— Благородні магістри й паладини, у нас знову виникли проблеми… — сивий капітан, який з’явився в пасажирському кубрику шхуни «Пропаща Маркіза», перебирав у руках морський берет і здавався стурбованим, навіть роздратованим.

Замовлення на перевезення групи служителів церкви від порту Тільден на східному узбережжі Внутрішнього моря до мису Чотирьох Вітрів на півдні, яке здавалося легким і прибутковим, уже завдало шкіперові серйозних проблем, та й обіцяло зрештою лише збитки. Три пасажирські кубрики його невеликого вітрильника ледве вмістили двадцять сім постояльців. Причому жерця церкви Матері-Живиці дуже високого рангу довелося запихати до однієї невеликої каюти разом із Магом першого ступеня з давньої благородної династії Сі-Лорі, трьома суворими лицарями-паладинами й четвіркою воїнів-монахів із простолюду. Причиною тісняви й порушення станових меж стало те, що одну каюту повністю забронювала для себе прикликана героїня, а сперечатися з небезпечною чорношкірою войовницею не ризикнули ані капітан, ані інші пасажири. Єдиним, кого моторошнувата Мурена погодилася поселити поруч із собою, був закутий у ножні кайдани полонений із мішком на голові, якого під руки привели на корабель, тож його обличчя не бачив ніхто з членів команди.

Але й крім тісняви проблем у цьому рейсі вистачало. Спочатку в морі їх застав несподіваний шторм. Не найсильніший і такий, що швидко закінчився, матроси на нього навіть уваги не звернули б, але благородних панів дружно нудило, а відмивати каюту довелося команді шхуни. Потім позавчора їхній непримітний вітрильник викликав нездоровий інтерес влади острова Аруар, який проголосив себе незалежною вільною державою й відтоді всіляко демонстрував непокору. Шхуну перехопили у відкритому морі військові кораблі, але не обмежилися звичайною висадкою команди чиновників для перевірки документів і збору мита, а під конвоєм двох бойових трирем супроводили до порту Аруар.

Для будь-якого капітана торговельного судна повна перевірка перевезеного вантажу й суднових документів завжди є головним болем, оскільки ніколи все не минає абсолютно гладко й причини для причіпок знайдуться. До того ж вільне місто Аруар не підпорядковувалося Східній Імперії не лише в політичному, а й у духовному плані. Панівною релігією на острові було вчення піднесення Урсі, густо переплетене з поклонінням духам-захисникам моря й відвертою єрессю на кшталт тієї, що бог мореплавства Нілус є одним із таких духів. Тож присутність на борту шхуни безлічі фанатичних жерців церкви «істинних богів» зовсім не полегшила перевірку, а навпаки серйозно її ускладнила. Справа мало не дійшла до кровопролиття, і лише своєчасне втручання посла Східної Імперії в державі Аруар розрядило ситуацію.

Лише сьогодні вранці після сплати «мита за проїзд морем» і цілого переліку накладених штрафів шхуні таки дозволили вийти з порту. Але сонце ще не встигло піднятися до зеніту, як з боку залишеного острова знову показалися кораблі, що наздоганяли їх, а це обіцяло шкіперові нову порцію проблем. Старий моряк уже тричі прокляв цей рейс і твердо вирішив для себе, що більше жодних боговгодних справ. Краще й далі возити паки із сукном і запечатані глечики з олією, у яких замовники переправляють в обхід усіх перевірок демонічне каміння та інші заборонені товари. Навіть полонені, яких перевозили на невільничі ринки прикордоння зі Східної Імперії, де рабство офіційно заборонене, завдавали менше клопоту, ніж ці пихаті святенники!

Коли капітан з’явився в кубрику з повідомленням про неприємності, троє старших паладинів церкви Матері-Живиці, які обідали за столом, одночасно відклали ложки й поклали долоні на піхви мечів, що висіли на поясах. Та й Маг, який до цього розслаблено валявся в гамаку з якоюсь потертою книжкою в руках, відклав читання, пожвавішав і потягнувся по магічний жезл.

— Пірати? — із погано прихованою надією в голосі поцікавилася поголена налисо чорношкіра жінка, яка незрозуміло коли безшумно виникла просто за спиною сивого капітана. — Чи знову здирники з острова Аруар?

Прикликаній героїні Мурені п’ятиденне плавання Внутрішнім морем, два дні з якого шхуна простояла на якорі в порту, уже сиділо в печінках, і активна дівчина, не звикла до такого тривалого неробства, жадала битви. Утім, як і решта пасажирів.

— Не схожі вони на піратів, пані героїне, — відповів капітан, дуже стараючись не надто виказувати свій переляк від того, що пофарбовані синім лаком гострі нігті вбивці торкалися його незахищеного горла. — У них на щоглах вимпели вільного міста Аруар, тож, схоже, знову острівні чиновники. Хочуть іще якийсь податок із нас здерти.

Але капітан помилився, це були зовсім не чиновники. Коли з бойової триреми на шхуну, яка прибрала вітрила й покірно чекала на перевірку, перекинули абордажний місток, ним на борт «Пропащої Маркізи» спритно перебігла лише невисока білява дівчина в довгій червоній сукні з чорними візерунками й червоному широкополому капелюшку від сонця, а кремезний похмурий слуга, який ішов за нею, переніс дві важкі валізи.

— Мені й слузі каюту, а також обід із вечерею щодня до кінця плавання, — важкий гаманець, кинутий капітанові, підтвердив, що нова пасажирка налаштована серйозно й нікуди йти не збирається.

Старий шкіпер і хотів би заперечити, що місць на шхуні немає, а всі три пасажирські кубрики вщерть заповнені важливими гостями. Ось тільки надто вже характерний вигляд діви чистої лінії та її червоний одяг із чорною вишивкою, прийнятий серед найвищої знаті Західної Імперії, а головне впевнена поведінка нової пасажирки, у зародку придушили слова заперечення, які вже були готові вирватися. Для очищення совісті капітан розв’язав зав’язки гаманця й зазирнув усередину. Дешевої міді та срібла там не було, лише золото. А на пригорщі золотих монет карбування Західної Імперії лежав відібраний у нього митниками острова Аруар жетон купця торговельної гільдії, право на членство в якій капітан утратив минулого року через несплату внесків.

Золотих монет у гаманці виявилося багато. Надто багато. Такої суми вистачило б для перевезення двох пасажирів навколо всього материка Елати, а не короткого круїзу Внутрішнім морем. До того ж його власний жетон… Натяк був гранично зрозумілий: бери на борт незвичайну пасажирку та її слугу, і всі проблеми з контрабандою й неправильно оформленими документами миттю забудуться, а «Пропащій Маркізі» не чинитимуть перешкод у прибережних водах острова Аруар. І навпаки. Відмовся — і про всі наступні рейси Внутрішнім морем можеш забути, а вже до портів Західної Імперії шлях відтепер узагалі буде заказаний. Капітан дурнем аж ніяк не був, тож шанобливо вклонився стрункій білявій дівчині й указав на драбинку, яка вела на нижню палубу.

— Ласкаво просимо на борт, благородна пані! Ми прямуємо до мису Чотирьох Вітрів. Але якщо вам потрібно в інше місце, «Пропаща Маркіза» змінить курс.

— Ні-ні, мене влаштовує цей, — білявка рушила до драбини вниз, а її слуга з валізами поспішив слідом.

Після цього матроси триреми відразу прибрали перекидний місток, а веслярі під барабанний бій привели в рух три ряди весел, відводячи величезний військовий корабель від невеликого торговельного вітрильника.

— І як це розуміти, капітане? — верховний жрець церкви Матері-Живиці, який спостерігав цю незвичайну картину, був здивований і обурений до глибини душі. — Твоя шхуна вже орендована нами. У нас завдання від церкви, й інші пасажири нам тут зовсім не потрібні!

— Бачиш, глибокошановний жерцю… — капітан сховав важкий гаманець до внутрішньої кишені й наказав матросам ставити вітрила, — я не знаю, як заведено у вас у Східній Імперії, але за її межами існує довгий список впливових і небезпечних осіб, яким у жодному разі не можна відмовляти, якщо не хочеш позбутися голови. І діти самого Імператора Кельнміїра цей список очолюють. Мені невідоме ім’я цієї біловолосої дівчини, але я достеменно знаю, що будь-який представник чистої лінії здатен самотужки покришити на моїй шхуні всіх, зокрема й трьох твоїх закутих у броню паладинів. Тож хочуть того служителі церкви чи ні, але ця благородна пані попливе разом із нами, як і її слуга. А місце для нових пасажирів я знайду, хоч власну каюту їм віддам!

Наступний день плавання видався особливо спекотним і безвітряним. Повний штиль, вітрила безсило обвисли, тож «Пропаща Маркіза» лягла в дрейф на півдорозі до південного берега, а члени команди й пасажири сховалися у внутрішніх приміщеннях шхуни, віддавши перевагу тамтешній задусі перед нестерпно палючим зовні сонцем. Хоча ховалися вони не лише від сонячних променів. Чорношкіра вбивця Мурена, яка від самого ранку перебувала в препоганому настрої, привселюдно оголосила, що опівдні тренуватиметься на верхній палубі й відріже яйця будь-кому, хто бодай одним оком спробує підглянути за тренуванням прикликаної героїні.

Заняття було в самому розпалі. Роздягнена догола й роззута Мурена виконувала на обпікаюче гарячих дошках корми вигадливий танок із двома кинджалами в руках, а оголене м’язисте тіло поголеної чорношкірої дівчини лисніло від поту. Удар, підсічка, відхід убік, перекат і відразу після нього віялова атака двома клинками… Прикликана героїня була настільки захоплена заняттям, що не відразу помітила, що в її танцю з’явилися глядачі. Білобрисе дівча, яке змінило своє офіційне чорно-червоне вбрання на світлу блузку й коротку, на межі пристойності, спідницю до колін, безбоязно вийшло на палубу в супроводі свого величезного мовчазного слуги, який тримав над пані парасолю для захисту від сонця. Прикликана героїня, не припиняючи вправи, загрозливо прошипіла крізь зуби.

— Я, здається, чітко попередила, що буде з тими, хто спробує підглядати за моїм тренуванням! І ти це теж чула!

— Чула, — спокійно погодилася біловолоса, підходячи ближче й безстрашно сідаючи на згорнутий кільцями корабельний канат лише за три кроки від розлюченої співрозмовниці. — Але я жінка, і бубонців у мене від початку немає. А мій слуга євнух, тож йому ти теж уже нічого не відчикрижиш, а твоє оголене тіло його не цікавить. До того ж слузі відрізали язика, і твої таємниці він не розбовкає, навіть якщо й побачить якісь секретні техніки.

Чорношкіра атлетка невдоволено похитала головою, але продовжила заняття, дуже стараючись не звертати уваги на сторонніх, а нова пасажирка просто сиділа й мовчала. Але хвилин за десять білявка все-таки відволікла вбивцю, яка тренувалася, розмовою.

— Добра в тебе гнучкість і швидкість. І ступінь піднесення не нижчий за четвертий. Але ти не схожа на мешканку Елати. Звідки ти родом? Поки я знаю про тебе лише те, що тебе звати Мурена, хоча й це, мабуть, лише прізвисько, а не справжнє ім’я.

— Так, це прізвисько, а власне ім’я за традицією мого народу я нікому не відкриваю. Я з Уганди, є така країна в іншому світі. Мене прикликали до світу Елати дванадцять років тому в одному зі східних королівств. І мало не спалили на вогнищі відразу після приклику, вважаючи демоном. Але не вбили, а передали до рук жерців. Ті ж закували мене в кайдани й кинули до в’язниці. А потім довгих шість седмиць допитували мене, морили голодом, топили в бочці з водою й усіляко випробовували, доки не переконалися, що я справді людина.

— Так, це так схоже на церковників! — засміялася біловолоса, наче почула щось кумедне. — Вони твердолобі й відкидають усе незрозуміле, що не вкладається у вузькі рамки їхньої релігії.

— Зрештою мене все-таки визнали прикликаною героїнею, але жерці Матері-Живиці відмовилися мати зі мною справу через мою незвичну для їхніх країв зовнішність. Зате я зацікавила служителів її небесної сестри Мари. Слуги Богині Смерті зайнялися моїми тренуваннями й зробили з мене знаряддя для вбивства неугодних. І ось уже сім років я їжджу світом і виконую винесені церквою вироки.

Мурена нарешті зупинилася, зробивши перерву в занятті, й підійшла до глечика з водою. Відпила з нього маленький ковток, а всю решту води вилила собі на голову. Після чого підійшла до співрозмовниці й завмерла за крок від неї з двома гострими стилетами в руках, височіючи над тендітною біловолосою дівчиною.

— Я відповіла на твоє запитання, тепер і ти відповідай на моє. Хто ти? Справді діва чистої лінії із Західної Імперії, як сказав наш капітан?

Білявка підвелася, опинившись фактично на півтори голови нижчою за співрозмовницю, але анітрохи через це не комплексуючи, і гідно представилася, не зробивши навіть найменшого поклону й дивлячись просто в очі чорношкірій войовниці.

— Баронеса Тільда Ур-Вайєтт із чистої лінії родини Ур-Вайєтт. Мої землі й замок розташовані в королівстві Ван-Деек, а правлять тією державою мої двоюрідні брат і сестра.

Мурена не змогла приховати гидливої гримаси, що з’явилася на обличчі. Так, прикликана героїня неодноразово чула, що в Західній Імперії інцест між близькими родичами з «чистих ліній» є звичайною справою, але все одно не стримала огиди від такого інбридингу.

— Навіщо ти тут, Тільдо? Невже не знайшлося іншого корабля, щоб забратися з острова Аруар?

— Це вже «зайве» запитання, на яке я не зобов’язана відповідати, — знову засміялася біловолоса. — Утім, ти отримаєш на нього чесну відповідь, якщо дозволиш мені приєднатися до твого тренування. А ще краще — проведеш зі мною спаринг на повну силу.

— Е-е-е… А ти впевнена? — засумнівалася чорношкіра вбивця, оглянувши мініатюрну й дуже тендітну на вигляд дівчину. — Ні, я, звісно, чула, що нащадки Імператора Заходу швидкі й міцні й так просто вас не вбити. Але мало що може статися в тренувальному двобої, а тим паче на повну силу? Мені не хочеться стати причиною конфлікту між двома могутніми Імперіями й нажити такого небезпечного ворога, як твій… ким тобі доводиться Кельнміїр? Чоловіком, батьком, дідом і ще багато ким? До того ж тут, на палубі, яскраве сонце. Хіба ті, у чиїх жилах тече кров вампірів, не мають відчувати болю за таких умов або навіть перетворюватися на прах від прямих сонячних променів?

Замість відповіді Тільда наказала слузі з парасолею відійти й не втручатися, що б не сталося, а сама почала роздягатися, повністю знімаючи із себе весь одяг. За хвилину перед прикликаною героїнею стояла невисока біловолоса дівчина зі шкірою неприродно білого кольору, яка буквально на очах змінювала колір на блідо-рожевий. З усього одягу, якщо це взагалі можна так назвати, на баронесі залишилися лише піхви з кинджалом, прикріплені спеціальними ремінцями до внутрішньої поверхні лівого стегна.

— Як бачиш, я не перетворююся на прах при денному світлі. У юності я взагалі пройшла випробування пустелею Карпі-Морт, тож сонцю мене не вбити. Його промені наче грубі чоловічі пестощі — жінка може їм опиратися, але може й прийняти їх і навіть отримувати певну болісну насолоду. Утім, тобі цього не зрозуміти, Мурено, чи не так? Ти ж іще не пізнала чоловіка, це відчувається з твоєї гострої реакції на мої слова.

Прикликана героїня зніяковіла, але не стала відповідати на провокаційне запитання. Утім, баронеса Тільда Ур-Вайєтт і не наполягала на відповіді.

— Що ж до великого Імператора Заходу, то можеш не боятися його гніву. Кельнміїр набагато вищий за те, щоб мститися за загибель однієї із сотні своїх дочок. До того ж я вже дала Кельнміїру те, чого він від мене хотів, — здорового синочка, який продовжив чисту лінію династії Ур-Вайєтт і вже успішно пройшов перше дитяче випробування. Тож більше, на мій величезний жаль, великого Імператора я не цікавлю й надалі вільна жити так, як вважатиму за потрібне. То що, вбивце Мурено, згодна ти зі мною битися?

Замість відповіді чорношкіра войовниця відійшла на п’ять кроків і стала в захисну стійку, напівприсівши й тримаючи стилети перед собою. Її супротивниця витягла кинджал, а порожні піхви відстебнула й відкинула вбік. І перш ніж двобій почався, відповіла на поставлене раніше запитання.

— Я була на острові Аруар у торговельних справах, які не мали жодного стосунку до тебе й твоїх приятелів із церкви старих богів. Але мене просто вночі витягнув із ліжка посланець від… скажімо так… однієї впливової людини, яка представляє в острівній державі інтереси моєї Імперії. І передав листа з наказом простежити за великою групою церковників, які навіщось прямували до південного прикордоння. У тому листі було написано, що навіть один старший паладин Східної Імперії, який поспішає на завдання, — це вже підозріло, а тут відразу троє! А крім цієї трійці — найвідоміший богослов, плюс Маг першого рангу, а також два десятки жерців і монахів. І ще якийсь тип у кайданах, якого весь час ховають і тримають під замком. Усе це викликало інтерес Західної Імперії, тож хочете ви того чи ні, але я поїду разом із вашою групою хоч на край світу!

Мурена спробувала було щось заперечити, але білява перебила її, не давши вимовити й слова.

— Можеш заспокоїти своїх друзів і запевнити, що заважати вашим планам я не стану. Та й на мою підтримку в разі нападу розбійників або орків у неспокійних краях ви можете розраховувати. Але навіть не сподівайтеся позбутися мене! Попереджаю, що в такому разі я перестану бути сумирною й почну діяти максимально жорстоко й криваво, як і належить тій, у чиїх жилах тече кров вищих вампірів. Усе, я відповіла на твоє запитання. Готова до двобою? Тоді почнімо!!!

Увечері того самого дня з північного заходу подув сталий вітер, і старий шкіпер порадував пасажирів, незвичних до морських подорожей, повідомленням, що їхні муки незабаром закінчаться й післязавтра вранці «Пропаща Маркіза» прибуде до мису Чотирьох Вітрів. Із цієї нагоди в «панському» кубрику навіть відбулися збори, присвячені подальшим планам команди церковників. На великому столі, посунутому в центр каюти, розклали карти прикордоння, і присутні пани взялися вивчати сухопутний маршрут.

Із повідомлення преподобної Ванди було відомо, що Альвара Завойовника, який і був метою всієї експедиції, слід шукати на територіях диких орків племен Хира й Мудрого Сича, до яких від берега Внутрішнього моря було близько чотирьохсот миль. Шлях неблизький, зважаючи на безліч дрібних королівств, вільних міст та інших політичних утворень дорогою, причому далеко не скрізь місцеві правителі й населення будуть раді жерцям церкви старих богів.

Ні, відкритого перешкоджання в більшості випадків не очікувалося, хоча й розраховувати на допомогу на таких територіях не доводилося. Рідкісними винятками на строкатій політичній мапі прикордоння були вільне місто Ормір і баронство Рюхена Траго Побожного, де традиційну церкву шанували й група жерців могла розраховувати на теплий прийом і всебічну підтримку. Але якщо дістатися до вільного міста Ормір було зовсім нескладно — лише кілька днів їзди північним трактом, — то далі до баронства Рюхена шлях пролягав неспокійними територіями, де панувало беззаконня й безчинствували банди розбійників, зокрема й доволі численні.

Утім, нападів босоногої неорганізованої голоти закуті в броню старші паладини й досвідчений Маг особливо не боялися, і значно більше їх непокоїли запеклі противники церкви, які, на величезний жаль церковників, теж траплялися серед правителів прикордоння. Тож розташовані на північному тракті графство Ешфорт і вільне місто Туль варто було оминути, навіть якщо через це доведеться втратити кілька діб. З урахуванням усіх можливих затримок верховний жрець Гугол, який керував цим походом, розраховував на десять-дванадцять днів подорожі, наприкінці яких церковники мали прибути до баронства Рюхена Траго Побожного, де відпочинуть, поговорять із бароном і старшою жрицею Вандою, дізнаються свіжі новини й визначаться з подальшою стратегією.

На небезпечні території орків слід було йти або зовсім невеликою групою, щоб не привертати зайвої уваги диких племен, які жили на тих землях, і сподіватися на мирну розмову із загадковим Альваром Завойовником, який викликав занепокоєння первосвященників. Або навпаки, заручитися підтримкою барона Рюхена й узяти його дружину, а за потреби додати до неї ще й найманців. Після чого нагрянути до орків серйозною армією з двохсот або навіть більшої кількості бійців, щоб жодне з малочисленних орочих племен, які жили в прикордонні, не змогло зупинити колону закутих у залізо людей.

Розраховувати на теплий прийом у такому разі не доводилося, та й обережний Альвар міг утекти, побачивши таке величезне військо. Але все-таки це був реалістичніший план, ніж сподіватися на гостинність орків, тому всі троє старших паладинів, а також верховний жрець Гугол і Маг першого рангу Стоулі Сі-Лорі одностайно зійшлися саме на цьому варіанті. Хоча тут головне було якомога швидше забратися з чужих територій після виконання завдання, вивозячи із собою зв’язаного по руках і ногах Альвара або його холодний труп, поки орки не оговталися й не організувалися. І не виставили проти армії людей, яка вторглася, утричі більші сили, адже саме так ці дикуни в минулому зазвичай відповідали на будь-яке вторгнення. Великої крові ніхто не хотів, тож війна з орками до планів церковників точно не входила.

— Але чому ніхто з вас серйозно навіть не розглядає варіант, що Альвар Завойовник казав правду й справді спілкувався з Богинею Смерті? — здивувалася присутня на цих зборах прикликана героїня Мурена, праве око якої запливло й перетворилося на вузьку щілину, а на лівій гомілці була намотана просякнута кров’ю пов’язка з бинтів. — У листі преподобної матері Ванди ж було сказано, що вона повірила словам Альвара. Чи ви сумніваєтеся в словах високопоставленої жриці власної церкви?

— Я добре знайомий із преподобною Вандою, — відповів на претензію верховний жрець Гугол. — Вона з простих селян і все своє життя щиро служить Матері-Живиці на ниві лікування, відточуючи вміння цілительки. Твої синці й порізи, героїне Мурено, преподобна мати прибрала б священною магією лише за клепсидру. Але Ванда саме цілителька, без спеціальної підготовки в духовній семінарії, і в релігійних диспутах ніколи не була сильною. Саме тому вона старша жриця, а не верховна. Я за дорученням інших верховних жерців спілкувався з нею на великому церковному соборі у вічному місті Ульхейм, щоб оцінити, чи гідна відома цілителька підвищення.

З того, як богослов скривився й похитав головою, решта відразу зрозуміла, що іспит преподобна мати провалила з тріском.

— Жриця могла з пам’яті цитувати священні тексти, але копни питання глибше щодо тлумачення тих чи інших рядків — і цілителька лише збентежено всміхалася, зізнаючись, що це не її царина. Тому я думаю, що авантюрист Альвар просто задурив довірливій жінці голову, і наше завдання — вивести цього шахрая на чисту воду, щоб не забивав людям голови своєю єрессю. А якщо знадобиться, то й убити єретика!

— Зрозуміло… — Мурена зрозуміла, що твердолобих фанатиків не переконати, тому навіть не стала далі намагатися. Але поставила інше запитання.

— Із нами їде спостерігачка від Західної Імперії, баронеса Тільда Ур-Вайєтт. Як слід учинити з нею?

Запало тривале мовчання. Усі присутні в каюті перезиралися, не наважуючись озвучити варіант, який крутився в усіх на язиці. Нарешті Маг першого рангу Стоулі Сі-Лорі прямо запитав, чи здатна вбивця Мурена позбавити групу цього стеження.

— У двобої я перемогла, хоча це було дуже непросто. Тільда невловимо швидка й нелюдськи сильна. Фехтує вона посередньо, але бере гору завдяки своїм вампірським здібностям. Від її удару порожньою долонею в груди я відлетіла кроків на п’ять, і, схоже, вона зламала мені ребро. Коли ж дочка Кельнміїра спробувала повторити свій трюк, я відсікла їй кисть правої руки, після чого баронеса визнала поразку.

— Ти забрала трофей для вивчення? — зацікавився Маг, але Мурена заперечно похитала головою.

— Там нічого було забирати. Щойно кінцівку відсікли, на яскравому сонці вона відразу почорніла й розсипалася на прах. А Тільда пішла до своєї каюти. Сказала, що пішла відрощувати нову руку. І якщо хочете знати мою думку, то я все-таки не радила б нападати на дочку Кельнміїра. Упоратися з нею ми зможемо, особливо якщо діятимемо всі разом, але все ж великий шанс, що вампірка втече, щойно відчує небезпеку. І тоді життя вона нам не дасть. Кружлятиме поруч і нападатиме в несподівані миті, особливо вночі, знищуючи нас поодинці.

Після такого застереження всі посмутніли й подивилися на верховного жерця, очікуючи на його рішення. Богослов же довго мовчав, але зрештою неохоче вичавив із себе.

— Гаразд, демони з нею, нехай ця вампірка їде з нами. Не думаю, що Західній Імперії взагалі може бути якесь діло до наших релігійних суперечок, тож особливої шкоди від присутності баронеси я не бачу. А якщо діва чистої лінії й справді така сильна, як розповідає прикликана героїня, то її допомога буде зовсім не зайвою на неспокійних прикордонних територіях.

Мені снилася дочка Богині Смерті Мелісента. Причому сон був зовсім не еротичним, незважаючи на присутність у ньому симпатичної дівчини в легкому одязі, що розвівався на вітрі, на березі великої річки чи навіть моря, а якимось… дивним. Чорно-білі тони, жодного яскравого кольору в усьому світі. Чорна, наче смола, вода, темно-сіре небо зі світло-сірими хмарами, за якими розмитою білою плямою позначалося місцеве світило. Сірий одяг дочки Смерті, її чорне волосся та світла шкіра. При цьому очі Мелісенти чомусь яскраво світилися, наче ліхтарі вночі. Себе уві сні я не бачив, що не заважало мені розмовляти зі своєю знайомою.

— Що це за місце?

Лише після мого запитання Мелісента озирнулася довкола, наче сама вперше побачила навколишній світ. І невпевнено знизала плечима.

— Сама не знаю. Але, мабуть, один зі створених моїм дядьком світів, які існують лише заради нашої короткої зустрічі. Я вирішила, що тут буде простіше тебе застати.

— А твій дядько, він… — я не закінчив фразу, даючи співрозмовниці самій завершити думку.

— У дядька багато імен. Морфей, Гіпнос, Свапнешварі, Сомнус. Або просто Сон, саме так, із великої літери. У деяких світах його навіть шанують і вважають таким самим всемогутнім, як інші боги. Адже не кожен здатен створювати й руйнувати цілі світи одним лише помахом руки. Він брат-близнюк моєї матері.

— Сон і Смерть так схожі, брат і сестра, — сказав я.

— Саме так! — усміхнулася Мелісента, підходячи до самого краю чорної води й розглядаючи зграйки білих мальків, які спритно снували на мілині. — Але в Елаті дядько влади не має. Проте він відгукнувся на моє прохання й погодився створити цей світ, який безслідно розвіється відразу після того, як ми поговоримо. Я вирішила, що тут, у твоєму сні, нам удасться зустрітися швидше, ніж чекати на чергову твою смерть.

Оце так! Дочка самої Смерті захотіла влаштувати зі мною побачення в таємному місці, де навіть її всемогутня мати не зможе нам завадити чи підслухати.

— Не зможе, — погодилася співрозмовниця, зовсім не приховуючи того факту, що з легкістю читає мої думки. — Але щодо побачення ти, звісно, розкатав губу, Альваре. Зрозумій, ми з тобою настільки різні, що… навіть слів відповідних не знаходжу. Я існую поза часом і переживу всіх у світі Елати, навіть безсмертних ельфів. Та що там «переживу», варто мені лише відволіктися на інші світи або просто взятися читати будь-яку книжку з моєї величезної бібліотеки, як в Елаті мине стільки часу, що зникнуть цілі цивілізації, а сам материк зміниться до невпізнання. Ти просто став мені цікавий, Тимофію-Альваре, тому я й почала стежити за твоєю долею. Але ми зовсім не закохана пара й ніколи нею не станемо, тож можеш і далі лапати ночами свою русалку й заводити будь-яких інших подружок, мене це анітрохи не зачіпає.

Мабуть, мої багряні від збентеження щоки були єдиною яскравою плямою в цьому чорно-білому світі. Не думав я, що хтось бачить мої опівнічні купання в Безіменній річці разом із хвостатою Найлою. Русалка ж ночами була дуже настирливою і, скажімо так, велелюбною, вбивши собі в голову, що неодмінно має віддячити господареві за подаровані їй золоті сережки. Наскільки я зрозумів, підвищена увага, а тим паче подарунки від господаря, підносять конкретну нечисть над іншими й додають їй упевненості, а разом із нею й більших сил. Зовсім пересічна й непримітна спочатку русалка Найла тепер стала ватажчинею всієї річкової зграї, а фізичних і магічних сил у неї вистачало на цілу дюжину русалок.

— Ну так, було разів три… чи чотири.

Мелісента опустила голову й підкреслено байдуже махнула рукою.

— Я вже казала тобі, Альваре, що ми не закохана пара, а ти не мій хлопець. Тож ревнувати не стану, роби що хочеш. І взагалі ми тут у справі.

У мене виникло відчуття невідповідності між змістом сказаних дівчиною слів і тим тоном, яким вона вимовила ці фрази, та й реакція дочки Смерті зовсім не була схожа на байдужість. Не буде вона ревнувати, аякже! Передусім висловила мені своє невдоволення, щойно ми почали розмовляти. Однозначно нічні купання голяка у товаристві русалки варто було припинити!

— Ти мене зовсім не так зрозумів, Альваре. Утім, роби як знаєш, мені байдужі твої любовні справи. Взагалі-то я тут у справі, як уже казала. І притягла тебе сюди, бо захотіла попередити. Через півтори-дві седмиці тобі варто чекати на велику групу непроханих гостей із півночі.

— Із півночі… Ти про ельфів роду Невидимого Богомола, чи що? Очікується напад?

— Ні, ельфи тут зовсім ні до чого. З їхньою повільністю в ухваленні нестандартних рішень, замкнутим суспільством і неприйняттям будь-яких змін звичного світу довговухим знадобиться щонайменше пів року, щоб просто збагнути, що сусіди з півдня, схоже, змінилися. Для пихатих ельфів що одні орки, що інші — взагалі жодної різниці. Потім іще рік-другий ельфи придивлятимуться до тебе, обговорюватимуть на нескінченних зборах, посилатимуть розвідників… Тож якщо сам не розворушиш це сонне затхле болото, то років три спокою в тебе точно є в запасі, а за цей час усе встигне десять разів змінитися. Ні, я говорила про інших гостей.

— Невже люди? Та стара жриця Ванда все-таки написала своїм колегам із церкви Матері-Живиці, і вони вирішили надіслати групу священників, щоб розібратися?

— У яблучко! — аж заплескала в долоні від захоплення моя співрозмовниця. — Ось за це я й ціную тебе, Альваре. Іноді ти справді вмієш думати головою, що для людей велика рідкість. І якщо ти такий розумний, то сам маєш збагнути, як церква реагує на будь-які можливі загрози догматам віри.

— Церковникам простіше усунути порушника спокою, ніж визнати свою неправоту або внести якісь виправлення до священних текстів.

Моя співрозмовниця мовчки кивнула, а потім відкрила рота, щоб щось сказати, але… чорно-білий світ раптом узявся перешкодами, наче на екрані телевізора, і я прокинувся. Точніше, мене розбудили.

— Господарю-ю, — мене смикала за плече кікімора Кірена, яка стояла біля ліжка. — Пробач мен-не за те, що розбудила. Просто там хащівник прийшов. Чужий. Н-не Хрин-н і н-не Митяй. Зовсім чужий. Хоче з тобою побалакати просто цієї н-ночі. Ал-ле домовик Гельмут н-не пускає його за поріг. А прибулий хащівник злиться. Поговори з ним, господарю-ю.

Кого там чорти принесли? Я сів на ліжку, й залишки чорно-білого сну почали швидко й безслідно зникати з голови, наче туман під гарячим сонцем. Схаменувшись, що можу безповоротно втратити щось важливе, я подумки потягнувся до розмитих уривків спогадів, потягнув за ниточку й відновив цілісну картину сну. Нічого собі! У мене аж перехопило подих. Цікаво, це був просто нічого не вартий сон, згенерований моїм перевантаженим після денної активності мозком, чи справді дочка Морани попередила мене про скоре нашестя церковників? Знати цього я, звісно ж, не міг, але готуватися до їхнього можливого візиту все-таки збирався. Та й із нічними купаннями разом із Найлою про всяк випадок теж мав намір зав’язувати.

Була середина ночі, повітря аж дзвеніло від трелей цвіркунів. Невисока Кірена терпляче стояла біля ліжка у своїй новій сірій сукенці, перев’язаній на поясі яскраво-червоною стрічкою. Наскільки я знав, домовик Гельмут власноруч пошив це вбрання для своєї подруги. Вийшло дещо кострубато, але тут важливим був уже сам знак уваги. Та й порівняно з її попереднім дрантям із кори, листя та шишок контраст був просто величезним. А блискучий срібний медальйон «благословенної богами й духами» на яскравій стрічці, пов’язаній на шиї кікімори, узагалі мав вигляд ордена за заслуги й напевно був предметом шаленої заздрості всіх інших навколишніх кікімор.

— Поговори з н-ним, господарю-ю, — повторила кікімора й від хвилювання навіть почала смикати вузлуватими пальчиками поділ своєї сукенки. — Бо відчуваю, що хащівник уже поч-чинає злитися.

Чужий хащівник… Поки що я був знайомий лише з Хрином, великі території якого простягалися на схід від Безіменної річки, і його колегою Митяєм — вірним слугою Мудрого Сича, який дістався мені «на додачу» після того, як дух-захисник присягнув мені на вірність. Митяй контролював величезний і густий ліс на захід від Безіменної річки, а також невелику лісову долину на північ від скелястого пасма, де нещодавно оселилися ельфи роду Мудрого Сича. Зазвичай ельфи не могли вжитись з хащівниками та іншою нечистю, але тут дух-захисник Роду був правильним, тож конфлікту, мабуть, вдалося уникнути. Але що це ще за третій хащівник? Я рушив до виходу з шатра.

Просто біля входу, уперши руки в боки, наче незламний захисник останнього рубежу, стояв домовик Гельмут, який зараз мав величезний і страшний вигляд. Аякже! Тут була його територія, на якій домовик почувався повновладним господарем, і тут ніхто не міг його здолати. Навпроти мого домовика стояв неохайний і розпатланий незнайомий хащівник дуже невисокого зросту, який засукав рукави й показував стиснуті кулаки. Не думаю, що він справді збирався битися з домовиком на його землі, але непроханий гість демонстрував непокору й готовність до боротьби.

— Отже, хто це тут у нас? — я нахилився з висоти свого зросту й почав розглядати незнайому нечисть. — Хто ти, коротунчику? Навіщо шукав зустрічі зі мною?

Мої слова про «коротунчика» були навмисно образливими, але я вирішив відразу поставити нахабу на місце, щоб не ліз на рожен і не ображав моїх слуг.

— Я не коротунчик! — образився нічний відвідувач. — Я гордий і сильний хащівник! І прийшов по справедливість.

— По справедливість? Овва! Ну гаразд, я тебе уважно слухаю, — я навіть сів на землю навпроти нього, схрестивши під собою ноги, щоб бути з хащівником одного зросту й продемонструвати увагу.

Виявилося, що хащівник прибув із територій за Північними болотами, які нещодавно відійшли племені Жовтої Риби. Формально його «дахом» і джерелом магічної енергії був дух-захисник тих місць Білий Олень, але полохливий дух без бою здав свої позиції глибоководному вугру Хиру та крилатому Мудрому Сичу, які останнім часом різко посилилися, і перемістився на північ. Цим скористалися два мої хащівники — Хрин і Митяй, які взяли собі за правило щоночі приходити й нещадно вдвох лупцювати сусіда, змушуючи того переселитися кудись в інше місце й звільнити для них територію.

— Удвох проти одного — це справді нечесно! — погодився я, підтвердивши справедливість скарги нечисті. — Я поговорю з ними. Приходитимуть поодинці, щоб зрівняти шанси. Чи ти хочеш від мене більшого? Захисту твоїх споконвічних земель?

— Було б непогано… — погодився хащівник і замовк, не наважуючись озвучити наступні слова й пропонуючи мені самому це зробити, хоча й так уже було зрозуміло, що прийшов він проситися до мене в слуги.

Я помовчав із хвилину, вдаючи, що розмірковую.

— Я, звісно, міг би взяти тебе під опіку й гарантувати тобі захист. Призначив би тобі іншого духа-захисника замість боягузливого оленя. Але сам скажи, навіщо ти мені взагалі потрібен? Якщо мої вірні й сильні хащівники тебе виселять, вони самостійно наглядатимуть за твоїми територіями. І на якого біса тоді мені здався ще один хащівник?

— Служитиму вірою і правдою… Скарб закопаний покажу… Мед диких бджіл приноситиму тобі щоседмиці… Таємну печеру покажу, де кобольди чорну магічну руду видобувають… Співатиму й танцюватиму для тебе, коли захочеш…

Оскільки я ніяк не реагував на всі його пропозиції, хащівник зовсім скис і похнюпив голову. Усе, клієнт був готовий і змирився, тож я озвучив свої умови.

— Гаразд, слухай мене уважно. Твої танці мені ні до чого, але просто зараз із тебе справжнє ім’я та присяга на вірність. Після цього ми вдвох підемо до річкового вугра Хира, це зовсім недалеко від поселення. Познайомлю тебе з твоїм новим джерелом сили й допоможу вам потоваришувати. Потім завтра покажеш мені й печеру з кобольдами, і скарб. Ну й велику діжку меду з тебе раз на сезон. Але головне не це. Ти покажеш мені, де ховається Білий Олень, бо я давно вже його шукаю…

— Усе зроблю, господарю! — піднісся духом і навіть застрибав від радості хащівник. — І так, господарю, мене Степан звати.

— Митяй, Степан… Ви взагалі звідки тут такі взялися? — здивувався я дивним іменам із мого світу, утім, хащівник не зрозумів мого здивування.

Нарешті настало літо! Останні півтора тижня весни запам’яталися мені щоденним головним болем через незліченні адміністративні й політичні питання, які вимагали особистої участі вождя. Це було й переселення сотень орків із поселень Борза Пожирача Змій і Хитрого Шлапи, оскільки на північних територіях за болотами я вирішив залишити лише два великі табори — Однозубого та Оора. І знайомство з васалами з роду Невловимого Бекаса. І великий договір з ельфами роду Мудрого Сича, причому не просто узгодження з гостровухими чіткої межі, правил полювання та збирання на чужій території, а й закріплення союзницьких зобов’язань у вигляді договору про спільне відбиття нападу будь-якого можливого агресора.

Діасса Спритна Лань розуміла, наскільки мирне сусідство з величезним і сильним племенем Жовтої Риби важливе для її Роду, тому зі шкури пнулася, намагаючись донести цю позицію до впертих одноплемінників. Але дівчині було важко. Дуже важко. За мірками ельфів сто років — зовсім не вік, і авторитету новій княгині відверто бракувало. Я лише раз був присутній на ельфійських зборах — моя знайома запросила мене на свою «коронацію», — по суті, покладання срібного плетеного вінця на голову, що означало вступ на посаду глави Роду. Але й того одного-єдиного разу мені вистачило, щоб зрозуміти, наскільки хиткими були позиції Діасси Спритної Лані на ельфійських зборах старійшин і наскільки інертною й консервативною була ця структура.

Деякі старі ельфи пам’ятали ще часи перебування своїх племен у Лісі Вічного Короля, про що з гордістю говорили привселюдно, відверто вихваляючись своїм довгим життям, наче воно автоматично гарантувало ще й мудрість. Такі довгожителі дивилися на Діассу Спритну Лань, яка вигулькнула наче нізвідки, як на юну дивачку, що за дивною примхою долі очолила їхній Рід, і зовсім не сприймали нову княгиню серйозно. Тим паче що Діасса бентежила їхні закостенілі старечі уми новаторськими ідеями, найдивнішою з яких був договір з орками. Цю ідею більшість ельфів сприйняла категорично в штики, хоча, на мою особисту думку, союзницький договір був навіть більше потрібен самим ельфам, ніж моєму племені.

У разі загрози плем’я Жовтої Риби могло оперативно розгорнути армію до чотирьохсот добре навчених бійців, тоді як ельфи роду Мудрого Сича, маючи вдвічі більшу чисельність населення, ледве нашкрібали двісті лучників. Чому так? Я ставив це запитання Діассі Спритній Лані, але нова глава Роду лише опускала очі й мимрила якісь відмовки. Наприклад, що свого часу її дядько прийняв численних утікачів із півночі, розраховуючи посилити ними свій занепалий рід Річкового Щура. Ось тільки йти невідомо куди біженці не хотіли, тому князеві довелося пообіцяти новим підданим, що вони будуть забезпечені землею для проживання, а також повністю звільнені від податків і військового обов’язку, крім випадку прямого нападу на їхні поселення, коли вже всі ельфи, від малого до великого, мали взятися за зброю. Скасувати рішення свого попередника нова глава Роду не мала права, та й авторитету дівчині просто не вистачило б, щоб протиснути таке складне рішення через раду старійшин.

Питання союзницького договору з орками теж мало вигляд абсолютно нездійсненного за такої закостенілої опозиції в раді, але тут дуже допоміг дух-захисник Мудрий Сич, який передавав мої слова величезній кількості нових підданих-ельфів, що зверталися до нього з молитвами, і беззаперечно оголосив їм, що добрі стосунки з агресивними й сильними сусідами-орками абсолютно необхідні для виживання Роду. Опиратися волі самого духа-захисника не наважилися навіть прадавні ельфи, які засідали в раді старійшин, тож договір за всіма пунктами було узгоджено. Що ж, хоч тут можна було полегшено видихнути — мир із найближчими сусідами погоджено, та й у разі чого дві сотні ельфійських лучників на додачу до своїх чотирьох сотень бійців я отримаю.

Хоча ельфи ельфам теж різняться, і для мене значно важливішими за чужі дві сотні були ті двадцять п’ять ельфів, які жили в моєму тренувальному таборі й входили до армії Жовтої Риби. Використовувати їх як рядових стрільців нарівні з півсотнею гоблінів та орками-арбалетниками було б просто блюзнірством, тож я вирішив створити з них спеціальний загін для знищення на великій відстані ворожих Магів і командирів та зажадав збільшити дальність стрільби. Для цього майстри-ремісники племені Жовтої Риби створили за моїми кресленнями кілька варіантів композитних і навіть блочних луків, і я дав ельфам випробувати цю нову секретну зброю, попередньо взявши з усіх присягу не розголошувати таємницю до завершення терміну свого контракту.

Швидкострільність відразу впала в кілька разів. Там, де зі свого звичайного лука ельф устигав зробити сім-вісім пострілів, із блочного лука виходило вистрілити лише раз. Але натомість дальність стрільби зросла з п’ятдесяти-сімдесяти кроків до п’ятисот, а в деяких випадках і до семисот. Тож мої довговухі стрільці були в шаленому захваті й цілісінькими днями проводили час на стрільбищі, опановуючи нову для себе зброю й щодня досягаючи дедалі кращої влучності на таких величезних відстанях. Утім, від звичайних луків ми не відмовлялися, і коли умовний супротивник підходив близько, за командою довговухі стрільці дружно змінювали зброю, коли важливою ставала саме швидкострільність.

Кількість гоблінських лучників я знову підняв до п’ятдесяти, відновивши таким чином втрати, яких ми зазнали в битві з Борзом. Гоблінам нової зброї я не давав, роблячи більший акцент на тренуваннях витривалості, командних перешикуваннях і залповій стрільбі. Півсотні стріл могли перетворити ворога на подобу дикобраза. Але найпомітніший внесок у збільшену «вагу залпу» дало різке зростання кількості арбалетників — із десяти до двадцяти п’яти, і на тренуваннях це воїнство просто розносило мішені на шматки.

Усією сотнею стрільців, як і раніше, командувала Діасса Спритна Лань, яку я офіційно підвищив до сотника. Ельфійська мисливиця, яка несподівано для себе стала главою роду Мудрого Сича, запевнила мене, що неодмінно дотримає даного мені слова й чесно виконає укладений на три роки контракт, оскільки «це справа принципу» і «слово глави Роду міцніше за зачаровану сталь». Хоча мені здалося, що Діасса використовує ці тренування, щоб бодай на якийсь час знову стати просто безтурботною стрільчинею й відволіктися від нескінченної адміністративної роботи глави Роду. Але відразу після занять Діасса Спритна Лань залишала тренувальний табір до наступного ранку, і я відверто шкодував нову княгиню, оскільки проблем і завдань перед нею стояло навіть більше, ніж переді мною.

Другим сотником моєї армії став командир групи списоносців Хуго Спритний. Півсотників же було двоє — командир загону важкої штурмової піхоти Фадир Твердолобий і призначений командиром берсерків товстун Аах Жилоріз. І якщо завданням першого був штурм фортець і прорив ворожого строю, то берсерки прикривали фланги списоносцям або переміщувалися туди, де на полі бою виникали проблеми й терміново потрібне було підсилення. Крім цих чотирьох родів військ, у моїй армії зберігся загін «головорізів» із приблизно сорока диких неприборканих орків, які віддавали перевагу особистим умінням перед командною роботою в строю. А також формувалася кіннота — не лише швидконогі вершники Мансура, а й важка кавалерія на броньованих носорогах на чолі із Чевухом, рідним братом Розумної Сови.

Про цей принципово новий рід військ варто написати окремо. Поки що в строю я мав чотирьох осідланих дугарів, хоча в перспективі їхню кількість можна було довести до семи або навіть десяти. Мої мисливці саме зараз займалися поступовим перегоном другого стада дугарів із Північних боліт ближче до нашого тренувального табору, але квапити їх у цій смертельно небезпечній справі точно не варто було. Розвідники також стежили й за третім стадом дугарів далеко на сході, і на нього в мене теж були плани, але поки що потрібно було розібратися з уже наявними.

Дугари мали дуже міцну шкуру, яку не пробити стрілою й навіть мисливським списом. Але я пропонував узагалі перетворити цих тварин на величезні танки, прикривши вразливі очі й навісивши на голови та боки додаткову броню. Але головний задум був навіть не в цьому. Коли я вперше озвучив свою ідею, і вершники «важкої кавалерії», і майстри-ковалі чесно назвали мене божевільним. Але потім теж загорілися ентузіазмом і тепер готували те, що мало перевернути військову науку Елати. Ідея полягала у створенні для носорога спеціального костюма з міцних дерев’яних брусів, який навішувався зверху на спину й до якого кріпилися гострі металеві леза завдовжки кроків по п’ять, що розходилися в різні боки. І ліворуч, і праворуч від звіра мало кріпитися по три міцні сталеві клинки. Один — трохи вище поверхні землі, щоб ворог не зміг уникнути смерті, просто впавши долілиць. Друге лезо — на рівні пояса орка. Третє — на рівні шиї. Не ухилитися за всього бажання!

Такий невразливий багатотонний носоріг, який розігнався до швидкості скакового коня, був здатен пробити пролом завширшки кроків у дванадцять у строю будь-якої ворожої армії. А вже четвірка дугарів узагалі нікого не залишила б у живих, котком пройшовшись по ворожих бійцях і нарізавши їх на фаршмак. Звісно, тут потрібно було якось захистити вершника, і мої ремісники міркували над великим напівкруглим щитом попереду сідла, який мав укривати наїзника від стріл і дротиків. Проблем передбачалося багато, але всі їх можна було розв’язати, і ковалі обіцяли представити мені перший такий «костюм» для дугара десь за седмицю.

Я їх не квапив, оскільки й без «костюма для важкої кавалерії» роботи ковалям вистачало, і вони стукали молотами в поселеннях Горбаня, Сильної Діви й Однозубого від світанку до заходу. Лускаті обладунки для всієї сотні списоносців разом із металевими шоломами, наколінниками й оббитими залізом міцними щитами. Кіраси та посилені шоломи для штурмової піхоти. Не кажучи вже про звичайні замовлення ятаганів, арбалетних болтів, пряжок для поясів і всього іншого. Так, проблеми із залізом у мого племені залишилися в минулому. Метал видобували й у поселенні Горбаня, і гобліни поселення Чорної Риби, та й трофейного заліза у фортеці Борза ми захопили ледь не на пів року наперед, тож я дав величезне замовлення своїм ковалям.

Деякі орки навіть почали питати мене, навіщо вождь так посилено переозброює армію й до чого її готує? Війна ж закінчилася, усіх найближчих сусідів поглинули, і більше племені Жовтої Риби ніхто не загрожує. Ось тільки я так не вважав. Тепер плем’я Жовтої Риби опинилося в кільці великих і сильних сусідів, наче вони перебували в іншій, вищій лізі. З півночі ельфійський рід Невидимого Богомола міг виставити півтори тисячі стрільців. На півдні ж, за територіями племен роду Водяного Духа, як я вже знав після перших контактів зі збирачами трав, які перейшли підсохлі болота, жили «справжні» орочі вожді, не рівня слабким прикордонним, і армією в п’ять тисяч ятаганів там нікого було не здивувати. Королівства й вільні міста людей на заході теж оперували тисячними арміями. Тому моїй Жовтій Рибі, щоб не бути з’їденою цими сусідами, потрібно було посилюватися й терміново нарощувати м’язи, чим я прискорено й займався.

До великої війни ми поки що готові не були. Але все-таки хотілося оцінити, на що тепер здатна армія Жовтої Риби. Тому церковникам Матері-Живиці, якщо безсмертна Мелісента не помилилася й жерці справді мали намір привести сюди великий загін із недобрими намірами, я відверто не заздрив. Через седмицю-другу моя армія вже буде укомплектована, оснащена новою зброєю й готова до виступу, тож супротивники для нашого тренування перед справжніми битвами прибудуть надзвичайно вчасно!

Запланований на наступний день похід із хащівником до кобольдів у печеру, як і пошуки скарбу, довелося відкласти. Причиною став «гість із півдня», про прибуття якого мені повідомив дозорець, що прибіг уранці вкрай збуджений. Торговець сіллю відвідував ці землі лише раз на рік, украй рідко двічі за літній сезон, і під час його візитів саме придбання стратегічно необхідного для племені ресурсу ставало для будь-якого вождя першочерговим завданням. Я теж не був винятком, оскільки моєму племені Жовтої Риби чисельністю у дві з половиною тисячі орків сіль була потрібна постійно, а її запаси вже закінчувалися. До того ж я хотів ближче познайомитися з таким рідкісним гостем і спробувати вивідати в нього новини з-за Південних боліт, та й узагалі політичну ситуацію серед південних орків, тож передоручив проведення заняття в тренувальному таборі Хуго Спритному, а сам поспішив на зустріч.

І мушу сказати, що торговець сіллю не сподобався мені з першого погляду. Ні, я нічого не маю проти огрядних орків, та й людей теж, хоча цей купець, який підводився на ноги лише за допомогою слуг і рабів, являв собою пів тонни сала, що колихалося від кожного руху. Його злі маленькі очиці, які під час розмови так і стріляли навсібіч, вишукуючи, чим би поживитися. Шкіра хворобливо-сірого кольору. Повна відсутність будь-якого волосся на непропорційно маленькій макітрі й голих грудях. В’язка черепів, серед яких був навіть один людський, на розкішному вишитому золотом поясі. Четвірка замордованих дівчат-рабинь, які обслуговували пана, боялися навіть підвести очі й були ледь прикриті одягом, — по одній від рас орків, гоблінів, людей та ельфів. А головне — нестерпний гонор, із яким цей огрядний купець вів розмову, — усе це разом справляло відверто відразливе враження.

Купця звали Горрр. Саме так, із протяжним «р» наприкінці імені. І коли на самому початку розмови я необережно назвав його просто Гором, на мене налякано зашипіли й мої орки, і його слуги. Горрра боялися, оскільки сваритися зі сварливим монополістом, від прихильності й примхи якого залежало постачання життєво необхідної племені солі, не наважувався ніхто.

— Саме так, — самовдоволено засміявся тоді товстун. — Слуги правильно тобі підказують, незнайомий людино-вождю. Лише мені вирішувати, скільки вам видати солі й що вимагати за неї натомість. Тільки від мене залежить, чи не зіпсуються ваші заготовлені запаси м’яса й риби та чи переживуть холодну зиму ваші слабкі племена. Тож сваритися зі мною ніяк не можна!

Горрр прибув із півдня через обширні болота, які почали підсихати на початку літнього сезону. Перші піші збирачі грибів і трав переходили через трясовини й раніше, але купець явно знав надійну стежку поміж підступних засмоктувальних драговин і орієнтувався за якимись зрозумілими лише йому прикметами, тож зумів провести через болота два велетенські криті вози, які тягли могутні дугари. Але однаково шлях видався нелегким, вози були вимазані брудом до самих тентів, а великі їздові тварини, схоже, місцями пробиралися по шию в болотяній багнюці. Тож тепер купець прагнув окупити витрачені на дорогу зусилля і, зупинившись неподалік від поселення Розумної Сови, снідав та чекав, доки місцеві орки самі принесуть йому товари для обміну, а вожді вишикуються в чергу, благаючи саме їм відвантажити привезену кам’яну сіль.

Охорони з Горрром практично не було, лише трійка озброєних орків, які допомагали купцеві управлятися з возами й розвантажували важкі мішки. Проте нападу розбійників або викрадення свого товару торговець зовсім не боявся, і невдовзі я зрозумів причину. Відповідальність за будь-яку крадіжку лягала на приймаючу сторону, тож виходило, що я сам відповідав за збереження товару. Як і за безпеку купця на землях Жовтої Риби та надання йому зручного місця для відпочинку, смачної їжі й інших вигод. Причому якщо прискіпливому Горрру прийом не сподобається, наступного року постачання солі не буде, а це обіцяло племені величезні проблеми.

Але було дещо ще, крім величезної зарозумілості Горрра, що відразу мене насторожило. Купець самовдоволено стверджував, що перебуває під захистом якогось Тангира Пізнавача Тисячі Жінок, якого «всі знають» і який надав йому виняткове право торгувати сіллю з північними племенами орків. На підтвердження своїх слів товстун навіть показав мені масивний бронзовий кулон із вибитою на ньому незрозумілою карлючкою. І, мовляв, якщо з купцем щось станеться, Тангир приведе військо «до самого обрію» й не залишить від кривдника та всього його племені навіть кісток. При цьому торговець сіллю обмовився, що сам Тангир, хоч і вдає із себе великого вождя й невтомного жеребця, який вимагає від підлеглих племен нову незайману діву щоночі, є лише одним із багатьох ставлеників Могула Жорстокого — істинного ватажка всіх орків, який живе далеко-далеко на південному сході за Хребтом Владик, майже на кордоні територій велетнів і «проклятих, непридатних для життя земель демонів».

Усе це змушувало серйозно замислитися. Досі я мав справу лише з малочисельними прикордонними племенами орків, які вже впали й влилися в Жовту Рибу або стали моїми васалами. Але зі слів торговця сіллю виходило, що «справжніх» орків я, по суті, ще й не бачив, маючи справу лише з крихітними уламками величезних племен, які втекли на малозаселену північ. Це стало для мене холодним душем, різко знизило власну самооцінку й повернуло до початкового стану, де я, по суті, ніхто й нічого серйозного у світі Елати поки що не досяг.

— А де Адин Неперевершений? — поцікавився Горрр у якийсь момент нашої розмови, і я необережно зізнався, що розбив військо Білої Риби, а самого вождя вбив ще на початку весни.

— Навіть так… — запливлі жиром очиці купця небезпечно примружилися. — Але ж саме Адин Неперевершений отримав із рук Тангира Пізнавача Тисячі Жінок ярлик на управління цими землями до великого озера… Негарно виходить, людино, яка вбила законного правителя цих місць!

І хоча небезпечна тема не отримала подальшого розвитку в розмові, та й торгувати сіллю з Жовтою Рибою купець не відмовився, я все одно серйозно насторожився. І навіть задля обережності дуже сильно применшив силу свого племені й армії, коли Горрр нібито випадково й між іншим цим поцікавився. Я сказав про приблизно шістдесят бійців під моїм командуванням, половина з яких юнаки або взагалі гобліни, і співрозмовник прийняв ці слова за чисту монету, відразу заспокоївшись.

В обмін на сіль купець приймав усе що завгодно: звірині шкури, в’язки цілющих трав, мед, сушені гриби та рибу, але все це надзвичайно мало цінувалося в його очах, тож для обміну знадобилися б цілі гори товарів. Добре оцінювалася рідкісна деревина чорного дерева або білого янута, а також річкові перли, але таких товарів для обміну в мене було мало. За непоганим курсом можна було міняти на сіль залізні зливки чи навіть необроблену руду, але значно бажанішим товаром для Горрра були раби, мідь і срібло. Міді й срібла самому моєму племені бракувало. А ось двох молодих орків-ґвалтівників, яких нещодавно спіймали в поселенні Оора після нападу на заміжню жінку-швачку і яких за орочими законами чекала ганебна страта через утоплення у вигрібній ямі, я продав купцеві, щоб вони хоча б так принесли своєму племені якусь користь. Перед продажем у рабство Ги Безжальний Убивця відрізав обом злочинцям язики під самий корінь, щоб не проговорилися про справжній стан справ у Жовтій Рибі, та й німі раби цінувалися Горрром удвічі дорожче.

А ще для проби я запропонував купцеві мило. Так-так, те саме мило, виготовлене моїми ремісниками з поселення Горбаня, причому вже доволі непоганої якості. Мило виготовляли двох видів: звичайне господарське рудо-коричневого кольору та яскраво-червоне з ароматом суниць і лісових квітів, причому за друге я просив утричі дорожче. Я пояснив Горрру, який товар пропоную, і навіть попросив одну з орчих племені Жовтої Риби показати на прикладі, відіпрати в діжці з водою засмальцьований одяг одного з охоронців купця. Продавець солі для годиться скривився й зовні неохоче погодився взяти товар на пробу, хоча я помітив, як у нього забігали очиці від передчуття наживи на перепродажі.

Щоб підтримати легенду про не таке вже й велике плем’я Жовтої Риби, кам’яну сіль я купував не відразу гуртом, а здійснював покупки через мерів поселень Сильної Діви, Горбаня, Оора, Однозубого, а також трьох керівників гоблінських поселень, оскільки торгувати з гоблінами купець теж не гребував. Кожен із моїх представників отримав від мене товари для обміну й указівку в жодному разі не виказувати, що насправді всі вони входять до складу Жовтої Риби. При цьому мудра Ійя, коли я повідомив меру поселення Сильної Діви про проблему, що виникла з істинним вождем цих земель Адином Неперевершеним, із запізненням розповіла мені, що й наш недавній супротивник Борз Пожирач Змій також у минулому вирушав далеко на південь із багатими дарами й зникав там від початку літа майже до середини осені. Але потім повернувся з отриманим від Тангира ярликом на право контролювати землі за Бездонним озером до самих ельфійських лісів.

— Я думала, що ти це знаєш, Альваре, і навіть захоплювалася твоєю сміливістю через те, що ти пішов проти Борза Пожирача Змій.

М-да… Минулого не змінити, та й цю загрозу я однаково усунув би, навіть якби знав про ярлик цього агресивного сусіда. Але один зарізаний вождь — це ще куди не йшло, у неспокійних прикордонних землях усіляке трапляється. А ось одразу двох убитих законних правителів невгамовно-хтивий «ставленик істинного ватажка всіх орків» мені точно не пробачить, навіть якщо заявлюся до його табору з вибаченнями й багатими дарами, у цьому я анітрохи не сумнівався. Тому спробував трохи пом’якшити наслідки.

— Ійє, скажи цьому купцеві, що ти улюблена дружина Борза Пожирача Змій, який цінує твою мудрість і вміння торгуватися, тому саме тебе він послав закупити сіль. Сам же Борз лежить у своїй гірській фортеці з сильним розладом шлунка — з’їв не ту змію чи взагалі зламав ногу, тож прийти не зміг.

Ця обережність була необхідна, щоб заспокоїти купця, який насправді був не дурним, насторожився через те, що сьогодні бачив переважно незнайомі обличчя й, навпаки, не зустрічав звичних покупців, а також щоб приховати справжні розміри мого племені. До того ж Горрр усе поривався поїхати до Борза Пожирача Змій, із яким, виявилося, був добре знайомий і для якого віз якесь особливе замовлення, яке вождь попросив привезти ще минулого року й за яке відвалив чимало залізних зливків. Утім, могутній Ійї, з якою Горрр також був давно знайомий, купець беззастережно повірив і передав їй «для чоловіка» невеликий згорток із тканини.

У другій половині дня кілька мішків солі в Горрра придбали навіть ельфи роду Мудрого Сича, розплатившись стосами звіриних шкурок і цінною деревиною. При цьому огрядний купець продемонстрував непогане знання ельфійської мови, та й рабиня-ельфійка допомагала йому у складні моменти переговорів. Ельфи поцікавилися й ціною самої ельфійки, бажаючи визволити дівчину з ганебного рабства, ось тільки віддавати рабиню Горрр навідріз відмовився, назвавши її «улюбленою іграшкою». Горрр поїхав від нас увечері того самого дня, під кінець навіть серйозно знизивши ціни й поспіхом розпродавши всі залишки привезеної солі, категорично відмовившись залишатися на ніч, хоча я й пропонував огрядному купцеві зручне розміщення в річковому таборі, смачну вечерю, грибне пиво, самогон і навіть рідкісний серед орків ельфійський хмільний мед.

Такий поспіх однозначно насторожував, як і небажання мати зі мною будь-які справи, крім необхідної торгівлі. Тож у мене склалося враження, що огрядний торговець уже подумки списав людину-вождя з рахунків і боявся, що той, хто незабаром сюди прийде, буде серйозно невдоволений, якщо запідозрить між нами навіть мінімальні дружні стосунки. Так чи інакше, я послав хащівника Хрина й кікімору Кірену вдвох простежити за купцем, а заразом позначити безпечний шлях через безкраї Південні болота.

Звісно, мене цікавив уміст подарунка, який купець Горрр привіз для свого знайомого Борза Пожирача Змій і за який лютий вождь заплатив пів воза залізних зливків. Але коли Ійя, сповнена не меншої за мою цікавості, розгорнула всі шари тканини, ми обоє лише здивовано перезирнулися. Трави? Точніше, якісь пігулки з перемелених і спресованих травинок? Що це й чому коштує так дорого?

— Може, Борз хворів на щось серйозне? Або, може, мав проблеми по чоловічій частині, але хотів зачати спадкоємця? — припустив я, розглядаючи дивні пігулки.

— Наскільки знаю, нічим вождь не хворів. Та й як чоловік був у повному порядку. Навіть навпаки, хтивим козлом був… — Ійя несподівано зніяковіла й почервоніла.

Орчиха відразу втратила інтерес і віддала всю жменю пігулок мені. Я ж без допомоги цілительки Луани або досвідченої травниці Фелни не міг зрозуміти, що отримав, але залишив їх при собі, щоб при нагоді показати досвідченим фармацевтам.

— Вождю Альваре, невдовзі нам слід чекати гостей із півдня, — увечері біля багаття пошепки сказав мені Костолом, у минулому права рука Адина Неперевершеного.

— Сам розумію. Ось тільки знати б іще, коли саме їх чекати й у якій кількості?

— Я був у тому далекому поході разом з Адином і відвідував величезне місто Тангира Пізнавача Тисячі Жінок. Страшне місце. Гамірне. Кам’яні будинки, неба не видно. Багато бруду й хворих на вузьких вуличках. І шлях туди доволі неблизький, десь чотири седмиці в один бік через величезну кількість племен. Але коли до Тангира дійде чутка, що призначених ним представників убили, а таке колись станеться, то гнів великого вождя буде страшним. Але значно раніше заворушаться наші найближчі сусіди з племен роду Водяного Духа. Раніше вони не нападали, оскільки не мали жодних прав на наші землі. Але тепер усе змінилося. Наші землі за законами орків стали «нічийними», тож хтось напевно спробує якомога швидше прибрати їх до рук, поки не з’явився вождь із ярликом на території від боліт до Бездонного озера.

Я й сам це чудово розумів. Південь став небезпечним. Особливо тепер, коли спекотна суха погода зробила шлях через грузькі Південні болота цілком прохідним. Можливо, мало сенс відправити делегацію до сусідів, щоб познайомитися або навіть спробувати потоваришувати з якоюсь частиною численних племен Водяного Духа. Шанс на успіх я вважав зовсім невеликим, але він усе ж був. Або навіть можна було самому напасти першим і вибити частину племен до того, як вони об’єднаються проти нас. Але в будь-якому разі варто було якомога швидше дослідити нейтральну болотяну смугу завширшки кілометрів у сорок між нами, щоб відшукати на ній можливі шляхи переходу через трясовини й сухі острівці. Ну не вірив я, що розважливий Горрр збирався перетинати небезпечні болота вночі, тож напевно десь відносно недалеко було зручне місце для табору, де купець мав намір переночувати.

Усі такі місця потрібно було відшукати й стежити за ними, оскільки саме на таких сухих височинах ворожа армія відпочиватиме після виснажливого переходу через болота й набиратиметься сил перед раптовим кидком на наші території. А ще потрібно було заздалегідь підшукати зручні позиції для оборони в меншості, оскільки пропустити на наші рівнини й пагорби величезну ворожу армію, де вона зможе перешикуватися в бойові порядки, стало б фатальною помилкою.

Ні, однозначно ворога потрібно було зустрічати в найвужчому місці, де навіть за багаторазової переваги в чисельності супротивник не зможе використати всі свої сили. Щитоносці Хуго могли наглухо перекрити вузький прохід і триматися дуже довго. Тим паче що на нашому боці будуть ельфи союзного Роду й стрільці Жовтої Риби. Три сотні досвідчених лучників, які викошуватимуть ворогів, що повільно бредуть вузькою стежкою по коліна в болотяній багнюці, ще до того, як вони наблизяться до моїх бійців, могли зупинити практично будь-яке воїнство!

Загалом після зустрічі з торговцем сіллю я анітрохи не занепав духом і навіть навпаки був сповнений оптимізму. Ось тільки мій піднесений настрій зруйнувала молоденька травниця Зельда, учениця Фелни, яка вже в темряві прибігла до мого шатра.

— Вождю Альваре, моїй наставниці зовсім погано. Луана бігає навколо неї, застосовує свою магію, дає якісь ліки, але нічого не допомагає. Сама Фелна каже, що не переживе цієї ночі. Лежить уся в поту в наметі карантинного табору, тремтить і просить привести до неї вождя, щоб сказати тобі віч-на-віч щось дуже важливе. Поспіши, доки не стало надто пізно!

Взагалі-то до карантинного чумного табору ми нікого не пускали, і навіть для вождя непідкупні охоронці винятків не робили, про що стара травниця чудово знала. Зі своєю юною ученицею Фелна спілкувалася здалеку через подвійне кільце колючої огорожі з гілок. І навіть через огорожу диктувала рецепт приготування тієї надійної отруйної настоянки, якою згодом кікімора Кірена отруїла ельфійського князя. Але, мабуть, усе було вкрай серйозно й ситуація змушувала, якщо досвідчена стара, яка чудово усвідомлювала ризик поширення зарази, вирішила знехтувати заходами безпеки й викликала мене до чумного табору. Де вже померла пара орків із числа розвідників, які ходили разом із Суеном Мисливцем в експедицію на схід. А юна служниця Луани на ім’я Хані чотири доби перебувала в комі й мало чим відрізнялася від трупа, перш ніж криза минула й дівчинці трохи полегшало. Дивовижно, але «нульова пацієнтка» — гоблінська дівчинка, яка принесла чуму на території Жовтої Риби, — пережила найважчий період хвороби, вийшла з тривалої коми й уже поступово одужувала.

Я чудово усвідомлював ризик відвідування чумного табору, але не вагався ані секунди. Звісно ж, іти! Фелна для мене була зовсім не чужою. Стара першою з усього племені Жовтої Риби в мене повірила, навіть раніше за шамана Дереша Похмурого. І саме травниця врятувала мені життя, повідомивши про наміри попереднього вождя мене отруїти. І зробила свій вибір, давши отруту саме йому.

— Зельдо, терміново збери букет лісових квітів і неси до помираючої! — наказав я, і молодша травниця не наважилася не послухатися, незважаючи на ніч і небезпечний ліс довкола.

Я ж щодуху поспішив і невдовзі вже був біля колючої огорожі, поруч із якою стояли стривожений Хуго Спритний та інші родичі помираючої. Охорона пропустила на територію карантинного табору лише мене, і я ввійшов до великого шатра, освітленого підвісними олійними лампами й прокуреного пахощами. Стара Фелна лежала на найдальшому ліжку вся червона від жару й у тонкій сорочці, наскрізь просоченій потом.

— Ти прийшов, вождю… — ледве чутно прошепотіла стара. — Я помираю, Альваре… Хані вже бачить мою смерть, — кивком указала травниця на дівчинку, яка сиділа на сусідньому ліжку й широко розплющеними очима дивилася кудись у дальній темний кут. — Дівчинка завжди так реагувала, коли тут, у шатрі, хтось мав невдовзі померти. Жодного разу не помилилася.

Я подивився в тому напрямку, але, крім невиразних рухливих тіней, нічого розгледіти не зміг. Утім, стара справді мала кепський вигляд, навіть дихала з великими труднощами.

— Я хотіла… відкрити тобі таємницю… людино. Пам’ятаєш острів із сухою сосною посеред Бездонного озера? Пошукай у дуплі дерева… там рунний перстень… я сховала його багато років тому… належав старому вождю, який… давно… дідові Диха Білого Зуба… усі наступні вожді були недостойні реліквії… а ти гідний, Альваре Завойовнику!

Стара замовкла, важко дихаючи. І несподівано попросила про послугу.

— Маленька Зельда… моя учениця… вона поки що слабка й дурненька… але не проганяй її… здібна дівчинка… потрібно було раніше взятися за її навчання… поговори з ельфійкою Діассою… нехай дозволить дівчинці вчитися в її травників… ельфи мудрі, знають ліс…

Я пообіцяв виконати це прохання, і помираюча стара щасливо всміхнулася. А потім поставила вкрай несподіване запитання.

— Вождю, ти ж знаєш це на власному досвіді… розкажи… що відбувається з тими, хто помер?

Дивне запитання, та й фахівцем у цій галузі я себе зовсім не вважав, але відповів те, що сам зумів зрозуміти.

— Твоя душа якийсь час блукатиме, а потім потрапить до дому Богині Смерті. Там її заспокоять, зігріють після холоду вічного космосу й відправлять на нове коло життя. І ти знову народишся маленькою дівчинкою… або цього разу хлопчиком, хто знає? І, може, навіть зустрінеш тих, хто любив тебе в цьому житті, але вже в інших їхніх подобах.

— А як довго душа може… чекати… й відмовлятися від нового життя?

Дуже незвичайне запитання, відповіді на яке я, звісно ж, знати не міг. Але тут з’явилася та, хто відповіла замість мене. Із густої тіні, саме з того кута, куди так пильно дивилася Хані, виник темний силует, який невдовзі набув подоби високої жінки в довгій до підлоги накидці й із золотою маскою на обличчі.

— Я дозволяю чекати на своїх коханих не більше п’ятдесяти років за мірками того світу. Твоя красуня-дочка, яка загинула під час лісової пожежі, дочекалася тебе, Фелно, і ви разом підете на нове коло життя.

Я поспішно опустився на одне коліно й схилив голову в низькому поклоні, вітаючи велику Морану. Утім, Богиня Смерті навіть не поглянула на мене, відразу попрямувавши до старої, яка хрипіла й задихалася та яку бив дедалі сильніший дрож. Взяла Фелну за руку, і літня орчиха відразу заспокоїлася.

— Де квіти? — суворим голосом поцікавилася Морана й повернула до мене обличчя в масці.

— Квіти зараз будуть! — пообіцяв я, схопився й навіть сам уже збирався побігти по них до лісу, але Смерть зупинила мене.

— Так, точно, букет уже несуть. Добре, я зачекаю.

Морана озирнулася в шатрі й повернулася до цілительки Луани, яка мовчки стояла з широко розплющеними від подиву очима.

— Та не бійся ти так, дитя! Твій час іще не настав, і я не по тебе. Просто хотіла сказати, що ти молодець, дівчинко! Зупинити чуму далеко не кожній цілительці до снаги, але ти впоралася. Зарази не залишилося, великої епідемії не буде. Далеко підеш!

У цей момент у шатрі з’явилася захекана Зельда. Схоже, зовсім не бачачи Богині Смерті, юна травниця пробігла просто крізь неї й вклала букетик білих квітів помираючій старій у руку.

— Звичайні конвалії? — здивувалася Морана й перевела погляд на мене. — Минулого разу ти був значно винахідливішим у виборі подарунка, Альваре. Утім, зійде. Але надалі постарайся все-таки мене не розчаровувати й добирай букет, гідніший моєї дочки.

Богиня Смерті простягнула руку, і стара Фелна, багато днів прикута до ліжка, теж простягнула руку у відповідь і напрочуд легко підвелася. Ось так удвох, тримаючись за руки, вони й рушили до виходу з шатра, аж раптом Морана різко зупинилася. І обернулася до Хані.

— Ти впевнена, малечо? Так, знаю, ти втратила всіх родичів і нікому в усьому світі не потрібна. Не вмієш говорити, а твоє тіло спотворене рубцями від чуми. Але в тебе ж іще все життя попереду, і стільки доброго з тобою станеться!

Хані нічого не вимовила вголос, але, мабуть, якось усе-таки донесла свою думку до Богині Смерті.

— Гаразд, ти мене переконала. І отримаєш інше, щасливіше життя. Ходімо!

Морана простягнула вільну ліву руку й обхопила Хані за тоненький зап’ясток. Ось так утрьох вони й пішли, розчинившись просто в повітрі вже на третьому кроці. Що цікаво, тіл померлих на ліжках не залишилося. А вночі дружно завили варги, які всі ці дні віддано охороняли чумний табір, але раптом перестали відчувати присутність улюбленої німої господині.

