гідну пару цій глефі.

— Я… я подумаю до завтра, вождю, — ремісник досі не міг визначитися.

Коли зброяр пішов, я звернувся до свого нового слуги й помічника, який терпляче чекав на господаря на краю тренувального майданчика.

— Вуглику, Сова сказала тобі, що тепер ти зі мною?

У відповідь був лише короткий кивок.

— Ти допомагатимеш мені. І всюди ходитимеш зі мною. У тебе буде власний шатер. Біля мого. Ти цього хочеш?

Молодий огр ніяк не відреагував. Чи то його відповіддю було «ні», чи то він не зрозумів запитання.

— Гаразд, спробуймо інакше. Спробую дізнатися, чого ти насправді хочеш.

Під час досить тривалої розмови, упродовж якої я й сам учився спілкуватися з цим велетнем, з’ясувалося, що Вуглик бажає більшого, ніж просто бути безсловесним вантажником, на якого жінки-орчихи дивляться з жалістю та співчуттям, а чоловіки-орки — з погано прихованою зневагою. Хоче бути сильнішим і сміливішим. Стати могутнім воїном, який уже нічого не боятиметься. Бажає одного дня зустріти своїх родичів, які колись його побили й прогнали. І… ось тут Вуглик навіть сам поки не визначився, що зробить зі своїми кривдниками. Але він був готовий старатися з усіх сил, долати труднощі й випробування, аби лише одного дня досягти своєї мрії.

— Зрозуміло… — мушу сказати, що відповіді чорного огра мене неабияк здивували й навіть потішили. — Що ж, завтра вранці ти підеш разом із воїнами на тренування. Подивлюся, наскільки ти взагалі придатний до професії бійця. Дивись, не розчаруй мене! А тепер ходімо разом до річки, мені треба там із деким поговорити.

Спілкуватися, як неважко було здогадатися, я збирався з річковими русалками. Вони справді погодилися на запропоновану домовиком роботу й відмили старий забитий брудом килим за тарілку смаженої риби. Тепер же я мав намір розвинути цей перший успіх і запропонувати річковим дівам нову роботу, а то й постійну співпрацю. Я відійшов від поселення, зупинився біля піщаної мілини, де раніше бачив русалок, і голосно покликав їх. Чекати довелося недовго, і вже за кілька хвилин із води кроків за п’ятнадцять від мене показалася голова дівчини з мокрим волоссям.

— Вітаю. Мене звуть Альвар. А як звуть тебе? — я намагався говорити неголосно й спокійно, щоб не налякати полохливу співрозмовницю.

Відповіді на моє запитання не було, та, власне, я на неї й не надто розраховував, бо раніше всі мої спроби завести розмову з місцевими русалками не мали успіху. Річкові мешканки відверто боялися мене через незвичайну здатність бачити їх.

— Скажи мені, красуне, це ти виконала запропоновану Гельмутом роботу й відмила мій килим? Просто в мене з’явилася інша робота для тієї русалки. За виконання — також смачна смажена риба й м’ясо.

Уперше на обличчі річкової діви відбилися якісь інші емоції, крім недовіри та страху. Русалка трохи нахилила голову набік, потім пірнула й з’явилася над водою вже метрів на п’ять ближче.

— Не я, — пролунав тихий, майже дитячий голосок. — Працювали Селіна й Альвія вдвох. А я Найла. Але теж хочу смажену рибу.

— Гаразд, Найло, я запропоную тобі роботу. І твоїм подружкам Селіні й Альвії теж.

— Вони мені не подружки. Вони жадібні й не поділилися. Я сама впораюся. Що треба робити, людино?

Усе виходило навіть краще, ніж я сподівався. Русалка вже майже погодилася працювати зі мною.

— Тепер я поставлю рибальську сітку он там, — я вказав на тиху заводь удалині. — Допоможи нагнати туди косяки риби. За цю допомогу три найбільші рибини з улову, які сама вибереш, я засмажу й віддам тобі. Хочеш — сама їх з’їж, хочеш — із подругами поділися. Домовилися?

— П’ять найбільших рибин з улову! — несподівано почала торгуватися русалка, і я весело розсміявся.

— Та ти луснеш стільки жерти! Зрозумій, Найло, я зовсім не жадібний і готовий віддати всі п’ять. Просто раніше я багато працював із русалками й тому знаю, скільки їжі у вас уміщається. До того ж вибач, звісно, але якась ти дрібна порівняно з тими моїми хвостатими подругами. Майже вдвічі менша.

— Старші кажуть, що винна гребля, яку спорудили в місті Урсі, — моя співрозмовниця анітрохи не образилася. — Люди перегородили греблею велику річку й перекрили нам вихід до океану. Це було давно, з нині живих русалок ніхто не пам’ятає інших часів. Але старші кажуть, що їхні діди й баби були значно довшими та сильнішими.

За розмовою Найла підпливла зовсім близько, кінчиком глефи можна було торкнутися її тіла. Але я, звісно ж, не став цього робити, бо дуже цінував довіру, яка виникла між нами. Натомість попросив русалку зняти чари й показатися для всіх, бо чорний огр дивився на господаря, який розмовляв із порожньою річкою, як на дурня. Вуглик дуже здивувався появі русалки за три кроки від себе й присів на березі, видаючи незвичайні гудливі та пихкаючі звуки.

— Це мій огр, — пояснив я Найлі. — Він допоможе ставити рибальську сітку, а потім витягати її. Не бійся його, він мирний.

Ми справді сходили до поселення й узяли стару, багато разів латан-перелатану сітку, якою користувалося плем’я Синьої Риби. Поставили її в заводі, а за пів години ледве витягли разом з огром і Найлою, яка допомагала нам і зовсім перестала боятися. Що цікаво, кілька інших русалок теж крутилися поблизу й пропонували свою допомогу, але ревнива Найла їх відганяла. Улов перевершив усі мої очікування, тут вийшло понад центнер риби, зокрема якихось незнайомих трикутних чорних рибин із білими вертикальними смугами й непропорційно довгими нижніми плавцями. Усіх таких Найла ретельно вибрала й викинула назад до річки.

— Цинтофи, вони неїстівні. На лусці пекучий слиз. М’ясо гірке й несмачне.

Русалка вибрала з решти улову п’ять рибин і сказала, що це її нагорода. І поки огр ніс повну риби сітку до поселення, я поговорив із русалками, яких довкола мене зібралося вже з пів дюжини.

— Найла допомогла й сьогодні отримає смачну вечерю. Я ж хочу запропонувати роботу всім іншим. Цікаво?

Відповіддю став цілий хор дзвінких голосів, усі русалки навперебій бажали попрацювати. Чудово!

— Тоді слухайте. Ця річка, наскільки я з’ясував, витікає з великого озера на сході, яке орки називають Бездонним. На його березі розташований великий орчий табір. Знаєте його?

Хвостаті співрозмовниці дружно підтвердили, що чудово його знають.

— От і славно! Тоді ваше завдання — поплисти туди й добре вивчити цей табір. Перша, хто повернеться до мене й розповість, де в цьому таборі стоїть шатер Жужі Вогняної Смерті, отримає три смажені рибини.

Русалки радісно загаласували, але лише одна поставила найправильніше запитання.

— А як нам упізнати цього Жужу?

— Гарне запитання, річкова красуне. Як тебе звати?

З’ясувалося, що це була Селіна — одна з тих «жадібних подружок», які не поділилися нагородою з іншими русалками за чищення килима.

— Селіно, потрібний мені орк — це такий зморщений старий у шаманській накидці з пір’я, деревної кори, звірячих шкурок та іншого сміття. Невеликий як на орка, але дуже капосний, на очі йому краще не потрапляти. Знайти його дім — ваше перше завдання.

— А буде й друге? — зацікавилася Селіна.

— І друге, і третє, та й узагалі оплачуваною роботою можу забезпечувати вас хоч щодня. Мені взагалі подобається співпрацювати з русалками, бо ви й працівниці чесні та старанні, і цікаві історії про цей світ розповідаєте. Та й узагалі гарні ви, не те що кікімори, хащівники чи інша нечисть. Хоч є на що подивитися, — я всміхнувся, бо одна з русалок висунулася з води аж до пояса, демонструючи своє спокусливе жіноче тіло.

Дівчата зовсім осміліли, одна взагалі вилізла на берег, трясучи грудьми й привертаючи мою увагу. Інші її подруги теж поступово наближалися. Я розсміявся, бо відразу розгадав їхній підступний задум.

— Дівчата, скажу відразу, щоб потім не було боляче й образливо. Я чудово знаю, що ви хижі й любите людське м’ясо. Ось тільки з’їсти мене не вийде, бо я прикликаний герой. Мене й боги цього світу захищають, і в бою я значно сильніший та швидший, ніж здається на перший погляд. Із русалками раніше багато працював, причому не з такою малечею, як ви, а з великими океанідами, і навіть плавав та пірнав у їхньому товаристві, але, як бачите, живий і здоровий. Мені показово розірвати одну з вас, щоб ви перестали бачити в мені їжу, чи все-таки житимемо мирно?

Русалка, яка вилізла на берег, поспішила повернутися до води, та й її подруги після моїх слів квапливо відпливли подалі. Усі, крім Найли та Селіни, — на цих двох мої погрози не подіяли, мабуть, саме ці дві річкові красуні нічого лихого щодо мене не замишляли.

— Зі сторонніми питаннями ми розібралися. Готові слухати далі? Отже, друга робота — тихо й непомітно зняти всі рибальські сітки, що стоять там біля орчого поселення на Бездонному озері. І притягти всі ці сітки сюди до мене. Плачу по смаженій рибині за кожну порожню сітку, а за сітку разом з уловом — відразу по три рибини. Третя робота — викрасти всі човни, які знайдете в орків біля берега чи на березі. Човни теж треба притягти сюди. Плата — великий шматок смаженого м’яса й тарілка юшки за кожен човен. Але найважливіша робота — для найтерплячішої з вас. Треба стежити за тим табором і негайно повідомити мені, щойно військо орків залишить поселення. Станеться це, найімовірніше, завтра вночі, хоча може й трохи раніше. Та з вас, хто повідомить про вихід орків із табору, отримає від мене найбільшу й найціннішу нагороду, яку сама зможе вибрати: добрий ніж чи остень, гарний жіночий одяг або багато смачної їжі. Ну а тепер, коли я вам усе пояснив, до роботи, дівчата!

Увечері за спільною вечерею племені, яке стало величезним, я вирішив обговорити з орками, і насамперед із мудрим шаманом племені Жовтої Риби та його молодими, не такими досвідченими колегами із Чорної та Фіолетової Риби, проблему Жужі Вогняної Смерті. Якби в наших противників не було цього небезпечного старого, який жбурлявся вогняною магією, Біла Риба не становила б жодної проблеми й у воєнний похід проти ворожого племені можна було б вирушати хоч зараз. Наскільки сильний цей верховний шаман? Як далеко здатен жбурляти фаєрболи й вогняні стріли?

Відповіді орків, зізнатися, мене засмутили й спантеличили. Моторошний шаман Жужа Вогняна Смерть викликав у моїх одноплемінників забобонний страх і навіть справжній жах. Плем’я Жовтої Риби пам’ятало, як минулої осені моторошний старий трощив укріплення й спалював воїнів. Бійці Чорної Риби розповідали моторошні історії про обвуглені трупи мирних жителів, палаючі шатри та страшну смерть синів попереднього вождя, які перетворилися на факели, що вили від болю й шалено носилися табором, а загасити вогонь на них не могла жодна вода. Великий шаман при цьому моторошно реготав, оточений кільцем усепожираючого полум’я, крізь яке не могло пробитися ніщо живе.

— Зазвичай сила шамана тим більша, чим більше його знають, поважають і бояться, — прокоментувала ці моторошні історії, які розповідали з придихом, Аша Розумна Сова, чиє місце за спільною вечерею я визначив поруч із собою, праворуч від «трону» вождя племені. — І якщо це так, то Жужа Вогняна Смерть володіє воістину жахливою силою, якщо навіть найбезстрашніші бійці-орки тремтять лише від самого його імені!

— Зовсім не від цього залежить наша сила, — заперечив ікластій дівчині шаман Дереш Похмурий. — Найважливішим тут є зв’язок із духом-захисником: що він міцніший, то більшою силою й могутністю володіє шаман. А страх і повага — це вже наслідок тієї духовної сили, яку дарує дух-хранитель. У великого шамана Жужі цей зв’язок дуже міцний. Я на власні очі бачив, як великий вугор Хир підіймався з глибин Бездонного озера на поклик старого Жужі. Мені до таких висот дуже й дуже далеко, Хир лише зрідка відгукується на мої молитви.

— І який вигляд мав цей Хир наживо? — зацікавився я, на що орк відміряв кроками відстань і показав, що вугор був приблизно ось такої довжини, чорного кольору й мав пащу, повну гострих зубів.

— Але сила такої великої риби зовсім не в зубах чи хвості, а в магії, якою вона володіє. І може ділитися цією магією з тими, хто її шанує.

— Чотири кроки? — уточнив я, вихопивши найважливіше. — Не такі вже й величезні розміри має цей міфічний вугор. Що ж, від русалок я вже дізнався, у якому з шатрів мешкає верховний шаман Жужа Вогняна Смерть, тож разом із групою сміливих хлопців спробую розв’язати питання з ним просто цієї ночі. Якщо ж у нас не вийде, спробуємо план «Б». Зачекайте на мене тут, мені треба поговорити з русалками.

До багаття я повернувся за пів години й озвучив заінтригованим оркам нову інформацію.

— Русалки знають, де мешкає Хир. Уночі цей вугор активний і небезпечний, навіть русалку може зжерти, але вдень спить у глибокій ямі на дні біля острова із сухою сосною. Хвостаті дівчата погодилися у світлу пору доби спробувати заплутати його в сітках і витягти на берег. Тож завтра із самого ранку починайте копати біля нашого табору велику яму розміром чотири на чотири кроки й завглибшки оркові до пояса та відразу наповніть її водою з річки. Спробуємо зробити з могутнього Хира акваріумну рибку, може, після такого він стане поступливішим. Мудрий шамане Дереше, підбери відвислу щелепу. Якщо все в нас вийде, саме ти станеш обранцем Хира й отримаєш такі його благословення, які жодному Жужі й не снилися. Якщо ж Жужа Вогняна Смерть після такого зможе в бою проти Жовтої Риби створити хоча б один фаєрбол, післязавтра в нас на вечерю буде смачна юшка з вугра!

Нічний наліт на ворожий табір Білої Риби не вдався, причому від самого початку. Із собою я хотів узяти лише Хуго Спритного й трійку арбалетників, серед яких командира стрільців Суена Мисливця. Таким загоном тихо підкрастися до чужого табору, перестріляти з темряви зовнішню охорону з одного-двох орків і відчинити браму. Потім прокрастися до шатра верховного шамана й убити його уві сні, після чого швидко втекти. Ризиковано? Безперечно, але шанс усе-таки був. Та зі мною несподівано забажала йти Аша Розумна Сова, хоча я руками й ногами відбивався від участі дівчини в такому небезпечному поході. А ще мерка поселення хотіла взяти із собою двох братів — Чавуха й Чевуха, запевнивши мене, що обидва вправні воїни й кожен у бою вартий трьох.

— Навряд чи дійде до бою, — виправдовувався я, не бажаючи брати із собою ледь знайомих орків, у чиїй здатності діяти тихо, а також швидко й довго бігти я дуже сумнівався. — Якщо не вдасться прокрастися до шатра Жужі, ми просто непомітно підемо, розчинившись у ночі.

Багато різних аргументів я наводив, але Аша сприйняла мою впертість як недовіру до її родини, бійців Фіолетової Риби та неї особисто й показала свій характер. Справжня фурія! Причому багато жінок поселення її підтримали. Довелося погодитися, бо від жіночих вересків і криків у мене розболілася голова, та й час марнувався. Брати й сама Розумна Сова дуже довго збиралися, тож вийшли ми вже після півночі. А потім… на пів дорозі до ворожого табору несподівано натрапили чи то на ворожий дозор, чи то на групу розвідників, яка прямувала до нашого табору. Троє орків, які відразу кинулися навтьоки. Одного ми підстрелили в ногу й потім наздогнали, але двоє інших у темряві зуміли втекти. І не минуло й пів години, як із боку поселення Білої Риби пролунав звук сигнального бубна, після чого стіни осяялися вогнями безлічі смолоскипів. Іти далі за таких умов стало безглуздо, бо про жодну раптовість уже не йшлося.

Раз уже прийшли, ми обстріляли здалеку з темряви вартових на стінах і начебто навіть у когось влучили. Засмучена Аша ще створила своєю магією кам’яну статую непристойної форми просто перед брамою поселення Білої Риби, після чого ми якнайшвидше пішли, доки противник не зрозумів, що нападників насправді зовсім мало. І як закономірне продовження низки неприємностей Чевух на зворотному шляху в темряві оступився й підвернув ногу, тож цього великого важкого орка довелося тягти кілометрів п’ять до нашого табору. Єдине, чого ми досягли цією дурною вилазкою: до самого ранку, підозрюю, ворог не спав і готувався відбивати напад. Ми ж повернулися злі й невдоволені собою.

Своє роздратування я зігнав на орках, які прийшли на тренування, і велетні Вуглику. Останнього взагалі ганяв до сьомого поту багнюкою та калюжами й змушував піднімати непідйомні валуни, сподіваючись, що чорний огр зламається й здасться. Ні, він виявився міцним і сповненим рішучості займатися далі. На відміну від ремісника Краса, який прийшов на тренування й якому вистачило лише трьох кіл бігу з каменюкою в лапах і голим торсом під холодним мжичним дощем, щоб зрозуміти, що військове ремесло не для нього. Я миттєво припинив глузливий сміх інших учасників тренування над ремісником, який не витримав навантаження, і сказав, що бійці ще дякуватимуть найкращому майстрові племені за якісну зброю та спорядження, а тому мають радіти, що Крас передумав.

Лютував на цьому тренуванні я не просто так. До генеральної битви з Білою Рибою залишався лише один день, а частина моїх бійців не мала навіть базового уявлення про тактику, шикування й дисципліну. Тому я й намагався прискорено втовкмачити в їхні зелені лоби хоча б мінімальні ази, які допоможуть завтра вижити й перемогти сильного ворога. Заняття було в самому розпалі, коли хлопчисько, який прибіг із боку табору, переляканим голосом, що зривався, попросив вождя якнайшвидше прибути, бо «коїться страшне». Залишивши Хуго за старшого й наказавши продовжувати тренування, я поспішив до табору. Причиною тривоги став човен, який ціла зграя русалок буксирувала на довжелезному канаті. У цьому човні лежав великий тюк чи згорток, а сам човен сяяв і гудів, і від нього безладно в різні боки розліталися блискавки.

— Упіймали на твоє прохання Хира, — пояснила мені схвильована Селіна, — тепер лежить у човні, щільно загорнутий у сітки. Щоб вугор не здох дорогою, іноді поливаємо його водою, тільки він дуже злиться й намагається вбити всіх, хто до нього наближається. І ось що, Альваре. Робота виявилася важкою, довелося всіх родичів залучати. Тож однією смаженою рибою тут не відбудешся! Із тебе ще три залізні ножі чоловікам племені та гарні перлинні сережки мені й двом моїм подружкам!

Давненько верховний шаман племені Білої Риби не почувався настільки розгубленим і безпорадним. Дух-захисник території, великий глибинний вугор Хир, не відповів на його магічний приклик і відмовився допомагати! Таке траплялося раніше, але дуже й дуже давно, ще за часів, коли молодий орк Жужа був учнем шамана й лише навчався ремесла спілкування з духами. Тоді сильний і свавільний дух-захисник справді не завжди звертав увагу на жалюгідні потуги свого молодого прихильника й іноді ігнорував звернені до нього заклики. Ось тільки Жужа Вогняна Смерть вважав, що ті часи залишилися в далекому минулому й тепер наділена магією чорна риба готова ділитися своєю силою за першим же клацанням пальців могутнього верховного шамана й навіть припливати з будь-якого місця Бездонного озера до свого найсильнішого та найвідданішого служителя. Невже почала даватися взнаки старість і шаман став втрачати силу? Якщо так, іншим оркам точно не слід було про це знати. За своє довге життя Жужа Вогняна Смерть нажив безліч ворогів, надто багато орків бажали йому смерті, і стримував їх лише жах перед майже всесильним верховним шаманом.

— Ну то що, шамане? — зажадав звіту роздратований затримкою вождь, і старий, тяжко зітхнувши, почав імпровізувати.

— Хир каже, що буде важко.

— Це я й без дурної риби знаю! — заревів укритий старими шрамами лютий орк. — Ти мені інше скажи, Жужо, чи чекає на нас сьогодні перемога?

— Так, ми переможемо, — відповів верховний шаман, намагаючись приховати зрадницьке тремтіння в голосі, — але поляже багато сильних бійців племені. Тож я б навіть порадив…

— Неважливо, що загинуть бійці, — перебив його вождь на півслові. — Жінки племені ще народять дітей, головне лише те, що нашого ворога буде розбито. І якщо Хир обіцяє перемогу, негайно виступаємо, доки не розвиднілося!

Жужа Вогняна Смерть тяжко зітхнув і востаннє поглянув на освітлений смолоскипами залитий кров’ю вівтар, на якому хололо тіло малолітньої доньки бондаря з перерізаним горлом. І поспішив відвернутися. Вереск матері-орчихи, яка відчайдушно намагалася врятувати приречену доньку й із кулаками кидалася на воїнів, що охороняли шамана, досі дзвенів у вухах старого. Як і прокльони, якими сипав батько дівчинки, скручений могутніми бійцями. Єдиний бондар тепер, схоже, піде з племені Білої Риби разом із дружиною та двома дітьми. Це було прикро. Але значно гірше було те, що впертий Хир не відповів на приклик, попри принесену йому криваву данину. Лише дарма принесли жертву! А дівчинка ж уже одужувала після тяжкої застуди й навіть почала вставати з ліжка…

Верховний шаман був роздратований і злий на весь світ. Останніми днями все йшло шкереберть, а неприємності сипалися одна за одною. І крадіжка металу, яка серйозно послабила Білу Рибу. І кривава війна з Чорною Рибою, брехливий вождь якої до останнього запевняв, що його плем’я не причетне до нічної крадіжки. А тепер ще й цей новий воєнний похід проти Жовтої Риби, благословення на який дух-хранитель Хир так і не дав. Багато чого щодо нового противника досі залишалося незрозумілим, і вирушати на війну без посилення від духа-захисника було ризиковано.

Розбите минулої осені плем’я Жовтої Риби, яке незрозуміло як пережило зиму на новому, малопридатному для життя місці, навесні виявило активність і розбило Синю Рибу. Це було дуже несподівано, бо бійців у «жовтих» після минулорічного розгрому майже не залишилося й Синя Риба була однозначно сильнішою. Але далі взагалі почалися дива. Плем’я Жовтої Риби скористалося ситуацією й добило Чорну Рибу, серйозно ослаблену в боях із найсильнішим і наймогутнішим племенем під проводом Адина Неперевершеного. Колону полонених, яку вели бійці «жовтих», добре роздивилися розвідники й нарахували в ній щонайменше тридцять воїнів. Звідки вони взялися в такій кількості у племені Жовтої Риби, яке, за всіма підрахунками, мало ледве животіти⁈ А ще з ними був дивний чоловік, якому інші орки беззаперечно підкорялися. Чутки про людину серед орків ходили й раніше, але тепер ці чутки підтвердилися.

Вождь Білої Риби, який уже давно ухвалював рішення одноосібно, був настільки спантеличений цими подіями, що навіть улаштував із цього приводу нараду за участю верховного шамана, очільника мисливців і найсильніших воїнів. Воювати з Жовтою Рибою, яка несподівано постала з небуття, нікому не хотілося. Особливо тепер, коли їхнє власне плем’я ще не оговталося від тяжких втрат у війні з Чорною Рибою. Одинадцять могутніх воїнів полягли під час штурму ворожого табору, зокрема старший син вождя Хен Міцна Рука. Загинула й юна учениця шамана Цьомка Вогняна, яку старий вважав дуже перспективною, готував собі на заміну й навчав усіх премудрощів. Молоденька дівчина стекла кров’ю просто в нього на руках, і жодна шаманська магія та допомога духа-захисника Хира не допомогли відновити розірвані ударом ятагана кровоносні судини на її стегні. Ще з десяток бійців досі не оговталися від ран, отриманих у тій кривавій битві, тож плем’я Білої Риби одностайно вирішило поки що не воювати.

Натомість вирішили відправити до Жовтої Риби посольство з вимогою данини. Усе ж свідчило про те, що ослаблене відразу двома війнами поспіль плем’я Жовтої Риби тепер перебуває в іще вразливішому становищі, а тому не захоче війни й погодиться на будь-які поступки, аби лише не сваритися з могутньою Білою Рибою. Але тридцять побачених у противника бійців насторожували, тому верховний шаман Жужа Вогняна Смерть сам зголосився очолити цю делегацію, щоб продемонструвати могутність Білої Риби, а заодно на власні очі поглянути на загадкового чоловіка, який жив серед орків.

Ось тільки такого нечуваного приниження старий не очікував. Його — верховного шамана, від самого імені якого тремтіли коліна навіть у найлютіших орків, — чорноволоса людина виставила за браму мало не стусаном, наговоривши просто в обличчя всіляких гидот. Ба більше, цей нахаба, який назвався Альваром Завойовником, сам поставив племені Білої Риби ультиматум і зажадав не лише сплати данини, а й приниження. Це була, звісно, нечувана зухвалість, після якої про жоден мир із Жовтою Рибою вже не могло бути й мови.

Причому це були не всі негативні наслідки проваленої дипломатичної місії. Серед озброєних орків, які зустріли його біля брами ворожого табору, старий побачив кілька дуже примітних постатей. Лютого Ги Безжального Убивцю з намистом із відрізаних вух — найсильнішого бійця Чорної Риби, який у минулому завдав чимало клопоту. Товстуна Ааха, праву руку вождя Чорної Риби та його найбільш довіреного помічника, який убив у недавній битві сина Адина Неперевершеного. А також Фадира Твердолобого із Синьої Риби, з яким раніше теж уже зустрічався на полях битв. Усі ці могутні орки, яким належало бути мертвими, не лише були живі й здорові, а й служили людині на ім’я Альвар Завойовник! Це було настільки дивно, що заганяло в ступор.

Розлючений отриманим ультиматумом вождь Адин Неперевершений передбачувано оскаженів і вирішив атакувати знахабнілого ворога негайно, попри те що чверть бійців його племені ще не оговталася від поранень. На щастя, досвідчені ветерани таки переконали вождя виявити обережність і спочатку відправити до ворожого табору групу розвідників, щоб порахувати точну кількість бійців у Жовтої Риби й перевірити хвалькуваті слова чоловіка про те, що він перевершив Адина Неперевершеного числом воїнів. Розвідники повернулися дуже розгубленими й навіть пригніченими, а їхній командир чотири рази показав вождеві дві руки з розчепіреними пальцями, а потім іще три пальці. Сорок три бійці у ворога⁈ Такого не могло бути, однак досвідчений ветеран запевняв, що не помилився, рахуючи ворогів.

У строю Білої Риби було лише тридцять здорових воїнів, разом із самим вождем. Тридцять проти сорока трьох, та ще й до захисників приєднаються всі здатні тримати зброю чоловіки Жовтої Риби… Становище виглядало зовсім кепським, тому поспіхом відправили нову посольську делегацію, цього разу до незалежного племені Фіолетової Риби. За допомогу у війні проти «жовтих» Адин Неперевершений погоджувався не чіпати Фіолетову Рибу цілих три роки й не претендувати на Південні болота. Посланці повернулися цілковито розгубленими, бо табір на болотах знайшли порожнім, а сліди численних переселенців вели до поселення Жовтої Риби. Виходило, що саме бійці Фіолетової Риби й були тими невідомо звідки взятими воїнами, які становили кістяк армії Альвара Завойовника!

Ворог же осмілів настільки, що вже сам здійснив нічну атаку на укріплене поселення Білої Риби. Лише щасливий випадок урятував тоді від раптового нападу — загін розвідників зіткнувся з колоною наступаючих ворогів і встиг попередити інших, тож противника зустріли у всеозброєнні. Загинули два бійці Білої Риби, решта орків усю ніч простояли на стінах, очікуючи швидкої атаки. Уранці ж виявили обурливу статую із закам’янілої багнюки у вигляді кривого орчого фалоса заввишки шість ліктів просто навпроти центральної брами. А також те, що противник у темряві непомітно висадився в поселенні з боку озера, викрав усі човни й знищив усі рибальські сітки…

Зберігати великі запаси харчів вождь Білої Риби особливого сенсу не бачив, бо Бездонне озеро будь-якої пори року забезпечувало плем’я достатньою кількістю риби, та й умілі мисливці рідко поверталися без здобичі з укритих лісом східних пагорбів. Але все-таки якусь частину риби сушили на березі, та й зерно ще не посіяли й зберігали в запечатаних глеках у коморі, тож плем’я не почало голодувати, хоча звичні порції й урізали. Гірше було те, що наступного дня мисливці не змогли залишити поселення Білої Риби через ворожих бійців, які снували в межах прямої видимості зі стін, та й нові рибальські сітки теж непомітно зняв напрочуд спритний противник. Оце вже було погано й загрожувало невдовзі голодом, до того ж поселенням поповзли чутки, що великий Хир розгнівався на Білу Рибу й позбавив плем’я свого заступництва. Саме тому так важливо було умилостивити духа-захисника, принісши йому криваву жертву. Однак сталося те, що сталося…

Про всю цю низку нещасть і начебто випадкових на перший погляд подій розмірковував старий шаман, крокуючи за воїнами вночі. Старого не полишало відчуття тривоги й того, що він чогось не розуміє. Чогось украй важливого, що пояснило б усі біди, які звалилися на плем’я Білої Риби. Відбувалося щось страшне й неправильне, з’явилося навіть передчуття лиха, і верховний шаман дедалі більше сумнівався в можливості перемоги в майбутній битві. Не подолало військо й половини відстані, як удалині в нічній темряві пролунав рев горна, за яким загупав сигнальний барабан. Бум! Бум! Бум-бум-бум!!! Бум! Бум! Бум-бум-бум!!! Відразу стало зрозуміло, що раптової атаки не вийшло, противник виявив наступаючу групу Білої Риби й готується до бою.

— Уперед! — заревів роздратований вождь Адин Неперевершений, підбадьорюючи своїх головорізів, які вже почали зупинятися. — Уже недалеко! Поспішімо, не дамо цим мерзотникам підготуватися!

Гупання не припинялося, діючи бійцям на нерви. Бум! Бум! Бум-бум-бум!!! А потім знову. Бум! Бум! Бум-бум-бум!!! Через деякий час до гупання далекого барабана додався рев безлічі горлянок, що долинав здалеку.

— Альвар! Альвар!! Альвар!!!

Картина, яка відкрилася з пагорба, взагалі змусила орків, що наступали, зупинитися. Ворожий табір був цілковито занурений у темряву, зате весь простір перед ним освітлювали сотні яскравих багать і два довгі ланцюжки смолоскипів, які наче запрошували Білу Рибу атакувати просто по центру. Барабан так само безперервно гупав, нагнітаючи тривогу, а сотні невидимих у темряві горлянок скандували ім’я свого ватажка.

— Уперед! — погнав Адин своїх берсерків. — Не дайте ворогові себе залякати! Шамане, спали браму! Відкрий нам шлях!

Бійці рушили вперед, але тут густо засвистіли стріли, й перші орки, які з’явилися в освітленій зоні, попадали мертвими, а решта припинили біг і знову відступили в темряву. Однак верховного шамана непокоїло навіть не це. Він спробував за наказом вождя викликати величезну вогняну кулю, яка мала одним ударом підірвати браму поселення разом з усіма захисниками за нею… і не відчув звичного відгуку магії. Простішого закляття вогняної стріли теж не вдалося створити. Що таке? Він утратив зв’язок із духом-покровителем і розучився чаклувати???

Наче відчувши слабкість ворожого шамана, противник перейшов до рішучіших дій. Ворожий барабан припинив гупати, і масивна брама несподівано почала відчинятися. З розчахнутих навстіж стулок потягнулися вервечки озброєних бійців, які відразу шикувалися в рівні ряди. Просто в центрі перед брамою, чомусь не ховаючись за міцними стінами, вишиковувалася ворожа армія! Ряди щитів, стіна списів, височенний чорний велетень зі страшною палицею в лапах. І багато, дуже багато орків із ятаганами…

— Щось мені не по собі… — несподівано зізнався вождь Адин Неперевершений, повернувшись до мудрого шамана. — Чому вони нас не бояться й не ховаються?

— Тому що їх удвічі більше, ніж нас? — припустив Костолом, найвправніший двобоєць племені, який чудово почув запитання вождя.

— Ну так, лише перед брамою їх п’ять десятків, — приголомшено промовив Жужа, закінчивши рахувати ворогів. — І ще незрозуміло скільки на стінах та вежі. Нас же всього двадцять шість…

— Ну то чого ти чекаєш, шамане⁈ Іди й спали їх усіх ущент!!! — від потужного стусана в спину старий Жужа не втримався й був змушений пробігти кілька кроків уперед, опинившись таким чином у світлі багать.

Верховний шаман злякано зіщулився, очікуючи граду стріл, але з боку противника пролунала нерозбірлива команда, і ніхто з лучників стріляти не став. Натомість стіна щитів розступилася, й уперед вийшов старий орк Дереш Похмурий, шаман племені Жовтої Риби. Не те щоб цілковито бездарний, але в майстерності спілкування з духами він на цілу голову поступався Жужі Вогняній Смерті, тож верховний шаман трохи заспокоївся. Слабкий противник. Ось тільки… що це? Дереш здійняв руки до похмурого нічного неба, і навколо нього виникло кільце вогняного полум’я!!! Але ж це здатність, яку Хир дарує лише верховному шаманові! А потім… величезна вогняна куля з гудінням полетіла в Жужу, і своє прізвисько «Вогняна Смерть» старий шаман цілковито виправдав. Останнім, що почув охоплений полум’ям старий, був несамовитий, сповнений паніки крик вождя Білої Риби.

— Відступаємо!!! Негайно повертаємося до поселення!!!

Хир виявився напрочуд тямущим духом, я навіть не очікував такого. Ні, говорити він не міг, як і будь-яка риба, але чудово мене розумів і реагував на мої слова. Так, я відразу попередив, що бодай одна блискавка, пущена в мене, — і на вечерю в племені Жовтої Риби буде смачна юшка з магічної риби, а його демонічне ядро дістанеться мені. Після цього величезний вугор перестав буйствувати й спокійно лежав на дні басейну, поки я стояв поруч і пояснював йому умови. Усього день-два, ну й невелика послуга орчому племені — і ми відпустимо його назад до річки чи озера. Послуга ж полягала в тому, щоб замінити верховного шамана — старого немічного Жужу, який незабаром однаково покине цей світ, — на молодшого й енергійнішого, але вже досить досвідченого Дереша.

Нічний бій біля стін поселення показав, що дух-хранитель виконав свою частину угоди. Це було ефектно! Дереш Похмурий наочно продемонстрував усім, хто відтепер є обранцем Хира, і спалив свого противника його ж улюбленим способом. Утративши верховного шамана, орки Білої Риби, і без того відверто розгублені й такі, що не знали, як до нас підступитися, втратили останні крихти бойового духу й кинулися врозтіч. Переслідувати їх уночі ми не стали, слушно вирішивши, що вороги нікуди не подінуться й краще застати їх усіх гуртом у поселенні Білої Риби, ніж ганятися за одинаками всіма лісами та пагорбами.

Ще я зробив для себе важливу позначку, що орки дуже добре налаштовуються на бій, коли чують не лише підбадьорливі вигуки командира, а й ритмічне гупання бойового барабана. До тієї миті, коли вороги з’явилися біля наших стін, мої орки розпалилися вже настільки, що були готові перегризати ворогам горлянки й битися хоч голими руками. Барабанщиком був товстун Аах Жилоріз, який раніше виконував у племені Чорної Риби схожу роль. Цей же бувалий орк-ветеран, за чутками, був одним із найвправніших воїнів того племені й другим двобійцем після Ги Безжального Убивці, тільки, на відміну від Ги, цілком адекватним і керованим.

Виступили ми на світанку. Ішли впевненою колоною просто до ворожого табору, чудово розуміючи, що ворог тепер не має ні сил, ні духу влаштовувати нам пастки, капості й засідки, а всі противники сховалися за міцними стінами свого табору. Кроків за триста від поселення Білої Риби, за межами граничної дальності стрільби ворожих лучників, я наказав своїм оркам зупинитися.

— Розбиваємо табір тут. П’ятеро з групи Хуго, стежте за ворогами. Якщо спробують вийти за браму, відразу повідомляйте. Решта розпалюйте багаття, готуйте сніданок і відпочивайте. Невдовзі з нашого табору принесуть шатри, допоможете їх поставити.

— Вождю, ми не підемо на штурм? — здивувався Ги Безжальний Убивця.

— А навіщо нам втрачати вправних бійців, підставляючись під ворожі стріли й каміння? Їжі в них у поселенні немає, добути її ніде. Пройти повз нас їхні мисливці та здобувачі теж не зможуть. Тож нехай вороги самі виходять до нас і б’ються в чистому полі, якщо сміливості вистачить. Або можуть принести голову свого вождя й здатися, тоді половину воїнів і всіх ремісників ми пощадимо. До речі, скрути з берести рупор і прокричи їм ці умови. Противник має зрозуміти, що ми нікуди не підемо й стоятимемо тут табором доти, доки вони самі не вилізуть від безвиході, ослаблі від голоду.

Ги справді це зробив, підійшовши ближче до стін і прикриваючись великим піхотним щитом. Наскільки я чув, крім озвучення моїх пропозицій, буйний орк додав іще багато чого від себе, назвавши ворогів боягузами й докладно розповівши, що зробить із переможеними. Там багато чого було обіцяно, частину цього я навіть повторювати соромлюся. Найбезневинніше — це відтяти голову й спорожнитися в закривавлену дірку на місці горлянки. Коли наш берсерк повернувся, у його щиті стирчали відразу три стріли — вочевидь, слова жорстокого вбивці-збоченця противникам не сподобалися.

Реакція надійшла досить швидко. Стулки брами ворожого табору трохи прочинилися, і в наш бік… попрямував один-єдиний орк. Костолом. Найкращий двобоєць Білої Риби. Я зупинив Ги Безжального Убивцю, який уже збирався вийти ворогові назустріч.

— Зачекай. Я хочу спочатку з ним поговорити. Не хвилюйся, якщо що, він твій, і забирати в тебе здобич я не збираюся.

Я справді безстрашно пішов назустріч величезному оркові з новою глефою в руках. Жестом зупинив потік лайки, якою орк мене зустрів, і спокійно промовив.

— Костоломе, мені багато про тебе розповідали. Настільки вправний і безстрашний воїн мені потрібен, тому я вирішив особисто вийти до тебе. Кидай цього невдаху Адина й приєднуйся до мене! Обіцяю стільки кривавих битв і двобоїв із цікавими ворогами, що тобі вистачить на п’ять життів! Шана, слава, гори трофеїв і найгарніші жінки будуть твоїми. Хіба отримаєш ти все це, прислужуючи жалюгідному Адинові, від якого відвернувся навіть дух-покровитель Хир?

Орк надовго замислився, але потім криво всміхнувся й потягнувся до важкої двобічної сокири.

— А якщо я просто вб’ю тебе, людино? Вождь мене за це нагородить!

— Чим нагородить, додатковим шматком протухлої риби? Ганчір’ям замість нормального одягу та обладунків? Я пропоную тобі справжню славу й гідні нагороди, а не те сміття, яке ти тепер отримуєш. Але головне навіть не це. Ми разом пройдемо землями родів Білого Оленя, Мудрого Сича, Водяного Духа й усіма Південними болотами. Проженемо ельфів із наших лісів, змусимо людей нас поважати. Якщо ти справді воїн, яким мені здаєшся, саме це має тебе цікавити, а не нудне животіння тут, на березі озера, у товаристві дітей, ремісників і старих!

Величезний м’язистий орк довго думав, спершись на свою страшну сокиру. Потім озирнувся на залишений ним табір і оглянув натовп орків на стінах, які не відводили від нас очей і чекали смертельного двобою.

— Гаразд, Альваре Завойовнику. Чекай на мене тут, я скоро повернуся. Мені залишилося владнати лише одну справу.

Костолом і справді повернувся швидко, не минуло й десяти хвилин. Із закривавленою сокирою в правій лапі та головою Адина Неперевершеного в лівій.

— Мій вождю, вони готові здатися. Просять лише пощадити також жінок і малолітніх дітей.

Стратити тринадцять орків-воїнів Білої Риби, половину війська, що залишилося в цього племені? Ще недавно мене жаба задушила б через таке марнотратне витрачання цінного бойового ресурсу, але тепер я поставився до цього цілком спокійно. Це була зовсім не жорстокість, а вимушена необхідність, у якій я став заручником власних попередніх рішень. Орки Синьої та Чорної Риби, які самі раніше пройшли через подібне випробування двобоями для виявлення сильних і гідних, свого вождя не зрозуміли б або визнали б надто милосердним і слабким, а там уже рукою подати до відкритого заколоту. Та й право на життя переможеним треба було заслужити, лише в такому разі вцілілі воїни почнуть цінувати милість вождя, який і так пішов на серйозне порушення традицій і зберіг частину дорослого чоловічого населення, чого орки ніколи не робили.

Тому під схвальні крики натовпу орки Білої Риби, які здалися, рубалися на смерть, наче давньоримські гладіатори, а щасливці, які вижили у двобоях, приєднувалися до моїх бійців, щиро радіючи перемозі й пишаючись собою. Мої бійці вітали переможців, плескали їх по плечах, допомагали перев’язати рани й указували місце в строю. Лише в одній парі дуелянтів виникла затримка. Двоє двобійців — чи то рідні брати, чи то найкращі друзі — ніяк не наважувалися почати бій і вбити дорогого тобі знайомого. Можна було наказати арбалетникам застрелити обох або послати головорізів із п’ятірки Ги Безжального Убивці, до якої я зарахував і Костолома, але я розв’язав питання сам, увійшовши до утвореного бійцями кола й за мить своєю новою глефою знісши голови обом упертюхам.

— Так буде з кожним, хто не виконує наказу вождя! — оголосив я в тиші, що запала, і кінець фрази потонув у захоплених вигуках «Альвар! Альвар! Альвар!» об’єднаного війська п’яти племен. Орки цінували силу й готовність її застосувати, тож мої криваві дії сприйняли дуже схвально. Так, щоб людині бути вождем орків, їй треба було бути навіть жорстокішою та рішучішою, ніж самі орки.

У поселенні Білої Риби жодного опору армії, яка ввійшла крізь розчахнуту навстіж браму, не чинили, чоловіки мирних професій покидали сокири, вила й луки та схилили коліна перед своїм новим вождем. Я неквапливо пройшовся великим табором, оцінюючи чисельність населення, після чого замислено почухав п’ятірнею неохайну щетину, що росла на підборідді. Сто тридцять жителів, разом із бійцями, які присягнули мені на вірність, і пораненими, що лежали в окремому шатрі й не брали участі у великій битві. Долю останніх я привселюдно пообіцяв вирішити найближчими днями, хоча схилявся до думки помилувати всіх, бо саме так учинив раніше після битви із Синьою Рибою та захоплення поселення Чорної Риби. Вождь має бути передбачуваним і послідовним у своїх учинках.

— Надто багато, щоб усі помістилися в нашому таборі. Там просто не буде місця для такої кількості нових шатрів, — пояснив я командирам причину своєї задумливості.

— Вождю, нам зменшити кількість жителів? — поцікавився Ги Безжальний Убивця, і не схоже було, що суворий орк жартує.

— Ні, — поспішив я зупинити головорізів, готових пролити кров. — Але племені доведеться розділитися. У поселенні Розумної Сови залишаться жити подружні пари з дітьми, селяни, більша частина мисливців і ремісників. Тут же, біля озера та залізної копальні, будуть майстерні, кузні, ями вуглярів, а також рибальське поселення. Воїни ж більшу частину часу житимуть в окремому таборі, де для них створять усі умови для життя й тренувань.

— Вождю, я готовий очолити це поселення! — поспішив запропонувати Фадир Твердолобий, на що я з усмішкою відповів, що він вправний воїн і гідний становища, яке більше відповідає його хоробрості та силі. До того ж боєць часто ходитиме в походи чи перебуватиме на тренуваннях і не зможе стежити за станом справ у таборі. Нудна одноманітна робота з управління поселенням більше пасує жінці, бажано багатодітній, яка постійно перебуває на місці. Або ремісникові, який і так веде облік кількості металевих заготовок на складі, звіриних шкур і запасів деревного вугілля.

Говорив я все це недарма. Мені вкрай не хотілося, щоб сильний воїн і здібний командир групи штурмової піхоти став, по суті, новим вождем Білої Риби й жив тут окремо від основної армії разом із загоном однодумців. Це був прямий шлях до розколу племені, і питання полягало не в тому, «чи станеться заколот?», а в тому, «як скоро цей заколот станеться?». Тому нехай краще посаду мера поселення обіймає хтось мирний, без великих амбіцій і претензій на роль вождя.

Такий орк невдовзі знайшовся. Горбань Яхер Бондар, бондар племені Білої Риби. Він не відчував ані найменшої любові ні до попереднього вождя Адина Неперевершеного, ні до бійців Білої Риби чи старого шамана Жужі. Наскільки я зрозумів ситуацію, малолітню доньку бондаря шаман приніс у жертву духові-захиснику, попри відчайдушні протести батьків. Яхер серйозно образився й збирався піти з племені разом зі своєю родиною, щоб попросити захисту в моєму таборі Жовтої Риби. Зміна влади в племені завадила цим планам, і горбатий орк першим з усіх жителів прийшов знайомитися з новим вождем.

І треба сказати, горбань справив на мене дуже приємне враження. Бондар виявився непоганим ремісником, знав усе про те, що відбувалося в прибережному поселенні, і мав добру репутацію серед сусідів. Горб свого часу завадив цьому сильному оркові з великими мозолястими ручищами стати воїном, але він знайшов своє покликання й робив якісні бочки різних розмірів, а також скрині й навіть різні меблі. Але найголовніше — Яхер Бондар виявився дуже кмітливим, а ще був украй вдячний мені за знищення особистих ворогів, тож у його вірності, принаймні спочатку, можна було не сумніватися.

Решта дня, а також увесь наступний день минули в переїзді та розв’язанні незліченної кількості господарських і адміністративних питань. Суперечки щодо місць для шатрів і проходів до води, розв’язання питання «нічийних» жінок, знайомство з ремісниками Білої Риби й з’ясування їхніх потреб, складання розкладу патрулів для контролю нашої збільшеної території, виділення частини дорослого населення й підлітків для будівництва дороги між двома поселеннями та спорудження тренувального табору для бійців племені. Обидва мери, верховний шаман і хранителька традицій активно мені допомагали, переклавши на свої плечі частину завдань, але все одно я не мав часу навіть присісти на хвилину чи провести повноцінне заняття з бійцями. Та й воїнам племені після традиційної вступної промови вождя для новачків і короткої пробіжки з навантаженням довелося займатися невластивими справами, бо робочих рук бракувало.

Також за ці півтора дня я виконав свою частину угоди й в урочистій обстановці, у присутності величезної кількості орків, випустив чотириметрового вугра Хира в річку. Дух-захисник поводився напрочуд спокійно, не поспішав залишати проритий між річкою та басейном канал і навіть, як мені здалося, навмисно плив повільно, бо купався в променях обожнювання та слави своїх прихильників-орків. Русалки потім потайки повідомили мені, що риба не повернулася до Бездонного озера, а оселилася в глибокому вирі неподалік від табору Розумної Сови, де жила найбільша кількість орків, які поклонялися Хирові. Знайомі русалки Найла, Альвія та Селіна погодилися підгодовувати духа-захисника, щодня доставляючи до його нового сховку під деревними корчами протухле м’ясо й зіпсовану рибу, яка вже починала тхнути, — улюблені ласощі цього придонного падальника. Таким чином, стосунки з Хиром вдалося не лише відновити після його полону, а й вивести на цілком новий рівень, і магічну підтримку моєму племені було забезпечено.

Наступним завданням, яке я поставив своїм оркам, було налагодження контактів із сусідами й визначення чітких меж нашої території. Тепер лише з ельфійським родом Річкового Щура на південному заході існували такі узгоджені кордони по Студеному струмку, причому лісові ельфи від певної миті навіть почали дотримуватися цих домовленостей. На інших напрямках затверджених кордонів не було або ж мені не було відомо про такі домовленості. Тому я провів спеціальні збори, на які запросив мисливців і збирачів племені, а також воїнів, які ходили в далекі дозори. Мене цікавило все, що вони знали про наших сусідів, і орки завалили нового вождя корисною інформацією.

Так, на півдні та південному сході території об’єднаного племені Жовтої Риби впиралися у великі болота, які тепер, у середині весни, через розталий сніг і розлиті малі річки являли собою суцільне багнисте місиво, подолати яке не було жодної можливості. Шлях туди відкривався лише з настанням літнього сухого сезону або, навпаки, посеред зими в найлютіші морози, саме тоді можна було торгувати з племенами орків, які належали до роду Водяного Духа. Ця сезонна торгівля була єдиним джерелом солі, необхідної для тривалого зберігання впольованої дичини чи виловленої риби, і дозволяла пережити сувору зиму, тож сваритися з родом Водяного Духа ніхто з вождів «риб’ячих» племен до мене не наважувався.

На заході та північному заході природним кордоном слугувала широка безіменна річка, що витікала з Бездонного озера. На протилежному її березі іноді з’являлися чужі орки з племен, які входили до роду Мудрого Сича, але особливих контактів із ними не було, крім рідкісного спілкування здалеку й іще рідкіснішого обміну новинами, тож сила сусідів залишалася загадкою. Єдине, що було відомо про цих сусідів: рід Мудрого Сича складався з восьми племен. Але навіть у яких стосунках між собою перебували ці племена й чи прийдуть інші на допомогу сусідові, атакованому зовнішнім ворогом, ніхто з моїх орків не знав.

Я доручив з’ясувати це питання своєму верховному шаманові Дерешу Похмурому, якого відправляв за річку з дипломатичною місією в супроводі четвірки сильних орків важкої піхоти з групи Фадира Твердолобого, а також Ги Безжального Убивці. Завданням останнього було оцінити силу чужих воїнів і застерегти найзадиркуватіших із них від нападу на мого посланця. Завданням же самого шамана було не лише поспілкуватися із сусідніми племенами, з’ясувати розташування таборів і чисельність орків у них, а й познайомитися з вождями та дізнатися про їхні взаємини між собою. А ще зібрати максимум інформації про духа-хранителя тих територій — Мудрого Сича. Наскільки сильний цей магічний птах? Чим небезпечний? Активний удень чи десь відсипається? Чи здатен залишати «свої» території й перелітати через річку на берег, який контролює Хир? Хто, як не шаман, що вміє спілкуватися з духами, міг знайти відповіді на ці запитання, які мене цікавили. Ну а після отримання повної картини щодо сусідніх племен і їхнього духа-захисника можна було вже визначитися, як нам поводитися з такими сусідами. Мирно співіснувати й торгувати? Відгородитися від них, припинивши будь-які контакти? Чи підкорити слабкі племена одне за одним, зробивши їх данниками або навіть поглинувши? Усе залежало від результатів дипломатичної місії.

Ще одним напрямком, який мене цікавив, була північ — великі заболочені території за Бездонним озером. Наскільки я зрозумів, орки там постійно не жили, а наші мисливці лише зрідка зустрічали в тих трясовинах своїх колег із племен, що входили до роду Білого Оленя. Але й для чужих орків ті заболочені території не були основними мисливськими угіддями, і вони забрідали туди лише вряди-годи, коли не складалося полювання в північних укритих лісом краях, за які орки постійно конфліктували з невідомими нам поки що ельфійськими племенами. Усе свідчило про те, що трясовини на північ від Бездонного озера були нічийними й ніхто з орків чи ельфів на них не претендував. Якщо так, варто було першими заявити про свої права на ці території й відсунути кордон на північ настільки, наскільки це взагалі було можливо.

Навіщо? Ну хоча б заради магічних тварюк, які жили на болотах, були грозою тих місць і заважали полюванню. Великі змії, що били магією та отрутою, отруйні тритони, здатні ставати невидимими, хижі болотні птахи заввишки з великого огра. Якщо хоча б частина цих описаних мисливцями чудовиськ містила всередині демонічні ядра, то мене як прикликаного героя такі тварюки особливо цікавили. Та й болота — улюблені місця проживання всілякої нечисті, починаючи з хащівників і кікімор та закінчуючи водяниками й каргами. Для всіх інших ці істоти були невидимими й тому смертельно небезпечними, але мене вони дуже цікавили з погляду можливості налагодити з ними взаємовигідну співпрацю.

І нарешті, напрямок на схід. Саме там, за кількома рядами пагорбів і гір, на обрії височіли величні вершини Хребта Владик, де мешкали легендарні дракони. Жодні племена орків у тих суворих краях не жили, це було достеменно відомо. Шаман Дереш Похмурий у молодості ходив у той бік разом із гуртом таких самих молодих і спраглих до пригод орків-дослідників, їхня група за седмицю подолала кілька гряд дедалі вищих пагорбів і вийшла до неприступних прямовисних скель. Причому останні кілька днів загін ішов під постійним наглядом драконів, які кружляли над прибульцями, що вторглися на їхню територію. Утім, самі дракони раніше дозволили оркам пройти, тож нападу Дереш і його супутники все-таки не боялися, бо дракони завжди дотримувалися домовленостей.

Після тієї експедиції стало зрозуміло, що жодних орків у тих краях не живе. З розумних рас на сході водилися хіба що всюдисущі гобліни, які розселилися, здавалося, по всій Елаті на територіях, малопридатних для життя інших рас. Орки ставилися до гоблінів поблажливо, без найменшої ворожості, і навіть радше заступницьки, з легким відтінком зневаги. Гобліни не становили небезпеки й часто селилися просто під боком в орчих племен, розраховуючи отримати захист від хижаків чи агресивних сусідів, а також попрацювати на орків, виконуючи за їжу нескладні доручення на кшталт прибирання чи допомоги по господарству.

Ще з цікавого, про що розповів Дереш Похмурий, у тих краях на сході їхня група дослідників знайшла кілька стародавніх гробниць і навіть ціле місто-некрополь, створене в давнину незрозумілою цивілізацією. Дереш і його супутники бачили добре збережені кам’яні споруди, майстерно вирізьблені в камені барельєфи й окремі статуї дивних істот зі щупальцями чи крилами. Ось тільки всі такі цікаві місця охороняла численна нежить, тож орки-дослідники не змогли підійти близько й стародавні споруди так і залишилися недоторканими.

— Тепер, із моїми нинішніми магічними силами, я б, напевно, ризикнув зв’язатися з натовпом скелетів і зграєю привидів, — пояснив верховний шаман. — Але тоді я був молодим і слабким, тож ми із супутниками пройшли повз них.

— І далеко до тих старовинних споруд? — зацікавився я й отримав відповідь, що до найближчого такого склепу два дні шляху на схід. До некрополя ж цілих п’ять днів шляху, і саме там орки зустріли першого дракона, який спустився з небес, заговорив і попередив, що далі шляху немає. Утім, після ввічливого, висловленого з найбільшою пошаною прохання дракон усе-таки дозволив оркам рухатися далі, хоча й попередив, що відтепер за всіма їхніми діями стежитимуть його родичі.

Східний напрямок зацікавив мене не лише загадковими спорудами давнини й наявністю гоблінів, із якими можна було налагодити контакт. На сході містилися й усі відомі племені родовища міді та заліза, і напевно ще багато всього цінного, якщо добре пошукати. Та й цілих п’ять днів шляху до території драконів… Цікаво, скільки це в кілометрах чи милях?

Відстань від територій мого племені Жовтої Риби до засніжених гір оцінити було важко, бо я не знав їхньої висоти, але приблизно уявляв. Тож розумів, що потенційно доступна для освоєння територія простягалася на кілька сотень кілометрів. Це було не просто багато, а дуже багато! І я не був би хорошим вождем, якби не замислився про освоєння цієї багатої на ресурси й фактично нічийної землі.

За результатами зборів вирішили відправити на схід нову експедицію для вивчення величезної території, налагодження контакту з гоблінами й запрошення їх до співпраці. Також завданням цієї групи був огляд стародавніх споруд, описаних верховним шаманом у своїй розповіді, і докладне вивчення нежиті, яка охороняла поховання, її складу та чисельності. Підготувати групу й очолити її я доручив очільникові мисливців Суену, вважаючи цього орка досить досвідченим і водночас обережним, щоб не загинути під час небезпечних контактів із нежиттю.

Західним напрямком, як я вже казав, зайнявся верховний шаман, і Дереш Похмурий, який скучив за пригодами, відразу після зборів вирушив у похід, переправившись човном через широку західну річку разом із п’ятьма супутниками.

Сам же я вирішив дослідити північні болотні території за Бездонним озером. Чи настільки вони марні? Де стежки на північ, якими приходили мисливці з племен Білого Оленя? Та й на місцеву нечисть і магічних звірів мені теж хотілося поглянути самому. Із собою я взяв пару молодих орків Тиха й Чвана з групи списоносців Хуго Спритного, знайомого з місцевістю провідника Бзина зі старих мисливців, хащівника Хрина та звичну трійку найтовариськіших і найкмітливіших русалок — Найлу, Альвію та Селіну. Ця трійця пересувалася лише річками й струмками, але для цієї переважно вкритої водою місцевості такий спосіб пересування цілком підходив. Огра Вуглика тягти на болота я не став, бо він провалювався й грузнув там, де спокійно проходили легші члени племені, і ми більше займалися б витягуванням важелезного супутника з чергової багнистої пастки, ніж розвідкою.

Першим враженням від нічийної землі було сильне розчарування. Болота, трясовини, рідкісні вкриті безлистими кущиками височини, поодинокі зелені паростки на тлі цілого моря багнюки. Жодної нечисті я не бачив, як і магічних звірів чи чужих орків. При цьому рухалися ми дуже повільно, обходячи трясовини й незліченні озерця та ледве переставляючи ноги через багнюку, яка налипла на взуття пудовими гирями. Після двох годин такого походу я ледве стримував дедалі сильніше бажання кинути все до біса й повернутися назад. Тут, на болотах, траплялися качки та інші перелітні птахи, ось тільки таку нехитру й малоцінну здобич можна було зустріти й у придатніших для полювання місцях. Ставала зрозумілою причина, чому ця велика територія не зацікавила жодне з орчих племен. Тим несподіванішим і цікавішим виявилося продовження нашого походу болотами.

— Стійте!!! Попереду небезпека!!! — зупинив усіх літній мисливець-орк, указуючи списом кудись у зарості сухого рогозу.

Я довго вдивлявся, але нічого там не побачив. Потім зрозумів, що орк мав на увазі не самі зарості, а велику брудну калюжу перед ними, поверхнею якої час від часу справді розходилися підозрілі кола.

— Кайпі, — пояснив досвідчений мисливець, — заліг у багнюці й чатує на здобич. Тепер навесні вони мляві й безпечні, хоча це все-таки залежить від розміру. Великі особини здатні вбити одним укусом і небезпечні завжди.

— А цей великий? — зацікавився Чван і, підібравши в багнюці палицю, жбурнув її до підозрілої калюжі.

Того, що сталося далі, не очікував ніхто, навіть наш досвідчений провідник-мисливець. Темна вода вибухнула буруном, над поверхнею показалися величезні й страшні зубасті щелепи, масивний багатометровий хвіст ударив по місцю падіння, а поверхнею води з тріском поповзли електричні розряди. Старий досвідчений кайпі, значно більший за того, якого принесли до мого племені ельфи як викуп за полонянку. Та ще й магічний!!!

— Ідемо, поки живі… — самими губами прошепотів переляканий мисливець, але я, навпаки, підбадьорився, уся моя апатія після багатогодинного переходу багнюкою зникла наче рукою зняло.

— Ні. Ми вб’ємо цього звіра. Мені потрібна його міцна шкура для нагрудника, та й демонічне ядро в такої стародавньої тварюки має бути цінним.

Мене справді не влаштовувала та примітивна безрукавка, яку орки пошили зі шкури попереднього кайпі. Надто коротка, ледве сягала мені до пупка, та й з усієї шкури ремісники використали для неї найм’якшу й найподатливішу частину з черева болотяного ящера. Не сперечаюся, обробляти й шити таку було набагато простіше, ось тільки втрачалася сама суть захисного нагрудника, і я давно вже думав про заміну. Стародавній кайпі з особливо міцною шкурою був саме тим, що я давно шукав, та й майстри-ремісники об’єднаного племені для вождя вже старатимуться, а не пошиють незрозуміло що на «відчепіться», як виконали попереднє замовлення.

Залишалося придумати, як здійснити задумане. Доки кайпі лежав у величезній калюжі, непомітно наблизитися до нього було неможливо. Тому ми почали турбувати величезну рептилію, кидаючи грудки багнюки й палиці. Звірюка спочатку нервово реагувала на кожен сплеск, але потім ящерові все-таки набридло, і він вирішив змінити місце. Ми дочекалися, доки тварюка повністю вибереться на берег, після чого атакували здалеку, але кинуті молодими орками списи не пробили міцної шкури кайпі. Ого! Саме такої міцності я й чекав від майбутнього нагрудника. Русалки пропонували дочекатися, коли цей схожий на плаского крокодила ящір дістанеться до великої води, і тоді вони втрьох спробують напасти. Але я вирішив інакше.

Не приховуючи своїх дій від супутників, я накинув капюшон плаща-невидимки й обережно рушив уперед. П’ятиметрова звірюка мене не бачила й не чула, але якимось незрозумілим чином усе-таки відчула й роззявила величезну зубасту пащу, попереджаючи та лякаючи. Мене це не зупинило, хоча розміри ящера, звісно, вражали. Підібравшись збоку, я розмахнувся своєю магічною глефою й щосили завдав рубального удару згори по шиї. Очікував глибокої рани й був готовий негайно відскочити, щоб уникнути удару страшного хвоста, але… голова чудовиська відокремилася від тіла, а саме тулубище забилося в передсмертних судомах. Я зняв капюшон і звернувся до приголомшених супутників, які стояли з роззявленими від подиву ротами.

— Готово. Моя зброя називається «Укус кайпі», тож є в цьому іронія небес, що вона настільки ефективна саме проти кайпі. Коли заспокоїться, допоможіть відтягти важку тушу подалі від води й розітнути. Мені потрібні лише демонічне ядро й частина шкури, усе інше ваше.

Минула секунда, потім друга. Після чого молоді орки почали скандувати моє ім’я, точнісінько як робили недавно перед битвою з Білою Рибою.

— Альвар! Альвар! Альвар!

До цих захоплених вигуків приєднався старий мисливець, а потім і хащівник із трьома русалками. Найла пішла найдалі, і коли інші члени загону трохи заспокоїлися, річкова діва підпливла до самого берега й чітко та свідомо промовила, дивлячись на мене очима, сповненими захоплення й обожнювання.

— Дозволь мені служити тобі, господарю! Присягаю цілковито зберігати вірність!

Дві її подруги не наслідували приклад Найли, але мені здавалося, що ще трохи — і ці дві русалки теж визнають мене господарем. Ми всім гуртом розбирали величезну броньовану тушу й порпалися в нутрощах кайпі, шукаючи демонічний камінь, коли здалеку почулися крики, а невдовзі показалися мисливці племені, які йшли нашими слідами.

— Альваре, біда! — ще здалеку закричав один із них. — На наше посольство на заході напали! Верховного шамана Дереша вбито, загинули ще троє з його охоронців. Один із четвірки охоронців повернувся човном і розповів, що зумів утекти, поки Ги Безжальний Убивця стримував нападників і прикривав його відступ.

— Це були воїни роду Мудрого Сича? — уточнив я, стискаючи кулаки так, що побіліли кісточки, і подумки обіцяючи найлютішу долю тим, хто посмів напасти на мого дипломата.

— Ні, Альваре. То були люди. Багато людей. І вони напали на наших мирних посланців, навіть не спробувавши спочатку заговорити з ними.

Похідний табір готувався до сну. Зважаючи на незнайому дику місцевість, вози поставили у велике коло й зчепили між собою — так вони мали стати своєрідними стінами фортеці в разі нічного нападу орків або небезпечних магічних звірів, які не були такою вже великою рідкістю тут, у погано дослідженому прикордонні. Три намети розбили в центрі табору впритул один до одного, щоб не займали багато місця. Але оскільки в наметах поміститися могли не всі, частині охоронців довелося ночувати у відкритих возах просто на тюках із товарами. У своєму критому возі, який більше нагадував карету, воліла ночувати й старша жриця церкви Матері-Живиці преподобна мати Ванда. І хоча всередині її воза місця було вдосталь, трьох молодих послушниць старша жриця відіслала до одного з наметів, фактично відправивши мерзнути на тонких підстилках на сирій і холодній землі. Нічого молодим жрицям бути пещеними! Нехай заздалегідь звикають до труднощів і нестатків, з якими неминуче зіткнуться під час свого служіння в прикордонні! Та й що це за цілительки, якщо потім не зможуть вилікувати в себе звичайну застуду⁈

Але взагалі ця стоянка в холодному сирому лісі була вимушеною. Через весняне бездоріжжя звичний північний тракт, яким зазвичай користувалися мандрівники й купці, що прямували від Внутрішнього моря до земель Західного Урсі, цілковито розкис і став непридатним для проїзду возів. Тому їхня група, намучившись із витягуванням важких возів із багнюки, була змушена зміститися південніше, де на картах ненадійним пунктиром позначалася так звана «стара орча дорога» нейтральними територіями між землями людей і всіляких диких напіврозумних племен. Цей шлях вони справді знайшли, хоча насправді стара дорога сильно заросла чагарником, та й подекуди була перегороджена поваленими деревами або розмита струмками. Але все одно рухатися нею виявилося зручніше й швидше, земля тут була сухішою, а вози принаймні не провалювалися в багнюку по самі осі.

Та й насправді «орча дорога» виявилася не такою вже страшною, як про неї пліткували на заїжджих дворах північного тракту. На новому шляху не було незліченних банд грабіжників, які тримали в страху подорожніх північного тракту й змушували пересуватися лише з великою охороною. Не було кордонів між графствами й королівствами, на кожному з яких жадібні до грошей вартові, що мало чим відрізнялися від розбійників, здирали з подорожніх мито за проїзд. Небезпеку на новому шляху становили хіба що орки, але вони жили трохи південніше, уже зовсім у диких краях. Сюди ж, на старий тракт, могли випадково забрести хіба що невеликі їхні групи, які не становили серйозної небезпеки для солідного загону з двадцяти п’яти озброєних бійців і відразу чотирма жрицями як магічною підтримкою. Та й досвідчений лицар сер Уолтер Траго Вусатий, який очолював цю групу мандрівників, чудово знав, що неподалік від старої дороги живуть не найагресивніші й далеко не найчисленніші племена Мудрого Сича та Білого Оленя, з якими його досвідчена дружина цілком могла впоратися.

Орки їм справді трапилися, причому за сьогоднішній день навіть двічі. Уранці вислані вперед кінні дозорці повідомили про групу з трьох-чотирьох озброєних луками мисливців-орків, що спричинило тривогу. Але ті мисливці воліли розчинитися в дикому лісі, не ризикнувши зв’язуватися з великим загоном людей. Потім уже в другій половині дня на зарослу торішнім бур’яном дорогу просто перед мордами коней першого воза неквапливо вийшла шістка озброєних орків. Серед них був шаман, якщо судити зі специфічного вбрання цього старого орка. Орчою мовою в загоні ніхто не говорив, і чого хотів цей старий, ніхто з людей не зрозумів. Але якщо є шаман, то є й підступна магія, тому досвідчений Уолтер довго не розмірковував і наказав своїм бійцям атакувати підозрілу групу орків.

Старий шаман, утиканий стрілами, помер раніше, ніж устиг щось збагнути. Охоронцям обозу, які кинулися в атаку, вдалося вбити ще трьох диких противників, озброєних непоганими металевими сокирами. А ось із великим, укритим сіткою шрамів берсерком довелося повозитися, цей громило-людожер навіть устиг серйозно поранити двох людей, перш ніж сам упав під градом ударів. Цього дивного орка з намистом із відрізаних вух Уолтер наказав не добивати, а міцно зв’язати й кинути на віз — цілком могло виявитися, що це хтось важливий в орчому племені, а за такого цінного полоненого можна було отримати непоганий викуп. Поранених охоронців відразу підлікували своєю магією жриці церкви Матері-Живиці, найуміліші цілительки в усій Елаті, тож можна було сказати, що несподіваний бій минув успішно й без втрат.

Ось тільки лицар сер Уолтер Траго однаково залишився невдоволеним. Один із шести орків зумів утекти, покинувши при цьому своїх товаришів, які билися з людьми. З орками лицар уже зустрічався, та й чув про сутички з цими дикунами на різних ділянках кордону. Тому знав, що така боягузлива поведінка для бійця-орка зовсім нехарактерна. Зазвичай ці недалекі, обділені розумом громили б’ються до останнього навіть за цілковито безнадійного співвідношення сил і воліють померти, але не показати ворогові спину. Ось тільки старий орк-ветеран щось крикнув своєму молодому товаришеві своєю незрозумілою хрипкою мовою, після чого той опустив сокиру й кинувся навтьоки. Невже батько наказав єдиному синові відступити, щоб той урятувався й рід не урвався? Чи командир відправив підлеглого по підкріплення? Цей варіант був цілком можливим, тож лицар сер Уолтер Траго Вусатий наказав усім залишатися напоготові й якнайшвидше покинути небезпечне місце.

Ось тільки, наче вони розгнівали богів, відносно добра дорога невдовзі закінчилася й вервечка возів загрузла в багнюці. Швидкість пересування сильно знизилася, і до настання темряви караван зумів відійти від місця сутички добре як на дві-три милі. До безпечного прикордонного форту вони вже ніяк не встигали, тож ночівлю довелося влаштовувати просто в лісі. А оскільки помсти розлючених орків варто було побоюватися, командир наказав збільшити кількість нічних дозорців до чотирьох, змінюватися кожні п’ять-шість клепсидр, а всім іншим бійцям, які не перебували в дозорі, цієї ночі не знімати кольчуг і не відкладати далеко зброю.

Настала ніч. Табір спав. Стриножені коні всередині кола возів їли запарене зерно з торб, підвішених на шиях, і час від часу задоволено пирхали. Зубасті варги у великій клітці на одному з возів, яких Уолтер Траго купив у прибережному місті в торговця тваринами й віз до сторожового форту як сторожових звірюк, наїлися кістками та залишками м’яса й тепер відсипалися, зрідка сито відригуючи. Люди теж уже повечеряли й розійшлися по наметах і возах. Біля багаття поруч із вусатим Уолтером, якому чомусь не спалося, залишилася лише преподобна мати Ванда, старша жриця церкви Матері-Живиці. Ця служителька церкви відгукнулася на лист барона Рюхена Траго Побожного, батька Уолтера, і не лише прислала до прикордоння трьох молодих послушниць церкви, а й сама приїхала нести святе слово в ці дикі небезпечні краї.

Узагалі нейтральні землі на південь від Внутрішнього моря тому й називалися нейтральними, що жодна з трьох основних сил материка Елати не мала на цих територіях повної влади. Тут чергувалися баронства й графства, які підкорялися Східній Імперії та шанували «старих» богів: богиню родючості Живицю, її сестру, богиню смерті Мару, бога війни Дракера та інших богів, нехай і менш популярних у народі. Інші ж міста й князівства прикордоння визнавали владу Західної Імперії, де звичну церкву вже чотири століття тому вигнав жорстокий Імператор Кельнміїр, а «старих» богів замінили вісім духів-покровителів Давніх Родів. Також сильним у прикордонні був і вплив Урсі, у вченні яких богів хоч і визнавали, але лише як кінцеву мету, якої людина мала прагнути у своєму саморозвитку.

Саме про заплутану політичну карту прикордоння, яка являла собою строкату клаптикову ковдру, і про боротьбу релігій за розум людей, що жили на цих територіях, тепер біля багаття вела розмову старша жриця Ванда з керівником групи, лицарем Уолтером. Прямі конфлікти трьох головних сил тут, у прикордонні, траплялися рідко. Але на нейтральних землях вистачало «невизначених» або «вільних» територій, які намагалися виторгувати якісь преференції, не поспішали приєднуватися до жодної з трьох основних сил Елати й старалися виживати самостійно. Саме такі незалежні князівства й графства були найуразливішими та найлакомішими місцями, куди церква й спрямовувала свої сили. І якщо з правителями тих територій не вдавалося домовитися мирним шляхом, церква була готова застосувати силу, усебічно підтримуючи вірних «старим» богам правителів.

Таких правителів, як честолюбний барон Рюхен Траго Побожний, який нещодавно розширив свої володіння завдяки захопленню колишнього вільного міста Червона Круча, нерозумний правитель якого намагався заощаджувати на виплатах, жити без указівок ззовні й могутнього політичного «даху». Барон Рюхен Траго був істинним сином «старої» церкви, регулярно надсилав щедрі дари до Східної Імперії, а тому міг розраховувати на серйозну підтримку церкви. У війні з вільним містом Червона Круча саме церква забезпечила війську барона Траго перевагу, оплативши йому загін умілих найманців. Тепер же вищі священники Імперії вирішили підтримати й нове починання честолюбного барона: будівництво величезного монастиря біля міста Червона Круча, який став би центром підготовки священників і оплотом церкви в цих диких краях.

Сам сер Уолтер Траго не був настільки релігійним, як його побожний батько, хоча амулет-оберіг богині Живиці завжди носив на шиї, а святкові богослужіння в міській церкві регулярно відвідував. Релігію лицар вважав непотрібною дурницею, а тому не раз сперечався зі своїм батьком, коли той надсилав значну суму як щорічний дар до Східної Імперії, хоча міг би витратити ці кошти зі значно більшою користю для свого баронства — наприклад, збудувати млини у великих селах, розширити гранітний кар’єр або підвищити платню бійцям дружини. Зціпивши зуби, сер Уолтер Траго за наказом батька вирушив у далеку багатоденну подорож на північ до Внутрішнього моря, щоб зустріти там у порту групу жриць церкви Матері-Живиці, а потім супроводити їх до батькових володінь. Усю цю далеку експедицію, як і саме будівництво неймовірно дорогого монастиря, сер Уолтер вважав непотрібним марнотратством і примхою свого батька, який ударився в релігію.

Але тепер, під час розмови біля багаття з преподобною матір’ю, старший син барона серйозно замислився. Чи справді його батько настільки релігійний, яким хоче здаватися людям? Чи не хитра це гра на публіку з метою отримати військову й фінансову підтримку від могутньої Східної Імперії, яка прагнула посилити свої позиції в прикордонні? Адже ще років п’ять тому батько не був настільки релігійним. Тоді барона Траго вважали міцним господарником, а не зразковим парафіянином, який ширяє у хмарах. Але важка війна із сусіднім баронством, яка виснажила скарбницю й запас рекрутів, різко змінила поведінку батька. Від певного моменту барон Рюхен Траго раптом став страшенно релігійним, за що невдовзі й отримав прізвисько «Побожний». Він витрачав шалено великі гроші на підтримку святош, не зважаючи на справжній стан скарбниці, після чого… військові й політичні успіхи не змусили себе чекати. І війну із сусіднім бароном вдалося виграти, і вільне місто Червона Круча підкорити. Але навіть якщо барон Рюхен Побожний і грав на публіку, розв’язуючи таким способом свої завдання, то грав дуже вправно, і церква його всебічно підтримувала. Ось і тепер преподобна мати ставила барона за приклад його рідному синові й запевняла в усебічній підтримці будь-яких починань батька.

Та раптом старша жриця урвала себе на півслові й повернула голову кудись убік, вдивляючись у темряву за кільцем возів. На обличчі немолодої жінки відбилися подив і тривога.

— Відбувається щось недобре, Уолтере, я це відчуваю.

Наче на підтвердження слів жриці, у своїй клітці раптом дружно схопилися на лапи й завили варги, які ще зовсім недавно мирно спали. Потім здалеку пролунав уривчастий скрик.

— Підіймай своїх людей, сере лицарю! — із тривогою в голосі наказала преподобна Ванда й почала підводитися… але темна постать, яка невідомо звідки виникла за її спиною, махнула чимось схожим на посох, і важка металева куля опустилася на потилицю жінки, після чого жриця впала на землю. Та сама постать поклала на плече лицаря матово-сірий клинок, сер Уолтер навіть відчув шкірою шиї дотик гострого холодного леза.

— Якщо здіймеш галас, відразу помреш, — попередив незнайомець напрочуд спокійним голосом. — Мовчки кивни, якщо зрозумів.

Оскільки сер Уолтер завагався, страшний незнайомець трохи сильніше притиснув гострий клинок, і лицар відчув, як його шиєю потекла цівка гарячої крові. Після цього командир загону швидко-швидко закивав, показуючи, що все зрозумів.

— От і молодець. Хрине, зніми з нього перев’язь із мечем і обшукай. А потім заткни вовків у клітці, щоб не вили.

Вусатий Уолтер злякано здригнувся, коли біля нього з невидимості проявилося лісове чудовисько з дитячих казок, розгубився й зовсім не перешкоджав тому, як міфічний хащівник розв’язував ремінь і позбавляв його зброї. А тим часом з усіх боків до сплячого нічного табору лізли орки, тихо пробираючись під возами. Дивно мовчазні як для цього народу, що постійно верещав під час битв, із забрудненим багнюкою одягом і чорними смугами на обличчях, які робили воїнів непомітними в нічному лісі. Орків було багато, навіть надто багато. Та стільки бійців в орчому племені просто не могло бути!

— Ти головний у цьому загоні? — привернув увагу Уолтера високий чоловік, знову приставивши до вразливої шиї лицаря вістря клинка. Після того як сер Уолтер Траго кивнув, бандит продовжив: — Тоді слухай мене уважно. Зараз ти накажеш своїм людям вилазити з возів і наметів по одному та без зброї. У такому разі орки не вбиватимуть твоїх людей, а просто зв’яжуть, після чого можна буде спокійно поговорити. Ти мене зрозумів?

— А потім ви переріжете нас уже зв’язаними й беззбройними? — невесело всміхнувся лицар. — Ні, хитрий бандите, так не піде!

— Як знаєш. Я давав вам шанс урятувати життя. Хоча ви цього шансу й не заслужили, убивши мого мирного посланця. Тепер смерть усіх цих людей буде на твоїй совісті!

Дивний чоловік відвернувся від полоненого, утративши до нього інтерес, і подав рукою сигнал, після чого орки з оголеною зброєю в руках так само мовчки рушили до возів і наметів зі сплячими людьми.

— Стій! Зачекай! — відразу заметушився сер Уолтер. — Я накажу своїм людям скласти зброю. Але лише якщо отримаю обіцянку, що ти залишиш нас живими.

— Декого я пощаджу, даю слово. Зокрема ти, сере лицарю, залишишся в полоні до сплати викупу за твою голову. Живою залишиться й ця жриця Живиці, я з лікарями не воюю. Також залишу живими чотирьох бійців, які присягнуть мені на вірність і поповнять мої втрати. Може, і ще когось пощаджу, але це вже залежатиме від них самих. Урахуй, це моя остання пропозиція. Якщо вона тебе не влаштує, загинуть узагалі всі!

Лицар прошипів лайку крізь зуби, але потім усе-таки погодився. І голосно прокричав своїм бійцям, які вже відчули недобре й прокинулися, не робити необдуманих вчинків, кинути зброю й по одному виходити з наметів.

Вага Дуболом із групи штурмової піхоти Фадира Твердолобого був у вкрай тяжкому стані, жити оркові залишалося щонайбільше кілька годин. Ми знайшли цього пораненого, стікаючого кров’ю бійця на місці нападу на наше посольство. Вороги визнали Вагу мертвим і кинули в багнюці біля розбитої возами дороги. Ми рушили чіткими слідами підкованих копит, безлічі ніг і коліс, не надто сподіваючись наздогнати мерзотників, і тим дивовижнішим було те, що невдовзі ми справді їх знайшли! Люди виявилися настільки безпечними й самовпевненими, що розбили табір буквально за кілька кілометрів від місця нападу, майже просто посеред дороги. Такий шанс не можна було втрачати, і я наказав готуватися до атаки.

Посланий у розвідку хащівник Хрин повідомив про чотирьох дозорців навколо табору, решта ж людей або вже спали, або готувалися до сну. Лише в центрі кола возів біля багаття розмовляли двоє, і не схоже було, що вони збиралися найближчим часом лягати. Ще хащівник повідомив, що знайшов зниклого Ги Безжального Убивцю, цей поранений орк був зв’язаний, сильно побитий і лежав в одному з возів.

Дозорців навколо табору довелося тихо прибрати, щоб не зчинили галасу, решту ж людей я наказав за можливості взяти живими, щоб допитати й дізнатися, що вони взагалі забули на орчих територіях. Щоб зменшити кількість жертв, я навіть сам поліз на ворожу територію, накинувши капюшон плаща-невидимки, вивів із ладу немолоду досвідчену жрицю й полонив лицаря, який назвався командиром усього загону. Решта ворогів справді здалися, отримавши відповідний наказ від командира. Лише з мешканцями одного з наметів виникли труднощі — добровільно звідти ніхто не вийшов, а коли мої орки полізли всередину, почулися метушня й шум боротьби, а потім із намету долинув пронизливий жіночий вереск.

Лицар після цього сіпнувся було на допомогу, але сильний чорний Вуглик зумів його втримати й заломити руки за спину. З намету ж орки під командуванням Костолома, грубо тягнучи за волосся й глузливо регочучи, витягли переляканих, верескливих і заплаканих молоденьких дівчат. Дві з них були одягнені в темно-коричневі ряси служительок богині Живиці, а одна, мабуть, устигла переодягтися до сну й тому була лише в довгій нічній сорочці. Побачивши моє невдоволене обличчя, орки-головорізи миттєво припинили знущатися з полонянок, злякано втягнули голови в плечі й кинули дівчат до моїх ніг, швидко торохтячи й виправдовуючись — мовляв, «не стрималися й трохи налякали жартома».

— Жити хочете? — поставив я переляканим дівчатам найважливіше запитання, але, схоже, лише ще більше їх налякав. Послушниці церкви опустили обличчя й чомусь почервоніли. Не знаю вже, яку непристойність вони про мене надумали, але я поспішив уточнити: — Ви з церкви богині Живиці й, найімовірніше, добрі цілительки. У мене двоє тяжкопоранених. Єдиного ж нашого лікаря ваша група сьогодні вбила, хоча старий прийшов до вас із миром. Тож пропоную одній із вас чесну угоду. Рівно п’ять років день у день відпрацювати цілителькою в племені Жовтої Риби, після чого орки відпустять на волю й навіть щедро винагородять за працю. Обіцяю, що ніхто з орків цю дівчину навіть пальцем не торкнеться.

— А якщо ніхто з нас не погодиться рятувати цих людожерів і ворогів людського роду? — піднявши голову й дивлячись мені просто в очі, з усмішкою поцікавилася одна з молодих жриць. — Уб’єш нас, мирних лікарок? Візьмеш на себе такий гріх, людино? Богиня Живиця тобі такого ніколи не пробачить!

Зізнатися, ця дрібна фанатична дурепа, упевнена у своїй винятковості й безкарності, серйозно мене розлютила. Тому я відповів їй так, як ніколи не став би говорити дівчині з холодною головою.

— Ні, убивати вас я не стану. Оркам серйозно бракує молодих жінок, із ними взагалі біда. Тож виберете собі чоловіків серед міцніших воїнів і дізнаєтеся, як на цьому світі з’являються напіворки. Якщо ж відмовитеся від ролі вірних дружин, то швидко довідаєтеся, що таке «нічийна» жінка в племені орків, і це знання вам дуже не сподобається!

— Богиня Живиця тобі такого ніколи не пробачить! — повторила свою порожню погрозу ця фанатична дурепа, утім уже не так упевнено, та й голос дівчини наприкінці затремтів. Але її підтримала інша жриця, теж почавши мені погрожувати.

Довелося знову ставити цих нахаб на місце.

— Я особисто знайомий із богинею смерті Мораною й посланий у цей світ із милості богині, тож на гнів її сестри мені начхати!

Я очікував подальшої впертості від молодих фанатичних жриць, які, схоже, були готові померти, але не підкоритися. Та раптом темноволоса, коротко підстрижена дівчина в білій нічній сорочці, наймолодша з трійці, підняла обличчя й виразно промовила, що погоджується відпрацювати п’ятирічний контракт цілителькою в племені орків. Після чого додала, що її звуть Луана, і вона присягається чесно виконувати свої обов’язки й не намагатися втекти, якщо їй забезпечать захист. Потім ця хоробра жриця богині Живиці безстрашно підвелася й рушила до воза з пораненим орком-берсерком Ги Безжальним Убивцею. Її подруги так і завмерли з роззявленими від подиву ротами, та і я сам, зізнатися, теж насилу підібрав відвислу щелепу. Після чого наказав Хуго метнутися до намету й принести звідти одяг нашої нової цілительки Луани та всі інші її речі.

Із полоненими охоронцями обозу я теж не церемонився й оголосив зв’язаним людям, які сиділи на землі, що через їхню провину й дурість учора втратив чотирьох бійців. Тому візьму чотирьох із них, щоб поповнити втрати своєї армії, а на решту завтра ввечері чекає смерть на великому поховальному багатті, яке плем’я Жовтої Риби запалить на честь підступно вбитого людьми верховного шамана Дереша Похмурого. П’ять років бездоганної служби в племені орків і беззаперечного підкорення наказам вождя або смерть на багатті — вибір я залишав кожному.

Спочатку мої слова зустріли лише прокльонами й погрозами. Але потім почулися уточнювальні запитання щодо розміру платні на службі в орків і можливості достроково розірвати контракт у разі сплати неустойки, і я зрозумів, що ми домовимося. За три срібняки за сезон багато воїнів були готові хоч зараз змінити наймача, тим паче що альтернативою була швидка й болісна смерть. Зрештою я відібрав сімох умілих воїнів-найманців, а решту наказав помістити до звільненої від варгів великої залізної клітки разом із двома молодими жрицями. Звірі, до речі, після спілкування з Хрином цілковито присмиріли й крутилися біля хащівника, не виявляючи до моїх орків ані найменшої агресії.

Залишалося розв’язати питання зі зв’язаним лицарем і старшою жрицею, яка вже опритомніла й невдоволено зиркала на мене. Ґрунтовна розмова з ними затягнулася до самого світанку. Мене цікавило все: від політичного устрою світу за кордоном орчих територій до торгових шляхів і середніх цін на різні товари. До мене в полон потрапили важливі птахи: старший син і спадкоємець місцевого градоначальника та важлива особа з церкви Східної Імперії. Відпускати таких без викупу було ніяк не можна, бо вони вбили мого посла, і в такому разі люди цілковито перестали б поважати мене й моїх орків. Тому жадібність і бажання зірвати великий куш у мені боролися з розсудливістю та побоюванням посваритися із сильними сусідами, з якими в майбутньому краще було підтримувати нормальні стосунки.

— Отже, мої умови, — оголосив я з першими променями сонця, коли молоденька жриця Луана підтвердила, що закінчила лікувати орків і стан обох моїх поранених бійців стабілізувався. — Усі ваші вози з товарами й усіх коней, крім одного, я забираю як віру за вбивство мого посла. Це мала ціна, і будьте вдячні, що я не взяв віру кров’ю.

— Жорстко, але справедливо… — погодився сер Уолтер.

— Викуп за кожну з двох молоденьких дур-монашок призначаю по п’ятнадцять срібних монет. Відпустив би безкоштовно з поваги до церкви Матері-Живиці й до вас, старша жрице, але дівчата поводилися зухвало й нахабно, тому заслуговують на урок на майбутнє.

— Справедливо, — погодилася преподобна мати. — Я обов’язково поговорю з обома послушницями й поясню, що вони вже не у вічному граді Ульхеймі, а тому мають поводитися ввічливо, щоб не створювати церкві проблем.

— За всіх рядових воїнів гуртом викуп — п’ятдесят срібних монет. Вас же, шановний сере Уолтере Траго, я б серйозно образив, якби зажадав викуп менш як п’ять золотих. Старша жриця напише листа вашому батькові, барону Рюхену, у якому викладе ці умови. Найвправніший у верховій їзді ваш боєць отримає швидкого коня й вирушить до міста Червона Круча, шлях до якого, як ви мені сказали, становить півтора дня. Тож якщо до кінця третього дня викуп буде сплачено, вважатиму інцидент вичерпаним, і всі ви отримаєте свободу. Якщо ж барон визнає вас непотрібними й не заплатить, то вже вибачте, але всі ви, разом із преподобною матір’ю, вирушите на багаття слідом за мудрим шаманом Дерешем Похмурим, який завершив свій життєвий шлях із вашої вини.

Оскільки мої співрозмовники не відреагували, я продовжив.

— До отримання грошей ваші бійці й дві молоді послушниці посидять у спільній великій клітці, яку орки перенесуть у безпечне місце на території мого племені. Так, незручно й неприємно, особливо дівчатам, але в’язниці в моєму племені Жовтої Риби немає, як і посади наглядача, тож потерплять, тим паче що їх годуватимуть і напуватимуть. Вам же двом нададуть шатер у поселенні Розумної Сови. Ви вільні пересуватися територіями Жовтої Риби, обмежувати вас не стану. Е-е-е… Ну чого там, Костоломе?

Остання моя репліка стосувалася величезного орка-берсерка, який підійшов зовсім близько й перервав мою розмову із цінними полоненими.

— Вождю Альваре, там це… чужі орки прийшли. Багато, я до стількох і рахувати не вмію. Кажуть, що з племен Аара й Биха, які належать до роду якогось там Сича. Питають, що плем’я Жовтої Риби забуло на їхніх територіях, і, дуже на те схоже, напрошуються на бійку!

— Якісь проблеми, Альваре? — старша жриця слів мого берсерка не зрозуміла, але тривожну інтонацію у фразі Костолома все-таки вловила.

— Поки не знаю, шановна, але, мабуть, ні. З’явилися наші сусіди-орки з двох племен роду Мудрого Сича, загалом їх чимало. Вимагають видати їм людей, які порушили кордони. Одні хочуть вас зжерти, інші — просто відрубати голови. Зараз піду з ними поговорю.

— І це ти називаєш «немає проблем»⁈ — обурився й, схоже, навіть не на жарт злякався лицар Уолтер.

У відповідь я лише безтурботно махнув рукою.

— Та вони базіки-пустомелі, зазвичай погаласують, пообурюються й підуть. Сусіди вічно всім невдоволені, але у відкритий конфлікт із Жовтою Рибою не лізуть, побоюються. Утім, усе залежатиме від кількості воїнів. Якщо зібрали багато, то можуть стати й агресивними. У такому разі пошлю гінців до союзних вождів Білої, Синьої, Чорної та Фіолетової Риби, щоб надіслали ще бійців утихомирити сусідів. У будь-якому разі віддавати вас на забій не збираюся, тож розслабтеся.

Звісно, я відверто брехав, безсоромно користуючись тим, що люди не знали орчої мови. Але на цю брехню були вагомі причини. Під час нічної розмови з важливими полоненими я постійно ловив себе на думці, що ця парочка дуже й дуже непроста, особливо жриця. Вона постійно мене промацувала, намагаючись вивідати минуле людини, яка опинилася серед орків, а також моє ставлення до богів, особливо до Живиці й Морани. Лицар же не полишав спроб дізнатися точну кількість орків на моєму боці. Вочевидь, для нього це було дуже важливо.

У принципі, сера Уолтера я розумів. Одна річ, якщо ті шістдесят п’ять орків, яких він бачив на власні очі, — це всі сили племені Жовтої Риби. Тоді зважати на мене він не збирався й невдовзі після звільнення провів би каральний рейд разом із людьми барона Рюхена Траго, бажаючи покарати знахабнілих орків, повернути конфісковані товари й силою звільнити всіх людей, які погодилися працювати на мене. І зовсім інша річ, якщо до цих шести десятків орків будь-якої миті могли додатися ще кілька сотень лютих диких бійців. Тоді сер Уолтер уже не був упевнений у швидкій і легкій перемозі, та й узагалі в перемозі, був готовий пробачити вилучення возів з усіма вантажами й поводитися з таким могутнім сусідом мирно.

Але не лише це я зрозумів із розмови. У бесіді не раз прослизали фрази преподобної матері про те, що люди готові терпіти орків лише доти, доки ті роз’єднані, не становлять серйозної загрози й витрачають усі сили на міжусобну боротьбу, а заразом стримують кровожерливіших і небезпечніших істот, які живуть глибше в порожніх землях, на кшталт мінотаврів, циклопів або гірських велетнів. Але якщо одного дня в орків з’явиться сильний вождь, який захоче об’єднати розрізнені племена… Преподобна мати Ванда вважала, що в такому разі загрозу треба буде усунути превентивно, доки не стало надто пізно. Я старанно підтакував, а сам думав, що серйозною помилкою буде зізнатися, що моя мета якраз і полягає в об’єднанні орків під моєю владою в єдину грізну силу, з якою сусіди будуть змушені рахуватися.

Також я подумки лаяв себе за те, що поспішив зізнатися небезпечним співрозмовникам, що є вождем племені Жовтої Риби й самостійно ухвалюю рішення. Значно спокійнішою та безпечнішою була б позиція, що я лише командир невеликого загону, щось на кшталт півсотника, і відповідаю за воєнні рейди та набіги племені на сусідів, а всі справді важливі рішення ухвалює мудрий і могутній вождь-орк, який залишився в поселенні. У такому разі моя особа не викликала б особливого інтересу, і вже точно мене не визнали б порушником спокою та загрозою, яку треба «превентивно усунути».

— Тьху ти, налякав. І це все? Костоломе, тобі треба навчитися нормально рахувати, щоб не вводити вождя в оману!

До нашого табору завітало приблизно чотири десятки орків, які розділилися на дві нерівні групи й стояли окремо. В одній групі було не більше дюжини ікластих орків, і поводилися вони досить скромно. У другій же — близько двадцяти шести — двадцяти восьми бійців, які горлали на все горло, грізно потрясали зброєю, а ще в цьому натовпі за високими воїнами час від часу майоріла шапка шамана.

— Шикуємося у два ряди! — мої орки й без команди вже зібралися щільною купою й навіть утворили стіну щитів із берсерками на флангах, як ми відпрацьовували на тренуваннях, але я все-таки вирішив сам контролювати цей процес і зробити все максимально ефектно. — Списи вперед! Арбалетники, зарядити зброю! Ааху Жилорізе, бий у барабан! Костоломе, Фадире й Вуглику, ідіть за мною!

Людям, які сьогодні приєдналися до моєї армії, я окремо вже людською мовою наказав просто стояти й спостерігати, не втручаючись у те, що відбувалося. І не встиг я віддати всі розпорядження, як ранковим лісом прокотився ритмічний бій бойового барабана. Бам! Бам! Бам-бам-бам!!! Під це гупання я рішуче рушив уперед просто на галасливий натовп розлючених озброєних орків, навіть не озираючись і не перевіряючи, чи йдуть за мною названі супутники.

Противники відверто здивувалися моїй нахабності й один за одним почали замовкати, дедалі частіше розгублено поглядаючи на шамана та літнього зморшкуватого орка, який стояв поруч із ним, — мабуть, вождя племені. Той же після шикування племені Жовтої Риби нарешті зумів оцінити нашу чисельність і вишкіл, відверто розгубився, а тому запізнився з наказом зупинити людину, яка йшла до нього. Не отримавши команди, бійці-орки розступилися, пропускаючи мене впритул до свого вождя. Я підняв угору стиснуту в кулак руку, і барабан за спиною миттєво стих. У тиші, що запала, мої слова пролунали особливо чітко й виразно.

— Я Альвар Завойовник, вождь об’єднаного племені Жовтої Риби. Назвися, вождю, і відповідай, чи на твоїх землях було підступно вбито мого мирного посланця Дереша Похмурого? Бо в мене є багато серйозних питань до племені, яке допустило вбивство посла!

Старий зморшкуватий орк утягнув голову в плечі й, схоже, уже шкодував, що привів сюди своїх бійців, але все-таки зібрався з духом і відповів мені.

— Я Шоша Багатий, вождь племені Аара роду Мудрого Сича. Про твого вбитого посланця мені нічого не відомо. Прийшов же я сюди підтримати свого брата Шугу Сміливого, вождя племені Биха роду Мудрого Сича, — старий орк показав рукою на іншого зморшкуватого старого, який очолював меншу групу бійців. — Тут землі племені Биха, тому ми вимагаємо частину здобичі, яку ти захопив у людей на території чужого племені. Це справедливо. Звичай орків наказує в такому разі ділитися.

Я повернув голову до орків, які стояли за моєю спиною, і Фадир Твердолобий ледь чутно підтвердив, що чужий вождь має рацію й будь-якою здобиччю — чи то рибою, м’ясом, цілющими травами або, як у нашому випадку, награбованими трофеями — належить ділитися з господарями території. Я знову повернувся до вождя Шоші Багатого.

— Закони я шаную, Шошо, і привласнювати зайве не збираюся. Але перш ніж ділити здобич, вважаю за потрібне розв’язати питання з племенем, яке не забезпечило безпеки посла на своїй території. Убивство посла — тяжкий злочин і відкрите оголошення війни. Тому й віра буде відповідно тяжкою та кривавою, від племені Биха мало що залишиться.

Я заклично махнув рукою, запрошуючи другого вождя приєднатися до розмови.

— Шуго, чимчикуй сюди, якщо ти й справді сміливий, як тебе кличуть.

Старий справді підійшов, і я повторив йому слова щодо віри за вбитого посланця. Немічний вождь похитнувся й схопився за серце, і мені навіть здалося, що він зараз упаде. Ні, орк не впав, брат вчасно втримав його. І поки двоє вождів тихо перемовлялися, я поставив питання руба.

— Шошо, ти готовий заступитися за брата? У тому сенсі, мені вбивати й твоїх орків? Зрозумій, вождю племені Аара, сил у мене вистачить перебити обидва ваші племена, але я все-таки хотів би обійтися без зайвих жертв і надалі мирно сусідувати з твоїм племенем. До племені Аара я претензій не маю, тож ти і твої бійці ще можете спокійно піти, переслідувати вас не станемо й відпустимо з миром.

Шоша Багатий наморщив лоба, серйозно й надовго замислившись, але за наступні кілька хвилин так нічого й не вирішив. Довелося мені його поквапити.

— Давай, щоб тобі краще думалося, покажу приклад того, що станеться з твоїми бійцями, якщо ви не підете. За звичаями орків перед великою битвою племен улаштовують двобої найкращих воїнів, щоб і власну силу показати, і на найкращих бійців противника подивитися. Ви ж обидва шануєте традиції? Тоді від кожного вашого племені чекаю по одному бійцеві. Від Жовтої Риби двобійцями виступлять легендарний Костолом, найкращий боєць усіх територій Хира, а також командир моїх штурмовиків Фадир Твердолобий, лютий і безжальний берсерк, — я вказав на двох міцних орків за своєю спиною.

Вуглик невпевнено вказав лапою на себе, пропонуючи залучити і його, але я заспокійливо поплескав височенного чорного огра по передпліччю, бо до його плеча моя рука не дотягувалася.

— Твій час ще прийде, громило. Коли будеш готовий, я підберу тобі гідного суперника, щоб ти здолав його й відчув солодкий смак перемоги.

За моєю командою орки Жовтої Риби утворили півколо, другу половину якого невдовзі добудували бійці двох інших племен. Сонце вже піднялося над лісом, і додаткового освітлення не було потрібно, але я все одно наказав запалити й розставити по колу смолоскипи, щоб чіткіше позначити межі арени, перетинати які заборонялося всім, крім двобійців. Під відновлений бій барабана до кола вийшов величезний Костолом, який заради такої нагоди скинув шкіряний обладунок і роздягнувся до настегнової пов’язки. Могутні м’язи перекочувалися під усіяним шрамами тілом ветерана, а його суворий погляд з-під насуплених брів обіцяв противникові неминучу смерть. Мої орки дружно й дуже голосно почали скандувати: «Костолом! Костолом! Костолом!», тож навіть імені воїна, який вийшов проти нього, зізнатися, я не почув. Та й відволікла мене преподобна мати Ванда, яка невчасно підійшла, пробралася крізь натовп у перший ряд і поцікавилася тим, що відбувалося.

— Он той великий орк праворуч зараз битиметься за те, щоб тебе, жрице, залишили живою й відпустили, а не віддали на потіху натовпу он тих диких головорізів.

Жриця Матері-Живиці відразу посерйознішала, схопила обома руками оберіг, який висів на шиї, і почала беззвучно молитися. І не знаю, чи то її благання допомогли, чи то проти Костолома, недобра слава про якого докотилася навіть до сусідів, що жили на іншому березі, плем’я Аара виставило зовсім недосвідченого бійця, якого було не так шкода, але сутичка завершилася дуже швидко.

Ятагани противників кілька разів зі дзвоном зустрілися, після чого Костолом несподівано присів і зробив дуже ефектну підсічку. Його противник полетів на землю з високо задертими ногами, випустив у польоті клинок і вдарився головою та спиною. Підвестися орк уже не зміг. Костолом притиснув його груди коліном, пронизав живіт ятаганом і повільно, насолоджуючись криками жертви, провернув зброю в рані. Після чого висмикнув і відкинув убік свій залитий кров’ю кривий меч, узявшись гамселити й рвати суперника голими руками. Бризки крові долітали навіть до мене й потрапляли на обличчя преподобної матері, але жриця мирної богині Живиці не лише не кривилася, а й щасливо всміхалася.

— Усе, досить! — зупинив я берсерка, який увійшов у шал і одну за одною ламав через коліно кінцівки суперника, що вже не подавав ознак життя. — Костоломе, облиш його, ти переміг. Луано! Де ти, мала лікарко? Підійди до поваленого орка й перевір, помер він чи його ще можна вилікувати.

Молоденька полохлива дівчина в темно-коричневій рясі жриці, дуже хвилюючись і ледь не непритомніючи від страху, на тремтячих ногах вийшла в коло, утворене дикими орками. З острахом обійшла широкою дугою Костолома, який тріумфував і горлав на весь ліс, чия настегнова пов’язка не витримала напору й злетіла, відкривши поглядам присутніх стирчачий від збудження причандал, після чого рушила до закривавленого бійця, який лежав у багнюці. Присіла біля нього, приклала долоню до шиї, потім оглянула страшну рану в грудях і перевірила зіниці. Після чого підвелася й відповіла мені, що орк мертвий і лікуванню вже не підлягає. Я голосно, щоб чули всі, переклав слова жриці орчою мовою.

Натовп моїх орків заревів від захвату, а я, навпаки, посерйознішав, бо побачив двобійця, якого плем’я Биха виставляло на другий бій. Якщо це й був орк, то, мабуть, із домішкою крові велетнів. Жахливо високий і широкий у плечах, із масивним дворучним молотом, та ще й у серйозній броні, де кістяний панцир величезної черепахи кріпився на грудях поверх міцної шкури дугара. Жоден м’яз не здригнувся на обличчі Фадира Твердолобого, але я все одно зрозумів, що мій двобієць зовсім не вірить у можливість перемоги, а єдине, чого зараз бажає, — протриматися хоча б трохи й померти не надто ганебно. Втрачати такого потрібного мені бійця не хотілося, тому я сам ступив до кола зі смолоскипів і рушив до величезного, наче скеля, грізного орка.

— Який чудовий екземпляр! Та й боєць він, схоже, бувалий. Вождю Шуго, ти не будеш проти, якщо я особисто поміряюся з ним силою? Просто я давно не зустрічав гідних противників, а цей здається перспективним і може мене розважити.

— Я не проти, вождю Альваре, — відповів мені старий, не приховуючи задоволеної усмішки. — Тим паче ти вже ввійшов до кола, а тому вийти тепер не маєш права.

— Альвар! Альвар! Альвар! — мої бійці підбадьорилися, передчуваючи цікаве видовище. Що цікаво, ніхто з них не сумнівався, що такий гігант їхньому вождеві буде на один зуб.

Я жестом подякував своїм оркам за підтримку й зручніше перехопив глефу, готуючись до непростого двобою. У принципі, у своїй остаточній перемозі я не сумнівався й навіть уже продумав тактику бою проти такого великого й неповороткого ворога, але все одно вважав майбутній двобій першим серйозним випробуванням моїх здібностей прикликаного героя. Противник, який височів наді мною одразу на дві голови, гидливо сплюнув, але потім теж здійняв лапи до неба, закликаючи своїх прихильників підтримати його, і голосно заревів. Позер! А до того ж іще й придурок, бо бій уже почався! Довжини моєї древкової зброї цілком вистачило, щоб важка металева куля зі смачним хрускотом урізалася оркові в найболючіше для всіх чоловіків місце. Рев орка перейшов у писклявий фальцет, а сам боєць болісно зігнувся навпіл.

Ще удар! Знову не вістрям, а зворотним кінцем зброї, і в багнюку перед орком, який зігнувся в три погибелі, полетіли вибиті зуби, зокрема пожовкле праве ікло. Я щосили копнув орка, який тимчасово втратив орієнтацію в просторі, важким чоботом просто в розбиту закривавлену пику, і велетень завалився на спину.

Несподівано почулися перелякані крики й засвистіли стріли. Я був змушений відволіктися від бою й озирнутися, про всяк випадок перед цим відскочивши подалі від ворога й розірвавши дистанцію. У колі арени троє орків племені Биха болісно корчилися й пускали з рота криваву піну.

— Вождю, вони порушили закон двобою й спробували напасти на тебе зі спини! — пояснив те, що сталося, командир моїх арбалетників Суен Мисливець.

— То плем’я Биха забуло слово «честь»? Тоді перебийте всіх їхніх бійців і принесіть мені голову їхнього вождя! — прокричав я досить голосно, щоб мене почули всі на галявині. — Але плем’я Аара не чіпайте, якщо вони не оголять зброю!

Сам же я повернувся до свого противника, який уже трохи оговтався й намагався підвестися. Запропонував велетневі здатися, пообіцявши зберегти життя, але у відповідь отримав лише лайку.

— Як знаєш… — моя глефа легко по лікоть відсікла оркові праву руку, на яку він спирався, намагаючись підвестися.

Орк знову впав на землю. Страшний крик болю оглушив мене, але не зупинив. Я ухилився від незграбної спроби молотом у лівій руці зачепити мене з лежачого положення й розмахнувся глефою. Мінус друга рука. Потім по черзі мінус обидві ноги. Я підійшов до безпорадного обрубка, що залишився від колись грізного орка-велетня, встромив глефу в землю й узяв у праву руку велике ікло невідомого звіра, яке висіло в мене на шиї як символ вождя племені. З розмаху на всю довжину встромив ікло противникові в око, припиняючи муки бійця. Тут навіть підказка цілительки не була потрібна, щоб констатувати смерть.

Лише після цього я підвівся й озирнувся. Бійня на лісовій галявині вже закінчилася, із приведеної племенем Биха дюжини воїнів не вижив ніхто, а мій Вуглик тепер відкручував голову їхньому мертвому вождеві. Що дивно, найманці, які щойно приєдналися до моєї армії, не залишилися осторонь і теж узяли участь у побитті малої групи орків, незрозуміло як відрізняючи ворогів від союзників. Я підібрав свою закривавлену глефу, після чого повільно й невідворотно рушив до приголомшених орків племені Аара, які з розширеними від жаху очима спостерігали за знищенням товаришів із союзного племені.

— Раджу вам піти. Пара возів із товарами не варта того, щоб за них помирати.

— Так, Альваре Завойовнику, ми йдемо, — поспішив відповісти мені білий наче папір шаман, і старий вождь відразу підтвердив ці слова.

— От і добре. Вождю Шошо Багатий, через два дні на третій чекаю на тебе в гості в моєму таборі біля Бездонного озера. Знаєш, де це? Чудово! Приходь сам або з невеликою групою охоронців, які помістяться в одному човні, і тоді ми мирно поговоримо. Якщо ж приведеш із собою надто багато воїнів або відмовишся приходити, постраждає все твоє плем’я.

— Я зрозумів, Альваре. І обов’язково прийду в гості, нам справді багато чого треба обговорити, — із низьким поклоном відповів мені старий вождь, після чого крикнув трьом десяткам орків розвертатися й швидше йти, раз їм дали шанс уціліти.

— Ну і що скажеш, сере Уолтере? — преподобна мати скористалася тим, що поруч, на березі й на плоті, який готувався перетнути розлиту річку, були лише дикі орки, що не розуміли людської мови, а тому вирішила поговорити відверто.

— Що я можу сказати? — із кривою усмішкою хмикнув син барона. — Цей Альвар — чудовисько! Я не раз брав участь у битвах, бачив багато крові й вважаю себе загартованим воїном, але навіть мене пройняло до тремтіння й ледь не вивернуло навиворіт, коли він із безтурботною усмішкою на обличчі розчленовував того великого орка! Або коли цей залитий кров’ю маніяк стояв серед пошматованих трупів і обіймався з дикими орками, які в шаленстві та екстазі горлали його ім’я. Це не людина, а демон!

— Може, й так, — не стала сперечатися жриця, — хоча особисто я вважаю, що інакше людині серед орків не вижити. Орки поважають лише силу, тому треба бути небезпечним і злим, щоб самі орки не розглядали тебе як здобич. Хоча мені навіть страшно уявити, що тепер відбувається в поселенні того племені, яке накликало на себе гнів такого жорстокого вождя. Добре, що нас відіслали подалі.

— Так, цей моторошний чоловік сказав, що нам не варто бачити того, що там відбуватиметься. Тут я з ним цілковито згоден. Я й без того погано спатиму через криваві картини, які постійно поставатимуть перед очима.

— Але не про це я хотіла поговорити. Альвар відмовляється розповідати про своє минуле, але мені все одно хочеться зрозуміти, звідки ця людина взялася серед орків?

Лицар знизав плечима й за помахом орків, які вже закріпили віз на масивному плоті, ступив на слизькі колоди, що погойдувалися на хвилях. Старша жриця наслідувала його приклад.

— В Альвара є армійський досвід, це відразу видно, — промовив за хвилину сер Уолтер, коли пліт уже відчалив і, керований жердинами плотарів, рушив річкою. — Він командир середнього рангу, щось на кшталт півсотника чи сотника. Найманець або колишній військовий. Можливо, навіть дезертир, який переховується в диких землях від правосуддя. Може, він із територій Урсі? Тут відносно недалеко, та й про їхні конфлікти ми мало що знаємо.

— Ні, цілком точно не з Урсі, — відразу похитала головою преподобна Ванда. — І, схоже, не із Західної Імперії. Цей чоловік носить оберіг Морани й визнає істинних богів, тож схожий на вихідця зі Східної Імперії. У розмові з моїми молодими послушницями Альвар заявив, що особисто знайомий із богинею смерті. Спочатку я визнала ці слова порожнім вихвалянням, але тепер уже починаю сумніватися. Розумієш, Уолтере, перед його двобоєм із тим великим орком я спробувала накласти на Альвара благословення. І не змогла цього зробити.

— Він усе-таки демон? — насупився лицар і повернувся до співрозмовниці.

— Ні, причина, схоже, була в іншому. Альвар Завойовник уже мав благословення, причому сильніше, ніж те, яке я збиралася накласти. Це зробив хтось із вищих священників церкви або навіть хтось із богів Елати. Але не моя небесна господиня Мати-Живиця, її мітку я б відразу впізнала. І тому я дедалі більше схиляюся до думки, що слова Альвара про близьке знайомство з Мораною схожі на правду. Цей кровожерливий людський вождь орків — емісар богині смерті в нашому світі. А якщо так… — преподобна мати заплющила очі, щоб не видати своєї розгубленості від того, що русалки цілою зграєю прийшли оркам на допомогу й почали вирівнювати пліт, який течія почала зносити повноводною річкою, — Альвар Завойовник — єдина опора старих богів тут, у диких краях, а тому церква зобов’язана підтримувати всі починання цієї людини!

Поселення Биха роду Мудрого Сича ми знайшли без жодних підказок і чужих провідників, просто за слідами, залишеними групою орків на багнистій землі. За моєю командою воїни Жовтої Риби оточили невелике лісове поселення, щоб не дати нікому з жителів утекти, і за сигналом одночасно з усіх боків почали стискати кільце. Нас відразу помітили, перелякані орки почали метатися між шатрами й намагатися прорватися крізь оточення, але «Головорізи», командування якими тепер перейшло до Костолома, ловили всіх, хто прослизнув, роздавали їм повчальні стусани й повертали назад до поселення.

— Буде різанина? — уточнив у мене один із людей-найманців, які лише цього ранку приєдналися до орчої армії й зовсім не розуміли, що зараз відбувається.

Я тяжко зітхнув. В очах людей вождь орків за замовчуванням мав бути тупим жорстоким нелюдом, який насолоджується виглядом крові. Утім, такий образ я й сам намагався підтримувати, а тому навіть відіслав преподобну матір і сера Уолтера з невеликою групою орків до поселення Розумної Сови, щоб вони не бачили, що насправді відбуватиметься в таборі Биха.

— Ні, різанини не буде. Але ми добряче налякаємо жителів, щоб стали поступливішими й погодилися переселитися на нашу територію. Там вони увійдуть до складу мого племені Жовтої Риби й посилять його. Тож і ви, — я вказав кінчиком глефи на групу бійців-людей, — кричіть, лякайте, роздавайте стусани, але вбивати й калічити нікого не смійте! Це вже фактично МОЇ орки, залишилося лише владнати формальності.

Усіх знайдених у поселенні жителів озброєні орки, які горлали на все горло, зігнали до центру поселення й оточили подвійним кільцем бійців, і я нарешті зміг порахувати поповнення. Сорок три жителі, причому серед них я не побачив жодного старого. Відразу ставало зрозуміло, що плем’я Биха за давньою орчою традицією виганяло «зайві» роти, і єдиним літнім жителем тут залишався сам вождь. Розштовхавши бійців оточення, я вийшов до цього переляканого натовпу, що тремтів від страху.

— Слухайте уважно! Я Альвар Завойовник, вождь племені Жовтої Риби. Ваш колишній очільник Шуга жорстоко образив моє плем’я, заплющивши очі на вбивство посла на своїй території. Потім він узагалі порушив традиції орків і закони честі, спробувавши вбити мене натовпом під час ритуального двобою. Тому і Шуга, і всі воїни, які пішли з ним, мертві, а союзне плем’я Шоші Багатого відмовилося від вас, нікчемних, надавши мені вирішувати вашу подальшу долю. І відразу скажу, нероби й ледарі мені не потрібні, тож життя збережуть лише ті з вас, хто має для мене цінність і принесе племені Жовтої Риби користь. І для початку, — я жестом покликав величезного Вуглика, на якому красувався новий обладунок із черепашачим панциром на грудях, — хочу побачити майстра, який виготовив такий добрий обладунок!

Після кількох секунд мовчання з натовпу вийшов не орк-чоловік, як я припускав, а велика пишногруда орчиха зі шкіряним фартухом ремісника поверх простенької сукні з нефарбованої тканини. Але якщо одяг і взуття жінки були зовсім непоказними, то її зелені вуха прикрашала ціла розсип усіляких блискучих сережок, та й у носі було закріплене масивне золоте кільце.

— Ябада Шкіряниця, — відрекомендувалася вона й підтвердила, що саме вона зробила обладунок, у якому тепер красувався чорний огр.

— Несподівано! Хто твій чоловік? — поцікавився я, і орчиха вказала на невисокого орка, який скромно стояв осторонь, заявивши, що той є добрим мисливцем і водночас кожум’якою, який постачає їй уже вичинені шкури для роботи.

— Ви обоє гідні жити далі. Забирайте дітей, збирайте речі й готуйтеся до переселення на територію Жовтої Риби. І в мене відразу буде для тебе справа, Ябадо Шкірянице. Учора на полюванні я завалив старого магічного кайпі завдовжки шість кроків, — після цих слів і рядами моїх воїнів, і серед чужих орків прокотилася хвиля здивованих вигуків. — Ти здаєшся мені найздібнішою з усіх ремісників, яких я знаю, тож це завдання доручаю тобі. Неважливо, скільки часу забере робота, але мені потрібен найкращий обладунок із непробивної шкури цього ящера!

— Буде зроблено, вождю, — уклонилася орчиха, після чого широко всміхнулася, показавши основи своїх іклів із надітими на них золотими кільцями. — Але всі залишки шкури такого розкішного кайпі мої!

Орчиху з чоловіком і двома малолітніми дітьми похмурі бійці випустили з кола, а я перейшов до опитування решти жителів. По черзі вказував кінчиком глефи на переляканих орків, і кожен із них намагався довести свою корисність для Жовтої Риби, розповідаючи й переконуючи, чому його варто залишити живим. Велика група досвідчених риболовів, які забезпечували стабільний улов цілий рік. Умілий тесля з юним підмайстром, здатні робити міцні огорожі й зводити мости через протоки. Майстерна швачка, яка залишилася без чоловіка й шукала нового захисника. Багатодітна мати, майстриня на всі руки й дуже вправна в готуванні. Пряля зі своїм іще не надто старим чоловіком-мисливцем… Для годиться над кожною пропозицією я розмірковував, іноді навіть досить довго, але зрештою завжди погоджувався, і щасливі орки бігли до своїх шатрів складати переносне житло й збирати торби.

За годину всередині кола залишилася єдина перелякана дівчинка років восьми, яка лише нерозбірливо мукала й злякано прикривала голову руками.

— Це Дурненька Хані, вона від дитинства не промовила жодного слова й ось така дивна, — пояснили її сусіди. — Матері давно немає, вона зникла в небезпечному північному лісі, а батько цієї ночі пішов із вождем Шугою й не повернувся. Хані залишилася сиротою, і більше нікому про неї піклуватися. Убивай її, вождю! Вона непотрібна!

Жодного голосу не пролунало на підтримку дівчинки, і начебто питання було вирішене… ось тільки від диких орків мене все-таки відрізняла людяність і деякі моральні принципи, що збереглися з минулого світу. Тому я зволікав.

— Скажіть мені, — звернувся я до жителів, які вже зібрали речі й були готові до переселення, — Шуга Сміливий, наскільки я бачу, не церемонився зі старими, каліками та іншими непотрібними орками й виганяв їх із племені. Чому ж він залишив цю дурненьку?

У відповідь з усіх боків почулися смішки.

— Та це… виганяли її, і не раз, — зізнався мені один із риболовів. — І навіть узимку в лютий мороз відводили далеко-далеко до лісу, щоб не знайшла дороги назад. Ось тільки дикі звірі відмовлялися жерти це прокляте дитя. Вовки холодними ночами зігрівали її своїми тілами, а вранці приводили дівчину назад. Самка дугара підгодовувала дівчинку своїм молоком, це багато хто бачив. А господар лісу Мудрий Сич одного разу взагалі особисто привів Хані назад до поселення. Після того випадку старий шаман, коли ще був живий, сказав, що Хані блаженна й може розмовляти з дикими звірами. Тож, мовляв, нехай живе, і одного дня її дар може знадобитися.

— Вона мене бачить, — потягнувши за лікоть, привернув мою увагу хащівник Хрин і вказав на перелякану дівчинку. — Тому так боїться.

Вона бачить нечисть? І здатна спілкуватися з дикими звірами? Відразу два рідкісні вміння, і розкидатися такими талантами не варто було.

— Хрине, — повернувся я до хащівника, — приклич варгів, які від ночі ходять за тобою. Перевіримо здібності цієї блаженної.

Я не чув команди, відданої лісовою нечистю, але шістка великих кошлатих хижаків, схожих на довгоногих худорлявих вовків, менш ніж за хвилину з’явилася в орчому таборі. Не звертаючи жодної уваги на безліч орків і переляканих людей, які поспішно розступалися перед сірою зграєю й накладали на себе захисні знаки Живиці, шістка варгів оточила невисокого хащівника. Хрин указав лапою на блаженну мовчазну дівчинку, і страшні хижаки рушили до неї, принюхуючись і шкірячись.

— Ну, чогось такого я й очікував побачити… — вичавив я, насилу підбираючи відвислу нижню щелепу.

Звірі-людожери слухняно лягли біля ніг Дурненької Хані, оточивши її з усіх боків. Дівчинка ж у присутності кошлатих захисників відразу набралася сміливості й підвелася, з викликом поглядаючи на мене й сусідів-орків, які зібралися довкола. У принципі, усе вже було зрозуміло, але для перевірки я рушив уперед. І щойно я зробив кілька кроків, як уся шістка варгів схопилася на лапи й почала гавкати, а також загрозливо шкірити страшні зуби. У мене навіть склалося враження, що лише втручання хащівника не дозволяло небезпечним звірам кинутися на мене.

І хоча йти далі було небезпечно, я все одно зробив іще три кроки, наблизився до настороженої босоногої дівчинки в короткій сукенці й обійняв її. Блаженна Хані спочатку напружилася, але потім несподівано уткнулася обличчям мені в плече й заридала, зовсім як людське дитя. Я заспокійливо погладив малу по голові.

— Тепер ти під моїм захистом, і тебе більше ніхто не скривдить. Заспокой звірів і сама теж заспокойся. Відсьогодні ти житимеш у моєму таборі разом із цими чудовими хижаками.

Говорив я, причому не помилково, а цілком свідомо, мовою людей. Проте, наче зрозумівши мої слова, варги перестали гарчати й знову слухняно полягали на землю, виваливши язики й часто дихаючи. Я озирнувся, знайшов поглядом новеньку дівчину-лікарку й покликав її.

— Луано, підійди. Не бійся, моторошні звірі тебе не зачеплять. Знайомся. Мала Хані житиме з тобою в шатрі, прибиратиме, пратиме й прислуговуватиме тобі. Вона німа від народження, але ця дівчинка має рідкісний дар емпата, тож твою мову зрозуміє. А ще вона майстер звірів, і відсьогодні її звірі цілодобово охоронятимуть вас обох.

Я наказав оркам, які зібралися довкола, скласти шатро Хані й зібрати речі дівчинки, після чого всією групою вирушати на території Жовтої Риби. Розмістити всіх, крім Хані, я планував у таборі Горбаня, щоб преподобна мати Ванда й син барона Уолтер не побачили, що людський вождь приєднав до Жовтої Риби чергове орче плем’я. І надалі вважали мене недалеким головорізом, у якого на думці лише кров і насильство.

Непогано. Зовсім непогано! Я трохи відпочив і поспав у середині дня, а тепер разом із бійцями Хуго Спритного й групою ремісників розбирав трофеї, які плем’я Жовтої Риби захопило в людському каравані. Безліч тюків із сукном з обробленої вовни, матеріалу вистачало на пошиття одягу для половини племені. Запечатані глеки з вином та олією. Кирки для шахтарів і олійні лампи для роботи в штольнях. Мотки залізного й мідного дроту. Мішки із зерном і пакунки з насінням кількох видів плодових рослин. Зерно й насіння я віддав Розумній Сові, щоб вправна в магії землі орчиха розібралася в них і, якщо визнає за потрібне, посадила. А ще пакунки зі стосами чистого паперу, письмове приладдя, чорнило, кілька книг — судячи з ілюстрацій у них, священні тексти церкви Матері-Живиці — і… кілька старих пошарпаних сувоїв із картами місцевості!

Ось карти мене особливо зацікавили. Написів на них я зрозуміти не міг через свою неписьменність, але найдокладніші обриси берега величезного моря на одному із сувоїв, межі територій і розташування міст із поселеннями між морем та горами мене дуже зацікавили. Як і велика недосліджена зона на одній із карт і мережа доріг. Поки орки розвантажували вози, я засів над картами, намагаючись зрозуміти за зображеними на них горами, річками й озерами, куди потрапив із милості доньки богині смерті. Але зрештою був змушений здатися. Надто мало було збігів або надто багато неточностей на цих старих пошарпаних сувоях. Біля пунктирної дороги, яку люди начебто називали «старою орчою», не мало бути жодних великих озер, а тим часом Бездонне озеро цілком собі існувало й самим своїм існуванням спростовувало всі ці старі карти. Та й гори на малюнках мало нагадували ті, які я щодня бачив на сході. Залишалося лише сподіватися, що це дешеві неточні або застарілі карти, а десь існують правильні, «нормальні». Або мені для втілення своїх грандіозних планів доведеться самому складати точні карти.

Крім захоплених товарів, плем’я отримало сім цілком придатних возів і повозок, а також одинадцять міцних витривалих коней. Я не був фахівцем із кінських порід, але все-таки таких попелясто-сірих тварин із масивними ногами, широкими копитами й довгою кучерявою шерстю раніше не зустрічав. Усі коні, яких я бачив у Східній Імперії, були звичайними, «земними», середнього розміру й гнідої, рудої або чорної масті. Навіть у дівчини-паладина Стелли конячка, яку ми потім з’їли у фортеці, нічим не відрізнялася від інших. Тут же всі коні вирізнялися розмірами й були величезними кошлатими ваговозами, здатними довго й невтомно тягти навантажені вози або возити закутих у броню лицарів, а може, й важких орків у бойових обладунках.

Я відразу суворо попередив орків, що цих коней ми не з’їмо, чим неабияк спантеличив своїх підлеглих — як же так, стільки м’яса, яке ще й нікуди не тікає! Мій наказ члени племені визнали черговою дивиною та примхою вождя, але принаймні сперечатися, а тим паче порушувати його не наважилися. Турботу про коней я поклав на людей-найманців, які з’явилися в племені, маючи намір у майбутньому зробити з них основу кінноти своєї могутньої армії, а заразом і гінців, які швидко доставлятимуть накази вождя та новини від поселення до поселення.

Із сімох людей після розмови з ними я виділив вусатого сивіючого ветерана з двома передніми золотими зубами й розірваним лівим вухом. Звали досвідченого найманця Мансуром, і служив він у приватних арміях різних наймачів стільки, скільки себе пам’ятав. Дрібні барони й скупники краденого, які працювали на піратів Внутрішнього моря, міські правителі й кримінальні авторитети у відставці, работорговці та просто багаті мандрівники, які оплатили охорону на неспокійному північному тракті. Особливою перебірливістю у виборі наймачів Мансур не вирізнявся, але з кожним господарем працював чесно до завершення обумовленого строку й свій хліб відпрацьовував сповна, заслуживши певну репутацію надійного охоронця.

Останнім його завданням було супроводження четвірки жриць Матері-Живиці до безпечного місця, і платила за це церква. Але після того, як преподобна мати та її послушниці потрапили до полону, турбота про їхню безпеку цілковито лягла на плечі людини на ім’я Альвар Завойовник, життю підопічних нічого не загрожувало, тож свою роботу найманець визнав успішно виконаною й жодних докорів сумління не відчував. Працювати на вождя орків Мансурові раніше не доводилося, але насправді в долі найманця нічого принципово не змінилося, і він просто продавав свій талант вправного мечника й ватажка невеликої злагодженої групи з п’яти бійців. Із четвіркою друзів Мансур був знайомий уже щонайменше років шість, пройшов із ними крізь вогонь і воду й за кожного міг поручитися. Ще двоє людей, які перейшли на мій бік, були людьми барона Рюхена Траго Побожного, і ось вони трохи нервували, побоюючись неприємностей і навіть переслідування з боку попереднього наймача. Але теж, принаймні на словах, збиралися чесно відпрацювати п’ятирічний контракт із вождем орків і тікати не планували.

Саме досвідченого Мансура я призначив командиром групи людей, наказавши їм оселитися у військовому таборі, який орки тепер будували на високому пагорбі біля зимової стоянки племені Жовтої Риби. Усім необхідним вершників мали забезпечити мої орки, а завданням кінної групи була участь у спільних тренуваннях бійців племені, а також випасання коней і контроль територій від Південних боліт до Бездонного озера на півночі. Було й іще одне особисте завдання, яке я доручив Мансурові. Мені критично бракувало навичок поводження з мечем, і в цьому питанні я мало чим відрізнявся від цілковитого нуля. І це було тим дивніше, що дворучною глефою я творив дива й захоплював усіх орків, які спостерігали за моїми тренуваннями. Але щойно я змінював зброю на короткий меч або орчий ятаган, як… мені самому ставало боляче від власної незграбності й безпорадності. Ситуацію треба було терміново виправляти, тому я домовився з Мансуром про щоденні особисті заняття після завершення загального тренування.

Особисте завдання в мене знайшлося й для нової цілительки Луани. Коли я запросив молоденьку дівчину до свого шатра вождя, ця коротко підстрижена п’ятнадцятирічна послушниця церкви невідомо що собі надумала й прийшла з таким переляком і приреченістю на обличчі, наче сходила на ешафот. Коли ж я пояснив цілительці, що прошу навчати мене грамоти й що саме тут, у шатрі орчого вождя, найкраще місце, бо заняттям ніхто не завадить, жриця не стрималася й довго сміялася зі своїх надуманих страхів.

— Але, Альваре, вчитися грамоти довго й важко, — попередила вона мене, відсміявшись і заспокоївшись. — Особисто в мене цілий рік пішов на вивчення рун, а потім іще два роки на уроки каліграфії. Та й узагалі вчитися належить у юному віці, а ти вже зовсім дорослий.

— Я лише ненабагато старший за тебе, Луано. Тепер мені сімнадцять, а наступної зими виповниться вісімнадцять.

— Не може бути! — здивувалася молода цілителька. — Ти ж такий височенний і великий, та й борода зовсім як у дорослого чоловіка! Тобі точно сімнадцять, ти мене не обманюєш?

Треба сказати, що її сумніви я розумів. Ні, високим я став уже давно, років у чотирнадцять-п’ятнадцять. Але ось м’язова маса почала наростати на мені останнім часом унаслідок щоденних виснажливих тренувань з орками. Я навіть сам себе не впізнавав. Де той худющий дистрофік, «хробак» і «жердина», якими мене дражнили в школі? З’явилися цілком пристойні біцепси, та й прес уже не соромно було показати. Я з легкістю підіймав ті валуни, які в перші дні не міг навіть відірвати від землі, бігав швидко й невтомно, та й інші спортивні нормативи тепер виконував на рівні золотого значка ГПО для свого віку.

— Так, Луано, мені сімнадцять, і нехай богиня смерті Морана знову забере мене, якщо я брешу! Але грамоти, наскільки я чув, учитися ніколи не пізно. І запевняю тебе, що ти здивуєшся швидкості, з якою я вмію засвоювати нові знання!

Дівчина із сумнівом похитала головою, а потім зізналася, що вночі мала довгу ґрунтовну розмову з преподобною матір’ю Вандою. Старша жриця, як з’ясувалося, не лише не сердилася через дивний вибір молодої послушниці, яка побажала укласти п’ятирічний контракт з орками, а й вважала місію з несення світла істинної церкви серед диких племен дуже важливою. І навіть наводила своїй учениці приклади святих, деякі з яких віддали життя, коли несли вчення церкви диким південним варварам або неприборканим піратам північних островів, але все-таки просували потрібну справу й навіть у тих диких краях знаходили вуха, готові почути святі слова.

— Преподобна мати наказала мені допомагати тобі в усіх починаннях, вождю Альваре. Тож я навчатиму тебе грамоти!

Учитися ми почали відразу, не відкладаючи справи в довгу шухляду. І я бачив, як початковий скепсис молоденької жриці змінюється недовірою, потім подивом і навіть переляком. Ще б пак! За годину-півтори я засвоїв близько тридцяти рун, твердо запам’ятав їх і зумів безпомилково відтворити спочатку стилусом на восковій дощечці, а потім узагалі пером із чорнилом на аркуші паперу. Коли ж Луана наприкінці заняття вирішила перевірити знання й попросила відтворити всі вивчені за сьогодні руни, я безпомилково впорався із завданням і намалював усі, не забувши жодної.

— Я почуваюся неповноцінною, вождю, — зізналася мені засмучена дівчина. — На те, щоб просто не ставити плям щоразу, коли вмочувала перо в чорнильницю, у мене самої пішло кілька седмиць. Не кажучи вже про те, що з такою швидкістю ніхто в нашому монастирі не запам’ятовував руни. Якщо так піде й далі, ще до настання літа мені більше нічого буде тебе навчати. Я приголомшена! Ти справді посланець богів у цих диких краях, як казала про тебе преподобна мати. І я дуже рада, що допомагаю тобі. Тож якщо тобі від мене щось буде потрібно, присягаюся іменем моєї небесної господині Живиці, я виконаю все!!!

— Дуже необережна присяга для симпатичної дівчини, яка прийшла до оселі молодого хлопця, — зауважив я, чим миттєво увігнав молоденьку жрицю у фарбу збентеження. Луана знову, як і на самому початку цієї розмови, уявила собі невідомо яку непристойність про мене. — Розслабся, я пожартував. Ти так кумедно ніяковієш, що я просто не втримався. У моєму таборі тебе ніхто й пальцем не зачепить, і я також. Але одне прохання в мене все-таки буде. Наскільки розумію, ти від ночі ще не бачилася з преподобною матір’ю Вандою. Тож слухай моє побажання: не розповідай старшій жриці чи шляхетному лицареві про те, що сталося в племені Биха. Це буде навіть не побажання, а наказ! Нехай вони й надалі вважають мене кривавим і жорстоким маніяком, здатним вирізати до ноги все населення селища!

— Я виконаю це, вождю. Але… навіщо? — не зрозуміла мене дівчина.

— Це дозволить уникнути багатьох проблем. Зокрема, не призведе найближчим часом до війни орків із людьми. А тепер, — я визирнув за запону шатра й побачив, що все вже готове до прощання з верховним шаманом Дерешем Похмурим, сотні орків зібралися зі смолоскипами біля величезної стоси дров і чекали лише появи вождя, — нам час іти. Будь цього вечора поруч зі мною, а ще краще тримай мене за руку. Нехай члени племені Жовтої Риби добре тебе роздивляться й запам’ятають. Орки напевно питають себе, що нова цілителька так довго робить у шатрі вождя. Тож нехай вважають, що ти не «нічийна», а жінка вождя. Це захистить тебе на моїх землях значно краще, ніж приставлена охорона чи зграя хижих варгів!