— Альваре, це б-була Богиня Смерті? — голос цілительки Луани затремтів від хвилювання.

— Ну так, вона, — підтвердив я, не розуміючи причини такого хвилювання співрозмовниці, яка тепер перебувала на межі істерики. — А що тут такого? Наша стара травниця померла, от богиня й прийшла по неї.

— Що такого??? — Луана аж закричала вголос, налякавши гоблінську дівчинку, яка лежала на ліжку, і молоду наступницю Фелни, що розгублено стояла посеред шатра. — Я вже кілька років працюю цілителькою й бачила десятки смертей. І старі відходили, і поранені воїни, і жінки іноді не могли розродитися, а родичі надто пізно викликали жерців Матері-Живиці. Але ніколи раніше на моїй пам’яті Мара не приходила особисто по померлих і не розмовляла з тими, хто перебував поруч! Ти ж знаєш, що честі побачити небесних богів наживо удостоюються лише одиниці з-поміж людей, і всіх їх потім називають святими!

Я розсміявся й відповів, що в такому разі сам уже давно святий, та й Луана тепер теж. Як стала святою і та перелякана гоблінська дівчинка, що сиділа на ліжку з роззявленим ротом. А скільки святих тепер живе в тому місці, куди Морана приходила по мене минулого разу, взагалі не злічити. Ціле село! А ось нова травниця Зельда не удостоїлася такої честі, бо проґавила свій шанс і не помітила Морану, навіть блюзнірськи пройшла крізь богиню.

— Це зовсім не смішно, Альваре! — образилася юна співрозмовниця. — Не можна жартувати над такими серйозними речами! Ні, не вірю. Не могла та дивна жінка бути Марою. Богиня Смерті надто важлива й зайнята, щоб являтися особисто, і замість неї це роблять незліченні слуги. Або душа сама йде на небеса. А вже випадку, щоб Мара приходила по душі орків, у церковних текстах узагалі не пригадую. Орки ж шаманісти, поклоняються духам-захисникам і не вірять в істинних богів…

— Не знаю, не знаю. У Смерть орки вірять, це факт. І дуже її поважають, — пригадав я розмови із шаманами та іншими членами племені. — Та й роздані мною амулети «благословення богів» орки носять з особливою гордістю, і жодного разу я не чув, щоб Костолом або Хуго Спритний засумнівалися в існуванні богів. Як і ельфійка Діасса Спритна Лань, до речі, теж не сумнівається в існуванні богів і дієвості їхніх божественних благословень. Та й кікімора Кірена, хоча з нею простіше — її знайомий домовик Гельмут бував в оселі Богині Смерті й бачив усе на власні очі. Самій же Смерті, наскільки розумію, абсолютно байдуже, людина там померла, орк чи взагалі русалка. Хоча… щодо русалки все-таки не певен. Вона як-не-як нечисть, а чи є в нечисті душа, чи її замінює демонічне ядро, — питання спірне. Але орки, люди, ельфи й гобліни — розумні істоти з душами, і всі вони можуть померти. Тож богиня Морана дбає про всіх них, щоб коло життя не перервалося.

— Ні, ні, ні! І слухати не хочу! — Луана сіла на земляну підлогу й затулила вуха руками. — Не кажи таких крамольних речей, Альваре! За менше паладини церкви спалюють єретиків на вогнищі!

Зізнатися, я й сам не розумів, чому Морана раптом вирішила особисто прийти по стару хранительку традицій Фелну. До цієї ночі я теж бачив чимало смертей, і навіть більше, ніж молода цілителька за час роботи в лікарнях. У боях за фортецю Алатир-Кала полягли сотні людей. Та й у битвах уже тут, на землях орків, було безліч загиблих, але жодного разу на полях боїв я не бачив Богиню Смерті, яка прийшла по душі полеглих воїнів.

Утім… тут я помітив дещо інше, що зацікавило мене й відвернуло від думок про смерть. Серед кучерявого каштанового волосся цілительки контрастно вирізнялося сиве пасмо, тепер майже повністю прикрите правою долонею дівчини.

— Луано, ану покажи своє волосся, — жриця не зрозуміла мого інтересу до її волосся, але руки з голови поспішно прибрала. — Так, точно, біле пасмо. Саме те, яке поправляла на твоїй голові Морана.

— У мене посивіло волосся⁈ — цілителька, яка начебто щойно заспокоїлася, знову запанікувала.

— Не все. Лише одне пасмо. Можеш пишатися, тебе позначила сама Смерть! Ба більше, Морана похвалила твої здібності цілительки й гарантувала тобі довге життя. Тож ти маєш бути щасливою. Але на твоєму місці я б усе-таки поспішив до річки й добре вимився, та й одяг змінив на святковий.

— Навіщо? — не зрозуміла мене дівчина, тож довелося пояснити.

— Зникнення двох тіл із шатра не приховати, травниця Зельда досі он стоїть із роззявленим ротом, бо тіло наставниці розчинилося просто в неї на очах. Та й родичі Фелни стоять за кільцем огорожі. Тож пояснювати те, що сталося, доведеться, і вже завтра все плем’я Жовтої Риби знатиме, що до чумного табору приходила велика Богиня Смерті, розмовляла з головною цілителькою племені й навіть залишила на її голові свій знак. Ти питала мене, чи вірять орки в небесних богів. Завтра сама в цьому переконаєшся! Кожен орк, гоблін або людина захоче подивитися на таке диво, кожен захоче поговорити з тобою й торкнутися тебе, щоб отримати бодай крихту благословення небесної богині. А твоя зачіска тепер має вигляд, вибач, звісно, за прямоту, наче їжак із похмілля. Та й одяг, не праний три седмиці, у плямах поту та іншого бруду… Луано, ти ж не хочеш, щоб орки запам’ятали тебе такою неохайною і такою оспівували у своїх піснях?

— Ні, звісно!!! — от тепер молода жриця злякалася справді по-справжньому, бо будь-яка дівчина хоче з’являтися на людях лише красивою й ошатною. — Альваре, дуже тебе прошу, проведи мене через нічний ліс до річки й постережи, поки я купатимуся. А одяг доведеться пошити собі новий, бо стару жрецьку рясу та інші речі я наказала спалити, як і одяг усіх чумних хворих. Та й цю хламиду теж доведеться спалити, бо на ній можуть залишитися сліди зарази. Але нічого, до світанку ще багато часу, тож устигну пошити нове вбрання!

Наступний день можна сміливо назвати днем уславлення орками нашої хороброї та вправної цілительки, яка зупинила смертельно небезпечну чуму й за це заслужила право розмовляти з небесною богинею. Я не помилився, і ажіотаж навколо Луани був величезним. Авторитет цілительки злетів до небес і майже зрівнявся з моїм власним. Відповідати на незліченні запитання, що сипалися звідусіль, дівчині допомагав тлумач Яшко Красномовець, та й я теж іноді втручався, хоча сама цілителька також часом пробувала відповідати орочою мовою, кілька сотень слів якої вже вивчила під час спілкування з пацієнтами та своїми помічницями. Орки ж слухали молоду жрицю, роззявивши роти від подиву й захоплення, і якби цілителька була менш сором’язливою та трохи ініціативнішою, то могла б спокійно вести церковну агітацію й здобути сотні віруючих орків, які поклонялися б Матері-Живиці та її небесній сестрі Морані. Але Луана не наважилася, і мить було втрачено.

Також цього другого дня літа я вперше виплатив бійцям армії Жовтої Риби раніше обіцяне грошово-речове забезпечення. Кожен боєць отримав по шматку мила, мішечку солі, відрізу тканини або шматку вичиненої шкіри, а також об’ємному пакунку із зерном чи борошном, сушеними грибами, копченою або в’яленою рибою та м’ясом. Ну й, залежно від роду військ і звання, мідні або срібні монети.

Рядовий піхотинець отримав три мідяки, лучник — чотири, арбалетник або «головоріз» — по п’ять. Десятникам і найманцям Мансура, як і обіцяв раніше, я видав по три срібні монети кожному. Півсотники Аах Жилоріз і Фадир Твердолобий отримали по сім срібняків, причому нашу цілительку Луану я прирівняв до півсотника й теж видав дівчині відповідний оклад. Сотники Хуго Спритний і Діасса Спритна Лань отримали найбільше — по десять срібних монет. Дещо дивно було платити ельфійській главі Роду, для якої сума в десять срібняків напевно була зовсім незначною, але лучниця від належних за чесну працю грошей не відмовилася.

Мить насправді була історичною, і вперше в первісному орочому племені Жовтої Риби з його примітивною торгівлею лише бартером з’явилися справжні гроші. Більшість бійців узагалі не зрозуміла, що за кружальця їм видали й що з ними належить робити. Але знайшлися й ті, хто пояснив решті, адже деяких орків я проінструктував заздалегідь.

Мідна монета — це великий кухоль пива й закуска в таверні поселення Горбаня, а трохи згодом і в корчмі, яку саме тепер будували на старій орочій дорозі. Або десяток викуваних ковалем цвяхів. Або гарний букет для коханої жінки в продавчині квітів у поселенні Сильної Діви. Дві мідні монети — це ситна смачна вечеря для воїна та його сім’ї в трактирі чи корчмі, щоб вечір запам’ятався, а діти були щасливі. Відріз гарної тканини або дюжина білячих шкурок у ремісників. Зливок заліза для виготовлення чогось потрібного в коваля. Ну а три монети… про таке бійці шепотіли одне одному на вухо, думаючи, що вождь не знає й напевно заборонить, коли довідається… це відвідування «шатра втіх» у гоблінському поселенні Фіолетової Риби, де миловиді зеленошкірі дівчата «з низькою соціальною відповідальністю» знімуть із бійця втому й піднімуть йому не лише настрій.

Наївні! Я не лише чудово знав про «шатро втіх», а й навіть був його співвласником. Як був співвласником таверни та корчми, яку будували за моїм велінням на територіях Сильної Діви. Утім, ініціатива створення місця, де молоді хлопці зможуть відпочити й скинути напруження, як не дивно, походила зовсім не від мене. Немолода клаповуха гоблінка на ім’я Уріка, яку одноплемінники обрали мером поселення Фіолетової Риби, сама прийшла до мене з такою пропозицією. Гоблінам критично бракувало всього — від їжі до тканин і матеріалів для будівництва. Тож спочатку мер прийшла продати частину жителів як слуг до інших поселень або бійців до армії, маючи намір позбутися зайвих ротів і заразом отримати за них якусь компенсацію. Я цю ініціативу не підтримав, хоча жінку-керівницю, яка перебувала на межі відчаю, уважно вислухав.

Від неї й дізнався, що близько семи-восьми молодих і розкутих дівчат із її поселення чисельністю у двісті п’ятдесят жителів займаються проституцією, причому ця послуга має стабільний попит як серед гоблінів, так і серед орків. Мер про це знала, але заплющувала очі, бо жриці кохання приносили до табору таку необхідну їжу та інші товари. Уріка й запропонувала мені як вождю узаконити такий вид діяльності в її поселенні. Забороняти найдавніше ремесло не було жодного сенсу — однаково продовжили б цим займатися, але вже десь на болотах і таємно. А ось організувати справу цивілізованіше й із користю для племені все-таки варто було. Так і виникла ідея «шатра втіх», і ми з Урікою обговорили всі умови, зокрема регулярні відвідування цього закладу цілителькою, щоб перевіряти жриць кохання на погані хвороби або вагітність.

Утім, й інших заходів для підтримки поселення Фіолетової Риби я теж ужив. Зокрема, збільшив частоту приїздів кухні з безплатною їжею, видав гоблінам необхідні будівельні матеріали, що зберігалися на складі, та посилив найм жителів поселення Фіолетової Риби на громадські роботи з будівництва доріг, рубання лісу й осушення боліт, за які всі працівники щодня отримували плату їжею та необхідними товарами.

Уведення монет в обіг вимагало погодження з усіма. Тож із ремісниками й мерами всіх поселень Жовтої Риби я теж поговорив, і всі вони дали принципову згоду на появу монет як альтернативного товарам чи послугам платіжного засобу, який прийматимуть усюди. Поки що в розрахунках ми використовували монети інших королівств, не роблячи відмінностей за країною походження й викарбуваним на монетах зображенням. Але в моїх планах було налагодити карбування власних мідних монет Жовтої Риби, щоб гарантувати наповнення скарбниці й можливість виплачувати бійцям племені оклади незалежно від будь-яких зовнішніх чинників.

Мідна шахта на території племені була в пагорбах на схід від поселення Горбаня, щоправда, зовсім нікудишня, і видобутої там міді ледве вистачало на потреби племені. Але пошук інших джерел червоного металу тривав, і результати були обнадійливими. Тож у перспективі друга шахта могла з’явитися біля гоблінського поселення Чорної Риби, а можливо, і третя трохи далі на схід. Також мідь можна було купувати у васальних племен роду Невловимого Бекаса або вимагати саме мідь як регулярну данину. Тож, у принципі, металу для карбування мідних монет невдовзі мало вистачити, і тоді для початку випуску власних грошей знадобиться лише вольове рішення вождя.

Можливо, згодом вдалося б організувати карбування й дорожчих срібних монет, якщо плем’я Жовтої Риби зуміє взяти під контроль і відновити обвалену срібну штольню в пагорбах на північному заході, про яку раніше розповів мені Яшко Красномовець. Орки-розвідники вже ходили туди й дослідили місцевість, а також засипаний вхід до штольні. Розчистити завал було можливо, хоча робота вимагала багато часу й зусиль. Але проблема полягала в тому, що там, за північно-західними пагорбами, уже формально починалися землі людей, а саме вільного міста Червона Круча, і своєю активністю ми могли привернути непотрібну увагу господарів території.

Утім, навіть якщо зі сріблом нічого не вийде, я однаково був налаштований позитивно. Лояльність бійців різко підскочила, престиж служби в армії Жовтої Риби теж зріс. Молоді орки вже сьогодні питали вождя, коли буде наступний набір до армії, і зізнавалися, що посилено тренуються у своїх поселеннях, щоб пройти належні воїну випробування. Трофейних грошей мені вистачило на літню виплату бійцям, та й на осінню загалом мало вистачити, якщо, звісно, чисельність армії Жовтої Риби не надто сильно зросте до того часу. Але далі потрібно було щось робити. Організовувати зовнішню торгівлю із сусідами, збір мита з купців, які їхали орочою дорогою, або карбування власних монет, що забезпечило б приплив грошей до скарбниці.

За потоком важливих справ про останні слова старої хранительки традицій Фелни я не забув. І поговорив з ельфійською княгинею Діассою Спритною Ланню до того, як довговуха красуня знову зникла до наступного дня вирішувати проблеми свого роду Мудрого Сича.

— Гаразд, Альваре, твоя маленька травниця Зельда зможе відвідувати ліси на територіях мого Роду, я попереджу дозорців. Але вирішувати за цілителів і травників своїх племен я не вправі, тож не зможу вмовити їх узяти дівчину-орчиху в учениці. Ти сам бачив моє хитке становище в раді старійшин, де будь-яка моя дія зустрічає найсильніший спротив давніших і мудріших родичів. На мене й так чинить шалений тиск опозиція, а ще одного дивного рішення мені не пробачать. Тож домовляйся сам.

Що ж, і на тому спасибі. І хоча я поки що не розумів, як умовити травників-ельфів навчати молоду орчиху їхнього таємного ремесла й як учениця з учителем зможуть розуміти одне одного, усе ж сподівався згодом розв’язати ці питання. А поки взяв із собою Вуглика й нового хащівника Степана та вирушив по обіцяний хащівником скарб, а також до схованки, про яку перед смертю розповіла Фелна. Степан трохи заплутався й заблукав у болотяних пустках, через що дуже зніяковів і навіть почервонів — для хащівника не знати досконало своїх територій вважалося ганьбою. Але швидко виправився, знайшов правильну дорогу й вивів мене до сухої височини, вказавши на трухлявий пень.

— Тут. Під корчем. Тільки обережно, вождю, там гніздо отруйної гадюки.

Строкату велику змію ми справді виявили під час розкопок, як і кладку яєць незвичної форми. Але вбивати гадину та її потомство не стали, бо дістати потемнілий казанок можна було й так. Огр витяг із землі важкий, обліплений брудом предмет, а я відкинув зотліле ганчір’я, що прикривало вміст.

Усередині знайшлися потемнілі монети незрозумілого номіналу, але явно дуже давні. Я потер одне кружальце об рукав і побачив блиск срібла. На аверсі монети було зображено високу вежу й два місяці над нею. На реверсі ж по обідку вився дрібний напис незрозумілими рунами, а весь центр займав зубатий дракон із розправленими за спиною крилами. Таких монет раніше я не бачив, хоча в казанку їх виявилося близько трьох сотень. Крім них були зотлілі аркуші пергаменту, що розсипалися просто в руках, та пара вкритих брудом запечатаних флаконів із незрозумілим умістом, хоча еліксири в них напевно давно зіпсувалися. Проте я забрав усе, навіть зотлілі аркуші пергаменту, маючи намір спробувати їх очистити й прочитати письмена.

Що ж, загалом вийшло непогано. Навіть просто як срібні монети для розрахунків із бійцями відкопаний скарб міг принести користь. Але я все-таки сподівався, що давні монети мають значно більшу цінність, ніж звичайні срібняки сучасних королівств, і мав намір показати їх обізнаним фахівцям, коли відвідаю території людей.

Схований на сухій сосні посеред Бездонного озера рунний перстень я теж забрав, відвідавши острів на рибальському баркасі в товаристві свого охоронця Вуглика й хащівника Степана. Це виявилося дивне масивне кільце з темного незрозумілого металу, від якого віяло сильною магією. Але дорогоцінного каменя в оправі персня не було, а призначене для нього гніздо виявилося порожнім, що дуже мене засмутило. Хоча предмет однаково мав цінність, та й полагодити його, напевно, було можливо, тож я забрав скарб собі.

Вирушати до печери загадкових кобольдів було вже пізно, бо сонце схилялося до обрію, а йти до місця виявилося дуже далеко. Тож я відклав цей візит на завтра, а сьогодні відвідав ельфів із числа бійців армії Жовтої Риби, які за моїм завданням відпилювали величезний ріг у спійманого в загоні ватажка дугарів. Ріг був дуже й дуже твердим, пиляти його було складно, та й звір увесь час намагався вирватися, регулярно перевіряючи пута на міцність, що дуже заважало й без того непростій роботі. Але закінчити мені пообіцяли сьогодні до опівночі.

Чудово! Із цього рідкісного матеріалу я збирався замовити собі смертоносний клинок у того самого майстра-зброяра, який виготовив мені глефу. І навіть уже намалював ескіз чи то полегшеного ятагана, чи то важкої шаблі, а також руків’я з гардою, що захищала долоню. Таку якісну й рідкісну зброю гріх було не зачарувати, причому й магічний камінь для зачарування був потрібен потужний. Але я не збирався скупитися й планував віддати для клинка, який на довгі роки стане моєю опорою та захистом, рідкісне червоне демонічне ядро.

До кінця дня я також відвідав поселення гоблінів Червоної Риби на Північних болотах, щоб на власні очі подивитися, як облаштовуються на новому місці мої нові піддані. Так, тут панували злидні й бруд, табір потребував практично всього. Але його жителі не опускали лап і продовжували відбудовуватися, та й уже обробляли невеликі городики. А обраний мером клаповухий Амра поділився зі мною грандіозними планами перетворити цей новий табір на квітуче місце, де гобліни зможуть жити в безпеці й ні в чому не матимуть потреби.

Під час відвідування поселення я звернув увагу на великого вовка, який лежав біля порога одного з укритих соломою гоблінських будиночків. Явно це був дикий звір, причому досвідчений хижак, але поводився він напрочуд спокійно й не намагався нападати на жителів, які снували навколо. Та й людину з височезним огром, що її супроводжував, вовк проігнорував і продовжив грітися в променях вечірнього сонця. Що за дива?

Утім, мер поселення пояснив мені, що гобліни мають із вовками історичну спорідненість — сірі хижаки на гоблінів не нападають і слухаються зелених клаповухих господарів. Навіть гоблінські діти могли керувати вовками, а іноді навіть каталися на них задля забави або під час спільного полювання. Причому ця гоблінська особливість поширювалася на всіх псових — вовків, вовкулак, варгів і навіть частково приручених людьми собак, які на гоблінів зазвичай не нападали, хіба що господарі навмисно їх нацьковували.

Оце так… У мене наче лампочка спалахнула над головою, бо я щойно придумав застосування шістьом лютим варгам, які залишилися без своєї улюбленої господині Хані й тепер без діла бродили біля поселення Розумної Сови. Нехай служать їздовими тваринами для гоблінів! Створю з таких пар кур’єрську службу племені Жовтої Риби, яка оперативно доставлятиме мої накази навіть у найвіддаленіші куточки території, дасть змогу мерам поселень спілкуватися між собою й домовлятися про обмін товарами чи спільну роботу, та й швидко попередить про появу ворогів. До того ж дозволить деяким гоблінам проявити себе й отримати добре оплачувану, а головне — дуже корисну для всього племені Жовтої Риби роботу.

Амра вислухав мою ідею й поважно кивнув, запевнивши, що все буде зроблено якнайкраще й він особисто підбере шістьох найкмітливіших підлітків на роль вершників на варгах і кур’єрів. Саме цієї миті мене й знайшла Кірена, яка повернулася з далекої розвідки й зникла ще вчора ввечері. Кікімора була стривожена, її нова сукенка порвана, та й на тілі самої Кірени вистачало слідів побоїв і укусів дрібних гострих зубів.

— Господарю-ю, ми з Хрин-ном простежили за торговцем сіллю. Горрр зан-ночував н-на острівці посеред боліт. Уранці ж із першими променями сон-нця вирушив далі. Ми з хащівником позначили безпечн-ний шлях через болото, і шлях там дуж-же н-непростий, демон-н н-ногу зламає. До полудн-ня купець подолав болота й попрямував прямісінько до табору орків. І там відразу розповів лютому вождю про тебе й про те, що ти вбив Адин-на.

— Так? І що було далі? — зацікавився я розповіддю кікімори.

— Вождь засумн-нівався й сказав, що в н-нього н-не вистачить берсерків, щоб упоратися із шістьма десятками ворогів і захопити велик-ке поселення на пів тисячі жителів. Ал-ле пообіцяв поговорити із сусідн-нім племен-нем. Потім Горрр вирушив до іншого табору орків. І там теж розповів про тебе. І теж умовляв н-напасти н-на тебе, доки Борз Пожирач Змій н-не зробив це першим. Потім Горрр вирушив до третього поселення, а хащівник Хрин-н пішов стежити за н-ним. Я ж побігла назад-но до тебе з доповіддю.

Що ж, недарма той огрядний торговець сіллю не сподобався мені з першого погляду. От же гнида! Після його візиту напад із півдня став неминучим, і питання полягало лише в тому, коли саме вороги з племен Водяного Духа об’єднаються для нападу на Жовту Рибу. Залишалося з’ясувати в кікімори останнє питання.

— Кірено, що з твоєю сукнею? Хто насмілився напасти на тебе й покусати? І хіба дикі звірі здатні тебе бачити?

Сухорлява низькоросла дівчина опустила голову, стиснула кулачки й промовила з ненавистю в голосі.

— Це н-не звірі. Чужі кікімори. Н-напали на мен-не натовпом н-на зворотн-ній дорозі через болота. Побили й відібрали подарован-ний тобою медальйон-н. Пробач мен-не, господарю-ю. Я н-не змогла зберегти твій подарунок. Ал-ле обіцяю, що вистежу їх одн-ну за одною. І вб’ю всіх тамтешн-ніх кікімор до одн-нієї за те, що вони прин-ннизили мен-не й позбавили мен-не такого дорогого подарунка господар-я!!!

Початок літа в столиці Східної Імперії, тисячолітньому місті Ульхеймі, означав і проведення щорічних змагань в Академії Магії, де адепти з різних курсів і факультетів змагалися між собою в безлічі магічних дисциплін. Створення магічних конструктів, конкурс найгарніших ілюзій, приклик неймовірних істот з інших світів, розшифрування давніх текстів за допомогою магічних заклять, веселий конкурс алхіміків із випиванням за жеребом приготованих учасниками еліксирів із кумедними ефектами, моторошнувате змагання некромантів… глядачам і батькам студентів справді було на що подивитися.

Проте найзахопливішим і найефектнішим заходом традиційно вважався бойовий турнір магів під назвою «Піднесення Трійці», який проводили поза стінами Академії в центральному амфітеатрі Ульхейма на очах у багатьох тисяч глядачів. Потрапити на трибуни завжди було непросто, і містяни займали місця ще за добу, але воно того вартувало! Бойова магія без обмежень. Спопеляючі спалахи. Струмені пекучої отрути й водяні батоги, які легко розтинали плоть. Найгостріші крижані списи, що атакували під покровом магічного туману. Смертоносні прикликані з інших вимірів потвори й непробивні големи. Команди молодих магів демонстрували свою високу майстерність, рішучість і стійкість у безкомпромісній боротьбі, незмінно викликаючи захват і захоплення глядачів.

Трійку переможців бойового турніру чекали у своїх академіях найвищі бали за річні іспити з усіх предметів, слава й визнання, а також солідний грошовий приз і гарантований контракт на роботу за фахом у столиці Східної Імперії. Але це був саме турнір молодих адептів, тож аспірантам, а тим паче дорослим магам із присвоєним рангом, брати участь у змаганні заборонялося. Зате в «Піднесенні Трійці» брали участь команди молодих магів не лише зі столичної Академії Магії, а й із навчальних закладів інших міст Східної Імперії, що робило турнір відомим не лише в Ульхеймі, а й далеко за межами тисячолітнього міста. До того ж працювати в столиці бажало багато хто, а для провінційних магів це був єдиний шанс заявити про себе.

Іноді, не щороку, у турнірі «Піднесення Трійці» брали участь навіть трійки магів, які приїжджали зовсім здалеку, — із міст південного чи північного прикордоння, зі Східного Урсі або навіть із піратських островів. Особливого успіху такі команди, як правило, не мали, зате надавали турніру особливого колориту й своєю участю тішили розпещених столичних глядачів, які щороку вимагали від організаторів чогось нового й незвичного. П’ятнадцять років тому жителі Ульхейма взагалі побачили команду юних ельфійських дівчат-магинь із роду Небесного Сокола. Перемогти довговухі дівчата тоді не змогли, але пройшли турнірною сіткою досить далеко, і глядачі досі із захватом згадували ту незвичайну команду красунь, яка спеціалізувалася винятково на магії життя й за лічені миті вирощувала густий ліс із хижими ліанами або засипала арену яскравими квітами, що присипляли супротивників.

Але хоч географія учасників була строкатою, перемагали в «Піднесенні Трійці» майже завжди адепти столичної Академії Магії, вони ж були беззаперечними фаворитами й цього року. Правил самого змагання було лише чотири. Перше вимагало, щоб у кожній команді було по три учасники, як і випливало з назви турніру, ні більше ні менше. Друге забороняло проносити на арену будь-які артефакти чи магічне спорядження, крім магічної палички або посоха. Кожного учасника помічники суддів ретельно перевіряли перед виходом на посипану білим піском і накриту захисним куполом арену. Третє правило проголошувало, що удари руками й ногами заборонені, також учасники не повинні були мати при собі жодної холодної чи стрілецької зброї, оскільки все це вважалося негідним справжніх магів. На турнірі дозволялася лише магія й нічого, крім неї, і тільки в найкрайнішому випадку допускався удар посохом із близької відстані для оглушення, хоча команда отримувала за таку дію штрафний бал. Три штрафні бали, накопичені впродовж турніру, автоматично означали виліт команди.

Останнє, четверте правило проголошувало, що учасника, який упав, знепритомнів або здався, добивати не можна, і така небезпечна дія автоматично призводила до дискваліфікації всієї команди. Проте випадкові смерті на турнірі все-таки іноді траплялися, оскільки досвідчені судді-маги не завжди встигали прикрити магією учасника, який утратив власний захист, та й не завжди можна було зцілити й відновити ті шматки, що залишалися від невдахи після влучання в нього особливо смертоносного закляття. Так, ризик загибелі учасників турніру завжди існував, але саме це й надавало «Піднесенню Трійці» особливого інтересу.

Цього року турнір ішов своєю чергою без особливих ексцесів і смертей, а за його перебігом зі спеціальної ложі для важливих гостей спостерігав правитель Східної Імперії, Імператор-дракон Валентайн Сі-Анорі. Компанію безсмертному правителю складали особистий секретар, маг Амір Сі-Лорі, у минулому якраз переможець такого турніру, а також бородатий Архімаг — ректор столичної Академії Магії.

— Вітаю, ваші учні цього року просто рвуть усіх чужинців! — похвалив Імператор сивого Архімага після чергової впевненої перемоги адептів столичної Академії Магії. — Із нестоличних команд після першого кола залишилися лише «Хтиві Русалки» з портового міста Кірея, але дівчата-магині запам’яталися радше своїм надто відвертим убранням на межі пристойності, ніж майстерністю.

Ректор промовчав, приймаючи похвалу правителя й задоволено всміхаючись у вуса, а ось секретар Імператора прокоментував.

— «Русалкам» просто пощастило зустрітися в першому раунді із зовсім слабкою командою з баронства Еймус. Але в другому колі на них чекають фаворити турніру «Діти Лордів». Усі троє молодих магів із давніх династій із багатовіковою історією, тож магія в них у крові. До того ж усі вони зі старшого, четвертого курсу столичної Академії Магії і, наскільки мені відомо, готувалися до турніру ще з минулого року, але тоді їх не допустили через якусь випадковість.

— Так, Аміре, твоя інформація, як завжди, точна, — з легким поклоном своєму колишньому учневі відповів сивий ректор. — Капітан команди «Діти Лордів» подавав заявку на участь іще минулого року, але дістав серйозну травму на тренуванні перед самим турніром. Та й заслабкі всі троє тоді були, я навіть відмовляв їх від участі. Але тепер команда дітей вищої знаті Імперії цілковито готова й сповнена рішучості виграти «Піднесення Трійці». Це справді найсильніша з усіх одинадцяти команд моєї Академії, і особисто я поставив би саме на їхню підсумкову перемогу.

Великий Імператор-дракон кивнув, узявши інформацію до відома, але потім невдоволено скривився.

— Ми щоразу про це сперечаємося, Архімагу, але дозволь і цього року знову порушити те саме питання. Хіба чесно випускати четвертокурсників — уже практично дипломованих магів — проти адептів молодших курсів, які для старшокурсників просто безпорадні манекени для биття? Це робить турнір передбачуваним і позбавляє його видовищності.

— Та ніхто й не тягне молодших сюди силоміць, — як і минулого разу відповів ректор на традиційний докір правителя. — Якщо вже молодші повірили в себе й вирішили ризикнути в гонитві за славою та гарними оцінками на річних іспитах, нехай доводять обґрунтованість своїх претензій! Ніхто не робитиме їм поблажок лише за те, що вони вчилися не всі чотири, а тільки два чи три роки. Або он як та рожевоволоса Надія — лише рік. Досвіду жодного, але теж полізла на рожен, навіть не знаю, на що сподіваючись…

Згадана Надія справді саме тепер билася на арені, причому дівчина залишилася останньою учасницею зі своєї команди «Гроза Фаворитів», дві її подруги вже лежали на білому піску, збиті з ніг і оглушені пропущеними закляттями. Спочатку передбачалося, що роль рожевоволосої цілительки в команді буде другорядною — підтримувати атакувальних магинь із третього курсу, підліковувати їх і накачувати енергією. Ось тільки початковий план бою команди пішов прахом, і першокурсниці тепер доводилося самій ставати щитом і клинком. Витримувати атаки відразу трьох студентів старших курсів і лише зрідка мляво огризатися.

Надії доводилося дуже важко, оскільки створювані нею магічні екрани миттєво руйнувалися, а можливості контратакувати насідливі супротивники майже не давали. Крижані списи, повітряні батоги й фантоми, що висмоктували життєву енергію, ледь не торкалися тіла дівчини й відбивалися цілителькою буквально в останні частки секунди. Ті рідкісні іскри світла, які Надія іноді посилала в супротивників, трійка старшокурсників легко відбивала. Проте бій чомусь затягувався, і глядачі на трибунах уже почали невдоволено свистіти, вимагаючи від команд рішучіших дій. Адепти злилися й сварилися між собою, але ніяк не могли дотиснути цілительку, яка відчайдушно опиралася.

— Якщо ця трійця розраховує таким обстрілом виснажити запас мани Надії, то на них чекає розчарування, — усміхнувся ректор Академії, із дедалі більшим інтересом вдивляючись у те, що відбувалося на арені. — Тут усе не так однозначно, як здавалося спочатку, і шальки терезів поступово вирівнюються. У цілительки мало бойового досвіду, але ще до підсилення демонічним ядром дівчина мала напрочуд великий запас магії. А тепер, мало хто з глядачів це бачить, Надія відкрила магічний канал і почала підживлюватися від дуже далекого джерела своєї сили десь із півночі. Ось і все, у неї вже повний запас мани. Чого не скажеш про її супротивників, які добряче виснажилися.

— О, ці троє таки здогадалися розбігтися в різні боки, щоб атакувати останню супротивницю з різних напрямків, — прокоментував Амір Сі-Лорі вихід двох молодих магів із початкових кіл і їхнє переміщення до меж арени. — Може, хоча б так вони все-таки проб’ють першокурсницю, бо їхнє безсилля вже має просто ганебний вигляд.

— Ні, Аміре, це груба помилка з їхнього боку. Утрьох вони відбивалися, але поодинці вже не зможуть, — передбачив Архімаг наступні події за кілька секунд до того, як Надія змахнула правою рукою, і на арену перед нею гепнулася чорно-сіра змійка завдовжки пів метра, яка відразу зарилася в пісок, а за секунду ще одна.

Супротивники занервували, не розуміючи, хто з них є ціллю атаки, і всі троє почали обстрілювати магією половину арени. Вогняні кулі, розряди блискавок і кам’яна шрапнель розорювали пісок. Проте це не завадило обом змійкам успішно дістатися до молодого мага, який залишився стояти у своєму стартовому колі, і шмигнути йому в штанини. Хлопець запанікував і почав судомно смикати ногами й руками, намагаючись струсити отруйних гадин. Але раптом завмер зі скляним поглядом і осів на пісок. Архімаг, не надто покладаючись на суддів турніру, обхопив обома долонями свій витий посох і просто з гостьової ложі застосував закляття нейтралізації отрути.

— Мінус один, причому це був капітан команди. Тепер я вже не сумніваюся, що Надія переможе.

Справді, цілителька повернулася до супротивника з факультету стихійної магії, цілковито ігноруючи магиню-ілюзіоністку, яка залишилася за її спиною. Пролунав одиночний помах магічною паличкою, після якого Надія повністю втратила до хлопця інтерес, наче він уже не становив для неї небезпеки. Супротивник навіть сам не зрозумів, що сталося, і поспішно почав оглядати свої руки й ноги, бажаючи переконатися, що вони на місці. І лише потім помітив ганебну темну пляму, яка розпливалася на його сірих штанах у ділянці паху.

— Енурез, нетримання сечі. Вкрай несподіваний вибір атакувального закляття для турніру! — засміявся секретар правителя. — Нелетальне закляття з арсеналу цілителів, і відбити його елементарно, якщо бути готовим, ось тільки зазвичай ніхто не очікує його застосування. Але наскільки ж прикро хлопцеві пропустити такий підлий удар! Його щойно зганьбили на очах семи тисяч містян і власних батьків.

Хлопець справді вже щодуху біг з арени до приміщення під трибунами, прикриваючи руками темну пляму на штанах і кидаючи таким чином свою останню союзницю напризволяще. Надія ж проводила його втечу поглядом і задоволено всміхнулася. Після чого вийшла з початкового кола й неквапливо та невідворотно рушила білим піском до останньої жертви, яка застигла від страху. Саме жертви, оскільки в перемозі мовчазної цілительки вже ніхто не сумнівався, незважаючи на величезну різницю в тривалості навчання двох дівчат. Хижа посмішка на губах Надії та фіолетовий ореол, що розгорявся навколо її магічної палички, обіцяли суперниці жах, біль і приниження. Тож перелякана дівчина-ілюзіоністка не стала перевіряти на власній шкурі, яку саме підступну магію підготувала для неї німа цілителька, про яку в Академії ходили моторошні чутки, і поспішила відкинути свою магічну паличку вбік, визнаючи поразку.

— Перемогла команда «Гроза Фаворитів»! — оголосив герольд під шум і оплески трибун.

Надія ж присіла, простягнула руки до піску й дозволила двом спритним змійкам шмигнути в рукави її мантії. Після чого підвелася з подвійним живим намистом на шиї й безпомилково точно повернулася обличчям до однієї з безлічі зовні однакових гостьових лож, але саме в ній перебував Імператор-дракон Валентайн Сі-Анорі. З гідністю вклонилася правителю Східної Імперії й під шквал оплесків попрямувала до виходу з арени.

— Ефектно. Та й сам бій вийшов видовищним, — висловив свою думку Валентайн Сі-Анорі. — Але в мене склалося враження, що Надія просто гралася із супротивниками, особливо при цьому не напружуючись.

— Так і є, мій Імператоре, — підтвердив сивий ректор. — Напружений момент був на самому початку бою — усе-таки Надії бракує досвіду, й прикрити союзниць вона не змогла. Але цілителька швидко зібралася, заспокоїлася, а далі вже сама повністю контролювала перебіг бою. І справді гралася. Якби Надія билася на повну силу, то прикликала б не змій, а величезного лісового дракона!

Дива не сталося, і команда «Гроза Фаворитів» вилетіла в півфіналі, не зумівши нічого протиставити майстерності й злагодженості майбутніх переможців турніру — команди «Діти Лордів». Проте Імператор залишився дуже задоволений побаченим. У його Імперії підростало покоління вправних магів, а його протеже Надія прогресувала настільки швидко, що демонічне ядро для другого підсилення прикликаній героїні могло знадобитися ще до кінця літа.

Але було й дещо інше, що також потішило безсмертного Валентайна Сі-Анорі. Моторошний шрам на шиї німої дівчини, залишений ельфійською стрілою, став практично непомітним. За словами ректора, обізнаного із цією проблемою незвичайної цілительки, Надія сама займалася власним лікуванням, не довіряючи в такій важливій справі нікому з учителів чи однокурсників. І щодня проводила багато часу перед величезним дзеркалом у центральному холі Академії, випробовуючи на собі знайдені в підручниках із лікувальної справи закляття й вливаючи в пошкоджені тканини потоки мани. Усе йшло до того, що від потворної рани невдовзі не залишиться й сліду. А це означало, що теперішній дружині правителя Уліані Сі-Анорі, яка відчайдушно намагалася молодитися, жити залишалося зовсім недовго…

Пробачати підлий розбійницький напад на мою подругу Кірену ніяк не можна було. І річ тут не лише у «величезній цінності медальйонів, що їх видавав вождь і які дарували божественне благословення», як я позиціонував ці нагороди, що вручалися лише найвірнішим і найздібнішим моїм прихильникам. На кону стояв мій авторитет як вождя — ну який із мене взагалі ватажок, якщо я не здатен захистити навіть найближчих друзів і подруг? Тому візит до печери кобольдів і з’ясування стосунків із Білим Оленем знову відклали, а ще ввечері я оголосив усій підконтрольній мені лісовій і болотяній нечисті загальний збір наступного ранку біля початку стежки через Південні болота.

Уже на світанку три десятки древнів, кікімора Кірена, а також хащівники Хрин, Митяй і Степан прибули на місце й були готові до найнезвичайнішої облави в історії тутешніх країв. Чекали лише появи запряженого дугаром воза, на якому орки мали доставити велику залізну клітку, що раніше використовувалася для перевезення шістьох варгів і утримання в ній полонених. Чекали й на самих варгів, які тепер проходили «обкатку» й звикали до своїх нових господарів-гоблінів. Хижі звірі не могли бачити кікімор — ціль нашого сьогоднішнього полювання, — але зате чудово чули їх і могли стати в пригоді для загону або пошуку сховків, якими користувалася нечисть. Та й клаповухим вершникам-гоблінам сьогоднішнє велике полювання мало стати чудовим тренуванням і можливістю поліпшити навички їзди.

Нарешті, невдовзі після сходу сонця прибули й варги, і віз із кліткою, тож я дав відмашку. Передовим «гончим» була сама Кірена, яка рвалася помститися нечестивим родичкам за вчорашнє приниження й крадіжку цінного медальйона. Для силової підтримки я виділив подрузі п’ятьох найшвидших древнів і трьох варгів із юними вершниками. Ну й наказав кікіморі не використовувати маскувальних чарів, а навпаки, завжди залишатися видимою для союзників, щоб ті могли прийти їй на допомогу. У другій групі мисливців перебували хащівники з дюжиною древнів, і їхнім завданням було розчищати шлях возу, перевіряючи його безпечність і усуваючи будь-які перешкоди — завали з гілок і бруду, хижих тварюк або чужу нечисть. Далі рухалася основна група, до складу якої входив я з Вугликом, загін мисливців-орків і вся решта нечисті. І облава почалася!

Перших кікімор ми виявили вже за кілометр шляху й невдовзі загнали всю їхню групу в непрохідну трясовину. Всупереч поширеній думці, кікімори можуть пересуватися болотами далеко не скрізь. Вони також користуються безпечними стежками й, хоча чудово знають рідну місцевість і здатні пролізти там, де не пройде людина, усе-таки зовсім невловимими не є. До того ж до тривалих забігів ця нечисть узагалі не пристосована й швидко видихається, зупиняючись і ховаючись серед кущів і густого очерету з надією на своє маскування та чари. Але якщо природний камуфляж і магія чомусь не діють, як у цьому випадку, кікімори стають дуже вразливими й майже не мають шансів утекти.

Древні витягли трьох худих істот, вимазаних у багнюці по самі вуха, і принесли мені, а я кинув усіх спійманих кікімор до залізної клітки. Кірена оглянула нашу першу здобич, навіть обнюхала кожну тварюку, але впевнено відповіла, що ця трійця не брала участі у вчорашньому нападі на неї. Утім, це нічого не змінювало, і на всіх кікімор, спійманих під час сьогоднішньої облави, я мав свої плани.

— Тепер у вас лише два шляхи, — оголосив я нечисті, що металася в клітці й досі не вірила, що людина здатна їх бачити. — Подивіться на те велике багаття. На ньому вас невдовзі засмажать. Просмолене м’ясо я згодуваю своїм варгам і древням, вони таке люблять. А вирізані з ваших тіл демонічні ядра заберу собі, якщо вони чогось варті. Якщо ж зовсім слабенькі, згодуваю хащівникам.

Кікімори в клітці перелякалися й заметушилися ще сильніше, металися, перевіряли міцність стінок і стелі, навіть пробували гризти товсті металеві прути.

— Що, не подобається такий кінець вашого нікчемного життя? Тоді я маю для вас другий шлях. Ви визнаєте мене своїм господарем і дасте клятву вірності. Після чого розповісте все, що знаєте про вчорашній напад на мою подругу, і допоможете впіймати справжніх винуватиць.

Усі три кікімори не повірили, що я справді здатен учинити настільки жорстоко, і лише посміялися з моїх слів. Велика помилка з їхнього боку, адже слів на вітер я ніколи не кидаю! Демонічне ядро першої зарізаної нечисті виявилося зовсім дрібним і майже білим, тож я віддав його хащівникові Хрину. І поки їхня колишня подружка смажилася на рожні над багаттям, дві інші кікімори навперебій почали запевняти мене у своїй готовності служити людині й розповідати, наскільки корисними можуть для мене бути. Що ж, невдовзі в мене з’явилися дві нові підконтрольні кікімори — Конха й Клязя, які нічого не знали про вчорашній напад на Кірену, але охоче приєдналися до облави на решту нечисті.

У школі під час літнього заміського походу кількох старших класів під наглядом учителів і групи батьків ми якось грали в «зомбі-апокаліпсис». Для цього дорослі відвели нас на ділянку лісосмуги, з усіх боків обмежену дорогами або широкими просіками з лініями електропередач, тож випадково вийти за межі ігрової зони й загубитися було просто неможливо. Після чого вчителі роздали нам карти з гральної колоди й пояснили, що ті, кому дісталися двійки, надінуть на рукави білі пов’язки й стануть «зомбі», а всі інші — «вцілілими». Вцілілим давали п’ять хвилин, щоб відбігти подалі й сховатися в лісі, після чого зомбі кидалися їх шукати й ловити. Усі, кого наздоганяли й торкалися зомбі, теж ставали зомбі, надягали білі пов’язки й приєднувалися до полювання на тих, хто ще залишився, тож кількість зомбі з кожною хвилиною гри зростала просто вибуховими темпами. Було дуже весело й азартно, а серце калатало в грудях від хвилювання. Особливо коли ти останній уцілілий, а за тобою з виттям женеться півсотенний натовп зомбі.

До чого я це згадую? Просто сьогоднішня облава на кікімор нагадала мені саме ту шкільну гру. Усіх спійманих болотяних тварюк я намагався завербувати на свій бік, і до полудня загін кікімор під моїм керівництвом зріс до тринадцяти, тож довелося формувати з них іще один загін мисливців. Не вся нечисть погоджувалася підкоритися людині, а бажання панькатися з упертими в мене не було, тож свої демонічні ядра отримали Митяй зі Степаном, та й Кірена заслужила ще одне демонічне ядро для підсилення. Я ж узяв собі лише жовте ядро середнього розміру — це під гарячу руку нам трапився місцевий хащівник, який виявився надто грубим і тупим, щоб усвідомити своє незавидне становище й перестати хамити.

Від допитаних полонянок ми вже знали, що ініціаторкою нападу на Кірену була кікімора на ім’я Малюха, і саме вона вкрала цінний медальйон. Усіх інших учасниць нападу на мою подругу вже спіймали, але сама Малюха виявилася надто спритною й кмітливою. І сховалася на зарослих рогозом острівцях посеред обширних трясовин, шлях до яких ми поки що не змогли знайти. Проте ми поступово просувалися, відшукуючи хитку стежку поміж небезпечних драговин, і затримання злочинниці ставало лише питанням часу.

Але тут… коричнева болотяна вода переді мною закипіла, і на шляху воза виник водяний елементаль заввишки з двоповерховий будинок. Магічна істота булькотливим невдоволеним голосом почала висувати мені претензії.

— Людино, ти вторгся в мої володіння, убиваєш моїх слуг і поводишся вкрай нахабно. Ти зовсім береги поплутав? Смерті своєї бажаєш?

Я зрозумів, що бачу перед собою духа-захисника цих місць, причому дуже розлюченого духа. Утім, винним я себе зовсім не вважав, тож відповів досить зухвало.

— Я маю право, Водяний Духу, і прийшов по вкрадену в мене цінну річ. Віддай мені злодійку й амулет, і я відразу піду.

— Ти не можеш тут нічого вимагати, людино, це моя земля… і ти… ти… Краще не ворогуймо й домовмося миром.

Це було дуже дивно, але величезний елементаль наприкінці своєї фрази різко, відразу разів у три, зменшився й змінив тон, переставши мені погрожувати та натомість запропонувавши примирення. При цьому він дивився кудись мені за спину. Що відбувається? Я здивовано обернувся.

А, ну тоді зрозуміло…

За моєю спиною стояли три похмурі постаті. Жінку в накидці зі строкатого пір’я я чудово знав, вона була Мудрим Сичем — одним із трьох підконтрольних мені духів-захисників. Отже, той мускулистий і вкритий дрібною лускою лисий чоловік, який висовувався з болотяної води до пояса, напевно, Хир в іншій своїй подобі, але навіть у такому вигляді він, схоже, не міг виходити на суходіл. А той малий хлопчисько праворуч від Хира в коротких штанцях і драній безрукавці, виходить, Невловимий Бекас. Усі троє духів-захисників прийшли підтримати господаря, і, схоже, з’явилися дуже вчасно. Хай що спочатку задумав Водяний Дух, йому довелося відмовитися від своїх планів і навіть виправдовуватися перед сусідами.

— Та не хвилюйтеся, не чіпатиму я вашої людини, знаю порядки. І вкрадену річ зараз йому поверну, — водяний елементаль утратив форму й розлився брудною водою, здійнявши на поверхні болота бурі хвилі. Але вже за кілька секунд знову виріс над болотом, щоправда, уже зі знайомим срібним амулетом у лапі. — Тримай! Я не злодій і повертаю твою власність. Але останню кікімору не віддам, вона під моїм захистом. І ти серйозно мене образив, людино. Раніше я думав не втручатися в плани трьох племен орків піти на тебе війною. Але тепер не лише підтримаю своїх прихильників, а й умовлю п’ять інших племен, що живуть на моїй території, приєднатися до нападу. Тож чекай на армію, яка тебе розтрощить, нахабна людино!!!

Ех, дарма недалекоглядний дух це сказав… Усе ж нормально йшло, місцевий «господар боліт» повернув украдений амулет, та й загалом видався мені доволі адекватним, тож я збирався просто піти із цих багнистих непривітних територій разом зі своїми орками й загоном нечисті. І навіть розраховував якось потім поспілкуватися з Водяним Духом, коли він не буде налаштований так вороже, і спробувати знайти з ним точки дотику. Ну от навіщо, питається, своїми недоречними погрозами цей дурний елементаль усе зіпсував наприкінці розмови⁈

Тепер, щоб не зазнати нищівного нападу армії відразу восьми великих орочих племен, та ще й підсилених магією ображеного на мене Водяного Духа, зарозумілого «господаря Південних боліт» у жодному разі не можна було відпускати живим. Усі три мої духи-захисники дуже доречно перебували поруч зі мною, та й загін нечисті теж міг прийти на допомогу, а супротивник опинився тут зовсім сам, без підтримки своїх прихильників чи іншої нечисті. Мить була надто зручною, щоб її проґавити. Не стане Водяного Духа — і племена орків не об’єднаються проти мене, та й війною на Жовту Рибу підуть лише три племені, які вже домовилися між собою, причому їхні шамани будуть ослабленими й розгубленими.

Мабуть, ця думка читалася в моїх очах, оскільки Мудрий Сич, дуже точно вгадавши мої наміри, спробувала мене застерегти, різко замотавши головою з рудим волоссям.

— Ні, Альваре, навіть не думай! Водяний Дух дуже сильний, майже як я. До того ж тут його територія, і на місцевих болотах він почувається повновладним господарем, а це дає відчутний приріст сили.

— Саме так! Я тут господар, а ви чужинці! — самовдоволено забулькотів елементаль, що складався з каламутно-коричневої болотяної води, але на його тріумфування й самовихваляння мені було начхати, бо я вже все для себе вирішив.

— Атакуємо всі разом!!!

Я сам подав приклад своєму розгубленому воїнству, з криком побігши вперед на височезну водяну істоту й заздалегідь здіймаючи над головою магічну глефу для розмашистого удару. Елементаль від такої моєї нахабності навіть остовпів на кілька секунд, до того ж Хир, який зреагував першим, уже з оглушливим тріском ударив у нього найпотужнішою блискавкою, через що Водяний Дух затрусився й засвітився зсередини. У самій глибині його хоч і каламутного, але все-таки частково прозорого водяного тіла, у центрі «грудей», стало можливо розгледіти темне демонічне ядро, і саме туди я й завдав свого розтинаючого удару.

На жаль, у саме ядро не влучив, і лезо глефи пройшло повз нього. Але чудовою новиною стало те, що завдана моєю зброєю глибока рана не затягнулася, хоча, по суті, елементаль складався з води, а крізь розріз назовні почав хльостати потік каламутної рідини. Чудово! Я завдав іще одного удару в груди й зумів перекатом ухилитися від удару зверху важезного кулака розміром і масою з двохсотлітрову діжку води.

Було дуже добре, що Водяний Дух прийняв бій, але я все-таки спробував ускладнити йому можливу втечу, коли тварюка усвідомить своє незавидне становище.

— Древні, ставайте навколо поля бою, спорудіть живу огорожу! Мудрий Сичу, постарайся утримувати елементаля, поки я його шматуватиму!

Із неба на нашого спільного ворога стрімким соколом упав Невловимий Бекас, знісши елементалю половину голови. Утім, саме ця рана миттєво затягнулася, на відміну від завданих мною. Хир знову атакував яскравою блискавкою, хоча й не такою потужною, як перша. Древні почали вишиковуватися у велике коло. Кікімори, що розбіглися в різні боки, почали здалеку обстрілювати Водяного Духа фіолетовими згустками якоїсь незрозумілої енергії. Що робили хащівники, я, зізнатися, не зрозумів, але вони теж, схоже, брали участь, видаючи швидкі стрекотливі й клацаючі звуки, стоячи при цьому із заплющеними очима й опущеними до болотяної багнюки лапищами. Як потім пояснив мені Хрин, вони займалися саме тим, у чому сильні хащівники, а саме «плутали» ворога, змушуючи його забути дорогу й загалом заважаючи зосередитися.

Останнім вступив у бій Мудрий Сич, перед цим збільшившись у розмірах до величезної й при цьому майже голої триметрової жінки з комплекцією борчині сумо, увесь одяг якої складався лише з безглуздо короткого строкатого плаща, що ледь прикривав плечі. Витягнувши вперед руки з розчепіреними товстими пальцями, ця колоритна гігантська жінка масою під дві тонни побігла на супротивника, і від тупоту її масивних ніг земля тремтіла й хиталася. Два великі й сильні духи-захисники зіткнулися з оглушливим гуркотом і плескотом, зчепившись у ближньому бою. Водяний Дух похитнувся від удару, але встояв і тепер готував свою атаку у відповідь.

Дивно, але з усіх десятків супротивників розлючений дух вибрав саме мене. Не звертаючи уваги на кікімор, хащівників і навіть на величезну жінку, яка обхопила його за талію й намагалася повалити на землю, елементаль простягнув у мій бік праву лапу з розчепіреними пальцями, і з кожного його пальця вирвався тонкий і гнучкий водяний батіг. Я спробував ухилитися від пучка рухливих тонких ниток, однак не зумів, і гнучкі струмені води смугонули мене навхрест по грудях, а ще один — по ногах. Кікімора Кірена заверещала від жаху, та й я, зізнатися, злякався, але… нічого моторошного не сталося, хіба що одяг на мені промок, наче мене облили із садового шланга.

Вочевидь, ефект від удару водяних батогів мав бути зовсім іншим, оскільки розгубилися й завмерли з напіврозтуленими ротами всі навколо, навіть сам Водяний Дух. І я не дав супротивникові часу отямитися, підбіг і в стрибку зніс елементалю голову, легко перерубавши водяну шию. Ось тільки навіть без голови елементаль продовжив битися, наче нічого не сталося. Тож довелося відтинати йому ноги, а потім розрубувати груди поваленого в багнюку тіла й діставати звідти демонічне ядро. Лише після цього елементаль утратив форму й розлився потоком бурої затхлої води.

— Перемога!!! Вийшло! І не так уже й складно було, зовсім даремно ми хвилювалися!

Справді, нам вистачило лише півтори хвилини, щоб упоратися із цією небезпечною магічною істотою. Якби знав, що все вийде так просто, не хвилювався б настільки сильно. До мене підбігла невисока кікімора Кірена й обійняла мою ногу, щільно притулившись до неї та видаючи скавулливі звуки, зовсім як покинуте цуценя. Мудрий Сич докірливо похитала головою й, зменшившись, набула знайомої подоби рудої вродливої жінки.

— Я б не сказала, Альваре, що було легко. Сил цей короткий бій забрав у мене чимало, і тепер мені цілу седмицю відновлюватися. Але ти мене здивував, людино. Пережити атаку водяних клинків, здатних легко розтинати величезні валуни й товстелезні дерева… Ти виявився значно міцнішим, ніж здаєшся. Уже вкотре дякую долі за те, що вирішила не ворогувати з тобою.

— Це точно! — погодився Невловимий Бекас, спускаючись із небес. — Господар напрочуд сильний і живучий, такому краще служити, щоб не стати ворогом. Але покажи, Альваре, яке ядро було у Водяного Духа, цікаво ж!

Я витер здобич об рукав і роздивився демонічне ядро лимонно-жовтого кольору. Річ напевно була цінною, але я вважав неправильним забирати трофей собі, коли перемогу здобули всі ми разом.

— Хире, лови! Заслужив! — кинув я трофей духові-захиснику, який першим вступив у бій, і чоловік, що стояв до пояса в болоті, високо вистрибнув із води, на кілька секунд показавши лускате обвисле черево й свій могутній хвіст. То він водяник? Саме така асоціація в мене виникла. Так чи інакше, дух-захисник спритно зловив ядро в повітрі й відразу засунув здобич до рота, після чого з гучним плескотом упав назад у каламутну воду.

— А мені коли дістанеться ядро для підсилення? — поцікавився хлопчисько в коротких штанцях.

Ну так, Невловимий Бекас залишався останнім із трійці моїх духів-захисників, хто ще не отримав підсилення. Мудрий Сич он не лише ядро Річкового Щура отримала, а й цілий ельфійський рід під свій контроль. Та й Хирові разом із ядром Водяного Духа дістануться тепер обширні болота вже навіть не знаю якої глибини. Тож інтерес Бекаса був цілком зрозумілим.

— Що ж, якщо завтра спіймаємо Білого Оленя, то саме тобі, Невловимий Бекасе, дістанеться його демонічне ядро. Якщо ж олень утече, то візьмеш собі орків-прихильників із поселення Оора, які йому поклоняються. Їх там сотні чотири живе після всіх останніх переселень, тож буде тобі чудовою підмогою.

Такий варіант духа більш ніж улаштував, і задоволений Невловимий Бекас уклонився мені.

— Хрине, — я пошукав хащівника очима, — візьми під контроль ці болота, наскільки зможеш, поки тут інші хащівники не завелися. І всі нові кікімори відходять тобі, будеш у них начальником. Останню ж кікімору на ім’я Малюха, якщо сама добровільно не вийде до опівночі й не покається, відшукайте й розірвіть на шматки, щоб уся інша нечисть начувалась!

Нагорода була по-царському щедрою, і хащівник, зовсім забувши про свою поважність, від щастя почав скакати цапиком, дриґаючи лапами в повітрі й сміючись хрипким застудженим голосом. Хрин справді скаржився мені, що в нього дуже мало придатних для хащівника володінь — лише невеликий шматок лісу до Студеного струмка та багнисті території біля Лісового озера. Порівняно з величезним західним лісом Митяя або пустками й північним лісом Степана це було справді мало, і хащівник почувався обділеним.

Я не зміг стримати усмішки, спостерігаючи таке рідкісне видовище, як танцюючий хащівник. Але потім усе-таки посерйознішав і обернувся до орків і древнів, які чекали на мене біля воза.

— Усе, друзі, ходімо додому на суху територію, бо це болото з його затхлою водою й зграями комарів мене вже дістало!

Але не пройшли ми й сотні кроків, як із заростей рогозу виповзла дрібна кікімора. Ігноруючи всіх інших і спритно ухилившись від розставлених лап Кірени, яка кинулася навперейми, нечисть упала мені до ніг.

— Змилуйся, людино! Пощади! Не зі зла я напала на твою служницю. Із заздрощів. Теж хотіла служити тобі, жити в теплому домі, смачно їсти та носити гарну сукню. Думала показати, що теж чогось варта, і повернути амулет через седмицю-другу. Хто ж знав, що ти так розсердишся й розгромиш тут усе?

Ображена й, схоже, ще й приревнувавши, Кірена злилася й шипіла, але я заспокоїв подругу.

— Твого місця вона не займе, ти в мене завжди залишатимешся най-най. Найпершою, найвірнішою й найкориснішою, найулюбленішою. Але розумна й хитра кікімора на службі нікому не завадить.

Мою подругу такі слова зовсім не переконали, але шипіти на чужу кікімору Кірена все-таки перестала й відійшла вбік. Я ж указав Малюсі на клітку у возі.

— Залазь! Страчувати тебе не стану, але й права бути моєю підданою ти поки що не заслужила. Домашня тварина на кшталт варга чи дугара — ось який тепер твій рівень. Тож перший час побудеш у нашийнику на ланцюгу. Супроводжуватимеш моїх мисливців і розвідників, допомагатимеш їм вистежувати дичину й попереджатимеш про чужу нечисть. Відпрацюєш сезон-другий у лісах і на болотах, доведеш свою корисність і спокутуєш провину, а там, дивись, і заслужиш право жити взимку в теплому домі.

Умови виявилися явно не такими привабливими, на які розраховувала злодійка, тож Малюха завагалася, довго не наважуючись увійти до клітки. Але потім, важко зітхнувши, усе-таки застрибнула до воза, зайшла в клітку й зачинила дверцята.

«Комбайн смерті», як я назвав для себе важкого осідланого дугара із шістьма гострими лезами, що розходилися в різні боки, однозначно провалив перше випробування в умовах, наближених до справжніх бойових. Ні, леза успішно рубали ганчір’яні опудала, дугар розганявся до непоганої швидкості, слухався вершника й трощив перешкоди своїм масивним тілом, та й вершник був непогано захищений спеціальним щитом від обстрілу спереду й із боків, ось тільки… два нижні леза постійно чіплялися за нерівності землі, особливо на поворотах.

Будь-яка купина, валун чи пень, що траплялися на шляху, — і всю важку конструкцію різко розвертало, навісний «костюм» із гострими лезами злітав із тварини, а сам вершник із гуркотом падав на землю. Вуглик, який керував дугаром під час перших випробувань, випав із сідла й зламав руку, і добре ще, що не потрапив під гострі клинки. Чевух, який змінив чорного огра, теж зрештою впав, коли нижнє ліве лезо глибоко зарилося в землю на повороті. Брат Розумної Сови не розбився й не дуже забився під час падіння та навіть був готовий продовжити тренування, але я однаково зупинив випробування.

Разом із ковалями племені ми оглянули проблемні нижні леза. Пропозицію прибрати їх зовсім, залишивши лише дві верхні пари клинків, я не підтримав, оскільки в такому разі втрачався сенс усієї конструкції й узагалі важкої кавалерії. Якщо від «комбайна смерті» можна легко врятуватися, просто пригнувшись або присівши, то навіщо взагалі морочитися із цим новим родом військ? Зрештою ми дійшли висновку, що леза нижньої пари мають бути на третину коротшими за верхні. І або вигнутими догори на кшталт «вусів Сальвадора Далі», хоча такий вигин було доволі складно зробити зі збереженням необхідних лезу твердості й міцності за наявного в племені рівня розвитку ковальської справи. Або ж леза слід було залишити пласкими, ось тільки кріпитися вони мали під невеликим кутом догори. Майстри-ковалі вислухали мої побажання й пообіцяли виготовити обидва варіанти лез уже за кілька днів.

На сьогодні невідкладних справ у вождя Жовтої Риби більше не залишилося. Візит до печери кобольдів відбувся ще вчора, і ні про що путнє з украй обережним підземним народом домовитися не вдалося, хіба що нечисть погодилася міняти дуже невелику частину видобутого «чорного заліза» на їжу й тканини. Дух-захисник Білий Олень узагалі втік невідомо куди, тож хащівник Степан не міг знайти свого колишнього покровителя, хоча облазив усі території аж до північних ельфійських лісів. Тому я вирішив здійснити давно запланований візит до найближчого людського поселення під назвою Кролячі Ями, розташованого на північному тракті кілометрів за п’ятнадцять на захід від розвилки зі старою орочою дорогою.

Жодних орків із собою я брати не став, щоб зайвий раз не тривожити людей, які й без того жили в постійному страху через сусідство із цими дикими племенами, і не виказувати свого незвичайного становища серед орків. Я думав відрекомендуватися людям небагатим мандрівним купцем, який приїхав налагоджувати торговельні зв’язки й вивчав місцеві ціни. Тому із собою взяв лише командира найманців Мансура та молоду жрицю Луану, якій давно обіцяв поїхати на ринок, бо в нашої цілительки накопичився довгий список необхідних їй для роботи лікарських препаратів, цілющих трав, алхімічних еліксирів і всіляких дрібниць, яких неможливо було дістати в орків.

Їздити верхи Луана вміла непогано, жриць церкви Матері-Живиці цьому навіть спеціально навчали. Ось тільки для верхової їзди дівчині був потрібен спеціальний костюм, якого в нашої цілительки не було, а її довга сукня давала змогу сидіти в сідлі лише боком. Тож довгоочікувана подорож ледь не зірвалася через таку дрібницю, але коли я запропонував Луані посадити її перед собою у своє сідло, цілителька, хоч і почервоніла від збентеження, відмовлятися від такого способу пересування все-таки не стала.

І їхала червона, наче варений рак, довго відмовляючись пояснювати мені свій стан. І лише коли наша маленька група на двох міцних скакунах перетнула Безіменну річку вже повністю готовим мостом і заглибилася в західний ліс, Луана по секрету прошепотіла мені, що на її батьківщині хлопцеві з дівчиною дозволено їхати ось так разом в одному сідлі, лише якщо вони закохані й уже повінчані, у всіх інших випадках це вважається верхом непристойності.

— Ти ще надто юна, щоб поїздка з хлопцем вважалася непристойною, — усміхнувся я, на що дівчина, схоже, образилася.

— Я вже доросла, Альваре! У середині літа мені виповниться шістнадцять! Це я стала на шлях жриці Матері-Живиці, а в рідному селі мої колишні подруги з дитячих ігор уже, напевно, других дітей няньчать!

— Ну гаразд-гаразд, — не став сперечатися я. — Ти вже доросла, а наша поїздка — верх непристойності. Так краще?

— Я зовсім не це мала на увазі, — ще дужче зніяковіла Луана. — Просто… на нас же дивитимуться люди. Особливо на мене. І якщо тут, у прикордонні, такі самі звичаї, як у мене на батьківщині, то люди дивитимуться з осудом. І думатимуть, що я пропаща жінка. Тож поводься так, наче ти мій наречений. Або кажи всім, що я твоя рідна сестра. Ось що я хотіла сказати!

Зовсім даремно цілителька ніяковіла й хвилювалася. Місцеві жителі на неї взагалі не дивилися, для них ми були просто черговими подорожніми, які прибули жвавим торговельним трактом. Не було жодних перевірок документів, жодної варти, та й мурів у Кролячих Ямах теж не було, тож ми безперешкодно в’їхали до невеликого містечка, а радше навіть великого села.

— Он там заїжджий двір, — Мансур указав на відповідну вивіску на одному з двоповерхових дерев’яних будиночків. — Там можна зупинитися на нічліг, якщо вирішите тут залишитися.

Ні, залишатися на ніч у Кролячих Ямах я не збирався, розраховуючи завершити справи завидна, після чого повернутися на території свого племені. І мене більше цікавили центральна вулиця майстрів і галасливий ринок на околиці поселення, ніж шинок і можливість випити.

— Як знаєш, Альваре. Особисто я збираюся там пообідати й добре випити. Треба ж мені витрачати зароблені гроші! А ви, як закінчите зі справами, знайдіть мене там.

Мансур пішов у передчутті пінного пива, пишногрудих рознощиць і соковитого смаженого м’яса. Я ж поставив жеребця до стійла в стайні, заплативши за догляд і годування мідну монету, після чого запропонував Луані розділитися, оскільки кожен із нас мав власні плани. Цілительку цікавили алхімічні зілля й трави, і я видав дівчині на це аж п’ятнадцять срібних монет із власної кишені, бо закупівлі були в інтересах усього племені Жовтої Риби.

Ось тільки самому мені чекати, поки цілителька перебиратиме пучки розвішаних трав і розглядатиме запилені склянки в крамницях алхіміків, було зовсім нецікаво, і я планував витратити цей час із більшою користю. Тому попрямував в інший бік, шукаючи купців, яких зацікавлять регулярні постачання мила, зразки якого я взяв у цю поїздку, звіриних шкур, трав, грибів і ягід. А заразом хотів розпитати обізнаних фахівців про дивне «чорне залізо», яке видобували кобольди і яке, на думку моїх ковалів-орків, нікуди не годилося, ось тільки самі підгірні жителі чомусь дуже його цінували й міняли вкрай неохоче на звичайне залізо чи інші товари, хоча й не пояснювали, у чому його особлива користь.

Я справді знайшов покупців на мило, особливо дорожче, із квітковим ароматом, і домовився про постачання цілого ящика такого товару кожні дві седмиці. Трави й сушені гриби тут теж були готові купувати, ось тільки закупівельні ціни мене відверто засмутили. Зате «чорне залізо» в мене ледь не вирвали з рук у крамниці магічних товарів і запропонували по срібній монеті та шість мідяків за зливок розміром із будівельну цеглину, причому торговець був готовий придбати будь-яку кількість такого товару. Мені розповіли, що «чорне залізо» погано піддається обробці й не плавиться за звичної температури, вимагаючи спеціальної печі, але натомість має здатність поглинати магію. Виготовлений із такого металу щит витримував влучання вогняної кулі чи електричної блискавки, не завдаючи шкоди власникові. І навіть дракон, мовляв, не міг розплавити своїм подихом лицарські обладунки із чорного заліза.

Цікаво, ось тільки я поки що не розумів, чи потрібне це взагалі моїм оркам, та й ціна обладунку виходила космічною. Вигідніше було перепродавати ті крихти «чорного заліза», які погоджувалися міняти кобольди, оскільки прибуток від такої торгівлі виходив більш ніж подвійним.

— Оце зустріч! — у черговій крамниці, до якої я зазирнув на вулиці майстрів, біля прилавка зі срібними прикрасами мені трапилася група із чотирьох ельфів в однакових довгих плащах із капюшонами. Ну ельфи як ельфи, скільки вже таких бачив, ось тільки навіть зі спини я відразу впізнав знайому постать Діасси Спритної Лані.

Мені здалося чи княгиня злякалася й здригнулася від звуку мого голосу? Справді, ельфійська красуня обернулася й приклала палець до губ, закликаючи до тиші. Дівчина тут інкогніто й боїться, що люди впізнають у ній ельфійську главу роду Мудрого Сича? Але навіщо така таємничість?

— Альваре, поговорімо надворі, — прошепотіла довговуха лучниця й, подаючи приклад, вийшла з крамниці.

Відразу з’ясувалося, що я не помилився. Княгиня справді перебувала тут серед людей інкогніто й боялася викриття. Стосунки її попередника Ерагора Знавця Лісу з людьми поселення Кролячі Ями були дуже напруженими, старий князь узагалі примудрився посваритися з усіма сусідами. І тепер його спадкоємиця побоювалася, що їй багаторазово завищуватимуть ціни або взагалі відмовляться з нею розмовляти, якщо впізнають у ній племінницю того скандального й пихатого бешкетника.

Ну це було зрозуміло й цілком логічно, і виказувати подругу я не збирався. Ось тільки наступними словами Діасса Спритна Лань мене просто приголомшила. Виявляється, княгиня шукала цілком конкретну річ — розкішну каблучку з дорогоцінним камінням, яку не соромно буде подарувати главі сусіднього роду Невидимого Богомола у відповідь на нещодавно отриманий від нього подарунок.

— Тобі надіслали каблучку⁈

— Так, Альваре. Обручку. Могутній сусід, князь Налоель Забіяка, висловив цілком однозначне побажання, щоб я вийшла заміж за його середнього сина Альтуїна й наші два Роди об’єдналися під його керівництвом. Причому це радше навіть був ультиматум або погано завуальована погроза, оскільки в разі моєї відмови рід Невидимого Богомола має намір забрати все силою, а я тоді залишуся ні з чим, і добре, якщо мене відпустять живою. Рада старійшин розглянула послання сусідів і наказала мені підкоритися. Ну що мені залишається робити, Альваре⁈

М-да, халепа… Тільки-но я убезпечив кордони, отримавши спокійного сусіда, як цього сусіда вже збирається проковтнути сильніший ельфійський Рід!

— Для початку просто чесно відповідай, що ти думаєш про свого потенційного чоловіка. Може, ти давно кохаєш цього Альтуїна й готова жити з ним?

— Він пустка. Ніхто. Слухняна маріонетка в руках свого впливового батька. Я знайома з ним давно, але ні він, ні я не відчуваємо одне до одного жодних теплих почуттів. І взагалі я не цікавила його батька, доки не стала главою Роду. Тож це просто нахабне захоплення моїх земель і підданих. Не військовою силою, а хитрістю й дипломатією.

У мене наче гора з плечей упала. Якщо сама Діасса не хоче цього примусового шлюбу, то все було не так уже й погано.

— Тобі слід було раніше розповісти про проблему. Утім, і тепер ще не пізно все виправити. Ти завжди здавалася мені гордою дівою-воїтелькою, а не ганчіркою для підлоги, об яку можна витирати ноги, — останні слова були вкрай різкими, і всі троє охоронців княгині передбачувано потягнулися до клинків, але сама Діасса їх зупинила.

— Так, я й досі горда діва, якою ти мене завжди бачив. Але що ти пропонуєш, Альваре? Навряд чи ти просто хотів принизити мене своїми словами.

— Так, маю пораду. Навіть в останньої підпарканної шльондри буває період жалоби за загиблим родичем, коли вона не працює. А ти не якась продажна людська жінка, а горда ельфійська княгиня, глава Роду! Твій дядько Ерагор Знавець Лісу зовсім нещодавно помер. Впливовий князь. І хоча б на згадку про нього сусіди мають витримати паузу. Проси рік на обмірковування пропозиції. Стільки не дадуть, але хоча б сезон-другий у запасі в тебе з’явиться.

— Ну… Припустімо, — погодилася співрозмовниця. — Рада старійшин не наважиться відмовити мені в такій дрібниці.

— За цей час вичисти з ради старійшин усіх зрадників, які працюють на рід Невидимого Богомола, а таких, схоже, чимало. Страти цих тварюк прилюдно, щоб усі ельфи бачили, що витирати об тебе ноги не можна, а іншим членам ради було неповадно діяти проти власної княгині. Нехай краще ти ввійдеш в історію як Діасса Кривава або Діасса Жорстокосерда, ніж тебе запам’ятають як Діассу Слухняну Підстилку чи Діассу Дружину Маріонетки.

Цього разу навіть особисті охоронці не стали гостро реагувати на різкі слова, а один із них навіть відкрито підтримав мене, сказавши, що готовий особисто стратити зрадників.

— Ну й, щойно отримаєш контроль над радою старійшин, відразу порушуй питання про збільшення чисельності армії роду Мудрого Сича. Бо жалюгідні двісті стрільців за чисельності племен понад п’ять тисяч — це просто смішно! Так, я пам’ятаю твої слова про нові племена, які влилися у ваш Рід. Але скільки їм можна паразитувати на решті твоїх ельфів⁈ Хочуть жити спокійно й щасливо — нехай працюють і служать нарівні з усіма. Не згодні? Тоді копняка під зад, і нехай шукають інші землі. Але запевняю тебе, ніхто не піде, оскільки місця тут добрі, кращі, ніж у них на півночі. Побурчать, понарікають, але й податки почнуть сплачувати, і бійців для армії виділять. А коли в тебе буде п’ятсот-шістсот навчених стрільців, а поруч такий вірний союзник, як могутня Жовта Риба, наступному посланцеві з ультиматумом від сусідів можеш сміливо засунути сувій із листом у зад, і ніхто не наважиться тобі й слова сказати! Е-е-е… що сталося, Мансуре?

Командир найманців справді прибіг, захекавшись, замість розпивання хмільних напоїв у корчмі навіщось вирушивши шукати мене. Підозріло подивився на ельфів, із якими я розмовляв, але я запевнив, що він може говорити в їхній присутності відкрито.

— Альваре, сьогодні вдень до місцевої корчми заходила велика група церковників. Людей двадцять п’ять, серед них відразу троє старших паладинів у повному спорядженні, високопоставлений жрець Матері-Живиці й сильний маг. Вони обідали й заразом розпитували господаря корчми про тебе, а також про племена орків на сході. Просили шинкаря підшукати до післязавтрашнього дня провідника, знайомого із тими краями. А потім на п’яти возах вирушили далі на захід, там розташовані володіння барона Рюхена Траго Побожного.

Оце так! Виходить, сон про дочку Богині Смерті був пророчим, і непрохані гості справді прибули. Отже, чекати на них післязавтра…

— У тебе якісь проблеми, Альваре? — занепокоїлася моя ельфійська знайома.

— Ні, усе якраз іде за планом. Ти ж, Діассо, вимагай завтра від ради старійшин відстрочки з оголошенням відповіді сусідам, після чого чекаю двісті твоїх ельфів-лучників. Потрібно буде разом налякати настирливих церковників, щоб не пхали свого носа, куди не слід!

Як же ця далека поїздка до південного прикордоння її втомила! Раніше темношкірій убивці Мурені не доводилося плисти й їхати до цілі завдання аж три седмиці поспіль, тож дівчина вже ледве могла стримувати роздратування, яке посилювалося з кожним днем, щоб не зірватися й не покришити людей довкола на кривавий фарш. Дратували прикликану героїню й одноманітні бовдури-монахи Матері-Живиці, які їхали в її возі й уже другу седмицю від світанку до заходу співали ті самі церковні гімни. Тут навіть якщо не знати слів чотирьох «пісень уславлення богині», мимоволі їх вивчиш, коли той самий текст почуєш кілька тисяч разів. Дратував верховний жрець Гугол, який на кожній зупинці ліз до неї з підступними запитаннями з підковиркою на тему релігії, правильних відповідей на які не існувало.

Дратували лицарі-паладини, які на людях завжди надягали маску добропорядності й високої моральності, а насправді вночі тискали грудастих дівок на заїжджих дворах і вже котрий день безперестанку хлистали вино у своєму закритому возі. Вони й справді думають, що запах перегару з їхнього фургона не чути за версту? І хоч би раз паладини запропонували їй приєднатися до веселощів, адже, по суті, Мурена працювала на ту саму церкву «істинних богів» і за становищем прирівнювалася до старшого паладина в церковній ієрархії, нехай і служила іншій богині! Темношкіра вбивця, найімовірніше, відмовилася б від такого запрошення «колег», але воно означало б, що з нею хочуть підтримувати добрі стосунки й визнають рівною, а не ігнорують прикликану героїню лише через незвичний для Елати колір шкіри.

Але найбільше Мурену бісила біловолоса сучка, яка причепилася до церковників іще біля Внутрішнього моря. Баронеса Тільда Ур-Вайєтт усюди прямувала за караваном возів, але, щоб підкреслити свій привілейований статус і зайвий раз позлити небагатих священників Східної Імперії, придбала собі розкішну карету з четвіркою вороних жеребців. Та й у всіх готелях уздовж північного тракту дочка Імператора Заходу завжди обирала найдорожчий номер і замовляла найвишуканішу вечерю, залишаючи після себе на столі майже все недоїденим. Питається, навіщо отак бездумно переводити продукти? Убивцю Мурену, якій традиційно бракувало грошей, бо церква Богині Смерті ніколи не була щедрим наймачем і кожну монетку в гаманці доводилося заощаджувати, гризла чорна в усіх значеннях заздрість. Одного разу, коли ніхто цього не бачив, прикликана героїня навіть поцупила залишений після вечері баронеси шматок соковитої баранини й пляшку вина та втекла з їжею до свого номера. Мурені було шалено соромно за свій учинок, однак нічого вдіяти із собою дівчина не могла.

А наступного ранку їй стало вдвічі соромніше, коли біловолоса вампірка з глумливою усмішкою на своєму ляльковому личку запропонувала їй забирати недоїдки відкрито, а не опускатися до дрібного злодійства. При цьому баронеса додала, що жебраків-церковників Східної Імперії потрібно підтримувати, доки вони зовсім не здохли з голоду, тож вона готова стати її особистою благодійницею й годувальницею, віддаючи залишки їжі. Мурена була готова провалитися крізь землю від сорому. Але найгіршим було те, що розмову чув керівник експедиції, маг першого рангу Стоулі Сі-Лорі, і не було жодного сумніву, що прискіпливий маг згадає цей ганебний випадок у своєму підсумковому звіті для очільників церкви.

Як не дивно, найменше проблем завдавав полонений, охорону якого доручили саме Мурені. Удень він тихо сидів у возі з мішком на голові. На зупинках швидко справляв нужду й перекушував тим, що давали, ніколи не вередуючи. Уночі справді спав, а не намагався перегризти або перепиляти підручними предметами мотузки, якими були зв’язані зап’ястки. Покірно стояв, поки його мили холодною водою, щоб не так сильно смердів. На поставлені запитання слухняно відповідав, але після випадку, коли дістав ляпаса й погрозу кляпом, сам першим уже ніколи не намагався зав’язати розмову зі своїми конвоїрами. Здавалося, полонений цілковито змирився зі своїм становищем, хоча, можливо, й здогадувався, що церковники отримали чіткий наказ убити його після того, як злочинець виконає свою місію й упізнає далекого Альвара, який і був причиною цієї експедиції. Зізнатися, цього простакуватого сільського чоловіка Мурені було навіть трохи шкода.

Як на зло, розбійників і грабіжників за всі ці дні їхня група не зустріла, хоча північний тракт славився ними, тож нагоди скинути роздратування й утамувати жагу крові в Мурени не з’явилося. Тому невеликий відпочинок у володіннях барона Рюхена Траго Побожного припав дуже доречно, бо прикликана героїня вже справді була готова зірватися на своїх супутників. У замку церковники дістали теплий прийом і день відпочили, а барон Рюхен виявився справді фанатичним прихильником церкви «старих богів» і всіляко намагався догодити прибулій делегації священників, а ось баронесу Тільду Ур-Вайєтт із Західної Імперії навіть не пустив за поріг, що особливо потішило злопам’ятну Мурену.

Під час останньої перед фінальним кидком зупинки багато говорили про орків та їхнього загадкового вождя-людину. Барон Рюхен зовсім не вірив у можливість мирної розмови з Альваром Завойовником, тому виділив на допомогу експедиції власний загін із пів сотні навчених піхотинців і двох десятків легких вершників. Також до бойового загону приєдналися син барона, шляхетний лицар Уолтер Траго, зі своїм вправним зброєносцем, уже практично повністю навченим лицарем, який лише не пройшов обряду посвячення, а також преподобна мати Ванда, яка не тільки охоче розповіла верховному жерцю Гуголу, що засипав її незліченними запитаннями, про своє недовге перебування в полоні загадкового Альвара Завойовника, а й погодилася особисто взяти участь у новому поході на землі орків.

І ось сьогодні нарешті вся ця затяжна поїздка мала закінчитися. Рано-вранці колона вершників, возів і піших воїнів рушила з баронства Рюхена Траго назад на схід, пройшовши дорогою через нейтральне місто Кролячі Ями, допомоги в захопленні якого барон і попросив у церковників як винагороду за свою допомогу. Захопити це дрібне містечко, а радше просто велике село, було зовсім неважко. Але потім утримати поселення без фортечних мурів здавалося нерозв’язним завданням, оскільки інші сусіди однозначно не пробачать барону Рюхену ще більшого посилення й підуть на нього війною, а для початку неминуче переб’ють будь-який розміщений у Кролячих Ямах гарнізон. Але питання допомоги барону було справою майбутнього, а поки перед церковниками стояло зовсім інше завдання — розшукати й допитати Альвара Завойовника, чиї зухвалі слова сколихнули церкву й вимагали відповіді.

Шинкар міста Кролячі Ями не обманув і справді знайшов для них провідника, добре знайомого із землями найближчих племен орків. Сам орк за расою, цей невеликий ікластий пияцюга на ім’я Яшко Красномовець колись давно був вигнаний зі свого племені за пияцтво й відтоді тинявся територіями людей, перебиваючись випадковими заробітками. За цей час непогано вивчив людську мову, тож за три мідні монети й кухоль пінного пива погодився послужити провідником до земель племені Жовтої Риби. Та й Альвара Завойовника цей вічно п’яний орк, за його власними словами, непогано знав і міг провести до нього загін церковників лише за пів дня.

Загін рушив північним трактом, але ближче до полудня звернув із нього на стару орочу дорогу. І тут на них чекала несподівана зустріч. Біля новенької, встановленої лише сьогодні дерев’яної будки змішана група людей та орків споруджувала шлагбаум через розчищену й посипану щебенем дорогу. Причому керував цим загоном будівельників добре знайомий лицареві Уолтеру найманець на ім’я Мансур — один із тих сімох воїнів, які під загрозою смерті погодилися відпрацювати п’ятирічний контракт на орків. Початку їхньої розмови Мурена не розчула, але ось фінал привернув її увагу.

— А я вам кажу, сере лицарю, краще все-таки заплатіть за проїзд, спокійніше буде. Мідяк із пішого, три мідяки з вершника й срібняк із воза — це ж зовсім недорого. Зате й орки з ельфами пропустять вас через свої володіння, куди б ви не прямували, та й Альвар Завойовник прийме вас як дорогих гостей. Він же просто марить ідеєю відновити стару дорогу й буде радий подорожнім, які прийшли нею.

— Щоб я ще й платив якимось оркам? Та ніколи! — голосно обурювався син барона, розмахуючи руками.

— Ех, дарма ви так, шляхетний лицарю! — журився Мансур. — Моя вам добра порада як старому знайомому — не варто сваритися з Альваром. Він же лише має вигляд молодого й недосвідченого. А в гніві цей височезний хлопець страшний, можете мені повірити. Навіть орки його бояться! Краще заплатити за проїзд. У вас шість возів, двадцять п’ять вершників і шістдесят піших. Разом це буде… буде…

Найманець замислився, беззвучно ворушачи губами, але від Мурени не сховалося, що низькорослий хлопчина-гоблін, який стояв за його спиною, зійшов із дороги в кущі й, заскочивши на великого вовка, що ховався там, помчав до лісу.

— Що то за гоблін щойно був? Відповідай негайно! — насіла на Мансура темношкіра вбивця, але найманець, схоже, й сам не зрозумів її цікавості.

— Гоблін? Де? Може, й був тут, пані, та хіба ж я за ними стежу? Ці дрібні паскудники тут усюди живуть. Іноді приходять роботи попросити або жебракують, ось тільки мова в них незрозуміла. Лопочуть щось, руками махають. Шкоди від них жодної, тож я на гоблінів уже давно уваги не звертаю.

Увесь життєвий досвід просто кричав Мурені, що чоловік бреше й хлопчина-гоблін добре йому знайомий, ось тільки довести це іншим дівчина не могла, тому припинила безглузду розмову. А тим часом баронеса Тільда Ур-Вайєтт підійшла до Мансура й вручила йому срібну монету, вказавши на свою карету.

— Отак би всі! — зрадів найманець і передав білявій дівчині червону шкіряну бирку на простому прядив’яному шнурку.

Срібняк цей пройдисвіт кинув собі в гаманець до інших монет, і в Мурени виник серйозний сумнів, що найманець узагалі збирався з кимось ділитися. Напевно ж поставив тут пост на дорозі потай від вождя й усіх інших і просто стриже гроші собі. Так чи інакше, платити хабар цьому самозванцеві більше ніхто не захотів, і потрібно було їхати далі.

Ось тільки за час зупинки ніхто й не помітив, куди подівся найнятий провідником пияцюга-орк на ім’я Яшко Красномовець. Мабуть, покинув людей, які відволіклися, посеред дороги й пішов пропивати отримані монети. Утім, за наявності Мансура, який погодився провести церковників до свого нового наймача, причому навіть безплатно, другий провідник загону й не був потрібен. Найманець відв’язав від дерева могутнього коня-ваговоза, спритно заскочив на нього й неквапливо поскакав уперед, показуючи дорогу.

Лісова дорога виявилася напрочуд якісною. Зовсім недавно розчищена від сміття й дерев, що проросли, — он навіть звалені на узбіччі порубані гілки ще не зів’яли. Посипана щебенем і навіть вимощена каменем у деяких місцях, а через усі струмки тут навіть були збудовані міцні містки, здатні витримати важкі вози. Що розповідав Мансур лицарю Уолтеру й старшим паладинам, які їхали поруч із ним, активно жестикулюючи та вказуючи то ліворуч, то праворуч, Мурена не чула. Але коли передовий загін зупинився на розвилці, найманець голосно пояснив усім.

— Тут навколо нас території племені орків Сильної Діви, а далі на північ фортеця Борза Пожирача Змій та ельфійські території, «стара ороча дорога» веде саме туди. Нею лише за два дні можна виїхати до північного тракту біля вільного міста Квен. Але вам туди не потрібно, наскільки розумію, тож повертаємо праворуч. Там, за широкою річкою, живе плем’я орків Жовтої Риби, яким і керує потрібний вам Альвар Завойовник.

— А що за шум там попереду, за деревами? — зацікавився верховний жрець Гугол, із того боку справді долинали вереск пилки й стукіт сокир.

Мансур охоче пояснив.

— Це орки й гобліни за наказом Альвара будують заїжджий двір для подорожніх, де ті зможуть безпечно відпочити. Вождь узагалі вже всім голову проїв своєю дорогою, дуже вже він на неї розраховує. Мовляв, і купці підуть коротшим шляхом, і всілякі товари потечуть рікою, і гроші до скарбниці. Альвар і загони для охорони дороги готує, щоб жодних розбійників тут і близько не було. Ця дорога — просто його улюблене дітище, тож іще не пізно вам заплатити за проїзд нею, щоб не виникло проблем.

Утім, своїми словами Мансур нікого не переконав, і загін церковників рушив далі. Перетнув міцний міст через широку швидку річку, і тут сер Уолтер навіть зупинився, спішився й здивовано хитав головою, розглядаючи міцні опори та вкриті свіжим лаком нові дошки настилу. За словами сина барона, минулого разу жодного мосту тут не було, і річку перетинали на плотах.

А далі від потрібної дороги на південний схід відходили відгалуження в різні боки, і навіть більш наїжджені, але провідник указав на розвішані в таких місцях червоні й жовті застережні стрічки.

— Дуже не раджу! Тут до нас чума прийшла, гобліни принесли зі сходу. Наша молоденька лікарка Луана розумниця, дає раду заразі, не дозволяє смертельній хворобі поширитися. Але все-таки ризикувати й потикатися до заражених місць не варто.

Порада була більш ніж розумною, і охочих перевіряти інші дороги не знайшлося. Тим паче що, за словами Мансура, їхати залишалося зовсім недовго, чотири клепсидри щонайбільше. Альвар тепер перебував на південному кордоні, розв’язував якісь питання із сусідами. І хоча на останній ділянці дорога проходитиме через болото, а надійну гать там іще не спорудили, але вози й карета пройти зможуть, а вершники та піші й поготів.

Справді, невдовзі почалися низинні заболочені ділянки, де вода хлюпала під копитами коней. А потім показалося й болото, про яке попереджав Мансур. Величезне, до самого обрію, з оманливо рівними полями зеленої ряски й прогалинами темних віконець води. Пересуватися відразу стало важко, піші воїни допомагали витягувати колеса возів, що грузли.

Утім, правильна дорога була позначена ланцюжком віх із прапорцями, та й попереду вже виднілася височина — справжній острів посеред цілого моря підступної води, на якому, за словами провідника, і перебувала тепер ставка вождя племені. Загін подолав складну ділянку, вибрався на суху тверду землю й… зіткнувся мало не впритул із великою групою великих, агресивно налаштованих орків. Зі зброєю, які невдоволено кричали й показували образливі та загрозливі жести, наче вони перерізають людям горлянки.

Один із великих орків навіть вийшов уперед і почав голосно кричати, гатячи себе кулаком у вкриті шрамами могутні груди й указуючи щербатим ятаганом по черзі на закутих у броню паладинів та лицаря Уолтера. Мурена, яка вилізла зі свого воза й вийшла вперед, припустила, що цей забіяка викликає найхоробріших на вигляд людей на двобій. Утім, спішуватися й виходити битися проти дикого орка не побажав жоден із лицарів. Мурена запропонувала свою кандидатуру для бою й навіть уже ступила вперед, але керівник експедиції, маг Стоулі Сі-Лорі, притримав темношкіру вбивцю за плече.

— Навіщо виявляти честь цьому покидьку? Орків тут не більше тридцяти-сорока. Уб’ємо їх, і по всьому!

Лицарі одностайно підтримали мага. Схрещувати клинки в двобої з якимось первісним орком шляхетні пани вважали нижчим за свою гідність. Тому маг просто спрямував у бік забіяки свій витий посох і запустив вогняну кулю.

Охоплений полум’ям орк побіг, але вже кроків за десять упав, завиваючи від болю й качаючись по землі. З боку супротивників пролунали обурені крики, і вже за кілька митей у людей полетіли відразу три фаєрболи. Так, серед орків знайшлися шамани, і виявилися вони надзвичайно сильними. Злетів у повітря передній віз із монахами Матері-Живиці, вибух розкидав групу вершників, іще одна куля вибухнула в натовпі піхотинців барона Рюхена.

Із войовничими криками орки кинулися вперед, причому їх виявилося зовсім не тридцять-сорок, як спочатку припустили люди. За пагорбом ховалася ціла армія — багато сотень диких кровожерливих орків!

— Мій батько мав рацію! — хижо всміхнувся лицар Уолтер, опускаючи забороло шолома й пришпорюючи коня. — Переговори з Альваром не склалися від самого початку! Уперед, бійці! Покажемо диким оркам силу служителів істинних богів!

— А хіба була бодай якась спроба переговорів? — заперечила йому невдоволена Мурена, утім, дівчині швидко стало не до розмов.

Височезні й сильні орки налетіли натовпом, почалася кривава січа. Прикликана героїня металася чорною блискавкою, заганяючи клинки в серця й очниці ворогів, перерізаючи шиї та відтинаючи кінцівки. Поруч майже невловимою для ока чорно-червоною плямою рухалася й рубалася баронеса, яка не стала відсиджуватися осторонь і відростила довгі гострі пазурі. Крики, вогонь, дзвін заліза…

Першим зі старших паладинів загинув брат Андор — якийсь сильний орк стягнув лицаря з коня й просто-напросто відірвав людині голову разом зі шоломом. Бачила Мурена й загибель мага Стоулі Сі-Лорі, якому кинута кимось із ворогів сокира глибоко ввігналася в груди. Незважаючи на метушню битви, прикликана героїня не змогла приховати хижої усмішки — не буде жодного підсумкового звіту для керівників церкви за результатами поїздки, у якому її виставлять у негативному світлі!

Але далі стало зовсім не до сміху. Вороги все лізли й лізли, а сили дівчини невдовзі вже були на межі, та й усю духовну енергію вона витратила на геройські навички. Пропущений удар по нозі теж не додавав оптимізму, глибока рана кровоточила й швидко позбавляла сил. Мурена насилу уникнула смертельних обіймів великого орка з намистом із черепів і втратила один зі своїх парних кинджалів, який намертво застряг в очниці цього ворога. Спіткнулася об труп іще одного старшого паладина, щоправда, хто це був, зрозуміти було неможливо через розтрощену голову. І почула істеричний крик верховного жерця Гугола, який наказував усім уцілілим негайно відступати.

— Тікай, чорнявко! — Мурена ледве впізнала баронесу, яка втратила ліву руку до ліктя й була залита кров’ю з ніг до голови. — Рада була з тобою познайомитися. За інших обставин ми могли б навіть стати подругами.

Просто на очах прикликаної героїні вампірка втратила й праву руку — її по саме плече відтяв ятаган одноокого орка. Цього ворога Мурена вбила й підхопила тіло Тільди.

— Прощатися вона надумала. Не смій мені помирати! Я тебе витягну! — прикликана героїня вирвалася з оточення орків і, хитаючись та кульгаючи, побігла щодуху, несучи залите кров’ю безруке тіло.

— Дурепа! — несподівано злісно відповіла їй вампірка, украй невдоволена власним порятунком. — Кинь мене в багнюку десь подалі, щоб мене вважали мертвою. Щойно це прокляте сонце зайде, я зцілю всі свої рани й знову відрощу руки! Я-то однаково виживу, а ось тобі потрібно позбутися важкої ноші й негайно тікати, доки не стало надто пізно…

Але тут суперечку двох дівчат зупинив гуркіт сотень горлянок, що прокотився болотами: «Альвар! Альвар!! Альвар!!!». Усе-таки Мурена не встигла. Шлях до відступу виявився перекритим щільною стіною щитів і частоколом гострих списів. Звідкись з’явилася ціла армія орків, і їх було кілька сотень. Причому ці орки відрізнялися від побачених раніше — усі в залізі, з однаковими щитами й обладунками, вони стояли рівними рядами й миттєво виконували накази командирів. Із першого погляду ставало зрозуміло, що це професійна армія, а не дикий набрід.

Причому ці нові орки, дуже на те схоже, були ворогами тих інших, із якими й зчепилися церковники. Пролунала команда незрозумілою мовою, і ціла хмара стріл здійнялася над болотами, після чого десятки диких бійців упали водночас. Шаман, який спробував створити закляття, не встиг і рота розкрити, як його знесла ціла дюжина арбалетних болтів, що влучили в тіло. Та сама доля спіткала й великого орка в шапці вождя — йому не дозволили навіть рота розтулити, застреливши з напрочуд великої відстані.

— Нас просто використали! — усміхнулася баронеса Тільда розбитими в кров губами, пускаючи червоні бульбашки й незрозуміло з чого радіючи. — Альвар навмисно пропустив нас уперед, щоб ми зменшили кількість його ворогів. Ми думали, що билися за себе, але лише виконували підготовлену для нас роль. А тепер Альвар Завойовник безжально добиває залишки ворогів. Ми ж із тобою, чорнявко, тут наче в амфітеатрі в першому ряду. Із найкращих місць спостерігаємо за чудово зрежисованою виставою.

Пролунав іще один залп, потім іще один. Дикі орки здригнулися й почали в цілковитому безладі відступати. І тоді ряди щитоносців розступилися, пропускаючи вперед броньоване диво. Напевно, це був носоріг, яких Мурена бачила дуже давно у себе на батьківщині, ось тільки зрозуміти це було вкрай важко через навішені на звіра широкі міцні щити. Але головною зброєю була не маса непробивного звіра й не його висока швидкість, а віяло довгих і гострих лез, що розходилися від нього. Наче газонокосарка, важкий звір пронісся полем лише кроків за п’ятнадцять від Мурени, збираючи рясні криваві жнива. Але що було далі, прикликана героїня не побачила. Щось важке, що прилетіло ззаду, вдарило дівчину в спину, і темношкіра вбивця впала на землю, притиснувши закривавлену вампірку своїм тілом. Потім пролунав удар по голові, й світ для Мурени згас.

До шатра цілителів поселення Розумної Сови я прибув глибокої ночі, оскільки раніше дістатися не вдалося. Після кривавого бою потрібно було попрощатися із союзниками-ельфами, вивести дві сотні гостровухих лучників із небезпечних багнистих територій і подякувати їхній прекрасній княгині Діассі Спритній Лані за вчасно надану військову допомогу. Потім завершити збирання трофеїв, особливо коней, які розбіглися околицями, поки вони не потонули у в’язкій багнюці. Коней заведено вважати дуже розумними тваринами, але те, що я спостерігав, ущент перекреслювало цей світлий образ. Піддавшись масовій паніці, скакуни, що втратили вершників, зовсім збожеволіли — мчали світ за очі, лізли в саму трясовину, не дозволяли до себе наближатися, брикалися й виривалися, тож урятувати вдалося не всіх.

Потім потрібно було організувати прочісування боліт силами моїх орків і нечисті, щоб ніхто з ворогів, які втекли, не зумів сховатися й уникнути справедливої кари. Ну й, звісно, провести армію Жовтої Риби якомога глибше на болотяні території до найдальшого безпечного сухого острова серед безкрайніх хитких трясовин, де бійці зможуть відпочити перед завтрашнім кидком на чужі території.

Так, я планував уже завтра на світанку сам атакувати найближчі поселення роду Водяного Духа, які наважилися піти війною на моє плем’я й тепер залишилися без захисників. Зволікати з ударом у відповідь, а тим паче пробачати напад, ніяк не можна було, оскільки це серйозно підірвало б мій авторитет серед орків, причому не лише моїх. За таке нахабство потрібно було показово карати, щоб відбити в інших південних сусідів бажання не те що ворогувати з моїм племенем, а взагалі косо дивитися на Жовту Рибу.

Закінчив з усіма справами я вже після заходу сонця, перед цим переконавшись, що болотяний табір укріплений і освітлений з усіх боків, дозорці виставлені, графік чергувань погоджений, а всі бійці нагодовані й забезпечені місцями для відпочинку. Хуго Спритний і всі десятники на влаштованій за вечерею нараді дружно відмовляли мене від авантюрної ідеї наодинці повертатися на території Жовтої Риби в непроглядній темряві багнистими болотами лише при мінливому світлі смолоскипа, але я наполіг на своєму. Мені потрібно було якомога швидше поспілкуватися з нечисленними вцілілими людьми, поки вони не наробили непоправних дурниць, прийшовши до тями в оточенні ікластих дикунів, які не розуміли їхньої мови. Ну й я хотів прояснити для себе деякі незрозумілі моменти.

Зокрема, присутність серед церковників вампірки із Західної Імперії, на яку вказала мені преподобна мати Ванда. А також виявлення в одному з возів добре знайомого мені односельця Альвара Удачливого в ножних кайданах і з мішком на голові. Мій колишній командир був дуже виснажений і перебував на межі божевілля через пережитий стрес, нерозбірливо мугикав і не впізнавав мене, тож я відправив його під конвоєм разом з іншими пораненими полоненими до цілительки Луани. Немолода жриця церкви Матері-Живиці, преподобна мати Ванда, яку мої орки досить грубо витягли з іншого вцілілого воза, але вчасно впізнали й привели до мене, цього разу не тільки не відмовилася вирушити до лікарського шатра допомагати юній цілительці Луані, а й сама це запропонувала, назвавши «платою за порятунок від смерті».

Стемніло дуже швидко, бачити віхи, що позначали безпечний шлях, ставало дедалі важче. А ще слід сказати, що попередження орків про небезпеку Південних боліт уночі виявилося виправданим. У темряві й без того непривітні багнисті території оживали, наповнюючись незрозумілими звуками, різкими моторошними криками, мерзотним реготом і дивними тінями, які весь час трималися за межами світла мого смолоскипа. Ці тіні переслідували мене від самого болотяного табору, кружляли на відстані метрів десяти від мене, і я постійно відчував їхні хижі наміри й спиною відчував голодні погляди. Звірі то були, чужа незнайома нечисть, а може, нежить чи щось гірше, але появі хащівника Хрина із загоном кікімор я був дуже радий.

— Господарю, ти дуже ризикуєш, блукаючи тут наодинці, — докорив мені знайомий хащівник. — Ці місця зовсім не для людей, і дуже добре, що ми знайшли тебе раніше, ніж ті, інші.

Ось тільки пояснювати, кого саме він мав на увазі під іншими, Хрин відмовився. Також украй неохоче відповів на запитання про дивні тіні, які мене переслідували, назвавши їх «ті, хто приходить уночі», але пояснювати їхню природу навідріз відмовився — чи то сам не знав, чи то боявся. Так чи інакше, з появою в мене великої групи союзників дивні тіні відстали, й іти відразу стало легше. Ось тільки хащівник дуже радив мені рухатися іншим шляхом, щоб обійти стороною поле битви, на якому тепер бенкетували тварюки, що зібралися звідусіль, і навіть він зі зграєю кікімор не міг гарантувати людині там захисту.

Сперечатися я не став і довірився досвідченішому в таких справах хащівникові. Дорогою Хрин розповів, що разом із кікіморами закінчив пошуки ворогів, які розбіглися, і після зустрічі зі зграєю голодної нечисті ніхто із чужих орків не вижив. Причому шукати ворогів, які розбіглися, виявилося простіше простого, їх за багато миль виказувало світло багать або смолоскипів. Решта ж орків, які не здогадалися запалити вогонь, загинули на цих смертельно небезпечних болотах іще раніше, розірвані «тими, хто приходить уночі» та іншими небезпечними істотами.

Хрин не обманув і вивів мене до Лісового озера з багнистими берегами, біля якого я колись і зустрів його вперше. Ці території я чудово знав, тож далі вирушив сам і до опівночі вийшов до поселення Розумної Сови. Ще наближаючись до шатра лікарів, почув незнайомий жіночий голос, який дуже голосно дорікав цілителькам за те, що вони вдалися до «настільки первісного» способу відновлення.

— Я б і сама відростила втрачені руки без уживання цієї смердючої й загуслої крові орків.

— Альвар наказав зцілити тебе будь-якою ціною, — другий голос належав досвідченій жриці Ванді. — А я читала у старовинних томах із лікувальної справи, що таких, як ти, відновлює свіжа кров.

— Саме свіжа, а не зціджена з трупів орків, які померли пів дня тому. Кров на спеці вже фактично зіпсувалася, тож користь від неї вельми сумнівна. Та й описаний у підручнику спосіб годиться для звичайних вампірів, а діти Кельнміїра вже не потребують такого огидного зілля для своєї регенерації. Утім, цілителько, однаково дякую за турботу про мене. Не думала, що церковники стануть мені допомагати.

Я відкинув поли великого шатра й увійшов усередину. Спершу попрямував до того відділення, де тепер точилася розмова, але різко зупинився, зніяковівши, і прокашлявся, привертаючи увагу й даючи час двом цілителькам і молодій орчисі-травниці, яка їм допомагала, накрити простирадлами оголені жіночі тіла. На одному ліжку лежала біловолоса дівчина, чиє лялькове личко було вимазане кров’ю, а цілком неушкоджені руки — навіть усі пальці вже відновилися — вона тримала трохи піднятими, не кладучи на простирадло. Оце так! Коли орки притягли мені закривавлене тіло цієї дівчини з куксами замість рук, чесно зізнаюся, я припускав, що за хвилину-другу нещасна стече кров’ю. І відверто не вірив цілительці Ванді, яка запевняла мене, що «нічого страшного» й «такі богомерзотні тварюки й після страшніших ран одужують».

На іншому ж ліжку з перев’язаною головою й натягнутою до самої шиї ковдрою лежала велика темношкіра дівчина, яка невдоволено зиркала на мене карими очиськами. Коли я бачив цю воїтельку вдень, вона була непритомна й залита своєю та чужою кров’ю. А ельфійська стріла в її правій лопатці була наслідком незвичайної зовнішності дівчини — мої власні стрільці-ельфи з армії Жовтої Риби прийняли темношкіру дівчину за якогось незрозумілого ворога. Утім, жодного каяття чи докорів сумління із цього приводу я не відчував, оскільки саме та стріла темношкіру дівчину й урятувала. За словами моїх орків, якби не стріла, яка повалила голомозу воїтельку на землю, то ворожа метальна сокира, що вже летіла в неї, неодмінно знесла б дівчині голову. А так усе обмежилося ковзним ударом по потилиці й скальпованою раною, що здерла з голови чималий шматок шкіри.

Для початку я підійшов до ліжка білявої лялечки, яка облизувала з губ сліди крові.

— Отже, хто тут у нас?

Запитання було призначене радше Луані, яка стояла поруч, але білявка відповіла самостійно.

— Вождю орків, ти удостоївся честі побачити діву чистої лінії, баронесу Тільду Ур-Вайєтт із чистої лінії династії Ур-Вайєтт королівства Ван-Деек Західної Імперії.

— Ого, скільки пафосу! То ти діва чистої лінії? Що ж, принаймні знатиму на майбутнє, який вигляд мають незліченні нащадки, наштамповані Кельнміїром.

Прозвучало, напевно, надто грубо, і пацієнтка лікувального шатра після моїх слів невдоволено скривилася.

— «Одна з безлічі наштампованих нащадків» — так мене ще не називали. Як на мене, звучить не надто гарно. Точно без належної пошани до шляхетної аристократичної особи. Яка, між іншим, є рідною дочкою Імператора Заходу!

— Ну вибач, баронесо, придворного етикету мене не навчали, та й нема перед ким тут розшаркуватися, навколо самі дикі орки. Хоча особисто до тебе, Тільдо, я претензій не маю. Найманець Мансур розповів, що ти чесно заплатила за проїзд моїми володіннями, тож перебуваєш тут під моїм захистом. Твою карету мої орки з болота витягли, хоча це й було непросто, міцно вона застрягла. Кучера ми знайшли вже мертвим, а ось твої речі вціліли. Та й двох коней ми встигли врятувати.

— А що щодо… — дівчина різко замовкла, однак я зрозумів, що її цікавило.

— Щодо гаманця із золотом не хвилюйся. Він не зник, я взяв його собі на зберігання, щоб у моїх бійців не виникло спокуси, — я поплескав себе по внутрішній кишені, — але поверну на першу вимогу. Тож, коли вважатимеш себе достатньо здоровою, зможеш поїхати будь-якої миті. Якщо буде потрібен кучер до Кролячих Ям, постараюся для тебе знайти.

Баронеса мовчки кивнула, тож я перевів погляд на сусідню пацієнтку.

— Ну а ти в нас хто?

— Я… не демон… чесно… — ледве чутно прошепотіла темношкіра дівчина.

— Не демон? Але звідки ти тут узялася така засмагла?

— З Уганди… є така країна… дуже далеко звідси.

Знайома назва! Сумнівів у мене не було, ця дівчина прибула з мого світу. Тож питання тепер стояло так — розкрити їй мою сутність чи промовчати. Другий варіант однозначно був спокійнішим, і зазвичай саме так я й робив. Але раптом це шанс здобути потенційну союзницю? Тож я вирішив ризикнути.

— Уганда… Уганда… Це наче там, де озеро Вікторія, Кенія й Танзанія? Географія ніколи не була моїм улюбленим предметом у школі, тож не спромігся вивчити карту Африки. То ти в нас, виходить, нубійка?

Темношкіра дівчина аж рота розтулила від подиву. І довго мовчала, недовірливо мене розглядаючи. Але потім дуже тихо відповіла, що вона зовсім не нубійка, а з народності сога, але загалом в описі Уганди я не помилився. І озеро Вікторія на її батьківщині є, і сусідні країни справді Танзанія з Кенією.

— Альваре, тобі знайомі ті місця? — передбачувано причепилася до моїх слів верховна жриця Ванда, відразу насторожившись.

— Сам я ніколи не бував у тих далеких краях, хоча чув про них. І можу підтвердити, що ця дівчина не демон, нехай і має незвичний вигляд. І давно ти в Елаті, Білосніжко?

Чорна як смола героїня знайшла в собі сили всміхнутися з мого жарту.

— Мене звати… не Білосніжка… Мурена… Я дванадцять років у цьому світі… Спочатку п’ять років навчання… у храмі… Богині Смерті. Потім сім років роботи… на церкву… Убивала неугодних.

— Альваре, пацієнтка дуже слабка й не непритомніє лише через знеболювальні відвари, — попередила мене стривожена Луана, уважно спостерігаючи за станом пораненої. — Тож швидше закінчуй свої запитання й дай нашій гості відпочити. А ще не став їй незручних запитань, за які потім вам обом буде соромно, оскільки через дію ліків поранена тепер не може збрехати чи відмовчатися.

Оце так! Дуже добре, що Луана повідомила про такий стан моєї співрозмовниці, бо одне запитання давно крутилося в мене на язиці.

— Мурено, зізнайся, я — твоя чергова ціль?

Запитання вимагало відповіді, оскільки, якщо вбивцю прислали по мою душу, потрібно буде усунути загрозу зараз, поки Мурена не оговталася після поранень і вкрай слабка. Потім уже впоратися з прикликаною героїнею, яка багато років тренувалася й пройшла вже невідомо скільки підсилень, я не зможу. І хоча я поки не вирішив, чи маю стратити темношкіру вбивцю, чи для безпеки закувати в ланцюги й посадити до клітки, але щось однозначно потрібно було робити. Ось тільки дівчина відповіла інакше, зовсім не так, як я боявся.

— Навпаки, Альваре. Я твоя захисниця. Мене прислали із церкви Морани. Простежити… щоб паладини Матері-Живиці не… перестаралися… у своєму прагненні… вибити з тебе відповіді. І щоб… розмова з тобою взагалі… відбулася. Я… облажалася… усі мої супутники загинули. Не знаю… що маю тепер робити. Повертатися? Чи чекати… на іншу групу?

Добре, що діяли лікувальні препарати, оскільки відповідь Мурени виявилася для мене вкрай несподіваною. Утім, я відразу повірив, що дівчина не бреше й справді прибула захистити мене від надмірного завзяття священників. Так чи інакше, місія церковників провалилася, і всі вони загинули. Хоча я й сам залюбки поспілкувався б із тямущими жерцями. Із тим самим братом Гуголом, про якого вже розповіла старша цілителька. Ім’я в цього священника було аж надто… цікаве. Можливо, він теж був героєм із мого світу? На жаль, тепер цього вже не з’ясувати.

— Гаразд, Мурено, відпочивай. Із тобою поспілкуюся потім, коли прийдеш до тями й наберешся сил. А преподобна мати Ванда, коли представиться така можливість, надішле очільникам церкви нового листа. У якому попросить до наступної групи не включати таких безпросвітних ідіотів, як цього разу. Їм потрібно було лише прийти до мене й поговорити. Але ні, ці святенники примудрилися вбитися об орків, із якими їм узагалі не потрібно було воювати!

Я залишив дівчат і перейшов до сусідньої чоловічої палати. Тут лікувалися лицар Уолтер Траго з розбитим до крові обличчям і лівою ногою в лубках та пов’язках, пара його дружинників, які дивом уціліли, та мій колишній півсотник Альвар Удачливий — усе, що залишилося від загону зі ста дванадцяти людей, який прибув на землі орків. Я вів цей загін від самого міста Кролячі Ями, отримуючи інформацію від гінців-гоблінів, а мої підручні згідно з наказами вождя вправно спрямовували його до потрібного місця на болотах, де після важкого багатокілометрового маршу в’язкою багнюкою відпочивало величезне військо племен Водяного Духа. Ні, я анітрохи не картав себе за те, що зіштовхнув церковників з орками. Ці люди прийшли до мене зі злими намірами, а билися вправно й відчайдушно, дуже дорого продавши свої життя й забравши із собою не менше трьохсот орків — половину об’єднаної армії південних племен, яка готувалася до нападу.

— Усе знайомі обличчя! — я всівся на краєчок ліжка сина барона. — Вам, сере Уолтере, потрібно відразу купувати річний абонемент на перебування в полоні. Скажімо, двадцять золотих одноразово, зате потім потрапляйте до мене в полон хоч щоседмиці. І матимете найкращу камеру з видом на озеро, гарячу їжу тричі на день, добірних тюремників або навіть миловидих тюремниць, якщо не гидуєте зеленошкірими дівчатами з жовтуватими іклами й бюстом шостого розміру. Тільки не треба так сильно нервувати, сере Уолтере, я так жартую. Якщо ж серйозно, то розцінки ви знаєте — п’ять золотих, і вас відвезуть доліковуватися просто до замку вашого батька. Що ж до ваших людей… — я подивився на притихлих переляканих чоловіків, тяжко поранених, а один узагалі втратив руку, — то викупу не потрібно, забирайте задарма! Билися вони як розлючені дракони й заслужили свободу.

Я підвівся й підійшов до дальнього ліжка, на якому лежав брудний чоловік у відвертому лахмітті, чиє неохайне руде волосся збилося в ковтуни. Альвар Удачливий не спав, незважаючи на пізню годину, й тупо дивився повз мене. Аж раптом зіниці колишнього півсотника звузилися, а в очах відбилося впізнавання.

— Альвар Довгий, чи це ти? Голос наче схожий, та й зріст відповідний. Але дуже вже ти змінився, хлопче. Був шкіра та кістки, дмухнеш — і впадеш. А тепер, дивлюся, став удвічі ширшим у плечах, та й м’ясця набрав. І нормальні обладунки, бачу, знайшов замість того мотлоху, який нам видавали в армії.

Колишній сільський пияцюга невпевнено підвівся з ліжка, і ми обійнялися. Смерділо від мого знайомого, звісно, наче від останнього безхатька на смітнику, але я був щиро радий його бачити й анітрохи не відсторонювався.

— А казали, ти загинув. Спочатку леді Стелла це нам торочила — утік, мовляв, наш боягузливий десятник, кинув своїх товаришів. Але ж я пам’ятав, як ти з нашийником підкорення пішов на завдання за наказом саме тієї стерви. І катапульти, які нас обстрілювали, потім замовкли. Тож не повірив їй. А за кілька днів почув, що тебе сама Морана забрала. Але якщо ти залишився живим, чому тоді не повернувся? Ми з хлопцями на тебе так чекали!

— Ага, повернешся тут, авжеж… — я невдоволено скривився, пригадавши той моторошний день, коли ховав дочку коваля Вар’ю у фортеці Алатир-Кала. — Підслухав, як ця підла прикликана героїня наказала своїм лицарям відразу ж мене зарізати, щойно повернуся до фортеці. Тому й не повернувся. Відібрав ключ у ворожого некроманта, зняв із себе магічний нашийник і дав драла. А що сталося з хлопцями з мого десятка, не знаєш?

Тут уже настала черга мого співрозмовника болісно кривитися від тяжких спогадів.

— Коли ти пішов, у фортеці нас живих залишалося менше дюжини. Двоє слуг, я з бійцем зі свого десятка й людей п’ять із твоїх. Усе начальство давно втекло, а «свята Стелла» взагалі першою. І коли некроманти пішли на черговий штурм, ми з хлопцями вирішили не помирати задарма, а дали драла. Розуміли, що за дезертирство нас повісять, тому ні до тренувального табору, ні додому повертатися не стали. Перейшли лісом кордон королівства, перебралися до сусіднього Ейдена на схід від Брени. Ось тільки без бирок нікуди на роботу не влаштуєшся, навіть у найзадрипанішому готелі не поселять. От ми й розбіглися хто куди. Твої рушили на південь, хотіли вийти туди, де бирок не вимагають. Керував у них групою лисий Арон, а помічником у нього був дрібний хлопчина… тьху ти, забув ім’я.

— Вітор Підхват? — припустив я, пригадавши спритного тямущого хлопця.

— Ага, він самий! Злодійкуватий такий, нічого при ньому не можна було залишити, навіть моє кресало поцупив. А сам я рушив до узбережжя й спробував улаштуватися моряком, але… — бородатий чоловік махнув рукою. — Якийсь час волоцюжничав, а потім познайомився з лихими хлопцями, які промишляли біля міста Бражників. Ми вдало підловили купця наприкінці осені, а потім по-дурному попалися в самому місті з його краденими товарами. Решту всіх повісили, а мене після допиту передали церковникам — дуже вже їх цікавив ти, Альвар Довгий.

Мій знайомий замовк на півслові, оскільки до чоловічого відділення лікарні білим привидом увійшла босонога баронеса Тільда Ур-Вайєтт, загорнута в простирадло наче в античну тогу.

— То ти й є той самий Альвар Довгий, по якого минулої осені приходила Богиня Смерті⁈ — відразу з порога накинулася вона на мене із запитанням.

Заперечувати було вже наче запізно, надто багато на це вказувало, тож я просто мовчки кивнув.

— Треба ж! — білява дівчина аж засяяла від щастя. — Шукала мідь, а знайшла золото! Мій батько Кельнміїр торік усіх на вуха поставив, шукав інформацію про випадок, коли простолюдина вилучили зі світу Елати із застосуванням вищого закляття магії смерті. Ми з’ясували ім’я «Альвар Довгий» і деякі подробиці того, що сталося. Думали, на цьому все. Але тут я зустрічаю тебе особисто!

— Ну й що тут такого незвичайного? — не зрозумів я зацікавлення вампірки. — Ну так, я бачив Морану, не заперечую. Але он молода цілителька Луана теж Богиню Смерті на власні очі бачила й навіть розмовляла з богинею, а та залишила їй на голові свою мітку у вигляді пасма світлого волосся.

Баронеса Тільда Ур-Вайєтт здивовано обернулася й подивилася на збентежену дівчину, яка чудово чула цю розмову.

— Нічого собі справи у вас тут кояться! Ось тільки Імператора Заходу, наскільки я зрозуміла, цікавить не так сама Морана, як те, куди потрапляють ті, кого Богиня Смерті забирає із собою. Він має особистий інтерес. Його улюблену сестру Ґвіневру підлі люди викреслили зі світу Елати, прикликавши до неї…

— І так їй і треба було! — не витримала й утрутилася в суперечку преподобна мати Ванда, перебивши баронесу на півслові. — Стільки лиха накоїла та кривава вампірка, прозвана «прокляттям людства» за свої жахливі злочини, що словами не описати. Зупинити її було необхідно!

— Мовчи, жінко!!! — діва чистої лінії не витримала й перейшла на крик. Постояла кілька секунд із піднятою для удару правою рукою, на якій виросли гострі довгі пазурі, але потім заплющила очі, заспокоїлася й продовжила вже нормальним тоном. — Цілителько, ти мене лікувала, і я тобі вдячна. Не сварімося через події трьохсотрічної давнини.

Преподобна мати мовчки кивнула й попрямувала до виходу із шатра цілителів, поманивши за собою і юну Луану, до якої в старої жриці явно додалося запитань.

— Що ж до тебе, вождю орків Альваре Завойовнику, — вампірка перевела на мене погляд червоних очей, — то я передумала їхати й поживу в тебе якийсь час. Гроші за моє проживання, скільки сам вважатимеш за потрібне, візьми з мого гаманця. Я навіть готова відпрацювати на тебе повний сезон до початку осені. Безжальним бійцем, учителькою каліграфії та етикету, посудомийкою чи рознощицею на заїжджому дворі, взагалі ким скажеш. Платою за мою працю буде чесна розповідь про те, що сталося після того, як Богиня Смерті наздогнала тебе в селі Сухий Луг королівства Брена.

— Навіщо це тобі, Тільдо?

Моє запитання відверто здивувало біляву дівчину.

— Невже не розумієш? Мені випав шанс стати корисною для Кельнміїра — знайти відповідь, яку він шукає вже кілька століть. І безсмертний Імператор мене нагородить! Титулом, грошима, а може, навіть вирішить провести зі мною ще одну ніч. У будь-якому разі я перестану бути для господаря просто «однією з багатьох наштампованих нащадків», як ти висловився, і вирізнятимуся серед сотень інших дітей!

Що мене завжди вражало в Альварі Удачливому, то це його здатність швидко повертатися до нормального стану, хоч би що з ним перед цим відбувалося. Так було в армійському таборі, де сільський пияк після тривалого запою лише за добу перетворився на бравого півсотника королівської армії. Так було у фортеці Алатир-Кала, де він першим оговтався після виснажливого триденного переходу, та й після масового отруєння зіпсованою кониною теж. Так було й тепер в орочому таборі. Ні, хвороблива худорлявість і блідість колишнього в’язня нікуди не поділися, але наступного ранку до шатра вождя прийшов цілком охайний чоловік середнього віку в небагатому, але випраному одязі, сам вимитий запашним милом, поголений і навіть акуратно підстрижений. Як зізнався мій колишній товариш по службі, за нього взялася старша цілителька Ванда, допомігши привести смердючого й ледь не збожеволілого безхатька до пристойного вигляду. А якщо так…

— Надягай! — я вказав на елементи лицарського обладунку, що лежали на столі: сріблясту кірасу з якимось кольоровим гербом на правому боці грудей і «єгипетським хрестом» анхом — символом Матері-Живиці — на лівому, довгу майже до колін кольчугу, цупкі штани й широкий шкіряний пояс, наколінники та ще досить міцні чоботи.

— Але, Альваре, це ж обладунки старшого паладина! Мене за таке святотатство повісять!

— Ну так, це обладунки брата Андора — одного з полеглих учора старших паладинів. Але тут, у глушині, ти можеш хоч убрання Імператора носити, ніхто з орків тобі й слова не скаже.

— Але якщо жриці світлої богині побачать мене в такому вигляді? — однаково нервував мій армійський знайомий, не наважуючись наблизитися до речей шляхетного пана, та ще й церковника.

— Старша цілителька й так уже в курсі, причому анітрохи не проти. Власне, саме вона й підказала, що ви з братом Андором приблизно однієї статури, і запропонувала віддати тобі його речі. Тіла паладинів і верховного жерця мої орки вчора винесли з боліт і поховали за людськими звичаями, але зброю та обладунки я наказав зберегти, щоб добро не пропадало. Та й особистих речей ці шляхетні пани привезли кілька скринь, тож одягом ти й мої найманці забезпечені на роки вперед. Надягай обладунки, не соромся! Сьогодні в нас важливий день, і мені буде значно спокійніше, якщо тебе не вб’є випадкова стріла.

Альвар, який уже підійшов був до столу з обновками, після моїх слів завмер і обернувся.

— Буде битва? Хто й з ким узагалі воює? Введи мене хоча б трохи в курс справи й поясни мою роль у всьому цьому.

— Сьогодні мої орки з племені Жовтої Риби завдають візиту у відповідь тим дурням, які вчора виступили проти мене. Із допиту поранених ми знаємо, що об’єдналися чотири племені роду Водяного Духа, а може, навіть п’ять, точну кількість союзників ті рядові бійці й самі не знали. Їхню об’єднану армію я вчора закатав у багнюку на болотах, і святенники, які прибули зі Східної Імперії, самі того не відаючи, дуже мені в цьому допомогли. І поки звістка про страшний розгром не дійшла до вух моїх ворогів, ми завдамо удару по чужих поселеннях, які залишилися без захисту. І передусім по поселенню Уяш, воно там найбільше, практично місто.

— Буде різанина й багато крові? — холодно, без емоцій уточнив бувалий ветеран, але при цьому збліднув ще сильніше.

У мене не залишилося сумнівів, що під час однієї з минулих військових кампаній моєму знайомому доводилося брати участь у винищенні й різанині мирного населення. Треба ж, а бійцям в армії півсотник про таку темну сторінку своєї біографії не розповідав. Казав, що «відсиджувався у фортеці на кордоні» або «охороняв столицю». Не знаю вже, чуже місто тоді брала армія Брени чи придушувала повстання у власному, але спогади про ті події в Альвара Удачливого залишилися вкрай неприємні.

— Без жертв сьогодні навряд чи обійдеться, але все-таки буде не так криваво, як ти гадаєш. Мої орки вибиватимуть ворота й вриватимуться до ворожих поселень. Палитимуть там усе до біса, але самих жителів, усіх, кого зможуть, братимуть у полон і переганятимуть на мою територію. За день-два всі полонені стануть членами мого племені й посилять Жовту Рибу, тож їх потрібно берегти. Так, Альваре, війна тут саме така. Але ти поки що не знаєш орочої мови та й узагалі не орієнтуєшся, хто свій, а хто чужий, тож просто стій біля мене, кивай із поважним виглядом і уважно спостерігай. Після бою представлю тебе моїм бійцям як досвідченого сотника легкої піхоти, який набирає бійців до другої сотні моїх списників.

Ми з моїм тезкою вже наближалися до Південних боліт, коли нас наздогнали дві прекрасні вершниці на міцних вороних скакунах, раніше запряжених у карету баронеси Тільди. І якщо появу ельфійської княгині Діасси Спритної Лані я передбачав, нехай і пішки, то її супутницю баронесу Тільду Ур-Вайєтт зовсім точно не очікував побачити на багнистих територіях.

— Тільдо, що ти забула так далеко від лікарні, де тобі належить перебувати? Цілительки дозволили тобі кінні прогулянки?

— Ще чого, питатиму дозволу в служителів церкви! — зневажливо фиркнула білява дівчина. — Просто тебе, Альваре, шукала ось ця ельфійка. А коли вона зрозуміла, що я розумію її мову, то розповіла, що неодмінно має перебувати поруч із тобою й керувати загоном лучників у сьогоднішній битві. І тоді я запропонувала їй разом поскакати верхи, щоб наздогнати тебе.

Діасса мови людей не зрозуміла, хоча й здогадалася, що говоримо ми про неї. Я перейшов на ельфійську й нагадав молодій княгині, що давав їй вихідні на сьогодні й завтра, щоб вона могла зайнятися справами свого Роду. Зокрема, поговорити з тими членами ради старійшин, у чиїй відданості вона не сумнівається. Заручитися підтримкою частини ради перед звинуваченням зрадників було особливо важливо.

— Альваре, я чудово розумію… але це не моє. Щоразу, коли мені доводиться засідати в колі зарозумілих родичів-довгожителів, кожен із яких прожив уп’ятеро, а то й усемеро довше за мене, я почуваюся вкрай незатишно. Ні, ніхто з патріархів прямо не звинувачує мене в невігластві й браку досвіду керування багатотисячним Родом, але це читається на обличчях присутніх. Та я й сама відчуваю, що займаюся не своєю справою. І хтось же має командувати сотнею стрільців Жовтої Риби в сьогоднішній битві!

Я навіть не знав, радіти мені чи засмучуватися. Добре, звісно, що ельфійській княгині зі мною було комфортно й Діасса віддавала перевагу моєму товариству перед нескінченними засіданнями ради старійшин. Але те, що довговуха мисливиця кидала справи роду Мудрого Сича напризволяще, нічим добрим закінчитися не могло. Як би за відсутності глави Роду її просто не скинули. Утім, якщо вже прийшла, відсилати подругу назад я не збирався.

— Гаразд, підеш зі мною через болота. Але тільки пішки, бо наприкінці шляху там зовсім багнисті місця, де лише могутні дугари й здатні пролізти, а кінь намертво загрузне. Баронеса тоді віджене коней назад до поселення Розумної Сови.

— Я що, схожа на погоничку худоби? — невдоволено скривилася біловолоса лялечка. — Ні вже, я теж іду з вами! А то запитає мене великий Кельнміїр, що за людина цей Альвар, який його так цікавить. Як живе, чим займається? А мені й відповісти буде нічого, крім: «Не знаю, о великий Імператоре, я там лише в лікарні лежала та коней пасла».

Діва чистої лінії прямим текстом повідомляла, що збирається шпигувати й винюхувати, щоб потім доповісти правителю своєї держави про те, що відбувається на землях орків та з їхнім вождем-людиною. Утім… а чому б і ні? Я вже зрозумів, що вплив церкви й Східної Імперії тут, у прикордонні, слабкий, і, крім підступного барона Рюхена Траго, стосунки з яким у мене не склалися, церковникам і покластися немає на кого. Мені ж чекати якоїсь серйозної підтримки від Східної Імперії не доводилося, святенники якщо й допоможуть, то радше барону, який намагається вислужитися перед церквою. Тоді, може, зробити ставку на інший центр сили? Нехай Імператор Заходу дізнається більше про те, що відбувається тут, на землях орків, побачить зародження нової держави, правитель якої цілком адекватний і йде на контакт із людьми, на відміну від ікластих дикунів. І, може, чим чорт не жартує, Кельнміїр навіть вирішить підтримати мене в моїх починаннях?

— Добре, Тільдо, ти йдеш зі мною. До самої осені ти — бойова одиниця моєї армії, тож потрібно буде подумати над твоєю кращою захищеністю. Бо твій червоно-чорний костюм для верхової їзди стильний, звісно, ось тільки зовсім не захищає від стріл і ударів.

— Мені обладунки не потрібні, якщо ти про це, у мене добра регенерація.

— Ага, бачив я вчора твоє «не потрібні». Збирати тебе по шматках після кожного бою мені зовсім не хочеться. Тож сьогодні постоїш разом зі мною й просто поспостерігаєш, а завтра дам майстрам-зброярам завдання зробити тобі досить легкі, але міцні обладунки.

На мій великий подив, сперечатися вампірка не стала. Я представив обох дівчат своєму армійському другові, який не зрозумів ані слова з моєї розмови з ними. Самого ж Альвара Удачливого назвав досвідченим ветераном, учасником трьох військових кампаній у Східній Імперії, і при цьому тямущим сотником, під командуванням якого я колись служив. Баронеса й так це знала, оскільки вночі чула нашу розмову в шатрі цілителів, і мовчки кивнула. А ось ельфійська княгиня з Альваром Удачливим знайома не була. І хоча я відразу попередив, що він походить із простолюду, удостоїла нового знайомого низького поклону.

Я озирнувся й, не побачивши поблизу нікого з нечисті, пронизливо свиснув. Не минуло й трьох хвилин, як з’явився хащівник у товаристві двох кікімор.

— Хрине, будь другом, відведи коней до поселення Розумної Сови. Буде дуже прикро, якщо такі красені потонуть у болоті.

Хащівник узяв із рук дівчат повіддя й слухняно побрів на захід слідами, залишеними копитами. І поки він не зник із поля зору, я поцікавився, чи вільна дорога через поле битви й чи розійшлися вже падальники, які там бенкетували.

— Так, перед світанком тварюки закінчили бенкет і розбрелися. Тепер там лише кістки валяються як нагадування про вчорашній день. Шлях вільний.

Начебто звичайний епізод, але коли я попрощався з хащівником і повернувся до своїх супутників, усі троє стояли з роззявленими від подиву ротами. Навіть ельфійка Діасса Спритна Лань, яка взагалі-то вже бачила Хрина раніше, саме того дня, коли я вперше її зустрів.

— Оце так номер! — першою заговорила Тільда, яка прийшла до тями. — Це ж хтось із нечисті був, правда? Ти вмієш із ними розмовляти? Буде що розповісти в столиці!

До найдальшого острова на болотах, на якому готувалася до атаки армія Жовтої Риби, підсилена васальним загоном двох племен Невловимого Бекаса, ми дісталися години за три. Там усе вже давно було готове до виступу, орки чекали лише повернення вождя, тож часу ми не гаяли й відразу рушили вперед на чужі землі. Розвідники вже дослідили сусідську територію й з’ясували розташування всіх найближчих поселень племен Водяного Духа. Зокрема найбільшого й найгустонаселенішого поселення під назвою Уяш, фактично цілого міста, у якому жило близько півтори тисячі орків. Саме місто Уяш і було пріоритетною ціллю сьогоднішньої атаки.

На жаль, пройти непоміченими мої розвідники рано-вранці не змогли. Жителі побачили чужих бійців і підняли тривогу, тож сподіватися на ефект раптовості вже не доводилося. До того ж за болотами явно стежили, оскільки панічний дзвін сигнального калатала, який сповіщав жителів про наближення небезпеки, ми почули ще на межі боліт. Утім, я особливо й не розраховував на раптовість, тож наказав заздалегідь спорудити таран, а мої орки тягли аж із території Жовтої Риби виготовлені нашими майстрами облогові драбини. Організованою колоною дорогою, що химерно петляла поміж незліченними зеленими полями зі злаками, які достигали, та городами з усілякими овочами, моя армія піднялася на високий пагорб, звідки нам відкрився краєвид на Уяш.

Розвідники анітрохи не перебільшили, це справді виявилося повноцінне місто, що розрослося на березі широкої річки. З високою дерев’яною стіною, яка захищала жителів із суходолу. Із чотирма сторожовими вежами, розташованими за сотню кроків одна від одної, і міцними масивними воротами, оббитими залізними смугами. Бачив я на стінах і захисників міста, і стрільців на високих вежах, і навіть загін із пів сотні безстрашних самогубців-берсерків, який навіщось вишикувався перед воротами, уже не знаю, на що сподіваючись. Узагалі-то я розраховував, що захисників у місті зовсім не залишилося й нам потрібно лише зірвати цей смачний, готовий до споживання плід. Ось тільки несподівано з’ясувалося, що під час учорашньої атаки на Жовту Рибу місцевий вождь кинув у бій не всі свої сили.

— Важко буде… — припустив мій армійський знайомий, скорчивши похмуру міну, але я підбадьорливо поплескав приятеля по плечу.

— Та не надто важко. Мої орки й не таке брали.

Загупав барабан, задаючи ритм, і моя армія стрункими лавами впевнено й невідворотно рушила вниз схилом. За чотириста кроків від стіни знову протрубив ріг, і загін «Головорізів» під командуванням Костолома відокремився від основного війська, розділився на два потоки й почав обтікати місто, розставляючи воїнів через кожні тридцять кроків уздовж усієї стіни й навіть далі берегом. Завданням цієї групи було не дозволити нікому з жителів утекти й скористатися човновою станцією чи поромною переправою, розташованими за межами міських стін.

Після цього щитоносці підійшли ближче й зупинилися кроків за двісті п’ятдесят, даючи змогу нашим «далекобійникам» із блочними луками вийти на відстань упевненої стрільби й розпочати роботу. Я стояв на височині позаду свого війська, віддавав накази подумки, а мої командири чітко їх виконували. Усе йшло своєю чергою, аж раптом у величезний щит, який огр Вуглик тримав переді мною здоровою лапою, із гучним стуком увігналася масивна стріла. Її широкий залізний наконечник навіть пробив міцну деревину й вийшов назовні сантиметрів на п’ятнадцять, лише дивом не поранивши мого охоронця.

Треба ж! Цілилися саме в мене, безпомилково визначивши командувача армії. І мало не влучили! Намагаючись не показувати свого подиву й навіть переляку, я оглянув стрілу завдовжки близько метра й іще раз оцінив відстань до ворожих стрільців. До найближчої вежі, звідки могла прилетіти стріла, було кроків триста п’ятдесят — чотириста. Звичайні луки на таку відстань не стріляють, та й довжина снаряда наче натякала, що в арсеналі супротивника є принаймні одна баліста.

— Діассо, твої ельфи недопрацьовують. Негайно знайдіть, де ворог установив балісти. Їхні обслуги — пріоритетна ціль! Коли переб’єте обслугу баліст, зніміть усіх стрільців із веж і стін. А потім заряджайте вогняні стріли й підпалюйте самі вежі.

Хвилюватися навряд чи варто було, оскільки балісти перезаряджаються досить довго й за цей час загрозу вже мали усунути мої снайпери-ельфи. Але я однаково попросив баронесу Тільду й Альвара Удачливого підійти ближче та сховатися за щитом Вуглика, оскільки не хотів випадкових смертей. Також наказав своїм оркам-списникам зупинитися й підняти щити, а другому ряду списників поставити свої щити на щити першої лінії, прикривши таким чином високою стіною всю піхоту. Нарешті, хвилин за десять надійшов подумки звіт ельфійки, яка повідомила, що ворожих стрільців не залишилося жодного. Баліста була єдина, на правій центральній вежі, і її також знешкодили, а сама вежа вже горіла.

— Чудово, Діассо! Хуго, підводь щитоносців ближче до воріт. Зупиніться кроків за п’ятдесят від передової групи супротивника. Ааху Жилорізе, прикривай їх своїми берсерками. Фадире Твердолобий, теж підтягуй своїх бійців до центру, і нехай тягнуть таран. Діассо, підводь стрільців. Нехай зарядяться й стріляють усі разом по передовій групі ворога.

Пролунав злагоджений залп арбалетників і гоблінів-лучників, і від вишикуваного перед воротами «загону самогубців» залишилося менше половини. Не знаю, на що ці орки взагалі розраховували. У них же навіть щитів не було, а з такої відстані навіть гобліни не промахувалися. Уцілілі орки передової групи зрозуміли, що на них чекає, і почали відчайдушно гатити у ворота, благаючи впустити їх усередину. Проте їхніх благань не почули, і тоді від безвиході вороги побігли вперед. Але мої лучники знову відпрацювали, і лише троє чи четверо ворогів добігли до стіни щитів тільки для того, щоб повиснути на частоколі списів.

Ельфів же весь цей час Діасса використовувала для іншої мети — вони планомірно й безжально скорочували кількість ворогів на стіні над воротами. Там миготіли незрозумілі метальники дротиків і каміння з міського ополчення, якісь безхатьки взагалі без обладунків, зате з ятаганами. Серед останніх захисників навіть з’явився шаман у характерній шапці з пір’я й звісився вниз, щоб подивитися на те, що відбувалося біля самої стіни, але… швидко звалився додолу з простреленою головою. Узагалі поява шаманів у ворога мене дивувала. Водяного Духа — джерело їхньої сили — я заздалегідь усунув. Але й учора трійка шаманів «смалилила» в усіх значеннях цього слова, радикально скоротивши кількість святенників і людей барона. І цей дивак у пір’ї теж збирався чаклувати, незрозуміло звідки черпаючи силу. Я вирішив неодмінно з’ясувати це питання після бою в мого старшого шамана Злидня Йорго — старого з винятково мерзотним характером, але ремесло спілкування з духами він знав на «відмінно».

— Стрільці, продовжуйте контролювати стіну! Хуго, перешиковуйтеся черепахою й підходьте до самих воріт! Шамани, додайте вогню двом лівим вежам, які вперто не хочуть займатися!

Я й сам безстрашно рушив уперед і зупинився лише кроків за сорок від воріт. Штурм поступово добігав кінця. Нечисленних безрозсудних дурнів, які намагалися з’явитися на стінах, миттєво знімала сотня моїх лучників. Залишалося лише підвести таран, що я й наказав зробити. Усього три удари масивною колодою — й одна зі стулок фортечних воріт злетіла з петель. Злагоджений залп стрільців зніс групу з дюжини останніх захисників, яка вишикувалася з того боку, після чого армія Жовтої Риби без опору потекла до захопленого міста.

Місто мене вразило. Тут були не лише хисткі переносні шатра, до яких я звик, а й справжні капітальні будинки з масивних обтесаних колод. Переважно одноповерхові, хоча в центрі міста траплялися навіть двоповерхові споруди з опалювальними печами всередині будинків, відокремленими від кухонь і складів «чистими» приміщеннями для життя та сну. Бачив я й зародки тваринництва та птахівництва — біля багатьох будинків були невеликі загони для худих кіз і навіси для сушіння сіна тваринам, а на дахах деяких будинків стояли голубники з відгодованими птахами, що ледве могли літати. Побачив на одній із вулиць чинбарню для вичинки шкіри й гончарну майстерню. Кілька кузень. Склодувну майстерню. Тут був просто інший світ, який разюче відрізнявся від бідного примітивного прикордоння.

Баронеса Тільда Ур-Вайєтт, яка йшла поруч зі мною, гидливо кривилася й затуляла носик хустинкою. Так, бруд і нечистоти на вулицях, відсутність водогону й каналізації. Але хіба міста Середньовіччя в моєму світі були чистішими? Головне, тут здебільшого жили вже осілі мешканці, що було першою ознакою прогресу й відходу від первісно-кочового ладу. Поки я лише будував плани із залучення цивілізації до цих диких країв, тут, трохи глибше на територіях орків, ця сама цивілізація вже встигла зародитися й успішно розвивалася. Мої орки здавалися мені просто неотесаними кочівниками-варварами порівняно з місцевими міськими жителями. Тут навіть була школа для навчання дітей, ну або щось дуже на неї схоже.

Вразила мене й невелика каплиця чи базиліка, присвячена Водяному Духові. З вигадливими різьбленими віконцями, блакитно-синім дахом зі щільно припасованих дерев’яних дощечок і невеликим вирізаним із зеленого малахіту вівтарем для жертвопринесень. У жодному з моїх поселень Жовтої Риби не було нічого навіть віддалено схожого!

От чесно, після всього побаченого я навіть передумав усе тут грабувати й палити. Звісно, ворог є ворог, і війна однаково є війна. А ворог, який став конкурентним центром сили в одному з моїм племенем регіоні, підлягав знищенню насамперед. Але… я однаково зволікав із наказом спалити місто дотла.

Тим часом мої орки зігнали жителів міста на центральну площу, причому вона ледве вмістила всіх наших полонених. Жінки з дітьми, дуже багато підлітків, чоловіки мирних професій, навіть старі були присутні, що свідчило про відсутність жорстокого звичаю виганяти чи вбивати немічних у холодну зимову пору. Порахувати точну кількість полонених було неможливо, але тисяча тут точно була, а радше навіть трохи більше. І що робити з такою оравою? Де я їх усіх розміщу?

Але тут від роздумів мене відвернув Костолом, що підійшов, одяг якого був рясно залитий кров’ю.

— Тримай, Альваре! — командир «Головорізів» кинув до моїх ніг відтяту голову літнього орка зі зморшкуватим обличчям і жовтими іклами. — Це їхній вождь Ші Велике Гніздо. Поки ви тут збирали цінності, цей старий із групою ошатно вбраних жінок і кількома охоронцями спробував утекти з міста підземним ходом, що вів до поромної переправи. Мої «Головорізи» вчасно їх помітили й перехопили, ось тільки у ворога виявилися дуже вправні бійці, які дорого продали свої життя. У моєму загоні троє вбитих, вождю.

Усе-таки уникнути втрат не вдалося… А я так сподівався, що поранений стрілою в груди боєць-берсерк із групи Ааха Жилоріза залишиться нашою єдиною втратою, та й то тимчасовою, оскільки його рана не була смертельною.

— На шиї старого висів ярлик на правління, — командир «Головорізів» кинув мені масивний срібний кулон із вибитою на ньому химерною закарлючкою, і я спритно схопив його долонею в повітрі. — Бачив такі. Такий самий ярлик Адин Неперевершений отримав від Тангіра Пізнавача Тисячі Жінок. Тож це був «законний правитель» усіх навколишніх земель.

Зрадіти чи засмутитися через цю новину я не встиг, оскільки побачив варга з маленьким вершником-гобліном, який щодуху мчав міськими вулицями. Щось сталося? Я справді додав вершників-гінців до загонів розвідників, що розійшлися навколишніми землями, і ці посильні мали передавати термінові донесення, якщо мої розвідники виявлять щось важливе. Варг зупинився за три кроки від мене, а хлопчина-гоблін спритно зіскочив зі звіра й схилився в низькому поклоні.

— Вождю, вороги на тому березі річки. Багато. Дуже багато. Вони тягнуться вздовж усього берега, наскільки сягає око. Орки в залізі. Вершники на дугарах. Дев’ять. Командир загону сказав, що вони йдуть до броду. Він нижче за течією річки. Прибудуть сюди на заході сонця. Мені наказали повідомити вождеві.

Схоже, своєю атакою на місто Уяш я зазіхнув на надто ласий шматок, і місцеві вожді вирішили будь-якою ціною перешкодити моїм планам. Незрозуміло, скільки саме ворогів означало гоблінське «дуже багато», але, судячи з переляку в очах хлопчини, армія, що наближалася, у кілька разів перевершувала чисельністю моє військо.

Мабуть, тривога відбилася на моєму обличчі, оскільки баронеса Тільда Ур-Вайєтт одночасно з Альваром Удачливим попросили перекласти слова гобліна-посланця, які так мене схвилювали.

— Якщо стисло, то протилежним берегом річки йде ворожа армія. Дуже велика. Мої розвідники налякані, хоча багато чого побачили, і армією в п’ятсот-шістсот клинків їх не здивувати. Тож наближається щось НАБАГАТО численніше.

Тепер уже й обоє моїх супутників-людей стривожилися разом зі мною.

— Можна засісти тут, у місті! — пропозиція належала моєму колишньому армійському командирові. — Ти вже показував у фортеці Алатир-Кала, що можеш оборонятися проти значно більших сил. Бойовий дух у твоєї армії високий, та й лучників багато. Треба буде лише ворота почепити назад. І дідька лисого вороги нас звідси викурять!

— Між цими двома прикладами є дуже велика відмінність, — зупинив я надто оптимістичну промову армійського ветерана. — Фортецю Алатир-Кала не можна було обійти, а місто Уяш не заважає просуванню військ. Причому ворог може взагалі не чіпати міста, а піти на наші власні землі, залишені без захисту, і це означатиме кінець усьому. Та й сам Уяш утримати вкрай важко. Ворогові навіть не потрібно йти на штурм, оскільки нас легко взяти змором у місті, де після холодного сезону практично не залишилося харчових запасів, а населення численне й нелояльне до загарбників, — я вказав на міську площу з величезною кількістю полонених.

Колишній півсотник відразу засмутився, а баронеса, яка уважно нас слухала, поцікавилася, що пропоную я сам.

— Усе залежить від того, як далеко розташований найближчий брід через річку й чи є він тут в окрузі єдиним. Якщо добиратися нам туди довго й ми не встигнемо запобігти переправі ворожої армії, залишиться лише похапцем набивати мішки найціннішим, скільки мої орки зможуть понести, і вести за болота потрібних моєму племені ремісників із числа полонених. Теж непогано, звісно, і повернемося ми зі здобиччю. Але якщо брід недалеко, то з’являються цікавіші варіанти.

Я відразу запитав про переправу через річку наляканих полонених, які сиділи на міській площі в очікуванні своєї долі.

— Оленячий Брід зовсім поруч, нижче за течією, за поворотом річки, — зморшкуватий орк-мисливець для наочності навіть показав напрямок рукою. — Є ще Брід Кайпі, але він набагато вище за течією, і йти туди аж пів дня. Та й небезпечний він, хижих тварюк у воді повно. Навіть більше, ніж тут, у водах біля Уяша.