Наступного дня ранкове тренування бійців ми проводили на спеціальному полігоні, будівництво якого за моїм дорученням саме завершили будівельники. Посипані річковим піском майданчики для боротьби без зброї та тренувальних двобоїв, плац для відпрацювання бойових перешикувань, мішені для стрільців і манекени для відпрацювання ударів, смуга перешкод, величезна кількість усіляких саморобних тренажерів і навіть набори гир та гантелей, як витесаних із каменю, так і відлитих із металу. Ну і кільцева бігова доріжка навколо всієї цієї пишноти й наметового табору, завдовжки десь із пів кілометра. Мої бійці, причому як орки, так і люди, задумливо чухали голови й не вірили власним очам, бо ні про що подібне навіть не чули.

Що цікаво, на перше тренування бійців на новому полігоні з’явилися всі четверо братів Розумної Сови. Огрядні й пузаті Чевух і Чавух, а також зовні схожі між собою близнюки Топ і Тап, останнього від брата відрізняло лише надірване праве вухо. Це було дивно, бо раніше з їхньою сестрою ми домовилися, що її брати звільнені від участі в бойових походах племені Жовтої Риби й мають лише підтримувати порядок у поселенні. Але, як зізналися мені ці великі й сильні орки, жителі почали косо на них поглядати й ставити незручні запитання, сумніваючись у повноцінності братів. Серед орків навіть поповзли чутки, що брати Розумної Сови насправді євнухи, або переодягнені жінки, або, може, недоумкуваті, саме тому й не служать у війську, як усі нормальні чоловіки. Тож ці горді орки вирішили відбілити своє ім’я й довести всім, хто сумнівався, що ганебні чутки не мають під собою жодних підстав.

— Але як же ваша сестра? Хто під час вашої відсутності охоронятиме очільницю поселення й стежитиме за порядком у таборі?

На це запитання мені відповів Тап із розірваним вухом.

— Не все ж життя нам залишатися в тіні молодшої сестри й ховатися за її спідницею? І це он Чавух давно одружився й уже двох дітей завів. А решті що робити, коли дівчата на нас навіть не дивляться, вибираючи вправних ремісників або воїнів, чиї подвиги останнім часом у всіх на слуху. Наша сестра Аша справді розумна й обережна, і себе скривдити не дасть. Тож, вождю, візьми нас до загону, не пошкодуєш! Багато не обіцяємо, того ж Костолома нам ніколи не перевершити у військовій майстерності, але в нашій вірності й хоробрості можеш не сумніватися.

Зізнатися, я не хотів їх брати. Раніше Аша Розумна Сова якось умовила мене взяти її братів на нічну справу проти Білої Риби, і тоді Чевух підвернув ногу, а решті довелося його тягти. Товстий Чавух же навіть зі здоровими ногами швидко видихнувся з незвички й гальмував усю групу, до того ж дихав так голосно, що нас виявили ворожі дозорці, через що та нічна місія зірвалася. Приблизно це, ну, може, у м’якшій формі, я й сказав. Але четвірка братів виявилася впертою й не хотіла йти, та й інші бійці почали за них заступатися, тож довелося погодитися.

— Гаразд. Але дивіться, ганятиму вас нарівні з усіма іншими! — попередив я цих здоровезних зрілих орків, двоє з яких, Чевух і Чавух, мали явну проблему із зайвою вагою, та й близнюки теж худими не були. — І якщо хтось із вас раптом не впорається з навантаженням, відмитися потім від підозр, що він не чоловік, уже не вийде.

І ось заняття почалося. Я «лютував» на цьому тренуванні й дав навантаження вдвічі більше, ніж зазвичай, бажаючи відразу відсіяти «баласт». Навіть мої перевірені бійці, які тренувалися від самого першого дня, стогнали від напруження й ледь чутно крізь зуби проклинали вождя, який не знає міри. Але змусити братів відступити й здатися я так і не зміг. Інша річ, що коли із силовими вправами брати Розумної Сови справлялися нарівні з усіма іншими орками й навіть трохи краще, то з вправами на швидкість і витривалість усе було зовсім погано. Особливо з бігом із навантаженням, коли кожен боєць ніс на спині наповнений камінням важезний наплічник. Навіть дистанцію навколо тренувального табору вони не змогли пробігти й перейшли на крок, а товстий Чавух із його вагою далеко за два центнери взагалі впав на землю й не зміг підвестися.

— Навіть не знаю, що з тобою робити… — зізнався я, коли цей захеканий орк усе-таки завершив коло й, шкутильгаючи, дочвалав до табору, де всі вже давно відпрацьовували шикування в бойові формації та роботу з тренувальною зброєю. — Наче й очі в тебе горять, і сили на трьох орків вистачить, але з твоєю вагою будь-які тривалі переходи тебе доконають. Точно не до легкої піхоти Хуго тебе треба розподіляти, бо ти відразу відстанеш від загону. І не до штурмовиків Фадира Твердолобого. Запропонував би до кінноти, ось тільки будь-який кінь одразу ляже, якщо ти спробуєш на нього видертися.

— Так, мені більше могутній дугар підійшов би, — погодився цей великий орк, важко дихаючи й витираючи піт, що струмками лився по пиці. — У племені Водяного Духа є один торговець сіллю, навіть товстіший за мене, то він їздить на осідланому дугарі. Може, і мені впіймаєш такого звіра, вождю? Пасеться ж тут неподалік ціле стадо дугарів, я на власні очі бачив!

Я вже відкрив рота, щоб з усмішкою відмовити цьому товстунові… але так і стулив щелепи. Дугарів, виявляється, можна приручати⁈ І чому я раніше цього не знав? Полювати на цих велетнів я справді незабаром збирався, бо найкращий зброяр племені майстер Крас заявив мені, що матеріалом для виготовлення якісного клинка на моє замовлення має бути ріг дугара, причому не абиякий, а завдовжки щонайменше два лікті. Такий величезний був лише у ватажка стада, але звірюка була люта й смертельно небезпечна, потикатися до неї без підготовки точно не варто було. Тому я попросив мисливців розчистити яму-пастку, яка вже довела свою ефективність, і підготувати її для майбутнього полювання. Але виходить, яма з кілками скасовується, бо звіра треба впіймати живим? Тут явно потрібно було вигадати щось інше.

— Гаразд, Чавуху, я спробую впіймати для тебе дугара, але для цього мені знадобиться час. І для початку непогано було б дізнатися, як їх узагалі приручають. Об’їжджають чи, може, якийсь особливий корм потрібен? До літа відкриється шлях через Південні болота, і той торговець сіллю сам до нас приїде, от у нього й дізнаємося. А поки скидай зайву вагу й покращуй витривалість. Коли зможеш без жодної зупинки пробігти три кола доріжкою навколо табору з рідним братом на плечах, тоді й отримаєш свого їздового звіра. Слово вождя!

Чорний огр Вуглик гучно постукав величезним кулаком себе в груди, натякаючи, що він теж хоче їздового дугара. Та й натхнений Чевух теж поривався щось сказати. Та де я вам стільки дугарів знайду⁈ І доки не з’явилися ще охочі до «надважкої кінноти», я поспішив оголосити, що на сьогодні групове заняття завершено. Похвалив бійців, які впоралися з посиленими навантаженнями, і відпустив відпочивати, попросивши залишитися для мого особистого тренування з мечем лише людину Мансура.

Ну як тут не почуватися неповноцінним? На груповому занятті я відчував себе великим прикликаним героєм, показуючи оркам недосяжний приклад у підтягуванні на перекладині або віджиманні на кулаках, не кажучи вже про біг чи вправи з древковою зброєю. Але все різко змінилося, щойно я взяв до рук дерев’яний тренувальний меч. Працювати з клинком у мене зовсім не виходило, меч у буквальному сенсі валився з рук. Я злився на себе, знову й знову повторюючи за наставником правильну постановку ніг, положення долоні на руків’ї тренувального меча й замахи згори, збоку та знизу, але… не те щоб зовсім нічого не виходило, та мої незграбні удари нагадували рухи невмілого селянина з дубиною, і в справжньому бою будь-який більш-менш вправний противник відразу б мене вбив. Я й сам це відчував і бачив за тугою в очах Мансура, який очікував від людини, що зуміла стати вождем орків, значно більших успіхів у навчанні.

— Краще, ніж учора, але тренуватися тобі ще й тренуватися, Альваре, — підсумував досвідчений найманець наприкінці годинного заняття. — І на твоєму місці, Альваре, я б не поспішав потрапити до людського міста. Там ти будеш у центрі уваги, і «перевірити орчого вождя на міцність» захочуть і найманці, і різні бретери, і всіляка нічна наволоч. Ображатимуть тебе в таверні й на вулиці, напрошуватимуться на бійку, нападатимуть нишком, щоб зрозуміти, хто ти і чого вартий. Народися ти аристократом, було б значно простіше, бо за законом простолюдини на таких гавкати не сміють. Але ти ж безрідний, наскільки я зрозумів, тож доведеться тобі власними руками створювати собі грізне ім’я й репутацію людини, яку краще не зачіпати.

Слушна порада, і тут із досвідченим найманцем я був згоден. Іти до людей, звісно, треба було для налагодження контактів із сусідами й організації торгівлі. Ось тільки робити це варто було лише тоді, коли за твоєю спиною стоїть ціла армія лютих орків, яка відбиває в дрібних правителів бажання сваритися з орчим вождем, і коли ти сам здатен за себе постояти. Ні, глефою я, мабуть, упорався б із більшістю кривдників. Ось тільки таку громіздку зброю постійно носити із собою незручно, та й не дуже нею помахаєш у тісному приміщенні. Та й двобої, які час від часу виникали між найманцями чи авантюристами, як розповідав Мансур, за правилами зазвичай проводилися все-таки на мечах або кулаках. Тож тренуватися мені ще й тренуватися…

До табору Розумної Сови я приїхав верхи на одному із сірих кошлатих ваговозів і дуже пишався собою з цього приводу. Не такою вже складною виявилася верхова їзда, особливо коли кінь смирний і з нормальним зручним сідлом. У цій справі, звісно, теж були потрібні певна вправність і вміння, я ж із незвички відбив собі зад, але загалом нічого особливо складного в пересуванні верхи не побачив. Кинувши повід першому оркові-підліткові, який трапився на очі, наказав йому відвести коня назад до тренувального табору на пагорбі, а сам пішов перевіряти нашу нову цілительку Луану, у якої сьогодні був перший робочий день у лазареті для поранених.

Мене серйозно непокоїло, що ця молоденька людська дівчина залишилася сама серед диких орків, та ще й не знала їхньої мови. Але все виявилося напрочуд спокійно й навіть більш ніж добре. Пара лютих варгів лежала перед входом до великого санітарного шатра, охороняючи молоденьку дівчину від небажаних відвідувачів. Тут же біля входу стояло корито із чистою водою, у якому належало вимити взуття або босі ноги, і навіть для вождя племені тут винятків не робили, про що мені повідомила ледь знайома немолода орчиха, одна з помічниць цілительки.

Усередині величезний шатер був розділений тканинними перегородками на три секції: палату для лежачих хворих, операційну з підвішеною до стельової балки олійною лампою, великим столом і хірургічними інструментами на полицях у грубо збитій шафі, а також кімнату цілительки Луани й травниці Фелни, де готували цілющі зілля, а всі стіни були завішані в’язками сухих трав і грибів. У цій третій кімнаті стара Фелна саме проводила заняття для своєї молоденької наступниці, розповідаючи про властивості якоїсь лісової трави, тож у пошуках цілительки я пройшов до палати для поранених.

Тут на набитих сіном лежаках перебувало п’ятеро бійців племені, які постраждали в останніх сутичках, а Луана в темному вбранні жриці Матері-Живиці разом із немолодою орчихою-помічницею обробляла й перев’язувала їхні рани. Коли я з’явився, троє орків схопилися з лежаків, вітаючи вождя, лежати залишилися лише Вага Дуболом і Ги Безжальний Убивця, причому останній був при свідомості, хоча й дуже слабкий. Луана спробувала мене зупинити, але я побачив, що Ги намагається мені щось сказати, тому відсторонив дівчину й підійшов.

— Альваре, вони напали зненацька. Я не зміг захистити шамана. Пробач… — ледь чутно прохрипів цей укритий шрамами величезний ветеран, живіт і ліве плече якого були перемотані закривавленими пов’язками, а глиняна качка на підлозі красномовно свідчила, що самостійно дійти до туалету боєць поки що не здатен.

— Не переймайся, друже мій, ми помстилися за шамана й усіх загиблих. Захопили багато трофеїв і ось цю цілительку, — я вказав на Луану, яка прислухалася до нашої розмови. — І як вона тобі?

— Тямуща. Біль знімає своєю магією й рани перев’язує вправно. Тільки зовсім пласка дівчина, навіть подивитися немає на що ні спереду, ні ззаду.

— Луана врятувала тобі життя, тож не розпускай лапи! — попередив я, на що Ги розсміявся, болісно скривившись.

— Я, звісно, багато чого робив і багатьох жінок пізнав проти їхньої волі. Але я не настільки невдячна сволота, щоб кривдити свою рятівницю. До того ж подейкують, що вона твоя жінка, вождю. Тож із мого боку проблем не буде, та й за іншими бійцями нагляну.

— От і чудово. Одужуй швидше, герою. Бо в нас намічається багато боїв на західному березі, а без тебе Костолом сам забере всю славу двобійця від племені Жовтої Риби.

— Костолом — так, він може… — погодився цей могутній орк, знову скривившись від болю. Після чого несподівано змінив тему. — А ти знаєш, вождю, що Костолом днями пропонував мені напасти на тебе вдвох і вбити? А потім розділити плем’я Жовтої Риби навпіл: йому дістанеться табір Горбаня, а мені — поселення Розумної Сови. Я відмовився. Але впевнений, що Костолом шукатиме іншого спільника.

Оце так, корисна інформація! Утім, чого ще було чекати від сильного бійця, який, мабуть, уже давно в Білій Рибі мітив на роль вождя? Та я не показав, що насторожився.

— Думаю, після вчорашнього Костолом серйозно замислився, а може, й зовсім відмовився від своїх планів. Розумієш, Ги, учора вранці я трохи захопився й на очах у трьох племен розітнув на шматки великого велетня, двобійця від роду Мудрого Сича. Крові було! Навіть досвідчені ветерани стояли білі наче крейда, а одне з ворожих племен після такого відразу втекло.

— Шкода, що я цього не бачив… — засмучено зітхнув величезний громило. — Альваре, дізнайся, що там лікарка каже. Коли мені можна буде повернутися до строю?

Я передав запитання берсерка молоденькій жриці, і Луана докладно на нього відповіла.

— Цих трьох, — дівчина вказала на орків, які стояли в палаті, — відпущу післязавтра. Потім іще день-два відпочинку, і зможуть поступово повертатися до тренувань, але лише обережно, без фанатизму. Мордоворот, який із тобою розмовляв, пролежить седмицю. А он той, боюся, ще нескоро одужає. Величезна втрата крові, взагалі диво, що вижив. До того ж обидві ноги перебиті, складний уламковий перелом, і кров не циркулює лівою ногою через розірвані судини. Зараз намагаюся зберегти йому ногу, ось тільки мені не завадила б допомога старшої жриці. Вона досвідченіша за мене й знає, що робити в таких випадках. Альваре, поговори з преподобною матір’ю Вандою. Вона орків, звісно, зневажає, але раптом усе-таки погодиться допомогти?

Ні, глуха стіна. Преподобна мати допомагати пораненому оркові навідріз відмовилася, нагадавши мені, що є полонянкою, і називаючи мого бійця не інакше як ворогом людської раси. Жриця вже другий день майже не виходила з наданого їй і лицареві Уолтеру шатра, хіба що до туалетного будиночка й назад, а тому перебувала в препоганому настрої. А тут іще просто під час моєї розмови з нею пролунав умовний сигнал ріжка від орків, які перебували на західному березі річки. Сигнал означав, що посланий по викуп гонець повернувся і його треба переправити на наш берег. Так рано? Зізнатися, я чекав на його повернення лише завтра, не раніше середини дня, але все одно розмову з преподобною матір’ю довелося перервати.

Гонець справді дуже поспішав, мабуть, отримавши відповідний наказ від барона Рюхена Траго, і майже загнав свого коня. Молодий хлопець із неприхованим полегшенням видихнув, коли побачив живих і здорових лицаря Уолтера та преподобну матір, які зустрічали човен на східному березі річки.

— Мені обіцяли голову відтяти, якщо не встигну! — зізнався він, поки я скрупульозно перераховував гроші. — А тут іще орки заворушилися, ледве проскочив старою дорогою.

— Орки? — зацікавився я. — Де ти бачив орків і скільки їх було?

— Клепсидри три тому бачив озброєний загін на тому березі. Голів двадцять, не менше. Там у темному лісі сутінки, видно було погано, але я однаково розгледів, що в усіх орків бойове розфарбування на пиках і червоні пов’язки на головах. На щастя, встиг проскочити до того, як вони вийшли на дорогу й перекрили її.

Я вже знав, що «клепсидрою» тут, у світі Елати, називають міру часу, яка відповідає періоду перетікання підфарбованої води у водяному годиннику з верхньої скляної кулі до нижньої. Після чого годинник перевертають, і яскрава, добре помітна рідина знову починає крапати, відлічуючи нову «клепсидру». Нормального годинника з минулого світу в мене не було, тож порівняти із земними одиницями часу я не міг, але, за відчуттями, одна клепсидра дорівнювала приблизно п’ятнадцяти-двадцяти хвилинам. Виходило, що відносно недалеко на протилежному західному березі, на територіях, які раніше належали племені Биха, відбувалася якась підозріла активність, і орки щонайменше одного з племен вирушили в бойовий похід.

— Тримай! Це плата за ризик, — я відрахував гінцеві три срібні монети з принесеної ним же суми. — А тепер відпочивай, і я накажу тебе нагодувати.

Преподобній матері, яка підійшла, я пояснив, що мені не подобається активність чужих орків на протилежному березі й відправляти туди групу людей без розвідки небезпечно. Тому я просто зараз переправлю своїх бійців через річку, щоб вони все там розвідали, з’ясували ситуацію й переконалися в безпеці дороги. А завтра із самого ранку особисто разом з усіма переправлюся на протилежний берег і забезпечу звільненим полоненим прохід до безпечних територій, навіть якщо для цього доведеться винищити одне або кілька орчих племен.

— Розраховую, Альваре, що ти виконаєш свою частину угоди, — похмуро відповіла старша жриця. — Бо провести ще й третій день у крихітному шатрі фактично на голій землі надто важко для моїх старих кісток.

Орки, орки… Інформація не давала мені спокою, тож я зібрав нараду військових ватажків, залучивши хранительку традицій стару Фелну й двох зовсім молодих шаманів племені, жоден із яких за рівнем майстерності та знаннями навіть у підметки не годився загиблому верховному шаманові Дерешу Похмурому, прощання з яким відбулося вчора.

— Орки не носять пов’язок на головах, — відразу безапеляційно заявила Фелна, — хіба що це розпізнавальний знак, щоб бійці іншого союзного племені помилково на них не напали.

— А це означає, що кілька племен готуються до спільної війни, — завершив думку старої наймолодший із присутніх тут на зборах Хуго Спритний, і я кивнув, погоджуючись із таким висновком.

— Або почалася гризня племен за звільнену територію племені Биха, або вони збирають об’єднане військо проти когось сильного.

— І я навіть можу підказати, проти кого саме, — усміхнувся Костолом, показавши свої ікла. — Добряче ж ти налякав тих бідолах, якщо вони навіть не стали претендувати на належну їм частину здобичі й утекли! І, схоже, їхній вождь настільки наклав у штани, що звернувся до сусідів по допомогу.

Попри показну веселість цього берсерка, нічого смішного в ситуації, що складалася, насправді не було. Якщо відразу кілька племен об’єднаються проти Жовтої Риби, мало нам не здасться! Я перевів погляд на хранительку традицій.

— Ти вже виконала мій наказ і поговорила з новачками, які прийшли вчора? Дізналася в них розклад сил у роді Мудрого Сича?

— Ображаєш, вождю! Ще вчора сходила до табору Горбаня й усе там з’ясувала. У роді Мудрого Сича вісім племен… точніше, залишилося вже сім. Я б навіть сказала, що шість, бо плем’я Тоо ще торік пішло на північ, і відтоді від них не було звісток. Ці племена розбилися на три табори. Племена Аара, Чорного Відуна й Биха. Племена Руна Трощителя, Сильної Діви й Дака Поглинача Крові. І найчисленніше плем’я Борза Пожирача Змій, яке живе самостійно й обклало даниною всіх інших. У цьому сильному племені не менше сотні вправних бійців, і вони навіть ельфів прогнали зі своїх територій. Ось тільки минулої осені їх добряче пошарпали об’єднані племена Білого Оленя, тож їхній вождь Борз трохи вгамувався. Але він надто підлий і хитрий, щоб приходити комусь на допомогу. Наскільки я зрозуміла з розповідей, цей Борз Пожирач Змій радше вдарить у спину й розорить ослаблених данників, ніж битиметься за них і витрачатиме власні сили заради чужих інтересів.

Я заплющив очі й спробував уявити загальну картину. Племені Биха більше не було, тих, хто вижив, ми забрали собі. Сили племені Аара ми бачили вчора. Три десятки бійців, нічого видатного. Я запитав у травниці про чисельність бойових загонів племен Руна, Чорного Відуна, Сильної Діви й Дака, але тут стара нічим не змогла мені допомогти. Я з хвилину подумав у тиші, після чого розплющив очі.

— Суене Мисливцю, твій похід на схід до давніх руїн поки що відкладається, бо найближчими днями мені знадобляться всі бійці до єдиного. Усім готуватися! Увечері, коли стемніє, переправимося через річку. І знайдіть сімдесят червоних пов’язок для нашого війська. Якщо сусіди не знають одне одного й використовують такий розпізнавальний знак, нерозумно буде цим не скористатися!

— І я-як це с-сталося? — голос короля Ларнеї Анзуара Четвертого, який вискочив із карети, тремтів від хвилювання, та й руки немолодого монарха дрібно тряслися, поки він у супроводі охоронців і довірених людей зі свити поспішав до присадкуватої будівлі в глибині обгородженого високим муром двору.

Було через що так хвилюватися. Кучерявого темноволосого хлопця з дивним для світу Елати ім’ям Павло сьогодні вранці знайшли мертвим у його кімнаті. Заколотого ударом отруєного стилета просто в серце, причому злочинець демонстративно залишив зброю стирчати в грудях прикликаного героя. Убивця звідкись знав, де саме мешкає герой, що той не чинитиме опору й узагалі не прокинеться навіть від сильного шуму, бо перебуває без свідомості після приймання демонічного ядра. Тому злодій не став зв’язуватися з озброєними охоронцями біля входу до житла, обійшов споруду навколо й за допомогою злодійських рукавичок із пазурами та шипастих насадок на чоботи видерся нерівною кам’яною стіною, ломиком розбив вікно, відчинив віконницю й проник усередину кімнати. Свої злодійські інструменти, а також невелику сумку з алхімічними бомбами та еліксирами вбивця залишив у кімнаті з трупом, схоже, розраховуючи повернутися по них пізніше, після усунення другого героя, який мешкав у цій же будівлі.

Усе це дорогою розповів королю начальник охорони цього прихованого в безлюдній місцевості тренувального табору, сам білий наче крейда й тремтячий від страху в очікуванні покарання.

— Ваша величносте, присягаюся, ми нічим не видали присутності тут прикликаних героїв! Уже багато років у всіх найближчих селах ця прихована в лісі садиба відома як мисливський будинок графа Ромеля Сі-Норі, який не терпить браконьєрів і порушників, і ми нічим не порушували цього маскування. Наші вартові й прислуга жодного разу не покидали меж зовнішніх мурів садиби, за останні пів року не було жодного контакту із зовнішнім світом. За весь цей час хіба що підвода з харчами тричі приїжджала зі столиці та гонець від вас узимку навідувався по новини про успіхи в тренуванні героїв. Ну і демонічні ядра нам доставив кур’єр седмицю тому, але він теж перевірена людина й перебував у списку тих, кого посвячено в таємницю навчання тут двох героїв.

— Демонічні ядра… про це я якось не подумав… — ледь чутно промовив цілковито приголомшений тим, що сталося, король. — Надто вже специфічний товар, і агенти Теократії могли відстежувати такі замовлення. Де тепер той кур’єр?

— Ваша величносте… — зам’явся один зі слуг, які супроводжували короля. — Він успішно повернувся до столиці після доставки демонічних ядер, але три дні тому кудись зник. Удома не з’являється, і родичі хвилюються.

— А раніше про це повідомити не могли⁈ — заревів розлючений монарх і спересердя відважив недалекоглядному слузі копняка під зад. — Напевно, той гонець або валяється в канаві з перерізаним горлом, або поспішає забратися подалі від Ларнеї із золотом від агентів Ордена Порядку! А якби ви відразу повідомили мені про зникнення гінця, прикликані герої залишилися б живими! Покажіть мені місце злочину!

Вузькими сходами король у супроводі свити піднявся на другий поверх особняка.

— Тут, — указав начальник охорони на прочинені двері, й Анзуар Четвертий увійшов.

Велика затишно обставлена кімната тепер здавалася розгромленою через уламки скла й брудні сліди на підлозі, та й відчинена віконна рама ляскала на вітрі, пропускаючи холодне сире повітря. На величезному ліжку лежало бездиханне тіло міцного м’язистого хлопця, на якому з одягу були лише білі підштаники. Руків’я стилета стирчало в його грудях, але засохлої крові майже не було, натомість плоть навколо рани почорніла, зморщилася й наче обвуглилася.

— Якась магія або, можливо, отрута, — пояснив охоронець, помітивши цікавість короля. — Свою дорожню сумку й приладдя для лазіння вбивця кинув на підлозі он там, за ліжком. Там же бирка на ім’я Віля Бариги, купця відомого торгового дому. Схоже, навіть справжня.

— Так, а це що? — увагу монарха приверло ціле гроно кольорових стрічок, мереживних бюстгальтерів і начебто жіночих панталонів, які прикрашали поперечину в узголів’ї ліжка.

— Це… — начальник охорони особняка спочатку зніяковів, але потім відповів як є. — Прикликаний герой вирізнявся підвищеним інтересом до жіночої статі, жодної спідниці тут не пропустив. Причому Павлові було байдуже, кухарка це, швачка чи покоївка, яка прибирала в коридорі, — усіх захоплював розмовами й гарними словами, після чого тягнув до своєї кімнати. І від кожної нової дівчини брав якусь річ «на згадку про ніч кохання». Тут, на ліжку, так би мовити, його колекція трофеїв.

— Зрозуміло… — королю була відверто неприємна тема того, що великий прикликаний герой так бездарно користувався своїм привілейованим становищем і замість наполегливих тренувань займався любовними справами, тому Анзуар Четвертий покинув холодну кімнату й попросив показати йому помешкання другого прикликаного героя.

Інша кімната була в протилежному кінці коридору, і побачена там картина кардинально відрізнялася від виявленої в першій. Посеред кімнати на підвішеному до стельової балки шнурку-зашморгу гойдався труп із посинілим обличчям. Темний обтислий одяг із капюшоном, м’які безшумні чоботи зі спеціальними кріпленнями на носках для пазурів, призначених для скелелазіння. На підлозі валялася зірвана під час боротьби чорна маска з прорізами для очей і випущений невдалим убивцею стилет — точна копія залишеного в тілі жертви в першій кімнаті.

— Зніміть його! — наказав король, і один зі слуг перерізав шнурок.

Начальник охорони й інші присутні скупчилися навколо мерця, але його обличчя виявилося всім незнайомим. Зате після того, як відкинули капюшон, на поголеній потилиці повішеного виявили татуювання у вигляді дракона з розправленими крилами — добре відому по всій Елаті емблему Ордена Порядку.

— Агент Теократії, як я й припускав, — підтвердив монарх, а потім повернувся до свити, яка його супроводжувала. — Мені повідомили про два трупи, і я подумав про найгірше. Але де ж тоді другий прикликаний герой? Цей… постійно забуваю його ім’я… таке непримітне… А! Толик. Його викрали спільники цього повішеного?

— Упевнений, що ні, — відповів начальник охорони навмисно бадьорим голосом. — І думаю, що саме герой власноруч знешкодив убивцю, який на нього напав.

— Але хіба цей прикликаний герой не мав так само перебувати без тями після приймання демонічного ядра?

Відразу від кількох охоронців почулися зовсім недоречні в такій серйозній ситуації смішки, і начальник поспішив пояснити їхню причину насупленому королю.

— Толик параноїдально обережний. Ні з ким не зблизився, жінками не цікавився. Про своє життя до потрапляння у світ Елати мало розповідав, та й узагалі більше мовчав, ніж говорив. Але в рідкісні хвилини відвертості ми все-таки з’ясували, що цей герой майже все своє довге життя від когось утікав і переховувався. То від кредиторів, то від якихось «братків» і незрозумілих «колекторів», то від слідчих, потім від ельфів…

Начальника на півслові перебив один із молодих охоронців.

— А коли ми попередили його, що у світі Елати на прикликаних героїв полюють агенти Теократії, Толик навіть їжу перестав куштувати, якщо спочатку не дасть її скуштувати комусь іншому. Тому ми всі так здивувалися, коли герой без заперечень погодився проковтнути демонічне ядро, адже це було зовсім не схоже на його звичайну поведінку!

— Демонічне ядро Толик, схоже, лише вдав, що проковтнув, — погодився начальник. — Насправді ж вирішив почекати кілька днів і перевірити, що такий самий камінь зробить із його знайомим Павлом. Ще цей герой майже весь час переховувався в прихованому стані, рідко коли з’являючись. Тож коли вбивця проник до його кімнати, Толик напевно не валявся без задніх ніг на ліжку, а ховався десь у кутку й спостерігав із невидимості. Розправився з убивцею, накинувши тому на шию зашморг, і поспішив утекти подалі, бо злякався, що його схованку викрито й за ним можуть прийти інші агенти Теократії.

Перспектива невидимого параноїка-душителя, який гуляв королівством Ларнея й бачив у кожному зустрічному підісланого вбивцю, зовсім не потішила короля Анзуара Четвертого. Але ще більше його налякала потреба повідомляти про цей випадок великому правителю Східної Імперії Валентайну Сі-Анорі. Адже обидва прикликані герої були особистим подарунком йому від Імператора, а втратити такі цінні подарунки від самого Імператора-дракона… За таке точно чекала люта страта. Ех, якби тільки була можливість швидко повернути героя-втікача й удати, що нічого не сталося!

— І що, є якісь ідеї, куди цей Толик міг вирушити? — запитання короля Ларнеї було радше риторичним, але тим несподіваніше було почути на нього відповідь.

— Герой має одне слабке місце: він надзвичайно азартний гравець, який у такі моменти цілковито втрачає свою звичайну обережність. Коли Толик не ховався в невидимості й не займався з наставником із фехтування, то грав із моїми людьми в орлянку або кості. Причому, схоже, шахраював, бо майже завжди вигравав і залишив моїх людей зовсім без грошей. До речі, гаманець із монетами ми не знайшли, хоча сьогодні ретельно обшукали всю кімнату. Тож шукати прикликаного героя треба в злачних місцях міст — там, де грають на гроші. Ну й до найближчих сіл варто розіслати гінців, щоб жителі відразу повідомили, якщо в них з’явиться лисуватий невисокий старий без бирки громадянина.

— Так і зробимо! — Анзуар Четвертий зрадів навіть примарній можливості повернути пропажу й уникнути гніву Імператора, віддав відповідні розпорядження помічникам, які його супроводжували, після чого наказав готувати карету до від’їзду в столицю й покинув приміщення.

Слідом за монархом кімнату смерті покинули й члени королівської свити, і охорона. Останньою вийшла майже непомітна напівпрозора постать, яка до цього тихо сиділа в шкіряному кріслі в кутку кімнати й із цікавістю слухала розмови відвідувачів. Перед самим виходом цей привид ненадовго затримався біля трупа й зняв із його шиї зашморг, який показав себе дуже ефективним.

— До столиці, то й до столиці, — ледь чутно промовив Анатолій, у буремні дев’яності права рука ватажка одного з впливових злочинних угруповань. Свого часу справді надміру азартний Толик програв у казино спільні гроші спільників, але якимось дивом зумів пережити оголошене на нього полювання, а потім і вислизнув від розшуку правоохоронних органів, які розслідували діяльність відомої кривавої банди.

Тож у прикликаного героя був серйозний досвід: переховуватися, змінювати особи й адреси, вправно вислизаючи від погоні, а з отриманим у новому світі вмінням приховування Толик узагалі вважав себе невловимим. Так, для легалізації у світі Елати знадобиться бирка, яка дає право пересуватися величезною Східною Імперією й заселятися в заїжджих дворах. Але отримати таку в столиці королівства Ларнея для прикликаного героя було дрібницею. Досить підстерегти будь-якого одинака, який необережно зайде в темний провулок, і задушити його зашморгом.

До заходу сонця військо племені Жовтої Риби було готове вирушати в бойовий похід. З такої нагоди я зняв зі звичайних чергувань усі патрулі, і навіть семеро вершників Мансура були викликані до місця збору. Залишалася дрібниця, а саме убезпечити наші власні землі й особливо два великі поселення на весь час, поки захисники-орки будуть відсутні. Ні, небезпеки з півдня й сходу я не чекав, та й на південному заході ельфи роду Річкового Щура останнім часом не виявляли жодної активності. Але північний напрямок через болота й особливо західний напрямок викликали в мене серйозні побоювання.

На півночі наші мисливці і вчора, і сьогодні зустрічали невеликі групи чужих орків, які збирали весняну дику черемшу, а отже, шлях через нічийні болота існував. Так, ті орки були мирними й не виявляли агресії, але якщо збирачі з’ясують, що землі Жовтої Риби не охороняються, і повідомлять про це своїм племенам, закінчитися для нас це могло дуже сумно. На заході ж, як ми могли перетнути не найширшу річку й висадитися на протилежному березі, так і племена роду Мудрого Сича цілком могли зробити те саме в іншому місці й напасти на беззахисні поселення Горбаня й Розумної Сови.

Тому я наказав Мансуру та його найманцям посилено патрулювати північні кордони й хапати всіх орків без розбору, які там з’являться. Так, саме всіх, бо варіант із зрадою теж не можна було виключати, і хтось із наших мисливців або збирачів цілком міг задумати підлість, повідомивши ворогові про нашу вразливість. Охороною ж водного західного кордону за моїм планом мали зайнятися русалки. Найла, яка з’явилася на поклик, вислухала наказ, а потім зауважила, що русалки її зграї сьогодні весь день спостерігають незвичайну активність орків на західному березі Бездонного озера й обговорюють між собою цю дивину. Там незнайомі орки ремонтували старі рибальські човни, які вже кілька років валялися на березі без діла, а також увесь день перетягували з лісу до берега довгі масивні колоди. Русалка припустила, і я був із нею цілковито згоден, що орки будують великі плоти й готуються висадитися з води просто в табір Горбаня, який не мав захисних стін із боку озера.

Що ж, попередження від річкової нечисті виявилося дуже своєчасним, це дозволило розгадати частину планів ворога й вчасно придумати заходи протидії.

— Дякую за інформацію, Найло! З мене гарний подарунок тобі й твоїм найкращим подругам. А ще у вашої зграї русалок з’явився чудовий шанс погратися із цими простаками, перекидаючи їхні човни й перерізаючи з-під води мотузки, якими зв’язані плоти. Хоча… ні, слухай інший наказ! Спочатку непомітно спостерігайте, але щойно орки відпливуть подалі, відтягніть усі їхні човни й плоти до того крихітного острівця посеред Бездонного озера, біля якого раніше жив вугор Хир. І вже там, біля самого острова, розбийте човни й зламайте всі плоти, щоб орки могли доплисти до берега й залишилися там без найменшої надії на порятунок. Якщо ж хтось із орків спробує забратися з острова вплав крижаною водою, топіть такого без жодного жалю просто на очах у решти! Нехай ворожі бійці посидять на крихітному острівці й подумають про свою незавидну долю. Седмиця-друга голодування добре посприяють їхній подальшій поступливості!

Вечірня переправа минула тихо й без пригод, причому переправилися не лише бійці, а й обидва молоді шамани племені Жовтої Риби, а також цілителька Луана й мала Хані із шісткою керованих нею лютих варгів. Відразу після висадки я розіслав у різні боки невеликі групи орків-розвідників, а заразом попросив хащівника Хрина, який вирушив зі мною, перевірити навколишній ліс своєю особливою магією.

— Господарю, я можу чути лише смугу вздовж берега річки, — зізнався хащівник, засмучено хитаючи кошлатою головою. — Тут моя територія, та й вплив духа-хранителя Хира ще відчувається, нехай і слабко. Але глибше землі Мудрого Сича, а там свій господар лісу, ворожий мені й тобі.

— Зрозуміло. А чи є чужі орки на «твоїй» землі?

Хащівник притулився до масивного кострубатого стовбура в’яза, навіть лобом до нього притиснувся. І за хвилину вказав рукою на південь.

— Табір на березі. Орки. Не сплять. Не дуже багато, десь із дюжину. Дві милі звідси.

Чудово! Мабуть, цей окремий загін і стане нашою першою ціллю. Але спочатку… Я повернувся до берега річки й покликав русалок. Хвилин за п’ять з’явилася Селіна.

— Є справа, красуне, і добре оплачувана. Сплавай до нового місця проживання Хира й поклич його сюди, до берега, мені треба дещо обговорити з духом-захисником племені Жовтої Риби.

— Альваре… е-е-е… — у голосі русалки відчувалася відверта невпевненість, — не надто розумно наближатися до нього вночі, коли величезний вугор активний. Нагадаю, що він і русалками харчується!

От халепа! Взагалі-то я розраховував на магічну підтримку духа-захисника цієї ночі, принаймні на нейтралізацію хитрої ворожої магії. Але виходило, що глибоко до лісу моїм оркам до світанку краще не потикатися, щоб не повторити долю війська Синьої Риби або мисливців-ельфів, які заблукали в трьох соснах через підступи підступного хащівника.

— Гаразд, відкладу зустріч із Хиром до ранку, коли розвидниться. Але допомога духа-захисника мені однаково знадобиться. Не хочеться зіткнутися з Мудрим Сичем, його шаманами й незнайомим хащівником без сильної магічної підтримки з нашого боку!

Селіна кивнула й попливла, а я повів бійців темним лісом у напрямку, вказаному хащівником. Дорогою перевірив, чи є в кожного орка на голові червона пов’язка, і провів інструктаж.

— Близько до самого табору я не підійду, щоб вороги, побачивши людину, не запідозрили недоброго. Старшим замість себе призначаю Фадира Твердолобого, діятимете за його наказом. Головне запам’ятайте, що тепер ви — плем’я Тоо роду Мудрого Сича. Ваш табір далеко на півночі, але вдень до вас прибув гонець і наказав приєднатися до спільної війни проти чужинців іншого роду. Саме це й скажете чужим оркам, має спрацювати. Коли наблизитеся до табору, не виявляйте ворожості й дайте ворогам заспокоїтися. Запитайте, з якого вони племені й яке мають завдання. Поцікавтеся, що вам треба робити й де шукати інші союзні племена. І лише після того, як вивідаєте всю інформацію, за командою Фадира нападайте всі гуртом і намагайтеся, якщо можливо, не вбивати ворогів, а валити на землю, роззброювати й зв’язувати. Вас буде по шестеро на кожного ворога, тож упораєтеся. Якщо ж когось не вийде взяти живим, можете його вбити, але не дайте нікому з ворогів утекти!

Ворожий табір ми помітили здалеку за добре помітним у темному лісі світлом багаття. Я відправив бійців, а сам спостерігав здалеку з кущів. Проте хвилювався навіть більше, ніж якби сам розмовляв із ворогами й намагався їх заплутати. Розмова щось затягнулася, орки мирно сиділи біля величезного багаття й навіть почали розпалювати ще одне. Минуло десь із пів години, і я навіть припустив, що мій план із якихось причин зірвався, але тут Фадир різко махнув рукою й схопився, після чого біля далекого багаття почалася купа-мала.

— Уперед! — скомандував я дівчатам і, подаючи приклад, кинувся на допомогу своїм оркам.

Хоча моя допомога не знадобилася. Коли я вбіг до кола світла з глефою в руках, біля багаття лежало дев’ять щільно притиснутих до землі тіл, яких зв’язували мої бійці. Ще четверо орків хрипіли, пускаючи криваву піну, або лежали бездиханними в калюжах крові. Я було напружився, але серед цих тяжкопоранених або вбитих не побачив жодного свого бійця, хоча, зізнаюся, ще не всіх одноплеменців знав в обличчя й відрізняв «своїх» від «чужих» здебільшого за характерними шкіряними наплічниками, якими шкіряники вже забезпечили все військо Жовтої Риби.

— Спочатку допоможи нашим! — зупинив я цілительку, яка кинулася до вмираючого ворога, і вказав на молодого бійця-списника з групи Хуго, який отримав серйозне розсічення плеча, та на огрядного Чавуха, який сидів на землі й розтирав забиту або підвернуту ногу. Схоже, вони були єдиними постраждалими з нашого боку.

— Вождю, — звернувся до мене гордий Фадир Твердолобий і вказав на полонених, які виривалися й лаялися, — це воїни племені Дака Поглинача Крові. Сам вождь Дак он той, який валяється в калюжі крові з відрубаною головою. Їхнє плем’я зовсім невелике, але дуже люте, бере участь у всіх конфліктах роду. Ці воїни тут, в умовленому місці, чекали підкріплення від племені Руна Трощителя чисельністю десь тридцять бійців, а також від племені Сильної Діви, щоб потім разом переправитися через річку. Човни й плоти їм мають спустити річкою вранці після того, як на світанку племена Аара й Чорного Відуна захоплять наш табір Горбаня біля Бездонного озера. За ворожим планом наше поселення Розумної Сови вранці має атакувати об’єднана армія відразу п’яти племен!

Оце так! Отримана інформація цілком збігалася з тим, що я сам припускав. Та група орків чисельністю приблизно двадцять бійців, яку помітив гонець, що доставив викуп, могла бути лише загоном племені Чорного Відуна, який ішов на з’єднання із союзним племенем Биха, щоб спільно переправитися через Бездонне озеро. Тут же, біля річки, збиралася інша частина армії, що мала на нас напасти: племена Дака Поглинача Крові, Руна Трощителя й Сильної Діви. І якщо чисельність усіх інших я вже вивідав, то Сильна Діва залишалася для мене загадкою, і саме про це плем’я я й запитав найближчого зі зв’язаних полонених, пообіцявши зберегти йому життя в разі правдивої відповіді.

У відповідь отримав лише зневажливу посмішку на губах поваленого ворога.

— Плем’я Сильної Діви — жалюгідні боягузи з бабою на чолі! Бояться воювати, хоча бійців у них багато, понад чотири десятки. Щоразу доводиться змушувати їх надсилати своїх воїнів на спільну справу. Нічого, коли все закінчиться, інші племена ще пригадають їм цю боягузливість!

Цікаво, цікаво… Виходило, що, якщо ця інформація правдива, одне з племен роду Мудрого Сича не надто прагне воювати проти Жовтої Риби. Мабуть, цим можна й навіть треба було скористатися, щоб виключити противника, який вагався, з-поміж наших ворогів і відразу зменшити армію, що нам протистояла, на сорок бійців. Я запитав про розташування табору Сильної Діви й отримав відповідь від зв’язаного полоненого. Виявилося, не так уже й далеко, але все-таки варто було поквапитися, поки їхнє військо ще не покинуло рідного поселення.

— Ааху Жилорізе! — я знайшов очима нашого барабанщика, дуже колоритного й умілого бійця, одного з найкращих наших двобійців. — Бери в пару когось із досвідчених розвідників, хто вміє орієнтуватися в нічному лісі, і поспішай до табору цієї Сильної Діви. Передай їхньому мудрому й обережному вождеві таке моє усне послання:

Сидіти в засідці в нічному холодному лісі, м’яко кажучи, не найприємніше заняття. До того ж на єдиному поблизу сухому місці на узвишші розташувався табір із багаттям, де Костолом із бійцями тепер чекав на гостей, тож мені з другою половиною війська племені Жовтої Риби залишалося ховатися в сирих і холодних кущах, де навіть прилягти не було жодної можливості через мокру хлюпку землю під ногами, яка рясно виділяла вологу за кожного натискання.

Нічне пильнування затягнулося до півночі, навіть посланий до племені Сильної Діви перемовник Аах Жилоріз устиг повернутися.

— Альваре, я передав твоє послання. Вождем у тому племені справді є баба, але дуже велика й висока, а м’язи в неї як у твого чорного огра! Вогонь-жінка, мрія будь-якого орка. Звуть Ійя. Табір у неї великий, шатрів багато, і навіть власна кузня є. З усіх боків поселення обгороджене земляним валом із високим частоколом, а біля воріт устромлені кілки з черепами орків. Бійців у неї багато, ось стільки, — берсерк тричі показав дві руки з розчепіреними пальцями, а потім одну руку з чотирма випростаними й одним загнутим пальцем. — Ійя вислухала мене, потім попросила ближче показати ікло на ремінці, після чого покликала старих досвідчених воїнів і сказала, що поспішати з вирушенням на війну не варто й плем’я Сильної Діви виступить завтра вдень. Мені ж орчиха додала, що з усіх сусідів, якщо не рахувати негідника Борза Пожирача Змій, найбільше вона ненавидить плем’я Чорного Відуна з їхнім мерзенним шаманом, а тому з величезною радістю розорить їхній табір і забере собі їхні землі. Тебе ж, Альваре, потім чекає в гості, бо хоче познайомитися з людиною, яка зуміла заслужити повагу орків.

Чудово! Цілковитий успіх дипломатичної місії, краще й бути не могло. Плем’я Сильної Діви, яке вагалося, не стало виступати проти нас і залишилося осторонь, як плату за нейтралітет зажадавши собі землі Чорного Відуна та їхній табір, який залишився без охорони. Виходило, що з усіх можливих на сьогодні противників у нас залишилося лише плем’я Руна Трощителя… і, до речі, у світлі далекого багаття з’явилися якісь темні постаті, а Костолом підвівся, вітаючи гостей.

Про що вони говорили, я чути не міг, але, вочевидь, моєму берсеркові вдалося розвіяти початкову недовіру прибулих. Один із чужих воїнів обернувся й заклично махнув рукою, після чого до багаття вийшли решта бійців племені Руна Трощителя. Їх було три десятки, саме стільки, скільки ми й розраховували. Міцні, сильні, дехто в надійній кістяній броні або вкритий шкурами дугарів. Вороги з цікавістю роздивилися величезного Вуглика, який сидів біля багаття з мискою та ложкою в лапах, але підозр огр серед орків не викликав.

— Заряджаємо арбалети й тихо чекаємо, — прошепотів я, звертаючись до стрільців Суена Мисливця. — Стрільці, у світло багаття не лізьте, залишайтеся в мороці лісу й звідти стріляйте. Решта, щойно дам команду, з усіх ніг біжіть уперед. Просто зараз розділіться на трійки, будете втрьох разом нападати на одного противника, щоб швидше з ним упоратися й переходити до наступного. Луано, доки все не скінчиться, вперед не лізь, не вистачало мені ще єдину лікарку втратити. Хані, своїх варгів теж притримай і в бій не пускай. Звірюки навряд чи зможуть відрізнити своїх від чужих, тож лише заважатимуть. Завданням твоєї зграї буде не дати нікому з ворогів утекти. Це дуже важливо! Якщо хтось вирветься й зуміє попередити союзні племена, весь наш план полетить до біса!

Ми всі напружено, зі зброєю напоготові, чекали слушної миті для нападу, але біля багаття довго нічого не відбувалося, орки різних племен розсілися впереміш і просто мирно розмовляли. Хвилини тягнулися повільно-повільно, але в якийсь момент Костолом, який підвівся щось пояснити великому оркові, що підійшов до нього, несподівано вихопив ятаган і відтяв співрозмовникові голову!

— Уперед!!! — заволав я й сам подав приклад, кинувшись в атаку.

Уже на підході до місця сутички несподівано зіткнувся з чужим орком, який чомусь кинувся навтьоки подалі від бою замість того, щоб допомагати союзникам, як належало бійцеві. Не знаю, що саме мене в ньому зупинило, можливо, якраз та дивина, що боєць-орк чомусь утікав, а може, його невисокий зріст, але в останню мить замість удару лезом глефи по горлу противника я розвернув зброю й угатив металевою кулею невеликому оркові в лоба. Боягузливий боєць упав непритомний, але мені вже було не до нього, бо я поспішав рятувати Хуго Спритного, якого повалив на землю великий важкий берсерк із намистом із черепів і намагався дотягнутися вістрям довгого ножа до горла хлопця.

Голова берсерка відлетіла, залишаючи в повітрі слід із кривавих крапель, а я простягнув руку Хуго, який хрипів із розбитим до крові обличчям, і допоміг молодому командирові списників підвестися.

— Живий? Де твій спис? Потім пошукаєш, тепер хапай ятаган цього мерця й допомагай нашим!

Допомога справді була потрібна, бо ворожі бійці билися наче леви, попри несподіваність нападу й нашу подвійну чисельну перевагу. На моїх очах упав, наскрізь пронизаний широким клинком, орк із загону важкої піхоти Фадира Твердолобого. З виттям покотився землею хтось із молодих списників, намагаючись затиснути кров, яка хлюпала з обрубка на місці правої ноги. А буквально за секунду після цього опустився на коліна Чавух, притискаючи закривавлені долоні до живота, а з його розпоротого черева в багнюку вивалювалися кишки. За смерть брата Розумної Сови я особисто помстився, розполовинивши навпіл косим ударом його кривдника.

Кров хлюпала всюди, цей бій давався нам несподівано важко. Але чисельна перевага поступово давалася взнаки, та й мої «зірки» на кшталт Костолома, Ааха Жилоріза чи Фадира Твердолобого, та й я сам також, переважали противників у бойовій майстерності й поступово скорочували кількість ворожих орків. За п’ять хвилин кривавої бійні останні вороги, які ще стояли на ногах, а таких на той момент залишалося п’ятеро, стали пліч-о-пліч і утворили коло, наїжачене закривавленими ятаганами. Навколо них утворилося широке кільце з трьох рядів моїх бійців, які рвалися добити вже багаторазово поранених ворогів, але тут я наказав зупинитися. Довелося повторити команду голосніше й навіть зацідити кулаком у вухо Чевухові, який цілковито злетів із котушок від горя й рвався, попри наказ вождя, продовжувати бій і мститися за смерть брата.

Збожеволілий огрядний Чевух спрямував свій гнів на мене, тож довелося парирувати удар його ятагана, який мав знести мені голову, після чого розважливо й підло вдарити орка ногою між ніг, а потім тупим кінцем глефи по голові, щоб остаточно вимкнути товстуна, який утратив над собою контроль. Бій нарешті стих, за моєю командою непритомного Чевуха відтягли й відібрали в нього зброю. Я ж неквапливо обійшов останніх ворогів, які вижили, були оточені й чекали неминучої смерті, але збиралися якнайдорожче продати свої життя. І звернувся до них.

— Я — Альвар Завойовник, вождь шести об’єднаних племен. Ви хоробро билися й заслужили, щоб ваші імена запам’ятали. Назвіться!

Поранені орки перезирнулися, нарешті один із них після паузи відповів за всіх.

— Маш Висмоктувач Мізків. Зі мною брати Берк і Хват, сини коваля. Думін Зірке Око, найкращий слідопит племені Руна Трощителя. А той зі шрамом — Твін Безносий.

— Я запам’ятаю ваші славні імена й назву їх у поселенні Руна Трощителя, куди вирушу відразу після того, як закінчу з вами. Але, може, ви самі хочете повернутися до рідних? Я втратив тут убитими чотирьох вправних бійців, а ще кілька серйозно поранені, тож пропоную вам посісти їхні місця в моєму війську. Якщо погодитеся, не стану спалювати дотла поселення Руна Трощителя, а переселю жителів на східний берег річки, де вони увійдуть до мого племені Жовтої Риби й житимуть нарівні з усіма іншими орками.

Вороги довго думали й тихо перемовлялися між собою, щонайменше хвилини три. Нарешті боєць зі шрамом сказав, що землі Мудрого Сича закінчуються біля річки, а далі лише «землі нечистих і невірних», куди чесним оркам шлях заборонений, так їх від самого дитинства навчав шаман. Тому цей орк поцікавився, що на них чекає, якщо вони все-таки відмовляться? Чи матимуть вони можливість померти в двобоях, чи на них накинеться весь натовп?

— Дурості я не люблю. А тому… — за моєю командою щитоносці розступилися, показавши арбалетників, які стояли за їхніми спинами й приготувалися стріляти, — якщо ми не домовимося, не буде ні двобоїв, ні навіть бою як такого, ви просто помрете. Ми ж підемо вашими слідами, дістанемося до поселення Руна Трощителя й оточимо його, щоб ніхто з жителів не зміг утекти. Розповісти, що станеться далі?

Але навіть загроза втрати близьких не подіяла, оточені бійці не поспішали погоджуватися на мою щедру пропозицію й кидати зброю. Ну, якщо такий ваш вибір… Я підняв руку, збираючись віддати наказ стрільцям, але тут мою увагу привернув хащівник Хрин, який невідомо коли підійшов і смикав мене за рукав куртки. Я обернувся з невдоволеним виразом обличчя… і завмер.

Було через що! На нижній гілці сусіднього дерева сидів величезний рудий сич, який розмірами щонайменше не поступався страусові. Крім незвичайно великого розміру, було в цьому сичу ще щось зловісне й страхітливе. Наприклад, те, як він без найменшого страху дивився своїми величезними карими очиськами на озброєних бійців, які зібралися навколо, наче не сумнівався у своїй здатності перебити всіх. Або те, що його обриси ледь помітно світилися. Мені вистачило буквально секунди, щоб збагнути, кого бачу перед собою, тому я наказав стрільцям і далі тримати ворогів на прицілі, а сам рушив до дерева з птахом.

— Мудрий Сичу, — я вклонився в пояс, виражаючи найглибшу повагу могутньому духові-хранителю цих місць. — Я людина на ім’я Альвар Завойовник і прийшов на твої землі, бо займаюся об’єднанням орчих племен. На тебе й твій вплив на цих землях я анітрохи не зазіхаю. Просто замість восьми слабких племен орків, які вічно гризуться між собою, тут залишиться одне-два, що житимуть у мирі між собою й набиратимуть силу. Орки цих племен і далі поклонятимуться тобі й навіть щодня приноситимуть дари до твого гнізда… або дупла… неважливо, головне, що ти не залишишся скривдженим. Якщо сумніваєшся, можеш запитати у свого сусіда, магічного вугра Хира, він явно задоволений змінами, що відбулися. Сподіваюся, Мудрий Сичу, ти підтримаєш мої плани й допоможеш у війні проти племені Борза Пожирача Змій, бо решту орчих племен на твоїх землях я вже підкорив або домовився з ними мирно.

Величезний птах вислухав мою довгу промову, не кліпаючи очиськами й не ворушачись. Після чого підняв крила, схоже, збираючись злетіти, але закрив ними голову… і на товстій гілці дерева залишилася стояти невисока жінка з рудим кучерявим волоссям і в короткій, ледь до сідниць, накидці з барвистого рудо-чорного пір’я на голому тілі. Її стрункі білі ноги й усе, що було трохи вище, з трикутником рудого волосся, мені було виразно видно, особливо знизу, із землі.

— Я тебе почула, Альваре Завойовнику, — промовила ця жінка-перевертень мовою людей, якою я з нею й заговорив. — Із Хиром уже спілкувалася, і дух-хранитель добре про тебе відгукнувся. Великий вугор попередив, що з тобою краще домовлятися по-доброму, бо ти, людина з міткою богині смерті, здатен примусити духа-хранителя й по-поганому. Тому я дослухаюся до поради сусіда, твоїм планам не заважатиму й у війні з племенем Борза Пожирача Змій допоможу. Але натомість чекаю від тебе відповідної вдячності. І тепер я говорю не про обіцяні тобою щоденні дари. Є в мене кілька завдань, із якими здатен упоратися лише такий, як ти, сильний і хитрий герой. Знайди мене в моєму лісовому будиночку, там і поговоримо.

Після цих слів жінка широко розвела руки, на мить цілковито показавши своє оголене біле тіло, потім змахнула руками, і з гілки в нічний ліс безшумно полетів уже великий рудий сич. Я ж так і залишився стояти, насилу вірячи в зустріч із самим великим Мудрим Сичем, яка щойно відбулася, доки цілителька Луана, що підійшла, не сказала мені підібрати відвислу щелепу, бо тепер вождь був схожий на пса, готового до парування, а не на гордого правителя племені.

— Але ж яка вона безсоромниця! — прокоментувала молоденька жриця зовнішність місцевої магічної хранительки. — Сподіваюся, Альваре, ти не підеш сам до лігва цієї підступної спокусниці? Про таких у священних текстах Матері-Живиці сказано, що їхня подоба несправжня, а обман — їхнє друге ім’я. І що язичницькі молодші духи набувають різних форм залежно від того, з ким спілкуються. Для розмови з молодим неодруженим хлопцем людської раси дух-хранитель обрав саме таку подобу, щоб було легше тобою маніпулювати. Тому, Альваре, я піду з тобою до її лісового дому, і моя світла магія захистить тебе від… ну, цього… небажаних наслідків.

— Стривай, то ти теж бачила цього духа? — із запізненням здивувався я, бо зазвичай нечисть для простих смертних була невидимою. Але відразу ж стукнув себе долонею по лобі, бо той самий Хир був чудово видимий оркам. — Щось я справді туплю, Луано, якийсь магічний морок. Мабуть, цей Мудрий Сич усе-таки мене зачарував. Усе, мана минула, я вже повернувся до реальності.

Я підійшов до групи оточених противників, ось тільки їхнє ставлення до мене за минулі хвилини різко змінилося.

— Ти, схоже, верховний шаман, якщо дух-хранитель приходить до тебе? — із забобонним трепетом поцікавився Маш Висмоктувач Мізків, який за час мого спілкування з Мудрим Сичем устиг тугими пов’язками перетягнути колоті рани на лівій руці й нозі.

— Ні, я не шаман, а значно вище. Я посланець богині смерті, тому духи-хранителі й не вважають ганебним зі мною домовлятися. Мудрий Сич пообіцяла, що допоможе мені об’єднати орчі племена на своїй території й перемогти Борза Пожирача Змій…

Я навіть не встиг договорити, як Маш уже кинув свій клинок до моїх ніг, а за секунду його приклад наслідували й решта четверо орків.

— Якщо того хоче Мудрий Сич, присягаємося вірно служити тобі, Альваре Завойовнику! — неструнким хором промовили ці п’ятеро, після чого найкращий слідопит племені Думін Зірке Око несміливо нагадав про мою обіцянку не спалювати поселення Руна Трощителя.

— Свого слова я завжди дотримуюся, — підтвердив я, піднімаючи кинутий Машем ятаган і повертаючи його власникові. — І ваше поселення не спалю, хоча жителів усе-таки переселю за річку.

Я урвався на півслові, бо до мене раптом дійшло, що раз уже Мудрий Сич пообіцяла не заважати моїм планам, то й місцевий хащівник напевно не наважиться сваволити, тож пересуванню моєї армії західним лісом узагалі ніщо не перешкоджає. А це означає…

— Слухайте мене уважно! З пораненими й полоненими залишиться десяток бійців під командуванням Ааха Жилоріза. Життям відповідаєте за нашу цілительку й шаманів, які займуться пораненими. Решті шикуватися! До світанку нам треба відвідати не лише поселення Руна Трощителя, а й табір Дака Поглинача Крові та встигнути забрати звідти жителів, доки ці два залишені без охорони поселення не розграбували інші племена. Вранці ж, після того як переконаємося, що вороги відпливли Бездонним озером, навідаємо ще й поселення Аара…

Мої слова перервав гучний гавкіт і дзявкання варгів, які погналися за кимось у нічному лісі. За кілька хвилин бійці притягли мені ще одного орка племені Руна Трощителя — того самого, якого я оглушив на самому початку битви. Низькорослий і худорлявий, із синцем на пів обличчя, він зовсім не здавався грізним і небезпечним воїном, особливо на тлі решти могутніх орків свого племені.

— Хто це? — поцікавився я в бійців, які перейшли на мій бік. — Що цей боягуз робив разом із вами?

Маш Висмоктувач Мізків гидливо сплюнув.

— Це Яшко Красномовець, наш оповідач. Складає смішні й повчальні історії, а ще гарно малює вугіллям на полотні або фарбами на камінні. Користі від нього жодної, вождю, але дівчата навколо оповідача хороводами в’ються. Напросився з воїнами в бойовий похід, мовляв, потім пісню складе про наші подвиги на іншому березі річки. Якщо заріжеш його, плем’я анітрохи не збідніє.

Ось тільки я не поспішав страчувати цього непотрібного, на думку суворих орків, балагура-оповідача. До цього самого моменту з оповідачів я знав лише стару Фелну, яка розважала своїми байками плем’я Жовтої Риби за спільною вечерею. Але в травниці й хранительки традицій з’явилася купа інших справ, і останніми днями стара не завжди була разом із племенем за вечерею, дедалі більше часу присвячуючи навчанню своєї наступниці всіляких премудростей або працюючи в лазареті. Тому другий оповідач племені не завадив би, якщо, звісно, він і справді тямущий. Я підійшов до невеликого орка невизначеного віку, якого міцно тримали попід руки двоє дужих берсерків із групи Фадира Твердолобого.

— Відпустіть його. Яшку, тепер ти разом із моєю армією підеш до поселення Руна Трощителя. А дорогою розповіси мені якусь цікаву й водночас повчальну історію. Подивлюся, наскільки добрий ти оповідач і чи варто твоїй голові залишатися на плечах.

Орк відразу випростався й розправив плечі, схоже, анітрохи не сумніваючись у своїх здібностях оповідача.

— Яку з історій бажаєш почути, людино? Можу розповісти історію появи старовинної дороги, яка проходить тут, землями орків, а також пояснити, чому нею вже давно ніхто не користується. Можу розповісти про трьох твоїх попередників, таких самих, як ти, людей, які в різні часи намагалися оселитися серед орків племен Мудрого Сича. Їхні історії по-своєму цікаві, але всі вони трагічні. А може, бажаєш почути історію про ганьбу ельфійського роду Річкового Щура, яку довговухі хотіли б усіма силами забути? Або оповідь про похід моїх предків через Хребет Владик, адже за давніми легендами плем’я орків прийшло в ці краї від самих східних морів, і шлях через гори драконів існує. Або хочеш веселу притчу про те, як Яшко Красномовець ходив до людей у вільне місто Червона Круча купувати сіль, а натомість на довгі три роки потрапив до в’язниці кривавого барона Рюхена?

— Стоп, стоп! — зупинив я потік слів балакучого красномовця. — Вважай, що ти успішно впорався і твоя голова надто цінна, щоб валятися окремо від тіла. Але якщо ти три роки жив серед людей, то, може, й мову встиг вивчити?

— Більше всілякі лайки й «ворушися, худобино!» або «куди преш, безмозкий?», — кострубатою, але цілком зрозумілою мовою людей відповів мені Яшко Красномовець. — Але на третій рік полону мого красномовства все-таки вистачило пояснити слугам барона, що вони помилилися, взявши не того орка. Зрештою мене відпустили зі срібної шахти, де я серйозно підірвав здоров’я, і шахтарський кашель, — орк справді зайшовся у важкому надривному кашлі, — відтоді завжди зі мною.

Отже, у барона Рюхена Траго Побожного є срібна шахта? Тому він напевно й замовив стільки обладнання для гірничої справи в тому вантажі, який я перехопив. Цінна інформація! І хоча воювати з таким грізним сусідом найближчим часом я точно не збирався, але інформація про джерела доходу барона все-таки була корисною. Я порився в сумці й дістав одну з тих монет, які вчора привіз гонець.

— Так, це барон Рюхен карбує з того срібла, яке раби й злочинці видобувають у срібній шахті, — підтвердив орк, лише кинувши погляд на монету. — Була ще одна шахта вище в горах, але вона обвалилася, наскільки я чув, багато людей там залишилося поховано. Про це не повідомляли, бо ті землі барон Траго та його родина не контролюють, і видобуток вели таємно. Але ми про це дізналися від тих, хто вижив і кого перекинули до нашої шахти. Якщо треба, вождю, зможу за описом знайомих провести до тієї другої шахти, звідси це пів дня дороги. Розчистиш вхід, і матиме твоє плем’я власне срібло!

Я дедалі більше схилявся до думки, що цей оповідач-красномовець — справжній подарунок долі для мене, і він надто цінна постать, щоб ризикувати його життям навіть у випадковій сутичці з нечисленними захисниками лісових орчих поселень.

— Ось що, Яшку, плани змінилися. Залишайся тут поруч із цілителькою, — я вказав на дівчину, яка схилилася над пораненим орком і підліковувала чергового бійця своєю святою магією. — Послужиш Луану й оркам із її охорони перекладачем!

Преподобна мати Ванда перебувала в препоганому настрої, і причин для цього було багато. Безглузда затримка в дорозі через бездоріжжя й несподіваний полон. Відсутність слуг або хоча б молодших жриць, через що побутові питання на кшталт прибирання, прання чи миття посуду доводилося розв’язувати самій. Важка жирна їжа без овочів і зелені, якою харчувалися місцеві орки й годували людей, погано впливала на примхливий шлунок немолодої жінки. Смердючий вуличний туалет, яким доводилося користуватися через відсутність альтернативи. Ну й кілька холодних ночей, проведених у сирому неопалюваному шатрі в товаристві сина барона, який хропів наче кінь. До слова, невибагливий лицар наминав орчу їжу за обидві щоки й навіть вимагав добавки, та й богатирський сон Уолтера не могли перервати ні дозорці-орки, які перегукувалися за стіною зі шкур, ні сира земля замість нормальної підлоги чи миші, що бігали довкола, ні тим паче коливання магічного фону, яких цей черствий солдафон не відчував.

А тим часом цієї ночі відбувалося щось дивне й активно використовувалася магія, жриця це відчувала. Можливо, духи-хранителі з’ясовували між собою стосунки, або поблизу блукав сильний магічний звір, не виключено, що й узагалі демон, але старша жриця, здатна відчувати магію, довго не могла заснути, перевертаючись на підстилці із сіна, запропонованій їй замість нормальної постелі. Незручна підстилка, яка пахла прілою травою й у якій безліч мишей вовтузилися та навіть билися між собою, теж була випробуванням для старшої жриці Ванди. Преподобна мати навіть збиралася влаштувати вождеві-поневолювачу скандал через неналежні умови проживання, але пройшлася табором і на власні очі переконалася, що орки саме так і живуть та не роблять для «гостей» жодного винятку, який принижував би їхню гідність.

Двічі за ніч довелося вставати й поспішати до туалету на краю поселення. Так, юшка з вареного зерна й м’яса величезної рептилії, розкішна шкура якої сушилася біля шатра вождя й викликала захоплені погляди орків, нехай і була поживною, але все-таки лишалася незвичною для жінки їжею й погано засвоювалася. Під ранок же, коли втома поступово почала брати своє, а дрімота вже склеювала Ванді повіки, до табору повернулися воїни Альвара Завойовника, які невідомо де пропадали всю ніч. Бійці привели поранених і принесли тіла кількох своїх загиблих товаришів, тож войовничі крики орків-переможців змішалися зі стогонами покалічених і скорботним виттям овдовілих жінок, що остаточно розігнало й без того хистку сонливість преподобної матері.

Підвівшись із лежанки, жриця обережно розсунула запону шатра й визирнула назовні. Поселення не спало, сотні орків висипали з шатрів і оголошували околиці радісними криками, вочевидь святкуючи якусь важливу перемогу. На сирій землі в центрі табору купкою сиділи зв’язані полонені-орки, близько десятка, і, судячи з тужливої приреченості на їхніх пиках, нічого доброго на них не чекало. Тим часом уже світало, і вершини далеких засніжених гір на сході підсвічувало сонце, що сходило, тож лягати спати було вже пізно. Побачивши серед безлічі моторошних ікластих постатей знайоме обличчя молодшої послушниці, жриця вибралася з шатра й поспішила до Луани, збираючись дізнатися від неї подробиці того, що відбувалося.

Її учениця мала дуже виснажений і невиспаний вигляд, із почорнілими від утоми очима, але старшу жрицю вразило зовсім інше — те, з якою повагою люті кровожерливі орки розступалися перед мініатюрною людською дівчиною, низько їй уклонялися й навіть без знання мови поспішали вгадати всі розпорядження цілительки. Луана лише вказала пальцем на орка, який лежав на ношах, хрипів і задихався, а потім на шатро лазарету, як щонайменше пів дюжини страшних ікластих орків покинули всі справи й поспішили виконати її наказ. Вказала на відра з водою, на багаття, а потім знову на лазарет — і ось уже дві жінки-орчихи наввипередки кинулися виконувати розпорядження молоденької жриці церкви Матері-Живиці. Звідки в юної людської дівчини взялася така влада над первісними дикунами-людожерами?

Далі — більше. Замість шанобливого привітання був лише ледь помітний недбалий кивок, після якого Луана разом зі старою орчихою продовжила перебирати в’язки цілющих трав, що сушилися під навісом, деякі пучки знімаючи й передаючи зовсім юній босоногій дівчинці-помічниці.

— Що відбувається, Луано? — суворим тоном зажадала від своєї вихованки звіту преподобна мати, але зазвичай покірна й полохлива дівчина, схоже, не була налаштована розмовляти зі своєю наставницею.

— Довго пояснювати, преподобна мати. Можу лише сказати, що Альвар Завойовник розчищав для вас шлях до людських територій, і пролилося багато крові. Якось при нагоді розповім подробиці, але не тепер. Тепер я дуже зайнята, цього ранку в мене три складні операції поспіль. Причому одна — з ампутацією кінцівки без нормальних хірургічних інструментів, бо в того орка, якому ви раніше відмовили в допомозі лікувальною магією, передбачувано почалася гангрена. Тож якщо ви передумали й хочете врятувати бійця чужої раси, приходьте до лазарету, там під час операції й поговоримо. Якщо ж ні, то вибачте, преподобна мати, на мене чекають пацієнти.

Так і не дочекавшись позитивної відповіді від старшої жриці, Луана різко розвернулася й разом зі старою травницею поспішила до лікувального шатра, залишивши преподобну матір стояти з відкритим від подиву й обурення ротом. Було через що дивуватися! Її учениця проміняла розмову зі старшою в церковній ієрархії на роботу з якимись дикими нерозумними орками! Це вже ні в які ворота не лізло! Преподобна мати Ванда стиснула кулаки від гніву й спробувала було пройти за своєю ученицею, яка несподівано збунтувалася, до великого лікарського шатра, але… її зупинив окрик орка-вартового, а потім загрозливе гарчання й вишкірені зуби хижих варгів, ціла зграя яких лежала біля входу до намету й спокійно пропустила цілительку з травницею, але підвелася, коли наблизилася стороння жінка.

— Доброго ранку, преподобна мати! — вождь племені, який з’явився дуже вчасно, позбавив розгублену старшу жрицю потреби відступати перед дикуном і хижаками, втрачаючи при цьому обличчя. — Ви змінили рішення й погодилися допомогти своїй недостатньо досвідченій учениці?

На мить промайнула думка так і відповісти, але преподобна мати відразу її відігнала. Орки — вороги людської раси, і допомагати їм означало йти проти волі богів.

— Ні, Альваре, я лише хотіла запитати в Луани про причину магічних збурень, які відчувала цієї ночі зовсім поруч. Магічний звір? Чи все-таки демон?

— А, це… — дивний височенний чоловік безтурботно махнув рукою. — Це я спілкувався тут, біля річки, з місцевим духом-хранителем Хиром, а до цього вночі — з його «колегою» Мудрим Сичем на протилежному березі річки. Просто розмовляли, але магія тут справді виблискувала, аж усі русалки поховалися.

— А чи не дивно тому, хто вірить в істинних небесних богів, — преподобна мати вказала на оберіг на шиї співрозмовника, — і розповідає про близьке знайомство із самою Мораною, поклонятися місцевим шаманським ідолам і прислужувати нечисті? Я ж бачила в тобі, Альваре Завойовнику, світоч істинної релігії в цих диких краях. Виходить, я помилялася?

Усмішка зійшла з обличчя співрозмовника, його очі недобре блиснули, а в голосі зазвучала сталь.

— Не говори дурниць, жінко! Інакше не зважатиму на твій сан і вік та накажу відшмагати перед усім племенем. Я зовсім не поклоняюся місцевим духам територій і тим паче не прислужую нечисті. Навпаки, саме я підкоряю їх своїй волі! Якщо треба, ламаю через коліно, але силою або вмовляннями змушую служити мені чи принаймні не заважати моїм планам. Русалки вірно служать мені, як і хащівник та домовик. Дух-захисник території Хир уже цілковито підкорився, а Мудрий Сич погодилася не ставити мені палиці в колеса. На черзі Білий Олень, Водяний Дух і всі інші духи територій. Коли ж усі духи-хранителі стануть слухняними, то ні орки, ні нечисть, яка тут живе, ні магічні звірі не наважаться мені заважати!

Наприкінці своєї емоційної промови вождь настільки підвищив голос, що мало не кричав, а від сили, яка йшла від співрозмовника, руки й ноги старшої жриці мимоволі й зрадницьки затремтіли. Проте преподобна мати все-таки зібралася з духом і висловила заперечення.

— Але віра в істинних небесних богів не передбачає спілкування з якимись там духами…

— І це головна помилка церкви — її закостенілість і нездатність пристосовуватися до світу, що змінюється! Чотириста років тому замість того, щоб упиратися рогом і затято стояти на своєму, церкві було досить лише поговорити з розлюченим вампіром Кельнміїром і, можливо, прилюдно насварити кількох знахабнілих священників, які перегнули палицю з переслідуванням вампірів. Можливо, навіть варто було назвати Кельнміїра посланцем бога війни Дракера або когось іще з богів, який прийшов у світ Елати викорінювати несправедливість. Тоді в Західній Імперії влада старої церкви збереглася б, а новий Імператор Кельнміїр став би найпалкішим її прихильником. Але історичний шанс було втрачено, а церква позбулася величезних територій, як і своїх позицій у Елаті загалом.

Несподіване трактування найбільшої церковної катастрофи, але преподобна мати з жахом зрозуміла, що все справді могло відбутися саме так, як тепер говорив їй цей дивний людський вождь орків.

— До чого ці небезпечні крамольні промови про трагічні події чотирьохсотрічної давнини? — не зрозуміла й навіть злякалася преподобна мати, бо за такі розмови її могли серйозно покарати священнослужителі, які стояли вище в церковній ієрархії.

— До того, що не варто повторювати тут, на диких територіях, ту саму помилку, заперечуючи очевидне й борючись із тим, що можна очолити. Могутні духи-хранителі існують, і заперечувати факт їхнього існування так само безглуздо, як і їхній сильний вплив на дикі племена, які тут живуть. Але можна просто оголосити сильних духів-захисників посланцями істинних богів, таких як богиня смерті Морана, її сестра Живиця, бог війни Дракер або бог мореплавства Нілус. І тоді релігія Східної Імперії ідеально ляже на місцеві вірування в духів-хранителів, а дикі орки й інші племена почнуть поважати церкву й підкорятися її жерцям.

— Не впевнена, що священні тексти можна так викривлено тлумачити, — витиснула вимучену усмішку старша жриця. — Це ж якась єресь! За таке й на вогнищі можуть спалити!

— У священних текстах і без того багато умовностей. Так, Морана та її сестра Живиця описані як богині, що живуть на небесах і ходять хмарами. Хоча хмари — це лише водяна пара на кшталт туману, і ходити по них не вийде. Та й був я в оселі Морани. Це величезний замок із великою бібліотекою, у якому нормальні кам’яні стіни й підлога, жодних тобі хмар чи туману. Упевнений, що і її сестра Живиця теж не бідує й має нормальне житло. Тож не можна читати священні тексти буквально. І якщо не боятися по-новому тлумачити якісь запліснявілі другорядні правила, що не стосуються основних догматів церкви, можна досягти багато чого. Повір, я знаю, що кажу, бо мені зовсім неважко переконати всіх цих орків, — високий темноволосий хлопець обвів рукою довкола, вказуючи на сотні й сотні ікластих жителів поселення, — хоч сьогодні почати поклонятися Морані й Живиці, двом сестрам-богиням, які послали на ці землі Хира як свого магічного звіра. Проблема тут буде лише в самій церкві: чи прийме вона таке незвичне тлумачення, та й самих орків як свою паству.

— Я… я… не уповноважена вести такі розмови, тож припинімо цю небезпечну бесіду, — запропонувала стривожена й навіть налякана преподобна мати, на що співрозмовник лише знизав плечима.

— Як знаєш. Я наказав випустити полонених із клітки, і твоїх людей невдовзі приведуть сюди. Човни й плоти для переправи через річку вже готові. Шлях вам розчищено аж до місця, де стара орча дорога з’єднується з північним трактом, тож дістанетеся до людських територій без зайвих пригод. Особисто вас супроводжувати не буду, але бійців для охорони надішлю. Упевнений, ми ще побачимося, преподобна мати. І подумай за цей час над моїми словами про можливість поширення тут істинної релігії!

На плоті й дорогою у своїй розкішній повозці, яку вождь орків милостиво погодився віддати разом з однією з міцних конячок, преподобна мати мовчала, обмірковуючи свою останню розмову з Альваром Завойовником. Її замислений стан не приховався від двох молоденьких послушниць, надто життєрадісних і бадьорих сьогодні після двох діб ув’язнення в одній клітці з дюжиною чоловіків. У тому, що їхню цноту не було порушено, преподобна мати анітрохи не сумнівалася, бо напад на жриць був тяжким злочином і карався смертю, але все одно ці дві доби в тісній смердючій клітці в товаристві грубих мужланів далися дівчатам надзвичайно важко, і тепер жриці щиро раділи свободі.

— Вас щось непокоїть, преподобна мати?

Ванда постаралася не надто помітно скривитися, хоча її співрозмовниці не завадило б помитися й змінити одяг.

— Так, мене дуже непокоїть особа вождя орків. Раніше ми з лицарем Уолтером припустили, що Альвар — колишній найманець або дезертир-утікач зі Східної Імперії, який переховується від правосуддя тут, у прикордонних землях. Але що більше я зіставляю факти, то сильніше сумніваюся в тих висновках. Альвар вправний промовець і вміє керувати великим натовпом. До того ж надто розумний для простого солдата чи десятника.

— Може, він отаман розбитої банди, який переховується? Серед них і збіднілі дворяни трапляються. Віконт Локслі Ун-Орі, наприклад, який промишляв розбоєм на північному тракті.

Преподобна мати на мить замислилася, але потім заперечно похитала головою.

— Альвар Завойовник із такою легкістю розмірковує про священні писання, наче багато років навчався на богослова. А про проблеми церкви, втрачені можливості й шляхи розвитку говорить із такою переконливістю та прямотою, наче сам входить до кола вищих первосвященників або збирав інформацію для когось із них. Він поклоняється богині Морані, це відразу видно, але при цьому зовсім не боїться гніву жерців, наче їхня влада на нього не поширюється.

— Таємна служба очільника церкви? — припустила друга послушниця, яка раніше мовчала.

— Уже тепліше, але відчуваю, що все-таки не зовсім те. Його слова про особисте знайомство з богинею смерті й відвідування її житла… це здається неможливим, ось тільки всі мої здібності під час розмови з вождем орків підтверджували, що співрозмовник говорить правду. І якщо виходити з того, що Альвар не брехав… Хлопцеві менше двадцяти, а випадків прямого втручання Морани в людські справи за останні кілька десятиліть було не так багато, на пальцях однієї руки можна перелічити. Останній гучний випадок стався торік у королівстві Брена на східному узбережжі, там богиня смерті забрала якогось простолюдина-солдафона, який нагрубіянив прикликаній героїні. Коли приїдемо до фортеці барона Рюхена, надішлю запит до столичного града Ульхейм, щоб прислали всю можливу інформацію про той випадок.

Нарешті проблемні гості покинули території племені Жовтої Риби, тож можна було трохи розслабитися. Загалом я залишився задоволений собою й підлеглими — ми показали себе людям саме як дикі неприборкані орки, роз’єднані й такі, що гризуться між собою, а тому не становлять серйозної загрози сусідам-людям. Я теж витримав образ кровожерливого дикого вождя, готового стерти з карти цілі поселення, не допустивши, щоб людям потрапили на очі величезні колони переселенців, яких ми, де силою, а де вмовляннями, перегнали на східний берег, на наші території, і не показавши, що насправді відбувається в завойованих орчих поселеннях — нехай люди й далі гадають, що ми не залишаємо там нікого живого, і бояться нашої жорстокості.

Єдину помилку я допустив у приватній розмові зі старшою жрицею, коли виявив надмірне вільнодумство в тлумаченні святого писання, і розумна жінка могла здогадатися, що вождь орків значно розумніший, ніж намагається здаватися. Але зробив я це теж навмисно, бо побачив у преподобній матері потенційну союзницю й канал зв’язку з церквою, який міг знадобитися в майбутньому. Перед цим ми посперечалися з Луаною, коли молодша жриця на уроці грамоти почала читати мені одну зі своїх книг, але молоденька цілителька навіть думати відмовлялася про можливі неточності чи помилки у священних текстах. Преподобна мати виявилася менш зашореною й фанатичною, хоча теж злякалася можливих наслідків і попросила завершити небезпечну розмову.

Але свою думку до неї я все-таки доніс і, попри негативну початкову реакцію Ванди, розраховував на продовження бесіди в майбутньому — або з нею, або з кимось із високопоставленіших жерців, здатних ухвалювати рішення. Адже я мав те, що могло зацікавити святенників, — тисячі й тисячі нових потенційних вірян, нехай ікластих і диких, але зате легко керованих, і поширення впливу церкви на великі території, які раніше були недоступними священникам.

Я ж скасував ранкове тренування й відпочив кілька годин після безсонної ночі. Після чого разом із орчихою-мером Розумною Совою, яка пов’язала чорну хустку на знак жалоби за загиблим у бою братом, а також мером-горбанем Яхером Бондарем і пів сотнею бійців відвідав табір тимчасового розміщення мирних орків племен Руна Трощителя, Аара й Дака Поглинача Крові, яких уночі мої воїни переправили на східний берег і зігнали до великого кар’єру, де раніше орки Білої Риби видобували каміння. Дві сотні до смерті наляканих орків, які вже попрощалися з життям… саме час було поговорити з ними й «милостиво погодитися пощадити декого корисного», прийнявши їх до свого племені. Після такого врятовані, за моїм глибоким переконанням, мали б зі шкури пнутися, доводячи свою потрібність вождеві й племені Жовтої Риби, і вже точно не думали б про бунт.

Тому я назвався й відразу пояснив оркам, які уважно слухали, проблему — їх надто багато, і два наші поселення не готові розмістити стільки народу. Тож шанс на порятунок буде надано лише представникам критично потрібних для племені професій, ну й їхнім сім’ям. Насамперед мене цікавили ковалі, причому як досвідчені, так і підмайстри. Потім був потрібен добрий гончар, можна навіть два. Збирачі ягід і грибів, мисливці, риболови, а також працівники на полях, бо плем’я Жовтої Риби, яке розрослося, щодня поглинало чимало їжі.

Орки названих професій відразу пожвавлювалися й разом із дітьми та дружинами або, навпаки, чоловіками покидали оточений похмурими бійцями табір у кам’яному кар’єрі, після чого з ними розмовляв хтось із двох мерів і пояснював подальше завдання.

— Тепер потрібні два десятки міцних хлопців для мощення дороги між поселеннями, а також три жінки, які носитимуть їм їжу… Теслі й просто дужі орки будь-якого віку, у яких руки ростуть не із заду, для будівництва мостів… Чотири швачки… Кухарки… Каменярі… Лісоруби… — у мене вже закінчувалася фантазія, а кількість орків, які чекали на свою долю в таборі, зменшилася лише наполовину.

Нарешті я вичерпав усі варіанти й передав естафету Розумній Сові, проінструктувавши жінку, що говорити.

— У моєму річковому поселенні залишилося місце для одинадцяти жителів, а Яхерові, — орчиха вказала на горбаня, — узагалі потрібно лише шестеро. Решта помруть. Тож самі кажіть, хто ви, а ми вирішимо, чи гідні ви жити.

О, схаменулися-таки! Орки, які ще залишалися в кам’яному мішку, навперебій почали вигукувати свої імена й професії. Кожум’яка. Ткач. Нянька-годувальниця. Столяр. Засолювач м’яса. Нічийна жінка. Бортник. Різьбяр по кістці. Чистильник вигрібних ям… Місце «чарівним чином» знайшлося для всіх, і з розподілом було покінчено. Зрештою постійне населення поселення Розумної Сови зросло до п’ятисот орків, справжнє місто, у Горбаня ж мешкало двісті. Багато, навіть дуже, особливо якщо враховувати, що сімдесят п’ять бійців жили окремо в тренувальному таборі, і ще п’ятьох я хотів туди додати — половину полонених, яких тепер мав.

Сил цілком вистачало, щоб вести перемовини з племенем Сильної Діви про васалізацію або цілковите поглинання. Та й із найсильнішим із вождів роду Мудрого Сича Борзом Пожирачем Змій уже можна було зустрічатися й розмовляти з позиції сили, особливо якщо перед цим поповнити мою армію орками Сильної Діви, а також бійцями племен Аара й Чорного Відуна, які застрягли посеред озера. За словами дуже задоволених собою русалок, на острові скупчилося стільки озброєних бійців, що вони ледве помістилися на крихітному клаптику суші, і саме спілкуванням із ними я й вирішив сьогодні зайнятися. Тож, відпустивши більшу частину воїнів до тренувального табору, я рушив до Бездонного озера лише в товаристві Костолома, Вуглика та свого помічника Хуго Спритного.

Справді, картина, яка відкрилася з рибальського баркаса, вражала. Люті орки стояли на крихітному острівці впритул один до одного, дехто взагалі по коліна у воді, а кілька мертвих тіл, що плавали на поверхні озера, натякали, що конфлікти між роздратованими ворожими бійцями, які усвідомили своє безвихідне становище, уже траплялися. Я наказав Вугликові зупинити човен приблизно за тридцять метрів від берега, підвівся, із самовдоволеним виглядом оглянув здобич і голосно прокричав, щоб мене було добре чути на острові.

— Я — Альвар Завойовник, вождь десяти об’єднаних племен орків. І саме я вирішуватиму, кому з вас жити, а кому померти. Бачу серед вас Шошу Багатого, старезного вождя племені Аара. Старий, я давав тобі шанс мирно жити по-сусідськи й відпустив тебе з твоїми воїнами живими, хоча міг убити всіх вас ще там, у лісі. Навіть запросив тебе в гості, щоб мирно про все домовитися за кухлем чаю, але ти обдурив мене й захотів підло напасти на моє мирне поселення під покровом ночі. Тож не ображайся. Того, хто принесе мені голову цього старого, я залишу живим і візьму до своєї армії!

Що почалося після моїх слів! Справжня купа-мала, з якої долинув швидко обірваний крик старого Шоші. Дзвін сталі, лайка, крики… Розштовхуючи інших, із натовпу вирвався й кинувся до води один з орків із відірваною головою вождя в лапах, але не встиг зробити й кроку, як його вбили ударом ятагана в спину. Утім, і його вбивця прожив ненабагато довше, швидко втративши голову. Ось хтось з орків усе-таки перехопив трофей і з ним просто з берега з розбігу пірнув у воду, з’явившись над поверхнею вже на півдорозі до мого човна. Костолом подав щасливцеві руку й допоміг мокрому оркові забратися до нас на баркас.

— Шлапа Хриплий із племені Аара, — голос переможця цілковито відповідав прізвиську, — і я ніколи не любив свого хитрого й підлого вождя.

— Ласкаво просимо до племені Жовтої Риби, Шлапо, мені потрібні такі рішучі й вправні бійці.

Я оглянув берег, на якому побільшало мертвих тіл, і звернув увагу на немолодого шамана серед безлічі бійців.

— Шамане, якщо готовий служити мені як вождеві, то теж пливи сюди. Решті даю два дні. Коли післязавтра на заході сонця я повернуся сюди, на цьому острові має залишитися не більше двадцяти бійців — найсильніших, найміцніших і найуміліших із вас, хто зуміє вижити у великій різанині. Лише такі гідні служити в моїй армії! Якщо ж вас виявиться більше ніж двадцять, з острова взагалі ніхто не піде, ви там і здохнете від голоду. Слово вождя!

Утомлений Гліб важко дихав, сидячи навпочіпки на березі дзвінкого гірського струмка. Набирав долонями й жадібно пив студену воду, намагаючись угамувати нестерпну спрагу й оговтатися після тривалого виснажливого бігу зарослими крутими схилами передгір’я Хребта Владик. Ноги хлопця тремтіли від надмірного навантаження й узагалі не тримали схудлого тіла, посмугована спина нила від незліченних саден і синців, але найбільше від слідів учительської палиці, а легені палали болісним вогнем після багатогодинного бігу.

Ще б пак! Територію монастиря він покинув відразу після традиційного вечірнього шикування молодих послушників на заході сонця, під час якого суворі наставники монастиря Першої Ластівки оголошували результати останніх тренувань і накладені на недбайливих учнів стягнення. Але останні три дні Гліб викладався на заняттях на повну, не даючи прискіпливим наставникам приводу причепитися до нього навіть через дрібниці, бо тримав у голові план майбутньої втечі, а зайві побої йому були зовсім не потрібні. Дочекався, коли неофітів відпустили на вечерю й настала коротка мить зміни варти біля воріт, після чого верткою тінню вислизнув за високі монастирські мури й помчав щодуху.

Хлопцеві хотілося вірити, що цього разу його втеча з тренувального табору все-таки вдалася. Це була далеко не перша його втеча, але раніше його ловили або просто біля воріт, або протягом першої пів години, поки втікач ще не встигав добігти до рятівних лісових хащ на сході й перебував у добре видимій із монастирських мурів гірській долині — пласкій і розкресленій на рівні прямокутники полів, іще зовсім порожніх такої ранньої весни або навіть укритих снігом. Але вчора ввечері все склалося ідеально! І з погодою пощастило — густий вечірній туман ліг у долині й сховав утікача від очей переслідувачів. І зі шляху він не збився, вийшовши полями в тумані й сутінках до потрібної дороги, яка вела до єдиного мосту через гірську прірву, тонкою ниткою перекинутого над темною безоднею з бурхливою річкою, що гриміла внизу. Та й сам підвісний міст утікач перетнув, зумівши не привернути до себе уваги охоронців, які вечеряли. У цьому місці в разі викриття Гліб від безвиході був готовий навіть стрибнути вниз, у бурхливий потік, що нісся кудись у невідому далечінь, але троє охоронців мосту сиділи до нього спинами й більше переймалися розмовами та спробами відкоркувати непіддатливу залиту сургучем пляшку самогону, тож послушникові-втікачеві вдалося перетнути міст непоміченим.

На іншому боці прірви починався рятівний ліс, який густим килимом укривав схили Червоної Триголової Лисиці — таку дивну назву мала ця гора з трьома вершинами, і можна було трохи розслабитися. Десь між вершинами містилося невелике поселення старших майстрів монастиря Першої Ластівки, які віддавали перевагу самотності й відсутності зайвих очей під час тривалих медитацій та опанування таємних бойових технік. Ходити туди втікачеві, який переховувався, було протипоказано. Але якщо обійти те поселення нічним лісом і осипистими гірськими схилами, що Гліб уже й зробив, витративши на складну дорогу годин п’ять, то далі, за Червоною Триголовою Лисицею, лежала ще одна гірська долина, яку називали Долиною Таємниць, де монахи добували рідкісну деревину ямоль, а також гірський мед і ароматичну смолу для пахощів.

У тій укритій лісом долині просто між віковими деревами ховалися обплетені корінням і вкриті товстим шаром моху давні руїни — рештки загадкової стародавньої цивілізації, що згасла так давно, що ні людська, ні навіть ельфійська історія не знала про неї взагалі нічого, навіть вигляду істот, які колись тут мешкали. Також у Долині Таємниць то тут, то там траплялися списані незрозумілими письменами напівзруйновані й навіть відносно цілі мармурові колони, ось тільки за сотні років усі спроби розшифрувати ці загадкові написи не дали жодного результату.

Але саме до Долини Таємниць утікач і прямував, бо з тієї долини три дороги вели до узбережжя Неспокійного моря, на південь до багатих торгових міст Східного Урсі й на північ до прикордонних нейтральних земель між територіями Урсі та королівствами Східної Імперії. Усе це Гліб бачив на великій карті, майстерно намальованій яскравими фарбами на стіні однієї із зал монастиря Першої Ластівки. Особливих уподобань щодо напрямку втікач не мав, головне було встигнути проскочити Долину Таємниць до світанку, обравши будь-яку з трьох доріг, і тоді його шанси назавжди покинути ненависний монастир та загубитися на величезному материку Елата зростали щонайменше втричі. Наскільки Гліб знав, далі Долини Таємниць старші наставники зазвичай не ходили, бо там закінчувалися землі монастиря Першої Ластівки, тож великої погоні бути не могло, і щонайбільше когось відправили б перевірити одну з трьох доріг.

До сходу сонця ще залишався час, тож шанси встигнути були, і непогані. Отже, останній ривок до свободи! Рудий Гліб рішуче підвівся, почав глибоко й «правильно» дихати, набираючи повітря в легені, як його вчили на тренуваннях. І… не зміг стримати болісного стогону, бо на товстезній гілці найближчого вікового дерева, склавши ноги по-турецьки й заплющивши очі, у своєму незмінному яскраво-помаранчевому просторому вбранні сидів майстер Золотий Лунь — один зі старших наставників монастиря. Заплющені очі й розслаблена поза майстра бойових мистецтв, який уже піднявся до п’ятого рангу на шляху набуття божественної сили, не могли обдурити недбайливого учня — Золотий Лунь чудово все бачив і з’явився тут, біля струмка, зовсім не випадково.

— Де я проколовся, майстре? — із шанобливим поклоном промовив утікач, чудово усвідомлюючи, що ні втекти, ні тим паче перемогти такого монстра в нього немає жодних шансів.

— Ніде. Просто ти рухався надто повільно, а дорога до «великого світу» тут лише одна. Я від півночі чекав на тебе біля роздоріжжя трьох доріг у Долині Таємниць, але так і не дочекався й вирішив піти назустріч. До слова, якщо хочеш утекти зі школи Першої Ластівки, ще не володіючи вмінням польоту, рухатися тобі треба втричі швидше. Але незважаючи на це сто шістдесят стадіїв складною гірською місцевістю за неповні двадцять клепсидр — дуже непоганий результат для неофіта. Навіть надзвичайно непоганий. Я б навіть сказав, що ти готовий до першого піднесення, учню нульового ступеня Рудий Глібе. Тримай! — майстер кинув маленький блідо-жовтий камінець, і хлопець спритно впіймав його в польоті. — Покарання за втечу цього разу не буде. Повертайся до наставника Яо Сухе Око й скажи йому, що вночі проходив випробування, яке я тобі призначив. Обов’язково покажи йому демонічне ядро, і майстер Яо пояснить тобі, що з ним робити, а головне — як при цьому не померти.

— Можна поставити запитання, майстре Луню? — відсутність покарання палицями за спробу втечі була настільки несподіваною, що Гліб наважився звернутися до одного зі старших майстрів зі стороннім запитанням, хоча всі наставники вкрай не любили порожніх розмов не про тренування чи піднесення й суворо карали надміру допитливих і балакучих неофітів. — Раніше ви без вагань відправляли мене на екзекуцію за значно менші провини. Але ваше ставлення до мене віднедавна змінилося, я це відчуваю. Я нарешті почав показувати результати, яких від мене чекали від самого початку? Чи щось сталося у світі?

— Це два запитання, а не одне, — слушно зауважив прискіпливий наставник. — Утім, я відповім на них, бо обидва твої припущення правильні. Рудий Глібе, ти нарешті почав досягати результатів, яких від легендарного прикликаного героя очікував очільник школи Першої Ластівки великий майстер Сяо, коли минулого літа за великі гроші й використавши всі свої зв’язки визволяв тебе з ельфійського полону. Твої легені після наполегливих тренувань очистилися від бруду отруйного курива, а сам ти вже давно не намагаєшся красти випивку з кухонного складу, на чому регулярно попадався в перші дні. Духовна енергія потекла внутрішніми меридіанами твого тіла й поступово наповнює тебе, ти став на шлях піднесення. Напевно ж і сам уже відчуваєш зростання своїх фізичних і духовних можливостей та пишаєшся успіхами, а втекти з монастиря намагаєшся радше за звичкою.

— Ну… — Гліб прислухався до своїх внутрішніх відчуттів і несподівано зрозумів, що суворий наставник має рацію. — Є таке…

— Отож. Коли пройдеш випробування демонічним ядром і здобудеш перший ступінь піднесення, а потім через рік-другий другий, утримувати тебе в монастирі Першої Ластівки вже ніхто не буде, та й не зможе. Але можеш повірити моєму багатому досвіду, Рудий Глібе, що на той час ти вже сам із власної волі проводитимеш увесь час у медитаціях і тренуваннях або ходитимеш за старшими майстрами й благатимеш їх навчити тебе нових прийомів. Такий уже шлях піднесення — він тернистий і складний та дається лише тим, хто сам забажав ним іти. Але той, хто одного разу став на цей шлях, уже не зупиняється на півдорозі, а прагне пройти його до кінця й піднестися до рівня богів!

Майстер Золотий Лунь нарешті розплющив очі, які тримав заплющеними від самого початку розмови, і після паузи продовжив.

— Але є й дещо інше, що змушує всіх нас поспішати з твоїм навчанням, Рудий Глібе. Далеко-далеко на півдні, майже на самісінькому кордоні викривлених земель або навіть за ним, відбувається щось незвичайне. Настільки незвичайне, що змушує хвилюватися наших братів з інших монастирів Урсі, а останнім часом і магістрів Ордена Порядку. За високогірним Рудим озером спостерігається дедалі більша магічна активність. Агенти Ордена Порядку намагалися з’ясувати причину аномалії, шукали сліди могутнього магічного звіра, який мешкає біля озера, але нічого не знайшли. І поступово схиляються до думки, що причиною викривлення магічного фону може бути сильний демон, який ховається в тих краях.

Коли згадали демона, Гліб кисло скривився, бо чув про них від наставників, і не раз. Огидні тварюки, яким не місце у світі людей, але з якими вкрай складно боротися через їхню особливу магію, що отруює й змінює простір. Сотні чи навіть тисячі бійців Урсі минулого загинули в безкомпромісних битвах сімсотрічної давнини, намагаючись зупинити демонічне вторгнення, але часто навіть майстри п’ятого й шостого ступенів піднесення — еліта з еліт людства — не могли протиставити незручному ворогові взагалі нічого. Сильні, підступні, здатні змінювати подобу й пристосовуватися до кожного противника, а ще неймовірно живучі й здатні відновлюватися навіть після того, як їхнє тіло розрубали на шматки. Хтось із великих майстрів минулого сьомого ступеня піднесення, чиє ім’я монахи Першої Ластівки ніколи не вимовляли вголос і називали не інакше як Зрадником, настільки занепав духом через втрату друзів і неможливість перемогти, що навіть перейшов на бік ворогів людської раси. Тож якщо там, за Рудим озером, і справді демон, то це дуже погана новина для всіх народів, які живуть в Елаті.

— До повноцінного демонічного прориву ще багато років, — продовжив свою розповідь Золотий Лунь, — але готуватися до нього треба починати вже тепер. Ніхто не б’ється з демонами настільки успішно, як прикликані герої, це визнають по всій Елаті. Ось тільки й серед героїв минулого смертність була найвищою, і виживали в битвах із демонами лише найпідготовленіші. Але ти не просто герой, Рудий Глібе, а герой, який став на шлях піднесення Урсі, тож потенційно сильний удвічі. Ти здатен вижити, але для цього маєш викладатися на тренуваннях з усіх сил і обов’язково здобути до прориву демонів третій ступінь піднесення. Звісно, краще четвертий, який відкриває особисті бойові техніки, з ними твої шанси вижити зросли б у багато разів. Ось тільки, боюся, пройти довгий шлях до четвертого ступеня піднесення ти просто не встигнеш…

Нарешті весна почала вступати у свої права. Нічні заморозки давно припинилися, тож навіть залізну пічку в шатрі вождя я попросив домовика Гельмута більше не топити, бо всередині ставало надто спекотно. Пагорби й рівнина вкрилися килимом смарагдово-зеленої трави. Ліс трохи запізнювався, але й там набубнявіли й уже розпускалися бруньки, а рештки потемнілого мокрого снігу можна було зустріти лише в самій гущавині. Звідкись і на рівнинах, і в лісі у великій кількості з’явилися дрібні яскраві пташки, і їхні дзвінкі трелі, а також зграйки, що спурхували з кущів, супроводжували кожен мій похід.

Збирачі племені Жовтої Риби працювали посеред весни не покладаючи рук, величезними кошиками приносячи до поселень Горбаня й Розумної Сови придатні до їжі пера дикої цибулі, свіжі пагони черемші, а також соковите фіолетово-зелене листя, яке орки дрібно нарізали й додавали до всіх страв, починаючи від салатів і закінчуючи юшкою та м’ясною юшкою. Навіть до ранкового чаю травниця Фелна намагалася класти це листя, «щоб діти не хворіли після зими», доки я не попросив стару так не робити, принаймні в чаї для мене, бо смак напою ставав незвичним і мимоволі накочували спогади про отруєння попереднього вождя.

У лісі ж у величезній кількості з’явилися різні придатні до їжі весняні гриби, тож одноманітний «зимовий» раціон відчутно поповнився, і м’ясо в ньому тепер становило лише невелику частину. Але саме через гриби, а точніше через права на території їхнього збирання, і виник несподіваний конфлікт з ельфами роду Річкового Щура.

Зізнатися, я вже почав забувати про існування гостровухих сусідів, бо ельфи давно не з’являлися в спірному лісі біля Студеного струмка, а тим паче південніше струмка, на орчій території. Та й зовсім не до ельфів було, бо об’єднане плем’я потребувало багато уваги, а конфлікти між орками у двох великих поселеннях виникали з будь-якого приводу. Мені ж як вождеві доводилося розв’язувати ці незліченні суперечки, іноді розселяючи сусідів і навіть, був один випадок, коли довелось вигнати з племені молоду злодійку, яка призвичаїлася тягати чужі речі з залишених без нагляду шатрів. Дівчину було відверто шкода, бо шанс вижити в дикій природі в неї був мінімальним, але це був далеко не перший випадок крадіжки, а всі попередні вмовляння, штрафні роботи й навіть публічне покарання різками на неї не подіяли.

Та й на дипломатичному рівні вождеві було чим зайнятися. Я відвідав поселення Сильної Діви й поспілкувався зі справді колоритною ікластою орчихою на ім’я Ійя, яка не те що коня на скаку, а слона могла зупинити й зав’язати йому хобот вузлом. У своєму племені Ійя правила залізною рукою й, хоча мала формального чоловіка, щоб уникнути пересудів про «нічийну жінку», мені здалося, що худорлявий чоловік-тесля навіть боявся зайвий раз до неї наближатися. Мене Ійя з пропозицією про об’єднання племен і перехід усіх земель на захід від широкої річки під її управління як мерки уважно вислухала, але попросила час подумати. Обережній орчисі не подобалося, що за звільнення від гніту племені Борза Пожирача Змій і отримання великих земель їй доведеться передати вождеві всю армію племені Сильної Діви до останнього бійця й позбутися незалежності в «зовнішній політиці» та деяких інших питаннях. Утім, явного відторгнення моя пропозиція теж не викликала, і це можна було вважати певним успіхом.

Також я визволив з острова посеред Бездонного озера бійців, які там застрягли й були підозріло не голодними, попри три дні, що минули. Серед новачків виявилося багато поранених, тож у єдиної цілительки побільшало роботи, та й психологічний стан декого викликав серйозні побоювання, проте я дотримався даного раніше слова й прийняв усіх. І навіть устиг провести кілька повноцінних тренувань, у яких брала участь майже сотня бійців племені Жовтої Риби. А також пояснив новачкам свої плани щодо будівництва цивілізованої держави орків і свою різко негативну позицію щодо пограбування підкорених поселень та влаштування там кривавої різанини.

Так, це теж було проблемою, бо багато орків саме для того й ставали бійцями, щоб час від часу вихлюпувати свою лють і жагу крові, та й бачили у своїй професії спосіб збагачення під час саме таких походів на сусідні племена. Ми ж, хоча підкорили або поглинули вже вісім племен, досі нікого не пограбували, тож буркотливі дружини вже почали пиляти своїх чоловіків, що ті не приносять додому нічого цінного. Навіть у поселеннях Аара, Руна Трощителя й Дака Поглинача Крові, жителів яких ми силоміць переселили на східний берег, я категорично заборонив мародерство, і жителі, які повернулися, потім самі забирали своє майно. І були дуже здивовані тим, що і самі шатра, і все майно в них залишилися недоторканими.

За перших же чуток про зростання невдоволення серед бійців я провів нараду зі своїми командирами й, доки вогник невдоволення не переріс у справжню пожежу, пообіцяв розв’язати проблему. Для початку оголосив, що від цього дня призначаю бійцям стабільну «платню», причому як у прийнятих серед орків цінностях на кшталт звіриних шкур або солі, так і в монетах, які орки згодом зможуть обміняти на все необхідне, коли налагодиться стабільна торгівля. Розмір оплати залежатиме від рангу бійця — десятники й узагалі командири передбачувано отримуватимуть більше за рядових орків, а також від ступеня ризику. Так, берсерки й штурмовики важкої піхоти, а також «еліта» з двобійців племені гідні підвищених виплат. А щоб узагалі був стимул битися, а не просто отримувати виплати в мирний час, пообіцяв запровадити «бойові» зі спеціального фонду, який формуватиметься завдяки трофеям та їхній реалізації. Окремі «премії» я обіцяв платити бійцям, які відзначилися проявленим у бою героїзмом, а також чітким виконанням складних завдань.

Командири орків слухали мене, роззявивши роти від подиву й задумливо чухаючи лисі голови, бо нічого подібного в орчих племенах зроду не було. Але з наради з вождем вони виходили окриленими, палаючи бажанням поділитися новинами зі своїми бійцями. Я ж обережно сподівався, що після такого бунту не станеться й невдоволення вдасться погасити в самому зародку. Залишалося виконати все, що наобіцяв підлеглим, а також перевірити нову систему премій і виплат на практиці.

І тут дуже вчасно стався конфлікт з ельфами. Спочатку мої орки зустрілися з групою довговухих збирачів грибів біля Студеного струмка, а наступного дня мої мисливці прийшли до вождя зі скаргою, що ельфи не пустили їх на звичайне законне місце промислу. За старим перевіреним способом я скористався допомогою хащівника Хрина, бажаючи в невидимості особисто виловити знахабнілих довговухих грибників і потім зажадати за їхнє звільнення викуп, але… отримав від хащівника тривожну інформацію, що грибників, яких на наші землі південніше Студеного струмка просочилося аж три десятки, причому переважно ельфійських жінок і дітей, охороняє великий загін із двадцяти або навіть трохи більше ельфійських стрільців.

Це було вже серйозно, і розв’язати таку масштабну проблему самотужки було неможливо. До того ж настільки відверте нехтування раніше досягнутими домовленостями й масове порушення кордону було якщо не прямим оголошенням війни, то дуже на нього схожим, а тому відповідати треба було з усією серйозністю. Я зібрав усе наявне в моєму розпорядженні військо, зокрема навіть вершників загону Мансура й добре знайомих із південно-західним лісом мисливців та збирачів, і повів сотню головорізів, які прагнули доброї бійки, розбиратися зі знахабнілими сусідами.

Магічне прикриття мені забезпечували відразу троє шаманів: два молоді й не надто досвідчені послідовники Хира, але всю їхню недосвідченість компенсував третій шаман, якого я нещодавно врятував з острова Бездонного озера. Звали цього міцного й постійно всім невдоволеного старого Злидень Йорго, і саме про нього, виявляється, говорила могутня орчиха-вождь племені Сильної Діви, називаючи найненависнішим з усіх орків після Борза Пожирача Змій. Так, свого часу шаман племені Чорного Відуна завдав племені Сильної Діви чимало проблем, а саму орчиху-вождя Ійю жорстоко принизив, підловивши під час купання, дезорієнтувавши й нацькувавши на неї зубатих річкових тварюк. Убити не вдалося, але Ійя, яка з великими труднощами вирвалася з води й була вся покусана, виявила, що ожилі пагони, а також гризуни, які невідомо звідки набігли у величезній кількості, пошматували весь залишений на березі одяг, і до поселення їй доведеться повертатися голою.

Так, характер у старого був відверто не цукор, і він міг відкрито нахамити в обличчя навіть мені, вождеві, не кажучи вже про інших. Але на це Йорго мав певні підстави, бо був улюбленцем Мудрого Сича й шаманською силою не поступався навіть Жужі Вогняній Смерті в найкращі його роки. Хоча магія Йорго Злидня все-таки була іншою. Жбурлятися вогняними кулями він не вмів, але міг накласти ефект нечутного кроку на цілу групу бійців, навісити на ворогів усілякі ослаблення й прокляття. Та й із дрібними лісовими духами, рослинами та звірами давав собі раду настільки вправно, що вони постачали шаманові інформацію про те, що відбувалося довкола, мало не в режимі онлайн і виконували всілякі доручення.

З таким вправним шаманом і на територіях мого хащівника Хрина, у якого навіть руки свербіли від передчуття «чергової гри з довговухими порушниками», та ще й за чотириразової переваги в чисельності бійців перемогти було нескладно. Але я хотів не просто перемогти, а завдати ельфам роду Річкового Щура настільки нищівної й принизливої поразки, щоб назавжди відбити в довговухих бажання порушувати кордони. Балагур Яшко Красномовець уже встиг розповісти мені одну давню історію, після якої ельфи роду Річкового Щура відмовилися від зазіхань на ліс на захід від широкої річки. Тоді в полон до орків одного з племен Мудрого Сича потрапив молодший ельфійський князь, якого орки тримали зв’язаним у вигрібній ямі, і заради його звільнення довговухі не лише пішли на територіальні поступки, а й цілих десять років сплачували оркам принизливу данину.

Молодшого князя тепер у моєму випадку не було. Зате була Діасса Спритна Лань — племінниця очільника численного й сильного ельфійського роду, яка тепер серед двох десятків лучників охороняла збирачів весняних грибів, як підказав мені Хрин. Цю дівчину раніше я вже ловив за порушення кордону, і призначений за її звільнення «образливо малий» викуп нічого племінницю князя не навчив. Що ж, якщо по-доброму ельфи не зрозуміли, доведеться діяти по-поганому. І нехай не вигрібна яма — я все-таки не настільки нелюдський звір, щоб доводити горду дівчину до ганьби, яку можна змити лише самогубством, — але вже настав час показати знахабнілим сусідам, що часи змінилися й із племенем Жовтої Риби відтепер необхідно рахуватися!

Від самого початку Діасса Спритна Лань була проти небезпечної авантюри з демонстративним перетином кордону, яку запропонували старійшини. І річ тут була зовсім не в боягузтві, як вирішили деякі члени племені. Просто їй вистачило попереднього разу, коли горду ельфійку, яка вважала себе природженою фахівчинею з орієнтування, прихованого пересування й виживання в лісі, саме в лісі взяв у полон випадково зустрінутий звичайний чоловік. Ну гаразд, не зовсім «випадково зустрінутий», а представник племені, яке вважало ті території своїми й напевно знало їх як свої п’ять пальців. І тим паче не «звичайний чоловік», а той, хто раніше безкарно перетнув заборонений для людей Ліс Вічного Короля, тож очевидно вмів пересуватися приховано не гірше за неї. Але однаково Діассі, рідній племінниці князя численного й сильного роду Річкового Щура, яка мала бути прикладом для решти молодих ельфів, після того, що сталося, належало провалитися крізь землю від сорому.

Добре хоч чоловік на ім’я Альвар Довгий обійшовся з нею тоді м’яко й делікатно. Навіть, мабуть, надто м’яко, наче не побачив у гордій ельфійці серйозної противниці. Та й викуп за високородну дівчину чоловік призначив до образливого малий, який того ж дня й сплатили. До того ж не одна Діасса Спритна Лань потрапила тоді в полон, тож особливо не вирізнилася на тлі інших, і ця історія з полоном, яка щасливо завершилася, мала б забутися… але однаково на душі в мисливиці було неспокійно, і вона єдина з усього племені висловилася проти того, що «первісних орків треба поставити на місце», «їх надто мало, щоб серйозно з ними розмовляти» й «хтозна, хто там раніше говорив про кордон по струмку, нічого не знаємо». Ось тільки її самотній голос потонув у загальному потоці войовничих вигуків — як молоді мисливці, так і мудрі ветерани, які жили вже не перше століття, висловилися за розширення територій роду Річкового Щура, нехай навіть просування могло спричинити конфлікт із племенем орків, яке мешкало на спірних землях.

Загалом зрозуміти інших ельфів було нескладно. Сірчане плато, яке було основними мисливськими угіддями роду Річкового Щура, віднедавна доводилося ділити з ельфами роду Невидимого Богомола, які у великому змаганні лучників вибороли право полювати там наступні тридцять три роки. Ліс на захід від величезного глибокого озера також було втрачено, хоча ту принизливу історію рід Річкового Щура намагався зайвий раз не згадувати. Але з утратою того лісу рід позбувся й виходу до величезного Бездонного озера, а отже, риби й нутрій, які мешкали біля озера та на честь яких рід свого часу й отримав назву. Корисних для промислу територій залишилося не так уже й багато, а чисельність ельфів, які жили в п’яти лісових поселеннях, за останні роки серйозно зросла завдяки переходу до роду Річкового Щура двох племен, що переселилися з півночі, де через безконтрольне вирубування людьми вже й нормального лісу не залишилося. От і виходило, що додаткові роти треба було чимось годувати, а для цього був потрібен більший ліс зі звірами, ягодами та грибами.

Тому й виникла ідея відправити до спірного лісу за Студеним струмком велику групу збирачів, щоб продемонструвати оркам Жовтої Риби, що ельфи не збираються миритися з несправедливими обмеженнями. Причому зробити це пропонували не потай, а навпаки, демонстративно, щоб орки відразу помітили порушення. Після цього оркам і чоловікові, який оселився серед них, залишиться або проковтнути таке приниження й змиритися, і тоді всі розмови про кордон відразу забудуться. Або піти на відкритий конфлікт, ось тільки мала кількість воїнів у Жовтої Риби — десь дванадцять-п’ятнадцять, за даними розвідників і особистими спостереженнями ельфійського князя, — не дозволяла цьому племені грати м’язами.

Та й у разі протистояння до тих двадцяти стрільців, які мали прикривати ельфійських грибників, рід Річкового Щура міг досить швидко, менш ніж за пів дня, надіслати підмогу з двох сотень або навіть трохи більше бійців із найближчих поселень. Князь Ерагор Знавець Лісу навіть сподівався, що орки Жовтої Риби підуть на загострення, бо це дало б формальний привід силою відібрати в них усі території, а не лише ліс за Студеним струмком. І дозволило б роду Річкового Щура вийти до іншого озера, нехай не такого величезного, як Бездонне, але все-таки перспективного щодо рибальства та інших ресурсів.

Тому вже другий день поспіль від самого ранку й до пізнього вечора ельфи збирали весняні гриби у спірному лісі. Чотири сотні кошиків грибів, зібраних дітьми й жінками, уже відправили до рідних поселень, а орки Жовтої Риби все ніяк не реагували на вторгнення. Це свідчило, що в орків виявилася тонка кишка й зв’язуватися з порушниками вони не наважилися. Тому якщо вчора ельфійські лучники постійно були насторожі, щомиті очікуючи нападу, то сьогодні вже заспокоїлися, дозволяли собі відходити від групи й полювати та навіть іноді дрімати біля багаття. Діасса Спритна Лань теж розслабилася й навіть уже посміювалася зі своїх недавніх страхів.

Але що це? Дівчина поставила на землю кухоль із гарячим трав’яним відваром, яким ельфи зігрівалися в сирому студеному лісі, підвелася й поворушила довгими рухливими вухами. З північного сходу виразно долинав барабанний бій. Бум! Бум! Бум-бум-бум! Цей стукіт не лише не припинявся, а навпаки, посилювався, наче джерело звуку наближалося. Поруч із Діассою почали збиратися такі самі розгублені ельфи-мисливці, та й грибники покинули своє заняття й звідусіль стікалися ближче до своїх захисників.

— Орки все-таки наважилися напасти, — із задоволеною посмішкою озвучив очевидне Веленіас Зелений Ніс, немолодий розвідник, який найголосніше обстоював цю авантюру з перетином струмка. — Я збігаю подивлюся. Може, вони лише лякають нас?

Веленіас повернувся досить швидко, і в голосі ельфа не залишилося навіть натяку на колишню веселість.

— Там озброєні орки. Багато. Три десятки, може, навіть більше. Ідуть швидко, наче знають, де ми. З ними крокує моторошний чорний велетень із великою кувалдою, а також кілька озброєних людей.

Ельфи почали розгублено перезиратися. Три десятки розлючених орків — це зовсім не жарт, зустріч із таким озвірілим натовпом обіцяла бути жорстокою й кривавою. До того ж названа розвідником кількість противників удвічі перевищувала максимальне число бійців у Жовтої Риби, про яке попереджав князь Ерагор Знавець Лісу на зборах, тож ситуація явно виходила за межі тієї, до якої готувалися. Тому, коли Тілль Вогняна Стріла озвучив потребу відступати, бо з ними безпорадні діти й жінки племені, одна з яких вагітна й не може за себе постояти, заперечень не знайшлося.

Група ельфів розподілила зібрані гриби по кошиках, щоб не залишати здобич ворогові, й вервечкою рушила до Студеного струмка. А тим часом барабанний бій долинав дедалі ближче, змушуючи поспішати й переходити спочатку на швидку ходу, а потім і взагалі на біг.

— Швидше! Швидше! — підганяла відсталих дітей і жінок Діасса Спритна Лань. — Та кинь ти цей важкий кошик, дурню, інакше відстанеш і взагалі голови позбудешся! Мольдо, попроси чоловіків нести тебе, бо з твоїм животом ти від погоні не втечеш!

Відступ, який почався як організований відхід до броду через Студений струмок, що розлився навесні, швидко переріс у неконтрольовану панічну втечу. Ельфи покидали сумки із припасами й кошики з грибами, дехто позбувався навіть теплого зимового одягу й чобіт із налиплою на них важкою багнюкою, воліючи тупати холодною землею босоніж, зате залишитися живим. Барабанний бій, який наближався, діяв на нерви й заважав мислити холоднокровно, до того ж невдовзі до барабана додалися дедалі виразніші вигуки орків: «Альвар! Альвар! Альвар!» Ельфи вже мчали щодуху, не розбираючи дороги, не думаючи про жодний опір і лише мріючи якнайшвидше забратися з чужої орчої землі. Ніхто вже не згадував князя Ерагора з його агресивними планами, тут аби лише врятуватися!

Натягнуту між деревами рибальську сітку, яка перегороджувала шлях до іншої стежки, Діасса Спритна Лань, звісно, помітила, ось тільки обдумати й обговорити з іншими появу такої дивної декорації в лісі не встигла, бо разом з іншими ельфами поспішила забігти до яру, який вів до броду. І… зупинилася, як і решта втікачів, бо подальший шлях перегороджували стіна щитів і цілий частокіл виставлених орками гострих списів. Через розгубленість марно втратили кілька дорогоцінних митей, коли ще можна було щось зробити, але потім на обох схилах яру ліворуч і праворуч з’явилися озброєні ятаганами злі наче демони орки, а тоді й шлях назад перекрили переслідувачі, які прибігли разом із чорним велетнем.

— Пастка! — із запізненням озвучив очевидне Веленіас Зелений Ніс і наказав бійцям утворити широке коло, щоб захистити безпорадних дітей і неозброєних жінок.

До честі ельфійських мисливців, ніхто з них не кинувся тікати й не попросив пощади, усі дістали зброю й утворили широке коло, збираючись прийняти останній і цілковито безнадійний бій. Безнадійний, бо ворогів виявилося не дванадцять-п’ятнадцять, як їм обіцяли старійшини, і навіть не три десятки. А щонайменше сотня! Ревіння орчих горлянок, які й далі несамовито кричали: «Альвар! Альвар!», вочевидь називаючи ім’я свого командира, оглушувало й пригнічувало.

Але раптом пролунала незрозуміла команда, й орки миттєво замовкли, продемонструвавши чудову дисципліну та злагодженість. У дзвінкій тиші, що настала після цього, схилом пагорба до ельфів, які наїжачилися клинками й приготувалися стріляти, почав безстрашно спускатися чоловік, якого Діасса Спритна Лань відразу впізнала. Альвар Довгий! Той самий чоловік, який одного разу вже взяв її в полон. То ось чиє ім’я кричали орки! Ось тільки вигляд хлопця за цей час змінився, чоловік став здаватися масивнішим і впевненішим, у нього з’явилася нагрудна броня з кайпі — можливо, навіть із того самого, що орки отримали як викуп за племінницю князя, — хутряний обладунок зі шкури дугара, та й у руках новий Альвар тримав незвичайний спис із чорним держаком і довгим пласким лезом.

Зупинившись за кілька кроків від кільця ельфійських бійців, високий хлопець непоганою ельфійською запитав, хто серед них командир. Після тривалої паузи руку підняв і назвався Езіас Гордий, вочевидь бажаючи відвернути увагу орків від справжнього командира Веленіаса Зеленого Носа, якому князь роду Річкового Щура доручив керувати загоном, і племінниці князя, яка перебувала серед бійців.

— Ну тоді слухай уважно, Езіасе. Я — Альвар Завойовник, вождь племені Жовтої Риби. І мені дуже не подобається, що горді ельфи, які вихваляються своїм умінням тримати слово, забули про потребу дотримуватися домовленостей із сусідами. Ви порушили кордон і підступно вторглися на мої землі, тому я вирішив показово вас покарати.

Хтось з ельфійських лучників підняв було руку із натягнутим луком, спрямовуючи стрілу на чоловіка, який говорив, але його відразу стримали кілька сусідів, порадивши не починати криваву бійню.

— Так, бійня очікується кривава, — погодився Альвар Завойовник, який чудово все бачив і чув. — Але не хвилюйся, Езіасе, ваших дітей і жінок мої орки не зачеплять, слово вождя. Полонених просто відведуть до орчого поселення біля річки, звідки після сплати викупу твій рід Річкового Щура зможе забрати їх цілими й неушкодженими. Якщо ж ви добровільно не відпустите дітей і жінок, то вони поляжуть тут усі до єдиного разом із воїнами. Вирішувати тобі, Езіасе Гордий. Ти можеш зберегти для свого племені три десятки життів, зокрема дітей — ваше майбутнє.

Жорстко, надзвичайно жорстко… Діасса слухала промову чоловіка й хитала головою, сама не знаючи, як учинила б у такій ситуації на місці командира. А ще знайомий їй чоловік назвався вождем і змінив ім’я. Вочевидь, багато чого встигло змінитися в племені орків Жовтої Риби, поки ельфи роду Річкового Щура перебували в щасливому невіданні, засліплені оманливим відчуттям власної переваги й навіть не завдавши собі клопоту ще раз провести розвідку та з’ясувати, проти кого вони виступили. Розгублений Езіас, який самовільно назвався очільником групи, теж не знав, що робити. Тому попросив час порадитися з іншими ельфами.

— Гаразд, думайте. Тільки раджу не надто затягувати з обговоренням, а також не робити різких рухів. Он ті вісім арбалетників, — Альвар Завойовник указав на орків, які приготувалися стріляти на краю яру, — згори чудово бачать усю вашу групу й миттю можуть зменшити кількість воїнів, якщо їм щось не сподобається.

Чоловік відійшов поговорити з орками, а Езіас попросив поради в присутніх.

— Тепер зрозуміло, що своїм вторгненням ми розворушили вулик, — висловився справжній командир Веленіас Зелений Ніс, — і проти нас виступило не одне плем’я Жовтої Риби, а цілий рід племен, які поклоняються річковому духові. Що робитимемо, браття? Прориватися з боєм? Чи врятуємо жінок із дітьми? Наскільки взагалі можна вірити словам цього чоловіка? Діассо, що ти скажеш? Ти ж начебто раніше спілкувалася із цим Альваром. Який він?

Племінниця князя розгубилася й зніяковіла, виявивши, що всі пів сотні ельфів тепер дивляться на неї, із хвилюванням чекаючи відповіді, від якої залежали їхні життя.

— Альвар здався мені людиною, яка тримає слово, — відповіла ельфійка після роздумів. — І особисто я вважаю, що дітей і мирних жінок треба передати оркам. Так, це неприємно й образливо, але рід сплатить викуп, і всі вони врятуються.

— Гаразд, я згоден із тобою, тим паче що інший варіант іще гірший, — за командою Веленіаса Зеленого Носа бійці розступилися, випускаючи з кільця групу наляканих збирачів грибів.

— Ти теж іди разом із ними, Діассо, — запропонував Езіас Гордий, але ельфійка заперечно похитала головою й відмовилася йти.

Мирних грибників орки відвели вбік, і дивний чоловік щось пояснив полоненим, указавши рукою вдалину й навіть виділивши двох супровідників, щоб допомогли йти вагітній ельфійці з величезним животом. Після цього Альвар Завойовник знову повернувся до оточених ельфів і уважно оглянув бійців, які залишилися. Помітив дівчину серед чоловіків і зустрівся з нею поглядом.

— Діассо Спритна Лань, ти теж можеш піти разом з іншими жінками. Ти тримаєш слово, я знаю, тож якщо пообіцяєш не тікати, то ніхто навіть не відбиратиме зброю й не зв’язуватиме тебе. Дядько вже сьогодні тебе викупить, і тобі навіть хвилюватися нема про що.

Але вперта ельфійка знову відмовилася, твердо вирішивши розділити долю з іншими мисливцями. Її впертість стала несподіванкою для чоловіка. Альвар Завойовник напівголосно вилаявся, поєднавши ельфійські слова з орчими чи ще якимись, після чого двічі неквапливо обійшов оточених бійців, перш ніж озвучив наступну пропозицію:

— Думаю, ніхто не сумнівається, що в мене вистачає сил перебити вас усіх, як і причини це зробити. Але все-таки, хай йому грець, проливати ельфійську кров я не хочу, і подякуйте за це Діассі, яка мені дуже симпатична як взірець гордості й честі. Тому я дам вам можливість вижити, причому навіть усім, чого раніше ніколи не робив для переможених орків. Але семеро добрих ельфійських лучників відпрацюють на мене рівно три роки, день у день. Усі семеро чесно старатимуться на тренуваннях і в мирному житті нарівні з усіма іншими моїми бійцями: орками, людьми та огром. У бою ж беззаперечно виконуватимуть усі мої накази. Не хвилюйтеся, я не накажу їм нічого такого, що суперечить ельфійській гордості й честі, а в разі конфлікту з вашим родом Річкового Щура залишу лучників осторонь, не змушуючи стріляти в одноплеменців. Після трьох років служби всі семеро, ну або скільки їх там залишиться на той час, повернуться до родин і навіть отримають винагороду за чесну працю. Усі інші, крім сімох лучників, просто зараз зможуть піти вільними. Що скажете?

Пропозиція була настільки несподіваною й щедрою, що оточені бійці, які вже вважали себе мертвими всі до єдиного, відверто розгубилися.

— Це справедлива умова, вождю Альваре, — відповів за всіх Езіас Гордий, вважаючи за можливе трохи вклонитися ворогові, демонструючи чоловікові свою повагу. — Ось тільки як визначити, хто з ельфів служитиме тобі, а кого ти відпустиш?

— Та мені якось байдуже, як ви це вирішуватимете між собою, — відповів дивний чоловік, виявивши дивовижну байдужість у такому принциповому питанні. — Я чув, що серед ельфів усі чоловіки чудові стрільці й мало не народжуються з луком у руках. Тож можете кинути жереб або визначити будь-яким іншим способом. Але Діасса Спритна Лань у цьому жеребкуванні участі не братиме.

— Чому це я не повинна брати участь⁈ — обурилася горда племінниця князя. — Я теж добра лучниця, у будь-кого запитай!

— Та тому, що ти племінниця князя роду! А мені не хочеться, щоб твій грізний дядько прибігав до мого поселення й гнівно трусив посохом, вимагаючи за будь-яку ціну охороняти тебе й витирати тобі шмарклі щоразу, коли плем’я Жовтої Риби з кимось конфліктуватиме. До того ж ти дівчина, а отже нормально стріляти не вмі…

Чоловікові довелося замовкнути на півслові, бо в держак його дивного списа одна за одною з інтервалом у третину секунди встромилися три стріли зі строкатим оперенням.

— Треба ж! Вражає! — Альвар роздивився стріли, потім озирнувся й підібрав стару соснову шишку. — Діассо, тепер я високо підкину цю шишку. Влучиш у неї — братимеш участь у жеребкуванні нарівні з іншими ельфійськими лучниками. Схибиш — підеш додому варити юшку, прясти пряжу чи чим там у вас жінки в поселеннях займаються. Готова?

— Він тебе провокує, Діассо, — прошепотів лучниці на вухо Веленіас Зелений Ніс. — Просто відмовся стріляти або навмисно схиб! І вже до вечора будеш удома!

Але сталося те, що сталося. Коли розбита на шматки шишка після кількох різких змін траєкторії нарешті впала на землю, в одному з її уламків виявили стрілу, причому вона була далеко не єдиною, що влучила в ціль. А потім під час жеребкування одну із семи коротких соломинок витягла саме Діасса Спритна Лань. Альвар Завойовник після такого задумливо хитав головою й розгублено казав, що такій явній волі богів він не сміє опиратися.

Вийшло непогано, хоча й не зовсім так, як я задумував. Хащівник і шамани справді забезпечили непомітний перехід більшої частини моєї армії за спину ельфійській групі, де ми влаштували засідку біля єдиного нормального броду через Студений струмок на багато кілометрів довкола. Потім мої орки з другої частини війська створили й уміло підтримували паніку серед ельфів, які відступали, не давши їм збитися зі шляху й вивівши точно до місця засідки. Потім уже я особисто зумів утримати ельфів від необдуманих дій, відокремив мирних грибників від озброєних бійців, а також зрозуміло пояснив оточеним лучникам їхню незавидну долю.

Несподіваним виявилося лише те, що Діасса Спритна Лань відмовилася приєднуватися до мирних жителів, тож багатий викуп за племінницю князя мені не світив. Та ще ця дівчина виявила несподівану впертість і, хоча я давав їй безліч можливостей просто піти, примудрилася опинитися серед сімох ельфів-лучників, які присягнули мені на вірність і уклали контракт із племенем Жовтої Риби строком на три роки. Мені навіть страшно було уявити реакцію очільника роду Річкового Щура, коли відпущені з миром ельфи повідомлять своєму князеві цю новину. До того ж і суму викупу за решту утримуваних збирачів грибів цього разу я назвав значну, бо попередніх моїх уроків ельфи не врахували, а тому їх треба було карати значно суворіше. Вовною, шкурами, металом, кольоровими яскравими тканинами, не кажучи вже про цінні сорти деревини, я постарався закрити всі поточні потреби свого племені.

Коли після повернення до поселення Розумної Сови я запросив ельфійку до свого шатра вождя, довговуха красуня вже й не знаю, що собі надумала, але прийшла червона від збентеження наче варений рак. І насамперед просто з порога нагадала, що я дав слово не наказувати ельфам нічого, що вони могли б витлумачити як таке, що ганьбить честь і гідність. Дивна реакція, як на мене. Утім, здається, цілителька Луана під час першої нашої розмови наодинці реагувала приблизно так само.

Я заспокоїв довговуху дівчину й пояснив, що лише хотів розповісти їй про прийняті в нас правила проживання, щоб потім Діасса переказала все іншим ельфам. Розповів про проживання бійців окремо в тренувальному таборі, а також повідомив, що виділяю племінниці князя окреме шатро й особисту служницю з-поміж дівчаток-орків, щоб підкреслити особливий статус лучниці. Так, я призначав Діассу Спритну Лань командиркою загону лучників із платнею десятника й правом бути присутньою на всіх зборах племені Жовтої Риби. Заодно розповів про щоденні ранкові тренування бійців, а також прийняту на цих заняттях форму одягу. І відразу уточнив, чи немає в ельфів якихось традицій або переконань, які забороняють показувати голий торс. Таких перешкод в ельфійській культурі не виявилося, тож я заспокоївся, стисло розповів про найближчі заплановані заходи на кшталт об’єднання з племенем Сильної Діви й можливої війни з племенем Борза Пожирача Змій, після чого відпустив лучницю освоюватися на новому місці.

До вечора по полонених ніхто так і не прийшов, тож мені довелося розміщувати три десятки ельфійських дітей і жінок у шатрах поселення Розумної Сови, тимчасово потіснивши й ущільнивши моїх орків. Годувати й навіть заспокоювати несподіваних гостей, бо деякі діти плакали в незнайомому місці. Оскільки я виявився єдиним, хто розумів ельфійську мову, саме мені й довелося розв’язувати проблему. Я виявив не властиве собі терпіння й навіть розповів довговухим дітям, які зібралися біля багаття, першу казку, що спала на думку, — про Червону Шапочку, вовка, бабусю й мисливців, щоб їх заспокоїти. Треба сказати, слухали мене затамувавши подих, а наприкінці раділи порятунку дівчинки та її бабусі настільки щиро, що в мене зародилася підозра: в ельфів або взагалі немає дитячих казок, або всі вони закінчуються трагічно.