Цікаво-цікаво! Я ще раз усе прикинув у голові й віддав наказ, від якого мої орки спочатку навіть остовпіли й вирішили, що вождь збожеволів.

— Залишаємо все захоплене, і полонених теж, та виходимо з міста.

Аах Жилоріз навіть припустив, що недочув, і перепитав. Довелося повторити й пояснити.

— Тепер важкі мішки лише заважатимуть нам, як і полонені жінки, які ледве переставляють ноги. Нам потрібна швидкість! А сюди, — я обвів рукою захоплене місто, — ми ще неодмінно повернемося! Слово вождя!

Ось тільки простіше відібрати шматок м’яса в голодного собаки, ніж змусити воїна-орка кинути награбовану здобич, яку він уже вважає своєю. Криків і обурення було багато, трапилася навіть відкрита непокора наказу вождя, причому деякі десятники теж відмовлялися коритися разом зі звичайними воїнами. Довелося вживати жорстких заходів. Одного найгаласливішого бешкетника, який баламутив бійців і підбурював до бунту, за моїм наказом зарізав Ги Безжальний Убивця для науки іншим. Також я розжалував трьох десятників берсерків і легкої піхоти, замінивши їх слухнянішими бійцями, благо стати командирами мріяли фактично всі рядові орки. Лише після цього бунт було придушено, й армія Жовтої Риби, досі бурмочучи про вождя, який утратив хватку, понуро попрямувала до виходу з міста.

Мій авторитет серед бійців, звісно, похитнувся, але я все-таки сподівався, що це тимчасове явище й невдовзі ті самі орки вихвалятимуть свого далекоглядного вождя. Наостанок я звернувся до жителів міста Уяш, які відверто розгубилися через те, що відбувалося.

— Із мирними жителями ми не воюємо, але племені Жовтої Риби потрібні вправні ремісники, тож цінних майстрів ми заберемо в будь-якому разі, разом із молодими жінками й дітьми. Склодуви, гончарі, ковалі, вправні теслі й риболови, майстри-сировари й навіть звичайні пастухи з польовими робітниками — мене цікавлять усі вони. Моя армія невдовзі сюди повернеться, тож пропоную таким жителям вибір. Або добровільно зібрати речі й бути готовими переїхати на території Жовтої Риби цілими родинами, тоді вони стануть повноправними членами мого племені й збережуть своє майно. Або мої бійці вважатимуть їх здобиччю й матимуть право пограбувати. І однаково заберуть, ось тільки зв’язаними й підганяючи палицями. Вибір за вами!

Уже за міськими стінами я вказав своїм похмурим бійцям на човнову станцію й поромну переправу. І наказав пробити днища всіх човнів, а пором спалити або розібрати, щоб його не можна було відновити. На запитання «навіщо?» відповів із хижою усмішкою.

— Ви ж не думаєте, що ми назавжди пішли з міста Уяш? Ні, уже завтра, у крайньому разі післязавтра, ми сюди повернемося. А ці запобіжні заходи потрібні, щоб фактично вже члени нашого племені не змогли втекти за річку, забравши із собою й наші цінності. А цим берегом річки нехай блукають скільки хочуть, тут вони від нас уже нікуди не подінуться!

На мордах деяких бійців з’явилися обережні усмішки. І хоча до повного відновлення довіри до вождя-людини було ще далеко, цей процес уже почався. І головним для мене тепер було виконати свою обіцянку й справді повернутися по залишені трофеї.

До вказаного старим мисливцем броду моє військо прибуло швидким маршем приблизно за годину. На той час передові бійці ворожої армії вже форсували швидку в цьому місці річку, що з шумом котилася перекатами. Але воїнів, які перебралися, виявилося зовсім небагато — менше пів сотні, тож мої лучники й арбалетники скоротили їхню кількість утричі, після чого берсерки й головорізи, які кинулися в атаку, довершили розгром.

Першу частину плану було успішно виконано, ми встигли раніше за основну частину ворожої армії. Тепер потрібно було підготуватися до зустрічі з ворогом. І поки мої бійці рубали гілки й дерева, споруджуючи захисний вал на березі, я роздягнувся й заліз у воду. Пройшов до середини річки, до невеликого сухого острівця — буквально три на десять кроків, а потім униз і вгору за течією, позначаючи для себе межі мілководдя. Іти доводилося по пояс у воді, постійно послизаючись на слизькому камінні, та й швидка течія збивала з ніг і зовсім не сприяла пересуванню. Зручною цю переправу назвати було не можна, хоча тут і справді можна було перейти вбрід досить мілку й водночас вузьку в цьому місці річку — лише сотня з невеликим кроків.

— Зручне тут місце для оборони! — оцінив я Оленячий Брід, вибравшись назад на берег і вдягаючись. — Сильна течія, йти важко. Лучникам працювати по таких цілях, що ледве бредуть, буде саме задоволення. Ширина мілководдя лише пів сотні кроків, далі праворуч і ліворуч різкий обрив у глибину. Ми повністю перегородимо весь брід, тож ворог не пройде. Але потрібно ще більше ускладнити йому завдання. Понатикайте під водою між камінням побільше коротких гострих кілків, нехай стануть для наступаючих неприємною несподіванкою.

Також я наказав злити у воду кров із пів сотні тіл, що залишилися від першої групи ворогів, але самі трупи до річки не кидати — нехай місцеві кайпі й інші річкові хижаки припливуть на запах, але при цьому залишаться голодними. Кривавою роботою зайнялися «Головорізи» під командуванням Костолома, із захопленням патраючи трупи й перерізаючи мерцям горлянки. Причому я б не сказав, що таке заняття викликало в орків огиду, радше навіть навпаки. Хворі на голову виродки, утім, навіть їм знайшлося застосування в армії.

Робота йшла повним ходом, вал із нарубаних гілок майже сягнув висоти орочого зросту, та й кілька десятків кілків мої бійці вже розмістили під водою, коли вдалині на чужому березі з’явився загін орків чисельністю близько сотні. Переважно це були метальники дротиків та інша голота, обладунків я не бачив на жодному з них. Але однаково поставився до ворога з усією серйозністю й наказав стрільцям, як і більшій частині своєї армії, залягти за зеленим валом, якого не було видно з того берега, та чекати наказу. На видноті я залишив лише три десятки списників, які показово продовжували тягати гілки й зміцнювати нашу захисну споруду. Чужі орки якийсь час розглядали з протилежного берега несподіваних супротивників, але не оцінили серйозності загрози й, покричавши на моїх бійців, щоб добряче розпалитися перед боєм, усім натовпом кинулися у воду. Я дав їм подолати острівець посеред річки й знову ввійти у швидку воду, після чого випростався на повний зріст.

— Стіна щитів! Лучники, залп!

Вода рясно забарвилася кров’ю. Орки зрозуміли, у яку смертельну пастку потрапили, ось тільки з варіантів пірнути під воду й відплисти подалі, відступити чи продовжити перти вперед під градом стріл чомусь обрали третій. До нашого берега не дійшов ніхто. Діасса Спритна Лань попросила витягти стріли з найближчих мерців, поки тіла не віднесло надто далеко, оскільки сагайдаки її лучників були вже на дві третини порожні, тож я направив «Головорізів» у воду по тіла.

— Якщо вороги й далі приходитимуть невеликими групами, то цей брід ми зможемо утримувати хоч до зимових холодів! — задоволено засміявся Суен Мисливець, який від учора брав участь у битвах нарівні з іншими воїнами. До цього цілителька Луана не давала свого дозволу, й колишній командир лучників лікувався вдома. Тепер же служив під командуванням ельфійської княгині на посаді півсотника й дуже пишався своїм поверненням до строю.

Але своїми словами Суен наче наврочив, і на протилежному березі з’явилася ціла орда бійців. Орки йшли щільною організованою колоною піском уздовж краю води, виблискуючи металом, і навіть із першого погляду ставало зрозуміло, що їх набагато більше, ніж було тут у мене, причому щонайменше вчетверо. І це були професійні дисципліновані орки-бійці, деякі в яскравому одязі навіть несли високі жердини з якимись емблемами, наче сигнуми й аквіли римських легіонів.

Це була професійна армія, а не нашвидкуруч набране дике ополчення, з яким я зазвичай стикався раніше. Зрозуміло, чого злякалися мої розвідники. Від такого видовища, зізнатися, навіть у мене по спині побігли мурашки. Тому потрібно було негайно виступити перед своєю армією, щоб не дати загальній розгубленості перерости в неконтрольовану паніку. Я заліз вище на вал із гілок, щоб усі мене бачили, й указав рукою на ворогів, які наближалися.

— А ось і господарі території зволили нас відвідати. Довго ж вони розгойдувалися, я просто розчарований їхньою повільністю. Ми могли вже п’ять разів піти за болота, прихопивши із собою повні мішки здобичі, а вони лише тепер з’явилися. І зараз, друзі, я поясню, чому наказав вам залишити місто, кинути трофеї й не драпати на наші території. Тому що ми здатні зупинити цю армію! Ми покажемо нашу силу й змусимо ворогів рахуватися з Жовтою Рибою! І або після битви місто Уяш відійде нам, або ворог відступить. І в нас буде стільки часу, що ми винесемо не по одному мішку з нашвидкуруч напханим туди мотлохом, а зможемо багато разів набрати стільки, скільки здатні понести. І навіть запряжені дугарами вози з трофеями вивеземо до наших поселень. Але головне — ми встановимо мир на південному кордоні, і вам більше не доведеться посеред ночі терміново схоплюватися з ліжка й бігти на ці кляті Південні болота, щоб зустріти чергову ворожу армію, яка прорвалася!

Відповіддю мені став захоплений рев безлічі горлянок. Не такий дружний і гучний, на який я сподівався, але все-таки це був великий крок уперед на шляху до відновлення впливу вождя.

— Лучники, заощаджуйте стріли. Ельфи-далекобійники, стріляти лише по шаманах і командирах, і тільки коли ціль добре видно й ви впевнені у влучанні. Решта поки чекають. Стрілятимете за командою по тих супротивниках, які подолали он той вузький острівець посеред річки й перебувають на вбивчій відстані.

Я вишикував щитоносців у два ряди на мілководді перед валом із нарубаних гілок. Зверху поставив лучників і шаманів, а важку піхоту й берсерків вишикував на флангах. «Головорізи» отримали наказ контролювати берег з обох боків і не дозволяти чужим бійцям перепливати річку, хоча я вже помітив, що орки не надто лізуть у глибоку воду, а більшість узагалі не вміє плавати.

Ворог же не поспішав відразу кидатися на прорив. Ворожа армія зупинилася на протилежному березі кроків за сто тридцять від нас, і тятиви моїх ельфів задзвеніли. Я на власні очі бачив загибель чотирьох шаманів і якогось великого орка в блискучих обладунках, але, напевно, втрати супротивника були більшими. У відповідь ворожі лучники дали два залпи, але стріли впали, не долетівши до нас, і лише одна на вильоті встромилася в щит когось із хлопців Хуго Спритного. Після цього ворог відійшов від берега кроків на сто, але втратив іще одного чи то шамана, чи то некроманта з рогатим шоломом на голові й відсунувся від берега ще кроків на п’ятдесят. Навіть із такої відстані мої далекобійники ще могли влучати прицільно, але я наказав ельфам припинити стрільбу й чекати зручного моменту, якщо з’явиться вождь або генерал ворожого війська.

Після цього настало тимчасове затишшя. Минуло хвилин десять-п’ятнадцять, але ворог не виявляв жодної активності, здалеку розглядаючи перешкоду й не наважуючись наближатися. Нарешті вперед виштовхнули боязкого й худого орка лише в настегновій пов’язці й без обладунків. Розмахуючи довгою кривою жердиною, на кінці якої була прив’язана якась ганчірка, цей «доброволець» невпевнено рушив уперед. Супротивник зважився на переговори? Я наказав пропустити посланця.

Орк повільно підійшов до річки, показав порожні руки, кинув на землю жердину й увійшов у воду. На півдорозі до острова напоровся босою лапою на встромлений у дно гострий кілок, але все-таки дістався середини річки й вибрався на сухе місце. І звідти прокричав своє запитання.

— Вождь племені Хіґа роду Водяного Духа, великий Ольхен Їжак, син Хіґи Кривавого, запитує, хто ви? І за яким правом прийшли на землі Водяного Духа.

Піднісши до губ давно підготовлений рупор із деревної кори, я прокричав відповідь.

— Я — Альвар Завойовник, вождь об’єднаних племен родів Хира, Мудрого Сича й Невловимого Бекаса. Не я першим прийшов на чужі землі, а племена Водяного Духа вторглися на мої території й були розбиті на болотах, я ж прийшов вимагати відповіді за їхнє нахабство. Моя армія вже захопила місто Уяш і вбила вождя Ші Велике Гніздо. Водяного Духа, до речі, ми теж убили. Тепер залишилися два поселення на цьому березі річки, і мій рейд у відповідь буде завершено.

Посланець вислухав мою відповідь і рушив назад через річку. Але той самий орк, який кульгав, знову з’явився за десять хвилин. Цього разу без пригод дістався річкового острова й прокричав.

— Великий вождь Ольхен Їжак не був у добрих стосунках із загиблим вождем Ші Велике Гніздо, але той був його рідним братом. А тому з тебе, вождю-людино Альваре Завойовнику, кривава віра. Ти віддаси ярлик, який старший брат Ольхена отримав із рук Тангіра Пізнавача Тисячі Жінок. Виплатиш десять мішків солі й десять возів звіриних шкур. І віддаси десять молодих красунь. Підеш за свої смердючі Північні болота й більше ніколи не з’являтимешся в цих краях, і тоді Ольхен Їжак тебе пробачить. Якщо ж ти відмовишся, могутні орки Ольхена не залишать від твоєї жалюгідної купки бійців навіть кісток!

Вимога, звісно, була нахабною, хоча, зізнатися, я очікував від чужого вождя жорсткіших умов. Тут хіба що зібрати десять возів шкур було складно, а решта хоч і принизлива, але цілком здійсненна. Хоча погоджуватися на такий ультиматум я однаково не збирався.

— Передай своєму їжачкові, що умови тут диктуватиму я, а не він. У мене ярлик на правління цими територіями, — я показав кулон на шнурку, — тож за правом усі землі по ліву руку від річки належать мені. А його «могутні орки» ніколи не зможуть перейти річку. Його шамани втратили силу зі смертю Водяного Духа, а мої, навпаки, сильні як ніколи. До того ж на моєму боці найкращі стрільці Елати — ельфи, і їхня кількість може дуже швидко зрости вдев’ятеро. Тож річку не перейде жоден із його «могутніх орків». І відразу скажу, що другий брід вище за течією моя армія також утримує, а бійці, які залишилися в Уяші, спалять місто дотла, якщо ми не домовимося.

Переговорник вислухав мене й рушив назад, але… бурун води, броньований хвіст кайпі, що на мить з’явився над поверхнею річки, — і більше ніщо не нагадувало про те, що лише кілька секунд тому тут переходив річку орк.

Загибель посланця бачили й на тому березі. Ще один худий орк із жердиною та закріпленою на ній ганчіркою попрямував у наш бік. Заходити у воду він довго не наважувався й відчайдушно молився, але все-таки рушив уперед і благополучно дістався річкового острова. Я повторив йому свої слова й водночас запропонував самому Ольхену Їжаку прийти на переговори, щоб не ганяти посланців і пришвидшити процес, та пообіцяв не стріляти у вождя.

Дивно, але мій опонент прийняв пропозицію. Могутній орк у розкішному бронзового кольору шоломі й повному позолоченому обладунку, який прикривав усе тіло, неквапливо й велично попрямував до берега річки. Слідом за ним на невеликій відстані рушили троє великих бійців — мабуть, охоронці, готові прикрити ватажка своїми тілами. Попереду ж біг уже знайомий худорлявий посланець із жердиною, і до нас долинув його ледь чутний через відстань голос.

— Великий вождь Ольхен Їжак готовий вести переговори. Не стріляйте!!!

Я зупинив своїх ельфів-далекобійників, які вже підняли були луки. Делегація підійшла до краю води, і смертник-переговорник поліз у вируючу річку. Благополучно дістався острова й зупинився, готовий передавати наші слова.

— Великий вождь Ольхен Їжак каже, що під його командуванням тьма бійців, — повідомив мокрий після купання худорлявий орк. — Скільки воїнів ти привів сюди, Альваре Завойовнику?

Я вже знав, що тьмою тут, в Елаті, утім, як і в моєму світі за давніх часів, заведено називати сто сотень, тобто десять тисяч воїнів. Із сумнівом оцінив чисельність ворожої армії, що стояла на протилежному березі. Ну… тисячі півтори, щонайбільше тисяча вісімсот орків. Щось математика не сходилася.

— Передай вождеві Ольхену, що в мене тисяча бійців.

Минула хвилина, потім друга, і посланець передав слова свого ватажка.

— Великий вождь Ольхен Їжак каже, що не бачить тисячі воїнів. Тут чотири сотні, не більше.

От же ж чорт… Розумний мені трапився супротивник, не повірив у мій блеф.

— Скажи вождеві, що частина моєї армії стоїть на Броді Кайпі, а ще частина залишилася в місті Уяш. І неодмінно додай, що я теж не бачу тут жодної тьми. Під командуванням Їжака немає й двох тисяч бійців.

Мені здалося чи чужий вождь, який розчув мої посилені рупором слова, зніяковів? Принаймні насамперед він спробував виправдатися. Його переговорник передав слова свого ватажка.

— Великий вождь Ольхен Їжак каже, що потрібен час, щоб підійшли інші племена. Але тьма в нього точно є, він дає слово вождя! А ще великий вождь запитує, які твої умови, Альваре Завойовнику? Тільки відразу попереджає, що Уяш тобі не віддасть і битиметься за нього.

Уже тепліше. Почалися нормальні переговори замість початкового нахабного ультиматуму. Я хвилину подумав, порадився із сотниками й найближчими десятниками, після чого відповів.

— Жодної віри за Ші Велике Гніздо, він напав на мене першим і загинув справедливо. І перемогами над арміями Водяного Духа мої орки заслужили три дні на пограбування міста Уяш та інших поселень на лівому березі річки. Після цього я відведу війська за болота, нічого не спалюючи, а Ольхен Їжак забере собі весь берег. Але за Північні болота він не піде й дасть слово вождя не порушувати кордону. А подальшу долю цих територій нехай вирішить Тангір Пізнавач Тисячі Жінок. Якщо намісник істинного короля орків вирішить, що лівий берег має належати Ольхену Їжаку, я беззаперечно віддам великому вождеві ярлик.

Цього разу на відповідь довелося чекати дуже довго. Мій опонент зняв шолом, сів на пісок, дивився на сонце, що сідало за обрій, і розмірковував. Троє його охоронців стояли віддалік і не заважали роздумам вождя. Нарешті великий вождь зважився.

— Ти просиш надто багато, Альваре Завойовнику. Але, може, правда справді на твоєму боці? Вистав трьох поєдинщиків. Нехай духи розсудять нас. Три бої один на один на острові посеред річки.

Посланець, який ледве встиг повідомити ці умови, був змушений негайно йти з річкового острова, оскільки на каміння виліз погрітися в променях вечірнього сонця великий броньований кайпі. Я думав, що ящір кинеться у воду за здобиччю, яка вислизала, але хижак, мабуть, устиг насититися мертвими тілами й був добродушно налаштований.

— Я готовий стати поєдинщиком! — оголосив Костолом, і слідом пролунало ще кілька голосів.

Ги Безжальний Убивця вже досить оговтався від поранень і рвався в бій. Хотіли підтвердити своє реноме вправних бійців і товстун Аах Жилоріз, і брат Розумної Сови Чевух, і ще кілька ветеранів-орків. А коли я пояснив зацікавленій тим, що відбувалося, баронесі Тільді, що тепер намічалося, вампірка теж несподівано загорілася ентузіазмом і попросила використати саме її як одну з трійки поєдинщиків.

— Костолом, Тільда й Жилоріз, саме в такій послідовності. Тільки, бійці, донесіть нашу гостю до острова на руках, а то ще її легке тільце віднесе бурхливою течією.

Із протилежного берега до річкового острова передбачувано рушила трійка охоронців великого вождя. Ось тільки не встигли вони пройти й третини відстані, як одного бійця схопив і потягнув під воду великий кайпі. Утім, загибель товариша не справила враження на двох інших, і вони продовжили шлях до середини річки. Кайпі, який грівся там, уже зігнали мої поєдинщики, що прибули першими, причому хижак не став із ними зв’язуватися й тихо пішов у воду.

— Чому дівка? — долинуло до мене запитання чужого орка, якому супротивницею дісталася Тільда. — Немає ані честі, ані слави в перемозі над слабкою жінкою!

— Якщо ти переможеш мою молодшу сестру, то удостоїшся честі битися зі мною. Тільки уяви, тобі випаде шанс завершити цю війну, убивши ворожого вождя!

На таких умовах битися з Тільдою могутній орк погодився, тим паче що вже настала його черга. Костолом закінчив свій бій дуже швидко, змусивши мене й усіх інших понервувати. Могутній ветеран прийняв відкритими грудьми колючий удар ворожого ятагана, навіть не спробувавши ухилитися чи відбити. Ухопився лівою долонею за хрестовину клинка й сам власною рукою загнав лезо ще глибше собі в груди, підтягуючи при цьому супротивника ближче. Після чого правою рукою відкинув свій ятаган, витягнув поясного ножа й увігнав його просто в очницю супротивника. І так, із клинком, що стирчав із грудей, побрів назад крізь бурхливий водяний потік. Жах, звісно…

— Сподіваюся, вождю, твоя дівчинка швидко поставить мене на ноги, — із вимученою усмішкою промовив боєць, витягнув чужий ятаган і жбурнув його у воду.

Я простягнув руку, допомагаючи бійцеві, який хитався, вибратися на берег, і відразу передав його шаманам, які почали накладати пов’язки на страшну рану й застосовувати лікувальні закляття. Але Костолом мав рацію, тут однозначно була потрібна допомога професійного цілителя, а не цих самоучок.

А тим часом Тільда влаштувала на крихітному річковому острові справжнє шоу, миготячи стрімкою червоно-чорною блискавкою й професійно, наче м’ясник нерухому тушу, смугуючи неповороткого супротивника гострим ножиком і розбираючи його на шматки м’яса. Ось вона перерізала оркові сухожилля ніг, ось пустила кров із вен обох зап’ясть, ось настала черга яремної вени й пальців правої руки… Наостанок вона відірвала голову супротивникові, який упав на коліна, і жбурнула її кайпі, що виліз на річковий острів. Ящір упіймав здобич у повітрі й, дуже задоволений, поповз назад у вируючу воду.

Мої орки дивилися на цей незвичайний бій мовчки й із роззявленими ротами, але після його завершення почали дружно волати, трясти зброєю й прославляти «маленьку білу відьму». Тільда ж прополоскала ножик у проточній воді, сховала в піхви на стегні й жестами попросила Ааха Жилоріза перенести її назад через річку. Орк підібрав кинутий ятаган Костолома, посадив баронесу на плече й без пригод перебрався на наш берег.

— І як я тобі, Альваре? — поцікавилася дочка Кельнміїра, щойно зіскочивши на тверду землю.

— Я в цілковитому захваті! — цілком щиро відповів я білявій дівчині. — Якби ти не була титулованою аристократкою, обійняв би й розцілував від надміру емоцій.

— Ну так, це був би вже перебір, — погодилася баронеса. — Але за вишуканий комплімент однаково дякую.

А тим часом вождь племені Хіґа махнув рукою, і його невдаха-переговорник знову поліз у небезпечну річку. Дістався острова й передав слова свого ватажка.

— Духи однозначно висловилися, на чиєму вони боці. Але три дні уседозволеності — це надто багато. Два дні, й післязавтра до заходу сонця ти зі своєю армією забираєшся за болота. І ти не спалюєш Уяш та інші поселення. Я ж надішлю гінця до Тангіра Пізнавача Тисячі Жінок із проханням розсудити нашу суперечку щодо територій мого брата. І до повернення посланця не переходитиму зі своєю армією Північні болота. Слово вождя! Як тобі така пропозиція, Альваре Завойовнику?

Моє серце раділо, оскільки за два повні дні, якщо підійти до цього питання з належним завзяттям і пригнати тисячу робітників-орків із півночі, можна буде винести з Уяша й решти поселень усе дощенту. Причому не лише речі й шатра, а навіть розібрати й винести колодяні будинки. Чотириста бійців, тисяча робітників, та ще й півтори-дві тисячі місцевих жителів приєднаються до робіт… та ми тут хіба що стіни залишимо! Але відповів я не відразу, змусивши опонента понервувати.

— Це трохи менше, ніж я сподівався отримати від свого рейду. Але своєю хоробрістю й мудрістю, великий вождю Ольхене Їжаку, ти вмовив мене піти на поступки. Добре, нехай буде два дні. Я згоден!!!

— Ех, чорнявко, ти стільки всього пропустила! — баронеса Тільда Ур-Вайєтт, яка завітала до шатра лікарів, принесла своїй подрузі тарілку свіжих ягід, зібраних сьогодні на Південних болотах, і поставила на столик біля ліжка пораненої.

Темношкіра героїня сіла на ліжку, відкинула легке покривало й обережно опустила на підлогу забинтовану ногу. Про те, що десь нещодавно гриміла битва, Мурена й так здогадувалася через поранених орків, які попередньої ночі надійшли до лікарів, один із яких був зовсім тяжким. Обидві цілительки провозилися з ним до світанку, тихо перемовляючись в операційній за полотняною стінкою й дивуючись, як цей ветеран не помер від утрати крові. З їхніх розмов убивця дізналася, що пораненого звуть Костоломом і цей моторошний, укритий шрамами громило є одним із командирів армії Жовтої Риби, а також найкращим поєдинщиком усього племені. Незважаючи на смертельну небезпеку нічного переходу болотами, група орків під командуванням самого вождя Альвара Завойовника притягла Костолома на ношах до табору Розумної Сови, оскільки інакше боєць до ранку не дожив би.

Мурена скуштувала принесені вампіркою незнайомі темно-червоні ягоди, але вони виявилися терпкими й страхітливо кислими, тож дівчина відставила тарілку вбік.

— Дарма гидуєш, — невдоволено похитала головою її знайома. — Болотяна кислиця допомагає швидше відновитися після втрати крові й входить до складу багатьох ліків. Знаю, бо в Західній Імперії ця ягода не росте, і цілителі втридорога закуповують її в купців із прикордоння. Я колись відповідала за закупівлю товарів у королівстві Ван-Деек і дивувалася, наскільки дорого обходиться постачання кислиці. Тому, коли побачила, що ці ягоди просто ростуть на болотах, не полінувалася власноруч назбирати їх для тебе.

Після такого пояснення темношкіра героїня присунула тарілку назад і відправила собі до рота цілу жменю ягід. Скривилася від неймовірно кислого смаку, але потім подякувала знайомій за турботу.

— А чому ти не поїхала, Тільдо? Наскільки я зрозуміла, Альвар Завойовник не тримає тебе тут силоміць, і ти вільна покинути території орків.

— Поїхати зараз? Та ти, напевно, жартуєш⁈ — дзвінко розсміялася білява красуня. — Удома на мене хіба що дитина чекає, але нею опікуються найкращі вихователі давньої династії Ур-Вайєтт, а в трирічному віці спілкування хлопчика з матір’ю вони вже обмежують. Щоб син виріс мужнім і сильним.

Усмішка поступово зійшла з обличчя баронеси. Тільда засумувала й тихо сіла на краєчок ліжка поруч із подругою, яка їла ягоди.

— От за сином сумую, але більше мене у Ван-Деек нічого не тягне. Крихітний маєток, від баронства сама назва. Усім заправляє управитель, призначений кузеном-правителем, мені навіть робити нічого не потрібно. Нудьга смертельна! Та й варто мені повернутися на батьківщину, як мені відразу почнуть підбирати правильного чоловіка з однакових, як висловився місцевий вождь орків, «наштампованих» нащадків чистих ліній Західної Імперії. Розумію, що це потрібно… але я поки не готова розлучитися з вільним життям. А тут усе таке незвичне й дико цікаве! От ти знала, наприклад, що орки не вбивають жителів захоплених поселень, а забирають полонених собі й посилюють ними свої племена? А жителі просто переносять свої розбірні будинки на нове місце, яке їм указує новий вождь, і продовжують жити, наче нічого й не сталося! Альвар Завойовник за ці два дні аж три поселення переселив до себе, причому два менші взагалі здалися без бою, а всіх їхніх бійців після складення присяги на вірність включили до складу армії Жовтої Риби!

— Ні, не знала. Думала, що орки — кровожерливі вбивці й навіть їдять собі подібних. А вони, виявляється, гуманніші за людей?

Тільда не стала відповідати на це провокаційне запитання, оскільки за ці дні побачила всякого й назвати диких орків гуманними в неї язик не повертався. Із тими, хто чинив опір або вперто не бажав покидати насиджені місця, загарбники поводилися вельми жорстоко. Але однаково шанс вижити й не зазнати насильства в мирних жителів був однозначно вищим, ніж якби місто захопила армія будь-якого людського королівства.

— А ще, чорнявко, я бачила армії орочих племен, співмірні з арміями людських королівств. Брала участь у стоянні на річковому броді, що кишів чудовиськами, де Альвар зупинив ворожу армію, яка вчетверо перевершувала його власну чисельністю. Бачила вервечки возів, які вивозили мішки із сіллю й колоди розібраних будинків із захопленого міста Уяш. І стотисячні стада кіз, яких полонені орки переганяли через болота на свої нові території. Жителів, які переносили мішки з живими голубами. На власні очі бачила ельфів, які стріляли з незвичайних луків із коліщатками настільки далеко, що їхні цілі ледве можна було розгледіти. Причому вони влучали! А ще… — баронеса зніяковіла й навіть трохи почервоніла… — я так напилася на святі на честь перемоги, що танцювала на столі, а дикі орки дружно мені плескали й прославляли мене! І я вивчила слова орочої мови «дойте ноґо», що означають «Біла Відьма» — так мене тут називають. І щоб ти знала, це зовсім не образливе прізвисько, а навпаки сповнене поваги!

— Ого! Непогано ти там розважалася, поки я тут відлежувалася в задушливій палатці. Але старша цілителька Ванда каже, що мені потрібно ще три дні на відновлення. А до того часу вона кістьми ляже, але не випустить мене з лікарського шатра. А ще я, зізнатися, боюся майбутньої розмови з вождем орків Альваром Завойовником. За лицаря Уолтера Траго він призначив викуп у п’ять золотих монет, і сьогодні сина барона забрали посланці його батька, які приїхали по нього. А скільки доведеться заплатити за моє звільнення? І що робити, якщо мені не вистачить монет?

Баронеса вислухала побоювання подруги й безтурботно махнула рукою.

— Не хвилюйся, я за тебе заплачу. Віддаси потім, коли зможеш. Хоча не потрібно було тобі скупитися й варто було заплатити за вхід на територію орків, адже навіть у такої злиденної служительки церкви в гаманці знайшлася б одна-єдина мідна монетка. Але взагалі-то не думаю, що Альвар змусить тебе платити. Відпрацювати якийсь термін, як старша жриця Ванда, можливо, але навіть це навряд чи. Із вашої розмови мені здалося, що він має до тебе інший інтерес.

Мурена відразу засумувала. Ту першу розмову з вождем орків вона пам’ятала дуже нечітко, наче в тумані. Здається, Альвар Завойовник назвав її нубійкою й запитував про Африку. Чи їй це привиділося через слабкість і дію ліків? Або вже потім наснилося? У будь-якому разі цьому загадковому чоловікові, який так цікавив церкву «істинних богів», щось від неї було потрібно. Інакше вождь суворих орків не зберіг би небезпечній убивці життя й не наказав би перенести поранену темношкіру дівчину до свого поселення. Залишалося лише зрозуміти, що саме.

Як же я задовбався за останні три дні… Мої орки працювали від світанку до заходу сонця не покладаючи рук, виносячи й вивозячи все цінне з поселень Уяш, Хадир і Погорілий Хадир. Тисяча носильників-орків, приведених із-за боліт, двісті сорок гоблінів їм на допомогу, армія Жовтої Риби в повному складі разом із васальними загонами, та й самі жителі вказаних поселень теж активно допомагали в масовому переїзді. Було дуже важко, особливо розбирати дерев’яні будинки й перевозити або перетягувати важезні колоди на найближчий острів на болотах, намагаючись при цьому не переплутати комплекти від різних споруд. Але ми встигли до обумовленого терміну!

До заходу сонця другого дня про існування колись двох поселень на лівому березі річки з промовистою назвою Бистрянка нагадували лише сліди від шатрів, протоптані стежки та старі згарища. На місці ж міста Уяш залишилися тільки стіни, жодного дерев’яного будинку й лише чотири десятки шатрів зі ста п’ятдесяти, які колись там стояли, — не всі жителі побажали йти, а деякі вперлися, віддавши перевагу повному пограбуванню перед переселенням. Але навіть із родин таких відмовників я силоміць забрав найцінніших для мого племені майстрів-склодувів, сироварів і каменотесів, а також нетямущих дітей, які отримали нові родини. Як кажуть, «à la guerre comme à la guerre» (на війні як на війні), і обставини змушували посилюватися за будь-яку ціну, оскільки це була взагалі остання така можливість.

Але витягти все добро за болота й перегнати поселенців було лише частиною справи. Тисяча шістсот нових жителів. Це дуже й дуже багато, тож тепер потрібно було чимало часу, щоб перетравити такий величезний шматок, проковтнутий моїм племенем, забезпечити всіх новими будинками, роботою, їжею та й загалом вбудувати в наявні в племені Жовтої Риби економічні ланцюжки. По двісті п’ятдесят орків я вирішив поселити в «гоблінських» поселеннях Чорної Риби, Білої Риби й Червоної Риби — там було потрібне нормальне управління й адекватні мери із числа розумних і відповідальних орків, щоб прихистки гоблінів не перетворювалися на традиційні для цього народу хаотичні брудні нетрі. Для кожного поселення був потрібен чіткий архітектурний план розміщення будинків і всіх робочих споруд, добрі рівні дороги, криниці й відхожі місця в достатній кількості. Та й власні сили правопорядку для виявлення й усунення порушень теж були потрібні, поки не стало надто пізно й не звиклі до охайності гобліни не загадили та не засмітили все навколо.

По сотні переселенців були готові прийняти поселення Горбаня, Розумної Сови й Сильної Діви. З урахуванням заміни частини шатрів на місткіші й комфортніші дерев’яні будинки така кількість нових жителів цілком уміщалася без значної перебудови самих поселень. Мер поселення Оора висловив готовність прихистити аж двісті поселенців, а ось у поселенні Однозубого прийняти нових жителів узагалі не змогли — там іще не всіх переселенців війни з Борзом Пожирачем Змій устигли влаштувати, і була надзвичайно гостра проблема як із місцями для нових будинків у межах захисних стін, так і з надто щільним проживанням орків у вже наявних, що призводило до постійних побутових конфліктів. Мер поселення Однозубого обіцяв до осені розв’язати проблему, переставивши частокіл і перемістивши захисні вежі, але тепер не хотів ризикувати життями жителів і залишати їх на поживу хижим тварюкам пусток за межами стіни.

Тож іще триста п’ятдесят нових жителів «зависли» в невизначеності. Я навіть замислився над створенням нового поселення «з нуля» на східних пагорбах, нехай землі там і вважалися малопридатними для землеробства та були бідними на дичину. Але прогодувати таку ораву голодних ротів на голих пагорбах і кам’янистих скелях було справді проблематично, тож я вчинив інакше й вирушив із візитом до своїх васалів із двох племен Невловимого Бекаса.

Компанію мені склала армія Жовтої Риби, яка дуже доречно посилилася вісьмома десятками вправних орків-бійців — саме така загальна армія після розгрому на болотах залишалася в поселеннях Хадир і Погорілий Хадир на лівому березі Бистрянки. Жителі тих поселень чудово бачили, що відбувалося в сусідньому місті Уяш, тож на той час, коли моя армія підійшла до них самих, вожді обох поселень вийшли з пропозицією добровільної здачі й входження їхніх племен до складу Жовтої Риби.

Розмова з васальними вождями Тайтом Обережним і його рідною сестрою Улією Гордою, яка няньчила немовля, вийшла вельми непростою. Обоє вождів нагадали, що чесно сплатили призначену мною самим данину й тому до самої осені перебувають під захистом Жовтої Риби, який я сам їм гарантував словом вождя. А тому демонстрацію сили й присутність військ сюзерена на їхніх землях брат із сестрою вважали недоречними й просили відвести армію. Порушувати слово вождя й погрожувати, а тим паче нападати на союзні дружні поселення, я, звісно, не збирався. Але спробував переконати васалів стати повноправною частиною величезного й сильного племені Жовтої Риби, щоб отримати можливість розширитися й додати понад три сотні нових міцних і вправних поселенців.

Вийшло лише частково. Тайт Обережний за підсумками тривалих переговорів усе-таки піддався на щедрі обіцянки й обіцяну свободу для його поселення Червоної Глини, а також повну відсутність будь-яких податків протягом аж півтора року. А ось його сестра Улія Горда чи то цілком відповідно до свого прізвиська, чи то просто через жіночу впертість так і не погодилася змінити статус вождя васального племені на мера. Умовляти цю вперту ікласту жінку й обіцяти їй різні подарунки та поблажливі умови я втомився й відступив. Їй же гірше! Жителі двох сусідніх поселень порівняють рівень життя й потечуть туди, де живеться краще. Тож Улія сама приповзе навколішки ще до кінця зими з проханням об’єднатися з Жовтою Рибою, бо її поселення Стиглого Гарбуза, бачте, зовсім збезлюдніло. Тобто «збезорчіло».

Ось тільки до поселення Червоної Глини можна було додати двісті, щонайбільше двісті двадцять нових жителів. А тому настав час для «літнього призову» до армії! Сто тридцять найміцніших, найвитриваліших і найхоробріших юнаків та дорослих орків дістали рідкісну можливість після проходження суворого відбору стати бійцями славної армії Жовтої Риби. Із новобранців і колишніх бійців племен Хадир та Погорілий Хадир я формував другу сотню списників, яку очолив і взявся навчати мій армійський товариш Альвар Удачливий. Також до сотні збільшувався загін важкої штурмової піхоти Фадира Твердолобого. Решта ж пів сотні новобранців розподілялися залежно від нахилів і здібностей або до берсерків Ааха Жилоріза, або до «Головорізів», командування якими на час відновлення Костолома знову перейшло до Ги Безжального Убивці.

При цьому збільшувати кількість арбалетників і лучників я не став, хоча стрільці й показали себе якнайкраще в усіх останніх конфліктах і часто визначали результат бою. Причин такого рішення було багато, і не останньою з них була недостатня майстерність моїх стрільців, за винятком ельфів. Потрібно було виховувати, тренувати й краще споряджати вже наявну сотню стрільців — це дало б більший ефект порівняно зі штучним роздуванням чисельності цього роду військ. До того ж я пам’ятав, що в разі конфлікту із сильним супротивником, із яких у найближчому майбутньому бачив хіба що новий загін церковників, який прибуде зі Східної Імперії, або армію орків Ольхена Їжака після завершення перемир’я, на моєму боці виступлять ельфи роду Мудрого Сича, а їх із запасом вистачить, щоб задовольнити будь-які потреби в стрільцях.

Так, настало тимчасове затишшя, і найближчі місяць-два великих конфліктів не очікувалося. Поки ще очільники церкви «старих богів» дізнаються про розгром відправленої до прикордоння експедиції й надішлють новий загін паладинів… Та й Ольхену Їжаку теж був потрібен час, щоб направити посланця до дуже далекого Тангіра Пізнавача Тисячі Жінок, потім невідомо скільки чекати аудієнції в такого зайнятого самця-плідника, — на місці свого південного сусіда я б відправив посланницею дуже вродливу жінку-орчиху, це значно пришвидшило б процес, — а потім гінцеві ще потрібно було повернутися…

Тож лише союзні ельфи роду Мудрого Сича могли потребувати термінової підтримки, якщо їхню княгиню Діассу Спритну Лань непокірні члени ради старійшин спробують скинути або силоміць видати заміж. За решти ж обставин виходило, що приблизно до початку осені я міг спокійно займатися тренуванням і переозброєнням армії, облаштуванням численних поселень та розвитком торгівлі й економіки. Усіх доступних сусідів Жовта Риба вже «з’їла», узяти більше бійців для армії або поселенців до поселень було просто нізвідки, тож залишалося обходитися тим, що вже було в наявності.

Хоча… залишався східний напрямок. Безкрайні території на багато днів шляху, які простягалися аж до снігових вершин Хребта Владик. Ці нічийні землі завжди манили мене й вимагали освоєння. До того ж там у чималій кількості були руїни давніх міст та окремих споруд, усі цінності в яких збереглися за минулі століття через небезпечну нежить, що мешкала в руїнах.

І нехай перша експедиція Суена Мисливця до тих країв закінчилася не надто вдало, та ще й принесла нам смертельну чуму, опускати руки я не збирався. Тож на великому бенкеті, який влаштував у захопленому місті Уяш після славної перемоги на річковій переправі, я оголосив своїм оркам про близьку нову експедицію, яку сам особисто очолю. Ось тільки врахую труднощі попереднього походу на схід і цього разу візьму із собою більше воїнів, а ще спробую щось придумати проти нежиті, яка у величезній кількості мешкає в давніх руїнах.

Вислухали мене із захопленням і навіть підняли тост за успіх походу на схід, хоча деякі командири й кривилися, коли згадували давні руїни та скелетів, які там мешкали, — горді хоробрі орки воліли б зустрітися із живим ворогом, а не незрозумілою нежиттю, що навіювала забобонний страх. Але заперечувати ніхто не став, вождеві беззастережно вірили. Мій авторитет, який похитнувся був під час відступу з міста Уяш, не просто відновився після перемоги над сильним ворогом на річковій переправі, а злетів до небувалих висот після нашого тріумфального повернення до міста.

Взагалі ідея з бенкетом на честь перемоги виявилася дуже вдалою. Та й знайдені в міських підвалах запаси вина й самогону, як і всілякі закуски до випивки, дуже сприяли атмосфері перемоги та справжнього свята. Орки бачили, що вождь їх цінує і що їхня нелегка ратна праця винагороджується, тож веселилися від душі.

До того ж на цьому бенкеті я привселюдно оголосив, що всі бійці, які брали участь у штурмі Уяша й стоянні на річковому броді, заслужили почесний знак — біло-синю стрічку на обладунок або руку, яка означала перемогу над Водяним Духом. Усі власники почесної стрічки, незалежно від чину й роду військ, відтепер і назавжди під час виплати щоквартальної допомоги отримуватимуть на дві мідні монети більше. Причому це правило діятиме й надалі — після великих значущих перемог нагородні знаки додаватимуться, і ветерани, які довели свою силу й відданість, отримуватимуть значно більше за зелених новобранців, які щойно вступили до армії Жовтої Риби. Захват диких орків був таким, що вождя готові були носити на руках.

Чимало здивувала мене біловолоса вампірка, яка швидко захмеліла й полізла танцювати на моєму столі серед тарілок і келихів під звуки барабанів та дудок. Баронеса Тільда Ур-Вайєтт упивалася увагою розпаленого натовпу орків і періодично робила в танці рухи однозначно еротичного характеру. А в якийсь момент узагалі спробувала влаштувати стриптиз, зірвавши із себе камзол для верхової їзди, і на цьому, схоже, не збиралася зупинятися. Однак я зупинив титуловану аристократку, яка захопилася, з незвички перебрала алкоголю й перебувала в надто розкутому стані, щоб завтра вранці моїй протверезілій гості не довелося згорати від сорому за свою поведінку.

Але на цьому пригоди баронеси не закінчилися. Пізно вночі Тільда наче сомнамбула прийшла до мого похідного шатра із заплющеними очима, зупинилася біля постелі, розстеленої просто на землі, й мовчки почала роздягатися. Від вампірки за кілометр тхнуло вином, і вона, схоже, сама не усвідомлювала, що робила. Камзол, мереживна сорочка, чобітки зі шпорами, штани для верхової їзди — усе це недбало полетіло на землю. Я оговтався від шоку й утрутився в останню мить, міцно схопивши баронесу за зап’ястки й дивом устигнувши залишити на нічній гості спідню білизну, до речі, дуже навіть симпатичну, чорну мереживну. Тільда якийсь час виривалася, намагаючись звільнити руки, але потім змирилася й перестала опиратися. Шумно видихнула, обдавши мене ароматом вина, лягла на постіль спиною до мене й… миттєво заснула.

Зізнатися, я був приголомшений тим, що відбувалося, і не знав, що робити. Зрештою вчинив як джентльмен, накрив свою несподівану гостю колючою вовняною ковдрою, відвернувся до стіни шатра й сам заснув. Що відбувалося вранці та як баронеса відреагувала, прокинувшись у моєму ліжку, не знаю, бо Тільда Ур-Вайєтт тихо випарувалася із шатра вождя до того, як я прокинувся, і наступними днями не згадувала про той нічний випадок навіть натяком.

Вибрати зо два десятки тямущих і хоробрих воїнів для походу на схід проблемою не було. Залишалося щось придумати щодо скелетів і зомбі, які зупинили групу Суена Мисливця, щойно орки наблизилися до давніх споруд. Із досвіду багатьох комп’ютерних ігор я знав, що найефективнішим засобом проти нежиті є жрець будь-якої світлої релігії, здатний цю саму нежить просто вигнати. Ще непоганими варіантами були закутий в обладунок паладин із дробильною палицею або «моргенштерном» у руках, а також стихійний маг зі спеціалізацією на стихії вогню.

Приблизно те саме ми з бійцями обговорювали минулої осені у фортеці Алатир-Кала — мовляв, сюди б тямущого жерця або паладинів із магами-піромантами, і підняте ворожими некромантами військо буде значно легше зупинити. Ось тільки прикликана героїня леді Стелла на роль тямущого паладина тягнула з великими труднощами й у боях із нежиттю брала участь лише раз, та й тоді повелася дивно, а її лицарі святої магії не мали.

Тямущих магів-піромантів у своєму оточенні я щось не бачив, а наявні шамани на територіях чужих духів-захисників сильно втрачали ефективність. Із паладинами теж була біда — усі троє безславно загинули на болотах. Але жриці світлої релігії на моїй території були, причому аж дві. Луана мала ще відпрацювати трирічний контракт. Та й старша жриця Ванда чомусь не поїхала разом із лицарем Уолтером Траго та його людьми, хоча мала таку можливість, і я цілительку не утримував. Саме до Ванди я й вирушив, щоб спробувати завербувати сильнішу й досвідченішу із жриць для участі в запланованій авантюрі.

Як і очікував, старшу жрицю я знайшов у шатрі лікарів, де вона в підсобному приміщенні розтирала в кам’яній ступці якісь порошки. І запитав, чи не надто відволікатиму цілительку від роботи розмовою.

— Анітрохи не відволікатимеш, вождю, — жінка запнула завіску підсобки, наче це могло допомогти приховати нашу розмову від вух пацієнтів.

— Насамперед відповідай мені, Вандо, чому ти не поїхала разом з іншими? Я поважаю церкву й ціную твою чесну працю тут, у лікарні, тож жодного викупу не потрібно, і ти вільна повернутися до барона Рюхена Траго.

Запитання начебто було простим, однак жінка довго збиралася з думками, перш ніж на нього відповісти.

— Розумієш, Альваре, я заплуталася. І втратила той стрижень, який усі ці роки тримав мене й укріплював мою віру. Я завжди вважала, що чиню правильно, згідно із заповідями Матері-Живиці. Двадцять п’ять довгих років несла світло й зцілення своїм пацієнтам та ученицям. Але я ніколи не бачила небесних богинь і навіть не сподівалася торкнутися їхньої благодаті. А тут… — жриця мимоволі скосила погляд на кімнату з пораненими орками, де Луана тепер перев’язувала пораненого Костолома й підставляла йому судно. — Моя молодша учениця удостоїлася честі побачити Мару й навіть розмовляла з великою богинею! Так, це не наша небесна покровителька, а її сестра, але однаково. За що Луані така честь? І чи маю я тепер вважати свою ученицю святою?

Я зрозумів сумніви старшої жриці, яка вважала себе обділеною й навіть покинутою. І хоча я мав деякі міркування, вирішив спершу відволікти преподобну матір.

— Луана показувала тобі трав’яний чай, зібраний руками Матері-Живиці? Приготуй собі напій і випий, відразу на душі полегшає.

— Та як можна⁈ — здивувалася й навіть злякалася жінка. — Це ж святиня! Витрачати її не можна! Її місце на вівтарі в головному столичному храмі Ульхейма!

— Можна, я дозволяю. Богиня для того й дала нам цей трав’яний збір, щоб її послідовники були міцними духовно й фізично. У прикордонні вплив церкви слабкий, а на територіях орків і поготів примарний, тому боги не соромляться відкрито й щедро підтримувати своїх нечисленних прихильників. Адже який сенс Живиці чи Морані являтися пастві у Східній Імперії, де в небесних сестер і так вірять усі без винятку? Інша річ тут. Морана не полінувалася особисто прийти по душі померлих, нехай навіть це були орки, і показала себе потенційній пастві. Якби твоя учениця була рішучішою й моторнішою, плем’я Жовтої Риби вже поклонялося б не просто духам-захисникам, а небесним володаркам цих магічних звірів. А це, тільки уяви, потенційно чотири тисячі нових послідовників!

Преподобна мати стояла приголомшена. А потім поскаржилася, що її учениця Луана надто молода й недосвідчена, тому й проґавила таку чудову нагоду.

— Мені не потрібно було їхати тоді, на початку весни, і історія пішла б інакше! — жриця сама дійшла думки, до якої я її обережно підводив. — Але, може, ще не надто пізно? Ось тільки орки мене взагалі не знають і не цінують. Альваре, тільки уяви, усі ці дні хворі приходять до шатра лікарів зовсім не до мене, а до моєї юної учениці! Я для них порожнє місце, хоча знаю вдесятеро більше про лікування й у стільки ж разів сильніша у святій магії!

— Так, проблема… — погодився я, удавано журячись і хитаючи головою, водночас відзначаючи для себе, що преподобна мати змінила свою позицію й уже готова розглядати орків як потенційну паству. — Але я дам тобі шанс проявити себе, Вандо. Днів за п’ять, коли закінчу з оформленням нових жителів і владнаю адміністративні питання, я з невеликим загоном у пару десятків орків збираюся вирушити на нейтральні східні території. Відразу скажу, там небезпечно. Дикі звірі, велетні-людожери, а ще багато нежиті. Тому мені буде потрібен жрець, здатний і лікувати моїх бійців, і використовувати святу магію проти всіляких скелетів та зомбі.

— Виганяти нежить? — жінка із сумнівом похитала головою. — Зрозумій, вождю, мене, звісно, колись дуже давно навчали цього в монастирі Матері-Живиці, але лише теоретично. І за всі довгі роки я жодного разу не застосовувала тих знань… Боюся, що навіть слів багатьох заклять не згадаю… Та й за напрямом я все-таки цілителька, а не бойова жриця…

— Та не нервуй ти так, просто візьму тоді в похід Луану. Вона навчалася зовсім недавно, тож і правильні слова пам’ятає, і рішучості їй не бракує.

Я розвернувся до виходу з підсобки, але старша жриця мене зупинила.

— Ні-ні, вождю, ти не так зрозумів. Я згодна! Просто мені потрібно буде підготуватися й повчитися, згадавши призабуті знання. Можеш на мене розраховувати!

Але тут завіска відсунулася, і на порозі стояла Мурена. Вона хиталася й була, я б навіть сказав, хворобливо блідою, хоча останній прикметник не надто пасував темношкірій героїні.

— Альваре Завойовнику, візьми мене із собою в похід на схід, я тобі знадоблюся! Так, я поки що слабка й не одужала, але за п’ять днів буду в нормі. І це найменше, чим я можу відплатити тобі за своє спасіння!

Фортеця Південний Заслін на випалених землях,

навчальний центр Теократії (Ордену Порядку)

Вирушали рано-вранці, ще в напівтемряві, коли лише перші промені світанку забарвили небо на сході. Я перерахував бійців-орків, які прийшли до мого шатра, і переконався, що їх рівно два десятки, після чого наказав їм сідати у вози й завантажувати свої мішки. Підійшла старша жриця Ванда, закутана в довгий похідний плащ, з-під якого виднівся комір теплої в’язаної безрукавки й важкі болотяні чоботи — вкрай нестандартне вбрання для служительки церкви Матері-Живиці. Цілителька спиралася на довгу, вищу за неї, масивну різьблену палицю, а в другій руці з помітним зусиллям перла, інакше й не скажеш, важезну сумку.

— Тут лише найнеобхідніше! — запевнила жінка, побачивши мій інтерес до її непідйомної ноші. — Цілий ящик лікувальних зіль, протиотрути й усілякі еліксири, ну й святі книги.

Схоже, жриця боялася, що я накажу залишити частину ноші в таборі, але я сперечатися не став і вказав на другий віз, на місці візника в якому сидів чорний огр Вуглик. Ще вчора преподобна мати попередила, що в одному возі з Тільдою Ур-Вайєтт не поїде, оскільки за довгу дорогу гостра на язик вампірка неминуче доведе її до сказу й стане першою, на кому жриця випробує закляття вигнання нежиті. Я зовсім не був упевнений, що таке вигнання подіє на вищу вампірку, яка, по суті, була істотою з плоті й крові, але допускати конфлікту між учасницями походу все-таки не став і розділив пасажирок.

Нарешті, коли всі вже давно завантажилися і я почав був хвилюватися, останніми з’явилися заспані й позіхаючі на ходу Тільда та Мурена — дівчата ночували в одному шатрі й обидві проспали. Темношкіра вбивця поверх свого звичайного неяскравого й непримітного одягу накинула надто короткий для неї багряний плащ, який високій героїні ледь сягав сідниць, — явно це був подарунок від невисокої подруги-вампірки, про що свідчив і вишитий на спині герб баронського роду Ур-Вайєтт. Подарунком напевно був і яскраво-багряний берет із пишним пером на поголеній голові Мурени, який відверто недоречно виглядав на вбивці.

Але якщо не зважати на ці кричущі декоративні елементи, прикликана героїня мала серйозний вигляд. Розвішані на косій перев’язі через груди метальні кинджали й пляшечки з якимись еліксирами, невеликий однозарядний арбалет на спині та моток мотузки поверх шкіряного пояса свідчили, що Мурена ретельно підготувалася до походу й можливих труднощів. Баронеса ж не стала морочитися й прийшла у своєму звичайному костюмі для верхової їзди, хіба що відстебнула від чобітків шпори й прикріпила до розкішного пояса піхви з коротким… назвати це мечем язик не повертався, хоча для ножа зброя все-таки була задовгою.

— Заговорилися далеко за північ, — анітрохи не ніяковіючи, пояснила причину запізнення вампірка. — Теревенили із сусідкою по шатру про життя, обговорювали чутки про велику війну, та й тобі кісточки перемивали. До речі, я офіційно запросила Мурену до себе в гості до королівства Ван-Деек восени, коли моя робота тут закінчиться. Ось тільки наша чорнявка — людина підневільна, вона сама мені це сказала. Тож її господарі-церковники навряд чи відпустять таку корисну псину, готову віддано служити й за першим свистом кидатися на ворогів церкви за миску юшки й обгризені кістки.

— Я такого не казала! — обурилася темношкіра вбивця. — Просто сказала, що мені навряд чи дадуть відпустку й відразу після повернення до Східної Імперії напевно пошлють на нове завдання!

— Саме це я й повідомила Альварові, хіба що іншими словами, — засміялася вампірка, якій, схоже, приносило задоволення дражнити будь-яких церковників та їхніх агентів.

Слухати їхню подальшу сварку я не захотів і вказав на готовий до відправлення екіпаж.

— Поїдете в першому фургоні разом зі мною. Там зможете спокійно виспатися до обіду, якщо вже всю ніч базікали замість того, щоб відпочивати.

— А чому до обіду? І куди конкретно ми їдемо? І хіба стара не поїде разом із нами у возі? — засипала мене запитаннями допитлива баронеса, тож довелося докладно на них відповідати.

Що жриця Ванда — до речі, не така вже й стара, як дражнила її біловолоса вампірка, — попросила тиші й спокою, оскільки їй потрібно молитися й готувати закляття. А тому цілителька воліла їхати з орками, щоб її не відволікали розмовами. Що кілька днів тому я відправив трьох розвідників на схід оглянути шлях. І що зустрітися з ними ми домовилися сьогодні опівдні біля примітної скелі, яку за гарної погоди було видно на сході біля самого обрію.

— Зрозуміло… — Тільда помітно засмутилася.

Схоже, вона мала грандіозні плани, як гарантовано довести священницю до сказу за час поїздки, але всі заготовлені витівки й шпильки довелося відкласти до кращих часів. Утім… Тільда перевела погляд на темношкіру супутницю, і на губах вампірки розтяглася задоволена усмішка від вуха до вуха, яка не віщувала Мурені нічого доброго.

Обидві дівчини застрибнули всередину головного воза й усілися на мішках, а я ще раз пройшов уздовж нашої похідної колони. П’ять запряжених могутніми ваговозами фургонів, у яких розмістилися озброєні орки й куди ми завантажили мішки з провізією, складені похідні шатра, а також товари для обміну з гоблінами. Супровід і розвідку забезпечувала трійка гоблінів на прудких варгах, а також двоє вершників із людей Мансура, сам же ватажок найманців тепер виконував роль візника в головному возі. Усі були на місці, тож відправленню нічого не заважало.

— Рушаймо! — скомандував я Мансурові й уже збирався застрибнути до першого воза, коли звернув увагу на цілительку Луану, яка щодуху бігла до мене ще сплячим табором. Босонога, розпатлана й у білій нічній сорочці, поверх якої дівчинка накинула легке покривало, — мабуть, часу нормально вдягнутися зовсім не було.

Луана підбігла й, зупинившись за крок від мене, зняла зі своєї шиї оберіг Матері-Живиці. Попросила мене трохи нахилитися й благословила, віддавши хвалу небесній богині та приклавши до мого чола «єгипетський хрест» анкх із петелькою замість верхньої частини хреста.

— Я молитимуся за тебе, Альваре. Обов’язково повертайся живим!

Після чого, кинувши швидкий погляд на старшу жрицю, яка з невдоволеним виглядом висунулася з другого воза, швидко цьомнула мене в щоку, розвернулася й утекла.

— І що це зараз було, Альваре? — зацікавилася й навіть підсіла ближче допитлива Тільда, коли я вмостився біля візника. — Ця маленька скромниця, яка боїться мене наче демона й уникає будь-яких розмов зі мною, твоя дівчина?

— Навіть не знаю…

Я й справді не знав, як відповісти на це начебто просте запитання моєї гості. Орки всі як один вважали Луану жінкою вождя, оскільки юна жриця регулярно вечорами приходила до мого шатра, а бувало, й залишалася в мене до ранку, коли засинала від утоми і я обережно перекладав її на свою постіль. Збоку, напевно, це виглядало однозначно, ось тільки в нас із цілителькою були суто дружні стосунки. Спочатку дівчина приходила навчати мене грамоти. Крім того, тривалий час я був єдиним, із ким Луана взагалі могла тут поговорити, тож у неї просто не було вибору.

Тепер же, коли я вже читав вільно й писав цілком нормально, а сама цілителька більш-менш могла розмовляти орочою мовою, Луана однаково продовжувала навідувати мене вечорами. Приходила відпочити після важкої зміни в лікарському шатрі й випити чаю з різними ласощами, які спеціально для неї готував домовик Гельмут. Виливала душу після своєї нелегкої роботи, ділилася думками про майбутнє або розповідала про життя в монастирі Матері-Живиці. Після смерті юної служниці Хані Луана не любила власне шатро, їй там було самотньо, сумно й навіть часом страшно. Я не раз пропонував цілительці підшукати для неї іншу служницю — наприклад, ту саму гоблінську дівчинку-сироту на ім’я Лайя, яка принесла нам чуму й сама довго хворіла, але зрештою вижила й одужала. Але Луана незмінно відмовлялася.

Приблизно це я й спробував пояснити баронесі Тільді — що мої стосунки з Луаною більше схожі на спілкування старшого брата з молодшою сестрою. Те, що приклад виявився не надто вдалим, я зрозумів із глузливого сміху біловолосої стерви. Справді, для дітей Кельнміїра шлюб між родичами з «чистої лінії» був звичайною справою. Я спробував виправитися й навести інший приклад, але Тільда мене зупинила.

— Та все я чудово зрозуміла. Молоденька дівчина закохана в тебе по вуха й не знає, як іще зрозуміліше тобі про це повідомити. А ти впритул не помічаєш очевидного й сприймаєш її як нерозумне дитя.

— Ну так вона й є нерозумним дитям! Їй навіть шістнадцяти немає! — почав був гаряче заперечувати я, але урвався на півслові, оскільки згадав слова самої Луани про те, що її ровесниці вже другу дитину няньчать.

Тут був інший світ і зовсім інші порядки. Я про це досі час від часу забував, хоча сам у свої сімнадцять із половиною років вважав себе у світі Елати цілком дорослим — воював, убивав, керував величезним племенем. Мабуть, усвідомлення відбилося на моєму обличчі, оскільки Тільда відповіла вже без жодного глузування, звичайним тоном.

— Отож. Просто знай, що я у свої шістнадцять років удостоїлася ночі з великим Кельнміїром, після якої народила йому сина. Тож подумай під час цієї поїздки, якщо вже випав вільний час. І визначся, хто для тебе Луана. А якщо дівчина для тебе справді лише молодша сестра, то зверни увагу на мою темношкіру подругу — ось уже в кого здоров’я хоч відбавляй, та й помацати є за що!

Мурена, яка спокійно сиділа на мішках з усіляким добром, аж підстрибнула від несподіванки й обурення, але вампірка лише весело розсміялася, задоволена справленим ефектом.

— Та жартую я, жартую, заспокойтеся. Могли б уже обоє зрозуміти, що гумор у мене такий своєрідний і часто навіть буває образливим. Але наш світ загалом жорстокий, і якщо першою не почати ображати оточення словесно чи фізично, то вони почнуть ображати тебе!

Наш караван обігнув із півночі ділянку боліт біля табору Чорної Риби, після чого знайомі землі закінчилися й потягнулися нескінченні пагорби, вкриті зеленим килимом із рідкісними перелісками й чагарниками. Кілька разів нам траплялися невеликі гоблінські поселення, але найчастіше покинуті. В інших же з населення жило півтори каліки, тож ми навіть не зупинялися й проїжджали повз них. Дороги як такої не було, лише загальний напрямок на схід, але загалом земля виявилася сухою й досить твердою, тож вози їхали зеленим килимом без жодних труднощів.

Баронеса Тільда Ур-Вайєтт, яка втомилася весь ранок словесно знущатися зі своєї безмежно терплячої подруги, зрештою заснула, поклавши голову на коліна темношкірої дівчини. А безжальна вбивця дбайливо накрила біловолосу малявку плащем і сиділа нерухомо, щоб випадковим рухом не розбудити втомлену вампірку. Мурена навіть зрідка лагідно проводила рукою по білому кучерявому волоссю сплячої, від чого Тільда усміхалася уві сні. Дивні в них були стосунки, наче в домашньої кішки із собакою. Які вічно гризуться між собою, але потім можуть заснути на одній лежанці або разом виступити проти чужого кота, який забрів на їхню територію.

Час спливав непомітно, і я сам навіть трохи задрімав, доки з чергового високого й досить пологого пагорба не відкрився чудовий краєвид на скельне пасмо попереду й далекі вершини засніжених гір на обрії. Картина мала захопливий і величний вигляд.

— Нам туди! — я вказав Мансурові на високу криву скелю кілометрів за шість попереду, яка формою нагадувала зігнутий палець. — Десь там на нас мають чекати відправлені вперед розвідники, які напевно вже дослідили місцевість і знайшли подальший шлях. І десь там, біля підніжжя скелі, розташоване велике поселення гоблінів, із якими навесні вів переговори Суен Мисливець.

Поселення й справді невдовзі знайшлося — досить велике, але водночас налякано притихле після появи незнайомих бійців-орків, а незабаром нам назустріч вийшли й мої розвідники.

— Вождю, нам тут зовсім не раді, — відразу оголосив Аба Незграба — великий і сильний орк, здатний самотужки впоратися з лісовим ведмедем. — Глава гоблінського поселення ображений на орків племені Жовтої Риби за те, що ми переманили в нього майже всю молодь, і тепер немає кому полювати й працювати на полях. Тож прихистку й підтримки ми тут не отримаємо. Також нам відмовилися надати провідника. Утім, ми самі вже розвідали подальшу дорогу.

Аба напрочуд легко для такого масивного орка вибіг на невеликий пагорб, і я рушив слідом за ним. Розвідник указав рукою на похмурі прямовисні скелі, що тягнулися півкільцем, наскільки сягало око.

— Гобліни називають цей рубіж «Орочими Скелями», і вони відділяють землі гоблінів на сході від орочих земель на заході. Раніше якісь орочі племена селилися тут біля самих скель і видобували мідь, хоча тепер жодних орків поблизу не залишилося. Найближче — наше плем’я Жовтої Риби за пів дня ходьби на захід.

Я уточнив у розвідника, й Аба підтвердив, що відомості цілком точні. Він і сам перевірив усе за ці дні разом із товаришами й розпитав багатьох гоблінів-мисливців, які в пошуках їжі часом відходили досить далеко від поселення. Виходила цікава картина. Я цілком міг оголосити землі до цих скель територією Жовтої Риби й одразу посунути східний кордон кілометрів на п’ятдесят-шістдесят від теперішнього. Зрозуміло, що розмістити тут постійні поселення навряд чи було можливо, оскільки суворої зими вижити на цих голих пагорбах, продуваних усіма вітрами, було нереально — ані їжі, ані дров для обігріву й будівництва капітальних споруд. Але в літній сезон тут було цілком сприятливо, й могли стояти кочові табори пастухів, які наглядали за стадами дугарів, кіз або, можливо, якихось інших тварин, що з часом у нас з’являться.

— Добре, Або. А що щодо дороги на схід?

Командир розвідників охоче почав відповідати, указуючи рукою напрямки.

— Є прохід у скелях просто біля поселення гоблінів, ним і користувався Суен Мисливець цієї весни. Криве звивисте урвище, багато каміння, але вози з кіньми пройдуть, хоча й насилу. Ще є піша стежка на півночі, яка веде до старих руїн — сторожова вежа там стояла за давніх часів чи щось таке. Гобліни зазвичай користуються саме цією стежкою. І нарешті… — орк зробив довгу паузу, схоже, не зовсім упевнений, чи варто продовжувати, — є ще прохід далі на північ через прокляту долину.

— Що це за долина? — зацікавився я. — І звідки така моторошна назва?

— Так її назвали гобліни, і зазвичай вони туди не ходять. До тієї долини веде стара вимощена каменем дорога. Дуже схожа на ту, що проходить через фортецю Борза Пожирача Змій. Можливо, навіть та сама. Вхід до долини зовсім вузький і колись був перекритий високою стіною, але вона давним-давно обвалилася, тож ми з хлопцями перебралися через завал каміння. Оглянулися з того боку й здалеку побачили білі зруйновані споруди, але наближатися до них не стали, оскільки гобліни дуже нас відмовляли — запевняли, що місце там погане. Там давнє зруйноване поселення, де блукає багато скелетів, а в самих будинках водяться великі змії. Зокрема такі, що вбивають поглядом.

Змії, що вбивають поглядом? Це було щось нове. Василіски чи що? Я поставив запитання командирові розвідників.

— Васи… що? — орк ніколи не чув такої назви, але переказав мені історії, які ходили серед гоблінів, що залишитися на ніч у проклятій долині — це однозначна смерть. Удень там іще можна було проскочити повз мерців, які блукали всюди, якщо рухатися швидко, й деякі молоді гобліни робили це, щоб довести свою хоробрість і спритність. І проходили всю долину наскрізь, а потім поверталися до рідного поселення іншим шляхом — через звивисте урвище або повз стару сторожову вежу.

Цікаво… Я покликав хлопців-гоблінів, які працювали в мене посильними на варгах, а в цьому поході виконували роль провідників і додаткових пильних очей. Ніхто з них не походив із найближчого поселення, але про прокляту долину чули всі троє. Хоча лише один із трійці одного разу наважився туди зазирнути — хизувався перед друзями, та й самому собі минулої осені вирішив улаштувати перевірку хоробрості. За словами молодого гобліна, закінчилося все тоді сумно: він ледве втік, а ось його найкращому другові пощастило менше, хлопчину обвила кільцями й потягла до зруйнованого будинку невідомо звідки взята велетенська чорно-зелена зміюка завдовжки кроків п’ятнадцять. Навіть якщо врахувати, що кроки він рахував гоблінські та й цілком міг перебільшити, однаково гадина виходила просто колосальних розмірів.

Я повернувся до супутників, які чекали на мене у возі, й пояснив ситуацію. Загалом нам потрібно було далі на схід — саме там розташовувалися основні поселення гоблінів, як і більшість давніх руїн. Ось тільки особисто я не став би поспішати. І для початку дослідив би це скельне пасмо й усі три наявні проходи через нього. Цілком можливо, що саме тут проходитиме новий кордон племені Жовтої Риби, а тому я б вивчив місцеві особливості, небезпеки й можливості.

Так, зі сторожової вежі відкривається краєвид на розташовану за скелями простору долину — останню більш-менш рівну територію перед місцевістю, що поступово підвищується й зрештою переходить у величний і непрохідний Хребет Владик. Цілком можливо, що там, на сторожовій вежі, я навіть установлю дозорний пункт, звідки попереджатимуть про набіги велетнів-людожерів та інших неспокійних сусідів.

Стежка через урвище, придатна для проїзду возів, мене також цікавила. Контролювати цей прохід було необхідно, тож розташоване поблизу поселення гоблінів мої орки неодмінно захоплять. Не просто зараз, і цілком можливо, що вдасться обійтися дипломатією без насильства, але це поселення в будь-якому разі належатиме Жовтій Рибі.

І нарешті, невелика «проклята долина» в оточенні скель. Саме через цю долину колись проходила давня торгова дорога на схід. Незрозуміло куди вона вела, адже далі начебто глухий кут — самі скелі й неприступні гори. Однак цей торговий шлях був досить жвавим, якщо давні будівничі вважали виправданим вимостити дорогу каменем на всій її довжині. Може, тут перевозили метал, який видобували вище в горах? А може, золото чи самоцвіти? Або щось, чим торгували з драконами, що жили на Хребті Владик?

Найімовірніше, сусіднє урвище з’явилося значно пізніше внаслідок землетрусу або якогось катаклізму, що розколов скельне пасмо. До цього поселення в «проклятій долині» було єдиним пропускним пунктом або перевалочною базою, де зберігали товари чи збирали плату за проїзд. Або, можливо, тут перевіряли візників, щоб ті не вивезли невраховані надлишки чогось украй цінного. У будь-якому разі нечисть і отруйні змії зберегли всі давні цінності до наших часів. І я ніколи собі не пробачу, якщо не відвідаю це цікаве місце й не огляну все на власні очі!

Орки й люди уважно мене вислухали, жодного разу не перебивши. Я побоювався, що інші мої супутники відмовляться брати участь у смертельно небезпечній авантюрі з дослідженням «проклятої долини», але, мабуть, я справді був непоганим промовцем, як раніше зауважила баронеса Тільда Ур-Вайєтт, і жодного голосу проти не пролунало. У членів експедиції виникли лише технічні запитання — у якій послідовності ми досліджуватимемо три наявні проходи через скелі й де розбиватимемо табір на ніч.

— Оскільки місцеві гобліни нам не зраділи, табір поставимо… біля самого їхнього поселення! Там і чистий струмок є, як повідомив Аба Незграба, а в інших місцях із водою тут погано. Напасти гобліни не наважаться — кишка тонка, та й сил їм не вистачить здолати два десятки могутніх орків. Зате місцеві жителі побачать, що в нас багато смачної й різноманітної їжі, і самі прийдуть спілкуватися, попри всі заборони вождя. Там і з’ясуємо щодо травників та інші питання.

На тому й вирішили. І поки мої орки та найманці розвантажували вози й ставили шатра, я в товаристві Вуглика, Ванди, Мурени й Тільди вирушив уздовж скель до північної пішої стежки, до початку якої, за словами розвідників, було «приблизно сорок польотів стріли». Нечіткий, м’яко кажучи, опис, та й стежку довелося ще пошукати, ми двічі пройшли повз, не помітивши. Зрештою Мурена все-таки вказала на ледь помітну козячу стежку, що петляла між камінням і кущами, круто здіймаючись на скелі.

— І це «зручний шлях, яким користуються гобліни»? — старша жриця жахнулася й різко передумала видиратися нагору до сторожової вежі, оголосивши, що краще повернеться до табору. Чим викликала потік насмішок вампірки й дошкульні зауваження про неминучу для всіх людей старість. А також про те, що важкі чоботи, які вдягнула жриця, більше підходять для боліт, а тут, на пагорбах, зовсім сухо, і це було зрозуміло ще до початку поїздки.

Вуглик указав на жрицю, а потім собі на спину, явно натякаючи, що міг би видиратися схилом просто з жінкою на плечах. Але цілителька, схоже, образилася й однаково пішла, залишивши нас учотирьох.

— Дарма ти до неї чіпляєшся, Тільдо, — дорікнув я баронесі, коли преподобна мати відійшла й ми почали нелегкий підйом. — Цілком можливо, що саме від її святої магії завтра залежатиме, чи відіб’ємося ми від небезпечної нежиті, чи нас усіх зжеруть.

— От коли жриця захистить мене своєю магією, тоді й вибачуся, — відмахнулася від усіх докорів біловолоса вампірка. — А взагалі не вважайте мене невдячною. Коли ця сама Ванда лікувала мене після битви, я поводилася дуже слухняно. Не вередувала й пила огидну кров, яку давала мені цілителька, і навіть зрештою подякувала. Хоча могла відновитися й без сторонньої допомоги.

Тим часом стежка, і спочатку не надто помітна, невдовзі зовсім зникла. Проте ми продовжили підйом, чіпляючись за гілки кущів і намагаючись не зірватися. Найдивовижніше, що масивному огрові підйом давався найлегше — Вуглик просто нахилився й пер уперед наче танк, не зважаючи на крутий схил, що осипався. У якийсь момент огр узагалі вхопився за кінець мотузки, яку розмотала Тільда, і потягнув нас нагору. Але нарешті найскладніша ділянка закінчилася, далі схил став пологішим. А потім ми й зовсім вибралися на вершину скелі й дружно ахнули.