І ось коли, здавалося, все більш-менш заспокоїлося, несподівану проблему всім підкинула вагітна ельфійка на ім’я Тиха Мольда, якій закортіло народжувати саме цієї ночі. Уже й не знаю, чи то стрес так подіяв на жінку, чи тривалі переходи лісом, але цілителька Луана й травниця Фелна з її юною помічницею перевели вагітну до санітарного намету й узялися до справи. Відразу скажу, що нормально виспатися тієї ночі ніхто в таборі Розумної Сови не зміг, а своєму прізвиську «Тиха» Мольда відверто не відповідала. Зате на ранок світ оголосив тоненький писк, який сповістив про народження нового життя потенційно безсмертної істоти, а невиспані похмурі орки почали вітати одне одного, наче це вони самі тужилися й старалися всю ніч. Зізнатися, я був приємно здивований тим, як вони переживали за незнайому ельфійку.

Але найнесподіваніше чекало на мене далі, коли я дістався з поселення Розумної Сови до тренувального табору бійців на пагорбі й побачив підлеглих, які вишикувалися на ранкову зарядку, зокрема ельфів. Ну що тут сказати? Похвально, звісно, що прийнята форма одягу з голим торсом не збентежила довговухих новачків. Але чому й Діасса Спритна Лань вдягнулася так само, як чоловіки??? Я спочатку чесно спробував «не помічати» її помилки, щоб не бентежити горду високородну дівчину, і проводив заняття, наче нічого незвичного не відбувалося. Та й що вже сперечатися, видовище було справді цікавим, і хто б на моєму місці перервав таке рідкісне еротичне шоу? Але після легкої розминки й пробіжки навколо тренувального табору я все-таки покликав дівчину до себе для приватної розмови.

— Ціную твоє старання й готовність тренуватися нарівні з усіма, але давай сьогодні ти відпочинеш? Одягнися й сходи до табору біля річки, а там попроси цілительку на ім’я Луана видати тобі топ і, може, якийсь бюстгальтер зі свого одягу. Або попроси шматок тканини, нитки й ножиці, щоб самій зробити собі жіночий спортивний костюм. Ох, чорт! Цілителька ж не зрозуміє ні слова, бо не знає ельфійської мови… Гаразд, почекай поки у своєму наметі, а головне — одягнися, після заняття з бійцями я сам піду з тобою до річки.

— Я щось зробила не так? — безпосередня ельфійська дівчина, схоже, щиро не розуміла причини мого невдоволення, як і того, що підривала дисципліну й зосередженість хлопців, які замість виконання вправ відверто задивлялися на її голі груди, що погойдувалися під час бігу чи присідань.

— Ні, Діассо, ти все зробила правильно, та й вигляд у тебе спортивний, просто око милується. Але давай усе-таки трохи тебе вдягнемо, щоб мої орки могли спокійно тренуватися, а вночі їх не мучили еротичні сни. Та й мене теж…

— Але ж ти сам учора говорив саме про таку форму! І я… я… всю ніч не спала, хвилювалася… але все-таки наважилася вийти так, як було наказано… — почала було виправдовуватися Діасса Спритна Лань, але не договорила, густо-густо почервоніла, прикрила голі груди руками й щодуху помчала до свого особистого намету.

Я провів поглядом лучницю, яка тікала, чудово розуміючи, що тепер доведеться заспокоювати дівчину й запевняти, що нічого такого не планував, а сталося звичайне непорозуміння, коли наказ вождя старанна ельфійка витлумачила надто буквально. Але головне, щоб чутка про цей випадок не дійшла до її суворого дядька, бо наслідки могли бути непередбачуваними…

На моє величезне полегшення, ельфійська лучниця не стала довго зациклюватися на своїй ранковій конфузії й впадати в депресію через таку дрібницю. І коли я відвідав її шатро після закінчення загального тренування, а потім особистого заняття з фехтування з Мансуром, Діасса вже була в доброму гуморі й навіть сама посміювалася з того, що сталося. Остаточно ж племінниця князя заспокоїлася, коли я запевнив дівчину, що провів роз’яснювальну бесіду із шістьма ельфами-лучниками й вони присягнулися ніколи й нікому не розповідати про це непорозуміння. З людьми Мансура я теж поговорив, хоча думка цих розпусників мала б мало хвилювати пристойну дівчину, бо найманці вони і є найманці — у жінці будь-якої раси бачать лише можливість задовольнити хіть, але якщо їм це не світить, то конкретна жінка для них наче й не існує. Орки ж узагалі не помітили нічого непристойного, бо в традиціях цієї дикої раси немає заборони жінкам показувати груди, і така поведінка вважається цілком нормальною, у чому сама ельфійка може переконатися, поглянувши на купальню біля поселення Розумної Сови.

Так, той викопаний просто неба басейн, у якому я колись утримував спійманого русалками електричного вугра Хира, останніми днями розширився, облагородився завдяки укріпленим камінням берегам і перетворився на місце справжнього паломництва орків, які омивалися в річковій воді й «набиралися сили духа-хранителя», причому як чоловіки, так і жінки. І це відбувалося навесні, коли вода в басейні мало відрізнялася від крижаної, тож улітку, не сумніваюся, популярність купальні мала зрости в багато разів, а діти взагалі не вилазили б із прогрітої сонцем води. Що цікаво, цілителька Луана, попри всю свою побожність і неприйняття духів-хранителів у принципі, обома руками підтримувала нову традицію, бо бачила в ній спосіб змусити диких орків регулярно митися, що поліпшувало санітарний стан племені загалом.

Я повідомив Діассі, що збираюся до поселення Розумної Сови, щоб перевірити стан розміщених там ельфів роду Річкового Щура. Їй же запропонував скласти мені товариство, бо однаково Діассі треба було до поселення по новий одяг для тренувань, та й побачитися з одноплеменцями вона, можливо, захоче. Ось тільки їхати туди я запропонував верхи, бо це значно швидше й зручніше, ніж плентатися пішки розкислою багнюкою. Очікував від ельфійки заперечень або відмови, але довговуха красуня миттєво погодилася, хоча й зізналася, що ніколи не їздила верхи на коні, а тому неабияк нервує.

Зовсім даремно Діасса Спритна Лань хвилювалася. Уже й не знаю, чи то природна здатність ельфів спілкуватися з тваринами була тому причиною, чи висока спритність довговухої лучниці, але у верховій їзді дівчина щонайменше не поступалася мені. Я, звісно, теж не був взірцем і видерся на коня лише вчетверте в житті, але довелося з усіх сил старатися, щоб не вдарити обличчям у багнюку перед довговухою знайомою. Ми з вітерцем дісталися річкового поселення, де я кинув повід уже знайомому хлопчикові-орку й спочатку зазирнув до лазарету, але цілительки Луани там не знайшов, тож попрямував до її шатра. Цикнув на варгів, які охороняли намет і глухо загарчали, щоб вони пропустили мою довговуху супутницю, хоча на ельфійку хижаки й без мого наказу відреагували досить мляво, і зайшов усередину.

Усередині побачив розвішану після прання ще вологу білизну, а мовчазна мала Хані, яка сиділа просто на голій землі біля входу, розтирала товкачиком у кам’яній ступці якесь зерно, вочевидь готуючи обід для себе й своєї господині. Я пройшов далі за тканинну перегородку й виявив Луану, яка спала в невеликому справжньому ліжку, зібраному для обожнюваної цілительки ремісниками поселення. Молоденька дівчина щасливо усміхалася уві сні й обіймала недбало зшитого зі шматків тканини та набитого сіном м’якого зайця — мабуть, подарунок якогось вдячного пацієнта, бо я не бачив цієї іграшки серед речей цілительки, з якими вона прибула до орків. Із запізненням збагнув, що Луана не спала минулої ночі, бо приймала пологи в ельфійки, тож я напевно прийшов невчасно. Проте йти було вже пізно, бо Луана все-таки прокинулася. Солодко потягнулася, усе так само усміхаючись, привіталася зі мною й запитала, що такого сталося, якщо вождь будить її в таку рань.

— Та не така вже й рань, полудень уже минув. А це від кого подарунок? — я вказав на кривого зайця, якого цілителька й далі тримала в руках.

— Уночі випустила з лазарету Ги Безжального Убивцю, бо твій берсерк майже цілковито одужав і почувався вкрай незатишно в одному шатрі з знесиленою ельфійкою. Так уранці цей величезний орк приніс мені подарунок і щось белькотів незрозуміле своєю мовою. Перекладача Яшка Красномовця в той момент не було, тож я ні слова не зрозуміла, але подарунок прийняла. А це хто з тобою? — цілителька нарешті помітила ельфійку, яка несміливо стояла біля входу. — Не бачила її вчора серед полонених.

Я пояснив, що Діасса Спритна Лань стала командиркою загону лучників і уклала трирічний контракт із племенем Жовтої Риби. Також розповів, що дівчині потрібен якийсь одяг, у якому вона могла б тренуватися разом з іншими бійцями, — безрукавка чи сорочка з короткими рукавами або, може, щось інше, бо тепер ельфійка взагалі не має нічого підхожого.

Луана підвелася з ліжка в білій нічній сорочці до підлоги, задумливо оглянула розвішану білизну й зізналася, що в неї самої немає нічого придатного для тренувань, хоча за статурою й зростом Діасса справді схожа на неї.

— Тоді можеш пошити їй тренувальний одяг до вечора? Дуже треба! Тканину я зараз знайду й навіть намалюю на грифельній дошці ескіз того, що потрібно.

— А вона сама що, безрука? — невдоволено скривилася молода жриця Матері-Живиці. — Чи ельфійських дівчат матері не навчають шити?

Претензія була, звісно, справедливою. Ось тільки я не міг чесно відповісти, що сьогодні планую провести день у товаристві ельфійської лучниці, щоб поспілкуватися, ближче познайомитися й під час невимушеної бесіди вивідати про побут її народу, звичаї ельфів, розташування поселень і чисельність бійців у них. Тому не вигадав нічого розумнішого, ніж сказати, що Діасса — високородна дівчина, племінниця князя могутнього ельфійського роду, і їй за статусом не належить займатися простою працею. Як не дивно, цей аргумент спрацював, та й саме ставлення цілительки до відвідувачки різко покращилося. Луана запропонувала гості піалу гарячого трав’яного чаю, після чого попросила стояти спокійно й стрічкою зняла мірки. Роздивилася малюнок, який я накидав грифелем на вощеній дощечці, і пообіцяла, що одяг буде готовий до вечора, саме до чергового мого уроку грамоти.

— Мені здалося чи ця молоденька людська дівчина приревнувала мене до тебе? — поцікавилася Діасса Спритна Лань, коли ми вийшли із шатра цілительки.

— Теж мені скажеш! — відмахнувся я з безтурботною усмішкою. — Луані лише п’ятнадцять років, і за законами, прийнятими в моєму народі, вона вважається неповнолітньою. До того ж вона жриця богині Живиці, а таким не належить виходити заміж.

— Не виходити заміж зовсім не означає не відчувати симпатії та інших почуттів, — суворо виправила мене довговуха мисливиця. — Що ж до юного віку, то Луана колись виросте, і перешкоди не залишиться. Я ж чітко відчувала негатив до себе з боку Луани, який потім змінився на приязність. Що ти їй про мене сказав?

Я чесно переказав свої слова, і Діасса Спритна Лань розсміялася.

— Ось бачиш, ти справді подобаєшся цій дівчині, і вона має на тебе власні плани. Але Луана зрозуміла, що я їй не суперниця, після чого відразу заспокоїлася й подобрішала. Ти правильно зауважив, Альваре, що я дівчина зі знатного ельфійського роду, родичка самого князя, і тому не можу бути з простолюдином на кшталт тебе, бо це накликало б страшну ганьбу на весь мій рід. І це навіть не враховуючи того, що ельфи й люди надто різні за своєю природою й не можуть жити разом.

Я промовчав, хоча слова Діасси несподівано сильно мене зачепили. Нехай я простолюдин-риболов, про що вже встиг розповісти супутниці, але ельфи й люди не можуть бути разом? Я міг би, звісно, розповісти їй історію взаємин Арвен та Арагорна з «Володаря Перснів», хоча ельфійська дівчина з іншого світу мене, мабуть, не зрозуміла б. Та й, як слушно зауважив Толкін у своїй книзі, щоб зацікавити ельфійську принцесу, треба самому бути щонайменше королем Гондору. До того ж сама Арвен Вечірня Зоря за походженням була все-таки не чистокровною ельфійкою, а напівельфійкою, причому серед її предків люди траплялися навіть двічі, чим, можливо, й пояснювався настільки дивний вибір нею нареченого.

Утім, усі ці думки я залишив при собі, тим паче що серйозно поговорити не дала ельфійська малеча, яка з радісним вереском оточила мене й зажадала розповісти ще якусь казку. Один довговухий хлопчик років семи на вигляд узагалі зажадав від «моторошного вождя орків» узяти його на руки, чим привів присутню поруч Діассу Спритну Лань у стан заціпеніння.

— Як ти це зробив, Альваре⁈ Це ж Кайл Мовчазний, він залишився сиротою після загибелі батька й матері під час обвалу в горах і ні до кого з дорослих не йде!

— Не знаю, але мене люблять усі діти. І орки, і люди, та й ельфи, як з’ясувалося. Мабуть, вважають, що настільки високий чоловік просто не може бути злим.

Я прокатав сироту на плечах табором, а решті дітей пообіцяв казку, але лише ввечері перед сном і якщо до того часу їх не заберуть посланці роду Річкового Щура. Домовився щодо тканини для Луани, забрав у ремісника-ювеліра замовлення для русалки Найли, після чого запропонував ельфійській красуні вирушити разом зі мною в об’їзд територій племені Жовтої Риби. Мені треба було перевірити будівництво дороги між поселеннями Горбаня й Розумної Сови, де виникли якісь складнощі, а також проконтролювати, як просуваються роботи із забивання паль на місці майбутнього мосту в найвужчому місці Безіменної річки — річка, яка витікала з Бездонного озера, так і не отримала іншої назви, залишившись «Безіменною». Також ця поїздка була приводом продовжити невимушену розмову з ельфійкою, яка розповідала цікаві історії про конфлікти ельфійських родів, про велике переселення з Лісу Вічного Короля й про якесь Сірчане плато, де всюди можна натрапити на поклади смердючих брудно-жовтих кристалів.

Жодного застосування сірці ельфи не бачили, хіба що іноді підпалювали смердючі камені й обкурювали отруйним газом посіви, щоб позбутися навали гусені, і зовсім її не цінували. Але я був іншої думки, хоча й намагався не показувати своєї зацікавленості. А тим часом традиційний чорний порох — це суміш подрібнених сірки, вугілля й селітри. Вугілля в племені Жовтої Риби було вдосталь, його добували вуглярі. Селітру за потреби теж неважко отримати з вмісту вигрібних ям. Процес неприємний, але зовсім нескладний. А тут іще, виявляється, поблизу була сірка в промислових масштабах, причому господарі території взагалі не цінували цей ресурс, тож порох просто напрошувався.

Для чого мені потрібен порох, я й сам поки що не вирішив, але однаково вважав корисним отримати такий козир на майбутнє. Раз уже я прикликаний герой, то гріх було не користуватися знаннями й технологіями мого рідного світу. До цього я вже запустив експериментальне виробництво мила в поселенні Горбаня з тваринного жиру й попелу, і перші отримані шматки, хоча й мали відразливий вигляд та відповідно пахли, але головне — виконували свою роль, відпираючи одяг від більшості плям. Виходити з таким товаром на ринок Прикордоння було поки зарано, але майстри-орки працювали над удосконаленням технологічного процесу та якості отриманого продукту, тож я був налаштований оптимістично.

Під час спільної поїздки я звернув увагу Діасси на стадо дугарів, яке паслося біля підніжжя великого пагорба. Запитав між іншим, чи не знають ельфи способу приручення таких могутніх звірів, і несподівано отримав ствердну відповідь. За словами довговухої мисливиці, ельфи повсюдно використовували дугарів для важких робіт, а в деяких ельфійських племенах їх навіть спеціально розводили. Загалом нічого надприродного в прирученні не було, головне — ізолювати ватажка від решти стада. Причому не вбити, бо після цього в стаді дуже швидко з’являвся новий самець-ватажок, а саме тримати його окремо від усіх.

У такому разі звірі нікуди не йшли, тримаючись поблизу загону з ватажком, і не виявляли жодної агресії, дозволяючи наближатися до себе й годувати. І дуже швидко звикали до господарів, які про них дбали, дозволяли себе стригти, запрягати й використовувати для перевезень. Хоча все-таки треба було періодично, хоча б раз на два-три дні, повертати їх до загону з ватажком, бо інакше дугари починали дедалі більше непокоїтися й зрештою відмовлялися підкорятися.

Єдиним диким і небезпечним звіром залишався запеклий ватажок, якого весь цей час належало годувати, щоб він не здох і не спричинив кризу в стаді, коли самці з’ясовують стосунки між собою й починають кидатися на все, що рухається. Приручити самого ватажка не було жодної можливості, хоча можна було зменшити його небезпечність, спилявши звірові ріг. Решта ж величезних волохатих носорогів за своєю природою залишалися флегматичними й слухняними, за ними навіть не треба було особливо стежити, бо їжу звірюки знаходили самі, могли за себе постояти в разі появи хижаків і не прагнули нікуди тікати.

Ого! Якби Діасса лише знала, які величезні перспективи відкрила своєю розповіддю! Це стадо дугарів було не єдиним, що мешкало на територіях Жовтої Риби. Було ще друге, яке паслося на північних болотах, та й на сході за пагорбами мисливці також бачили дугарів. Я збирався купувати технологію їхнього приручення в орків роду Водяного Духа, причому сильно підозрював, що за такі корисні знання торговці сіллю обберуть мене до нитки. Тут же знання дісталися мені цілковито безкоштовно! Уже лише це було варте того, щоб підтримувати добрі стосунки з ельфійською лучницею, яка напевно знала ще безліч інших корисних секретів. А тим часом за розмовою з ельфійкою я й не помітив, як ми доскакали.

Конфлікт двох бригад орків, через який зупинилося будівництво дороги між поселеннями, вдалося швидко владнати, призвідникам і саботажникам я призначив порції палиць і штрафні роботи з очищення нужників. Також виділив для потреб будівельників трофейний віз і двох міцних конячок для швидшої доставки каміння та щебеню зі східних скель, після чого мені твердо пообіцяли, що дорогу буде завершено до кінця весни.

Міст же через Безіменну річку будували суворо за графіком, і перший десяток міцних паль уже забили в дно швидкої річки. Активно допомагали моїм оркам русалки, причому ціла зграя, і щоб оцінити їхню роботу, я навіть роздягнувся до підштаників та пірнув у холодну прозору воду, зовсім не хвилюючись через те, що русалки взагалі-то хижі й за нагоди не відмовляться закусити людським м’ясом. Ось тільки мій авторитет серед нечисті вже був високим, та й платню за чесну працю русалки звикли від мене отримувати, тож нападу я не боявся, і спілкування у воді минуло чудово. Наприкінці я подарував знайомій русалці Найлі золоті сережки з дрібними рубінами, які на моє замовлення зробив ювелір племені із золотої монети, і навіть допоміг щасливій хвостатій дівчині вставити їх у вуха замість простеньких підвісок із мушлями.

Після цього не лише Селіна й Альвія, з якими я давно й тісно спілкувався, а ще вісім інших русалок захотіли служити мені як господареві й попросили прийняти від них присягу на вірність. На ельфійську мисливицю Діассу Спритну Лань масова присяга річкових красунь, які виповзли на берег і з такої урочистої нагоди були видимими для всіх, справила дуже сильне враження, і довговуха дівчина ще довго ділилася зі мною своїм захопленням.

Далі я планував відвідати західний берег Безіменної річки, звідки надійшла звістка від Сильної Діви, що могутня вождь орчого племені погоджується на об’єднання за певних умов… але тут Діасса Спритна Лань несподівано вперлася й категорично відмовилася йти за мною, пояснивши це тим, що всі ельфійські племена роду Річкового Щура присягнулися не відвідувати ліс на захід від Бездонного озера, і вона не має права порушувати клятву.

Несподівано… Утім, наполягати я не став і запропонував тоді рушити на північ до трясовин на кордоні територій племені Жовтої Риби, але тут прискакав Мансур і повідомив, що до поселення Розумної Сови прибула ельфійська делегація на чолі із самим князем, тож нам довелося повертатися.

Розмова з князем Ерагором Знавцем Лісу вийшла тривалою й дуже непростою. Причому складність полягала не у великому розмірі викупу за полонених ельфів, тут якраз запитань у князя не виникло, і частину викупу довговухі носії навіть уже доставили. І навіть не в дивному рішенні племінниці укласти контракт із племенем орків — після розмови князя із самою Діассою Спритною Ланню, яка категорично відмовилася змінювати своє рішення, а також моєї відмови замінити дівчину будь-яким іншим добрим лучником або навіть двома-трьома, цю тему більше не порушували. Труднощі виникли через сам кордон по Студеному струмку, бо такого обмеження Ерагор Знавець Лісу категорично не приймав і навіть намагався погрожувати мені великою війною, розповідаючи про дві сотні готових до вторгнення стрільців, кожен із яких влучає в метелика на льоту з пів сотні кроків.

Ось тут уже я сам не витримав і змінив ввічливий тон, яким почав розмову з таким важливим гостем, на більш відповідний кровожерливому вождеві орків.

— Мені вже доводилося різати горлянки ельфам, зокрема жінкам і дітям, тож не вважай мене безневинним добряком, об якого можна безкарно витирати ноги! Потреба пролити кров мене не зупинить, і якщо я обійшовся з твоїми оточеними бійцями м’яко, то це було рідкісним винятком із правил, який зовсім не означає, що так буде й надалі. Просто знай, що всі наступні групи довговухих порушників буде страчено якнайжорстокіше, слово вождя!

Приголомшений такими моїми зухвалими словами довговухий князь аж задихнувся від обурення, і поки він хапав ротом повітря, добираючи слова для гідної відповіді, я продовжив.

— Якщо ж ти думаєш, князю, що я злякаюся якихось двох сотень неброньованих стрільців, то можу тебе розчарувати. У мене тепер у строю сто сорок п’ять професійних бійців, до яких приєднається щонайменше вдвічі більша кількість озброєних орків під час захисту рідних поселень. І це я навіть не кажу про допомогу від сусідніх орчих племен, які зможуть швидко прийти мені на підмогу. Лише в племені Борза Пожирача Змій понад сотня кровожерливих головорізів, які з величезним задоволенням навідаються й спалять твої п’ять лісових поселень, поки ельфи, що їх охороняють, будуть відсутні. А є ще вісім племен роду Водяного Духа й п’ять племен роду Білого Оленя, з якими в мене добрі стосунки. Лише наважся перейти кордон, і за добу ти побачиш на своїх територіях тисячну армію розлючених орків! Причому тобі на допомогу ніхто із сусідів не прийде, бо твій рід Річкового Щура пересварився і з родом Невидимого Богомола, і з родом Гірського Барса, та й із людьми ви теж не підтримуєте добрих стосунків. Тож можеш залишити свій блеф про «двісті готових до вторгнення лучників» для інших перемовин, а тут поговорімо серйозно, по-діловому й без зайвих емоцій.

Звідки взялися мої відомості про ельфів та їхні взаємини, здогадатися було зовсім нескладно, тож погляд, яким Ерагор Знавець Лісу нагородив свою перелякану племінницю, присутню на перемовинах, міг спопелити. Утім, коли гордий ельф знову перевів погляд на мене, його обличчя вже не виражало жодних емоцій.

— Гаразд, вождю племені Жовтої Риби. Ми обидва погарячкували, і нам справді варто заспокоїтися. Але якщо ти настільки добре обізнаний із тим, що відбувається на моїй території, то напевно знаєш і про проблему нестачі родючої землі для посівів, і про недостатню кількість лісових угідь. Улітку п’ятьом тисячам ельфів під моїм проводом голод не загрожуватиме, але ця проблема однаково колись виникне, коли рано чи пізно станеться неврожай.

Ельфійський князь явно переоцінив мою обізнаність, таких подробиць про те, що відбувалося в його володіннях, я не знав. Але постарався зберегти незворушний вираз обличчя й поважно кивнув. А потім виступив із несподіваною пропозицією.

— Я не знаю законів ельфів, але в орків заведено, що якщо одне плем’я полює або збирає щось на землях іншого племені, то віддає половину здобутого господарям території. Якщо вас такий розподіл влаштовує, то ліс за Студеним струмком може бути для вас відкритий. Ось тільки перед цим рід Річкового Щура має повернути половину того, що вже зібрав за останні дні. А зібрали ви… Скільки вони там винесли?

Хащівник Хрин, який за моєю командою проявився з невидимості, повідомив про чотири сотні кошиків різних весняних грибів.

— Отже, повернути треба буде двісті кошиків. Утім… — я вдав, що замислився, — оскільки ті гриби ви напевно вже переробили, висушили чи засолили, а частину взагалі з’їли, то визначити половину не вийде. Тож пропоную вам замість грибів передати три наповнені вози сірки із Сірчаного плато.

Здивувати незворушного ельфа складно, але це був саме такий випадок.

— Альваре, навіщо тобі сірка в такій величезній кількості⁈

— Бо в мене інша проблема: полів вистачає, і можна навіть великі площі віддати під посіви, але гусінь і довгоносики минулими роками з’їдали майже весь урожай. Та й яка тобі різниця, князю, куди я подіну цю сірку, та хоч їстимемо її всім племенем! Важливо лише те, що щойно ви доставите три вози сірчаних кристалів, то зможете збирати гриби й полювати на моїх територіях за Студеним струмком, чесно ділячись здобиччю. А якщо ви ще й допоможете племені Жовтої Риби в одній війні, яку невдовзі планують, надіславши п’ятдесят своїх хвалених лучників, то й території за Бездонним озером також будуть для вас відкриті, бо не залишиться тих орків, із якими рід Річкового Щура багато років тому укладав принизливий договір про данину.

Довгі вуха мого співрозмовника миттєво настовбурчилися, і Ерагор Знавець Лісу зажадав подробиць. Добряче ж зачепила честь їхнього роду та давня історія з утриманням молодшого князя у вигрібній ямі, це відразу відчувалося.

— Поки що це військова таємниця. Тож повернімося до цієї розмови трохи пізніше, коли викуп за полонених буде повністю сплачено, сірку доставлено, а договір про кордон по Студеному струмку й розподіл здобичі на чужій землі буде скріплено офіційною присягою в присутності духів-хранителів.

— Відповідай чесно, Альваре, ти справді різав горлянки беззахисним ельфійським жінкам і дітям? — холодний голос Діасси пролунав відразу після того, як за князем Ерагором Знавцем Лісу, який на прощання ледь помітно вклонився мені на знак поваги або досягнутих домовленостей між сусідами, закрилася запона шатра.

Я подивився на ельфійську лучницю, незвично серйозну цієї миті, і зрозумів, що ухилитися від складної відповіді, а тим паче віджартуватися, цього разу не вийде.

— Повір, я не став би брехати могутньому князеві про таке навіть заради того, щоб показати себе кровожерливим чудовиськом, яким, на думку твого дядька, і має бути вождь орків. Ось тільки я різав зовсім не «беззахисних ельфів», як ти сказала, не треба наговорювати на мене зайвого! У Лісі Вічного Короля ельфи були налаштовані вкрай агресивно й першими напали на людей без жодної причини. І такий випадок справді стався, хоча «жінка» й «дитина» в цьому разі були одним і тим самим розвідником роду Червоної Змії, який напав на мене з ножем на величезному дереві. Тільки уяви: ніч, удалині палають людські будинки, багатьох моїх друзів ельфи вже вбили, а я видерся на величезне дерево, сподіваючись сховатися й урятуватися, але зрештою знайшли й мене…

Я трохи помовчав, згадуючи той жахливий перший день у новому світі, подивився на ельфійку, яка сиділа з округленими очима, і продовжив.

— Обличчя того ельфа, який поліз за мною з ножем на дерево, щоб прикінчити мене, я не бачив. Але тоді питання стояло так: хто з нас залишиться живим — я чи він, третього варіанта не існувало. Зрештою в сутичці переміг я. І лише після того, як скинув із мертвого противника капюшон, виявив, що мені протистояв зовсім не могутній досвідчений воїн, а гостровуха дівчинка на вигляд років тринадцяти. Довгонога, гарна, із заплетеним у кіски сріблястим волоссям і перлинними сережками у вухах — такій би жити та жити! Можеш мені не вірити, Діассо Спритна Лань, але я шкодував про її смерть і тієї жахливої ночі, і навіть тепер, через стільки часу.

Моя співрозмовниця помовчала, обмірковуючи мої слова, після чого відповіла.

— За законами Лісу Вічного Короля ти й усі люди, які проникли на заборонену територію, були злочинцями, тож ті ельфи мали право вас переслідувати й убивати. Але я вірю, Альваре, що ти щиро шкодуєш про те, що сталося. І дуже дякую, що чесно мені все розповів. Я стала краще тебе розуміти й тепер інакше дивлюся на нашу першу зустріч у лісі. Тепер мені зрозуміло, чому ти мене тоді пощадив. Побачив у мені ту дівчинку зі сріблястим волоссям і злякався повторення трагедії. До речі… а можна ж з’ясувати, як звали ту юну розвідницю, яку ти вбив!

— І як? — я було подумав про сеанс спілкування з духами лісу або, ще гірше, про некромантію, але все виявилося значно простішим і банальнішим.

— Восени, у день рівнодення, у резиденції Вічного Короля відбудуться великі збори представників усіх ельфійських родів. Князь Ерагор Знавець Лісу цього року теж туди вирушить, хоча мій дядько не любить пишних заходів, та й дорога за море дуже складна й довга. Дядько може поговорити з князем роду Червоної Змії й усе з’ясувати про той нещасливий випадок. Тоді ти дізнаєшся ім’я вбитої тобою дівчинки, принесеш дар духові її роду, попросиш у нього пробачення й нарешті зможеш знайти душевний спокій. Правда ж чудово?

Я вимучено усміхнувся, хоча запропонована ідея мені зовсім не сподобалася. Рід Червоної Змії, який давно втратив мій слід, з’ясує, де переховується порушник і вбивця, після чого проблем у мене явно побільшає. Воно мені треба? Ось тільки я бачив вогонь захоплення в очах ельфійської мисливиці й розумів, що Діасса Спритна Лань уже все для себе вирішила й зробить по-своєму, попри будь-які мої заперечення, бо вважає це правильним.

Розмова не продовжилася, бо поли шатра розчахнулися й усередину зайшла цілителька Луана у своєму традиційному вбранні молодшої жриці, зі згортком одягу й стосом паперів у руках. А ще я звернув увагу на те, що величезний і моторошний Вуглик, який охороняв мій намет, побачивши тендітну цілительку, раптом присів і перелякано прикрив голову руками. Це ще що таке? Я попросив у Луани пояснень.

— А, це… — дівчина весело розсміялася. — Не треба було твоєму огрові вставляти металеві кільця у свій… — дівчина запнулася, не знайшовши пристойної назви відповідному органові, але я й без того зрозумів. — Уже й не знаю, хто з орків напоумив Вуглика, але зрештою в огра там усе розпухло й загноїлося. І велетень сьогодні притягнувся до лазарету, соромлячись і не знаючи, як пояснити свою інтимну проблему. Зрештою просто спустив штани, а мені довелося різати по живому й видаляти сторонні тіла, а потім заливати рани міцним самогоном, щоб знезаразити. Можна було, звісно, знеболити магією, але я вирішила цього не робити, щоб дати твоєму охоронцеві урок на майбутнє й відучити так експериментувати зі своїм тілом. У підсумку огр волав так, що, мабуть, було чути в горах Хребта Владик, але тепер він мене чомусь боїться. І не лише він. Коли я після операції вийшла помити руки в тазику з водою, усі орки стояли білі наче крейда й дивилися на мене як на чудовисько, здатне налякати безстрашного велетня.

Еге ж… А я все це пропустив, бо саме тоді їздив інспектувати території разом з ельфійською лучницею. Яка, до слова, уже збиралася приміряти нову темно-зелену безрукавку й стягнула сорочку через голову, анітрохи не соромлячись ні мене, ні цілительки. Я поспішив відвернутися.

— А ця… — Луана кивком указала на мисливицю, яка переодягалася за моєю спиною, — так і буде присутня тут під час нашого уроку грамоти?

— Можу виставити Діассу Спритну Лань із намету, хоча не впевнений, що ельфійка не втрапить у неприємності дорогою до тренувального табору. Звичаїв орків вона не знає, їхньою мовою не говорить, тож як би ненароком у когось не вистрелила, не зрозумівши намірів. Та й мені сьогодні вранці не сподобалося, як на неї задивлялися чоловіки. Як би справді не полізли до гордої племінниці князя з непристойними пропозиціями. Краще після уроку сам особисто проведу Діассу до табору.

— Тоді справді нехай залишається, — погодилася цілителька й почала розкладати на столі списані рунами аркуші паперу. — Е… дякую, Гельмуте!

Остання фраза стосувалася старанного домовика, який за вже усталеною традицією, коли до нас у гості приходила цілителька, поставив на столик піали з гарячим трав’яним чаєм, причому цього разу відразу три. Луана готувалася до заняття, Діасса намагалася втиснутися в незвичний для себе одяг, тож я першим узяв чашу. Відпив ковток, відзначивши якийсь незвичний гіркувато-терпкий смак напою… і світ перед очима поплив, в очах потемніло, ноги підкосилися. Удару від падіння на земляну підлогу я вже не відчув.

Уже знайома кімната без вікон і дверей, зі стелажами книжок і сувоїв уздовж усіх стін. Загорнута в теплий банний халат дівчина зі строкатими пасмами волосся, пофарбованими в різні кольори, які тепер потемніли й були вологими, наче після недавнього купання, вальяжно розвалилася в м’якому шкіряному кріслі й закинула босі ноги на письмовий стіл. Побачивши мою несподівану появу, дочка богині смерті перелякано ойкнула, прибрала ноги зі столу й поспішила сісти рівно, поправляючи одяг, загортаючи халат і зав’язуючи пояс.

— Щось ти зарано, Альваре, я чекала тебе трохи пізніше. І без квітів до мене заявився, хоча обіцяв, мало не присягався, принести при нашій новій зустрічі букет, гідний моєї краси.

— Та все надто несподівано сталося, не встиг підготуватися.

Я ввічливо привітався з Мелісентою, хоча ще не до кінця оговтався після такого раптового перенесення. Невже я знову помер? Але чому? Невже чай, запропонований домовиком, був отруєний? Я подивився на дочку смерті, яка вже поклала долоню на кришталеву кулю на столі й із цікавістю вивчала різнокольорові іскорки, що миготіли всередині.

— А, цього разу ти зовсім ненадовго… — оголосила дівчина з погано прихованим розчаруванням у голосі, не припиняючи при цьому своєї незрозумілої роботи. — Можу тебе потішити, Альваре, ти не помер. Там цілителька вже наклала закляття нейтралізації отрути, та й ельфійка їй активно допомагає, робить тобі штучне дихання. До того ж досвідчена орчиха-травниця вже поспішає з гидким смердючим відваром для промивання шлунка, тож тебе відкачають, не хвилюйся.

Що ж, хоча б це тішило, і залишалося лише зрозуміти причину моєї раптової появи тут.

— Домовик Гельмут мене отруїв? — запитав я прямо, на що Мелісента навіть відірвалася від кулі й перевела погляд на мене.

— Не говори дурниць, як він міг тебе отруїти? Домовик — нечисть, а ти його повноправний господар. Жодна нечисть не може повстати проти господаря, а тим паче нашкодити йому. Але на твоєму місці я б з’ясувала, де твій домовик краде заварку для чаю.

Мелісента нарешті погасила кулю, вмостилася в кріслі зручніше й знову втупилася в мене своїми пронизливими чорними очиськами.

— Мати про тебе питала. Морана залишилася невдоволена моїм самовільним рішенням повернути тебе у світ живих, тож на твоєму місці я б її так не провокувала, випиваючи відверту отруту. Корінь строкатої беладони має дуже характерний смак, ти не міг не відчути недоброго. А раз відчув, навіщо тоді ковтав отруту⁈ Та й узагалі ти мене розчаровуєш, Альваре, бо сильно відстаєш від інших героїв. Ти останній із групи людей, яка потрапила у світ Елати, хто досі не використав демонічне ядро для посилення. Поквапся, бо може стати запізно. Але хоч зі своїми геройськими здібностями розібрався?

— Звісно! — я почав загинати пальці. — Уміння бачити нечисть і спілкуватися з нею. Розуміння мов світу Елати. Ну й володіння держаковою зброєю.

— Два з трьох відгадав, але вміння розуміти мови обов’язково дається всім прикликаним героям, тож за окрему здібність це не рахується. Непогано, Альваре, голова в тебе все-таки працює. Гаразд, підкажу. Третьою геройською здібністю в тебе є майже повний імунітет до ворожої магії, до того ж іще посилений високим показником твого інтелекту. Саме тому маг-некромант не зміг убити тебе блискавкою біля фортеці Алатир-Кала, та й верховний шаман орків Жужа відмовився спалювати тебе вогняною кулею, бо заздалегідь зрозумів, що закляття не спрацює. А взагалі я дивлюся…

Мелісента зробила тривалу паузу й оглянула мене, причому в чорних зіницях очей дочки смерті цієї миті оберталися незрозумілі символи, що сяяли золотим світлом.

— …ти часу дарма не гаєш, даремно я на тебе наговорювала. Силу непогано підкачав і витривалість, уже став схожий на справжнього героя, а не на худого доходягу. Коли проковтнеш демонічне ядро, зможеш узяти четверту геройську здібність, але перед цим поговори з цілителькою й попроси цю малу розповісти про наслідки. Ну все, тебе вже відкачали, зараз отямишся. Чекатиму на нову зустріч, Альваре! Тільки наступного разу не забудь квіти для мене, бо справді образжуся!

Отямився я різко, наче виринув із-під води. Ще секунду тому бачив перед собою Мелісенту, яка хитро усміхалася, але ось уже навколо мене скупчився цілий натовп. І Луана тут була, і Діасса Спритна Лань у новій яскраво-зеленій безрукавці, і стара травниця Фелна зі своєю малолітньою помічницею, і навіть усі троє шаманів племені юрмилися біля мого ліжка, не кажучи вже про переляканого величезного Вуглика й кількох стривожених бійців.

— Ну все, все, минулося, — заспокоїв я їх і на доказ свого вже цілком нормального стану навіть сів на ліжку.

Голова паморочилася, у тілі відчувалася слабкість, але загалом стан був напрочуд непоганим для людини, яка лише кілька секунд тому перебувала в оселі смерті.

— У чаї була отрута, — повідомила мені Фелна, і я кивнув.

— Так, я вже зрозумів. Дякую всім, що встигли вчасно, — я спробував спустити ноги на підлогу й мало не наступив у тазик із каламутною пінистою блювотною масою. Мелісента сказала правду, шлунок мені все-таки промивали.

Цілителька поспішила прибрати смердюче неприємне свідчення мого невідкладного лікування. Я ж покрутив головою в пошуках домовика й виявив Гельмута, який забився в тінь біля стіни шатра.

— Іди сюди, пройдисвіте, — поманив я домовика рукою. — А тепер покажи, де ти взяв ту заварку з коренем строкатої беладони, з якої приготував чай для мене й дівчат.

Домовик мовчки кивнув і на своїх коротеньких ніжках почимчикував до виходу з шатра. Я підвівся й, хоча мене трохи хитало, рушив слідом за нечистю. Привітав рукою стривожених орків, які юрмилися біля шатра вождя, і пішов далі. Ну… загалом передбачувано. Домовик привів мене до великого шатра, яке в племені використовували як лазарет, а водночас і як лабораторію травниці, де у відгородженій кімнаті всюди на стінах і під стелею висіли пучки сушених трав. Гельмут непомітно прослизнув повз трьох варгів, які охороняли намет, зупинився біля столу й указав на велику миску з дрібно нарізаними травами. Травниця, яка прийшла слідом за мною, порилася рукою в суміші, витягла звідти якийсь сухий корінець і сплеснула руками.

— Лишенько… А я ж завтра збиралася з цього зварити ранковий чай для всього поселення Розумної Сови! Але звідки тут узявся корінь беладони? Не міг же він упасти згори, он пучок у самому кутку висить, — травниця вказала на в’язку кривих волохатих коренів.

— Не міг, — погодився я. — Як і не міг сам дрібно нарізатися й змішатися з іншими складниками. Хтось сторонній сьогодні заходив до лазарету?

Двоє орків-вартових біля входу лише нещодавно змінилися, тож за весь день відповісти не могли. Але під час їхньої зміни ніхто чужий до лазарету не заходив, а з пацієнтів шатро покинула лише ельфійка-мати, яку я сам і відпустив разом із її новонародженим сином — єдину з усіх довговухих полонянок. Тиха Мольда покинула поселення разом з ельфійським князем, забравши загорнуте в ковдру немовля в гарній різьбленій колисці у вигляді лебедя, яку для нашої довговухої гості зробили майстри-різьбярі по дереву.

Мольда, Тиха Мольда… Я повернувся до свого шатра й поцікавився в Діасси Спритної Лані, ким за фахом у їхньому племені була молода мати, яку з милосердя відпустили першою ще до повної сплати викупу за полонених. Виявилося, що травницею, яка чудово зналася на лісових рослинах. Саме тому ельфи, які порушили кордон по Студеному струмку, і взяли її із собою до лісу, попри вже величезний живіт вагітної жінки, бо травниця шукала весняні первоцвіти, з квітів яких збиралася приготувати ліки для полегшення переймів під час пологів.

— Ельфійка бачила, як уранці я готувала чай на все поселення у величезному казані, — пригадала Фелна. — Невже наша довговуха гостя, якій ми допомогли народити здорового малюка, відплатила чорною невдячністю й вирішила отруїти сотні орків одразу?

Я переклав запитання травниці ельфійці, і Діасса Спритна Лань опустила погляд та промовчала, що було красномовніше за будь-яку відповідь.

— А їй же могло вдатися! — не вгамовувалася стара Фелна, у якої навіть руки тремтіли від хвилювання. — Це людина знепритомніла відразу після одного-єдиного ковтка, але в орків отруєння беладоною проявляється не відразу, а коли починається різь у животі, рятувати отруєного зазвичай уже пізно.

Навіть так? Я сказав ельфійській мисливиці, що маю серйозно поговорити з нею наодинці, і запропонував разом пройтися до тренувального табору. І щойно ми відійшли подалі від воріт поселення, поставив пряме запитання.

— Як гадаєш, рішення отруїти ціле орче поселення ельфійська травниця ухвалила самостійно? Чи їй наказав це зробити князь роду Річкового Щура? Мені потрібна твоя максимально чесна відповідь, Діассо Спритна Лань.

Моя супутниця надовго замислилася, після чого почала відповідати, вкрай обережно добираючи слова.

— Я цього не знаю, Альваре. Орків Тиха Мольда справді ненавидить, тож могла діяти просто через особисту неприязнь. Тим паче що, схоже, на той час уже знала, що ти її відпускаєш, і в момент масового отруєння завтра перебуватиме в безпеці разом зі своєю дитиною. На решту членів племені Мольді завжди було начхати. Ось тільки не все так просто…

Ельфійська мисливиця надовго замовкла, не наважуючись продовжити складну розмову. Але потім усе-таки виклала й іншу версію.

— Мій дядько Ерагор Знавець Лісу дуже самозакоханий і гордий, і його сильно зачіпає, що рід Річкового Щура, яким він керує, один із найменш численних і найслабших серед усіх ельфійських родів. Тому князь так погано ладнає із сусідами й не готовий поступатися їм навіть у дрібницях, бо вважає це неприпустимим проявом слабкості. Такий характер князя вже став причиною конфлікту з родом Невидимого Богомола через право полювати на Сірчаному плато й родом Гірського Барса через стару мідну штольню, яка давно виснажилася й не приносить жодної користі, але поступитися нею дядько однаково відмовляється. Тому я так здивувалася, що дядько пішов на серйозні поступки під час перемовин із тобою щодо лісу за Студеним струмком. Це зовсім не в його характері. До того ж…

Діасса знову надовго замовкла, а потім, перш ніж продовжити, попросила не вважати таку позицію князя її власною, бо сама мисливиця подібних поглядів не поділяла.

— Більшість ельфів вважає диких орків не більш ніж брудом під ногами, з яким гордим і великим мешканцям лісу, які ведуть свою історію від самого створення світу, навіть не варто спілкуватися. Мій дядько якраз найяскравіший представник таких ельфів, які вважають нашу давню расу вінцем творіння, а всі інші народи, що живуть в Елаті, негідними права на життя.

— І до чого ти ведеш? — не зрозумів я думки співрозмовниці, і Діасса Спритна Лань пояснила.

— Одна річ — викупити безсмертних ельфів із полону кровожерливих дикунів, тут жодних запитань немає. Але погодитися працювати на первісних орків, віддаючи їм половину здобичі… та якщо про таке дізнаються інші ельфійські роди, дядько ж від сорому повіситься! Проте князь попередньо погодився це робити, чим справді мене здивував. І або я чогось не розумію, а справи в роду Річкового Щура гірші нікуди. Або виконувати майбутні домовленості князь Ерагор Знавець Лісу не збирається, бо вже віддав наказ травниці Тихій Мольді й тому знав, що завтра кількість орків, які йому протистоять, скоротиться в рази. Адже приготований орчихою-травницею напій розливають не лише в поселенні Розумної Сови, а й доставляють бійцям до тренувального табору, тож кількість жертв отруєння вимірювалася б багатьма сотнями! Але врахуй, Альваре, це лише мої здогади, і мій дядько міг узагалі не задумувати такої підлості!

— Ось це ми невдовзі й перевіримо! — пообіцяв я, попрощався до завтра з ельфійською лучницею, бо попереду вже показалися будівлі тренувального табору й далі дівчина могла дійти самостійно, а сам рушив назад до поселення Розумної Сови.

Цього разу казка на ніч, яку я розповів ельфійським дітям, що зібралися біля великого багаття, була мого власного вигадування. І йшлося в ній про одну довговуху травницю з чорним серцем, яку орки колись у прадавні часи врятували в холодному лісі, зігріли, нагодували, допомогли народити здорового малюка й відпустили додому з подарунками. Травниця ж чи то за велінням свого чорного серця, чи то за наказом когось зі старійшин роду вирішила відплатити добрим оркам невдячністю й отруїла їхнього вождя, а також відданих йому воїнів. Але тут у справу втрутилася сама богиня смерті Морана, украй незадоволена такою несправедливістю, воскресила вождя й загиблих воїнів, а на ельфійський рід наклала своє прокляття. І дух-хранитель роду, за дивним збігом такий саме річковий щур-нутрія, як і в малюків, які слухали казку, не знаходив спокою ні у воді, де його переслідував величезний зубатий вугор, ні на суші, де на нього полював пазуристий невидимий сич. У моїй казці для ельфів усе закінчилося погано, їхній дух-хранитель роду ослаб і загинув, а самі ельфи втратили благословення й були змушені податися в далекі краї, де згинули від голоду, холоду й усіляких небезпек. А причиною нещасть, які на них обрушилися, було лише чорне серце однієї невдячної довговухої травниці, хоча, може, й наказ когось зі старійшин ельфів…

Аналогія із сьогоднішніми подіями простежувалася виразно, до того ж «казку на ніч», яку розповідав вождь орків, слухали не лише ельфійські діти, а й жінки роду Річкового Щура, що перебували в полоні орків. І якщо перші дружно плакали наприкінці, розмазуючи сльози по щоках, і лаяли невдячну травницю, то другі задумливо мовчали, чудово розуміючи натяк вождя орків. Наступного дня їх усіх викупили з полону посланці роду, які привезли до поселення Розумної Сови решту викупу й прикотили три запряжені дугарами та доверху навантажені сіркою вози.

А надвечір того самого дня самотній гонець від ельфів доставив різьблену дерев’яну колиску у вигляді прекрасного лебедя, наповнену якимись синьо-фіолетовими шишками й яскравими чудовими квітами, більш характерними для спекотного літа, ніж для сирої та холодної середини весни. Поверх усього цього розкішного видовища лежала відрубана голова Тихої Мольди, знекровлена й біла. На словах же довговухий гонець передав послання від князя Ерагора Знавця Лісу, який просив вибачення за дії нерозумної травниці, запевняв вождя орків у своїй непричетності до неприємного випадку й висловлював надію, що договір про кордон по Студеному струмку та розподіл здобичі на орчій території буде узгоджено найближчими днями, а страшна «казка на ніч» не втілиться в життя.

Вибачення ельфійського князя я прийняв, про що відразу повідомив його посланцеві. Голову винної довговухої отруйниці віддав старому шаманові Злидню Йорго, у житлі якого біля присвяченого Мудрому Сичу вівтаря раніше бачив цілу колекцію засушених голів орків, гоблінів і людей. Йому ж віддав синьо-фіолетові шишки, яким не знав жодного застосування. Квіти ж із принесеного кошика залишив собі, бо вони вразили мене своєю пишнотою: дуже великі, кожна пелюстка завбільшки з мою долоню, а ще не розкриті бутони — розміром із тенісні м’ячі. Розкриті ж квіти були яскраво-синіми, з помаранчевими й червоними прожилками, що розходилися від центру, і на одному довгому, скрученому кільцями пагоні їх росла ціла дюжина. А ще мене зачарував надзвичайно сильний ванільно-лимонний аромат, який ішов від кошика й який виділяли ці лісові квіти, що, мабуть, дозволяло бджолам або метеликам знаходити їх навіть у найглухішій гущавині.

Діасса Спритна Лань розповіла, що саме травниця Тиха Мольда й вирощувала цю красу на таємній галявині в глушині непролазного лісу, куди більшість ельфів племені навіть не знала дороги. Називалися ці рідкісні квіти «сапфірами весни» або «очима весни», і, на мою думку, складений із них букет був гідний дочки богині смерті. Швидкий спосіб потрапити до Мелісенти я теж знав — проковтнути демонічний камінь і майже померти, перенісшись свідомістю до іншого світу, тож я приготувався до чергового візиту до своєї загадкової знайомої, і зупинила мене від негайних дій лише перелякана, майже панічна реакція цілительки Луани.

— Схаменися, Альваре! Це ж не жарт, а справжня смерть без варіантів! Думка поглинати каміння, яке випадає із сильних чудовиськ, щоб увібрати вміщену в ньому демонічну силу, спадала людям на думку ще в далекій давнині. Ось тільки цей спосіб не працює, і хоч яких заходів безпеки вживали випробувачі, хоч яку лікувальну магію та протиотрути використовували, усі вони помирали. За минулі тисячі років хіба що монахи Урсі вигадали якийсь хитрий спосіб, та й той нічого не гарантує. Я читала, що від половини до двох третин послушників у монастирях Урсі гинуть, так і не піднявшись на перший ступінь піднесення, хоча їх спеціально натаскують і готують до небезпечного ритуалу. Частина ж тих, хто вижив, хоча й залишається живою, але змінюється тілом, перетворюючись на чудовиськ, або божеволіє. Бо цей камінь не для людей!

— Так, Луано, я це знаю й чудово усвідомлюю ризик. Але вже двоє з тих, кому я цілковито довіряю, спрямували мене на такий шлях посилення. Мудрий старий шаман орків Дереш Похмурий, який і прикликав мене до племені Жовтої Риби та називав не інакше як прикликаним героєм орків. Але головне навіть не він. Усезнаюча Мелісента, дочка шанованої мною богині смерті Морани, уже дорікає мені за те, що я відкладаю своє посилення за допомогою демонічного ядра, хоча давно вже мав це зробити. І, до речі, саме дочка богині й запропонувала мені поговорити з тобою, щоб дізнатися про всі подробиці. Сказала, що ти знаєш, що робити.

— У небесних чертогах говорили про мене, скромну послушницю чи не наймолодшого рангу⁈ — у молоденької жриці Матері-Живиці навіть рот відкрився від подиву.

Я підтвердив і додав, що дочка смерті анітрохи не сумнівалася в здібностях цілительки.

— Ну, якщо так… якщо самі боги радять і вірять у мої здібності… — Луана важко зітхнула й наважилася. — Гаразд! Загалом я розумію, до чого треба готуватися. Людина, яка проковтнула демонічне ядро, якщо не помре відразу в страшних муках, надовго впаде в кому, вивести з якої інші люди її не зможуть, лише можуть зробити гірше. Тож я просто сидітиму поруч, день за днем стежитиму за твоїм тілом і молитимуся за тебе.

Я хотів було подякувати дівчині за допомогу, але Луана перервала мене на півслові.

— Моя роль мінімальна, усе залежатиме лише від тебе самого. І від того, наскільки ти взагалі готовий. Ти або вбереш згусток сили й отямишся через кілька днів… або, може, седмиць… або помреш. Від отрути, зневоднення чи нестачі повітря, а може, від гниття їжі в шлунку, бо жодні твої внутрішні органи всі ці дні нормально не працюватимуть. Тому моя тобі порада, Альваре: завтра від самого ранку нічого не їж і постарайся якнайповніше спорожнити кишківник. Якщо потрібне зілля, я приготую. А ось води, навпаки, випий стільки, скільки зможеш. Також роздай усі розпорядження й попередь, що племені Жовтої Риби доведеться існувати без вождя щонайменше кілька днів. Після цього від усього серця щиро помолися своїй небесній покровительці або помедитуй, щоб очистити розум. І на заході сонця будь готовий пройти небезпечне випробування, а я підтримуватиму тебе й буду з тобою до кінця, хоч би що сталося!

Квіти я зберіг, поклавши на деякий час пагін у проточну річкову воду. І ще звечора наказав Суенові Мисливцеві вирушити в давно заплановану, але постійно відкладувану через невідкладні справи й конфлікти із сусідами експедицію до східних рівнин. Мисливцям звелів спорудити міцний загін, який витримав би лють оскаженілого ватажка дугарів. Поговорив із ковалями та бронниками племені й обговорив поточні завдання. Випробував нову порцію виробу миловарів, уже більш-менш схожого на нормальне мило, хіба що поки з огидним запахом. Поспілкувався з русалками, домовиком і хащівником та пояснив, що деякий час буду недоступний. Провів бесіду з армійськими десятниками, а потім окремо з Костоломом і Ги Безжальним Убивцею, і від усіх отримав запевнення, що неприємностей через них за моєї відсутності не буде.

Залишалася лише одна справа першочергової важливості, яку обов’язково треба було владнати до моєї тривалої «відключки», — об’єднання з племенем Сильної Діви, і саме за річку я й вирушив наступного ранку, доручивши Хуго Спритному всі наступні дні проводити замість мене традиційне тренування бійців. Із собою на західний берег Безіменної річки взяв лише величезного Вуглика та п’ятьох міцних орків-берсерків, просто про всяк випадок, щоб у поки що чужого племені не виникло спокуси напасти на гостя, який прибув без охорони. Хотів узяти із собою ще Луану, бо думав потім зазирнути й до духа-захисника тих територій Мудрого Сича, а дівчина-цілителька просила без неї туди не потикатися. Але молоденька жриця відмовилася, пославшись на безліч справ і потребу готуватися до мого вечірнього випробування.

Ельфійку Діассу Спритну Лань на західний берег я взяти не міг, як і нестерпного шамана Злидня Йорго, у якого були вкрай напружені стосунки з жінкою-вождем племені Сильної Діви, тож довелося обійтися шістьма бійцями. І коли нашу маленьку групу зустрів великий загін із понад трьох десятків озброєних орків, я було напружився, припустивши підлу пастку. Але…

— Наказуй нам, Альваре Завойовнику! — великий одноокий орк із глибоким поклоном простягнув мені свій ятаган. — Звуть мене Яха Брила, і я командир загону Сильної Діви. Наша вождь Ійя сказала, що відтепер ми підкоряємося тобі!

Навіть так? Жодної агресії бійці Сильної Діви не виявляли й лише супроводили нас до свого табору. Та й самі перемовини з орчихою-вождем минули напрочуд легко. Частину найскладніших питань ми погодили раніше, ще під час мого першого візиту до табору Сильної Діви, а тепер знайшли порозуміння й щодо всього іншого.

Лісові території від Безіменної річки на сході й до ельфійських володінь роду Річкового Щура на південному заході, а також укриті чагарниками землі аж до самого хребта на північному заході оголошувалися «винятковою зоною полювання та видобування» жителів поселення Сильної Діви. Саме ж плем’я вливалося до Жовтої Риби в повному складі, а це майже двісті двадцять орків, зокрема тридцять п’ять непогано споряджених і навчених бійців. Сама Ійя ставала мером власного поселення з широкими повноваженнями щодо керування ним, зобов’язавшись підкорятися вождеві в усіх інших питаннях, а також відновити «стару орчу дорогу», яка проходила через її території, ще до настання зимових холодів.

Плем’я Борза Пожирача Змій оголошувалося нашим спільним ворогом, і жодної данини йому відтепер не платили. Якщо не рахувати племені Тоо, яке невідомо де зникло на півночі, це плем’я залишалося єдиним непідвладним мені на всьому західному березі Безіменної річки й уже поступалося за чисельністю війська Жовтій Рибі, тож вихід поселення Сильної Діви з підпорядкування колишньому сюзеренові був цілком виправданим. Наш ворог контролював пасмо скель на північному заході й розташовану за ним велику долину, за якою, за словами Ійї, лежали вже землі орчих племен Білого Оленя та «якихось агресивних ельфів». Невизначеним залишався хіба що конкретний строк нападу на поселення нашого ворога, але добре укріплений табір, розташований на високій майже прямовисній скелі, я сьогодні ж оглянув здалеку в товаристві самої могутньої Ійї та її розвідників, щоб зрозуміти, до чого взагалі готуватися.

Міцний частокіл, дозорні вежі, обтесаний дуже крутий схил заввишки метрів сорок без жодного кущика чи деревця, яким не можна було видертися близько до самої стіни, а тим паче непомітно. Складне завдання! Хоча те, що із цього боку не було нормального спуску, було палицею з двома кінцями, і мисливці племені Борза Пожирача Змій рідко з’являлися в лісах за Безіменним потоком. А збирачі данини й воїни, які їх охороняли, узагалі приходили лише на початку кожної пори року, щоб зібрати з підконтрольних племен належні товари — передусім хутро, метал і зерно. Востаннє вони були на початку весни, тому Ійя припустила, і я теж із цим погодився, що наш ворог досі перебував у щасливому невіданні й не розумів, що на підконтрольних землях унизу сталися великі зміни, а всі данники вже знищені або перейшли до іншого господаря.

— Але як збирачі данини спускаються? Невже цими прямовисними схилами, а потім видираються нагору з повними здобичі кошиками?

— Ні, звісно. Бачиш он ту височенну дерев’яну конструкцію на краю урвища, де немає огорожі? Це підіймач, щоправда, тепер він розібраний, а стріла повернута вбік. Борз Пожирач Змій параноїдально обережний і боїться зради, тож у звичайні дні цей підіймач не працює, щоб жоден ворог не зміг піднятися до фортеці із цього боку. Одне із зубчастих коліс підіймального механізму вождь узагалі зберігає у своєму домі, щоб ніхто не міг запустити підіймач без його відома. Але коли настає час збору данини, майстри-орки під наглядом вождя збирають підіймач — установлюють стрілу й вороти, натягують усі канати та причіплюють до гаків велику платформу, на якій за раз може поміститися до дванадцяти озброєних берсерків або ціла гора припасів. Зазвичай складання механізму займає пів дня або навіть цілий день, і коли ми бачимо таку підготовку, то розуміємо, що завтра слід чекати посланця Борза з якимось повідомленням або його збирачів данини.

Нічого собі! Несподівано було побачити таку складну техніку в орків, які фактично перебували на первісному етапі розвитку. Утім, Ійя пояснила, що Борз не будував підіймач самостійно, а лише відновив старий механізм, установлений людьми на скелі в прадавні часи. Та й сама фортеця Борза Пожирача Змій постала на місці давно покинутого людського форту, який колись контролював «стару орчу дорогу», що проходила внизу. Причому фактично фортеця на скелі була лише місцем проживання вождя та його дружини, своєрідним замком феодала. Головне ж поселення племені містилося в лісі з іншого боку скель, і від нього до фортеці вела крута стежка, яка підіймалася й багато разів петляла, — справжній гірський серпантин. Усе це — підіймач, фортецю й поселення з дорогою — Ійя бачила на власні очі, бо кілька разів бувала в Борза Пожирача Змій, коли обговорювала розмір і строк сплати накладеної на її плем’я данини або розв’язувала конфлікт, що виник між мисливцями двох племен.

Зрозуміло. Отже, несподіваного нападу ворога із цього боку можна було не боятися, і Борзові Пожирачеві Змій потрібно було щонайменше пів дня на збирання «вантажного ліфта». Та й та дюжина ворожих бійців, яка могла спуститися за один раз на вантажній платформі, серйозної небезпеки не становила, і її можна було перебити до появи другої та наступних груп. Утім, і піднятися моїм бійцям на підіймачі теж не вдалося б, бо групу так само швидко перебили б. Тож ситуація тут була патовою, і я вирішив поки нічого не змінювати — нехай вороги й далі залишаються в невіданні.

Я наказав Ійї негайно повідомляти про підозрілу активність на скелі й спроби зібрати підіймач, а також захоплювати всіх підозрілих орків, які з’являться на її землях, і переправляти за річку на східний берег, де ними займуться мої хлопці. Ще раз оглянув ворожий табір, справжню фортецю, і хоча поки не розумів, як саме це зроблю, але пообіцяв захопити лігво Борза Пожирача Змій ще до кінця весни. Після цього могутня орчиха вже офіційно передала мені тридцять п’ять своїх бійців для переселення до тренувального табору, а також зняла зі своєї шиї й повісила на мою ланцюжок із лапою хижого птаха — символ вождя племені.

Усіх нових бійців я відправив до тренувального табору, давши їм як супровід п’ятьох орків, а сам лише в товаристві Вуглика пішов шукати лісовий будиночок місцевого духа-захисника, якого обіцяв відвідати. Від шамана Злидня Йорго, який регулярно носив духові дари, я чудово знав, де шукати житло Мудрого Сича, тож рушив ледь помітною стежкою, що химерно петляла між деревами. Глушина, бурелом і хащі — заблукати тут було раз плюнути. Та й небезпечних хижаків вистачало.

В одному місці я сполохав зграю великих гривастих вовків, які, на щастя, не наважилися зв’язуватися з озброєним чоловіком і велетнем із важезною кувалдою. В іншому вчасно помітив на гілці над стежкою попелясто-рудого звіра, схожого на пантеру, але з непропорційно довгим голим хвостом, що закінчувався скорпіонячим жалом. Мантикора? Ось тільки небезпечний хижак чомусь був без належних мантикорі крил, тож, мабуть, це було якесь інше чудовисько. Хай там як, цього разу вже я не наважився зв’язуватися з невідомим противником і вважав за краще обійти небезпечне місце.

Через годину такого блукання густо зарослим, а подекуди ще й заболоченим диким лісом я вийшов на світлу галявину, де росло… хотілося назвати цього гігантського велетня зі стовбуром у п’ять обхватів дубом, хоча, мабуть, це все-таки була інша рослина. Невеликий кам’яний вівтар із темними слідами принесених у жертву тварин між вузлуватими могутніми коренями дерева підтверджував, що я прийшов за правильною адресою.

Я дістав із сумки й поклав на вівтар принесене спеціально для Мудрого Сича підношення: кілька шматків смаженого м’яса, підкопчену рибу, а також витончений бронзовий браслет, який знайшовся серед товарів, захоплених у людей лицаря Уолтера. Краєм ока помітив якийсь рух за спиною й обернувся, гадаючи, що дух-захисник відгукнувся на дари. Але це був зовсім не Мудрий Сич і навіть не його друга подоба у вигляді напівоголеної рудої жінки. Хащівник! Причому спочатку я навіть прийняв його за добре знайомого мені Хрина, але потім усе-таки звернув увагу на вищий зріст — майже мені до грудей, розкуйовджене неохайне пасмо засмальцьованого волосся на голові й брудні пазурі на довгих лапищах. Зручніше перехопив свою глефу, але нечисть побачила мої приготування до бою й поспішила заговорити.

— Ти це… опусти зброю, чоловіче! Я взагалі-то тут живу, у цьому лісі, а це ти прийшов до мене в гості.

— А як же Мудрий Сич? — уточнив я, на що хащівник, який уже наминав за обидві щоки взятий із вівтаря шматок м’яса, нерозбірливо відповів із набитим ротом, що сич спить.

Поспіхом прожував і проковтнув шматок, а вже потягнувшись по наступний, зволив пояснити докладніше.

— Мудрий Сич — моя господиня, але вона зараз спить. Ти взагалі чим думав, чоловіче, коли вдень припхався до нічного птаха? Розбудити, звісно, можна, ось тільки дуже не раджу цього робити. Дух-хранитель буде невдоволений, а коли могутній дух гнівається, це страшно. Але взагалі господиня про тебе попереджала, лише тому я й пропустив тебе крізь ліс. Завдання вона для тебе має, і навіть два.

— І які ж завдання? — зацікавився я.

— Та тут неподалік одна нечисть забагато сили набрала й нахабніти почала… Карга-людожерка, може, чув про таких? Живе на півночі за розвилкою доріг, там уже начебто території людей, але нам така небезпечна сусідка ні до чого. Надто багато крові залишає, сліди погано приховує, тож рано чи пізно по неї прийдуть мисливці на нечисть, а тоді дістанеться всім. Треба цю каргу приборкати, поки не стало надто пізно.

— А друге завдання? — відразу уточнив я, і хащівник, який уже повністю доїв принесене м’ясо й сито відригнув, указав брудним пазуристим пальцем на північний схід.

— Щур там живе в річці, яка розлилася навесні. Магічний. Дуже ослаб останнім часом, тож упоратися з ним уже можна. Сама господиня напряму з іншим духом-хранителем конфліктувати не стане, бо це небезпечно. Але раз уже з’явився ти, то хоче доручити це завдання тобі. Не стане щура в тутешніх лісах — і ельфи підуть. А може, почнуть поклонятися господині, що теж добрий варіант. І ось господиня наказала тобі передати: якщо виконаєш обидва доручення, то Мудрий Сич визнає тебе своїм господарем і присягнеться вірно служити тобі, чоловіче!

Еге ж… Перспективи вимальовувалися цікаві, але про таке доручення Діассі Спритній Лані та її одноплеменцям-ельфам краще було не знати. Наостанок, перш ніж піти з лісової галявини, я підтягнувся й зазирнув у величезне дупло на місці відламаної гілки. Уже й не знаю, що сподівався там побачити, може, руду оголену дівчину в затишному різьбленому ліжечку в спальні всередині стовбура, але побачене мене розчарувало. У самій глибині великого дупла, у густому напівмороку, на підстилці з гілок і пір’я сидів і спав величезний сич із заплющеними очима.

— Щось не схоже це демонічне ядро на те, яке потрібне для першого ступеня піднесення… — цілителька з недовірою крутила в пальцях камінець, вирізаний із магічного кайпі, і навіть оглянула його на світло. — Я лише сьогодні читала в книжці, що камінь має бути маленьким і блідо-блідо-жовтого кольору, майже білого. Цей же, хоча й невеликий, але насичено-жовтий.