Яка ж краса!

Сторожова вежа тут і справді була неподалік, ось тільки тепер від колишньої висоти залишилася лише кругла основа заввишки близько шести метрів і діаметром сім-вісім, завалена великою купою каміння. Але й без вежі звідси згори відкривався чудовий краєвид на зелену долину внизу, що широкою смугою простягнулася між нашим скельним пасмом і ланцюгом лисих пагорбів на сході. Бачили ми велике синє озеро внизу, цілі білі кам’яні вежі й навіть якісь інші споруди на деяких вершинах навколишніх пагорбів. А ще звідси можна було розгледіти й порахувати поселення гоблінів. Шість… ні, навіть сім великих і щонайменше дюжину менших. Згори вони скидалися на брудні сіро-чорні плями зі стовпчиками диму, оточені крихітними прямокутниками полів і городів.

— Дивись, Альваре, стара дорога йде далі на схід мало не до самих засніжених гір! — Тільда звернула мою увагу на тонюсіньку ниточку, яка місцями зовсім губилася. Починалася вона від скель кілометрів за три ліворуч від нас, проходила гоблінську долину наскрізь і, то здіймаючись на пагорби, то спускаючись униз, ішла далі на схід у невідому далечінь.

Я обернувся. Бездонного озера й знайомих мені територій із такої відстані було не розгледіти, а ось стрічка дороги була. Вона приходила з північного сходу й цілком могла бути продовженням тієї самої, що проходила через фортецю Борза Пожирача Змій, огинала Бездонне озеро й через землі племен Невловимого Бекаса йшла в непрохідні густі ліси ельфів роду Невидимого Богомола. Скільки ж сил давні будівничі витратили на її спорудження й утримання! Для цього мала бути причина, і я неодмінно збирався розгадати цю загадку.

— Дивіться, а з цього боку нормальний спуск! — Мурена, яка пройшла далі скелею, знайшла зручні довгі сходи, висічені в камені й такі, що вели вниз до долини гоблінів. — Дуже схоже, що вежа на скелі мала дивитися на захід. Дозорці, ким би вони не були, боялися нападу саме з того боку.

Так, несподівано. Схил зі сходу виявився зовсім пологим, і для більшої зручності навіть були збудовані сходи. Виходило, що з протилежного боку піднятися сюди було зовсім легко. І лінія скель була природною стіною для жителів передгір’я, яка захищала їх від набігів із рівнини, а зовсім не навпаки. Ми ще з пів години поблукали досить обмеженим майданчиком і оглянули тут усе, що хотіли, після чого вирішили спускатися. Тепер постало питання, з якого боку це робити, і я опитав своїх супутників. Ламати ноги на зворотному шляху не хотів ніхто, й одностайно перемогли зручні сходи, хоча всі ми розуміли, що в такому разі витратимо на обхідний шлях через долину гоблінів та урвище весь залишок дня.

Власне, так і сталося. Коли ми, ледве переставляючи ноги від утоми, дісталися табору, облаштованого орками, сонце вже зайшло за обрій. На нас давно чекали, хвилювалися й засипали запитаннями, але в мене ледве вистачало сил тримати ложку за вечерею, тож усі відповіді я відклав на потім. Лише переконався, що графік нічних чергувань складено — нападу гоблінів орки не боялися, а ось крадіжок дуже навіть, ці дрібні паскудники взагалі славилися тим, що тягли все, що не прибите цвяхами. Після чого наказав усім, хто не був залучений до чергувань, лягати спати. Завтра мав бути дуже важкий день, ми мусили розгадати всі таємниці проклятої долини.

Уранці до нашого табору із сусіднього поселення прийшли перші гобліни. Клаповухі, окаті, у брудному подертому ганчір’ї замість нормального одягу, вони так і нишпорили поглядами навколо в пошуках, чим би поживитися. Голодними вони зовсім не були, та й улітку, коли навколо вдосталь ягід, їстівного коріння й диких злаків, а також доступної для полювання дрібної живності на кшталт ховрахів, не знайти харчів міг хіба що найлінивіший. Тож відвідувачами рухала радше цікавість, гобліни й самі не розуміли, навіщо порушили заборону свого сварливого вождя й прийшли спілкуватися з прибулими орками. Ми відвідувачів зі свого табору не виганяли, але й заготовленими для важливих переговорів подарунками балувати їх не стали. Та й не до того було, оскільки всі думки тепер були про підготовку до виступу в прокляту долину.

Оскільки сам я був зайнятий, спілкування з місцевими й охорону наших речей доручив розвідникам Аби Незграби, додавши їм для підсилення трьох наших хлопців-гоблінів, а також найманців Мансура. Загальне завдання поставив таке: з місцевими особливо не сваритися, але й не потурати їхнім «хотілкам» та не дозволяти нічого в нас поцупити. Привезені товари — яскраві тканини, намисто з бурштину й перламутрового брухту, кам’яну сіль, запашну копчену рибу, металеві інструменти та інший дріб’язок — показати й оголосити обумовлену ціну для обміну, але жодних знижок не давати, хіба що купуватимуть гуртом. Рідкісний для цих місць товар ми однаково продамо — не тут, то в наступних на шляху на схід гоблінських поселеннях, тож збивати ціну не було жодного сенсу. Також я поставив завдання з’ясувати ситуацію з місцевими травниками й, якщо такі знайдуться, подарунками та обіцянками безпечного прихистку й ситого життя вмовити їх дочекатися мого повернення, щоб вождь особисто «провів співбесіду під час прийняття на роботу» й оцінив їхню компетентність.

Нарешті підготовлений до виступу загін бійців вишикувався. Десяток списників Фиха Довгого Списа, який показав найкращі результати на тренуваннях, причому самого молодого десятника буквально днями цілителька Луана позбавила потворної «заячої губи», самостійно провівши операцію й загоївши магією всі шви. Що цікаво, мати бійця принесла мені обіцяний раніше за таку косметичну операцію подарунок — загорнутий у кілька шарів ганчір’я невеликий золотий самородок завбільшки з волоський горіх, який її покійний чоловік багато років тому побачив у бурхливому потоці, що біг із гір. Шкода, що точного місця знахідки жінка не знала, повідомила лише, що чоловік був мисливцем, зазвичай промишляв на північному сході за Бездонним озером і часом відходив дуже далеко на кілька днів.

Десятком берсерків керував уже немолодий, але досі досить міцний Би Живуча Тварюка з племені Сильної Діви, густа мережа шрамів на тілі якого красномовно свідчила про непростий бойовий шлях цього ветерана. Цього бійця я примітив ще під час битв із Борзом Пожирачем Змій і штурму міста Уяш. Дуже тямущий та авторитетний серед підлеглих командир, і я навіть приглядав його на роль півсотника. Я ще раз розповів бійцям про очікувані небезпеки — зокрема, скелетів-магів і якихось загадкових змій, що вбивають поглядом, — та пояснив, що робити під час зустрічі з такими тварюками. Уже збирався давати знак до виступу, але мене зупинила преподобна мати Ванда.

— Альваре, дозволь я накладу на тебе благословення Матері-Живиці. Воно не буде зайвим у майбутньому поході.

Священниця зняла з шиї ланцюжок зі срібним оберегом богині й запропонувала мені стати на коліно.

— Зачекай! — зупинив я старшу жрицю, яка вже набрала була повні груди повітря. — Пам’ятаєш, я розповідав тобі про історичний момент, який через недосвідченість проґавила Луана? Давай ти сама не повторюватимеш помилки своєї вихованки й скористаєшся ситуацією.

І поки преподобна мати розгублено кліпала очима, я покликав орків і пояснив їм, що старша жриця саме тепер переповнена силою, яку подарувала їй небесна богиня життя — велика Мати-Живиця, яка раніше послала до Елати своїх духів-захисників на допомогу орочим племенам. Цієї сили тепер так багато, що преподобна мати пропонує поділитися нею з усіма бійцями, які беруть участь у поході, зокрема з орками. Тож ті, хто хоче отримати могутність, удачу, відвагу й безстрашність, мають підійти до Ванди й стати перед нею на одне коліно.

Захотіли всі. Виглядало це, звісно, дивно, але два десятки величезних м’язистих орків скупчилися навколо невеликої тендітної жриці, яка розгубилася й навіть злякалася.

— Ось тобі й відповідь, Вандо, на запитання, яке ти ставила раніше, чи вірять орки у твою небесну покровительку. Ще й як вірять! Дивись, жрице, не проґав момент і доведи оркам, що богиня готова взяти їх під своє крило!

Преподобна мати, яка спочатку й справді розгубилася, поступово опанувала себе й почала промовляти належні слова прославлення, роздаючи благословення праворуч і ліворуч. Причому ці благословення діяли! Ланцюжок з оберегом яскраво світився, як і руки жінки, а навколо цілою хмаркою пурхали золотаві іскорки.

— Що відбувається, Альваре? — поцікавилася в мене баронеса Тільда, яка підійшла, і я пояснив, що старша жриця роздає бійцям корисні бонуси перед очікуваною невдовзі битвою з нежиттю.

— Та невже⁈ — вампірка стала поруч із Муреною, яка вже чекала своєї черги. І теж, як подруга й бійці-орки, опустилася на одне коліно, пояснивши, що коли роздають щось цінне й рідкісне, вона постарається не проґавити нагоди.

Нарешті преподобна мати дійшла й до Тільди. Рука цілительки на секунду завмерла, однак жриця все-таки промовила потрібні слова й торкнулася оберегом чола біловолосої. Після чого, хитаючись наче з похмілля, попрямувала до мене й останнім з усього загону благословила мене.

— Це було… чарівно! — зізналася мені досвідчена жриця, коли трохи прийшла до тями, а наша колона вже подолала третину відстані до входу в прокляту долину. — Ніколи не відчувала такого священного трепету й захвату під час накладання благословень. Я відчувала, що все роблю правильно й що Мати-Живиця схвалює мої дії.

— Ти світилася, — повідомив я немолодій цілительці, й вона задоволено всміхнулася.

— Ще б пак! Стільки божественної енергії пройшло крізь мене! Богиня мене помітила й прийшла допомогти. І ти мав рацію, Альваре. Матері-Живиці бракує послідовників у цих диких краях, і богиня готова всіма силами підтримувати тих, які є. Я не знаю, що скажуть про моє самоуправство роздуті від пихи верховні жерці церкви у своїх далеких столичних храмах. Може, вважатимуть мої дії єрессю, може, звинуватять мене в порушенні якихось догм і накладуть покарання. Але я точно знаю, що виконувала волю своєї небесної господині!

Жінка обернулася й переконалася, що Мурена з Тільдою йдуть досить далеко й не чують нас, але однаково перейшла на шепіт.

— І ти бачив, Альваре, навіть вампірку Мати-Живиця погодилася благословити! Виходить, не все ще втрачено з дітьми Кельнміїра, і їх можна повернути на шлях істинний! І я вірю, що одного дня церква істинних богів повернеться до Західної Імперії!

Спершу ми натрапили на вимощену каменем дорогу — стару, місцями зовсім засипану землею й порослу густою травою. Потім побачили залишки сторожових веж і збережений фрагмент стіни й зрозуміли, що прийшли до потрібного місця. Вхід до забороненої долини цілком відповідав тому, що розповідав мені глава розвідників. Вузька розколина між височенними й гладенькими, наче їх навмисно обтесували каменотеси, непривітними темними скелями.

Залишки двох масивних сторожових веж по краях проходу, які за давніх часів висотою перевищували рівень скельного пасма. Ось тільки тепер про їхню колишню велич ледь нагадували збережені фрагменти нагорі пасма та потемнілі балки, що подекуди стирчали зі скелі, оскільки обидві вежі обвалилися, а купи каміння за минулі століття вкрилися шарами землі й поросли травою. Давня кам’яна стіна в уцілілому фрагменті була заввишки в чотири мої зрости. Посеред проходу, найімовірніше, колись були міцні ворота, ось тільки від них не залишилося нічого, лише високий земляний вал та розкидані всюди потемнілі й укриті мохом кам’яні блоки.

Я першим видерся на перешкоду й оглянув небезпечну прокляту долину, що лежала попереду. Після вузького входу вона сильно розширювалася, і на відносно рівному майданчику в оточенні високих скель уміщувалося фактично ціле місто. Ця прихована від сторонніх очей ділянка завдовжки була близько пів кілометра й приблизно на стільки ж простягалася завширшки до протилежного виходу, де я теж бачив залишки стіни. Не вся доступна територія колись була забудована, хоча давніх руїн тут справді вистачало — і повністю обвалених, і навіть відносно цілих. Будинки, склади, храми, якісь господарські споруди… Але одна будівля вирізнялася на тлі решти своїми значними розмірами й збереженими рядами білих колон — мабуть, це був палац місцевого правителя, а може, головний храм. Величезних змій, полчищ скелетів та іншої небезпеки я поки не бачив, хоча анітрохи не сумнівався в наявності чогось, що відлякувало місцевих і змушувало триматися подалі від загубленої долини.

— А тут красиво! — Тільда, яка видерлася на каміння, озвучила мої власні думки.

Справді, колись розташоване між скелями місто було прекрасним, навіть тепер це можна було зрозуміти, якщо трохи напружити уяву. Будинки з білого каменю, густі тінисті дерева, рівні дороги, вимощені різнокольоровою плиткою, і навіть невеликий водоспад, що стікав до озерця внизу. Тут жили явно дуже непрості люди, які цінували комфорт, спокій і усамітнення.

Але бачив я не лише старі руїни, жалюгідні сліди колишньої величі. Я бачив кам’яні будинки, частину яких можна було швидко відновити, а в зруйнованих спорудах ДУЖЕ БАГАТО кам’яних блоків, які можна використати для будівництва й відновлення того, що підлягає ремонту. У мене навіть уже зародилася ідея відновити це давнє місто, хоча говорити про це було поки зарано, та й не заведено ділити шкуру невбитого ведмедя.

— Спускаємося! — наказав я оркам, які теж уже піднялися на земляний вал і розглядали долину, що лежала внизу. — Углиб поки не ліземо, спершу перевіримо найближчі будівлі.

Запустіння, бруд і порожнеча. Найближчі будинки за минулі століття ретельно обчистили мародери — можливо, гобліни з найближчого поселення, а може, й орки, які колись селилися поблизу. Не збереглося навіть посуду й меблів, не кажучи вже про щось цікавіше. І тоді я наказав зібратися всією групою й рушити трохи глибше. Ми перевірили ще з п’ять будинків, коли раптом старша жриця підняла руку в застережливому жесті.

— Стійте! Я відчуваю щось незвичайне он там, — Ванда вказала рукою кудись углиб долини. — Мабуть, це нежить. І вона наближається!

— Увага!!! — крикнув я оркам і вказав на найближчий остов будинку з обваленим дахом. — Усі негайно всередину! Щитоносці блокують дверний отвір і вікна!!!

Потрібно зазначити, що мої ікласті бійці відреагували дуже швидко, уже секунд за п’ятнадцять увесь загін був усередині й зайняв оборону. У старій будівлі зібралися й решта, із тривогою очікуючи наближення невідомого ворога. Минула ще хвилина, і… до нас приповз одноногий скелет у іржавій кольчузі. Він хапався за землю й підтягувався кістлявими пальцями, стараючись щосили, але однаково ледве повз, навіть трирічна дитина рухалася б швидше. Ми всі спантеличено втупилися в покалічену нежить, після чого дружний сміх оголосив рівнину. І ось ЦЬОГО ми боялися???

Обережно визирнувши з віконного отвору й переконавшись, що більше нікого немає, я вийшов і з хрускотом розчавив чоботом крихкий череп скелета, який нарешті доповз до нас. Нежить відразу затихла й розсипалася купою старих кісток. Я ж подивився на свій загін і вибрав Мурену з Тільдою як найспритніших.

— Дівчата, пробіжіться сусідніми вулицями, але надто далеко не відходьте й до будинків поки не лізьте. Ваше завдання — привертати до себе найближчу нежить і приводити сюди. Чудово розумію, що з більшістю супротивників ви й самі здатні впоратися, але не геройствуйте й поки що просто слугуйте приманкою. Якби вся нежить тут була така сама слабка, як цей скелет, долину не називали б проклятою й не боялися б до тремтіння в голосі. Тож просто приводьте всіх сюди. Завдання зрозуміле?

І вампірка, і прикликана героїня запевнили мене, що наказ зрозуміли й надмірно ризикувати не стануть. Після чого дівчата розбіглися в різні боки, і хвилин п’ять від них не було жодних звісток. Нарешті свій «улов» привела Мурена — за темношкірою вбивцею ув’язалися три цілком цілі скелети, причому один із них рухався дуже швидко й майже не відставав від дівчини, яка бігла щодуху. На щастя, цей скелет виявився хоч і швидким, але дуже слабким. Ще здалеку його розвіяла преподобна мати, спрямувавши свій посох і промовивши прості слова: «Іди на спочинок». Двоє інших добігли, й один навіть устиг рубонути щербатим тесаком по щиту моїх піхотинців, перш ніж його підняли на списи, а берсерки, що підбігли, розкришили старі кістки.

— Бачила Тільду, — повідомила темношкіра дівчина, намагаючись водночас віддихатися. — Біловолоса зібрала за собою цілу процесію нежиті, тож готуйтеся!

І справді, спочатку ми почули переляканий вереск, а потім наприкінці провулка з’явилася вампірка, яка щодуху мчала до нас, а за нею гналася ціла зграя кістяних псів. Утекти від них Тільда не могла, тварюки були явно швидшими. Немертві звірюки оточили здобич, клацали зубами, кусалися й намагалися повалити дівчину на землю. Одна гонча взагалі вчепилася в плащ нашої мініатюрної розвідниці мертвою, в усіх значеннях цього слова, хваткою й висіла, сковуючи рухи й гальмуючи Тільду всіма лапами. Справа загрожувала великою бідою, але баронеса все-таки вислизнула з плаща, залишивши його в зубах кістяної гончої, і продовжила бігти до рятівного укриття, водночас намагаючись відбитися від настирливих мертвих собак.

— Давай, Вандо, бий своєю магією!!! — підганяв я жрицю, яка чомусь зволікала.

На що служителька церкви слушно заперечила, що може ненароком прибити й вампірку, якщо тепер застосує масове вигнання нежиті.

— Не приб’єш, вона все-таки вища вампірка й дуже сильна. Тож бий, поки не пізно!!!

Справа й справді набрала зовсім кепського оберту, оскільки слідом за собаками наприкінці провулка з’явилася й ціла група скелетів, не менше дюжини. Увесь цей кістяний натовп ось-ось мав наздогнати нашу приманку, яка зовсім сповільнилася через кістяних гончих, що вчепилися в неї.

— Спочивайте з миром!!! — вигукнула преподобна мати, з верхівки посоха жриці зірвалася й побігла в усі боки золота хвиля.

Накрило всіх. Тільда Ур-Вайєтт заверещала від болю, однак устояла на ногах. Зате всі її переслідувачі — і моторошні мертві пси, і скелети — осипалися на каміння бруківки купою кісток. До вампірки, яка стояла в заціпенінні, наввипередки кинулися і я, і Мурена, і навіть Вуглик із кількома орками. Мурена встигла першою й підхопила на руки легке тільце мініатюрної баронеси. Ми перенесли Тільду до нашого укриття й похапцем оглянули. На тілі вампірки виднілося кілька моторошних кровоточивих ран від укусів, величезні шматки плоті були вирвані разом із м’язами й сухожиллями. При цьому Тільда була при тямі й навіть кепкувала з цілительки, яка її перев’язувала.

— Невже я так допекла тебе своїми дрібними витівками, що ти вирішила нишком позбутися мене? Це боляче, скажу я тобі. Дуже боляче! Наче все твоє тіло враз закипає! Але сил забракло вигнати мене, зізнайся?

— Не крутися, дай закінчити перев’язку. І скажи дякую за те, що я врятувала тебе, невдячна! — огризнулася ображена старша жриця. — Якби я не застосувала святу магію, збирали б ми тебе по шматках, виколупуючи твої ошмаття з пащ собак і куп кісток іншої нежиті. І хто тут казав, що жодна нежить вампірів не чіпає?

— Так і не чіпала, поки я першою не напала! До того я спокійно ходила між скелетами, а вони наче мене не помічали. Але завдання було повести нежить за собою, а не милуватися давніми кістками, тож я штрикнула одного скелета ножиком… і почалося! І хто міг знати, що в сусідній будівлі була псарня⁈

Я припинив їхню словесну сварку й уточнив у Тільди, чи зможе вона відносно швидко відновитися після всіх отриманих ран. Бо якщо ні, то наша сьогоднішня вилазка закінчується й ми повертаємося до базового табору.

— Та легко! — заспокоїла мене вампірка. — Три клепсидри, і я буду як новенька! Тільки віднесіть мене до якогось підвалу, де немає цього яскравого сліпучого сонця. І дайте чогось поїсти, бажано м’яса, можна навіть сирого.

З їжею жодних проблем не було, а ось із темним приміщенням виявилося помітно гірше. День, наче навмисне, видався сонячним і безхмарним, тож навіть густу тінь знайти було складно, не кажучи вже про темряву. Я оглянув найближчі будівлі, навіть видерся на остов нашого будинку, щоб бачити дальші споруди. Як на зло, у цьому районі давнього міста всі будиночки навколо були крихітними одноповерховими, і зовсім не скидалося на те, що в якомусь із них міг бути підвал. Хіба що… мою увагу привернула добре збережена двоповерхова біла будівля з балкончиками, вона виглядала наче контора великої гільдії або особняк багатого торговця. До будівлі було метрів сто п’ятдесят вулицями зруйнованого міста.

— Шикуйтеся каре навколо пораненої та жриці! Мурено, неси Тільду туди! — я вказав своєю глефою напрямок і сам рушив у першому ряду воїнів, ступаючи вкрай обережно й зупиняючись при кожному незрозумілому звуці.

Лише два поодинокі скелети зацікавилися нашою ходою й вийшли з руїн. Але першого я розрубав вістрям магічної глефи, другому своєю палицею зніс череп огр Вуглик, в обох випадках давні кістяки розсипалися. Перед потрібною будівлею наша група зупинилася, і я запитав напружену жрицю, що вона відчуває всередині?

— Навколо в сусідніх будинках багато нечисті. Скелети й щось гірше. А ще тут живе хтось набагато сильніший, у мене аж руки мимоволі тремтять. Ось тільки та тварюка ховається не тут, а он у тій великій будівлі, — цілителька вказала посохом на далекий палац із двома рядами колон. — А тут, усередині будинку, жодної нежиті немає, усе чисто. Підозріло тихе місце для такого неспокійного міста.

Прозвучало не надто обнадійливо. Але інших будинків із можливим льохом або цокольним поверхом поблизу я не бачив, тож наказав оркам заходити. Вхідні двері не збереглися, але трохи далі коридором були другі, й ось вони вже дожили до наших днів. Масивні, різьблені, із вигадливим геометричним орнаментом. Вони виявилися замкненими, але чорний огр ударом ноги вибив старий замок разом із розсохлими дошками, і стулки з гуркотом розчахнулися.

Багатий особняк, причому мародери сюди не дісталися. Наполовину обсипані слюдяні вікна з кольоровою мозаїкою. Потемнілі гобелени на стінах із білими патьоками від ластівчиних гнізд, приліплених під самою стелею. Укритий шаром вікового пилу килим уже незрозуміло якого забарвлення. Повалені стійки з парадними лицарськими обладунками — колись, схоже, розкішними сріблястими, а тепер потемнілими, наскрізь проіржавілими й такими, що розсипалися від найменшого дотику.

У наступній кімнаті ми знайшли сходи, що вели як угору на другий поверх, так і вниз під землю. Жриця ще раз прислухалася до своїх відчуттів і знову підтвердила, що жодної нежиті в будинку немає, навіть найслабшої. Тож ми заспокоїлися, орки повеселішали й почали перемовлятися між собою, вихваляючись своєю хоробрістю. Але я наказав бійцям усе ж не розслаблятися.

— Троє нехай чергують біля вхідних дверей. Ще четверо контролюють коридор першого поверху. Решта запалюйте смолоскипи й несіть Тільду вниз до підвалу, щоб Біла Відьма почала відновлюватися! Мурено, Вандо, стежте за пораненою!

Сам же я лише в товаристві Вуглика пішов оглядати другий поверх. Дах там місцями обвалився, тож вітер вільно гуляв коридором, а килимова доріжка повністю згнила. Купи будівельного сміття, якісь різнокольорові черепки, розсохлі й вивернуті двері. Руїна й повне запустіння. Тим дивніше виглядали цілі двері кімнат у самому кінці коридору, і ми з огром узялися за них, відмикаючи й за потреби вибиваючи одну за одною.

За дальніми дверима знайшлися ще одні сходи, що вели вниз на перший поверх. За сусідніми виявилася чи то комора, чи то сховище з десятками ящиків. Зотлілі тканини. Всохлі пласти тонкого пергаменту або паперу. І поки Вуглик розкривав решту коробок, витрушуючи вміст на підлогу, я відчинив сусідню кімнату.

Це виявився робочий кабінет міського чиновника або, можливо, бібліотека. Вікно, завішене щільною шторою, масивний стіл із бронзовим свічником. Уздовж стін ряди височенних стелажів із книгами. Цікаво, але мою увагу привернуло зовсім інше. Стара картина на стіні. Фарби потемніли, проте зрозуміти зображене ще було можливо. Я вдивився в лінії й аж ахнув.

Стара карта!

Написів на ній я не розумів, але все інше легко вгадувалося. На карті було зображено значну частину материка Елати — від добре впізнаваного Внутрішнього моря на півночі до нескінченних пагорбів і пустель на півдні. Так, через усю карту темною смугою тягнувся Хребет Владик, обриси якого невідомий картограф зобразив дуже точно, з усіма гірськими ущелинами, льодовиками, струмками й річками, що стікали з них, окремими засніженими вершинами.

Золотава мітка у вигляді семикутної зірки на темному тлі привернула мою увагу, як і срібляста ниточка дороги, що вела до неї. Я зіставив відомі орієнтири на кшталт скельного пасма й вузької долини на сході. І зрозумів, що знайшов на карті саме це давнє місто! Але тоді ось ця звивиста срібляста нитка — дорога, що проходила через місто. На заході лінія розгалужувалася й роздвоювалася, розділяючись на безліч відгалужень. Якісь напрямки вели до Внутрішнього моря, якісь ішли до західного узбережжя материка, до зображених на карті незрозумілих міст, якісь повертали на південь і тягнулися паралельно Хребту Владик. А ось на схід від цього міста…

Я не повірив власним очам і навіть провів пальцем уздовж сріблястої лінії, щоб переконатися, що не помилився й дорога ніде не переривається.

Дорога йшла від міста на схід до Хребта Владик і перетинала гори, виходячи зрештою до міст на східному узбережжі Елати! Переоцінити важливість знахідки було неможливо. Я знайшов підтвердження існування стародавнього прямого шляху через драконові гори із заходу на схід! Не потрібно, як тепер, торговим караванам огинати неприступний гірський масив завдовжки тисячу миль і витрачати на дорогу третину року, сплачуючи при цьому мито на кожному з безлічі кордонів. Не потрібно кораблям із товарами огинати весь материк, ризикуючи зустрітися з піратами на півночі або потрапити до зони смерті на півдні, про яку ходили моторошні історії. Існує або принаймні існував раніше швидкий прямий шлях через Хребет Владик, що заощаджує час і гроші.

Той, хто контролюватиме цей шлях, отримає величезну перевагу над усіма іншими конкурентами. Зможе постачати товари набагато швидше й дешевше за всіх інших торговців і з часом домінуватиме на ринках обох Імперій, Східного й Західного Урсі та інших територій, здобувши незліченні багатства. Ось тільки й могутніх ворогів наживе по обидва боки Хребта Владик, які будь-якою ціною захочуть скинути вискочня з трону!

Я не знав, чи збереглася стара дорога до наших часів, чи її засипав обвал, а може, дракони припинили всю торгівлю. Але вже сам факт колишнього існування прямого шляху через Хребет Владик варто було тримати в таємниці, і точно не можна було показувати цю карту ані Тільді Ур-Вайєтт із Західної Імперії, ані Мурені з Вандою зі Східної. Та й узагалі досліджувати дорогу варто було лише після того, як випроваджу зі своїх територій усіх сторонніх гостей. А поки… я вирізав ножем картину з рами, якомога обережніше скрутив її в рулон і сховав у своєму наплічнику. Так буде надійніше!

Я вже закінчував роботу, коли звідкись знизу пролунали перелякані крики. А ще за хвилину на другий поверх вибіг наляканий Фих Довгий Спис. Мій десятник шукав вождя й кричав, що невідомо звідки взята величезна сіро-чорна змія схопила й потягла кудись у темряву підвалу одного з орків його десятка. Причому ця зміюка, за словами мого десятника, була настільки великою й товстою, що її голова ледве пролізла у двері. Погляд її немиготливих очей був настільки страшним, що майже скам’янів. Сам Фих не міг ані поворухнутися, ані покликати на допомогу й зумів прийти до тями лише після того, як змія вибрала іншого орка, заціпенілого від жаху, і поповзла зі здобиччю.

Викраденого бійця звали Зандиром, і він був одним із четвірки орків-списників, які охороняли коридор першого поверху. Звідки взялася небезпечна змія, ніхто з його товаришів не побачив, що було більш ніж дивно й викликало закономірні запитання. У те, що вся четвірка бійців найкращого за результатами тренувань, дисциплінованого й дуже відповідального десятка армії Жовтої Риби начхала на наказ вождя й раптом вирішила задрімати посеред дня, вірилося слабо. До того ж я давно знав їхнього командира Фиха Довгого Списа й був цілковито впевнений у його надійності. Цей молодий орк ніколи не дозволив би ані собі, ані підлеглим розслабитися під час відповідального завдання, але теж чомусь проґавив появу небезпеки.

Але тоді виходило, що тварюка мала чудове маскування або взагалі здатність пересуватися невидимою, а може, впливала здалеку на пильних вартових якоюсь хитрою магією, щоб приспати їхню пильність. Так чи інакше, залишати без уваги таке нахабне викрадення мого бійця було ніяк не можна, і потрібно було негайно діяти.

Чіткий слід волочіння по віковому пилу вів до дальніх дверей коридору. Їхні стулки були прочинені, і я обережно штовхнув одну з них лезом глефи. За дверима знайшлася невелика кімнатка з квадратним люком у кам’яній підлозі. Сама кришка люка валялася тут-таки поруч, її завіси й засув давно проіржавіли та стали цілком непридатними. Я вкрай обережно зазирнув униз, щомиті очікуючи раптового нападу зубастої тварюки. Але ні, ніхто на мене не кинувся, а люк вів до темного підвалу. Сходи вниз, якщо колись і були, тепер від них не залишилося й сліду, і єдиним способом кинутися навздогін за чудовиськом було хіба що стрибнути до підвалу.

— Смолоскип мені, живо!!! — гаркнув я, і відразу кілька орків наввипередки почали кресалами запалювати заготовлені перед походом промащені смолоскипи.

Висота виявилася не надто великою, лише метри три. Унизу в мінливому світлі вогнів було видно земляну підлогу якоїсь комори чи чогось подібного, а також численні стелажі з ганчір’ям і старими ящиками.

— Там у цієї змії нора, — припустив хтось з орків нервово тремтячим голосом, — і цією норою змія заповзла до нашого будинку. Вождю, нам не пролізти у вузькі тунелі, які прокопала змія, тож Зандира не врятувати.

Решта орків відразу згідно закивали, лізти до невідомих тунелів не хотів ніхто. От же боягузи! І це найкращі з найкращих бійців моєї армії⁈ Язик просто свербів висловити тепер усе, що я про них думаю, але я стримався, хоча й насилу. І звинувачувати орків у боягузтві не став, оскільки навіть вождеві племені горді воїни таких слів не пробачили б, і справа могла закінчитися відразу кількома викликами на поєдинок.

Замість звинувачень у боягузтві я наголосив на іншому, невдоволено процідивши крізь зуби.

— Ідіоти! Потрібно було краще вчитися й частіше спілкуватися з мисливцями, щоб не верзти такої дурні. Змії не риють нір, у них для цього немає кінцівок. Унизу напевно є нормальний коридор і вихід назовні, яким змія й приповзла. І якщо тварюка змогла протягти там Зандира, то й ми теж проліземо. Так… — я оглянув бійців, які зібралися, і зупинив погляд на Фихові Довгому Списі. — Боєць твого десятка вважається живим, доки ми не переконаємося у протилежному. І твій обов’язок як десятника всіма силами намагатися врятувати Зандира, тож ти підеш зі мною!

Після цих слів із глефою в правій руці й смолоскипом у лівій я просто стрибнув униз. Чудово розумів, що дію надто самовпевнено й нерозважливо, але саме так, на моє глибоке переконання, і мав учинити справжній командир, у якого ворог щойно викрав бійця. Приземлився я вдало й відразу відійшов убік, щоб мені на голову не звалився масивний орк у кольчузі та зі зброєю. Фих справді набрався мужності й пішов за вождем до небезпечного підвалу, але гепнувся зі страшенним гуркотом, та ще й повалив сусідній стелаж із якимось металевим мотлохом і здійняв хмари пилу. Міцний орк не забився, але якщо небезпечна змія до цього й не знала про нашу присутність, то тепер ми повідомили про неї всій окрузі.

Я пройшовся коморою, високо піднявши над головою смолоскип і розглядаючи тіні по кутках. Десятки, сотні потемнілих старих ящиків на перекошених і вкритих пліснявою стелажах, така сама темна волохата пліснява була всюди й на стінах. Тут, у не такій уже й великій коморі, величезній змії зовсім не було де сховатися, але в дальній стіні були зірвані із завіс двері, що вели кудись у темряву.

— Світи мені! — я передав смолоскип оркові, сам же перехопив глефу обома руками й зі зброєю напоготові рушив у темряву.

Оце так! Від картини, яку я побачив у наступній кімнаті, у мене навіть відвисла щелепа. У темному кутку на купі мотлоху й якогось ганчір’я ховалася ціла кладка великих кулястих яєць, кожне розміром не поступалося баскетбольному м’ячу. Темно-сірі, майже чорні, вони були вкриті не звичною шкаралупою, а чимось дивним, схожим на загрубілу шкіру. Я підійшов ближче й попросив орка підсвітити. Одинадцять зміїних яєць. На дотик вони виявилися шорсткими й, як мені здалося, трохи пульсували. Фих уже заніс був списа, збираючись перебити яйця чудовиська в кладці, але я зупинив орка.

— Зачекай, вони можуть бути цінними! Може, лікарям знадобляться для виготовлення якихось рідкісних зіль або шамани використають їх як підношення духам-захисникам. Але… — я спантеличено оглянувся, — куди нам іти далі? І куди могла подітися така величезна зміюка?

Друга комора розмірами відповідала першій, але, крім кількох порожніх бочок біля протилежної стіни, у ній нічого не було. Не було й інших дверей, окрім тих, якими ми сюди прийшли. Я підвів очі вгору й… незрозуміло, хто здивувався більше — величезна луската тварюка, яка звісилася зі стельового люка й виявила чужинців у схованці зі своїм безцінним потомством, чи я, побачивши просто над собою на відстані простягнутої руки голову завбільшки з холодильник.

Якщо відкинути всі лайливі слова, що мимоволі вирвалися в мене, можна сказати, що я взагалі промовчав. Але хай там як, саме я відреагував першим.

Колючий удар вістрям глефи в одне з двох величезних немиготливих очей із вертикальними зіницями! Вийшло майже випадково, у ту мить я взагалі не думав про те, що погляд василіска небезпечний, і цілив просто в найуразливіше місце на броньованій голові. І відразу після удару — відчайдушний стрибок убік і перекат через спину, оскільки змія вже роззявляла зубату пащу, готуючись напасти.

Я ухилився в останню мить, і голова з пащею, що зачинилася з брязкотом капкана, глухо вдарилася об підлогу. Миті я не проґавив, схопився й завдав глефою двох розмашистих рубальних ударів по зміїному черепу й шиї біля голови тварюки, після чого знову відскочив. Прилетів спис, кинутий Фихом, але тверду луску василіска він не пробив і з дзенькотом відскочив, мало не зачепивши мене. Міцною виявилася тварюка. І живучою, оскільки глибокі рани, завдані магічною глефою, її не вбили. Ось тільки наш супротивник, схоже, взагалі не очікував опору від тих, кого звик сприймати лише як здобич, до того ж у перші секунди бою отримав дуже болючі рани. Тому страшна гадина вирішила відступити, і величезна голова слідом за лускатою шиєю, що мерехтіла у світлі смолоскипа, втягнулася назад до стельового люка.

— Утече! — закричав я у відчаї й наказав великому оркові підсадити мене.

Фих розгубився, не знаючи, що саме йому робити, але я сам застрибнув оркові на могутню шию, підтягнувся й заліз у люк, при цьому навіть не випустивши свою зброю, що показала гарну ефективність. Про те, що смолоскип залишився внизу, я якось не подумав, але з полегшенням побачив, що до цього нового коридору проникає сонячне світло. Судячи з усього, тут був вихід на задній двір багатого особняка, яким слуги колись користувалися, щоб завантажувати припаси до підвальних комор. І саме до виходу на сонячний двір тепер відчайдушно поспішала величезна змія, звиваючись товстим тілом, сіпаючись і рухаючись наче ривками.

Лише тепер на світлі я зміг роздивитися свого супротивника. І треба сказати, зовсім не злякався, а радше розгубився від побаченого. Для такої величезної голови й товстої шиї тіло василіска виявилося непропорційно коротким — лише метрів сім, щонайбільше вісім. Товсте, діаметром десь із бочку для води, із кістяним гребенем посеред спини й укрите численними роговими наростами на кшталт шипів. Поранена тварюка відчайдушно намагалася врятуватися, зовсім не думаючи про опір, і це додало мені сил та впевненості.

Я наздогнав зміюку й почав шматувати її тіло рубальними ударами глефи. Отримуй! І ще! І ось тобі добавка! Коридор був не дуже широким, та й стеля виявилася низькуватою для повноцінної роботи древковою зброєю, тож я відкинув глефу й витяг із піхов свій новий зачарований меч. Може, й дарма, оскільки тварюка вже виповзла на відкритий простір, хоча одного-єдиного удару по шиї вистачило, щоб велетенська голова відокремилася від тулуба, а тіло василіска забилося в конвульсіях. Є! Перемога! Я перевів дух.

Але не забув про свою початкову мету й, підбігши до помітного здуття на тілі василіска, мечем обережно розпоров у цьому місці черево. Як я й думав, усередині був зниклий орк. Зандир вивалився з розпоротого черева змії, весь укритий смердючим білим слизом, кров’ю й якоюсь іншою їдкою гидотою, від дотику до якої мені боляче обпекло пальці. Шкіра орка злазила цілими шматками, а на його грудях і шиї виднілися чорні сліди від укусу. На жаль, боєць був мертвий, я не встиг його врятувати…

Із коридору з’явився Фих Довгий Спис, який теж слідом за мною піднявся з підвалу. Десятник орків присів біля загиблого товариша й переконався в його смерті, після чого перевів погляд на велетенську рептилію.

— Байкар тош дуґе («жах темних печер», мова орків). Чув, що лише найсильніші й найбезстрашніші з воїнів-орків можуть похвалитися такою рідкісною здобиччю. Після такої славної перемоги шаман племені робить воїнові-оркові татуювання у вигляді чорної змії, яка обвиває ліву руку, а воїн може взяти за дружину будь-яку дівчину зі свого племені або навіть прийти по дружину до інших племен свого роду. Героєві не заведено відмовляти, це його законна нагорода за хоробрість.

Треба ж! Я сходив по глефу, яку впустив під час бою, потім обійшов навколо мертвої гадини, розглядаючи рідкісний трофей. Мимохідь ударом металевої кулі на наверші зброї зніс череп невідомо звідки взятому тут, на задньому дворі, скелетові, який, схоже, прийшов на шум. Розтиснув василіскові щелепи вістрям глефи й оглянув пару висувних верхніх іклів, кожен завбільшки з короткий меч.

— Думаю, виламати їх і забрати собі, з таких іклів напевно можна зробити щось цікаве. Та й отрута у василіска, наскільки я чув, дуже-дуже сильна, тож залози теж потрібно вирізати. Та й узагалі тут цінні шкура, зуби, а в підвалі яйця…

— І м’ясо байкар тош дуґе теж дуже цінне, — додав свої п’ять копійок десятник орків. — Кажуть, що смажене воно смачне й додає відваги. Завжди мріяв скуштувати!

— Отож! Тож збігай по наших хлопців, нехай прийдуть сюди, на подвір’я. Потрібно буде вирішити, що робити із цією масивною тушею. Не хочу залишати здобич тут, де її швидко розтягнуть падальники, — я вказав на зграї чорних птахів, які кружляли над нами в синьому небі. — І старшу жрицю Ванду теж приведи сюди. Може, цілителька знає, що ще можна добути з туші василіска.

Зрештою василіска — а це справді виявився він, досвідчена старша жриця Ванда підтвердила — вирішили перевезти до нашого табору, щоб спокійно займатися його розбиранням, не боячись нападу скелетів або когось гіршого. І поки решта орків із дощок і колод, зібраних у зруйнованому місті, споруджували волокушу для перетягування двотонної зміїної туші, один боєць збігав до табору й підігнав до виходу з долини міцний віз, з якого для зручності люди Мансура зняли верхній тент.

Цілком тварюка не помістилася, тож василіска довелося розрубати на дві частини й вивозити у два заходи. До воза завантажили й тіло загиблого бійця, і всі яйця василіска, і дещо зі знайденої в багатому особняку здобичі — переважно мідний і бронзовий посуд, кілька великих розписаних керамічних ваз, а також металеве начиння на кшталт жаровень, свічників та різного дріб’язку. Тільда, яка вже прийшла до тями, активно допомагала й бідкалася, що сьогоднішня експедиція до проклятої долини, схоже, закінчилася, а вона через прикре поранення пропустила найцікавіше. Так, сонце вже хилилося до заходу, а я не хотів залишатися в загубленій долині на ніч — якщо навіть удень у ній вистачало небезпек, то вночі нам там точно не було чого робити.

Оскільки з дровами для вогнищ біля поселення гоблінів було сутужно, віз із тілом Зандира ми направили на захід до земель Жовтої Риби, щоб родичі загиблого могли влаштувати героєві належні вогняні проводи. Заодно відправили на цьому возі й частину трофеїв — багато цінного м’яса, а також голову василіска, щоб досвідчений у виготовленні опудал шаман Злидень Йорго зробив із неї трофей на стіну. Також я переслав ремісникові поселення Розумної Сови ікла василіска з наказом зробити з них парні клинки для темношкірої героїні. Так, Мурена так і не знайшла другого кинджала, втраченого в бою на болотах, до пари тому, що залишився, і дуже через це переживала. Прикликана героїня стверджувала, що її зброя магічна, ось тільки її потенціал розкривається лише тоді, коли обидва клинки разом.

Подивитися на василіска масово прийшли й гобліни з місцевого поселення. І якщо вранці вони поводилися боязко, зовсім не впевнені, чи варто спілкуватися з орками, порушуючи заборону свого вождя, то надвечір жителі відверто начхали на всі заборони. Торгівля пожвавилася, і якщо за весь день гобліни купили в нас лише трохи солі й копченої риби, то тепер ажіотажний попит виник не лише на сіль та рибу, а й на м’ясо василіска. В обмін нам пропонували звірині шкури, свіжі й сушені ягоди з грибами, а також дрібні необроблені камінці фіолетового кольору — можливо, природні аметисти, хоча я зовсім не фахівець із напівдорогоцінного каміння.

Знайшлися й гобліни, які запевняли мене, що чудово розуміються на травознавстві. Із такими я проводив співбесіду й у більшості випадків із ганьбою проганяв шахраїв-шарлатанів, нездатних відрізнити м’яту від вересу або ягоди бруслини від болотяної кислиці. Але одного молодого гобліна на ім’я Амра я все-таки допустив до роботи травником у племені Жовтої Риби й наказав йому збирати речі, щоб завтра разом з усією родиною він міг вирушити возом далеко на захід. Як «підйомні» видав гоблінові продуктовий набір із мішка борошна, риби й сушеного м’яса та наказав після прибуття на місце знайти мера поселення Чорної Риби, який підшукає його родині житло.

Тим часом достигло засмажене на вогнищі, а перед цим добре промариноване у вині й оцті м’ясо василіска, і почався вечірній бенкет. Усіх сторонніх із табору ми вигнали, вартових розставили, тож ніщо не заважало моїм оркам і гостям з обох Імперій відпочивати після важкого дня, танцювати біля вогнища й співати пісень, запивати соковите м’ясо з хрусткою золотавою скоринкою привезеним вином і милуватися яскравим зоряним небом.

— Як же добре! — темношкіра героїня, яка сиділа біля мене, уперше від часу прибуття на мої землі скинула маску вічної серйозності й просто раділа життю. — Я вже й не пам’ятаю, Альваре, коли востаннє отак відпочивала, а не тяглася на чергове завдання, не лежала без сил після виснажливого тренування або не валялася поранена в лазареті. Навіть шкода, що колись доведеться повертатися до звичного життя й знову ставати, як мене назвав дехто… — Мурена мимоволі скосила очі на біловолосу подругу, яка танцювала у світлі вогнища й безтурботно сміялася, — ланцюговою псиною церковників, що кидається на ворогів церкви за миску юшки.

— А навіщо ти продовжуєш служити церковникам, якщо тобі не до душі таке життя? — прямо запитав я, і Мурена надовго замислилася.

Потім усе-таки спробувала дібрати відповідь.

— А як інакше? Церква врятувала мене від розправи натовпу. Навчила всього, що я вмію. Церква захищає мене від убивць Теократії. Ти просто не розумієш, Альваре, що означає бути прикликаним героєм.

— Ну так, куди вже мені таке зрозуміти? — уїдливо відповів я, але співрозмовниця не здогадалася, що їй відповідають із глузуванням, і почала докладно розповідати.

— Інші звичаї в незнайомому світі, інші закони, перебудуватися було дуже складно. А ще я дуже відрізняюся від усіх навколо, й ніде, крім церкви, не могла знайти прихистку. До того ж ти, напевно, не знаєш, але героям для посилення потрібні демонічні ядра. Причому що далі, то більше цих ядер потрібно. Де, як не в церкві богині Морани, я дістану таку рідкість? Але «за просто так» ядер не отримати, ось і доводиться мені горбатитися й виконувати за святенників усю брудну роботу.

— І скільки посилень ти вже пройшла? — поцікавився я, і Мурена, завагавшись на секунду, відповіла, що пройшла чотири ступені.

— Тепер попереду п’яте піднесення. Необхідний для нього досвід я набрала вже давно, але потрібно добути три помаранчеві демонічні ядра. Така рідкість на дорозі не валяється, і навіть за величезні гроші отримати такі сильні ядра складно. Мої… — темношкіра дівчина затнулася, але все-таки промовила вкрай неприємне для себе слово, — господарі поки що знайшли одне ядро. І доки шукають іще два, я слухняно виконую всі їхні завдання. Убиваю, кого накажуть. Викрадаю людей. Буває, навіть катую. Але ця тема мені неприємна, Альваре, тож давай припинимо розмову.

Височенна темношкіра дівчина справді підвелася й пішла до вогнища, біля якого з десятником орків танцювала мініатюрна Тільда. Ось уже хто мав зовсім безтурботний вигляд, та ще й, схоже, знову перебрав вина. Вампірка справді поводилася надто сміливо й, розпалившись у танці, скинула верхню частину костюма вершниці, залишившись вище пояса в тонюсінькій і майже прозорій білій сорочці.

А тим часом надійшов вишуканий делікатес — одне з чорних шкірястих яєць василіска цілителька зварила в крутому окропі з настоями якихось трав, щоб «усі могли поласувати рідкісним частуванням». Решту ж десятка Ванда поклала в мішки із сіллю — так припинявся розвиток зародка, а зміїні яйця могли зберігатися дуже довго, мало не пів року. Для чого в алхімії чи лікарській справі використовують яйця василіска, цілителька точно не пам’ятала, оскільки сама такого рідкісного й дорогого інгредієнта жодного разу у своїй практиці не застосовувала. Але пригадувала, що яйця й хребці василіска якось продавалися в столичній магічній крамниці тисячолітнього міста Ульхейма, причому ціна такого товару була дуже й дуже високою — близько шести золотих монет за кожне яйце й по п’ятдесят срібних за хребець, при цьому весь привезений мисливцями товар покупці розібрали за пів дня.

Усе це наштовхувало мене на думку, що поспішати з подальшим просуванням на схід поки не слід, а вилазку до небезпечної долини варто повторити завтра, врахувавши помилки першого заходу. Ми ж ледве копнули, а вже здобули й рідкісні трофеї, і безцінну карту, і, можливо, навіть знайшли місце для нового міста, яке стане столицею племені Жовтої Риби й базою для подальшого розширення на схід. Для цього залишалася «дрібниця»: якось упоратися із сильною тварюкою, яка засіла в палаці, перебити сотні інших скелетів та винищити всіх василісків, що жили в долині, щоб вони не пожирали жителів. Із цими думками я вирушив спати, щоб як слід відпочити перед важливим завтрашнім днем.

— Скажи мені, чорнявко, — вампірка серед ночі розштовхала темношкіру подругу, яка спала поруч у шатрі, — а ти полізла б до темних тунелів за смертельно небезпечним василіском, щоб урятувати якогось орка?

— Я що, дурна? Звісно, ні! — відповіла невдоволена Мурена, після чого натягнула ковдру на голову й відвернулася від подруги, усім своїм виглядом показуючи, що хоче спати й розмову закінчено.

Але Тільду Ур-Вайєтт відповідь лише на одне поставлене запитання не задовольнила, баронеса явно була налаштована побалакати й сіла на своїй постелі.

— А от Альвар Завойовник туди поліз. І не просто поліз, а впорався з моторошною тварюкою, проти якої, чесно зізнаюся, особисто в мене немає жодних шансів. Узагалі до цього моменту я вважала, що вождь лише командує своїми орками та язиком плескати майстер. І не розуміла, чому ці тупі дикі громили підкоряються слабшій людині. А воно он як… А ти змогла б прикінчити василіска, чорнявко?

Темношкіра подруга довго не відповідала, але потім Мурена відкинула ковдру й повернулася обличчям до співрозмовниці.

— Думаю, так, змогла б, хоча супротивник справді серйозний. Тут головне не потрапити під гіпнотичний погляд, бо якщо подивитися василіскові в очі, то вважай, труну вже можна замовляти. Але якщо не дивитися, то це просто велика змія. Навіть не магічний звір із демонічним ядром усередині, а просто гадюка-переросток.

— Теж мені сказала… — фиркнула біловолоса, а потім змінила тему. — А про що ви шепотілися осторонь із вождем, коли я пішла танцювати?

— Мені здалося, що Альвар Завойовник намагався дізнатися мою ціну.

— Навіть так? — вампірка весело захихотіла. — Що ж, я цілком розумію його інтерес. Ти справді незвична для цих країв дівчина, притягуєш чоловічі погляди. Та й фігурка в тебе чудова. І на скільки він хотів тебе зняти? На пару клепсидр? Чи на всю ніч?

— Ти все-таки невиправна вульгарна дівка! — беззлобно відповіла Мурена, яка вже звикла до постійних шпильок подруги. — Наскільки я зрозуміла, йшлося про можливе наймання мене як прикликаної героїні. Альвар Завойовник обережно намагався переманити мене. Натякав, що я коштую більше, ніж мені платять церковники. Але я припинила цю небезпечну розмову.

— Ну й дурна! — випалила вампірка. — Я тобі вже давно прямо кажу, що ти не ланцюгова псина, щоб служити за миску кісток. Прикликані герої живуть у розкошах і отримують усе, що забажають. І лише ти задовольняєшся жалюгідними подачками.

Мурена не відповіла й знову відвернулася, накрившись ковдрою з головою. Тільда ж іще побідкалася через невдаху-вбивцю, але потім сама теж лягла.

— Гаразд, подруго, справді потрібно відпочити перед завтрашнім днем. Наскільки я зрозуміла, завтра підемо глибше до проклятої долини, до самого палацу. Альвар хоче подивитися, що там за сильна тварюка керує всією нежиттю. Це означає, що стара знову жбурлятиметься святою магією… До речі, її благословення діє, я навіть сама не очікувала! Просто мене одного разу намагалися вбити закляттям вигнання нежиті, й тоді було вдесятеро болючіше, ніж сьогодні, хоча жрець був слабеньким. А Ванда ж старша жриця й сильна, сперечатися не буду. Дюжину скелетів здалеку одним махом розвіяла! Якби вона вранці не встановила на мене захист своєї богині, може, й справді розвіяла б…

Рано-вранці з територій племені Жовтої Риби повернувся відправлений туди минулого вечора віз. Привіз міцного бійця-орка на заміну загиблому Зандирові, а також дюжину замовлених мною дубинок, окованих металевими кільцями, — значно ефективнішу зброю проти скелетів порівняно з короткими палашами, які входили до стандартного спорядження бійців-списників як доповнення до основної зброї.

Орки випробували дубини й залишилися задоволені, а дві, що залишилися, я запропонував Тільді й Мурені, оскільки обидві дівчини мали явні труднощі в боях зі скелетами, адже й кинджали прикликаної вбивці, й кігті, які вампірка відрощувала в бою, проти такої нежиті діяли дуже слабо. Тільда відмовилася відразу, зніяковіло зізнавшись, що ніколи не навчалася користуватися жодною іншою зброєю, крім природних кігтів і маленького стилета, який легко можна було ховати в сукні. А ось темношкіра дівчина взяла коротку міцну дубинку, а після невеликого тренування попросила ще й другу для лівої руки.

Також прибулий віз привіз особливий вантаж, над створенням якого майстри-орки працювали в спеціально облаштованій ще чотири седмиці тому майстерні в поселенні Горбаня. Розтирали на пил деревне вугілля, флотацією очищали від домішок і подрібнювали кристали сірки, ну й, звісно, змішували все це із селітрою, яку золотарі добували з вигрібних ям. Власної селітри в нас вироблялося мало, на всі задуми не вистачало. Але Яшко Красномовець знайшов цей товар на ринку міста Кролячі Ями — селітру багатії, пивовари й власники заїжджих дворів використовували для охолодження напоїв у спеку. Ми скупили в сумного торговця весь запас його селітри, яка не мала попиту серед покупців, а також домовилися про нові поставки. Селітра в нього виявилася брудною, з великою кількістю сторонніх домішок, тож її довелося розчиняти у воді, відфільтровувати від сміття й наново кристалізувати, але я разом із майстрами досить швидко опанував усі тонкощі цих процесів.

У всіх фантастичних творах кожен потраплянець із нашого світу обов’язково мріє відтворити порох, щоб здобути технологічну перевагу над ворогами. Ось тільки я не просто мріяв, а справді пішов цим шляхом і запустив виробництво чорного пороху, благо правильні пропорції інгредієнтів знав і зі шкільного курсу хімії, і знову ж таки з художньої літератури. Виготовлений порох майстри-орки сушили на сонці й пересипали до товстостінних глиняних глечиків, щільно затуляючи вузькі шийки папером, вимоченим у концентрованому розчині селітри.

Як не дивно, найскладніше виявилося отримати папір для ґнотів, а не реагенти для виготовлення пороху. Напевно, ґноти можна було робити з чогось іншого — наприклад, із вимоченої в розчині селітри сухої соломи, шматків тканини або просмоленої й просоченої олією клоччі. Але досліди показали низьку надійність і важкопрогнозований час горіння таких ґнотів, а тому я вчинив простіше й пустив на добру справу одну зі священних книг Луани. При цьому я дуже сподівався, що молода жриця не дізнається, а боги цього світу не покарають мене за святотатство. Зрештою, я ж для них старався, несучи вчення церкви «істинних богів» до глухих місць прикордоння.

Сьогоднішній віз привіз цілий ящик вогняних сюрпризів для нежиті — найімовірніше, весь запас продукції, який порохова майстерня виготовила за перший місяць. У ящику лежало двадцять невеликих керамічних глечиків із порохом, чверть із яких майстри-орки на моє прохання ще й обклали металевими обрізками та обмотали дротом, зробивши на ньому рівномірні насічки до половини діаметра. До цього ми випробовували таку зброю лише раз на віддаленому острівці посеред Бездонного озера, і тоді мій ікластий помічник позбувся половини вуха, хоча й перебував у човні метрів за тридцять від місця вибуху, а суха сосна на острові взагалі розкололася й упала. Тож дослід показав убивчу силу й великий радіус дії бомб, і сьогодні мало відбутися перше бойове випробування нової «диво-зброї» племені Жовтої Риби.

Із другим заходом до небезпечної долини зволікати не стали й вирушили відразу, щойно завантажили прибулий віз трофеями й отриманими від торгівлі товарами для зворотного шляху. Цього разу, щоб не гаяти часу на вже ґрунтовно зачищену від нежиті західну околицю проклятої долини, я повів загін до поміченої ще вчора двоповерхової будівлі фактично в самому центрі міста, неподалік від палацу з колонами. Мене ця споруда зацікавила тим, що всі двері й вікна першого поверху в ній були закладені каменем, а на другий поверх із землі вів хисткий пандус із недбало збитих дощок — мабуть, група мародерів або загін уцілілих колись давно намагалися втриматися там в оточенні нежиті. Не знаю, чим закінчилася та давня історія, але сьогодні неприступна вежа якраз була потрібна для моїх планів.

Швидкою перебіжкою, зустрівши дорогою лише двійко-трійко скелетів, яких мої орки й Вуглик легко упокоїли навіки, ми дісталися місця й видерлися нагору. Перевірили спуск на перший поверх будівлі й переконалися, що знизу жоден ворог до нас не дістанеться, а отвори закладені міцно. Стіни будинку виявилися високими й надійними, тож жодна тварюка із землі до нас теж не могла дотягнутися. Даху в нашому новому укритті не було, але летючих супротивників ми вчора за весь день не зустріли, та й місцеві гобліни жодного разу таких не бачили, що давало підстави припустити відсутність небезпеки з повітря. Після цього я відкрив принесений ящик, розставив бійців по периметру другого поверху, а могутній огр затягнув пандус із дощок нагору, прибравши єдиний вхід до нашого укриття.

— Преподобна мати, перевір, чи є тут поблизу нежить, — попросив я старшу жрицю, і Ванда невесело всміхнулася.

— Жартуєш, Альваре? Та тут усюди повно нежиті, майже в кожній сусідній будівлі вона є.

— От і чудово! Тоді зараз ми кричатимемо, сміятимемося, горланитимемо пісні й розповідатимемо сороміцькі анекдоти. Загалом намагатимемося якомога більше шуміти й привертати увагу, щоб стягнути до нашого укриття побільше скелетів. Хто хоче першим розповісти веселу історію?

— Я знаю непристойні й дуже смішні історії про служителів церкви старих богів! — зовсім як старанна учениця в школі, підняла руку вампірка.

Я скосив погляд на преподобну матір, але Ванда лише махнула рукою.

— Та нехай уже, розповідає. Самій цікаво послухати, що про нас базікають у володіннях злидня Кельнміїра.

Умовляти Тільду Ур-Вайєтт не довелося, і біловолоса вампірка, глузливо всміхаючись і не зводячи очей зі священниці, охоче почала розповідати. Не знаю, наскільки історія про жрицю «істинних богів», яка заблукала в горах, на свою біду зустріла зграю людожерів-ґвалтівників і безуспішно намагалася викупити в них своє життя, вважалася смішною в Західній Імперії, але вульгарною й кривавою вона вийшла однозначно. Я навіть не став перекладати її оркам, щоб не травмувати психіку своїх бійців. Натомість запропонував Фихові Довгому Спису на все горло заспівати одну з тих пісень, які орки горланять вечорами біля вогнищ, а його одноплемінникам — підтримати нашого «вокаліста».

Спрацювало! Уже за кілька хвилин перші скелети з’явилися на сусідніх вулицях і з усіх боків потягнулися до нашого укриття. А до кінця балади про юного хлопця-орка, який обирав між славою небезпечного бойового походу й мирним життям біля коханої дівчини, під стінами будинку скупчилося вже не менше пів сотні скелетів. Старша жриця приготувалася розвіяти їх масовим вигнанням нежиті, але я зупинив Ванду.

— Побережи сили, преподобна мати, вони ще можуть знадобитися. Та й нашу вампірку Тільду не хочеться зайвий раз ранити. Минулого разу після твого святого закляття баронеса помітно збагатила наш словник лайливими словами, прийнятими в Західній Імперії, і заявила, що без захисту від накладеного тобою благословення могла взагалі покинути наш світ. Тож учинимо інакше…

Мабуть, настав час застосувати сюрприз, заготовлений саме для такого випадку! Я попросив командира берсерків Би Живучу Тварюку запалити принесений смолоскип і його вогнем підпалив ґніт бомби. Темношкіра героїня Мурена єдина з усіх здогадалася, що зараз станеться, і кинулася на підлогу, прикривши голову руками. Яка ж молодець! Пам’ятає знання з нашого спільного світу!

— Усім присісти й затулити вуха руками! — закричав я й жбурнув бомбу в самісіньку гущу скелетів, які щільно скупчилися на доріжці, що вела до нашого будинку між двома рядами кам’яної огорожі.

Як же добряче рвонуло!!! Наше укриття аж підстрибнуло, а з повітря за кілька секунд посипалися уламки кісток і дрібні камінці. Покрутивши головою, щоб позбутися дзвону у вухах, я висунувся у віконний отвір і глянув униз. Вийшло навіть краще, ніж я розраховував. Мінус півтора десятка ворогів точно, ще стільки ж повзало тепер по землі без однієї ноги або навіть без обох. Та й у скелетів, які ще стояли, далеко не в усіх залишилися руки й навіть голови.

— Що це було⁈ — накинулися на мене з питаннями й орки, і Тільда з Вандою.

Постукавши по правому вуху, щоб остаточно позбутися противного дзвону, я відповів спершу людям, а потім те саме оркам.

— Алхімічна бомба зі словами святого письма з пророцтв Уваґа Наймудрішого, верховного жерця церкви Матері-Живиці. Дуже ефективна проти нежиті.

Я не збрехав жодним словом, саме зі сторінок цієї книги мої орки й робили ґноти для запалювання заряду. Але прозвучало дуже мудровано й переконливо, навіть преподобна мати згідно закивала й пригадала, що святий Уваґ Наймудріший, який жив чотириста років тому, саме й уславився дослідженнями життя після смерті та багато часу проводив у своїй лабораторії, вивчаючи зомбі й нижчих вампірів.

А тим часом гуркіт вибуху рознісся всім напівзруйнованим містом, і до нашого укриття з усіх боків потягнулися десятки й сотні скелетів найрізнішого ступеня збереженості. Деякі зі зброєю й в обладунках, інші без усього, один узагалі в розкішних латах і з палаючим мечем у кістлявій руці. Причому цей мертвий лицар віддавав якісь нечутні нам накази й указував рукою з мечем на купу старих колод, а велика група нежиті слухняно розбирала їх. Я не став перевіряти, навіщо скелетам знадобилися будівельні матеріали, і попросив преподобну матір Ванду про всяк випадок прибрати цього лицаря закляттям вигнання нежиті, оскільки цей командир мені дуже не сподобався. Після його смерті решта скелетів справді знову перетворилася на тупу безмозку масу, покидала колоди й пішла безладно товпитися під стінами нашого укриття.

Також я попросив Ванду святою магією зняти скелета-спостерігача в зотлілому плащі, який з’явився за п’ятнадцять метрів від нас на даху сусідньої будівлі. А також арбалетника, що повільно брів унизу вздовж стіни, чия зброя, попри минулі століття, мала цілком справний вигляд. І двох скелетів-магів із кривими посохами, які не поспішали наближатися й, схоже, щось замишляли. Нарешті небезпечні супротивники закінчилися, а я вирішив, що нежиті під нашими стінами зібралося вже досить для застосування другої бомби.

— Затуліть вуха долонями й трохи прочиніть рот, — порадив я бойовим товаришам і підпалив ґніт «підсиленого» глечика, у півтора раза більшого, обкладеного іржавими цвяхами й обмотаного мідним дротом.

Йосип босий… Рвонуло так, що перший вибух порівняно із цим здавався нешкідливою дитячою хлопавкою. Гул у голові стояв такий, що я не втримався й сів на кам’яну підлогу. Відчув на обличчі щось гаряче й мокре, приклав долоню й побачив, що з обох ніздрів тече кров. Мабуть, мої ремісники переборщили з потужністю заряду…

Преподобна мати щось говорила, стривожено дивлячись на мене згори вниз, але я її не чув. Схоже, жриця пропонувала мене зцілити, оскільки зрештою все-таки простягнула фіал із рожевою рідиною. А от нецензурну лайку Тільди, у якої теж текла носом кров, я міг читати навіть із утраченим слухом просто по губах вампірки. Із придатних до друку слів у її промові траплялися лише вигуки.

Я відкоркував виданий цілителькою фіал і випив. Лікувальне зілля подіяло, кров перестала текти, а потім відновився й слух. Але минуло ще десь пів хвилини, перш ніж я більш-менш прийшов до тями й зміг підвестися. Визирнув у віконце й зрозумів, що третьої бомби вже не знадобиться — весь простір перед нашою будівлею був усіяний уламками кісток, а скелети, які ще ворушилися, здебільшого залишилися без рук і ніг. Поступово оговталися й орки. І навіть Тільда перестала терзати мій слух образливими висловлюваннями про цілковиту відсутність у вождя орків інстинкту самозбереження разом із мозком і визнала, що вже прийшла до тями.

— Ставте пандус назад, — указав я чорному Вугликові й оркам на збиту зі старих дощок прогнуту конструкцію, яка тепер більше нагадувала рампу. — Усі разом спускаємося й добиваємо скелетів!

Ех, це було весело! Огр своєю величезною масивною палицею, а орки дубинами й ятаганами трощили скелетам кістки та збивали черепи, змагаючись між собою, у кого голова супротивника відлетить далі. З очевидною перевагою переміг Вуглик, який своєю трипудовою палицею запустив череп одного скелета аж за межі проклятої долини. Бійці-орки, які скучили за активною справою, котком пройшлися не лише навколо нашої будівлі, а й сусідніми вулицями, знаходячи й добиваючи покалічену вибухами нежить, яка вже не становила серйозної загрози. За десять хвилин усе було скінчено.

Розкішний обладунок командира армії скелетів сильно постраждав від вибуху й навряд чи підлягав відновленню. А ось його сяйливий дворучний меч я знайшов устромленим у дерево на сусідній вулиці, і магічний клинок мав пристойний вигляд як для зброї, за якою багато сотень років узагалі не доглядали. На сріблястому лезі без жодної плямки іржі виявилося кілька незначних щербин. Шкіряне обплетення руків’я потребувало заміни, ну й кілька самоцвітів випало з гнізд на гарді — справжня дрібниця, усе це було нескладно виправити.

Головне — магія клинка працювала, і варто було взяти меч до рук, як навколо леза з’являвся червоний ореол, а в повітрі лунав легкий тріск. Не вогонь, оскільки метал залишався холодним, та й меч нічого не підпалював, тут було щось інше. Якою хитрою магією був наділений клинок, не зрозумів ані я, ані мої гості з Імперій, але, за словами Тільди, будь-який давній магічний клинок уже сам по собі коштував шалені гроші. І хоча сам я не вмів користуватися дворучним мечем і не планував опановувати це мистецтво, віддаючи перевагу древковій глефі, однаково трофей був дуже цінним, і я обов’язково розраховував знайти гідне застосування шляхетній зброї.

Коли бій і збирання трофеїв закінчилися, я вишикував своїх бійців, привітав із блискучою перемогою й переконався, що ніхто з орків не був укушений чи поранений. Після чого вказав підлеглим на палац правителя — у місті ми ворога розбили, і настав час показати порожньоголовим скелетам та диким зміям, хто тепер нова влада в загубленій долині. Натхненні орки тричі прокричали моє ім’я, Вуглик звалив на плече ящик із пороховими бомбами, і ми впевнено рушили вперед. Але не пройшли й половини відстані до сходів мармурового палацу, як старша жриця застережливо підняла руку й зажадала, щоб усі зупинилися.

— Насувається щось страшне, Альваре, я це відчуваю. Попереду зосереджується найсильніша магія, у мене аж волосся дибки стає. Наш головний ворог готує удар магією смерті. Настільки могутній, що ніхто живий не зможе вціліти.

Оце так… А тим часом над зруйнованим палацом у цілковито чистому ранковому небі раптом невідомо звідки з’явилися чорні хмари. Закручуючись велетенською спіраллю, яка щосекунди розширювалася, вони дедалі швидше розганялися, заповнюючи небо, і вже за хвилину яскравий день змінився ніччю. Палац накрило напівпрозорим блідо-фіолетовим куполом, і старша жриця відверто злякалася. Особливо коли побачила, що межі купола почали розширюватися, захоплюючи дедалі більшу частину давнього міста.

— Кістяний храм! Порятунку від нього немає, ми всі помремо й станемо нежиттю!

Ванда явно розуміла, що відбувається, ось тільки на мої запитання відповідати відмовилася, безперестанку молячись. А тут іще яскраво-зелені й фіолетові блискавки з тріском та гуркотом почали зриватися з похмурого неба, освітлюючи потемнілі й притихлі давні руїни, а потім із чорних хмар почали падати перші поодинокі краплі зливи, що насувалася.

— Ай! — болісно заверещала Мурена, розтираючи рукавичкою поголену наголо маківку. — Обережно! Цей дощ пече!!!

— Туди! — я вказав своїм супутникам на дверний отвір найближчого будинку, де можна було сховатися, нехай і не від стіни магічного купола, що невблаганно наближалася, але хоча б від їдкої кислоти з неба. Ось тільки сам я щодуху побіг в іншому напрямку.

Магія безпосередньо на мене не діяла, це мені пообіцяла дочка Богині Смерті, тож дивного фіолетового купола я особливо не боявся. А от чи роз’їдатиме мою шкіру спричинений магією кислотний дощ, перевіряти мені якось не хотілося, тому я поспішав до палацу, щоб саме в ньому сховатися від отруйної смерті з небес. Проскочив крізь напівпрозору стіну купола, зовсім нічого не відчувши, і побіг угору сходами.

Мій супротивник уже чекав на мене на майданчику на самій верхівці сходів. Місцевий володар нежиті мав вигляд високого й темного моторошного силуету, який завис просто в повітрі, тож у моїй голові відразу виникла купа запитань. Він привид? Примара? Тінь? Щось інше? Ясно було лише, що це якийсь різновид нежиті, дуже сильний і здатний до магії смерті. Усе свідчило про те, що зараз мені доведеться дуже несолодко, особливо якщо тварюка прикличе полчища своїх прислужників.

Ось тільки…

Чорна тінь опустилася на кам’яну підлогу й зменшилася втричі, наче здулася. У моїй голові пролунав голос, сповнений безмежної втоми й приреченої спустошеності.

— Ось і все… Убивця, посланий правителем Сходу Імператором-драконом Дагоном Сі-Анорі, зумів зруйнувати мої чари. Як і рештки моєї армії перед цим. Роби вже швидше свою чорну справу, і закінчимо на цьому тисячолітню війну. Я, Тобіас Одинадцятий, останній намісник і захисник західного заслону Туранського гірського царства, помру з честю й гордістю, але не схилюся перед тобою і твоїм крилатим господарем!

Що??? Я нерішуче зупинився й навіть опустив глефу. Який іще посланець дракона, що за гірське царство? Зрозуміло було лише те, що мене з кимось переплутали. А тим часом чорна тінь не нападала й неквапливо продовжувала свою пишномовну промову.

— Вісім довгих століть я утримував західний заслін. Я присвятив цій справі все своє життя, як і всі десять намісників до мене. І навіть після смерті віддано виконував свій обов’язок. Але настав мій час відпочити. Чого ти чекаєш, убивце? Ось він я перед тобою, останній захисник колись великого й гордого царства. Пронижи мене й виконай свою роботу. Присягаюся, я не тікатиму й не ховатимуся. І з честю прийму твій удар.

Тінь справді нерухомо зависла за три метри від мене, і мені нічого не вартувало розсікти її глефою чи магічним мечем. Але натомість я відклав зброю й сів на уламок мармурової колони.

— Тобіасе Одинадцятий, я правильно почув твоє ім’я? З чого ти вирішив, що я посланець правителя Імперії Сходу?

— Незнайомцю, не крути, на тобі мітка Богині Смерті Морани, її захист і благословення. Ані в Південній Імперії, ані в Західній богиню смерті не шанують. Там у пошані Бог Війни та його дружина Богиня-Мати. Залишається лише схід. Лише крилатий Імператор Дагон.

Відстав же він від життя!

— Навіть не знаю, із чого почати, Тобіасе. Розповісти тобі, що Південна Імперія впала сім століть тому під натиском демонів? Що Імператор-дракон на троні Східної Імперії змінився і вже шість століть там править Валентайн Сі-Анорі, який, можливо, навіть ніколи не чув ані про тебе, ані про Туранське царство? І що в Західній Імперії старих богів узагалі не шанують. Ти однаково цьому не повіриш. Тож зробімо так. Ти розповіси мені про Туранське гірське царство, а я за цей час вирішу, що з тобою робити.

Розмова з духом вийшла дуже довгою. За цей час чорні хмари над давнім містом розвіялися, унизу біля сходів палацу з’явилися мої друзі, живі й здорові, але я жестами попросив їх поки не наближатися, оскільки було незрозуміло, як дуже сильний і зовсім не обізнаний із сучасною ситуацією злий дух відреагує на появу в його палаці чужинців. Нарешті Тобіас Одинадцятий закінчив свою розповідь і відповів на всі запитання, які мене цікавили. Настав час вирішувати його долю, і я знову взяв до рук глефу.