Луана підвела на мене очі й запропонувала відмовитися, пошукавши більш відповідне опису демонічне ядро, бо й без того ризик величезний, а тут іще й ув’язнена в ядрі енергія помітно перевищує потрібну для переходу на новий рівень «дозу». Але я був налаштований максимально рішуче й відступати не збирався, тим паче що не знав, де шукати інший відповідний букет для дочки смерті, та й інше демонічне ядро. Роздягнувся до підштаників, ліг у ліжко, взяв у ліву руку духмяний букет із «сапфірів весни», а правою закинув камінець до рота й відразу запив його склянкою води. Усе, дороги назад уже не було.

Прислухався до своїх відчуттів, але нічого не відбувалося. Хотів повідомити про це Луані… аж раптом у шлунку виник такий нестерпний різкий біль, наче я проковтнув шматок металевого натрію, який улаштував усередині мене бурхливу реакцію з горінням. Біль за лічені секунди розтікся всім тілом, м’язи спини звело судомою, я зігнувся навпіл і не закричав лише тому, що горло цілковито заніміло й я не міг видушити із себе жодного звуку. Невже я все-таки прорахувався? Це була остання думка в моєму мозку, перш ніж мене накрила темрява.

Це кінець? Я лежав цілковито паралізований в абсолютній темряві, не чуючи звуків, не відчуваючи свого тіла й із величезними труднощами ворушачи думками, непіддатливими наче валуни й повільними наче равлики. Відчуття часу повністю зникло, тож не можу сказати, скільки тривало це моє становище. Просто якоїсь миті я раптом побачив удалині іскру й невідомо звідки зрозумів, що найскладніша фаза вже минула, моє тіло витримало потік нелюдської енергії, але тепер свідомості належало якось вибратися із цього дивного місця, хоч би чим воно було.

Я побажав наблизитися до далекого вогника й навіть не пішов, а полетів до нього. Дорогою ухилився в темряві від чогось невидимого й безтілесного, але вкрай голодного, що тягнуло до мене свої щупальця, чорніші навіть за саму темряву, і загрожувало значно жахливішою долею, ніж проста смерть. Потім устиг уникнути й чогось іншого, теж гидкого й начебто слизького, що хотіло висмоктати мою душу, емоції та розум до останньої краплі. І нарешті вискочив у коло рятівного світла довкола маленької свічки, яку тримала в руці дівчина в чорному вбранні, із чорним волоссям і величезними чорними очиськами.

— Нарешті ти дістався, Альваре! А то я вже почала хвилюватися.

Мить — і темрява довкола мене розвіялася, а я опинився у вже добре знайомому робочому кабінеті зі стелажами книжок аж до стелі. Мелісента — а чорною дівчиною, яка зустріла мене в небезпечному місці, була саме вона — задула кручену свічку незвичайного смарагдово-зеленого кольору, обережно сховала недогарок до шухляди письмового столу й сіла у своє величезне шкіряне крісло. Шумно видихнула й оголосила, що тепер можна розслабитися, бо все найстрашніше для мене вже скінчилося.

— А що то було за місце? — запитав я, досі не оговтавшись від пережитого, причому голос під час цього запитання зрадницьки здригнувся. — Я нічого там не бачив, але відчував… щось… якихось дуже дивних створінь.

— Ти справді хочеш це знати? — запитала дочка смерті, дивлячись мені просто в очі й спостерігаючи за моєю реакцією. — Навіщо тобі небезпечні знання, які не належать простому смертному, навіть прикликаному героєві? Нічого корисного з моєї розповіді ти не почерпнеш, зате в тебе з’являться вороги, упоратися з якими людині не під силу, але які прагнутимуть стерти твою сутність з усіх світів лише за те, що ти торкнувся забороненого знання.

Я не знайшов, що відповісти після такого попередження, і Мелісента всміхнулася.

— Так, не всі знання корисні. Просто знай, що навіть мені небезпечно довго перебувати в тому місці, а моя мати, хоча й одна з найсильніших богинь, не від усіх чудовиськ, які там мешкають, здатна відбитися. Але досить про страшне. Бачу, ти нарешті приніс обіцяні квіти!

Я із запізненням простягнув дівчині букет синіх квітів, причому звернув увагу, що і листя, і сині пелюстки були вкриті шаром інею. Утім, дівчину це анітрохи не збентежило, і вона поставила букет до кришталевої вази, яка невідомо коли з’явилася на столі.

— Краса! І аромат який сильний! Ось тепер ти справді мене потішив, Альваре! Е-е… — моя співрозмовниця раптом утупилася в щось за моєю спиною й змінилася на обличчі. — Мамо?

Я повільно-повільно обернувся й побачив за крок від себе богиню Морану в чорній до підлоги мантії з капюшоном і золотою маскою на обличчі. Сама смерть мовчки стояла й дивилася на мене, уважно вивчаючи крізь прорізи металевої маски. Не знаю, як у мене цієї миті не зупинилося серце від хвилювання й страху.

— Прикликаний герой… — промовила жінка холодним, позбавленим будь-яких емоцій голосом. — Тоді твоя присутність у моєму домі зрозуміла. Незрозуміло лише, чого дочка так довго з тобою возиться.

— Я поясню, мамо… — Мелісента явно розгубилася, але мати, схоже, і не збиралася читати їй нотації.

— Почастуй гостя гарячим чаєм, раз уже привела його до нас додому з крижаної порожнечі вічності й витратила заради нього свою свічку безсмертя. Допоможи хлопцеві вибрати геройську здібність і відправ назад, бо там його вже другу седмицю не можуть добудитися, а посланці, які прибули до орків, утрачають терпіння. Але надалі без такої самодіяльності, дочко! Є певні правила роботи з прикликаними героями, і їх треба дотримуватися заради твоєї ж безпеки!

Після цих слів богиня смерті розвернулася, шелестячи одягом, і безслідно розчинилася в повітрі, залишивши мене з Мелісентою наодинці.

— То я все-таки помер? — слова богині смерті й недомовки її дочки не давали мені спокою, тож я вирішив з’ясувати це принципове питання.

— Технічно твоє тіло живе, і за ним належно доглядають, — почала відповідати Мелісента, обережно добираючи слова, проте побачила, що я налаштований максимально серйозно, тож пояснила й решту. — Але твою свідомість потужним потоком демонічної енергії, яка вирвалася з ядра, віднесло дуже-дуже далеко, навіть за далекі демонічні плани. Камінь виявився надто невідповідним для першого посилення й містив у рази більше енергії, ніж твоє тіло було здатне втримати й перетравити. Я пошукала твою сутність, але не знайшла в жодному з населених світів, не знайшла навіть у демонів, тож вирушила на пошуки. Адже саме через мою пораду ти вчинив настільки нерозважливо, і я відчувала відповідальність за твою долю.

— Ми відповідальні за тих, кого приручили, — пожартував я, і дочка богині усміхнулася.

— Добре, що ти зберіг здатність жартувати після всіх пережитих потрясінь.

Мелісента поставила на мозаїчну підлогу біля столу бронзову триногу, яка взялася наче нізвідки, клацанням пальців розпалила під нею вогонь, що горів без жодних дров, і поставила зверху важезний бронзовий чайник, який мав такий вигляд, наче його виготовили ще в античні часи або навіть раніше. А потім, хоча я й не запитував уголос, відповіла на запитання, що крутилося в мене в голові.

— Тебе цікавить, чи змогла б твоя свідомість вибратися з первісної порожнечі самостійно? Теоретично так, такі випадки справді траплялися, але скільки часу за мірками Елати зайняв би зворотний шлях, передбачити складно. Можливо, лише сезон-другий у межах одного року, а може, й п’ять-десять тисячоліть. Не виключено, що ти взагалі ніколи не вибрався б, навічно застрягнувши в крижаній порожнечі. Або тебе зжерли б істоти, які там мешкають і давніші за зорі та сам Усесвіт. Я вирішила цього не перевіряти й витягла тебе, вказавши дорогу.

Я подякував дочці смерті за порятунок і навіть обміркував варіант поцілувати вродливу дівчину на знак вдячності, але Мелісента насупилася й заперечно похитала головою, показавши своє негативне ставлення до такого розвитку подій.

— Не забувайся, Альваре! Ти тут винятково у справі, і мати миттєво тебе вб’є, якщо спробуєш перейти межі дозволеного. Морана ніколи не опуститься до підглядання, тож зараз за нами не спостерігає. Але богиня неодмінно відразу дізнається, якщо надумаєш лізти з поцілунками, а в гніві моя мати страшна!

У випадку богині смерті погроза «миттєво вбити» здавалася зовсім не фігуральною грою слів, тож я поспішив викинути з голови сторонні думки. Натомість із запізненням схаменувся й запитав, скільки часу вже минуло у світі Елати, поки ми тут спокійно розмовляємо й кип’ятимо чайник.

— Ти неуважно слухав могутню богиню, — дорікнула мені Мелісента. — Морана ж зупинила плин часу, повідомивши, що тебе не можуть добудитися вже другу седмицю. Особисто я так не вмію, але матері це до снаги, і хоч скільки часу ти гостюватимеш у мене, у світі Елати мине лише вісім днів.

— Ого! То я можу перебувати поруч із тобою скільки завгодно? — вирішив уточнити я, на що Мелісента заперечно похитала головою.

— А мою думку ти не враховуєш? Якщо твоє товариство стане мені неприємним або нецікавим, ти зникнеш звідси швидше, ніж устигнеш кліпнути. Та й мати прийде дізнатися, що відбувається, якщо ти надто засидишся в гостях. Тож поки вода закипає, не гаймо часу й займімося твоїми геройськими здібностями.

Дівчина махнула рукою, і довкола мене в повітрі закружляли вервечки гральних карт — принаймні саме така асоціація виникла в мене, коли я побачив ці летючі прямокутники. Карток було багато, щонайменше кілька сотень. Деякі з малюнками, інші з якимись незрозумілими рунами чи ієрогліфами. Частина карт яскраво світилася, привертаючи увагу, інші ж, навпаки, були тьмяними й, схоже, неактивними.

— Вибирай! — запропонувала мені дочка смерті, указавши на хоровод, що пурхає кімнатою. — Будь-яку здібність можеш узяти до рук і роздивитися, я підкажу, якщо не зрозумієш опису. Але найбільше тебе мають цікавити карти, що світяться — й лише одну з них ти зможеш просто зараз додати до свого арсеналу. Решта не підходять через обмеження характеристик тіла, стилю й принципів твого життя, моральних чи релігійних переконань або ти просто поки до них не готовий — усе-таки це лише перше твоє посилення, і дивно було б очікувати надто багато.

— Обмеження через моральні переконання? — весело хмикнув я, несподівано зацікавившись. — Невже щось подібне може зупинити героя на шляху до посилення?

У відповідь Мелісента спритно впіймала пальчиками в повітрі одну з неактивних карт і показала мені. На малюнку був зображений розітнутий труп із вивалившимися назовні нутрощами.

— Повне зцілення ран шляхом поїдання серця й печінки вбитих ворогів. Ти готовий опуститися до канібалізму, Альваре? Або ось, — дочка смерті виловила картку із зображенням повішеної голої дівчинки з висолопленим язиком.

— Усе, усе, не треба пояснювати, я зрозумів! — я навіть не став слухати опис зображеного там злодіяння. — Ти цілковито права, таке не для мене. Отже, потрібні лише активні карти… А є серед них здібності, які дарують мені магію?

— Звісно, тобі доступні всі дванадцять граней магії, вибирай будь-яку. Але якщо хочеш знати мою пораду, на твоєму місці я б цього не робила. Бути вправним у магічному мистецтві означає мати спорідненість із магією, бажання злитися з магічним потоком і без останку в ньому розчинитися. У тебе ж, навпаки, в арсеналі є здібність, яка блокує магію. Тож вивчити базові закляття зі своїм високим інтелектом ти зможеш, але вправним магом не станеш ніколи. Та й навчання магії триває довгі роки й потребує досвідчених наставників та відповідних навчальних закладів, а ти у своєму глухому Прикордонні нічого такого не знайдеш.

— Гаразд, переконала, — погодився я й попросив у такому разі погасити всі картки, які так чи інакше потребують вивчення магії та заклять.

Щонайменше половина запропонованих для вибору здібностей стала неактивною. Я сам вихопив із решти пів сотні карток три доступні, роздивився одну з них і підвів очі на співрозмовницю.

— Швидкий ривок, — пояснила мені Мелісента, бо малюнка цього разу не було, а напис я прочитати не зміг, — дуже корисна здібність для всіх героїв, які б’ються в першому ряду, майже всі вони її беруть. І принцеса Стелла Сі-Лорі, через конфлікт із якою ти вперше потрапив до мене, також узяла цю здібність однією з перших.

— І відколи це «свята стерва» стала принцесою?

— Ще в середині зими король Альфонс П’ятий оголосив підданим про свої заручини й швидке весілля з прикликаною героїнею, після чого давній рід Сі-Лорі назвав леді Стеллу прийомною дочкою одного з високородних, але бездітних дворян — це було потрібно за законом, щоб шлюб не вважався морганатичним і не було перешкод для весілля з королем. Улітку церемонія відбудеться в столиці королівства Брена, і твоя знайома стане королевою цієї держави. Я це знаю, бо Стелла була в цій кімнаті незадовго до тебе — не все в героїні минуло гладко під час її четвертого піднесення, і уславлена дівчина-паладин кілька днів перебувала на межі смерті.

Ця стерва була тут⁈ Можливо, навіть сиділа в тому самому кріслі, у якому я сиджу тепер? Я скривився від неприємних спогадів і вирішив, що не хочу мати нічого спільного із цією самозакоханою дурепою, через яку загинуло багато знайомих мені непоганих хлопців. Жодного швидкого ривка — я все-таки стратег, а не боєць першої лінії, і моє завдання керувати військами, а не рубатися самому. Саме це я й спробував пояснити дочці смерті.

— Ну тоді… — Мелісента замислилася, відпустила в політ картки, які були в мене в руках, і вибрала натомість дві інші. — Ось здібність на кшталт аури, яка активує тимчасове посилення бійців твоєї армії, що стоять довкола тебе. Дарує їм силу, швидкість, нечутливість до болю й повний імунітет до страху. Радіус дії аури спочатку не надто великий, лише двадцять п’ять кроків, але тренуваннями цю відстань можна збільшити в багато разів, як і зменшити витрати сил на її підтримання.

— Уже краще, добре підходить для мого випадку. А друга картка?

— Телепатичне передавання твоїх команд обраним командирам на великій відстані, причому ніхто, крім тебе й одержувачів, цих наказів не чутиме. Спочатку відстань — тисяча кроків і лише п’ятеро обраних, але тренуваннями відстань і кількість підлеглих можна буде збільшити. Здібність не найпопулярніша серед прикликаних героїв, і беруть її зазвичай злодії або вбивці, щоб таємно перемовлятися й координувати дії із союзниками, але я подумала, що тебе вона може зацікавити.

Прямий зв’язок із командирами загонів, своєрідна система керування боєм? Я згадав себе гравцем за комп’ютером, який керує слухняними юнітами на екрані. О так! Ще б мене таке не зацікавило! Якщо це не ідеальна для мене здібність, то я навіть не знаю, що може бути кращим. Однозначно беру! Саме це я й відповів Мелісенті, після чого дочка смерті запропонувала мені переламати вибрану картку здібності. Щойно я це зробив, як усі інші прямокутники, що пурхали кімнатою, зникли, а моїми пальцями побігли білі іскорки, здіймаючись руками дедалі вище, доки не досягли плечей і шиї, після чого зникли.

— Усе, геройську здібність керування загонами вивчено! — привітала мене Мелісента, після чого зняла з триноги чайник, який закипів, і почала розливати окріп у важкі керамічні чашки, що невідомо коли з’явилися на столі й були на третину наповнені сушеними травами.

— Моя тітка принесла, коли заходила в гості до матері. Чарівні трави зібрані в місцях сили кількох світів і допомагають швидше відігрітися від космічного холоду, а також очиститися від скверни та іншої гидоти. Тобі саме буде корисно після крижаної порожнечі, тож пий, поки напій гарячий!

За моїми відчуттями, у кімнаті Мелісенти я пробув години чотири, невимушено розмовляючи з дочкою богині й слухаючи її розповіді. Співрозмовниця дзвінко сміялася з моїх жартів і навіть якоїсь миті змінила своє жалобно-чорне вбрання на яскраву червоно-помаранчеву сукню. Довго перебирала яскраві прикраси, які пасували до сукні, але зрештою зупинилася на живій помаранчево-червоній змійці замість кольє. Я ж, бачачи старання дівчини мати стильний вигляд, просто побажав пристойного одягу замість запраних панталонів, у яких прибув у гості, і тієї ж миті виявив на собі стильний темно-сірий костюм із краваткою. Причому, судячи зі здивованого обличчя Мелісенти, дівчина не мала стосунку до мого перетворення, і це зробив я сам без чужого втручання, призвичаївшись до особливостей цього дивного місця.

Ми танцювали, пили обпікаюче гарячий чай і, сидячи вдвох в одному м’якому кріслі — при цьому моя права рука лежала на плечі дівчини, а Мелісента не заперечувала, — гортали товстезний давній фоліант в обкладинці з людської шкіри, за малюнками й схемами в якому дочка богині смерті намагалася пояснити мені закономірність накопичення досвіду прикликаними героями.

Я мало що розумів зі складних пояснень дочки богині, яка жила вже бозна-скільки часу й для якої ця закономірність здавалася очевидною. Але все-таки взяв до уваги, що прикликані герої вкрай рідко під час чергового посилення потрапляють до цього місця, а в більшості випадків піднесення відбувається штатно, без загрози смерті. Або, навпаки, непідготовлений герой помирає, і нічого вже із цим не вдієш. Мелісента ж намагалася підібрати умови, за яких наша нова зустріч відбулася б, але без такого надмірного ризику, яким супроводжувалося моє перше посилення. Приблизні параметри я зрозумів: десь на початку зими цього року, якщо продовжу активно тренуватися й битися, буду готовий до другого посилення, але демонічне ядро має бути блідо-жовтим або знадобляться відразу два майже білі, ледь забарвлені.

Хотілося продовжувати цю зустріч якомога довше, але якоїсь миті Мелісента раптом стала сумною й повідомила, що мені пора. І тієї ж миті, лише кліпнувши й заплющивши очі на малу частку секунди, я виявив себе в шатрі вождя, лежачи у своєму ліжку й укритий легким пледом. В узголів’ї ліжка горіла ароматична свічка, а дим пахощів стояв такий густий, що за ним я ледве бачив опорні стовпи й протилежну стінку шатра.

Цілителька Луана дрімала неподалік, примостившись сидячи на табуреті й спираючись на довгий крученний посох. Навколо очей дівчини я помітив чорні кола від утоми й недосипання — дуже важко далися цілительці ці дні. Домовик Гельмут не спав і, сидячи на столі, стругав моїм ножем деревинку, вирізаючи з неї фігурку сплячої цілительки. Саме домовик першим помітив моє повернення, але я приклав палець до губ, закликаючи нечисть до тиші, бо не хотів будити виснажену Луану.

Я сів на ліжку, відкинув плед і виявив себе цілковито голим, а також із голови до ніг вимазаним густим шаром якоїсь олії з оцтом — мабуть, цілителька протирала мені шкіру, збиваючи жар або просто стежачи за гігієною. У правій руці побачив паперовий пакунок і відразу згадав, що Мелісента приготувала мені трохи трав’яного збору із собою, щоб я міг пити цілющий відвар і у світі Елати. Пошукав свій одяг і виявив його охайно складеним та випраним. Ось тільки відразу вдягатися не став, не бажаючи бруднити речі тим пахучим кислим жиром, яким був вимазаний. І вирішив спочатку сходити до річки й скупатися, хоча не був певен, що зможу подолати цей шлях після восьми діб у комі. Обережно підвівся й зробив кілька пробних кроків шатром, прислухаючись до відчуттів. Нічого не боліло, тіло здавалося напрочуд легким і слухняним, хіба що дуже хотілося їсти, голод просто спалював мене. Жодної їжі в шатрі я не знайшов, надворі ж була ніч, я зрозумів це з перегукування нічних патрульних, тож довелося терпіти до світанку.

Луану я переклав на своє ліжко, причому виснажена дівчина навіть не прокинулася, коли я переносив її. Узяв рушник, ганчірку-мочалку й шматок кострубатого, але цілком дієвого мила та під покровом темряви голяка вислизнув за запону шатра. З докором оглянув Вуглика, який спав без задніх ніг біля входу до шатра вождя. Теж мені охоронець, спить на посту! Але будити огра я також не став і поспішив просто до річки, не бажаючи потрапляти нікому на очі в такому вигляді.

З розбігу пірнув у чорну воду й відплив подалі від берега. Благодать! Я зовсім не відчував холоду весняної річки й насолоджувався прохолодою. Поплавав хвилин десять і вже хотів повертатися до берега, але несподівано виявив себе в оточенні зграї русалок, до того ж налаштованих дуже грайливо. Річкові діви дзвінко сміялися, плавали довкола мене колами, наче акули на полюванні, раз у раз зачіпаючи хвостами або торкаючись руками.

— Альваре! Тебе довго не було, ми хвилювалися. Побудь із нами. Пограйся з нами.

Попри показну веселість і відсутність прямої агресії, річкові хижачки не давали мені наблизитися до берега, хапали за руки, заважали гребти й навіть відтягували назад на середину річки. Причому щохвилини русалки нахабнішали, а це вже було небезпечно. Найгірше ж, що я не бачив серед них «своїх» русалок, які присягнули мені на вірність як господареві. Коли я запитав про Селіну, Альвію, Найлу, Дерзу, Моріґан та інших, річкові діви, які кружляли поруч, ображено відповіли: «Та ну тих задавак, і без них тут весело!» Довелося вдатися до хитрощів. Я оголосив, що маю «цікаву роботу для найвродливішої з них», і попросив хвостатих дівчат самим вибрати, яка річкова красуня на березі розітре моє тіло й змиє з нього бруд, отримавши за це щедру винагороду.

Перевірений спосіб! Ще в античні часи богиня розбрату Еріда скористалася таким, щоб пересварити могутніх олімпійських богинь, упоратися з якими була не в змозі. Ось і тепер русалкам різко стало не до мене, вони лаялися, сварилися й билися, пускаючи в хід хвости, кулаки й гострі наче голки зуби. Я ж скористався миттю, кількома сильними гребками дістався мілководдя й нарешті полегшено зітхнув.

І лише хвилин через сім, коли на березі я вже майже привів себе до ладу й відмився від шару жиру, до мене припливла одна сильно покусана русалка з добрячими фінгалами під обома очима. Хвостата дівчина заявила, що її звуть Зейла й що в суперечці «найвродливіших» перемогла саме вона. Ну так, ця русалка була майже на пів метра довша за решту подруг і мала могутні м’язи, що дало їй безсумнівні переваги в «конкурсі краси». Я видав Зейлі шматок мила й мочалку, звелів привести моє тіло до ладу за винагороду у вигляді порції смачної смаженої риби й палкого поцілунку — на цьому наполягала сама русалка. А потім запропонував «такій сильній та вправній красуні» влаштуватися до мене на постійну роботу й проявити свої таланти в забиванні паль вище за течією, де будували міст через Безіменну річку. Прийняв від Зейли присягу на вірність і призначив її бригадиркою всієї хвостатої зграї, яка ледь мене не втопила.

Уранці тріумфуванню орків Жовтої Риби, які побачили свого вождя живим і здоровим, не було меж! Смертельну небезпеку проковтнутого мною демонічного ядра орки чудово розуміли, а моє повернення до життя називали не інакше як дивом. В очах підданих я миттєво перестав бути просто удачливим чоловіком, який із якоїсь примхи долі став вождем орків, а піднісся до значно більшого — став очільником із беззаперечним правом керувати численним племенем, якому сприяють духи й боги.

Стара Фелна крізь сльози радості прошепотіла мені, що останні два-три дні мого непробудного сну племенем поповзли недобрі розмови, а деякі шановані орки вже фактично відкрито пропонували змінити «померлого вождя» й навіть закликали до бунту. Конкретних імен травниця не назвала, але підказала, що всі ці змовники були серед тих, хто підійшов до мене найпершим і бурхливо радів моєму пробудженню, запевняючи у своїй відданості. Здається, я зрозумів, кого стара мала на увазі, — одноногого коваля Яриха й одного з десятників мого війська, який чомусь ночував у поселенні Розумної Сови, а не в тренувальному таборі, — і вирішив при нагоді поговорити з ними.

Сама ж мер Розумна Сова розповіла мені про посланців-орків роду Білого Оленя, які вже тричі приходили з північних пусток, навідували табір Горбаня та її поселення, приносили подарунки й просили зустрічі з вождем Жовтої Риби, причому втретє вже були неабияк роздратовані затримкою. Щось у тих орків сталося серйозне, ось тільки ділитися своєю проблемою ні з ким іншим, крім «уславленого Альвара Завойовника», посланці не захотіли.

Також іще позавчора повернувся з походу до східних давніх руїн Суен Мисливець, який утратив у тій далекій і небезпечній подорожі половину розвідників, що вирушили з ним. Сам Суен теж був тяжко поранений і тепер перебував у лазареті, відмовляючись розповідати про те, що сталося, а з доброго хіба що привів із собою дюжину вертких гоблінів, які постійно верещали й яких хотів показати особисто мені. Розумна Сова звеліла поселити метушливих і галасливих гоблінів окремо, не в її поселенні, і вони спорудили курені нижче за течією Безіменної річки.

Я знайшов майстра-ювеліра й попросив виготовити п’ять однакових срібних амулетів із символами глибоководного вугра й сича з одного боку та знаком-оберегом богині смерті з іншого. За моїм задумом, п’ятеро найдостойніших і найвідданіших мені командирів-орків мали отримати ці нагороди з моїх рук, після чого «станеться диво» й «милість духів дозволить справді гідним чути свого вождя». Так, я хотів обіграти свою нову геройську здібність саме так, щоб не лише покращити керованість війська, а й підвищити відданість орків, які зі шкіри пнутимуться, аби теж потрапити до числа «гідних». Майстер вислухав моє замовлення, подивився на грубий ескіз на восковій дощечці й пообіцяв зробити все за два дні, якщо вождь знайде достатню кількість срібла.

Орчиха-бронниця Ябада Шкіряниця, яка підійшла цієї миті, принесла виготовлений нею новий обладунок зі шкури магічного кайпі й попросила мене приміряти, що я й зробив на очах у всіх орків, які зібралися, спричинивши нову хвилю захоплення й радісних вигуків. На галас із шатра вождя вийшла заспана й невдоволена цілителька Луана, але побачила мене й, забувши, що вона шанована жриця, з вереском кинулася до мене та повисла на шиї, ридаючи в три струмки. Я спробував заспокоїти дівчину й запевняв, що все скінчилося, але Луана мене не чула й далі ревіла, тож я відніс дівчисько на руках назад до свого шатра й посадив на ліжко.

— Гельмуте, приготуй чаю із цих трав, — указав я домовикові на принесений збір. — Сама богиня Живиця власноруч збирала ці трави в місцях сили, і відвар із них лікує будь-які душевні рани й очищає душу від скверни. Луана після такого відразу заспокоїться.

— Ти зовсім дурень, витрачати таку безцінну реліквію на мене⁈ — цілителька миттєво перестала ревіти й силоміць вихопила пакунок із моїх рук.

Оглянула самі трави й списаний незрозумілими рунами папір, у який вони були загорнуті, та підвела на мене почервонілі від сліз і розширені від подиву очі.

— Навіть я, хоч яка слабка в магії, відчуваю присутність шанованої мною Матері-Живиці. А якщо досвідченіші в таких справах жерці підтвердять наявність у цих травах божественної сили, то цьому пакунку з травами взагалі не буде ціни! Його поставлять у сховище церкви й берегтимуть як святиню, показуючи пастві лише на головні свята. До того ж «очищає душу». Ти хоч розумієш, Альваре, що це означає? Що будь-який, навіть найстрашніший грішник може очиститися перед смертю, лише раз сьорбнувши цього напою, і піде на нове коло переродження без тяжкого тягаря, що висів на його душі. Скільки у світі багатіїв, які нагрішили за життя настільки сильно, що бояться смерті й готові віддати останнє, аби змити свої гріхи. Цей пакунок трав — влада над такими людьми й потенційно величезні гроші, тож навіть не смій думати про те, щоб витрачати цей скарб на мене!!!

Я стояв приголомшений, не впізнаючи своєї зазвичай безтурботної й веселої подруги, яка вже старанно переписувала незрозумілі символи з пакувального папірця на чистий аркуш, акуратно копіюючи кожен штрих і кожну закарлючку та аж висолопивши язика від старання.

— Це дочка богині вирвала аркуш із Книги Долі, сказавши, що він не настільки важливий, — підказав я, на що отримав нову порцію докорів від цілительки.

— Альваре, ти телепень, якщо не розумієш величезної цінності цього клаптика паперу! На ньому божественне письмо! Найдавніша мова, від якої походять усі людські мови! Кожен символ на цьому аркуші — ключ до забутих знань. Якщо цю мову розшифрувати, можна розгадати й таємниці написів на пірамідах біля кордону викривлених земель, і викарбувані руни на давніх колонах східного узбережжя, і зміст загадкових старих фоліантів, які зберігаються у сховищах церкви. Моя тобі порада, Альваре, подаруй цей папір моїй наставниці преподобній Ванді, і старша жриця зробить для тебе все, про що ти її попросиш!

Ого! Я залишив цілительницю переписувати символи, а сам поспішив до тренувального табору, до свого війська. Не терпілося випробувати в дії свої нові можливості після посилення. Та й хотілося подивитися, якої злагодженості досягли всі мої орки, люди й ельфи за вісім днів тренувань під командуванням Хуго Спритного й чи готова моя армія з півтори сотні клинків до нового бойового походу.

Перед виходом із табору я на п’ять-сім хвилин зазирнув до лазарету й поговорив із Суеном Мисливцем, який розповів про крах експедиції до давніх східних руїн. За словами досвідченого ветерана, спочатку все йшло чудово, і очолюваний ним загін досліджував кам’янисту територію за найближчим і наступним пасмом східних пагорбів. Відвідав щонайменше сім поселень гоблінів, усюди бачачи безрадісну картину цілковитої злиденності, голоду й слідів канібалізму. Гобліни були готові братися за будь-яку роботу просто за їжу — нести речі мандрівників, служити провідниками, прибирати в шатрах, прати й готувати. Деякі зневірені матері навіть пропонували оркам купити в них дітей.

Причиною такого тяжкого становища місцевого населення стала сувора зима після неврожайного року, а також зграї диких хижаків, які кружляли довкола поселень усі зимові місяці й нападали на збирачів корінців та самотніх мисливців. Але, крім того, траплялися набіги зголоднілих огрів із передгір’їв, які розоряли гоблінські поселення, убивали жителів, а також забирали їх із собою в полон. Варто було Суенові Мисливцеві лише натякнути, що гобліни можуть піти разом з орками до родючих земель на заході, як від охочих не стало відбою, і їхню кількість довелося дуже обмежити.

Але далі везіння скінчилося. Перша ж спроба групи орків наблизитися до одного з давніх зруйнованих некрополів завершилася нападом скелетів, які полізли з усіх щілин. Було їх близько пів сотні, серед них і такі, що рухалися дуже швидко, а також атакували магією, тож навіть утекти від них не вдавалося. Саме там група Суена Мисливця втратила трьох орків-розвідників і близько двох десятків гоблінів, які ув’язалися за ними. Сам керівник групи зазнав тяжких поранень, але вцілілі орки й гобліни винесли його до безпечного місця, після чого було вирішено повертатися на територію Жовтої Риби.

Усе це змушувало серйозно замислитися. Східні землі виявилися не такими вже й простими, як я уявляв спочатку, і до їхнього освоєння треба було ґрунтовно підготуватися. І насамперед заснувати там мережу укріплених сховищ, де поселенці або добувачі могли б ховатися від усіляких небезпек і чекати на прибуття допомоги. Про це я міркував усю дорогу до тренувального табору, прикидаючи кількість поселенців, строки будівництва й число охоронців, бо від ідеї освоєння східних земель відмовлятися не збирався.

А приємним відкриттям стало те, що за вісім днів моєї відсутності бійці-орки не байдикували, а справді тренувалися з гирями, штангами й на тренажерах щодня по п’ять-шість годин, від раннього ранку до полудня, покращуючи силу, спритність і витривалість. Ба більше, під керівництвом Хуго Спритного й Фадира Твердолобого моє військо продовжувало відточувати показані мною групові перешикування, відпрацьовувало прорив ворожого строю та штурм стін, бої «стінка на стінку», захист лучників і арбалетників від ворожого обстрілу та взаємодію різних видів військ. Навіть новачки, які зовсім недавно прийшли з племені Сильної Діви, уже більш-менш розуміли, що їм робити, і рівнялися на ветеранів Жовтої Риби, тож я залишився дуже задоволений.

Засмучували лише ельфи, які не розуміли більшої частини команд і водночас зовсім не прагнули вчити «варварську» мову орків. Ні, у заняттях із фізичної підготовки довговухі стрільці брали участь нарівні з усіма, та й по мішенях стріляли на полігоні щодня, щоб не втратити своїх навичок. Але вписуватися в загальну військову машину племені Жовтої Риби вперто не бажали, воліючи спілкуватися лише між собою й залишатися замкненою маленькою групою. Вершники Мансура, хоча їх теж було лише семеро, у цьому плані вигідно відрізнялися від консервативних ельфів. Люди також мали проблеми у спілкуванні з орками, але хоча б намагалися це виправити й навчалися чужої мови. Кожна людина вже могла більш-менш порозумітися — десь словами, а десь хоча б жестами, й орки вже приймали найманців Мансура за «своїх». Але з гостровухими, на жаль, усе було зовсім не так, і ситуацію треба було терміново виправляти.

Після закінчення першої частини групових занять, під час якої я сам собі дивувався й дивував інших, відтискаючи від грудей масивні валуни та штангу, навантажену кам’яними млинцями, до якої раніше побоявся б навіть підійти, я покликав Діассу Спритну Лань для серйозної розмови. Спочатку відзначив ефектний вигляд самої дівчини в тренувальному костюмі та її чудову фізичну форму, але замість похвали у відповідь або хоча б ввічливої усмішки зустрів із боку ельфійської лучниці холодність і настороженість. Я прямо запитав, що відбувається й чому моя життєрадісна знайома сьогодні сама на себе не схожа. На що Діасса, дивлячись мені просто в очі й уважно стежачи за моєю реакцією, відповіла гранично чесно.

— Ми обоє з тобою знаємо, що людина не могла вижити після того, як проковтнула демонічне ядро. Це непорушний закон природи, винятків із якого бути не може. Ось я й міркую весь ранок і навіть радилася з іншими ельфами, чим став Альвар Завойовник після смерті. Якимось різновидом нежиті? Якщо так, то ти явно не скелет і не зомбі, а щось хитріше й схоже на людину. Можливо, ти вампір? Вампіри ж сильніші за людей, а ти справді став сильнішим, ніж раніше, я це помітила. Але твоє серце б’ється, кров пульсує у венах, та й зараз яскравий сонячний день, а ти не відчуваєш через це жодних незручностей.

— То ось чому ти така напружена! — я нарешті зрозумів причину холодності подруги, яка вважала, що розмовляє з мерцем. — Не знаю, як змусити тебе повірити, але я не помер. Можеш після заняття поговорити із цілителькою Луаною, я допоможу з перекладом. Жриця докладно розповість тобі, як усі ці дні доглядала за моїм тілом, як напувала водою й витирала липкий піт, що проступав, сумішшю олії та оцту.

— Якщо плоть так довго зберігалася без розкладання, то, мабуть, демонічна сутність, яка містилася в ядрі, захопила тіло людини на ім’я Альвар Завойовник, і зараз я розмовляю з демонічною тварюкою, що оселилася в цій оболонці? — Діасса зробила рукою знак вигнання й, схоже, навіть засмутилася через те, що я не зник і не перетворився на порох. — Одне іншого не краще. Ти надто сильний демон, мені такого не вигнати.

Я навіть не знав, як спростувати таке абсурдне припущення. І просто показав оберіг богині смерті Морани, який завжди носив на шнурку на шиї.

— Хіба демони можуть носити обереги богів? Наскільки я чув, ці тварюки або згорають від дотику до такого святого предмета, або сам предмет руйнується, якщо демон надто сильний.

Але аргумент зовсім не переконав ельфійку, і дівчина й далі була насторожена, наче чекала, що я на неї накинуся й спробую загризти. Не допомогли й мої слова про те, що прикликані герої та монахи Урсі здатні ковтати демонічні ядра, а я якраз своєрідний прикликаний герой, нехай і прикликаний орками. Зрештою я махнув рукою, зневірившись переконати співрозмовницю, і перейшов до головної теми, заради якої й покликав ельфійську дівчину.

— Мені дуже потрібно, щоб найкращі лучники Елати не губилися в бою й були здатні розуміти, що відбувається довкола, вчасно орієнтуючись у швидко мінливій обстановці. Це потрібно для вашого ж виживання — твої неброньовані друзі вкрай уразливі в бою й живуть лише доти, доки щитоносці та бійці важкої піхоти їх прикривають. І якщо ваша охорона кудись переміститься або відступить, а ви не зрозумієте, куди йти, мені доведеться ховати твоїх друзів і пояснюватися з князем через те, що не вберіг його улюблену племінницю.

Діасса Спритна Лань, яка спочатку слухала мене з явним скепсисом, зрештою погодилася, що це справді важлива тема. І навіть запитала, що потрібно від неї та її лучників, пообіцявши врахувати мої вимоги й побажання.

— Зараз буде друга частина групових занять, присвячена тактиці, перешикуванням у бою й покращенню координації різних загонів. Спочатку кожну свою команду я перекладатиму для вашої групи ельфійською, але ближче до кінця заняття перестану це робити. А вас усіх прошу, щоб ви вголос хором повторювали за мною команди мовою орків для кращого запам’ятовування. Їх буде небагато, буквально півтора-два десятки слів, тож упораєтеся. Чув, що ельфи пишаються своєю доброю пам’яттю й легко запам’ятовують мало не з першого разу навіть довгі балади та пісні, тож сподіваюся на вас.

Справді спрацювало! Семеро ельфійських лучників дружно повторювали слова чужої мови, але вже за деякий час обходилися без мого перекладу. А найважливіше, що лучники нарешті зрозуміли, чого від них хоче командир — перебувати досить близько до ворога, щоб упевнено вражати його стрілами, але водночас завжди зберігати між собою й противником якийсь захист, щоб чужі бійці не могли наблизитися впритул і нав’язати невигідний для неброньованих стрільців ближній бій. І якщо орки-захисники кудись переміщалися, довговухі стрільці за командою своєї прекрасної командирки миттєво змінювали позицію, часто ще до того, як я встигав віддати їм відповідний наказ.

— Чудово, Діассо Спритна Лань, так тримати! У тебе природжений талант командирки стрілецької групи, показуєш саме те, чого я від твоїх ельфів і домагався. Діассо, приймай під своє командування ще й десяток арбалетників. Уранці я відвідав у лазареті Суена Мисливця, у нього перелом щиколотки й рвані укушені рани по всьому тілу, тож командир арбалетників одужає ще нескоро. Спробуй сама, узагалі без моїх підказок, орієнтуватися на полі бою й віддавати команди всьому об’єднаному загонові стрільців.

Загалом для першого разу племінниця князя впоралася непогано, хоча ельфійка часом грубо помилялася й не враховувала, що луки й арбалети мають зовсім різну швидкість перезаряджання, та й орки-арбалетники не здатні швидко бігати через металеві обладунки й важку зброю, тому в її групі періодично виникала плутанина. Після заняття я вказав своїй довговухій знайомій на ці огріхи, але загалом похвалив Діассу, червону від хвилювання й мокру від поту, наче ельфійка останні дві години не стріляла, а розвантажувала залізничні вагони.

— Ти показала себе чудово, і я думаю саме тебе другою після Хуго Спритного підвищити до рангу півсотника. Платня буде вищою, більше повноважень і влади, але й вимагатиму від тебе суворіше.

— Дякую за довіру, Альваре! — ельфійка вже забула свої недавні страхи щодо вампіра або демона в моїй подобі й знову стала тією життєрадісною дівчиною, якою я звик її бачити. — Але де ти знайдеш іще тридцять стрільців для моєї півсотні? Наскільки розумію, «зайвих» бійців у тебе немає, і все військо сьогодні брало участь у тренуванні.

— Так, ти маєш рацію. Нових стрільців у мене справді немає, хоча певні ідеї щодо цього все-таки є. Як ти загалом ставишся до гоблінів?

Несподіване запитання збило з пантелику й збентежило лісову красуню, тож Діасса навіть не знайшлася, що відповісти. Утім, я й так усе зрозумів.

— Напевно, як і більшість твоїх одноплеменців, вважаєш гоблінів просто брудом під ногами, з яким гордим ельфам навіть спілкуватися не личить. Так?

Мовчання ельфійки підтвердило, що я не помилився у своєму припущенні. Що ж, це було цілком очікувано — якщо до людей і орків безсмертні ельфи ставилися з погано прихованою зневагою, то що вже говорити про слабших гоблінів? Утім, я не засмутився й почав розповідати.

— Суен Мисливець привів дюжину гоблінів, щоб показати мені, але сказав, що там на сході, на пагорбах перед Хребтом Владик, їх як бруду. Сотні й навіть тисячі. Голодних, диких, слабких і боягузливих. Готових працювати просто за їжу й дах над головою. Я хочу дати їм захист і найняти, бо робочих рук у племені Жовтої Риби серйозно бракує, а багато робіт не потребують великого розуму чи значної фізичної сили. Але не лише як чорнороби гобліни мене цікавлять. Чудово розумію, що бійці з гоблінів нікудишні, таких навіть дитина здолає дерев’яним тренувальним мечем, але їх справді багато. Кидати дротики й полювати з коротких примітивних луків гобліни вміють, тож користь принести можуть. Відібрати з них три десятки або навіть пів сотні найздібніших до стрільби, видати кращі луки й ганяти до сьомого поту на тренуваннях, щоб слухалися беззаперечно й чітко виконували всі команди. А три десятки навчених лучників здатні завдати ворогові серйозних проблем, навіть якщо це лише гобліни. Що скажеш, Діассо Спритна Лань? Готова стати півсотницею, а невдовзі й сотницею моєї армії? Чи мені шукати іншого командира для навчання новобранців?

Ельфійка опустила голову й дуже довго мовчала, нервово кусаючи губи та обмірковуючи несподівану пропозицію. Потім подивилася на мене й важко зітхнула.

— Я взялася б за таку роботу, але ельфи Річкового Щура мене засміють, коли дізнаються. Горда племінниця князя роду опустилася до того, що водиться з жалюгідними гоблінами. Яка ганьба! Утім, після того як трясла голими цицьками перед орками, втрачати мені вже нічого. Я згодна, Альваре! Розраховуй на мене!

Було ще одне завдання на сьогодні, яке я вирішив доручити ельфам, — постаратися відокремити лютого ватажка дугарів від решти стада й загнати його до міцного загону, який за час мого непробудного сну спорудили мисливці-орки біля підніжжя великого пагорба. Саме ельфам я хотів доручити цю справу, бо лісові жителі мали спорідненість із тваринами й могли уникнути зайвої агресії волохатих носорогів. Та й ельфи були спритнішими й моторнішими за орків, що могло допомогти уникнути жертв, якщо все-таки щось піде не так. Справу я вважав небезпечною, тому навіть був готовий до можливої відмови ельфів, але довговухі мисливці несподівано легко погодилися й запевнили мене, що впораються із завданням. Причому навіть без Діасси Спритної Лані, яка попросилася знову поїхати разом із вождем в об’їзд територій, чим дуже мене здивувала.

— Знаєш, Альваре, після історії із запрошенням гоблінів я дійшла висновку, що ти не демон і не вампір, — оголосила моя супутниця, коли ми на двох спокійних жеребцях від’їхали від тренувального табору. — Ти все той самий знайомий мені ненормальний чоловік зі своїми дурними ідеями, які чомусь зрештою виявляються правильними. І якщо ти Альвар, то хочу зізнатися, що страшенно хвилювалася, бо вважала тебе мертвим. Три дні просиділа у своєму шатрі заплакана, ні з ким не спілкувалася. Навіть думала попросити дядька замінити мене іншими лучниками — пам’ятаєш, князь пропонував тобі такий варіант? І навіть, чесно зізнаюся, серйозно міркувала над тим, щоб самовільно покинути тренувальний табір і повернутися до ельфів. Але добре, що не довелося порушувати дане слово, а то не хотілося б повторити долю батьків…

— А що сталося з твоїми батьком і матір’ю? — я раніше якось соромився ставити подрузі це запитання, хоча мене, звісно, дивувало, що я нічого не чув про батьків Діасси, тоді як про дядька ельфійка мені всі вуха прогула.

— Вони виявилися надто самовпевненими, за що й поплатилися. Наобіцяли й не змогли виконати обіцяне, тож мусили відмовитися від усіх претензій на князівський престол і стати простими збирачами трав, щоб уникнути косих поглядів або навіть ганьби вигнання. Чесно кажучи, я не дуже знаю, що там сталося багато років тому між ними й дядьком. Чула лише, що була якась принципова суперечка, і мої батьки зганьбилися, не зумівши добути обіцяне. Давно це сталося, років сто п’ятнадцять тому, і відтоді батьки оселилися в маленькому будинку за далекими скелями й живуть там у глушині. А я на момент тих подій була зовсім крихітною лялькою, тож мене залишили жити в домі дядька…

Ельфійка замовкла на півслові, можливо, звернувши увагу на мої округлені очі. Сто п’ятнадцять років тому? Виходить, моїй довговухій співрозмовниці приблизно стільки…

— Вибач, Альваре, я випадково проговорилася. Узагалі-то не хотіла тебе лякати, називаючи свій справжній вік. Ви, люди, живете зовсім недовго, і за вашими мірками я взагалі мала б бути вижилою з розуму старезною бабцею, а то й уже пів століття лежати в труні. Але скільки ти мені давав?

— Ну… сімнадцять років. Може, дев’ятнадцять… І зараз ти мене просто вбила. За твоїми мірками я, мабуть, узагалі нерозумне немовля.

— Є таке! — розсміялася ельфійка. — Мені важко сприймати тебе серйозним у такому юному віці, та й поводишся ти часом наче наївна й допитлива дитина. Думаєш, я не помічаю, як ти щоразу підглядаєш за моїм переодяганням у шатрі, коли міняю тренувальний костюм на похідну сукню? І що там узагалі можна побачити крізь таку вузьку щілину?

Я зніяковів і почав було щось белькотіти на своє виправдання, але ельфійка мене зупинила.

— Та годі, Альваре, не виправдовуйся. Якби я хотіла заборонити тобі дивитися на мене, то щільніше запинала б запону шатра. Ой! Дивися, за нами хтось скаче, підганяючи конячку й здіймаючи клуби пилу. Схоже, щось сталося.

Цим вершником виявився Мансур, який прискакав повідомити, що до поселення Розумної Сови знову прибула делегація орків роду Білого Оленя і вони наполегливо вимагають зустрічі з вождем Альваром Завойовником. Довелося нам перервати прогулянку й поспішати до поселення.

Прибулих було четверо. Старший син вождя нечисленного племені Хеша Хрипуна. Шаман племені Рябого Уйза. І відразу двоє представників племені Оора, яке також входило до роду Білого Оленя й жило на протилежному боці великих болотяних пусток, — саме із грибниками й збирачами черемші цього племені періодично зустрічалися мої мисливці. Причиною появи делегації була кровопролитна й виснажлива війна, яку від минулого року п’ять племен роду Білого Оленя вели проти спільного ворога — підступного й жорстокого Борза Пожирача Змій.

Минулої осені об’єднана армія п’яти племен дала загарбникам відсіч, розбивши вороже військо у великій битві на болотах і змусивши тоді Борза відступити до своєї неприступної фортеці на скелях. Облога фортеці й спроба ще одного штурму не дали результату, тож племена втратили багатьох добрих бійців і навіть двох вождів та мусили відступити на свої землі.

Але за зиму ворог зализав рани, відновив чисельність армії й знову повернувся до своїх агресивних планів. Сутички на болотяних пустках почали відбуватися регулярно, причому перемогу в них частіше здобували агресори. А потім вожді двох племен Білого Оленя, які найбільше постраждали від осінніх боїв і весняних набігів ворога, вийшли з військового союзу, погодившись сплачувати тяжку данину й ставши васалами Борза Пожирача Змій. Фактично вони перейшли на бік ворога, пообіцявши надсилати своїх бійців для всіх битв, постачати провіант для війська й метал для кузень, а також надавати провідників, які добре знали болотяні пустки й могли провести ворога в обхід усіх постів.

Після цієї подвійної зради становище трьох іще незалежних племен дуже погіршилося. І перед загрозою очікуваної воєнної поразки та цілковитої різанини вони вирішили попросити допомоги в сусідів. Але рід Невловимого Бекаса, який жив східніше, відразу відмовив прохачам, причому в грубій формі, і навіть відкрито оголосив про плани поживитися територіями за рахунок ослаблених війною сусідів. Тому вся надія залишилася лише на Жовту Рибу, і саме з благанням про допомогу до «легендарного й удачливого вождя Альвара Завойовника» прохачі й прийшли.

Я уважно вислухав прибулих, уточнив деякі подробиці й наказав послам чекати на рішення у виділеному для гостей шатрі, відпочиваючи й частуючись. Сам же організував нараду військових очільників, для участі в якій запросив також травницю, старшого шамана й мерів двох своїх поселень. Ійю з найдальшого поселення Сильної Діви запрошувати не став, бо лише добиратися туди гінцеві було години дві, а потім іще щонайменше стільки ж потрібно було на зворотну дорогу, а на той час нарада однаково вже завершилася б.

— Ми в будь-якому разі вплутаємося в цю війну, бо Борз Пожирач Змій як агресивний і небезпечний сусід просто під боком нам зовсім не потрібен, — оголосив я «вступну» своїм командирам і радникам. — Але пропоную обговорити два принципові питання. Перше: чи готові наші воїни помирати за чужі інтереси, і якщо «так», то скільки коштуватиме наша допомога? Чи ми допоможемо племенам Білого Оленя лише в тому разі, якщо вони ввійдуть до складу Жовтої Риби, а їхні жителі та землі стануть нашими?

Десятники загомоніли, обговорюючи обидва запропоновані варіанти. Війна з Борзом Пожирачем Змій, чисельність армії якого після здобуття двох нових васалів оцінювалася приблизно в півтори сотні бійців, здавалася серйозним випробуванням, пройти яке без великих жертв було неможливо. Тому після приблизно години бурхливих суперечок мої очільники дійшли спільної думки, що жодної винагороди в ослабленого й пошарпаного Білого Оленя не вистачить, щоб оплатити нашу підтримку в такій скрутній ситуації. Тож умовою вступу у війну могло бути лише приєднання трьох племен до Жовтої Риби.

— Гаразд, друзі, я вас зрозумів. І тоді друге, не менш принципове питання: ми зустрінемо головну армію ворога в болотяних трясовинах на територіях, де наші духи-хранителі не мають жодної сили, а ми опинимося в невигідних умовах? Чи дочекаємося, поки Борз Пожирач Змій покине свою неприступну фортецю в скелях і піде в наступ на племена Білого Оленя, після чого поліземо на штурм прямовисними схилами з боку лісу Сильної Діви? Ті схили я оглянув. Підіймач для нас не запустять, тож доведеться видиратися майже прямовисними стінами, використовуючи драбини й прикриваючись щитами від обстрілу згори. Ворогові ж вистачить залишеного у фортеці десятка бійців, щоб утримувати оборону проти всієї нашої армії. Дуже складно. Але шанс на успіх усе-таки є. Особливо під час раптового нападу або під покровом темряви.

— Але чого ми досягнемо, вождю, якщо ціною величезних втрат усе-таки візьмемо штурмом фортецю Борза Пожирача Змій? — запитав верховний шаман Злидень Йорго. — Його головне поселення з жителями розташоване не на скелях, а нижче в долині, тож утрата фортеці не надто зашкодить ворогові. А ось головна армія Борза змете племена Білого Оленя, які залишилися, пройде болотяні пустки й нападе на наші поселення, покинуті без охорони. Спочатку спалить поселення Горбаня й виріже всіх жителів. Потім така сама доля спіткає й поселення Розумної Сови. І навіть якщо перебратися через Безіменну річку й захопити поселення Сильної Діви ворог не зуміє, але й без того наші втрати будуть неприпустимими!

Слушне зауваження від мудрого шамана, який добре знав ситуацію. Причому саме такий сценарій війни й був найімовірнішим, якщо не зупинити головну армію ворога ще на далеких підступах до наших земель. Тому, хоч як мені хотілося битися лише на знайомих територіях, де нам була б забезпечена підтримка духів-хранителів, усе-таки доведеться йти на чужі болота. Після слів шамана цю позицію підтримали й усі інші.

— Що ж, я вас зрозумів, друзі. Поклич сюди наших гостей, — попросив я одного з десятників. — Оголосимо їм наші умови, а заодно спробуємо зрозуміти, скільки часу маємо в запасі. Бо якщо Борз Пожирач Змій іще не виступив і лише готується до нової війни та озброює свою збільшену армію, ситуація для нас може значно спроститися.

— Але що може статися, вождю? — пролунало відразу кілька здивованих голосів.

— Потенційно за три-чотири доби ми зможемо отримати багато-багато гоблінів, які слабкі, але здатні тримати лук зі стрілами й стати нашими очима на всіх болотах. А крім того, саме на випадок війни з Борзом Пожирачем Змій я домовлявся з ельфійським князем роду Річкового Щура, і Ерагор Знавець Лісу пообіцяв надіслати пів сотні своїх уславлених лучників. Ельфів я в будь-якому разі маю намір покликати на допомогу, тож, Діассо Спритна Лань, саме час поговорити з дядьком!

Посланці роду Білого Оленя вислухали вимогу про об’єднання напрочуд спокійно, без істерик і заламування рук. У мене навіть склалося враження, що вони заздалегідь припускали саме таку відповідь Жовтої Риби на відчайдушне прохання про допомогу. Але реакція представників трьох племен на пропозицію все-таки виявилася різною. І якщо плем’я Хеша Хрипуна миттєво прийняло мою умову, а молодий син вождя Юш Худий відразу поцікавився можливістю переселити всіх сорока трьох жителів, які залишилися живими після кривавих ворожих набігів, подалі від зони бойових дій, то інші посланці виявилися не такими поступливими.

— Мені треба поговорити з вождем, бо сам я настільки важливого питання вирішити не можу, — відповів скрипучим голосом старезний шаман племені Рябого Уйза, який просто розвалювався на ходу.

— Ми готові битися пліч-о-пліч і щедро заплатити Жовтій Рибі за допомогу у війні. Але не згодні схилити голови й підкоритися будь-кому, чи то Борз Пожирач Змій, чи Альвар Завойовник! — такою була відповідь посланців племені Оора, яке найменше постраждало від війни й ворожих набігів.

Що ж, як кажуть, силоміць милим не будеш, і я не став наполягати на поглинанні племені Оора. Натомість пообіцяв уже завтра особисто з’явитися до вождя Рябого Уйза для ділової розмови й обговорити з ним перспективи співпраці. Племені ж Хеша Хрипуна, готовому просто сьогодні влитися в Жовту Рибу, запропонував для переселення найвіддаленіше від зони бойових дій поселення Сильної Діви. Так, я вірив у мудрість орчихи-мера Ійї, яка не відмовить сорока новим поселенцям, а ті у відповідь будуть безмежно їй вдячні й постараються чесною працею виправдати виявлену довіру. Гідну посаду колишньому вождеві та його синові мер також знайде, щоб вони не почувалися обділеними, а воїнів я мав намір забрати собі. У племені Хеша Хрипуна після всіх негараздів у строю залишилося лише вісім сильних орків, але навіть таке невелике поповнення новими ятаганами для моєї армії теж було приємним підсумком — курочка по зернятку клює, як каже відоме прислів’я.

З Ійєю ж я мав намір зустрітися найближчими днями. Не лише для того, щоб дізнатися, як минуло розселення біженців, а й серйозно поговорити на дуже делікатну тему. Річ у тім, що хоча мої радники й визнали штурм фортеці Борза Пожирача Змій небезпечною та безперспективною авантюрою, я однаково не викидав цієї ідеї з голови. Мене непокоїло, що якщо ми перемагатимемо армію Борза на болотяних пустках, у чому я майже не сумнівався, то хитрий і обережний вождь просто відступить зі значною частиною війська, як уже сталося минулої осені, й сховається у своїй неприступній фортеці.

Звідти їх не виколупати жодною силою, а припасів моєму ворогові вистачить, щоб пережити навіть дуже тривалу облогу. Виникне дурна патова ситуація, за якої остаточно перемогти я не зможу й буду змушений, забувши про всі інші справи та бажання розширювати володіння Жовтої Риби в інших напрямках, постійно тримати армію біля обложеної фортеці. Причому розділивши своє військо на дві частини, щоб Борз не міг ані вийти з північного входу, ані спуститися підіймачем до лісу Сильної Діви, де його бійці могли накоїти лиха. Не можна було допустити й варіанта, за якого Борз Пожирач Змій утече ще до бою та сховається у своєму гірському укритті, коли побачить справжню чисельність війська, що йому протистоїть, тож показувати всю міць Жовтої Риби ніяк не можна було.

Ось тільки мій ворог мав одну вразливість, якою я збирався скористатися. Борз Пожирач Змій досі вважав племена Мудрого Сича підлеглими йому, і в такій омані мій ворог міг перебувати до наступного відряджання своїх збирачів данини на підконтрольні території, а це ще дві або три седмиці. З вождем племені Сильної Діви Борз був добре знайомий і вважав м’язисту орчиху своєю слухняною підлеглою. Тому я хотів попросити Ійю, узявши із собою п’ятьох бійців, яких Борз і його орки також добре знали, під будь-яким приводом проникнути до ворожої фортеці — або впросивши спустити для них вантажну платформу, або обійшовши пасмо скель далеким шляхом.

Навіщо мені взагалі це було потрібно? Щонайменше для того, щоб вивідати плани ворога: строк нападу на племена Білого Оленя й напрямок головного удару, щоб саме там зустріти ворожу армію. А ще я хотів попросити Ійю хитрістю послабити ворога, умовивши Борза відрядити десяток-другий орків для охорони її поселення Сильної Діви, якому начебто щось загрожує. Цих ворожих бійців зустріли б мої підготовлені хлопці в кількості щонайменше сотні… після чого до Борза вже ніхто з його підлеглих не повернувся б.

Мінус десяток-другий берсерків — досить серйозний удар по армії у сто п’ятдесят клинків, і місію Ійї після цього можна було б вважати успішною. Але найкращим я вважав варіант, за якого Борз Пожирач Змій дозволив би загону орків Сильної Діви залишитися у своїй фортеці. Хоча б на ніч, а то й узагалі залишив би васалів охороняти свою фортецю на весь час військової кампанії проти Білого Оленя. Під покровом ночі орки Сильної Діви знешкодили б нечисленних нічних патрульних, скинули б мотузки й допомогли піднятися моїм штурмовикам, а то й узагалі спустили б для них вантажну платформу. Утім, на настільки критичну помилку ворожого вождя я особливо не розраховував, але на послаблення армії Борза й витік його військових планів усе-таки сподівався.

З гоблінами я поспілкувався того самого дня і, треба чесно визнати, справили вони на мене жалюгідне й гнітюче враження. Дрібні, людині приблизно до пояса, худі й тремтячі чи то від слабкості, чи то від страху перед суворим вождем орків. У відвертому лахмітті замість нормального одягу, і всі якісь забиті, боялися навіть очі підвести, не те що зайве слово сказати. Зважаючи на те, що мої орки два дні посилено їх відгодовували перед цією зустріччю, мені навіть страшно було уявити, якими їх застав мій посланець Суен Мисливець. Я розглядав гоблінів зі свого шатра, а вони мене поки не бачили, із тривогою чекаючи появи суворого й могутнього вождя орків, від якого залежатиме їхнє життя. І я постарався справити належне враження, одягнувши новий, лише сьогодні отриманий бойовий обладунок, узявши до рук магічну глефу й навіть розмалювавши обличчя чорними смугами «бойового розфарбування».

— Діассо Спритна Лань, станеш праворуч від трону. І взагалі, від сьогодні це буде твоє місце під час усіх офіційних перемовин. Не біда, що спочатку не розумітимеш жодного слова. Просто з поважним виглядом кивай на мої слова й роби суворе обличчя. Луано, зазвичай ліворуч стоїть травниця Фелна, але стара пішла до лісу навчати свою наступницю шукати лікарські трави, тож стань ліворуч і зрідка начебто ненароком підсвічуй свій крученний магічний посох. Вуглику, станеш позаду трону з важезною кувалдою в лапах, шкіритимеш ікла й грізно гарчатимеш, ну й постарайся під час аудієнції не колупатися в зубах.

На гоблінів у мене були дуже великі плани, тому я боявся розчарувати прибулих, які замість величезного й могутнього орка побачать звичайну людину. Але мої побоювання виявилися марними — варто було мені вийти з шатра й сісти в різьблене крісло вождя, як орки закричали: «Альвар! Альвар!», а всі дванадцятеро гоблінів дружно впали на коліна й уткнулися лобами в землю. Схоже, я перестарався з підготовкою…

— Ану швидко підняли пики й встали! Не можу ж я розмовляти з вашими лисими потилицями! — наказав я навмисно суворим голосом, та ще й Вуглик посилив враження своїм гарчанням, тож гобліни поспіхом схопилися, ще сильніше тремтячи від страху.

Я відкинувся на спинку крісла й неквапливо оглянув цю жалюгідну тремтячу групу. Еге ж… важко буде зробити із ЦЬОГО бійців. Такої самої думки дотримувалася й ельфійка Діасса Спритна Лань, яку я попросив поділитися своїми враженнями про потенційних новобранців. Цілителька Луана ж раптом насупилася й звернула мою увагу на дрібну гоблінську дівчинку, яка стояла крайньою праворуч, хиталася від слабкості й, схоже, почувалася зовсім недобре, судячи з крапель поту, що рясно виступили на лобі та щоках.

— Не подобається мені її вигляд, Альваре! Це не просто слабкість. У дівчинки сильний жар і мутний піт. І неприродний для гобліна колір шкіри, наче світліший із жовтуватим відтінком. Симптоми дуже схожі на жовту пошесть, епідемії якої кілька разів прокочувалися територіями південніше Внутрішнього моря, залишаючи цілі міста безлюдними. Преподобна мати Ванда перед поїздкою до цих країв особливо попереджала нас звертати увагу на такі небезпечні симптоми.

— Це взагалі лікується? — відразу уточнив я, на що цілителька невпевнено відповіла, що «загалом так, але лише якщо діяти рішуче й не гаяти часу». І що «теорію вона знає, бо всіх молодих жриць Матері-Живиці інструктували перед поїздкою до регіону, який межує з дикими землями, звідки в минулому приходила чума». І що страшний діагноз треба спочатку підтвердити, оглянувши підозрілу дівчинку, а для цього відвести її до шатра лазарету, поки вона не заразила всіх довкола жахливою смертельною хворобою або не померла просто тут.

— Ти! — указав я рукою на цю вухату дівчинку з величезними бурштиново-помаранчевими очиськами, яка хиталася від слабкості й мало не непритомніла. — Ти, схоже, хвора, тож зараз підеш із цілителькою до лазарету, де моя радниця тебе огляне й призначить лікування. Уважно слухай мудру жрицю Матері-Живиці й виконуй усе, що вона каже, і невдовзі одужаєш.

Дівчинка слухняно кивнула, і на її очах виступили сльози. Коли ця парочка пішла, я звернувся до решти гоблінів.

— Ви знали, що дівчинка з вашої групи заражена смертельною хворобою, але однаково привели її до мене. Навіщо? Ви хотіли мене вбити?

І знову гобліни впали на коліна, схиливши голови до самої землі. Один із них, не підводячи голови, почав відповідати.

— Ніяк ні, володарю Альваре! Ця дівчинка — сирота зі спорожнілого маленького поселення біля гірського струмка, звуть її Лайя. Її родичі загинули взимку від голоду, а всіх сусідів забрали в полон велетні, вона одна вціліла. Але знахар і шаман оглядали дівчинку, як заведено в наших краях, перш ніж давати прихисток комусь чужому, і не побачили жодних ознак прокляття чи хвороби. Та й жила Лайя разом з іншими вже давно, і нічого дивного з нею не було.

— Володарю, дівчинку могли вкусити, коли на нашу групу напала нежить біля старих руїн. Погане те місце, ми зазвичай не ходимо до старих споруд, але твої орки наполягли. І все скінчилося погано, багато гоблінів там загинуло. А Лайя втекла, але, мабуть, приховала, що її вкусили, — боялася, що тоді її покинуть. І вона сама пішла за твоїми посланцями, ніхто її не тягнув. Злого наміру з нашого боку не було. Не вбивай нас, володарю!

У цей час Луана, яка повернулася, повідомила, що оглянула гоблінську дівчинку й по всьому її тілу виявила набряклі та гнійні виразки, характерні для жовтої пошесті. Тому жодних сумнівів більше не було: до поселення Розумної Сови прийшла чума, здатна знищити тут усе живе.

Луана сказала, що відтепер вхід до лазарету має бути закритий — ніхто не повинен заходити до лікарського шатра, а тим паче потім виходити з нього. Усі найближчі до лазарету шатра треба звільнити від жителів і обкурити димом. Усередині ж самого лазарету залишаться лише хвора й Суен Мисливець, який лежить в іншій кімнаті зі зламаною ногою та покусаний зомбі, за яким також треба спостерігати, бо цей орк може бути заражений. Доглядати цих двох пацієнтів будуть цілителька та її німа служниця Хані, яка прийшла прибирати й контактувала з хворою. Ну й, можливо, ще знадобиться Фелна, бо без допомоги досвідченої травниці тяжку хворобу не здолати, та й хтось має приносити їжу.

— Помолися за мене, Альваре! — попросила бліда цілителька, яка намагалася триматися впевнено й навіть вимучено всміхалася. — Вибач, але уроків грамоти найближчими днями не буде. Побачимося за дві седмиці, якщо Матір-Живиця та її сестра Морана будуть до мене милосердні.

Ось тобі й поговорив із гоблінами… Було величезне бажання зігнати свою лють на групі біженців, які принесли до племені Жовтої Риби смертельну заразу й поставили під загрозу сотні життів. Хоча розумом я розумів, що гобліни ні в чому не винні, та й зеленошкірі біженці стояли переді мною перелякані, схоже, уже подумки попрощавшись зі своїм життям.

— Слухайте мене уважно! Зараз усі ви скинете одяг, і мої помічники оглянуть вас на предмет укусів і виразок від страшної хвороби. І якщо ви чисті, я забуду цей випадок, не лютуватиму й не рубатиму вам голови, хоча ви й принесли до мого дому страшну хворобу.

Мої орки оголили зброю, готові пустити її в хід за найменшої непокори. Але всі одинадцятеро гоблінів слухняно роздяглися догола й дозволили себе оглянути. Усе виявилося чисто — хоча шрамів на них вистачало, але це були сліди давніх травм і поранень.

— Можете вдягатися. Наскільки розумію, ви всі з різних поселень. Так?

Швидке опитування підтвердило мої слова, одинадцятеро гоблінів представляли сім різних поселень, зокрема два дуже великі, з населенням понад тисячу жителів кожне.

— Повертайтеся до своїх домівок і оголосіть сусідам, що вождь орків Альвар Завойовник згоден дати голодним гоблінам прихисток і роботу, але прийме не всіх. Кожне ваше поселення має надати до моєї армії гоблінів, які добре володіють луком і стрілами, але водночас не падають від старості й готові щодня тренуватися. За кожного вправного стрільця від поселення я згоден прийняти ще десятьох інших гоблінів, яким дам дах над головою й забезпечу роботою. А тепер слухайте мене особливо уважно. Усього мені потрібно не більше п’ятдесяти стрільців і, відповідно, я готовий прийняти до пів тисячі поселенців-гоблінів. Тому хто з ваших сусідів не встигне прибути до мене, той буде змушений повернутися назад ні з чим, хай він хоч тричі уславлений лучник або вправний майстер. Ви всі мене зрозуміли? Тоді чому досі стоїте й марнуєте час? Біжіть щодуху додому, щоб саме ви та ваші друзі змогли потрапити до числа щасливців!

Гобліни з радісним писком дружно розвернулися й кинулися бігти на схід. Ги Безжальний Убивця, який слухав мою палку промову й уже оговтався від поранень, криво всміхнувся й сказав, що особисто він на місці цих гоблінів повбивав би інших, щоб для нього та його друзів гарантовано вистачило місця. Костолом після слів Ги всміхнувся й заявив приблизно те саме.

— На щастя, не всі настільки злі й кровожерливі, як ви двоє. Та й гобліни загалом не такі вже люті та жорстокі, як могутні орки. Тож вони просто змагатимуться в бігу, а завтра ще до полудня ми побачимо перші групи нових поселенців.

Про чуму я знав дуже мало, бо в моєму світі люди вже давно не стикалися з такою напастю. Але однаково розумів, що запропонованих Луаною заходів протидії недостатньо, та й заражений чумою намет у самому центрі поселення з населенням понад чотириста жителів — украй невдале сусідство. Тому я наказав поставити далеко в лісі, де раніше вирубували дерева, три окремі великі шатра й оточити їх валом із колючих гілок, щоб жоден дикий звір або допитлива дитина не пролізли до небезпечного місця. Наказав забезпечити цьому табору цілодобову охорону з чотирьох орків-мисливців із наказом негайно стріляти на ураження в будь-кого, хто надумає порушити карантин.

До першого шатра звелів перенести на ношах Суена Мисливця й хвору гоблінську дівчинку, у жодному разі не торкаючись їх і накривши дорогою тканиною, а обличчя всіх носильників обмотати ганчірками. Ці ганчірки, ноші, як і весь одяг хворих та носильників, наказав неодмінно спалити після перевезення. До другого шатра наказав поселити трьох розвідників, які повернулися разом із Суеном Мисливцем із походу на схід, а також членів їхніх родин і всіх, із ким ці орки близько контактували. Таких загалом набралося одинадцятеро. Від Луани я вже знав, що симптоми жовтої пошесті проявляються протягом перших трьох-семи днів, тож якщо орки, які перебувають під підозрою, виявляться чистими, їх можна буде звільнити за седмицю.

Третє шатро призначалося для проживання Луани, її служниці Хані та старої травниці Фелни, які доглядали хворих. Останній заборонялося безпосередньо контактувати із зараженими, але стара мала готувати настоянки й відвари з припасів, які приноситиме до табору її юна учениця-наступниця. Цілу гору замовлених Фелною в’язок трав, а також жаровню, інструменти й дрова мої орки відразу доставили до «карантинного табору».

Усі ці приготування й переміщення зайняли решту дня та відібрали купу нервів, тож до ночі я просто валився з ніг від утоми, хоча й відчував певне полегшення від того, що зробив для безпеки племені все, що міг. Ні, був, звісно, й інший, радикальніший варіант розв’язання проблеми, який пошепки підказав мені Костолом: немає зараженої гоблінської дівчинки та орків, що повернулися з небезпечного походу, — немає й загрози чуми для всіх інших, особливо якщо тіла відразу спалити. Але серйозно розглядати цю пропозицію я не став, бо, як казала дочка богині смерті, це «суперечило моїм переконанням».

Увечері я поговорив крізь колючу огорожу з Луаною й запевнив хоробру дівчину, що ціную її рішення допомагати чумним пацієнтам, яке межує із самопожертвою, і що регулярно її навідуватиму. А вже в темряві, ледве не падаючи з ніг від утоми, добрів до свого шатра з єдиним наміром упасти на ліжко й миттєво заснути. Але… із запаленої олійної лампи, трьох кухлів чаю на столі й букета квітів зрозумів, що в мене, схоже, нічний гість, а радше гостя. Невже Діасса Спритна Лань не пішла до тренувального табору й залишилася ночувати в моєму шатрі? Таке рішення гордої ельфійської дівчини різко не відповідало її звичній поведінці, але саме ця думка першою спала мені на гадку.

Я обережно зазирнув за завісу зі шкур, яка відгороджувала дальню частину шатра, і… закричав від щастя, не стримавши емоцій. На стільці біля мого ліжка в одязі зі старих ганчірок і деревної кори сиділа скарлючена сухенька постать, яку я миттєво впізнав. Кірена — моя знайома кікімора! Перша істота у світі Елати, яка повірила в мене й визнала своїм господарем! Домовик Гельмут крутився біля своєї давньої подружки, намагаючись їй догодити й показуючи свою колекцію вкрадених ножів і ложок.

— Кірено, як же я радий тебе бачити! Але як ти знайшла мене за тисячу миль від королівства Брена?

— Відчула навесн-ні твою появу, господарю-н. І пішла в той бік-н. Довго йшла. Гори перейшла, де була фортеця, у якій тебе минулого разу зн-найшла. Потім море довго обходила берегом. Гидкі кобольди відібрали в мен-не кошик із подарунками, який для тебе русалки Лерея й Він-нелла зібрали. Двічі втрачала твою мітку, уже зовсім було зневірилася. Ал-ле дійшла. І ось я тут, господарю-н!

Я підняв на руки її сухеньке й дуже легке тіло, міцно притиснув до себе й довго не відпускав. Домовик навіть приревнував і почав виявляти нетерпіння, невдоволено пихкаючи, тож я посадив кікімору назад на стілець.

— Гельмуте, даю тобі важливе завдання: добре відгодувати нашу мандрівницю, бо від неї лише шкіра та кістки залишилися. А ще треба буде пошити для Кірени новий одяг, добру тканину завтра принесу.

Гельмут смикнув мене за рукав, привертаючи увагу, й указав на рулон тканини на підлозі. Зрозуміло, домовик уже вкрав матеріал для своєї подруги. Лаяти його я, звісно, не став.

— Сьогодні й завтра відпочивай, Кірено, а потім берися до своїх звичних обов’язків. У шатрі треба підтримувати порядок, щоранку приносити чисту воду, та й підстригтися й поголитися мені вже давно час, а нікому, крім тебе, довірити шкребти моє горло гострим ножем я не можу.

— Усе зроблю, господарю-н! А якщо тр-реба, ще кікімор покличу допомагати. Їх багат-то живе неподалік н-на болоті, від н-них і дізналася, де сам-ме тебе шукати.

Треба ж! А я скільки не дивився, не бачив жодної кікімори ані на великих Північних, ані на Південних болотах.

— Так, клич усіх, кого побачиш, знайду їм роботу. Нічого кікіморам мерзнути на болотах, коли ви такі корисні, слухняні й працьовиті. А ще невидимі…

Я замовк на півслові, бо несподівано зрозумів, що зовсім не обов’язково саме орчисі Ійї та її бійцям ризикувати й залишатися у фортеці Борза Пожирача Змій на ніч, щоб скинути мотузку. Їм достатньо лише проникнути до фортеці, дізнатися плани ворога й провести із собою невидимий диверсійний загін, який усе зробить якнайкраще. І мотузку вночі скине. І підслухає розмови ворога. Та й отруту, якщо знадобиться, кому треба в юшку підсипле. Безперечно, з поверненням Кірени в мене розв’язалися руки, відтепер я міг діяти рішучіше й із більшою фантазією!

Наступного ранку замість звичайного тренування я наказав десятникам перевірити зброю підлеглих і за потреби змусити її нагострити, а бійцям — вдягати бойові обладунки й готуватися до маршу. Спочатку в напрямку поселення Горбаня біля Бездонного озера, де буде коротка зупинка на відпочинок і сніданок, за час якої відправлені вперед розвідники перевірять стежки через небезпечні болота на північ від озера. Після цього головна армія пройде нічийні болота й вступить на чужу землю роду Білого Оленя. І там уже всім нам доведеться бути максимально обережними, бо заздалегідь передбачити, як поведуться господарі території після появи численного війська Жовтої Риби, було важко.

Якщо плем’я Оора, яке живе найближче, нападе на нас, ми показово зметемо ворога й спалимо рідне поселення цього племені. Але якщо його бійці не заважатимуть нам, ми проігноруємо їхнє поселення й без зупинки рушимо далі, бо нашою головною метою є поселення племені Рябого Уйза. Його представник учора на перемовинах помітно вагався й навіть зізнався, що сам не проти об’єднання з Жовтою Рибою та переконуватиме вождя прийняти цю вимогу, бо лише в об’єднанні із сильним сусідом бачить шанс уціліти. У війську Рябого Уйза лише двадцять п’ять сильних бійців-берсерків, тож був непоганий шанс, що вождь усе-таки виявить розсудливість, побачивши вшестеро численнішу армію, і не стане воювати. Тим паче що ми цьому племені зовсім не вороги й прийшли із пропозицією допомоги.

Вирушили за пів години, причому я не поїхав верхи, а пішов пішки нарівні з іншими бійцями. Дещо хвилювався через масивного Чевуха, який раніше завжди гальмував військо, але сьогодні брат Розумної Сови, що за час інтенсивних тренувань скинув щонайменше кілограмів сорок, поки витримував темп, хоча й було видно, як важко це давалося огрядному оркові. Тому я спробував його підбадьорити.

— Я обіцяв твоєму братові Чавуху спіймати для вас їздових дугарів. Твій брат не дожив, загинувши в битві на західному березі. Але дугарів уже спіймали й приручають. Думаю, за седмицю вже зможеш спробувати їздити верхи на цих величезних носорогах.

— Дякую, вождю! Я пам’ятав твою обіцянку й працював на тренуваннях як проклятий. І після закінчення занять щодня самостійно тренувався з гирями та штангою. Уже можу брата Топа пронести на плечах довкола полігона, але поки лише двічі.

Вуглик постукав себе кулаком у груди, і я обернувся до чорного огра.

— Пам’ятаю-пам’ятаю. Один дугар буде твоїм. Уже передчуваю, яким же величезним і страхітливим ти матимеш вигляд верхи на велетенському носорозі!

Без пригод ми дісталися Бездонного озера й після короткого відпочинку рушили на нейтральні землі. Треба зазначити, що від часу мого останнього відвідування північних боліт ранньою весною, коли я переміг тут страшного магічного кайпі, на цій величезній території стало помітно сухіше. Тепер можна було йти не обов’язково по коліна у в’язкій болотяній багнюці, та й узагалі лише у двох місцях довелося трохи намочити взуття. Безживний чорно-сірий краєвид змінився життєрадісним зеленим килимом, повним яскравих помаранчевих, синіх і червоних квітів. Щебетали птахи, всюди я помічав сліди звірів, зокрема досить великих. Відразу й не скажеш, що ми йшли непотрібною землею, на яку до мене ніхто не претендував.

— Стояти!!!

Я застережливо підняв руку, наказуючи колоні орків припинити рух, і зійшов із показаної розвідниками безпечної стежки. Підійшов до кострубатого засохлого дерева, яке, схоже, не вижило в такій складній болотяній місцевості, і торкнувся рукою потрісканої кори.

— Так і знав. Ти ж насправді древень? Сильна хижа нечисть, яка маскується під дерево й чатує на необережну здобич. Я зрозумів це, бо вже зустрічав таких, як ти.

Підозріле дерево мовчало й не ворушилося, тож у мене навіть зародилася підозра, що я помилився. Але я все-таки продовжив монолог.

— Із власного досвіду знаю, що ви сильні, міцні й віддані захисники, та й пересуватися можете дуже швидко, якщо цього потребує справа. Мені саме такі охоронці потрібні, і я готовий вас найняти. Тут на болотах напевно є й інші такі древні. Приходьте вночі до воріт південного поселення біля великого озера. Я попереджу орків, які там живуть, щоб вас не скривдили й нагодували добрим м’ясом і смачною рибою. Там сьогодні вночі й поговоримо.

Древень нічим не виказав, що почув і зрозумів мої слова, та й узагалі не вийшов з образу сухої мертвої корчі, але я все-таки сподівався, що мою пропозицію передадуть іншим і болотяна нечисть прийде до вказаного місця.

— Вуглику! Поклади під коріння цієї деревини кілька рибин із тих, які видали тобі в дорогу орки поселення Горбаня. А потім наздоганяй решту.

Я повернувся до строю й наказав колоні рухатися далі. Діасса Спритна Лань, яка підійшла до мене й не зрозуміла жодного слова з тієї промови, яку я виголосив мовою орків, поцікавилася причиною недавньої зупинки. Мої слова про болотяну нечисть здивували ельфійку.

— Я чула від старших про живі дерева, але жодного разу за понад сто років життя їх не зустрічала. І вважала їх лише казкою, якою відлякують малюків від самостійних прогулянок лісом. То ось який вони мають вигляд… — ельфійська мисливиця обернулася й роздивилася корчу, яка залишилася вдалині. — Нізащо не зрозумієш, що це не просто мертве дерево. Я таких десятки й сотні бачила в лісі біля Студеного струмка та поблизу рідного поселення. Невже вони всі древні?

— Не всі, але якась частина точно.

За розмовами ми пройшли нічийні болота, з цікавого зустрівши хіба що стадо дугарів із десяти тварин та грибників племені Оора. Останні, побачивши чужу армію, покидали важкі кошики й щодуху кинулися тікати, а невдовзі ми почули дзвін сигнального калатала. Вислані вперед розвідники, зокрема вершники Мансура, повідомили про переполох у чужому таборі, де зачинили ворота й поспіхом готувалися відбивати штурм — на кутових вежах юрмилися лучники, а вздовж усього периметра стояли озброєні чим попало орки.

Моє військо пройшло на відстані менш ніж двох польотів стріли від стін поселення Оора, дозволивши переляканим захисникам роздивитися нас у всіх подробицях. Судячи з того, що ворота залишилися замкненими, а по нас ніхто не стріляв, бійці Оора отримали наказ сидіти тихо й не провокувати військо, яке проходило неподалік, що нас цілком влаштовувало. Добре помітною дорогою, яка вела між доглянутими полями на північний захід, ми рушили далі й приблизно опівдні прибули на місце. У таборі Рябого Уйза орки теж приготувалися до нападу, але миттєво розслабилися й навіть відчинили ворота, коли я назвався й повідомив, що прибув на перемовини з вождем, про що вчора попереджав їхнього шамана.

— Отже, ти пропонуєш мені посаду мера — твого намісника, який керуватиме об’єднаними племенами Уйза, Хитрого Шлапи та Яго Курця. І наглядатиме за всією величезною територією Білого Оленя, крім земель племені Оора, з якими поки не все зрозуміло? — розвалений на величезній подушці, набитій духмяним сіном, старезний вождь Рябий Уйз, чия вкрита плямами пика мала сліди перенесеної віспи чи якоїсь подібної хвороби, а ноги зовсім його не тримали, замислено почухав лису голову. — Заманливо, звісно, не сперечаюся… Але все-таки ні! Я звик сам бути вождем і керувати своїми орками, не озираючись на господаря!

— Але, батьку… — у нашу розмову втрутився молодший син старезного вождя, який стояв праворуч від подушки, — сильний і міцний орк зі зламаним лівим іклом. — У такому разі Борз Пожирач Змій просто знищить нас усіх!

— Цієї поразки поки не сталося. І, може, взагалі ніколи не станеться, тож не можна втрачати надію й здаватися. Плем’я Оора нам допоможе, а в них сорок міцних бійців. Та й сусідній рід Невловимого Бекаса може передумати й усе-таки допомогти нам, особливо якщо ми пообіцяємо їм велику плату. Сусідів небагато, два племені із загальною кількістю бійців до пів сотні, але разом ми зберемо армію, яка не поступатиметься війську Борза Пожирача Змій! Разом ми вистоїмо!

Я подумки підрахував і скривився, із сумнівом похитавши головою.

— Упевнений, що рід Невловимого Бекаса не настільки безпросвітно дурний. І він вирішить не жертвувати своїми бійцями в безнадійній війні, а просто забере ваші території, які спорожніють після воєнного розгрому й цілковитої різанини. Або вони навіть волітимуть приєднатися до Борза Пожирача Змій, щоб разом із ним вас зжерти й поділити здобич. Але навіть якщо Невловимий Бекас прийде вам на допомогу за обіцянку «дуже великої винагороди», разом ви ледве-ледве нашкребете сотню воїнів, а у вашого противника в півтора раза більше. Тож ви однаково програєте!

Але старий орк виявився глухим до доводів розуму й затявся з ослячою впертістю, не бажаючи «ставати залежним від мене», хоча ця залежність була лише порожньою формальністю. Уперто торочив, що сорок років керує племенем і часи за ці роки бували різні, але «хмари завжди розходилися й поверталися ясні дні», що неминуче станеться й цього разу. Я сперечався з ним, наводив різні аргументи, поступово втрачаючи терпіння й закипаючи через його безпросвітну дурість — Рябий Уйз не бачив далі власного носа й відмовлявся визнавати очевидне: війна його племені проти Борза Пожирача Змій уже фактично програна, тому говорити про якусь «незалежність» і «збереження посади вождя» вже пізно, а тепер питання стоїть у збереженні життів.

Але тут, коли я все-таки не стримався й оголосив вождеві, що «мудрість не обов’язково приходить разом зі старістю, і часто старість приходить сама», звернув увагу на дивну пантоміму, яку за спиною батька влаштував його молодший син. Цей м’язистий орк зі зламаним іклом кривлявся й щось показував мені, хапаючись обома руками за горло, а потім закочуючи очі. Невже пропонує мені задушити впертюха й запевняє, що не втручатиметься? Або натякає, що сам може усунути вождя й посісти його місце? Я перевів погляд на старезного шамана, який стояв ліворуч і трохи позаду подушки Рябого Уйза, але теж із цікавістю повернув голову й поглядав на спадкоємця, який корчив пики. Шаман перевів погляд на мене й виразно кивнув. Згоден із молодшим сином вождя, що впертюха, який стоїть на шляху об’єднання племен, треба усунути?

Ну що ж… Я теж кивнув йому у відповідь. Тієї ж миті старий шаман дістав зі складок свого одягу й накинув на шию Рябому Уйзу, який сидів попереду, чорний зашморг, а міцний орк-спадкоємець допоміг його затягнути й тримав натягнутим, доки старий, який хрипів, із посинілим і вкритим віспинами обличчям не затих і не впав набік. Я ж утримав ельфійку Діассу Спритну Лань і Хуго Спритного, які були присутні разом зі мною на перемовинах, не дозволивши своїм радникам втрутитися у вбивство, що відбувалося, — це внутрішня боротьба за владу в племені сусідів, і ми до неї непричетні, про що зможемо говорити із чистою совістю.

Коли все стихло, шаман стягнув із шиї вбитого вождя шнурок із медальйоном, зробленим, схоже, зі старовинної срібної монети з просвердленим посередині отвором. Передав його спадкоємцеві, а той, своєю чергою, простягнув знак влади мені.

— Я Чуха Однозубий, — із запізненням представився цей міцний орк-батьковбивця. — І я готовий стати твоїм намісником замість упертого батька, який вижив із розуму. Плем’я Рябого Уйза згодне ввійти до складу Жовтої Риби. Армія племені тепер твоя, Альваре Завойовнику. Але тепер скажи, мудрий вождю, що нам треба зробити, щоб кривавий Борз не захопив моє поселення й не влаштував тут нещадної різанини?

Для мене це було дещо дивно, але жителі поселення цілком спокійно сприйняли звістку про те, що «серце старезного вождя не витримало напружених перемовин», а влада перейшла до його сина й спадкоємця Чухи Однозубого. Чуха мав двох старших братів, але не виникло взагалі жодних заворушень чи невдоволення, усі орки просто прийняли зміну вождя як належне, зокрема й рідні брати. Наскільки я зрозумів, батько ще давно визначив Чуху як найздібнішого й найамбітнішого із трьох синів, і двоє інших прийняли це рішення. Старший із братів працював шкіряником, бо не відзначався богатирською статурою й не став воїном, тож із ним усе було більш-менш зрозуміло. Але спокою середнього я не розумів — Тих Залізні Пальці був одним із найпомітніших і найсильніших воїнів і навіть поєдинником від племені Рябого Уйза, тож у його незворушність і відсутність власних амбіцій я анітрохи не вірив.

Звістку ж про те, що плем’я Чухи Однозубого об’єднується з могутнім і сильним південним сусідом, а численна армія Жовтої Риби відтепер захищатиме поселення, жителі сприйняли з величезним захопленням і піднесенням. Коли мене представили присутнім як вождя об’єднаного племені, околиці оголосилися натхненними криками: «Альвар! Альвар!! Альвар!!!», причому нові піддані не поступалися моїм давно перевіреним бійцям.

Разом із новим мером я оглянув укріплення табору Однозубого й визнав, що стіни високі та міцні, ворота надійні, а всю рослинність довкола вирубано начисто, щоб жоден ворог не міг підкрастися непомітно. Мабуть, навіть не було потреби евакуювати мирних жителів, про що я думав спочатку. Достатньо було вчасно помітити небезпеку й подати сигнал розпаленим багаттям, яке побачать мої дозорці з високого пагорба на схід від Бездонного озера й передадуть далі, і за дві-три години армія Жовтої Риби буде тут. Але достатній гарнізон усе-таки доведеться залишити, щоб табір протримався ці дві-три години, тож поспішати з переселенням воїнів до тренувального табору я не став.

Загалом захистом поселення Однозубого я залишився задоволений. Але формально нейтральне поселення Оора, яке стояло на дорозі до головних земель племені Жовтої Риби, усе-таки мене непокоїло, як і розташовані не так уже й далеко на заході ворожі поселення Хитрого Шлапи та Яго Курця. І саме з поселення Курця я вирішив почати, бо від розвідників Однозубого вже дізнався, що захисників там майже не залишилося — усіх орків, здатних тримати ятагани, Борз Пожирач Змій забрав із собою до фортеці на скелях, і протистояти нам могло хіба що озброєне чим попало ополчення. Легка здобич! Тому я наказав не баритися й негайно вирушати, узявши із собою також двадцять п’ять орків Однозубого.

На жаль, напасти зовсім несподівано не вдалося. Коли попереду показалися стіни чужого поселення, ми вже виразно чули сигнал тривоги, що долинав спереду, на стінах маячили постаті захисників, а ворота поселення Яго Курця виявилися щільно зачиненими. Утім, ця перешкода не могла зупинити мою армію.

— Костоломе, оточити стіни. Ніхто не повинен утекти! Хуго, стіна щитів! Підведемо арбалетників і лучників ближче. Діассо, твоє першочергове завдання — зняти зі стін усіх ворожих лучників, після чого перемикайтеся на решту.

Це був просто тир. Двох хвилин моїм стрільцям вистачило, щоб прибрати зі стін усіх захисників, які туди вилізли, а з нашого боку взагалі не було жодного пораненого. І хоча моїм бійцям уже ніщо не загрожувало, я не став розслаблятися й вирішив діяти так, наче ми справді штурмуємо серйозну фортецю з безліччю захисників.

— Щитоносці, шикуйтеся черепахою! Щити згори й з усіх боків! «Важкі», під прикриттям щитів підходьте до воріт і рубайте їх! Берсерки, тягніть таран!

Важезний стовбур товстої сосни, який мої орки вибрали дорогою й очистили від гілок, підтягли до самих воріт. Лише трьох ударів вистачило, щоб стулки не витримали й упали всередину. Залп арбалетників упритул, щоб прибрати захисників, які перебували з іншого боку воріт, — і ось уже моя армія входить до захопленого поселення, більше не зустрічаючи жодного опору. Точного часу, витраченого на штурм, я, зрозуміло, знати не міг, але, за внутрішніми відчуттями, усе зайняло щонайбільше сім-вісім хвилин.

Уцілілих жителів — переляканих і таких, що навіть не думали чинити опір, — мої орки зігнали до центру поселення, і я навскидку оцінив їхню кількість у півтори сотні. Ще чотирьох, які намагалися втекти з оточеного поселення, добряче побитих, притягли «Головорізи» Костолома, який перебрав командування над найвідбитішими й такими, що не визнавали дисципліни, бійцями племені під час хвороби Ги Безжального Убивці й відтоді продовжував ними командувати. Костолом же особисто приніс мені відрубану голову старого орка з почорнілими зубами й сказав, що це вождь Яго Курець, який першим спробував утекти з оточеного поселення.

— Чудово! Зв’язати всім руки за спинами! — указав я на захоплених полонених, але потім помітив серед здобичі орчих із грудними дітьми й наказав зробити для них виняток. — Сьогодні переправимо їх до каменоломні на нашій території, а завтра я вирішу їхню долю. Обшукати намети. Усе більш-менш цінне забрати із собою, решту спалити вщент!!! Борз Пожирач Змій має зрозуміти, що станеться з усіма його васалами.

Поки збирали цінне, я відправив пів сотні бійців до сусіднього поселення Хитрого Шлапи. Ні, я зовсім не ставив завдання захопити це поселення. Навпаки, мені було потрібно, щоб воно вціліло. Завданням відправленого півсотенного загону було лише налякати орків, які жили в тому поселенні, назватися об’єднаною армією племен Рябого Уйза та Оора й розповісти про захоплене й спалене поселення Яго Курця, «де не залишилося нікого живого». Дозволити порахувати свою чисельність, пообіцяти захопити поселення Хитрого Шлапи «завтра або післязавтра», а потім піти. Я дуже розраховував, що Борз Пожирач Змій, дізнавшись про падіння одного зі своїх васалів, розлютиться й почне припускатися помилок. Щонайменше розділить своє військо й відправить частину охороняти останнього васала, а то й піде на землі Білого Оленя всією армією, залишивши фортецю в горах без достатньої охорони.

Легкий штурм поселення Яго Курця, який обійшовся взагалі без утрат і приніс багату здобич, багатьом запаморочив голову, і мої бійці хотіли повторити швидкий успіх. Не лише рядові орки, а навіть мої десятники пропонували дорогою назад захопити поселення Оора, біля якого проходитиме наша армійська колона, конвоюючи полонених на рідні території. Зізнатися, я й сам насилу відганяв такі думки, нагадуючи собі, що одна річ — захопити залишене без захисту поселення, яке охороняє лише ненавчене ополчення, що ледве здатне тримати в лапах зброю й покинуте напризволяще вождем, і зовсім інша — зустріти опір сорока міцних орків. Ні, ми, звісно, переможемо, але зазнаємо відчутних утрат, що було вкрай невчасно перед великою битвою з армією Борза Пожирача Змій.

Тому, як і вранці, я мав намір просто пройти біля табору племені Оора, і ворота цього поселення, які раптово відчинилися, викликали в мене подив. Вони вирішили атакувати⁈ Утім, моя розгубленість тривала буквально кілька секунд, після яких я вже віддавав команди, розвертаючи бійців у бік можливого противника, перешиковуючи їх із похідної колони в бойові порядки й розставляючи стрільців. Але з воріт вийшли… лише троє орків, причому всі без зброї в лапах. Ця трійця, щосили демонструючи дружелюбність, попрямувала до мене. Двох я впізнав — це були вчорашні перемовники від племені Оора, третім же був сам вождь, судячи з розкішної шапки зі строкатого пір’я та ошатного, розшитого візерунками одягу. Не дійшовши десяти кроків до мене, трійця зупинилася й синхронно низько вклонилася.

— О мудрий і справедливий Альваре Завойовнику! — звернувся до мене незнайомий третій орк, постійно мимоволі зиркаючи на довжелезну колону полонених зі зв’язаними лапами. — Я Оор, вождь свого племені, і мої посланці розповіли мені про твої плани об’єднати наші племена проти спільного ворога. Загалом я не проти, але все-таки прошу дати мені час на обмірковування такої непростої пропозиції, яка потребує обговорення з моїми радниками, відсутнім зараз мудрим хранителем традицій, а також духом-захисником Білим Оленем. Дай мені хоча б седмицю, після якої я зможу дати остаточну відповідь.

Вождь вирішив потягнути час? Це було дивно й дуже підозріло. Що взагалі може докорінно змінитися за одну седмицю й визначити рішення вождя? Оор хоче відсидітися осторонь і подивитися, чим завершиться моє протистояння з Борзом Пожирачем Змій, щоб запропонувати свої послуги переможцеві? Чи його плани значно підступніші й Оор веде перемовини з моїм ворогом? А може, задумав разом із родом Невловимого Бекаса напасти на мої поселення, залишені без нагляду, поки армія Жовтої Риби буде зайнята війною? У будь-якому разі я насторожився.

— На твоєму місці, Ооре, я б думав швидше. Учора до мене приходили посланці трьох племен Білого Оленя. Минув лише день, а я вже домовився з двома племенами, причому разом із племенем Рябого Уйза навіть уже провів спільну операцію й знищив Яго Курця разом з усім його поселенням. Це зараз твої сорок воїнів становлять для мене цінність. Але чи будуть вони потрібні мені за седмицю, коли від Борза Пожирача Змій не залишиться й сліду, та й племена Невловимого Бекаса вже служитимуть мені? Утім, я дам тобі відстрочку на ухвалення рішення. Але не за «просто так» — безкоштовно в нашому світі нічого не дається.

Оскільки Оор явно перелякався, очікуючи чогось непосильного для його племені або навіть принизливого, я поспішив заспокоїти вождя.

— Ні, ні, мені не потрібна данина у вигляді молодих жінок чи добуте твоїм племенем залізо. Ми все-таки добрі сусіди, які, цілком можливо, об’єднаються, і я не хочу псувати стосунки. Але мені потрібні відомості про племена, які живуть далі на півночі та сході. Тож найближчими днями чекаю в гості твоїх добувачів або розвідників, які бували в тих краях і готові розповісти все, що знають.

Полегшений видих вождя орків був цілком виразним. Оор подякував мені за розуміння й терпіння та пообіцяв надіслати своїх орків, які бували на півночі й сході.

Увечері того самого дня я мав довгу й докладну розмову з мером поселення Сильної Діви Ійєю. Могутня орчиха вислухала мою пропозицію завтра вирушити просто до лігва ворога і, хоча задум їй не надто сподобався, зрештою все-таки погодилася обдурити Борза. За моїм задумом, «вождь племені Сильної Діви» мала попросити в сюзерена допомоги для охорони лісового табору, біля якого останнім часом «вештаються підозрілі розвідники Жовтої Риби й щось винюхують». Жінка мала сказати, що боїться нападу сусідів найближчими днями, і попросити сорок-п’ятдесят берсерків для посилення захисту, пообіцявши оплатити цю послугу з тієї данини, яку незабаром передасть на самому початку літа.

Навряд чи Борз Пожирач Змій, якого на той час уже напевно повідомлять про зухвало-викличну поведінку племен Білого Оленя й напад на васала Яго Курця на сході, погодиться віддати відразу пів сотні своїх бійців. Але навіть менша їхня кількість була б непоганою, бо цю групу я сподівався знищити. Також мене цікавили плани ворога, якими Борз цілком міг поділитися з «вірною соратницею». А ще у складі делегації Ійї до неприступної фортеці на скелі мала проникнути одна непомітна кікімора з мотком міцної та довгої мотузки.

Кікімора Кірена, до речі, разом із моїм півсотником Хуго Спритним, командиром «штурмовиків» Фадиром Твердолобим, Костоломом та ельфійкою Діассою Спритною Ланню отримала срібний медальйон, який, як я їм пояснив, означав привілейоване становище при вождеві, захист духів-хранителів і «благословення самої богині смерті Морани». Подарунки викликали в одержувачів щире захоплення, до того ж із кожним із цієї п’ятірки я відразу спробував подумки поговорити, що викликало в них подив, який переріс у бурю емоцій і мало не священний трепет від того, що вони удостоїлися такої великої честі. Зв’язок працював справно, хоча поки був однобічним — підлеглі чули мої накази, а я їхніх відповідей не чув. Але я все-таки сподівався, що з тренуваннями це виправиться, як збільшаться і дальність зв’язку, і кількість власників медальйона.

Уже глибокої ночі, перед цим поспілкувавшись крізь колючу огорожу з Луаною й дізнавшись від цілительки не надто радісні новини про стан чумної хворої, яка тепер фактично перебувала при смерті, я вирушив до поселення Горбаня. І ще здалеку звернув увагу на цілий ліс кострубатих поламаних дерев, який раптово виріс біля входу до табору. Нічого собі! Тут було не менш як три десятки древнів! І височенні, утричі вищі за мене, і зовсім крихітні, оркові до плеча, причому як укриті листям, так і з цілком голими гілками. Зізнатися, на таку величезну удачу я навіть не розраховував, тому спочатку трохи розгубився. Але все-таки опанував себе й пішов домовлятися зі своїми новими працівниками та бійцями.

Жоден із кострубатих древнів, які помилково здавалися повільними, розмовляти не вмів. Проте домовитися з ними вдалося легко, і величезну допомогу мені в цьому надала кікімора Кірена, яка якимось незрозумілим чином їх розуміла. Узагалі напрочуд поступливими виявилися ці непоказні, але дуже сильні й міцні створіння. До людей древні ставилися спокійно, не вважаючи нас ані ворогами, ані їжею. Хіба що мандрівника, який загруз у трясовині, або необережного п’яничку, який заснув у лісі, древні могли обплести гілками й зжерти, але здебільшого древні людей просто ігнорували, а люди їх не помічали, приймаючи за звичайні дерева.

З усіх сусідів древні контактували хіба що з хащівниками й кікіморами, ну й, можливо, ще з лісовими феями-піксі. Мабуть, саме тому можливість розширити вкрай обмежене коло спілкування й попрацювати на людину за винагороду лісова нечисть сприйняла з великою радістю. На моє прохання весь цей «живий гай» почав переміщатися в обхід Бездонного озера в напрямку поселення Борза Пожирача Змій, де мав до певного часу зачаїтися, злившись зі звичайним лісом. Причому кінцевою точкою маршруту я призначив не фортецю, а саме житлове поселення в північно-західній долині, де незабаром очікувалися воєнні дії, тому підтримка сильної нечисті там мені дуже знадобилася б.

Наступного дня після традиційного тренування бійців я зайнявся розподілом по поселеннях півтори сотні орків мирних професій, які вже другий день без їжі й води нудилися в каменоломні біля поселення Горбаня. Тут усе відбувалося за вже відпрацьованою схемою: я оголосив, що мене цікавлять «лише цінні майстри певних професій, які залишаться живими, на відміну від усіх інших», а мери чотирьох поселень почали пропонувати полоненим варіанти. Уже добряче налякані й занепалі духом орки легко погоджувалися на запропоновані професії та переселення цілими родинами до поселень Однозубого, Сильної Діви або Горбаня. Деяких особливо цінних фахівців погодилася прийняти навіть Розумна Сова до свого найбільшого «столичного» поселення, яке тепер займало весь огороджений високою стіною вигин Безіменної річки й насилу вміщувало шість сотень жителів на цій обмеженій території. Інші мери не були такими перебірливими й погоджувалися на всіх нових поселенців, а стримувала їх лише нестача шатрів для розміщення, бо табір Яго Курця мої бійці справді спалили. Але все-таки, хоча й із певними труднощами, місце зрештою знайшлося для всіх орків, і каменоломня знову спорожніла.

Після цього я відправив Ійю на небезпечне завдання до лігва ворога, бо від Борза надійшла згода прийняти жінку-вождя — горластий орк прокричав це рішення вранці зі скелі, і для неї навіть почали збирати підіймач. Разом з Ійєю та її бійцями непомітно вирушила кікімора Кірена й навіть, наскільки я зрозумів, хащівник Хрин, який скучив за серйозною справою, хоча там, у далеких скелях, були зовсім не його території, але, мабуть, із сусідом-хащівником мій знайомий якось домовився.

Я ж вислухав доповіді розвідників, які всю ніч і ранок стежили за поселеннями Оора, Хитрого Шлапи та фортецею Борза Пожирача Змій. У фортеці на скелях спостерігалося незвичне пожвавлення: уночі там не гасили ліхтарів і палили смолоскипи, до півночі лунали ковальські молоти, на краю урвища раз у раз миготіли тіні, та й підіймач справді почали відновлювати. Підозрюю, що причиною пожвавлення став не лише очікуваний сьогодні візит слухняної данниці, а й перелякані посланці з поселення Хитрого Шлапи, які повідомили про появу півсотенної ворожої армії та розгром союзного поселення Яго Курця.

Поселення Хитрого Шлапи цієї ночі теж не спало, а орки поспіхом зібраного ополчення простояли на стінах до самого ранку, із тривогою чекаючи нічного нападу. Що ж, це було передбачувано, і саме на таку близьку до паніки реакцію я й розраховував. Що більше страху жителі відчуватимуть перед швидким нападом «об’єднаної армії Оора та Рябого Уйза», то переконливішими будуть їхні посланці, які проситимуть Борза Пожирача Змій про термінову допомогу.

А ось поведінка Оора у формально нейтральному поселенні мене здивувала й насторожила. Уже ввечері вождь відправив групу із шести орків на схід, зокрема обох своїх радників-дипломатів, знайомих моїм оркам за перемовинами з Жовтою Рибою. Уранці повернулися троє: один дипломат і двоє незнайомих орків, яких не було серед тієї шістки, що вчора вийшла за ворота. Вождь Оор проводив таємні перемовини з родом Невловимого Бекаса? Чи не цим пояснювалося його прохання про тижневу відстрочку перед ухваленням важливого рішення щодо об’єднання з Жовтою Рибою? За цією підозрілою активністю варто було пильно стежити, що я й наказав робити своїм розвідникам.

І нарешті, на сьогодні в мене була запланована ще одна важлива справа: зустріч із гоблінами, які від учора великими й малими групами прибували з далеких східних пагорбів. У десятках стихійно розбитих таборів уздовж берегів Бездонного озера й Безіменної річки зібралося вже кілька сотень гоблінів, у чому я особисто зміг переконатися, проїхавши в супроводі Діасси Спритної Лані вздовж берега. Обірваних, брудних, голодних, не знайомих із нашими суворими порядками й таких, що блукали скрізь, зокрема по щойно засіяних полях, і водночас зовсім не привчених до охайності. Орки, попри всю свою кровожерливість, первісність і невибагливість до умов проживання, усе-таки не справляли нужду там, де спали й їли, не вживали відвертої тухлятини та й милися хоча б іноді. З гоблінами ж у цьому плані все було зовсім занедбано. Зізнатися, від побаченого в мене мало не опустилися руки, але я все-таки постарався заспокоїтися й наказав своїм оркам зігнати гоблінів на великі збори в чистому полі неподалік від поселення Горбаня, де збирався вирішити їхню подальшу долю.

Пригнали всіх, мої орки підтвердили, що в таборах на березі не залишилося жодного гобліна. Я ж насамперед представився присутнім і оголосив, що маю намір дозволити гоблінам оселитися у двох місцях на величезних територіях Жовтої Риби. Причому обидва гоблінські поселення до кінця року будуть звільнені від усіх форм податків і зборів, щоб жителі могли міцно стати на ноги й освоїтися на новому місці. Лише з наступної весни гобліни почнуть віддавати мені як вождеві єдиного племені певну частку добутого, причому точний розмір податку буде погоджено з кожним поселенням окремо. Але в будь-якому разі для жителів податок не стане непосильним тягарем, бо я зацікавлений у процвітанні всіх своїх поселень, і гоблінські не були винятком.

Першим місцем для заселення я назвав покинутий табір Фіолетової Риби на Південно-східних болотах. Там багато років жили орки, і збереглися всі умови для нормального життя, навіть була кузня, комори й склади матеріалів. Були підготовлені для обробітку поля, укріплення довкола табору з дозорними вежами, кладки між великими річковими протоками й навіть цілком нормальні рибальські човни, а також навіси для сушіння спійманої риби. Самі ж болота навесні були досить спокійним місцем, повним їстівних грибів і рослин, до того ж у струмках та малих озерах там водилося чимало риби. За моїм задумом, відроджене поселення Фіолетової Риби мало стати автономним, самостійно забезпечувати себе їжею, звіриними шкурами й торфом для обігріву в холодну пору року, а надлишки обмінювати в інших поселеннях племені на потрібні товари.

Другим місцем для заселення гоблінів я вважав порожній табір Чорної Риби серед укритих густим лісом пагорбів на північному сході. Там цілий рік було добре з полюванням, росла величезна кількість грибів і ягід, у невичерпній кількості була деревина для будівництва міцних капітальних будинків та їхнього опалення в холодну пору року. Але головною особливістю цього поселення були знайдені поблизу поклади заліза й міді, видобування яких і мало стати основним завданням поселення. Увесь добутий метал орки купуватимуть у гоблінів, обмінюючи на інші товари.

У міру того як я говорив, змальовуючи переваги безпечного проживання на територіях Жовтої Риби, спочатку розгублені й налякані гобліни поступово заспокоювалися, а під кінець уже з нетерпінням чекали розподілу по поселеннях. Сам розподіл відбувався так: чергова група гоблінів виштовхувала вперед свого схвильованого представника, а той намагався продемонструвати вміння поводитися з луком. Мішень у людський зріст установили за двадцять кроків від лінії, що, на думку ельфійської лучниці Діасси, було просто принизливо малою відстанню для будь-якого нормального стрільця, бо з таким завданням упоралася б навіть дитина. Сама ельфійка перед початком випробування показала, наскільки легко з такої відстані класти стріли в самий центр кола, за три секунди увігнавши п’ять стріл зі строкатим чорно-жовтим оперенням настільки близько одна до одної в самому центрі, що між їхніми древками важко було вставити навіть лезо ножа.

Здебільшого гоблінський лучник справді влучав, нехай не в центр, але хоча б у саму мішень, після чого отримував із рук своєї довговухої командирки викарбуваний із міді медальйон із зображенням лука й пучка стріл, який означав зарахування до армії Жовтої Риби. Після цього і сам лучник, і кожен гоблін із відповідного десятка поселенців проходили в спеціальному шатрі огляд моїх шаманів, які уважно шукали на тілах новачків сліди небезпечних хвороб та інші підозрілі позначки, а одяг перевіряли на наявність вошей та інших паразитів. Небезпечних захворювань жодного разу не виявили, але здебільшого гоблінів відправляли митися до найближчої річки й видавали їм крихітні шматочки мила, а старий брудний одяг відразу спалювали на вогнищі.

Не завжди допомагало навіть купання, і деяких особливо брудних нечупар відправляли митися повторно й навіть утретє. А коли під час перевірки зауважень більше не залишалося, новий житель племені Жовтої Риби отримував дерев’яну бирку на шнурку, яку треба було закріпити на руці або повісити на шию. Бирки мирних поселенців видавали двох кольорів: фіолетові, які означали дозвіл на проживання в нині покинутому таборі Фіолетової Риби, і чорні, що дозволяли оселитися в порожньому таборі Чорної Риби.

Також бирка давала гоблінові право отримати «початковий набір»: безрукавку й грубі штани або спідницю, щоб прикрити наготу, торбинку з двома коржами, сушеним м’ясом і рибою, щоб угамувати голод, відріз тканини для пошиття нормального одягу, а також набір інструментів на кшталт простенького ножа й кайла або сокири. Власник бирки також отримував право на безкоштовний обід у польовій кухні, яка раз на кілька днів навідуватиме нові поселення, щоб підтримати жителів. Також гобліни отримували право працювати на спільних будівництвах племені Жовтої Риби за плату, яку пропонували всім працівникам, торгувати добутими або виготовленими ними товарами, заходити до поселень орків і перебувати там до настання темряви.

Проблему «нелегальних мігрантів» я відразу постарався припинити, заздалегідь попередивши гоблінів, що від завтра будь-який клаповухий поселенець, виявлений на територіях Жовтої Риби без бирки, буде негайно доправлений для розгляду до мера найближчого поселення, де його або суворо покарають за неносіння чи втрату «документа», або стратять, якщо бирки він від початку не мав. Також для розгляду доставлятимуть усіх гоблінів, які дали нелегалові прихисток або негайно не повідомили про появу чужинця на територіях племені. Покаранням для таких буде вигнання без права повернення або навіть страта, якщо нелегал устиг учинити на територіях Жовтої Риби щось протизаконне. Нові піддані слухали мене гранично уважно, і я дуже сподівався, що після такого попередження порушень не станеться, а самі гобліни стежитимуть за охороною східних кордонів нарівні з дозорними й патрульними орків.

Випробування досить довго відбувалося без проблем, але потім усе-таки виникли дві. По-перше, деякі горе-лучники примудрялися промахуватися навіть по такій цілком дитячій мішені. Дати їм другий шанс? Чи відправити геть усю групу потенційних переселенців, яка виставила до армії Жовтої Риби настільки бездарного стрільця? Ось тільки другий варіант був можливий не завжди, бо гобліни, які осоромилися, швидко розчинялися в натовпі таких самих худих і виснажених одноплеменців, і відокремити тих, хто ще не проходив випробування, від тих, хто його провалив, було дуже складно. По-друге, я наказав виготовити п’ятдесят жетонів стрільців і по двісті п’ятдесят фіолетових та чорних бирок. І жетони, і бирки вже закінчувалися, а нерозподілених гоблінів на полі залишалося ще близько трьох сотень. Гнати всіх зайвих геть? Але це начебто не найраціональніший підхід…

І тоді, коли останнього гоблінського лучника визначили до загону Діасси, я оголосив похмурому натовпові обірванців, який залишився, що знайшов місце для ще одного гоблінського табору, ось тільки воно не таке спокійне й вдале, як два попередні. Цим місцем я вважав величезні болота на північ від Бездонного озера — тепер цілком придатні для життя, а влітку й поготів сприятливі, але взимку дуже суворі, та й на початку весни суцільне грязьове місиво. Якщо гобліни-поселенці готові збудувати там «із нуля» табір на височині, оточити його захисною стіною й самостійно прокласти дорогу через цей неспокійний край на північ і південь, то я забезпечу їх матеріалами, їжею та захистом. Як і два попередні табори, цей буде звільнений від будь-яких податків до кінця року. Завданням же третього поселення стане своєю присутністю закріпити претензії Жовтої Риби на ці поки нічийні землі, а також з’єднати доброю дорогою дві нині розділені території мого племені.

Погодилися не всі, приблизно третина тих, хто залишився, вирішила повернутися до рідних країв, нехай там і було голодно та неспокійно. Але десь півтори сотні гоблінів із тих, кому не було чого втрачати, погодилися оселитися на нічийних болотах. Для них я наказав до завтра виготовити червоні бирки, а сьогодні нагодувати сміливців досита із продовольчих запасів Горбаня, а також забезпечити інструментами й будівельними матеріалами на майбутнє.

Спілкування з гоблінами й розв’язання всіх господарських питань затягнулося до заходу сонця, і я просто валився з ніг від утоми. Але перед сном усе-таки вирішив навідати цілительку Луану, щоб дізнатися новини про стан зараженої гоблінської дівчинки, бо на серці в мене було якось неспокійно. І треба сказати, передчуття мене не обмануло. Гнійні виразки з’явилися ще й на спині керівника експедиції Суена Мисливця, а також на плечах одного орка з тих, хто ходив із ним до східних руїн. Дружина ж Суена, хоча й не мала чумних позначок на тілі, скаржилася на жар і сильне нездужання. Та й німа служниця самої цілительки Хані також мала нездоровий вигляд і ледве трималася на ногах. Усіх хворих цілителька помістила в одне шатро із чумною гоблінською дівчинкою, яка весь день металася в маренні й не впізнавала людей довкола. Сама Луана почувалася непогано й навіть вимучено всміхалася, хоча було помітно, як непросто давалася цілительці ця показна веселість. Сил і нервів моя знайома витратила за ці два дні чимало.

Я постарався підбадьорити молоду жрицю в таку тяжку годину випробування й пробув із нею щонайменше годину, спілкуючись крізь колючу огорожу, розповідаючи новини й просто кумедні історії, щоб відвернути дівчину від тривог. Повернувшись до свого шатра вождя, я покликав домовика Гельмута, який сумував за своєю подругою Кіреною, що вирушила на завдання, і сидів біля входу. І наказав йому заварити міцний чай із того трав’яного збору, який зібрала в місцях сили багатьох світів сама богиня життя Матір-Живиця. Собі я теж налив до чашки трохи духмяного напою, і ефект від його вживання тут, у світі людей, виявився зовсім не таким, який я відчував у домі Мелісенти. Там я відчув хвилю жару, яка миттєво прогнала страх і холод, а тут мене накрила хвиля радості й ейфорії, я відчув такий приплив сил, що був готовий гори звернути.

Згодиться! Не впевнений, що цей напій лікує небезпечну чуму, але сил моїй знайомій цілительці він точно додасть. Так, я вважав, що це буде правильно. Хай якою неймовірно рідкісною й дорогою була ця священна для церкви реліквія, життя Луани для мене було набагато дорожчим. Я вийшов із шатра, знайшов юну помічницю травниці Фелни, яка саме збиралася нести пізню вечерю своїй наставниці та всім мешканцям «карантинного табору», і вручив їй гарячий металевий чайничок.

— Передай цілительці Луані. Жриця сама зрозуміє, що із цим робити.

Спати зовсім не хотілося. Я посидів біля вечірнього вогнища з орками, послухав їхні розповіді й поговорив із Розумною Совою про плани на майбутнє та потреби її «столичного» поселення. Скупався в річці, попередньо переконавшись, що жодні русалки цього разу мені не завадять. І вже витирався на березі, коли побачив човен, що перепливав Безіменну річку, з одним бійцем-орком, який посилено веслував і поспішав до поселення Розумної Сови. За чорною пов’язкою через ліве око я навіть упізнав цього орка — Яха Брила, охоронець Сильної Діви й один із тих п’ятьох бійців, які вирушили разом з Ійєю до фортеці Борза Пожирача Змій. Побачивши вождя, орк змінив напрямок і причалив до берега біля мене.

— Альваре, Ійя послала мене з терміновим повідомленням. У нас серйозна проблема. Борз Пожирач Змій, хоча спочатку й опирався, погодився виділити своїх берсерків для охорони поселення Сильної Діви. Причому відразу три або чотири десятки! Їхнє прибуття очікується вже цієї ночі. І якщо ці орки виявлять відсутність у поселенні власного війська, поговорять із жителями й дізнаються, що плем’я Сильної Діви об’єдналося з Жовтою Рибою, а їхнього вождя Борза обманюють, то буде кривава різанина!

Так, це справді могло стати проблемою. Узагалі-то я й сподівався, що ворог розділить армію й відправить якийсь невеликий загін до південного лісу. Але все-таки вважав, що чужих орків буде менше й що я дізнаюся про їхнє прибуття заздалегідь та встигну підготуватися, надіславши туди армію Жовтої Риби. Утім, ми ще могли встигнути це зробити, якщо поквапимося.

— А де сама Ійя? — із тривогою запитав я, уже вдягнувшись і прямуючи до поселення, та почув у відповідь, що мудра жінка тепер заговорює Борза, даючи мені час надіслати армію для захисту її поселення. Але Ійя теж невдовзі прибуде, можливо, навіть разом із загоном ворожих воїнів, бо залишитися до ранку чужинцям у своїй фортеці на скелі обережний вождь не дозволив.

На моє полегшення, у поселенні Розумної Сови тепер перебував один із людей Мансура, який прискакав на коні в якихось особистих справах. Я реквізував у нього скакуна й сам помчав до тренувального табору будити бійців своєї армії.

Ми встигли, хоча й довелося бігти щодуху, не шкодуючи сил. Значною мірою допомогло те, що на місці майбутнього мосту через Безіменну річку будівельники вже поклали настил поверх забитих паль, тож морочитися із човнами та плотом не довелося, і мої бійці перебралися на інший берег цими хиткими дошками. Розмістивши в поселенні Сильної Діви більшу частину стрільців, решту армії я розділив на дві частини й відвів убік від стежки, яка вела на північ, наказавши зачаїтися й чекати наказу.

І не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як удалині показалася довга низка смолоскипів. Я перерахував вогні й із сумнівом похитав головою. Наближалося сорок орків. І нехай частина з них була охоронцями Ійї, ворогів однаково було досить, щоб поставитися до майбутньої битви з усією серйозністю. Вороги підійшли до зачинених на ніч воріт поселення й зупинилися. Я теж зволікав, бо мер поселення та її охоронці перебували в самому центрі ворожого загону, і був серйозний ризик зачепити їх під час обстрілу.

— Відчиняйте ворота, соні! — голосно прокричала Ійя, і на дозорній вежі показався одноокий Яха Брила в товаристві кількох арбалетників.

Я навіть із далекої відстані побачив, як полегшено видихнула жінка-орчиха, виявивши в поселенні бійців армії Жовтої Риби. Ійя та її одноокий охоронець тихо про щось перемовилися, і мер поселення попросила чужих бійців трохи зачекати, а сама в товаристві чотирьох охоронців прослизнула всередину крізь трохи прочинені для них стулки воріт. Щойно Ійя опинилася всередині, ворота знову зачинилися.

Час!

— Хуго, стіна щитів довкола ворожого загону! Фадире, прикривай наших списоносців! Діассо, можна більше не ховатися, показуйтеся на стінах і косіть усіх без розбору!!!

Цього разу обійшлися без барабанного бою та гучних вигуків, щоб звуки битви не долетіли до розташованої не так уже й далеко ворожої фортеці, та й накази я віддав подумки за допомогою своєї нової здібності. У цілковитій тиші щитоносці вибігли з темряви лісу й утворили півколо, наїжачене спрямованими всередину списами. Другим рядом за ними стали берсерки з ятаганами, а сильні «Головорізи» посилили фланги.

Пастка захряснулася!

І поки розгублені вороги кліпали очима, спостерігаючи за несподіваною появою великої кількості невідомих орків, на стінах з’явилися ельфи й гобліни, які відразу почали згори засипати ворогів градом стріл, причому допомагали їм і арбалетники з двох веж. Сімдесят стрільців на вбивчій відстані — це той лом, проти якого немає прийому. Орки масово падали, більшість навіть не встигла оголити клинки. Деякі вороги від безвиході спробували прорватися крізь стіну щитів, але лише повисли на списах. Усе скінчилося дуже швидко, не минуло й трьох хвилин.

Я наказав Костолому та його відморозкам пройтися поміж тіл, що лежали вповал, і без найменшої жалості добити всіх, хто ще подавав ознаки життя. Так, жорстоко, але на війні як на війні, і не можна було давати ворогам навіть найменшого шансу втекти й попередити інших. Тим часом ворота знову відчинилися, і зблідла Ійя вийшла на залитий кров’ю майданчик. Оглянула тіла ворогів та «Головорізів» Костолома, які тепер цілковито виправдовували назву свого загону й збирали в’язки відрубаних голів, потім знайшла поглядом мене й підійшла ближче.

— Я дуже сподівалася, Альваре Завойовнику, що ти встигнеш і така доля, — жінка кивком указала на мертві тіла, — омине моє власне поселення.

Я обійняв величезну орчиху, яка досі була бліда й тремтіла від пережитого, і наказав шаманові Злидню Йорго плеснути жінці трохи тієї міцної мухоморової настоянки, якою старий недавно вихвалявся перед моїми орками, — мовляв, «від одного ковтка валишся з ніг і потім спиш під столом без задніх ніг». Ійя дуже недолюблювала старого шамана, але кухлик мутного пійла з його лап усе-таки прийняла й миттєво спорожнила одним ковтком. Віддихалася, труснула головою й заговорила вже своїм звичайним голосом.

— Борз Пожирач Змій вивів свою армію з фортеці й попрямував до поселення Хитрого Шлапи, де в нього виникли якісь проблеми. У фортеці на скелі залишився лише десяток охоронців, які стежать за підіймачем, та й ті здебільшого вночі напевно спатимуть. То чого ми чекаємо, Альваре? Саме час захопити цю фортецю, яка всі ці роки була для мене наче кістка в горлі!

— Знову інцидент із тією самою ученицею? — ректор Академії Магії звів густі брови, показуючи своє невдоволення, а магістр, який увійшов, перелякано схилив голову, нервово смикаючи в руках якийсь принесений згорток. — І що цього разу накоїла ця Надія?

— У її кімнаті жіночого гуртожитку під час щоденного ранкового обходу кастелянка виявила труп молодого чоловіка з явними слідами магічного втручання, після чого літня жінка викликала мене для огляду тіла й констатації смерті. Поруч із тілом на підлозі валявся стилет, — молодий маг розгорнув принесений згорток і з низьким поклоном поклав на ректорський стіл кинджал із довгим вузьким лезом і крученим металевим руків’ям.

Архімаг не став торкатися принесеної речі, але уважно оглянув зброю, після чого відкинувся на спинку свого величезного ректорського крісла й, дивлячись на молодого магістра третього ступеня, який прийшов із доповіддю, зажадав подробиць.

— Особу молодого чоловіка встановлено шляхом опитування студенток, які живуть у сусідніх кімнатах. Це помічник продавця крамнички магічних еліксирів, розташованої поруч із нашою Академією Магії. Наші студенти з факультету фармацевтики й лікарської справи часто купують там усілякі дрібниці для зіллєваріння. Але як цей чоловік пробрався на добре охоронювану територію навчального закладу й що він забув у жіночому крилі гуртожитку вночі, зовсім незрозуміло. Як і те, навіщо продавцеві знадобився ніж. На вбивцю цей хлопець зовсім не схожий, та й навіщо вбивці знадобилася німа першокурсниця-простолюдинка?

— А що сама Надія? — уточнив Архімаг.

— Учениця першого року навчання щодо того, що сталося, мовчить… тобто нічого не пише грифелем на дощечці, як ця німа дівчина зазвичай робить під час спілкування. І відмовляється пояснювати, чому не повідомила охороні про появу стороннього у своїй кімнаті й навіщо його вбила.

— А це точно зробила вона?

— Поза всяким сумнівом, Архімагу. Порушникові примусово зупинили серце, а на тілі численні хімічні опіки, глибокі розрізи й залишкові сліди безлічі накладених заклять. На столі ж у кімнаті Надії виявлено кілька порожніх флаконів з-під еліксирів. Там… — молодий маг зам’явся, намагаючись точніше висловити свою думку, — дуже специфічний арсенал, наче в катівні імператорського дізнавача. Еліксир правди. Їдка кислота, яка роз’їдає плоть. Одурманювальний еліксир, що вимикає розум. Вогняні мурахи в банці, укуси яких спричиняють нестерпний біль. Інші такі самі незвичні для молодої дівчини засоби й препарати. Кураторка курсу давно звернула увагу на інтерес Надії до цієї специфічної галузі алхімії й навіть била через це на сполох, тож сумнівів немає — учениця паралізувала чоловіка, який удерся до неї вночі, а потім довго, до самого ранку, катувала, після чого прикінчила зупинкою серця.

Сивий Архімаг надовго замислився, а потім здивував підлеглого рішенням нічого з приводу того, що сталося, не робити, а сам інцидент не розголошувати. Труп же віддати студентам-медикам для навчання, але уважно простежити, щоб тіло в жодному разі не потрапило на практикум із некромантії, де його можуть оживити й розговорити. Коли молодий магістр вийшов із кабінету ректора, сивий Архімаг дістав із шухляди столу хустку й дуже обережно, через тканину, узяв принесений стилет, роздивившись його з усіх боків.

— Треба ж… проклята зброя з давніх легенд у стінах моєї Академії… Удар такого кинджала, якщо й не вб’є Мага відразу, то назавжди позбавить магічних здібностей… І тавро Ордену Порядку на чорній сталі, явно з їхніх старих сховищ, що залишилися після війни з демонами… Сподіваюся, прикликаній героїні вистачило розуму не торкатися цієї гидоти… А то не хотілося б виправдовуватися перед Імператором, чому не виконав наказу його особистого секретаря й недогледів за довіреною мені підопічною.

Хтось може дорікнути мені в непослідовності — мовляв, раніше Альвар Завойовник намагався в кожній битві зберегти життя декому з ворожих бійців-орків і посилював ними свою армію, а тепер розстріляв три дюжини міцних воїнів, не давши їм жодного шансу на порятунок. Усе так, ось тільки милість до переможених завжди була «фінальним акордом» конфлікту із сусіднім племенем, коли ворог уже цілковито розбитий і більше не становить небезпеки. Тепер же війна з Борзом Пожирачем Змій лише починалася, і якби я взяв у полон десяток-другий його орків, не було б жодної гарантії, що в найвідповідальнішу мить вони знову не перейдуть на бік колишніх бойових товаришів і не вдарять мені в спину. До того ж у моєму племені Жовтої Риби не було в’язниці й тюремників, і навіть якби я до певного часу зв’язав цих ненадійних берсерків, довелося б виділити для їхньої охорони хоча б половину від їхньої кількості власних бійців і перед вирішальною битвою опинитися в невигідному становищі.

Загалом, якщо зовсім стисло, я не хотів зайвого ризику. І без того розклад здавався не надто спокійним. У Борза Пожирача Змій навіть після втрати загону, відправленого до південного лісу, залишалося щонайменше сто двадцять міцних бійців-орків, а я міг виставити проти них не більше ніж сто п’ятдесят. Ну й ще пів сотні зовсім зелених у всіх значеннях лучників-гоблінів, які взагалі не проходили жодних тренувань, не орієнтувалися на полі бою, не мали нормальних луків і хоча б легких обладунків, а в такому вигляді були лише гарматним м’ясом. Так, я мав іще окремий гарнізон із двадцяти п’яти орків у поселенні Однозубого й три десятки диких древнів, до того ж князь ельфів роду Річкового Щура обіцяв допомогти в генеральній битві, ось тільки всіх цих союзників ще треба було якось повідомити й привести в потрібний час до потрібного місця, щоб вони змогли допомогти в битві.

До того ж ані на мить не варто було забувати про «нейтральне» поселення Оора з військом приблизно із сорока бійців, які цілком могли перекрити єдину стежку, що сполучала мої «нові землі» за північними болотами з основними територіями Жовтої Риби. І про рід Невловимого Бекаса, який украй невчасно виявив активність і теж, схоже, претендував на якісь території. Я оцінював чисельність війська роду Бекаса у п’ятдесят-шістдесят орків, що разом із військом племені Оора становило аж цілу сотню лютих бійців. Тому важливо було моїй Жовтій Рибі не опинитися між молотом і ковадлом — тобто не вплутатися в битву з Борзом Пожирачем Змій і водночас отримати удар у спину від поки що «нейтральних» орків або навіть напад на мої залишені без захисту поселення. А ці «нейтральні» хитруни цілком могли таке замислити, якщо тепер узгоджували між собою якісь спільні дії.

У такій заплутаній політичній ситуації, повторюся, я вирішив не ризикувати й просто знищив ворожий загін, раз уже Борз припустився помилки й послабив свою армію. А тепер я користувався нагодою, збираючись позбавити противника ще й головного козиря — неприступної фортеці на прямовисних скелях, у якій ворог міг ховатися й зализувати рани. У цілковитій тиші й без смолоскипів я підвів свою армію до підніжжя сорокаметрової скелі. Нагорі було тихо й темно, не горів жоден ліхтар. Я подумки звернувся до кікімори Кірени й наказав їй скинути мотузку. І несподівано отримав відповідь від прирученої нечисті — ментальний зв’язок працював в обидва боки!

— Господарю-н, я н-на місці й готова. І мотузка готова. Ал-ле тут уздовж урвища ходить велик-кий і страшн-ний орк. Мен-не він-н н-не бачить. Ал-ле прив’язан-ну мотузку відразу ж зн-найде.

Еге ж, проблема… Не очікував я, що нічні охоронці у фортеці Борза виявляться такими пильними й патрулюватимуть схил із боку підіймача. Я поцікавився в Кірени, чи поруч із нею мій хащівник Хрин.

— Так, господарю-н. Хащівник тут поруч. Готовий допомогти, ал-ле н-не зн-нає як.

Я підказав. У відповідь довго було тихо, але раптом метрів за двадцять від мене згори, з нічної темряви, із виттям упало тіло й відразу затихло після гучного падіння. Я підійшов і оглянув орка, який упав, але він, поза всяким сумнівом, був уже мертвий — неможливо жити з переламаним хребтом і розколотою головою, вміст якої розплескався по камінню. За кілька хвилин поруч опустився й кінець мотузки.

— Усе готово, господарю-н, — пролунав у моїй голові голос Кірени. — Мотузку Хрин-н міцно закріпив. Охорон-нці біля воріт н-не почули, ми перевірили. Інші орки теж н-не прокин-нулися.

Чудово! Я поліз першим, перед цим закріпивши глефу за спиною. Причому підйом здався мені напрочуд легким, недарма, мабуть, я стільки часу тренувався разом з орками, зокрема долав смугу перешкод на полігоні, де серед інших вправ був і підйом на стіну заввишки сім метрів. Нагорі я озирнувся, похвалив Хрина й Кірену, які чекали на мене, і відразу вислухав їхню доповідь про розташування ворожих солдатів у фортеці. Після чого допоміг вилізти Ги Безжальному Убивці, Хуго Спритному й Костолому, які підіймалися слідом за мною.

— Двоє охоронців біля воріт на протилежному боці табору, — указав я рукою за споруди. — Їх просто зараз треба тихо прибрати. Ще група із семи бійців спить он у тій казармі, ними займемося всі разом, коли підтягнуться інші наші. У фортеці є й мирні, приблизно два десятки жителів. Ковалі, шкіряник, кухарі й кілька «нічийних жінок», яких сюди притягли для розваги солдатів. Усіх їх не чіпаємо.

Орки мовчки кивнули й розчинилися в нічній темряві, а я залишився допомагати підійматися решті своїх бійців. За десять хвилин нагорі було вже щонайменше тридцять моїх орків, до того ж устигли піднятися й усі лучники-ельфи, разом зі своєю прекрасною командиркою Діассою. Тим часом повернулися Ги й Костолом, кожен орк ніс у лапах відрізану голову ворожого бійця.

— Вождю, охорона біля воріт більше не завадить, — оголосив Ги й кинув трофей до моїх ніг.

— Чудово! Тоді ви, — я обвів рукою групу берсерків, — розвертайте стрілу підіймача й опускайте платформу, бо деякі наші важковаговики не зможуть піднятися мотузкою. Хуго, ти залишаєшся командувати цією групою. Решта за мною! Треба остаточно зачистити фортецю від ворогів.