— Тобіасе Одинадцятий, я тебе вислухав. Ти чесно виконав свій обов’язок і захистив довірене тобі місто, західний заслін колись багатого й гордого Туранського царства, яке самотужки билося проти трьох великих Імперій. Ти заслужив спокій, і якщо попросиш, я подарую його тобі. Але маю іншу пропозицію. Я, Альвар Завойовник, відроджую могутню й сильну державу в цих краях. Тут, у захищеній від усіх вітрів долині, знову стоятиме квітуче жваве місто. І мені знадобиться надійний і відданий намісник, який чудово знає західний заслін і стежитиме в цьому місті за порядком. До зустрічі з тобою я розглядав на цю роль кандидатури своїх армійських командирів, але ти видаєшся мені правильнішим вибором. Цікаво?

— Цікаво, не приховуватиму. І що мені потрібно зробити, щоб стати твоїм намісником, Альваре Завойовнику?

Ох, яка ділова хватка! Відразу до справи, без зайвих прелюдій!

— Ти даси мені присягу на вірність і окрему присягу не завдавати шкоди жителям міста, після чого станеш духом-захисником цієї долини. Вище за тебе в ієрархії буду лише я, ще вище — Богиня Смерті Морана, усі інші тобі не указ. За межі долини ти не виходитимеш, хіба що я попрошу заради якихось важливих справ, але тут — твої володіння, і тут ти повноправний господар. Тут ти оберігатимеш жителів від хижих звірів та отруйних змій, захищатимеш їх від набігів диких огрів із гір, а також від злодійкуватих гоблінів. А жителі долини поклонятимуться тобі, Тобіасе Одинадцятий, і приноситимуть дари до твого храму…

— Навіщо мені їхні дари? Я давно неживий, і мені немає жодної радості ані від монет, ані від смачної їжі, ані тим більше від красунь-наложниць.

— Тобі самому дари, може, й не потрібні. Але жерці й шамани, які доглядатимуть твій величний храм, чиститимуть твої незліченні статуї й розповідатимуть про Тобіаса Одинадцятого своїй пастві, цілком живі істоти, їм потрібні їжа, одяг і все інше. Жерці потрібні, щоб народ тебе знав і прославляв. Що більше буде обожнювання, що більше жителів мешкатиме в долині й що щасливішими вони будуть, то сильнішим станеш і ти — їхній дух-захисник.

— Мене влаштовує така роль! Кажи слова присяги на вірність, і я повторю їх за тобою, новий господарю!

Я прийняв присягу на вірність від неживого намісника й розпитав духа про стан справ у долині. Порушників тут давно не було, якщо не брати до уваги мого загону орків, хіба що поодинокі гобліни іноді заходили зі східного чи західного боку й обшукували зруйновані споруди. Але все більш-менш цінне зелені злодюжки з крайніх будинків давно винесли, а до центру міста потикатися побоювалися через скелетів та отруйних змій. До того ж сімейство василісків, яке оселилося в долині років п’ятнадцять тому, було справжнім жахом для гоблінів і чудово відлякувало крадіїв.

У самій долині таким великим створінням, як василіски, не вистачало їжі, й вони давно пожерли тут усіх звірів і птахів, а потім із голоду й власних дитинчат із кількох виводків. Останнім часом ці небезпечні тварюки полювали на змій або шукали поживу в поселеннях гоблінів на сході, уперто тримаючись за прокляту долину й відмовляючись її покидати. Але після загибелі своєї подруги величезний самець, який десь причаївся, теж невдовзі піде з долини, так припускав Тобіас Одинадцятий.

Розпитав я й про місцеві мідні штольні, про які раніше розповідали гобліни. Мідь і срібло тут справді колись видобували, намісник це підтвердив, але всі більш-менш придатні жили давно були вичерпані, і цінність західного заслону полягала зовсім не у видобутку металу. Це була природна фортеця на західному кордоні гірського царства, яку не зміг узяти жоден ворог. Торговий пост, через який ішов потік товарів і в якому осідали прибутки від мита. І просто тихе спокійне місто, де були розвинені численні ремесла й процвітало мистецтво.

Запитав я й про цінності, які, можливо, зберігаються в палаці або інших будівлях і які можна буде використати для наймання будівельників та закупівлі всього потрібного для відновлення міста. Але тут Тобіас мене розчарував, повідомивши, що всі запаси золота, «істинного срібла» — міфрилу — і чорного заліза ще за життя були відправлені ним правителю Туранського гірського царства Валінору Другому. Цареві, який вів війну, були потрібні величезні кошти на оплату праці незліченних найманців, закупівлю зброї в підгірних дварфів і подарунки драконам Хребта Владик, яких цар щедрими дарами намагався переманити на свій бік.

Із драконами не вийшло, крилаті велетні відмовилися втручатися в чужу й незрозумілу для них війну між іншими істотами, тож гори золота цар витратив даремно. Не все було гладко й із дварфами, як розповів мені немертвий співрозмовник, і деякі клани довгобородих відверто обдурили царя, взявши передоплату, але зброї та обладунків так і не надали. Це було дивно, дварфи зазвичай пишалися своєю чесністю й навіть не підписували угод на папері, покладаючись на дане слово. Але клани Дубощита й Міцної Долоні порушили своє слово, схоже, вирішивши, що дні людського Туранського царства полічені, ніхто ніколи не прийде вимагати борг, а обман не розкриється.

Розлючений Валінор Другий тоді метав громи й блискавки, тиснув на всіх своїх намісників і вимагав від них дедалі нових поставок золота й цінних металів. Але потік торговців із початком війни вичерпався, нікому стало платити мито, скарбниця західного заслону спорожніла, й одного разу сталося неминуче: намісник Тобіас Одинадцятий не зміг виконати наказ володаря. У листі намісник постарався докладно пояснити ситуацію, але однаково за кілька седмиць отримав від Валінора Другого оксамитовий згорток із розкішним кинджалом — за колишні заслуги цар зробив йому подарунок, запропонувавши самостійно піти з життя, щоб уникнути ганебної страти на ешафоті.

Тобіас Одинадцятий виконав суворий наказ, але перед цим зробив деякі приготування, благо все життя вивчав некромантію й непогано на ній розумівся. За кілька років він отямився вже у вигляді злого темного духа й знову очолив західний заслін, обидві стіни якого на той час уже були пробиті, а населення скоротилося вп’ятеро й складалося переважно з нежиті. І вже в такому безтілесному вигляді багато років керував обороною міста від полчищ загарбників із заходу й сходу, поповнюючи власну армію за рахунок убитих ворогів, доки в якийсь момент супротивники несподівано не закінчилися й ніхто більше не турбував західний заслін.

— Почалося вторгнення демонів до Елати, й могутнім Імперіям стало не до далекої непокірної фортеці в передгір’ях Хребта Владик, — припустив я, і Тобіас Одинадцятий погодився.

Хай там як, сюди демони не дісталися — Володаря Демонів теж не цікавило напівзруйноване місто, заселене самими скелетами, а може, він узагалі про нього не знав. Настала епоха безчасся й затишшя. Одного разу років п’ятсот тому на дах палацу приземлився величезний червоний дракон Аждахак Вулканор із числа тих, із ким намагався домовитися правитель гірського царства, темний дух навіть піднявся в повітря й указав мені на сліди величезних пазурів на мармуровій плиті, що підтверджували його слова. Крилатий володар тоді оглянув колись багате й прекрасне, а тепер зруйноване місто, але спілкуватися з мертвим намісником, який вилетів до нього, не побажав і полетів геть. Роки змінювалися століттями, й лише мародери іноді відвідували давні руїни, здебільшого залишаючись тут назавжди. Із якогось часу розкрадачів-людей змінили орки й гобліни, але принципово нічого в житті давнього заслону не змінилося.

Я ще трохи поговорив із намісником, після чого спустився стертими мармуровими сходами до друзів, які терпляче чекали на мене внизу. Орки стояли притихлі, не знаючи, чого їм чекати від моторошної тіні, що ширяла в повітрі за моєю спиною.

— Це місцевий дух-захисник долини, — пояснив я те, що відбувалося, зрозумілою оркам мовою. — Звуть його Тобіас Одинадцятий, і йому понад вісімсот років. Дуже могутній дух, багатьох злодіїв і розбійників тут убив, але погодився працювати на мене. Відтепер Тобіас наш союзник і захищатиме нас, а також жителів племені Жовтої Риби, які невдовзі оселяться в цій долині.

Минула секунда, друга, й десятник Би Живуча Тварюка несподівано опустився на одне коліно й шанобливо схилив голову. Його приклад наслідували й решта орків. Чорний огр Вуглик, подивившись на своїх бойових товаришів, здивовано знизав плечима й теж повторив їхній жест пошани. Посланниці Імперій схилятися не стали, але на їхніх обличчях читалися розгубленість і подив.

— Що відбувається, Альваре? — поцікавилася Тільда Ур-Вайєтт, із цікавістю розглядаючи чорну тінь, і я повторив слова про духа-захисника, якого вдалося перемогти й підкорити.

— Хто ти насправді, Альваре? — це запитала незвично серйозна тепер преподобна мати Ванда, але, судячи з напружених облич Тільди й Мурени, обидві дівчини теж хотіли почути мою відповідь. — Тільки не повторюй знову, що ти простий риболов, який волею випадку став вождем орочого племені. Звичайна людина не здатна пережити магію Кістяного храму й без жодної шкоди для себе перебувати всередині купола, що висмоктує життєву енергію. А потім ще й підкорити темного духа, який силою не поступається давньому лічу. Ти апостол Богині Смерті Морани?

— Ось ти сама й відповіла на своє запитання, — усміхнувся я, оскільки жриця знайшла дуже правдоподібне пояснення того, що відбувалося, яке мене цілком влаштовувало.

— Тому й храм на тебе не діяв. «Той, хто одного разу помер, удруге померти не може», — чітко промовила преподобна мати, явно процитувавши рядки якогось священного тексту, який мені поки не траплявся. — Тоді зрозуміло. Хоча збоку це виглядало моторошно. Ти пройшов крізь магічну стіну, і вона зупинилася лише за п’ятнадцять кроків від нашого укриття, коли ми вже й не сподівалися врятуватися, після чого магічний купол безслідно розвіявся.

Мурена з Тільдою закивали, підтверджуючи слова священниці. Налякалися тоді мої знайомі сильно, й в останні миті перелякана баронеса, розгубивши всю свою пиху, усе намагалася з’ясувати в жриці світлої релігії, чи помирають вищі вампіри від закляття, що висмоктує життя, адже, по суті, вони й без того вже наполовину мертві, і чи не захистить її благословення Матері-Живиці. Я заспокоїв усіх трьох гостей, нагадавши, що все вже щасливо закінчилося, після чого перевів розмову на іншу тему.

— Скажи мені, Вандо, тобі знайома назва «Туранське гірське царство» й ім’я «Валінор Другий» або «Валінор Великий»?

Судячи з того, як немолода цілителька сіпнулася, наче від удару електричним струмом, ім’я було добре знайоме старшій жриці й позитивних емоцій не викликало.

— Це ім’я проклятого гірського короля, який зв’язався з демонами й прикликав їх на землі Елати сімсот п’ятдесят років тому. Хоча дивно, Альваре Завойовнику, що тобі відоме це ім’я. Священники дуже постаралися викреслити всі згадки про мерзенного зрадника, який поставив під загрозу саме існування людської раси. Тепер лише в давніх фоліантах спеціальних бібліотек для старших священників можна знайти згадки про Туранське гірське царство і його правителів. Деякі історики, які вивчають давнє гірське царство, навіть вважають, що їхній король спочатку був демоном за расою й прикликав своїх родичів до світу Елати після того, як досить послабив людей тривалою виснажливою війною.

— Ні, Валінор Другий цілком точно був людиною за расою й правив тут у горах багато років тому, а Тобіас Одинадцятий, — я вказав на чорну тінь, що левітувала в повітрі, чимось зацікавилася й телекінезом відкидала важкі камені біля фундаменту палацу, — був одним із намісників правителя. Він був охоронцем західного заслону — так раніше називалося це невелике містечко, яке тепер лежить у руїнах.

— То ця небезпечна тінь — слуга найбільшого зрадника в історії Елати⁈ І, можливо, за життя цей маг-некромант навіть брав участь у прикликанні демонів на землі людей⁈ — старша жриця явно була приголомшена. — Альваре, ти впевнений, що цьому темному духові можна довіряти?

— Так, цілком упевнений. Він дав присягу, якої не здатен порушити. І якщо тебе це заспокоїть, Тобіас Одинадцятий помер задовго до того, як становище у війні проти трьох Імперій стало для Туранського царства безнадійним, а загнаний у кут правитель Валінор Другий пішов на відчайдушні заходи й прикликав до світу Елати демонів, щоб супротивникам стало не до нього. Якщо, звісно, це взагалі зробив він, а не хтось інший, хто потім звалив провину на загиблого царя.

— Що ти маєш на увазі? — насупилася жриця, якій порушена тема зовсім не подобалася.

Я лише знизав плечима, оскільки жодної впевненості в мене не було, самі лише припущення.

— Історію пишуть переможці, а звинуватити свого супротивника в усіх бідах, що обрушилися на підданих, — звичайна справа. Демонів цілком могли прикликати й маги трьох Імперій, щоб із їхньою допомогою добити неприступні фортеці гірського царства після того, як багаторічна облога й криваві штурми не дали результату. Ти ж сама бачила, наскільки сильними були маги-некроманти гірського царства. Пара таких «Кістяних храмів», який нам сьогодні продемонстрували, — і від армій нападників не залишилося б і сліду, а всі їхні бійці стали б нежиттю й поповнили лави захисників гірського царства. От хтось із нападників, вичерпавши інші способи, і вирішив прикликати смертельно небезпечних сутностей з інших світів, але не впорався з ними, і демони вирвалися з-під контролю. Та й кров, смерть, ненависть і відчай уже самі по собі є благодатним ґрунтом для появи демонічних тварюк, тож демони могли з’явитися й без свідомого прикликання. Утім, це лише мої припущення, і я не заперечую офіційної історії про царя Валінора Другого, який прикликав демонів.

— Надто вже небезпечні припущення, — невдоволено скривилася преподобна мати. — Сучасникам, які жили в ті часи, явно було видніше, а вони називають саме гірського царя винуватцем появи демонів, після чого його ім’я навіки прокляли й заборонили згадувати. Але чого хоче від нас цей чорний дух?

Тобіас Одинадцятий справді поводився дивно й, відростивши зі свого аморфного тіла кінцівку, заклично махав нею, пропонуючи нам підійти. Зацікавившись, я наблизився до місця «розкопок» — глибокої ями, яку вирив дух-захисник, на дні якої виявився провал, що вів кудись нижче, у морок підземного коридору. Я вдивився в темряву, але різко відсахнувся, розпізнавши величезне око з вертикальною зіницею, яке дивилося на мене знизу.

— Василіск. Той самий самець, про якого я говорив. Загинув, потрапивши під мій купол смерті, — пояснив дух-захисник, спустившись до виритої ним ями. — Господарю, накажи своїм оркам розширити цей отвір і витягти величезну гадину з-під землі. Я ж бачив, як учора твої орки виносили з міста самицю василіска, повисолоплювавши язики й пихкаючи від напруження. Справді рідкісна здобич, із якої можна багато чого зібрати. Особливо кров василіска. Яку ви чомусь учора не стали розливати по фіалах, а просто проливали на землю цей безцінний скарб.

Я докірливо подивився на преподобну матір, яка в нашому загоні була «експертом із трофеїв із василіска», і старша жриця зніяковіло опустила голову.

— Альваре, пробач, я чесно не знала. Ніколи не зустрічала зіль, у яких використовують кров василіска.

— Як же так? — миттєво вступив у суперечку давній дух. — Зілля омолодження, зілля регенерації, отрута божевілля, еліксир хоробрості, зілля збереження недоношених немовлят, зілля зцілення від укусів лікантропів, також кров василіска використовують для зачарування зброї магією темного полум’я. Ну й найвідоміше застосування крові василіска: три краплі, розчинені в кубку вина, повертають цноту молодим жінкам, які ще не народжували.

— Про останнє я справді читала в давній книзі з фармацевтики, — погодилася цілителька, але відразу додала, що ці знання суто теоретичні, а дієвість способу заперечується сучасними лікарями. Перевірити ж старий рецепт складно, оскільки кров василіска вкрай рідко потрапляє до рук цілителів, та й швидко псується на світлі й у теплі.

— Це справді так, — погодився Тобіас Одинадцятий, — тим більше причин поквапитися й швидше зібрати трофеї з мертвого чудовиська!

Самець василіска виявився довшим і важчим за самицю, тож його тіло довелося рубати аж на три частини, щоб винести й завантажити на вози. На визволення туші з кам’яного полону, розбирання й перетягування до нашого табору пішов увесь залишок дня. Зізнатися, я був дуже невдоволений затримкою, хоча вона й дала нам рідкісні трофеї. Ми втратили ще один день із не такого вже й великого терміну експедиції на схід. А завтра втратимо ще пів дня на перетягування навантажених возів через вузьке кам’янисте урвище й потім мало що встигнемо зробити до темряви, хіба що знайдемо місце для нового табору й облаштуємося там. Залишиться лише день-другий на спілкування з гоблінами інших поселень і дослідження найближчих давніх руїн, після чого настане час повертатися назад на землі Жовтої Риби.

Ех, по-хорошому, частини василіска потрібно було виносити через східну стіну зруйнованого міста й уже там, у наступній гоблінській долині, розбивати новий табір, а не повертатися на старе місце. Але «розумна думка приходить опісля», як примовляв мій батько, коли в чомусь помилявся, і надто пізно я збагнув, що потрібно змінити табір.

Батько… Мати… Як вони там, у минулому світі, зуміли пережити зникнення улюблених дітей? Та й як влада пояснила населенню зникнення цілого району міста? На жаль, відповіді на ці запитання я вже ніколи не зможу отримати. Та й моя єдина сестра Надія… От уже ніколи не подумав би, що мені бракуватиме цієї сварливої самозакоханої дурепи, яка завжди дивилася на молодшого брата зверхньо, вважаючи його безтолковим і жалюгідним. Із самого раннього дитинства ми із сестрою не дуже ладнали й часто конфліктували з приводу й без приводу, але тепер я багато віддав би, аби знову побачити Надію. Вона мені навіть нещодавно снилася, у дуже дивній коричневій мантії й із чарівним посохом у руках, навколо якого обвивалися дві змійки. А що, як одна з тих, хто вижив під час перенесення до світу Елати, про яких мені говорила всезнаюча Мелісента, і є моя рідна сестра?

Думки про зниклих родичів сьогодні не виходили з голови. Мене й раніше часом накривала туга за старим домом і рідними обличчями, але я старанно гнав ці думки, оскільки нічого не міг удіяти зі скоєним, а спогади боляче ранили. Тепер же наче греблю прорвало, і мене з головою захлеснули спогади. Та й загалом після важкого небезпечного дня на мене накотили туга й апатія, нічого не хотілося робити.

Я зачинився у своєму похідному шатрі й, лежачи на постелі, тупо дивився в отвір посеред стелі, крізь який було видно хмари, що пливли вечірнім небом. Я навіть не став спілкуватися з делегацією гоблінів на чолі з невдоволеним вождем і доручив цю неприємну справу десятникові Би Живучій Тварюці. Старий пердун справді все-таки прийшов налагоджувати зв’язки, якщо вже його піддані однаково начхали на всі оголошені ним заборони й масово ходили спілкуватися з орками.

Причому приходили не лише місцеві гобліни. Сьогодні, як розповіли охоронці табору, увесь день до нас поодинці й цілими групами тягнулися гобліни зі східної долини. Прицінювалися до товарів, щось навіть купували, але більше цікавилися нашими подальшими планами — чи скоро прибулий із заходу торговий караван орків піде на схід і відвідає інші гоблінські поселення. Мене й моїх орків запрошували в гості й обіцяли найтепліший прийом, деякі посланці сьогодні навіть принесли простенькі непоказні подарунки. Найнеочікуванішим і наймилішим із них виявилося неоперене пташеня якогось хижого птаха, якого притягнув хлопець-гоблін, мабуть, укравши дорогою сюди з гнізда десь у скелях. Юний гоблін запевняв, що такі птахи добре навчаються й можуть стати чудовими помічниками на полюванні та в розвідці.

Навіщо мені пташеня, я й сам не знав, але подарунок прийняв зі словами подяки й навіть відповів власним подарунком. У мене ніколи не було ані цуценяти, ані кошеняти, ані навіть рибок в акваріумі, оскільки батьки категорично заперечували проти тварин у міській квартирі, й перший улюбленець викликав у мене розчулення та бажання про нього піклуватися. Та й його поява збіглася з хвилею туги, яка накотила на мене, і улюбленець дозволяв відволіктися від похмурих думок. Тепер це безпорадне пташеня, нагодоване досхочу шматочками м’яса, спало із заплющеними очима в клітці з прутів, лише зрідка розплющуючи бурштиново-жовті очиська й зиркаючи на людину. Мене воно вже не боялося й сприймало як годувальника, але було зовсім незрозуміло, як довго мені доведеться годувати його вручну й укривати теплим ганчір’ям від нічного холоду.

М’ясо василіска вже вимочили в оцті й тепер тушкували на вогні, а вино охолоджувалося в струмку перед вечірнім бенкетом. Орки були натхнені й обговорювали чергову удачу вождя. Говорили вони й про те, що благословення жриці-цілительки Ванди працює й другий день загін здобуває перемоги та цінні трофеї.

Чув я й перемовини Тільди з Муреною в сусідньому шатрі, дівчата хихотіли, упорядковували одяг і готувалися до вечірнього бенкету на честь «славетної перемоги вождя орків, який підкорив прокляту долину». При цьому пустунка-вампірка все підбивала свою темношкіру подругу підпоїти мене, запросити на танець і… далі діяти за обставинами, а «якщо що, кров василіска й вино знайдуться». Мурена категорично відмовилася брати участь у цій авантюрі й запропонувала біловолосій подрузі самій виявити ініціативу, на що Тільда тяжко зітхнула.

— Та я б із величезною радістю, хлопець цікавий і справді мені подобається. Ось тільки Альвар простолюдин, а отже, провести з ним ніч я ніяк не можу. Дізнається хтось — і я миттєво позбудуся не лише титулу, а й голови!

— Та хто дізнається? Я мовчатиму, найманці й преподобна мати спатимуть, оркам узагалі байдуже.

— Е, не кажи так, чорнявко, не спокушай мене! Великий Кельнміїр точно дізнається, він під час спілкування всю душу з тебе вивертає, від Імператора Заходу взагалі нічого неможливо приховати. Та й багато живе на світі магів, які вміють порпатися в мізках, і такої таємниці не приховаєш. Тож уяви, який дикий жах я відчула, коли прокинулася в наметі Альвара після бою на річковій переправі! Але тоді обійшлося, вождь не скористався моєю миттєвою слабкістю, за що став мені ще симпатичнішим. От якби Альвар був шляхетної крові, жодних перешкод не було б, і я давно вже переселилася б до вождя в шатро. Але закони Західної Імперії, та й узагалі аристократії, категорично забороняють близькість із простолюдинами, а позбутися голови мені зовсім не хочеться!

Розмова явно не призначалася для моїх вух, тож я навіть дихав через раз, боячись видати свою присутність за тонкою стінкою, і почувався відверто незатишно. На щастя, невдовзі всім стало не до розмов і взагалі вечірнього бенкету, оскільки до нашого табору примчав гонець на змиленому коні й, запитавши в найманців, де перебуває вождь Альвар Завойовник, відразу попрямував до мого намету.

— Альваре! — посланець із людей Мансура шанобливо вклонився при вході до шатра. — У нас серйозні проблеми.

«Серйозна проблема» сама зайшла слідом до мого шатра й, відкинувши капюшон плаща, оголила голову зі світлим волоссям і довгими ельфійськими вухами. Діасса Спритна Лань була дуже схвильована, та й не примчала б ельфійська княгиня до мене за шістдесят кілометрів, якби не мала вагомих причин.

— Альваре, мене сьогодні скинули! Рада старійшин роду Мудрого Сича більшістю голосів позбавила мене влади, щойно я спробувала вичистити з ради зрадників, які працюють на рід Невидимого Богомола. Старші ельфи навіть хотіли схопити мене й замкнути в дерев’яній в’язниці, але вірні мені бійці відбили мене, і разом із ними я втекла до твого поселення Розумної Сови. Я прошу в тебе прихистку! Благаю, укрий мене й допоможи повернути вкрадену в мене владу!

Першою спонтанною думкою було кинути до всіх бісів несвоєчасну експедицію на схід, негайно згорнути похідний табір і просто тепер, уночі, поспішити на захід. Щоб уже завтра на світанку підняти армію Жовтої Риби й разом із бійцями васального племені Стиглого Гарбуза, а також довговухими лучниками, які залишилися вірними княгині, взяти під контроль усі ельфійські поселення роду Мудрого Сича. Швиденько заарештувати зрадників із ради старійшин і, не відкладаючи справи в довгу шухляду й не даючи ворогам часу отямитися, відразу віддати їх військово-польовому суду та розвісити по деревах на науку іншим заколотникам. Ось тільки що більше подробиць розповідала Діасса Спритна Лань, то менше й менше в мене залишалося запалу.

Заколот виник, коли княгиня спробувала виключити зі складу ради старійшин давнього ельфа Даріена Вічного, у зв’язках якого з родом Невидимого Богомола анітрохи не сумнівалася, та він їх і не приховував. Цього пихатого старого я й сам пам’ятав, оскільки звернув на нього увагу під час коронації моєї подруги — саме цей зарозумілий ельф у позолоченому вбранні хвалькувато заявляв, що пам’ятає часи перебування роду в Лісі Вічного Короля, а всі інші порівняно з ним просто молокососи.

Ось тільки наведені княгинею аргументи зовсім не переконали членів ради, і Даріен Вічний зберіг своє місце. Ба більше, відразу кілька старійшин заявили, що «немає нічого поганого в об’єднанні із сильнішим ельфійським родом», а княгиня Діасса Спритна Лань надто молода й недосвідчена, якщо не розуміє очевидного, а отже, їй на заміну потрібно обрати когось досвідченішого. Відбувся миттєвий удар у відповідь від політичних опонентів, і відразу одинадцять із чотирнадцяти членів ради проголосували за усунення «надто юної й недостатньо мудрої княгині».

— Але зрадників серед них троє: Даріен Вічний, Арденуен Праведний і хранителька традицій Замінуель Нічна Птаха. Усі інші члени ради просто піддалися їхньому поганому впливу й проголосували «як усі».

Відразу після голосування спробували заарештувати колишню главу роду, ось тільки тут у заколотників сталася накладка — охоронці зали не підтримали такого свавілля старійшин і силою відбили княгиню, яка навіть устигла виступити з балкона перед народом, що зібрався на площі, перш ніж дівчині затулили рота. Сили виявилися нерівними, прихильників ради на площі й у самому палаці зібралося значно більше, і виникла серйозна загроза життю, оскільки в натовпі було багато озброєних луками й кинджалами ельфів. Якась випадкова стріла навіть просвистіла поруч, тож усунена княгиня психонула й привселюдно оголосила, що йде до сусідів, «щоб набратися сил», і зажадала від вірних підданих іти за нею.

Вірними молодій княгині залишилися лише тридцять сім довговухих бійців із приблизно двохсот, усі інші або зберегли нейтралітет і не стали втручатися в те, що відбувалося, або відкрито підтримали бунтівних старших ельфів. Навіть з урахуванням двадцяти п’яти лучників, які тепер служили в армії Жовтої Риби під командуванням самої Діасси й на підтримку яких усунена княгиня завжди могла розраховувати, співвідношення сил виходило зовсім не на користь моєї довговухої знайомої. Причому, що найгірше, воно приблизно відповідало й настроям її підданих. Попри чіткий наказ глави роду, із п’яти тисяч ельфів, які жили на землях Мудрого Сича, слідом за княгинею на орочі території пішло менше чотирьох сотень підданих. Усі інші відмовилися кидати свої домівки й своєю пасивністю фактично підтримали заколот.

Мда, ситуація… Введи я загін орків до непідконтрольних ельфійських поселень для наведення порядку, жителі однозначно сприйняли б нас як загарбників, а армія роду Мудрого Сича дала б нам бій, причому до неї влилася б величезна кількість добровольців, багато з яких із дитинства чудово вміли користуватися луком і стрілами. І навіть якби ми перемогли на незнайомій лісистій території — що далеко не факт, — втрати обох сторін були б величезними. А репутація «кривавої катівниці власного народу» в Діасси Спритної Лані серед одноплемінників стала б настільки відразливою, що слабка насправді правителька однаково не змогла б утримати владу, а нового заколоту не довелося б довго чекати.

Але найтривожнішим було навіть не це. Навряд чи зрадники з ради старійшин, які тривалий час таємно працювали на рід Невидимого Богомола, перед відкритим заколотом проти законної влади не заручилися підтримкою своїх господарів. Напевно ж заручилися, і не лише політичною, а й військовою. Але тоді виходило, що моїм оркам протистоятимуть не тільки сто шістдесят — сто сімдесят стрільців роду Мудрого Сича, підсилених добровольцями, а й увесь численний і могутній рід Невидимого Богомола. В армії якого, я неодноразово чув цю оцінку від Діасси Спритної Лані та інших ельфів, було понад півтори тисячі досвідчених стрільців. Перемогти за такого співвідношення сил не було жодного шансу, і мої шість сотень орків просто безглуздо полягли б під градом стріл.

Тому гарячкувати було нерозумно й навіть смертельно небезпечно, а проблему, яка звалилася на голову, потрібно було розв’язувати обдумано, обережно й ретельно прораховуючи кожен крок. Поки що я взагалі не розумів, як підступитися до цієї ситуації, але все-таки реагувати було потрібно, і досить швидко. Хоча б тому, що чотириста ельфів на моїх землях, які не розуміли жодного слова орочою мовою, самі по собі були серйозною проблемою. І без втручання вождя племені Жовтої Риби мої мери й командири не могли самостійно впоратися з прибулими біженцями.

— Поки що відпочивай і обов’язково випий келих вина, щоб трохи заспокоїтися. Відпочинь у шатрі дівчат, навіть бажано поспи.

— Та як тут спати, Альваре? Діяти потрібно! — ельфійська княгиня, схоже, очікувала від мене негайного виступу в бойовий похід, а тому була спантеличена й навіть розчарована моєю пасивністю.

Я насилу стримав уїдливі слова про те, що діяти їй потрібно було раніше, а не ухилятися від князівських справ і керування багатотисячним родом. Тоді, дивись, і піддані не відвернулися б від своєї правительки, і армія залишилася б відданою. Ось тільки Діассі й без моїх докорів було погано, і тепер був не найкращий момент указувати на помилки й іще сильніше тикати дівчину обличчям у бруд.

— Ти дуже втомилася й перенервувала, ледве на ногах стоїш. Якщо поїхати просто тепер, то ти просто випадеш із сідла. Та й у темряві бездоріжжям надто великий ризик поламати ноги нашим коням або самим розбитися. Тож відпочивай. Вирушимо завтра на світанку.

Справді, добре все обміркувавши, я вирішив не ризикувати зламати собі шию, упавши зі стрімкого коня в темряві, а виїхати завтра на світанку, залишивши важкі вози з привезеним на продаж добром і м’ясом василісків. Із трьома дівчатами верхи та трійкою супроводу з гоблінів на варгах я цілком міг повернутися на землі Жовтої Риби за три-чотири години й відразу взятися до роботи.

Продаж привезених товарів я збирався доручити командирові розвідників Абі Незграбі, залишивши йому на допомогу два десятки орків, а також найманців Мансура й преподобну матір Ванду. Завданням цієї групи буде завтра перетягти вози через кам’янисте урвище й розбити новий табір уже в долині гоблінів. Поспілкуватися з місцевими вождями й визначити серед них найрозумніших, на яких у майбутньому можна буде покластися під час подальшого розширення на схід, а також відновлення зруйнованого міста в загубленій долині. Скласти перелік давніх руїн, у яких могло зберегтися щось цінне, але самим до цих небезпечних місць не потикатися. І після виконання цих доручень якнайшвидше повернутися на землі Жовтої Риби, оскільки невдовзі мені міг знадобитися кожен боєць.

— А я думала, що ти мій друг… І що між нами укладено договір про взаємодопомогу… — ельфійка ображено надулася, через затримку з виступом, схоже, вирішивши, що я взагалі відмовляюся їй допомагати. — Ну добре, Альваре Завойовнику, поговорімо відверто. Сам назви ціну, яку мені потрібно заплатити, щоб отримати допомогу твого племені.

Я кілька секунд розгублено дивився на довговуху співрозмовницю, потім невдоволено промовив.

— Здається, я не давав тобі підстав звинувачувати мене в чомусь, а тим більше сумніватися в моєму слові. Тож якби на твоєму місці був міцний чоловік, він уже дістав би кулаком у пику. Владу над родом Мудрого Сича я тобі поверну, обіцяю, оскільки сам зацікавлений у передбачуваному й мирному сусідові. Ось тільки це буде дуже непросто й може потребувати часу, особливо якщо ляльководи роду Невидимого Богомола виявлять себе. Від тебе ж вимагатиму… — я навмисне зробив паузу, щоб подивитися на реакцію настороженої співрозмовниці, й гострі вушка ельфійки заворушилися, щоб не пропустити жодного звуку, — беззастережно вірити мені й виконувати мої розпорядження.

Діасса кілька секунд мовчала, мабуть, обмірковуючи мої слова, після чого відповіла, що готова почекати повернення різьбленого трону глави роду, аби лише це очікування не розтягнулося на роки й десятиліття.

— Ні, усе закінчиться набагато швидше. Припускаю, що ще до завершення голодного й холодного зимового періоду твої піддані схаменуться й самі приповзуть до тебе навколішках, благаючи княгиню повернутися.

— Ще три сезони чекати… І пропустити великі щорічні збори глав родів у Вічного Короля в день осіннього рівнодення… — ельфійка тяжко зітхнула, але потім підвела на мене очі й чітко та голосно промовила: — Добре, Альваре, я тобі вірю й обіцяю виконувати твої розпорядження.

— От і чудово. Ти сьогодні хоч щось їла? — запитання виявилося несподіваним, але після паузи ельфійка заперечно похитала головою. — Тоді перед вечерею, як покарання за безпідставне й несправедливе звинувачення командира, п’ять кіл бігом навколо табору. Потім вимий руки й приєднуйся до спільної трапези. Упевнений, такого м’яса ти ніколи не їла! І не забудь випити келих вина, а краще два. Це наказ!

Діасса невпевнено постояла, а потім зауважила, що не завжди розуміє, коли я жартую, а коли налаштований серйозно. Але вечірню пробіжку здійснить, якщо вже пообіцяла. Ельфійка скинула плащ, залишившись у костюмі для верхової їзди, і вийшла із шатра. І минуло десь пів хвилини, перш ніж неподалік пролунав несамовитий жіночий вереск. Я всміхнувся — усе зрозуміло, бігунка в темряві натрапила на величезну голову василіска. Але найкумедніше, що хвилини за три вереск повторився, нехай уже не такий довгий і пронизливий, — Діасса пішла на друге коло.

Зворотна дорога до поселень Жовтої Риби виявилася важкою. Уночі пройшла найсильніша літня злива, земля стала в’язкою, через що швидкість наших коней знизилася. Та ще й велика зграя з трьох десятків гривистих вовків причепилася до нашої невеликої групи, кружляючи за пів сотні метрів і дуже нервуючи наших скакунів. Хижаки так і не напали, але нерви нам добряче попсували, переслідуючи нас кілометрів десять, якщо не більше. Украй дивна для вовків поведінка, оскільки влітку в степу здобичі цілком вистачало, і мені було зовсім незрозуміло, навіщо їм збиратися такою величезною зграєю.

Проте ще до полудня я зібрав у своєму шатрі вождя в поселенні Розумної Сови всіх мерів, а також сотників, півсотників і дозорців, які відповідали за північний кордон. Обговорили розміщення ельфійських біженців у порожній фортеці Борза Пожирача Змій і в лісовому таборі під скелями, а також допомогу прибулим будівельними матеріалами, тканиною й продовольством. Як виняток мер поселення Сильної Діви, мудра Ійя, яка вкрай прискіпливо ставилася до виняткових мисливських угідь свого поселення, дозволила ельфам полювати й збирати гриби та ягоди в лісі на захід від Безіменної річки.

Також обговорили укріплення кордону, зокрема з родом Мудрого Сича, який раніше вважався спокійним. Заселення фортеці Борза Пожирача Змій відданими княгині Діассі ельфами саме й було одним із таких кроків для укріплення кордону, і саме цю фортецю усунена глава роду оголосила своєю новою резиденцією. Ельфійка побажала перебувати разом із підданими, які залишилися їй вірними, категорично відмовившись перебиратися до тренувального табору або ховатися в одному з орочих поселень. Це рішення своєї довговухої подруги я цілком підтримував, оскільки у фортеці на скелях гарантувати безпеку Діасси буде набагато простіше, і чужинці ззовні туди проникнути не зможуть.

Ще одним завданням, яке обговорили на нараді, було захоплення в полон розвідників роду Невидимого Богомола, які регулярно порушували кордон на північ від болотяних трясовин і досліджували наші землі. Ці ельфи були обережними й швидкими, за перших ознак небезпеки поверталися на свої території, і наздогнати порушників моїм оркам жодного разу не вдалося. Тому нахабними вухатими порушниками я вирішив зайнятися особисто, залучивши до полювання на довговухих нахаб хащівників, кікімор і древнів. Заручники з роду Невидимого Богомола були б мені дуже корисними, щоб сильний ельфійський рід не оголосив моєму племені відкриту війну, коли виявить втручання орків у справи ельфійського роду Мудрого Сича й нашу допомогу усуненій княгині.

Другу нараду за півтори години я провів з ельфами, які прибули на мою територію і до яких сьогодні додалася ще одна невелика група з дванадцяти гостровухих, що із запізненням виконали наказ княгині йти. З розмови з біженцями я дізнався те, чого найбільше боявся почути: у всіх п’яти поселеннях роду Мудрого Сича «на запрошення ради старійшин» і «для підтримання порядку в перехідний період» від сьогодні були розміщені гарнізони сусіднього роду Невидимого Богомола, по двісті бійців у кожному поселенні. Обов’язки з їхнього розміщення, утримання й годування повністю лягали на плечі мирних жителів, і ельфи сприйняли це не надто радісно. Кількість тих, хто підтримував «нову владу», може, й не дуже зменшилася, але запалу в жителів явно поменшало.

Я ж дякував долі за те, що не кинувся поспіхом у війну, не з’ясувавши попередньо всіх подробиць, інакше тепер уже палали б мої поселення, а Безіменною річкою пливли б трупи моїх орків. Але в розповіді очевидців мене зацікавило інше: тисяча стрільців роду Невидимого Богомола залучена до окупації чужих поселень, але де ще п’ятсот лучників? Невже для охорони власних територій потрібно так багато сил? Я поставив це запитання прибулим ельфам і отримав украй несподівану відповідь.

— Так частина армії роду Невидимого Богомола нещодавно пішла воювати на землі людей. Багато стрільців пішло туди, дві або навіть три сотні.

Що??? Я попросив подробиць. З’ясувалося, що ельфійський князь роду Невидимого Богомола перебуває в давніх дружніх стосунках із правителем сусіднього вільного міста Болток. Настільки дружніх, що навіть погодився надати йому для війни з графством Альмар кілька сотень своїх ельфів-лучників. Не безкоштовно, зрозуміло, і наймання елітних ельфійських стрільців обійшлося людському правителю дуже недешево, але однаково така військова підтримка стала для мене несподіваною новиною. Зазвичай ельфи жили досить замкнуто й у справи людей не втручалися. А тут — надання найманців-кондотьєрів для чужої війни!

А що, як… думка виникла спонтанно й спочатку здалася безглуздою, але відкидати її я не став… якщо мені зустрітися з графом Альмаром і запропонувати йому послуги моїх орків? Адже якщо становище у війні для нього складається невдало й підсилені ельфійськими стрільцями вороги перемагають, може, він своєю чергою серйозно розщедриться на найманців-орків?

Відразу відповім на запитання «а навіщо мені це потрібно?», крім дзвінких монет, які ніколи не завадять. Просто тут з’являлася цікава можливість на законних підставах, не оголошуючи прямої війни ельфійському роду Невидимого Богомола, істотно зменшити кількість його військ. Та й послабити його сусіда-союзника — вільне місто Болток, щоб згодом люди не прийшли на допомогу моїм ворогам, війна з якими однаково рано чи пізно почнеться. Зрозуміло, що ризик був величезним і керувати цим експедиційним загоном міг лише я сам, але задум був цікавим, і я вирішив спробувати діяти цим шляхом.

Останню на сьогодні нараду я провів із духами-захисниками. Загалом те, що відбувалося, більше стосувалося Мудрого Сича, але й допомога Невловимого Бекаса з Хиром теж була б дуже своєчасною й корисною, тож я викликав і їх. І пояснив духам проблему: на наші землі, де союзні ельфи віднедавна поклоняються Мудрому Сичу, нахабно претендує чужий дух-захисник Невидимий Богомол. Його ставленики вже прийшли до влади, вигнавши «нашу» княгиню з ради та й узагалі з територій, а тепер до ельфійських поселень уведено війська роду Невидимого Богомола. Якщо нічого не зробити, то п’ять тисяч ельфів невдовзі відвернуться від Мудрого Сича й почнуть поклонятися Невидимому Богомолу, а наш дух буде серйозно ослаблений і принижений.

— То ось що це були за хвилювання… — замислено почухала перенісся жінка в накидці з барвистого пір’я. — Тепер зрозуміло. Ось тільки зовсім неясно, як зупинити просування Невидимого Богомола. Відразу скажу, цей дух дуже сильний. І впоратися з ним, як раніше з Водяним Духом, ми навіть усі разом не зможемо.

— Є в мене деякі ідеї, як послабити Невидимого Богомола, але про це трохи згодом. А поки тобі, Мудрий Сичу, потрібно буде серйозно попрацювати зі своїми ельфами.

— Так? І що мені потрібно робити?

— Тим, хто оселився в гірській фортеці й під нею, усіляко допомагай: скажи хащівникові підганяти дичину до сусіднього лісу, а сама забезпечуй урожай грибів, ягід та їстівних рослин. А ось тим, хто залишився в поселеннях, коли вони звертатимуться до тебе по милість, завжди прямо відповідай, що доки в їхніх поселеннях стоять чужі війська, а в раді старійшин засідають троє зрадників — Даріен Вічний, Арденуен Праведний і стара хранителька традицій Замінуель Нічна Птаха, — щастя не буде нікому з них.

Дух попросила повторити імена, щоб краще запам’ятати, і я кілька разів повторив імена трьох зрадників. Після чого почав пояснювати.

— Увесь урожай на полях має загинути — згнити від постійних дощів, або нехай постарається сарана, чи якась парша, не мені тебе вчити. Ну й, звісно, жодних грибів і ягід, та й звірі з лісу на північ від гірської фортеці мають піти. До струмків на західному березі Бездонного озера цього року не зайде на нерест ані лосось, ані будь-яка інша риба. Хир теж цьому посприяє, — звернувся я до величезного водяника, і той поважно кивнув. — Невловимий Бекасе, з тебе забезпечити неврожай на півночі, але не далі моїх поселень Оора й Однозубого, там якраз усе має бути чудово.

— Зробимо, господарю! — пообіцяв за всіх Невловимий Бекас, і двоє інших духів-захисників закивали.

— Це ще не все. Хвороби, голод, занепадницькі настрої, нічні кошмари, нашестя щурів у коморах, які розтягнуть і без того невеликі запаси харчів. Загалом докладіть усіх зусиль, щоб піддані усвідомили, наскільки погано їм стало без законної правительки, і захотіли її повернути! Постарайтеся, оскільки це у ваших же інтересах, інакше Невидимий Богомол змете спершу нашого Мудрого Сича, а потім візьметься й до решти двох!

Так, я бив по найболючішому місцю ельфійського роду Мудрого Сича. Попередній князь Ерагор Знавець Лісу якось зізнався мені, що п’ятитисячне населення його роду ледве забезпечує себе їжею, і якщо колись станеться неврожай, усе може закінчитися великою бідою. Відтоді територій у роду побільшало й проблема трохи послабилася, але навряд чи невдячні піддані Діасси Спритної Лані встигли накопичити великі запаси перед холодним сезоном.

Тепер, коли першочергові завдання трьом духам були роздані, я звернувся до них по пораду, що найбільше послаблює таких, як вони. Полон підданих? Військові невдачі? Смерть представників правлячої родини?

— Так, усе це послаблює, — погодилася Мудрий Сич. — Але ще болючіше б’є приниження, якого зазнали ті, хто вірить у духа, й особливо це важливо для ельфів. Якщо ельфійську дівчину зґвалтували або когось з ельфів продали в рабство, то щастя не буде всьому роду, доки ганьбу не змиють — смертю зганьбленої та визволенням полоненого. Дух Річкового Щура дуже сильно ослаб, коли молодшого князя роду орки посадили до вигрібної ями по шию й тримали так кілька днів. Після такого приниження дух Річкового Щура не оговтався навіть за багато років і постійно хворів.

Жорстко… Хоча приблизно таке я собі й уявляв, а тепер лише отримав підтвердження. Що ж, сьогоднішнє нічне полювання на знахабнілих розвідників-порушників роду Невидимого Богомола набувало ще більшого значення для племені Жовтої Риби, оскільки ми могли отримати не лише серйозний козир у переговорах з ельфами, а й засіб тиску на їхнього духа-захисника. Мантію-невидимку я вже витяг зі скрині й підготував, а древнів із кікіморами й хащівниками розставив на північному кордоні, й вони лише чекали на сигнал, щоб розпочати полювання.

— Господарю-ю, во-ни йдуть через суху улого-овину, — від кікімори Кірени надійшла ментальна доповідь про пересування ворожої розвідгрупи. — Троє. Ду-уже досвідчені й обережні. Усе ува-ажно оглядають. Пастки помітили, посміялися й обійшли.

Це була вже третя група, яка сьогодні вночі перетнула орочий кордон. Перша зайшла значно східніше й тепер обстежувала території васального мені племені Стиглого Гарбуза. Цією групою займалася темношкіра вбивця Мурена, яка мала здатність ставати непомітною в темряві. Причому не варто сміятися, справа тут була не лише в темному кольорі шкіри африканської дівчини. Уночі Мурена активувала героїчну здатність убивці й зникала з очей, а також ставала майже нечутною.

Мурена виходила зі стану невидимості під час нападу на жертву або потрапляння до яскраво освітленої ділянки, після чого дуже довго, приблизно дві клепсидри, не могла знову скористатися своєю «читерською» здатністю й сховатися від очей переслідувачів. Це обмеження не раз ставило дівчину в скрутне становище під час виконання завдань жерців Богині Смерті, тож шляхи відступу після усунення ворогів церкви Мурені доводилося ретельно продумувати. Для підтримки гості зі Східної Імперії я виділив групу орків-дозорців, п’ятірку древнів і хащівника Степана, тож розраховував на успіх у перехопленні ельфійської розвідгрупи.

Друга група ельфів перетнула кордон на заході й рушила гірським серпантином до фортеці Борза Пожирача Змій, у якій тепер переховувалася княгиня-втікачка Діасса Спритна Лань. Це було тривожно й свідчило про те, що інформація про місцеперебування втікачки потрапила до ворогів. Але якщо вампірка Тільда Ур-Вайєтт із наданим їй загоном орків-дозорців і п’ятіркою кікімор не схиблять та зуміють перекрити довговухим порушникам зворотний шлях, то вибратися з пастки трійка нахабних розвідників уже не зможе. Я сам неодноразово оглядав ту ділянку, що вела до фортеці, — прямовисні скелі з одного боку й глибоке провалля з іншого, тож загін, який зайшов на серпантин, фактично потрапляв у пастку, вибратися з якої шансів у нього було зовсім небагато.

І нарешті, центральний напрямок. Тут переважно тягнулися степи й луки, які навіть уночі при світлі зірок проглядалися з постів дозорців на досить велику відстань, але раніше ельфи перетинали кордон непомітно для моїх орків на одній із двох проблемних ділянок. Або через суху улоговину — кривий яр із давно оплилими схилами, який не проглядався зі спостережних постів. Або берегом неглибокого дзвінкого струмка, що біг із боку пусток і сильно заріс хвощем та рогозом. Тут ельфи часто йшли водою, щоб не залишати слідів на в’язкій глині, але мої орки все-таки змогли простежити їхній шлях.

На обох напрямках цієї ночі ми розставили низку простеньких пасток. На кшталт присипаних дерном мисливських ям або натягнутих над самою землею вимазаних брудом тонких шнурів, дотик до яких приводив у дію ловчі сіті на зігнутих деревцях. Але в дієвість пасток я особливо не вірив, і вони радше мали заспокоїти довговухих розвідників, щоб ті розслабилися й утратили пильність, вирішивши, що нічого іншого орки для них не приготували.

Отже, суха улоговина… Крім Кірени, ту ділянку охороняли хащівник Митяй і кілька древнів, але я наказав їм у бій не вступати й просто стежити за порушниками. Сам же чекав біля струмка, приблизно за кілометр від сухої улоговини — на межі дії моєї героїчної здатності ментально спілкуватися із союзниками. Тож повідомлення від Кірени змусило мене вискочити з укриття й щодуху помчати на захід. Зграя кікімор рушила слідом за мною, при цьому всю нечисть проінструктували мовчати й не видавати своєї присутності.

Десь за шістсот метрів я сповільнився, щоб не збити собі дихання перед сутичкою з порушниками, зняв зі спини й узяв до рук магічну глефу, а ще за метрів двісті накинув на голову капюшон плаща-невидимки. Нечисть відразу втратила мене з поля зору, але ми спеціально обговорювали з кікіморами цей момент, тож зграя просто продовжила бігти в обраному напрямку.

Отже, я на місці. Але де ельфи? Я уточнив у Кірени.

— Во-ни присіли у високій траві, господарю-ю. Поруч із ни-ими високий дуб із воро-онячим гні-іздом. Дід приклав вухо до землі й слухає.

Ми вже знали, саме від ельфів, що зазвичай їхні одноплемінники ходять у розвідку групами по троє. Старший і найдосвідченіший у трійці називався «дідом», та він часто й справді був дідом або навіть прапрадідом когось із молодших розвідників у групі — для безсмертних ельфів, які жили багато століть, таке було звичною справою. Завданням діда було навчати молодь усіх премудростей, а також стежити за порядком. І не дозволяти, щоб онук або онука, оскільки серед гостровухих розвідників нерідко траплялися й дівчата, відволікалися від дорученої їм важливої справи на розмови, перекуси й привали, ну й не намагалися крутити романи. І ось тепер цей досвідчений дід, схоже, щось запідозрив…

Ступаючи навшпиньки, я підійшов до високого дерева. Воронячого гнізда на ньому я не бачив, але це був єдиний дуб поблизу, тож, найімовірніше, Кірена говорила саме про нього. Прислухався й раптом лише за п’ятнадцять кроків від себе почув приглушену розмову ельфійською.

— Ну то що?

— Здається, кроки зникли. Не чути.

— Олень, мабуть, побіг від струмка. Схоже, хтось його сполохав.

— Може, й олень… Хоча кроки були радше людськими.

— Звідки тут людині взятися, діду? Знову ти зі своєю обережністю готовий злякатися навіть горобця, що спурхнув.

Нарешті зорієнтувавшись, я пішов уперед дуже-дуже тихо, напружено вдивляючись у темряву й намагаючись навіть дихати через раз. Першою побачив готову до стрибка Кірену, потім величезного кострубатого древня, який стояв за спиною кікімори, а поруч хащівника Митяя. І лише потім розгледів у густій траві три постаті в темних маскувальних плащах. Двоє ельфів справді сиділи навпочіпки, а один узагалі стояв рачки, задом до мене, низько схиливши голову й приклавши вухо до землі.

— Я вам кажу, дерево знову пересунулося! — голос одного з ельфів явно був жіночим.

— Не верзи дурниць, Марійко. І помовчи, заважаєш слухати! — роздратовано відповів їй старший у групі.

Момент був надто вже вдалим, тож я не втримався. Ступив ближче й щосили копнув чоботом «діда» між ніг, відразу після цього завдавши удару металевою кулею на зворотному боці глефи по голові другому ельфові, який сидів найближче.

— В атаку!!! — закричав я, уже не приховуючись, перекривши своїм криком рев болісно заволалого забитого «діда» — в ельфів, виявляється, пах теж був дуже чутливим місцем.

Попри вкрай болісну травму, досвідчений ельф-розвідник перекатом пішов убік і спробував схопитися на ноги, ось тільки я не дозволив цього зробити, підкосивши ноги розвідника древком глефи, а потім обрушивши на голову удар металевої кулі. У цей час Кірена повалила третього, Митяй обхопив другого, та й древні теж вступили в бій, своїми сильними вузлуватими лапищами-гілками хапаючи здобич, тож дуже скоро все було закінчено. Кікімори, які підоспіли, лише допомогли зв’язати полонених.

— О, отямилася! А я боявся, що ненароком прибив тебе.

Дівчина-ельфійка, яка до цього вдавала, що досі непритомна, після моїх слів повністю розплющила очі. Болісно скривилася — усе-таки ґуля на маківці в неї вискочила чимала, а потім спробувала поворушити руками й ногами.

— Ні-ні, і не намагайся звільнитися! Орки міцно прив’язали тебе до рами для сушіння шкур, тож не вирвешся. Та й переносити полонених у такому вигляді зручно. Твоїх приятелів уже віднесли до поселення, а я поки чекаю, коли приведуть твоїх одноплемінників з інших груп.

Розмова відбувалася на мисливському зимівнику неподалік від поселення Оора, де я чекав на прибуття двох інших груп захоплення й куди древні перенесли зв’язаних полонених.

— Як тебе звати? Старший називав тебе Марійкою, але це наче не ельфійське ім’я.

Замість відповіді ельфійка злобно скривилася й спробувала плюнути в мене. Не влучила, але однаково моє початкове бажання поговорити з нею ввічливо й цивілізовано зникло, особливо після того, як зв’язана полонянка обклала мене триповерховою нецензурною лайкою, почути яку від пристойної на вигляд дівчини було дуже несподівано.

— Як знаєш… Ги Безжальний Убивце, — звернувся я до величезного орка, який стояв за моєю спиною, — приготуй миску теплої мильної води й візьми гострий ніж. І поголи цю дурепу налисо, щоб надалі навчити ввічливості. А якщо під час гоління промовить бодай одне лайливе слово, то поріж її одяг на клапті й залиш лише в спідньому.

Останню фразу я повторив ельфійською, щоб полонянка точно зрозуміла й злякалася майбутнього покарання. Очікував від Марійки гордого мовчання або навіть прохань скасувати принизливу процедуру гоління, але натомість абсолютно ненавчувана полонянка почала погрожувати мені найстрашнішими карами й ніяк не хотіла замовкати. Ну, сама ж напросилася. До речі, жодної спідньої білизни на дівчині не виявилося, і невдовзі на міцній вертикальній рамі у формі морської зірки була розтягнута цілком гола ельфійка.

— Навіть не думай! — зупинив я орка, який пускав слину. — Наше завдання підняти цінність дівчини, щоб одноплемінники-ельфи швидше й дорожче її викупили, а не приректи її на смерть як зганьблену насильством. Тут важливо не перегнути палицю — ми хочемо домовитися з ельфами роду Невидимого Богомола на наших умовах, а не розпочати з ними криваву війну.

Командир Головорізів наче зрозумів і відійшов. Я ж знову звернувся до ельфійки із запитанням про її ім’я.

— Звуть мене Маріелла Лісова Сойка, — пролунала відповідь.

— Отак би відразу відповіла й зберегла б волосся та одяг. А чому «Марійка»?

— Давній ельф Амандуїл Відчувач Лісу, який тепер після твого стусана довго ходитиме розчепірившись, уперто зве мене Марійкою, наче людську жінку. Не може пробачити, що моя прабабуся віддала перевагу людині.

— То ти напівельфійка⁈

— Не кажи так! Люди — це виразка на тілі мудрого лісу, і краще б ви всі повиздихали!!! — миттю оскаженіла полонянка, і на мене знову полився потік лайки.

Та вона зовсім ненавчувана! Я вже подумував заткнути їй рота кляпом, але тут до табору вийшла велика група орків, які несли поламані й закривавлені тіла. Вампірка Тільда Ур-Вайєтт, яка пленталася в кінці процесії, мала переляканий і невпевнений вигляд, наче побитий собака.

— Альваре, я не винна! Чесно! Вони самі обрали смерть і стрибнули зі скелі, коли зрозуміли, що виходу немає! — щойно побачивши мене, заторохтіла баронеса, але помітила полонянку й різко змінила тему. — А це що за зразок ельфійської скульптури?

— Та сама напросилася. До речі, можеш її вкусити, — милостиво дозволив я, — ну або просто вдай, що хочеш вкусити. Може, хоч так порозумнішає. Але тільки не до смерті!

— Вождю, ти наслухався байок про вампірів, хоча здебільшого вони порожня брехня або ґрунтуються на зустрічах людей із нижчими вампірами. Які, по суті, просто тупа безмозка нежить, спрагла крові й м’яса. Я ж представниця вищої розумної раси, яка з часом замінить в Елаті людей та всіх інших.

Проте під час виголошення цієї пишномовної промови про «вищу расу» вампірка обійшла дерев’яну раму, по-діловому оглядаючи зв’язану жертву, облизуючись і водночас відростивши гострі кігті та зуби. Видовище для непідготовленого розуму виявилося приголомшливим, і Марійка забилася в несамовитому крику.

— Ще одне лайливе слово, і я згоду́ю тебе цій вампірці. Кивни, якщо зрозуміла.

Ельфійка швидко-швидко закивала, і Тільда відійшла від неї із задоволеним виглядом.

— Альваре, звертайся будь-коли. Доводити людей та ельфів до істерики — моє улюблене заняття. А ось, до речі, й мій улюблений об’єкт для жартів прибув. Чорнявка повернулася! І когось навіть притягла.

Мисливська група Мурени справді повернулася не з порожніми руками — трофеями стали двоє зв’язаних ельфів, ще одне тіло без голови ніс товстун Аах Жилоріз.

— Це всі? Чи на моїй території є ще ельфи? Скільки вас було? — звернувся я із запитанням до полонянки, і притихла Марійка миттю відповіла, що на завдання вирушили три групи.

— Ну тоді… — я оглянув двох полонених, яких привела Мурена, і навмання вибрав одного з них — молоденького довговухого хлопця із соковитим синцем під лівим оком. — Ти! Зараз тебе розв’яжуть, і ти швидко-швидко побіжиш назад до своїх. І якщо моїм берсеркам здасться, що біжиш ти недостатньо швидко, у спину тобі прилетить спис або сокира, а замість тебе послання передасть інший. Уторопав?

Хлопець нервово ковтнув і мовчки кивнув.

— Ти добіжиш і передаси мої слова тому, хто у вас там головний або може ухвалювати рішення від усього вашого роду. Передай йому, що я чекатиму на нього опівдні в тому самому місці, де починається дорога до гірської фортеці. Одного, без охорони. Посланця я не зачеплю, слово вождя. Але поговорю з ним про те, наскільки орки Жовтої Риби невдоволені тим, що ви швендяєте нашими володіннями й усе тут винюхуєте. Запам’ятав? Агов, на мене дивися! Малий іще голих дівчат розглядати.

Хлопчина насилу перевів погляд з оголеної одноплемінниці на мене, після чого відповів, що все запам’ятав.

— Нехай ваш начальник до полудня подумає, як спокутувати допущену помилку й за яку ціну викупити полонених. І якщо твій командир прийде не сам, або взагалі не прийде, або якщо мені не сподобається його ціна за чотирьох живих і чотирьох мертвих ельфів, то сидітимуть троє чоловіків у вигрібній ямі по шию в лайні, а цю лису дурепу я поставлю в центрі своєї столиці як прикрасу.

Хлопець рвонув, наче на стометрівку, і за пів хвилини вже зник з очей. Що ж, своє невдоволення діями сусідів і серйозність наших намірів ми показали. Тепер залишалося сподіватися, що вбивством і полоненням розвідників ми не перегнули палицю й завтра нам не оголосять війну.

Потрібно віддати ельфам належне, їхній представник справді з’явився в домовленому місці вчасно. У смарагдово-зеленому вбранні з позолоченими ґудзиками й зі срібним обручем на світлому волоссі — знаком молодшого князя, наскільки я розумів. На вигляд син або онук князя роду був досить молодим, хоча визначити вік представника цієї довговічної раси завжди непросто, і ту саму столітню Діассу Спритну Лань я тривалий час вважав зовсім молоденькою сімнадцяти-вісімнадцятирічною дівчиною.

— Я Брандуїл Нехтувач Смерті й маю право говорити від імені всього роду Невидимого Богомола, — представився молодий князь.

— Вождь тринадцяти об’єднаних племен орків Альвар Завойовник, і тепер ми перебуваємо на моїй землі.

Князь уважно оглянув мене, при цьому, попри мою перевагу в зрості майже на півтори голови, на його обличчі зберігався зарозумілий вираз переваги й легкої зневаги.

— До мене доходили чутки, що вождем орків став чоловік, але я цьому не вірив. І багатьох ти завоював, людино з таким пишномовним прізвиськом? Великі твої володіння, «вождю багатьох племен»?

Це він вдало запитав, оскільки звідси, з височини, у теперішню ясну безхмарну погоду відкривався чудовий краєвид на східні гори, і я вказав на криву вершину у формі зігнутого пальця.

— Он та гора зветься в орків Зламаним Пальцем і стоїть якраз біля найсхіднішого поселення мого племені. Далі живуть лише гобліни й огри, ну й дракони. На південь же моя територія простягається до кінця великих боліт, якими потрібно йти пів дня за Лісове озеро. Хоча про це тобі, молодий князю, напевно вже відомо від ельфійських бійців, які разом із нами воювали на тих болотах проти людей-паладинів, а потім і південних орків.

Я вловив миттєвий вираз невдоволення, що промайнув обличчям співрозмовника, — про розмову з ельфами роду Мудрого Сича я вгадав дуже точно, і князь Брандуїл справді розпитував у них про Жовту Рибу.

— Що ж, вражає, — був змушений погодитися мій довговухий співрозмовник, але відразу перейшов до словесного нападу. — Ось тільки армія в тебе, подейкують, зовсім мала для такої величезної території.

— Удвічі менша, ніж у твого роду Невидимого Богомола.

Молодий князь єхидно всміхнувся, мабуть, вирішивши, що підловив мене.

— Я маю на увазі власну армію твого племені, без ельфів роду Мудрого Сича, рада старійшин якого днями розірве ганебний договір з орками.

— Так і я говорю лише про власні сили племені Жовтої Риби, без урахування союзників і стрільців, які прийшли разом із Діассою Спритною Ланню. І доки ти, молодий князю, не вирішив мірятися членами… тобто погрожувати мені військовою силою, поставлю тобі одне просте запитання. Ти знаєш, що таке «тьма»?

Мій співрозмовник розгубився.

— Ти про пітьму? Ну, ту, яка вночі? Чи про прийнятий в орків термін «тумен», «тьма», що означає десять тисяч бійців?

— Про друге. У наших південних союзників із племен Водяного Духа якраз тьма бійців, і я уклав із ними договір. Так, сусідам знадобиться півтора дня, щоб зібратися й перейти великі болота, але наприкінці другого дня десять тисяч орків уже можуть бенкетувати на тліючих руїнах поселень роду Невидимого Богомола.

Найкумедніше, що я не збрехав жодним словом. В орків племен Водяного Духа справді була тьма бійців, про це з гордістю під час переговорів на річковому броді заявляв їхній командир Ольхен Їжак. І я справді уклав із південними орками договір — нехай не про взаємний захист, а лише про ненапад до розв’язання суперечки щодо територій за болотами, але це вже були несуттєві подробиці, які в розмові можна було опустити.

— Твій же рід Невидимого Богомола тепер зв’язаний по руках і ногах, оскільки близько тисячі бійців охороняють окуповані поселення роду Мудрого Сича, де будь-якої миті може спалахнути повстання прихильників княгині Діасси. А ще дві сотні лучників узагалі пішли чортзна-куди на чужу війну до людей і швидко повернутися не зможуть. Тож скільки твій рід може виставити просто тепер? Дві сотні лучників? Чи три? Погодься, це взагалі ніщо проти могутності орків. Тож не варто мені погрожувати, молодший князю, оскільки сила на моєму боці!

Мені нарешті вдалося збити пихатий самовдоволений вираз з обличчя високородного ельфа, і Брандуїл Нехтувач Смерті глибоко замислився, оскільки підготовлений для цих переговорів план явно не годився. Нарешті молодший князь порушив мовчання й прямо запитав, чого хочу я сам за звільнення полонених і повернення тіл загиблих.

— Так ключове питання ж не ці дурники, а недопущення порушень кордону в майбутньому. І я хотів запропонувати роду Невидимого Богомола договір про ненапад і взаємне непорушення кордону, скажімо… — тут я сам замислився, після чого назвав точний строк, — до першого дня весни наступного року.

— Чому лише до весни, а не на рік або п’ять? — миттєво зацікавився співрозмовник. — Ти плануєш агресію проти нас, Альваре Завойовнику?

— Поки ні, не планую, — чесно зізнався я. — Але взаємні суперечності між нами можуть посилитися й потребувати розв’язання. Ви підтримуєте заколотників роду Мудрого Сича, які скинули законну владу. Я ж дав прихисток княгині Діассі Спритній Лані, змушеній покинути рідні землі.

— До речі, про це… — перебив мене на півслові довговухий співрозмовник. — Навіщо тобі ця невдаха? Мій рід Невидимого Богомола багатий і добре заплатить оркам за видачу ельфійки-втікачки. І відразу всі суперечності між сусідами зникнуть, і можна буде укласти договір про ненапад та кордон хоч на десять років, хоч на ціле століття.

— Де ти був раніше, мудрий Брандуїле? Ти здаєшся мені цілком адекватним як для ельфа, і нам потрібно було зустрітися й поговорити ще навесні. Якби наша зустріч відбулася вісім або навіть п’ять седмиць тому, ми б миттєво домовилися. Але тепер ситуація змінилася, оскільки я дав слово княгині Діассі й пообіцяв їй захист. Так, ти можеш сказати, що люди, на відміну від ельфів, не завжди дотримуються свого слова, ось тільки я не такий.

— Похвально це чути, мій недруже, деякі люди справді не завжди виконують обіцяне, — ельфійський дипломат замислився й довго дивився на схід, на далекі гори. — Добре, нехай буде до першого дня весни. Я отримаю назад своїх ельфів після укладення договору про ненапад?

Ось тут уже настала моя черга замислитися. Я розумів, що жодного договору не буде, якщо я не піду назустріч, і невдовзі рід Невидимого Богомола нападе на Жовту Рибу, коли краще дізнається про мої сили. Ось тільки й позбавлятися всіх козирів теж не хотілося.

— Ти отримаєш трьох ельфів, обраних випадковим жеребом, і чотири мертві тіла для належного поховання. Один ельф залишиться заручником, просто про всяк випадок.

— Розумно, саме в традиціях орків і людей, — погодився молодший князь, але зауважив, що цим заручником не повинна бути Маріелла Лісова Сойка. Оскільки зганьблена дівчина відразу накладе на себе руки, щойно їй розв’яжуть руки.

— Ти надто погано про мене думаєш, Брандуїле, і ніхто з орків твою розвідницю не пізнав. Узагалі ти мав би сказати мені «дякую» за те, що лихословну ельфійку просто поголили через нестриманий язик і відсутність елементарної ввічливості, а не віддали до шатра насолод для втіхи бійців. Тільки уяви, як постраждав би ваш дух-захисник Невидимий Богомол від такої ганьби! Але я вчинив дуже стримано.

Тут, щоб припинити заперечення ельфа про те, що дівчина наклала б на себе руки, я дістав принесений на ці переговори нашийник пригнічення волі, який довго носив із собою, а потім зберігав у скрині шатра вождя. І, судячи з виразу огиди й відрази на обличчі ельфа, небезпечну річ він відразу впізнав.

— Бачу, ти чудово знаєш, що це таке. Так, мерзотна річ, в армії доводилося носити — такі нашийники нам надягали перед найнебезпечнішими завданнями, щоб ми не відмовилися виконувати самогубні накази командирів. Тож Марійка не наклала б на себе руки й щосили намагалася б догоджати ікластим клієнтам.

— До нашийника належить іще ключ, без ключа він не працює, — зауважив дивовижно обізнаний з усіма тонкощами ельф, і я вказав на перстень некроманта на середньому пальці моєї лівої руки.

— Ось ключ, тож віддати наказ я б зміг.

Запала довга мовчанка, після якої Брандуїл відповів, що загалом готовий укласти договір про ненапад і дотримання кордонів до першого дня весни, ось тільки все-таки хотів би викупити й останнього з четвірки полонених, щоб не залишати одноплемінника в лапах орків.

— Ви дасте слово не намагатися вбити або викрасти Діассу Спритну Лань, яка перебуває під моїм захистом. І виплатите моєму племені три вози, ущерть навантажені кристалами сірки. Ваш рід тепер контролює сірчане плато, тож зібрати сірку вам буде нескладно.

— Сірку??? — незворушний до цього ельф не стримався й зареготав. — Навіщо тобі стільки сірки, Альваре?

Я не відповів і лише загадково всміхнувся, і ми потиснули руки, скріплюючи угоду.

— І останнє запитання, — гукнув я Брандуїла, який уже розвернувся й збирався йти. — Просто для задоволення моєї цікавості й підвищення освіченості. Звідки взялося твоє гучне прізвисько «Нехтувач Смерті»?

Ельф явно зніяковів, і мені навіть здалося, що він промовчить. Але все-таки молодший князь зійшов до відповіді.

— Просто я народився недоношеним і в дитинстві багато тяжко хворів. Тож батьки, та й сам глава роду Невидимого Богомола князь Налоель Забіяка, одностайно вважали, що дитина не виживе. Але я вижив усупереч усім прогнозам. Багато вчився, багато тренувався, багато подорожував і набирався мудрості, тож по праву заслужив повагу одноплемінників і корону молодшого князя!

Брандуїл Нехтувач Смерті розвернувся й пішов на північ, а я довго стояв і дивився на постать, що віддалялася. Цікавим він виявився співрозмовником. Освіченим, культурним і цілком адекватним, на відміну від глави роду, підступного й агресивного Налоеля Забіяки, або невдалого нареченого Діасси, молодшого князя, цілковито пустого Альтуїна Гарного. Можливо, із Брандуїлом я навіть міг би порозумітися. Потрібно буде обережно з’ясувати, просто про всяк випадок, яке місце цей княжич посідає в черзі спадкоємців. І там уже діяти за обставинами…

Укладення договору про ненапад і кордон із могутнім родом Невидимого Богомола розв’язало мені руки й дозволило зайнятися торговими справами. До цього без моєї особистої участі кмітливий орк Яшко Красномовець із найманцями Мансура продали на ринку міста Кролячі Ями чергову партію видобутого кобольдами чорного заліза, а також запашне мило й цілий віз отриманих від гоблінів звіриних шкур. Також перші гроші до скарбниці потекли від мита за прохід відновленою нами «старою орочою дорогою». Караван хвацького торговця-дварфа із шести важких возів із півтора десятка суворих охоронців ризикнув першим випробувати новий шлях, та й кілька поодиноких пішоходів уже пройшли відновленою дорогою. Один подорожній навіть заночував у збудованому заїжджому дворі, заплативши за постій і вечерю цілу срібну монету, і залишився дуже задоволений обслуговуванням та безпекою.

Але цього було мало, грошей для розвитку потрібно було значно більше, а тому своєї реалізації чекав найцінніший наявний у нас товар: давні вази епохи гірського царства, яйця василіска, а також кров і шкури цих чудовиськ. На жаль, містечко Кролячі Ями виявилося надто малим, щоб там знайшлися покупці, яких зацікавили б такі рідкісні речі, та й золота зі сріблом на місцевому ринку оберталося недостатньо, тож я вирішив рушити далі на північний захід, до найбільшого в найближчому прикордонні міста Чорні Шахти — столиці графства Альмар.

Це велике багате місто цікавило мене ще й тому, що його правитель вів війну з вільним містом Болток, на боці якого виступили мої сусіди-ельфи роду Невидимого Богомола. Я хотів розвідати про це побільше й, чим чорт не жартує, запропонувати графові послуги моїх орків як найманців, щоб трохи скоротити сили ельфів. Дорога до Альмара займала цілий день і проходила спочатку територіями вільного міста Кролячі Ями, а потім землями барона Рюхена Траго Побожного, тож до барона я теж збирався завітати.

Потрібно було особисто познайомитися з батьком лицаря Уолтера, який уже двічі побував у мене в полоні, і спробувати згладити суперечності, що виникли між нами. Із цим сусідом, який також шанував «старих богів», потрібно було співпрацювати, а не ворогувати, тож я приготував для цього візиту особливий подарунок. До того ж мені потрібно було відвезти на землі барона преподобну матір Ванду, яка повернулася зі східної експедиції разом із моїми бійцями й оголосила, що її місія на землях орків завершена, а тепер їй потрібен час на роздуми й консультації з представниками церкви.

У дорогу вирушили рано-вранці на трьох возах, кожен із яких тягли двоє могутніх коней-ваговозів. Багато орків із собою я поки вирішив не брати, щоб не надто шокувати зустрічних людей і не привертати зайвої уваги. Тож з орків компанію мені склали лише Яшко Красномовець і ще один молодий ікластий хлопець, який уже непогано розумів людську мову. А крім них — преподобна мати Ванда, командир найманців Мансур зі своїми хлопцями, огр Вуглик та ельфійська княгиня Діасса з трійкою ельфів-лучників.

Луану цього разу брати із собою не став, і причина була досить вагомою: сама дівчина зізналася мені, що старша цілителька веде з нею розмови, умовляючи перебратися до монастиря, який будували на землях барона. Молодша цілителька незмінно відмовлялася від такої пропозиції наставниці, посилаючись на дане слово відпрацювати контракт в орків Жовтої Риби. Ось тільки я побоювався, що Ванда все-таки зуміє задавити свою ученицю авторитетом і змусить змінити рішення або нашу молоду цілительку силоміць заберуть люди барона, тож ризикувати не став і залишив юну цілительку вдома.

Тільду з Муреною цього разу теж залишив у поселенні Розумної Сови під приводом необхідності зняти з них мірки для створення відповідних обладунків. Хоча насправді причина мого рішення була іншою. Вампірка, як мені розповідали, під час попереднього відвідування баронства Траго чимось не догодила баронові Рюхену, і справа ледь не дійшла до кровопролиття. Утім, знаючи гострий язик дочки Кельнміїра, це було зовсім не дивно, а мені додаткові складнощі в переговорах із бароном були зовсім не потрібні.

Мурена ж відверто вагалася, не знаючи, що їй робити далі: чекати біля мене нового загону паладинів церкви Матері-Живиці чи повертатися до Східної Імперії? Поки що темношкіра героїня більше схилялася до першого варіанта, але я побоювався, що дівчина спонтанно вирішить поїхати, якщо покине орочі землі. У мене ж на цю небезпечну вбивцю вже з’явилися власні плани, і я сподівався переманити прикликану героїню до себе на службу. Тут дуже доречно в оточенні Мурени опинилася гостра на язик баронеса Тільда Ур-Вайєтт, яка не втрачала жодної нагоди вколоти подругу й указати, як мало її цінують господарі з церкви та як мало вона отримує за свою небезпечну працю найманої вбивці. Я бачив, що впевненість Мурени в необхідності й далі служити скупим невдячним церковникам уже дала тріщину. І тепер просто чекав, коли ця тріщина сумніву розростеться, щоб виступити зі своєю пропозицією.

Із погодою пощастило — було ясно й сухо. Та й відремонтована дорога сприяла швидкому пересуванню, тож уже години за чотири наш маленький загін перетнув кордони вільного міста Кролячі Ями й зупинився біля заїжджого двору, щоб поснідати. Ми зайняли відразу три столики в майже порожній зранку залі, і я заклично махнув рукою немолодій рознощиці, вказавши на себе й своїх супутників. Жінка обернулася до власника закладу, але мене й більшість моїх супутників господар знав, усі ми були на доброму рахунку й завжди справно платили, тож невдовзі на столах перед нами з’явилися страви з наїдками й глиняні кухлі з пінним пивом. І ось тут сталася пригода, яка змусила мене замислитися й навіть понервувати.

Від одного з двох інших зайнятих столиків підвівся й пересів до нас непримітний низькорослий чоловічок, одягнений у довгу сіру накидку з капюшоном, попри літню спеку, що тепер панувала. Я зовсім не фахівець у таких справах, але клинок на поясі під його одягом мій погляд усе-таки розпізнав, а ще мені відразу не сподобалися його невиразні білясті «риб’ячі» очі. Це були або очі оповитого дурманом, або холодні очі вбивці, який згубив чимало душ.

— Подейкують, що ти купець, який торгує з орками, — без жодного привітання почав він.

— З усіма торгую, і з орками теж, — спокійно відповів я й навіть жестом показав стривоженому Мансуру, який уже підвівся, сісти назад на лаву.

У цьому крихітному містечку мене справді знали як не дуже багатого купця Альвара або «Альвара, торговця милом», і мене така скромна слава цілком влаштовувала.

— Отже, про орків досить знаєш. Тоді скажи мені, купче, чи не зустрічав ти на землях орків дівчину, чорну як смола й високу наче каланча?

— Як же не зустрічати, зустрічав! — не став заперечувати я. — Звали ту чорну дівку Муреною. А ти хто їй?

— Брат я її… зведений. Шукаю зниклу сестричку, кровиночку мою рідненьку. Підкажи, добра людино, де мені знайти свою родичку?

Особисто я б таких підозрілих «родичів» відразу топив, доки вони не зробили такого з тобою першими. Але я продовжив усміхатися й показав красномовний жест, потираючи пальцем об палець. Бляклий тип усе зрозумів, і з його гаманця до моєї долоні перекочували дві срібні монети. Хм… карбування Західного Урсі, такі монети були нечастими гостями в наших краях.

— Ось цей огр і люди за тим столом, — я вказав на Вуглика й найманців Мансура, — невдовзі перевантажать паки з товарами й вирушать на землі орків до поселення Розумної Сови. Там саме й живе твоя сестра.

— О, дякую тобі, купче! А може, ти й про Альвара Завойовника чув? Його теж шукаю.

Ельфійка Діасса Спритна Лань, яка сиділа поруч зі мною, глянула на мене, уловивши знайоме ім’я серед незрозумілих людських слів, але промовчала. У преподобної матері Ванди, яка сиділа навпроти, теж вистачило мудрості не втручатися в цю дивну розмову.

А тим часом ставало дедалі цікавіше! Я ще раз оглянув цього небезпечного типа і двох його поплічників за дальнім столиком. Нікого з них я раніше не зустрічав, однак вони навіщось мене шукали. На купців або людей церкви вони були зовсім не схожі. Як не були схожі й на найманців, які хотіли попроситися до мене на службу. Зате цей непримітний тип, який ховав обличчя під капюшоном, а гострий клинок — під полами плаща, нагадав мені іншу людину з недавнього минулого — непримітного й сірого на вигляд «клерка», який розмовляв зі мною в армійському тренувальному таборі королівства Брена й збирав інформацію про мої навички.

А тим часом потрібно було щось відповісти.

— Альвара Завойовника теж знаю, як же не знати про таку особу! Невже він теж твій зведений брат? — запитав я, уже не приховуючи глузування.

— Так, точно. Брат він мені, зведений, — ще дві срібняки вже без жодного нагадування перекочували до моєї руки, а небезпечний тип витріщився на мене своїми білястими очиськами в очікуванні інформації.

— Вождь Альвар теж у поселенні Розумної Сови на землях Жовтої Риби. Там само, де й Мурена. Надвечір доїдеш.

Неприємний тип у плащі нарешті підвівся з-за столу, але наостанок навіщось вирішив мене налякати.

— Гляди мені, купче! Дізнаюся, що обдурив, змушу зжерти мої монети, а потім виріжу їх із твого живота!

Нахаба пішов до двох своїх таких самих підозрілих приятелів, а ми продовжили мирно снідати. Але Мансур, який отримав мої ментальні розпорядження, поправив срібний медальйон на шиї й ледь помітно кивнув, підтверджуючи, що наказ вождя прийняв. Так, моєму «зведеному братові» та його поплічникам, хай ким вони були насправді, не судилося дістатися земель Жовтої Риби. Утім, я попросив Мансура спробувати взяти їх живими, якщо вийде. Здається, Мурена якось зізналася, що має великий досвід допитів. Саме час темношкірій героїні буде поспілкуватися зі своїм «зведеним братом»!

Підозрюю, що барон Рюхен Траго Побожний украй здивувався, коли слуги повідомили йому про прибуття вождя орків Альвара Завойовника. Можливо, імпульсивний дворянин навіть спочатку подумував вигнати мене втришия й нацькувати собак. Але цікавість усе-таки взяла гору, і мене із супутниками запросили пройти до «зали прийомів».

Дорогою я оглядав фортецю. Жодного рову, ніхто не завдав собі клопоту викопати хоча б мінімальну перешкоду для нападників біля міцних стін заввишки чотири метри. Масивні ворота з товстого дубового бруса завтовшки сантиметрів п’ятнадцять, оббиті металевими смугами. Вибити такі ворота тараном непросто, але цілком можливо. Сама ж фортеця являла собою нерівний п’ятикутник із кутовими вежами для стрільців. У дворі нас зустріли три дюжини охоронців, серед яких виявилося багато зовсім молодих і зелених. Схоже, основні сили барона полягли в бою на орочих болотах, і тепер я спостерігав жалюгідні рештки війська та нещодавно набраних новачків.

А ще я звернув увагу, що кам’яними стіни фортеці були лише з боку воріт, ну й дві сусідні, видимі з дороги, ділянки. Задні ж дві стіни п’ятикутника виявилися дерев’яними, причому в одному місці взагалі зяяв отвір завширшки метрів тридцять. Мабуть, тут тривало будівництво, дерев’яну стіну розібрали, і робітники мали почати зводити капітальну кам’яну. Ось тільки тепер у спеку я не бачив жодної діяльності, й пролом у кріпосній стіні не поспішали закладати. Ех, знав би раніше, що сил у барона Рюхена Траго так мало і що його родове гніздо так слабо захищене, навіть не став би завертати до цієї невеликої фортеці. Або, навпаки, прийшов би сюди з парою сотень орків і взяв штурмом це недобудоване укріплення, яке через якесь непорозуміння називалося лицарським замком.

Я ж шукав надійного союзника в можливій війні з ельфами, а не це жалюгідне набріддя, яке навіть не могло вишикуватися рівними рядами для зустрічі гостей. Зала прийомів у центральній цитаделі теж мене розчарувала. Назва виявилася надто пишномовною для невеликої кімнати з наглухо завішаними вікнами, у якій навіть улітку горів жаркий камін і стояв специфічний запах немитого хворого тіла. Біля вогню в м’якому кріслі сидів закутаний у плед сивий старий із хворобливо-сірою шкірою та старечими пігментними плямами на обличчі. Мені вистачило побіжного погляду, щоб зрозуміти, що жити баронові залишилося щонайбільше кілька років.

Двоє немолодих бородатих охоронців із довжелезними алебардами, не надто придатними для бою в тісному приміщенні, стояли обабіч крісла господаря. Позаду ж, спираючись руками на спинку крісла, стояв син барона, лицар Уолтер Траго — його зламана нога вже, схоже, загоїлася, але рівно стояти лицареві все-таки було важкувато. Зовсім мало виявилося в барона охорони, і якби я задумав щось лихе, ніщо не завадило б мені здійснити задумане навіть без моєї улюбленої глефи, яка залишилася у возі.

Проте, якщо вже прийшов із візитом ввічливості, я вклонився й назвав себе, після чого представив і ельфійську княгиню Діассу Спритну Лань, законну главу роду Мудрого Сича. Пояснив причину нашої появи й оголосив, що хотів би припинити незрозумілу й непотрібну ворожнечу, коли вірний син церкви «істинних богів» посилає на землі іншого послідовника церкви своїх бійців із недружніми намірами. І замість ворожнечі хотів би налагодити корисні зв’язки — спочатку торгові, оскільки нам обом є що запропонувати одне одному, а там, дивись, і військові.

Старий довго мовчав, і мені навіть здалося, що він заснув посеред моєї промови. Але нарешті пролунали хрипкі, ледь чутні слова.

— Я не думаю… що мир між нами можливий. Ти… (тут зовсім нерозбірливий хрип) єретик… який перекручує святе письмо… водишся з орками… цими ворогами людської раси й істинних богів. Я ж, — барон тяжко закашлявся, — однією ногою… уже в чертогах… Богині Смерті. Не стану бруднити свою душу спілкуванням… із таким, як ти. До того ж ти смерд… і не гідний спілкування… з титулованим аристократом. Іди геть, мерзотний вождю орків! Ти прийшов як гість… лише тому… відпущу тебе живим… Але не зловживай моїм милосердям, (знову нерозбірливий хрип) дам тобі… пів клепсидри… щоб забрався із замку… після чого накажу охороні схопити тебе й повісити!

От і поговорили… Мда… Я розвернувся й у компанії Діасси та преподобної матері Ванди вийшов із «зали прийомів».

— Зачекай, Альваре! — у коридорі нас наздогнав лицар Уолтер Траго, який дуже сильно кульгав. — Не гнівайся на мого батька. Він надто старий, щоб сприймати щось нове й незрозуміле. Та й дуже здав останніми днями, жити йому вже недовго залишилося…

— Авжеж! — фиркнула преподобна мати Ванда. — Миш’як, яким труять барона, поступово робить свою справу. Колір шкіри твого батька надто вже характерний. Передостання стадія. Ще седмиця-друга — і в замку буде новий господар.

Син барона вирішив удати, що не почув її слів, тож сумнівів щодо замовника отруєння в мене не виникло.

— Чого ти хотів від мене, сере Уолтере? Навряд чи ти зупинив мене лише для того, щоб вибачитися за надто прямолінійного батька.

— Усе правильно, Альваре. Я хотів запропонувати тобі відвідати цей замок седмиці за три-чотири, коли жалобні заходи за покійним батьком закінчаться. Мені є що запропонувати твоєму племені Жовтої Риби, і це не лише срібло із шахти та зерно з полів. Справжній військовий союз! І не кривися так. Ті жалюгідні новобранці на кріпосному дворі — лише невелика частина війська Траго. Основне військо тепер у місті Червона Круча. Мій батько захопив це колишнє вільне місто ще три роки тому, але там досі каламутять воду прихильники незалежності, й міцний гарнізон необхідний для підтримання порядку. Ще пів сотні мечників панцирної піхоти найняв наш сусід, граф Кубін Молодший Альмар. У нього там почалася війна, і він щедро платить за вправних воїнів.

О! Інформація від ельфів підтверджувалася, граф Альмар справді вів важку війну й навіть розщедрювався на загони найманців і кондотьєрів. Я потиснув руку лицареві Уолтеру, майбутньому новому баронові Траго, і пообіцяв завітати до нього в гості ближче до осені. Привезені подарунки — а привіз я величезну голову самця василіска й навіть давній магічний меч, а також цілу коробку з фіалами дуже рідкісних і дорогих зіль із крові та отрути василіска — вирішив навіть не діставати з возів. Нема чого метати бісер перед свинями, які однаково не оцінять. Попрощався з преподобною матір’ю, яка залишалася у володіннях барона Траго, і вирушив далі.

А ось місто Чорні Шахти вразило мене своїм розмахом, триповерховими висотними будинками й великою кількістю людей на вулицях. Поки що це було найбільше й найжвавіше місто, яке мені довелося відвідати у світі Елати. Не місто-мільйонник мого рідного світу, звісно, і навіть тридцяти тисяч жителів у Чорних Шахтах напевно не набиралося, але тут потрібно дивитися в порівнянні. Навіть у Парижі часів лицарства й хрестових походів населення не перевищувало вісімнадцяти-двадцяти п’яти тисяч людей, а в Лондоні взагалі жило менше одинадцяти тисяч. Тож за мірками міст співмірної епохи раннього Середньовіччя Чорні Шахти були ДУЖЕ великим і ДУЖЕ багатим містом.

При цьому, що мене здивувало, мита за в’їзд міські вартові з нас не зажадали, і всі три наші вози проїхали безперешкодно. Це було тим дивніше, що до міста сунули натовпи народу й вервечки возів, і я не розумів правителя міста, який втрачав такий надійний прибуток. Майже відразу після перетину міських воріт нас наздогнали найманці Мансура, які прискакали верхи.

— Альваре, справу зроблено. Двох убили, взяти їх живими не вдалося. Третього ми спеленали й відвезли Мурені на допит. Хоча й без того зрозуміло, хто вони такі. У кожного на плечі або потилиці татуювання у вигляді дракона, який розправив крила, — знак агентів Теократії. З нашого боку втрат немає, хіба що Вуглика вбивці штрикнули стилетом у плече, але огра вже відвели до Луани, у лікувальню.

Ну що ж, приблизно такого результату я й очікував. Агенти Теократії вистежили темношкіру героїню, але ми усунули загрозу раніше, ніж убивці дісталися дівчини, яка перебувала під моїм захистом. Навіщо агентам знадобився я сам, поки залишалося незрозумілим, але Мурена, сподіваюся, зуміє розв’язати полоненому язик. І якщо з’ясується, що тепер я в списку Теократії на усунення… що ж, нехай спробують дістати мене на територіях дружніх мені орків!

Оскільки час для сьогоднішніх аудієнцій із міським главою, графом Кубіном Молодшим Альмаром, уже минув, я лише подав розпорядникові прийомів прохання про візит завтра вранці й пояснив тему майбутньої зустрічі. Заплатив належне мито в п’ятнадцять срібних монет і попрямував до величезного міського ринку, куди мої помічники повезли вози з товаром.

Це було якесь божевілля, але до ринку я ледве-ледве зумів протиснутися через величезні натовпи людей, які сунули в тому напрямку. Двічі ловив за руку кишенькових злодіїв, які безсоромно намагалися стягнути мій гаманець із пояса, але обидва рази це виявлялися малі діти, тож я їх просто відпускав. Після цього для надійності сховав гроші у внутрішній нагрудній кишені під накидкою, але однаково знайшовся охочий зазіхнути на мої монети. Я схопив загребущу руку літнього злодія й відразу ж, у виховальних цілях, з хрускотом зламав йому кисть — якщо вже ти дожив до сивого волосся, займаючись крадіжками, то свої кримінальні навички потрібно було відточувати краще!

Лише після цього злодії від мене відчепилися, і я зміг більш-менш оглянутися, користуючись тим, що був на голову вищим за всіх інших. Помітив удалині знайомих коней і вози й невдовзі вже стояв біля прилавка, на який Мансур і Яшко Красномовець викладали привезені товари, поки решта охороняла. Командир найманців доповів, що заплатив за оренду торгового прилавка в центральному ряду ринку на три доби, віддавши за це шістдесят срібняків. Але гроші вже окупилися, оскільки якийсь дивний тип у розшитій візерунками мантії та з магічним посохом, не торгуючись, придбав три яйця василіска по дев’ять золотих за штуку.

Буквально відразу після його слів до прилавка підійшла симпатична молода жінка з ляльковим личком, чорним як смола волоссям і при цьому у зухвало короткій червоній сукні, розшитій самоцвітами. Поділ її сукні сягав лише трохи нижче колін — майже безсоромність за мірками цього часу. Як охоронці цю незвичайну покупчиню супроводжували четверо похмурих здорованів відверто кримінальної зовнішності, тож ніхто з відвідувачів ярмарку не наважувався підійти ближче й зробити модниці зауваження, хоча багато хто на неї дивився. Вродлива жінка запитала про величезні яйця на прилавку й, не торгуючись, купила в нас усі, що залишилися, по десять золотих за штуку.

— Звідки ваза? — жінку зацікавила виставлена Мансуром давня реліквія, і я поспішив із поклоном відповісти.

— Пані, дикі орки ведуть розкопки в давніх містах напівміфічного Туранського гірського царства, я ж вибираю серед куп мотлоху, який вони видобувають, справді цінні зразки. Наприклад, ця ваза з давнього міста Західний Заслін, останнім правителем якого був Тобіас Одинадцятий, страчений за наказом гірського короля Валінора Другого ще в давню епоху до вторгнення демонів до Елати.

— Доладно говориш, купче, — усміхнулася красуня. — І що найдивніше, ти не брешеш. Я вивчала історію Туранського гірського царства й зустрічала в давніх сувоях імена згаданого тобою намісника, як і того, чиє прокляте ім’я заборонено вимовляти. І скільки коштує така реліквія?

Я навмання назвав ціну в шістдесят золотих, а оскільки красуня-дворянка замислилася й невдоволено прикусила губу, поспішив додати, що парна ваза з того самого палацу й три знайдені там само бронзові ритуальні ножі входять до названої мною ціни. Жінка дзвінко клацнула пальцями правої руки, після чого її охорона мовчки розплатилася й украй дбайливо поклала товар до містких сумок. Багата аристократка втратила до мене інтерес і пішла в супроводі охорони. Причому я помітив, що народ перед нею поспішно розступався, а деякі навіть низько вклонялися.

— Хто вона? — пошепки поцікавився я у своїх супутників, але ніхто відповіді не знав.

Зате щодо ажіотажу на ринку Мансур мені пояснив. Виявляється, саме сьогодні почався щорічний триденний літній ярмарок, і купці з покупцями стікалися до Чорних Шахт з усіх навколишніх земель. До того ж графство Альмар тепер вело війну й, за чутками, не надто успішно, тож ціни на багато продуктів злетіли до небес — жителі боялися облоги міста й запасалися всім потрібним. Що ж, у нас з’явилася непогана можливість збути всі привезені кошики із сушеними ягодами, в’ялене м’ясо й рибу, та й, можливо, дорожчі товари.

Торгівля йшла своєю чергою, і ми продали половину м’яса та шкур, коли раптом біля входу на ринок пролунав різкий звук труби герольда. Гомін натовпу відразу стих, усі завмерли й намагалися зрозуміти, що відбувається. У тиші, що настала, крик глашатая було чути дуже виразно.

— Чи є серед вас людина на ім’я Альвар, яка сьогодні заходила до палацу графа щодо аудієнції?

Від хвилювання моє серце забилося частіше, але я підняв руку, назвав себе й поспішив до виходу, продираючись крізь щільний натовп. За воротами ринку стояла позолочена карета, а невдоволений вусатий пан, який сидів у ній у кольчузі поверх ошатного синього костюма з мереживними комірами й рукавами, зміряв мене недовірливим поглядом.

— Щось ти надто молодий як для командира загону найманців у двісті душ. Не брешеш, хлопче? Бо наш граф обману не потерпить і накаже забити тебе батогами до смерті.

Я запевнив співрозмовника, що не брешу й справді маю загін із двохсот бійців, більшість із яких становлять грізні берсерки-орки.

— Лицар сер Андерс Сі-Анорі, — із запізненням представився цей пан. — Граф наказав мені керувати всіма найманими загонами в майбутній битві, хоча з орками я раніше справи не мав. Утім, тут усе просто. За п’ять днів ти приводиш ці ікласті пики на Глинське поле, і вам укажуть місце в загальному строю. Оплата — сто сорок золотих, отримаєте після бою. Але жодного авансу — я тебе зовсім не знаю, хлопче, і не хочу, щоб ти зник із грошима з міської скарбниці. Тож чекаю твій загін на шикуванні за п’ять днів.

Сто сорок золотих… Якось надто щедро для наймання бійців, навіть з урахуванням екзотики у вигляді диких орків. Це ж майже по золотому за кожного приведеного бійця. Справа тхнула… та що там «тхнула», відверто смерділа підставою й обманом.

— А якийсь папір, розписка, що нам узагалі заплатять? — поцікавився я, на що отримав лише глузливий регіт.

— Надто розумний? Хто тобі тут писатиме? Я ось грамоти не навчений, та й мої слуги теж. Тож вір дворянському слову, голото, і не викаблучуйся! Одна битва, пів дня — і ви купатиметеся в золоті! А ще уяви, хлопче, скільки ти зі своїми орками потім награбуєш у вільному місті Болток! Здобичі буде стільки, що ви всю не винесете!

Я вже не сумнівався, що платити нам ніхто не збирається, і моїх орків цей пан у безглуздому вбранні бачить лише як витратний матеріал.

Утім, як не дивно, відмовлятися від такої «привабливої» пропозиції я не поспішав. Попереджений — отже, озброєний! Та й не заради грошей я хотів зустрітися в бою з ельфами роду Невидимого Богомола. Мої берсерки хоробрі й умілі, та й сам я теж не вперше йду в бій. Тож ми ще подивимося за підсумками битви, хто з нас залишиться в дурнях!

П’ять днів до грандіозної битви… Цього ж вечора я відправив Яшка Красномовця до племені з повідомленням про майбутню битву. Наказав у наступні дні бійцям на тренуваннях працювати ще наполегливіше, а десятникам не шкодувати кулаків і голосу, щоб підганяти недостатньо старанних. Цілительці Луані, травникам і шаманам звелів подбати про створення запасу лікувальних зіль, корпії, чистого ганчір’я й усього необхідного. Майстрам-бронникам і зброярам — завершити спорядження двох сотень списників і берсерків, а також однаково розфарбувати щити: чорні символи духів-захисників Хира, Мудрого Сича й Невловимого Бекаса навколо емблеми-оберега Богині Смерті, і все це мало бути на яскраво-жовтому тлі.

Сам же я поки що залишився в місті Чорні Шахти. Пропускати такі рідкісні дні ярмарку в найбільшому торговому вузлі Прикордоння було нерозумно, тож я постарався провести цей час із максимальною користю. Передусім розміняв більшу частину золотих монет, отриманих від дружини міського правителя графині Сільвії Альмар — Ур-Лант (так, я з’ясував, що то за молода чорноволоса красуня підходила до мого торгового прилавка в супроводі чотирьох охоронців), на дешеву мідь і срібло. В обігу всередині мого племені Жовтої Риби ходили саме такі монети, та й бійцям я платив сріблом і міддю, тож гроші були потрібні для запуску їх у торговельні ланцюжки й пожвавлення торгівлі саме за монети серед орків, щоб поступово повністю відмовитися від прийнятого тепер бартеру.

Потім я придбав дюжину гнідих дворічних кобил і двох ставних жеребців тієї ж масті в торговця кіньми із Західного Урсі, щоб розпочати розведення цієї породи на орочих землях. Не такі міцні й масивні, як наявні в нас чорні ваговози, але значно швидші й дуже витривалі, вони чудово підходили для верхових поїздок на великі відстані. Про всяк випадок я навіть розпитав торговця, що станеться, якщо на гніду кобилу зазіхне кінь-ваговоз. І отримав обнадійливу відповідь, що такі випадки дуже часті, а лошата народжуються великими й витривалими, ось тільки поступаються обом батькам у їхніх сильних якостях — ані швидкості породистого скакуна, ані могутності ваговоза. Але в будь-якому разі парування бажане лише за рік, а до того часу мені доведеться тримати кобил окремо від жеребців.

Увесь породистий табун обійшовся мені у вісім золотих із дріб’язком. Хтось може вирішити, що я лише даремно витратив цінні монети, оскільки результат з’явиться в найкращому разі за чотири-п’ять років, але це була інвестиція в майбутнє й зародження цієї галузі господарства серед моїх орків. Із більш приземлених завдань я витратився й скупив, схоже, мало не всіх кіз та овець на ярмарку, щоб дати поштовх розвитку тваринництва в моєму племені. Зокрема й зовсім дешевих дитинчат цього року, яких продавали лише по сім-вісім мідяків за голову. Закупив пів сотні ящиків із крихітними курчатами, каченятами й пташенятами… ці птахи тут називалися ґайла, і земного відповідника я не знав, але це було щось нелітаюче, завбільшки з великого індика, з довгою гнучкою шиєю й довгими лапами без перетинок. Мансур із хлопцями того ж дня погнали табун і стадо на землі орків і повернулися наступного дня з групою орків та возів, оскільки мені були потрібні помічники тут, на ярмарку, й вози для вивезення накупленого добра.

Крім тварин і птахів, закупив я цілий віз різноманітного приємного для ока дріб’язку — від тонкої дорогої тканини для святкового вбрання, сталевих голок і мотків різнокольорових ниток до ошатного намиста, яскравих ґудзиків, незвичайних бронзових пряжок до ременів і просто різних прикрас, які жінки-орчині й чоловіки, що бажали привернути увагу, могли пришивати собі на одяг. Я вже помітив, що такі начебто дрібниці дуже тішать членів племені, і кожну таку річ обов’язково виставляють напоказ та обговорюють. Тому вирішив, що придбані товари ввійдуть до осіннього грошово-речового набору й будуть роздані бійцям-оркам Жовтої Риби.

Селітра, цукор, спеції, пряжа й вовна, якісні рибальські гачки та нитки для плетіння неводів. Кольчуги для людей Мансура. Невелика підзорна труба для мене улюбленого. Подарунки для Луани, кікімори Кірени й русалок. Гребінь для розчісування бороди домовикові Гельмуту. Фляги з міцним самогоном для всіх трьох хащівників. Стійкі фарби для фарбування тканин.

Також купив величезну кількість порожніх скляних пляшок і банок для зберігання напоїв та різноманітного варення, солінь, маринадів й іншого. Склодувна майстерня в моєму племені була, але виробленого нею товару було так мало, що він навіть близько не покривав потреб чотиритисячного племені Жовтої Риби. А тим часом рік видався врожайним, жінки й діти не встигали збирати в лісах і на луках чорниці та інші ягоди, та й різноманітних грибів цього року вродило дуже багато, тож постало питання, як зберегти все це добро до холодної зими.

До того ж уже достигали овочі, а ось із їхнім зберіганням у племені були серйозні проблеми: варіант тримати в холодному підвалі не годився, оскільки там усе дощенту з’їдали миші, а нічого іншого орки не знали. А так можна ту саму капусту або гарбуз — найпоширеніші в орків культури, та й місцеві овочі, схожі на видовжені довгі помідори, порізати на шматки, розкласти по банках і залити оцтом, олією або міцним розчином солі, закупорити дерев’яним корком і відкрити вже посеред зими. Частина куплених банок мала піти на створення запасу продовольства самого вождя й організацію бенкетів, решту ж скляного посуду я збирався продати всередині племені за зовсім низькою ціною, щоб товар був доступний простим трудівникам.

Привезені нами на ярмарок товари теж знайшли своїх покупців, навіть на голову самця василіска, яка вже почала трохи смердіти, другого дня хтось зазіхнув, тож до останнього дня ярмарку ми розпродали взагалі все. До того ж я завів корисні зв’язки й познайомився з купцями з інших міст, домовився про регулярні поставки різних товарів і розповів їм про новий, швидший і безпечніший маршрут на північ «орочою дорогою». Навіть узяв участь у пиятиці, яку з нагоди особливо вдалої угоди влаштував один мій новий знайомий — невисокий кремезний торговець дубовими бочками на ім’я Хава з північного узбережжя Внутрішнього моря, — а потім разом із ним махав кулаками в шинкарській бійці.

Усі дні ярмарку Діасса Спритна Лань не відходила від мене, відверто налякана хаосом, шумом і великою кількістю незнайомих людей навколо. Ельфійка була присутня разом зі мною на всіх торговельних переговорах, мало що при цьому розуміючи з людської мови, але дуже намагаючись допомогти. Перевіряла якість куплених тканин і навіть трохи постояла за прилавком, коли в якийсь момент не було інших продавців. Щоразу сиділа поруч зі мною в залі корчми й пила нарівні з усіма. Загалом усюди ходила за мною тінню, хіба що постіль стелила окремо в іншому критому возі, де її сон охороняли троє ельфів-стрільців.

Я кілька разів пропонував ельфійці, яка почувалася незатишно, повернутися до фортеці Борза Пожирача Змій або тренувального табору, але моя подруга незмінно відмовлялася їхати раніше. Навіть коли я прямо сказав їй, що усунена княгиня ризикує знову повторити свою помилку, мало спілкуючись із підданими, які залишилися, у такий непростий час. Та й з ельфійськими лучниками перед важливим боєм їй теж варто було проводити більше часу, оскільки далекобійних стрільців я обов’язково планував залучити. Але на ці слова я отримав трохи дивну відповідь, на яку не знав, як реагувати:

— Я цілковито тобі довіряю, Альваре Завойовнику. Ти пообіцяв, що до кінця зими я знову сяду в різьблене крісло княгині роду. А якщо так, то й хвилюватися мені нема про що!

Але, схоже, довіра була не єдиною причиною. Увечері другого дня, коли я вів містом дещо захмелілу від двох кухлів пінного напою довговуху княгиню, ельфійка зізналася мені, що після того, як усі від неї відвернулися, я залишився в неї єдиним близьким другом і світлим промінцем у темному жорстокому світі. А тому вона страшенно боїться мене втратити й готова терпіти всі ці тимчасові незручності — відсутність нормального ліжка й нестачу чистої води, велику кількість галасливих людей, сморід людського міста, необхідність регулярно годувати сирим м’ясом вічно голодне хижe пташеня в моєму фургоні та інше — аби лише не залишитися зовсім самою й нікому не потрібною у величезному світі. І якщо в майбутній великій битві мені судилося загинути, вона воліла б теж померти.

— А може, це кохання? — відповів я тоді з усмішкою на це несподіване зізнання. — Не думала змінити свого непутящого нареченого з роду Невидимого Богомола на нормальну людину?

От тягнув же мене чорт за язик! Діасса відразу образилася й пішла до ельфів-охоронців, які супроводжували нас і до цього делікатно йшли кроків за двадцять позаду, і такий рідкісний момент відвертості закінчився. Я потім вибачився й навіть купив ельфійці солодощі, на які вона раніше поклала око, але однаково до наступного ранку Діасса дулася й зі мною не розмовляла. Утім, уранці поводилася вже як раніше й ходила за мною тінню.

До ранку останнього дня ярмарку в мене, не враховуючи окремо відкладених коштів для виплат бійцям на початку осені, залишалося сімнадцять золотих монет. Товару на продаж не залишилося, та й найпотрібніші покупки я вже зробив. І вже подумував згортатися й їхати, тим паче що більшість моїх помічників уже відбула, але тут дзвінко засурмили труби, й народ масово кудись рушив.

Я порозпитував сусідів, і виявилося, що для розваги містян та гостей, які приїхали на ярмарок, граф Кубін Молодший Альмар організував видовища, причому відразу два. Невеликий лицарський турнір на ристалищі за міськими стінами, де свою звитягу й майстерність мали продемонструвати шляхетні лицарі з дружини графа й командири союзних загонів, які прибули напередодні грандіозної битви. А також публічну страту засуджених до смерті злочинців біля міської в’язниці, яких спеціально збирали до цього дня й не страчували раніше. Причому обидва заходи проводилися водночас, тож охочим подивитися потрібно було обирати один із двох.

Я запропонував ельфійці піти на лицарський турнір, оскільки сам давно мріяв на власні очі побачити пишне видовище, про яке лише читав у книжках. Моя подруга погодилася, ось тільки ми проґавили момент зайняти гарні місця в перших рядах біля самого ристалища й прийшли надто пізно. Із тугою подивилися на багатотисячний натовп попереду, який не дозволяв навіть із моїм високим зростом розгледіти хоч щось, а невисока Діасса Спритна Лань узагалі бачила перед собою лише брудні спітнілі сорочки й голі спини. Що робити? Деякі хлопці саджали своїх подруг на плечі, щоб їм було видно виставу, але коли я запропонував ельфійці підняти її вище, горда княгиня категорично відмовилася.

— З глузду з’їхав⁈ Я зустрічала тут у місті ельфів. Упізнає мене хтось із них — ганьби не обберешся: горда глава роду, а поводиться як проста людська дівка й дозволяє себе мацати. Ходімо, чи що, на іншу розвагу? — зніяковіло запропонувала ельфійка й потягла мене за рукав.

Як на мене, зараховувати публічну страту до «розваг» було якось дивно й неправильно. Але тут був інший світ, без телебачення, кіно, комп’ютерних ігор та інших способів прикрасити дозвілля, і не розбещені видовищами містяни натовпами йшли подивитися на чужу смерть. Біля ешафота теж було людно, але високий поміст дозволяв хоча б розгледіти те, що відбувалося.

Сьогодні страчували чотирьох, причому всіх різними способами, щоб потішити містян, які зібралися на площі. Горе-батькові, який у п’яному чаді забив до смерті дружину й трьох своїх дітей, загрожувало втоплення у величезній бочці з нечистотами. Рудого кудлатого ватажка бандитів, який довгі чотири роки зі своєю бандою промишляв на північному тракті й не залишав свідків, мали розірвати кіньми. Жінку середніх років, яка з ревнощів отруїла пирогом із беладоною сусідку, що надто вже часто стала навідуватися до них у гості, мали колесувати. Там через необережність померла ціла родина, але через каяття вбивці та її добровільне зізнання болісний спосіб умертвіння замінили на звичайне повішення. Четвертим засудженим у списку був учитель музики, обвинувачений у чаклунстві й розбещенні учениць, і його мали спалити у фіналі влаштованого графом «шоу».

Зізнатися, страта чаклуна мене зацікавила. Гаразд, розбещення малолітніх — тут запитань немає, і злочинець має бути покараний. Але обвинувачення в чаклунстві⁈ У світі, де існує й процвітає магія, де маги відкрито служать королям, а некромантією займаються навіть шляхетні аристократи, де шаманами й друїдами нікого не здивуєш, і раптом когось судять за чаклунство??? Я не посоромився поставити це запитання спочатку своїй довговухій супутниці, а потім і сусідам, оскільки ельфійка відповіді не знала.

— Та чаклунство ж воно від демонів, а отже, зло! — поважно повчила мене немолода жінка в очіпку й квітчастому сарафані.

— Магія дарована небесами й є благом, — вторив їй сивий старий, який привів непосидючу кучеряву онуку подивитися на страту злочинців, — а чаклунства злі люди навчаються самі. Читають заборонені сувої. Проводять темні ритуали. Продають свою душу демонам в обмін на таємні сили. Усі чаклуни — слуги Володаря Демонів і мають бути страчені.

Оце так… І як, цікаво, звичайні обивателі відрізняють, де дозволена магія, а де «від демонів»? Ось тільки з’ясувати відповідь на це запитання я не встиг. Трійка ельфів-охоронців княгині Діасси, які зазвичай перебували неподалік і не втручалися в наше спілкування, підійшла й наполегливо почала пропонувати нам піти з площі.

Причини ми з ельфійкою спочатку не зрозуміли, а потім стало надто пізно. Грубо розштовхуючи натовп, до нас наблизилася група чужих ельфів. Шестеро. Одного з них я впізнав, хоча він тепер і був одягнений у довгий плащ із капюшоном, який наполовину закривав обличчя. Цим ельфом виявився Брандуїл Нехтувач Смерті — молодший князь роду Невидимого Богомола. Ось тільки княжич стояв позаду ватажка групи — іншого закутаного в одяг ельфа, який, схоже, в ієрархії роду стояв вище. Цей ватажок відкинув капюшон, продемонструвавши смарагдово-зелені очі й легку глузливу усмішку, світле волосся, заплетене в дрібні косички, і довгі вуха із цілим рядом крихітних сережок-намистинок темно-червоного кольору. Також я звернув увагу на витий срібний обруч у його волоссі з дуже великим рубіном. Коштував такий камінець, підозрюю, не одну сотню золотих монет.

— Яка несподівана зустріч! — промовив цей ельф, дивлячись повз мене на перелякану дівчину, яка ховалася за моєю спиною.

Що дивно, усі троє охоронців княгині Діасси Спритної Лані шанобливо вклонилися цьому незнайомцеві й синхронно відступили на два кроки, усім своїм виглядом показуючи, що втручатися не стануть. Що відбувається? Зрада? Я поклав руку на ефес клинка, але Брандуїл мене зупинив.

— Це зайве, Альваре. Ми шануємо договір і усунену втікачку пальцем не зачепимо. Просто побачили знайоме обличчя в натовпі й підійшли поговорити. І до речі, представляю тобі свого рідного прадіда Валькора Неперевершеного Мечника, — княжич указав на ельфа зі срібним вінцем на голові, який відкрив обличчя. — Уже триста років Валькор є найкращим бійцем роду Невидимого Богомола й не програв жодного двобою. Тобі буде корисно це знати, оскільки за три дні вам доведеться зустрітися на Глинському полі.

Побачивши розгубленість на моєму обличчі, неперевершений мечник розсміявся.

— Дивно, що людина розуміє високу ельфійську мову. Але так, ми часу не гаяли й з’ясували, які сили збирається виставити граф на ратному полі. І дві сотні найманців-орків під командуванням якогось Альвара в списку є.

— А… — я трохи затнувся, оскільки не відразу сформулював запитання. — Хіба молодшим князям не небезпечно перебувати в місті ворога? Вас же можуть упізнати й заарештувати!

— Війни між родом Невидимого Богомола й графством Альмар немає, тож ніщо не заважає нам приїхати на ярмарок, — виправив мене Брандуїл Нехтувач Смерті. — Ми гості свята й захищені законом гостинності та положенням про ярмарок. А що там дві сотні наших лучників збираються робити на Глинському полі, то це їхня приватна справа. Особисто ми приїхали в торгових справах, як і ви.

— Ось тільки в нас горді безсмертні князі не стоять за прилавком, наче прості безрідні торговці! — добив мою подругу неперевершений мечник. — Чи разом із утратою трону племінниця великого Ерагора Знавця Лісу втратила й гордість?

Діасса Спритна Лань насупилася й уже відкрила рота, щоб різко відповісти на образливе зауваження, але я не дав подрузі вступити в словесну суперечку з досвідченішим і вправнішим ельфом, у якій вона однаково програла б. І поспішив поставити своє запитання.

— Якщо вас цікавлять сили, які виставить граф Кубін Молодший Альмар на Глинському полі, чому ж ви не на ристалищі? Увесь цвіт лицарства зібрався там, а не тут, біля ешафота…

Відчайдушний крик ватажка бандитів, якого розривали кінними возами, що урвався огидним хрускотом і хлюпотом, заглушив мої слова, і я скривився. Але на ельфів видовище страти не справило жодного враження.

— Жодної фантазії в людей, — зневажливо похитав головою ельфійський мечник. — Жертва зовсім недовго страждала, хіба це покарання? Що ж до твого запитання, вождю орків Альваре Завойовнику, то ми ще до турніру дізналися все, що хотіли. Кількість лицарів, кінних зброєносців і піших слуг, кольори їхніх стягів та озброєння. Цього більш ніж досить. А лізти в спітнілий смердючий натовп людей, щоб усоте спостерігати, як твердолобі аристократи вибивають один одного із сідла… навіщо?

Діасса Спритна Лань, яку ця розмова від самого початку дуже нервувала, не витримала й потягла мене за рукав.

— Альваре, ми йдемо!

— Що передати молодшому князю Альтуїну Гарному? — уже в спину з усмішкою гукнув дівчині Валькор Неперевершений Мечник. — Твій колишній наречений досі бажає бачити тебе у своєму палаці. Не дружиною, звісно ж, після твого усунення, але наложницею або старшою служницею. Це однаково краще, ніж поневірятися серед орків і торгувати на ринку звіриними шкурами! Подумай, Діассо! Бо потім навіть такого тобі не запропонують!

Моя супутниця на образливі слова не відповіла й лише дедалі далі тягла мене крізь натовп. Троє її ельфів-охоронців теж ішли за нами, наче нічого не сталося й вони зовсім недавно не покинули свою пані. Нарешті, відійшовши від ешафота на достатню відстань, княгиня зупинилася, важко дихаючи й ледве справляючись із хвилюванням.

— Мені потрібно якнайшвидше забратися з міста, Альваре! Бо договір, наскільки я знаю з твоїх слів, не дозволяє ельфам роду Невидимого Богомола нападати на мене або викрадати. Але зовсім не заважає найняти для цього покидьків, яких тут, у Чорних Шахтах, чимало. І вони обов’язково це зроблять, я чудово знаю їхню підлу натуру!

Що ж, пропозиція була дуже слушною, і ми швидко попрямували до орків Жовтої Риби, які розбирали шатра й вантажили останні речі на вози.

— Закінчуйте вантажити, повертаємося на землі орків! Але ми з Діассою поїдемо верхи окремо від усіх! — оголосив я, і ніхто не насмілився сперечатися, навіть ельфійські охоронці княгині.

Яшко Красномовець лише запитав, що робити з кліткою з мого шатра, у якій сиділо вже майже повністю оперене, але ще не здатне літати незграбне пташеня — подарунок від гоблінів зі сходу. Я всюди носив його із собою, щоб пташеня звикло до мене. Навіть іноді діставав із клітки й дозволяв сидіти в мене на плечі або досліджувати зачинене шатро. І лише зрідка дозволяв Діассі, яку пташеня теж знало, годувати незграбного дурника сирим м’ясом, щоб прив’язка до головного господаря не збилася.

— Пташеня я візьму із собою, — спонтанно вирішив я, прикріпив клітку до сідла, туди ж приторочив улюблену глефу.

Ельфійка, встановивши рекорд швидкості, уже встигла переодягнутися у звичний костюм для верхової їзди, і ми поспішно рушили, щоб устигнути проскочити міські ворота Чорних Шахт до того, як їх заблокують найняті ельфами роду Невидимого Богомола вбивці. У те, що страхи моєї подруги безпідставні, я й сам не вірив. Надто вже мені не сподобався «неперевершений мечник», який дивився на мене й княгиню наче на вже викреслених зі списку живих. Та й його уїдливі й образливі останні слова про те, що моїй подрузі варто погоджуватися на роль служниці, оскільки інакше буде лише гірше, слід було розглядати як приховану погрозу.

Це було дивно, але міські ворота ми проминули безперешкодно. Утім, очевидною дорогою на південний схід я однаково вирішив не користуватися й поскакав в іншому напрямку, на північ. Моя довговуха супутниця запитань не ставила або навіть не звернула уваги й просто мовчки скакала поруч, намагаючись не відставати. Дівчина довго трималася, але за пів години її все-таки прорвало, і сльози образи потекли обличчям ельфійки.

— Вони… принижували мене, кажучи образливі слова просто в обличчя! Говорили, що тепер мій рівень — це виконувати роль служниці або наложниці.

Я постарався заспокоїти подругу, але вона лише ще сильніше розплакалася.

— Альваре… ти просто не розумієш… Безсмертний ельф не висловить такої відкритої образи главі роду, нехай навіть змушеній тепер тікати з рідних земель, тричі перед цим не подумавши. І якщо обережний Валькор, який живе вже п’ять століть, так сказав, отже… отже… він упевнений, що я вже ніколи не піднімуся!

Я наблизив свого скакуна до коня Діасси й, не питаючи дозволу дівчини, підхопив її напрочуд легке тіло та пересадив на сідло перед собою. Так, я пам’ятав слова цілительки Луани про те, що їхати вдвох на одному коні хлопцеві з дівчиною вважається непристойним, але тепер мені було байдуже. Діассі, судячи з усього, теж було не до комплексів, і вона вткнулася мокрим обличчям у моє плече. Я обійняв засмучену подругу й навіть укрив своїм плащем, узяв за вуздечку її скакуна й рушив далі. А ельфійка… я навіть сам не очікував… але вона розслабилася, глибоко зітхнула й заснула в мене на плечі!

Лише години за півтори ельфійська княгиня різко прокинулася, миттєво відсторонилася й озирнулася навколо. На той час ми вже доскакали туди, куди я хотів, і стояли на високому пагорбі.

— Де ми, Альваре? Куди ти мене завіз?

— Це Глинське поле, — я вказав на широкий луг із травою по пояс, а також на ряди старих глиняних кар’єрів удалині. Мені потрібно зрозуміти, до яких умов готуватися, що брати із собою і як розміщувати мої війська.

— Але хіба твої орки не будуть передані під командування полководців графа, які самі вказуватимуть їм, де стояти й що робити?

— Нехай думають що хочуть. Якщо лицареві Андерсу Сі-Анорі так хочеться вважати, що саме він керує всіма найманцями, не стану переконувати його в протилежному. Насправді на графа Альмара, його пихатих лицарів і супротивників із вільного міста Болток нам начхати, і в моїх орків тут, на Глинському полі, буде власне завдання.

— І яке? — чомусь пошепки поцікавилася моя подруга.

— Із цього поля ельфи-лучники роду Невидимого Богомола не мають піти живими. Зокрема тут має завершити свій довгий життєвий шлях і Валькор Неперевершений Мечник, який тебе образив.

Княгиня перелякано скрикнула й затулила рота долонями.

— Ти не розумієш, що говориш, Альваре! Смерті молодшого князя, а тим більше спадкоємця, рід Невидимого Богомола тобі ніколи не пробачить! Князя може вбити в бою лише інший князь, але аж ніяк не рядовий ельф або простолюдин-людина. Це непорушний закон, за порушення якого — смерть! Ти ж напевно бачив, як мої охоронці відразу відступили, щойно Валькор показав свою князівську корону. І навіть мої лучники в бою відмовляться стріляти, якщо я вкажу їм князя як ціль для нападу.

Реакція моєї подруги виявилася несподівано бурхливою, тож я спробував пом’якшити ефект і заявив, що в такому разі спробую взяти неперевершеного мечника живим. Не знаю, наскільки Діасса Спритна Лань у це повірила. Але коли я обережно запитав, чи засмутиться вона, якщо князь роду Невидимого Богомола все-таки випадково загине, попри вжиті заходи, щоб цього не допустити, то отримав вичерпну відповідь.

— Жартуєш? Та я буду на сьомому небі від щастя, що нахаба, який мене образив, отримав по заслугах! Ось тільки врахуй, Альваре, князь Валькор не дарма вважається неперевершеним мечником. За своє довге життя він переміг незліченну кількість ворогів, зокрема й тих, кого вважали майстрами клинка. Але якщо ти все-таки відправиш його до світу вічного полювання… тоді… тоді… — Діасса надовго замислилася, — на жаль, гідної нагороди за такий подвиг не існує. Але якби ти був шляхетної крові, людино Альваре Завойовнику, на твоє поставлене вчора ввечері запитання я б відповіла «так».

На поле майбутньої битви мій загін прибув завчасно, увечері четвертого дня. Вісім критих возів, запряжених кіньми й дугарами, кілька вершників, гобліни на вовках і піхота. Я вказав місце для табору на височині за ланцюжком глиняних кар’єрів, і орки почали ставити там шатра й розпалювати багаття. Місце я придивився ще кілька днів тому й вибрав невипадково, оскільки ліворуч від табору протікав широкий струмок із грузькими болотистими берегами, й атакувати з того боку не зміг би жоден ворог. Точніше, ворожа піхота, мабуть, змогла б там пройти по коліна або навіть по пояс у багнюці й під градом стріл, ось тільки я не уявляв командира, який у важливій битві намарно покладе половину війська заради сумнівного задоволення форсувати в’язке болото.

Струмок забезпечував нас водою й упадав у розташований метрів за сімсот позаду широкий і майже трикілометровий рів, заповнений тухлою стоячою водою, — стару розробку глини затопило, причому ще багато-багато років тому, й через цю природну перешкоду для перевезення сировини з нових кар’єрів був збудований міцний дерев’яний міст. Міст я теж ураховував у своїх планах. Якщо стане зовсім гаряче, можна буде відійти на протилежний бік рову й тримати оборону на мосту, а то й узагалі зруйнувати його.

Хоч мої орки й прибули завчасно, першими ми далеко не були. Праворуч за пів кілометра від нас на сусідній височині вже стояли намети піхотинців графа Альмара — наших союзників у майбутній битві, я зрозумів це за характерними прапорами з чорним жеребцем, що став дибки, на смугастому біло-червоному тлі. За допомогою підзорної труби уважно оглянув сусідній табір і перерахував кількість великих і малих шатрів. За моїми підрахунками, граф привів приблизно сім сотень піхоти, хоча більшість солдатів були легко споряджені в стьобані або шкіряні обладунки. Латників у графському таборі я майже не бачив, хіба що командири були одягнені в металеві кольчуги або лускаті сорочки. Утім, в окремих наметах загалом на вісімдесят-сто людей під стягами барона Рюхена Траго я спостерігав людей у кольчугах і навіть важких обладунках. Схоже, це й була відправлена до графа Альмара панцирна піхота, про яку мені раніше розповідав лицар Уолтер Траго.

Ще далі на правому фланзі, на березі невеликого озерця, стояв об’єднаний табір інших союзників графа: дрібні васали, які прийшли на заклик сюзерена зі своїми слугами, загони найманців та й просто авантюристи й добровольці, які зазіхнули на щедрі обіцянки наймача. У тому далекому від нас таборі панував цілковитий безлад, жодного порядку в розташуванні наметів я не спостерігав, та й бійці були вдягнені хто в що. Серед вивішених прапорів учасників цієї «збірної солянки» не було навіть двох однакових, що лише підкреслювало хаос і відсутність центрального командування. Бачив я на правому фланзі й мечників, і легких вершників, і стрільців, і навіть просто селян із вилами та сокирами, тож у дисципліну й бойову ефективність цього збіговиська відверто не вірив.

Виходило, що якщо не враховувати важкої лицарської кінноти, яка поки не підійшла, то на нашому боці завтра виступлять десь сімсот непогано навчених піхотинців графа, близько вісімдесяти важких бійців панцирної піхоти барона Рюхена та десь чотири-п’ять сотень найманців і добровольців. Плюс мої орки. Загалом виходило близько півтори тисячі бійців. Наче немало, хоча це залежало від сил супротивника. До речі, скільки їх? Підзорна труба дозволила відповісти на це запитання.

На іншому кінці Глинського поля вже поставили шатра наші супротивники. Центральний табір вільного міста Болток приблизно відповідав силам графа Альмара й міг умістити шістсот — сімсот п’ятдесят бійців. Герби на знаменах над шатрами з такої відстані я розгледіти не міг, хіба що впевнено міг сказати, що прапори були синього або блакитного кольору. Ліворуч від центру стояв ще один приблизно такий самий за кількістю шатрів табір — там розташувалися союзники вільного міста Болток і загони найманців. А праворуч від центру стояли нечисленні намети ельфів роду Невидимого Богомола. Ельфи розташувалися навпроти моїх орків, однак поки що це нічого не означало, оскільки лучників у бою могли використати на будь-якому напрямку.

Отже, без урахування кінноти, якої обидві сторони поки не показували, представлені сили були приблизно рівними: десь по півтори тисячі бійців із кожного боку. Зовсім небагато. Зізнатися, я очікував значно більших масштабів від воєн у Прикордонні. Утім, що менше бійців буде на полі, то простіше моїм оркам виконати своє завдання й розправитися з ельфами роду Невидимого Богомола. Я оглянув із височини все, що мене цікавило, відправив гобліна на варзі з повідомленням для моїх загонів, які ще не підійшли, і повернувся до табору.

Невдовзі до наших наметів із табору графа Альмара під’їхав верхи перевіряльник — уже знайомий мені лицар сер Андерс Сі-Анорі, який командував у цій битві всіма найманими й союзними загонами. Він невдоволено оглянув орочий табір і напівголих через таку спеку дикунів, зайнятих приготуванням їжі. І відразу ж, навіть не спробувавши розібратися в ситуації, накинувся на мене з докорами — мовляв, усі найманці мають розташовуватися разом, праворуч від основного табору, а тут ліворуч на найвищому пагорбі буде ставка графа Альмара, який невдовзі прибуде зі своєю свитою.

— Сере Андерсе, ви усвідомлюєте, що пропонуєте? У мене дві сотні диких орків, які не розуміють жодного слова людською мовою, та й узагалі не дуже розрізняють людей між собою, зате дуже агресивні й люблять битися. А чорний огр, — я вказав на Вуглика, якого зацікавили блискучі прикраси на попоні лицарського коня, і він своїми товстими пальцями намагався відірвати одну з них, — узагалі має розум трирічної дитини, зате силу трьох дугарів, тож голову людині відкрутить просто з цікавості. Пустіть їх у бій — і орки розтрощать ваших ворогів. Але якщо цих ікластих дикунів розмістити разом з іншими найманими загонами, то бійка між ними неминуча, і до ранку ви позбудетеся всіх найманців.

Звісно, я перебільшував, і мої орки ніколи не наважилися б не послухатися вождя в бойовому поході, але прозвучало дуже переконливо. Та й виглядали орки, мабуть, страхітливо — справжні кровожерливі первісні дикуни, величезні, ікласті й укриті бойовими шрамами. З усього одягу на них тепер були лише настегнові пов’язки, оскільки обладунки акуратно склали до фургонів — я навмисне не хотів демонструвати їх завчасно, щоб увести в оману супротивника, який напевно тепер уважно вивчав нас, складаючи плани на завтрашню битву.

Але в оману вдалося ввести не лише супротивників, а й командувача найманими загонами. Сер Андерс Сі-Анорі погодився, що бійки між союзниками вкрай небажані, й дозволив моєму війську розташуватися окремо тут, на лівому пагорбі.

— Що з оплатою? Коли ми отримаємо свої гроші? — нагадав я представникові графа, на що лицар повторив свої слова про «після бою» й указав на основний наметовий табір, запевнивши мене, що скарбниця зберігається там у замкненій скрині в одному із шатрів, ключ від якої є лише в графа Кубіна Молодшого Альмара. І швидше поскакав назад до свого табору, доки мій чорний огр не відірвав усі блискітки з попони його скакуна.

— Кірено, — покликав я невидиму для решти кікімору. — Простеж за цим хлюстом і послухай його розмови. Мені потрібно зрозуміти, чи збираються нам узагалі платити, чи завтра моїх орків спробують злити, відправивши на забій. І ще. Відправ двох тямущих подруг на той бік лугу до ворожих наметів. Нехай пошукають найбільші шатра й покрутяться біля них. Може, кікімори зможуть підслухати розмови командирів і дізнатися їхні плани на завтрашню битву.

Кіннота графа Альмара з’явилася вже в сутінках. Мабуть, це було своєрідним запобіжним заходом, щоб ворог не міг зрозуміти точну кількість лицарів та інших вершників, хоча, як на мене, це було дуже наївно. Точну кількість лицарів і їхніх зброєносців шпигуни вільного міста Болток «змалювали» ще на ристалищі міста Чорні Шахти, тож сили важкої кінноти графства Альмар не були таємницею для наших супротивників.

Утім, темряву використав і я сам. Група орків за моїм наказом вирушила вперед на луг і розмістила у високій траві між найближчими до нас глиняними ямами «сюрпризи» для ворожої кінноти, якщо та спробує атакувати мій фланг. Ними були вбиті товсті кілки, між якими на висоті сантиметрів тридцяти над землею натягнули міцний сталевий дріт. Також орки викопали кілька вузьких неглибоких траншей завглибшки лише по лікоть і присипали травою — потрапити в таку траншею для розігнаного лицарського коня означало зламати собі ноги або щонайменше перечепитися, покотившись сторчголов і втрачаючи вершника.

А ще в темряві до мене прибуло підкріплення. Сотня стрільців Жовтої Риби під командуванням Діасси Спритної Лані, причому разом із моїми бійцями прийшли й ельфи-лучники роду Мудрого Сича, які залишилися вірними княгині, у кількості тридцяти трьох. Прийшли й закуті в обладунки бійці штурмової піхоти під командуванням Фадира Твердолобого. Приїхали й додаткові вози, якими до табору прибули цілителька Луана зі своїми помічницями, хлопці Мансура, кілька шаманів, а також прикликана героїня Мурена й вампірка Тільда Ур-Вайєтт. Таким чином, кількість військ на лівому фланзі зросла з двохсот до чотирьохсот п’ятдесяти, причому все це, я дуже на те сподівався, залишилося непоміченим для ворога.

Тільда передусім похвалилася новими обладунками зі шкури василіска в неї та її темношкірої подруги, Мурена до того ж отримала нові парні клинки з іклів цієї величезної гадини.

— Альваре, а яка ситуація загалом? — поцікавилася допитлива баронеса, розглядаючи далекі вогники ворожого табору, ледь помітні крізь туман, що опускався.

— Нас завтра хочуть списати з рахунків, — повідомив я новину, яку нещодавно принесла Кірена. — Це було сказано прямо самим графом Альмаром на нараді армійських командирів, на яку мене навіть не запросили. Причому злити збираються не лише нас, а й усі наймані загони. І якщо хтось із найманців зуміє вижити в кривавій битві з ворогом, то таких граф наказав у жодному разі не випускати з Глинського поля й не залишати живими. Граф Кубін Молодший Альмар по вуха в боргах, і в нього просто немає грошей на всі обіцяні щедрі виплати.

— Зовсім невесело… — видушила стривожена баронеса. — Якщо не ворог, то свої ж і вб’ють. І що плануєш робити у зв’язку із цим, Альваре?

— Власне, нічого не змінилося, і як і раніше наша головна мета — розібратися з ельфами роду Невидимого Богомола. Просто тепер на графа і його армію нам справді начхати, і якщо вони програють у битві, сумувати ми не станемо.

Уранці ми виявили, що й до ворогів прибуло підкріплення. Поруч з ельфійськими наметами роду Невидимого Богомола з’явився ще один табір десь на пів тисячі бійців, причому прапори над їхніми шатрами були однаковими, червоними, з якимось темним малюнком. Та й центральний табір вільного міста Болток помітно виріс, там додалися шатра, а пил від кінських копит стояв стовпом, заважаючи розгледіти подробиці. Ось тепер кількісна перевага однозначно була на боці наших супротивників. Утім, це нічого не змінювало.

Я вишикував свої війська й виступив перед бійцями з полум’яною промовою. Оголосив, що сьогодні дуже важливий крок на шляху до становлення величі нової держави й сьогодні ми маємо продемонструвати все, чого навчилися на виснажливих тренуваннях. Що після сьогоднішнього дня про орків Жовтої Риби дізнаються не лише наші найближчі сусіди-орки та ельфи, а й узагалі все Прикордоння. І що наше завдання — виступити в битві настільки могутньо й вражаюче, щоб нас заповажали й щоб відтепер і назавжди в жодної людини не виникало бажання зазіхати на землі Жовтої Риби. Після чого звелів оркам стати на одне коліно й викликав молодшу цілительку Луану для благословення героїв, які йшли в бій.

Власне, про це ще від учора просили мене самі орки. Бійці, які ходили разом зі мною в східну експедицію, уже розповіли решті товаришів, наскільки сильно допомагають благословення, які дарують тендітні людські жриці в мантіях. У проклятій долині наш маленький загін вижив там, де помирали всі до нас, бійці не знали страху й були сповнені відвагою, а удача всюди нас супроводжувала. І тому ініціатива благословення перед важливою битвою справді походила від орків.

Завчасно попередив я й Луану, а тому юна дівчина була морально готова й не вагалася ані секунди. Вийшла перед строєм, подивилася на сонце, що сходило над східними пагорбами, й напрочуд чітким добре поставленим голосом звернулася до Матері-Живиці, попросивши небесну богиню ниспослати на її дітей свою благодать. Високо підняла над головою невеликий чарівний жезл, і… сталося диво! Навершя жезла засяяло сліпучим золотим світлом, а за кілька секунд від нього поширилася золота хвиля, що пробігла по застиглих у благоговійному захваті орках, ельфах, гоблінах і людях.

— Ідіть у бій, діти мої! І принесіть мені перемогу! — голосно крикнула Луана орочою мовою, а потім повторила ті самі слова ельфійською, і відповіддю дівчині став захоплений рев сотень горлянок.

Це було щось неймовірне. За свою цілительку дикуни-орки були готові рвати ворогів хоч голими руками. І навіть ельфи, які взагалі-то не надто поклонялися «старим богам», віддаючи перевагу вірі в духів-захисників роду, і ті сповнилися рішучості йти в бій і перемогти, якщо того вимагає богиня-мати. Посланець від графа Альмара, який мимоволі став свідком цієї події, сидів на коні з роззявленим від подиву ротом. Нарешті гонець прийшов до тями й, знайшовши мене в натовпі, під’їхав із повідомленням.

— Альваре, твої орки будуть на лівому фланзі. За будь-яку ціну зупиніть піхоту князівства Енґен, яка вночі підійшла до ворогів. Шляхетний граф Кубін Молодший Альмар просив передати, що ваша винагорода зросте до чотирьохсот золотих монет. Радійте ж щедрості його світлості! І покажіть, що граф недарма витрачає на диких орків своє золото!

Наскільки ж легко граф роздавав щедрі обіцянки, яких не збирався виконувати! Утім, я постарався не виказати своїх емоцій і низько вклонився, визнаючи щедрість наймача. Посланець поскакав геть, а я зайнявся останніми приготуваннями до битви. Перевірив дугарів, на яких орки встановлювали конструкції з гострих лез. Поговорив із кікіморами, які повернулися від ворога. Окремо поговорив із Діассою Спритною Ланню й наказав трьом десяткам її одноплемінників, які не проходили суворої підготовки в армії Жовтої Риби, перебувати позаду в резерві й особливо в бій не лізти, хіба що в цьому виникне гостра потреба — мені не хотілося, щоб княгиня втрачала й без того нечисленних прихильників.

Після чого різко стало не до розмов. Удалині засурмили труби, й над Глинським полем піднялися хмари пилу — ворожа кіннота пішла в атаку. Причому, як нещодавно повідомили кікімори, вершники збиралися атакувати саме мій лівий фланг, оскільки ворожий полководець вважав диких напівголих орків найслабшою ланкою в обороні графства Альмар. За його задумом, важкі лицарі мали пройтися по нас котком, після чого зайти в тил армії графа Альмара. А піхотинці князівства Енґен, які йшли слідом за кіннотою, завершать розгром і водночас перекриють міст через рів, щоб унеможливити відступ розбитої армії графа.

— Щитоносці, на позиції!!! Шикуємося!!! Усі на місця!!!

До цього я показував ворогові лише невелику частину орків-берсерків, які вже стояли ріденькою лінією позаду глиняних кар’єрів, а вся решта армії Жовтої Риби поки ховалася за пагорбом. І ось настав час відкрити частину моїх карт. Високі орки в блискучих кольчугах, зі списами й однаковими жовтими щитами з чорною емблемою Богині Смерті Морани поспішно шикувалися у два ряди, а за ними займали свої позиції лучники й бійці важкої піхоти, та й кількість берсерків зросла вдвічі. До того ж ворог цього не бачив, але бійці задніх рядів тягли довгі загострені кілки, встромляли задньою частиною в землю, а передню встановлювали на дерев’яні козли — удар десятків і сотень важенних вершників розігнаної лицарської кінноти — це вам не жарти, й погасити цю шалену кінетичну енергію без таких хитрощів украй непросто.

Земля тремтіла від гуркоту копит, ворожа кіннота швидко наближалася. Але… що таке? Я очікував класичного удару клином у дусі лицарів Тевтонського ордену, або, як казали далекі предки-русичі, «свинею», коли на вістрі атаки перебувають найброньованіші й найважчі лицарі, але ворог обрав іншу тактику. Попереду зі списами напереваги скакали «другосортні» вершники в недорогому спорядженні або навіть у шкірянках і просто кольчугах, їх було сотні півтори-дві, а еліта лицарства в блискучих обладунках наступала другою хвилею слідом.

Незвично… хоча Мансур, який разом зі мною спостерігав із пагорба за ворожою атакою, підтвердив, що саме так зазвичай і роблять у високій траві, яка не дозволяє вершникам розвинути повну швидкість. Перша хвиля приминає траву й атакує, порушуючи цілісність ворожих рядів. А далі йде вже основна хвиля, яка завдяки швидкості й міцним латам легко проходить крізь будь-які лави піхоти, наче гарячий ніж крізь масло.

Ну що ж… цього разу «цвіту лицарства» вільного міста Болток пощастило, і на розставлені пастки напоролися вершники першої хвилі, дружно попадали зі своїх скакунів і влаштували масовий завал. Крики, дзвін заліза, кінське іржання… Досвідчені лицарі помітили негаразд і за наказом командирів устигли повернути ліворуч, проскакавши металевою лавиною на відстані лише пів сотні метрів від моїх передових позицій. Орки-арбалетники й ельфи-лучники із запізненням дали по них залп, але якщо когось і поранили, особливого результату однаково не досягли. А тим часом берсерки й списники, які підійшли, вправно й швидко розправлялися з вершниками, що попадали, багато з яких і без того перебували не в найкращому стані після жорсткого падіння на повному скаку.

— Передайте своїм бійцям, щоб брали найцінніших вершників у полон! — поспішив я ментально скомандувати сотникам Ааху Жилорізу, Фадиру Твердолобому й Хуго Спритному, доки орки не прикінчили взагалі всіх. — Отримаємо потім за них викуп, та й як заручники можуть знадобитися. А ще скажіть бійцям, щоб ловили коней, доки ті не розбіглися. Коней і полонених нехай тягнуть до нашого табору. Мансуре й дівчата, — я перевів погляд на своїх супутників, — приймайте полонених, зв’язуйте й саджайте до ями.

Ворог, який не очікував такого гарячого прийому, на деякий час залишив моїх орків у спокої. Лицарі міста Болток знайшли собі супротивників в особі вершників графа, які поскакали вперед, та й піхота з обох боків масово поспішала до центру, де починалася велика рубанина. На правому фланзі найманці графа Кубіна зійшлися врукопашну з найманцями вільного міста, і лише про нас усі наче забули. Що ж, це дало оркам час розібратися з примусово «спішеними» вершниками й зібрати трофеї. Але пролунав далекий ріг, і на нас дружними лавами рушила піхота князівства Енґен під червоно-чорними знаменами. А за ними… я подумки віддав хвалу Морані та її небесній сестрі Живиці… з луками в руках ішли ельфи-стрільці роду Невидимого Богомола. Чудово! Не доведеться їх шукати й ганяти по всьому полю!

— Шикуємося півкільцем за глиняними ямами! — я вирішив грати від оборони й утримувати проміжки між глибокими кар’єрами. — Зняти натягнутий дріт! Вуглику, Чевуху, Тапе, готуйте дугарів! Скоро буде ваш вихід!

Сам я відкинув кришку ящика з пороховими бомбами й, прихопивши три глечики, теж поспішив уперед, оскільки не хотів довіряти нікому таку небезпечну справу.

Вороги наближалися. Щити й списи в першому ряду, класика жанру. Далі я бачив сокири, мечі, вила, загалом жодної однаковості. Піхотинці князівства йшли впевненою однорідною масою, рівними рядами по п’ятдесят бійців у строю й десять у глибину, але… однаково якось не вражали. Мої орки робили б те саме значно ефектніше. І до речі…

— Барабани!

Бум! Бум! Бум-бум-бум!!! Бум! Бум! Бум-бум-бум!!! Над полем прокотився барабанний бій. І не знаю, хто з орків прокричав першим, але його крик дружно підхопили решта бійців, навіть ельфи.

— Альвар! Альвар! Альвар!

Я побачив, як збилися з кроку списники першого ряду ворога. Вони морально готувалися до зустрічі з диким неорганізованим набродом, який неодмінно мав бути наляканий їхньою атакою, але побачили смерть, що чекала на них і жадала обагрити клинки кров’ю. Лучники-далекобійники дали перший залп, а потім розрядили свою зброю й мої арбалетники, зібравши щедрий урожай смертей. Їхні болти наскрізь пробивали дерев’яні щити ворога, майже не помічаючи перешкоди. Але це були ще квіточки!

Я спеціально два дні тренувався користуватися пращею саме для цього випадку. Горщик із підпаленим ґнотом полетів за класичною параболою й упав, нехай і не зовсім у центр ворожого війська, але все-таки вдало в самісінький натовп. Із такої відстані гуркіт вибуху здався зовсім не страшним, але за секунду наші лави накрив дощ із закривавлених шматків. Багато ворогів попадали, інші покидали зброю й просто безтямно стояли, тримаючись руками за скривавлені вуха.

Знову відстрілялися ельфи-далекобійники, утім цього разу до їхнього залпу приєдналися й гобліни, оскільки ворог уже підійшов на відстань пострілу. Я ж уже розкручував другий горщик, цього разу «підсилений».

Мати моя жінко… Ні, влучив я вдало, приблизно туди, куди й цілився, але уламки долетіли навіть до наших позицій. За три кроки від мене впав убитий берсерк. Завив від болю орк-списник у першому ряду — уламок поранив його в груди навіть крізь щит і обладунки. Хтось іще стогнав. Але у ворожій армії все було в сто разів гірше — половини загону наче й не існувало, та й боєздатність решти викликала серйозні запитання. Обережні ж ельфи роду Невидимого Богомола зупинилися кроків за двісті від нас і тепер стояли, розглядаючи кривавий хаос попереду.

— Діассо, стріляйте навісом по ворожих ельфах!!! Із кожним убитим буде легше повернути тобі трон глави роду! Усі інші розступіться, дорогу нашим дугарам! Вуглику, давіть цих червоно-чорних невдах!!!

Так, ви не помилилися, наші волохаті носороги своїми масивними широкими ступнями спокійно проходили вузькими траншеями, де полягла ворожа кіннота. Що всі три звірі відразу й продемонстрували. Ельфи дали по страшних «газонокосарках», які рухалися в їхній бік, залп, але недарма мої ремісники витратили стільки часу, розробляючи непробивні спереду й із боків обладунки для звіра та його вершника. І тут у моїй голові пролунав голос Костолома, якого я чекав від самого ранку.

— Вождю, ми на полі. Сотня списників Альвара Удачливого теж із нами. Бачимо з пагорба вас і ельфів. До ворогів чотири сотні кроків.

— Чудово! Тихо, без галасу, йдіть уперед, розтягуйтеся півкільцем, щоб не дати нікому з гостровухих вирватися з оточення.

Тепер потрібно було відвернути увагу ельфів роду Невидимого Богомола, щоб вони не помітили небезпеку, яка заходила їм у тил. Трійка дугарів уже збирала кривавий урожай і чудово притягувала до себе погляди ельфів, роз’їжджаючи перед строєм лучників на відстані метрів ста й перетворюючи на кривавий фарш рештки князівської піхоти. Але потрібно було посилити ефект. Я наказав піхотинцям підняти стяги зі знаменом Жовтої Риби й наступати під бій барабанів та войовничі крики.

Спрацювало! Ельфи почали задкувати, дали по нас залп, але з дуже великої відстані й майже нікого не зачепили. А далі було вже пізно — кільце оточення замкнулося, і закуті в метал рукопашники з насолодою кинулися кришити на салат неброньованих розгублених стрільців. Я теж був серед нападників, піддавшись шаленству бою й годуючи глефу ельфійською кров’ю. Поруч, укрита кров’ю з ніг до голови, рубалася вампірка, безперервно регочучи. За три хвилини лише жменька останніх довговухих стрільців — восьмеро чи дев’ятеро — збилася спина до спини, покидавши луки й виставивши криві ельфійські клинки. І ось тут, коли я вже хотів наказати добити їх або просто розстріляти з луків та арбалетів, один із замурзаних ельфів у скривавленому вбранні голосно й чітко прокричав орочою мовою.

— Альваре Завойовнику! Я, князь Валькор Неперевершений Мечник, викликаю тебе на двобій! Бийся зі мною або дай безперешкодно піти!

І мої орки відразу зупинилися й опустили списи з ятаганами, не наважуючись втручатися в поєдинок честі двох вождів або перешкоджати моїм планам.

Наскільки ж невдало все вийшло! Якби князь Валькор Неперевершений Мечник не роззявив рота, то за пів хвилини проблему з ельфами роду Невидимого Богомола було б розв’язано, а мої орки з гордо піднятими знаменами й горою трофеїв пішли б додому, на землі Жовтої Риби. Тепер же я стояв перед украй непростим вибором: відмовитися від двобою й відпустити цього нахабу, який смертельно образив мою довговуху подругу Діассу Спритну Лань, або вийти на смертельний бій проти легендарного мечника, який за останні три століття не програв жодної сутички. Обидва варіанти були один гірший за інший.

Відмову від поєдинку честі орки сприйняли б як вияв крайнього боягузтва, і після такого мій авторитет як благословенного Богинею Смерті вождя й удачливого воєначальника неминуче впав би каменем. Та й як після такого малодушності я зміг би дивитися в очі ображеній цим нахабою Діассі Спритній Лані? Не кажучи вже про те, що такий досвідчений воїн, як князь Валькор Неперевершений Мечник, удруге в пастку вже не потрапить і в майбутньому попсує моїм оркам чимало крові. Ось тільки й битися з ним… я тверезо оцінював свої сили й розумів, що шансів на перемогу тут дуже мало, якщо вони взагалі є.