І ось тут, коли я вже вважав захоплення ворожої цитаделі майже завершеним, виникли труднощі. Не знаю, чи це ми необережно розбудили охоронців, які спали, чи просто настав час змінювати нічних дозорців, але дорогою до казарми моя група несподівано зіткнулася носом до носа із трьома ворогами, які не спали. Секундна розгубленість обох сторін змінилася вихоплюванням клинків і дзвоном сталі. Двоє чужих орків упали мертвими, причому одного я особисто розполовинив ударом глефи, але третій виявився значно спритнішим. Смугонувши клинком по грудях мого бійця з групи важкої піхоти, він схопив ельфійку Діассу Спритну Лань і притягнув до себе. Приставивши лезо ятагана до горла лучниці й прикриваючись переляканою дівчиною наче щитом, орк почав повільно задкувати до стіни й водночас голосно кричав, не лише застерігаючи бійців, які наступали на нього, від необережних дій, а й, схоже, привертаючи увагу своїх товаришів, які спали.

— Не підходьте!!! Інакше донька ельфійського князя втратить голову!!!

Я підняв руку, подаючи своїм бійцям знак зупинитися й не провокувати великого орка, який захопив заручницю й без того перебував на межі зриву та був готовий будь-якої миті виконати свої погрози.

— Якщо ти не вбив ельфійку відразу, отже, на щось розраховуєш, — почав я перемовини із цим орком. — Що ж, обговорімо варіанти. Тільки щоб ти знав, вона не донька князя.

— Невже? — не повірив мені й усміхнувся цей орк, показавши пожовклі ікла. — У неї срібне волосся, а обличчям вона схожа на того ельфійського принца, якого Борз узяв у полон п’ятнадцять років тому. За того красунчика ельфи нам дорого заплатили. А за цю дівку ви не лише випустите мене та моїх товаришів із фортеці живими, а й…

— Цього не буде, — навіть не дослухавши, відразу окреслив я межі, яких не збирався переходити під час перемовин. — Я не можу допустити, щоб ви попередили Борза Пожирача Змій, тож із фортеці я нікого з вас не випущу за жодних умов. І ще раз повторюю: ця гостровуха ельфійка не донька князя Ерагора Знавця Лісу, можу заприсягтися тобі словом вождя. Але дівчина мені дорога, тож ти можеш зберегти своє життя, якщо не накоїш дурниць.

У цей час підійшли ще четверо чужих орків і, оскільки мої бійці їм не перешкоджали, стали поруч зі своїм товаришем, теж оголивши клинки. Я наказав арбалетникам та ельфам, які з’явилися, узяти орків на приціл, але без моєї команди не діяти.

— Як тебе звати? — звернувся я до орка, який узяв Діассу в заручниці, і той самовдоволено вишкірився.

— Людино, ти розмовляєш з Удатним Бехом, другим поєдинником племені Борза Пожирача Змій. Сильніший за мене лише Мага Видавлювач Очей. Але він пішов уночі з вождем, тож тут я найсильніший! А ти хто, людино?

Я назвався вождем десяти об’єднаних племен і додав, що я — саме той, хто вже сьогодні вб’є Борза й підкорить його плем’я.

— Які гучні слова! — дружно розсміялися чужі орки. — Ти хоч знаєш, дурна людино, скільки бійців у нашого могутнього вождя? — один з орків розчепірив пальці обох рук. — Десять разів по стільки й навіть більше! Борз уб’є тебе, а твою тушку наб’є соломою!

Я відповів ворогам, які глузливо всміхалися, що бійців у мене вдвічі більше, але нерозумні орки відверто мені не повірили. Як відмовилися вони й від моєї пропозиції скласти зброю в обмін на збереження життів. Або хоча б, щоб їх не зарізали чи не застрелили наче нерозумних тварин, вирішити питання в чесних двобоях із моїми бійцями сам на сам — у такому разі переможцям я обіцяв зберегти життя. Причому від двобою зі мною або моїми орками відмовився навіть сам Удатний Бех, який буквально щойно хизувався своєю звитягою й називав себе одним із найкращих поєдинників племені.

Зізнатися, ця затягнута розмова почала мене втомлювати. Спочатку я ще розраховував, що зумію вмовити цю п’ятірку орків скласти зброю або попрацювати на мене, але швидко зрозумів, що це неможливо. Що ж, якщо вони не хочуть по-доброму, діятимемо по-поганому. Я подумки підказав присутній тут-таки кікіморі Кірені, що робити, Діассі наказав негайно присісти, щойно противник відвернеться, а Костоломові звелів приготуватися.

З Удатного Беха несподівано сповзли до колін стягнуті кікіморою штани, показавши всім присутнім його ерегований причандал чималих розмірів. Орк мимоволі розгубився, опустив погляд і відвернувся від заручниці, відвівши лезо від горла дівчини. І тієї ж миті хащівник Хрин сильно штовхнув орка в спину, через що ворог упав, перечепившись через ельфійку, яка присіла. Костолом не проґавив миті, кинувшись на противника, який утратив рівновагу, й одним соковитим ударом чобота в щелепу вибивши назовні ціле віяло зубів. Підвестися Бех уже не встиг, бо з його спини стирчало відразу три або чотири ятагани моїх орків. Я ж метнувся вперед, затулив собою й відніс, міцно притискаючи до себе, перелякану Діассу Спритну Лань. А решта четверо ворогів за наступні кілька секунд перетворилися на подобу їжаків через безліч стріл, що стирчали з їхніх тіл, — тут і арбалетники дружно дали залп, і ельфи, і навіть якісь гобліни зорієнтувалися.

Поки частина моїх орків завзято крутила коловорот підіймача, доставляючи на скелю дедалі нові партії бійців Жовтої Риби, інша частина війська обшукувала захоплену фортецю, будила й зганяла в одне місце мирних жителів, які в ній мешкали. Я в усій цій метушні участі не брав, бо в цей час заспокоював свою довговуху подругу. Щоб захистити дівчину, яка плакала, від зайвих поглядів і не так сильно бентежити, я навіть відніс ельфійську мисливицю на руках до однієї зі споруд, схоже, це був склад металевих заготовок при кузні, де посадив її на табурет. Діасса Спритна Лань ридала наче маленька дівчинка й не могла зупинитися, несподівано бурхливо відреагувавши на своє полонення й подальший порятунок.

Наскільки я зрозумів із її плутаних пояснень, які супроводжувалися потоками сліз, причиною істерики гордої воїтельки був зовсім не пережитий страх за своє життя, а боязнь ганьби, яку вона могла накликати на весь свій рід. Колись її двоюрідний брат Сілларіен Світлий потрапив у полон до орків Борза Пожирача Змій, де зазнавав усіляких принижень і навіть утримувався у вигрібній ямі, щоб якомога болючіше вразити гордість молодого ельфійського княжича. Щоб викупити полоненого, рід Річкового Щура відмовився від великих територій і погодився довгі десять років сплачувати оркам тяжку данину. Це не минуло безслідно для духа-хранителя роду, украй чутливого до таких принижень послідовників, і дуже сильно його ослабило. Сілларіен же після пережитого кошмару наклав на себе руки, а його мати, княгиня роду Річкового Щура, збожеволіла.

Найбільше у світі Діасса Спритна Лань боялася, що історія з полоненням повториться вже з нею, тим паче що для вродливої дівчини потрапити в полон до орків було значно страшніше, ніж для чоловіка-ельфа. Такої ганьби вона точно не пережила б, тому навіть тепер, коли все благополучно закінчилося, дівчина не могла заспокоїтися й виплескувала накопичені емоції.

— Альваре… якби ти тільки знав… як сильно я злякалася! Адже цей… хтивий орк… він… він… Я ж відчувала, як він щільно притискається до мене… і як збуджується від брудних думок… від того, що збирався зробити зі мною… Я ледь не померла від страху й огиди!

Я як міг намагався заспокоїти свою подругу. Розумів, що їй треба виговоритися, тому анітрохи не квапив. Аж раптом якась тінь на мить закрила світло, що проникало крізь маленьке віконце, а за кілька секунд двері зі скрипом відчинилися. Я очікував, що це хтось із моїх орків або, можливо, один зі схвильованих ельфів прийшов навідати свою командирку. Але на порозі стояла невисока босонога жінка в короткій накидці з пір’я.

— Ось ти де, Альваре! А я все чекала-чекала, коли ти навідаєш мене. Але так і не дочекалася й сама вирушила тебе шукати.

Мені вистачило секунди, ще до того, як жінка заговорила, щоб зрозуміти, хто переді мною. Мудрий Сич! Найсильніша магічна істота в цих краях, якій поклонялися місцеві орки. Тому, шанобливо вклонившись духові-захисникові, я постарався відповісти на несправедливі докори тією самою мовою людей, якою дух зі мною заговорив.

— Твої претензії несправедливі, Мудрий Сичу! Я був у твоєму лісовому будиночку й навіть приносив тобі дари, щоправда, твій слуга, мабуть, сам їх зжер.

— Так, хащівник мені розповідав. Але також сказав, що передав тобі два завдання, які треба виконати, щоб отримати моє благословення. Стільки часу минуло, але карга й досі вбиває людей на тракті, а хворий щур живе в річці. Ти надумав мене обдурити, Альваре? Чи хочеш, щоб я допомагала твоєму противникові Борзу Пожирачу Змій?

Якщо Мудрий Сич надумав мене присоромити або налякати, то серйозно помилився. Я зовсім не вважав себе винним у затримці, яка виникла, і часу за ці три седмиці намарно не гаяв. Тому відповів духові досить зухвало.

— Якщо ти й справді настільки могутній дух, яким хочеш здаватися, то маєш бачити, що мене двічі за цей час викликали до чертогів богині смерті, де я провів чимало часу.

— Так, мітка Морани на тобі зовсім свіжа, — погодилася нічна гостя, уважніше мене оглянувши. — І сили в тобі начебто побільшало.

— Побільшало-побільшало, — підтвердив я. — Як побільшало й орків, які живуть на твоїх землях і шануватимуть тебе. Це он твій сусід Білий Олень може бути невдоволений, бо я ціле плем’я переселив із його земель, але тобі точно немає причин засмучуватися. Каргою-людожеркою я збираюся зайнятися найближчим часом, щойно закінчу війну з Борзом. Що ж до Річкового Щура… — я мимоволі скосив погляд на ельфійку, яка уважно прислухалася до нашої розмови, але невідомо скільки розуміла мовою людей, — а цього духа-хранителя обов’язково вбивати? Може, достатньо буде переселити його подалі, щоб не муляв тобі очі?

Лише після моїх слів Мудрий Сич перевів погляд немиготливих очей на довговуху ельфійку. Довго роздивлявся дівчину, а потім відповів дещо невлад.

— Зрозуміло… Це, звісно, ускладнює справу… До слова, якби ти хотів убити й без того ослаблого Річкового Щура, то достатньо було б залишити ельфійку на поталу тим оркам, які її схопили. Але дівчина тобі, вочевидь, дорога… Що ж, переселення Річкового Щура з моїх територій мене теж влаштує. І взагалі влаштує будь-який варіант, за якого жоден дух не оселиться в моєму лісі й не заважатиме мені! Даю тобі одну седмицю на виконання обох доручень. Упораєшся — станеш моїм улюбленцем, а твої орки будуть обсипані благословеннями на моїх землях. Не впораєшся — дізнаєшся, що означає розгнівати духа-хранителя!!!

Жінка підняла руки, наче збираючись змахнути ними, і перетворилася на величезну строкато-руду вухату сову. Невдоволено гукнула мені в обличчя, неквапливо розвернулася на пташиних ногах і беззвучно вилетіла крізь відчинені двері в нічне небо. Але минула ще приблизно хвилина, перш ніж Діасса Спритна Лань оговталася від побаченого й запитала, що це взагалі було.

— Місцевий дух-хранитель. Мудрий Сич. Прийшов нагадати, що його терпіння не безмежне й мені варто швидше закінчувати війну з орками на його землях.

— А, зрозуміло… Але чому цей сич дивився на мене так невдоволено? Я б навіть сказала, хижо.

І що мені відповісти подрузі? Чесно сказати, що птах пропонував віддати ельфійку оркам і взагалі замишляє вбивство Річкового Щура? Чи все-таки збрехати?

— Дух дивився на тебе зовсім не невдоволено, а з жалем, наче на убогу. Сич каже, що дух-покровитель твого роду, Річковий Щур, дуже хворий і слабкий. Настільки слабкий, що будь-якої миті може навіть померти. Слабкий дух-хранитель не може дарувати вам благословення, тому твій рід теж ослаблений і його переслідують постійні невдачі. А якщо племена вашого роду страждають, то й дух-захисник не отримує від ельфів належного поклоніння й шани, тому не може зміцніти. Замкнене коло виходить.

Так, я вирішив схитрувати, щоб убезпечити себе на той випадок, якщо все-таки доведеться ворогувати із цим самим Річковим Щуром, — мовляв, у його загибелі винен зовсім не я, а він сам помер від старості й хвороб. І відразу зробив наступний крок.

— Мудрий Сич, хоча так зазвичай не робиться, поки дух-хранитель роду остаточно не загинув, готовий узяти вас під своє покровительство. Ось тільки такі серйозні питання не нам із тобою вирішувати, а ваші старші мають самі визначитися — чи й далі чекатимуть остаточної смерті старезного духа-хранителя роду, чи відразу перейдуть до сильнішого. Але якщо хочеш знати мою думку, то рід Мудрого Сича звучить значно милозвучніше, ніж рід якогось там мокрого щура.

Разом з ельфійкою, ошелешеною такими новинами, я вийшов зі складського приміщення й оглянув здобич, яку мої орки складали на майданчику перед казармами. Цілі гори мішків із зерном, деревним вугіллям, сушеними травами, грибами й чимось іще. Штабелі металевих брусків. Стоси звіриних шкур. На довершення картини вдалого нальоту тут-таки навколішки зі зв’язаними за спиною руками стояли два десятки орків, переважно молодих жінок.

— Альваре, тут дещо для тебе, — привернув мою увагу Хуго Спритний і передав мені особисто до рук важкувату торбинку, яка приємно дзенькнула. — Там монети. І не лише.

Заінтригований, я розв’язав тасьми й зазирнув усередину. Монет справді було багато, переважно срібних. А крім них — золотий значок члена купецької гільдії, якийсь військовий орден із дрібними кольоровими камінцями в обрамленні й… аж два демонічні ядра!!! І якщо одне було блідо-жовтим — саме таким, яке мені було потрібне для наступного, другого посилення, — то друге демонічне ядро мало насичено-червоний колір, що свідчив про величезну ув’язнену в ньому енергію. Це навіть не для третього посилення й, найімовірніше, не для четвертого. Не знаю, яке чудовисько мало його всередині за життя, але силу, що йшла від ядра, я відчув навіть фізично.

Я якомога швидше сховав трофеї, пройшов уздовж ряду зв’язаних полонених і наказав доправити їх усіх до поселення Сильної Діви — нехай Ійя сама з ними розбирається. Почав віддавати й інші розпорядження щодо багатих трофеїв, але тут мою увагу привернув Фих Довгий Спис, який прибіг захеканий, перед цим виліз на дозорну вежу біля воріт і звідти розгледів вогник, який загорівся далеко-далеко на північному сході. Хтось з орків невеликого гарнізону поселення Однозубого, як ми раніше з ними домовлялися, запалив багаття на сигнальній вежі! До них прийшла біда!!!

Пики орків, які зібралися довкола, повернулися до мене, чекаючи пояснень і наказів.

— Цей сигнал тривоги означає, що не лише ми діємо цієї ночі. Борз Пожирач Змій, який пізно ввечері покинув цю фортецю в скелях, теж не став чекати світанку, а просто вночі, у темряві, напав на наше найвіддаленіше поселення. Бійці, наші брати кличуть на допомогу! Негайно готуємося до виступу!!!

Перш ніж виводити армію із захопленої фортеці, я покликав до себе Діассу Спритну Лань. Можна було, звісно, поспілкуватися з довговухою лучницею й подумки, ось тільки я поки не розумів, чи чутимуть нашу приватну розмову решта четверо власників медальйонів — «найгідніші й обрані богами», тому діяв по-старому.

— Армії Жовтої Риби сьогодні належить битися з останнім сильним орочим племенем у цих краях, і від результату цієї битви залежатиме взагалі все. Тому мені потрібно, щоб ти просто зараз, уночі, помчала до свого дядька й нагадала князеві роду Річкового Щура про його обіцянку надіслати лучників. Відразу скажу, що я зможу перемогти й без допомоги ельфійських стрільців, ось тільки в такому разі втрати орків Жовтої Риби можуть бути неприпустимо великими. Це завадить моїм подальшим планам, та й твій дядько перестане рахуватися з орками ослабленої Жовтої Риби, що призведе до порушення досягнутих із такими труднощами домовленостей.

— Але, Альваре, чому саме я? — несподівано затялася моя знайома. — Повідомлення князеві може передати будь-хто з ельфів, а я хотіла б допомогти тобі у вирішальній битві! Я вже вивчила всі потрібні команди орочою мовою, та й стрільці вже звикли слухатися моїх наказів.

— Усе так, Діассо, ти чудова командирка. Ось тільки ніхто інший із сімох моїх ельфійських стрільців не має впливу на князя, а до твоїх слів дядько дослухається. До того ж справа досить делікатна, хтось з ельфів навіть може вважати це порушенням традицій, тому стороннім зовсім не обов’язково знати подробиці.

Після цих моїх слів ельфійка відразу насупилася й зажадала подробиць, тож довелося пояснювати.

— Мені потрібно, щоб ельфи Річкового Щура порушили дану оркам Мудрого Сича обіцянку ніколи не відвідувати ліс на захід від Безіменної річки й якомога швидше прийшли до горного хребта просто ось до цього підіймача, — я вказав на стрілу на краю урвища. — Так, я чудово знаю, що ельфи шанують угоди й свято дотримуються клятв. Але тут незвичайна ситуація, бо тепер саме я представляю Мудрого Сича, ти ж сама на власні очі бачила цього духа, який спілкувався зі мною. А я знімаю з ельфів твого роду обмеження на відвідування забороненого лісу. Можете пройти короткою дорогою через ліс, а не обходити все Бездонне озеро, і це не буде порушенням старої угоди з орками Мудрого Сича.

— Ну… навіть не знаю… — засумнівалася й опустила голову моя довговуха подруга. — Якось надто натягнуто виходить, поки живий Борз Пожирач Змій, який і поставив ельфам роду Річкового Щура принизливу умову не заходити до забороненого лісу.

— Саме тому з дядьком і маєш поговорити особисто ти, Діассо! Ти допоможеш князеві Ерагору Знавцю Лісу прийняти мою думку. І переконаєш його надіслати достатньо досвідчених ельфійських воїнів, щоб із Борзом Пожирачем Змій уже сьогодні було покінчено, а та неприємна історія з полоненням твого кузена остаточно відійшла в минуле. Коли прибудете до підіймача, мої орки спустять для вас платформу й допоможуть піднятися до фортеці. Після цього ельфам треба буде сидіти дуже-дуже тихо приблизно до полудня, може, трохи довше, не виказуючи своєї присутності в захопленій фортеці. Але коли я передам тобі подумки повідомлення, усім разом показатися на стінах і обрушити на орків, які наближатимуться, такий град стріл, щоб він змів ворогів і відкинув від стін! Після чого, знову ж таки за моєю подумки відданою командою, треба буде припинити стрілянину, усім разом покинути фортецю через ворота й допомогти мені розгромити рештки племені Борза Пожирача Змій, яке таким чином опиниться між двох вогнів. Підозрюю, що спокуса залишити собі неприступну фортецю, яка панує над усім південним лісом, у твого дядька буде дуже великою. Але тут я теж сподіваюся на тебе, Діассо Спритна Лань. Поясни дядькові, що мирне сусідство із численними й сильними орками в будь-якому разі краще за криваву війну, а компенсацію за залишену гірську фортецю й нагороду за допомогу у війні рід Річкового Щура отримає у вигляді великих територій, придатних для полювання й землеробства.

Лучниця довго мовчала, але потім підняла голову й подивилася мені просто в очі, після чого промовила ледь чутно.

— Так, тепер розумію, чому саме я маю доставити послання князеві. Нікому іншому мій дядько не повірить і вже точно не відправить своїх ельфів на чужу війну, порушуючи княже слово. Добре, я зроблю все, про що ти просиш. Але врахуй, Альваре, якщо ти раптом помилився й Борз Пожирач Змій до кінця дня буде ще живий, на мене й князя Ерагора Знавця Лісу чекатиме така ганьба, що нам залишиться лише повіситися! Тож мої честь і життя цілковито у твоїх руках!

Тимчасово командувати лучниками я доручив Рудому — молодому ельфові з незвичним для цієї лісової раси солом’яно-золотистим волоссям, найкмітливішому з усіх ельфів після самої Діасси Спритної Лані. У гірській же фортеці довелося залишити п’ятьох бійців — найменшу кількість, необхідну для роботи з підіймачем. Решта орків, гоблінів, ельфів і навіть підняті разом із кіньми вершники Мансура поспішили на допомогу обложеному гарнізонові поселення Однозубого. Далекий вогник на північному сході слугував нам надійним орієнтиром, та й дорога в тому напрямку поки була єдиною, тож збитися зі шляху ми не боялися.

Світанок тільки настав, темрява ще не зовсім відступила, але обриси навколишніх скель по обидва боки дороги вже стали помітними на тлі неба, яке поступово світлішало. Що ж до самої дороги, то я із чималим подивом виявив, що серпантин, який химерно звивався гірським схилом, був вимощений каменем, добре припасованим і, схоже, покладеним тут дуже давно, ще в прадавні часи, коли ці території не контролювали орки. Так, місцями добра дорога просіла й подекуди була засипана землею, але поза всяким сумнівом ми йшли давнім трактом, колись спеціально прокладеним для проїзду навантажених возів.

Мені пригадалася одна з історій, розказаних Яшком Красномовцем, згідно з якою орки прийшли до цих країв зі сходу, подолавши Хребет Владик якимось придатним для проходу перевалом, і могутні дракони пропустили диких переселенців через свої землі. Поступово орки розмножилися тут, на родючих землях, і почали загрожувати мандрівникам, які рухалися давнім трактом, тож цей небезпечний шлях почали називати «орочою дорогою», а потім узагалі покинули.

Фортеця Борза, розташована у вузькому місці скельного пасма, у прадавні часи, схоже, слугувала одним із вузлів торговельної мережі, і поруч із нею дорога, яка вела з півдня, роздвоювалася. Одна гілка, тепер дуже заросла, йшла вздовж скельного пасма на північний захід, а потім повертала на північ, і саме нею з боку Внутрішнього моря прийшов ранньою весною караван преподобної матері Ванди. Друге відгалуження дороги прямувало на північний схід, оминаючи Бездонне озеро й болотяні трясовини. Тепер цим шляхом ніхто не користувався, і я навіть не розумів, куди він веде, але колись підіймач у фортеці Борза слугував для спускання й підіймання навантажених возів, що їхали цією дорогою.

Якщо відновити дорогу, принаймні її західне відгалуження, і забезпечити на ній безпеку мандрівників, то можна буде знову відкрити давній шлях, альтернативний «північному тракту». Приймати торговельні каравани з боку Внутрішнього моря, прикордонних королівств і Західного Урсі, забезпечивши плем’я Жовтої Риби всім необхідним і вивівши його зі стану ізоляції. І це не кажучи вже про надходження до скарбниці мита за проїзд. Саме про це я думав, ведучи свою армію давньою дорогою, вимощеною каменем, а не про битву, яка незабаром мала відбутися. Але якоїсь миті голос Ги Безжального Убивці вирвав мене з роздумів.

— Вождю, ми, схоже, не встигаємо, треба серйозно прискоритися. Або навіть відправити вперед найшвидших, щоб вони встигли прийти на допомогу обложеному гарнізонові й зв’язали армію Борза Пожирача Змій боєм.

Так, я теж боявся, що ми можемо запізнитися. Вогонь на сигнальній вежі наші союзники в поселенні Однозубого запалили вже давно, клепсидри чотири тому, а ми за годину з лишком пройшли ледве третину шляху. Тож аби до появи армії Жовтої Риби все вже не закінчилося й ми не знайшли на місці союзного поселення лише задимлені руїни та мертві тіла. А це означає…

— Усій колоні зупинитися! Змінюємо план! — я вказав на тонку цівку диму, яка підіймалася за найближчим ліском, і натоптану стежку, що відходила у вказаному напрямку від мощеної дороги. — Там, схоже, головне поселення нашого ворога, його «столиця». Спробуємо захопити її й підпалити, щоб змусити Борза повернутися. Або принаймні розпалимо безліч багать і зробимо вигляд, що поселення Борза горить. Тоді вождеві стане не до війни із сусідами, він поспішить повернутися й відведе свою армію.

Нам пощастило. Дуже велике поселення, розраховане щонайменше на пів тисячі орків, хоча й було огороджене подвійним міцним частоколом, але його масивні ворота виявилися розчиненими навстіж. Чи то у столиці такого сильного племені взагалі не боялися нападу, чи то ворота відчинили для мисливців і землеробів, які виходили вранці й справді вервечкою залишали орочий табір. Побачивши моїх орків, жителі зорієнтувалися надто пізно, мабуть, спочатку прийняли нас за власну армію, яка поверталася, і не встигли цілковито зачинити стулки, тож Костолом зі своїми «Головорізами» встиг увірватися всередину.

Бій біля воріт був кривавим, але тривав зовсім недовго. Нечисленні захисники просто не мали шансів проти двох десятків навчених «Головорізів» і полягли всі до одного. Але подальшу різанину я зупинив, не дозволивши розпаленим оркам угамувати жагу крові за рахунок переляканих мирних жителів, які металися довкола.

— Більше нікого не вбиваємо! Зганяйте всіх жителів на центральний майдан! Хуго, твоїм хлопцям знайти олію й дрова та підпалити всі ці дозорні вежі, — я вказав на дві височенні дерев’яні башти біля воріт і ще дві кутові, трохи далі. — Тільки простеж, щоб диму було якомога більше. Якщо знадобиться, кидайте у вогонь свіжу траву, щоб стовп чорного диму було видно аж із гірських вершин Хребта Владик!

Поки мої орки снували табором, зганяючи переляканих жителів на майдан перед будинком вождя, я зупинився біля хлопчини років дванадцяти на вигляд, який стояв навколішки й перелякано прикривав голову руками.

— Встань! — наказав я йому. — Знаєш дорогу до поселення Однозу… а, чорт… Знаєш дорогу до поселення Рябого Уйза?

— Так, пане, знаю. Не раз бував там із батьком, — відповів переляканий хлопчина, не підводячи голови й боячись глянути мені в обличчя.

— Тоді слухай мене уважно. Зараз ти щодуху побіжиш до поселення Рябого Уйза й розповіси там Борзу Пожирачу Змій, що на його поселення напало плем’я Тоо й озвірілі орки ріжуть тут усіх підряд. Коли вождь запитає, скільки ворогів напало, ти скажеш: «Багато, аж п’ять разів по стільки», — і покажеш обидві руки з розчепіреними пальцями. Запам’ятав? Тільки не кажи, що це я тебе послав. Якщо запитає, як ти врятувався, скажеш, що вибрався за огорожу й утік від розправи. Зрозумів? Якщо встигнеш швидко добігти й достеменно скажеш усе, як я тобі велів, мої орки не чіпатимуть твоїх рідних, обіцяю. Усе, біжи!!!

Хлопчина кинувся бігти так, що тільки голі п’яти замиготіли. Ну все, за годину, а то й швидше, Борз Пожирач Змій отримає повідомлення про напад на його столицю півсотенного загону знахабнілих орків племені Тоо з роду Мудрого Сича, яке минулого року пішло на північ і було всіма забуте, але, схоже, повернулося на колишні землі. На місці Борза будь-який орочий вождь озвірів би від такої нечуваної нахабності й поспішив би розібратися з ворогом, знявши облогу й терміново відвівши війська до рідного поселення. Я дуже сподівався, що на той час поселення Однозубого ще не встигне впасти.

Що ж, до зустрічі з ворогом я постарався підготуватися. Щоб мирні жителі поселення Борза не плуталися під ногами, мої орки зв’язали їх і замкнули в підвалах кількох великих будинків. Усім полоненим я пообіцяв зберегти життя, якщо вони до вечора не намагатимуться розв’язатися й утекти.

Що ж до самої битви, то я вважав за краще оборонятися й навіть спорудив два рубежі захисту. Перший — на кам’яному мосту через швидку річку просто перед поселенням. Там мої орки нашвидкуруч накидали барикаду з нарубаних ялинових стовбурів, колючих гілок і всілякого сміття. Десяток списоносців зі щитами мав перегородити міст за барикадою й створювати видимість опору, поки арбалетники, які стояли позаду них і вздовж берега, а також два десятки гоблінів намагатимуться дещо зменшити чисельність ворожої армії.

Щоб ви розуміли, ворога цілком можна було зупинити вже на цьому рубежі, але тоді довелося б ловити розбіглих одинаків по всіх болотах і незнайомих мені північних пагорбах, а шанс проґавити обережного Борза Пожирача Змій був надто великим. Тому завданням мого передового загону було лише вдавати опір. Але щойно барикада буде готова ось-ось упасти, усі її захисники мали, у жодному разі не намагаючись геройствувати, кинутися навтьоки, створюючи видимість паніки й навіть верещачи від страху.

Пояснити оркам Хуго Спритного необхідність «панічної втечі» виявилося непросто, але я все-таки зумів переконати їх, що це зовсім не боягузтво, а навпаки, велика честь і сміливість — стати тією приманкою, яка приведе розпалених ворожих берсерків просто на другий рубіж оборони, де армія Жовтої Риби вже стоятиме в бойових порядках перед воротами захопленого поселення, а пів сотні стрільців і всі наші готові до бою шамани розмістяться за їхніми спинами на стінах і дахах найближчих будинків.

За такого співвідношення сил у перемозі я не сумнівався, але найважчим тепер було не перемогти, а не дати Борзу втекти. Саме тому три десятки древнів уже «виросли» на берегах річки по обидва боки кам’яного мосту. Завданням нечисті, якою командувала кікімора Кірена, було знову перекрити міст, щойно всі орки Борза Пожирача Змій перейдуть його, і будь-якою ціною не дозволити ворогам утекти, коли наші противники зрозуміють, до якої смертельної пастки потрапили. Після цього решткам армії Борза залишиться лише один шлях для відступу — на гірський серпантин, який веде до фортеці в скелях. Але я все-таки сподівався, що князь роду Річкового Щура встигне прийти разом зі своїми довговухими стрільцями й орки поляжуть, не добігши до воріт фортеці. Якщо ж союзники не з’являться, ворота фортеці однаково будуть зачинені, а замкнених у вузькій ущелині ворогів моя армія доб’є самостійно.

— Вон-ни йдуть, господарю-н! — пролунав у моїй голові голос Кірени, і я наказав оркам біля воріт шикуватися.

Борз Пожирач Змій лютував і навіть зірвався на літньому ветеранові-берсерку, який дуже невчасно підвернув ногу й затримував усе військо. Орочий вождь не став витирати з власної пики кров, що хлинула з перерізаного горла, а навпаки, розмазав її ще сильніше, бо її запах додавав йому люті, а жахливий вигляд лякав підлеглих. Було через що так злитися. Плем’я Тоо — жалюгідні боягузи, які минулого літа втекли кудись за території ельфів, аби лише не платити накладену на них данину, — мало нахабство повернутися! І не просто повернутися, а напасти на його поселення! За це всіх їхніх воїнів чекала смерть, а їхні родини — найлютіші тортури! Прикро, що довелося залишити збунтоване поселення Рябого Уйза й відійти від його стін, хоча для штурму вже підготували таран і драбини. Але нічого, із цими ворогами вождь збирався розібратися пізніше, після того як покінчить зі зрадниками, які повернулися з півночі.

— Попереду вороги, вождю! — попередив Мага Видавлювач Очей, який повернувся з розвідки, — права рука й опора вождя, а до того ж штатний кат племені. — Їх три десятки, але орків із них лише половина, решта — гобліни. Перекрили міст через річку й навалили перед собою гілок.

— Оце вже більше схоже на правду, — самовдоволено вишкірився вождь. — А то той переляканий хлопчина белькотів про якісь «пів сотні ворогів». Звідки в племені Тоо взятися пів сотні бійців, якщо там споконвіку більше двох десятків не було? Набрали жалюгідних гоблінів для чисельності й зовсім страх утратили, якщо вирішили повернутися.

— Мій вождю, щось тут нечисто… — зупинив передчасну радість Борза старий шаман. — Я відчуваю небезпеку. Можливо, там якась пастка.

— То й розберися з нею сам, якщо щось «відчуваєш»! — невдоволено огризнувся вождь. — А то від тебе й твого духа-хранителя Мудрого Сича останнім часом узагалі жодної користі. Покажи, що ти ще щось умієш, шамане!

Старий похилив голову, але покірно побрів уперед до мосту через швидку річку, який уже було видно попереду, піднявши над головою свій кривий посох і стиха бурмочучи якісь закляття. Борз очікував цікавої вистави — блискавок із ясного неба, які розкидають ворожу перешкоду, або ще якоїсь ефектної магії, але старий шаман раптом похитнувся й упав, не дійшовши до мосту приблизно сотню кроків. У його грудях стирчало кілька стріл.

— Ах ви… тварюки… — Борз спочатку навіть розгубився, але швидко опанував себе й заревів від люті. — Чого стоїте, наче заціплені? Уперед! Убийте їх усіх і принесіть мені їхні голови!

Орки з криками дружно побігли вперед на хистку барикаду з гілок, якими був завалений вузький міст. Деякі бійці падали, уражені напрочуд влучними ворожими стрільцями, але більшість розлючених берсерків усе-таки добігла й почала поспіхом розбирати перешкоду. Хтось із сміливців навіть спробував перелізти поверх гілок, але був заколотий списоносцями племені Тоо. Пролунав ще один залп арбалетників, які встигли перезарядитися, і відразу п’ять чи шість орків армії Борза впали. Але це було останнє, що встигли зробити ворожі стрільці. Розуміючи, що не встигнуть перезарядити арбалети, вони в паніці кинулися навтьоки слідом за боягузливими гоблінами, які вже показали спини. Списоносці ненадовго затрималися, але теж у паніці здригнулися й кинулися тікати у відчайдушній спробі врятуватися, дехто навіть покидав важкі щити, щоб бігти швидше.

Перемога!!!

Його берсерки раділи, поспіхом розбираючи залишки барикади й кидаючись навздогін ворогові. Сам Борз теж піддався загальному пориву й із войовничими криками помчав за своїми орками. Проминув залитий кров’ю міст, із досадою порахувавши тіла своїх бійців, які лежали вповал, і побіг далі. Аж раптом…

Барабанний бій ударив по вухах, як і виття безлічі горлянок, що в нестямі раз по раз скандували незрозуміле слово «Альвар». Він побачив, що його орки чомусь нерішуче зупиняються, і навіть хотів гримнути на цих боягузів, але тут сам усе побачив. Його поселення горіло. Густий чорний дим підіймався від безлічі багать, палали кутові вежі й навіть захисні башти біля воріт. Але головне було навіть не це…

Перед розчиненими навстіж воротами поселення рівними рядами стояло військо, яке незрозуміло звідки тут узялося! Там було з пів сотні списоносців, іще більше орків із ятаганами, а в самому центрі строю стояв навіть величезний чорний велетень із дворучним молотом. Причому ворожі бійці, які панічно тікали, тепер ставали до цих довгих рядів пліч-о-пліч зі своїми товаришами, займаючи наче спеціально залишені для них прогалини.

— Ось ти й попався, дурню Борзе! — голос, що прокотився околицями, належав високій людині, яка притискала до губ скручений із берести рупор. — Я Альвар Завойовник, вождь десяти об’єднаних племен. Твою смерть замовили скривджені данники племен Мудрого Сича, тож живим звідси ти вже не підеш. Утім, до орків племені Хитрого Шлапи в мене претензій немає. Якщо відійдуть убік, залишаться живими. А бійці племені Яго Курця взагалі можуть приєднатися до моєї армії, бо члени їхніх родин уже стали моїми підданими.

Борз із досадою виявив, що бійці налякані й розгублені, а дехто так і рушив у бік ворожої армії або збирався скористатися наданим шансом піти.

— Чого ви слухаєте цю людину⁈ — заревів Борз у люті, а потім узагалі наказав без жалю вбивати всіх зрадників, які спробують зараз утекти.

Декого з боягузів його орки справді вбили в спину, ось тільки втікачів це не лише не зупинило, а навпаки підштовхнуло. Щонайменше півтора десятка орків, покидавши ятагани й піднявши руки, щоб продемонструвати мирні наміри, втекли в бік захопленого поселення. Вороги справді пропустили їх усередину, не ставши вбивати. Ще невелика група орків кинулася назад до мосту. І поки втеча з його армії не стала повальною, розлючений Борз Пожирач Змій наказав атакувати.

Сім десятків ветеранів-берсерків послухалися наказу вождя й кинулися в атаку. Але… пролунав сигнал рога, і на стінах та високих дахах наче за помахом чарівної палички з’явилася величезна кількість лучників. Та й ворожі арбалетники, які уникнули знищення на мосту, теж давно перезарядилися й дали залп. Відчайдушна атака захлинулася, досвідчений вождь Борз зрозумів це відразу. І хоча деякі одинаки все-таки добігли до подвійної стіни щитів, жодних шансів вони не мали. Додивлятися розгром власного війська Борз не став і наказав особистим охоронцям та лікареві, які залишилися біля нього, відступати до гірської фортеці.

Зовсім без утрат не обійшлося, хоча генеральна битва відбулася точно за задуманим мною сценарієм, та й мотивація деяких орків армії Борза виявилася слабкуватою. Я втратив трьох гоблінів, умілого арбалетника, якого примітив на посаду десятника, і двох списоносців, які не встигли втекти з мосту. Під час відчайдушної атаки ворожих берсерків на мої лави я втратив трьох списоносців із загону Хуго Спритного й одного орка важкої піхоти Фадира Твердолобого. В армії Жовтої Риби було кілька поранених, зокрема Костолом отримав стрілу в сідницю від «дружнього вогню» — дуже сподіваюся, випадково, а не хтось зі стрільців під шумок задумав усунути мого найкращого поєдинника.

Із переваг же я отримав захоплене поселення з населенням у п’ятсот орків та три десятки нових бійців для своєї армії. П’ятнадцять представників колишнього племені Яго Курця добровільно здалися моїм оркам, ще десяток утікачів спіймали на кам’яному мосту древні під командуванням Кірени, та п’ятьох ворогів, які відчайдушно билися в цілковитому оточенні, я наказав пощадити, і вони присягнули мені на вірність як новому вождеві.

Із цієї п’ятірки вцілілих бійців Борза Пожирача Змій на окрему увагу заслуговував величезний Мага Видавлювач Очей — укритий із ніг до голови шрамами й татуюваннями орк, якого вважали найкращим поєдинником племені. Спочатку я не хотів залишати йому життя як надто небезпечному й дикому, але все-таки змінив рішення на прохання Ги Безжального Убивці й Ааха Жилоріза, причому останньому Мага доводився двоюрідним братом, і мій барабанщик поручився за нього головою.

Я пошукав Борза Пожирача Змій серед безлічі вбитих орків, які лежали перед воротами, але не знайшов його тіла. Та не встиг занепокоїтися через це, як отримав подумки повідомлення від Діасси Спритної Лані. Ельфійка повідомила, що до гірської фортеці вийшло лише четверо орків і всіх їх ельфи розстріляли просто зі стін. Борза знайшли серед убитих, це підтвердили відразу кілька ельфів, особисто знайомих із ненависним орком, який колись дуже тяжко образив рід Річкового Щура. І тепер князь Ерагор Знавець Лісу, залишивши фортецю, як ми раніше й домовлялися, ніс мені голову Борза в подарунок, а заодно хотів поговорити про обіцяні ельфам території.

І тут, коли все на сьогодні вже здавалося завершеним, Кірена несподівано повідомила про появу дуже великого загону орків зі сходу. За словами кікімори, їх наближалося близько сотні. Це ще хто такі??? Моє благодушшя наче рукою зняло, і я терміново почав знову шикувати орків Жовтої Риби в бойові порядки, зокрема й новачків. А тут ще й ельфи князя Ерагора підійшли не надто вчасно для перемовин, але й сотні ельфійських стрільців я вказав місце у строю перед можливою битвою. І навіть древням наказав пропустити невідомих орків через міст, а потім підтягуватися ближче до поселення, щоб допомогти в битві.

Упевнений, що Оор — вождь однойменного племені — і двоє представників роду Невловимого Бекаса пережили справжній шок, коли побачили сотню мертвих орочих тіл і готову до бою армію, що чисельністю більш ніж утричі переважала приведене ними об’єднане військо. Не знаю, з якою насправді метою сусіди сюди прийшли — підозрюю, щоб укласти союз із Борзом Пожирачем Змій або навіть присягнути йому на вірність, — але орки, які прибули, «перевзулися» буквально в стрибку.

— Альваре Завойовнику, — хитрий Оор низько вклонився мені в пояс, — я якнайретельніше обміркував твою пропозицію про вступ мого племені до Жовтої Риби й вирішив погодитися! Мої бійці відтепер твої бійці. Наказуй, мій вождю!

— А ці? — указав я на військо, яке стояло окремо.

— Ці… — Оор явно зніяковів через незручне запитання, але швидко опанував себе, — представники роду Невловимого Бекаса багато чули від мене про твою велич, тому прийшли особисто домовитися з великим вождем Альваром Завойовником про мирне сусідство. Або навіть про підпорядкування їхніх племен.

— Е-е-е… — командир півсотенного загону орків, який чув нашу розмову, поспішив утрутитися й підійшов ближче. — Я Тайт Обережний, вождь племені Білого Бекаса. Моя рідна сестра Улія Горда керує племенем Червоного Бекаса, але вона не змогла прийти, бо ходить із величезним животом і з дня на день очікує народження свого первістка. Я маю право говорити від усього роду Невловимого Бекаса й справді прийшов із миром, великий вождю. Увійти до складу твого величезного племені наші племена поки не готові, зате згодні стати данниками Жовтої Риби або вірними васалами!

Оце хитрун! Утім, після виграної битви я був у напрочуд доброму гуморі, тож не став знищувати орків, які прийшли, і прийняв від роду Невловимого Бекаса васальну присягу. Допомога сюзеренові в усіх конфліктах, доступ моїх орків на території їхніх племен на схід від боліт, а в перший день кожної пори року — по одному міцному хлопцеві й одній вродливій дівчині від усього їхнього роду Невловимого Бекаса «для зміцнення внутрішніх зв’язків між племенами». Досить поблажливі й навіть м’які умови для васала за орочими поняттями, тож усі сторони залишилися задоволеними.

З ельфійським князем Ерагором Знавцем Лісу перемовини відбувалися не так гладко, але порозуміння до кінця дня ми все-таки знайшли. Як я й обіцяв ельфам раніше, усі обмеження на відвідування лісу на захід від Безіменної річки знімалися, ось тільки полювати й добувати там деревину й далі заборонялося. Зате я віддавав ельфійському роду майже всю далеку лісову долину за скельним пасмом, де розташовувалося поселення Борза, а всіх орків звідти переселяв. Новим кордоном між сусідами ставали стара ороча дорога й річка з мостом — на схід і південь лежали мої території, усе, що на північ і захід, відходило ельфам. Скажете: «Надто жирно для довговухих»? Можливо, й так. Ось тільки сусіди далі на заході були вже дуже неспокійними — численний і сильний ельфійський рід Невидимого Богомола, який відзначався підвищеною агресивністю й узагалі конфліктував з усіма сусідами. Півтори тисячі елітних ельфійських стрільців, нападу яких варто боятися щохвилини, — неприємний дамоклів меч, і нехай він краще висить не над моєю головою.

До того ж ельфи теж пішли на великі поступки, головною з яких стала можлива зміна духа-покровителя роду й перехід під заступництво Мудрого Сича. Саме мені ельфи доручали непрості перемовини, і якщо мені вдасться переконати самого духа прийняти нових підданих, то кількість ельфів-стрільців в армії Жовтої Риби мала зрости із семи до двадцяти п’яти. Крім того, ельфи погодилися розчистити й підтримувати в належному стані гілку старої дороги, яка вела їхніми територіями на північний схід до Внутрішнього моря, і гарантувати безпеку всіх мандрівників на ній. Ну й, як вишенька на торті, бездітний князь-удівець погодився визнати рідну племінницю Діассу Спритну Лань своєю єдиною спадкоємицею з підвищенням статусу до молодшої князівни. Цю умову поставив я, і Ерагор Знавець Лісу погодився, по секрету зізнавшись, що й сам давно вже про це думав.

Портове місто Тільден королівства Святого Уоллі,

вежа Сузір’я Женця храму Усіх Святих

мала зала нарад

Були присутні одинадцятеро із сімнадцяти первосвященників церкви Матері-Живиці, що робило цей собор легітимним для вирішення навіть найважливіших питань, які стосувалися основ і вчень найпопулярнішої у Східній Імперії релігії. До того ж, щоб надати цим зборам статусу «всецерковних», прибув спеціально запрошений гість від церкви Богині Смерті Морани й по одному спостерігачеві від церков Бога Війни та Бога Мореплавства. Тези виступу заздалегідь роздали кожному учасникові, тож первосвященникові Анжею Боговгодному, який вів цей собор, не довелося гаяти час, уводячи присутніх у курс справи.

— Перед нами, шановні, або небезпечна єресь, виявлена на прикордонних землях преподобною матір’ю Вандою, або щось зовсім інше, ставлення до чого нам усім належить обговорити й узгодити. Можливо, це навіть одкровення з-поміж тих, які іноді приходять до людей згори. Сама ж ідея полягає в тому, що магічні духи, яким поклоняються дикі племена орків та інших напіврозумних рас, є не чим іншим, як звірами, підконтрольними «старим богам» Елати й посланими до нашого світу для підготовки ґрунту перед пришестям самих богів. Самозванець, який проповідує ці ідеї й доволі пафосно називає себе «Альваром Завойовником», у розмові з преподобною матір’ю неодноразово посилався на особисте знайомство з богинею смерті Мораною, а також виявився непогано обізнаним зі священними текстами церкви Матері-Живиці.

— А якого висновку дійшла сама преподобна мати Ванда після спілкування із цим… як там його… Альваром Завойовником? — запитання поставив найстаріший із присутніх, шанований первосвященник Мальв Сі-Анорі, який прибув аж із самої столиці Імперії.

— Преподобна мати не має належних навичок, знань і повноважень, щоб мати власну думку щодо таких делікатних питань основ релігії, про що й повідомила нам у своєму листі. Але вона дійшла важливого висновку, що цей самий Альвар Завойовник справді спілкувався з великою Мораною й бував у її небесних чертогах.

Слова головуючого викликали серйозне обурення в частини присутніх. Інші ж учасники зборів зажадали навести якісь факти, що доводили б відвідання смертною людиною небесних чертогів, аби було що обговорювати, крім слів однієї немолодої жриці.

— Так, такі докази є, — головуючий роздав усім аркуші із зображенням, виконаним свинцевим олівцем, і пояснив, що це зроблені досвідченими писарями копії з портрета того самого Альвара, якого преподобна мати намалювала з пам’яті. — А тепер ознайомтеся ось із цим портретом, створеним пів року тому зі слів прикликаної героїні, святої леді Стелли Сі-Лорі. Ви напевно пам’ятаєте той випадок застосування закляття божественної могутності, який викликав багато запитань, — помічник роздав присутнім нову пачку аркушів. — Зверніть увагу, що обидва чоловіки чорняві й вирізняються дуже високим зростом. Однакові брови й очі, а рослинність на шиї та щоках, схоже, з’явилася нещодавно. До того ж однакове ім’я — Альвар. Збіг?

— Певна зовнішня схожість справді є, — погодився гість від церкви Бога Війни, — хоча ім’я Альвар нічого не підтверджує. Це одне з найпоширеніших імен у північних королівствах нашої Імперії.

— Саме в північних королівствах, де й було підтверджено випадок приходу Богині Смерті до нашого світу, — відповів гість від церкви Бога Мореплавства, — а от у південних землях ім’я «Альвар» зовсім не поширене, я це достеменно знаю. Особисто я неодноразово бував у тих краях, спілкувався з багатьма — від черні до знаті, — але не зустрів серед них жодного Альвара. Тож дуже ймовірно, що це та сама людина, знищена святою героїнею, але потім несподівано воскресла!

Запала довга пауза, яку порушив старий первосвященник зі столиці.

— Якщо цей Альвар — ворог святої героїні Стелли, якій благоволить церква, чи означає це, що він наш ворог, а його вчення — відверта єресь? У такому разі треба надіслати до прикордонних земель цю саму героїню, щоб вона завершила колись розпочате!

— Виключено, — заперечив первосвященник, який вів збори. — У принцеси Стелли Сі-Лорі за три седмиці весілля, після якого вона стане королевою держави Брена. Ми ж не маємо права наказувати монаршим особам.

— Шановні, я маю кращу ідею, ніж турбувати святу героїню, — узяв слово первосвященник Орбі з карального крила церкви, яке займалося пошуком єретиків і шпигунів інших держав на території Східної Імперії. — Один із дезертирів загону Альвара Довгого, які розбіглися по всій Імперії, певний час був розбійником і промишляв на торговому тракті біля східного узбережжя, але потрапив до рук влади Вільного міста Бражників. Ті ж, установивши, хто саме постав перед судом, не стали його страчувати, на відміну від решти його спільників, а передали силам церкви. Тепер дезертир утримується у в’язниці тут, у славному портовому місті Тільдені, й зі шкіри пнеться, намагаючись вимолити прощення та розповідаючи про свого колишнього десятника все, що знає, і навіть те, чого не знає. До речі, розбійник чітко впізнав свого командира на портреті Альвара Завойовника.

— І тому, — знову взяв слово головуючий собору, який явно узгодив цю позицію з представником карального крила, — є пропозиція направити цього дезертира, звісно, під надійною охороною й контролем, на кордон з орками для особистого впізнання. З ним поїдуть троє старших паладинів церкви Матері-Живиці, досвідчений Маг розуму першого рангу Стоулі Сі-Лорі й верховний жрець брат Яндекс, дуже вправний у релігійних диспутах, а для спокою та силової підтримки — два десятки бійців із церковних монахів. Завданням групи буде знайти порушника спокою на територіях орків і або стратити його, якщо єресь справді настільки небезпечна, якою здається, або привезти сюди для ретельного допиту в присутності первосвященників та отримання інформації про його контакти з богинею смерті Мораною. Є заперечення?

Руку несподівано підняв «особливий гість» від церкви Богині Смерті, який досі мовчав.

— На обох портретах цей самий Альвар носить оберіг моєї богині, і цілком можливо, що всі ми помиляємося й ця людина нам не ворог. У будь-якому разі справа безпосередньо стосується церкви Морани, тому з каральною групою церкви Матері-Живиці поїде моя людина. Ви знаєте, про кого я говорю. Прикликана героїня леді Мурена, наша найкраща вбивця. Їй вистачить сил і вберегти ваших коновалів від поспішних учинків, і самій усунути порушника спокою, якщо це знадобиться.

— Альваре, це ж ти попросив у дядька мого підвищення?

Розмова відбувалася ввечері наступного дня в нічному лісі на самісінькому кордоні земель племені Жовтої Риби, неподалік від місця, де стара ороча дорога з’єднувалася з наїждженим «північним трактом». Довговуха мисливиця Діасса Спритна Лань, яку князь Ерагор Знавець Лісу в урочистій обстановці перед строєм із сотні одноплеменців оголосив прийомною донькою й офіційною спадкоємицею Роду Річкового Щура, уже другий день не могла оговтатися від радісної ейфорії й у розмовах постійно поверталася до тієї миті. То із запізненням соромилася, що не стрималася й перед усіма одноплеменцями застрибала від щастя, що не надто відповідало її новому образу гордої князівни. То хвилювалася через те, що дядько та інші старші ельфи дізналися, що нова князівна командує пів сотнею гоблінів-лучників, хоча таких прикладів ельфійська історія не знала. То просто згадувала свою недовіру, що змінилася бурхливою радістю й навіть сльозами після оголошеної князем новини.

Я підтвердив, що Ерагор Знавець Лісу справді виконав саме моє прохання, не ставши уточнювати, що голова Роду й сам давно схилявся до такої думки, а я лише трохи підштовхнув ельфійського князя до необхідності офіційно закріпити статус його племінниці.

— Я вдячна тобі, Альваре! Навіть дуже вдячна! Але навіщо це знадобилося тобі самому?

Розмова набувала надто серйозного характеру для звичайної бесіди двох друзів за вечерею, тому я спробував знову перевести її в невимушене русло.

— Просто вирішив, що в такому разі стану одним із дуже небагатьох людей, які бачили голі цицьки справжньої ельфійської князівни. Хіба не достатня причина?

Діасса аж удавилася грибною юшкою й закашлялася. Але, як я й сподівався, дівчина зовсім не образилася, а зрештою, віддихавшись, навпаки розсміялася.

— Скажеш таке! Але взагалі я хочу поговорити серйозно. Ти, можливо, не знаєш, Альваре, але в ельфів існує таке поняття, як «вдячність». Це коли хтось допоміг іншому або надав послугу, а той почувається зобов’язаним відплатити за добро. Так ось, Альваре, я вже збилася з ліку, скільки винна тобі цих самих «вдячностей»!

Я лише безтурботно відмахнувся, але Діасса була налаштована дуже рішуче.

— Ні, ні, я серйозно! Спочатку ти поставився до мене по-доброму, коли взяв у полон і не став обдирати мій Рід до нитки, хоча цілком міг. Потім ти зберіг життя мені та іншим ельфам, хоча ми порушили кордон і були ворогами твого племені. Згодом ти зробив мене командиркою загону й навіть видав медальйон благословення богів. Разом виходить уже чотири «вдячності». Учора ж ти врятував мені життя, а це навіть більше, ніж просто «вдячність», а потім узагалі зробив мене князівною. За мною величезний борг, бо у відповідь я хіба що погодилася вийти на тренування в непристойному для дівчини одязі… хоча той випадок, мабуть, відразу за дві відплачені «вдячності» зійде. Ну й умовила дядька надіслати стрільців. Хай як рахуй, але я тобі надзвичайно зобов’язана! І не заспокоюся, доки не погашу свій борг!

Яким же правильним і потрібним був настрій співрозмовниці! Мені було навіть шкода, що я не міг чесно розповісти новоспеченій князівні, які величезні плани мав щодо її Роду Річкового Щура. Нехай він був одним із найслабших і найменш численних серед сотні інших ельфійських Родів, Рід Річкового Щура об’єднував близько п’яти тисяч ельфів і був корисним навіть як мирний передбачуваний сусід, що затуляв території Жовтої Риби від сильніших та агресивніших хижаків. Ось тільки мої плани щодо ельфів сягали значно далі за просте сусідство.

Утім, виказувати свої таємні думки я не став і обмежився словами, що жодної віддяки від ельфійки мені не потрібно, а Діасса Спритна Лань влаштовує мене такою, якою є тепер: доброю подругою й цікавою співрозмовницею в мандрах. Яка не ставить зайвих запитань, але готова зірватися й серед ночі поїхати за компанію чортзна-куди та ночувати в курені біля вогнища, годуючи перших весняних комарів, що прокинулися.

Другою такою надійною подругою в мене була лише Луана, і дівчина теж, мабуть, не відмовилася б від нічної подорожі, ось тільки молодій цілительці тепер було не до того. Небезпечну чуму, принесену зі східних нічийних земель, ніяк не вдавалося приборкати, і в карантинному таборі захворіли вже майже всі. Крім двох-трьох орків в одному з наметів, які контактували із зараженими, і самої жриці Матері-Живиці, що якимось дивом іще трималася. З-поміж хворих найгіршим був стан гоблінської дівчинки, яка вже кілька днів не приходила до тями, і літньої травниці Фелни, що злягла з гарячкою й не могла навіть поворухнути рукою. Я надіслав Луані ще одну порцію цілющого чаю, зібраного руками її небесної покровительки, і цього разу жриця прийняла передачу вже без запитань і сором’язливості.

Ми вже закінчували вечеряти, коли я звернув увагу на довгі вуха ельфійки, що заворушилися. Діасса явно щось почула. Лісовий звір? Я поставив це запитання вголос.

— Ні. Людина. Одна. Стоїть кроків за сорок від нас за кущами й придивляється до вогнища.

Схоже, клюнуло! Тепер важливо було не сполохати нічного хижака. Удень у товаристві Діасси й кількох вершників Мансура я доїхав до самого кінця «старої орочої дороги» й навіть північним трактом проїхав кілька кілометрів у обох напрямках від роздоріжжя. Ми знайшли лише обвуглений остов старої лісової хатини, спаленої й давно покинутої, навіть стежка до неї заросла травою, і більше жодних слідів небезпечної карги-людожерки. Але найманці розповіли мені легенду про те, що таку нечисть можна зустріти лише пізнього вечора чи вночі й тільки якщо тварюка вважатиме зустрінутих людей безпечними та сама до них вийде. Саме тому довелося відмовитися від Вуглика як мого звичайного охоронця й великого гурту орків-супровідників, та й кікімору з хащівником карга могла побачити, тому в нічну подорож я взяв із собою лише тендітну ельфійську дівчину.

— А тепер слухай мене уважно, — промовив я майже самими губами, не сумніваючись, що Діасса однаково мене почує. — Ми гостя поки не відчуваємо й поводимося розслаблено. Розмовляємо, сміємося. А коли підійде ближче, опиши мені його якомога докладніше, наче я погано бачу. Так і скажемо йому, якщо запитає: мовляв, я майже нічого не бачу, тому ти мені пояснюєш. Щоб тварюка, на яку я полюю, якщо це справді вона, остаточно заспокоїлася й вирішила напасти.

Треба віддати Діассі належне, ельфійка не стала ставити запитань і лише поклала лук собі на коліна. Чекати довелося недовго. Минуло хвилин десять-п’ятнадцять, і нічний хижак дійшов висновку, що безтурботні чужинці, які вирішили заночувати в лісі, не становлять жодної небезпеки й самі є легкою здобиччю. Я почув хрускіт гілок, а Діасса взагалі повернулася до шуму всім тілом.

— Стара згорблена людська жінка з костуром. Повільно бреде сюди. Сива й боса. У чорному подертому одязі. Обличчя виснажене. Праве око білясте, з більмом.

Добре, що ельфійка все це мені розповідала, бо я бачив зовсім інше. До нас, щільно притискаючись до землі, підкрадався великий звір із пащею, повною гострих зубів. Облізла темна шерсть. Непропорційно довгі, наче в коника, задні кінцівки. Червоні очі, що світилися. На передніх лапах гострі пазурі. І гидкий язик, висунутий із пащі, наче обмацував повітря перед тварюкою. Справжня нечисть, яка морочила зустрічним голови!

— Мир вам, подорожні! — проскрипіло чудовисько, дуже майстерно наслідуючи хрипкий старечий голос. — Чи не пригостите бабусю хлібцем?

Я простягнув звірові шматок коржа, готовий будь-якої миті відсмикнути руку, якщо тварюка спробує мене вкусити або вдарити пазурами. Але ні, карга взяла частування. Ось тільки не стала вгризатися в корж зубами, а відразу викинула хліб на землю. Не знаю, що там бачила Діасса, але я спостерігав саме це.

— Дякую, добра людино, за частування. І тобі дякую, лісова діво. А то пішла по гриби й заблукала в лісі. Цілий день блукала. Втомилася. Зголодніла. Навіть дуже…

Мабуть, я був готовий до подальшого розвитку подій і лише тому встиг зреагувати. Пазуриста лапа, занесена для удару, якою карга збиралася смугонути Діассу по незахищеному горлу, відлетіла, відрубана по лікоть моєю магічною глефою. Пролунав пронизливий вереск, від якого миттєво заклало вуха, бризнула чорна кров, і тварюка спробувала втекти від нас одним величезним стрибком. Але тут уже моя супутниця не схибила, просто в повітрі всадивши в каргу дві стріли. Я ж підбіг до місця приземлення тварюки й одним махом відрубав їй голову!

— Упоралися! А ти молодець, Діассо! Поводилася настільки природно й зовні безпечно, що карга повірила. Зазвичай, наскільки я чув, нечисть воліє не зв’язуватися з ельфами.

— Це так, не зв’язується. Але міг би заздалегідь попередити мене, що ми їдемо зовсім не на розважальну прогулянку й не оглядати твої володіння, а полювати на небезпечну каргу. А то я розгубилася й мало не схибила.

— Ти розумниця! — я набрався нахабства й навіть обійняв ельфійську князівну. — Ти моя найнадійніша подруга. І якщо тобі від цього стане легше, вважай, що одну «вдячність» ти щойно списала.

Як не дивно, мої слова відразу заспокоїли ельфійку, і дівчина навіть допомогла мені обробити тушу рідкісної нечисті: гострі пазурі — на намиста й обереги, кров — для алхімії, зубасту голову — як трофей на стіну шатра. Найціннішою нашою здобиччю стало демонічне ядро — каламутне, крихітне й майже біле. Я вже знав, що саме таке було потрібне мені для першого «піднесення», тож із такою здобиччю я трохи запізнився. Але нічого, знайду застосування: посилю ним кікімору Кірену або свого домовика Гельмута — усе-таки наближена до мене нечисть теж має ставати сильнішою разом із господарем. Або просто продам.

Уночі, коли Діасса спала в курені, а я в небезпечному дикому лісі охороняв її сон зі зброєю напоготові, до мене безшумно спустилася величезна вухата сова. Перетворилася на руду розпатлану жінку, ледь прикриту строкатою накидкою, і сіла на пеньок біля вогнища, простягнувши до вогню босі ноги.

— А ти молодець, Альваре, дотримуєш слова. Карга мертва, а цієї ночі в річці здох і хворий щур.

Я мимоволі кинув погляд на ельфійку, яка спала, але дух-хранитель запевнила мене, що дівчина спить дуже міцно через накладені закляття й прокинеться лише зі світанком.

— Вийшло? — однаково пошепки уточнив я, і Мудрий Сич підтвердила.

— Твою кікімору, яка пробралася до княжих покоїв, ніхто з ельфів не помітив. Ерагор випив келих отруєного меду й уже вирушив… не знаю, у що там вірять ельфи й куди відлітають їхні душі. Тіло князя оглянули, і цілителі, звісно, виявили отруту. Але ти все правильно розрахував, людино. Після втрати дружини та єдиного сина князь утратив сенс життя. А тепер, коли він розв’язав для свого Роду всі територіальні питання й призначив наступницю, усі вирішили, що князь просто більше не захотів жити й дав дорогу молодим. Ельфи ж не помирають від старості, і лише так правителі передають владу своїм наступникам. Зі смертю князя ослаб і помер дух-захисник Роду. Демонічне ядро водяного щура я сама зжерла, тож тушку можеш не шукати.

Ми певний час мовчали, дивлячись на вогники багаття, а потім я поставив найочевидніше запитання.

— Твої завдання я виконав. І що далі?

Руда жінка знизала плечима, через що накинута накидка навіть трохи сповзла, частково оголивши тіло.

— Вирішуй сам, ти ж тепер мій господар. Якщо хочеш почути присягу на вірність, можу вимовити. Хоча особливого сенсу в ній не бачу, бо обманювати чи зраджувати тебе точно не збираюся.

Але я все-таки наполіг, і руда жінка, опустившись навколішки, присягнула мені на вірність. Наскільки я знав, для духа-хранителя, як і для нечисті, це була дорога в один кінець — противитися волі господаря, нападати на нього чи зраджувати вони не могли.

— Чудово. А тепер слухай мій перший наказ, Мудрий Сичу. Завтра ввечері після заходу сонця я покличу тебе, і ти негайно з’явишся на мій поклик. У тому місці буде багато ельфів, вони будуть дуже збуджені й налякані. Тобі запропонують узяти під заступництво весь їхній Рід. Це кілька споріднених племен, п’ять чи шість поселень, великі території й близько п’яти тисяч ельфів, які звеличуватимуть тебе й молитимуться тобі.

— Звучить заманливо… — погодилася моя нова підлегла.

— Саме тому й пропоную цю роль тобі. Але відразу не погоджуйся. Нехай понервують, нехай почнуть тебе вмовляти. Ти ж спочатку опиратимешся й бурчатимеш, наче зовсім не хочеш мати з ельфами справ, але зрештою все-таки зміниш гнів на милість і приймеш увесь їхній Рід під своє заступництво. Ти даруватимеш їм благословення й указуватимеш, що та як ельфам робити. Якщо виникнуть запитання, радься зі мною, я підказуватиму правильні рішення. Ельфи ж дадуть тобі сили, а ельфійський Рід — саме так, із великої літери — це зовсім не те саме, що рід орків або гоблінів. Це вдесятеро більше шанувальників і просто неймовірне зростання твоїх можливостей!

— Усе зроблю, господарю! — пообіцяла мені дух-покровителька, дуже натхнена перспективами, що відкривалися перед нею. — А як учинимо з духом Білого Оленя? Він теж тепер ослаблений, тож можна…

— Ні. Поки ні. Спочатку я сам із ним поспілкуюся. Якщо виявиться кмітливим і вступить до союзу сильних духів-хранителів, який формується й підтримує мене та моє плем’я Жовтої Риби, то нехай живе далі. Якщо ж дух не зрозуміє, куди вітер віє, то пізніше з ним розберемося, сил уже вистачить. Те саме й із Невловимим Бекасом.

Кірена знайшла мене під ранок. Мовчки сіла поруч зі мною біля вогнища й простягнула до вогню свої змерзлі руки.

— Тримай, заслужила! — я простягнув кікіморі білий демонічний камінець. — Сподіваюся, не треба пояснювати, що про події цієї ночі в ельфів не можна розповідати нікому?

— Що, навіть Гельмуту н-не можна сказати, господарю-н? Він-н же ревн-нивий, почн-не розпитувати, де я пропадала всю н-ніч.

— Гельмуту теж не можна. Він спілкується з хащівником Хрином і русалками, а ті взагалі балакучі, їм жодної таємниці не можна довірити. Тож вибирай, Кірено: або присягнися все своє життя мовчати про події цієї ночі, або відріж собі язика.

— Я мовчатиму, господарю-н. Присяг-гаюся!

— От і славно! — я підвівся й подивився на небо, що червоніло на сході. — Час уже будити ельфійку, щоб раніше вирушити до тренувального табору. Князівна Діасса Спритна Лань про це ще не знає, але в новоспеченої голови Роду Мудрого Сича сьогодні дуже важливий день. Та й мені треба буде простежити, щоб зміна влади й духа-захисника в наших сусідів відбулася спокійно, а військовий союз між нами був укладений. А вже з ельфійськими лучниками у складі моєї армії відкриються просто нові обрії: можна буде рушити й на південь, і на схід, і навіть на захід до людей!

Український переклад підготовлено для Telegram-каналу ProdoMag — @prodomag.

На каналі можна знайти цю книжку, інші завершені переклади та нові розділи творів, які ще пишуться.