Але на виклик потрібно було відповідати. Я тяжко зітхнув і подивився на центр витоптаного кіньми Глинського поля, сподіваючись, що учасники вже з’ясували там стосунки між собою й поспішають сюди, на лівий фланг, що завадить моїй дуелі. Але ні, вдалині й далі кипіла битва, і сотні вершників із пішими воїнами рубалися в жорстокій січі. Перевів погляд на ельфа, який глузливо всміхався. Довговухий мечник не сумнівався, що я злякаюся й накажу його відпустити. Але саме його самовдоволена посмішка й визначила моє остаточне рішення.

— Я вийду проти тебе, князю Валькоре, якщо вже ти вважав мене гідним і рівним тобі за статусом.

Ельф перестав усміхатися й невдоволено скривився, із запізненням усвідомивши, яку прикру помилку скоїв, викликавши на бій простолюдина. Цим учинком він або визнавав мене рівним собі, або сам опускався до рівня безрідної черні, і обидва варіанти гордому молодшому князю не подобалися. У мене навіть майнула надія, що ельф відкличе такий несвоєчасний виклик на дуель, але ні, такої послуги супротивник мені не зробив. Що ж, тоді…

— Усі чули? Князь вважає мене рівнею й викликає на бій. Підтвердите потім, якщо хтось запитуватиме. Орки, утворіть широке коло! І мені терміново потрібен букет польових квітів!

— Вождю, яких квітів? — уточнив геть спантеличений несподіваним розпорядженням Хуго Спритний, але я був не в настрої пояснювати й просто гаркнув, що мені байдуже яких, аби лише вони годилися на букет для дівчини.

І поки частина берсерків зі щитоносцями відтягувала вухаті мертві тіла, звільняючи коло для дуелі двох вождів, усі інші орки й гобліни поспіхом рвали на Глинському полі квіти. За хвилину я прискіпливо оглянув щільний і важкий синьо-помаранчевий букет польових квітів, залишився задоволений і передав його до рук Тільди Ур-Вайєтт.

— Вкладеш мені в руки, якщо я програю. Якщо з’явлюся в чертогах Богині Смерті з букетом квітів, є невеликий шанс, що мене швидко воскресать.

— А якщо програє він? — вампірка вказала пазуристою рукою на ельфійського князя, який скинув забризканий кров’ю зелений плащ і посилено розминався.

— Тоді залишиш букет собі, буде моїм подарунком. Усе, баронесо, час! Голосно й чітко ельфійською починай зворотний відлік від двадцяти!

Не слухаючи голосінь ельфійської княгині Діасси, яка із запізненням спробувала відмовити мене від самогубного вчинку, я вийшов у коло й відстебнув від пояса піхви з мечем. Витяг магічний клинок і встромив перед собою в землю, а порожні піхви відкинув убік. Ні, битися мечем я не збирався, оскільки мої навички володіння одноручним клинком і далі залишали бажати кращого. Клинок був лише запасною зброєю на бій, до рук же я взяв вірну глефу. Але погляд мого супротивника однаково прикипів до встромленого в землю меча — досвідчений ельфійський князь відчував найсильнішу магію, що йшла від зброї, і, схоже, навіть остерігався її.

— … Чотири. Три. Два. Один. Почали!

Щойно баронеса Тільда Ур-Вайєтт закінчила зворотний відлік, як я різко відступив на крок назад і перекотився праворуч, уникаючи можливої швидкої атаки неперевершеного мечника. Але довговухий князь не поспішав нападати, він узагалі робив щось зовсім дивне. Не зрушив із місця ані вперед, ані назад, натомість переклав витончений світлий меч у ліву руку, а пальцями правої повернув масивний золотий перстень на середньому пальці лівої руки.

І… світ навколо мене завмер! Зникли всі звуки, орки й ельфи навколо арени не рухалися, деякі взагалі застигли з роззявленими ротами. Із піднятої одним із людей Мансура фляги на півдорозі до рота чоловіка застиг струмінь води. Що взагалі відбувається? Якась магія? Я теж про всяк випадок завмер, намагаючись не ворушитися в цьому дивному застиглому світі. Це дуже нагадувало дитячу гру, але я чомусь був упевнений, що рухатися тепер не можна.

А тим часом єдиною постаттю, на яку зупинка часу не подіяла, був мій супротивник. Ба більше, ельфійський князь Валькор Неперевершений Мечник зовсім не здивувався тому, що сталося. Із нудьгуючим і байдужим виглядом озирнувся в цьому дивному завмерлому світі, побіжно глянув на мене з виразом зневаги на обличчі, але відразу втратив інтерес до суперника по дуелі й відвернувся. Витяг із халяви чобота короткий мисливський ніж і попрямував до завмерлої ельфійки Діасси Спритної Лані з перекошеним від переляку обличчям, яка злегка розтулила рота, схоже, збираючись щось крикнути мені наостанок. Невже мій супротивник хоче порушити дане родом Невидимого Богомола слово й убити втікачку?

Для перевірки я поворушив пальцями лівої руки, а потім ногою й переконався, що цілком можу рухатися в цьому дивному світі, хоча мої рухи й були загальмованими, наче я продирався крізь густий кисіль. Хотів прийти на допомогу ельфійській княгині, але моя допомога дівчині не була потрібна — неперевершений мечник, таємницю перемог якого я, схоже, щойно розкрив, із близької відстані лише розглядав усунену главу сусіднього роду. Потім він навіщось засунув свій палець у брудній рукавичці дівчині до напіввідкритого рота, глузливо всміхнувся, нахилився й вирвав великий жмут трави, після чого запхав цей жмут ельфійці до рота. Потім узагалі зрізав у дівчини довге пасмо світлого волосся й поклав до кишеньки на камзолі. Що за фетишист-збоченець?

Зовсім не звертаючи на мене уваги, мечник пройшов повз, прямуючи до когось за моєю спиною. Я обережно й повільно повернув голову, бажаючи дізнатися про плани покидька, але навіть такий незначний рух не залишився непоміченим моїм супротивником. Князь різко зупинився й розвернувся. Ми зустрілися з Валькором поглядами, і я навіть чітко побачив його розширені від подиву очі. Хай там як, я зреагував першим, і лезо моєї глефи відсікло по лікоть ліву руку мечника, у якій він тримав свій клинок.

Рука із золотим перснем відлетіла, залишаючи в повітрі краплі червоних бризок і далі стискаючи світлий кривий ельфійський меч. Відразу після цього чаклунство із зупинкою часу зникло, і на мене обрушився водоспад звуків. Головним із них, що перекривав усі інші шуми, був несамовитий крик пораненого мечника та його істеричний наказ, звернений, схоже, до останніх уцілілих союзників-ельфів.

— Убийте його негайно!!!

Схоже, усе його вихваляне ельфійське благородство й гордість скінчилися, щойно виникла загроза першої поразки в дуелі за багато сотень років. Та й чи було взагалі те горезвісне «благородство»? Хіба є хоч крапля честі в тому, щоб різати безпорадних суперників, нездатних поворухнутися? Я хотів поставити це запитання, але похитнувся й навіть опустився на одне коліно від болісного удару зі спини в праву лопатку.

Чорт!!! Передчасно розслабився після виведення з ладу смертельно небезпечного супротивника, а тим часом бій іще не закінчився. Хтось з ельфів виконав наказ свого командира й підло напав на мене зі спини, пробивши клинком міцний обладунок зі шкури кайпі. Утім, мої орки, нехай і трохи із запізненням, теж вступили в бійку, і довговухі бійці не прожили й двох секунд. Зокрема позбувся голови й опустився на коліна «неперевершений мечник» Валькор, який безперестанку скиглив і намагався правою рукою затиснути обрубок лівої. Усе сталося дуже швидко, я навіть не встиг наказати залишити когось з ельфів роду Невидимого Богомола живим. Дуже шкода! Мені ж були потрібні й заручники, і свідки, які підтвердили б смерть молодшого князя Валькора Неперевершеного Мечника в чесній дуелі.

Ах! Я скрикнув, коли хтось різко висмикнув із моєї спини вістря. Безліч сильних рук підняли мене й поставили вертикально. Орки й союзні ельфи були стривожені й усі разом цікавилися моїм самопочуттям. Я ж прислухався до своїх відчуттів. Рана на спині палала вогнем, голова паморочилася, а ще під час кожного вдиху в грудях чувся неприємний свист і огидне шелестіння або шарудіння.

— Житиму, але праву легеню, схоже, пробито. І терміново потрібна перев’язка, щоб зупинити кровотечу, — я показав бійцям, які оточили мене, рясно забарвлену кров’ю долоню, якою спробував обмацати свою спину.

Не питаючи моєї згоди, орки поклали мене на розстелений плащ і швидко, майже бігом, понесли до табору на пагорбі. Із запізненням я наказав відрізати й зібрати голови вбитих ельфів. Тягти тіла цілком було важко, а за голови одноплемінники загиблих щедро заплатять, щоб поховати їх за ельфійськими звичаями. Також наказав підібрати голову й відрубану руку князя Валькора, а ще мій і його мечі.

Орки поспіхом згортали табір, розбирали шатра й вантажили речі на вози. Полонених, які сиділи в глиняній ямі, ми теж забирали із собою, їх тепер витягали й навалом кидали до одного з возів. Полонених вершників у нас набралося два десятки. І, як мені вже доповіли, у траві на полі мої орки все-таки знайшли одного тяжко пораненого, але живого ельфа, і бійці вже перев’язали його, щоб не стік кров’ю.

Я ж поки перебував у медичному шатрі — сидів на складаному стільці, роздягнений до пояса, а цілителька Луана професійно й швидко завершувала перев’язку. Перед цим жриця та дві її помічниці-орчині відмили мій торс від крові, швидко зашили рану й наклали на неї змочений у чомусь їдкому й смердючому тампон, після чого жриця ще й посилила лікувальний ефект закляттями.

Луана запевнила мене, що рана не надто небезпечна, та й клинок, який мене пронизав, не був отруєний, до того ж вона не поскупилася на зцілювальну магію. Тож усе мало загоїтися без наслідків днів за п’ять, хіба що шрам на спині залишиться. Але перші три дні мені було небажано напружувати праву руку, а тим більше махати мечем або піднімати важке. Що ж, далеко не найгіршим виявився результат дуелі з уславленим мечником і подальшого підлого нападу, а великим дивом було те, що я взагалі залишився живим.

Навпроти мене на сусідньому стільці сиділа бліда як крейда ельфійка Діасса й міцно тримала мене за руку. Молода княгиня була присутня навіть під час операції — цілителька та її помічниці не змогли вигнати сторонню із шатра лікарів і зрештою махнули на ельфійку рукою, дозволивши залишитися. Але й під час накладання швів, і тепер під час перев’язки княгиня весь час мовчала. Можливо, соромилася при сторонніх розповідати про свої переживання й почуття, хоча все це навіть без слів читалося в очах ельфійської дівчини.

І справа тут була не лише в щирій і глибокій вдячності за усунення коронованого кривдника. Так, Діасса була мені безмежно вдячна. Якщо й існує максимальний рівень за прийнятою серед ельфів «шкалою вдячності», то я зумів його досягти. Фактично, чого б я тепер не попросив, ельфійка мені не відмовила б. Але справа була радше в іншому. Я чудово пам’ятав слова княгині, що в разі моєї смерті на Глинському полі сама ельфійка не бачить сенсу жити далі. І підозрював, що після виклику мене на дуель легендарним серед ельфів Валькором Неперевершеним Мечником княгиня вже подумки попрощалася із життям і так сильно хвилювалася за мене, що досі ще не повністю заспокоїлася.

Що ж до самого князя Валькора, то його відрубана голова стояла на столику поруч зі мною, і орки навіть начепили на неї срібний вінець із величезним рубіном, який злетів під час бою. Найгостріший вигнутий клинок чи то зі срібла, чи то з міфрилу, а також знятий із відрубаної руки магічний перстень та всі інші прикраси князя мені теж принесли, і я наказав прибрати їх до моїх речей, щоб удома в спокійній обстановці розібратися. Особливо мене цікавив перстень, який зупиняв час, оскільки про такі могутні магічні предмети я навіть не чув. Розібратися б, як цей артефакт працює, і… тут моя фантазія просто фонтанувала ідеями, оскільки можливості відкривалися неймовірні!

Перев’язку вже закінчували, коли з боку входу почувся якийсь незрозумілий шум і метушня, після чого до намету цілителів влетів розчервонілий і спітнілий лицар сер Андерс Сі-Анорі у своїх латах, але без шолома. Піт стікав чоловікові по лобі, волосся можна було викручувати, і я взагалі не розумів, як він не зварився у своєму самоварі в таку літню спеку. Слідом за лицарем, пригнувши голову в низькому проході, до шатра цілителів увійшов чорний Вуглик. Указав на порушника й винувато розвів лапами — мовляв, зробив усе, що міг, але шляхетний пан був надто наполегливим.

— І де твої орки пропадають, Альваре, коли вони так потрібні в бою⁈ — накинувся на мене командувач найманими загонами, але побачив відрубану голову з довгими вухами й срібною короною, замовк на півслові й різко змінив тему розмови. — Це ж молодший князь роду Невидимого Богомола, я правильно розумію?

Я скосив погляд на трофей на столі й мовчки кивнув.

— Ти хоч розумієш, дурню, що накоїв⁈ Навіть за загибель звичайного ельфа ці довговухі тварюки завжди мстяться, а смерть князя вони не пробачать ніколи! Переслідуватимуть тебе, де б ти не ховався, найматимуть убивць, від помсти ельфів неможливо сховатися! Тепер твоє життя, дурний найманцю, не варте й мідяка! Утім… це не моя турбота, викручуйся потім сам, а тепер є важливіші справи. Граф Кубін Молодший Альмар поліг у бою, тепер лицарською кіннотою й рештками піхоти командує його кузен маркіз Антуан Альмар. Він у великій біді, його кінноту притиснули до яру, і довго вони не протримаються. Ти зобов’язаний терміново їм допомогти!

— З якого це дива? — поцікавився я, не приховуючи насмішки в голосі. — Своє завдання я чесно виконав, розбивши легку кінноту вільного міста, усі війська князівства Енґен і навіть усіх ельфійських стрільців. За роботу мені пообіцяли чотириста золотих. Де мої гроші?

— Тобі заплатять після бою, я ж уже казав, — завів свою звичну шарманку цей пройдисвіт, ось тільки я більше не збирався слухати цю очевидну брехню.

— І хто заплатить? Граф Кубін Молодший убитий, його центральний табір розгромлений, та й не було там ніякої обіцяної мені «скрині з монетами», чи не так? А наступник графа взагалі мені нічого не обіцяв і пошле мене під три чорти, коли я звернуся до нього з вимогою грошей. То який сенс мені його рятувати?

— Та як ти смієш перечити й відмовлятися підкорятися, нахабний смерде⁈ — миттєво скипів цей аристократ. — Нічого тобі в такому разі не заплатять! І я всім розповім про твій підлий учинок, із тобою та твоїми орками більше ніхто не працюватиме!

От і поговорили… Команди орочою мовою цей розпалений хлюст не зрозумів і продовжив погрожувати мені, але зате її зрозумів Вуглик. Величезний чорний огр підійшов ззаду й із хрускотом скрутив цьому підлому лицареві голову.

— Зніміть із лицаря його розкішні лати й меч! — указав я оркам, які ввійшли на шум, на мертве тіло на землі. — Зійдуть за частину обіцяної нам виплати. І допоможіть мені знову надягти обладунок, бо з однією дієздатною рукою мені не надто зручно вдягатися.

Орки вже згорнули табір, лише намет цілителів іще стояв на височині, але і його вже почали розбирати. Я ж видерся на спокійного чорного коня-ваговоза й озирнувся. Глинське поле було витоптане кінськими копитами й чоботами бійців, усюди валялися мертві тіла, але здебільшого бій уже закінчився. Лише далеко на правому фланзі ще чувся шум труб і блищало залізо — там війська вільного міста Болток добивали жалюгідні рештки лицарської кінноти графства Альмар.

— Відходимо! — крикнув я й указав на міст позаду нас. — Ідемо з гордо піднятими стягами Жовтої Риби й під бій барабанів. Ви всі великі герої й сьогодні перемогли!

Орки знову прокричали моє ім’я, і над Глинським полем знову пролунав барабанний бій. Бум! Бум! Бум-бум-бум!!! Бум! Бум! Бум-бум-бум!!! Почувши ці звуки, ворог поспіхом почав перешиковуватися для відбиття атаки закутих в обладунки ікластих дикунів. Але побачив, що орки йдуть із поля, і переслідувати нас не став, із новою силою вчепившись у ціннішу й простішу здобич — лицарів графа Альмара, які гинули в оточенні.

Ми ж гордо, з піднятими знаменами, відходили до мосту, зберігаючи дисципліну й рівні ряди. Але я побачив несподівану й дуже приємну для ока картину: поодинокі піхотинці й навіть невеликі групи бійців-людей стікалися до нас з усього величезного поля й прилаштовувалися у хвіст нашої довгої колони. Бачив я й недобитих піхотинців графства, і людей барона Рюхена в пом’ятих панцирних обладунках, і навіть дивом уцілілих вершників у різноманітному спорядженні, й зовсім незрозумілих осіб, які більше нагадували волоцюг, ніж бійців. Усі вони відходили з Глинського поля разом із нами, і я цим мимовільним попутникам не перешкоджав.

Нарешті міст через довгий і широкий рів із тухлою водою залишився позаду, і я вказав на нього своїм оркам.

— Як пройдуть останні групи людей, які йдуть із нами, зрубати опори мосту, а настил розібрати!

Що дивно, у руйнуванні мосту активну участь узяли й наші попутники-люди — усі вони чудово розуміли, що таким чином ми відсічемо переслідувачів і зможемо безперешкодно піти. Про те, що цим кроком ми остаточно прирікаємо на смерть або ганебний полон лицарів графа Альмара, які ще билися, я та інші намагалися не думати. Міст обвалили за лічені хвилини, і колона помітно повеселілих уцілілих рушила далі добре наїждженою дорогою до міста Чорні Шахти.

Приблизно за пів години показалося знайоме роздоріжжя — ліва дорога вела на схід до земель Жовтої Риби, права ж — до міста Чорні Шахти. Передові загони моїх орків звично повернули ліворуч, але я наказав їм зупинитися. Під’їхав до дорожнього вказівника й довго задумливо стояв біля нього, напружено розмірковуючи.

У бою на Глинському полі я втратив одинадцятьох орків, але загалом зберіг сили армії Жовтої Риби, нехай близько дюжини моїх бійців і дістали поранення різного ступеня тяжкості. Ворог же через мої дії втратив півтори сотні вершників, дві сотні ельфів-стрільців і близько пів тисячі піхотинців князівства Енґен. Крім того, чимало піхоти вільного міста Болток полягло в битві з їхніми супротивниками з графства та найманцями, та й лицарі графа Кубіна Молодшого напевно недешево продали свої життя й добряче скоротили кількість ворожої кінноти.

Скільки ж сил зрештою залишилося у вільного міста? Явно більше, ніж у мене, але чи вистачить цих сил для захоплення міста з високими міцними стінами? Тим паче що лицарі й інші вершники не полізуть штурмувати кріпосні стіни, оскільки це невдячна й небезпечна справа — завдання простої піхоти, якої у ворога залишилося кіт наплакав. А до моїх орків приєднаються й інші захисники — із містян і з тих, хто тепер іде однією колоною з нами й терпляче чекає, доки командир орків Жовтої Риби ухвалить якесь важливе рішення.

А тому я наважився й махнув рукою праворуч.

— Ми йдемо до Чорних Шахт! — оголосив я голосно, щоб мене почули всі орки колони. — У цій битві ми втратили одинадцятьох хоробрих і сильних товаришів. Ми чесно билися й виконали своє завдання, але наймач нам не заплатив і далі винен дуже солідну суму. І нехай сам граф Кубін Молодший Альмар загинув, але жива його дружина Сільвія Альмар, яка звикла розкидатися грошима. Золото в цієї пані є, і хай я буду навіки проклятий, якщо не витрушу з багатої графині та її підлеглих усю належну нам винагороду до останнього мідяка!

Мої слова зустрів захоплений рев сотень горлянок. Який трохи стих, коли я уточнив, що ми йдемо зовсім не грабувати багате місто Чорні Шахти з тридцятитисячним населенням, а захищати його й утримувати доти, доки не зберемо там потрібну суму. Або доки наш супротивник із вільного міста Болток не виплатить нам солідний відкуп, щоб ми звільнили Чорні Шахти — його заслужений трофей у битві на Глинському полі.

— Чорнявко, а ти змогла хоч щось розгледіти під час дуелі Альвара з ельфійським князем? — незвично задумлива баронеса Тільда Ур-Вайєтт, яка їхала в останньому возі із синьо-помаранчевим букетом квітів у руках, порушила тривале мовчання.

— Ні, — зізналася темношкіра Мурена. — Ось двоє стоять за п’ять кроків один від одного, але лише кліпнула оком, як Альвар відкочується назад, а зовсім в іншому місці арени ельф кричить не своїм голосом, а з його обрубка фонтаном б’є кров.

— Хвала духам, я не одна така! — відразу заспокоїлася й навіть розсміялася вампірка. — Просто я теж нічого не зрозуміла. Лише закінчила зворотний відлік, як Альвар розірвав дистанцію, і… усе відразу скінчилося. Хіба що потім розібрала крики ельфійського князя, коли він закликав своїх бійців порушити закони честі й напасти на Альвара. І знаєш, подруго, мене це відверто лякає. Ось ти в нас прикликана героїня, пройшла аж чотири ступені посвячення й, чесно зізнаюся, перевершуєш мене в бою. Я теж набагато швидша за звичайну людину — муху на льоту запросто можу двома пальцями спіймати, а арбалетний болт відбити ножем або навіть схопити зубами. Але ані ти, ані я не бачили, як цей ельфійський мечник пересувається! А Альвар не лише це побачив, а навіть зумів підловити мечника й відсікти руку!

— Так, це дивно, — погодилася темношкіра вбивця. — Але я давно зрозуміла, що вождь орків набагато сильніший, ніж хоче здаватися. Пам’ятаєш випадок, коли Альвар погнався за василіском? Ну яка людина наважиться таке зробити? А він знав, що впорається! А потім справді взяв та самотужки розпатрав гігантську зміюку, від одного вигляду якої в мене мурашки тілом бігали!

— Погоджуся з тобою, чорнявко. Альвар на перший погляд просто командир і лише віддає накази своїм диким Головорізам. Але саме в такі миті й розумієш, чому орки взагалі його слухаються!

Виклик до ректора стався несподівано в самісінький розпал літніх канікул, і цілителька Надія, яка закінчила навчальний рік на відмінно й формально вже перейшла на другий рік навчання, дорогою до кабінету ректора губилася в здогадах, де ж вона «накосячила». Невже наслідки тієї давньої історії з атакою нею шляхетної учениці бойовим закляттям? Ну так наче вижила її малолітня мучителька, хоча й була змушена покинути подальше навчання в Академії Магії, та й за ту історію Надія вже отримала стягнення від ректора.

А може, шкідлива стара-завгосп усе-таки виявила зникнення низки рідкісних і навіть заборонених для учнів реактивів зі сховищ факультету алхімії й якимось чином вирахувала злодійку? Хоча навряд чи — облік у сховищі був поставлений геть погано, а підсліпувата стара не розрізняла цифр у поданих паперах із підписом і печаткою куратора курсу, тож просила самих адептів називати кількість фіалів, які їм видавали. Ті інгредієнти дозволили магині просунутися в лікуванні жахливих шрамів на горлі, та й під час допиту нічного вбивці вони добре допомогли.

А може… тут серце дівчини ледь не зупинилося від жаху… той агент Теократії, який уночі проник до її кімнати й ховався під личиною помічника торговця магічної крамниці, усе-таки збрехав їй перед смертю? Запевняв, що діє самостійно на свій страх і ризик, а насправді мав у столиці Східної Імперії спільників, яким устиг передати інформацію про виявлення прикликаної героїні? У такому разі спроби вбивства відбуватимуться знову й знову, і старий Архімаг напевно тепер повідомить їй, що відраховує розкриту магиню з Академії Магії, оскільки йому такі проблеми в навчальному закладі не потрібні?

Ще багато яких страшилок устигла навигадувати Надія дорогою й чесно зізналася сама собі, що приводів для її відрахування вистачає. Ну що ж, чому бути, того не минути. Столична Академія Магії — нехай і найкраща, але не єдина у Східній Імперії, знайдеться й інше місце для відточування її талантів цілительки й мага прикликання, тим паче що підтвердити здібності вона завжди зможе. Важко буде, звісно, пояснюватися без голосу, та й про «халявні» інгредієнти для лікування горла, схоже, доведеться забути, але вона не пропаде! Щойно дівчина дісталася кабінету ректора, як важкі різьблені двері відчинилися самі собою.

— Заходь, Надіє, — літній ректор в офіційній чорно-золотій мантії Архімага стояв до неї спиною біля вікна, поглядаючи на ремонт величезної статуї дракона біля центрального входу до навчального корпусу, що тривав у дворі, — і сідай на стілець, розмова буде серйозна.

Серйозна розмова? Отже, все-таки відрахують… Надія не наважилася сперечатися й слухняно зайняла місце біля столу ректора. Акуратно поправила поли мантії магині й скромно опустила долоні на коліна, щосили демонструючи смирення та готовність виправитися, хоч би які провини ректор їй закидав. Архімаг же, не обертаючись, суворо промовив.

— Ти одна з дуже небагатьох учениць, які не покинули стін Академії на канікули. Я розумію, що родини в тебе немає. Але невже за цілий рік ти так і не завела друзів, які запросили б тебе в гості?

Запитання виявилося дуже несподіваним. Утім, від непередбачуваного ректора можна було чекати чого завгодно, тож Надія дістала принесену воскову дощечку й написала стилусом докладну відповідь:

«На моєму курсі всі інші учениці значно молодші за мене. Вони вважають мене якщо не старою розвалиною, то принаймні зовсім дорослою тіткою, з якою їм нецікаво».

— А ще в цієї «дорослої тітки» доволі зловісна репутація, — додав Архімаг, як і раніше не обертаючись і дивлячись крізь вікно у двір, але якимось чином прочитавши написане ученицею повідомлення.

Надія не відповіла, та цього й не вимагалося — ректор усе чудово знав і описав ситуацію дуже точно. Однокурсники відверто побоювалися Надії й намагалися звести контакти з німою дівчиною до мінімуму.

— А що зі старшокурсниками? Ти ж регулярно перетинаєшся з ними на практичних заняттях, та й у бібліотеці теж. Невже й серед решти трьох сотень адептів не знайшлося нікого, з ким ти змогла б заприятелювати?

Так ось до чого він веде… Незлагідність, важкий характер, постійні скарги від інших адептів. Мабуть, чаша терпіння ректора зрештою переповнилася, і він вирішив позбутися проблемної учениці. Проте Надія написала відповідь.

«Я дуже намагалася завести друзів. Змогла познайомитися з дівчатами третього курсу й навіть умовила двох із них додати мене до команди на турнір. Але подругами ми не стали. Мені нецікаві їхні посиденьки з плітками про хлопців. Як і походи ввечері до шинку в пошуках пригод на свою…»

Наступне написане слово учениця поспішно стерла, але поки думала над пристойним синонімом, Архімаг уже відповів.

— Що ж, Надіє, незлагідність — це недобре, але вона цілком компенсується твоїми успіхами в навчанні. Та й на турнірі «Піднесення Трійці» ти виступила гідно. І саме з приводу турніру я хотів із тобою поговорити. Наш великий Імператор-дракон Валентайн Сі-Анорі бажає за п’ять днів бачити у своєму палаці команду переможців «Діти Лордів», а також деяких учасників турніру, які особливо відзначилися, серед яких його секретар Амір Сі-Лорі назвав і тебе.

Оце так! Надія підняла голову. То виходить, причина виклику зовсім не відрахування? Але чому могутній дракон забажав побачити переможців через стільки часу після завершення турніру? Уже минула половина літа. Наче прочитавши думки учениці, а може, й справді прочитавши їх, Архімаг відповів.

— Провести урочистий прийом відразу після турніру було неможливо через державну жалобу за Імператрицею Уліаною Сі-Анорі, яка раптово покинула наш світ. Тепер жалоба завершилася, і наш великий Імператор побажав повернутися до цієї теми. Прийом відбуватиметься в головній залі палацу правителя. У тебе п’ять днів на підготовку, щоб гідно виглядати на тлі виряджених синків і дочок аристократів.

Архімаг нарешті обернувся й указав на невеликий шкіряний мішечок на столі.

— У гаманці п’ять золотих монет, візьми їх. Знайди в столиці вправну швачку й замов собі ошатну сукню для такої урочистої нагоди. Зроби зачіску, підбери прикраси й запашну квіткову воду… загалом, не мені тебе вчити, ти набагато краще за старого розумієшся на всіх цих жіночих хитрощах. Мати приголомшливий вигляд на прийомі в палаці дуже важливо для дівчини, особливо у твоєму випадку. Отримані минулої осені гроші на твоє навчання закінчилися, і тому тобі терміново потрібно знайти спонсора, який оплатить подальше навчання. Ти дуже вчасно привернула увагу правителя Імперії, і ти навіть не уявляєш, дівчинко, який унікальний шанс тобі випав. Причому я кажу тепер не лише про можливість продовжувати вчитися магії. Цілком можливо, що від майбутньої зустрічі з Імператором залежить значно більше. Але пам’ятай, у тебе лише п’ять днів на підготовку!

Розгублена від таких новин Надія кивнула й уже взяла дощечку для письма, але ректор її зупинив.

— За це не хвилюйся. Із тобою до міста піде й допоможе тобі спілкуватися одна з абітурієнток, які вступають цього року, на ім’я Сімона. Дівчисько безумовно здібне — емпатка, ілюзіоністка й магиня води. Відразу три напрями, що є великою рідкістю, до того ж вона письменна, але її небагата родина дрібних аристократів не має грошей на навчання у столичній Академії Магії. Тому до кінця літа Сімона стане твоєю служницею. Прибиратиме у твоїй кімнаті, допомагатиме вдягатися й виконуватиме всі твої накази.

Надія знову потягнулася до дощечки, але Архімаг знову її зупинив.

— Так, ти не помилилася. Твоя служниця шляхетної крові, а ти ні, й зазвичай усе буває навпаки. Але це її плата за можливість навчатися у стінах моєї Академії, а для тебе — перевірка здатності керувати слугами. Зовсім не я це вигадав, і я лише виконую наказ. Усе, Надіє, іди, я й так сказав більше, ніж належало… — ректор замовк на півслові, а потім різко змінив тему. — І знай, що напівсліпу завідувачку сховища алхімічних препаратів я два дні тому звільнив за результатами ревізії. Тож якщо тобі знову знадобиться для лікування щось незвичайне з небезпечних і дорогих препаратів, які не видають учням, пиши запит через куратора курсу, я завізую.

* * *

Моя армія наближалася до стін міста Чорні Шахти. Жителі звідкись уже знали, що вирішальну битву програно, тож багато хто поспіхом покидав приречене місто. Назустріч нам дорогою тяглися вервечки возів, а також натовпи піших, які тікали з Чорних Шахт із набитими мішками й клунками. Усі, хто міг урятуватися, поспіхом перебиралися до далеких родичів в інші поселення або просто рухалися світ за очі. Вивозили майно, рятували юних дочок і молодих красунь-дружин, щоб ті уникнули страшної долі потрапити до лап хтивих і ненаситних ворожих солдатів. Містяни ж, які залишалися в Чорних Шахтах, напевно тепер ховали будь-які цінності, що могли сподобатися загарбникам або бандам мародерів, які завжди, наче вороння, зліталися на здобич. Така вже звичайна доля переможених: бути приниженими й пограбованими до нитки жадібними до здобичі переможцями, і добре, якщо взагалі залишишся живим.

Головні міські ворота ніхто не охороняв, тож моя армія орків увійшла до Чорних Шахт без опору. Уцілілі піхотинці графа понурі й побиті рушили за нами до рідного міста, але дружини й діти все-таки тепло їх вітали — радісно кричали, кидалися обіймати. Інші ж містяни марно вишукували знайомі обличчя серед уцілілих піхотинців і не знаходили своїх рідних. Так, із кривавої битви повернулися далеко не всі…

Агресії й негативу з боку містян я не відчував, але однаково мої орки, які заполонили найближчі до воріт вулиці, дивували жителів, і ті не знали, як реагувати на закутих у метал ікластих велетнів. А тому боялися підходити близько й із похмурими обличчями спостерігали здалеку з балконів будинків і сусідніх провулків за закутими в обладунки найманцями-орками під жовтими прапорами з чорними емблемами Богині Смерті. Я ж спішився й, намагаючись не звертати уваги на тупий біль у грудях, піднявся сходами на міську стіну. У компанії армійських сотників, прикликаної героїні й вампірки, які піднялися до мене, пройшовся вздовж стіни, оглянув масивні ворота та їхній підіймальний механізм, високі стіни й сторожові вежі, поспіхом міркуючи, як наявним у мене нечисленним військом організувати тут оборону.

У Чорних Шахтах не було навіть кріпосного рову, тож ворог міг підійти до самої стіни й атакувати на будь-якій ділянці. Не знайшов я на стінах і куп заготовленого каміння, в’язок гострих стріл та казанів зі смолою. Та й балісти знайшлися лише у двох кутових вежах із мінімальним запасом метрових стріл — лише по дюжині пострілів на знаряддя. Я не розумів, чому граф Альмар не підготувався до оборони — мабуть, сподівався перемогти в битві на Глинському полі й не розраховував на негативний результат, — але тепер мені доведеться виправляти його недоліки.

— Хуго Спритний, головою відповідаєш за ворота! Щойно ввійдуть останні загони захисників, які відстали, ворота потрібно буде замкнути й більше нікого з міста не випускати. І відразу розділи своїх списників на три загони, які чергуватимуть позмінно. Альваре Удачливий, на тобі стіна над воротами й оборонні вежі передньої стіни. Готуйте каміння, дротики, горщики із запалювальною сумішшю, казани зі смолою… Загалом, не мені тебе вчити, сам подивишся, які сюрпризи можна буде приготувати для ворога. Діассо, розставиш стрільців, щоб із веж і стіни вони повністю контролювали підходи до воріт.

До мене підійшов вусатий огрядний боєць у формі десятника міської варти й, помітно боячись, поцікавився, чи правильно він та його хлопці розуміють, що влада в Чорних Шахтах змінилася й тепер я командую містом.

— Містом, як і раніше, править графиня Сільвія Альмар, і з нею я поки не розмовляв. Але тимчасово саме я керую тут обороною й постараюся, щоб найближчими днями вороги не захопили Чорних Шахт, — обережно відповів я, але й така відповідь вусача цілком влаштувала.

Він запитав моє ім’я, після чого й сам представився, вдаривши себе кулаком у груди.

— Я Браїн Барило, командир п’ятого десятка варти, — представився він. — І здається мені, що з усіх вартових я залишився старшим, оскільки мене й іще дві дюжини хлопців граф Кубін не взяв на Глинське поле й залишив охороняти порядок у місті. Ми з хлопцями поговорили й дружно вирішили, що тікати не будемо й залишимося в Чорних Шахтах. Тож розпоряджайся нами, командире Альваре, кажи, де ставати до оборони!

— Ось що, Браїне, — вартовий сподобався мені своєю рішучістю захищати рідне місто, попри всі труднощі, що сталися, — підвищую тебе відразу до сотника! Спустися вниз і набери з он тих різношерстих бійців, які повернулися разом із моїми орками й тепер стоять неприкаяні біля воріт, сотню міської варти. Признач десятників зі знайомих тобі перевірених хлопців, розподіли решту на постій у місті, організуй харчування. Ваше завдання — стежити за порядком і заспокоювати містян. Сьогодні й завтра ворог до Чорних Шахт не ввійде, це я вам усім обіцяю!

* * *

Поки орки розвантажували вози й готувалися до оборони, а Браїн Барило формував нову міську варту, сам я з невеликою групою супутників попрямував до палацу правителя. Мені потрібно було вибити з графині Сільвії Альмар обіцяні моїм найманцям гроші, доки ця марнотратна особа не витратила золото на щось інше. Вулиці Чорних Шахт були незвично порожніми — частина містян устигла покинути приречене місто, інші ж намагалися не потрапляти на очі диким оркам та їхньому командирові. Я пройшов низкою вузьких вуличок і опинився на центральній площі перед розкішним палацом міського правителя з високими башточками й золотими шпилями, білими стінами та різьбленими стрілчастими вікнами.

Здається, шість днів тому на переговори з графом мене до палацу не пустили. Та й наступного дня теж відмовили в аудієнції з Кубіном Молодшим, відповівши, що питання участі моїх найманців-орків у битві на Глинському полі вже вирішене, а більше й обговорювати нічого. Навіть мито в п’ятнадцять срібних монет мені тоді не повернули, хоча зустріч із міським правителем так і не відбулася. Тепер же ворота ґратчастої огорожі навколо палацової території стояли відчиненими навстіж, та й у внутрішньому дворику нам зустрілися лише переляканий старий садівник зі своїм юним помічником, які поспішили забратися зі шляху озброєних орків. Щоправда, масивні двостулкові двері до самого палацу виявилися замкненими, і ніхто не поспішав відчиняти на наш наполегливий стукіт, але така дрібниця не могла мене зупинити.

— Вуглику, вибивай! — указав я чорному огру й відійшов убік.

Один удар масивною палицею — і двері з гуркотом розчахнулися, обидві стулки повисли на нижніх завісах. Усередині я побачив кількох переляканих служниць у вбранні покоївок і одного-єдиного немолодого вартового в парадній позолоченій кірасі та без зброї, але всі вони не сказали ані слова з приводу такого безцеремонного вторгнення.

— Де графиня? — поставив я найважливіше запитання, і всі слуги дружно вказали на вкриті розкішним червоним килимом сходи, що вели на другий поверх.

Залишивши пару орків охороняти двері й наказавши нікого не випускати, я поспішив нагору. Дорогою відзначав кричущу розкіш цього місця: чудові картини на стінах у позолочених рамах, мармурові статуї вродливих оголених дівчат і воїнів у незвичайних обладунках, незліченні мисливські трофеї (серед яких із певним подивом виявив на постаменті й добре знайому мені голову самця василіска, яку привів до ладу досвідчений таксидерміст), стійки зі зброєю та прибиті над дверима й між вікнами лицарські щити з найнеймовірнішими гербами. Графська родина жила на широку ногу й не заощаджувала коштів на оздобленні свого родового гнізда. Мабуть, навіть якщо мені не заплатять, я однаково візьму своє, продавши всю цю пишноту, що містилася в палаці. Але спочатку потрібно було все-таки спробувати домовитися з удовою наймача по-доброму.

Зовсім юна дівчинка-служниця, яка пір’яною щіточкою витирала пил із підвіконь, на моє запитання про пані вказала на дальні двері в коридорі й, наче нічого не сталося, продовжила роботу, безтурботно наспівуючи собі під ніс веселу дитячу пісеньку. Ось уже кому війна, яка тепер палала, зміна правителя й інші події були цілком байдужі, і за будь-якого власника замку їй знайдеться робота з прибирання. Я пішов у напрямку, вказаному дівчинкою, і ввічливо постукав, але оскільки відповіді не було, смикнув ручку й зайшов. І… спантеличено зупинився.

Судячи з усього, спочатку це була дитяча кімната — про це свідчили розмальовані яскравими кольорами стіни, дерев’яний коник-гойдалка біля стіни й розкидані по підлозі іграшки, та й різьблене ліжечко з балдахіном у кутку теж. Ось тільки тепер штори в приміщенні були щільно засунуті, а єдиним джерелом освітлення в цій невеликій кімнатці служила важка бронзова жаровня на тринозі в центрі, над якою струменів густий жовто-зелений дим, через що дихати в закупореній кімнаті було важко.

Біля жаровні з відчуженим виглядом і кривим жертовним ножем у правій руці стояла цілком гола й украй недбало поголена налисо жінка з білою шкірою, у якій я з величезним подивом упізнав графиню Сільвію Альмар. Обидві руки жінки були залиті кров’ю до самих ліктів, шкіра на її голові порізана в кількох місцях і кровила, усюди на підлозі валялися довгі чорні пасма й розірвані на клапті рештки одягу, а в кімнаті серед гіркого запаху полину й якихось інших спалених трав чітко вгадувався запах паленого волосся та горілої плоті. Що тут відбувається⁈

Навколо графині на п’яти високих і похмурих кам’яних постаментах стояли вирізані з різнокольорового каміння ідоли: пузата жаба із зеленої яшми, вогненно-червоне вовченя з червоної шпінелі, блідо-блакитний великорогий олень із бірюзи й білий переливчастий заєць із великого опала. Ці чотири звірі були помітно меншими за п’яту, значно більшу й зловіснішу фігуру: вугільно-чорного ікластого й рогатого демона. Я насторожився, оскільки те, що відбувалося, було не схоже на поклоніння духам природи, а тим паче на ритуали жерців церкви «істинних богів». А ще мене бентежила й лякала намальована на підлозі чи то червоною фарбою, чи взагалі кров’ю, крива пентаграма, списана незрозумілими символами.

— І що це за народна творчість?

Графиня Сільвія Альмар різко здригнулася від звуку мого голосу. Судячи з усього, до цього жінка не помічала появи сторонніх у кімнаті й повернулася до дверей лише після того, як я заговорив. Її очі були вологими від сліз і червоними від їдкого диму, проте жінка миттєво мене впізнала.

— Торговець рідкісними речами з ринку… Ось підкажи мені, купче, якщо вже ти знавець історії проклятого гірського короля Валінора Другого. Чому мій приклик не діє? Що я роблю не так?

Жінку зовсім не бентежили її нагота й розгардіяш у кімнаті, усі її думки були поглинуті якоюсь нав’язливою ідеєю. Я ступив ближче й обережно поцікавився, чим саме вона займається.

— Мій чоловік Кубін загинув. І доки його душа не відлетіла до далеких світів, я намагаюся її затримати й повернути. Здається, усе зробила за інструкцією, як було написано в чорному гримуарі часів гірського царства, — і камені духів розставила, і закляття промовила, і криваву жертву принесла, — графиня вказала рукою з ножем на жаровню, — і відмовилася від усього, що було мені дороге. Чому ж ритуал не спрацював? Невже однієї жертви недостатньо й потрібно вбити другу дитину?

Що??? Я перевів погляд на жаровню й із жахом упізнав серед язиків полум’я обвуглене тільце немовляти. І що найстрашніше, його старший брат років чотирьох сидів біля дальньої стіни на стільчику, покірно чекаючи своєї долі. Зовсім без страху крізь клуби диму дивився на матір, яка збожеволіла, довірливими темними оченятами й не намагався втекти або сховатися.

— Що ти накоїла, жінко⁈ — мій гнівний окрик мав напоумити дітовбивцю, але натомість божевільна жінка відбігла від мене й дико зареготала.

— Що, думали, якщо чоловік загинув, то захопите місто й візьмете мене як головний приз? Досхочу натішитеся моїм тілом, а потім віддасте мене на потіху солдатні? А от і ні! Не дочекаєтеся! Гордість давнього роду Ур-Лант не постраждає! Мій мудрий господар підказав спосіб уникнути полону. І якщо вже мого Кубіна не повернути, то й я з дітьми піду туди, де на мене чекає мій коханий чоловік! Господар мені це пообіцяв. Віторе, біжи до матусі!

Божевільна жінка простягла закривавлені руки, і хлопчик у коротеньких штанцях слухняно підвівся зі стільця й побіг до неї. Графиня взяла дитину на руки й попрямувала до виходу з дитячої кімнати.

— Тільдо, Мурено, не дайте їй утекти з кімнати або зарізати дитину! — наказав я дівчатам, які прийшли разом зі мною, та й сам теж заступив Сільвії шлях до дверей. І щоб відвернути увагу божевільної, запитав про її «мудрого господаря», який наказує їй чинити такі жахливі речі.

— Мій великий господар — Бестер Крилатий, один із восьми безсмертних баронів темряви, — графиня вказала закривавленою рукою з ножем на чорного ідола на постаменті. — Він уже перебуває у світі Елати й готує прихід Володаря Демонів! Я багато років служу господареві й чую його голос у своїй голові. І цей голос наказує мені… — оголена жінка завмерла, а потім промовила зовсім іншою інтонацією — покірно й навіть раболіпно. — Так, мій господарю, я зроблю це!

Після чого з дитиною на руках ступила за портьєру, скочила на підвіконня й розчахнула незамкнене вікно. Усі завмерли від жаху, але ніхто не встиг нічого вдіяти, як Сільвія з криком «Я йду до тебе, Кубіне!!!» кинулася вниз на каміння двору.

Поріділа армія переможців битви на Глинському полі з’явилася біля стін Чорних Шахт лише пізно ввечері, фактично вже на заході сонця. І це при тому, що мої орки зайняли залишене без захисту місто ще в першій половині дня! Така значна затримка пояснювалася, підозрюю, великими втратами, зазнаними в битві, й необхідністю ховати загиблих, а також надавати допомогу пораненим. Та й поділ трофеїв, знятих із полеглих у битві лицарів графа Кубіна Молодшого, теж забрав певний час, як і розрахунок із найманими загонами, які після битви напевно зажадали обіцяної оплати. Хай там як, наші супротивники дуже запізнилися, і замість розчахнутих навстіж воріт Чорних Шахт, охорони, яка розбіглася в паніці, й переляканих безпорадних містян їх зустріла готова до оборони фортеця із сотнями захисників на стінах.

Схоже, для наших ворогів це стало несподіванкою. Як мені доповіли орки, які охороняли головні ворота й терміново викликали вождя розбиратися з непроханими гостями, ворожа колона зупинилася кроків за двісті від стіни, а їхні ватажки в блискучих лицарських обладунках з’їхалися й улаштували нараду. У моєї знайомої Діасси Спритної Лані аж руки свербіли наказати своїм стрільцям-далекобійникам одним ударом усунути всіх командирів, але ельфійка стрималася, оскільки побоювалася серйозних наслідків такого необдуманого вчинку.

Нарешті від колони відокремився й швидким кроком підійшов до самих воріт молодий рудий герольд із прапором вільного міста Болток — білим рогатим оленем на синьому тлі. Хлопець довго дув у мідний ріжок-валторну, видаючи неприємні кукурікальні звуки, після чого дістав із сумки й продемонстрував, високо піднявши над головою, чиюсь відрубану голову — мабуть, колишнього міського правителя Чорних Шахт графа Кубіна Молодшого Альмара. Потім цей посланець передав слова свого господаря, віконта Зязика Славного, старшого сина й спадкоємця глави міста Болток, в ультимативній формі зажадавши відчинити ворота перед новими господарями міста, погрожуючи інакше взяти Чорні Шахти штурмом і влаштувати на вулицях тотальну різанину.

Зі стіни йому відповіла баронеса Тільда Ур-Вайєтт як найстарша за титулом. Вампірка назвала себе й пообіцяла зробити хлопця євнухом, якщо він бодай раз іще торкнеться ріжка й продовжить терзати її ніжний слух немелодійними звуками. Після чого наказала гінцеві та його господарям терпляче чекати появи «нового глави міста Чорні Шахти», який і відповість на ультиматум. Посланець повернувся до своїх, і ворожі командири довго радилися. Появи в місті дочки великого Імператора Заходу Кельнміїра агресори не очікували, як і взагалі будь-якого опору від переможених у битві на Глинському полі, а тому трохи розгубилися. Але тут до воріт уже прибув я й узяв подальші переговори на себе.

Спочатку піднявся на стіну й оглянув прибулого ворога. Від усієї армії вільного міста Болток у живих залишилося щонайбільше сімсот бійців, з яких піхоти було менше третини. Що ж, це заспокоювало, оскільки взяти укріплене місто такими силами було в принципі неможливо, як і тримати повноцінну облогу. У мене навіть майнула шалена думка відчинити ворота й дати прибулим бій тут, під стінами Чорних Шахт, але я все-таки відмовився від цієї ідеї, оскільки мої орки теж зазнали б серйозних втрат, що дуже ускладнило б подальше становище племені Жовтої Риби.

Тому я лише наказав змінити прапори на вежах і над воротами, прибравши знамена роду Альмар і вивісивши наші, із чорною емблемою Морани на жовтому тлі, а барабанщикам — почати вибивати ритм. Зі стіни в мідний рупор я прокричав, що чекаю трьох представників міста Болток на переговори й обіцяю їм безпеку.

— Альвар! Альвар!! Альвар!!! — прокотилося околицями на тлі барабанного бою, і міські ворота почали повільно відчинятися.

Ворожа піхота почала поспішно перешиковуватися в бойові порядки, кіннота теж заворушилася, готова відразу розірвати дистанцію й відійти, якщо з розкритих воріт рине піхота закутих в обладунки орків, змітаючи все на своєму шляху. Але ніхто з Чорних Шахт не вийшов, а час минав, тож потрібно було якось реагувати, і хвилин за п’ятнадцять до міста рушили троє вершників: двоє масивних броньованих лицарів на міцних вороних конях і… я навіть не повірив своїм очам… на білому тонконогому коні добре знайомий мені молодший князь Брандуїл Нехтувач Смерті з ельфійського роду Невидимого Богомола, у зеленому розшитому золотом плащі й похідному вбранні, зовсім без обладунків та зброї.

Троє перемовників в’їхали в міські ворота, опинившись перед півкільцем піхотинців-списників Хуго Спритного, й відразу зупинилися, а важкі стулки за їхніми спинами з гуркотом зачинилися. Я побачив, як обидва лицарі потягнулися до мечів, запідозривши підлу пастку, але ельфійський супутник їх заспокоїв, запевнивши, що таке підступництво не в дусі вождя Альвара Завойовника. І справді, мої орки не виявляли агресії, а навпаки, допомогли прибулим дипломатам спішитися.

— Піднімайтеся сюди нагору! — крикнув я, оскільки у вежі над воротами справді була придатна кімната для переговорів.

Гримлячи металевими латами й цокаючи шпорами по кам’яних сходах, важкі лицарі піднялися нагору й представилися мені та присутнім у кімнаті супутникам, яких я запросив на важливі переговори. Ельфійській княгині Діассі Спритній Лані. Темношкірій Мурені, чия незвичайна зовнішність викликала непідробний інтерес гостей. Баронесі Тільді Ур-Вайєтт, яка з такої нагоди перевдяглася в офіційне червоно-чорне вбрання титулованої аристократки Західної Імперії. І сотникові Альвару Удачливому, лати старшого паладина церкви «істинних богів» на якому вже самі по собі викликали повагу.

Очолював трійку перемовників сер Бріан Ур-Торі, головнокомандувач об’єднаної армії вільного міста й союзних загонів. Ворожим командувачем виявився ще не старезний ветеран незліченних військових кампаній Прикордоння, який мав величезний досвід ведення битв і чиїми послугами та особистою дружиною скористався наймач граф Яго Господар Скла — правитель вільного міста Болток, осередку скляної справи всього Прикордоння.

Другим учасником переговорів був зовсім молодий син графа — шістнадцятирічний віконт Зязик Славний, який із тринадцяти років брав участь у всіх війнах батька й уже заслужив повагу серед бійців за безстрашність і відвагу. Саме цьому нащадкові за задумом батька й мали дістатися багаті Чорні Шахти, тож хлопець не приховував роздратування через те, що жаданий трофей досі не потрапив йому до рук і передання міста затягувалося.

Третього учасника переговорів, довговухого Брандуїла Нехтувача Смерті, я вже непогано знав, та й ельф відразу попередив, що він тут не з приводу передання міста Чорні Шахти. А приїхав дізнатися подробиці такої раптової смерті свого родича Валькора Неперевершеного Мечника й викупити його голову, без якої неможливе належне прощання з уславленим шляхетним князем. Також його цікавила корона спадкоємця роду Невидимого Богомола, яка перебувала в мене або когось із моїх орків, і тіла чи голови всіх його одноплемінників, які полягли в битві.

— Князю, і корона, і голови перебувають у мене. Також у мене в полоні є один живий ельф із твоїх підданих, щоправда, у тяжкому стані. Але про це поговоримо пізніше, коли вирішимо першочергове питання щодо належності міста.

— А що тут вирішувати? — втрутився в розмову нетерплячий і зухвалий віконт. — Я переміг у битві на Глинському полі, тож місто Чорні Шахти належить мені! Безрідний найманцю, негайно звільняй мою власність, і тоді, можливо, я не зачеплю твоїх орків і дозволю їм повернутися під ту корч, з-під якої вони виповзли!

Кікімора Кірена, яка з’явилася за його спиною, відважила нахабі соковитого потиличника.

— Не смій підвищувати голос н-на господаря, ін-накше відкушу тобі н-ніс!!!

Я наказав нечисті знову сховатися й більше не втручатися, і навіть про людське око насварив свою «надмірно завзяту помічницю, яка не знає людських звичаїв», хоча насправді кікімора лише виконала мій ментальний наказ. Але поява в кімнаті живої кікімори передбачувано викликала в моїх співрозмовників величезний подив і навіть шок.

— І багато в тебе таких незвичайних помічників, вождю орків? — поцікавився командувач, і я підтвердив його найсерйозніші побоювання.

— Багато, сере Бріане. Фактично повні болота, яких на моїй території вдосталь, князь Брандуїл підтвердить мої слова. Хащівники, русалки, кікімори, інші духи… Їх цілком досить, щоб контролювати кордон із родом Невидимого Богомола й знати про пересування всіх ельфійських розвідників. Або вивідати ваші плани перед битвою на Глинському полі.

Мої слова змусили ветерана серйозно замислитися, та й на молодого віконта теж справили враження. Я ж розвинув словесний успіх.

— Те, що ви бачили на полі, — лише мала частина моїх військ. Тож якби я поставив собі за мету залишити Чорні Шахти собі, у мене вистачило б сил утримати місто. Та й вашу армію, що стоїть під стінами, я можу якщо не повністю розбити, то суттєво скоротити її чисельність. Ось тільки таких планів у мене немає, — але не встигли мої опоненти полегшено видихнути після цих слів, як я продовжив. — Хоча тут виникає одна проблема: наймач граф Кубін Молодший Альмар мені не заплатив, і його місто досі винне мені чотириста золотих монет. Я маю намір так чи інакше отримати ці гроші — або від вас, або від дружини графа (співрозмовники не могли знати про самогубство графині Сільвії Альмар, і я цим користувався), або від багатих міських купців за збереження їхніх крамниць і складів. Віконте, ти готовий просто тепер заплатити мені чотириста золотих, щоб мої орки залишили місто Чорні Шахти?

— Е-е-е… ні, — хлопчисько розгубився й, із надією поглянувши спочатку на ельфа, потім на командувача й не дочекавшись від них поради чи фінансової допомоги, усе-таки заперечно замотав головою. — Я тепер порожній. Монетами, які видав батько, я розплатився з найманцями.

— Тоді слухайте мої умови. Чотириста золотих плюс сотня за кожен день очікування — ось моя ціна. Або дайте мені дві седмиці, щоб я сам мирним шляхом зібрав потрібну суму в багатому місті, не вдаючись до пограбувань, насильства й погромів.

Запала тривала мовчанка, троє перемовників лише переглядалися між собою. Нарешті головнокомандувач наважився висловити свою думку.

— Мені це здається справедливим. Орки сильні, й без величезних втрат їх не перемогти, тож погоджуйтеся, віконте! Візьміть іще грошей у батька або повернемося за дві седмиці й отримаємо місто безкоштовно.

— Так, це справедлива вимога, — визначився графський синок і оголосив, що відводить свої війська від стін Чорних Шахт і повертається додому.

Двоє лицарів пішли, причому командувач наостанок навіть злегка вклонився мені, й у кімнаті разом зі мною та моїми друзями залишився лише ельфійський молодший князь. Який відразу перейшов на ельфійську мову.

— Ти вбив ельфійського князя, Альваре Завойовнику, а такий злочин не пробачається. До того ж ті, хто розмовляє з природою, кажуть, що дух Невидимого Богомола розлючений і вимагає негайної помсти за своє ослаблення. На жаль, я не можу піти на поводі в духа-захисника. Мій рід тепер пов’язаний мирною угодою з твоїм племенем Жовтої Риби, а слово ми тримаємо. Але першого дня майбутньої весни між нами неминуче буде оголошено війну! Утім… розкажи про останні миті життя мого прапрадіда, але лише гранично чесно, і я подумаю над продовженням перемир’я ще на сезон-другий.

— А ти впевнений, що мені потрібне продовження перемир’я? — демонстративно здивувався я. — Здається, ми з тобою вже говорили, молодий князю, що між нашими племенами існують суперечності й для їх розв’язання може знадобитися пролити кров. Утім, ти маєш право знати, як помер великий мечник.

Майже не покрививши душею, я розповів історію про те, що легендарний мечник серйозно мене недооцінив. І коли баронеса Тільда Ур-Вайєтт, — я вказав на вампірку, — закінчила зворотний відлік, Валькор Неперевершений Мечник із ледь уловимою для ока швидкістю метнувся зовсім не до мене, а до княгині Діасси Спритної Лані, яка стояла в першому ряду. І навіщось запхав їй до напіввідкритого рота жмут зеленої трави замість того, щоб відбивати мою атаку.

— Усе так і було, — густо почервонівши, зізналася довговуха лучниця. — Я й кліпнути не встигла після початку поєдинку між вождями, як у мене виявився повний рот трави. Довелося довго відпльовуватися, а тим часом Альвар уже відрубав руку супротивникові, який відволікся. Поранений же князь Валькор, порушивши всі закони честі й ним самим оголошене правило бою один на один, почав закликати своїх ельфів напасти на Альвара й убити його.

— Ти брешеш, усунена, такого бути не могло! — різко заявив приголомшений ельф. — Ніколи князь роду Невидимого Богомола не опустився б до такого підлого порушення правил дуелі честі!

Ось тільки й баронеса Тільда, яка розуміла ельфійську мову, та й я сам підтвердили, що все було саме так, і цьому є величезна кількість свідків серед ельфів, людей та орків. Та й отримана мною рана в спину в той час, коли я стояв обличчям до супротивника, який опустився на одне коліно, красномовно підтверджувала слова ельфійки та інших свідків.

— Я відмовляюся в це вірити, та й члени ради старійшин ніколи не приймуть такої версії! — упирався ельфійський перемовник, і переконати його було неможливо, хоч як ми намагалися.

— Що ж, тоді я залишу голову зганьбленого безчестям князя Валькора в себе, — оголосив я своє остаточне рішення. — І віддам для належного поховання лише тоді, коли рід Невидимого Богомола офіційно визнає безчестя князя й вибачиться переді мною за його підлий учинок!

— Вождю орків, цього не станеться ніколи! І швидше ти помреш від рук убивць, яких відтепер тобі доведеться постійно остерігатися, ніж ельфи роду Невидимого Богомола поступляться своїми принципами й визнають безчестя одного зі своїх князів! Так, ми шануємо укладене перемир’я, і війни між нашими народами до весни не буде, але угода не забороняє участі сторонніх убивць!

Молодший князь пішов, наостанок гучно грюкнувши дверима, і навіть не став обговорювати долю ельфійського полоненого, корони та двох сотень інших відрубаних вухатих голів. Величезна помилка з його боку! Оскільки якщо вже мені відкрито наважилися погрожувати, то я теж не збирався стримуватися. А мені цілком знайдеться чим відповісти. І якщо духа-захисника Невидимого Богомола так послаблює й доводить до сказу ганьба князя Валькора, то цей ефект буде багаторазово посилено, і про його підлість та порушення законів честі дізнається не лише місто Чорні Шахти, а й усе Прикордоння! І якщо навіть після такого вперті ельфи не зрозуміють, то їхня корона спадкоємця роду стане моїм подарунком Діассі Спритній Лані на якесь свято, а з черепа колишнього неперевершеного мечника я зроблю кубок для вина або, ще гірше, нічну вазу!

Пізній вечір, фактично вже ніч. На мій стукіт довго ніхто не відчиняв. Але нарешті за дверима почувся кашель, крихітне оглядове віконце прочинилося, і на мене втупилися очі зморшкуватого старого. Не встиг я представитися й назвати мету візиту до цього масивного й похмурого особняка глави купецької гільдії, який більше нагадував фортецю, як загриміли засуви й важкі двері відчинилися. У дверях стояв старезний і хворобливо худий слуга в потертій лівреї та з палаючою свічкою в руках.

— Заходьте, вождю Альваре! — низько вклонився він у пояс, застогнавши від болю в попереку. — Господар щойно говорив про вас і припустив, що якщо не сьогодні, то завтра-післязавтра ви обов’язково до нього завітаєте.

Оце так! Ні цього слугу, ні його багатого господаря-купця я раніше не знав, однак мене впізнали з першого погляду й, ба більше, чекали. За вказівкою слуги я рушив на другий поверх. Напівтемний коридор, голі кам’яні стіни й вузькі вікна, які більше нагадували бійниці. Жодних інших слуг, крім цього старого, який човгав капцями за моєю спиною й постійно кашляв, жодних предметів розкоші. Ніщо на першому поверсі не свідчило про те, що в будівлі мешкає найбагатша людина в Чорних Шахтах, як мені розписували містяни «всесильного пана Маді» або «Маді, головного купця». Я піднявся сходами й зупинився біля замкнених міцних дверей на другий поверх, а слуга, який підійшов, загримів витягнутою з-за пазухи в’язкою ключів.

Після напівтемряви коридору очі різонуло яскраве світло, але я розгледів двох високих і м’язистих мордоворотів, які охороняли вхід. На щастя, агресії вони не виявляли й лише допомогли літньому воротареві знову замкнути товсті й важкі двері. До речі, і ця кімната другого поверху теж не вражала оздобленням — голі стіни, жодних килимів на підлозі, а з меблів, якщо можна так сказати, лише кілька високих і яскравих світильників.

— Ласкаво прошу до моєї скромної оселі, вождю орків Альваре Завойовнику! — пролунав удалині впевнений сильний голос, і я розгледів біля дальньої стіни кремезного й, я б навіть сказав, вродливого чоловіка з темним доглянутим волоссям та акуратною борідкою, який сидів у кріслі на коліщатках. Аристократичне обличчя, уважні розумні очі, та й статурою природа чоловіка не обділила, ось тільки накинутий на його могутні плечі строкатий халат не приховував відсутності обох ніг вище колін. — Часи тепер неспокійні, тож прошу вибачити за присутність на цій розмові моєї охорони.

Власник будинку вказав на дальні двері, і літній слуга слухняно покотив крісло з господарем до наступної зали. Я теж рушив за ними, а обидва охоронці, не прибираючи долонь із руків’їв коротких мечів і зберігаючи відстань у три кроки від мене, пішли слідом. Двері відчинилися, і нарешті я виявив ознаки розкоші, а то вже почав думати, що помилився адресою.

Ми потрапили до житлової кімнати з надзвичайно дорогими килимами, різьбленими меблями з рожевого дерева й мармуровими статуями по кутках. Величезний круглий стіл посеред зали й іще не прибрані столові прибори на одинадцятьох людей із рештками їжі, як і недопиті келихи вина, свідчили про те, що моя раптова поява перервала застілля великої компанії. Яка вся воліла піти, крім безногого торговця, щоб не спілкуватися з командиром диких найманців, які фактично захопили місто.

— Прошу вибачити за безлад, зараз слуги все приберуть, — глава міських торговців дзвінко клацнув пальцями, і молода спритна служниця, яка з’явилася з-за завішеної портьєрою арки, допомогла старому воротареві прибрати зі столу брудний посуд. — Може, вождю, бажаєш повечеряти? Або щось випити? Бо після битви на Глинському полі й усіх справ, які звалилися на твою голову, наскільки мені відомо, ти ще не встиг торкнутися їжі. Та й цілитель у моєму домі є дуже досвідчений і перевірений, може оглянути твою рану й зашити, якщо потрібно.

Їсти справді хотілося страшенно, до того ж у кімнаті досі витав запах чудової печені з м’яса та грибів, від якого в мене почалося рясне слиновиділення. Та й зашита Луаною колота рана на спині свербіла й завдавала серйозних незручностей. Але я однаково відмовився і від частування, і від допомоги, оскільки мене, зізнатися, налякала дивовижна поінформованість пана Маді про мене, зокрема й про такі дрібниці. Через свій стан безногий торговець не міг самостійно пересуватися містом, але напрочуд багато знав про те, що відбувалося в Чорних Шахтах та околицях, а це свідчило про великий штат спостерігачів і агентів. Не варто було розслаблятися лише через відсутність ніг у глави купців. Переді мною був небезпечний і сильний павук, який обплутав своєю павутиною величезне місто, і в мене не було причин йому довіряти.

— Дарма відмовляєшся, вождю. Мені зовсім невигідно труїти чи брати тебе в полон, та й не хочеться мати справу із загоном зелених Головорізів, які тепер стоять під вікнами мого будинку. Але як знаєш. Тоді, може, назвеш причину, яка привела тебе до моєї скромної оселі?

— Ти напевно вже знаєш, шановний Маді, що граф Кубін Молодший, який правив цим містом, сьогодні поліг у бою. Найманці інших загонів присягалися, що бачили і його кузена, маркіза Антуана Альмара, який випав із сідла, наскрізь пронизаний уламком списа. Що ж до графині… — я замовк, добираючи правильні слова, але співрозмовник сам підхопив нитку розмови.

— Так, жахлива історія із Сільвією. Убити себе й дітей… мені ніколи такого не зрозуміти! Причому я ж добре знав дівчину ще з тих часів, коли вона була зовсім юною нареченою графа. Тяжка втрата для мене й усього міста Чорні Шахти — не залишилося жодного законного спадкоємця, який міг би перебрати кермо влади.

О! Уперше я знайшов щось, у чому купець Маді, який здавався всезнаючим, помилявся.

— Графиня вбила лише себе й немовля. Старший же син на ім’я Вітор упав на тіло матері й вижив після падіння з величезної висоти на каміння двору. У хлопчини зламана ліва рука у двох місцях і пошкоджена нижня щелепа, та й струс він дістав серйозний. Але моя цілителька із жриць Матері-Живиці вже підлікувала хлопця й авторитетно заявляє, що всі переломи зростуться за седмицю.

— Чудові новини! — купець відкинувся на спинку свого крісла на коліщатках і подивився мені просто в очі. — Наскільки розумію, вождю Альваре Завойовнику, ти прийшов запропонувати мені викупити життя останнього представника графського роду, доки ти не наказав своїм диким оркам стратити малолітнього конкурента на посаду глави міста?

— За кого ти мене маєш, купче⁈ — обурився я й навіть відсахнувся. — Із дітьми я не воюю! І лише хотів запропонувати тобі прихистити хлопця, щоб його не знайшли й не вбили слуги правителя вільного міста Болток.

Мій співрозмовник із пів хвилини сидів із роззявленим від подиву ротом, а потім поцікавився, де тепер перебуває юний граф Альмар і що я хочу за його звільнення з полону.

— Хлопець тепер у тій великій кареті, що стоїть під вікнами твого будинку. Він зовсім не в полоні, тож викуповувати його не потрібно. Можеш послати слуг забрати дитину.

Купець нічого не сказав, лише зробив дивний жест пальцями лівої руки, і один із двох охоронців, які стояли у дверях, щодуху кинувся до виходу з кімнати. Повернувся він за кілька хвилин із загорнутою в ковдру сплячою дитиною трьох із половиною років, голова якої була перемотана білим ганчір’ям. Безногий купець попросив підкотити його крісло ближче й уважно оглянув малюка.

— Поза всяким сумнівом, це юний граф Вітор Альмар, — констатував глава купецької гільдії й, передавши дитину до рук однієї зі служниць, із цікавістю поглянув на мене. — Це дуже цінний жест із твого боку, вождю орків. Грошей граф Кубін залишився винен мені стільки, що… ти й таких цифр напевно не знаєш. Я все думав, із кого тепер вимагати цей борг, і сама доля дала відповідь. Не хвилюйся, Альваре Завойовнику, дитину я збережу й вирощу як рідного сина. І з моїми-то зв’язками знайду спосіб знову посадити його на трон, коли хлопчина підросте. Ось тільки поясни, навіщо тобі самому це було потрібно?

Що ж, приховувати правду я не став і чесно відповів, що хотів налагодити зв’язки з авторитетними та впливовими містянами, оскільки мені потрібна їхня співпраця. Мої орки ж не збираються вічно стояти в місті, жителі якого ніколи не сприймуть ікластих дикунів як своїх рятівників. Хоча саме мої найманці тепер захищають Чорні Шахти від розорення, а жителів — від тотальної різанини, яку пообіцяв їм улаштувати віконт Зязик Славний, що аж слиною сходить, дивлячись на таке багате місто. Моя армія пробуде тут приблизно дві седмиці, а моїм бійцям потрібно харчуватися. Як потрібно харчуватися й містянам, які залишилися в Чорних Шахтах. Усі ж міські крамниці й корчми зачинені, а господарі поховалися або розбіглися.

Саме тому я й прийшов до будинку впливового глави купецької гільдії з пропозицією: ми забезпечимо на дві седмиці порядок у місті й відсутність банд мародерів, а крамарі, торговці та власники заїжджих дворів працюватимуть у звичайному режимі. Причому ми зовсім не вимагаємо годувати нас безкоштовно, мої бійці забезпечені монетами й цілком зможуть оплачувати свої рахунки.

— Гадаю, це зайве, вождю Альваре, — подумавши, відповів пан Маді. — Захисники міста мають право отримувати від містян допомогу за захист, і в моїх силах забезпечити безкоштовне харчування та розміщення орків і бійців міської варти. Але яка твоя вигода в цьому, вождю? І що станеться за дві седмиці?

— Моя вигода? — я подивився купцеві в очі й відповів чесно. — Цих чотирнадцяти днів мені цілком вистачить, щоб показати містянам, наскільки мої орки адекватні й дисципліновані. Що жити поруч із ними безпечно, а працювати на вождя орків зовсім не страшно. А ще всі ці дні я агітуватиму людей робітничих професій прихиститися на моїх землях разом із дружинами, дітьми та всім майном від розорення, приниження або навіть смерті, які неминуче чекають на жителів, що залишаться в місті.

— У якому сенсі прихиститися? — не зрозумів мене безногий співрозмовник. — Їм же потрібно буде десь жити й чимось харчуватися весь час, поки вони перечікуватимуть смуту!

— А якщо я скажу тобі, купче, що в мене є придатне для заселення місто лише за півтора дня звідси? Не всі будинки там у справному стані, але вистачає й цілком уцілілих, та й багато пошкоджених споруд можна досить швидко відновити. Я готовий поселити там кілька тисяч людей, і жоден віконт Зязик Славний їх там не дістане!

— Це… — співрозмовник завагався, але потім усе-таки зізнався, — справді гарний вихід, і дуже багато містян погодяться на такий переїзд. Та що казати, багато моїх колег-купців, — співрозмовник обвів рукою великий круглий стіл, за яким нещодавно вечеряла й щось обговорювала велика компанія, — із величезним задоволенням сховалися б від погромів разом з усіма слугами й майном, якби їм таке запропонували! Та й сам я, якби не був таким калікою, теж віддав би перевагу переїзду на нове місце перед цілковитим розоренням.

— Вважай, що вже запропонував. І тобі, і членам купецької гільдії. У мене ж у планах і розвиток «старої орочої дороги» до Внутрішнього моря, і… — я ледве встиг прикусити язика й не розповісти про шлях через Хребет Владик, — й інші торгові проєкти.

— Я обов’язково передам своїм знайомим — найбагатшим людям Чорних Шахт, які мають торгові зв’язки по всьому Прикордонню. Але сам волію залишитися. Тут я фактично цар і бог, і погроми мене не надто зачеплять. А з такою дитиною на руках переді мною взагалі відкриваються чудові перспективи!

Що ж, купці зі зв’язками й капіталом мені були дуже потрібні, хоча робочі руки ще більше. Когось із майстрів я збирався найняти тимчасово на сезонні роботи з відновлення Західного Заслону до кінця літа або осені, просто щоб вони були відсутні в Чорних Шахтах на момент здавання міста й не постраждали від рук Головорізів. А найкмітливішим узагалі думав запропонувати постійне життя на новому місці, де є робота, дах над головою й озеро чистої води, а скелі захищають від холодних зимових вітрів.

— Ти запитував, купче, що станеться за два тижні? — повернувся я до запитання пана Маді. — А за два тижні ватага жадібних до здобичі Головорізів віконта увірветься до Чорних Шахт і виявить, що місто стоїть фактично порожнє — будинки забиті дошками, крамниці зачинені, склади порожні й немає жодної спідниці, яку можна було б силоміць затягнути до ліжка. Усе цінне на той час уже буде врятоване й вивезене на нове місце.

Мій співрозмовник мовчав, не знаючи, як реагувати на мої слова й описані перспективи, а тому я продовжив свою промову.

— У мене вже є успішний досвід переселення трьох тисяч працівників на нові території. Проблем там виникало чимало, але всі вони виявилися цілком розв’язуваними. Тут, щоправда, будуть не орки, а люди, і масштаб переселення в кілька разів більший, але я впевнений, що зрештою все вийде й ці люди знайдуть щасливе життя на сході, на півдорозі до засніжених гір.

— Так далеко на сході? Але там же небезпечно, й усюди вештаються дикі племена орків! — висловив своє побоювання безногий купець і почав загинати пальці, перелічуючи ці поширені серед людей «страшилки»: плем’я Сильної Діви, яке вбиває всіх чоловіків, підступне плем’я Мудрого Сича, плем’я людожерів Білої Риби, жорстоке плем’я Пожирача Змій. А ще, подейкують, далі на сході завелися ще страшніші й агресивніші орки Жовтої Риби!

Я довго стримувався, але потім усе-таки не витримав і весело розреготався.

— Ех, купче, а я ж вважав тебе мало не всезнаючим! Плем’я Жовтої Риби — це ми і є! Я — вождь цього сильного й численного племені, у якому разом живуть і люди, і орки, і ельфи, і навіть гобліни з ограми! Моя армія сильна, що показав бій на Глинському полі. А стане ще численнішою й смертоноснішою, коли я введу до її складу добровольців із жителів, міську варту й найманців інших загонів, які прийшли разом із нами. Тож на моїй території поселенцям ніщо не загрожуватиме, та й вони самі невдовзі зможуть образити кого завгодно!